До питання створення української міліції у Львові улітку 1941 р.

(Сергій Рябенко)

І. Підстави створення УНМ у Львові у 1941 р.

Основною правовою підставою створення УНМ у Львові у 1941 р. були Інструкції

Революційного Проводу ОУН (С. Бандери) для організаційного активу в Україні на період війни

«Боротьба й діяльність ОУН під час війни», прийняті на виконанні постанови ІІ Великого збору

ОУН (б) у Кракові у травні 1941 р., конкретно – Інструкція Служби Безпеки (надалі також –

«Інструкція»). Зазначена Інструкція визначала процедуру та порядок утворення УНМ на основах

самоохорони від низових органів (село, колгосп, завод) до середнього (районного) та найвищого

(обласного) рівня як тимчасового й одинокого органу державної безпеки, а її дальша організація,

ступеневе перетворення на різноманітні органи державної безпеки та вишкіл апарату мали йти

одночасно з розбудовою усіх інших державних органів згідно з виготовленим планом [1, стор.

128].

Станом на момент складання Інструкції та безпосередньо перед вибухом німецько-

радянської війни у 1941 р. Львів мав статус обласного міста та був центром Львівської області.

Тому створення УНМ у Львові мало відбуватися згідно з положеннями розділу VI(IV)* Інструкції

«Організація народної міліції в області».

У порівнянні з створенням УНМ на низовому та середньому рівнях, організація міліції у

Львові має певні особливості, пов’язані з:

- значно більшою кількістю населення Львова;

- статусом Львова як обласного центра, що вимагало створення міліційних структур не

тільки власне «міського», але й «обласного рівня»;

- концентрацією у Львові великої кількості різноманітних установ, для взяття під контроль

яких необхідна значна кількість людей [1, стор. 147].

Тому, преамбулою розділу VI Інструкції визначено три завдання (етапи) створення міліції у

області:

- організація міліції обласного міста (частина 1(2)** розділу VI Інструкції);

- організація команди міліції обласного міста (частина 2(5)** розділу VI Інструкції);;

- організації команди міліції області (частина 3 розділу VI Інструкції) [там же].

[* - Розділ помилково нумеровано як «IV». Насправді ж, згідно структури Інструкції він має

носити номер «VI». З метою уникнення проблем з ідентифікацію конкретних розділів Інструкції

тут і далі він вказується як «VI».

** - поза дужками наведена нумерація згідно фактичних частин розділу VI Інструкції, а у

дужках вказано номери частин, наведені у преамбулі розділу VI Інструкції. ].

Згідно частини 1 розділу VI Інструкції перший етап створення міліції у Львові як обласному

місті мав полягати у мобілізації або ж згуртуванні обласним командантом УНМ навколо себе

гурту людей (робітників, бійців РККА, міліціонерів-українців, людей з провінції) для наступного

взяття під контроль будівель НКВС, НКДБ та друкарні. Після цього до лав міліціянтів мали бути

залучені усі українці міста, здатні носити зброю [1, стор. 147-148]. Для цього командант обласної

міліції мав видати відповідні відозви, де мало бути вказано місце збору добровольців (відповідне

приміщення), а також розіслати частину уже наявних міліціянтів до їхніх знайомих та друзів з

метою залучення їх до лав міліції. До служби в міліції згідно вимог Інструкції мали зголоситися

всі українці від 18 до 50 років без огляду на професію. Усі добровольці мали бути зареєстровані,

їм мала бути видана зброя (за можливістю), опаски (пов’язки) синьо-жовтого або, якщо такі

неможливо дістати, білі з написом «народна міліція» і ці добровольці мали поступово займати

державні та публічні будівлі у місті, які на той час ще не були б узяті під контроль військовими

2

(в’язниці, державні установи, приміщення КП(б)У та комсомолу, банки, кооперативи, магазини та

пункти продажу, об’єкти транспорту, електростанція, газівня, водопровід, установи зв’язку,

промислові заводи).

Окремо вказувалося, що «перший мобілізаційний етап організації Народної міліції повинен

бути закінчений протягом двох днів» [1, стор. 148].

Одночасно з першим етапом (мобілізація і згуртування міліціонерів) мав відбуватися

наступний, другий, етап: організація команди УНМ – тобто, фактично організація змобілізованих і

згуртованих міліціонерів у відповідну адміністративну структуру (канцелярію з відділами). Цим

мали займатися як командант міліції міста за дорученням обласного команданта, так і сам

обласний командант з огляду на важливість успішної організації міліції у обласному місті для

організації міліції у цілій області.

Згідно частини 2 розділу VІ Інструкції команда УНМ Львова як обласного міста мала

складатися з наступних відділів: секретаріат (діловодство УНМ), господарський відділ

(господарське забезпечення УНМ), паспортний відділ (перепустки і паспортизація населення),

слідчий відділ (слідство у кримінальних і політичних справах), в’язниця і табір інтернованих,

мешканевий відділ (ревізія і надання приміщень), санітарний відділ, відділ руху (керування

вуличним рухом), а також окремий відділ («постійний запас команди» - резерв) [1, стор. 149-150].

На другому етапі мала бути здійснена також організація територіальних відділів (відділень

комісаріатів) УНМ в районах міста з призначенням комендантів районів та надання їм у

підпорядкування відділів міліції чисельністю у 100-150 чоловік.

Третій етап (організація обласної команди УНМ) згідно частини 3 розділу VІ Інструкції

формально мав відбуватися одночасно та паралельно з організацією міської команди УНМ, хоча

фактично його слід було розпочинати одразу після опанування ситуації у місті [1, стор. 151].

Визначений у Інструкції порядок створення обласної міліції мав багато спільних рис з

створенням міської міліції, хоча й відрізнявся рядом суттєвих особливостей. Якщо створення

міліції обласного міста мало здійснюватися шляхом спочатку мобілізації та згуртування

міліціянтів навколо обласного команданта, а вже потім (після призначення міського команданта)

утворення відповідної адміністративної структури (міської команди) – тобто, спочатку

створювався «зміст» структури, який потім мав бути «залитий» у відповідну «форму» -, то

утворення обласної міліції мало відбуватися у дві стадії («зміст» та «форма» мали створюватися

паралельно та одночасно), яким мала передувати так звана «стадія формального закріплення

позиції в області».

Так, у пп. 1-9 частини 3 розділу VІ Інструкції вказувалося, що з огляду на набагато більше

значення обласної команди УНМ порівняно з міською командою УНМ на стадії організації такої

обласної команди мало бути здійснено виконання ряду «формальних моментів»: повідомлення

команданта міста союзної армії про утворення УНМ та узгодження форми співпраці, організація

кур’єрської чоти на автівках та мотоциклах для зв’язку з районами та містами області,

виготовлення та розіслання кур’єрами по області відповідних печаток для обласної команди,

команд міст та районів, здійснення друку відповідних відозв та розпоряджень, ревізування для

свого розпорядження автопарку, перешкоджання на першому періоді організування Української

держави створенню будь-яких народних комітетів, політичних партій, зокрема, діяльності

експозитур різних емігрантських угрупувань (по опануванню ситуації протягом перехідного

періоду, який не повинен тривати довго, УНМ може допустити відновлення державного,

самоуправного та господарського апарату), унеможливлення спроб чужинського елементу

3

(особливо білогвардійщини) проявити себе як-небудь організовано (відношення до національних

меншин має бути згодом урегульовано законодавчим шляхом державою) [1, стор. 151-152].

Тільки після виконання цих «формальних моментів» (стадія «формального закріплення

позицій в області») згідно вимог Інструкції обласний командант мав переходити вже

безпосередньо до організації самої обласної міліції. Як я вже зазначав вище, ця організація мала

здійснюватися у дві стадії, що мали йти паралельно: утворення окремого відділу УНМ в силі

одного куреня [батальйону] під керівництвом спеціально призначеного команданта куреня

(«зміст») та організації обласної команди УНМ («форма») у складі наступних відділів:

персонального (ведення персональних справ міліціянтів), організаційний (підвідділи:

мобілізаційний, вишкільний, узброєння), політичний (політична поліція, яка утворює окремий

апарат таємної поліції), порядковий (організація та координація діяльності УНМ в

адміністративно-територіальних одиницях нижчого та середнього рівнів), оперативний

(організація і координація діяльності оперативних відділів УНМ нижчих рівнів), охорони

(організація відділів охорони промислових об’єктів та залізниць), реєстраційний (збір картотеки та

даних на злочинців), секретаріат (підвідділи: протокольний, господарсько-фінансовий,

пропаганда).

Подальша організація обласної міліції мала здійснюватися за інструкціями та наказами

Українського національного уряду [1, стор. 152-153].

У кінцевих заувагах до Інструкції вказувалося, що вона визначає лише загальні напрямки, за

якими має йти організація УНМ, і залежно від місцевих умов на практиці треба буде робити

більші чи менші відхилення від визначеної нею процедури та порядку [1, стор. 153]. Там же були

визначені основні принципи, які обов’язково мали бути дотримані при утворенні міліції, у тому

числі, обласного міста, зокрема: УНМ має бути однією з перших форм організації

націоналістично-революційних сил під керівництвом Проводу ОУН, УНМ найімовірніше має на

початковому етапі перебрати на себе організування українських збройних сил (для цього і

передбачено існування у її структурі «окремих відділів»).

Так само визначалося, що у період, коли на території певного міста ще не діє апарат ОУН

(б), або його частина у вигляді, наприклад, військового формування, то УНМ має опікуватися не

лише охороною та безпекою (підтриманням правопорядку), але й узагалі організацією державного

життя на певній території, поки такий відповідний апарат ОУН не почне діяти [1, стор. 154].

Деяка інформація міститься також і у Військових інструкціях з Інструкцій Революційного

Проводу ОУН (С.Бандери) для організаційного активу в Україні на період війни «Боротьба й

діяльність ОУН під час війни» (надалі – «Військова інструкція»). У її розділі І знаходимо вказівки

про те, що головним військовим завданням ОУН (б) є підготовка організаційних військових кадрів

так, щоб вони могли у вирішальний момент провести певні бойові акції, організувати повстання

мас та опанувати та підпорядкувати одному центру стихійні виступи, керувати військовими діями

повстанських загонів, допомогти Проводу ОУН (б) перебрати і організувати владу на місцях,

організувати армію, міліцію та інші парамілітарні організації з метою опанування революційної

стихії мас та загальної ситуації на очищених теренах та утворення ядра майбутньої української

армії [1, стор. 84-85].

Далі у тій же Військовій інструкції у пп. 3-4 розділі IV «Зрив» говориться, що після

захоплення військовими підрозділами ОУН (б) певної території та очищення її від ворожих

елементів (станиці НКВД, міліція, урядники тощо), цивільна влада на цій території має бути

передана знаним місцевим громадянам-діячам (іменування війта, команданта міліції тощо) та

призначено, якщо цього не зроблено раніше, військового команданта місцевості. Зазначений

4

військовий командант має негайно оголосити загальну мобілізацію та створити нові військові

підрозділи чисельністю у залежності від наявної зброї, а осіб, менш придатних для військової

служби, організувати у службу безпеки (поліція, міліція) та допоміжну службу [1, стор. 89-90].

Таким чином, згідно положень Інструкції загалом українська міліція у Львові мала бути

організована наступним чином:

- у разі, якщо місто було б зайнято та звільнено від «совітів» силами військових підрозділів

та/або повстанських загонів ОУН (б), відповідні повноваження щодо створення міліції мали бути

передані ними команданту міліції;

- надалі призначений обласний командант збирає та мобілізує навколо себе певну групу

людей та разом з ними бере під контроль найважливіші будівлі міста (НКВД, НКҐБ, друкарню);

- далі до лав міліції має бути залучено якнайширше коло добровольців, які на цьому етапі

реєструються, отримують пов’язки та зброю (за наявності), та надалі по мірі можливості

направляються для взяття під контроль інших важливих будівель міста (все це має бути здійснено

протягом 2 днів). Крім власне добровольців до складу міліції мали бути залучені також особи,

змобілізовані військовим командантом до військових підрозділів, які з певних причин були б

непридатні для несення військової служби, проте могли нести службу міліційну;

- далі призначеним міським командантом разом з обласним командантом має бути утворена

адміністративна структура міської міліції (міська команда з відповідними відділами), включаючи

організацію територіальних відділень у районах міста;- після цього, коли місто буде взято під

контроль міською міліцією, обласний командант мав здійснити так звані «формальні моменти»

(закріплення у області), і вже після цього приступити до утворення обласної міліції (окремий

відділ та адміністративна структура обласної команди з відповідними відділами).

ІІ. Особи, які мали відношення до утворення УНМ у Львові

(Організатор Української народної міліції Іван Равлик)

За наявними у моєму розпорядженні та проаналізованими мною джерелами відношення до

утворення УНМ у Львові (як безпосереднє пряме, так і більш опосередковане) мали наступні

особи:

- Іван Равлик [2, стор. 179-182; 3, стор. ХІІІ; 6, стор. 93; 9, стор. 114; 11, стор. 52; 12, стор.

65];

- Євген Врецьона [3, стор. ХІІІ, стор. 153; 4, глави 37-38];

5

- Богдан Казанівський [4, глава 37];

- Омелян Матла [4, глава 37];

- Ярослав Стецько [6, стор. 93; 9, стор. 114; 11, стор. 52].

- Іван Климів (Євген Легенда) [3, стор. 213];

- Роман Шухевич [4, глава 37].

Іван Патриляк у своїй роботі не конкретизує та не називає безпосередньо прізвищ осіб,

відповідальних за створення у Львові української міліції, зазначаючи лише про те, що її було

створено членами похідної групи Ярослава Стецька [10, стор. 231].

ІІІ. Джерела інформації про фактичні обставини створення УНМ у Львові

Усі, наявні у моєму розпорядженні, джерела, які описують обставини та перебіг створення

української міліції у Львові, я умовно поділяю на три групи:

- документи (в основному це різноманітні відозви, листівки та звіти ОУН (б), німецькі звіти

та повідомлення);

- спогади очевидців (у переважній більшості людей, які мали відношення до утворення УНМ

у Львові, та визначені у розділі ІІ);

- окремою групою йдуть думки істориків та інших дослідників.

IV. Як фактично відбувалося створення УНМ у Львові

1. Мовою документів

(Крайовий провідник ОУН Іван Климів (Євген Легенда)

Якщо на теоретичному рівні сам порядок та процедура створення міліції достатньо докладно

розписані у вже згадуваній вище Інструкції (тобто, ми знаємо, як уся ця процедура мала б

відбуватися згідно приписів Інструкції), то про так званий «практичний рівень» або самі

безпосередні обставини створення УНМ у Львові збереглося дуже мало документальних

підтверджень. Усі їх можна знову ж таки умовно розділити на дві групи: нечисленні документи

бандерівського руху та не набагато численніші документи німецької військової та поліційної

влади.

З документів ОУН (б), які стосуються створення міліції, у моєму розпорядженні є фактично

лише два: звіт Івана Климова (Євгена Легенди) провідникові ОУН (б) Степанові Бандері в Берліні

6

про стан організації на західно- та східноукраїнських землях, умовно датований (виходячи з

змісту) кінцем липня 1941 р., у якому зазначено про те, що:

«Вже 1-10 травня я [Климів-Легенда – С. Р.] назначив на кожну область Обласні

укр[аїнські] національні революційні проводи (голова обласного управління, командант міліції,

військовий командант, голова обласної господарської управи, голова транспорту, голова

наросвіти і т.д.).

Надто в кожнім районі назначили обласні й окружні провідники районні укр[аїнські]

національні революційні проводи.

До 20 травня всі ці уряди були сформовані. Сформовані були теж сільські управи,

команданти міліції в селах і містах назначені». [3, стор. 213].

У другому документі, Відозві Крайового проводу ОУН на Матерних українських землях про

збройну боротьбу за утворення Української держави, яку було розклеєно у Львові 1 липня 1941 р.,

проте підготовленою Климовим-Легендою у червні 1941 р. до початку німецько-радянської війни,

міліція згадується лише опосередковано:

«Народе! Переймай в свої руки всі уряди, всю владу. Твори основи своєї української

державної влади!

Твори Українське військо, Українську державну міліцію, переймай в свої руки

транспорт, господарство, школи, вседержавне господарсько-культурне життя». [3, стор. 126,

128-129].

Трохи інформації подається також у Відозві президії Українського національного комітету в

Кракові у зв’язку з проголошенням акту відновлення Української держави від 1 липня 1941 р.:

«На хвилях етеру гомонить вперше вільне, несковане українське слово. Це передача

першої Української націоналістичної радіовисильні ім[ені] полк[овника] Євгена Коновальця у

Львові. Дня 30 червня 1941 р. у вечірніх годинах двічі надала радіовисильня від Організації

Українських Націоналістів заклик до українського народу та вістки і напрямні про творення

української влади у Львові і на місцях, про формування Української народньої міліції та про

творення власної армії» [3, стор. 124].

З зазначених трьох документів найбільш інформативним є звіт Івана Климова-Легенди, з

якого є зрозумілим, що станом на 10 травня 1941 р. були призначені для кожної області обласні

команданти майбутньої міліції, а до 20 травня – команданти міліції в містах. Не зважаючи на те,

що конкретні назви областей та міст у звіті не розкриваються, але за структурою розміщення

цього фрагменту у частині, яка стосується саме подій на західноукраїнських землях, мається на

увазі скоріше за все, саме західноукраїнські області та міста. Оскільки Львів на той час був одним

з обласних центрів саме західноукраїнських земель, то виходячи з цього звіту, станом на 20 травня

1941 р. обласний командант УНМ у Львові вже мав бути призначений.

Другий документ ОУН (б) – Відозва – фактично є мало інформативним, оскільки містить

лише заклик до населення створювати «українську державну міліцію», і ніяк не свідчить про те,

що станом на момент її появи у Львові у місті вже існувала чи, навпаки, ще не існувала українська

міліція. Так само третій документ містить лише інформацію про заклик, переданий Львівською

радіостанцією увечері 30 червня 1941 р. до українського народу з визначенням напрямків дії,

7

серед яких також формування УНМ, при чому, за логікою повідомлення цей заклик явно не

обмежується однією лише територією міста Львова.

Трохи більше конкретики подається у німецьких документах. У німецькому донесенні про

події в СРСР №10 від 2 липня 1941 р. «Питання акції «чистки» у розділі І «Політичний огляд»,

говориться, що:

«Штаб айнзацгрупи прибув до Львова 1.7. 05 год. ранку. Місце осідку – централя НКВД.

Начальник айнзацгрупи Б (спец. групи Б) сповіщає, що 25.6.41 у Львові було криваво

подавлено повстання українців НКВД-истами. Близько 3000 осіб розстріляно НКВД. В’язниця

горить. У місті ще залишилося менше як 20% української інтелігенції.

Елементи групи Бандери організували під керівництвом Стецька та Равлика міліцію і

покликали до життя магістратське бюро. Айнзацгрупою створено українське і політичне

самоуправління міста на противагу групі Бандери» [6, стор. 92, німецький текст на стор. 93].

У ще одному німецькому донесенні про події в СРСР №11 від 3 липня 1941 р. «Заходи проти

українських політичних груп» (пп. «в») повідомляється, що:

«В Генеральному Губернаторстві:

Айнзацгрупа Б повідомляє 2 і 3 липня 41 р. про спроби національно настроєних українців

під керівництвом Бандери проголошенням Української республіки та створенням міліції

поставити німецькі власті перед доконаним фактом» [6, стор. 100, німецький текст на стор.

102].

Перше з німецьких донесень, датоване 2 липня 1941 р., фактично базується на повідомленні

Айнзацгрупи «Б» (начальника Айнзацгрупи «Б»), який разом зі штабом групи прибув до Львова

уранці 01.07.1941 р.

Що можна точно сказати, виходячи з даних цього донесення, так це те, що «міліція» вже

існувала станом на момент складання цього донесення – тобто на 02.07.1941 р. – і станом на цей

момент вже являла собою силу, існування якої німці «помітили» та повинні були враховувати, так

само, як і «магістратське бюро» (адже у донесенні виділяється саме «міліція» та «магістратське

бюро», а не будь-які інші служби та структури, створені/опановані ОУН (б) у Львові). Висновок

другий: основними відповідальними особами за створення «міліції» були Ярослав Стецько та Іван

Равлик.

Щось більш конкретне з приводу визначення точної дати (часу) як самої «організації»

міліції, так і дати (часу), з якого ця «міліція» почала являти собою силу, існування якої німці

повинні були враховувати, на підставі цього донесення сказати важко. З одного боку, якщо

враховувати, що штаб Айнзацгрупи «Б» прибув до Львова лише уранці 1 липня 1941 р., то начебто

він мав би звітувати про події, які відбулися у проміжку з дати прибуття до міста і до моменту

складання донесення – тобто, з 01.07. по 02.07.1941 р. А отже, напрошується висновок про те, що

міліція почала являти собою «силу», і була «помічена» та «прийнята до уваги» німцями саме у

цьому проміжку – тобто з 1 по 2 липня.

З іншого боку, необхідно також врахувати той факт, що у донесенні міститься і інформація

про події, які відбувалися до прибуття у місто штабу групи, а саме: придушення енкаведистами

повстання українців 25 червня 1941 р. Так що, можливо, що зазначений фрагмент також

стосується події (організації міліції), яка відбулася до моменту прибуття до Львова штабу групи.

Третій важливий момент: Айнзайгрупою «Б» могло бути зафіксовано у режимі реального

часу та повідомлено про момент, коли міліція почала являти собою «силу», яку потрібно було

8

приймати до уваги – тобто, автори звіту (чи особи з Айнзацгрупи «Б», на підставі повідомлень

яких складалося донесення) зафіксували лише кінець процесу (верхівку айсбергу), початок якого

відбувся раніше. Згідно вже згадуваної вище Інструкції, мобілізаційний етап орга нізації міської

міліції мав завершитися протягом 2 днів. Тобто, якщо визначені Інструкцією строки

дотримувалися, то початок «мобілізаційного етапу» припадав якраз на 30.06-01.07.41 р., а його

кінець (вершина) – якраз на 01.-02.07.41 р., що й зафіксовано у донесенні.

Нарешті, четвертий момент: якщо створення міліції відбувалося саме відповідно до вимог

Інструкції, то не до кінця зрозуміло, зафіксовано у німецькому донесенні лише «завершення»

мобілізаційного етапу (тобто, що обласним комендантом була скупчена навколо себе певна

кількість міліціянтів), чи малося на увазі, що на цьому етапі було не тільки зібрано (мобілізовано)

певну кількість міліціонерів, але й, що міліція на рівні міста вже була оформлена як відповідна

адміністративна структура у вигляді міської команди з відділами. Адже згідно Великого

тлумачного словника української мови слово «організовувати» («organisiert» – в оригіналі) слід

розуміти як «створювати, засновувати що-небудь, залучаючи до цього інших, спираючись на них»,

так і «згуртовувати, об’єднувати кого-небудь з певною метою. // зосереджувати, мобілізувати,

спрямовувати когось на що-небудь», а також «чітко налагоджувати, належно впорядкувати що-

небудь» [13, стор. 679].

Не набагато більше ясності вносить і друге німецьке донесення. Єдині точні дати, які можна

визначити на його підставі, це дати повідомлень Айнзацгрупи «Б» - 2 та 3 липня 1941 р. (можливо,

у першому випадку мається на увазі дату повідомлення, на підставі якого було створено цитоване

вище донесення від 02.07.1941 р.). Застосування у цьому донесенні виразу «спроби… поставити

німецькі власті перед доконаним фактом» також опосередковано свідчить на користь висловленої

вище версії про те, що станом на момент «фіксації» Айнзацгрупою «Б» міліції вона вже являла

собою «силу», яку неможливо було не помітити, і існування якої треба було враховувати. У

всьому іншому це донесення так само не прояснює ситуації більше, ніж попереднє донесення.

Ще трохи інформації можна дізнатися з пізнішого німецького протоколу прослухання

німецьких офіцерів і бургомістра в справі Акту незалежності 30 червня 1941 р. У розділі

«Прослухання оберштурмфюрера СС Баєра, вищого фюрера СС і поліції 8.7.1941 року», яке

проводили державний підсекретар Кундт, доктор Фель та асесор фон Бюлов, наводяться наступні

слова державного підсекретаря Кундта (державний підсекретар Уряду Генеральної Губернії):

«З огляду на те, що перед вступом німецьких військ в усіх містах і населених пунктах

була вже створена українська міліція, державний підсекретар Кундт повідомив, що про

український легіон не може бути й мови, необхідно подумати про перетворення міліції,

особливо на тих територіях, де відсутні війська вермахту і поліції, на допоміжну поліцію» [6,

стор. 137].

У тому ж самому документі у розділі «Прослухання майора Вайнера, офіцера у складі групи

військ «Південь» 9.7.41 року», яке проводили державний підсекретар Кундт, доктор Фель, Асесор

фон Бюлов, майор Вайнер та старший лейтенант Лазарек, говориться, що:

«Майор Вайнер зображує події 30.6. і 1.7. у Львові щодо поводження людей Бандери так

само, як і майор цур Айкерн і капітан Кох, котрий тоді ще служив офіцером контррозвідки, а

не представником служби Розенберга в групі військ. Крім того майор Вайнер наголосив, що

офіцери контррозвідки мусіли в примусовому порядку піклуватися не тільки своїми

9

особливими завданнями контррозвідки на початку свого перебування у Львові і навколо нього,

але й адміністративно-політичними справами, так як люди Бандери, зловживаючи

покладеними на них абвером завданнями, всюди вже призначали на посади бургомістрів чи

інших органів адміністрації людей, яких слід розглядати в деякій мірі і невинними, але в основі

своїй послужливими елементами ОУН. Це стосується також і гри з проголошенням людьми

Бандери уряду. Крім того люди Бандери перед вступом німецьких військ озброїлися в усіх

населених пунктах Західної України і створили українську міліцію, яка надала собі прав, які

належать лише німецьким виконавчим органам і які не мають уже нічого спільного із

звичайними відділами для підтримання порядку місцевих адміністрацій і з охороною власного

життя у віддалених населених пунктах.

Перший комендант Львова, полковник гірської дивізії Міттергерст, як і багато

політично непоінформованих військових офіцерів, під тиском громадськості погодився

визнати цю українську міліцію публічними оголошеннями у той спосіб, що населення повинно

було здавати зброю, радіоприлади і передавачі не до німецької міської комендатури, а до

української міліції. Ця ситуація була завдяки втручанню офіцерів контррозвідки, включаючи

професора Коха, покращена наступним комендантом міста, генералом Рентцом у той

спосіб, що було наказано здавати зброю і радіоприлади до міської комендатури» [6, стор. 138-

139].

У першому з наведених вище фрагментів протоколу (прослухання оберштурмфюрера СС

Баєра) міститься дві тези: що українська міліція вже була створена перед вступом німецьких

військ в усіх містах і населених пунктах, і що є необхідність у перетворенні міліції, особливо на

територіях, де немає військ вермахту і поліції, на допоміжну поліцію. Однак, з слів державного

підсекретаря Кундта точно не зрозуміло, про яку саме територію та про які конкретні міста і

населені пункти йде мова. Незрозуміло, чи його слова стосуються виключно території Галичини,

чи усієї Західної України, чи України загалом, оскільки у подальших фрагментах наводяться його

думки щодо тих чи інших подій, які відбуваються як на території Генеральної Губернії (до якої

станом на 08.07.1941 р. області Галичини ще не було включено), так і Райху, і «східної України»

[6, стор. 137]. Крім того, хоча звіти похідних груп ОУН (б), які увійшли на територію України

після початку німецько-радянської війни у червні 1941 р., на перший погляд загалом свідчать на

користь версії Кундта про те, що «перед вступом німецьких військ в усіх містах і населених

пунктах була вже створена українська міліція» [3, стор. 76-87, 89-95], однак необхідно зауважити,

що у цих звітах йдеться про створення міліції або у селах (Добра, Стібенці, Лази та навколишні

села, Кобильниця Руська, Тухля) та містечках (Млини), або невеликих районних (повітових)

центрах (Краковець, Яворів). Створення міліції описується у них як вибори/призначення

комендантів міліції та наступну мобілізацію порівняно невеликої кількості міліціянтів – від 3 у

Тухлі, до 16 – у Кобильниці Руській Краківецького району [3, стор. 92-93] та 20 – у містечку

Млини [3, стор. 82].

Крім того, наприклад у Яворові, як це видно з Звіту учасника похідної групи Я. Старуха

Проводові ОУН про організацію влади в місті й повіті від 29 червня 1941 р., створення міліції та

місцевої влади загалом відбувалося з певними особливостями. Як звітує Ярослав Старух:

«До Яворова прибули учора з Краківця. Негайно урухомили ціле життя. Перше –

відбулися сходини членів організації й симпатиків. Друге – покликали в імені ОУН провідника

Степана Бандери місцеві власти. На голову Повітової управи – п. Паславського, Міської –

проф. Кметика, міліції – Смука. Всі покликані зложили на руки Стецька, представника

організації, приречення згідно з текстом інструкцій. Негайно потім удалилися вони з

10

представником організації Я. Стецьком до команданта міста. Там зложили в імені ОУН,

нових властей і цілого українського народу бажання німецькій армії та представилися.

Командант затвердив з місця Міську управу, з тим, що додав ще другого заступника голови

Міської управи – одного поляка.

Потім о год. 4-тій скликано збори всього громадянства. їх відложено, однак, на дві

години, бо надійшла вістка, що надходить Легіон Степана Бандери. На вулиці вилягло тоді

все місто з квітами. Негайно виросла величава тріумфальна брама з величезним написом

"Слава Україні - Слава Бандері", український і німецький прапор.

Легіону ще нема. Отже, робимо збори. Прекрасно убрана саля городського дому

купається в квітах. Саля заповнена по береги, настрій бадьорий, піднесений.

Відчиняю в імені Проводу ОУН і Степана Бандери. Гучні оплески. До президії прошу п.

Паславського з процесу 12-тьох, нового голову Повітової управи, й проф. Кметика. Потім

промова. На кінці промови представляю зібраним представників наших нових властей,

покликаних Проводом ОУН, - гучні оплески. Опісля говорять коротко оба голови. Настрій

росте ще більше. Закінчую гарячими закликами й бажаннями скорого здійснення наших

змагань. Саля підносить грімкі оклики на славу Україні й провідникові Бандері. - Національний

гимн. Дальше нарада з обома головами. Інструкції організації міліції. Іде в рух цілий апарат,

що має поставити на ноги повіт.

Всюди принимають нас з ентузіазмом. Гучномовці військових авт вже проголошують

на місці розпорядки команданта міста про призначення нової управи, котрій усі мусять

підпорядкуватися, й інші. Опісля – дальші сходини й розмови з міліцією та організацією» [3,

стор. 94-95].

З наведеного звіту Ярослава Старуха добре видна послідовність дій бандерівської похідної

групи у Яворові: спочатку збори членів ОУН (б) та симпатиків, далі – призначення команданта

міліції, потім – представлення місцевої влади німецькому комендантові, ще після того о 18:00 –

збори у міській ратуші, після якої відбувається нарада з керівниками міської та повітової управ, та

надання відповідних інструкцій з організації міліції, і ще після того – відбувається ще одні збори

та розмова з міліцією. Наведена хронологія вказує на те, що на момент, коли було призначено

керівників міської та повітової управ та команданта міліції, у Яворові не тільки вже перебували

німецькі війська, але й навіть німецький військовий командант, до на представлення до якого

«негайно» вирушили Стецько та місцеве керівництво. Хоча у звіті прямо не говориться про те,

коли безпосередньо було утворено саму міліцію, однак наступна наведена інформація (збори у

міській ратуші о 18:00, після якої – нарада з місцевим керівництвом та «інструкції організації

міліції», а опісля – «розмови з міліцією», вказує на те, що створення самої міліції (щоправда,

невідомо, чи-то у формі лише мобілізації міліціонерів, чи-то вже як оформленої місцевої команди)

відбувалося вже після зустрічі команданта міліції з німецьким військовим командантом Яворова ,

скоріше за все, вже ближче до вечора.

У селі Кобильниця Руська, як це видно з звіту учасника похідної групи «Білого» Проводові

ОУН про організацію установ і пропагандистську роботу від 29.06.1941 р., «перед прибуттям

назначено управу у начальника міліції. Голова Управи сільської – Походай Теодор. Начальник

міліції – Огірко Осип. Стан міліції – 16 осіб» [3, стор. 93]. Зазначений уривок зі звіту підтверджує

та відповідає наведеній вище інформації з звіту Івана Климова-Легенди про те, що керівників

місцевої міліції було призначено до 20 травня 1941 р.

У містечку Млини, як це випливає з звітів І. Діяка від [3, стор. 76-77], не вказаного члена

похідної групи Проводові ОУН [3, стор. 78] та командира похідної групи В. Кука [3, стор. 79] від

25 червня 1941 р. , а також ще одного не вказаного члена похідної групи [3, стор. 82] від 26 червня

11

1941 р. створення місцевої міліції фактично тривало два-три дні: у перший день 24 червня о 13:15

було вибрано керівника міліції та голову сільради, потім увечері підійшли німецькі війська, 25

червня до опівдня відбувається виправа провідників міліції та надання вказівок молоді про

створення міліції, а вранці 26 червня – збірка членів міліції, на яку з’являються 20 хлопців уже з

опасками (пов’язками).

Таким чином, з огляду на вказану у наведених вище звітах інформацію, говорячи про

створення української міліції в усіх містах і населених пунктах перед вступом німецьких військ,

державний підсекретар Кундт або ж робить занадто широке узагальнення, яке не охоплює усіх

нюансів та подробиць ситуації у кожному окремо взятому випадку, і у цьому випадку його слова

подекуди суперечать дійсним обставинам справи, або ж під «створенням української міліції» він

розуміє здебільшого призначення комендантів (керівників) цієї міліції, і тоді це відповідає і даним

про призначення комендантів міліції до 20 травня 1941 р., наведеним у липневому звіті Івана

Климова-Легенди Степанові Бандері, і реальним обставинам справи, й ніякого протиріччя не

існує.

Інша теза Кундта щодо необхідності перетворення міліції на допоміжну поліцію так само не

наближає нас до відповіді на питання про створення УНМ у Львові. Ця теза є лише загальною

думкою державного підсекретаря Уряду Генеральної Губернії про те, що реально існуючу на

різних територіях (особливо тих, де відсутні війська вермахту і поліції) станом на 8 липня 1941 р.

(дату складання відповідної частини протоколу) українську міліцію у майбутньому необхідно

перетворити на допоміжну поліцію. Навіть, якщо висловлюючи цю тезу, Кундт говорив у тому

числі й про Львів, то єдине, що можна зрозуміти з неї, так це те, що українська міліція у Львові

станом на 8 липня уже була створена.

Так само недостатньо конкретною є інформація, яка міститься у наступному фрагменті

протоколу - прослухання майора Вайнера. На жаль, Вайнер висловлюється так само «загально», як

і державний підсекретар Кундт, не наводячи конкретних назв «населених пунктів Західної

України», і тому не до кінця зрозуміло, чи входив до цього переліку Львів, чи ні (хоча з того, що у

подальшому у показах майора згадується українська міліція у Львові та її відносини з військовим

командантом Міттергерстом, скоріше за все, говорячи про «населені пункти», Вайнер мав на увазі

у тому числі й Львів).

Висловлену майором тезу про те, що «люди Бандери перед вступом німецьких військ

озброїлися в усіх населених пунктах Західної України і створили українську міліцію» з огляду на

будову речення можна розуміти двояко: і як те, що перед вступом німецьких військ люди Бандери

лише «озброїлися» в усіх населених пунктах Західної України, а «створили українську міліцію» є

вже наступним етапом і стосувалося вже подальших подій, і як те, що «перед вступом німецьких

військ» відбулося як «озброєння людей Бандери», так і «створення української міліції». Якщо

правильним є перше тлумачення, то до відповіді на питання про час початку створення УНМ у

Львові покази майора нас абсолютно не наближають, якщо ж друге – то, з огляду на наведений

вище аналіз схожої тези державного підсекретаря Кундта, скоріше за все маємо або ще одне

занадто широке узагальнення, яке подекуди суперечить обставинам справи у кожному

конкретному випадку, або ж і тут під «створенням міліції» мається на увазі здебільшого

призначення комендантів (керівників) цієї міліції.

Друга теза Вайнера про «визнання міліції Львова» першим німецьким військовим

комендантом полковником Міттергерстом шляхом примушування населення здавати до неї

радіоприлади та зброю, так само жодним чином не прояснює ситуацію зі створенням УНМ. Як

відомо, німецька армія увійшла до Львова 30 червня 1941 р. [3, стор. 99], і, відповідно, полковник

Міттергерст міг стати військовим комендантом міста не раніше цієї дати. З висловленої Вайнером

12

тези до кінця не зрозуміло, коли ж саме відбулося «визнання української міліції» німецьким

комендантом Львова, крім того, що воно (визнання) у будь-якому не могло відбутися раніше 30

червня, проте могло мати місце як у цей день, так і у будь-який з наступних. Так само неможливо

точно датувати і «покращення ситуації» наступним комендантом Львова генералом Рентцом, крім

того, що це могло мати місце тільки у наступні після 30 червня дні [6, стор. 142; 16, стор. 162; 17].

З «Заклику команданта міста Львова», опублікованого в «Українських щоденних вістях» (ч. 1),

відомо тільки, що генерал-лейтенант Рентц обіймав посаду команданта Львова станом на 5 липня

1941 р. [5, стор. 121-122], проте з якої дати він приступив до виконання обов’язків, не вказується.

Згадку про утворення УНМ у Львові знаходимо також у телеграмі представника

Міністерства закордонних справ при Верховному командуванні 17 армії Пфляйдерера до

Інформаційного відділу ІІ МЗС у Берліні про українське самоврядування у Львові, дозвіл на

видання неполітичних українських газет, створення міліції, недоліки в постачанні та вбивства при

відступі радянських військ, складену 5 липня 1941 р., та отриману адресатом 10 липня 1941 р., у

якій говориться, що:

«Відразу після зайняття Львова тут утворилася українська міліція, яка на бажання її

команданта була підпорядкована командувачу СС. Міліцію було очищено від націонал -

більшовицьких елементів і реорганізовано в українську допоміжну поліцію в розпорядженні

обербургомістра» [3, стор. 256].

З тексту цієї телеграми можна зрозуміти, що УНМ у Львові було створено відразу після

зайняття міста німецькою армією та батальйоном «Нахтіґаль», тобто, 30 червня 1941 р. Однак

встановити, у якій саме формі ця міліція існувала тридцятого числа (як певна кількість

«мобілізованих» міліціонерів чи як вже оформлена адміністративна структура) достатньо важко,

так само, як і визначити точну дату «підпорядкування її командувачу СС», «очищення від

націонал-більшовицьких елементів» та «реорганізації в українську допоміжну поліцію», крім того,

що ці події мали місце у період з 30 червня по 5 липня 1941 р., коли було складено телеграму.

Згадка про те, що «особлива увага приділяється утворенню української міліції» [6, стор.

159, німецький текст на стор. 162-163] міститься також у датованому 10.07.1941 р. (Львів) записі

Воєнному щоденнику №1 Командуючого військовим округом 103 (Південь) (розпочатий 21

червня 1941 р., закінчений 31.12.1941 р.). Однак з цього запису так само остаточно не зрозуміло,

чи мова йде саме про Львів (адже назва міста тут виступає радше у якості прив’язки до місця

дислокації командувача станом на 10.07.), і яку стадію «утворення української міліції» було

зафіксовано його автором.

Таким чином, з наведених вище документів ОУН (б) та німецьких донесень можна зробити

наступні проміжні висновки:

станом на 20 травня 1941 р. вже було призначено обласного команданта УНМ у Львові;

станом на 2-3 липня 1941 р. міліція у Львові вже являла собою «силу», не помітити та не

прийняти до уваги німецькі власті не могли;

станом на 2-3 липня 1941 р. німецькими властями вже було зафіксовано фактично

закінчення процесу створення міліції, початок якого у разі чіткого дотримання вимог Інструкції

мав припадати десь на 30.06.-01.07.1941 р.;

на якійсь стадії існування української міліції у Львові 30 червня 1941 р. або пізніше

німецький військовий комендант полковник Міттергерст уповноважив міліцію здійснювати збір

13

від населення зброї та радіоприладів, що через кілька днів було скасовано наступним військовим

комендантом генералом Рентцом;

станом на 8 липня 1941 р. українська міліція у Львові вже була створена.

2. Спогади очевидців

У порівнянні з документами, зазначеними у розділі 1 спогади очевидців про створення

міліції містять значно більше інформації, проте так само не позбавлені неясностей, а також

місцями є суперечливими, а деякі з них містять суттєві неточності. Кількість таких спогадів, які

мені вдалося відшукати, є також доволі обмежена.

На жаль, більшість з визначених у частині ІІ людей, причетних до утворення УНМ у Львові

(Іван Равлик, Омелян Матла, Іван Климів-Легенда, Роман Шухевич), загинули ще під час Другої

світової війни чи після неї або ж не залишили по собі відповідних спогадів , у яких згадувалося б

створення міліції. Так само узагалі не описує події червня-липня 1941 р. Євген Врецьона у своїх

спогадах «Фраґменти з життя і боротьби» (Гадяч: Вид-во «Гадяч» Полтавської області, 2006 р.).

Єдині, хто після Другої світової війни залишив по собі спогади, де описувалося створення

Української народної міліції у Львові, були Ярослав Стецько [2] та Богдан Казанівський [4].

2.1. Спогади Ярослава Стецька.

(Голова Українського державного правління Ярослав Стецько)

Книга Ярослава Стецька, яка вийшла у Торонто у 1967 р., присвячена прийняттю Акту

проголошення відновлення державності України та пов’язаним з цим подіям, і тому описує в

основному саме події, які відбувалися 30 червня 1941 р. у Львові одразу після вступу туди

батальйону «Нахтіґаль» і німецької армії, а також приїзду похідної групи ОУН (б). Ось розповідь

Стецька про події 30 червня:

«Ми добилися до Львова зараз після вмаршу німецьких військ, а зокрема, після нашої

частини – ДУН («Нахтіґаль») під командуванням Романа Шухевича, з якою тут і там під час

нашого маршу ми «зустрічалися» у її перемарші; ДУН перші вмаршували у Львів, як нас

інформували , раннім ранком 30 червня 1941 р. Підпільна мережа нашої ОУН була в дії, хоча

здесяткована в останніх днях большевиками, але ще настільки сильна, щоб допомогти нам у

здійсненні наших плянів.

14

[…]

Наше вантажне авто зупинилося на площі св. Юра, де ми вже зустрінули крайових

підпільників ОУН. Після неймовірних труднощів ми нарешті добилися до св. Юра у Львові.

Коли з’явився провідник ОУН на Львів, я запропонував наступний плян дій на найближчі

години. На основі аналізи фактів немає ніяких даних на те, що німці сприятимуть нашій

державності, теж немає підстави припускати, що нам вдасться проголосити відновлення

державності, як центральний акт в столиці України – Києві. Отже мусимо центрально

діяти у Львові і наші пляни достосувати до нової ситуації. Німці без великих труднощів

посуваються вперед і дуже швидким темпом. Успіх внеможливить їм холодну аналізу

ситуації і врахувати перспективу простору і іншу, як західня, стратегію Москви, отже

можуть внеможливити нам здійснення нашого пляну – доконаних фактів у Києві.

Тому треба зробити наступне:

1. сьогодні вечором скликати Національні збори революційним порядком, враховуючи

означену громадську, політичну, культурну і т.п. позицію учасників;

2.творимо негайно Міське Управління Львова, скликаючи на год. 16 чи 17,

найвидатніших громадян Львова компетентних по цій лінії; я прибуду на той час, щоб

заприсяжити членів новоствореної Управи, згл. посадника міста, на вірність Українській

Державі; посадником затвердимо того, кого виберуть громадяни;

3. негайно обсадити радіостанцію і дати їй назву ім. Євгена Коновальця. Якщо б там

уже були німці, то прийти з сильнішими відділами і обсадити за будь-яку ціну принаймні на

короткий час.[…]

4. Іван Равлик організує негайно міліцію, обсаджує друкарні, державні будинки, необхідні

доми, зазначуючи на зовні по українськи і по німецькі, що це є зайняте ОУН або Українським

Урядом. Очевидно, Равлик діє через відділи підпільників і спільно з Проводом ОУН Львів.

Негайно переслано доручення до крайового провідника Євгена Леґенди прибути до Львова.

Леґенда оперував зі своїми бойовими частинами в околиці Золочева, і уже пробивався на Львів.

Навколо Львова оперували відділи підпільників, наші повстанці, а у Львові стояв наш курінь –

ДУН – під командою Шухевича. Порівняльно невелику, але власну збройну силу ми мали.

Усіх нас страшенно пригнобили були вістки про розкриття масового вбивства наших

людей НКВДистами в львівських тюрмах. Шухевич якраз розшукував свого замордованого

брата. Я – на жаль – не мав часу піти до тюрем поглянути на це пекло і віддати в той день

честь мученикам.

Маючи докладні інструкції подібно до будівництва державного життя в інших його

ділянках, теж на відтинку творення державної поліції, зразу ж її організовано планово і з

вервою [завзяттям – С. Р.]: Іван Равлик взявся за це діло ще 30 червня 1941 р., щоб забезпечити

проголошення відновлення державності в «Просвіті» і зорганізувати місцеві станиці міліції.

Іван Равлик перебрав водночас організування міліції на увесь Край, а згодом мав

призначити коменданта міліції м. Львова. Відразу мав видати рішучою рукою поборювати

всякі погроми у Львові, які може намагатися робити шумовиння, користуючись з хвилевого

безвладдя. Отже тому негайно мусять бути потворені станиці міліції в різних частинах

міста». [2, стор. 179-182].

Далі Ярослав Стецько досить докладно описує свій візит до митрополита УГКЦ Андрея

Шептицького, наводячи свої думки з приводу цього візиту та його значення, отримує від о. Андрея

інформацію про те, що його на Національних зборах представлятиме заступник митрополита

Йосип Сліпий [2, стор. 184-190], розповідає про свій візит до міської ратуші та коротку розмову з

15

Романом Шухевичем з приводу необхідності негайного проголошення відновлення державності

цього ж самого дня у Львові [2, стор. 190-191] та надалі говорить про таке:

«У «Просвіті», куди я негайно пішов, саме відбувалося творення міської управи Львова.

Серед компетентних для цього громадян був Ярослав Старух, який з’ясовував якраз наші

найближчі завдання, але перервав і надав мені слово. Накресливши головні вимоги визвольної і

державо-творчої дії і вказавши на непевне відношення до нас німців, я апелював до обов’язку

українських патріотів брати сами зразу у руки керування життям народу. Речники

громадянства висловили повну підтримку такій нашій настанові. Я підкреслив, що

революційна ОУН не прагне виключної влади ані не збирається бути диктуючою силою

супроти громадян, які з патріотичного обов’язку сумлінно і жертвенно беруться до діла,

тому ми , себто ОУН, залишаємо свобідний вибір посадника міста. Старух поінформував, що

проф. д-р. Юрій Полянський є кандидатом і погодився прийняти пост і компетентні

громадяни прагнуть цього. Приявні встали. Я прийняв присягу на вірність Українській

Державі від новопокликаного посадника м. Львова і інших, які входили до управи міста,

побажав успіху і обіцяв повну підтримку від ОУН у виконанні їх відповідальної роботи [за

уточненням самого Стецька, зробленим на стор. 87, це відбулося о 16 годині – С. Р.]. Таким

чином одне важливе діло було зроблено, міська управа була встановлена, посадник отримав

повновласті швидким темпом зорганізувати персонал службовців і проводити нормально,

суверенно, керування містом.

Тим часом почали сходитися скликані на Національні збори громадяни. Мережа

місцевої ОУН виконала своє завдання: з’явилося понад сто видатних громадян Львова і не

лише родом з ЗУЗ. Вечоріло.

[…]

Відкриваю Національні Збори. На залі абсолютна тиша. Найперше віддаю честь усім,

що впали за волю України, і з’ясовую ситуацію в Україні і світі.

[…]

ОУН звертається до Національних Зборів схвалити її рішення про проголошення

відновлення незалежності. У часі відчитування мною документу про проголошення

державності усі встали, відспівавши після цього національний гімн.

Преосвященний Сліпий у глибоких і зворушливих словах передав благословення

Митрополита й заяву підтримки нашої Церкви, зазначуючи водночас, що Церква підтримає

теж створене Правління, впевнена, що воно діятиме згідно з християнськими засадами. Із

зали піднісся видатний наддніпрянський діяч, який дуже теплими словами солідаризувався з

доконаним ділом і закликав до єдності і соборного чину.

Від імені українського вояцтва, від ДУН, промовляв о. д-р Іван Гриньох, у вояцькому

однострої, як капелян нашого куреня. Він вітав Національні Збори теж від командира Романа

Шухевича. Говорив бадьоро, запевняючи від нашого вояцтва Національні збори, що вояцтво

готове на всякі жертви, щоб тільки досягнути національного ідеалу, за який стільки терпінь

переніс наш народ! У службі Богові і Україні йде наше вояцтво на бій з Москвою!

До слова зголосився представник Крайового Проводу, з’ясовуючи боротьбу ОУН в

останньому часі і висловлюючи радість з приводу повного, всебічного кожночасного

підтримування широкими колами народу її дій. Він різко підкреслює, що ОУН так довго не

складе зброї, доки не будуть прогнані з української землі всі її окупанти. За щойно проголошену

відновлену державність вона стоятиме до загину усіма засобами, які стоять до її диспозиції і

проти усіх, хто стане на шляху проти нас.

16

Після цих слів на сцені з’явилися представники німецького командування – капітан Ганс

Кох і майор фон унд цу Айкен. Проф. Кох прибув до Львова багато пізніше, як ми, і зразу

з’явився в Митрополита, від якого цілком припадково довідався про Національні збори у

«Просвіті», куди негайно піпнався, щоб перешкодити нашому ділу, але було запізно! Він

прибув властиво під кінець.

Перешкодити не міг би був навіть, якщо б прибув на початку Зборів, хіба що силою

розганяли би нас, але ми теж мали силу у той час. Було б дійшло до зудару поміж нашими

озброєними підпільниками, куренем Шухевича і прикликаними із околиць Львова повстанцями

та відділами Леґенди, який пробивався з-під Золочева до Льва-города.

Я згадував уже, що я дав доручення силою взяти радіостанцію, якщо був би спротив

німців, які евентуально скорше опанували б її. Так не було. Ми її скорше зайняли.

[…]

Я дав слово Василеві Куку. Він прочитав пропозицію Степана Бандери про призначення

з боку ОУН Ярослава Стецька головою Правління на одобрення Національних Зборів. Цей

документ – згідно з рішенням Проводу про перебрання мною обов’язків відповідального за

Державне Правління в Україні за всякіх умов – був виготовлений тоді, коли вислані місцеві

члени ОУН до проф. М. Панчишина, повідомили, що він не може прийняти головства

Правління, але годиться бути заступником.

[…]

Василь Кук запропонував від ОУН теж уповноважити голову Правління покликати

Правління , звільняти і призначати членів його. Національні Збори одобрили становище ОУН

і прийняли цю пропозицію.

У цьому місці зголосився до слова проф. Кох. Я погодився. Найперше німецькою мовою

проф. Кох висловився негативно до Акту проголошення відновлення державності,

підкреслюючи, що німецька держава не має тепер у пляні толерувати якісь державні

конструкції на здобутій кров’ю її вояків території, а найкращим шляхом допомогти

українській нації це працею помагати німцям у їх боротьбі. Своє слово німецькою мовою він

закінчив заявою про розв’язання Зборів. Перейшовши на українську мову, він уникав дразливих

висловів, хоча по суті сказав те саме, але в делікатнішій формі.

[…]

Продовжуючи нашу стратегічно-політичну лінію, ждати на виповідження війни нам

німцями, а не навпаки, Іван Вітушинський, зголосившись до слова – висловив привітання

німецькій армії, як гостям на українській землі, яка воює проти нашого спільного ворога, і при

тому теж висловив сподівання, що спільними зусиллями Української Держави, її армії, і

Німецької Держави і її армії, вдасться перемогти у спільному фронті з повстаючими іншими

уярмленими досі Москвою народами большевизм і розвалити російську імперію.

У моєму заключному слові я впершу чергу запропонував висловити від імені

Національних Зборів привітання всьому українському народу з приводу історичного Акту,

доконаного Національними Зборами, подив до його мужності і героїчної боротьби, а водночас

передати через преосв. Сліпого сердечне привітання Митрополитові Андреєві і вітати

Ієрархію обох наших Церков із запевненням, що державне будівництво і наша боротьба буде

вестися згідно з християнськими засадами, що Національні Збори прийняли акламацією.

Відмічаючи історичне значення Акту і запевняючи повну свободу дії громадян різних

партійно-політичних переконань з боку Правління та дякуючи за висловлене довір’я, я

зупинився на консеквенціях і на загальному пляні дії українського народу, який стоїть за свої

рішення.

[…]

17

Наші перші заходи: взяти у свої руки адміністрацію, господарське життя, культурно-

освітнє, а понад усе організувати армію і міліцію.

[…]

Національні Збори закінчилися відспіванням: «Не пора, не пора…» [2, стор. 191-198].

Спогади Стецька надають певну більш конкретну інформацію стосовно процесу створення

міліції у Львові. Так, з них дізнаємося, що організацією міліції та зайняттям друкарні, державних

та інших будівель у місті мав опікуватися Іван Равлик. З логіки розповіді випливає, що діяти він

мав через відділи підпільників, які знаходилися на той час у місті (фактично - згадувану трохи

вище діючу, проте «здесятковану в останніх днях» підпільну мережу ОУН (б). Далі згадується, що

Іван Равлик взявся за створення міліції ще 30 червня 1941 р. відповідно до вже згадуваної вище

Інструкції та одночасно перебрав на себе організування міліції у всьому краї, маючи згодом

призначити команданта міської міліції Львова та утворити станиці (відділення) міліції у різних

частинах (районах) міста. Таким чином, з цього випливає, що початок процесу організації міліції у

Львові мав припасти саме на 30.06.1941 р. – після появи у місті «Нахтіґаля», частин німецької

армії та похідної групи ОУН (б).

Відповідно до пп. «б» ч. 1 розділу ІІІ та підрозділу «А» розділу VII Вказівок на перші дні

організації державного життя з Інструкцій Революційного Проводу ОУН (С.Бандери) для

організаційного активу в Україні на період війни «Боротьба й діяльність ОУН під час війни»,

краєм визначалася на перехідний час спільна адміністративна одиниця вищого рівня для

Західноукраїнських земель у складі від 7 до 10 областей [1, стор. 107, 123]. Хоча у другому

випадку йшлося не стільки про адміністративно-територіальний поділ держави, скільки про

організаційний поділ самої ОУН, який мав свої особливості та не завжди збігався з планованим

територіальним поділом України.

Однак, з огляду на те, що Інструкцією, яка регламентувала порядок створення міліції, а

також будь-якими іншими Інструкціями чи вказівками, прийнятими на виконання постанови ІІ

Великого збору ОУН у Кракові, не передбачалося існування команданта міліції на рівні, вищому

ніж обласний, можливо термін «край» було ужито Стецьком саме у значенні «області», і Іван

Равлик, займаючись організацією міліції, ймовірно діяв саме як «обласний командант міліції» в

обласному місті Львів, що повністю узгоджувалося з наведеною вище Інструкцією.

Опосередкований доказ існування у тій чи іншій формі крайової (обласної) команди УНМ

Львова вже на початку липня 1941 р. знаходимо у так званому звіті «Ксенона» від 18 липня 1942

р., на початку якого говориться, що: «від 1.7. до 31.8. я [«Ксенон» - С. Р.] працював у краєвій

команді української міліції у Львові. При кінці серпня мені було доручено звільнитися та

приготовитися до виїзду на СУЗ. Дня 1.9.41 я був звільнений і зголосився до виїзду, перед виїздом

було мені доручено організовання поліції в Київі та сказано дібрати собі людей до помочі…» [44,

стор. 79].

Щоправда, у іншому місці, говорячи про діяльність УДП, Ярослав Стецько пише, що «з д-

ром Лисим, Лебедем, Равликом, що був президентом поліції, заки перебрав цей пост Євген

Врецьона, і з Ребетом ми устійнили політику до національних меншин, без ніякої дискримінації

жодної групи» [2, стор. 246], однак сам вжитий термін «президент поліції» є достатньо

неконкретним та може свідчити як про те, що Равлик згідно Інструкції очолював міську міліцію

Львова як «обласний командант», допоки Врецьона не приступив до виконання обов’язків

безпосередньо «міського команданта», так і про те, що якийсь час Іван Равлик-таки обіймав

посаду «міського команданта» УНМ у Львові, хоча належних підтверджень цьому у інших

джерелах не знайдено.

18

2.2. Спогади Василя Кука.

(Член Похідної групи ОУН (б) Василь Кук)

У своїй розповіді останній Головний команди УПА Василь Кук (на той час член Проводу

ОУН (б), який 30.06.1941 р. прибув до Львова у складі Похідної групи Ярослава Стецька) говорить

про події, які передували прийняттю Акту проголошення відновлення державності України у

«Просвіті», та згадує, що:

«28 червня через м. Янів (нині Івано-Франкове), передмістя Левандівку, в'їхали ми у Львів

і зупинились на площі біля церкви св. Юра. Було вже після полудня. Треба було зайнятись

розміщенням людей, зібрати інформацію про те, що діється в місті.

Ярослав Стецько та Іван Равлик замешкали в домі родини останнього, а я разом з

Ярославом Старухом примістився у його добрих знайомих ще з польських часів, що жили

неподалік площі Ринок (вул. Краківська, 17, кімната 9). Усі інші також знайшли приміщення,

хто в рідні, хто у знайомих.

Ще того дня ми зайняли у своє розпорядження будинок колишнього українського банку

«Дністер» на вулиці Руській, де раніше були якісь совєтські установи. В кімнатах цього

будинку на другому поверсі розташувався штаб ОУН. Діяли ми тоді легально, відкрито, як

влада. У Львові в той час фактично жодної офіційної влади ще не було. З наближенням

фронту совєтська влада втекла, залишивши у тюрмах сотні постріляних і закатованих

політв'язнів. Німецькі фронтові частини пройшли через місто і подались далі на схід, пере -

слідуючи совєтську армію, а тилова німецька адміністрація ще не встигла встановитись.

Тож єдиною владою в місті тимчасово була ОУН, члени якої вийшли з підпілля або прибули

із-за Сяну та Бугу.

29-го (неділя) та 30-го червня (понеділок) велась інтенсивна підготовка до скликання

Народних Зборів. Ярослав Стецько зайнятий був переважно розмовами з різними видатними

громадськими діячами Львова, маючи на меті запросити їх до участі в Народних Зборах, а

згодом - і до українського уряду чи міської управи. Тоді ж він мав розмову з митрополитом

Андреєм Шептицьким, в якій докладно поінформував його про німецьку політику щодо Укра-

їни, про становище в Організації, зокрема, про причини виникнення внутрішнього конфлікту

19

та її розколу, а також про намір скликати Народні Збори для проголошення відновлення

державності.

Ярослав Старух - тоді член пропагандивної референтури Проводу ОУН, колишній член

Краєвої Екзекутиви, організатор студентства й робітництва у Львові - виявив особливу

активність та оперативність. Він прекрасно знав місто та його мешканців. Швидко

відшукував потрібних людей і дуже вміло залучав їх до суспільно-політичної праці. Він був у

постійному русі, завжди спішив, всюди встигав. До того ж, був він чудовим пропагандистом-

популяризатором. Він твердо вірив у все те, що говорив, тому йому вірили, його слова

переконували. Саме завдяки Я. Старухові зразу ж запрацювала Львівська радіостанція.

Більшовики, поспішно втікаючи з міста, не встигли її знищити. На станції залишився

технічний персонал, диктори, серед них був також диктор - член ОУН Юліан Савицький. Це

дало змогу інформувати світ про події у Львові відразу ж після його звільнення. Уся робота

пропагандивного апарату ОУН була тоді зосереджена на використанні радіопередач.

Тут, крім Ярослава Старуха, дуже активно працювали колишній провідник Краєвої

Екзекутиви Лев Ребет, юрист і видатний теоретик українського націоналізму; журналіст

Іван Вітушинський та багато інших досвідчених публіцистів. Через відповідні радіопередачі

можна було оперативно впливати на всю діяльність визвольного руху на звільнених теренах

України.

Я встановлював зв'язки з визвольним підпіллям, відновлював діяльність Організації у

нових умовах, підтримував комунікацію із Похідними групами. Швидко налагоджено зв'язок із

крайовим провідником ОУН Іваном Климовим ("Євген Легенда") та його близькими

помічниками в Золочівщині - Романом Кравчуком та Осипом Безпальком. Велику активність

та організаційні здібності в цих справах виявляли Роман Малащук, Осип Мащак - працівники

оргреферентури Проводу, кур'єри-зв'язківці - Тарас Онишкевич («Галайда»), Гошовський

Микола («Спартак»), Володимир Лобай («Вугляр») та ін. Головне завдання, яке стояло на

повістці дня, - це перебудувати діяльність Організації відповідно до нової військової та

політичної ситуації. Доки німці не визначили свого ставлення до української державності,

необхідно було зберегти підпільну мережу, робити запаси зброї й амуніції, медикаментів та

підпільної техніки. З іншого ж боку, треба було також частину кадрів скерувати на роботу в

легальних установах (державно-адміністративних, культурно-освітніх тощо).

Іван Равлик та Євген Врецьона із запалом узявся за організацію у Львові місцевої

української міліції, яка у той час стала єдиною реальною силою, на котру могла легально

опертися новостворювана українська влада.

Я назвав лише найголовніші напрямки діяльності ОУН у перші дні після визволення

Львова». [3, стор. ХІІ-ХІІІ].

На відміну від спогадів Ярослава Стецька, розповідь Василя Кука містить набагато менше

інформації про створення міліції, а сам процес такого створення ніяк не описує, обмежуючись

фактично лише констатацією факту, що такий процес мав місце, і що відповідальними за нього

були як Іван Равлик (у цьому Кук одностайний з Стецьком), так і Євген Врецьона. Точно

визначити з розповіді Кука час початку організації міліції у Львові, рівно ж як і момент, коли

міліція «стала єдиною реальною силою, на котру могла легально опертися новостворювана

українська влада», практично неможливо. Головне через те, що Василь Кук не вказує сам точної

дати, а говорить лише про те, що цей процес був у числі найголовніших напрямків діяльності ОУН

у перші дні після визволення Львова. Оскільки, як зазначає сам Кук на сторінці ХІІ, похідна група

прибула до Львова 28 червня 1941 р., і у наступні дні 29-го та 30-го червня її члени вели

інтенсивну підготовку до скликання Національних зборів у «Просвіті», які мали відбутися

20

30.06.1941 р., та здійснювали інші дії (організовували роботу радіостанції, встановлювали зв’язки

з підпіллям та іншими Похідними групами, а також крайовим провідником Іваном Климовим-

Легендою), у числі яких згадується і організація міліції, то за логікою його розповіді організація

міліції у Львові Равликом та Врецьоною якраз і мала б відбуватися у період 29-30 червня 1941 р.

Однак розповідь Василя Кука містить одну дуже суттєву неточність. Він говорить про те, що

Похідна група ОУН (б), членом якої він був, прибула до Львова 28 червня 1941 р. після опівдня

через м. Янів (нині – Івано-Франкове) та передмістя Левандівку, а німецькі фронтові частини

пройшли через місто і подалися далі на схід, переслідуючи відступаючу радянську армію [3, стор.

ХІІ]. Насправді, Похідна група з’явилася у місті не 28, а 30 червня. Про неможливість появи групи

у Львові 28 червня свідчать також і звіти, датовані її учасниками 29.06.1941 р. у м. Яворів , а точна

дата вступу до Львова німецьких частин визначена у телеграмі Верховного командування 17 армії

до Верховного командування збройних сил Німеччини про виявлення розстріляних у трьох

львівських в’язницях після вступу німецького війська до Львова 30 червня [2, стор. 179; 3, стор.

92, 94-95, 99].

З огляду на це, оскільки і Іван Равлик, і Євген Врецьона були членами Похідної групи ОУН

(б), то вони обидва ніяк не могли опинитися у Львові до прибуття туди самої Похідної групи,

тобто, до 30 червня 1941 р., і, відповідно, так само не могли братися за організацію української

міліції у Львові до цієї дати (28 чи 29 червня). Якщо ж відштовхуватися від наступної фрази Кука

про те, що створення міліції було серед найголовніших напрямків діяльності у перші дні після

визволення Львова, то ця фраза також не вносить ясності, оскільки «перші дні після визволення»,

є достатньо широким поняттям, і може включати у себе як 1-2 липня, так і наступні декілька днів

після вступу до міста батальйону «Нахтіґаль» та німецьких військ 30 червня, проте не включає у

себе саму дату «30 червня». А отже, висновок, який напрошується з логіки розповіді Кука про те,

що організація міліції здійснювалася 29-30 червня 1941 р., видається помилковим.

Тому, єдине що можна конкретно встановити з розповіді Кука – це прізвища відповідальний

за створення міліції осіб (Равлика і Врецьони). У всьому, що стосується часу початку створення

міліції та перетворення її на «реальну силу», ця розповідь анітрохи не проясняє ситуацію, а

навпаки, вносить ще більше незрозумілостей.

2.3. Спогади Костя Паньківського.

У своїй книзі «Від держави до комітету» Кость Паньківський, на той час заступник члена

УДП у справах адміністрації, також побічно згадує про утворення у Львові міліції:

«ОУН заняла на свою головну квартиру триповерховий великий будинок кол. т -ва

«Дністер» при Руській вулиці. Керівними особами були Ярослав Стецько, Лев Ребет, Ярослав

Старух. Тут створено передовсім харчівню, бо забезпечення їдою було найважливішою

проблемою тих днів. Підміські села стали базою діяльності організації. Молодь, що зуміла

заховатися перед бранкою до Червоної Армії, ставилася до служби в міській міліції, на чолі

якої станув член ОУН Евген Врецьона. Селяни звозили возами харчі. Відданість справі, запалі

жертвенність людей для справи були подиву гідні.

Але добрий передсмак того, як виглядатиме німецька окупація, дістав Львів за два -три

дні. Вже починаючи з 1 липня місто пройшли з ініціятиви німецького війська антижидівські

ексцеси»[5, стор. 35].

І далі:

«Все, що починало діяти на терені міста – відповідно до живучости й енергії керівників

і співробітників – шукало у посадника леґалізації своєї діяльності. Німецька військова влада в

21

ці справи не встрявала, за винятком міської міліції, яку вже в два дні 2 липня відібрала від

ОУН та підпорядкувала штурмшаффель (СС)» [5, стор. 37].

Ту ж саму інформацію, але трохи іншими словами Кость Паньківський наводить і у іншій

своїй книзі «Роки німецької окупації», говорячи, що

«Українське громадянство створило з приходом німецького війська по всій Галичині

свою міліцію для втримання порядку й безпеки. Ця міліція підлягала місцевим міським або

сільським управам. У Львові німці наложили свою руку вже 2 липня, підпорядковуючи міліцію

СС-ам. В краю це сталося пізніше, найперше в більших містах, на селах аж у серпні.

Організувати міліцію було дуже трудно, бо не було професійних і вишколених українців.

Також не було вислужених військових підстаршин, з яких в усіх народів рекрутується склад

поліції. Тому на заклик до поліцистів, жандармів і підофіцерів зголошуватись до служби в

міліції відгукнулося мало людей. Зате прийшло багато, понад потребу, молодих сільських

хлопців, яким треба було довшого часу для вишколу і службового досвіду. Через те міліція

мусіла бути імпровізацією»[23, стор. 400-401].

На жаль, у своїх спогадах Паньківський ні у першому, ні у другому випадку також не подає

більш-менш конкретних даних про початок створення міліції у Львові. Він лише зазначає, що в

усій Галичині це відбулося «з приходом німецького війська», до служби в міліції конкретно у

Львові ставилася молодь, яка зуміла уникнути мобілізації до РККА, а на чолі УНМ Львова стояв

Євген Врецьона (у цій частині розповідь Костя Паньківського збігається з розповіддю Василя

Кука), і що німецькою військовою владою цю міліцію 2 липня було підпорядковано СС.

Щоправда, не до кінця зрозуміло, коли саме Євген Врецьона «станув» на чолі міської міліції. За

логікою розповіді це могло бути як 30.06.1941 р., так і іншого дня, оскільки автором «ставлення»

молоді до служби у міліції, яку очолив Врецьона описується саме як триваючий процес.

Оскільки Паньківський, згадуючи про залучення до служби у міліції молоді, що уникла

мобілізації до РККА, прямо не пише та не наголошує на тому що до лав міліції ставилася

виключно чи тільки молодь, що уникла мобілізації до РККА, то, скоріше за все, така молодь була

лише однією з груп населення, з яких формувалася УНМ у Львові. У «Роках німецької окупації»

Паньківський висловлюється більш конкретно, вказуючи на нестачу досвідчених кадрів та на

вступ до лав міліції «молодих сільських хлопців» у великій, понад потребу кількості. Проте, з

огляду на те, що ця частина розповіді Костя Паньківського стосується створення міліції загалом

по Галичині, без указання назв конкретних населених пунктів, неможливо точно визначити, чи так

було в усіх без виключення населених пунктах ЗУЗ, включаючи Львів, чи Паньківський просто

схильний узагальнювати ситуацію, так як вже згадуваний раніше державний підсекретар уряду

Генеральної Губернії Кундт, не вдаючись у деталі та виходячи з того, що нестача кваліфікованих

кадрів та вступ до міліції сільської молоді було достатньо поширеним явищем (особливо, на

селах).

Згадуваний автором факт підпорядкування міліції СС 2 липня 1941 р. (про цю обставину

згадується також у вже цитованій вище телеграмі представника Міністерства закордонних справ

при Верховному командуванні 17 армії Пфляйдерера до Інформаційного відділу ІІ МЗС у Берліні

про українське самоврядування у Львові, дозвіл на видання неполітичних українських газет,

створення міліції, недоліки в постачанні та вбивства при відступі радянських військ [3, стор. 256])

може також свідчити про те, що якраз станом на цей день міліція вже почала являти собою

«реальну силу», існування якої повинні були враховувати німецькі власті, і саме тому вони

вирішили «накласти на неї лапу» та у подальшому використовувати у своїх цілях.

22

2.4. Спогади Романа Волчука.

(Роман Волчук)

Події кінця червня – початку липня 1941 р. згадуються також і у книзі Романа Волчука

«Спомини з передвоєнного Львова і воєнного Відня». Як пише автор:

«Кілька наступних днів ще більше гули літаки і зрідка стріляли зенітні гармати. Ми

часто сиділи в пивниці. Останньої ночі перед нашим будинком спинився величезний танк. Він

мусив мати якийсь дефект, бо залога його покинула. Такого великого танка я ні раніше, ні

згодом ніколи не бачив. Сусід сказав, що це був танк нового типу «Йосиф Сталін». Того

самого дня до міста вступило німецьке військо, і ми зідхнули з полегшею.

Хтось дав мені знати, що українські студенти збираються перед Політехнікою, і я

швидко пішов туди. З'явилися там, мабуть, дві сотні колег, один старший вишикував нас у

лаву, заявив, що ми маємо допомагати завести в місті порядок та виконувати різні важливі

функції, і скомандував: «Члени ОУН - виступити!» Вийшло з рядів, може, п'ятдесят

студентів, і моя перша думка була: чому така наявна демонстрація? Проте часу на роздуми

не було, нас поділили на різні групи, моїй наказали зголоситися на вул. Руську, 20, де раніше

містилася гімнастична організація «Сокіл-Батько», до якої і я колись належав.

Тим часом рознеслася жахлива вістка, що у в'язниці на вул. Лонцького знайшли тисячі

трупів в'язнів, закатованих енкаведистами. Багато з них були заарештовані останнього

тижня, зокрема й кілька моїх гімназійних товаришів. Родини заарештованих поквапилися

шукати своїх між понівеченими тілами.

Вулицею промаршував український батальйон. Вони йшли в зелено-синявих німецьких

уніформах, співаючи пісню, яка закінчувалася рефреном «в вогні кується наша доля...» (то

була частина легіону «Нахтіґаль», сформованого переважно з українських студентів у

Німеччині групою ОУН-б у співпраці з німецьким командуванням). Скрізь у місті з'явилися

українські прапори (тоді жовто-блакитні, не блакитно-жовті).

23

На вул. Руській, як мені сказали, засідав у цей день Микола Лебедь, один із чільних

керівників ОУН-б. Чоловік за столом питався: «Чи любиш поляків?» Очевидно, належало

відповідати «ні». Тоді нам дали завдання: знайти адреси найзначніших польських професорів і

прийти з цією інформацією увечері. Я відчув, що коїться щось недобре. Мої почування були

неясні, але, вийшовши на вулицю, я вирішив, що варто, мабуть, остерегти знайомих мені

професорів перед можливою халепою. Я знав, що Бартель мешкав десь на вулиці Кадетській, і

вибрався туди, проте так і не зумів його відшукати. Тим часом уже вечоріло, треба було

вертатися на вул. Руську. Я вирішив заявити, що ніяких адрес не знайшов, та й по всьому.

Але там уже були інші люди, які ні про що не питали. Натомість звеліли мені сідати в авто

з двома німцями в уніформах і показати їм вулицю Ґродзіцьких. Було темно, коли ми туди

доїхали, авто з водієм стало перед якоюсь брамою, й за кілька хвилин німці вивели звідти

старшого чоловіка. Його завезли до військової казарми при Кадетській вулиці, а мене

відпустили додому. Так я мимоволі причинився до злочину. Тої ночі німці, програмово

винищуючи польську інтелектуальну еліту, розстріляли кількадесят польських професорів.

Між ними були й Бартель та Стожек. Але про це я довідався значно пізніше. Хоч, власне,

подібне німці чинили ще з осені 1939 року, коли до польських міст услід за армією входило

гестапо.

[…]

30 червня відбулося демонстративне «проголошення незалежности» в будинку

«Просвіти» на Ринку. Я цього не бачив, пам'ятаю лише розклеєні по місті проклямації, що

закінчувалися славословієм Степанові Бандері та Адольфові Гітлеру. Того дня мені наказали

зголоситися до будинку на площі Смольки, де засідав голова уряду Ярослав Стецько. Він сам

вручив мені два конверти, в яких були номінації на міністрів: проф. П. Мечника (викладав

філософію у нашій гімназії) на міністра освіти та д-ра М. Панчишина на міністра охорони

здоров'я. З цим завданням я швидко справився, адреси були на конвертах. Увечері з

приміщення тимчасової служби безпеки на площі св. Юра мене послали (з жовто-блакитною

опаскою на рукаві для підтвердження мого службового статусу) охороняти магазин з

печивом десь на горішній вулиці Потоцького. Там я провів спокійну ніч серед великих міхів із

сухарями і медівниками. Над ранок я, добряче зголоднівши, розпоров одного мішка, проте

медівники виявилися надто тверді й недобрі. Сонце підбилося високо, а обіцяна зміна все не

приходила. Я покинув свій пост і пішов доповісти, що «все в порядку», але на пл. Юра нікого

вже не було, двері були зачинені.

По дорозі додому попри Політехніку я побачив мого колегу, що з крісом через плече

стояв на варті при головній входовій хвіртці. Хідником від костела Марії Магдалини поволі

ступав патруль військової поліції, троє дебелих німців у шоломах і з металевими півмісяцями

на шиях. Проходячи попри мого колегу, крайній із них, не зупиняючи ходу, стягнув рукою його

кріс, і патруль покрокував собі далі.

Вдома Софія сказала мені, що до неї щойно телефонувала її товаришка, жидівська

лікарка, повідомляючи, що німці забрали її чоловіка, й прохала щось зробити в цій справі, бо

чейже він був порядний і ні в чому не винний. Тож мене, з урядовою опаскою на рукаві,

відрядили до казарми при вулиці Курковій, де тримали заарештованих. При вході на подвір'я

стояв німець у шоломі, і я сказав йому, що хочу розмовляти з його офіцером, бо «сталося

якесь непорозуміння». Вояк спочатку не зрозумів, чого я хочу, а тоді голосно вилаявся і звелів

мені чимскоріш забиратися геть. На тому й закінчилося моє вживання службової опаски при

новій владі» [8, стор. 82-85].

24

Ці спогади, хоча містять достатньо багато різноманітної інформації, проте також не

позбавлені внутрішніх протиріч та неузгодженостей, а також містять ряд неточностей.

Найперше, що одразу привертає увагу, - це те, що розповідь Романа Волчука не є

послідовною та чітко структурованою. Думка автора стрибає з одного місця у інше, як березневий

струмок; він описує якісь події, які відбувалися протягом певного періоду часу, а потім знову

повертається на початок і починає описувати вже зовсім інші події, які чомусь зовсім не

узгоджуються з тим, що описувалося раніше. Наприклад, спочатку на сторінці 82 він говорить, що

«у місто увійшло німецьке військо, і ми зітхнули з полегшенням» (що вказує на те, що події

відбуваються 30.06.1941 р.), і у наступному абзаці розповідає, що, дізнавшись, що перед

Політехнікою збираються студенти, він йде туди, опиняється серед близько 200 студентів (з яких

членами ОУН – незрозуміло, щоправда, якого крила, - було менше 50). Цих студентів шикують у

лави, їм говорять, що вони мають «допомагати завести в місті порядок та виконувати різні

важливі функції», ділять на групи, і одну з них (у складі якої перебував Волчук) відправляють на

вулицю Руську, 20.

Там автор за його словами начебто отримує завдання «знайти адреси найзначніших

польських професорів і прийти з цією інформацією увечері». Він виходить з будівлі, вирішує

попередити професора Бартеля, але не застає того удома на вулиці Кадетській (сучасна вулиця

Гвардійська), і у той час починає вечоріти, і йому час повертатися на вулицю Руську. Кінець

червня – це пора найдовших днів, тому «вечоріє» (тобто, настають сутінки) у ці дні на заході

України десь близько пів на дев’яту вечора, або навіть ще пізніше. Щоб дістатися від вулиці

Кадетської (Гвардійської) (http://mapia.ua/ua/lviv/streets/str-hvardiiska) до вулиці Руської

(http://mapia.ua/ua/lviv/streets/str-ruska), Волчуку доводиться пройти чималий шматок міста, при

чому він ніде не згадує, що під час цієї «подорожі» користувався якимось транспортом. Пішки це

зайняло б у нього ніяк не менше півгодини – сорока хвилин швидкою ходою. Тобто, на вулиці

Руській він знову опиняється вже після дев’ятої вечора.

Там йому наказують сідати у машину з якимись німцями й показувати їм дорогу до вулиці

Ґродзінської (сучасна – Друкарська). Коли вони туди доїжджають, стає вже темно (отже надворі

уже не вечір, а ніч). Німці виводять якогось старшого чоловіка, завозять до військової казарми на

вулиці Кадетській (Гвардійській), після чого Волчука відпускають додому. Так, на сторінці 83

закінчується перший фрагмент його розповіді. Усі ці події за логікою розповіді начебто мають

відбуватися 30.06.1941 р.

А далі після невеличкого ліричного відступу, Волчук на сторінці 84 робить крутий вихиляс і

починає розповідати про «демонстративне «проголошення незалежности» в будинку «Просвіти»

(яке відбулося 30.06.1941 р.), якого він сам не бачив, і про те, що того ж самого дня (тобто,

30.06.1941 р.) йому «наказали зголоситися до будинку на площі Смольки, де засідав голова уряду

Ярослав Стецько». Коли він з’являється, Стецько начебто вручає йому два конверти, які потрібно

було занести майбутнім міністрам УДП, і з цим завданням Волчук справляється швидко. А потім

увечері того ж самого дня 30.06.1941 р. його посилають (з жовто-блакитною опаскою на рукаві

для підтвердження службового статусу) охороняти магазин на вулиці Потоцького. Охороною

магазину він займається усю ніч до ранку 1 липня 1941 р., потім покидає свій пост (зміна не

прийшла), іде доповісти, що «все в порядку», але доповідати нікому, і він йде додому.

У мене виникає питання: якщо шикування хлопців-студентів, похід до будинку на вулиці

Руській, 20, а звідти до будинку Бартеля і назад та «поїздка з німцями на машині» відбувалися

30.06.1941 р., то яким чином у той же самий день 30.06.1941 р. Волчук міг побувати ще у Стецька,

отримати та рознести якісь конверти, і увечері того ж самого 30 червня заступити охороняти

магазин, якщо у цей же час (увечері) за його ж власними словами він ходив до будинку Бартеля і

назад, а потім (уночі) їздив з німцями забирати якогось чоловіка на вулицю Ґродзінську? Щось тут

25

не клеїться. Або події, описувані у якомусь з двох фрагментів (стор. 82-83 та стор. 84), відбувалися

не 30 червня, проте з розповіді Волчука не зрозуміло конкретно, які саме події це мають бути,

адже і там, і там прямо чи непрямо існує відсилка до дати 30.06.1941 р. Або у розповідь про події

30 червня автор для чогось уплів епізоди, які відбувалися пізніше, або узагалі частина цих епізодів

була придумана автором «заднім числом», і при цьому він навіть не замислювався над тим, щоб

ув’язати їх з реальними подіями.

Ця внутрішня суперечливість спогадів Романа Волчука є основною причиною, з якої я

змушений критично віднестися до них та поставити під сумнів описувані автором події, які не

підтверджуються іншими джерелами та суперечать їм. Крім цього, у «Споминах з передвоєнного

Львова та воєнного Відня» існує ще цілий ряд неточностей.

Наприклад, описуючи проходження вулицею українського батальйону, автор говорить про

те, що «то була частина легіону «Нахтіґаль», сформованого переважно з українських студентів у

Німеччині». У цій короткій ремарці Волчука існує дві неточності: батальйон «Нахтіґаль» було

сформовано не у Німеччині, а на території Генеральної Губернії [14, стор. 6; 10, стор. 277], і (як і

інший батальйон «Роланд») зовсім не «переважно з українських студентів». «Ними [Бандерою, В.

фон. Браухічем, В. Канарісом та Р. Ярим – С. Р.] було досягнуто угоди про вишкіл 800 кандидатів

на старшин, які, навчені німецькими експертами, мали стати в майбутньому ядром союзною

з Німеччиною української армії Навчання мало проходити безпосередньо разом з німецькими

військами під наглядом В. фон Браухіча та В.Канаріса. 25 лютого 1941 року В.Канаріс дав

санкцію на створення українського легіону. Однак чотирьох місяців, що лишалися до початку

війни, було мало для того, щоб підготувати кадрового офіцера. Тому, за вимогою німців, на

вишкіл відправлялися люди, котрі вже пройшли до війни старшинські чи підстаршинські курси,

служили в армії або охоронних відділах, а таких в рядах ОУН(Б) було чимало. […].Після

закінчення першої загальної підготовки частину новобранців відправили до Німеччини, а частину

вишколювали в лемківських селах і містечках (Команча, Барвінок, Криниця, Дукля, Закопане)» [10,

стор. 274-275, 278].

Далі після розповіді про «частини легіону «Нахтіґаль» Волчук згадує, що «на вулиці

Руській, як мені сказали, засідав у цей день Микола Лебедь, один із чільних керівників ОУН -б.

Чоловік за столом питався: «Чи любиш поляків?» Очевидно, належало відповідати «ні» . Тоді нам

дали завдання: знайти адреси найзначніших польських професорів і прийти з цією інформацією

увечері».

Хоча Волчук ніяк не називає цього «чоловіка за столом», одначе увесь цей уривок разом

створює враження, що усі ці питання про любов до поляків та завдання здійснювати пошуки адрес

найзначніших польських професорів начебто мають якесь відношення до «засідання» Миколи

Лебедя. Насправді, це не відповідає дійсності. По-перше, з розповіді Волчука абсолютно чітко

випливає, що він сам не бачив ні «Лебедя», ні, тим більше, не був присутнім на «засіданні», а

дізнався про це зі слів якихось не названих ним осіб. По-друге, у описуваний Волчуком день

30.06.1941 р. Микола Лебідь ніяк не міг засідати ні на вулиці Руській, ні будь-де ще у Львові,

оскільки він прибув до міста лише 3 липня 1941 р. [2, стор. 178; 3, стор. ХІІ].

Так що автор, намагаючись продемонструвати свою обізнаність та наводячи неперевірену та

недостовірну інформацію у своїх спогадах, припускається суттєвих фактологічних помилок, ще

більше переконуючи у думці, що до його тексту потрібно ставитися дуже прискіпливо.

А ось ще один приклад: автор розповідає, що 30.06.1941 р. він з’явився до будинку на площі

Смольки (сучасна Генерала Григоренка), де начебто засідав голова Уряду Ярослав Стецько.

Стецько начебто особисто вручив Волчуку конверти, які той мав доставити кандидатам на

майбутніх міністрів в УДП. Ця історія викликає, щонайменше, подив. Для початку, ні про яке

«засідання голови уряду Ярослава Стецька у будинку на площі Смольки» 30 червня не згадується

26

ані у наведених вище спогадах самого Стецька (хоча там його дії та місця перебування

описуються достатньо докладно), ані у спогадах інших осіб, ані у будь-яких документах, ані у

працях науковців. Навпаки, говориться, що Стецько, після того, як прибув до міста разом з

похідною групою, одразу відвідав Митрополита Шептицького у його резиденції, де мав з ним

тривалу бесіду, потім вирушив до Ратуші на площі Ринок, де має розмову з Шухевичем, а потім

вирушив до розташованого неподалік будинку «Просвіти», де у цей час організується міська

управа, членам якої він дає настанови, і від яких приймає присягу, а далі вже починають

сходитися учасники Національних зборів, і близько 18 години вечора відбуваються самі Збори [2,

стор. 191-198]. Так що коли, а головне, навіщо, Стецькові було «засідати» у будинку на площі

Смольки (яка розташована зовсім не поруч ані з Собором Святого Юра, ані з площею Ринок)

абсолютно незрозуміло.

Момент третій: Роман Волчук - на той момент 19-річний студент - приходить до голови

уряду, одного з керівників ОУН (б), і той начебто сам особисто вручає цьому студенту конверти з

листами до майбутніх міністрів уряду, які Волчук начебто швидко доставляє за адресами.

Складається враження, що мало того, що Стецькові нічим зайнятися, крім як чекати появи якогось

студента щоб особисто вручити йому конверти, так ще й цього, вибачте, дев’ятнадцятирічного

хлопчиська (який навіть не член ОУН (б) він уповноважує віднести не що-небудь, а запрошення

майбутнім міністрам зголоситися увійти до складу УДП. Це при тому, що сам Стецько подає

зовсім іншу версію подій, і говорить про те, що «цей документ [пропозиція Національним зборам

про призначення Ярослава Стецька головою УДП – С. Р.] – згідно з рішенням Проводу про

перебрання мною обов’язків відповідального за Державне Правління в Україні за всяких умов – був

виготовлений тоді, коли вислані місцеві члени ОУН до проф. М. Панчишина, повідомили, що він не

може прийняти головства Правління, але годиться бути заступником» [2, стор. 195-196]. Версія

Стецька про уповноваження на відповідні дії саме членів ОУН (б), а не юнака, який не має ніякого

стосунку до Організації, з огляду на те, що йдеться про призначення уряду цілої країни, а не

голови правління якогось колгоспу, виглядає набагато більш логічною та переконливою. Я вже

навіть мовчу про те, що ніякому професорові Мечнику посада міністра освіти в УДП не

пропонувалася – міністром мав стати Іван Крип’якевич, який, утім, від посади відмовився [3, стор.

145-147]. На користь версії Стецька говорять також спогади Миколи Дейчаківського, колишнього

члена ОУН з 1940 року, який писав, що «до ОУН мене «завербовано» в 1940 р., як було мені 18

років. Мені доручено зорганізувати осередок у школі, вивчити «Декалог» і 44 правила українського

Націоналіста. Ми зазнайомилися з рудиментарними засадами конспірації (писання ґрипсів, клички

і зустрічі). По пів рокові я виїхав на студії до Львова, де зв’язок не був відновлений аж до вибуху

німецько-большевицької війни. Будучи тоді у Львові, я був свідком проголошення Самостійности

України 30 червня 1941 року в домі «Просвіти», і потім включився у процес організації української

влади. Спочатку я був приділений до тимчасового Правління на Смольки, 3, де виконував функції

зв’язкового (носив запрошення до різних громадян, намічених на членів правління)» [22, стор. 29].

Крім того, що цей фрагмент свідчить на користь слів Стецька про те, що рознесенням конвертів

займалися члени ОУН, він ще й дозволяє встановити, що це відбувалося не 30 червня, а вже після

Зборів у «Просвіті», тобто, не раніше 1 липня 1941 р.

Так що увесь цей епізод з отриманням конвертів особисто від Стецька радше скидається на

красиву казочку, розповідаючи яку Роман Волчук немов намагається набити собі ціну. Мовляв,

дивіться, я цього Стецька мало того що особисто бачив, так ще й навіть доручення від нього

отримував.

Ось, нарешті, момент четвертий: Волчук на сторінці 83, розповідаючи про те, як він їздив з

німцями на вулицю Ґродзінську (Друкарську) за якимось старшим чоловіком, говорить, що «тої

ночі німці, програмово винищили польську інтелектуальну еліту, розстріляли кількадесят

27

польських професорів. Між ними були й Бартель та Стожек». Оскільки усі ці події начебто

відбувалися того ж самого дня, як Волчук у складі частини студентів побував на вулиці Руській,

20 та отримав там відповідне завдання, то «та ніч» є тільки ніччю з 30 червня на 1 липня 1941 р.

Однак таке твердження Волчука не відповідає дійсності, оскільки 2 травня 1966 року прокурором

Гамбурґа фон Бєловим, який займався розслідуванням у тому числі й обставин загибелі польських

професорів у Львові у 1941 р., було надано офіційну відповідь на запит Г. Круковської з приводу

виявлення й притягнення до відповідальності вбивць її чоловіка та інших польських викладачів

вищих навчальних закладів у Львові, у якій говорилося, що «викладачі вищих шкіл, які працювали

у Львові – частково разом із членами родин або жителями їх помешкань – у ніч з 3 на 4.7.1941

були заарештовані у їх квартирах малою командою СД. Серед жертв (усього 38 осіб) перебував

також ректор політехніки у Львові проф. д-р інженер Круковський. Заарештовані у ранні години

4.7.1941 були розстріляні малою командою» [15, стор. 85].

Професор Казімєж Бартель був арештований 2 липня 1941 р., а фактична дата його смерті –

22 липня 1941 р. [5, стор. 121]. Таким чином, і у цьому місці розповідь Романа Волчука не тільки

не відповідає дійсним обставинам справи, але й ще більше заплутує ситуацію та унеможливлює

однозначне датування відповідного епізоду з його походом до помешкання Бартеля та поїздкою

разом з німцями на вулицю Ґродзінську (Друкарську) – це може бути і 2, і 3 липня 1941 р., проте,

скоріше за все, аж ніяк не 30 червня.

Хоча ця «група студентів», з якою Волчук перебував біля Політехніки начебто і скидається

на міліцію, яка мала «допомагати завести в місті порядок та виконувати різні важливі функції»,

однак сам автор її так не те, що не називає, а й навіть не говорить про те, що цих студентів на місці

збору якимось чином «записували» або «реєстрували». Зазначається лише, що вони (студенти)

з’явилися перед Політехнікою, один старший» вишикував їх у лаву, виголосив перед ними

«промову», а потім студентів поділили на групи, одну з яких (у складі якої знаходився Волчук)

начебто відправили на вулицю Руську, 20. «Старшого», який шикував студентів, Роман Волчук

ніяк не описує та, тим більше, не називає на ім’я-прізвище. Так само ніяк не називає він і

«структуру», у лавах якої опинився (якщо, звісно ж, на описуваний момент вона – структура – вже

існувала як така), і така «забудькуватість» виглядає досить дивною з огляду на цілу купу

згадуваних у розповіді різноманітних подробиць.

Якщо розповідь Волчука дійсно стосується створення УНМ у Львові, то, скоріше за все у

цьому епізоді з студентами біля Політехніки маємо справу з першим мобілізаційним етапом

організації міліції. За «логікою» розповіді залучення цих близько 200 студентів (з яких членами

ОУН було менше 50) до міліції мало відбуватися 30 червня, проте, з тексту до кінця не зрозуміло,

чи був це ранок, чи вже день. Відсутність будь-яких згадок про те, що цих студентів якимось

чином записували чи реєстрували може вказувати на те, що на той момент це був саме перший

мобілізаційний етап, а організації команди УНМ (тобто, адміністративної структури) ще не мала

місця.

Указання автором місця збору «українських студентів» як «перед Політехнікою» теж не

дозволяє до кінця однозначно ідентифікувати те місце. Волчук дійсно під «Політехнікою» міг

мати на увазі головний корпус (будівлю по сучасній вулиці Степана Бандери, 12) [28], однак

можливе було ще одне «місце збору»: будинок №9 на площі Святого Юра, у якому

розташовувалася хімічна лабораторія «Політехніки» [28].

Якщо наступний епізод з охороною Волчуком магазину дійсно мав місце і дійсно відбувався

увечері та у ніч з 30 червня на 1 липня (а стверджувати це однозначно неможливо з огляду на усі

описані вище суперечності та неточності у розповіді), то з його розповіді видається, що

організованої команди УНМ не було навіть на цей час. Була «тимчасова служба безпеки» на площі

Св. Юра, з якої Волчука з синьо-жовтою пов’язкою на рукаві (автор навіть не згадує про те, чи

28

була у нього якась зброя) самого відправили охороняти магазин. Що зміг би зробити один-єдиний

учорашній студент (скоріше за все, беззбройний), якби комусь захотілося тієї ночі пограбувати

магазин, невідомо. Але самий факт того, що Волчука відрядили «в наряд» самого навіть без

напарника може свідчити тільки про те, що увечері 30 червня 1941 р. у міліції, яка перебувала на

першому мобілізаційному етапі організації катастрофічно не вистачало людей для охорони усіх

необхідних об’єктів. Сам автор своїм зауваженням про те, що він 1 липня 1941 р. (щоправда,

незрозуміло, чи це ще був ранок, чи вже день, адже вираз «сонце підбилося високо» ні на що

конкретно не вказує, крім того, що це був явно не світанок) так і не дочекався зміни й прийшов до

будівлі «тимчасової служби безпеки», щоб доповісти, однак «пл. Юра нікого вже не було, двері

були зачинені», тільки підтверджує цей висновок: уночі всі «змобілізовані» напередодні

міліціонери знаходилися або на своїх постах (скоріше за все, також поодинці, як Волчук та його

товариш з крісом), або, що навряд чи, удома. Відсутність у приміщенні будь-кого з міліціонерів

так само вказує на те, що ніхто з начальників цієї «тимчасової служби безпеки» уночі не займався

ніякими «мобілізаційними» чи навіть «організаційними питаннями» з створення міліції. Усі ці

висновки, звичайно, справедливі за умови, що автор нічого не наплутав з датами.

Показовим виглядало також і ставлення до «міліціонерів» німецьких патрульних: троє

німецьких військових поліцейських просто пройшли повз одного такого хлопчину, який з

гвинтівкою охороняв вхід до Львівської політехніки, «легким помахом руки» забрали у нього цей

кріс, і пішли собі далі, навіть «не зупиняючи ходу». Так що, знову ж таки, якщо спогади Волчука у

цьому місці відповідають реальним подіям, то станом на 1 липня змобілізована напередодні

міліція аж ніяк не являла собою «реальну силу», принаймні для німців. Усе вказує на те, що

міліціонерів було мало, а після безсонної ночі на своїх постах, наступного дня (1 липня)

«працівники» з них були б ще ті.

Одначе, повторюсь, що сама розповідь Романа Волчука є достатньо суперечливою, не

позбавленою суттєвих внутрішніх протиріч та неузгодженостей, а також містить ряд неточностей,

через які я змушений критично ставитися до неї та віднести її до розряду сумнівних джерел.

2.5. «Спогад очевидця».

(Командир батальйону «Нахтіґаль» Роман Шухевич)

Наступне джерело – це так званий «спогад очевидця», опублікований 16 липня 1941 р. у

газеті «Вільне слово» міста Дрогобича (тепер Львівської області) про останні дні більшовицької

29

окупації Львова та вступ до міста Українського легіону 30 червня 1941 р. У ньому говорить

наступне :

«Від очевидця і учасника щасливих, а разом з тим і деяких трагічних переживань Львова

при відступі червоних катів та вступі українських і німецьких частин у місто, отримали ми

деякі об'єктивні відомости, навіяні живими почуваннями патріота.

[…]

Біля третьої рано в понеділок 30 червня увійшла в місто перша патруля німецької армії.

Були це українці з Українського легіону під командою п. Романа Шухевича. Пішли вони прямо

до о. митрополита Шептицького. Німецький старшина Кох, бувший старшина Української

Галицької Армії, ішов з ними, щоб одним з перших бачити старенького князя української

церкви. Незабаром на мотоциклях появилися німці, а на Ринку вже товпилися тисячі

звільнених громадян. Наче сам виріс, з’явився український національний прапор на вершку

ратуша. Проголошено нову управу міста з проф. Юрієм Полянським на чолі і Децикевичем та

Крип'якевичем як заступниками. Відразу з'явилася українська міліція, а далі сформувався

похід з Ринку до митрополичої палати по благословення для українського війська, міліції та

нового вільного життя» [3, стор. 102-103].

Є кілька моментів, які одразу кидаються в очі під час ознайомлення з цією не надто великою

газетною заміткою. По-перше, у ній ніде не вказується ні імені-прізвища, ні навіть будь-яких

даних про нього, які дали б змогу ідентифікувати цю людину. Наведені у вступному реченні

характеристики на кшталт «очевидця і учасника», «патріота», який надав «деякі об’єктивні

відомості» за такі з зрозумілих причин не вважаються.

По-друге, якщо уважно прочитати всю замітку та особливо її вступне речення, то стає

зрозумілим, що вказаний «спогад очевидця» власне «спогадом» і не є. Як правило, коли людина

пише чи розповідає комусь спогади про те, чому вона була очевидцем, то її розповідь має вигляд:

«тоді-то тоді-то я був там-то і бачив/чув/робив те-то і те-то». Те, що опубліковано у газеті «Вільне

слово» за своєю суттю та, особливо, формою, радше нагадує редакційну замітку з серії «внутрішня

політика»: «сьогодні голова сільради відвідав найближчий колгосп де ознайомився з підвищенням

надоїв молока у корів нового корівника. Під час бесіди з колгоспниками у теплій невимушеній

атмосфері було обговорено підготовку до битви за урожай у липні-серпні поточного року та

перебіг боротьби з нападками довгоносика на посіви цукрового буряка». Якщо ця замітка і дійсно

ґрунтувалася на спогадах якогось невідомого «очевидця і учасника подій» та «патріота» про події

30 червня 1941 р. у Львові, то над цими спогадами явно «творчо» попрацювала редакція газети.

Можливо також, що насправді ніякого «очевидця та учасника» і не існувало у природі, а вся ця

замітка є творінням самої редакції «Вільного слова».

Нарешті третє, і, можливо, найголовніше: ці чи-то «спогади», чи-то «об’єктивні відомості»

містять ряд суттєвих неточностей та помилок. Наприклад, там говориться про те, що «німецький

старшина Кох, бувший старшина Української Галицької Армії, ішов з ними [Нахтіґалем – С. Р.],

щоб одним з перших бачити старенького князя української церкви [митрополита Шептицького –

С. Р.]». Однак зазначене твердження не відповідає словам майора цур Айкерна, зафіксованим у

вже згадуваному вище німецькому протоколі прослухання німецьких офіцерів і бургомістра в

справі Акту незалежності 30 червня 1941 р. (розділ «Прослухання майора цур Айкерна, абвер, у

рамках групи військ «Південь», 8.7.1941 р.»), де говориться, що «державний підсекретар Кундт

повідомив майорові цур Айкерну, з яким Кох, як дотеперішній офіцер абверу, дуже тісно

співпрацював, деякі загальні напрямні директиви служби Розенберга і проінформував його про

нові завдання і компетенцію капітана Коха. Потім ретельніше були обговорені політичні події у

30

Кракові та Львові 30.06. Цур Айкерн розповів, як він лише ввечері 30.06 з капітаном Кохом зміг

дістатися до міста. Відразу пішов він до митрополита, де він довідався про велике зібрання у

"Просвіті". З метою уникнення небажаних інцидентів він з Кохом відразу направилися туди і,

стоячи, був присутній на зібранні до його завершення. Його зображення подій повністю співпадає

з поданим нижче відтворенням подій капітаном Кохом» [6, стор. 136; німецький текст – стор. 144

і далі]. Цю ж саму версію подій подає і сам Ганс Кох у тому ж самому протоколі (розділ

«Прослухання професора доктора Коха 10.7.1941 р.»): «близько 19 години 20 хвилин прибули майор

цур Айкерн і капітан Кох до міста. Першого вони відвідали митрополита» [6, стор. 140,

німецький текст – стор. 144 і далі].

Таким чином, версія «очевидця» про прибуття Коха до Львова уранці 30.06. 1941 р. разом з

українцями з Українського легіону (Нахтіґаль) спростовується німецькими документами, які

вказують на те, що Кох прибув до міста лише увечері 30 числа, і не разом з «Нахтіґалем», а у

супроводі майора цур Айкерна.

Друге: у «спогаді очевидця» говориться про «проголошення нової управи міста з проф. Ю.

Полянським на чолі та Децикевичем та Крип’якевичем як заступниками». Хто такий Децикевич

мені встановити не вдалося, бо усі можливі посилання на це прізвище так чи інакше виводять на

цю замітку. Щодо «Крип’якевича», то можу припустити, що йдеться про українського історика

Івана Крип’якевича. Оскільки, як вже зазначалося раніше, головою міської управи став Юрій

Полянський, то, скоріше за все, заступників собі він мав підбирати з числа людей, яких знав і з

якими міг би працювати в одній установі. Принаймні, даних про те, що 30.06.1941 р. будь-яка з

кандидатур до членів управи міста була нав’язана Полянському чи-то ОУН (б), чи-то іншими

особами проти його волі у нас немає. Навпаки, з того ж таки німецького протоколу прослухання

німецьких офіцерів і бургомістра в справі Акту незалежності 30 червня 1941 р. (розділ

«Прослухання професора Полянського, бургомістра Львова 11.7.41 року») чітко видно, що «люди

Бандери два дні тому [тобто, 9 числа – С. Р.] були у нього [Полянського – С. Р.] із списком членів

партії, які повинні бути прийняті, на їхню вимогу, негайно у різні відомства міської

адміністрації. Він це відхилив, посилаючись на те, що не може допускати партійних політиків, а

використовувати лише фахівців» [6, стор. 143, німецький текст – стор. 144 і далі].

У такому випадку кандидатура Івана Крип’якевича як одного з заступників може здатися

можливою, оскільки він та Полянський навчалися в одному університеті (щоправда, на різних

факультетах), багато років працювали в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка у Львові,

займалися викладацькою та науковою діяльністю в Академічній гімназії міста Львова,

Українському таємному університеті, Богословській академії у Львові, Львівському університеті,

де обидва перед війною були завідувачами кафедр [18, 19, 21].

Однак, жодних даних про те, що Іван Крип’якевич працював на посаді заступника

посадника (бургомістра) Львова у червні-липні 1941 р. немає.

Лише у відписі з декрету найменувань за порядковими числами про Склад Українського

державного правління у Львові, датований 4-5 липня 1941 р., говориться про те, що доктор Іван

Крип’якевич запропонований на посаду очільника народної освіти в УДП, проте у дужках

зроблено примітку про те, що останній не прийняв цієї посади [3, стор. 145-147; 20, стор. 86-87].

У власних спогадах Крип’якевича про часи німецької окупації Львова говориться лише про

те, що він «у роки гітлерівської окупації працював редактором наукових видань Українського

видавництва у Львові» [19, 21].

Якби він дійсно займав у той час будь-яку посаду в міській управі, то навряд чи у повоєнні

часи залишився в УРСР, а не емігрував би на Захід, як зробили той же Полянський, чи Київський

міський голова (бургомістр) Олександр Оглоблін або ж Харківський міський голова (бургомістр)

Олександр Семененко. А він не тільки залишився, але до 1946 р. завідував відділом історії

31

Інституту історії України АН УРСР, і, хоча був звинувачений в «українському буржуазному

націоналізмі», але не був ані ув’язнений, ані, тим більше, розстріляний. У 1946 р. Іван

Крип’якевич був переведений до Києва, де працював у тому ж таки Інституті історії України АН

УРСР, а вже в 1948 р. знову отримав можливість повернутися до Львова, де через 5 років став

директором Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові. Карколомна у радянські часи кар’єра,

як для «другої особи» в «окупаційній управі» Львова, вам не здається?

Таким чином, і у цьому випадку версія «очевидця» йде урозріз з фактами та не

підтверджується ними.

Третє: дуже дивним є згадка про появу на мотоциклах німців, у той час, коли «на Ринку

[площі Ринок – С. Р.] вже товпилися тисячі звільнених громадян». До кінця не зрозуміло, кого

«очевидець» чи-то автори замітки мали на увазі під терміном «звільнені громадяни». Якщо це

колишні в’язні енкаведешних тюрем, про яких «очевидець» дуже багато розповідає вище, то їх аж

ніяк не могло бути «тисячі». Якщо маються на увазі просто мешканці Львова, то тоді викликає

подив розповідь про сформований «похід з Ринку [площі Ринок – С. Р.] до митрополичої палати

по благословення для українського війська, міліції та нового вільного життя». Жодне з інших

наявних джерел не містить даних про зазначений «похід», який, як випливає з логіки оповіді,

начебто мав місце у другій половині дня 30.06.1941 р.

Четверте: викликає подив той факт, що «учасник і очевидець» подій, докладно і з багатьма

деталями згадуючи про події, які відбувалися у різних частинах міста, жодним словом не згадує

про Національні збори у «Просвіті» 30.06.1941 р. та про Акт проголошення відновлення

Української держави. Тут можливі два варіанти: або ця згадка спочатку містилася у цих

«спогадах» чи-то «об’єктивних відомостях», але була під час набору замітки викреслена звідти

редактором з огляду на те, що у цей період УДП було знищено німцями, а Ярослав Стецько

арештований, а самі німецькі власті існування УДП та проголошення Акту усіляко заперечували

або ж «очевидець і учасник» з якоїсь дивної причини саме у цей момент перебував у сферичному

вакуумі й через те не мав жодної інформації про зазначені події. У тому й у іншому випадку

існують питання або до очевидця або до редакції газети стосовно відповідності опублікованої

інформації дійсному стану речей.

Нарешті останнє: за логікою розповіді «очевидця» українська міліція відразу з’явилася ,

треба розуміти, після проголошення нової управи міста, тобто, вже по обіді 30 червня 1941 р.

Однак вираз «з’явилася українська міліція» сам по собі ні про що конкретно не говорить. З нього

незрозуміло, чи «очевидець» мав на увазі, що на вулицях з’явилися мобілізовані командантом

міліціонери (щоправда, їхня кількість незрозуміла), чи що на той час міліція вже оформилася у

організаційну структуру у вигляді міської команди.

Загалом же, роблячи висновок на підставі цього «спогаду очевидця», зазначу, що оскільки

будь-які дані про особу цього «очевидця і учасника», які дозволили б його точно ідентифікувати,

відсутні, встановити джерело походження опублікованої інформації неможливо (чи дійсно цей

«очевидець» був реальною людиною, чи-то витвором уяви редакції газети «Вільне слово»), а

значна частина наведених у замітці відомостей є суперечливими, неточними і не відповідають

дійсним обставинам, розглядати цей «спогад» як належний, допустимий та достовірний підстав

немає.

32

2.6. Розповідь керівника СД у Львові Г.-Й. Баєра.

(Міський командант міліції Львова Євген Врецьона)

6 липня 1941 р. у газеті «Краківські вісті» (ч. 146, стор. 2) було опубліковано інтерв’ю з

помічником німецького команданта Львова доцентом доктором Г.-Й. Баєром [насправді –

керівником СД у Львові – С. Р.], у якому той поділився своїми враженнями та думками про події у

Львові до і після звільнення міста від більшовиків. Саме інтерв’ю було взято у м. Кракові днем

раніше, і у ньому Баєр говорив буквально наступне:

«4. Які наміри має тепер німецька військова влада щодо на ладнання адміністрації?

- У Львові командант міста негайно настановив українську самоуправу. Комісаричним

посадником міста назначений проф. Полянський. На його пропозицію, обсаджено вже

найважніші міські уряди, елєктрівню й водопроводи знову пущено в рух у повному обсязі.

Організування уряду праці вже почалось. Уже відчинено багато крамниць, що продають

товари населенню. Німецька військова влада в порозумінні з комісаричною управою міста

докладає всіх зусиль, щоб серед даних, дуже важких, умовин, забезпечити населенню

прохарчування. При цьому ще треба взяти під увагу, що відступаючі совітські війська

опорожнили безліч магазинів.

У Львові створилася спонтанно українська міліція, яку 2 липня підпорядковано

провідникові штурм-шаффель [СС – С. Р.]; командантом міліції є інж. Врецьона. Міліція

дістає порядкові завдання внутрі міста» [3, стор. 152-153].

Це інтерв’ю є дуже цікавим, з одного боку тому, що дає змогу дізнатися думку одного з

керівників німецької окупаційної адміністрації Львова про тогочасні події, але з іншого, на його

прикладі чудово можна побачити, як на догоду певним «політичним інтересам» цей чиновник

крутиться та вивертається, як вуж на пательні, намагаючись «спростувати» та заперечити реальні

факти та очевидні речі.

Перше, що кидається в очі у наведеному вище фрагменті, це твердження Баєра про те, що

українська міліція у Львові начебто «створилася спонтанно». Згідно Великого тлумачного

словника сучасної української мови «спонтанний» це: «1. викликаний внутрішніми причинами, без

впливу, діяння ззовні. 2. мимовільний» [13, стор. 1178]. Тобто, за версією цього керівника СД

міліція у Львові утворилася сама-собою, без впливів та діянь ззовні, і різноманітні там ОУН (б),

33

«уряди Стецька» та іншого штибу «бандерівці» не мають до її творення абсолютно ніякого

відношення.

Щоправда, це Баєрове «відкриття» про «спонтанно створену міліцію» спростовується не

наведеними вище документами бандерівського руху, але навіть німецькими офіційними

донесеннями про події в СРСР №10 від 02.07.1941 р. та №11 від 03.07.1941 р. та протоколом

прослухання майора Вайнера, офіцера у складі групи військ «Південь» 9.7.41 р. [6, стор. 92, 100,

138-139], які чітко пов’язують утворення міліції з бандерівським рухом, конкретно, з членами

Похідної групи ОУН (б) Ярославом Стецьком та Іваном Равликом.

Якщо проаналізувати не тільки цей фрагмент, але взагалі повний текст інтерв’ю, стає

абсолютно зрозумілим, що Баєр будь-що намагається заперечити та замовчати дійсну роль ОУН

(б) у тогочасних подіях, натомість висуваючи на перший план «провідну роль» німців. Наприклад,

у розділі 5 він, відповідаючи на запитання газети про утворення уряду Ярослава Стецька, говорить

неправду, називаючи (з подачі журналіста) УДП «Західньоукраїнським правительством» (по

перших кількох днях вживалася назва «Крайове правління Західних Областей України», яке

постановою Я. Стецька від 03.07.1941 р. було перетворене в «Українське державне правління» [3,

стор. 134-135]) та зазначаючи, що:

«Західньоукраїнського правительства під проводом Ярослава Стецька нема. Вслід за

тим обидва згадані достойники [митрополит Андрей Шептицький та посадник міста Юрій

Полянський – С. Р.] не складали ніяких заяв у справі такого уряду. Президія одного

«Укр[аїнського] нац[іонального] ком[ітету]», що про його існування німецьким чинникам

нічого не відомо, ствердила в «Інформ[аційному] листку», ч. 1 з 1 липня ц.р., що «на одному

зібранні у Львові «від поручник нім[ецького] уряду, др. Кох, привітав Укр[аїнський] уряд і

укр[аїнський] нарід». Це ствердження не відповідає правді» [3, стор. 153].

З тезою Баєра про «не складення ніяких заяв у справі такого уряду» з боку посадника міста

Юрія Полянського ще можна з певними обмовками погодитися, оскільки дійсно немає даних про

те, що Полянський окремо складав будь-які заяви щодо УДП. Хоча, згідно показів Ганса Коха та

спогадів Ярослава Стецька, Полянський не тільки приймав участь у засіданні Національних

зборів, де й було утворено Українське державне правління на чолі з Стецьком, але й навіть

знаходився разом з Стецьком та іншими особами у президії Зборів [2, стор. 192; 6, стор. 141].

Однак, говорячи про те, що митрополит Шептицький так само не складав будь-яких заяв щодо

уряду Стецька, Баєр відверто бреше, оскільки ще 1 липня 1941 р. владика Андрей видав

Пастирський лист до українського народу з нагоди відновлення Української держави, у якому

зазначається:

«З волі всемогучого і всемилостивого Бога в Тройці єдиного зачалася нова епоха в житті

Державної Соборної Самостійної України.

Народні збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну

подію.

[…]

Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо головою Краєвого правління

Західних областей України пана Ярослава Стецька.

Від уряду, ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого проводу та

заряджень, які узглядняли би потреби і добро всіх замешкуючи наш край громадян, без огляду

на це, до якого віроісповідання, народності й суспільної верстви належать» [3, стор. 126].

34

Інші слова Баєра про те, що «командантом міліції є інж. Врецьона» збігаються з спогадами

Василя Кука [3, стор. ХІІІ] та Костя Паньківського [5, стор. 35], тому можна зробити висновок, що

у цій частині вони відповідають дійсності. З огляду на те, що у спогадах Я. Стецька [2, стор. 182],

Василя Кука [3, стор. ХІІІ] та у німецькому донесенні [6, стор. 192] ще однією відповідальною за

створення міліції у Львові особою вказується Іван Равлик, якого мною у висновку до п. 2.1. з

великою долею ймовірності ідентифіковано як «обласного команданта міліції» в обласному місті

Львів, то Євген Врецьона мав би обіймати посаду «міського команданта» такої міліції. Однак, зі

слів Баєра до кінця не зрозуміло, чи Євген Врецьона був «командантом міліції» вже на момент

«підпорядкування міліції СС», тобто, 2 липня, чи «командантом міліції» він був на момент запису

інтерв’ю, тобто, вже 5 липня.

Щось більш конкретне про час початку створення УНМ у Львові з цього інтерв’ю

встановити, на жаль, достатньо важко. Уривок, який стосується створення української міліції, з

огляду на загальну логіку розповіді Баєра, стосується періоду, який передував даті самого

інтерв’ю (5 липня), однак дата «спонтанного» (чи якогось іще) створення міліції керівником СД у

Львові не вказується. Єдине, що згадується ним, це підпорядкування міліції СС 2 липня, що

збігається зі спогадами Костя Паньківського [5, стор. 37; 23, стор. 401]. Однак дуже цікавим є той

факт, що ані у згадуваних джерелах, ані деінде ні Баєр, ні Паньківський не наводять жодних даних

про те, як саме відбулося таке «підпорядкування міліції СС». Педантичність і бюрократизм німців

давно вже зробилися приказкою, а підпорядкування фактично «правоохоронного органу»

німецькій СС саме по собі не є «дрібницею», на яку можна було б дивитися крізь пальці. То ж мав

би бути якийсь наказ або інший розпорядчий акт вищого керівництва СС у Львові (чи «німецької

військової влади») та, можливо, такий самий наказ по міліції, виданий або Врецьоною, або

Равликом, або іншою повноважною особою. Однак ані назви, ані номера, ані будь-яких інших

реквізитів такого наказу чи акту, ані навіть прізвищ відповідальних за його прийняття осіб ні Баєр,

ні Паньківський не наводять. Єдиний німецький документ, у якому згадується таке

підпорядкування української міліції СС без зазначення самої дати підпорядкування, це вже

цитована вище телеграма представника Міністерства закордонних справ при Верховному

командуванні 17 армії Пфляйдерера до Інформаційного відділу ІІ МЗС у Берліні про українське

самоврядування у Львові, дозвіл на видання неполітичних українських газет, створення міліції,

недоліки в постачанні та вбивства при відступі радянських військ [3, стор. 256].

Варто зауважити також, що на той момент Паньківський працював в АПТУ

(аптекоуправлінні) [5, стор. 21, 23, 29-30, 38-39, 44-45, 62-63] і фактично був далекий і від справи

«створення міліції», і від її підпорядкування кому б там не було. З іншого боку, Кость

Паньківський добре знав Баєра і досить добре відзивався про нього [5, стор. 38, 48, 64-68], а

вищенаведене інтерв’ю згадував у своїй книзі та навіть цитував з нього окремий фрагмент [5, стор.

65-66], а повний текст його помістив у додатку Х до своїх спогадів «Від держави до комітету» [5,

стор. 132-134]. Так що можливо, що інформацію про «підпорядкування міліції СС 2 липня»

Паньківський запозичив саме з цього інтерв’ю.

Отже, у підсумку з розповіді керівника СД у Львові Г.-Й. Баєра маємо інформацію про те,

що створення міліції у Львові мало місце до 5 липня 1941 р., і що очолював цю міліцію (у якості

міського команданта) Євген Врецьона. Інша висловлена тези про «спонтанне» творення міліції

належить до категорії суперечливих та необґрунтованих.

2.7. Спогади Дмитра Ґонти.

Ще один спогад про події у Львові періоду радянської та німецької окупацій залишив 1947-

го року такий собі Дмитро Ґонта. Його розповідь, загалом, стосується розвитку друкарства у

35

Західній Україні, але у одному місці автор згадує свою невдалу спробу записатися до створюваної

у Львові української міліції та подає деякі цікаві деталі:

«Перші німецькі стежі з’явилися у Львові 30.6. о годині 3 ранку, обиватель масово

висунув на вулицю, почали напливати люди під ратуш, за годину замаяв на ратуші українській

прапор, поруч прапор «визволителів». З під ратуша українці масами посунули до своєї святині

Юра, біля години 8-ої вмаршерував на подвірря Юра укр. легіон під командою сот. Ш.

Почалась організація громадянської міліції, щоб утримувати порядок в місті, бо темні

типи міського шумовиння кинулись грабувати склепи. Записувались до міліції головно

студентська молодь, записався і я з огляду на те, що 20 років тому був я військовим, неміг

спокійно дивитись на цю масу неупорядкованих людей з національними пов’язками на лівім

рукаві, бо при записуванні видавали пов’язки.

Підходить до мене якийсь селянський хлопчина обвішаний бомбами і з рушницею

за плечима і в досить грубій формі звертається, щоб я не втручався в не свої справи, бо «ми

тут порядкуємо» [виправлено з «вони тут порядкують» - С. Р.], хто це «ми» мені було

невідомо, чи це про себе він думав, чи може про якусь групу людей [надалі викреслено «мені

було невідомо» - С. Р.] , але зрештою це таке маловажне, став я до шерегу, який уже трохи

упорядкував і по всьому.

Нарешті вишикували цих людей у два шереги, перевели на друге подвірря, бо запис

відбувався у подвірря біля палати митрополита, прийшло якесь «начальство», проходячи

побачили мене. «Ви що тут робите?» питають. «Таж я українець, то й роблю те що в данну

хвилину потрібне!» відповідаю. «Це можуть робити молодші, Ви йдіть і робіть щось більше

відповідальне!».

Вийшов я з шерегу, зняв з руки пов’язку і на хвилину задумався, що маю робити?» [33,

стор. 13-14].

Серед усіх наведених спогадів про події кінця червня – початку липня 1941 р. у Львові цей

спогад Дмитра Ґонти займає особливе місце, позаяк його записано найближче за часом до самих

подій (1947-го року), що робить його надзвичайно важливими у плані встановлення загальної

картини.

Найперше – автор, говорячи про утворення міліції, подає прив’язку до певних подій, з якої

можна приблизно установити час, коли усе це відбувалося. Так, за хронологією його розповіді

«організація громадянської міліції, щоб утримувати порядок в місті» відбувається після приходу

«біля восьмої години» на подвір’я Собору Святого Юра батальйону «Нахтіґаль» під

командуванням Романа Шухевича. Таким чином, сама «організація міліції» відбувається вже,

скоріше за все, після восьмої години ранку. При цьому, з огляду на застосування Ґонтою виразу

«почалася організація», йдеться не про те, що у цей час міліція вже була організована, а про те, що

тоді процес організації міліції лише бере свій початок.

Друга важлива деталь: автор вказує контингент, з якого формувалася міліція – це, «головно

студентська молодь». Ця деталь збігається з вже цитованими раніше спогадами Костя

Паньківського [5, стор. 35; 23, стор. 400-401], при чому застосування Ґонтою виразу «головно»

свідчить про те, що «студентська молодь» становила значну і найбільшу серед усіх, проте не

єдину групу населення, з яких відбувалося формування міліції.

Третя деталь, яку можна побачити у спогадах Дмитра Ґонти, це точна вказівка на місце

«організації громадянської міліції». Події відбуваються на подвір’ї Собору Святого Юра (спочатку

на подвір’ї перед Митрополичими палатами, де відбувається «запис» та видача пов’язок, а потім

36

на «другому подвір’ї». При чому, з логіки розповіді зрозуміло, що ці два «подвір’я» розташовані

поблизу одне від одного, тобто мова може йти все про той же Собор Святого Юра).

Четвертою, також важливою деталлю є слова автора про те, що він записався до міліції «з

огляду на те, що 20 років тому був я військовим, неміг спокійно дивитись на цю масу

неупорядкованих людей з національними пов’язками на лівім рукаві». У контексті наведеної Ґонтою

згадки про те, що двадцять років назад він був військовим, його ремарка про «неупорядкованість»

майбутніх міліціонерів з пов’язками на лівім рукаві прочитується як те, що ці «міліціонери» нічого

не тямили у мілітарній справі і, взагалі, вибачаюсь за відвертість, «пороху не нюхали». Такий

висновок не є чимось дивним з огляду на те, що більшість цих міліціонерів, це «головно

студентська молодь», яка лише кілька тижнів назад «гризла граніт наук». А звідси другий

висновок: щоб зробити з цих учорашніх «студентів» міліціонерів, потрібно не день, і навіть не два

тренувань та виправ «от забора і до обєда» (с).

Вартою уваги є також згадка автора про те, як міліціонерів вишикували у дві шеренги на

подвір’ї біля палати митрополита, а потім перевели на друге подвір’я. Цей момент у спогадах

Дмитра Ґонти дуже важливий, адже дозволяє приблизно підрахувати кількість міліціонерів, які

знаходилися на цьому подвір’ї, вишикувані у дві шеренги. Той, хто був на цьому подвір’ї у Соборі

Святого Юра не дасть збрехати: воно становить десь в районі неповних 60 метрів у довжину від

вхідної брами до огорожі над урвищем, а у ширину іще менше. Тому, навіть якщо припустити, що

ці дві шеренги міліціонерів розтяглися уздовж Митрополичих палат (які знаходяться праворуч від

вхідної брами) від воріт до огорожі, і міліціонери стояли щільно-щільно, як оселедці у діжці, то у

кращому разі туди можна було впхати десь чоловік двісті. Однак подвір’я біля Митрополичих

палат не є від краю до краю рівним та пласким. На його початку від вхідної брами є десь метрів 7-

10 підйому, на якому стояти, тим більше, у шерензі, зовсім не зручно. Крім того, міліціонери на

тому подвір’ї з огляду на зауваження Ґонти про «неупорядкованість» навіть після шикування

навряд чи стояли як солдати на параді та ще й щільно-щільно один біля одного. Так що виходячи з

слів Дмитра Ґонти та рельєфу місцевості насправді було їх там явно менше, ніж двісті названих

мною «по максимуму» чоловік.

Останнє, що заслуговує на увагу у цьому фрагменті, це відмова «начальства» прийняти

автора до лав міліції. За словами Дмитра Ґонти це відбулося після того, як вишикуваних у дві

шеренги міліціянтів перевели на друге подвір’я. Там, проходячи повз них, «начальство» побачило

серед них Ґонту й, здивувавшись його присутності серед майбутніх міліціонерів, порадило йти і

робити щось більш відповідальне, бо «це [виконувати обов’язки міліціонерів – С. Р.] можуть

робити молодші». На перший погляд, така поведінка «начальства» видається трохи дивною, з

огляду на бажання Ґонти бути корисним та згадуваний наявний у нього досвід колишнього

військовика. Однак, якщо звернутися до положень вже неодноразово згадуваної Інструкції, то ця

поведінка дістає відповідне пояснення. Справа у тому, що згідно з частиною 1 розділу VI

Інструкції до служби в міліції обласного міста мали зголоситися всі українці від 18 до 50 років без

огляду на професію [1, стор. 148].

Вище у своїх спогадах Дмитро Ґонта коротко згадував окремі фрагменти своєї біографії до

початку німецько-радянської війни, зазначаючи, що:

«…по закінченню наших визвольних змагань, доля кинула мене на наші Західні землі і по

довгих мандрівках, тимчасових працях у ріжних галузях, я вирішив взятися до якоїсь, більше

сталої роботи, а що в свій час, ще на Україні трапилась мені нагода запізнатись на деякий

час ближче з друкарством і мені цей фах подобався, вирішив попробувати сили свої в цім

напрямі, до цього трапилась нагода.

37

На початках приходилося тяжко, але чого обставини не примусять робити і отже по

рокові наполегливої та тяжкої праці я зробився друкарем-машиністом, друкуючи всі видання

«Нового Часу».

На весні 1931 р. коли Митрополича консисторія купила фабрику папірових виробів і

друкарню «Бібльос», запрошено мене на керівника машинового відділу цієї друкарні, за деякий

час увійшов до спілки з фахівцями друкарями-українцями і винаняли польську друкарню,

закупили укр. черенки, купили лінотип і відкрили друкарню «Графія» де аж до війни

друкувалась укр. преса.

В 1935 р. запрошено мене на старшого машиніста-керівника друкарні ім. Шевченка,

тут застала мене й світова заверюха.

[…]

За два тижні утяжливої дороги, голодні, пішки добралися до Львова, де вже були

«єдинокровні» брати з червоними зірками на кашкетах. Почалася нова епоха в житті

кождого з нас, а друкарства зокрема.

Добився до хати 1.10 рівно за місяць тут довідався, що «товариші» вже зацікавились

моєю скромною особою, приходили запитувати де я подівся ніби був потрібний до

організування капели бандуристів, бо до речі я був найстаршим бандуристом на західних

землях» [33, стор. 1-4].

З цих слів Ґонти зрозуміло, що він приймав участь у Визвольних змаганнях 1917-1921 рр. та

опинився на Західній Україні вже після їхньої поразки. Це могло статися не раніше другої

половини 1920 р., або, скоріше навіть, 1921-1922 рр. Заувага автора про те, що 20 років тому був я

військовим, неміг спокійно дивитись на цю масу неупорядкованих людей», явно свідчить про те, що

під час Визвольних змагань він був не простим солдатом з числа учорашніх «студентів» чи

«гімназистів», а перебував у числі командирів, бодай навіть не дуже високого рангу. Таким чином,

на час закінчення Визвольних змагань йому було вже добряче за двадцять років.

Свій слід на зовнішності автора неодмінно мали залишити не тільки участь у військових

діях, але й опосередковано згадувані «довгі мандрівки» й «тимчасові праці у ріжних галузях», які,

судячи з логіки тексту, мали місце вже після закінчення Визвольних змагань та появи Дмитра

Ґонти на Західній Україні.

На немалий вік автора вказує також і його ж власна згадка про те, що восени 1939 р. він був

«найстаршим бандуристом на західних землях».

Таким чином, станом на червень 1941 р. (по закінченню двадцяти років з моменту поразки

Визвольних змагань) Ґонті мало бути якраз десь біля п‘ятдесяти років, або навіть і за п‘ятдесят. А

враховуючи, що на подвір‘ї Святого Юра навколо нього була «головно студентська молодь», то на

її фоні він узагалі мав би виглядати старим.

З огляду на це, поведінка «начальства», яке відправило Дмитра Ґонту «робити щось більше

відповідальне» виглядає цілком логічною та зрозумілою з огляду на вимоги Інструкції та на вік

автора.

38

2.8. Спогади Богдана Казанівського.

(Виконувач обов’язків тимчасового команданта Богдан Казанівський)

Мабуть найбільш повну інформацію про створення міліції у Львові з усієї можливої

знаходимо у книзі Богдана Казанівського «Шляхом Легенди. Спомини», яка вийшла 1975 року у

Лондоні. З усіх осіб, перелічених у розділі ІІ, які мали відношення до створення УНМ, фактично

тільки Казанівський та Стецько були єдиними, хто не тільки у той чи інший спосіб згадував про

самий факт створення української міліції, але й описали ті чи інші етапи її створення.

Свою розповідь про створення міліції Богдан Казанівський починає з опису подій, які

відбувалися уранці 30 червня, коли він, залишивши свою схованку у соборі Св. Юра, вийшов на

вулицю, та зустрівся з солдатами батальйону «Нахтіґаль» та його командиром Романом

Шухевичем:

«До мене приступив один із вояків, молодший Свистун з Ордова, і ще декількох моїх

знайомих.

– Романе, що це за військо? – я не міг втерпіти з цікавости.

– Це зав'язок майбутньої Української Армії, – твердо і з переконанням сказав Шухевич.

В той час до нього підійшов молодий, стрункий мужчина, що ростом нагадував Івана

Климова. Він при виструнченій поставі подав Романові якусь довгу кличку. Я з дискретности

відвернувся, щоб не чути організаційних таємниць. Обидва про щось коротко поговорили, а

тоді Роман представив мені його як «Ігор». Я догадувався, що це міг бути провідник ОУН на

Львів, а, може, Львівську область.

Насувалося мені багато питань, але цього всього годі було сказати нараз. Та більше

говорив Шухевич, а то й доручав.

Він вимагав від мене, щоб я став тимчасовим комендантом міста й організував

команду. Постійна команда є визначена і, на її чолі стоїть Євген Врецьона.

Я ніяк не міг погодитися на таке велике, хоч тимчасове становище, тож щиро просив

Шухевича, щоб призначив когось іншого, військового.

– Тобі у всьому допоможе Ігор! – наполягав на своєму Шухевич.

Я все таки не погоджувався й заявив, що не почуваюся на силах піднятися того діла.

Ми погодилися, що я мав згодом підібрати відповідну людину на тимчасового

коменданта міста Львова, а Роман Шухевич її затвердить.

39

– Треба щось сказати до народу, – почав Шухевич, – найкраще, як би ти поінформував

людей, що буде проголошена українська держава, що постане уряд і щоб усі помагали в

розбудові молодої держави.

І до того я не мав відваги. Перед собою я ще в житті не бачив стільки скупченого

народу. Я просив, щоб він сам сказав щось до людей.

– Тобі зручніше, всі бачать, що ти вийшов із тюрми. До твоїх слів поставляться з

довір'ям. Мене можуть прийняти як німецького вояка.

Не було ради, я відійшов від Шухевича трохи вбік і почав говорити. Говорив коротко.

Коли я сказав, що буде проголошена українська держава – нарід оплескував довго цю радісну

вістку. В той час я мав нагоду побіжно впорядкувати в голові кілька думок. Я закінчив тим,

щоб усі здорові, здатні носити зброю, військові й не військові мужчини готові були на все,

якщо того вимагатиме українська справа.

Я чув, що на лиці був червоний і спітнів із поденервовання.

Ігор познайомив мене із Стариком, який був із цілою групою членів ОУН. Старик мав

мені допомагати людьми, інформаціями щодо організування тимчасової команди. Шухевич

піддав думку, щоб якнайскорше опанувати місто й навести порядок. Тож ми зарядили

негайну реєстрацію всіх військовиків, старшин і підстаршин.

Через годину Роман Шухевич знайшов замордованого свого брата Юрка на Лонцького в

незакритій ще ямі.

Старик із людьми розклали столик на подвір'ї і почали реєстрацію військових мужчин.

Реєстровані переходили на друге подвір'я (перед школою), і я знову мав до них коротку

промову, зв'язану з моїм пляном щодо забезпечення цілого міста перед всякими

несподіванками з боку поляків. Сам я не мав військового нормального вишколу, не знав добре

міста і його стратегічного розташування, але добре пам'ятав події з першого листопада 1918

р., прочитані у книжці Кузьми «Листопадові дні».

Тож кермуючись критичними зауваженнями автора з листопадових подій, я вважав за

доцільне вислати окремі групи із призначеним комендантом на такі головні пункти міста:

головна станція, залізничні верстати, Підзамче, Арсенал, газівня, електрівня, водопроводи,

поштовий дім, ратуша, й більші будівельні об'єкти міста.

Кожному такому відділові окремі члени ОУН, якими диспонував Старик, роздавали

зброю із совєтських магазинів, а я подавав основні напрямні, в чому суть безпеки міста.

Відділи мали у своєму складі від дванадцяти до сорока осіб, залежно, на який пункт були

призначені.

Коло мене були приявні військовики, які знали місто, і за їх порадою я давав інструкції.

Нікому не перешкоджало те, що я був відносно молодий, жалюгідно презентувався своїм

зовнішнім виглядом в'язня, не голеного, не стриженого й у брудних та пом'ятих лахах.

Приявні знали, що цей обов'язок на мене наклав командир Українського Легіону, сотник Роман

Шухевич, а свідомість людей, що в місті стаціонує добре узброєна сотня Легіону, давала

більшої певности українському становищу.

Всі раділи, що буде проголошена українська самостійність, що творитиметься

український уряд. Не було в той час ні політичних противників українського націоналізму, ні

старших і молодших, досвідчених чи менше досвідчених, усі почувалися дітьми однієї України

і всі без вийнятку хотіли служити своїй вітчизні, не зважаючи на те, хто дає почин подіям

історичного значення. Грядуча велика хвилина наказувала всім українцям: одним фронтом

іти до найвищої мети – волі України.

Коли я говорив до формованого відділу й висилав його на призначене місце, я почув за

собою знайомий голос: «Федоре!»

40

Яка була для мене радість, коли я побачив за собою худого і без зубів, але підголеного й в

елегантному убранні Омеляна Матлу, якого забрали з нашої камери на Замарстинові ще

перед моїм відходом на Лонцького.

Ми привіталися, як брати, поцілувалися й довго гляділи собі у вічі.

Він урятувався з-під трупів на Лонцького ще у вівторок рано, тобто 24-го червня.

Я дальше зарядження відділами передав Старикові, а сам почав розмову з Омеляном

Матлою про це, щоб він прийняв пост тимчасового коменданта міста. Омелян не

погоджувався, але я оповів про вимогу Р. Шухевича, що маю повновласть від нього підібрати

відповідного коменданта. Тому що він поручник польської армії, на такий пост надається як

військова людина, обізнана з положенням міста, має знайомих людей у місті і його ім'я є

відоме через брата Зиновія, судженого на кару смерти 1934 р. Омелянові я виявив своє

правдиве прізвище і сказав, що я із Зенком сидів в одній тюрмі.

– Я все був переконаний, – усміхнувся Омелян, – що ти не є Федір.

Не довго вже мені довелося намовляти Омеляна. Він прийняв пост тимчасового

коменданта міста без церемонії номінації, просто на подвір'ї св. Юра, який був свідком не

одних історичних подій.

Свідками розмови було більше людей, жадібних до всіх новин, які були учасниками

перших кроків організації української державности, української влади у Львові. Це були молоді

студенти, старші військовики, які чекали тільки нових доручень, щоб могти щось корисного

робити для України.

– Тепер маємо нового коменданта, – жартома я сказав до гурта людей. – Потрібно ще

нам комендатури, відповідного приміщення.

Хтось зі студентів піддав думку, що добрим місцем на команду була б Львівська

політехніка, й ми пішли під Політехніку. За нами невідривно йшли студенти, на яких, як

сказав Старик, можемо покладатися.

Серед тих студентів був один брюнет, низького росту, якого я першого пізнав у

забудованнях св. Юра ще попереднього дня, в неділю. Велика шкода, що я не пам'ятаю його

прізвища. Він мав великі організаційні здібності, бистрий дорадчий ум і мені в тих перших

днях знаменних подій багато поміг.

– Об'єкт завеликий, можуть зайняти німці для своєї армії, – висловив я думку про

Львівську політехніку.

– Дім Сакракерок, – сказав брюнет, – буде найкраще надаватися.

Й ми гуртом пішли до дому Сестер Сакракерок. Брюнет сам полагодив формальності з

начальною ігуменею Сестер Сакракерок, і ми зайняли одно крило дому, в якому містилася

школа.

Я з дива не міг вийти, як то сталося, що за не цілих дві години ми мали сяк -так

улаштовані бюра. Стояли бюрка з писальними чашинами, десь появилися молоді панянки-

машиністки. Було дві пані, перекладачки на німецьку мову, одна з них старша пані

Гусаківська. Десятки молодих студентів готові були виконати кожний наказ команди.

Головний голос мав О. Матла, з яким ми все обговорювали про розподіл певних відділів

та призначення начальників відділів. Мене переслідувала настирлива думка довідатися про

долю його сестри Оленки. Так кортіло мене запитатися Омеляна про неї, але якось не

випадало в такі поважні хвилини турбуватися незнаною дівчиною, яка мені ввижалася ще від

часу тюрми в Равічі, де я мав нагоду пізнати Зенка Матлу. Тоді не одного із в'язнів жартома

називали майбутнім шваґром Зенка. Звісно, про Оленку тоді вже часто говорилося, і всі

пророкували, що Лемик Микола має найбільші можливості стати шваґром Зенка.

41

Нашвидку ми створили такі відділи: господарський, що його очолив Пасіка (шваґер

Равлика І.) і до якого належало урухомити все життя міста: транспорт, світло, газ,

водопроводи, прохарчування населення й т. п.; мешканевий – на чолі з тим брюнетом,

прізвища якого не пам'ятаю, і карний, очолений Данилюком.

Кожний із начальників мав право мати своїх підреферентів для окремих справ, залежно

від потреби. Всі підлягали безпосередньо Матлі, а я був наче б його заступником. Ніхто того

ясно не сказав, але коли Матла виходив із бюра, то дав мені напрямні, що треба зробити, і всі

в бюрі мене вважали за заступника.

Тяжко мені було зрозуміти, як населення міста так скоро довідалося про команду

міста, перед якою стовпилося багато людей. На брамі стояли озброєні вартові і пропускали

до команди тільки тих, що хотіли поладнати деякі справи.

До бюра увійшов німецький старшина в асисті ще двох вояків і повідомив, що населення

мусить здати всі свої радіоапарати на один збірний пункт. Ми просили, чи не можна того

розпорядку пристосувати тільки до підозрілих у комунізмі осіб. Та старшина такого

розпорядку не міг змінити, бо він був висланцем від гол. квартири фюрера. Ми погодилися на

прохання старшини відбирати радіоапарати в нашій команді, з думкою робити можливі

вийнятки, якщо йде про українців.

Не минуло багато часу, як до команди почали люди приносити свої радіоапарати. За

окремими дозволами команди багато українців забирало свої апарати додому. Ми це робили з

певним риском, але в разі потреби мали ручитись за тих людей.

В тому часі рівночасно організувалися в місті комісаріяти української міліції. Тією

справою займався О. Матла, й він назвав мені деяких комісарів: сот. Огоновський, пор.

Левицький, сот. Харкевич й ін.

До команди приходили часто зв'язкові від різних пунктів, де стояли наші залоги, із

зголошенням випадків крадежів чи розбиття магазинів місцевим шумовинням. Команда

кермувалася тим, що все добро, яке було державним за совєтів, належить тепер до

української держави, тож потрібно його зберігати й охороняти. Хоч озброєні стежі, із синьо-

жовтими опасками на руках, густо проходжувалися вулицями, то все таки не вдалося вповні

перешкодити розтягуванню майна зі складів і магазинів.

Із розбитих баз усі запаси ми звозили на команду і з харчів сухими пайками приділяли

для міліції і на ті пункти, де стояли наші залоги.

[…]

Ще першого дня нашого урядування до команди зголосилися на побачення зі мною моїх

двох найкращих друзів. Вугляр (правдиве прізвище Володимир Лобай) і Микола Свистун. Це

була радісна хвилина для нас.

– Привіт від Івана Климова, тепер «Легенди», – сказав Вугляр, – він завтра тебе відвідає.

[…]

38. Акт 30-го червня.

Того пам'ятного понеділка 30-го червня ми всі працювали в команді, і ніхто з

працівників не думав іти додому, з уваги на вийнятковий стан у місті. Десь біля 10 год. вечора

нас повідомив Чорнявий, що зараз надаватимуть через радіо важливу подію. І дійсно, за пару

хвилин ми почули в радіоапараті приблизно таке повідомлення:

«Увага, увага! Говорить Львів! Подаємо до відома всьому українському народові й цілому

світові, що «волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом

Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови

цілі покоління найкращих синів України...»

42

[…]

Наступного дня приступив до мене Пасіка й, перепрошуючи, що мішається в мої

приватні справи, сказав:

– Друже коменданте (цього «коменданте» я ніяк не міг собі засвоїти), я хочу вам

позичити свої штани, бо ваші закороткі, а сорочку подарую. Ви знаєте, які бувають люди, а

ще й коли дивляться на людину на такому пості, як ви, можуть різно думати. Ви не

гнівайтеся, я це говорю від щирого серця. Тим своїм щирим словом Пасіка викликав у мене

велику симпатію. Я вперше після виходу з тюрми звернув увагу на свою ґардеробу. І мені

властиво стало неприємно за себе самого. Бо справді виглядав кумедно.

Я не гаяв часу. Пасіка мав уже із собою штани й сорочку рожевого відтінку, тож я

швидко переодягнувся, навіть поголився бо і про бритву та мило не забув добрий друг. Він

знав, що я у Львові не маю родини, тож сам мені допоміг.

Коли я бритвою стяв досить щетинясту бороду, вигляд мій дуже змінився. Чиста

сорочка й нормальні випрасувані штани зробили з мене «елегантним», це видно було у

дзеркалі, і я вголос розсміявся до Пасіки.

– Тепер ходімо, – жартував Пасіка, – я поведу вас по бюрах і познайомлю з людьми, а то

можуть вас викинути з команди, як чужу зухвалу людину.

Ми, жартуючи, пішли по бюрах. Працівники вдоволено вітали мене і з їх облич я

впевнився, що їм наче тягар впав із грудей. Певно їм було неприємно через мою тюремну

ґардеробу. В тому була моя вина, що якось не подумав про себе скорше, але з першого дня

навалилося стільки роботи, що за неї світа Божого не бачив.

Господарський референт попросив мене до мого бюра і приніс сніданок – чай і булку з

маслом. На мій запит, де він це дістав, відповів, що той чорнявий із Юра й тим разом про

мене не забув. Добра людина той чорнявий, він, як та господиня, про все дбав у команді.

Того ранку приходили з комісаріятів по харчовий приділ. Чорнявий перевіряв стан людей

і приділював сухі харчі, яких уже було доволі на складі з порозбиваних баз.

До команди прийшов один пан із Юра й чорнявий мене з ним познайомив. Не пригадую

собі його прізвища, пам'ятаю тільки, що він мав теж якесь відношення до театру й

артистів, які мешкали в околиці. В розмові він мені натякнув, що в мешканців Юра

вичерпалися харчі. Мені стало дуже прикро, що я скоріше не подумав про це. Я мерщій

наказав навантажити віз усякими харчами, які тільки знаходилися в команді на складі, й

попросив Кобилка, щоб усе це завіз до св. Юра. Тим паном я переказав, щоб прийняли там це,

як мізерний реванш від в'язнів, які завдячують багато мешканцям св. Юра. Ще того самого

дня прийшов той пан вдруге й передав подяку від їх Ексцеленції Митрополита Кир Андрея.

– Ті харчі дуже пригодилися, – говорив пан, – бо ввечорі мали бути якісь поважні гості, а

їх нічим прийняти. Тепер клопіт упав з голови.

Чорнявий знову приніс мені чай і булку та сказав, що це приготовляють Сестри

Сакракерки. Я подумав, що вони теж не дуже багаті в харчах, тож просив чорнявого, щоб

мене сконтактував із сестрами, якщо це можливе. Незабаром чорнявий прийшов з одною

сестрою, яка розмовляла польською мовою із французьким акцентом. Я подякував їй за

сніданок і просив, щоб принесла якийсь посуд на цукор. Сестра принесла горнятко на каву. Я

засміявся й післав чорнявого принести щось більшого. Він вернувся з мидницею.

– Це вже краще. Візьміть, насипте цукру, – сказав я до чорнявого, – додайте ще щось

потрібного з харчів і занесіть сестрам.

Після того прийшла мати-ігуменя в асисті двох сестер подякувати за харчі. Я просив

їх, щоб зверталися до нас по все, що їм буде потрібно, українська влада допоможе їм у кожній

потребі.

43

Того дня приходили делегації із провінції, міські, шкільні, «Центросоюзу», жіноча й інші.

Делегати з «Центросоюзу» просили про формальний дозвіл відновити кооперативну

торгівлю, а головно продукцію м'яса і хліба. Вони дозвіл дістали й зобов'язалися кожного дня

доставляти команді хліб і ковбасу на стан усієї міліції.

Із провінції делегати вітали українську владу і просили порад відносно колгоспів та

жертвували від себе господарські продукти і рекрутів до Української Армії.

Делегати від українського шкільництва, на чолі, правдоподібно, із проф. Крип'якевичем,

а було їх трьох, прийшли до команди в той час, коли комендант О. Матла був на відправі з

комендантами комісаріятів міліції, тож мені порадили, щоб я сам прийняв делегатів.

[…]

Припускаю, що першого дня, тобто в понеділок, 30-го червня, існування тимчасової

команди було відоме всьому населенню міста й околиці, тому всі зверталися до нас за різними

порадами. Це була перша організована мілітарна сила в місті, яка зі зброєю в руках обсадила

всі найважливіші його пункти. Вже в наступних днях була зорганізована адміністрація

посадника міста Львова в ратуші, діяв Провід ОУН на Руській вул.

[…]

До дверей бюра хтось постукав. На прохання ввійти, двері рвучко відчинилися і Іван

Климів, як завжди, скромно й на струнко привітався: «Слава Україні!».

– Друже Провідник, я не виконав наложеного на мене завдання, двох згинули в бою, один

пропав безвісти, а решта попала до рук московського НКВД.

Іван приязно усміхнувся, поцілував мене і говорив:

– Моє серце чуло, що ти живеш, хоч ми мали відомості, що вас усіх із Сокальської

тюрми вивезли в ліс і постріляли.

За ним стояв невідлучний Володко Лобай-Вугляр, із яким я вже бачився попереднього

дня.

– Вам фотографію зробити – то була б гарна, тішитеся собою, як діти, от революція

цілком на пси зійшла! – жартував Вугляр.

Ми посідали, й Іван відразу приступив до ділових справ, бо, як казав; «ти багато не

знаєш новин». Вісті були грізні й невеселі. Степан Бандера вже в той час був під домовим

арештом. У Берліні казяться із приводу відновлення української держави. Провід ОУН

приготований на ліквідацію українського уряду, й тому частина членів ОУН не виходить із

підпілля. Треба приготовлятися до боротьби з німцями. Частина членів, яка бере явно участь

в уряді й адміністрації, є приготована на арешти й готова понести всю відповідальність за

Акт 30-го червня. А наразі організовані Похідні групи ідуть маршем на східні області України.

Так побіжно мені передав Іван Климів невеселі новини. Хоч я німцям не вірив ще від

часів Карпатської України й думав, що українська держава не проіснує довго, але зі слів

Климова виходило, що вже треба приготовлятися до боротьби з німцями. Найбільше

переконливо говорив факт, що Бандера сидить під арештом. Іскорка моїх сподівань, що німці

таки погодяться з доконаним фактом проголошення української держави і ліквідацію її

перенесуть на значно пізніший час, після слів Івана погасла. […] Іван Климів запросив мене

заскочити на вул. Руську до Проводу ОУН, питати за ним, і мене пропустять.

[…]

Одного дня шофер тимчасової команди Кобилко привіз до команди кілька міхів

московських рублів із якоїсь бази, яку розбили вломники, можливо, що це був банк. Такої

великої суми грошей мені ще не доводилося бачити в моєму житті. Я негайно повідомив

Климова і спитав, що робити з грішми.

44

– Друже, – відповів Климів, – це приємна несподіванка, наші похідні групи на схід саме

поважної суми в рублях потребують. Достав цю суму якнайскорше до Проводу на вул. Руській.

Довго ми числили ті рублі. Помагали: Пасіка, О. Матла й Данилюк. Точно не пригадую

числа, але там було близько три чверти мільйона. До тієї суми доклали понад 500 руб., які

принесла до команди Євгенія Харкевич-Матла. Її стриєчний брат, Левко Харкевич, провідний

член ОУН, перед арештуванням у 1940 р. московським НКВД, дав Ґені згадану суму до

переховання. Знаючи, що це організаційні гроші, Ґена, хоч сама дуже бідувала з маленькою

дитиною, бо її чоловік Омелян теж сидів у тюрмі, ніколи тих грошей не використала й так,

як запаковані дав їй Левко, принесла до команди, щоб звернути організації.

Мабуть, наступного дня я завантажив гроші до авта, взяв охорону на всякий випадок і

поїхав до Проводу ОУН на вул. Руській. На брамі стояли стійкові й не хотіли мене

пропустити. Коли ж я просив повідомити Івана Климова та подав своє прізвище, стійкові

зм'якли й тон не був уже такий офіційний. Скоро явився Іван Климів і, заки зі мною

привітався, сказав до стійкових:

– Того друга прошу впускати до мене в кожній порі дня й ночі.

– Так є, друже Провіднику, – зголосив стійковий і стукнув зап'ятками.

Охорона (не моя особиста, а грошей) взяла міхи на плечі, й ми за Климовим пішли

сходами до його кімнати. Міхи зі специфікацією передали Василю Кукові, якого я бачив

останній раз у 1939 р. у Кракові.

Іван мене почав водити по бюрах Проводу ОУН і пояснював, як працюють люди. Там я

познайомився з Романом Малащуком, Вол. Левицьким, який мав чи не найбільше праці у своїй

канцелярії, бо перед її дверима стояла довша черга.

Левицький видавав документи підпільникам і виготовляв членські виказки. З доручення

Климова, Левицький мав мені теж виготовити членську виказку. Там я стрінув свого старого

друга Степана Галамая, який у тому часі завітав до Проводу. С. Галамай урядував на Валах у

міністерстві освіти і просив, щоб до нього зайти.

Іван Климів інформував мене про окремі відділи і їх завдання. Це дійсно було добре

зорганізоване бюро: машиністки цокотіли на своїх писальних машинах, поодинокі референти

заглиблювалися у своїх актах і не звертали уваги на присутніх у бюрі. Для мене було приємно

оглядати бюро Проводу ОУН, який іще перед кількома днями містився у глибокому підпіллі. А

водночас було дивно і прикро, що це все приречене на короткий час.

Іван Климів керував машиною, яка набирала все більшого легального розгону, а

рівночасно думав про підпільну мережу і протинімецьку боротьбу.

– Іване, – звернувся я до Климова, – ви не боїтеся працювати так явно?

– Ми готові на це, що Ґештапо може впасти до нас кожної хвилини, тому з важливими

інструкціями тут дуже обережно. Зрештою, частина тих людей готова на арешт, бо хтось

мусить відповідати за чин, а всі не можемо сидіти в підпіллі.

Друзі і знайомі розпитували мене про тюремні відносини, про друзів, з якими мені

доводилося сидіти. Іван Климів іще раз пригадав мені, щоб про все точно описати й подати

всі прізвища, які я запам'ятав, хто тримався, а хто заломився.

Нашу розмову перебив фотограф, який прийшов мені зробити фотографію до

документів. Климів на прощання просив часто з ним зустрічатися й подавати всі відомості з

тимчасової команди, яка скоро має самоліквідуватися, бо на вул. Лозінського під ч. 9 вже

формується стала команда на чолі з інж. Е. Врецьоною.

[…]

У команді з кожним днем заходили зміни, частина персоналу перейшла до команди на

Лозінських, частина ще працювала, але вже не було такого навалу справ.

45

[…]

Одного дня в команді сталася подія політичного й історичного значіння. До бюра

коменданта О. Матли увійшли самовпевнено два німецькі старшини в мундирах СС-ів. Один

із них був високий, широкоплечий штурмбанфюрер – майор Кіпка. Другий, трохи нижчий, із

чорним волоссям і такими ж вусиками, із загненим носом, його адьютант. Адьютант по-

дружньому привітався з О. Матлою, бо були знайомі ще з студентських часів. Це був

українець, відомий українським націоналістам ще із Кракова з авантюри політичного

характеру на вул. Яблоновській в Академічному домі. Як пізніше я довідався, він був з

угруповання полк. А. Мельника.

Прибулі зразу приступили до діла. Адьютант повідомив від імени майора Кіпки, що

Кіпка з наказу фюрера являється комендантом всієї Галичини і команда міста Львова всі свої

зарядження мусить видавати в порозумінні з ним. Його бюро містилося в міській ратуші.

[…]

Ще того самого вечора, коли в команді був майор Кіпка з пор. О. Ч., прийшло кілька

ґештапівців із списком якихось прізвищ і зажадало перевірити список тимчасово

притриманих міською міліцією всяких бешкетників і злодіїв. Вони перевіряли, чи серед

арештованих немає когось із списка, який мали при собі ґештапівці. Комендант варти казав,

що на списку були якісь польські прізвища.

Скоро після того рознеслася вістка у Львові, що Ґештапо розстріляло понад двадцять

польських інтелігентів і науковців, (і між ними був теж проф. Бартель. Це прізвище добре

пам'ятаю, бо Омелян Матла казав, що до проф. Бартеля мав велику пошану й сантимент.

[…]

В найближчу неділю мала відбутися в театрі національна маніфестація у зв'язку із

проголошенням віднови української державности 30-го червня 1941. Я обіцяв приїхати автом

і забрати «Очку» до театру. Виходячи на вулицю, я все ще думав про зеленооку дівчину із

Бриґідок і радів, що мене стрінув такий милий випадок.

***

Деякі відділи в нашій команді зліквідувалися, лишився ще карний, в компетенції якого

входили різні справи карно-слідчого порядку. Міліціонери приводили з міста різних

притриманих авантюрників, підозрілих большевицьких аґентів, злосливих ворогів, які явно,

часом по-п'яному виступали проти української державности. Це траплялося серед

польського населення. Деяких треба було притримати, бо тюрми в місті були або понищені

(Бриґідки), або занечищені трупами. Довелося, отже, таких притримати в пивниці

забудовань Сестер Сакракерок.

[…]

Мабуть це було 6-го липня 1941 р., в неділю. На подвір'ї св. Юра між храмом і

митрополичою палатою, з боку Городецької стояв побудований польовий престіл.

Відправлялася Архиєрейська Служба Божа, в якій брало участь кількох єпископів і багато

священиків.

[…]

Через кілька годин після Архиєрейської Служби Божої в Оперовому Театрі мало

відбутися врочисте проголошення Акту 30-го червня.

[…]

Щойно по ліквідації німцями Українського Державного Правління появлялися одверті

закиди проти Акту. Це робилося із двох причин: по-перше, щоб таким чином поборювати

своїх політичних противників, а по-друге, щоб не наражатися новому окупантові. Можна

сміло твердити, що в тому часі мельниківці поставили себе в позицію передвоєнного УНДО.

46

Вони були за самостійну Україну, але не хотіли робити цього наперекір німцям, які

вважалися найбільшою потугою у світі. Боротися проти німців, це було, на їх думку,

безглуздям, і шкода жертв. Такі концепції відповідали льоялістам і слабодухам, тож вони не

мали популярности серед українського загалу.

Українське Правління на чолі із прем'єром Я. Стецьком відкинуло вимогу німецької

влади відкликати Акт проголошення й лишилося вірним ідеї до кінця. Не минуло кілька

тижнів, як члени уряду, які були членами ОУН, були заарештовані разом із прем'єром Я.

Стецьком і відставлені до тюрми, а опісля до концентраційного табору. Члена уряду

Равлика, як я згадував, скоро розстріляли.

Та все таки українська адміністрація в місті Львові сама не ліквідувалася. Ще довший

час діяла команда міста на вул. Лозінського, порядкова українська міліція, дільницеві уряди й

ін. Мобілізаційний пункт був теж довше діяльний, і звідти відходили вишколювані члени

Похідних Груп ОУН на схід.

Тимчасова команда міста зліквідувалася цілковито, і всі обов'язки перебрала команда на

вул. Лозінського. В будинку Сестер Сакракерок я мав заховані доброякісні радіоапарати,

призначені для ОУН. Іван Климів казав один із тих апаратів завести до дому інж. Михайла

Кравцева, ще перед його арештуванням.

[…]

З ліквідацією тимчасової команди я залишився без офіційних обов'язків, міг більше

присвятити часу організаційній роботі. Омелян Матла коротко працював у ратуші, а опісля

на площі Смольки, поки взагалі не відв'язався від урядової праці, яка для української справи не

приносила нічого конкретного.

Я часто заїздив до команди й там мав стрічі з поодинокими членами ОУН. Особисто

пізнав коменданта інж. Є. В., шефа політично-слідчого відділу Турковського, Ярка Пришляка,

І. Яроша, які працювали в команді. Там я міг користати з услуг секретарок, які мені часом

переписували матеріяли на машині» [4, стор. 211-242].

Ця розлога розповідь Богдана Казанівського, на жаль, теж не позбавлена ряду недоліків у

частині датування окремих описуваних подій та внутрішньої хронології. Точні дати подаються

автором усього лише декілька разів, а вживання подекуди виразів на кшталт «одного дня»

створюють враження того, що усі ці події відбувалися протягом достатньо тривалого періоду часу.

Чи так це було насправді? Спробуймо розібратися та розташувати описувані події у

хронологічному порядку.

Вся історія починається уранці 30 червня 1941 р. з зустрічі Богдана Казанівського з Романом

Шухевичем поблизу Собору Святого Юра, коли останній переконує автора стати тимчасовим

комендантом міста та організувати команду, зазначаючи при цьому, що «постійна команда є

визначена, і, на чолі її стоїть Євген Врецьона». Датування початку процесу творення міліції,

виходячи з логіки розповіді Казанівського, «ранком 30 червня» не суперечить та відповідає

датуванню, наведеному у спогадах Дмитра Ґонти [33, стор. 13], з яких випливає, що це мало місце

десь після 8 години ранку 30.06.1941 р.

Слова Шухевича з указанням Євгена Врецьони як очільника постійної команди міліції

збігаються зі спогадами Василя Кука [3, стор. ХІІІ], Костя Паньківського [5, стор. 35], а також

інтерв’ю керівника СД у Львові Г.-Й. Баєра [3, стор. 153], частково збігаються з спогадами

Ярослава Стецька [2, стор. 183] та не суперечать вже згадуваному вище липневому звіту Івана

Климова-Легенди щодо призначення до 20 травня міських та обласних командантів міліції [3,

стор. 213]. Виникає питання: якщо Євген Врецьона на той час вже був призначений міським

командантом, а Іван Равлик, ймовірно, - обласним, і саме ці особи згідно Інструкції мали

47

займатися мобілізацією міліціонерів та створенням міської та обласної команд міліції [1, стор. 147-

151], то навіщо Шухевичу було вигадувати якогось «тимчасового коменданта» та переконувати

Казанівського, щоб він обійняв цю посаду та займався організацією команди (як видно далі, теж

«тимчасової»)? Навіщо Шухевич взагалі втрутився у процес створення «міліції» та «вигадував»

якісь непередбачені Інструкцією структури?

Справа у тому, що у той час Роман Шухевич був українським командиром батальйону

«Нахтіґаль» [25, стор. 89], який, хоч і діяв у складі німецької армії, розглядався ОУН (б) як

зародок майбутньої української армії [26, стор. 13], а тому розцінювався не як одна з частин

«союзницької армії», а скоріше як власний військовий підрозділ, на який у разі необхідності,

можна було спиратися [2, стор. 179, 181, 195]. З огляду на це, Шухевич у своїй діяльності

керувався не стільки Інструкцією, скільки вже згадуваною вище Військовою інструкцією, пп. 3-4

розділу IV «Зрив» якої зобов’язували після опанування терену передати владу представникам

цивільної адміністрації, у тому числі, команданту міліції [1, стор. 89-90]. Виконання військовими

підрозділами функцій щодо подальшого наведення та підтримання порядку на очищеній території

не передбачалося взагалі, лише п. 6 визначав необхідність опанування важливих об’єктів

(військових магазинів, порохівниць, летовищ, об’єктів зв’язку та комунікацій, тунелів та мостів

тощо), але виключно як наступного етапу після вчинення визначених у п. 5 Військової інструкції

диверсійних, саботажних акцій чи збройних виступів, які мали вчинятися на ще не очищеній

території з метою її опанування [1, стор. 89-91]. Оскільки, як вже згадувалося раніше, останні

радянські військові підрозділи залишили Львів у ніч з 29 на 30 червня, то станом на ранок 30-го

числа місто загалом можна було вважати «очищеним» від ворожого елементу. Тому Шухевич як

командир військового підрозділу мав передати владу у сфері підтримання правопорядку та

безпеки місцевому коменданту міліції.

З вже цитованих спогадів Василя Кука відомо, що обидва команданти міліції, які мали

займатися її створенням у Львові (Іван Равлик та Євген Врецьона), перебували у складі Львівської

похідної групи ОУН (б) [3, стор. ХІ-ХІІ] та не могли опинитися у місті раніше за інших членів

групи, тобто, одночасно з «Нахтіґалем» та частинами німецької армії [2, стор. 178-179].

Відповідно, на момент, коли відбувалася розмова Казанівського з Шухевичем, ні Євгена

Врецьони, ні Івана Равлика ще не могло бути у Львові. Як випливає з логіки розповіді

Казанівського, Шухевич про це мав знати, а отже ніяк не міг у той момент здійснити передачу

Врецьоні будь-яких повноважень.

Таким чином, саме відсутність у той момент у місті Євгена Врецьони та Івана Равлика

фактично і стала причиною появи не передбаченого Інструкцією «тимчасового коменданта»,

обійняти посаду якого Шухевич переконував Казанівського як першого з побачених ним у місті

членів ОУН (б) достатньо високого «рангу». Відповідно, як пише далі Казанівський [4, стор. 212-

214], тимчасовий комендант мав сформувати тимчасову команду міліції міста та після появи у

Львові постійного коменданта і формування відповідно до положень Інструкції вже постійної

міської команди УНМ у Львові – передати йому повноваження, що пізніше і сталося [4, стор. 229,

236, 241].

Чим мав займатися цей тимчасовий комендант (виконання обов’язків якого на початковому

етапі здійснював сам Казанівський: «я мав згодом підібрати відповідну людину на тимчасового

коменданта міста Львова, а Роман Шухевич її затвердити») добре видно з подальшої розповіді

автора. На самому початку Богдан Казанівський з допомогою Ігоря (за припущенням автора -

провідник ОУН (б) на Львів чи, можливо, Львівську область) та Старика (одного з членів групи

ОУН (б) організував негайну реєстрацію «всіх військовиків, старшин і підстаршин». Місцем

здійснення такої реєстрації вказується «подвір’я», з якого «реєстровані переходили на друге

подвір’я (перед школою), де я [Казанівський – С. Р.] знову мав до них коротку промову, зв’язану з

48

моїм пляном щодо забезпечення цілого міста перед всякими несподіванками з боку поляків ». У

цьому уривку прямо не вказується, що саме це були за «перше» та «друге» (перед школою)

подвір’я. Однак, виходячи з загальної логіки розповіді Казанівського, що всі ці події розгорталися

поруч з місцем його зустрічі з Романом Шухевичем, яка відбулася поблизу Собору Святого Юра, а

також подальшої згадки про те, що «він [Омелян Матла – С. Р.] прийняв пост тимчасового

коменданта міста без церемоній номінації, просто на подвір’ї св. Юра» та відсутності між цими

описуваними подіями будь-яких вказівок автора на те, що у цьому проміжку часу він або Старик з

людьми, які проводили реєстрацію, відходили від місця кудись далі, ніж «від Шухевича трохи

вбік», то можна зробити висновок про те, що «перше» подвір’я розташовувалося на території

Собору Святого Юра. З ідентифікацією «другого подвір’я (перед школою)» дещо складніше,

однак, якщо виходити з вказаного Казанівським орієнтиру (школа) та тим, що це «друге подвір’я»

має розташовуватися десь поруч з «першим», то це могла бути організована свого часу

Митрополитом Шептицьким Народна школа імені Грінченка, яка розташовувалася у

митрополичих палатах [27].

Таким чином, описуване Казанівським місце подій та спосіб, у який здійснювалося

формування майбутньої міліції (реєстрація на одному подвір‘ї та перехід зареєстрованих на друге

подвір‘я, де до них має відповідну розмову керівництво) загалом відповідає вже цитованим раніше

спогадам Дмитра Ґонти [33, стор. 13-14].

На жаль, скільки міліціонерів вдалося у цей час залучити до лав створюваної міліції,

Казанівський не каже. З його розповіді встановити цю кількість можна лише дуже і дуже

приблизно. Наприклад, у главі «Національний прапор» автор зазначає, що він «вважав за доцільне

вислати окремі групи із призначеним комендантом на такі головні пункти міста: головна

станція, залізничні верстати, Підзамче, Арсенал, газівня, електрівня, водопроводи, поштовий дім,

ратуша й більші будівельні об’єкти міста» [4, стор. 212-213]. Тобто, перед нами перелік

важливих об’єктів, які Казанівський вважав за необхідне взяти під контроль з метою забезпечення

міста від несподіванок. Конкретно названо дев’ять таких об’єктів, а також ще якусь кількість

«більших будівельних об’єктів міста», перелік яких автором не наводиться. Якщо виходити з

вимог Інструкції, то опануванню підлягали ще також: будівлі головного управління НКВД та

НКҐБ, будівлі інших відділень РКМ і НКВД та в’язниці, обласний комісаріат НКВД, державні

установи, будівлі КП(б)У та комсомолу, банки та каси, установи кооперативів, магазини та пункти

продажів, трамвайне депо, радіостанція, мости і тунелі, військові склади та промислові заводи [1,

стор. 148-149].

Там же далі автор вказує кількість осіб у зазначених відділах, яка залежала від об’єкту, на

який мав бути направлений кожний конкретний відділ: від 12 до 40 осіб. Таким чином, якщо взяти

поіменовані 9 об’єктів, то у відділах, які необхідно було вислати до них, мало перебувати від 114

(якщо рахувати по мінімуму) до 360 осіб (якщо рахувати по максимуму). Тобто, враховуючи, що

кількість міліціонерів у кожному відділі розраховувалася індивідуально у діапазоні від 12 до 40, у

середньому на названі 9 об’єктів мало бути направлено десь орієнтовно 237-240 міліціонерів. Ще

якась кількість мала припадати на інші, не названі, «більші будівельні об’єкти міста».

Щоправда, у своїй розповіді Богдан Казанівський так однозначно і не говорить про те, чи

фактично усі ці відділи були сформовані та відправлені на «об’єкти» і чи були «опановані» хоча б

ті дев’ять об’єктів, які він перерахував. У його викладенні бачимо процес, який триває («кожному

такому відділові окремі члени ОУН, якими диспонував Старик, роздавали зброю із совєтських

магазинів, а я подавав основні напрямні, в чому суть безпеки міста), і лише щодо одного відділу

вказується, що він точно був сформований і ось-ось мав бути висланий до пункту призначення

(«коли я говорив до формованого відділу й висилав його на призначене місце, я почув за собою

знайомий голос: «Федоре!»). Згадувані вище слова автора про те, що він «вважав за доцільне

49

вислати окремі групи» на певні об’єкти, відображують лише міркування та плани Казанівського

про те, що є потреба вислати такі групи туди-то й туди-то, проте зовсім не означає, що фактично

такі групи було вислано на усі ці об’єкти. У подальшому, після зустрічі з Омеляном Матлою, як

каже автор, подальше зарядження відділами було передано «Старикові», однак ніякої конкретної

інформації про наступні дії «Старика» не наводиться. Втім, Великий тлумачний словник сучасної

української мови подає значення застосованого Казанівським виразу «зарядження» як:

«розпорядження» [13, стор. 325].

Тобто, виходячи з логіки авторського тексту, у якому далі не згадується прямо формування

будь-яких додаткових загонів міліції на подвір’ї Святого Юра, а також співставляючи слова

Казанівського з уже цитованою раніше розповіддю Дмитра Ґонти [33, стор. 14], можна дійти

висновку, що скоріше за все Казанівський мав на увазі, що Старик здійснюватиме розпорядження

та опікуватиметься уже створеними на той момент відділами міліціонерів. Якщо це так, то

вирахувана раніше на підставі аналізу спогадів Дмитра Ґонти та даних про площу подвір’я

Святого Юра кількість прийнятих до міліції осіб (до двохсот чоловік) якраз перебуває у діапазоні,

окресленому Казанівським для загального кількісного складу відділів, що мали б зайняти дев’ять

найменованих об’єктів (від 114 по мінімуму до 360 по максимуму), та, фактично, не суперечить

словам останнього. Тому, у результаті співставлення спогадів Ґонти та Казанівського можна

зробити висновок, що реальна кількість мобілізованих на подвір’ї Собору Святого Юра

міліціонерів знаходилася у проміжку від 114 до 200 чоловік, наближаючись до останньої

величини, проте, скоріше за все, не перевищуючи її.

Наступне, що можна встановити з розповіді Казанівського, це групи населення, з яких

відбувалося формування міліції. Це «військові мужчини» (старші військовики) та «молоді

студенти». Названі групи збігаються з тими, що вказуються у вже цитованих раніше спогадах

Костя Паньківського [5, стор. 35; 23, стор. 400-401] та Дмитра Ґонти [33, стор. 13-14]. Трохи далі у

главі 38 «Акт 30-го червня» Казанівський пише також, що «до команди зголошувалися різні люди з

різними фахами й хотіли стати до праці, не питаючи за платню» [4, стор. 218], що може

вказувати на те, що до лав міліції залучалися не тільки студенти та військовики, але й інші групи

населення.

У частині 1 розділу IV Інструкції у якості потенційних членів майбутньої міліції вказуються

також робітники, колишні бійці РККА, українці, що служили у радянській міліції, люди з

провінції [1, стор. 147-148]. Ярослав Стецько у своїх спогадах також вказував, що діяльність з

організації міліції мала б здійснюватися через відділи підпільників [2, стор. 181], щоправда, це за

логікою розповіді виглядає скоріше його власним припущенням, здійсненим, у тому числі, на

підставі знання вимог Інструкції.

З усіх описуваних Казанівським подій (реєстрація військовиків, формування якоїсь кількості

загонів та їх відправка на об’єкти) чітко бачимо описуваний у частині 1 розділу VІ Інструкції

перший, «мобілізаційний» етап творення міліції у обласному місті з однією-єдиною різницею:

гуртування міліціонерів відбувалося не навколо обласного команданта, який на той час ще не

прибув до Львова, а навколо «виконувача обов’язків тимчасового команданта» та, надалі,

«тимчасового команданта». Автор описує також і другий етап – організація команди УНМ,

щоправда, знову ж таки з обмовкою про те, що ця команда є «тимчасовою», адже і постійного

міського команданта, який мав би творити цю команду разом з обласним командантом, на той час

ще також не було у Львові. Цей другий етап починається після того, як Казанівський передає

«дальше зарядження відділами» Старикові та переконує Омеляна Матлу прийняти пост

тимчасового коменданта («-Тепер маємо нового коменданта, - жартома сказав я до гурту людей.

– Потрібно нам ще комендатури, відповідного приміщення»).

50

Місцем розташування такої комендатури спочатку планується Львівська політехніка,

причому, як це видно з наступних слів Казанівського («об’єкт завеликий, можуть зайняти німці

для своєї армії») мався на увазі саме головний її корпус, розташований на сучасній вулиці Степана

Бандери [28]. Щоправда, з розповіді також чітко не зрозуміло, чи Казанівський з Матлою та

студенти, які «невідривно йшли за ними», урешті-решт дісталися до цього головного корпусу.

Адже автор лише каже, що вони «пішли під Політехніку», проте не відомо, чи розмова про те, що

цей великий об’єкт можуть забрати німці для потреб армії, наступна пропозиція про Дім

Сакракерок та поворот туди відбуваються по прибуттю до головного корпусу Політехніки, чи десь

по дорозі. Згадуваний «Дім Сакракерок» - це будинок під номером ½, який виходить на площу

Святого Юра,який належав Монастирю Згромадження Сестер Найсвятішого Серця Ісусового, і у

якому зараз розташовується один з навчальних корпусів Національного університету «Львівська

політехніка» [24].

Якщо порівнювати цю частину розповіді Казанівського з цитованими вище спогадами

Романа Волчука, то у частині місця розташування цієї тимчасової команди (служби безпеки) на

площі Святого Юра обидві ці розповіді збігаються. Однак, з місцем збору «студентів», про яких

говорить Волчук, все виглядає далеко не так просто та однозначно. Оскільки, як вказувалося

раніше у п. 2.4. , слова Романа Волчука про місце збору «перед Політехнікою» можуть бути

прочитані як «перед головним корпусом Політехніки» (сучасна вулиця Степана Бандери), так і

перед «будівлею хімічної лабораторії Політехніки» (площа Святого Юра), то можливо три

варіанти розвитку описуваних подій:

1) Волчук під місцем збору «українських студентів» мав на увазі саме «головний корпус»

Політехніки, а Казанівський з Матлою та іншими «студентами» доходять до цього «головного

корпусу» з площі Святого Юра, а потім повертаються звідти до «Дому Сакракерок». У такому

разі, вказана Волчуком кількість студентів у «мабуть дві сотні», з яких «може п’ятдесят студентів»

були членами ОУН, становлять «додаткову» кількість міліціонерів до тих неповних двох сотень,

що вже були сформована у відділи та направлені на об’єкти Казанівським та Стариком на подвір’ї

Собору Святого Юра. Однак у цьому разі дуже дивно, чому ані Казанівський не згадує про будь-

які «збори» студентів перед головним корпусом Політехніки, ані Волчук – про прихід туди

Казанівського, Матли та супроводжуючих їх «студентів» з площі Святого Юра та подальше

повернення до Дому Сакракерок. Крім того, з розповіді Казанівського випливає, що навіть, якщо

він з своїми супутниками і дійшов до головного корпусу Політехніки, то дуже швидко повернувся

до «Дому Сакракерок», а тому навряд чи став би займатися «шикуванням» студентів Волчука у

лави та звертатися до них з напутнім словом.

2) Волчук під місцем збору «українських студентів» мав на увазі саме «головний корпус»

Політехніки, однак Казанівський зі своїми супутниками до цього «головного корпусу» не дійшов,

а повернув до «Дому Сакракерок» десь, умовно кажучи, на півдороги. У цьому разі також «мабуть

дві сотні» студентів Волчука складають ту ж саму «додаткову» кількість міліціонерів. Однак тоді

незрозуміло, що за «старший» шикував цих студентів у лаву і звертався до них з напутнім словом,

а також, чому у спогадах Казанівського та інших джерелах цей епізод взагалі ніяк не згадується.

Так само дивно, чому про події на площі Святого Юра та збір там інших «студентів» і реєстрацію

військовиків не згадує Волчук, адже з його розповіді ми бачимо, що він радо подає ліричні

відступи та свої міркування про події, у яких не тільки не приймав особистої участі, але й взагалі

є, м’яко кажучи, не надто обізнаним.

3) Волчук під місцем збору «українських студентів» мав на увазі не «головний корпус»

Політехніки, а іншу будівлю того ж самого вишу, яка розташована на площі Святого Юра. У

такому разі багато деталей у розповідях Богдана Казанівського, Романа Волчука та Дмитра Ґонти

збігаються та знаходять своє пояснення. Це і присутність «студентів», про яких згадує

51

Казанівський [4, глава 37 «Національний прапор»], на подвір’ї, де записували у міліціонери, та на

площі Святого Юра, які були свідками розмови Казанівського з Матлою та його слів про

необхідність пошуку приміщення для розташування команди, і його настанов відділам, і промова

«старшого» (яким, теоретично, міг бути Казанівський, або Старик, або Ігор, або навіть сам Матла)

про необхідність підтримання правопорядку у місті, і відправлення якоїсь кількості відділів для

взяття під контроль об’єктів. У цьому разі, щоправда, згадувані Волчуком «мабуть дві сотні»

студентів, скоріше за все, входили в число змобілізованих на той момент міліціонерів, що

співпадає з наведеними вище розрахунками, зробленими на підставі аналізу спогадів Ґонти та

Казанівського.

Якщо у своїй книзі «Роки німецької окупації» Кость Паньківський не помилявся, вказуючи,

що «на заклик до поліцистів, жандармів і підофіцерів зголошуватись до служби в міліції

відгукнулося мало людей» [23, стор. 400-401], і ці його слова не є узагальненням у дусі

незабутнього підсекретаря Кундта, а стосуються також і подій у Львові, то у цьому разі кількість

зареєстрованих «старших військовиків» не могла бути значною. Варто також прийняти до уваги,

що сам Казанівський про кількість «старших військовиків» та про те, яку частину вони становили

серед мобілізованих міліціянтів, не каже нічого.

Все з тієї ж глави 37 «Національний прапор» дізнаємося дещо і про саму організацію

«тимчасової команди» як адміністративної структури у «Домі Сакракерок». За хронологією

розповіді Казанівського ця організація починається після: зустрічі та розмови з Шухевичем (рано-

вранці 30.06), початку реєстрації «військових мужчин» на подвір’ї Святого Юра (якщо

прив’язуватися до згадки про знаходження Романом Шухевичем «через годину» свого брата на

Лонцького, після якої йде розповідь про «реєстрацію», то ця реєстрація починається більш ніж

через годину після розмови Казанівського і Шухевича), формування певної кількості відділів та їх

відправлення на об’єкти, розмови Казанівського з Матлою, походу до Політехніки та до «Дому

Сакракерок» та «полагодження формальностей з начальною ігуменею». Усе це за приблизними

підрахунками, позаяк, точних часових меж Казанівський не наводить, мало б зайняти кілька годин.

Якщо відштовхуватися від хронології, яка міститься у спогадах Дмитра Ґонти [33, стор. 13], то

початок власне «організації» команди мав припасти десь на південь. Ще «не цілих дві години»

зайняла організація робочих місць, тобто, закінчення процесу відбувається вже десь по обіді 30

червня.

Створені у тимчасовій команді «нашвидкуруч» відділи (господарський на чолі з Пасікою,

мешканевий на чолі з студентом-брюнетом та карний на чолі з Данилюком) відповідали відділам,

які мали бути створені у команді УНМ Львова як обласного міста згідно частини 2 розділу VІ

Інструкції [1, стор. 149-150]. Інші, передбачені Інструкцією, відділи міської команди (секретаріат,

в’язниця та табір інтернованих, санітарний, руху та «постійний запас команди»), можливо, не були

створені з тих причин, що команда Казанівського-Матли від початку розглядалася як «тимчасова»

та мала бути згодом змінена постійною командою. Тому у ній створювалися лише найнеобхідніші

та першочергові відділи. Крім того, враховуючи кількість мобілізованих уранці 30 червня 1941 р.

міліціонерів на подвір’ї Святого Юра у неповних дві сотні, можливо, ще однією причиною не

створення інших відділів могла стати нестача потрібних людей, через що довелося обмежитися

створенням трьох, найнеобхідніших.

Наступні описувані епізоди з візитом німецького старшини з двома вояками та початком

знесення населенням радіоапаратів за логікою розповіді Казанівського мали місце вже після

організації робочих місць членів «тимчасової команди» та утворення в ідділів – тобто, вже точно у

другій половині дня 30 червня, можливо, навіть ближче до вечора. У цій частині розповідь

Казанівського збігається з показами майора Вайнера з групи військ «Південь» від 09.07.1941 р.,

зафіксованими у вже цитованому вище німецькому протоколі прослухання німецьких офіцерів і

52

бургомістра в справі Акту незалежності 30 червня 1941 р., про те, що комендантом Львова

полковником Міттергерстом було зобов’язано населення здавати радіоприлади до української

міліції [6, стор. 139].

Згадуване автором формування територіальних відділів (відділень комісаріатів) міліції у

районах Львова відповідало вимогам Інструкції. За словами Богдана Казанівського цей процес

розпочався «в тому часі рівночасно» з початком здачі населенням радіоапаратури, а отже, знову ж

таки, у другій половині дня 30 червня ближче до вечора. Процес формування цих районних

комісаріатів, на жаль, докладно Казанівським не описаний, зазначено лише, що цією справою

займався тимчасовий комендант Омелян Матла, та подано прізвища трьох районних комісарів:

Огоновський, Левицький, Харкевич.

Як вказується у частині 1 розділу VI Інструкції обласні міста мали бути поділені на райони

(відділення комісаріятів) згідно з дотепер існуючим поділом [1, стор. 149]. У період з грудня 1939

р. по червень 1941 р. у Львові існувало чотири адміністративних райони: Центральний,

Залізничний, Червоноармійський та Шевченківський [29]. Тому, якщо виходити з положень

Інструкції, у такому разі у Львові мало бути утворено чотири районні комісаріати (відділення

комісаріятів) УНМ. Однак тоді видається дуже дивним, що Казанівський чомусь наводить у своїй

книзі прізвища аж трьох з них, проте не згадує четвертого, а обмежуючись виразом «й ін[ші?]».

Крім того, Огоновський, Левицький, Харкевич за словами автора це прізвища лише «деяких

комісарів». Погодьтеся, що вказувати трьох із чотирьох комісарів районних відділень УНМ та

називати їх «деякими», а для останнього, четвертого, застосовувати вираз «й ін[ші?]» є абсолютно

нелогічним. Єдине розумне пояснення це те, що районних відділень комісаріатів мало бути

організовано значно більше, ніж чотири, і у такому разі названі троє комісарів (командантів

районів у місті) дійсно могли бути лише «деякими» з них, а інших, не названих комісарів

(командантів районів у місті), також могло бути значно більше, ніж один. Можливо, що за основу

було взято не «радянський» поділ на райони, а ще більш ранній «польський» на дільниці, яких до

1939 року існувало дев’ять [31, 32, 34, стор. 24-25]. Якщо це так, то тоді троє названих комісарів

(командантів районів у місті) абсолютно логічно можуть бути охарактеризовані як «декілька»,

позаяк, вони становлять лише 1/3 від усіх комісарів (командантів районів у місті) , а усі решта

спокійно можуть бути названі як «інші». Єдине, що ясно зі слів Казанівського, це те, що районних

відділень комісаріатів було явно більше ніж 3 чи навіть 4 на усе місто.

Хоча положеннями частини 1 розділу VI Інструкції у цих районних відділеннях комісаріатів

не передбачалося організації окремої канцелярії з відділами, однак у кожному з них мала існувати

служба безпеки, певна кількість десятників (участкових), які мали опікуватися кількома вулицями

чи більшими об’єктами, для чого кожному команданту району мало бути приділено відділ УНМ у

кількості від 100 до 150 міліціонерів [1, стор. 149]. Виходячи з цього, мобілізованої ранком 30

червня на подвір’ї Святого Юра кількості міліціонерів вистачило б заледве на 1 або ж максимум

півтора районних відділення комісаріатів. Необхідно врахувати також, що, хоча кількість

міліціонерів у міській команді УНМ Львова і не була чітко визначена Інструкцією, проте у складі

такої команди, зокрема, мав бути створений з «частини міліціонерів» так званий постійний запас

або «Окремий відділ» команди УНМ міста у силі 1 сотні (150-200 людей) [1, стор. 149-150]. У

такому разі наявної кількості мобілізованих міліціонерів не вистачило б і на одну районну

команду.

Зрозуміло, що якусь частину з мобілізованих Казанівським та Матлою міліціонерів

теоретично могли направлено до районних відділень УНМ у Львові, однак більшу частину

особового складу таких відділень слід було мобілізувати додатково з числа добровольців.

Враховуючи, що формування таких районних відділень комісаріатів розпочалося у другій

половині дня 30 червня ближче до вечора, зрозуміло, що якась частина міліціонерів могла бути

53

мобілізована ще того ж самого дня, а якась – вже наступного, 1 липня, що відповідало окресленим

Інструкцією часовим рамкам «мобілізаційного етапу» у два дні [1, стор. 148].

Те, що вся чи навіть значна частина від потрібної кількість міліціонерів для міської та

районних команд міста, а також для вже згадуваної вище крайової (обласної) команди УНМ [44,

стор. 79] явно не могла бути мобілізована 30 червня, можна встановити, співставляючи розповідь

Казанівського та наведені вище розрахунки з спогадами Ярослава Стецька [2, стор. 181-182, 195].

За запропонованим після прибуття Похідної групи ОУН (б) до Львова (що за часом було вже після

розмови Шухевича з Казанівським та уповноваженням останнього на організацію тимчасової

команди, про яку Стецько на той момент ще не міг знати, оскільки його розмова з Шухевичем

відбулася вже значно пізніше [2, стор. 190-191]) планом дій створенням міліції мав опікуватися

Іван Равлик, а метою створення міліції було: «обсадження друкарень, державних будинків,

необхідних домів» у місті для ОУН та Українського уряду, «забезпечення відновлення

державності в «Просвіті», та «поборення усіляких погромів», себто, підтримання правопорядку.

Зрозуміло, що для досягнення цієї мети (яка загалом відповідала меті, поставленій Казанівським

як в. о. тимчасового команданта перед міліцією) незалежно від того, хто займався б створенням

міліції (Равлик, Казанівський, Матла, Врецьона чи будь-яка інша особа), потрібно було мати для

цього необхідну кількість загонів з реальними міліціонерами та їхніми командирами. За планом

Стецька створення таких загонів мало відбуватися спільно з Проводом ОУН Львова та

спираючись на вже існуючі відділи підпільників.

Однак, далі Стецько пише про те, що ці відділи підпільників у той час діяли не в самому

Львові, а навколо нього разом з оунівськими повстанцями, а безпосередньо у місті перебував на

той час лише курінь під командуванням Романа Шухевича («Нахтіґаль»), а інші бойові частини

під керівництвом Івана Климова-Легенди тільки пробивалися до нього зі сході від Золочева [2,

стор. 182]. Таким чином, у час, який передував початку роботи Національних зборів у «Просвіті»

цих відділів підпільників, на основі яких мала творитися міліція, у Львові ще не було. Трохи

раніше, описуючи появу Похідної групи у місті, Стецько згадує також, що «підпільна мережа

нашої ОУН була в дії, хоча здесяткована в останніх днях большевиками, але ще настільки сильна,

щоб допомогти нам у здійсненні наших плянів» [2, стор. 179].

З огляду на це, є абсолютно зрозумілим, чому створювана уранці 30 червня на подвір’ї

Святого Юра міліція формувалася «головно з студентської молоді» (що фактично підтверджується

спогадами Д. Ґонти, К. Паньківського, Р. Волчука та не спростовується словами Казанівського) , а

професійні військовики та повстанці становили у ній незначну кількість.

Однією з задач міліції у Львові за словами Стецька мало бути «забезпечення відновлення

державності в «Просвіті». Великий тлумачний словник сучасної української мови подає

значення дієслова «забезпечувати» як «створювати надійні умови для здійснення чого-небудь;

гарантувати щось; захищати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки» [13, стор. 281]. Таким

чином, зміст забезпечення відновлення державності в «Просвіті» полягав у тому, що створена

міліція повинна була створити умови для проголошення Акту, у тому числі, у разі необхідності

захистити членів Національних зборів від посягань на їхню діяльність.

Описуючи роботу Національних зборів Стецько вказує на появу під кінець їхньої роботи у

будівлі «Просвіти» двох представників німецького командування: професора Ганса Коха та

майора Айкерна [2, стор. 194-195]. Появу зазначених осіб під кінець Зборів згадує також Василь

Кук [3, стор. XV].

З уже згадуваного німецького протоколу прослухання німецьких офіцерів і бургомістра в

справі Акту незалежності 30 червня 1941 р. (розділ «Прослухання майора цур Айкерна, абвер, у

рамках групи військ «Південь», 8.7.1941») з показів майора Айкерна дізнаємося, що «він лише

ввечері 30.06 з капітаном Кохом зміг дістатися до міста. Відразу пішов він до митрополита, де

54

він довідався про велике зібрання у «Просвіті». З метою уникнення небажаних інцидентів він з

Кохом відразу направилися туди і, стоячи, був присутній на зібранні до його завершення. Його

зображення подій повністю співпадає з поданим нижче відтворенням подій капітаном Кохом» [6,

стор. 136].

З прослухання професора доктора Коха 10.7.1941 р. дізнаємося більш точний час появи його

та майора Айкерна у Львові:

«Близько 19 години 20 хвилин прибули майор цур Айкерн і капітан Кох до міста.

Першого вони відвідали митрополита. Там вони дізналися, що деякі їхні співробітники пішли

на зібрання в «Просвіту». Майор цур Айкерн і капітан Кох відразу пішли на це зібрання. В

зв’язку з тим, що вхід був перекритий великим людським натовпом, вони зайшли через вхід на

сцену і вийшли на неї» [6, стор. 140-141].

Таким чином, майор Айкерн та капітан Кох прибули до Львова о 19 годині 20 хвилин 30

червня. Після прибуття вони одразу відвідали Митрополита Шептицького у його резиденції у

Соборі Святого Юра. Певний час забрала у них розмова з Митрополитом, з якої вони дізналися

про засідання Зборів у «Просвіті», куди, по закінченню розмови вони попрямували.

Від площі Святого Юра (на горі) йти до площі Ринок (унизу по другий бік сучасного

проспекту Свободи) не так і близько. Швидкою ходою це займе мінімум хвилин 20-25 часу, а

якщо враховувати ситуацію, яка тоді творилася на вулицях (рух армійських та інших підрозділів

до Львова та через нього далі на схід, юрби місцевих мешканців тощо), то вийде ще довше. У

жодному з німецьких документів чи спогадів не говориться про те, що Кох та Айкерн

скористалися якимось транспортом. Однак, навіть якби у їхньому розпорядженні і був якийсь

автомобіль, то навряд чи це суттєво скоротило тривалість їхньої подорожі, враховуючи ширину

вуличок у центральній частині міста та необхідність об’їзду різних перепон, у тому числі тих, що

були залишені минулими бомбардуваннями. Крім того, ще певний час зайняло у двох німецьких

офіцерів обходження великої маси людей на площі «Ринок» перед будівлею «Просвіти» та

потрапляння усередину не через центральний, а через інший вхід. А отже, враховуючи усі ці

обставини, опинитися у приміщенні, де засідали Національні Збори, Айкерн та Кох ніяк не могли

раніше 20 години 30 червня.

Якраз до першої появи Коха у приміщенні, де засідали Національні Збори, відносяться

думки Стецька про те, що цей німецький офіцер не зміг би перешкодити проведенню Зборів,

навіть, якби прибув не під кінець, а на самому початку їхньої роботи. Надалі Стецько згадує

підрозділи, на які він міг би спертися у разі силового розгону Зборів за вказівкою того ж таки

Коха: «було б дійшло до зудару поміж нашими озброєними підпільниками, куренем Шухевича і

прикликаними із околиць Львова повстанцями та відділами Леґенди, який пробивався з-під

Золочева до Льва-города» [2, стор. 195].

У цьому переліку підрозділів міліція (створена чи-то Равликом, чи-то Казанівським-

Матлою) відсутня як така і Стецьком не називається. Враховуючи визначену раніше на підставі

спогадів Ґонти, Казанівського та інших даних кількість мобілізованих міліціонерів станом на

ранок 30 червня, яка не дотягувала навіть до 200 осіб, і переважну більшість яких становили

молоді студенти, причиною відсутності міліції у «переліку» Стецька могло бути те, що станом на

вечір того ж дня ця міліція суттєво не збільшилася ані кількісно, ані, тим більше, якісно, та не

могла ні самостійно завадити можливому «силовому розгону» Зборів, ні навіть істотно допомогти

іншим згаданим підрозділам.

Звернемо увагу також і на те, що свої спогади Ярослав Стецько писав уже після закінчення

війни. На момент їх написання він уже точно знав , що ніякого силового розгону Зборів так і не

55

сталося і до збройних сутичок з німцями того дня справа не дійшла, а так само міг знати, як у

реальності обстояли справи з формуванням міліції у Львові 30 червня та її приблизний кількісний

склад. Так що, навіть, якби він і не знав станом на момент описуваних подій (вечір 30.06) реальної

кількості створених у місті відділів УНМ, то станом на момент написання своєї книги ці дані вже

мали бути відомі йому, і він міг би вказати міліцію у своєму переліку «підрозділів», якби

насправді її кількість була станом на вечір 30.06.1941 р. значною. Припускати, що Стецько просто

«забув» або «не знав» станом на момент написання цієї частини своїх спогадів про існування

міліції, немає жодних підстав, адже і до того, і після того [2, стор. 222] він згадував про її

існування, задачі та функції, а у цьому конкретному місці докладно перелічив усі інші підрозділи,

на які міг опиратися у гіпотетичній сутичці проти німців. Наприклад далі, описуючи засідання

Проводу ОУН (б) у будівлі «Дністра» 10 липня 1941 р. (дата наведена за твердженням Р.

Ільницького, на думку самого Стецька це відбувалося можливо на день або на два дні раніше) з

приводу протидії протиукраїнській кампанії німців, Стецько свої міркування з приводу можливого

збройного захисту Уряду з боку ОУН, говорячи, що «стати в захист Уряду збройно ОУН ще не

мала сили. УДП розпоряджало тоді міліцією, ДУН, які вже залишили Львів у марші на Схід і

бойовими частинами ОУН. Проте я уважав, що з політичних і силових причин не є доцільно

збройно вже зараз виступати проти німців» [2, стор. 256].

Якщо розповідаючи про своє чергування у магазині у ніч з 30.06. на 01.07. Роман Волчук не

помилився у датуванні подій, то цей факт охорони магазину одним студентом, а також побачений

ним удень 1 числа одинокий охоронець-міліціонер біля вхідної хвіртки Львівської політехніки так

само свідчать про нестачу особового складу формованої міської міліції не тільки увечері

30.06.1941 р., але й навіть удень 1 липня 1941 р.

На недостатню кількість особового складу у формованій міліції увечері 30 червня 1941 р.

фактично натякає і сам Казанівський, розповідаючи про прихід до тимчасової команди зв’язкових

з різних пунктів, де стояли залоги УНМ, з оголошенням випадків крадежів чи розбиття магазинів

місцевим шумовинням, та зазначаючи, що не зважаючи на густе проходження вулицями

озброєних стеж (розвідок – С. Р.), все-таки у повній мірі не вдалося вповні перешкодити

розтягуванню майна зі складів та магазинів [4, стор. 216]. Наступна згадка автора (мова за логікою

розповіді також іде про вечір 30 червня) про те, що усі запаси з розбитих баз звозилися до

тимчасової команди та надалі сухими пайками приділялися для міліції та на ті пункти, де стояли

залоги, свідчить також про те, що на цей час районні команди УНМ ще не були у повній мірі

організовані як такі з наявною у них відповідною кількістю міліціянтів. За харчами з цих районних

команд до тимчасової міської команди УНМ починають приходити лише наступного ранку 1

липня [4, стор. 219]. На те, що мобілізація добровольців до тимчасової міської команди

продовжувалася і після 30.06. вказують слова Казанівського про те, що «населення Львова бачило

вперше явну організовану силу ОУН, яка мала свою головну квартиру в будинку «Дністра» при вул.

Руській, і хоч не всі були націоналістами або прихильниками ОУН, то кожний український

патріот радів Актом 30-го червня й готовий був даром допомагати в адміністрації. Це було

видно з того, як до команди зголошувалися різні люди з різними фахами й хотіли стати до праці,

не питаючи за платню» [4, стор. 217-218].

Усі вище описані події тривають до приблизно 22 години 30 червня, коли, як згадує

Казанівський, вони чують по радіо повідомлення про проголошення відновлення Української

держави.

Наступні дні тимчасової команди та міської міліції узагалі описуються Казанівським теж

досить докладно і з багатьма подробицями, хоча й не без певного сумбуру у плані хронології.

Більш-менш зрозумілою видається ситуація з подіями, які сталися 01.07.1941 р., ідентифікувати ж

56

усі наступні події можливо, як правило, лише співставляючи окремі описані автором деталі з

іншими джерелами.

Якщо судити по наведеній розмові Казанівського з Пасікою (керівником господарського

відділу) та наступним описом сніданку, то і сам автор, і, принаймні, деякі з працівників тимчасової

команди скоріше за все ночували на своїх робочих місцях. З подальших подій, які сталися

першого липня, Казанівським згадуються тільки розподіл харчів для районних комісаріатів міліції,

звідки спеціально для цього приходили уповноважені особи, прийняття різноманітних делегацій

від різноманітних установ (з провінції, міста, шкільництва, кооперативної управи, жіноцтва, а

також від населення), а також перебування тимчасового команданта Омеляна Матли на відправі

[службі у церкві – С. Р.] з комендантами районних комісаріатів міліції. Щоправда, з розповіді

Казанівського не зрозуміло, скільки саме часу тривали вказані заходи, і чи затяглися вони на цілий

день до самого вечора, чи тривали лише певну кількість годин.

Щодо зміни у кількісному складі УНМ Львова, які відбувалися 1 липня, автор, на жаль,

також не наводить ніяких точних даних, обмежуючись лише ремаркою про те, що тимчасова

команда «була перша організована міліарна сила в місті, яка зі зброєю в руках обсадила всі

найважливіші його пункти». Щоправда, за відсутності переліку цих «найважливіших пунктів»

встановити щось більш конкретне з цих слів достатньо важко. Якщо співставити цю ремарку

Казанівського з уже цитованими вище словами Романа Волчука (за датуванням автора, якщо він

нічого не наплутав, події мали відбуватися саме удень 1 липня) про те, що «сонце підбилося

високо, а обіцяна зміна все не приходила. Я покинув свій пост і пішов доповісти, що «все в

порядку», але на пл. Юра нікого вже не було, двері були зачинені. По дорозі додому попри

Політехніку я побачив мого колегу, що з крісом через плече стояв на варті при головній входовій

хвіртці» [8, стор. 84-95], то так само напрошується очевидний висновок про те, що кількість

міліціонерів УНМ Львова удень першого липня 1941 р. суттєво не змінилася у порівнянні з

вечором попереднього дня і усе ще була недостатньою навіть для належної «обсади

найважливіших пунктів».

Певні складнощі виникають з датуванням описаної Казанівським першої його зустрічі з

Іваном Климовим-Легендою. З одного боку, маємо слова автора про те, що ще першого дня

урядування у тимчасовій команді до нього прийшли Микола Свистун та Вугляр (Володимир

Лобай), який передав привіт від Климова і повідомив, що «він [Климів-Легенда – С. Р.] завтра

тебе відвідає». Там же далі автор описує свою радість від того, що Іван Климів живий і здоровий

мав прийти до нього наступного дня. Оскільки перший день урядування у тимчасовій команді це

30 червня, то вищезгадана зустріч Казанівського з Климовим мала б відбутися 1 липня. Однак

існує принаймні дві обставини, які вказують на те, що така зустріч насправді відбулася кількома

днями пізніше.

Розповідаючи про цю першу зустріч з Іваном Климовим (про те, що ця зустріч була саме

першою чітко свідчать наведені слова Климова: «Моє серце чуло, що ти живеш, хоч ми мали

відомості, що вас усіх із Сокальської тюрми вивезли в ліс і постріляли» ), Богдан Казанівський

переповідає останні новини, що їх йому повідомив Легенда, та серед іншого згадує, що «Степан

Бандера вже в той час був під домовим арештом». Цю ж саму думку трохи іншими словами він

повторює трохи нижче: «найбільше переконливо говорив факт [про необхідність підготовки до

боротьби з німцями – С. Р.], що Бандера сидить під арештом. Іскорка моїх сподівань, що німці

таки погодяться з доконаним фактом проголошення української держави і ліквідацію її

перенесуть на значно пізніший час, після слів Івана [Климова – С. Р.] погасла».

У вже цитованому раніше німецькому донесенні про події в СРСР №11 від 3 липня 1941 р.

«Заходи проти українських політичних груп» говориться, що:

57

«Оскільки деякі емігрантські групи збираються себе взаємно перевершувати в

діяльності, то з 2.7.41 прийнято наступні заходи:

1) Різних політичних керівників українських емігрантів береться під домашній арешт,

особливо в Ґенеральному Ґубернаторстві, в тому також Степана Бандеру» [6, стор. 100-101,

німецький текст на сторінці 103].

У іншому, також цитованому раніше німецькому донесенні про події в СРСР №10 від 2

липня 1941 р. «Питання акції «чистки» у розділі І «Політичний огляд» говориться про те, що:

«Дальші заходи проти групи Бандери, а особливо проти Бандери особисто знаходяться

у стадії підготовки. Вони будуть проведені якнайшвидше» [6, стор. 92, німецький текст на стор.

93-94].

У результаті співставлення змісту цих двох німецьких донесень є абсолютно чітко

зрозуміло, що відповідні заходи проти українських політичних керівників, у тому числі Бандери,

станом на 2 липня знаходилися ще у стадії підготовки, а отже, фактично були вжиті стосовно

Бандери у формі арешту не конкретно 2 липня 1941 р., а лише починаючи з цієї дати. Тобто,

безпосередньо сам арешт міг відбутися скоріше за все вже після 02.07. Окремі дослідники

вказують на дату 3 липня [9, стор. 115], деякі, зокрема, Ярослав Стецько, говорять навіть про дату

5 липня [2, стор. 256; 11, стор. 53; 36, стор. 91], або навіть дату, наближену до 9 липня [37, стор.

93], хоча можливо під двома останніми датами мається на увазі вже не «домашній», а наступний

арешт Бандери з метою доставки його до Берліна.

Яка б з цих наведених вище дат не була вірною, у будь-якому разі фактично розмова

Казанівського з Климовим могла відбутися не раніше 3 липня, оскільки станом на цей момент

Климів вже знав про «домашній арешт» Бандери, а з моменту самого арешту повинен був пройти

певний час, поки інформація по це з території Генеральної Губернії не стала відома у Львові. А

тому, або з обіцянкою відвідин Климовим Казанівського «наступного дня» після 30.06. помилився

Володимир Лобай (Вугляр), або сам Казанівський помилково зазначив, що його зустріч з

Вугляром та Миколою Свистуном мала місце «першого дня урядування у тимчасовій команді»,

або Климів дійсно мав наміри відвідати автора 1 липня, проте з певних причин їхня зустріч

відбулася пізніше.

Наступні, описувані Казанівським події (підрахунок знайдених мішків з грошима та

передача їх наступного дня до Проводу ОУН на вулиці Руській), за логікою розповіді могли

статися уже після згаданої вище першої зустрічі Казанівського з Климовим, оскільки під час їх

Казанівський вже не тільки знає про знаходження у Львові Івана Климова, але й має його особисте

запрошення («заскочити на вул. Руську до Проводу ОУН») та діє саме так, як порадив йому

Климів (питати за ним [Климовим – С. Р.], і мене [Казанівського – С. Р.]пропустять»), щоб

отримати доступ до будівлі крізь пости охорони. Сам Легенда абсолютно не здивований ані такою

поведінкою автора, ані взагалі його появою у будівлі Проводу. З слів Климова дізнаємося також

про формування постійної команди міліції Львова на чолі з Євгеном Врецьоною на вулиці

Лозінського, 9, у зв’язку з чим тимчасова команда у Домі Сакракерок має невдовзі

самоліквідуватися. На жаль, вжите тут формулювання «вже формується стала команда» не

дозволяє зробити висновок про те, коли саме розпочалося формування цієї постійної команди

УНМ. Єдине, що можна сказати точно, це те, що станом на момент візиту Казанівського до будівлі

Проводу на вулиці Руській формування постійної команди усе ще тривало та не було завершено.

Самий же візит Казанівського хоча й відбувався вже після його першої зустрічі з Климовим у

58

бюро тимчасової команди на площі Святого Юра, однак не міг мати місце пізніше, ніж за кілька

днів після 30.06.1941 р. Доказом цьому є слова автора про те, що йому «приємно було оглядати

бюро Проводу ОУН, який іще перед кількома днями містився у глибокому підпіллі [себто, до

відступу зі Львова радянських військ, який відбувся у ніч з 29 на 30 червня – С. Р.]». Певну

цікавість становить також та обставина, що постійна команда УНМ формувалася у іншому

приміщенні, ніж створена Казанівським та Матлою тимчасова команда. Адже більш логічним на

перший погляд виглядало б просто передача справ та керівництва над тимчасовою командою

Омеляном Матлою Євгенові Врецьоні без зміни місцезнаходження самої структури. Однак,

можливо, зміна місця знаходження міської команди УНМ була пов’язана з тим, що тимчасову

команду було організовано у першому-ліпшому приміщенні (Домі Сакракерок), яке не надто було

пристосоване для перебування у ньому правоохоронного органу. Тому згодом для постійної

команди вже було віднайдене інше, більш підходящу будівлю на вулиці Лозінського. З цим

пов’язаний і певний період формування постійної команди та поступовий, а не одночасний

перехід до неї міліціонерів з тимчасової команди. Адже з слів Казанівського про те, що «у команді

[тимчасовій – С. Р.] з кожним днем заходили зміни, частина персоналу перейшла до постійної

команди на Лозінських, частина ще працювала, але вже не було такого навалу справ», чітко

видно, що у перші дні роботи тимчасової команди її працівники опікувалися значною кількістю

різноманітних справ, а отже як будь-яка інша адміністративна структура, неодмінно, мали

займатися у тому числі і документообігом. А тому у зв’язку з переходом працівників до постійної

команди передача усіх цих справ, організація роботи на новому місці і перевезення усіх паперів та

майна не могло відбутися одномоментно, а потребувало певного часу. Крім того, хоча це й прямо

не вказується у книзі Казанівського, певний період «формування постійної команди» був

викликаний також необхідністю формування додаткових відділів міської команди УНМ, які були

передбачені Інструкцією, проте не були сформовані під час організації тимчасової команди

(секретаріат, в’язниця та табір інтернованих, санітарний, руху та «постійний запас команди»). З

наведених вище слів автора також ясно, що як формування постійної, так і ліквідація тимчасової

команди відбувалися паралельно.

Певні складнощі виникають також з датуванням наступних подій - візиту до бюро

тимчасової команди німецьких старшин в мундирах СС з вимогами до команди видавати усі

розпорядження за погодженням з німецьким комендантом Галичини та наступної появи того ж

самого дня у тимчасовій команді гестапівців з списком прізвищ. З одного боку, це збігається з

словами керівника СД Львова Г.-Й. Баєра [3, стор. 153], Костя Паньківського [5, стор. 37; 23, стор.

401] та даними з телеграми представника Міністерства закордонних справ при Верховному

командуванні 17 армії Пфляйдерера до Інформаційного відділу ІІ МЗС у Берліні про українське

самоврядування у Львові, дозвіл на видання неполітичних українських газет, створення міліції,

недоліки в постачанні та вбивства при відступі радянських військ [3, стор. 256] про

підпорядкування міліції Львова СС, яке відбулося 2 липня, однак ніщо у тексті не вказує на те, що

цей візит майора Кіпки та його ад’ютанта мав місце саме цього дня, а навпаки, логіка розповіді

свідчить, що це відбулося вже після першої зустрічі Матли та Казанівського та наступного приїзду

останнього до будівлі Проводу ОУН. Можливо, що про «підпорядкування міліції СС» тимчасову

команду як таку, що мала бути у скорому часі ліквідована, було повідомлено пізніше ніж постійну

команду УНМ на чолі з Євгеном Врецьоною. Єдина більш-менш точна часова прив’язка – це слова

Казанівського про те, що скоро після візиту до тимчасової команди гестапівців у Львові

рознеслася вістка про розстріл понад двадцятьох польських інтелігентів та науковців.

Враховуючи, що розстріл понад 40 польських професорів та науковців відбувся у ніч з 4 на 5

липня 1941 р. [15, стор. 32], поширення чуток про цю подію могло мати місце починаючи з

59

05.07.1941 р., а отже і візит майора Кіпки з ад’ютантом та гестапівців до тимчасової команди мав

відбутися десь у проміжку з 02.07 по 05.07.1941 р.

Згадувана Казанівським ліквідація деяких відділів (крім карного) тимчасової команди за

логікою розповіді мала місце у проміжку між вищезгаданим візитом німецьких чинників та

національною маніфестацією з приводу проголошення Акту 30-го червня, яка мала відбутися у

неділю 6 липня, тобто, між 02.07. та 05.07.1941 р. включно.

Остаточна ліквідація тимчасової команди та перебирання усіх її обов’язків постійною

командою УНМ Львова за логікою розповіді Казанівського відбулася після ліквідації німцями

Українського державного правління, тобто, вже після 11-12 липня 1941 р. [2, стор. 272]. У своєму

життєписі Богдан Казанівський пише, що «я і Омелян Матла організували тимчасову Команду

Львова, яка урядувала в домі Сакракерок неповних два тижні, поки не створилася стала Команда

під командою інж. Евгена Врецьони» [4, стор. 307].

3. Думки істориків та інших дослідників

У цьому розділі для інформації наводжу думки окремих істориків та інших дослідників

щодо обставин та порядку створення української міліції у Львові улітку 1941 р.

Серед українських істориків, можливо, найбільш ґрунтовно питання військовотворчих

заходів ОУН (б) досліджував Іван Патриляк. У своїй статті «Військовотворчі заходи ОУН (б) у

липні-вересні 1941 р.» він пише, що «у суворій відповідності до передвоєнних інструкцій,

починаючи з кінця червня 1941 р., у місцевостях, покинутих Червоною армією та радянською

адміністрацією, почали виникати перші загони народної міліції. На початку липня міліцейські

відділи були створені у Львові, Тернополі, Станіславові, Луцьку, Рівному, Дрогобичі, Бориславі,

Дубні, Рава-Руській, Городку, Оброшині, Радехові, Козовій, Вербі, Косові, Теребовлі, Вишнівці,

Збаражі, Берестечку та інших містах і селах Західної України.» [38, стор. 133]. У своїй іншій

роботі дослідник конкретизує час створення оунівської міліції у Львові, вказуючи, що «протягом

30 червня –2 липня 1941 р. членами похідної групи Я.Стецька було створено НМ [народну

міліцію – С. Р.] у Львові» [10, стор. 231].

Створення УНМ у Львові згадується також у роботі Володимира Косика: «Національні

збори прийняли текст проголошення незалежності, а також декрет, яким першого заступника

Бандери Ярослава Стецька призначено головою уряду. Після закінчення зборів Ярослав Стецько

доручив І. Равлику організувати міліцію, щоб встановити порядок і безпеку громадян, і наказав

пустити в рух радіостанцію, щоб оголосити новину про проголошення незалежності по радіо» [9,

стор. 114].

Схожу інформацію наводять у своїх дослідженнях Жанна Ковба («У будинку найбільш

масової, шанованої галичанами організації «Просвіти» відбулись Національні Збори. Був

прийнятий текст Проголошення незалежності, а також декрет, яким першого заступника

Бандери Я. Стецька було призначено головою уряду. Після закінчення зборів Я. Стецько доручив І.

Равлику організувати міліцію для встановлення порядку і забезпечення безпеки громадян, наказав

пустити в діло радіостанцію та передати про проголошення незалежності по радіо [11, стор.

52]) та Євген Перепічка («Відразу після проголошення Акту відновлення Української держави 30

червня 1941 р. новообраний Голова Уряду Ярослав Стецько дав розпорядження І. Равликові

організувати українську міліцію для встановлення і підтримання порядку в місті Львові та

охорони важливих об’єктів: електростанції на Персенківці, головної пошти, радіостанції та

державних інституцій (Ратуші, будинку Уряду) тощо» [35, стор. 112]).

Василь Офіцинський у своєму історико-політичному нарисі «Дистрикт Галичина (1941-

1944)» зазначає, що «не залишився поза увагою преси процес формування української поліції як

органу покликаного підтримувати правопорядок та безпеку в краї. Вона виникла зразу ж, коли

60

Львів зайняли німецькі війська. Одначе згодом припинила своє існування, а на її місці, згідно з

розпорядженням губернатора, створено допоміжні відділи німецької поліції, що складалися і з

членів української міліції, які виявили бажання служити в цих формуваннях» [43].

Серед закордонних дослідників відмічу Владіміра Меламеда, який пише, що «організовані

ОУН(б) українські міліції з’явилися на вулицях Львова 29-30 червня 1941» [39, стор. 229]. Інша

дослідниця Ґабріель Лессер наводить думку, що «перші загони Вермахту досягли 30 червня 1941 р.

Львова, члени Організації Українських Націоналістів (ОУН) утворили відділи міліції і розпочали

бої з відступаючою Червоною Армією» [40].

Єврейські дослідники також пишуть, що «на півдні німці зайняли Львів 30 червня. З їх

приходом сформувалася українська міліція, яка почала 2-3 липня проводити масові убивства

євреїв, названі ними «петлюрівською акцією», - як помста за убивство цього отамана-погромника

у Парижі 1926 р. Так загинуло 7000 євреїв» [7, стор. 706].

Джон-Пол Хімка у своїй статті «Достовірність свідчення: Реляція Рузі Ваґнер про

Львівський погром влітку 1941 р.» пише, що «зорганізовано українську міліцію Львова першого

дня окупації, тобто 30 червня 1941 р. Записалися до неї на терені Св. Юра, де також

розташовувався батальйон «Нахтіґаль» під проводом Романа Шухевича» [42, стор. 64]. Та ж сама

інформація подається ним у іншій статті: «формування української міліції у Львові розпочалося

рано уранці 30 червня 1941 р. Стецько писав у своїх спогадах, що він доручив формування міліції

Іванові Равлику, який супроводжував його до Львова у складі особливої групи ОУН з Кракова. З

іншої мемуарної літератури, втім, ясно, що Роман Шухевич, командир «Нахтіґаля», також

відіграв певну роль у призначенні міліційного керівництва. У дійсності, міліцію було набрано на

пагорбі Св. Юра, якраз де розташовувався табором «Нахтіґаль» [43, стор. 227].

V. Деяка інформація стосовно печаток УНМ у Львові

Останнє, на чому варто зупинитися у рамках цього дослідження, це печатки української

міліції, згадки про які подекуди зустрічаються у статтях окремих авторів. На жаль, у

документальних джерелах, зокрема, інструкціях та інших документах ОУН (б), а також у спогадах

осіб, безпосередньо чи опосередковано причетних до організації УНМ у Львові, це питання

практично не згадується.

Згадки про те, що українська міліція повинна була мати відповідні печатки, знаходимо у

неодноразово цитованій вище Інструкції. У п. 5 частини 3 «Організація обласної команди народної

міліції» розділу VI Інструкції серед переліку так званих певних формальних моментів, серед яких

основним є «початки урядування», і про які не повинен забувати у процесі організації Обласної

команди міліції обласний командант, міститься згадка про необхідність «виготовити відповідні

печатки для Обласної команди, команд міст і районів та розіслати їх кур’єрами по області» [1,

стор. 151]. Однак зазначеним розділом Інструкції жодним чином не регламентується та не

описується ані зовнішній вигляд, ані кількість типів печаток для Обласної команди та команд міст.

Лише щодо районних команд УНМ у іншому розділі V Інструкції наводиться вказівка про

те, що печатки мають бути двох типів: довга з текстом: «Народня міліція Районова команда в …»,

розміром 21/2 х 10 см, та кругла, розміром з колишню печатку НКВД як на паспортах, у середині

якої має бути зображення Володимирового Тризуба без вінка з текстом довкруги: «Народня

міліція, Районова команда в …» [1, стор. 142]. Однак, зазначені вимоги, як видно з розділу V

Інструкції, поширювалися виключно на районну команду УНМ, і в самій Інструкції немає жодної

вказівки на те, що обласна чи-то міська команда УНМ обласного міста у своїй діяльності мали

також обов’язково керуватися ними.

На сьогодні відомі зображення двох типів круглих печаток української міліції Львова: з

зображенням Тризуба у центральному вузькому колі та навкружним написом у зовнішньому

61

широкому колі: «* Командант Української Міліції у Львові * Kommandant der Ukrainischer Militz

in Lemberg» (малюнок 1) та з зображенням міського герба – лева, який піднявся на задніх лапах та

спирається правою передньою на стіну брами - у центральному колі та навкружним написом у

зовнішньому широкому колі: «Міліція міста Львова Miliz der Stadt Lemberg» (малюнок 2) [30].

Малюнок 1. Малюнок 2.

Судячи з легенди на цих печатках, обидві вони стосувалися міської команди УНМ Львова.

Будь-яких даних стосовно виготовлення якихось печаток обласною командою УНМ чи районними

відділеннями комісаріатами УНМ Львова наразі мною не виявлено. Немає також і жодних

достовірних даних стосовно часу виготовлення згадуваних вище двох круглих печаток. Практично

відсутня також і інформація про період їхнього використання. Лише у невеликому дослідженні

Ореста Дзюбана, присвяченому львівським печаткам 1941 р., знаходимо згадку про те, що на

документі, датованому 17 липня 1941 р. (зберігається у Державному архіві Львівської області:

ДАЛО, ф.р-37, оп. 7, спр. 42, арк. 53) ще присутнє зображення круглої печатки Команданта УНМ

Львова з зображенням Тризуба як на малюнку 1, однак на документі від 30 липня 1941 р.

(зберігається у Державному архіві Львівської області: ДАЛО, ф.р-37, оп. 7, спр. 14, арк. 29) вже

міститься відбиток круглої печатки з міським гербом як на малюнку 2 [30].

Таким чином, кругла печатка з тризубом точно існувала та використовувалася у період з 17

липня по не встановлену поки що дату, наближену до кінця місяця. Починаючи як мінімум з 30

липня використовувалася вже кругла печатка іншого типу з міським гербом. Чи означало це, що

попередній варіант круглої печатки було знищено у зв’язку з виготовленням нової печатки, чи

вона просто перестала використовуватися, не відомо.

Деякі висновки щодо можливого часу виготовлення цих двох печаток можна зробити,

порівнюючи їхні легенди з текстом на інших відбитках львівських печаток, які наводяться у

ілюстративному матеріалі вже згадуваного дослідження Ореста Дзюбана «Львівські печатки 1941

року як пам’ятки українського державотворення». Перше, що кидається в очі, це те, що текст на

обох міліційних печатках виконано у двох варіантах: українському та німецькому. Така сама

двомовна (українсько-німецька) легенда присутня і на печатках підрозділів та служб Управи міста

Львова: відділу соціального забезпечення, уряду здоров’я, міське похоронне заведення у Львові,

відділ господарства, будівельне бюро ІІ округу тощо. Натомість на круглих печатках Уряду

Ярослава Стецька («Українська держава» та «Українське державне правління»), а також печатках

місцевої адміністрації (Бібрська районова управа, Управа Львівського сільського району) та

підрозділів ОУН (б) усі написи виконано виключно українською мовою.

Можливе пояснення цьому «феномену» може бути знайдено у німецьких документах 1941 р.

Так, зокрема, в уже неодноразово цитованому тут німецькому донесенні про події в СРСР №10 від

2 липня 1941 р. «Питання акції «чистки» у розділі І «Політичний огляд» зазначається про те, що

62

«Айнзацгрупою створено українське і політичне самоуправління міста [Львова – С. Р.] на

противагу групі Бандери» [6, стор. 92, німецький текст на стор. 93].

У німецькому протоколі прослухання німецьких офіцерів і бургомістра в справі Акту

незалежності 30 червня 1941 р. у розділі «Прослуховування професора Полянського, бургомістра

Львова 11.7.41 р.» за участю державного підсекретаря Кундта, доктора Феля та асесора фон

Бюлова вказується, що:

«Люди Бандери були у нього [Полянського – С. Р.] із списком членів партії, які повинні

бути прийняті, на їхню вимогу, негайно у різні відомства міської адміністрації. Він це

відхилив, посилаючись на те, що не може допускати партійних політиків, а

використовувати лише фахівців.

Полянський був професором географії у Львівському університеті і користується

авторитетом у своїх земляків. Різні офіцери висловлюють похвалу його намаганням

відновити порядок і роботу у Львові. Полянський належить до тих численних українських

груп, які погано уявляють собі українське майбутнє без співпраці і німецького керівництва. Він

є спокійним і фаховим працівником, чесним і заслуговує на довіру» [6, стор. 143, німецький текст

на стор. 153-154].

Зміст наведених вище німецьких офіційних документів може свідчити про те, що міського

голову Юрія Полянського разом з підпорядкованою ним Управою міста Львова фактично було на

певний час (до 1 серпня 1941 р.) «вбудовано» до німецької окупаційної адміністрації. З огляду на

це, цілком логічним видається наявність на печатці міської управи та її структурних підрозділів

наявність поруч з українським також німецького тексту. За даними Ореста Дзюбана відбитки такої

двомовної печатки Управи міста Львова виявлено на документах, датованих 8 та 11 липня 1941 р.

(зберігаються у Державному архіві Львівської області: ДАЛО, ф.р-37, оп. 7, спр. 9, арк. 4) [30].

Якщо це так, то наявність німецького тексту поруч з українським на круглій печатці з

тризубом Команданта міліції Львова так само може бути пояснена перебуванням цієї міліції з 2

липня 1941 р. у підпорядкуванні СС [3, стор. 153, 256; 5 стор. 37; 23, стор. 400-401; 4, глава 38

«Акт 30-го червня»]. Пізніша заміна цієї печатки іншою, так само двомовною, з зображенням

міського герба замість тризуба можливо була викликана ліквідацією німцями Українського

державного правління з арештом Ярослава Стецька та багатьох провідних членів ОУН (б) та

подальшим перебиранням контролю німецькими властями над українською міліцією Львова. Про

останнє, зокрема, вказується у Розпорядженні армії щодо українського питання командуючого в.о.

тилу 103, Відділ Іс 968/41, датованому 11.7.1941 р. , у п. 4 якого говориться про те, що:

«В інтересах підтримання порядку й охорони життєво важливих закладів, які

належать українцям, допускається створення неозброєної української місцевої міліції. Її

чисельність, за випадком менших населених пунктів, не повинна перевищувати 1% від усього

населення. До місцевої міліції можуть зараховуватися лише ті особи, які перевірені СД і

зареєстровані військовими органами як надійні. Уже створені загони міліції у зв’язку з цим

розпорядженням необхідно перевірити і за даних умов очистити від сумнівних елементів» [6,

стор. 167, німецький текст на стор. 168-169].

Оскільки ані Богданом Казанівським, ані іншими особами, причетними до створення УНМ

Львова, не згадується час та місце виготовлення відповідних міліційних печаток, то, з огляду на

це, скоріше за все перший варіант печатки Команданта міліції Львова з тризубом та легендою

українською та німецькою мовами міг бути виготовлений вже після 2 липня 1941 р., і, очевидно,

63

вже для постійної команди УНМ міста на чолі з Євгеном Врецьоною. Тимчасова команда на чолі з

Омеляном Матлою з огляду на те, що вона від початку планувалася як така, що діятиме на

території міста протягом обмеженого періоду часу, скоріше за все або не мала відповідної печатки,

або її зображення не збереглося до наших днів.

Інші органи, як, наприклад, вже згадуване УДП або ж районні управи, які були створювані

членами Похідної групи Ярослава Стецька або ж активістами ОУН (б), на той час визнавали

зверхність Українського державного правління та вважалися органами самоврядування

адміністративно-територіальних одиниць відновленої Актом 30 червня Української держави. Цим

можливо пояснити наявність на їхніх представлених печатках державного символу – Тризуба – та

легенди виключно з українським текстом.

Наразі, питання про те, коли саме було виготовлено печатки УНМ Львова залишається

дискусійним.

VІ. Висновки

За наслідками опрацювання наведених вище джерел щодо періоду та порядку створення

української міліції у Львові улітку 1941 р. можна зробити наступні висновки:

1) Порядок створення української міліції у Львові визначався положеннями розділу VI

Інструкції Служби безпеки та розділом І Військових інструкцій з Інструкцій Революційного

Проводу ОУН (С. Бандери) для організаційного активу в Україні на період війни «Боротьба й

діяльність ОУН під час війни», прийнятих на виконанні постанови ІІ Великого збору ОУН (б) у

Кракові у травні 1941 р.;

2) Українська міліція у Львові як обласному міста згідно вимог Інструкцій мала існувати у

вигляді трьох самостійних структур: міської міліції з відповідною міською командою як

адміністративним органом на чолі з міським командантом, обласної міліції з обласною командою

УНМ як адміністративним органом на чолі з обласним командантом, та районних відділень

(відділень комісаріатів) на чолі з районними комісарами, які мали бути створені у кожному

адміністративному районі Львова. Точна кількість особового складу у міській та обласній

командах УНМ Інструкціями визначена не була, проте у лавах міської команди мало перебувати

більше 200 міліціонерів, а у кожному районному відділенні від 100 до 150;

3) Створення міліції Львова мало відбуватися одночасно у формі мобілізації особового

складу (міліціянтів) та створення організаційної структури – міської команди, яке мало

здійснюватися обласним командантом разом з міським командантом міліції. Мобілізаційний етап

мав бути закінчений протягом двох днів;

4) Станом на 20 травня 1941 р. ОУН (б) було призначено відповідних осіб на посади

обласного та міського командантів УНМ Львова. Ймовірно, обласним командантом міліції Львова

мав стати Іван Равлик, а міським – Євген Врецьона;

5) Після початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. Іван Равлик та Євген

Врецьона знаходилися у складі Похідної групи Ярослава Стецька та прибули до Львова лише у

районі обіду 30 червня 1941 р.;

6) Відповідальними за утворення української міліції у Львові були Роман Шухевич, Ярослав

Стецько, Іван Равлик, Євген Врецьона, Богдан Казанівський та Омелян Матла;

7) Створення української міліції Львова розпочалося уранці 30 червня 1941 р., орієнтовно,

після 8 години на площі Святого Юра. У зв’язку з відсутністю на той час призначених обласного

та міського командантів УНМ Львова у місті, створення міліції відбувалося шляхом мобілізації

міліціонерів та утворення тимчасової команди УНМ Львова, яка згодом мала передати свої

повноваження постійній команді, що її мало бути створено після прибуття до міста Похідної групи

64

Стецька. Тимчасовим командантом міліції був спочатку Богдан Казанівський, який невдовзі

передав свої повноваження Омелянові Матлі;

8) Створювана українська міліція Львова складалася з молодих студентів, колишніх

військовиків та інших груп населення міста, при чому військовики та люди старшого віку

становили у ній лише незначну кількість. Члени ОУН (б) судячи з усього так само серед членів

міліції були у меншості;

9) Після закінчення первинної мобілізації міліціонерів уранці 30 червня 1941 р. на подвір’ї

Собору Святого Юра особовий склад УНМ Львова та тимчасової команди налічував менше 200

чоловік. Станом на вечір 30 червня та на 1 липня 1941 р. реальна кількість міліціонерів не досягла

визначених Інструкціями вимог та усе ще залишалася порівняно невеликою та недостатньою ані

для належного підтримання правопорядку на вулицях міста, ані для забезпечення належної

охорони усіх важливих об’єктів Львова, зокрема, будинку «Просвіти» з метою забезпечення

роботи Національних зборів та убезпечення їх від можливого силового розгону з боку німецької

влади;

10) Організація тимчасової команди УНМ відбувалося протягом дня 30 червня 1941 р. у так

званому будинку Сакракерок на площі Святого Юра. У структурі тимчасової команди було

створено три відділи: господарський, мешканевий та карний. Утворення та організація районних

відділень (відділень комісаріатів) розпочалася 30 червня 1941 р. по обіді і тривала 1 липня 1941 р.

Точна кількість утворених районних відділень не відома, однак, скоріше за все, їх мало бути до

дев’яти на все місто;

11) Мобілізаційний етап, очевидно, остаточно був завершений 2 липня 1941 р., внаслідок

чого міліція почала являти собою вже реальну силу та була «прийнята до уваги» німцями, що

вилилося у підпорядкуванні УНМ Львова німецькій СС 02.07.1941 р.;

12) Створення постійної команди УНМ Львова на чолі з Євгеном Врецьоною відбувалося у

будівлі на вулиці Лозинського протягом перших днів липня 1941 р. Ліквідація тимчасової команди

відбувалася паралельно з утворенням постійної. Ліквідація усіх відділів тимчасової команди, крім

карного, відбулася, скоріше за все, у проміжку між 2 та 5 липня 1941 р. Поступово, орієнтовно до

12 липня 1941 р. весь особовий склад міліціонерів з тимчасової команди перейшов до постійної

команди, і тимчасову команду було остаточно ліквідовано;

13) Станом на 1 липня 1941 р. з великою долею ймовірності у певній формі вже існувала

крайова (обласна) команда УНМ Львова.

Перелік скорочень та абревіатур:

ЗУЗ – західноукраїнські землі.

НКВД – Народный комиссариат внутренних дел (Народний комісаріат внутрішніх справ).

НКҐБ – Народный комиссариат государственной безопасности (Народний комісаріат

державної безпеки).

РККА – Рабоче-крестьянская красная армия (Робітничо-селянська червона армія).

РКМ – Рабоче-крестьянская милиция (Робітничо-селянська міліція).

УДП – Українське державне правління.

УНМ – Українська народна міліція.

Подяки:

henyk – за допомогу у з’ясуванні кількості міліціонерів та моральну підтримку.

k_kombinator – за спогади Романа Волчука, допомогу в з’ясуванні окремих місць в

Інструкціях та підтримку.

65

oksana107 – за видобутий з-за Океану спогад Дмитра Ґонти та підтримку.

tin_tina – за допомогу у з’ясуванні окремих місць у географії Львова та підтримку.

vasovl – за «роботу зі свідками» та підтримку.

Усім іншим членам спільноти ua_shtab - за мовчазну підтримку та довготерпіння .

Перелік літератури та використаних джерел:

[1] ОУН в 1941 році. Документи. В 2-х ч. Ч. 1. / Упорядники О.Веселова, О.Лисенко,

І.Патриляк, В.Сергійчук. Відп.ред. С.Кульчицький. – Київ: Інститут історії України НАН України,

2006.;

[2] Я. Стецько. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності України. - Торонто,

1967 р.;

[3] Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 р. Збірник документів і матеріалів.

Упорядник Орест Дзюбан. - Львів-Київ: Піраміда, 2001;

[4] Богдан Казанівський. Шляхом Легенди. Спомини. – Львів: Кальварія, 2007. – 311 с.;

[5] Кость Паньківський. Від держави до комітету. - Нью-Йорк - Торонто: Життя і мислі,

книга 10, 1970 р.;

[6] Україна у другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів. Т.

1/ Упорядкування і передмова Володимира Косика. – Львів: Інститут українознавства ім. І.

Крип’якевича НАН України, 1997 р.;

[7] Очерки по истории еврейского народа / под ред. проф. С. Эттингера. – Тель-авив: Изд-во

Ам овед, 1972;

[8] Роман Волчук. Спомини з передвоєнного Львова і воєнного Відня. - К.: Критика, 2011;

[9] Володимир Косик. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж - Нью-Йорк –

Львів, 1993;

[10] Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН (б) у 1940-1942 роках. – Київ, 2004;

[11] Ковба Ж. М. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної

Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання». Видання третє, виправлене і

доповнене. – К. 2009;

[12] Ярослав Грицак. Українці в антиєврейських акціях у роки Другої світової війни.

Незалежний культурологічний часопис «Ї», №8, 1996 р.;

[13] Великий тлумачний словник сучасної української мови. Укладач і головний редактор В.

Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002;

[14] Мирослав Кальба. Нахтіґаль в запитаннях і відповідях. Львів: Галицька видавнича

спілка, 2008;

[15] Андрій Боляновський. Убивство польських учених у Львові в липні 1941 року: факти,

міфи, розслідування: монографія / А. Боляновський. – Львів: Видавництво Львівської політехніки,

2011;

[16] Яків Гоніґсман. Катастрофа львівського єврейства 1941-1944. Незалежний

культурологічний часопис «Ї», №58, 2009 р.;

[17] Андрій Ліпкан. Боротьба УПА з німецьким окупаційним режимом. Військова історія,

№5-6 за 2002 р. (http://warhistory.ukrlife.org/5_6_02_6.htm);

[18] О. С. Ситник. Юрій Полянський – перший дослідник західноукраїнського палеоліту.

Археологія №1 (журнал Інституту археології НАН України), 2003 р.

(http://www.iananu.kiev.ua/archaeology/2003-1/sitnik.htm);

[19] Біографія Івана Крип’якевича на сайті «Українці в світі» (http://www.ukrainians-

world.org.ua/ukr/peoples/9fdba64095402095/);

66

[20] 65-та річниця Проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941

року. Збірник матеріалів і документів. Київ – Українська Видавнича Спілка, 2006 р.;

[21] Стенограма запису спогадів д-ра історичних наук зав. відділу інституту історії України

АН УРСР у м. Львові, проф. Крип’якевича Івана Петровича. ЦДАГО, ф. 166, оп. 2, спр. 73, арк. 1.

Електронна версія тут: http://io.ua/931644p;

[22] Микола Дейчаківський. На визвольних стежках Европи: Спогади зв’язкового ОУН.

Футбольні спогади Мука. – К.: Юніверс, 1997;

[23] Кость Паньківський. Роки німецької окупації. – Нью-Йорк – Торонто: Життя і мислі,

книга 7, 1965 р.;

[24] http://www.lvivcenter.org/uk/uid/picture?pictureid=597;

[25] Дужий П. Роман Шухевич — політик, воїн, громадянин. — Львів: Галицька видавнича

спілка, 1998;

[26] Йовик І. Нескорена армія. Із щоденника хорунжого УПА. – Київ, 1995;

[27] Офіційний сайт УГКЦ: http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/xx_st/a_sheptytskyj/;

[28] Офіційний сайт Національного університету «Львівська політехніка»:

http://lp.edu.ua/index.php?id=3270;

[29] Олександр Луцький. «Радянізація» Львова: вересень 1939 – червень 1941 рр. на сайті:

http://map.lviv.ua/statti/luckij2.html;

[30] О. Дзюбан. Львівські печатки 1941 року як пам’ятки українського державотворення. //

Пам’ятки України: історія та культура. – Київ. – 2001. – №1-2 (130-131). Електронна версія тут:

http://donklass.com/arhiv/histdisk/heritage/heritage/istorija/doslidzhennja/DzyubLvivPech/DzyubLvivPe

ch01.htm та

http://donklass.com/arhiv/histdisk/heritage/heritage/istorija/doslidzhennja/DzyubLvivPech/DzyubLvivPe

ch02.htm;

[31] План «Великого Львова» 1937 р. на сайті:http://lvivcenter.org/uk/umd/map/?ci_mapid=130;

[32] Найновіший план «Великого Львова» з орієнтаційним покажчиком на сайті:

http://lvivcenter.org/uk/umd/map/?ci_mapid=129;

[33] Дмитро Гонта. Друкарство Західної України підчас окупації. 11 серпня 1947 р.

Ельванґен. Конкурс №40. – Український культурний та освітній центр у Вінніпеґу, Манітоба. Арк.

40-1 – 40-43;

[34] Przemyslaw Wlodek, Adam Kulewski. Lwow. Przewodnik. Wydawca: Oficyna Wydawnicza

„Rewacz”, 05-800 Pruszkow, 2006;

[35] Євген Перепічка. ОУН і УПА в роки Другої світової війни. Львів: Сполом, 2009;

[36] Grzegorz Motyka. Ukrainska partyzanka 1942-1960. Dzialalnosc Organizacji Ukrainskich

Nacjonalistow i Ukrainskiej Powstanczej Armii. Warszawa: Instytut Studiow Politycznych Pan Oficyna

Wydawnicza Rytm, 2006;

[37] Армстронг Джон. Украинский национализм. Факты и исследования / Пер. с англ. П. В.

Бехтина. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2008;

[38] Патриляк І. К. Військовотворчі заходи ОУН (б) у липні-вересні 1941 р. Український

історичний журнал, 2001 р., №4;

[39] Vladimir Melamed (2007): ORGANIZED AND UNSOLICITED COLLABORATION IN

THE HOLOCAUST, East European Jewish Affairs, 37:2, 217-248;

[40] Gabriele Lesser. „Haniebne czymy beda pomszczone”. Pogromy Zydow w Galicji Wschodniej

latem 1941 roku. Obludnik Powszechny (8), 3011.2002. Електронна версія:

http://www.dialog.org/hist_pl/pogromy-zydow.html;

[41] Іван Хімка. Достовірність свідчення: Реляція Рузі Ваґнер про Львівський погром влітку

1941 р. Голокост і сучасність, №2(4) 2008;

67

[42] John-Paul Himka. The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the

Carnival Crowd. Canadian Slavonic Papers/Revue canadienne des slavistes. Vol. LIII, Nos 2-3-4, June-

September-December 2011/ juin-septembre-decembre 2011;

[43] Василь Офіцинський. Дистрикт Галичина (1941-1944). / Упорядк., вступ. сл. Р.

Офіцинського, післям. Н. Антонюк. – Ужгород: Ґражда, 2001. Електронна версія:

http://exlibris.org.ua/distrikt/r1-p3.html;

[44] В. Р. Нахманович. Буковинський курінь і масові розстріли євреїв Києва восени 1941 р.

Український історичний журнал. – 2007. - №3 (474). – с. 76-97.

Світлини взято з книг Богдана Казанівського «Шляхом Легенди. Спомини», Романа Волчука

«Спомини з передвоєнного Львова і воєнного Відня», Олександра Пагірі «Карпатська Січ:

військове формування Карпатської України: науково-популярне видання», а також інтернет-сайтів

http://www.pravda.com.ua, http://molotukr.at.ua/photo/oborona/posta, Вікіпедія.

(с) Сергій Рябенко, 2012.