Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Економічний факультет

Кафедра менеджменту інноваційної та інвестиційної діяльності

Реферат

з дисципліни

Актуальні проблеми економічної теорії

на тему:

«Досвід застосування монетаризму в економічно розвинених

країнах»

виконала студентка II курсу

магістратури

спеціальності менеджмент

організацій

Пастух Любов

Київ – 2010

План

Вступ

1. Методологія монетаризму.

2. Сучасне практичне застосування монетаризму.

3. Напрямки використання основних положень монетаризму в Україні.

Список використаної літератури

2

Вступ

Протягом XX в. у буржуазній політичній економії велася гостра боротьба між

різними її школами. В останні 10-15 років найбільш популярною стає Чикагська школа -

школа монетаризму. Зараз практично в усьому світі ідеї цієї економічної школи

покладені в Основу державної політики. Монетаризм припускає віру в ефективність

ринку і заперечує державне регулювання економіки чи допускає його в дуже обмежених

межах. У цьому виявляється перевага монетаризму з ідеями старої класичної школи, і

монетаристів звичайно називають “неокласиками”.

Основним виразником ідей неокласичної школи традиційно вважається Мілтон

Фрідмен (народ. у 1912 р.), власник Нобелівської премії в області економіки за 1976 р.,

професор Чикагського університету, автор більш 250-ти робіт, у тому числі 27-ми книг.

Економічні праці М. Фрідмена поставили його в один ряд із Дж. М. Кейнсом. Теорія М.

Фрідмена пов‘язана не тільки з монетаризмом, положеннями Чикагської школи, але і з

розробкою Кількісної теорії грошей.

Тому доцільно розглянути основні положення монетаризму як економічної доктрини

і дослідити межі та напрямки її використання в Україні.

3

1. Методологія монетаризму.

Методологію монетаризму можна виразити двома положеннями. Перше: краще мати

таку теорію, що дозволяє пророкувати, чим таку, котра тільки пояснює. І друге: малі

економічні моделі краще великих.

У противагу кейнсіанству, де практично весь аналіз економіки проводиться на

макрорівні, монетаризм тяжіє до мікрорівня. В основі теорії монетаризму лежить

основне положення кількісної теорії грошей, сформульоване Ірвінгом Фішером. Зміна

кількості грошей, тобто маси грошей у обігу, веде до пропорційної зміни цін. І. Фішер

розкриває це положення наступним рівнянням:

М Y= Р Т', (1)

де М - кількість грошей у обігу;

Y - швидкість обігу грошей;

Р - середній рівень цін;

Т' - кількість угод.

Y і Т' – відносно постійні величини, М і Р - змінні. У цьому випадку зміна Y веде до

зміни Т'. Основна функція грошей, за Фрідменом, крім засобу обігу полягає у

визначенні рівня цін.

Гроші, за Фрідменом, варто розглядати як один з видів майна. Механізм, за

допомогою якого зміна кількості грошей впливає на ціни і на обсяг випуску продукції,

містить у собі майно і ті зусилля, що люди додають для поліпшення свого

матеріального становища. Попит на гроші індивідуальний для кожного суб‘єкта і

залежить від його можливості вибору форми конкретного активу. При ринковій

економіці люди мають можливість зберігати багатство в різних формах. Суб‘єкт може

володіти грошима, державними облігаціями, акціями, нерухомістю тощо. Маючи на

руках визначене багатство, він вирішує, як їм розпорядитися з максимальною

корисністю для себе. При заданих звичках людина прагне максимізувати доход, з

огляду на обмеженість приналежного йому багатства. У результаті можна виділити

функцію попиту на гроші, що залежить від величини процентних ставок, реального

доходу, індексу інфляції, норми доходу по облігаціях, ринкової норми доходу на акції,

абсолютного рівня цін і т.д. Отже, як це ні парадоксально, можна зробити висновок, що

Фрідмен, визначаючи величину попиту на гроші, приходить до того ж результату, що і

Кейнс із концепцією переваги ліквідності.

4

Доход, згідно Фрідмену, буває двоякого роду – постійний і тимчасовий. Постійний

доход, що одержує кожен суб’єкт і сподівається одержувати протягом тривалого часу,

залежить від його далекоглядності. На величину цього доходу впливає вид діяльності,

розміри капітальної власності. Тимчасовий доход складається з несподіваних збільшень

і відрахувань. Тому з метою прогнозування варто враховувати постійний, а не

тимчасовий доход, тим більше, що, на думку Фрідмена споживач залишається вірний

своїм планам витрати грошей протягом визначеного часу незалежно від того, чи

відхиляються доходи від запланованих витрат.

Наступним важливим моментом теорії можна назвати визнання природної норми

безробіття і відсотка на капітал. Визнання природної норми безробіття суперечить

традиційному посткейнсіанству, яке намагалось досягти гарантованої постійної

загальної зайнятості. Політичне кредо посткейнсіанців досить ясно виражено в

наступному положенні: “капіталістична система повинна бути здатна постійно існувати

при мінімальному рівні безробіття і терпимому рівні інфляції. І перше, і друге при

цьому визначаються методом політичних рішень і звичайно дорівнюють нулю”.

Подібні погляди суперечили поглядам Кейнса і створювали передумови для

здійснення твердого регулювання попиту з метою економічної і соціальної стабільності.

Економіка часто виявлялася не в змозі витримати настільки твердий пресинг. Кейнс

писав з цього приводу: “Неважко, особливо не задумуючись, забезпечити роботою 80-

90% робочої сили країни. Для цього існує широке, практично необмежене поле

діяльності. Але задача забезпечити роботою 95-100% населення в принципі відмінна. Її

неможливо реалізувати без вдумливих зусиль, і спроби такого роду сполучені з

небезпекою виникнення інфляції”. Таким чином, визнання природної норми безробіття

крім пожвавлення на ринку праці веде до скорочення інфляції за рахунок зменшення

державних витрат на виплату матеріальної допомоги.

В економічному прогнозуванні велика роль приділяється положенню теорії

Фрідмена про те, що основною причиною зміни номінального доходу служить зміна

кількості грошей в обігу. Причому взаємозв’язок між зміною кількості грошей і

номінальним доходом виявляється з визначеним тимчасовим лагом. Якщо кількість

грошей зменшується, обсяг виробництва скорочується через 6-12 місяців, потім після

появи розриву між реальними і потенційними обсягами виробництва випливає

зниження рівня цін, звичайно ще через 6-12 місяців. Таким чином, величина лага

5

складає від 1 до 2 років. Зв’язок між кількістю грошей і рівнем номінального доходу

носить тільки прямий характер, зворотної залежності немає.

Такий же лаг існує і між зміною кількості грошей і величиною позикового відсотка.

При цьому збільшення кількості грошей спочатку знижує норму відсотка, тому що

власники “зайвих грошей” прагнуть від них позбутися, купуючи облігації. При

незмінній кількості облігацій ціна на них зростає при одночасному зниженні норми

відсотка. Частина “зайвих грошей” буде використовуватися для покупки інших видів

цінних паперів, інвестиційних і споживчих товарів, що стимулює зростання ділової

активності.

Зростання ділової активності у свою чергу викликає зростання цін, що приводить до

зникнення зайвих грошей і збільшення норми відсотка. І навпаки, при скороченні маси

грошей у обігу відбувається економічний спад і зниження цін.

З наведених міркувань випливає, що в основі регулювання економіки лежить

управління масою грошей у обігу.

Як уже відзначалося вище, Фрідмен за політичними поглядами є прихильником ідеї

вільного підприємництва, справедливо вважаючи, що існує прямий взаємозв’язок між

економічною свободою і свободою особи. Тому він виступає проти державного

втручання в економіку як явища, що обмежує свободу індивідуума. На думку Фрідмена,

вільний ринок являє собою стійке, саморегулююче утворення, стабільність

функціонування якого порушується будь-яким державним впливом. Отже, для

реалізації свободи і підвищення економічної ефективності необхідно обмежити

економічну роль держави.

Як вважає М. Фрідмен, держава не повинна допускатися до створення матеріальних

цінностей, регулювання обсягів виробництва, зайнятості і цін. У книзі “Капіталізм і

свобода” він перераховує 14 сфер, з яких, держава повинна бути виключена. На його

думку, необхідно: відмовитися від підтримки цін на сільгосппродукти, скасувати

експортно-імпортні квоти і тарифи, урядовий контроль над обсягом виробництва і

величиною квартплати, скасувати законодавчо встановлені мінімальні межі заробітної

плати і максимальні межі цін, відмовитися від детального регулювання будь-яких

областей економічної діяльності, будь-якого контролю над радіо і телебаченням,

скасувати обов’язкове страхування для забезпечення пенсій по старості, ліцензування

6

будь-яких видів трудової діяльності, припинити державне житлове будівництво,

відмовитися від загальної військової повинності в мирний час тощо.

На думку Фрідмена, “жодне суспільство не може існувати, спираючи винятково на

директивний метод”, чи “керуватися винятково принципами добровільного

співробітництва”. Однак “важливо, у якій пропорції співіснують ці два фактори: чи

виявляється елемент добровільного обміну в основному в “підпільній” діяльності, що

процвітає в результаті домінуючого директивного методу, чи ж принцип вільного

обміну є основним принципом організації суспільства і доповнюється в більшому чи

меншому ступені елементами примушення”.

Таким чином, існування вільного ринку не знижує, за Фрідменом, необхідності

існування уряду. Уряд необхідний як форум для визначення “правил гри” і як арбітр,

що тлумачить установлені правила і забезпечує їхнє дотримання. Ринок різко звужує

коло питань, який потрібно вирішувати політичними засобами, і зводить до мінімуму

необхідність прямої урядової участі в грі. Сфера діяльності держави в економіці

повинна обмежуватися регулюванням кількості грошей у обігу, боротьбою з

природними монополіями, окремими недосконалостями ринку чи ж соціальною

допомогою в питаннях, що стосуються дітей і недієздатних членів суспільства.

Монетаристи вважають, що гроші являють собою особливий вид активів. Контроль

над кількістю грошей припускає контроль над активами (у деяких випадках над

пасивами). Фрідмен визначає гроші в обігу як “суму грошей поза комерційними

банками і внесками цих банків”. Гроші в обігу створюються шляхом державної емісії

асигнацій, монет і шляхом видачі грошей у борг банками. Причому банківська система

видає гроші позичальникам двох типів: державі і приватному сектору.

Потреба державного сектора в коштах може привести чи не привести до створення

нових грошей. Якщо держава для покриття дефіциту бюджету використовує збільшення

податків, то гроші не створюються. Якщо ж вона бере позики, то з’являються нові

гроші. Гроші можуть також створюватися шляхом залучення позик із позабанківської

сфери за рахунок реалізації державних цінних паперів.

Другим фактором, що веде до створення грошей, є позики приватного сектора.

Визначений вплив на кількість грошей у обігу робить і величина обміну

національної валюти на іноземну. З усіх перерахованих факторів, що впливають на

кількість грошей у обігу, найбільш просто піддається впливу розрахунок потреби

7

державного сектора в позиках, і саме цей фактор займає центральне місце в заходах,

пов’язаних з контролем над величиною грошової маси.

Однак Фрідмен вважає, що тільки контроль над величиною державних позик не

дозволяє регулювати кількість грошей. Сутність проблеми, на його думку, значно

ширше. “Дані за планованим скороченням позик державного сектора є оманливими,

тому що ступінь впливу такого роду скорочень на інфляцію невідома, жорстокого

причинно-наслідкового зв’язку між потребами державного сектора в позиках і

зростанням грошової маси немає".

Далі Фрідмен робить висновок, що для визначення тієї величини, в яку обходиться

суспільству утримання державного апарата, необхідно контролювати загальний обсяг

державних витрат і прагнути до його мінімізації. У цьому випадку безпосередньо ринок

в остаточному підсумку визначить необхідну оптимальну кількість грошей. На думку

Фрідмена, кількість грошей в обігу не можна контролювати за допомогою зміни норми

відсотка. Норма відсотка є інструментом контролю над кредитом, що являє собою лише

деяку частину грошової маси. Звідси робиться висновок, що кількість грошей необхідно

контролювати безпосередньо за допомогою невеликої бази фінансових активів. Його

заперечення проти контролю над нормою відсотка засновані також на тому положенні,

що якщо держава з метою скорочення інфляції піднімає норму позикового відсотка

шляхом введення високих дисконтних ставок на державні облігації, то сам цей захід

свідчить про те, що держава очікує високих темпів інфляції. У цьому випадку

виникаюче загальне прагнення позбутися особистості ще більше підхльостує інфляцію.

Крім того зростаюча державна заборгованість у майбутньому важким вантажем лягає на

економіку. Виходячи з вище сформульованих теоретичних положень монетаризму

можна зробити висновки щодо принципів державної політики контролю грошового

обігу:

1. Тонке регулювання грошової системи неможливе. Тому для стимулювання

виробництва необхідно в нормальних умовах прагнути до постійного (низького) темпу

збільшення кількості грошей у обігу. (У Кейнса: невеликий дефіцит державного

бюджету призводить до незначної керованої інфляції, що в умовах державного

контролю над нормою відсотка буде стимулювати ділову активність);

2. Важливіше контролювати кількість грошей у обігу, чим норму відсотка й обсяг

кредиту;

8

3. Не можна постійно підвищувати рівень зайнятості за допомогою бюджетного

дефіциту. Кейнс розглядає обмежене зростання бюджетного дефіциту як каталізатор

зростання приватних інвестицій, що сприяють зникненню хронічного масового

безробіття в умовах економіки з обмеженим попитом. На думку Фрідмена, в умовах

існування природної норми безробіття зростання державних витрат на додаткове

створення робочих місць призводить до розбалансованості ринку і зростання інфляції,

що знижує загальну ефективність економіки;

4. Плаваючі валютні курси краще фіксованих. Фіксовані курси несумісні зі зняттям

обмежень на вільний обмін валют. При використанні фіксованих курсів виникає чорний

ринок, за цінами якого здійснюється більшість угод. Наявність чорного ринку була

однією з причин скасування золотодоларового стандарту в 1971р.

Останній принцип дуже важливий у зв’язку з тим, що регулювання платіжного

балансу традиційно вважалося однією з найважливіших функцій держави.

Способи регулювання платіжного балансу зводилися до трьох взаємозалежних груп

заходів. По-перше, це прямий контроль, що припускає експортно-імпортні квоти, митні

тарифи, ліцензії, обмеження на міграцію капіталу і т.д. По-друге, інфляційні і

дефляційні міри уряду поряд зі зміною ставки позикового відсотка. І, по-третє, зміна

фіксованого валютного курсу, тобто девальвація і ревальвація.

Як правило, причини хронічного дефіциту платіжного балансу криються в загальній

неефективності національної економіки і слабкій конкурентноздатності виробленої

продукції на світовому ринку. Найменш ефективною мірою регулювання платіжного

балансу є встановлення прямого контролю над зовнішньоекономічними операціями. У

цьому випадку консервується економічна відсталість, а тимчасове поліпшення

платіжного балансу досягається винятково за рахунок обмежувальних мір.

Згідно монетаристському підходу, дефіцит платіжного балансу свідчить про те, що

люди намагаються зменшити кількість коштів, що знаходяться в їхніх руках . Для того,

щоб запобігти цьому процесу, необхідний твердий контроль над кількістю грошей у

обігу. Дефіцит зникне сам собою, коли кількість грошей скоротиться до необхідного

рівня. Через визначений період часу це призведе до економічного підйому і зростання

експорту. При цьому економічний підйом відбудеться в галузях найбільш

конкурентноздатних на світовому ринку. Загальна ефективність економіки й

9

ефективність зовнішньоекономічних зв’язків значно зросте завдяки зростанню

конкурентноздатності національної продукції.

Таким чином, лібералізація регулювання платіжного балансу допомагає економіці

самостійно позбутися від зайвих грошей у обігу. Сприятливим фактором є також і

введення плаваючого курсу обміну валют. Формування валютного курсу спирається на

такі елементи економічної системи, як рівень цін, заробітної плати, продуктивності

праці і рівень зайнятості. В умовах ринкової економіки величина цих елементів

непостійна. У результаті неминучі відхилення фіксованого курсу від реального

приводять до ускладнень платіжного балансу, що змушує уряд вводити прямий

контроль над зовнішньоекономічними операціями. Про негативні наслідки такого

контролю говорилося вище.

Фрідмен пише, що існує багатий досвід перетворення ринкової економіки в

авторитарну. Найбільш ефективною мірою для цього служить введення прямого

контролю над валютним обміном. Один цей крок неминуче веде до нормування

експорту, до контролю над промисловістю, яка використовує імпортні товари, і т.д. по

нескінченній спіралі. На думку Фрідмена, виступати за свободно коливаючийся

валютний курс зовсім не означає підтримку нестабільного курсу. Ціни повинні

коливатися вільно, однак ціноутворюючі фактори при цьому повинні бути досить

стабільні. Нестабільність валютних курсів є симптомом загальної нестабільності

відповідної економічної структури. Спроба усунути цей симптом адміністративним

заморожуванням валютного курсу не вирішує корінних проблем і лише робить

пристосування до них ще хворобливіше, затверджує Фрідмен.

Вільно змінний валютний курс автоматично контролює кількість грошей у обігу

завдяки вільному чи припливу відтоку платіжних засобів.

M. Фрідмен активно виступає проти урядових заходів для перерозподілу доходів,

здійснюваних через прогресивне оподатковування. Ці міри відштовхують людей від

видів діяльності, оподатковуваних високими податками, як правило, сполучених з

великим ризиком і незручностями фінансового характеру. У той же час зазначені міри

змушують людей шукати різні лазівки в законодавстві з метою зниження величини

податку. У результаті фактичні податкові ставки виявляються значно менше

номінальних, і розподіл податкового тягаря стає довільним і нерівним. Особи з тим

самим економічним становищем виплачують зовсім різні податки в залежності від

10

джерела доходів і від можливостей, якими вони розташовують для відхилення від

податків. Фрідмен відзначає: “Будучи лібералом, я не знаходжу ніяких виправдань для

системи прогресивного оподатковування, що вводиться винятково з метою

перерозподілу доходу. Мені це представляється типовим випадком насильства з метою

відняти в одного і віддати іншим, що прямо суперечить індивідуальній свободі”.

Спеціальну увагу Фрідмен приділяє проблемі монополій. Він виділяє три види

монополій.

По-перше, це монополія в промисловості. На його думку, масштаб діяльності цих

монополій у США незначні: “майже п’ята частина працюючого населення трудиться не

по найманню. Майже в кожній галузі існують гіганти і пігмеї”. Фрідмен відзначає, що

звичайно для ілюстрації ступеня монополізму в США приводять автомобільну галузь.

Однак оптова торгівля вдвічі значніша за автомобільну промисловість, і в ній

надзвичайно важко виділити провідні компанії. У цій галузі дуже сильна конкуренція.

Крім цього, у промисловості зосереджено усього біля чверті виробництва і робочої

сили.

По-друге, монополія в профспілках. Істотне розходження між промисловою і

профспілковою монополією Фрідмен бачить у тому, що якщо за останні піввіку

тенденції до збільшення масштабів промислової монополії майже не спостерігалося, то

профспілкова монополія продовжувала зростати.

По-третє, урядова і підтримувана урядом монополія. Пряма урядова монополія в

США - це пошта, значною мірою виробництво електроенергії, управління розвитку

водяного, енергетичного і сільського господарства долини р. Тенесі й ін.

Фрідмен виділяє три основних фактори, що ведуть до виникнення монополій.

Перший з них поєднує технічні міркування (наприклад, у невеликому місті логічно

мати тільки одну систему водопостачання). Він пише: “Негативно, що проблема

технічної монополії відкидає задовільне рішення. Є вибір лише з трьох зол: приватної і

нерегульованої монополії, приватної монополії, регульованої державою, і монополії під

контролем уряду”. Фрідмен схиляється до того, що меншим злом у цьому випадку

виявиться приватна нерегульована монополія, якщо вона взагалі буде терпима. Цей

висновок базується на припущенні, що саме така монополія на відміну від інших видів

монополій, можливо, буде підірвана динамічними змінами в економіці.

11

Другим джерелом виникнення монополій Фрідмен називає пряму і непряму урядову

підтримку, самими очевидними прикладами такої підтримки служать тарифи, податкове

законодавство і законодавство про трудові конфлікти. Урядова підтримка, по його

рішенню, веде до розбазарювання капіталу, використанню його в менш продуктивних

цілях.

Приватна змова розглядається як третє джерело формування монополій. Приватні

картелі, що складаються на основі такої змови, як правило, нестабільні і недовговічні,

“якщо їм не вдається заручатися урядовою підтримкою”. У результаті обов’язково

виникаючої розбіжності інтересів членів картелю завжди знаходиться який-небудь

відступник, і картель розпадається.

Для подолання явищ монополізму уряд, вважає Фрідмен, повинен зважитися на ряд

заходів, що ліквідують підтримку державою підприємницької чи профспілкової

монополії. І ті, і інші повинні підкоритися антитрестовському законодавству. Крім

цього для зменшення влади монополій необхідна глибока реформа податкового

законодавства, що включає в себе скасування податку на корпорації. Індивідуального

акціонера треба зобов’язати вносити в податкову декларацію як дивіденди, так і

записану за ним суму нерозподілених доходів. У цьому випадку корпорації зможуть

пускати в діло стільки грошей, скільки вони вважають за необхідне, при наявності

єдиного стимулу, - одержувати від своїх операцій більш високий доход, чим дивіденди

акціонера.

Особливе місце в монетаристській теорії займає проблема боротьби з інфляцією. На

думку Фрідмена, інфляція - явище грошового порядку, і боротьба з нею можлива лише

в сфері грошового обігу. Існує взаємозв’язок між попитом на гроші і кількістю грошей у

обігу. Оскільки знання конкретного суб’єкта про майбутнє неминуче неточні, то

людина прагне мати у своєму розпорядженні такий вид активів, що з майбутнім не

пов’язаний. Таким видом активів у стабільній економічній ситуації є гроші, однак, чим

вище ступінь непевності в майбутньому, тим сильніше прагнення мати наявні реальні

гроші. Для задоволення поточних потреб необхідна визначена сума грошей, величина

якої визначається звичками і доходами індивідуума.

Якщо кожен власник активів прагне одержати максимальне задоволення від свого

набору активів, то це прагнення створить динамічну рівновагу в економіці. У випадку,

коли кількість грошей перевищує попит на них, відбувається порушення рівноваги.

12

Приватний власник буде прагнути зменшити грошові активи, що знаходяться в нього.

Однак це прагнення здійсненне лише в тому випадку, якщо інший власник погодиться

придбати їх. Людей, що прагнуть позбутися від грошей, буде значно більше, ніж

покупців. Загальний рівень доходів і витрат зросте, ціни зростуть при зниженні реальної

вартості готівки.

Спираючись на таке пояснення механізму інфляції, Фрідмен пропонує і ряд

інструментів, що дозволяють на неї впливати.

Насамперед, необхідно зменшити кількість грошей у обігу. При цьому конкретні дії

можуть бути всілякими в залежності від умов: зменшення кількості цінних паперів,

дерегулювання платіжного балансу, зниження державних тощо.

По мірі того, як економічні суб’єкти пристосуються до нових умов, у дію самостійно

вступлять сили, спрямовані на зниження темпів інфляції (сили ринку будуть сприяти

зрівнянню грошової маси і кількості товарів).

Усе це повинно привести до скорочення обсягів виробництва, а потім і до зниження

темпів зростання цін. Наступить стан економічної рівноваги, що є передумовою початку

економічного зростання.

В цьому полягає зміст економічної теорії М. Фрідмена. Хоча основи її були

закладені ще в 50-х роках, широке практичне застосування вона одержала лише

починаючи з кінця 70-х.

13

3. Сучасне практичне застосування монетаризму.

«Тетчеризм». Монетаристську грошову політику було запроваджено в практику

управління державними фінансами Великобританії ще урядом Каллагена 1976 р. на

вимогу Міжнародного валютного фонду. Проте вона реалізовувалася дуже

непослідовно, оскільки не була популярною.

М. Тетчер, яка прийшла до влади під гаслом «економіки пропозиції», скоро

переконалась, що його можна реалізувати лише тоді, коли для цього є відповідні умови.

Тому як основу своєї економічної політики вона бере програму оздоровлення

економіки, запропоновану М. Фрідменом. На прохання уряду Великобританії (1980) він

виклав суть своєї моделі регулювання економіки в доповідній записці, де теоретично

обгрунтував методи її реалізації та вказав на напрямки і послідовність реформування

економічних відносин. Економічна політика, яка формувалась на підставі його

рекомендацій, неухильно втілювалась у життя протягом десятиріччя і сприяла

зміцненню економічного становища цієї країни.

Передовсім як засіб контролювання грошової маси було визначено конкретні

показники зростання грошової пропозиції у серед-ньостроковій перспективі і

передбачено її скорочення. Метою уряду було обмежити діяльність казначейства з

випуску грошей і захистити його від тиску соціальної демагогії. На практиці це

означало автоматичне підвищення облікових ставок і скорочення кредитування, коли

зростання грошової маси переходить контрольну межу.

Важливим напрямком контролю за грошовою масою було прийняття рішення про

обмеження урядових витрат, котрі породжують бюджетний дефіцит. Скорочувалась

кількість урядових службовців, провадилась структурна перебудова управлінського

апарату, ліквідовувались, особливо «дорогі» його підрозділи.

Економія коштів на урядовому рівні позначилася, зрозуміло, і на органах місцевого

управління. Запроваджувалась система штрафних бюджетних асигнувань. А готуючись

до нових виборів, М. Тетчер включила у свою програму проект радикальної

перебудови, яка гарантувала б урядові повний контроль над динамікою місцевих

податків.

Ця політика, проте, мала й негативні наслідки: скоротились обсяги житлового

будівництва, деякі статті витрат місцевого бюджету стали статтями витрат державного.

14

Економія на місцевих витратах на соціальну сферу потребувала збільшення державних

витрат.

Уряд Тетчер після перших виборів уживав рішучих заходів для запобігання

бюджетному дефіциту, особливо за рахунок збільшення непрямих податків. Водночас

було послаблено податковий тиск на особисті доходи.

Згідно з рекомендаціями Фрідмена витрати на соціальну сферу консерватори

намагалися скоротити, але на практиці спромоглися тільки їх тимчасово заморозити. Це

було зв'язано з тим, що в період реформ економіка перебувала у кризовому стані й

соціальна сфера потребувала додаткових коштів. Однак уряд не відмовився від цієї ідеї,

продовжуючи наступ на універсальні соціальні програми, які потребували значних

коштів, але були неефективними.

Та лише після других виборів було розроблено проект соціального забезпечення,

який передбачав суттєву реформу системи державного пенсійного забезпечення та

гарантування мінімальних доходів з використанням засобів жорсткого контролю за

матеріальним станом отримувачів дотацій. Цей проект передбачав значну економію

бюджетних коштів.

Доктрина монетаризму стверджувала, що нормальне функціонування вільних ринків

забезпечує природний рівень використання ресурсів, у тім числі й трудових. Тому уряд

М. Тетчер оголошує проблему безробіття універсальною, яку не можна вирішити з

допомогою стабілізаційної чи стимулюючої політики. Отже, це не клопіт уряду, який

може лише координувати умови стабільного економічного зростання.

Політику уряду було спрямовано на формування мобільного ринку робочої сили,

тобто пристосування робочої сили до потреб виробництва (перший крок на шляху до

реалізації рекомендацій доктрини «економіки пропозиції»), а саме: стимулювання

кваліфікаційної перепідготовки та професійної підготовки молоді. Крім того, було

вжито заходів для розширення сфери неповної зайнятості. Витрати бюджету на ці цілі

зростали швидкими темпами, але водночас скорочувалися витрати на підтримку

безробітних. Важливу роль у підвищенні рівня зайнятості відігравали служби пра-

цевлаштування .

Отже, уряд М. Тетчер практично довів, що на зайнятість найбільше впливає

політика стимулювання економічного зростання.

15

В основу концепції розвитку економіки, реалізацію якої уряд починає із середини

80-х pp., покладено принцип вільного підприємництва, сформульований з позицій

монетаризму та «економіки пропозиції». Відновлення класичного ринкового

господарства зв'язувалося передовсім з денаціоналізацією промисловості. Метою

приватизації була демонополізація та створення конкурентної економіки. Було також

важливо позбавити державу необхідності субсидувати нерентабельні й збиткові

державні підприємства, лише 10 % з яких перебували на самофінансуванні, тоді як

дотації іншим були досить значні і дорівнювали 50 % асигнувань на сферу охорони

здоров'я, наприклад.

Приватизація відбувалась у формі викупу (прямого та через акції) і забезпечила

державному та місцевому бюджетам значні доходи.

Водночас було вжито рішучих заходів щодо перебудови системи оподаткування з

метою сприяння підприємницькій діяльності.

Помітним стимулом динаміки економічного зростання було створення зон вільного

підприємництва, у межах яких запроваджено особливі пільгові правила оподаткування,

кредитування та митного контролю.

Поряд із цими заходами було створено програму заохочення конкуренції, що

сприяла створенню великої кількості малих та середніх підприємств. Це оздоровлювало

економіку, збільшувало прибутковість та обсяг інвестицій, а відтак — зменшувало й

безробіття.

Широка програма приватизації, спрямована на створення умов для підприємницької

діяльності, забезпечила справжню революцію в розвитку виробництва та стабілізації

економіки. Зрозуміло, що всі ці заходи здійснювалися в жорстокій боротьбі з

профспілками, яка завершилася перемогою уряду.

«Рейганоміка». Дещо інакше реалізовувалась монетаристська доктрина в США, де

економічна програма Фрідмена тривалий час не знаходила підтримки.

Фрідмен як радник президента Ніксона запропонував проект реформи «План

допомоги сім'ї» на 1969—1971 pp., який, проте, не було затверджено конгресом. Адже

принципове значення для реалізації рекомендацій монетаристів мала ідея контролю над

грошовою масою, яка визначала напрямок конкретних заходів у сфері грошово-

кредитного регулювання. Та через труднощі, зв'язані з особливостями кредитно-

грошової системи США і обмеженими повноваженнями ФРС (впливати на пропозицію

16

грошей ФРС може лише непрямими методами), прямий контроль над грошовою масою

був значно ускладнений.

Крім того, згодом виявилось, що регулювання грошової маси неможливе без

контролю за процентними ставками. Це частково суперечило монетаристським

принципам.

Труднощі практичної реалізації ідей монетаризму полягали, також у непопулярності

його соціальної політики. Усе це потребувало відмови від деяких принципових

положень та вимог монетаристської доктрини.

Деякі монетарні рецепти Фрідмена частково випробовувались урядом Ніксона, але

не мали успіху, спричиняючи різке погіршання економічного стану. Сам Фрідмен

пояснював ці невдачі непослідовністю і занадто обмеженим часом реалізації програм.

Після кризи 1974—1975 pp., уряд США відмовився від кейнсіанської концепції

глобального регулювання економіки. Рекомендації Фрідмена починають давати

відповідний ефект. Цілковитого тріумфу його економічна теорія зазнала за президента

Р. Рейгана, коли було досягнуто високого рівня стабілізації американської економіки,

послаблено інфляцію, зміцнено долар.

Свою економічну програму, основними пунктами якої були стримування інфляції та

стимулювання економічного розвитку, Р. Рейган оприлюднив 1981 p.

Програма заперечувала політику перерозподілу доходів, яка мала на меті

пом'якшення соціального напруження і стимулювання попиту з метою забезпечення

економічного зростання та ліквідації безробіття.

Річ у тім, що прогресивна система оподаткування 6 США, що передбачала

перерозподіл частини доходів на користь найбідніших, втратила своє позитивне

значення і перетворилася на систему загального перерозподілу, що сприяло деформації

економічної структури і потребувало значного управлінського апарату. Уряд почав

втручатися в усі сфери суспільного життя, що призводило до гальмування ринкових

сил.

Програма Р. Рейгана створена під сильним впливом економічних доктрин

монетаризму та «економіки пропозиції», передбачала зосередження основних

реформаторських зусиль на проблемі оподаткування, але на відміну від уряду М.

Тетчер, заходи якої було спрямовано на подолання дефіциту державного бюджету, уряд

17

Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави, скорочуючи податки з

метою використання дефіциту федерального бюджету як важеля впливу на витрати.

У такий спосіб уряд мав на меті: побороти інфляцію, позбувшись політики

пристосування до неї; змінити характер раціональних очікувань; подолати споживацьку

психологію, яка склалась у період стимулювання попиту; сформувати розуміння того,

що суспільство мусить припинити жити в кредит, що обмеження витрат є необхідним

для відновлення розбалансованої фінансової системи.

Економічна програма Рейгана включала чотири компоненти: реформування

податкової системи з метою стимулювання заощаджень та розширення інвестиційних

фондів; зменшення державних витрат (крім витрат на оборону) з метою скорочення

дефіциту бюджету;

обмеження регламентації економічної діяльності з метою пожвавлення

підприємництва та відновлення ринкових механізмів; проведення монетаристської

політики контролю за грошовою масою.

Програму було розраховано на 5 років.

Здійснення програми почалося з того, що ФРС раптово заморозила зростання

грошової маси, дифляційно впливаючи на ринки сировини та капіталу.

Засадною ідеєю нової економічної політики було те, що зменшення податків

збільшуватиме заощадження та інвестиції і сприятиме зростанню виробництва.

Податкова реформа, яка розпочалась у США 1981 p., передовсім зменшила ставки

податків на особисті доходи. Згодом було запроваджено індексування оподаткування з

метою запобігти інфляційному впливу на доходи та ліквідувати зв'язок між розвитком

інфляції і зростанням надходжень до державного бюджету.

Одночасно вводились для корпорацій нові пільгові правила прискореної амортизації

та оподаткування інвестиційного кредиту, що сприяло збільшенню розмірів прибутків

за незмінних податків і забезпечувало прискорення процесу капіталізації, розширення

виробництва та зайнятості. Для малоприбуткових корпорацій ставка податку

знижувалася.

Важливим кроком уряду було створення позитивних стимулів формування

заощаджень та інвестицій. Цьому, зрозуміло, сприяло вже саме тільки зниження

податків. Іншими стимулами стали нові, неоподатковувані ощадні сертифікати та

персональні пенсійні рахунки. Не оподатковувались ні кошти, вкладені в ці

18

сертифікати, або покладені на такі рахунки, ні проценти на них за умови, що ці суми

залишатимуться на рахунках протягом певного строку. Це стало могутнім стимулом до

заощаджень, а отже, до інвестицій.

Було також запроваджено нову систему інвестиційного податкового кредиту, згідно

з якою податки зменшувались відповідно до розмірів інвестицій (стимулювалося

капіталотворення).

Усі ці заходи, однак, натрапляли на сильний опір, і в перший строк свого

президенства Рейган зміг реалізувати лише ту частину програми реформування

фіскальної політики, що стосувалась оподаткування особистих доходів. Але 1986 p.

конгрес нарешті прийняв закон про податкову реформу, визначивши як її основну мету

— підвищення ефективності економіки за рахунок посилення ролі ринкових механізмів

та обмеження фіскальної дискреційної політики держави, що відповідало теоретичним

принципам «економіки пропозиції» та монетаризму.

Другий напрямок рейганівської економічної реформи — боротьба за скорочення

державних витрат та ліквідацію бюджетного дефіциту, який розглядався не лише як

важіль інфляційного впливу, а і як серйозна перешкода на шляху економічного

зростання, оскільки урядові позики та податки вилучали значну кількість коштів із

виробничої сфери. Проте більшість політиків уважала, що скорочення податків

призведе до ще вищого рівня дефіциту, до нового витка інфляційної спіралі. Тому

пропонувалось розпочати податкову реформу тільки після скорочення державних

витрат.

Наприкінці 1981 p. конгрес затвердив програму скорочення витрат (крім витрат на

оборону, соціальне страхування та медичне обслуговування) майже за всіма статтями.

Було закрито кілька програм соціальної допомоги, ліквідовано низку дотацій та

субсидій. Без огляду на критику та зростання на першому етапі бюджетного дефіциту,

Рейган і надалі послідовно проводив політику скорочення витрат.

З наказу президента було створено службу контролю за бюджетними видатками,

котра підготувала програму скорочення витрат, в основу якої було покладено принцип

фінансової самоокупності багатьох державних служб та державних підприємств (за

принципом: «за послуги в повному обсязі повинен платити той, хто ними користується,

а не платник податків»).

19

Однак конгрес не затвердив програму скорочення субсидій як непопулярну. Між

тим жорстка позиція ФРС, що формувала грошову політику, стимулювала пошуки

компромісу між конгресом та адміністрацією, не погоджуючись на інфляційне

накачування грошей в економіку.

Підтримували президента економісти, нові неокласики, зокрема Лукас, Сарджент,

Таунсенд, Уоллес, які на початку 80-х pp. різко критикували інфляційну кредитно-

грошову політику «вбудованих стабілізаторів», пропонували нові підходи до

визначення меж державного втручання в економіку. Вони наполягали на проведенні

стабільної довгострокової економічної політики, яка виключала б вирішення

тимчасових проблем і втручання в механізми саморегулювання. Тим самим

формувалось позитивне ставлення суспільства до реформ.

Це було важливою умовою антиінфляційної політики, оскільки, як зазначав П.

Волкер, президент ради директорів ФРС, необхідно було подолати стереотип поведінки

стосовно визначення цін, процентних ставок, розмірів заробітної плати, яка була завжди

орієнтована на інфляцію (ефект інфляційного очікування). На його думку, необхідною

була «шокотерапія», яка змінила б суспільні установки.

Стримування грошової маси, зменшення податків та витрат бюджету створили

ситуацію, коли приріст грошових засобів почали використовувати на фінансування

реальної економічної діяльності. Припинилося стабільне зростання заробітної плати,

було заморожено її мінімальний рівень. Це розірвало зв'язок між заробітною платою та

інфляцією, що досі вважався нездоланним.

З 1983 p. починається економічне пожвавлення за одночасного спаду рівня інфляції.

Хоч зменшилися державні субсидії, обсяги інвестицій зросли майже вдвоє, як і

передбачали автори теорії «економіки пропозиції». Реальні доходи зросли, але

збільшився і розрив між їхніми рівнями.

Ще однією ознакою стабілізації економіки стало зростання курсу долара, що, не в

останню чергу, відбувалось завдяки довірі суспільства до економічної політики уряду.

Повернення до нормального, неінфляційного економічного зростання було болісним

процесом, який супроводжувався масовими банкрутствами, неінфляційним безробіттям.

Але згодом інфляцію спромоглися приборкати, зайнятість збільшити.

Одночасно лібералізувались зовнішньоекономічні відносини, що дало змогу країні

взяти участь у міжнародному поділі праці, спростило процес вивезення капіталів та

20

отримання інвестицій, гарантувало доступ до нових технологій та розвиток власного

виробництва під впливом міжнародної конкуренції.

Було розроблено систему стимулювання прямих приватних інвестицій, що

уможливило завоювання міжнародних ринків без відпливу коштів з державного

бюджету. Усе це забезпечило стабільність грошової одиниці, дію ринкових сил на

всьому економічному просторі.

Водночас успішна реалізація сучасних неокласичних доктрин можлива не скрізь і не

завжди. Для цього необхідна не лише політична воля влади, а й відповідні економічні

умови, відповідний рівень розвитку країни, належні історичні, національні, інституційні

та інші чинники.

Нові неокласичні доктрини було сформульовано в конкретних країнах, і вони

найбільшою мірою сприяли вирішенню проблем саме цих країн. Це не суперечить тезі

про величезну роль економіко-теоретичних досліджень, а свідчить лише про

неможливість стандартного підходу до різних економічних явищ.

Рецепти монетаризму були широко випробувані й у країнах "третього світу". Однак

зробити який-небудь однозначний висновок про їхню застосовність до відсталої

економіки представляється скрутним. Так, з лідерів нових індустріальних країн такі

держави, як Гонконг і Південна Корея дотримують принципово різних поглядів на

ступінь контролю економічних процесів національними урядами. Південнокорейська

держава використовує досить строгі методи контролю над внутрішньою і зовнішньою

економічною діяльністю. У Гонконгові подібний контроль практично відсутній. І проте

темпи розвитку цих країн за останні 20 років є одними з найвищих у світі. У той же час,

існує багато держав, максимально лібералізовавших економічну політику і труднощів,

що зустріли на цьому шляху. Не можна забувати висловлення Фрідмена про те, що

принцип свободи підприємництва служить необхідною, але далеко не достатньою

умовою економічного прогресу.

Поява в 50-х роках праць Фрідмена економічною наукою в цілому було зустрінута

негативно. Кейнсіанство не допускало думки про можливість повернення до економіки,

заснованої на вільній конкуренції.

Негативно відносилася до поглядів Фрідмена радянська економічна наука. Так,

колектив авторів, що підготував фундаментальну монографію по сучасній політичній

21

економії, зробив висновок, що практичне застосування ідей Фрідмена привело до

серйозної дефляційної кризи, що загострила соціально-економічні проблеми США.

Англійський економіст Пітер Браунінг вважає, що Фрідмену так само, як і Кейнсу,

не повезло на учнів. На його думку, економічна теорія Кейнса і теорія Фрідмена дуже

близькі між собою, тому що приходять до однакових висновків, хоча і різних шляхах.

П. Браунінг пише: “Спостерігаючи з узвишшя битву кейнсіанців і прихильників

Фрідмена, крізь дим можна було б розрізнити фігури їхніх вождів, аж ніяк не ведучих у

бій свої армії, а спина до спини протиборствуючих зі своїми послідовниками”.

Така впевненість базується на тому, що практичне втілення, як традиційного

кейнсіанства, так і монетаризму не цілком відповідало поглядам їхніх авторів.

Приміром, уряд Великобританії, ставлячи задачу знищити інфляцію начебто б за

рецептами монетаризму, у два рази підняв ставку податку на знову створену вартість.

Цей податок швидко перенісся на роздрібні ціни, і темпи інфляції різко зросли.

Розглядаючи теорію Фрідмена, можна знайти масу нестиковок чи суперечливих

моментів. Наприклад, сумнівне представлення про інфляцію як винятковий феномен

грошового господарства поза яким-небудь зв'язком з виробництвом чи величиною

витрат при виробництві товарів. Цікава в цьому випадку позиція самого Фрідмена, що

вважає, що єдиним способом перевірки економічної теорії є тотожність ходу подій

їхньому пророкуванню. Як би там ні було, але проблема інфляції була вирішена,

ефективність економіки різко зросла. Тому економічна теорія Фрідмена користується

такою популярністю в усьому світі.

22

4. Напрямки використання основних положень монетаризму в Україні.

Українсько чи американської математики і фізики не існує. Але в економічній науці,

яка вивчає “життєдіяльність суспільства, пов‘язану з виробництвом і використанням

матеріальних благ” (А. Маршалл), поряд з загально цивілізаційним базисом неодмінно

досліджуються особливості і відхилення, пофарбовані в національні кольори.

Природно, економічні процеси взаємодіють з історичним досвідом і традиціями,

географією і національною психологією, політичною і соціальною специфікою. Влада

всіх цих обставин стає зовсім очевидної в періоди переломів, радикальних перетворень.

У цьому зв’язку виявляються істотні розбіжності в інтерпретаціях, та й економічних

поглядах взагалі. Кейнсіанці і неокласики є в Америці і Європі, але основний стрижень

ринкової економіки виглядає настільки різно, що окремі національні конструкції

виглядають непорівнянними.

Українські версії сучасних економічних теорій знаходяться поки що в процесі

творення. Захоплені марксистською логікою, ми розгубили майже всі цінності

економічної думки. Відновлення фундаментальних знань потребує часу.

Перед країною стоять проблеми вибору економічної політики. Справа ця досить

складна, до того ж суспільна свідомість дійсно відстає від потреб суспільного буття,

гальмує їхню реалізацію, жорстко обмежуючи застосування нетрадиційних методів і

рекомендацій.

І проте, представляється корисним поставити питання про те, якою мірою вчення

монетаризму, могло б сприяти нашій економічній освіті і формуванню інструментарію

української економічної політики.

Розглянемо наступні тези монетаристів:

політична свобода (демократія) нереальна поза конкурентною

ринковою економікою;

монетаризм пропонує цілком доступний, можливо навіть

безальтернативний шлях пом‘якшення інфляції;

інфляція не сприяє зростанню зайнятості;

позитивна частина доктрини пропозиції, пов'язаної з монетаризмом

узами неокласичної теорії, може бути використана для стимулювання

підприємництва;

23

залучення України у світове господарство і кругообіг міжнародних

економічних зв'язків припускає формування вітчизняної валютно-кредитної

концепції з урахуванням наробок міжнародного монетаризму.

Розглянемо ці аспекти. Економічна свобода скрізь відносна. М. Фрідмен приводить

приклади з американської практики. Хтось попав у в'язницю за те, що продавав

антипохмільний засіб за ціною, нижче ціни виробництва. Фермер не може вирощувати

пшениці стільки, скільки захоче. Тому подібні директиви породжені необхідністю.

Але саме економічна свобода в широкому розумінні — свобода вибору, конкуренції

— сприяє розширенню політичних прав і свобод.

Справа в тому, що конкурентному ринку (а іншим ринок бути не може) приналежні

добровільність і усвідомленість дій. З економічної угоди вигоду витягають обидві

сторони. Обмін товарами і послугами забезпечує раціональну координацію без

примушення.

Основою добровільного обміну є приватнопідприємницька ринкова економіка. Саме

собою зрозуміло, що явища примусового характеру існують і при капіталізмі, хоча

несвобода, можливість втручання одного обличчя в діяльність іншого не закладені в

природі цієї структури.

Зв'язок економічної свободи і політичної демократії однозначний, підтверджений

історичним досвідом. З позиції формальної логіки політична свобода є залежна

перемінна, хоча економічна свобода (капіталізм) може якийсь час співіснувати з

авторитарним чи навіть тоталітарним політичним устроєм. Це — загальна схема. У

реальному житті взаємозв'язок між економікою і політикою складніше і

багатообразніше. Всяка класифікація умовна, не може умістити всіх переплетень і

несподіваних поворотів, але головне полягає в тому, щоб схема, "гіпотеза", як любить

виражатися М.Фрідмен, служили справі.

Централізований економічний контроль і “колективне планування” душать

індивідуальність, творчу ініціативу, ведуть до директивного розподілу трудових

ресурсів.

Ринок різко звужує коло проблем, яке варто вирішувати політичними засобами,

протистоїть тенденції до однаковості, що нав'язується через політичні канали. “Кожний

може, так сказати, проголосувати за колір своєї краватки” (М. Фрідмен). Якщо

24

економічна діяльність вилучена з-під контролю політики, то “економічна міць робиться

обмежником політичної влади, а не її закріплювачем” (М. Фрідмен).

Вищенаведені міркування, можливо, не безперечні, але в них містяться підходи до

пояснення того факту, що сама по собі відмова від тоталітаризму, що поєднував

політичну владу з “економічним суспільством”, залишається декларативним і навіть

починає реставрацію, якщо йому не супроводжують чи його не стимулюють радикальні

економічні перетворення. Посилання на досвід Німеччини, де звільнення від фашизму

принесло швидке економічне відродження, тут недоречні тому, що там і в часи Гітлера

зберігалися основи ринкової економіки, та й руйнування політичної системи було

продиктовано поразкою у війні, тобто об'єктивно виявилося радикальним і

всеохоплюючим.

Господарська практика України підтверджує обґрунтованість кількісної теорії

грошей. На власному досвіді ми виявляємо зв'язок між грошовою масою, цінами і

валютним курсом. У національній грошовій політиці могли б використовуватися деякі

компоненти “грошового правила” М. Фрідмена. Необхідне обмеження участі

Національного банку в акціях “швидкого реагування” на надзвичайні обставини.

Поточні фінансові потреби, які би насущні вони не були, повинні задовольнятися за

рахунок відповідних (надзвичайних) статей бюджету, без звертання до друкованого

верстата. Якщо ж зростання державних витрат неминучий, потрібні грамотно складені

схеми, що зводять до мінімуму випуск у обігу додаткових грошей, що враховують

часовий лаг між М та Р. Корисно встановити межі зростання грошової маси, зв'язавши

темп її збільшення з приростом ВНП і жорстко контролювати цю динаміку. Добре б

звільнитися від старої практики державного кредитування, при якій комерційні банки

зводять до ролі посередників. Комерційні банки могли б перетворитися в справжні

депозитні центри, підвели би коректну базу під свою кредитну діяльність. Контроль же

Національного банку і координація кредитно-грошової політики могли б здійснюватися

за допомогою підвищення норм обов‘язкових резервів і функціонування “відкритого

ринку” цінних паперів. Важкою справою представляється відновлення довіри до

банківської системи з боку як фізичних, так і юридичних осіб. Але без цього, якщо

задуматися над повсякденним життям, у сполученні з доктриною “раціональних

очікувань”, без відновлення довіри нормальній банківській системі не відродитися.

25

“Управління грошима” варто було б зосередити в руках Національного банку,

перетворивши його в автономний інститут, відповідальний за стан грошового обігу

країни. Розуміється також, що “монетарний блок” буде працювати лише при

демонополізації і дійсній, а не формальній приватизації економіки, тобто при наявності

конкурентного ринку, а також, природно, при наявності політичної свободи і витримки.

Закордонна практика свідчить про те, що теза “інфляція є плата за повну зайнятість”

дуже уразлива. Взаємозв‘язок двох цих хронічних хвороб економіки — зростання цін і

безробіття не такий простий. А наївна версія кейнсіанства тільки дискредитує великого

засновника вчення. Одна справа, коли існує незначна і малопомітна “повзуча інфляція”,

яка обчислюється лише декількома відсотками зростання цін за рік, інша — коли

інфляція гіпертрофована. Перебування якогось звичайне хитливого компромісу між 6%

інфляції і 4% безробіття можливо, особливо, якщо взяти до уваги порівняно непогану

соціальну підтримку у виді допомоги по безробіттю. Але якщо інфляція вийшла з-під

контролю, чи якщо останній послабшав, то продовження політики накачування грошей

грозить не просто стагфляцією, але і може ввести економіку в штопор, вихід з якого

сполучений із тривалим перебуванням у стані занепаду і смути.

Намагаючись примірити до України наробки монетаризму, ми змушені пропонувати

дії не яскраві, помітні, популярні, але, можливо, зовні навіть непривабливі. Завдання

полягає в поступовій корекції грошового обігу, у перебуванні оптимального варіанта

пристосування економіки і суспільства до присутності “природного безробіття”. Це все-

таки гідна альтернатива схованому безробіттю і примусовій праці.

Навряд чи нам допоможе директивний контроль за цінами, зарплатою, валютним

курсом. Ці міри часом заворожують, але адже вони надзвичайні за своїм задумом і тому

короткочасні, тому що підривають стимули виробництва, трудової діяльності, ведуть до

планів-наказів і карткової системи. Звичайно подібні міри контролю були даниною

воєнному часу. До того ж контроль за розподілом зміцнює бюрократію, породжує

хвилю корупції. Ці соціальні феномени не знають національних відхилень, мають

властивість загальності.

Але головне полягає в тому, що директивний контроль за цінами, зарплатою і

валютним курсом — найбільше гальмо на шляху до господарського відродження.

При удаваній примітивності теорія пропозиції (Supply side economics) переводить

нашу увагу з областей попиту і обігу в сферу виробництва. На прапорі цієї доктрини

26

записаний девіз Сея: “Пропозиція породжує попит”. Виробництво розвивається в

результаті підприємницької діяльності, ініціативи, ризику. Артур Лафер вважає, що в

будь-якій системі джерелом творення є індивідуальний інвестор. Для нас теорія

пропозиції важлива своїм упором на продуктивні інвестиції. Корисно було б вивчити

податкову модель Лафера.

Теорія пропозиції включає вивчення підприємництва як такого, його творчого

потенціалу, мотивів поводження. Для Supply side economics взагалі характерний

виражений зв’язок із психологією, як особистісної, так і соціальної, а також облік

пов’язаних з нею національних особливостей. Науковий напрямок, що поєднує

економіку з психологією, нам ще необхідно бути відкрити для себе.

Ми виявляємо, що й у нас діють загальмонетарні параметри, залежність валютного

курсу і платіжного балансу від стану внутрішнього грошового обігу, і в нас

“надлишкові гроші випливають через дефіцити”.

Проблемою номер один стає кваліфіковане валютне прогнозування. І тут

кейнсіансько-неокласичний синтез з-його “раціональними очікуваннями” просто

незамінний. Він вчить залучати до аналізу множинність факторів, враховувати минулий

досвід, особливо валютних інтервенцій і інших форм державного регулювання, виміри

капітальних активів і імпортовану інфляцію. Все це дуже актуально для України.

Міркування над монетаристськими підходами до аналізу відкритої економіки

допомагають, на наш погляд, формуванню концепції “гривневої зони”, а також

дослідженню перспектив співвідносної динаміки долара, німецької марки, ЄВРО.

Адаптація західного теоретичного і практичного досвіду, плюс відродження

українських економічних і кредитно-грошових традицій — от, можливо, спрощена, але

у всякому разі, звернена в майбутнє вихідна формула нової української економічної

думки.

27

Список використаної літератури

1. Базилевич Віктор Дмитрович, Попов Віктор Миколайович, Базилевич

Катерина Степанівна, Найдич Н. М., Гражевська Н. І. Економічна теорія.

Політекономія: Підруч. — 2.вид., випр. — К. : Знання-Прес, 2003. — 581с.

2. Базилевич Віктор Дмитрович, Попов Віктор Миколайович, Базилевич

Катерина Степанівна, Гражевська Надія Іванівна. Економічна теорія: політекономія:

Підручник. — 6.вид., перероб. і доп. — К. : Знання-Прес, 2007. — 720с.

3. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С.. Політична економія ; Загальна

економічна теорія (Ч.1) ; Спеціальна економічна теорія (Ч.2): Підруч. — К. : Ніка-

Центр, 2000. — 527с.

4. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. Політична економія. Частина

1. Загальна економічна теорія. Частина 2. Спеціальна економічна теорія: Підруч. —

К. : Ельга, 2002. — 526с.

5. Білецька Л. В., Білецький О. В., Земляков І. С., Жовковська Т. Т., Олійник

О. С. Економічна теорія: графіки, формули, схеми, терміни: Навчально-метод.

посібник. — Івано-Франківськ : ІМЕ, 2002. — 220с.

6. Білик Віталій Онуфрійович, Саблук Петро Трохимович, Шкарбан Дмитро

Володимирович, Гойчук О. І., Орехівський Г. А. Економічна теорія: Навч. посіб. —

4.вид., перероб. та доп. — К. : ННЦ ІАЕ, 2004. — 560с.

7. Віскузі В. Кіп, Вернон Джон М., Гарингтон (мол.) Джозеф Е. Економічна

теорія регулювання та антимонопольна політика: Пер. з англ.. — К. : Видавництво

Соломії Павличко "Основи", 2004. — 1047с.

8. Довбенко Михайло Володимирович. Сучасна економічна теорія

(Економічна нобелелогія): Навч. посіб.. — К. : Академія, 2005. — 335с.

9. Крайник Ольга П., Бліщук Катарина М., Третяк Галина С. Сучасна

економічна теорія: Навч. посіб. — Львів : ЛРІДУ УАДУ, 2002. — 163с.

10. Мельник Леонід Юхимович, Макаренко Петро Миколайович, Кириленко

Іван Григорович. Економічна теорія на межі тисячоліть: Навч. посібник. — К. : ІАЕ

УААН, 2003. — 748с.

11. Мочерний Степан Васильович. Економічна теорія: Навч. посібник. — 3.

вид., доп. і перероб. — К. : Видавничий центр "Академія", 2005. — 640с.

28