«Притча - джерело знань та мудрості…»

При́тча — це повчальна розповідь з історії чи навколишнього життя, мета якої викласти духовні чи моральні істини. У перекладі з грецької мови слово «притча» — це «йти пліч-о-пліч», тобто притча пліч-о-пліч ставить відоме з невідомим.

Жанр притчі з'явився на Сході в давнину, де любили говорити загадками, алегоріями.

Історія виникнення жанру притчі

Притчі мають надзвичайно великий зміст, колосальний задум, неабиякий замисел. Вони винятково дохідливо сприймаються. Притчі уособлюють в собі й світські ситуації, й приповідки, й народні спостереження, й загалом всю народну мудрість а в Євангелії ще й Господню науку. Багато притч Ісуса Христа описали святі євангелісти Матвій, Марк, Лука та Іван, і, безперечно, багато притч Ісуса залишилися не записані й, на жаль, не дійшли до наших днів.

Улюблена тематика притч

Правда і кривда

Життя і смерть

Людина і бог.

малий обсяг;

оповідальна форма;

кільцева композиція;

сюжет з повсякденного

життя;

Іносказання;

абстрактне поняття;

мораль.

Жанрові ознаки притчі:

Значну популярнiсть в українських письменників мали притчi про таланти, блудного сина, любов, багача i бiдного Лазаря, про терен: •Тарас Шевченко ("Притча про блудного сина," "Марiя", "Давидовi псалми", "Пророк", "Неофiти", "Саул") • Iван Франко ("Дума про Наума Везумовича", "Притча про терен«, "Мойсей"),•Леся Українка («У пущi», "Вавiлонський полон”),• Павло Грабовський ("До сестри").

Біблійні притчі в творчості українських письменників