ЗМІСТВ тайгеЦуценяЧервоний жупанВ ТАЙГЕУж за полночь. Мороз все креп-нет и крепнет и, перевалив за 40°, чем-то тяжелым давит гру-дь, которой как-будто не хвата-ет воздуха. Массы звезд на тем-ном своде небесном льют на тракт и на облегшую его тайгу слабый свет; он, отражаясь от белого снега, толстым слоем ук-рывшего землю и повисшего тя-

желыми кусками на ветвях дере-вьев, образует не то «светлую тьму», не то тусклые сумерки. Глядишь стоя,- и все погружено во мрак; нагнешься - предметы получают определенные и яс-ные очертания. В тайге все тихо; только изредка не выдержав-шая тяжести снега ветка сломи-тся и пронесется сухой, корот-кий треск. Вот на повороте трак-та со стороны деревни показы-вается кошева, запряженная од-ной, но доброй лошадью. В ши-рокой и глубокой кошеве сидят три фигуры, закутавшись, нас-колько это видно, в хорошие ба-раньи дохи. На дуге нет коло-

кольчиков; конь идет шагом... все это - не добрый знак! Кто, как не «они» решатся втроем та-щиться на одной лошади по длинному перегону и ночью вы-езжать из селения? Это специа-листы по части срезывания мест - чая, товара,- что попадется; они выехали на работу.Кошева проехала с четверть ве-рсты и вдруг свернула с тракта в тайгу; через 30-40 сажен она ос-тановилась за купой молодого сосняка и все трое вылезли из неё и пошли обратно на тракт.- Какой обоз? - спросил один шепотом.- Телятниковский.

- Мужик не дурак! Однако не даст.- Потребуем! Вчерась у него-ж тальковские добыли. Цсс...Вдали послышалось слабое звя-канье бубенчиков и тот ритми-чески правильный звук, какой идет от мерного хода обозных лошадей.- Однако коней шестьдесят бу-дет.- Не знаю! Ложись.Все быстро скинули дохи: с ног до головы они были закутаны в простыни и казались на темном фоне черной тайги привидения-ми в саванах. Белые костюмы составляют обычный стратеги-

ческий прием у трактовых «охо-тников за местами»: одно - они не так выделяются на белом фоне и потому безопаснее под-ходить к обозу, другое - при пре-следовании они падают в снег, смешиваются с ним по цвету, и тогда найти их без огня очень трудно; да ямщики долго и не ищут, зная по опыту всю тщету и даже опасность этих поисков.«Охотники» припали к земле близ самой дороги, и взор нап-расно искал бы их в снежном по-крове тракта.Звуки идущего обоза станови-лись все слышнее; вот уж зави-делась «голова» - передние сани,

на передке которых, в виде обо-зного знамени возвышался шест с крашеной всеми цветами че-тырехугольной рамкой, увешан-ный лентами, колокольчиками и бубенчиками; рядом с ним - как-будто кнут: на рукоятке в аршин длины прикреплена цепочка ве-ршков в 8 с железным шаром, с шипами на конце. Это было ст-рашное оружие, которым запа-саются почти все обозные ям-щики в дороге. Горе тому, кто попадется под удар его! Им мож-но, кажется, перебить железный рельс.Возле шеста с рамой, свернув-шись в клубок, спит или притво-

ряется спящим, обозный старо-ста; но возле его головы торчит что-то; это ствол берданки, ко-торую он держит в руках. За пер-выми санями несколько пустых; потом опять ямщики и тоже спят по-видимому; еще тоже не-подвижная фигура. Позднее вре-мя, видимо, взяло свое и сон со-мкнул глаза.Мерной и ровной «ступью» идут привычные лошади; неко-торые на ходу едят овес из наро-чито приспособленных к перед-ним саням сум; другие двигают-ся, понурив голову, но каждый конь, привязанный к передним саням, непременно ступит там,

где ступил предыдущий и пото-му движение обоза совершается точно машиной.Вот уже середина обоза: целый ряд никем не стерегомых саней. Самый удобный момент - подбе-жать, обрезать привязи, вывес-ти сани из линии, завернуть в тайгу, а там уж легко будет пере-ложить в свою кошеву, а ямщи-чью лошадь бросить на произ-вол судьбы. На что она? Только хлопоты!Со снега безшумно встали три фигуры. Быстро и ловко они очутились на санях; в миг-два срезали обе привязи, а третий уже сводил в сторону лошадь.

Но ямщики не спали, а притво-рились спящими; они сами в свою очередь устроили засаду, так как это место тракта издав-на слыло опасным.Не успел «охотник» и двух ша-гов сделать в сторону, как вдруг пронесся свист еще, еще и деся-ток темных фигур спрыгнули с саней и бегом кинулись к цен-тру обоза, где шла «срезка». Два резавшие привязи уже при пер-вом свисте сообразили в чем де-ло и быстрым бегом кинувшись к тайге, попадали в снег и сдела-лись невидимыми. Третий не был так счастлив: кто-то дого-няя зацепил его кистенем по го-

лове и сорвал белый убор, так что, когда он упал, то в снегу яс-но виднелось черное пятно его головы.Ямщики кинулись на эту при-мету и скоро две пары дюжих рук тащили «охотника» к обозу, который уже не двигался и куда собрались все остальные. Впере-ди других стоял сам староста с берданкой в руках.- Велишь искать и тех, Илья Ильич? - спросили его в группе.- Нет! долго будет! да и сыще-шь ли еще! На этом науку пока-жем, да и конец!- Что же? раздеть да в тайге и

привязать, как в лонись? [1]- Нет! не идет! товарищи выру-чат, да и много времени-то! А нам в Мытенском к свету надо быть.- Ты кто будешь? - спросил ста-роста, обращаясь к пойманному.Тот не издал ни звука.- Почто молчать? Все ведь одно, паря.Кто-то чиркнул спичкой и под-нес ее к лицу «срезывателя». Мертвенно-бледное лицо его, обрамленное небольшой с про-седью бородкой, точно застыло и не шевелило ни одним муску-лом; только глаза, с выражени-[1] - В прошлом году. (Прим. автор).

ем ужаса, но вместе с тем покор-ности судьбе, медленно провели взглядом по всей группе и оста-новились на старосте.Спичка погасла и все погрузи-лось в темноту.- Эх, кум Никола! Какой тебя пес на это дело понес! - недово-льно, но и с сожалением в голосе воскликнул один из ямщиков.- Точно вам жрать нечего! Эх!- Не губи, Телятников! - нако-нец заговорил глухим голосом пойманный,- бери выкуп сколь хочешь.Телятников молча приставил ему к сердцу ствол берданки. То-чно электрический ток пробе-

жал по телу того. Он вздрогнул, зашатался и рванулся из рук держащих его ямщиков.- Держите его покрепче, ребя-та! Чтоб не вертелся.Сухим звуком прозвучал вы-стрел и серебристой трелью по-вторило это эхо, унося в тайгу. «Срезыватель» вскрикнул, отки-нулся назад, конвульсивно рва-нулся от ямщиков, схватился ру-ками за грудь, затоптался на ме-сте, потом, точно ища равнове-сия, расставил руки и медленно упал на левый бок. Где-то у него клокотала кровь,- в горле ли, или струясь из раны,- трудно было сказать, только видно бы-

ло на снегу, как правая нога бы-стро сгибалась в колене, как-бу-дто тело что-то отпихивало от себя.Прошла минута полной тиши-ны. Староста снял шапку и пере-крестился, за ним перекрести-лись и остальные.- Ну, ребята! Волоки его в тайгу, да забросайте снегом, чтобы не видно было. До весны долежит, а там найдут, не найдут - нам все одно.Приказание было тотчас испо-лнено; тело поволокли, взяв под мышки, притащили под сосну, сажен 10 от дороги и там забро-сали снегом. Только осталось

широкое кровяное пятно на сне-гу, где лежал труп, но и его уни-чтожил староста, затоптав но-гой и тоже забросав снегом.Минут через 10 обоз снова дви-нулся в дорогу. Ямщики шли гу-рьбой возле саней, курили труб-ки и молчали. Они все думали, что ими исполнен долг, что то, что случилось, совершенно в по-рядке вещей, но все-таки им бы-ло не по себе.- Эх, кум Николай! Пропал чело-век!! - воскликнул тот же голос.- Ну, ну, помалкивай-ка! - заме-тил подошедший староста.- По-что дурака ломаешь-то?Скоро тайга отошла далеко в

сторону; с горы пошел долгий спуск и в конце его светился ог-онек: то начиналась деревня и в крайней избе ждали хозяина, уе-хавшего с компанией в тайгу «на срезку».А. Асинъ

ЦУЦЕНЯ...Зашуміло потроху; паламар весело всміхався: Іван Герасимо-вич запевняв, що проти його ані один дяк у повіті не вистане; о. Степан... та він і самої попаді не злякався б тепер.- Торкаймо до Головатого!- Нікуди, як до Головатого!

Іван Герасимович засіпав віж-ками, зацмокав,- вибрикує по шляху кобильчина.Яким Головатий був чоловік письменний, заглядав зайвого часу в життя святих, підтягав на криласі, пер мов із бочки - «Ко-ринфяном...» трапив божого пи-сьма. Духовних стрів повагою та щирим привітанням. Сподівали-сь на врожай, балакали про гро-мадські новини, про сусідських попів, про благочинного прео... та краще самі послухайте:- А чи можна, батюшко, так прочитати апостола, щоб скля-нки у вікнах забряжчали; кажу-ть, є такі голоси,- цікаво питався

Головатий.- Буває, буває,- все від бога.- Недалеко ходить... приміром кажучи, соборний дякон у пові-ті... як би ви думали?І це проказавши, Іван Гераси-мович обвів слухачів своїми за-доволеними очима.Усі притихли.- Ну, і що ж? - допитувався Голо-ватий.- Дзвона перекричав...- Дасть же господь голосину чо-ловікові... і як то його так пере-кричати?- Проста річ: перетягався - хто заглуше; вдарили у дзвін, а у дз-воні, пам’ятайте,- не менш як ці-

ла тисяча пудів... не наше бря-зкало... заревів одночасно й дя-кон - реве,- усі чують, а дзвін... хоть би тобі розлігся... З пер-шого менту заглушило.- Все від бога,- повторяв о. Сте-пан.- Через голос і в диякони вий-шов,- доводив Іван Герасимо-вич,- а то б і паламарем не бути; наприклад,- метрики списать; живота рішиться - не втне проти мене,- дарма що я тільки дяк.- По старому обичаю. П’ють го-рілочку до чаю...- І господар по-чав частувати.- А що я тобі маю казати, Яки-ме? - промовив о. дякон, прий-

маючи чарку від Головатого.- Кажіть,- послухаємо.- Подаруй мені оте цуценя, що біга по сінях.- Е, ні, отець дякон,- що хоч бе-ріть, а цуценяти не ’тдам,- одно-однісіньке в самого... і по госпо-дарству треба, й так мені сподо-балося... краще не прохайте.- Казна-чого ти, куме, не кажи,- в кумстві, бачте, малися.- Марно прохаєте; чого не мож-на, того не можна,- слова я не зламаю.- Так я вкраду- А я буду позиватись.Усі зареготались.- Побалакають та й вип’ють,-

заминав небажану розмову гос-подар. Випили знову.- А ти, куме, подаруй мені цу-ценя,- вв’язався дякон.- Та шкода вам жартувати; що хочте, мовляв, беріть, а цуценя-ти рідному батькові не’тдам; і не натякайте.- Так ти он який...- і дякон сип-нув виразом, ніяк не піддатним до друку.- Не личить духовній особі,- від-рікає господар,- та так у чужому домі поводитись.- А що мені твої поводини?Уже мала знятись буча, але дя-кон замовк, як одрізав; постала тиша; частуються, мов і не було

нічого прикрого. Іван Герасимо-вич здивляє слухачів якоюсь но-вою чудасією.- Буває, буває,- все від бога,- ст-верджує непокірним язиком о. Степан.І незчулись, як дякона вода вмила. Де, де дякон,- мов його прірва поглинула. Глянули в сі-ни, метнулись по двору, і цуце-няти немає.- Так і є, що вкрав,- ударився в поли Головатий,- ні за що не вважу... За мою хліб-сіль віддя-ка... До рхирея дойду... жалува-тись буду... щоб я... щоб мені...- лютував господар. Вибіг за воро-та,- аж тільки ряса та бриль дя-

конів геть по шляху манячать,- чеше просто на слободу. За шап-ку та - наздогін. Озирнувся дя-кон,- як припусте,- тільки вітер волоссям згойдує. От-от ускоче в село,- зирк,- а Головатий - рукою змірять.- А...- засичав дякон: так ні тобі ж, ні мені...- Добіг до поворота, цуценя з-за пазухи,- хряп голо-вою об стовп,- і не заскавучало. Схопив обіруч, як надвоє не пе-рерве; зубами вп’явся,- тільки клоччя летить, знов об стовп, швирь у рівчак,- і повіявся. А Го-ловатий стояв, мов громом при-битий,- хоча б рухнувся,- з ди-вовижі такої нестямиться.

- А погляньте, люде добрі, що то за навіжене селом проста,- питалися парафіяне, сидячи ск-різь по вулиці.- Мати божа! Та це ж ніхто, як дякон,- і що сталося з ним таке,- одверни й помилуй.- Роти пороззявляли - не надиву-ються. А дякон чухра без пам’я-ті,- поли розхристані, сорочка витіпалась, забовтується, бриля чорт-має, волосся розкуйовдже-не,- самісінька мара: губи окро-вавлені, на виду червоні плями.- Ні тобі, ні мені,- бурмоче: - на ж тобі, на...- Сказився, матіночко!- Збожеволів - як є.Та й поніміли. Дітвора шарахну-

ла по дворах. А слідом суне Голо-ватий, та просто до попаді:- Так і так, матушко,- виклав усе, як діялось; маю жалуватись благочинному.- Оце добре, оце так! Та я йому... - тільки й слів попадиних було.Тим часом над’їхав і о. Степан, благий та смиренний: на поріг,- а попадя вже і мокрим рядном напнула.- Гарно, батьку; а куди ти диви-шся; а як у тебе дякон сміє ота-кий страм робити?О. Степан мимрив собі під ніс, розгубивши останній глузд.- Ну, дорікай же мені,- чув?І пішла корінувати. А він топ-

цювався на одному місці, губами плямкаючи.- Архипе, вайло! (до наймита бач)... щоб дякон мені зараз був... не гаючись... я й знати цього не хочу!Ось і дякон лізе у двері.- Іди, йди лишень до гурту, п’я-нице, срамотнику; а що ти там накоїв,- га? - минулося тобі, що вгородився торік У церковну ле-ваду? забув залізні штаби, що поздирав з дзвіниці? На віщо во-но оце схоже?Замірилась,- тільки відляски пішли, виски мов калиною пона-ливались. Оступився дякон, зді-ймає голос, забігав по хаті,- шко-

да,- попадя і памороки забила.- Кланяйся в ноги Якимові, щоб до благочинного не їздив; не то що двадцятьма карбованцями,- і сороківкою не відбудеш...- Так де там,- Головатий і ру-ками й ногами; хоть святих ви-нось;- я йому цього не подарую,- кричить; за шапку й гайда.А дяк із паламарем давно си-діли по своїх хатах; Іван Гераси-мович на що вже сміливий чоло-в’яга,- і то навтіки дався з батю-щиного двору; щастя, що попадя не вгляділа.Жовтень 1891 року

Панько

ЧЕРВОНИЙ ЖУПАНЗимового ранку під’їжджав я до однієї з якутських управ (рід на-шої волості). Сивувасте світлеч-ко розливалось по пухкому сні-гові, над покрівлями кількох ру-ських хатин звивався привітний димок, клубками розсипаючись у повітрі. Зморені коні ледве перебирали ногами,- я їхав під недорід: сіна не косили, скотина дотяглась до краю і падала се-ред дороги. Скрізь мене вражала бідота, скрізь передо мною вста-вали картини нелюдського існу-вання, скоро я заходив до яку-тської юрти (міське житло - хлів,

обмазаний кізяками, з товстими крижаними вікнами) або стрі-вався з тубільцями. Брудні вищ усякої можливості, з остуджени-ми носами та щоками, понайбі-льше сліпі або косі,- отакими бу-ли переважно мої перші знайом-ці. Серце стискалося на вид краї-ни - суворої та нещасної.Ось заманячив на пригорі яки-йсь хмурий, обдертий будинок; загавкали собаки.- Школа! - звернувся до мене в тій хвилі мій візник.- А от і упра-ва! - додав він, показуючи рукою на другий будинок - ще дужче обдертий та невиглядний Услід за тим візник моторно випли-

гнув із саней - приїхали. Я пози-рнув на управу: вітер грюкав пошматованою вивіскою об сті-ну, рвав дошки з криші; від усьо-го подихало сном та пусткою. В управі, проте, повставали: окле-цькуватий писар з якутів зітхав, протираючи очі; його помічник шамотів паперами; до кухні на-бирались людці, що все були та-кі ж голодрані та замурзані, яких уже мені доводилось бачи-ти. Писар повітав мене з доб-родушною ласкою, що так подо-бала його годованій постаті; гос-подарка, досить принадна моло-да якутка, турбувалась коло са-мовара. Любо пригрітись у зати-

шку після цілих тисяч верстов лихого подорожування по сльоті або холоді; любо нарешті зоба-чити близький кінець настоги-дних митарств, хоча б тебе на-віть провадили до пекла,- любо принаймні на одну-дві години... а там... змучена думка не сягає далеко, переболілі кості прагну-ть відпочинку, щоб завтра заще-міти ще дужче, ще гірше... Не-забаром і мій шлях кінчиться; часом аж страшно було згадати про те... Але в ту мить я тільки бажав погрітись, перепочити... Кухлик, другий чаю покріпили мене трохи; приємна теплінь ро-зливалася по задублому тілу...

Забутися б від усього, набратися сил після стількох літ задухи, самоти, розпуки, хороб; забути-ся б... Так де!.. Передо мною появляється скулений, сухий, в лахмітті дідусь-якут, покірно схиляє голову і починає кланя-тись раз за разом. Я не знав, до чого воно йдеться.- Тойон, тойон! (Пане, пане!) - повторяв дідусь, кланяючись.Він став щось висловлювати по-якутськи швидко та палко, але що, я не міг розібрати. Одно хіба я зрозумів відразу: що це був не звичайний старець-про-хач, яких незліченна сила поміж якутами, а що тут, певно, криє-

ться якась «образа», ремство на людей або долю, словом - що-не-будь схоже. Мені здалося навіть, що обличчя дідусеве не раз мі-нилося, а на віях тремтіли ка-плини сліз.- В чому річ? Чого йому треба?Писар і кілька інших зарегота-лись.- Шалений... до всіх в’язне... ве-штаючий... Чимало тут таких... Баратур, баратур! (Гайда!) - гнав писар «вештаючого».- Та з якої ж ради він до всякого в’язне?- Ет... Не забалакаєш з ним... сам не тямить, чого йому треба; рем-ствує на всіх і все... дурниці ве-

рзе... Чимало тут таких... про сі-но... про ставки... про недоїмки... дурниці, одно слово, верзе... Ба-ратур, баратур, акари! (Гайда, гайда, дурню!)Прохач заморгав очима і, зігну-тий, пригноблений, пішов нері-вною, хиткою ходою до дверей. Почувся гамір серед люду,- смія-лися, очевидячки, з «безглуздо-го», той мовчав понуро, напру-жено, від часу заглядаючи крізь двері.- Баратур, баратур, Червоний Жупан!.. Його, бачте, Червоним Жупаном величають у нас,- до-дав писар, звертаючись до мене.Червоний Жупан, видно, не хо-

тів вгамуватись, стовбичив край порога, усе поглядуючи на наш бік.Запрягли коненят, і я виїхав з управи. Минуло з тиждень. Я опинився «на місці», верстов сто за управою, в невеличкій якут-ській юрті; зацікавлені якути просто не давали мені спокою спочатку. Одного ранку, коли я ще був у ліжку, передо мною знову станув скулений, сумний, «вештаючий» Червоний Жупан. Знову поклони, знову палкі не-сподівані зливи - немов просьби, немов ремства, немов бог знає й що... Я нічогісінько не розумів по-прежньому; я чув, що не маю

чим помогти, а що помогти було б треба,- помогти не шматком хліба або пучкою чаю, а чимось іншим, більш дійсним. Довго си-лкувався пересвідчити мене в чомусь Червоний Жупан, довго дивився на мене журно та докі-рливо і вийшов - смутний, не-вдоволений. Таке повторювало-ся кілька разів. Потроху я обі-знався і з особою Червоного Жу-пана, і з його «шаленством». Че-рвоний Жупан жив самотою, а колись у нього малась дружина і дітки. Був то якут середнього достатку - мав юрту, десятків два худоби, сіножатку, словом, усе, без чого якут-господар стає

«барахсаном» (сіромахою). Але ось усяке лихо посунулося на го-лову Червоного Жупана: жінка вмерла з родин, дрібнят роздав по людях, де вони спочатку по-сліпли, а потім також перемер-ли. До управи налетів вихром якийсь урядник-слідчий, і Чер-воного Жупана докупи з іншими потягли на його грізні очі. Тут Жупанові виголосили досить зрозуміло, що він кілька літ не платить податків, а мусить ви-стачити безодмовно... Даремно божився та присягався Черво-ний Жупан, що до остатньої ко-пійчини все вносив князеві (так якути величають своїх старос-

тів),- квитків у Жупана не лиши-лося, а староста (о, тямуща лю-дина отой староста!) «знать не знає, відати не відає». Продав Жупан дещо з худібчини, збув за безцінь роками придбане сінце: все загарбав оте один з управсь-ких глитаїв, що пильно сидів на сторожі, сплативши частину не-зліченної недоїмки Жупанової. І почали осідати злидні сірому Жупана, почав він підпадати з року в рік, поки не зробився ста-рцем без повороту; юрта його розвалилась, нової будувати не став,- дарма праця... До того на Жупана почало щось находити... Зажурився Жупан над своєю гі-

ркою долею і заплакав; ніхто не бачив, правда, його сліз, але ба-гацько людців чули, як виспіву-вав Жупан, їдучи на бику верхи, про своє тяжке життя, виспіву-вав про худобу та сіно, що вже їх нема й не буде, жалівся на неп-равду людську; то справді були ридання душі - ображеної та на-болілої. Потім Жупана мов вода змела: згинув кудись і пропадав безвісти; довгенько щось не бу-ло, як ось виявився і здивував людей своїм несподіваним ша-ленством. Жупан вишукував спосіб зарадити лихій долі та-ких, як сам, бідарів: треба було тільки спустити одно чимале

озеро в річку,- от вам і сіножаті, і все... Прочумайся, голото; послу-хай, що тобі радять... Думка ця тупо засіла в мозку знищеного [2] Жупана і не давала спокою. Насамперед він удався з нею до голови та князів (старостів), а потім звернувся і до звичайного сірого люду. Насміхами та зну-щанням відповіли Жупанові... Даремно розмовляв Жупан про свої мари-привиди: снились йо-му, буцім вийшов з озера водя-ний дух у поставі бика і став би-тися з духом суходолу, що також у бичачій поставі пасся по луці; [2] - Знищений - збіднілий; від діє-слова знищіти - збідніти.

страшенно билися, але нарешті дух суходолу поборов духа водя-ного; даремно Жупан бачив у тім привиді вказуючий палець божий,- все оставалося голосом серед пустині.Почув Жупан, що до управи приїхав «улахан тойон» (вели-кий пан) справник - і зараз до його; кланяється, просить; очі горять блиском надії та відра-ди... на жаль, передвчасної. Ви-слухав пан і зареготався.- Піп, бігме, піп; просто хоч у проповідники... оце так дідусь... і де в бога впійметься... Ризи б тобі, та й годі... Тривай лишень...Погрібся пан у скриньці, пошу-

кав нашвидкуруч і витягує ні-чний червоний жупан.- Оце тобі, попе, й ризи - не тре-ба кращих... Козак, вдягни його!І покотився з реготу. Вдягли ді-дуся в панське убрання. Боже, скільки сміху було та знущання!- Червоний Жупан! Червоний Жупан! - загриміло по всіх кут-ках управи,- і прилипло те йме-ння навіки. Понурив голову Чер-воний Жупан; бачить, що не ді-йти йому «правди», поклонився низько і вийшов. Тиск люду гна-вся за ним.- Гей, бийте у дзвони... служба буде... попа нового настанови-ли...- і жорстокі гигашки покри-

вали ті грубі діткливі жарти.І побрів собі Жупан один зі сво-єю думкою - незрозумілий, ога-ньбований. Але те його не зрад-жувало. Ні одного тойона (пана) не пропускав Жупан, щоб не ви-словитись перед ним, не поділи-тись думкою, не попрохати за-помоги. До владики його не пу-стили; тоді Жупан почав пере-питувати крізь вікно і був допу-щений.- Безглуздий, ваше преосвяще-нство! - доклав якийсь тойон уп-равський; владика махнув ру-кою,- і вивели Жупана без нічого.Не залишив Жупан підмовляти до своєї думки і звичайних люд-

ців, подавав просьби до всяких осіб, але все по-дурному. Жупан зробився «притчею во языцех».Раз якось я підійшов до річки... Був кінець серпня. На березі ме-тушились люди: насипали хлі-бом та картоплею пліт, щоб гна-ти в город.Крик, галас, біганина. Серед плоту я зобачив і Червоного Жу-пана - він був зворушений, ви-являв нетерплячку, галасував до гурту. Я підійшов - поздоровкав-ся. Червоний Жупан покидав на-ші краї: ціле літечко він проко-сив у якута, хазяїна плота, щоб той довіз його при нагоді до го-рода; відти Червоний Жупан

зваживсь іти пішки, Христовим іменем, аж до Якутська, все з ті-єю ж думкою, щоб запомогти бі-дарям.Він був певний, що його діло - праве і що не може відмовити йому «справжнє начальство».Лаштування скінчилось,- пліт попхався за водою.Звичайно скулений, Червоний Жупан стояв тепер випрямив-шись посеред плоту і міцним го-лосом давав порядок. Ніхто не слухав його, не звертав жодної уваги, але те йому було байдуже, не спиняло нітрохи,- на душі ле-гко і любо. Мимоволі пригадали-ся мені «безглузді» пошукачі

усяких правд серед нашого зне-доленого люду,- і з тяжким почу-ванням я покинув берег.Червоного Жупана я не бачив більш...1894 року