Не дайся, щоб зло перемогло тебе, - але перемагай зло добром! (з Послання Апостола Павла до Римлян роз.12)Обласна інформаційно-аналітична газета м. Новгород-Сіверський

Шановні друзі! У ваших руках перше число нової газетиСіверського краю. Наміри до започаткування ще одногосеред багатьох видань Чернігівщини виношувалисядовго. Адже за будь-якого розкладу обставин доситьважливим було зрозуміти потребу читача, щоб незагубитися у переліку «старожилів», або не поповнитилави чергових проектів, розрахованих на здобуттяприхильності через одіозно-сенсаційні публікації, чорнийпіар чи заманливу «жовтизну» разом з відвертимсмакуванням делікатних дрібниць приватного життяокремих осіб. Такий шлях для нас не є прийнятним. Атому вже на старті ми пристаємо до «правого берега»,який і визначатиме суть редакційної політики видання.

СЛОВО РЕДАКТОРА Просто хочеться, щоб газета знайшла повагуу кожній українській родині, на журнальному століякої вона може опинитися серед інших вже давнорозрекламованих газет та журналів. Сподіваємосязнайти для свіженького «Правого берега Десни»порозуміння та прихильників у широкому коліпредставників різних соціальних і вікових групсуспільства. А у переліку принципів, які хотілося бреалізувати у творчій політиці редакції, найскорішепереважатиме той, що орієнтуватиме колектив допостійного відчуття міри та межі у політизаціїрізноманітних матеріалів. Бо ж, знов таки збагаторічного досвіду творчої роботи на нивіпубліцистики маю добру уяву про нав’язливу модуостаннього десятиріччя на нескінченні політичнізабавки на шпальтах, які геть нічого окрім негативув кінцевому результаті не несли читачеві. Отже, саме життя кличе виходити разом з читачемна правильну дорогу і йти прямо, берегом правди,об’єктивності до повернення довіри українськоїгромади до цих чеснот. Для творчого наповнення цієїдороги відшукуватимемо виразні приклади з нашоїлегендарної історії, з високих зразків успадкованихдосягненнях культури, зі стійкої та позитивної ауридуховності Чернігово-Сіверського краю. А у метушні клопіткої сірої буденності, якупересічна людина через брак позитивних емоційнайчастіше і сприймає саме такою, спробуємовідшукати добре, красиве, з людським обличчям,авторитетне, вишукане... Одним словом, редакції нової газетиЧернігівщини не бракує бажання сподобатисячитачеві як за змістом так і за принципами висвітленнявсього, що діється навколо нас. На перших порах ми навряд чи зможемо виходитирегулярно, а тому ви маєте слідкувати зарозповсюджувачами «Правого берега Десни» наавтобусних зупинках, у центральній частині міст тасіл, у крамницях та інших людних місцях. Завжди будемо раді, коли на адресу 16000, містоНовгород-Сіверський, вул. Калініна, буд. 46 абона електронну пошту domotskiy@i.ua ви зможетенадсилати свої матеріали для друку, поради тапропозиції.

Борис Домоцький, редактор газети «Правий Берег Десни»

Шановні жителі Новгород-Сіверщини!67-й раз світова спільнота вшанувала не

менш ста мільйонів землян, полеглих унайкривавішому побоїщі за всю історію війн,які тільки пережило людство. У цій великійбитві двох тоталітарних систем серед багатьохінших народів жертвою антилюдських ідеологійстало населення України в тому числі. І навітьті далекі від істини дані про втрати на фронтахДругої світової ставлять нашу країну чи не нанайперше місце у світі у сумній сторінці сухоїстатистики. Нажаль так трапилось, щовідійшовше від нас покоління активнихучасників бойових дій так і не відчуло тієїсправжньої турботи, на яку мала брозраховувати будь-яка людина, що полишиламолодість та здоров’я на фронті. Ось тому, якце прийнято у європейських країнах деньзакінчення війни аж ніколи не претендував насуть того свята, яке десятиліттяминав’язувалося у Радянському Союзі у виглядівсіляких веселощів тощо. 8-9 травня - це днівеликої пам’яті про не менш ніж 10 мільйонівукраїнців, про тих, хто не повернувся до рідноїоселі. Отже дійсно, якщо комусь і свято, то незабувайте, що воно таки зі сльозами на очах.А живим – здоров’я і довгої пам’яті на ті роки,які Господь відміряв. Тримаймося. Будьмо.Слава Україні!

Борис Домоцький, головапостійної комісії Новгород-Сіверськоїрайради від імені фракції УНП

ЗІ СВЯТОМПЕРЕМОГИ!

Київський апеляційний адміністративний суд незадовольнив апеляційну скаргу лідера Прогресивноїсоціалістичної партії України (ПСПУ) НаталіїВітренко на постанову Окружногоадміністративного суду Києва, який підтвердивзаконність Указу президента України № 75/2010 від28 січня 2010 року “Про вшанування учасниківборотьби за незалежність України у XX столітті”.

Як повідомили в партії “Свобода”, відповіднерішення суд ухвалив 18 квітня.

У повідомленні наголошується, що активну рольв процесі зіграли адвокати юридичного управлінняВО “Свобода” Олег Бондарчук і Степан Кударенко,передає УНІАН.

Бондарчук, коментуючи хід справи, зазначив: “Втаких судових процесах, зокрема, і в апеляційнійінстанції, позивач Вітренко, посилаючись на 13 томіврадянської пропагандистської літератури,намагалася обґрунтувати, що перераховані в Указіорганізації ОУН і УПА нібито не мають жодноговідношення до незалежності України, оскільки були“фашистськими”.

СУД: ШАНУВАННЯ ВОЇНІВ УПАЄ ЗАКОННИМ, АПЕЛЯЦІЮ

ВІТРЕНКО ВІДХИЛЕНООднак, за словами адвоката, суд не прийняв

неправдиву риторику позивача про приналежністьперерахованих в Указі військових формувань та їхучасників до фашистських організацій, оскількижодним судовим рішенням, у тому числі вирокомНюрнберзького трибуналу, діяльністьперерахованих в п. 1 Указу формувань засудженаяк фашистська не була, оскільки не в компетенціїадміністративного суду, розглядаючи справу, завласним розсудом відносити діяльність того чиіншого формування до “фашистських організацій”.

“У результаті спільними зусиллями учасниківпроцесу зі сторони відповідача вдалося відстоятиюридичну позицію і історичну правду”, -наголосили в “Свободі”.

Як повідомлялося, 29 квітня 2010 року Вітренкоподала позов до окружного адміністративного судуКиєва про ліквідацію указу президента УкраїниВіктора Ющенка від 28 січня 2010 року “Провшанування учасників боротьби за незалежністьУкраїни в ХХ столітті”.

Проте в липні 2011 року суд не задовольнив цейпозов, залишивши указ чинним. Після цього лідерПСПУ подала апеляційну скаргу до Київськогоапеляційного адміністративного суду.

№1 10 травня 2012 р.

Print to PDF without this message by purchasing novaPDF (http://www.novapdf.com/)

У нашому районі існує такагромадська організа ція як«Громадська ініціатива». ЇЇ головніприорітети - розроблен-нямеханізму залучення інвес-торівдо краю, надання відпо-віднимсуб’єктам господарюван-нядопомоги у просуванні проектівструктурами бюро-кратичнихорганів, анал із політичнихаспектів та прог-нозуваннянаслідків реалізації проектів длям а й б у т н ь о г о .

Фундація отримала гарнийпозитивний досвід відповідної роботи,коли від душі, як кажуть, прагнуласформувати позитивний імідж одному знайкреативніших проектів на Новгород-Сіверщині за всю історію їїекономічного розвитку - будівництвіпровідною світо-вою компанією«Сімент» надсучасного цементногопідприємства. Організація не тількинабула досвіду проти-стояти шаленомутиску вчо-рашній за духом бюрократії відвлади «на пару» з виробничимиструктурами, лобіюючими все старе ібезглузде, а й встановила плідні контактиз кількома провідними фундаціями, якімають у своєму арсеналі прекраснихфахівців-експертів.

Близько трьох років відбуваєтьсяспівробітництво з помітним серед

КОНСУЛЬТУЄОЛЕГ ДЕРЕВ’ЯНКО

сучасних креативних менеджерів відмолодого покоління України у галузіорганізації управління, планування ірегулювання економіки - 37-річнимОлегом Валерійовичем Дерев’янком.

Він живе у Києві, керує заснованим(ним же) Фондом Лідерських ініціатив,пред-ставляючи елітних українськихекспертів з розвитку малого тасереднього бізнесу, управлінняпроектами змін, модернізаціїекономічних і господарських структур.

«Хоча я народився на півночіСумщини (м. Шостка), Н-Сіверщина сталадля мене надзвичайно важливим на Землімісцем – завдяки своїй історії, чарівнійприроді і людям, які тут живуть –справжнім українцям, господарям іБогом обдарованим митцям» - таквисловився Олег Валерійович, коли ми зним зустрілися на берегу Деснинещодавно у Араповичах, любуючисьрозкішною приро-дою повені таобговорюючи економічну ситуацію уполіському закутку України, тобто наЧернігівщині вцілома, а на Сіверщинізокрема.

А ще хочу нагадати нашим читачам,що Олег Дерев’янко не просто відміннийфахівець своєї справи:кандидатекономічних наук, закінчив з червонимдипломом факультет міжна-роднихекономічних відносин і аспірантурукафедри управ-ліннязовнішньоекономічною діяльністюінституту міжна-родних відносинКиївського національного університетуім.. Т.Г.Шевченка,. здобув у ВеликійБританії – у Warwick University запрограмою магістра діловогоадміністрування другу вищу освіту.А щевін має досвід управлінської роботи 15років, а саме керівництва декількомапідприємствами – виробникамипродуктів харчування, брав участь убагатьох суспільних проектах іініціативах регіо-нального і державногозначення).

Він погодився на правах експерта-консультанта допомагати прадавнійНовгород-Сіверській землі, яка йомупросто припала до душі і тепер тут улітній період року стараєтьсявідпочивати разом зі своєю родиною -батьками, дружиною та трьома дітьми.

Як у Новгороді-Сіверському поцупилиТараса Шевченка!

ВІЛЬНЕ КОЗАЦТВО ІЗНОВГОРОДА-СІВЕРСЬКОГО

Ця незвична фотографія, наякій навіки застигнув біляТріумфальної арки підрозділновгород-сіверського Вільногокозацтва, побачила світ у книзі«Новітні запорожці» Я.Тинченка(2012р, «Темпора», Київ).Фотодокумент переконливодоводить, що у Новгородізавжди буяло українське життя,що сіверяни активно підтриму-вали владу Української Цент-ральної Ради під час Грома-дянської війни.

Як розповідає історик ІгорРоздобудько, населення Ста-родубщини радо вітало ство-рення Центральної Ради. Аджедля національних меншин в УЦРбуло виділено 202 мандати.Законодавчі постулати, що булипрописані у ІІ Універсалі,знайшли порозуміння і упредставників національнихменшин на українській Старо-дубщині, де жили місцевіросіяни-старообрядці, білорусита євреї. Вже 9 липня 1917-гороку в Новозибкові на нарадузібрались представники гро-мадських організацій Стародуб-ського краю. Новозибків, якмісце проведення цієї наради,обрали не випадково, бо у такийспосіб мешканці найбільшогостарообрядського центру Ста-родубщині бажали висловитицілковіту підтримку рішень тадій Української ЦентральноїРади. На нараді у Новозибковібуло ухвалено Постановумісцевих багатонаціональнихгромад про те, що «північніповіти губернії (Новозибківсь-кий, Мглинський, Стародубсь-кий, Суразький та Новгород-Сіверський) не відділяються відпівденних, а залишаються натериторії автономної Україниз обов’язком забезпечення правменшин». А за два дні, 11 липня,представники національнихменшин вперше взяли участь уроботі Української Малої Радиу Києві.

У Новгород-Сіверському районінема жодного пам’ятника славетномуТарасу Шевченку. І дарма, щоопосередковані зв’язки з маленькиммістечком укра-їнський Пророк мавдосить помітні, коли брати до увагитоваришування поета з Михайлом Чалимчи Сергієм Левицьким наприкінці 40-х-початку 50-х років ХІХ ст., доля чомусьвсе-одно обійшла стороною цей край,розподіливши геть несправедливо тупівсотню пам’ятників Кобзареві, на якібагата Чернігівщина

Особливо важливим дляукраїнського літературного життя ХІХстоліття, здається, стало знайомствоВеликого Кобзаря з нашим землякомМихайлом Чалим у 1858 році у Києві.Адже через теплу дружбу трьохукраїнців: Шевченка, Сошенка та Чалого,останньому вдалось стати по смертіТараса Григоровича його першимсправжнім біографом. А так і полишитиукраїнській громаді відповідне творіння1882 року у якості найкращої спробиукладення об’єктивного і правдивогожиттєпису Кобзаря.

Нажаль у наступному столітті, зарадянської влади, так виходило, щочервоні очільники не переймалисядумкою встановлення у старовинномуукраїнському містечку пам’ятникапоетові. Хоча за часів Миколи ІІінтелiгентними колами міста ніколи неполишалась забутою тема вшануванняТараса на день іменин чи пам’яті проспочин від 1861року. У всякому разізбереглися свідчення про заходимісцевої “Просвіти” напередодніПершої світової війни.

Натомість у час окупаційний, якийнакрив наші терена на тривалу добу - від1918 і аж до 1991 року, особливої повагидо великого українського передвіс-никанаціонального звільнення від кайданів з

боку намісників Кремля не проявлялось.Хоча вулицю ім’ям Генія нарекли та йпарк на місці бувшого Троїцького цвин-таря стали називати Шевченковим.

І якщо від парку ніхто за сімдесятиліть так і не наважився відірватидороге кожному українцеві ім’я ,натомість такий сміливець відшукався наолімпі районного керівництва, ризик-нувший звалити на плечі безрозсудливийтягар - погодитися з поцупленнямТарасового імені у певної частини йогож вулиці!? Якщо коротко - він, незаперечив, як головна на той час особа урайоні, гурту відчайдух-депутатівміськради перейменувати завулокШевченка на ім’я одного з міс-цевих діячівбрежнівського застою!

Проіснувало нахабне безглуздя,здається, пару рочків. А націонал-патріотичні сили проти такого паскудствапостійно виступали. Вдалось донести досвідомості пересічних городян маразмухваленого рішення у міській раді щодопоцуплення імені Великого Кобзаря. Тожне бажаючи перейматися соромом йнадалі, депутати з тверезим розумомповернули на своє місце те, що колисьукрали!

Тепер, в день роковин від Днянародження Т.Г.Шевченка представникиінтелігенції, члени Української НародноїПартії, “Просвіти”, за участю депутатарайонної ради – редактора «ПравогоБерега Десни» Бориса Домоцького,очільниці районної “Просвіти” паніРаїси Пашкової та відомого кобзаря-бандуриста Володимира Пашковавідбулось покладання квітів до стелиперед входом до парку імені Шевченкаразом з урочистою декламацією віршівпоета та творів про нього написаних паномВолодимиром Пашковим. «СлаваШевченкові» та «Слава Україні» - луналоу сонячний та морозний день устародавньому Новгороді-Сіверському!І ось за вікнами травень. І Україна зновзгадуватиме свого Пророка. Під кінецьостаннього місяця весни, коли труну зтілом Кобзаря було доставлено зпівнічної столиці Російськоїімперії до Каніва, щоб назавждиупокоїти тіло поета, в містах іселах країни пройдуть панахіди заспочилим Кобзарем. Нехай такепочує і прадавня Сіверська земля,по якій босоніж ходили ті, хто мавчесть добре знати за життяукраїнського Праведника.

Сайт boryslav.blox.ua

Автор цього матеріалу зовсіммолодий парубок, якому минуло28 років. Такий собі славний вік!Колись за совка на цьому рубежізакінчувалось мулкеперебування у комсомолі. Нетреба було більше ходити назбори, сплачувати членськихвнесків, брати зобов’язань провиконання п’ятирічки за трироки!? Навіть поняття«радянська молодь»обмежувалося саме такоювіковою групою, у визначальний

Для захисту ж самоїСтародубщини, у краї, як іскрізь по Україні, створювалисядобровольчі загони Вільнихкозаків, які мали виконуватиміліцейські функції – стежити запорядком та запобігати роз-бійництву та грабіжництву в тічаси, коли верховна державнавлада не в змозі була цимзайматися сама. Усе Вільнекозацтво розподілялося погуберніях, і таким чиномстародубська міліція входила доскладу Вільного козацтваЧернігівщини.

Місцеві загони Вільногокозацтва були нечисельними,

адже вважалося, що до збройнихсутичок з чиєюсь регулярноюармією на Східній Україні справаніколи не дійде, а бюрократизаціїв українському національномурусі тоді теж ще не було, томузагони в 20-50 козаків вважалисяцілком достатніми для неве-личких повітових міст. До тогож, більшість чоловіків призов-ного віку була на фронті, вросійському та українськомувійськах. Командували загонамиВільного козацтва українці -офіцери колишньої царськоїармії. У Стародубі було на цейчас 25 вільних козаків підкерівництвом поручника Ша-котька, а у Новозибкові – 50,якими командував підстаршинаАндросюк. Такими ж за чисель-ністю були загони Вільногокозацтва й в інших чернігівськихмістах: у Борзні – 40, в Глухові –50, у Новгороді-Сіверському –30, і лише у губернськомуЧернігові було 140 козаків.

Що ж являв собою утактичному плані загін Вільного

козацтва Новгород-Сіверсь-кого? Про це розповідає книга«Міліція України: історичнийнарис, портрети, події. –(Видавничий дім “Ін Юре”, 2002,Київ). Основним тактичнимпідрозділом Вільного козацтвабула сотня. Кількість бійців у нійбула різна – від кількох десятківдо 700 чоловік. Сотні однієїволості об`єднувалися в курінь,курені – у полк, а полки цілоїокруги утворювали кіш.Старшина всіх рівнів булавиборною. Сотенна старшинаскладалася з п`яти осіб: сотника,писаря, скарбника, хорунжого табібліотекаря. Сотня мала прапор,канцелярію і бібліотеку. Куріннустаршину вибирали сотніволості, полкову – курені повіту,а кошову – полки округи.Перший кіш Вільного козацтвабуло створено ще у квітні 1917року на Київщині, а вже у серпні-вересні вільно-козацький рухохопив усю Україну, зокрема йГлухівський, Роменський,Лебединський, Новгород-Сіверський, Конотопський,Кролевецький та інші повіти.Серед членів товариствапереважали хлібороби, учителі,учні старших класів. У 26організаціях членами булиофіцери – фронтовики, які черезхворобу перебували вдома.Козакам видавалася зброяколишніх стражників, абовилучена у населення.

Організаційно ВільнеКозацтво на Новгород-Сіверщині було знищенобільшовицькими військами підчас походу Муравйова, Бєрзінана Київ, а фактично спротивукраїнських козаків, їхпідтримка ідеалів вільноїУкраїни продовжувався до кінця20-х років, так загін підкомандою отамана ПилипаВащенка був розбитий ушосткинських лісах на початку1929 р.

Олександр ЯСЕНЧУК,журналіст, м. Чернігів

рік котроїв с т у п и ввельмишановнийО л е к с а н д рАнатолійович. Скоріш за всеСпудей( такепсевдо цьогок р е а т и в н о г ожурналіста зо б л а с н о г оцентру) необразиться намене за таків ільнодумстванавколо йогодосить помітноїсеред журналі-стського цехуЧ е рн і г і в щи н іпостаті. Адже мизнаємося десятьроків!? І хоча насрозділяють учасі двадцять літповн оц ін ногопокоління, укомпанії такиххлопців, як пан

Олександр, почуваєшсязатишно. У більшості починанья розділяю його максималізмпрагнень і політичні амбіції такби мовити «прискоритипобудову української України». Сашкові тільки 28!? Але нимпрожито вже величезне життя упроцесі щоденної боротьби заукраїнське!? У всьому: у історії,культурі, музиці, мистецтві,політиці, людських відносинах.Може через молодий вік свогоколеги та друга найчастіше

соромно запитати банально, а чине важко тобі пане Олександре!? Інколи його здоровомуавантюризму, здається, немамеж!? Та то і добре, бо він неховається, не обмізковує з усіхбоків, не розраховує напрогматичному підґрунтіваріянти красивого відступу чиприкриття «п’ятої точки» навипадок поразки. Він борець. Йогообманювали, нахабно «кидали»,били, але він ніколи не падав,опускаючись до рівня злоїпам’яті на образника тощо.Найчастіше все закінчувалосяпростою згадкою як пройденийетап. Натомість завжди, запринципом вольової та мужньоїмолодої особистості вінзупиняється задля визначенняпричин поразки. У журналістиці, кілька роківдописуючи до друкованих таелектронних ЗМІ, Сашко ставкреативним автором публікацій.Читати матеріали Ясенчукацікаво, не нудно і потрібно.Потрібно, бо його перо непродажне, не куплене. Воновідверте, об’єктивне івигострене. А ще Олександр Ясенчук -справжній життєлюб, гарнийтовариш, надійний друг і щираукраїнська натура. Він з когортитих молодих людей, які вміютьпишатися своїм українськимкорінням, любити країну такоюякою вона є і боротися за ту,якою вона має стати!

Борис Домоцький

стор. 2 10 травня 2012 р.

Print to PDF without this message by purchasing novaPDF (http://www.novapdf.com/)

Наразі у такому шаленому ритмі - відранку й до ночі, на землях Новгород-Сіверщини працює небагато керівниківсільськогосподарських підприємств. Тимбільше коли йдеться про жінку, то взагалімаємо перед собою поставитипринципове запитання: «А чи є ще такапані, котра проміняє найсолодшімиттєвості ранішнього недільнього снуна моціон у формі об’їзду широких ланіврайону, де якраз і відбуваються останніроботи на етапі підживлення рослин?»

У небі літаки, а на дорогахкомпютерізовані трактори та

комбайни «Цього року тільки за допомогоюавіації ми змогли провести своєчасне,масштабне і цілком повноціннепідживлення на 2,7 тисячах гектарів звикористанням 480 тон селітри. Тепер напорядку денному внесення гербіцидів.Наш інвестор – ТОВ з ІІ «Новофарм» цесучасна, з високим рівнем організаціїпраці фірма, а тому тут все досить чіткопрораховано. До працівників ставитьсявимогливо і справедливо. Всі 60робітників, не залежно від посади таспеціальності, працюють на високийкінцевий результат.» До речі, маємо сказати, що востанні роки помічаємо на дорогахрайону присутність різних «ненаших»автівок, тракторів, спеціальної техніки. Дотого ж, все більше і більше. Невиключенням стали і «Новгород-Сіверські аграрні інвестиції», дедиректоркою вже з півдесятка років іпрацює Полюшко Раїса Миколаївна. Такось. Ми власне з цих богатирських машині починали з нею розмову про стан справу підлеглій їй галузі. Адже що тамказати, води за останні років десять уцьому напрямку витекло немало. В тому

ПОРТРЕТ ГОСПОДИНІ ПІД ЗЕМНИМ ЗНАКОМчислі і у питанні з технікою, яка прийшлана поля.

Ти землі любов, а вона - старицеюплатить

«Ми ніколи не перевертаємоземлю, як це практикувалось у радянськихколгоспах, заганяючи родючість кудисьдалеко-далеко! Просто йде красиваобробка культиваторами, дискування.Машини і механізми відповідаютьнайкращим європейським стандартам,високої якості, як сказали б колись!? Доречі нема тих пресловутих втрат, які длякожного комбайна чи трактора приуборці зернових допускалися до 30-40%.Теперішня молодь, яка сидить за кермомтехніки з системою GPS та іншимипродвинутими механізмами та вузламипросто здивується, що колись могло бутитаке, про що ми згадали за Союзу. Тут,якщо про втрати, то вони мають межу - до3%. Та й дощ для зернозбиральної технікинімецького чи іншого європейськоговиробництва - це не те, як було з«Нивами» чи «Донами» тощо!? Колибризнув дощик - і сиди бува впродовжнаступного дня. Зараз можеш виїжджатиу поле через десять хвилин. Аби тількиавто не застрягло у грунті. Або ті ж самісівалки. Вийде трактор і за добу(а цячастина справи проходить цілодобово)запорує більше 200 гектарів!?» Тут треба додати, що з аналізустану справ з нинішніми новимипотужними орендарями на розпайованійземлі, виходить реальна картина задіянняу виробництві на різних роботах якмісцевого, так і прибулого населення. Уприватному підприємстві, котрим керуєпані Раїса теж не виключенням є такапрактика. Бачимо своїх людей за кермомрізної техніки, а тому й не зайвим, здаєтьсябуде запитання саме про кадри. «У нас з60 всіх зайнятих, лише у п’ятьох вікперевалив за сорок. Тому можна сказати,що працює молода генерація. Є і «чужі»фахівці з Сумщини, Полтавщини тощо. Ащоб зрозумілим було наступнезапитання, яке найчастіше задають прооволодіння практикою керування цієюскладною сучасною технікою, то додам,що ми спеціально організовувалинавчання людей. Адже та система, якаорієнтується на супутник, буде матинадійне функціонування, коли з неюпрацюють за відповідними законами, а немолотком чи зубилом.»

За Союзу Золоту Зірку Герояотримала б

І тепер, чи не найголовніше, колимова про виробництво продуктівземлеробства. Про нашу українськуземельку. Тож почули від РаїсиМиколаївни, що ««Новгород-Сіверськіаграрні інвестиції» орендують близько12,5 тисяч гектарів землісільськогосподарського призначення, яка

є розпайованою і знаходиться у власності3,6 тисяч пайщиків з відповіднимидокументами. Це досить великийземельний простір, котрий знаходиться натериторії Кировської, Горбівської,Ларинівської, Попівської, Шептаківської,Кам’янсько-Слобідської, Ковпинської,Грем’яцької та Мамекинської сільрад. «З початку 2012 року здійснюємопереход до 3%, замість 2% оплати заоренду пая, - розповідає про певні змінина користь орендодавців пані Раїса. І вжеблизько 80% людей уклали договори знами на такій основі. Залишається кількапитань технічного плану по Шептакам».Не обійшли ми увагою зіспіврозмовницею проблему, яка все життядошкуляла колись Радянській системігосподарювання на землі!? Правильно -тему врожайності. Та ще й на низьких забалом землях Новгород-Сіверщини. Тутяк тільки потягнули під дулом гвинтівкидідів та прадідів теперішніх поміщиків тафермерів до колгоспу, так і пропало ділоз врожаєм. І чого тільки не робили дляпокращення цієї справи, змінюючі одинодного у Кремлі престарілі генсеки,нічого не вийшло!? І цілину підняли, уСибір залізли, Український Степперевернули. А врожаїв - зась! До 40-50-ти мільйонів тон щорічно за чисте золотокупувала найрозумніша держава уімперіалістів США, Канади, Австралії,Аргентини тощо найкращі сорти пшениціта жита!? Виходить, що пані Раїса знаєпро таке, бо не випадково з гордістюрозповідає про результати напшеничному полі «Новгород-Сіверськихаграрних інвестицій» за минулий рік, заякого б за часів Брежнєва мабуть ЗіркуГероя пригвінтили б. Ну, у всякому разіорденів парочку дали б.

Врожайний маїс, а місця наелеваторі мало

Так ось, пишається господинясереднім врожаєм кукурудзи - за 80центнерів, 47 центнерним прибутком нагектарі пшениці тощо. А своє питання длясправжнього розуміння ситуації на ланахнавесні, заадресували все тій же царівніполів, яка дивись вже і весну перестоює.«То велика проблема постала у періодвбирання маїсу(кому не звично -кукурудзи) . Бо до великого врожаювиявилися не підготовленими елеваторнігосподарства по країні. Адже ми маємоздавати після поля збіжжя на елеватор.То і у Новгороді-Сіверському, і у Шостці,і у Кролевці тощо - всюди був затор. Але,до відома людей, так вболіваючих зазабезпечення країни врожаєм, нашірезультати на збиранні кукурудзи весноюаж ніяк не поступилися звичайномуосінньому, призупиненому.» А як відчуває присутність такоївиробничої приватної структури усільському господарстві дохідна частина

державного бюджету? «Наша фірмапіклується про свою репутацію уплощині фіскальних вимог, які до насвиставляються. Без кількох десятків тисячнами проплачено за минулий рік майжемільйон гривень фіксованого податку таза оренду землі до державного бюджету.А ще додайте 1 мільйон 300 тисячгривень склали виплати населеннюбезпосередньо за взяті паї у господарів.»

Учениця відомого українськогопоета-шістдесятника

Ось так і живе за щоденнимитурботами не помічаючи занадто вжевеликих прикрощів, які бува тиснуть з усіхбоків на людину, Раїса МиколаївнаПолюшко, у якої глибоке родове коріннязаховалось у лісному селі Полюшкиному. Колись, сорок років тому, вона пішлаз воріт місцевої восьмирічки, щобвивчитись на фельдшера. Покинула ріднуоселю і пішла працювати. Аленайголовнішим було зберегти добрі івічні поради батьків, авторитетнихвчителів. До речі, за своїх вчителів РаїсаМиколаївна вміє згадувати. І то гарнаприкмета вихованої людини. Ось і тепер,за неторопливою бесідою вдалось немалодізнатися дещо цікавого про одного з їївчителів, відомого тепер в Україні поета,письменника, історика, політичногов’язня радянських концтаборів МиколуПетровича Адаменка з Сосниці.Виходить, що справа Миколи Петровичамарно не пропала. Адже гарна людськадуша в особі Раїси Полюшко виховаласьу такому непростому людському соціумі.

«Я повертаюсь до Землі...» Вийшло так, що найбільш тривалийперіод виробничого життя жінкаприсвятила Новгород-Сіверськомурайавтодору, який тоді не був таким якзараз, а справляв позитивні враження.Будувалися на найважливіших державнихнапрямках Новгород-Сіверського краюдороги, мостові переходи тощо. Саме тодій квартиру на окраїні міста отримала білявеликих старих ярів, що впритулобступили давню княжу столицю. Булаще на трудовому шляху новостворена занезалежної України районна податковаінспекція. Але тепер все то у минулому. Нехай іне зразу після закінчення школи, не уюному віці, а тепер, коли достатньоможливостей для обмірковування,узагальнення та мудрого прийняттярішень, Раїса Миколаївна вважаєсправедливим і правильним власнерішення щодо її повернення увідповідності до знака землі, під якиммала примху Господа з’явитися на світ доцієї ж землі-матінки. У всякому разі натаке, здається, вказує її досить конкретнаі цілісна відповідь на запитання пропоблажливість долі до неї, про повнотуособистого вдоволення частиною

прожитого, про роботу, якою опікуєтьсянаразі!? «Я повернулася до того, з чогорозпочинала своє життя, а вірніше підяким знаком. Мій янгол-хранитель -Земля. Ось я і повертаюсь до Землі, до тієїземлі, яка є матір’ю всього сущого. Тутмоє призначення, до неї мене тягне, до неїя прагну. Я її розумію і мені це цікаво...» Важко щось заперечити директорціаграрного сектору економікинайпівнічнішого району України. Бо вонапо-справжньому опанувала непростусправу вміння накормити в кінцевомурезультаті всіх нужденних. І коли вжесама розуміє, що тут її місце, то здорово!Можливо така обстановка, навітьмаленьких онуків, що живуть разом збабусею, привчила по доросломуперейматися справами своєї рідноїстаршої людини. Про таке говорить хочаб система спілкування та розуміння того,чим займається Раїса Миколаївна. І 6-річний Віталік, і 11-річна Христинканавчені слухати бабусини поради,відчувати вимоги, виконувати настанови.Тому зростають зовсім не вередливими іслухняними От тільки за комп’ютеромподовгу сидять, але то вже системнаболячка молодої порослі ХХІ століття.Тож нехай щастить всім, і бабусі Раїсі, і їїмаленьким онукам Віталіку зХристинкою, а разом і всім робітникам«Новгород-Сіверських аграрнихінвестицій», які після п’ятої годиниранку виходять у поле і тільки за повноїночі полишають борозну на одній ізділянок величезного простору золотихланів Сіверщини.

Наразі у такому шаленому ритмі -від ранку й до ночі, на землях Новгород-Сіверщини працює небагато керівниківсільськогосподарських підприємств. Тимбільше коли йдеться про жінку, то взагалімаємо перед собою поставитипринципове запитання: «А чи є ще такапані, котра проміняє найсолодшімиттєвості ранішнього недільнього снуна моціон у формі об’їзду широких ланіврайону, де якраз і відбуваються останніроботи на етапі підживлення рослин?»

У небі літаки, а на дорогахкомпютерізовані трактори та

комбайни «Цього року тільки за допомогоюавіації ми змогли провести своєчасне,масштабне і цілком повноціннепідживлення на 2,7 тисячах гектарів звикористанням 480 тон селітри. Тепер напорядку денному внесення гербіцидів.Наш інвестор – ТОВ з ІІ «Новофарм» цесучасна, з високим рівнем організаціїпраці фірма, а тому тут все досить чіткопрораховано. До працівників ставитьсявимогливо і справедливо. Всі 60робітників, не залежно від посади таспеціальності, працюють на високийкінцевий результат.» До речі, маємо сказати, що в останніроки помічаємо на дорогах районуприсутність різних «ненаших» автівок,тракторів, спеціальної техніки. До тогож, все більше і більше. Не виключеннямстали і «Новгород-Сіверські аграрніінвестиції», де директоркою вже зпівдесятка років і працює Полюшко РаїсаМиколаївна. Так ось. Ми власне з цихбогатирських машин і починали з неюрозмову про стан справ у підлеглій їйгалузі. Адже що там казати, води заостанні років десять у цьому напрямкувитекло немало. В тому числі і у питанніз технікою, яка прийшла на поля.

Ти землі любов, а вона - старицеюплатить

«Ми ніколи не перевертаємо землю,як це практикувалось у радянськихколгоспах, заганяючи родючість кудисьдалеко-далеко! Просто йде красиваобробка культиваторами, дискування.Машини і механізми відповідаютьнайкращим європейським стандартам,високої якості, як сказали б колись!? Доречі нема тих пресловутих втрат, які длякожного комбайна чи трактора при

ПРО ПАМ’ЯТЬ БЕЗ ІМЕН ТА ПРІЗВИЩуборці зернових допускалися до 30-40%.Теперішня молодь, яка сидить за кермомтехніки з системою GPS та іншимипродвинутими механізмами та вузламипросто здивується, що колись могло бутитаке, про що ми згадали за Союзу. Тут,якщо про втрати, то вони мають межу - до3%. Та й дощ для зернозбиральної технікинімецького чи іншого європейськоговиробництва - це не те, як було з«Нивами» чи «Донами» тощо!? Колибризнув дощик - і сиди бува впродовжнаступного дня. Зараз можеш виїжджатиу поле через десять хвилин. Аби тількиавто не застрягло у грунті. Або ті ж самісівалки. Вийде трактор і за добу(а цячастина справи проходить цілодобово)запорує більше 200 гектарів!?» Тут треба додати, що з аналізу станусправ з нинішніми новими потужнимиорендарями на розпайованій землі,виходить реальна картина задіяння увиробництві на різних роботах якмісцевого, так і прибулого населення. Уприватному підприємстві, котрим керуєпані Раїса теж не виключенням є такапрактика. Бачимо своїх людей за кермомрізної техніки, а тому й не зайвим, здаєтьсябуде запитання саме про кадри. «У нас з60 всіх зайнятих, лише у п’ятьох вікперевалив за сорок. Тому можна сказати,що працює молода генерація. Є і «чужі»фахівці з Сумщини, Полтавщини тощо. Ащоб зрозумілим було наступнезапитання, яке найчастіше задають прооволодіння практикою керування цієюскладною сучасною технікою, то додам,що ми спеціально організовувалинавчання людей. Адже та система, якаорієнтується на супутник, буде матинадійне функціонування, коли з неюпрацюють за відповідними законами, а немолотком чи зубилом.»

За Союзу Золоту Зірку Герояотримала б

І тепер, чи не найголовніше, коли мовапро виробництво продуктів землеробства.Про нашу українську земельку. Тожпочули від Раїси Миколаївни, що«Новгород-Сіверські аграрні інвестиції»орендують близько 12,5 тисяч гектарівземлі сільськогосподарського призна-чення, яка є розпайованою і знаходитьсяу власності 3,6 тисяч пайщиків звідповідними документами. Це доситьвеликий земельний простір , котрийзнаходиться на території Кировської,

Горбівської, Ларинівської, Попівської,Шептаківської, Кам’янсько-Слобідської,Ковпинської, Грем’яцької таМамекинської сільрад. «З початку 2012 року здійснюємопереход до 3%, замість 2% оплати заоренду пая, - розповідає про певні змінина користь орендодавців пані Раїса. І вжеблизько 80% людей уклали договори знами на такій основі. Залишається кількапитань технічного плану по Шептакам».Не обійшли ми увагою зіспіврозмовницею проблему, яка все життядошкуляла колись Радянській системігосподарювання на землі!? Правильно -тему врожайності. Та ще й на низьких забалом землях Новгород-Сіверщини. Тутяк тільки потягнули під дулом гвинтівкидідів та прадідів теперішніх поміщиків тафермерів до колгоспу, так і пропало ділоз врожаєм. І чого тільки не робили дляпокращення цієї справи, змінюючі одинодного у Кремлі престарілі генсеки,нічого не вийшло!? І цілину підняли, уСибір залізли, Український Степперевернули. А врожаїв - зась! До 40-50-ти мільйонів тон щорічно за чисте золотокупувала найрозумніша держава уімперіалістів США, Канади, Австралії,Аргентини тощо найкращі сорти пшениціта жита!? Виходить, що пані Раїса знаєпро таке, бо не випадково з гордістюрозповідає про результати напшеничному полі «Новгород-Сіверськихаграрних інвестицій» за минулий рік, заякого б за часів Брежнєва мабуть ЗіркуГероя пригвінтили б. Ну, у всякому разіорденів парочку дали б.

Врожайний маїс, а місця наелеваторі мало

Так ось, пишається господиня середнімврожаєм кукурудзи - за 80 центнерів, 47центнерним прибутком на гектаріпшениці тощо. А своє питання длясправжнього розуміння ситуації на ланахнавесні, заадресували все тій же царівніполів, яка дивись вже і весну перестоює.«То велика проблема постала у періодвбирання маїсу(кому не звично -кукурудзи) . Бо до великого врожаювиявилися не підготовленими елеваторнігосподарства по країні. Адже ми маємоздавати після поля збіжжя на елеватор.То і у Новгороді-Сіверському, і у Шостці,і у Кролевці тощо - всюди був затор. Але,до відома людей, так вболіваючих зазабезпечення країни врожаєм, наші

результати на збиранні кукурудзи весноюаж ніяк не поступилися звичайномуосінньому, призупиненому.» А як відчуває присутність такоївиробничої приватної структури усільському господарстві дохідна частинадержавного бюджету? «Наша фірмапіклується про свою репутацію уплощині фіскальних вимог, які до насвиставляються. Без кількох десятків тисячнами проплачено за минулий рік майжемільйон гривень фіксованого податку таза оренду землі до державного бюджету.А ще додайте 1 мільйон 300 тисячгривень склали виплати населеннюбезпосередньо за взяті паї у господарів.»

Учениця відомого українськогопоета-шістдесятника

Ось так і живе за щоденнимитурботами не помічаючи занадто вжевеликих прикрощів, які бува тиснуть з усіхбоків на людину, Раїса МиколаївнаПолюшко, у якої глибоке родове коріннязаховалось у лісному селі Полюшкиному. Колись, сорок років тому, вона пішлаз воріт місцевої восьмирічки, щобвивчитись на фельдшера. Покинула ріднуоселю і пішла працювати. Аленайголовнішим було зберегти добрі івічні поради батьків, авторитетнихвчителів. До речі, за своїх вчителів РаїсаМиколаївна вміє згадувати. І то гарнаприкмета вихованої людини. Ось і тепер,за неторопливою бесідою вдалось немалодізнатися дещо цікавого про одного з їївчителів, відомого тепер в Україні поета,письменника, історика, політичногов’язня радянських концтаборів МиколуПетровича Адаменка з Сосниці.Виходить, що справа Миколи Петровичамарно не пропала. Адже гарна людськадуша в особі Раїси Полюшко виховаласьу такому непростому людському соціумі.

«Я повертаюсь до Землі...» Вийшло так, що найбільш тривалийперіод виробничого життя жінкаприсвятила Новгород-Сіверськомурайавтодору, який тоді не був таким якзараз, а справляв позитивні враження.Будувалися на найважливіших державнихнапрямках Новгород-Сіверського краюдороги, мостові переходи тощо. Саме тодій квартиру на окраїні міста отримала білявеликих старих ярів, що впритулобступили давню княжу столицю. Булаще на трудовому шляху новостворена занезалежної України районна податковаінспекція.

Але тепер все то у минулому. Нехай іне зразу після закінчення школи, не уюному віці, а тепер, коли достатньоможливостей для обмірковування,узагальнення та мудрого прийняттярішень, Раїса Миколаївна вважаєсправедливим і правильним власнерішення щодо її повернення увідповідності до знака землі, під якиммала примху Господа з’явитися на світ доцієї ж землі-матінки. У всякому разі натаке, здається, вказує її досить конкретнаі цілісна відповідь на запитання пропоблажливість долі до неї, про повнотуособистого вдоволення частиноюпрожитого, про роботу, якою опікуєтьсянаразі!? «Я повернулася до того, з чогорозпочинала своє життя, а вірніше підяким знаком. Мій янгол-хранитель -Земля. Ось я і повертаюсь до Землі, до тієїземлі, яка є матір’ю всього сущого. Тутмоє призначення, до неї мене тягне, до неїя прагну. Я її розумію і мені це цікаво...» Важко щось заперечити директорціаграрного сектору економікинайпівнічнішого району України. Бо вонапо-справжньому опанувала непростусправу вміння накормити в кінцевомурезультаті всіх нужденних. І коли вжесама розуміє, що тут її місце, то здорово!Можливо така обстановка, навітьмаленьких онуків, що живуть разом збабусею, привчила по доросломуперейматися справами своєї рідноїстаршої людини. Про таке говорить хочаб система спілкування та розуміння того,чим займається Раїса Миколаївна. І 6-річний Віталік, і 11-річна Христинканавчені слухати бабусини поради,відчувати вимоги, виконувати настанови.Тому зростають зовсім не вередливими іслухняними От тільки за комп’ютеромподовгу сидять, але то вже системнаболячка молодої порослі ХХІ століття.Тож нехай щастить всім, і бабусі Раїсі, і їїмаленьким онукам Віталіку зХристинкою, а разом і всім робітникам«Новгород-Сіверських аграрнихінвестицій», які після п’ятої годиниранку виходять у поле і тільки за повноїночі полишають борозну на одній ізділянок величезного простору золотихланів Сіверщини.

Антоніна Лагута, краєзнавець,м. Новгород-Сіверський

10 травня 2012 р. стор. 3

Print to PDF without this message by purchasing novaPDF (http://www.novapdf.com/)

У людей віку Дмитра Семеновича дуже частопитають про події, що хронологічно стоятьдалеченько від сьогодення. Як от хоча б про війну!?Про неї хочеться дізнатися якомога більше. Алезвичайно, що не всім, а таким, хто плекає особливіпочуття у ставленні до ветеранів Другої світовоївійни.

«До війська у 1941 році, - каже ветеран, мене незабрали, бо не мав 10-літньої освіти. А тому періодокупації Новгорода-Сіверського запам’ятав добре зсамого початку радянсько-німецької війни від 22червня 1941 року. Своїми очима бачив, як післявходження німців у місто і облаштування надеснянському лузі біля озера Жганьконцентраційного табору для полонених Червоноїармії, прилетіли якось радянські бомбардувальникиі почали кидати бомби на табір. Багато загинули, алей багато розбіглися, хто мав силу… Кілька бомбупало і у центральній частині міста. Була знищена імоя школа, - підсумовує розповідь про страхіття ілихоліття вже з перших днів війни пан Дмитро.

Є у старожила подій військового часу у містівласні спостереження більш психологічного іментального плану. Про німців, яких він мавможливість спостерігати чи не щодня від пізньоїосені 1941 року, виніс досить оригінальні міркуванняз прикладами.

«Коли війська вермахту жваво рухались в першуосінь до Москви, у нашому будинку розмістилася«комутаторна», що забезпечувала якийсь доситьсерйозний зв’язок. Тут жили і чергували кільканімців. Вони пристойно себе поводили, ніколи недозволяли бешкетування, всілякого безпутньогодозвілля тощо. Свої бувало карали ж своїх зап’янство, яке у чужинському війську зовсім незаохочувалось. От я і запам’ятав про таке, якприйшлось затягувати молодого німця з великогоморозу на вулиці, куди його, як «перебравшого»шнапсу, викинули геть його ж колеги. Я вирішив йогозатягти до коридору. Так німці і на мене нагримали!?Вважали, що своєю поведінкою він заслуговувавзамерзнути. Отакої!»

А у вересні 1943 року Дмитро відправився звласної волі на війну!? Коли за тиждень чи два у лісіза Десною виявилися радянські війська, він з кількомахлопцями подався боротися з німцями.

Прийшов до одного з підрозділів Червоноїармії… «Розповів, - каже, - хто і що, де живу, на якийвулиці, у якому будинку. А ще додав, що у дворі німціоблаштували мінометний розрахунок. Ото нарадощах від такого своєчасного наведення «напораженіє врага» і бабахнули по батьківській хаті!?

ВІЙНА У ДОЛІ ДМИТРА ЛАЛИТа, бачиться,допоміг самГо сподь. Миназастрягла уверхньому трямібудівлі і нерозірвалась, а тількидещо розворотила.Так і уціліла ріднахата. Ось і мешкаютепер я у ній!?»

П і с л яН о в г о р о д а -Сіверського осінню1943 року шляхвоїна лежав наБілорусію. Там підМінськом опинивсяу штрафній роті!?«Причиною всьому,- знов заговоривстарий солдат, - став випадок, коли перебуваючи укараулі, став свідком, як капітан Червоної арміїкатував у машині, що було з місячної ночі гарновидно, одного з солдатів, що був призваний до лаввійська нещодавно. Спочатку його просто хотілосьпристрелити. Звичайно, що про таке я уголосзаговорив. Ось мій язик і привів мене до звинуваченняу поширенні наклепницьких чуток про славнихкомандирів червоної армії. Тоді це робилось доситьшвидко. Мене відправили туди, звідкіля не так вже ілегко повернутися живим. Чому? Тому, що і зброї недавали.

От тільки був один гарний офіцер. Такобернулось життя. Він дав мені англійський карабіні саперну лопатку. А всім напередодні сказали -«добудєтє в бою!» Особливо у нагоді, а насправді –рятувальницею, видалась саперна лопатка!?

Нас кинули у пекло - взяти «сходу» потужнебетоноване укріплення німців, бункер!? Та підградом свинця з кулеметів наступ захлинувся. Бувневеличкий передих. Ми з товаришем за допомогоюрятівної лопатки ледь встигли окопатися під сосною.Тут німець і накрив. Всі солдати полягли – більшесотні!?

Залишила доля живими нас двох. Попали унімецький полон. Спочатку був табірвійськовополонених, а потім у місті Бітель налісопильному заводі працював молотобійцем уковальні.» У 1945 році Дмитро Семенович, зазвільненням, після перевірок у традиційному дусі«особливого відділу» продовжив службу уНімеччині та Польщі у зенітному підрозділі

Що й казати, не солодко наразі з перспективами,які подарував новгород-сіверцям тільки щозавершений на останньому диханні перший квартал2012 року.

До речі й на 21 році незалежності держава всепродовжує зберігати систему бюрократичногозвітування влади на всіх рівнях щодо виконанняпланових (вибачте, тепер це зветься прогнозованимочікуванням) показників розвитку району, областіза квартал, півроку, дев’ять місяців, рік. І так-всежиття по колу, з купою паперів та великою свитоючиновників. То ж, хіба такою мала б бути сучаснамодель української економіки?

Останнє засідання колегії районної державноїадміністрації розглядало низку питань у контекстіаналізу виконання «Програми економічного ісоціального розвитку та бюджету району на 2012рік за підсумками І кварталу». Звітував першийзаступник голови Новгород-Сіверськоїрайдержадміністрації Іван Гавриленко - людина знайбільшим досвідом перебування на високихпосадах районного масштабу. Ще від часів ЛеонідаБрежнєва.

У такій ситуації, покладаючись на багаторічнівласні спостереження, можна сміливо припустити,що навіть маючи достатній рівень фаху, люди такоговіку, майже ніколи не можуть влитися у свіжу струюсучасного життя. Бо як не верти, а вони занадто далеківід того, щоб зрозуміти все, що відбувається навколо.Тим більше, що існуючі зараз умови, нехай і недосконалі на законодавчому рівні, все одновимагають далеко не тих запасів знань, правил, вміньта навичок, за якими жив чиновник РадянськогоСоюзу, якого тільки райком породжував якноменклатуру, зрощував як фахівця та знишував як непотрібний у подальшому елемент. Що було, то було...Отже сумлінний виконавець волі райкому партії іініціативний управлінець сучасного ринковогосуспільства - це зовсім різні поняття.

Слухаючи мову офіційних паперівОсь і цього разу, вкотре малюючи на присутню

публіку у залі районної адміністрації картинурозвитку промислового та аграрного комплексуразом з потенціалом виробничої та торгівельноїінфраструктури, пан Гавриленко не раз апелював допропозицій через власні судження до фактів успіхівта прорахунків, які щоразу нагадували ту далеку порукомандно-адміністративної системи, колипроходило бюро райкому.

Так, наприклад, зменшення чисельностіфізичних осіб у дрібному підприємництві авторсуджень напряму пов’язував з «прийняттям новогоподаткового кодексу», а можливість покращеннязбуту товарів місцевих підприємств, які відчуваютькризу збуту через присутність на ринку дешевої«чужої» продукції, волів би покращити по-своєму,методом постановки питання перед представникамикерівників підприємств району щодо придбанняпродукції «місцевого виробника»?! Навіть «живі»приклади навів з черенками для лопат, крейдимолотої, вапна і ще чогось, яке виготовляється нановгород-сіверських заводиках. От тільки здається,що очільники місцевої влади не завжди вчитуютьсяу ціну та не з того боку поглядують на якість товарівта послуг. Натомість прискіпливий покупець давновже навчився ставитися критично, а так і залишає безпопиту на прилавках перелік товарів своїхпідприємств, віддаючи перевагу сусіднім зСеменівки, Шостки, Чернігова, а то й чужої країни?Чому? Бо дешевше, а потім і якісніше. Адже мали бзнати довго так керуючи підшефним народом, якавона купівельна спроможність новгород-сіверця!?Інша справа керівника такого рівня, в силуповноважень, все таки привчити підлеглихвимогливості, до виконання букви закону перш за всепо якості товарів та послуг у районі, а не так, що маємозараз. Автором цих рядків було нагадано пануГавриленку, як роками він був першим, перебуваючи

і на нинішній посаді, і у ранзі багаторічного головирайонної ради, серед тих, хто постійно проштовхувавідею датування місцевого хлібзаводу, рятуючи йоговід занепаду, який наближався на очах на фоні втратиіміджа через неякісну продукцію до крайньої межі.І тоді у хід йшли все ті ж аргументи на кшталт «давайтепідтримувати свого виробника» всупереч здоровомуглузду, щоб замінити керівника чи примуситипрацювати по-людськи. Потім ще була смугакількарічного розвитку, коли теж, вже приватнийвласник, натякав на проблеми різного формату. Іраптом - бац, сам пан Гавриленко з високої трибуниповідомляє як новий господар заводу з вирбництвахліба знизив(вперше в історії!!!) ціну на хліб!? Отовам і весь командно-адміністративнийінструментарій. Треба працювати. І це мав добрерозуміти відповідальний чиновник, дивлячись навітьна те, як у самому Новгороді-Сіверському хліб зСеменівки, що за сто кілометрів, продається дешевшеніж «продукт місцевого товаровиробника»!?

Коли бракує принциповостіЧерез таке немало запитань викликає сама

застаріла методика доповіді перед присутніми. Накого вона розрахована. Адже йде розмова по суті назасіданні мозкового штабу району. А так і око ріжевже традиційна відсутність на зібраннях тих, на когонаправлена зтурбованість існуючими негараздами,м’яко кажучи. Навіть ті, до кого весь район маєоберемок запитань, внаслідок безвідповідальногоставлення до обслуговування населення, не вбачаютьдоцільності своєї присутності. Як-то, наприкладкерівництво місцевого автопідприємства. А звідтіляі безлад, який ніхто так і не поборов за довгі роки!?Простіше чекати повного завалу. Не дивлячись на те,що кілька місяців тому на такій же колегії чули пропрагнення керівників району покласти край витівкамбезглуздої політики керівника підприємства унаданні послуг з перевезення пасажирів. Тим паче,що ця організація має великі переваги на ринку району,де виступає майже монопольним гравцем, коли небрати до уваги представників іншої області. СлаваБогові, є рейси, проти яких грудьми ставали й під колесападали командири автопарку, сподіваючисьпотихеньку витравити сумлінних перевізниківШостки, що змогли майже за всіма напрямкамивпродовж десяти чи більше років виконувати рейси зсусідньої Шостки. А тепер уявіть, що завтра Шосткаприпинила!? Залишається вихід один... Бо інакшесправа була б просто патовою. Натомість цейпресловутий «місцевий виробник» Новгород-Сіверський автопарк порізав все на брухт у поруреорганізацій ще за останніх подихів Союзу. Ну, атепер мають півмільйонні дотації від держави наперевезення пільговиків. То для чого напружуватим’язи? Так і животіють.

Неефективність владного менеджментуОтже на кожному кроці відчувається

неефективність місцевої влади у використанніпотенціалу оперативного менеджменту з позиційконтролю виконання суб’єктами економічних,фінансових та правових відносин своїх зобов’язаньперед найманими працівниками та перед фіскальнимиорганами. Можна нагадати такі виразні ляпи яквиплата заробітної платні у низці різної формивласності сільськогосподарських підприємств, колийдеться про 682 гривні на місяць!? В той же час ведеморозмови, що певні з них, знаходяться серед так званихуспішних за критеріями місцевого порівняння. Ічомусь, виходить може господар господарства уЛісконогах та Рогівці Василь Юдицький забезпечитисередню оплату робітникам на рівні майже у півторитисячі гривень, а разом з тим у «Блістівському», щой не був наче б то серед останніх, вовтузяться зісмішними 788 гривнями!?

Насторожує, що пересічний мешканець краю такніколи і не чув від районного очільництва, і не тількиостаннього заходу до кабінетів у 2010 році,

справжньої критики про конкретну ситуацію на тихпідприємствах, де начальникам вдається перебуватиу списку почесних страждальників, вічнихбанкрутів!?

Цього разу, за підсумками кварталу тежозвучувалась цифра «вісім прибуткових і вісім-збиткових». «Одним словом – п’ятдесят на п’ятдесят,- закінчив думку про порівняльну картинку успішнихта невдах пан Гавриленко. От тільки жодної тези непочули про заходи та прогнозоване ставлення довічних аутсайдерів, які не вміють і не хочутьпрацювати, до останнього вимучуючи всіх і вся.Одним словом у підсумку він вкотре обійшов вічно«ранімую» тему.

Тема фінансового голоду, від якого врятуєЄвро-2012

У всякому разі такої думки була у фінальнійчастині своєї доповіді на засіданні колегії пані ОленаБикова, начальниця фінансового управління. Кому,як не їй знати, що то є пуста каса району. А тому великупроблему виділила окремим рядком у виступі пробюджетні справи району. Казала про чималенькузаборгованість по виплаті заробітної платнібюджетникам та про таку ж ситуацію з проплати заенергоносії. Треба від долі очікувати кількамільйонів, майже як пальців на руці!? А в іншомувипадку, хіба що втікати до Києва, щоб душу відвестина все тому ж пресловутому Євро!? Так, саме на Євро-2012, яким, немов лялькою для дорослих ОленаМиколаївна розвеселила кожного, хто знається на їїтакому специфічному гуморі, немов китайська поезія.Тут навіть хто спав - прокинувся, адже доповідачкапо-простому так і наголосила, що за таких обставинякі склалися у нашому районі з борговоюневиплатою, «сподівання покладати можна тільки,на(!?) «Євро-2012»!? От тільки, чому до такої подіївсіх відіслала Олена Миколаївна, керівницярайуправління фінансів, можна лише здогадуватися.

Як не згадати Микиту ХрущоваБільш конкретно та й взагалі якось приземлено

звучала тема сільського господарства. А так ісприймалась вона простіше з морально-психологічної точки зору. Звітував заступникначальника управління сільського господарстваВолодимир Радченко.

Знаємо, що й там, де головним засобомвиробництва виступає наша рідненька земелька, заразне мед! Але, тим не менш, у якомусь напрямку потягвсе таки зрушив. Хоча наразі говорити про подоланняглибокої кризи у районі з цього питання ще зарано,бо нема гарантованого підгрунтя під ногами. Ще так- туди-сюди, немов на топкому болоті.

Так, навіть проанонсовані плани підняття ярогоклину на площі за 10 тисяч гектарів здаютьсянепоганим зачином. У всякому разі трактори, сіялки,культиватори та інша техніка на полях тепер стаютьне музейною рідкістю, як років п’ять тому. Однактакий загальний рух породив і кілька прискіпливихзауважень, які досить часто озвучують люди. А чи незанадто нові інвестори «підсіли» на кукурудзу,соняшник, ріпак!? А коли все так гарно пішло, то чомурайон особливого покращення у наповнюваннібюджету тими ж таки інвесторами не відчуває? Чомуінвестори не бідні(бо люди вже навели довідки), апроплата за аренду у більшості випадків лишаєтьсямінімальною? Де розвиток інфраструктури? Чомучасто заорюють паї людей, з якими не вкладали угоду конкретному селі?

І перш за все, чому так хвилюються затисячігектарні площі під маїсом, тому що поважноюкультурою Микити Хрущова у цьому році обіцяютьза словами пана Радченка «накрити» не менше за 5тисяч гектарів! Та навіть і не у площі під царицеюланів справа. І не про те, що аж до нового врожаюстоїть качаниста на безкрайніх полях. Тривожитьмлявість нових сільськогосподарських капіталістів,піднімаючих цілину на Сіверщині. Поки що від

грошовитих господарів віє прохолодою до рішучихкроків по паралельному з заорюванням великих площна бідних земелях, щодо розведення великої рогатоїхудоби!? Авжеж не сліпі і бачили, як останнімидвадцятьма роками поспіль у так званих за традицієюколгоспах, за виключенням 3-5, просто викинули гетьз голови питання про внесення добрив. Йшлосяметодом «взяти і не віддати». Вимучували, як тількимогли цю нещасну страждальницю, яка ще й навчиласьдавати певні врожаї на «голодний шлунок»!? Теперже їх без традиційного «золота» з ферм не підняти.А ось підсунути ближче до загибелі - якраз тоймомент, що здається сам по собі випливає з шаленоїгонитви за швидкою наживою нових господарів: заспиртом, біодизелем, іншою новою речовиною, наяку очікує Європа.

Отож представником сільгоспуправління ібуло озвучено певні проблеми з того вантажунезакінченої у районі процедури розпаювання землі,а вірніше - з окремих пунктів цієї справи, якнесправедливого укладання договорів зорендодавцями, бо селяни скаржаться на вартістьоренди, що на їхню думку занадто не по ціні землі.Каже, що на 1 квітня 2012 року документи підписаніз 6,5 тисячами колишніх колгоспників (93% паїв) насуму виплат у 7,5 мільйонів гривень.

Пан Володимир Радченко назвав і цифри – від2,5% до 4%, у межах яких орендарі і виплачуютьселянам гроші за земельний пай. Звичайно що на тевін і є, цей земельний договір, з підписами тапогодженнями на умови пропозиції, щоб йогоприйняти або відхилити. Тому кивати у бік земельнихмагнатів щодо неправільних дій чи не вигідних умовпісля підписання, є справою далекою від серйозногоставлення до проблеми зі здачою землі в оренду. Ато, й як не прикро, не коректною.

Одне тільки насторожує, що свої завдання незавжди з розумом виконують бюрократичні органи,які б вже давно мали б навчити різним тонкощампереважно несвідомих на правових аспектахземельних операцій вчорашніх колгоспників. Ну і,звичайно що про власне бажання працювати на землі,яку ти отримав навічно у володіння. Тут коли вженапряму говорити, то земля мала б розглядатися нелише як перспектива отримати ламаний гріш,продавши її за безцінь, а як тільки відкриється ринокземлі. Але, на жаль, поки що перспектива не райдужна,бо про роботу на цих паях принаймні у нашому районі,як показує опитування думки, прагне не більше 10%трударів. Поживемо - подивимось.

Поза увагою промовцівПрикро, що вустами чиновників не було

озвучено жодної пропозиції, критичного зауваженнястосовно гуманітарної частини владної політики повиконанню «Програми...» у районі. Бо ж саме у ційчастині мали б виконуватися намічені передові ідеїрозвитку освіти, культури, охорони здоров’я,соціального забезпечення, про що безперервнорепетують державні засоби масової інформації,виставляючи це досить скромним висловом -«покращенням життя вже сьогодні»? От тільки,нажаль, у провінційний та Богом забутий Новгород-Сіверський великі прориви скоріш за все ще у дорозі!?Що поробиш, погані дороги. Ось і чуєш у кулуарахзібрання невеселі монологи голів сільських рад зтрадиційними скаргами на всілякі проблеми,вирішення яких часто набуває вічності танепідйомності. Тут і висновки знаходять дорогу саміпо собі - про єдиний порятунок для району у виглядівеликих інвестицій у найбільш перспективні тапривабливі напрямки економіки. Туди, де Подесеннябез сумніву виграє, а так і район має шанс вистояти.Ось і виходить, що одна справа - говорити, а зовсімінша річ - працювати в інтересах громади, якою бвеликою чи маленькою вона не була.

Борис Домоцький, Новгород-Сіверський

СЛУХАЛОСЬ НА КОЛЕГІЇ, АБО ЕКОНОМІКА ПОГЛЯДОМ СТОРОННЬОГО

Швидко спливає час, але залишаєтьсянайсвятіше – пам’ять. Вона мчить крізь роки,десятиліття, століття. Припадаю до джерелапам’яті, немов до прохолодної води збатьківської криниці. Дякую тобі, святаЧернігівська земле, що народила Віктора Забілу,Ганну Барвінок, Христину Алчевську, ОлексуДесняка, Степана Васильченка, ОлександраДовженка та прийняла у свої обіймиПантелеймона Куліша, Леоніда Глібова, МихайлаКоцюбинського як і інших славних синів.

Великий Сонцепоклонник. Так визначногомайстра слова називали сучасники. Тому і напочатку XXІ століття неповторна особистістьписьменника зі складним внутрішнім світом, стаєактуальним об’єктом дослідження. Бо саме навнутрішньому, ірраціональному тапідсвідомому зосереджується мистецтво слова,яке прагне до духовного відродження, догармонізації людини, суспільства та Всесвіту.

Імпресіоністичне світобаченняМ.Коцюбинського відкриває шлях доусвідомлення внутрішнього, духовного тапсихологічного світу людини, яка своїмкорінням занурена в історію народу аж до самихйого витоків. Великий письменник тим і великий,що кожне наступне покоління може знаходити вйого творчості щось своє.

Письменник глибоко розумів і вивчав життя,мав стійкий зв’язок з народом, природою,вважаючи себе її невід’ємною частиною. Тому йобраз природи посідає чільне місце в йоготворчості.

Він так само близький до природи, як і нашіпращури-язичники, які не відокремлювали себевід природи, вважаючи лишень її частиною. Улітописах навіть Бога Сонця називають пращуромрусичів. Та й невідомий автор «Слова о полкуІгоревім» звертався нераз до Дажьбога, прохаючина допомогу і підбадьорюючи воїнівнагадуванням про їхню спорідненість зДажьбогом. І у першій писемній святиніукраїнського народу - Велесовій книзі, такожзустрічаємо: «Ми Дажьбогові онуки і не можемойти чужими стопами…»

Сонце наділяє силою природу і все,що зростає на Землі. Напував з цього джереласвою силу і великий митець МихайлоКоцюбинський. Язичництво - явище прадавніхчасів, натомість його сліди зберігаються донаших днів. Тому, що східно слов’янськеязичництво не просто збідніла та безбарвна

ВЕЛИКИЙ СОНЦЕПОКЛОННИК, ПОТОМОК ДАЖЬБОГАрелігія. Це потужне явище суспільної свідомості згармонією та єдність до природи, чого так невистачає сучасній людині, називаючою себецивілізованою.

Михайло Михайлович Коцюбинськийзнався на тонкощах природи, особливо полюблявквіти. Недарма за спогадами свого приятеля,російського письменника Максима Горького, міггодинами оповідати про рослину чи квітку зглибоким знанням ботаніки. І письменник згадував,як одного разу на острові Капрі МихайлоКоцюбинський побачив у палісаднику селянинамальви. Підійшов до них, вклонився і сказав:«Здоровенькі були! Як живеться вам на чужині?»

Інший сучасник українського класика,відомий художник С.Бутник згадував: “МихайлоМихайлович любив квіти. Багато різноманітнихквітів було в нього біля будинку. Йому особливоподобались яскраві, буйні. Важко сказати, чого йомуподобалися яскраві і буйні квіти. Може тому, щояскраві фарби і буйні форми не тільки бадьорили йогоочі, а ще й імпонували своїми простими кольорами іясними формами духу його природи, бо і в йоготворах все ясно, все просто”.

Близькість майстра прози до природи – проявляєсебе у новому підході до зображення статусулюдини в світі, коли довкілля трактується як частинаїї духовного світу, а споріднена з природою людинаперетворюється на об’єкт уваги письменника. Цейфілософський пошук привів письменника довироблення власного стилю, як то у новелі«Іntermezzo», ставшої своєрідною кульмінацієюйого творчості.

Новела «Іntermezzo» - один із найкращих зрілихтворів письменника. Вона вся – суцільний пейзаж. Яктільки ліричний герой залишає місто, в його душізапанувала рівновага: напруження відійшло, алебадьорість, радість життя ще не повернулись. Ось якцю мить малює автор: «Як тільки бричка вкотиласьна широкий зелений двір – закувала зозуля. Тоді яраптом почув велику тишу». Ця тиша поступовопочинає заповнюватися голосами, зливається з«симфонією полів» і підсилює основну темутвору– наростаюче мажорне розгортання образу Сонця.Поступово зникає втома, а життєдайне Сонцепроникає в душу героя. Воно змінює настрій героя,просочується в глибину його серця, переповнюєєство, надаючи іншого змісту всьому буттю. Твір розкриває майстерність Коцюбинськогояк імпресіоніста та новеліста. Тут багато сонця, яке

породжує тепло, надію, щирість.Продовження на 7-й сторінці

стор. 4 10 травня 2012 р.

Print to PDF without this message by purchasing novaPDF (http://www.novapdf.com/)

Нещодавно мав можливість слухати районнихчиновників щодо організації традиційноговідпочинку дітей шкільного віку під час літніхканікул. І пригадав, як у свій час аварія наЧорнобильській станції внесла радикальні зміни упідході до комплексного вирішення питання зжиттям, навчанням та відпочинком школярів, колидіти підлягали обов’язковому оздоровленню.Відбувалось це ще за Союзу, а тому і чиновників,задіяних у різних бюрократичних формальностях узв’язку з цим – було немало: від райкомів комсомолу,клерків з профспілок, завідуючих райвідділами освітиі аж до секретарів з ідеології. Пам’ятаю,бо працював директором середньоїшколи, а тому і мав щоліта клопіт з відправленням досотні дітей до місць відпочинку на морі, у санаторіяхрегіонів, куди, наче б то не прийшла страшна хмарарадіаційного забруднення, в тому числі на Сумщину.За майже сто кілометрів приходилось добиратися домісця формування спеціального літерного потягу настанції Пирогівка у Шосткинському районі, бо тодіще Новгород був відрізаний від країни черезвідсутність мосту через Десну. І так - щорічно. Впродовж року різними формами відпочинкучи оздоровлення охоплювалось сто відсотків учнів!!!У наступному, з середини 90-х, ситуація почалазмінюватися. І як доводять свіжі події навколо цієїтеми, питання про оздоровлення української юністало для чиновників різного рівня просто зайвимклопотом. По-перше вже ніхто, здається, не піднімає голоспро особливу увагу навіть до тих населених пунктів,що віднесені до зони «зазнавших ураження територіївнаслідок аварії...», а по-друге, вже сама ця шляхетнасправа найчастіше спускається на гальмах черезприпинення публічних розмов про необхідністьуваги до дитячого здоров’я. А через 26 років після Чорнобиля унайпівнічніших Новгород-Сіверському таСеменівському районах знаходимо шокуючийприклад, коли констатуємо, або, як кажуть,отримуємо те, на що й мали очікувати після того, якдовго чиновники не давали відповіді на запитання:Чи потрібно оздоровлювати юних сіверців тасеменівців? Потрібно, якщо не запізно, бо уповідомленнях про хід призивної компанії середмолодих 18-літніх юнаків до війська України, якапроводиться Новгород-Сіверським об’єднанимвійськовим комісаріатом знаходимо, що кількість

МИ ОБИРАЄМО ФУТБОЛюнаків, про яких навітьі мови не можна вестияк про здатних братидо рук зброю в силуздоров’я, сягає аж70%. Ви тількивдумайтеся, що тепертільки кожен третійможе називатисяпризовником. Отакої! Ось так, після цієїарифметики можнамовити і про деякі речібільш конкретні зположення справ зоздоровленням, на якеочікують батьки дітейвлітку 2012 року. І це,здається, єна йп р а в д ив іш импоказником піклування держави пропостчорнобильське покоління. Адже не все,насамкінець, у нормальній європейській державі, маєбути прив’язаним до футбольного мяча!? І це несаркастичний гумор, а тверезий погляд на доситьтривожні речі, коли ще кілька років томунаціонально-свідоме товариство почуло, що задляуспішного іміджу нам конче не вистачає Євро-2012року!? За словами начальниці управління сім’ї,молоді та спорту Новгород-Сіверськоїрайдержадміністрації пані Нелі Чугаєвої, цього рокупланується оздоровити 60% дітей - 1624 дитини з2706 учнів, яких наразі саме стільки сидить зашкільною лавою від першого вересня 2011 року. На цьогорічну так звану оздоровчу компаніювитратять наче б то 164 тисячі гривень з районногобюджету. І на цю суму можуть повеселитися, тобтодобре поїсти та відпочити діти–сироти, змалозабезпечених родин тощо. Ще буцім то 100тисяч викладе на конче потрібну справу районнийфонд соціального страхування з втратипрацездатності. А взагалі то цей умовний відпочинокдля більшості дітей з названих категорій матиме такийособливий характер, бо без втрати зв’язку з рідноюоселею!? Зовсім, як колись у лікарнях придумали

поняття «деннийстаціонар»!? Бо діти 24навчальних закладівперебуватимуть упришкільних таборах. Їхпланують відкрити вже утравні. А ще, можливо для 70діточок з навчально-виховного комплексу«Дзвіночок», що у місті,нинішній р ік теж маєзавершитися добреорганізованим відбочинком.Але поки що впевненості неманівкого. Проблема зникне,коли вдасться вишукати те,чого ніхто не загубив надорозі - аж 11 тисяч гривень!?І цей сором для міста, яке ось-ось за кілька тижнів пуститься

в танок та розгуляється по повній програмі у палкомупориві душі на так званому Міждержавному святі«Нетлінне «Слово...»?! Цікаво, а звідкіля на цю феєріюотримають гроші, яких нема? Хіба що від «старшихбратів», що ініціювали такий для них вдалий варіянтвходження у культурно-історичний простір нашоїминувшини. Під питанням стоїть і Фаївська школа з 16 дітками,де не здатні забезпечити 16 дітей придатною длявживання в їжу водою. А ще й Кам’янська Слобода, детеж біда щодо водозабезпечення. Все це з різними додатками оперативного плануі псує настрій завідувачки районним відділом освітипані Ірини Зюзько. Нема чому радіти молодійчиновниці. А пісимістичний настрій не зміг сховатинавіть офіційний формат засідання колегіїрайдержадміністрації, яке пройшло наприкінці тижняперед травневими вихідними. Причин непередбачуваних весняних хвилювань урайвідділі не треба довго шукати, бо вони виявилисьгеть на поверхні, буденними і традиційними, у виглядінепідготовленості дитячого табору «Десна», що усосновому бору, за десять кілометрів від центраНовгорода-Сіверського, до відкриття «особливогосезону» - здається сорокового(?!). Дитячому таборуось виповниться сорок років. Але завідувачці

освітянського відділу не до урочистостей на кшталткиївських за програмою великого футболу. Тутдивись, щоб не прийшлось вже цього разу замістьнепопулярного у народі сорокаліття, проводжатиминулу історію табору назавжди. Жінка зісльозами на очах просто таки благала врятуватисезон відпочинку 120 дітей впродовж двох змін по21 дню!? Чому ж так тривожно та чому і від коговрятувати? Тому що дирчаві дахи у двох основнихкорпусах треба перекривати. Поламані меблі, ліжка,що є ровесниками пори Леоніда Брежнєва теж вартобуло б замінити. Потребує нового обладнаннясантехніка харчоблоку. Вже не кажучи протанцмайданчик, туалет чи криту естраду!? ...Отже,конче потрібно знайти сто тисяч грошей, щоб упівтора місяці - до 19 червня, впоратися з ремонтом. Очільниця освіти ще просила галузевіпрофспілки посприяти батькам у придбанні путівок,бо вони теж чималенької доплати вимагають - 500гривень І таку звитяжну справу, як для початку ХХІстоліття, вже зробила профспілкова організаціяосвіти та науки. Отже, як виходить у підсумку, розмова продітей так і залишається розмовою, коли постаєпитання про гроші. Нажаль і Новгород-Сіверський,в якому немало людей з небідними статками, колипоглянути на сферу бізнесу кожного, або краще нанайкращі світові марки їхніх авто разом з силенноюсилою фейєрверків, що піднімаються у нічне небона честь їхніх іменин!? От тільки ніхто з них не маєу душі тієї культури, щоб на повний голос заявити,що готовий вирішити без проблем те чи іншефінансове питання. Але, здається, це настільки вже непідйомнепитання, що мабуть будь-яка пропозиція на адресуморально стомленої керівниці районного відділкуосвіти, так і не матиме позитиву. Тому, що у бідного,як доводить життя - грошей нема, а у багатого - їхвічно не вистачає. А що ж держава? А держава замить вже буде буцати у футбол, який став«українською мрією» тих, хто подарував нам шансу такий спосіб не загубити сподівання та віру у те,що «покращення настане вже сьогодні»!? Авірніше - можливість насолоджуватисясамовдоволенням від успішного прориву, коли мивсі довели старій Європі, що вміємо полюбитифутбол, навіть коли в країні не до футболу.

Борис Домоцький, Новгород-Сіверський

26 квітня країна знов згадала сумнудату. Перегорнуто сторінку чергових 26-хроковин трагедії планетарного масштабу,породженої людським недбальством. Так, це про аварію на Чорнобильськійатомній станції. Та й чи було колись щосьсхоже настільки, щоб так принципово ідокорінно миттєво змінити морально-психологічний ста н більшої частининаселення тодішньої совєцької імперії нанаступні десятиліття, якщо не на століття. Навіть у сенсі простого порівняннянаслідків схожа катастрофа у Японії простоне зможе «змагатися» за рівнем потребморального співчуття, не кажучи вже профінансову сторону допомоги, з бокусвітової спільноти. Тому що «Фукусіма» -це Японія, а Чорнобильська АЕС - топокалічений продукт хворого,напівроздягненого та ще й одурманеногобезглуздими ідеями від недоумкуватихчиновників, рівно як і престарілихмаразматичних ака деміків, слухняновиконуючих вказівки московськихпартократів. Ось тому, через таку різницю сприйняттянаслідків трагедії через здоров’я великоїчастини нації, український простір щорічноу ці скорботні дні переживає справжнєторнадо. Його трясе немов розпеченийкотел перед вибухом пари. Розмови пронаслідки не сходять з вуст усіх - від школярадо турботливої матусі чи досвідчених уборотьбі зі свавіллям за здоров’я своїхнащадків бабусів. У чоловіків-українців тежсвоє наболіле і не просте, як здається. Вонолягає чи не щоденно важким каменем насерце. Хіба не помітиш, коли так частоховають сорока-шестидесятирічних друзів,сусідів, колег по роботі!? Мить і життяскінчилося. Щось тут не так і не те.

Атомна хмара над Десною Новгород-Сіверщину теж не обійшло цетихе і мовчазне страхіття ХХ століття. Уперші роки, після квітня 1986, багато шумілипро різні рівні радіації у населених пунктах,про великі та малі ділянки поверхні звипавшим радіаційним забрудненням, адиректорів шкіл вчили на семінарахкористуватися новенькими приладами«Белла» та «Прип’ять» для виміру радіації.Ми дізналися про суть мікрорентгенівтощо. Ось як, наприклад, у селі Кирове, щоза десять кілометрів від Новгорода-Сіверського по дорозі на Чернігів нашкільному подвір’ї зрізали грунт допівметра завглибшки, замінили шифер надаху школи. Четверко сільських рад буливиділені у перелік зазнавших забруднення.Але роки все змінили. І диявол став не таким,щоб його боятися!? Стали привчати людейдо інших критеріїв оцінки небезпеки. Що йказати, адже навіть у процесі встановленнязон, які у наступному мали б надатимешканцям перелік пільг, стали відкритовисловлюватися про «блат», про купівлюкогось з чиновників!? Виходило все доситьпідозріло та й не чисто, коли бува село, щоза триста метрів від іншого поселення, а«статуса постраждавшого», як у сусідів -зась! І чи не єдина втіха від цього спомину,що слово «корупція»тоді ще не увійшло у

лексикон обивателя. На вустах була тільки«мафія». Інші, щасливці з хуторів та сіл,нахвалювали голів сільрад, які пробиличорнобильські «гробові», натомість нежалували тих, що отримали дірку відбублика. За 26 років багато води витекло. Та йпро ці «чорнобильські» села говорять хібащо в окремих випадках. Тепер народ більшепривчають до казки про можливістьвідродження у найближчі часи життя поручз атомною станцією!? Мовляв вже порапіднімати зарослі гірким чорнобилем поля,відкривати двері кинутих квартир унаселених пунктах зони з жорсткимрежимом радіаційного контролю!? І цеговорять серйозні за посадами чоловіки зхолодними обличчями, які за звичкою малиб слугувати доповненням до показногорівня інтелекту. Та, власне, воно й немачому дивуватися. Час такий, що й акцентирозставляти на розумних думках вже немакому та й не модно. Адже ще ж пам’ятаютьсьогоднішні високі очільники, як покликалаж колись партія молодих «будівниківкомунізму» на прокладення рейок Байкало-

Амурської магистралі. Тож хіба не час вжесьогодні за покращенням життяшурхотінням «великої гривні» прямо заразпокликати під саркофаг реактора?! Аджебджілка літає, людина ходить по гриби, а щерисі, ведмеді розвелись!? Хіба не рай? Алето вже інша тема.

Зійшлися на мітинг-реквієм А сьогодні порідівші лави ліквідаторівзнов зібрала сумна подія у міському парку.Рік тому тут встановили за ініціативіочільника Новгород-Сіверської районноїорганізації «Союз Чорнобиль-Україна»Олександра Лисиці пам’ятний знак на честьзагиблих, а також всіх, хто наступне життя,аж до відходу у світ інший, страждав своїмздоров’ям від наслідків великої небаченоїдосі біди. За звичкою останніх років тут небуває великої кількості людей. Бо пересічниймешканець маленького містечка на заходи,за участю чиновників, ходить геть погано.Причина одна - втрата довіри до тих, хтобільше обіцяє аніж робить для громади. Тожмісія масовки тепер повністю покладена наплечі чиновників та підконтрольнихкерівників. Найвищу владу на мітингу-реквієміпредставляв міський голова Сергій Пунтусразом з першим заступником голови

райдержадміністрації Іваном Гавриленком.Але то вже ритуальна частина. Промови,палкі слова, сум в очах. Але тільки молитовнеслово священика отця Сергія звучалозрозумілим тембром зі сприйнятним змістом.Бо над всіма нами тільки Він - Творець, щомає силу, розум, вплив, тримаючи в обіймахгігантські масштаби перетворювань зпричинами та нас лідками. Люди жвиявляються слабкими, невдячними,безглуздими, а тому і мають платити за своюбезрозсудливість... Сам же очільник новгород-сіверських«чорнобильців» Олександр МиколайовичЛисиця чесно відбув свою першу інайсуворішу вахту поруч з реактором з 26квітня по вересень 1986 року у Прип’яті. «Я прибув у гарне зелене молоде містечковлітку 1985 року, коли був направлений закомсомольською путівкою на великебудівництво у місті атомних енергетиків. Тутвже з перших кроків міськими тротуарамиякось швидко запросили на роботу до міськоговідділку внутрішніх справ. Адже армійськашкола відбування строкової служби у Москвіу полку почесної варти впродовж двох роківта двох місяців зробила свою справу. Прямоу місті помітив замполіт мою особливувійськову виправку навіть без однострою,запросивши до служби. Через кілька годин умоїх руках вже лежали ключі від квартири,куди ми з дружиною і переїхали. Відмовлятисявід дарунку долі не було сенсу. Ось і зустрівбіду 26 квітня 1986 року на патролюванніміста. Добре зрозуміли, що не все просто,адже побачили великий вогонь, дим тощо.Звичайно що про радіацію здогадатися зразуж ніхто з пересічних громадян не міг, бо хтой коли її, як то кажуть, чув чи бачив!? Унаступні півроку с лужба вже напрямувимагала здоров’я, самодисципліни ісподівань тільки на Бога, бо поруч -пекельний котел.»

Коли руль у руках бюрократа «А тепер ось виходить, що і через двадцятьшість років залишаються нерозв’язанимипроблеми, які по-нормальному вже давномали б бути закриті. Бо ж учасники тієїневидимої війни по захисту мирногонаселення помирають досить швидко.Звалюють з ніг важкі і підступні хвороби. Аліки дорогі. Тому ці пенсії - від двох зполовиною тисяч гривень і менші виглядаютьяк для людей змуче них життям простопосміховиськом. А розмови керівництваКабінету Миністрів про поступоверозв’язання проблем ліквідаторів - то простонечесні розмови чиновників задля

послаблення тиску соціальних вимогскривджених ліквідаторів минулої осені.Та навіть гірше стало, чого тамсоромитися, - додає ватажок районноїорганізації. Я сам мав тримати боротьбу,задля доведення за нових бюрократичнихвимог, доказів своєї участі у роботах уперші дні. Їм бачте, довідки зміськвиконкому Прип’яті виявилосьзамало. І прийшлось шукати у архівах. Такі витратив 5 років, щоб отримати першукатегорію ліквідатора. А хтось невитримав, хтось помер... Сьогодні я мав нагоду вручати нагороди«Союзу. ..» нашим колегам за виявленумужність чверть століття тому поруч зреактором і ось про що подумав. І чого севоно виходить так, що за ці ж роки жодномунашому ветеранові так і не знайшлосьможливості вручити бодай одну чи двідержавної нагороди від імені Уряду чиПрезидента? Щось не те робиться...» І Олександр Миколайович показує намодне з останніх представлень до районноїадміністрації про нагородження одного зактивних захисників від наслідківкатастрофи Леоніда Шестака, який мужньовідпрацював у найспекотніші дні поблизуреактора у лісах навколо Прип’яті,державною нагородою. Не вийшло, бовідмовили у області. А там, як це бувало іза Союзу є елементарна система планувидачі нагород. Навіть пояснення з Комісіїпри Президентові України непосоромилися розіслати на області пропересторогу від зайвих нагородженьчорнобильців. Мабуть турбуються, щомедалі та ордени на грудях ветеранів-ліквідаторів будуть дошкуляти нерадивимбюрократам? Бо чи писали б тоді такубезглузду рекомендацію, посилаючись нанебувало велике надходження документіву 2008 році - аж 155!? І це на всю Україну,на 120 тисяч інвалідів, якими є по сутікожен учасник ліквідації наслідків аварії. Ось таке воно постчорнобильськежиття. Життя без прекрас, без помпезнихпромов, без брехливих муміфікованихоблич чиновників неначе на замовлення. «Всього з Новгород-Сіверщини визнано207 людей, що віднесені до різних групліквідаторів. А померло за 26 років103наших друзів. І були вони далеко не старі.Бо зараз найстаршим ледь минулошістдесят років...» - невтішно про такийсумний список нагадав пан Олександр.

Житття триває Зовсім поруч з місцем невеличкогомеморіального знаку, на згадку вдячнихнащадків про жертовність земляків у днівеликої трагедії, на дитячому майданчику,як ніколи багато дітей. Адже вперше відпочатку весни термометр показав 26градусів. Рівно стільки, скільки минулороків після важкої ночі 26 квітня 1986.Відчуваєте, скільки тут шісток зійшлось!? Радісні матусі, свіжі обличчя малечіпостчорнобильської епохи. Сподіваймося,що всі вони будуть набагато щасливішиминіж їхні батьки та дідусі, які відчулитерпкість та гіркоту бездушногоЧорнобиля 1986 року, зшаленівшого відлюдського безглуздя. Сбережи їх, Боже танадай всім розуму на довгі роки у майбутніпокоління.

ГІРКА ТРАВА ЧОРНОБИЛЬ

10 травня 2012 р. стор. 5

Print to PDF without this message by purchasing novaPDF (http://www.novapdf.com/)

БЕРЕЖИ НАС,ПОЛКОВНИКУ БОГУНЕ!

МІМІСЬКИЙАВТОБУС НАМ

ПОТРІБЕН ВЗИМКУ!

ПЕРШОТРАВЕНЬУ КЕПКАХ КОЛЬОРУ КРОВІ

Тепер ті часи вже у далекомуминулому, коли від залізничноговокзалу, льонозаводу до центруНовгорода-Сіве рського можнабуло дістатись хвилин за десять. Імайже за безцінь, бо проїзд уміському автобусі коштував всьогоп’ять копійок. Та й автобусимістом курсували регулярно. Іщоденно.

Нині ж про таке залишились хібащо приємні спогади. Бо зпериферії у центр, коли власнийтранспорт відсутній, можнадістатись хіба що на своїх двох,або, в кращому випадку назнайомого, який підвезе. Ну, аостання надія - на міжміськийавтобус у напрямку на Чернігів.Якщо цього дня він непереповнений. Хоча є у місті кількафірм служби таксі, от тільки вмістгаманця навряд чи дозволитьпостійно прислуговуватисянедешевою пропозицією вартістю у20 гривень.

Здавалось би вихід длямешканців новгород-сіверськихокраїн є: міський громадськийавтобус, який курсуватиме увизначений розкладом руху час і завстановленою доступною покупцевіпослуги ціною проїзду.

Громадська рада, що засідала влютому у райдержадміністрації,якраз і розглядала питання підвозумешканців віддалених вулицьпасажирським громадськимтранспортом. І що? Заступникміського голови ВолодимирБалаба зазначив, що такийтранспорт не рентабельний. Вінпоставив у приклад невдалуспробу тогорічного літньогопідвозу. Тут дійсно багатоневизначеного: чи зможе міськарада покривати перевізникузбитки? Хто платитиме запільговиків, чи збережуться наміських маршрутах пільги взагалі?

Дивує одне: чому ж саме вліткудумають пустити міськийавтобус? Адже влітку і тротуаристають більш доступними - без водиі льоду. І на ровери багато людупересідає. Чому ж не відкритиавтобусний маршрут містом взимку,коли ті важкі і не підйомні для людиникілометри, ще й не завжди посипаніпіском, або зовсім не розчищенідороги дороги і тротуари відснігу, стають страшеннодовжелезними!?

На передостанній автобуснійзупинці вулицею Вокзальною(неподалік ТОВ «Н.-Сіверськийелеватор») зранку взимку стоїть неменш десятка охочих під’їхати доцентру. Під’ їжджають наміжміських автобусах, колиберуть. Але ж вони ходять нещодня! Незручності та й годі!

Мешканці льнозаводськоїокраїни теж згодні платити двігривні за проїзд.

- Я б взимку з радістю їздила наавтобусі, - каже мешканка вулиціІвана Богуна Ольга Обіденна. -Але не влітку, коли є безоплатнийвелосипед!

Спец. кор. Інна Лях

Наступного дня після ВоскресінняХристового традиційно родиною мивідвідуємо найутаємниченішу місцину наоколиці Новгорода-Сіверського -«Козацькі пагорби». За тисячу років, коли Русь-Українаоблаштовувала свої фортеці вздовж лініїпроходження кордонів, Великий князьКиївський Володимир поставив на Десні«Новий городок», а за межами«окольного граду» попід горою намітивкінний шлях на Південь!? Ось ми івибираємося щорічно сюди, за чотирикілометри від оселі, на круті схилиправого берега Десни задля відчуттяпозитивної аури прадавньої минувшини. У наші дні на цьому легендарномушляху, за три кілометри від Замкової горидоби Ольговичів, під тінню густих березта осик, неначе з під-землі постає символувічнення пам’яті про Козацьку епоху 17століття – дубовий Хрест Іванові Богуну.Його підняли високо над землею, бо захроніками авторів з Західної Європи цімісця називаються як ймовірніше полебрані, де харизматичний лицар, красень-полковник загинув смертю хоробрих. А вже у 90-ті, на зорі незалежності,на кряжі обривчастої кручі нині сущіукраїнці змогли поставити дубовогоХреста. Представникам тодішньої влади- спадкоємцям та братам вчорашніхрайкомівців не було іншого виходу,окрім погодження з пропозицію«Просвіти» щодо вшанування у такийспосіб полковника Івана ФедоровичаБогуна, а разом і всієї Козаччини.Вийшло по-християнськи. Дивись скоровже й двадцять років минає. От тільки влада так і не навчилась, аможливо й не захотіла по-справжньомувиявити турботу про нове меморіальнемісце у зросійщеному за часів двохімперій закутку. Комуністичні князькі, якіще вчора сиділи у кабінетах підпортретами генсеків, отримали вказівки«з гори» від таких же: не проявлятиособливої ініціативи та зацікавленості вупорядкуванні таких місць з метоюунеможливлення сумнівів, розчаруваньта образ від «старших братів»!? Аджетоді починалася смуга напруги увідносинах з сусідньою країною, колинаша неприхована та відкрита шана талюбов до козацької частини вітчизняноїісторії могла зпровокувати невіру«білокамяної» у щирість «малоросів»ділити історію тільки «на двох», без«ідеалізації» українського життєпису!?А то дивись - раптом образяться!?Але зіншого боку таку практику поведінкимогли породити і власні амбіції місцевихчиновників. Бо ж вони ніколи не булипомічені у особливих ревнощах до

української історії. Та й за двадцять роківмало чим змінилися. Хіба що пересталивідкрито виказувати свій біль, як це булоу перші роки незалежності, з приводурозвалу Союзу, з нагоди впровадженняукраїнської мови, через встановленнямитних кордонів тощо!? Та й чи можнаїм, бідолашним, було навчитися жити по-іншому, коли тут що не день, так і требапоспішати відбивати поклони російськимдрузям від «рускава міра»!? Це ж під них,а правильніше сказати нимибезпосередньо і було написано сценарійтак званого міжнародного свята«Нетлінне «Слово...»!? У такий спосіб«білокам’яна» підказала молодшимбратам у Новгороді-Сіверському дорогудо «правільнава прочтєнія общєй історііна двоіх»!? Одним словом - що, за чим іяк святкувати та вшановувати у стольномуграді, що вже був відомим у Європі запори, коли там де постане у майбутньомуМосква ще жаби кумкали!? А проКозаччину взагалі ніколи не йшлося, хібащо так, заради потіхи, як з епізодом проприїзд до міста у січні 1787 рокунеперевершеної розпусниці Катерини ІІта про її ж наказ з відкриття губернськогоцентру намісництва!? Отакої! Натомістьпро існування двох козацьких сотеннихцентрів на території нинішнього району- у самому Новгороді-Сіверському тамістечку Шептаки ця братія воліємовчати!? Але навіть такі відверто провальнівчинки непатріотичної влади краю увигляді принизливої поступливостісусідній державі, є тимчасовими і аж ніякне здатні повернути історію, а тим більшеїї переписати!? Тому і йдуть до Хреста Івану Богунурозумні українці - представникинаціонально-свідомої частинисуспільства. І вже кілька років поспільприїздять сюди козаки з віддалених міст.Навіть разом з офіцерами-наставникамиурочисто присягали тут «богунці»-вихованці військового ліцею міста Києва. Місце над Десною, не дивлячись назабутькуватість влади Новгорода-Сіверського про святе правиловпорядкування тут автомобільноїстоянки, сходинок, перил, пофарбуванняхоча б на двадцятому році незалежності,перетворюється без примусу та показухина символ поклоніння сучасників звитязіхоробрих лицарів списа та шаблі. І дарма, що жоден з першихкерівників районної влади за час післяпояви на карті міста меморіальногоХреста так і не засвідчив своєїприсутності!? Бо з іншого боку - це й накраще!? Тому що над широкою долиноюДесни з високими пагорбами команськихсхилів й надалі продовжуватиме пануватипотужна аура Божої благодаті,породжена високим чином козацькоїбратії, посадившої на спис, кілок чивкоротившої вік булатом шаблюки неодному ворожому виродку, нахабнозапретендувавшого на здоланняукраїнського племені. Ось такий він алгоритм нашихтрадиційних щорічних відвідинмеморіального місця загибелі ІванаБогуна разом зі спомином пращурів тазгадкою про зберігших українську землювід всілякої погані. І навіть, коли на очі давлять полишенінедоумкуватим ублюдком намеморіальній плиті Хреста слідидебільного вандалізму зі спробою утакий спосіб зтерти з пам’яті пересторогудля ворогів України, символ віри всеоднотвердо стоятиме й надалі, оберігаючи всіхразом і кожного українського достойникаокремо енергією віри, надії та любові.Адже у цій землі, рясно политій кров’юмужніх достойників, спочиває разом зусією козацькою славою кількох столітьсправжній лицар духу. Бережи нас,полковнику Богуне! Амінь.

Першого травня Новгород-Сіверськиймасово пішов на городи. Навітьоголошення, розклеєні заздалегідь помісту нащадками червоних не змоглипримусити городян відвідатитрадиційний травневий балакливийсхіднячок. А ще була партія новенькихкепок кольору пролитої крові від руктоталітарних вождів на Україні. А кепки справді роздавали.Можливо за якоюсь окремою схемою. Босам бачив, що не кожному випалопобувати у креативному наряді кольору,який полюбляли і Ленін, і Сталін, іГітлер... Говорили хоча й у підсилювач,але не довго. Нове покоління очільниківмісцевих комуністів скоріш за все невбачає необхідно сті у нудномувислуховуванні одного й того ж по кількаразів. Ну згадали парочку разів«антинародний курс» свого ж рідногоуряду, ну дорікнули колегам про те, щонічого не робиться для народу - ідостатьньо!? Молоді прагматики - хлопціз посадою 2-го та 3-го секретарів - далеконе пенсіонери, а тому свій юний стильпроведення всіляких мітингів пробуютьнав’язати братам по організації. І кричатьвони голосом набагато нижчої частоти,без зайвої естерики. Бо знають, як сміливоне кричи тут перед парочкою десятківтрудяг, а назавтра всеодно сірі будні.Та йтреба ж і не забувати про доморощенихурядовців, за яких теж треба вмітивідповідати. Не чути від молодихфункціонерів й про забавки «проклятихімперіалістов». Мабуть вважає юна

гвардія недоцільним використовувати налюдях стару заїзджену лексику епохи«развітого соціалізма»!? За вікном жене лютий 1917, насамкінець!? Хоча,здається, з такими опусами остаточнотаки не покінчено, бо вдавалися до рідноїриторики оратори у порівнянні зочікуванням наче б то у майбутньомутакої ж революції!? Бо, мовляв, людиживуть погано!? Хоча дивним виглядаєтаке лукавство - погано то погано, асидіти товаришам-комуністам за столомуряду - ой як гарно» «нє хорошо делаєтє,товаріщі», - сказав би товариш Ульянов. А ще всі, мабуть звернули увагу нате, як дошкуляло сонце, проти якого якзавжди, вимушено стояли доповідачі. Тай розвернутися не дозволяв вождьтрудящих та експлуатованих всього світу.Він за спиною районних вождів, аледивитися постійно у вічі кожному, хтонабрався мужності і цього разу не пітина город!? І таких сміливців, справжніхпатриотів виявилось у кепках 21 чоловік.Під Леніним, а потім і заскочивши нанього, бігала собачка. Така невеличкашавка. Маленька псина. Вона, на диво,зовсім не дошкуляла публіці слухати заприсутності вождя, нехай і у бронзі,чергову порцію критики на адресу тієїкоманди своїх колег по владі, які два рокивже заявляють, що покращення маєнаступити «вже сьогодні»!? Чомусь і«Інтернаціонала» травневого дня такніхто і не заспівав. Щось зовсім зпартійною дисципліною не дружить новагенерація від тих, що «весь мір насілья миразрушім до основанья, а затєм...»

ЧОМУ МІЛІЮТЬ МОЛОЧНІ РІКИЗовсім безперспективно дивиться намайбутнє молочної галузі віндивідуальному секторі сільськогогосподарства району відомий наНовгород-Сіверщині фермер ВіталійВолодимирович Сторчак. Особливотривожить директора фірми «Істок»безвідповідальне ставлення новихгосподарів тепер вже у минуломуфлагмана молочного виробництва наЧернігівщині Новгород-Сіверськогосирзаводу до виконання зобов’язань зізбору молокопродукції від здавальниківсировини на селах у Подесенні. «Мало того, що приймальна цінакілограма молока скотилася допримітивно смішної - 1,8 гривні, так ще йпорядку з режимом збору не можнадобитися впродовж років. Рівно стільки,як працює завод під новими господарями.А моє фермерське господарство небагато-немало, а здавало під сорок тон молокапотрібної якості на завод. Та й працювати«по-радянськи» ми з дружиною незвикли, адже маємо десятирічний досвідроботи у Ризі, столиці Латвії. Всупереч здоровому глузду переднами справжнісіньке нерозумінняздавалось би відповідальними людьмитого, що ранішнє молоко - це молоко не у12 дня чи після 13-ї години!? Люди насирзаводі навіть не намагаютьсязрозуміти, що це не дитячі забавки. Атому, звичайно що, простоявши у бидонахпів дня на сонці, коли під тридцять,молоко втрачає «товарний вигляд», яквимагає стандарт якості. І скільки ми здружиною не б’ємося, пояснюючиспівробітникам усільськогосподарському відділіпідприємства чому не можна такставитися до своїх клієнтів, нічого невиходить.» Віталій Володимирович,переймається фермерством роківп’ятнадцять.Тому має право, як фахівець,відверто сумніватися щодо майбутнього,а тому у міркуваннях його суцільнийпісимізм, пересипаний реаліямисьогодення, яку демонструє сирзавод.«Особливо вбачаю, що є велика загрозадля району, бо ж підприємство формує4/5 бюджету з власних надходженьрайону. А за такого розгортання подій -все йдеться до краху. Вони просто рукоюмахнули на здавальників молока з

Подесення. І саме за бракомбезвідповідального, як на його думку,ставлення до роботи з людьми, які здаютьмолоко. На запитання редактора «ПравогоБерега...» про якісь відповідні ініціативичи зауваження на адресу заводу фермер зЮхніва повідомив, що «звертав увагу нераз, але ті навіть відповідати посерйозному не вважали за доцільне,мовляв ваш напрямок(тобто на Студинку)зовсім не вигідний, бо машина привозитьтільки половину ємкості!? Але ж требанагадати й закономірність такого стану.Бо ж задля того, щоб мати постійне повнезавантаження, фірмі просто необхіднопіклуватися про своїх здатників молока.А цього поки не прослідковується. Водіїчасто змінюються, машини страшеннорозбиті. Мені часто приходиться їх«тягати» на гору, бо самі з’їхати,особливо взимку, не можуть!? А тут щетакий бардак з режимом збирання молока.Не знаю, як воно піде далі. А поки щоплануємо в разі залишення ситуації беззмін, скоротити корів втрічі(!!!). Таквчинять і наші колеги. У даній ситуаціїстає, як казав один герой кіна «Біле сонцепустелі, - «за дєржаву обідно». Бачу, щовсі навколо люди тимчасові. Отримав, щопотрібно, а далі - хоч трава не рости».Скоріш за все могутні у минуломумолочні річки України все - таки ось-осьпересохнуть, - завершив на мінорній нотісвою розповідь про наболіле фермер зЮхнова Віталій Сторчак, який наразіобробляє більше 100 гектарів землі,вирощує 10 дійних корів, годуєплемінного бичка та мріє, щогосподарськими справами у державіколись таки будуть займатися фахівці!?

ПОКРОВСЬКИЙ ЦВИНТАР, НОВА ПРОБЛЕМАЗ ДОВГОЮ БОРОДОЮ

Через три тижні після Великодняпобував на старому Покровськомуцвинтарі. Навідався разом з науковимспівробітником Новгород-Сіверськогомузею-заповідника «Слово о полкуІгоревім» паном Віктором Халіманом. ПанВіктор мав потребу провести деякі роботина родинному похованні Ушинських.

Так, саме тут спочиває кілька членівродини відомого українського педагога,

вченого, демократа, дослідника дитячоїпедагогіки і психології, новатора урізноманітних напрямках школознавстваКостянтина Дмитровича Ушинського.

За великого звитяжного подвигу вженашого сучасника, вчителя з Новгорода-Сіверського Івана КириловичаКоломійця, світ дізнався половину звідомого людству про «вчителявчителів», а так і про місця упокоєніядеяких членів родини на Покровськомуцвинтарі.

За часів Союзу це місце на погостіскоріш за все навмисно доводилося допринизливого і жалюгідного стану, щобпам’ять про людину старої епохиназавжди щезла з поверхні. Аджеприкладів такого, ой як багато.

Якось років двадцять тому тутпобував один із нащадків К.Д.Ушинського

і сильно розчулився від побаченогостану прадідівських поховань. Можливоб і за незалежної України влада так самоб не поспішала, поглядаючи невідомо накого і не вбачаючи жодної потребизасукати рукава перед звитяжноюсправою.

Відновили історичну пам’ять добрілюди на чолі з Сергієм Луценком, братомвідомого політика і громадського діячаЮрія Луценка. Він якось прибув до міста,привізши з собою до сотні кущів троянд,з метою навести лад на похованні ріднихУшинського. Так його просив пан ВікторХаліман, який теж сердешно переймаєтьсяісторичним минулим міста. Бо нашеставлення до спадку попередників йоготеж хвилює. Робота закіпила. З’явивсядеревяний паркан, на вподобу, що стоявтут до тридцятих років ХХ століття,надмогильні плити, пам’ятник тадерев’яний хрест.

Все це постало у відновленомувигляді.

За словами Віктора Халімана «мавдомовленість з дирекцією школи –інтернату (державної гімназії) іменіК.Д.Ушинського про опікування учнівзовнішнім станом поховання ріднихбувшого учня Новгород-Сіверськоїчоловічої гімназії. Адже саме дякуючиімені Ушинського про нинішню школу ізнають поза районом.»

Вдалось помітити, що пан Віктор,заїхавший на кладовище, щоб закріпитина пам’ятнику табличку з іменами, якавідвалилася навесні, просто бувздивований. Адже виходить, що ці будякине відчули турботливої руки нащадківвідомого гімназиста. Чогось не дочиталисеред розумних порад педагога,залишених як науку для тих, хто хоче статилюдиною. Отже, вперед шановні колегипедагоги, працюймо над вдосконаленнямпрактики впливу на юні серця і душі черезкорисну працю на священних місцях.

А поруч, за кілька метрів від місця,де покоїться прах членів відомої у містіродини, там, де за розповідямистарожилі, розповідавших членамтовариства «Літописець» на початку 60-х років, яке створив у школі-інтернаті ІванКоломієць, стояла невеличка цвинтарнацерква. Тепер тут люди, щоб нестворювати зайвих проблем,організували величезне сміттєзвалище!?Що ж, часи змінюються, а разом ізмінюється логика мислення, критеріїоцінювання таких чеснот як добро,справедливість тощо. А тепер, дивись, ірозум перестає бути у моді. Це ж надотак, щоб міська влада, переймаючисьвсілякими святкуваннями у центральнійчастині міста, навіть відчуття меж«городка» загубила десь далеко!? Тепермабуть вважає, що старий Покровськийцвинтар - то щось чуже, а можливо й іншоїкраїни!? Отакої!

10 травня 2012 р.стор. 6

Print to PDF without this message by purchasing novaPDF (http://www.novapdf.com/)

ВЕЛИКИЙ СОНЦЕПОКЛОННИК,ПОТОМОК ДАЖЬБОГА

ПродовженняВпустіть це проміння в свою душу,

нехай у ній заспівають сонячні променібез жодної фальшивої нотки.

А ще природа у М. Коцюбинського– це мати, яка посилає щедрі дари людині,прино сить їй естетичну насолоду,здоров’я, натхнення. Як справжніймайстер художнього слова МихайлоКоцюбинський природу відчував тонко,ніколи не втомлюючись від милування їїкрасою.

Як і в казках, легендах, пеpеказах, такі у повісті «Тіні забутих предків»оживають ліс, гоpи, річка Чеpемош. А щедіють незвичайні геpої. Оживає казка.Казка добpа і зла. Казка любові іненависті. І ній відсутні як початок, так ікінець. Тут гоpи, полонини, pічковіпотоки, ліси, гуцули зі своїми звичаями,віpуваннями, повіp’ями та багатонаpодних символів.

“Тіні забутих пpедків” дихаютьнаpодною твоpчістю. Уже з пеpшихстоpінок повісті потpапляємо ватмосфеpу пpадавніх віpувань у силидобpі та злі. Уявлення пpо чисту й нечистусили, пpо добpо і зло не зникають і вдоpослому віці. Вони тільки набиpаютьінших фоpм, іншого втілення.

Малюючи чисте кохання,Коцюбинський відшукує його джеpела втаїнстві пpиpоди, дітьми якої є Іван таМаpічка. Тому їхнє кохання справжнє івіддане.

Повість ствеpджує пеpемогу світланад темрявою. І ця пpоблема пpодовжуєжити й сьогодні. Вона хвилює нас. Бо зпоступом людства впеpед, нажаль нестало менше зла. Hавпаки, інколи здається,що воно всесильне. І тоді виникає бажанняпоpинути у казковий світ письменника,пpоникнутися оптимізмом його героїв,їхнім вмінням пpистосовуватися дожиття, побачити його кpасу і, попpинегаpазди, й надалі жити.

Саме звернення МихайлаКоцюбинського до фольклоpних джеpелнаповнило повість “Тіні забутих пpедків”силою, яка надає життєвої наснаги.

Скаpбниця наpодної душі зберігає в собінайсокровенніше, найцінніше - нашугенетичну пам’ять, втративши яку, мибудемо приречені.

А на полонинi, високо в горахживуть нявки, у скелях ховається щезник,подаруючий пісню Івану, лісом бродитьвеселий чугайстер, а гарної днини із водина берег виходять русалки, щоб заспiватипiсень про утопленикiв та просушитиблiде тiло на каменi.

У дусi фольклорної традицiїКоцюбинський майстерно поєднуєреальнi картини з народними звичаями.Письменник не тiльки вводить читача впоетичний та утаємничений свiт вiруваньдалеких пращурів, а й спонукає дофiлософських роздумiв. Юра-мольфарробить як добро, так і зло . Палагнапостійно ворожить, з легкістю зраджуєчоловіка, що суперечить законамлюдської моралі. Але у творі, як і ународних казках, перемагає добро такохання.

Маю глибоке переконання в тому, щоякби М. Коцюбинський не написав прозвичаї гуцулів, то обов’язково б написавпро поліських відьом, які несли сакральнізнання наших предків та моглиобертатися на собак, котів, вовків і навітьна копицю сіна.

Цей твiр глибоко нацiональний,сповнений яскравого народногоколориту, високої поезiї почуттiв, якаєднає сучасних українцiв з їхнiмидалекими, незабутнiми предками таїхніми віруваннями.

Пройшли десятиріччя. Минуть віки,а творчість Михайла Коцюбинського, яксвітла зоря, сяятиме вічно, збагачуючилюдську душу, кличучи вперед до новихзвершень. Вічна слава його життю! Вічнаслава таланту великогоСонцепоклонника! Слава Україні,породившої великого генія слова!

Ярина Бодяко, методистрайонного методичного кабінетуКуликівської райдержадміністрації,магистрантка Глухів ськогонаціонального педагогічногоуніверситету ім. О.П. Довженка

У ЧЕРНІГОВІ З’ЯВИЛАСЯ ІСТОРІЯ

ПАТРІОТИЧНА ІДЕЯ ДОКТОРА ОСАДЦІВА

Восени минулого року побуваву затишному обійсті Чернігівськоїміської організації «Зелений світ», деочільником править Іван Осадців,відома на Чернігівщині людина забагатьма напрямками діяльності. Але все ж таки спочатку він євисокого рівня лікар, який все життязаймається науковими дослідженнямиз проблем ендокринології, яківнаслідок Чорнобильської катастрофивийшли на перше місце серед інших,що турбують здоров’я українців. Якпрофесіонал Іван Васильович володієсправжньою картиною здоров’я нації.І особливо це важливо дляЧернігівщини, під боком заглушеногореактора. З цієї найважливішоїпроблеми постчорнобильського життявін опублікував у всеукраїнськомутижневику «Сіверщина» доситьзмістовний матеріал. Це стислий аналізсправжнього стану здоров’я тієїчастини населення Чернігівщини, якаотримала назву «ліквідатори». Цього разу, у колі журналістіврізних видань, яким не байдуже булопочути від харизматичного лікаряобласного центру головні постулатинауково-практичного обгрунтуваннясвого багаторічного дослідження напроблемі подолання йододифіциту. Аще хотілось дізнатися з перших вустпро причини гальмування на владномурівні у Чернігівській областівідповідної цільової програми. Слід зауважити, що кожен зпредставників журналістського цеху нераз чув про задекларовану проблему, атому розмова за будь-якого варіантупередбачалася цікавою. Та й пропотребу йоду у організмі людини нечув хіба що ледачий. От тільки біда,що залишаються обмеженими знаннягромадян про те, як нестача цьогоелементу перетворюється на негативнийчинник руйнації організму, хоча не такоївідкритої, як у випадку зі скаргами нахворе серце чи хвороби внутрішніхорганів!? І особливо це стосуєтьсямолодих людей. Тому й тривожитьситуація зі зростанням негативноїтенденції з нестачею йоду мислячихлікарів. Але так продовжуватиметьсянедовго, до пори до часу. Бо наступнийкрок по цій дорозі визначений самоюприродою людського єства - до швидкоїдебілізації юного прошаркусуспільства!? А вражаючі дані науково-практичних зрізів досліджень зневтішною правдою вже є сьогодні, втому числі і з районів Чернігівщини унаукових матеріалах ще одного лікаря-ендокринолога, молодого вченогоОлега Івановича Осадціва, сина ІванаВасильовича. Сам же Іван Осадців, як лікар-гематолог та завідувач поліклінікиЧернігівського ОЦРЗОН, не развиступав через ЗМІ та публічноозвучував на всіляких заходахпересторогу з проблеми!? Адже, якподають матеріали компетентнихджерел, які використовує організація

«Зелений світ», тільки у 4 районахЧернігівщини нема дефіциту йоду. У16 сільських районах разом зЧерніговом він легкий, а у двох-середній. От тільки зрозуміліжурналістам алгорифми з окресленоїпроблеми чомусь геть чужими інеприйнятними виявляються впродовжтривалого часу для кількох чиновниківна високих щаблях обласної виконавчоївлади. Але ж за існуючої бюрократичноїсистеми проходження документів до тієїж обласної ради, від профільнихпосадовців залежить все у цьому світі,в тому числі і у медичній царині!?Дивно, але факт. У всякому разі навідсутність здатності обласноїуправлінської машини адекватновідреагувати на пропозиції доктораОсадціва, вказує відсутність наЧернігівщині потрібної всімпрограми!? А того осіннього дняпредставникам преси з обласного центрута з районів було представлено змістовнінапрацювання Івана Васильвича таОлега Івановича Осадцівих з тривалихдосліджень по йододефіциту в організмінаселення Черніговщини. Що й казати– зовсім хворі ми за цим непомітним уколі обивателя показником здоров’я.

А якщо по-справжньому, то проблемавиглядає набагато складнішою ніжзвичайна розмова на тему хвороблюдини. І не випадково, бо прикладокремих районів, де проводилосяретельне вивчення ситуації, довівневтішну ситуацію з виявленого рівнянестачі йоду, а так і окреслив проблемуХХІ століття. Так у більшості районівобласті влада вже давно мала бсхаменутися і власним голосом, неочікуючи дзвону тривоги відгромадських організацій, ініціювативключення теми нестачі йоду до спискунайактуальніших на Чернігівщині. Іперш за все через невідкладну турботупро юне покоління, якому і так випаловистраждати на всю силу черезсумнозвісний Чорнобиль!? Особливо,коли йдеться про щитовидну залозу ушколярів. А воно ж то ще й не запізно.Можна встигнути наздогнати навітьпрогавлене через бездіяльність.Теперішня ж ситуація жорсткоокреслила проблему з погіршеннямкоефіцієнту IQ у молодого покоління-показника, за яким у цивілізованомусвіті узагальнюється рівень інтелекту?!І, здається прийшов час підніматигвалт!? Далі - біда!? Але куди там, влада спить! І щоб ми не почули від офіційних осіб, алевже сьогодні, спостерігаючи за певнимилюдьми, за їхніми вчинками та діями,знаходиш низку аргументів дляпідтвердження своєчасностінеприхованої турботи ІванаВасильовича та Олега ІвановичаОсадцівих!? Чи хіба не вбачаємо уповедінці окремих представників

молодого покоління поруч з намивідверті аномальні прикладикриминалу, незрозумілого здоровомуглуздові нахабства у соціумі, чинепередбачуваних дій юнаків та дівчат?Та й дослідження лікарів засвідчуютьна фактах не безпідставну тривогу.Прикро, що нам, нажаль, залишаєтьсяхіба що здригатися від очікувань умайбутньому. То ж чи є вихід? По-перше,як випливає з почутих науковихобгрунтувань професіоналів з«Зеленого світу», маємо прокинутисьвід літаргічного сну. А у наступному -не перешкоджати у коридорахбюрократичних установ назапровадження обласної програмиподолання йододифіциту. І з цим чи ненайбільше проблем. От і переймаєтьсяпан Іван Осадців так сердешносправою, раз пораз натикаючись нанепролазні хащі малорухомих схемвсіляких офіційних впроваджень.Щось забагато виринає на поверхнюмутної води безглуздя з чиновницькихконтор. Бува просто дивно стає, колипомічаєш нерозуміння того, що малоб стати метою вже з моменту появи насвіт Божий. Тут справді виходить, якза якоюсь системою абсурду!? Коли

геть недорога, як для бюджету областітема, породжена необхідністюзабезпечення масового вживанняйодованої солі і яка стає рятівноюпалицею від масової дебілізаціїмолодого покоління, втрачаючого наочах перспективу до інтелектуальногозагартування, зависає у повітрі. Час спливає. І хто зна, чи не євже сьогоднішній нигілізмпредставників місцевої влади проявомтого самого йододефіциту!? Якщопомиляємось, то чому вони чинятьсупротив науці і практиці? Аджесценарій останнього акту цієї великоїсоціальної трагедії відомий заздалегідь!То що, попереду інтелектуальнийАрмагедон, чи що ? І як за такої трагі-комічноїситуації не перейматися, колинавколишній світ вже давно, без нас,виставив на показ всі негаразди від того,коли люди мало переймались, за бракомзнань та досвіду, потребою вживанняу їжу крупицю солі з рятуючиммайбутнє людини йодом!? І дякувати Господа, що необділив нас присутністю поручдотепних фахівців, які в додачу довисокого фаху, ще й мають бажання тасилу не опускати рук перед фронтомспротиву невігласів-бюрократів,мужньо прокладаючи ріллю під врожаймайбутнього ентелектуальногопотенціалу прийдешнього покоління!Нехай хоча б вони отримають правобути щасливими та розумними.Адже ми– українці!

Ґрунтовна праця з історії Чернігова «Чернігів. Історія міста» (432ст.), авторства відомого науковця Сергія Леп’явка з’явилася нещодавноу видавництві «Темпора» і була презентована на весняній книжковійвиставці «Медвин» у Києві. Автор розглядає історію міста в широкому контексті історії Україниі, водночас, подає багатий фактичний матеріал зі щоденного життячернігівців різних епох. «Робота над книгою тривала довгих 3,5 роки, – розповідає СергійЛеп’явко. – Книга є першою великою працею, присвяченою багатовіковійісторії Чернігова. Щось подібне було надруковано близько 100 роківназад, потім з’явилися краєзнавчі праці у 50-х роках, далі дослідженняАндрія Карнабіди, але такої масштабної праці ще не було. У нійвикладено основні події історії міста, розповідається про найвідомішихосіб, які в ньому жили, історичні та культурні скарби, що були створеніабо зберігаються в Чернігові. -Які ще «родзинки» має книга?- Їх чимало. Головне, це численні ілюстрації, більша частина якихдрукується вперше, дають читачеві змогу краще уявити минуле. Це іфотографії з приватних колекцій, зокрема Костянтина Ягодовського іВолодимира Руденка. Ілюстраціями допомогли чернігівські музеї,науковці Ігор Ситий, Андрій Казаков». Під час розмови з Сергієм Анатолійовичем ми торкнулися й такоїтеми, як дата заснування Чернігова. Щодо цього в історика є власнаоригінальна версія. Але це тема для наступної, більщ широкоїпублікації.З книгою можна ознайомитися у книжковому відділі КМЦ«Інтермеццо.

Олександр Ясенчук, сайт Північний вектор

ТРУДНОЩІВ БОЯТИСЯ _У “ОБЩАЗІ” НЕ ЖИТИ!

Мабуть, багато хто ще зі школи мріє втекти з-під батьківськоїопіки. І такий шанс пожити без набридливого контролю випадає зівступом до ВНЗ.

Найрозповсюдженішим видом життя студента є життя в «общазі».Хтось спитає: « а чому ж це видом?».

Тому що ТАК ви точно ніколи не жили…У «общазі» вам ніколи не буде сумно. Навіть якщо засумувати

вам хочеться о першій годині ночі – у тиші та спокою. Тиші та спокою,до речі, теж не буде.

Вашими сусідами у кімнаті будуть малознайомі люди, які з часомстануть найліпшими друзями. Вони весело привітають із днемнародження, завжди допоможуть… Мінусом буде те, що з вами водному приміщенні будуть жити три людини із власними звичкамита забаганками! Тож егоїстам, які понад усе ставлять свої інтересижити тут буде важко.

У туалеті завжди хтось не вимикатиме світло, помитися і випратиречі буде справжньою пригодою, тож із часом у вас випрацюєтьсярефлекс усіх справжніх героїв: колективні подорожі – і до ванноїкімнати, і до пральної машинки.

А загалом, всі колективні труднощі долаються колективно.Але заради бога, добре фіксуйте випрані речі – інакше у дерева

навпроти з’явиться ще одна своєрідна прикраса! Наталка Лесик, студентка факультету журналістики

Сумського університету

Сайт “Європейська Україна”

Меркель не пустить міністрів в Україну,якщо Тимошенко не звільнять?

Канцлер Німеччини АнгелаМеркель розмірковує надполітичним бойкотом Євро-2012в Україні, якщо до початкучемпіонату не буде звільненоЮлію Тимошенко.

Про це у неділю повідомляєнімецький тижневик Spiegel зпосиланням на власні джерела внімецьких урядових колах,передає Укрінформ.

“Якщо опозиційногополітика Юлію Тимошенко, якаперебуває за гратами, незвільнять до початку Євро-2012, Меркельрекомендуватиме міністрамсвого уряду не їхати на матчі вУкраїну”, - зазначає видання.

Виняток буде зроблено лишедля міністра внутрішніх справФРН Ганса-Петера Фрідріха,

який відповідає в уряді також заполітику у галузі спорту. Заінформацією часопису, міністрпланує відвідати гру збірноїНімеччини проти командиНідерландів у Харкові увипадку, якщо йому перед цимдозволять зустріч з Тимошенко.

Тим часом, як засвідчилопроведене німецьким інститутомEmnid соцопитування,результати якого у неділюопубліковані в газеті Bild amSonntag, 52% німців виступаютьза те, щоб Меркель не їхала наматчі німецької збірної зфутболу до України черезполітичну ситуацію в цій країні.

50% також вважають задоцільне перенести Євро-2012до іншої країни.

10 травня 2012 р. стор. 7

Print to PDF without this message by purchasing novaPDF (http://www.novapdf.com/)

КАРБОВСЬКІ ГРАЮТЬ ТА ВБОЛІВАЮТЬ РОДИНОЮУ неділю, 6 травня у Новгороді-Сіверському на стадіоні за м’яча боролися футболісти.І хоча напряму з’ясувати у поодиноких глядачів з місцевого люду, якісаме змагання відбуваються, було не просто. Та все одно атмосферагвалту, викриків, шуму місцевих профі з нечисельними тифозі (азмагалися такі ветерани футболу напередодні 9 травня) що не кажіть, азаводила! Бо останнім часом містечко на Десні разом з економічнимпадінням переживає не менш згубний занепад духовний. І чи не першоюпричиною є забуття істини - з чого починається людина? І, як багато їйпотрібно. Так, все розпочинається зі здорового способу життя, з позитивнихемоцій, доброго настрою, гумору, відпочинку тощо. Є тут, що цілкомзакономірно, місце спорту. Адже коли заглянути за лаштунки атмосферизростання у минулі дорадянські часи українських патріотів ХІХ-ХХстоліття, майже всіх побачимо закоханих у спорт. І хоча на турнір так ніхто з місцевої влади не прийшов, виконатимісію відкриття, хлопці 45-50 років бігали що надо! А команди завіталияк від сусідів, так і з неблизьких країв. Були з Шостки, Кролевця, Глухова,Конотопа, Ніжина!!! Порадував мене особисто колишній учень Євген Карбовський,який цього разу виступав у ролі головного судді у полі. А грав батько -Олександр Павлович, за якого «вболівати» прийшов теж батько, Женіндід - Павло Пилипович. Так і зібралися на футбольному святі чоловікиоднієї родини трьох поколінь Успіху вам, друзі!

А ЗЕМЛЯ НАВКОЛО СВЯЩЕННА...Напередодні 9 травня за

традицією навідуюсь намеморіальні місця в околицяхНовгорода-Сіверського, щоб вкотрепоглянути очима вдячного нащадкана наслідки подій семидесятилітньоїдавнини, а найскоріше - навикривлення у свідомості нинісущих нащадків.

Адже їх на цій грішній землі,яка під ногами вже третьогопіслявоєнного покоління -нащадків вояків Другої світової,нажаль немало.

Про події, якими жила Європавпродовж довгих шести років, якправило найбільш правдиво свідчатьдва джерела: живі учасники тарозкидані на сотні верств на всі сторонигоризонту тисячі монументів тапам’ятних знаків, в тому числі і натеренах України.

І хоча звільнення нашого краю підчас операції військ Центральногофронту Червоної армії восени 1943року, за виключенням окремих епізодівфорсування Десни, не викликаловпертого спротиву німців, все однобезглуздою тактикою «потужного ударупрямо у лоб супротивнику», та ще й унеприйнятних місцях, 1879 голівоньоквояків Червоної армії залишилосьлежати у холодній поліській землінавічно І це тільки «сира» статистика,яка лягала на столи польових штабіву поспішно зведених звітах про втрати.А додайте стільки ж безіменних таприхованих!? Ото і вийде справжняцифра антиморальної радянськоїарифметики про втрати СРСР у Другійсвітовій війні, така брехлива та лукавааж до останнього подиху імперії.

Сьогодні хочеться вести мову проостаннього свідка подій далекої війни,а конкретніше про сегмент пам’ятіминулого - про обеліски захисникам,склавших голову на деснянськомурубежі. Бо якщо знов таки віритистатистиці, то у Новгород-Сіверськомурайоні цього меморіального спадку укамені, залізобетоні, мармурі та залізібільше 100 одиниць у 92 населенихпунктах.

Всі вони постали у звичномутрадиційному стилі «масовогомонументального мистецтва», непретендуючи на місце у переліку таких,що мають бути названі пам’яткамикультури та історії. Але там, дез’являлися імена тих, хто неповернувся з поля брані, наявністьмонумента вже з перших днів існуванняперетворювалась на місце особливоїповаги з боку живих, поклоніння тим,кому зобов’язані мали б бути нащадкидо кінця свого життя.

«У Радянському Союзінема полонених, а є зрадники...»

Не сталося, як гадалося, у повномумасштабі з останніми словами тези. Бовийшла проблема з увічненням ще відчасів зразу по війні гіркої долівійськовополонених червоноармійців,якими старовинне місто над Десноюбуло просто таки переповненевпродовж двох років - від початкуосені 1941 року і до початку вересня1943 року. Цих невинних жертв

бездарної авантюрної стратегіїсталінського військового командуванняпотрапило не менше 1мільйону(називають до семисот тисяч)у полон при обороні Києва. Тому їхмайже півроку все підвозилиешелонами на станцію Пирогівка, щоза десять кілометрів від райцентру.Потім під конвоєм направляли довгимиколонами у табір військовополонених,який розмістили у кількох місцях.

Найбільш відомим став останнійприхисток для багатьох вояків-червоноармійців за стінами Спасо-Преображенського монастиря. А ще жбули немаленькі території у містіогороджені колючим дротом та зохороною по периметру на скотномудворі колгоспу ім. Шевченка, щопримикає до теперішнього шляху наурочище «Крута Дебря». А ще увеликій розлогій балці, якоюзавершується вулиця Лісова на старійПокровщині.

І коли від табору у монастирірадянській владі нікуди було подітисяза кількістю жертв за стінами обителі,бо там сконало під двадцять тисяч. Топро поховання(за десять тисяччервоноармійців) у могилі на старомушляху на Стародуб прагнули говоритив півголоса тільки під час заходів наДень перемоги!? І тільки за незалежноїУкраїни тут стали з’являтися чиновникина рівні голови міста та заступниківкерівників району!? А ось згадка проконцтаборну територію у ярах, так і ненабула популярності, а тому про неїговорили тихенько, та й то, хіба щомісцеві мешканці.

Здається, що сьогодні нашомучитачеві вже й непотрібно деталізуватипричину такого небажання владнихвождів прислужитися справівстановлення меморіального знаку саметут!? Але все ж таки коротко відповімона запитання - чому? - нагадуваннямпро одну фразу Сталіна? Тому щозгідно з його концепцією оцінки подійрадянсько-німецької війни, у нас «небуло полонених, а були зрадники...»Схожою лінією підходу відрізняласяй історічна наука і з визнання, аж дочасу перебудови М.Горбачова, жертвєврейського народу у роки Голокосту!?

Років шість тому, коли умаленькому Новгороді-Сіверськомустав набирати сили невеличкий бизнес,один з представників його просвітленої

частини - Ігор Подоляко вирішив по-своєму виправити дещо, виходячі зісвоїх можливостей і власногорозуміння боргу перед поколіннямсвоїх дідів та прадідів.

«Якось прийшлось мені побуватитут на звичайному відпочинку наприроді. Я таке полюбляю, особливоразом з дружиною та дитиною. Гулялими у цьому яру, вивчаючи для душінашу прекрасну природу. Вийшлопознайомитися з літньою вжелюдиною, одним з місцевих мешканців,який, немов це відбувалося вчора,дотепно розповів, як будучи малимхлопчиком, побачив на власні очікартину утримання у цьому ярурадянських військовополонених.Тривала розмова примусила вкотрезамислитися над сутністю людськогожиття та ще й про наш вічнийнеоплачений борг перед тими, хтопоклав життя за можливість жити умирі та за свободи нашим поколінням.

А ще ж і не відпускала думка про те,що тут на кожному сантиметрі зонавічного некрополя з тисячами останківбезіменних полонених. Їхні тілапоховані у навколишніх ярах. Тому йповернувся додому з думкою розпочатиз наступного дня вирішувати питанняпро встановлення меморіального знакуна місці табору!?

Пропозиція знайшла підтримку утодішнього міського голови МиколиКливенка. Так я зміг краплинкоюшляхетної справи долучитися дообладнання ще одного символу нашоїпам’яті у Новгороді-Сіверському. Аразом і нагадати молодим сучасниками,які по землі ходять, що по ній требаступати з розумом, пам’яттю проминуле, з постійним сумнівом про те,що можливо якраз під ногами, з-занашого недбальства, залишаютьсябезіменними тисячі могил солдатіввійни, які теж, як і ми сьогодні, хотілижити, радіти доброму й щасливому,ростити дітей, а коли настане час -красиво померти.»

Мій співрозмовник повідав пронебувале бажання, що з’явилось у тоймомент - прийняття рішення провстановлення символічного знаку намісці знаходження великого просторуконцентрації тисяч радянськихполонених, щоб нагадати людям проминуле через брак двох вважливихречей. По-перше, через існуюче у

певної частині жителів міста доминувшини. І по-друге, за відсутностіу де-кого вміння чи бажання робитидобру справу збереження того, що є утвоїх руках чи передано у спадок віддуші!?

«От тільки прикро, - продовживрозмову пан Ігор, що ніхто тут унаступному не забажав вдарити пальцемпісля перших організаційних кроків,коли я встановлював від імені свогоритуального закладу «Анубіс», якийочолюю, невеличкий обеліск? Як булополишено чернові роботи зісходинками на пагорб, так все і порослотравичкою. І всі люди від міської влади,що мали б опікуватися місцем, напрочзабули сюди дорогу. А паркан, щовстановлений, своїм зовнішнімвиглядом скоріш за все імітує саме тойконцтабір у ярах Покровщини, якінавколо нас, тільки у зменшеномувигляді.»

Від батьківського словата з Божої ласки

То чому ж навколо нас так багатомолодих парубків та дівчат зі складомхарактеру та моральними принципами,які живуть у бажанні збагатитися,поїсти та відпочити? І значно меншетих, хто на зразок Ігоря Подолякипереймається думкою свого синівськогоборгу перед людьми, що гинули, мерзлив окопах, йшли на розстріл у таборахсмерті!?

«Будь моя воля, я б зробивобов’язковою участь у ритуаліпоховання кожного учасника бойовихдій у Другій світовій війні першихкерівників району, військового комісаратощо. Адже можливо б за мить доопускання тіла воїна до могили, цілюди могли б у виразному прощанніочистити свою душу від того, чого недодали чи не зробили на адресудостойника при його житті. Бо нам жевідомо приклади, як ховають кожноговетерана у європейських країнах чиСША.

Я сам з дитинства, - наголосив панІгор, прийшов поступово до розуміннябагатьох речей через призму духовного.Бо змалечку опинився у храмі. Я йдосі згадую, як гарним чеснотам вчивмене серед інших у недільній школіотець Федір, тодішній настоятель Св.Успенського храму. У наступному япройшов довгою і непростою дорогоюопанування знаннями духовного життя,діянь Ісуса Христа, його Апостолівтощо. Такі знання варті того, щовпродовж десяти років я весь цейвантаж знань відповідально осилюваву духовному училищі, семінарії тадуховній академії. А разом і мавможливість у Чернігові, Києвіпобувати у найвеличніших святиняхдержави, в тому числі у Київо-Печерській Лаврі, у Почаївській тощо.А так і зрозуміти мету свогоперебування у цьому світі.

І хоча моя діяльність сьогодніпов’язана певним чином з бізнесом, щоможливо комусь здасться дивним, всеодно, як на мене, справа нашої фірми,як ніколи потрібна тепер людям тут, наземлі. Бо організовуючи похованняпомерлих, бачиш наскільки важколюдям, в силу ситуації у селі та й умісті, відбути цей традиційний ритуалбез того, коли б наших послуг не було.Та власне й друга частина мого життя,

як підприємця - теж багато на чомупереплітається з суттю вихованогобатьками, набутого впродовжотримання зрозумілої системивиховання - надавати допомогуспонсорську і благодійну. Я частореагую на прохання допомогти дітям,які займаються спортом, в учнівськихгурткам, жертвувати на різні заходи умісті.

Ось зараз я вирішив не пройтимимо ще однієї дитячої справи -побудувати пристойний дитячиймайданчик на вулиці Матросова, демешкаю з родиною. Адже я люблю своюдитину, а так і знаю зі щоденногоспілкування, що потрібно іншим дітямна вулиці, у місті окрім їжі та сидіннябіля компютерів!? Це розумний дитячийвідпочинок, спорт, екскурсії, рухливи,ігри, заняття для рук та розуму.Натомість сьогоднішні орієнтиривикликають мою стурбованість Отож іспробую дещо виправити, починаючизі створення можливостей забавлятисямалечі».

Доброчинні наміри намайбутнє

У Ігоря Подоляки, виходячи з йогодосить молодого 33-річного віку,немало проектів, метою яких є якразсправи досить приземлені, гуманітарніі доброчинні. Він так і наголошує урозмові, що звичайно своїм бізнесомпоки зарано говорити про якісь небуваліплани докорінного перелому унегативних сторонах життя, які миспостерігаємо у місті. Але, тим неменше він каже, що вже найближчимчасом хоче в одній креативній місциністарого подолу поставити невеличкукапличку, прив’язавши її архітектурнодо пам’ятки природи. Про таке вониобміркували разом з дружиноюТетяною та маленькою донькоюВарварою, ученицею-другокласницею.А у наступному є ще ідея, якапокликана до життя Божимпроведінням. Об’єднати зусилля різнихмеценатів, людей з доброчиннимспособом мислення заради будівництваодного із храмів, що до більшовицькоїнавали атеїстів радував око місцевийлюд та гостей Новгорода на Десні!?

Повертаючись до питань, які так інапрошувалися вкотре розширитинапередодні 9 травня тему війни, я мавможливість паралельно з думками пронаболіле попросити пана Ігоряреалізувати один із моїх омріянихпроектів - встановлення у пам’ятьзагиблих воїнів на кривавій дорозісмерті з Пирогівки до Новгорода-Сіверського поруч з нинішнімбезіменним і німим обеліском 50-х роківсучасний меморіальний знак тим, длякого дорога стала останнім шляхом.

А на закінчення розмови проминуле, про звитягу відомих іневідомих вояків війни, а так і нашоїтурботи про живих і про склавшихголови, хочеться просити Господа Боганадавати й надалі свою благодать такимщирим справам наших достойників,серед яких і той, з яким ми іспілкувалися. Будьмо здорові іпам’ятаймо про ціну нашогосьогоднішнього спокою на землі.

Борис Домоцький, членНаціональної спілки журналістів

України

Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Автори публікацій несуть відповідальність за їх достовірність.Засновник та видавець газети Зареєстрована у Головному управлінні юстиції Редактор газети Борис Домоцький ДОМОЦЬКИЙ Б.С. Чернігівської області. Тираж 1000 примірників. Адреса редакції: Свідоцтво про державну реєстрацію Газету віддруковано 16000 м. Новгород-Сіверський, серія ЧГ № 514-163 р. у ТОВ “Шосткинська міська друкарня”.вул. Калініна, 46. Тел. (04658) 2-09-49 м. Шостка, вул. К.Маркса, 69. E-mail: domotskiy@i.ua

стор. 8 10 травня 2012 р.

Print to PDF without this message by purchasing novaPDF (http://www.novapdf.com/)