Присвячено 20-річниці УГКЦ з підпілля

ПІЗНАЙ ПРАВДУ №3 (90) вересень−жовтень 20091

У цьому номері:

ВВВииидддаааєєєтттьььсссяяя зззааа ббблллааагггоооссслллооовввееенннннняяямммррреееккктттооорррааатттууу ЛЛЛьььвввііівввсссььькккоооїїї ДДДууухххооовввннноооїїїСССееемммііінннаааррріііїїї СССвввяяятттооогггооо ДДДууухххааа

Реєстраційне свідоцтво

ЛВ 300 від 1996 р. Б.

Виходить з березня 1996 р.

Б.

Редактор:

ВВВооолллооодддииимммиииррр ЧЧЧааабббаааннн

Заступник редактора:

ТТТааарррааассс БББааабббіііййй

Літературний редактор:

ОООллльььгггааа БББааарррааабббааашшш---РРРеееввваааккк

Комп’ютерна верстка:

МММаааккксссиииммм БББііілллиииййй

Дизайн обкладинки

АААннндддррріііййй КККоообббииилллюююххх

Фотографія:

ВВВііітттаааллліііййй ПППрррооотттааасссееевввиииччч

Відповідальний за друкта розповсюдження:МММииихххааайййлллооо СССееемммчччииишшшииинннЦензор:ооо... ВВВооолллооодддииимммиииррр КККрррууушшшеееллльььнннииицццььькккиииййй

АААдддрррееесссааа:::

Львівська Духовна Семінарія Святого

Духа, вул. Хуторівка, 35,

м. Львів, Україна, 79070 тел./

факс: (032) 244-93-59 e-

mail: [email protected]

hhhttttttppp::://////mmmaaagggaaazzziiinnneee...llldddsss...lllvvviiivvv...uuuaaa///

Р/р: 26001301410964 ЗКПО 13839856

МФО 325633 ЛУБАИ ПІБ

Редакція має право редагуватита скорочувати подані матеріяли.Рукописи не повертаютьсята не рецензуються.

Часопис спирається на «Українськийправопис. Проєкт найновішої редакції»Інституту української мови НАНУкраїни, 1999.

ПППррриии пппееерррееедддррруууцццііі пппооосссииилллааанннннняяя нннааа «««ПППііізззнннааайййПППрррааавввдддууу»»» оообббоооввв’’’яяязззкккооовввеее...

©©© «««ПППііізззнннаааййй ПППрррааавввдддууу»»»,,, 222000000999...

№3(90)вересень−жовтень 2009

Чи

та

йт

е, с

піл

ку

йт

ес

ь, п

иш

іть

на

са

йт

і “

Піз

на

й П

ра

вд

у”

:

mmm

aaaggg

aaazzz

iiinnneee

...lllddd

sss...lll

vvviiivvv

...uuuaaa

ТемаСвяткування 20-ї річницівиходу УГКЦ з підпілля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .2УГКЦ від моменту виходу з підпілля . . . . . . . . . . . . . . 3Діяльність УГКЦ в часи підпілля у діяспорі . . . . . . . 6Візантійський обряд –дорогоцінна одіж УГКЦ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

Корені нашої Церкви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .10

Простір спілкуванняПро релікти радянської дійсності та голодукраїнської душі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .11

Дорога спасінняДещо про віру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13Ціна довіри . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14Думки про подружжя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16

ПолемікаДорослі діти алкоголіків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17

Відповіді усміхненим незнайомцям . . . . . . . . . . .19

Літургійне богослов’яБожественна Літургія –найпривілейованіший час зустрічі з Богом . . . .21Добовий цикл богослужінь . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25«Скинь своє взуття,земля на якій ти стоїш – свята» . . . . . . . . . . . . . . . .26

Сторінками історіїЧерез терни до зірок –життя Патріярха Йосифа Сліпого . . . . . . . . . . . . . .28Отець Василь Галій –подижник і патріот УГКЦ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .30

Таїнство ікониГошівська чудотворна ікона Матері Божої . . . . . .32

Поезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .33

2

Те м а

Хто такийхристиянин?

З нагоди 20-ї річниці виходу УГКЦ із підпілляЛьвівська Архиєпархія провела низку святковихзаходів. 18 вересня у Львівській Духовній

Семінарії Святого Духа відбулася науковаконференція, в якій взяли участь представникидуховенства, високопреподобні і преподобні отці,отці-ректори, миряни, семінаристи та студенти.Вітальним словом конференцію розпочав Високо-преосвященніший Владика Ігор (Возьняк),Архиєпископ Львівський. Усі присутні мали нагодупослухати три доповіді, які представили три важливіетапи в історії УГКЦ ХХ століття – період ліквідаціїЦеркви радянською політикою, діяльність УГКЦв роки підпілля, а також вихід Церкви з підпілля в кінці80–х років.

Наступним етапом святкувань стала АрхиєрейськаБожественна Літургія, яка відбулася 20 вересня 2009року біля храму Св. Архистратига Михаїла. Її очоливВисокопреосвященніший Владика Ігор (Возьняк),у співслужінні з Владикою Богданом (Дзюрахом),секретарем Синоду єпископів УГКЦ, єпархомСамбірсько-Дрогобицьким Владикою Юліяном(Вороновським) та єпископом-емеритом Саскатун-ської єпархії Владикою Михаїлом (Вівчаром). НаЛітургію до Львова приїхали і вірні з усієї області танавіть инших регіонів України. 79-річня п. НаталяХамо з Комарно на святкуванні зі сльозами згадувалаті часи, коли у їхньому рідному селі Катеринці небуло греко-католицького священика. Однак людивірили, що безбожні роки минуться, і вони зможутьвільно визнавати свою віру та свій обряд. Загалом уцей день зібралося понад 100 тисяч людей. ВладикаІгор, під час святкування, нагородив грамотами тапам’ятними відзнаками тих, хто віддано і ревнослужили Господу, зуміли зберегти вірність Церкві. Позавершенні Літургії усі присутні рушили пішоюходою до Архикатедрального Собору Св. Юра, аджетак само, 20 років тому, священики, ченці та черниці,миряни пройшли вулицями Львова, до СоборуСвятого Юра.

Увечері у Львівському національному академічномутеатрі опери та балету ім. С. Крушельницькоївідбулася урочиста академія та святковий концерт.Урочисту частину вітальним словом розпочавправлячий Львівський Архиєрей, розповівши пронелегкі часи, коли УГКЦ перебувала у підпіллі.Архиєпископ закликав щедро молитися й дякуватиГосподу за дар свободи, яку отримали, за всіхмучеників, які плекали у своєму серці глибоку віру,бездоганне життя й надію на перемогу нашої УГКЦнад тогочасним правлячим режимом. Перебувшиусілякі переслідування, гоніння, арешти - жива Віра,істинна Любов, наша Українська Греко – КатолицькаЦерква жива і діюча й донині.

ІІІнннфффооорррмммаааццціііяяя ззз вввеееббб---ссстттооорррііінннкккиии ЛЛЛьььвввііівввсссььькккоооїїї АААрррхххиииєєєпппааарррхххіііїїї

wwwwwwwww...uuugggcccccc...lllvvviiivvv...uuuaaa

Святкування 20-їрічниці виходу

УГКЦ з підпілля


(інтерв’ю з о. ОрестомФрединою,

протосинкелом ЛьвівськоїАрхиєпархії)

111999888999 рррооокккууу УУУкккррраааїїїнннсссььькккааа ГГГрррееекккооо---КККааатттооолллииицццььькккааа ЦЦЦееерррккквввааа вввииийййшшшлллаааззз пппііідддпппііілллллляяя... ЦЦЦеее бббуууввв чччааассс вввееелллииикккооогггооопппіііддднннееесссееенннннняяя дддууухххууу... ЯЯЯкккоооююю,,, нннааа ВВВааашшшпппооогггллляяяддд,,, ЦЦЦееерррккквввааа вввииийййшшшлллаааззз пппііідддпппііілллллляяя??? ЯЯЯкккиииййй бббуууввв їїїїїїзззааагггаааллльььннниииййй ссстттаааннн,,, яяякккііі пппррроооббблллееемммиииїїїїїї ооочччііікккууувввааалллиии???

Час виходу Церкви з підпіля бувдуже благодатним. Люди, якіперебували у часах підпілля, малиунікальну можливість бути поручзі сповідниками віри, з особис-тостями, які все своє життяпосвятили Христу Богові. Такийстан передається – у тих людей бувнадзвичайно мирний стан душі,але в той самий час вони булидуже мужні й відважні. Це булиособи, готові до рішучих дій, алене примусово, а через те, що їхнядуша розкрилася, і ніщо вже незмогло їх втримати.

Труднощів було справді багато.Особливо складною виглядаласитуація зі священиками – їх дужебракувало, хоча й були отці, якіпереходили з лона РосійськоїПравославної Церкви і будучимужніми й відважними, вміливести за собою народ. Однакнайбільшою небезпекою бувпогляд на своє служіння в Церквіяк на фах. Священство — цепокликання від Бога. Тодішня

формація в семінарії давала гарнуможливість бачити живихісповідників, відважних свяще-ників, які були дуже різними.Варто тут згадати ім’яМитрополита Володимира Стер-нюка. Цей чоловік зовсім не мавстраху і нервів. За тринадцятьроків таборів його не можна булоані налякати, ані знервувати. Цебула людина, від якої на світпросто виливався мир, яка булаповністю віддана Христові.Світлий і добрий, здатний завждипрацювати. Для нього не існувалоподілу на своє і Боже. . . Були йинші священики. Я знаю такогоотця, який з характеру виглядав недуже відважним. Але що менев ньому захоплювало, то це станйого душі, справжня відданістьХристові. Його дружина завжди і увсьому підтримувала його, а вінніколи через свій м’який характерне сказав Христові «ні». Хоч ізтривогою серця, але завжди казавХристові «так», готовий ітиу найвідповідальніші ділянкижиття. Тепер семінаристи маютьзначно кращі умови для навчання,тому закликаю кожного з нихуважно використати цей Божийдар. Моє покоління отців такоїможливости не мало, вчилося зістарих латинських підручників.Однак найважливіше, щоб вчитисяу Христа, вчитися у інших свяще-ників. Уважаю, що таке прагненняповинно бути в кожногосемінариста. Сьогодні студентимають прекрасну нагоду систе-матично вчитися. Ми ж це робиливечорами у конспіративнихквартирах. Як правило, в насзаняття відбувалися один-два разина тиждень. Тепер відкриваютьсядля семінаристів дуже широкіможливості, щоби пізнати своїобряд і традицію. Священик – цебув провідник, який сидівз партизанами в криївці, якийвиходив до наших вірних на поле,започатковував кооперативи і дбавпро все. Дбав, щоб наше село,місто, країна були квітучим садом

УГКЦ від моменту виходуз підпілля

для Господа Бога. Це був дух, якийскеровував Господь на нашу Церквучерез такі світлі постаті, якмитрополит Андрій Шептицький іпатріярх Йосиф Сліпий.Як священик, сьогодні можусказати, що серце радіє за новихмолодих служителів. Вони маютьдобру науку і, головне, реаліс-тично дивляться на світ, вонизнають, що служіння священика –це не тільки гарні яскраві ризи.Усвідомлюють, з якими трудно-щами зустрінуться, в тому числі йіз матеріяльними. Однак хто наБога покладається, тому нічого незабракне. Покликання священика -знати Христа і вміти привести доНього людей. Я бачу, що молодіслужителі Церкви себе гарно доцього готують, і з того дуже радію.

ЗЗЗааа дддвввааадддцццяяятттььь рррооокккіііввв вввіііддд чччааасссууувввииихххооодддууу ззз пппііідддпппііілллллляяя УУУГГГКККЦЦЦ бббааагггааатттооочччооогггооо дддооосссяяяггглллааа... ЯЯЯкккііі ззздддоообббуууттткккиии ВВВииихххооотттііілллиии ббб вввииидддііілллииитттиии яяяккк оооддднннііі зззнннааайййвввааажжжлллииивввііішшшиииххх???

Митрополит Андрей Шептицькийв останній хвилі свого життяговорив, що наша Церква в часахбільшовиків буде зовсім роз-громлена, а потім додав: “Я бачунашу Церкву, яка вийде щекращою, ще сильнішою, обіймеввесь український народ. . .”. Нашепокликання – не зосередитися наякихось своїх традиціях, своїхобрядах, а зосередитися на ХристіІсусі. Лише тоді ми починаємобачити традиції, обряди, непов-торність своїх звичаїв - того, щоБог нам дарує як українцям. Задвадцять років ми звикли критичновідноситися до Церкви. Це, може,такий час передсвятковий, є бага-то речей, які треба виправити.Однак маємо і гарні речі, які Богнам дарує: можливість вільноговорити про Христа, благо-вістити чудо, силу, красу і величтого, що стається з людиною, якавідкривається для Бога.

4

У Львівській Архиєпархії набули розвитку навчальнікатехитичні школи. Початки були прості, 20-30 дітей,але тепер маємо такі парохії, де близько трьох тисячосіб приходять на катехизацію. Маємо чудовусемінарію, яку допомогли звести німецькі католики ідуже багато наших людей, в тому числі священиків, іпопередній ректор, о. Богдан Прах. Існує чудовийкатолицький університет, здійснено мрію патріярхаЙосифа Сліпого. Я дуже дякую Господу Богові, щоІнститут історії Церкви подарував нам такий великийскарб - записи інтерв’ю з людьми, які були живимисвідками підпілля: зі священиками і вірними. Це длянас матеріял, який ще не одне століття може насбудувати, унікальна сторінка життя нашої Церкви. Вбагатьох парохіях добре організована праця змолоддю. Починає виходити на належний рівеньдруковане слово, маємо гарні видавництва і книжки.Є можливість отримати ті скарби, які привезли збібліотек з Заходу, користати з тої скарбниці, якузбирав колись патріярх Йосиф Сліпий.

Цей час дав нам зовсім нові можливості. Наприклад,коли я почав вчитися у 1986 році, не міг і мріяти проте, що колись прийде час свободи. Мені дужеподобався час в підпіллі. Там люди були сильні, вірній відповідальні. Коли Літургія відбувалася у такихмаленьких спільнотках, то вона робила насблизькими. В підпіллі бути на Службі Божій і непричащатися було ненормально. Життя вприсутності Ісуса Христа, причастя Його Тіла і Кровіробить людей справді братами і сестрами,найріднішими і найближчими. Мені здається, щонаша Церква зараз постійно на цьому робить наголос.

СССьььооогггоооддднннііі УУУГГГКККЦЦЦ зззуууссстттрррііічччаааєєєтттьььсссяяя ззз пппееевввнннииимммииитттррруууддднннооощщщааамммиии,,, кккооолллиии вввииинннииикккаааююютттььь дддееессстттррруууккктттииивввнннііірррууухххиии,,, нннааапппррриииккклллаааддд,,, ттт...зззввв... «««лллееефффееевввррриииссстттиии»»» чччиии«««пппііідддгггооорррееецццььькккііі»»»... ЧЧЧооомммууу сссааамммеее зззаааррраааззз вввоооннниии тттааакккаааккктттииивввііізззууувввааалллииисссяяя??? ЯЯЯкккууу цццііілллььь вввоооннниии пппееерррееессслллііідддуууююютттььь???

Такі рухи в Церкві завжди були. Читаємо в книзі ДіяньАпостолів про те, як Павло поставив єпископів,пресвітерів по церквах і попереджує їх: “Знаю, що помоєму відході до вас прийдуть вовки хижі, які нещадитимуть стада. . . Та й поміж вас постануть такі, щобудуть чити погубні речі, тільки, щоб собі братівпридбати”. В нашому суспільстві теж можемопобачити такі тенденції, бо ми ще дуже слабенькі якдержава. Ми, звичайно, сильні Богом, але немічні вочах великих і багатих цього світу. Я навіть щасливийз того, що ми маємо таку смиренну позицію, що нанас дивляться як на людей, як на Церкву, яка ще ниніне розгорнулася добре. В тому і наше щастя, бо колими вміємо про себе скромно думати, то ми спираємсяне на себе, а на Божу силу. Але, очевидно, є силизовнішні, які стараються вбити клин. Слово «диявол»у грецькій мові означає “той, хто ділить”. Ділитьрозум і серце, слово і думки, чоловіка і жінку. . . той,хто ділить парохіяльні спільноти. УнікальністьХристової церкви полягає у тому, що вона Вселенська.Поляк і українець, француз і німець. . . ми маємо різнімови, різні культури, традиції і обряди, але ми живемоодним Христом. Якщо є один Христос, однеЄвангеліє, одне Хрещення – має бути одна Церква.Тому всяке намагання руйнувати єдність ХристовоїЦеркви є від лихого. Бачимо, що деколи нашісусіди мають бажання за всяку ціну забрати ту нашунезалежність, яку Бог нам подарував, і, очевидно,зруйнувати унікальність Церкви. Вони це роблятьтакими самими методами і політичнимитехнологіями, як робили на ґрунті державному. І їм цевдається, тому що наш народ дуже добрий, але він«запущений». Ось простий приклад: якщо ми сьогоднівибираємо когось і доручаємо йому певну справу, азавтра шукаємо його проступки, і як тільки вінпомилився, відзразу про це пишемо в газеті — то цезвичайнісіньке хамство. Так, це гріх біблійного Хама,який побачив, що тато лежить п’яний і нагий, пішовпокликав братів, щоб з тата насміхатися. А ті,натомість, прикрили одягом батька. Поставахристиянина, коли бачить гріх — за гріх докорити, а“наготу” прикрити. Святі люди, як бачили грішника,молилися за нього, його навертали, але не судили, бознали, що суд належить Богові. Ісус Христос каже:“Лицеміре, спершу дістань колоду зі свого ока, а потімзможеш витягнути скалку з ока свого брата”.Натомість грішники звіщали всім мир, добро, казали,що вони чесні і справедливі, хоч натомість на всіхинших вказували як на поганих. Якщо почитатиісторію нашого визвольного руху, про рух Бандери урадянському підручнику, то знайдемо, що це -бандити. Але я знаю, що вони – герої, які відважновіддали своє життя! Коли почитати про нашу Церкву в


підручниках безбожницького режиму і не знати тихлюдей, про яких іде мова, то дуже легко можна булоповірити у цю брехню. Або яка ж постава може бути утого, хто не виявляє послуху БлаженішомуЛюбомирові Гузару, якого вибрав на главу нашоїЦеркви Синод Єпископів і потвердив СвятішийОтець? Якщо хтось не слухає Блаженішого, то,відповідно, і не слухає Папи. Тому немає ніякихпідстав на те, щоб писати у газетах про те, що хтосьдуже любить папу, коли в той час не слухаєБлаженішого. Так святі не чинять, лише грішники.Дуже важливо українському народові й усім віруючимхристиянам в таких часах вміти розрізняти голоси ідух. Бо де є голос Божий — він приходить тихо, несемир і життя. І це відповідає духові. А коли це тількислова, так як було за радянських часів, то замість духулюбови є дух злоби і ненависти, дух злий. У Бозі,навіть тоді, коли він поступає грізно, промовляєзавжди милосердя і справедливість. Він завждиготовий простити грішникові, який кається, і любитьправедника. А ті, хто ховається за олійними словами,як вчить псалом, їхні слова — мечі вийняті з піхви.Також ми повинні бути здоровими. Інфекціяпостійно існує в світі, але здоровий організм маєімунітет. Подібні речі трапляються і в духовномужитті: часом приходять різні випробування дляЦеркви. І якщо ми захопимося “вірусологією”, торизикуємо забути про наше головне покликання -любити. Ми покликані жити на землі для вічности,бути в присутності Христа, і на нього покласти надію.Коли ми будемо такими, то нечистота до нас непристане. Чим більше буде доброти і благословення,тим менше буде зла і ненависти.

ВВВиии єєє пппааарррооохххоооммм чччиииссслллееенннннноооїїї пппааарррооохххіііїїї,,, дддооо ВВВааассспппрррииихххооодддяяятттььь лллюююдддиии ззз рррііізззнннииимммиии пппооотттрррееебббааамммиии йййооочччііікккууувввааанннннняяямммиии... ЧЧЧооогггооо сссьььооогггоооддднннііі лллюююдддиии ооочччііікккуууююютттььь вввііідддЦЦЦееерррккквввиии??? ЯЯЯкккііі нннооовввііі вввиииккклллииикккиии ссстттооояяятттььь пппеееррреееддд ЦЦЦееерррккквввоооююю???

У липні 1953 року Йосиф Сліпий зі Сибіру писавпослання до людей, які були тут у більшовицькійневолі, щоб їх підтримати на дусі. Я думаю, що чумоюXXI століття є страшне душевне виснаження. Людизмучені, вони постійно під тиском стресу, живуть удуже швидкому темпі. Здається, що тепер ми маємо

свободу і незалежність, але з иншого боку бачимо,що так багато людей тепер є внутрішньо поневолені.Хоч ніби і достатки мають, а щастя нема. Так ось, цещастя полягає у великому дарі свободи, який Господьдарує в лоні Церкви. Люди голодні і спраглі Бога. Усіми Його страшенно потребуємо. Ми мусимонавчитися одне одному помагати. Йосиф Сліпий у1953 році пише, що немає права християнинбайдужіти, або занепасти духом. Треба з усіх силчинити зі своїх душ країну погідних думок. Повинніми всю надію покласти на Бога і на вірністьКатолицькій Церкві. Патріярх Йосиф закликає, щобми подивилися, наскільки більше у Бога величі йкраси, а у Євангелії світла і потуги, ніж у цьомупроминаючому світі тимчасових клопотів і турбот.Патріярх закликає нас всеціло віддали себе Господові.Я думаю, що саме цього нам зараз найбільше бракує. Іце справді велика проблема для нас – навчитисявіддати себе Христові так, як Він до кінця віддав себенам. І тоді навіть у найважчих часах труднощів іпереживань у нашому серці буде мир і радість, бо знами cила, яка не дає впасти. І цією силою є живийБог.

ЩЩЩооо ВВВиии хххооотттііілллиии бббиии пппоообббааажжжааатттиии нннааашшшиииммм чччииитттааачччаааммм зззнннааагггооодддиии 222000---оооїїї рррііічччнннииицццііі вввииихххооодддууу УУУГГГКККЦЦЦ ззз пппііідддпппііілллллляяя???

Хочу побажати читачам, щоб вони читали ісповнювалися духом, щоби пам’ятали, що це свято євеликим Божим даром. Патріярх Йосиф Сліпий,митрополит Андрей Шептицький мали пророчу візію.Вони твердили, що рано чи пізно це переслідуваннязакінчиться. Йосиф Сліпий казав, що ВИ будетепрацювати в оновленому винограднику. Бажаю усімусвідомлення того, що ми всі є учнями Христа, чи тосвященики, чи вчителі, робітники або студенти.Кожен із нас, якщо є Христовий — покликанийпрацювати і приносити Богові славу. Тому коженчитач, який читає і пізнає правду, Ісуса Христа, нехайцією правдою переймається, тішиться і передаєиншим.

ПППііідддгггооотттуууввваааввв ТТТааарррааассс ШШШееевввчччуууккк

6

(інтерв’ю з отцем-доктором Богданом Прахом,

почесним ректором ЛьвівськоїДуховної Семінарії

Святого Духа)

ВВВііідддооомммооо,,, щщщооо кккооолллиии УУУкккррраааїїїнннсссььькккаааГГГрррееекккооо---КККааатттооолллииицццььькккааа ЦЦЦееерррккквввааапппееерррееебббууувввааалллааа ввв пппііідддпппіііллллллііі,,, бббааагггааатттооосссвввяяящщщееенннииикккіііввв вввиииїїїхххааалллооо зззааа кккооорррдддоооннн...ЯЯЯкккиииммм бббууулллооо їїїхххнннєєє жжжиииттттттяяя нннааачччууужжжииинннііі,,, чччиии мммоооггглллиии вввоооннниииссслллууужжжииитттиии ЛЛЛііітттуууррргггіііююю ііі пппрррооовввааа---дддииитттиии дддууушшшпппааассстттииирррсссььькккууу пппрррааацццююю???ВВВ яяякккііі кккррраааїїїннниии пппееерррееевввааажжжнннооовввиииїїїжжжддджжжааалллиии ууукккррраааїїїнннсссььькккііі сссвввяяя---щщщееенннииикккиии???

Коли говоримо про священиків, яківиїхали за кордон, до ЗахідноїЄвропи та инших країн світу, томаємо на увазі тих, які виїхали щеперед наближенням лінії фронту1944 року. Від 1945 року вже ніхтоне виїжджав, за винятком кількох,які перейшли пішки до Німеччиниза допомогою УПА, як о. ОлександрМалиновський. Невелика кількістьсвящеників залишилася на тери-торії Польщі, а більшість черезтериторію Чехословаччини абобезпосередньо через Польщуопинилися в Німеччині, Австрії і,небагато, - в Італії. Найбільшігромади наших втікачів, а,властиво, «біженців» (як їх тодіназивали), опинилися в Німеч-чині, де були для них створені

окремі табори. В цих таборахдушпастирювали наші священики.Між иншим, у 1946 році буланавіть створена духовна семінаріяв м. Гіршберг (Баварія) вНімеччині. Вона протривалаблизько 2 років і в 1948 році булаперенесена до м. Кулемборг вГоландії, де продовжила своєіснування. Священики служилитам, де були люди. І коли від 1947року українці почали переїжджатидо Америки і Канади та иншихкраїн (Англія, Франція, а такожАвстралія, Арґентина і Бразилія),то священики переїжджали разоміз ними. В США застали структуринашої Церкви, однак нашієпископи підпорядковувалисяКонгрегації Східних Церков ізмушені були зважати на голосиамериканських єпископів. У римо-католицькому просторі безженнісвященики не мали проблем здушпастирюванням, на відм іну відодружених. Я зустрічався в Аме-риці з кількома священиками, якіпротягом довгих років неотримували душпастирських посаді змушені були працювали нарізних роботах. Такі заборонивиникали лише через фактодруження, оскільки в Америціпанували норми Римо-КатолицькоїЦеркви. Мені невідомо, чи винших країнах існували такіперепони.

ЯЯЯкккиииммм бббуууввв ссстттаааннн ссспппррраааввв ууу ПППоооллльььщщщііі???

У Польщі ситуація буладраматичною від самого початку.Із жовтня 1944 року проводиласяакція переселення (депортації)наших вірних з території Польщідо Радянського Союзу. До 1946року в трьох етапах було насильнопереселено приблизно 600 тис.людей, яких розпорошено по цілій

Україні, також і Східній. Після цихпереселень у Польщі залишилосяприблизно 150 тис. вірних нашоїЦеркви. 1947 року в рамкахоперації «Вісла» їх переселено зкорінних земель Надсяння іЛемківщини на колишні німецькітериторії, які після встановленнянових кордонів опинилися підПольщею. Існував наказ непоселяти більше, ніж дві родини водному селі, щоб запобігтиїхньому об’єднанню і пришвид-шити процес асиміляції. На тери-торії Польщі залишилося близько60-70 священиків, які не моглилегально служити Літургію усвоєму обряді через категоричнузаборону, встановлену державноювладою. Більшість священиківподалася по допомогу до римо-католицьких єпископів, оскількиРКЦ легально в Польщі функці-онувала. Після відповідного літур-гійного вишколу вони працювалипереважно як помічники, тобтосвященики-сотрудники, в римо-католицьких парохіях.

ЧЧЧиии тттііі сссвввяяящщщееенннииикккиии,,, яяякккііізззааалллииишшшииилллииисссяяя ввв ПППоооллльььщщщііі,,, бббууулллиииооодддрррууужжжееенннииимммиии??? ЯЯЯкккиииммм бббууулллоооссстттааавввлллееенннннняяя дддооо ннниииххх пппііісссллляяяпппееерррееехххооодддууу пппіііддд юююрррииисссдддииикккццціііюююрррииимммооо---кккааатттооолллииикккіііввв??? ЧЧЧиии тттііі,,, щщщоообббууулллиии ооодддрррууужжжееенннііі,,, пппрррооодддооовввжжжууувввааалллииипппрррооожжжииивввааатттиии зззііі сссвввоооїїїмммиии сссіііммм’’’яяямммиии???

На території Польщі булисвященики як одружені, так інеодружені. Більшість одруженихжила окремо від своїх сімей, і точасто на досить великій відстані.Римо-католицькі священики йвірні не дуже прихильно стави-лися до одруженого духовенства.Це тривало приблизно до 1956року. Від 1957 року в Польщінастала «відлига», й українці

Діяльність УГКЦ вчаси підпілля у

діяспорі


почали домагатися дозволу мати своїх священиків іслужити в своєму обряді Літургію. У той час Римо-Католицька Церква певною мірою сприяла створеннютаких душпастирських осередків. Це, зрозуміло, небули парохіяльні осередки, а тільки надання дозволув певні неділі при костелах відслужити Службу Божудля наших вірних. На цілу Польщу було тільки дваосередки, де безперервно служилося для греко-католиківю Один – на півдні Польщі, в с. Команча, дежив священик, який повернувся з польськогоконцтабору у Явожні. Він служив у селі до смерти в1961 році. Це був отець Омелян Калинюк, одруженийсвященик колишньої Львівської Архиєпархії. Инший,дуже відомий священик у Перемишльській єпархії,отець Мирослав Рипецький, був переселений напівнічну територію Польщі. Поселено його зродиною в будинку колишньої німецької школи ус. Хшаново. До нього приїжджали люди з далекихоколиць, щоби приступити до Святих Тайн. Однакіснували постійні конфлікти з римо-католицькоювладою, яка, з огляду на канонічну заборону, недозволяла йому уділяти Святих Тайн сповіді,подружжя і хрещення. З дозволом служити СвятуЛітургію теж було складно. Отець Мирослав не звертавна те увагу і надалі продовжував душпастирськупрацю. Всі инші священики, які погодилися наслужіння в РКЦ, чинили це приблизно до 1956-57 рр.Від 1958 року почали творитися постійнідушпастирські осередки УГКЦ. Частина священиківзалишала римо-католицькі посади і служила тількидля вірних греко-католиків, але певна кількість нехотіла повертатися з різних, часто особистих,причин. Були і священики, які до 1957 року взагалі неслужили, бо не хотіли прийняти можливостислужити в лоні Римо-Католицької Церкви, апрацювали на різних роботах. Пізніше, зповерненням до душпастирства і отриманнямюрисдикції від римо-католицьких єпископів, у нихвиникали труднощі. Священик, який служив унашому чи латинському обряді, повинен був матиканонічну юрисдикцію місцевого римо-католицькогоєпископа – в иншому випадку не мав права служити.

ЯЯЯккк вввиииггглллааадддааалллааа ссстттррруууккктттууурррааа нннааашшшоооїїї ЦЦЦееерррккквввиии???

Структура Церкви була знищена враз із арештомнаших перемишльських владик у червні 1946 року.Церква стала розпорошена. Відповідальними натериторії Польщі за душпастирів і вірних греко-католиків були поодинокі примаси Польщі: спершукардинал Август Гльонт, пізніше кардинал СтефанВишинський, після нього кардинал Юзеф Глемп. Вонимали своїх генеральних вікаріїв, які відповідали занашу Церкву. Це були священики греко-католики, якіфактично не мали ніякої влади управляти, а лишедопомагали римо-католицькому єпископатовівирішувати певні питання. Римо-Католицька Церква

була в постійному конфлікті з державною,комуністичною владою, але також до початку 90-ихроків досить наболілими були конфлікти між римо-католицьким і греко-католицьким духовенством івірними. Це відбувалося тому, що українцівпереселили не на свої території, вони там не малисвоїх святинь, потрібно було просити римо-католицьких священиків, єпископів, щоб дозволяли вїхніх святинях служити літургії в нашому обряді.Поставали різні обрядові проблеми: люди хотілимати у святині якийсь невеликий іконостас абонамісні ікони, хоругви, вишивані обруси, уВеликодній час – Плащаницю тощо, щоб відчуватисебе на своїй Літургії. Римо-католики, в свою чергу,часто давали можливість служити в таку пору, коливірні не могли бути присутніми через необхідністьподолати велику відстань. Але було також небагатоинших священиків, єпископів, які хотіли йдопомогали нашим душпастирям і вірним. Длякращого ознайомлення з проблемами греко-католиківу Польщі рекомендую дві книжки: о. Митрат СтепанДзюбина «І стверди діло рук наших», Ігор Галагіда«Szpieg Watykanu».

ЯЯЯкккииимммиии бббууулллиии дддіііїїї АААпппоооссстттоооллльььсссььькккооогггооо ПППрррееессстттооолллууу вввсссииитттуууаааццціііїїї,,, щщщооо сссккклллааалллааасссяяя ззз УУУГГГКККЦЦЦ,,, тттааа їїїїїїпппееерррееебббууувввааанннннняяяммм пппіііддд юююрррииисссдддииикккцццііієєєююю рррииимммооо---кккааатттооолллииицццььькккиииххх єєєпппиииссскккооопппіііввв???

Апостольський Престіл невдовзі після заарештуванняперемишльського єпископа призначив примасаПольщі кардинала Августа Гльонта відповідальним загреко-католиків, який на місці займався всімапитаннями. Можна сказати, що великого втручанняне було. Та і священики в той час не могли нічогозробити. Чому? Бо державна влада заборониласлужити Літургію в нашому обряді, тому навіть якщослужили, то тільки підпільно. Активну релігійнудіяльність державна влада сприймала якпроукраїнську, націоналістичну, тому провідниківчекали покарання.

ЯЯЯкккиииммм бббууулллооо пппооокккааарррааанннннняяя,,, ааа тттааакккооожжж нннааассслллііідддкккииинннееепппооокккоооррриии???

Перш за все, покарання були фінансові, протевідбулися й арештування багатьох священиків. Владавикористовувала принцип покарання священиків неза служіння Літургії, а нібито за співпрацю з УПА і зашпигунську діяльніть на користь Ватикану. Цетривало до 1957 року. У всьому радянському просторіпісля смерті Сталіна ще тривав «холодний період»,але згодом почалася «відлига», також у Польщі. Якзнаєте, в роках 1956-57 на Україну повернулосябільшість священиків, які були заарештовані йзаслані на Сибір.

8

ДДДллляяя нннааассс,,, сссееемммііінннаааррриииссстттіііввв,,,ооосссоооббблллииивввооо цццііікккааавввоооююю тттееемммоооююю єєєвввииишшшкккіііллл сссвввяяящщщееенннииикккіііввв зззааа чччааасссііівввпппііідддпппііілллллляяя зззааа кккооорррдддоооннноооммм... ВВВііідддооомммооо,,,щщщооо гггрррееекккооо---кккааатттооолллииикккиии нннааавввчччааалллииисссяяярррааазззоооммм іііззз рррииимммооо---кккааатттооолллииикккааамммиии,,, ааачччиии бббууулллааа рррііізззнннииицццяяя ууу ссстттааавввлллеееннннннііі дддооосссееемммііінннаааррриииссстттіііввв???

Вже від початку розпорошеннявірних нашої Церкви генеральнийвікарій о. Василь Гриник, а такожпоодинокі священики старалисяпосилати тих осіб, які малипокликання, до римо-католицькихсемінарій, щоб вони пройшливідповідну формацію і буливисвячені як душпастирі для нашоїЦеркви. Місцеві римо-католицькієпископи радо приймали такихкандидатів до своїх семінарій, але зумовою, що вони в майбутньомубудуть включені до структур Римо-Католикатолицької Церкви. Біль-шість кандидатів не погод-жувалися на таку пропозицію.Тоді, побачивши, що немаєиншого виходу, а відчувалосяпостійний брак духовенства, нашісвященики скеровували кандидатана навчання, а потім думали, якимспособом умовити єпископа, щобвідпустив неоєрея до праці середгреко-католиків. Таким чиномнаша Церква у Польщі булапоповнена новими силами в числікількох священиків.

На початку 70-х років відбуласяпевна домовленість з місцевимєпископом у Любліні, щоб тамвідкрити відділ семінарії для греко-католиків. Одним із першихсемінаристів такої семінарії бувотець Яків Мадзелян, монахСтудійського Уставу, теперпроживає в монастирі у Львові.Отець Яків закінчив семінарію в1976 році. Тоді єпископипогоджувалися вже святити семіна-ристів для греко-католицькихгромад. Отже, зміни наставали,однак дуже поволі.

Я прийшов до семінарії в1979 році. Вступало разом зі мною12 кандидатів, і всі стали семіна-ристами. Ми проживали як римо-

Візантійськийобряд —дорогоціннаодіж УГКЦ

католики, бо не мали свогосвященика, не дозволялося матисвої богослуження. Однак мипостійно домагалися у ректорату,щоб мати все своє. Вже під часчетвертого року навчання намвдалося отримати в приміщенняхсемінарії каплицю, ми служилиутреню, вечірню, правда, ще безсвященика. Літургія була ще такожспільно з римо-католиками.Приблизно один раз на два тижніми запрошували священика наЛітургію, однак вона була пере-важно другою, бо не дозволялислужити першою. Щойно підкінець 80-х років семінаристиотримали свого священика-рек-тора і окремо духівника, відтодіможливими стали всі богослу-ження у східному обряді. Згодомсемінарія почала приймати йстудентів з України. Така структурасемінарії у Любліні існує донині.

ААА яяякккщщщооо йййдддееетттьььсссяяя пппрррооо тттииихххсссвввяяящщщееенннииикккіііввв,,, яяякккііі пппеееррреееїїїхххааалллиии дддооокккррраааїїїннн ПППііівввнннііічччннноооїїї чччиии ПППііівввдддееенннннноооїїїАААмммееерррииикккиии,,, нннааассскккііілллььькккиии їїїммм бббууулллооовввааажжжкккооо пппооовввееерррнннууутттииисссяяя ііі чччиии вввзззааагггааалллііівввоооннниии пппооовввеееррртттааалллииисссяяя пппііісссллляяя вввииихххооодддуууУУУГГГКККЦЦЦ ззз пппііідддпппііілллллляяя???

Минуло вже багато часу від їхньоговиїзду, відповідно, ті священики,які виїхали в сорокових роках,були вже похилого віку, тому проповернення в Україну вже мова нейшла. Я знаю тільки одногосвященика, який повернувся, отецьКіндрат Яцків. Він був священикомдовоєнної Львівської Архиєпархії,від 1946 року душпастирював уПольщі і в 1990 році повернувся доУкраїни. Він до останніх днівсвого життя допомагав формуватипарохії після виходу Церкви зпідпілля і ревно працював дляУГКЦ. О. Кіндрат вже помер іпохований в с. Суховоля,що біля Львова.

ВВВооолллооодддииимммиииррр ДДДмммииитттррріііввв

Східний обряд є прецінноюспадщиною і скарбомЦеркви і нашого

українського народу зокрема. Вінвідзначається глибоким змістом,великою містикою і символікою тавеличавими богослужбовимицеремоніями. Його творили най-кращі сини Східної Церкви різнихчасів, країн і народів, віносвячений молитвами, сльозами,жертвами святих та кров’юмучеників.

У сучасному розумінні, заКодексом Канонів Східних Церков,обряд - це “літургічний, бого-словський, духовний і дисци-плінарний спадок, різний щодокультури та історичних обставиннародів, який виявляється успособі практикування віри,властивому для кожної Церкви”(Кан. 28). Обряд є зовнішньоюформою богослужіння, яку мибачимо в церковних молитвах,піснях та инших діяннях. Допитань обряду належить такожбудова Церков, вигляд церковнихобразів, крій одягу й укладкалендаря. Крім того обряд охоп-лює Святі Таїнства, Божественнілітургії та церковне Правило.

У Католицькій Церкві розрізняємосхідний і західний обряд. ГроноСхідних Католицьких Церков,серед яких УГКЦ є найбільшою,складають церкви, обряди якихвиводяться, крім візантійської, зтаких традицій: олександрійської,антіохійської, вірменської іхалдейської. Найбільшими захід-ними обрядами є римський,медіолянський, або амброзіян-ський, мазарабський та кельт-ський.

Батьківщиною візантійськогообряду є Константинопіль. Тутпротягом століть відбувавсясинтез, вихідною точкою якого в


ІV ст. був обряд Антіохії: місцем, дезвершується літургічне дійство, ємісто: вулиці, площі і конкретнийхрам, до якого у процесії прямуєвся церковна спільнота, щоби вньому служити Євхаристію.

Появі слов’янського варіантувізантійського обряду завдячуємодвом святим братам: Кирилові йМетодієві. Батько Кирила і Методіябув державним урядником у містіСолуні в Греції. Старший братМетодій народився 815 року, аКирило - близько 827 року. Обидвабрати отримали вищу освіту. ВСолуні було багато слов’ян, тожвони, крім грецької, могли знати іслов’янську мову. Господь Богпокликав їх до великої та святоїмісії: нести християнську вірупоміж слов’ян. За часів їхньогожиття існувала Великоморавськадержава, князь якої, Ростислав,просив у візантійського цезаряМихайла III (867) місіонерів.Цезар доручив Кирилові, якийзнав слов’янську мову, перекладатицерковні книги на слов’янськумову, а 863 року вислав обохбратів на Моравію проповідуватихристиянську віру.

Папа Адріян II підтвердивслов’янський обряд. Кириловступив до монастиря в Римі й тампомер 14 лютого 869 року. Методіяпапа висвятив на Моравськогоєпископа. Коли ж він повернувся зРима, латинські єпископи йогопереслідували і навіть якийсь частримали у в’язниці. Випустили жна волю після втручання папиЙоана VIII. Св. Методій помер 6квітня 865 року. Після його смертіМоравський князь Святополк, зневідомих причин, вигнав учнів

Кирила й Методія і запровадивлатинський обряд. Вигнаних учнівприйняла Болгарія. Болгари,взявши книги від морав’ян,пристосували їх до болгарськоїмови, а слов’янську азбуку на честьКирила назвали “кирилицею”.

Безсмертна заслуга братів передслов’янськими народами полягає втому, що вони створилислов’янський обряд. Історикипідкреслюють Богом дану мудрістьсв. Кирила, який не пішов затодішнім звичаєм Церкви Східноїй Західної, які в Літургії визнавалитільки грецьку й латинську мови.Він дотримувався засади, щославити Господа Бога можна всімамовами. Тому вирішив датислов’янам Літургію і церковнікниги їхніми мовами. Ввівшислов’янську мову до літургії,Кирило й Методій сталиосновоположниками і творцямивізантійського обряду.

Християнська віра в Україні

Апостолом християнської віри нанаших рідних землях є святийВолодимир Великий, князьруський. Він, як голова держави,офіційно запровадивхристиянську віру 988 року,охрестившись сам і за допомогоюгрецьких і болгарських місіонерівохрестивши весь народ. СвятийВолодимир прийняв з Візантії віру

однієї, нерозділеної Церкви, бо утой час Східна і Західна Церквибули ще об’єднані.

Після охрещення Володимирзбудував церкву в Києві на честьУспіння Божої Матері. Та церквазвалася Десятинною, бо св.Володимир призначив на неїдесятину своїх княжих прибутків.А його син, князь Ярослав Мудрий,1037 року збудував у Києвіславний собор Святої Софії -Божої Мудрості, а також наЗолотих воротах - храмБлаговіщення Пречистої ДівиМарії, у якому він увесь наш народвіддав в опіку ПресвятійБогородиці. Храм Святої Софіїзберігся до сьогодні.

Без обряду не можемо виявитинашої віри, бо віру виявляємопевними рухами, зверненнями, ато й нашим виглядом під часмолитви. Віра також має матиформу, яка робить нас здатнимирозуміти наше звернення до Бога,за що Йому дякуємо чи про щоблагаємо. Вже сама будова святиньзбуджує в нас почуття моли-товного настрою. А церковнийстінопис, літургійний спів,священичі одежі, запах кадилавводять нас у світ Божих ідеалів,роблять нас дітьми Всевишнього.

РРРооомммаааннн ГГГааарррааанннддджжжааа

10

перехресті цих етнічних рухів та політичних дійзростала українська Київська Держава, українськехристиянство і Церква. Завдяки цьомуперехрещуванню різних етнічно-політично-культурних впливів і рухів дозрівала політичнаісторія, етнічна залежність, культурний синтез тарелігійно-церковна двоякість української землі1.

Намагаючись відшукати корені УГКЦ, ми повинніповернутися до апостольських часів. Тоді всіхристияни на світі визнавали одну віру. Христос нашГосподь зробив святого Петра головою Церкви наземлі. Дану Богом владу святий Петро передав своїмнаслідникам, єпископам. Святий апостол Петро бувєпископом Рима, столиці тодішнього світу. У Риміпомер святий Петро, а його наслідники продовжуютьтам перебувати. Крім того християни дотримувалисядумки, що Римський Єпископ є Головою Церкви наземлі, і всі слухали його як свого провідника до Бога.Це визнавали також і греки, й ніхто не думавзаперечувати такий очевидний та істинний факт.Однак спокій тривав зовсім недовго, вісім століть. Зацей час багато чого змінилося у політиці. Схід іГреція культурно розвивалися, Царгород виблискувавдуже яскраво. І власне цим скористався тодішнійпатріярх Фотій, гордий і зарозумілий, зробив першийроздор, схизму. Саме тоді греки вперше відділилисявід Католицької Церкви та не бажали з Римом матинічого спільного. Однак це тривало недовго, напатріярший престіл вступали нові люди, яківідновили зв’язок із Римом. Ще цілих 150 років післяФотія Греція перебувала в єдності з Римом івизнавала його авторитет. Звідси випливає, щотеперішня Українська Греко-Католицька Церква маєглибоке і правдиве коріння, тому що перші князіАскольд і Дир охрестилися тоді, коли патріярхом уЦаргороді був Ігнатій, який визнавав Папу головоюЦеркви та виправив поганий учинок Фотія. Щодокнягині Ольги, то, на думку більшості істориків,безперечним є факт її хрещення самимцаргородським патріярхом Теофілактом, якоговисвятив і поставив на патріярший престіл ПапаЛевVII. Крім того князь Володимир прийняв обряд зГреції і хрестився зі своїм народом у православній

вірі, яка на той час перебувала в єдності зВселенським Архиєреєм і визнавала всі правдивіри. 1054 року тодішній царгородський пат-ріярх Керулярій розриває з Римом єдність,настає так званий розкол істинної КатолицькоїЦеркви, який триває і досі. Але незважаючи на це,ми, українці, щасливі, бо належимо до святоїСоборної Апостольської Церкви, за що хвала іподяка Великому Богу!

АААннндддррріііййй МММрррооочччкккооовввсссььькккиииййй

ПППррриииммміііттткккиии:::1 Великий Г. Світла і тіні української історії, Рим 1969, с. 7.

�ÓÂÌ≥ Ì‡¯Óø÷ÂÍ‚ËÖ

«Коли ненавидить вас світ, знайте, щомене зненавидів перш, ніж вас…

Не більший слуга над свого пана;коли мене переслідували –переслідуватимуть і вас…»

(Ів. 5.18-20)

Релігійно-церковна проблематика – це одна знайпоширеніших проблем у житті окремихлюдей і цілого суспільства всіх часів і народів.

На сьогодні ідеологічні рухи зуміли приблизно таксамо глибоко проникнути в гущу народних масрізних національностей, а навіть поділити народи наворожі групи, як у давнину розпочати «релігійні»рухи на різних континентах. Україна також неуникнула впливу церковно-релігійних суперечок, якітривають досі, через які відбувся поділ українськогонароду на дві головні групи: католиків іправославних. У цьому випадку необхідно зрозуміти,що історичний акт 988 року названий ХрещеннямУкраїни тільки в умовному сенсі, бо насправді це булоофіційне введення християнства, його утвердження іприйняття як державної релігії Київської Русі. Томуважливо звернути увагу на перше тисячоліття нашоїісторії та намагатися прослідкувати процесхристиянізації сучасної української етнографічноїтериторії, який почався вже від апостольських часів.І без сумніву можна зазначити, що Хрещення Русі988 року було тільки завершенням багатьох подій таїх розвитку протягом майже цілого тисячоліття.

Історія показує, що ще задовго до 988 рокухристиянство почало проникати в Україну чотирмарізними шляхами: із півночі несли його варязькідружинники-купці; зі заходу – місіонери-легати; зісходу, від хозарів та инших народів, - войовники-полонені; з півдня – грецькі купці-митці. І власне на


Простір спілкування

(Записки про місійну поїздку наКіровоградщину Руху „За Життя”)

Було за північ. . . Широкий степ зустрів нассилуетами схилених капелюхів соняхів ібезхмарним небом. Вздовж дороги – плакучі

верби та тополі, що наче хотіли вирватися з часу таполетіти у вічність, будучи свідками твоїх гіркихсторінок, Україно, унаочнювали поезію ТарасаГригоровича Шевченка.

Перетнувши межу Тернопільщини, відчуваєш, що тинемов сів на якусь машину часу, яка летить то епохоюКобзаря з вишневими садками, то вже не таквіддаленим минулим – так, що ти й не відаєш, в якійепосі опиняєшся. . .

Немирів Вінницької області. Між двома храмамистоїть постать цілеспрямованого Ілліча, якийдивиться в бік храму. Краєвиди мальовничоголісостепу залишаються за шибою разом ізхвилинами, які стають історією.

Кіровоград. Неділя, 2 серпня, пам’ять пророка Іллі.Їдемо на вулицю Героїв Сталінграда, де стоїть недавнопобудована маленька церковця Матері БожоїНеустанної Помочі. Побудована, звичайно ж, БожоюМилістю, що благословила старання о. Івана Третяката щедрих жертводавців.

Знайомимося з іще нечисельною громадою вірних івідчуваємо себе частинкою Христової Церкви,частинкою свого народу, та якось по-иншому,особливо, з незрозумілим і незнаним дотепертрепетом.

Аж ось і він, автентичний релікт радянської

дійсності, центр Кіровограда. Уявою пірнаю в часиКозаччини і бачу засмаглі обличчя та оселедцікозаків. . . Де ти, козацькая славо? Вижата серпомголодомору, під проспектом комуністичним, підріками оковитої та пива, які заливають очі незрілихпідлітків та дорослих. Дивлюся на твій гріб та, щоб невпасти у відчай, звертаю погляд до Матері Життя, якамужньо очікувала Воскресіння Свого Сина.

До слова, колишню назву міста – Єлисаведград –частенько асоціюють із московською царицеюЄлисаветою, хоч насправді назву місто отримало начесть святої Єлисавети і з імперією нічого спільногоне має. Коли влада міста та мешканці усвідомлятьнеобхідність повернути давню назву і, наслідуючисвяту Єлизавету, поспішать привітати Ту, Котраносила під Своїм Серцем Несотвореного Владику, тодіі повернеться до цього міста правдива слава.

На вулиці Леніна стоїть храм римо-католицькоїгромади Святого Духа. Саме тут сталася знаменнаподія в історії нашої Церкви: 22 жовтня 2006 рокуперша Служба Божа в українсько-візантійськомуобряді, яку відправив о. Іван, коли приїхав уКіровоград, як то кажуть, на порожнє місце. Першідва з половиною роки місцеві римо-католикивиявляли братерську любов цій маленькій громаді, защо поблагослови їх, Боже. Згодом отець Іванзапросив до Кіровограда Блаженнішого ЛюбомираГузара, а місцеве телебачення створило чудовийфільм з відображенням об’єктивної дійсності УГКЦ.

Як не дивно, але два инших храми, а, радше,приміщення, які поволі пристосовуються добогослужб у селах Володимирівка та Червоновершки,теж стоять на вулиці Леніна. Щоб не засмучуватисяназвами вулиць, розраджую себе фактом існуванняхрамів на них, розцінюючи це як передвісникмайбутнього пробудження. Проте воно не настанебез наших зусиль та старання, без нашої молитви тапожертви. Саме тут, у Кіровограді, я зрозуміла, що цемій народ, який торгує на базарі в святу неділюсобаками та свинями зовсім не тому, що він поганий.В очах “благочестивих” галичан вони – „москалі”. . . Анасправді по ту сторону Збруча є наші брати і сестри,які ходять вулицями Карла Маркса, Орджонікідзе, поПроспекті Комуністичному і Фрунзе на зорідвадцятої річниці Незалежності України саме тому,що ми, галичани, для цього народу нічого дотепер незробили! Ну, скажімо, скільки часу присвячуємомолитві за нашу Україну, просячи світла Святого Духата покрову Богородиці?. .

Саме тут, у Кіровограді, вповні зрозуміла, що значить«священик-пастир» та слова святої Терези з Ліз’є: „Хтомолиться за священиків, спасає душі гуртом”. Скількито осуду і бруду ми дозволяємо собі лити насвящеників замість того, щоб молитися за них, щобГосподь зодягнув їх в Істину і дав їм Мужність івитривалість у вірі! Хто буде їхніми маленькимиМойсеями, які піднімають руки в молитві, щоб вониперемагали в бою не за „приходи” а за безсмертнідуші?. .

Про реліктирадянськоїдійсності та голодукраїнської душі

12

Тут, на вулиці Леніна, якийпершим в історії світу (!) підписавдекрет про легалізацію абортів уСРСР, мені хотілося стати голосомтого голодного люду, який ходивспекотного серпневого дня підтінню пам’ятника товаришеві(невідомо, чиєму. . .) Кірову, до всіхсемінаристів нашої Галичини та йПоділля, щоб вони не боялисястати свідками Величі БожогоПровидіння і Знаком ЙогоМилосердя тут, на Східній Україні,не шукаючи собі „теплогопристанища” в затишку древньогоЛьвова, Івано-Франківська чиТернополя. Хлопці, не бійтеся!Відваги, Україна вас потребує!

Розповідаючи про перші роки намісійних теренах, о. Іван згадувавважкий побут: було й таке, щосім’я не мала чим повечеряти,отець пішов служити молебень: надругий день приїхав єпископ і давгроші. . . Думаю, чи не нам„благочестивим” галичанам, нале-жить відповідати за цей голод. . .Справді, щоб бути свідком БожоїСили, треба стрибнути, як Авраам,відірвавшись від берега власноїілюзії, в обійми Бога. Для цьоготреба подолати страх.

. . .Тьотя Валя налила клієнтові«стаканчик» квасу, як і за часіврадянського минулого, бочко-вого. . . Підійшла Наташа, підліток зцигаркою, зробила кілька затяжок.Настя сказала, що зразу насупізнала по „западенському”акценту. Дівчатка стали розглядатинашу брошуру про початоклюдського життя. Пані Наталя зсекти „Церква Сіону” радо взялаобразок святої Жанни БереттиМолли, яка віддала своє життя зажиття дитини, свідомо відмо-вившись від аборту, а такожсказала, що вірить у Діву Марію,Матір Божу, хоч її „церква” доБогородиці не молиться. . . Народмій гине через брак знання, казавколись пророк Осія. Знання про те,що є ЛЮБОВ.

Півроку тому доводилось ходитивулицями Брюсселя і Парижа,тепер стою тут, на вулиці КарлаМаркса, яка до революціїназивалась Великою Перспек-тивною. Відчуваю, що належу донароду зраненого і зболеного,

обдуреного, а через те й бідного.Відчуваю набагато живіше, ніж наПроспекті Свободи у Львові. Моїочі інтуїтивно шукають статуюНепорочного Зачаття. . . Але її тутнемає, стоїть пам’ятник Кірову, щотримає праву руку в кишені, авказівним пальцем лівої дає знакпоклонитися. . . Розумію комупоклонитися, і тому молюсяподумки: „Мати Божа, Ти якарозчавила голову пекельного змія,поверни моєму народові великуперспективу, нехай Дух Святийскерує стопи його на дотриманняЗаповідей Божих. Навчи насшанувати життя кожної дитини ітих, які не народилися, дай намсвяті родини, святих семінаристів,священиків, лікарів і урядовців, якіб не боялися трудів свогопокликання. Бо Ти Єдина ВеликаПерспектива мого народу,дарована нам Господом з висотиХреста: „ Оце мати твоя”. . .

Щовечора з паном ПетромГусаком, викладачем Інститутуродини та подружнього життяУКУ, головою громадськоїорганізації „Рух за життя”, та йогодружиною пані Лесею,координатором школи сім’ї, що дієпри храмі Вознесіння Господ-нього (Львів), ходимо до храму наконференції, присвячені питан-ням людської статевості,подружжя, проблемі та загрозіконтрацепції, абортів. Післяконференції зайшов якось дохраму пан Віктор, перший раззайшов, бо синочок Роман сказавтатові: „А зайдімо до Бога”. Та колизайшли, хлопчик засоромився, івони вийшли. Повернулися черезп’ять хвилин, бо Ромчик по дорозісказав татові: „ Вернімося доБога”. Ось вони і повернулисяудвох. . .

Через тиждень ми теж повер-нулись до Львова, з дому до дому. . .Вулиці, щоправда, у нас инші,погодьтеся милозвучніші, а скількипатріотизму, скільки демократії (!):Проспект Свободи, ЧервоноїКалини, Джорджа Вашингтона,Лінкольна. . . А люди? Люди ті жсамі, з безсмертною душею,відкуплені Кров’ю Одного Бога,який спраглий нашого спасіння неменше ніж тих, що в Кіровограді

ходять ПроспектомКомуністичним.

НННааатттаааллляяя НННааазззаааррр,,,ГГГООО РРРуууххх „„„ЗЗЗааа жжжиииттттттяяя”””

Р. S . Від імені наших братів ісестер парохії Святого ІванаХрестителя та їх пароха о. ІванаТретяка звертаюся до всіх людейдоброї волі, щоби своїми по-жертвами спричинитися допобудови храму Святого ІванаХрестителя в м. Кіровограді, аджедерев’яна церковця Матері БожоїНеустанної Помочі є уже надтомаленькою для зростаючоїгромади.

Любі Брати і Сестри, не бійтесядати мало, бійтеся не дати нічого.Бо ваше мале Господь помножить,як помножив дві риби і п’ятьхлібин для п’яти тисяч народу.Збудуймо храм! Господь щедрийдля того, хто дає радо!

Банківські реквізити дляпереказу коштів у гривнях набудівництво храму РіздваСвятого Івана ХрестителяУкраїнської Греко-Католицької Церквиу м. Кіровограді

Релігійна громада (парафія)Різдва Святого ІванаХрестителя УкраїнськоїГреко-Католицької Церквим. Кіровограда,п/р 260023011709 в ОПЕРВобласного управління ВАТ«Ощадбанк», Код ЄДРПОУ34813284, МФО 323475 -благодійний внесок длябудівництва храму.


Дорога спасіння

Від віків людина задавала собіпитання: звідки я є і докижитиму?. . . У відповіді на

них домомагають різні релігії тавірування. . . Існування релігіївиникало і виникає черезнеобхідність пояснення явищ,яких не можна бути довести звикористанням пізнавальнихметодів.

Віра, надія, любов – як часто мичуємо про ці чесноти: прислу-хаючись до слів папи Івана ПавлаII, беручи участь в недільнихбогослуженнях, відвідуючи релі-гійні зібрання або в розмовах ізбатьками. Який же сенс цих слівдля віри?

«Віра є особистою прихильністюлюдини до Бога: одночасно і вневід’ємний спосіб вона єдобровільним визнанням всієїправди, що Бог показав». Не можнавірити в Ісуса Христа, не беручиучасти в релігійному житті. Якбикожен дотримувався хоча бчастини Божих заповідей, правдвіри, можливо, у світі не було бстільки зла, ненависти та війни. Укожної людини віра має різнусилу, відповідно, відіграє більшу чимешу роль у її поведінці.Християни живуть згідно зізмістом релігії, часто навіть незнаючи про неї. Навіть той, хтослабо вірить, зберігає христи-янські традиції без усвідомлення, єдуже тісно пов’язаний зі своєюрелігією.

Віра, однак, не стосується тільки

нашого духовного життя – вонатакож впливає на життя держави.Законодавство встановлене такимчином, щоб відповідати десятизаповідям нашої віри та її прав.Наприклад, у жодній країнінедозволене вбивство иншоїлюдини чи крадіжка.

Віра повинна бути для кожногосенсом життя і головноюрушійною силою зростання, вякому ми намагаємося підходитивсе ближче до Бога. Кожен день,коли можемо поклонятися Богуразом із своїми близькими,повинен бути великим щастям ісповненим незабутніх вражень.Якою ж повинна бути христи-янська віра?

Багато на цю тему можнапрочитати у Святому Письмі, улистах апостола Павла до Римлян іЄвреїв. Визначення віри звучитьтак: «А віра є певністю того, чогоочікуємо, переконанням того, щоне бачимо». Два слова, яківизначають основний характервіри – це певність і переконання.Часто в житті зустрічаємось ізтвердженням, що в світі немаєнічого певного, тому і виникаютьпошуки довготривалого і стійкогофундаменту. Християнин шукаєнайбільш надійної основи, якою євічний Бог. Ап. Павло пише:«Иншої основи ніхто не можепокласти, крім покладеної, якою єІсус Христос» (I Кор. 3:11). Осно-вою є Його любов до нас, яку Вінзасвідчив смертю на хресті. Віра,

поза «певністю того, чого очікуємоі переконанням того, чого небачимо», має теж бути довірою іпослухом до нашого Спасителя. Неможемо довіряти людям, якізловживають довірою через свійегоїзм. Однак можемо довіритисьБогу, бо «щасливий чоловік, якийна Господа вповає і чия надія вГосподі» (Єрем. 17:7). А Бог даєдокази Своєї любови, опіки наднами: хіба це не Він послав Синаєдинородного, «щоб кожен, хтовірує в нього, не загинув, а живжиттям вічним» (Ів. 3:16).

Віра є могутньою силою людини,якщо вона найперше повіритьБогу. Хіба без віри Ной збудувавби ковчег і врятував свою сім’ю?Хіба без віри можливі були бзцілення в Новому Завіті? Віраможе творити чуда – сильна імудра віра! «Віра – із слухання, аслухання – через слово Христове»(Рим. 10:17). Тому ми повинніпосилювати її через слуханняСлова Божого, читання СвятогоПисьма. Тоді віра стане гарнимсвітлом, яке освітлюватиме нашежиття і цілий світ, відкриєсутність буття, покаже намправильну дорогу і мету життя.Однак треба пам’ятати, що віра єдаром Божим, її не можнадосягнути через релігійну прак-тику, вона не залежить від науки, атільки від рішення віддати себе підопіку Бога.

ІІІввваааннн ГГГлллооовввааа

ДЕЩО ПРОВІРУ…

14 14

І сльози побігли по її рожевих щоках...«Це все!.. Її не повернути!..»

Вона ридала, і тільки тиша знала, чому. . .Сьогодні вона зрадила дуже дорогу їй людину.Зрадила його віру у неї, його погляд, що

світився щирістю, тепло в голосі, яким промовляв донеї. . . Сьогодні вона зрадила його довіру.

Можливо, даремно він так сильно їй довіряв. . . Воназнала все, що відбувалося в його житті, а, головне,знала, що відбувалось у його серці. Його життя вжемайже стало для неї власним... Але її це не зупинило.. .

Одного спекотного літнього дня вони, як завжди, булиразом, розмовляли, сміялися з жартів і простонасолоджувалися присутністю одне одного, раділи зтого, що в цю мить вони разом, такі щирі і відкритіодне для одного. В той день він, не задумуючись,відкрив їй дуже важливу для нього правду. Відкрив, боповинен був комусь відкритись, адже ця таємницяжерла його зісередини, як лютий звір розривала душуі ділила на шматки серце.. . Він обрав саме її, ту, яка закороткий період часу встигла стати для нього рідною,змогла бути своєю у чужому серці.

Нарешті спав тягар з його душі. Дівчина йомудопомогла у цьому. Довіра. . . Довіряти. . . «Я тобідовіряю», – вирвалося з його вуст несмілива фраза.Несмілива, але впевнена, бо він дійсно вірив, що вонане зрадить. . . І знов почулось: «Довіряю.. .»

«Сьогодні. . . Жахливе сьогодні. . . Чому не можнаповернути час назад, у вчорашній день, коли все щебуло так добре?!. .» Вона повторювала це собі раз у раз,намагаючись заспокоїти себе, перекласти своюпровину на когось, чи, навіть, на щось инше. Їйпростіше було повірити в те, що це лише зловіщийзбіг обставин, можливо, планети невдалорозташувалися (хоча в астрологічні впливи вонаніколи не вірила) або хтось наворожив. . . Так, це буввихід, повірити в те, що злі чари змусили її все

розповісти, затьмарили свідомість і управляли нею.Вона намагалася заспокоїтися, чи хоча б об‘єктивно,«тверезо» оцінити ситуацію. І коли їй це вдавалося,вона відкидала подібні варіянти подалі від себе,розуміючи, що тільки вона винна у тому, що сталося.

«А він не знає. . . Він досі не знає. А, може, і недізнається?. . Ніколи не дізнається!» – наївно думалавона. І вже почала придумувати хитромудрий план,щоб він нічого не дізнався. У голові блукали сотніваріянтів розвитку своєї брехні. . .

Чи правильно вона це робила?. . Можливо.. . А що такевзагалі поняття «правильно»? Це понятття відносне,для кожного воно позначає щось инше.. .

Вона зупинилася у пошуках на хвилинку, ненадовгозатамувала подих і нарешті заспокоїлася. І тутзрозуміла. . . «Все це брехня! Ця ілюзія щастя, навітьякщо він повірить у неї, то нічим добрим це незакінчиться, доведеться брехати далі, придумуватинову брехню, щоб приховати попередню, і так безкінця. . .» Вона знала: розказавши правду, вони,можливо, ніколи більше не повернуться до того, що вних було, але збрехавши, не матимуть і цього. Нетому, що він викрив її жахливий вчинок, а тому щовона більше не зможе так невимушено дивитися йомув очі, не зможе так спокійно з ним поговорити,повністю йому довіритись, як колись. . . І не тількичерез те, що її мучитиме совість, роздиратимутьзлість і жалість до самої себе, а й тому, що тоді вонане зможе довіряти йому, чекатиме «ножа в спину»,чогось такого, як зробила сама. Вона не хотіла такоїучасти для них обох. . .

Кажуть, що ми часто сприймаємо людей такими,якими є ми самі. Той, у кого в серці злість, ніколи незможе оцінити щирість серця иншого, ніколи в неї неповірить, як і в хороші наміри, бо розумітиме: якщосам обманув, то хіба хтось инший не може зробититого ж? У людей така природа, вони легко можутьпереносити властивості одного об‘єкта на инший.Все це може бути безпідставним, але починатимутьвиникати сумніви, підозри, наклепи, що знаходятьтаке собі виправдання у поширеному висловлюванні:довіряй, але перевіряй. Тільки тоді про ніяку довіру неможе бути й мови, а тому забуваємо про щирість, проздатність самому бути правдивим, чесним, відданим.Довіра і щирість – це дві нерозривні сестри, одна без

ЦІНА ДОВІРИ


І він пробачив. Але ніколи вже небуло так, як колись. . . Все було щекраще! Тепер вони знають, що дляних означає довіра, знають її ціну– це пробачення.

І ще дещо про довіру...

Одного разу я почула дуже цікавевизначення довіри: довіра – цеколи даєш людині ніж іповертаєшся до неї спиною.Людина не може довіряти своємуворогові чи тому, кого боїться.Коли ж довіряє, то відчуває себекомфортно і захищено, знаючи,що за спиною завжди чекаєнадійна опора і підтримка. . .

Жодна річ у світі, наскількицінною вона б не була, не вартатого, щоб закривати своє серце,тим самим роблячи його грубим,черствим, закам‘янілим, а себеперетворювати на робота безпочуттів, яким керують гнів, злістьі гордість, створивши такий світ,який зараз багато людейпомилково називають реалізмом.

Не закриваймо свого серця, даймойому шанс стати справжнім,щирим і відкритим, таким, якимсотворив його Бог.

Довіра. . . Довіряти. . . Вірити. . .Прощати. . .

ОООллляяя СССтттееефффааанннииишшшиииннн

втративши його, починаєшцінувати.

Навіть розуміючи все сказаневище, він не був цілком готовимпробачити її, для цього бракувалоодного – щоб вона сама про всерозповіла. Це було його угодою зсамим собою.

Вона зробила все, як задумала –розповіла правду. А він зновузадумався. . . Що ж, ніхто з нас неідеальний, бо ми тільки люди. . .Але точно було відомо одне:незалежно від того, пробачить вінчи ні, ніхто його не осудить, бо немає такого права. Адже вінпостраждав через неї. . .

одної вони втрачають своївластивості й здібності, у нихзникає будь-який сенс.

Найважливішим для дівчини булоте, що хлопець і досі ні про що незнає, ставиться до неї так, як іраніше. Немає образ і докорів зйого сторони, на які вона дійснозаслужила. Його голос досі такийже щирий і лагідний, як колись,без ноток гніву, злості, суму. . . Длянеї це почало перетворюватися навбивчу суміш вина і отрути, такусолодку, п‘янку, ніжну, красиву навигляд. . ., але фатальну. У головіпоселилося лише одне заповітнебажання – розповісти правду,розповісти усе як є, без прикрас, іпопросити вибачення.

Досі вона вважала його трохинаївним. А насправді наївною булавона – хлопець давно про вседізнався. Йому було важко і болячев усе повірити. Він не одразузмирився. А, може, і не змігзмиритись?. . Хто знає. . . Але нестав нічого говорити, бо у ньомудосі жевріла непохитна віра у неї,незворушна віра натхненногобезумця.

Віра і пов’язана з нею довіра нез’являються з нічого і не йдуть внікуди, як і все в нашому світі. Зцим погоджується наука у формізакону про збереження енергії. Ахіба людські відчуття не єскладовою нашого світу, енегрієюнашого життя?. . Завдяки одномувчинку чи одноразовій події ми неможемо почати довірятиближньому, инакше це самообман,адже довіра є результатомбагаторазового прояву турботи,піклування, надійности. . . Не вірюв те, що один вчинок можеперекреслити все добро, лишесистематичність може статидоказом справжньої зради. Часточую фразу про те, що тому, хтозбрехав раз, не можна більшедовіряти, бо таке можеповторитися знову. Але чому мизабуваємо про те, що люди схильнівиправлятися, змінюватися, за-гладжувати свою провину?. .Аргументом є відомий вислів: те,що маєш, не цінуєш, лише

16

«Це чудова й тяжка авантюра, в якійвиступають одна проти одної дві сили:

сила поділу – себелюбство й гордість – ісила злуки – любов. На кінці

себелюбства – смерть. На кінці любови– життя».

Починаємо з цитати Мішеля Кваста, бо думаємо,що вона дуже влучно передає всю красу, величта водночас небезпеку подружжя. Отже, що ж

воно таке: «ПОДРУЖЖЯ»? Погляньмо на початоктворення світу. Бог першим сотворив чоловіка, алесказав: «Недобре чоловікові бути одному», і сотворивжінку. Отже, подружжя було заплановане Богом пристворенні людини.

Так народжується нова сім’я. Так, саме народжується,бо як і дитя до появи на світ повинно розвиватись улоні матері, а його життя залежить від батьків,подібно стосунки молодих людей дуже крихкі йзалежать від тих осіб, які їх творять. Отже, двоєлюдей мали час, щоб пізнати одне одного тазрозуміти: «Це саме та особа, з якою я хочу створитисім’ю». Як народження нового життя, так і подружжянеможливе без Божого благословення. Початкомподружжя є те «ТАК», сказане одне одному та Богові. Іось тут починається найважче. Тепер вже не тількимоє бажання повинно займати перше місце, а є иншаособа, яка також має якісь бажання і потреби. Отжешлюб – це не кінець, а тільки початок довгого шляху, ачи він буде щасливим – однаково залежить відчоловіка та дружини. Подружжя – це новий організмсуспільства, який потребує турботи обох подругів.

Ані чоловік, ані жінка не є досконалі. У кожного з нихє свій характер, свої хороші та погані риси. Однак Богсотворив їх одним цілим. Саме одним тілом, і теперлише від них залежить, чи воно буде мати вдвоєбільше слабкостей, чи сили. Якщо хтось ставить себена перше місце (чи то чоловік, чи дружина), – такеподружжя приречене на смерть. Як не було би важкознайти компроміс, його потрібно шукати. Якщо уваших стосунках вже немає «Я», а лише «Ми» – виможете думати про створення подружжя.

У подружжі перебуває і Третій – Бог, який обіцяєдопомагати, коли двоє приходять до храму і говорять

Йому своє «Так». Однак ніхто не може допомогти,якщо ми не просимо про допомогу. Тому у подружжі єважливою спільна молитва, бо Ісус сказав: «Де двоєабо троє зібрані в моє ім’я, там Я між ними»(Мт. 18, 20).

Двоє осіб – хлопець та дівчина – планують створитисім’ю. Вони вже, напевно, добре знають одне одного,і між ними постійно перебуває любов, довіра табажання завжди бути разом. Вони прагнуть укластиподружній союз для того, щоб узаконити перед Богомта людьми майбутнє життя разом.

Подружжя є Божим даром, а не контрактом напевний час зі своїми умовами, воно триває до смертиі не ставить перед подругами умови. Починається звільної згоди, висловленої чоловіком і жінкою передБогом – Тим, Хто благословляє цей союз.

Подружжя є для радости людини. Чоловік та дружинатішаться одне одним і можуть цілковито даруватисебе своїй половинці. Радіють також і плодами своєїлюбови – дітьми, які також є Божим даром дляподружжя.

Подружжя – це турбота про свою дружину (чоловіка),дітей кожного дня, години; це спілкування,взаємодопомога, розуміння потреб, цінностей табажань иншого. Але подружжя також означає ірозділення горя, терпінь, страждань, труднощів своєїполовинки та сім’ї. Бо і в радості, і в горі вони обіцялибути разом і ділити все на двох.

Важливо, щоби ще перед шлюбом молоді обговорилисвої стосунки, обов’язки у подружжі, однак не слідпотім розглядати їх як правила, які не можназмінювати – повинна бути гармонія як у стосунках,так і в обов’язках. Подруги мають обов’язок дбатиодне про одного.

Подружжя – це зростання у любові, особливійінтимній любові, яка присутня лише у шлюбі іпокликана до зачаття нового життя. Любов має бутидля чоловіка та дружини тим елементом, якийкріпить та підтримує їх у кожному моменті життя.

Як від чоловіка, так і від дружини залежить якістьжиття у шлюбі, адже подружжя накладає взаємнувідповідальність, за дітей, за свої вчинки, за коженпрожитий день.

Подружжя – це дар чоловіка своїй дружині, дружини –своєму чоловікові…

ОООккксссааанннааа тттааа СССеееррргггіііййй

Думки проподружжяДумки проподружжя


На превеликикй жаль, явище зловживанняалкогольнимми напоями стало дужепоширеним, ба навіть популярним у нашому

суспільстві. Однак найболючіше писати про те, щовідбувається з дітьми, які виростали в родинах, де бувприсутній алкоголізм, наслідки якого тяжкимвідлунням супроводжують вже дорослих людей уповсякденному житті. На сьогодні ці Дорослі ДітиАлкоголіків (ДДА) не можуть собі зарадити всамостійному житті, вони не мають гармонійноїмоделі поведінки у сімейних стосунках і не вміютьвиховувати власних дітей. Їхній емоційний станчасто є нестабільним. Дехто з таких особистостейсам стає алкозалежним, инший знаходить собі запару «залежну» людину і опікується нею ціле своєжиття, ще хтось не виліковується з депресій.

У залежній родині, де постійно відбуваютьсяалкогольні драми, діти перебувають у хронічномустресовому стані. Вони ще змалечку вчаться, якповодитися в загрозливій ситуації, що робити, щобвитримати і проіснувати. ДДА намагаються незабувати про жорстокі напади з боку батьків або жвтікають у фантазію чи ілюзію. Поступово у такихдітей виробляється сильний механізм захисту:заперечення, стримування, заморожування відчуттів,а це призводить до того, що їх поведінка стаєжорсткою, вимушеною, холодною і однотипною.

У результаті такого досвіду діти, щоб якосьпристосуватись до родинного співіснування,інстинктивно одягають на себе одну з чотирьохдитячих сімейних масок або ж міняють їх відповіднодо обставин, які виникають в залежній сім’ї.

Перша маска – це “Родинний Герой”. Фактично, він є«надія сім’ї», найчастіше Ї це старша дитина у родині.До такої дитини ставляться завищені вимоги, і любовдо неї залежить від її успіхів. Ця дитина не маєдитинства: вона не за віком доросла і відповідальна.Вона забавляє молодших, варить їм їсти, заміняєбатьків. «Герой» доглядає за п’яним батьком, втішає ірозраджує співузалежнену маму. Зазвичай такі дітивчаться на відмінно. Ця дитина ненавидить алкоголь ізавжди його уникає. Коли на консультацію приходятьтакі ДДА, я намагаюсь підняти їхню заниженусамооцінку, пояснюю, що їх можна любити просто

так, необов’язково за якісь досягнення. Насправдідосить важко працювати з подібними людьми, аджевсе їхнє життя є суцільним контролем,гіпервідповідальністю, завищеною обов’язковістю ізалежить від думки оточуючих. Вони не вміютьвідпочивати, веселитись, бавитись.

Друга маска – це «непомітна дитина». Вона рідкозаявляє про себе. Налякана і сумна, забута усіма, вонавесь час перебуває в ізоляції, наодинці зі своїмимріями та фантазіями. Завжди почувається самот-ньою, відкинутою і покинутою. Вона перебуває напериферії сім’ї, а в дорослому віці Ї на периферіїжиття, блукає в натовпі. Це дуже зручна дитина длясім’ї, адже жодних клопотів не завдає. Відміннихоцінок не приносить, проте і двійок не має, так собі –трійочки. Можливо, вона і не дуже здібна, зате тиха –і це влаштовує батьків. У «непомітної дитини» немаєдрузів. Вона не розуміє, що таке дружба, любов,довіра, чесність. Це досить сором’язлива дитина.Коли мама свариться з татом, «непомітна дитина»втікає у свою кімнату. Вона вчиться не встрявати усуперечки і втікає у вимріяний світ ілюзій. З такоюДДА я працюю дуже поволі, їй потрібно допомагатидовго і наполегливо. Така людина здатна здійснитисуїцид, адже вважає, що і так нікому не потрібна ініхто за нею не сумуватиме. Завоювати довіру в неї –ось що потрібно насамперед. А потім уважно слухати,допомогти їй розкритися, щоб вона побачила своєжиття і себе саму.

Третя маска – «Цап-відбувайло», або «Вигнанець». Цядитина привертає до себе увагу через погані вчинки.Коли «Вигнанець» був маленьким, він смикав маму захалат чи ногу, але мама була зайнята п’яним батьком,тому не мала часу звертати увагу на дитину. Такійдитині завжди бракує уваги, і вона її здобуває черезпогані оцінки, бійку у школі, куріння цигарок,вживання алкоголю та наркотиків. Якщо «Вигнанець»має сидіти вдома, бо так наказала мама, то вінобов’язково втече і піде до своїх друзів. Це хуліган,який робить все навпаки. Проте це і неформальнийлідер. Він піде на все, і від нього можна очікувати

Полеміка

ДОРОСЛІ ДІТИАЛКОГОЛІКІВ

ДОРОСЛІ ДІТИАЛКОГОЛІКІВ

18

Стати відповіддю на

чиюсь молитву…

різних речей. В майбутньому він часто узалеж-нюється від алкоголю чи наркотиків, його чекаєтюрма. Проте, напевно, він добре там виживатиме,адже у нього є досвід лідера. Він може статикримінальним ватажком, адже це те, що засуджуєсуспільство, а він усе життя не підпорядковуєтьсяжодним правилам і вимогам, все робить саме так, якхоче лише він. ДДА «Вигнанець» потребує уваги талюбові. Його лідерські якості можна спрямувати упозитивне русло, довірити важливу і відповідальнусправу. Важливо навчити його довіряти людям, і тоді«Цап-відбувайло» попросить про допомогу. Насправдіце дуже вразлива особистість, тому не можна на неїкричати.

Четверта, остання, маска – це «Талісман», або«Забавка». Зазвичай це наймолодша дитина. Вонадекламує, стоячи на стільчику, віршики, жартує,скаче, сміхом знімає напругу в сім’ї, їй майже всепробачається. Якщо батько знову прийшов додомуп’яний, «Талісман» бігає, галасує, смикає маму, такимчином в сім’ї вся увага фокусується на дитині, тобтовона відволікає увагу. «Забавка» є досить незрілоюособистістю, їй важко бути серйозною, прийматибудь-які дорослі рішення, натомість все висміяти – цедосить легко зробити, таким чином втікаючи відпроблем та їх вирішення. Насправді ж «Забавка»відчуває страх та неспокій. Вона занепокоєна тим, щоїї ніхто не сприймає всерйоз. Тому така дитина хочевсім подобатись, прагне, щоб її завжди хвалили, хочав глибині душі не вірить, що чогось варта. Таким ДДАпотрібно надавати можливість відповідати за власнівчинки, а не сприймати все на жарт, допомагати їмдорослішати. Необхідно розповідати «Забавці», що її

поведінка є руйнівною, недопустимою, безвід-повідальною, а за наслідки потрібно бути нестиособисту відповідальність.

В результаті гіркого досвіду проживання і вихованняв залежних родинах у ДДА сформувались ізакріпились характерні відмінності та поведінка, яківпливають деструктивно на їхнє життя, а саме: низькаоцінка власної гідності, постійне вишукуваннясхвалення і визнання з боку оточуючих, трудність танепослідовність в зав’язуванні близьких стосунків,надмірна відповідальність або повна без-відповідальність. Вся справа в тому, що ДДА частопотребують професійної допомоги (психолога,терапевта) або спільноти груп АА чи ДДА. Ця допомогадозволить поступово звільнитись від нищівноговпливу минулого життя на теперішнє, а такожнаснажуватиме на зрілий особистий та суспільнийрозвиток.

Контактна інформація:ГРУПА ДДА «СВІЖИЙ ВІТЕР» (вівторок) -Храм Різдва Пресвятої Богородиці, Сихів,пр. Червоної Калини, 70. Початок о 19.00год.

ОООккксссааанннааа ГГГааарррааасссиииммм,,,

сссііімммееейййннниииййй пппсссииихххооотттееерррааапппееевввттт,,,пппсссииихххооолллоооггг ЦЦЦееерррккквввиии РРРіііззздддвввааа ПППрррееесссвввяяятттоооїїї БББооогггооорррооодддииицццііі...


(продовження )«Бо слово про хрест глупота тим,

що погибають, а для нас, щоспасаємося, сила Божа»

(І Кр. 1,18)

Розгляньмо, що говорять нашіусміхнені «друзі» про те, якпомер Господь Ісус Христос.

Часто доводилося спілкуватися ізпредставниками секти СвідкиЄгови, завжди я чув від них, щоХристос помер не хресноюсмертю, але був повішений на палі.Довгі суперечки не дали ніякогорезультату, бо вони не слухалимене, вважали, що саме їхня версіяє правдивою. За такою наукою,хрест є поганським символом і неповинен бути присутній середСвідків Єгови. Проте дивнимвиглядає те, що на початкудіяльности секти у своїх виданняхвони з особливим почитаннямставилися до хреста, ба, навітьзображали на виданнях хреснусмерть Ісуса. Доказом цьогослужать ілюстрації, вміщені вкнижці Франкліна Ратерфорда«Арфа Божа». Проте у пізнішихвиданнях наука змінилася. Вонипочали навчати, що хрест єсимволом, який фальшиво вико-ристовується послідовникамиІсуса Христа для підтвердженняхристиянства.

Однак Божа наука не змінилася.Звичайно, з часом її богослов’ярозвивалося, проте ніколи несуперечило саме собі у питанняхвіри. А от у наших «друзів» завждинаука міняється, спочатку вонипочитають хрест, а потім кажуть,що це фальшивий знак. ПротеСвяте Письмо чітко говорить, щоІсус був розіп’ятий на хресті. Такпишуть усі чотири Євангелія,Діяння апостолів і Послання.«Отого (Ісуса), згідно з визна-ченою постановою і перед-баченням Божим, ви видали івбили руками беззаконних,прибивши до хреста» (Ді. 2,23).Свідчення Євангелія про хрестСвідки Єгови перекручу-

ють, стверджуючи, що хрестозначає не Христове дерево, аЙого страждання. Свої думки вонипідкріплюють словами ІсусаХриста: «Звертаючись до всіх,(Ісус) промовив: “Коли хто хочейти за мною, нехай себезречеться, візьме щодня на себехрест свій і йде за мною”»(Лк. 9,23). Пояснюють цей вірштак: оскільки Христос був живим,коли говорив ці слова, то цеозначало, що Його хрест єпереслідування і невигоди, які вінтерпів у своєму житті. Однак уцьому вірші слово «хрест» Ісусвживає в переносному значенні, яксимвол страждання і праці.

Називає це хрестом, бо людськестраждання і праця мають великусилу, коли з’єднані зі стражданнямХриста. Ісус каже: «Коли хто хочейти за мною, нехай себезречеться, візьме на себе хрестСВІЙ». Не «хрест мій»! Коли ми безвагань приймаємо різністраждання у нашому житті, топовинні трактувати це як свійхрест, беручи приклад з Ісуса. Вінстраждав і помер за наші гріхи злюбови на хресті. «Він знищиврозписку, що була проти нас, щонас осуджувала, разом зприписами; він її зробивнечинною, прибивши до хреста»(Кл. 2,14).

Відповіді усміхненим незнайомцям:хрест: знак спасіння чи ганьби?

20

Господнямолитва

розп’яті, зневажали його» (Мр. 15, 32). «… Якщо тиСин Божий, зійди но з ХРЕСТА» (Мт. 27, 40). «Вінпонизив себе, ставши слухняним аж до смерти,смерти ж ХРЕСНОЇ» (Флп. 2, 8). «Бо слово про ХРЕСТглупота тим, що погибають, а для нас, що спасаємося,СИЛА БОЖА… ми проповідуємо Христа РОЗП’ЯТОГО -ганьбу для євреїв і глупоту для поган» (І Кр. 1, 18-23).

Свідки Єгови кажуть, що Христос не бувприбитий ні до хреста, ні до палі. Проте бувповішений на палі. Що ж тоді вони скажуть на ціслова Святого Письма: «Тома ж… відрік: “Якщо непобачу на його руках ЗНАКІВ ВІД ЦВЯХІВ і не вкладусвого пальця у місця, де були цвяхи, а й руки моєї невкладу в бік його, не повірю!”» (Йо. 20, 24 -25). «Отого(Ісуса), згідно з визначеною постановою іпередбаченням Божим, ви видали і вбили рукамибеззаконних, ПРИБИВШИ ДО ХРЕСТА» (Ді. 2, 23).Звідси випливає, що Христос був справді прибитийцвяхами до хреста, а це суперечить науці СвідківЄгови, отже, вони неправдомовці. Свідки твердять, щохристияни поклоняються шибениці, не розуміючинайголовнішого, що означає хрест. А для християнвін є знаком спасіння і визволення. Як мовиться підчас вечірні на стихирах з октоїха: «Хрест твій,Христе, хоч за своєю природою є видиме дерево,проте зодягнене божественною силою і наочнопоявлене світові, духовно й чудесно здійснюєспасіння. Йому поклоняючись, славимо тебе, Спасе,помилуй нас!» Тому хрест є духовним піднесеннямнашого спасіння, але ніколи ганьбою, ідолом і будь-чим иншим, що закидають Свідки Єгови.

Апостол Павло вчить про хрест: «Мене ж не доведи,Боже, чимсь хвалитися, як тільки ХРЕСТОМ ГОСПОДАНАШОГО ІСУСА ХРИСТА…» (Гл. 6, 14). «БО СЛОВО ПРОХРЕСТ глупота тим, що погибають, А ДЛЯ НАС, ЩОСПАСАЄМОСЯ, СИЛА БОЖА… Коли юдеї вимагаютьзнаків, а греки мудрості шукають, МИПРОПОВІДУЄМО ХРИСТА РОЗП’ЯТОГО: ганьбу дляюдеїв, і глупоту для поган, а для тих, що покликані, чиюдеїв, чи греків Христа, Божу могутність і Божумудрість» (1 Кр. 1, 18; 22-24). Для покликаних хрест ємудрістю і могутністю Божою. Тож як можуть СвідкиЄгови називати себе покликаними, якщо вважаютьхрест ганьбою? Так їх наука суперечить СвятомуПисьму. Ось як говорить Біблія про такихпроповідників: «Дивуюся, що ви так швидко покинулитого, хто вас покликав Христовою благодаттю, іперейшли на иншу євангелію; не те, щоб вона буласправді инша, АЛЕ ДЕЯКІ БАЛАМУТЯТЬ ВАС,БАЖАЮЧИ ПЕРЕМІНИТИ ЄВАНГЕЛІЮ ХРИСТОВУ. Таколи б чи ми самі, чи ангел з неба проповідували ваминшу, більше за те, ніж ми вам проповідували були,нехай буде анатема! Як ми казали перше, так і ниніповторюю: Коли хтось вам проповідує иншуЄвангелію, ніж ту, що ви прийняли, нехай будеанатема!» (Гл. 1, 6-9).

ІІІввваааннн МММииисссіііввв

Якщо іти за наукою Свідків Єгови, то хрест - це тількисимволічне значення страждань, а не дерево. Тодімусимо теж прийняти, що Ісус був прибитий до…«страждання». Марія стояла під «стражданням», а непід хрестом. «І як вони його повели, схопили якогосьСимона Киринея, що повертався з поля, і поклалихрест на нього, щоб ніс за Ісусом» (Лк. 23,26). Яке ж«страждання» (якщо хрест не є Хрестом) поклали наСимона Киринея і в який спосіб? (Мт. 27,32). Якможна було помістити напис Пилата над«стражданням» Ісуса Христа? «Пилат же звелівнаписати напис і на хресті його примістити.Написано було: “Ісус Назарянин Цар Юдейський”.Багато з юдеїв читали той напис. Місце бо, дерозп’ято Ісуса, було близько міста. Написано ж написбуло по-єврейському, по-грецькому і по-римському»(Йо. 19,19-20). «А коли виконали все, що було пронього написане, знявши його з хреста, поклали догробу» (Ді. 13,29). Страждання Христа почались нена Голготі, а швидше, коли Його, допитуючи, били йзнущались, катували воїни Пилата, коронуючитерновим вінком. (Мт. 26,36-37; 27,26-31; Мр. 15,16-20). Цілий світ знає, що ще до Христа у Римськійімперії злочинців розпинали на хрестах аж до ІІІ ст.н.е. Величезна кількість християн померла на хрестімучениками, яких сьогодні Церква почитає вособливий спосіб. Проте Свідки Єгови заперечуютьтаку науку. Саме з ІІІ ст. хрест вважається символомслави. Якщо апостоли тільки страждання Христаокреслювали словом «хрест», то чому св. Павло пише:«Щоб пізнати Його й силу Його воскресіння і участь вЙого муках, уподібнюючись Йому в смерті»(Флп. 3,10). Коли хрест є символом, який окреслюєстраждання (муки), то чому св. Павло розмежовує цідва поняття? Чому в одних місцях Святе Письмокористується словом «хрест», а в инших вживає слово«страждання»? А тому, що ці поняття істотно міжсобою відрізняються і не позначають однієї речі!

Свідки Єгови проповідують, що треба спиратись наСвяте Письмо, а не на людські перекази. На підставіцього твердження вони відкидають ПереданняЦеркви. Проте не читають добре й слів СвятогоПисьма. Апостол Павло пише: «Тож стійте, брати, ітримайтеся передань, яких від нас навчилися чи тоусно, а чи листовно» (ІІ Сл. 2, 15).

Погляньмо на деякі вірші Святого Письма, якіпідтверджують те, що Ісус помер на хресті, а не напалі: «Ті ж закричали: “Геть! Геть! РОЗІПНИ ЙОГО”. АПилат їм: “Маю я вашого царя розіп’ясти?” І відповілипервосвященики: “Нема в нас царя, тільки кесар!” Ітоді видав він Його їм на розп’яття. І забрали вониІсуса; і, несучи для себе ХРЕСТ, вийшов він на місце,зване Череп, а по-єврейськи Голгота, де його іРОЗІП’ЯЛИ, а з ним двох инших: по одному з кожногобоку, Ісуса ж посередині. Пилат же звелів написатинапис і на хресті його примістити… А при хрестіІсусовім стояли його мати, сестра його матері, МаріяКлеопова та Марія Магдалина» (Йо. 19, 15-19, 25).«Христос, цар Ізраїля хай зійде тепер із хреста, щобми побачили й увірували”. Та й ті, що були з ним


Літургійне богослов’я

Цією статтею розпочинаємо цикл публікацій зметою висвітлення основних богословськихта символічних значень молитов і чинів

Божественної Літургії Йоана Золотоустого.Сподіваємося, що цей труд послужить доброюдуховною поживою для вірних усієї ХристовоїЦеркви, оскільки «Літургія є тією вершиною, до якоїпрямує Церква, й одночасно – тим джерелом, звідкілявипливає вся її сила…» (ІІ Ватиканський Собор,Священний Собор, 10).

ТТТееерррммміііннн «««лллііітттуууррргггіііяяя»»» пппооохххооодддииитттььь від грецького слова«лейтургія», яке скаладається з двох слів: «лейтос»(народний, публічний, загальний) і «ерґон» (діло,вчинок, служба). Відтак «літургією» греки називаливсі види діяльности на користь цілого народу: працюв полі, при дорогах, сплачення податку, оборонудержави, а також різне сповнення релігійнихритуалів, зокрема приношення жертви. Саме цеостаннє релігійно-сакральне значення літургіїперейшло до християнської термінології.Починаючи з IV ст., слово «літургія» стає технічнимтерміном на означення євхаристійногожертвоприношення. Також існує ще одна назва дляокреслення згаданого дійства – «Служба Божа», якапояснюється тим, що ця молитва за своєю природоює служінням людей перед Богом. Служба Божа – цевсенародне богослужбове діло, в якому Боговівіддається найвищу честь і поклін через молитви,пісні, жести, а головно через приношенняБезкровної Жертви. Проте Літургія є також «службоюБога перед людьми», оскільки на ній Ісус Христосприносить себе в жертву за грішне людство.

ВВВпппеееррршшшеее СССввв... ЛЛЛііітттуууррргггіііююю провів сам Ісус Христос уВеликий Четвер. Напередодні своїх мук та хресноїсмерти Ісус зібрав дванадцятьох апостолів на ТайнійВечері, «… узяв хліб у свої руки, поблагословив,розламав і дав учням, кажучи: «Беріть, їжте: це моєтіло». Потім узяв чашу, воздав хвалу і подав їм, кажучи:«Пийте з неї всі, бо це кров моя (Нового) Завіту, яка забагатьох проливається на відпущення гріхів»». (Мт.26,26-28). Опісля додав: «Чиніть це на мій спомин»(Лк. 22,19). Як бачимо зі слів Святого Письма, ламанняхліба, або принесення Безкровної Жертви, що єсуттю Літургії, це є воля самого Бога, Його заповіт.Так Христос увіковічнив спогад своєї відкупительноїсмерти на хресті, яка має пригадувати нам безмежнулюбов Бога до людини. «Бо кожного разу, як їсте хлібцей і п’єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню, аждоки він не прийде» (1Кор. 11,26). ВартістьБожественної Літургії є та сама, що і цінністьХристової жертви на хресті, різниця лише полягає утому, що на хресті Господь жертвував Себе у

кривавий спосіб, а на Літургії це відбувається убезкровний, за посередництвом хліба і вина.Встановлюючи Тайну Євхаристії, Христос надавтакож нам можливість користати з найбільшихдуховних дарів та бути у надзвичайно близькійприсутності з Ним вже тут, на землі.

СССпппооовввнннееенннннняяя жжжеееррртттвввиии на Службі Божій вввииикккооонннуууєєє самІсус Христос. Священик є лише посередником, задопомогою якого все здійснюється. Яскравим доказомцього є слова освячення на Літургії: «Прийміть, їжте,це є Тіло моє…». Безкровна жертва - це найвища мірасвященнодіяння та богопочитання людини.

ІІІссснннуууююютттььь рррііізззнннііі оообббррряяядддиии ссспппооовввнннееенннннняяя СССввв... ЛЛЛііітттуууррргггіііїїї... Узв’язку з культурою, звичаями, традиціями, духом таментальністю різних народів творилися різніспособи почитання Бога. Назагал всі обряди можнаподілити на дві великі групи: східні і західні. Досхідних належать: олександрійський, антіохійський,візантійський та єрусалимський. До західних:римський, амврозіянський (або медіоліанський),мазорабський (або іспанський), а також кельтськийта гальський, які в сьогоденні вже не існують. Указанітрадиції є основними, від яких утворилося багатоинших локальних обрядів.

УУУ нннааашшшіііййй цццеееррркккооовввннніііййй тттрррааадддиииццціііїїї, яка походить з Візантії,існує тттррриии тттииипппиии лллііітттуууррргггіііййй: Літургія Василія Великого,Літургія Йоана Золотоустого, ЛітургіяНапередосвячених Дарів. Оскільки Літургія ЙоанаЗолотоустого є найбільш вживаною, то і наступнийцикл статей буде присвячений саме цьомубогослужінню.

Божественна Літургія ЙоанаЗолотоустого

Літургія Йоана Золотоустого складається з трьохчастин: Проскомидія, Літургія Слова (абооглашенних) та Літургія Жертви (або вірних). Поділзумовлений елементами кожної з частин, які творять

Божественна Літургія– найбільш привілейований час

зустрічі з Богом

22

єдність і покликані до виконання конкретногозавдання. На проскомидії виконується приготуванняхліба і вина до Служби Божої. Літургія Слова маєзавдання навчати словом. Основними її складникамиє спільні прохання у вигляді єктеній, гимни, читанняСв. Письма та проповідь. На Літургії Жертвивідбувається центральний момент усьогобогослуження – довершення євхаристійногожертвоприношення.

Проскомидія

Напевне, з усіх частин Літургії Проскомидія єнайменш відомою та зрозумілою для більшостивірних, оскільки її служіння відбувається за участюлише самого священослужителя та за зачиненимидверима іконостасу. Помилковою є думка, що цячастина богослужіння є неважливим додатком чивиключно приватною молитвою духовенства.Насправді Проскомидія є невід’ємною частиноюБожесвенної Літургії, що має дуже важливе завдання увеличній справі принесення Безкровної Жертви.

НННааазззвввааа «««ПППррроооссскккооомммииидддіііяяя»»» походить від грецького слова«проскомідзо», що в перекладі означає «приношу»,«жертвую». Такий термін зумовлений принесеннямхліба і вина, які на Літургії Жертви силоюсвященичого освячення перемінюються в Тіло і КровІсуса Христа. У літургії латинського обрядуПроскомидія називається «Офферторіюм», що такожозначає «приношення».

ІІІссстттоооррріііяяя вввииинннииикккнннееенннннняяя сьогоднішньої ПППррроооссскккооомммииидддіііїїїсягає ще ранніх часів християнського обрядувсенародного дароприношення. Первісні християни,приходячи на Святу Літургію, приносили зі собоюрізні дари, переважно хліб і вино. Ці пожертвипередавали дияконам, які збирали все у святилищі на

окремому столі предложення. Відтак приходивєпископ і благословляв ці офіри, та молився за всіхлюдей, які їх склали. Оскільки приносилося завждибільше, ніж було потрібно для служіння Літургії, товсе залишене використовувалася для так званих«гостин любови», або «аґапе», а також роздавалосябідним та потребуючим. Таким чином, первісноПроскомидія відбувалася за участю усієї церковноїспільноти, на якій вірні у видимий спосіб виявлялисвою подяку Богові за Його ласки, дари та бралиучасть у харитативній діяльності. Проте з часом цячастина Літургії обмежилася виключно долітургійного обряду приготування євхаристійннихДарів без активної участі загалу вірних.

Для кращого розуміння Проскомидії літургістиумовно поділяють її на дві частини: 1) Приготуваннясвященнослужителя; 2) Приготування євхаристійнихДарів.

ПППрррииигггооотттууувввааанннннняяя сссвввяяящщщееенннннноооссслллууужжжииитттеееллляяя також можнаподілити на дві частини: приготування дальше іближче. Дальше приготування починається звнутрішнього, або душевного налаштовування. ЧинПроскомидії на початку містить пересторогу: кожен,хто приступає до престолу, повинен мати серце чистевід усякого гніву і ненависти. Бо сам Христос сказав:«Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і тамзгадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав тамперед жертовником твій дар; піди, помирись перше зтвоїм братом, і тоді прийдеш і принесеш дар твій»(Мт. 5,23-24). Священик повинен також уникатиусяких лукавих думок, оскільки він приступає довиконання найсвятішого чину почитання Сотво-рителя. Другий елемент дальшого приготуваннясвященнослужителя відноситься до тіла, тобтодотримання євхаристійного посту. Головниммотивом цього посту як для священиків, так і длявірних є гідне пошанування Євхвристії. Тіло і кровГоспода нашого Ісуса Христа має бути першою іосновною поживою для кожного християнина.

Ближче приготування розпочинається із молитовперед іконостасом. Священик проказує початокзвичайний, три покаяльні тропарі і три молитвиперед іконами іконостасу. В такий спосіб єрей, якпредставник грішного люду, висловлює жаль за свої


Ñâ³æèé íàñòóï³äîëîïîêëîíñòâà!

провини та гріхи людей, а також просить прощення іпомилування в Господа. Далі священослужительобертається до людей та творить поклони на знакпрошення про прощення і примирення зі всієюцерковною спільнотою. Опісля заходить досвятилища та відмовляє ще одну молитву, яка нагадуєвхід старозавітніх священиків до святилищаєрусалимської святині. Зайшовши, він робить трипоклони та цілує Євангеліє, престіл та напрестольнийхрест. Таким чином устами священика ХристоваЦерква передає поцілунок примирення і любовисвоєму небесному Нареченому. Далі служитель ідеодягати ризи, що супроводжується рядом окремихмолитов, які розкривають велич і гідністьсвященичого служіння. Ризи у видимий спосібвідображають невидиму ласку Божу, яку отримавкожний священик у Таїнстві Священства.

Останнім актом ближчого приготування священикадо Літургії є вмивання рук, яке такожсупроводжуються молитвою. Значення такого актувідповідає умиванню від гріхів і беззаконь,досягнення чистоти своїх учинків.

Отож, священик в початкових молитвах, висловившижаль за гріхи та надію на Боже милосердя,поцілувавши церковні предмети та виявивши своєпримирення з Богом, одягнувшися у священичіризи, преобразившися у нову людину, іде умиватируки для того, аби в чистоті гідно принести Боговідостойну жертву примирення.

ПППрррииигггооотттууувввааанннннняяя єєєвввхххаааррриииссстттііійййннниииххх ДДДаааррріііввв ––– центральниймомент всієї Проскомидії. Воно розпочинається звирізування й жертвування Агнця. Після вмиваннярук священик робить три поклони передпроскомидійником на знак покори перед Богом іпроказує Молитву митаря. Опісля єрей проказуєтропар, зміст якого представляє Христову смерть навідкуплення людей. І відтак проводить чинвирізування та проколення Агнця. Це, напевне, одиніз наочних моментів Літургії, який відображає жертвуМесії за упалий людський рід.

Наступним моментом приготування євхаристійнихДарів є жертвування вина і води. Ця традиція сягає щестарозавітніх часів. Євреї ніколи не споживаличистого вина, а завжди розводили його невеликоюкількістю води. За свідченнями передань, ІсусХристос на Тайній Вечері вживав також змішане вино

24

з водою. Відтак цей звичай бувзбережений апостолами тапереданий їхнім послідовникам.Символічно вино і вода представ-ляють кров і воду, які виплили збоку Христового, проколеногосотником.

Після закінчення жертви вина іводи священик проводитьпроскомидійні поминання. Взяв-ши просфору, на кожного зпоминаючих вирізає копіємчастички, які у визначенийканонами спосіб викладає надискосі. Найперше згадуєтьсясвятих. Цей список розпочи-нається із вшанування Діви Марії,опісля ангелів, пророків, апостолів,отців і святилелів Церкви,мучеників, св. ченців і черниць,чудотворців, батьків ПречистоїДіви Марії та святого, якого є день.Наступним іде поминання заживих, де згадується правлячацерковна єрархія, а відтак і всіхтих, які подані в інтенціях. Вкінцівідбувається поминання померлих,між якими в першу чергузгадуються спочилі фундаторицеркви чи обителі, в якійвідбувається літургія. І назавершення священик кладечастичку за себе. Так на дискосівідображається уся ХристоваЦерква, в центрі якої є ІсусХристос, Агнець. За словамилітургіста о. Мелетія Соловія, чинвикладення частичок проскоми-

дійних поминань на дискосі:«…мимоволі нагадує те видіння, щойого мав св. Іван Богослов і йогозаписав в книзі Об’явлення. Вінбачив небесний престіл, а на

ньому Божого Агнця в своїй славі,а довкруги Агнця був великийнатовп, якого ніхто не міг злічити,з кожного народу і поколінь,людей і народів. Вони стоялиперед Агнцем, одягнені в білі одежіі з пальмовими галузками в руках,та кликали великим голосом,кажучи: «Спасіння Богу нашому,що сидить на престолі, і Агнцеві!»(Одкр. 7, 9-10)1.

Закінчивши євхаристійне поми-нання, священик кладе на дискосзвізду і, взявши покрівці,проводить їх над димом пахучогокадила та накриває ними дискос ічашу. Опісля творить ще один акткадіння. Символічне значеннядискоса відповідає яслам, у якіМарія поклала малого Ісуса. Звіздапредставляє вифлеємську зірку, щосповістила про народження Месії.Покрівці є праобразом пелен,якими був повитий Ісус у яслах. Азапах кадила відображає дари, зякими приступили до СинаБожого три царі.

Відтак настає молитва предло-ження, що відображає проханнядо Бога прийняти приготовленіДари та поблагословити всіхтих, які склали свої пожертви іза кого жертвується ця літургія.

На завершення Проскомидіїєрей молиться відпуст, вислов-люючи подяку Господу Богу іпросячи для усіх людей спасіннявід Ісуса Христа за посе-редництвом молитов ПречистоїДіви Марії.

Отож, Проскомидія – це першачастина Літургії, на якійвідбувається приготування хлібаі вина для сповнення БезкровноїЖертви. Вона складається з двохчастин: приготування священ-нослужителя та приготуваннямєвхаристійних Дарів. Симво-лічне значення Проскомидії – цепредставлення події народжен-ня дитятка Ісуса. Про инші версіїтрактування Проскомидії мож-на дізнатися з книжки О. МелетіяСоловія, ЧСВВ «Божественналітургія: Історія-розвиток-пояснення».

(Продовження унаступному номері)

ТТТааарррааассс БББааабббіііййй

ПППррриииммміііттткккиии:::

1О. Мелетій Соловій, ЧСВВ. Божественналітургія: Історія-розвиток-пояснення. –Львів: Свічадо, 1999. – 440с.


Мабуть, дорогі читачі, ви не раз задумувалисьнад добовим циклом богослужінь і йогочастинами. Та чи застановлялися ви над

тим, звідкіля розпочався цей струмочок Божоїблагодати, який напоює вірних у моменти сходу тазаходу сонця, а також, коли на небі розцвітаєяскравий килим зірниць? У цій статті ви матиметезмогу дізнатись про історичний та богословськийрозвиток богослужінь добового кола: вечірні,повечір’я, полуночниці, утрені, I, IІI, VI, IX часів іобідниці.

Розпочинається добовий цикл вечірнею, бостарозавітній день розпочинався увечері, що іуспадкували первісні християни. Вечірня розви-нулась із ранньохристиянських агапе, вечірніхтрапез, або вечер любови на зразок Тайної Вечері. Тутхристияни здійснювали ламання хліба на споминГоспода, і таким чином поєднувались із Ним в однетіло. І так тривало аж до ІV століття, поки Євхаристіяне відділилась від вечери любови через зловживанняновонавернених із поганства християн, якіпереносили на ці вечері греко-римські бенкетнізвичаї. Апостол Павло, осуджуючи цю поведінку,пише у Посланні до коринтян: «Той, хто їстиме хлібцей чи питиме чашу Господню негідно, буде виннийсупроти тіла та крови Господньої! Нехай же людинавипробовує себе, і так нехай хліб їсть і з чаші хай п’є.Бо хто їсть і п’є негідно, не розважаючи про тіло, тойсуд собі їсть і п’є! Через це поміж вами багатонедужих та хворих і багато хто заснув» (І Кор. 11,27-30). Внаслідок цього Євхаристія перенеслась наранок, а на основі вечері любови утворилась первіснаструктура вечірні. Минуло багато століть, перш ніжвона набрала сучасної форми. Ліквідація агапе надаладобовому циклу духовного характеру, позбавившихристиянське богослужіння того, що робило йогосхожим до старозавітної молитви та природнихрелігій.

Ґенезу повечір’я виводять із книги Діянь святихапостолів: «А північної пори Павло й Сила молилися іБогові співали, а ув’язнені слухали їх» (Ді. 16.25).Також виникнення цієї служби базувалось і напсалмах: «Опівночі встаю я, щоб скласти подяку Тобіза присуди правди Твоєї» (Пс 18, 62). Спершу цебогослужіння згідно з найдавнішим часословом св.Сави Синайського називалось «Служба у перший часночі» і йшла за вечірнею. Та через деякий часповечір’я отримує свою теперішню назву, а формапервісного повечір’я стала відповідати першій(з трьох) частин сучасної богослужби.

Полуночниця отримала назву від того, щоздійснюється опівночі. Початок цього богослужіння

Добовий циклБогослужінь

випливає зі згадки про вдовиць, які у перші століттяхристиянства мали за обов’язок постійне молитовнеусамітнення, а також звершення нічного славослов’я(особливо у празники). Це славослов’я складалось ізоднієї молитви, зверненої до Бога Отця. Натяк на цебогослужіння міститься також у Студійсько-олексіївському уставі, де до великого повечір’яприєднувалась безіменна служба, яка складом нагадуєсучасну полуночницю. Назву полуночниця отрималавід західних типіконів, зокрема у Милійськомутипіконі це богослужіння назване полуночницею тапозбавлене елементів повечіря.

Перші відомості про утреню сягають ІІ століття. Проце довідуємось із листа в’єнського проконсула ПлініяСекунда, де він згадує про звичай християнсходитись вранці перед світанком та співатинавпереміну пісні, а також зобов’язувати себеклятвою. Оце був первісний вигляд утрені. Чомухристияни збирались удосвіта? Найсильнішимаргументом було те, що Христове Воскресіннязвершилось уночі, тому утреня розглядалась як службав честь Воскресіння.

Далі йдуть короткі богослужіння, названі часами.Перші християни, які вийшли з єврейськогооточення, перейняли від юдаїзму звичай молитись утри важливі пори дня – вранці, в обід і ввечері. Вонизамінили єврейські молитви християнськими. На цій

26

«… Дім мій буде названий домом молитвидля всіх народів». (Іс. 56,7)

Християни перших століть ставилися доБожого храму з надзвичайною пошаною.Для них це було святе місце, призначене

тільки для Божого культу та молитви, в якійлюдина зустрічається з Богом. Історія Божогохраму розпочинається ще в Старому Завіті, деГосподь Бог звертається до Мойсея, кажучи: «Уперший день першого місяця поставиш храминунамету зборів. Покладеш там кивот завіту»(Вих.40,2). Храм, як у Старому, так і у НовомуЗавітах, був призначений до вжитку виключно длярелігійних цілей. Отець Юрій Федорів пише:«Богослуження є джерелом духовного життя,праведности і немов лікарем людських душ»1.Першим християнським храмом була «Сіонськагорниця, де Ісус Христос мав з Апостолами ТайнуВечерю, де установив Пресвяту Євхаристію, де наАпостолів зійшов Святий дух, де вибрано першихсімох дияконів і де відбувся першийАпостольський Собор»2.

На початках, у зв’язку з переслідуванням,християни збиралися на Літургію і молитву всвоїх домах. В Діяннях Апостолів є згадка прозібрання перших християн на молитву: «…вінпішов у дім Марії, Матері Йоана, що звавсяМарком, де досить багато зібрались і молилися»(Дії 12,12). Перші християни збиралися наБогослуження також в підземеллях, так званихкатакомбах, на цвинтарях.

У побудові своїх церков християни, застосовуючирізні види мистецтва, архітектуру, різьбу імалярство, завжди прагнули, щоб Божий дімвиглядав якнайкраще – зовні та всередині. Твір“Апостольські Постанови” з 4 ст. подає такеправило: «Хай будинок храму буде подовгастий ізвернений на схід». Халкедонський собор у 451р.дає правило: «Ухвалено, щоб ніхто і ніде небудував і не закладав монастиря або домумолитви без дозволу єпископа міста»3. БудуючиБожий храм в Україні, велику увагу приділялосятериторії і вигляду храму: «Українські дерев’яніцеркви – це щось більш питоме, що витворив нашнарод у церковній архітектурі, чого не маютьинші народи Європи»4. Будівля християнськогохраму є зразком старозавітньої святині царяСоломона, яка складалась із трьох головних

«Скинь своє взуття,земля, на якій ти стоїш,- свята...»

заміні акцентує свою увагу вчення дванадцятиапостолів, де йдеться про те, що ще багато з християні далі продовжують використовувати єврейськімолитви. Замість них приписується молитись у цічаси Господню молитву «Отче наш». І починаючи з ІІІстоліття, ці молитви отримують назву III, VI та IXчаси. Центром первісної форми часів була Господнямолитва. Цікаво пише про символіку часів св. Кипріян.Як і Тертуліян, він бачить у цій тріяді ПресвятуТрійцю. Також Кипріян наводить символіку кожногочасу: в третій час на апостолів зійшов Святий Дух, ушостий – апостол Петро молився та побачив видіння,пов’язане з прийняттям поган у Церкву, а в дев’ятийчас був розпятий наш Господь Ісус Христос. Цюсимволіку ми й тепер можемо побачити у молитвахщо читаються на часах.

Виникнення обідниці було зумовлене тим, що уранній період християнства жили монахи-самітникиу безлюдних місцях. Ці люди ще називалисьанахоретами (з грец. áíá÷ùñçóéò – «ті, що віддалилисьвід світу»). І оскільки вони не були священиками, алише братами, то не могли відправляти літургію, безякої освячення дарів та прийняття євхаристіїнеможливе. Тому час від часу до такого монахаприходив священик і відправляв Службу Божу,залишаючи після неї освячені частиці, тобто СвятеПричастя, яким монах причащався самостійно. Цейтак званий запас робився з причини віддаленості іважкодоступності місць перебування анахоретів.Приступаючи до Святого Причастя, анахоретвідмовляв певні молитви і причащався. Ця службазвершувалась переважно в обід, від чого і отрималаназву – Обідниця. Та з часом монахи об’єднувались угрупи, маючи між собою священика. Це призвело дотого, що обідниця втратила елемент причастя.

Щодо виникнення І часу, то цікавим є його останнємісце у порядку всіх часів. Як свідчить преп. ІванКасіян, у 360-431 рр. у Вифлеємському монастирібуло встановлене особливе раннє богослужіння,назване згодом І часом. Встановлене воно було такимчином, що від утрені, яка звершувалась після співупівня, було відділено останню її частину, щоскладалась із 50, 62 та 89 псалмів. Основним мотивомцього було утримання іноків від сну в проміжку міжзакінченням утрені та ІІІ часом.

Історія виникнення добового циклу богослужінь єрізноманітною та цікавою, черпає свої початки як ізСвятого Письма, так і з духовних потреб ранніххристиян. Нам, які живемо у ХХІ столітті,ознаменованому науковим прогресом та високимитехнологіями, важливо не занедбати цінний,виплеканий святими, скарб, з використання якогоможемо пожинати рясні плоди Божої благодати.

ТТТааарррааассс ГГГааадддооомммсссььькккиииййй


Через механічну помилку, у часописі “ПізнайПравду” за січень-березень 2009 року, статтяпід назвою “Покликання” отця МиколаяМикосовського (ЧСВВ) була підписана іменемОлега Ружиловича. Редакція часопису щиропросить вибачення у вищезгаданих осіб.

частин: притвор, храм вірних і святилище.Найсвятішою і найважливішою частиною храмує святилище. Ця частина храму символізує небо,де знаходиться престіл Небесного Царя. Середнячастина храму називається храмом вірних,призначеним для тих, які вже прийняли СвятуТайну Хрещення. Храм вірних відділений відсвятилища іконостасом, який є символом«окремости Бога і Божественного від всьогоземного, поступово перетворюючись в символ -образ Небесної Церкви на чолі з її Засновником –Господом Ісусом Христом»5. Зі західного бокухрам вірних від притвору віддідяє стіна, яка маєтроє дверей – притвор. «У Візантії ця частинаназивалась нартекс – місце для наказаних»6. Вукраїнській традиції впродовж столітьсформувались такі назви: сіни, притвор абобабинець. Середні, широкі двері притвору, званівеликими, призначені для священнослужителівабо царя. По боках – для вірних, справа длячоловіків, а зліва для жінок. Як зауважує отецьЮрій Федорів, у притворі «стояли ті, щоприготовлялися до святого хрещення, званіоглашенні, каянники, а часом грішники і єретики,щоб могти пізнати Христову віру»7. Свята ТайнаХрещення здійснюється так: «Єрей, одягнувши насебе єпитрахиль і, де є звичай, фелон, входить упритвор, розв’язує пояс того, хто бажаєохреститися, здіймає його верхню одежу і ставитьлицем до сходу в одній тільки ризі, без пояса,накриття і взуття»8. В цій частині храму церковнийустав приписує служити Часи, Литію, Повечір’я,Полуночницю. Тут під час похоронних служблежали тіла померлих. «Коли прийдуть до церкви,

то кладуть тіло у притворі або у храмі»9. Впритворі також розпочинається Чин заручин.«Після Божественної Літургії в притворі храмустоять наречений і наречена, повернуті лицем досвятилища; наречений праворуч, а нареченаліворуч»10. В притворі відбувалися “агапи” –братолюбні гостини, на яких після закінченнябогослужінь всі охочі мали змогу споживати дари,принесені вірними. Також тут убогі, сліпі, калікипісля Божественної Літургії просили милостині,що можемо спостерігати і в наш час. Як подаєісторик Євсевій, тут «стояли найбільші покутники,звані плакуни, що не сміли ввійти навіть до сінейхраму. Вони просили молитов у тих, що входилидо церкви»11. У притворі священик відчитуємолитву над жінкою, яка народила дитину, атакож читаються молитви для ознаменуваннядитяти, що приймає ім’я у восьмий день післянародження: «Нехай буде відомо, що на восьмийдень після народження повитуха приносить дитядо церкви і стає перед дверима храму»12.Іконографія притвору має своєрідний характер.Тут зображені теми життя прародичів Адама і Євив раю та їх вигнання через гріхопадіння. Тричастини, з яких складається християнський храм, єосновними етапами духовного шляху людини доБога.

(продовження буде)

ПППііідддгггооотттуууввваааввв БББооогггдддаааннн КККллліііщщщ

ЛЛЛііітттуууррргггііійййннниииййй вввіііддддддіііллл ПППЦЦЦ «««ЕЕЕккклллееезззіііяяя»»»

ПППррриииммміііттткккиии:::

1 о. Юрій Федорів, Пояснення Церковних Богослужень і СвятихТайн, Львів, 1999, с. 17.

2 о. Юліан Катрій, Наша Християнська Традиція, с.150

3 Там само, с. 147


5 Настольная Книга Священнослужителя, с. 62


7 о. Юрій Федорів, Пояснення Церковних Богослужень і СвятихТайн, Львів, 1999, с. 20-21

8 Требник, Видання Верховного Архиєпископа УкраїнськоїГреко-Католицької Церкви, с.24



11 о. Юліан Катрій, Наша Християнська Традиція, с. 155

12 Требник, Видання Верховного Архиєпископа УкраїнськоїГреко-Католицької Церкви с.10

28

«Силу на оцьому хресному шляху В’язняХриста ради давали мені свідомість, що

цим шляхом іде також моє духовнестадо, мій рідний український нарід,всі

владики, священики, вірні, батьки іматері, малолітні діти, жертвенна

молодь і безпомічні старці.Я не самотній»

Патріярх Йосиф Сліпий

Саме таким було життя патріярха ЙосифаСліпого, Верховного Архиєпископа, Кардиналаі Митрополита Української Греко-Католицької

Церкви – через терни життєвих ситуацій і праці дозірок наукових досягнень і відродження Церкви закордоном.

Народився майбутній глава УГКЦ 17 лютого 1892 р. уселі Заздрість, на Тернопільщині, в греко-католицькійсім’ї Івана Коберницького-Сліпого і АнастасіїДичковської. Пізніше митрополит згадував про своєрідне село: «Заздрість лежить на високій рівнині міжСеретом і Збручем, коло містечка Струсова, уТеребовельській окрузі. Звідти дуже легко можнабачити теребовельський і струсівський пагорби,вкриті лісами».1 У своїх спогадах про дитинство вінпише про численні ікони святих, які були убатьківському домі, й про те, як вчився щоденномолитись та вперше робити знак хреста. Від матерімайбутній митрополит отримав глибоку відданістьдогмі про Непорочне Зачаття Богородиці, мабуть,саме тому він вибрав це свято для своєї єпископськоїхіротонії. Сам патріярх Йосип твердив, що до школивін почав ходити у 1898-1899 рр. На дев’ятому чидесятому році почав вчитися у початковій школі уВишнівчику. Своє навчання продовжив уТернопільській гімназії (1903-1911), де удосконаливзнання латини, а також вивчав французьку, німецькуі грецьку мови, що допомогло у пізніших йогостудіях.2 Вже тоді, в юнацькі роки, у ньому загоріласяіскра бажання бути священиком і вченим. Згадуючиці роки, митрополит казав: «Я леліяв думку, що міг бибути не тільки священиком, але професором».3 Післязакінчення гімназії вступає до Львівської ДуховноїСемінарії. Саме під час семінарійних років навчаннявін запізнається із філософією та богослов’ям.Майбутній кардинал був одним із найкращихсемінаристів, це помітив митрополит АндрейШептицький та спрямував його вчитися до Інзбрука.

Важко оминути увагою подію у житті патріярхаЙосифа, яка відбулася 30 вересня 1917 року. Цьогодня митрополит Андрей Шептицький висвятив його

на священика. Після цього патріярх Йосиф зновупоїхав на навчання до Інзбрука, де отримав титулдоктора теології у 1918 році. З Інзбрука переїхав нанавчання до Рима, де відвідував папські університетиГрегоріянум, Анджелікум та Орієнтальний Інститут.Після двох років студій отримав ступінь «МагістерАґреґатус».

У 1922 році нового доктора теології митрополитАндрей призначив професором догматики уЛьвівській семінарії. Крім читання лекцій отецьдоктор Сліпий був співзасновником Науковогобогословського товариства, а також став редакторомквартальника «Богословія».

У 1925 році починається новий період життя отцядоктора Йосифа Сліпого – він номінований ректоромЛьвівської Духовної Семінарії Святого Духа. На ньогочекав великий труд, адже у часі першої світової війниця установа зазнала великого знищення. Новийректор мав подбати про устаткування Семінарії – аждо інвентаря семінарійної їдальні. При цьому отецьдоктор Йосиф Сліпий посилено опікувався ідуховним життям семінаристів. Він запровадивстрогу дисципліну, видав книжку Томи Кемпійського«Наслідування Христа» у перекладі єп. Йосифа Боцяна,а також дбав про мистецьке розмалювання каплиціСемінарії, яке здійснив професор мистецтваКиївського університету Петро Холодний.

Отець д-р Йосиф Сліпий заохочував семінаристів довсебічного розвитку. У Семінарії існували БратствоВведення у Храм Пресвятої Богородиці, якепоглиблювало духовне життя семінаристів, таЧитальня імені Маркіяна Шашкевича, яка

Через терни до зірок– життя Патріярха

Йосифа Сліпого

Сторінками історії


поширювала знання студентів зі суспільних наук ігромадської праці за допомогою різних секцій.4

Важливою подією у житті Ісповідника Віри ЙосипаСліпого є створення Богословської Академії у 1928році. Митрополит Андрей Шептицький і ректорСемінарії розуміли, що Церква потребує не тількисвятих, а й учених священиків. Саме отець докторЙосиф Сліпий організував структуру Академії,заанґажував видатних професорів Західної України угалузях філософії та богослов’я. ОрганізовуючиБогословську Академію, майбутній кардинал, попритяжкі адміністративні обов’язки, знаходив час длянаписання наукових трактатів та редакції статей«Богословія».

6 травня 1935 року отцю ректорові Йосифу Сліпомубуло надано гідність митрата за всі труди, які вінздійснив для Церкви та української нації. Тим самимАндрей Шептицький готував собі наслідника намитрополичий престіл. З початком II Світової Війнимитрополит Шептицький вирішив висвятити наєпископа наслідника Галицької Митрополії отцядоктора Йосипа Сліпого. 25 листопада 1939 року ПапаПій XII видав номінаційну буллу, призначаючи неюАрхиєпископа Сліпого коад’ютором ЛьвівськогоАрхиєпископа з правом наслідства, а 22 грудня того жроку відбулися таємні свячення у палатахМитрополита Шептицького. Святителями булиМитрополит Андрей Шептицький, єпископ-помічникНикита Будка та єпископ Николай Чернецький.5

Після хіротонії у житті Архиєпископа ЙосифаСліпого почалася нова сторінка, сповнена тяжкихвипробувань. Перші прийшли вже під час окупаціїГаличини більшовиками. Проте головнівипробування почалися під час другої окупації. 1листопада 1944 року вмирає митрополит АндрейШептицький, і архиєпископ Йосиф Сліпийавтоматично стає головою Галицької Митрополії.6 Утой час більшовики починають провадитипропаганду проти УГКЦ у пресі та на мітингах.Митрополит Йосиф добре знав, для чого проводитьсяця пропаганда, але був готовим до всього. НКВД, щобне було спротиву і заворушень серед населення,арештовує митрополита Йосифа Сліпого вночі з 10 на11 квітня 1945 року. У той день було арештованотакож єпископів Никиту Будку, Николая Чернецького,а в Станіславові – єпископів Григорія Хомишина таІвана Лятишевського. Суд відбувся у Києві, аж у 1946році, після річних знущань над митрополитом, якийне хотів перейти на московське православ’я. Йогобуло засуджено на 8 років каторги і примусової праців Сибіру. Після засуду митрополита Сліпого певнийчас тримали у Києві в тюрмі, а згодом у Кірові. Післяцього майбутнього кардинала перевели в Маріїнське(Східний Сибір), де він перебував два роки. У 1948році його перевозять до табору у Теняковський районМордовської Автономної Республіки. Саме в цьомутаборі у нелюдських умовах йому довелося перебуватиблизько 4 років.7 Після смерті Сталіна у 1953 роцімитрополита Йосифа Сліпого знову везуть до Києва іпропонують перейти на московське православ’я.

Відповідь митрополита була однозначно негативна.Опісля його перевезли до ГУЛАГ-у в МаклаковоКрасноярського краю. Його знову засуджують за вірута вірність своїй Церкві, тепер уже на невизначенийтермін. У в’язницях митрополит Йосиф терпівзнущання від слідчих, енкаведистів, кримінальнихзлочинців, яких часто замикали з ним у камері, – уседля того, щоб принизити його священичу таархиєрейську гідність. Втретє засудили митрополитау 1957 році на сім років тяжких робіт, але звільненнянастало швидше. Допомога прийшла з АпостольськоїСтолиці. Акцію звільнення нашого патріярхазапочаткував митрополит Амврозій Сенишин, якийчерез свій вплив у Ватикані через кардиналаА. Чіконіяні і Папу Івана XXIII, завдяки посередництвупрезидента США Кенеді і журналіста Казенса, домігсязвільнення митрополита Йосифа Сліпого.8

Новий етап життя патріярха Йосифа настав після18-го ув’язнення, коли його офіційно було звільненозі заслання і відправлено до Ватикану. 9 лютого 1963року Архиєпископ Львова у супроводі голандськогомонсеньйора Яна Вілебрандса прибуває доАпостольської Столиці. Уже 10 лютого відбуласяавдієнція з папою Іваном XXIII, а наступного дня убагатьох ЗМІ цілого світу з’явилася фотографіязустрічі. У ті дні газети повідомляли, що папаприйняв митрополита з винятковою сердечністю.9

Після приїзду до Ватикану митрополит ЙосифСліпий активно взявся до праці в лоні ЦеркиХристової. Починаючи від 28 лютого, він проводитьщонедільні візити до українських спільнот. У першихчислах вересня почав готуватися до другої сесії IIВселенського Ватиканського Собору. 11-го жовтня1963 року на історичному Соборі митрополит Йосифвиніс у своїй промові прохання-пропозицію пропіднесення Києво-Галицької митрополії допатріярхальної гідності. Це була перша офіційназаява про створення Українського Патріярхату.Митрополит не покладаючи рук працював далі длясвоєї Церкви. Розуміючи потребу богословськоїнауки, він декретом від 25 листопада 1963 рокузасновує Український Католицький Університет ім.Климентія Папи. Цей університет продовжував світлітрадиції Богословської Академії у Львові. У ньомубуло засновано кардиналом Йосифом СліпимДуховну Семінарію св. Софії (21 вересня 1976 року),окреме видавництво, відновлено бібліотеку.10 Такожмитрополит Йосип відновив у 1965 році монашийЧин св. Теодора Студита. Він збудував храм СвятоїСофії в Римі на зразок храму св. Софії Київської, алеу зменшеному вигляді. Цей храм був посвячений 28вересня 1969 року Папою Павлом VI, який 22 лютого1965 року проголосив Львівського МитрополитаКардиналом. Кардинал Сліпий придбав і відновивпарафіяльний храм Жировицької Матері Божої дляукраїнців-католиків, при якому заснував музей і дімопіки. Патріярх Йосиф у 1969, 1971, 1973, 1978,1979 роках скликав єпископів на синодальні наради,яких римська курія не визнавала правосильними,тільки у 1980 році Папа Іван Павло II скликав Синод

30

«… Зв’язуймо золоту нитку міжминулим, сучасним до

майбутнього» (Іван Франко)

Здавалося б, що життяминулим не має сенсу. Однакісторія – це те, що повинно

гартувати нас для майбутнього.Власне, минулим людина жити неповинна, але на досвіді героївпотрібно вчитись. Пам’ять, яказаховує пережите, яка змінюєкожну прожиту хвилину увічність, наповнює людське життязмістом. Кожен героїчний вчинокзаписаний у історії людства.

Сміливо можна твердити, щоукраїнський народ – це народмучеників, котрі багатоперетерпіли за свою державу йвіросповідання. У сорокових рокахХХ століття Українську Греко-Католицьку Церкву заборонилабільшовицька імперія. Завдякисильному духу вірних ісвященнослужителів Церква, ідучив підпілля, зберегла дух своєїнаціональности та нескорености.

Одним із таких ревних служителівбув о. Василь Галій, котрий усесвоє життя посвятив Богові,Церкві, родині та українськомународові. О. Василь – представникнайстаршої генерації нашихсвящеників, тих, кому випалитяжкі випробування двох світовихвоєн, польського поневолення тарепресій безбожної тоталітарноїсистеми. Життєвий шлях о. ВасиляГалія – типовий для багатьох греко-католицьких священиків,переслідуваних комуністичнимрежимом тут, на рідній землі, азгодом – на Голготі, щоназивається «ГУЛАГ».

Отцю Василеві було призначенопройти довгий земний шлях.Народився він 29 жовтня 1907

року в селі Бокові наТернопільщині, в селянськійродині Олекси та Насті Галіїв. У 20-ті роки вступив до Бережанськоїгімназії, де формувався йогоукраїнський патріотичнийсвітогляд. В часи пацифікації бувтричі заарештований польськоюполіцією. В ході слідства йогонемилосердно били, під час чоговін непритомнів, далі відливаливодою і знову били. Під тортурамиворогів він вчився терпіти зарідний народ. Із державноїгімназії Василя відрахували, алездібному юнакові, як і багатьоминшим, простягнув руку допомогимитрополит Андрей Шептицький,який був фундатором МалоїАкадемії у Львові. Після їїзакінчення Василь став слухачемБогословської Академії у Львові,яку закінчив 1936 року. Ще будучистудентом, брав активну участь укультурно-громадському життірідного села. Провадив хор,виступав в аматорських виставах,був помічником отця-парохаПетра Каблака в йогопросвітницькій роботі. Саме нацей час і припадає йогознайомство з дочкою пароха,Ольгою, яка 1936 року стала йогодружиною.

У 1937 році Василя Галія буловисвячено на священика іпризначено на парохію в селоНові Скоромохи біля Галича. У ційпарохії парохом був о. Білик, якийчерез параліч не міг виконуватисвоїх обов’язків, тому всі функціїспали на плечі отця Василя. Згодомотець починає відправляти у селіКропивник Калуського району(теперішня Івано-Франківщина),на Лемківщині в селі Височани тав Городку Львівської області. Підчас служіння в Городку о. Василь,як згадують старожили, був дуже

Отець Василь Галій –подвижник і патріотУкраїнської Греко−Католицької Церкви

Українських єпископів. Слід зазна-чити невтомну працю патріярха,який організовував, навчав і напоминав своїми пастирськимилистами та поученнями до різнихукраїнських товариств та органі-зацій. Завдяки йому вийшло понад150 томів різних праць, з яких13 томів було самих його творів.11

Дата 7 вересня 1984 року є сумноюдля українців, адже саме у цей деньу Римі перестало битися серцевеликого сина Українського народуі Церкви. Останню шану відатиприйшов Папа Іван Павло II, якийна прощання поцілував рукуКардинала. 13-го вересня 1984року тіло Патріярха Йосифа булозложено до крипти у храмісв. Софії у Римі. Згідно зізаповітом Патріярха, за яким вінпросив перепоховати його усоборі св. Юра, коли Україна станенезалежною державою, 27 серпня1992 року спеціальним літакомтіло Блаженішого було перевезенодо Львова і біля митрополитаАндрея Шептицького. Цього рокуЦерква відзначила 25-річницю відсмерті Патріярха Йосифа, цілежиття якого було суцільноюжертвою для Української Греко-Католицької Церкви і дляукраїнського народу. Саме томупам’ять про нього залишитьсяназавжди як про одного ізнайвідданіших синів нашогонароду.

БББооогггдддаааннн ЛЛЛууукккооовввсссььькккииийййПППррриииммміііттткккиии:::1 Я. Пелікан. Ісповідник віри між Сходом іЗаходом, Київ 1994, с. 129.2 Там само, с. 130.3 Там само, с. 130.4 В. Ленцик. Визначні постатіУкраїнської Церкви: МитрополитАндрей Шептицький і Патріярх ЙосипСліпий, Львів 2001, с. 412-413.5 Там само, с. 416-417.6 Там само, с. 418.7 Там само, с. 418.8 Там само, с. 419.9 о. М. Михайлишин. Блаженіший ЙосифСліпий та ідея патріярхату УГКЦ, Львів2007, с. 61.10 В. Ленцик. Визначні постатіУкраїнської Церкви: Митрополит АндрейШептицький і Патріярх Йосип Сліпий,Львів 2001, с. 421-422.11 Там само, с. 426-427.


активним в усіх ділянках життя спільноти. Великуувагу приділяв вихованню молоді. За його сприяннябув організований дитячий садок біля церкви ІванаХрестителя. З великою посвятою віддався о. Васильсвященичій і громадській праці. Під час німецькоїокупації о. Галій був членом Українськогонаціонального допомогового комітету Городоцькогорайону. Як ініціятор, збирав кошти на побудову наГородоцькому цвинтарі пам’ятника СічовимСтрільцям, який був посвячений у 1943 році. Дониніце один із найкращих пам’ятників борцям за волюУкраїни на теренах Західної України (скульпторРоман Степанюк).

Надзвичайно важким для духовенства й вірних УГКЦбув 1946 рік. Радянська влада, яка повернулася західнітерени України, взялася за ліквідацію Церкви, якабула основою духу та міцності українців. До відкритоїборотьби проти унії вступив Йосиф Сталін, саме віндомагався скликання Собору у Львові, якийзалишився в історії під назвою «Псевдособор 1946року». 28 травня 1945 року під тиском комуністичноївлади виникла так звана «Ініціятивна група звозз’єднання Греко-Католицької Церкви і РосійськоїПравославної Церкви», яку очолили о. д-р ГавриїлКостельник, о. д-р Михаїл Мельник та о. АнтонійПельвецький. На Соборі були прийняті ухвали:відкинути постанови Берестейського Собору 1956року, зліквідувати Унію, відірватись від Ватикану йповернутись до «батьківської православної віри іРуської Православної Церкви». Очевидно, що цірішення не можуть розглядатися як канонічні,оскільки на Соборі не був присутній жоден єпископ, а«ініціятивна група» не мала повноважень від єрархівна проведення «об’єднання».

Попри усілякі намагання знищити Греко-КатолицькуЦеркву та, навіть, опісля формальної її ліквідації, вонане лише не існувала, але й діяла, маючи статуснелегальної. Не дуже стихійним явищем після Соборувиявився перехід клиру ГКЦ у лоно МПЦ. Статистикасвідчить, що 522 священики Львівсько-Терно-пільської, 325 – Дрогобицької, 277 – Станіславівськоїєпархій Галичини підписали православ’я. Мотиваціяпереходу і повернення на «прабатьківську віру»унійного клиру була різною. Кожен такий «неофіт»керувався своїм переконанням і здебільшого всю винубрав тільки на себе, кажучи, що він сам дасть за цевідповідь перед Богом. Отже, залишитися у такихумовах вірним сином своєї Церкви було неможливимдля клиру і єрархії, але дещо легше для мирян.Завдавши удару духовним і політичним пасторам,радянський уряд намагався узяти контроль над«втікаючими вівцями», що легко вдавалося завдякидестабілізації ситуації. Нескорених піддавалирепресіям, за попередньо узгодженим планом їхвивозили в Сибір і розселяли на далекій відстаніодних від одних. У парохіях, де священики відмо-вилися прийняти православ’я, за що пізніше булизаарештовані і депортовані, парохіяни звичайнозберігали вірність своїм парохам і відмовлялисьвизнати православних священослужителів, навіть

тоді, коли влада загрожувала закрити греко-католицькі церкви, які залишилися без священиків.Час від часу до громад, що залишилися безсвящеників, навідувались представники нелегальногогреко-католицького духовенства, щоби сповідати,відправляти Святу Літургію, здійснювати СвятіТаїнства, освячувати могили.

Незважаючи на всі перестороги та небезпеки, о. Галійтвердо постановив триматися своєї віри, але непокидати своєї держави і людей. Незабаром КДБзорієнтувався, що отець Галій приховувався відпереходу на православ’я. Почалися систематичнівиклики до Львова, переконування, погрози. Апересвідчившись у його непохитності, після одноготакого виклику 10 лютого 1953 року, о. Василя булозаарештовано. До того часу слідчі вже назбиралидосить потрібного матеріалу. Радянський військовийтрибунал висунув такі обвинувачення супротио. Василя:

1. Встановлення пам’ятника Січовим Стрільцям нацвинтарі у Городку 1943 року;

2. Антирадянська промова під час посвяченняпам’ятника;

3. Антирадянська агітація та пропаганда;

4. Зв’язок та допомога українському підпіллю;

5. Непідписання документа про перехід направослав’я;

Військовий трибунал виніс отцеві вирок – 25 роківтаборів суворого режиму та 5 років позбавленнягромадянських прав (згідно зі статею 20-54-1а –«Зрада народу»). Відбув покарання в Іркутській

32

Село Гошів простягається надрічкою Свічею, за чотирикілометри від міста

Болехова Івано-Франківськоїобласті. Над селом височить скеля,на вершині якої знаходитьсявеличавий храм, а у ньому наголовному престолі – чудотворнаікона Божої Матері. Гошівськаікона з найдавніших часів булаславною на всю Галичину. Нічогодивного, що Гошів звали «сонцемПідгір’я» та що тисячі людейщорічно йшли на прощу на ЯснуГору, щоб поклонитися іпомолитися до Богоматері.

У монастирському літописі(в Гошеві) записано, що на початкуXVIII ст. побожний лицар Кучиладпобудував дерев’яний монастир, апобіч – маленьку церковцю. Цеймонастир і церква стояли далеко відмісця, де була церква отців-василіян.

А історія чудотворної ікониГошівської Божої Матері така. НаБережанщині, в селі Хороброві,проживала побожна родинахорунжого Андрія Шугая. Вонимали гарну ікону Божої Матері,дуже подібну до ікони, яка сьогоднізнаходиться в Ченстохові(Польща). Одного разу, колиШугаїв не було вдома, вибухнуввогонь, який відразу охопив майжевесь дім. Усе згоріло, лише та стіна,де висіла ікона Матері Божої,

залишилася неторкнутою. Відтодіродина Шугаїв особливо почиталацю ікону.

У першій половині XVIII ст. вУкраїні були неспокійні часи –часті турецькі і татарські набігистворювали ненормальні життєвіумови. Щоб захоронити своїдоньки перед небезпекоютурецького або татарського ясиру,хорунжий Шугай завіз їх доДунаєва, до своїх знайомихГошовських, щоб там перебулилихоліття. Як небезпека минула,родина Шугаїв повернуласядодому, але, виїжджаючи відГошовських, забула взяти іконуМатері Божої, яку вони такпочитали.

Коли ж Гошовський знайшов цюікону, дуже зрадів і розмістив її внайкращому місці хати,доручивши своїй родині день і нічсвітити лампадку перед іконою.Дочки Шугая, повернувшисьдодому, зауважили, що забуливзяти ікону, і домагалися їїповернення. Врешті Шугай пішовназустріч просьбам Гошовськогота залишив йому цю іконуБогоматері у власність.

1736 року ця ікона прославилася,заблиснувши серед дня великимсяйвом. Гошовського тоді не буловдома. А його дружина та їїзнайома Сеправська, що тоді булив кімнаті, налякалися і покликалисвящеників, які негайно прийшлиз багатьма людьми, і всі бачилиікону Пречистої у надземнійясності. Незабаром повернувсядодому і сам Гошовський тапобачив ікону, що сяяла чудеснимблиском. Коли це сяйво згасло, наобличчі Пречистої залишиласяначе роса, а з очей спливалисльози. Після того випадкуГошовський боявся тримати цючудесну ікону і просив священиківвзяти її до церкви. Там їїрозміщено в захристії, бо в храмівже було дві чудотворні ікони.Пробула ікона там упродовжодного року. Однак Гошовському

Гошівська чудотворна іконаБожої Матері

області, Братському районі, вАнзебі, Вихровці, в Бодайбо назолотих копальнях. Чудомвижив і після амністії повер-нувся у 1956 р. в Городок, досім’ї – дружини та дочки.Неодноразово наражаючись навелику небезпеку, о. Васильпідпільно відправляв за давнімобрядом Служби Божі, хрестивдітей, сповідав, причащав,вінчав, допомагав молодимсвященикам порадою, наукою,тим самим стверджуючи, щоУГКЦ, хоч і насильно загнанабезбожною владою у ката-комби, діє і що вона відро-диться.

Від постійних нервових стресів,фізичної напруги здоров’я отцяВасиля було дуже підірване. Вжеу літньому віці він переніс неодну хворобу, але велика віра ущасливу долю українськогонароду, апостольської Церквидодавала йому сили і наснаги дожиття. Господь даруваво. Василю майже 90 роківнаповненого подвижництвомжиття, 60 років якого відданослужінню Богові і нашій Церкві.Помер отець Василь Галій23 березня 1997 року в селіОброшино на Львівщині, депроживав останні роки.

УГКЦ – Церква мучеників.О.Галій – лише поодинокийприклад, але як багато було тих,котрі поклали своє життя заЦеркву, які перетерпіли тюрми,табори, зневаги, гоніння, але цевсе було потрібно для того, щобВона воскресла. Кожен із нас,особливо, священнослужителі,повинні вчитися та братиприклад із попередників-героїв,які відважно боролися за ріднуУкраїнську Греко-КатолицькуЦеркву. Теперішнє – це плідминулого. Усім нам необхідноразом будувати таку Церкву, щобмайбутні покоління моглигордитися нами та наслідуватинас у добрих вчинках.

МММииихххааайййлллооо КККууушшшннніііррр

Таїнство ікони


було дуже прикро, й він поїхав до тодішньогомитрополита Льва Шептицького, просячи доручитиперенести ікону до монастиря отців-василіян уГошеві. Митрополит уважно вислухав проханняГошовського і послав з ним до Дунаєва ігуменавасиліян з Краснопущі, о. Буйницького. Приїхавшидо Дунаєва, о. Буйницький увійшов з Гошовським доцеркви, взяли ікону Пречистої Богородиці, вклали її уприготовану скриню, а ігумен опечатав своїмипечатями, і відвезли до хати Гошовського, де вінпомістив її в одній із кімнат. Після проведеногоцерковного розслідування в справі чудесного сяйваікони, під час якого під присягою зізнавали ісвященики, й люди, митрополит наказав окремоюграмотою торжественно перенести чудесну іконуБожої Матері до монастирської церкви. В 1759 р.Николай Гошовський подарував отцям-василіянам навічні часи всю гору, звану «Ясна Гора», де вонипобудували дерев’яну церкву, а в головному престоліумістили чудотворну ікону.

Однак за короткий час церква виявилася замала, і тодіо. Мокрицький приступив до будування нової великоїцеркви, яка в 1842 р. була вже зовсім викінчена. Новуцеркву прикрашено гарним іконостасом іпроповідальницею у вигляді Петрового човна, а вголовному престолі красувалась чудотворна іконаБожої Матері. Її слава та численні чуда лунали повсій Галицькій волості. Численні прочани, навіть знайдальших сторін, спішили до Гошівськоїчудотворної ікони Богоматері з великою вірою інадією на поміч у всяких недугах і потребах.Численні записки в монастирському літописі,стверджені присягою, є найкращим свідченнямщедрости і чудотворної помочі тим, які просилипотіхи і порятунку в Матері Божої у Гошівськійчудотворній іконі.

Церква отців-василіян на Ясній Горі дуже потерпілапід час останньої війни. З 5 на 6 серпня 1944 р., колирадянська влада почала ліквідовувати василіянськімонастирі в Галичині, отці і брати Гошівськоївасиліянської обителі, що за Божою ласкоюпротрималися аж до 1951 року, потайки передаличудотворну ікону на збереження жителям с. Гошів. Улипні 2001 року гошівчани передали збережену іконумонахам-василіянам в Івано-Франківський монастир.Відтак були організовані урочисті процесії з цієючудотворною іконою Матері Божої через численніміста і села Львівщини та Івано-Франківщини від 30вересня до 14 жовтня 2001 року. Після цього їїостаточно встановили у василіянському храміПреображення Господнього на Ясній горі у Гошеві.

«Спонукані турботами сучасної доби, шукаємозахисту у Твоїх обіймах з надією, що в Твоємулюблячому Серці знайдемо заспокоєння нашихгарячих бажань і безпечну пристань перед бурями,які на нас з усіх сторін натискають. . .», – так моливсяПапа Пій XII до Тої, яка є Заступницею і надією всіххристиян.

ОООлллеееггг РРРууужжжииилллооовввиииччч

***Любов велика, незбагненна –Життя і сила у житті,Дорога і мета щоденна –Це Ти мій Господи, це Ти.

Відкинуті й забуті світомІ оченята сироти,яку потрібно обігріти, –Це Ти, мій Господи, це Ти.

Жебрак у порваній одежіІ птах в небесній висоті,І вірність, що немає межі,Це Ти мій Господи, це Ти.

І світло дня, і зорі в небі,Дрібна роса й гірські хребти,Мене й усе, що мені треба,Це Ти усе створив, це Ти.

***

Серед шуму машин і потоку людей,Серед спраглих сердець і байдужих очей –Ти як люблячий батько рукою міцноюМене сильно тримай і веди за собою.

Ти мій шлях, моя сила, мій захист й любов,Ти є поруч зі мною, куди б я не йшов.Лиш навчи мене, Боже, прощати й любити,Щоб я світлом твоїм міг для инших світити.

Коли важко, коли вже нема сили йти,Поможи не забути, що поруч є Ти,Тобі, Господи, серце відкрию своє –Будь зі мною, мій Боже, спасіння моє!

ОООлллееенннааа ЛЛЛааазззооорррииищщщаааккк

П о е з і я

34

Радіо «Воскресіння»УУУ щщщооодддееенннннниииххх вввииипппуууссскккаааххх:::

--- ііінннтттееерррввв’’’ююю ззз єєєпппиииссскккооопппааамммиии,,, сссвввяяящщщееенннииикккааамммиии рррііізззннниииххх кккооонннфффееесссіііййй,,, вввііідддооомммииимммиии рррееелллііігггііійййнннииимммиии тттааасссуууссспппіііллльььнннииимммиии дддіііяяячччааамммиии;;;--- рррееепппоооррртттааажжжііі ззз нннееепппееерррееесссііічччннниииххх пппооодддіііййй жжжиииттттттяяя ЦЦЦееерррккквввиии;;;--- дддууухххооовввнннііі пппооовввчччааанннннняяя,,, рррооозззпппооовввііідддііі пппрррооо вввііізззааанннтттііійййсссььькккиииййй тттааа лллааатттииинннсссььькккиииййй цццеееррркккооовввнннііі оообббррряяядддиии,,, СССвввяяятттіііТТТааайййннниии,,, рррааадддіііооовввееерррсссіііїїї сссууучччааасссннниииххх бббооогггоооссслллооовввсссььькккиииххх пппрррааацццььь;;;--- зззнннааайййооомммссстттвввооо ззз лллііітттуууррргггііічччннниииммм рррооокккоооммм;;;--- рррооозззпппооовввііідддііі пппрррооо мммиииссстттееецццтттвввооо ііікккооонннооопппииисссууу,,, сссааакккррраааллльььнннууу ааарррхххііітттеееккктттууурррууу,,, цццеееррркккооовввннниииййй ссспппіііввв тттааа мммууузззииикккууу

СССЛЛЛУУУХХХАААЙЙЙТТТЕЕЕ РРРАААДДДІІІООО «««ВВВОООСССКККРРРЕЕЕСССІІІННННННЯЯЯ»»»ПППеееррршшшааа пппрррооогггрррааамммааа УУУкккррраааїїїнннсссььькккооогггооо рррааадддіііооо РРРааадддіііооо «««ЕЕЕкккооо---FFFMMM»»»Четвер 22.30 Пн-Пт 6.00, 15.40, 19.40 ; Сб, Нд 7.00, 17.00Неділя 19.45 год. РРРааадддіііооо «««ЗЗЗааахххіііддднннааа СССтттооолллииицццяяя»»»

УУУ мммееерррееежжжііі ііінннтттееерррнннеееттт::: http//www.rr.lviv.uaНННааашшшааа ааадддрррееесссааа::: вул. Євгена Озаркевича, 4, м. Львів, 79016, УкраїнаТел.: (0322) 74-23-03, факс: 297-08-75

РРРааадддіііооо «««ПППрррооомммііінннььь»»» Середа 18.15

МММооолллииитттвввиии дддллляяя тттиииххх,,, хххтттооо нннеее мммаааєєє чччааасссуууАнрі Брунель

У цій невеличкій книжечціАнрі Брунель – письменник іжурналіст – пропонує різнімолитви: коротенькі й довші,серйозні й жартівливі,прозові й поетичні…

Усі вони під різним виглядомховають те саме обличчя –обличчя Божої Любови, іможливо саме ця книжечкадопоможе знайти час, якогонам так не вистачає – час намолитву. . .

РРРіііккк вввииидддааанннннняяя::: 2009КККііілллььькккіііссстттььь ссстттоооррріііннноооккк::: 88ЦЦЦііінннааа::: 9.90 грн.

РРРіііккк вввииидддааанннннняяя::: 2009КККііілллььькккіііссстттььь ссстттоооррріііннноооккк::: 164ЦЦЦііінннааа::: 19.90 грн.

ФФФіііяяялллкккааа нннааа пппііівввнннііічччнннооомммууу пппооолллюююсссіііБруно Ферреро

Загублену золоту монету можназнайти за допомогою свічки, якакоштує лише кілька копійок, анайглибшу правду можна пізнатизавдяки простій оповіді. Черговакнижка Бруно Ферреро допоможепізнати одвічні істини через цікавій захопливі розповіді.

Ця книжка – збірка історій, якіслід розказувати дітям та молодіпід час катехизації і формаційнихзустрічей. Перед кожною історієюподано вступ, що пов’язує її з конкретною ситуацією, післяцього йдуть поради щодо ведення діялогу з дітьми.

Пн, Чт, Пт 10.35 год Вт 6.30, 10.35 год. Ср 10.35, 14.05 Субота 15.40 год. Неділя 8.45 год.

Редакція часописувисловлює щиру подякуусім жертводавцям, якіпосприяли оновленнюнашої технічної бази.Семінарія завждипам'ятає вас у своїхмолитвах.

Присвячено 20-річниці УГКЦ з підпілля

Documents