пархоменко а.о. кзш № 15 краєзнавчий форум

Міністерство освіти і науки України

Управління освіти і науки Криворізької облдержадміністрації

Криворізький територіальний відділ МАН України

Відділення: Історія

Секція: Історія

Трагедія радянських військовополонених у роки Великої Вітчизняної війни.

Роботу виконала:

Пархоменко Анастасія Олександрівна

учениця 10 класу Криворізької

загальноосвітньої школи I – III

ступенів ім. М. Решетняка

Науковий керівник:

Нагорна Лілія Петрівна

Вчитель історії Криворізької

загальноосвітньої школи I – III

ступенів ім. М. Решетняка

Кривий Ріг 2014 р.

PAGE \* MERGEFORMAT 23

Зміст

Вступ…..........................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. Трагедія радянських військовополонених у роки

Великої Вітчизняної війни……………………………………8

1.1. Причини великої кількості полонених…………………....8

1.2. Ставлення німців до військовополонених…………….…10

1.3. Питання про міжнародні конвенції……………………....11

1.4. Система таборів та умови утримання……………………13

1.5. Ставлення радянського керівництва до воїнів, які

потрапили в полон…………………….……………..…...17

ВИСНОВКИ ................................................................................................20

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ...................23


Вступ.

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. небувала в історії за маштабами і

жорстокістю битва народу Радянського Союзу проти найбільш реакційної сили ХХ

ст. – гітлерівського фашизму. Вона була найважливішою складовою частиною

другої світової війни 1939-1945 рр. В цій війні вирішувалася доля не лише народів

Радянського Союзу, а і всієї Європи, всього світу.

Величезні жертви радянського народу в тому числі і українського, в ім’я свободи і

незалежності Вітчизни, тяжкі страждання, звитяжна праця і бойові подвиги в тилу і

на полях битв, масовий героїзм людей не пропали даремно – війна закінчилася

довгожданою перемогою.

За шістьдесят дев’ять років після перемоги у вітчизняній історії розкрито багато

подій Великої Вітчизняної війни, питань боротьби народів України проти окупантів.

Але багато сторінок української історії другої світової війни залишились ще поза

увагою істориків, або висвітлені занадто мало. Проблеми Другої світової та Великої

Вітчизняної воєн упродовж багатьох років постійно перебувають у центрі уваги

історичної науки. В СРСР перемога у Великій Вітчизняній війні була важливою

складовою державної гуманітарної політики, яка мала скріплювати радянську

ідентичність. Однак багато складових воєнної тематики замовчувались. Перш за все,

це стосується становища військовополонених. Історія воєн-це не лише історія битв,

дипломатії, перемог, поразок, наказів командування і подвигів, це ще і історія

військовополонених. Доля радянських військовополонених в роки Другої світової

війни складає одну з найтрагічніших сторінок нашого минулого. Радянські

військовополонені потрапляли в полон на своїй землі, захищаючи цю землю. В ті

роки історія війни розглядалась як серія перемог. На інформації про героїзм

радянських воїнів та мирного населення проводилось патріотичне виховання

молоді. Звісно, що в таке бачення погано вписувались такі питання, як причини

поразок у перші дні війни, втрати серед радянських військовослужбовців, доля

радянських військовополонених. У роки Перебудови та після розпаду СРСР інтерес

до «білих плям» в історії Великої Вітчизняної війни зріс. Це стосується й проблеми


становища військовополонених на окупованій території України. Внаслідок

публіцистичного, а згодом і наукового переосмислення було відкрито маловідомі

сторінки воєнної проблематики. В незалежній Україні особливий інтерес до історії

Другої світової та Великої Вітчизняної воєн виникає у наукової громадськості в

зв’язку з неоднозначним ставленням суспільства як до перемоги над німецькими

загарбниками взагалі, так і до проблеми радянських військовополонених зокрема. У

зв’язку з цим постає проблема об’єктивного аналізу військових, соціальних,

економічних аспектів історії війни та участі в ній України, подолання стереотипів,

як радянських, так і витворених в перші роки української незалежності, коли

переосмислення історичних подій часто зводилось до заміни позитивних оцінок

негативними і навпаки.

Однією із складних і маловивчених сторінок історії зазначеного періоду, яка

вимагає неупередженого аналізу та всебічного вивчення, є німецько-фашистський

геноцид радянських військовополонених в Україні, політика нацистської влади

щодо полонених.

Зрозуміло, що в СРСР ця проблема об’єктивно не досліджувалась, а реальні

масштаби трагедії приховувались, щоб не порушувати питання про причини

катастрофи Червоної Армії в перші місяці війни та масової здачі червоноармійців у

полон. Однак і на сьогодні не існує комплексного історичного дослідження, в якому

всебічно розглядався б нацистський окупаційний режим на території України.

Головна увага вітчизняної історичної науки зосереджувалася на питаннях

партизанського руху та інших форм активного чи пасивного опору окупантам. Не

висвітлена повною мірою трагічна доля радянських військовополонених. Нерідко

вони постраждали двічі: від німців, а деякі після звільнення – і від радянських

каральних органів. Деякі науковці проводили вивчення регіональної специфіки

нацистської політики, зокрема в генерал-губернаторстві, на території зони

військового управління, але становище радянських військовополонених, яких

вважали за зрадників присяги, не ставали об’єктом дослідження.

Мета дослідження полягає в проведенні комплексного аналізу становища


радянських військовополонених, структури та політики німецької влади щодо

полонених в 1941–1944 рр.

Поставленою метою обумовлено такі завдання :

- проаналізувати дослідження обраної теми в історіографії;

- встановити причини масового потрапляння в полон червоноармійців в перші

місяці війни;

- з’ясувати роль таборів для військовополонених у проведенні німецької політики

щодо полонених на окупованій території;

- висвітлити причини масового знищення німецькою окупаційною владою

радянських військовополонених;

- дослідити методи та засоби за допомогою яких проводилось знищення радянських

військовополонених;

- показати ставлення до військовополонених населення окупованих територій,

допомогу полоненим, їх участь в антифашистській боротьбі.

Об’єктом дослідження є становище радянських військовополонених під час

окупації німецько-фашистськими загарбниками в 1941–1944 рр.

Предметом дослідження виступає політика окупаційного режиму щодо радянських

військовополонених, система заходів в таборах смерті на території України,

спрямована на знищення радянських військовополонених та умови утримання

полонених.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 22 червня 1941, тобто від

нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, до жовтня 1944 року, коли,

внаслідок здійснення Карпато-Ужгородської операції 28 жовтня було звільнено всю

територію України.

Особливість війни між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом полягала

в тому, що більшість її жертв загинули не на полі бою і не зі зброєю в руках.

Переважно до числа втрат цього збройного конфлікту потрапили цивільні: жінки,

діти, люди похилого віку та військовополонені. За час Другої світової війни у

полоні опинилися мільйони військовослужбовців з різних країн світу, найбільша

кількість яких зафіксована на радянсько- німецькому фронті. Понад 5 млн


червоноармійців перебувало у німецькому полоні1 і 57% з них померло від голоду,

хвороб та виснаження у тимчасових таборах. Трагічною після закінчення війни

виявилася доля тих бранців, котрі вижили. У Радянському Союзі здачу в полон

противникові розглядали як дезертирство й зраду, тому звільнені з німецького

полону червоноармійці зазнавали нових переслідувань від радянської влади. Із

понад 1 836 тис. полонених, які вижили й повернулися на батьківщину, 233 тис.

Були засуджені й відбували покарання в таборах ГУЛАГу. Понад 600 тис.

примусово працювали у так званих трудових батальйонах. Лише після смерті Й.

Сталіна, у 1956 р. ув’язнених за здачу в полон червоноармійців реабілітували,

засудили практику політичної недовіри, застосування репресивних заходів, а також

позбавлення пільг і допомоги колишнім війсь - ковополоненим та їх родинам.

Незважаючи на величезні втрати серед полонених Радянського Союзу та їх складну

повоєнну долю, на сьогодні маємо незначну кількість історичних праць з цієї теми,

особливо у порів - нянні з напрацюваннями таких студій Другої світової війни як

військове мистецтво, Голокост, примусова праця в Третьому райху, рух Опору.

Довгий час ідеологічні застереження перешкоджали дослідженню цієї пробле -

матики. Але й після розпаду СРСР та об’єднання Німеччини велика кіль - кість

архівних документів продовжує перебувати під грифом «таємно», залишаючись

недоступною для дослыдження. В історіографії Другої світової війни тема

радянських військовопо - лонених продовжує досліджуватися у вигляді мета-

оповіді. Увага істориків зосереджена на загальних питаннях політики нацистського

режиму сто - совно полонених з Червоної армії, їх умовах утримання та працеви -

користання на території Третього райху, функціонування табірної системи. В

останнє десятиліття з’явилися дослідження політики радянського керівництва

стосовно військовополонених червоноармійців та їх повоєнної долі. Пострадянські

російськомовні дослідження продовжують мати загальний характер, описують

ситуації, які склалися в таборах на території Райху, і не зосереджують увагу на

питаннях функціонування системи німецького військового полону на окупованих

територіях, її кадрового та матеріально-технічного забезпечення. Український

аспект у цій проблематиці майже не виділявся і відповідно не вивчався ні


радянськими, ні західними істориками. Праці українських вчених на цю тему

ґрунтуються на досить обмеженому джерельному мате - ріалі й мають переважно

оглядовий характер. У вітчизняних публікаціях про радянських

військовополонених основна увага дослідників зосеред - жувалася переважно на

описі тяжкого становища полонених червоно - армійців та злочинному ставленні до

них з боку військовослужбовців Вермахту та нацистської влади загалом. На відміну

від академічних досліджень, видання спогадів радянських солдатів та офіцерів, які

продовжували боротися у німецьких таборах, у радянській історіографії набуло

значного поширення. У СРСР, з «лібера - лізацією» політичного курсу в середині

50-х років, і знаттям табу на дослідження багатьох проблемних тем Другої світової

війни, став куль - тивуватися образ полоненого, радше героя, ніж жертви.

Починаючи з 1990-х років на пострадянському просторі активно стали друкуватися

рукописи колишніх бранців, написані для рідних, і які десятки років пролежали «в

шухлядах», чекаючи «кращих» часів. Також спогади колишніх полонених

червоноармійців можна знайти на спеці - алізованих Інтернет-сайтах, присвячених

Другій світовій війні та різно - манітних форумах. Характерно, що в працях

істориків такий багатий матеріал задіяний мало. Переважно спогади

використовувалися для ілюстрації оповіді історика про становище бранців у

німецькому полоні, опису різноманітних обставин перебування у неволі,

реконструкції функціонування певного табору. Не існує академічних досліджень

про індивідуальний життєвий шлях поло - нених, котрі вижили й повернулися до

СРСР, про їх особисте бачення пережитого. У працях про військовополонених

може бути цікавим дослідити як переживали полон молоді й «сивочолі» солдати,

представники різних національних культур і традицій, чоловіки й жінки-

червоноармійці. Дослідження проблеми радянських військовополонених у ІІ

світовій війні представляє великий інтерес. Значення використання цих досліджень

полягає у створенні історіографії, здатної інакше впорядкувати й витлумачити світ

минулого, змінити панівну інтерпретацію певного історичного періоду й історії

Другої світової війни також.


РОЗДІЛ 1. Трагедія радянських військовополонених у роки

Великої Вітчизняної війни

1.1. Причини великої кількості полонених

У роки Другої світової війни у нацистському полоні опинилися мільйони

військовослужбовців з різних країн світу. Найбільша кількість військовополонених

була зафіксована на радянсько-німецькому фронті – близько 5 млн осіб. 57% з них

померло від голоду, хвороб і виснаження у тимчасових таборах. Величезна

кількість рад. військовиків опинилась у полоні на поч. Великої вітчизняної війни

внаслідок невдалих бойових дій і відступу Червоної армії. Лише у прикордонні, в

«котлах» під Києвом, у р-ні Умані та Харкова в полоні виявилося бл. 1,5 млн осіб.

Серед більш ніж 180 таборів військовополонених, розташованих в Україні,

найбільшими були Дарницький табір військовополонених під Києвом,

Володимиро-Волинський на Волині, «Богунія» на Житомирщині, «Гросс-лазарет» у

Славуті, «Цитадель» у Львові, «Уманська яма», «Хорольська яма» на Полтавщині.

Становище радянських військовополонених було набагато гіршим, ніж

військовополонених інших воюючих країн: на них не поширювався правовий

режим Гаазьких (1899 та 1907) і Женевської (1929) міжнародних конвенцій,

оскільки останні не були підписані тодішнім партйно-радянським кервництвом

СРСР. Під табори для військовополонених пристосовували випадкові приміщення,

курені або майданчики просто неба, огороджені кількома рядами колючого дроту із

сторожовими вишками. Керівництво і охорона таборів складалися з добірних

садистів і головорізів з числа гітлерівських військовослужбовців та місцевих

поліцаїв. Адміністрація створювала нестерпно жорстокий режим: у

військовополонених забирали теплі речі, виганяли на найважчі, часто смертельно

небезпечні роботи, наприклад, на розмінування, годували не більше одного разу на

день, інколи не годували тижнями. Найпоширеніша їжа — «баланда», що

готувалася з брукви та нечищеної картоплі, й «хліб», що на 65 % складався з

висівок. Смертність військовополонених від голоду, хвороб і тортур у таборах


наближалася до 60 % їх чисельності. За свідченнями командирів окупаційними

військами в Україні, у таборах військовополонених щодня в середньому помирало

2,5 тис. осіб, загальна ж кількість загиблих радянських військовополонених у

гітлерівських спецтаборах на території України — 1 млн 367 тис. осіб. Незважаючи

на вкрай несприятливі умови для боротьби, у таборах не припинявся опір

гітлерівцям — втечі, в тому числі масові з використанням підкопів та тунелів. Ті,

кому вдалося звільнитися з таборів, у переважній більшості вливалися до

партизанських формувань та місцевого підпілля. Наприкінці 1941 року

командування вермахту почало вивозити радянських військовополонених до

Німеччини для використання їх як робочої сили. До травня 1942 з України до рейху

вивезено понад 500 тис. військовополонених. Які ж причини великої кількості

полонених?

Військово-стратегічні причини:

несподіваний напад Третього рейху на СРСР;

важкі умови війни, в яких опинилися солдатиЧервоної армії (переважна частина

полонених була захоплена в т. н. "великих казанах"), призвели до того, що великі

групи частин Червоної армії, вичерпавши всі можливості до опору і позбавлені

всякої підтримки командування, потрапляли в полон.

В якості причин браку командного складу та неадекватного рівня підготовки кадрів

виділяють наступні:

громадянську війну, яка призвела до масової еміграції радянського офіцерського

корпусу;

видалення з армії так званих " військспеців" в кінці 1920-х років;

сталінські репресії в 1937-38 років;

розширення армії в 1939-41 роках, в результаті якого 70% офіцерів і 75%

політпрацівників займали посади менше року, більше 1 млн. червоноармійців

служили менше року , а армія при цьому виросла в три рази.

Соціально-політичні причини:

репресивна політика радянської держави ( червоний

терор, колективізація, сталінські репресії) викликала значне невдоволення як серед


населення СРСР, особливо селян, так і знову приєднаних територій ( Західна

Україна, Прибалтика), які відмовлялися чинити збройний опір на стороні СРСР і

віддавали перевагу добровільно здаватися в полон.

Cуб'єктивно-психологічні фактори:

розгубленість, паніка, викликана відсутністю адекватного командування і видимою

перевагою німецьких військ у перший період війни.

1.2. Ставлення німців до військовополонених.

Основною причиною жорстокого ставлення до радянських військовополонених у

полоні була нацистська теорія про расову неповноцінність слов'ян, які сприймалися

нацистами як "маса расово-неповноцінних, тупих людей".

Расова ненависть гітлерівців посилювалася ідеологічним неприйняттям комунізму.

Фюрер на нараді вищого командного складу вермахту 30 березня 1941заявляв:

«Комуніст ніколи не був і ніколи не стане нашим товаришем. Мова йде про

боротьбу на знищення. Якщо ми не будемо так дивитися, то, хоча ми й розіб'ємо

ворога, через 30 років знову виникне комуністична небезпека. Політичні комісари є

основою більшовизму в Червоній Армії, носіями ідеології, ворожої націонал-

соціалізму, і не можуть бути визнані солдатами. Тому, після полону, їх треба

розстрілювати».

У розпорядженні верховного командування збройних сил секретного відділу у

справах військовополонених "Про охорону радянських військовополонених" від

08.09.1941 йдеться про застосування зброї для придушення опору, а також про те,

що необхідно "негайно стріляти в тікаючого військовополоненого", "всякі

переговори з військовополоненими забороняються ". Також в цьому розпорядженні

вказується, що радянські військовополонені не мають права на звернення згідно з

положеннями Женевської конвенції.

1.3. Питання про міжнародні конвенції.


Важке становище радянських військовослужбовців у нацистському полоні

гітлерівське керівництво пояснювало тим, що СРСР не визнав Гаазьку конвенцію і

Декларацію 1907 про закони сухопутної війни і не підписав Женевську конвенцію

1929 року, що визначала правовий статус військовополонених, хоча ця конвенція

була підписана 47 країнами.

Насправді, Гаазьку конвенцію підписала Російська імперія, а Женевська конвенція

регламентувала відносини до військовополонених незалежно від того, підписали їх

країни конвенцію чи ні.

25 серпня 1931 нарком закордонних справ М. М. Литвинов заявив, що СРСР

приєднується до однієї з прийнятих у Женеві конвенцій Міжнародного Червоного

Хреста від 27 липня 1929 року, і зокрема: "Про поліпшення долі поранених і хворих

військовополонених".

Основною причиною, по якій Радянський Союз не підписав Женевську конвенцію в

цілому, була незгода з поділом полонених за національною ознакою. Відмова ж

СРСР від підписання конвенції дозволив нацистам використати цей факт і залишити

радянських полонених без усякого захисту і контролю з боку Міжнародного

Червоного Хреста та інших організацій, що допомагали полоненим західних країн .

Начальник штабу головнокомандування сухопутних сил вермахту Ф.

Гальдер на Нюрнберзькому процесі наводив слова Гітлера: "так як росіяни не

визнають Гаазької конвенції, то і поводження з їх військовополоненими не повинно

бути у відповідності з рішеннями Гаазької конвенції".

17 липня 1941 року СРСР в урядовій ноті, переданій Німеччині через Швецію,

заявив, що приєднується до Гаазької конвенції, так само за умови взаємності. Однак

ця нота була відхилена Німеччиною. Пізніше Радянський Союз двічі, в ноті від 25

листопада 1941 і в ноті від 27 квітня 1942, заявляв про виконання принципів

Гаазької конвенції по відношенню до німецьких військовополонених, в той же час

звинувачуючи німецьку сторону в недотриманні її. Причому, в ноті від 27

квітня 1942 говорилося, що СРСР приєднався до Гаазької конвенції де-факто.


На Нюрнберзькому процесі захист виступив із заявою про те, що Женевська

конвенція нібито не поширюється на радянських військовополонених на тій

підставі, що СРСР не є учасником цієї Конвенції. Однак Міжнародний військовий

трибунал відхилив довід захисту як неспроможний. Він вказав при цьому, що

завжди і у всіх випадках при поводженні з військовополоненими повинні бути

застосовані загальні принципи міжнародного права: перебування в полоні повинно

переслідувати лише одну мету - перешкодити військовополоненому брати участь у

воєнних діях. Вбивати беззахисних людей або навіть завдавати їм якусь шкоду з

помсти - суперечить військовій традиції.

Голова Міжнародного комітету Червоного Хреста Марсель Юнод відразу з

початком війни, 22 червня, запропонував урядам СРСР, Німеччини, Румунії та

Фінляндії здійснювати обміни списками убитих, поранених які потрапили в полон.

Сам Червоний Хрест повинен був піклуватися про всіх постраждалих на фронті. У

спробі виправити ситуацію з військовополоненими,

27 червня 1941 нарком закордонних справ В. М. Молотов телеграфував про

готовність СРСР здійснювати обміни списками військовополонених і про готовність

перегляду ставлення до Гаазької конвенції "Про закони і звичаї сухопутної війни".

Питання про приєднання до Женевської конвенції 1929 радянський уряд, однак же,

не підняв знову. Одночасно СРСР затвердив постановою РНК СРСР від 1

липня 1941 року "Положення про військовополонених", засноване на цій конвенції і

містив документальне підтвердження заяви про дотримання міжнародно-правових

норм ведення війни. На додаток до Положення були випущені накази "Про порядок

утримання та обліку військовополонених у таборах " від 7 серпня 1941 року та "Про

стан таборів військовополонених" від 15 серпня 1941 року.

17 липня 1941 В. М. Молотов офіційною нотою через посольство і Червоний Хрест

Швеції довів до відома Німеччини та її союзників згоду СРСР виконувати вимоги

Гаазької конвенції 1907 "Про закони і звичаї сухопутної війни". У документі

підкреслювалося, що Радянський уряд буде дотримуватися вимог конвенції щодо

Німеччини "лише остільки, оскільки ця конвенція буде дотримуватися самою

Німеччиною". Всупереч очікуванням радянського уряду позитивної відповіді


керівництво нацистської Німеччини залишило ноту радянського уряду без уваги.

Більш того, в той же день був підписаний і набув чинності наказ гестапо, що

передбачав знищення "всіх радянських військовополонених, які були або могли

бути небезпечні для націонал-соціалізму". У той час, як радянське командування

робило все можливе для налагодження роботи з прийому військовополонених та їх

забезпечення, німецький уряд вживав кроки в протилежному напрямку. 8

серпня 1941 Управління у справах військовополонених випустило нові правила, що

ще більш погіршили поводження з радянськими військовополоненими в усіх

таборах.

1.4. Система таборів та умови утримання.

У німецьких збройних силах справами військовополонених займалися Верховне

головнокомандування збройних сил Німеччини та Головне командування

сухопутних військ, пізніше також СС на території Рейху, частково імперські

служби праці, в окремих випадках Абвер, СД та гестапо.

Система таборів військовополонених в рейхскомісаріаті «Україна»

підпорядковувалася командуючому вермахту в Україні. 27 травня 1941 р. ним був

призначений генерал-лейтенант К. Кітцінгер. Для прийому й розташування

військовополонених ще з 1939 р. була створена мережа таборів у Німеччині та на

окупованих територіях, яка складалася з: таборів для офіцерів, стаціонарних таборів

для рядового та сержантського складу пересильних таборів (дулагів).

Влітку-восени 1941 р. на території України у німецький полон потрапила велика

кількість радянських військовополонених після серії оточень : 6 та 12-ї армій в

районі Умані (на поч. серпня 1941 р.), а також 21-ї, 37-ї, 26-ї армій під Києвом

(вересень 1941 р.). Внаслідок цих подій у німецький полон потрапило біля Умані –

103 тис., біля Києва – 665 тис. червоноармійців.

На території України діяли війська групи армій «Південь», до якої в 1941 р. входила

1 танкова група , 6, 17 та 11-а німецькі й 3 та 4-а румунські армії. У

підпорядкуванні коменданта тилового району 1-ї танкової армії перебували


команди 152 та 162 дулагів, 17-ї армії – 71 армійський збірний пункт, 111, 172 та

180 дулаги; 6-ї армії – 7-й армійський збірний пункт, 170 та 201 пересильні табори.

На Півдні України у підпорядкуванні коменданта тилового району 11-ї армії влітку

1941 р. було два дулаги 123 і 241, два армійські збірні пункти 11 та 12.

У тиловій смузі згаданих німецьких армій найраніше в Україні почали

створюватися стаціонарні табори: у Львові (328), Раві-Руській/Замості (325), Хирові

(323), Ярославі, Дрогобичі (335), Тернополі, Станіславі (371), Шепетівці (357).

У рейхскомісаріаті «Україна» на початку 1942 р. нараховувалося вже 14

стаціонарних таборів, а в квітні 1943 р. тут було 20 шталагів, які розташовувалася

на Правобережжі. Всього за роки окупації на території України діяло 30 команд

шталагів і 27 команд дулагів.

Організаційні етапи табірної системи для радянських військовополонених в Україні

співпадають з ходом бойових дій на радянсько-німецькому фронті. До серпня 1941

р. спостерігається стрімке створення крупних стаціонарних таборів у

правобережних областях України, вересень-жовтень – організація установ полону

вздовж Дніпра, а в листопаді-грудні – центр активності табірних команд

переміщується на схід та південь України.

Особливістю таборів для військовополонених у 1941 р. була їх переповненість.

Якщо у серпні у десяти стаціонарних таборах для військовополонених

рейхскомісаріату «Україна» утримувалося приблизно 225 тис. бранців, у вересні –

300 тис., то в жовтні їх вже було 445 тис.

Расово-ідеологічний характер війни нацистської Німеччини проти Радянського

Союзу зумовив величезну кількість смертей, не пов'язаних з безпосереднім

веденням бойових дій. Полонені червоноармійці стали першими жертвами такої

політики. Видані так звані «наказ про комісарів» від 6 червня 1941 р.,

«Розпорядження стосовно справи військового полону у випадку операції

«Барбаросса» 16 червня 1941 р. та «Бойовий наказ №8» від 17 липня 1941 р.

скасовували основні приписи Женевської конвенції 1929 р. про захист

військовополонених, приписували розстрілювати за законами воєнного часу


політпрацівників Червоної армії, євреїв та інших «небажаних» за расовими чи

політичними ознаками осіб.

Тисячі полонених загинуло на полі бою, перебуваючи у збірних та фронтових

таборах. Масові вбивства військових бранців відбувалися під час

багатокілометрових піших маршів із прифронтової зони в тил.

З 22 червня до 6 грудня 1941 р. на німецько-радянському фронті бранцями стали 3

млн 800 тис. вояків. В умовах швидкого просування і безперервних бойових дій

німецьке командування виявилося нездатним вирішити питання, пов’язані з

утримання, харчування, забезпеченням одягом, лікуванням, транспортуванням такої

великої кількості військовополонених.

За умовами утримання табори для військовополонених в Україні наближалися до

категорії таборів знищення. Вони мали більш жорсткі умови утримання військових

бранців, ніж подібні установи в країнах Центральної та Західної Європи. Висока

смертність, голод, відсутність медичної допомоги, знущання й тортури над в'язнями

і масове їх знищення стали характерними ознаками таборів для військовополонених

в Україні.

Організація життя й побуту більшості місць утримання полонених спрямовувалася

на їх послідовне фізичне знищення. Таку ж мету переслідували й «медичні»

установи таборів, які лише прискорювали смерть хворих і поранених в’язнів.

Уже на стадії етапування в тил десятки тисяч бранців гинули від голоду, знущань,

тортур, холоду і хвороб. Нацисти перетворили переміщення великих контингентів

військовополонених на одну з проміжних ланок терору. Взимку 1941-1942 рр. їх

етапували без верхнього одягу, босоніж у люті морози.

Транспортуючи полонених, гітлерівці не дозволяли місцевому населенню

передавати нещасним харчі, одяг, взуття; карали бранців і тих, хто виявляв до них

співчуття. Серед тих, хто не мав шаснів вижити, – поранені та хворі червноармійці.

Їх знишували не лише на початку війни, але й під час відступу німців під ударами

радянських військ.

Вища влада у нацистському таборі перебувала в руках коменданта — офіцера в

званні не нижче майора. Охороняли табори військовополонених охоронні


батальйони, що формувалися, як правило, з солдатів похилого віку або

фронтовиків, які доліковувалися після поранень та хвороб.

Полонених солдат тримали під відкритим небом, загнаних за колючій дріт як

худобу. Їх кількість у таборах була такою великою, що інколи наближалася до

кількості населення окремих міст і містечок, в яких вони розташовувалися.

Наприклад, у Новоград-Волинському (Житомирська область), де мешкало не

більше 12 тис. осіб, у таборі для військовополонених (дулаг 172) у серпні

перебувало 8 тис. бранців.

Масова смертність серед радянських військовополонених була зумовлена не лише

розстрілами, поганими умовами утримання, а, насамперед, «політикою голоду», яку

здійснювало керівництво Вермахту. Харчування радянських військовополонених

стрімко погіршувалося з перших місяців бойових дій.

Основною їжею для бранців впродовж всієї війни було вариво з муки, а найчастіше

необробленого зерна, яке вони називала «баландою». За свідченнями очевидців, в

багатьох пересильних таборах вони по декілька тижнів не отримували навіть цих

харчів. Голод змушував людей їсти все, що потрапляло під руку: листя, траву,

щурів тощо. Траплялися випадки трупоїдства. Таке харчування викликало масові

шлунково-кишкові та інфекційні захворювання, які ще більше підвищували

смертність.

Однією з форм терору проти військовополонених стало поширення інфекційних

хвороб, а також бузувірські медичні експерименти над ними.

Коли стало зрозумілим, що без додаткових робочих рук «освоїти» загарбані землі

не вдасться, керівництво Третього Рейху дозволило відпустити додому частину

військовополонених з Прибалтики й України. Після цієї разової акції німці вже не

поверталися до подібної практики: всіх полонених, здатних працювати, вони

розподіляли на роботи; при цьому примусова праця перетворювался на різновид

тортур і знущань.

Частину полонених вдалося використати як безплатну робочу силу на ремонті,

каменоломнях, у сільському господарстві, вугільних шахтах. Тривалість робочого

часу встановлювалася довільно. Так, у таборі №325 у Раві-Руській робочий день


тривав з 5 ранку до 10 год вечора. Вихід на роботу й повернення супроводжувалися

побоями і вбивствами кволих і хворих.

Близько 60 тис. радянських військовополонених були зайняті на відбудові шахт

Донбасу 3,5 тис. – на вугільних шахтах дистрикту «Галичина». Уже у другій

половині 1941 р. полонених червоноармійців переправляли на різні промислові

об’єкти Німеччини, Генерального губернаторства, Франції та інших країн.

«Винищення працею» стало одним із принципів використання праці

військовополонених.

Охорона таборів полонених влаштовувала багатогодинні «переклички», «фізичну

зарядку», коли в’язні протягом кількох годин стояли на холоді чи під пекучим

сонцем, або робили виснажливі, безглузді вправи, спеціально розраховані на

знесилення. Часто на полонених нацьковували нетренованих собак і спостерігали ці

садистські сцени. На екзекуції та страти спеціально приїздили представники

військового командування та окупаційної адміністрації.

Це все спричинило велику смертність. За даними начальника тилового району

групи армій «Південь» станом на 31 січня 1942 р. у трьох таборах, де утримувалося

30 тис. військовополонених, річний відсоток смертності дорівнював відповідно 106,

262, 106%. Жертвами нацистського терору в Україні стали загалом 1 млн 571 тис.

радянських військовополонених. Загалом у роки війни з 5,8 млн полонених вояків

від рук нацистів, голоду й хвороб загинуло близько 4 млн осіб.

1.5. Ставлення радянського керівництва до воїнів, які

потрапили в полон.

З самого початку Великої Вітчизняної війни під підозру в зраді потрапили всі

військовослужбовці та цивільні особи, що опинилися навіть на нетривалий час за

лінією фронту. У всіх кадрових анкетах з'явилося питання: "Чи були Ваші родичі на

окупованій території?"

Стаття 193 Кримінального Кодексу СРСР 1926 року передбачала "за здачу в полон,

не викликану бойовою обстановкою - розстріл з конфіскацією майна". У статті 22


"Положення про військові злочини" 1927 року говорилося, що здача в полон, не

викликана бойовою обстановкою , а також перехід на бік ворога передбачають вищу

міру покарання (розстріл) з конфіскацією майна. За змістом закону підлягала

покаранню тільки здача в полон "не викликана бойовою обстановкою". У 1926 році

названа стаття Положення коментувалася як: "у відомих випадках обстановка на

полі бою може скластися так, що опір по суті є неможливим, а знищення бійців

безцільним. У цих випадках здача в полон є актом допустимим і не може викликати

судові переслідування".

Розширювалася практика заочного засудження військовослужбовців, що

знаходилися за лінією фронту, як зрадників Батьківщини. Достатньою підставою

для такого рішення були отримані оперативним шляхом відомості про їх нібито

антирадянську діяльність. Вердикт виносився без усякої перевірки, іноді лише за

однією заявою.

У відповідності з Наказом Ставки Верховного Головнокомандування від 16 серпня

1941 року № 270, командири і політпрацівники, які зривають знаки відмінності і

здаються в полон, оголошувалися дезертирами, а їх родинам загрожував арешт,

державної допомоги і допомоги позбавлялися командири і групи червоноармійців,

що здалися ворогові не вичерпавши всі засоби до опору. Наказ закликав "битися до

останньої можливості, щоб пробитися до своїх".

Трагічною після закінчення війни виявилися доля тих бранців, котрі вижили. В

СРСР, згідно з наказом здача в полон розглядалася як «злісне дезертирство» і зрада,

тому звільнені з німецького полону червоноармійці зазнавали нових переслідувань і

репресій від радянської влади. Із понад 836 тис. полонених, які вижили й

повернулися на батьківщину, 233 тис. були засуджені й відбували покарання в

таборах ГУЛАГу, понад 600 тис. примусово працювали у так званих трудових

батальйонах. Лише після смерті Сталіна у 1956 р. ув’язнених за здачу в полон

воїнів реабілітували.

Об'єктивно, полон - це завжди поразка, підпорядкування волі супротивника. Але в

той же час - це і право беззбройного. Знаходячись в полоні, воїн повинен

розраховувати на захист своїх прав з боку держави, що послала його на фронт.


Держава зобов'язана дотримуватися одного з древніх міжнародних принципів -

повернення військовополоненого на Батьківщину і відновлення його в усіх правах

громадянина. Окрім цього, з боку держави, що захопила військовослужбовця в

полон, повинні дотримуватися норми міжнародного права.

Цікаві наступні факти. У 1985 році в США була заснована медаль "За гідну службу в

полоні". Нею нагороджують солдатів, що побували в полоні, у тому числі і

посмертно. А 9 квітня 2003 року американський президент оголосив про нове

державне свято - День пам'яті американських військовополонених. Звертаючись із

цього приводу до нації, він сказав: "Вони є національними героями, і їх служба

нашою країною не буде забута". Усе це затверджує в солдатах упевненість, що про

них потурбуються. У свідомості американських солдатів міцно укорінилася думка

про те, що батьківщина своїх на війні не забуває і ні в чому не звинувачує, якщо їм

на війні "не повезе". У західних країнах люди думають інакше: "Найцінніше в житті

- саме життя, що дається тільки раз. І можна йти на усе заради її збереження". Такі

вирази, як "померти за батьківщину", "жертвувати собою", "честь дорожча за

життя", "зраджувати

не можна" вже давно є для них мірилом солдата і чоловіка.

ВИСНОВКИ

На сучасному етапі розвитку історичної науки провідною тенденцією в світі стає

гуманізація і антропологізація («олюднення») минулого, впроваджується концепція

«відкритої історії», яка передусім пропагує толерантність. Це передбачає звернення


уваги історії до долі конкретної людини, умов її життя. З огляду на це дослідження

долі радянських військовополонених доби Великої Вітчизняної війни видається

нагальною потребою сьогодення.

Водночас, в сучасній історичній науці гостро постає проблема боротьби цивілізацій,

особливо її складова – конфлікт пануючих ідеологій. Ця проблема має тісний

зв’язок з розумінням питань історичного минулого. Тому потрібен об’єктивний

аналіз найбільших катастроф людської історії, тобто світових війн між народами,

визначення причини виникнення цього явища і наслідків для наступних поколінь.

Для українського народу трагічною та повчальною сторінкою вітчизняної історії

залишається період Великої Вітчизняної війни, зокрема доба німецько-

фашистського окупаційного режиму в Україні. Допоки не підраховано остаточна

кількість загиблих, постраждалих від війни та внаслідок окупації, не визначені всі

матеріальні та духовні втрати, доти потрібно досліджувати цю проблематику.

В сучасній історичній науці досі не існує єдиної точки зору на зміст окупаційного

режиму, на його ставлення до військовополонених та вплив на населення. Не

створено на сьогоднішній день, з урахуванням нових даних та матеріалів,

комплексної, загальної, наукової праці по становищу радянських

військовополонених на території України в 1941–1944 роках.

Особливу увагу треба приділити зазначеній проблемі в роковини визначних дат для

українського народу - 23 річниці незалежності України. Потрібно докласти всіх

зусиль, щоб ця страшна сторінка не була забута поколіннями, які виросли в

незалежній Україні, щоб в результаті ретельної роботи дослідників була сказана

об’єктивна правда про Велику Вітчизняну війну.

Проблема дослідження становища радянських військовополонених, під час

фашистської окупації має певні проблеми. Більшість наших попередників

висвітлювали лише зовнішні прояви окупаційного режиму. Увага радянських

науковців зосереджувалася, в основному, на обмеженому колі питань: характерні

практичні кроки загарбників у ставленні до військовополонених; звірства щодо

місцевого населення; оцінка людських жертв та матеріальної шкоди. У той же час

недоступними у науковому обігу залишалися документальні матеріали та


дослідження, які б характеризували політику окупантів щодо радянських

військовополонених у цілому і в динаміці, по регіонах, слабо відбитий

мотиваційний бік цієї політики. Отже, проблема долі військовополонених у

радянській історіографії порушувалася фрагментарно. Через об’єктивні причини

українська історіографія значно пізніше отримала змогу розпочати всебічний аналіз

згаданої проблематики. У працях

В. Короля, М. Коваля, О. Лисенка та інших лише розпочато дослідження трагічної

долі військовополонених на території України. Як бачимо, до вичерпної відповіді на

питання, якою насправді була доля радянських військовополонених, ще дуже

далеко.

Численні факти переконують у тому, наскільки складною і трагічною виявилася

доля мільйонів радянських військовополонених періоду Великої Вітчизняної війни.

А могло бути менше жертв і страждань, якби ставлення до людського життя було

більш гуманним і справедливим.

У нашій державі дана проблема залишається актуальною і донині, оскільки не до

кінця визначений статус військовополоненого, відсутні багато документів щодо

реабілітації колишніх військовополонених, особливо необхідні, поки ще живі деякі з

них.

Життя у таборах для радянських військовополонених досить складне для розуміння

людини ХХІ століття. Ми не можемо зараз зрозуміти істинні мотиви вчинків людей,

причини подій та явищ. Ця ситуація складається через брак документів, через

втрачену можливість спілкування з учасниками тих подій та те, що до цього часу ми

мало прислухаємось до ще живих свідків. Завдання сучасних істориків дати

об’єктивний аналіз подіям та вчинкам людей які пережили німецькі табори для

військовополонених в Україні. Адже людей потрібно засуджувати не за

переконання, а за злочини.

Зрозуміло, що не всі проблеми становища радянських військовополонених на

території окупованої України знайшли відображення в цьому дослідженні.

До цього часу не відновлена повна картина нацистської політики щодо радянських

військовополонених в регіоні, не висвітлені масштаби знищення полонених як в


таборах так і на полі бою тощо. Все - таки автору дослідження вітчизняних і

зарубіжних вчених з окремих питань обраної теми дали змогу уявити картину в

цілому. Ряд фактів, висновків та узагальнень використані при роботі над даною

темою.

При дослідження залучено в основному широке коло інтернетджерел.

Про долю радянських військовополонених можна довідатися в інтернет-картотеці.

Найбільша у світі база даних з інформацією про радянських військовополонених

часів Другої світової війни відкрита для загального користування в інтернеті. Вона

налічує близько 700 тисяч інформаційних файлів.

Відтепер родичі загиблих чи зниклих безвісти під час війни можуть дізнатися про

їхні долі, скориставшись базою даних, відкритою в інтернеті.

Досі родичі цих людей могли отримати інформацію, лише зробивши спеціальний

запит у відповідні установи. Тепер вони можуть самостійно займатися пошуком

своїх близьких. У записах вказані імена, місце та дати народження і смерті людини.

Докладнішу інформацію родичі можуть отримати на сайтах www.dokst.de

(німецькою мовою) та www.dokst.ru (російською) де представлені близько 700 тисяч

файлів з даними про радянських військовополонених. Ця найбільша у світі база

даних військовополонених створена за підтримки урядів Росії, України та Білорусії.

Література

1. Коваль М.В. Україна у Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939—1945

рр.). К., 1999.


2. Україна в Другій світовій війні: погляд з XXI століття. Історичні нариси / Ред. кол.:

В. А. Смолій (голова колегії), Г. В. Боряк, Ю. А. Левенець, В. М. Литвин, О. Є.

Лисенко (відп. ред.), О. С. Онищенко, О. П. Реєнт, П. Т. Тронько; Рецензенти: О. С.

Рубльов, В. Ф. Шевченко. НАН України. Інститут історії України. - К.: НВП

"Видавництво "Наукова думка, НАН України", 2011. - Кн. 2. - 943 с.

Електронні ресурси

1. Віктор Король «СКІЛЬКИ Ж ВСЕ-ТАКИ СОЛДАТСЬКИХ ЖИТТІВ ЗАБРАЛА У

НАС ПЕРЕМОГА НАД ФАШИЗМОМ?» журнал "Воєнна історія" #3-4 за 2005 рік

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL: http://warhistory.ukrlife.org/

2. В.М.Яременко СТАНОВИЩЕ НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ ТА НАСЛІДКИ

ГІТЛЕРІВСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ (аналітичний огляд) [Електронний ресурс].

– Режим доступу : URL: http://www.memory.gov.ua/

3. О. Б. ПащенКО Участь Державних архівів У ГУманітарнОмУ ПрОеКті раДянсьКі і

німецьКі війсьКОвОПОлОнені та інтернОвані. Вивчення Питань істОрії ДрУГОї

світОвОї війни і ПОвОєннОГО ПеріОДУ” (на прикладі центрального державного

архіву вищих органів влади та управління України) [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : URL : http://www.archives.gov.ua/

4. Олег Клименко ГРОШОВІ ЗНАКИ КОМАНДУВАННЯ ВЕРМАХТУ

ДЛЯ ТАБОРІВ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL : http://dspace.nbuv.gov.ua/

5. Рибалка Л.Д. Становище радянських військовополонених на окупованих територіях

україни (1941-1943 рр.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL :

http://ua.convdocs.org/

6. Тетяна Пастушенко ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ РАДЯНСЬКИХ

ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ: ПОГЛЯД ЧЕРЕЗ

ПРИЗМУ ІСТОРІЇ ПОВСЯКДЕННЯ [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

URL : http://histans.com/

http://warhistory.ukrlife.org/

http://dspace.nbuv.gov.ua/

http://www.archives.gov.ua/

http://www.memory.gov.ua/


7. ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ В ГІТЛЕРІВСЬКИХ СПЕЦТАБОРАХ

НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ 1941—1944. ) [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : URL : http://www.osvita-plaza.in.ua/

8. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : URL : http://zakon3.rada.gov.ua/

9. За матеріалами з Довідника про табори, тюрми та ґетто на окупованій території

України(1941-1944) / Упоряд. Дубик М. – Київ, 2000. – 304 с [Електронний ресурс].

– Режим доступу : URL: http://territoryterror.org.ua/

10. Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої

Перемоги). Матеріали міжнародної наукової конференції / Відповідальний

редактор: Легасова Л.В. – К., 2011. – 800 с. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : URL : http://www.warmuseum.kiev.ua/

11. Радянські військовополонені [Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL :

http://www.territoryterror.org.ua/

http://www.territoryterror.org.ua/

http://www.warmuseum.kiev.ua/

http://territoryterror.org.ua/

http://www.osvita-plaza.in.ua/

пархоменко а.о. кзш № 15 краєзнавчий форум

Documents