Äçâîíèê «Äâ» ¹ 147 · 2019-10-03 · Марійка ПІДГІРяНКа Грай,...

«Äçâîíèê»,¹ 147

Журнал для українських дітей Румунії

Місячник Союзу Українців Румунії. 12 рік видання, липень, 2019 рік

Äçâîíèê¹ 147

Максим РиЛьсьКий

Спинилось літо на порозі

Спинилось літо на порозі І дише полум’ям на все, І грому гордого погрози Повітря стомлене несе. Умиється зелене літо І засміється, як дитя, – Весни ж і весняного цвіту Чи я побачу вороття? Чи весняні здійсняться мрії? Чи літо не обманить їх? Чи по степу їх не розвіє, Мов пух на вербах золотих?

Ганна ВеРес-ДеМиДеНКо

Надворі червень...

Надворі червень. Дні давно вже довгі.Земля таріллю під тепло лягає.Високе небо, тихе і бездонне,Жита у полі вітер колихає.

Буріють перші у садку порічки,Радіють сонцю вишні й абрикоси.У яблук, груш порозовіли щічки.Дощу розсада все частіше просить.

Гаряче сонце в обіймах загравиЗа ліс тікає, щоби відпочити.Ще комарі на скрипочках не грають,Бажають день ще трохи доточити.

Коли ж у трави ляжуть щедрі роси,І цвіркуни стривожать синій вечір,Пташина пару до гнізда запросить,Щоб колискову заспівать малечі.

М’ячем поволі місяць випливає,Щоби небесні подолати милі,Йому і зорям соловей співає.Мурахи сплять, бо дуже вже втомились.

Люблю червневі дні я й ночі теплі,Коли краса навколо і розмаї,Коли вода у річечці отерпла,Й здається, дива кращого немає.

Äçâîíèê (Clopotel)¹ 147, 2019 ð.

Журнал для українських дітей Румунії.Заснований у 2007 році.

ISSN 2501-2630ISSN–L 2501–2630

Над Äçâîíèêoì працювали:

Головний редактор: Микола КорсюкРедактор: Людмила ДорошРедколегія: Іван Ковач, Михайло Михайлюк,Михайло Трайста, Марія Чубіка.

адреса редакції:м. Бухарест, вул. Раду Попеску, 15, с.1тел.: 021-222-07-29; 021-222-07-37;телефони/факси: 021-222-07-37

Друкарня:«S.C. SMART ORGANIZATION S.R.L»

Adresa redacţiei: str. Radu Popescu 15, sect. 1Bucureşti, România.наша електронна адреса:[email protected]

Äçâîíèê пропонує:

* казки й оповідання* вірші* загадки* дитячу енциклопедію* сторінку народознавства* пісеньки* сторінки-розмальовки* рухливі й дидактичні ігри* вироби своїми руками

Äçâîíèê завжди радо прислухаєтьсядо ваших пропозицій і друкуватиме

надіслані вами спроби!Увага! За достовірність надрукованихматеріалів відповідають їх автори!

на обкладинці малюнок василя соколюка


3

Марійка ПІДГІРяНКа

Грай, бджілко!Грай, бджілко, грай!В полі, в лісі, на левадіУсі квіти тобі раді.Увесь рідний край!

Грай, бджілко, грай!Цвітуть рясно садки наші.сік медовий в кожній чаші –Тільки збирай!

Грай, бджілко, грай!Межи зіллям, межи квіттямПісню тиху брини дітям,Усіх звеселяй!

Місяць і зіркиТихий вечір, тихий, красний.Над горою місяць яснийПасе зірки, завертає,На трембітці вигравав:

– Гой, зірки, гоя, гоя,Трембіточка срібна моя.Трембіточка срібна моя,Гой, зірки, гоя, гоя!

Ходить місяць аж до ранку.Вийшла зоря на полянку:– ой місяцю, місяченьку,Зганяй зірки помаленьку.

Колисковаспіть, діточки, спіть,Віченька стуліть!Дрібен дощик стукотить,Вікнам казку гомонить...

Дрібен дощик пада там,а тут тихо, тепло нам.При матусі рідненькій,У світличці чистенькій,

спіть, діточки, спіть,Віченька стуліть.

Безконечні казочкискажу, дітки, вам казку:Приніс зайчик дров в'язку,Поколов їх дрібненько,Зварив юшку швиденько.

Юшка була солодка -Моя казка коротка.

скажу, дітки, і другу:Прибіг котик із лугу,Ліг собі серед печі,Муркотів дивні речі.

Дасте бубликів в'язку –Докажу вам ту казку.

Ще б і третю сказала:Мушка в хаті літала,У сметану влетіла,Вийти звідти не вміла.

Далі – далі не можна,Бо це казка тривожна.

Ба, ще й знаю четверту:Був горобчик упертий,Дзьобав скирту він спритно:– Змолочу усе жито!

Чи змолотить – не знати,Доведеться чекати.

Ще послухайте й п'яту:Вбіг хлопчина в кімнату,У болоті по вуха,Бо він мами не слуха.

а що далі – не знаю,Хіба маму спитаю.

скажу шосту вам завтра,сьому й восьму позавтра,У суботу дев'яту,а в неділю десяту.

Певно, будете радіКазочок цих громаді.


4

Людмила ДоРош

про маленьку черепашкуЧерепашка, відколи себе пам'ятала, жила

тут, на березі синього моря. Мабуть, тут вонаі народилася. У тому місці вода ледь вкривалажовтий пісок і була завжди теплою і ласкавою.Коли ніч обіймала своїми темними криламиморе, нашу маленьку Черепашку обіймалитеплі долоні морських хвиль, під їхній солод-кий шепіт вона засинала і бачила чудові сни.а вранці її лоскотав сонячний Промінець, іпід його бадьору пісеньку вона прокидалась.Досі доля була ласкавою з нею – вона ще не пі-знала жодної неприємності у своєму житті, на-віть не уявляла собі, що їй може трапитисящось погане.

одного сонячногоранку на берег синьогоморя прилетіло кількача йок. Наша маленькаЧерепашка ще ніколи їхне бачила і зовсім нічогоне відала про їхній спосібжиття. Вона подумала,що вони прилетіли скупа-тися в теплій воді і поми-луватися нею, адже вона –маленька красуня, біла-біла, та ще й перламутрова,і коли сонячний Промінець, бавлячись, зало-скоче її, вона переливається всіма кольорамирайдуги.

Та раптом вона побачила, як чайки одназа одною почали пірнати у воду, виринаючи зрибою у дзьобах! Це занепокоїло її, вона навітьнамагалася заховатись під вологим піском, алепобачила, як одна із чайок летить прямо до неїіз широко роззявленим дзьобом. Вона навітьне встигла опам'ятатися, як та її вхопила. І зазвичаями чайок, намагалася розкрити Чере-пашку в повітрі, прямо на льоту. Черепашкахотіла закричати, але від страху, чи може відтого, що чайка її так сильно стискала, вона незмогла видавити з себе жодного звуку. її щастя,

що покриття, в якому вона жила, було дужеміцним. Тож, попомучившись, чайка з пре-зирством випустила її з дзьоба. Маленька Че-репашка злякалася ще сильніше , побачивши,з якою великою швидкістю наближаєтьсяберег. Вона боялася, що розі б'ється на друзки.Упавши, вона дуже забилась, але залишиласьцілою. який же був її відчай, коли вона опини-лася на зовсім невідомому березі! І який жах,замість теплого вологого піску і водиці – саміпорожні черепашки, розжарені і висушені підпалючим сонцем. Вона намагалася звати їх,але жодна не відповідала. І тоді наша маленька

Черепашка зрозуміла, що всівони мертві, їх убило палючесонце.

«Невже і я помру так, яквони?» – затремтіли сльози наїї оченятах. а й справді, хто їйзможе допомогти? її друзівнема біля неї, а сама вона неможе з місця зрушитися.

– Рятуйте, благаю, рятуйте!– кричала вона але її голосокчувся все тихіше й тихіше.Через деякий час вона знепри-

томніла від спеки.а в цей час друзі вже шукали її. схвиль-

ована синя Хвилька покликала сонячний Про-мінець і, порадившись, сонячний Промінецьпокликав на допомогу своїх братів. Гуртом вонизнайшли маленьку Черепашку і покликалиХвильку. їм здавалося, що маленька Чере-пашкавже не дихає. але через деякий час в обій-мах синьої Хвильки Черепашка опритомніла.

Розкривши оченята і побачивши, що вонавдома, Черепашка від радості почала перели-ватися всіма кольорами райдуги. Тоді воназрозуміла, що в житті трапляються небезпечніта непередбачливі випадки, але, якщо маєшдрузів, можна подолати всі труднощі. Відтодівона почала ще більше цінувати дружбу.


5

●●○○●● Славетні українці ●●○○●●

Ïàâëî ×óáèíñüêèé òà ³ñòîð³ÿ íàïèñàííÿ â³ðøà «Ùå íå âìåðëà Óêðà¿íà»

Павло Платонович Чубинський – людина, якаборолась за розвиток вітчизняної науки і куль-тури, український і російський етнограф, вче-ний, поет.

Народився П. Чубинський 27січня 1839 року поблизу мі-стечка Бориспіль, на Київ-щині, у небагатій дворянськійсім’ї. його родина походила здавнього роду козацької стар-шини. Закінчив Пере-яславське повітове училище івступив до Петербурзькогоуніверситету.

У студентські роки бравучасть у діяльності петер-бурзької української громади.Був автором журналу «ос-нова», де і познайомився з Та-расом шевченком. У 1861 р.захистив у Петербурзі дисер-тацію і отримав вчений ступінькандидата юридичних наук. Того ж року Павлоповернувся на Україну. У середовищі київськоїстарої громади, до якої входив і Павло Чубинсь-кий, виник надто сміливий на ті часи задумстворити високопатріотичний вірш, який бинадихав українців на боротьбу за волю, став бинаціональним гімном.

Побратим Павла Чубинського розповідає, якна дружній вечірці з сербами, в київському бу-динку купця Лазареваб співали сербську пісню,де були такі слова:

«…серце біє і кревліє за свою свободу…»На Чубинського вони справили таке вели-

чезне враження, що він вибіг до суміжної кім-нати, а через півгодини потому вже з’явився зтекстом «Ще не вмерла Україна…»

Цілком очевидно (і не випадково), що словаЧубинського «і слава, і воля» та «запануєм і мибраття…»перекидають місток до Т. шевченка,котрий в своїй поемі «Іван Підкова» фразує:

«…Було колись – в УкраїніРевіли гармати;Було колись – запорожці

вміли панувати.Панували, добувалиІ славу, і волю…»Вперше вірш був опублікований в Галичині, у

1863 році, у четвертому номерільвівського літературно-політич-ного вісника «Мета». Крім цьоговірша, у журналі було надруко-вано ще ряд віршів Т. шевченка.Тому довгий час вважали, що ав-тором вірша був Т. Г. шевченко.Також побутувала думка, що цене авторський твір, а народний.

За вірш «Ще не вмерлаУкраїна» шеф жандармів князьДолгоруков дав розпорядженнявислати Чубинського на прожи-вання в архангельську губерніюпід нагляд поліції. Було тоді йому23 роки.

Проти Павла Чубинського буливисунуті звинувачення в тому, що

він закликає жити селян так добре та вільно, якживуть поміщики і чиновники, рекомендуєприпинити платити «могоричі» своїм господа-рям. Також письменника звинувачували за те,що відвідував могилу шевченка…

У 1869 р. П. Чубинський дістав дозвіл на по-вернення до України. У 1876 році грянув лихоз-вісний емський указ, а з ним – заборонапублічного вживання української мови, друку.Чубинського вдруге вислали з України, на цейраз до Петербурга. серце вченого не витрималоударів долі. У1879 р. розбитий паралічем, упро-довж останніх років життя, Павло Платоновичпомер 26 січня 1884 року, не доживши 1-го днядо свого 45-річчя.

як вже зазначалось, вперше вірш був опублі-кований у 1863 році. Того ж року текст віршапотрапив до рук М. Вербицького. отець Ми-хайло був настільки зачарований змістомвірша, що вирішив написати до нього музику.Цікаво зазначити, що первісну музику М. Вер-бицький написав для солоспіву в супроводі гі-тари, а вже згодом розробив її для хору.


6

Михайло Гафія ТРайсТа

Неймовірні пригоди Панаса гусопаса(продовження з попереднього числа)

16. Як Панас Гусопас таОлекса Довбуш з Дияволії

втікали

Ну й погуляли наші хлопці в Дияволії: що-вечора бенкети, чортівські музики, танці... на-віть і не запримітили, як минули три тижні, авідьми та босоркані почали сходитися на дия-вольський шабаш.

– Збирайтесь, поза північ вам у дорогу,треба добратись на той світ, поки півні не за-кукурікають... Вас переправлять на той світвідьма Варвара Чухайх-мара та Каня Босор-каня. Ось чекайте тутбіля цеї брички, вашімішки вже в ній! – ска-зав їм генерал і, попро-щавшись з ними, пішовпорядкувати над відь-мами.

Посиділи Панасіз Олексом скільки по-сиділи, а далі їм захоті-лось побачити, яксвяткують відьми, як гу-ляють на тому шабаші.Підкрались і дивляться,а то ще не почалисьгулі, а якесь чортівськезасідання. Генерал Дияволбекер Бісвізен тріс-кає батогом і викликає перед собою відьму завідьмою, а подекотру і вперіщить батогом таксильно, що аж шкіра на ній лусне, а опісля даєїм нові завдання.

– Варваро Чухайхмаро! – крикнув, тріс-

нувши батогом.– Наказуйте, ваше претемніше благородіє!

– стала перед ним відьма Варвара.– Добре діло ти зробила, що на півроку

хмари зав’язала, так і тримай їх ще півроку,поки триста тридцять три християнів не про-клянуть своїх богів і віддадуть нам свої душі!

– Зрозуміла, ваше претемніше благородіє!– зраділа Варвара Чухайхмара, що генерал по-хвалив її.

– Кане Босоркане! – тріснув Дияволбекербатогом.

– Наказуйте, ваше претемніше благородіє!– стала перед ним відьма Каня.

– Добре діло ти зробила, що від корів мо-локо відібрала, піди і відбери молоко й віджінок-породільниць, поки тридцять три не-хрещених немовлят не віддадуть нам свої

душі.– Так і зроблю, ваше претем-

ніше благородіє! – зраділа йКаня, що Дияволбекер похва-лив її.

– Трясця вашій матері! –сплюнув Олекса Довбуш.

– Треба їх провчити! – мовивсердито Панас.

– Ага, цих провчимо...– Провчимо, ще й як про-

вчимо, – посміхнувся Панас. В цей час якраз закінчилось

чортівське засідання і поча-лись гулі – шабашський бал.Генерал Дияволбекер Бісвізенпоставив свій чарівний батіг настіл, за допомогою якого керу-

вав усіма відьмами, і поплив у танець з царів-ною балу – наймолодішою відьмою –циганкою Ружою. Панас, не довго думавши,вихопив тацю з рук від одного чортофіціантаі поплив з нею поміж танцювальними парами,приблизився до столу, вхопив батіг і надвір...


7

– Треба тікати звідси, поки генерал не запримітив, щозник батіг.

– Звідси втечемо... – мовив недовірливий опришок. – Ще й як втечемо, – посміхнувся Панас.– Як?!– А ось так! – відповів Панас. І як трісне батогом, як

крикне:– Варваро Чухайхмаро!А далі знову постріл батога і: – Кане Босоркане! – Тут ми, ваше претемніше благородіє!Як почув таке величання Панас, то врізав їх батогом,

що аж кров бризнула з їхніх відьомських тіл.– Це вам за «ваше претемніше благородіє»!– А як вас величати? – запитали одноголосно відьми.– Ваше блородіє пане Панасе!– Зрозуміли, ваше блородіє пане Панасе!– А тепер запрягайтесь у бричку і додому!– Але там ще бал не докінчився, – насмілилася Вар-

вара Чухайхмара. – Так, ще... – хотіла добавити і Каня, але тріскіт батога,

який рознісся над їхніми головами, припинив будь-якісперечання. Відьма з босорканею запряглись добрички, посідали верхи на березові віники й полетілипопід небо самим Чумацьким шляхом.

У хлопців від таких висот аж під животом почало ну-дити.

– Коли б лиш їм не прийшло до голови перевернутинас геть з бричкою, – шепнув Довбуш Панасові на вухо.

– Не переживай! – заспокоїв його Панас і вперіщивбатогом відьом, щоб прогнати лихі думки з їхніх відьом -ських голів.

– Ось і Поп Іван! – крикнув радо Довбуш.– Чорногора, Говерла, Пелехата... – радів Панас.– Ми вже дома!– А ось там ватерка блимає!– Там наші побратими відпочивають!– Ану, посадіть нас на цій прилуці! – наказав відьмам

Панас.Відьми приземлилися, хлопці розвантажили бричку

з мішками золота, а Панас замахнувся на них батогом ікрикнув:

– А тепер пропадіть з моїх очей!– Слухаємо вас, ваше благородіє пане Панасе! – Треба буде – покличу!– Покличте, ваше благородіє пане Панасе!

(далі буде)

Микола ВІНГРаНоВсьКий

Ходімте в садХодімте в сад. я покажу вам сад,Де на колінах яблуні спить вітер.а згорблений чумацький небопадосвітлює пахучі очі квітів.

я покажу вам сливи на сучках,Що настромились, падаючи мовчки.Затисла груша в жовтих кулачкахсмачного сонця лагідні жовточки.

У полі спить зоря під колоскомІ сонно слуха думу колоскову,І сонна тиша сонним язикомшепоче саду сиву колискову.

То кажани. То кажанячий рядЗаплутався у сонному волоссі ночі...Ходімте в сад. я покажу вам сад.його сумління покажу вам очі.

У срібне царствоцвіркунів

У срібне царство цвіркунівод вітру голубогоУпав інжир і розімлів,І не сказав нічого.

його понюхала осасвоїм жовтеньким носом.його надибала росаІ всілась над ним росо.

Цар цвіркунів Цвіркун-співецьІнжира як побачив,То так зрадів – хай тобі грець! –Що аж зайшовся плачем.

За Цвіркуном – у плач осаосиною сльозою,а за осою і росасльозою росяною!

Утрьох так плакали вониВід радості і щастя,Що цей інжир їм до весниЗа мед солодшим здасться!


8

(продовження з попереднього числа)

З розгону кинулися вони у воду і давай хлю-патися, плавати і пірнати. їм було так гарно йвесело! Ніхто не гукав з берега: «Вітю, ви-лазь!», «Вово, не запливай!» Ніхто не хапав їхза ратиці і не тяг із води. Плавай і пірнайскільки хочеш.

Накупавшись, вони лежали на березі, валя-лися і перекидалися у траві.

Потім знову купалися-хлюпалися, плавали іпірнали, забувши про все на світі.

Ніхто їм не заважав. У тому місці берег бувбезлюдний. Лише далеко, ген-ген під вербою,якийсь старий рибалка сидів із вудочкою. алевін був дуже завзятий рибалка, сидів, ушни-пившись у поплавець, і нічого в світі не помі-чав.

сонце пішло вже на вечірнійпруг, тіні подовшали, потяглопрохолодою.

– ой, Вітько, що ме-е собідуме-еєм! – мекнув раптомВова. – Це ж уже тато з роботиприйшов. Нам же до тьоті наіме-енини.

– швидше на бе-ерег! – бек-нув Вітя.

Вони вискочили на берег, об-трусилися.

– а бе-е ж це чаклун? – роз-гублено бекнув Вітя. – Нам жетребе-а уже обе-ертатися нахлопчиків.

– авжеж. Ме-е ж ме-е можемотак іти на іме-енини! – жалібнозамекав Вова.

– Може, ото він? – І Вітя показав ратицею нарибалку під вербою.

– Ме-е схожий! Зовсім ме-е схожий! – зітхнувВова.

– Може, він обе-ернувся. Раз він нас зміг обе-ернути, то й сам може обе-ернутися на кого зав -годно. Побігли.

І близнята-козенята пострибали берегом дорибалки.

– Дядечку чаклун! обе-ертайте нас швидшеназад у хлопчиків! – рішуче забекав Вітя.

– Нам треба до тьоті на іме-е-енини! – замекавВова.

Рибалка підвів голову, обернувся, глянув наних:

– Тю! якісь козенята!І знову вшнипився у поплавець.– обе-ертайте швидше! – настійливо забекав

Вітя.– На іме-енини треба! – замекав Вова.– от розбекались-розмекались! Рибу мені по-

полохаєте. Тільки клювати стала. ану киш! –і рибалка сердито махнув на них рукою. а тодіпідняв грудку землі й кинув у них. Козенятазмушені були одбігти. Ні, то не був чаклун. Тобув звичайний рибалка. І він не розумів їхньоїкозенячої мови. Для нього то було просто собібекання й мекання.

І тут тільки до близнят-козенятдійшов весь жах їхнього стано-вища. Вони не могли порозумітисяз людьми. Не могли навіть розка-зати, що з ними сталося. Люди нерозуміли їхньої козенячої мови. Цеж і тато з мамою не зрозуміють і невпізнають їх. Не можна у такомувигляді повертатися додому. Близ-нята-козенята розгублено пере-зирнулись і… заплакали.

І раптом вода у річці попід бере-гом біля них завирувала і забуль-кала, як ото вона булькає укаструлі, коли закипає,– причомувеликими-великими бульбаш-ками.

Бульбашки одна за одною підій-малися і лопалися, випускаючи

пару.Підніметься, спучиться великою такою пів-

кулею і лопне. Підніметься-підніметься і лопне.І звідти пара. І от нараз одна така булька під-нялася, лопнула і з-під неї з’явилася… головачаклуна. а потім і він сам. Причому він не вип-лив з води, а вигулькнув сухий-сухісінький,наче вода його не торкалася.

– Уф-ф! – сказав чаклун, ступаючи на берег. –Уф-ф! Запарився.

І справді, він весь парував, як чайник.(далі буде)

Всеволод НесТайКо

ПРИГОДИ БЛИЗНЯТ-КОЗЕНЯТ


9

Марія ЧУБІКа

стояло спекотне сонцеМаргаритка подалася у кичеру, щоб

назбирати квітів для вази та солодкихягід. сонечко гріло-припікало і вона не по-спішала повертатися додому, а сіла під ве-ликою грушею й задивилася на кичеру.

Дівчина заспівала свою улюблену пісню,якої навчилася від бабусі. вона не бачила,як біля неї тихенько присів у високій травімолодий хлопець. Там він зірвав для неїодну найгарнішу ромашку.

Дівчина взяла її і почала тихенько при-куповувати, відриваючи пелюстки одна заодною: любить, не любить, любить, не лю-бить, любить! – весело скрикнула.

Хлопець зайшовсядзвінким сміхом і запи-тав:

– а хто любить?– Це мій секрет, –

відповіла вона, а потімдодала: – Можливо, яподумала про тебе, – іглипнула на ньоготаким синім поглядом,який немов обняв йоготеплом і ласкою.

він нахилився, зірвав гілочку запашноїлаванди і подарував їй. Хлопець ще довгодивися за нею, але вона швидко побігла ви-сокою травою. в долині зупинилася й пома-хала йому рукою. а він ще довго стоявнерухомо, зачарований появою феї-Марга-ритки.

наступного дня ще зранку лив дощ іМаргаритка не прийшла.

«Можливо, це був гарний сон, якийбільше ніколи не повториться, – думавхлопець, – а я навіть не знаю, звідки вона іяк опинилася під кичерою».

Після того, як ущух дощ і з-за хмар ви-зирнуло гаряче сонечко, він узяв Рекса і по-дався у ліс. Якось неохоче збирав тамгриби. образ Маргаритки супроводжував

його. він вирішив повертатися.«а може, вона прийшла», – майнула в

нього думка.він вийшов з лісу і біля садочка побачив

дівчину. він зрадів її появі і запросив насклянку холодної криничної води.

Так вони познайомилися і обмінялисяадресами. вона була міщанкою. Того літазакінчила десятий клас, а він закінчив тре-тій курс медичного факультету. вліткувона часто зустрічалися. Маргаритка по-ступила на юридичний факультет. в по-дарунок від батьків вона отрималаавтомобіль та квартиру.

Через своє взаємне ко-хання дівчина з хлопцемвирішили жити разом.Їхній характер вдало до-повнював одне одного. Їмзаздрили друзі.

одного ранку, коливони нніжилилися вліжку в останні хви-лини, двері відчинилисяй до кімнати увійшли її

батьки. Закохані за-вмерли, не встані відповісти на їхні приві-тання. незабаром посипалися слова образина Маргаритку. спочатку молоді слухалиїхні звинувачення, але, оговтавшись, Мар-гаритка кинулася захищати свою любов.вона сміливо заявила, що квартиру й ма-шину вона отримала в подарунок, тожвони її, а за свій вибір щодо нареченого вонавідповідає сама. одним словом, дала зрозу-міти, що то суто її справа.

– Мені жити з ним, а не вам! І будь-ласка, вийдіть, нам час готуватися до фа-культету.

вперше вона образилася на своїх бать-ків, вперше побачила їхнє друге обличчя,вперше дізналася, що таке ненависть.

(далі буде)


10

степан К. Д. ТРайсТа

ВІйНа ТРиКУТНиКоНосЦІВ

6. Край СтеповиківКрай Степовиків був одним з найбіль-

ших зі всієї Дикої Території, до якої належав,хоча в ньому не було нічого дикого. Ні дикоїприроди, ні диких непрохідних чагарниківчи лісів, ні диких неосвічених людей. Навідміну від всіх інших країв, у цьому країлюди-степовики жили у степових варошах,які називали полянами: на півдні ВеликаВодяна Поляна, Середня Водяна Поляна таМала Водяна Поляна – вароші, які знаходи-лись на березі великої ріки Ронішори; на за-ході Болотяна Поляна, яка знаходиласяпоблизу Болотяного Краю; на півночі ВовчаПоляна та Звіздяна Поляна, які знаходилисьпоблизу Краю Підземельників; на сході Сі-ґетська Поляна, тому що звідси було видноСіґетварош, а серед самого Краю Степови-ків знаходилася Місячна Поляна, яка була«главою всіх полян», тобто столицеювсього краю.

Більшість степовиків займались ріль-ництвом – вирощували відомі сорти черво-ного, іржавого та чорного ячміню, з якогоосьмиварошани виробляли відоме червонета чорне пиво, кінський овес, степове жито,солодку гречку та прозору кукурудзу. Надругому місці знаходились зернобобовікультури: біб-великан, горох-зелен, червоната зелена сочевиця і різних сортів квасоля.

Правда, багато степовиків займались виро-щуванням кормових, олійних та технічнихкультур, а також овоче-баштанних культуряк славнозвісна солодка бараболя та ци-буля, гіркий часник, чорна морква та іншірідкісні овочі.

Інші степовики займались скотарством, впершу чергу вічарством та козівництвом. Ві-домими на всю Трайстарію були сир із пліс-нявою й бринза-буженка, ронішорськавовна з тонкорунної ронішорської вівці тапух і хутро з трирогих та чотирирогих кіз.Одним з найвигідніших ремесел було ко-нярство, бо тут водилися рідкісні породиконей, як трайстарійська верхова, новотрай-старійська ваговозна, ронішорська расиста,чистокровна степова та дикокрайська ваго-возна. Степовики займались і власним ско-тарством – розведенням великої рогатоїхудоби, тобто всіх порід сільськогоспо-дарських тварин з родини волів, з яких най-відомішими були степова кешелиста,ронішорська бриндуша та біла степова.Також займалися свинарством, кролівницт-вом, бджільництвом (степовий та надроні-шорський мед), шовківництвом і навітьзвірництвом, тобто розведенням диких зві-рів. Найпоширенішим було розведення цін-них хутрових звірів – норок,сріблясто-чорних лисиць, нутрій, білих таблакитних песців, а також плямистих оле-нів, лосів, бізонів, що дають панти, шкіру та

м’ясо. На півночі розво-дили єнотів та багатьохінших хижих тварин дляотримання хутра, атакож тигрів зарадишкіри та як сировинудля традиційної меди-цини. Відколи степовикипочали займатися звір-ництвом, зникло справ -ж нє мисливство. Всі цітварини жили в напів-вільних умовах, але всеж таки у межах ми-сливських угідь.

(далі буде)


11

Дід бере гирлигу в кутку і виходить зхати. я за ним.

– Діду, а скільки ж ви дасте мені кавунів– скільки донесу, ге?

– скільки донесеш.– а коли одного я ще у вас з'їм?– З'їси.– а дині у вас є?– Є і дині.а чорнобривці й собі:– Є і дині!Дід не чує чорнобривців. Він чує тільки

мене і себе.– Є і дині, і всяка всячина. я пішов. а чорнобривці дідові вслід: – я пішов!– То я прийду, діду!а тут ще лелека на хаті: –То я

прийду, діду!Дивлюсь на чорнобривці, на

вітер, піднімаю голову на лелеку.– Кла-кла-кла-кла! – каже ле-

лека і летить зі стріхи. Цей наш лелека – злодій.

Увечері, коли ніхто не бачить, вінкраде зорі з неба. стоїть на хатіна одній нозі, скине голову в зо-ряне небо – шия довга, дзьоб дозір – та й хап зорю. Зоря гаряча,застрягає в горлі, лелека ковт-нути не може, студить зорю, кле-кіт із горла – кла-кла-кла.

Це вже я добре помітив, що цілувесну і літо наш лелека спить наодній нозі. Друга нога у нього від-почиває. Вона у нього для аф-рики. Прилітає в африку, стає нату відпочилу ногу, а нашу цю під-гинає. Так і живе: одна нога дляафрики, друга для нашої хати.

– Іди-но краще корову заверни з череди!– Іду по корову.а чорнобривці услід:– Іде по корову! Вітер із неба:– Іде по корову! Іду.а над нами всіма – небо. Небо домашнє,

як чорнобривці. я люблю небо. Мамивдома нема, а небо є. І ще люблю небо най-більше тоді, коли в ньому летить лелекадо нашої хати, і дід іде до хати з гирлигоюза плечима. я люблю небо в нас над хатоюі над мамою небо люблю.

Микола ВІНГРаНоВсьКий

літній вечір


12

Карло КоЛЛоДІ

пригоди піноккіо(продовження з попереднього числа)

XXXV. ПІНОККЮ ЗНАХОДИТЬ У ЧЕРЕВІАКУЛИ. А КОГО? ПРОЧИТАЄТЕ ЦЕЙ РОЗДІЛ І ДІ-ЗНАЄТЕСЬ

Попрощавшись із своїм добрим другом Тун-цем, Піноккіо подався в темряву. Він посувавсянавпомацки туди, де блимала малесенька цяточкасвітла. Брів по кісточки у масній рідині, яка запа-морочливо відгонила свіжою рибою.

Що далі він iшов, то виразніше ставало світло.Ішов, ішов, нарешті дійшов, і що ж він там поба-чив? Ви ніколи не вгадали б! Там стояв маленькийстолик, на столику горіла свічка, застромлена взелену пляшку. За столом сидів дідусь, білий-білий, як сніг або як сметана, і жував живих риби-нок. Вони були живісінькі, аж вистрибували зрота.

Побачивши все це, Піноккіо так страшенно зра-дів, що мало не зомлів від щастя. Йому хотілосясміятися, плакати і говорити водночас, але вінспромігся лише пролепетати кілька безладнихслів. Нарешті йому пощастило видавити з себе ра-дісний вигук, і, розкривши обійми, він кинувся нашию дідусеві, примовляючи:

– Ох, мій таточку! Нарешті я знайшов вас! Теперя ніколи вас не покину! Ніколи!

– Значить, мої очі не обманюють мене? – спи-тав уражений дідусь. – Значить, ти і є мій любийПіноккіо?

– Так, так, це я, справді я! А ви мені вже всепростили? Ох, таточку мій, який ви добрий! Поду-мати тільки, що я... Ох, якби ви знали, скільки лихупало на мою голову, якої довелося мені біди за-знати! Того дня, коли ви, мій нещасний тату, про-дали свою куртку, купили мені буквар і послалимене до школи, я втік, щоб подивитися на де-рев'яних ляльок, а хазяїн лялькового театру хотівкинути мене у вогонь, щоб добре підсмажити собібарана. Але потім він дав мені п'ять золотихмонет для вас, та я стрівся з Лисицею і Котом, авони повели мене в таверну «Червоний рак» і тамнаїлися, як вовки. Вночі я сам вирушив у дорогу ізустрівся з розбійниками, які погналися за мною,

я від них, а вони все за мною. Я тікав, доки вонимене не повісили на гілці Великого дуба, звідкиПрекрасна Дівчинка з блакитним волоссям нака-зала мене відвезти в кареті, а лікарі, які прийшлидо мене, сказали: «Якщо він не мертвий, то, зна-чить, він напевно живий». Потім я сказав брехню,і в мене почав рости ніс, i я не міг пролізти у двері,і тому я пішов з Лисицею і Котом і закопав чотиризолоті монети, бо одну ми проїли в таверні, а Па-пуга почав реготатись, і я не те що двох тисячмонет, жодної не зібрав. Суддя, дізнавшись, щомене пограбували, посадив мене одразу до в'яз-ниці, щоб догодити злодіям; вийшовши звідти, япобачив чудове гроно винограду в саду і попавсяв пастку. А селянин цілком справедливо начепивна мене собачий нашийник, щоб я стеріг курник,потім він визнав, що я не винний, і відпустивмене, а Змія з хвостом, з якого йшов дим, почаласміятися, і в неї лопнула жила в грудях. Я повер-нувся до будинку Прекрасної Дівчинки, яка по-мерла, і Голуб, побачивши, як я плачу, сказав: «Ябачив твого батька, він майструє човника, щоб ви-рушити тебе шукати», а я йому сказав: «О, якби ямав крила», а він мені сказав: «Хочеш поїхати досвого батька?», а я йому сказав: «Дуже хотів би,якби міг».– «Я тебе туди віднесу», а я спитав:«Як?», тоді він мені сказав: «Сідай мені на спину».Ми летіли цілу ніч, потім уранці всі рибалки, щодивилися на море, сказали мені: «Он там нещас-ний чоловік потопає у човнику», і я здалеку од-разу пізнав вас, бо так мені підказало серце, іробив вам знаки, щоб ви повернулися назад наберег.

– Я тебе теж упізнав! – сказав Джеппетто, – ідуже хотів повернути до берега, але як! Море роз-бурхалося, і велика хвиля перекинула човен. Ажахлива Акула, яка плавала поблизу, тільки-нопобачила мене у воді, враз кинулася до мене іпроковтнула, мов таблетку.

– І давно ви вже тут? – спитав Піноккіо.– З того самого дня. Вже минуло два роки. Два

роки, мій Піноккіо, які здалися мені двома століт-тями.

– А як же ви тут жили? Що їли? Де ви взяли


13

свічку? А сірники, щоб запалити її, хто вам дав?– Зараз я розкажу тобі все. Так-от, та сама буря,

що перекинула мій човник, потопила великий тор-говий корабель. Усі моряки врятувалися, а кора-бель пішов на дно, і Акула, яка того дня малачудовий апетит, проковтнула i корабель.

– Як? Весь одразу?– Весь як був. Виплюнула тільки щоглу, що за-

стрягла у неї в зубах, мов риб'яча кістка. На моєщастя, цей корабель був завантажений м'яснимиконсервами, сухарями, пляшками з вином, род-зинками, сиром, кавою, цукром, лойовими свіч-ками і сірниками. Завдяки цьому я зміг прожититут два роки, але припасискінчилися, на судні вженема нічого, і ця свічка, якагорить на столі, – остання.

– А що ж потім?– А потім, любий мій, ми

обидва сидітимемо в тем-ряві.

– Тоді, тату, – сказавмалий, – не можна гаятичасу. Треба подумати проте, як звідси втекти.

– Утекти? Яким чином?– Вибратися з пащі

Акули і пуститись уплавчерез море.

– Добре тобі казати. Але я, любий Піноккіо, невмію плавати.

– Дарма! Ви сядете мені на спину, а я чудовийплавець, i довезу вас живим і здоровим до берега.

– Це тобі так здається! – заперечив Джеппетто,похитавши головою і сумно всміхнувшись. – Хібаможе дерев'яний хлопчик, метр заввишки, як оцети, мати стільки сили, щоб понести мене вплав наспині?

– Спробуйте й побачите! І якщо нам судилосязагинути, то хоч помремо разом.

Піноккіо узяв свічку і пішов уперед, освіт-люючи шлях.

– Ідіть за мною i нічого не бійтеся, – сказав вінбатькові.

Так вони пройшли чимало – через весь шлунокi тулуб Акули. Та коли досягли місця, де почина-ється горло страховиська, вирішили краще зупи-нитися, щоб роздивитись і вибрати слушну мить

для втечі.Слід сказати, що Акула була вже дуже стара,

страждала на астму і мала хворе серце. Тому вонаспала з роззявленою пащею. Піноккіо, якийспершу виглянув з горла, побачив удалині кла-поть нічного неба, всіяного зорями, і повний мі-сяць.

– Саме добра година для втечі, – прошепотіввін. – Акула спить, як байбак, море спокійне, івидно як удень. Ходімо, таточку, зі мною, і ми вря-товані.

Як сказали, так і зробили. Втікачі піднялисягорлом морського чудовиська і опинились у ве-

личезній пащі. Так вонидійшли до язика. Він бувширокий і довгий, як алеяв парку. І ось коли вонивже мали кинутися в море,Акула раптом чхнула i прицьому так здригнулася, щоПіноккіо i Джеппетто скоти-лися назад у черево стра-ховиська. Свічка погасла,батько з сином опинилисяв темряві.

– А що ж тепер? – стри-вожено спитав Піноккіо.– Тепер, синку, ми вже на-

певне загинули.– Чому загинули? Дайте мені руку, таточку, і

глядіть не посковзніться.– Куди ти мене поведеш?– Спробуємо ще раз. Ходімо зі мною, і нічого не

бійтеся.По цих словах Піноккіо взяв батька за руку i

повів за собою. Ступаючи навшпиньки, вони під-нялися горлом чудовиська, пройшли весь язик іперебралися через три ряди зубів. Перед тим якстрибнути в море, дерев'яний хлопчик сказавбатькові:

– Сідайте мені на спину і обніміть міцно-міцно.А решта все – мій клопіт.

Як тільки Джеппетто зручно вмостився на си-новій спині, Піноккіо, перевіривши, чи все гаразд,скочив у море i поплив.

Море було спокійнісіньке, як миска з олією,сяяв повний місяць. Акула спала таким глибокимсном, що її не розбудив би й гарматний постріл.

(далі буде)


14

Кішка й дурні людиїхав якось купець на торг і побачив на

дорозі кішку. Голодна вона була, квола. Пі-дібрав він її, щоб не мучилася. Надвечір до-бувся до села. а мишей там було – тьма.Зайшов він ночувати до корчми, пустивкішку, й вона переловила всіх мишей.

Вранці прийшли до корчми селяни ви-пити по кухлю пива, аж бачать: не сталомишей. То зайдуть, бувало, до корчми, амиші – і по столах, і коло кухлів. Питаютьвони корчмаря, куди, мовляв, миші поділися.

а той засміявся та й каже:– Поснули, я вином їх напоїв.а тоді розповів про купця та кішку.– Невже вона й справді їх половила? – чу-

дувалися люди.– Де б це й собі купити такукішку, щоб усі миші в селі знищила?

– Можу продати,– обі-звався купець.– але до-рого.

– скільки просиш? –почали ті прицінюватися.

– Засипте її грішми,скільки піде, стільки йбуде.

селяни погодилися.Та коли вони засипаликішку грішми, купець по-сунув її, і селяни зновумусили сипати гроші.Тоді купець витяг кіщи-ного хвоста й сказав:

– І його засипте.саме хвіст кішці найпот-рібніший, щоб ловитимишей. Ще досипали се-ляни грошей, купецьоддав кішку та й поїхавсобі.

а трохи перегодомдурні люди згадали, що за-були спитати купця, чим кішку годувати. Іпобігли за ним. Бачить купець, селяни же-нуться за ним, та й думає: мабуть, дотямили,що обдурив їх. І ну коня поганяти. Він тікає,а селяни за ним біжать і гукають:

– Гей, зупинися! скажи, що твоя кішкаїсть?

– Масло й сало! – крикнув купець.а селянам причулося: «Нас їй мало».

Злякалися.– Хай вона пропаде, щоб ми її так году-

вали! – сказали всі. – Краще вб'ємо її.Вернулися до корчми. Посідали віддалік,

ніхто не наважується підійти до кішкиближче. Нарешті хтось насмілився, піднявстільця й кинув на неї. Кішка втекла в хлів.

– Що ж робити? – питають селяни однеодного.– як вилізе вночі – всіх нас подушить.Що ж придумати, щоб її вбити?

Побрали вони палиці та сокири і ну га-тити по дверях та черепиці, а кішка сидитьтихо, наче й нема її там.

– а що тут думати, браття! – озвався тодіпіп. – Запалимо хліва!

сказано – зроблено. За-палили хліва, піднявся гу-стий чорний дим. Жаркостало у хліві, навколо всегоріло, і кішка непомітнопрошмигнула в двері. а ті,що були перед дверима,злякалися, покидали па-лиці й розбіглися хто куди.одному кішка вискочилана плече, і той упав з пере-ляку. Інші подумали, щовін заліг, як солдат, і тежпопадали на землю. акішка тим часом вскочилав церкву. Тоді селяни по-слали найхоробрішого, щобздалеку подивився, щовона там робить.

Пішов найхоробріший,заглянув у вікно і бачить:сидить кішка, облизує лапий раз по раз очима блискає.

Хоробрий селянин подумав,що то вона хоче напасти на нього, і втік.

– Ну що там? – спитали його.– Не питайте! – відповів хоробрий.– Чого

тільки не обіцяла!.. «як вилізу,– каже,– ні-кого живого не залишу».

Так врятувалася кішка від дурнихлюдей.

●●○○●● казки народів світу ●●○○●●болгарська народна казка


15

Я росла в темній темниці,Як зросла – взяли в світлиці,

З мене шкуру всі деруть,Мене варять, мене труть,

Пироги з мене печуть.Відгадайте, хто ж я є,

І назвіть ім’я моє.

Б’ють мене старі й маліІ в повітрі, й на землі,

Та від цього не вмираю,Тільки весело стрибаю.

Не ставок і не ріка,Мох росте і осока.

Там земля – неначе тісто,Що воно за дивне місце?

Хутко стрибне на папір,І, хоч вір, а хоч не вір,

Враз напише нове слово.Ось і рішення готове.Вправно пише у руці,

Бачать всі старання ці.

(Картопля)

(М’яч)

(Болото)

(Ручка)


16

Помаранчева дівчинкаслова Р. бойчук, музика Михайлa ГеРц

«Це апельсинка? а то помаранча?Можна я з"їм? а я хочу ще...»В пісню складаються нотки дитячі:«Більше не хочу - вже ротик пече».

Приспів:Взяла морквинку: «я зайчиком буду».Боса побігла по теплій траві.Доня моя – помаранчеве чудо,сонечком сяє у небі моїм...

Пахне цитринкою шийка маленька,Рученьки злиплися - привід для втіх

Мчить до води Мандаринка кругленька,

Миється смішно від щічок до ніг.

Приспів.

Бабця принесла з городу гарбузик -сонцем цілований, теплим дощем.Доня вивчає, погладжує пузик:«Цю помаранчу я точно не з'їм!»

Приспів.

«Це а -пель-син-ка? а то по - ма -ран-ча? Мож - на я з"їм? а

я хо-чу ще...» В піс-ню скла-да-ють-ся нот-ки ди-тя-чі: «Біль-ше не хо- чу - вже

ро -тик пе-че». Взя-ла морк-вин-ку: «я зай- чи - ком бу-ду».

Бо - са по-біг - ла по теп-лій тра-ві. До - ня мо-я – по-ма-ран-че-ве чу-до,

со - неч - ком ся - є у не - бі мо - їм...


17

Божа корівка зі смужок паперуРазом з літнім сонечком прокидається

його крихітна сестричка – божа корівка.спостерігати, як маленький жучок дрібо-тить по вузенькій стежці, малюкові – особ-ливе задоволення. а гратися йогозбільшеною копією вдома – удвічі ціка-віше.

Для виготовлення бедрика знадоб-ляться:

картон червоного кольору,кольоровий папір (червоний та чор-

ний),ножиці та клей.

1. Наріж багато смужок червоного па-перу та виріж кружечок із картону.

2. Приклей смужки до картонної ос-нови хрест-навхрест, як показано на фото.

ось що в тебе має вийти.

4. До заго-товки при-клей вирізаніз чорного па-перу голову,ріжки та ця-точки. З бі-лого аркушавиріж со-нечку оченя -та, маркером

намалюй зіниці.Всі деталі при-клей до іграшки.

Чудово! Грай-лива комашка го-това прикрасититвій робочий стіл.

●●○○●● творимо своїми руками ●●○○●●


18


19

Літні турботи бджолярів на Зосима (сторінка народознавства)

Згідно християнського календаря, 2-го липня вша-новують пам'ять святого мученика Зосима Аполоні-адського. У народі цього святого вважалипокровителем бджіл і називали Зосимом Пасічни-ком. До речі, в народному календарі існує кількаднів, присвячених Зосиму. Всі вони так чи інакшепов'язані з бджільництвом – зайняттям древнім,прибутковим і широко розповсюдженим. Як колись,так і в наші дні, Україна є одним з найбільших вироб-ників меду як в Європі, так і в світі. Наші пращурироботящих і дружніх бджілок дуже шанували. Та ймед завжди був символом достатку, добробуту іпроцвітання у слов’ян. Науковці знайшли доказивживання меду людьми ще з незапам'ятних часів.Так у давньоєгипетських пірамідах під час археоло-гічних розкопів були знайдені амфори з медом. Анайцікавіше – мед не зіпсувався і не втратив ні по-живних властивостей, ні смаку, ні кольору. На нашійтериторії мед їдять в чистомувигляді, готують з ним та до-дають до різноманітних напоїві страв. До того ж його у нас ви-користовують при лікуваннівід безліччі хворіб, недуг і на-віть при пораненнях. Іншимисловами, бджільництво середукраїнців було і є важливоюсправою, до якої відносилисянадзвичайно серйозно.

Липневе свято Зосима було важливим, бо з цьогодня бджоли заносять мед і заливають стільники. Такщо в цей день добрі й обізнані господарі охоронялипрацю бджіл та стежили, щоб ніщо їх не турбувало.Крім того, серед бджолярів також був поширенийряд звичаїв, яких намагалися дотримуватися, щоботримати хороший урожай меду. Деякі з них доситьзрозумілі і нагадують прикмети. Інші – подібні на ма-гічні ритуали. З їхньою допомогою маленькі трудів-ниці забезпечували людей смачним і надзвичайнокорисним медом. Так як з давніх давен були відомі

цілющі властивості цього та інших продуктівбджільництва, тому й у день Зосима Пасічника вва-жалося доброю справою скуштувати трішки цьогозолотистого і солодкого натурального виробу. Вва-жали, що в цей день цілюща сила меду є надзичай-ною. Загально прийнятим було з 2-го липня якомогарідше турбувати комах. Але якщо все ж доводилосяпройти повз вулики, то потрібно було вимовити такезамовляння: «Рій, гуди, в поля лети! З поля додомуповертайся – медок неси!». Також у цей день вземлю закопували глечик з медовухою. Вважали, щотак можна задобрити покровителя бджільництва,так званого Нешке Пасу. Цьому духу також велосяжертвувати влітку перші найкращі рої, а восени післяпідрізування меду – глечики із медом. Серед бджо-лярів були поширені й інші звичаї, дотримання якихсприяло гарному врожаю меду. Наприклад, нашіпредки розміщували на пасіках разом із заселеними

вуликами порожні. Ніхто, крім бджоляра,не повинен був знати, скільки у нього ву-ликів із бджолами і котрі з них заселені, акотрі – ні. Люди були переконані, що якщопорахувати бджолині сім’ї, то вони пере-ведуться. Також поміщали під кришкамивуликів гнізда синиць-ремезів, оскількиці птахи знищують природніх шкідників.У старовину цих птах можна було купитина Нижегородському ярмарку. Зберігся ідо наших днів звичай обкурювання

бджіл димом. Казали, що так бджоли краще рояться,а також дим рятує їх від лихого ока. Іншим способомврятувати цих трудівниць «від пристріту» було роз-вішування навколо пасіки на кілках огорожі кінськихта інших черепів. Такі «прикраси» відволікали увагулюдей «нечистих на око» або недобрих містичнихістот від вуликів та бджіл. Та найважливішим секре-том в отриманні доброго і якісного меду є українськапрацьо витість, увага і терпіння, а також столітній до-свід у догляді і розмноженні бджіл. Всім гарного літаі солодкого меду! Підготувала ольга сенишин

Ïèøàºìîñÿ íàøèìè ä³òüìè!

олександра Ковцун , Делія Кернічук,3-ій клас, с. Балкіці

емануел Мачук, еріка Векару, 3-ій клас, с. Балківці

Учні I-го класу з української секції середньої школи с. Верхня Рівна на Національномуконкурсі «Історія й традиції українців» разом з Головою союзу українців Румунії Мирославом Петрецьким та викладачем української мови Ларисою Петрецькою

Äçâîíèê «Äâ» ¹ 147 · 2019-10-03 · Марійка ПІДГІРяНКа Грай,...

Documents