Маркіян Камиш

Київ2014

ІГОРНА ЗОНА

5

Розділ I

Півострів

Маленька кантора: купа мотлоху і бланків, ноутбук і ста-реньке крісло. Надвечір, коли поволі стихають кольори і саме час вмикати світло, кімнатка починає йому подобатись. Уже шоста, і чом не радіти фіналу робочого дня, але невідступний присмак сірини, що аж відгонить пасмуром, потрісканий тро-туар, вітер і морський зимовий пейзаж не дають відтанути уяві, яка б забарвила мрії. Сонце спить.

Бодай на сторінках місцевої газети зустріти дрібку жовтизни. Та папір так само зрадницьки сірий, і ніщо не віщує тепла: на-віть прогноз погоди з останньої сторінки не збирається дмухати кольором сонця:

…очікується падіння температури до десяти градусів нижче нуля і сильний вітер, який не змінить напрямку, повідомляє Гід-рометцентр.

Аномальна хмарність, низька температура, снігопади і зри-вистий вітер, панують на території Півострову Крим другу зиму поспіль. Метеорологи заявляють…

Минулу зиму вони теж називали аномальною, але друга поспіль — це вже аморальна, надто на кліматичні вподобанки тутешніх. Для повноти вражень не вистачає подивитися про-гноз у телеку, коли чіткий голос диктора переривається тріско-том, а відеосюжет про хуртовину на екрані раз-по-раз зміню-ють навскісні лінії втраченого сигналу і заметіль сірих цяток, у супроводі з шипіння динаміків. А за мить — знов про холод і хмарність. Раніше такої зими місцеві навіть уявити не могли, він точно це пам’ятав.

6

Він — П., простий кримський перекладач. Колись, ще за Брєжнєва, — молодий і амбітний випускник київського філфаку. Приїхав у цю глушину відробляти отриманий диплом трьома роками вчителювання. Тоді сподобалось море, особливо те-плим зимовим ранком, а ще — безлюдний затишок пізньої осе-ні, на родючий ґрунт якого потрапив його інтровертизм. Хай там як — але вже років двадцять він живе тут.

Кожного жовтня його місто на Південному узбережжі Криму повільно помирало, перетворюючись на непереверше-ну пустку, сповнену прохолодою, сірістю небес і пересипану купкою місцевих.

На тлі приморського забуття всі важливі події здавали-ся чимось далеким-далеким. Перебудова пройшла в іншій зоряній системі, виступ Рейгана на радянському тіві видався спробою почати новий рік абсурдним жартом, а демократичні перетворення, які звільнили від відомо чого, кинувши у не-відомо що, П. сприйняв по-своєму і влаштувався працювати перекладачем.

У Києві лишався клаптик минулого — товариш за вузом, з яким і досі тримався контакт. Звався товариш Макаром, захис-тився, тож окрім халтури перекладача викладав у Alma Mater. Підбивав і П: «Отримай другу вищу на юридичному, діловод-ство і все таке, платять значно краще». Обіцяв безхмарне життя і сонячні перспективи на всі п’ять років навчання. Звучало це завжди класно: привіт, як справи, давно не бачились, тут є міс-це для тебе, приїдь, частіше бачитимемось, в дідька тобі здав-ся той Крим? Навчатимешся — заочка, шара, Столиця, життя… На що ти там чекаєш, мій кримський друже?

І одного дня Макар таки переміг — на стіл лягла заява про звільнення «за власним». Та на диво — після п’яти років без-хмарної Столиці він повернувся на Півострів. Тепер вже з влас-ної волі. Відкрив невеличку кантору, де почувався господарем, а головне — не брав до квартири щороку цих огидних туристів за окрему платню.

Під кантору викупив напівзруйнований двоповерховий бу-динок — відремонтувати не проблема, і місце козирне — поруч

7

море без пляжів і пірси без людей, скрізь тільки графіті, солоні пахощі, і стирчить іржаве залізячч я, а з тріщин хвилерізів ви-тікає вода з останньої хвилі.

Сіро-блакитний колір будинку з фіолетовою ноткою наві-женості у потрібних місцях нагадував морську воду і архітекту-ру семидесятих водночас. Новосілля серед руїни.

Двері були забарикадовані — забиті дощечками упоперек. Незрозуміло тільки, що й від кого зачиняли: всередині лише купи сміття, декілька поламаних на дрова стільців і дивом вці-лілий паркет. Косметичного ремонту замало — стіни деяких кімнат розтрощені безіменною командою місцевих демонтаж-ників. Саме єство забобонів волало до П. — місце зловісне, тож відкривати тут кантору те ж саме, що відбудовувати спалену до-мівку — все одно знову згорить. Але П. не забобонився, спокій-но розглядав дах крізь проламану стіну і уявляв себе жертвою землетрусу. Попереду багато роботи.

* * *

А зима тривала — сірість і вітер. Нові температурні рекорди П. сприймав із хворобливим інтересом, ніби справа стосувалася його особисто. Усе це всерйоз набридло і кортіло знову відчути кольори Сонця.

Але лупив сніг. Тут же має бути тепло! Тут же м’який клі-мат, чи як там казав його знайомий Метеоролог? Що це відбу-вається? Якщо тут таке, то як тоді у Москві, як у Гельсінкі? Чи там узагалі всі перемерзлися? Взяли і обернулись на бурульки дивної форми.

П. сидів удома і дивився мультики ще одного пасмурного, холодного дня. Мультики прикольні — різнокольорові. Він, звіс-но, міг подивитися їх з ноутбука, але телек нагадував сонячне дитинство і аромат бджолиних смужок гарячим літнім днем. Те-левізор тоді був значно меншим, та й про кольорове тіві в його рідних Денисовичах не почують вже ніколи. Але меншим був і П. — тож і телек здавався більшим, а чорно-білу картинку ком-пенсувало яскраве світло, що крізь вікно сповнювало кімнату палкою опівденною дрімотою.

8

Ні, серйозно, що там на Півночі? Шукав недовго — ось новини, і потрібний сюжет буде скоро, бо ж після спорту завжди про по-году.Бла-бла-бла… візити, ансамблі і асамблеї. Члени вісімки, ген-секи ООН, щось про Чорнобиль. Потім про спорт і яскраво-зелені кольори футбольних полів. Про погоду чомусь нема. Це нічого не міняє — за вікном так само дубно, сіро і мерзло.

Не сказати, що справи йшли чудово, але невдовзі після приїзду став подумки дякувати Макарові за освіту. П. заслу-жив другий блакитний «ромбик» на груди, тільки якби їх іще видавали. Тепер власна справа не вважалася чимось огидним. Капіталізм дав йому шанс з невдахи і замкнутого самітни-ка перетворитися на людину, яка заробляє і насолоджується кожною секундою життя.

Того дня П. сидів у канторі, пив каву з коньяком з великого термоса, гортав свіжий щотижневик, аж натрапив на матеріал, який змусив кров хвилями атакувати хвилерізи його мозку:

«…глава парламента Автономной республики Крым вопреки протестам и беспорядкам, приказал поменять вывески на всех кабинетах своего ведомства, а также вести переписку и деловую документацию исключительно на украинском языке.

То, что еще совсем недавно было нормальным для всех жи-телей Автономии сейчас объявлено вне закона. С первого числа следующего месяца этого года все судопроизводство не только Автономии, но и всей территории Украинского государства будет вестись исключительно на малопонятном украинском языке.

Тем жителям Автономии, которым плохо понятен государственный язык, предлагают воспользоваться услугами переводчиков…»

П. заволав з радощів. Далі можна не читати. Все — пере-мога. Багєма і Багами! Хоч зараз напивайся в хлам. Тепер у нього просто нема конкурентів. В той момент він відчув себе монархом, що приймає посланців із сусідньої країни, правитель якої помер, не лишивши спадкоємців. Його благають взяти ке-рівництво до своїх рук. До П. посланці ще не дійшли, але варто тільки зачекати. У ейфорії пробував читати далі:

9

«Перевод с русского на украинский всего делопроизвод-ства — весьма сложная задача. Для выполнения таких перево-дов специалист должен владеть глубокими познаниями в облас-ти правоведения. Такие переводы выполняются переводчиками с юридическим образованием.

А теперь о грустном: украинский язык, используемый в дело-производстве, трудный и несовершенный. По факту, в этой сфере компетентны очень немного переводчиков, а в совершенстве осво-ен он только филологами, которые его и разработали, но их труд сейчас нельзя назвать законченным.

Посудите сами: насколько мало квалифицированных спе-циалистов в области русско-украинского перевода, владеющих достаточными знаниями в сфере юриспруденции, тем более жи-вущих в Крыму. Это сформирует огромнейший спрос, при от-сутствии квалифицированных специалистов. Это сформирует ценовую политику и…»

Усе зійшлося: філологія, правознавство, досвід, купа знайо-мих. Недарма таки він тут двадцять років просидів. Недарма по-вернувся сюди. Запахло баблом. От він і напився з радощів. В гепу.

* * *

Свинцевого кольору ранок. Свинцевої ваги голова, а ви-ною вчорашнє свято життя — безумовна монополія, омивана хвилями міцних напоїв. Підвівшись з ліжка, П. смикнув штору і впустив до кімнати цілком ахроматичне світло. Суцільний пасмур, штормові хвилі крізь шибку звучать німотою звукоі-золяції. Наче хлюпання чаю у склянці, коли зранку трусяться руки.

Купа пропущених з різних, однаково невідомих номерів, могли означати тільки те, що він вчора дуже непогано віджигав, або те, що всі знають: за перекладами — звертатись до П. Буремні для білінгвізму часи.

На пошті те саме. З десяток пропозицій одноразової робо-ти і цілком приємні суми, а він ще навіть не почав торгуватися. Завтра, панове, все буде завтра і я обов’язково з вами зв’яжуся, але зараз — на жаль, зараз — неділя, зараз — похмілля.

10

Дочитав решту листів і вже збирався залити в термос каву з коньяком у тій пропорції, що пополам, але термос зник. Знайти не вдалося навіть після третього обшуку всієї квартири.

Термос — зашкарублий від часу вірний товариш П., пере-давався від батька до сина, за прикладом середньовічних ме-чів. Особистий подарунок дідові П. від Фелікса Дзержинського, цей термос колись давно був свідком будівництва Дніпрогесу. У Велику Вітчизняну термос відлежувався вдома на горищі, де власне і був знайдений батьком П. наприкінці сорокових, так і не дочекавшись попереднього власника.

Старий часто лякав П. казками і легендами на червоний лад, ніби всередині термосу переховується Джин, який за од-ним-єдиним покликом власника ладен карати ворогів, зрадників і контрреволюціонерів. Що навіть на безкраїх широтах далекої півночі, гарячі термосові трунки живитимуть ідею світової ре-волюції і безхмарного майбутнього. А потім П. ліз на книжкову полицю почитати про «Залізного Фелікса», ЧК та інші цікаві речі. Цілком патріотичні твори змальовували чуйну і змучену людину з сумним поглядом, спрямованим крізь грати на клап-тик синього неба.

А потім сім’я П. перебралася до Столиці шукати ліпшої пролетарської долі. Термос завжди був поряд: у добу косміч-них перегонів і нового спалаху холодної війни, серед ранкових променів і оптимістичних радіопередач про успіхи радянської космонавтики.

П. все своє життя натирав зірку до блиску. Термос завжди був поряд. Його улюбленець. Особливо пізньої осені, коли офі-ційно ще не холодно, але без кави з коньяком вечорами вже мерзло. Термос життєво необхідний. Терміново потрібно його знайти.

* * *

Де шукати термос, а тим більше, де його знайти, уявлялося складно — заважало вчорашнє бухло. Вчора він його десь забув, точно. Кудись зник і його улюблений шарф, але він, на відміну від термоса, на сімейну реліквію не тягнув, тому не страшно.

11

Почне пошуки, звісно, з бару і казино, ну а далі? Власне, після бару він, мабуть, і зайшов додому за термосом… пішов на пляж… або до Метеоролога, якщо встигли зачепитися в гральній залі.

У барі сиділо двоє похмільних знайомців, а гопуватий при-ятель-охоронник тільки розвів руками, почувши про термос. Не тут. Аби трохи провітрити голову П. вирішив прогулятися до метеостанції і дорогою перевірити декілька пірсів, де вчора він міг зависнути.

Із Метеорологом познайомились випадково — за ігровими автоматами, слово за слово, випили горілки, потім ще. Зна-йшлися спільні теми: азартні ігри, алкоголь, політика — типові інтелігентські теревені. Метеоролог був трохи ліберал, як і П., тільки от з іншого боку мовних барикад: повністю зросійщений під тиском величі Чорноморського флоту та примату російської на Півострові був на шляху до отримання громадянства та оста-точного переселення в лоно Північного сусіда.

Спілкування обмежувалося епізодичними алкоголізмами се-ред щупальців бару і лап одноруких бандитів, а часом, продовжу-валося затяжними пиятиками на метеостанції. Іноді П. допомагав Метеорологу з перекладами доповідей для українських конферен-цій. Він сподівався на гарну погоду, тож дружба з Метеорологом була чимось на кшталт принесення в жертву свині в очікуванні милості — бодай удостоїтися першим про гарну погоду почути.

Дорога від бару вела П. повз підводні човни. Білі плями снігу на темних бортах — скидаються на косаток, які просто зараз упливуть до берегів Константинополя, подалі від морозу і снігу. А потім повернуться назад і привезуть з собою тепло. Засяє сонце.

Але дмухнув вітер. Навколо Фімбульвінтер, і зорі впали з неба, бо де вони на небі? Там тільки хмари — і три зими шику-ються до ряду. От би зараз пірнути і пошукати термос в морі, а заодно і померти. Але так квиток до Вальгали не отримаєш. На-віть «зайцем» не вийде просочитися — жодна валькірія не проб’є сталевий колір і міць хмарних полотнищ, тут не впорається і вогняна колісниця. Тож не цього разу. П. спробує щастя деінде, десь подалі від підводних потойбіч. Десь на метеостанції.

12

* * *

Ззовні антураж метеостанції складався з автомобілю Газель, густо навантаженого дослідницьким приладдям, притрушеного снігом флюгеру та купи невідомих пристроїв, яким П. не в силах був дати бодай якісь імена. Стукати зайве, він часто навідував-ся сюди без попереджень — Метеоролог майже постійно тут і звичка не зачиняти двері завжди при ньому. П. застукав його за складанням метеоапаратури в одну велику купу посеред напів-порожньої кімнати.

Внутрішній світ станції складали власне ця купа та інше приладдя, яке ще працювало, кілька брудних столів, на одному з яких примостилися карафка з горілкою і трійка гранчаків. Стіни прикрашали відносно нові шпалери у червону квіточку, кольо-ровий атлас хмар формату А1 та типові роздруківки «Обережно! Температура термостату при роботі така-то», «Відповідальний за техніку безпеки та пожежну безпеку Такий-то».

— Привіт! Це шо? Де всі?— Привет, мой укр. Это? Это всё. А все? Всех нету.— Як все?— Ну, всё. Конец шараге. Сейчас нужно всё перевезти. Сократили нас.— Ну і куди ти тепер?— Пока не знаю. Рвану на конференцию Международной Облачной Комиссии — знакомых куча, должны пристроить, я вообще планирую уехать навсегда, в любом случае — здесь делать нечего.Сіли, випили. Коли Метеоролог знову взявся за свою

апаратуру, він здавався злим і пригніченим. П. прогулювався зі склянкою в руках запустілою станцією і обережно випиту-вав про погоду. Метеоролог цього не любив, бо ж запитували постійно, тому жалівся далі про своє:

— Я бы на радио устроился работать. Достали уже в эфир болтать прогнозы с несогласованием фазы осадков и про-чих глупостей, только кто же меня…П. це вже знав — нудно, але треба ж дізнатись про кінець

зими, а цей похмурий тип — остання надія, коли прогнозам віри

13

нема. А ще — термос, тільки це не зразу в лоб, Метеоролог та-кого не любить.

— То що, це глобально? Тепер ми тут взимку кожного року, як пінгвіни, будемо?— Слушай, у меня это сто раз в день спрашивают. Ты ин-тервью пришел брать или выпить?Випили. П. знову подивився на хмарний атлас поряд з

вікном, його вабила назва «Сloud atlas» — лоскоче язика, коли вимовляєш. Хмари… Ось знайомі шарувато-дощові згустки: з жовтня і аж до квітня вони затягують кримське небо і під гострим кутом зливаються з неспокійним холодним морем на півдні… На мапі вони красиві. Та лиш варто глянути у вікно — свинцеве небо наливає собою повіки.

П. завжди роздивлявся цей атлас, але сьогодні його небесні барви виглядали аж занадто яскравими на тлі брудного погод-ного приладдя і пасмуру надворі.

— …например работать в Сибири, или Норвегии за полярным кругом на каком-то задрыпанном шельфе.— На Північ не їдь. Там тверезим бути нереально, а до тебе ж алкаші скрізь липнуть. Ну подумай: холод, станція, сидять троє, чи скільки вас там? Шо далі? Тіки бухати.— Подумаю. Наливай давай.— Будьмо!— Будем.П. знову глянув у вікно. Он видно море. Чорне море ніфіга

не чорне, і не тому стало Чорним, що Еней утопився. Воно від-дає частину чорноти білим хмарам, каламутить все у нудний сі-рий коктейль. Комусь нагорі слід підкрутити кольори, зробити Сіре море і справді Чорним, а хмари — білими. Червоним під-малювати над горизонтом надзахідне Сонце, додати кілька його віддзеркалень у воду, проставити зелені цятки дерев на гірських схилах. Але це тільки влітку. От аби ж зараз. Але зараз — тільки в його кольорових снах.

— Ты влюбился?— Шо?— Да на атлас этот пялишься вечно. Как там по вашему:

14

хмары-шмары? Забирай — дарю. Имущество казенное, не жалко.— Шо тепер буде з цією халупою?— А мне почем знать? Законсервируют, наверно.Згадав свою кантору в день викупу — отой потрощений

скелет. Її теж колись закривали. Либонь, ці стіни очікує схо-жий сюжет: прилади вивезуть, а що залишать — розкрадуть і розванда лять. Он у тому куткові лежатиме розламаний стілець, ним розпалюватимуть багаття бомжі. А атласом хмар, його стрімким польотом уперед цього пасмурного дня, його польо-том до безхмарного життя і такого ж неба хтось підітре жопу. Підітре свою брудну волохату сраку його польотом, тож срати він хотів на атлас.

І знову зиркнув на нього. Сloud atlas... Сold atlas? Крізь товстий шар купчасто-дощових заслонів погляд ковзнув нагору, ухиляючись від намальованих блискавок і шукаючи світлі про-жилки на тілі тканого сірим неба. Ще трохи — і торкнешся цієї купчастої вати, і стрімко помчиш угору.

—Ты просто пришел или по делу какому-то? Еду скоро.— А це? Допомогти? — П. кивнув на купу метеобрухту. За-раз вона нагадувала піраміду ацтеків.— Полежит до завтра.— Типу да, прийшов не просто так. Слухай. Я до тебе вчора заходив?— Опять провалы в памяти?— Еге.— Нет, не заходил. А что?— Та термос десь забув, не пам’ятаю де.— Тот? Любимый твой?— Еге. Усе було зібрано, та й горілка майже скінчилася. Рештки

розлили і мовчки випили. — Ну а ты что? Скоро богач? Безоблачная жизнь?Метеоролог, звісно, все розумів і заздрив. «Мовний»

галас лунав на весь Півострів, погрожуючи перетворитися на війну. Та хай там як — із двох з половиною мільйонів населення

15

Криму П. справді був одним з небагатьох спеціалістів, чиї на-вички раптом стали потрібні всім відразу. Він дійсно був за крок від безхмарного життя, але промовчав, навіщо лоскотати заздрість?

Востаннє глянув на Сold atlas, здійнявся ще вище намальо-ваним небом, ось-ось розшматує перисті хмаринки, вже неда-леко до вічного світла і тепла. Ледь ближче до небес — і тільки яскраве Кримське сонце… Майже… Обірвав Метеоролог:

— Ладно, метеостанцию объявляю закрытой. Валим отсюда.— Як можна закрити хмари? Вийшли надвір. Метеоролог завів мотор Газелі. Перекур наостанок.— До города подбросить?— Та ні. Прогуляюсь.Метеоролог знову вліз до салону Газельки і дістав яскравий

помаранчевий шарф.— На вот, а то еще простынешь. — Твій?— Оранжевый. Ты что, издевашься? Вчера хлам выбрасывал — нашел. Кто-то забыл. Забирай, теплый вроде, с ним как-то перезимуешь.— Дякую.— Ладно, я поехал.— Бувай.— Давай.Він загубив термос, метеостанцію закрили, законсерву-

вавши хмари у Сold atlas, Метеоролог поїхав назавжди. П. щільно закутався в яскравий помаранчевий шарф. Тепер його точно чекає вічна зима.

* * *

Привіт переможцю! Читав новини… з цими законопроектами маєш нормально так виставлятись!!! Чекаю в гості.

Ти хоч плануєш розширятися? Скажу чесно: або ти кон-курентів накриєш зараз, або вони тебе потім. Не втикай Тобі кадри знадобляться надійні, тут є один, познайомлю, за рік закінчить навчання, мужик нормальний, дорослий і в плані

16

ерекладів — спєц, так що проставишся зразу двічі))І купи нарешті собі вже тачку. Кабріолєт якийсь. Будемо

влітку туристочок чіпляти. Дивись не просри все на автомати!Макар

Справи йшли чудово. П. ледь встигав, працюючи без ви-хідних по чотирнадцять годин на добу. Марилися не засніжені поля, а рівнини неопрацьованих замовлень і цінова політика ви-щого рівня. Питання розширення його мікроскопічної кантори потребувало термінового вирішення: якась-то конкуренція іс-нувала навіть на Півострові, а при повному небажанні П. пра-цювати замовники могли звернутися і до спеціалістів зі столиці. Та, звісно, будь-який кримський замовник волів у першу чергу працювати з місцевим, знаним, профі.

У П. був суттєвий козир: через знайомих вдалося вийти на держструктури Півострова: адміністрацію автономії, Раду міні-стрів. Усі вони регулярно забезпечували роботою, тож він під-минав конкурентів одного за одним, заробляючи на мовній війні.

Про кабріолет думав мало. Автівка всіляко зайва: місто маленьке і не ламає пройтися пішки. Тим паче П. мало куди ходив. Тільки бар, казино, ну і решта зі списку типового спо-живача — усе, як на диво, під рукою. Якось П. навіть виграв у лотерею біленьку «копійку», але швидко зрозумів — клопоту з нею більше, ніж користі, а зараз можна і на таксо кататися.

Вигране авто він давно продав, але думку про власну фар-товість зберіг. Може, тому, коли капіталізм роззявив на Півост-рові свою страшну пащеку, заполонивши світ божий азартними іграми, П. почав грати на автоматах. Але присягався не стати пропащим. Тепер статки дозволяли грати частіше. П. не думав про гроші. Себто, не думав щось виграти, грав просто заради розваги, а якщо раптом вигравав — що ж, вдвічі приємніше. Це і тримало на плаву: програвши певну суму, наступного дня він не рвався відігратися, попутно зливаючи по синьці втричі більше вчорашнього джек-поту.

Хай там як — його звичці тягати одноруких бандитів холод-ними кримськими вечорами вже багато років, і жодного разу

17

вона не поставила П. у незручне становище. А щось магічне так і тягнуло його до казино, можливо яскраві кольори.

* * *

Він їх завжди помічав. Ці кольори. Різнобарвні вивіски ба-рів і нічних клубів дражнили, і він вибирав найяскравіші аби глибше в них зануритись.

Так сталося і цього разу, але не бар заволодів ним. Апель-син. Жовтогаряча кулька в руках жінки, яка йшла назустріч ву-лицею, зігрівала ліпше за вогні гральної зали. Його апатія від вимушеного зимового дальтонізму, його кольоровий авітаміноз зсередини волали: «Йди на колір!». Апельсин у руках в таку по-году здавався екзотикою. І раптом незнайомка зупинилася, по-сміхнулася і довго дивилася на нього. Чого це вона? Вони мовч-ки стояли одне навпроти одного. Аж раптом П. згадав про свій яскраво—помаранчевий шарф.

Раптовий подмух вітру вніс корективи у цю німу розмову: невидимий злочинець поцупив капелюх незнайомки. Перекри-куючи вітер і хвилі та сміючись, утікача, зрештою, вполювали. Знайомство продовжили в затишному пабі, і — хіба не однаково, про що балакати? Про погоду, пасмур. Про дивне потьмяніле море, про воду сірого кольору. П. розповів, що живе тут двад-цять років, за освітою філолог, потім юрист, працює переклада-чем, має власну кантору і купив покинутий будинок.

І вона, о дивний збіг, теж перекладачка, тільки з сербської, і теж тримає кантору. Звати її Доротеійа, саме «-ійа», — ім’я сербське, хоча на Доротеійу вона геть не схожа.

— Вам такие имена сложно даются, так что придумай что-то, типа, Даша.

Але Даша якось не комільфо, нехай буде просто «Де». Вона не заперечувала. Невдовзі знову зустрілися. Вона «ван-тажила» його байками про Балкани, розказувала як емігрувала під час бомбування Белграду у 99-у, прихопивши коштовності батьків: у родині завжди були нелади. Зрештою, коштовності перетворилися на заміський будинок і можливість розпочати власний бізнес.

18

Відтоді бачилися часто. І хоч самітницька натура обох не давала аж занадто зблизитися, у морі самотності П. замаячила нова баба — і це видавалося трохи серйознішим звичайних ку-рортних романів холодної кримської зими.

* * *

Де. Усе серйозно, хоча й ненадовго, і навіть грати П. став рідше. До першої сварки. Але перші сварки дзеленчать свіжіс-тю. Інша сторона ніжності. Вона змушує спитися, якщо ти ал-коголік, і злити місячні прибутки — якщо ігроман.

Вона не любила казино. Себто те, що П. спускає там купу грошей. Але й самі казино теж.

— Ты вообще понимаешь, что там выиграть невозможно?! Зачем людям, которые обустраивают эти шараги, отдавать деньги еще и тебе? Ведешь себя, как самый настоящий лох!— Це не гра, а розвага. Я так само купую послугу, як наче б я був туристом і купував путівку сюди, в якийсь сраний готель, де «ол-інклюзів», це як зіграти в гольф, як замовити переклад…— Хватит! Хватит! Ты вообще думаешь, что эти деньги можно потратить с пользой?! Кажу тобі, я не думаю про виграш.— Ты не думал просто купить себе домой такой автомат и играть просто так? Так сложно до этого, блядь, додуматься?!Тим часом, монотонна завіса над головою розвіювалася, і

де-не-де П. бачив яскраво-сині шматочки напівзабутого неба. Гризня зірвалася, бо до них причепилась якась тітонька. Бла-китний в’язаний светр привертав увагу, змусив забути навіть про дрібні клаптики синього неба. Надітий на тітоньку, розду-тий під її пишними формами, якраз для поціновувачів Рубенса, светр нагадував море, що ось-ось вивернеться назовні і усіма фарбами середземноморської лазурі поглине випадкових свід-ків. А ще, нагадував небесну синяву, яка з’явиться ось-ось, і ні-звідки дістане величезне яскраве Сонце.

Тітонька заговорила. Як для тітоньки, вона була страш-ненька, хоча радше просто неохайна — людина, до якої життя

19

повертається задом якраз у той момент, коли вона відкриває йому душу. За секунду до її перших слів П. здалося, що перед ним жебрачка, і жебракує вона, бо захворів син, а чоловіка нема, а син у лікарні і звернутися ні до кого: така собі типо-ва біографія. Але тут не було жебраків, самі лише бомжі на пляжах.

Тітонька вдерлася до їхньої напруги, розірвавши її своїм блакитним светром і заговорила. Щось про добровільну орга-нізацію, якісь активісти, якийсь кримський грінпіс. Про фонд порятунку птахів, загони для відлову бомжів, які взимку від-ловлюють лебедів на сніданок, обід і вечерю… Цих довірливих пташок, які в холодну пору сміливо годуються з рук. Про силу спільних суспільних зусиль. Просила грошей, показувала якісь списки. П. на те було байдуже. Він дивився на светр.

П. мав при собі якусь дещицю, щось лишилося після рес-торану, але дещиця на те і дещиця, аби програти її ввечері на автоматах. У лебедів? У цих милих пташенят? У них все буде гаразд. Он і сонце з’явилося. І бомжам буде скоро що їсти, ско-ро ж весна. Ну, принаймні таке говорять. А он вже і сонце, хоча якесь воно стерильно-біле.

А тітонька вела своє. П. вона здавалася сплетеною із щиро-сердя і глузливих посмішок оточуючих, з наїву і заповзяття, з посередньої зовнішності і безпосередньої впевненості у добрій справі. Вона говорила і говорила без упину.

Її слова. Щось про зяяння, тріскіт, належність і наявність ниток спасіння світу, лебедів і всього живого. Того, про що вона зараз скаже, могло взагалі не існувати, але гроші на це потрібні. Він їй відмовив. І точно знав чому саме. Це гроші на його розва-ги, і йому дуже кортіло підколоти Де, яка більше за все на світі любила птахів. Нарешті тітонька відчалила.

— Ты козел. И жлоб. Жалко было для птичек? А просрать на автоматах не жалко?

— Ага.— Иди нахуй. Не хочу тебя больше видеть.І вона теж пішла. П. був на півдорозі до казино. Він був

упевнений у своїй правоті, хоча до чого тут узагалі правота?

20

* * *

Він першим зібрався миритися. Він ініціатор, є чітка до-мовленість і зустріч має розпочатися не з чергового запізнен-ня П. Але вечір нормального траху грубо обірвав телефонний дзвінок.

П. слухав, кивав, хмурився і час від часу сухо повторював: «Да». Поодинокі «да» шикувалися у кулеметну чергу «да-да-да-да-да-да!», якою він подумки розстрілював таких замовників. От скоти — так невчасно. Але уряд Автономії чекати не любить і не буде, вони можуть знайти і когось іншого, і не обов’язково на Півострові, але телефонують йому. П. погодився, попрощався, виматюкався і набрав Де:

— Привіт.— Привет.— У мене тут ЧП, я…— От тебя я другого и не ждала.— Слухай, я…Короткі гудки. Ну і провалися під лід, сонечко. Бо Рада

міністрів Півострова — це дуже круто, принаймні важливіше за твої примхи і чергову істерику.

Доїхав швидко, година чи дві на таксівці, точно сказати не міг — вирубився відразу ж після старту під акомпанемент ра-діоведучих, які стурбованими голосами розповідали про якісь заворушення і мітинги.

Про які саме мітинги П. зрозумів уже під Радою, пробива-ючись через натовп галасливих демонстрантів. Хвиля розбитих пляшок і виявів громадської активності не набула катастрофіч-них масштабів тільки через кляті морози. Але навіть у мінус шістнадцять тут стовбичило з пару тисяч особливо активних, які розмахували плакатами і палили багаття з прапорів на зло нахабним мовним законам.

Натовп надто густий для вільного плавання. П. повільно пхався вперед, щосекунди повторюючи «извините», доки хтось із оточуючих з вереском «ах ты ж сука!» не помітив його по-маранчевий шарф. Ідіот, як можна було сюди в такому припер-тися?! Його спробували вдарити по спині. Зваживши кількість

21

атакуючих, П. прискорив рух. Але втекти ніяк, для розбурхано-го натовпу він перетворився на червону ганчірку. Хмари нави-сли над площею, у бік Ради летіло каміння і пляшки. Водомети в таку погоду допоможуть ліпше за напалм.

Він спробував прискоритися, розштовхуючи море люду по-перед себе, намагаючись звільнити хоч краплинку простору для втечі, але марно. Удари сипалися градом. П. упав, шарф зідрали. Він втратив свідомість.

* * *

Піп… піп… піп... піп… піп… Це Байконур? Зворотній відлік? Чи ж навколо Вальгала?

Що за звуки? Його таки забрали? І справді — вже час, він до-статньо померз. Останнє, що пам’ятає — поле бою і методичні удари з пира в голову. Цільові такі.

Усе-таки Вальгала? Та де ж бенкети полеглих воїнів? Де слава? Якась неправильна Вальгала. П. озирнувся — цілком очі-кувано: лікарняна палата. Не забрали, але шанс був, наступного разу на полі бою треба остаточно померти, ще й замочити когось. Може, хоч тоді заберуть.

Палата одномісна. Досить світло, хоча в сонячну погоду має бути світліше. Білосніжні стіни без жодної подряпинки чи плямки знуджують уяву, не даючи сформувати з бруду і тріщин контури бодай чогось.

І знов апельсини. Чотири штуки. П. вирішив, що їхня шкір-ка занадто товста. Акуратно розкладені лежать собі і нагадують кульки пломбіру, який продавали на вулицях його юності, дав-но вже таких не бачив.

На помаранчевий колір огидно дивитися, але зрозуміло, хто був у гостях. Яке сьогодні число? Десь гудить літак. Не-подалік аеропорт? Шарф зник. П. провалювався у порожнечу хворобливого сну.

* * *

Учетверте? Уп’яте? Скільки ще прокидатися і від знемоги провалюватися знову?

22

— Привет. Жив?Де. Сидить поряд. Заїдає каву апельсинкою. Зсередини

вона ще яскравіша, якщо почистити і розламати. Нігті Де з си-лою впиваються в апельсин, не розподіляють на часточки, не акуратно відламують, а хижо впиваються у помаранчеве м’ясо, розриваючи і шматуючи.

— Живий. Дивно, але не забрали.— На тот свет забрали? Ну, почти.— Я інвалід?— Да нет, обошлось, слава Богу. В новостях тебя видела, там потом возле Совета такое началось…Декілька журналів на столику ліворуч. Які в біса журнали? Тут навіть ворушитися складно. — Запитання номер раз…— Да нет, никто отменять не станет. Теперь это принципи-ально. Тебя всегда что ли, деньги интересуют?— Я все розумію… я думав про… Вибач.— Не хочу об этом говорить. Ты был не прав. Проехали. Но как ты там вообще оказался? Что тебе нужно было в Совете? Ты что же это, на митинг пошел? Митинг против своих денег… очень занятно, особенно, когда речь о тебе. Да еще и в шарфе своем дурацком. Умница.П. переповідав їй усе, аж від тієї останньої телефонної роз-

мови. Це був один з тих нечастих моментів, коли він насправді скучив, а її пальці, шматуючи апельсинку, змушували говорити ще і ще, доки він знову не провалився у сон.

* * *

Розбудив лікар. Огляд чи уколи, які П. майже не відчував.— Де?— Где? — Ні, Де!— Дэ?— Я про женщину.— А-а-а. Ушла минут двадцать назад.«Російськомовний», — подумав П. і задрімав. Лікар кудись

23

зник. Де лишила записку. Вже кілька днів він більш-менш нормально ворушив лівицею.

Звонил твой друг, Макар, сказала, что спишь. Купила тебе новый телефон, старый нашли — он разбился. Пробо-вала перемотать скотчем, знаю, ты его любил — не вышло. Выбрасывать все ровно не стала. Телефонная книга оста-лась. Перезвони своему другу. Мне скоро в Белград. Вернусь через несколько дней. До скорых встреч, мой азартный друг. Я позвоню. Выздоравливай.

МАМ. Ну, для інших він Макар, але для П. завжди МАМ.Останні роки П. все частіше подумки звертався до нього.

Згадки бурхливої юності. Вони скрізь тягають термос П., той самий термос Дзержинського. Усім кажуть, що всередині чай. А тим цікавим, хто просить скуштувати, ніколи не відмовляють — наливають з термосу. І всі куштують з термосу, кивають голо-вами задумливо і хвалять чай. Чай був скрізь: у метро, у парку, у плацкартному вагоні. Ціла чайна культура. Скрізь з цим термо-сом, який він так по тупому загубив.

П. багато про що встиг подумати в палаті з білими стінами. Колись він любив холод, кримські зими. Цикл був гармоній-ним. Доки погода не внесла глобальні корективи. П. і погода існували і діяли в парі.

П. збирався втекти до МАМа, аби перезимувати на віддалі. Можна ж працювати через Інтернет. Ось за ці думки його і по-карано. Невірного сина Півострів Крим повернув до свого лона насильно. Ще не час. Він переживе холод, побої і народиться до нового життя, аби втекти до столичного тепла — у справжнє літо. Нарешті П. зрозумів і відчув Крим, і на це йому знадо-билося більше двадцяти років. Цикл був ясний як Божий день, тільки от ясні дні під цим небом вже скінчилися.

Він втратив термос — єдину річ, яка пов’язувала його з ми-нулим. Лишився тільки МАМ. Це Півострів, це клятий Півострів поцупив термос. Півострів скинув його на дно бурхливого Сірого моря, закопав у гірських печерах, розбив на дрібні шматочки і роз-сував по найпотаємніших схованках. Це як ревнощі. І от тепер по-караний П. лежить тут, знову провалючись під кригу хворого сну.

24

* * *

Заворушення та їх розгін з міліцейськими щитами і літа-ючою цеглою ще довго крутили по тіві. Показували і П. — десь згори, певно, зйомка з гвинтокрилу з непоганим оптичним зу-мом: чувака в помаранчевому шарфі завзято гамселять мітингу-вальники. Він став мучеником, символом мовної війни, а коли журналісти дізналися, чим він заробляє собі на життя, почалися справжні п’ятнадцять хвилин слави. Вони, окрім загальної ува-ги, подарували і опіку сильних світу цього, сильних одного ко-льору з його шарфом. Їм кортіло за дорого продати цю історію.

Йому ж було байдуже до всієї цієї політики, він просто йшов на роботу. А по голові наотримував, як на добрячого во-рога народу. Він просто санітар, воїн червоного хреста, який на полі мовної війни розтягує поранених по обидві сторони око-пів. От валькірії і не забрали його. В дідька їм санітари? Але, принаймні, мали помітити — у сумі відтінків безбарв’я того хмарного дня помаранчеву цятку було видно здалеку. Гвинто-крил же помітив.

П. ледь не став інвалідом. Нескінченна черга лікарів, він збився з рахунку. Йому світили відділення інтенсивної терапії, позачергові операції, фази відновлювального періоду і етапи по-ступової реабілітації. Потрібні місяці й місяці.

МАМ з’являвся кілька разів, зовсім ненадовго, постійно тараторив, як вони ще покатаються на його майбутньому ка-бріолетові, і кудись зникав. Згодом написав, що відправляє до нього в помічники свого випускника, аби П. потроху включався в роботу:

Він нормальний спец і адекватний хлопчина. Можеш вербу-вати. Звісно, є пробіли, але навчається швидко. Також з Криму. У вас якраз є час, аби зрозуміти чи зможете разом працювати. Не ображай його. Я йому сказав, що це тимчасово, але, якщо підійде, — забирай, він не відмовиться. Видужуй скоріше і купуй кабріолет.

* * *

— А ким до вузу підробляв?— Не поверишь: разгружал контрабанду в порту.

25

— І довго?— Полтора года.— Це шо, такий серйозний конвеєр? — Та да — система. Например, мотороллеры. Прибывает кораблик в порт с какими-то бананами, приходит инспек-ция, все проверяет, спускается в нижние отсеки — а они затоплены, мол: «Чего это у вас бардак такой в трюме?». «Бывает, шеф, все никак не откачаем», — и уходит инспек-ция. А скутеры все это время стоят под водой. Только их потом приходится разбирать, дабы все прочистить и смазать.Помічник і справді виявився адекватним хлопцем, спеці-

алістом, звісно, не рівня П., але в запасі у них був нескінчен-ний строк лікарняної реабілітації — непоганий шанс навчитися всьому під пильним наглядом профі. Помічник зачитував, а П. надиктовував. Потім, П. залучив ще й своїх найманих спеців, тож маховик монополії розкручувався на повну силу. З Поміч-ником заприятелювали, та і не могло бути інакше, — П. ні з ким, крім нього, і не бачився. Від Де після тієї записки не було ні слуху не духу, а телефон варнякав «зис намбер кеннот ресів йо кол…». «Бєлград далеко», — думав П. і заспокоювався.

У компанії Помічника, який крутився в палаті, працю-вати було значно веселіше. Місяць за місяцем наближали П. до виписки, але лікарі досі не наважувалися робити точні прогнози.

Стало трохи легше — сіре небо здавалося легендою, до ві-кна він лежав спиною, а журнали просто перестав читати. По-годи тут не існувало. Він був на курорті, серед того Півострову, який так заповзято рекламують туроператори.

* * *

Ранок. Щось не так. Місцева газета у руках Помічника. П. розхвилювався, дивлячись на нього: або вирішили позакривати казино, про це вже давно балакають, або відмінили його мовне щастя. Одне з двох.

— Прочти. Извини.«Що могло трапитися? Руками ворушити вже не так боляче».

26

— Що таке?!— Вторая страница.«Що? Що могло трапитися? Звичайна стаття… ні, щось

не так…»«…жорстоко вбито…», «…особами без конкретного місця про-

живання…», «…свідки стверджують… причиною конфлікту… вби-тий птах… лебідь...», «…затримано за підозрою у вбивстві…», «…організація захисту тварин заявила…», «…колишня громадянка Сербії… працювала перекладачем… жорстоко вбито».

Тремтіла тиша, а П. наче провалювався під лід.

* * *

Один раз пожалкував грошей тітоньці в блакитному і все — розгнівав небеса. Ти сам її вбив, її не повернути. Холодні хвилі сумління поливають мізки. Холодом і пусткою моро-зять сонячне сплетіння, перетворюють його на мерзлу кульку і б’ють нею з розмаху по стінах морозильної камери, на яку перетворилося тіло.

Тут врятує тільки робота. Разом із Помічником пірнули до глибин діловодства. Сіре небо змінилося яскраво синім — нага-дати про помилки. Але П. уперто не дивився у вікно.

Лікарі говорили, що за три місяці можна буде виписатися — пацієнт не може проводити у лікарні так багато часу — шкідли-во для психіки, але поки завзято назначали курси фізіотерапії. Ф-і-з-і-о-т-е-р-а-п-і-ї. Заспокійливе слово.

Сплило ще трохи часу — і закінчилося літо. Промені сонця на білих стінах його палати втрачали жовтизну. Потім Сонце зовсім погасло, і осінь зацокотіла дощовими підборами по да-хам і асфальтам його кримського містечка. Під похмурі натяки на швидкий прихід зими його виписали — випустили у світ. Знов зима гратиме режисерську ролю. Де померла через нього, тож гарної погоди годі й чекати.

* * *

Майже полудень і серед робочої канви, травмований П. над усе чекає на обідню прогулянку, аби пірнути в холодні до брязкоту

27

зубів пейзажі. Чекає, коли можна буде піти на побачення з набе-режною лінією і ароматами моря.

Після лікарняних застінків усе нагадує Де, але змінювати маршрут немає сенсу — спогади і пустка переслідують скрізь. П. віддавався їм на милість, на милість Півострову. Обереж-но ступаючи бруківкою назустріч хвилям і вітрові, він підійшов до моря. Тут усе і сталося. Десь на одному з таких безбарвних пляжів. Коричневий пісок щосекунди пестить хвиля, подекуди підбираючись до ніг.

Он якась бабуся годує лебедів, прямо з рук. Від цього не втечеш. Купив батон і зірвав помаранчево-смугастий пакунок. Зірвав до біса. Мабуть, тепер помаранчевий колір щось значить в його житті, щось важливе: не таке, за що жбурляють коктейль молотова в загін миротворців ООН, а таке, через що відчувають біль і страх.

Птахи скупчилися довкола нього. П. кидав їм великі шмат-ки батону, намагаючись влучити по головах, скатував батон у кульки для наступних пострілів і роздирав нігтями хлібну м’якоть. Птахи звідусіль. Стало страшно. Знову він оточений, і бігти нема куди.

Батон закінчився, і лебеді поступово втратили до нього ін-терес, а П. і далі стояв на тому самому місці, аж поки не змерз остаточно. Отямившись від лячних марев, швидко повернувся до своєї комірки. Температура впала — знову безлад в небесній канцелярії.

Прогулянки допоможуть тільки поламаному тілу. Залиша-лася робота. Без неї він пішов би і втопився. Просто зараз.

* * *

А ще, рятували казино. Тут ніколи не було вікон — у жодній гральній залі він їх не зустрічав, і це заспокоювало, бо за товстим шаром стін не видно сизого неба. П. сидів у казино серед рядів одноруких бандитів, серед яскравих кольорів, повністю ними поглинутий. Щоправда, у бандитів були не руки, а кнопки, а за-мість механічних барабанів — мовчазний дисплей. Мовчазний, проте різнобарвний, ще й блимає: червоним, помаранчевим,

28

лимонно-жовтим, синім, — світить цим похмурим вечором на всі боки яскравими фарбами життя.

П. увімкнув плеєр, поставив максимум гучності і клацав на кнопки, але остаточно вирішив — більше ні гривні він сьогодні не спустить. А от поряд хтось програвся, ну зовсім критично. Було кому — зал забитий типовими гравцями.

Непримітні светри, вологі від поту білі сорочки з підката-ними рукавами, хуйова слабоалкоголка поряд із кнопкою «по-двоїти ставку». Десь там у цих головах за нервовими рухами, за гепанням кольорових прямокутних кнопок і запиханням корот-кими пухкими пальцями хрустких купюр зруйновані сім’ї, не куплені подарунки на Новий рік і серйозні борги.

У швидких коротких затяжках дешевими сигаретами — тваринний страх, бо їх поламають, розтрощать ці короткі пух-кі пальчики, якщо борг не повернути вчасно. У імпульсивних натисканнях, у гепаннях з розмаху — віра в те, що пальчики зможуть відігратися, віра навіть після тисячної поразки, коли вже настав час хрускотіти останньому мізинцю. Якщо раптом почнеться війна або революція, і червона зірка загубленого тер-мосу Фелікса поведе за собою з потойбічч я легіони пекла під нескінченним сірим небом, аби захопити цей горішній світ і обернути людей на рабів, у цьому окремо взятому казино Апо-каліпсис просто не помітять.

Волали все голосніше. Потім повз пробіг якийсь мужик, за ним ще один. Мужиків П. помітив боковим зором, але йому фартило — ось-ось мав бути банк, тож нехай собі бігають, аби не заважали. Хтось з отих приземкуватих волоцюг таки капітально програвся. П. запустив електронний барабан. Галас гучнішав, чітко було чути глухі удари і крики «блядь» «нахуй» і «уб’ю».

Прямісінько за П. знову пробіг мужик, а потім пролеті-ло щось — так близько, що він навіть відчув над маківкою ле-генький вітерець. «Аеродинаміка — складна штука», — подумав П., глянувши куди впало це щось: сокира середніх розмірів. Востаннє запустив барабан, зняв виграш і пішов пити. Треба купити собі такий автомат і тупо поставити вдома, як колись радила Де.

29

* * *

Наступного ранку увімкнувши новини, П. дізнався про вчорашнє з іншого ракурсу:

Результатом гральної залежності стало четверо загиблих і троє поранених.

Вчора в казино «Вегас» сутичка забрала життя чотирьох працівників грального закладу. Троє потерпілих, з яких один зна-ходиться у вкрай тяжкому стані, з вогнепальним поранення-ми оперативно доставлені у міську лікарню №1. Як повідомили працівники правоохоронних органів, зловмисник був затриманий на місці. Причиною конфлікту став програш затриманим суми близько 100 тисяч гривень.

Під час бійки громадянин О. дістав пістолет і відкрив стрільбу по працівникам зали і клієнтам грального закладу. За-раз правоохоронці намагаються встановити, звідки у затрима-ного вогнепальна зброя. За інформацією з перевіреного джерела, правопорушник приїхав до Криму на заробітки з міста Іванків Київської області. Представники казино «Вегас» будь-які комен-тарі давати відмовилися.

Нагадаємо, що це далеко не перший вияв жорстокості спри-чинений гральною залежністю. Лише минулого року у подібних інцидентах тільки на території півострова Крим загинуло чет-веро осіб і було поранено ще п’ятнадцять.

П. навіть нічого не помітив. Звичайнісінький невдаха вла-штував алярм, таке буває регулярно у бюджетних залах. Круж-ляння валькірій він не почув — усе ці кляті навушники. Згодом, знайомий охоронець «Вегасу» розповів ще деталі:

— Та он как всё спустил, это ж пипец, спустить стока ба-бок на барабане, понял шо всё, хана, дотанцевался фраерок, и давай лупить автомат! Подошли наши, слово за слово, орал: «Ты тут ничё не решаешь! Ничё!». Пытались его за-ломать, чмыря леснова, так он волыну и достал. Я тода в другом зале был. Там во время заварушки в него кто-то из травмата вальнул разикав пять. Короче уделали капиталь-но. Теперь точно закроют нашу шаражку, насовсем. Де ж ты играть будешь?

30

А й справді? До «Вегасу» П. звик — поряд із домом. Невдаха з Полісся, от ідіот.

* * *

Невдаха нагадав про рідні місця і дитинство. Про сосновий ліс і вузенькі річки, про здоровенних карасів, котрих міцно три-маєш обома руками, а вони вириваються, виблискуючи у про-менях серпневого сонця. Нагадав спалахи багаття серед нічного лісу, коли смажиш сало з хлібом на загостреній батьківським ножем тоненькій паличці.

Нагадав про рідні Денисовичі, які загубилися серед дрібних шишечок, папороті і непролазних соснових буреломів у північ-них закутках країни. Денисовичі стали частиною Чорнобиль-ської Зони Відчуження. Стали частиною шмату землі площею з Люксембург, де більше не живуть люди. Чорна діра Зони одним своїм виглядом на мапі нарікала Полісся пусткою. Але тоді для ностальгічних ноток було ще зарано.

П. приїздив туди одного разу, давно, покласти квіти на могилку: доїхав прямо до кордонів Зони і ткнувся в колючий дріт, і шлагбаум на КПП. Квіти і навіть свідоцтво про наро-дження не стали пропуском у дитинство. Трохи прогулявся ще живими навколишніми селами, але нікого не зустрів — полови-на будинків покинуті. Тільки жовтий автобус з американського кіно серед пустих ранкових вулиць нагадував про життя. Наче волонтер червоного хреста в епіцентрі епідемії черевного тифу.

Про те, щоб навідатися до самої Зони, вже навіть не йшлося — прикордонної пустки йому вистачило з головою. І наступного разу він згадав рідні місця тільки після заво-рушень у «Вегасі». Сидів і посміхався — цей невдаха, він був його земляк.

* * *

Минув майже рік після випадку на пляжі. Рік після того, як його подругу забили. Провина часто випливала на п’яну го-лову. Сьогодні він знову нализався. Роковини. Яка різниця, хто скільки програв? Той невдаха — усе, і зруйнував своє життя,

31

а П. трохи, ледь одного разу притис гроші до себе — і все, вона померла, а от сумління з його докорами заспокоюватися не збирались.

Третя люта зима до ряду, метеобезлад атакує заметіллю. Але цей день він позначив у календарі, щоби покласти квіти. Тепер зима вічна, тож через погодні умови відкладати візит можна вічно. П. вдяг шубу і пішов до будинку Де покласти квіти. Вона так не любила кладовищ.

Насправді Дубно — не місто. Звісно, таке місто є, але Дубно — це крижані бризки височенних хвиль на обличчі і летаргічний сон Сонця, вкритого ватною ковдрою перламутрових хмар. Небо на горизонті впадає у море, чи-то море впирається в небо, скочує до берега метрові хвилі, розбиваючи їх пірсами.

За горизонтом пасмуру, за чередою хуртовин не зрозуміло, де закінчується поле і починається кружляння снігу у повітрі. Пориви вітру змітають з пагорбів міріади сніжинок просто в обличч я.

Повітря з танцюючого снігу, і П. складається зі снігу, не відчуваючи його в собі, матюкається на вітер. Сніг щомиті на-скрізь пронизує Землю. Мерзла земля гарно зберігає тіла. От би мороз цілий рік. Він мав би шанс викопати її, зазирнути в очі і вибачитися. Покинутий будинок Де, добряче за кордоном міс-та. Біля входу вже поросли ріденькі кущі. Похилий дах веранди провис, а літній столик лежить поламаний.

Як будинок міг так запаскудитись за рік? П. протиснувся крізь провислі двері запасного входу, ткнувся ногою у дохлого собаку і зрозумів у чому річ. Розбиті вікна і вигнуті всередину решітки, вибиті двері і купи лайна рівномірно по всій площі підлоги. Купи грубезного ганчір’я не лишають жодних сумні-вів — тут бомжі. У кімнаті акуратно розвішані задублі собаки. Дохлі лебеді валялися поруч на підлозі. Дбайливо, про запас.

Бомжі, бомжі, бомжі. Після загибелі Де він ненавидів їх і боявся. Та хуртовина не протверезила його, П. закортіло помсти.

— А-у-у-у-у!!! Виходьте, с-с-с-с-с-суки!— Т-с-с-с-с-с. Тихше, всі сплять.— Привіт.

32

— І тобі привіт, дурнику.— Як там потойбічний світ?— Його не існує.— Чому?— А що я тоді тут роблю?— Ти померла.— Так, померла.— То що ти тут робиш?— Нагадую про себе.— Звідки?— Нізвідки.— Я і так тебе пам’ятаю.— І про все інше пам’ятаєш?— Я був поламаний! Я не міг допомогти!— Коли підходила та тітонька в блакитному — міг.— Я не знав! Ну звідки я міг знати?!П. стрибав і розмахував руками, щось доводив і сперечав-

ся, доки знесилений не бухнувся на пошарпаний диван. Поси-дів, заспокоївся, а коли підвівся — помітив одного з мешканців, який щойно повернувся «додому». Виглядав хлопчина дійсно кепсько: старезна шуба, старозаповітні кросівки, штани забльо-вані (або ж це була прогулянка по коліна в кабачковій ікрі). Видно — десь падав, щоправда, зараз стояв рівно, тримаючи у брудних руках ворох газет.

П. мовчки розвернувся і тихо вийшов, бомж синхронно зробив те саме. Все — мир. Однаково її вбив не він. П. так і за-лишив Де сидіти на стільці, а вона все говорила і говорила. Вона мертва, давно.

* * *

Він вразив кримський грінпіс сумою пожертви. Йому по черзі тисли руку, наперебій дякували і розсипалися у комплі-ментах. Це точно потрапить в газети. П. не думав, просто віддав бабло. Вона була б задоволена.

Стояв і слухав грінпіс-компліменти, дивлячись в одну точку. Тітоньки в блакитному светрі не було, а питати про неї якось тупо:

33

вони, мабуть, і не знають. Він запам’ятав лише светр, обличчя зо-всім стерлося з пам’яті. Він багато чого забув у лікарні.

Розповів де бачив бомжа, про покинутий будинок, про те, що бомжів треба викурити. Описав їм, як він виглядає, той бомж. Типовий бомж. На зріст такий, як я, і борода трохи схожа. Гріпнісівці дивилися на нього з показовим співучастям і розумінням, кивали головами. Блакитного светра він не за-став, і покинув це грінпісівське кодло назавжди, аби як слід спланувати втечу.

А втечу П. планував давно. Згадував «Cloud Atlas» і думав про літак, уявляючи, як залізний ніс пробиває сріблястий шар шарувато-дощових хмар і залишає їх далеко внизу. Вже скоро. Останнім дзвоником став Помічник, якому за оголошенням про оренду квартири почали телефонувати туристи. Скоро навала, тож потрібно чимшвидше брати квитки. Щороку ворожі легіо-ни нескінченним потоком висипалися з вагонів поїздів і марш-руток. Він ненавидів туристів, але цю навалу нікому не здолати, окрім зими. Але тепер зима відступає, тому й Півострів має воскреснути, аби приймати гостей. Щорічна втеча до МАМа, аби лиш не бачити цього колективного зґвалтування його міста, його гір, його моря. Він передав усі справи Помічнику. Той і справді був цінним кадром, тож за кантору можна не боятися.

* * *

Аж у Євпаторію на таксівці — там чекають останні папери перед від’їздом до Києва. Шлях не близький, і Півострів може знову не відпустити його, але цього разу П. вирішив тікати будь-що. Він не зраджував звичці спати в машині, але коли капотом затарабанив рясний дощ, прокинувся, приспустив бокове скло, і закуривши, дивився на тролейбус, який мирно котився своїм маршрутом крізь гори. П. не міг до цього звикнути. До тролей-бусів, які з ореолом всемогутності сунуть крізь гори, сполуча-ючи далекі міста. Потрібні як мінімум дроти високовольтних ліній електропередач, аби заживити таке диво.

Його перші сонячні спогади про тепер вже рідний Півострів губляться десь серед загальних гагарінських торжеств космічної

34

ери. П. сім років, а тролейбуси ще новенькі: міжміські сполучен-ня щойно відкрили, і семирічній дитині все це видається фантас-тикою. Щаслива сім’я у відпустці. Сонячні промені скрізь, а у салоні ще й сонячні зайчики. Тоді П. не відчував себе ґвалтівни-ком. Дитина і не мусить таке відчувати. Там усі були усміхнені в тому тролейбусі. Тато не бив маму, як вдома, ніхто не лаявся, усі сміялися і галасували. А потім купалися в синьому морі під блакитним небом серед рясних променів сонця.

Крапля дощу влучила П. у зіницю і відігнала спогади, пе-ретворивши тролейбус на щось страшне, вороже і незрозуміле. Там, певно, вже купа туристів, які готові до сезону витягування соків з його домівки. Гори могли б захистити від них. Якби не «Кримтролейбус», та решта шляхових сполучень. Усі ті світ-лі спогади розтанули під вагою однієї краплинки. Йшов дощ і скоро навала.

Він тікає, аби самому стати не ліпшим за них. Десь підсвідо-мо П. відчував, що під час візиту до іншого міста має перетвори-тися на кримського воїна, у якого є три дні на пограбунок. Він буде бігати вулицями з коротким мечем, на який рясно намотає кишки ворогів, кишки тих, хто ще не встиг поїхати ґвалтувати Півострів.

Він заливатиме їм до рота розпечену смолу, бензин, кок-тейлі малібу і мохіто, пхатиме дешеві фрукти у великій кількос-ті, потім розпанахуватиме черево, всім тим, хто нівечить його міста і плюндрує їх. Розпанахуватиме, діставатиме кишки, а по-тім примушуватиме зжирати їх з рештками дешевих фруктів, замикаючи і ілюструючи цикл. А ще треба пити, трахати і ще багато чого. Це буде помста. Він — кримський легіонер. Хуй вам, а не комфорт і сервіс.

План уже зрів. Він буде не сам. Ледь помітні примари ві-зантійських воїнів з гарнізонів Адріанополя, Трапезунда і най-страшніше — люта ватага з Анталії. Ті, чиї могили зґвалтовані і забльовані коктейлями, затоптані в’єтнамками, оглушені кла-цанням затворів і осліплені фотоспалахами.

У них теж останніми роками холодно — привиди минулої величі намагаються спинити навалу лютими морозами. Але не

35

виходить, тож треба стати до зброї, мечем захистити свої до-мівки. Із пращею і смолою пройти центральними вулицями ве-ликих міст.

І плювати на те, що награбоване треба буде здати в загальний фонд: він віддасть їм все, аби тільки дебош. Головне — кишки на гладіусі і вм’ятина на шоломі, здобуті в бою. А тоді його заберуть Валькірії, пронесуть крізь нескінченну пасмурну завісу хмар і по-несуть до яскравої блакиті небес. Нарешті стане тепло і яскраво засвітить Сонце! З такої нагоди Півострів просто зобов’язаний його відпустити.

Тролейбус давно зник. Таксі плавно сунуло в євпаторій-ському напрямку, там справа, там контракт, там робота, а П. жував жуйку, палив цигарки і думав про таке.

* * *

Він швидко впорався з усіма справами і тепер від втечі його відділяла тільки фінішна пряма. Таксист розказував про місцеві цікавинки, думаючи, либонь, що П. турист. Щось про гігантські тарілки космічного зв’язку неподалік. П. там бував. Будували на славу — махіна справді здоровенна: передові дослідження, пара-болічні дзеркала, міжпланетні контакти і таке інше.

Хтось казав, що вони й досі працюють, хтось стверджував, що ні. Колись давно світлі голови Союзу відправили по елек-тромагнітних хвилях зеленим чоловічкам у далекий космос три слова, які мали пояснити їм усе: «Мир. СРСР. Ленін». Зараз цей космічний телефон стоїть пошкрябаний і заіржавілий. Якщо косміти летять, то місце їхнього приземлення, позначене чер-воним хрестиком, має бути десь зовсім поряд із таксівкою, у якій сидів П. . Лячно.

Страху додавалося з кожним метром просування таксі — останніми роками буржуйські астрономи раз по разу виявляли планети земного типу, годуючи любителів наукової фантастики припущеннями і цілком серйозними висновками про ймовір-ність існування на них розумних істот. А що, як радіосигнал вже дійшов? Вони прилетять, а як їм відповісти на запитання: «Ну і де ваш Мир?», «СРСР?», «Де Ленін?»

36

А якщо спитають особисто його? Він же зараз зовсім поряд з антенами. Прилетіти мають сюди, а якщо саме у цю хвилину? Що він їм скаже?! Складно брехати прибульцям, тим більше, що згодом вони самі все побачать.

Коли найголовніший косміт своїми овальними, зяючими чорними проваллями очиськами загляне в щілину між склепін-нями антен, а потім у дірку бетонної огорожі, як йому сказати, що Миру, СРСР і Леніна нема?

Він міг би показати свій термос, виблискуючу червону зір-ку на матовій металевій кришці, у виправдання власних гріхів, але термос він втратив: через свої буржуазні забаганки посіяв минуле. Розказав би, що чекав на них усі ці роки, аж від того дня, коли побудували тарілки. Міг би виправдатися, цитуючи Фелікса — паротяга революції. Вони з П. однаково дивилися на небо, чекаючи на Них:

«Я слежу за небом. Иногда оно бывает совершенно ясное, темно-голубое с востока, более светлое с запада, иногда серое, однообразное и столь печальное; иногда мчатся тучи фантас-тическими клочьями — то блестящие, как серебро, то серые, то темные, то легкие, то опять тяжелые страшные чудовища, — несутся вдаль, выше, ниже; одни обгоняют другие с самыми разнообразными оттенками освещения и окраски. За ними ви-днеется мягкая, нежная лазурь неба. Однако все реже я вижу эту лазурь, все чаще бурные осенние вихри покрывают все небо серой пеленой свинцовых туч».

Фелікс. Термос. Соромно. Космітам єдиним зараз під силу пробити завісу хмар і віднести його до Вальгали, де Фелікс з його, П., батьками п’ють чай з термосу з червоною зіркою, а десь недалеко — біля моря — чекає усміхнена Де. Там немає перекладів і судочинства, туристів і кораблів, там де бомжі не вбивають людей і птахів.

Заради цього варто зупинити таксі і стояти на місці хоч до кінця світу. Але П. мовчав, дивлячись у вікно. Якщо вони прилетять, то знайдуть його, обов’язково. Але таке буває тіль-ки у кольорових снах, тож нехай на всі запитання відповідають туристи. Нехай їм буде соромно. А він поки втече подалі. Там

37

вони його точно не знайдуть: ні туристи, ні прибульці. А як зна-йдуть — треба змиритися, впасти навколішки і просити прощен-ня за нікчемно прожите життя. Та зараз йому на літак.

* * *

Але квитків на сьогодні не існувало в природі. У дні навали їх бронюють заздалегідь, і шалено радіють успіхові, тримаючи в руках клаптик паперу. А літак міг би пробити хмари, показати небо, і П. — дурень, бо забронювати зовсім забув.

Тому вокзал. А косміти вже потім заберуть його крізь хма-ри, або ж ці хмари самі якось розсосуться. Але чому вокзал такий пустий? Де чача на розлив, де біляші? Чому ніхто не на-магається запхати до вікон вагонів дешеве їдло, чому мандрівні торговці не волають, благословляючи покупців і клянучи нео-хочих. Де це все? На перонах лише купки спокійного люду. П. сто років не їздив поїздами.

У дитинстві думалося, що вони живі. Під шарами заліза б’ються механічні серця, стукіт яких лине навколо. Тікають з перону, ховаються від галасу, від тотальної штовханини, наля-кані. Тому і їдуть, подовгу на одній станції не затримуючись.

Цього разу разом із поїздом тікав П. Повільно залишав по-заду блідий вокзал. Погляд мандрує безкраїми полями, приєм-ний антураж і чистота есвешного купе — непогана компенсація за втрачений шанс прорвати хмари внутрішнім авіарейсом.

Після багатьох сотень опорів ліній електропередач, десят-ків полів і п’ятнадцяти горизонтів у вікно дивитися вже нудно. Аж до міста Джанкой. Тут усе по-старому: чача і біляші, гамір, штовханина, купа народу, хтось махає руками, діти показують факи. Неначе Південний Берег Криму випав з клімату і світо-вого часу.

П. закрив фіранки. До купе зайшов мужик — майбутній су-сід. І П. зрозумів, що для типової поїздки кримським кордоном не вистачає тільки гомону «цевженекрим-цевженекрим?».

— Це вже не Крим? — першим порушив тишу сусід.Хоч хтось. Сусід не кримчанин — кримчани так не запиту-

ють, вони жартують, або ж констатують факт подумки. «Ніфіга

38

це не Крим, чоловіче, і там де ти підсів — теж ніфіга вже не Крим, ти взагалі в Криму не був, якщо був тільки там, де підсів. Крим давно закінчився, той Крим, до якого ви, бляді, претесь щороку. Крим був на Південному Березі в лютому, там де все як повиздихало, і нікого нема. От там Крим, справжній, сука, Півострів. Ферштейн блядь?!».

— Ага, — відповів уголос П.Чорт, він же і сам про це питав колись. Може, у вісімдесят

другому, коли вперше трясся у протилежний бік на верхній по-лиці плацкарту. Але П. не міг згадати нічого, окрім бридкого запаху і торгашів, що вешталися вагонами, з-під поли пропону-ючи фотографії ікон пресвятої Богородиці і навіть гральні карти з голими бабами.

Тоді якраз Брежнєв помер, було вже холодно і він думав, як зустрічатиме Новий рік і як влітку буде класно: понаїдуть ту-ристи, а головне — туристки, можна буде купатися після роботи і буде Сонце. Ну, і про смерть Брежнєва думав теж.

Джанкойський мужик вів своє — щось про Крим, туризм і романтику. П. зізнався, що він кримський, і мужик навіть не ду-мав затикатися. Не пощастило з сусідом. Усі нормальні мужики плацкартами мають їздити, а в есве тільки симпатичні турис-точки. За це і платиш. Отак воно завжди і виходить. Їхав жити сюди думаючи, що будуть сонце і туристки, а тікаєш відпочити, бо завірюха і мужики з Джанкою.

— Знаєш, Крим — це як сцяти в штани на морозі, — кинув П. — Спочатку думаєш — класно, тепло, реально зігріває, а потім починаються проблеми. П. не подобалася мармиза цього мужика, тому він запхнув

до рота цигарку і пішов шукати плацкартний тамбур. Ні, поку-рити звісно можна і в купе, та плацкартний тамбур шукають для того, аби послухати там якусь синю байку перед сном. Тамбур знайшовся, і мужик, навіть не один, а цілих двоє, зрозуміло, п’яні.

Один з них вперто говорив «піся» замість «після» — це на-гадувало дитинство і смішні помилки на уроках української в тонких зошитах з тьмяного паперу в скісну лінію. Треба ви-спатися.

39

* * *

Дитинство. Тільки все змішалося. Знайомі запахи, а оголена нога, встромлена в калюжу, не холоне і не мокне. Ось його крим-ська кантора, а поряд хата друга, з яким частенько рибалили.

Яскраві барви рідних місць прискорюють серцебиття. Цокання годинника в батьківському домі підвищує артеріаль-ний тиск. Інверсійний слід літака високо в небі паралельний слі-дам шин за запиленій дорозі під ногами, паралельний світові. Це коли сонце каже «стоп!» і продовжує нещадно випалювати землю, це коли м’яч, не влучивши у ворота, летить у ліс і зупи-няється в повітрі, як і всі гримаси навколо — застигли в зупине-ній секунді літа. Затягнуті світлом деталі гармонійно липнуть одна до одної, а асфальт кримських вулиць не заважає існувати стежкам його дитинства, натякаючи на сон.

Фелікс Едмундович Дзержинський стоїть навпроти. Чуй-ний, кумедний і величний, саме таким П. уявляв його в ди-тинстві: образ склався з мутних батькових переказів, книжок на полиці і арештантських фотографій анфас-профіль. Фелікс кидає йому в обличч я гральні фішки, і П. дивно: це ж Фелікс, як він може ображати дитину? Це ж дитинство. П. цікаво і страшно.

— Где термос?— Я втратив його.— Где термос?!— Загубив.Для паротяга революції, для справжнього більшовика на-

віть уявити таке — смертельна образа, і він волав на П., а кра-плинки слини летіли навсібіч. Фелікс кинув останню фішку.

— Клоака азарта и порока. Ты не санитар на фронте языковой войны. Ты как торговец оружием. Тебя даже не-возможно наказать. Ты даже новую родину предал. Эту. Твои цветные заменители не согреют тебя, они только ра-зозлят Его.Фелікс кивнув до когось, кого П. ще не встиг помітити.— Он и правда хотел удрать?!— Да, хотел. Я остановил его.

40

Крим говорить до нього. Він, Півострів, сидить в кріслі, він би закинув ногу за ногу, якби у цієї рельєфної моделі кольоро-вої фізичної мапи були ноги. П. за димкою туману бачить лиш відбиток, чорно-білу копію Півострову.

І раптом допит. П. сидить на стільці серед яскравої кімнати, де епіцентр джерела жовтого електричного світла спрямований йому просто в очі, які він не в стані закрити навіть якщо захоче.

— Ти заслуговуєш смерть. Смерть!!!П. підскакує, перевертає стіл, — і б’ється жовта лампа, від-

сахується Фелікс і відчиняються двері. Він біжить темними ко-ридорами. Темними, вузькими і сповненими сірим холодним повітрям. Він тікає до напівтемряви в кінці коридору, а позаду дихання і не ясно, хто саме жене його кривою підлогою.

Дихання за спиною голосить завиванням вітру січневого вечора, леготом серед верхівок гір теплого травня, шурхотом пташиного пір’я в польоті. Саме єство Півострова жене його вперед. Знову його впіймає, поверне до свого лона, встромить у себе і залишить, але цього разу скарає на смерть.

П. прив’язали до стовпа. Навколо літери, і вони щось йому кричать. У кожної в руці помаранч.

— Хто без гріха, нехай першим кине помаранч, — зачитує українською з вироку Півострів.

І помаранчі летять в обличч я. Яскраве, запашне м’ясо пло-дів шматтями осідає на одязі, залітає до рота. П. кричить, а літе-ри і люди в блакитних светрах закидають його, немов зрадливу жінку правовірного шиїта. Посилюються гуркіт і світло, і глу-шать його крик, смак і звук від ударів помаранчами по голові. Голос Фелікса лагіднішає:

— Я відкриваю термос.Землетрус. І з-під розламів земної кори линуть промені,

розтинаючи пасмури неба. Гуркіт, а з дірявого неба ллється нове світло. Саме час з’явитися валькіріям. Фелікс стоїть не-рухомо. Гуркіт і світло, гуркіт і нескінченне світло… Вони не дають зрушити з місця, усе трясеться разом із землею, руки на-лилися свинцем — навіть пальцем не ворухнути. Гуркіт і світло. Гуркіт і світло.

41

* * *

П. розплющив очі, але гуркіт і світло не припинялися. Це вже точно не сон. Не пускає Півострів. Потяг серйозно трусило, у сусідніх купе волали.

Усе, валькірії, помста ЧК, Фелікс, косміти — затягують увесь потяг, хана. Він не на полі бою. Термос відкрили — все, все, все. П. прокинувся не остаточно, і сонна каша сипалася навіженим бурмотанням. Спробував визирнути у вікно, але не зміг дотягнутися до фіранки. Уся його індивідуальна есхато-логія напружилася, підступала істерика, а тоді точно гаплик, він провалиться кудись під лід, до холодної безодні забуття і помре зі страху. Вагон перевернувся і П. сильно вдарився головою.

Спокій, кінець тряски і тиша застукали зненацька, і ви-гляд П. мав кумедний: дебелий чолов’яга забився у кут лежака, закривши голову руками, і трясся, наче цуцик на морозі, при цьому бубнячи «боже-поможи». Його джанкойський сусід фир-кнув, подумки обізвав П. боягузом, і коли стало ясно, що аварія позаду — виліз із купе. П. поліз слідом.

Щось у аварії поїзду було магічне — пасажирів тягнуло по-ближче до вагонів, ніби вони щиро сподівалися, що паранор-мальні сили повернуть вагони на місце, і можна буде знову га-няти чаї від «укрзалізниці», їдучи далі.

Це наче цікава пригода, коли стоїш і знаєш, що робити, але не робиш, бо така аварія з тобою вперше. Такі картини П. за-звичай бачив по тіві з висоти пташиного польоту — звідти абсо-лютно нічого не зрозуміло, тож додумуєш собі про сотні жертв, відірвані руки, м’ясо між шпалами, голови з вікон і звитяжні команди рятувальників у яскравих костюмах.

Але цього разу ніхто як слід не постраждав, не рахую-чи подряпин, синців і численних падінь з верхніх полиць. П. було не зрозуміло, чому всі стоять біля поїзду, адже ще хвилин п’ятнадцять тому хтось дуже поспішав. Похилені вагони гіпно-тичної дії. Найкраще зараз — чимшвидше забрати рюкзак і ви-йти кудись на трасу, де можна спокійно впіймати попутку, доки до цього не додумалася решта.

42

Він поліз до вагону за сумкою. Здивований натовп дивив-ся з німим запитанням «Чоловіче, як можна відходити від що-йно поламаного поїзда, в якому ти їхав?». Це як ніби під час сафарі поламався джип, і ніхто носа не висуне з кабіни, аби не трапитися левові.

Опори ліній електропередач, поля, лісосмуги, та де ж ті провінційні леви, яких так злякались туристи залізничного са-фарі? З левів зустрілися тільки мурашині, печерками яких була рясно всипана протипожежна смуга. Це доля наздогнала втіка-чів від навали. Це знак, аби він примирився і нарешті перестав тікати з власного дому, переховуючись на Півночі.

Серед напівдиких нетрів Київщини, де не ловить мобіль-ний зв’язок, і ген до самого горизонту не видно жодного села, П. наштовхнувся на маленьку кафешку поруч із старезною АЗС. Затишний будинок, дівчинка гойдається в гамаку, грається кіт, палить Сонце. На дверях надпис «Pit Stop», і нижче «Від сві-танку до світанку». Це щось зі світу найсмачніших яблуневих пирогів. Серед роздовбаних потрісканих доріг і без смаку пе-рефарбованих радянських зупинок дивної форми, покинутих свинарників і колгоспів мало віриться, що існує бодай клаптик такої затишної провінції. У кафе навіть поставили акваріум.

Яблуневого пирога не було, але були кава, коньяк і навіть мобільний зв’язок. А згодом з’явився мужик, який за сотню погодився підкинути П. до Столиці на брудно-сірому део ла-носі. Можна було і задарма, але П. нормально вдягнутий дядя, жбулить каву з коньяком, і мужик це бачив — тому сотня. Пра-вил дорожнього руху тут не існувало, як і депеес. Навіщо вони там, де нема яблуневих пирогів і тільки покинуті колгоспи? Мужик за кермом щось бурмотів про бензин і вокзал, а потім тихо увімкнув радіо.

— Нарешті втік. — подумав П. і спокійнісінько заснув.

43

Розділ ІI

Приїзд

Чергова ранкова купа не підписаних паперів на його столі ніби з’являлася без сторонньої допомоги. Вона завжди терпляче чекала на цьому місці, і жодного разу не потрапила в кабінет піз-ніше за нього. Різні документи бували в таких стосах, зазвичай — справжня нудота: акваторії, щось про нафту, прикордонні зони, захист кажанів… Треба просто підписати. Та якби ж тільки це. Максим Ліпсар давно зрозумів — бути прем’єром зовсім не солод.

Стомившись ставити підписи, кинув дротик у фото лідера опозиції, прикріплене до мішені дартс. Влучив з другого разу і трохи пожвавився. Третій постріл — зовсім мимо: гостряк уві-ткнувся у величезну мапу України, десь у її північну частину. Геть забувши про документи і дартс, Ліпсар довго дивився на стіну, а потім натиснув кнопку виклику секретаря:

— Наташа, блядь! Чо ти не нагадала?! Позвони пісатєлю!Ліпсар злився, знову чергова дрібничка, одна з тих, про які

аж ніяк не варто забувати, але постійно забуваєш. Злий на себе, на стос паперів, на всіх помічників, навіть на Наташу, хоча вона тут зовсім ні до чого. Треба доручити це якомусь замові, та якому саме він не знав.

Мапа. Дротик увіткнувся поряд із містом Прип’ять. Ліпсар висмикнув його, і задумався, роздивляючись простори київського Полісся. Швидко набрав номер:

— Альо! Вітя, шо за фігня?! Я ж просив про казіно напо-мнить! То шо? Куди? Та нє, далеко. Я тут на карту глянув: нада всі ці шараги в Чорнобиль засунуть. Да. І їхать близько. Буде їм казино в пустині. Прямо Лас-Вегас. І шо? Ну так поговори, шо

44

вони скажуть і скіки їм нада, шоб радіації там не стало. Потом усогласуй з нашими і мені сразу перезванюй.

Щойно встиг повернувся до своїх паперів, як знову дзвінок.— Альо. Думаєш? І скіки? Окєй, порішили. Дам бріфінг. Давай, заїдь вечором.За хвилину до скайпу стукнувся креативщик, автор біль-

шості заяв Ліпсара. Він працював віддалено і за копійки, і Ліп-сар жартома кликав його «пісатєль», одного разу помітивши, що того дратує це прізвисько.

— Максиме Валерійовичу, доброго дня.— Да. Здаров. Надо текст заяви. Бистро. Скоро бріфінг. Ми ж казіно позакривали, чув?— Чув.— Ці ж бля послєдні штани зливають а ми винуваті, ну а када мер под шумок наставив автоматів возлє метро с ви-віской «Горадміністація», так ваще шухер підняли. От і закрили, но казино надо ж розмістить десь. Людям десь работать нада. Засунем ми їх в цей твій Чорнобиль. Ска-жу Наташі хай тобі всю інфу скине. З тебе заява толкова, коротка, пів странічки максимум. Даю два часа.Через півтори години Наташа поклала на стіл Ліпсара роз-

друківку: ще один папірець з текстом заяви. Прем’єр прочитав його кілька разів, зім’яв і кинув до смітника.

* * *

А. дописав заяву і аж до ночі просидів за рештою роботи. До Ліпсара по старих зв’язках його влаштував один знайомий ліквідатор, і то після довгих умовлянь. Тоді А. думав, що пра-цювати на політиків круто, тож скоро на нього звалиться купа бабла, грядуть фешн і фуршети. Але отримував він цілком про-заїчні копійки, яких вистачало тільки на існування, бо щомісяця заплати за комуналку, розрахуйся з боргами, виплачуй два кре-дити і не забудь про аліменти. Зрештою, того, що залишалося, з вистачало на нормальне бухло.

Безпосередні контакти з владою обмежувалися короткими діалогами з Ліпсаром в скайпі. А. ніяк не добирав — як сильні

45

світу цього можуть просто так стукатися тобі в скайп, задвигати щось типу «привіт, треба заяву». Хоча… дуже рідко це був сам Ліпсар. Зазвичай його піарщики. Загалом А. тримали подалі, «позаштатним працівником» — чудова можливість відгородити кормушку від ще одного дармоїда в держапараті. Менше ротів.

Сьогоднішня новина погано вкладалася в його ліквіда-торську голову. Як у Чорнобиль можна отак взяти і пере-нести казино? Як ось так запросто можна взяти і збудувати місто яскравих вогнів серед суцільної темряви? Абсурдність ігрових автоматів серед порослих мохом і покоцаних часом прип’ятських бетонок не йшла з голови.

З цигаркою між вказівним і середнім А. вийшов на балкон ковтнути свіжого повітря. Темно — чергове планове вимкнен-ня електроенергії на сусідній фазі. Якийсь мутний електрик на іншому кінці дроту смикнув перемикач, і там, де палали жовтим сяйвом вікна хрущівок напроти, залишилися лиш від-блиски скла під яскравим місячним сяйвом. Такі моменти нагадували А. про мертві міста.

У його Колотнечах тихо після заходу сонця — вулиці порожніють. Останнім часом навіть кажанів поменшало: більше не пробують залітати на кухню через кватирку. За довгі роки життя тут жбурляти по ним недопалками стало для А. приєм-ною звичкою.

Ось, летить нарешті. Підліт кажана помітити складно, тут вмикається шосте чуття. А. пожбурив недопалком на виперед-ження, влучивши прямо в писок. Іскри, що полетіли на різні боки від прямого влучання, на мить допомогли розгледіти пи-сок зблизька, і кажан розчинився в тиші і темряві.

Полетів у бік дев’ятиповерхівки — місцевий хмародер, най-вища будівля серед стареньких сільських бараків. Знайоме міс-це. На свіжих руїнах радянського союзу заклали фундамент. Звичайне держзамовлення, яке незабаром заморозили. Фун-дамент кільканадцять разів переходив з рук до рук. Та замість фантастичного навару і всіляких благ кожен новий власник отримував кулю в лоб, вибухівку в джип, або отруту до трунку. Місцеві подейкували про прокляття.

46

Спочатку був якийсь Фазіль. Цілком характерний персонаж: невисокого зросту, з темними окулярами на носі навіть в лютневу хуртовину, із розпальцівкою і ескортом на тойотах. Невідомо тіль-ки, звідки прізвисько Фазіль у типового слов’янина: світле волос-ся, жодного акценту. Але його вбили. Хоча, спочатку вбили його брата, на честь якого на кладовищі Колотнечі Фазіль звів хороми, пишності яких позаздрять і палаци візантійських імператорів.

Згодом настала і Фазілева черга. Спочатку вибухівка, піс-ля якої він тільки дивом не помандрував до потойбічч я. Потім щось з обстрілом офісу, теж невдало. Та аргументу проти авто-матної черги майже впритул не знайшлося. Будівництво першої дев’ятиповерхівки в Колотнечах знову завмерло.

Тоді, з черговим вбивством кожного нового власника фун-даменту в Колотнечах, зі смертю чергового бізнес-дяді кримі-нального розливу А. подумки вибудовував ще один кинутий котедж з жовтої цегли десь у передмісті, з кожним новим піді-рваним джипом садовив ці котеджі один за одним, як помідори, доки в його уяві не виросло ціле містечко.

Ось і Фазілів котедж. Дах вже настелено, гріється на сон-ці справжня італійська черепиця. Лишається оформити фасад. Скоро Фазіль усе добудує, і років через десять його діти підуть до школи, а він дивитиметься на них через бокове скло своєї тойоти, обіймаючи тендітну брюнетку, на якій зупинить вибір і яку ощасливить назавжди. То будуть дуже розумні діти. Вони вивчаться, потім вступлять до вузу, отримають червоний ди-плом, стануть аспірантами, бізнесменами, акторами, і все буде добре. І ніхто не згадає про лиху мить, коли у всіх були рівні можливості. Але не пощастило — будівельники більше не при-йдуть сюди, бо їм ніхто не наллє і не заплатить — хазяїна за-стрелили у змаганні за право на безхмарне життя. Мрію втілить хтось інший. Обов’язково. Наприклад, невідомий, який замовив кулю в лоба для Фазіля. Макс Бригадир.

Цей вже був з мобілкою, а не пейджером, без окулярів і на шикарному бімері. Жив, певно, десь у місті, тому з’являвся вкрай рідко, але коли приїздив, на його бімер збігалася подиви-тися вся малеча з будинків навколо. Дітей він пригощав дороги-

47

ми цукерками. Говорили, правда, що він педофіл, але з малечі ніхто не скаржився.

Бригадир збудував навколо фундаменту зелений паркан, навіть підтягнув пару вагончиків-побутівок і вщерть забив їх за-робітчанами, але потім кудись зник, подейкували, що подався в політику.

З’явився Володя Тефлон, але його задушили в спальні дро-том від праски. Ненадовго це стало улюбленою темою серед тутешніх заробітчан, які по інерції і далі жили у бригадирових побутівках, на смерть лякаючи п’яними дебошами місцевих. Якось удвадцятьох забили хлопця, а потім по черзі ґвалтува-ли дівчину, яка дуже невчасно опинилася поруч. Невдовзі піс-ля цього, глухої ночі, невідомий хтось замкнув двері ззовні на величезний навісний замок, густо полив побутівку бензином і підпалив — уся гоп-компанія помандрувала до потойбічч я.

Або місцевому дільничному було ліньки ворушити дупою, або він мав безпосереднє відношення до цієї катавасії, та хай там як, а кримінальну справу порушувати ніхто навіть не на-магався, і через місяць про заробітчан та Бригадира всі дружньо забули. Від них лишилася тільки почорнілі вагончики, які тем-ними плямами маячіли серед густої високої трави.

Яскраво-зелений паркан цього не витримав і одного чудо-вого літнього дня завалився на бік. Місцина навколо фундамен-ту знову поросла бур’янами навшпинькової висоти. Заіржавів навіть підйомний кран, збудований ще за держзамовленням, і будівельний майданчик став улюбленим місцем для забав у ді-тлахів і токсикоманів.

Карнавал власників фундаменту продовжувався, і покинутих котеджів з жовтої цегли на уявній мапі А. додалося стільки, що нудними вечорами він ділив їх на мікрорайони, інколи справедли-во хапаючи себе на думці, що якось забагато рахує чужого бабла.

Єдиним, хто мав безпосереднє відношення до фундаменту і не підпадав під дію прокляття, залишаючись в живих, був Гри-ша — сторож. Час від часу до нього приходили якісь люди і за-вантажували його пропиті мізки. Тверезим він навіть зранку бути не звик, і всіляке занудство типу «бу-бу-бу… гроші… бу-бу-бу…

48

через місяць» його не хвилювало, та і взагалі його не хвилювало нічого, окрім двохсот грамів і чергової партії в го з товаришем, який щодня, з точністю швейцарського сиру, за чверть до тре-тьої, приходив до будки.

Гриша навіть не відразу помітив, як потайки демонтували кран. Розумники впоралися за декілька днів, завчасно підки-нувши йому ящик бухла і трохи тушняку. Розібрали кран і відвезли на металобрухт кудись у Бецик по шістнадцять ко-пійок за кіло. Точну вагу підйомного крану не знав ніхто, але бажання рахувати чуже бабло було рисою не тільки А. Нази-вали різні цифри, але згодом підрахунки зійшлися на тридцяти шести тисячах гривень. Організаторів затаврували бандитами, а про Гришу навіть і не згадали. Останньому серйозно під-фартило — провина за зникнення підйомника забулася у черзі нових власників фундаменту.

Аж раптом все заворушилося з неймовірною швидкістю. Ту-ди-сюди почали снувати тентовані вантажівки, камази з цеглою і низькорамні платформи. Невідомо звідки взялася купа справжніх робітників в яскравих формах з блискучими касками, які вже ні-кого не вбивали і не ґвалтували, а працювали у три зміни і про себе нагадували тільки гучними матами епічних масштабів.

А. наостанок затягнувся так, аби легені відповіли легень-ким болем, стрельнув недопалком у темряву і закрив за собою балконні двері. Яке казино в сраку? Тут одну висотку двадцять років збудувати не можуть.

* * *

Застиглий ранок. Курява, пронизана сонячним промінням передмістя, завмирає в повітрі і чергова вантажівка здіймає її все вище і вище. Спека. За тиждень — жодної хмаринки на небі. Пахне чимось жовтим і терпким на смак. Кожного такого не-дільного ранку здається, що в Колотнечах секундна стрілка зу-пинилася просто посередині між «тік» і «так». Тільки сонце, пи-люка і старі будинки — жодної живої душі.

Типове «пегете» з обшарпаним будинком культури, пунк-том прийому склотари, облупленими хрущівками і магазинчи-

49

ками, в яких для повноти антуражу не вистачає тільки портрету Андропова.

Його розбудив галас — подвір’я заполонила купа дітлахів з іграшковими автоматами. А відкрив пачку бюджетних цигарок і вийшов на балкон. Поряд із дітьми, на лавці біля під’їзду дріма-ли двоє п’яничок цілком туберкульозного вигляду. Тільки після другої поспіль цигарки А. помітив, що ці алкоголіки насправді знайомі йому наркомани, а дітлахи ганяють у страйкбол.

У квартирі смерділо — А. вкотре забув викинути сміття, а за такої спеки засмердітися — раз плюнути. Треба чекати до ве-чора, бо сміттєпровід в Колотнечах належав до сфери буржуаз-них забобонів, був чимось недосяжно диковинним, виключним привілеєм жителів тієї самої дев’ятиповерхівки — місцевого хмародеру, про який вчора згадував А.

Решта жителів мали нехитрий вибір: тягти сміттєві відра до найближчої канави, підвалу чи подвір’я, викликаючи шквал благородного гніву розлючених від нудьги сусідів, які наступ-ного дня самі підуть до канави зі сміттям; або ж варіант номер два — дочекатись щоденного візиту сміттєвозу. Незважаючи на простецьке ставлення до проблем екології, другий варіант біль-шості місцевих здавався привабливішим.

Щовечора натовп збирався викинути сміття і шикувався у хаотичну чергу. Пакети для сміття — розкіш, більша навіть за сміттєпроводи, тому смердючі пакунки водилися не тільки у А. Колориту додавав і сміттєвоз — на перший погляд схожий на ти-повий зіл, та деякі деталі його оформлення наштовхували на дум-ку про експериментальний автопром шістдесятих, в яких зависли Колотнечі, в яких би завис і А., якби не швидкісний інтернет.

Зі сміттєвозом усе було відпрацьовано до автоматизму: че-рез пару секунд після зупинки з відкритого вікна кулею вилітав недопалок і водій, уже запхнувши між зуби наступну «приму», хутко вилізав з блакитної кабіни прямо на дах і звідти стрибав у кузов, готуючись вручну приймати сміття. Для тутешніх зви-чайною справою було зайняти чергу десь за півгодини. Це як спорт, як забіг на швидкість. Поставив відро десь поряд, бала-каєш з усіма, хто підходить: новини з роботи, політичні дебати

50

та все що завгодно. У цей час до розмов охочі абсолютно всі. Язик розв’язують вечірня втома і атмосфера зборів. Дієвіше за дешеве пиво, якого тут теж було вдосталь.

Іноді хтось брав з собою старенький баян, і життя бралося окропом в усьому його різноманітті. Серед букету смітникових пахощів дійство скидалося на брудний середньовічний ринок. Тут збиралися всі. І підстаркуваті вчительки навчальних класів, які наче зійшли зі стрічки чергової серії кіножурналу «Єралаш» і коротко підстрижені молодики, з випуклими від щойно знято-го з пательні розжареного соняшникового насіння, яке залишає червоні опіки на ногах, але байдуже — головне встигнути «на сміття». Тут слюсарі, електрики, працівники котельні. Всі стоять з відрами в очікуванні забави.

Ось виходить водій, ось прима в зубах, тиша — і раптом п’ять хвилин шаленої штовханини, колотнечі і реготу. Нагадує давку в столичному метро о восьмій. Просто гра — можна було і не штовхатися, а спокійно стати в чергу, продовжуючи тере-вені. Але про чергу ніхто і не згадує, з шаленим азартом усі наввипередки кидаються до водія. І подекуди тих, хто вів себе аж занадто нахабно, можуть дружно підняти на руки і передати водієві замість чергового відра.

Цього ранку А. тягнув сміття до канави і вкотре заздрив чор-ною заздрістю жителям хмарочосу, у яких був сміттєпровід. От і хмародер, стоїть, сука, треба кинути сміття якомога ближче до нього — це як акція вандалізму супроти класового ворога. Найбіль-ше заздрили чорнобильці, які отримали квартири в тій самій ста-резній і обшарпаній чотириповерховій хрущівці, що і А. Він шква-рився на реакторі, а квартиру отримує синок партробітника, який примусово виганяв комсомол на радіаційне першотравневе свято в Києві, коли треба було сидіти вдома і міцно замкнути кватирку. А йому? А що йому? «Йди добровільно, бо втратиш роботу», захис-ний костюм, два літри спирту передачею від коханки, посвідчення групи «Б» і квартира у роздовбаній хрущівці. Він зненавидів цю но-вобудову. Клятий хмародер став примарою з минулого і символом несправедливості. А. з силою швиргонув сміття подалі в канаву і пішов купувати своє законне недільне пиво.

51

* * *

Мужик за кермом розбудив П. на під’їзді до залізничного вок-залу. Треба було уточнити — вокзал йому нафіг не потрібен, можна зразу в центр. Але вже пізно, сотня, як домовлялися, і бувай, чоловіче.

Столиця зустріла його засмаглими обличч ями, капронови-ми спекулянтськими сумками в тоненьку синю смужку і світли-ми плямами на асфальті, де ще вчора стояли гральні автомати з мінімальною ставкою в одну гривню. Останні хоч і зникли, але наперсточники на своїх місцях — без них вокзал уявити немож-ливо, а якщо цей жовтозубий добродій раптом перестане сприт-но перекидати кульку між стаканами — потяги зупиняться, деякі навіть зійдуть з колій, а диктор чесно оголосить причину на весь вокзал, і вже ніхто нікуди не поїде. Запахи, сміття, плями, бомжі, їдло, собаки, коти, сумки, бабці, кравчучки, галас — усе змішало-ся в суцільне пекло, яке штурмом брало Бастилію його спокою.

Серед нутрощів вокзалу П. відчув себе туристом, частин-кою того скаженого натовпу, який зараз заполонив його Пів-острів. Треба відпочити від цих думок, як і від роботи. За свою маленьку перекладацьку монополію П. не хвилювався. Досі По-мічник так-сяк справлявся, і цим разом впорається.

Сновигаючи між екскурсійними автобусами і настирливи-ми глашатаями з мініатюрними мегафонами, які слабенькою російською пропонували комплексний огляд міста, П. дістав-ся першого-ліпшого таксі. Спочатку потрібно забрати ключі, а вже потім зустрітися з Макаром.

За пару хвилин він вже розглядав вокзал крізь бокове скло під невгамовне бурчання таксиста про пробки, подорожчання бензину і нахабних пепеесників. Добре, хоч їхати не далеко.

— Хутко у вас автомати познімали.— Автомати?— Ну, ігрові…— А! Ця зараза? Давно пора. У мене братєльник, двоюродний, всю зарплату спускав, сука! Я йому казав — так дєла не буде… — Так толку? Нелегальні відкриють. Або вже відкрили.Розрахувався з таксистом, потім з приземкуватим дідком-

орендодавцем, отримав ключі, екскурсію просторою квартирою

52

у сто п’ятдесят квадратів і панорамними вікнами, і швиденько спровадив дідуню, який не надто журився з цього приводу, за-доволено перераховуючи платню.

— Ледь не забув: з плитою проблеми — газовий кран закри-вається погано, давайте покажу, як правильно.— Не треба, не хвилюйтеся, я не користуватимуся газом.От козел, а раніше про кран ані пари з вуст. Це привід пе-

ред від’їздом написати балоном червоної фарби на його шпале-рах кольору кави з молоком щось типу «Спартак чемпіон!»

На Півострові і так нормального газу нема, доводиться колу-патися з газовими балонами, яких він боявся страшенно, так що готувати у відпустці на поламаній плиті — ну його. Нафіг, най-менше за все він бажав підірватися тверезим. Задзвонив телефон:

— Алло! Макар! Так! Вже тут… То коли?! Давай зараз! От лай-но, ну окей, тоді вранці, прогуляюся поки… Давай, до завтра.Вечір несподівано звільнився, і П. плюхнувся в крісло і уві-

мкнув телек, аби знайти щось про казино — довго клацати не довелося, якраз вечірній випуск новин:

— …після закриття казино поповзли чутки про те, що вони тепер працюють нелегально. Чутки небезпідставні, тепер власники казино щодня роблять усе, щоб їхні заклади не закрили, але рано чи пізно це все одно станеться.Якщо повністю заборонити гральний бізнес — тіньові ка-зино побороти не вдасться. Тому нами і було прийнято рішення перенести їх подалі від людних місць. В іншому разі, двісті тисяч працівників ігорної сфери будуть змушені йти до центрів зайнятості, а це нікому не потрібно.Де базуватиметься зона азартних ігор, ви вже знаєте — в Чорнобильській зоні відчуження — в місті Прип’ять. Ігор-ний бізнес необхідно прибрати подалі від людних місць і організувати спеціальну зону, куди кожен бажаючий може з’їздити, як у відпустку. Пізніше я дам розгорнуте інтерв’ю і влаштую прес-конференцію, присвячену цій проблемі. Зараз поспішаю. Вибачайте.П. раптово зрозумів — йому ніде грати. Пішов на вулицю

і невідворотно напився. Так буває, коли просто п’єш теплими

53

вечорами у публічних місцях: сидиш в парку на лавці, спершись на спинку, відкидаєш голову назад і дивишся у небо кольору чорносливу в несамовитому бажанні заморозити мить.

* * *

Дія перша: зажбурнув галасуючий мобільник в галасуючий бу-дильник. Дія друга: поперек горла стала спроба вимовити слово «бля». Дія третя: вдала спроба вимовити слово «бля». Дія четверта: він таки піднявся до холодильника за мінералкою. Нудить і дикий сушняк.

Телефон не замовкав, а відповісти на дзвінок слід з трьох причин. По-перше, блювати вже нудно і нічим. По-друге, зважа-ючи на час, — це Макар. А по-третє, це може бути і Помічник, може, від бухла прямо в канторі здохла його блядь, а він нічого не пам’ятає, наляканий і не знає куди подіти охололий труп.

Знайшовши розтрощений будильник, П. дістався і мобілки. Влучний постріл, тепер доведеться платити цьому дідугану і за годинник. Хто взагалі завів цю кляту дзонилку? Може, та краля, що спить на ліжку поряд з тим місцем, де будильник і стояв?

Ніхто не помер, але помре, якщо запізниться ще на пів-години — дзвонив Макар:

— Ти де?— Слухай, проспав… зараз буду. П’ять хвилин буквально, вдягнуся тільки.— Шо, вчора в гавно?— Ага… хуйово так.— Може перенесем? Відіспись давай.— Нє, зараз підтягнуся.— Ну давай, я біля Собору. Швидко випер кралю — типова шльондра. Вилетіла кулею,

як тільки П. озвучив час. Тепер зрозуміло, хто завів будильник. Напевно, екзамен зранку, МАМ же казав, що зараз сесія.

* * *

Зелень фарби соборних бань здалеку схожа на ряску. Про-холодним літнім ранком площею гуляють кілька заспаних ту-ристів, а внутрішній дворик пахне мокрою від світанкового дощу

54

травою і відгукується луною на клацання невисоких підборів єдиної паломниці, яка нервово сновигає туди-сюди подвір’ям у пошуках благодаті Божої.

Окрім неї у дворі тільки солідного вигляду сивий чолов’яга: сидить на лавці і поспіхом переглядає купу якихось папірців. Мабуть, працівник музею — вийшов на перекур і лишився на-дворі зі своїми записами.

Тим часом, з вікна другого поверху місцевий екскурсовод теж розглядав сивого чолов’ягу, і він майже певен був щодо містичного його походження, бо якій нормальній людині спа-де на думку приходити сюди кожного більш-менш теплого ранку протягом ось уже вже двох років? Невдовзі у дворику з’являється чоловік під сорок, який здалеку гучно вітається:

— Макар!— Стільки не бачитись, а ти запізнюєшся. Мастак, твою ди-візію! Офіційно уповноважений заявити — я, чорт забирай, смертельно за тобою скучив! Ну, сідай. Ласкаво прошу в мій літній офіс.З висоти свого другого поверху екскурсовод переконувався —

дивак з папірцями всі ці роки чекав саме цей день і цього візитера.— Похмілля?— Нудить капітально, а так — все окей. — Як там в Криму? Ти тепер напівдохлий мовний герой? — Шось мої п’ятнадцять хвилин слави розтягнулися. Що це? — П. тицьнув пальцем на купу паперів. — Диктанти якісь?— Типу того, екзамени ж зараз… ей, шо з тобою?— Фуууу… та нудить піпєц.Нудить і справді капітально, і у шлунку хтось ніби кип’ятить

воду на ранковий чай. П. ледь не вивернуло на охайну бруківку.— Ге-гей! Шо, зовсім? Може тебе на таксі посадовити?— Слухай, давай це… просто пройдемося… водички візьму.— Давай, може, я схожу?— Та нє, пройдусь — стане краще. — Пішли. То як поживає Крим?— Слава богу — втік. Туристів уже як гівна, дискотеки повід-кривали. Та і погода дурна: то штормить, то сорок градусів.

55

— Клас, я може вирвусь скоро.— Давай як завжди — я додому повертатимусь, разом і рвонемо.Площа дихнула прохолодою і нудота потроху відступала,

десь там всередині шлунку похмілля нарешті скип’ятило воду, залишивши П. у спокої. Разом із мінералкою, П. прихопив кіль-ка журналів — скрізь про казино, заголовки вже знайомі: парла-мент ухвалив законопроект про перенесення казино в Прип’ять.

— Кажу тобі — вони серйозно.— Скіки ж туди туристів попре?— Обіцяють купу робочих місць. Мені один знайомий казав, що інвесторів вже знайшли.— А там будинки хіба не в аварійному стані? Чи бульдозерами все розкатають і будуватимуть по новій?— А я звідки знаю?— Тіки от хто захоче працювати стройбаном, аби потім сві-титися вночі?— Так подвоять платню, то побачиш — по троє на місце ломитимуться. Ну і знайомий там бував, каже — радіація майже скрізь така, як тут. Напіврозпад, чи шось типу того.Повернулися. Паломниця кудись зникла. Мінералка вкотре

допомогла: відчувши дію слабкогазованого трунку, П. розгор-нув перший-ліпший журнал на сторінці про казино.

— Ти поки читай, я кілька робіт перевірю, ніфіга ж не встигаю.— Давай.… якого визнали одним з найвпливовіших публічних інте-

лектуалів, коментує рішення про «Розбудову Прип’яті», до якої останній тиждень прикута надзвичайна увага ЗМІ:

— Можете пояснити причини ажіотажу?— Думаю, головна причина — оригінальність і неочікува-ність рішення як такого. Тема Чорнобилю сама по собі ви-кликає зацікавленість, а якщо додати сюди присмак Лас-Вегасу, атмосферу міста-казино і принади екзотичного туризму — отримаємо неймовірний коктейль.— Отже, це і є основний приваблюючий фактор?— Думаю, це складне і багатогранне питання. Окрім радіацій-ного, алкогольного і сексуального туризмів, Прип’ять може

56

перетворитися на місто-символ, такий собі постійний сюрре-алістичний перформанс. Всі, хто живе та почуває себе у від-носній безпеці та стабільності мають підсвідоме бажання від-чути Її Величність Пригоду. Сподіваюся, Чорнобильська зона зможе стати місцем, де це можна буде реалізувати. Це оче-видні речі, але складності Ваше запитання набуває при спробі уявити, що станеться, коли така потреба знайде ідеальне місце для випуску пари. Лас-Вегас і Монако вже не просто ігрові центри, а справжня Мекка, ідеал курортного modus vivendi.— Якщо бути повністю відвертим, як на вашу думку, чи можна на питання «Це шанс для всіх нас?» відповісти одним словом?— Економічно — так, шанс. Але назвіть хоча б одну комп-лексно вдалу реформу, останніх двадцяти років.— Як ви оцінюєте проект «Розбудова Прип’яті» з точки зору моралі?— Не розумію, до чого тут мораль.— Дехто називає це кощунством — будувати казино на місці катастрофи…— Справа в тому, що абсолютній більшості ліквідаторів і мешканців відселених територій все одно, що станеться з цими самими територіями, ну а з приводу тих декількох людей, яким ще не байдужа доля Прип’яті як міста — нехай радіють. Його відродять, і хтозна — можливо, через багато років воно стане символом ще чогось, окрім катастрофи.Соціальний мотив рішення очевидний. Згадайте нещодав-ну стрілянину в кримському казино. Потреба ізолювати гральні заклади від незахищених верств населення очевид-на, і навряд можна знайти для цього вдаліше місце.Отож, як на мене — це аж ніяк не кощунство, а залучення рекреаційних ресурсів економічно збиткового регіону Ки-ївського Полісся для вирішення регіональних і загально-державних проблем. Влучно.— Оптимістична оцінка.— (сміється) Насправді, я не маю вибору. Добре, якщо влада щось таки розбудує, щось, що витягне країну з дна прірви, а якщо ні — арабські, чи які там, інвестори замовлять всім

57

відповідальним і представницьким персонам по висококлас-ному кілерові за дерибан інвестованих коштів. Можу я по-мріяти? У кожному разі — настрій у мене буде прекрасний.— Дехто заявляє про незаконні оборудки зі значними ділянками землі в зоні відчуження, а зокрема біля берегів ріки Уж. Чи проект «Розбудова Прип’яті» не є прикриттям для розподілу землі?— Я не бачу в цьому ніякої проблеми, знову ж таки — на півдні Київщини існує більше ста котеджних містечок. Буде ще двадцять на півночі. Ґрунт можна перекласти, а воду — завозити. Ніхто не змушує купляти там дачу, але охочих — достатньо. До того ж, з’являться нові робочі міс-ця. В чому проблема? «Темні» гроші і «чорні» гектари? Невід’ємні реалії пострадянського простору, по-іншому ми ще не навчилися. Головне, аби проект завершили вдало. Ефект може затьмарити навіть тотальний дерибан.— Саме з Вашої легкої руки ця подія стала називатися «Роз-будова Прип’яті», можете дати цьому терміну розгорнутий коментар?— Ліпше розповім бородатий анекдот:Індійська академія наук організувала конференцію на тему «Слони», запросивши зоологів і зоопсихологів з багатьох країн світу. Представник від кожної країни виступав на конференції з доповіддю на окрему підготовлену заздале-гідь тему. Назви цих тем звучали так:Індія «Індія — батьківщина слонів».США «Слон — експортер демократії в країни третього світу».Білорусь «Білоруський слон — найкращий друг російського слона».Україна «Слони. Розбудова держави».— Зона: популярна тема для культурної та комерційної екс-плуатації, чи національний проект?— Я б не розмальовував ситуацію у чорно-біле. Складно сказати. Для національного проекту необхідні традиції дер-жавотворення і керування, а ми такий потенціал проґави-ли. Запитання скоріше: чи можливий національний проект в принципі? Тому, не спекуляцією це буде тільки за умови,

58

що нинішнє покоління політиків усіма методами підтри-муватиме його економічно, роздуватиме медійну кулю на достойному уваги рівні, і, зрештою, передасть це наступній генерації політиків, а вони вже доведуть справу до кінця.— І наостанок: завітаєте в Прип’ять, коли «Розбудова» за-вершиться?— Обов’язково. Сподіваюся — доживу.Подібні заяви можна списати на спробу зробити з мухи

слона, але МАМ думав так само:— Оригінально. Тільки я шось слабо вірю в такі безхмарні перспективи.— У нас всі тільки про це і говорять. — Мене інше турбує — де тепер рулетку знайти? Може, готель якийсь порадиш?— Ну, а я звідки знаю? Ти ж у нас типу гравець. Попитаю на кафедрі, але у нас там фанатів таких нема.— Попитай.МАМ помовчав і запитав:— Ти як взагалі? Пережив?— Та ну його, зайвий раз цю тему торкати…— Як це хоч сталося?— Все ти знаєш: затрахали і забили бомжі на пляжі. Не як у кіно, правда?— Є трохи. Але Помічник тільки сказав, що сталося, а не як, намагався цієї теми не торкати.— Ці, бля, лебеді, вони ж голодні, людей боятися не зви-кли, з рук їдять, а бомжі їх і хапають. Все одно на пляжах взимку нікого, і ніхто цього не бачить. Йшла після роботи, слово за слово, ну і у них башню зірвало…— Піймали?— Еге.— А ти взагалі звідки подробиці знаєш? — Типу зв’язки: суд, міліція.— Ясно. То шо, ти там тепер як чорт на пустирі?— Еге. Я ж чого тобі і кажу — дуй на курорт, у мене поживеш.— Треба. То, може, на роботу не йти? — кивнув МАМ на

59

стос студентської писанини. — Бахнемо?— Ні, ти цей, іди, а я зараз до юриста знайомого. А ввечері маякнеш і нап’ємося. Окей?— Домовились.

* * *

Ніякого юриста не існувало в природі: просто відмазка — треба знайти якесь казино, а МАМ того не любить. Та і не було бажання відволікати товариша від справ. Ввечері вони накотять вже разом. Непоганий план.

Вологий аромат ранку і запах прийдешньої зливи додавали ваги повітрю, а архітектурна пишність центральної частини міс-та тиснула на цілком провінційну свідомість П.

Казино він шукати не став, зрозумів, що ніякого кайфу пів-дня ходити готелями і відбиватись від настирливих повій. Після четвертого келиха в пабі навпроти alma mater П. кинув думати про такі нісенітниці. Телефон він забув удома, що й не дивно, зважаючи на ранковий коматоз. МАМ знайде його тут. Це їхній улюблений гендель — база і прихисток, місце зустрічі зміни-ти не можна, тому П. не хвилювався — товариш прийде. Вдвох вони п’ють тільки тут.

Тому П. не рипався і вже третю годину поспіль сидів за пивом і журналами — скрізь про казино, після шостого келиха навіть всяка дешева журналістична блювота здавалася цікавою:

…і розміщення грального бізнесу на території Чорнобиль-ської зони відчуження, яке громадськість сприйняла з неабиякою цікавістю і нездоровим інтересом. Усе частіше в ЗМІ згадують Вегас і турецький туристичний бум, але звучить і слово «де-рибан». Ймовірно, автори проекту навіть не очікували такого широкого резонансу, в зв’язку з яким плани доведеться…

І так далі, і ще два літри пива, порада від здорового глузду зайти в квартиру, взяти телефон і набрати МАМа, пиво, журна-ли, знову пиво… МАМ так і не прийшов — треба додому, хоча сам винен, чому не подзвонив?

П. вийшов з бару у відмінній кондиції і відразу ж заблукав нетрями центру призабутого міста молодості. Десь поблизу alma

60

mater, якесь типове перехрестя і продмаг, книгарня середньої руки, де продають творіння середньої ж руки меценатів і буль-варні детективи. Поряд кіоск «Преса» кольору старої алюмінієвої виделки, а журнали П. забув у барі, тож треба купити ще.

Глянув на чергу, закурив сигарету і мимоволі прислухався до розмови. Говорили про МАМа, це були його студенти, сто відсотків, бо почути щось типу: «Макар Анатолієвич сьогодні, сука, такого гнав…» значило, що мова йде про МАМа, або ж в універі є ще один Макар, який може так дико гнати. Треба зно-ву зайти в бар. МАМ, певно, вже там.

— Це шо, пари на другій зміні закінчилися? — спитав П.— Ну да, а чо?— Та нічо.— Так хулє питаєш?— Ти «хулє» будеш мамі дома казати. Ясно?— Да ну ти шо?!Секунда мовчанки — ось-ось має пролунати вибух. Втрути-

лися інші:— Тихо, блядь, бачиш пепеесники стоять? Нахуй тобі цей бомжара?! В капезе давно не ночував? Давай, валимо звідси.І вони швидко пішли. П. навіть не встиг послати нахуй на-

вздогін. Купив журналів, пройшовся десять метрів, в протилеж-ний від пепеесників бік і раптом помітив власне віддзеркалення у вітрині магазину соків. Зрозуміло, за що обізвали бомжем. Все кепсько: прибльовані туфлі, такі, коли блюєш прямо під ноги і бризки зі шматочками ковбаси липнуть до носаків. Пере-вдягався востаннє в день приїзду. Все брудне — десь падав. Купа газет і журналів в руках — ну точно зібрався ночувати у дворику. Сенсу повертатися в бар нема. Треба додому. Треба відпочити. Таксі не знайшлося, і П. заліз у першу-ліпшу маршрутку.

* * *

Порпаючись у пошуках ключів серед іржавого залізяч-ч я і високої трави, П. зрозумів — у власних риглях шукати дарма. Сперся на якийсь обгорілий вагончик, аби хоч трохи прийти до тями. Прохолодний вітер не допомагав, а навколо

61

ніякий не центр, зважаючи на несамовиту водійську лайку, не складно здогадатися, що ти, друже, вдало поспав до кін-цевої зупинки.

— Привіт.— Привіт.— Що розкажеш?— Заблукав я. Проспав зупинку. А-а-а ти?— Я — побутівка. Стою собі тут.— Ти-и-и… що тут робиш?— Мене привезли сюди з іншого кінця країни. Везли пів-тисячі кілометрів на спеціальній вантажній машині, на-зивається «трал». Привезли і поставити сюди. Але це було давно. Тепер я покинута.— Чому це?— Всередині жили гастарбайтери. Мене привезли, аби їм було де жити, вони будували ту дев’ятиповерхівку.— Той хмародер?Серед брудної цегли і загальної обшарпаності тутешніх ха-

луп Вавилонською вежею ввижалась новенька висотка. П. від-разу її помітив.

— Ну і як т-т-обі з гастарбайтерами жилося?— Погано. Вони колупали мої стіни зсередини і мочилися на них. І майже щодня я задихалася від диму і смороду.— Такі скоти вбили мою…— Твою подругу вбили бомжі.— …— І напився ти не тому, що її вбили, ти постійно напився.— Що ти взагалі можеш знати? Ти вагончик! Побутівка!— Помиляєшся. Я багато бачила. Долі будинків. Багато мерт-вих і покинутих стін. Ти зараз схожий на такий будинок — об-дертий, старий, а всередині — порожньо і холодний вітер.— Я такий, бо вона померла.— А може тому, що грати ніде? Або і був такий завжди? Ти розумієш, що сам винен? Ти імпотент, ти навіть не в змозі знайти казино. От тебе і тіпає. Ти спекулянт, ти просто хви-линний бренд. Тебе не стане за п’ять років. Ти хочеш на щось

62

відволіктися, відволіктися від думки про те, що сам винен у її смерті? Але ти винен! Пам’ятаєш той блакитний светр?П. замахнувся, але підслизнувшись на власній блювоті з

розмаху сів на куприк. Взявся за голову і намагався витиснути з себе бодай декілька сліз, слів — чого завгодно, аби тортури за-кінчилися. Не вийшло.

— Заспокойся. Ти маєш змиритися, або подохнеш. Мені теж раніше було соромно: через ці двері тягли дівчину: вона на-магалася виповзти після болю і принижень, а її затягували знову і знову. А потім — вбили.— Чому ти мовчала?— Я побутівка і розмовляти не вмію.П. забрав один з журналів, який був найменше забльова-

ний, і пішов у бік висотки. Там мало вирувати життя: здалеку вона скидалася на замок феодала серед дрімучих лісів раннього середньовічч я. Вихід десь там.

* * *

— Извиняюсь, как пройти к остановке?— Пройдете под этой девятиэтажкой и направо, метров через пятьсот будет остановка.— Спасибо.— Да ради бога.Мужик у забльованих шузах за три штуки непевним кро-

ком поплівся в бік зупинки. Скидався на бомжа, який місяць тому пограбував стоковий магазин брендового одягу.

А. докурив, дістав з-під лави пошарпаний рюкзак і пішов в бік саду. Стартує сезон крадіжки яблук. Невеличкі, світло-рожево-го кольору плоди рясно родять навіть пізньою весною — таємничі розробки радянського садівництва, іншого пояснення А. не знахо-див. Скоро потемнішає і Гриша вже сто відсотків спить накиданий.

Дев’ятиповерхівка у західних променях не дарма претен-дувала на хмародерський статус. На цьому охайному фоні його будинок здавався ще жалюгіднішим — дивного покрою зане-дбана цеглянка, що давно чекає на капітальний ремонт. Своїм аварійним станом нагадує розкурочену мародерами Прип’ять.

63

Усім, хто мав хоч якесь віддалене відношення до слова Чорнобиль, там видавали квартири — компенсація за отримані моральні і радіаційні травми. А. теж отримав свою однушку за славне ліквідаторське минуле. Афганець з тридцять п’ятої — за подібні звитяги. А сусід поверхом нижче став власником двуш-ки за візит до родичів з села неподалік реактора напередодні аварії — і це був явний блат. А. його ненавидів.

Часто бухали з афганцем. Іноді А., вже достатньо прийнявши, збирався їхати в Зону, класти квіти під саркофаг і волати про всес-вітнє лихо, але потім тверезів, або додавав ще, і бажання зникало.

Афганець розказував А. про екскурсії зручними автобусами за дві сотні баксів, де поважні дяді без упину правлять про вели-ке лихо і відпускають гуляти містом з наглядачами на півгоди-ни. Травив байки про молодиків, які збирали спальники, газові пічки, ліхтарики і побутові радіометри, клали все це у рюкзаки непримітного кольору, сідали на маршрутки міжміського спо-лучення і зникали серед лісів півночі, аби згодом повернутися. Зникали, аби йти вночі пустими дорогами, ховатися від патру-лів міліції і прикордонників. Зникали, аби гуляти відстійниками радіоактивної техніки, нічними хащами і покинутими містами. Але навіть зоп’яну А. думав, що йому вже пізно йти поряд із та-кою малечею. Навіть коли на хвилі моди його улюблений пле-мінник став таким самим екстрималом.

У напівтемряві А. тихо пробирався до теплиць. Дивний колір яблучок, особливий смак і їх експериментальний статус нагадував бородаті анекдоти про радіацію. Сто кроків потріска-ним асфальтом і він на місці. Звідусіль буяє флора, з обох боків доріжки висока трава, якою запросто можна порізати руки. Хоч Гриша і п’яний — треба діяти якомога тихіше, собаки тверезі. Набравши яблук, А. повертався назад і по дорозі знову зустрів того самого мужика з магазину стокового одягу:

— Знову заблукали? Маршруток вже не буде. — А. поставив на лавку набитий під зав’язку рюкзак і присів перепочити поряд.— Проїбав, значить. Що це у вас в торбі?— Експропрійоване майно. Пригощайтесь. — А. висипав з кишені з десяток дрібних рум’яних плодів.

64

* * *

Коли А. з порожнім рюкзаком заходив на друге коло по яблучка, мужика вже не було, лишився тільки забутий ним жур-нал. А. помітив слова «Чорнобильська Зона» на обкладинці і без роздумів поклав його в торбу. Мужик навряд повернеться, а у темряві читати не зручно.

Друга ходка завжди приємніша. З першої відомо — Гриша бухий, собаки прив’язані, все спокійно. Повернувшись додому, висипав яблука в ящик під балконом. До коробки випав і журнал про Чорнобиль.

Заздалегідь підготовлені запитання, стерильні і оптиміс-тичні відповіді. З тексту А. майже нічого не поміняли:

— Поясніть рішення про приватизацію більшості територій Зони відчуження.— Земельні експерти декілька років прогнозують появу сег-менту нерухомості економ-класу на відстані пари годин їзди від столичного кордону. Цей проект покликаний вирішити кілька питань: знівелювати небезпеку азартних ігор, задоволь-нити попит на маєтки за містом і суттєво поповнити держбю-джет коштами з ігорного бізнесу. Зрештою, розвинути інфра-структуру непродуктивного регіону київського Полісся.— Які саме території зони будуть освоєні?— Для комплексного розуміння проекту не треба сприй-мати колишню зону відчуження як єдине ціле. Коли ми завершимо, зона складатиметься з кільця, котеджних міс-течок, угідь для вирощування рапсу і розбудованого міста Прип’ять, де розташується гральне містечко і музей побуту Радянського Союзу. Котеджні містечка не обов’язково за-кінчуватимуться рівно кордонами зони відчуження.— Що з радіацією?— Без сумніву, це питання хвилює багатьох. Але якби ми точно не знали, як вирішити цю проблему, то за проект ніколи б не взялися. Серйозно «забрудненою», в радіацій-ному відношенні, залишається тільки десятикілометрова зона навколо ЧАЕС. Місця, вибрані нами під забудову — відносно безпечні. Потрібні додаткове картографування і

65

заміна ґрунту, але не буду вдаватися в деталі. Ми в стані забезпечити радіаційну безпеку.— Скільки знадобиться часу на зведення всіх маєтків?— Тут важливо зрозуміти одну річ: кожний котедж в міс-течку не будується особисто власником, він не розгляда-ється як окрема одиниця. Кожне містечко — єдиний про-ект і соціальний буфер одночасно. Незахищені верстви не зможуть придбати собі таке житло, тому і залишаться на безпечній відстані від гральних закладів.— Соціальний буфер?— Саме так. Пригадайте, чим продиктована ідея перебазу-вання грального бізнесу до Прип’яті? Вберегти незахищені прошарки населення від азартних ігор. Як місце майбут-нього грального центру розглядалися також окремі регіони Криму, проте проблема у такому випадку незмінна — людей лякає таке сусідство. Зона відчуження ідеально підходить: там люди не живуть.— Чи не поставить це в зону ризику власників маєтків?— Ніякого ризику. Це абсолютно нормальна ситуація, оскільки середній клас і є тією виваженою, поміркованою частиною суспільства, соціальні ризики якого у випадку загрози азарту — найменші. Це показали результати недав-ніх опитувань. До того ж, зважаючи на те, що території досить довго перебували поза зоною людської діяльності — маємо і справді заповідні місця. Попередні замовлення надходять вже зараз, люди шикуються в чергу, аби купити собі будинок.— Яка ситуація з пошуком інвестицій?— Черга охочих і фантастичні перспективи.Хіба він міг собі уявити такі перспективи? Перспективи

перетворення показового міста соціалізму на гральний центр! Хіба міг уявити весь цей абсурд?

* * *

Потрапити до квартири П. не вдалося: ключі біля побутів-ки він так і не підібрав. Глухої ночі знову завітав до бару, не

66

побачив там МАМа і нахрюкався за нічним повтором якогось футбольного матчу. Нахрюкався так, що під двері ледь доповз і, зрозумівши вкотре, що ключів катма — ліг спати на килимок. Зранку так-сяк пояснив прибиральниці, що він ніякий не бомж і наряд викликати зовсім не обов’язково.

Поспішно відступив до бару, аби додати ще, тільки цього разу обережніше. Ситуація заморочувала: ключі загублені десь у хащах передмістя, кредитка в замкненій квартирі, там же і мобільник… і номери МАМа, орендодавця, Помічника — усіх його віконець у тверезий світ.

Не варіант шукати МАМа в alma mater. П. згадав, що він сьогодні там з’являтися не збирався. Лишалося єдине — дістати-ся інтернет-кафе і написати йому на пошту.

Тиняючись вулицями і вузькими провулками центру, П. дов-го не міг відшукати бодай одне якесь інтернет-кафе. З десятка опитаних перехожих жоден порадою не допоміг. Зрештою, таки помітив яскраву вивіску з надписом «Молодіжний інтернет центр», з буквою «е» на всю площу вивіски. У пам’яті випливла реклама з дев’яностих і П. ясно для себе вирішив, що вона, ця «е» — лох. Себто, це перше, що спадало на думку. Справжнісінький лох — така в неї була виразна форма, і так наївно «е»-лох задерла свого лохуватого носа.

Молодіжний інтернет-центр передбачав пасуючих пари студентів, заляпані часом вікна, дешеві китайські клави, залиті колою і засипані сухариками з беконом, гру в контру у коротку перерву між переглядом порно-картинок і піратських фільмів низької якості.

Але тут не було вікон. Знадобилося декілька секунд, аби второпати — школярів з колою тут також не буде, як і контри. Знову спітнілі тіла, слабоалкоголка поруч з кнопкою «подвоїти ставку» і напружені обличч я, знов пухкі короткі пальчики нер-вово луплять клавіші, і на кожному з екранів рулетка, навіть не ігрові автомати — просто старі роздовбані компи.

Від цієї прикрої метаморфози нудило. Все менше вогнів, і ніяких красивих кнопок: колись зникли руки, тепер і клаві-ші. Де-юре це ніяка і не ігорна зала, але вікон нема і ті самі

67

барабани на екранах тут. Десь там мав бути азарт. Але він атрофований, помер разом із кнопками. У будь-якому разі для П.

А он сидить такий самий тип, як і він. Здається, хлопець взагалі навколо себе нічого не бачить. І он там під руки виво-дять ще одного невдаху. У гральних залах ніколи не було вікон. У жодній. Лохи не мають відчувати плин часу. Але це хуйня, а не гральна зала.

— У вас інтернет є?Касир глянув на нього трохи здивовано і промовчав.— Інтернет є?!— У нас только игровые сайты.— Слухай, мужик, а де тут нормальне інтернет-кафе?Касир і далі мовчав, нібито і не слухаючи П. З виразу об-

личч я все ясно — складає пасьянс. От гандон. Стандартний па-сьянс і ніякого тобі азарту, як і у хлопців навпроти, тільки йому за цей пасьянс платять зепе, а спітнілим типам зі слабоалкагол-кою доводиться платити самим. Мрія знайти інтернет потроху марніла. Ця жалюгідна пародія на гральні автомати дала зро-зуміти одне: або шукай казино у готелі, якраз поверхом нижче борделю, або чекай на Чорнобильський Вегас. Або здохни від розпачу.

Перевіривши пару подібних закладів, які вже встигли ряс-но розплодитися центральною частиною міста, П. зовсім зневі-рився і спробував пригадати номер Помічника. Після декількох невдалих спроб під монетним телефоном-автоматом сталевого кольору усвідомив — потрібно шукати ключі. Довелося добира-тися майже навмання, смутно пам’ятав лиш номер маршрутки. Додавши пива, майже до вечора катався приміськими «богдана-ми» у пошуках потрібного селища.

Напрямок вірний, але назву села він не пам’ятав. Тому зій-шов відразу за кордоном міста, там де прямо вперед до горизон-ту тікає асфальтова смуга зі старою розміткою. Де на дорогах ніяких пробок і незважаючи на асфальтове покриття, не вщухає пилюка. Там де дорога пірнає далеко в горизонт, а з обох боків на неї нависає мішаний ліс.

68

* * *

Блядські ключі. Одноманітний шлях вже котрий кілометр поспіль, і від ароматів плавленого асфальту рятує тільки при-йдешній вечір. З невідомих причин П. був певен — кинуті під побутівкою ключі нікому не потрібні, і жоден автохтонний нар-коман не додумається серед трави, блювотиння і старих шпри-ців підібрати його квиток додому.

Серед нескінченної асфальтки і навислих над дорогою де-рев П. мріяв бодай про якийсь орієнтир. Бодай щось, що дасть привід радіти попаданню пальцем в небо, і нарешті дістатися квартири, телефону, телефонної книги, кредитки, життя.

Він шукав очима дев’ятиповерхівку. Звичайну хуйову дев’ятину, яка тут була хмародером, баштами Петронас, форте-цею і замком феодала водночас. Все далі і далі на південь, і все так само навколо нічого. Присів перепочити, а потім і розлігся на грубо витесаній лавці під облізлим чорно-блакитно-білим знаком «автобусна зупинка», і задрімав серед розлогих тіней на-висаючого лісу. Тіні берегли його від тривожних снів.

Прокинувся від гулу епізодичної автівки, і вийшовши на дорогу, скоро помітив знайому висотку. Колір яскравої цегли з ледь вловимим помаранчевим відтінком серед застиглого в часі і просторі місця. Наче її ніхто і не будував тут, її скинув з неба Творець, забувши пересипати жменькою розрухи. Поряд ски-нув побутівку, біля якої П. скинув ключі.

П. звик до Генуезьких фортець, свинцю льодяного без-краю Сірого моря і суворих іклів Кримських гір, і антураж сонячного передмістя хвилював його увагу. Надвечірня спека гріла обличч я — м’який дотик літа.

Він вийшов на невеликий майданчик, де юрба закидала відрами зі сміттям старенький зіл. Схоже на щтовханину біля контейнерів з гуманітарною допомогою після затяжної грома-дянської війни. Це і справді скидалося на якусь невідому фор-му агресії, але усміхнені обличч я і регіт присутніх наважили П. підійти ближче — місцевий люд просто викидає сміття.

Раптом П. помітив свого тутешнього знайомця, який стояв осторонь — поруч із книжковою полицею, яка була поставлена

69

в частині смітника, відведеній під великогабаритний брухт. По-лицю викинули разом із книгами, до того ж акуратно — книги лишились розсовані полицями. Чоловік гортав якусь книжку і помітив П. тільки тоді, коли той підійшов майже впритул. У цей момент натовп з вереском атакував старенький зіл.

— Вітаю! Ще тут, чи знову тут?— Знову.П. підійшов поближче до полиці, вивчаючи корінці: До-

стоєвський, Булгаков, Толстой, Островський, Ремарк, Лондон, Байрон, спогади Брєжнєва, альманах «Футбол—81» — типова бі-бліотека радянського інтелігента, члена партії, гравця збірної університету з футболу і шахів. Схоже, власник помер, осліп або спився, не знайшовши ломбард.

— А Ви чого на смітнику робите?— Я просто сміття викинути, так от хтось теж викинув. — А. показав на книжкову полицю. — Тут цікаве пишуть. Мовляв, Колотнечами проїздила імператриця Катерина ІІ, аби побачити завойовані землі — півострів Крим.Окрім трактату про Катерину П. помітив книжку про Чор-

нобиль і свій вчора забутий журнал, які стирчали з кишені не-знайомого знайомця. Той, прочитавши думки П., мовчки ви-тягнув і протягнув йому журнал:

— За журналом приїхав?— Ні, ключі загубив.— Тут?— Ага, біля якоїсь побутівки, чи типу того. Я ж був у кізло. Знаєш, де тут таке?— Знаю, ходім покажу.— Пішли.Перспектива дістатися телефону, душу і гаманця в цю се-

кунду лоскотала навіть сильніше за вечірнє сонце. Скоро сутін-ки перетворять його на повного дальтоніка. А зараз тонкі смуж-ки хмар застигли, виблискуючи золотаво-жовтим. Тут Сонце світить так, ніби за гроші. Зараз П. не вірив у зиму. Літо тор-кнулося його пасмуру всіма кольорами. Уперше за довгий час справжнє небо. «Сloud Atlas» навпаки.

70

* * *

Ключі шукали довго. П. точно не пам’ятав, де саме, тож довелося прочісувати всі хащі навколо вагончика. Колупаючись у траві, проколов руку старим шприцем і продовжував шукати далі, повторюючи про себе, що все нормально і це місце — ту-тешня резервація діабетиків. Нарешті на ключі натрапив його несподіваний помічник.

— Дякую, мужик. З мене бухло.— Ну, знаю тут один магазинчик…Сутеніло. У місцевий гендель вирішили не йти, замість

цього купили коньяк у кіоску неподалік, і присіли бахнути на лавці під місцевим хмародером. Знайомець дістав з кишені вчо-рашні яблучка.

— Закусь.— Прикольні. Це з того вчорашнього мішка?— Ага. Сезон, так шо ганяю кожен день. Яблука — совковий експеримент.— А шо сторожі?— Гриша? В сраку п’яний дрихне, а прокинеться — ще на собак рявкне, аби спати не заважали.П. почувався добре. Усі бодуни потроху відпускали, а перед-

чуття скорого повернення додому гріло ліпше за дешевий коньяк. П. поклав на лавку повернутий знайомцем журнал про Чорнобиль.

— Читав?— Статтю про казино. Суто професійне, навіть двічі.— Читав двічі?— Двічі професійне.— Як це?— Ну, в мене перша освіта — ядерна фізика, потім на ре-акторі сраку смажив у вісімдесят шостому. А зараз на цих мудаків працюю.— Журналіст?— Нє, на Ліпсара. Промови всякі пишу, тексти. Старий за Совка у спілці письменників був, так і надрючив з малого.— А як же так, працюєш на Ліпсара, а живеш в такій жопі?— Не вписався в ринок.

71

— Ну, а з казино в Прип’яті? Шось знаєш? Які там перспек-тиви?Колись А. — тоді провідному співробітникові інституту

ядерних досліджень — довелося стати співавтором брошурки присвяченій чорнобильській аварії. Прості запитання, складе-ні, щоб хоч трохи заспокоїти нажахане населення. Одне з них було про перспективи. Щось типу: «Какие перспективы у го-родов Припять и Чернобыль?». Які, блядь, перспективи?! Які нахуй перспективи?! Тоді довелося писати щось про експери-ментальне садівництво в Прип’яті, щось про новий напрям роз-витку і решту гівна. Чи він міг собі уявити такі перспективи? Перспективи сяйва яскравих вогнів міста-казино? Він і зараз не міг до кінця в це повірити.

— Знаєш, да вони бачок в параші полагодити не здатні. Які нахуй казино?— Туди ж типо шишки збираються на тижні їхати. Якась конференція з приводу всієї цієї мури…— Всі заворушились — це правда. Вчепились за ідею. Там ґрунт поміняти, там вимити, почистити. Робітниками воду завозитимуть…— Знаю, у нас в Криму проблеми з водою — завозять тоннами на останній поверх, типу, не класичне водопостачання. Ти ж ліквідатор? Не боляче, шо там казино буде? Не все одно?— Отой ліхтарний стовп бачиш? — Бачу. — Так ми з ним однаково переймаємося з цього приводу. Мені то шо? Нагород за подвиги нема. Навіть квартиру нову не дали. Обіцяли в цьому будинку, а на ділі — хуй.П. мовчав. Дивно таке чути: звичка працювати і грошова

жилка не сприймали подібну інформацію. Здавалося, що «дати квартиру» закінчилося десь зі смаком квасу за 3 копійки і гасла-ми «Слава КПРС» на дахах хрущівських новодубов. П. тактовно відводив розмову вбік і висловлюватися не поспішав. Він у ри-нок вписався відмінно, на відміну від цього дяді.

— Я чого кажу. Ну а от з моральної точки зору? Я от типу туди грати їздитиму. Тобі шо, абсолютно все одно?

72

— Злий я тіки на те, що ліквідатори з того ніфіга не ма-тимуть. Але розбудова ця — дуже і дуже непогана річ, сама по собі.— Тобто по барабану?— Цілком. Знайомі там жили до аварії — їм теж срати. А ті пару рил, кому не пофіг, стрижуть на цьому бабло. Експлуататори, коротше. Ну а владі шо? Сам подумай, тут такий гігантський шматок жере бабло з бюджету, а ні чорта не приносить. Ну збудують безпечний саркофаг під цей реактор йобаний. І шо далі? Захід передумає спонсо-рувати «чорнобильські» програми. Нічим буде більше ля-кати — нема бабла. А землю просто кинуть, як це зробили в Росії. У них є схожа штука, тільки про це чомусь ніхто не знає. А з казино може шось і буде.— Ну а зараз там шо?— Де? — В зоні в цій Чорнобильській.— А шо-шо? Нічо. Шастають туристи, олігархи конячок стріляють. Мародерів там мо-о-оре.— Серйозно?— Та скрізь вони! Шо там та Зона, он у нас розпиляли кран. Якісь красавці притарабанили сторожу Гриші ящик водя-ри — за гарну службу, типу, від сільради. Він в гавно на тиждень. А типи ці попиляли кран і відвезли на метало-брухт. Кран, блядь, вісімдесят метрів!— Цілий кран?— Сам бачив. Кран був, а через дня три вже нема крану.— Попасти б туди. Це реально взагалі?— На кран?— Та ні, в Зону!— Типу казино?— Та типу і те, шо я родом з тих місць.— Ого! Прип’ять?— Та ні, Денисовичі. — Кажеш, в Зону хочеш? Є така можливість.— Екскурсія?

73

— Можна і так сказати.— Я слухаю. — В мене Малий, племінник мій, шось типу сталкер. Ко-ротше, він якраз нелегально водить, знає там всі лази і маршрути, всяке таке. Може зводити. І бере небагато. Він разів тридцять там був, Прип’ять і всі села облазив уздовж і впоперек. Криміналу ніякого.— Я знаю.— Пару раз його піймали, так тіки штрафонули на триста гривень, тупо адміністративка, все одно шо за пиво в парку попастися. А штраф так і не прийшов. Я теж може піду.— Тобі взагалі в прикол? Ти ж радіації там вже нахапався достатньо, як я зрозумів.— Але живий, як бачиш. Треба хоч подивитися востаннє. Да і радіації там понти насправді. Так шо як хочеш — під-ем. Я, мій Малий і ти. Скоро, буквально пару днів на збори. Тільки екзамени закінчаться в мене…— Екзамени?— Типу друга вища. Треба, так би мовити, професійні навички підтвердити формально.— Ясно.— Коротше, як тіки — так зразу. Давай свій телефон.— Нема зараз. Я ж чого сюди знову приперся: зняв хату, забухав, телефон дома залишив, а ключі тут. Так тепер ні додому, ні когось набрати, бабло і кредитка в гаманці, га-манець в квартирі. Порочне коло.— Так ти не місцевий?— Та ні — Крим. Я ж казав уже. Тут цілком на правах ту-риста.— Тю, а чого вдома не відпочиваєш? Чи у вас там погода і досі паскудна? Чув, холодно останні роки.— Погода капець. В мене метеоролог знайомий взагалі страш-ні речі розказував: щось про зміни клімату, таке. Ти давай ліп-ше свій номер. Знайдемось, і будем щось думати по цій Зоні. В мене зараз майже відпустка, так що я за. За баблом діло не стане. Спитай, скільки треба твоєму малому — підемо.

74

П. записав номер і твердо вирішив регулярні пиятики цьо-го разу розбавити рідними місцями. До того ж там скоро буде казино. Кортіло обмалювати всі прип’ятські стіни похабними написами, аби потім дивитися на дорогі шпалери гральної зали і знати, що під ними насправді.

Цей ліквідатор — з виду нормальний мужик, хоча трохи ниє, замість вкалувати і робити свою справу. В принципі можна йти. Все ж добре, що є Помічник.

П. розглядав тутешній хмародер. Знову помаранч. Він май-же забув про Півострів, так тут було тепло. Уже давно стемніло, і в очі кидався тільки статичний пейзаж з темних силуетів дерев того самого саду неподалік. А. жбурнув яблучко кудись в зоря-не небо. Це, мабуть, так діяв коньяк.

— Шо ти робиш?— Та кажани. Ненавиджу кажанів… блядь… не влучив. А це, блядь, фруктовий постріл в пащу капіталізму!І А. з усієї сили пожбурив яблуко в хмародер. Секунда тиші,

глухий удар, крик і купа матів. У темряві видно тільки недопалок, що вдарився об асфальт, розсипаючи іскри і галасливі погрози спуститися, повиривати таким снайперам гланди через дупу, яйця через вуха, і взагалі все на світі. А. і П. вирішили залагодити конфлікт тактичним відступом, залишивши на місці злочину дві порожні пляшки, трохи яблучок і журнал, який П. знову забув.

— Сьогодні я на таксо.— Зразу дзвони у фірму якусь. Тут тормознеш наритого школяра на китайському мопеді максимум. Нá телефон.— Дякую. Тобто про наш сталкерський вояж домовилися?— Однозначно. Дзвони на днях.П. зателефонував у таксі, і за якісь двадцять хвилин вже

сидів у салоні сірого део ланоса, легенько стискаючі в кишені ключі.

* * *

П. нарешті потрапив до квартири і заснув, так сплять ту-ристи після двотижневого вояжу в Карпати — безтурботно і майже добу.

75

З МАМом так і не побачились. Судячи з відсутності про-пущених дзвінків, товариш про нього забув. Забув до сьогодні. Але цим сонним вечором зателефонував і схвильованим голо-сом повідомив про сьогоднішній матч. П., як людина до фут-болу цілком байдужа, вдавав заінтригованість — морозитися вдруге — повне свинство. Так-сяк здолавши бажання завалитися спати знову, заліз у таксівку і поїхав у той самий бар, від якого розпочався його алкогольний вояж до нетрів передмістя.

Водій таксі перевищував швидкість, радіоведучі почергово перебивали одне одного, схвильованими голосамии розповіда-ючи про футбол: ось-ось все почнеться, чемпіонат світу, старто-вий склад, тренерський склад, вирішальний момент, подальша участь, національна збірна, футбол, футбол, футбол.

Доїхали швидко, ось і гендель. Цілком типовий контингент: студенти МАМа, колеги МАМа, місцеві хуліганські моби і про-сто любителі бахнути ввечері. Студенти збиралися тут щодня, вболівальники — щоматчу, а викладачі деякий час навіть не зби-ралися: бо ж якось зібралися так, що МАМові довелося збирати по кафедрах кошти і просити решту у ректора аби викупити з міліції гультяйські туші. Не так давно у генделя змінився влас-ник: новий надав закладу трохи сучасності, позбавивши місце яскравих рис радянської наливайлівки з нарізаною докторською, металевими столиками, які закінчувалися на рівні цицьок сірим млинцем метр у діаметрі, якраз такі, аби було зручно стоячи бах-нути втрьох. Гендель трансформували у спорт-бар, антураж яко-го оголеними трубами і декором зі старих патефонів апелював до арт-кафе дев’яностих і алкогольного психозу водночас.

МАМ був тут як тут: втупився у здоровенну плазму, в ко-лективному екстазі матюкливим вереском супроводжував ко-жен напружений момент матчу.

— Привіт. Хто кого? В яких майках наші?— Привіт, сідай. Нічия, ми в жовтих. — П. не вступав у дис-кусію, цілковито погодившись із жовтизною своєї майки і майок всіх інших.Незважаючи на синість оточуючих, «ми» і справді виявили-

ся у жовтих майках. За п’ять хвилин П. був повністю поглину-

76

тий поєдинком і всезагальним екстазом: гендель кричав, ревів, стрибав і матюкався. Синя єдність у жовтих майках. Тільки зго-дом МАМ згадав про товариша.

— Ну то ти як?— Дивись. Я заінтригований, — і П. дістав черговий журнал, цього разу присвячений конференції з приводу розбудови Прип’яті. Вона мала відбутися в Чорнобилі за декілька днів.— Ти не заінтригований, ти — хворий. Куди взагалі пропав? Третій день дзвінка чекаю. Забухав?— Та капець. Коли бачилися, я без телефону був, дома за-лишив тоді зранку — бодун, ну і шоб не зайобували ро-ботою. Пішов від тебе, з людиною зустрівся там… І сюди ж прийшов. Думав ти тут, бахнув, ще бахнув, лап, а теле-фон — тю-тю. Ну і почекав тебе трохи, ще бахнув…— Та я здогадався, що ти тут, тіки цей ось — день їбанутий видався…— Так ти слухай. Це капець. Думаю, поїду додому, сів чось в маршрутку, тут три зупинки, нафіга? Не в ту… просинаюсь — якесь село.— Капець.— Ну да, ледь виїхав. Приїхав у квартиру, а ключі в селі по синьці загубив. Тільки вчора з’їздив, знайшов. Написати в пошту тобі пробував, так тепер замість інтернет-кафе тільки цей покер підпільний, аби його маму…— Ну так, автомати. Ти ж це і шукав?— Та нє, це не комільфо. Я поки пас. В мене зараз інші плани.— Шо за плани?— Я в Прип’ять зібрався.— Типу на честь казино? — Типу да.— Там же конференція ця буде скоро, хто ж тебе пустить?— Так в тому і прикол. Знайшов людину, яка нелегально зводить.— Пішкарусом? Сталкери типу? Кажу — ти хворий. І коли?— На днях.— Я ж тобі, до речі, так і не сказав нічого, не встиг… у мене

77

для тебе помічник є. Номер два.— Той, про якого ти писав?— Ага, зимою писав, просто досі йому тільки натякав. Фіг його знає, він тобі не сподобається, може, ти ж взагалі з людьми спілкуватися нормально не в стані…— Іди нахуй!— Але ж правда. Коротше, я вам типу сьогодні організував зустріч. Тут. Подивишся, що він за людина, що да як.— Тут?— Тут.— Зараз?— Зараз.— Бля…— А шо?— Та думав вдвох посидимо. Ну, ти хоч в загальних про нього розкажи.— Ну, не малолітка, як науковець в принципі… так собі. Але тобі саме те, що треба — у нього і тема диплому пов’язана з твоїми цими, блядь…— Ясно. Побачим.— Він ниє правда трохи, але взагалі мужик нормальний, ще при совку вишка по ядерній фізиці, ліквідатор, давно правда вже зав’язав, перспективний кадр, скажу я тобі. Загалом ще раз: ре-комендую, думаю поладнаєте, ми з ним пили неодноразово.Випили. Потім ще. Серед фанатського галасу було складно

щось обговорювати, тож випивали ще і ще.Черга в туалет достатня, аби викурити три сигарети по-

спіль. Повернувся — за столиком поряд із МАМом сидів його приміський знайомець і активно щось втирав про футбол, а МАМ нещадно заливався пивом.

— Знайомтесь…— Знайомі вже. Привіт.— Привіт.— Як знайомі?— А отак. — Оце так… і як саме?

78

— Я ж ключі загубив… біля його дому. От і зачепилися. Разом у Зону ідем.— То шо? Ти всерйоз вирішив звільнятись? — П. розвернувся до А., полишивши МАМа спокійно дивитися другий тайм.— Серйозно. Дістало. І бабла нормально нема, і сам, бля, факт того, що я цей текст про Чорнобиль писав, мене добив.— Ну, з платнею в мене все окей. МАМ вже розказував?— МАМ?— Макар.— А, ага. Монополія. Багато розказував. То де підвох?— Відсутній. Монополія моя. А мені конче треба нормаль-ну людину, яка б мені допомагала розгрібатися з купою роботи, яка зараз є. МАМ за тобою уже давно слідкує. Ми з ним друзі по студентству, так сказати.— Жити в Криму? А як взагалі там?— Довга історія.— Довга! Довга! Все хуйово! Якраз у вас буде купа часу, аби все обговорити в цьому вашому Чорнобилі.— Пішли покурим.МАМ був просто готовенний і П. кортіло змитися додому.

А з цим фізиком—борзописцем усе і справді можна обговорити в Прип’яті. Зараз треба відпочити. П. чомусь хвилювався з приводу цієї забавки з походом до зони. Так, ніби завтра вперше йти на роботу, або забирати диплом з вузу, або вперше трахатися — якісь такі приємні переживання.

— Ну шо там з нашою авантюрою?— Все окей.— Думав тобі вже дзвонити. Давай завтра тоді?— Добре, з Малим приїду. Інструктаж буде.— Давай о другій?— Окей.— В тебе як взагалі дружина реагує? Відпускає?— Нема.— Шо ж так? Не стоїть?— Стоїть. Зібрала шмотки два роки тому, сказала — іди нахуй, невдаха і…

79

Поряд пролунав вибух. Щось тарабанило, кричало і кази-лося в екстазі:

— Г-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-л!!! — крізь неймовірну кількість голосів зсередини голос Макара звучав найгучніше.— Слухай, мені пора. А роботу обговоримо в поході. Вва-жай, тебе найнято, на тестовий термін, так би мовити.— Окей. Тоді до завтра. О другій. Ми з Макаром додивимося.Рекомендація МАМа багато значила. До того ж вони з

цим ліквідатором типу друзі. Принаймні з приводу екскурсії в Чорнобиль П. хвилювався менше. Кінець матчу застав його по дорозі в квартиру. Криками і ароматами щастя звідусіль в свої обійми його замкнув Київ — того вечора звичайний, зрозумі-лий, проте водночас таємничий і непроникний. Сині люди с си-ньо-жовтими прапорами були скрізь, ані секунди не перебува-ючи без звукового супроводу. Центр міста зупинився в пробці, але це не заважало автівкам, з вікон яких стирчали національні прапори, роз’їзджати тротуарами, а водіям щосили тиснути на клаксони, не стримуючи радощів. Перемога проникла до кож-ного задвірку міста у вигляді нетверезих компаній, які в момен-ти загальної ейфорії нікого не бентежать своїм виглядом. Дар-ма, що перемога сталася за декілька сотень кілометрів звідси.

* * *

Наснився Крим. Нудним, сірим, моторошним сном. Спо-чатку дикий холод і завірюха. Знайома погода і суміш рідних місць, аж раптом з’явився Фелікс.

Він дивився на нього очима доброго слідчого, але невідомо яких тональностей набуде зараз його баритон. Поряд із Феліксом скромно стояв А.

— Це не допит?— Ні, дитино. Ти прийшов сюди сам.— Куди?— Сюди, озирнись.Крим дихнув пасмуром, морською слиною, вітром, сірим не-

бом і букетом всіх на світі прохолодних пахощів. Дихнув на втіка-ча крізь тенета запамороченого розуму, крізь бар’єри сновидінь аж

80

у теплу нірку столичної квартири, глибоко під ковдру. Утекти не так просто, однаково доведеться повертатися: рано чи пізно.

Раптом П. на секунду ясно і явно усвідомив, що нікуди і не тікав, навіть не намагався, що Крим стоїть ось, поряд, і аромати всіх його вітрів знов мають над ним владу.

— Куди я прийшов?! Куди?!Ніякого Криму, перед ним стояв усміхнений Фелікс. Це була

Прип’ять у всіх її туманних вечірніх барвах без жодного вогника навколо. Вона тиснула пресом тиші, а звук дверей, зачинених про-тягом в сусідньому будинку, лунав на сотні метрів навколо.

— Ти знайшов термос?— Ні, пробач.— Ти винен мені.— Знаю.— Знаєш?— Знаю.— Ти взагалі розумієш, що експлуатуєш людину зі славним ліквідаторським минулим? Подумай про це. І термос знайди.А. весь час мовчав. Вони стояли серед джунглів нічної

Прип’яті. А. жестом показав П. на акуратний ряд одноруких бандитів. Схоже, класичні моделі, механіка, тільки з домішкою касового апарату і терезів «Тюмень» у конструкції корпусу. Та-ких не існувало, але табло було зовсім як справжнє. П. натиснув кнопку. А. посміхався. Йому випали шарф, апельсин і термос.

— Що це значить? Чому не вилітають монетки?!— Це програш.— Ні! Це куш! Я хочу забрати свої гроші! Де власник казино?! Я хочу з ним поговорити! Давай мені власника!— Я — власник.Зяяли чорні пащі під’їздів і побиті вікна кинутого міста. П.

прокинувся. На хвилину йому розхотілося йти в Прип’ять.

81

Розділ IІІ

Прогулянка

— Привіт, Малий.— Здоров, дядь.Малий. Нелегал, самоход, сталкер. Хтось стрибає на скейті

біля підніжжя пам’ятників діячам культури, хтось малює на сті-нах балоном за тридцять гривень, хтось кидає дівчину, продає квартиру і автостопом їде в Катманду, а цей малий просто бере рюкзак і йде гуляти радіоактивними чорнобильськими хащами так, ніби це візит до бабуні на дачу. А. подобається цей малий. Його Малий. Його племінник.

Журналісти пишуть про таких усілякі нісенітниці, а підстав-ні хлопчики зі слащавими пиками дають розлогі інтерв’ю, по-важно патякаючи про романтику відселених терен. А насправ-ді — ніякої романтики, тілько бажання втекти від цього хуйового світу і вісімдесят баксів з рила за нелегалку до Прип’яті, а якщо ви з Москви, то і взагалі сто п’ятдесят — і це ніяка не русофобія, чесно. Треба ж за щось жити: купляти дешеву горілку і платити за безлімітний інтернет.

— Нарешті змотаємось разом.— Еге.— Чого це ти так раптом? Казино?— Не тільки. Цей, наш третій. Коротше: він мені роботу про-понує. Треба аби усе тіп-топ пройшло цього разу. Точно не піймають?— Зараз можуть. Там же ця конференція блядська. Бізнес-план, чи шось таке, охорони буде море!— Шанси є?

82

— Ну, зі мною є.— Треба йому хоч сказати, шо сцапати можуть. Правильно сказати. Розумієш?— Розумію, не парся, дядь.П. з’явився трохи згодом. А. помітив — Малого лякало те,

що цей солідний дядя міг запросто бути розніженим педиком і загнутися від втоми через двадцять кеме після старту.

— Привіт. Майже все купив. Лишилися дрібниці.— Привіт. Це мій племінник. — Здоров.— Привіт.Зайшли у паб, за другим келихом зав’язалася розмова. Ін-

структаж, всі діла. А. хвилювався, але попри конференцію і всі небезпеки, план Малого вельми простий: стартуємо завтра, бро-нюватимемо квитки на прізвище Протокольний, питимемо на автостанції прямо за столиками біля кас, візьмемо по десятку пельменів за вісім дев’яносто, хвилюватимемося, ледь не пійма-ємося пепеесникам за паління в громадських місцях, запакуємо-ся в приземкувату маршрутку, посміхатимемося водієві, водій змовницьки зиркатиме на рюкзаки, ми голосно розмовлятимемо про Прип’ять, різко заткнемося коли до салону — під’їхати ку-дись у справах — зайде похмурого вигляду прикордонник, наре-шті приїдемо в сраний Іванків, нап’ємося в барі, зайдемо в мага-зин докупити по три пачки дешевих цигарок на рило, застопимо замурзаного таджика на роздовбаній дев’ятці і глибоко ввечері переліземо через колючий дріт Чорнобильської зони, станемо ті-нями і нас ніхто нізащо на світі не помітить і не схопить.

Скидалося на чергову прогулянку, ще одне чергове турне туди і назад, стандартними маршрутами повз сплячий в салоні мі-ліцейського бобику патруль о четвертій ранку, але А. відчував — Малий хвилюється через конференцію і хвилюється не на жарт.

— Так, камуфляж не забудь купити. Називається сірий піксель.— Ой, а можна не сірий?— А чо?— Не люблю сірий.— У нас шо, блядь, фешн-вік? Сірий купуй. І цей, дивись,

83

аби ніде ніяких яскравих плям на спорязі, на взутті там, на рюкзаку. Ніяких віддзеркалювачів, червоного, білого, по-маранчевого, у жодному разі — можуть помітити.— А рюкзак який? Літрів на сто? — А гігантський такий навіщо?— Ну, це ж типу похід.— Похід? Забудь це слово. Похід — це на десять днів в Гімалаї, топити сніг на каву, оце похід. А в Зону — так, прогулянка. Тіки в цей раз стрьомнувато трохи, конференція ця блядська…— А як взагалі можна провести конференцію в Чорнобилі?— Тю, так там люди живуть.— Як люди?— А, ще один. Ну слухай. Чорнобиль зараз — типове пеге-те. Живе пару тисяч рил, працюють там. Ну, емчеесники, міліція. Навіть три магазини є. І коли ти там, перше, що приходить в голову: «І про це село говорить весь світ?»— Ти і туди провести можеш? Був?— Аякже, був. Це раніше думали, що туди нелегалом попасти ніяк. А ми вночі заходимо. Там типу комендантської години ввечері. Так от приходимо, залазимо в першу-ліпшу хату, їх там багато покинутих, чекаємо ранку — і в магазин за пивом.— Це ж як так? І не ловлять?— Ну, там взагалі купа ментів. Тіки от кому стукне шукати нелегала у себе під носом? Ну ідуть собі двоє по вулиці, ну вдягнені як всі — камуфло там, ну емчеесники якісь, чи ще хто. І знаєш, заходиш з таким серйозним їбалом в столов-ку, купуєш свої срані котлети, а в черзі ззаду купа ментів. Головне — нахабство.— Ти прямо Штірліц.— І не кажи.— А провали? Були?— Там — нє. Ну, майже: заходимо в магазин, а менти якраз скупляються, при формі такі, двоє. Одного точно! Ну точ-но знаю, сука, колись мене піймав! Коротше, він на мене так довго-довго дивився. Але пронесло. Я тоді подумав, шо протокол.

84

— Протокол?— Еге, протокол. — Який ще протокол?— Ну, штраф, якщо піймають.— Адмінка типу? Так би і сказав.— У нас всі говорять «протокол». Штраф той і не прихо-дить. Так шо це протокол фантом. Тільки цього разу в сам Чорнобиль не підемо. — Чому?— Ну от через конференцію цю блядську і не підемо. Я взагалі думав зараз не йти. Розумієш, там на ту конферен-цію приїдуть такі шишки — мама не горюй: інвестори, уряд, охорона, снайпери, коротше кулю в лоба можна отримати.П. замовк, химери в його голові знову почали вовтузитися,

і сьогоднішній сон здавався приємним у порівнянні з перспек-тивою зібрати джек-пот з кільканадцяти грамів снайперської кулі в життєво важливі органи. Навіть почав задкувати помис-лами, але Малий це відчув:

— Ну ти цей, не хвилюйся головне. Ми тією дорогою не під-емо, вночі хіба шо, а де нада завернемо в ліс. Снайпери, ну і всяка така небезпечна шняга думаю тіки в Чорнобилі і по дорозі буде, по якій вони туди поїдуть, та і то вдень. Так шо все нормально.Домовленість була. Довелося погоджуватися.

* * *

Малий підняв колючий дріт, аби можна було нормально пролізти. П. курив у долоньку і слідкував, як крізь тонку шпари-ну А. пролазить у резервацію власного минулого. Цей мужик, він же точно тут свій, тут його спогади, от тільки спогадів ніфіга не чутно, тільки мати, якими А. рясно обкладає всі колючки на світі, заплутавшись у дроті:

— Ну ти, блядь, просто Вінні-Пух.— Ти давай не пизди багато, а допоможи.— Тихо мужики! А то всі менти позбігаються! Ну шо ти там?— Та рюкзак, блядь, застряв…

85

П. викинув сигарету, переліз через огорожу і допоміг А.. Дивно тягти за руки справжнього ліквідатора, тягти за руки кудись в бік Чорнобилю. П. підняв дріт ще вище і руками відчепив рюкзак А.

— Ну ти шустрий.— Ну шо, де твій Чорнобиль?— Який в жопу Чорнобиль?— Ну, Зона.— Баран, тихше, ти вже в Зоні. Вже? Так швидко? Кордон мав бути неперелазним бетон-

ним парканом погрозливого вигляду з протипіхотними інженер-ними конструкціями, дотами і кількома шарами колючого дроту. А виявився іржавим тином і ледь стояв. Тут мала розпочатися Пригода. Як у старих казках, де за берегом річки, пагорбом або лісом живуть лихі істоти і небезпеки очікують на кожнім кроці.

Пригода не забарилася. Малий, пролазячи під дротом, за-плутався сам: активно роздираючи одяг і рипаючись, під аком-панемент приглушених матів, завалив декілька секцій огорожі. На землю гепнулися бетонні стовпи, накривши Малого дротом з головою, подряпавши і заплутавши ще дужче. Шуму — на роту солдат. А. і П. звільнили його, і всі побігли полем вглиб Зони. За десять хвилин присіли перепочити.

— Вітаю з нелегальною дефлорацією. Далі нам по асфальту.— Так там же снайпери!— Які в пизду снайпери? Конференція не сьогодні. Зна-чить так, на дорозі граємо в гру: «Кручу-верчу, машину получить хочу!». Правила прості: ідем по дорозі, вона далі пряма кілометрів десять. І кожну хвилину обертаємось. За-раз темно, світло фар помітимо раніше, ніж водій угледить наші туші. Ви взагалі як? Дротом не подерлися?А. навпомацки рахував дірки, здобуті в бою під колючим

дротом.— Та, блядь, жилет — шо вовки погризли.— Так це ж круто. Он у мене сорочка є, для осінніх про-гулянок, я її сюди разів двадцять одягав — уся в дірках від колючки! Справжня сталкерська шмотка. Останнього разу водив шведів, показав дірки. Так 200 євро пропонували!

86

— Впарив?— Дядь, ти шо?! Це ж реліквія! Кожна дірка — спогад. А ти подерся?П. в суцільній темряві пробував розгледіти свій одяг. На

фоні супутників він наче змащений перетнув кордони Зони, на-віть цього не розуміючи. На автостанції, в таксі, під час інструк-тажу відчував себе трохи зайвим у химерній компанії нелегала і ліквідатора. А тепер — навіть не подерся.

— Та ні, нічо не порвав. То шо? Нас піймати могли?— Ще й як могли, там капепе поряд.— Скажи, а ти завжди залазиш як дебіл?— Це ще фігня. Ми якось бухали зі знайомим, допиваємо другу і по п’яні думаєм: «давай в зону!», ну зібралися, за-пакувалися і вперед. Я вже тоді такий нормальний був, ко-ротше вписалися в село перед колючкою, ночі дочекатися у знайомих туземців. Ну, забухали з ними так нормально, коротше, я вирубився, а Тьома все-таки пішов.— Один?— Ага. Коротше, він ніфіга не пам’ятає, говорить: просипаю-ся, звисаю на колючці, мєнт в їбало ліхтарем світить. Корот-ше, він як колючку перелазив, заплутався і вирубився бухий.— І шо?— Так а шо? Протокол. Записали шось типу: «затриманий при спробі перетину колючого дроту у нетверезому стані», шось там «порушення фіксується на підставі того, що біль-ша частина тіла порушника знаходилися на території Зони обов’язкового відселення».— І багато таких?— Ну, матьорих, шо постійно лазять, рил пів сотні буде.— Туристи типу?— Які в жопу туристи? Я навіть в Карпатах не був. Серед нашого брата туристів мало. Нормальні люди в нормальні походи ходять.— А ти тіки сюди?— Ага. Дешево і близько. Ну сам подумай: в Крим, в похід сходити — це два дні дороги, п’ять днів там — все серйозно.

87

А в Зону — бомж-вояж на три ночі і бабла майже не треба. Це як на дачу змотатись.Докурили — і вперед: нескінченною асфальтовою дорогою,

таємничими просторами Півночі. Поряд рідних місць минуло-го, до кинутого міста майбутнього. Малий розповідав про цю дорогу. Нею ходять тілько вночі. Вдень страшно, вдень міліція помітить, вдень машини щохвилини, вдень — ну його в пень. А вночі — з супутників тільки темрява, і складно зрозуміти один простий, неймовірний факт — це траса, широка охайна асфаль-тка з акуратною розміткою, якою вночі зовсім ніхто не їздить.

Розповідав Малий і про загадкові жовті вогники втоми, їх плентаючись дорогою назад бачать в темряві туристи. Вогни-ки танцюють перед очима, коли засинаєш на ходу і зникають, якщо протерти очі, а згодом — неодмінно з’являються знову.

Час від часу зупинялися, Малий бурчав, що привалів за-багато, але теж сідав, відкривав мінералку, підкурював і слухав тишу, роздивляючись гігантські плями Молочного Шляху. Зорі тут не соромляться і підсвічують дорогу вперед, інколи ховаю-чись за рваними, пухнастими тілами поодиноких хмар.

Дорога пряма і одноманітна. Жодного орієнтиру і складно сказати, скільки вже пройдено до мети: два кілометри, три або п’ять. Але десь на сьомій тисячі кроків П. помітив перші вогники.

* * *

Це точно Прип’ять — вогні казино на горизонті. Інакше бути не може, бо скільки можна плентатися з цим клятим рюк-заком, клянучи плечі і ноги за біль і мозолі? Скільки вони про-йшли? Десять кілометрів? П’ять?

Це вогні Прип’яті. Стопудово. Різнобарв’я серед ночі слі-пить очі. Жовті відтінки на будь-який смак, яскраві, майже помаранчеві. Справжній Вегас на фініші дохлої пустої асфаль-тки. Прип’ять таки розбудують. Диво, але двома десятиліттями пізніше Чорнобильська зона таки сяятиме штучним світлом, блиматиме вогниками реклами казино, ресторанів і готелів, а взимку — червоними ліхтариками святкової новорічної ялинки. Звісно П. житиме там, в самому її серці.

88

Повією, зітканою з хіті і розпусти стане його Північ. З мо-гутніх плечей Півострову додолу полетить непосильний вантаж і навала туристів послабить натиск, але замість остаточно повер-нутися в лоно заспокоєного Півострову П. втече до Прип’яті.

Гіпнотичним покликом азарту, алкоголю і заборон вона притягуватиме все нові і нові дзеркальні фотоапарати, перетя-гуватиме з шезлонгів, тапчанів і пляжів все нових гуляк в яскра-вих шортах. Все нові і нові кредитки засмоктуватиме до лон ще недавно кинутих бетонних джунглів, до залів казино. І не відпускатиме навіки. Прип’ять помститься за Півострів. Північ порятує Південь.

Лас-Вегас у сиві американські п’ятдесяті, окрім колеса ру-летки, приваблював фантастичним видовищем з вікон номе-рів на останніх поверхах готелів: ядерний гриб на тлі чистого, яскраво-блакитного неба штату Невада. На якусь мить тестові полігони з випробування ядерної зброї стали найрейтинговішим видовищем Вегасу.

Прип’ять і Вегас. Вони стануть містами-побратимами, і з цього приводу мери на урочистій церемонії братання обміня-ються емблемами і прапорцями, не витримавши хвилі емоцій, вибухнуть голосним ревом, обіймуться і рюмсатимуть на очах всього натовпу, який також не витримає і ридатиме вслід. На центральній площі відбудованої Прип’яті змішанням сліз силь-них світу цього навіки брататимуться міста.

Усі голосно жалітимуть покинуті будинки, співчуваючи ко-лись самотньому бетонові, до якого тільки-но повернулися люди, плакатимуть за хоробрими пожежниками і ліквідаторами.

І у дякувальній промові мер Прип’яті нагадає, як розквіт Ве-гасу завдячує примхам багатіїв, які каталися дивитися на ядерні гриби з вікон готелів, і тепер, шановні, ми на черзі до безхмарно-го життя. І давайте в чергове пом’янемо хоробрих пожежників.

Звеселілі прип’ятчани в екстазі підкидуватимуть мерів скан-дуючи «ура», охорона спочатку спробує заважати, але розчулений натовп на радощах любо підкидуватиме і охорону також.

П. дивитиметься на все це з панорамного вікна, а потім спуститься у фойє готелю «Полісся» аби сьогодні вже не по-

89

вертатися в номер. Прогулюватиметься улюбленими місцями, намагаючись знайти бодай один безлюдний провулок. Марно. М’яка передріздвяна прохолода буде не в силах загнати всіх до казино. Прип’ять більше ніколи не засне. П. зайде до гральної зали, замовить апельсиновий коктейль, закине бабла в автомат і смикне за руку. У бандитів знову будуть руки.

Автоматів стане забагато навіть для П. Ходитимуть чутки, хоча які там чутки, це цілком реальна сувора проза життя, про околиці де ростуть цілі райони з невдах, які програються по повній, гравців-програвців які житимуть під натягнутими просто неба простирадла-ми у солодкому мареві відігратися. Хоча навіщо жити під прости-радлами зимою, коли для цього є теплі картонні коробки?

Спеціально для таких на зупинках, біля кіосків, бюджетних ба-рів, навіть у двориках стоятимуть однорукі бандити. Серед невдах ходитимуть чутки і легенди про щасливців, які почали зі ставки у п’ять гривень на бандиті і скоро переїхали до цілком пристойних квартир в центрі. Свіжоспечений Вегас Східної Європи швидко об-ростатиме типовими міщанськими легендами ігорного міста.

От невдахи, от ідіоти. П. смикатиме і смикатиме за руку автомат з кожним разом все сильніше, намагаючись відірвати її з м’ясом, з електричними нутрощами, а потім топтати мікро-схеми. П. рватиме з усієї дурі єдину руку. Цей автомат — безви-грашна штука. Він для лузерів — відчуваєш себе вівцею, бо ти не в стані вплинути на хід гри, від тебе нічого не залежить — ти просто дивишся мультики з трьох малюнків на яскравих барабанах.

П. візьме апельсиновий коктейль і піде дихати свіжим пові-трям. Буде найтепліша в світі зима. Така, коли сніг летить вели-чезним лапатим пір’ям, приємною мокринкою пестить щоки і губиться серед карнавалу новорічних вогнів. Така, коли гуляєш вулицями з термосом, залитим бухлом по вінця, якимсь таким мирним бухлом, суто без трешу, типу глінтвейну. Коли палиш сигарети і запиваєш їх з кришки термоса, а потім протираєш червону зірку і не холодно. Одна з таких зим.

Рясно сипатиме лапатий сніг, охайні вулиці Прип’яті вдяг-нуться в біле. Все навколо підсвічуватимуть сотні ліхтарів, ліхта-риків, неонових ламп, жовтих шапок таксі і вогників на дорозі.

90

П. довго не міг зрозуміти, як вогники можуть стрибати буль-варом, допоки йому це не пояснив переляканий вереск Малого:

— Шухер! Машина!У наступну мить П. вже щодуху біг назустріч темряві узбіччя.

* * *

П. відбіг на десяток метрів і впав обличч ям у траву. О-о-о-о-такої. Завтикав. Як там Малий казав? Протокол? Жаль. Що-йно ж прийшли. Прикро пійматися.

— Ну і де твоя машина? Може повернула?— Лежи не рипайся! Там звертати нема куди. Повільно їде. Полюють, суки.П’ять секунд, десять. Нема. Слухаючи перелякані команди

Малого, можна подумати, що найстрашніше за все в житті — це машини. Цей автомобіль — безвихідь і все одно тебе знайдуть. Як уві сні, коли тікаєш від чудовиська, від жахливого монстра і знаєш — ти можеш бігти швидше, а коли намагаєшся — ноги наливаються свинцем.

П. посміхався в темряву і тишу, усвідомивши, що це не так страшно, як соромно. Так само соромно, як в глибокому жор-стокому дитинстві запинати на смерть їжачка: виконувати ним подачі, розпасовки і дальні, набивати обома ногами і зрештою зафутболити в дальню дев’ятку, з силою хлопців, що грають на шкільних змаганнях у справжніх шести шипових бутсах. А по-тім думати, який ти крутий, бо з кросівок стирчать його шипи. А потім зрозуміти, який ти мудак, тупий обсос і червоніти, коли сварять, дають ляпасів і питають: «Навіщо?!»

П. уявив собі похмурого, втомленого службою майора з похмілля. Він їх помітить, зупинить машину і бойовим кличем «Стаять, блядь, стрєлять буду!» примусить капітулювати. Далі — ваші документи, шмон, потім в салон на задні сидіння, заведе машину, розвернеться до них і довго, з докором, дивитиметься у вічі з німим запитанням: «Навіщо? Якого хуя ти сюди припер-ся?» Саме час згоріти від сорому. Вже скоро.

Але зараз — мовчки мордою в пісок, рукою мацати зем-лю поряд. Дотик кінчиками нігтів голої землі заспокоює нерви.

91

Це почуття примарної безпеки вабить зануритися глибше, гриз-ти землю зубами, розкопати собі могилу, померти на місці, провалитися під землю, колупати підземний тунель, аби втекти звідси назавжди і більше ніколи не з’являтися.

— Хух, проїхала. Давай народ, підірвалися. Ми з такими темпами за тиждень не дійдемо.Малий повернувся до П.:— Не рубай окуня! — Більше не буду.Накрапував дрібний, як на пізню весну, дощик. Дрібний,

як на величезні і тяжкі краплі травневих злив. Більше схожий на моросіння пізнім жовтнем, коли ледь відчуваєш обличч ям мікроскопічні краплинки. Такий, тільки теплий.

— До речі, мужики, ви б дощовики натягнули і рюкзаки прикрили. А то потім здивуєтесь, скільки літрів води мож-на знайти у змоклому спальнику.П. дістав дощовик. Малий дивився на нього очима, сповне-

ними подивом і жахом, наскільки це взагалі можливо розгледіти в темряві.

— Ти двинувся?!Цієї миті темряву різонуло світло фар наступної машини.

Знову стрибнули у канаву на узбіччі. Помаранчевий дощовик. От блін. Звідки ж він знав? Звісно, для всяких там скалолазів це річ потрібна. Можна їх помітити з рятувального гвинтокри-ла, підібрати напівживі обмерзлі туші, швидко долетіти до реа-німації, накачувати глюкозою, вправляти переломи, накладати шини, гіпси, підключати до апаратів і дзвонити додому роди-чам. Але не тут, коли все навпаки, і машину варто помітити ще у вигляді цятки на горизонті. Тут віддзеркалювачі трохи зайві. Але звідки йому було знати, що дощовик помаранчевий, коли на упаковці нічого про це не написано.

А хулі ти думав? Хулі ти, сука, думав?! Думав, звалиш на Північ, на холодну рідну Північ, і можеш тут в костюмі апель-синки стрибати?! Ти на фронті, на фронті, блядь, де кожна яскрава цятка, кожен спалах — шлях до вірної смерті, і тебе хлопче помітять. А ти думав? Тут все серйозно. Серйозніше,

92

ніж ті десертні піздюлі під Радою міністрів. Ти сам тут — яскра-ва цятка на ворожому сірому тлі. Тобі і сірий піксель не допо-може. Йди собі тихо, а цятку заникай поглибше в рюкзак.

Машина проїхала. Пару хвилин лежали мовчки. Занад-то неочікувано цього разу, проґавили, занадто близько залягли біля дороги, аби відчути безпеку відразу.

— Ну ти, блядь, даєш — помаранчевий дощовик! Одягнеш, як зайдемо в ліс.— Малий, а звідки стільки машин? Це патрулі?— Деякі може і патрулі. Вночі тут тільки мєнти їздять — ко-мендантська година типу.— І багато ще таких поворотів стрьомних?— Скоро мост переходитимемо. Мост, блядь, восімсот метров! Ховатися нема куди.— Рулєтка?— Ага.Сіли курити. Крони дерев повністю застеляли небо, і в

цілковитому мороці не видно було нічого окрім помаранчевих цигаркових вогнів. П. глибоко затягнувся і серед темряви хащ на секунду стало світліше. Зрадливо світліше. Стало соромно за зраду партизанщини і його камуфляжу, його сірого пікселю. Хоча як сірий камуфляж може допомогти в лісі?

— Малий, а яка радіація? Ану поміряй.— О-о-о-о-о… вісімсот мікрорентген.— І шо?— А то, шо по нормальному має бути в тридцять разів мен-ше. От шо.— Ого. Валимо звідси?— Давай докурим і підем.

* * *

Дежавю. Він пам’ятає таке з молодості. Наче муторні урив-ки з кіно доби пізньої перебудови: з темрявою в кадрі, порож-нечею в бюджеті і бажанням чимшвидше перемотати в кінець. Ця дорога в темряві неприємно запам’яталася з молодості, і не може такого бути, аби він прийшов сюди знову. З доброї волі.

93

Ну а як же? Він часто говорив про цю дорогу. Сидів на-впроти вікна на зйомній квартирі, дивився у теплий липневий вечір, світло ліхтарів, заспокійливу тишу і говорив про дорогу.

Квартиру обіцяли стільки разів, що він збився з рахунку, йому остогиділи чергові другі дихання і натхнення в довже-лезних чергах в надії отримати омріяну однушку в новобудові з брудної білої цегли. Усе це тяглося крізь дев’яності: крізь за-пльовані підлоги, хворе тьмяне жовте світло довгих коридорів відповідних управлінь і кам’яні обличч я відповідальних персон.

Тоді вони часто переїздили. З місця на місце. Оренда за орендою. З околиць до інших околиць, навіть до приватного сектору, звідти — до однушки в центрі, потім інші місця. Він часто сидів вечорами на нових кухнях, щомісяця нових кухнях, і стіл стояв біля вікна, а він пив горілку і дивився у двір.

— Скільки можна мусолити одне й теж?— Відчепись.— Бережи дитину від своїх соплів.— Хай слухає. Йому корисно.Одного такого теплого липневого вечора, коли дощі відта-

рабанили стріхами, а раптовий червневий град відтріскав капо-тами запаркованих під вікнами автівок, А. сидів біля чергового столу і дивився у вікно на центральну частину міста. Цей вечір запам’ятався, здалося, він знайшов те саме місце, де йому по-добається дивитися вечорами на дорогу, ледь засвічену густим електричним сяйвом.

Він розказував щось стінам, стільцям, стаканам, дітям і дружині, яка раз-по-раз виказувала незадоволення — одна й та сама історія звучить всоте.

Довгими вечорами на квартирах у різних кінцях міста він дивився у різні вікна, на різні вулиці і розказував про якісь ре-актори, Чорнобилі, Прип’яті і навіть фантастичні антени, що злинали в небо, і ліс на їхньому фоні здавався тоненьким шаром моху. А. багато розказував про дорогу, якою ось тепер вони йдуть. Затягувався синім «елемом», гилив водяру з гранчака і за-пивав виноградним соком під методичні звуки металевої шкря-балки для посуду. І розказував.

94

Цей кримський тип з Малим все тринділи. Схоже, полад-нали. А в нього якось не виходило ані вписатися в розмову, ані почуватися комфортно серед нескінченного асфальту. З незвич-ки розболілися ноги.

— Мужики, давайте коротенький привал.— Ну давай. Шось ти бистро скис.— Не він один. Я і сам вже думав скоро привалюватися. Як тобі взагалі тут?— В плані?— Ну, ти ж типу тут у вісімдесят шостому...— Ну і шо? Це ж дорога просто. Не видно ніфіга. Хоча… дорога… На цій, яка в Чорнобиль. Зупинили тоді машини. Ми вийшли. По обидва боки дороги ліс. Сказали можна курити. Вони чекали якогось начальства, якихось шишок з міністерства. Не пам’ятаю.— Це тоді?— Я тоді перестав хвилюватись чомусь. Хоча курити при такій радіації — взагалі повний ідіотизм. А я спокійно собі курив.— Тю, так і ми ж як паровози тут втрьох смалимо.— Так зараз вже нічого.— Типу вивітрилось?— Типу да. Та і тоді похую було на радіацію. Основна части-на взагалі — срочники. Звичайні, блядь, срочники, їх загнали тупо палками, хлопчаки. Вони то і що таке радіація не ро-зуміли, не розуміли взагалі куди їх посилають. Пам’ятаю, як вся ця орда курила в темряві. Тупо купа помаранчевих цяток в повній темряві. Пацани такі, як Малий, навіть не почина-ли хвилюватися. Ні разу. Типу радіація ніфіга радянському солдату не страшна. Я тоді думав, що радіація і хлопці — іде-альна суміш. Підступна. Там був такий запал: всі такі, бля, з себе, герої. Ходити по розжареному вугіллю просто, якщо одразу не пече. Кортіло відправити всіх в самоволку.— Дядь, ти взагалі ні у що не вірив? Ну, в Союз.— Вірив. Стояв тоді, десь тут. Стояв і думав: «Як можна хвилюватися, коли до нас їдуть такі шишки?». Типу, якщо партійні приперлись, значить, теж у щось вірили, значить

95

тут не помреш, значить, може, не все так трагічно, ну, це я скоріше просто хотів вірити.Спогади навалилися аморфною купою. Ліпше взагалі мов-

чати. Це ж просто дорога. А тут всі привиди минулого літають у повітрі водночас, стоять в темряві біля автівок, очікуючи на-чальство, і палять помаранчеві цятки.

Він замовк. Малий і П. не порушили тиші. Встали і мовчки пішли далі. А. подивився на дорогу поперед себе, закурив ще одну і пішов, згадавши про конференцію і завтрашніх шишок. Бодай зараз хвилюватися нічого. Ліпше мовчати. Все це — хо-лості теревені. Краще вже Малий хай травить, яка вона — Зона зараз. Тепер хоч весело. Раніше він Малому багато розказував, тепер його черга. Розказував, коли випивав, точніше набухував-ся в кізло, знову і знову. Цікаве і не цікаве, не реагуючи на за-питання, а все карбуючи і карбуючи магістральну тему глибоко в закапелки пам’яті, тоннами вантажачи похмурий ліквідатор-ський досвід. Так, наче на безкраїх теренах Східної Європи ре-актори вибухали щорічно і палали енергоблоки нескінченною чередою. І кожне наступне покоління мало тримати в потаєм-них шафах ліквідаторські роби і пожежні каски дідусів і батьків, аби одного разу натренованим рухом протерти пилюку з по-верхні захисних костюмів і відважно кинутися в бій.

Але це тільки у його хворобливих кольорових снах. Просто ще одна чорнобильська історія ще одного ліквідатора, яка по-троху присипалася сміттям часу, і з року в рік А. ловив себе на думці, що це нікому не цікаво. Доки не підріс племінник.

У дитинстві Малого реактор палав чи не щоразу під час походу в гості до дяді, коли папа з братом бухали разом. Що-вечора за столом, під закусь, зривало величезну кришку і темне небо засвічувалося яскравим заревом, і неслися червоні автівки з хоробрими пожежниками всередині.

На всіх тих кухнях А. тупо транслював одне зашифроване слово, котре намагався не вимовляти вголос. Але насправді там ніякого шифру і слово це — «Пиздець».

Згодом з Малим вилаштувалися нормальні стосунки. Та-кий самий невдаха і алконавт. Після того, як дружина з’їхала,

96

забравши дітей, Малий став для нього чимось на зразок ототож-нюваного сина, чи як там пишуть про таке у розумних книжках про психологію?

Зручна прив’язаність. Він йому не син, тож А. спокійно міг дивитися, як Малий сидить за столом навпроти нього і синх-ронно хуярить палену водяру, як палить цигарку за цигаркою, як запиває пиво горілкою і навпаки. Коротше, не страшно від того, як племінник обкладає себе смердючими говнами життя.

* * *

Кілометр за кілометром Малий щохвилини обертає голову в пошуках яскравого світла фар — хтось обов’язково їхатиме у нічних міліцейських справах.

Зупинилися. Цілковита тиша. Хмари сховали зорі, і П. ледь міг розгледіти власну руку, навіть піднісши долоню до обличч я впритул. Десь поблизу завили вовки.

— Метрів триста. Нормально мужики, нічого страшного.Судячи з реакції Малого, хвилюватися і справді нема чого.

Для першого за багато років контакту з вовками П. аж занадто спокійний, у всякому разі — ніякої паніки.

Скільки можна плентатися? Пару кілометрів назад пере-йшли міст через річку, яку П. не зміг подумки обізвати ще од-ним поліським струмком. Мабуть, Уж. Він пам’ятав цю смішну назву з глибокого дитинства, і навіть пригадував дитячі вело-сипедні маршрути. «Це Рубікон», — думав він, переходячи міст.

П. попросив Малого там затриматися, але зваживши на па-ніку у відповідь зрозумів — ідея кепська. Вже декілька кіломе-трів — суцільна мовчанка. П. це подобалося. Після останньої машини ні А., який взагалі виявився лаконічним типом, ні П. не проронили ані пари з вуст. Говорив Малий:

— Ей! Мужики! Ну шо за мовчанка?— Так а ми шо? Я думав навпаки — тихо ідем, далі зайдем.— Ну, зараз говорити можна, взагалі більшу частину говорити навіть треба.— Треба?— Вовків всі чули?! Звірина, вона коли небезпечна? Вовки

97

там, кабани, лосі… коли на неї раптово вискочити, тоді з остраху звір і в атаку полізти може. А так — почує і звалить.— Ти вовків боїшся? — А це хіба боюся? Он теж гуляли по зоні, двоє. Ніч, ліс, наштовхнулися на лося. В минулому вересні сталося, а тоді тут жопа. На кожен квадратний метр по лосю, і ко-жен дико хоче їбстися. Тіки от ті двоє цього не знали. А коли у них гони, в лосів тобто — ревуть тупо шо ведмеді. Коротше, почули рев — очко заграло, ну і поскидали рюк-заки, залізли на дерево. Так мєнтам на капепе дзвонили прямо з дерева, молили врятувати. Приїхали мєнти, зняли з дерева, поржали, протокол оформили. Цирк, хулі? Так от мораль: ті розумники теж мовчали. Так шо розмовляти не боїмося.— Якась мораль у тебе Малий неправильна. Зараз не гони, лосів нема.— Звірини від цього не менше.Від агітацій Малого бажання розмовляти не з’явилося. П.

роздивлявся темряву обабіч дороги, аж поки ліворуч — у невели-кій прогалині серед густих кущів — не замаячів пам’ятник сол-дату-визволителю — сріблястий супостат зі славного минулого Червоної армії.

П. пам’ятав його. Цього саме. Востаннє бачились років з тридцять тому, так само пізньої весни. Тоді П. у коротких яскравих шортах на велосипеді без передач палким півднем їхав ловити рибу на річку Уж. Велик тоді був основною розвагою. Нарівні з докурюванням недопалків і буцанням старого резино-вого м’яча два на два з товаришами.

У суцільній темряві під сяйвом зір з тих шматків неба, де не заважали хмари, пам’ятник героям вітчизни блищав, як новень-кий. П. бачив такі пам’ятники скрізь, не тільки тут — у кожно-му селі існує такий супостат. Дільничні Фелікси, супермени, за першим покликом готові зійти з бетонних підставок, з відсто-роненістю кам’яних големів мовчки трощити вороже військо і, розбивши всіх на голову, обійти Землю навколо, повернутись і стати точно на свої місця.

98

Усі примари дитинства з колодязя минулого уважно дивлять-ся на нього, на невдаху-туриста, який за п’ятнадцять кеме збив ноги в дорогущих трекінгах, набив криваві мозолі гігантських роз-мірів і збирається агресивно наклацати півдесятка гігабайт цілком зачотних любительських фоточок із забороненої зони.

П. в якійсь невдалій іпостасі і у невдалий час вирішив про-гулятися рідними місцями. Він відчував — пам’ятник незадо-волений, з відразою, підозрою і напругою зиркає на нього сво-їми суворими сріблястими очиськами. Уважно роздивляється імпортний рюкзак на спині зрадника, і жоден сірий піксель, жоден сраний камуфляж не сховає від цього пронизливого по-гляду. Стало ніяково, і П. заговорив перший:

— Слухай, Малий, а є якісь альтернативні шляхи. Типу, лі-сами не шаройобитись?— Ну, мої друзяки на машині катаються.— Нелегалом?— Нелегалом.— Так а ми чого?— А який прикол? Машину забрати можуть, та і фігня все це — ніякої атмосфери.— Знаєш, я от подерся, ноги збив, дядько твій теж не айс. І знаєш? Шось ніхуя атмосфери я не бачу.— Ну, про машину ми не домовлялися. Це зараз взагалі нікуди не впирається, з цією конференцією блядською — точно піймають. Був, правда, варіант… тіко він взагалі тро-хи неформатний.— Так чого ми чекаємо?— Пізно вже.— А шо за варіант?— На поїзді.— В Прип’ять?— Еге.— Це як так? Тут ходять?— Ще й як. Зупинка електрички за півкеме від ЧАЕС. — І що, не ловлять вас?— Ну я ж казав, зона — курорт! Головне — нахабство. Хоча

99

там складнувато буває: електричка від Славутича йде для техперсоналу станції, зупиняється в закритому ангарі. А з вагону ніяк не вийти, тіки в ангар, а там — мєнти.— І шо? Ти кажеш типу пропуск забув?— Нє, пробували — не варіант. У момент зупинки можна двері з іншого боку відкрити, там ангар односторонній. Коротше, я просто вискакую в інший бік і йду відсиджуюсь неподалік.— Шукають типу?— Яке там шукають?! Всім пофіг. Одні ідіоти якось пішли здаватися на станцію цю. Залізничники в ахуї: ну ви, па-цани, даєте, прийшли б на двадцять хвилин раніше — тяга остання їхала, ми б вас посадили на тягу, мєнтам навіть не сказали би, нам то шо? Тіки от тяга поїхала. Так шо се ля ві пацани. Ну і здали їх мєнтам.— Я дивлюся взагалі всім пофіг.— Це ще не пофіг. Одні дебіли взагалі тарабанили у двері капепе, десь біля четвертого реактора, коротше ніч, дощ, вони промокли, змерзли і пішли здаватися. Пару годин ма-хали руцями в камеру спостереження. Стукали хвилин де-сять, відкриває двері заспана баба, типу шо вам? Вони — ми здаватися прийшли, ми нелегали. А вона така — це не в моя справа і швидко двері зачинила.— Твою ма-а-а-а-ать. Малий, шо ж ми пішки ідем?— Ну я ж кажу: з конференцією цією блядською напряжні-ше виходить — охорону посилили, ну а так можна на поїзді майже в Прип’ять.— Ну ти казкар, твою маму. Ще б на вертушці запропону-вав, — втрутився А., який весь цей час мовчав.— До речі, а менти тут на вертольотах патрулюють? — Ну, чув якось баєчку. Коротше, вже не патрулюють.— Пального нема?— Нє. У мєнтів вертольот був, якийсь типу мі-два — легка вєртушка. І пальне давали. Часто його підіймали — літали риболовні сітки шукать. Ну коротше, літали і трохи їх за-довбало постійно дзвонить на капепе і казать, де сітки сто-ять. А вєртушку водив у них ас — афганець. Ну коротше

100

його це напрягало, і він вєртольотною лижею, як там її, підчіпляв собі сітку і летів з нею назад.— І далі шо? Те, про шо я подумав?— Коротше, там один упоротий рибачок постійно нові сітки ставив, ну і мєнти знімали їх раз за разом. Рибака все діс-тало, то шо це вертушка він якось просік… Ну і прив’язав снасті так нормально, груз який важкий. І шо ти думаєш? Афганець чіпляє сітку… ну а вона нормально так зафіксо-вана… коротше, потопили мєнти вертушку. Кран визивали, шоб з-під води піднять.— Ну і діла. А рибаку шо зробили? — А я звідки знаю? Я б яйця відкрутив. Може і відкрутили. Давно це було.— А за рибалку шо тут по факту дають?— Ну, не знаю шо по факту, бачив стопку протоколів, по-гортав трохи, коли піймали, майор дозволив, так там від-сотків вісімдесят за рибалку і гриби. Шось типу «замах на переміщення риби за межі Зони Чорнобильської АЕС» і «зайняття рибною ловлею».— Не ловлею, а «рибним добувним промислом». Я до речі одного юристика знаю, так він мені такі от вироки зі справ часто травив.— А ти давно цією темою цікавишся?— Юриспруденцією?— Ні, Зоною.— Ну, не зовсім, але я ж типу з місцевих.— Ого. Прип’ять?— Ну ви блін даєте, всі постійно: «Прип’ять? Прип’ять?» Заїбали. Ні! Не Прип’ять! Денисовичі! — Ого…— Так от цей юрист розказував про вирок суду, так там запис: «Особа така-то попросила взяти з собою на річку, сказавши, що рибак з нього нікудишній, але він перебуває в запої і хоче з нього вийти, а в селі цього зробити не можливо».— Твою дивізію, пряма мова?— Типу да.

101

— Ну, це він дарма, тут багато любителів ходять до само-селів самогону бахнути, на Новий рік там, поздоровити. Знаєш як цим бабуням і дідуням приємно: приїхали друзі, справжні, блядь, друзі зі столиці, які просто їх люблять, просто привозять бабло іноді, хавку, салюти на Новий рік. А прикинь як самоселам? Світла нема, нічого нема, а тут, блядь, до тебе друзі приїдуть на свято, привезуть хавки, шампанського, мандаринів, салют запускатимуть.— В зоні?— В зоні.— Правильно «самопоселенкою», до речі, — втрутився А. після чергової мовчанки. — До речі, начальнику, коли мені шмотки пакувати? Чи ти мені тільки віддалену роботу пропонуєш?— А от живі звідси повернемось — там і побачим. Ви, я так розумію, з МАМом друзі?— З Макаром? Еге. А це як взагалі? Жити на курорті?— Потроху звикаєш. Всі ці пляжі, море, сонце. Приїдається за пару років. Ніби і нема нічого. Все приїдається. Навіть купатися в шторм вже не так весело.Вночі, серед чорнобильских хащів, П. розказував про при-

нади Півострова, і чим більше він згадував соковитих туристок, чим більше патякав про бари на набережній, де бухають байке-ри і продають непоганий ром, де грає AC/DC і влітку ціни під-скочують навіть для місцевих, якщо тільки не знати потрібних людей, тим більше розумів — він говорить про щось далеке і забуте для нього самого.

— А взимку там як?Ось і прозвучало сакраментальне питання. Чутки про зле-

деніння Півострову вже рік гуляли сторінками популярних ча-сописів. Ну і що йому сказати? З чого почати холодну сагу, аби відбутися тільки переляком середньої тяжкості? Все це фігня, його хвора уява. Там живуть якось нормальні люди, і нема в них такої параної. Той же Помічник, скільки разів він казав, що цього холоду навіть не помічає? П. розумів — він просто трудоголік, відморожений, в нього з’їхав дах, просто алкоголік, і білочка — його неминуче завтра, він ігроман і мрійник. Ну ж

102

бо, скажи, що там нормально, давай, будь мужиком. МАМ кого попало не рекомендує. Скажи! Рекламуй блядь!

— Знаєш, Крим взимку, це як перезарядка перед черговим драйвовим літом. Як ця ваша Зона — тиша і спокій. Тільки від машин в канави стрибати не обов’язково. Тотальне від-чуження. Але приємне.Що він морозить? Мабуть схоже на уривки з не існуючого

туристичного путівника для нелегальних чорнобильських ту-ристів. Втрутився Малий:

— Не знаю, що там з Кримом і його відчуженням, але відчу-ження, мужики, — це вже давно не про Зону. Знаєте, вона як шашлична, якесь перманентне паті, і якщо знати потрібних людей — спокійно живеш собі тут місяцями за чужий харч.— Тобі аби чужий харч. Ти ж казав, що вас від сили пів сотні рил.— Ну, це постійних, а епізодичних пасажирів набагато біль-ше. А якраз у них жратви навалом.— Ну, а якщо ніхто в Зону не піде, що жертимеш?— Ну… в Зону завжди хтось іде. Але якщо вже так. Слухай, дядь, у мене місяці три назад жрачки дома взагалі не було, так я по своїм ничкам пішов, тут, по Зоні…— Ничкам?— Ну, сходив ти в Прип’ять, відпочив там — ранкова кава на балконі, вид на реактор, всі діла, а три банки тушняка зжерти не встиг, бо водяра закінчилася раніше. От і сховав. Так от: пішов по ничках. За мостом три, на антенах три, в Прип’яті чотири… коротше, я на тих продуктах майже два тижня про-сидів, ну а потом подзвонили з Києва, сказали, що клієнти є.— Маніяк.— Ніякий я не маніяк. Просто ти Зону стереотипно сприй-маєш. Це ж не огороджене стіною радіоактивне звалище. Ну, взагалі-то звалище, але я звик. І якщо ти столичний, у тебе вільний вікенд, а в Карпати їхати впадло, ну сам по-думай, який ідіот їхатиме з Києва в Карпати на вихідні? Замість цього їдеш у якусь пизду купатися або на страу-сину ферму, або в кіно, або сюди. Типова забавка. Ну а я

103

відрізняюся від вас тільки досвідом і тим, що беру за це бабло на регулярній основі.— Ти взагалі розумієш, що це протизаконно? Це твоє туро-ператорство трохи на серйозніші штуки тягне ніж просто адміністративка.— Тю, так а хто доведе, шо ти мені заплатив? Я ж не один такий — все нормально.— А доводити і не треба. Знаєш, в нашій чудовій правовій сис-темі є така класна річ — «показовий процес» називається. Чув?— Чув.— Так от…— За мене не хвилюйся. Ми прийшли, до речі. Скоро ночівля.— Куди прийшли?— В Чорнобиль-2. Зараз сам все побачиш.

* * *

Збираючи рюкзак, вдягаючи сірий піксель, розглядаючи себе в туристичній іпостасі, П. готувався до всього, що може приготувати розніженому дяді Чорнобильська зона. Підозрював появу міліції, СБУ, прикордонників, знав про радіацію, усвідом-лював неминучість провалу, суд і триста сорок гривень штрафу. Уявляв моторошні чорнобильські ліси, хащі, пащі хижих звірів. Знав про мародерів, браконьєрів, втеклих зеків і в глибині душі з острахом готувався навіть до випадкової зустрічі з лісниками. Налаштовувався на зустріч з пустими вулицями і порепаним ас-фальтом, зруйнованими поліськими селами, але навіть не міг уявити собі те, що бачив зараз.

Під ясним нічним небом на тлі тисяч зірок і плями Чу-мацького Шляху вишикувалися в кілометрову лаву гігантські металеві щогли. Густий ряд антен лине високо в небо.

Їх дві. Дві невідомі гігантські решітки. П. навіть забув про мо-золі і втому. Здавалося та, що далі, навіть вища і страшно уявити, які тоді третя і четверта? Тисячі переплетінь і сотні опор зникають десь дуже далеко — не видно їм кінця. Щось неймовірно космічне. Євпаторійські антени, ті величезні тарілки, ті неймовірні гіганти здалися не більшими за диск антени супутникового телебачення.

104

Гігантизм конструкції породив емоцій, енергії яких виста-чило б на електрифікацію рідного Полісся і Півострова в прида-чу. Що це? П. нутром відчував інопланетну природу конструкції. Махіна. Кортіло забутись, гепнутись на дупу прямо тут, заморо-зити момент, бути поряд з чимось таким велетенським. Вічно.

Навряд ця Махіна вразила б настільки сильно, аби не ціл-ковита тиша. Така, коли дзеленчить у вухах і тільки іноді шебур-шать під ногами мертві гілки під шепотіння поминальних моли-тов батьківських дерев. Уперше П. не жалкував, що опинився тут.

— Малий! Шо це?!— Антена.— Яка?— Якийсь радарний комплекс. Не знаю.Антена?! Та це найкрутіша антена з усіх, які він колись ба-

чив! Це ж, блядь, пі Ейфелевої вежі! А ти антена кажеш. В їбло тобі б надавати. Бабки береш, а екскурсію не підготував.

Тільки хвилин за п’ятнадцять неспішного, натомленого ходу залишили антени позаду. У довжину обидві метрів вісім-сот, у висоту — метрів двісті. П. тягнувся позаду і уявляв, скіль-ки футбольних полів можна вмістити в цю площу.

В цілковитій тиші і темряві продиралися крізь густі хащі, які раз-по-раз дряпали обличч я, і якщо не прикриватися і не працювати ліктями — запросто залишишся без ока. Лізли крізь кущі і під тихі матюки залишали Антену позаду.

— Малий! Довго ще? Де там будинок обіцяний?— А ти навколо озирнись. Вибирай будь-який.Малий увімкнув ліхтар і посвітив у зарості. Вони стояли

прямо біля п’ятиповерхівки, просто посеред вулиці. Асфальт перетворився на ледь помітну стежку під килимом минулоріч-ного листя — його схованку викривали тільки бордюри. З обох боків самі лише верхівки будинків і непролазні джунглі.

— Про будь-який я пожартував. Ідем в мою хату. Там стіл є, ліжко, розкладушка...— Розкладачка.— Похуй. Пішли… сам все побачиш.Малий і А. виглядали помітно свіжіше. Тут аукнулися ал-

105

коголь, недосип і повна відсутність фізичної підготовки. Плен-таючись за Малим в напханій кущами темряві, П. зрозумів, в чому найсильніша хиба його фантазій на тему покинутих міст — навіть не підозрюєш, наскільки це саме місто заросте за пару десятків років. Воно перетвориться на хащі, які не нагадують нічого окрім непролазних джунглів Амазонії.

— Прийшли.Типова панельна п’ятиповерхівка, зовсім не хмародер, хоча

серед приземкуватих хат повністю виправдовує цей титул. Як і фантастичні антени позаду.

Під’їзд зустрів темрявою, вибитими дверима і приємною прохолодою, яку дбайливо зберігав тутешній бетон.

— Ласкаво прошу в мій офіс.Нарешті прийшли. Нарешті, нарешті. П. зрозумів — подібні

вояжі вже не для нього, не в його віці і не з його пивним пузом. Він тупо не відчував ніг. Навіть забув розпитувати про ці антени і про те, скільки кілометрів попереду. Навіщо заздалегідь псу-вати собі настрій?

Офіс Малого виявився приємною кімнатою: цілі вікна, щільно зачиняються двері, підметена підлога, он навіть віник у дальньому кутку, ліжка на місці — все як і обіцяв. Навіть два де-більні, радянські агітплакати хтось приклеїв на стіну: про восьме вересня і день захисника вітчизни. П. скинув рюкзак і впав на розкладачку. Він сто років не спав.

* * *

Малий і А. мовчать. Малий каже, що в перші хвилини піс-ля прибуття всі мовчать. Падають на ліжка без матраців, на ста-рі діряві розкладачки і мовчать у темряву. Перш за все П. дістав з глибин рюкзаку газову пальничку і балон.

«Газ — це палаюче повітря!», — казав його приятель у дале-кому дитинстві, і П. запам’ятав цю фразу. Він боявся газу. І от тепер через багато років — знову згадував чувака, котрий таке йому сказав. І ненавидів його за цю фразу.

Коли він на Півострові, на своїй кухні, просто заварює чай з трьома ложками цукру, тільки козли заварюють з двома ложками,

106

і він заварює свій чай і завжди з острахом дивиться на припарко-ваний поруч з плитою газовий балон. Купи собі електроплиту і не парся, так ні — він вкотре перся і п’яний спускав лаве на автомати.

Це розлади в голові, це її HD-тіві, її дешева кінофантас-тика. Легені П. наповнюються газом, сірим димом, потім з темряви вигулькує постать і помаранчевим клаптиком запалює сірник, — усе це виглядає так, ніби палить цигарку людина-не-видимка: всі людські легені на Землі наповнюються палаючим повітрям, весь світ згорає за секунду під плач і скрегіт зубів.

Він просто заварює чай, готує сніданок, вечерю, підкурює від плити. Потім йде, повертається. З педантичністю стереотипного німця перевіряє, чи вимкнений на кухні газ. Так. Вимкнений. А балон? Так. Кран закручений?! Закручений, блядь?! Так. Розверта-ється, згодом повертається і перевіряє знову, а за півтори хвилини розуміє, що просто втупився очима в балон. П. зненавидів балони.

Після десятої перевірки крани крутяться самотужки. Вони рухаються. Наче елементи двигуна фантастичної парової маши-ни, в один момент починають рухатися всі ці блядські крани і конфорки! Залишається тільки стояти перед ними, схопившись за голову, не в стані нічого зробити, не пам’ятаючи, що робив п’ять секунд тому. Він усе перекрив, але вони рухаються.

Півострів, калічне газопостачання, велетенські балони на кримських кухнях: їх заправляють, завозять, вивозять, підключа-ють, зберігають — і весь цей жах нескінченний. Тепер він інколи чує голоси. Інколи вони кричать і заважають йому, коли він заси-нає. Це голоси знайомих і близьких, у його голові вони всі щось кричать, щось безконтекстне. Просто голоси. Голоси газу.

Цей будинок, ця кинута холодна бетонна коробка не три-має в собі газу, і всі газові плити давно покрадені, викинуті крізь вікна разом із батареями — тут нема газу.

Усі довгі кілометри сюди П. ніс цей сраний балон акуратно замотаним в светр, глибоко в рюкзаку. Малий попереджав про масштаби вибуху, якщо закинути балон у вогонь і вчасно не від-бігти. Якщо власник дебіл, це — вибухонебезпечна річ. І байду-же, що то нереально з погляду будь-якого здорового глузду — в рюкзаку балон підірватися не може, але в голові П. він вибухав

107

всю дорогу, шматуючи спину, ламаючи хребет і вганяючи го-стряки зламаних ребер углиб прокурених легень.

Він знає, як поводитися з туристичною пальничкою, знає, навіть якщо осліпне, він тренувався сто разів. Діставав балон, накручував пальник, повертав кран, слухав тихеньке «пш-ш-ш-ш-ш»… і швидко, якомога швидше, чиркав запальничкою. Іноді занадто повільно, занадто близько нахилявся і тоді вогонь об-смалював брови.

Зараз він її підпалить. Це найстрашніше. Листя мовчить, вовки не виють, вітер ущух, кабани завмерли в неприродних позах і дивляться з вулиці, крізь стіни, дивляться на нього в очікуванні дійства. Точно вибухне. Точно, точно, точно… він щось забуде. Забуде його вимкнути, або увімкне і не підпа-лить, а потім ранком підкурить першу сигарету, і підірветься до бісової мами.

П-ш-ш-ш-ш-ш-ш!!! Виплеск газу завжди раптовий — це як ловити пеналь на великих воротях справжнього футбольного стадіону: від рішення судді до удару всього нічого, а ти вже на-пружився і думки тілько про цей блядський удар. Ти готовий до нього найкраще у житті, бо знаєш про відповідальність. Ти відбивав неймовірні дев’ятки, ти обожнюєш падати за цим сра-ним м’ячем, хапаючи його, стискаючи, ти обожнюєш стояти під білою планкою воріт готовий до всього.

Але найчастіше — пропускаєш цей пеналь, бо піймати таке нереально, битимуть куди завгодно: в ліву дев’ятку, під планку, або потужний по центру. Ти зараз просто беззахисний лох.

Секунди до появи вогню найстрашніші у світі. М’яч із та-ким самим «п-ш-ш-ш» потужно летить в інший кут, шматочки землі здіймаються над одинадцятиметровою позначкою, а на-падник, цей валіяжний підар, волає з радощів.

А ти лежиш на теплій зеленій траві, стискаєш воротар-ською рукавичкою повітря, і почуваєш себе лохом, якому за-раз краще здохнути. Ти лежиш, грієшся у променях серпневого сонця і слухаєш голос м’яча, його «п-ш-ш-ш», коли він летить, розсікаючи повітря, — це «п-ш-ш-ш» надовго залишається у ву-хах. М’яч пролітає, летить далі, далеко-далеко, бо сітку ставити

108

зайве, все одно поцуплять на рибу. Лежиш, слухаєш м’яч, грі-єшся на сонці, а йти за м’ячем так впадло і розумієш — зараз ліпше здохнути.

П. підніс запальничку і нічого не сталося. Звісно не ста-лося. Він же просто хворий і давно обіцяв собі записатися на прийом. Нічого не сталося. Тільки вогонь, німий яскравий вогонь кинув помаранчевий відблиск на обшарпані стіни. Все добре. Вода весело кипить і згодом вони розмовлятимуть, пи-тимуть чай і провалюватимуться у темряву. П. заплющить очі і голос газу замовкне. Йому треба перепочити, а балон слід економити.

* * *

Малий дістав величезний шматок поліетилену і поклав його на ліжко. Серед променів тьмяного світла пальнички П. чекав свій чай і роздивлявся відблиски поліетилену:

— Так, мужики. Зараз відпочиваємо, ранком покажу тут вам все.— А спальник твій де?— Спальник — буржуазні забобони.— Ти в цьому спатимеш? — Спатиму. Ті самі яйця, тіки в профіль, ну а взагалі — легше і менше місця займає. Якщо почуєте кроки на східцях — від-разу мене будіть, але будіть тихо.І Малий загорнувся в поліетилен так, ніби це було цілком

нормально. Тупо взяв і загорнувся в поліетиленовий мішок. В один з таких, які показують в американських детективах, де дяді-полісмени пакують мерців, обмотують місце таємни-чого злочину жовтою стрічкою, обводять контури тіл білими лініями, розставляють таблички з відповідними номерами над речовими доказами: один, два і три, сліплять спалахами фотоа-паратів, а потім рвучко замикають «блискавки» чорних мішків, пакуються в автівки і їдуть кудись в темряву. В такі пакують ще не охололі тіла невдалих учасників детепе, нещасних пішо-ходів і бухих в кізло байкерів, а потім десь далеко розшукують взуття. В такий.

109

Але у малого прозорий пакунок, не чорний. Слава богу. П. подумалося: прозорий означає, що Малий житиме і просто спить. А чорний — значить, помер. Малий ніколи б не взяв із со-бою чорний поліетиленовий мішок. Він же не повний дебіл, він же не хоче, аби його поховали живцем. «Прощавай, Вінченцо, ти занадто багато знав», — подумав П., вирубаючись мертвим сном.

* * *

П. прокинувся на світанку і виліз із спальника. Підкурив першу цигарку під рівномірне сопіння Малого. Газбалон мирно стояв у кутку і вибухати не збирався. Ранок значно приємніший за все пережите до цього. Силуети антен розмилися у вчораш-ній мішанині страхів, мозолів і рваних тривожних снів про ка-зино, Півострів, переклади, Фелікса, термос, хмари, хмародери, про все його життя.

Вийшов на балкон. Сонячне сяйво кінчиками променів тор-кнулося землі, торкнулося всіх тріщинок і прогалинок будинку. П. тихо зібрався, аби прогулятися на самоті, як не як — перша покинута хрущівка, яку він бачить в житті. Мабуть, варто таке запам’ятовувати. Скрізь мертва тиша, а потім — легенький вітер крізь розбиті шибки раз-по-раз грюкає незачиненими дверима, розтираючи іржу дверних гаків. Грюкання дверей відлунням розбігається пустими коридорами, обламує шматочки засохлої фарби на стінах. Гострі кінчики фарби сиплються вниз, забарв-люючи підлоги у жовтий, коричневий, зелений — у всі кольори веселки старих совкових під’їздів.

Східмайданчик залитий сонцем, зі стелі звисають крихіт-ні сталактити, на сходах купи сміття, іржаві секції поштових скриньок відірвані від стін і запах вологи навколо. В кварти-рах облізлі шпалери — вони відвалюються великими шматками і збиваються у аморфні купи під стінами. Під ногами хрускотить і ламається гнилий паркет. В одній з кімнат вціліло піаніно і шпалери зі смішними машинками тридцятих років.

Коли він повернувся, А. і Малий сиділи по-турецьки з ве-личезними туристичними кухлями в руках, пахло кавою і кор-тіло їсти.

110

* * *

— Так, мужики, давайте зараз похаваємо швидко і зразу гу-ляти, покажу вам тут все. На антену злазимо. Нам завтра в Прип’ять стартувати.— Малий, то шо це таке? Шо за Антена така?— Чого питаєш? Ти ж типу місцевий.— Не знаю, тоді цієї фігні ще не було.— Це Чорнобиль-2.— А чого два?— А того, шо як антена впаде — йобне землетрус і ЧАЕС розвалиться: з радіацією, забрудненням ґрунтових вод і рештою прибамбасів екологічної катастрофи. Коротше, жопа. Того і два.— Малий, ти ідіот!Втрутився А. Останнім часом він все більше мовчав, палив

цигарки і мовчав. А ранком після ночівлі сидів похмурий, поволі пив водяру навпіл з кавою і знову мовчав. П. зрозумів, що йому потрібен час на адаптацію в місцях бойової слави, і вирішив поки особливо не нависати з розмовами, навіть стосовно роботи.

— Два, тому шо це код такий. Міста і об’єкти з приставкою «2» — це завжди круто і велика військова таємниця.— Може, хоч ти мені поясниш, шо це за фігня така?— А шо тут пояснювати?Нема чого пояснювати. Це було тисячу років тому, цього

більше нема. Тоді, вечорами густого ліхтарного світла на все нових кухнях лунали історії про Зону і аварію, про реактор і евакуацію. Тими теплими солодкими вечорами зі смаком мака-ронів по-флотськи і виноградного соку травилися різні байки. Він любив сидіти навпроти вікна.

Радар? Антена? Він і справді велетенський, місцевий хма-родер. Що тут розказувати? Про здивовані перші погляди юрби ліквідаторів на цю гігантську металеву штуку одним далеким травневим ранком? Про цілком передбачувану пиятику зі зна-йомим певеошником згодом? Нічого особливого: пиятика про радіолокацію, іоносферу, радари, балістичні ракети і решту продуктів холодної війни.

111

Що тут пояснювати? Типовий гриф радянської секрет-ності: огорожа, в’їзд у воєнне містечко тільки за пропусками, іноземним делегаціям на запитання «А що це у вас там таке велетенське?» розказують, що це підставка для сушки хмелю. Десяток спійманих грибників прямо під Радаром щотижня і товсті зошити, опечатані сургучем, які поспіхом завантажують до багажників автівок відразу після аварії. Вантажать і вивозять у невідомому напрямку.

А. часто розказував одні й ті самі історії.. А про що ще розказувати? Звичне життя розбилося під час демонтажу пам’ятників діячам партії, а насиджене місце в інституті за ви-могою часу замінене позицією шістки в канторі знайомця, яко-го застрелять буремного року номер дев’яносто три.

Калейдоскоп кухонь змінювався з неймовірною швидкіс-тю, А. не міг точно пригадати, скільки їх змінилося всього. Що-разу новий вид з вікна на чергові ділянки асфальту і усвідом-лення того, що скоро доведеться з’їжджати у щось дешевше, бо платню за другий місяць ти внести не зможеш, хлопче. Постій-но обіцяти орендодавцям плату, проситися пожити два тижні, а потім тихо звалювати. І так по колу.

Аж ось омріяний день: рекомендований лист, явка такого-то, список необхідних документів, нарешті найжаданіша на сві-ті однушка: будинок відразу за кордоном міста, у тихому нарко-манському селищі — у Колотнечі.

Але життя — не казка, і одного дня, такого самого, як і той, коли прийшов лист, дружина забрала дітей і пішла. Він не шукав її. Він перебирав історії, розказані на кухнях. Ці історії та декіль-ка фото — усе, що в нього лишилося. А. довгі роки не згадував про Радар — кому розказувати? Тільки поодинокі друзі і випадкові знайомі слухали п’яне варнякання про Зону, ліквідаторів, ЧАЕС, Радар і решту радіаційних прянощів. Радар скоро загубився в не-трях довготривалої пам’яті. Загубився серед шуму і галасу теле-сюжетів про саркофаг, Прип’ять і катастрофу, так і залишившись напівзабутою примарою минулого. Шо тут пояснювати?

— Розумієш… якби американці запустили по нам ракети — ми б це побачили.

112

— Типу, відразу?— Типу да. І запустили би ракети у відповідь. Коротше, машина судного дня.— А принцип роботи?— Ну, злітає балістична ракета, у неї ззаду вогняний хвіст — пальне типу згорає. Хвіст здоровенний і піку довжини до-сягає десь на висоті іоносфери, точно не пам’ятаю. А Радар якраз посилає сигнали в іоносферу, вони там чи якось від-биваються від неї, чи вона виступає як провідник… Корот-ше, мені сто років назад певеошник знайомий розповідав, я вже не пам’ятаю ніфіга. Але на вихлопі ракету ми бачимо майже відразу після запуску.— А чого антен дві? Приймач і передавач?— Ні, передавач не тут.— Ого, який же тоді передавач?— До речі, не думаю, що більший. Відправити сигнал на-багато простіше.— Так, а друга навіщо тоді?— Хуй його знає, я шо, конструктор? Може, для розширення діапазону.

* * *

Вдень Антена не виглядала так загрозливо, хоча весь гіган-тизм конструкції П. зміг оцінити тільки зараз. Малий заліз на другий ярус, другий з п’ятнадцяти. Здавалося, він тепер на рівні десятого поверху.

— Малий!!! А яка висота?!— Не ори!!! Почують!!! З протоколом додому поїхати хочеш?!?!— Яка висота?!?!— Антени?!?! Метрів сто п’ятдесят!!!— Тут залазити?!?!— Ні!!! Тут палєво!!! КПП недалеко!!! Скоро Малий спустився вниз. Пройшли метрів двісті далі.

Антена не збиралася закінчуватися, і якщо дивитися збоку — видавалася ще довшою. Головне, не стояти прямо під нею — запаморочується голова, і ти ніби гуляєш технічними залами

113

велетенського зорельоту.Прогулянку перервали найпевніші у світі сліди демон-

тажних робіт: купа металобрухту, акуратне маркування білими стрічками на потрібній висоті — п’ятдесят і сто метрів, навіть знак-нагадування про важливість носіння захисної каски. Су-дячи з реакції їх поводиря, минулого візиту таким і не пахло. Малий заглянув у імпровізовану попільничку «Нескафе» і дістав звідти недопалок:

— Ого, мужики. А бичок сьогоднішній.— Як ти знаєш?— Елементарно, Ватсон: вчора дощ був? Був. А бичок су-хий. А ці ось вологі, але теж відносно свіжі.— І хто це по твоєму? — Питання тупе. Метал попиляний бачив? Демонтажники. Може, пішли на капепе за водою.— Всі разом?— Да я, блядь, звідки знаю?!— І до речі, Холмс, робітники якісь дивні.— В плані?— А ти сам подумай, який нормальний мародер куритиме в попільничку? Абсурд. Може валимо звідси? Від гріха подалі.— Не сси. Полізли.

* * *

Залізли високо. З черговим перекуром на кожному наступ-ному прольоті дедалі більше розгорталися густі мішані ліси і поодинокі плями галявин. Далеко на півночі видно Прип’ятські висотки, а праворуч — трубу четвертого енергоблоку ЧАЕС.

— А от місцеві, вони взагалі розуміли шо це?— Антена?— Еге, типу як воно для жителів Чорнобиль-2? Я он в Криму двадцять років прожив: море, гори — навіть їх і не помічаю, ну, майже. І тут: живуть собі люди, а поряд — така бандура стоїть, вийшов пива ввечері випити, а воно нависає. Вони хоч знали для чого?— Це ж воєнне містечко, звісно, знали. Прикинь: приходить

114

щовечора тато-радист на кухню, наливає собі водяри і давай розказувати, скільки ми сьогодні помітили шатлів. Звичайна річ, як у віршику про реактор.— Якому віршику?— Паше в полі мирний трактор, за вікном горить реактор…— Ну. А далі?— А от в тому-то і прикол, шо далі я не пам’ятаю.Паше в полі мирний трактор, за вікном горить реактор.

П. сподобалося. Паше в полі мирний трактор, за вікном го-рить реактор. Причепилося. Тепер повторюватиме декілька днів мінімум. Паше в полі мирний трактор, за вікном горить реактор.

Реактори горять, Антену пиляють, села відселяють. Як бу-динок його кантори колись, як будинок Де, як метеостанцію, а він навіть «Cloud Atlas» не забрав. Останніми роками в холодній пустелі його життя маячить забагато покинутих домівок.

П. розлігся на холодному залізі Антени, у покинутому воєнному містечку, розлігся на висоті більше ста метрів і роз-глядав м’яку блакить ясного неба. Класне місце і він давно не засмагав з такою насолодою. Ніхто ці антени не демонтувати-ме. Проект «Розбудова» вже активовано, і неможливо уявити, яким космічним дебілом треба народитися, аби спиляти на метал цю золоту жилу. Вона стане радіостанцією, атракціо-ном кінець-кінцем, тут же скоро збудують Вегас! У будинках поруч спокійно можна відкривати казино, готелі, латати ці ру-їни, доводити до блиску, платити хабарі комісіям з аварійного стану будинків, прибирати конкурентів, відкачувати добрячі суми, потім знову доводити руїни до блиску — і так до не-скінченності, до суворої товщини двадцятитомника поліських бізнесових традицій.

П. в чергове глянув вниз, очікуючи повернення демонтаж-ників, але нікого — тільки груда металобрухту стирчить гостря-ками у різні боки. Скоро метал поїде у мандри до річного пор-ту, там де смердить мертвою рибою і мазутом. Де стоять човни, великі човни і малі, залізні і ні. Пофарбовані й іржаві крани сталевими лапами без упину вантажитимуть на баржі нові і нові

115

контейнери, забиті під зав’язку тисячами тонн решток радян-ських воєнних таємниць. Відправлятимуть їх течією вниз, чітко на Південь. Донизу, на спинах довжелезних самохідних барж, повз мости, схили і острівки, аби згодом перевантажити мертве металеве шмаття на такі самі баржі під Ржищевом, і вічно тяг-ти їх на металургійні комбінати до черева безупинно палаючих печей і безхмарного життя.

Але це тільки те розкурочене шмаття внизу. Антену… її не підірвуть і не демонтують. Тут усе відбудують. Купам буржуй-ських туристів Антени нагадуватимуть суміш Собору Святого сімейства і Ейфелевої вежі, туристам вітчизняним — минулу со-юзну велич, але на самих тільки туристах життя не зупиниться. Поодинокі пропозиції радіолюбителів вилізти нагору з підси-лювачем на півтисячі ватів і заговорити на багато кілометрів довкола згодом оформляться — тут буде радіостанція.

Змонтують кілька панорамних ліфтів, найпростіших огля-дових площадок і підйомників на антену. Винаймуть неголе-ного піарщика в дизайнерському светрі і згодом, на хвилі роз-будови Прип’яті, радіо «Радар» слухатимуть всі, до останньої собаки. Каркас конструкції косметичним ремонтом не чіпати-муть, треба ж зберегти апокаліптичний антураж. Тоді на нього буде мода.

Це буде типова радіостанція: збитки, хабарі, аби отримати право на землю, мужики з якоїсь комісії по будівництву і ар-хітектурі, ще хабарі, висновок експертної комісії: конструкція аварійно безпечна, будинки в містечку — аварійні, але з відво-ротним характером пошкоджень. Поряд екстреними темпами будуватимуть казино.

П. розлігся на фантастичній висоті, валявся на голому залізі і слухав радіо «Радар» під акомпанемент зривистого вітру. Він і мріяти не міг про таку втечу. Замети в його голові давно роз-танули під палючими променями сонця. Тут завжди має бути такий вітер, тут завжди має бути таке небо. І таке Сонце.

З солодкої дрімоти вже вкотре вирвав переляканий зойк Малого:

— Тихо! Шухер, пацани.

116

* * *

А будити навіщо? Сплячі люди поводяться тихіше. Стоп, він що, хропить? Треба спитати. П. озирнувся. І справді — де-монтажники повернулися: порпаються на сусідній секції. Зго-дом, вниз полетів уламок антени вагою в центнер, якщо при-слухатись до глухого звуку удару об землю.

— Так, мужики. Давайте злазити. Тіки ж блядь тихо! Окуня не рубайте! Може і не помітять, ми їм нахуй не потрібні. Але тихо. Шось у мене дурна чуйка.По дорозі вниз П. не звертав увагу ані на красу рідних лі-

сів, ані навіть на трубу ЧАЕС. Намагаючись на наступити на руки А., злізав якомога швидше з кожним наступним прольо-том. Живо собі уявив, як все таки наступає на руку напарникові, як хрускотять ліквідаторські пальці і линуть голосно мати, як А. летить проліт донизу, але без переламів, звісно їх затриму-ють охоронці, матюкають, потім пригощають чаєм на капепе, з Чорнобиля приїздить наряд, і стомлений майор тягне їх в роз-ташування роти, де довго оформляє папірці, іноді з докором і тим самим німим запитанням «Навіщо?» дивиться прямо в очі.

Але П. опинився на землі не поміченим. Тихо почали від-ступати у бік квартири, і за півсотні метрів трохи розслабились, пролізли крізь густі зарості і вискочили на демонтажників, які мирно бухали в затінку.

— В Зоні, мужики, хто перший побіг — той і нелегал, — ска-зав Малий і рвонув у бік найближчого чагарнику так, що П. і А. за ним ледь встигали. Зупинились хвилини за півтори.— Малий! Ти ідіот! Шо ти твориш?! Можна ж домовитись! Тікати нахуя?— А я тут ні з ким не домовляюсь. Переконання такі.— Ну і шо нам, блядь, з такими переконаннями накажеш робити?— Тихо! Лягай!З-за повороту вийшли два мужики і сіли на лаву неподалік.

П. так і не зрозумів, як Малий примудрився вчасно їх почути. Судячи з усього — теж демонтажники: розбрелися хто куди на обід. За десять хвилин в кінці вулиці з’явився третій мужик:

117

берці, камуфляж і явний поспіх видавали охоронця.— Пацани! Туристів не бачили?— Яких туристів?— Та опять, блядь. Розгулялись тут — хоч атракціон откривай! Це Зона чи проходний двір?!— Ти шукати?— Та да. Я їм, блядь, влаштую турне!І мужик пішов далі у своїх поліцайських справах. Малий

жестами і всім виглядом показував чекати, і чекати тихо. Лежа-ли мовчки, слухаючи мужиків:

— Шось їх багато стало. Недавно приходили, води просили. Стою в школі, кабель ріжу — ремонт навожу так сказать. І тут, блядь, ні з того ні з сього за спиною хтось «Здрастє!», — чуть не всрався. Повертаюсь так рєзко, стоять, блядь, двоє: з бутилкою, камуфло, у одного фотік, сразу видно — туря-ги. Говорить: «Водічкі дайтє». Я аж охуїв.— А кому вони мішають? Кабель не пиздять, об’єкт не ла-мають, так, фраєрки з фотіками. Чисто на пагулять. Ти хоч води не пожлобився?— Нам шо, води завозять мало? Я так щас думаю, наверно, і правда лазять часто. Так ці шо воду просили розказували. Вони, карочє, п’яні пришли до лісничої вишки: вода кін-чилась, хотіли води спиздить, а там же вдень лісники. Так вони шось розговорились, хотіли водку на воду помітять, тіки потом все випили разом, і воду, і водку. — Піпєц. І шо далі?— Та я з ними полялякав, бухлом пригощали хорошим, імпортним. Нормальні пацани, город не спортив. Розказу-вали, шо тут нада музей зробить: музей есесесер і проти-ракетної оборони, шось таке.— Так да, у начальства ж мозгів нема вообше, тут таке лаве можна піднімать. А то все тіки демонтаж і розпил в особли-во великих розмірах. Так а сюда екскурсії взагалі бувають?— А я звідки знаю? Цей, шо туристів побіг шукати, як там його блядь… Міша! О! Казав, шо не водять…Альо! Да! Ага. Окей. Зараз ідем.

118

— Шо сказали?— Пішли давай, труба зове.Мужики пішли. Хвилини за дві Малий дав зрозуміти — оку-

ня рубати зайве, пора до квартири. Всі троє встали і тихо пішли, ані пари з вуст. Тільки заваривши чаю, потроху розговорилися, але почувши, як хтось ходить біля під’їзду, знову притихли — минулося. До наступного ранку розмовляли мало.

* * *

Антени лишилися позаду, в темряві яскравої зоряної ночі: між ліхтарним світлом охорони і гавкотом сторожових псів. Вночі, сидячи в квартирі, з вікна декілька разів бачили світло. Малий сказав, що це обхід і на охорону Антен це дуже не схо-же, ще раз згадав конференцію і тривожно замовк.

Але вони втекли, три безшумні тіні на світанку переліз-ли дерев’яний паркан і бігом зникли в ранковому лісі. Нарешті спокій, принаймні так сказав Малий. За останні два дні ноги П. з незвички суворо постраждали. Збиті асфальтом стопи рясно вкрилися мозолями, а рюкзак здавався важчим з кожною на-ступною сотнею метрів, скільки б тушняку вони не з’їли на Антенах. От би зараз в машину… і додому.

Плентаючись позаду, П. на всі заставки проклинав режисерів американських бойовиків, де у суворих в’єтнамських джунглях хо-робрі молодики з Огайо спокійно сидять у засідці по декілька годин.

— А я попереджав: візьми накомарник. Попереджав?— Попереджав.— Отож.П. несамовито атакували легіони комарів і навіть безпе-

рервно б’ючи долонями по щоках, обличч я від укусів не вряту-єш. Тільки після виходу на порослу травою ґрунтівку, під ліні-ями опорів електропередач, натиск послабшав.

— Малий, шо це за напасть? Гіршого я ще не бачив.— Серйозно? А ти на свої ноги поглянь.І П. глянув на штани, на взуття. Блядь. Ліпше б він цього

не робив. Кліщі. Десятки кліщів. Комарі миттєво забулися, за-булося і рохкання кабанів десь у сусідньому чагарнику, вже не

119

думалося про змій у траві і вовчі сліди на піску десять хвилин тому. Лишилися тільки думки про ці невисокі кущі під ногами. І про те, що у кущах кліщі.

Кожні наступні десять кроків П. знову і знову оглядав шта-ни, струшуючи нові легіони кусючої мерзоти. Після третьої со-тні збитих навіть рахувати кинув. Кліщі падали вниз десятками, і тільки згодом він зрозумів — всередині навіть не страх за свою покусану шкуру, а співчуття місцевій звірині, яка штанів не но-сить і щиглів роздавати не вміє.

П. уявив себе після повернення. Вже вдома, голяка перед дзеркалом уважно розглядатиме кожну частинку тіла — і з його шкіри рясно стирчатимуть розбухлі від крові тільця. Огидно, як забити жирними котячими блохами кімнату по саму стелю, до-бряче їх чавити, аби показалися біленькі нутрощі і місиво кімнати стало схоже на загусле молоко. А потім пірнути туди з головою.

— Коли ж вони, блядь, відстануть?— От на асфальт вийдемо і відстануть.— Вдень? На дорогу? Там же снайпери.— В голові у тебе снайпери.— Ти сам казав.— Ну казав. Не сси, все окей. Головне не рубати окуня. Конференція в Чорнобилі, а ми його вже пройшли. Далі ставити снайперів без понту.— А ти взагалі якусь зброю з собою носиш? — Ні — типу принцип. Так менше проблем: від звірів все одно не допоможе, а мєнти потім мені той пнєвмат за-стромлять глибоко в сраку. Ти забий. На нас мєнтам пофіг, якби не пофіг було — всіх би переловили.І справді, кому потрібні столичні роззяви, коли тут вирує

життя? П. точно знав, що саме приховує радісний спів пташок і м’які сонячні промені. Тут же збирають відрами гриби в міс-цях, де дозиметр не затикається, і тягнуть відра до запилених доріг обласного значення, шикуються в рівні ряди і пропону-ють білі за ціною лисичок. Тут під час полювання на звідчаїлих біглих зеків глухої ночі стріляють з конфіскованих браконьєр-ських двостволок наосліп по солом’яних дахах, бо зайвий раз

120

на горище лізти впадло. Тут влаштовують облави на жителів сусідніх сіл, які відрізають останні перископи з бронетранспор-терів на радіоактивних відстійниках, відламують капоти ще не розпиляних зілів, кладуть на капоти найостанніші на звалищах двигуни і тягнуть, як на санях, залишаючи на пізньому березне-вому снігові дивної форми сліди.

Кому потрібні столичні мажори, коли тут хапають мародерів з мотками кабелю, а якісь зовсім мутні мужики викопують іржаві мосинки, чистять їх, ремонтують і тягнуть до забороненої Зони, де впарюють за півтора літри денатурату колишнім зекам, які на постійній основі живуть нелегалами серед пустих стін і гнилих матраців відселених сіл, ловлять рибу і тишком полюють, при-стрілюючи мосинку по жвавих конячках імені Пржевальського.

Цим вологим ранком під тріскіт високовольтних ліній електропередач у голові П. промайнули всі історії кримського знайомця-юриста, який у казино «Вегас» холодними зимовими вечорами травив байку за байкою, і опинись він тут зараз — став би провідником у потаємне життя Чорнобильської зони, у кри-ваві соки цього життя.

Кущі закінчилися, а з ними пропали і кліщі. П. часто ди-вився назад, сподіваючись здалеку ще раз побачити Антену, але з обох боків заважав густий сосновий ліс.

— Шо, Радар вишукуєш? Сподобався? От зачекай, ти ще Прип’ять побачиш.Радар, Антена, Махіна. Вона окупувала затишне місце в

пам’яті П., він навіть жалкував, що довелося так швидко піти. Там залишилися незнайомими купа холодних будинків, пам’ятні сте-ли з яскравою інфографікою, школа… вони навіть не встигли по-копирсатися гнилими зошитами першокласників. Взяли і втекли у вологий ранковий ліс. Залишили цілий маленький світ і, чорт забирай, якщо це не вразило Малого, то що ж там у Прип’яті?

* * *

Знавіснілий рюкзак мокрими від дощу лямками набив пле-чі, ноги перетворилися на суцільне місиво. Дня відпочинку на Чорнобилі-2 виявилося замало.

121

Нескінченний сосновий ліс, розбитий штучними просі-ками, нудний і одноманітний. П. відчував, як втрачає цікаві моменти і приємні спогади: тут маєш дивитися на всі боки, ловити очима і фоткати кожен клаптик цих заповідних місць, а він, похнюпившись під вантажем рюкзаку, дивиться тільки собі під ноги.

— Малий! Може привал?— Ну даєш! Нам не довго вже, давай хоч до колгоспного двору доповземо. Станемо там на обід.— А скільки йти?— Годину десь. Бачиш на опорі ліній електропередач трид-цять два написано? От коли буде шістнадцять — ми прийшли.— І скільки між стовпами відстань?— Рівно двісті метрів. Рахуй стовпи. Так легше.Тридцять. Справді, не так нудно. Тупо рахуєш опори лепів.

Пройшовши попередню — вже не відводиш погляд від наступної, аби через дві сотні метрів з полегшенням оголосити супутникам: «Мінус один!».

— Малий! А ти вже ходив під цими лепами?— Ага.— А скільки разів?— 26.Двадцять шість. День його народження. На один з них,

прямо перед переїздом до столиці, Старий подарував авіакон-структорський набір. П. тоді, як і всі інші, мріяв стати космо-навтом. А всі сусідні хлопці мріяли про такий набір. Космонав-том не став ніхто.

Старий сказав: аби стати гарним космонавтом, для почат-ку стань віртуозним пілотом, ну а зовсім для початку візьми ось цей набір, я його зі Столиці для тебе віз. І пішов бухати. Того вечора його старий був найближчим до космонавтики. А П. зрадів, і вони з другом, з тим малолітнім підарасом, який на все життя налякав його газом, до посиніння запускали літак у вечірнє поліське небо.

Двадцять три. Денисовичі. Сто років тому. Він об’їздив на ве-лосипеді всі тутешні ліси в радіусі півсотні кілометрів, гасав повз

122

тоненькі струмки, носився сільською бруківкою крізь наїжачені пасма густих соснових лісів.

П. скучив за рідними місцями, і за кожним наступним поворо-том чекав на нові згадки з далекого дитинства. Може, якось уламати Малого з Прип’яті зайти в Денисовичі? Доведеться доплачувати.

— Малий! А в ти Денисовичах був?Малий мовчав. Двадцять. Антену так і не видно. На ходу передивляючись

фотки, П. не знав, як описати ту гігантську Махіну, якщо хтось спитає що то взагалі таке. Каяв себе за нестачу слів, за тупість і неспроможність, тихо сипав матами під ніс. Добре, що є фотки.

— Мінус один!Шістнадцять. Ліс закінчився, вони стояли перед полем,

вкритим тонким шаром ранкового туману, рясно всипаним ір-жавим механізаторським начинням і розкуроченими трактора-ми. Колгосп. Фелікс би плакав. Віддалік здіймалася вгору труба четвертого енергоблоку.

— Паше в полі мирний трактор, за вікном горить реактор.

* * *

Малий повторив: «Колгоспний двір!» Це? П уявляв собі по-хилений бюст Ілліча, діряві від часу амбари, заіржавілі під ти-сячами злив таблички і напис «Колгосп імені Фелікса». Хоча ні, не треба Фелікса.

Але двір виявився купою металобрухту, напіврозвалени-ми цеглянками і двома автобусами цілком пристойного виду — навіть колеса на місці.

— Нам в автобус.— Ліпше на автобус.Нарешті впали. Цього разу, дістаючи пальничку, П. не ду-

мав ані про газ, ані про балон, не думав про яскравого кольо-ру смертельні спалахи. Аби тільки якомога швидше поставити воду. Потім дістав з рюкзаку три банки австрійського пива — таке в супермаркетах продають по тридцять гривень за ноль п’ять. Відкрив свою, декілька разів жадібно ковтнув і відкинув-ся на прохолодну підлогу іржавого автобуса. Навколо гуділи

123

бджоли. Десь тут кубло.Малий і А. пиву зраділи — сюрприз, тріщали без упину, не

даючи П. нормально задрімати. В голові не вкладалося, що зди-хає від утоми тільки він.

— Скоро Прип’ять. Хвилюєшся?— Чого? Мене там шо, дефлорували?— Ти хоч не жалкуєш, шо зі мною пішов?— Ти шо, ясно ні. Треба ж побачити поки не почали свій Вегас блядський будувати. Яка вона зараз?— Прип’ять? Не знаю, дядь. Прип’яті не існує — тільки у хво-рих уявах, таких, як наша. Місто — це як там? Скупчення людей, інфраструктура, коротше, все це гівно. Місто — це Лондон, Стамбул, Овруч, Залупинськ-2. Місто — це там, де лузають насіння на автостанції, ходять в кіно і трахаються в парках. А Прип’ять — груда сміття, заліза і бетону. Але вражаюча.Малий закінчив своє пиво і відсьорбнув чаю зі сріблястого

туристичного кухля, уважно подивився на А., потім на П.:— Знаєш, мене часто питають, яка вона зараз. І я поступово зрозумів найголовніше — вона дивна.— Дивна?— Парадоксально галаслива. Такого галасливого кинуто-го міста я і уявити не міг. Там ніколи не буває тихо. Там гавкають без упину собаки, хтось викидає ванни крізь вікно десятого поверху і грузить їх у камаз, хтось… постійний шум коротше і це серйозно тисне на мозок! Коли живеш там тижнями, нікого не бачиш, але постійно чуєш ці раптові звуки, потроху їде дах. Розумієш?Малий передав кухоль А. Часу вдосталь. Вони сиділи біля

входу в напівзруйнований гараж, по черзі сьорбали чай з великого кухля і розглядали трубу четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції.

Серед нутрощів колгоспного двору, серед розідраних і по-битих часом вантажівок вони не кваплячись пили чай, і П. знову відчув — він не жалкує про прогулянку, навіть попри катастро-фічну втому. Він побачить мертву іпостась міста, яке скоро знову

124

розквітне, для нього. Тут відбуватимуться доленосні події, деякі з них навіть потраплять до підручників історії. Нехай навіть ма-леньким абзацом, кудись у розділ загальних тенденцій розвитку капіталізму на пострадянському просторі.

Тут відбуватимуться події достойні Лас-Вегасу Східної Єв-ропи. Щось типу гонок «Формула-1». Точно! Гонки! Іноземні гості, зірки поп і рок-музики, спорту і кіно прогулюватимуть-ся стартовою решіткою, знайомлячись з улюбленими пілотами, тиснутимуть одне одному знамениті, доглянуті руки.

Перед стартом дівчата в коротких спідницях триматимуть таблички з номерами болідів, пілоти мовчки сидітимуть на тра-вичці обабіч траси і через трубочки смоктатимуть енергетичні напої, нервовими швидкими рухами вдягатимуть підшоломни-ки і шоломи, забобонно сідатимуть в болід з правильного боку і з правильної ноги.

Механіки зніматимуть домкрати, востаннє перевірятимуть гідравлічні системи і, зрештою, яскраві гоночні авто під скаже-ний рев моторів усіх двох з половиною десятків учасників про-їдуть прогрівне коло, аби знову вилаштуватись у кваліфікаційно-му порядку навпроти світлофора, дочекатися зеленого кольору і лихо стартонути вперед, набираючи двісті кілометрів за п’ять се-кунд. Втикатимуть аеродинамічні носи ідеальними траєкторіями в повороти вузьких вуличок розбудованої Прип’яті, носитимуть-ся серед яскравих вогнів під сліпучим штучним освітленням ніч-ного Гран-Прі, потрапляючи в аварії, залишатимуть сліди пере-гальмувань на поверхні ідеально гладенького асфальту, аби за дві нескінченно напружені години пілотам стояти на подіумі і отри-мувати блискучі кубки за призові місця. Переможці у яскравих комбінезонах змиватимуть піт справжнім «Mumm» із величезних пляшок, а напівп’яний від радощів оркестр намагатиметься ви-конати національний гімн на честь переможця.

Тим часом десь у густих хащах навколишніх лісів, в обіймах отруйного ґрунту, під голосні завивання двигунів, під галас на-товпу вболівальників, під волання переможців лежатимуть охо-лолі трупи боржників, яким не пощастило — вони програлись, а прип’ятські лихварі не відпускають помилок.

125

Видаватимуться програшні комбінації, без упину смикати-муться начищені до блиску руки ігорних автоматів, безперерв-но крутитиметься колесо рулетки. А десь на околицях міста, де немає ніяких казино, окрім п’ятигривневих автоматів, і поміж жердинами розтягнуті простирадла невдах-програвців, крути-тимуться барабани російської рулетки, барабани начищених до блиску револьверів з одним патроном всередині, а з голки вбрані в Армані глядачі ставитимуть п’ятизначні суми на переможця, переможець забиратиме куш тремтячими руками і виглядатиме у сто разів щасливішим за пілотів у різнобарвних костюмах, дар-ма, що без справжнього «Mumm» і не отримав кубок. А згодом просадить усе в казино «Енергетик» і знову повернеться грати в рулетку, аби вже наступного року лежати в обіймах отруйного ґрунту під голосні завивання двигунів зі світу «Формули-1».

* * *

Заснути так і не дали. Після пива розговорився А.П. розлігся, закинув ногу за ногу і слухав дивні історії про

те, якою Прип’ять була колись. Про хоробрих ліквідаторів, від-стійники техніки, гвинтокрили і нескінченні колони автобусів. Це вже трохи набридло, і П. здавалося, що він чує уривки з клонованих телепередач про Зону, які вже всім намуляли очі, слава богу, хоч без сопель про велику катастрофу.

П. подивився на Малого. Той активно запивав пивом при-вальні сто грамів, уже втретє. Зрозуміло — якщо і ламати Малого йти в Денисовичі, то тільки зараз:

— Малий, а ти в Денисовичах був?— Був.— Як там зараз?Малий мовчав. Просто мовчав кожного наступного разу,

коли чув слово Денисовичі. От козел.— А ти не брешеш? Я ні однієї фотки в неті найти не зміг.— Розумієш… в голові не вкладається, що ти саме звідти. Це ж, блін, мрія нелегала. Найкрутіше місце в зоні, навіть краще, ніж залізти на дах п’ятого енергоблоку ЧАЕС.— А хіба найкрутіше, не Прип’ять?

126

— Нє-нє-нє-нє! Ти не розумієш. Прип’ять разу після п’ятого-шостого набридає, всі ці звалища техніки, Чорнобилі-2. Ко-жен, хто бував більше двадцяти разів, перетворюється на сраного естета Чорнобильської зони. З такими ж сраними естетами збирається в якомусь київському бомбосховищі: мирно потягує водяру і думає, а де вони ще не лазили?— І?— Так от, в Денисовичах донедавна взагалі ніхто не був.— Неправда, у мене знайомий раз їздив, вінок покласти…— Тю, так це ж легально. Так не цікаво. На те кладовище, шо біля магазину? На початку Білоруської вулиці?— Еге, біля магазину.— Вінки я там бачив, вони відносно свіжі, може раз у рік на могилку хтось і їздить. Але розумієш, тут така штука… туди зараз дістатись взагалі нереально. З одного боку кор-дон з білорусами, з іншого — Зона. А та одна дорога…— Бруківка? Це до речі ще вісімнадцятого століття дорога.— Так от, коротше ця дорога, вона веде теж прямо в Біло-русь. Розумієш, яка штука, мене якось мєнти в Зоні пій-мали, у відділку багато чого цікавого почув. Вони хвилю-вались тоді — полювали на якусь тачку, якийсь кримінал. Шось казали типу, шо в тому районі подібне не вперше.— Це де?— По дорозі на Денисовичі. Ну так от… там якраз недалеко єдина більш-менш нормальна грунтівка, якою нелегалом через Зону можна на Денисовичі зайти. Ми якраз тудою ходили. Так от… машина там навряд проїде, але зробле-ні мостики саморобні, — щоб одна тачка з горем пополам проїхала, видно що свіжі.— І найцікавіше… по тій дорозі, в лісі, там взагалі нікого нема, ні лісників, ні нелегалів… але на тій дорозі на кожному роздоріжжі висить малюсінька така помаранчева стрічка на кущах. Позначка. Розумієш?— Ти до чого хилиш? Шось не розумію.— Контрабанда.— Ох ти ж ніхуя собі. Ти чого так рішив?

127

— А я би і не рішив. Але маршрут там для контрабанди ідеальний, з боку Білорусі теж Зона.— В них теж Зона є?— А то, більша за нашу.— Ого.— Так от, там ідеальний перевалочний пункт: нікого, поряд кордон, погранців нема.— Багато таких сіл, он про всю Північ так сказати можна. — Ти слухай далі: ми коли прийшли — залізли на горище і сидимо. А там взагалі ж нікого. Туристів не возять, маши-ни не їздять. А ми вдень в хаті сиділи і чули — зовсім близь-ко хтось три рази стукнув по стіні сусіднього будинку, рів-но три рази з рівним інтервалом… ми і уваги особливої не звернули. Постійно якісь шуми. І шо ти думаєш? Сидимо вночі, вже спати зібралися. Допиваємо ноль сім. Коротше, чуємо — хтось підходить через кущі, явно так, ну, думаємо хуй з ним — кабан якийсь. А воно ну точно так само по сті-ні три рази з рівними, як швейцарські, блядь, часи, інтер-валами три рази «стук! стук! стук!», гучно так, явно.— І ?— І далі найстрашніше. Ми сидимо, замовкли, тихо так тихо, тіки третій наш, блядь, хропе. А воно хвилину почекало і знову, так само, точно з такими інтервалами «стук! стук! стук!»… і тиша.— Умовний знак.— Я чуть не всрався. Видно, вони нас помітили, дали знак, а ми не відповіли, ну вони пішли собі. Ну і ці стрічки, мос-тики. Коротше, не чисто там. Ну його в пень туди ходити.— Ну а взагалі, як там? Лісництво стоїть?— Стоїть. Вежа теж на місці.— Завжди мріяв залізти.— Я лазив, класно. Станцію видно, і Прип’ять.— Серйозно?— Прийдемо — я тобі фотки скину. Взагалі село збереглося непогано. Половина будинків, правда, завалилися, але по-ловина — нормальні. Ти до речі на якій вулиці жив?

128

— Петровського.— Знаєте, мужики. Скільки не лазив по зоні, скрізь одна-ково і скрізь туристи, екскурсії там всякі — розпопсіла тема одним словом. Так от тільки в Денисовичах, ну і на Лівому березі я відчув справжнє відчуження.— Якому ще березі?— По той бік Прип’яті, річки. Там теж села кинуті і навколо кордон, а за ним відразу білоруська Зона. Коротше, жопа.Неприємно дізнаватися, що рідні місця насправді ніяка не

Зона відчуження, і так само спокійно міг прийти на могилку і п’ять, і десять років тому. Але як він міг знати, що Чорнобиль-ська зона стала прохідним двором для малолітніх туристів? Для таких самих туристів, яким він щоліта ладен намотувати кишки на дбайливо загострений меч. Такі розповіді Малого знищували казку.

Він уявляв до тріщин старезні міста і села, але ідеально збе-режені домівки, де стакани стоять на столах, а плащі висять на гвіздочках в коридорі. Де в його хаті все на своїх місцях, тільки присипане товстелезним шаром пилюки. Просто Господь Бог голосно сказав «Стоп!» і все зупинилося. Все ціле, трохи побите часом і навіть в теплицях шибки на місці — люди просто випа-рувалися в одну секунду, а поряд із теплицями з землі стирчать розбиті градом термометри і тягнуться молоді паростки рос-лин, які ще не мають назв.

А тут — прохідний двір. Якщо Прип’яттю постійно шаста-ють туристи і охорона, то яке це в дідько мертве місто? Якщо в Чорнобилі працює три тисячі рил, яке це в дідька мертве місто? Якщо в цій клятій зоні постійно тиняються студенти, депутати стріляють кабанів, а мародери розтягують останній кольоровий метал — яка це в сраку Зона і якого в пизду відчуження? Він уявляв її інакше. Благо, досі весь цей балаган не дістався Дени-совичів. Дяка вітчизняній контрабанді.

— Слухай, я так подумав… може все-таки в Денисовичі рвонемо?— Ні мужик, там контрабандисти. Я боюся. І не глюки то ніякі були.

129

— Ну кабани якісь.— Кабанам відомо про рівномірні інтервали?— Ну, може ще якісь туристи. Звідки ти знаєш? Ти ж їх не бачив. Ну пішли! Сам подумай, коли я ще сюди приїду? Рідне село як-не-як.— Це ж мінімум ще три дні. Довгувато виходить.— Я приплачу.— Ні.— Нормально приплачу.— Скільки?— Ще двісті.— Триста.— Двісті п’ятдесят.— Дядь, шо думаєш? Рвонемо?— Мені пофіг. Тільки одна умова: спочатку в Прип’ять, як до-мовлялись. А там хоч на Овруч пішки. Пропоную бахнути ще.— Окей. Руку не міняємо. І до речі, якщо колись питати-муть типу: «А ти був в Зоні?», розказуватимеш, що ти типу папік і навіть в Денисовичі заходив.— Малий, ти ідіот.

* * *

— Ну шо бійці? Харе окуня рубать! Погнали!— Скільки йти?— Години дві. Збирайтесь.— Так, а може темряви дочекаємось?— Не сци — прорвемось.До дороги дійшли хвилин за п’ятнадцять. Далі — йти на пів-

ніч трасою, прямо повз чорнобильську електростанцію, вона вже близько, — і П. подумав, що тут височенна радіація, просив Малого, аби поміряв. Але тому явно не до радіації. Вони забагато випили, навіть для П. Малий схопив раж: виліз на дорогу і бігав туди-сюди, розмахуючи червоним прапором, який дістав з рюкзаку:

— Мужики! Ідіть сюди! Тут нікого нема!— Ти шо, здаватися зібрався?— Нормальок! Мєнтів взагалі тут нема, та і боятися їх не

130

треба! Вони тут гума-а-а-анні!!!— Ти, племінничку, тихше давай, я сюди не заради прото-колу приперся.А. і П. вагалися. За останні пару днів обидва звикли до вка-

зівок Малого і досі не попалися, але зараз явно відчувався не-адекват. Малий і справді був уже батон. Останній аргумент — потужна лента, яку він раптово випустив собі під ноги. Присів прямо на дорозі, засунув два пальці в рот, випустив ще одну, але червоний прапор з рук не випускав.

— Ну ти кулеметник. А чого прапор радянський?— Прип’ять яке місто? Радянське!— Ти як?— Ніштяк!— Давай зійдемо з дороги.— Не сци! Ніхто нас не візьме! Я тут кожен кущ знаю…— Давай, не гони! Валимо звідси. Ми ж на дорозі!— Тихо.— Шо тихо? Шо, блядь, тихо?! Малий! Не гони! Давай, в кущах ленти пускатимеш. Ти забув? Конференція, охоро-на, спецназ, снайпери, кортежі, ескорти, інвестори. Малий! Альо! Рота пійдом!!!— А-а-а… ти снайперів боїшся?— Боюсь! Давай! Не рубай окуня!— Не сци. Я сто раз так робив. Малий і не помітив, як далеко з-за повороту з’явилися іно-

марки. А. глянув на ескорт приречено і неприязно, у всякому разі так потрактувала цю гримасу п’яна уява П.

— Давай його відтягнемо. Нас помітили.— Думаєш попались?— Ти подивись, куди він втече?Спробували відтягти Малого на узбічч я, а він все волав

радянські гасла і розмахував червоним прапором. Пізно: автів-ки вже поряд. Один з меринів збавив швидкість, але проїхав, а один з ескорту загальмував, з салону вийшло четверо мужиків і швидко побігли до них. Снайпери десь неподалік.

— Скажу, що я ліквідатор. Може, допоможе.

131

* * *

Не допомогло. На А. накинулися, пробували скрутити і відчувши нотку спротиву — почали завзято пиздити. П. не бри-кався: заламали швидко, дали раз по голові і втиснули щокою в абразивний асфальт.

— В браслєти їх!Наручники брязнули за спиною, впиваючись у шкіру з си-

лою, яка залишає криваві сліди. П. і Малого ще раз втиснули в асфальт і тільки після цього підійняли на ноги. Протоколом тут і не пахло. Безхмарне майбутнє тікало з-під носа, з якого тоненькою цівкою текла тепла, густа кров. Малий мовчав, по-хнюпившись, так само в наручниках, прапор валявся поряд. Він знову проригався: потужно і раптом.

— Ну шо Малий? Протокол?— Дай бог, аби лише протокол. Поряд бурхливо пакували А. Він голосно кричав щось типу

«Мерзкие шавки режима!» і «Я ліквідатор!», ну і «Ідіть нахуй!» — разів сорок. А. відбивався з наснагою і вмінням.

І тут П. втратив контроль. Він вірив у все: у потойбічне життя, в те, що у термосі джин, у Вальгалу, у прибульців, навіть у безхмарне майбутнє. Але ніяк не міг повірити, що ліквідатора можуть так гамселити за пару кілометрів від четвертого енерго-блоку ЧАЕС якісь шістки політика, або грошового мішка, який приїхав скупити землю під ці блядські казино.

Дах зірвало повністю. В наручниках, з руками за спиною і криками «су-у-у-у-у-уки!» П. накинувся на мужика з пістоле-том, отримав по голові, і провалився в темряву.

* * *

Знову він. Стоїть навпроти, і білосніжна посмішка сяє на тлі тьмяного марева. Фелікс тримає паузу, таку, коли спершу дивно: чому це всі мовчать, а потім розумієш: ти ідіот, ти знову накосячив, ще не знаєш про це, але зараз дізнаєшся.

— Ви навіть до Прип’яті не дійшли. Слабаки.— А що я міг зробити? Ти його бачив?! Він же з прапором бігав! Нас би і сліпий помітив.

132

— І ти серйозно вирішив, що вас пов’язали як терористів? Чому тоді не підстрелили?— Думаєш, там снайперів не було?— Де?— Ну, наприклад в будинку за триста метрів на північ.— Стоп. Щось тут не…— Та кому ви потрібні?! Три фраєра з рюкзаками.— Ну а навіщо нас тоді в’язати?— А може їм червоний прапор не сподобався? Думав про це? І чому ти вирішив, що вас в’язали? Може просто від-метелили і поїхали собі далі. В такому разі ти вдруге отри-муєш за колір. Вдруге, дитино. І знаєш, цього разу у пер-спективі не п’ятнадцять хвилин слави, а років п’ятнадцять тюрми. Замах на Ліпсара — серйозна стаття.— Я хочу назад…— Як це назад? А може ти мертвий давно? А може це тобі сниться, і зараз ти під апаратами в лікарні після побоїв біля Ради міністрів? А червона ганчірка Малого — просто коматоз-на згадка про твій помаранчевий шарфик.— Навіщо ти тут?— Допомогти. Я останнім часом гуманний.— Гуманний кажеш? Непогано для людини, яка народилася одинадцятого вересня.— Отже дитино. Чого ти хочеш?— Подалі звідси.— Подалі?— Далеко. Туди, де Прип’ять перетворилася на Вегас. Де не холоднеча, а яскраві кольори і літаками розганяють хмари на свято. Де місто енергетиків енергії не жалкує. Де кинуті бу-динки блищать як новенькі. Де радіостанція замість радіоло-кації. Де мої рідні місця. Де я їду на кабріолеті, а не з рюкза-ком повзаю кущами і не треба ховатися, аби побачити рідне село. Де ліквідаторів не б’ють в Чорнобильській зоні. Туди.— Лети, дитино. Лети, мій мрійнику. Ми ще побалакаємо. У майбутньому.

133

Розділ IІІІ

Прип’ять

На такій швидкості лобове скло його авто щосекунди зби-рало сотні сніжинок. Нарешті в нього є тачка. М’яким зимовим ранком П. поспішав у Прип’ять і вишукував по дорозі звичні пейзажі з дитинства — з полями, сосновими лісами і велетен-ськими опорами ліній електропередач. Але нині складно впіз-нати рідні місця. Зрозумів, що приїхав, тільки коли ліворуч за-маячили гігантські антени Чорнобилю-2. П. увімкнув приймач і піймав хвилю місцевого радіо:

— На годиннику вісім-сімнадцять, і ми вітаємо слухачів радіо «Радар FM»! Сьогодні всі залізяки нашої станції ряс-но притрушує лапатим снігом, і цим святковим ранком синоптики більше не обіцяють нічого, окрім різдвяного снігопаду!З роками не тільки Прип’ять, але і Чорнобиль-2 загорнув-

ся в яскраві вогники безперервного свята. П. доводилося пару разів виступати в ефірі «Радар FM» експертом з питань мовних взаємозв’язків і ще цілого ряду нудних тем, аж ніяк не актуальних для ранкового ефіру.

Ті візити гарно запам’яталися. Перед сходом сонця там іноді бувало так само тихо. Так, як під час його першого візиту одним гарячим весняним днем. Але короткочасна тиша скоро змінювалася гулом автівок, голосами і галасом.

Антена не стала похмурим опудалом, не стояла сиротли-во, як чимало інших кинутих військових баз і не залишилася Меккою екстрималів. Хоча, власники Радару і підтримували тут апокаліпсис-декор — неграмотні косметичні зміни зіпсують весь

134

антураж. Колишня таємниця, замаскована на генштабівських мапах, тепер гучно заявляє про себе радіохвилями на весь світ.

— Колись ми приймали сигнали і шукали ракети, а тепер тероризуватимемо весь світ гарною музикою!Нові власники експлуатували всі відомі сторінки минулого

Чорнобилю-2: прізвиська в американській пресі, військове при-значення об’єкту, музейний і туристичний потенціали.

Антени залишилися позаду, танучи серед хороводу лапа-тих сніжинок. П. вимкнув радіо, увімкнув швидкість, і за десять хвилин під’їхав до Прип’яті.

* * *

Ледь встиг. Це круїзний дирижабль «Полісся» і ваш квиток, вітаємо, пане, ви встигли в останню мить, стартуємо за дві хвилини. Цілком очікувано трезвонить А.:

— Альо! Х’юстон. У вас проблеми?— У нас все добре.— Ні, Х’юстон, у вас серйозні проблеми. Вам піздєц, Х’юстон. Ви спізнилися.— Нє-а! Я вже на борту. Ледь встиг.— А-а-а, ну ладно, а то ми з Малим вже встигли спланувати вбивство.— Я глінтвейну взяв для розігріву. Тільки збігаю в номер, речі кину. Ви в ресторані?— Ресторан — буржуазні забобони. На веранду підіймайся.Простора каюта — її білосніжні стіни підозріло нагадують лі-

карняні палати. Типовий люкс: панорамне вікно, просторе ліжко, плазма на півстіни і симпатичний міні-бар з космічними цінами.

П. кинув речі, дістав з рюкзаку термос, увімкнув плазму і присів перекурити. Цього року готують щось фантастичне: свято братання міст-казино і візит мера Лас-Вегаса в одному флаконі.

Для сьогоднішньої події він начистив до блиску свій термос і по вінця залив його глінтвейном. Той самий термос, подарунок Фелікса, який П. вже і не мріяв побачити. Він не пригадував усі перипетії далекого похмільного ранку з епохи холодних крим-

135

ських зим. Але точно пам’ятає, що тоді обшукав кожен куток по десять разів, сподіваючись, що термос вдома. І не знайшов.

Тільки за три роки, зважившись пересунути газовий ба-лон і прибратися в кутку на кухні, він помітив його червону зірку, притрушену товстим шаром пилу. Термос упав прямо за балон — за єдину річ, якої П. намагався торкатися якомога рідше.

Вже час — П. відкрив термос і пригубив гарячого трунку. М’який алкоголь для м’якого початку, м’яким зимовим ранком з ароматами свята. По телеку крутили урочистості, і Ліпсар на всі боки роздавав інтерв’ю:

— Вас називають символом нової епохи…— І я завдячую людям за довіру, хоча ніколи не шукав слави.— За останні п’ять років населення Прип’яті збільшилося втричі. Це не кінець?— Сприяння розвиткові регіону триватиме і надалі.— Торкаючись питання інфраструктури: залишились білі плями?— Ми розширюватимемо інфраструктуру по мірі необхід-ності. Є декілька цікавих проектів. Все і далі працюватиме на благо прип’ятчан і гостей міста.— Уряди деяких сусідніх країн заявили про розгортання власних проектів міст казино, що б ви їм порадили?— Негайно покиньте все і завітайте до нас! Ми можемо пиша-тися, що стали прикладом, і не існує місця колоритнішого за Прип’ять сьогодні.— Якщо повертатися в минуле, з якими складнощами ви зіштовхнулися на початку «Розбудови»?— Відверто кажучи, купа труднощів з’явилася відразу. Стан більшості будівель було визнано аварійним, і багато з них не підлягали реставрації взагалі. Радили знести все і роз-будувати наново, оскільки реставрація в нашому випадку видавалася економічно невигідною. Звучали і пропозиції після зносу відтворити колишній вигляд міста. З деякими будівлями так і вийшло. Але ми розуміємо цінність автен-тичних пам’яток.

136

— Чутки про хмарочоси в майбутньому — правдиві?— Такі плани є.— Після легалізації проституції у Прип’яті з’явилася велика кількість борделів…— І цим ми притисли нелегальний ринок, отримуємо по-датки, і зрештою, в стані соціально захистити повій.— А щодо моральної сторони цього питання?— А що до цієї сторони, то ми дали людям роботу і з руїни створили квітуче місто.Далі ще нудніше: диктори і ведучі, заклики дивитися па-

ради, не відриватися від екранів, дивитися до посиніння, стати учасником національного свята і головне — слухати, як Ліпсар штовхатиме промову прямо з трибуни на центральній пло-щі Прип’яті. П забрав термос і пішов на веранду, залишивши плазму транслювати свято у порожню кімнату.

* * *

На оглядовому майданчику дирижабля на диво мало людей. Сьогодні всі внизу, в солодкому мареві колективного екстазу і очікуванні концерту зірок рок-музики після урочистої промови сильних світу цього, ридання мерів, обміну прапорцями і братан-ня міст.

Шматковиння лапатого снігу рясно кружляє навколо і зо-всім не холодно. А. і Малий чекають тут. Відгризли кінчик сига-ри, розлили глінтвейн і не помітили як він закінчився, як дири-жабль намотував кола над містом, як відгризли ще пару кінчиків сигар, як бігали за добавкою — в барі на веранді глінтвейн не готу-ють. Коли компот їм пити набридло, П. рішуче поставив термос на барну стійку:

— Нам коньяк. В термос.— Скільки?— Весь.— Весь?— Весь!Повернулися на веранду, П. поставив термос на пору-

чень і вони знову диміли товстими сигарами у зимнє повітря.

137

Дирижабль зробив коло і знову підпливав до центру міста.Внизу — на центральній площі біля казино «Енергетик» і го-

телю «Полісся» виступав Ліпсар. З висоти польоту галас натов-пу, віддалена музика і виступ змішувалися в незрозумілу кашу. Зимовий пейзаж змішувався з пасмурним небом, десь далеко на горизонті стирчали антени радіо «Радар FM».

А. докурив і тренованим рухом стрельнув недопалком за борт. Прямо в натовп.

— А якщо комусь на голову?— А так їм і треба.Тим часом Малий звисав з перил, намагаючись розгледіти щось у натовпі і методично плював вниз.— Малий, а як тобі взагалі тут?— Ти про що? Типу, як все змінилося?— Еге.— Не знаю. Раніше було рідніше. Хоча, хуй його зна, може просто ностальгія. Дядь, а як твоя ностальгія?— Яка в сраку ностальгія?— Ну, зараз краще?— Та не знаю. Зона, вона як будинок в Колотнечах. Пам’ятаєш?— Той хмародер?— Ага. Планували на славу, рятували як могли, зрештою — кинули. Дітвора на руїнах пострибала, потім прийшли якісь педики, збудували мрію, а про мене забули. Драж-нилка, коротше. Але ти не подумай — ніякої… Стоп, да-вай наступну розіллю, а то цей Ліпсар блядський мене зі своїми…А. повернувся взяти кухлі, випадково зачепив термос і

той полетів за борт дирижабля, прямо в натовп на центральній площі.

* * *

Повітря зробилося неприємне на дотик, сніжинки зависли, Малий і А. — завмерли. Серед суцільного стопу, серед завмерлої миті тільки П. міг рухатися. З-за столика на протилежному кінці

138

веранди піднявся чоловік і підійшов впритул — Фелікс Дзержин-ський, він і раніше там мирно сидів, але тільки зараз П. його помітив.

— Ну як, знайшов термос?— Де тільки не шукав. Але знайшов — валявся за…— Газовим балоном. Знаю, дитино, знаю.— Навіщо тоді постійно мене про це питаєш?— А він мені сьогодні потрібен. У нього місія.— Яка місія?— А ти за борт виглянь.П. подивився вниз: термос завис чітко над трибуною. Фе-

лікс розчинявся на очах. З кожною секундою сніжинки розга-нялися, поступово поверталися рухи і звуки.

* * *

Подалі від підозр вони перейшли в каюту. Трибуна здорова, все обійдеться простим переляком, панікою в ефірі, допитом в СБУ і газетними статтями про погану організацію безпеки віпів, максимум, заголовками типу «Ледь не влучили».

Тим часом Малий пішов за добавкою, аби не бігати дві-чі, обіцяв не затримуватися. Випили вже добряче, але все одно змерзли. Повернулися в каюту. Розлили наступну, глянули на плазму і надовго замовкли: паніка, вбито термосом, символ епо-хи, раптова смерть, дирижабль в кадрі. Згодом на детальному повторі сильно збільшене зображення: з поручня падає термос і висовується мармиза П. Ну, тепер все.

— А ти снайпер.— Це їм моя ліквідаторська помста.— Трохи не за планом, хоча, яка тепер різниця?А. мовчки дістав з портфеля револьвер.— Ну шо? Зе енд? Давай по черзі. Тебе стрельнути, чи сам?— Ти здурів?!— А є альтернативні варіанти? Як тільки сядемо — нам хана.— Та це ясно, я про інше… шо, тупо так застрелитись, як лохи? Давай хоч в російську рулетку збацаємо.— Ну давай, азарт все таки.

139

А. зарядив один набій, декілька разів крутонув барабан, приставив до скроні і рвучко натис на гачок… клац!

— Уууххх! Ну шо? Твоя черга. Барабан крутити будеш?— Нафіга? Так можна півгодини клацати. Давай ліпше крок за кроком… до безхмарного майбутнього. Давай сюди. Це найкрутіша рулетка в моєму житті, до речі.П. натиснув на гачок і виніс собі мізки. Кулька на червоне. А.

зарядив револьвер, решту набоїв поклав на стіл, подивився на П., мокнув вказівний палець у кров і написав пальцем на білій стіні:ЗАПОВІТ: МАЛИЙ, ТУТ ЩЕ 4 НАБОЇ. ЗАХОПИ ДИРИЖАБЛЬ І ДАВАЙ КРУТЕ ПІКЕ НА ТРИБУНУ, АБИ ВЖЕ ТОЧНО!

Потім сів навпроти панорамного вікна, класний вид на четвер-тий реактор до речі, залпом випив сотню і прострелив собі голову.

Маркіян КамишКиїв—Прип’ять

2009—2011

Зміст

Розділ І Півострів ........................................ 3

Розділ ІІПриїзд ........................................... 41

Розділ ІІІПрогулянка ................................... 79

Розділ ІІІІПрип’ять ......................................131

Це роман про українські анклави. Про регіони, які жи-вуть своїм життям і за своїми законами: про Крим взимку, який помирає пізньої осені, аби навесні народитися до нового життя. І про Чорнобильську зону відчуження, яка насправді померла лише на перший погляд. Про їхні взаємозв’язки.

Роман про те, як одного чудового дня всі казино України вирішили перенести в Чорнобильську зону. І перенесли. Про Прип’ять — зразкове місто соціалізму, місто-привид, яке у хижому світі капіталістів перетворилося на ігорну столицю Східної Європи — український Лас-Вегас.

Маркіян Камиш. Ігорна зона.

Електронна версія тексту доступна на:www.markian.info