ВОЄННО-ІСТОРИЧНИЙ ВІСНИК 3(29) / 2018 · ВІСНИК 3(29) / 2018...

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ВВООЄЄННННОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ ВВІІССННИИКК

33((2299)) // 22001188

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

Рекомендовано

до друку Вченою радою Національного університету оборони України

імені Івана Черняховського. Протокол № 14 від 20 грудня 2018 р.

Київ – 2018

Воєнно-історичний вісник: Збірник наукових праць Національного університету оборони

України. – К.: ЦП «Компринт», 2018. – Вип. 3(29). – 160 с.

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Вєдєнєєв Д. В., доктор історичних наук, професор

Капелюшний В. П., доктор історичних наук, професор

Карпов В. В., доктор історичних наук

Лисенко О. Є., доктор історичних наук, професор (заступник голови)

Мухамеджанова С. Ш., доктор історичних наук, професор (Республіка Казахстан)

Потильчак О. В., доктор історичних наук, професор Сидоров C. В., доктор історичних наук, професор

Франц М., доктор габілітований, професор (Республіка Польща)

Фурман І. І., доктор історичних наук, доцент (заступник голови)

Шевчук В. П., доктор історичних наук, професор (голова)

Телелим В. М., доктор військових наук, професор

Семон Б. Й., доктор технічних наук, професор

Вайченоніс Й., доктор філософії, професор (Республіка Литва)

Чорний В. С., доктор філософських наук, професор Грицюк В. М., кандидат історичних наук, доцент

Даценко О. М., кандидат історичних наук, доцент

Печенюк І. С., кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Пилявець Р. І., кандидат історичних наук, доцент

Рєзнік В. І., кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

РЕДАКЦІЯ:

Редактор: Шевчук В. П., доктор історичних наук, професор

Заступник редактора: Фурман І. І., доктор історичних наук, доцент

Заступник редактора – відповідальний секретар: Печенюк І. С., кандидат історичних

наук, старший науковий співробітник

Засновник – Національний університет оборони України

Виходить – 4 рази на рік

Свідоцтво про державну реєстрацію збірника – Серія КВ № 17864-6724Р від 30.05.2011 р.

Рішенням Атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України збірник включений до

Переліку наукових фахових видань України (наказ від 21 листопада 2013 року № 1609)

Вид видання – збірник наукових праць

Сфера розповсюдження – загальнодержавна

Адреса редакції: Київ-49, Повітрофлотський проспект, 28

Телефон для довідок: 271-09-88, 21-517

© Національний університет оборони України, 2018

© “Воєнно-історичний вісник”, 2018

В І Т А Є М О

30 вересня 2018 року відсвяткував свій 50-річний ювілей член спеціалізованої вченої ради К 26.709.04

Національного університету оборони України імені Івана Черняховського кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

НАУМЕНКО Андрій Олегович

Шановний Андрію Олеговичу!

Прийміть наші найщиріші вітання з нагоди Вашого ювілею!

Найкращі роки свого життя Ви присвятили почесній, але нелегкій справі служіння Батьківщині та своєму народові, виявляючи високий професіоналізм і майстерність, чесність та людяність, відданість іде-ям держави.

Бажаємо Вам міцного здоров’я, щастя та благополуччя, успіхів і досягнень в усіх починаннях. Нехай Вас підтримують та надихають рідні люди, розуміють і допомагають колеги, а доля збагачує життє-вою мудрість, енергією та радістю сьогодення.

Редколегія, друзі та колеги.

В І Т А Є М О

30 листопада 2018 року відсвяткував свій 50-річний ювілей член спеціалізованої вченої ради К 26.709.04

Національного університету оборони України імені Івана Черняховського кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, член

редакційної колегії наукового збірника “Воєнно-історичний вісник”

РЄЗНІК Володимир Ігорович

Шановний Володимире Ігоровичу!

Прийміть наші найщиріші вітання з нагоди Вашого ювілею!

Найкращі роки свого життя Ви присвятили почесній, але нелегкій справі служіння Батьківщині та своєму народові, виявляючи високий професіоналізм і майстерність, чесність та людяність, відданість іде-ям держави.

Бажаємо Вам міцного здоров’я, щастя та благополуччя, успіхів і досягнень в усіх починаннях. Нехай Вас підтримують та надихають рідні люди, розуміють і допомагають колеги, а доля збагачує життє-вою мудрість, енергією та радістю сьогодення.

Редколегія, друзі та колеги.

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

Воєнно-історичний вісник 3(29) / 2018 3

ЗМІСТ

Дослідження, повідомлення

Слісаренко О.М. Українські козацькі війська – невикористаний козир Карла ХІІ (до 310-ї річниці Полтавської битви) .............................................................................................................................

5

Фурман І.І., Печенюк І.С. Військово-морські навчальні заклади Російської імперії напередодні і під час Першої світової війни .........................................................................................................................

9

Голда М.А. Підготовка військових фахівців для Повітрянного флоту Російської імперії на тери-торії України на-передодні та під час Першої світової війни ..................................................................

17

Науменко А.О. Воєнно-політична обстановка навколо Української Народної Республіки у першій половині 1919 року .............................................................................................................................

20

Чайковский А.С., Чайковский С.А. Военные штрафники и смертники Третьего рейха (1939–1945) (окончание) ..............................................................................................................................................

25

Журавльова Л.В. Американо-китайські відносини у сфері освоєння і використання космічного простору (частина перша) ..............................................................................................................................

31

Шевчук В.П. Роль “Спілки офіцерів України” в консолідації національно-свідомої військової еліти при створенні Збройних Сил України ................................................................................................

36

Військово-соціальне управління

Філіпов В.К. Сучасні тенденції та особливості формування інституту лідерства ..................... 41 Підопригора І.І. Особливості організації інформаційно-пропагандистського забезпечення в Збройних силах СРСР і Російської Федерації в локальних війнах другої половини XX століття (початок) ............................................................................................................................................................

48

Малюга В.М., Костенко Ю.І. Впровадження поліграфа у діяльність Міністерства оборони та Збройних Сил України (2015–2018 рр.) .......................................................................................................

54

Історія науки і техніки

Фокін В.І., Мельничук Ю.І. Еволюція принципу воєнного мистецтва “зосередження зусиль ” ..... 60 Пилявець Р.І. Стратегічні і фронтові операції Червоної армії на території України в 1943 році: загальна характеристика ..................................................................................................................................

64

Печорін О.М., Наумов В.І. Операція “Берег слонової кістки” як новий спосіб застосування високомобільних формувань у воєнних конфліктах сучасності .............................................................

74

Грицюк В.М., Кривизюк Л.П., Лисенко О.Є. Дисертаційний сегмент новітнього вітчизняного історіографічного доробку військових істориків з проблематики Другої світової війни ...................

77

Красота І.В. Створення та розвиток інженерних військ Збройних Сил України (1992–2017 рр.): історіографія та джерельна база .....................................................................................................................

85

Лухтан А.І. Історіографія становлення міжнародного військового співробітництва України (1991–2013 рр.) ..................................................................................................................................................

93

Історія війн і воєнного мистецтва

Соколюк С.М. Застосування підводних човні на Тихоокеанському театрі воєнних дій під час ро-сійсько-японської війни (1904–1905 рр.) (закінчення) ...............................................................................

106

Чірікалов О.С. Евакуація військ Збройних сил Півдня Росії та цивільного населення до Криму у 1920 році ..........................................................................................................................................................

116

Вознюк Ю.С., Валянський М.А. Танкова битва під Бродами у червні 1941 року (початок) ........... 125 Галіцин А.В. Розвиток “москітного” флоту у Військово-Морських Силах Збройних Сил України: досвід, проблеми та перспективи .................................................................................................

131

Військова техніка та озброєння

Бут Ю.І., Медвідь В.П. Еволюція торпедної зброї: історія та сучасність ......................................... 139 Книжкова полиця, рецензії .......................................................................................................................... 147 Резюме (англійською мовою) ...................................................................................................................... 151 До відома авторів ............................................................................................................................................ 158



CONTENTS

Research, report

Slisarenko, O.M. Ukrainian Cossack troops – unused trump of Charles XII (to the 310th anniversary of the Battle of Poltava) ......................................................................................................................................

5

Furman, I.I., Pecheniuk, I.S. The naval educational institutions of Russian Empire on the eve and during the World War I ......................................................................................................................................

9

Holda, M.A. Training of military specialists for the of the Russian air fleet on the territory of Ukraine on the eve and during the World War I .............................................................................................................

17

Naumenko, A.O. Military political situation around the Ukrainian People's Republic in the first half of 1919 .................................................................................................................................................................

20

Chaikovskyi, A.S., Chaikovskyi, S.A. Penal and suicide servicemen of the Third Reich (1939–1945) (finishing) .............................................................................................................................................................

25

Zhuravliova, L.V. US-China relations in the field of exploration and use of outer space (beginning) ....... 31 Shevchuk, V.P. The role of the “Union of officers of Ukraine” in the consolidation of a national-conscious military elite in the creation of the Armed Forces of Ukraine .......................................................

36

Military social management

Filipov, V.K. Modern tendencies and peculiarities of the leadership institute formation ............................. 41 Pidopryhora, I.I. Features of the organization of information and propaganda support in the armed forces of the USSR and the Russian Federation in the local wars of the second half of the 20th century (beginning) ..........................................................................................................................................................

48

Maliuha, V.M., Kostenko, Yu.I. The put into practice of polygraph into the activities of the Ministry of Defense and the Armed Forces of Ukraine (2015–2018) ................................................................................

54

History of Science and Technology

Fokin, V.I., Melnychuk, V.I. Evolution of the military art principle of “concentration of efforts” ........... 60 Pyliavets, R.I. Strategic and front-line operations of Red Army on Ukrainian territory in 1943: general characteristics .........................................................................................................................................

64

Pechorin, O.M., Naumov, V.I. Operation Ivory Coast as a new way of using highly mobile units in the military conflicts of modern time ................................................................................................................

74

Hrytsiuk, V.M., Kryvyziuk, L.P., Lysenko, O.Ye. The dissertation segment of the newest domestic historiographical creation of military historians on the problems of the World War II .................................

77

Krasota, I.V. Creation and development of engineering forces of the Armed Forces of Ukraine (1992–2017): historiography and source base ..............................................................................................................

85

Lukhtan, A.I. Historiography of the formation of international military cooperation of Ukraine (1991–2013) ....................................................................................................................................................................

93

History of wars and art of war

Sokoliuk, S.M. Using of submarines to the Pacific theater of war during the Russo-Japanese War (1904–1905) (finishing) ......................................................................................................................................

106

Chirikalov, O.S. Evacuation of the Armed Forces of South Russia and the civilian population to the Crimea in 1920 ....................................................................................................................................................

116

Vozniuk, Yu.S., Valianskyi, M.A. Tank Battle of Brody in June 1941 (beginning) ..................................... 125 Halitsyn, A.V. Development of the “mosquito” fleet in the Ukrainian Navy: experience, problems and perspectives .........................................................................................................................................................

131

Military technique and armament

But, Yu.I., Medvid, V.P. The evolution torpedoes: history and the present ................................................... 139 Bookshelf, resensions ........................................................................................................................................ 147 Resume ............................................................................................................................................................... 151 Into consideration of authors .......................................................................................................................... 158



Дослідження, повідомлення

УДК 355.48:94(477) “1708/1709” Слісаренко О.М., кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри Європейського та міжнародного права Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара (м. Дніпро)

УКРАЇНСЬКІ КОЗАЦЬКІ ВІЙСЬКА – НЕВИКОРИСТАНИЙ КОЗИР КАРЛА ХІІ

(до 310-ї річниці Полтавської битви)

Автором комплексно проаналізовано мілітарні можливо сті Гетьманської України як ймовірного союзника шведського короля Карла ХІІ у боротьбі проти Московської держави в переломний момент Північної війни. У статті аналізуються переваги та недоліки військової організації українських земель, людський і технічний потенціал у протистоянні з Московією, а також готовність українських фортець як опорних пунктів на театрі бойових дій. Найбільшу проблему українського війська на той час автор вбач ає в організаційній розрізненості та ірре-гулярності її основних складових елементів. Разом з тим, існували значні артилерійські поту-жності, що створювало певні перспективи для ведення успішної боротьби.

Ключові слова: реєстрове козацтво, наймане військо, охотницькі полки, фортифікація, гарматний парк.

Постановка проблеми. Під час Північної війни 1700–1721 рр., що розпочалася неспро-вокованим нападом коаліції союзних держав – Данії, Річі Посполитої, Саксонії та Московсь-кої держави на Швецію, кульмінаційним мо-ментом стали події 1708–1709 рр., коли неве-лика, але добре організована шведська армія вивела з війни трьох своїх головних против-ників і з’явилась поблизу кордонів четвертого. Московське царство спочатку виступало як другорядний чинник цього союзу, але тепер перетворилось у вирішальний фактор, пере-мога над яким без союзників була неможли-вою для обмежених людських і фінансових ресурсів Шведського королівства. Природним союзником Швеції у цій боротьбі стала Укра-їнська козацька держава очолювана гетьма-ном І. Мазепою. Україно-шведський союз утворився восени 1708 року і став останньою спробою Української козацької держави збройним шляхом досягти реального сувере-нітету в подальшому, аж на 200 років. Але якщо політичні чинники україно-шведського союзу в українській історичній науці розгля-нуті досить детально, то зокрема військові ще не ставали предметом глибоких комплексних досліджень.

Огляд основних досліджень. Військові фактори україно-шведського союзу довгий час не привертали увагу українських істори-ків, адже вони зосереджували свою увагу на

розробці політико-дипломатичної історії Пів-нічної війни та на вивченні персоналій цього часу – І. Мазепи, П. Орлика, І. Скоропадсько-го, Д. Апостола. Діаспорна україніка теж не балувала увагою дану тематику. Опублікова-но низку статей, присвячених аналізу загаль-ностратегічної ситуації та окремих тактичних моментів бойових операцій 1708–1709 рр. Це, насамперед праці В. Петріва, Л. Олійникова, Д. Донцова, а серед сучасних дослідників – С. Павленка та В. Молтусова. Перший із них доволі ретельно розробляв проблематику обо-рони Батурина, а інший – системно досліджу-вав Полтавську битву. Правда, В. Молтусов у своїх публікаціях побіжно і, на наш погляд, заангажовано торкався військового потенціа-лу українських контингентів в арміях проти-борчих сторін. Натомість київський дослідник О. Сокирко здійснив ряд цікавих та оригіна-льних досліджень окремих військових форму-вань Української козацької держави: найма-них військ, гетьманської гвардії, Генеральної артилерії. Разом з тим, ще не створено ціліс-них об’ємних досліджень комплексного хара-ктеру, які б розкривали питання воєнної орга-нізації українського війська тього часу, на зра-зок того, як це зробили О. Апанович та О. Репан для другої четверті ХVIII ст.

Метою запропонованої статті є здійс-нення комплексного аналіз стану війська Ге-тьманської України напередодні укладання



україно-шведського союзу та оцінки мілітар-ного потенціалу Гетьманщини.

Виклад основного матеріалу. Як же оці-нити військовий потенціал Війська Запорозь-кого? Наскільки серйозну силу воно склада-ло? Зокрема у спогадах принца Вюртемберзь-кого постійно згадується, що козачі континге-нти відігравали важливу роль у військових з’єднаннях і польських військ конфедератів, і московських військ Петра І [3, с.215]. Інакше кажучи, українські війська вартували того, аби відірвати їх від московсько-польських союзників і задіяти на боці каролінзької армії. Нехтування таким фактором могло дорого коштувати шведському королю.

Основою військової могутності гетьман-ської армії були 10 полків козацького реєст-рового війська, так звані «городові козаки». Загальна чисельність козацького війська ви-значалася гетьманськими «Статтями» з мос-ковськими монархами. На момент Північної війни діяли Коломацькі статті 1687 року, а ре-єстрове військо мало б нараховувати 30 тис. козаків. У середньому полк городових козаків мав складати 3 тис. бійців як кінноти, так і пі-хоти, проте чисельність полків не була одна-ковою і залежала від кількості їх населення. Північні полки – Стародубський, Чернігівсь-кий, Київський, Ніжинський – мали більшу чисельність населення, тому легко могли ви-ставити й більше, ніж три тисячі, а південні полки – Полтавський і Лубенський – з мен-шою чисельністю мешканців, виступали в по-хід, маючи 1,5–2 тис. вояків. Слід також вра-ховувати, що максимальну чисельність коза-ків полки виставляли рідко: хтось не міг ви-ступити в похід через матеріальні негаразди, хтось через хворобу чи вік, хтось залишався в місцевих гарнізонах (надто молоді та надто старі), були й випадки ухиляння від походів. Оцінюючи реальну боєздатність козацького війська, можна стверджувати, що козацьке ре-єстрове (городове) військо могло нараховува-ти на полі бою до 20 тис. козаків. Крім того, до 5 тис. козаків малобоєздатних або старшо-го віку могло перебувати в гарнізонах козаць-ких містечок і в дозорній службі. З початком Північної війни весь військовий тягар одразу ліг на їх плечі. Вже влітку 1701 року гетьман І. Мазепа змушений був відрядити до Прибал-тики значний контингент (близько 10 тис.) го-родових козаків на чолі зі своїм небожем Іва-ном Обідовським на посаді наказного гетьма-на. У вересні того ж року українці взяли участь у боях під Ряпиною мизою та під Ред-

вигою у складі корпусу Б. Шереметьєва і бри-гаді С. Айгустова. З Б. Шереметьєвим перебу-вало 1,9 тис. городових і 2,6 тис. слобідських козаків, а в С. Айгустова – 2,6 тис. городових [4, с.113]. Найбільшим недоліком реєстрового козацького війська, на нашу думку, залишала-ся його тактична структура – як і півстоліття до цього козацькі полки не були спеціалізова-ними, кінними або пішими [1, с.77]. Це погі-ршувало якість бойової підготовки, адже у військовій справі, як і в науці – не можна за-йматися всім і одразу, не втрачаючи якості. Правда, таке військо було відносно дешев-шим, ніж спеціалізована армія, поділена на роди військ, але протистояти на рівних євро-пейським арміям йому вже ставало дедалі складніше.

Крім реєстрового (городового) війська українські гетьмани ще з часів Івана Само-йловича почали створювати наймані війська. Ймовірно, вони усвідомлювали, що можно-владність не може поєднуватися з демократи-чною, народною армією. «Затяжне військо», матеріально цілком залежне від гетьмана, ма-ло виконувати його накази, не оглядаючись на звичаї та права козацькі. Якраз така опора ге-тьманській владі й була потрібна, особливо, якщо гетьмани прагнули вибороти собі суве-ренну владу та забезпечити її можливе успад-кування. Максимального піднесення наймане військо Гетьманщини досягло в перші роки Північної війни, в усякому разі, на 1708 рік під орудою гетьмана перебувало вже десять полків: по п’ять піших (сердюцьких) і кінних (компанійських) [9, с.142]. Загальна чисель-ність найманих військ гетьмана І. Мазепи за підрахунками О. Сокирка складала 5–5,5 тис. бійців [9, с.143]. Середня чисельність полку складала 500 козаків, але реально могла коли-ватись у межах: від 150 (компанійський полк Андрія Малами) до 1000 вояків (полк Гната Галагана, теж компанійський). Національний склад цих полків переважно був представле-ний мешканцями Правобережної України, хо-ча були й українці з Лівобережжя, молдавани, а можливо, й росіяни та поляки, хоча для останніх така служба не була почесним спо-собом існування. Великою перевагою найма-них полків була їх структурна та організацій-на готовність до перетворення в регулярну армію за європейським зразком, однак на час, що ми розглядаємо, ці полки, фактично, все ще залишались іррегулярними як за характе-ром озброєння й обмундирування, так і за так-тичними прийомами. Аналізуючи загальний



стан гетьманської армії, можна з упевненістю сказати, що саме наймані полки були її наймі-цнішою частиною, перевершуючи у бойовій підготовці і реєстрові, і запорозькі континген-ти, поступаючись лише чисельністю.

Варто також згадати про загін особистої гетьманської охорони, так званих жолдаків. За часів гетьмана І. Мазепи цей загін нарахову-вав 80 осіб на чолі з отаманом. На думку О. Сокирка, чи не єдиного сучасного дослід-ника цієї військової формації, саме І. Мазепа виокремив у самостійний підрозділ цей загін зі складу найманого війська [8, с.66].

Малодослідженим у військово-історичній літературі залишається питання про стан і по-тужність козацької артилерії в період Північ-ної війни. Навіть у статті О. Сокирка, що спе-ціально присвячена даному питанню, лише кількома словами сформульовано, що в цей час через погане фінансування та прискіпли-вий контроль з боку московської влади, коза-цька артилерія перебувала в дезорганізовано-му стані [6, с.38]. Проте, автор жодним словом не згадав про кількісний склад козацької ар-тилерії, в тому числі і Генеральної «Армати». Ясно лише, що загальна чисельність профе-сійних артилеристів у козацькому війську бу-ла незначною, менше 200 осіб, бо навіть у ча-си найбільшого розвитку артилерійський штат складав 231 особу на початку 1750-х років [6, с.41]. Не надав нових фактів О. Сокирко і в подальшому спеціальному дослідженні історії козацької артилерії Гетьманщини [7].

У загальних же рисах артилерія Гетьман-щини як самостійний рід військ поділялася на три структурних одиниці: Генеральну «Арма-ту» під управлінням генерального обозного, полкову та сотенну артилерію. Очевидно, що кількість гармат у полках коливалася від двох до десяти (різних калібрів), сотня могла мати одну-дві малокаліберних гармати, хоча існу-вали сотні й без гармат. Можливо, кількість цих гармат (полкових і сотенних) досягала 50–60 стволів, причому не всі вони могли ви-користовувалися під час мобільних операцій, певна частина – тільки при обороні козацьких містечок. Серед козацької артилерії значно переважала кількість старовинних трофеїв, рі-зного походження та калібрів. Це, зрозуміло, ускладнювало постачання гармат боєприпа-сами та подальше їх обслуговування. Очевид-но, що трофейні гармати використовувались переважно для оборони козацьких фортець, а не в польових операціях.

Генеральна «Армата» переважно перебу-

вала в гетьманській столиці, туди, ймовірно, входили і трофейні гармати, захоплені в попе-редніх війнах. Загальну кількість генеральної «Армати», як уже вище зазначалося, встано-вити дуже складно. Зазвичай фігурують циф-ри у 70 стволів, але, наприклад, Ж.-Б. Шерер стверджує, що в Батурині військами Менши-кова було захоплено понад 100 гармат [11, с.122]. Виходячи з того, що кількість фахових артилеристів (пушкарів і гармашів) у цей час не могла перевищувати двохсот осіб, можемо припустити, що кількість артилерії в Батурині була не більшою, ніж 70 гармат, рахуючи й трофейні, які, швидше за все, не використову-вали, через проблеми із забезпеченням боє-припасами. Проте, О. Сокирко висловив при-пущення, що в Гетьманщині могло бути до 400 різноманітних гармат, враховуючи й трофейні та задіяні для оборони фортець [5, с.256].

Але в цілому війська Івана Мазепи мали на озброєнні 120–130 артилерійських стволів, з яких реально на полі бою могло бути вико-ристано не менше 100. Крім того, була ще й артилерія Запорозької Січі, як мінімум, 40 стволів. Отже, союзник міг надати Карлу ХІІ серйозне артилерійське угруповання, вдвічі або й втричі більше, ніж власне шведська ар-тилерія. Оставалося лише розумно ним розпо-рядитися. Крім того, всі сучасники відзнача-ють високу якість української селітри, а зна-чить, і пороху.

Ще одним важливим фактором тогочас-них воєн було фортифікаційне забезпечення театру бойових дій, простіше кажучи наяв-ність у даному регіоні добре укріплених міст або спеціально побудованих фортець. Це була найслабша ділянка українського війська. Українські фортеці були добре пристосовані для захисту населення від загрози кочової кінноти для чого було достатньо дерев’яних стін і земляних укріплень. Мурованих замків і багатокутних бастіонів у Лівобережній Украї-ні практично не зустрічається. Плачевна ситу-ація з укріпленнями козацьких міст була хара-ктерною для всієї Гетьманської України: з од-ного боку, тут давно не велися бойові дії (з ча-су підписання Вічного миру), а з іншого – царський уряд не допускав проведення ремон-тних робіт українськими гетьманами І. Самой-ловичем та І. Мазепою аби не посилювати військові ресурси останніх і запобігти їх сепа-ратистським прагненням.

Крім полків Гетьманської України в на-ших землях існувала ще одна впливова зброй-на сила – Запорозька Січ, що формально не



підлягала владі Гетьмана Війська Запорозько-го і не входила до складу козацького реєстру. На той час центром Низового Запорозького Коша була Чортомлицька Січ, заснована бли-зько 1652 року. На даному етапі «... Січ була найбільшим містом-фортецею Південної України. За сучасними підрахунками, площа забудови головної укріпленої частини Січі ся-гала 20 га, а разом з торгово-ремісничими пе-редмістями, слободами та хуторами, розташо-ваними на материковому березі – 35–40 гек-тарів» [2, с.163]. На весну 1709 року на укріп-леннях Січі стояло, щонайменше, 40 гармат [2, с.164]. Щоправда, основою артилерійсько-го парку Січі були гармати невеликого каліб-ру, від 1,5 до 5 фунтів, що й не дивно, адже для запорожців надзвичайно важливим фак-тором була висока мобільність і придатність гармат для використання на човнах річкової флотилії [10, арк.12].

Загальна кількість запорожців сучасними дослідниками оцінюється приблизно у 20 тис. бійців, рахуючи приблизно по 500 козаків на курінь. Проте, реально їх могло бути й дещо менше – від 15 до 18 тисяч. Напередодні при-єднання до армії Карла ХІІ, у 1708 році запо-рожці зазнали значних втрат, беручи участь у повстанні Кіндрата Булавіна, можливо до 2-х тисяч загиблих? [12, с.282]. Були також і втра-ти в попередні роки Північної війни на службі у військах Петра І, щоправда їх обсяг і мож-ливості відновлення чисельності січовиків не піддаються точним підрахункам. Тож напри-кінці 1708 р. – на початку 1709 р., коли на Січі точилась боротьба між прибічниками москов-ської орієнтації та «незалежниками» К. Гор-дієнка боєздатних козаків могло бути дещо

більше 10 тис. осіб. Висновки. Здійснений аналіз переконує,

що військовий потенціал українського козац-тва на середину 1708 року був достатньо зна-чним – 30–32 тис. бійців з понад сотнею гар-мат. Разом з тим, серйозною вадою козацько-го війська була її моральна неготовність до боротьби за незалежність України (Гетьман-щини), дезорієнтація в питаннях «союзників–ворогів». Ці негативи гетьман І. Мазепа ціл-ком усвідомлював, але швидко вирішити таку проблему він не міг. «Справа Кочубея–Іскри» довела, що гетьман не міг цілковито спертися на козацьку старшину. Фактично, він міг бути впевненим у надійності лише найманого вій-ська, а це складало лише 1/6 його сил. Правда, ситуативно гетьмана могли підтримувати ко-заки тих полків, де старшинську верхівку складали його родичі або висуванці, зокрема Гадяцького, Полтавського, Прилуцького. Стримуючим фактором було й географічне розташування козацьких полків, розташова-них на обширній території від Смоленщини до Дону. Слід було враховувати й авторитет Запорозького січового товариства серед на-родних мас і намагатися залучити його на свій бік. За сприятливих обставин цього потенціа-лу могло б вистачити для контролю над краї-ною. Але без союзників вийти переможцем у боротьбі за Україну з московським монархом було нереально. До речі, подібні проблеми переживала в цей час і Річ Посполита. Майже до серпня 1708 року сприятливі військово-політичні обставини завжди були на боці шведського короля. Саме ці, на нашу думку, об’єктивні обставини підштовхували Івана Мазепу до союзу із Швецією.

Список використаної літератури

1. Брехуненко В. Програна битва виграної війни. Битва під Берестечком 1651 року. – К.: Темпора, 2013. – 116 с.

2. Ленченко В. Рукописні плани Запорізької Січі ХVІІІ століття // Український Археографічний Що-річник. Нова серія / Ред. кол.: Сохань П. (гол. ред.) та ін. – Київ–Нью-Йорк, 2004. – Вип. 8/9. – С.157-189.

3. Луняк Є. Козацька Україна ХVІ–ХVІІІ ст. у французьких історичних дослідженнях. – Київ–Ніжин: ПП Лисенко М.М., 2012. – 808 с.

4. Мельник Л. До історії участі українських козаків у військових діях у Прибалтиці в роки Північної війни (1700–1702 рр.) // На пошану 80-річчя професора Теодора Мацьківа / Ред.кол.: Л.Р. Винар (голова) та ін. – К.: Твім інтер, 1999. – С.102-122.

5. Поле битви – Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення / упор. К. Галушко. – Харків: КСД, 2016. – 352 с.

6. Сокирко О.Г. Артилерія козацької держави: створення, розвиток, внутрішня організація // Україн-ський історичний журнал. – 2012. – №4. – С.35-51.

7. Сокирко О. Гарматний парк Лівобережної Гетьманщини першої половини – середини XVIII ст. // Історія давньої зброї. Дослідження. 2016. – К., 2017. – Т. ІІ. – С.134-148.

8. Сокирко О.Г. Жолдацькі формування в Гетьманщині 1669–1765 рр. // Український історичний журнал. – 2006. – № 4. – С.64-77.



9. Сокирко О.Г. Лицарі другого сорту. Наймане військо Лівобережної Гетьманщини 1669–1726. – К.: Темпора, 2006. – 280 с.

10. Центральний державний історичний архів України в м. Києві, ф.1725, оп.1, спр.20. – 46 арк. 11. Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Мало-

росії. – К.: Укр. письменник, 1994. – 311с. 12. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. 3. – 560 с.

Отримано: 4.12.2018 р. УДК 94(47).083

Фурман І.І., доктор історичних наук, доцент, капітан 1 рангу, начальник кафедри історії війн і воєнного мис-тецтва НУО України імені Івана Черняховського

Печенюк І.С., кандидат історичних наук, старший нау-ковий співробітник, доцент кафедри історії війн і воєн-ного мистецтва НУО України імені Івана Черняховсь-кого (м. Київ)

ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПЕРЕДОДНІ І ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У статті висвітлено систему підготовки та військово-морської освіти в Російської ім-

перії напередодні та в роки Першої світової війни. Показано мережу освітніх закладів Морсь-кого відомства, в яких здійснювалася багаторівнева підготовка фахівців для потреб флоту. Доведено, що військово-морські навчальні заклади Ро сії, в основному, були зосередженні на Балтиці, зокрема в Петрограді, Кронштадті та Оранієнбаумі. Встановлено, що на Чорному морі, зокрема на українських теренах, відповідної бази на той час створено ще не було. Лише напередодні Першої світової війни у Севастополі поч ав формуватися Морський Кадетський Корпус, але на початок війни не було налагоджено по вноцінної підготовки кадетів і флотських фахівців. У Севастополі функціонувала Офіцерська школа авіації, де проходили підготовку льотчиків морської авіації. Доведено, що зазначені навчальні заклади були інтегровані в загаль-ну систему військово-морських навчальних закладів Р осійської імперії.

Ключові слова: система військово-морської освіти, військово-морські навчальні заклади, багаторівнева підготовка, мережа освітніх закладів Морського відомства, Російська імперія.

У Російській імперії на 1896 р. сформува-лася багаторівнева система військово-морської освіти, яка виникла та розвивалася разом з її військовим флотом. Це знайшло відображен-ня у створенні мережі освітніх закладів Мор-ського відомства, що поділялися на дві групи: ті, що здійснювали підготовку морських фахі-вців на первинні офіцерські посади і надавали своїм випускникам перший офіцерський чин (рос. “право на производство”), і ті, в яких офі-цери флоту проходили додаткову спеціальну підготовку для потреб військово-морського відомства Російської імперії.

До першої групи входили: Морський Корпус1 (м. Петроград) [5, с.1,

1 Морський Корпус (інші назви: Морське Училище

(1867–1891 рр.), Морський Кадетський Корпус (1891–1906 рр.), Морський Його Імператорської Високості Спад-коємця Цесаревича Кадетський Корпус (1914–1916 рр.),

5; 9, с.36; 15, с.17-33; 34, с.13; 42, с.26], голо-вний військово-морський навчальний заклад, в якому здійснювали підготовку кадрів флот-ських офіцерів (офіцерський чин отримували тільки після практичного плавання) та Морсь-ке інженерне училище Імператора Миколи I (м. Кронштадт) [21, c.46-48; 29, с.1-2, 14; 42, с.26], в якому здійснювали підготовку техніч-них фахівців (флотських інженерів);

навчальні заклади з прискореним термі-ном навчання, які організували з початком Першої світової війни у зв’язку з гострою по-требою офіцерського складу і випускали ко-

Морське Його Імператорської Високості Спадкоємця Цесаревича Училище (1916–1918 рр.), своїх вихованців випускав корабельними гардемаринами – “білі гардема-рини” (за кольором погонів), був наступником заснова-ної у Москві Школи математичних і навігатських наук (1701–1715 рр.) – прим. авт.



рабельних гардемаринів, прапорщиків, мічма-нів або мічманів воєнного часу – Окремі гар-демаринські класи (м. Петроград) [2, c.46-47; 9, с.36; 36, с.3-4], Курси гардемаринів флоту (м. Петроград) [9, с.37], а також Перша школа прапорщиків флоту (м. Оранієнбаум) [9, с.37; 15, с.69] і Школа прапорщиків по Адмірал-тейству (м. Оранієнбаум) [9, с.37; 15, с.69-70; 25, с.80; 28].

До другої групи входили: Миколаївська морська академія (м. Петро-

град), що організована 28 січня (9 лютого) 1877 р. на базі Академічного Курсу морських наук при Морському Кадетському Корпусі як вищий військово-морський заклад для підго-товки керівного складу флоту на трьох дворі-чних відділеннях: гідрографічному, корабле-будівному і механічному, а також на курсі військово-морських наук, на якому протягом року вивчали воєнну статистику та географію, морську стратегію і тактику, військово-мор-ську історію і військово-морське право [5, с.1, 5; 17, с.135-136; 22, с.17];

офіцерські класи і школи, де офіцери фло-ту підвищували свій професійний рівень з різ-них військово-морських спеціальностей: Мін-ний Офіцерський клас (м. Кронштадт), Офі-церський клас Водолазної школи (м. Кронш-тадт), Офіцерський клас підводного плавання (м. Петроград, у 1915 р. переведений з Лібави), Артилерійський Офіцерський клас (м. Крон-штадт), Тимчасовий Штурманський Офіцер-ський клас (м. Петроград), Тимчасовий Офі-церський Електротехнічний клас (м. Крон-штадт), Морські повітроплавні курси воєнно-го часу (інша назва – Офіцерські повітроплав-ні курси, сформовані при фортечній повітро-плавальній роті Морської фортеці імператора Петра Великого наказом по Морському ві-домству від 15.11.1916 р., м. Ревель), Офіцер-ський клас Морської авіації [8; 15, с.43-59; 23; 24, с.52, 162, 260] та ін. Окрім цих навчальних закладів російські морські офіцери здобували освіту в Миколаївській інженерній академії, Олександрівській військово-юридичній ака-демії, Михайлівській артилерійській академії, Гірничому і Політехнічному інститутах та ін. [17, с.134-143]. Отже, осередком підготовки військово-морських фахівців у Російській ім-перії історично стали Петроград і Кронштадт.

На Чорному морі, зокрема на території України, відповідної бази створено не було. Лише напередодні Першої світової війни у Севастополі почав організовуватися Морсь-кий Кадетський Корпус. Це було зумовлено

такими обставинами: поразкою Росії у війні з Японією в 1904–

1905 рр., що обумовило перегляд кораблебу-дівних програм і започаткувало швидке будів-ництво флоту;

нестачею підготовлених офіцерів-фахів-ців, передусім інженерно-технічного складу, здатних обслуговувати якісно нову бойову техніку та озброєння, що швидко розвивалися і надходили на флот;

неспроможність Морського Корпусу у Петрограді забезпечити підготовку необхідної кількості офіцерів [11, c.131].

Тому в 1911 р. комісією під головуванням виконуючого обов’язки начальника Морсько-го Генерального штабу ясновельможного кня-зя контр-адмірала (з 25.03.1912 р. – віце-адмірал) О. Лівена було відпрацьовано низку проектів з реформування військово-морських навчальних закладів, зокрема:

збільшення вдвічі кількість кадетів, що вступали в молодшу роту Морського Корпусу;

переведення кадетських рот до Севасто-поля;

перейменування Морського Корпусу в Морське Училище;

заснування паралельних Морському Учи-лищу гардемаринських рот шляхом відкриття нового морського навчального закладу, при-своївши йому найменування “Паралельні гар-демаринські класи Морського Училища” (у 1914 р. вони перейменовані в “Окремі Гарде-маринські Класи”). Імператор Микола ІІ своїм рішенням затвердив усі запропоновані комісі-єю проекти [9, с.36; 41, с.33].

У результаті цих заходів відбулася реор-ганізація Морського Корпусу на два само-стійні навчальних заклади: Морське училище (м. Петроград, на трьох спеціальних класах надавало загальноосвітній рівень підготовки) та Морський Кадетський Корпус (м. Севасто-поль, на чотирьох молодших класах планува-лося навчати 500 кадетів віком 12–13 років1). За своїм задумом, корпус мав “доставляти малолітнім, призначеним до військово-морської служби в офіцерському званні і, пе-реважно синам офіцерів флоту і морського відомства, загальну освіту і відповідне їх при-значенню виховання” [3].

Перевага будівництва Морського Кадет-ського Корпусу в Севастополі перед іншими

1 На державному забезпеченні передбачалося утри-мувати 450 кадетів, а 50 “сверхкоштных” навчалися за рахунок відсотків з пожертв або за рахунок заможних батьків [3].



містами була беззаперечною. Як зазначав Морський міністр адмірал І. Григорович у до-повіді імператору Миколі II, “в цьому відно-шенні виключну перевагу представляє Севас-тополь як місто, що має суто військово-мор-ський характер... При цьому славна історія

цього міста, нерозривно пов’язана з незабут-німи подвигами чорноморських моряків, по-стійна наявність там нашого бойового фло-ту і прекрасний південний клімат роблять Севастополь сприятливим для успішного ви-ховання майбутніх морських офіцерів...” [3].

Фото 1. Проект Морського Кадетського Корпуса в Севастополі [30].

Місце спорудження будівлі кадетського корпусу було обрано на великому плато біля бухти Голландія, придатної для стоянки греб-них засобів і навчальних суден [42, с.27-28]. На прохання Морського міністра від 3 травня 1913 р. ескізний проект нової будівлі розробив викладач Миколаївської інженерної академії і училища, військовий інженер капітан В. Баум-гартен. Остаточний робочий проект, який конкурсна комісія Морського міністерства ви-знала найкращим, розробив військовий архі-тектор, викладач Імператорської академії мис-тецтв О. Венсан. Комплекс будівель у Севас-тополі мав складатися з великого чотирипове-рхового навчально-спального корпусу з при-будовами, декількох флігелів для сімей кадро-вого складу, а також житлових будинків і по-бутових приміщень для обслуговуючого пер-соналу (фото 1).

У березні 1914 р. Морське міністерство направило в Державну Думу законопроект реформи освіти, в якому передбачалося спо-рудження Морського Кадетського Корпусу, а напередодні Першої світової війни імператор Микола II затвердив закон про виділення з ка-значейства 3 млн. руб. на його будівництво й обладнання, а також 1,5 млн. руб. на різні за-

купівлі. 23 червня 1915 р. відбулася офіційна це-

ремонія закладання фундаменту будівлі з кор-пусною церквою, актовою залою та вестибю-лем, лівої з’єднувальної і північної будівель. Враховуючи значимість події, що пов’язана з царським домом і російським урядом, цере-монія закладання проходила доволі урочисто, за участю високих представників флоту, адмі-ністрації і духовенства. У фундамент будівлі замурували п’ять спеціальних закладних до-щок – срібних пластин із зображенням фасаду будівлі з написом (подається мовою оригіна-лу – прим. авт.): “Въ благополучное царство-вание Государя Императора Николая II за-ложено сие здание 23 июня 1915 года въ быт-ность Морскимъ Министромъ Генералъ-Адъютанта Адмирала Григоровича, Помощ-ником Морского Министра Вице-Адмирала Муравьева, при Главном инспекторе Морской Строительной Части Генералъ-лейтенанте Берхъ, Председателе Временной Строитель-ной Комиссии Капитане 1-го ранга Ворожей-кине и Строителе Корпуса Гражданскомъ Инженере Коллежскомъ Советнике Венсанъ” [3].

26 жовтня 1915 р. Микола ІІ затвердив



Положення про Севастопольський Морський Кадетський Корпус (директор капітан 1 рангу С. Ворожейкін1, (фото 2), в якому визначала-ся його назва, структура, обов’язки посадових осіб, функції педагогічного і господарського комітетів тощо [3]. До складу Корпусу увійш-ли загальні класи, виділені з Петроградського Морського училища, кожен з річним термі-ном навчання. Восени 1916 р. відбувся остан-ній прийом у 6-у кадетську роту в Петрограді і перший прийом у 7-у, старшу роту Корпусу в Севастополі [41, с.33; 44, с.36].

Фото 2. Директор Севастопольського Морського Корпусу

контр-адмірал С.М. Ворожейкін, 1919 р. [26].

15 вересня Морський Кадетський Корпус у Севастополі отримав Шефство Спадкоємця Цесаревича. В наказі по Севастопольському Морському Кадетському Корпусу від 15 вере-сня 1916 р. за №39 з цього приводу зазначало-ся: “Оголошую телеграму за № 2848, отри-ману цього числа від Головного Морського Штабу: “Государю Імператору благоугодно було призначити Його Імператорську Висо-кість Спадкоємця Цесаревича Шефом ввіре-ного вам корпусу” [41, с.33; 43, с.28].

5 жовтня 1916 р. відбулося офіційне від-криття навчального закладу, який отримав но-ву назву – Морський Його Імператорської Ви-

1 Ворожейкін, Сергій Миколайович (19.01.1867–

26.03.1939 рр.), контр-адмірал (з 30.07.1916 р.), директор Морського Кадетського Корпусу у Севастополі (18.02.1916–1917 рр. і 1919–1920 рр.), у квітні 1918 р. після захоплення Севастополя німецькими військами переїхав до Одеси, служив Українській Державі обі-ймаючи посади начальника західних портів Чорного моря та головного командира Одеського порту, прихи-льник “Білого руху”, 30.11.1920 р. на лінкорі “Генерал Алексеев” разом з Морським Кадетським Корпусом евакуювався до Бізерти [3; 16; 40, с.40; 42, с.28].

сокості Спадкоємця Цесаревича Кадетський Корпус, а 6 листопада наказом по Корпусу цей день проголошений корпусним святом [43, с.28].

10 жовтня 1916 р. був оголошений наказ по Корпусу за № 53, в якому зазначалося “Сформовану роту кадетів іменувати “Рота Його Високості” (фото 3). Кадетська рота (командир капітан 2 рангу В. фон Берг2

[1, с.10]) (фото 4), складалася із 125 вихованців віком 13–15 років. У навчальному відношенні вона була розділена на 5 відділень по 25 вихо-ванців у кожному, а в стройовому – на 4 взво-ди по 15–16 рядів [43, с.28]. За висловлюван-ням командувача Чорноморським флотом ві-це-адмірала О. Колчака вихованці у майбут-ньому мають “стати офіцерами, які знають свою справу, і бути гідними спадкоємцями своїх предків “орлів-чорноморців” [43, с.28].

Фото 4. Капітан 2 рангу Володимир Володимирович фон Берг [7].

Після Лютневої революції 1917 року в Ро-

сії Корпус 24 березня урочисто склав присягу Тимчасовому Уряду, про що його директор контр-адмірал С. Ворожейкін повідомив Мор-

2 Берг, Володимир Володимирович фон (05.10.1879–

січень 1963 рр.), капітан 2 рангу Російського імператор-ського флоту (06.12.1913 р.), капітан 1 рангу (отримав у Збройних Силах Півдня Росії), ротний командир Мор-ського Кадетського Корпусу в Севастополі (08.03.1916 – літо 1917 рр.), начальник стройової частини і командир гардемаринської роти Окремих гардемаринських класів у Петрограді (літо–осінь 1917 р.), завідувач усім майном і будівлями Морського Кадетського Корпусу в Севасто-полі, а також начальник його охорони (до 17.10.1919 р.), викладач морської справи і командир роти кадетів Мор-ського корпусу в Севастополі (17.10.1919–30.10.1920 рр.), 30.11.1920 р. на лінкорі “Генерал Алексеев” разом з Морським Кадетським Корпусом евакуювався до Бізер-ти [1, с.7-131; 3; 6].



ського Міністра відповідною телеграмою та-кого змісту: “Я і всі чини Морського Кадетсь-кого Корпусу прийняв урочисту присягу на ві-рність служіння нашій великій вільній Росії і її

Тимчасовому Уряду. Просимо Вас Пан Мі-ністр передати уряду про нашу повну готов-ність служити всіма силами на благо оновле-ної Батьківщини” [33, арк.26].

Фото 3. Рота Його Високості на марші. На задньому плані видно будівництво Севастопольського Морського Кадетського Корпусу [43, с.29].

Але, не зважаючи на це, уряд, за ініціати-ви та проектом генерал-майора по Адмірал-тейству М. Кладо1, двічі розглядав питання подальшої долі Морського Кадетського Кор-пусу в Севастополі, маючи намір продовжити терміни і зменшити витрати на його будівни-цтво. Зрештою, влітку 1917 р. розпоряджен-ням Тимчасового Уряду було вирішено закри-ти “старорежимні” Морське Училище в Пет-рограді і Морський Кадетський Корпус у Се-вастополі, а замість цих навчальних закладів створити в Севастополі в будівлях Морського Корпусу Гардемаринські класи на демократи-чних засадах. Тому в 1917 р. із зазначених причин набір вихованців до цих навчальних закладів не проводився.

Таким чином, Морський Кадетський Кор-

1 Кладо, Микола Лаврентійович (1861–10.07.1919 рр.),

генерал-майор по Адміралтейству (1913 р.), ординарний професор Миколаївської морської академії по кафедрі стратегії (21.08.1910 р.), з 1916 р. – заслужений профе-сор, начальник Миколаївської морської академії й Управління військово-морськими навчальними закла-дами (08.05.1915 р.), начальник Морської академії (05.05.1917 р. – 10.07.1919 р.), голова Морської історич-ної комісії з дослідження та використання досвіду війни 1914–1918 рр. на морі, яка була створена за його ініціа-тиви (вересень 1918 р.), автор понад 100 наукових праць зі стратегії і тактики військово-морського флоту, історії військово-морського флоту та воєнно-морського мисте-цтва. Загинув від диверсії у 1919 р. [18–19; 20, с.198-199; 39, c.11].

пус у Севастополі функціонував лише один навчальний рік. Наказом по Флоту і Морсь-кому відомству він з 1 вересня 1917 р. оголо-шувався переведеним у Петроград [41, с.33; 44, с.36]. Будівництво корпусу у Севастополі припинилося [3].

22 вересня 1917 р. Морський міністр контр-адмірал Д. Вердеревський2 підписав наказ по Флоту і Морському відомству за № 664 про розформування Морського Кадетського Кор-пусу в Севастополі з 25 жовтня 1917 р.: “До змін наказу по Флоту і Морському відомству від 29-го серпня 1917 року за № 582, наказую Морський Кадетський Корпус в Севастополі ліквідувати [рос. упразднить – авт.] 25-го жовтня поточного року” [31, арк.95]. Однак, 22 жовтня була зроблена спроба переглянути

2 Вердеревський, Дмитро Миколайович (4.11.1873–

22.08.1947 рр.) – російський контр-адмірал (06.12.1916 р.). Після Лютневої революції в Росії 1917 р., будучи при-хильником компромісів з матроськими організаціями і при цьому виступаючи за єдину і сильну владу, зробив швидку кар’єру: начальник штабу Балтійського флоту (з квітня 1917 р.), начальник 1-ї бригади лінійних кораблів Балтійського флоту (травень 1917 р.), командувач Бал-тійським флотом (з 01.06.1917 р.), Морський міністр Тимчасового уряду Російської Республіки (30.08–26.10.1917 р.). Противник “українізації” Чорноморсько-го флоту. Після жовтневого перевороту 1917 р. співпра-цював з більшовиками, здійснював технічне керівницт-во оперативними діями флоту з оборони країни. З 1918 р. в еміграції [12; 14, с.108-109].



це рішення і зберегти навчальний заклад. Так, цього ж дня контр-адмірал Д. Вердеревський видав новий наказ за № 818, в якому зазнача-лося: “До змін наказу по Флоту і Морському відомству від 22-го вересня цього року за № 554, наказую ліквідування Морського Ка-детського Корпусу в Севастополі відкласти до наступних по цьому моїх розпоряджень” [32, арк.201]. Проте, збереженню навчального закладу завадив більшовицький жовтневий переворот 1917 р., після якого усі будівлі, ма-теріали, майно Корпусу почали передавати лі-квідаційній комісії, а кадровий склад перево-

дитися в інші місця або звільняти [3]. Разом з тим, варто зазначити, що Морсь-

кий Кадетський Корпус у Севастополі знову відкрився аж 17 жовтня 1919 р., коли в місто увійшли війська Добровольчої армії [38, с.25; 40, с.34-35]. Однак, уже 13 листопада 1920 р. йому довелося евакуюватися разом із Російсь-кою Ескадрою, залишками Чорноморського флоту, до французької військово-морської ба-зи в Тунісі – Бізерти [4, с.28], де він до 25 травня 1925 р. (останній наказ по Корпусу від 25.05.1925 р. за № 51 [3]) продовжував свою діяльність [1, с.; 40, с.40].

Фото 4. Імператор Микола ІІ обходить стрій офіцерів-випускників Севастопольської Офіцерської школа авіації [35].

Крім того, на території України здійсню-валася підготовка льотчиків морської авіації. Так, у Російській імперії за сприяння Велико-го князя Олександра Михайловича, шефа Ро-сійського Імператорського військово-повітря-ного флоту, були створені і функціонували дві авіаційні школи, в яких здійснювали підгото-вку офіцерів і нижніх чинів для служби в авіаційних і повітроплавних частинах: Офі-церська повітроплавна школа в Гатчині (ство-рена наказом по військовому відомству від 9 липня 1910 р. № 250 на базі Навчального повітроплавного парку)1 та Севастопольська Офіцерська школа авіації2, що почала функці-

1 Офіцерська повітроплавна школа у грудні 1914 р. перейшла на прискорену підготовку військових фахів-ців, змінивши найменування на Короткотермінові офі-церські повітроплавальні курси, на які приймали офіце-рів з військових частин усіх родів військ [27; 37, с.527].

2 Севастопольська Офіцерська школа авіації (1910 р.) мала різні назви: Севастопольська Його Імператорської

онувати з 21 листопада 1910 р. і здійснила ви-пуск перших 24 льотчиків 26 жовтня 1911 р. у присутності імператора Миколи ІІ (фото 4) [13, с.233; 35].

Таким чином, у Російській імперії напе-редодні Першої світової війни функціонувала багаторівнева система військово-морської осві-ти. Вона знайшла своє відображення у ство-ренні мережі освітніх закладів Морського ві-домства, які поділялися на дві групи: ті, в яких здійснювали підготовку морських фахівців на первинні офіцерські посади і випускникам на-давали перший офіцерський чин, і ті, в яких флотські офіцери проходили додаткову спеці- Високості Великого князя Олександра Михайловича військова авіаційна школа (наказ Імператора від 03.05.1916 р.); Севастопольська військова авіаційна шко-ла (назва згадується в офіційних документах воєнного часу); Льотна школа авіації № 1 (1922 р.), Качинська Червонопрапорна військова авіаційна школа ім. тов. Мясникова (1938 р.) [37, с.527].



альну підготовку для потреб Морського ві-домства імперії. Військово-морські навчальні заклади Росії, в основному, були зосередженні на Балтійському флоті – в Петрограді, Крон-штадті та Оранієнбаумі.

На Чорному морі, зокрема на території України, відповідної бази на той час створено ще не було. Лише напередодні Першої світо-вої війни у Севастополі почав формуватися

Морський кадетський корпус, але на початок війни не було налагоджено повноцінної підго-товки кадетів і флотських фахівців. У Севас-тополі функціонувала Офіцерська школа авіа-ції, де здійснювали підготовку льотчиків мор-ської авіації. Вищезазначені навчальні закла-ди були інтегровані в загальну систему війсь-ково-морських навчальних закладів Російсь-кої імперії.


1. Берг В.В., фон. Последние гардемарины (Морской корпус). – Париж: Изд. Воен.-мор. союза, 1931. – 186 с.

2. Боевой путь Советского Военно-Морского Флота / В. И. Ачкасов, А. В. Басов, А. И. Сумин и др. – 4-е изд., испр. и доп. – М.: Воениздат, 1988. – 607 с.

3. Бойко В. Севастопольский морской кадетский корпус / Главы из книги “Севастопольский Морской Кадетский Корпус – Севастопольское Высшее Военно-Морское Инженерное Училище” : [Електрон. ре-сурс: ForPost]. – Режим доступу: https://sevastopol.su/special-projects/sevastopolskiy-morskoy-kadetskiy-korpus

4. Варнек П.А. Линейный корабль “Генерал Алексеев” и история его пушек // Военная быль. – 1969. – №101 (декабрь). – С.26-30.

5. Веселого Ф. Очерк истории Морского Кадетского Корпуса с приложением списка воспитанников за 100 лет. – СПб.: Типография Морского Кадетского Корпуса, 1852. – 352 с.

6. Владимир Владимирович фон Берг. Биография : [Електрон. Ресурс : Livelib.RU]. – Режим доступу: https://www.livelib.ru/author/480674-vladimir-fon-berg;

7. Владимир Владимирович фон Берг. Фото : [Електрон. ресурс : SAMMLER.RU]. – Режим доступу: http://www.sammler.ru/index.php?showtopic=165505

8. Галичский А.В., Гарматенко С.И. Штурманский офицерский класс, история и перспективы / Ка-федра кораблевождения ВСОК ВМФ : [Електрон. ресурс: Штурманская книжка.RU]. – Режим доступу: http://shturman-tof.ru/Sht_klass/Kafedra_kw/01_kv.htm;

9. Гельмерсен Г. М. фон. Страницы истории // Военная быль. – 1969. –№ 101 (декабрь). – С.36–37. 10. Главный корпус Севастоапольского Высшего Военно-Морского Инженерного Училища

(СВВМИУ). Фото / Голландия институт СВВМИУ. Фотоальбом: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://sevmama.info/photo/nash_ljubimyj_gorod/gollandija_institut_svvmiu/album_pic17/47-0-2898#to

11. Граф Г.К. Императорский Балтийский флот между двумя войнами. 1906–1914 / Прим. и послесл. А.Ю. Емелина. – СПб.: Изд-во “Русско-Балтийский информационный центр “БЛИЦ”, 2006. – 336 с.

12. Дмитрий Николаевич Вердеревский / Биографический указатель : [Електрон. ресурс : ХРОНОС]. – Режим доступу: http://1914ww.ru/biograf/bio_we/verderevsky.php.

13. Заборовський В.В. Підготовка льотних кадрів напередодні й у ході Першої світової війни (1910–1917 р.) // Збірник наукових праць Харків. ун-ту Повітряних Сил. – 2011. – Вип. 3(29). – С. 233-237.

14. Залесский К.А. Кто был кто в Первой мировой войне. – М.: ACT: Астрель, 2003. – 894 с. 15. Знаки и жетоны Российского Императорского флота. 1696–1917 / В.Д. Доценко, А.Д. Бойнович,

В.А. Купрюхин. – СПб.: ООО “Изд-во “Полигон”, 2004. – 240 с. 16. К 100-летию открытия Морского Кадетского Корпуса в Севастополе // Кронштадтский Вестник:

[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://kronvestnik.ru/museum/21334 17. Каменев А.И. История подготовки офицерских кадров в России. – М.: ВПА, 1990. – 195 с. 18. Кладо Николай Лаврентьевич. Биография // Краткие Биографии : [Електрон. ресурс]. – Режим

доступу: https://biographiya.com/klado-nikolaj-lavrentevich/; 19. Кладо, Николай Лаврентьевич // Большая биографическая энциклопедия : [Електрон. ресурс :

GUFO.ME]. – Режим доступу: https://gufo.me/dict/biography_encyclopedia/ 20. Кладо Николай Лаврентьевич // Советская Военная Энциклопедия. [В 8 томах] / Пред. Гл. ред.

комиссии Н.В. Огарков. – М.: Воениздат, 1979. – Т. 4: “К-22” – Линейный. – 655 с. с ил. 21. Костенко В.П. На “Орле” в Цусиме. – Л.: Судпромгиз, 1955. – 544 с. 22. Крапивин А.С. Николаевская Морская Академия и её профессора // Военная быль. – 1972. –

№119 (ноябрь). – С.17-18. 23. Крепостная воздухоплавательная рота / Инженерные войска Морской крепости Императора

Петра Великого : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://battal.ee/mkipv/iv03.html 24. Меркушов В.А. Записки подводника 1905–1915 / Составит. и науч. редактор В.В. Лобыцын. – М.:



Согласие, 2004. – 624 с. 25. Назаренко К.Б. Падение барьеров на пути к офицерскому чину: офицерский корпус русского

флота накануне и в годы Первой мировой войны. Источниковедение в современных исторических исследованиях // Труды Исторического факультета СПбГУ. – СПб., 2016. – Т. 25. – С.71-86.

26. Николаевские адмиралы // Николаев Литературный: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://litnik.org/index.php/spetsialnye-vypuski-zhurnala/nikolaevskie-admiraly-v

27. Офицерская воздухоплавательная школа : [Електрон. ресурс: АВИАРУ.РФ]. – Режим доступу: http://aviaru.rf/aviamuseum/aviatsiya/nachalo-aviastroeniya-v-rossijskoj-imperii-2/pervye-aviashkoly-rossii/ofitserskaya-vozduhoplavatelnaya-shkola/

28. Письмо Начальника школы мичманов военного времени берегового состава гардемарину Сер-гею Андреевичу Быстрову от 11 ноября 1917 года № 5350. г. Петергоф : [Електрон. ресурс : HisDoc.RU]. – Режим доступу: http://hisdoc.ru/letters/15334/

29. Погодин. Сборник кратких сведений по Морскому Ведомству. 4. Морское инженерное училище Императора Николая І в Кронштадте. – СПб: Типография Морского Министерства, в Главном Адмирал-тействе, 1908. – 14 с.

30. Проэкт Морского Кадетского Корпуса в Севастополе. Состояние работ на октябрь 1915 год. Фото / Голландия институт СВВМИУ. Фотоальбом : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://sev-mama.info/photo/nash_ljubimyj_gorod/gollandija_institut_svvmiu/c84d2e7f7e48/47-0-2921#to

31. Российский государственный архив Военно-Морского Флота (далее – РГА ВМФ), ф.249, оп.1, д.108, л.95 / Приказ по флоту и Морскому Ведомству от 22 сентября 1917 г. № 664 о расформировании Морского кадетского корпуса в Севастополе с 25 октября 1917 г. // Штрихи к портрету Революции. Интернет-выставка : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://rgavmf.ru/sites/default/files/vistavka/ 2017/09/0249_001_00108_0095.pdf

32. РГА ВМФ, ф.249, оп.1, д.108, л.201 / Приказ по флоту и Морскому Ведомству от 22 октября 1917 г. № 818 о приостановке упразднения Морского Кадетского Корпуса в Севастополе // Штрихи к портрету Революции. Интернет-выставка : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://rgavmf.ru/sites/ default/files/vistavka/2017/09/0249_001_00108_ 0095.pdf

33. РГА ВМФ, ф.417, оп.2, д.2322, л.26 / Телеграмма от 24 марта 1917 г. директора Севастопольско-го морского корпуса контр-адмирала С.Н. Ворожейкина о принятии присяги чинами корпуса // Штрихи к портрету Революции. Интернет-выставка : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://rgavmf.ru/ sites/default/files/vistavka/ 2017/09/0249_001_00108_0095.pdf

34. Рунов В.А., Португальский P.M. Адмирал Колчак. – М.: Яуза, Эксмо, 2007. – 352 с. 35. Севастопольская офицерская школа авиации : [Електрон. ресурс: Авиару.рф]. – Режим доступу:

http://авиару.рф/aviamuseum/aviatsiya/nachalo-aviastroeniya-v-rossijskoj-imperii-2/pervye-aviashkoly-rossii/ sevastopolskaya-ofitserskaya-shkola-aviatsii/

36. Тархов В. Отдельные Гардемаринские классы // Военная быль. – 1972. – №119 (ноябрь). – С.3-10. 37. Тимофеев Ф.Д. Подготовка летчиков в военно-учебных заведениях России в начале ХХ века //

Известия Рос. гос. педагог. ун-та им. А.И. Герцена. – 2007. – № 40. – Т. 16. – С.524-531. 38. Флот в Белой борьбе. – М.: Центрполиграф, 2002. – 607 с. 39. Шталь А.В. Малые войны 1920–1930-х годов. – М.: ООО “Изд-во ACT”; СПб.: Terra Fantastica,

2003. – 544 с. 40. Щепинский Б.А. Последние годы военной жизни воспитанников кадетских рот Морского Учи-

лища // Военная быль. – 1972. – №118 (сентябрь). – С.34-40. 41. Щепинский Б.А. Рота Его Высочества Морского Наследника Цесаревича кадетского корпуса (к

55-летию его открытия) // Военная быль. – 1971. – №113 (ноябрь). – С.33-34. 42. Щепинский Б.А. Рота Его Высочества Морского Наследника Цесаревича кадетского корпуса

(продолжение) // Военная быль. – 1972. – №115 (март). – С.26-31. 43. Щепинский Б.А. Рота Его Высочества Морского Наследника Цесаревича кадетского корпуса

(продолжение) // Военная быль. – 1972. – №116 (май). – С.28-30. 44. Щепинский Б.А. Рота Его Высочества Морского Наследника Цесаревича кадетского корпуса

(продолжение) // Военная быль. – 1972. – №117 (июль). – С.36-39.

Отримано: 21.11.2018 р.



УДК 355.231.42:94(47).083 Голда М.А., лейтенант, помічник начальника навчальної частини інституту авіації та протиповітряної оборони НУО України імені Івана Черняховського (м. Київ)

ПІДГОТОВКА ВІЙСЬКОВИХ ФАХІВЦІВ ДЛЯ ПОВІТРЯНОГО ФЛОТУ

РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНІ НАПЕРЕДОДНІ ТА ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У статті розкриваються організаційна структура та навчальний процес з підготовки

льотчиків Повітряного флоту Російської імперії в Севастопольській авіаційній школі, що дис-локувалася на території України до початку та під ч ас Першої світової війни. Показано особ-ливості підготовки льотчиків і льотчиків-спостерігачів у цьому навчальному закладі в 1910–1917 роках.

Ключові слова: авіаційні школи, навчальний процес, підготовка ль отчиків, Севастополь-ська авіаційна школа, російська авіація.

У процесі реформування військової освіти в сучасній Україні надзвичайно зростає інте-рес до вивчення історії її становлення та роз-витку. Тому автор поставила за мету розкрити підготовку військових фахівців для Повітря-ного флоту в навчальних закладах Російської імперії, що діяли на території України напере-додні та під час Першої світової війни. Саме у цей період відбувалося становлення авіації як виду збройних сил.

Проведений аналіз наукових праць засвід-чив, що дослідженням цього питання займа-лося багато вчених, зокрема А. Харук [1], Д. Вєдєнєєв [2], Ф. Тімофєєв [4], В. Заборов-ський [6], В. Пунтус [7], В. Горохов [8] та ін. Але зазначені праці присвячені певним на-прямам розвитку авіації того періоду і в них майже не розглянуто процес становлення та розвитку системи підготовки військових льо-тчиків. Саме тому виникла об’єктивна потре-ба в дослідженні даного питання.

Історія розвитку військової освіти з підго-товки військових льотчиків розпочалася в се-лищі Гатчина, що під Санкт-Петербургом, де у травні 1910 р. була відкрита Офіцерська повітроплавна школа. Але її існування не да-ло подальшого розвитку через деяка причин: по-перше, затримка з постачанням аеропланів з-за кордону (7 із них надійшли до школи ли-ше восени замість початку літа); по-друге, під час вибору місця розташування школи не вра-хували кліматичних умов. Як з’ясувалося, проведення занять у Гатчині восени неможли-ве через дощі та тумани, а взимку – через ни-зькі температури. Ці причини підштовхнули до пошуку нового місця розташування школи відділ Повітряного флоту Генерального шта-бу. Вибір пав на Севастополь. Головою Ради

школи призначили начальника служби зв’язку Чорноморського флоту, голову комітету Се-вастопольського аероклубу капітана 2 рангу В. Кєдріна. На викладацьку роботу призначи-ли фахівців льотної справи М. Єфімова, Г. Пі-отровського, Е. Руднєва [2, с.31; 3].

Навчання в Севастопольській школі авіа-ції розпочалось о 9.00 год. 14 листопада 1910 р. з пілотування літаків на Куликовому полі (фото 1). Розвиток авіації пілотування літаків у той час можна назвати випробувальними то-му, що інструкцій і настанов ще не існувало.

Стосовно плануючих документів щодо навчального процесу в школі, то їх розробила Рада школи та у вересні 1910 р. затвердив від-діл Повітряного флоту.

Матеріальна база авіаційної школи на той час складалась з трьох парусинових, одного дерев’яного ангарів, двох сигнальних щогл для визначення сили вітру і сигналізації піло-тажу та будівлі школи. Крім того, до складу навчального закладу входило вісім аеропланів: два біплана системи “Farman”, біплан системи “Sommer”, три моноплана системи “Blériot” та два моноплана системи “Antoinette” [4, с.527].

Перший випуск льотчиків у школі відбув-ся 26 листопада 1911 р. Першими випускни-ками стали: капітани 2 рангу М. Кєдрін і Р. Дмітрієв, поручики С. Макєєв і П. Гельгар, лейтенанти М. Дорожинський, Ю. Буксгев-ден, В. Дибовський і Р. Підгірський.

1 червня 1912 р. розпочалися польоти на Куликовому полі. Школу перемістили за 25 км на північ від Севастополя. Таке рішення при-йняли виходячи з вигідного фізико-географіч-ного розташування майбутнього аеродрому та виходу до моря для підготовки льотчиків для Військово-морського флоту імперії [4, с.529].



Заняття у навчальних класах Офіцерської школи військових льотчиків проводились 5 днів на тиждень. Дисципліни, що виклада-лись були такі: тактика повітряного бою, тео-

рія авіації, двигуни внутрішнього згорання, топографія, балістика й основи бомбометання, фотографічна топографія й аерологічні спо-стереження.

Фото 1. Приміщення Качинської льотної школи авіації [3; 5].

Через неможливість одночасно проводити заняття з великою кількістю майбутніх льот-чиків було прийнято рішення про створення ще двох відділень у Сімферополі та Бельбеку. Сімферопольський аеродром розташований за 5 км південніше від міста. На ньому проводи-лись польоти на навчальних літаках “Farman”. Бельбекський аеродром (поруч з річкою Бель-бек) знаходився за 8 км від школи. На ньому здійснювалися польоти на навчальних літаках “Morane-Saulnier”. У подальшому на її базі за-початкували школу стрільби, бомбометання і вищого пілотажу. Пілотування бойових літа-ків “Voisin” і “Morane-Saulnier” здійснювалося на аеродромі Кача [5; 6, с.201].

Починаючи з січня 1913 р. відбір і підго-товку льотчиків у школі було змінено. Канди-датів для навчання відбирали з найбільш під-готовлених офіцерів як у знаннях тактики, так і в технічному відношенні. Крім того, для від-бору майбутніх пілотів до школи було прийн-ято рішення про обов’язкове проходження медичного огляду та встановлено вікові об-меження. Відповідно з ними граничний вік становив: для військового льотчика 35 років, для начальника авіаційного загону – 50 років; для командирів і штаб-офіцерів авіаційних рот – 55 років [7, с.32].

У цьому ж році Генеральним штабом була розроблена інструкція щодо порядку прове-

дення занять. Відповідно до неї майбутні льо-тчики повинні були до початку польотів пройти курс, який включав основи аеродина-міки, метеорології, авіаційної техніки та ін.

Практична частина навчання у школі по-ділялась на чотири етапи. На першому етапі навчали літати з інструктором, де навчаємий був у якості пасажира. При цьому він теоре-тично знайомився з особливостями експлуа-тації матеріальної частини аероплана й опано-вував техніку пілотування на основних етапах польоту. Упродовж цього етапу навчаемий мав здійснити не менше 12 польотів.

Протягом другого етапу навчаемий здійс-нював самостійні польоти по колу, кількість яких визначалася його спроможностями до засвоєння льотної справи.

На третьому етапі майбутні льотчики здій-снювали пілотування аеропланів з пасажира-ми, опановували польоти на висоту до 1000 м і планування з вимкнутим двигуном. Останнє необхідно було відпрацьовувати більш рете-льно, оскільки на той час двигуни не були до-статньо надійними і льотчикам дуже часто до-водилося садити літак з несправним двигуном.

На четвертому етапі майбутній льотчик набував навички у здійсненні позааеродром-них польотів і ведення повітряної розвідки. До першого позааеродромного самостійного по-льоту допускали того, хто самостійно налітав



у районі аеродрому не менш п’яти годин. Після закінчення теоретичного та практи-

чного курсів навчання для отримання звання військового льотчика необхідно було здати випускний іспит. Відповідно до вимог 1912 р. під час іспиту необхідно було виконати політ тривалістю 1,5 год. під час якого льотчик мав знаходитись на висоті до 1000 м не менше 30 хв., а потім здійснити планування з вимк-нутим двигуном з висоти 100 м. Крім того, програма іспиту влючала пілотування аеро-плана по колу, ведення розвідки наземного противника та розбирання і збирання двигуна аероплана [8, с.94].

Хотілося б зазначити, що після закінчення авіаційної школи з військовими льотчиками безпосередньо у військах проводили заходи з бойової підготовки. У тогочасних льотних ча-стинах основу таких заходів складали трену-вальні польоти у звичайних метеорологічних умовах, а в якості експерименту проводили польоти в сутінках.

У травні 1914 р. за наказом Військової Ра-ди були зроблені перші кроки для створення нової спеціальності в Повітроплавному флоті. Нею стала спеціальність льотчика-спостерігача. Це було обумовлено тим, що на той час вини-кла потреба більш ретельного спостереження за полем бою та веденням повітряної розвід-ки. До цього часу ведення повітряної розвідки здійснював льотчик або пасажир, який не мав спеціальної підготовки [8, с.102].

Через недостатньою кількість навчальних закладів підготовку льотчиків-спостерігачів розпочали безпосередньо у військах. Спочат-ку для набуття навичок льотчика-спостерігача було прийнято рішення залучати офіцерів Ге-нерального штабу, яких спеціально відбирали. Одним із критеріїв відбору було відмінне зна-ння тактики дій військ. Підготовка льотчиків-спостерігачів тривала протягом трьох місяців. Проте, слід зазначити, що до штатів авіацій-них частин цих фахівців до початку Першої світової війни так і не включили.

Підсумовуючи вищевикладене можемо зробити висновок, що на початку ХХ ст. у Ро-сійській імперії зародження і становлення вій-ськової освіти майбутніх військових льотчиків відбулося саме на території України. Основ-ними чинниками, що вплинули на створення школи авіації саме в Севастополі стали: так-тико-технічні характеристики літальних апа-ратів, які на той час були на озброєнні Повіт-ряного флоту та сприятливі фізико-географічні умови Кримського півострова, що забезпечу-вали проведення занять з підготовки льотчи-ків упродовж усього року.

У 1910–1917 рр. авіаційна школа структу-рно збільшилась та нарощувалась її матеріа-льна база. Основними здобутками цього про-цесу стало збільшення кількості літальних апаратів, що призвело до збільшення кількості аеродромів. У Криму ними стали Сімферо-польський, Бельбекський і Качинський.

Навчальний процес підготовки льотчиків у Севастопольській авіаційній школі, періоди-чно змінювався. Якщо на початку створення авіашколи керівним документом для набору на навчання та проведення занять був наказ начальника Генерального штабу, то вже на початку 1913 р. були розроблені певні керівні документи, що визначили критерії відбору до авіаційної школи. На основі проведених про-тягом двох років занять керівництво школи визначило навчальні дисципліни, вивчення яких стало необхідною умовою для успішного застосування авіації на той час. Основними з яких стали: аеродинаміка, метеорологія й авіаційна техніка. Практичну складову розді-лили на чотири етапи. Основою першого ета-пу стало опанування пілотування на основних етапах польоту, на другому – самостійний по-літ, на третьому – пілотування аероплана на висоті до 1000 м і планування з вимкнутим двигуном і, на четвертому – ведення повітря-ної розвідки. Саме в цей період були визначе-ні критерії оцінювання вмінь і навичок льот-чиків під час складання випускних іспитів.


1. Харук А. Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917–1920. – К.: Тампере, 2008. – 96 с. 2. Вєдєнєєв Д. Крила волі // Військо України. – 1995. – № 5. – С.31-33. 3. Офицерская воздухоплавательная школа : [Електрон. ресурс : Авиару.рф]. – Режим доступу:

http://aviaru.rf/aviamuseum/aviatsiya/nachalo-aviastroeniya-v-rossijskoj-imperii-2/pervye-aviashkoly-rossii/ofitser-skaya-vozduhoplavatelnaya-shkola/

4. Тимофеев Ф.Д. Подготовка летчиков в военно-учебных заведениях России в начале ХХ века // Из-вестия Российского гос. педагог. ун-та им. А.И. Герцена. – СПб, 2007. – №40. – Т. 16. – С.524-531.

5. Севастопольская офицерская школа авиации : [Електрон. ресурс : Авиару.рф]. – Режим доступу: http://aviaru.rf/aviamuseum/aviatsiya/nachalo-aviastroeniya-v-rossijskoj-imperii-2/pervye-aviashkoly-rossii/sevas-topolskaya-ofitserskaya-shkola-aviatsii/



6. Заборовський В.В. Підготовка льотних кадрів напередодні й у ході Першої світової війни (1910–1917 р.) // Зб. наук. праць Харків. ун-ту Повітряних Сил. – 2011. – Вип. 3(29). – С. 233-237.

7. Пунтус В.Г. Крылья Качи. – Волгоград, 1970. – 264 с. 8. Горохов В.И. Икары крымского неба. Из истории авиации в Крыму 1841-1941. – Феодосия, 2006. –

214 с.

Отримано: 05.12.2018 р. УДК 323.23:94(477)“1919”

Науменко А.О., кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, полковник, начальник науково-дослідної лабораторії кафедри морально-психологічного забезпечення діяльності військ НУО України (м. Київ)

ВОЄННО-ПОЛІТИЧНА ОБСТАНОВКА НАВКОЛО УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1919 РОКУ

У статті висвітлюються окремі особливості воєнно-політичної обстановки, що склала-

ся навколо відновленої Української Народної республ іки після приходу Директорії УНР до влади внаслідок переможного повстання проти режиму гетьмана П. Скоропадського. Проаналізо-вано зовнішньополітичні обставини, що впливали на с тановище України, політика Радянської Росії щодо Української Народної республіки та ставл ення до неї з боку сусідніх держав, які за-йняли недружній нейтралітет, а також причини невдач у війні проти Радянської Росії.

Ключові слова: Українська Народна республіка, Директорія, воєнно -політична обстано-вка, українська армія.

У сучасних умовах від державного та вій-ськового керівництва вимагається всебічне врахування тих умов, у яких перебуває у дійс-ний час держава та її армія. Досвід минулих війн і збройних конфліктів переконливо свід-чить, що однією з найголовніших умов для розбудови державних структур, передусім на-ціонального війська, є воєнно-політична об-становка. Вона впливає на морально-психо-логічний стан вояків, а це, у свою чергу, по-значається на якості виконання ними бойових завдань. Тому державне керівництво, готую-чись до війни, завжди має враховувати її в ро-боті з військовослужбовцями і вживати захо-дів щодо створення умов для успішної бойо-вої діяльності своїх військ. Національний до-свід доби Української революції дає чимало промовистих прикладів того, як воєнно-політична обстановка впливає на державотво-рчий процес і військове будівництво як одну з невід’ємних його частин.

Воєнно-політична обстановка визначаєть-ся як сукупність характерних особливостей воєнно-політичних відносин між державами (їх коаліціями), іншими суб’єктами політики, серед іншого і збройними силами. Суттєвою ознакою воєнно-політичної обстановки є вза-ємозв’язок її політичного і власне воєнного

змісту. За умовами розвитку в Українській Народній республіці (далі – УНР) у 1918–1920 рр. її воєнно-політичною обстановкою можна вважати в умовах війни [2, с.318]. У цьому дослідженні автор спирається на праці безпосередніх учасників досліджуваних подій – як політиків, так і військових, зокрема М. Капустянського, І. Мазепи, В. Проходи, К. Смовського, О. Удовиченка, П. Феденка [6; 8; 9; 11; 14; 15]. Тут можна виділити праці як суто мемуарного характеру, так і наукові. Так, наприклад, М. Капустянський звертає увагу на наступ двох українських армій – Армії УНР та Української Галицької армії на Київ–Одесу влітку 1919 р. Розглядаються також по-дії, що передували цьому – від приходу до влади Директорії взимку 1918 р. до літа 1919 р. Окремі відомості можна запозичити зі спогадів противників УНР – білогвардійців – А. Денікіна й інших авторів, мемуари яких вміщено в спеціальному випуску спогадів про революційні події в Україні [3; 10]. Праці нау-ковців пізнішого періоду також значно спри-яють узагальненню відомостей щодо аналізу воєнно-політичної обстановки в Україні в пе-ршій половині 1919 р. [1; 2; 4; 5; 7; 12; 13]. Ці та інші наукові праці і джерела в цілому ство-рюють можливість для висвітлення поруше-



ного питання. Мета статті полягає у висвітленні основ-

них особливостей воєнно-політичної обстано-вки, що склалася навколо відновленої УНР у першій половині 1919 р., коли Директорія УНР прийшла до влади і незабаром змушена була вступити у війну з поки що єдиним про-тивником – Радянською Росією, унаслідок якої зазнала поразки, але утримувала частину української території навколо Кам’янця-Подільського до липня 1919 р.

Восени 1918 р. докорінно змінилася між-народна обстановка і позиції України в ній. Зв’язана Берестейським мирним договором з країнами Четверного союзу, які перебували на межі воєнної катастрофи, Українська держава все більше відчувала міжнародну ізоляцію. Останні дні гетьманату характеризувалися не лише змінами на міжнародній арені, але й значними змінами у внутрішньому житті України. Передусім вони зумовлені перехо-дом у рішучий наступ усіх опозиційних до ге-тьманського режиму сил, більша частина яких об’єдналася навколо створеного ще наприкін-ці травня 1918 р. Українського національно-державного союзу.

З приходом до влади Директорії стало зрозуміло, що Україна перебуває у ворожому оточенні. Зі сходу та півночі загрожували ро-сійські більшовики, що мали на меті встано-вити в Україні радянську владу і використати її сили і засоби для боротьби з державами Згоди, Білими арміями та Донським козацт-вом. Крім того, більшовики хотіли відрізати від Армії УНР Українську Галицьку армію та вийти у їх тил. З північно-західного напрямку діяло польське військо, що прагнуло завоюва-ти Східну Галичину. Українське державне і військове керівництво припускало, що поляки збиралися захопити Волинь і Поділля. З пів-дня Армія УНР тримала фронт проти Добро-вольчої армії та військ держав Згоди [6, с.21]. З цих противників найнебезпечнішими для УНР були Радянська Росія, з одного боку, та держави Згоди – з іншого.

Ставлення Радянської Росії до незалежно-сті України протягом 1917–1920 рр. не зміню-валося. І хоча до осені 1918 р. уряд більшови-ків у Москві змушений був миритися з існу-ванням Української держави, вже 13 листопа-да Всеросійський центральний виконавчий комітет (рос. – ВЦИК) заявив про те, що вва-жає скасованими всі умови Брест-Литовсь-кого договору “стосовно уступок територій і областей” і запевнив населення колишніх ро-

сійських західних окраїн у своїй готовності надати активну допомогу “в боротьбі за вста-новлення на їхніх землях соціалістичної вла-ди” [5, с.137]. Тоді ж з’явився документ, під-писаний заступником наркома закордонних справ Л. Караханом, де наголошувалося, що “після анулювання Берестейського договору Україна не визнається більше самостійною державою”. Директорія УНР направила на ад-ресу більшовицького російського уряду ноту, в якій наголошувалося, що Радянська Росія втручається у внутрішні справи УНР, прагну-чи встановити в Україні радянську владу. Ди-ректорія рішуче наголошувала, що “... влада в Україні належить українському трудовому народові...” [1, с.26, 30].

Більшовиками проти України було сфор-мовано окрему VІІІ-у армію зі штабом у Во-ронежі, в якій нараховувалося близько 75 тис. багнетів, 1400 кінноти, 170 гармат, 427 куле-метів, 6 бронепоїздів. Ця більшовицька армія чекала виходу німців з України і наказу роз-почати новий наступ, метою якого буде зни-щення самостійності України. У “нейтральній зоні, яка була встановлена прелімінарним до-говором і простягалася шириною 10–20 км уздовж усієї прикордонної смуги між Украї-ною і Радянською Росією, сконцентрувались дві дивізії Червоної армії, стали формуватися великі військові підрозділи у північних райо-нах Чернігівської та Харківської губерній [3, т.4, с.181; 15, с.517]. Л. Троцький при цьому офіційно наголошував: “Питання про півден-ний фронт стало тепер для нас дуже різким. Німецький мілітаризм, безумовно, впаде; він буде змушений покинути Україну, а англо-французький мілітаризм поспішить його за-ступити. Нам треба зайняти Дон, Північний Кавказ і Каспій та підтримати робітників і се-лян України. Необхідна мобілізація усіх сил батьківщини, бо вони потрібні насамперед Пі-вденному фронту” [4, с.162].

Спроби уряду УНР уладнати конфлікт мирним шляхом бажаних результатів не дали, і Директорія змушена була 16 січня 1919 р. оголосити війну Радянській Росії [1, с.30], хо-ча радянські війська ще 3 січня захопили Хар-ків, а 12 січня – Чернігів [10, с.410]. Наслідок цієї війни свідчить, що уряд УНР і військове командування не тільки не змогли своєчасно підготуватися до неї і за короткий час створи-ти боєздатне військо, але й сформувати націо-нально-патріотичну свідомість особового складу, що обумовлювалося браком необхід-ного часу для виконання цих заходів і непід-



готовленою базою для роботи з вояками укра-їнської армії. Червоні війська вже 5 лютого 1919 р. зайняли Київ, де, за даними більшови-цьких же джерел, захопили 18 тис. гвинтівок, понад 100 гармат, багато кулеметів, понад 500 автомобілів, велику кількість боєприпасів [7, с.135]. У середині березня українські війська здійснили вдалий контрнаступ, окремі пере-дові підрозділи навіть доходили на відстань 25 км до Києва [14, с.56], але через брак люд-ських резервів і військового спорядження, а насамперед набоїв, наступ припинився й укра-їнські війська відступили до старих австро-російських кордонів, групуючись у районі Рі-вне–Шепетівка–Крем’янець.

Внутрішня ситуація в Україні також не була стабільною. Тогочасний відомий політик Ісаак Мазепа так визначає її: “Це була доба господарської руїни і великої загальної анар-хії. Фронт мінявся безперестанно. Уряд і цент-ральні державні установи не мали постійного місця осідку. Боротьба велася без належної зброї та постачання, проти ворога в багато ра-зів сильнішого, при байдужому або й зовсім ворожому відношенні до української справи цілого світу” [8, с.16]. За таких умов годі було розраховувати на ефективну оборону України від зовнішнього ворога.

Які ж причини невдач у цій війні з біль-шовиками? По-перше, український держав-ний провід поставив своїй армії непосильне завдання – одночасно вести боротьбу з двома ворогами, кожний з яких зокрема був сильні-ший за Армію УНР. Російські більшовики ба-зувалися на великій території з величезним запасом людських і промислових ресурсів. З ними ледве могли боротися антибільшовицькі сили, підтримувані Антантою. “Такого ворога й одного було досить для молодої української армії” [6, с.39]. Інший противник – Польща, за якою також стояла Антанта, що допомагала Польщі матеріально і перевезла з Франції поль-ський корпус генерала Галлера. Військове ке-рівництво УНР чітко усвідомлювало, що ус-пішно воювати на два фронти неможливо та пропонувало українському уряду ліквідувати один із них. Це питання залишилося нез’ясо-ваним. По-друге, політичні лідери УНР не змогли знайти надійного та сильного союзни-ка серед нейтральних держав. Відтак, Україна була повністю ізольована від зовнішнього сві-ту, блокувалися її кордони.

Необхідно також охарактеризувати полі-тику держав Згоди наприкінці 1918–1919 р. Український уряд сподівався на визнання ни-

ми незалежної України, матеріальне забезпе-чення Української армії та допомогу підгото-вленими військовими спеціалістами. У грудні 1918 р. до Одеси стали прибувати перші під-розділи французьких і грецьких військ. Одеса мала слугувати базою для розгортання військ Антанти і формування білогвардійських час-тин. Отже, держави Згоди, передусім Франція, підтримали відновлення єдиної Росії. Францу-зьке командування готове було вступити в дипломатичні зносини з українським урядом, але на жорстких умовах, що позбавляли УНР її суверенітету. Вимагалося, щоб зі складу Директорії виключили В. Винниченка і С. Петлюру, що дотримувалися соціалістичної ідеології. А це вже було втручанням у внут-рішні справи УНР. Французи вимагали також підпорядкування української армії союзному командуванню та контроль фінансів і шляхів України. Лідери УНР ці умови не прийняли. Така політика Франції незабаром обернулася проти неї. У березні 1919 р. частини Червоної армії зайняли Херсон і Миколаїв, вибивши звідти грецьку дивізію. На бік більшовиків перейшли повстанці отамана Григор’єва, які вибили з Одеси французькі війська, що ева-куювалися звідти до Стамбула [14, с.59-60].

Відтак, можемо стверджувати, що політи-ка держав Згоди була недалекоглядною. Вони не оцінили можливої ролі України в майбут-ній Європі. Західні держави вживали всіх за-ходів задля підтримки Білого руху і прагнули послабити Україну. Антиукраїнська політика Антанти стала невдалою і для неї самої, оскі-льки своєї мети вона не досягла.

Не кращим було ставлення до УНР з боку сусідніх держав – Румунії та Польщі. Зокрема румунська влада відібрала військове майно українських військ, Запорозького корпусу, що відступили за Дністер і не повернула його, не-зважаючи на всі вжиті заходи перед румунсь-ким урядом з боку державного керівництва УНР. Поляки в травні 1919 р. захопили великі склади військового майна, яке перевезли на базу Броди–Тернопіль–Волочиськ, що в пода-льшому також не було ними повернуте. Таке міжнародне становище, передусім вороже ставлення до незалежної України з боку її су-сідів, ставило справу постачання армії майже у безвихідне становище. В. Прохода доходить висновку щодо морально-психологічного ста-ну українських воїнів у цей час: “Українська держава нічого не мала і дістати не могла, бо крім ворогів поза територією, що займала українська армія, приятелів у неї не було. По-



милки в ... державному керівництві та брак матеріальних засобів для збройної боротьби часом викликали серед вояків глухе незадово-лення, але без глибших тенденцій” [9, с.141]. В. Прохода у своєму твердженні справедливо наголошує на необхідності віднайдення на-дійного союзника в боротьбі за державність, на що лідери УНР у першій половині 1919 р. так і не спромоглися. Разом з тим, слід урахо-вувати, що для України вибір союзника зав-жди був потенційно небезпечним, оскільки ставив її в політичну або територіальну зале-жність від країн, з якими вона межує. Почи-наючи з часів Богдана Хмельницького, “від-сутність правильного вибору союзника з оріє-нтацією на лідерів межуючих з Україною держав у кінцевому результаті приводила до громадянської війни в Україні. Під час крива-вої міжусобиці раз по раз знищувався полі-тичний, ідеологічний і воєнний потенціал сил українського опору черговому агресору, який, користуючись черговою міжусобицею, вхо-див зі своєю збройною силою на територію Української держави”, – підкреслював дослі-дник Г. Темко [13, с.86].

Воєнно-політичну обстановку ускладню-вали заколоти, що провокувалися політични-ми силами, які не поділяли політику Директо-рії УНР і намагалися захопити владу. Ці спро-би робилися за допомогою окремих військо-вих керівників, які для цього використовували особовий склад підлеглих військ. Нестабільна політична ситуація в державі, суперечки між політичними партіями, неузгодженість у ви-значенні зовнішньополітичних пріоритетів, зрозуміло, породжували спроби змінити ста-новище країни. Під впливом партій військові керівники, за допомогою підлеглих їм військ намагалися захопити владу або переходили на бік ворога. Це були заколоти, очолювані ота-манами М. Григор’євим, Волохом, В. Оскіл-ком, Балбачаном.

Отаман М. Григор’єв, що керував повста-нцями на півдні, був незадоволений ходом пе-реговорів з французьким командуванням в Одесі, вважаючи їх принизливими. У його роз-порядженні було до 15 тис. бійців [6, с.270]. Він запропонував Директорії силами підлег-лих йому повстанців вибити з України окупа-ційні французькі і грецькі війська. Але лідери Директорії в успіх цієї акції не вірили і згоди своєї не дали. М. Григор’єв, порозумівшись з українським більшовицьким урядом Раковсь-кого в Харкові, 1 лютого 1919 р. оголосив по-встання проти Директорії, і несподівано за-

вдав удару Армії УНР після чого вона відсту-пила з Херсонщини і Катеринославщини. 9 березня М. Григор’єв зайняв Херсон, 12 бере-зня – Миколаїв, 6 квітня “скинув у море” фра-нцузькі та грецькі війська і зайняв Одесу [10, с.411-412]. Більшовики не довіряли М. Гри-гор’єву і, щоб позбутися його, наказали йому вирушити через Румунію на допомогу Угор-щині. Але він цього наказу не виконав і ви-ступив проти них, але більшовики розгромили його війська, а сам М. Григор’єв був власно-ручно розстріляний отаманом Н. Махном, що також діяв у Південній Україні [1, с.33].

Іншим прикладом є заколот отамана В. Оскілка, що командував Північною групою військ УНР. Під його командуванням і завдя-ки діяльності начальника штабу генерала В. Агапієва ці війська утримували свої позиції на Волині і навіть мали певні тактичні успіхи. Приводом до заколоту стала державна нарада 11 квітня 1919 р. у Здолбунові про становище на фронтах. Більшість на чолі з виконувачем обов’язки військового міністра Г. Сиротенком була за мир з більшовиками і продовження війни з Польщею. Нарада до остаточного рі-шення не дійшла, але у військових частинах почалися заворушення. Отаман В. Оскілко, генерали В. Агапієв і В. Сінклер виступали за мир з Польщею та війну з більшовиками. С. Петлюра наказав В. Оскілко відбути на фронт, а коли той відмовився, Головний Ота-ман усунув його з посади. В. Солдатенко вва-жає, що “... приводом до повстання став дещо запізнілий наказ С. Петлюри про звільнення Оскілка... Це врешті, вело до суттєвого посла-блення правил, виривало з їх рук серйозну військову силу, що й прискорило виступ” [11, с.231]. 29 квітня 1919 р. В. Оскілко здійснив державний переворот. Усіх міністрів і полі-тичних діячів, що належали до лівих партій було заарештовано. Окремою грамотою було оголошено арештованих членів уряду зрадни-ками, “що продавали Україну більшовикам і полякам”, виключено зі складу Директорії С. Петлюру і А. Макаренка як спільників заа-рештованого уряду [12, с.282]. Але значна ча-стина війська в заколоті участі не брала, хоча і не боронила уряд, політику якого не підтри-мувала. Силами Січових Стрільців його вда-лося ліквідувати. Цей виступ вніс демораліза-цію в Армію УНР, чим відразу скористалися більшовики, які наступали з північного сходу, та поляки, що наближалися із заходу до Рів-ного.

Однак, незабаром був здійснений заколот



полковником П. Болбочаном, метою якого було усунення від влади Директорії та соціа-лістичного уряду. Військо і цього не підтри-мало, заколот було провалено, а самого П. Болбочана розстріляли.

Політична ситуація навколо України фор-мувалася не на її користь. УНР опинилася майже в цілковитій зовнішньополітичній ізо-ляції. Держави Згоди на той час підтримували тільки ті сили, які прагнули відродити єдину Росію – Білий рух, і не визнавали УНР. На-дійних союзників, зацікавлених у сильній українській державі не знайшлося, а такий союзник, як Польща на певному етапі лише використовував українські сили і можливості для досягнення власних політичних цілей.

Воєнно-політична обстановка для будів-ництва власних збройних сил для УНР у за-значений період складалася несприятливо. Україна перебувала у ворожому або нейтра-льно ворожому оточенні. У надскладних умо-вах відбувався процес державного будівницт-ва, створювалася національна армія. Заслуга Директорії Української Народної Республіки полягає в тому, що, взявши на себе в один з

критичних періодів української історії завдан-ня відновлення та подальшого будівництва української державності у формі УНР, вона в неймовірно складних зовнішньополітичних і внутрішніх умовах протягом двох років очо-лювала героїчну боротьбу патріотичних сил проти численних противників незалежної Української держави. Державне керівництво УНР змушене було покладатися на власні, надто обмежені сили і можливості, що в кін-цевому рахунку позначилося на її наслідках. Доба Директорії УНР вмістила в собі багатий, цінний, хоча, неоднозначний і трагічний до-свід українського державотворення та його військового будівництва.

Отже, в цілому вивчення проблематики воєнно-політичної обстановки потребує пода-льшого аналізу в напрямку її основних скла-дових, а саме поглибленого розгляду потре-бують історико-культурне середовище, суспі-льно-політична, релігійна, соціально-еконо-мічна ситуація та ін. Беззаперечно, досвід Української революції 1917–1921 рр. дає бага-то повчальних прикладів для його викорис-тання в сучасних умовах.


1. Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914–1923: у 2 т. – Львів, 1998. – Т. 2. – 502 с. 2. Военный энциклопедический словар / Редкол.: А.П. Горкин, В.А. Золотарев и др. – М.: Большая

Российская энциклопедия, «РИПОЛ КЛАССИК», 2002. – 1664 с. 3. Деникин А. Очерки русской смуты. В 5 т. – Берлин, 1924. –Т. 4. – 244 с. 4. Дещинський Л., Панюк А. Міжнародні відносини України: Історія і сучасність. – Львів, 2001. – 423 с. 5. Історія українського війська (1917–1995) / Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. та ін. – Львів:

Світ, 1996. – 840 с. 6. Капустянський М. Похід українських армій на Київ–Одесу в 1919 році (короткий воєнно-історич-

ний нарис): 2 кн. – Мюнхен, 1946. – (103+200) с. 7. Краткая история гражданской войны в СССР. Изд. 2-е, испр. и доп. М.: Госполитиздат, 1962. –

462 с; 8. Мазепа І. Творена держава (боротьба 1919 р.) // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926). – К.:

МП Фенікс, 1992. – С. 16–75; 9. Прохода В. Вождь і військо // Збірник памяти Симона Петлюри (1879–1926). – К.: МП “Фенікс”,

1992. – С. 109-148. 10. Революция на Украине по мемуарам белых / сост. С. Алексеев; под ред. Н. Попова. – К.: Полит-

издат Украины, 1990. – 436 с; 11. Смовський К. До “Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського ім. Запорозького полковника

М. Залізняка полку” інженера підполковника А. Марущенка-Богдановського у збірниках 5 і 7 “За держа-вність” // За державність. – Варшава, 1938. – Зб. 8. – С. 244.

12. Солдатенко В. Українська революція: концепція та історіографія (1918–1920 рр.), – К.: Пошук.-видав. агентство “Книга пам’яті України”, Видав. центр “Просвіта”, 1999. – 508 с.

13. Темко Г. Основи формування системи виховання воїна в Україні в період утвердження державно-сті. Світоглядно-філософський аналіз. – К., 1997. – 288 с.

14. Удовиченко О. Україна у війні за державність: історія, організація і бойові дії 1917–1921. – К., 1995. – 206 с.

15. Феденко П. Доба Директорії // Енциклопедія Українознавства. – К., 1995. – Т. ІІ. – 800 с.

Отримано: 16.11.2018 р.



УДК 344.43:94(430).086 Чайковский А.С., доктор исторических наук, профес-сор, заслуженный работник образования Украины

Чайковский С.А., кандидат юридических наук, заслу-женный юрист Украины (г. Киев)

ВОЕННЫЕ ШТРАФНИКИ И СМЕРТНИКИ ТРЕТЬЕГО РЕЙХА (1939–1945)

В статье рассматриваются вопросы связанные с появлением и функционированием в вооруженных силах Третьего рейха штрафных формирований, системы привлечения военно-служащих Вермахта, сотрудников, солдат и офицеров СС к дисциплинарной и уголовной от-ветственности, наличия различного рода судебных и в несудебных инстанций. Определенное внимание уделено формам, видам и методам приведения в исполнение их решений, в том числе приговоренным к высшей мере наказания.

Ключевые слова: предательство, дезертирство, уголовное наказание, смертная казнь, штрафники, штрафные лагеря, тюрьмы, военные преступления, Абвер, СД, ГФП.

(Окончание, начало в номере 1 за 2018 год)

Как не удивительно, но 9 сентября 1943 г. Грамшу удалось бежать в третий раз, на сей раз с передвижной тюрьмы на станции Полоч. В районе Кременчуга он перешел линию фро-нта, попал в поле зрения советской военной разведки. 9 января 1944 г. по заданию Поли-туправления 4-го Украинского фронта после соответствующей подготовки был заброшен в немецкий тыл в район Севастополя. Даль-нейшая его судьба неизвестна... [1, л.12].

Следствие по уголовным и политическим преступлениям военнослужащих Вермахта заканчивалось передачей дел в судебные инс-танции1. С учетом их тяжести, а также служе-

1 В Вермахте, не говоря об СС, разговор в этом слу-чае шел не о военных преступлениях личного состава, а связанных исключительно с порядком прохождения службы (дезертирство, измена и пр.), невыполнением приказов, саботажем, воровством и др. Все остальное оставалось вне внимания. В распоряжении В. Кейтеля (май 1941 г.) о военной подсудности в районе «Барба-росса» и об особых полномочиях войск, подчеркива-лось: «Подсудность военным судам служит в первую очередь сохранению воинской дисциплины... Возбуж-дение преследований за действия, совершенные военно-служащими и обслуживающим персоналом по отноше-нию к враждебным гражданским лицам, не является обязательным даже в тех случаях, когда эти действия одновременно составляют и воинское преступление или проступок» [12, с.28-29].

Столкнувшись с возрастающим движением Сопро-тивления, в приказе ОКВ (декабрь 1942 г.) о предостав-лении войскам права применять любые средства в борьбе с партизанами и населением, оказывающим им поддержку, требовал: «Ни один немец, участвующий в боевых действиях против банд, не может быть привле-чен к дисциплинарной и судебной ответственности за свое поведение...» [12, с.112]. Он же утверждал: «Чело-веческая жизнь в странах, в которых это касается, абсо-

бного положения и воинского звания подсу-димых, подлежали они юрисдикции различ-ного уровня военно-полевых судов – дивизи-онным, корпусным, армейским. В соответст-вии с указом Гитлера от 21 июня 1943 г. был создан и Верховный чрезвычайный апелляци-онный суд Вермахта. Ему были подсудны «политические преступления.., направленные против доверия к политическому и военному руководству» [8, с.107].

Дальнейшее ухудшение ситуации на Вос-точном фронте надоумило руководство Тре-тьего рейха к ужесточению наказаний за отк-лонения при выполнении требований прика-зов, нарушение присяги и воинских уставов. 16 февраля 1942 г. начальник генштаба ОКХ генерал-полковник Франц Гальдер пометил в дневнике: «Оповещение генералов о смертном приговоре Шпонеку». Перед этим (29 декабря 1941 г.) он же писал: «Очень тяжелый день! В Крыму командир 42-го армейского корпуса (граф Шпонек) под впечатлением высадки в Феодосии десанта противника отвел из Керчи 46-ю пехотную дивизию. Хотя он был тотчас же снят с должности, однако ущерб... вряд ли можно возместить» [5, с.153-154].

30 декабря Керчь была освобождена сове-тскими войсками. Вызванного в Берлин гене-рал-лейтенанта Ганса фон Шпонека подверг- лютно ничего не стоит... Устрашающее воздействие возможно лишь путем применения необычайной жес-токости!» В ответ на донесение шефа Абвера адмирала Вильгельма Канариса о творящемся произволе в лаге-рях советских военнопленных, Кейтель резюмировал: «Я одобряю и покрываю эти мероприятия» [9, с.221-222].



ли аресту. Ситуация для него усложнилась и тем обстоятельством, что накануне А. Гитлер отдал приказ: «Ни шагу назад!» Дело бывше-го корпусного командира рассматривала спе-циально созданная военно-полевая судебная комиссия возглавляемая Германом Герингом. Приговор гласил: смертная казнь. 22 февраля 1942 г. А. Гитлер смягчил наказание, заменив расстрел шестью годами тюремного заключе-ния с отбыванием осужденного в крепости Гемерсгейм. Но печальной участи Г. фон Шпо-нек не избежал: необоснованно обвиненный в связях с заговорщиками (в июле 1944 г.), был казнен [6, с.757]. Высших командных долж-ностей тогда же (1942) лишились 185 генера-лов, среди них главнокомандующий сухопут-ными силами фельдмаршал Вальтер фон Бра-ухич, командующий группой армий «Центр» фельдмаршал Вильгельм фон Лееб, команду-ющий 2-й танковой армией генерал-полков-ник Гейнц Гудериан, и многие другие. Один из опальных фельдмаршалов Эрих фон Ман-штейн на Нюрнбергском процессе сокрушал-ся: из всех генерал-фельдмаршалов, принима-вших участие во Второй мировой войне, де-сять были отправлены в отставку, а трое (при-нимавших участие в заговоре – авт.), казнены [20, с.139]. «Гитлер, – отмечал в повоенное время генерал-полковник Курт Цейтцлер, – не стал искать действительных причин постиг-ших нас неудач. В данном случае причиной был ошибочный выбор целей наступления и недостаток сил и средств для достижения по-ставленных перед войсками задач. Всю вину Гитлер свалил на войска и их командиров – это было для него гораздо удобнее. Особенно резко он отзывался о якобы полной некомпе-тентности фельдмаршала Листа (Лист, Виль-гельм, командующий группой армий «А», до-лжности лишился в сентябре 1942 г. – авт.) и генерал-полковника Гальдера (Гальдер, Франц – начальник генштаба сухопутных войск, уволен в сентябре 1942 г., подвергался аресту, находился в концлагере – авт.)... При-ступив к обязанностям начальника генераль-ного штаба (сменив Гальдера – авт.), я сразу же почувствовал, что после провала нашего наступления на Востоке в штабе верховного главнокомандующего (имеется в виду ОКВ – авт.) сложилась какая-то странная обстанов-ка. Офицеру, прибывшему сюда с фронта, эта атмосфера, пропитанная недоверием и враж-дой, казалась не только странной, но и просто невероятной. Никто не доверял своим колле-гам, а Гитлер подозревал в измене каждого.

Многие офицеры, считая, что они попали в немилость, приходили в уныние и совер-шенно теряли мужество. Лист и Гальдер были не единственными жертвами гитлеровского раздражения. Над Йодлем (Йодль, Альфред, генерал-полковник, шеф штаба оперативного руководства ОКВ – авт.), тоже нависла чер-ная туча. Бешенство Гитлера вызывали армии Восточного фронта в целом и особенно ко-мандующие армиями и группами армий...» [2, с.156].

Ситуация для генералов Вермахта еще больше усложнилась после капитуляции 6-й армии Фридриха Паулюса. «Узнав, – писал тот же Цейтцлер, – что под Сталинградом все кончено, Гитлер пришел ярость. Его взбесило, что новый фельдмаршал предпочел плен сме-рти». Его коллега по перу генерал-лейтенант Зигфрид Вестфаль уточнил: «Поражение под Сталинградом повергло в ужас как немецкий народ, так и его армию. Никогда прежде за всю историю Германии не было случая столь страшной гибели такого количества войск... Уже тогда стали открыто выражать сомнения в способностях наших политических и воен-ных руководителей» [2, с.208, 210].

Тогда же (март 1943 г.), министр пропага-нды рейха И. Геббельс записал в дневнике: «События на Восточном фронте прошлой зи-мой привели к тяжелому кризису доверия. Ге-нералитет всячески старается свалить этот кризис доверия на фюрера... Мы должны с осторожностью относиться к старым генера-лам Вермахта и Рейхсвера. Хороших друзей у нас среди них мало...» Спустя несколько дней пометил: «Генералитету фюрер однозначно дает негативную оценку... Они так не образо-ваны и настолько не знают даже своего воен-ного ремесла, что от них мало чего прихо-диться ждать. Оценка фюрером моральных качеств генералитета (причем всех составных Вермахта) – уничтожающая. Он априори не верит ни одному генералу...» [3, с.197, 200].

Постигшая на Курской дуге трагедия не-мецких армий послужила переломным моме-нтом в отношении Гитлера и Ко к высшему армейскому офицерскому корпусу. Угасаю-щие надежды на благополучный исход войны подтолкнули к дальнейшему ужесточению дисциплинарных и уголовных наказаний за малейшие отклонения от выполнения требо-ваний фюрера, а особенно нелояльность к ре-жиму. Кроме изгнания из армии, за «невыпо-лнение приказов» провинившиеся генералы, офицеры и солдаты стали подвергаться мас-



совым судебным преследованиям. С февраля 1944 г. и до конца войны только военно-полевые суды вынесли около 8 тыс. смертных приговоров. С целью пресечь «пораженческие настроения», заработали и только что учреж-денные «чрезвычайные суды». Апогей масш-табных репрессий достиг во второй половине 1944 г. и позже, когда на фюрера было совер-шено покушение.

Рассмотрение дел о нарушении верности нацистскому режиму высшим офицерским составом Вермахта и крупными чиновниками рейха стало прерогативой подконтрольного лично А. Гитлеру Народного трибунала (На-родной судебной палаты), возглавляемого убежденным нацистом Роландом Фрейсле-ром. Будучи по сути внесудебным органом (состоял из двух профессиональных судей, пятерых человек из числа партийных функци-онеров, фюреров СС или армейских офице-ров), решения о высшей мере наказания он выносил не считаясь с фактами. Подсудимые должны были сами доказывать свою невино-вность. Через Народную судебную палату, в частности, прошло большинство участников Июльского военного заговора. Всем им был вынесен смертный приговор [20, с.330, 481]. Многих же генералов и офицеров Вермахта эсэсовцы расстреляли без судебного разбира-тельства. Отдельным, наиболее известным и приближенным к фюреру военачальникам, для избежания негативной реакции в общест-ве, советовали поступить «по-офицерски» – покончить жизнь самоубийством. Одним из них стал фельдмаршал Эрвин Роммель. Неко-торые участники заговора шли на отчаянный шаг – пересекали линию фронта. Майор гене-рального штаба Вермахта начальник штаба 28-й егерской дивизии Иоахим Кун на допро-се в СМЕРШ свидетельствовал: «Утром 27 июля (1944 г. – авт.), после сдачи Белостока Красной Армии, к нам прибыл начальник штаба корпуса майор генерального штаба фон Шенау и вручил в моем присутствии ко-мандиру дивизии генерал-лейтенанту фон Цильбергу письмо командующего 55-м кор-пусом генерала от инфантерии Герлейна. Ге-нерал Цильберг∗ передал его мне и я прочи-

∗ Участь Густава фон Цильберга (отца пятерых детей

в возрасте от 1 года до 14 лет), оказалась печальной. Оз-накомившись с приказом, симпатизируя молодому офи-церу, он предложил «решить вопрос по-офицерски». Непроизвольно предоставив Куну возможность совер-шить побег, он поплатился собственной головой. За «нарушение порядка» его приговорили к 9 месяцам

тал: «По высочайшему приказу немедленно арестуйте майора генштаба Куна и направьте последнего в полицейскую тюрьму в Берлин. Апелляция бесполезна». Мне оставалось лишь несколько минут, чтобы принять реше-ние. Ясно было, что располагая такими по-дробными данными о заговоре, какие я имел, мне нельзя было попасть в руки гиммлеровс-кой службы безопасности...» [17, с.42].

Существенно изменились виды и методы расправы, особенно над приговоренными к высшей мере наказания. Если раньше в отно-шении военнослужащих все сводилось к «ба-нальному» расстрелу, в худшем случае пове-шенью, то с этого времени казни «врагов рей-ха» приобрели характер периода Инквизиции. В работе «Порядки в среде преследуемых» (изданной в 1963 г. в Западном Берлине изда-тельством «Кете Форт»), тюремный священ-ник Геральд Пёльхау писал: в догитлеровские времена орудием палача был большой, с очень широким лезвием тяжелый топор, но уже в конце 1933 г. было заказано 20 гильо-тин. С конца 1939 г. они в тюрьмах были вве-дены повсеместно. В тюрьме Плётцензее ги-льотина «стояла в специальном бараке для ка-зней, который находился во дворике для про-гулок в середине общего комплекса тюрем-ных зданий... Барак представлял собой поме-щение без окон площадью примерно восемь метров на десять, стены были кирпичные, пол – цементный. Из него вела дверь в морг, там штабелями лежали деревянные ящики для трупов...

Барак разделялся на две части черным за-навесом, который при помощи специального приспособления быстро раздвигался и задви-гался. В заднем, меньшем его помещении, стояла гильотина. В передней, большей части находился стол судьи.

В последние полчаса перед казнью приго-воренным в камерах заламывали руки за спи-ну и заковывали в наручники, затем раздевали до пояса. На смерть узник шел в деревянных сандалиях. Женщин стригли наголо, чтобы шея у них была открыта...

Иногда палач и его помощники также по-являлись в камерах смертников: они загляды-вали приговоренному в рот, чтобы потом вы-ломать золотые зубы. Закованного в наручни-ки осужденного вели в барак. После прочте- тюрьмы, но после протеста Гитлера на «слишком мяг-кое наказание», 21 ноября 1944 г. Цильбергу вынесли смертный приговор. Он был казнен 2 февраля 1945 г. в берлинской тюрьме Шпандау [17, с.43].



ния в присутствии свидетелей приговора, по-вернувшись к палачу прокурор произносил сакраментальную фразу: «Палач, приступайте к выполнению своих обязанностей». Только тогда резким движением палач отдергивал за-навес. При электрическом свете становилась видна гильотина...» [8, с.108-109].

Осужденного ставили рядом с вертикаль-но стоящей доской с выдолбленной на уровне головы дырой. Помощники палача опрокиды-вали его вместе с прикрепленной на шарнирах доской с поворотом ее на 90 º. Несчастный молниеносно приобретал положение, когда его шея оказывалась прямо под ножом гильо-тины. «Искусство» помощников заключалось в том, чтобы заранее определить рост жертвы. Палач нажимал кнопку. Нож со свистом падал вниз, а голова казненного в подставленную корзину. Задергивался занавес и страшная ка-ртина исчезала. Стоя по стойке «смирно», па-лач выкрикивал: «Господин верховный про-курор, приговор приведен в исполнение!» Ка-зни проходили с интервалами в несколько минут... [8, с.109].

К жестокой процедуре времен Средневе-ковья в работе «Тель-38» писатель ФРГ Хох-хут добавил несколько немаловажных дета-лей: «... Палач был в визитке, три его подруч-ных – в черных костюмах. Господин член Верховного апелляционного суда – в красной тоге, прокурор в черной мантии, священник – в черной сутане, чиновники из министерства юстиции – в зеленом сукне, тюремный врач – в белом халате, гости – в мундирах». Послед-ние прибывали по приглашению за специаль-ными билетами, в которых значилось: «На месте казни немецкое приветствие не отдает-ся...» «Поскольку приговоренных на эшафоте не привязывали (последнее подтверждал и Г. Пёльхау – авт.), в мгновения смерти их те-ла бились в конвульсиях. Торс подымали, но-ги сводила судорога, с них падали деревянные сандалии, из разрубленного горла кровь высо-кой дугой поднималась вверх и текла в специ-альный сток.

Останки двух казненных человек поме-щали в деревянные ящики. И поскольку тело без головы занимает меньше места, их делали на 20 см короче. Из-за крови дно посыпали опилками...» [8, с.109-110].

Была это ужасная, но во многом мгновен-ная смерть. В страшных и длительных муках умирали жертвы, которых в соответствии с пожеланиями А. Гитлера в той же берлинской тюрьме Плётцензее нацистские палачи казни-

ли так, «как вешают мясо в мясных лавках» – с помощью тонкой проволоки на крюках для свиных и коровьих туш. Подобная участь по-стигла участников того же Июльского загово-ра – фельдмаршала Эрвина фон Вицлебена, генерал-полковников Эриха Хёпнера, Фрид-риха Ольбрихта, Карла фон Штюльпнагеля, Фридриха Фромма, адмирала Вильгельма Ка-нариса, генерал-майора Хельмута Штифа и многих других. Не менее изощренно режим расправился с женами и детьми участников заговора. Первых отправили в тюрьмы и кон-цлагеря, детей отбирали и направляли в при-юты с запрещением носить прежние фамилии, с тем, как подчеркивалось в одном из докуме-нтов, чтобы «навсегда вычеркнуть из книги жизни весь род» [8, с.116].

1 августа 1944 г. А. Гитлер издал приказ об ответственности родственников военнос-лужащих Вермахта, которые оказавшись в плену, вели антифашистскую пропаганду. В соответствии с ним, пострадали семьи многих генералов и офицеров работавших в «Офице-рском союзе», «Союзе немецких офицеров» и организации «Свободная Германия». Среди них и родные фельдмаршала Фридриха Пау-люса, генералов Вальтера фон Зайдлица, Ма-ртина Латтмана, Отто Корфеса и многих дру-гих.

В конце войны методы работы гестапо и СД в отношении «предавших фюрера» воен-нослужащих на вооружение взял и начальник штаба Верховного командования Вермахта фельдмаршал Кейтель. В приказе ОКВ от 5 февраля 1945 г. говорилось: «В то время как подавляющее большинство пленных немец-ких солдат считает своим само собой разуме-ющимся долгом уже лучше принять смерть или подвергнуться тяжелейшим истязаниям, нежели предать фюрера, народ и отечество, отдельные бесчестные субъекты дали показа-ния о численности вооружений и дислокации своей части, или иным путем вступили на путь предательства. Опасность, которая воз-никает благодаря этому для сражающихся фронтов и для родины, борющейся во имя по-беды, должны быть беспощадно ликвидиро-ваны всеми возможными средствами. Этого требует защита империи и сохранение единс-тва нации.

На основе указаний фюрера посему при-казываю:

За вину солдат и офицеров, которые по-пав в плен, стали предателями, и поэтому, со-гласно закону должны быть казнены, отвечает



весь их род своим имуществом, потерей сво-боды и даже жизнью. Число арестованных родственников в каждом отдельном случае определяет рейхсфюрер СС и начальник не-мецкой полиции.

Этот приказ должен быть немедленно со-общен войскам устно и при каждой возника-ющей возможности стать предметом изучения и поучения. Письменная передача приказа на передний край (линии фронта – авт.), в шта-бы дивизий и других мелких подразделений не желательна...» [8, с.117].

Личный состав спецслужб и подразделе-ний СС, в том числе действовавших на Восто-чном фронте и в оперативных тыловых райо-нах групп армий и армий, входившие в струк-туру «секты нового типа, со своими собствен-ными формами и обычаями», (айнзатцгруппы, полиция безопасности и СД, полицейские фо-рмирования, Тайная полевая полиция и др.), а также войска СС, в соответствии с декретом Гитлера (август 1938 г.) предназначавшиеся «для решения внутриполитических задач, ко-торые будут мною ставиться перед рейхсфю-рером СС, шефом немецкой полиции (Гимм-лером – авт.), и могут быть использованы мобильно в военное время∗ в составе сража-ющихся войск», [16, с.388], были выведены из под общей юрисдикции имперского правосу-дия. Особое положение членов СС аргумен-тировалось следующим образом: «Эсэсовец несравним с любым другим членом партии (НСДАП – авт.), так как готов защищать движение (нацистское) и его руководство, не щадя живота своего. А это требует особого к нему отношения» [16, с.145]. Состоящие в СС не могли подвергнуться гражданскому и даже партийному суду, а только специальному эсэ-совскому. Отдельным распоряжением Гимм-лер закрепил и положение: «Любой эсэсовец имеет право и обязанность защищать свою честь с оружием в руках». Разрешалась дуэль. В понятие «соблюдение чести» входило и са-моубийство. Последнее декларировалось офи-циально [8, с.152].

К членам корпуса СС особое отношение проявилось уже в 1939 г., когда действуя по собственной инициативе один из эсэсовцев

∗ На Восточном фронте войска СС находились в

оперативном подчинении войскового командования, что было далеким от понятия «прямое подчинение». В вопросах организационно-штатного построения, снаб-жения, дисциплинарной практики и др., их деятельность замыкалась на специальное управление находившееся в структуре РСХА.

расстрелял 50 охраняемых им евреев. Руко-водство СС преступление новоявленного па-лача объяснило «особой чувствительностью убийцы к охраняемым», а также «необдуман-ными действиями побуждаемые юношеским духом авантюризма». Его трехлетнее заклю-чение в концлагере было отменено в ходе очередной амнистии [9, с.426]. Совершенные эсэсовцами с изуверской жестокостью воен-ные преступления на территории СССР (на-рушение законов и обычаев войны – убийст-ва, истязания, рабский труд, разрушение го-родов и сел и др.), у Гиммлера вызывали лишь «гордость по поводу способности СС прово-дить эти мероприятия». Он же побуждал по-дчиненных быть «грубыми и безжалостны-ми», благодарил членов организации «за ока-занное ими содействие и за отсутствие с их стороны слабости при виде сотен и тысяч трупов их жертв» [9, с.426-427]. Никакого дис-циплинарного наказания и уголовного пресле-дования за содеянное, не предусматривалось.

За совершенные в фронтовых условиях личностные проступки (измена, трусость, де-зертирство и др.), члены СС в большинстве случаев подвергались тем же наказаниям, что военнослужащие Вермахта. Исключение сос-тавляли старшие и высшие эсэсовские чины начиная с штурмбанфюрера (майора). Их де-ла, как правило, подлежали рассмотрению в специальных судах чести, они же кончали жизнь самоубийством, или их убирали «по-тихому». Для остальных предусматривались тюрьмы СС или концентрационные лагеря, откуда многие из них перебирались в 36-ю пехотную дивизию СС «Дирлевангер» во гла-ве с военным преступником оберфюрером СС Оскаром Дирлевангером∗∗.

По нашим подсчетам, в годы Второй ми-

∗∗ История дивизии началась в 1940 г., когда из уго-

ловников последний сформировал «штрафную команду Ораниенбург», прославившуюся жестокими каратель-ными акциями в Польше, позже на Восточном фронте. В 1942–1944 гг. команда была развернута в батальон, затем в бригаду и дивизию. 15% ее личного состава со-стояли из членов СС, около 30% – освобожденных из концлагерей и тюрем преступников, 50% – штрафников частей Вермахта, 5% – иностранцев. Дивизия принима-ла участие в массовых расстрелах мирных жителей в оккупированных районах Советского Союза, позже по-давляла восстания в Варшаве и Словакии [6, с.279-280; 16, с.522]. Капитулировали дирлевангеровцы перед со-ветскими войсками в апреле 1945 г. Некоторые иссле-дователи утверждают: тогда 4 тыс. личного состава ди-визии были расстреляны на месте в окрестностях Бер-лина. При невыясненных обстоятельствах ее командир был убит несколько позже.



ровой войны через различные фронтовые штрафные формирования, лагеря и тюрьмы Третьего рейха прошло свыше 500 тыс. воен-нослужащих Вермахта. Участь большинства из них оказалась трагичной. Пытаясь, особен-но в первый ее период, скрыть штрафной ха-рактер имеющихся частей и подразделений, их называли «испытательными». Срок пребы-вания в них был различным – от одного до де-вяти месяцев и больше. Уцелевших и «иску-пивших вину в боевых условиях», как прави-ло, возвращали в действующую армию. Пре-бывание же в тюрьмах, штрафных лагерях и концлагерях для многих оказалось бессроч-ным. Важен и такой факт: если в Красной Армии подобные формирования (штрафбаты и штрафные роты) имели достаточно четкую юридическую подоплеку существования, то в Вермахте, как и СС, их функционирование определялось десятками различных приказов и распоряжений. Не случайным было и их широкое разнообразие. Не меншим количест-

вом отличались и судебные инстанции нацис-тского рейха – начиная с военно-полевых, партийных, эсэсовских и других судов, закан-чивая имперским Народным трибуналом. Не-соизмеримо менялись в ходе войны виды и жестокость наказаний. На заключительном ее этапе высшая мера наказания для военнослу-жащих Вермахта стала преобладающей. Что же касается осужденных к смертной казни, то уцелели из них немногие, преимущественно те, кто не обвинялся в политических преступ-лениях, а режим по каким-то причинам не ус-пел или не смог привести приговор в испол-нение. Хотя последнего дезертира разгром-ленного Вермахта расстреляли во Фленсбурге по приказу созданного уже после смерти Гит-лера правительства под руководством адми-рала Карла Дёница. Произошло это «установ-ленным порядком», приговором военно-полевого суда от 11 мая 1945 г. тогда, когда британские солдаты уже находились в этом городе [19, с.45].

Список использованной литературы

1. Государственный архив Донецкой области, ф.п. 500, оп. 1, д. 333. 2. Вестфаль Э., Крейпе В., Блюментрит Г., Байерлейн Ф., Цейтцлер К., Циммерман Б., Мантей-

фель Х. Роковые решения / Пер. с англ. – М.: Воениздат, 1958. – 318 с. 3. Вторая мировая война: Два взгляда. – М.: Мысль, 1995. – 462 с. 4. Вся правда о штрафбатах / Сборник. – М.: Яуза: Эксмо, 2010. – 592 с. 5. Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника генерального штаба сухопутных

войск 1939–1942 гг. Т. 3. В 2-х кн. – М.: Воениздат, 1972. – Кн. 2 (1.10.1941 – 24.9.1942). – 368 с. 6. Залесский К.А. Кто был кто в Третьем рейхе: Биографический энциклопедический словарь. – М.:

ООО «Изд-во АСТ»: ООО «Изд-во Астрель», 2003. – 942. [2] с. 32 ил. 7. Макиавелли Н. Государь. Искусство войны. / Николло Макиавелли. – М.: Эксмо, 2015. – 448 с. 8. Мельников Д.Е., Черная Л.Б. Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии. 1933–

1945. – М.: Политиздат, 1987. – 414 с. 9. Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками. Сб. док. в семи то-

мах. – М.: Госиздат юр. лит-ры, 1961. – Т. VII. Заключительные речи главных обвинителей. Последнее слово подсудимых. Приговор. – 760 с.

10. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сб. документов. Т. 3. – Кн. 2. От обороны к наступлению. 1 июля – 31 декабря 1942 года. – М.: Изд-во «Русь», 2003. – 700 с.

11. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник доку-ментов. Т. IV, кн. 1. Секреты операции «Цитадель»: 1 января – 30 июня 1943 года. – М.: Изд-во «Русь», 2008. – 796 с.

12. Преступные цели – преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941 – 1945 гг.). – 3-е изд. – М.: Экономика, 1985. – 328 с.

13. Рубцов Ю.В. Штрафники не кричали: «За Сталина!» / Юрий Рубцов. – М.: Эксмо: Яуза, 2013. – 448 с.

14. Структура и деятельность органов германской разведки в годы Второй мировой войны: [сб. док.] / Сост.: А.В. Валякин, А.А. Кохан. – Симферополь: Глав. управ. СБУ в АР Крым, 2011. – 656 с.

15. Терещенко А.С. Боевая подготовка СМЕРШа / Анатолий Терещенко. – Москва : Яуза: Эксмо, 2014. – 352 с.

16. Хёне Х. Черный орден СС. История охранных отрядов / Пер. с нем. Ю.Д. Чупрова, О.И. Лемехо-ва. – М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2004. – 542 с.

17. Чайковский А.С. Плен. За чужие и свои грехи. (Военнопленные и интернированные в Украине. 1939–1953 гг.) – К.: Парламентское изд-во, 2005. – 972 с.



18. Чайковський А.С., Щербак М.Г. За законом і над законом: З історії адм. орг. і поліц.-жандарм. системи в Україні (ІХ – початок ХХ ст.). – К.: Україна, 1996. – 269 с.

19. Шильд Аксель. Ничего, кроме нищеты? Послевоенное немецкое общество между апатией и об-легчением // Победители и побежденные. От войны к миру: СССР, Франция, Великобритания, Германия, США (1941–1950) / под общ. ред. с предисл. Б. Физилер, Н. Муан; [пер. с англ., нем. и франц. Е. Кусто-вой и др.] – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН) : ГИИМ, 2010. – 302 с. : ил.

20. Энциклопедия Третьего рейха / Сост. С. Воропаев. – М.: Локид, 1996. – 592 с.

Чайковський А.С., Чайковський С.А. Військові штрафники та смертники Третього рейху (1939–1945)

У статті розглядаються питання пов’язані з появою і функціонуванням у збройних силах Третього рейху штрафних формувань, системи залученн я військовослужбовців Вермахту, співробітників, солдатів і офіцерів СС до дисциплінарної й кримінальної відповідальності, на-явність різного роду судових і позасудових інстанцій. Певну увагу приділено формам, видам і методам приведення до виконання їх рішень, у т. ч. засуджених до страти.

Ключові слова: зрада, дезертирство, кримінальне покарання, смертна кара, штрафники, штрафні табори, тюрми, військові злочини, Абвер, СД, ГФП.

Отримано: 15.12.2017 р. УДК 269.7:94(73+510)“1960/1999”

Журавльова Л.В., кандидат історичних наук, викладач кафедри всесвітньої історії Національного педагогічно-го університету імені М.П. Драгоманова (м. Київ)

АМЕРИКАНО-КИТАЙСЬКІ ВІДНОСИНИ У СФЕРІ ОСВОЄННЯ І ВИКОРИСТАННЯ КОСМІЧНОГО ПРОСТОРУ

У статті аналізується процес налагодження двосторонніх відносин між Сполученими

Штатами Америки та Китайською Народною Республікою у галузі освоєння та використан-ня космічного простору. Розкриваються основні напря мки та характер американо-китай-ського співробітництва від зародження китайської космічної програми у 1970-ті роки та до кінця 1990-х. Визначено, що інтеграція Китайської Народної Республіки у космічне світове співтовариство відбувалася завдяки налагодженню спі вробітництва із Сполученими Штата-ми Америки. Вже за президента Дж.Г. Буша взаємовідносини між Китайською Народною Ре-спублікою і Сполученими Штатами у космічній галузі перетворилися у важливий важіль між-народної політики. Доведено, що постійний контроль з боку Конгресу щодо витоку американ-ських космічних технологій до Китаю став вагомою перешкодою у продовженні діалогу між країнами з використання космосу протягом 1990-х рок ів.

Ключові слова: США, Китай, космічна політика, космічна програма Китаю, американо-китайське співробітництво.

Претендуючи на роль потужної регіона-льної і міжнародної сили, Китай неодмінно зачіпає сферу інтересів Сполучених Штатів Америки (далі – США), які довгий час зали-шалися беззаперечним лідером освоєння кос-мосу. Однак, поява власних європейських та азійських космічних програм (середина 1960-х – 1970-ті рр.) вивела питання освоєння кос-мосу за межі американо-радянського співро-бітництва і перетворилася у важливу сферу міжнародних відносин. За таких умов, незва-жаючи на явне суперництво двох держав у ко-

смічній сфері, все більше американських спе-ціалістів висловлюються про неможливість подальшого уникнення налагодження широ-кого співробітництва Сполучених Штатів Америки з Китайською Народною Республі-кою (далі – КНР).

Прихильником такого підходу є професо-рка, спеціаліст з питань національної безпеки Дж. Джонсон-Фріз, яка проблемам американ-ської космічної політики і її міжнародному безпековому аспекту присвятила свою моно-графію [13]. Крім того, проблеми відносин



між США і Китаєм у космічній галузі розкри-ваються у її статтях [12; 15]. Інші американсь-кі дослідники, які виступають за розвиток американо-китайського співробітництва – Н. Лейн і Дж. Еббі, вважають, що «мирне ви-користання космосу повинно бути кінцевою метою обох народів, і найвірнішим способом досягнення цієї мети є початок серйозних дискусій про спільну наукову та людську ко-смічну діяльність, що дві країни, у співпраці з іншими країнами, можуть планувати і здійс-нювати в найближчі десятиліття» [5, p.35]. Китайські учені також схиляються до можли-вості такого співробітництва. Правда з деяки-ми застереженнями щодо наявності значних перепон на цьому шляху, однією з яких є тіс-ний зв’язок космічної програми Китаю з ки-тайською Народно-визвольною армією [8].

Проблемам еволюції китайської космічної програми присвячені роботи й російської до-слідниці, історика Т. Тутнової [3; 4]. Однак, в українській історичній науці дана проблема-тика залишається малодослідженою. При цьому, навіть широке коло зарубіжних дослі-джень не дає вичерпної відповіді на питання існуючого комплексу перепон на шляху до американо-китайської співпраці у сфері кос-мосу. Тому в повній мірі виправданим вигля-дає інтерес дослідників до проблеми співробі-тництва США та КНР у космосі.

Метою даної публікації полягає в аналізі двосторонніх відносин між США та КНР у галузі освоєння та використання космосу крізь призму спроб налагодження співробіт-ництва країн щодо освоєння і використання космічного простору. Зважаючи на багатоко-мпонентність даної проблеми і значні хроно-логічні межі, результати дослідження будуть представлені двома частинами. У першій час-тині автор здійснює спробу розкрити еволю-цію відносин між США та КНР у космічній галузі від зародження китайської космічної програми і до кінця 1990-х років.

Включення азійських держав у сферу ко-смічної політики США відбувалося одночасно з процесом розвитку і американської космо-навтики, і здобутків країн європейського й азійського регіону на цьому поприщі. Однак завдання національних космічних програм кожного із членів «космічного клубу» (сюди входять держави, які мають можливість само-стійно здійснювати космічні запуски власною ракетою-носієм) суттєво відрізнялися з огляду на реальні можливості країн та їх геополітич-не становище.

На 1970-й рік, коли КНР запустила свій перший супутник «Дунфанхун-1» за допомо-гою власної ракети «Чанчжен-1», у коло кос-мічних держав окрім США та СРСР входили Франція та Японія. І хоча інтернаціоналізація космосу від початку була вважливим факто-ром міжнародних космічних відносин, під ін-тернаціоналізацією ані США, ані СРСР, аж ніяк, не мали на увазі паритетне використання космічного простору. Поява «нових косміч-них держав» вимагала від вироблення якісно нових формальних правил взаємодії у цій сфері діяльності.

Домовленості про співробітництво у сфері космічної технології було досягнуто між НАСА та Китайською академією космічних технологій у грудні 1978 року, під час візиту китайської делегації до Сполучених Штатів. Сторони домовилися про спільну розробку в КНР системи зв’язку та громадянського ра-діозв’язку. Зокрема китайське керівництво мало намір придбати в США комплект облад-нання зв’язку та радіозв’язку з використанням супутників, включаючи все необхідне наземне обладнання. При цьому НАСА брало на себе запуск супутника, який у подальшому мав ви-користовуватися Китаєм [9, p.8]. Уже 31 січня 1979 р. був підписаний документ, який запо-чаткував контакти КНР і США у галузі висо-ких технологій – Угода між Урядом США та КНР про співробітництво в галузі науки і тех-ніки, яка включала і космічні технології як одну із сфер співробітництва [6]. Відтак, під-писання президентом Дж. Картером цієї угоди стало першою офіційною домовленістю щодо кооперації у космічній сфері між двома краї-нами.

Вже у 1980-х рр. китайським керівницт-вом було затверджено державну програму на-укових досліджень і розвитку високих техно-логій – «Програма 863» (1986 р.). Сама про-грама не містила конкретних вказівок щодо завдань, що висувалися перед космічною га-луззю КНР. У загальному проект передбачав підвищити інноваційні можливості Китаю та покращити міжнародну конкурентоспромож-ність у різних галузях промисловості.

Подальший процес інтеграції КНР у кос-мічне світове співтовариство відбувався за-вдяки участі у міжнародних договорах по ре-гулюванню ракетно-космічної діяльності [16, р.3-4]. Р. Рейган відіграв важливу роль у пода-льшому розширенні цих відносин шляхом ви-дачі дозволів на запуск американських комер-ційних супутників китайськими ракето-



носіями. Але положення меморандумів щодо угоди про американо-китайське співробітниц-тво із запуску космічних супутників містили суттєві обмеження для китайської сторони [19]. Заборонивши КНР здійснювати запуск понад дев’яти американських супутників зв’язку для міжнародних клієнтів до 31 грудня 1994 р., американська адміністрація Р. Рейгана прагнула упередити несанкціоновану переда-чу космічних технологій США.

У 1988 році в Китаї Міністерство аероко-смічної промисловості і Міністерство аеро-навтики через їх злиття в одну структуру ста-ло йменуватися Міністерством авіакосмічної індустрії [12, р.16]. Ця реструктуризація озна-менувала початок якісно нового етапу китай-ської космічної діяльності. Водночас, прихід до влади адміністрації Дж.Г.У. Буша обіцяв подальше розширення двосторонніх зв’язків між країнами. Розраховуючи, що економічне зростання Китаю потребуватиме підтримки США, нова адміністрація президента могла отримати суттєві важелі для сприяння біль-шому прогресу в напрямку реформ і прав лю-дини в КНР [14, с.13].

Після придушення студентських виступів на площі Тяньаньмень у червні 1989 р. полі-тичний клімат між США та Китаєм погіршив-ся. Посилаючись на порушення прав людини, Сполучені Штати наклали санкції проти Ки-таю. У космічній галузі вони проявили себе у законі «Про асигнування на 1990 фінансовий рік», прийнятий Конгресом США у листопаді 1989 р. Відповідно до цього акту всім устано-вам виконавчої гілки влади заборонялося від-новлювати чи затверджувати будь-які заяви на експортні ліцензії для запуску американсь-ких супутників за допомогою китайських ра-кет [10].

Адміністрація Дж. Буша, однак, усвідом-лювала небезпеку повного розриву відносин з Пекіном. Одним із таких механізмів збере-ження співробітництва з КНР стали поступки Дж. Буша у космічній галузі. Конгрес залишив за президентом США право знімати заборону на запуск американського обладнання китай-ськими ракетами. Протягом 1990–1991 рр. адміністрація Дж. Буша успішно використо-вувала це право, що дозволило певною мірою стабілізувати співробітництво країн у космосі.

Наступним важливим кроком республі-канської адміністрації на даному поприщі стало виключення комерційних супутників зв’язку із переліку боєприпасів, ліцензування яких здійснювалося Міністерством оборони

США. Таким чином, юрисдикція щодо видачі ліценцій на експорт цих супутників була пе-редана Міністерству торгівлі США, що, в свою чергу, мало на меті створити сприятливі умови саме для американського космічного бізнесу. І хоча самі супутникові технології та технології їх виробництва залишалися в спри-ску технологій подвійного використання, по-легшення процедури їх експорту сприяло по-кращенню стратегічних зв’язків із Китаєм [18, p.238].

Однак, у випадку з КНР, поєднання не-прозорої китайської системи управління кос-мічною галуззю з її інтегрованістю у військові структури, значно ускладнило перспективи подальшого розгортання співпраці із США протягом 1990-х рр., що припали на діяльність адміністрацій демократа Б. Клінтона.

У ході численних реструктуризацій дер-жавного управління космічною галуззю КНР було створено складну ієрархічну систему управління. Так, у 1993 р. з метою вдоскона-лення державного управління в ході економі-чних реформ була створена Китайська гене-ральна корпорація космічної промисловості (далі – КГККП), до складу якої увійшли всі підприємства ракетно-космічної галузі КНР. Одночасно для представництва китайської ко-смонавтики на міжнародній арені, здійснення зовнішніх зв’язків у галузі космічної діяльно-сті та представництва Китаю у відповідних міжнародних організаціях була створена Ки-тайська національна космічна адміністрація (China National Space Administration, CNSA; далі – КНКА). Така схема управління галуззю проіснувала до липня 1998 р., коли в резуль-таті чергового реформування КГККП була поділена на дві корпорації, а функції органу державного управління передані у знов ство-рений Комітет оборонної науки, техніки та оборонної промисловості КНР (далі – КОНТОП) [2, с.52]. Крім того, в основу орга-нізації космічної галузі КНР покладено спіль-не управління нею Комуністичною партією Китаю, урядом і військовими [7, р.8]. Тому протягом 1990-х рр. нерозуміння організацій-них і бюрократичних структур космічної га-лузі КНР спричинили значні труднощі в аме-риканських адміністрацій Б. Клінтона, і НАСА (детальніше про інституційні механі-зми провадження космічної політики Китаю див. у [7]).

Проте, не менш серйозною перепоною для Б. Клінтона стало його протистояння з Конгресом, яке не оминуло і космічну галузь.



Наприкінці 1990-х рр. Конгресом США було створено дві надзвичайні комісії, результати розслідування яких перетворили Китай у по-тенційного ворога Сполучених Штатів не ли-ше у космічній галузі, але й значно змінили риторику міждержавної взаємодії між країна-ми.

Першою з них була «Комісія з оцінки за-грози балістичних ракет Сполученим Шта-там» або ж Комісія Д. Рамсфелда, за ім’ям ко-лишнього міністра оборони у 1975–1977 рр., який очолив дане розслідування. Необхідність розслідування виникло через наявність суттє-вих розбіжностей між конгресменами-респуб-ліканцями і Б. Клінтоном щодо створення протиракетної оборони (далі – ПРО) [1, с.25]. Розділяючи впевненість республіканців у не-обхідності створення ПРО, Д. Рамсфелд і очо-лювана ним комісія дійшли висновку, що Сполученим Штатам загрожують балістичні ракети, які мають біологічну або ядерну зброю, з боку Китаю, Росії, Ірану, Іраку та Північної Кореї. Всі ці країни, окрім Іраку, можуть за-вдати удару по США балістичними ракетами за п’ять років, Ірак – за десять років [11].

Звіт цієї комісії вийшов у липні 1998 р. За місяць до цього – у червні 1998 р., Конгрес США створив ще одну комісію, на яку покла-далося розслідування питання з передачі Ки-таю конфіденційної інформації, що стосува-лася технологій запуску космічних апаратів. Очолив цю комісію юрист і політик, респуб-ліканець К. Кокс, за ім’ям якого і назвали під-сумковий звіт комісії. Як висновок, у «Звіті комісії Кокса» стверджувалося, що «КНР ви-крала або іншим чином незаконно отримала ракетно-космічну техніку США, яка покращує військові та розвідувальні можливості КНР» [20]. Крім того, зазначалося, що деякі амери-канські компанії були причетні до передачі Китаю цієї інформації. Однією з них була «Лорал» (Space Systems Loral), директор якої був найбільшим індивідуальним донором Де-мократичної партії. Виявилося, що Б. Клінтон неодноразово використовував можливість знімати заборону на запуск американського обладнання китайськими ракетами, яку нада-ли ще Дж. Бушу, на користь зазначеної ком-панії [17]. Цей скандал навколо лобіювання «Лорал» ще більше підірвав і до того нестійку позицію президента в умовах процедури імпі-чменту.

Занепокоєний поширенням космічних технологій військового призначення, Конгрес зайняв позицію між можливістю Президента

видавати дозвіл на передачу космічних техно-логій і реальною видачею таких дозволів. Від-тепер Президент мав у кожному такому випа-дку повідомляти Конгрес про надання дозво-лу на використання китайських ракет амери-канськими компаніями [18, р.239]. Зрештою законом «Про державну оборону на 1999 фі-нансовий рік» Конгрес США повернув питан-ня щодо експорту комерційних космічних су-путників як таких, на які поширюються пра-вила технологій внесених до списку боєпри-пасів [21].

Одночасно, саме протягом 1990-х рр. КНР став форсувати розвиток космонавтики й ус-пішно вийшов на ринок комерційних послуг із запуску корисного навантаження у косміч-ний простір. У 1990 р. КНР здійснила перші комерційні запуски супутників «AsiaSat» (для Гонконгу) і «BADR-A» (для Пакистану), в 1992 р. відбувся успішний комерційний за-пуск австралійського супутнику зв’язку «AusSat-B1» [2, с.52].

Однак, співпраця Китаю в 1990-ті рр. з американськими і європейськими аерокосміч-ними компаніями в галузі комерційних запус-ків на цьому етапі стала можливою завдяки серії китайсько-американських переговорів з проблем нерозповсюдження ракетних техно-логій. США розглядали «супутниковий біз-нес» як найважливіший інструмент політич-ного тиску на Пекін, зокрема для запобігання експорту китайських ракетних технологій в Іран, КНДР, Лівію, Пакистан та інші країни [3, с.168].

Пекін, у свою чергу, розглядав відносини з американською стороною в контексті як американської військової підтримки Тайваню, так і планів протиракетної оборони США, які китайці сприймали протягом другої половини 1990-х рр. як серйозний вплив на власне ядер-не стримування [12, р.56].

Китай звичайно не єдина азійська держа-ва, яка в 1990-ті рр. розглядала космічну дія-льність як важливу сферу державних інтересів (на початку 1990-х рр. експлуатаційної фази досягла індійська ракетно-космічна промис-ловість). Індія, Республіка Корея, Японія на той час ще тісно залежали від доступу до кін-цевих космічних послуг, які надавали США, Росія та Європа. Водночас, ці країни й КНР прагнули домогтися більшої самостійності у виробництві й експорті ракетно-космічних технологій. Цей феномен на Заході іноді хара-ктеризується як «азіатський технологічний націоналізм» [4, с.20].



По мірі посилення вимог США з експорт-ного контролю щодо космічних технологій, відносини між американським і китайським аерокосмічним бізнесом ставали майже не-можливими. Заборона на імпорт і запуски Ки-таєм супутників, які містять хоча б один аме-риканський компонент, відштовхували КНР у напрямку пошуку інших партнерів.

Незважаючи на значну конкуренцію на зовнішньому ринку космічних послуг КНР змогла швидко автономізуватися від США. Більш тісна кооперація у космосі Китаю з Ро-сією, Бразилією, Європою і прогресуюча ам-бітна космічна програма Китаю вже у кінці 1990-х рр. дала плідні результати. Так, 19 лис-топада 1999 р. з космодрому Цзюцюань здій-снено успішний запуск космічного експери-ментального корабля «Шеньчжоу-1», що став першим китайським безпілотним космічним кораблем [14, р.28]. Подальші успішні запус-ки космічних кораблів «Шеньчжоу-2, -3, -4» на початку 2000-х рр. стали предтечею пер-шого пілотованого китайського космічного корабля, що зробили КНР третьою у світі кра-їною, яка здатна самостійно відправити лю-дину в космос.

Отже, в умовах значної кількості дослі-джень, які закликають до налагодження від-носин між КНР і США в космічній галузі, стає очевидним необхідність визначення особли-востей взаємодії цих країн в історичній ретро-спективі. Можна погодитися з тим, що почи-наючи з домовленості 1979 р. щодо кооперації двох країн у космічній сфері, розпочався про-цес інтеграції КНР у космічне світове співто-вариство. Головною особливістю налаго-дження двосторонніх відносин на цьому етапі стала спроба США контролювати космічну діяльність КНР за допомогою системи дого-ворів про регулювання міжнародної ракетно-

космічної діяльності. Одночасно, президенту Р. Рейгану вдалося розширити американо-китайське співробітництво у космосі через видачу дозволів на запуск американських ко-мерційних супутників китайськими ракето-носіями. Цей крок перетворив космічний біз-нес на вдале поприще для налагодження від-носин між двома країнами.

Вже за президента Дж. Буша взаємовідно-сини між КНР і США в космічній галузі пере-творилися у важливий важіль міжнародної політики. Навіть в умовах погіршення клімату між країнами, поступки Дж. Буша у космічній галузі стали дієвим механізмом збереження співробітництва з КНР. Право Президента США знімати заборону на запуск американ-ського обладнання китайськими ракетами зберігало за урядом можливість продовжувати діалог із китайською стороною. Однак, зане-покоєність Конгресу щодо витоку космічних технологій до Китаю і конфлікт республікан-ської більшості з президентом-демократом унеможливили застосування цього механізму наприкінці 1990-х рр. Ситуація ускладнюва-лася ще й численними реструктуризаціями державного управління космічною галуззю КНР протягом 1990-х рр. та її закритістю. Від-так, експортний контроль став яскравим при-кладом коли ліцензії на експорт космічних технологій видавалися американським компа-ніям або заборонялися залежно від політичної ситуації і впливу Президента. По мірі поси-лення Конгресом США вимог до експортного контролю, Китай став дистанціюватися від співробітництва із США. Особливо після від-новлення в 1999 р. заборони на імпорт і за-пуск китайськими носіями супутників, що мі-стять вироблені в США компоненти, КНР по-чала розвивати співпрацю з іншими країнами-партнерами в космічній діяльності.


1. Герасимов Г. Румб Рамсфелда: Американский министр обороны в наступлении // Новое время. – 2002. – № 15. – С. 24-26.

2. Родин А. Космическая промышленность КНР // Новости космонавтики. – 2004. – Т. 14. – №4(225). – С. 52-53.

3. Тутнова Т. Развитие космической программы КНР в ХХ–ХХI вв. // История и современность. – 2014. – № 1(19). – С. 161-181.

4. Тутнова Т.А. Ракетно-космическая деятельность КНР: роль в формировании международных воен-но-политических отношений (1960–2011 гг.) : Автореф. дисс. ... канд. истор. наук: 07.00.15. – Москва, 2014. – 26 с.

5. Abbey G. United States Space Policy: Challenges and Opportunities Gone Astray / G. Abbey, N. Lane. – Cambridge: American Academy of Arts and Sciences, 2009. – 41 р.

6. Agreement between the Government of the United States of America and the Government of the People’s Republic of China on Cooperation in Science and Technology [Electronic Resource]: China-U.S. science and technology agreement [was delivered January 31, 1979]. – Mode of access: https://goo.gl/Kyhofm



7. Aliberti M. When China Goes to the Moon… / Marco Aliberti. – Hardcover, 2015. – 336 p. // Chapter 2: China’s Space Programme: An Overview. – Р. 7-43.

8. Cheng D. Prospects for U.S.-China Space Cooperation [Electronic Resource] / Dean Cheng // Heritage Foundation. – April 9, 2014. – Mode of access: https://goo.gl/scPscx

9. Chinese Vice Premiers Deng Xiaoping and Fang Yi visit the United States/ [editor P.A. Young] // Department of State Bulletin. – March, 1979. – Vol. 79, №2024. – Р. 1-20.

10. Departments of Commerce, Justice, and State, the Judiciary, and Related Agencies Appropriations Act, 1990 [Electronic Resource]: H.R. 2991 (101st) [was enacted November 21, 1989]. – Mode of access: https://goo.gl/c4yrKG

11. Executive Summary of The Report of The Commission to Assess the Ballistic Missile Threat to the United States [Electronic Resource]: Report for Congress [Pursuant to Public Law 201, 104th Congress – July 15, 1998]. – Mode of access: https://goo.gl/JV9bVJ

12. Johnson-Freese J. China’s Manned Space Program: Sun Tzu or Apollo Redux? // Naval War College Review. – Summer 2003. – Vol. LVI, № 3. – P. 50-71.

13. Johnson–Freese J. Heavenly Ambitions: America’s Quest to Dominate Space. – Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2009. – 178 p.

14. Kulacki G., Lewis J. A Place for One’s Mat: China’s Space Program, 1956–2003. – Cambridge: the American Academy of Arts and Sciences, 2009. – 36 p.

15. Listner M., Johnson-Freese J. Two Perspectives on U.S. – China Space Cooperation [Electronic Resource] // SpaseNews. – July 14, 2014. – Mode of access: https://goo.gl/gCoQCt

16. Moltz J. China’s Space Technology: International Dynamics and Implications for the United States Testimony [Electronic Resource]. – May 11, 2011. – Mode of access: https://goo.gl/25KwnL

17. Pooley E. Red Face Over China Did a Chinese plot persuade Clinton to let a U.S. company give China its rocket science? No. Politics (and policy) did [Electronic Resource]. – 1998. – Mode of access: https://goo.gl/BncW9h

18. Reddy V. U.S. – China Space Cooperation: Balancing Act between the U.S. Congress and President / Vidya Sagar Reddy // Astropolitics. – 2017. Vol. 15, № 3. – Р. 235-250.

19. Reed J. The Commercial Space Launch Market and Bilateral Trade Agreements in Space Launch Services [Electronic Resource]. – 1999. – Mode of access: https://goo.gl/4sqSTo

20. Report of The Select Committee on U.S. National Security And Military/Commercial Concerns With The People’s Republic of China [Electronic Resource]: Submitted By Mr. Cox Of California, Chairman [January 3, 1999]. – Mode of access: https://goo.gl/s8hNCv

21. Strom Thurmond National Defense Authorization Act for Fiscal Year 1999 [Electronic Resource]: Public Law 105–261 [Updated October 17, 1998]. – Mode of access: https://goo.gl/kUip7z

(Початок, закінчення в наступному номері) Отримано: 11.11.2018 р. УДК 329.1/.6(477)СОУ “1990/1999”

Шевчук В.П., доктор історичних наук, професор, голов-ний науковий співробітник науково-дослідного центру воєнної історії НУО України імені Івана Черняховського (м. Київ)

РОЛЬ “СПІЛКИ ОФІЦЕРІВ УКРАЇНИ” В КОНСОЛІДАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНО-СВІДОМОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ЕЛІТИ ПРИ СТВОРЕННІ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

У статті розкрито діяльність і роль Спілки офіцерів України, яка представляючи націо-

нально-свідому військову еліту безпосередньо впливала на формування Збройних Сил України. Показано участь офіцерів Спілки у розробці законода вчих і нормативних актів новоствореної армії; послідовному відстоюванні ними права України на Чорноморський флот; популяризації ідеї створення Українських Збройних Сил через засоб и масової інформації; проведенні роботи по забезпеченню соціального захисту військовослужбо вців і членів їх сімей; їх участь в атес-тації офіцерських кадрів, сприяння прийняттю присяг и військовими на вірність народові Укра-їни; безпосередню участь у поверненні на Батьківщин у військових – громадян України; не до-пущення розташування на українській території будь- яких військових частин інших держав та ін.



Ключові слова: Спілка офіцерів України, національно-свідома військова еліта, Збройні Сили України, офіцерські кадри.

У процесі українського національно-демо-кратичного відродження, що активізувалося у другій половині 1990-х років на пріоритетне місце висунулися військово-політичні про-блеми. В теоретичних розробках новостворе-них українських політичних партій і громад-ських організацій обґрунтовувалася необхід-ність завоювання державної незалежності України та створення власних Збройних Сил (далі – ЗС). Суттєву роль у реалізації цих за-вдань відіграла Спілка офіцерів України (далі – СОУ).

Діяльності СОУ присвячено лише декіль-ка наукових і науково-популярних праць, що свідчить про недостатню увагу дослідників до цієї організації [1–4; 10; 14–15]. Вийшов дру-ком документально-публіцистичний нарис “Шануймося, панове офіцери”, в якому йдеть-ся про утворення СОУ, її з’їзди та окремі на-прямки діяльності. Інформаційне значення нарису полягає ще й в тому, що в ньому вмі-щені окремі документи Спілки офіцерів [1]. Дослідники розглядають СОУ як інституцію громадянського суспільства, відмічаючи, що вона відіграла важливу роль у розробці війсь-кового законодавства [2]. Про СОУ йдеться й у книзі М. Савченка, де розповідається про її роль у вирішенні складної ситуації навколо Чорноморського флоту [3]. Військовий фахі-вець А. Данілов доводить, що відродження українського флоту проходило у тісній взає-модії з діяльністю громадських організацій, зокрема із Спілкою офіцерів України [4].

Установчий з’їзд Спілки офіцерів відбув-ся 27–28 липня 1991 р. у Києві. У його роботі поряд з військовими дійсної служби, які пред-ставляли тогочасні військові округи, розташо-вані на території України, взяли участь народ-ні депутати, лідери українських політичних партій, активісти громадських організацій і рухів. У числі 320 делегатів з’їзду були пред-ставники різних національностей: українців найбільше, росіяни, вірмени, грузини, азер-байджанці, поляки, словаки, молдавани [5, арк.1-4]. Роботу з’їзду висвітлювали до вось-мидесяти кореспондентів газет, журналів і ра-діотелекомпаній. У виступах учасників з’їзду обґрунтовувалося положення про те, що без власної національної армії не може бути реа-льної незалежності України, а для вирішення цього завдання необхідна консолідація війсь-кових з українськими національно-патріо-

тичними силами. Учасники з’їзду висловилися за утворення

Спілки офіцерів України як суспільно-політичної організації, сформували Виконав-чий комітет, а його головою обрали полков-ника В. Мартиросяна. Основними документа-ми стали “Заява з’їзду офіцерів – громадян України” та звернення “До офіцерів – грома-дян України, які проходять службу на чужині” [6]. На основі аналізу суспільно-політичної обстановки, що склалася в Україні, з’їзд ви-словився за створення власних Збройних Сил і звернувся до Верховної Ради республіки з вимогою законодавчо забезпечити реалізацію цього завдання. При цьому з’їзд заявив, що творення національної армії має відбуватися лише на правовій основі, тільки під зверхніс-тю Верховної Ради та на основі її рішень. Цим з’їзд спростував твердження антиукраїнських сил про те, ніби українські демократи мають намір створювати свої військові формування на противагу існуючим частинам Радянської армії, розміщеним на теренах України. З’їзд заявив також, що ЗС України створювати-муться з дотриманням системи міжнародної безпеки.

Філії Всеукраїнської організації створю-валися й у містах і гарнізонах республіки. 20 серпня 1991 р. була створена Івано-Фран-ківська обласна організація СОУ. Її появу та наміри діяльності підтримав облвиконкомом. 15 жовтня 1991 р. відбулася установча конфе-ренція СОУ у Дніпропетровську, яка визначи-ла пріоритетне завдання – вирішення соціаль-них проблем військовослужбовців. Львівська обласна організація СОУ на початку січня 1992 р. нараховувала 1200 офіцерів і прапор-щиків, 25 осередків і 4 районні організації. У Київському гарнізоні у перших числах листо-пада 1991 р. діяло близько 60 первинних ор-ганізацій, що охоплювали 78 військових час-тин, штабів і закладів із загальною кількістю до 1100 осіб. Усі місцеві організації реєстрували-ся у відділах юстиції за місцем їх розташуван-ня. У вересні 1991 р. у Севастополі було ство-рено філію Спілки офіцерів України, однак її членів переслідувало командування Чорно-морського флоту, зокрема адмірал І. Касато-нов. По суті Севастопольська організація дія-ла в нелегальних умовах.

30 липня 1991 р. відбулася установча конференція, на якій заявлено про створення



Житомирської обласної організації Спілки офіцерів України. Конференція відбулася в приміщенні по вул. Київській, 6. Організатори конференції – А. Шміло (полковник), підпол-ковник В. Пилипчук, В. Юзефович, О. Литви-нчук, голова краєвого Руху С. Васильчук, ка-пітан В. Колосівський. Вони склали основу Житомирської обласної організації СОУ. У 1992–1993 рр. в обласній організації нарахо-вувалося понад 700 членів організації. Були створені й районні (гарнізонні) осередки СОУ в гарнізонах м. Новгород-Волинському (ма-йор М. Лібер), м. Бердичеві (О. Могиль), Ємі-льчино (майор В. Слюсарев), смт. Озірне (ка-пітан Рябов) та ін.

Основні напрями роботи організацій СОУ Житомирщини:

а. Члени організації в ході дискусій боро-лися проти шовіністичних настроїв офіцерсь-кого складу та проводили роботу серед війсь-ковослужбовців щодо необхідності створення ЗС України.

б. Створення ЗС України пов’язували із демократичним незалежним розвитком Укра-їни. Голова Житомирської обласної організа-ції СОУ полковник А. Шміло ще 27 серпня 1990 р. у міській газеті “Голос громадянина” надрукував статтю із назвою “Без війська не може бути суверенітету”. Власне, це було гас-лом діяльності Житомирської обласної орга-нізації СОУ.

в. Члени СОУ цієї організації проводили велику роботу проти незаконного вивозу з га-рнізонів області військового майна й техніки. Для цього готували відповідні матеріали для Центрального телебачення України.

г. Сприяли і брали участь в складанні присяги військовослужбовцями на вірність народу України.

д. Залучались до участі в переатестації офіцерів виховної ланки.

Як свідчать джерела, в листопаді 1991 р. організації СОУ були створені і за межами України: в Казахстані (Приозерськ), Узбекис-тані, Киргизстані, Азербайджані, Таджикис-тані, Туркменістані [1, с.50-51]. У Москві сформувалося Товариство офіцерів-українців, яке 17 січня 1992 р. заявило про повну під-тримку незалежної України та рішення про створення власних Збройних Сил [7, арк.197]. У дні серпневого 1991 р. антидемократичного путчу, коли Київ опинився у кільці бойової техніки, а путчисти погрожували демократам репресіями, СОУ відкрито виступила проти державного перевороту та спроб розв’язати

громадянську війну [8]. Спілка офіцерів під-тримала постанову Верховної Ради про підпо-рядкування військових формувань, що дисло-кувалися на території України, створення Мі-ністерства оборони України та рішення про формування власних Збройних Сил [9].

З проголошенням незалежності України та прийняттям державного рішення про ство-рення власних Збройних Сил керівництво Спілки офіцерів зосередилося на розробці концепції військового будівництва та макси-мальній участі у підготовці проектів його но-рмативно-правової бази. У вирішенні цього завдання важливе значення відіграло прове-дення наукових і науково-практичних конфе-ренцій. Одна із перших відбулася у Львові на тему “Збройні Сили України: історія та сучас-ність”. На початку жовтня 1991 р. Спілка офі-церів разом з Українською республіканською партією організували науково-практичну кон-ференцію: “Національна безпека суверенних держав” [10, с.252]. Виступи учасників кон-ференцій зосереджувалися на історії українсь-ких військових формувань, їх ролі у боротьбі за незалежність України. Враховуючи геопо-літичне становище України, науковці та вій-ськові фахівці доводили об’єктивну потребу у створенні національної армії.

2–3 листопада 1991 р. проходив другий з’їзд СОУ. Зареєстровано 790 учасників, із них 652 офіцери дійсної служби; запасу й у відставці – 125; прапорщиків і мічманів – 16 осіб; курсантів – 7. З’їзд працював в умовах різкої зміни політичного життя, пов’язаного із підготовкою до Всеукраїнського референдуму про незалежність України, а на порядок ден-ний висунулося практичне завдання створен-ня власних Збройних Сил. У роботі з’їзду взяв участь Міністр оборони України К. Морозов, який виступив з доповіддю про завдання Спі-лки офіцерів у створенні ЗС України [11]. Мі-ністр оборони зосередив свою увагу на підго-товці законодавчих актів військового будів-ництва, підкреслив оборонний характер Во-єнної доктрини України, що розроблялася, зу-пинився на етапах формування Української армії. К. Морозов позитивно оцінив місце СОУ у військовому будівництві, зокрема кон-солідації демократичних сил з метою соціаль-ного захисту військовослужбовців, виховання в офіцерів почуття військового обов’язку пе-ред Батьківщиною та народом України.

З’їзд проходив у напруженій, але діловій і демократичній атмосфері. Виступи делегатів та учасників з’їзду стосувалися політичних



передумов створення Збройних Сил, взаємодії Спілки офіцерів з депутатським корпусом Верховної Ради та демократичними організа-ціями. Чільне місце зайняли проблеми право-вого і соціального захисту військовослужбов-ців у зв’язку з розпадом Радянського Союзу та його армії. Учасники з’їзду висловилися за державний і військовий контроль над страте-гічними силами, що розміщені на території України. На з’їзді виступили кандидати у пре-зиденти України І. Юхновський і В. Чорновіл. Вони висловили своє бачення створення ЗС України, орієнтуючись на законодавство України та мирний процес.

З’їзд визначив основні напрямки діяльно-сті СОУ в умовах незалежної України. Вони спрямовувалися на будівництво власних Збройних Сил, правовий і соціальний захист військовослужбовців та їх сімей. У прийнятій резолюції відзначалося: “2-й з’їзд офіцерів розглядає створення Збройних Сил як основне завдання в державному будівництві незалеж-ної України і підтримує зусилля Верховної Ради, Уряду у цьому напрямку” [1, с.56-57]. Пропонувалися заходи, які мала вирішити Верховна Рада: привести до присяги на вір-ність Українській державі всіх військовослу-жбовців, які перебували на території України; протягом 1992 р. повернути на Батьківщину військовослужбовців – громадян України та членів їх сімей. При вирішенні цього завдання передбачалося враховувати особисте бажання військовиків. Військовослужбовці, які не мали громадянства України і не бажали приймати присягу на вірність народові України, мали б бути переведені на їх батьківщину. Комплек-тування ЗС України пропонувалося розв’язу-вати шляхом призову української молоді вже з осені 1991 р.

У процесі українського державотворення члени Спілки офіцерів проводили активну ро-боту щодо розробки нормативно-правової ба-зи створення Української армії. При комісії Верховної Ради з питань оборони та надзви-чайних ситуацій була сформована Робоча група з членів СОУ. Її зусиллями опрацьову-валися документи, які передбачали підпоряд-кування військових частин Радянської армії українській владі та розмежування функцій Міністерства оборони України з Міністерст-вом оборони СРСР. Члени Спілки офіцерів В. Пилипчук, М. Мельник, П. Костюк, О. Ски-пальський разом з народними депутатами та військовими експертами брали участь у підго-товці проектів законів “Про оборону України”

та “Про Збройні Сили України”. Члени СОУ І. Тенюх і В. Польовий безпосередньо приче-тні до підготовки концепції Військово-Мор-ських Сил України. У виробленні цих доку-ментів активну участь взяв один із засновни-ків Спілки офіцерів полковник В. Лазоркін. Координаційна рада місцевих організацій СОУ звернулася до Кабінету Міністрів з ви-могою терміново прийняти Положення про проходження строкової та альтернативної вій-ськової служби лише на території України [12, арк.156-157].

При формуванні керівних органів ЗC України Спілкa офіцерів брала участь у роботі атестаційних комісій, які займалися призна-ченням офіцерів на вищі командні посади, зо-середжувалися на прийнятті присяги на вір-ність народові України. СОУ сприяла повер-ненню на Батьківщину офіцерів – вихідців з України. В складі оперативних груп Міністер-ства оборони представники СОУ виїздили у військові частини Азербайджану, Вірменії, Молдови, де роз’яснювали законодавчі акти України стосовно правового та соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей [13, арк.125]. Члени організації працювали в оперативних комісіях Міністерства оборони, які аналізували рапорти військових про пере-ведення їх в Україну. Спілкa офіцерів причет-на до того, що у 1991–1994 рр. з військових формувань, що дислокувалися в країнах Спів-дружності Незалежних Держав, повернулися в Україну понад 30 тис. офіцерів і прапорщи-ків [14, с.80].

СОУ на першому етапі своєї діяльності пра-цювала під постійним інформаційним і полі-тичним тиском партійно-комуністичної номе-нклатури та проросійськи налаштованого вій-ськового керівництва. Робилися спроби зірва-ти з’їзди офіцерів України, переслідувалися військові, які присягнули на вірність народові України, а Спілку звинувачували у націоналі-стичній діяльності. Далеко не всі обласні та місцеві органи влади сприяли діяльності Спіл-ки. Більше того, у Криму її діяльність була за-боронена. Послаблювали Спілку офіцерів дис-кусії, які велися навколо пріоритетів її діяль-ності та наміри окремих офіцерів перетворити Спілку офіцерів у незалежну профспілку.

Отже, незважаючи на ці та інші перепони, Спілка офіцерів, представляючи національно-свідому військову еліту, безпосередньо впли-вала на формування ЗС України. Цьому спри-яла активна участь у розробці законодавчих і нормативних актів створення Української ар-



мії. Спілка офіцерів послідовно відстоювала право України на Чорноморський флот. Ідею створення Українських Збройних Сил попу-ляризувала через засоби масової інформації, проводила роботу по забезпеченню соціаль-ного захисту військовослужбовців і членів їх сімей. Члени Спілки брали участь у атестації офіцерських кадрів, сприяли прийняттю при-сяги військовими на вірність народові Украї-

ни. За наполяганням членів Спілки офіцерів створено Комітет з питань соціального захис-ту військовослужбовців при Кабінеті Мініст-рів України. Члени Спілки офіцерів брали безпосередню участь у поверненні на Батькі-вщину військових – громадян України. СОУ вимагала не допустити розташування на укра-їнській території будь-яких військових частин інших держав.


1. Шануймося, панове офіцери. До 10-річчя Спілки офіцерів України 1991–2001 рр.: документально-історичний нарис – К., 2001. – 397 с.

2. Литвин С. Спілка офіцерів України як інституція громадянського суспільства у нових соціально-політичних умовах // Воєнна історія. – 2005. – №1–2(19–20). – С.47-54.

3. Савченко Н. Анатомия необьявленной войни. – К., 1997. – 341 с. 4. Данілов А.П. Український флот: біля джерел відродження. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. –

599 с. 5. Поточний архів Спілки офіцерів України (далі – СОУ). Матеріали Секретаріату першого з’їзду

офіцерів України, 1991 р. 6. Поточний архів СОУ. Рішення першого з’їзду офіцерів України, 1991 р., 27–28 липня. 7. Галузевий державний архів Міністерства оборони (далі – ГДА МО) України, ф.3697, оп.34747,

спр.2. 8. Обращение Союза офицеров Украини к офицерам // Комсомольское знамя. – 1991. – 21 августа. 9. Про військові формування України : Постанова Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. //

Голос України. – 1991. – 27 серпня. 10. Якимович Б. Збройні Сили України: нарис історії. – Львів: Просвіта, 1996. – 359 с. 11. Народная армия. – 1991. – 7 ноября. 12. ГДА МО України, ф.3697, оп.34747, спр.4. 13. ГДА МО України, ф.3697, оп.34747, спр.5. 14. Лопата А. Одинадцять років Збройних Сил України // Військово- історичний альманах. – 2002. –

№2(5). – С.67-80. 15. Шевчук В.П. Військово-патріотична діяльність Спілки офіцерів України // Труди університету:

зб. наук. праць Нац. акад. оборони України. – 2009. – № 1(91). – С.226-230.

Отримано: 6.12.2018 р.

ВІЙСЬКОВО-СОЦІАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ


Військово-соціальне управління

УДК 355.14:930.1(100) Філіпов В.К., кандидат історичних наук, доцент, прові-дний науковий співробітник науково-дослідної лабора-торії кафедри морально-психологічного забезпечення ді-яльності військ (сил) НУО України імені Івана Черняхов-ського (м. Київ)

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ

ІНСТИТУТУ ЛІДЕРСТВА

У статті розкриваються особливості формування інституту лідерства в сучасних умо-вах, розглядаються основні напрями і підходи в розумінні природи лідерства як явища в сучас-ній науці, з’ясовано сутність і основний зміст тенденцій формування інституту лідерства в умовах трансформаційних процесів, що відбуваються в українському суспільстві та розгляну-ти особливості прояву цих тенденцій в Україні та їх вплив на психологічні особливості форму-вання інституту лідерства.

Ключові слова: суспільство, лідерство, соціальні процеси, соціальний інститут, керівни-цтво, діяльність.

Постановка проблеми. Однією з найваж-ливіших політичних проблем сучасного сус-пільства є формування інституту лідерства. Нині в суспільстві, як ніколи, існує висока по-треба в лідері, здатному швидко і чітко реагу-вати на проблеми, що постають перед суспі-льством, і головне, здатному знаходити ефек-тивні шляхи вирішення означених проблем.

Нині панує розуміння важливості кожно-го суб’єкта суспільних відносин відповідно до відведеної йому ролі. Бурхливий перебіг полі-тичного процесу в Україні, як і на всьому по-страдянському просторі, висунув достатньо велику кількість людей, чий особистий вплив дозволяє їм відігравати істотну роль у соціа-льному розвитку суспільства. Отже, лідерство в сучасних умовах займає особливе положен-ня через те, що воно очевидно і значуще впливає на хід усіх подій, що відбуваються в суспільстві.

Соціальна, економічна і політична модер-нізація суспільних відносин, трансформаційні процеси, що відбуваються в сучасному суспі-льстві, породжують широке коло проблем, що вимагають теоретичного осмислення і прак-тичного вирішення. Так, сьогодні існує об’єк-тивна потреба системного вивчення та опи-сання тенденцій формування інституту лідер-ства, яке може стати основою для кардиналь-ного підвищення ефективності діяльності су-часних політичних лідерів. Саме це й обумов-лює актуальність теми дослідження.

Лідерство є могутнім суб’єктивним дже-релом суспільних процесів, тому воно завжди привертало і привертає до себе пильну увагу дослідників.

Мета статті – проаналізувати проблему лідерства, що є однією з центральних проблем сучасної суспільно-політичної науки. Ключо-вим питанням вивчення лідерства як суспіль-ного явища можна визнати розуміння сутнос-ті, механізмів, умов і чинників того, що спо-нукає або примушує людей визнавати в одній людині лідера, а іншій – відмовляти в праві на таке визнання.

Виклад основного матеріалу. Для сучас-ного українського суспільства інтерес до ви-вчення означеної проблеми обумовлений не тільки унікальністю історичних і соціокульту-рних умов розвитку країни, але й своєрідніс-тю національного портрета лідера, специфі-кою його взаємин з іншими суб’єктами суспі-льного процесу.

Як писав французький історик Марк Блок, «історія – наука про людей у часі». Ця думка особливо актуальна сьогодні, коли аналізу-ються сучасні події, що відбуваються у світі і, зокрема в Україні.

Сьогодні, вперше за довгі сторіччя істо-ричного буття, доля українців – у їх власних руках. На жаль, Україна в особі своїх лідерів за роки незалежності так остаточно і не ви-значилася у своїх головних пріоритетах, які постійно перебувають у конфронтації. Крім



того, як справедливо відзначає Ф. Рудич, по-літична еліта України протягом тривалого ча-су не спромоглася визначити стратегію розви-тку суспільства, шляхи вирішення проблем, що постали перед ним, не сконсолідувала су-спільство, не змогла зробити для народу того, що повинна була зробити, маючи владу [3, с.465]. Де шукати витоки цих проблем? У ни-нішній ситуації чи в дореволюційній історії? У чому справжні причини такої глибокої сис-темної кризи української влади?

Науковий інтерес до вивчення проблеми лідерства був завжди. Античні філософи й іс-торики приділяли значну увагу цій проблемі. Лідери в розумінні Платона, Геродота, Плута-рха виступали справжніми творцями історії. Платон зображував лідера як людину, що ви-різняється природженою схильністю до знан-ня, любов’ю до істини, рішучим неприйнят-тям брехні. Її вирізняють скромність, благо-родство, справедливість, великодушність, ду-ховна досконалість. У діалозі «Політик» він відзначав, що досить з’явитися одній такій особі, яка має у своєму підпорядкуванні дер-жаву, і людина ця зробить все те, чому тепер не вірять. Платон також стверджував, що пра-витель повинен володіти мистецтвом «пасти людей», як пастух або табунник – мистецтвом пасти волів або коней [4, с.39]. Таким чином, уявлення Платона й інших античних мислите-лів про правителів мали виражений нормати-вний характер.

На противагу цим уявленням будував свою концепцію Н. Макіавеллі, який переніс проблему лідерства із сфери уявного в пло-щину реального життя. Він не відштовхувався від нормативних категорій якостей особистос-ті, але аналізував їх у безпосередньому зв’язку з ситуацією, що склалася, впливом оточення і психологією мас. Цей аналіз він здійснював на основі спостережень за реальною поведін-кою правителя і його взаєминами з підданими [5]. Аналізуючи феномен лідерства на рівні свого історичного часу, він з’ясував природу, функції і технологію лідерства та намагався зрозуміти й обґрунтувати процес завоювання й утримання державної влади.

Одним із перших він надав розгорнутий опис лідера-державника (рос. – государя), розробив технологію політичної діяльності, лідерської активності. В його трактуванні лі-дер – це державник, який об’єднує, репрезен-тує усе суспільство і використовує для збере-ження свого панування і підтримки громадсь-кого порядку будь-які засоби, у т. ч. хитрість і

силу. Він вважав, що політик повинен поєд-нувати в собі риси лева і лисиці: лисиці – щоб уникнути розставлених пасток; лева – щоб знищити противника у відкритому бою. У своїй найвідомішій роботі «Государ» Н. Макіавеллі славить сильну особу володаря, непохитно утверджуючого високу державну мету й інтереси.

Загалом, теорія лідерства Н. Макіавеллі має чотири основні положення:

влада лідера корениться в підтримці його прихильників;

підлеглі повинні знати, що вони можуть чекати від свого лідера, розуміти, що він чекає від них;

лідер повинен володіти волею до вижи-вання;

правитель – завжди зразок мудрості і справедливості для своїх прихильників.

Внесок Н. Макіавеллі в дослідження лі-дерства полягає в тому, що він прямо поста-вив проблему самої влади, а фігура володаря – государя розглядалася в сутнісному прояві. Разом з тим, він обґрунтував необхідність держави егоїстичною природою людини і по-требою її насильницького приборкання.

Новий етап в осмисленні проблеми полі-тичного лідерства пов’язаний з ім’ям Томаса Гоббса. У роботі «Левіафан» він уперше в розгорнутій формі поставив проблему закон-ності влади і лідерства в суспільстві. Найголо-вніше в державному організмі – це влада. Вла-да, на думку Т. Гоббса, створена внаслідок повного відчуження на користь одного або декількох, хто цю владу одержує, а правитель – це людина, яка відіграє певну роль, залежну від впливу тих, хто його оточує. Отже, тут уперше даються відправні точки сучасних до-сліджень, співвідношення понять влади і лі-дерства [6, с.202-205].

Певний інтерес становить волюнтарист-ська теорія лідерства, авторами якої були То-мас Карлейль і Ральдо Уолдо Eмерсон. Вони вважали основну масу людей «убогою в усіх відношеннях», яка не здатна нормально існу-вати без того, що направляє дії лідерів. Саме тому в «строкатому одязі» видатних особис-тостей виявляється божественне провидіння і творчий початок в історії [5].

Помітний вплив на концепцію лідерства зробив Фрідріх Ніцше. Як відомо, він намага-вся обґрунтувати необхідність формування вищого біологічного типу людини-лідера, «надлюдину». В уявленнях Ф. Ніцше «надлю-дина» не обмежена нормами існуючої моралі,



стоїть по той бік добра і зла. Вона може бути жорстокою до звичайних людей і поблажли-во-стриманою, доброзичливою у відносинах з рівними собі, з «надлюдьми». Її відрізняють високі життєві сили і воля до влади. Це силь-на, вольова, розвинена і красива особа, що під-носиться над людиною так само, як та переве-ршує мавпу. У концепції Ф. Ніцше в «надлю-дині» відбилася дарвінівська ідея про еволю-цію біологічних видів [8, с.286].

Істотний вплив на сучасні концепції полі-тичного лідерства здійснив французький соці-олог Г. Тард. Він вважав, що більшість насе-лення не здатне до самостійної соціальної творчості і тому єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені ініціативни-ми й оригінальними людьми [7, с.196].

З традицією, що розглядає лідерів як дже-рело розвитку, принципово розходиться марк-сизм. Марксистській суспільствознавчій тра-диції взагалі притаманний класовий підхід до перетворень. У цьому ключі вона трактує і природу авторитету: спочатку авторитетне все те, що веде через класову боротьбу до забез-печення закономірних перетворень. Політич-ний лідер виступає тут найбільш послідовним, свідомим і вмілим виразником волі класу. Ф. Енгельс рішуче протестував проти того, щоб першим актом соціальної революції була від-міна авторитету. Він вважав, що і прийдешня революція, і якась новостворена політична держава не зможуть обійтися без методів і за-собів суто авторитарних, коли одна частина населення нав’язує свою волю іншій його час-тині. Тим самим політичний авторитет ніби освітлює всі перипетії класових відносин і зникне лише з відмиранням політичної суб-станції, тобто коли «суспільні функції втра-тять свій політичний характер і перетворяться на прості адміністративні функції, що спосте-рігають за соціальними інтересами» [2].

Вивчення літератури з проблем лідерства дозволяє дійти висновку, що категорія «лідер» широко використовується в сучасній науці, але дотепер за нею закріпилося певне значен-ня. Нерідко він ототожнюється з поняттями «керівник», «вождь», «правитель», «глава». Проте очевидно, що не кожен правитель є лі-дером в узагальненому вигляді. Можна виді-лити такі підходи до трактування лідерства: 1) лідерство як різновид влади, специфікою якої є спрямованість зверху вниз, але її носієм виступає не більшість, а одна людина або гру-па осіб; 2) лідерство – це управлінський ста-тус, соціальна позиція, пов’язана з ухваленням

рішень, це керівна посада; 3) лідерство – це вплив на інших людей, але не будь-який вплив, а такий, для якого характерні чотири особливості: а) необхідно, щоб вплив був по-стійним; б) керівна дія повинна здійснюватися на всю групу; в) лідера відзначає явний пріо-ритет у впливі; г) вплив лідера спирається не на пряме застосування сили, а на авторитет або хоча б визнання правомірності керівницт-ва.

Лідерство – це універсальний за своєю природою феномен суспільного життя. Воно існує скрізь – у великих і малих організаціях, у бізнесі і в релігії, в компаніях і університе-тах, у неформальних організаціях, у вуличних зграях і масових демонстраціях. Лідерство властиве будь-якій сфері людської діяльності, для існування і процесу якої потрібне виді-лення керівників і відомих, лідерів і послідов-ників.

Лідер (від англ. leader – ведучий, керів-ник) – член групи, за яким всі інші члени гру-пи визнають право приймати відповідальні рішення у значущих ситуаціях. Це рішення, які торкаються їх інтересів і визначають на-прям і характер діяльності всієї групи. Тобто лідер – найавторитетніша особистість, яка ре-ально відіграє центральну роль в організації спільної діяльності та регулюванні взаємин у групі. У психології існують різні класифікації лідерів: за змістом діяльності – лідер-натхненник і лідер-виконавець; за характером діяльності – лідер універсальний і лідер ситу-ативний; за спрямованістю діяльності – лідер емоційний і лідер діловий тощо [14]. Лідер і керівник не обов’язково поєднуються в одній людині. На відміну від керівника, якого оби-рають чи призначають, лідер висувається сти-хійно. Керівник, несучи відповідальність за стан справ у колективі, має у своєму розпоря-дженні офіційне заохочення і покарання. Лі-дер, у свою чергу, не володіє ніякими визна-ними поза групою владними повноваження-ми, на нього не покладені ніякі офіційні обов’язки. Якщо керівник групи та її лідер – не одна й та ж сама особа, то взаємини між ними можуть сприяти ефективності спільної діяльності та гармонізації життя групи або ж набувати конфліктного характеру, що визна-чається рівнем групового розвитку.

Спочатку, в примітивних суспільствах, де ще не були виразно виражені й усвідомлені приватні інтереси автономної особи, а існува-ли потреби нерозчленованого цілого (роду, племені), функції лідера були розвинуті слабо.



Вони зводилися в основному до забезпечення фізичного виживання общинників. Зростання різноманітності потреб, появу нових видів ді-яльності істотно ускладнили соціальні відно-сини, що зажадало впорядковування поведін-ки індивідів, гармонізації й узгодження люд-ських потреб і дій. Саме тоді з’явився лідер, тобто людина, здатна визначати загальну ме-ту, засоби їх досягнення, організовувати про-цес розподілу ролей і функцій усередині спів-товариства. Проблема лідерства стала предме-том наукового вивчення дуже давно.

Історія вивчення лідерства являє собою приклад дивовижної різноманітності підходів, концептуальних моделей і парадигм, але вона поки що не увінчалася виробленням загаль-ноприйнятої базової теорії.

З того часу, як американські соціологи Дж. Шеннон і Л. Селічмен виступили із за-кликом до наукового вивчення цього феноме-на, і дослідження лідерства оформилися як самостійна галузь суспільствознавства мину-ло півстоліття.

Слід зазначити, що нагальну потребу нау-кового вивчення політичного лідерства Л. Се-лічмен аргументував надзвичайним посилен-ням влади політичних керівників у ХХ ст. і потребою заповнити прогалини в традиційній демократичній теорії, яка до того часу нехту-вала проблемою політичного керівництва. Л. Селічмен намітив низку напрямів майбут-ніх досліджень, а Дж. Шеннон у своїх працях проголосив відносини між лідерами і ведоми-ми – суттю уряду. Становлення нової дисцип-ліни зайняло приблизно два десятиліття.

У цей період з’явився ряд емпіричних до-сліджень, концептуальна база яких запозичу-валася, спочатку з традиційних соціологічних доктрин, насамперед з теорії державної влади, теорії еліт (класичні роботи В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельса) і теорії групового лі-дерства. До кінця 1960-х рр. процес оформ-лення досліджень лідерства в самостійний розділ суспільствознавства був в основному завершений. Це ознаменувалося появою серій монографій і колективних робіт, в яких кон-цепція лідерства посіла центральне місце. Че-столюбні претензії нової сфери знань найяск-равіше сформулював Д. Растоу, який запро-понував на базі концепції лідерства розробити «новий всеосяжний і динамічний теоретичний погляд на політичний процес загалом», тобто, по суті, нову парадигму науки. У 1970-ті роки з’явилися численні роботи, де публікувалися і результати регіональних досліджень. У

1977 р. вийшла праця, що претендувала на підбиття підсумків, – монографія Г. Пейджа «Наукове вивчення політичного лідерства» [14]. До початку наступного десятиліття на перший план знову виступили емпіричні до-слідження: потрібно було переглянути і сис-тематизувати величезний фактичний матеріал. Це супроводжувалося пошуками нових основ для широких концептуальних узагальнень. У психологічних дослідженнях виділись різні стилі лідерства, розроблено ряд концепцій лі-дерства: 1) теорія рис (особистісна теорія лі-дерства); 2) ситуаційна теорія лідерства; 3) поведінковий підхід до проблем лідерства; 4) синтетична (системна) теорія лідерства.

Одні дослідники розуміють лідерство як вплив, з обмовкою щодо ступеня величини або характеру цього впливу; інші – як управ-ління, координацію або контроль; треті – як прийняття рішень; четверті згодні визнавати лідерами тільки новаторів (тих, хто «веде впе-ред»), керівників же, які керують по-старому або приймають нехай і виправдані, але не ор-динарні рішення, пропонують іменувати якось інакше. Історіографічний аналіз полі-тичного лідерства свідчить про те, що автори, як правило, не проводять відмінності між концептуальними визначеннями, що претен-дують на виявлення і характеристику суті ви-значуваного феномена, і визначеннями опера-ціональними, покликаними лише ідентифіку-вати об’єкти для подальшого аналізу. Перші мають відповісти на питання, що таке лідерс-тво, останні – на питання, хто є лідером. Кла-сифікацій і типологій лідерства запропонова-но стільки, що їх доводиться якось класифіку-вати і типологізувати. При цьому загальнові-домою, хоча зовсім не загальноприйнятою, нині залишається лише типологія М. Вебера, а точніше, типологія, висхідна до М. Вебера, оскільки він запропонував, власне, не теорію типів політичного лідерства, а теорію типів законної влади.

М. Вебер пропонує розділити потенцій-них і реальних професійних політиків відпо-відно до їх мотиваційних систем на дві групи: тих, хто живе для політики, і тих, хто живе за «рахунок» політики і «політикою», і диферен-ційовано ставитися до надання їм владних по-вноважень, авторитету і можливостей вплива-ти на суспільство. Він також вважав, що по-кора владі може бути заснована на звичці, емоційній прихильності, матеріальних інтере-сах або ідеологічних міркуваннях. Проте ані окремо, ані разом узяті ці підстави самі собою



не забезпечують, на його думку, стабільності влади. Для цього потрібний якийсь інтегрую-чий принцип, яким є віра в законність цієї вла-ди, що перетворює просте панування на закон-ну владу. Залежно від того, на чому засновано зазіхання на законність, М. Вебер розрізняв три ідеальні типи авторитету: раціонально-легальний, традиційний і харизматичний [1].

Веберівська концепція харизматичного лі-дерства набула популярності, щоправда швид-ше, у журналістському, ніж у науковому сере-довищі, де її піддали різноманітній і різнобіч-ній критиці. Разом з тим, типологія лідерства, запропонована М. Вебером, зберегла свою ак-туальність. Підвищений інтерес до його типо-логії пояснюється багатьма причинами, серед яких виділяються такі: по-перше, в її рамках пояснюється феномен бюрократизації соціа-льного управління і пропонуються засоби її обмеження. По-друге, виокремлення особли-вого типу лідерства – харизматичного – в рус-лі концепції плебісцитної демократії. Твор-чість М. Вебера в наш час викликає підвище-ний інтерес з погляду пошуку ефективних мо-делей зміни типів політичних режимів, пере-ходу від тоталітаризму до демократії. Інші кла-сифікації лідерів, залежно від принципу, по-кладеного в їх основу, можна розділити на шість основних типів: структурні, функціона-льні, стильові, ситуативні, оцінні й інтегральні.

Зарубіжний досвід свідчить, що проблеми лідерства вивчають різні науки. Психологія досліджує психологічні особливості лідера. Соціологія розглядає лідерство з погляду со-ціальної системи. Соціальна психологія ви-вчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників, досліджує його ме-ханізми, розробляє методи відбору, навчання, висування керівників залежно від характеру групи, організації.

За сучасних умов зростає роль управління в житті суспільства, а це означає, що зростає значення лідерства також. Західні дослідники розглядають проблему лідерства на двох рів-нях. На першому – переважно теоретичному – робляться спроби загальнотеоретичного ви-рішення цієї проблеми за допомогою різних філософсько-історичних і політичних концеп-цій лідерства. Вирішення проблем на другому рівні – переважно утилітарному – обмежуєть-ся емпіричними дослідженнями, розробкою практичних рекомендацій.

Загальнотеоретичному рівню досліджень проблеми лідерства властиві різні підходи. Так, американський соціолог теоретичного

прагматизму Дж. Дьюї стверджував, що роз-виток суспільства відбувається хаотично, «від ситуації до ситуації» на підставі імпульсів, що надходять від лідерів. Натовп за собою веде невелика кількість людей, котрі знають, чого вони бажають [14].

Інший американський політолог С. Хук у монографії «Герой в історії» писав, що історія є витвором великих людей і тільки лідери мо-жуть впливати на розвиток людства. С. Хук фетишував роль політичного лідера, уважаю-чи його незалежним від народу, від класу; зо-крема він стверджував, що Друга світова вій-на стала не результатом загальної кризи капі-талізму, а наслідком злої волі А. Гітлера. Він говорив, повторюючи тезу З. Фрейда, що культ героя створюється з дитинства. Люди в масі своїй ніколи не звільняються від залеж-ності: спочатку вони залежать від батьків, по-тім від учителів або ще когось, хто дає їм від-повіді на запитання. А тому, продовжував С. Хук, натовп шукає вождя, котрий виконав би в суспільстві роль, яку виконує батько в сім’ї [7, с.544].

На подальший розвиток уявлень про лі-дерство помітно вплинула концепція Ф. Ніц-ше. Він намагався обґрунтувати, що тільки великі особи, надлюдина, як вищі представ-ники людства, творять історію. Надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той бік добра і зла. На його думку, за застарілу мораль чіпляються слабкі. Мораль, за Ф. Ніц-ше, – «знаряддя слабих». Надлюдина може бути жорстокою до звичайних людей, це си-льна вольова особа. Його відрізняють високі життєві сили і воля до перемоги [8, с.286]. Марксизм лідерство трактує, не відкидаючи значення суб’єктивних чинників в історії, ак-центував увагу на такій якості лідерів, як ви-раз об’єктивно існуючих інтересів тих або ін-ших класів, соціальних груп, наспілих потреб історичного розвитку. Отже, марксизм обме-жує можливості активності політичних ліде-рів історичною необхідністю і класовими ін-тересами. У них лідер виступає найбільш зда-тним, свідомим й умілим виразником волі класу, тобто роль лідера, розглядається в обов’язковому зв’язку з діяльністю класів, со-ціальних груп.

Лідерство полягає в діях, направлених на зміну середовища. Його специфічний харак-тер залежить від комбінації трьох факторів: особисті риси лідерів, інструменти, які вони мають у своєму розпорядженні, і ситуація, з якою вони мають справу. У зв’язку з цим ду-



же важливо виявити, які якості і здібності не-обхідні сучасному лідеру. Можна навести іде-альний набір якостей процвітаючого лідера, описаних у сучасній вітчизняній і західній лі-тературі. Але, як правило, в очах більшості людей лідер характеризується п’ятьма якос-тями:

1. Здатність кваліфіковано акумулювати й адекватно виражати у своїй діяльності інте-реси широких мас, служити своєму народу.

2. Інноваційність – здатність постійно висувати нові ідеї та удосконалювати їх. Конструктивність мислення виявляється в йо-го кредо, вираженому в програмі, яка має бути мотиваційною.

3. Інформованість – об’єктивно має відо-бражати становище, яке складається на межі інтересів соціальних груп, регіонів, націй і держави в цілому.

4. Здатність відчувати час – своєчасно вживати заходів. Лідер, який іде на компроміс раніше певного часу, втрачає авторитет, а той, хто йде із запізненням, втрачає ініціативу і може зазнати поразки.

5. Не тільки запропонувати суспільству проект майбутнього, бажаного більшістю гро-мадян, але й переконати їх у тому, що шляхи просування вперед відомі та досяжні.

Більшість дослідників справедливо від-значає, що найхарактерніша помилка сучас-них лідерів – це підміна мети засобами її дося-гнення. Так було багато разів в історії та про-довжується і сьогодні на макро- і мікрорівні. Якщо мета – підвищення добробуту і вільний розвиток народу, то засоби – це демократиза-ція і ринок. Але частина засобів розглядається як мета. Зрозуміло, розробка механізмів по-ставленої мети є найважливішим елементом діяльності лідера, але неприпустимо змішува-ти мету і засоби. Історичний і соціологічний аналіз свідчить про те, що проблема лідерства делікатна. Аналізувати події і діяльність осо-бистостей – справа неминуче суб’єктивна. Тому не можна впадати в крайнощі – або пе-ребільшувати роль лідера, або недооцінювати його можливості та здібності. Треба зважати на те, що багато залежить від оточення лідера, помічників, радників. Якості лідера багато в чому залежать від стану суспільної атмосфе-ри, від уміння знаходити взаєморозуміння з громадськістю. Нині в умовах політичного суперництва велике значення має проблема формування і висунення молодих лідерів. Но-ва генерація лідерів повинна проходити спеці-альну підготовку та відбір, професійно займа-

тися діяльністю, діяти в межах демократичних норм і процедур прийняття важливих рішень, взаємодії різних видів влади. І, найголовніше, в основі всього має бути поставлена тріада: мораль–правда–справедливість.

Отже, лідерство – це процес взаємостосу-нків між людьми, при яких одні виражають і знають потреби, інтереси своїх послідовників і через це мають престиж і вплив, а інші –добровільно віддають їм частину своїх полі-тичних, владних повноважень і прав для здій-снення їх цілеспрямованого представництва і реалізації. Одним із найважливіших способів обґрунтування лідерства в західних дослі-дженнях є його психологічні інтерпретації. Так, деякі теоретики стверджують, що підґру-нтям суспільного життя є людська психіка. Вона – первинна, визначальна щодо явищ со-ціального життя, і людина, яка за своєю при-родою є індивідуалістом і власником, одер-жима волею до влади. Більшість дослідників розуміють феномен лідерства як взаємодію лідера і його послідовників. Разом з тим, вза-ємодію можна розглядати акцентуючи увагу на активності лідера, або на активності послі-довників, або ж як результат двостороннього впливу. Неважко помітити, що всі вищепере-раховані підходи правомірні і відображають якийсь аспект даної проблеми. Але, мабуть, для розуміння комплексного феномена полі-тичного лідерства необхідний облік різних типів змінних, що в сукупності визначають природу лідерства в кожний конкретний мо-мент часу.

Змінними, які необхідно враховувати при поясненні даного феномена є: особистість лі-дера, його походження, процес соціалізації і способи висування; характеристики послідов-ників; відносини між лідером і послідовника-ми; контекст, в якому лідерство має місце. В цілому проблема лідерства в психології за-ймає важливе місце, так як суб’єктивний фак-тор у діяльності визначає її цілі, зміст і прак-тичне проведення. Від лідерських якостей будь-якого політика залежить стиль його дія-льності, взаємини в організації, успіх реаліза-ції висунутих цілей і завдань. Поведінка ліде-ра є цілеспрямованими і вмотивованими по-требами, мотивами і переконаннями.

Існує безліч різних особистісних потреб, що пов’язані з його діяльністю. Серед них слід виділити основні потреби, які мотивують поведінку лідерів: потреба у владі; потреба в контролі над подіями і людьми; потреба в до-сягненні; потреба в афіліації, тобто в прина-



лежності до якоїсь групи й отриманні схва-лення. Потреба у владі лідера має давню до-слідницьку історію. До теперішнього часу іс-нують різні концепції потреби у владі. Однією з найстаріших є концепція Г. Лассуелла і А. Джорджа, які розуміють потребу у владі як компенсаторну.

У вітчизняній психології знайшла розви-ток концепція мотивації досягнення. Її цілісне відображення представлено в акмеології. Згі-дно цієї концепції, лідер відчуває потребу і мотивований на продуктивну і творчу саморе-алізацію як цілісний феномен, проявляючись як індивід, особистість, суб’єкт і неповторна індивідуальність. Така його спрямованість за-безпечується завдяки сформованим переко-нанням, які визначають характер його само-розвитку і самореалізації.

Вітчизняна психологія виходить із соціа-льно-історичної зумовленості явищ лідерства. Психологи зазначають, що істотне значення для розуміння лідерства і його ефективності має рівень групового розвитку. Вважається, що в колективі через наявність ціннісно-орієнтаційної єдності знімається нібито неми-нуче, з погляду західних психологів, проти-ставлення лідера, орієнтованого на людей.

Відомий психолог К. Левін [9] виділив три стилі лідерства: авторитарний (директив-ний), демократичний (колегіальний) і лібера-льний (потуральний).

Кожен стиль має свої переваги та недолі-ки і тому немає «поганих» і «хороших» стилів керівництва. Авторитарний стиль простий і оперативний, проте призводить до пасивності підлеглих і лицемірства відносно до керівни-ка. Демократичний стиль робить можливою участь усіх в управлінні, проте заважає у разі потреби швидкому ухваленню рішень. Стиль потурання орієнтований на самостійність чле-нів групи, але це можливо лише за умови їх високої кваліфікації. Отже, єдиного правиль-ного стилю лідерства не існує. Дієвим лідером є той, хто в стані оцінити різні чинники, що впливають на його поведінку в певній ситуа-ції. Він може комфортно почувати себе й ефе-ктивно діяти в різних лідерських стилях, може їх змінювати, щоб відповідати вимогам ситу-ації. Цілком зрозуміло, що найуспішніші ліде-ри і керівники орієнтуються на всі три стилі залежно від умов діяльності [9].

Як уже зазначалося, феномени лідерства і керівництва мають багато спільних рис, адже і лідер, і керівник мають стимулювати групу, націлювати її на вирішення певних завдань.

Однак лідерство – це психологічна характери-стика поведінки окремих членів групи. А ке-рівництво у більшості випадків є соціальною характеристикою відносин у групі, насампе-ред з точки зору розподілу ролей управління та підпорядкування [11]. У психологічній лі-тературі зазначається, що керівник – це особа, на яку офіційно покладені функції керування колективом і організація його діяльності. Ке-рівник несе юридичну відповідальність за фу-нкціонування групи (колективу) перед інстан-цією, що його призначила (обрала, затверди-ла) і має у своєму розпорядженні визначені можливості санкціонування: покарання та за-охочення підлеглих для впливу на їх актив-ність.

Дослідник Б. Паригін [12] виділяє такі відмінності між лідером і керівником: керів-ник призначається офіційно, а лідер висува-ється неофіційно; керівникові певними зако-нодавчими актами, постановами чи наказами даються певні права і повноваження; лідер не має таких прав і повноважень, не має форма-льних санкцій, використовуючи які, міг би впливати на учасників групи; керівник репре-зентує свою групу в зовнішній організації та вирішує питання, пов’язані з її відносинами з іншими групами; лідер обмежений у своїй ді-яльності сферою взаємин у групі; керівник перед законом, адміністрацією несе відпові-дальність за стан справ у групі та за результа-ти її діяльності; лідер жодної персональної відповідальності за стан справ у групі та за те, що в ній відбувається не несе.

Таким чином, лідерство є психологічним феноменом, що зумовлений взаємодією бага-тьох змінних (психологічними характеристи-ками особистості лідера, соціально-психоло-гічними характеристиками малої групи та ін.), а керівництво має змішану природу, поєдну-ючи в собі різні особливості впливу. Якщо лі-дерство виникає та формується у процесі спі-льної діяльності, то керівництво привноситься в групу. Ефективність керівництва залежить від лідерського потенціалу керівника, відпові-дності умовам і завданням діяльності групи. Стиль керівництва має як об’єктивну, так і суб’єктивну основу, залежить від моральних норм, соціально-економічних і політичних чинників, системи відносин у групі, особисті-сних особливостей керівника.

Отже, розглянувши проблему лідерства і керівництва у психологічній літературі ми можемо стверджувати, що ці два явища мають багато спільного (стимулюють групу, наці-



люють її на вирішення певних завдань) і від-мінного (лідерство з’являється стихійним шля-хом, а керівництво передбачає розподіл ролей управління і підпорядкування). Тому діяль-ність будь-якого колективу, групи, організації

буде набагато ефективнішою за наявності лі-дерських здібностей і потенціалу в його кері-вника. Перспективами подальших розвідок у цьому напрямі є визначення гендерних аспек-тів лідерства в різних професійних сферах.


1. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избранные произведения. – М., 1990. – С.646-706.

2. Курас І. Українське суспільство на рубежі століть: утвердження реформаторського курсу // Філо-софія політики: Хрестоматія: У 4-х т. – К., 2003. – Т.4. – С.271-272.

3. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – 2-е вид., стереотип. – К.: Либідь, 2006. 4. Платон. Политик // Сочинения: В 3 т. – М.: Мысль, 1972. – Т.3. – Ч.2. 5. Макиавелли Н. Государь. Рассуждение о первой декаде Тита Ливия. О военном искусстве. – М.,

1996. 6. Гоббс Т. Избранные произведения. – М.: Мысль, 1965. – Т.2. 7. Карлейл Т. Французская революция. История. – М., 1991. 8. Ницше Ф. Так говорил Заратустра. – М., 1990. 9. Левенець Ю.А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми

становлення та розвитку. – К., 2001. 10. Рудич Ф.М. Політологія: підручник. – 2-е вид. – К.: Либідь, 2006. 11. Соціальна психологія: підруч. / М.Н. Корнєв, А.Б. Коваленко. – К., 1995. – 304 с. 12. Політична психологія та іміджелогія: метод. матеріали до навч. модуля / М.М. Логунова,

Л.М. Усаченко. – К.: НАДУ, 2008. – 112 с. 13. Паригін Б.Д. Соціальна психологія: витоки і перспективи. – С.-Пб.: СПбГУП, 2010. – 156 с. 14. Шапар В.Б. Сучасний тлумачний психологічний словник. – Харків: Прапор, 2005. – 640 с.

Отримано: 02.12.2018 р.

УДК 355.244.1: 327.56(47+470)

Підопригора І.І., підполковник, ад’юнкт кафедри мора-льно-психологічного забезпечення діяльності військ (сил) НУО України імені Івана Черняхівського (м. Київ)

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ІНФОРМАЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В ЗБРОЙНИХ СИЛАХ СРСР І РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

В ЛОКАЛЬНИХ ВІЙНАХ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ

У статті на прикладі збройних сил колишнього СРСР і Російської Федерації проаналізо-вано організацію інформаційно-пропагандистського за безпечення в арміях країн колишнього Варшавського договору в локальних війнах і збройних конфліктах кінця ХХ ст. Визначено хара-ктерні риси й особливості інформаційної роботи так званої “східної” моделі. Дослідження особливостей з організації інформаційної роботи в арміях цих держав дозволсть врахувати набутий досвід для удосконалення інформаційно-пропа гандистського забезпечення Військово-Морських Сил Збройних Сил України за стандартами НАТО, що на сьогодні є одним з пріори-тетних завдань на період до 2020 року.

Ключові слова: інформаційно-пропагандистське забезпечення військ , інформаційна ро-бота, війна в Афганістані, Чеченські кампанії.

Постановка проблеми. Україна впродовж усіх років незалежності вибудовувала власну систему морально-психологічного забезпе-чення військ, яка в певній мірі зводилась до копіювання аналогічних російської та білору-ської. З огляду на схожу структуру, форми і

методи інформаційної роботи у військах, ви-вчення досвіду організації інформаційно-пропагандистського забезпечення (далі – ІПЗ) у збройних силах (далі – ЗС) СРСР і Російсь-кої Федерації (далі – РФ), врахування недолі-ків і прорахунків є необхідною умовою удо-



сконалення ІПЗ у Військово-Морських Силах (далі – ВМС) ЗС України.

Аналіз досліджень і публікацій свідчить про наявність великої кількості наукових праць, в яких висвітлена теорія і практика ор-ганізації морально-психологічного забезпе-чення (далі – МПЗ) у збройних силах СРСР і РФ у збройних конфліктах, а також про пев-ний інтерес вітчизняних вчених до російсько-го досвіду [1–18]. Однак українських фахівців цікавили переважно питання психологічного забезпечення, натомість менше уваги приді-лялося досвіду організації інформаційної ро-боти.

Метою статті є визначення особливостей організації ІПЗ військ у ЗС СРСР і Російської Федерації під час локальних війн другої поло-вини XX ст.

Викладення основного матеріалу. Аналі-зуючи ІПЗ військ у ЗС СРСР слід зазначити, що в 1950–1970-х роках організація цієї скла-дової забезпечення військ в основному спира-лася на досвід Другої світової війни. Цей до-свід показав, що морально-психологічний стан (далі – МПС) військ залежить не лише від активної і цілеспрямованої роботи коман-дирів і політпрацівників, але й від політико-морального стану усього суспільства, від рів-ня підтримки армії народом, упевненості лю-дей у тому, що армія веде справедливу війну. Саме таке ставлення усього радянського на-роду до збройних сил було характерним на той час. Народ духовно підтримував армію, забезпечував зброєю і бойовою технікою, з гордістю направляв в її ряди своїх синів і до-чок [16, с.70-77]. Проте, під час використання набутого досвіду у практичній роботі не були враховані недоліки, обумовлені особливостя-ми радянської ідеології, які призводили до значних людських втрат. Разом з тим, особли-вості організації ІПЗ військ зумовлювалися історичними особливостями моделі побудови відповідних органів – так званої східної моде-лі, в основі якої стояв потужний корпус “за-ступників по політичній частині”.

У повоєнні роки практика МПЗ дій радян-ських військ – морально-політична та психо-логічна підготовка – набули подальшого роз-витку. Проте, уже до середини 1980-х років багато вчених, командирів, політпрацівників висловлювали думку, що сутність і зміст полі-тичної роботи в бойовій обстановці не відпо-відає вимогам бою, відстає від змін, що відбу-валися у воєнному мистецтві.

Однак у повсякденному житті військ і під

час ведення бойових дій ІПЗ у його нинішньо-му розумінні здійснювалося досить успішно. Про це свідчить досвід партійно-політичної роботи у військових частинах обмеженого ко-нтингенту радянських військ у Демократичній Республіці Афганістан у 1979–1989 рр.

Основним засобом зміцнення МПС радян-ських військ в Афганістані, мобілізації особо-вого складу на виконання бойового завдання була партійно-політична робота у формі про-паганди, морально-політичної і психологічної підготовки, в розрізі яких і проводились захо-ди ІПЗ.

Основними напрямами МПЗ у цей період були:

роз’яснення інтернаціональних завдань радянських військ в Афганістані, перебудова свідомості військовослужбовців на воєнний лад;

виховання у особового складу необхідних моральних, психологічних і бойових якостей, постійної готовності до виконання бойових завдань;

виховання в особового складу дисциплі-нованості, дружби і товариськості, готовності до взаємовиручки в бою;

виховання поваги до звичаїв і традицій місцевого населення;

нейтралізація і спростування думок, пов’-язаних із пацифізмом, політичною пасивніс-тю, неправильним розумінням майбутніх за-вдань, страхом перебування в екстремальних умовах;

формування в особового складу прагнен-ня якісно оволодіти своєю військовою спеціа-льністю, штатною зброєю, позитивних уста-новок до бойових дій у специфічних умовах;

поглиблення знань про театр воєнних дій, устрій життя афганського народу, природно-кліматичні особливості та історію Афганіста-ну.

Дієвими засобами виховання військовос-лужбовців були культурно-масова робота та викриття політики імперіалістичних держав, спрямованої проти Афганістану.

У цілому МПЗ бойових дій проводилося в три етапи:

у підготовчий період (до виходу на бойо-ве завдання);

у ході виконання бойових завдань; після виконання бойових завдань. У підготовчий період основну увагу зосе-

реджували на проведенні оцінювання суспі-льно-політичної обстановки та врахування ви-сновків з неї під час планування бойових дій;



роз’ясненні особовому складу мети і завдань операції, ознайомленні військовослужбовців з тактикою дій опозиційних формувань, з наці-ональними і релігійними особливостями міс-цевого населення, їх культурними звичаями і традиціями.

У центрі уваги командирів, політорганів, політпрацівників, комуністів перебували пи-тання ІПЗ. Найхарактернішими формами ро-боти на цьому етапі були:

загальні збори особового складу підрозді-лів, військових частин;

наради, інструктажі сержантів, партійно-го, комсомольського та бойового активу;

спільні мітинги особового складу підроз-ділів і військових частин із доданими підроз-ділами, з якими належало взаємодіяти під час виконання бойових завдань, проведення спі-льних “Вечорів бойової співдружності”;

зустрічі з військовослужбовцями, які від-значилися в попередніх боях, нагородженими урядовими нагородами;

технічні вікторини, змагання на кращого фахівця підрозділу, військової частини з під-йомом прапора на честь переможців;

обмін досвідом з різними категоріями особового складу за спеціальностями;

випуск стінних, сатиричних, фотогазет, бойових листків, листків-блискавок;

закріплення двох-чотирьох молодих вої-нів за досвідченими солдатами тощо.

Найпоширенішими і такими, що виправ-дали себе на практиці, стали такі форми робо-ти:

виступи колективів художньої самодіяль-ності;

відвідування кімнат бойової слави; зустрічі молодих воїнів із солдатами, сер-

жантами, прапорщиками, офіцерами учасни-ками боїв під девізом: “Перший бій і як з ньо-го вийти переможцем”;

бесіди за матеріалами, в яких узагальню-вався досвід попередніх бойових дій.

Підготовчий період завершувався огля-дом готовності особового складу, техніки й озброєння до виходу на бойове завдання (опе-рацію), в ході якого перевіряли готовність до проведення заходів партійно-політичної робо-ти в бойових умовах. Після огляду давали час для усунення недоліків, відпочинку, задово-лення своїх потреб.

За час перебування в Афганістані у війсь-ках обмеженого контингенту склався ритуал виходу підрозділів на виконання бойових за-вдань (якщо дозволяли умови та зміст бойово-

го завдання). Весь особовий склад шикувався у визначених місцях, виносили Бойовий Пра-пор військової частини, проводили мітинг з обов’язковим виконанням гімну, вручали уря-дові нагороди тим, хто відзначився у попере-дніх бойових діях, а також зачитували наказ командування про заохочення особового скла-ду за зразкове виконання військового обов’-язку та листи батьків, листи з підприємств, навчальних закладів, шкіл, з областей, з якими були встановлені шефські зв’язки, із наказом гідно виконувати свій військовий та інтерна-ціональний обов’язок. Потім командири під-розділів, які виходили на бойові завдання, віддавали бойові накази своїм підлеглим. Піс-ля закінчення мітингу виконували гімн, осо-бовий склад проходив урочистим маршем і прямував на виконання бойового завдання у визначений район. У військових частинах, де були створені меморіали пам’яті загиблим од-нополчанам, бойовий наказ віддавали біля пам’ятників, де особовий склад давав клятву гідно виконувати поставлені завдання, після чого проходив урочистим маршем, віддаючи військові почесті бойовим товаришам.

У ході бойових дій основні зусилля зосе-реджували на підтриманні у особового складу високого МПС, бойової активності, згуртова-ності й організованості; вихованні почуття взаємодопомоги і взаємовиручки, готовності до будь-яких випробувань, аж до саможерто-вності; роботі з особовим складом розвідува-льних дозорів, сторожової (бойової) охорони, водіями бойових і транспортних машин, вої-нами інженерно-саперних підрозділів, такти-чних (повітряних) десантів.

Важливими у ході операції були організа-ція бойового інформування особового складу про обстановку в районі бойових дій, про про-тивника, місця його розташування, бойові ус-піхи радянських військ, військовослужбовців, які відзначилися, факти ініціативи та винахід-ливості в бою, приклади мужності, відваги і героїзму, а також узагальнення та поширення передового досвіду, популяризація бойових подвигів.

Поряд із проведенням операцій зі зни-щення опозиційних збройних формувань ра-дянські воїни виконували бойові завдання по охороні різних об’єктів, комунікацій, бензо-проводів, перевезення вантажів на великі від-стані, у ході яких особовому складу доводи-лось діяти невеликими групами, у відриві від своїх підрозділів, основних сил. У цих умовах основні зусилля партійно-політичної роботи



спрямовували на ретельний відбір бойового активу у групі, всебічне інструктування осо-бового складу, виховання почуття особистої відповідальності за виконання поставленого завдання.

Під час виконання бойових завдань акти-вно застосовували такі форми і методи ІПЗ, як особистий приклад командирів (офіцерів), за-клики, товариська взаємодопомога, поради в бою досвідчених воїнів, оголошення перед особовим складом подяк за мужні та відважні, героїчні вчинки з використанням штатних бо-йових радіостанцій, випуск і поширення серед особового складу бойових листків, блискавок, зустрічі (у перерві між боями) з особовим складом взаємодіючих підрозділів, прослухо-вування радіоприймача або магнітофонного запису радіопередач, поширення їх у вигляді бюлетенів “Останні вісті” або “Радіо Москви” тощо.

Як і в роки Другої світової війни, коман-дири і політпрацівники надавали великого значення своєчасному поданню до урядових нагород військовослужбовців, які відзначили-ся під час ведення бойових дій. Все робилося для того, щоб вручення нагород відбувалося своєчасно і проходило в урочистій обстановці.

Важливим напрямом діяльності команди-рів, штабів, політпрацівників радянських військ в Афганістані була політична робота серед місцевого населення, афганських війсь-ковослужбовців і спецпропаганда для опози-ційних військових формувань, яку проводили штатні органи спецпропаганди – радянський варіант підрозділів психологічних операцій. Спеціально були створені штатні бойові під-розділи – бойові агітаційно-пропагандистські загони дивізій, бригад та окремих полків із рі-зноманітними засобами пропаганди: гучномо-вними станціями, електромегафонами, клуб-ними машинами, похідними друкарнями, роз-множувальною (копіювальною) друкарською технікою, устаткуванням для запису і тиражу-вання магнітофонних касет тощо. У розрізі цього у військових частинах (включно до окре-мого батальйону) було створено позаштатні агітаційно-пропагандистські групи, організо-вано широке залучення активу з числа най-більш підготовлених військовослужбовців, які добре володіли мовами народів Афганістану.

У ході операцій (бойових дій) ефективно використовували можливості і так званого малого друку: друкарні дивізійних газет готу-вали в середньому від 6 до 12 різних видів друкованої продукції (листівок, бюлетенів з

інформацією про передовий досвід, пам’яток тощо) перед кожним бойовим завданням (операцією). Як і в роки Другої світової війни, на багатьох з них було написано: “Прочитай і передай товаришеві!”. Практикували переда-вання таких матеріалів “ланцюжком”, коли кожен солдат, прочитавши його, розписувався на звороті і передавав далі.

Практикували використання у бойових умовах можливостей гучномовних станцій підрозділів спецпропаганди – за їх допомогою передавали звернення командування як до особового складу своїх підрозділів, так і до опозиційних військових формувань. Ефектив-ність цієї роботи зросла зі створенням у 1986 році на базі радіокомплексу “Буря-М” спіль-ної зі збройними силами Афганістану редакції радіостанції “Голос афганця” [17].

Особливу увагу приділяли етапові виходу з бою після завершення виконання бойового завдання. Траплялося, що опозиційні сили (душмани) затаївшись, завдавали несподівано-го удару, що призводило до втрат у живій силі та бойовій техніці. Щоб зменшити втрати, офіцери, політпрацівники мали забезпечувати пильність, бойову активність, готовність осо-бового складу до відбиття раптового нападу аж до прибуття до місця постійної дислокації.

Після бойових дій негайно вживалися за-ходи щодо відновлення бойової готовності підрозділів. Для зняття фізичної втоми, пси-хологічного напруження, духовного відпочи-нку командири та політпрацівники проводили різноманітні інформаційно-пропагандистські заходи: від урочистої зустрічі особового скла-ду, який повернувся з бойового завдання, до вечорів відпочинку, концертів колективів ху-дожньої самодіяльності, професійних худож-ніх колективів та ансамблів, вручення пода-рунків від шефів, звукових листів від рідних і близьких тощо. Певною мірою це стало при-водом для створення самодіяльних вокально-інструментальних ансамблів “Каскад” і “Бла-китні берети”, які згодом здобули всесоюзну популярність.

Одночасно готували розбір виконання бойового завдання і підводили підсумки ефе-ктивності партійно-політичної роботи в бойо-вих умовах, під час яких оцінювали дії кожно-го військовослужбовця, підрозділу (групи). Відразу обговорювали заходи, необхідні для закріплення досягнутих успіхів, форми і ме-тоди партійно-політичної роботи з усунення виявлених недоліків.

Поступово партійно-політичні органи



спрямували роботу від пасивних методів ін-формаційної роботи (колективного читання газет інформаторами, прослуховування радіо або перегляду телепередач) до активних, які вимагали від кожного військовослужбовця особистого ознайомлення з матеріалом і його осмислення. Для цього готували інформаційні бюлетені, друкували копії архівних докумен-тів та історичних довідок про бойові дії в пе-ріод боротьби з басмацтвом; складали пам’-ятки кишенькового формату, в яких описува-ли традиції і характер населення Афганістану, правила поведінки, положення про можливу юридичну (кримінальну) й іншу відповідаль-ність військовослужбовців за порушення за-конів країни перебування. У батальйоні підго-товки резерву офіцерського складу був введе-ний спеціальний курс із вивчення історії Се-редньої Азії, особливостей військових дій у боротьбі з басмацтвом.

Таким чином, складна обстановка в Аф-ганістані вимагала великого напруження мо-ральних, психічних і фізичних сил особового складу під час виконання бойових завдань, рі-знопланової, активної роботи для забезпечен-ня безперервного виховного впливу на кож-ного військовослужбовця [16, с.78-85].

Попри позитивні аспекти діяльності щодо зміцнення МПС обмеженого контингенту ра-дянських військ в Афганістану, мали місце й недоліки. Головний із них полягав у тому, що, незважаючи на величезні зусилля, політично-му і військовому керівництву Радянського Союзу, засобам масової інформації (далі – ЗМІ), командирам і політпрацівникам 40-ї ар-мії не в повній мірі вдалося сформувати в усього особового складу розуміння цілей і за-вдань обмеженого контингенту радянських військ. Частина військовослужбовців армії і флоту негативно ставилася до перебування частин і підрозділів радянських ЗС в Афганіс-тані, не була впевнена в тому, що виконуючи інтернаціональний обов’язок, захищає і свою Вітчизну. Ідея надання інтернаціональної до-помоги “афганському народу в боротьбі із внутрішньою контрреволюцією і міжнарод-ним імперіалізмом” у цих умовах не давала необхідного результату.

На МПС особового складу військ обме-женого контингенту негативно впливало і те, що тривалий час політичне і військове керів-ництво країни приховувало від народу участь радянських військ у бойових операціях на те-риторії Афганістану. У ЗМІ стверджувалося,

що, перебуваючи на афганській території, ра-дянські війська займаються звичайною бойо-вою підготовкою і нічого не говорилось про те, що вони ведуть там бойові дії. Замовчува-лась і чисельність втрат радянських військ в особовому складі та бойовій техніці, факти негативного ставлення афганського населен-ня. Під час поховання загиблих військовослу-жбовців на перших порах, як правило, не по-відомляли, що вони загинули на території Аф-ганістану. Здійснювалася своєрідна інформа-ційна локалізація зони бойових дій. Цьому об’єктивно сприяла низька забезпеченість військ технічними засобами пропаганди і дру-кованими виданнями. Так, на роту (в серед-ньому 50–60 військовослужбовців) виділявся один радіоприймач. Його прослуховування організовувалось у визначений час і спеціаль-но призначеними особами з числа активу. На-явність радіоприймачів в особистому корис-туванні воїнів заборонялася. Телеобслугову-вання особового складу було практично від-сутнім [18, с.398-399].

Не все було зроблено для переведення свідомості особового складу з мирного на во-єнний лад, що нерідко спричиняло зниження пильності, неорганізованість, потрапляння в полон. Не все було гаразд і з сприятливим ставленням місцевих партійних і радянських органів влади до учасників бойових дій в Аф-ганістані, членів сімей загиблих воїнів, яким досить часто відмовляли в матеріальній допо-мозі. Місцеві партійні та радянські органи влади переважно формально піклувалися про своєчасне забезпечення житлом цієї категорії громадян, не виявляли належної турботи і про поранених, які перебували на лікуванні в гос-піталях і лікарнях.

Усі ці фактори породили так званий “аф-ганський синдром”, який на довгі роки зумо-вив відношення воїнів-афганців до політично-го керівництва держави і суспільства до збройних сил [18, с.221-223].

Разом з тим, за роки радянської влади у ЗС СРСР склалася чітка система морально-політичної підготовки військ, що незважаючи на ряд недоліків, головний з яких полягав у надмірній ідеологізації впливу на свідомість і поведінку особового складу, мала яскраво ви-ражений зміст, чітку організацію, багатий ар-сенал форм, методів і засобів інформаційно-пропагандистського впливу на моральний дух військ, їх психологічну стійкість, готовність до захисту Вітчизни.




1. Арзамаскин Ю. Морально-психологическое обеспечение боевых действий частей и соединений в вооруженных конфликтах, локальных и региональных войнах / Ю.Н. Арзамаскин, А.Ф. Вакаров. – М.: ВУ МО РФ, 2004. – 256 с.

2. Арзамаскин Ю. Морально-психологическое обеспечение деятельности Вооруженных Сил Россий-ской Федерации / Ю.Н. Арзамаскин, Л.А. Бублик, А.Г. Караяни, А.В. Черкасов. – М.: ВУ, 1997. – 228 с.

3. Арзамаскин Ю. Морально-психологическое обеспечение подготовки и ведения боевых действий / Ю.Н. Арзамаскин, А.Г. Караяни, В.П. Ососков : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://31f.ru/meto-da/808-moralnopsixologicheskoe-obespechenie-podgotovki-i-vedeniya-boevyx-dejstvij.html

4. Барбаков А. Проблемы и задачи совершенствования института воспитательной работы в современ-ной российской армии // Вопросы теории и практики: Исторические, философские, политические и юри-дические науки, культурология и искусствоведение. – Тамбов: Грамота, 2013. – №8(34): в 2-х ч. – Ч.II. – C.17-21 : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: www.gramota.net/materials/3/2013/8-2/2.html

5. Бородин В. Подготовка курсантов военных вузов к морально-психологическому обеспечению лич-ного состава подразделений сухопутных войск : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://ens.mil.ru/ files/morf/military/files/Borodin_textdiss.pdf.

6. Бородин В. Организация и система работы с личным составом воинской части (подразделения). Основные направления, методы и формы работы с личными составом : [Електрон. ресурс]. – Режим до-ступу: http://goup32441.narod.ru/files/ogp/001_oporn_konspekt/2014/2014-04-2.htm.

7. Дерешко Б. Морально-психологическое обеспечение противоборства в гибридных войнах: право-вые аспекты // Вестник военного права. – 2017. – №2 : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://millaw.ru/ru/posts/naucnye-stati/518-moralno-psihologiceskoe-obespecenie-protivoborstva-v-gibridnyh-vojnah-pravovye-aspekty

8. Жданов С. Моральная готовность и психологическая способность военнослужащих к боевым дейс-твиям // Ориентир. – 2006. – №4. – С.54-58. : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://voenn.info/docs/ ogp/ogp-kl/2006/2006-04-2.shtml

9. Зеленков М.Ю. Морально-психологическое обеспечение деятельности войск (сил) (подразделение–часть): Учебное пособие. – М.: Изд-во МАИ, 2004. – 404 с. : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://dlib.rsl.ru/01002497903

10. Караяни А. Прикладная военная психология / А.Г.Караяни, И.В.Сыромятников. – СПб: Питер, 2006. – 480 с. : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://metodich.ru/recenzenti-korchemnij-petr-anto-novich/index.html

11. Сакун С.А. Теоретико-методологические аспекты информационного обеспечения Вооруженных Сил Российской Федерации // Вестник Военного университета. – 2009. – № 3(19). – С.42-49 : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://docplayer.ru/29822213-Sakun-s-a-teoretiko-metodologicheskie-aspekty-informacionnogo-obespecheniya-vooruzhennyh-sil-rossiyskoy-federacii.html.

12. Сакун С.А. Опыт информационного обеспечения контртеррористической операции на Северном Кавказе : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://voenprav.ru/docs/20-1599.doc.

13. Сенявская Е.С. Психология войны в ХХ веке: исторический опыт России. Российская политичес-кая энциклопедия. – М., 1999. – 347 с. : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.al24.ru/wp-content/uploads/2014/04/11.pdf.

14. Чертополох А.А. Идеологические аспекты морально- психологического обеспечения Вооружен-ных Сил России // Человеческий капитал. – 2016. – №4(88). – С.85-87 : [Електрон. ресурс]. – Режим до-ступу: https://elibrary.ru/item.asp?id=25908672.

15. Ротань М. Морально-психологічне забезпечення в Збройних Силах СРСР у 50–80-х роках ХХ сторіччя: аналіз із позицій сучасних реальностей // Вісник Нац. ун-ту оборони України. – 2007. – №1(3). – С.16-22.

16. Стасюк В. Морально-психологічне забезпечення у Збройних Силах України: Підручник: у 2-х ч. / В.М. Вилко, В.М. Грицюк, В.Г. Дикун та ін.; за ред. В.В. Стасюка. – К.: НУОУ, 2012. – Ч.І. – 458 с.

17. Фогель С. Особенности пропаганды СССР во время военной акции в Афганистане (Ч. I). – Искус-ство войны: альманах : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://navoine.info/almanach-art-of-war/opub-likovannie-materialy/propaganda-sssr-v-afganistane.html

18. Стасюк В. Психологія локальних війн та збройних конфліктів: Підручник. – К.:НАОУ, 2006. – 570 с.

19. Морально-психологическое обеспечение боевых действий войск в условиях локальных войн и во-оруженных конфликтов : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://shtab.su/konspekt/ogp/moralno_ psihologicheskoe_obespechenie_boevuh_deystviy_voysk_v_usloviyah_lokalnuh_voyn_i_vooruzghennuh_konf-liktov.html.

20. Історія воєнного мистецтва: підруч. / І.І. Фурман, М.І. Рибак, С.В. Сидоров та ін. – К.: НУОУ,



2012. – 300 с. 21. Савінцев В. Досвід проведення інформаційно-пропагандистської кампанії у ході конфлікту в Пів-

денній Осетії та Абхазії // Воєнна історія. – 2008. – № 6(42). – С.82-88. 22. Підопригора І. Організація інформаційно-пропагандистського забезпечення підготовки і застосу-

вання 36 окремої бригади берегової оборони Військово-Морських Сил Збройних Сил України (за досві-дом дій в ході анексії Автономної Республіки Крим та під час виконання завдань за призначенням після передислокації з тимчасово окупованої території) // Анексія Автономної Республіки Крим і війна на Донбасі. 2014–2015 рр.: Зб. матер. Всеукр. наук. військ.-істор. конф. (Київ, 23 вересня 2015 р.). – К.: НВІМУ, 2015. – С.62-73.

23. Дерешко Б. Развитие правовых основ морально-психологического обеспечения деятельности в области обороны и безопасности // Психопедагогика в правоохранительных органах. – 2015. – №2(61). – С.3-6 : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/razvitie-pravovyh-osnov-moralno-psihologicheskogo-obespecheniya-deyatelnosti-v-oblasti-oborony-i-bezopasnosti

24. Романюк І. Досвід підготовки фахівців з виховання особового складу у Збройних Силах Республі-ки Білорусь // Науковий вісник Ужгород. ун-ту: Серія: Педагогіка. Соціальна робота. – 2013. – Вип.26. – С.191-195.

(Початок, закінчення в наступному номері)

Отримано: 12.10.2018 р.

УДК 355.1:94(477)“2015/2018”

Малюга В.М. кандидат історичних наук, старший нау-ковий співробітник, провідний науковий співробітник Науково-методичного центру кадрової політики Мініс-терства оборони України

Костенко Ю.І.. кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, старший науковий співробітник Науково-методичного центру кадрової політики Мініс-терства оборони України (м. Київ)

ВПРОВАДЖЕННЯ ПОЛІГРАФА У ДІЯЛЬНІСТЬ МІНІСТЕРСТВА ОБОРОНИ ТА ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ (2015–2018 рр.)

У статті висвітлено історичні аспекти запровадження процедури психофізіологічних

досліджень з використанням поліграфа у практику роботи з персоналом Міністерства оборо-ни та Збройних Сил України. Використання поліграфа у діяльності вищих органів військового управління спричинене потребами забезпечення кадров ої безпеки й удосконалення роботи з особовим складом, боротьби з корупцією та іншими правопорушеннями у сфері службової дія-льності. Розкрито основні заходи керівництва Міністерства оборони України щодо організа-ції, нормативного врегулювання та матеріально-технічного забезпечення проведення опиту-вань персоналу з використанням поліграфа.

Ключові слова: Міністерство оборони України, Збройні Сили України, поліграф, психо-фізіологічні дослідження, опитування з використанням поліграфа.

Сучасний стан української держави та її Збройних Сил висунув перед службами пер-соналу Міністерства оборони (далі – МО) та Збройних Сил (далі – ЗС) України низку важ-ливих завдань, спрямованих на забезпечення кадрової безпеки й удосконалення роботи з особовим складом. Особливої ваги та значен-ня ці завдання набули з початком збройної аг-ресії Російської Федерації та залучення ЗС України до проведення антитерористичної операції (далі – АТО) на території окремих

районів Донецької та Луганської областей. Як свідчить світовий досвід, особливого значен-ня, в межах вирішення подібних проблем, на-були методи інструментальної детекції обма-ну, а саме психофізіологічні дослідження з використанням поліграфа (далі – ПФДВП), ефективність яких переконливо доведено ба-гаторічною практикою їх проведення у бага-тьох країнах світу. Активне використання ПФДВП, які в нашій країні отримали назву опитування з використанням поліграфа (далі –



ОВП), у МО та ЗС України розпочалось порі-вняно недавно, але вже має свою історію, проблеми та здобутки, що потребують науко-вого аналізу та вивчення.

Деякі аспекти загального становлення та розвитку поліграфних досліджень в Україні розкриті у працях М. Садченко та Ж. Полов-никової [1, с.153-156; 2]. Особливості вітчиз-няної поліграфології на сучасному етапі, стан і перспективи розвитку поліграфних обсте-жень аналізує у своїх працях Т. Морозова [1, с.29-32; 3; 4]. Разом з тим, досліджень істори-чних аспектів запровадження поліграфу у ро-боті з персоналом МО та ЗС України ще не проводилось.

Метою статті є історичне висвітлення процесу впровадження ПФДВП у діяльність МО та ЗС України на сучасному етапі.

Розуміння необхідності використання но-вітніх технологій у роботі з персоналом, зок-рема впровадження поліграфа у діяльність си-лових структур України формувалось у сере-довищі військово-політичного керівництва нашої держави протягом значного часу. Пев-ну роль відіграв досвід провідних країн світу та наявні проблеми з корупцією та кадровою безпекою. Підсумком цього можна вважати нараду з керівниками судових і правоохорон-них органів України за результатами якої Президент України прийняв протокольне рі-шення від 29.09.2014 р. за №02-01/2716 щодо впровадження в органах виконавчої влади, інших державних органах перевірки персона-лу з використанням комп’ютерних поліграфів.

Актуальності щодо вирішення цього за-вдання у МО України додало прийняття в Україні протягом вересня–жовтня 2014 року законів України “Про очищення влади” [5] та “Про запобігання корупції” [6], дія яких спря-мована на посилення роботи з персоналом з метою проведення очищення влади на всіх рі-внях і забезпечення ефективної протидії кору-пції.

Враховуючи відсутність на той час у МО України своєї бази для виконання рішен-ня Президента України, проведення перевірок на поліграфі кандидатів для призначення на посади в МО та ЗС України спочатку було ор-ганізовано і здійснювалось, за попередньою міжвідомчою домовленістю, на базі спеціаль-ного підрозділу Служби безпеки України. Проте, такий стан речей не зовсім задовольняв потреби військового відомства, оскільки не завжди забезпечував проведення зазначеної процедури у необхідні для МО України тер-

міни, негативно впливав на своєчасність при-йняття кадрових рішень. А оскільки ця про-блема напряму стосувалася роботи кадрових органів військового відомства, тому перед ке-рівництвом Департаменту кадрової політики МО України постало питання про пошук шляхів її вирішення.

У жовтні 2014 року виконуючий на той час обов’язки, а нині директор Департаменту кадрової політики (далі – ДКП) МО України О. Яцино доручив фахівцям Науково-методич-ного центру кадрової політики (далі – НМЦ КП) МО України вивчити, на основі аналізу зарубіжного й вітчизняного досвіду застосу-вання поліграфа у роботі з кадрами, доціль-ність впровадження комп’ютерного поліграфа у діяльність МО та ЗС України, визначити пе-релік заходів, проведення яких необхідне для реалізації цього питання, а також їх орієнтов-ну вартість. Це фактично стало першим кро-ком у процесі впровадження ПФДВП у прак-тику кадрової роботи МО та ЗС України.

Для виконання цього завдання директо-ром НМЦ КП МО України І. Половінкіним створено робочу групу, на чолі із заступником начальника центру полковником О. Тракалю-ком. До її складу увійшли провідні фахівці ла-бораторії науково-методичного забезпечення (психологічного вивчення особового складу), а саме: начальник лабораторії підполковник С. Гришин, старший науковий співробітник капітан М. Кузьменко та провідний науковий співробітник лабораторії працівник ЗС Украї-ни В. Малюга.

З жовтня 2014 р. по лютий 2015 р. члена-ми робочої групи було досліджено досвід практичного застосування поліграфа у роботі з персоналом і правового врегулювання цих питань за кордоном, зокрема у таких країнах як США, Японія, Ізраїль, Бельгія, Канада, Польща, Латвія, Литва, Росія, Білорусь, Ка-захстан і Молдова, а також проаналізовано досвід використання перевірок на поліграфі у кадровій роботі в структурах Міністерства внутрішніх сил (далі – МВС) та Міністерства доходів і зборів (нині – Державна фіскальна служба) України. Крім того, окремо було про-ведено аналіз думок і поглядів на це питання вітчизняних і зарубіжних науковців, політи-ків, представників різних державних і громад-ських організацій, а також практикуючих екс-пертів-поліграфологів Українського бюро психофізіологічних досліджень і безпеки, Ко-легії поліграфологів України та Всеукраїнсь-кої асоціації поліграфологів.



Висновки та пропозиції вчених було по-кладено в основу доповідної директора ДКП МО України на ім’я Міністра оборони Украї-ни, в якій, окрім обґрунтування доцільності запровадження у діяльність МО та ЗС України процедури перевірки на поліграфі кандидатів для призначення на посади, було запропоно-вано низку організаційних заходів, необхідних для ефективного вирішення зазначеного пи-тання [7].

Зазначені пропозиції були схвалені мініс-тром оборони України та підписане ним окре-ме доручення від 03.03.2015 р. за №290/з що-до запровадження процедури опитування ка-ндидатів для призначення на посади в МО та ЗС України з використанням комп’ютерного технічного засобу (поліграфу).

У дорученні було визначено основні зав-дання, від виконання яких залежало вирішен-ня цього питання, а саме:

опрацювання нормативно-правових доку-ментів щодо запровадження процедури опи-тування кандидатів для призначення на поса-ди в МО та ЗС України з використанням ком-п’ютерного технічного засобу (поліграфу);

створення у складі НМЦ КП МО України науково-методичного відділу психологічного вивчення особового складу у кількості 10 по-сад на базі існуючої лабораторії науково-мето-дичного забезпечення (психологічного вивче-ння особового складу) НМЦ КП МО України;

організація укомплектування зазначеного підрозділу досвідченими фахівцями та їх на-вчання (перепідготовки), за попередньою до-мовленістю, на базі Національної академії Служби безпеки України;

організація закупівлі комп’ютерних тех-нічних засобів (поліграфів) у кількості 3 ком-плектів;

забезпечення зазначеного підрозділу об-числювальною технікою та периферійним об-ладнанням відповідно до існуючих норм;

обладнання приміщень відповідно до ви-мог щодо проведення процедури опитування персоналу з використанням комп’ютерного технічного засобу (поліграфу);

забезпечення фінансування вказаних захо-дів.

Цим дорученням визначались терміни ви-конання зазначених заходів і посадові особи, відповідальні за цю роботу [8].

Це доручення міністра оборони України стало першим офіційним документом у МО України, який відіграв головну роль у впровад-женні ПФДВП у діяльність МО та ЗС України.

На виконання завдань, визначених у цьо-му документі вже до кінця березня 2015 року науковцями НМЦ КП МО України спільно з фахівцями ДКП МО України було підготов-лено Інструкцію про порядок організації та проведення опитування персоналу з викорис-танням поліграфа у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України (далі – Інструкція), що затверджена наказом Мінобо-рони України від 14.04.2015 р. № 164, зареєс-трованим у Мінюсті України 29.04.2015 р. за № 477/26922 [9]. Інструкція визначала основні принципи, напрями, умови, порядок організа-ції проведення опитування персоналу з вико-ристанням поліграфу у МО та ЗС України. Фактично, саме дату затвердження цього на-казу, можна вважати офіційною датою впро-вадження ПФДВП в практику роботи з персо-налом у МО та ЗС України.

У березні 2015 року, відповідно до спіль-ної директиви МО України та ГШ ЗС України від 13.03.2015 р., у НМЦ КП МО України бу-ло створено науково-методичний відділ (пси-хологічного вивчення особового складу), шта-тною чисельністю 10 посад, на який було по-кладено завдання щодо проведення опитуван-ня кандидатів для призначення на посади у МО та ЗС України з використанням полігра-фу. З питань організації роботи поліграфа та використання результатів опитування цей структурний підрозділ НМЦ КП МО України було підпорядковано безпосередньо міністру оборони України [9].

Разом з цим, доцільно зазначити, що практичне використання поліграфу розпоча-лась лише у листопаді 2015 року. Це було пов’-язано з низкою організаційних проблем, що виникли в ході реалізації окремих завдань ви-ще-згаданого доручення міністра оборони України. Їх вирішення, згідно чинної норма-тивно-правової бази, вимагало обов’язкового дотримання певних процедур, проведення яких, як виявилось на практиці, потребувало досить значного часу.

Із створенням відділу, керівництвом НМЦ КП МО України було організовано та прове-дено досить складну роботу щодо його уком-плектування фахівцями з належним рівнем підготовки. Уже 27 березня 2015 р. у НМЦ КП МО України було оголошено перший кон-курс на заміщення вакантних посад і розпоча-то роботу щодо відбору найдостойніших кан-дидатів.

У цьому контексті, доцільно зазначити, що до теперішного часу МО України ніколи



не мало справи з фахівцями-поліграфологами, а тому у керівництва НМЦ КП МО України не мало ані досвіду роботи з відбору цієї кате-горії спеціалістів, ані чітко визначених квалі-фікаційних вимог, що висуваються до них. З огляду на це, було проведено низку консуль-тацій з відповідними фахівцями Служби без-пеки (далі – СБ) України та експертами-полі-графологами Українського бюро психофізіо-логічних досліджень та безпеки. За їх резуль-татами, керівництвом НМЦ КП МО України було прийнято рішення, що під час відбору кандидатів на посади у новостворений відділ, разом з урахуванням кваліфікаційних вимог до посад наукових працівників, особливу ува-гу звертати на їх доброчесність, порядність і принциповість, патріотизм, рівень інтелекту, аналітичні здібності, комунікабельність, спо-стережливість та уважність, емоційну стій-кість, наявність повної вищої психологічної освіти за кваліфікацією спеціаліста (магістра), певного життєвого та практичного досвіду роботи з людьми, почуття особистої відпові-дальності за свою справу, стану здоров’я, який дозволяє належним чином виконувати функ-ціональні обов’язки та бажання працювати за цим фахом.

Слід зауважити, що питання комплекту-вання відділу на практиці, виявилось не таким простим, як здавалося на перший погляд. Ви-рішуючи його керівництво НМЦ КП МО України зіштовхнулось з низкою проблем, без розв’язання яких неможливо було забезпечи-ти якісне комплектування відділу. Вже на ета-пі відбору, стало зрозумілим, що, навіть не-зважаючи на цілковиту підтримку та значну допомогу з боку керівництва ДКП МО Украї-ни, успішно його вирішити у встановлені до-рученням терміни, швидше за все, не вдасть-ся. З відбором кандидатів для призначення на посади військовослужбовців відділу все було більш менш зрозуміло. Всі усвідомлювали, що відібрати серед офіцерів ЗС України фахі-вців, які мають відповідну підготовку та стаж роботи за фахом поліграфолога, фактично не-можливо, оскільки жоден вищий військово-навчальний заклад (далі – ВВНЗ) України їх підготовку не здійснює. А тому, враховуючи те, що відібрані офіцери будуть проходити навчання за фахом поліграфолога на базі На-ціональної академії СБ України, що було пе-редбачено дорученням Міністра оборони України, під час відбору цієї категорії особли-ву увагу приділяли особистим якостям відпо-відно до вищезазначених вимог. Проблема

виникла з відбором кандидатів на цивільні по-сади. Як з’ясувалося, досвідчені цивільні полі-графологи через досить низькі посадові окла-ди не виявляли особливого бажання брати участь у конкурсі на заміщення вакантних по-сад, оголошених у НМЦ КП МО України. Стало цілком очевидним, що і ця категорія потребуватиме додаткового навчання чи пе-репідготовки.

Крім того, практика засвідчила, що в ме-жах проведення конкурсу, керівництву НМЦ КП МО України не вдалося досягти поставле-ної мети у повному обсязі. Після першого конкурсу, який відбувся 28 квітня 2015 р., бу-ло укомплектовано лише п’ять із десяти шта-тних посад відділу (дві з який цивільні). Нача-льником відділу було призначено кандидата технічних наук підполковника С. Гришина. Посаду провідного наукового співробітника цього підрозділу обійняв кандидат історичних наук, старший науковий співробітник В. Ма-люга, а на посади старшого наукового співро-бітника та наукового співробітника були при-значені відповідно кандидат психологічних наук капітан М. Кузьменко та працівника ЗС України А.В. Кравченко. Посаду молод-шого наукового співробітника обійняв лейте-нант Д. Зубовський [10.]. Подібні конкурси оголошувалися і проводились ще неодноразо-во. За результатами проведення 11 червня 2015 р. другого конкурсу на посаду провідно-го наукового співробітника призначено підпо-лковника А. Дегтярьова, а науковими співро-бітниками відділу стали капітани Ю. Дмит-ренко та В. Іноземцева [11].

Слід зазначити, що офіцери Ю. Дмитрен-ко, В. Іноземцева і Д. Зубовський особисто брали участь у бойових діях на Сході України та безпосередньо на собі відчули наслідки не-хтування питаннями кадрової безпеки. Це стало одним із визначальних чинників їх сві-домого рішення щодо участі у конкурсі та ви-бору цього напрямку діяльності, оскільки во-но співпадало з їх життєвою позицією.

Внаслідок проведеної роботи станом на вересень 2015 р. вдалося укомплектувати штат-них посад відділу на 80%, що дозволяло вико-нанувати ним завдання за призначенням.

У травні–червні 2015 2015 р. посадові особи відділу пройшли навчання на курсах підвищення кваліфікації фахівців з поліграф-них досліджень при Національній академії СБ України та подібних курсах при Українсь-кому бюро психофізіологічних досліджень та безпеки, де отримали теоретичні й практичні



знання з питань проведення ПФДВП та успі-шно здали кваліфікаційні іспити, про що отримали відповідні свідоцтва та сертифікати. Практично, з вересня 2015 р., особовий склад науково-методичного відділу (психологічного вивчення особового складу) НМЦ КП МО України повністю був готовий до роботи за визначеним напрямком діяльності, проте, стан матеріально-технічної бази ще не дозволяв її розпочати.

Враховуючи затримку у створенні матері-альної-технічної бази у жовтні 2015 р. було організовано та проведено стажування фахів-ців відділу в якості поліграфологів на базі спе-ціального підрозділу військової частини А0515.

Процес створення матеріально-технічної бази відділу здійснювався паралельно із вико-нанням інших завдань, визначених у доручен-ні Міністра оборони України. Він передбачав проведення ремонтних робіт у приміщеннях, що призначались для проведення процедури ОВП, та їх обладнання необхідними матеріа-льно-технічними засобами, а також організа-цію та здійснення закупівлі спеціалізованого обладнання апаратно-програмних комплексів оцінки достовірності інформації (поліграфів).

На кінець серпня 2015 р. фахівцями Голо-вного квартирно-експлуатаційного управління ЗС України було завершено ремонт примі-щень НМЦ КП МО України, визначених для проведення процедури ОВП, обладнання їх необхідним матеріальними засобами та вста-новлено охоронну і протипожежну сигналіза-ції. Дещо складнішою виявилась закупівля са-мих поліграфів, оскільки це вимагало обов’яз-кового дотримання тендерних процедур, ор-ганізація і проведення яких потребували пев-ного часу. Центром забезпечення службової діяльності МО та ГШ ЗС України у серпні 2015 р. оголошено та проведено перший тен-дер. Проте, торги не відбулися через невідпо-відність (відсутність) поданих учасниками до-кументів, передбачених документацією кон-курсних торгів. Лише після повторного тенде-ру, проведеного 30 вересня 2015 р., три ком-плекти спеціалізованого обладнання апаратно-програмних комплексів оцінки достовірності інформації (поліграфів) “Рубікон” вітчизняно-го виробництва уже придбані 5 жовтня.

Досить суттєву допомогу у вирішенні пи-тання матеріально-технічного забезпечення відділу надав Директор Українського бюро психофізіологічних досліджень та безпеки І.П. Усіков. Упродовж вересня 2015 р., він, як офіційний представник компанії Axciton

Sistems Inc. в Україні, подарував МО України комп’ютерний поліграф “Axciton” від імені американської компанії, а від себе особисто – комп’ютерний поліграф “Епос 9”. Хоча ці при-лади вже використовувались, вони були тех-нічно справні та придатні до подальшої екс-плуатації.

Остаточно основні заходи щодо створен-ня матеріально-технічної бази відділу завер-шено лише у жовтні 2015 року.

З огляду на зазначені обставини першу офіційну процедуру ОВП фахівці відділу про-вели у другій декаді листопада 2015 р. (перше завдання на проведення ОВП датоване 17 ли-стопада).

На даний час процедуру ОВП пройшло понад 900 осіб з числа керівного складу та ка-ндидатів на заміщення вакантних посад у цен-тральному апараті МО України та ГШ ЗС України, Командуваннях Сухопутних військ і Сил спеціальних операцій ЗС України, керів-ників державних підприємств, що належать до сфери управління МО України. Крім того, до проведення зазначеної процедури залуча-лись особи, які обіймають керівні посади різ-них ланок управління, у т. ч. й органів війсь-кового управління ЗС України, що діяли в хо-ді АТО та створені для виконання завдань операцї Об’єднаних сил (далі – ООС), посадо-ві особи, які мають доступ до фінансових і ма-теріальних ресурсів та державної таємниці, а також кандидати на такі посади, кандидати для призначення на посади у миротворчі під-розділи та для навчання за кордоном тощо.

Результати проведених опитувань дозво-лили значно підвищити ефективність роботи під час підготовки та прийняття кадрових рі-шень, прогнозувати і нівелювати можливі ри-зики під час прийняття персоналу на посади та поліпшили якість проведення службових розслідувань завдяки обмеженню кола осіб, причетних до подій, що підлягали перевірці.

Особливого значення ОВП набуло під час проведення організаційно-штатних заходів у МО України. За рішенням Міністра оборони України усі керівники та працівники структу-рних підрозділів, що підлягали реорганізації, пройшли переатестацію на відповідність за-йманим посадам і перевірку на поліграфі. Це, зокрема підрозділи, на які покладено завдання матеріально-технічного та медичного забез-печення, військово-технічного співробітницт-ва, забезпечення сучасними зразками озбро-єння та військової техніки, капітального буді-вництва та ін. Таку ж перевірку на поліграфі



пройшов і кожен претендент перед призна-ченням на посаду в МО України та ГШ ЗС України. Застосування цієї процедури сприя-ло забезпеченню кадрової безпеки й усунен-ню елементів суб’єктивізму під час прийняття відповідних кадрових рішень.

Таким чином, практика застосування по-ліграфа в діяльності МО та ЗС України упро-довж 2015–2018 років переконливо засвідчи-ла, що разом з традиційними методами прове-дення кадрового відбору та службових розслі-дувань, застосування нових технологій – ОВП у роботі з особовим складом, дозволяє мето-дологічно та методично забезпечити необхід-ний рівень кадрової безпеки, проведення слу-жбових розслідувань і, водночас профілакти-чної роботи з персоналом. Впровадження у діяльність МО та ЗС України процедури ОВП значно сприяло покращенню якості прийняття кадрових рішень стосовно різних категорій

особового складу та потенційного персоналу, запобіганню помилок у цьому процесі, а та-кож підвищенню ефективності проведення профілактичної роботи.

Нині в оборонному відомстві України іс-нує чітке розуміння його керівництвом важ-ливості і необхідності застосування процеду-ри ОВП у вирішенні завдань кадрової безпе-ки, профілактики корупційних та інших пра-вопорушень з боку персоналу МО та ЗС Украї-ни та здійснюються подальші заходи щодо за-безпечення належної їх організації та прове-дення.

У подальшому вбачається перспективним висвітлення розвитку психофізіологічних до-сліджень з використанням поліграфа за ви-значеними напрямками їх застосування у МО та ЗС України, а також процесу створення та вдосконалення науково-методичного забезпе-чення проведення цих досліджень.


1. Використання поліграфа в правоохоронній діяльності: проблеми та перспективи: матер. ІІІ Між-нар. наук.-практ. конф. (Київ, 7–8 листоп. 2015 р.). – К.: Нац. акад. внутр. справ, 2015. – 244 с.

2. Половникова Ж.Ю. Становление полиграфа на Украине // Теория и практика применения полиг-рафа в правоохранительной деятельности: матер. 5-й Міжнар. наук.-практ. конф. / Под ред. А.Г. Сапру-нова, СЛ. Николаева. – Сочи: ГУВД Краснодар. края РФ, 2002. – С.193-201.

3. Морозова Т.Р. Стан і перспективи розвитку поліграфних обстежень із метою детекції нещирості // Проблеми загальної та педагогічної психології: зб. наук. праць Ін-ту психології ім. Г.С. Костюка АПН України / [за ред. С.Д. Максименка]. – К., 2005. – Т.7. – Вип.4. – С.212-217.

4. Морозова Т.Р. Використання комп’ютерних поліграфів у кадровій роботі органів і підрозділів вну-трішніх справ України: навч.-метод. посіб. / Т.Р. Морозова, І.О. Моцонелідзе, Д.З. Моцонелідзе; за ред. І.П. Красюка. – К.: Атіка, 2006.

5. Закон України “Про очищення влади” від 16.09.2014 року №1682-VII : [Електрон. ресурс: Офіцій-ний веб-портал Верховної Ради України]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/ show/1682.

6. Закон України “Про запобігання корупції” від 14.10.2014 р. №1700-VІI : [Електрон. ресурс: Офі-ційний веб-портал Верховної Ради України]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/ show/1700-18.

7. Доповідна директора Департаменту кадрової політики Міністерства оборони України Міністру оборони України від 02.03.2015 р., вих. № 226/1/1299.

8. Окреме доручення Міністра оборони України від 03.03.2015 р. №290/з щодо запровадження про-цедури опитування кандидатів для призначення на посади в МО України та ЗС України з використанням комп’ютерного технічного засобу (поліграфу) від 04.03. 2015 р., вх. № 161 НМЦ КП МОУ.

9. Наказ Мін-ва оборони України від 14.04.2015 року №164 “Про затвердження Інструкції про поря-док організації та проведення опитування персоналу з використанням поліграфа у Міністерстві оборони України та Збройних Силах України” : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/z0477-15.

10. Протокол засідання конкурсної комісії з питань заміщення вакантних посад наукових працівни-ків НМЦ КП МО України від 28 квітня 2015 р. №1.

11. Протокол засідання конкурсної комісії з питань заміщення вакантних посад наукових працівни-ків НМЦ КП МО України від 11 червня 2015 р. №4.

Отримано: 05.10.2018 р.

ІСТОРІЯ НАУКИ І ТЕХНІКИ


Історія науки і техніки

УДК 355.48:930.1(100) Фокін В.І., старший викладач вищого навчального за-кладу кафедри оперативного мистецтва Мельничук Ю.І., полковник, викладач кафедри операти-вного мистецтва НУО України імені Івана Черняховсь-кого (м. Київ)

ЕВОЛЮЦІЯ ПРИНЦИПУ ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА “ЗОСЕРЕДЖЕННЯ ЗУСИЛЬ ”

З становленням воєнної науки, як сукупності знань про війну, взаємний вплив практики за-стосування війська і теорії створили об’єктивні підстави для формулювання низки принципів воєнного мистецтва. У статті розкрито історичні передумови появи та розвитку принципу “зосередження зусиль” починаючи з 371 р. до н.е. до сучасності. Проаналізувавши еволюцію цього принципу можемо визначити загальні тенденції в розвитку принципів воєнного мистец-тва в цілому.

Ключові слова: збройна боротьба, принцип зосередження зусиль, нерівномірний розподіл військ, битва, операція, бій.

Постановка проблеми. Аналіз історичних аспектів розвитку воєнної науки дозволяє оці-нити внесок багатьох полководців різних ча-сів у розвиток теорії воєнного мистецтва, ви-явити та узагальнити тенденції еволюції його принципів. У свою чергу, все це дозволяє вій-ськовим фахівцям прогнозувати та передбача-ти зміни у формах і способах ведення воєнних дій у майбутньому.

Мета статті полягає в тому, щоб роз-крити еволюцію принципу воєнного мистецт-ва “зосередження зусиль” від війн минулого до воєнних конфліктів сучасності.

Виклад основного матеріалу. Принцип во-єнного мистецтва “зосередження зусиль військ на вирішальному напрямку” у ході ведення воєнних дій часто називають принципом Епа-мінонда (біля 410–362 рр. до н. е.). Епамі-нонд – полководець і політичний діяч Старо-давньої Греції, якому, за рядом обставин у ІV ст. до н. е. довелося очолювати військо фі-ванців у боротьбі за визволення від спартан-ської гегемонії. На той час саме ним був зроб-лений значний крок у розвитку воєнного мис-тецтва. Сутність його полягала в наступному: гопліт, давньогрецький піший воїн, під час бою тримав щит у лівій руці, а меч – у правій. Отже, правий бік його тіла був менше захи-щений. Тому найнебезпечнішим, але, разом з тим, і найшанованішим у фаланзі було місце правофлангового першої шеренги. Саме тому це місце надавалося найсильнішим, знаним і

почесним воїнам. На правому фланзі кожної фаланги збира-

вся “цвіт” бійців, він був найсильнішим і час-тіше за все зіткнення двох фаланг завершува-лися перемогою їх правого флангу над воро-жим лівим. При русі вперед лівий фланг, створений із слабших воїнів зазвичай завалю-вався, правий висуваючись дещо вперед і час-тіше праворуч, витягувався значно ширше во-рожої фаланги. Обидві фаланги стикалися у косому положенні, одночасно охоплюючи во-рожі ліві фланги, які певним чином відстава-ли.

Епамінонд звернув на це увагу, посилив лівий фланг відбірними воїнами, а глибину фаланги на ньому збільшив до 50 шеренг. При цьому, правий фланг, він замість того, щоб висувати вперед, осадив назад і прикрив кін-нотою ударне ліве крило від охоплення більш протяжним спартанським фронтом. Таким чином, якщо фаланга завдавала удару в косо-му положенні, то тепер у цей косий бойовий порядок Епамінонд заклав нову ідею: посилив крило, що висувалося на важливий пункт фронту противника і відтягнув значно слабше крило, тим самим відстрочував його зіткнення з противником [1].

Відкритий і застосований Епамінондом у битві при Левкрах (371 р. до н. е.) цей тактич-ний прийом, був не очікуваним для противни-ка і приніс фівійцям бажану перемогу. Цей прийом став підставою для зародження ново-



го принципу воєнного мистецтва – нерівномі-рного розподілу військ по фронту з метою зо-середження сил для головного удару у вирі-шальному пункті.

Вагомий вклад у розвиток цього та інших прийомів застосування військ внесли Олек-сандр Македонський (356–323 рр. до н. е.), Ганібал (246–183 рр. до н. е.), Юлій Цезар (100–44 рр. до н. е.) та інші відомі полководці давнини. З часом вони перетворилися у пра-вила, яким слідували подальші покоління во-єнноначальників.

Про ці правила у своїх працях і трактатах згадували перші воєнні теоретики. Наприклад, про важливість дотримання правил у воєнно-му мистецтві для здобуття перемоги згадуєть-ся у працях одного з перших грецьких воєн-них теоретиків Ксенофонта (430–355 рр. до н. е.), а також у “Творах Юлія Цезаря”, у трак-таті “Cтратегеми” римського полководця Юлія Фронтина (І ст. до н. е.), трактаті “Стра-тегікон” візантійського автора Маврикія (VІ ст. н. е.), а також у “Законах Ману” (Індійський стародавній збірник юридичних норм (І ст. до н. е. – V ст. н. е.)), трактаті “Про воєнне мис-тецтво” флорентійського політика та воєнного теоретика Н. Макіавеллі (1469–1527). Так, на-приклад, у своєму трактаті Н. Макіавеллі пи-сав: “Будуючи військо у бойовий порядок, краще залишити на першій лінії сильний ре-зерв, ніж розкидати солдатів і розтягувати фронт” [2, с.26].

Правило концентрації військ у вирішаль-ному пункті залишилося майже не змінним і в епоху Середньовіччя та перебувало таким аж до кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Його форму-вання у стародавні часи і в епоху Середньо-віччя ґрунтувалося на основі потреб практики, але, як і інші набуті практикою правила ще не розглядалися, як принципи воєнного мистецт-ва. Основним змістом їх було постійне збере-ження війська у цілісному стані та завчасна, до початку битви побудова бойового порядку, який передбачав концентрацію сил у пункті, який за поглядом полководця був вирішаль-ним. При прийнятті рішення на битву ним враховувалися рельєф місцевості, імовірний бойовий порядок противника, його чисель-ність, розташування свого та ворожого табо-ру, власний бойовий досвід та ін.

Із зародженням у ХVІІІ ст. масових армій, поява розсипного фронту і колон, принципо-вий перехід збройних сил на нову організа-цію, що передбачала створення бойових оди-ниць у вигляді батальйонів, полків і дивізій,

розосередження їх на місцевості і збір для ве-дення битви, а також перетворення артилерії на окремий рід військ та її зосередження в пункті удару, призвели до розвитку ударної тактики, що передбачала отримання чисельної переваги над противником на вирішальних напрямках у 4, 6,10 разів.

Подальший розвиток маневру військ, удо-сконалення взаємодії видів зброї і родів військ – піхоти, артилерії та кінноти, наявність дода-ткових сил у вигляді резервів дозволяли на-рощувати зусилля військ і досягти переваги над противником за рахунок їх зосередження у вирішальному пункті. При цьому правило зберігати армію в цілісності, створювати бо-йовий порядок і зосереджувати війська на ва-жливому напрямку до початку битви залиша-лося не змінним.

Прихильником цього правила був і відо-мий французький полководець Наполеон І Бонапарт (1769–1821). Він ще до битви нама-гався створити запас військ у вигляді масова-ного резервного порядку, який починав вико-ристовуватися у бою. Звідси за наявності зна-чного фронту при розвитку охоплення, об’єк-тивно виникали ускладнення і тяжіння військ до фронтального удару – прориву ворожого центру.

Вагомий внесок у розвиток правила “зо-середження зусиль” здійснив російський пол-ководець фельдмаршал П. Румянцев, який теж вважав “раздробление армии за крайнее не-счастье”. Він був прихильником рішучого зо-середження сил у важливому пункті. “Полко-водец, – писав фельдмаршал (подано мовою оригіналу – авт.), – в предмете имеет главный пункт и к оному течет со всем устремлением, поелику одолением оного опровергает все другие от него зависящие” [2, с.26]. Але, ра-зом з цим, у розвиток цього положення П. Румянцев вперше в історії висунув правило “ходити окремо, а битися разом”. Дотримую-чись цього правила перед битвою біля Рябої Могили (1770 р.) П. Румянцев зосередив в од-ному пункті війська, що наступали до цього у різних напрямках окремими групами.

У 1802 р. Г. Шарнхорст (1755–1813) гене-рал, воєнний теоретик і реформатор, началь-ник генштабу прусської армії сформулював цей принцип у статті “Після битви при Маре-нго”. Він писав: “Загальне правило більш умі-лих полководців складається в обережному розділенні своїх сил, примушенні противника слідувати цьому прикладу і, зосереджуючи свої сили, бити його по частинах” [6, с.192].



Дотримуватися зосередження зусиль на обраному напрямку було неухильним прави-лом відомого російського полководця О. Су-ворова (1730–1800), під керівництвом якого російська армія більш ніж у 60 битвах і боях вийшла переможцем, при цьому тільки у двох, або трьох випадках мала чисельну пере-вагу над противником [4, с.163].

У подальший період часу вагомий внесок у розвиток воєнного мистецтва здійснили ві-домі полководці і воєнні теоретики О. Суво-ров, Наполеон І, А. Жоміні, К. фон Клаузевіц.

Відомий прусський воєнний теоретик К. фон Клаузевіц (1780–1831), оцінюючи цей принцип у своїй праці “Про війну”, писав: “... протиставлення в одному із пунктів проти-внику значно більше сил, ніж він очікує порі-вняно від загальної чисельної переваги, скла-дає важливіший фактор воєнного мистецтва” [5, с.152].

Із становленням воєнної науки, як сукуп-ності знань про війну, взаємний вплив прак-тики застосування війська і теорії створили об’єктивні підстави для формулювання ряду принципів воєнного мистецтва на основі гли-бокого аналізу об’єктивних законів війни. У цей період принцип “зосередження зусиль” набув подальшого розвитку.

Війни, що відбулися на території Європи у наступні 50 років після вторгнення Наполе-она І несли відбиток перехідного періоду. Хо-ча в їх основі лежав метод, на який протиборчі сторони вже намагалися спиратися на деталь-не планування воєнних дій, але все ж таки во-ни тяготіли до розгрому противника у ході вирішальних зіткнень великих мас військ.

Технічний прогрес і революція у військо-вій справі, що відбулися на прикінці ХІХ – на початку ХХ ст., передових держав світу, поява нових зразків озброєння та бойової техніки призвели до створення нових родів і видів збройних сил. Багаточисельні, мільйонні армії протиборчих держав розгортали воєнні дії на великих просторах. З розвитком авіації і під-водного флоту вони стали відбуватися не тільки на суші й у морі, але й у повітрі та під водою. Стратегічна мета, перемога над проти-вником уже не могли бути досягнуті виріша-льною битвою військ протиборчих сторін. Війна почала являти собою сукупність окре-мих битв і боїв рознесених на великому прос-торі і в часі. Це вкрай ускладнювало завдання планування воєнних дій і вимагало спряму-вання зусиль військ, що діяли на різних на-прямках та виконували різні за обсягом за-

вдання, як бойові, так і забезпечення на досяг-нення спільної мети воєнної кампанії, ряду кампаній та війни в цілому.

Арміям, які являли собою оперативні об’-єднання військ, належало вирішувати завдан-ня, що за своїм обсягом не могли бути вирі-шенні тактичними формуваннями, що в свою чергу об’єктивно вимагало появи нової, вищої за тактичний рівень форми застосування військ. Таку форму назвали операцією, в якій прин-цип “зосередження зусиль військ” набув по-дальшого розвитку.

Здатність швидкого розгортання декіль-кох армій з використанням залізниці відкри-вала можливість охоплювати противника з флангів, шляхом підвозу військ для здійснен-ня швидкого маневру з виходом на фланги армії противника. Так, наприклад, якщо На-полеон І висував 300-тисячне військо однією масою і по одному маршруту, то Мольтке (1800–1891) у 1866 р ., розгорнувши проти Австрії у Кеніггрецькій операції військо та-кою ж чисельністю розділивши його на три армії, висував їх по трьох маршрутах на фрон-ті до 400 км [4]. За рік до практичного засто-сування військ за таким принципом у записці від 16 вересня 1865 року він писав: “Сутність стратегії полягає в організації похідного мар-шу окремо, маючи на увазі своєчасне зосере-дження” [3, с.568].

Отже, на прикладі Кеніггрецької операції бачимо принциповий відхід від правила На-полеона І постійно зберігати армію у цілісно-му стані та зосередження її зусиль на одному вирішальному напрямку. В цій операції ми бачимо концентрацію ударів військ уже не на одному, як це відбувалося у попередніх вій-нах, а на декількох обраних напрямках.

У 1905 р. начальником німецького ген-штабу А. фон Шліффеном (1833–1913), автор плану війни проти Франції та Росії, розробле-но нову теорію швидкоплинної війни, що в подальшому стала основою теорії “блискави-чної” війни – “бліцкригу”. В її основу покла-дено теорію глибокого охоплення головних сил противника, їх оточення і повного роз-грому. Ця теорія ґрунтувалася на концентрації зусиль військ для завдання руйнівних концен-тричних ударів на вибраних напрямках з ви-ходом у тил противника, ізоляції оточених військ від забезпечення і повного їх розгрому у прикордонній смузі до завершення стратегі-чного розгортання його збройних сил і мобілі-зації економіки. При реалізації цього замислу перемога у війні могла бути досягнута у най-



коротші терміни, що нараховували дні, тижні і місяці. Досягнення її здійснювалося за раху-нок випередження у розгортанні своїх військ, високих темпів наступу і виходу у глибокий тил противника.

Перша світова війна внесла остаточну яс-ність – генеральна битва, як засіб досягнення основної мети, відійшла в минуле.

Теорія “блискавичної” війни – “бліцкригу” у повному обсязі була реалізована у роки Дру-гої світової війни через 30 років після її теоре-тичної розробки. Цьому сприяла технологічна революція, що створила потужну матеріально-технічну базу для забезпечення збройних сил різноманітним за призначенням озброєнням і військовою технікою. Нова війна перетворила-ся у війну моторів. Збройні сили нацистської Німеччини діяли відповідно до нових можли-востей, які надавали їм танки, літаки, автомобі-лі і радіозв’язок. Спираючись на нові можли-вості і теоретичну спадщину А. фон Шліффе-на, вони реалізували новий спосіб ведення вій-ни, в якому зусилля військ по розгрому зброй-них сил поєднувалися з ударами по економіч-ним центрам і населенню противника.

Після завершення Другої світової війни теорія “бліцкригу” у ХХ ст. набула широкого розповсюдження. У той же час друга полови-на ХХ ст. стала епохою ракетних і термоядер-них технологій.

Упродовж сторіч у війнах минулого прин-цип “концентрації зусиль” був пов’язаний з географічним розташуванням, або поєднан-ням сил і засобів на вирішальних напрямках і застосовувався як у тактиці, так і в стратегії. Концентрація цих сил у визначених пунктах здійснювалася до початку боїв, битв, а потім і операцій. Цей підхід кардинально змінився з появою потужної зброї дальнього ураження. Якщо прорив оборони противника у Другій світовій війни і наступний період був основ-ною проблемою наступаючих військ, що по-требувало їх концентрації на напрямках уда-рів, то широке застосування ядерної зброї ви-рішувало цю проблему.

Держави, які мали ядерну зброю, основну ставку в ядерній війні робили на широке її за-стосування. Основною метою в ній було за-вдання непоправних втрат збройним силам противника, матеріальній базі ведення війни, порушення державного і військового управ-ління без безпосереднього контакту із зброй-ними силами противника.

Упродовж 1970–1980-х років головна ідея застосування подібної зброї полягала у масо-

ваному вогневому впливі на ключові об’єкти збройних сил, систему управління й економі-ку держави – жертви агресії, який мав призве-сти до злому волі противника до опору.

Застосування угруповань сухопутних військ у цьому контексті розглядалося, як до-поміжні дії для оволодіння територією. Вва-жалося, що опір противника, після завдання вогневих ударів по ньому, не буде становити суттєвої загрози для військ при його виконан-ні. Усвідомлення того, що за своєю руйнівною дією та катастрофічними наслідками її засто-сування, ядерна зброя не залишить на планеті ні переможця, ні переможеного, ставку зроби-ли на створення ракет із звичайними бойови-ми частинами, здатними здійснювати уражен-ня противника на великих відстанях.

Кінець ХХ ст. ознаменувався швидким розвитком інформаційних технологій, що ма-ють широке застосування у військовій справі. Створення високоточної зброї дальньої дії та автоматизованих систем управління нею та військами, удосконалення тактико-технічних характеристик зразків озброєння та військової техніки суттєво вплинули на характер війни. Але ставка на ураження противника зброєю дальньої дії залишилася не змінною.

Відбувся перерозподіл ролі видів зброй-них сил у воєнному конфлікті. Мета операції досягається без участі сухопутних військ, а тільки завдяки ефективним діям повітряної компоненти угруповання (операція “Союзни-цька сила”, Югославія, 1982 р.). У цій операції можемо побачити, що створення ракетно-авіаційного угруповання військ для ведення операції не вимагає їх зосередження не тільки на напрямках ударів, але навіть і в зоні воєн-ного конфлікту. Вирішення конфлікту (воєн-них дій) можливе до завершення стратегічно-го розгортання обмеженим (передовим) скла-дом військ. Основні оперативні завдання в операціях вирішувалися не під час зіткнення передових частин, а переважно методом даль-нього вогневого впливу.

Проаналізувавши операції військ у воєн-них конфліктах останніх десятиріч взагалі можемо дійти висновку, що принцип “зосере-дження зусиль” набув суттєвих змін. Він реа-лізувався не за рахунок зосередження військ (сил) на головному напрямку, а головним чи-ном шляхом масованого й узгодженого засто-сування засобів вогневого, радіоелектронного й інформаційного ураження. Взаємодія в опе-рації організується не шляхом об’єднання військ у вирішальних пунктах, а об’єднання їх



інформаційних і вогневих можливостей у конкретному регіоні і у визначений час, що дозволяє подолати традиційно існуючий роз-рив між військами й органами управління.

Отже, з вищевикладеного можна зробити такі висновки. З упевненістю можемо ствер-джувати, що принципи воєнного мистецтва, у т. ч. і принцип “зосередження зусиль військ” продовжують розвиватися і залишаються ак-туальними і в майбутньому. Саме вони здійс-

нюють безпосередній і глибокий вплив на зміст форм і способів збройної боротьби. За словами відомого воєнного теоретика О. Свє-чіна: “Історія воєнного мистецтва не намага-ється в теперішній час відкрити загальний не-писаний кодекс – тайну великих полководців. А висуває перед нами діалектику історії, у свілті якої всі правила і принципи воєнного мистецтва набувають умовного, тимчасового характеру” [7, с.263].


1 Военное искусство в локальных войнах и вооруженных конфликтах. – М.: Воениздат, 2009. – 764 с. 2. Очерки военной истории России. – М.: Изд-во АН СССР, 1962. – 425 с. 3. Строков А.А. История военного искусства. Капиталистическое общество периода империализма

(до конца первой мировой войны 1914–1918 гг.). – М.: Воениздат, 1955. – 712 с. 4. Стратегия в трудах военных классиков. – М.: Госвоениздат, 1926. – Т. 1. – 367 с. 5. Клаузевиц К. О войне. – М.: Эксмо, 2013. – 512 с.: ил. 6. Эволюция военного искусства: этапы, тенденции, принципы. – М.: Воениздат, 1987. – 246 с. 7. Свечин А.А. Эволюция военного искусства. – М.: Академ. проект; Кучково поле, 2002. – 864 с.

Отримано: 27.11.2018 р. УДК 355.432(47+430)(477)“1943”

Пилявець Р.І., кандидат історичних наук, доцент, до-цент кафедри історії війн і воєнного мистецтва НУО України імені Івана Черняховського (м. Київ)

СТРАТЕГІЧНІ І ФРОНТОВІ ОПЕРАЦІЇ ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В 1943 РОЦІ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

У 1943 році на Східноєвропейському театрі воєнних дій територія України стала голо-

вним об’єктом збройної боротьби між СРСР – з одного боку, і Німеччиною та її союзниками – з іншого. У статті на основі аналізу праць і джерел, зокрема й маловідомих і донедавна за-критих, а також напрацювань сучасних вітчизняних воєнних істориків, визначено і подано найбільш узагальнені показники по операціях, проведених радянськими фронтами на території України упродовж 1943 року.

Ключові слова:Друга світова війна, Україна, 1943 рік, Червона армія, стратегічні опера-ції, самостійні фронтові операції.

Тема Другої світової війни залишається однією з провідних в Україні як у суспільно-му, так і суто науково-історичному дискурсі. Більше того, ми можемо констатувати, що су-спільно-політичний і науковий інтерес до неї останніми роками не вщухає, а навпаки, зрос-тає. Таку тенденцію, на наш погляд, зумовлює низка вагомих обставин, і передусім – багато-аспектність, складність і значимість цього іс-торичного явища, зокрема для процесу націо-творення, що триває; гострота й неоднознач-ність сприйняття українським соціумом подій, результатів і наслідків Другої світової війни та активне використання різними політичними

силами (як усередині країни, так і поза її ме-жами) існуючих протиріч у їх суспільному сприйнятті; важливість цієї події для історич-ної та національної пам’яті.

Особливої актуальності і загострення сус-пільного інтересу питання історії України пе-ріоду Другої світової війни набули через збройне вторгнення і гібридну війну, розв’язані Російською Федерацією (далі – РФ) проти України у 2014 р. і які тривають дотепер. Україна, безумовно, посідає провідне місце серед цілей Росії у гібридній війні, загалом спрямованій на завоювання панування в інфо-рмаційному просторі, дискредитацію євро-



пейських цінностей, розкол Євроатлантичного союзу. Однією із форм гібридної війни, яку за допомогою різноманітних класичних і новіт-ніх засобів активно веде агресор проти Украї-ни та українського суспільства, й особливо важливим елементом її інформаційно-пропа-гандистської складової є боротьба на «істори-чному фронті» – керована вищим керівницт-вом РФ державна політика фальсифікації іс-торії з метою підкреслення особливої («месі-анської») ролі росіян у всесвітньому історич-ному процесі й у «визволенні» народів і, та-ким чином, обґрунтування претензій Росії на її особливе право у формуванні системи між-народних відносин і світового порядку в ці-лому. Зокрема це виявляється у «приватиза-ції» росіянами перемоги у Другій світовій війні, приниженні ролі інших країн і народів у боротьбі з нацизмом, спотворенні реальної картини подій минулої війни.

З іншого боку, бойові і спеціальні дії час-тин, з’єднань і об’єднань Збройних Сил (далі – ЗС) України з відновлення суверенітету та те-риторіальної цілісності країни, мають окремі спільні риси з воєнними діями збройних фор-мувань періоду Другої світової війни. Врахо-вуючи це, слід зазначити, що у наш час ви-вчення досвіду бойових дій різних військових формувань у Другій світовій війні, безумовно, є дуже важливим. Взагалі історичний досвід є підґрунтям і невичерпним джерелом розвитку та подальшого руху вперед. Його не можна ігнорувати, адже нехтування ним неодмінно призводить до вкрай негативних наслідків, які під час потужних соціальних зрушень і зброй-них зіткнень часто бувають катастрофічними. Досвід минулих війн і застосування військ (як позитивний, так і негативний) слід системати-зовувати й уважно вивчати, враховувати у те-оретичних напрацюваннях і, насамперед у практичній діяльності та з урахуванням су-часних реалій правильно використовувати для зміцнення обороноздатності нашої держави.

Зазначимо, що наприкінці ХХ – на почат-ку ХХІ ст. головний акцент у вітчизняних до-слідженнях Другої світової війни було пере-несено з воєнно-політичного і військового ас-пектів на її антропологічний і гуманітарний вимір, на її трагічність і колосальні згубні на-слідки. При цьому головну увагу приділяють усній історії, питанням повсякденного життя громад і виживання пересічних людей в умо-вах війни, окупації, полону, примусової праці, висвітленню їх скалічених доль. І це цілком зрозуміло й закономірно, адже цей важливий

напрям досліджень офіційною історичною наукою в СРСР ігнорувався.

Водночас, у сучасній вітчизняній науковій літературі про Другу світову війну сегмент, безпосередньо пов’язаний із дослідженням і висвітленням питань воєнних дій сторін, є не-значним. Ще більш вузьким і специфічним є аспект воєнного мистецтва сторін у війні, до-слідження проведених військами операцій (армійських, фронтових, стратегічних) і бойо-вих дій. Проте, питання збройної боротьби, насамперед проведення військами Червоної армії окремих оборонних і наступальних опе-рацій в роки минулої війни, за часів незалеж-ної України висвітлювалися багатьма вітчиз-няними дослідниками у монографіях, колек-тивних працях, наукових статтях, доповідях і повідомленнях на наукових конференціях. До найбільш ґрунтовних праць, в яких автори не обмежуються висвітленням лише окремих епізодів війни і, навіть, розглядом однієї–двох конкретних операцій, а подають більш широ-ку в часі і просторі картину воєнних дій на те-риторії України, належать «Звитяга і жертов-ність. Українці на фронтах Другої світової війни» І. Муковського та О. Лисенка [36], ко-лективний нарис «Україна у полум’ї війни» [55], «Стратегічні та фронтові операції на те-ренах України» В. Грицюка [20], «Стратегічні та фронтові операції на території України у 1943–1944 роках» В. Грицюка, О. Лисенка, Р. Пилявця та С. Сидорова [54] та ін. Слід та-кож відзначити історико-статистичне дослід-ження «Визволення України. 1943–1944» [32] і збірники матеріалів наукових конференцій [9; 56]. Низку статей з висвітленням підготовки і проведення окремих операцій Червоної армії на території України в роки Другої світової війни, аналізом і узагальненням їх досвіду підготовлено В. Бережинським, Є. Безродним, В. Горєловим, В. Грицюком, В. Киданем, В. Королем, О. Лисенком, В. Макаровим, Р. Пилявцем, І. Печенюком, С. Сидоровим, С. Хлонем, І. Хруленком, І. Фурманом, О. Ут-кіним [1–8, 10–19, 21–28, 30–31, 33–35, 38–47, 49–52, 57–65] та багатьма іншими дослідни-ками. Проте, у більшості цих праць переважно ретранслюється офіційний радянський погляд на воєнні дії, на проведені військами операції та їх результати, і лише в окремих наукових статтях здійснено спробу концептуального переосмислення сутності, характеру і змісту подій, їх результатів і наслідків.

Слід визнати, що кілька серйозних праць, які зберігають певне значення й у наш час і які



залишаються недостатньо відомими не лише для широкого загалу, а й для більшості дослі-дників, з’явилися ще за радянських часів. Най-кращі з них (з погляду дотримання принципів об’єктивності й історизму) було створено вій-ськовими фахівцями наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр., тобто у період «хрущовсь-кої відлиги», коли ще не повністю була вихо-лощена, залакована та прикрашена об’єктивна реальність у висвітленні подій минулої війни. До таких доробків, на наш погляд, належать насамперед праці закритого характеру, зокре-ма ґрунтовні колективні воєнно-історичні пра-ці «Операції радянських Збройних Сил у Ве-ликій Вітчизняній війні 1941–1945» та «Стра-тегічний нарис Великої Вітчизняної війни 1941–1945» [37, 53].

До викладення основного матеріалу цієї статті, на думку автора, передусім слід зроби-ти кілька методологічних пояснень. Під зага-льною характеристикою операцій автор розу-міє встановлення, аналіз та оцінку головних, сутнісних показників проведених операцій, до яких, на нашу думку, належать: мета, розмах, залучені до їх проведення сили та засоби, ре-зультати й наслідки (у т. ч. ступінь досягнення мети, територіальні показники, втрати проти-вника і втрати своїх військ, створення умов для подальших дій тощо). Проте, у цій статті автор обмежиться визначенням і аналізом лише окремих кількісних показників.

Друге зауваження. Хронологічно прийня-то поділяти воєнні дії на фронтах, зокрема і на німецько-радянському фронті Другої світової війни, не за роками, а за періодами і кампані-ями, кожна з яких являє собою сукупність безпосередньо пов’язаних між собою єдиною стратегічною метою операцій, що складає за часом (місцем) певний етап (частину) війни. У воєнно-стратегічному відношенні 1943 рік на-лежить до другого періоду німецько-радянсь-кої війни, на який припадає дві кампанії – зи-мова 1942–1943 рр. (тривала з 19 листопада 1942 р. до кінця березня 1943 р.) і літньо-осіння 1943 р. (з 5 липня до 22 грудня 1943 р.). Поза нашим розглядом залишиться розпочата з 24 грудня 1943 р. зимово-весняна кампанія 1943–1944 рр., що відкрила третій період війни.

Отже, 1943 рік увійшов в історію як рік докорінного перелому у німецько-радянській війні. У цей період Червона армія та флот про-вели низку важливих операцій у межах п’яти битв: Сталінградської, Ленінградської, Курсь-кої, за Кавказ і за Дніпро. Цей докорінний по-ворот у ході війни, що розпочався у другій

половині листопада 1942 р. і завершився на-прикінці грудня 1943 р., став одночасно і пе-редумовою, і проміжним результатом страте-гічного наступу Червоної армії та вигнання іноземних окупантів з українських земель.

З метою розгрому противника на Верх-ньому Дону та звільнення харківського про-мислового району в період з 13 січня по 3 бе-резня 1943 р. війська Воронезького (команду-вач генерал-лейтенант Ф. Голіков), лівого крила Брянського (командуючий генерал-пол-ковник М. Рейтер) і правого крила Південно-Західного (командувач генерал-полковник М. Ватутін) фронтів провели Воронєзько-Харківську стратегічну наступальну опера-цію, яка за розмахом і досягнутими результа-тами належить до найбільших стратегічних наступальних операцій, проведених радянсь-кими військами.

Ця операція має інтерес з погляду підго-товки та проведення без оперативної паузи послідовних фронтових наступальних опера-цій (Острогозько-Розсошанської, Воронєзько-Касторненської та Харківської) з метою роз-грому основних сил групи армій противника (група армій «Б»). У ній використали такі рі-шучі способи розгрому противника: розсічен-ня його угруповань, оточення й знищення їх по частинах. В операції проведено великі пе-регрупування військ з другорядних напрямків в умовах бездоріжжя, що дозволило створити ударні угруповання, переважаючі противника на ділянках прориву в особовому складі у 2,7–3,2 рази, в артилерії – у 5–8, у танках – у 1,3– 2 рази, а також досягненням раптовості на-ступу, чіткою взаємодією видів і родів військ.

Бойові дії проводилися на глибину 360–520 км з середньодобовим темпом наступу 7–10 км. За деякими підрахунками, радянськими військами було розгромлено 26 дивізій проти-вника, взято у полон 86 тис. солдатів і офіце-рів противника. Угорська 2-а армія зазнала найбільшої поразки за всю свою історію. По-слідовний розгром армій союзників викликав обурення А. Гітлера, який заявив: «Я більше не хочу бачити союзних солдатів на Східному фронті» [29, с.5]. У ході операції від против-ника було звільнено значну територію, низку великих адміністративних і промислових цент-рів – Воронєж, Курськ, Бєлгород, Харків.

У наступальних операціях, проведених у січні 1943 р., на південному крилі радянсько-німецького фронту склалися сприятливі умо-ви для подальшого просування на захід, звіль-нення важливого економічного регіону –



Донбасу і розгрому групи армій «Дон». Для досягнення поставленої мети було

сплановано і в період з 29 січня до 18 лютого 1943 р. військами Південно-Західного фронту (командувач генерал-полковник М. Ватутін) проведено Ворошиловградську наступальну операцію (кодова назва «Стрибок»)1.

У цій операції особливе місце відводилося фронтовій рухомій групі під командуванням генерал-лейтенанта М. Попова із завданням стрімким ударом у загальному напрямку на Маріуполь перерізати шляхи відходу против-ника з Донбасу. Підготовка операції здійсню-валася в ході попереднього наступу, без опе-ративної паузи.

У результаті проведеної операції війська Південно-Західного фронту виконали постав-лені завдання лише частково. Повністю досяг-ти мети операції не вдалося внаслідок низки факторів. Негативно позначилися прорахунки командування в оцінці обстановки, що скла-далася в ході операції, великі втрати і відсут-ність резервів, відставання тилів (до 300 км), аеродромів базування фронтової авіації, пере-бої в матеріальному забезпеченні та ін. Не-зважаючи на це, війська фронту все ж змогли завдати певної поразки основним силам німе-цької 1-ї танкової армії, відкинули противника на 120–250 км, взяли під контроль північну частину Донбасу й вийшли впритул до дніп-ровських переправ у районах Запоріжжя і Дніпропетровська, створивши серйозну загро-зу флангу і тилу його донбаського угрупован-ня.

Для стабілізації та відновлення становища на південно-західному стратегічному напрямі противник розпочав контрнаступ на Донбасі та в районі Харкова. Йому вдалося зупинити наступ Південного фронту, завдати поразки військам Воронезького і правого крила Пів-денно-Західного фронту. З метою відбиття цього контрнаступу радянськими військами в

1 Серед істориків немає єдиного погляду на назву і

хронологічні межі цієї операції. Більшість виділяють саме Ворошиловградську наступальну операцію. Проте, відсутні статистичні дані, зокрема щодо втрат в опера-ції. При цьому частина дослідників називають і аналі-зують Міллєрово-Ворошиловградську операцію. Так, зокрема подано у воєнно-статистичному дослідженні, де автори виокремлюють саме Міллєрово-Ворошилов-градську операцію як самостійну фронтову наступальну операцію, проведену військами Південно-Західного фронту з 1 січня по 22 лютого 1943 р. [48, с.312]. Отже, для зведення й аналізу статистичних даних ми викорис-товували кількісні та якісні показники, наведені в цьому джерелі – прим. авт.

період 4–25 березня 1943 р. було проведено Харківську оборонну операцію, однак у ре-зультаті наступу противника було знову за-лишено Харків і значну територію на схід.

Період з квітня по червень 1943 р. означа-ється як стратегічна (або оперативно-страте-гічна) пауза у воєнних діях на радянсько-німецькому фронті – обидві сторони не вели активних наступальних дій на суші і готува-лися до рішучих дій, водночас повітряна бо-ротьба продовжувалася з високим ступенем інтенсивності. Тримісячний термін затишшя використаний обома сторонами для підготов-ки до боротьби за стратегічну ініціативу, пла-нування подальших операцій, відновлення боєздатності військ, поповнення людськими і матеріальними ресурсами, військовою техні-кою, озброєнням, боєприпасами тощо. На пів-денній ділянці фронту розгорнулися великі повітряні битви. У травні–червні 1943 р. про-водилися повітряні операції з метою розгрому німецької авіації на центральному і південно-західному напрямках, в яких авіація Люфт-ваффе зазнала відчутних втрат. У результаті цього на початку літа 1943 р. були створені об’єктивні передумови для завоювання стра-тегічного панування в повітрі.

Центральне місце у літньо–осінній кампа-нії 1943 р., що мала винятково важливе зна-чення для подальшого ходу подій у війні, на-лежить Курській битві і битві за Дніпро. Вони завершили докорінний перелом у всій Другій світовій війні.

Курська битва складалася з двох етапів – оборонного і наступального. У рамках Курсь-кої стратегічної оборонної операції (5–23 лип-ня) радянські війська провели фронтові обо-ронні операції на орловсько-курському і бєл-городсько-курському напрямках. Контрнаступ радянських військ склали Орловська стратегі-чна наступальна операція (операція «Куту-зов»,12 липня – 18 серпня) і Бєлгородсько-Харківська стратегічна наступальна операція (операція «Румянцев», 3–23 серпня). У межах останньої, що проходила і на території Украї-ни, були проведені Бєлгородсько-Богодухів-ська і Бєлгородсько-Харківська фронтові на-ступальні операції.

Наймасштабнішою подією літньо–осінньої кампанії 1943 р. стала грандіозна битва за Дніпро, точніше, її частина – найзапекліші, кульмінаційні етапи, адже битва за Дніпро, на погляд автора, тривала значно довше – від кі-



нця червня 1941 р. до початку липня 1944 р.1 Цей період битви за Дніпро характеризува-

вся стратегічним наступом радянських військ, переважно результативними послідовними й одночасними наступальними операціями Чер-воної армії. Головним його змістом стало по-долання наступаючими військами Червоної армії т. зв. Східного валу (стратегічної обо-ронної лінії «Вотан»), що проходила переваж-но по Дніпру, а в південній частині при виході до Азовського моря – по річці Молочна.

Бої розгорнулися на фронті близько 1400 км, що перевищувало просторовий роз-мах усіх інших битв на суходолі. Особливість цієї битви полягає ще й у тому, що вона пов’язана з форсуванням потужних водних перешкод – Дніпра та його великих приток, насамперед Десни (ще до підходу до Дніпра). Західний (правий) берег Дніпра, що переваж-но значно вищий за східний (лівий), був зав-часно перетворений противником у добре укріплений оборонний рубіж.

Активні бойові дії цього періоду битви за Дніпро почалися на різних напрямках не од-ночасно. По ходу подій, що розгорталися, цей період битви у межах серпня–грудня 1943 р. на теренах України (саме цей період офіцій-ною історичною наукою визнано як битва за Дніпро) поділяється на два етапи.

Перший етап тривав від середини серпня до кінця вересня 1943 р. У його межах було проведено дві стратегічні наступальні опера-ції. Значну роль у визволені Лівобережної України і Донбасу відіграла Донбаська стра-тегічна наступальна операція (13 серпня – 22 вересня 1943 р.), проведена військами Пів-денно-Західного і Південного фронтів (коман-дувачі відповідно генерал армії Р. Малинов-ський і генерал армії Ф. Толбухін). Під час її проведення Червона армія просунулася на за-хід до 300 км, визволено важливий економіч-ний район і створено умови для вигнання окупантів з Північної Таврії, Правобережної України та Криму.

У ході першого етапу війська Централь-ного (генерал армії К. Рокоссовський), Воро-незького (генерал армії М. Ватутін) і Степово-го (генерал армії І. Конєв) фронтів з 26 серпня по 30 вересня провели Чернігівсько-Полтав-ську стратегічну наступальну операцію, що

1 Новий концептуальний погляд, відмінний від офі-

ційного, на сутність, зміст, хронологічні і просторові межі битви за Дніпро, на її місце і всесвітньо-історичне значення, автор виклав і обґрунтував у попередніх стат-тях [37; 38].

включала Чернігівсько-Прип’ятську, Сумсько-Прилуцьку і Полтавсько-Кременчуцьку фрон-тові наступальні операції.

Наступ радянських військ після прориву оборони противника переріс у переслідуван-ня, в ході якого радянські війська вийшли до Дніпра на північ і південь від Києва, і захопи-ли плацдарми на правому березі річки. Найбі-льшими з них стали Букринський і Лютізький. Від окупантів визволено значну територію Лі-вобережної України і ряд великих міст, зок-рема обласні центри – Суми, Чернігів, Полта-ва. Розрахунки німецького командування на тривалу оборону Лівобережної України було зірвано. У результаті проведених операцій бу-ли створені необхідні умови для визволення Правобережної України.

Наприкінці вересня – на початку жовтня 1943 р. розпочався другий етап означеного періоду битви за Дніпро. Важливе місце на-лежить Київській стратегічній наступальній операції, проведеній військами 1-го Українсь-кого фронту (командуючий генерал армії М. Ватутін). Своєю метою вона мала розгром київського угруповання військ противника, ви-зволення столиці України та розширення стра-тегічного плацдарму на правому березі Дніпра.

За поглядами сучасних фахівців, переду-сім В. Кидоня і В. Грицюка, хронологічні ме-жі цієї операції значно ширші за офіційно прийняті в радянській історіографії (3–13 лис-топада 1943 р.). На їх погляд, операція трива-ла з 11 жовтня до 23 грудня 1943 р [24, 25] та включала Лютізьку (1 жовтня – 2 листопада)2, Букринську (12–24 жовтня) і Київську (3–13 листопада) фронтові наступальні операції та Київську фронтову оборонну операції (13 ли-стопада – 23 грудня). Окреме місце належить Дніпровській повітрянодесантній операції (25 вересня – 16 листопада) з розширення важли-вого в оперативному значенні Букринського плацдарму і боротьби з резервами противни-ка. Вона готувалася в стислі терміни за заста-рілими розвідданими про противника. Всього було десантовано 4 575 осіб. Під час десанту-вання та за період боїв у ворожому тилу деса-нтники зазнали великих втрат (за деякими оцінками, до 3 500 загиблими і зниклими без

2 Тут є певне протиріччя, пов’язане з хронологічними

межами операцій. Якщо Лютізька ФНО розпочалася 1 жовтня, то чому початок Київської СНО авторами визначається лише 11 жовтня? На нашу думку, слід розширити межі Київської СНО і вважати, що вона роз-почалася 1 жовтня, або ж звузити межі Лютізької операції – прим. авт.



вісти, тобто близько 75% особового складу), повністю було порушено управління, втрачено зв’язок зі штабом фронту. Повітрянодесантна операція не досягла поставленої мети. Водно-час десантники активними бойовими діями відтягнули на себе частину сил противника і спільно з партизанами завдали йому відчутних втрат. Крім того, вони сприяли форсуванню Дніпра військами 52-ї армії 2-го Українського фронту.

У результаті успішно проведеного пере-групування військ (насамперед перекидання з букринського плацдарму на лютізький 3-ї гв. танкової армії – командувач генерал-лейте-нант П. Рибалко) у Київській фронтовій на-ступальній операції (3–13 листопада 1943 р.) визволено столицю України м. Київ (6 листо-пада) і м. Житомир (13 листопада) та велику територію на правобережжі Дніпра. Однак, ввівши у бій резерви, противник на окремих ділянках починаючи з 8 листопада здійснював сильні контратаки, а пізніше перейшов у контрнаступ.

З 13 листопада війська фронту своїм центром і лівим крилом проводили оборонну операцію, а правим крилом (13-а і 60-а армії) продовжували наступ. 15 листопада, коли вій-ська фронту ще не завершили перехід до обо-рони, німецькі війська силами 15 дивізій (у т. ч. 7 танкових і 1 моторизована) здійснили контрнаступ на широкому фронті, завдавши потужних ударів по військах 38-ї і 60-ї загаль-новійськових і 3-ї гв. танкової армій. Особли-во тяжких втрат зазнали з’єднання 3-ї гв. тан-кової армії у танковому бойовищі. 20 листо-пада противник знову оволодів Житомиром і в подальшому відкинув радянські війська на схід на 35–40 км. Наступ противника і зміна оперативної обстановки створили загрозу для Києва. Проте, завдяки проведеним оборонним заходам і контрударам по противнику радян-ським військам до 30 листопада вдалося ста-білізувати фронт на рубежі Черняхів, Радо-мишль, Ставище, Юрівка. Здійснені у грудні дві спроби 4-ї танкової армії противника про-рватися до Києва (6–14 грудня з району Чер-няхова і 19–22 грудня з району Коростеня) успішно були відбиті. Ударне угруповання противника було виснажене і знекровлене. У результаті проведення оборонної операції вій-ська 1-го Українського фронту зірвали плани німецького командування знову оволодіти Києвом і поновити свою оборону по Дніпру.

Майже одночасно з проведенням війська-ми Воронєзького (з 20 жовтня 1-го Українсь-

кого) фронту стратегічної операції на київсь-кому напрямі війська Степового, Південно-Західного і Південного (з 20 жовтня, відповід-но, 2-го, 3-го, 4-го Українських) фронтів з 26 вересня по 20 грудня 1943 р. провели Ниж-ньодніпровську стратегічну наступальну операцію, що складалася з Мелітопольської, Запорізької, П’ятихатської, Знам’янської та Дніпропетровської фронтових наступальних операцій.

У результаті Нижньодніпровської опера-ції війська 2-го і 3-го Українських фронтів оволоділи на правому березі Дніпра плацдар-мом стратегічного значення – близько 450 км по фронту і до 100 км у глибину, який у пода-льшому відіграв велику роль у визволені від противника території Правобережної України. Війська 4-го Українського фронту очистили від окупантів майже всю Північну Таврію і блокували в Криму німецько-румунське угру-повання.

Звільнення Лівобережної України було завершено в ході Гомельсько-Речицької на-ступальної операції, проведеної Білоруським фронтом (командувач генерал армії К. Рокос-совський) 10–30 листопада 1943 р. За 20 днів радянські війська прорвали оборону против-ника на фронті 100 км і просунулися на 130 км у глибину. Ця операція відзначається умілим маневруванням рухомими з’єднаннями для нарощування зусиль в оперативній глибині в умовах лісисто-болотистої місцевості.

На південному фланзі радянсько-німець-кого фронту війська Північнокавказького фронту і сили Чорноморського флоту завдали поразки з’єднанням групи армій «А», ударом з моря і суші визволили Новоросійськ, вийш-ли на узбережжя Керченської протоки і заве-ршили звільнення Кавказу. Плацдарм против-ника, що забезпечував йому оборону Криму, було ліквідовано. Очищення від ворожих військ Новоросійська і Таманського півострова значно поліпшило базування Чорноморського флоту і створило сприятливі умови для ударів по кримському угрупованню противника з моря і через Керченську протоку.

Після визволення Таманського півострова Ставка Верховного Головнокомандування за-твердила рішення командування Північнокав-казьким фронтом (з 20 листопада 1943 р. – Окрема Приморська армія) на проведення на-ступальної операції з метою визволення Кер-ченського півострова. Першим її етапом була Керченсько-Ельтігенська десантна операція (31 жовтня – 11 грудня 1943 р.). У ній взяло



участь 150-тисячне угруповання радянських військ у складі 56-ї, 18-ї загальновійськових армій, 4-ї повітряної армії, частина сил Чорно-морського флоту і Азовської військової фло-тилії. Упродовж 36 діб на невеликій території в районі Ельтігена йшли запеклі бої. Результа-ти операції виявилися значно меншими від очікуваних, проте війська Північнокавказько-го фронту відтягнули на себе з перекопського напрямку значні сили німецької 17-ї армії і за-безпечили Червоній армії вигідний плацдарм для подальшого переходу в наступ у Криму.

Таким чином, у ході літньо–осінньої кам-панії 1943 р. Червона армія визволила від окупантів майже 2/3 захопленої ворогом тери-

торії і просунулася на захід на 300–600 км. Німецькі війська були вигнані з Донбасу, Лі-вобережної України та Таманського півостро-ва. Бойові дії були перенесені в Білорусію і Правобережну Україну та створено умови для повного визволення країни від нацистської окупації.

Водночас, мета операцій досягалася не завжди, а якщо досягалася – то ціною неймо-вірних зусиль і великих втрат, передусім в особовому складі.

У табл. 1 подано окремі показники, що характеризують стратегічні і фронтові опера-ції Червоної армії, проведені на території України у 1943 р.

Таблиця 1 Показники, що характеризують стратегічні і фронтові операції Червоної армії,

проведені на території України у 1943 році

Назва і вид операції

Дати почату і завершення

операції,

тривалість операції

Ширина фронту,

км

Глибина операції,

км

Чисель-ність

військ на початок операції,

осіб

Втрати особового складу, осіб: без-поворотні саніта-рні, загальні, се-

редньодобові (від загал.)

Ступінь досягнення

мети операції

Зимово-весняна кампанія 1942–1943 рр.

Міллєрово-Ворошиловград-ська ФНО

01.01 – 22.02.1943 52 доби

265180 38049 63684 101733 1956

Досягнуто частково

Воронєзько-Харківська СНО (3 ФНО, з них одна на тер. України – Харківська)

13.01 – 3.03.1943 50 діб

250–400 360–520 502400 54475 98086 153561 3071


Харківська СОО 4–25.03.1943 22 доби

200–240 100–150 345900 45219 41250 86469 3930

Не досяг-нуто

Усього за кампанію: СНО – 1 (у її межах 1 ФНО на тер. України), ССО – 1 (у її межах 1 ФОО) , СФНО – 1.

Літнє-осіння кампанія 1943 р.

Ізюм-Барвінкова ФНО

17 –27.07.1943 11 діб

10–12 202430 10310 28380 38690 3517


Міуська ФНО 17.7 –2.08.1943 17 діб

60 5–15 (відхід)

271790 15303 45767 61070 3592


Бєлгородсько-Харківська СНО (2 ФНО, одна з них на тер. України –Бєлгород-Харківська)

3–23.08.1943 21 доба

300–400 140 1144000 71611 183955 255566 12170

Досягнуто

Донбаська СНО (2 ФНО: Барвінко-во-Павлоградська і Міусько-Маріупольська)

13.08 – 22.09.1943 41 доба

450 250–300 1011900 66166 207356 273522 6671

Досягнуто

Чернігівсько-Полтавська СНО (3 ФНО: Чернігів-

26.08 – 30.09.1943

600 250–300 1581300 102957 324995 427952

Досягнуто



сько-Прип’ятьська, Сумсько-Прилуць-ка, Полтавсько-Кременчуцька)

36 діб 11888

Нижньодніпров-ська СНО (5 ФНО: Меліто-польська, Запорі-зька, П’яти-хатська, Знам’ян-ська і Дніпропет-ровська)

26.08 – 20.12.1943 86 діб

750–800 100–300 1506400 173201 581191 754392 8772

Досягнуто

Керченсько-ЕльтігенськаДО (прирівняна до фронтової)

31.10 – 11.12.1943 41 доба

150000 6985 20412 27397 652


Київська СНО (3 ФНО: Лютізька, Букринська, Київська, 1 ФОО – Київська)

1.10 – 22.12.1943 93 доби

320–500 100–150 63854 167190 231044 2484


Лютізька ФНО 1.10 – 2.11.1943 32 доби

20 25 253830 24422 60642 85064 2578


Букринська ФНО 12 –24.10.1943 12 діб

11 90 185960 6498 21440 27938 2149


Київська ФНО 3–13.1943 11 діб

320–500 150 671000 6491 24078 30569 2779

Досягнуто

Київська ФОО 13.11 – 22.12.1943 39 діб

730000 26443 61030 87473 2187

Досягнуто

Усього за кампанію: СНО – 5 (у їх межах 11 ФНО на території України), СФНО – 4, СФОО – 1, ДО – 1.

Усього за 1943 р.: СНО – 6 (у їх межах 12 ФНО на тер. України), СОО – 2 (у її межах 1 ФОО), СФНО – 5, СФОО – 1, ДО – 1.

Складено за джерелами: [48; 50, с.25, 26] з авторськими змінами щодо Київської СНО на підставі [24; 25].

Примітки: 1. СНО – стратегічна наступальна операція; СОО – стратегічна оборонна операція, ФНО – фронтова наступа-

льна операція, ФОО – фронтова оборонна операція, СФНО – самостійна фронтова наступальна операція, СФОО – самостійна фронтова оборонна операція, ДО – десантна операція.

2. У межах Київської СНО подано показники і по ФНО, які її складали.

Із наведених у таблиці показників випли-

ває, що навіть за новітніми концептуальними поглядами на Київську стратегічну наступа-льну операцію, масштаби втрат військ у ній (безповоротні і загальні, а особливо середньо-добові) є значно меншими за, наприклад, втра-ти у попередній Чернігівсько-Полтавській чи у Нижньодніпровській операції, паралельно про-веденій з Київською операцією іншими Україн-ськими фронтами. І це викликає певні сумніви.

Автор чітко усвідомлює, що відображені у таблиці показники далеко не повною мірою відтворюють дійсну картину подій війни і да-

ють не зовсім вірну уяву про проведені радян-ськими військами операції на території Украї-ни у 1943 р., адже вихідні дані, що взяті зі ста-тистичного дослідження російських авторів [48] і на основі яких складено цю таблицю, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх об’єктивності та достовірності. Водночас, ін-ших підтверджених даних, які заслуговують на увагу, немає. На наш погляд, пошук і опри-люднення об’єктивних свідчень щодо воєн-них дій у роки Другою світової війни являє важливе завдання вітчизняної воєнно-істо-ричної науки.


1. Безродний Є.Ф. Запорізька наступальна операція 1943 року // Україна в полум’ї війни. 1941–1945. – К.: Україна, 2005. – С.232-243.



2. Безродний Є.Ф. Мелітопольська наступальна операція 1943 року // Україна в полум’ї війни. 1941–1945. – С.223-232.

3. Безродний Є.Ф. Рівненсько-Луцька наступальна операція 1944 року // Україна в полум’ї війни. 1941–1945. – К.: Україна, 2005. – С.277-284.

4. Бережинский В.Г. Битва за Днепр (25 августа – 23 декабря 1943 года). – К.: НИЦ ГП ВСУ, УИВИ, 2002. – 32 с.

5. Бережинский В.Г. Керченско-Феодосийская десантная операция (26 декабря 1941 г. – 2 января 1942 г.) / В.Г. Бережинский, А.А. Храпаль. – К.: УИВИ, 20043. – 86 с.

6. Бережинский В.Г. Корсунь-Шевченковская операция (24 января – 17 февраля 1944 года) / В.Г. Бе-режинский, В.Г. Лишавский, Л.М. Шумило. – К.: УИВИ, 2003. – 54 с.

7. Бережинський В.Г. Київська наступальна операція 1943 року // Україна в полум’ї війни. 1941–1945. – К.: Україна, 2005. – С.215-223.

8. Бережинський В.Г. Севастопольська оборонна операція 1941–1942 років // Україна в полум’ї вій-ни. 1941–1945. – К.: Україна, 2005. – С.70-81.

9. Битва за Дніпро. До 70-річчя визволення Києва від нацистських загарбників: матер. Всеукр. наук. конф. (Київ, 31 жовтня 2013 р.) / відп. ред. Р.І. Пилявець; УІНП, МК «НМ ВВВ 1941–1945 років», Ін-т історії України НАН України. – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. – 290 с.

10. Горєлов В.І. Барвінково-Лозовська наступальна операція 1942 року // Україна в полум’ї війни. 1941–1945. – К.: Україна, 2005. – С.128-136.

11. Горєлов В.І. Київська стратегічна наступальна операція Воронезького (1-го Українського) фронту (11 жовтня – 13 листопада 1943 р.) / В.І. Горєлов, В.М. Грицюк // Битва за Дніпро: До 70-річчя визволення Києва: матер. Всеукр. наук. конф. (Київ, 31 жовтня 2013 р.). – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. – С.20-33.

12. Горєлов В.І. Київська стратегічна оборонна операція 1941 року // Україна в полум’ї війни. 1941–1945. – К.: Україна, 2005. – С.28-41.

13. Горєлов В. Східнокарпатська стратегічна наступальна операція 1944 р. як показник рівня радян-ського воєнного мистецтва у третій період великої вітчизняної війни / В. Горєлов, І. Чичкань // Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги): матер. Міжнар. наук. конф. (Київ, 27 квітня 2010 р.). – К.: [б. в.], 2011. – С.90-101.

14. Горєлов В.І. Харківська операція 1942 року // Україна в полум’ї війни. 1941–1945. – К.: Україна, 2005. – С.137-146.

15. Грицюк В. Битва за Дніпро / В. Грицюк, О. Лисенко // Віче. – 2013. – № 23. – С.59-61. – № 24. – С.2-4. 16. Грицюк В. Дніпровсько-Карпатська стратегічна наступальна операція (24.12.43–17.04.44) //

Воєнна історія. – 2010. – № 3(51). – С.64-78. 17. Грицюк В. Кіровоградська наступальна операція 1944 р. // Військово-науковий вісник. – 2012. –

Вип.17. – С.18-27. 18. Грицюк В. Місце та значення Корсунь-Шевченківської битви у Дніпровсько-Карпатській страте-

гічній наступальній операції // Сторінки воєнної історії України. – 2010. – Вип. 13. – С.107-116. 19. Грицюк В. Оперативне мистецтво у Корсунь-Шевченківській наступальній операції 1944 року /

В. Грицюк, Л. Кривизюк // Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги): матер. Міжнар. наук. конф. (Київ, 27 квітня 2010 р.). – К.: [б. в.], 2011. – С.62-72.

20. Грицюк В.М. Стратегічні та фронтові операції на теренах України. – К.: Ін-т історії України, 2010. – 150 с.

21. Грицюк В.М. Найбільша воєнна операція на українських теренах (до 70-річчя вигнання нацист-ських окупантів з України) / В.М. Грицюк, О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. – 2014. – № 5. – С.4-20.

22. Грицюк В.М. Спільні операції військ 3-го та 4-го Українських фронтів взимку 1944 року // Воєн-но-історичний вісник. – 2012. – Вип. 2(4). – С.141-152.

23. Кидонь В.І. Історіографія підготовки Київської наступальної операції (3–13 листопада 1943 р.) // Воєнно-історичний вісник. – 2013. – Вип. 4 (10). – С.75-85.

24. Кидонь В.І. Оперативна обстановка напередодні проведення Київської стратегічної наступальної операції // Військово-науковий вісник. – 2017. – Вип. 27. – С.19–32.

25. Кидонь В.І. Операції Воронезького (1-го Українського) фронту на київському напрямі (жовтень – грудень 1943 р.) // Труди університету: зб. наук. праць НУО України. – 2014. – № 5(126). – С.208-216.

26. Король В. Трагедія 1941-го // Воєнна історія. – 2002. – № 3-4. – С.21-33. 27. Король В.Ю. Битва за Дніпро і Київ: героїзм і трагедія // Воєнна історія. – 2003. – № 5-6. – С.25-38. 28. Король В.Ю. Визвольні бої Червоної Армії на території України (1943–1944 рр.) // Український

історичний журнал. – 2005. – № 1. – С.16-34. 29. Крестовый поход на Россию: Сборник статей / Ред.-сост. М. Чернов. – М.: Яуза, 2005. – 480 с. 30. Лисенко О. Оборона Києва: до 70-річчя подій / О. Лисенко, В. Грицюк // Воєнна історія. – 2011. –

№ 4. – С.88-97.



31. Лисенко О.Є. Битва за Дніпро як об’єкт історіє писання // Битва за Дніпро. До 70-річчя визволення Києва від нацистських загарбників: матер. Всеукр. наук. конф. (Київ, 31 жовтня 2013 р.). – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. – С.183-195.

32. Лысаковский Ю.Ю. Освобождение Украины. 1943–1944. Историко-статистическое исследова-ние / Ю.Ю. Лысаковский, В.Н. Нестеров, В.А. Удин-Некрасов. – К.: КВИО, 1995. – 232 с.

33. Макаров В.Д. Корсунь-Шевченківська наступальна операція: 70 років потому / В.Д. Макаров, І.С. Печенюк / Боротьба за Україну в 1943–1944 роках: влада, збройні сили, суспільство (до 70-річчя виз-волення України від гітлерівських окупантів): матер. Міжнар. наук. конф. (Київ, 24 жовтня 2014 р.). – К.: МК «НМ ВВВ 1941–1945 років», 2014. – С.217-227.

34. Макаров В.Д. Рівненсько-Луцька наступальна операція: 70 років потому / В.Д. Макаров, І.С. Пе-ченюк / Щит і меч землі Дубенської: військова історія краю: матер. Міжнар. наук. істор.-краєзнав. конф., присвяченої 500-річчю Оршанської битви, 100-річчю від початку Першої світової війни та 70-річчю виз-волення України від німецько-фашистських загарбників (Дубно, 26 вересня 2014 р.). – Луцьк: ПрАТ «Волинська облдрукарня», 2014. – С.213-218.

35. Муковський І. Людські резерви для поповнення Червоної Армії (1941–1945) // Воєнна історія. – 2002. – № 3-4. – С.56-63.

36. Муковський І.Т. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої світової війни / І.Т. Муковсь-кий, О.Є. Лисенко. – К.: Пошук.-видав. агентство «Книга Пам’яті України», 1997. – 568 с.

37. Операции Советских Вооруженных сил в Великой Отечественной войне, 1941–1945: военно-исторический очерк. В 4 т. / Отв. ред. С.П. Платонов; военно-исторический отдел ВНУ ГШ ВС СССР. – М.: Воениздат, 1958–1959.

38. Печенюк І.С. Чернігівсько-Прип’ятська операція 1943 р. / І.С. Печенюк, В.Д. Макаров // Битва за Дніпро. До 70-річчя визволення Києва від нацистських загарбників: матер. Всеукр. наук. конф. (Київ, 31 жовтня 2013 р.). – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. – С.109-115.

39. Печенюк І.С. Як діяв Чорноморський флот ВМФ СРСР під час війни? / І.С. Печенюк, І.І. Фур-ман / Крим: шлях крізь віки. Історія у запитаннях та відповідях / відп. ред. В.А. Смолій. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. – С.332-338.

40. Печенюк І.С. Березнегувато-Снігурівська наступальна операція 1944 року // Військова історія Північного Причорномор’я: від найдавніших часів до сьогодення: матер. наук. конф. (Миколаїв, 30–31 березня 2016 р.). – Миколаїв: ПП СПД Румянцева Г.В., 2016. – С.65-68.

41. Пилявець Р.І. Битва за Дніпро: альтернативний погляд на сутність і зміст // Воєнно-історичний вісник. – 2013. – Вип. 4(10). – С.72-75.

42. Пилявець Р.І. Битва за Дніпро: три роки запеклої боротьби (червень 1941 – липень 1944 рр.) // Воєнно-історичний вісник. – 2017. – Вип. 3 (25). – С.67-76.

43. Пилявець Р.І. Бої за місто Запоріжжя як складова Нижньодніпровської операції та битви за Дніпро // Воєнна історія Наддніпрянщини та Донщини: матер. Всеукр. наук. військ.-істор. конф. (Дніпро-петровськ, 25 травня 2011 р.). – К.: НВІМУ, 2011. – С.455-461.

44. Пилявець Р.І. Бойові дії на Керченському півострові у січні – травні 1942 року та розгром Кримсь-кого фронту // Воєнно-історичний вісник. – 2017. – Вип.4(26). – С.95-101; 2018. – Вип.1(27). – С.110-117.

45. Пилявець Р.І. Нереалізований задум маршала Тимошенка: вихід радянських військ до Дніпра у сі-чні 1942 року (до 70-ї річниці Барвінково-Харківської операції) // Воєнна історія Середньої Наддніпрянщи-ни: матер. Всеукр. наук. військ.-істор. конф. (Київ, 15 березня 2012 р.). – К.: НВІМУ, 2012. – С. 558-566.

46. Пилявець Р.І. Трагедія під Харковом: травень 1942 року (до 70-річчя Харківської битви 1942 р.) // Воєнно-історичний вісник. – 2012. – № 2. – С.63-70.

47. Пилявець Р.І. Чернігівсько-Прип’ятська операція 1943 р. як складова битви за Дніпро // Героїчні сторінки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років у патріотичному вихованні української молоді: матер. міжрегіон. наук.-практ. конф. (Чернігів, 18 вересня 2013 р.). Ч. І / укл. М.М. Коропатник. – Черні-гів: ЧОІППО ім. К.Д. Ушинського, 2014. – С.21-31.

48. Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери Вооруженных Сил: Статистическое исследование / Под общ. ред. Г.Ф. Кривошеева. – М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2001. – 608 с.

49. Сидоров С.В. Запорозька фронтова наступальна операція 10–14 жовтня 1943 року // Військова історія Північного Причорномор’я: від найдавніших часів до сьогодення: матер. наук. конф. (Миколаїв, 30–31 березня 2016 р.). – Миколаїв: ПП СПД Румянцева Г.В., 2016. – С.59-62.

50. Сидоров С.В. Оперативна спадщина Червоної Армії в операціях на території України в роки Великої Вітчизняної війни // Наука і техніка Повітряних Сил Збройних Сил України. – 2010. – № 1(3). – С.21-27.

51. Сидоров С.В. Форсування Дніпра та захоплення плацдармів на його правому березі / С.В. Сидо-ров, О.Й. Мацько // Битва за Дніпро. До 70-річчя визволення Києва від нацистських загарбників: матер. Всеукр. наук. конф. (Київ, 31 жовтня 2013 р.). – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2013. – С.34-47.

52. Сидоров С.В. Харківська оборонна операція радянських військ в 1943 році // Воєнно-історичний вісник. – 2014. – Вип. 3(13). – С.83-89.



53. Стратегический очерк Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. / Отв. ред. С.П. Платонов; воен.-истор. отдел ВНУ ГШ ВС СССР. – М.: Воениздат, 1961. – 1005 с.

54. Стратегічні та фронтові операції на території України у 1943–1944 роках / В.М. Грицюк, О.Є. Лисенко, Р.І. Пилявець, С.В. Сидоров; відп. ред. О.Є. Лисенко. – К.: НУОУ, Ін-т історії України, 2015. – 508 с.

55. Україна в полум’ї війни. 1941–1945 / П.П. Панченко, О.І. Уткін, В.І. Горєлов та ін. – К.: Україна, 2005. – 560 с.

56. Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги): матер. Міжнар. наук. конф. (Київ, 27 квітня 2010 р.) / відп. ред. Л.В. Легасова; МК «НМІВВВ 1941–1945 рр.». – К.: [б. в.], 2011. – 800 с.

57. Уткін О.І. Донбаська наступальна операція 1943 року // Україна в полум’ї війни. 1941–1945. – К.: Україна, 2005. – С.198-207.

58. Уткін О.І. Кримська наступальна операція 1944 року // Україна в полум’ї війни. 1941–1945. – К.: Україна, 2005. – С.336-346.

59. Фурман І. Бойові дії родів сил Чорноморського флоту ВМФ СРСР у роки Великої Вітчизняної війни // Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги): матер. Міжнар. наук. конф. (Київ, 27 квітня 2010 р.). – К.: [б. в.], 2011. – С.267-273.

60. Фурман І.І. Як діяв Чорноморський флот ВМФ СРСР під час Другої світової війни? / І.І. Фурман, І.С. Печенюк / Історія Криму в запитаннях та відповідях. – К.: Наук. думка, 2015. – С.396-404.

61. Хлонь С.Є. Роль і місце Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції військ 1-го у визволенні України // Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги): матер. Міжнар. наук. конф. (Київ, 27 квітня 2010 р.). – К.: МК «НМІВВВ 1941–1945 рр.», 2011. – С.274-282.

62. Хлонь С.Є. Тарнопольська операція 60-ї армії // Воєнна історія. – 2010. – № 3(51). – С.53-63. 63. Хлонь С.Є. Розвиток воєнного мистецтва у Проскурівсько-Чернівецькій наступальній операції //

Труди університету. – 2010. – № 6(99). – С.292-297. 64. Хруленко І.П. Житомирсько-Бердичівська наступальна операція 1943–1944 років // Україна в по-

лум’ї війни. 1941–1945. – К.: Україна, 2005. – С.251-260. 65. Хруленко І.П. Проскурівсько-Чернівецька наступальна операція 1944 року // Україна в полум’ї

війни. 1941–1945. – К.: Україна, 2005. – С.293-303.

Отримано: 06.12.2018 р. УДК 355.48:356.169.3(73)“1970”

Печорін О.М., полковник, начальник науково-дослідної лабораторії кафедри Високомобільних десантних військ і Сил спеціальних операцій НУО України імені Івана Чер-няховського Наумов В.І., науковий співробітник науково-дослідної лабораторії кафедри Високомобільних десантних військ і Сил спеціальних операцій НУО України імені Івана Чер-няховського (м. Київ)

ОПЕРАЦІЯ “БЕРЕГ СЛОНОВОЇ КІСТКИ” ЯК НОВИЙ СПОСІБ ЗАСТОСУВАННЯ ВИСОКОМОБІЛЬНИХ ФОРМУВАНЬ У ВОЄННИХ КОНФЛІКТАХ СУЧАСНОСТІ

У статті розглянута операція “Берег слонової кістки”, що проведена Збройними силами

США. Проаналізувавши дії групи спеціального призначення американських військ у взаємодії з армійською авіацією в цій операції авторами визначено новий спосіб застосування високомобі-льних формувань. Зазначена операція розкриває зміст підготовки та ведення дій високомобіль-ним формуванням нового типу, зокрема групи спецпризначення, що виконує бойове завдання ве-денням десантно-штурмових дій.

Ключові слова: армійська авіація, високомобільні формування, десантно-штурмові дії, з’єднання, підрозділ, тактика.

Аналіз локальних війн і воєнних конфлік-тів другої половини ХХ ст. показує, що форми

і способи застосування високомобільних фор-мувань у сучасних умовах, значно відрізня-



ються від притаманних для великомасштаб-них дій періоду Другої світової війни.

Сфера бойового застосування десантно-штурмових підрозділів (частин) на вертольо-тах є досить великою. Їх маневрені можливос-ті значно перевищують можливості механіх-зованих і танкових підрозділів, постійна гото-вність до дій на значному віддаленні від лінії зіткнення, вогневі можливості зі знищення ці-лей будь-якого типу дозволяють говорити про універсальність, що притаманна тільки десан-тно-штурмовим військам.

У збройних силах развинутих країн світу здійснено переоцінку характеру сучасної збройної боротьби, і як наслідок цього вини-кає тенденція скорочення великих оператив-них формувань сухопутних військ. До війсь-кових структур висуваються вимоги автоном-ності на рівні батальон–бригада з високим ступенем маневреності. При цьому, розумі-ється не стільки швидкість пересування, скі-льки швидкість реагування на обстановку, що склалася. І якщо в оперативно-стратегічному масштабі це завдання вирішене, то на тактич-ному рівні маневр ще не звільнився від про-блем, що викликані швидкоплинністю самого бою. Тому їх вирішення полягає у створенні спеціальних десантно-штурмових підрозділів із включенням їх у штатні структури загаль-новійськового з’єднання. Тільки після цього можна буде вести мову про інтеграцію опера-тивно-тактичного маневру (з веденням десан-тно-штурмової операції), тактичного маневру з проведенням десантно-штурмових дій спе-ціальними підрозділами (частинами).

У наступальних операціях, як свідчить досвід локальних війн, виконання завдань ве-денням десантно-штурмових дій є одним із найефективніших шляхів вирішення протиріч між можливостями вогневих засобів з’єднан-ня з ураження противника та уже існуючими способами ведення наступального бою, особ-ливо в специфічних умовах місцевості, де темпи наступу з’єднання будуть значно ниж-чими, ніж у звичайних умовах.

У зв’язку з можливістю використання з’єднанням певного льотного ресурсу, ефек-тивністю застосування бойових вертольотів, літаків штурмової авіації, можна говорити про повітряний ешелон з’єднання як єдине ціле, що здатний вирішувати самостійні тактичні завдання як нового елементу оперативної по-будови.

Досвід проведення операції “Берег слоно-вої кістки”, що проведена групою спеціально-

го призначення Збройних сил США свідчить, що головною її особливостю було застосу-вання вертолітнх і стрілецьких підрозділів як єдиного цілого.

На початку 1970 року в одному із таборів для військовополонених Північного В’єтнаму, що знаходився поблизу селища Сон Таї (на 27 км західніше від м. Ханой) налічувалося понад 60 американських військовополонених (екіпажі збитих літаків і вертольотів). У червні 1970 р. почала роботу спеціальна група, на яку покладено завдання спланувати операцію з їх звільнення. Оскільки Сон Таї знаходився далеко від державного кордону, єдиним доці-льним варіантом визнали такий порядок дій: висадка спеціального підрозділу вертольота-ми, нейтралізація охорони, звільнення війсь-ковополонених та їх евакуація вертольотами в безпечний район. Для виконання цього за-вдання необхідно було забезпечити підтримку з повітря та придушення засобів протиповіт-ряної оборони (далі – ППО) противника[1, с.277; 2, с.202].

Учасників для майбутньої операції підби-рали з особою ретельністю, з урахуванням до-свіду і кваліфікації кожного. Основу групи складали “зелені берети” – бійці 6-ї та 7-ї груп спеціального призначення. Із 500 доброволь-ців відібрали 56 спецпризначенців. Для про-ведення операції був створений загін, який включав дві компоненти: наземну (офіцери й унтер-офіцери спецпризначенці) і повітряну (6 вертольотів). Крім того, було створено угруповання авіації, для забепечення дій заго-ну, що налічувало майже три десятки літаль-них апаратів. Екіпажі сформували із числа най-досвідченіших у 3-й групі рятувальної авіації, що здійснювала евакуацію збитих американсь-ких пілотів у Південному В’єтнамі [3; 5, с.268].

Замисел операції передбачав: перекинути штурмовий загін “Блюбой” (14 бійців) верто-льотом НН-ЗЕ; загони підтримки “Гринліф” (22 бійця) та прикриття “Редвайн” (20 бійців) двома вертольотами НН-53С у район вико-нання завдання. Один вертоліт, озброєний ку-леметами, мав здійснювати вогневу підтрим-ку, а ще два НН-53С – евакуювати військово-полонених після їх звільнення; підтримку з повітря забезпечували п’ять літаків штурмової авіації А-1Е “Скайрейдер”; два літаки С-130Е “Комбат Талон” очолювали колони – один вів групу вертольотів, а інший – штурмовиків.

Десять винищувачів F-4D “Фантом” мали блокували район проведення операції з повіт-ря, щоб не допустити до нього підліт винищу-



вачів Національної армії Північного В’єтнаму, а п’ять літаків F-105G мали придушити засоби ППО противника.

З урахуванням літаків, що були задіяні для забезпечення операції на віддалених ру-бежах, кількість літальних апаратів становила 116 одиниць (59 від Військово-морських сил і 57 від Військово-повітряних сил).

Для підготовки до проведення операції “Берег слонової кістки” на авіабазі Еглін (Фло-рида) було споруджено спеціальну модель та-бору Сон Тай у масштабі 1÷1, на якому учас-ники майбутньої операції відпрацьовували практичні дії за всіма етапами. Кожного бійця навчали діям під час захоплення об’єкту вно-чі, наданню першої допомоги та ін.

З метою того, щоб не дати радянським супутникам виявити макет, його вранці скла-дали, а вночі швидко збирали. Це дозволило відпрацювати практично всі дії з різним освіт-ленням – місяця та прожекторів і дотриматися прихованості. З 28 вересня розпочали спільні тренування з екіпажами вертольотів, які опа-нували нічні польоти на гранично малих ви-сотах. Було здійснено розіграш кількох варіа-нтів дій щодо виконання завдання, особливо у випадку неможливості для будь-якої групи ді-статися до зони висадки. Проведення операції, з урахуванням необхідних умов, включаючи фазу місяця та його висоту над горизонтом передбачалося здійснити в безхмарну ніч у першу або останню чветь місяця. Таку ніч очікували з 20 на 21 листопада.

20 листопада о 23.18 вертольоти підняли-ся в повітря. Їх супроводжували штурмовики “Скайрейдер А-1Г” [4, р.307].

О 01.00 21 листопада декілька десятків штурмовиків А-6 і А-7, що здійснили зліт з авіаносців “Оріскані” і “Рейнджер” з метою введення противника в оману щодо справжніх намірів загону імітували наліт на цілі в перед-містях Ханоя.

О 02.18 група літаків штурмової авіації завдала бомбоштурмового удару по підрозді-лам охорони табору. Коли останні літаки від-летіли, група вертольотів з підрозділами спе-цпризначенців досягла табору, витративши три години на переліт. З підльотом до об’єкту захоплення, головний вертоліт відкрив вогонь по сторожовим вежам, які підсвітили освіт-лювальними бомбами, скинутими з транспор-тного літака “Геркулес”. Однак, з’ясувалося, що цей і ще два вертоліти в умовах туману пролетіли табір і здійснили висадку за 500 м від нього, поблизу школи саперів. На жаль,

пілот сприйняв будівлю школи за табір війсь-ковополонених. О 02.21 розпочалась висадка групи “Гринліф”. Вертоліт НН-ЗЕ здійснив посадку, пошкодивши при цьому гвинти вер-хівками дерев.

Штурмова група “Блюбой” відкрила шква-льний вогонь знищуючи охорону і командир групи через мегафон почав передавати повід-омлення для військовополонених.

Штурмовики А-1Е “Скайрейдер” продов-жували завдавати ударів на підступах до об’-єкту захоплення, створюючи вогневе кільце.

Група підтримки, що здіснила висадку з інших вертольотів атакувала курсантів школи та радянських і китайських радників. Після цього прийшла на допомогу групі, що штур-мовала табір. Виправивши свою помилку, ве-ртольоти сіли в центр плацу табору. За допо-могою повітряної підтримки вертольотів і групи командування, що прибула через 4 хви-лини вони швидко ліквідували охорону. Шту-рмовий підрозділ, розділений на групи по два бійці, почав обшук приміщень у таборі.

О 02.28 протягом 10 хвилин група спец-призаченців встановила контроль над об’єк-тами табору, а група “Редвайн”, використо-вуючи протитанкові гранатомети, підірвала кілька автомобілів, на яких поспішала підмога для охорони табору. На жаль, військополене-них у таборі не було виявлено. О 02.36 перша ударна група почала посадку у вертольоти та о 02.45 останній вертоліт загону злетів із Сон Тая [2, с.202; 3; 5 с.268].

Тим часом був збитий F-105G і пілотів, що капультувалися, підібрали два вертольоти, що завдавали першого удару по підрозділам охорони. О 04.28 загін спецпризначенців при-був на базу в Таїланді, звідки розпочиналася ця операція. Проведення наземної фази опе-рації зайняло лише 27 хвилин. Незважаючи на те, що полонених звільнити не вдалося, саму операцію визнали успішною. Проливні дощі і загроза затоплення змусили адміністрацію Північного В’єтнаму, перевести військовопо-лонених до Ханоя.

У ході проведення операції серед амери-канців було лише два поранених. В’єтнамці втратили не менше 42 осіб тільки вбитими [4, р.307].

Проаналізувавши дії групи спеціального призначення американських військ в операції “Берег слонової кістки” можемо дійти висновку, що:

а) операція була узгоджена та взаємопов’-язана за метою, завданнями, місцем, часом дія-



ми наземної та повітряної компонент з десан-тування та виконання бойового завдання в ти-лу противника, що були проведені за єдиним замислом і планом за підтримки інших видів і окремих родів військ, змістом яких було за-вдання ударів по підрозділам охорони, засо-бам ППО та іншим об’єктам противника, при-леглих до неї районів та в районі десантуван-ня, одночасне десантування штурмових груп, повітряно-штурмова атака об’єктів підрозділом армійської авіації, і його повернення у вихід-ний район для десантування та загалом являли собою десантно-ударні дії – як варіант ведення десантно-штурмових дій;

б) спільна операція підрозділу рейнджерів та армійської авіації була проведена за умов доцільності виконання бойового завдання з врахуванням неможливості його виконання іншими силами і засобами зі складу інших сил, крім тимчасово створеного десантно-штурмо-вого загону;

в) для підвищення ефективності управ-ління був створений загін, який включав дві компоненти: наземну й повітряну (наземна компонента – підрозділ спеціального призна-чення, який у свою чергу включав кілька еше-лонів – штурмовий, підтримки й оточення);

г) для введення противника в оману і при-ховування спланованого району висадки були передбачені удари авіації по хибним цілям.

Таким чином, в операції, що вищерозгля-нута, показано один із способів (а саме десан-тно-ударних дій) застосування підрозділу ви-сокомобільного формування в сучасній опе-рації, і цей досвід може бути використаний при розробці тактики дій десантно-штурмових підрозділів. Ретельне вивчення умов і ходу розглянутої операції дозволяє розробити реко-мендації з найбільш доцільного застосування десантно-штурмового підрозділу під час вико-нання завдання, що притаманні тільки Десант-но-штурмовим військам Збройних Сил України.


1. Дэвидсон Ф. Война во Вьетнаме (1946-1975) – М.: Изографус; Эксмо, 2002. – 282 с. 2. Гаргус, Дж. (2007). Raid Son Tay: американские военнопленные во Вьетнаме не были забыты. –

Техасский університет: A&M Press. – 202 с. 3. Зеленые береты США. Рейд на лагерь Сон Таи или “Берег слоновой кости” : [Електрон. ресурс]. –

Режим доступу: http//warfor.me/operatsiya-voin/konflirty-bereg-slonovoj-kosti.html 4. “Vietnam Archive Operations Database”. The Vietnam Center and Archive, Texas Tech University.

Retrieved, 2017. 21 March р. 307. 5.Gup, Ted (2007). Книга Чести: Тайные жизни и смерти оперативников ЦРУ. – Кнопф Даблдей Изда-

тельская группа. – 268 с.

Отримано: 28.10.2018 р. УДК 930.1(477)“1990/2018”

Грицюк В.М., кандидат історичних наук, доцент, прові-дний науковий співробітник науково-дослідного центру воєнної історії НУО України імені Івана Черняхівського (м. Київ) Кривизюк Л.П., кандидат історичних наук, доцент, про-відний науковий співробітник Наукового центру Сухо-путних військ НАСВ імені гетьмана Петра Сагайдачно-го (м. Львів) Лисенко О.Є., доктор історичних наук, професор, заві-дувач відділу історії України періоду Другої світової вій-ни Інституту історії України НАН України (м. Київ)

ДИСЕРТАЦІЙНИЙ СЕГМЕНТ НОВІТНЬОГО ВІТЧИЗНЯНОГО ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ДОРОБКУ ВІЙСЬКОВИХ ІСТОРИКІВ

З ПРОБЛЕМАТИКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

У статті проаналізувано та висвітлено результати сучасних дисертаційних досліджень вітчизняних військових істориків з проблематики Другої світової війни. Окреслено тематичні ніші дисертацій за останні 20 років, що захищені за науковою спеціальністю 20.02.22 – війсь-



кова історія, запропоновано авторський варіант виокремлення наукових військово-історичних шкіл.

Ключові слова: військово-історична школа, воєнна історія, дисертаційна робота, істо-ріографія, Друга світова війна.

Необхідність поглиблення наукового ана-лізу історії України періоду Другої світової війни актуалізує воєнно-історичні досліджен-ня, передусім в умовах тривалої агресії Росій-ської Федерації проти нашої держави, окупа-ції Криму, збройного конфлікту на Сході України. Важливим способом ведення Росій-ською Федерацією “гібридної війни” проти України є маніпуляція історичною свідоміс-тю. При наповненні противником конкретним контентом інформаційно-психологічних ак-цій, заходів, до 70% інформації використову-ється з воєнно-історичної проблематики і, пе-редусім з історії Другої світової війни. У той же час для проведення фундаментальних і прикладних воєнно-історичних досліджень за усіма складовими воєнної історії в Україні не існує науково-дослідної установи та бракує структурних воєнно-історичних підрозділів у системі вищих військово-навчальних закладів (далі – ВВНЗ), органів військового управлін-ня, військових частин. Це призводить до до-мінування у вітчизняному навчальному і нау-ковому середовищі іноземної воєнно-історич-ної думки.

На сучасному етапі реформування Зброй-них Сил (далі – ЗС) України гостро постає пи-тання створення системи воєнно-історичної роботи як ефективного засобу формування патріотизму особового складу. Без скоорди-нованої діяльності науково-дослідних установ і підрозділів з воєнної історії, навчальних під-розділів ВВНЗ, органів з вивчення й узагаль-нення досвіду антитерористичної операції та операції Об’єднаних сил, бойових дій, штат-них і позаштатних воєнних істориків до окре-мої військової частини включно неможливо створення системи воєнно-історичної роботи. Перші кроки на цьому шляху зроблено: ство-рено науково-дослідний центр воєнної історії (2015 р.) та відновлено кафедру історії війн і воєнного мистецтва (2017 р.) Національного університету оборони України імені Івана Че-рняховського. Створено воєнно-історичний відділ Воєнно-наукового управління Генера-льного штабу ЗС України (2016 р.). У 2017 році міністром оборони України ухвалено Концепцію воєнної історії України, а началь-ником Генерального штабу – Головнокоман-дувачем Збройних Сил України – Положення

про воєнно-історичну роботу у Збройних Си-лах України та наказ про створення воєнно-історичної комісії Збройних Сил України з во-єнно-історичного опису основних подій пов’язаних зі збройною агресією Російської Федерації проти України.

Для України життєво необхідним стало постійне підвищення рівня національної без-пеки і оборони. За таких умов нагальною по-требою постає удосконалення системи націо-нально-патріотичного виховання, де воєнно-історичні знання розглядаються як джерело духовних і моральних сил. У цих умовах не-обхідне розв’язання на державному рівні най-гостріших проблем, пов’язаних з вихованням патріотизму та формування національної сві-домості населення України як основи консо-лідації суспільства і зміцнення держави.

Небезпека криється у маніпуляції істори-чною свідомістю з боку нашого “північного сусіда”. При цьому кремлівські можновладці усвідомлюють, що воєнна історія – фактор розвитку сучасної Росії... та повинна стати фундаментом “національної ідеї”, її духовною складовою1. Російські мілітаристи, захоплені ідеями боротьби за світове панування та від-родження російської імперії, розв’язали війну нового типу, так звану “гібридну”, яка ведеть-ся цинічно, без оголошення, але від того є не менш масштабною та жорстокою. У XXІ ст. в інформаційному полі Європи знову лунають поняття “вторгнення”, “анексія”, “окупація”, які, здавалося, мали б відійти в минуле і зу-стрічатися тільки у підручниках історії. Зара-ди ідеологічного обґрунтування своїх агреси-вних дій керівництво Російської Федерації по-слуговується історичними міфологемами, за-перечується значення участі українського на-роду в досягненні перемоги над націонал-фашистським блоком країн Осі. Як неприпус-тимі сприймаються спроби у героїчному й од-ночасно трагічному рахунку Перемоги наро-дів Антигітлерівської коаліції виокремлювати особливу роль якогось одного з них, поклав-ши в основу лише етнічну ознаку. Ця обста-вина ще більше актуалізує наукові досліджен-ня історії Другої світової війни, вивчення

1 Великая Отечественная война 1941–1945 годов. В 12 т. – М.: Воен-издат, 2011. – Т. 1. Основные события войны. – 848 с. (с.805, 809).



українського чинника у найбільшому зброй-ному протистоянні світових держав.

Які ж реальні здобутки вітчизняних війсь-кових істориків у вивченні подій Другої світо-вої війни? Очевидно, головним критерієм для таких оцінок повинна слугувати друкована продукція, що має суто прикладне, практичне значення, науковий рейтинг і, нарешті, суспі-льну актуальність. Разом з тим, репрезенту-ють сучасні тенденції у воєнно-історичній на-уці підготовлені та захищені дисертації в яких віддзеркалюються основні вектори дослідни-цького інтересу. Оскільки ця форма наукових робіт, окрім іншого, відіграє ще й кваліфіка-ційну функцію, то на думку більшості спожи-вачів наукової продукції дисертанти та їх ке-рівники й консультанти з підвищеною відпо-відальністю ставляться до вибору предмета вивчення й прагнуть працювати в найменш освоєних тематичних нішах.

Враховуючи наукову та загальносуспіль-ну значимість порушеного нами питання, змушені констатувати, що спеціальних дослі-джень із всебічного аналізу дисертаційного процесу, його ефективності в цілому, ролі та місця вітчизняної воєнно-історичної науки в дослідженнях проблематики Другої світової

війни немає. Мета нашої статті – проаналізувати су-

часний дисертаційний вітчизняний історіо-графічний доробок військових істориків з проблематики Другої світової війни.

Вища атестаційна комісія України ще в 1990-х роках затвердила паспорт наукової спеціальності 20.02.22 – військова історія, за якою відбувалися захисти кандидатських і до-кторських дисертацій. Всього в Україні у різ-ний час працювали спеціалізовані вчені ради з “військової історії” в Інституті історії України НАН України (м. Київ), Київському військо-вому гуманітарному інституті (м. Київ), Наці-ональній академії (з 2008 року університеті) оборони України (м. Київ), Національному університеті “Львівська політехніка” (м. Львів), Львівському національному університеті імені Івана Франка (м. Львів), Національній акаде-мії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів). Загалом, усі дисер-тації з військової історії умовно можна віднес-ти до двох великих наукових шкіл: Київської та Львівської, в яких станом на кінець 2018 року захищено 10 докторських і 206 канди-датських дисертацій за науковою спеціальніс-тю 20.02.22 – військова історія (див. табл. 1).

Таблиця 1 Дисертації захищені в Україні за спеціальністю 20.02.22 – військова історія

(станом на кінець 2018 року)

Доктора істор. наук Кадидата істор. наук Всього Наук. ступінь Місце захисту всього з тем. ДСВ ⃰ всього з тем. ДСВ всього з тем. ДСВ КВГІ, НАОУ (з 2008 р. НУОУ) (м. Київ)

5 4 94 21 99 25

ЛНУ ім. І.Франка; НУ“ЛП”; НАСВ ім. гетьмана П. Сагайдачного (м. Львів)

5 3 102 11 107 14

Всього 10 7 196 32 206 39

Примітка: ⃰ ДСВ – тематика дисертаційних досліджень присвячених проблематиці Другої світової війни.

Багато це чи мало? Для України, що зна-ходиться на перетині євразійських геополіти-чних векторів, зазнала агресії з боку Російсь-кої Федерації, внаслідок чого окуповано Крим і триває збройний конфлікт на Сході країни, це – не багато. Сучасні геополітичні виклики вимагають постійного нарощування інтелек-туальних зусиль, організації системних дослі-джень з усіх напрямів воєнного мистецтва та воєнної історії як важливої складової воєнної науки.

Всього в Україні підготовлено та захище-

но сім докторських дисертацій за спеціальніс-тю “військова історія”, в яких певним чином розглядається проблематика Другої світової війни. Сергій Вікторович Сидоров (Націона-льна академія оборони України, м. Київ, 2006 р.) підготував історіографічну роботу з воєнного мистецтва радянського періоду1. Проблемі протистояння радянських спецс-лужб та ОУН–УПА присвятив свою роботу

1 Сидоров С.В. Радянське воєнне мистецтво: історіо-графія.: Дис. ... доктора істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2006.



Дмитро Валерійович Вєдєнєєв (Академія Служби безпеки України, м. Київ, 2006 р.)1. Розглядаючи ґенезу авіаційної промисловості України від 1910 року залучив до аналізу пе-ріод Другої світової війни Андрій Іванович Харук (Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, м. Львів, 2011 р.)2. Роль і місце військової преси у становленні українського війська ста-ла предметом дослідження Сергія Павловича Сегеди (Національний університет оборони України, м. Київ, 2013 р.)3. Будівництво та ви-користання укріпрайонів в Україні дослідив Михайло Володимирович Коваль (Національ-ний університет оборони України імені Івана Черняховського, м. Київ, 2016 р.)4. Мінна вій-на на Чорному морі у першій половині ХХ століття розкрита у роботі Ігоря Івановича Фурмана (Національний університет оборони України імені Івана Черняховського, м. Київ, 2016 р.)5. Предметом дослідження Олесі Ми-колаївни Куцької стали особливості пропага-ндистського забезпечення Червоної армії у 1944–1945 роках (Національна академія сухо-путних військ імені гетьмана Петра Сагайдач-ного, м. Львів, 2018 р.)6.

Тематика дисертацій захищених на здо-буття наукового ступеня кандидата історич-них наук за спеціальністю “військова історія” подана у додатках 2 і 3 до цієї статті. Показо-во, що у Києві проблематика Другої світової війни розглядалась всього у 25 роботах (25% від загальної кількості дисертацій), а у Львові у цій царині працювало всього 14 науковців (13%). Загалом 1/5 частина військових істори-ків (7 докторів і 32 кандидати наук) досліджу-вала питання, пов’язані з Другою світовою

1 Вєдєнєєв Д.В. Діяльність спеціальних підрозділів руху українських націоналістів та Української повстан-ської армії (1920–1950 рр.): Дис. ... доктора істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2006.

2 Харук А.І. Авіаційна промисловість України як складова військово-промислового комплексу у 1910-ті – 1980-ті роки: Дис. ... доктора істор. наук : 20.02.22 – вій-ськова історія. – Львів, 2011.

3 Сегеда С.П. Створення та розвиток української військової преси (XX – початок XXI століття): Дис. ... доктора істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2012.

4 Коваль М.В. Фортифікаційне будівництво в Україні у XX – початку XXI століття: Дис. ... доктора військ. на-ук : 20.02.22. – Київ, 2016.

5 Фурман І.І. Мінна війна на Чорному морі у першій половині ХХ століття : Дис. ... доктора істор. наук : 20.02.22. – Львів., 2016.

6 Куцька О.М. Пропагандистське забезпечення всту-пу та перебування Червоної армії на території країн Європи (1944–1945 роки): Дис. ... доктора істор. наук : 20.02.22 – військова історія. – Львів, 2018.

війною. Аналіз тематичного спектру виконаних і

захищених у незалежній Україні дисертацій-них проектів дає підстави для таких мірку-вань. У сучасній вітчизняній історіографії, зо-крема у її дисертаційному сегменті, форму-ється кілька напрямів баталістики. До першо-го належать праці, присвячені радянським військам у протистоянні з арміями держав-агресорів. Більшість із них підготовлені про-фесійними військовими за спеціальністю 20.02.22 – військова історія й позначені фахо-вими підходами до характеристики воєнного мистецтва, стратегічного, оперативного й так-тичного планування і ведення бойових дій, військової техніки, зброї та інших питань, що потребують спеціальних знань. У вітчизняній воєнно-історичній науці питання підготовки і ведення операцій розглядалися у дисертаціях А. Сало, І. Рєпіна, Б. Ратнікова, С. Хлоня, О. Чірікалова7.

Особливості застосування видів і родів військ, їх всебічного забезпечення склали нау-ковий інтерес С. Сидорова, В. Заборовського, С. Ткаченка, О. Юрчука, О. Остапчука8.

Значне практичне значення для викорис-тання набутого досвіду для сьогоднішнього дня мають військово-історичні дослідження проблематики підготовки і дій сил спеціаль-

7 Сало А.Я. Застосування військ (сил) в операції на

оточення (за досвідом Корсунь-Шевченківської операції 1944 р.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2005; Рєпін І.В. Східно-Карпатська операція та приєднання Закарпаття до СРСР (вересень 1944 – червень 1945 рр.: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Львів, 2007; Ратніков Б.М. Морські десантні операції в Криму (1941–1943 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2010; Хлонь С. Є. Проскурівсько-Чернівецька на-ступальна операція військ 1-го Українського фронту (4 березня – 17 квітня 1944 р.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2012. Чірікалов О.С. Евакуація військ (сил) на Чорному морі у роки Другої світової війни.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2017.

8 Сидоров С.В. Восстановление боеспособности тан-ковых частей и подразделений в годы Великой Отече-ственной войны : Дисс. ... канд. истор. наук : 20.02.22. – Киев, 1997; Заборовський В.В. Організація та бойове за-стосування винищувальної авіації Військово-Повітряних Сил Радянського Союзу та Німеччини 1940–1945 рр.: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2005; Ткачен-ко С.М. Дії радянської авіації в інтересах партизанських формувань у Криму (1942–1944 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2013; Юрчук О.О. Створення і розвиток танкових військ та їх участь у бойових діях у Першій та на початку Другої світової воєн: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22.– Львів, 2011; Остапчук О.П. Протиповітряна оборона військ 1-го Українського фронту в операціях з визволення України : Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2012.



них операцій, розвідувальної та контррозвіду-вальної діяльності в інтересах військ, інфор-маційно-психологічної боротьби, охорони ти-лу Діючої армії (Я. Жарков, М. Єзерський, О. Мітягін)1.

Питання історіографії Другої світової вій-ни також є предметом аналізу дисертацій з військової історії2.

Пробують свої сили у висвітленні питань воєнного мистецтва і цивільні історики3. При всіх критичних зауваженнях щодо їх фахової підготовки вони довели свою компетентність у військових питаннях при захисті дисертацій у спеціалізованих вчених радах при військо-вих вишах. І навпаки, професійні військові, офіцери сектору безпеки і оборони України, в окремих випадках захищають дисертації з во-єнно-історичних питань у спеціалізованих вчених радах цивільних наукових установ і вищих навчальних закладів. Така ситуація

1 Жарков Я.М. Інформаційно-психологічний вплив

на війська та населення противника (1939– 2000 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2007; Леон-тьєва Л. Є. Історія використання психологічних опера-цій Німеччиною та Радянським Союзом в роки Другої світової війни: 1941–1945: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Львів, 1997; Єзерський М.Р. Дії спецпідрозді-лів радіомінування партизанських формувань Українсь-кого штабу партизанського руху в 1944–1945 роках: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2015; Мітя-гін О.О. Охорона оперативного і військового тилу Червоної армії та Вермахту на території України (1941–1944 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2017;

2 Сидоров С.В. Радянське воєнне мистецтво: історіо-графія: Дис. ... доктора істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2006; Хасан Е. Англо-американская историография бое-вых действий на Восточном фронте (1941–1945 гг.) : Дисс. ... канд. истор. наук : 20.02.22. – Киев, 2003; Лісов О.С. Новітня вітчизняна історіографія створення та діяльності розвідки і контррозвідки України у 1917–1991 роках): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2017; Кидонь В.І. Київська наступальна операція 1943 року: історіографія: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2017.

3 Колєчкін В.П. Боротьба за панування в повітрі на Правобережній Україні в період 23.12.1943–28.02.1944: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2006; Клим-ків Ю.Б. Радянський фактор у розвитку Збройних Сил Польщі (1943–1956 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Львів, 2008; Крикницький О.П. Утворення і діяльність Київського особливого військового округу в травні 1935 – червні 1941 рр.: Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Київ, 2008; Погорєлов А.А. Південь України в початковий період Великої Вітчизняної війни (червень 1941 – листопад 1942 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Київ, 2008; Русак А.В. Участь союзників гітле-рівської Німеччини у війні проти СРСР (1941–1945 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.02. – Київ, 2003; Семенів О.Є. Визволення Тернопільщини від німецької окупації у 1944 році (військово-історичний аспект): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Чернівці, 2013 та ін.

представлена працею О. Филя4 про генерала армії І. Черняховського. Виконання праць у жанрі історичної біографії вимагає від дослід-ника особливих якостей, в тому числі й енер-гійності і навіть ентузіазму в пошуку джерел, володіння методичними прийомами їх систе-матизації й опрацювання, а також достатньою ерудованістю й теоретичною підготовкою для інтерпретації емпіричного матеріалу. Втім, ці риси мають бути притаманні кожному істори-ку. До цього слід додати ще й знання інозем-них мов, без яких неможливо оволодіти до-ступний нині джерельний масив. Особливу потребу в цьому мають науковці, які вивча-ють діяльність національних формувань у складі Вермахту й СС з радянських військо-вополонених, а також підрозділів, що форму-валися з міського населення й виконували охоронні, поліційні та інші функції5.

Актуальні по-сьогодні роботи пов’язані з підпільним і партизанським рухом, викорис-танням ополченських формувань, діяльністю з охорони тилу (Ю. Костенко, Б. Чорномаз, Ю. Дудченко, О. Мітягін)6. До історії створен-ня та застосування іррегулярних військових формувань звертаються чимало дисертантів7.

4 Филь О.М. Життєвий шлях та військова діяльність І.Д. Черняховського (1907–1945 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Київ, 2007.

5 Романько О.В. Мусульманські формування в німе-цьких збройних силах (1941–1945): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.02. – Харків, 2002; Дерейко І. І. Місцеві збройні формування збройних сил Німеччини на тери-торії Райхкомісаріату “Україна” (1941–1944 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Київ, 2006; Забзалюк Д. Є. Душпастирська служба українських військових формувань першої половини ХХ ст.: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Львів, 2007 та ін.

6 Костенко Ю.І. Бойові дії ополченських збройних формувань в оборонних операціях на території України (червень 1941 – липень 1942 років): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2004; Чорномаз Б.Д. Національно-патріотичне підпілля Уманщини у Другій світовій війні (військово-політичний аспект) : Дис. ... канд. істор. на-ук : 20.02.22. – Львів, 2005; Дученко Ю.М. Розвиток форм і способів антифашистської боротьби на території України в роки Другої світової війни (1941–1945): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Львів, 2005; Мітя-гін О.О. Охорона оперативного і військового тилу Червоної армії та Вермахту на території України (1941–1944 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2017.

7 Безносюк О.П. Діяльність винищувальних баталь-йонів та груп охорони громадського порядку на При-карпатті в 1944–1945 роках.: Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Переяслав-Хмельницький, 2008; Герасимен-ко Л.С. Народне ополчення та винищувальні батальйо-ни в обороні Києва (1941 р.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Київ, 2006; Дейнека Н.В. Боротьба підпіль-ників і партизан південно-західної України і Молдавії проти румунського окупаційного режиму (1941–



Йдеться про винищувальні батальйони і на-родне ополчення, радянських партизанів. Слід визнати, що дослідження за цим напрямом здійснюються переважно в емпіричному клю-чі та позначені спробами перегляду радянсь-кого погляду на партизанський рух. Однак, цього не можна сказати про антифашистський рух Опору в цілому. Комуністичне підпілля й донині залишається ідеологізованим, а його міфологізовані форпости сакрально-непоруш-ними постаментами вивищуються над суво-рою правдою війни. Не піддаючи жодним сумнівам внесок радянських підпільників у протидію ворогу, все ж маємо вказати на те, що ця сторінка війни залишається багато в чому “невідомою землею” зі своїми таємни-цями, героїчним і трагічним наповненням, яка ще потребує глибокого теоретичного осмис-лення й неупереджених оцінок усіх проявів цього явища.

Інші виклики очікують на тих авторів, які вивчають український самостійницький рух. Процес “націоналізації” історіографії, започа-ткований у 90-ті роки ХХ ст., супроводжуєть-ся потужним “викидом” дисертаційних робіт з історії ОУН та УПА, в яких партійна при-страсть, ідеологічна заангажованість доміну-ють над безстороннім, вдумливим і чесним осмисленням цього суперечливого феномену. У багатьох дисертаційних працях здобувачам не вдається відмовитися від симпатій та анти-патій, хоча вони й намагаються зберегти об’єктивну позицію1.

1944 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.02. – Одеса, 2007; Бровар О.В. Партизанський та підпільний ріх у Донбасі в роки Великої Вітчизняної війни (серпень 1941 – вересень 1943 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Донецьк, 2003; Горбуров Є.Г. Рух Опору і націоналістичне підпілля на Півдні України та в Криму в період окупації (1941–1944 рр.): Дис. ... канд. істор. на-ук : 07.00.01. – Київ, 2003; Абакумова В.І. Окупаційний режим та антифашистський рух Опору на Луганщині (1941–1943 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Луганськ, 2004;

1 Дзьобак В.В. Тарас Бульба і його військові підроз-діли в українському русі опору (1941–1944 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Київ, 2002; Старик В.В. Рух опору в Галичині в 1941–1944: Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Львів, 2006; Жилюк В.М. Діяльність ОУН та УПА на Житомирщині у 1941–1945 рр.: Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Львів, 2008; Стрельни-кович С.В. Ідейно-політичні засади та практика україн-ського національного руху опору Тараса Бальби-Боровця (1941–1944 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Київ, 2008; В’ятрович В.М. Закордонні рейди УПА в контексті реалізації антитоталітарної національно-демо-кратичної революції народів Центрально-Східної Євро-пи: Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Львів, 2004;

Регіональний вплив на обрання дисерта-ційних тем здобувачами ілюструють статис-тичні данні. Якщо київськими військовими іс-ториками Другої світової війни захищено 22% дисертаційних робіт з проблематики україн-ського самостійницького руху (В. Рацюк, Д. Вєдєнєєв, В. Малюга, О. Ходанович, В. Дере-вінський)2, то у Львові – до 40% (К. Бондаренко, с. Яким, М. Нагірняк, І. Буковський та ін.)3.

Водночас існує кілька аспектів цієї теми, які все ще вимагають теоретичного осмислен-ня. Насамперед це стосується компаративного аналізу українського національно-визвольного руху у співставленні з аналогічними рухами в інших країнах і регіонах світу, юридичної оцінки його місця і ролі не тільки в період Другої світової війни, а й у 30-ті, другій поло-вині 40-х – 50-ті роки ХХ ст., характеристики суто воєнних аспектів, зокрема ефективності стратегії, тактичних прийомів, мобілізаційних заходів та ін.

Особливої гостроти й актуальності, в силу сучасної ситуації, набули історичні роботи з вивчення українсько-польських і радянсько-польських стосунків періоду Другої світової війни4. Демидов С.Ю. Історіографія історії УПА: Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.06. – Львів, 2004 та ін.

2 Рацюк В. А. Державний тероризм в Україні (1943–1953 рр.) : Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2003; Вєдєнєєв Д.В. Діяльність спеціальних підрозділів руху українських націоналістів та Української повстан-ської армії (1920–1950 рр.): Дис. ... доктора істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2006; Деревінський В.Ф. Діяльність Організації українських націоналістів та Української повстанської армії (1940–1953 рр.): етнонаціональний аспект.: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2003; Ходанович О.Л. Військово-політична діяльність похідних груп ОУН на території України в роки Другої світової війни: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2006; Малюга В.М. Антинімецька інформаційно-пропаганди-стська діяльність ОУН і УПА серед населення окупо-ваної України (1941–1944): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2007;

3 Бондаренко К.П. Діяльність організації українських

націоналістів напередодні і під час другої світової війни (1938–1945): політичні та військові аспекти: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Львів, 1997; Яким С.С. Західні землі України в Другій світовій війні: військово-історичний аспект (1939–1944рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Львів, 2005; Нагірняк М.Я. Радянський тоталітарний режим у боротьбі проти збройного під-пілля ОУН і військових формувань УПА (1944–1953) : Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Львів, 2004; Бу-ковський І.В. Утворення і діяльність військових форму-вань Карпатської України (1938–1939): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Львів, 2004.

4 Ліпкан А. Г. Українське питання в радянсько-польських стосунках 20–50-х років ХХ ст.: військово-історичний аспект: Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. –



У дисертаційних роботах радянського пе-ріоду практично не висвітлювалася проблема військового полону. Понад 6 млн. червоноар-мійців, які з різних причин потрапили в по-лон, різко псували довершену глорифікаційну версію війни з ключовою тезою про переваги радянського воєнного мистецтва. Зміна мето-дологічних віх актуалізувала цю проблемати-ку на пострадянському просторі. Але, як це не парадоксально виглядає на перший погляд, основна увага дослідників концентрується до-вкола німецьких (та інших) військових бран-ців у радянському полоні. Доля японських військовополонених стала предметом дослі-дження військового історика В. Карпова1 Різ-ним аспектам цієї теми – правовим, режим-ним, соціально-економічним, ідейно-політич-ним – присвячено кілька дисертаційних до-сліджень цивільних істориків2. Однак, і цей доробок не “закриває” питання в повному об-сязі. Залишаються не осмисленими в теорети-чному та військовому плані причини і наслід-ки полонення і загибелі в полоні величезної кількості військовослужбовців різних держав, їх морально-психологічний стан, обставини перебування в місцях утримання і стратегії виживання, репатріація й реадаптація на бать-ківщині, а стосовно радянських бранців – ще й моральна та правова реабілітація та ін.

Характеризуючи ситуацію з воєнною іс-торією, ми свідомо виносимо поза її межі пи-тання, що стосуються функціонування держа-вного апарату й суспільства в цілому. Що сто-сується проблем, про які йшлося, слід конста-тувати досить нерівномірне їх висвітлення у вітчизняній історіографії, викликане певними тенденціями нинішнього етапу її еволюції, рівнем доступності джерел і теоретичної під-готовки фахівців.

Сподівання на інтенсифікацію досліджень з воєнної тематики, на нашу думку, пов’язаній насамперед із зацікавленістю держави, фінан- Львів, 2005; Климків Ю. Б. Радянський фактор у розвит-ку збройних сил Польщі (1943–1956 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Львів, 2005;

1 Карпов В.В. Полонення та репатріація Квантунської армії (1945–1956 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2004.

2 Баглікова М.С. Німецькі військовополонені в Дон-басі (1943–1954 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Донецьк, 2005; Алєксєєва-Процюк Д.О. Організація утри-мання і трудового використання іноземних військово-полонених та інтернованих на території України (1939–1953 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.01. – Київ, 2008; Левикін В.В. Німецькі військовополонені і радянських таборах: гуманітарний аспект (1941–1955 рр.): Дис. ... канд. істор. наук : 07.00.02. – Київ, 2008.

суванням відповідних програм і проектів, що дозволить українським ученим більше працю-вати в зарубіжних архівах, спілкуватися з фа-хівцями різних країн, а, отже, йти в ногу зі світовою воєнно-історичною наукою.

Додаток 1 Теми дисертацій за спеціальністю

20.02.22 – військова історія на здобуття наукового ступеня доктор історичних наук

з проблематики Другої світової війни

1. Сидоров С.В. Радянське воєнне мистецтво: історіографія: Дис. ... доктора істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2006;

2. Вєдєнєєв Д.В. Діяльність спеціальних під-розділів руху українських націоналістів та Україн-ської повстанської армії (1920–1950 рр.): Дис. ... доктора істор. наук : 20.02.22. – Київ, 2006.

3. Харук А.І. Авіаційна промисловість України як складова військово-промислового комплексу у 1910-ті – 1980-ті роки: Дис. ... доктора істор. наук : 20.02.22. – Львів, 2011.

4. Сегеда С.П. Створення та розвиток україн-ської військової преси (XX –початок XXI століт-тя) : Дис. ... доктора істор. наук :.02.22. – Київ, 2013.

5. Коваль М.В. Фортифікаційне будівництво в Україні у XX – на початку XXI ст. : Дис. ... доктора військ. наук : 20.02.22. – Київ, 2016.

6. Фурман І.І. Мінна війна на Чорному морі у першій половині ХХ століття : Дис. ... доктора іс-тор. наук : 20.02.22. – Львів, 2016.

7. Куцька О.М. Пропагандистське забезпечен-ня вступу та перебування Червоної армії на тери-торії країн Європи (1944–1945 роки): Дис. ... док-тора істор. наук : 20.02.22. – Львів, 2018.

Додаток 2 Теми дисертацій за спеціальністю

20.02.22 – військова історія на здобуття наукового ступеня кандидата

історичних наук, захищені у спеціалізованій вченій раді НАОУ (НУОУ) м. Київ

з проблематики Другої світової війни

1997 1. Сидоров С.В. Восстановление боеспособно-

сти танковых частей и подразделений в годы Великой Отечественной войны.

2003 2. Деревінський В.Ф. Діяльність Організації

українських націоналістів та Української повстан-ської армії в 1940–1953 роки: етнонаціональний аспект.

3. Ельгуль Х.Т. Англо-американська історіо-графія бойових дій на Східному фронті (1941–1945 рр.).

4. Рацюк В.А. Державний тероризм в Україні (1943–1953 рр.).



2004 5. Костенко Ю.І. Бойові дії ополченських

збройних формувань в оборонних операціях на території України (червень 1941 – липень 1942 років).

6. Карпов В.В. Полонення та репатріація Кван-тунської армії (1945–1956 рр.).

7. Заборовський В.В. Організація та бойове за-стосування винищувальної авіації Військово-Повітряних сил Радянського Союзу і Германії 1940–1945 рр.

8. Сало А.Я. Застосування військ (сил) в операції на оточення (за досвідом Корсунь-Шевченківської операції 1944 р.).

9. Колєчкін В.П. Боротьба за панування у повітрі в боях на Правобережній Україні в період 23.12.1943–28.02.1944.

2006 10. Ходанович О.Л. Військово-політична діяль-

ність похідних груп ОУН на території України в роки Другої світової війни.

2007 11. Малюга В.М. Антинімецька інформаційно-

пропагандистська діяльність ОУН і УПА серед на-селення окупованої України (1941–1944 рр.).

12. Жарков Я.М. Інформаційно-психологічний вплив на війська та населення противника (1939–2000 рр.).

2010

13. Ратніков Б.М. Морські десантні операції в Криму (1941–1943 рр.).

2012 14. Хлонь С.Є. Проскурівсько-Чернівецька на-

ступальна операція військ 1-го Українського фро-нту (4 березня – 17 квітня 1944 р.).

2013 15. Остапчук О.П. Протиповітряна оборона

військ 1-го Українського фронту в операціях з виз-волення України.

16. Ткаченко С.М. Дії радянської авіації в ін-тересах партизанських формувань у Криму (1942–1944 рр.).

2015 17. Єзерський М.Р. Дії спецпідрозділів радіо-

мінування партизанських формувань Українського штабу партизанського руху у 1944–1945 роках.

2017 18. Лісов О.С. Новітня вітчизняна історіогра-

фія створення та діяльності розвідки і контррозві-дки України у 1917–1991 роках.

19. Мітягін О.О. Охорона оперативного і вій-ськового тилу Червоної армії та Вермахту на тери-торії України (1941–1944 рр.).

20. Чірікалов О.С. Евакуація військ (сил) на Чорному морі у роки Другої світової війни.

2018 21. Кидонь В.І. Київська наступальна операція

1943 року: історіографія.

Додаток 3 Теми дисертацій за спеціальністю 20.02.22 – військова історія на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук,

захищені у спеціалізованій вченій раді Державного (з 2003 р. – Національного) університету «Львівська політехніка» м. Львів з проблематики Другої світової війни

1997 1. Бондаренко К.П. Діяльність організації українських націоналістів напередодні і під час Другої сві-

тової війни (1938–1945): політичні та військові аспекти / Державний університет «Львівська політехні-ка», 1997.

2. Леонтьєва Л.Є. Історія використання психологічних операцій Німеччиною та Радянським Союзом в роки Другої світової війни: 1941–1945 / Державний університет «Львівська політехніка», 1997.

2003 3. Яким С.С. Західні землі України в Другій світовій війні: військово-історичний аспект (1939–

1944 рр.) / Національний університет «Львівська політехніка», 2003. 4. Ліпкан А.Г. Українське питання в радянсько-польських стосунках 20–50-х років ХХ ст.: військово-

історичний аспект / Національний університет «Львівська політехніка», 2003. 2004 5. Нагірняк М.Я. Радянський тоталітарний режим у боротьбі проти збройного підпілля ОУН і війсь-

кових формувань УПА (1944–1953) / Національний університет «Львівська політехніка», 2004. 6. Буковський І.В. Утворення і діяльність військових формувань Карпатської України (1938–1939) /

Національний університет «Львівська політехніка», 2004. 2005 7. Чорномаз Б.Д. Національно-патріотичне підпілля Уманщини у Другій світовій війні (військово-

політичний аспект) / Національний університет «Львівська політехніка», 2005. 8. Забзалюк Д.Є. Душпастирська служба українських військових формувань першої половини

ХХ ст. / Національний університет «Львівська політехніка», 2007. 2008 9. Климків Ю.Б. Радянський фактор у розвитку збройних сил Польщі (1943–1956 рр.) / Національний

університет «Львівська політехніка», 2008.



2009 10. Дученко Ю.М. Розвиток форм і способів антифашистської боротьби на території України в роки

Другої світової війни (1941–1945) / Національний університет «Львівська політехніка», 2009. 2010 11. Юрчук О.О. Створення і розвиток танкових військ та їх участь у бойових діях в Першій та на по-

чатку Другої світової воєн / Національний університет «Львівська політехніка», 2011.

Отримано: 19.11.2018 р. УДК 358.2:930(477)“1992/2017”

Красота І.В., науковий співробітник Науково-методич-ного центру кадрової політики Міністерства оборони України (м. Київ)

СТВОРЕННЯ ТА РОЗВИТОК ІНЖЕНЕРНИХ ВІЙСЬК ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

(1992–2017 рр.): ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА

У статті проаналізовано історіографію та джерельну базу створення та розвитку ін-женерних військ Збройних Сил України. Узагальнено та систематизовано інформаційні мате-ріали центральних і регіональних друкованих органів Міністерства оборони України. Проаналі-зовано статті основних наукових видань Міністерства оборони України на предмет висвіт-лення діяльності інженерних військ Збройних Сил України. Не залишено поза увагою джерела особистого походження та мемуари начальників інженерних військ Збройних Сил України.

Ключові слова: інженерні війська, Збройні Сили України, історіографія, мемуари, наукові видання.

Актуальність даної теми зумовлена вив-ченням та узагальненням досвіду безпосеред-нього застосування інженерних військ Зброй-них Сил (далі – ЗС) України в миротворчих операціях і ліквідації наслідків стихійних лих та їх участю в збройному протистоянні на Сході України, зокрема під час антитерорис-тичної операції (далі – АТО) в окремих райо-нах Донецької та Луганської областей та ви-користання набутого досвіду в ліквідації нас-лідків АТО.

Метою статті є визначення стану нау-кової розробленості тематики та джерельної бази з питань становлення та розвитку інже-нерних військ Збройних Сил (далі – ЗС) Укра-їни на сучасному етапі.

Виклад основного матеріалу. Аналіз ра-дянської історіографії засвідчив, що публіка-цій за обраною тематикою у відкритих джере-лах відсутні. Вітчизняною історіографією за-значена тема окремо не розглядалася і не ви-ділялася із загальної проблематики військово-го будівництва в Україні. На теперішній час відсутнє окреме комплексне дослідження з іс-торії сучасних інженерних військ ЗС України та їх застосування у визначених хронологіч-них межах.

Історіографія створення та розвитку ін-женерних військ ЗС України у 1992–2017 рр.

представлена науковими працями українських дослідників, що представлена дисертаційними і монографічними працями, а також статтями, виданими у наукових фахових виданнях та збірниках наукових конференцій і семінарів. Їх аналіз засвідчив, що станом на кінець 2017 р. є єдина історична наукова праця – це дисертація Р. Колоса [107], в якій досліджено досвід підготовки офіцерів-інженерів для ЗС України на базі Військово-інженерного інсти-туту у період 1991–2000 рр. (2004 р.) [87–89]. Окремо слід відзначити дисертацію І. Козинця “Участь Збройних Сил України в міжнародній миротворчій діяльності (1992–2006 рр.)” [108], на цей період припадає пік застосування кон-тингентів інженерних військ ЗС України, що розширили географію участі України в миро-творчих операціях у місіях ООН в Анголі та Лівані. Разом з тим, у дисертації зазначено, що формування 901-ї окремої понтонно-мостової роти (Ангола) та 3-го окремого ін-женерного батальйону (Південний Ліван) по-кладалися на інженерні частини [108, с.97], а його підготовка була зосереджена у Військово-інженерному інституті при Подільській дер-жавній аграрно-технічній академії [108, арк.99, 127], де у подальшому здійснювалася підгото-вка інженерно-саперних взводів окремих ме-ханізованих батальйонів 5, 6, 7-ї окремих ме-



ханізованих бригад і 81-ї тактичної групи [108, с.107-108].

Крім того, є наукові праці в яхих розкри-вається переважно досвід участі інженерних підрозділів ЗС України у міжнародних миро-творчих операціях, зокрема у миротворчих операціях в Анголі, Лівані та Іраку. Напри-клад, праці С. Попка “Застосування українсь-кого миротворчого контингенту в операції з підтримання миру в Республіці Ірак у 2003–2005 рр.” (2010 р.) [109], В. Воробйова “Досвід виконання деяких завдань інженерного забез-печення миротворчих операцій” (2001 р.) [76], О. Луника “Миротворча місія 5-ої окремої ме-ханізованої бригади України в Республіці Ірак” (2004 р.) [77], І. Козинця “Участь Зброй-них Сил України в міжнародній миротворчій діяльності: ретроспективний аналіз” (2013 р.) [78], Ю. Гергель “Україна та арабські держави Леванту (Сирія, Ліван, Йорданія): деякі аспек-ти військового та військово-технічного спів-робітництва (кінець 1990-х – перша половина 2011 рр.)” (2016 р.) [79], А. Лега “Участь Зброй-них Сил України у міжнародних миротворчих операціях (1992–2006 рр.)” [110].

Крім того, науковці Національної академії оборони України присвятили ряд праць, в яких розглядаються різні аспекти участі інже-нерних підрозділів і частин ЗС України у ми-ротворчій діяльності, зокрема В. Стрижевсь-кий, В. Овчинніков, М. Багінський видали пра-цю “Підготовка та дії підрозділів (частин) під час проведення миротворчих операцій” [116]; В. Лісневський, М. Петренко – “Інженерне за-безпечення миротворчої операції” [117]; С. Ха-цановський – “Миротворча діяльність Зброй-них Сил України: досвід, теорія, практика” [118].

Автором опрацьовано статті у наукових фахових виданнях МО України. На жаль, до початку АТО за тематикою інженерних військ ЗС України публікації зустрічаються рідко. Так, наприклад, у журналі “Наука і оборона”, що видається з 1994 р., про інженерні війська ЗС України видана лише одна стаття, в якій розглянуто досвід інженерних військ ЗС України під час участі у миротворчій операції в Південному Лівані [76].

У журналі “Воєнна історія”, що виходив з 2002 р., висвітлена діяльність інженерного підрозділу 5-ї окремої механізованої бригади під час її миротворчої місії у 2003 р. у Респуб-ліці Ірак, коли було ліквідовано великий склад боєприпасів і знищено майже 490 тис. вибу-хонебезпечних предметів [77]. Дещо більше

наукових статей, що стосувались діяльності інженерних військ ЗС України опубліковано у науковому збірнику “Воєнно-історичний віс-ник”, зокрема у статтях І. Козинця [78] та Ю. Гергель [79] згадується участь інженерних військ ЗС України у миротворчих операціях в Анголі та Лівані. Автори О. Мацько та М. Фе-дорович розкрили особливості застосування саморобних вибухових пристроїв у збройному конфлікті, у т. ч. і в зоні проведення АТО [80]. Автором даної статті частково заповнено про-галину у висвітлені процесу розбудови сучас-них інженерних військ ЗС України, зокрема щодо їх структури [81] та досвіду застосуван-ня підрозділів інженерних військ, у т. ч. у ми-ротворчих та антитерористичних операціях [82–84].

У збірнику наукових праць “Військово-науковий вісник” Національної академії сухо-путних військ імені гетьмана Петра Сагайдач-ного починаючи з 2015 р. надруковані статті, в яких приділялася увага деяким питанням інженерного забезпечення, зокрема В Федо-ренко [112], П .Ткачук [113], В. Можаров-ський [114], а в номері 29 за 2018 р. надруко-вана стаття автора цієї наукової розвідки про другий етап реформування інженерних військ ЗС України (2000–2013 рр.) [115].

У збірнику наукових праць і “Віснику Кам’янець-Подільського національного уні-верситету імені Івана Огієнка” автор цієї стат-ті [85–86] та Р. Колос [87–89] висвітлили про-цес підготовки фахівців інженерних військ ЗС України, у т. ч. й офіцерів у військово-інже-нерному інституті Подільської державної аграрно-технічної академії.

Отже, проаналізувавши праці сучасних українських дослідників можемо стверджува-ти, що проблематика створення та розвитку інженерних військ ЗС України (1992–2017 рр.) висвітлена фрагментарно. Комплексне її ви-вчення залишилося поза увагою дослідників, що є певною прогалиною у новітній вітчизня-ній воєнно-історичній науці.

При підготовці дисертації опрацьовано широке коло історичних джерел, що вирізня-ються за видами походження та інформацій-ним наповненням. Джерельна база дослід-ження систематизована та умовно розділена на кілька груп:

військові періодичні друковані й електро-нні видання;

спогади ветеранів інженерних військ ЗС України й учасників історичних подій, у т ч. інтерв’ю з учасниками АТО;



опубліковані й архівні документи та мате-ріали;

історичні формуляри й історичні довідки військових частин та установ інженерних військ ЗС України;

довідникові видання; науково-популярні та документальні відео-

фільми та фотографічні матеріали; музейні фонди та фонди кімнат бойової

слави; підручники та навчальні посібники. Спочатку розглянемо найбільшу за кількі-

стю групу джерел, що систематично висвіт-лювала діяльність інженерних військ ЗС України, це друковані органи Міністерства оборони (далі – МО) України, а саме такі ча-сописи: центральні – журнал “Військо Украї-ни ” та газета “Народна Армія”, регіональні: газети Західного оперативного командування (далі – ОК) “Армія України”, Південного ОК – “Слава і честь”, Північного ОК – “Північні військові відомості”, а також газета Військ Протиповітряної оборони “Вартові неба”.

Доцільно зазначити, що в період створен-ня основ інженерних військ ЗС України (1992–1999 рр.) друковані органи (далі – ЗМІ) рідко згадували про їх діяльність, як, напри-клад, під час святкування 50-річчя визволення Києва, коли інженерні війська ЗС України за-стосували під час театралізованого дійства для забезпечення форсування річки Дніпро військовими підрозділами [2].

У подальшому, починаючи з 2000-х років, після встановлення державного свята – Дня інженерних військ ЗС України за заслуги їх у зміцненні обороноздатності держави [3], увага військових ЗМІ України значно зросла та на-була систематичного характеру, зокрема до цього державного свята, яке щорічно відзна-чається 3 листопада, виходили статті, які зна-йомили широке коло читачів з цим спеціаль-ним родом військ і завданнями, які вони ви-рішували у різні періоди їх створення та існу-вання. В цих часописах друкувалися передо-виці діючих у той час начальників інженерних військ ЗС України та оперативних команду-вань, зокрема генерал-лейтенанта В. Воробйова, полковників В. Голіцина та С. Середи [4–14].

На цих публікаціях виросли відомі війсь-кові журналісти, зокрема Валентин Буряченко (нині – головний редактор газети “Народна армія”) та Максим Праута (один із керівників прес-служби МО України), які у своїх репор-тажах об’єктивно висвітлювали діяльність ін-женерних військ ЗС України, їх мужність під

час виконання бойових завдань у мирний час [15–18].

Тематика публікацій наближена до нага-льних та актуальних завдань, які вирішували інженерні війська ЗС України у зазначений період, зокрема найбільше публікацій стосу-валися виконання важливого завдання, яке і в мирний час пов’язане з ризиком для життя йо-го учасників військових саперів – це розміну-вання місцевості та знешкодження вибухоне-безпечних предметів [19–24].

Іншою найрозкритішою темою став до-свід виконання завдань інженерного забезпе-чення під час участі у миротворчих операціях військових частин і підрозділів інженерних військ ЗС України в Анголі [25], Лівані [26–34] та Іраку [35–36].

Третя група публікацій безпосередньо присвячена бригадам і полкам інженерних військ, які в різних регіонах України предста-вляють інженерні війська ЗС України, та їх участь у ліквідації наслідків надзвичайних си-туацій і стихійного лиха, у т. ч. багатонаціо-нального інженерного батальйону “Тиса” [37–49].

З початком АТО на Сході України увага до інженерних військ ЗС України збільшилась через специфічність завдань, які вони вико-нують, у першу чергу розмінування місцевос-ті від вибухонебезпечних предметів [50–75].

Проаналізувавши кількість публікацій можемо дійти висновку про зростання уваги до діяльності інженерних військ ЗС України. Так, наприклад, тільки в центральних військо-вих ЗМІ за останні 4 роки (2014–2017 рр.) опубліковано 27 статей, а за попередні 14 ро-ків (2000–2013 рр.) – 29. Найбільше публіка-цій про інженерні війська ЗС України розмі-щено у газеті “Народна армія” наклад якою у 2017 р. склав понад 36,5 тис. примірників. У 2007 р. цей часопис висвітлював дії інженер-них військ ЗС України, а саме: п’ять статей стосувались виконання завдань з розмінуван-ня місцевості та знешкодження вибухонебез-печних предметів, як правило на Сході Украї-ни [71–75].

Наступну групу джерел склали спогади та мемуари начальників інженерних військ ЗС України та Одеського військового округу (да-лі – ОдВО). Перший начальник інженерних військ ЗС України – генерал-лейтенант В. Без-родний видав книгу “Життя прожити не поле перейти” [90], в якій описує свій життєвий шлях в Україні, і не залишив поза увагою про-цес створення інженерних військ ЗС України



у перший період їх формування. Зокрема він наголошує, що комплект інженерних військ, що залишився на території України у спадок від радянської армії потребував приведення до потреб оборони України.

Начальник інженерних військ Од ВО ге-нерал-майор Б. Рогожкін у своїх мемуарах (2010 р.) згадує початок створення основ ін-женерних військ ЗС України та передумови військового будівництва України, коли, на-приклад, передача та розукомплектування за-собів інженерного озброєння здійснювалося за вказівкою з МО СНД [87].

Окремо слід згадати книгу про 16-й Верх-ньодніпровський ордена Червоної зірки пон-тонно-мостовий полк, у подальшому 210-у понтонно-мостову бригаду – “Мости, які з’єд-нують серця” [91], що видана у 2010 р. У кни-зі описано шлях полку (бригади) починаючи з моменту його формування в 1945 р. і до роз-формування в 2003 р.,

Групою авторів під керівництвом началь-ника інженерних військ ЗС України генерал-лейтенанта В. Воробйова підготовлена та ви-дана у 2002 р. книга “Інженерні війська ЗС України” [92]. У ній знайшли є виступи су-часних керівників інженерних військ ЗС Ук-раїни та спогади ветеранів Другої світової війни. Окремим розділом розглянуто історію інженерних військ на території України від давнини до сучасності (до 2001 р.) [9, с.5-49].

Автори В. Жолукевський та О. Дашкевич підготували енциклопедичний історично-біографічний довідник “Генерали (адмірали) Збройних Сил України (1991–2011 р.)” [89], в якому розміщено біографії начальників інже-нерних військ військових округів, оператив-них командувань і ЗС України. Начальник Го-ловного штабу ЗС України генерал-полковник А. Лопата у своїх мемуарах також згадує на-чальників інженерних військ ЗС України [90].

Важливу групу джерел становлять доку-менти та матеріали, що зберігаються в архів-них установах. Автором опрацьовано 39 фон-дів і використані матеріали 107 справ Центра-льного державного архіву вищих органів вла-ди та управління України, Галузевого держа-вного архіву Міністерства оборони (далі – ГДА МО) України у м. Києві, та Львівського територіального відділeння ГДА МО України. Насамперед – це історичні формуляри, істо-ричні довідки та накази командирів з’єднань, військових частин (далі – частин) та установ інженерних військ МО СРСР та ЗС України, а саме: інженерних, інженерно-саперних, пон-

тонно-мостових бригад (полків) [105–115], ар-сеналів, баз та складів, вищих військових нав-чальних закладів і центрів, за допомогою яких змогли простежити створення та реформу-вання цих військових організмів та їх органі-заційну структуру і діяльність під час вико-нання завдань за призначенням. Крім того, опрацьовувалися архівні документи органів військового управління інженерними війсь-ками ЗС України, а саме: Управління началь-ника інженерних військ Генерального штабу, Головного управління оперативного забезпе-чення та Командування сил підтримки ЗС України, в яких збереглися відомості про комплект підпорядкованих їм інженерних ча-стин та установ, а також опрацьовані деякі унікальні документи, наприклад, річні звіти з розмінування території України за 2005–2009 рр., у т. ч. колишніх авіаційних полігонів.

Окремо вивчалися архівні матеріали учас-ті інженерних військ ЗС України у миротвор-чих операція, зокрема 3-го окремого інженер-ного батальйону, в яких зафіксовано діяль-ність військовослужбовців цього підрозділу в Південному Лівані, у т. ч. з питань розміну-вання місцевості.

Також цікавою та плідною була робота з вивчення усної історії, зокрема інтерв’ю з офіцерами інженерних військ ЗС України – безпосередніми учасниками АТО у 2014–2017 рр., що дозволило доповнити офіційні дані з питань інженерного забезпечення цих подій, матеріали яких у подальшому були уза-гальнені та оприлюднені на науково-практич-них конференціях.

Фахівці вищих військових навчальних за-кладів приділяли увагу дослідженню історії інженерних військ ЗС України, зокрема нау-ковці Національна академії оборони України (з 2008 р. – університету) до 10-річчя ЗС Укра-їни видали історичне видання (2006 р.) [93], де розділ “Інженерні війська ЗС України” вико-нано за редакторством начальника інженер-них військ Київського військового округу ге-нерал-лейтенанта В. Яремчука, який звернув увагу на те, що угруповання інженерних військ, що залишилось у спадок від СРСР, не відпо-відало оборонній спрямованості воєнної полі-тики України, зовнішньополітичному курсу нашої держави, розстановці сил в Європі, що спричинило значну реорганізацію інженерних військ ЗС України [10, с.201].

У 2010 р. фахівці Львівської академії су-хопутних військ (Національної академії сухо-путних військ імені гетьмана Петра Сагайдач-



ного – далі НАСВ), у навчальному посібнику з інженерного забезпечення бою є окремий розділ, що присвячений історії інженерних військ ЗС України [94], в якому освітлено участь військовослужбовців інженерних під-розділів у складі миротворчих місій в Анголі, державах колишньої Югославії, Південному Лівані та Іраку.

У НАСВ увага до інженерних військ ЗС України значно зросла після перенесення під-готовки офіцерів інженерних військ тактично-го рівня підготовки до цього закладу освіти, в якому видали навчальні посібники з інженер-ного забезпечення бою [95–96], в яких особ-ливу увагу приділено питанням мінної безпе-ки [97–99] та фортифікаційного обладнання позицій [100]. Крім того, діяльність інженер-них військ ЗС України в миротворчих опера-ціях висвітлено в сучасних підручниках НАСВ “Історія українського війська” [101–102].

Факультет військової підготовки Кам’я-нець-Подільського національного університе-ту імені Івана Огієнка видав навчальні посіб-ники з виконання деяких завдань інженерного забезпечення та бойового застосування інже-нерних військ ЗС України [103–106].

Фахівцями факультету військової підго-

товки Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка було видано навчальні посібники з виконання окремих за-вдань інженерного забезпечення та бойового застосування інженерних військ ЗС України [100–104].

Отже, проаналізувавши історіографію ство-рення та розвитку інженерних військ ЗС Укра-їни, зазначимо фрагментарність у її вивченні. У низці праць, не повною мірою висвітлено досвід участі підрозділів інженерних військ ЗС України та підготовки офіцерів тактичного рівня освіти для їх потреб. Водночас наявна джерельна база дозволяє всебічно розкрити предмет дослідження, вирішити наукове за-вдання та досягнути поставленої мети. Друко-вані органи Міністерства оборони України починаючи з початку 2000-х років привертали увагу до інженерних військ ЗС України. Осо-бливістю висвітлення стала участь інженер-них військ ЗС України у миротворчих та ан-титерористичній операціях. Автори публіка-цій найбільше уваги приділяли завданням з підвищеним ризиком до життя, а саме: розмі-нування місцевості, знешкодження вибухоне-безпечних предметів і ліквідації наслідків сти-хійного лиха.


1. Білецька Т.В. Контент-аналіз як метод дослідження історичних джерел (на основі аналізу публіка-цій газети “Кліо” – друкованого органу істор. факультету Кам’янець-Подільського нац. ун-ту ім. Івана Огієнка) // Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук. праць. – Кам’янець-Подільський : Оіюм, 2016. – Т. 23 : Присвячено 150-річчю від дня народження М.С. Грушевського. – С.354-360.

2. Святкування 50-річчя визволення Києва // Народна армія. – 1993. –10 листопада. 3. Указ Президента України від 27 жовтня 1999 р. № 1399/99 “ Про День інженерних військ” // Портал

Верховна Рада України : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ 4. Воробйов В. Про тих хто забезпечує перемогу // Народна армія. – 2000. – 2 листопада. 5. Книш В., Халявинський І. Війська у яких вистачає романтики // Народна армія. – 2000. – 3 листопада. 6. Воробйов В. У нас всі завдання першочергові// Народна армія. – 2001. – 3 листопада. 7. Данилов І., Гераськін В. Сумні реалії колишніх укріплених районів // Військо України. – 1999. –

№5–6. – С.31-33. 8. Гевко І., Голубятніков С. Професійну майстерність продемонстрували воїни сапери // Армія Украї-

ни. – 2000. – 2 листопада. 9. Голіцин В. Учбовий рік був напруженим // Армія України. – 2001. – 3 листопада. 10. Шаповалов С. Подвійне свято офіцера Кіндрука // Армія України. – 2001.– 3 листопада. 11. Грилевич М. Істина, перевірена життям // Армія України. – 2003. – 1 листопада. 12. Ільяш М. Сплав науки і відваги // Слава і честь – 2006. – 4 листопада. 13. Бабич О. 3 листопада – день інженерних військ // Північні військові відомості. – 2000. – 3 листопада. 14. Бірченко О. Інженерне мистецтво починається з передової // Вартові неба – 2002. – 3 листопада. 15. Праута М. Примножуючи славу своїх попередників, сьогоднішні військові інженери виявляють

зразки мужності та звитяги // Північні військові відомості. – 2002. – 3 листопада.. 16. Праута М. Військові інженери виявляють професіоналізм // Північні військові відомості. – 2003. –

3 листопада. 17. Буряченко В. Оргзаходи службі не завадили // Народна армія. – 2003. – 3 листопада. 18. Буряченко В. Фахівці, які всім потрібні // Північні військові відомості – 1999. – 8 грудня. 19. Забарко Б. Негуманна зброя // Військо України. – 1997. – № 5 – 6. – С. 22-23. 20. Трубіцин О. Стоп’ятдесятий снаряд капітана Лебедєва // Народна армія. – 2000. – 3 листопада.



21. Пономарчук П. Без права на помилку // Армія України. – 2000. – 2 листопада. 22. Шаповалов С. “Жнива” українських саперів // Армія України. – 2002. – 7 листопада. 23. Якименко М. І в мирний час вони виконують бойові завдання // Північні військові відомості. –

2001. – 3 листопада. 24. Буряченко В. Перемагаючи іржаву смерть // Народна армія. – 2001. – 6 листопада. 25. Кочерєв О.В. До Анголи з миром прямували миротворці українського контингенту // Військо

України. – 2003. – № 5 – 6. – С. 56-60. 26. Ющенко А. 1000-й “сюрприз” знешкоджено на Ліванській землі // Народна армія. – 2000. – 2 листо-

пада. 27. Шаповалов С. Незабутні враження про далекий Ліван // Армія України. – 2002. – 2 листопада. 28. Парад медалей у Лівані // Народна армія. – 2002. – 8 листопада.. 29. Наші в Лівані розміновують оперативно // Народна армія. – 2003. – 5 листопада. 30. Ліван: Місія триває // Військо України. – 2003. – № 3–4. – С.4-5. 31. Південний Ліван // Військо України. – 2003. – № 5 – 6. – С. 15. 32. Знак А. Пройде час і наші миротворці розшифрують “Ліванський мінний ребус”// Військо Украї-

ни. – 2004. – № 11–12. – С.14-15. 33. Донський Ю. Кому завтра представляти Україну В блакитних шоломах // Військо України. –

2005. – № 5–6. – С.6-7. 34. Мажорний А. Миротворча місія України у складі Тимчасових сил ООН у Лівані успішно завер-

шена // Військо України. – 2006. – № 4. – С.1. 35. Багдадський меридіан // Народна армія. – 2003. – 5 листопада. 36. Місія виконана // Військо України. – 2006. – № 1. – С.1-2. 37. Жицький П. 91-а інженерно-саперна // Військо України. – 1998. – № 7–8. – С. 16-20. 38. Бабич О. Професіонал // Північні військові відомості – 2000. – № 44 (2139). 39. Військові аташе відвідали “Тису” // Народна армія. – 2002. – 8 листопада. 40. 11 інженерний полк : Зодчі переправ і рокад // Військо України. – 2003. – № 3–4. – С.12-13. 41. Армія – з народом ! // Військо України. – 2006. – № 4. – С.3. 42. Світла лавина–2006 // Військо України. – 2006. – № 10. – С.6. 43. Світла лавина-2007 // Військо України. – 2007. – № 9. – С.3. 44. Бондар Б. Інженерні війська: завжди напоготові // Військо України. – 2007. – № 11. – С.18-20. 45. Бондаренко О., Черних І. Чорнороби війни // Військо України. – 2009. – № 11. – С.17-19. 46. Зі снігового полону нас звільнили військові // Військо України. – 2012. – № 3. – С.12-13. 47. Розчищаючи дорогу від Шепетівки до Старокостянтинова // Військо України. – 2013. – № 1. – С.2-3. 48. Воїнами 12-го інженерного полку час негоди розчищено 7200 км автомобільних доріг // Військо

України. – 2013. – № 4. – С.3, 10. 49. Контрактний полк... 91-й інженерний полк // Військо України. – 2014. – № 1. – С. 12-17. 50. Розмінування заради життя // Військо України. – 2014. – № 7. – С. 2-3. 51. На мінних полях АТО Ларс – чотириногий офіцер // Військо України. – 2014. – № 10. – С. 8. 52. Бірченко О., Мирончук А. Інженерне забезпечення АТО // Військо України. – 2014. – № 11. – С.8-13. 53. Зятьєв С. “Тиха” війна старлея Чорпіти // Військо України. – 2015. – № 8. – С.28-29. 54. Третя війна собачої «династії» // Військо України. – 2015. – № 10. – С. 10-13. 55. Батько дев’ятьох дітей, який поборов смерть // Військо України. – 2015. – № 11. – С. 16-21. 56. Сушинський О. Твій вихід, сапере! // Військо України. – 2017. – № 5. – С. 16-21. 57. Бакуменко Р. Безпека починається з облаштування позицій // Народна армія. – 2014. – 17 липня. 58. Бакуменко Р. РФ: “Заборона протипіхотних мін? ні, не чули” // Народна армія. – 2014. – 12 серпня. 59. Романюк Д. Вони вивчають Донбас за розмінованими містами// Народна армія. – 2014. – 30 жовтня. 60. Туровець Р. Спецпризначенці вивчають мінну справу // Народна армія. – 2014. – 1 листопада. 61. Стечишин В. Бойовий вишкіл має бути бездоганним // Народна армія. – 2015. – 26 лютого. 62. Зятьєв С. В зоні АТО сапери вже знешкодили близько 20 тисяч вибухонебезпечних предметів //

Народна армія. – 2015. – 30 жовтня. 63. Туровець Р. З припиненням вогню війна для військових інженерів не закінчується // Народна

армія. – 2015. – 30 жовтня. 64. Туровець Р. У Сватовому відновлено енерго-, газо-, водопостачання та рух транспорту // Народна

армія. – 2015. – 6 листопада. 65. Агєєв А. Обережно: вибуховий пристрій! // Народна армія. – 2016. – 11 лютого. 66. Машовець К. Мінний арсенал російської агресії // Народна армія. – 2016. – 18 лютого. 67. Чікалінрік В. Рік війни – 10 років на розмінування // Народна армія. – 2016. – 9 червня. 68. Панчишин В. Боєготовність перевірена морем // Народна армія. – 2016. – 27 жовтня. 69. Воронков С. Важкий механізований міст перекриває водні перешкоди завширшки 40 метрів //

Народна армія. – 2016. – 27 жовтня.



70. Вус Р. Розмінування, обладнання позицій, супроводження колон – це все робота інженерних під-розділів метрів // Народна армія. – 2016. – 3 листопада.

71. Горбунов Д., Ткачук Р. Військові сапери почали знищувати вибухонебезпечні боєприпаси // Народна армія. – 2017. – 30 березня.

72. Ковальов В. Мінне поле Донбасу // Народна армія. – 2017. – 13 квітня. 73. Вус Р. За час АТО військові інженери перевірили понад 3,5 тис. гектарів Донеччини // Народна

армія. – 2017. – 2 листопада. 74. Шевченко В. За роки війни Центр розмінування підготував близько 7000 саперів // Народна ар-

мія. – 2017. – 9 листопада. 75. Силкін Є. Собача робота // Народна армія. – 2017. – 29 грудня. 76. Воробйов В.С., Хавронюк О.В., Колісник Ю.Є. Досвід виконання деяких завдань інженерного за-

безпечення миротворчих операцій // Наука і оборона. – 2001. – № 4. – С. 13-19. 77. Луник О. Миротворча місія 5-ої окремої механізованої бригади України в Республіці Ірак // Воєн-

на історія. – 2004. – № 4-6. 78. Козинець І.П. Участь Збройних Сил України в міжнародній миротворчій діяльності: ретроспекти-

вний аналіз // Воєнно-історичний вісник. – 2013. – Вип. 2(8). – С. 139-144. 79. Гергель Ю.В. Україна та арабські держави Леванту (Сирія, Ліван, Йорданія): деякі аспекти війсь-

кового та військово-технічного співробітництва (кінець 1990-х – перша половина 2011 рр.) // Воєнно-історичний вісник. – 2016. – Вип. 1(19). – С. 108-115.

80. Мацько О.Й., Федорович М.А. Особливості застосування саморобних вибухових пристроїв у збройному конфлікті // Воєнно-історичний вісник. – 2015. – Вип. 1(15). – С. 115-121.

81. Красота І.В. Структура інженерних військ Збройних Сил України у період з 1991 по 2004 рр. // Воєнно-історичний вісник. – 2013. – Вип. 4 (10). – С. 59-65.

82. Красота І.В. Досвід застосування підрозділів інженерних військ Збройних Сил України під час розмінування об'єктів і місцевості на території України та інших держав (1992–2000 рр.) // Воєнно-історичний вісник. – 2017. – Вип. 1 (23). – С. 125-129.

83. Красота І.В., Печенюк І.С. Сили та засоби інженерних військ Збройних Сил України для форти-фікаційного обладнання позицій та районів // Воєнно-історичний вісник. – 2017. – Вип. 3 (25). – С. 128-135.

84. Красота І.В. Досвід застосування інженерних військ Збройних Сил України під час організації та виконання розмінування території України та інших держав (2001–2013 рр.) // Воєнно-історичний віс-ник. – 2017. – Вип. 4(26). – С. 123-129.

85. Красота І.В. Основні етапи періоду створення інженерних військ Збройних Сил України та особ-ливості їх комплектування офіцерським складом (1992–1999 рр.) // Вісник Кам’янець-Подільського нац. ун-ту ім. Івана Огієнка. Історичні науки. – 2016. – Вип.9.– С.290-296.

86. Красота І.В. Підготовка офіцерського складу інженерних військ Збройних Сил України у Кам’янці-Подільському в 1994–2005 рр. // Освіта, наука і культура на Поділлі: зб. наук. праць. – 2016. – Т.23. – С. 134-139.

87. Колос Р.Л. З досвіду організації науково-дослідної роботи у військово-інженерному інституті По-дільської державної аграрно-технічної академії (1991–2000 рр.) // Наукові праці Кам’янець-Подільського держ. ун-ту. Історичні науки. – 2004. – Т.13. – С. 234-240.

88. Колос Р.Л. Міжнародне військове співробітництво у сфері підготовки військових інженерів та розвитку технологій з розмінування місцевості (2000–2006 рр.) // Вісник Кам’янець-Подільського нац. ун-ту ім. Івана Огієнка. Історичні науки. – 2012. – Вип.5. – С.283-293.

89. Колос Р.Л. Кузня військових інженерів у Кам’янці-Подільському в 70–90-х рр. ХХ ст.: віхи стано-влення і розвитку // Вісник Кам’янець-Подільського нац. ун-ту ім. Івана Огієнка. Історичні науки. – 2011. – Вип.4. – С. 354-366.

90. Безродний В. Жизнь прожить – не поле перейти: [Мемуари]. – К.: Ред. журналу “Охорона праці”, 2015. – С. 400.

91. Мосты, соединяющие сердца: [історія, спогади, сучасність] / Г.Л. Боголюбов та ін. – К.: Ред. журналу “Охорона праці”, 2010. – С. 232.

92. Інженерні війська ЗС України : [історія, спогади, сучасність] / За заг. ред. Воробйова В.С. – К.: Вид-во Людопринт, 2002. – 224 с.

93. Збройні Сили незалежної України. Перші 10 років (1991–2001) / Кол. авторів; за ред. Бринце-ва В.В. – К.: НАОУ, 2006 – 378 с.

94. Мілютін В.А., Фтемов Ю.О., Павлючик В.П., Куцька О.М. Інженерне забезпечення загальновійсь-кового бою : Навчальний посібник. – Львів: АСВ, 2010. – 164 с.

95. Мілютін В.А., Павлючик В.П., Фтемов Ю.О., Колос Р.Л. Івасюк М.О., Швець О.О., Сакович Л.М. Організація виконання завдань частинами і підрозділами інженерних військ Збройних Сил України: Навч. посібник. – Львів: АСВ, 2014. – Ч. І. Основи інженерного забезпечення. Інженерна розвідка. – 147 с.

96. Івасюк М.О., Фтемов Ю.О., Мілютін В.А., Павлючик В.П., Колос Р.Л., Швець О.О. Організація



виконання завдань частинами і підрозділами інженерних військ Збройних Сил України: Навч. посіб-ник. – Львів: АСВ, 2015. – Ч. ІІ. Інженерне забезпечення бойових дій. – 540 с.

97. Колос Р.Л., Фтемов Ю.О., Швець О.О., Павлючик В.П., Мілютін В.А., Цибуля С.А. Вибухонебез-печні предмети іноземного виробництва: Навч. посібник. – Львів: АСВ, 2015. – 250 с.

98. Колос Р.Л., Фтемов Ю.О., Швець О.О., Павлючик В.П., Бамбуляк М.П. Мінні поля: Навч. посіб-ник. – Львів: НАСВ, 2016. – 250 с.

99. Колос Р. Л., Сергієнко Р.В., Швець О.О., Павлючик В.П., Мілютін В.А. Організація, способи та за-соби фіксації мінних полів: Навч. посібник. – Львів: АСВ, 2013. – 95 с.

100. Фортифікація та маскування. Частина І. Фортифікаційне обладнання та маскування позицій і ра-йонів розташування військ (сил) в Антитерористичної операції: Навч. посібник / [С.І. Дяков, О.Л. Колос, А.А. Верстівський та ін.]. – Львів: НАСВ, 2016. – 146 с.

100. Історія українського війська: Курс лекцій / П.П. Ткачук, А.І. Харук, І.Я. Соляр та ін. – Львів: НАСВ, 2016. – 145 с.

101. Історія українського війська : підручник / П.П. Ткачук, С.В. Сидоров, А.І. Харук та ін. – Львів: НАСВ, 2017. – 407 с.

102. Бойове застосування частин і підрозділів інженерних військ Збройних Сил України: Навч. посіб-ник / Ф.А. Демідчик, В.М. Геник. − Кам’янець-Подільський: ФВП К-ПНУ ім. І. Огієнка, 2013. – 104 с.

103. Виконання завдань інженерного забезпечення у збройних конфліктах та миротворчих операціях: Навч. посібник / Ф.А. Демідчик, С.В. Мальченко, О.В. Ситнік. − Кам’янець-Подільський: К-ПНУ ім. І. Огієнка, 2014. – 184 с.

104. Інженерне обладнання районів розташування частин та підрозділів: Навч. посібник / Ф.А. Демід-чик, І.К. Чаплінський. − Кам’янець-Подільський: ФВП К-ПНУ імені Івана Огієнка, 2014. – 226 с.

105. Інженерне забезпечення оборони механізованого (танкового) батальйону : Навч. посібник / Демідчик Ф.А., Ситнік О.В. – Кам’янець-Подільський : К-ПНУ ім. І. Огієнка, 2015. – 170 с.

106. Бойове застосування частин і підрозділів інженерних військ Збройних Сил України : Навч. посі-бник / Демідчик Ф.А., Брижатий Є. І., Геник В.М. – Кам’янець-Подільський: К-ПНУ ім. Івана Огієнка, 2017. – 136 с.

107. Колос Р.Л. Підготовка офіцерських кадрів для Збройних Сил України за досвідом Військово-інженерного інституту 1991–2000 рр. : дис... канд. іст. наук: 20.02.22; Нац. акад. оборони України. – Київ, 2004. – 187 арк.

108. Козинець І.П. Участь Збройних Сил України в міжнародній миротворчій діяльності (1992–2006 рр.) : дис... канд. іст. наук: 20.02.22; Нац. акад. оборони України. – Київ, 2008. – 226 арк.

109. Попко С.М. Застосування українського миротворчого контингенту в операції з підтримання миру в Республіці Ірак у 2003–2005 рр. : дис. ... канд. іст. наук : 20.02.22; Нац. акад. оборони України. – Київ, 2010. – 198 арк.

110. Лега А.Ю. Участь Збройних Сил України у міжнародних миротворчих операціях (1992–2006 рр.): дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01; Черкас. держ. технол. ун-т. – Черкаси, 2009. – 192 арк.

111. Козинець І.П. Участь Збройних Сил України в миротворчій діяльності (1992-2006 рр.): автореф. дис. канд. іст. наук: 20.02.22; Нац. акад. оборони України. – Київ, 2008. – 19 с.

112. Федоренко В.В., Івахів О.С. Смуга забезпечення – вимога сьогодення / Військово-науковий вісник. –2015. – Вип.24. – С.165-172.

113. Ткачук П.П., Харук А.І. Основні історичні етапи розвитку Збройних Сил України у 1991–2016 рр. // Військово-науковий вісник. – 2016. – Вип.26. – С. 3-14.

114. Можаровський В.М., Потапов Г.М. Аналіз методичного апарату обґрунтування бойового складу Сухопутних військ Збройних Сил України / Військово-науковий вісник. –2016. – Вип.26. – С. 66-80.

115. Красота І.В. Другий етап реформування інженерних військ Збройних Сил України (2000–2013 рр.) // Військово-науковий вісник. – 2018. – Вип.29. – С. 25-33.

116. Стрижевський В.В., Овчинніков В.В., Багінський М.М. Підготовка та дії підрозділів (частин) під час проведення миротворчих операцій: навч. посібник. – К.: НАОУ, 2001. – 72 с.

117. Лісневський В.В., Петренко М.М. Інженерне забезпечення миротворчої операції: навч. посіб-ник. – К.: НАОУ, 2006. – 67 с.

118. Хацановський С.В. Миротворча діяльність Збройних Сил України: досвід, теорія, практика: навч.-метод. посібник. – К.: НАОУ, 2006. – 123 с.

Отримано: 10.11.2018 р.



УДК 327.7:341.24:930(477)“1991/2013” Лухтан А.І., полковник, старший офіцер Головного опе-ративного управління Генерального штабу ЗС України (м. Київ)

ІСТОРІОГРАФІЯ СТАНОВЛЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ВІЙСЬКОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ (1991–2013 рр.)

У статті проаналізовано сучасну історіографію з питань становлення міжнародного

військового співробітництва України у 1991–2013 рр. У нових геополітичних умовах для забез-печення національної безпеки виникає потреба пошуку нових форм і способів підвищення ре-зультативності міжнародного військового співробітництва України. Зазначене можливо реа-лізувати після детального дослідження й узагальнення набутого досвіду. Саме тому автором приділено увагу українсько-польському та українсько-білоруському міжнародному військовому співробітництву як представникам різних міжнародних організацій: Республіки Польща як країни-члена НАТО та Республіки Білорусь, як країни-учасниці СНД з огляду на його двадцяти-річний досвід.

Ключові слова: міжнародне військове співробітництво, воєнно-політичне співробітниц-тво, військове співробітництво, військово-технічне співробітництво, українсько-польське співробітництво, українсько-білоруське співробітництво.

Актуальність теми дослідження зумов-лена стратегічним курсом України, спрямова-ним на європейську інтеграцію, створення сприятливого зовнішньополітичного середо-вища для протидії агресії з боку Російської Федерації. Дієвим засобом зміцнення націо-нальної безпеки для України є міжнародне військове співробітництво (далі – МВСп), що має ключове значення. На сучасному етапі Україна здійснює пошук шляхів підвищення його результативності, що обумовлює прове-дення ретельного дослідження й узагальнення досвіду становлення МВСп у 1991–2013 ро-ках, виявити позитивні і негативні тенденції цього процесу.

Аналіз останніх джерел. У сучасній нау-ковій літературі висвітлено досвід становлен-ня та розвитку співробітництва України з су-міжними державами та державами-партнерами. В нових геополітичних умовах для забезпе-чення національної безпеки виникає потреба пошуку нових форм і способів підвищення результативності МВСп України. Зазначене можливо реалізувати після детального дослід-ження й узагальнення набутого досвіду МВСп України у зазначений період. Достовірність воєнно-історичної інформації є досить акту-альною тому доречно здійснити загальний огляд історіографії за обраною темою.

Метою статті є з’ясування стану наукової розробленості тематики з питань становлення МВСп України, його розвитку з Республікою Польща як країною-членом НАТО та Респуб-

лікою Білорусь, як країною-учасницею Спів-дружності незалежних держав (далі – СНД) у зазначений період.

Виклад основного матеріалу досліджен-ня. Історіографія зародження та розвитку між-народного співробітництва між суб’єктами міжнародного права представлена значною кількістю наукових праць з міжнародного права, політології, соціології, історії. Серед них слід виокремити праці таких авторів: єв-ропейських – А. Вендта [1], Р. Кеохейна [2; 3], Х. Keглея [4], Р. Коена [5], Дж. Мершеймера [6], Е. Чемпіля [7], Дж. Шерра [8] та ін.; аме-риканських – З. Бжезинського [9], К. Дойча [10], Г. Моргетау [11] Дж. Руджі [12], К. Уол-тса [13] та ін.; російських – І. Лукашука [14], П. Циганкова [15], М. Ушакова [16], В. Федо-рова [17; 18] та ін.; українських – В. Бруза [19], В. Буткевича [20], В. Василенка [21; 22], С. Рябова [23], Л. Чекаленка [24], Т. Циганко-ва [25] та ін. Зазначені автори висвітлюють процес зародження і розвитку міжнародного співробітництва, розкривають внутрішні ме-ханізми міжнародних відносин, досліджують окремі питання міжнародної, регіональної та національної безпеки, проблеми гуманітарної інтервенції, ведення операцій Організацією Об’єднаних націй (далі – ООН). Ці праці ма-ють велику цінність і потрібні для розуміння базових принципів міжнародного співробіт-ництва в сучасних умовах.

Для систематизації наукових праць про-аналізовано історіографію за хронологічним



принципом (1994–2018) і встановлено три етапи накопичення історичних знань про ста-новлення МВСп України, а саме: перший етап (1994–1999) характеризується наявністю перших наукових праць із проблематики (од-на монографія, одна дисертаційна робота та незначна кількість наукових статей), в яких висвітлено воєнно-політичну обстановку на-вколо України на початковому етапі військо-вого будівництва (1994–1996), досліджено вплив суміжних держав на національну без-пеку України; коротко описано досвід МВСп України (1992–1993) [33; 42; 55; 64; 65]. Знач-ний аналітичний матеріал міститься в політо-логічних дослідженнях, де аспекти МВСп України висвітлено дуже стисло, проілюстро-вано лише певні положення та зроблено зага-льні висновки [54, с.25]; другий етап (2000–2009) характеризується появою робіт із філо-софських, політичних, історичних, психологі-чних, юридичних наук (п’ять дисертаційних робіт і п’ять монографій), понад 40 публікацій і дві збірки матеріалів наукових конференцій [26–29; 31; 32; 34; 36–38; 40; 44; 50–53; 56; 57; 59–63; 65; 68–70; 72; 74–76; 81–85; 91; 92; 96]; третій етап (2010–2018) характеризується послабленням інтересу з боку науковців, але продовженням наукового опрацювання про-блематики в історичних, юридичних, політо-логічних працях (шість дисертаційних робіт), понад 10 публікацій та один збірник матеріа-лів круглого столу [30; 35; 39; 43;45–49; 54; 58; 67; 71; 73; 77; 93].

Отже, аналіз історіографії за хронологіч-ним принципом дає ретроспективне уявлення про пріоритети науковців у питаннях вирі-шення проблем МВСп України. Разом з тим, різниця у кількісному співвідношенні між другим і третім етапами вітчизняної історіо-графії наводить на думку про можливість впливу політичних рішень керівництва дер-жави про повернення України до позаблоко-вої зовнішньої політики, що на певний час призвело до зменшення актуальності цієї те-матики серед науковців.

Тематично історіографію з питань міжна-родного військового співробітництва загалом умовно можна об’єднати у такі групи: перша – наукові праці, присвячені аналізу проблем національної безпеки та оборони держави, ро-лі і місця МВСп України та її складових [27; 29; 32–34; 40–43; 45; 46; 48–66; 69; 70; 82; 83]; друга – наукові праці, в яких досліджено про-блеми участі України в міжнародних миро-творчих операціях (далі – ММО) відповідно

до мандатів Ради Безпеки ООН [26; 28; 30; 31; 35–39; 44; 47; 67; 68]; третя – праці, в яких розглянуто окремі питання верифікаційної ді-яльності Збройних Сил (далі – ЗС) України та аспектів військово-технічного співробітницт-ва [34; 35; 45; 71–74]; четверта – наукові праці з проблем МВСп України [75–77].

До першої групи історіографії належать наукові праці вітчизняних науковців, які дос-ліджували аспекти зовнішньої політики Укра-їни через призму національної безпеки та обо-рони нашої держави: І. Артьомова [61], В. Ве-нгера [64], В. Горбуліна [52; 53], В. Грубова [55]; В. Ліпкана [29], О. Маначинського [33], В. Мандрагелі [32], О. Палія [27], В. Пашин-ського [34], Г. Перепелиці [51], О. Покотила [43], Ю. Пунди [58], І. Храбана [40; 41], Б. Якимовича [42] та ін.

Досить ґрунтовно питання воєнно-політич-ного співробітництва (далі – ВПСп), а саме партнерства України з НАТО, розглядали В. Ба-лабін [59; 60], О. Власюк [50], Д. Велігодсь-кий [63], Ю. Недзельський [49], Є. Мальцева [63], С. Речич [48], І. Храбан [40; 41] та ін. Ав-тори зазначених праць приділяли увагу діяль-ності органів державної влади із забезпечення національної безпеки й інтеграції в системи європейської та євроатлантичної безпеки.

У монографії О. Маначинського “Сучасні воєнно-політичні відносини України із суміж-но-прилеглими державами” [33] об’єктивно оцінено воєнно-політичну обстановку навколо України (на початковому етапі військового будівництва в 1994–1996 рр.). Автором роз-крито вплив суміжних держав на національну безпеку Україну, проаналізовано воєнні докт-рини держав-сусідів, стан і проблеми їх зброй-них сил. Автор слушно зазначає, що після за-кінчення “холодної війни” на перший план вийшли субконвенціальні конфлікти, або “вій-ни без флангів”, лінії потенційних фронтів яких розмито у просторі і часі, тому стабіль-ність в Європі значною мірою визначатиметь-ся взаємовідносинами України із суміжними державами, а також їх внутрішнім політичним розвитком [33, с.6].

В. Грубов у праці “Військова політика України: сутність і механізм реалізації в су-часних умовах” в розділі “Військова доктрина України та її реалізація” дійшов висновку, що співробітництво ЗС є важливим чинником військової політики України [55, с.25].

Цінною є стаття В. Венгера “Основні на-прями міжнародного військового співробіт-ництва ЗС України (минуле, сучасність і май-



бутнє)” [64], де визначено напрями співробіт-ництва, а саме: розвиток відносин із суміжни-ми державами і країнами – учасницями СНД; співпраця з регіональними міжнародними структурами; курс на повномасштабну інтег-рацію України в європейські і трансатлантич-ні структури. Проте автор досліджує короткий історичний період, тому обмежує нас в оці-нюванні наслідків і виявленні можливих про-блем (суперечностей), що виникали на етапі формування і розвитку МВСп України.

У колективній монографії “Воєнна безпе-ка України на межі тисячоліть” [51] ученими Національного інституту стратегічних дослід-жень (далі – НІСД) під керівництвом Г. Пере-пелиці проаналізовано зміни, що відбулись у сфері воєнної безпеки (1991–2001) та розгля-нуто актуальні проблеми. Так, у четвертому розділі розкрито воєнно-економічні аспекти воєнної безпеки держави, передусім уперше на науковому рівні досліджено проблеми вій-ськово-технічного співробітництва (далі – ВТС) та пропозиції щодо формування ВТС України [51, с.285-320]. Автори звертають увагу на внесок нашої держави у зміцнення міжнарод-ної безпеки, активну участі у створенні і роз-витку європейської та світової системи безпе-ки, одним із найважливіших елементів якої є контроль над озброєнням. Окремо розглянуто внесок України в миротворчу діяльність ООН та ОБСЄ, зокрема участь ЗС України в миро-творчих операціях 1992–2000 рр. [51, с.321-388].

У докторській дисертації В. Мандрагелі “Війна в історії цивілізацій: соціально-філософ-ський аналіз” [32] досліджено роль і відпові-дальність ЗС України в системі національної безпеки, разом з тим констатовано можли-вість і необхідність МВСп України, зокрема вказано на негативні тенденції на рівні держа-вного управління військовою організацією, без-системність планування розвитку ЗС України.

У монографії І. Храбана досліджено вплив розвитку системотворчих процесів на гаран-тування національної безпеки України [40; 41]. Автор доводить, що майбутня система єв-ропейської безпеки може бути розбудована на основі концепції кооперативної безпеки, в якій поєднуватимуться захист національних інтере-сів через міжнародне співробітництво й ефек-тивні військові важелі, та усвідомлення її уча-сниками спільного майбутнього, що є системо-утворюючим чинником загальноєвропейської системи безпеки на основі співробітництва.

Важливе місце посідає колективна моно-графія “Україна у системі міжнародної безпе-

ки” підготовлена науковцями Національного інституту проблем міжнародної безпеки [50, с.13-19]. У ній комплексно проаналізовано стан і ключові тенденцій формування і реалізації внутрішньої та зовнішньої політики України на етапі системних трансформаційних пере-творень; національні пріоритети зовнішньо-політичного курсу України у контексті інтег-рації в європейські та євроатлантичні струк-тури; запропоновано ефективні механізми їх реалізації. Один із розділів присвячено воєнно-політичним аспектам міжнародного співробі-тництва в частині формування системи між-народної безпеки, в якому проаналізовано здо-бутки та перспективи участі України в міжна-родній миротворчій діяльності (далі – ММД), у т. ч. під егідою НАТО [50, с.155-236].

Актуальною і науково-евристичною є ко-лективна монографія учених Інституту про-блем національної безпеки “Оборонна політи-ка України на початку ХХІ століття” [52]. ЇЇ автори доводять, що еволюція розвитку сис-теми міжнародних відносин у контексті запо-бігання та стримування використання військо-вої сили під час вирішення міжнародних про-блем змінює роль і місце військової складової у сфері національної безпеки в сучасних умо-вах.

Роль і місце України в європейській сис-темі безпеки стали предметом розгляду І. Ар-тьомова, який вивчав проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України, з’ясу-вав передумови вибору Україною курсу до об’єднаної Європи, зокрема проаналізував механізми реалізації такого вибору, але воєн-но-політичні аспекти МВСп України з євро-пейськими та євроатлантичними структурами ґрунтовно не були розглянуті [61].

Аналітичні оцінки міжнародних подій на-ведено у щорічнику “Зовнішня політика Укра-їни: стратегічні оцінки, прогнози та пріорите-ти”, започаткованому Інститутом зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України у 2006 році. У виданні 2008 року про-аналізовано ключові тенденції зовнішньої по-літики України, властиві їй протягом 2007 ро-ку, та прогнозні сценарії їх розвитку. Спеціа-льні розділи присвячено дослідженню місця і ролі України в регіональних і глобальних сис-темах міжнародної безпеки та міжнародних організаціях, двостороннім міжнародним від-носинам нашої держави. При цьому питання МВСп розглянуто фрагментарно [62].

Заслуговує на увагу праця Д. Велігодсько-го та Є. Мальцевої, в якій досліджено норма-



тивно-правову базу співробітництва України і НАТО протягом 1991–2004 рр. за різними на-прямами у військовій оборонно-промисловій сферах [63, с.13]. Ця праця доповнила історіо-графію новими джерелами та висвітлила пи-тання договірно-правового забезпечення ВПСп України з НАТО.

Дисертаційна робота С. Речича “Воєнно-політичне співробітництво Збройних Сил Укра-їни (1991–2009 рр.)”. Автор ґрунтовно проана-лізував різноманітні джерела та вперше уза-гальнив досвід ВПСп ЗС України з НАТО; оцінив результати співробітництва, зокрема ВПСп розглянуто як система, елементами якої є нормативно-правова база, структура органів, відповідальних за співробітництво і механізм співробітництва, який містить інструментарій і програми (плани) співробітництва [48, с.3].

У праці Ю. Недзельського змістовно до-сліджено питання участі ЗС України в Про-грамі “Партнерство заради миру” (далі – ПЗМ). У ній вперше розкрито процес приєднання до ПЗМ і запропонувано періодизацію такої уча-сті, узагальнено результати розвитку операти-вних можливостей визначених сил (засобів) ЗС України, а також проаналізувано вплив факторів на участь ЗС України в ПЗМ і визна-чено напрями удосконалення алгоритму пла-нування Цілей партнерства [49, с.5].

У цілому авторами першої групи докладно вивчено проблеми національної безпеки й оборони держави. У більшості робіт розгляну-то питання МВСп України у взаємодії з між-народними організаціями, при цьому двосто-роннє співробітництво не було пріоритетом досліджень науковців.

У другій тематичній групі історіографії досліджено питання міжнародної, регіональ-ної та національної безпеки, проблеми гумані-тарної інтервенції, проведення ММО ООН. Так, широке коло питань з цієї проблематики досліджували В. Бруз [19], В. Заросило [26], І. Козинець [28], В. Ліпкан [29], В. Мандрагеля [32], О. Маначинський [33], О. Мещерякова [31], Г. Перепелиця [51], В. Макаров та І. Пе-ченюк [30], А. Хабчук [39] та ін.

Питання з ММД України відображено у працях В. Горбуліна [52], В. Заросила [26], І. Козинця [28], О. Котелянця [26], О. Меще-рякової [31], Г. Перепелиці [65; 66], С. Попка [36–38], А. Хабчука [39] та ін.

До цієї групи належать праці Г. Перепе-лиці, в яких розкрито проблеми європейської безпеки – регіональні та субрегіональні конф-лікти, визначено тенденції їх розвитку та шля-

хи врегулювання, а також залучення України до цих процесів [65]. У статті “Про нову роль армії у врегулюванні воєнно-політичних кон-фліктів” автор розглядає причини виникнення конфліктів, залучення військового компонен-та до виконання ММО, його роль у вирішенні конфліктів [66]; надає правову і політичну оцінку участі України в ММД, при цьому за-значає, що для України миротворчість – це за-сіб зміцнення національної безпеки. Особливо цінними є підходи автора до оцінювання зов-нішньополітичних пріоритетів держави, зок-рема щодо співпраці з Республікою Польща та Республікою Білорусь [66].

Колективна праця “Миротворча та анти-терористична діяльність Збройних Сил Украї-ни: досвід, проблеми, перспективи” [68], під-готовлена науковцями Національного науко-во-дослідного центру оборонних технологій та воєнної безпеки України за редакцією С. Кириченка є дуже важливою. У ній розкрито воєнно-політичні аспекти ММД і шляхи під-вищення ефективності участі ЗС України в ММО відповідно до нових поглядів на врегу-лювання сучасних конфліктів. Автори визна-чають як проблему невирішеність питання підготовки миротворців у системі бойової під-готовки частин (підрозділів) ЗС України, зок-рема щодо впровадження досвіду держав – членів НАТО у програми підготовки штатних підрозділів, що залучають до ММО.

Окремі аспекти цієї проблематики дослі-джено в дисертації І. Козинця “Участь Зброй-них Сил України в міжнародній миротворчій діяльності (1992–2006 рр.)” [69]. Серед інших автор досліджує співробітництво України з НАТО і наголошує на його найбільшій ефек-тивності. Заслуговують на увагу висновки, зроблені автором, що одним із найважливі-ших напрямів подальшої розбудови ЗС Украї-ни та найефективнішим механізмом підготов-ки військових формувань слід вважати прак-тичну участь у ММО та спільних багатонаці-ональних навчаннях, які відіграють важливу роль у підготовці офіцерів, штабів і військ.

У праці О. Котелянця розкрито механізм прийняття рішення про участь українського контингенту в ММО. Автор робить висновок, що від запиту Секретаріату ООН до направ-лення контингенту схему процедури і строки прийняття рішення чітко регламентовано за-конодавством. Проте на практиці існує про-блема із дотриманням цих норм, зокрема по-рушуються зафіксовані процедури та часові межі, що унеможливлює оперативне реагу-



вання у кризовій ситуації і навіть у разі термі-нового надходження запиту від Секретаріату ООН [67, с.185].

У статті В. Макарова та І. Печенюка зміс-товно викладено результати дослідження пра-вових засад ведення миротворчих операцій під егідою ООН, де визначено проблеми, які постають перед системою застосування сили у міжнародному праві та системою колектив-ної безпеки, що нині перебувають у процесі еволюції [30, с.104-107].

Питання ґенези законодавства України що-до участі в ММО досліджувала О. Мещеряко-ва, проте автор розкриває тільки питання уча-сті органів внутрішніх справ у ММО [31, с.4].

Однією з перших спроб дослідження сис-теми МВСп України в цілому стала праця О. Пулима “Збройні Сили України як фактор створення та забезпечення існування системи колективної безпеки у Європі” [69]. Значну увагу у ній приділено налагодженню співро-бітництва у військовій сфері (1992–2000). Ав-тор досліджує процес створення нормативно-правової бази участі українських підрозділів у ММО, висвітлює дії підрозділів ЗС України у складі миротворчих контингентів ООН під час вирішення конфліктів на території коли-шньої Югославії. Проте автор не аналізує фа-кторів, що зумовили активізацію МВСп Укра-їни, а хронологічні межі дослідження обме-жені 1992–2000 рр. [69, с.175].

До цієї групи робіт належать філософські та політологічні праці, які є цінними із загаль-нонаукової і методологічної точок зору. Серед них виокремимо колективну монографію “Ло-кальні війни та збройні конфлікти другої по-ловини ХХ століття: історико-філософський аспект” [70], в якій розкрито причини виник-нення й узагальнено досвід воєн другої поло-вини ХХ ст., наведено їх класифікацію. У п’ятому розділі монографії розкрито сутність і характер операцій з підтримання миру та ана-лізується участь у них ЗС України з 1992 року [70, с.272-290].

Особливої уваги заслуговують наукові розробки в галузях воєнної стратегії, історії, політології та філософії фахівців Національ-ного університету оборони України (НУОУ), в яких проаналізовано стан воєнної безпеки в умовах дії двох полюсів сили та вибір варіан-тів під час вирішення питань воєнної безпеки держави та відповідно стану ЗС України за-лежно від вибору варіантів (просхідного, про-західного або “сірої зони”) [56]. Значне місце серед публікацій НУОУ посідає підручник

“Міжнародні відносини і євроатлантична ін-теграція України” (2005) [57]. Сучасні видан-ня НУОУ дозволяють визначити особливості зовнішньої політики держави у контексті збройної агресії Російської Федерації [58]. Вдалими є підручники і навчальні посібники, видані у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Ше-вченка (далі – ВІКНУ), “Міжнародні відноси-ни, перспективи і євроатлантичне майбутнє України” [59], “Сучасні міжнародні відносини і перспективи інтеграції України в євроатлан-тичну спільноту” [60], присвячені міжнарод-ним відносинам. У них розкрито роль міжна-родних організацій у процесі багатосторон-нього співробітництва держав, насамперед у сфері безпеки й оборони. Окремий розділ під-ручника “Міжнародні відносини, перспективи і євроатлантичне майбутнє України” (2008) присвячено темі “Україна як об’єкт і суб’єкт європейської системи безпеки”, де в загальних рисах розкрито ММД ЗС України [59].

Аналіз праць цієї групи показує, що пи-тання МВСп України становлять постійний інтерес серед істориків, політологів, юристів і військових.

До третьої групи історіографії належать праці, в яких висвітлено питання контролю за роззброєнням, участі ЗС України у верифіка-ційній діяльності. Цю проблематику дослі-джували Ю. Андрієнко, А. Лойшин, О. Несте-ров, Г. Перепелиця, І. Федотов та ін. Аналіз історіографії з розвитку ВТС України як скла-дової військово-технічної політики (далі – ВТП) та оборонно-промислової політики (далі – ОПП), його пріоритетних напрямів у відкри-тому доступі висвітлено в роботах Р. Бондар-чука [72], В. Бегми [73], В. Горбуліна [71], О. Литвиненка [73], О. Свергунова [71], І. Фа-ніна [74], А. Шевцова [72] та ін.

У статті В. Горбуліна та О. Свергунова “Концептуальні підходи до вдосконалення військово-технічної та оборонно-промислової політики України” основну увагу приділено найважливішим напрямам удосконалення ме-тодології та механізмів формування і реаліза-ції військово-технічної та оборонно-промис-лової політики [71, с.110]. Проблемним пи-танням, на їх думку, є відсутність цілісної си-стеми законодавчих і нормативно-правових актів у цій сфері, внаслідок чого розбалансо-вуються методологічні підходи до формуван-ня та реалізації ВТП та ОПП, виникає необ-хідність формування повного переліку доку-ментів стратегічного планування у сфері обо-



рони, що впливатиме на формування операти-вно-стратегічних вимог до системи озброєнь.

Світові тенденції в оборонно-промисловій сфері загалом і з питань ВТС розглядали, зок-рема А. Шевцов і Р. Бондарчук у статті “Сві-тові тенденції реформування та міжнародної інтеграції в оборонно-промисловій сфері” [72, с.200]. Автори досліджували досвід Республі-ки Польща після розпаду Організації Варшав-ського договору до початку 2006 року і визна-чили серед нових аспектів реструктуризацію польської оборонної промисловості, у т. ч. шляхом підвищення ефективності функціону-вання оборонних виробництв, налагодження виробництва за стандартами НАТО, приско-рення інтеграції до оборонно-промислових структур Альянсу [72, с.200].

Інформативним для дослідників є аналі-тичні доповіді про відтворений В. Бегмою по-точний стан взаємодії системи ВТС України з іноземними країнами, проаналізовано головні проблеми й визначено головні цілі на най-ближчу перспективу, а також шляхи і напря-ми їх досягнення. У додатку наведено матері-али засідання “круглого столу”, що відбувся 18 травня 2011 р. у НІСД [73, с.4], під час яко-го обговорено найближчу перспективу стра-тегічних цілей ВТС України з іноземними державами та шляхи їх досягнення.

Розвиток ВТС України з країнами постра-дянського простору досліджував І. Фанін, який розглянув інтенсивність реалізації ВТС України з країнами колишнього СРСР (ста-ном на 2009 рік). Особливістю наукової праці став розгляд можливих напрямів підтримання наявних темпів та активізація перспективних сфер співпраці з ВТС у разі набуття членства в НАТО та ЄС. Автором розкрито питання українсько-білоруського співробітництва у сфері ВТС, зокрема проаналізовано результа-ти та ймовірні перспективні напрями роботи [74, с.186].

Аналіз наукової літератури цієї групи по-казав, що питання верифікаційної діяльності недостатньо висвітлені у вітчизняній історіо-графії МВСп України, а дослідження з питань становлення і розвитку ВТС України мають значний інтерес серед науковців.

До четвертої групи належать праці, в яких розкрито проблеми МВСп України: пра-вового регулювання, уніфікації понятійного апарату, удосконалення міжнародно-правової бази, становлення та розвитку організаційних структур міжнародного співробітництва тощо.

У працях І. Авдошина з проблем правово-

го регулювання міжнародного співробітницт-ва у військовій сфері [75; 76] запропоновано удосконалити правове регулювання шляхом усунення колізії між законами України, актами Президента України та іншими нормативно-правовими актами; унормувати МВСп Украї-ни шляхом ухвалення Закону України “Про співробітництво України у військовій (обо-ронній) сфері” та визначення основних понять “оборонне співробітництво”, “військове спів-робітництво”, “військово-технічне співробіт-ництво” з метою недопущення підміни понять [76, с.222].

У монографії Л. Зіняка “Міжнародно-пра-вові засади військового співробітництва Укра-їни” відображено сутність міжнародно-право-вих засад військового співробітництва України. Автор ввів до наукового обігу термін “міжна-родно-правове військове співробітництво Ук-раїни” та розглянув його види і принципи, ґе-незу правової регламентації, особливості ім-плементації міжнародно-правових норм у віт-чизняне законодавство з урахуванням міжна-родно-правових зобов’язань у військовій сфе-рі, а також специфіку участі України в міжна-родних інституціях військового співробітниц-тва [77, с.3].

Особливе місце посідає навчальний посі-бник “Стислий український дипломатичний довідник” (за редакцією М. Кулінича та Г. Ру-денка), в якому розкрито зміст термінів і по-нять, які вживають у дипломатично-правовій теорії та практиці, надано біографічні довідки про визначних українських громадсько-полі-тичних і державних діячів, дипломатів, які брали участь в українському державотворенні та дипломатичній діяльності [78].

Заслуговує на увагу колективна праця на-уковців Національного науково-дослідного центру оборонних технологій і воєнної безпе-ки України [81; 82]. Монографія “Доктрина-льні та концептуальні підходи до забезпечен-ня воєнної безпеки держави”, підготовлена під загальним керівництвом І. Романова, містить антологію воєнно-політичних поглядів різних часів, аналіз воєнних доктрин України (1993 р. і 2004 р.) та порівняльний аналіз стратегій і доктрин держав – сусідів України [81, с.7-95]. “Словник нормативно-правових і наукових термінів” містить низку витягів з нормативно-правових актів та інших джерел з проблем во-єнної безпеки і оборони України загалом і МВСп України зокрема, а також їх тлумачен-ня [82, с.7-95].

Етапно-аналітичними можна вважати ма-



теріали міжнародних семінарів і конференцій. Так, міжнародний семінар “Західноєвропей-ська модель збройних сил і досвід країн-членів та партнерів НАТО в галузі трансфор-мації оборонної сфери: практичні можливості для України” (травень-червень 2001 р.) під-штовхнув до дискусії щодо вивчення досвіду нових держав-членів і країн-партнерів НАТО, системи підготовки і дій військового та циві-льного контингенту миротворчих сил, конце-птуальних питань становлення та розвитку міжнародного співробітництва ЗС України. Учасникам міжнародного семінару було пред-ставлено Концепцію організації міжнародного співробітництва Збройних Сил України [84].

У матеріалах міжнародної конференції “Оборонна політика України: реалії та перс-пективи”, що відбулась у вересні 2003 р. у Ки-єві, розглянуто проблемні питання оборонної політики у системі забезпечення глобальної та регіональної безпеки, законодавчого забезпе-чення та реалізації оборонної політики Украї-ни, реформування ЗС України у контексті єв-роатлантичної інтеграції. Зокрема проаналізо-вано основні положення законів України “Про оборону України”, “Про Збройні Сили Украї-ни”, “Про порядок допуску та умови перебу-вання підрозділів збройних сил інших держав на території України” та “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях” [85].

У матеріалах міжнародної конференції “Виклики політики безпеки: історія та сучас-ність”, що відбулася у червні 2016 р. у Націо-нальній академії сухопутних військ імені геть-мана Петра Сагайдачного спільно з представ-никами Жешувського університету (Республі-ка Польща) [54], висвітлено проблеми міжна-родної безпеки, позамілітарні та військові ас-пекти політики безпеки, розглянуто кореля-цію галузей політики безпеки. Окрему увагу приділено дослідженням сучасних воєнних конфліктів, виклики, яким має протистояти українська та польська політика безпеки в умовах “гібридних” загроз сьогодення.

За результатами аналізу польської історі-ографії з українсько-польських відносин ви-значено, що її основою є фактичні матеріали, серед яких праці польських авторів: Я. Драуса [49], Я. Крецикія [87], С. Кожія [94], Р. Синов-ського [88] та ін. У праці Я. Драуса розгляну-то українсько-польські відносини (1991–2008). Автор досліджує складні процеси дво-сторонніх відносин, передусім пов’язані із впливом на це третього суб’єкта міжнародних відносин – Російської Федерації, особливо

щодо забезпечення геополітичних інтересів у регіоні. Позитивною визначено роль Респуб-ліки Польща у відстоюванні українських інте-ресів, Варшава виступає “адвокатом” Києва на міжнародній арені у відносинах з Євросою-зом і Вишеградською групою [49, с.32-41].

У роботі Р. Синовського “Полукрбат” ви-значено аспекти військового співробітництва Польщі й України у контексті створення спі-льного військового підрозділу ПолУкрБат, що виконував спільні миротворчі завдання на те-риторії колишньої Югославії [88, с.55].

У статті Я. Крецикія досліджено діяль-ність польського контингенту в Іраку. Автор досліджував період з січня до лютого 2004 р. коли функціонувала багатонаціональна дивізія “Центр-Південь” (Multinational Division Central-South), що складалася з польської, української та іспанської бригад [87, с.55].

Значним внеском у дослідження двосто-роннього співробітництва України та Польщі є польсько-український бюлетень, виданий у 2012 р. спільно з Бюро національної безпеки Республіки Польща та РНБО України [94]. Передумовою видання стала результативна підготовка до проведення “Євро-2012” і плід-на ВПСп на рівні керівництва й експертів державних установ. Як зазначив професор С. Кожіє, у 2012 році Фінальний чемпіонат “Єв-ро-2012” став символом розвитку партнерсь-ких відносин між двома країнами. Природне лідерство в Центральній і Східній Європі Рес-публіки Польща та України дозволяє зосере-дити зусилля на “стратегічному партнерстві”, прискорити на політичному рівні формування його структури [94, с.5-6].

Особливий інтерес становить розвиток такої форми українсько-польського військо-вого співробітництва, як спільна участь в опе-раціях з підтримки міжнародного миру і без-пеки в колишній Югославії (2000–2003), опе-раціях під проводом НАТО в Іраку (2001–2006) та місії НАТО в Афганістані (2010–2013) [94, с.83-84].

У широкому контексті історію українсь-ко-польських відносин кінця ХХ – початку ХХI ст. досліджували українські науковці: Г. Маскак [95] І. Мудрієвська [51], А. Окти-сюк [92], О. Потоцький [84], Л. Чекаленко [91], О. Фуртес [84] та ін. Проте, питання українсько-польського військового співробіт-ництва фрагментарно досліджувалися в пра-цях М. Алексієвця [97], О. Деркача [96], І. Іль-чука [97], Л. Коберського [53], А. Павленка [10], Г. Перепелиці [51; 66], О. Потоцького [84],



О. Фуртеса [84] та ін. У праці І. Мудрієвської обґрунтовано три

етапи політичного співробітництва України і Республіки Польща (1991–2013), визначено ознаки кожного з етапів та наголошено на по-зитивному досвіді українсько-польських від-носин; детально розкрито особливості “стра-тегічного партнерства” України і Польщі, роль і місце такого співробітництва у зміцненні безпеки в Європейському регіоні в цілому [90, с.191-195].

У праці О. Деркача та Л. Коберського встановлено етапи становлення військового співробітництва між оборонними відомствами України й Республіки Польща та по “гарячих слідах” відстежено процес формування украї-нсько-польського батальйону. Зміст цієї праці підштовхує до висновку, що українсько-поль-ське співробітництво є не даниною моді, а об’єктивною необхідністю не лише для Укра-їни та Польщі, але й інших держав [96, с.95]. Враховуючи час написання роботи (1992–2004), висновки авторів є цінними для пошуку шляхів подальшого розвитку військового співробітництва і дозволяють детально дослі-дити питання, пов’язані з активізацією МВСп України з Республікою Польща у зазначений період.

Автори статті “Безпеко-оборонний вектор співпраці України і Польщі в європейсько-атлантичному контексті (1991–2014)” М. Але-ксієвець та І. Ільчук дійшли висновку, що співробітництво України і Республіки Польща на двосторонній і багатосторонній основах дає позитивні результати, впливає на рівень співробітництва “Україна – НАТО” і в рамках Вишеградської четвірки, що гарантує безпеку в регіональному й субрегіональному просторі. Україна і Польща вдало реалізовують можли-вості, відкриті стратегічним партнерством в оборонно-безпековій сфері, використовуючи їх не лише в контексті двосторонніх контактів з питань безпеки, але й пріоритетів геополіти-чної взаємодії у процесі європейсько-атлан-тичної інтеграції і співпраці з НАТО та ЄС [97, с.95]. О. Фуртес і О. Потоцький дослід-жуючи українсько-польське військове співро-бітництво, слушно зазначають, що пріоритет-ний розвиток добрих відносин із Республікою Польщею не випадковий. Україна і Польща – сусідні країни, сусідні народи, долі яких тісно сплелися і поєдналися від їх появи на історич-ній арені Європи [93, с.56].

У дослідженні А. Павленка в контексті активізації українсько-польського ВТС (ста-

ном на 2000 рік) запропоновано перспективні напрями співпраці з Республікою Польща з огляду на її лідерство серед країн колишнього Варшавського блоку [51, с.298].

Таким чином, аналіз історіографії україн-сько-польських відносин у військовій сфері вказує на значний інтерес вітчизняних і поль-ських дослідників до предмета дослідження. Однак встановлено, що питанням досвіду пра-вового забезпечення українсько-польського МВСп приділено недостатню увагу, що спо-нукало автора до розроблення визначеної теми.

Аналіз історіографії білоруських авторів з питань історії українсько-білоруських відно-син вказує на фрагментарність його розкрит-тя, що обмежується описом спільної історії та культури східнослов’янських народів. Саме з таких позиції надруковано матеріал у щоріч-них збірниках “Белоруссия и Украина: исто-рия и культура” (2003–2008), де білоруські, російські та інші автори надавали результати своїх досліджень з етнічних, регіональних, конфесійних, історіографічних сюжетів та іс-торії міжнародної політики [98, с.95].

У працях А. Тихомирова [103–105] Л. Мальцева [107], Д. Юрчака [101; 106] відо-бражено білорусько-українське співробітниц-тво, у т. ч. фрагментарно окреслено питання військового та військово-технічного співробі-тництва.

Дослідник А. Тихомиров активно вивчав зовнішню політику Республіки Білорусь та її результати в контексті співробітництва з Україною [103–105]. Він у своїх працях до-статньо уваги приділяє становленню та розви-тку дипломатичних, економічних і культур-них зв’язків, детально описує історичні факти під час вирішення прикордонних проблем між Республікою Білорусь та Україною [103, с.69-75]. Проте, питань становлення і розвитку бі-лорусько-українського МВСп, у т. ч. його до-говірно-правової бази та інституційно-органі-заційного механізму реалізації, у його працях не відображено.

Важливою для з’ясування українсько-білоруського співробітництва є монографія Л. Мальцева (колишній міністр оборони Рес-публіки Білорусь). Серед широкого кола філо-софських питань автор аналізує та розкриває передумови фундаментальних перетворень воєнної організації держави, зокрема зброй-них сил Білорусі [107 с.53-123]. Важливим є оцінювання історичних етапів реформування Збройних сил Республіки Білорусь (1992–2005), що безпосередньо впливали на становлення та



розвиток двостороннього військового співро-бітництва між Білорусю й Україною.

Аналіз української історіографії українсь-ко-білоруських відносин засвідчив, що науко-вці, зокрема: С. Василишин [108], С. Вдовен-ко [99], Г. Маскак [101], А. Соболєв [51], В. Яценко [102] та ін. вивчали лише окремі аспекти. Показовим є спільний українсько-білоруський проект у співавторстві Г. Макса-ка та Д. Юрчака за підтримки Фонду імені Ф. Еберта, який розкрив широкому колу чита-чів історію двосторонніх відносин України та Республіки Білорусь (1991–2013) [101]. Особ-ливістю дослідження є поєднання різних то-чок зору авторів і намагання спрогнозувати можливі сценарії співробітництва на коротко- та середньострокову перспективу. Так, напри-клад, Г. Максак дослідив розвиток політично-го діалогу, економічної кооперації, співробіт-ництва в енергетичній та інших сферах, зок-рема в загальних рисах розкрив питання вій-ськового співробітництва [101, с.10]. У той же час Д. Юрчак з білоруської позиції дослідив окремі питання військового співробітництва та ВТС між двома державами та спрогнозував можливі негативні наслідки через припинен-ням ВТС у зв’язку з російською позицією [101, с.31-32].

За результатами дослідження договірно-правової бази та інституційного забезпечення українсько-білоруських відносин С. Васили-шин докладно описав процес формування джерельної бази договірно-правового забезпе-чення українсько-білоруських відносин (1990–2014) та визначив періодизацію її розвитку. Проте, питання українсько-білоруського вій-

ськового співробітництво розкрито фрагмен-тарно, зокрема згадано тільки про укладання рамкових угод стосовно військового та війсь-ково-технічного співробітництва [108, с.295].

Важливими для об’єктивного досліджен-ня українсько-білоруських відносин є оцінки вітчизняних науковців НІСД. Зокрема А. Со-болєв під час оцінювання воєнної політики Республіки Білорусь вказав на проросійські вектори формування генеральної лінії в усіх напрямах діяльності держави, у т. ч. у воєнно-політичному вимірі. Одночасно зміщення ак-центів інтеграції з економічних аспектів на військові та військово-технічні дозволяє Мос-кві утримувати Мінськ у сфері свого впливу [51, с.52-54].

Висновки. Аналіз історіографії дає підста-ви стверджувати, що МВСп України стало предметом дослідження істориків, політоло-гів, юристів і залишається актуальною в су-часній історіографії. Такі аспекти теми, як становлення МВСп України з точки зору на-ціональної безпеки й оборони держави, воєн-но-політичне співробітництво України з НАТО, участь у процесах зміцнення міжнаро-дної, регіональної та національної безпеки у контексті розвитку військового співробітниц-тва, участь України у проведенні миротворчих операцій під егідою ООН та інших операцій, розвиток ВТС, лише певною мірою висвітлені у працях дослідників. Проте, в українській іс-торичній науці немає спеціального дослі-дження, в якому комплексно висвітлено істо-рію становлення та розвитку МВСп України з суміжними державами, що входять до складу різних воєнно-політичних організацій.


1. Вендт А. Четыре социологии международной политики // Международные отношения: социологи-ческие подходы / Рук. авт. кол. П.А. Цыганков. – М.: Гардарика, 1998. – С.48-90.

2. Keohane R., Nye J.S., Hoffmann S. After the Cold War: International Institutions and State Strategies in Europe, 1989 – 1991. – Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1993. – 152 p.

3. Keohane R. International Institutions and State Power: Essays in International Relations Theory. – Boulder; San-Francisco; London: Routledge, 1989. – 250 p.

4. Kegley Ch.W. Cold War Myths and the New International Realities: Reconsidering Theoretical Premises // Österreichische Zeitschrift für Politikwissenschaft, 1993. – Vol. 22. – № 2. – S.149-150.

5. Коэн Р. Безопасность на базе сотрудничества: новые перспективы международного порядка : [Еле-ктрон. ресурс: Интернет-сайт Европейского центра по изучению вопросов безопасности им. Дж. Мар-шалла / Р. Коэн, М. Михалка]. – Режим доступу: http://www.marshallcenter.org. – Публікація №3, оформ. і вироб-во VIB, квітень 2001. – 91 с.

6. Mearsheimer J.J. The False Promise of International Institutions // International Security. – 1994/95. – Nr.3. – P.5-49.

7. Чемпиль Е. Умная власть: внешняя политика для XXI века. – М., 1999. – 152 с. 8. Шерр Дж. Жесткая дипломатия и мягкое принуждение: влияние России за рубежом / пер. с англ. /

Королевский ин-т междунар. отношений Chatham House; Центр Разумкова. – К.: Заповіт, 2013. – 152 с. 9. Бжезинский З. Великая шахматная доска: господство Америки и его геостратегические императи-



вы / пер. с англ. – М.: Астрель, 2013. – 702 с. 10. Deutsch К. The analysis of International relations, 1988. 11. Morgenthau H.J. Politic among nations: the struggle for power and peace / sixth edition. – McGraw-Hill

Education, 2005. – 752 p. 12. Ruggie J.G. Multilateralism. The Anatomy of an Institution // Multilateralism Matters. The Theory and

Praxis of an Institutional Form. – New York,: Columbia UP, 2007. – P. 3. 13. Waltz K. Theory of international Politics. – Waveland Press, 2010. – 251 p. 14. Лукашук И.И. Международное право. – М., 1997. – С. 286. 15. Цыганков П.А. Международные отношения. – М.,1996. – С. 320. 16. Ушаков Н.А. Проблемы теории международного права. – М., 1988. – 62 с. 17. Федоров В.Н. Совет безопасности ООН. – М.: ИМО, 1965. – С. 87. 18. Федоров В.Н. Организация Объединенных Наций, другие международные организации, их роль в

XXI веке. – М.: Логос, 2007. – 944 с. 19. Бруз В. С., Грабажей В. М.‚ Єлфімов В. О. та ін. Спеціалізовані установи системи ООН: навч.

посібник. – К.: Либідь, 1995. – С. 116. 20. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожний О.В. Міжнародне право. Основи теорії: підручник. – К.:

Либідь, 2002. – С. 680. 21. Василенко В.А. Международно-правовые санкции. – К.: Вища школа, 1982. – С. 190. 22. Василенко В.А. Основы теории международного права. – К.: Вища школа, 1988. – 288 с. 23. Рябов С. Теорія міжнародної політики // Політологічні читання. – 1995. – № 1. – С. 171. 24. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України: Підручник. – К.: Либідь, 2006. – С. 716. 25. Циганкова Т., Гордєєва Т. Міжнародні організації: навч. посіб. 2-ге вид., перероб. і доп. – К.:

КНЕУ, 2001. – С. 340. 26. Заросило В.О. Адміністративно-управлінські аспекти участі та збільшення чисельності працівни-

ків органів внутрішніх справ України у міжнародних миротворчих операціях // Вісник Запоріз. юрид. ін-ту Дніпропетр. держ. ун-ту внутрішніх справ. – 2009. – № 1. – С.81-90.

27. Палій О. Навіщо Україні НАТО. – К.: Дніпро, 2006. – 144 с. 28. Козинець І.П. Участь Збройних Сил України в міжнародній миротворчій діяльності (1992–

2006 рр.): дис. ... канд. іст. наук: 20.02.22; НАОУ. – Київ, 2008. – 226 с. 29. Ліпкан В.А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України: монографія. – К.: Текст,

2003. – 600 с. 30. Макаров В.Д., Печенюк І.С. Правові засади ведення миротворчих операцій // Воєнно-історичний

вісник. – 2016. – Вип. 1 (19). – С. 103. 31. Мещерякова О.В. Ґенеза законодавства України щодо участі України в міжнародних операціях //

Право та безпека. – 2009. – № 4 (31). – С. 19. 32. Мандрагеля В.А. Війни в історії цивілізацій: соціально-філософський аналіз : дис. ... д-ра філос. на-

ук: 09.00.03; АПН України, Ін-т вищої освіти. – Київ, 2006. – 444 с. 33. Маначинський О.Я. Сучасні воєнно-політичні відносини України із суміжно-прилеглими держа-

вами: монографія. – К.: НІСД, 1996. (Серія “Воєнна безпека”. Вип. 2). Бібліогр.: с. 80-83. 34. Пашинський В.Й. Правове регулювання міжнародної безпеки // Право військової сфери. – 2009. –

№7. – С.13-15. 35. Попко С.М. Застосування українського миротворчого контингенту в операції з підтримання миру

в Республіці Ірак у 2003–2005 рр. : дис. ... канд. істор. наук: 20.02.22; НАОУ. – Київ, 2010. – 173 с. 36. Попко С.М. Розвиток воєнно-політичної обстановки під час застосування українського миротвор-

чого контингенту в операції з підтримання миру в Республіці Ірак у 2003–2005 рр. // Труди Нац. ун-ту оборони України. 2009. – № 2 (92). – С. 236-242.

37. Попко С.М. Особливості переміщення українського миротворчого континенту в зону відповідаль-ності (за досвідом операції в Республіці Ірак у 2003–2006 рр.) // Зб. наук. праць Наук.-дослідного ін-ту українознавства. – 2009. – Т. ХХVІ. – С.383-395.

38. Попко С.М. Застосування українського миротворчого контингенту в операції з підтримання миру в Республіці Ірак (2003–2005 рр.) та особливості виконання завдань для підтримання стабільності та пра-вопорядку в зоні відповідальності контингенту // Історичні студії Волинського нац. ун-ту імені Лесі Українки. – 2009. – Вип. 2. – С. 102–107.

39. Хабчук А.О. Морально-психологічне забезпечення національних контингентів Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки (1992–2006 рр.): дис. ... канд. істор. наук: 20.02.22; НУОУ ім. Івана Черняховського. – Київ, 2016. – 191 с.

40. Храбан І.А. Конфігурація європейської безпеки в контексті реалізації національних інтересів Укра-їни (воєнно-політичний аспект) [Електронний ресурс]: дис. ... д-ра політ. наук: 21.01.01; Об’єднаний ін-ститут при НАОУ. – Київ, 2007. – 465 с.

41. Храбан І.А. Система європейської безпеки і напрями воєнно-політичної інтеграції України до її



структур: монографія. – К.: Варта, 2005. – 544 с. 42. Якимович Б. Збройні Сили України: нарис. – Львів, 1996. – С. 359. 43. Покотило О.І. Створення Збройних Сил України: історіографія: автореф. дис. ... канд. іст. наук:

20.02.22; Нац. універ. оборони України. – Київ, 2012. – С. 20. 44. Кузьмук О.І. На варті миру та міжнародного правопорядку // Наука і оборона. – 2002. – № 2. – С.3-9. 45. Кузьмук О.І. Формування та еволюція воєнної організації (сектору безпеки і оборони) України

(1991–2012): монографія. – К.: НУОУ, 2013. – 436 с. 46. Сектор безпеки і оборони України: стратегічне керівництво та військове управління: монографія /

Сатанюк Ф.В. та ін.; за ред. І.С. Руснака. – К.: ЦЗ МО та ГШ ЗС України, 2018. – 230 с. 47. Радецький В.Г. Стратегія міжнародної миротворчої діяльності під егідою ООН (1948–2008): моно-

графія. – К.: НУОУ, 2010. – 272 с. 48. Речич С.Л. Воєнно-політичне співробітництво Збройних Сил України з НАТО (1991–2009): авто-

реф. дис. ... канд. іст. наук: 20.02.22; Нац. ун-т оборони України. – Київ, 2012. – С. 18. 49. Недзельський Ю.О. Участь Збройних сил України в програмі “Партнерство заради миру” (1994–

2010): автореф. дис. ... канд. іст. наук: 20.02.22 Нац. ун-т оборони України. – Київ, 2012. – С. 16. 50. Україна в системі міжнародної безпеки / Нац. інс. проблем міжнародної безпеки; за заг. ред.

О.С. Власюк. – К.: ПЦ “Фоліант”, ВД “Стилос”, 2009. – 572 с. 51. Воєнна безпека України на межі тисячоліть / Г.М. Перепелиця та ін.; Нац. ін-т стратег. дослі-

джень. – К.: Стилос, 2002. – С. 394. 52. Оборонна політика України на початку ХХІ століття: монографія / Горбулін В. П. та ін.; Ін-т про-

блем національної безпеки; Рада нац. безпеки і оборони України. – К.: Інтертехнологія, 2009. – 104 с. 53. Актуальні проблеми інтеграції України в НАТО: громадська думка та експертні оцінки: зб. наук.-

аналіт. матеріалів; Горбулін В.П. (ред.); Нац. центр з питань євроатлантичної інтеграції України. – К.: ДП “НВЦ “Євроатлантикінформ”, 2005. – С. 224 (Серія “Дослідження і розробки у сфері євроатлантичної інтеграції України”. Вип. 4. Ч. 1). Стратегія і тактика, стан національної безпеки України. Вип. 35; за заг. ред. В.П. Горбуліна. – К.: “НВЦ “Євроатлантикінформ”, 2006. – 366 с.

54. Виклики політики безпеки: історія та сучасність: зб. тез доповідей Міжнар. наук. конф. 16–18 чер-вня 2016 р. – Львів: НАСВ, 2016. – 196 с.

55. Грубов В.M. Військова політика України: сутність і механізм реалізації в сучасних умовах : дис. ... канд. політ. наук: 23.00.02; НАН України, Ін-т нац. відношень і політології. – Київ, 1996. – 221 с.

56. Воєнна політика України: навч. посіб. – К.: НАОУ, 2006. – 52 с. 57. Міжнародні відносини і євроатлантична інтеграція України: підручник / Кол. авт. – К.: НАОУ,

2005. – 403 с. 58. Основи зовнішньої політики України: підручник / Ю.В. Пунда та ін. – К.: НУОУ, 2018. – 240 с. 59. Міжнародні відносини, перспективи і євроатлантичне майбутнє України: підручник / Балабін В.В.

та ін. – К.: Тов-во “Індрук”, 2008. – 358 с. 60. Сучасні міжнародні відносини і перспективи інтеграції України в євроатлантичну спільноту: під-

ручник / За заг. ред. В.В. Балабіна. – К.: ВГЛ ”Обрії”, 2007. – 300 с. 61. Артьомов І.В. Український вимір європейської та євроатлантичної інтеграції: навч. посіб. у 2-х кн.

Кн. 1: Україна – Європейський Союз. – Ужгород: Ліра, 2008. – 476 с. 62. Зовнішня політика України-2007: стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети / за ред. Г.М. Пере-

пелиці. – К.: ВД “Стилос”, 2008. – 312 с. 63. Велігодський Є.В., Мальцева Д.В. Особливості нормативно-правового регулювання співробітницт-

ва України з НАТО в 1991–2004 роках // Ученые записки Таврийского нац. ун-та им. В.И. Вернадского. Серия “Юридические науки”. – 2009. – Т. 22(61). – № 2. – С.11-13.

64. Венгер В.С. Основні напрями міжнародного військового співробітництва Збройних Сил України (минуле, сучасність і майбутнє) // Військо України. – 1999. – №5–6. – С.10-11.

65. Перепелиця Г.М. Конфлікти в посткомуністичній Європі: монографія / НІСД при Президентові України. – К.: Фоліант, 2003. – 431 с.

66. Перепелиця Г.М. Про нову роль армії у врегулюванні воєнно-політичних конфліктів // Політика і час. – 1994. – № 2. – С.21-27.

67. Котелянець О.О. Актуальні питання розвитку міжнародної миротворчої діяльності України // Стратегічні пріоритети. – 2012. – № 2(23). – С. 185-190.

68. Миротворча та антитерористична діяльність Збройних Сил України: досвід, проблеми, перспекти-ви: тематич. збірник / за заг. ред. С.О. Кириченка. – К.: ННДЦ ОТ і ВБ України, 2007. – 208 с.

69. Пулим О.В. Збройні Сили України як фактор створення та забезпечення існування системи колек-тивної безпеки у Європі : дис. ... канд. іст. наук: 20.02.22; Нац. ун-т “Львівська політехніка”. – Львів, 2001. – 204 с.

70. Локальні війни та збройні конфлікти другої половини ХХ століття (історико-філософський ас-пект): монографія / Гуржій О.І. та ін. – К.: Знання, 2006. – 355 с.



71. Горбулін В.П., Свергунов О.О. Концептуальні підходи до вдосконалення військово-технічної та оборонно-промислової політики України // Стратегічні пріоритети. – 2013. – № 1(26). – С. 110-119.

72. Шевцов А.І., Бондарчук Р.В. Світові тенденції реформування та міжнародної інтеграції в оборон-но-промисловій сфері // Стратегічна панорама. – 2008. – № 2. – С. 196-210.

73. Військово-технічне співробітництво в умовах глобалізації: український вимір : зб. матеріалів “кру-глого столу” / В.М. Бегма та ін.; за заг. ред. О.В. Литвиненка. – К.: НІСД, 2011. – 80 с.

74. Фанін І.С. Військово-технічне співробітництво України з країнами пострадянського простору та перспективи його розвитку // Стратегічна панорама. – 2009. – № 3. – С. 182–191.

75. Авдошин І.В. Удосконалення правового регулювання міжнародного військового співробітництва України з метою налагодження належного механізму функціонування системи такого співробітництва // Миротворча діяльність Збройних Сил України: досвід, проблеми та перспективи: тематич. збірник / за заг. ред. С.О. Кириченка. – К.: ННДЦ ОТ і ВБ України, 2006. – 297 с.

76. Авдошин І.В. Правове регулювання міжнародного співробітництва України у військовій сфері // Стратегічна панорама. – 2008. – № 2. – С. 220-226.

77. Зіняк Л.В. Міжнародно-правові засади військового співробітництва України: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.11; Нац. юрид. ун-т ім. Я. Мудрого. – Харків, 2015. – С. 24.

78. Кулінич М.А., Руденко Г.М. Стислий український дипломатичний довідник: навч. посіб. – К., 2006. – 376 с.

79. Українська дипломатична енциклопедія: у 2-х т. / ред. кол.: Л.В. Губерський (гол.) та ін. – К.: Знання України, 2004. – Т. 1. – 760 с.

80. Українська дипломатична енциклопедія: у 2-х т. / ред. кол.: Л.В. Губерський (гол.) та ін. – К.: Знання України, 2004. – Т. 2. – 812 с.

81. Воєнна безпека і оборона України: тлумачний словник нормативно-правових та наукових термінів і визначень / Ф.В. Саганюк та ін. – К.: ННДЦ ОТ і ВБ України, 2007. – С. 186.

82. Доктринальні та концептуальні підходи до забезпечення воєнної безпеки держави: документи, фа-кти, коментарі / І.В. Романов та ін. – К.: ННДЦ ОТ і ВБ України, 2008. – С. 244.

83. Делінський О.А. Європейська система безпеки: міжнародно-правові аспекти становлення і розвит-ку : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.11; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Харків, 2003. – 12 с.

84. Західноєвропейська модель Збройних сил і досвід країн-членів та партнерів НАТО в галузі транс-формації оборонної сфери: практичні можливості для України: матер. Міжнар. семінару / уклад. А. Шес-таков. – К., 2001. – С. 132.

85. Оборонна політика України: реалії та перспективи: матер. Міжнар. конф. (19 вересня 2003 р.) / уклад.: О. Бодрук; Нац. ін-т. проблем міжнар. безпеки при РНБОУ, Женевський центр демократичного контролю над збройними силами. – К.: НІПМБ, 2004. – 217 с.

86. Драус Я. Дослідження польсько-українських стосунків у 1991–2008 роках: нарис проблематики // Чорноморський літопис; пер. з пол. Є.Г. Сінкевича. – 2010. – Вип. 1. – С. 32-41.

87. Krecikij J. Stabilization operation in Iraq. Participation report // Academia Oborony Naranowej Zeszyty Naukowe / Wydanie polsko-angielskie. – Warsaw, 2006. – № 3(64). – Р. 161–173.

88. Synowski R. POLUKRBAT (Polsko-ukraiński batalion) // Polska i Ukraina w kształtowaniu bezpieczństwa europejskiego. – Przemyśl, 2007. – Р. 142–153.

89. Polish armed forces guide 95 / Biuro Prasy i Informacji MON/ Andrzey Bogun and other. – Warsaw, 1995. – Р. 185.

90. Мудрієвська І.І. Головні етапи політичного співробітництва України з Республікою Польща (1991–2013 рр.) // Наукові праці іст. факульт. Запоріз. нац. ун-ту. – 2013. – Вип. 37. – С. 191-195.

91. Чекаленко Л.Б. Без незалежної України не було б незалежної Польщі // Науковий вісник Дипло-матичної академії України. Вип. 1: Світова та українська дипломатия: історичний досвід, сучасний стан, перспективи: зб. наук. пр.; Дипломатична академія при МЗС України. – К.: Вавилон, 2009. – 490 с.

92. Октисюк А.М. Правове регулювання двостороннього співробітництва України та Республіки Польща : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.11; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Харків, 2007. – С. 20.

93. Фуртес О.О., Потоцький О.О. Українсько-польське військове співробітництво – шлях до миру в Україні // Виклики політики безпеки: історія та сучасність: зб. тез доповідей Міжнар. наук. конф. (16–18 червня 2016 р.) – Львів: НАСВ, 2016. – С. 55–56.

94. Polish-Ukrainian Bulletin // National Security Bureau (Poland) & National Security and Defence Council of Ukraine / Zdzislaw Lachowski, Ph.D. Editor-in-Chief. National Security Bureau. – Warsaw, 2012. – Р. 104.

95. Українська призма. Між стратегічним партнерством і безпекою: вересень 2013 / М. Воротнюк та ін. – К.: Фонд ім. Ф. Берта. Представництво в Україні, 2013. – 48 с.

96. Деркач О.Т., Коберський Л.В. Українсько-польський батальйон: історія і сучасність (нарис). – Львів: Плай, 2001. – 124 с.



97. Алексієвець М., Ільчук І. Безпеко-оборонний вектор співпраці України і Польщі в європейсько-атлантичному контексті (1991–2014 рр.) // Україна в системі міжнародних відносин. Україна–Європа–Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. – Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2015. – Вип. 16. – У 2-х ч. – Ч. 1.

98. Белоруссия и Украина: История и культура: Ежегодник: 2005/2006 / гл. ред. Б.Н. Флоря. – М.: Ин-дрик, 2008. – 424 с.

99. Вдовенко С.М. Україна-Білорусь: взаємовідносини на перехресті перемін. – Чернігів: Упр. у спра-вах преси та інформації, 2010. – 446 с.

100. Украинская призма: состояние и перспектива отношений Украины с соседними государствами: ноябрь 2012 / Фонд им. Ф. Эберта: представительство в Украине. – К.: Фонд им. Ф. Эберта, 2013. – 68 с.

101. Максак Г., Юрчак Д. Сотрудничество Республики Беларусь и Украины в новых геополитичных условиях. – М.: Фонд им. Ф. Эберта. 41 с. : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.fes.kiev.ua

102. Яценко В. Білорусь козацька. Україно-білоруські війни (частина перша). – 12 с. : [Електрон. ре-сурс]. – Режим доступу: ttp://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/4493/

103. Тихомиров А.В. Внешняя политика Республики Беларусь (1991– 2015 гг.). – Мн.: БГУ, 2017. – С. 208.

104. Тихомиров А.В. Белорусско-украинские отношения в 1991–2009 гг. // Труды факультета между-народных отношений: науч. сб.; ред. кол: В.Г. Шадурский. – Мн.: Тесей, 2010. – Вып. 1. – С. 43-46.

105. Ціхаміраў А.В. Беларуска-ўкраінскія адносіны ў 1991–2006 гг. // Беларускі гістарычны часопіс. – 2007. – № 2. – С. 3-10.

106. Юрчак Д.В. Беларусь–Украина: 20 лет межгосударственных отношений : монографія / М-во об-разов. Респ. Беларусь, Витеб. гос. ун-т. – 2-е изд., перераб. и доп. – Витебск: ВГУ, 2015. – 294 с.

107. Мальцев Л.С. Вооруженые Силы Республики Беларусь: история и современность. – Мн.: Асобны Дах, 2003. – 245 с.

108. Василишин С. Договірно-правова база та інституційне забезпечення українсько-білоруських від-носин // Український історичний збірник / НАНУ, Ін-т історії України, Рада молодих вчених. – 2017. – Вип.19. – С.287-299.

Отримано: 31.10.2018 р.

ІСТОРІЯ ВІЙН І ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА


Історія війн і воєнного мистецтва

УДК 355.462.7:94(47)“1904/1905” Соколюк С.М., кандидат історичних наук, доцент, до-цент кафедри Військово-Морських Сил НУО України імені Івана Черняховського (м. Київ)

ЗАСТОСУВАННЯ ПІДВОДНИХ ЧОВНІВ НА ТИХООКЕАНСЬКОМУ ТЕАТРІ ВОЄННИХ ДІЙ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКОЇ ВІЙНИ (1904–1905 рр.)

У статті висвітлено процес нарощування підводних сил Російського імператорського

флоту на Тихому океані та їх практичного застосування у роки російсько-японської війни 1904–1905 рр. Відображено процес створення першого з’єднання підводних човнів, їх організа-ції та підготовки екіпажів, а також умови й особливості, в яких діяли підводні човни. Саме наявність підводних човнів та їх діяльність стала стримуючим чинником, який не дозволив Японії здійснити вторгнення з моря.

Ключові слова: підводний човен, торпеда, торпедний апарат, позиція, дозор, Владивос-токський Загін міноносців.

(Закінчення, початок у попередньому номері)

Із підводних човнів (далі – ПЧ) закордон-ної розробки, що будувалися на Невському заводі, у липні на Далекий Схід було переве-зено лише один – «Щука», а із п’яти човнів,

побудованих у Лібаві у квітні–липні 1905 р., до Владивостока були направлені чотири – «Кефаль», «Плотва», «Палтусъ», «Бычокъ» [29, с.135; 35, с.127-128].

Таблиця 1 Нарощування підводних сил Росії на Далекому Сході та участь підводних човнів

у російсько-японській війні 1904–1905 рр.

Дати

Найменування підводного човна, тип

закладення/ спуску на воду

випробуван-ня/завершення будівництва

включення до складу

флоту/ Загону

міноносців

завантажен-ня/прибуття на Далекий

Схід

спуску на во-ду/

збирання

бойова діяльність

брали участь у бойових діях «Форель», «Forelle» (Німеччина)

02.1903/ 08.06.1903/

07.1903/ 05–07.1904/ 07.06 – 14.06.1904 – прибуття до С.-Петербурга

21.08.1904/ 01.01.1905

22(25).08.1904/29.09.1904 03.1905/

29.03.1905 03–09.1905

«Дельфинъ», Росія

05.07.1901/ 05.1903/

08.06–14.10.1903/ 31.05.1904/

7.10.1903/ 14.09.1902/ 01.01.1905

15.11.1904/ 23.12.1904

14.01.1905/ 12.02.1905/

14.02.1905–04.05.1905

«Сомъ» («Ful-ton») фір-ми «Holland», США

02/06.1901/ 12.06.1901/

01.02.1905/ 15.11.1904/

31.05.1904/ 01.01.1905

15.11.1904/ 29(25).12.1904

01.1905/ 01.02.1905

09.02.1905– 16.08.1905

«Касатка», «Міноносец №140» голов-ний типу «Ка-сатка», Росія

18.03.1904/ 24.07.1904/

17.10.1904/ 27.10(4.11)1904

05.06.1904/ 01.01.1905

27.10(04.11)– 13.12.1904 03.1905/

03.1905/ 09.04.1905– 09.1905

«Налимъ», типу «Касатка», Росія

04.1904/ 26.08.1904

06.10.1904/ 25.10.1904

17.07.1904/ 01.01.1905

27.10.(02.11)1904/13.12.1904 03.1905/

07.05.1905 07.05.1905– 09.1905



«Фельдмар-шалъ графъ Шереметевъ», типу «Касатка», Росія

04.1904/ 08.08.1904

06.10.1904/ 25.10.1904

18.08.1904/ 01.01.1905

27.10.(02.11)1904/ 13.12.1904

03.1905/ 02.05.1905

03–09.1905

«Осетръ», «Protector», США

1901/ 01.11.1902

07–11.1903/ 13.06.1904/ 16.04.1904 – прибуття до С.-Петербурга 25–28.09.1904

05.06.1904/ 18.06.1904/ 13.06.1905

15.03.1905/ 18.04.1905 12.05.1905/

18.06.1904/ 08.07.1905/ 24–25.07.1905

08–09.1905

«Скатъ», типу «Касатка», Росія

03.1904/ 21.08.1904

08–10.1904 05.06.1904/ 01.01.1905/ 04.06.1905

27.10.(02.11) 1904/ 13.12.1904

02.1905–29.03.1905/ 04–13.06.1905

06–09.1905

«Кета», колиш-ній ПЧ С. Дже-вецького, Росія

1880/ 02–06.1904/

1904 1905 12.04.1905/ 05.1905

03.06.1905/ 14.06.1905

16.06.1905–09.1905

не брали безпосередньо участі в бойових діях «Кефаль», типу «Осетръ», США

22.04.1904/ 5.08.1905

11.1904/ 22.04.1905

06.02.1905/ 10.1905

06.1905/ 07.07.1905/

05.08.1905/ 12.10.1905

брав опосе-редковану участь під час випро-бувань

«Щука» типу «Сомъ», (США)

10.05.1904/ 15.10.1904

17.06.1905/ 07.1905

05.06.1904/ 04.11.1905

07.1905/ 04.11.1905 брав опосе-редковану участь під час випро-бувань

«Бычокъ», типу «Осетръ», США

1904/ 11.1904/

06.1905 06.02.1905/ 08.09.1905

31.07–08.09.1905

09.11.1905/ участі не брав

«Плотва», типу «Осетръ», США

1904/03.1905/ 10.02.1905

07.1905 06.02.1905/ 1906

09/09.10.1905 09.11.1905 участі не брав

«Палтус», типу «Осетръ», США

1904/03.1905/ 01.1905

03–08.1905 06.02.1905/ 1906

24.08/ 24.09.1905

29.11.1905 участі не брав

Примітка: Таблиця складена за матеріалами: [4–5; 8–10; 15–16; 18–21; 23–24; 26; 28–30; 34; 38; 45–54].

У підсумку, до моменту підписання мир-ної угоди в Портсмуті 23 серпня (5 вересня) 1905 р. чисельність Загону підводних човнів Владивостокського порту (так з’єднання чов-нів називалося з 11 червня) зросла до 13 оди-ниць (8 у строю [30, с.7] (табл. 1). Серед них було п’ять човнів конструкції Івана Бубнова, два – Джона Голланда (John Holland) і п’ять – за проектом американського винахідника Саймона Лейка (Simon Lake). За винятком «Форель», «Сомъ» (колишній «Fulton») і «Осетръ» (колишній «Protector»), всі кораблі були побудовані в Росії. При цьому, слід за-значити, що ПЧ, що прибули до Владивосто-ка: «Щука», командир (07.10.1904–04.03.1906) лейтенант Карл Іоакимович фон Ден (1877–1932) [26, с.257], і «Палтусъ», командир (11.04.1905–05.03.1908) лейтенант Петро Пет-рович Поярков (1880–1912) [26, с.661] – 24 вересня; ПЧ «Бычокъ», командир (07(11).04–

15.09.1905) лейтенант Петро Костянтинович Панютін (1858–1909) [26, с.608] – 8 жовтня (8 вересня [4]), ПЧ «Плотва», командир (15.08(17.10)1905–18.04(05.01).1906) лейте-нант Аполінарій Миколайович Никифоракі (1880–1928) [26, с.580] – 9 жовтня, – участі в бойових діях уже не брали [18, с.52].

Фактично у червні–липні 1905 р. тільки 8 субмарин завершили практичну підготовку команд і стали нести дозорну службу поблизу островів Русскій та Аскольд тривалістю по кі-лька діб [14, с.24; 47, арк.171-176]. З набуттям досвіду і навичок особового складу човни ви-ходили і в більш віддалені райони (рис. 1). Не-зважаючи на часті поломки механізмів, їх не-досконалість і постійних перепрацювань, ко-мандування Загону докладало всіх зусиль, щоб у готовності до виконання завдань зав-жди були готові щонайменше два човни [14, с.24].



Рис.1. Схема маршрутів перших виходів підводних човнів Окремого загону міноносців Владивостокського загону крейсерів для виконання бойових завдань у роки російсько-японської війни 1904–1905 рр. [18, с.41].

Напівпідводний човен «Кета», сконстру-йований на базі корпусу одного із серійних законсервованих човнів С. Джевецького ви-кладачем Кронштадтських офіцерських кла-сів, знаним фахівцем мінної справи лейтенан-том Сергієм Олександровичем Яновичем (1878–1935), який у подальшому був призна-чений його командиром, ніс службу у Нікола-євську-на-Амурі [14, с.22; 18, с.132; 29, с.135]. Малий човен напівпідводного типу (у бойо-вому положенні над водою залишалася мало-помітною тільки частина рубки) з єдиним бе-нзиновим двигуном для надводного і підвод-ного ходу [35, c.126] був побудований за 18 тижнів у Петербурзі на заводі Лесснера. На його озброєнні було дві торпеди конструкції Яновича (розміщувалися в зовнішніх борто-вих торпедних апаратах) [29, с.136; 31, с.136]. Одразу ж, після ходових випробувань напри-кінці липня 1904 р. та усунення виявлених по-ломок, встановлення потужнішого двигуна (20 к.с.), озброєння швидкострільною гарма-тою Готчкіса, човен у березні 1905 р. був уко-мплектований екіпажем із трьох осіб, зарахо-ваний до списків діючого флоту і віднесений до класу міноносців під назвою «катер малої видимості «Кета». У травні 1905 р. човен залі-

зницею доставили на Далекий Схід у Нікола-євськ-на-Амурі і під командуванням С. Яно-вича зарахували до загону оборони гирла Амура [34, c.127; 36, с.24; 29, с.136-137]. «Кета» брав участь в обороні Татарської про-токи, що сполучає острів Сахалін з матери-ком. За деякими відомостями, він навіть ви-йшов в атаку на японські кораблі, але наско-чив на мілину до того, як відстань скоротила-ся до дальності торпедного пострілу [13].

Напівпідводний човен «Чилимъ», побу-дований у 1904 р. на Балтійському заводі на основі серійного ПЧ С. Джевецького за прое-ктом лейтенанта флоту, військового лікаря, сина відомого ученого – терапевта Сергія Пе-тровича Боткіна (1832–1889) Олександра Сер-гійовича Боткіна (1866–1936) [26, с.110; 29, с.137; 30, с.138] (швидкість 4–7 вуз. забезпе-чувалася єдиним гасовим двигуном, озброєн-ня – два рамкові (решітчасті) торпедні апарати Джевецького під 381-мм торпеди Шварцкоп-фа (для стрільби в корму, екіпаж – 3 особи)), упродовж 21 серпня – 30 вересня залізничною платформою доставлений із Санкт-Петербурга до Владивостока [53, с.127], до корабельного складу не зараховувався, рахувався мінним катером і використовувався в окремому загоні



міноносців Владивостокського порту як допо-міжне судно [26, с.110], участі у бойових діях не брав.

Підсумкові дані щодо участі підводних човнів у бойових діях під час російсько-япон-ської війни наведені у табл. 2:

Таблиця 2 Участь підводних човнів Окремого Загону міноносців Тихоокеанської ескадри

(Владивостокського порту) під час російсько-японської війни 1904–1905 рр.

№ з/п

Найменування човна, тип, конструктор,

де будувався (збирався) Командир Район і характер виконання завдань

1. «Форель» («Forelle»), тип д’Еквілля, завод фірми Ф. Круппа «Deutsche Werke Kiel AG», Кіль, Німеччина

1904–05.07.1904 – ТВП капітан 2 рангу. М.М. Беклємішев, 05.07.1904–20.05.1905– лейте-нант Т.Л. Фондер Рааб-Тіллен; ТВП 20.05–22.10.1905 – лейте-нант А.П. Штер

Перебував «у стані готовності» з вересня 1904 р. до завершення війни через відсутність торпед

2. «Дельфинъ», І. Бубнов, М. Беклємішев. Закладений як «Миноно-сец №113» 05.07.1901 р., у березні 1902 р. пере-йменований у «Мино-носец №150». Балтійський суднобудів-ний і механічний завод, Санкт-Петербург, Росія

30.091902–3.09.1904 – капітан 2 рангу М.М. Беклємішев; 07.09–25.10.1904 – лейтенант Р.Е. фон Ліпгарт; 15.10.1904–10.10.1906 – лейтенант Г.С. Завойко

21.02 – перший пошук кораблів противника спільно з ПЧ «Сомъ» у районі Кійончона (Корея); 13–16.03 – рухомий дозор у р-ні о-ва Аскольд; 21.03 – вихід до острова Рейнеке з метою освоєння театру; 28.03–04.05 рухомий дозор у районі б. Аскольд – б. Преображення, зустрічей з противником не мав; 05.05–08.10.1905 – ремонт

3. «Сомъ» фірми «Holland», США, Закладений на верфі «Holland Torpedo Boat Со» в Сан-Франціско (США) під найменуван-ням «Fulton», збирання – Невський судномеханіч-ний завод, Санкт-Петербург, Росія

13.09.1904– 22.10.1905 – лейтенант В.В. Трубецкой; 22.10.1905– 02.03.1906 – лейтенант А.П. Штер

14.02.1905 – вихід на випробування в район прото-ки Босфор Східний, бухти Патрокл і о-ва Скриплє-ва; 02.1905 – виходи для ведення розвідки спільно із ПЧ «Дельфинъ»; 27.03.1905 – участь у випробуваннях з прориву про-тичовнової сітки; 13.04.1905 – перша стрільба торпедами, успішно; 28.04–04.05.1905 – несення рухомого дозору спіль-но з ПЧ «Дельфинъ» та «Касатка» в районі о. Аскольд – б. Преображення – м. Енквіста; 29.04 – перше бойове зіткнення під час несення до-зору в районі м. Поворотного з двома японськими міноносцями. Міноносці ухилилися від бою.

4. «Касатка», головний типу «Касатка», «Міноносець № 140», Балтійський су-днобудівний і механічний завод, Санкт-Петербург, Росія

05.07.1904– 20.05.1905 – лейте-нант О.В. Плотто; 20.05.1905–24.08.1906 – лейтенант Т.Л. Фон-дер Рааб-Тіллен

9–16.04 –похід до берегів Кореї, пройшла на пів-день від затоки Гішкевича; 28.04–04.05.1905 – несення рухомого дозору спіль-но з ПЧ «Дельфинъ» і «Сомъ» в районі о. Аскольд – б. Преображення, бойових зіткнень з противником не мав.

5. «Налимъ», типу «Касат-ка», Балтійський судно-будівний і механічний завод, Санкт-Петербург, Росія

23.08.1904–03.01.1906 – лейтенант Ф.М. Белкін 2-й

07.05–25.08.1905 – навчально-бойова підготовка, несення позиційної і дозорної служби на підходах до затоки Петра Великого, бойових зіткнень з про-тивником не мав.

6. «Фельдмаршалъ графъ Шереметев», типу «Каса-тка», Балтійський судно-будівний і механічний завод, Санкт-Петербург, Росія

13.09.1904(09.03.1905)–17.10.1905 – лейтенант Д.Д. Заботкін

07.05–25.08.1905 – навчально-бойова підготовка, несення позиційної і дозорної служби на підходах до затоки Петра Великого, бойових зіткнень з про-тивником не мав.



7. «Осетръ», верф «Lake Torpedo Boat Co», перша назва «Protector», Бріджпорт (США), суд-нобудівний завод Г.А. Лесснера, Санкт-Петербург, Росія

09.08–18.10.1904 – лейтенант О.О. Гадд 2-й 18.10.1904–11.01.1906, 15.02–11.05.1907 – лейтенант І.О. фон Ліпхарт

02–25.08.1905 – участь у російсько-японській війні, несення позиційної і дозорної служби на підходах до затоки Петра Великого (біля островів Руський та Аскольд); бойових зіткнень з противником не мав.

8. «Скатъ», тип «Касатка», Балтійсь-кий суднобудівний та ме-ханічний завод, Санкт-Петербург, Росія

05.07.(06.10)1904–05.04.1907 – лейте-нант М.М. Тьєдер

06–09.1905 – участь у російсько-японській війні, несення позиційної і дозорної служби на підходах до затоки Петра Великого (біля островів Руський та Аскольд); бойових зіткнень з противником не мав.

9. «Кета», С.К. Джевецький, Невсь-кий завод, Санкт-Петербург, підводний міноносець; С.О. Янович, суднобудів-ний завод Г.А. Лесснера, Санкт-Петербург, катер малої видимості

11.04.1905– 01.10.1905 – лейтенант С.О. Янович 2-й

16.06.1905 – перейшов із баржею в Татарську про-току для охорони судноплавства; 31.07.1905 – участь у відбитті спроби японського диверсійного загону висадитися біля мису Лазарє-ва; 01.08.1905 – під час перебування в морі на траверзі мису Погбі виявив 2 японських міноносця, негайно атакував, але на близькій відстані від цілі сів на не-позначену мілину. Проте, ця атака стривожила япо-нців, і більше їх кораблі не здійснювали спроб за-йти в Амурський лиман.

Примітка: таблиця складена за матеріалами: [5; 8–10; 15; 18–21; 26; 28–31; 33; 34; 47; 50–52].

Підводний човен «Петр Кошка» (побудо-ваний у 1901–1902 рр. у Кронштадтському відділенні Балтійського суднобудівного та механічного заводу за проектом лейтенанта Євгена Вікторовича Колбасьєва (1862–1920) та інженера Миколи Миколайовича Кутєйні-кова (I872–1921), за підтримки командира Кронштадтського порту віце-адмірала Степа-на Йосиповича Макарова (1848–1904) [26, с.405, 462; 31, с.139]), у лютому 1904 р. у розі-браному стані був відправлений залізницею до Порт-Артура [2; 35, с.150]. Проте, до його застосування справа так і не дійшла: у порту він простояв до кінця оборони без усякої ко-ристі, а під час здачі фортеці японцям напри-кінці грудня 1904 р. був затоплений у західній частині гавані [22; 33, с.152].

Окрім вищезгаданого човна С.К. Джеве-цького до фортеці у 1903 р. був доставлений, за припущеннями П. Боженка та О.С. Ніко-лаєва, на броненосці «Цесаревич», човен фра-нцузького конструктора Т. Губе (водотоннаж-ність – 10 тонн, екіпаж – 3 особи, швидкість ходу – 5 вуз. протягом 6–7 год., озброєння – 2 торпеди) [2]. Для збільшення можливостей човна восени 1904 р. на нього установили двигун із катера та розпочалися випробування під командуванням Б.Т. Тудорова, проте, че-рез здачу фортеці противнику, 20 грудня 1904 р. човен затопили [22].

Ще один човен із серії Джевецького, за однією із версій, доставлений до Порт-Артура пароплавом «Дагмар» у 1903 р. у достатньо

задовільному стані, спробував удосконалити і підготувати до оборони Порт-Артура навесні 1904 р. підполковник А.П. Меллер, який при-був до Порт-Артура разом з адміралом С.О. Макаровим для надання допомоги у ре-монті пошкоджених кораблів. З відбуттям Меллера із Порт-Артура на міноносці «Реши-тельный» до Владивостока, ремонт човна у жовтні 1904 р. відновив молодший інженер-механік броненосця «Пересвет» П.М. Тіхо-баєв, який вирішив установити на субмарині бензиновий двигун, з катера командувача ес-кадрою. Спільно із мічманом Б.П. Дудоровим (ТВО командира ПЧ) корпус субмарини роз-ділили на два герметичні відсіки: передній – управління, в якому розміщувалися командир і машиніст, і машинний. По бортах човна встановили два рамкові (гратчасті) мінні (тор-педні) апарати з катерів броненосців «Побе-да» і «Пересветъ», виготовили саморобний перископ (фото 4) [26, с.567-568; 27]. Після проведення кількох випробувань, через капі-туляцією фортеці 20 грудня (2 січня) 1904 р. за наказом контр-адмірала Лощинського Дудоров відвів човен на глибину і затопив йо-го на зовнішньому рейді [27].

Незважаючи на ці невдачі, розрахунок на-чальника морського штабу намісника на Да-лекому Сході (з квітня 1904 р. – командувача 1-ї Тихоокеанської ескадри) контр-адмірала В.К. Вітгефта (1947–1904) виправдався: уже під час війни у квітні 1904 р. у Порт-Артурі на мінах підірвалися броненосці «Ясіма» і «Ха-



цусе». Японці ж вважали, що їх атакували субмарини, що базувалися в Порт-Артурі, й уся ескадра довго вела стрільбу у воду. Вір-ний своїй ідеї про моральне значення підвод-ної зброї, контр-адмірал В.К. Вітгефт наказав

при підриві японських броненосців дати ра-діограму, що адмірал дякує ПЧ за вдалу спра-ву. Звичайно, японці перехопили це повідом-лення і «взяли до відома» [26].

Фото 4. Модернізований ПЧ С.К. Джевецького на причалі у Порт-Артурі, 1900 (1904 р.) [27].

У загальному контексті створення і наро-щування підводних сил на російському Дале-кому Сході та можливого їх застосування не можна не згадати спробу побудувати субма-рину у Порт-Артурі для захисту фортеці від японських кораблів техніком шляхів сполу-чення Михайлом Петровичем Нальотовим (1869–1938 [6, с.268; 26, с.567-568]), який за своїм проектом і за власний кошт спільно із добровільними помічниками побудував два човни (перший малий дослідницький човен при випробувальному зануренні затонув, на

щастя, без жертв [14, с.9]). Другий побудова-ний зразок човна для прихованої постановки мінних загороджень водотоннажністю 25 т був названий автором «Порт-Артурецъ» (фото 5) [29, с.137; 37, с.9]. Проте, через капітуляцією Порт-Артура 20 грудня (за ст. стилем) 1904 р., човен, щоб не бути захопленим противником, був підірваний [44, арк.5], за іншими даними – захоплений японцями (фото 6) [27]. За деяки-ми відомостями М. Нальотов спроектував і побудував модель ПЧ водотоннажністю 300 т [6, с.144; 37, с.100].

Фото 5. М.П. Нальотов під час випробування підводного мінного загороджувача «Порт-Артурецъ» у Східному басейні гавані Порт-Артура [27].

По суті, з побудовою субмарини «Порт-Артурецъ» з’явився новий напрям у будівни-цтві підводних човнів – мінних загороджува-

чів (човнів, основним призначенням яких була постановка мінних загороджень). Принагідно, слід зазначити, що ідея з постановки мін зі



спеціально побудованого човна була реалізо-вана М. Нальотовим через 10 років, під час Першої світової війни, у першому в світі під-водному мінному загороджувачі «Краб», який діяв на Чорному морі [27].

Вочевидь, за наявності в Порт-Артурі хо-ча б одного справжнього бойового ПЧ, японці не змогли б так спокійно вести щільну блока-ду бази [2]. Натомість, оскільки Японія на по-чатку війни не мала ПЧ, їй би не довелося на-

правляти в першу набігову операцію на Порт-Артур 26 січня 1904 р. значну кількість міно-носців, що досягли меншого результату, ніж очікувалося.

Віце-адмірал С.О. Макаров, як один із іні-ціаторів застосування торпедного зброї, добре усвідомлював ступінь підводної загрози. На-казом від 28 лютого 1904 р. він вимагав вжити заходів на кожному кораблі на випадок зустрі-чі з човнами противника [17, с.27; 46, с.110].

Фото 6. Підводний мінний загороджувач М.П. Нальотова «Порт-Артурецъ» після захоплення фортеці японцями [27].

Погляди адмірала цілком були обґрунто-ваними. Так, готуючись до наступальних дій, спочатку не переймаючись будівництвом суб-марин [14, с.25], Японія згодом все ж придба-ла у фірми «Holland» (США) п’ять човнів, од-нотипних із ПЧ «Сомъ» і «Щука» [35, с.184]. Відтак, у бою при Цусімі крейсери «Аврора», «Олег» і госпітальне судно «Орелъ», поміти-вши сліди торпед у той час, як на кілька миль навколо не спостерігалося жодного японсько-го корабля, приписали це діяльності японсь-ких ПЧ. Проте, фактично в бойових діях вони участі не брали, хоча на той час і були вклю-чені до складу японського флоту [2]. Е. Келле погоджується з думкою, яку висловив М. Кладо у праці «Очерк военных действий на море во время русско-японской войны», що, ймовірно, під час Цусімського бою японські підводні чов-ни не діяли через свіжу погоду [14, с.25; 17, с.144].

Відтак, командування Тихоокеанського флоту не виключало можливості їх появи в районі Владивостока, куди вони могли бути доправлені за допомогою надводних кораблів (наприклад, на буксирах міноносців) і вжива-лися певні заходи з протичовнової оборони – справи на той час зовсім невідомої. Для захис-ту рейду від ворожих субмарин у Владивос-тоці вперше у світі капітаном далекого пла-

вання Роозеном були винайдені протичовнові сітки. У випробуваннях цих сіток – їх форсу-ванні, не маючи торпед виходити на бойові завдання, брав участь і ПЧ «Сомъ». Випробу-вання здійснювалося на навчанні: човен мав форсувати сіткове загородження й атакувати судно, що стояло в бухті на якорі. За результа-тами цих випробувань командир човна лейте-нант В. Трубецький рапортував: «27 березня знявся з якоря, занурився на глибину 16 ф. (фут – 30,5 см – прим. авт.) і, йдучи зі швид-кістю 6 вузлів, прорвав сітку, причому човен швидко став підніматися, не слухаючи гори-зонтальних стерен, але, збільшивши хід до 7 вузлів, змусив слухатися керма. Виринувши за своїм бажанням на поверхню, з’ясував, що сітку я прорвав і всю її разом з буйками тяг-нув за собою. Маючи всю сітку на борту, від-крив кришку мінного (торпедного – авт.) апа-рату і провів імітаційний (без торпеди – авт.) постріл. Оточений сіткою з усіма буйками і віхами, пройшов під кормою адмірала, піді-йшов до пристані порту, де й ошвартувався» (фото 7) [14, с.23; 31]. За результатами цього випробування спеціально призначена комісія розробила нову сітку, котра була поставлена при вході на Владивостокський рейд із прото-ки Босфор Східний та біля мінних загоро-



джень при вході в Амурську затоку [14, с.23; 34, с.136]. Це було перше бойове застосування нововинайденої протичовнової зброї – проти-човнових сіток.

Утім, діяльність російських субмарин під час війни з Японією спричинила чимало нарі-кань і розчарувань, від підводників чекали бі-льшої активності. Їх скромні успіхи поясню-валися несприятливими умовами, створеними для човнів на театрі воєнних дій (далі – ТВД). Так, командир човна «Кефаль» поручик Я.І. Підгорний, виступаючи після закінчення війни на зібранні в Товаристві офіцерів флоту

в Кронштадті, зауважив, що будівництво чов-нів відбувалося поспішно, вони збиралися у Владивостоці на ТВД, де не було ні знаючих людей, ні добре обладнаних заводів; деякі еле-менти зборки доводилося завершувати, про-водячи паралельно занурення. Оскільки під-водна справа була зовсім незнайома, то все в сукупності краще пояснює, чому навіть у ба-гатьох тих, хто був у Владивостоці на ПЧ під час війни, розчарувалися в них [35, с.145]. Усі невдачі, які відбувалися, головним чином, від нової справи, пояснювалися недостатньою придатністю човнів.

Фото 7. ПЧ «Сомъ» біля причалу в бухті Егершельда із залишками протичовнової сітки після завершення випробування з її подолання [49].

Ці зауваження доповнювалися звітом пер-шого командира ПЧ «Касатка», а за сумісниц-твом – Окремого Загону міноносців капітана 2 рангу О. Плотто про діяльність човнів у Владивостоці, зокрема: «... на противагу акту комісії, складеному в Петербурзі, стверджую, що човни цього типу («Касатка»), якщо й бу-ли випробувані всебічно, то результати цих випробувань були негативні... човни «Касат-ка» у такому вигляді, як вони відправляються, не являть жодної бойової зброї... на човнах типу «Касатка» довелося переробляти майже все, крім корпусу, всі додаткові пристрої, а саме: румпель, штуртроси, горизонтальні сте-рна, систему диферентування, підводний якір, встановити 2-й перископ, електропроводку; приміщення для води та провізії перероблені заново; вся ця робота вимагала багато часу, і перша проба «Касатки» була проведена тільки в середині березня (1905 р. – авт.)» [35, с.146; 41, арк.23-53].

У доповіді Головного Морського Штабу про стан підводних човнів на Далекому Сході від 2 жовтня 1906 р. зазначалося, що голо-вною причиною їх незадовільного стану ви-знається відсутність організації їх у тактичні одиниці та відсутність єдиного начальника, котрий би плавав разом із ними і відповідав за їх готовність [14, с.23]. На думку Миколи Ла-врентійовича Кладо (1862–1919), висловлену в 1906 р., однією з найсуттєвіших перешкод у використанні підводних човнів, що проявила-ся під час війни, була величезна складність підготовки їх екіпажів, причому, як для япон-ського, так і для російського флоту. Другою суттєвою перешкодою у застосуванні субма-рин стала їх недосконалість – у технічному плані та озброєнні [17, с.144].

Виходячи із вищевикладеного, можна зробити такі висновки.

1. Під час ведення бойових дій на Тихому океані у роки російсько-японської війни флот



Росії проти флоту Японії застосував і підводні човни, яких на момент завершення війни і підписання 5 вересня 1905 р. Портсмутського мирного договору налічувалося 13 одиниць вітчизняної та зарубіжної розробки та побудо-ви, із них тільки 8 були повністю боєготови-ми. Сам факт, що у Владивостоці базувався загін російських субмарин, став стримуючим чинником для противника: незважаючи на пе-ревагу в броненосних кораблях, японці вирі-шили не проводити активних бойових дій у районі російської морської фортеці.

2. Для нарощування сил флоту на Тихому океані уперше у світі було організовано і про-ведено міжтеатровий маневр ними, зокрема здійснено перевезення залізницею на спеціа-льно побудованих платформах човнів із бал-тійських кораблебудівних заводів на Далекий Схід.

3. Певна затримка з розвитком підводного кораблебудування у Росії не дозволила своє-часно мати човни у Порт-Артурі, де вони мог-ли б діяти проти блокуючих японських бойо-вих кораблів і перевезення десанту та стриму-вати їх активність. Спроба збудувати М. Нальо-товим та використати в бою човен для прихо-ваних мінних постановок – підводного мінно-го загороджувача – виявилася невдалою через захоплення фортеці із суходолу, але саме він надав поштовх розвитку нового підкласу суб-марин – підводним мінним загороджувачам.

4. Однією із головних причин невисокої ефективності використання човнів була відсу-тність керівництва ними через нерозуміння значення їх для ведення війни на морі та ско-вування ініціативи командирів.

5. Обмеженість технічних можливостей човнів та їх недосконалість значно звужували коло завдань, до виконання яких вони могли бути залучені – переважно для оборонних ці-лей, зокрема: ведення розвідки, протимінне спостереження, несення дозорної служби та на позиціях.

6. Під час бойових виходів були апробо-вані способи застосування субмарин, зокрема нерухомого дозору або ж патрулювання у ви-значеному районі чи на рубежі, стеження за противником, пошук противника на маршру-тах його прямування та в районі.

7. Хоча човни виходили з Владивостока лише у прибережні райони, де здійснювали пошук кораблів і суден противника та стри-мували його діяльність, набутий досвід про-демонстрував перспективні можливості цього новонародженого роду сил флоту.

8. Досвід російсько-японської війни під-твердив існуючі погляди на те, що підводні човни могли виконувати завдання лише для захисту своїх берегів, але були зовсім непри-датними для наступальних дій, тобто досяг-нення істинної мети війни – «володіння мо-рем».

9. Проти наявних у складі Військово-мор-ських сил Японії підводних човнів вперше бу-ло винайдено, випробувано і застосовано проти-човнові сітки – першу протичовнову зброю.

10. Досвід проектування, будівництва, пе-ревезення, збирання на новому ТВД та, вреш-ті, бойового застосування човнів російського флоту на Тихому океані в роки російсько-японської війни став вагомим підґрунтям для подальшого розвитку цього класу бойових кораблів, який з появою досконаліших конс-трукцій двигуна зробив значний крок вперед – вони змогли триваліший час перебувати в мо-рі, що значно збільшувало їх можливості та розширювало коло завдань.

Набутий досвід застосування підводних човнів у війні з Японією керівництвом Росій-ського імператорського флоту через 10 років був використаний під час Першої світової війни на Балтійському та Чорному морях.

Враховуючи, що проблематика будівниц-тва та застосування підводних човнів в украї-нській воєнно-історичній науці до нині не розглядалася, висновки та уроки з досвіду їх будівництва та застосування на Тихому океані у роки російсько-японської війни, особливо вирішення проблем нарощування сил флоту, зокрема підводних сил, у досить непростих умовах дефіциту часу, заслуговують на рете-льне вивчення та врахування сьогодні, у пері-од відродження Військово-Морських Сил Збройних Сил України. Разом з тим, актуаль-ним бачиться вивчення досвіду застосування субмарин у цій війні та підготовки кадрів мо-ряків-підводників, що мають значний практи-чний та науковий інтерес.


1. Боженко П. Подводные миноносцы. Боевой дебют. Действия подводных лодок в войне с Японией 1904–1905 гг. : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://tank.uw.ru/ms/naval/minonosec/

2. Быков П.Д. Русско-японская война 1904–1905 гг. Действия на море. – М.: Изд-во Эксмо, Изогра-фус; СПб.: Terra Fantastica, 2003. – 672 с.



3. Бычок (подводная лодка) : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/ 4. Власов В.П. Подводные лодки: история развития – Екатеринбург, 2003 : [Електрон. ресурс]. – Ре-

жим доступу: http://book.uraic.ru/elib/pl/index.htm 5. Военно-морской словарь / Гл. ред. В.Н. Чернавин. – М.: Воениздат, 1989. – 511 с. 6. Грибовский В.Ю. Российский флот Тихого океана, 1898–1905. История создания и гибели. – М.:

Воениздат, 2004. – 140 с. 7. Действия подводных лодок в войне с Японией 1904–1905 гг. : [Електрон. ресурс]. – Режим досту-

пу: http://flot.com/users/lapin/Imperial/ru_jap_war.htm 8. Дельфин (подводная лодка) : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/ 9. Дельфин – первая русская подводная лодка : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://rugu-

ard.ru/forum/index.php?topic=181.0;wap2 10. Залесский Н.А. «Краб» – первый в мире подводный заградитель. – 2-е изд., перераб. и доп. – Л.:

Судостроение, 1988. – 112 с. 11. Иессен, Карл Петрович : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/ 12. Карнозов В. Первые субмарины. Подводные лодки русского флота: 110 лет // Промышленный

еженедельник. – 2016. – №7(595). – 29 февраля – 6 марта : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://ckb-rubin.ru/press_centr/smi_o_ckb_mt_rubin/novost/news/detail/News/pervye_submariny/

13. Келле Э. Подводные лодки в России в 1904–1905 гг. – Л.: ВМА РККА им. К.Е.Ворошилова, 1934. – 22 с.

14. «Кета» тип «Кета» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.podlodka.su/03/substory/1_keta_ keta.php.

15. «Кефаль» тип «Осетр» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.podlodka.su/03/un-der_1917/ osetr/kefal/kefal.php.

16. Кладо Н.Л. Очерк военных действий на море во время русско-японской войны : приложение. – С.-Пб. : типогр. А. Бенке, 1906]. – 175 с. : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://www.prlib.ru/ item/356056

17. Ковалев Э.А. Рыцари глубин: Хроника зари российского подплава. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2005. – 445 с.

18. «Миноносец №113», «Миноносец №150» «Дельфин» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.podlodka.su/03/substory/1_delfin_delfin.php

19. «Миноносец №140» «Касатка» тип «Касатка» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.pod-lodka.su/03/substory/1_kasatka_kasatka.php.

20. «Налим» тип «Касатка» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.podlodka.su/03/sub-story/1_kasatka_nalim.php.

21. Николаев А.С. Подводные лодки в Порт Артуре в 1904 г. : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.deepstorm.ru/1904.htm

22. «Палтус» тип «Осетр» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.podlodka.su/03/un-der_1917/osetr/paltus/paltus.php

23. «Плотва» тип «Осетр» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.podlodka.su/03/un-der_1917/osetr/plotva/plotva.php

24. Подводные лодки типа «Осетр» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://forum.world-ofwarships.ru/topic/

25. Пожарский А.М. Подводное плавание в России. 1834–1918 гг. Биографический справочник. – СПб.: Блиц, 2011. – 1024 с.

26. Русские субмарины в Порт Артуре : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://cont.ws/@sico-moro/623181.

27. «Скат» тип «Касатка» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.podlodka.su/03/sub-story/ 1_Kasatka_Skat.php.

28. Соколюк С.М. Будівництво та нарощування підводних сил російського флоту на Тихоокеансько-му театрі воєнних дій під час російсько-японської війни (1904–1905 рр.) // Воєнно-історичний вісник. – 2017. – Вип. 1(23). – С.130-139.

29. Соколюк С.М. Досвід перевезення підводних човнів на Далекий Схід під час російсько-японської війни (1904–1905 рр.) / Досвід застосування збройних сил у світових війнах і воєнних конфліктах ХХ – початку ХХІ ст.: тенденції та закономірності / Зб. матер. міжвуз. наук.-практ. семінару / За ред. С.В. Си-дорова. – К.: ЦП «Компринт», 2017. – Вип. 6. – 159 с. – С.4–9.

30. Соколюк С.М. Розвиток підводного кораблебудування у Росії (1900–1904 рр.) // Воєнно-історич-ний вісник. – 2016. – Вип. 4(22). – С.134-140.

31. Сом (подводная лодка) : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/. 32. Становление российского подводного флота : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://book.

uraic.ru/elib/pl/2.htm.



33. Тарас А.Е. История подводных лодок 1624–1904. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2002. – 240 с. 34. Трусов Г.М. Подводные лодки в русском и советском флоте. – Л.: Судпромгиз, 1957. – 382 c. 35. Трусов Г.М. Русские подводные лодки. – Самара: АНО «ИСТФЛОТ», 2006. – Ч. 1. – 52 с. 36. Форель (подводная лодка) : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/) 37. Фурман І.І. Мінна війна на Чорному морі у першій половині ХХ століття: монографія. – К.: ЦП

«Компринт, 2015. – 526 с. 38. Цернтральный государственный архив Военно-Морского Флота (далее – ЦГА ВМФ), ф. Глав.

Морск. Штаб (далее – ГМШ), 1904, д.75. «О заказах подводных лодок фирме «Германия» в Киле». 39. ЦГА ВМФ, ф. ГМШ,1904, д.9. 40. ЦГА ВМФ, ф.ГМШ, 1905, д.1321. 41. ЦГА ВМФ, ф. ГМШ,1905, д.2795. 42. ЦГА ВМФ, ф. ГМШ, 1905, д.26404. 43. ЦГА ВМФ, ф. ГМШ, 1906, д.27995. 44. ЦГА ВМФ, ф. ГМШ, 1906, д.28006. 45. ЦГА ВМФ, ф. Морск. Техн. Комитета (далее – МТК), Корабл. отд., 1907, д.27. 46. ЦГА ВМФ, ф. МТК, 1907, д.1743. 47. Широкорад А.Б. Япония. Незавершенное соперничество. – М.: Вече, 2008. – 448 с. 48. Шкодин В. Чёртова дюжина подводного флота России на Тихом океане : [Електрон. ресурс]. –

Режим доступу: http://primamedia.ru/news/494627/ 49. Щука (подводная лодка) : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/ 50. «Щука» тип «Сом» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.podlodka.su/03/under_1917/

som/shuka/shuka.php 51. «Forelle», миноносец «Форель» тип «Форель» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.pod-

lodka.su/03/under_1917/forel/forel/forel.php 52. «Fulton», «Сом» тип «Сом» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.podlodka.su/03/un-

der_1917/som/som/som.php 53. «Protector», «Осетр» тип «Осетр» : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.podlodka.su/

03/under_1917/osetr/osetr/osetr.php.

Отримано: 18.06.2018 р. УДК 355.46:94(47)“1920”

Чірікалов О.С., кандидат історичних наук, капітан 1 рангу, доцент кафедри Військово-Морських Сил НУО України ім. Івана Черняховського (м. Київ)

ЕВАКУАЦІЯ ВІЙСЬК ЗБРОЙНИХ СИЛ ПІВДНЯ РОСІЇ ТА ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ ДО КРИМУ У 1920 РОЦІ

У статті проаналізовано проведення (практичну реалізацію) операції з евакуації військ

Збройних Сил Півдня Росії генерал-лейтенанта А.І. Денікіна та цивільного населення з портів Кавказького узбережжя до Криму в 1920 році. Реконструйовано перебіг подій, які супрово-джували зазначений процес. Висвітлено роботу органів військового управління Збройних Сил Півдня Росії та сил і засобів у проведенні евакуаційних заходів. Дана оцінка результатів етапу проведення евакуації та розкрито його особливості.

Ключові слова: Білий рух, генерал-лейтенант А.І. Денікін, Громадянська війна в Росії, евакуація військ (сил) морем, Збройні Сили Півдня Росії, “Новоросійська катастрофа”, евакуа-ція військ (сил).

В умовах “гібридної” війни з Російською Федерацією (далі – РФ) питання оборони України з морських напрямків як складової загальної системи оборони держави є надзви-чайно актуальним. Поступове нарощування наступального потенціалу Чорноморського флоту РФ призводить до зростання ймовірної

реалізації “гібридного” вторгнення на терито-рію нашої держави з морського напрямку. Відтак, негативний розвиток подій може при-звести до проведення евакуаційних заходів, зокрема морським шляхом, тому існує потре-ба підготовки до проведення таких операцій (дій). Таким чином, досвід проведених еваку-



ації морем військ (сил), а інколи і цивільного населення, є актуальним та має науково-теоретичний і практичний інтерес. Вважаєть-ся за необхідне проаналізувати набутий досвід з евакуації військ (сил) на Чорноморському театрі воєнних дій (далі – ТВД). Одним із найвідоміших евакуаційних заходів, проведе-них на Чорному морі у першій половині ХХ ст., стала евакуація військ Збройних сил Півдня Росії (далі – ЗСПР) генерал-лейтенанта А.І. Денікіна та цивільного населення з Кавка-зького узбережжя під час Громадянської вій-ни в Росії 1917–1920 рр. Відтак, ставимо за мету проаналізувати етап проведення (прак-тичної реалізації) зазначеної операції.

Аналіз історіографії за обраною темою показав, що дана проблематика представлена доробками переважно російських дослідників. Найґрунтовнішим з них є напрацювання ро-сійських науковців [5–7; 9; 11; 16], в яких де-тально реконструйовано перебіг подій під час підготовки та проведення евакуації частин ЗСПР і цивільних з Новоросійська та Кавказь-кого узбережжя. У вітчизняній історичній на-уці зазначена проблема не знайшла належного висвітлення. Отже, на даний час цілісного, ґрунтовного й об’єктивного воєнно-історич-ного дослідження з цієї тематики не проведе-не, тому потреба в такому дослідженні зали-шається актуальною.

3 березня 1920 р. почався завершальний етап Кубано-новоросійської операції радянсь-ких військ Кавказького фронту (3–31 березня 1920 р.) з метою переслідування військ гене-рал-лейтенанта А.І. Денікіна, завершення їх розгрому та визволення Північного Кавказу [1, с.187; 3, с.313]. Наступ “червоних” військ розвивалося успішно. Вже 14 березня обста-новка на фронті для “білих” військ склалася настільки несприятливо, що ставку Головно-командувача ЗСПР було вирішено перемісти-ти з Єкатеринодара до Новоросійська. 16 бе-резня Добровольчий корпус, Донська і части-на Кубанської армії не змогли стримати про-тивника на визначених рубежах, а наступної доби частини 9-ї армії Робітничо-селянської Червоної армії (далі – РСЧА) звільнили Єка-теринодар і в подальшому спільно з 8-ю армі-єю розгорнули наступ на Новоросійськ [1, с.196; 2, с.208; 10, с.307]. При цьому війська ЗСПР зазнали значних втрат: тільки у районі Єкатеринодара було захоплено в полон до 20 тис. військовослужбовців (із них близько 7 тис. офіцерів), 40 гармат, понад 100 кулеме-тів, 4 бронепоїзди, 30 аеропланів [5; 6]. У су-

купності ці обставини призвели до того, що фронт “білих” почав стрімко руйнуватися (див. рис. 1).

Білогвардійське командування намагалося зупинити наступ противника на укріплених оборонних позиціях у горах і в подальшому за допомогою англо-французького флоту органі-зовано евакуювати війська і біженців до Кри-му морем (переважно, із Новоросійська) [2, с.209; 3, с.314; 15, с.501].

За таких умов генерал-лейтенант А.І. Де-нікін видав директиву про відведення своїх військ за р. Кубань і р. Лабу та знищення усіх переправ. Проте, переправа кубанських і дон-ських частин на момент виходу цієї директиви уже здійснювалася в умовах паніки і повної втрати управління з боку командування, тому опору противнику практично не було [5; 6]. Оцінивши обстановку, Реввійськрада Кавка-зького фронту ухвалила рішення якнайшвид-ше форсувати р. Кубань військами 8-ї і 9-ї ар-мій Червоної армії з метою недопущення за-кріплення денікінцями на лівому березі річки та їх евакуації в Крим або Туреччину. Форсу-вавши 19 березня р. Кубань, 9-а армія розпо-чала переслідування Донської армії уздовж залізниці на Новоросійськ [1, с.196].

Разом з тим, оцінивши обстановку й ак-центуючи увагу на пріоритетності проведення евакуації з Таманського півострова, генерал-лейтенант А.І. Денікін 20 березня 1920 р. на-правив директиву військам із завданнями: Ку-банській армії – утримуватися на р. Курга, Донській армії і Добровольчому корпусу – обороняти лінію р. Кубань від гирла р. Курга до Ахтанізовського лиману; Добровольчому корпусу – зайняти Таманський півострів та прикрити від противника Темрюк. Проте, ви-моги директиви виконані не були [6; 11; 13, с.29; 16, с.181], оскільки на той час фронт Донської армії вже був “розколотий” навпіл: залишки Донської армії відходили на схід на з’єднання із залишками Кубанської армії, а інші з’єднання разом з окремим Доброволь-чим корпусом відступали до Новоросійська [2, с.209; 5]. Отже, фронт “білих” остаточно розвалився. Корпуси Кубанської армії отри-мали наказ про відхід на Тамань, однак, через динамічні зміни в обстановці, не змогли його виконати, а командування Добровольчого ко-рпусу також не виконало наказу про прикрит-тя Таманського півострова [6]. У сукупності це призвело до неорганізованого відходу усіх вищезазначених частин до Новоросійська.



Рис.1. Відступ Збройних сил Півдня Росії, переслідування їх військами Червоної армії та евакуація з Кавказу.

Слід зазначити, що згідно плану евакуації основним пунктом її проведення було визна-чено саме Новоросійськ, в якому заздалегідь було зосереджено основні запаси продовольс-тва, вугілля, мастила та сконцентровано осно-вний тоннаж суден. Оскільки неофіційно ева-куація військ ЗСПР розпочалася ще в січні 1920 р., коли протягом місяця переважно з Новоросійська чотирма “госпітальними” рей-сами було вивезено 2,3 тис. поранених і хво-рих, виявлені при цьому недоліки в організації завантаження та перевезення евакуйованих морем до березня 1920 р. вдалося певною мі-рою усунути. Водночас, той факт, що біль-шість суден, задіяних в евакуації, було транс-портними і не пристосованими для тривалого перебування на них пасажирів, у подальшому ускладнювало забезпечення комфортабельно-сті перевезення певної категорії евакуйованих (переважно поранених і хворих) [11].

Незважаючи на вжиті заходи, кількість зосередженого тоннажу не дозволяла одразу завантажити всіх осіб, яких належало евакую-вати. Оцінивши стан справ і врахувавши ко-ротку відстань до найближчого порту розван-таження Феодосія (перехід 12–15 годин), мор-ське командування запропонувало проводити

евакуацію декілька діб, а плавзасобам здійс-нювати по два і більше рейсів [11]. Крім цьо-го, було вжито низку заходів щодо зосере-дження необхідної кількості плавзасобів (у т. ч. іноземних) для перевезення евакуйованих морем. Таким чином, на початок березня до Новоросійська, крім російських пароплавів, прибуло декілька іноземних кораблів, зокрема вісім англійських. З російського боку спочат-ку брало участь ще вісім суден: “Анатолий Молчанов”, “Саратов”, “Владимир”, “Кавказ”, “Екатеринослав”, “Дооб”, “Новгород” і “Хер-сон”. 4 березня до Новоросійська прибули ро-сійський допоміжний крейсер, три есмінці, два тральщики, підводний човен Чорноморсь-кого флоту, два посильних і гідрографічне су-дно, вісім транспортів. Для забезпечення ева-куації на зовнішньому рейді очікували англій-ські дредноут, крейсер, авіаматка гідропланів, декілька пароплавів і п’ять міноносців; загін французьких кораблів у складі двох бронено-сних кораблів, двох есмінців і канонерського човна; італійський крейсер; грецький есмі-нець; американський крейсер і два міноносця [5; 11].

Офіційно наказ про початок евакуації ге-нерал-лейтенант А.І. Денікін віддав у ніч на



5 березня 1920 р. Згідно розробленого плану евакуації зранку 5 березня розпочалося виве-зення морем особового складу лазаретів, ти-лових установ, біженців тощо. Завантаження зазначеної категорії здійснювалося організо-вано та без заворушень, що прискорювало процес вивезення евакуйованих морем протя-гом декількох діб. Так, у ніч на 6 березня та протягом доби з порту вийшли англійський транспорт “Burgmeister Shredder”, маючи на борту 5 тис. біженців і поранених та військову техніку, російський “Анатолий Молчанов” (на борту близько тисячі осіб), пароплави “Ду-най” (близько 900 осіб), “Новгород” (до 530 осіб) та “Иртыш” (770 пасажирів). Детально вирішувалося питання щодо завчасної еваку-ації поранених і хворих. Відтак, 7 березня Но-воросійськ залишили госпітальне судно “Хер-сон” (1042 поранених і хворих на борту) та пароплав “Екатеринослав” (кількість пасажи-рів не встановлено), 10 березня до Феодосії відбув транспорт “Тигр” (1350 хворих тифом на борту), а 13-го – два транспорти, тральщик і посильне судно, які вивезли 1180 поранених, до 400 інших пасажирів, два лазарети з персо-налом, тилові частини двох донських батарей із 4-ма гарматами. Крім цього, в перевезенні людей брали активну участь пароплави “Рус-ского общества” й інших установ, які в інди-відуальному порядку брали на борт до 800 па-сажирів за рейс [11; 16, c. 180].

Загалом, створена система перевезення морським шляхом людей і вантажів з Новоро-сійську працювала інтенсивно і злагоджено та корегувалася морським командуванням зале-жно від змін в обстановці: здійснивши розван-таження в пунктах вивантаження, плавзасоби по можливості негайно поверталися до порту завантаження. Це дозволило в період з 14 по 18 березня 1920 р. за різними оцінками вивез-ти до 3,2 тис. поранених і хворих, близько 1,8 тис. біженців, понад 2,1 тис. солдатів і офіцерів ЗСПР, персонал воєнних госпіталів, лазаретів, декілька бронеавтомобілів, 4 гарма-ти, боєприпаси, інтендантське, інженерне, ав-томобільне, авіаційне й інше майно, понад 30 тис. пудів зерна і до 2 тис. тон борошна [11].

19 березня до Новоросійська прибули 6 пароплавів, які призначалися для евакуації бойового елементу армії та біженців. Заван-таження пройшло організовано. Разом з тим, поступово виникла проблема із забезпеченням наявними силами та засобами всіх бажаючих евакуюватися морем. Декілька транспортів, зокрема пароплави “Саратов” і “Екатерино-

дар” вийшли в море значно перевантаженими [11]. З оволодінням 8-ю та 9-ю радянськими арміями Єкатеринодара і форсуванням 20 бе-резня 1920 р. р. Кубань відступ частин ЗСПР перетворився на панічну втечу до Новоросій-ська. Ця обставина змусила командування “білих” вирішувати питання про швидку ева-куацію з міста військових формувань і циві-льних установ [14, с.265]. Таким чином, ста-ном на 20 березня, коли фронт “білих” оста-точно розвалився та значна частина військ по-чала відступати в напрямку Новоросійська, у порту одночасно виникла проблема з наявни-ми плавзасобами для забезпечення евакуації морем усіх бажаючих. Крім цього, для ство-рення тимчасової оборони навколо Новоро-сійська створено не було, тому фактично ар’єргарди відступали під натиском тільки кінноти “червоних” [16, с.183].

Проте, не зважаючи на негативні зміни в обстановці, відсутність стійкої оборони порту та збільшення кількості осіб, яких потрібно було евакуювати, евакуація продовжувалася. Однак, акцент робився на евакуації насампе-ред бойових частин. Так, 20 і 21 березня до Новоросійська з цієї метою прибуло п’ять па-роплавів (у т. ч. спеціально обладнані транс-порти “Ялта” та “Корнилов”, призначені для перевезення кінноти), що взяли на борт кінні частини донських і кубанських козаків, дві ба-тареї Корніловської дивізії, особовий склад штабів, тилу, лазаретів і до 600 біженців. У ніч на 21 березня зазначені судна під охороною двох есмінців вийшли до Феодосії [11].

Рис.2. Втеча буржуазії з Новоросійська. Художник Владиміров І.О., 1920 р.

Евакуація морем з Новоросійська продо-вжувалася. За даними [5; 11] станом на 22 бе-резня з порту було вивезено майже всіх пора-нених, тому госпітальне судно “Владимир” прийняло на борт медичний персонал, вете-ринарні лазарети кавалерійських частин і майно санітарних частин армії. У той же час



до порту додатково прибули ще п’ять транс-портів (у т. ч. італійський “Baron Beck”), тра-льщик, декілька буксирних суден і канонерка. Оскільки найближчим часом очікували на прибуття ще декількох суден, командування ЗСПР сподівалося евакуювати практично всю армію та біженців, які на той час знаходилися в Новоросійську. На думку генерал-лейте-нанта О.П. Кутєпова, відповідального за обо-рону Новоросійська, частини армії могли про-триматися на займаних позиціях ще 2–3 доби. На той час, за різними джерелами, безпосере-дньо на фронті поблизу Новоросійська зали-шалося близько 8,5 тис. військовослужбовців, а весь інший бойовий елемент уже знаходився в порту й очікував завантаження на транспор-ти [5; 11]. Отже, була реальна можливість ус-пішно провести евакуацію військ (включаючи сили прикриття евакуації на суходолі) та бі-женців з Новоросійська. Командування ЗСПР планувало завершити евакуацію військ і циві-льних із Новоросійська до 26 березня 1920 р. Проте, за фактом, єдиний шлях з Кубані ви-явився запрудженим, відхід частин здійсню-вався з великим запізненням у часі, зв’язок між командуванням і військами порушений. У сукупності це призвело до того, що більшість військ прибула на пристань із запізненням на кілька годин, що значно ускладнило процес завантаження на плавзасоби [11; 16, c.184; 17].

Командуванням ЗСПР враховувалася мо-жливість проведення евакуації з інших портів Кавказького узбережжя, в яких перебували війська, й оперативно приймалися рішення щодо їх вивезення. Так, на той час у Гелен-джику знаходилося кілька частин Доброволь-чого корпусу, окремі донські козачі частини, загін Черкаського полку (усього до 1,2 тис. осіб і до 300 поранених). Для їх завантаження до Геленджика командуванням ЗСПР було направлено три французьких міноносці, дві баржі з буксирами, посильне судно, тральщик і два транспорти, яку успішно провели еваку-ацію [11].

Через те, що у напрямку Сочі та Туапсе рухалися понад 40 тис. військовослужбовців ЗСПР і біженців, командування ЗСПР прийн-яло рішення щодо завчасного направлення ві-льних плавзасобів з кримських портів саме в ці пункти евакуації [11].

22 березня 1920 р. у результаті засідання особливої комісії з питань розподілу додатко-вих транспортних засобів між частинами ЗСПР було прийнято рішення про їх залучен-ня з одночасним викликом до пунктів евакуа-

ції для перевезення військ і біженців (шість – транспортів призначалося для “добровольців”, два – “донцям”, один – “кубанцям”, два – для біженців, один – під інтендантське майно). Ще до 5 тис. осіб планувалося завантажити на англійські кораблі. Інші судна та кораблі після 27 березня мали йти на Геленджик і Туапсе [11].

На виконання прийнятого рішення, вихо-дячи з того, що для завершення евакуації всіх бажаючих з Новоросійська наявних плавзасо-бів вистачить, уже 23 березня із Новоросійсь-кого порту до Туапсе були направлені судно, плавбаза підводних човнів у супроводі есмін-ця, канонерський човен, криголам, десантна баржа, сторожовий катер, транспорт, які про-тягом двох діб прийняли на борт до 5 тис. осіб [5; 11; 16, с.183; 17].

У той же час, обстановка на фронті для денікінців істотно загострилася: 23 березня 1920 р. партизани (“зелені”) захопили Анапу і станицю Гостогаєвську, а війська “червоних”, відкинувши частини “білих”, перейшли р. Кубань і продовжували розвивати наступ. Таким чином, шляхи на Тамань були відріза-ні, і єдиним найближчим портом, звідки мож-на було провести евакуацію, залишився Ново-російськ. Через це основна кількість суден, призначених для евакуації армії і біженців з Тамані, командуванням ЗСПР оперативно спрямовувалася до Новоросійська і Гелен-джика [4; 6; 13, с.30-31]. Однак, обстановка на фронті для “білих” динамічно загострювалася. Станом на 24 березня передова позиція про-ходила вже за 40–50 км від Новоросійська. Донська і Кубанська армії, які на той час були повністю дезорганізовані, безладно відступа-ли, оборону тримали тільки залишки Добро-вольчої армії, які ледве стримували натиск Червоної армії. Командуванню ЗСПР екстре-ними заходами положення на лінії фронту вдалося тимчасово стабілізувати, а частину обозів Донської і Кубанської армії своєчасно направити на Геленджик і Туапсе [6; 11].

25 березня евакуація морем військ і біже-нців з Новоросійська організовано продовжу-валася: в порту завантажувалися пароплав, криголам і два буксири; протягом доби при-були ще шість транспортів, два комерційних пароплави та два тральщики. Проте, цієї ж до-би 4-а Донська дивізія не змогла пробитися до Геленджика та стала відступати до Новоро-сійська [5; 11; 17].

Оцінюючи обстановку, командування ЗСПР скоригувало план евакуації військ, від-вівши на ії проведення два дні й одну ніч. Ос-



новну масу особового складу запасних і тило-вих частин та установ, а також хворих і пора-нених планувалося прийняти в порту Новоро-сійська зранку 26 березня і швидко заванта-жити їх першу партію. У другій половині дня з ділянок, що оборонялися, мали зніматися головні сили бойових частин і з’єднань, які займали позиції за 3–5 км від міських околиць і мали утримуватися ар’єргардами до тих пір, поки основна маса військ не буде евакуйована [7; 9, с.188].

Цього ж дня в новоросійському порту по-чалося першочергове завантаження ар’єргард-них частин, яке здійснювалося під артилерій-ським прикриттям британського лінкора “Imperor of India” і французького крейсера “Waldeck-Rousseau” на морі та другого бата-льйону Королівських шотландських стрільців. О 17.00 до порту прибули донські частини (6-а і 8-а донські дивізії, 1-а кінна бригада, Дон-ська учбова бригада), особовий склад яких до кінця доби завантажили на плавзасоби. Опе-ративно внесені зміни в порядок завантажен-ня, своєчасне залучення для евакуації всіх можливих плавзасобів, що знаходилися в пор-ту, дозволило організовано провести заванта-ження зазначених частин і забезпечити їх своєчасний вихід у море [11]. Отже, до кінця 26 березня Новоросійськ покинули канонер-ський човен “Лукулл” (до 300 осіб на борту), транспорти “Шилка” та “Инкерман” (взяли на борт до 2 тис. осіб і кілька тисяч пудів продо-вольства кожен), “Маргарита” (900 осіб, 2 га-рмати, кілька кулеметів). Після опівночі в мо-ре вийшов допоміжний крейсер “Цесаревич Георгий” зі штабом та управлінням армії, за-гоном охорони і командами двох бронепоїз-дів; есмінець “Пылкий” зі штабом Доброво-льчого корпусу, пароплави “Самара” та “Кор-нилов” з особовим складом Корніловської ди-візії з обозами; транспорт “Екатеринодар” (2 тис. осіб, 2 гармати, 7 кулеметів) [11].

Згідно з отриманими наказами, у другій половині дня 26 березня до порту за узго-дженням стали стягуватися ар’єргардні части-ни. За приблизними розрахунками, необхідно було забезпечити вивезення близько 100 тис. осіб [7; 9, с.190; 12, с.192]. Евакуація набула украй поспішного та безладного характеру, а паніка, яка панувала в місті, суттєво гальму-вала процес проведення евакуації. Через при-буття до Новоросійська значної позапланової кількості бажаючих евакуюватися, гостро по-стало питання щодо їх забезпечення наявними плавзасобами. Так, для евакуації двох кавале-

рійських дивізій, яких не було у розрахунках плану евакуації, залишилися лише тральщик і невеликий комерційний пароплав “Ольга”. За-значені плавзасоби змогли взяти на борт за-лишки дивізії генерал-майора І.Г. Барбовича та до 200 осіб зведеної кавалерійської дивізії генерала П.В. Чеснокова. Командувач Серед-земноморським британським флотом, частина сил якого знаходилася в цьому районі, адмі-рал М. Сеймур негайно вжив заходів щодо евакуації тих, хто залишився. Проте, декілька тисяч військовослужбовців і біженців зали-шалися на узбережжі та в порту, намагаючись завантажитися на плавзасоби “Самара”, “Ял-та”, “Туркестан”, “Сарыч”, “Далланд”, траль-щик № 415. З моря евакуацію прикривали ро-сійські та французькі міноносці і канонерсь-кий човен. Крім цього, на рейді знаходилися пароплави “Россия” й “Аю-Даг”, завантажен-ня на які здійснювалося шляхом перевезення шлюпками евакуйованих з узбережжя [5; 16, с.186].

Посилило безлад прибуття до Новоросій-ська в ніч на 27 березня особового складу До-бровольчого корпусу, який під натиском “чер-воних” швидко відійшов до порту і, не повід-омивши про це командування Донської армії, завантажився на судна. Донська армія, яку пе-реслідували війська 9-ї армії “червоних”, та-кож попрямувала до Новоросійська [1, с.197; 2, с.156; 14, с.271-273]. Таким чином, до 27 березня в районі Новоросійська утворилося угруповання ЗСПР чисельністю 25 200 багне-тів і 26 700 шабель без урахування цивільного населення, хворих і поранених. Проте, кіль-кість прибуваючих до Новоросійська постійно зростала. Наявних на той момент у Новоро-сійську морських плавзасобів для одночасної евакуації такої кількості людей не вистачало [4; 7; 11; 17].

З ранку 27 березня до Новоросійська піді-йшли передові загони військ “червоних”, які стали поступово просуватися в місто. Незва-жаючи на це, евакуація продовжувалася: російські есмінці “Беспокойный”, “Пылкий”, “Капитан Сакен” і підводний човен “Утка” (типу “Барс”), французькі есмінець “Assène Rue” і канонерка “Due-Staffé” та декілька барж здійснювали завантаження та перевезення військ і біженців, а російські есмінці прикри-вали пункти завантаження вогнем корабельної артилерії. Враховуючи те, що в подальшому “червоні” до порту підтягнули артилерію, по-дальше спрямування плавзасобів визнали ри-зикованим. Проте, до 10.00 ранку вдалося ви-



вести понад 1 тис. осіб. Водночас, ще декілька тисяч чекали на евакуацію. До 15.00 против-ник повністю захопив місто і порт Новоро-сійськ. На той час на рейді Новоросійська за-лишалися французький крейсер “Jule Mishle” і міноносець “Algerian”, що дозволило під при-криттям вогню крейсера евакуювати з району Кабардинки ще близько 900 осіб. На цьому евакуація з Новоросійська закінчилася [5; 11; 16, с.188-189; 17].

Не маючи змоги евакуювати через Ново-російськ деякі частини Донської армії, коман-дування ЗСПР запропонувало їм рухатися уз-довж берегової лінії у напрямку Геленджика, навколо якого організувати оборону. З цього порту планувалося до 28 березня провести евакуацію військ і біженців [16, с.185]. На ви-конання наказу, основні сили Донської армії (до 15 тис. осіб) намагалися прорватися з Но-воросійська в район Туапсе, але 9-а армія “че-рвоних” оволоділа Кабардинкою і більшість особового складу Донської армії захопила в полон [2, с.209; 7; 15, с.502].

Загалом, у ніч на 27 березня війська 8-ї та 9-ї армій Кавказького фронту РСЧА спільно з партизанами захватили Новоросійськ, захопи-вши в полон близько 22 тис. осіб. Протягом 26–27 березня вдалося евакуювати до Криму тільки Добровольчий корпус (35–45 тис. осіб) і частину сил Донської армії. Всі плавзасоби, за виключенням 3–4 маленьких буксирів, бу-ли виведені з порту [1, с.197; 7; 10, с.307; 11; 16, с.190].

Проте, з 26 березня 1920 р. до Сочі і Туап-се стали відходити кубанські і донські козаки разом із біженцями (близько 40 тис. осіб). То-му командування ЗСПР прийняло рішення про подання тоннажу, що звільнявся у крим-ських портах, до Сочі і Туапсе [3, с.314; 11]. Завчасно о 14.00 27 березня есмінець “Беспо-койный” попрямував до Туапсе з метою вста-новлення факту знаходження там військ і бі-женців, яких необхідно евакуювати. Увечері есмінець підійшов до Туапсе та виявив у цьо-му районі угруповання військ під керівницт-вом генерала П.К. Пісарєва у складі частин 3-го Донського корпусу, Кубанської армії, бри-гади астраханців, інших підрозділів і частин та сім бронепоїздів. Начальник східного заго-ну суден, який знаходився на борту есмінця, телеграфував про обстановку, що склалася в Туапсе командуванню ЗСПР, і просив негайно відправити з Феодосії плавзасоби для евакуа-ції багатьох тисяч осіб. На той час, крім есмі-нця, у Туапсе знаходився лише сторожовий

катер “Старший лейтенант Макаров” [11]. Оперативно реагуючи на ситуацію в Туа-

псе, командування ЗСПР до цього району на-правило міноносець “Дерзкий”, есмінець “По-спешный”. 28 березня ці кораблі прибули в пункт призначення. Начальник східного заго-ну суден капітан 1 рангу В.І. Лебедєв взяв управління морською частиною евакуації на себе. Було організовано управління в порту та взаємодію з сухопутними частинами, яких планувалося евакуювати. Для евакуації знач-ної кількості осіб із Феодосії додатково ви-кликали кілька пароплавів (у т. ч. французькі й англійські). Загалом, у Туапсе на той час зо-середилося близько 57 тис. донських і кубан-ських козаків [11; 16, с.192].

3 квітня 1920 р. до Туапсе під охороною допоміжного крейсера “Алмаз” прийшов дру-гий загін плавзасобів (13 російських і 3 інозе-мних одиниці), завдяки цьому вдалося еваку-ювати всіх бажаючих. До 4 квітня зазначені плавзасоби відбули до Криму. У процесі ева-куації міноносець “Дерзкий” декілька разів відкривав вогонь по противнику з метою при-криття пунктів завантаження [11; 16, с.195].

Протягом 4–5 квітня з Туапсе морем було евакуювало близько 1200 кубанців, а ввечері 5 квітня до порту прибули італійський транс-порт “Baron Beck”, транспорти “Батум”, “Ял-та” та “Корнилов”, що призначалися виключ-но для перевезення кінного складу й обозного майна. На них було завантажено понад 200 коней, обозне майно, 400 пудів продовольст-ва, до 2 тис. снарядів, 3 гармати, 120 пудів га-су, інженерне майно, похідні кухні тощо [11].

6 квітня в Туапсе продовжили заванта-ження артилерії, обладнання бронепоїздів та їх команд, персонал управління порту. Насту-пної добу до порту прибули п’ять транспортів під охороною крейсера “Генерал Корнилов”, які до кінця 7 квітня, завантаживши ар’єргардні частини, фактично закінчили евакуацію військ і біженців із Туапсе. Декілька разів кораблі від-кривали вогонь по противнику з метою при-зупинення його наступу [11; 16, с.195].

Вжиті заходи дозволили в період з 28 бе-резня до 7 квітня включно евакуювати з Туап-се близько 50 тис. осіб, понад 350 коней, до 14 гармат, інтендантське майно, продовольство (у т. ч. близько 10 тис. пудів борошна) й аму-ніцію [11, 16, с.197].

Після залишення Туапсе ті кубанські час-тини, які не встигли евакуюватися, з боями просувалися до Сочі, з якого в подальшому були успішно вивезені. З метою сприяння ку-



банським козакам, які уздовж моря просува-лися до Сочі, 30 березня в цей район спрямо-вано канонерський човен “Георгий”, три па-роплави під охороною двох есмінців і фран-цузького міноносця [11], які взяли участь в евакуації військ і біженців.

Протягом майже трьох тижнів війська Че-рвоної армії з боями просувалися в напрямку Сочі, звідки весь цей час продовжували ева-куацію морем з одночасним поповненням за-пасів військ. Так, 24 квітня до Сочі паропла-вом “Св. Николай” було доставлено продово-льство, а зворотним шляхом до Ялти вивезено 110 хворих і понад 400 інших пасажирів [11].

29 квітня 1920 р. “червоні” захопили Сочі і залишки кубанців були змушені відійти на нейтральну територію до Грузії, у район хуто-ра Веселий. 2–3 травня з цього району на па-роплавах “Бештау”, “Тайфун” з боліндером під прикриттям англійського крейсера “Iron Duke” та есмінця було вивезено понад 3 тис. осіб. Залишки військ ЗСПР (близько 15 тис. осіб) 2 травня 1920 р. радянськими військами були притиснуті до грузинського кордону та добровільно здалися в полон [1, с.197; 2, с.158; 8, с.329; 9, с.207; 11; 16, с.203]. Таким чином, до визволення радянськими військами Туапсе (7 квітня) і Сочі (29 квітня), із цих ра-йонів аж до 3 травня 1920 р. із зазначених ра-йонів вдалося вивести ще близько 60 тис. осіб [3, с.314; 11].

Крім того, наприкінці травня особовий склад Астрахансько-Терської бригади зняли з узбережжя північніше Поті транспортом, бо-ліндером і криголамом “Гайдамак” [16, с.204].

Отже, результатом проведення евакуації військ Збройних сил Півдня Росії та цивільно-го населення з Кавказького узбережжя в бере-зні–травні 1920 р. до Криму стало перевезення до 127 тис. осіб (з них із Новоросійська – бли-зько 60–65 тис., з Туапсе та Сочі – понад 60 тис., з Геленджика – до 2 тис.), при цьому, тільки в Новоросійську евакуаційні заходи, не зважаючи на вжиті заходи, закінчилися не-вдало. Основною причиною неможливості евакуювати війська та біженців з цього райо-ну у визначений час і, таким чином, недосяг-нення мети евакуації з Новоросійська, була недостатня кількість наявних сил і засобів для перевезення морем і динамічні, вкрай негати-вні зміни в обстановці, що не дозволили опе-ративно зосередити в Новоросійську необхід-ну кількість плавзасобів. Крім цього, були по-милки у прийнятті управлінських рішень Ко-мандуванням і штабом ЗСПР, які, у деяких

випадках, не враховували стан реальної об-становки, були нездатними спрогнозувати розвиток подій і оперативно й адекватно реа-гувати на різкі зміни на фронті. Недоведення підлеглим військам змін і корегувань до плану евакуації в деяких випадках призводило до втрати управління ними. Невиконання коман-дирами деяких частин ЗСПР вимог директив і наказів вищого штабу стали причиною оста-точного руйнування фронту “білих” і, як на-слідок, різкого зростання інтенсивності й чи-сельності потоків військ і біженців до Ново-російська, в якому на той час знаходився тон-наж, достатній для евакуації морем тільки тієї кількості осіб, що визначав план евакуації. Крім того, керівництво евакуацією номіналь-но залишалося в руках штабу Головнокоман-дуючого, начальником Військового і Морсь-кого управління якого був генерал-лейтенант О.С. Лукомський. До останнього дня евакуації з Новоросійська, коли флот і транспорти гра-ли головну роль, керівництво евакуацією мор-ському командуванню передано так і не було. Водночас, у процесі завантаження військ на плавзасоби Верховне командування розпус-тилося й окремі морські та сухопутні началь-ники залишилися сам на сам з проблемою [16, с.182]. Загалом, це призвело до так званої “Новоросійської катастрофи”, коли не вдалося евакуювати близько 22 тис. осіб.

Разом з тим, заходи з евакуації денікінсь-ких військ із Кавказького узбережжя продов-жувалися. 5 липня з Батумі тривала евакуація англійських військ із Батумської бази, до Криму пароплавом “Сарыч”, есмінцем “Жар-кий” і підводним човном “Утка” вивезли Тер-ські козачі частини отамана генерал-лейте-нанта Г.А. Вдовенка [16, с.205].

Протягом жовтня здійснено низку заходів по евакуації з району Гагр морем частин гене-рал-лейтенанта М.А. Фостікова (12, 14 і 17–18 жовтня – з проведенням десантних дій), в яких були задіяні транспорти “Сарыч”, “Дон”, “Ялта”, допоміжний крейсер “Алмаз” і підвод-ний човен “Утка”. Як результат, до 20 жовтня 1920 р. до портів Криму було вивезено близь-ко 8 тис. осіб [16, с.209-212].

На цьому операції “Білого” флоту по ева-куації військ Збройних сил Півдня Росії та бі-женців з Кавказького узбережжя закінчилися.

Насамкінець можемо виокремити певні особливості проведення цієї евакуації, які по-лягали в тому, що:

евакуаційні заходи проводилися за єдиним замислом (планом) для виконання визначених



оперативних завдань в операційному районі у визначений час і під єдиним керівництвом (Головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії), тобто мали форму операції;

за складом залучених сил і засобів опера-ція з евакуації мала ознаки міжвидової, за ма-сштабом – оперативно-стратегічна;

операція планувалася як умисна з метою евакуації військ через загрозу втрати ними боєздатності;

на початок евакуації в основних пунктах завантаження були створені необхідні запаси вугілля, мастила, продовольства, своєчасно здійснено розгортання і зосередження сил і засобів у визначених районах завантаження;

проведення евакуації денікінських військ і цивільного населення до Криму здійснювало-ся способом послідовного відведення військ із позицій і населених пунктів у визначені порти з подальшим їх завантаженням на плавзасоби

і перевезенням морем; до евакуаційних заходів залучили підвод-

ний човен, бойові кораблі (катери) та цивільні транспорти (у т. ч. іноземні);

успішному проведенню евакуації військ генерал-лейтенанта А.І. Денікіна сприяла ни-зька активність противника при проведенні контревакуаційніх дій через відсутність необ-хідного складу сил для здійснення комбінова-ної блокади, зокрема з моря. Відсутність до-статніх сил і засобів флоту “червоних” на Чо-рному й Азовському морях, здатних зірвати евакуацію морем, дозволило “білому” флоту безперешкодно проводити зосередження, ма-неврування силами і засобами, а в подальшо-му – послідовно здійснити перехід морем.

Загалом, евакуацію військ Збройних сил Півдня Росії та цивільного населення до Кри-му в березні 1920 р. за її результатами слід вважати успішною.


1. Агуреев К.В. Разгром белогвардейских войск Деникина (сентябрь 1919 – март 1920). – М.: Воениз-дат МО СССР, 1961. – 224 с.

2. Гражданская война в СССР. [В 2-х т.] / Под ред. Н.Н. Азовцева. – М.: Воениздат, 1986. – Т. 2. Решающие победы Красной Армии. Крах империалистической интервенции (март 1919 – октябрь 1922 г.). – 447 с.

3. Гражданская война и военная интервенция в СССР: Энциклопедия / Гл. ред. С.С. Хромов; Редкол.: Н.Н. Азовцев, Е.Г. Гимпельсон, П.А. Голуб и др. – М.: Советская Энциклопедия, 1987. – 720 с.

4. Деникин А.И. Очерки русской смуты. [В 5-и т.] Т. 5. Вооруженные Силы Юга России. Январь 1919 г. – март 1920 г. : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://www.e-reading.club/chapter.php/ 1012513/24/Denikin_Vooruzhennye_sily_Yuga_Rossii_Yanvar_1919_g-mart_1920_g.html

5. Дробязко С.И. Эвакуация войск ВСЮР с кавказского побережья (январь–май 1920 г.) : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://elan-kazak.org/almanax-4-2010-fajl-pdf-tekstovaya-versiya/drobyazko-s-i-evakuaciya-vojsk-vsyur-s-kavkazskogo-poberezhya-yanvar-maj-1920-g-prilozheniya-dokumenty-sravnitelnye-tablicy?ak_action=reject_mobile

6. Дробязко С.И., Фомин С.И. Эвакуация армии ВСЮР из Новороссийска в Крым. Ч. 1 : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://rys-strategia.ru/publ/1-1-0-133

7. Дробязко С.И., Фомин С.И. Эвакуация армии ВСЮР из Новороссийска в Крым. Часть 2: [Елект-рон. ресурс]. – Режим доступу: https://pereklichka.livejournal.com/717208.html

8. Какурин Н.Е. Как сражалась революция [В 2-х т.]. Том 2. – М.: Политиздат, 1990. – 431 с. 9. Карпов Н.Д. Трагедия Белого Юга. 1920 год. – М.: Вече, 2005. – 384 с. 10. Кузьмин Г.В. Разгром интервентов и белогвардейцев в 1917–1922 гг. Научно-популярный

очерк. – М.: Воениздат, 1977. – 416 с. 11. Мастеров С.П. Новороссийская мышеловка? : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://sam-

lib.ru/m/masterow_s_p/ewakuacija.shtml 12. Махров П.С. В Белой армии генерала Деникина: записки начальника штаба Главнокомандующе-

го Вооруженными Силами Юга России / Под общ. ред. Н.Н. Рутыча и К.В. Махрова. – СПб.: Изд-во “Logos”, 1994. – 304 с.

13. От Орла до Новороссийска / Состав., науч. ред., предисл. и коммент. С.В. Волкова. – М. ЗАО: Центрполиграф, 2004. – 622 с.

14. Раковский Г.Н. В стане белых: от Орла до Новороссийска. – Константинополь, 1920. – 340 с. 15. Советская Военная Энциклопедия [в 8 т.] / Пред. Гл. ред. комиссии Н.В. Огарков. – М.: Воениз-

дат, 1977. – Т. 4 “К-22” – Линейный. – 656 с. 16. Флот в Белой борьбе / Составление, научная редакция, предисловие и комментарии доктора ис-

торических наук С.В. Волкова. – М. ЗАО: Центрполиграф, 2004. – 607 с.



17. Шамбаров В.Е. Новороссийская катастрофа: [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://belrus-sia.ru/page-id-2924.html

Отримано: 03.10.2018 р. УДК 355.48:623.438.3(47).084.8“1941”

Вознюк Ю.С., старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін Київського інституту водного транспорту імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного Дер-жавного університету інфраструктури та технологій

Валянський М.А., студент Київського інституту вод-ного транспорту імені гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного Державного університету інфраструк-тури та технологій (м. Київ)

ТАНКОВА БИТВА ПІД БРОДАМИ У ЧЕРВНІ 1941 РОКУ

Авторами в історичному плані проаналізовано танкову битву, що відбулася у червні 1941 року в Західній Україні в районі міста Броди між німецькою 1-ю танковою групою та механі-зованими корпусами Південно-Західного фронту Червоної армії. У статті розкрито кількісний та якісний склад бронетанкових угруповань протиборчих сторін на початок війни, хід бойових дій у цій танковій битві між радянськими та німецькими танковими з’єднаннями; визначено зовнішні та внутрішні системні чинники, що стали причиною поразки радянських військ від Вермахту у найбільшій танковій битві Другої світової війни.

Ключові слова: Друга світова війна, танкова битва, механізовані корпуси, бронетанкові війська, бліцкриг, панцерваффе, Вермахт, Червона армія, Південно-Західний фронт.

Світлій пам’яті мільйонів радянських людей, які полягли у Другій світовій війні присвячується!

Цьогоріч українська громадськість і вся військово-історична спільнота відзначили 77-у річницю початку німецько-радянської війни, де Україна стала ареною запеклих боїв між німецьким Вермахтом і Червоною армією у Другій світовій війні, що в радянській історіо-графії дістала назву «Великої Вітчизняної війни».

Дослідження досвіду Другої світової вій-ни, зокрема танкової битви під Бродами між Вермахтом і механізованими корпусами Чер-воної армії 23–30 червня 1941 р. на сьогодні є вкрай актуальним на тлі сучасної «гібридної війни», яку розв’язав путінський режим проти всього цивілізованого світу та України в своєму бажанні до геополітичного, неоімпер-ського реваншу за поразку в «холодній війні» та цивілізаційний колапс Радянського Союзу в 1991 році [1, c.7-9].

Метою цієї публікації є спроба в історич-ному аспекті проаналізувати танкову битву під Бродами, що відбулася у червні 1941 року між нацистською 1-ю танковою групою та механізованими корпусами Південно-Захід-ного фронту Червоної армії.

Упродовж 23–30 червня 1941 р. у трикут-нику Луцьк–Броди–Дубно (особливо на полях біля Тараканівського форту поблизу Дубно) відбулася наймасштабніша танкова битва між німецькою 1-ю танковою групою під коман-дуванням генерал-полковника Пауля Людвига Евальда фон Кляйста групи армій «Південь» (командувач генерал-фельдмаршал Карл Ру-дольф Герд фон Рундштедт) і радянськими шістьма механізованими (4, 8, 9, 15, 19 і 22) корпусами Київського особливого військово-го округу (далі – КОВО), на базі якого з поча-тком нацистської агресії сформований Пів-денно-Західний фронт під керівництвом гене-рал-полковника Кирпоноса Михайла Петро-вича [2, с.26].

Вранці 22 червня 1941 р. збройні сили гіт-лерівської Німеччини відповідно до «Плану Барбаросса» (директива А. Гітлера від 18 гру-дня 1940 р. за №21 про напад на СРСР) пере-тнули кордони СРСР і несподівано для радян-ського військово-політичного керівництва (зокрема Й. Сталіна) напали на розташування Червоної армії [3, с.26].

Радянський Союз заздалегіть готувався до



військового зіткнення з нацистською Німе-чинною. На день гітлерівського вторгнення «найбільш миролюбна держава у світі» – Ра-дянський Союз мав найбільші у світі збройні сили, які налічували майже 6 млн. осіб. На озброєнні Червоної армії було до 25 тис. літа-ків, понад 24 тис. танків, 5,2 тис. бронеавто-мобілів і 112 тис. гармат і мінометів [4, с.112]. На 22 червня 1941 р. у Червоній армії було 7 млн. 350 тис. гвинтівок і карабінів, 88,3 тис. автоматів, 240,4 тис. ручних і станкових ку-леметів, не враховуючи офіцерських пістоле-тів і револьверів [4, c.702]. На оборону в СРСР у 1941 році було витрачено 40% державного бюджету [5, c.255]. У західних прикордоних округах на 22 червня 1941 р. було зосередже-но 7,6 тис. літаків, понад 14 тис. танків, 70 тис. гармат і мінометів та понад 3 млн. особового складу [6, c.51].

Збройні сили гітлерівської Німеччини, що вторглися 22 червня 1941 р. у СРСР налічува-ли 3 млн. осіб, мали 3710 танків, 2200 бойових літаків, 37 тис. гармат і мінометів. Це було на-багато менше (особливо це стосується озбро-єння та військової техніки – (далі – ОВТ), ніж мала Червона армія на західних рубежах СРСР [7, c.242].

В основу операції «Барбаросса» з нападу на СРСР та розгрому Червоної армії у 1941 році була покладена воєнно-стратегічна кон-цепція та мілітарна «технологія» бліцкригу («блискавичної війни»), що була апробована нацистською воєнною машиною у кампаніях 1939–1940 рр. проти Польщі, Франції, Вели-кої Британії, країн Бенілюксу та на Балканах у 1941 році [8, c.66-71].

На південому фланзі наступу Вермахту (група армій «Південь») на «українському» театрі воєнних дій (далі – ТВД) у смузі відпо-відальності КОВО було зосереджено 36 німе-цьких дивізій загальною чисельністю 730 тис. осіб, 9700 гармат і мінометів, 210 середніх і 540 легких танків при підтримці 800 літаків 4-го Повітряного флоту Люфтваффе. Війська КОВО, який прийняв на себе основний удар німецької групи армій «Південь» в Україні мали 58 дивізій чисельністю 867,7 тис. осіб, 13637 гармат і мінометів, 761 нових танків Т-34 і КВ, а також 3440 легких танків БТ і Т-26 (разом 4201 танк) [9, c.21]. Всього в частинах і з’єднаннях КОВО станом на 1 червня 1941 р. було 5894 танків різних типів, разом з танкет-ками Т-27 і самохідними установками СУ-5 [10, c.113]. Війська Південно- Західного фрон-ту з повітря підтримували 2256 літаків, біль-

шість з яких були сучасних типів. Таким чи-ном, співвідношення сил і засобів на 22 черв-ня 1941 р. на київському стратегічному на-прямі було на боці Радянського Союзу.

На момент нападу на СРСР німецький Вермахт мав на озброєнні танки таких типів: Pz.I, Pz.II, Pz.III тa Pz.IV, a також чеські моделі Pz.(35)t тa Pz.(38)t. Станом на 22 червня 1941 р. всі Pz.I (410 одиниць) були морально застарілі і не становили реальної бойової цінності. У Червоній армії їм відповідали плаваючі куле-метні танки Т-37А, Т-38 і Т-40 кількістю на початок 1941 р. відповідно 2225, 1090 і 220 бойових одиниць. Крім того, було ще 3328 та-нкеток Т-27, які були технічно і морально за-старілі. Танки Рz.II з 20-мм гарматою (746 од.) не могли протистояти радянським Т-26, БТ-5 і БТ-7, які були озброєні 45-мм гарматами. Та-кою ж гарматою були озброєні й бронеавто-мобілі БА-3, Ба-10, Ба-11 (всього 3497 од.), що входили до складу радянських мехкорпусів.

Чеські моделі танків Pz.(35)t і Pz.(38)t, яких було відповідно 149 і 623 одиниць, кра-ще були броньовані ніж БТ і Т-26, але посту-палися калібром гармати. Лише 37-мм корот-коствольна гармата. Основним бойовим сере-днім танком Вермахту напередодні нападу на СРСР в операції «Барбаросса» був Pz.III, яко-го було 965 одиниць. Він переважав БТ і Т-26 броньованим захистом і на рівних міг конку-рувати з ними в бою. Але лише невелика час-тина Pz.III була озброєна 50-мм гарматою. Бі-льшість мала короткоствольну 37-мм гармату, яка не дозволяла на рівних конкурувати з та-ким радянським танком, як Т-34. Найпотуж-нішим танком Вермахту на червень 1941 року був Pz.IV, яких при нападі на СРСР було заді-яно 439 одиниць. Він був озброєнний 75-мм гарматою та використовувався німцями як танк прориву. Трофейні французькі та бри-танські танки в основному були перебудовані як САУ, або передані нациcтським сателітам [10, c.71-77].

У Червоній армії з 24 тис. танків найбіль-шу частку становили Т-26, кількістю 9665 одиниць. Маючи 45-мм гармату вони перева-жали всі легкі німецькі танки, поступаючись лише Pz.III і Pz.IV. Танки БТ складали основу радянських мехкорпусів. Вони розвивали ве-лику швидкість і були озброєні 45-мм гарма-тою. БТ-2 і БТ-5 були вже застарілі, яких було 2063 одиниці. Проте вони все ще могли про-тистояти легким танкам Вермахту. БТ-7 і БТ-7М (останній з дизельним двигуном) були сучасним на той час легким танком, які могли



протистояти майже всім німецьким танкам, поступаючись лише Pz.IV. БТ останніх моди-фікацій було на озброєнні 5400 одиниць. Т-28 (411 од.) мав на озброєнні 76-мм гармату був аналогом Pz.IV, а новітні радянські Т-34 і КВ, яких до червня 1941 р. випущено було відпо-відно 1225 і 639 одиниць, суттєво переважали всі гітлерівські «панцери» та не мали аналогів у німецькому Вермахті.

22 червня 03.20 гітлерівські Люфтваффе завдають раптового бомбового удару по ра-дянським аеродромам і містам України. О 4.14 починається вторгнення німецького військ через новий кордон на терени СРСР, зокрема й Радянської України. Головного удару завда-вали на київському стратегічному напрямку «сталевим кулаком» 1-ї німецької танкової групи генерала-полковника фон Кляйста та 6-ї німецької армії генерала-фельдмаршала фон Рейхенау у проміжок між 5-ю генерал-майора М. Потапова та 6-ю радянськими арміями ге-нерал-майора І. Музиченнка. Стратегічна мета відповідно до плану «Барбаросса» та директи-ви Верховного командування Вермахту поля-гала в оточенні та розромі в Галичині і Захід-ній Україні на захід від Дніпра основних сил радянських військ і захопленні Правобереж-ної України та Києва за декілька тижнів [10, c.154].

Героїчний опір прикордонних застав, де майже всі бійці-прикордонники, виявивши від-вагу та самопожертву поклали своє життя, до-зволив частинам Червоної армії зайняти укрі-прайони (далі –УРи) – Володимир-Волинсь-кий, Струміловський, Рава-Руський і Пере-мишльський. Назавжди увійшли в історію своєю мужністю і героїзмом бійці 90-го при-кордонного загону під командуванням майора М. Бичковського. О 4-й годині 22 червня загін прикордонників на 45-кілометровій ділянці кордону від села Коритниця до Кристинополя прийняв нерівний тригодинний бій. Прикор-донники билися до останнього бійця [9, c.22].

Але німецьке командування відповідно до стратегічної технології «бліцкригу» [8] завда-ло концентрованого удару у стик двох прико-рдонний радянських армій. Де на ділянці фронту у 80 км двом дивізіям Червоної армії протистояли 11 німецьких дивізій, три з яких були танковими. Вже у перші години наступу, 22 червня німецький панцерний «кулак», як «ніж крізь масло» розрізав розташування час-тин Червоної армії та проникнув вглиб тери-торії України на 20 км у напрямку Володи-мир-Волинський–Луцьк–Рівне. Тоді як піхот-

ні частини Вермахту застрягли, долаючи геро-їчний опір радянських захісників прикордон-них УРів. Розпочалася так званна «Прикор-донна битва 1941 року» між Вермахтом і Чер-воної армією, як її окреслюють (локалізують) у радянській воєнно-історичній літературі [11, c.526-528].

Враховуючи важливість київського стра-тегічного напряму, на допомогу командуван-ню Південно-Західного фронту для координа-ції дій радянських військ у Західній Україні, за особистим наказом Й. Сталіна у Тарнопіль, де розташовувався штаб фронту (начальником штабу фронту був досвідчений штабіст гене-рал-майор М. Пуркаєв) на другий день війни особисто прибув начальник Генерального штабу Червоної армії генерал армії Г. Жуков [12, c.27].

Штаб Південно-Західного фронту (окрім начальника штабу М. Пуркаєва, що запропо-нував вдатися до гнучкої оборони з опорою на укріпрайони та подальшим підготовленним контрнаступом), корпусний комісар М. Вашу-гін і представник Ставки Г. Жуков вирішили завдати зустрічні потужні контрудари по фла-нгах 1-ї німецької танкової групи та 17-ї армії Вермахта механізованими корпусами Півден-но-Західного фронту з метою зупинити та роз-громити нацистське угруповання. Вцілому замисел мав раціональний характер. Головне питання полягало в реалізації цього штабного плану на полі битви.

Маючи значну військово-професійну пе-ревагу над Червоною армією, яка до того ж була суттєво ослаблена сталінськими репресі-ями (фактично знищенням) досвідченого офі-церського корпусу, а саме позитивний міліта-рний, бойовий досвід кампаній у Польщі, Скандинавії, Західній Європі та на Балканах 1939–1941 рр. [8, с.69-71], а також високу штабну культуру, німецький Вермахт головну ставку зробив на оперативну дію невеликих за кількістю техніки механізованих з’єднань з танків, мотопіхоти на автомобілях, підрозділів розвідки на мотоциклах і легких танках, що були зведені у мобільні танкові групи. Успіш-ність дій цих мобільних танкових груп гаран-тувалася постійним радіозв’язком між підроз-ділами, їх взаємодією та авіаційним прикрит-тях з повітря Люфтваффе. Танкові групи стрі-мко проривали лінію оборони противника на флангах, проривалися вглиб оборони, захоп-люючи стратегічну ініциативу та оточуючи величезні оперативні угруповання противника [13].



У Червоній армії до «трансформацій» 1940 року існували невеликі мобільні танкові з’єднання у вигляді танкових бригад і мотоди-візій, які були розформовані на основі помил-кового тлумачення досвіду «визвольного» по-ходу Червоної армії в Польщу восени 1939 року та «переосмислення» стратегічних нас-лідків використання танкових і моторизова-них військ під час «бліцкригу» 1940 року (ні-мецький план «Гельб») у розгромі збройних сил Франції та британської експедиційної армії на теренах Західної Європи. Натомність почали формувати великі, (і як показав досвід перших днів війни 1941 р.) дуже громіздкі танкові з’єднання – механізовані корпуси у складі яких було 1031 танків. Такого штату танків не мала навіть радянська танкова армія зразка переможного 1945 року, не кажужи вже про меншу кількість танків 1-ї німецької танкової групи в 1941 році (799 танків) [10, c.86-90].

Це й стало Ахіллесовою п’ятою недоре-формованих радянських механізованих кор-пусів у перших бойових зіткненнях, які вво-дилися у бій з німцями частинами і не могли протистояти меншим за чисельністю, але більш мобільним і «комплексним» німецьким танковим з’єднанням, які до того ж мали доб-ре авіаційне прикриття. Внаслідок цього ви-рішальним чинником у танкових боях, що то-чилися у Західній Україні в червні 1941 року була не кількість, і навіть не якість (Т-34 і КВ безперечно перевершували гітлерівські «пан-цери»), а вміння, військова майстерність опе-ративно командувати підрозділами на полі бою, організовувати взаємодію з підрозділами інших родів військ, підтримувати зв’язок та організувати постачання військ пально-масти-льними матеріалами і боєприпасами. В цьому криються головні причини великих втрат тан-кової техніки та особового складу Червоної армії незважаючи на загальну кількісну техні-чну перевагу над німцями. Воістину воюють «не числом, а вмінням» [13].

Ще вдень 22 червня 15-й мехкорпус гене-рал-майора І. Карпезо від командувача фрон-том генерал-полковника М. Кирпоноса отри-мав завдання зосередитися в районі міста Ра-дехів та у взаємодії з 4-м мехкорпусом гене-рал-майора А. Власова «зустрічним ударом розбити мотомехчастини противника і відно-вити становище» на державному кордоні [10, с.154].

Вранці 23 червня, після нічного маршу лі-совими дорогами та заболоченою місцевістю,

10-а танкова дивізія генерал-майора С. Огур-цова своїм передовим загоном зайняла Раде-хів. Одночасно назустріч їм до Радехова піді-йшла бойова група 11-ї танкової дивізії Вер-махту. Увірвавшись у місто німецькі танки зіштовхнулися лоб у лоб з передовим загоном радянської 10-ї танкової дивізії і після зустрі-чного бою заставили його відступити. За ра-дянськими звітами гітлерівці втратили в цьо-му зіткненні 20 танків і 16 протитанкових га-рмат. Втрати передового загону 10-ї танкової дивізії склали 20 танків БТ і 6 Т-34. О 15-й го-дині 20-й танковий і 10-й мотострілецький полк 10-ї танкової дивізії без артилерійської та авіаційної підтримки знову атакували Радехів. А 19-й танковий полк, як зазначалося у допо-віді «через труднощі маршруту в район зосе-редження не вийшов і в атаці участі не брав». Через незнання місцевості та топографічних карт ТВД він застряг у болоті з якого вибира-вся до кінця дня [10, c.156].

Взяв участь в атаці й окремий загін 4-го мехкорпуса під командуванням підполковни-ка Лисенка, а основні сили 4-го мехкорпуса А. Власова у висхідний район для атаки нім-ців так і не вийшли. Місцевість для атаки була вибрана невдало. Радянським танкам необхід-но було здолати витягнутий пагорб за яким знаходилися німці. Повітряна розвідка німців завчасно попередила командування 11-ї німе-цької танкової дивізії про підхід радянських танків. Під час бою втрати радянської сторони від танків та артилерії німців за німецькими джерелами склали 48 танків. В основному це були БТ-7. У документах 15-го мехкорпусу інформація про власні втрати відсутня. Окре-мий загін 4-го мехкорпусу підполковника Ли-сенка втратив у бою 11 танків, заявивши про 18 німецьких підбитих «панцерів». З настан-ням темноти частини радянської 10-ї танкової дивізії генерал-майора С. Огурцова відступи-ли, що констатує факт поразки контрудару 15-го мехкорпусу в районі Радехова [10, c.156].

А 37-а танкова дивізія полковника Ф. Ану-шкіна за наказом командира 15-го мехкорпуса генерал-майора І. Карпезо була спрямована на 30 км на південний схід від Радехова в район Адами, де нібито сосереджено 100 німецьких танків. Висунувшись у зазначений район тан-кісти 37-ї танкової дивізії німецьких танків не виявили. І як результат, дивізія затрималася біля Адамів на 6 годин. Після безглуздих ма-неврів «пригоди» 37-ї дивізії не закінчилися. Їй довелося виконувати ще не мало маршів і «маневрів», виконуючи суперечливі накази



командування, що лягло у доповідь комдива Ф. Анушкіна Ф.Г. за підсмками бойових дій: «В силу склавшихся обставин, виконуючи на-кази 6-ї армії та Військової ради Південно-Західного фронту, дивізія у складі 15-го меха-нізованого корпусу за період бойових дій пройшла біля 1500 км без зупинок... В умовах великої рухомості... ремонтно-відновлюваль-ний батальйон дивізії з ремонтом та евакуаці-єю машин не впорався. Цей стан речей при-звів до кількісного скорочення бойової мате-ріальної частини, яка вийшла з ладу через технічні неполадки» [10, c.158].

24 червня із розташування 5-ї армії гене-рала М. Потапова з рубежу Війниця–Богу-славська завдано армійського контрудару си-лами 22-го мехкорпусу разом із 135-ю стріле-цькою дивізією під командуванням генерала С. Кондрусєва. О 14.00 вони атакували 14-у танкову та 299-у піхотну дивізії Вермахту, що наступали на Луцьк. Розпочався зустрічний бій. Але контрудар вийшов невдалим, бо легкі танки мехкорпусу напоролися на добре орга-нізовану німцями протитанкову артилерію. Під час жорстоких боїв було втрачено понад 50% танків мехкорпусу, що брали участь у контрударі. Смертю хоробрих загинули ко-мандир 22-го мехкорпусу генерал С. Кондру-сєв і командири всіх танкових полків 19-ї тан-кової дивізії. Важко поранений командир 19-ї танкової дивізії генерал К. Семенченко муж-ньо продовжував управляти боєм за що одним із перших був удостоєнний звання Героя Ра-дянського Союзу [10, c.159].

Залишки цих двох дивізій змушені були відступити в район Рожище. Сюди ж відійшла і 1-а протитанкова артилерійська бригада ге-нерала К. Москаленка, що успішно обороняла шосе Володимир-Волинський–Луцьк, але внаслідок відступу корпусу була відрізана від головних сил 6-ї армії. 41-а танкова дивізія у контрударі участі не брала. Маючи у своєму складі 415 танків, рішенням командувача 5-ї армії генерала М. Потапова її танки поротно та побатальйоно були розподілені між стріле-цькими з’єднанями 15-го стрілецького корпу-су для ведення оборонних боїв у першому ешелоні [10, с.159].

Вранці 25 червня завдав контрудару 19-й мехкорпус генерала М. Фекленка, змусивши частини 3-го моторизованого корпусу Верма-хту відступити на південний захід від Рівного. 43-я танкова дивізія 19-го мехкорпусу силами 79 танків 86-го танкового полку прорвала обо-рону 11-ї німецької танкової дивізії і о 18-й

годині увірвалася на околицю Дубно та ви-йшла до річки Іква. Однак, унаслідок контр-удару німців по позиціям 36-го стрілецького корпусу на лівому фланзі дивізії та 40-ї німе-цької танкової дивізії на правому фланзі, оби-два фланги 43-ї радянської танкової дивізії виявилися незахищиними і вона змушена бу-ла відступити від Дубно у висхідний район західніше від Рівного.

Внаслідок перших відчайдушних, але не-підготовлених атак радянських мехкорпусів, горловина німецького танкового «клину» зна-чно звузилася, проте зупинити німецьку вій-ськову «машину» не вдалося. 26 червня німці впевнено увійшли в Дубно [12, c.29].

Підсумовуючи результати перших контр-ударів радянських мехкорпусів 23–25 червня 1941 р. необхідно констатувати, що незважа-ючи на багаточисельну кількісну і технічну перевагу Червоної армії над силами 1-ї танко-вої групи Вермахту через брак досвіду в управлінні великими механізованими з’єднан-нями, відсутність чіткої координації дій різ-ними родами військ, системи зв’язку та розві-дки, що дозволило б об’єктивно оцінити опе-ративну обстановку та прийняти виважені рі-шення командуванню, зустрічні бої радянські мехкорпуси програли, а 22-й взагалі був роз-громленний. Німецький танковий «клин» продовжував і надалі просуватися у київсько-му стратегічному напрямку.

Без сумніву вирішальну роль у розгромі противника, що прорвався вглиб території За-хідної України могли зіграти 4-й і 8-й мехкор-пуси. 4-й мехкорпус генерал-майора А. Вла-сова за кількістю бойових броньованих ма-шин був найпотужнішим з’єднанням Черво-ної армії. На його озброєнні було 990 танків (з них 99 КВ і 313 Т-34) та 162 бронеавтомобілі. Що значно перевищувало кількісний склад всієї танкової техніки 1-ї німецької танкової групи генерала П. фон Кляйста (799 танків). У 8-у мехкорпусі генерал-лейтенанта Д. Ряби-шева налічувалося 928 танків (з них 169 КВ і Т-34 та 48 важких багатобаштових «монстрів» Т-35), а також 166 бронеавтомобілів [10, c.111]. Тобто лише ці два мехкорпуси Червоної армії по танкам у 2,5 рази переважали всю 1-у тан-кову групу Вермахта!

Однак, командувач 6-ї армії генерал-лей-тенант І. Музиченко, у розпорядженні якого знаходилися ці з’єднання, використав це по-тужне танкове угруповання виключно в інте-ресах власної армії. Розташований на півден-ний захід від Львова 8-й мехкорпус генерала



Д. Рябишева увечері 22 червня отримав від командувача фронтом генерал-полковника М. Кирпоноса наказ передислокуватися на схід від міста та перейти у підпорядкування 6-ї армії. Генерал І. Музиченко розвернув його на захід, щоб вранці 24 червня 1941 р. атаку-вати німецьке Рава-Руське угруповання та від-кинути їх за межі державного кордону. В свою чергу генерал-полковник М. Кирпонос вва-жаючи, що мехкорпус уже зосередженний на схід від Львова, поставив завдання перед ко-мандиром висунути корпус у район м. Броди, щоб вранці разом із 15-м мехкорпусом атаку-вати німців, які прорвалися у Берестечко. Кор-пус внаслідок цих суперечливих наказів роз-

вернувся майже на 180 градусів і пійшов у зворотньому напрямку. Через такий маневр лише вранці 26 червня він вийшов під Броди та почав зосереджуватися в районі Буська на південний захід від Бродів [10, c.159].

Загалом, з 22 червня 8-й мехкорпус гене-рала Д. Рябишева здійснив 500-кілометровий марш (понад 100 км на добу при статутній но-рмі 60 км) під час якого не вступивши безпо-середньо навіть у бойове зіткнення з против-ником втратив до половини танків і частину артилерії свого з’єднання від технічних поло-мок дорогою (майже всі важкі танки Т-35) та ударів німецької авіації [14, с.5-63].


1. Світова гібридна війна: український фронт: монографія / за заг. ред. В.П. Горбуліна. – К.: НІСД, 2017. – 496 с.

2. История второй мировой войны 1939–1945: в 12 т. / Пред. Гл. ред. комиссии А.А. Гречко. – М.: Воениздат, 1975. – Т.4. – 536 с.

3. Бадах Ю. Переддень та початок війни (липень 1940 – липень1941) // Воєнна історія. – 2012. – №3(63). – С.20-34.

4. Стратегический очерк Великой Отечественной войны (1941–1945). – М.: Воениздат, 1961. – 984 с.

5. Плотников К.Н. Очерки истории бюджета Советского государства. – М.: Госфиниздат, 1955. – 556 с.

6. Боевой и численный состав Вооруженных сил СССР в период Великой Отечественной войны (1941–1945 гг.). Статистический сборник №1 (22 июня 1941 г.). – М.: ИВИ МО РФ, 1994. – 336 с.

7. Бадах Ю.Г. Переддень та початок Великої Вітчизняної війни: монографія. – К.: Нац. торг.-екон. ун-т, 2011. – 452 с.

8. Вознюк Ю.С. Німецький бліцкриг як мілітарна стратегічна технологія силового переформату-вання європейського геополітичного простору в 1939 році // Досвід застосування збройних сил у світо-вих війнах і воєнних конфліктах ХХ – початку ХХІ ст.: тенденції та закономірності: зб. матер. міжвуз. наук.-практ. семінару (Київ, ) / За ред. С.В. Сидорова. – К.: ЦП «Компринт», 2016. – Вип.5. – С.66-71.

9. Король В. Трагедія 1941-го року // Воєнна історія. – 2002. – №3-4. – С.21-33. 10. Баратинский М. Танковый блицкриг. – М.: Коллекция; Яуза; Эксмо, 2009. – 176 с. 11. Советская Военная Энциклопедия [в 8 т.] / Пред. Гл. ред. комиссии Н.В. Огаркова. – М.: Воениз-

дат, 1978. – Т.6. – 671 с. 12. Пашковець М. Перша танкова битва німецько-радянської війни в районі Луцьк–Броди–Дубно //

Воєнна історія. – 2011. – №3(57). – С.26-32. 13. Парнікоза І.Ю. Танкова битва на Волині, або як було втрачено Україну. – К.: Хайвей : [Електрон.

ресурс]. – Режим доступу: http://h.ua/story/81209/ 14. Рябышев Д.И. Первый год войны. – М.: Воениздат, 1990. – 255 с. 15. Исаев А.В. Боевые действия Юго-Западного и Южного фронтов в начале Великой Отечествен-

ной войны: 22 июня – 9 июля 1941 года: Автореф. дисс. ... канд. истор. наук : 07.00.02 / Моск. гос. гума-нитар. ун-т им. М. Шолохова. – Москва, 2012. – 34 с.

16. Попель Н.К. В тяжкую пору. – СПб.: Terra Fantastica, 2001. – 480 с. 17. Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника генерального штаба сухопутных

войск 1939–1942. – Т.III. От начала восточной кампании до наступления на Сталинград. – М.: Воениз-дат, 1971. – 589 с.

18. Шурхало Д. Мифы Второй мировой: О крупнейшем танковом сражении : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://ord-ua. com/2009/11/15/mifyi-vtoroj-mirovoj/

(Початок, закінчення в наступному номері)

Отримано: 12.10.2018 р.



УДК 359.2:623.826(477)“1991/2013” Галіцин А.В., капітан 3 рангу, слухач Командно-штаб-ного інституту застосування військ (сил) НУО України імені Івана Черняховського (м. Київ)

РОЗВИТОК “МОСКІТНОГО” ФЛОТУ У ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛАХ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ: ДОСВІД, ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

На сучасних морських театрах бойових дій визначальним аргументом є швидкий ма-

невр, малопомітність, раптовість, взаємодія сил і засобів та, безперечно, високоточна ударна ракетна зброя, спроможна завдавати ударів по цілях противника. Нині у своїй переважній бі-льшості провідні морські держави будують кораблі малої водотоннажності, зброя яких за потужністю та бойовою ефективністю така ж, як і на корветах або фрегатах.

Ключові слова: кораблі та катери малої водотоннажності, високоточна ударна раке-тна зброя, катерна платформа.

Постановка проблеми та її актуальність. Одним із першочергових завдань для України в умовах агресії з боку Росії є створення влас-них корабельно-катерних платформ малої водотоннажності, що стануть носіями ударної ракетної зброї дальньої дії, здатними знищу-вати морські та берегові цілі [1].

Наразі у Військово-Морських Силах (да-лі – ВМС) Збройних Сил (далі – ЗС) України спільно з експертами країн НАТО розроблю-ється Стратегія розвитку ВМС ЗС України до 2035 року, кінцева мета якої – створення оп-тимальних за кількістю, мобільних, боєздат-них і високотехнологічних ВМС України, спроможних виконувати завдання не тільки під час захисту прибережної берегової лінії від можливих агресивних дій противника, але й під час різноманітних миротворчих морсь-ких операцій під егідою НАТО поза межами Чорного моря [1].

На думку командування ВМС України, для ефективної протидії флоту агресора, потрібно забезпечити такий розвиток надвод-них сил ВМС України, який дозволить вийти на необхідні оперативно-бойові спроможності застосування ВМС України у Чорноморсько-му регіоні. Зокрема це стосується будівництва багатоцільових патрульних катерів, що забез-печуватимуть оборону портів і прибережної зони. Також потрібно створити корабельні платформи, що виконуватимуть завдання по захисту виняткової морської (економічної) зо-ни України, загальна площа якої становить понад 72 тис. кв. км. Ці завдання мають вирі-шувати ракетні катери типу «Лань», багато-цільові катери класу «Айленд» та ін. Для дальньої морської зони та поза межами Чор-ного моря Україні потрібні кораблі великої

водотоннажності, які нині будують за програ-мою «Корвет» [2].

Особливе місце в розвитку ВМС України посідає створення ударного морського ракет-ного потенціалу. Коли ресурсні можливості є обмеженими, варто вибирати проекти за критерієм «ефективність–вартість–швидкість будівництва», зокрема будівництво ударних ракетних катерних платформ малої водотон-нажності, які нестимуть ударну ракетну зброю дальньої дії. Командування ВМС ЗС України переконане, що ці кроки мають стати основою успіху ВМС України в боротьбі проти значно сильнішого противника. Згідно з розрахунка-ми бойової ефективності, шість–вісім ракет-них катерів, оснащених противокорабельними ракетами (далі – ПКР), уже зможуть стриму-вати й протидіяти угрупованням кораблів російського Чорноморського флоту. Урахо-вуючи географічні особливості прибережної зони України, катери мають використовувати тактику завдавання ракетних ударів із засідки, тобто діяти раптово й приховано. Адже бере-гова лінія нашої країни дозволяє це зробити максимально ефективно. Завдяки малопоміт-ним властивостям і невеликим розмірам, російським крилатим ракетам із системами са-монаведення буде важко знайти малі катерні платформи ВМС ЗС України [2].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Праці вітчизняних військово-морських теоре-тиків із зазначеної проблематики, зокрема І. Кабаненка [4], А. Риженка [5], С. Яким’яка [6] та ін. [3] стосовно перспектив розвитку ко-раблельно-катерної складової ВМС ЗС Украї-ни. Зазначені автори майже одноголосно стверджують про першочергову необхідність оснащення ВМС ЗС України саме ракетними



катерами, як найдешевшого, а тому швидкого в будівництві, втім доволі потужного ударно-го плавзасобу. Але в цих працях вказано про необхідність створення ракетних катерів (да-лі – РКА) виключно з фінансових міркувань, без обґрунтування розрахунків ані під стра-тегічну концепцію розвитку ВМС ЗС України, ані їх тактичних розрахунків.

Метою наукової роботи є аналіз розвитку та застосування ракетних катерів в умовах за-критих морів.

Виклад основного матеріалу дослідження. Аналізуючи воєнні дії насамперед на терито-рії України періоду німецько-радянської війни слід зазначити, що вони вирізнялися значною маневреністю, зумовленою багатьма факто-рами, у т. ч. знанням умов місцевості. Особ-ливої ваги набували комунікації та шляхи сполучень як для транспортування військ і їх постачання, так і для перешкоджання цих дій противнику. Річкові флотилії дозволяли збіль-шити маневреність і тактичні можливості су-хопутних військових з’єднань. За таких умов зростала роль Пінської, Дніпровської, Азов-ської річкових флотилій та їх участь у бойо-вих діях на території України [7, с.65-67].

Станом на початок 2017 р. ракетні катери (малі ракетні кораблі (далі – МРК)) реально застосовувалися в семи локальних конфлік-тах: «Війни на виснаження» між Єгиптом і Із-раїлем (1967–1970 рр.), Третій індо-пакистан-ській війні 3–17 грудня 1971 р., Четвертій ара-бо-ізраїльській війні (6–25 жовтня 1973 р.), ірано-іракській війні (1980–1988 рр.), амери-кано-лівійському протистоянні в затоці Сирт (1981–1987 рр.), війні в Перській затоці (17 сі-чня–28 лютого 1991 р.) і російсько-грузинсь-кій «п’ятиденній» війні (8–13 серпня 2008 р.).

У першому випадку (він же і перший в іс-торії досвід бойового використання ПКР із ка-терів по морській цілі), відбулось лише одне бойове зіткнення – проведення залпу чотирма ракетами ПКР П-15 по ізраїльському ескадре-ному міноносцю «Ейлат» двома єгипетськими РКА радянського проекту 183-Р з військово-морської бази (далі – ВМБ) Порт-Саїд. Успіх цієї атаки забезпечений самим фактом неспо-діваного удару єгипетських катерів (від моме-нту отримання наказу в базі до завдання раке-тного удару пройшло не більше 40 хвилин) по великій ізраїльській надводній цілі, екіпаж якої навіть не підозрював про характер і по-тужність ПКР [9] (хоча про наявність такої зброї у ВМС Єгипту ізраїльтяни були добре поінформовані).

У ході Третьої індо-пакистанської війни 1971 р., у двох набігових операціях у ніч на 4 і 9 грудня 1971 р. ударні групи індійських раке-тних катерів радянського проекту 205Э, зал-повими ударами таких же ПКР П-15 (з радіо-локаційними й інфрачервоними головками самонаведення) атакували головну (і тоді вза-галі єдину) ВМБ Пакистану Карачі, потопив-ши в гавані і на рейді есмінець, базовий тра-льщик, транспорт і завдавши серйозної шкоди береговій інфраструктурі, особливо береговим нафтосховищам. Протидії з боку ВМС Пакис-тану даним ударам не було як з огляду повної їх несподіванки, так і інерції мислення пакис-танських військовослужбовців, які вважали, що їх атакувала індійська авіація [9].

У подальших локальних війнах ракетні катери застосовували в дуельній ситуації. При цьому в ході Четвертої арабо-ізраїльської війни 1973 року відбулося два зіткнення між ізраїльськими та сірійськими (у ВМБ Латакія 9 жовтня) та єгипетськими (в районі Ель-Аріша, 13 жовтня) ракетними катерами. ВМС Арабських держав мали на озброєнні РКА проектів 183-Р і 205Э з ПКР П-15. Використо-вуючи теоретичні напрацювання радянських фахівців, тактика сирійців і єгиптян здебіль-шого зводилася до виявлення за допомогою бортової радіолокаційної станції (далі – РЛС) «Рангоут» корабельно-катерних груп ВМС Ізраїлю на максимальній дальності радіогори-зонту (приблизно 35–40 км), зближення з ни-ми на повній швидкості близько 38 вузлів до чіткого захоплення цілей і пуску залпом усіх ПКР з конкретного катера (2 або 4 ракети) із середньої дальності 24 км, із моментальним розворотом у бік власної бази при зменшенні швидкості до крейсерської після класифікації операторами управління ракетною зброєю ураження цілі (яке ізраїльтяни імітували ак-тивним застосуванням засобів радіоелектрон-ної боротьби (далі – РЕБ). Однак, знаючи (по каналах своїх розвідувальних служб), яку так-тику відпрацьовують арабські ВМС у плані застосування ракетних катерів, ізраїльтяни ще до початку бойових дій виробили свої контр-заходи екіпажами ракетних катерів типу «Sa’ar-2/3».

У роки ірано-іракської війни (1980–1988 рр.), особливо у період 1984–1988 рр. із надводних сил з більш високою напругою й ефективніше діяли катери протиборчих сторін (ракетні, торпедні, артилерійські та міномет-ні). Значно рідше для порушення комунікацій виходили есмінці, фрегати і корвети. Іракські



ракетні катери типу «Хазірані» дислокувалися на ВМБ Басра й Умм-Каср. Через малий так-тичний радіус вони могли діяти тільки в пів-нічній частині Перської затоки. Іранські ж ра-кетні катери типу «Комбаттант-2», базуючись на головній ВМБ Бендер-Аббас в Ормузькій протоці, ВМБ Бушер і пунктах базування Бен-дер-Шахпур і Бендер-Ланге, розташованих уздовж східного узбережжя Перської затоки, могли успішно діяти на всю глибину зони «танкерної війни». Як тимчасові пункти базу-вання катери іранських ВМС використовува-ли нафтові платформи та ВМБ Чахбехар, що будувалася на узбережжі Оманської затоки [8, с.65].

Катери обох сторін застосовували ПКР «Гарпун», «Екзосет», «Сі Кілер», артилерію 40- і 76-мм калібрів, реактивні гранатомети і некеровані реактивні снаряди. Діяли вони по-одиноко або невеликими тактичними група-ми, методами «засідки» або «вільного полю-вання». Маючи перевагу в дальності виявлен-ня великих суден оптичними засобами, катери із «засідки» завдавали раптових ударів по них. Були випадки, коли катери наводили на ціль за даними берегових РЛС, а іноді і за даними РЛС, встановлених на нафтових платформах. Як іранські, так і іракські катери не ризикува-ли виходити в атаки на судна, що прямували в охороні бойових кораблів. Атакували перева-жно судна, які не охоронялися, у ранкові або вечірні години і рідше – вночі [8, с.336].

Виконавши ракетну або артилерійську атаку, катери на максимальній швидкості за-лишали район. З метою досягнення раптовості атак катера дотримувалися радіомовчання, прямували в район з вимкненими ходовими вогнями, а іноді і без розпізнавальних знаків. У світлий час, щоб знизити ймовірність вияв-лення катера по буруну кільватерного сліду, зближення з ціллю здійснювалося на малих швидкостях. Особливо ефективно діяли кате-ри, озброєні протикорабельними ракетами іта-лійського виробництва «Сі Кілер». Цими ра-кетами було уражено понад 50 суден. Напри-клад, 17 жовтня 1967 р. ракетою «Сі Кілер» був пошкоджений гонконгський танкер «Файв Брукс». З великими труднощами команді тан-кера вдалося загасити пожежу. При цьому 5 членів екіпажу загинули, а 13 осіб пропали без вісти [8, с.336-338].

На початку XXI ст., 10 серпня 2008 р. від-бувся єдиний «морський бій» у ході «п’яти-денної війни», проведений МРК «Міраж» (проекту 1234) Чорноморського флоту Росій-

ської Федерації проти двох грузинських пат-рульних катерів інтерес представляє в плані того, як «не потрібно» використовувати ПКР. Удар ПКР П-120 «Малахіт» по одному з гру-зинських катерів не призвів до захоплення цілі її головкою самонаведення – (далі – ГСН) (з огляду на маломірність об’єкта) і ПКР пішла «в молоко». Однак, грузинські катери були виявлені вже візуально, хоча і на відстані оптичного горизонту (близько 12–14 км). У результаті по ним був проведений дворакет-ний залп зенітно-ракетного комплексу (далі – ЗРК) малої дальності «Оса-М» з метою ура-ження цілі зверху уламками. Ефективність та-кого «бойового застосування МРК» не витри-мує критики, що і призвело до того, що не флот, а спецназ повітрянодесантних військ Російської Федерації здійснив наліт на ВМБ Грузії Поті і підривними зарядами знищив основні сили катерного угруповання ВМС Грузії, включаючи два єдиних РКА країни (проекту 206МР і «La Combatante-2») [10].

Виходячи з короткого історичного аналізу, можна зробити такі висновки. РКА – це удар-на зброя ВМС, найбільша ефективність якої проявляється в операціях з оборони власного узбережжя і територіальних вод у зоні мож-ливого використання джерел цілевказання (берегових, авіаційних, кораблів, у т. ч. Циві-льних суден) або в раптових набігових опера-ціях у складі змішаних корабельно-катерних груп. У них додані кораблі здійснюють бук-сирування (дозаправку) РКА до цілі з одно-часним їх прикриттям і підтримкою, або ве-дуть розвідку і надають цілевказівку. Особли-во важливо включення бойових кораблів ос-новних класів у змішані бойові групи, до складу яких як ударної компоненти входять РКА при веденні бойових дій на відкритих те-атрах військових дій (далі – ТВД) (із 7 локаль-них війн за участю РКА, тільки бойові дії в ході індо-пакистанської війни грудня 1971 р. проходили на відкритому морському ТВД).

Одним із найцікавіших напрямів розвитку ПКР є зниження максимальної дальності пус-ку. Раніше подібні системи розвивалися у бік збільшення швидкості, дальності і точності, але нині ряд чинників вимагає пожертвувати дальністю на користь виконання певних бой-ових завдань. Практика останніх років з ха-рактерними локальними конфліктами впли-нула і на ПКР. Країни третього світу, яким за-раз доводиться воювати з великими і потуж-ними державами, найчастіше мають у розпо-рядженні стару техніку, у т. ч і на флоті. Та-



ким чином, країни, що розвиваються, зараз вимушені будувати свій військово-морський флот за «москітним» принципом. Для бороть-би з таким противником серйозним корабель-ним ударним групам треба порівняно просте, дешеве і зручне озброєння. Неважко здогада-тися, що атака невеликих катерів або кораблів дорогими ракетами великої дальності може бути невигідною навіть в економічному плані. Тому останніми роками було розпочато де-кілька проектів, метою яких є створення спе-ціалізованих керованих боєприпасів для зни-щення невеликих цілей на малих і надмалих дальностях, до десяти кілометрів [11].

Однією з перших ракет такого класу стала американська “Raytheon AGM-175 Griffin-B”. Спочатку ракета “AGM-175” розроблялася як боєприпас для авіації, призначений для зав-дання ударів по наземним і надводним об’єк-там. Нещодавно на основі оригінальної ракети Griffin створена модифікація корабельного ба-зування, що отримала умовне найменування “Griffin-B”. Головна відмінність корабельної версії AGM-175 криється в можливості вико-ристання ракет з універсальними пусковими установками “Mk 49 GMLS”. Такий підхід до запуску ракети дозволяє оснастити нею біль-шість бойових кораблів США і НАТО, оскіль-ки системи “Mk 49” спочатку входять до складу ЗРК “RAM”, якою комплектуються майже усі нові кораблі американської побудо-ви. Таким чином, зв’язка “Griffin-B” і “Mk 49” досить просто забезпечує оборону корабля від повітряного та надводного противника на ма-лих і середніх дистанціях. Принцип викори-стання однієї пускової установки для проти-корабельних і зенітних ракет певним чином нагадує концепцію пускового комплексу “Mk 41”, встановлюваного на американські крейсери проекту “Ticonderoga”, есмінців проекту “Arleigh Burke” і на 17 інших типів зарубіжних кораблів [11].

Незважаючи на уніфіковану пускову ус-тановку, протикорабельна ракета “AGM-175” має менші розміри порівняно із зенітною “RIM-116”: довжина 1,1 м., діаметр 14 см і стартова вага 20 кг. При цьому ракета несе уламково-фугасну бойову частину вагою 5,9 кг і летить на дальність близько 5–5,5 км (при старті із землі або з корабля). При запус-ку з літака можливо досягнути вчетверо біль-шу дальність. У порівняно малі габарити кор-пусу ракети вписана комбінована система на-ведення. Залежно від обстановки “Griffin-B” може використати лазерне, інерційне або GPS –

наведення. Відсутність наведення радіолокації або теплового наведення обумовлена невели-кою дальністю польоту: на відстані п’яти–семи кілометрів від цілі корабель або літак може самостійно підсвічувати цілі лазером, виводячи на неї ракету. Нині ракета “AGM-175 Griffin-B” проходить випробування. Най-ближчим часом, ці ПКР увійдуть до складу озброєння кораблів проекту “LCS” [11].

Протикорабельні версії ракет “Griffin” і “Brimstone” є своєрідною відповіддю на мож-ливу загрозу у вигляді великої кількості во-рожих катерів і малих бойових кораблів, здат-них атакувати тільки з невеликої відстані. Ра-зом з тим, зберігається можливість зіткнень між великими корабельними з’єднаннями, у т. ч. і авіаносними. Для таких ситуацій акту-альною залишається велика дальність польоту ПКР. Крім того, ряд подій вимагає продов-ження розвитку в традиційному напрямі під-вищення дальності, швидкості польоту і точ-ності. У випадку з американськими проектами ці роботи додатково стимулюються перспек-тивами тихоокеанського регіону. Китай будує потужний флот, планує прийняти до свого складу відразу декілька авіаносців, а створен-ня ПКР з дальністю 200–250 км. Останні мо-дифікації американських ракет типу “Harpoon” – авіаційна “AGM-84”, корабельна “RGM-84” і “UGM-84” підводного базування – забезпе-чують дальність стрільби не менше 280 км. При цьому на складах є немало старих боє-припасів, здатних летіти лише на 140–150 км. Таким чином, для підтримки паритету з ки-тайським флотом американцям необхідно фо-рсувати виробництво і перехід на пізні версії “Harpoon”, а також створювати абсолютно нові ракети великої дальності [11].

Ще одна програма агентства “DARPA” та компанії “Lockheed Martin” носить назву “RATTLRS” (Revolutionary Approach To Time Critical Long Range Strike – “Революційний принцип скорочення польотного часу”). Не-зважаючи на досить значний час, витрачений на розробку цього проекту (близько 8–10 років), досі усі відомості про нього обмежені тільки уривчастими даними. Відомо, що пер-спективна ракета “RATTLRS” має летіти до цілі зі швидкістю біля 3–4 м. Для цього на ній буде встановлений турбореактивний двигун (далі – ТРД) “Rolls Royce YJ102R”, що є по-дальшим розвитком ідеології, уперше застосо-ваної на ТРД “Pratt & Whitney J58”, – P4 (дви-гуни літака “Lockheed SR-71”). Судячи із за-явлених льотних даних ракети “RATTLRS”,



новий двигун “YJ102R” повинен мати схему змінюваного циклу: досягши швидкості близько М=2 ТРД за допомогою додаткових пристроїв починає працювати як прямоточ-ний, що дозволяє значно збільшити тягу, не збільшуючи витрат палива. Метою створення ракети “RATTLRS” є заміна вже застаріваю-чих ракет “BGM-109 Tomahawk” [11].

В Україні випробували крилату ракету на-земного базування “Нептун” вітчизняного ви-робництва. Нова ракета може вражати наземні та морські цілі. Випробуванням “Нептуна” Україна відкрила новий етап ракетної програ-ми, згідно з якою Збройні Сили мають одер-жати потужні високоефективні крилаті раке-ти. Після роззброєння Збройних Сил України відповідно до Будапештського меморандуму на її озброєнні не залишилось жодної крилатої ракети [12].

Комплекс із протикорабельними крила-тими ракетами “Нептун” повністю є українсь-кою розробкою. Створенням ракети займали-ся конструктори держпідприємства “Луч” у співпраці з “Мотор Січ” та іншими підприєм-ствами вітчизняного військово-промислового комплексу. Ракета матиме три модифікації: корабельного, наземного і повітряного базу-вання. “Нептун” буде розміщуватися в транс-портно-пускових контейнерах. Довжина раке-ти з прискорювачем становить близько 5 м. Нова українська ракета призначена для ура-ження бойових кораблів в ударних групах і транспортних суден. Дальність дії цих крила-тих ракет і їх бойове спорядження не супере-чать підписаним Україною міжнародним уго-дам для такого виду зброї. Перші випробу-вання ракети пройшли 22 березня 2016 р. Інші випробування проходили в середині 2017 р. з ракетою “Вільха”. Під час випробування 30 січня перевіряли льотні характеристики і ро-боту систем ракети. Випробування крилатої ракети “Нептун” пройшли успішно, а “Віль-ха” – надійшла в серійне виробництво [11–12].

На думку керівництва інформаційно-кон-салтингової компанії “Defense Express” “Неп-тун” є дуже своєчасним проектом оскільки: для України створення потужної зброї має ви-няткове значення для охорони національної безпеки, а в умовах обмежених ресурсних можливостей варто вибирати проекти за кри-терієм “ефективність–вартість”.

Це цілком національний проект, що не за-лежить від іноземних партнерів і має особливе значення на тлі відмови окремих західних оборонних компаній постачати Україні подіб-

ні зразки озброєння або комплектуючі до них. Це дозвукова ракета, схема її польоту – стан-дартна для крилатої моделі. На маршовій ді-лянці висота польоту – 10–30 м, на кінцевій – 4–5 м. Бойова частина – уламково-фугасна. За рахунок оснащення різними типами ГСН мо-же вражати різні типи цілей, як з відомими координатами, так і використовуватися як протирадіолокаційна ракета. Вона забезпечує дальність стрільби по морській цілі на від-стань 280 км, а по береговій стаціонарній ці-лі – ще далі [12].

Ракета подібна з американськими, китай-ськими і радянськими зразками ракет з даль-ністю в межах 300 км. Передбачається, що “Нептун” буде на озброєнні у ВМС ЗС Украї-ни для контролю над акваторією Чорного та Азовського морів. Нині “Нептун” проходить низку державних випробувань [11–12].

На думку експертів, цікавішими є ПКР з дальністю польоту понад 3 тис. км. Загалом, забезпечення такої дальності не є чимось особливо складним у технічному плані. Знач-но складніше буде створити систему управ-ління та супутню “інфраструктуру”, при якій ракета могла б не лише дістатися до від-даленого району цілі, але і виявити ворожий корабель, а потім знищити його. Для забезпе-чення таких можливостей та ж “ArchLight” повинна мати високу швидкість польоту і досконалу систему пошуку цілі. Таким чином, основний для теперішнього часу спосіб наве-дення ПКР на цілі стає мало не єдино можли-вим для високошвидкісних і дальніх ракет. За-значимо, що “LRASM” і “RATTLRS”, а, мож-ливо, “ArcLight” мають один і той же принцип наведення. Перед пуском їм фактично треба знати тільки район цілі та її тип. Далі ракета автоматично, по сигналах інерційної або су-путникової системи навігації добирається до заданого району і самостійно шукає в ньому ціль, використовуючи оптичну або радіолока-ційну апаратуру. Подібний спосіб наведення на ціль має один характерний недолік: за дея-ких обставин (неточні цілі розвідки або ут-руднення з передачею даних по виявлених цілях) ворожі кораблі можуть встигнути вий-ти з району, в який направлена ракета. Через це разом з дальністю польоту боєприпасу тре-ба збільшувати і його швидкість, що спри-чиняє цілком зрозумілі складнощі технічного характеру. Крім того, висока швидкість ПКР знижує ймовірність її перехоплення засобами корабельної протиповітряної оборони і під-вищує шанси ураження цілі [11–12].



Для ведення успішних бойових дій на Чо-рному та Азовському морях з оборони тери-торіальних вод і узбережжя України необхід-но створити морську компоненту у вигляді щонайменше 8–10 МРК, зведених у групи по 2–3 кораблі (дивізіони). Проаналізувавши на-явний світовий досвід застосування РКА, фі-зико-географічних умов району можливих бойових дій і основних завдань, поставлених перед ними, можемо окреслити необхідні і достатні вимоги до носія і його озброєння, за-давшись деякою вихідною тактичною обста-новкою, а також провести попередні, втім концептуальні розрахунки перспективного РКА та його ПКР. При цьому для катерних угруповань ВМС України стоятиме завдання активної оборони прибережних вод і узбе-режжя як своєрідного передового рубежу бе-регової оборони країни. З цією метою розра-хунок катерів як платформ з ударним озбро-єнням, так і ПКР, що входять до їх арсеналу, має будуватися за системою максимально ефективного їх застосування з урахуванням усіх або більшості факторів [13].

Тактичні умови застосування. Для до-тримання прихованості і забезпечення рапто-вості удару, пріоритетним способом ведення бойових дій можна вважати «стрільбу при отриманні даних від зовнішніх джерел цілев-казівки», тобто від виносних постів спостере-ження (далі – ВПС), якими можуть бути літа-ки, вертольоти, кораблі (у т. ч. цивільні судна) і берегові комплекси спостереження. Найкра-щим ВПС є вертоліт через його велику манев-реність, здатність зависати і змінювати висо-ту, і як наслідок підвищувати дальність вияв-лення противника і забезпечувати необхідну точність надання координат цілі. Ще однією суттєвою тактичною перевагою вертольота є його спроможність зображати хибну ціль і ухилятися від атак противника різко змінюю-чи висоту, аж до приводнення. Конструктивно вертоліт повинен мати сучасний, захищений від перешкод радіолокаційний комплекс ви-явлення, засоби РЕБ, бути відносно невели-ким, по можливості виготовлений з міцних композитів, які слабо відбивають радіолока-ційний сигнал.

Типова вихідна обстановка – РКА знахо-диться в морі, використовуючи маскувальні властивості району, режим використання ра-діотехнічних засобів «радіомовчання» (тільки на прийом даних), у його інтересах працює вертоліт (ВПС), прийом даних про цілі по за-критих каналах зв’язку. Катер приведено в го-

товність до застосування ракетної зброї. У пе-вний час отримано дані про ціль від ВПС. Якщо дані про ціль дозволяють не виконувати додатково маневр зближення, то час старіння даних по цілі зводиться до: часу проходження даних від ВПС, часу введення даних цілевка-зання в ПКР, часу старту і часу польоту раке-ти на дальність дії ГСН від цілі.

Припустимо: Т зв’язку = 2 хв.; Т цу = 1 хв.; Т пуск = 1 хв.; дальність стрільби 50 км; Т польоту ПКР на Dгсн = 15 км; Dгсн = 35000 м/330 м/с = до 2 хв. (з урахуванням роз-гону ракети); Сектор пошуку ГСН = +/– 15º; разом – Т старіння = 6 хв.

Врахуємо: точність знання місця цілі (Мц) за даними ВПС, складає 0,2 милі; точність знання місця корабля (Мо) = 0,2 милі.

За попередніми розрахунками ціль теоре-тично здатна за час старіння даних до 8 хв., маючи швидкість 20 вузлів (найхарактерніша швидкість для середніх і великих бойових ко-раблів на переході морем під час виконання бойових завдань, яку вони здатні утримувати тривалий час) відійти від місця її виявлення на відстань близько 3 миль (5,5 км). При цьому лінійна величина Х огляду ГСН ракети при роботі її в секторі Υ = +/– 15° (праворуч і лі-воруч від пеленга стрільби) і дальності вми-кання dгсн 20 км від цілі буде Х = dгсн tg Υ, і становитиме близько 5,3–5,4 км. Можемо при-пустити, що для таких умов стрільби (стрільба ракетою з V = 1М = 330м/с з дальності 50000 м) при введенні максимальних даних стрільби Υ гсн = 15 і d гсн = 20 км і часом старіння даних 6 хв. ракета з великою імовірністю зможе захо-пити ціль, що прямує зі швидкістю до 20 вуз-лів, курсом перпендикулярним пеленгу стрі-льби. Загалом, курс цілі буде відрізнятися і ймовірність захоплення збільшиться, однак неврахування інших похибок (неточний облік вітру, помилка пеленгу цілевказівки, помилка в розрахунках та ін.) компенсує це, а можливо ще й певним чином обмежить можливості крилатої ракети по захопленню цілі. Крім то-го, початок роботи ГСН ракети на максималь-ній можливій дальності від цілі (близько 20 км для більшості існуючих зразків ПКР) збіль-шує ймовірність впливу засобів РЕБ против-ника.

Підсумовуючи зазначимо, що для успіш-ної атаки важливо знати клас цілі (ЕПР) і її максимально можливі параметри руху (швид-кість); якщо рішення атакувати прийнято – ді-яти потрібно негайно, не відволікаючись на другорядну інформацію, без сумнівів і зволі-



кань; для підвищення ймовірності ураження цілі стрільбу проводити 2 крилатими ракета-ми з розносом від пеленга на відоме останнє місце цілі 3–5 градусів у кожен бік; після уда-ру на відході проводити заходи радіоелект-ронної боротьби та маскування (наприклад, періодичне вистрілювання снарядів пасивних перешкод через інтервали часу рівному часу «життя» перешкоди, скинути помилкову ціль (відбивач), вертольоту імітувати надводну ціль, яка йде в інший бік та інше за конкретної си-туації, що склалася) аж до виходу із зони мо-жливого удару противника, підходу до влас-ної лінії узбережжя до місця укриття [13].

Отже, з вищевикладеного можемо зроби-ти такі висновки:

1. ВМС України в питаннях створення ударного морського ракетного потенціалу до-цільно використати закордонний досвід. Так, наприклад, ВМС Катару за кількості всього 1800 осіб уже створили потенціал стримування з 300 крилатих ракет типу «Екзосет» різних модифікацій. Загалом, 300 ракет розосередже-но на всіх корабельних платформах ВМС Ка-тару, включно з трьома РКА типу «Комбатант» і чотирма РКА типу «Віта» виробництва Франції та Великої Британії відповідно. Кожен РКА має водотоннажність близько 500 тонн і несе 8 ПКР. Це дуже корисний для нас досвід.

2. Ефективність бойового застосування ПКР морського базування, носіями яких є ка-тери малої водотоннажності, цілком очевидна й перспективна. Так, наприклад, ще 50 років тому єгипетські РКА типу «Комар» залпом трьох ПКР П-15 «Терміт» уразили й потопили біля Синайського півострова ізраїльський

есмінець «Ейлат». Під час індо-пакистанської війни 1971 р. РКА типу «Оса» індійських ВМС напали на пакистанську ВМБ в Карачі, де завдали удару по цілях бази. Унаслідок цих дій було знищено та виведено з ладу дві тре-тини пакистанського флоту. Серед утрат були два есмінці, танкер, корабель постачання боє-припасів, близько 12 одиниць допоміжних суден і велика кількість малих катерів і суден тощо.

3. При належному розвитку країни, що має на озброєнні ПКР великої дальності, за-безпечить собі перевагу у зіткненнях на мор-ських ТВД. Що стосується ПКР надмалої да-льності, то вони поки що виглядають як війсь-ково-технічний курйоз. Разом з тим, цей на-прям має певні перспективи і, ймовірно, отри-має добре експортне майбутнє. На нашу дум-ку, подібними системами зацікавляться неве-ликі країни третього світу.

4. Ядро ВМС ЗС України, у вигляді ма-лих, швидкісних малопомітних РКА буде іде-ально оптимізоване саме для захисту власного узбережжя. Це стане можливим завдяки бага-топлановому використанню різних ВПС за обстановкою на ТВД й отримання цілевказів-ки; використанню максимально можливих елементів географії ТВД для маскування й пе-реховування як від засобів розвідки, так і від ударних засобів противника.

5. У вигляді малих «москітів» противник отримає не тільки важку для виявлення, а на-самперед і ураження ціль, тому в Чорному й Азовському морях застосування РКА з ПКР стане найфективнішим протистоянням про-тивнику.


1. Перспективи створення ударного ракетного кулака морського базування : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: https://defence-ua.com/index.php/statti/publikatsiji-partneriv/4508-perspektyvy-stvorennya-udarnoho-raketnoho-kulaka-morskoho-bazuvannya.

2. Українська морська сила – якій їй бути? : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://opk.com.ua. 3. У 2019 році ВМС ЗСУ отримають перший вітчизняний ракетний катер “Лань” : [Електрон. ре-

сурс]. – Режим доступу: https://www.5.ua/ukrayina/u-2019-rotsi-vms-zsu-otrymaiut-pershyi-vitchyznianyi-raketnyi-kater-lan-160567.html.

4. Кабаненко І.В. Корабельні спроможності ВМС ЗС України: розумний підхід // Морська стратегія держави. Розвиток та реалізація морського потенціалу України: матер. Міжнар. наук. форуму (Київ, 24–25 травня 2016 р.). – К.: НУОУ, 2016. – С.40-44.

5. Риженко А.О. Стан, перспективи розвитку та завдання Військово-Морських Сил. Проблемні пи-тання та шляхи їх вирішення // Морська стратегія держави. Розвиток та реалізація морського потенціалу України: матер. Міжнар. наук. форуму (Київ, 24–25 травня 2016 р.). – К.: НУОУ, 2016. – С.76-84.

6. Яким’як C.В. Морська стратегія України // Оборонний вісник. – 2016. – №5. – С.28-32. 7. Рибак М.І. Воєнне мистецтво в локальних війнах і збройних конфліктах 50-80-х років XX

століття. – К. НАОУ, 2004. – 136 с. 8. Доценко В. Флоты в локальных конфликтах второй половины ХХ века. – М.: ООО “Изд-во АСТ”;

СПб.: Terra Fantastica, 2001. – 512 с.



9. Экзетер. Боевые действия на море в ходе арабо-израильской войны 1973 г. // Войны. История. Факты. – 2002. – № 1(2).

10. ВМС Грузии : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://russ-flot.narod.ru/SNG_gruzia.htm. 11. Перспективные противокорабельные ракеты : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: eurasian-

defence. 12. Перша крилата ракета України. Що вміє Нептун : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

https://ua.korrespondent.net/ukraine/events/3935283-persha-krylata-raketa-ukrainy-scho-vmiie-neptun. 13. Концепція малого ракетного катера та протикорабельної ракети обмеженої дальності для

Військово-Морських Сил України : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: www.hups.mil.gov.ua/periodic-app/.../soivt_2017_2_24.pdf

Отримано: 23.10.2018 р.

ВІЙСЬКОВА ТЕХНІКА ТА ОЗБРОЄННЯ


Військова техніка та озброєння

УДК 623.451.72/.946:94(100) Бут Ю.І., кандидат військових наук, доцент, генерал-лейтенант у відставці, професор кафедри оперативного мистецтва НУО України імені Івана Черняховського

Медвідь В.П., генерал-лейтенант у відставці, доцент кафедри оперативного мистецтва НУО України імені Івана Черняховського (м. Київ)

ЕВОЛЮЦІЯ ТОРПЕДНОЇ ЗБРОЇ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

У статті розглядаються питання, що стосуються історії винаходу та розвитку тор-педної зброї, як одного із найефективніших вогневих засобів знищення надводних кораблів і під-водних човнів противника. Еволюція торпеди починаючи від ідеї, яка зародилася ще в Серед-ньовіччі, до її втілення в різновид підводної зброї пройшла довгий шлях. Вивчення торпедної зброї має певний інтерес не тільки з воєнно-історичної точки зору, але й для подальших науко-во-практичних досліджень з метою удосконалення цього виду зброї на основі передовних тех-нологій. Ця унікальна за своїми властивостями зброя знищення водних цілей продовжує вдос-коналюватися, і судячи з усього, назавжди залишиться на озброєнні.

Ключові слова: торпеда, кораблі та підводні човні, бойовий заряд, система управління.

У будь-який історичний період торпеда залишається символом поточних досягнень наукового прогресу і передової технічної ду-мки. В цьому відношенні торпеда завжди ви-переджала інші види озброєнь, включаючи і ракетне, по суті перетворившись у підводну ракету. Торпеда (від лат. torpedo – електрич-ний скат) самохідний, само- або телекерова-ний підводний снаряд сигароподібної форми, що несе бойовий заряд [2, с.746; 4, с.831; 7, с.77]. Торпедна зброя – це вид озброєння, що призначене для ураження надводних кораблів і суден, підводних човнів, розрушення гідро-технічних споруд, причалів, доків та інших об’єктів, розташованих на узбережжі [3, с.207; 4, с.831; 7, с.78].

Про необхідність створення самохідного підводного снаряду для ураження ворожих кораблів писав ще давньогрецький учений Архімед. Такий пристрій мав би пересуватися приховано і вражати кораблі несподівано.

У 1275 р. сирійський учений Хасан аль-Раммі – дослідник дії порохових зарядів і тво-рець порохових ракет у праці з військових тех-нологій описав торпеду, як «яйце, яке само се-бе рухає і само себе підпалює» та доповнив малюнком прообразу торпеди (рис. 1). Оваль-ний снаряд мав переміщатися по поверхні води силою реактивної тяги, яка створюється суміш-шю нафти, металевої стружки та селітри [5, c.3].

На початку XV ст. ідею про самохідний морський снаряд розвинув італійський інже-нер Джованні де Фонтана в своїй праці «Кни-га про пристосування для ведення війни», ба-гато в чому основаній на вивчених ним пра-цях арабських учених аль-Кінді, Табіт ібн Ку-ррі, аль-Фарабі. Фонтана в теорії розвитку то-рпед просунувся, але практичних дослідів з ними ще не проводив.

Рис. 1. Торпеда аль-Рамми1

1 Так наближено виглядала проторпеда в уявленні

сирійця Хасана аль-Рамми. Посередині розташований двигун-трубка з пальним на основі нафти, а навколо – пороховий заряд, не важко дійти висновку, що ця псев-доторпеда ніколи б не дійшла до корабля, вона вибух-нула над морем, або пірнула під воду і погаснула. Про-те, це була геніальна ідея, розрахована за правилами гідродинаміки – прим. авт.



Поступове збільшення калібру корабель-ної артилерії перетворило війну на морі на ди-станційну, кораблі намагалися триматися один від одного якомога далі, тому витрачалася ве-лика кількість снарядів, але рідко який з них потрапляв у ціль. Впровадження морських мін завдавало більше шкоди тим, хто їх застосо-вував, ніж противнику, тому що під ворожим вогнем міну доводилося буквально проштов-хувати в пророблену в борту ворожого корабля

диру. Термін «торпеда» з’явився раніше від са-

мого снаряда. У 1800 р. американський вина-хідник Роберт Фултон, творець одного з пер-ших пароплавів, запровадив термін «торпеда» в технічному описі вибухових пристроїв на спроектованому ним підводному човні «Нау-тілус» (рис. 2) [5, c.3]. Цей винахід запропону-вали Англії і Франції, які від нього відмовили-ся, як від фантастичного.

Рис. 2. На кресленні підводного човна “Наутилус” Роберта Фултона (1798 р.) зображено міну, що буксирується на тросу під днище корабля (праворуч).

Впритул до створення торпеди підійшли американці під час Громадянської війни між Півночю і Півднем 1861–1865 рр., створивши спочатку шестову міну, а потім – плавучу. Міна на поверхні води або під водою трима-лася за допомогою прикріплення до балона з повітрям (рис. 3) [5, c.4], залишаючись міною контактної дії, хоча й була обладнана елект-родетонатором.

Рис. 3. Епізод виявлення мін на річці Потомак під час Громадянської війни в США, 1961 р.

Останній крок до повноцінної торпеди зробив талановитий російський винахідник Іван Александровський (рис. 4), який у 1865 р. запропонував перший у світі проект «самохі-дної міни (торпеди)» [4, с.831; 5, c.4; 7, c.77]. Автор писав, що «сутність торпеди ніщо інше, як тільки копія в мініатюрі з винайденого мною підводного човна (рис. 5). Як і в моєму підводному човні, так і в моїй торпеді голо-вний двигун – стиснене повітря, ті ж самі го-ризонтальні та вертикальні керма для управ-ління на бажаній глибині, з тією лише різни-цею, що підводний човен управляється людь-ми, а самохідна торпеда – автоматичним ме-ханізмом» [5, c.4].

При цьому проект так і залишився проек-том, тому що Морське відомство Російської імперії, очолюване М. Краббе, дійшло висно-вку, що проект «передчасний і не може бути корисним для морського флоту у найближчій перспективі» [5, c.4].

Паралельно з І. Александровським над створенням торпеди працював англійський інженер Роберт Уайтхед (рис. 6) [5, c.5]. У створенні торпеди неоціненну допомогу йому надав офіцер австро-угорської армії Джованні



Луппіс, який після смерті невідомого офіцера заволодів описом його винаходу: човна з па-ровим двигуном, завантаженого вибухівкою і керованоного по кабелю з берега. У 1860 р., вийшовши у відставку, Дж. Луппіс побудував такий човен і продемонстрував імператору Францу-Йосипу як винайдену ним торпеду «Salvacostе», або «Рятівник берега». Торпеду не прийняли. У 1864 р. Дж. Луппіс познайо-мився з Р. Уайтхедом, який працював в Авст-ро-Угорщині і розробив дизайн уже нового підводного пристрою [5, c.43].

Рис. 4. Портрет Івана Федоровича Александровського (інженер-самоучка, який спочатку розробив проект

підводного човна, а згодом і торпеду – 1865 р.)

У 1866 р. Р. Уайтхед і Дж. Луппіс створи-

ли перший у світі діючий зразок самохідної гвинтової торпеди, яку Р. Уайтхед назвав «ло-комотивною». Торпеда «Monenschift» («Мін-ний корабель») мала такі параметри: діаметр – 355 мм, довжина – 335 см, вага – 136 кг, за-ряд – 8 кг вибухівки [5, c.4]. На торпеді вста-новили пневматичний двигун, що працював на стисненому повітрі і приводив у рух гвинт, розміщений у її кормовій частині (рис. 7) [5, c.5].

Р. Уайтхед побудував завод і налагодив серійне виробництво торпед, продовжуючи удосконалювати свій винахід. До 1868 р. вага заряду торпеди досягла майже 30 кг, а до 1870 р. її швидкість становила 17 вузлів і вра-жала цілі на відстані до 600 м [5, c.5].

Доцільно наголосити, що і в наші дні принципова схема торпеди не змінилася з ча-сів. Александровського й Уайтхеда: цилінд-ричний корпус з оперенням і гребними гвин-тами або реактивним соплом, бойова частина із зарядом, детонатор, пальне, двигун і прила-ди управління.

Поки торпеда залишалася некерованим пристроєм, головна її проблема полягала у відхиленні від курсу під впливом хвиль і віт-ру. Р. Уайтхед установив на торпеді гіроскоп австрійського інженера Людвіга Обрі, збіль-шивши точність попадання з сотень метрів до десятків сантиметрів [5, c.5]. У модернізова-ному вигляді такий же гіроскоп встановлюєть і на сучасні торпеди.

Рис. 5. Оригінальна схема підводного човна конструкції І.Ф. Александровського1

1 Підводний човен І.Ф. Александровського озброєний двома мінами з екіпажем біля 20 осіб, який під водою міг

розвивати швидкість до 6 вузлів і занурюватися на глибину до 24 м – прим. авт.



Рис. 6. Портрет Роберта Уайтхеда1

з газетної гравюри 1883 р.

Перше успішне застосування торпеди від-булося 14 січня 1878 р. російськими моряками під час російсько-турецької війни 1877–1879 рр. У ході морської операції під командуванням адмірала С. Макарова проти турецького флоту в районі Батумі з мінних катерів «Чесма» і «Синоп», спущених з мінного транспорту «Великий князь Константин», торпедами Р. Уайтхеда (випущено 4 торпеди) затопили турецький пароплав «Intibakh» [4, с.831; 5, c.5; 7, c.77]. Це започаткувало, як це часто буває із нововведеннями, удосконалення технічних характеристик торпед, які просто збільшува-лися в розмірах: до 1892 р. завод «Bliss and Williams» випускав уже п’ять різновидів тор-пед Р. Уайтхеда діаметром до 46 cм [5, c.5].

Рис. 7. Торпеда Р. Уайтхеда

Але вже в 1877 р. в Англії винахідник Лун Бреннан здійснив прорив у галузі управління

1 Винахід торпеди Р. Уайтхедом радикально змінив

хід майбутніх війн, примусив переписати підручники зі стратегії та тактики морського бою, наблизив еру бро-неносців. Англієць був не тільки досвідченим інжене-ром, але й добре розумів, що і для чого він створює, проте і спритним бізнесменом. Створивши торпеду він відразу потур-бувався про те, щоб затвердити за собою право продажу її іншим державам. Починаючи з 1868 р. торпеди Р. Уайтхеда вироблялися його фірмою і прода-валися в тридцять країн – прим. авт.

торпедами. Це був надзвичайно дивний, але працюючий механізм. Механічна торпеда Л. Бреннана (фото 1) приводилася в дію паро-вою машиною, встановленою на березі. Ма-шина змотувала тонкі троси з розташованих всередині торпеди котушок. Змінюючи швид-кість розмотування тросів, можна було керу-вати рухом торпеди і направляти її в ціль на відстані до 1800 м [5, c.6]. Ці «торпеди-маріо-нетки» були на озброєнні англійських війсь-ково-морських сил (далі – ВМС) до 1906 р., поки їх не визнали безнадійно застарілими.

Фото 1. Торпеда Л. Бреннана2

Невідомо, як розвивалося б створення то-рпед, якби в 1897 р. ВМС США не схвалили пропозицію винахідника Ніколи Тесли ство-рити радіокеровані підводні снаряди. Торпед-ні атаки доводилося проводити з близької від-стані через невелику дальність їх застосуван-ня, що створювало небезпеку для самих ата-куючих.

У 1899 р. лейтенант російського флоту Назаров винайшов «підігрівальний апарат», що діяв за принципом стисненого повітря, яке перед подачею в циліндри робочої машини підігрівалося гасовою горілкою, за рахунок чого зростала дальність ходу торпеди до 4000 м на швидкості до 30 вузлів [5, c.6].

Перше масштабне застосування цієї зброї відбулося в російсько-японській війні 1904–1905 рр., коли обидві сторони застосували до 300 торпед [5, c.6], а за іншими даними – 263 [7, c.77]. Та й сама війна розпочалася з нічної торпедної атаки японських міноносців проти російських кораблів, що стояли на рейді Порт-Артура. Щоправда, сама торпедна атака носи-ла швидше показний характер, але при відході

2 Ідея створення незвичайної керованої торпеди на-

лежить Луї Бреннану. Він, постерігаючи як кошенята бавляться клубком ниток, що випали з коробки, заціка-вився самим принципом і створив торпеду, яка йшла точно в ціль. Такою торпедою можна було уразити лін-кор, який йшов на повниму ходу – прим. авт.



російської ескадри до Порт-Артура (після не-вдалого прориву до Владивостока) японські міноносці намагалися атакувати торпедами пошкоджені кораблі [1, c.81]. Під час Цусім-ської битви (рис. 8) японські кораблі у складі двох взаємодіючих тактичних груп зосереди-ли вогонь своїх броненосців на основних ко-раблях і послідовно один за одним знищували їх або завдавали важких пошкоджень. Із на-станням ночі японські міноносці здійснили мосові торпедні атаки. Із 75 торпед, випуще-них з відстані 1–3 каб, у ціль влучило тільки 6 [1, c.85-86]. У цій битві російський ескадрений броненосець «Князь Суворов» – флагмансь-кий корабель віце-адмірала З. Рожественсько-го – був розбитий японською корабельною артилерією, а потім атакований великою кіль-кістю торпед і затонув [5, c.6].

Рис 8. Атака російських кораблів японськими торпедними катерами в Цусімнській битві,

14 травня 1905 р.

Під час Першої світової війни торпеди широко застосовувалися усіма воюючили сто-ронами (понад 1500 торпед) [7, c.77], при цьо-му їх уже стали використовувати проти самих підводних човнів: 20 з них були потоплені то-рпедами. Для знищення кораблів і транспор-тів підводні лодки залежно від характера цілі застосовували артилерійську або торпедну зброю. Торпедна стрільба здійснювалась з ди-станції 2–6 каб. По бойових кораблях човни стріляли залпом по 2–4 торпеди, по транспор-тах – одиночними торпедами з дистанції 3–8 каб. [1, c.114, 121]. Загалом, за роки Першої світової війни 49% від загальної кількості по-топлених великих кораблів припало на частку торпедного зброї [5, c.6].

Удосконалювати торпеди було ніколи, за-води випускали все ті ж модернізовані торпе-ди Р. Уайтхеда. Удосконаленням торпед прак-тично займалися тільки японці. У 1917 р. вони проводили експерименти по заміні стисненого повітря на чистий кисень, намагаючись ство-рити парогазові торпеди: у них рідке паливо мало згорати в кисні з додаванням води, а отримана суміш – обертати турбіну. Однак торпеди розривалися на шматки, загубивши багато робітників, і японці змогли добитися успіху тільки в 1933 р. [5, c.6].

Перша радянська парогазова торпеда ка-лібром 533 мм, створена у 1927 р., мала швид-кість 45 вузлів (83,3 км/год.) і заряд вибухових речовин масою 265 кг [7, c.77].

Перше застосування торпед Радянською Росією відбулося 18 червня 1918 р. і було зо-всім не бойовим. У Новоросійську, за вказів-кою В. Леніна, екіпаж есмінця «Керчъ» тор-педами затопив кораблі Чорноморського фло-ту [5, c.6]. У міжвоєнний період удосконален-ня торпедної зброї відбувалося по лінії збіль-шення калібру торпед від 450 до 533 мм, да-льності ходу до 10 тис. м, швидкості до 30–45 вузлів. Появилися електричні й авіаційні тор-педи [1, c.150]. Основним калібром торпед підводних човнів стало 533 мм. Менший калібр (зазвичай 450 мм) застосовувався, в основному, в авіаційних торпедах, а більший (до 610 мм) – виключно з надводних кораблів [5, c.7].

До початку Другої світової війни тільки японці змогли підійти з новим типом торпед – кисневої «Тип 93». На той час це була найпо-тужніша, далекобійна і щвидкістна торпеда: вага – 2700 кг, довжина – 9 м, діаметр – 610 мм, бойова частина – 490 кг, швидкість – до 48 ву-злів, дальність – до 40 км (при менших швид-костях). Її ставили на крейсер типу «Могами» і есмінці типу «Хацухару» та «Сирацую», а пізніше – взагалі на всі кораблі, де можна було установити 610 мм торпедний апарат. Один такий «монстр» виводив з ладу крейсер на півроку, а три – відправляли його відразу на дно. Всього за роки війни цими торпедами було потоплено 23 кораблі союзників, вклю-чаючи авіаносець «Хорнет» та 11 крейсерів. Ближче до завершення війни, коли положення Японії було близьким до поразки, кисневі то-рпеди «Тип 93» стали переоснащувати в «кай-тени», керовані смертниками-тейсинтай. «Кай-тени» почали використовувати з осені 1944 р. (всього виготовили біля 350), а до літа 1945 р. у бойових операціях використали всього 10



разів і пошкодили 10 кораблів [5, c.7]. У цей же період на озброєння Німеччини

були прийняті торпеди «G7а» і «G7ес» з кон-тактно-неконтактним підривачем «Pil», що спрацьовували від удару торпеди в борт кора-бля, або впливу магнітного поля, створювано-го корпусом корабля [5, c.7].

Неконтактний детонатор магнітної дії в конструкцію торпед внесли й союзники. Пе-редбачалося, що торпеду не варто націлювати в броньований борт судна, а потрібно пустити під киль, щоб пошкодити днище, гвинти і керма. Коли торпеда опиниться під килем, ма-гнітний детонатор повинен спрацювати. Але спочатку не брали до уваги впливу магнітного поля Землі на кораблі і детонатори, тому тор-педи вибухали раніше від попадання в ціль. Згодом цей недолік виправили. Однак, двигун торпеди залишався майже таким же, як і в першої торпеди Р. Уайтхеда [5, c.7]. У 1941 р. на озброєння радянського Військово-Морсь-кого флоту (далі – ВМФ) була прийнята най-більш швидкохідна у світі парогазова торпеда з максимальною швидкістю 51 вузел (94,5 км/год.) [7, c.77]. Істотний недолік парогазової торпеди полягав у тому, що при русі вона за-лишала на поверхні води слід у вигляді буль-башок відпрацьованих газів, шириною до 2 м, який було далеко видно, що демаскувало тор-педу. Про те, що двигун може бути електрич-ним, знали усі конструктори, але максимальна щвидкість ходу електроторпеди при тому рів-ні розвитку електротехніки не перевищувала 30 вузлів, у той час як парогазова торпеда роз-вивала швидкість до 46 вузлів [5, c.7]. Але ще й існувала проблема з витоком водню з аку-муляторної батареї, що призводило до вибуху.

Вперше електроторпеду створили німці у 1918 р., а прийняли її на озброєння аж у 1939 р. У 1932 р. перші електроторпеди ство-рили і в СРСР. Так, у 1942 р. під керівництвом М. Шамаріна була створена і прийнята на озброєння підводних човнів електрична без-слідна торпеда «ЭТ-80», що мала швидкість 29 вузлів (53,8 км/год.) і заряд вибухових ре-човин масою 400 кг [7, c.77], але за всю війну радянські підводники випустили всього 16 електротроторпед, тоді як у німців – до 80%. Крім того, у них на озброєнні були торпеди «Krigsmarine» й унікальна торпеда «Lerkhе», керована за допомогою кабелю довжиною до 6 км і гідрофонами в головній частині. На по-чатку 1942 р. у Німеччині була розроблена перша самонавідна акустична торпеда «Falke» («Яструб»). Всього їх було випущено 100

одиниць, і в бойових діях вони майже не за-стосовувалися через низьку швидкость – всьо-го 20 узлів. Але це був значний технічний прорив, дальність її дії досягала 7500 м [5, c.7-8]. Крім того, за роки війни німці досягли ус-піхів у створенні систем наведення для тор-пед, так системи Fat і Lut примушувала тор-педу, випущену в бік кількох кораблів, руха-тися «змією», що підвищувало ймовірність її попадання, але таких систем було дуже мало, і німецька промисловість ближче до закінчення війни вже не була спроможною виробляти та-ку складну зброю великими партіями.

На першому етапі війни радянські підвод-ники і союзники зазнали значних втрат від не-вдалих торпедних атаках. Постійні відмови детонаторів торпед знижували успішність дій підводних човнів, що аж до 1944 р. була вкрай низькою. Самонавідні торпеди в США й Анг-лії з’явилися наприкінці війни і на її результат уже ніяк не вплинули.

До 1942 р. радянська торпедобудівельна промисловість практично припинила виготов-лення і поставку торпед для флоту через ева-куацію або закриття заводів і нестачу кваліфі-кованих робітників і спеціалістів. Навіть на тих торпедах, що випускалися, не було некон-тактних детонаторів і систем самонаведення. Стрільба велася спочатку поодинокими тор-педами, а потім з певним часовим інтервалом. Основним засобом цілевказівки протягом всі-єї війни залишався перископ і тільки в 1943 р. на флот стали надходити модернізовані при-лади курсу, що забезпечували залпову стріль-бу віялом. При цьому радянські підводники виявляли справжній героїзм, наближаючись під час атаки до німецьких кораблів майже впритул. До 1944 р. СРСР і союзники освоїли тактику підводного бою і звичайними торпе-дами відправили на дно багато німецьких ко-раблів.

За роки Другої світової війни на флотах низки країн появилися торпеди з неконтакт-ними підривачами та акустичною системою самонаведення. Крім того, в італійському, ан-глійському, німецькому та японському флотах застосовували торпеди, керовані людиною. Тільки Англія, США та Японія за 1939–1945 рр. втратили від торпед 158 великих ко-раблів (у т. ч. 3 лінкора, 20 авіаносців, 27 крей-серів, 108 есмінців) і декілька тисяч транспор-тних суден [7, c.77].

У наші дні на озброєнні флотів світу зна-ходиться багато торпед різних типів, що відрі-зняються одна від одної. Саме тому їх класи-



фікують за такими основним ознакам: за га-баритами (калібром – 324, 400, 482, 533, 550-мм і більше; довжиною – від 2,3 до 6,5 м і бі-льше); за призначенням (протичовнові, проти-корабельні й універсальні); за типом носія (корабельні, у т. ч. для підводих човнів, авіа-ційні); за типом енергосилової установки (па-рогазові, електричні, реактивні та ін.); за сис-темою управління (самонавідні, керовані по проводах, автономно і телекеровані, з комбі-нованим управлінням); за типом заряду (зви-чайна вибухова речовина, ядерний боєприпас, практично без заряду), за типом апаратури самонаведення (активна, пасивна, комбінова-на та ін.), за режимом ходу (одно- і дворежи-мні1) [2, c.746; 4, с.831; 5, c.8; 7, с.77-78].

У період ракетно-ядерних флотів роботи по створенню нових торпед не припинялися. У 1956 р. на озброєння радянського ВМФ на-дійшла пряморушна киснева торпеда 53-56 (головний конструктор А. Тополянський), призначена для ураження надводних кораблів, що мала швидкість 40 вузлів і дальність ходу 13 км; вага вибухової речовини – 400 кг. Тор-педу обладнали новим приладом маневруван-ня і принципово новим оптичним неконтакт-ним підривником НВ-57 (головний конструк-тор С. Емдін). На основі цих торпед розроби-ли і в 1964 р. прийняли на озброєння ВМФ більш просту в експлуатації парогазову повіт-ряну торпеду, що мала два режими швидкості і дальності: при швидкості 50 вузлів дальність ходу 4 км, а при швидкості 40 вузлів – 8 км. Через певний час торпеду обладнали акустич-ною системою самонаведення [6, с.512].

У 1957 р. на озброєння прийняли проти-корабельну 533-мм торпеду 53-57, якою озброїли дизель-електричні й атомні підводні човни першого покоління. Торпеда мала шви-дкість 45 вузлів і дальність 18 км, глибину хо-ду 2–14 м; вага вибухової речовини – 306 кг. У 1962 р. на озброєння прийняли першу ра-дянську самонавідну торпеду 53-61, призна-чену для ураження надводних кораблів. Тор-педа мала два режими швидкості і дальності ходу: при швидкості 55 вузлів і дальність ходу 15 км, при швидкості 35 вузлів – 22 км. Тор-педу обладнали акустичною активною систе-мою самонаведення «Андромеда», що забез-печувала наведення на ціль по її кільватерно-му сліду [6, с.512].

1 Під режимом розуміють швидкість торпеди і від-

повідну цій швидкості максимальну дальність ходу; у дворежимної торпеди він змінюється під час руху зале-жно від типу цілі та тактичної ситуації – прим. авт.

Нині для того щоб сучасна торпеда досяг-ла цілі, вона має розвивати швидкість, як мі-німум, у 1,5 рази більшу, ніж корабель, який атакують, дальність ходу понад 50 км і глиби-ну дії не менше 1000 м. Після закінчення Дру-гої світової війни розпочали розробку далеко-хідних торпед на тепловій енергії із застосу-ванням висококонцентрованого перекису во-дню. Велику роль у цьому зіграли німецькі фахівці Третього рейху, які в роки «холодної війни» працювали на обидві сторони [5, c.8].

Подальшим розвитком протикорабельних теплових торпед стала газотурбінна перекис-но-воднева торпеда 53-65. При швидкості 68,5 вузлів вона проходила 12 км, а при швидкості 44 вузла – 22 км. Торпеда мала акустичну ак-тивну з вертикальним лицюванням систему самонаведення за кільватерним слідом цілі і електромагнітний неконтактний підривник. У 1973 р. на озброєння ВМФ прийняли далеко-хідну протикорабельну торпеду 650-мм каліб-ру, що мала дальність ходу 50 км і швидкість 50 вузлів [6, с.512-515].

Нові умови ведення війни змусили виок-ремити в окрему групу протичовнові ракети для знищення атомних підводних човнів і пу-ску ними балістичних ракет. У СРСР були створені швидкісні підводні ракетоторпеди «Шквал» (фото 2), що, за деякими даними, розвивали швидкість до 480 км/год. за раху-нок застосування підводного реактивного двигуна і руху ракети в кавітаційній торожни-ні (повітряному міхурі) для зниження спроти-ву води [5, c.9].

Фото 2. Ракетоторпеда М5 комплексу ВА111 «Шквал»2

Передовими розробками в галузі проти-човнових торпед, в основному, займаються

2 Одна з основних таємниць ракетоторпеди М5 ком-

плексу ВА111 “Шквал” знаходиться в її носовій частині. Вона створена таким чином, що під час руху з’являється шар повітря між корпусом торпеди та товщою води, в результаті чого торпеда може розвивати швидкість до 200 вузлів у підводному положенні – прим. авт.



Росія та Німеччина (торпеди «Барракуда»). США продовжують використовувати створе-ний ще в 1960-х роках надійний протичовно-вий ракетний комплекс «Аsrok»: ракета запу-скається з корабля, в розрахунковій точці тра-єкторії бойова частина входить у воду, запус-кається її двигун і після виходу на задану гли-бину торпеда здійснює пошук цілі. Прикла-дом «розумної» торпеди, створеної ще в 1970-х роках, але й дотепер знаходиться на озбро-єнні ВМС США є універсальна дистанційно керована торпеда великої дальності «Маrk-48» (фото 3), що забезпечена системою бага-торазової атаки та самостійного пошуку втра-ченої цілі. Таку систему називають «Fire and forget» (тобто «випустив і забув») [5, c.9].

Фото 3.Завантаження торпеди «Маrk-48» у торпедний відсік підводного човна.

Сучасні системи самонаведення поділя-ють на пасивні (уловлюють фізичні поля,

створювані ціллю) й активні (гідролокація). Існують також системи самонаведення по кільватерному сліду корабля: збережені у ньому бульбашки повітря змінюють акустичні властивості води і цю зміну уловлює гідроло-катор торпеди. Але найнадійнішим залишило-ся телеуправління через шлангову човнову котушку, хоча це і здається примітивним.

Бойова частина забезпечується, як прави-ло, вибухівкою на основі алюмінієвої пудри, яка є найефективнішою проти підводних чов-нів. Про сучасні ядерні торпеди мало що ві-домо. Автором ідеї створення надпотужної термоядерної 23-метрової торпеди Т-15 поту-жністю в 100 мегатонн є академік А. Сахаров. Її передбачалося використовувати проти баз ВМС США і приморських міст: у результаті вибуху такої торпеди утворювалася б гігант-ська хвиля-цунамі, яка знищувала все на узбе-режжі і далеко від берегової лінії [5, c.9].

На даний час ведуться розробки у галузі вдосконалення модульних торпед зі змінними блоками, так званих «сплячих торпед», що лежать на дні і «прокидаються» за командою із супутника, а також торпед, які маскуються під косяк риб або плаваючого в океані сміття.

Отже, зважаючи на те, що Україна – це морська держава і повинна мати для захисту своєї морської економічної зони боєздатні Військово-Морські Сили, питання оснащення їх кораблів торпедною зброєю є нагальним завданням.


1. Военная история: Учебник для курсантов высш. воен.-морск. училищ / Под ред. А.М. Косова. – М.: Воениздат, 1983. – 518 с.

2. Военный энциклопедический словарь / Пред. Гл. ред. комиссии Н.В. Огарков. – М.: Воениздат, 1983. – 863 с. с ил., 30 л. ил.

3. Военно-морской словарь. – М.: ДОСААФ, 1987. – Т.2. – 342 c/ 4. Военно-морской энциклопедический словарь / Под ред. В.И. Куроедов. – 2-е изд., испр. и доп. – М.:

Воениздат, 2003. – 960 с., ил. 5. История торпедного оружия // Линейный корабль “Двенадцать апостолов”: Еженедел. издание. –

2015. – Вып. 142. – С.2-9. 6. История военно-морского искусства. – Т. 1. Вооружения и теория. – М.: Изд-во Эксмо; Terra Fantas-

tica, 2005. – 848 с., ил. 7. Советская Военная Энциклопедия : [в 8 томах] / Пред. Гл. ред. комиссии Н.В. Огарков. – М.: Воен-

издат, 1980. – Т. 8. «Ташкент» – Ячейка. – 687 с., 26 л. ил.

Отримано: 12.11.2018 р.

КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ, РЕЦЕНЗІЇ


Книжкова полиця, рецензії

Україна: рік 1943-й. До 75-річчя визволенняЛівобережної України від нацистських окупантів : Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів /

Агаєв Н.А., Мараєва В.В., Мацагор О.А. та ін. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2018. – 89 с.

Збірник є продовженням видання тематичної серії та містить інформаційно-аналітичні

матеріали, що присвячені подвигу народу у визвольній боротьбі проти нацистських окупантів.

1918-й рік – рік відзначення 75-ї річниці визволення столиці України – міста-героя Києва,

областей, міст та інших населених пунктів Лівобережної України від нацистських окупантів.

Кожне наше місто чи містечко, регіон, що були поневолені і знекровлені загарбниками,

пам’ятають про цю страшну війну. Ціною великих втрат відвойовано рідну землю у ненавис-

ного ворога. І пам’ять про наших дідів та прадідів, які визволяли українську землю, має переда-

ватися від покоління до покоління.

Матеріали збірника висвітлюють проведення низки стратегічних і фронтових операцій по

визволенню від окупації території Лівобережної України у період з грудня 1942 року – по

грудень 1943 року. Інформаційно-аналітичні матеріали можуть бути використані при роботі з

патріотичного виховання молоді; вивченні героїчних сторінок в історії українського народу;

вихованні шанобливого ставлення до пам’яті про Перемогу та ветеранів Другої світової війни;

утвердженні спадкоємності традицій воїнів – переможців над нацизмом і нинішніх захисників

України.

Видання призначене для широкого кола читачів.



«Борці за Українську Державу» / Національний музей історії України, 2018. Виставка, присвячена історії

Української Повстанської армії та відзначенню дня народження Романа Шухевича..

Головним викликом для українців у ХХ столітті стало здобуття власної державності. За

втілення волелюбних прагнень свого народу самовіддано й мужньо боролися багато українців,

зокрема й вояки Української Повстанської армії (УПА). Історія УПА демонструє і героїчний

чин в ім’я свободи, й помилки, невдачі, багаторічне паплюження та забуття в роки існування

Союзу Радянських соціалістичних республік.

УПА була створена у період Другої світової війни, коли українському народу загрожувало

фізичне винищення та усунення з політичної карти Європи. Без допомоги ззовні за короткий

проміжок часу УПА, створена за зразком регулярної армії, перетворилася на потужну військову

силу. Вона вела героїчну боротьбу проти двох тоталітарних імперій – нацистського Третього

рейху та Радянського Союзу, а після закінчення війни, протягом більш ніж десяти років, –

супроти радянської репресивно-каральної машини.

Поширення прогресивних ідей, безпрецедентні прояви героїзму та самопожертви, подвиж-

ницька підтримка жителів переважно західноукраїнських земель посприяли поваленню «тюрми

народів», на руїнах якої здобули державну самостійність більшість народів Центральної та

Східної Європи, зокрема й українці. Поставленої мети – «Воля народам! Воля людині» було

досягнуто.

Національний музей історії України висловлює подяку всім, хто брав участь

та підтримав створення виставки «Борці за Українську Державу»



Інженерні війська Збройних Сил України (1992–2017 рр.) : Енциклопедичний історично-біографічний довідник / І. В. Красота. – К.: ЦП «Компринт», 2018. –

Книга 1. Офіцери інженерних військ Збройних Сил України. – 108 с.

Енциклопедичний історично-біографічний довідник створено з нагоди 25-ї річниці ство-

рення інженерних військ Збройних Сил України.

У довіднику наведено біографічні дані генералів і офіцерів Збройних Сил України, які роз-

будовували сучасні вітчизняні інженерні війська, зокрема: начальники інженерних військ

(управлінь, служб, відділів) Збройних Сил, видів, родів військ, управлінь військових округів,

оперативних командувань, армійських корпусів, дивізій, бригад, командири з’єднань, окремих

військових частин та установ інженерних військ Збройних Сил України, а також начальників

інститутів, факультетів, кафедр інженерного забезпечення вищих військових (цивільних) нав-

чальних закладів України. Разом з тим, довідник добре ілюстрований фотоматеріалами та уза-

гальнюючими даними, що викладені у семи додатках і 32 таблицях.

Всі біографічні дані генералів і офіцерів опрацьовано за допомогою архівних фондів, осо-

бистих архівів та отримані безпосередньо від представників відповідних органів військового

управління станом на 1 січня 2018 року.

Довідник розрахований на ветеранів, офіцерів і курсантів інженерних військ Збройних Сил

України, а також усіх, хто цікавиться історією сучасних Збройних Сил України.



РЕЦЕНЗІЯ НА МОНОГРАФІЮ

кандидата історичних наук Машталіра Вадима Віталійовича “Від колекцій до експозицій. Як формувалося українське військове музейництво”

[Монографія] / В. В. Машталір : Центр пам’ятознавства НАН України і УТОПІК. Ніжин : ПП Лисенко М.М., 2018. 356 с.

Нині, у складних умовах боротьби з російським агресором, актуалізовано процес відро-

дження духовності, національної гідності, патріотизму та формування історичної пам’яті украї-нського народу, розпочатий ще з моменту проголошенням незалежності України. Важлива роль у цьому належить музеям, в яких широко представлена матеріальна історія України, зокрема воєнна.

Українська держава має величезну й різноманітну військово-культурну спадщину, пов’язану з героїчною боротьбою нашого народу за свою незалежність, війнами, що відбувалися на укра-їнських теренах упродовж багатьох віків, розвитком озброєння та військової техніки, історією створення Збройних Сил України тощо. Саме тому, серед видань, що вийшли останнім часом, помітно виділяється монографія В. Машталіра “Від колекцій до експозицій. Як формувалося українське військове музейництво”. Вона є результатом тривалої праці та набутого досвіду автора в царині музеєзнавства й пам’яткознавства. Особливістю цієї праці є те, що в ній зробле-на вдала авторська спроба комплексно дослідити проблемні питання становлення та розвитку військово-історичних музеїв у різних суспільних трансформаціях на теренах України у ХХ – на початку ХХІ ст.

Структура рецензованої монографії охоплює широкий спектр проблемних питань і склада-ється з п’яти розділів, які загалом розкривають обрану автором тему дослідження. Всебічність і переконливість викладення матеріалу, який подається в логічній послідовності відповідно до хронології історичних подій, що відбувалися на українських землях від Першої світової війни до сьогодення, значно вирізняє цю працю серед інших.

Монографія побудована на великому масиві наукової літератури, новітніх досліджень, у тому числі вітчизняних дослідників, а також документальних джерел. Це, поза сумнівом, допо-магає сприйняттю далеко не простого матеріалу й у ряді випадків надає додаткові аргументи на користь позицій, що відстоюються автором.

Автор використовує коректний понятійно-категоріальний апарат, який не припускає по-двійного трактування фактів і процесів, що ним описуються.

Праця, що рецензується, має суттєвий науково-пізнавальний інтерес та прикладний харак-тер і, поза сумнівом, може бути корисною при проведенні воєнно-історичних наукових дослі-джень з проблем військового музеєзнавства, написання наукових праць, підручників і навчаль-них посібників, довідкових та інших матеріалів з вітчизняної та світової воєнної історії, а також у навчальному процесі вищих військових навчальних закладів Міністерства оборони України для поліпшення підготовки офіцерських кадрів.

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що рецензована монографія В. Машталіра носить новаторський характер, виконана на актуальну малодосліджену тему, є цілісним, ґрун-товним науковим дослідженням, легкою для сприйняття за мовою і стилем написання, логіч-ною за структурою викладу та має вишукане поліграфічне виконання – формат, шрифт, макет. Зазначена праця є завершеним самостійним науковим дослідженням, виконаним на актуальну тему, має наукову новизну, теоретичну цінність. Вона, безперечно, заслуговує на високу оцінку та займе гідне місце серед досліджень у галузі музеєзнавства і пам’яткознавства.

Фурман І.І., доктор історичних наук, доцент, начальник кафедри історії війн і воєнного мистецтва

Національного університету оборони України імені Івана Черняховського (м. Київ)

РЕЗЮМЕ / RESUME


РЕЗЮМЕ (англійською мовою) RESUME

Research, report

Slisarenko, O.M., Candidate of Historical Sciences, Docent of Academic Department of European and International Law of the Oles Honchar Dnipro National University (Dnipro)

UKRAINIAN COSSACK TROOPS – UNUSED TRUMP OF CHARLES XII (to the 310

th anniversary of the Battle of Poltava)

The author comprehensively analyzed the military capabilities of Cossack Hetmanate as a likely ally of the Swedish king Charles XII in the struggle against the Moscow state in the turning point of the Northern War. The article analyzes the advantages and lacks of the military organization of Ukrainian lands, human and technical potential in confrontation with Muscovia, as well as the readiness of Ukrainian fortresses as support points in theater of warfare. The author sees the greatest problem of the Ukrainian army at that time in the organizational scattery and irregularity of its main components. However, there were significant artillery power which created some promise for conducting a success-ful fight.

Keywords: Registered Cossacks, hired troops, companies regiments, fortifications, gun park.

Furman, I.I., Doctor of Historical Sciences, Docent, Captain, Cheif of the Academic Department of History of Wars and Military Art

Pecheniuk, I.S., Candidate of Historical Sciences, Senior Researcher, Docent of History of Wars and Military Art of Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

THE NAVAL EDUCATIONAL INSTITUTIONS OF RUSSIAN EMPIRE ON THE EVE AND DURING THE WORLD WAR I

The article deals with the training and naval education system in the Russian Empire on the eve and during the World War I. It was shown the network of educational institutions of the Maritime Department. This institutions was carried out the multilevel training of specialists for the needs of the fleet. It has been proved that the naval educational institutions of Russia were mostly concentrated in the Baltic, in particular in Petrograd, Kronstadt and Oranienbaum. It was found that there was no such base on the Black Sea, in particular in the Ukrainian territories, at that time. Only on the eve of the First World War in Sevastopol began to form the Naval Cadet Corps, but at the beginning of the war there was no proper training of cadets and naval specialists. The naval aviation pilots were being trained in the Officers' School of Aviation, Sevastopol. It is proved that these educational institutions were integrated into the general system of naval educational institutions of the Russian Empire

Keywords: the naval education system, naval educational institutions, a multi-level training, a network of educational institutions of the Maritime Department, the Russian Empire.

Holda, M.A., Leitenant, Assistant Chief of the Education Department of Institute of Aviation and Air Defense of Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

TRAINING OF MILITARY SPECIALISTS FOR THE OF THE RUSSIAN AIR FLEET ON THE TERRITORY OF UKRAINE ON THE EVE AND DURING THE WORLD WAR I

The article reveals the organizational structure and training process for pilots of the Air Force of the Russian Empire in the Sevastopol Aviation School, which was stationed on the territory of Ukraine before and during the World War I. It was shown the features of training of pilots and observer pilots in this educational institution in 1910–1917.



Keywords: aviation schools, educational process, pilots training, Sevastopol Aviation School, Russian Aviation.

Naumenko, A.O., Candidate of Historical Sciences, Senior Researcher, Colonel, Head of the Research Laboratory of the Academic Department of Moral and Psychological Troops Activity Support of the Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

MILITARY-POLITICAL SITUATION AROUND THE UKRAINIAN PEOPLE'S REPUBLIC IN THE FIRST HALF OF 1919

The article deals with some peculiarities of the military-political situation around the restored Ukrainian People's Republic after the arrival of the Directory of the Ukrainian People's Republic to the authorities as a result of a victorious uprising against the Hetman P. Skoropadsky's regime. It was analused foreign political circumstances affected the situation of Ukraine, the Soviet policy regarding the Ukrainian People's Republic and the attitude of the neighboring states that took unfriendly neutral-lity, as well as the reasons for the failures in the war against Soviet Russia.

Keywords: Ukrainian People's Republic, the Directory, military-political situation, Ukrainian army.

Chaikovskyi, A.S., Doctor of Historical Sciences, Professor, Honored Worker of Education of Ukraine

Chaikovskyi, S.A., Candidate of Juridical Sciences, Honored Lawyer of Ukraine (Kyiv)

PENAL AND SUICIDE SERVICEMEN OF THE THIRD REICH (1939–1945)

The article deals with the issues raised with the creation and operating of the penal military units in the Armed Forces of the Third Reich, the system of involvement of the Wehrmacht servicemen, employees, soldiers and officers of SS to disciplinary and criminal responsibility, the availability of various types of judicial and extrajudicial authorities. Particular attention is paid to the forms, types and methods used to execute their decisions, including those sentenced to death.

Keywords: treason, desertion, criminal punishment, death penalty, fines, penal camps, penal servicemen, war crimes, Abver, SD, GFP.

Zhuravliova, L.V., Candidate of Historical Sciences, Lecterer of Academic Department of world history of the National Pedagogical Dragomanov University (Kyiv)

US-CHINA RELATIONS IN THE FIELD OF EXPLORATION AND USE OF OUTER SPACE

The article deals with the process of establishing bilateral relations between the United States of America and the People's Republic of China in the field of development and use of outer space. It was revealed the main directions and character of the US-China cooperation and the beginning of the Chinese space program in the 1970s and the end of the 1990s. It was determined that the integration of the People's Republic of China into the cosmic world community was due to the establishment of coop-eration with the United States of America. Already for President G.H. Bush the relationship between the People's Republic of China and the United States in the space industry has become an important lever of international politics. It has been proven that permanent control by the Congress over the leakage of US space technology to China has been a significant obstacle to continuing the dialogue be-tween countries on space use during the 1990s.

Keywords: USA, China, space policy, space program of China, the US-Chinese cooperation.



Shevchuk, V.P., Doctor of Historical Sciences, Professor, Chief Researcher of Research Center of Military History of Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

THE ROLE OF THE “UNION OF OFFICERS OF UKRAINE” IN THE CONSOLIDATION OF A NATIONAL-CONSCIOUS MILITARY ELITE

IN THE CREATION OF THE ARMED FORCES OF UKRAINE

The article reveals the activity and role of the Union of officers of Ukraine, which represented a national-conscious military elite directly influencing the formation of the Armed Forces of Ukraine. It was shown the participation of officers of Union in the development of legislative and regulatory acts of the newly formed army; consistently defending Ukraine's pretension to the Black Sea Fleet; popula-rize the idea of creating the Ukrainian Armed Forces through mass media; carrying out work on pro-viding social protection of servicemen and members of their families; their participation in the certifi-cation of officer personnel, and the promotion of the oath by the military for loyalty to the people of Ukraine; direct participation in the return to the Motherland of the servicemen – citizens of Ukraine; preventing position on Ukrainian territory any military units of other states and others.

Keywords: Union of officers of Ukraine, national-conscious military elite, Armed Forces of Ukraine, officer personnel.

Military social management

Filipov, V.K., Candidate of Historical Sciences, Docent, Leading Researcher of Research Laboratory of Academic Department of Moral and Psychological Troops Activity Support of the Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

MODERN TENDENCIES AND PECULIARITIES OF THE LEADERSHIP INSTITUTE FORMATION

The article deals with the peculiarities of the leadership institute formation in modern conditions. It had been considered the main directions and approaches in understanding the nature of leadership as a phenomenon in modern science. It had been considered the essence and the main content of the trends of the leadership institute formation in the conditions of the transformational processes taking place in the Ukrainian society and considered the features of manifestation of these tendencies in Ukraine and their influence on psychological peculiarities of the leadership institute formation.

Keywords: society, leadership, social processes, social institution, leadership, activity.

Pidopryhora, I.I., Leutenant Colonel, Adjunct of Academic Department of Moral and Psychological Troops Activity Support of the Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

FEATURES OF THE ORGANIZATION OF INFORMATION AND PROPAGANDA SUPPORT IN THE ARMED FORCES OF THE USSR AND THE RUSSIAN FEDERATION

IN THE LOCAL WARS OF THE SECOND HALF OF THE 20TH CENTURY

The article deals with the organization of informational and propaganda support in the armies of the countries of the former Warsaw Pact in local wars and armed conflicts at the end of the 20

th century on the example of the armed forces of the former USSR and the Russian Federation. It has

been determined the characteristic features of information activity of the so-called “Eastern” model. The study of the peculiarities of organizing informational activity in the armies of these states will allow us to take into account the experience gained to improve the informational and propaganda support of the Ukrainian Naval Forces in accordance with NATO standards, which today is one of the priority tasks for the period till 2020.

Keywords: information and propaganda support of troops, information activity, war in Afghani-stan, Chechen campaigns.



Maliuha, V.M., Candidate of Historical Sciences, Senior Researcher, Leading Researcher of Scientific Personnel Policy Center of the Defense Ministry of Ukraine

Kostenko, Yu.I., Candidate of Historical Sciences, Senior Researcher, Senior Researcher of Scientific Personnel Policy Center of the Ministry of Defense of Ukraine (Kyiv)

THE PUT INTO PRACTICE OF POLYGRAPH INTO THE ACTIVITIES OF THE MINISTRY OF DEFENSE AND THE ARMED FORCES OF UKRAINE (2015–2018)

The article deals with the historical aspects of introduction the procedure of psychophysiological research using a polygraph into the practice of working with the personnel of the Ministry of Defense and the Armed Forces of Ukraine. The use of a polygraph in the activities of higher military authorities is due to the need to provide personnel security and improve staffing, the fight against corruption and other offenses in the field of service activities. It has been revealed the main measures of the leadership of the Ministry of Defense of Ukraine regarding the organization, normative regulation and logistical support of polygraph survey of personnel.

Keywords: Ministry of Defense of Ukraine, Armed Forces of Ukraine, polygraph, psychophy-siological research, polygraph survey.

History of Science and Technology

Fokin, V.I., Senjor Lecturer of Higher Education Institution of Academic Department of Operational Art

Melnychuk, V.I., Colonel, Lecturer of Academic Department of Operational Art of the Ivan Chernia-khovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

EVOLUTION OF THE MILITARY ART PRINCIPLE OF “CONCENTRATION OF EFFORTS”

With the formation of military science as a set of knowledge about the war, the mutual influence of the practice of troops using and the theory have created objective grounds for the formulation of a number of military art principles. The article reveals the historical preconditions of the appearance and development of the principle of “concentration of efforts” from 371 BC to the present. After analyzing the evolution of this principle we can determine the general tendencies in the development of the military art principles in general.

Keywords: armed struggle, principle concentration of efforts, uneven distribution of forces, battle, operation, fight.

Pyliavets, R.I., Candidate of Historical Sciences, Docent, Docent of the Academic Department of History of Wars and Military Art of Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

STRATEGIC AND FRONT-LINE OPERATIONS OF RED ARMY ON UKRAINIAN

TERRITORY IN 1943: GENERAL CHARACTERISTICS

In 1943 at the Eastern European theater of war the Ukrainian territory became the main object of the armed struggle between the USSR – on the one hand, and Germany and its allies – on the other. Based on the analysis of works and sources, in particular the little-known and until recently closed, as well as the achievements of modern domestic military historians, it has been determined and presented the most generalized indicators on operations that carried out by the Soviet fronts on the territory of Ukraine during 1943.

Keywords: World War II, Ukraine, 1943, Red Army, strategic operations, independent front-line operation.



Pechorin, O.M., Colonel, Head of Research Laboratory of Academic Department of Air Assault Forces and Special Operations Forces

Naumov, V.I., Researcher of Research Laboratory of Academic Department of Air Assault Forces and Special Operations Forces of Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

OPERATION IVORY COAST AS A NEW WAY OF USING HIGHLY MOBILE UNITS IN THE MILITARY CONFLICTS OF MODERN TIME

The article deals with Operation Ivory Coast, that had been conducted by the US Armed Forces. Based on an analysis of the activities of the US special purpose group in cooperation with the army aviation in this operation it had been determined a new way of using highly mobile units. This opera-tion is revealing the content of the preparation and conduct of actions by a highly mobile units of a new type, in particular the special purpose groups that carry out combat missions in the conduct of airborn assault operations.

Keywords: army aviation, highly mobile units, airborne assault operation, tactical formation, subunit, tactics.

Hrytsiuk, V.M., Candidate of Historical Sciences, Docent, Leading Researcher of Research Center of Military History of Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

Kryvyziuk, L.P., Candidate of Historical Sciences, Docent, Leading Researcher of the Research Center of Land Forces of Hetman Petro Sahaidachnyi National Army Academy (Lviv)

Lysenko, O.Ye., Doctor of Historical Sciences, Professor, Head of Academic Department of History of Ukraine during the Second World War of the Institute of History of Ukraine of National Academy of Sciences of Ukraine (Kyiv)

THE DISSERTATION SEGMENT OF THE NEWEST DOMESTIC HISTORIOGRAPHICAL CREATION OF MILITARY HISTORIANS

ON THE PROBLEMS OF THE WORLD WAR II

The article deals with the results of modern dissertation researches of domestic military histori-ans on the problems of the World War II. It had been outlined the thematic dissertations for the last 20 years defenced according to the scientific specialty are 20.02.22 – military history, had been offered the author's variant of the selection of scientific military-historican schools.

Keywords: military-historian school, military history, dissertation, historiography, World War II.

Krasota, I.V., Researcher of Research Center Personnel Policy of the Ministry of Defense of Ukraine (Kyiv)

CREATION AND DEVELOPMENT OF ENGINEERING FORCES OF THE ARMED FORCES OF UKRAINE (1992–2017): HISTORIOGRAPHY AND SOURCE BASE

The article deals with historiography and source base for the creation and development of engi-neering troops of the Armed Forces of Ukraine. It had been generalized and systematized the informa-tion materials of the central and regional print media of the Ministry of Defense of Ukraine. It had been analyzed the articles of the main scientific publications of the Ministry of Defense of Ukraine for the purpose of coverage of the activity of the engineering troops of the Armed Forces of Ukraine. The source of personal origin and the memoirs of the chiefs of the engineering troops of the Armed Forces of Ukraine are not left out of consideration.

Keywords: engineering troops, Armed Forces of Ukraine, historiography, memoirs, scientific publications.



Lukhtan, A.I., Colonel, Senior Officer of Main Operations Directorate of General Staff of the Armed Forces of Ukraine (Kyiv)

HISTORIOGRAPHY OF THE FORMATION OF INTERNATIONAL MILITARY COOPERATION OF UKRAINE (1991–2013)

The article deals with modern historiography on the issues of the formation of international mili-tary cooperation of Ukraine in 1991–2013. In order to provide national security in new geopolitical conditions there is a need to find new forms and ways to increase the effectiveness of Ukraine's inter-national military cooperation. The above can be implemented after a detailed study and generalization of experience. That is why the author paid attention to the Ukrainian-Polish and Ukrainian-Belarusian international military cooperation as representatives of various international organizations: Republic of Poland as a NATO member state and the Republic of Belarus as CIS member state, taking into account its twenty years of experience.

Keywords: international military cooperation, military-political cooperation, military cooperation, military-technical cooperation, Ukrainian-Polish cooperation, Ukrainian-Belarusian cooperation.

History of wars and art of war

Sokoliuk, S.M., Candidate of Historical Sciences, Docent, Docent of Academic Department of Naval Forces of Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

USING OF SUBMARINES TO THE PACIFIC THEATER OF WAR DURING THE RUSSO-JAPANESE WAR (1904–1905)

The article deals with the process of building underwater forces of the Russian Emperor's Fleet on the Pacific Ocean and their practical using during the years of the Russo-Japanese War of 1904–1905. It had been shown the process of creating the first tactical formation of submarines, their organi-zation and training of crews, as well as the conditions and features in which submarines acted. It is precisely the presence of submarines and their activities has been a deterrent factor which did not allow Japan to invade by the sea.

Keywords: submarine, torpedo, torpedo tube, position, security and reconnaissance patrol, Vladivostok Detachment of torpedo-boats.

Chirikalov, O.S., Candidate of Historical Sciences, Captain, Docent of the Academic Department of Naval Forces of Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

EVACUATION OF THE ARMED FORCES OF SOUTH RUSSIA AND THE CIVILIAN POPULATION TO THE CRIMEA IN 1920

The article deals with the conduction (practical implementation) of the operation of the evacuation of troops of the Armed Forces of South Russia by Lieutenant-General A.I. Denikin and the civilian population from the ports of the Caucasian coast to the Crimea in 1920. It had been recon-structed the course of events accompanying the this process. It had been showed the work of the of mili-tary authorities of the Armed Forces of the South Russia and the forces and means in conducting evacuation measures. It had been revealed the results evaluation of the results of the evacuation stage and its features.

Keywords: White Movement, Lieutenant-General A.I. Denikin, Civil War in Russia, evacuation of troops (forces) by the sea, Armed Forces of South Russia, “Novorossiysk catastrophe”, evacuation of troops (forces).



Vozniuk, Yu.S., Senior Lecturer of the Academic Department of Social Sciences of the Hetman Petro Konashevych-Sahaidachnyi Kyiv Institute of Water Transport

Valianskyi, M.A., Student of the Hetman Petro Konashevych-Sahaidachnyi Kyiv Institute of Water Transport of the State University of Infrastructure and Technology (Kyiv)

TANK BATTLE OF BRODY IN JUNE 1941

The article deals with the tank battle that took place in June 1941 in western Ukraine near the town of Brody between the German 1

st Panzer Group and the Mechanized Corps of the Southwest

Front of the Red Army. It had been revealed the quantitative and qualitative composition of the ar-mored groupings of the opposing sides at the beginning of the war, the course of combat operations in this battle between the Soviet and German armored units; had been determined the external and inter-nal factors that caused the defeat of the Soviet troops from the Wehrmacht in the largest tank battle of the World War II.

Keywords: World War II, tank battle, Mechanized Corps, Armored Forces, Blitzkrieg, Panzer-waven, Wehrmacht, Red Army, Southwest Front.

Halitsyn, A.V., Lieutenant Commander, Listener of the Command Staff Institute of Using of Troops (Forces) of Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

DEVELOPMENT OF THE “MOSQUITO” FLEET IN THE UKRAINIAN NAVY: EXPERIENCE, PROBLEMS AND PERSPECTIVES

On modern sea theaters fighting is determined by rapid maneuver, obscurity, suddenness, interaction of forces and means, and, of course, high-precision impact rocket weapons, capable of striking at the enemy's targets. Today, in the vast majority, leading naval states have build ships of small displacement, weapons of which the power and combat effectiveness are the same as on the corvette or frigate.

Keywords: ships and boats of small displacement, precision-guided missles, boat as launching platform.

Military technique and armament

But, Yu.I., Candidate of Military Sciences, Docent, Retired Lieutenant General, Professor of the Academic Department of Operational Art

Medvid, V.P., Retired Lieutenant General, Docent of the Academic Department of Operational Art of Ivan Cherniakhovskyi National Defense University of Ukraine (Kyiv)

THE EVOLUTION TORPEDOES: HISTORY AND THE PRESENT

The article deals with the history of the invention and the development of torpedoes as one of the most effective fire means for the destruction of ships and submarines of the enemy. The evolution of the torpedoes from the idea (that originated in the Middle Ages) until its implementation (in the form of underwater weapon) has gone a long way. The study of torpedo weapons has a certain interest not only from the military-historical point of view, but also for further scientific and practical research with the improvement of this type of weapon in advanced technologies. This unique weapon of water targets destruction continues to improve, and, apparently, forever will remain in service.

Keywords: torpedo, ships and submarines, charge (warhead), command and control system.

ДО ВІДОМА АВТОРІВ

“Воєнно-історичний вісник”: збірник наукових праць Національного університету обо-рони України є фаховим виданням (наказ Міністерства освіти і науки України від 21 листо-пада 2013 року № 1609) з історичних наук.

До друку приймаються наукові статті, які відповідають вимогам ВАК України (постанова Президії ВАК України від 15.01.2003 р. №7-05/1) та містять такі необхідні елементи: постанов-ка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними за-вданнями; аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується дана стаття; формулювання мети статті (постановка завдання); виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів; висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямі.

Зазначені елементи можуть бути виокремленні як підрозділи, або не виділятися в тексті.

Стаття подається в одному примірнику українською (російською, англійською) мовою з підписом автора на останній сторінці. Стаття оформляється за зразком:

назва статті (великими літерами);

над назвою статті через 2 інтервали вказується прізвище та ініціали автора, науковий сту-пінь, вчене звання, посада та місце роботи;

кваліфікаційний індекс Універсальної десяткової кваліфікації (УДК) статті розміщується перед відомостями про автора;

анотацію подають мовою тексту публікації (у виданнях іншими мовами, крім української, анотацію повторюють українською мовою) під назвою через 1 інтервал;

ключові слова вибирають із тексту публікації і подають окремим рядком безпосередньо пе-ред їх текстом;

список використаної літератури подається наприкінці статті та оформляється згідно вимог наказу № 63 ВАК України від 26.01.2008 р. і ДСТУ 7152:2010 (лист від 10.11.2010 р.);

публікацію (статтю) супроводжують розширеною анотацією (резюме) із зазначенням назви статті та відомостей про автора (прізвища та ініціалів, наукового ступеня, вченого звання, поса-ди та місця роботи) англійською мовою та розміщують після списку літератури;

формат сторінки – А 4.

Обсяг статті не повинен перевищувати 0,5 друк. арк. (20 тис. друкованих знаків).

До статті обов’язково додаються:

а) її електронна версія на диску CD-R (CD-RW) чи на електронну пошту: [email protected] (окремим файлом, назва якого має містити прізвище автора, наприклад, “Петренко.doc”) у фор-маті *.doc або *.rtf набрану в текстовому редакторі Microsoft Word, шрифтом Times New Ro-man, (кегель 12), міжстрічковий інтервал – 1, відступи зверху, знизу та справа – 2 см, зліва – 2,5 см (малюнки, які супроводжують текст, мають бути у форматі PDF, JPEG, або збережені як документ Word; сторінки не нумеруються, колонтитули не використовуються;

б) для здобувачів та ад’юнктів (аспіратів) обов’язково рекомендацію кафедри (відділу, управління, навчального закладу) оформлену витягом із протоколу засідання кафедри (відділу, управління, навчального закладу) та рецензію доктора або кандидата наук за фахом;

в) як виняток, за відсутності рекомендації кафедри (відділу, управління, навчального закла-ду) можна подати рекомендацію наукового керівника щодо публікації статті;

г) довідка про авторів (для авторів з інших установ) на окремій сторінці.

Погляди авторів статей можуть не співпадати з поглядами редакції збірника.

Відповідальність за зміст та якість статті несуть автор, кафедра (відділ) та рецензент.

Матеріали, що оформлені неохайно і не відповідають зазначеним вимогам, редакцією не розглядаються. Рукописи, не прийняті до друку або відхилені редакцією, авторам не поверта-ються.

Зразок оформлення статті

УДК Прізвище й ініціали, науковий ступінь, вчене звання, по-сада та назва установи (організації), де працює автор (місто, країна)

НАЗВА СТАТТІ

Анотація до статті має бути об’ємом 600-800 знаків з пробілами (до 8 рядків тексту), в якій стисло викладаються актуальність, мета та зміст публікації.

Ключові слова.

Текст статті подається згідно вимог керівних документів, з обов’язковим додержанням на-ступних елементів:

постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи прак-тичними завданнями;

аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується дана стаття;

формулювання мети статті (постановка завдання); виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових

результатів; висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямі.

Посилання у тексті на літературу оформляються у квадратних дужках (наприклад, [3, с.31])

відповідно до списку використаної літератури, що складається в алфавітному порядку або у по-рядку посилання на публікацію та розміщеного наприкінці тексту.

Список використаної літератури:

Наприклад: 1. Баранов Н. Допустима ли для христианина присяга? / протоиерей Николай Баранов // Киевский

православный портал. Под покровом Архистратига Михаила : [Електрон. ресурс]. – Режим доступу : http://arhistratig.in.ua/2012/09/05/dopustima-li-dlya-xristianina-prisyaga-2/

2. Галузевий державний архів Міністерства оборони (далі – ГДАМО) України, ф. 3657, оп. 18640, спр. 3, 106 арк.

3. Голыжников И.А. Армия императорского Рима. І–ІІ вв. н. э. – М. : ООО «Изд-во Астрель» : ООО «Изд-во АСТ», 2000. – 48 с.

4. Євенко І.П. Політична діяльність Квінта Серторія у контексті кризи Римської республіки другої пол. ІІ – І ст. до н.е. : Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.02 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Київ, 2007. – 201 арк.

Стаття, що подається українською мовою, її текст супроводжується розширеною анотацією (резюме) із зазначенням назви статті та відомостей про автора (прізвища та ініціалів, наукового ступеня, вченого звання, посади та місця роботи) англійською мовою.

Стаття, що подається російською мовою, її текст супроводжується розширеною анотацією (резюме) із зазначенням назви статті та відомостей про автора (прізвища та ініціалів, наукового ступеня, вченого звання, посади та місця роботи) українською та англійською мовами.

Стаття, що подається англійською мовою, її текст супроводжується розширеною анотацією (резюме) із зазначенням назви статті та відомостей про автора (прізвища та ініціалів, наукового ступеня, вченого звання, посади та місця роботи) українською мовою.

Текст розширеної анотації (резюме) розміщують після списку використаної літератури.

Наукове видання

ВОЄННО-ІСТОРИЧНИЙ ВІСНИК

Збірник наукових праць

3(29) / 2018

Міністерство оборони України

Національний університет оборони України

За достовірність викладених фактів, цитат, власних імен та інших відомостей

відповідають автори матеріалів.

Редакція залишає за собою право на скорочення і літературне редагування

матеріалів, за погодженням з авторами.

Редакція не веде листування з авторами і читачами на сторінках збірника.

Усі права захищені. Передруки і переклади матеріалів збірника дозволяються

лише за згодою авторів і редакції.

При передруку посилання на “Воєнно-історичний вісник” обов’язкове.

Редактор В. П. Шевчук

Макет і комп’ютерна верстка І. С. Печенюка

Підписано до друку 24.01.19. Формат 30×42. Ум. друк. арк. 15,91.

Гарнітура Times New Roman. Папір офсет. Друк – різографія.

Наклад 100 прим. Зам. №73

Україна, 03150, м. Київ, вул. Предславинська, 28, тел. (044) 528-70-24

Віддруковано ТОВ «ЦП «Компринт», свідоцтво ДК №4131 від 04.08.2011 р.

ВОЄННО-ІСТОРИЧНИЙ ВІСНИК 3(29) / 2018 · ВІСНИК 3(29) / 2018...

Documents