Батько й син з-під сузір’я порядності

Степан ПУШИК

Життя композитора Володимира Івасюка було тісно пов’язане з Івано-Франківщиною. Одним із тих, хто єднав його з нашим краєм, був поет Степан Пушик. Завдяки їхньому творчому тандему народилася не одна популярна пісня, яка витримала випробування часом. На жаль, співпрацю двох наших великих сучасників обірвала трагічна смерть Володимира Івасюка 1979 року. Тридцятиріччя після того лише підкреслило значущість композитора і його творчости для української культури.

Контакти з батьком композитора — письменником Михайлом Івасюком і самим Володимиром Івасюком стали основою нової повісті, працю над якою недавно завершив Степан Пушик. Як зізнався днями письменник, написав він її досить давно, але через завантаженість літературною й викладацькою роботою аж тепер поставив у ній останню крапку. Причому немалою мірою поштовх до цього дало поновлення торік слідства у справі загибелі Володимира Івасюка.

Сьогодні «Галичина» починає публікувати новий твір Степана Пушика під назвою «Батько й син з-під сузір’я порядності». Плануємо цю цікаву розповідь, в якій фігурує немала кількість відомих людей, дарувати читачам газети щономера, а вони з вирізок із «Галичини» зможуть скомпонувати собі книжечку.

 

1.

Михайло Григорович... Михайло Івасюк. Я нарочито підкреслюю оце — Григорович, бо нині недоколисані інтелектуали договорилися до того, начебто українцям чуже називати поважних людей по батькові. Начебто москалі це нам накинули. Але ж про Москву ще ніхто не чув і не знав, коли писалися наші літописи, а в них усіх князів величають і по батькові. А в «Слові о полку...» Ігоря не лише Святославичем названо, а й діда Олега згадано. Та де б то взялися такі наші прізвища, як: Прокопович, Іванович, Василевич, Лазарович, Петрович, якби наші предки не величали один одного по батькові.

Мені мило, що Михайла, батька Володимира, Галини та Оксани, називали в Чернівцях Григоровичем, а його предок у Кіцмані чи деінде був Івась. Я теж — Григорович, і, можливо, це зближувало нас один до одного. Та ні, зблизили нас літературна творчість, усна народна поезія, видавництво «Карпати», де виходили наші книжки. Та хіба тільки наші? Тут видавалися ужгородці, прикарпатці, буковинці. І навіть тернополяни просилися, аби їх прикріпили не до Львова, а до

ужгородських «Карпат», де було більше Європи, ніж в Одесі, Сімферополі, Харкові й Донецьку. Та нічого гріха таїти! Львівський «Каменяр» видавав не кращі книжки, ніж «Карпати», в яких працював Петро Скунць, пізніше — Василь Басараб, Дмитро Федака. Коли «гавкнуло» обласне видавництво в Станіславі (тепер Івано-Франківськ), до якого належала й Чернівецька область, то «Карпати» стали нашим літературним Парнасом. Я не знаю, де видав свою першу книжку «Чуєш, брате мій» Михайло Івасюк 1957 року, але друга повість «Двобій» вийшла в Ужгороді, де й моя перша поетична ластівка — «Молоді громи». Я був тоді солдатом, а коли повернувся на Прикарпаття з ракетної бази в Підмосков’ї, то дізнався, що Михайло Івасюк — автор роману «Червоні троянди», збірки оповідань «Відламана галузка». Пригадую, що видавництво «Карпати» випустило рекламний буклет, де вмістило фотографію Михайла Івасюка, анотувало його книжки.

На фотографії письменник не був схожий на того високого, худорлявого, одержимого чоловіка, котрого зустрів я в Ужгороді. Обидва ми приїхали до «Карпат» з приводу своїх видань. Не тямлю, хто там нас познайомив, а ось Петро Скунць таки звів під одною оправою в книжці наших записів народних казок «Чарівне горнятко». Тільки тепер можна належно поцінувати ту грандіозну працю, яку зробили працівники видавництва, сконсолідувавши довкола себе записувачів скарбів народних. Якби не виходили книжки закарпатських фольклористів, то й невідомо, чи були б на Буковині М. Івасюк,  М. Зінчук, С. Далавурак, чи захворів би і я на цю прекрасну «хворобу» збирача усної народної творчості. У цьому морі, що зветься народною поезією, ирстили (кажу по-язичницьки, як гуцули говорять) нас з Михайлом Івасюком. Він з колегою по Чернівецькому університету підготував книжку казок Покуття «Чарівне горнятко» до 100-річчя від дня народження В. Стефаника. А оскільки Покуттям колись називався край між головним хребтом Карпат і Дністром та між річками Стриєм і Черемошем, то Петро Скунць подумав собі, що в цій книжці мають бути представлені й істинні покутяни. До «Чарівного горнятка» він включив 17 казок, які я записав на Покутті, й 14 — у записах письменника Володимира Бандурака. Можливо, що Івасюку й Далавураку, які подали майже 60 народнопоетичних творів, це не дуже й сподобалося, але видавництву казки давали прибутки, за виручені кошти видавали поетичні та прозові книжки, суспільно-політичну літературу. На збірку «Золотий Тік» я собі сам заробив, і вона того ж року побачила світ. Але саме тоді почався шалений московський наступ на українську культуру. За першим секретарем ЦК КПУ П. Шелестом 1971 року «зашелестіло» до Москви, а скоро його взагалі погнали з номенклатурних верховин на пенсію, а в Україні запанували В. Щербицький і лютий ірод В. Маланчук. Поетичну книжку Петра Скунця «Розп’яття» пустили під ніж, збірку Тараса Мельничука «Фрески» вдалося перехопити, щоб вона не потрапила до рук власть імущих, але автор другий примірник під назвою «Чага» таки послав до Києва, а там уже маланчукісти вчинили так, що за неї Тарасові «всипали» три роки пермського табору.

Це був початок 70-х... І в цій задушливій атмосфері, коли пильне око КДБ і його «сексотів» стежило за кожним кроком літераторів, які все-таки вірили, що Україна не вмре, доводилося творити. Тоді зійшла зірка юного чернівецького поета й композитора Володимира Івасюка, сина письменника, фольклориста і літературознавця Михайла. Думаю, що Михайлові Івасюку в Чернівцях було навіть складніше, ніж мені в Івано-Франківську.

Пригадую, був я на виступах (проводилися дні літератури в Городенківському районі) з двомовним писакою Георгієм Синельниковим із числа так званих «присланих». Отакі ось чоловічки, що у себе вдома були ніким і нічим, коли «колонізаторами» прибували  на Буковину, Волинь, в Галичину чи на Закарпаття, то найперше приглядалися, хто мешкає в добротному помешканні, а тоді вже власник чи квартирант їхав у столипінському вагоні до Воркути, Казахстану чи на Сибір, а житло з меблями і з усім майном займав «визволитель», який будь-яке обурення обривав фразою: «Тєбє што, совєтская власть нє нравітца?». Коли престижних помешкань не вистачило для всіх, тоді у Москві й Києві пропхали через Верховні Ради ухвалу, що «присланих» забезпечують житлом позачергово. Синельников у Чернівцях з’явився саме таким ось «довіреним». Познайомилися випадково під час днів літератури на Городенківщині, жили у готелі, гомоніли. Коли я поцікавився, як мається в Чернівцях Михайло Івасюк, то почув майже брудну лайку і на Михайла Григоровича, і на його сина Володю. Тоді вперше й довідався, що батько-націоналіст сидів десь у Комі АРСР, коли повернувся, працював у Кіцмані, а сина так виховав, що той, будучи десятикласником, звалив з п’єдесталу бюст «дорогого вождя», а за таке колись давали кілька грамів свинцю в потилицю або двадцять п’ять, а він, бач, викрутився... Зі слинявих

уст Синельникова вирвалося, що Михайло Івасюк — бездарний письменник. Я не погоджувався, захищав Михайла Григоровича, навіть іронічно кинув, що писання Георгія Синельникова за рівнем художності письма  стоять набагато нижче, ніж проза Михайла Григоровича.

За це Синельников мені відомстив. За тиждень зустрічей з людьми у селах району і в місті я наговорився й начитався поезій, не думаючи про те, що Синельников фіксує все, що злетіло з моїх уст перед авдиторією чи в приватних розмовах. Грім ударив дуже скоро. Коли я повернувся до Івано-Франківська, то через короткий час мене викликали на «профілактичну» розмову. Чоловік, який по службовій лінії «перевиховував» мене, прямо сказав, аби я думав, що і де говорити. Я не відав, хто й що «настукав» на мене, та через короткий час дізнався від іншого службовця, що «накатав» на мене донос пильний Синельников.

Щось мені не щастило в Чернівцях, бо інший буковинець на прізвище Крилатий, що теж бавився в літературу і теж був редактором райгазети, надіслав до КДБ мої вірші, які я залишив на його прохання для публікації. Нині він, можливо, й слухає пісню «Козак гуляє» («Не пийте, хлопці»), а тоді за неї та й за інші поезії мені довелося випити немало гіркоти. Бо Крилатий із секретарем райкому Горобцем передали мою добірку поезій до чернівецького КДБ, звідти переслали до Івано-Франківського управління, а з управління — до обкому КПУ. Врятувало, мабуть, те, що пісні на мої слова линули з уст Д. Гнатюка, Ю. Гуляєва, М. Кондратюка, А. Мокренка, С. Ротару й інших.

Та не одному мені довелося переживати сумні дні. Поет Петро Палій у Чернівцях прочитав вірш «Василиха», «cтукач» Бурбак, що теж бавився в літературу, доніс, і почалася сумна сторінка, що закінчилася смертю зацькованого КДБ доцента, в хаті якого було прочитано вірш про Василиху. Не знаю як і за яких обставин прозаїк Володимир Бабляк до чернівецького КДБ передав вірші Тараса Мельничука після того, як поет виступив в університеті й потрапив під пильне око «контори глибокого буріння». Цей документ є в судовій справі  Т. Мельничука.

Пишу задля того, щоб побачили люди, як непросто було в Чернівцях Івасюкам, а особливо батькові Михайлові, який народився під час Першої світової війни 1917 року, був одним із п’яти дітей Олександри й Григорія. Михайло Івасюк  ще в школі пробував віршувати, вступив до гімназії, а після закінчення — до румуномовного Чернівецького університету. Але за навчання треба було платити немалі гроші, що було не під силу хліборобам. У Радянському Союзі вища освіта була безплатна. Галичину на той час зайняла Червона армія, приєднали на ділі до СРСР, а возз’єднали на словах з Українською РСР, але на Буковину, здавалося, повіяло волею. Наївний лерінь 1940 року перейшов румунсько-радянський кордон, сподіваючись, що вступить до вищого навчального закладу, здобуде вищу освіту, та довелося пройти йому суворий курс «університетів» за колючими дротами. Кордоном між СРСР і Румунією був Черемош, який Михайло Івасюк перебрів у районі села Завалля теперішнього Снятинського району Івано-Франківської, а тоді Станіславської області. Він сам прийшов на заставу, де його заарештували як шпигуна. Першою  «авдиторією» стала камера в станіславській тюрмі. Йому ще дуже пощастило, що одразу, як тільки Північну Буковину приєднали до СРСР, засудили й повезли до Львова, а зі Львова етапом перекинули до Одеси, через Харків і Москву повезли на Печору, в Комі АРСР. Тут під час війни він мав загинути, та від загибелі врятував його лікар Олександр Шульдер.

А якби затримали в станіславській тюрмі до початку німецько-радянської війни, то лежати б Михайлові Івасюкові за містом, у Дем’яновому Лазі, з кулею в голові або в потаємній ямі на кладовищі чи в невідомому ще місці, де й досі лежать жертви НКВС—МДБ. Польського письменника Станіслава Вінценза, автора епопеї «На високій полонині», в той самий час вирвали зі станіславської буцигарні українські письменники Петро Козланюк, іван Ле, він  зумів вчасно втекти  до Угорщини. А ось доля письменника-гуцула Петра Шекерика-Доникового склалася трагічно. «Особоє совєщаніє» в Станіславі засудило його на вісім років, і  невідомо як і де обірвалося його життя. Михайло Івасюк так і помер, не знаючи, що там, на європейській Півночі, де його за колючими дротами морили голодом, наприкінці жовтня і на початку листопада 1937 року в урочищі «Сандормох» поблизу Медвежегорська розстріляно 1111 соловецьких в’язнів, серед яких був цвіт української культури та літератури.

Повернувся Івасюк  по війні вже на радянську Буковину. У хрущовську «відлигу» був реабілітований, одружився з дівчиною Софією Іванівною із Запорізької області, навчався в університеті, який закінчив у рік народження сина Володимира. Викладав французьку мову. Мали троє дітей: Галину, Володимира, Оксану. Їх виховувала гуцулка така ж, як і криворівнянська, що

ліпила польського письменника Станіслава Вінценза. Без неї душа поляка не народила б епопеї «На високій полонині». Так само гуцулка-буковинка в душу Володину клала народні пісні, казки, легенди, приповідки, повір’я, слова, на які падав дощ народної музики, і музично й поетично обдарована душа мала вибухнути вже його піснями. Батько Михайло вчасно помітив синове поетичне й музичне обдарування і віддав його до Київської музичної школи імені Миколи Лисенка для обдарованих дітей, та своєчасно забрав звідтіля назад додому.Володимир Івасюк любив повторювати, що виріс у Кіцмані, в саду поета, прозаїка, драматурга й композитора Сидора Воробкевича, щоб розквітнути й ніколи не зів’янути в Саду Української Пісні. Працелюбство батькове дозволило їм переїхати до Чернівців, де дух Юрія Федьковича, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Георге Емінеску... Материн край юний Володимир відкривав дорослим. Їздив до Бердянська. Він любив карпатські річки, моря — Чорне та Азовське. Вода в його піснях — то музика. У Кіцмані закінчив середню школу, а в Чернівцях — медичний інститут. У Львові закінчував консерваторію, яку тепер називають  музичною академією.

2.

Коли Володя відійшов у кращий світ, мені дуже хотілося побачити в Кіцмані ту хату, в якій від 1948-го до 1953 року мешкало ще дуже молоде подружжя Івасюків, де 4 березня 1949-го вродлива степовичка Софія із Запорізької області народила від буковинця Михайла, що того року закінчував Чернівецький університет, майбутнього поета, композитора  й лікаря, з яким познайомили мене

пісні вже створені й ті, які ніколи вже не напишемо. Хотів, та  якось не виходило завітати до Кіцмані, хоч у Чернівцях бував не раз. Тут записували ми телепередачу «Червона рута» цвістиме вічно», тут виголошував промову в центрі міста, коли відкривалося Шевченківське свято «В сім’ї вольній, новій», читав поезії в навчальних закладах, у районах, виступав на ювілейних дійствах до ювілею Юрія Федьковича, на молодіжних фестивалях, на вечорі пам’яті композитора Володимира Івасюка, ювілеї його батька Михайла, в музеї Iвасюків, університетах, на ювілейному вечорі Богдана Мельничука. Та найбільш пам’ятне дійство в Чернівецькому музично-драматичному театрі до 55-річчя від дня народження мого друга і 25-річчя, як його вбили. У Чернівцях вечір. Їдемо з працівником Iвано-франківського управління культури Романом Братковським. Мені виступати на вечорі в Чернівецькому драмтеатрі, а завтра в Кіцмані відкриття меморіальної дошки та пам’ятника Володимирові. У засобах масової інформації розповіді про юного генія і його творчість. Запахло весною! Сонце імлисте! Тануть глибочезні сніги! Ми заїхали до Кіцмані, яка виколисала поета й композитора, що піснями підкорив світ. Каша під ногами. Від центра міста недалеко до колишнього подвір’я Iвасюків. Розпитую, як проїхати на дільницю «Середній Кут», де народився мій друг. Головна вулиця Шевченківська, що називалася колись Леніна, а від неї вбік і нагору веде вузька Горького, а з гори падає вниз, де той сад поета й композитора Сидора Воробкевича, про який любив розказувати юнак. На «Середньому Куті» стоїть уже не нова хата на дві половини. Та кімната, що з одним вікном, — ліворуч, а та, що з двома, — праворуч. Володя народився  у великій, з двома вікнами. Розказують, що віхола гуляла на Покутті й на Буковині, коли прийшов на світ майбутній автор «Червоної рути»  і ще 105 пісень та інших музичних творів. Міг написати щось значне для театру. Ми з ним задумували створити оперу-балет за карпатськими легендами, але не дали нам здійснити задумане. Коли виношували майбутній твір, Володя Iвасюк жив і навчався у Львові, а в цій хаті, де його мати на цей світ привела, у тій самій кімнаті народилася Кароліна Куєк, котру сьогодні після перемоги на «Євробаченні» (друге місце) світ знає як співачку Ані Лорак.  Як це зрозуміти? Збіг, чи якась вища закономірність? Ще кілька хвилин, і я відкрию собі, що гірка, на якій стоїть хата на дві кімнати з сінами, котрі їх розділяють, дуже енергетична. Тут б’ють блискавиці. Одна влучила  у найвище дерево — смереку, що поряд із хатою, скосила верхівку. Недарма кажуть, що блискавиці б’ють у найвищі дерева. Таке трапляється і з людьми. Не раз чули й читали ми, що люди, обпалені блискавкою, відчували, що вони стали не такі, як були раніше, до них приходив дар цілителя, ясновидця, художника. Вони не старіються. А смереку, уражену блискавкою, називають громовицею або громівкою. Дерево стає резонансним, короїд не точить його. Громовицю рубають на трембіти й скрипки.

У цій хаті, на Горького № 5, живе тітка Ані Лорак — Iрина Дмитрієнко-Суворокова.Виходить, що в «Середньому Куті» набиралися музики й співу композитор і співачка. Про

обидвох багато пишуть, але ніхто не говорить, що в Кіцмані побудував цю, як на теперішній час, скромну хату поляк-римар Юзеф Шарама, який 1946-го чи 1948 року переселився на свою історичну батьківщину, а його житло стало комунальною власністю. Ордер на поселення видали сім’ї Iвасюків. Вони хату відремонтували, настелили підлогу, пофарбували вікна й двері, насадили в саду фруктових дерев, бо думали довго тут жити, але Бог так дав, що Берія підсипав Сталінові отрути, а після смерті кривавого вождя на недавнього  політв’язня Михайла стали дивитися інакше, згодом і реабілітували, виділили інше житло. Iвасюки з будинку № 5 на Горького перебралися ближче до центру Кіцмані, а коли батько перейшов на викладацьку роботу до Чернівецького університету, то квартиру йому дали в обласному центрі. Але ця, перша хата, була найкраща й найрідніша для Володимира Iвасюка. Тепер він дивиться з меморіальної дошки, але на себе не схожий, хоч і напис говорить: «У цьому будинку 4.03.1949 року народився видатний український композитор...».

3 березня 2004 року ми ввійшли до господи, привіталися з Дмитрієнками. І перше, що впало увічі: букет квітів у вазі. Тітка Ані Лорак (Кароліни Куєк) — Ірина Дмитрієнко показала всі закутки в хаті, а також високу смереку за хатою.

— Коли грім ударив у дерево, згорів телевізор, а хата не згоріла, — розказувала. — Моя сестра Жанна Дмитрієнко-Лінькова працює диктором радіо і телебачення, а її донька Кароліна живе й співає в  Києві.

Ані Лорак  народилася того року, коли загинув Володимир Івасюк, а перед його 60-річним ювілеєм вона здобула друге місце на конкурсі «Євробачення».

Пам’ятник Володимирові Івасюку ми побачили біля районного відділення міліції за день до відкриття. Володя з постаменту дивився на те місце, де колись стояло гіпсове погруддя Леніна. Пишуть одні, що в парку, другі, що в сквері, але то і не парк, і не сквер, а кілька дерев при дорозі, яка була ще й вулицею Леніна, а нині стала Шевченківською (Володимир Iвасюк посмертно став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка). Ось тут і сталося те, за що так дорого довелося заплатити Володимирові, який народився на початку березня перед поверненням лелек із вирію.

Весняного вечора п’ятеро школярів-випускників випили пляшку вина. Iвасюк, мабуть, знав, що тут колись стояв бюст Сталіна, що Йосифа зняли, а замість нього поставили гіпсове погруддя Леніна, та не знав, що нічим його не закріпили. А в квітні 1966 року весна кликала юні душі на подвиги. В центрі міста рзилися п’ятеро школярів-випускників. За одною версією, Володин друг хотів вилізти на п’єдестал, та Івасюк, відчуваючи, чим усе може закінчитися, не пускав його, і той нехотячи звалив бюст. За другою версією, Володимир Iвасюк підійшов до Леніна і мовив:

— Ти — Володя, я — Володя... Ти лисий, а я маю ось який чуб. Тобі холодно, то я тобі дам свій капелюх.

Можливо, що не капелюх, а кашкет закинув він на голову, тепер знаємо, що німецькому шпигунові, коханцеві Iнеси Арманд, а тоді — «вождеві світового пролетаріату». Сьогодні розповідають і пишуть, що з лисого вождя зняли кашкет. Коли знімали Володин головний убір, бюст звалився й розколовся. Спробували скласти, щоб тримався на постаменті, але уламки падали й кололися на дрібніші кавалки.

А вранці тривога охопила Кіцмань. Хто вчинив наругу над пам’ятником Ілліча? Знайшли порожню пляшку з-під вина, понесли до магазину й суворо запитали продавщицю, хто купував.

14 квітня 1966 року Володимир Івасюк ще з двома однокласниками за бешкетництво дістав 15 діб арешту й підмітав вулиці Кіцмані. Двох дівчат хлопці вигородили. Батько одної з них, офіцер, міг полетіти з роботи.

На цьому ця  історія не закінчилася. Для школи це була надзвичайна подія. Зібрали комсомольські збори, виключали Володимира з комсомолу.

Говорили, що вищої освіти йому не бачити, а він вступив до медичного. 31 серпня пішов на посвячення в студенти з букетом квітів, але ректор О. Юхимець оголосив, що випускник Кіцманської середньої школи Володимир Івасюк незаконно проник до медінституту, та був своєчасно викритий. У документах він не написав, що виключений з комсомолу...

Можна тільки здогадуватися, яке потрясіння пережив юнак, коли почув, що його відраховано з числа першокурсників. Куди йти? Що робити? На завод ковалем. До музичного училища на заочне відділення. Створив хор, про який у Чернівцях заговорили. Завдяки розумній жінці — секретареві Чернівецького обкому Володимира Івасюка в комсомолі поновили, а скласти вступні іспити до медичного інституту було для юнака справою легкою.

Того року, коли сталася в Кіцмані пригода з бюстом Леніна, я, будучи солдатом, на ракетній базі написав вірш про кохану, Вижницю і Косів — «Треба йти до осені». Його поклав на музику Олександр Білаш, а заспівав буковинець із села Мамаївців Кіцманського району Чернівецької області народний артист Радянського Союзу Дмитро Гнатюк. Старший на п’ятирічку від Володимира, я мав уже кілька досить популярних співанок, поетичні збірки. Але так вийшло, що в одній із передач радіо прозвучала моя пісня «Любисток» і вслід за нею «Я піду в далекі гори» невідомого мені й незнайомого студента медицини з Чернівців Володимира Івасюка. На радіо розповіли, що юний композитор і поет — син Михайла Івасюка, прозові твори якого я читав. Володина пісня «Я піду в далекі гори» мене не зачепила за живе, бо хотілося почути професійніший спів. Але «Червона рута» була для мене громом. Я чомусь спершу подумав, що має бути «ружа», але співалося про червону руту, хоч рута — зелена. Ось тоді-то я дізнався більше про Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софію Ротару, про ансамбль Левка Дутковського «Смерічка», що народився у Вижниці, про яку я написав у пісні: «Може, мила в Косові, може, мила в Вижниці...». Але про «Смерічку» є вже цілі дослідження, а тому зайве переповідати відоме. Скажу тільки, що в Києві композитор Ігор Поклад ще в 60-ті роки організував дівочий вокальний ансамбль «Мрія», а в Івано-Франківському педінституті (тепер це Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника) виник такий же колектив «Росинка»,

що пережив геть усі такі самі колективи, оновлювався три-чотири рази, крім художнього керівника, й співає майже півстоліття. Для «Росинки» я написав слова однойменної пісні, яку поклав на музику Богдан Юрків, і ще кілька співанок. Художній керівник ансамблю Христина Михайлюк по-своєму аранжувала Івасюкову і мою пісню «Шумить пшениця як Дунай», яка звучить четверте десятиріччя.

Івано-франківські функціонери боялися своєї студії телебачення. Завезене обладнання передали Луганську, а на область мовили Львів і Чернівці. Працювали тоді на Львівській студії телебачення особливі люди: Мирослав Скочеляс і Роман Олексів. Ці козарлюги часто приїжджали до Івано-Франківська, запрошували нас до Львова на телепередачі, які зі студії «Високий замок» ішли прямо в ефір. Одного разу зібралися ми на квартирі у Железняків. Львів’яни розказували про те, що створено студію «Укртелефільм», що вони будуть знімати перший музичний фільм і в тому фільмі буковинці співатимуть Iвасюкові пісні «Червону руту», «Водограй», «Я піду в далекі гори», а наш педінститутський вокальний ансамбль «Росинка» під керівництвом Христини Михайлюк-Железняк із Софією (тоді ще Ротар) вийде з піснею Руслана Іщука на мої слова — «Течія», з піснею Миколи Петренка й Богдана Антківа. Будуть у фільмі пісні Романа Кудлика, Богдана Стельмаха. В Івано-Франківську на квартирі у Христини Михайлюк та її першого чоловіка Георгія Железняка я прочитав Скочелясів сценарій. Зробив якісь зауваження. До мене тоді ще слабо доходило, що цей музичний фільм буде подією в історії української культури. Запрошували і мене приїхати на зйомки в Яремчі, але в працівника обласної газети та молодого письменника часу було обмаль. Писалися статті, репортажі, нариси, поезії, виходила поетична збірка, виривався у фольклорні експедиції, працював над п’єсою за новелами В. Стефаника, чекала кохана на побачення... Але найбільше часу забирала праця над організацією і редагуванням чужих матеріалів. У гори я не поїхав ще й тому, що своїх співавторів О. Білаша, Б. Буєвського, Б. Юрківа тоді цінував вище, ніж знайомого мені тільки через батька студента. Що дивуватися, коли Олександр Білаш у тижневику «Україна» критикував Володимира Iвасюка. Далі розкажу, як Платон Майборода зреагував на мій виступ на об’єднаному пленумі творчих спілок, коли я боровся за Івасюка після його трагічної загибелі. Старше покоління з опором сприймало музику нової доби.

Каюся, що не поїхав на зйомки. В Яремчі мені був би сподобався син Михайла Івасюка — Володя, і ми написали б ще кілька пісень, і я зміг би сьогодні описати, як спалахнуло кохання студента з Чернівців до студентки з Івано-Франківська. Вона називалася Наталка. Прізвище її було Михайлова. Навчалася на філологічному відділенні педагогічного інституту. Русява, худенька, дуже вродлива на обличчя, а ще легка, як пір’їна. Наталка-словесник танцювала в ансамблі естрадного, а тепер уже бального танцю «Ритм», яким керував чоловік вродливої коломиянки Христини Михайлюк — Георгій Железняк, якого всі знали як Жору.

Не можу нічого сказати про дочку капітана КДБ Тетяну Жукову, що навчалася з Івасюком у консерваторії, але знаю, що роман з Наталкою був до неї.Михайлова манила юного лікаря, композитора й поета до Франкового міста. На квартирі Железняків вони з багатьма гостями зустрічали Новий 1972-й чи 1973 рік. У цій добротній, ще австрійської доби, квартирі вистачало гостей завжди. Якось Василь Зінкевич та Назарій Яремчук з дівчатами з «Росинки» гуляли затишними вулицями Івана Франка і Коперника та й зустріли ректора педагогічного інституту Олександра Устенка, який жив там. Христина познайомила юнаків з шефом. Вищої освіти хлопці ще не мали. Устенко запросив їх вступати до Iвано-франківського ВНЗ на музично-педагогічний факультет, де тоді зібралося сильне гроно талантів, але Василь з Назарієм вибрали Чернівецький університет. Оця вечірня розмова породила чутку, що й Софія Ротару пробувала вступили до Івано-Франківського педінституту, але це неправда. Коли вона гастролювала на Івано-Франківщині, то зустрічалася з друзями. Одного разу були тут і Володимир Івасюк, і Роман Кудлик. Без чарки після концерту не обходилося. Артисти вміють ліпше пити, ніж поети, бо вони багатші. Парадокс: автори пісень можуть не заробити ні копійки, а ці самі пісні, що створили поети з композиторами, деякі виконавці перетворюють у золото.

Якби Володимир Івасюк одружився з Наталкою Михайловою, то і його життя могло потекти інакше. Вона закінчувала педагогічний інститут, треба було визначитись, а батьки хотіли інакшої невістки. Не знаю, про що вони гомоніли, Володимир і Наталка. Володя знав, що улюблений поет Михайлової — Олександр Сергійович Пушкін. Володя вмів будь-кому підібрати подарунок. Дарувати плакетки чи пухнастих ведмедиків — це не його рівень. У чернівецького художника-

приятеля Івана Радомиського, який закінчив поліграфічний інститут, замовив на день народження екслібрис. Мудрували обидва, яким має він бути. Вийшов портрет О. С. Пушкіна, але штрихом виконаний, а ще книжка, гусяче перо і все вписано в коло, що символізує сонце.

Іван, предок якого на Буковину прийшов з покутського села Стецеви, звідки мав дружину Василь Стефаник, вручаючи Івасюкові екслібрис для Михайлової, сказав, що хотів би написати його портрет, але композитор якось іронічно глянув і відповів:

— Ну, старик, у нас ще багато часу. Встигнемо.  Радомиський у Києві в готелі мені говорив, що йому назавжди запам’ятався цей іронічний погляд.

Володя, мабуть, привозив подарунок до Коломиї або до Івано-Франківська. Наталчина мати була директором Коломийської гардинної фабрики. Вона пишалася тим, що дочка знімається у фільмі. Студентки й викладач Христина Михайлюк журилися, що не можуть дістати тканини на концертні плаття, в яких вони з Володею і Наталкою співатимуть на природі в першому українському музичному фільмі «Червона рута». Директор знайшла для Iвано-франківського вокального ансамблю «Росинка» матеріал, плаття пошили. (Тоді ще не знали такого чужого слова, як «спонсор», але спонсори були). Кожна мати хоче доброго щастя-долі своїй доні. Михайловій-матері дуже сподобався синьоокий студент-буковинець з пісенним серцем. У телефільмі є і Володя, і Наталка. Співаки, танцюристи, музиканти, телевізійники та кінооператори жили в горах по хатах, на турбазі й у готелі «Беркут» на Татарському (Яремчанському) перевалі.Коли фільмують картини, то обов’язково виникає фольклор про цю подію. Режисер Роман Олексів і сценарист Мирослав Скочеляс розказували, що результат місячної праці загинув, бо водій, начебто через нерозуміння, засвітив кіноплівки й довелося все знімати по-новому. Про це досі розказують в Івано-Франківську, але я до цих оповідок ставлюся, як до легенд, які творили сценарист, режисер, оператор, хоч у той час можна було всього сподіватися.У телевізійників було дуже багато творчих планів, мрій, надій, та вже нависла сокира над першим секретарем ЦК КП України Петром Шелестом. Сьогодні смішно робиться, що тоді книжку, яку йому написали журналісти й видали під назвою «Україно наша Радянська», називали націоналістичною, бо перші літери творили УНР. Коли Петра Шелеста «кинули в московську кропиву», маланчуки, шамоти та інші почали нас критикувати, а інших і арештовувати й садити в «концентраки». Звичайно, що україножери розуміли, що пісня — душа українського народу, то й убивали пісню. Пригадується, як на Івано-Франківщині розіграли провокаційну виставу з тріо Мареничів. З поетами й композиторами їм було важче, бо автори мали носіїв пісні — виконавців, а кожному співати не заборониш. Та все ж петлю сукати Володимирові Iвасюку почали ще 1966 року. Налякало, коли він вибухнув піснями раптово, став кумиром молоді.

Мабуть, не було такої дівчини, якій не подобався б синьоокий буковинець. У консерваторії, розказує одногрупник і однокласник Володимира Івасюка іванофранківець Богдан Шиптур, закохалася в нього студентка Ольга Криволап. Шиптур  не сприймає нарікання батька Володі, що композитор Анатолій Кос-Анатольський шкодив його синові. Вони обидва були учнями професора з Коломиї, лауреата Шевченківської премії. Кос-Анатольський добивався від студента того, що вимагала навчальна програма, а Володимир Івасюк фізично не встигав готуватися до занять так, як хотів метр. Так, пропускав заняття, бо йому писалося, запрошували на телепередачі, на фестивалі, на зустрічі. Коли 1976 року заговорили, що Івасюка з вищого навчального закладу виключають, то порятунок був один: лікувати нерви, дістати довідку. Він спроможний був за рік пройти програму двох курсів. Шиптур каже, що перехід від Кос-Анатольського до професора композиції Лешека Мазепи нічого Iвасюкові не давав, а професорові-поляку було вигідно мати талановитого студента. Але це було пізніше і у Львові. А на ноги він ставав у Чернівцях.

Перший український музичний телефільм «Червона рута» мав великий успіх. Його й сьогодні показують по українському телебаченню, а колись навіть Москва показувала на весь Союз. Я вперше побачив його на Виставці досягнень народного господарства, у павільйоні Української РСР. Тоді відбувалися в столиці СРСР Дні України з нагоди якогось ювілею чи чогось такого. Я ходив з павільйону в павільйон, та коли прочитав, що через годину на екрані покажуть «Червону руту», то, звичайно, залишився подивитися. Зібралося багато глядачів. Я був приємно схвильований, що фільм переніс мене з Москви в Яремче, що прозвучали Івасюкові пісні, Мирослава Скорика, Левка Дутковського і на мої слова. Показали Володю, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Софію Ротару. Якийсь міліціонер не витримав хвилювання й вигукнув: «Зємлячкі!». Я запитав молодого міліціянта, звідки він родом. Виявилося, що служив, як і я,

солдатом у Підмосков’ї, на третьому році служби його завербували в московську міліцію, після «дембеля» солдатські погони поміняв на міліцейські, але серце не опогониш, хіба що опоганиш. Батьківщина піснями розморозила серце подолянина, він захотів додому.

Московська фірма «Мелодія» випускала наші твори грамплатівками, йшла боротьба за свою, українську, студію. Щоб заплювати нам очі, в Києві сиділо зо три особи, які вважалися «філіалом» фірми «Мелодія», але все варилося не в Києві, а в Москві. Про авторський диск тоді можна було тільки мріяти, як і про гонорар. За вихід одного диска автор одержував аж 0,001 копійки, на які нараховувався ще й подохідний податок. Але на це ніхто не зважав, бо головним було, що твої твори тиражують, що вони дістають нове життя через радіоли й магнітоли, потрапляють до інших республік Союзу, за кордон...

А щодо закордоння, то композитор ніколи за кордоном не бував, але його пісні кордонів не знали (Болгарія, США, Канада, Польща, Франція, Японія). І закордон у долі Володимира Івасюка  відіграв, можливо, фатальну роль.

 

3.

Колись мені дуже хотілося побувати хоч би в одній закордонній країні, але про це міг тільки мріяти. Не пускала служба на ракетній базі, ідеологічні «гріхи»: читання самвидаву, листування з дисидентами, друкування в газеті інакомислячих, відмова публічно осудити в пресі засуджених, організація Шевченківського вечора й похід до пам’ятника з піснями й квітами, а ще язичок мій (начальникові Косівського відділу КДБ Пономарьову сказав, що Пушкін не фотографувався з Бенкендорфом, а Пушик не фотографується з начальником КДБ), інформації «сексотів» та ще дещо поставили мене на спецоблік у цій «конторі». До Франції, США, Iндії та Непалу я вирвався тільки тоді, коли обрали депутатом Верховної Ради першого демократичного скликання, коли дипломатичний паспорт дав мені «зелений коридор».

Володимир Івасюк вже 12 років лежав у Львові на Личаківському цвинтарі, коли я поблизу Нью-Йорка, в Оранжу, з уст американця українського походження Степана Вельгаша таке дізнався про його пісні, чого, можливо, Володя і сам не знав, а, коли щось і говорили йому в «конторі глибокого буріння», то не так, як усе робилося насправді.

А почув про цей епізод з біографії свого друга ось як.У жовтні 1991 року я півмісяця зустрічався з різними людьми Америки, виступав як

письменник і політик перед різними авдиторіями. Назавше залишилися в серці зустрічі з Святославом Гординським, із Василем Баркою, з родичами композитора Ярослава Барнича, який написав  музику пісні й оперети «Гуцулка Ксеня», з дружиною композитора Івана Недільського, що створив музику романсу «Червоні маки» (відомі твори ще й тепер подаються як твори Романа Савицького, хоч мова може йти тільки про перший варіант текстів, які до невпізнання фольклоризувалися). Про ці пісні ми говорили колись з Володимиром Iвасюком, який теж вважав їх творами Савицького; але я йому розказав і про Барнича, і про Недільського, показав, де ці талановиті українці жили й працювали в колишньому Станиславові.

Але підемо у жовтень 1991 року. Прибувши до штату Нью-Джерсі, мешкав я у Марії та Степана Вельгашів під Нью-Йорком, в Оранжу. Вони розказали мені, що в жовтні 1972 року брали участь у голодуванні студентів, коли в Україні почалася нова хвиля арештів інакомислячих, переслідування національно свідомої інтелігенції. Теперішня молодь не знає нічого про молодого туриста, бельгійця українського походження Добоша, якого кадебісти затримали в СРСР й використали, щоб кинути за грати 21 українця, а ще багатьом перекрити горло. Студентське голодування, що почалося в канадійських університетах, перекинулося у вищі навчальні заклади США.

Кремлівські ідеологи дуже боялися, аби імідж «найдемократичнішої» країни не страждав, тому й радянська пропаганда вміло творила міфи, напускала туману; в ЗМІ й на міжнародних зустрічах на біле говорили, що то чорне, й навпаки.Коли прем’єр-міністр Канади Трюдо, будучи з візитом в СРСР, відвідав Київ і поцікавився, кого заарештовано й засуджено, то почув у відповідь, що політичних в’язнів у СРСР немає, що

заарештовано терористів. Трюдо, повернувшись додому, повторив почуте у своєму виступі. Зрозуміло, що українці Канади й США знали, хто такі Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Iван Дзюба, Валентин Мороз, тому-то в канадійських університетах почалося протестне голодування студентів. Голодувати українці почали в понеділок, а до суботи їх уже підтримували студенти інших національностей у 22 університетах. Трюдо слали телеграми протесту. За тиждень прем’єр одержав 80 тисяч телеграм. По телебаченню показували український фільм «Тіні забутих предків». Ця стрічка з великим успіхом йшла і в кінотеатрах. Американці українського походження знали, що саме на прем’єрі фільму в Києві 1965 року з виступу Василя Стуса почався протест  української інтелігенції проти репресій. Тоді кадебісти заарештували Валентина Мороза, Опанаса Заливаху, братів Горинів. Тепер, через сім років, в Україні повторилося таке ж саме, а тут, у Канаді, прем’єр Трюдо називає в’язнів-борців терористами.У суботу відбувався з’їзд Конгресу українців Канади, на який з’їхалося дві тисячі делегатів. Туди прибув і прем’єр Трюдо. До нього на зустріч пішла делегація: студенти Юрко Божик, Марко Бойцун, Степан Вельгаш; приєдналися журналіст Андрій Бандера, професор Гудзяк, що виростив такий великий мандарин, як гарбуз, і взяв його з собою на цю зустріч із державним чільником. Трюдо запросив делегацію до столу, але студенти посідали на підлогу й сиділи. Трюдо не став протестантів запрошувати вдруге, а помив руки, витер їх рушником і сів до столу. Переговори тривали годину. Прем’єрові дорікали за те, що він борців за волю України назвав терористами і за його м’яку позицію на переговорах з радянськими лідерами.

— Яко прем’єр я не маю права наводити порядок у чужому помешканні. Там є свій господар. Степан Вельгаш сказав:— Пане прем’єр, ви вже двічі говорили про порушення прав людини в Бангладеш і жодного

разу не сказали про те, що робиться в СРСР.Студент Марко Бойцун додав:— Не йдеться про вас, а йдеться про те, що ви сказали, повернувшись з України. Ми

вимагаємо, щоб ви поставили це питання перед радянським урядом.Трюдо мовив:

— До нас приїде з візитом Косигін. Я буду зустрічатися з ним за столом переговорів і скажу, що тут голодують студенти з приводу арештів 21 дисидента. Коли повідомлю про це Косигіна, то він мовить, що нічого не знає, що треба вивчити це питання. (Трюдо стало душно, він зняв піджак, закотив рукави сорочки, а тоді продовжив мову). Валентина Мороза вони, можливо, звільнили б.Трюдо, виступаючи на Конгресі українців, говорив:

— Добрі українці! Коли я летів з України до Канади, то бачив золоті соняшники й синє небо..

А далі він порівняв канадську провінцію Квебек з Україною, додав, що в уряді запроваджує посаду, на якій людина буде займатися питаннями культур національних меншин...

На цих словах Степан Вельгаш закінчив свою розповідь, у якій мене вразила та деталь, що до студентського голодування й з’їзду  Конгресу українців Канади була випущена платівка наших пісень, куди ввійшли і твори юного Володимира Iвасюка. Її продавали і в Канаді, і в США під гаслом, що весь виторг буде направлено на підтримку політичних в’язнів та їхніх родин в СРСР.

Я ніде в українській пресі не читав про цю акцію. Зрозуміло, що таке повз увагу КДБ не могло пройти. Очевидно, що Володимира Iвасюка викликали й пропонували осудити цю акцію, або робили так, щоб молодому не закрутилася голова, й не посвячували його в секрети високої політики. Нині важко дізнатися, чи відбувалася профілактична розмова з Iвасюком, але таке фіксували, щоб у потрібний для них момент висунути й це звинувачення. Більше того, дехто з колишніх, хто колись на горла творчим людям накладав тугі комірці, і сьогодні компрометує в пресі великих українців. Їм допомагають «друзі українського народу». 2008 року на сторінках свого «Бульвару» редактор Гордон надрукував інтерв’ю з колишнім івано-франківським кадебістом Крижанівським, який наплів, що Володя був агентом КДБ, що його використовували для зондування окремих інакомислячих іванофранківців. Мені зателефонувала колишня завідувач музею Iвасюків у Чернівцях П. Нечаєва, аби дізнатися, що то за Крижанівський. Я звернувся до колишніх чекістів, які в той час і в моєму помешканні робили таємні обшуки та проводили зі мною 

«профілактичні» бесіди, а також до теперішніх есбістів, щоб розповіли, хто такий Крижанівський. Вони сказали, що в Крижанівського були певні проблеми з психікою, за що його й звільнили з органів. За своєю низькою посадою він і не міг львів’янина залучати до «зондажів», бо не жив Івасюк в Івано-Франківську, а в Чернівцях та Львові навчався і творив.

Зрештою, хто з іванофранківців був ближчий Івасюку, ніж його співавтор пісень. Не міг Володя писати на мої слова пісні й «стукати» на мене, шкодити дівчатам з «Росинки», які співали його пісні. Не дивуюсь Крижанівському, а дивуюсь Гордону та подібним до нього, який хоч у такий спосіб, але потоптався по імені славетного українця, пісні якого випрямляли й випрямляють душі і євреїв, що боролися за полегшення долі й звільнення політв’язнів. Не гоже те чинити, що чинить Діма Табачник, пишучи про українців та Україну, закликає переписати нашу історію, так начебто немає українців-істориків. Відповідаю, що не був Володя Івасюк «стукачем»! Не сумніваюся, що тим, які вкоротили йому життя, вигідно було, щоб і така легенда ходила про нього. Колишній кадебіст розказував, що коли їм хотілося випити, а не було грошей, то оформляли, що сувенір подарували «консультантові», а в продавця брали фіктивний рахунок для звіту. І не знала людина, що її іменем торгують «чесні» чекісти. Але обмовами Володимира Iвасюка не вбити, бо золото й у болоті блищить, а болото залишається болотом.

Пригадується напад українця на Косигіна в Канаді, коли голова ради міністрів СРСР прибув туди з візитом. Коли О. Косигін повернувся, з СРСР відпустили за кордон дисидентів Леоніда Плюща, генерала Петра Григоренка, Надію Світличну, Ніну Строкату. На лідера чилійських комуністів обміняли Валентина Мороза.А Володимирові Івасюку після жовтня 1972 року залишалося жити, навчатися й творити ще неповні сім літ.

 

4.

Михайло Івасюк, збираючи фольклор, пишучи оповідання, повісті, романи, працюючи в Чернівецькому університеті (нині імені Ю. Федьковича; Михайло Григорович постійно боровся, щоб ім’я буковинського соловія прикрасило цей вищий навчальний заклад), «робив», як кажуть вчені мужі, дисертацію. Він не шукав легких стежок у науку. Любив відкривати невідкрите, і я немало здивувався, коли почув від Івасюка-батька, що в моєму краю, у Рогатині, народився дуже цікавий поет і прозаїк, педагог Сильвестр Яричевський, який після навчання в гімназіях та університетах, служби в австрійському війську деякий час учителював у Коломиї, Кіцмані, був журналістом у Чернівцях. М. Івасюк узявся за дослідження його творчого шляху й доробку. Дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук Михайло Івасюк захистив 1972 року. Він подарував мені реферат, а пізніше з Румунії надіслали двотомне видання творів С. Яричевського, і я, перечитуючи їх, згадував, як Михайло Григорович приїжджав до Івано-Франківська й Рогатина, про щось ми говорили тоді й пізніше, але з усього запам’яталося, що нас дивувала якась закономірність чи фатум, що українські поети й письменники часто відходять у 47 років. Цей «шевченків» вік судилося прожити письменникам Сильвестрові Яричевському, Борисові Грінченку, акторові, кіносценаристові й режисерові Іванові Миколайчуку, який добре знав родину Івасюків, та багатьом іншим митцям.

Одного разу Івасюк-молодший загостив до Івана Миколайчука додому (не пам’ятаю вже, чи то в Києві було, чи то в буковинському селі Чорториї), представився, що він той Володимир, що написав «Червону руту», і Миколайчук мовив:

— О! То не загине Україна, коли має таких файних хлопців!А засвітилася пісня Івасюкова «Червона рута» від коломийки, котру знайшов в одному з трьох

коломийкових «Етнографічних збірників НТШ», які впорядкував і видав інший Володимир — на прізвище Гнатюк, що народився у подільському селі Велесневі за Дністром (тепер це Тернопілля), навчався в Станиславові, де жила його бабуся й народилася дружина, та у Львові, де залишився працювати поруч з геніальними Іваном Франком, Михайлом Грушевським. Гнатюків збірник з коломийками подарував Михайлові Івасюку на його 50-річний ювілей колега по роботі. Володя гортав монографію, і раптом із 4 282 коломийок його вразила єдина:

Ой ходила, говорила гільтяйова мати,Назбирала троєзілля мене чарувати.Назбирала троєзілля, червону рутонькуТа й хотіла зчарувати мене, сирітоньку.

Володимир Івасюк не звернув увагу на те, що пісню записав у Явчі (теперішнього Рогатинського району Івано-Франківської області) якийсь маловідомий фольклорист, але мене вразило те, що батько Михайло Григорович тоді написав і захистив дисертацію про рогатинця Сильвестра Яричевського, що раритет, у якому була опублікована коломийка з Рогатинщини «про червону рутоньку», потрапив до рук сина завдяки дарункові на батьків ювілей, що «червона рутонька» з коломийки дала поштовх юному студентові медицини створити слова й музику пісні, що облетіла земну кулю.

 

5.

25 листопада 1975 року я почувався не найкраще. Не писалося. Пішов до письменницької організації, де стояв мій стіл голови клубу творчої інтелігенції. Приїхав з Києва поет-сатирик, кореспондент журналу «Перець» Дмитро Молякевич, чекав на свого колегу Павла Добрянського, що подався до Львова. Щоб не дармував, я дав йому прочитати рукописну сатиричну поему, але тут задзвонив телефон, і в слухавці почув я знайомий голос працівника обласного радіо Романа Андріяшка, який недавно закінчив Львівський університет імені Івана Франка:

— Ходи до нас, — покликав на радіо.— А що у вас доброго?— Коли я запрошую, то каятись не будеш.— Та чого це каятись, коли запрошує радіожурналіст, який народився в тому ж селі, що й

славетний Олекса Довбуш. Але Довбуш лисий не бувѕ— А ти звідки знаєш?— Я все знаю. Роман народився у Рунгурах Коломийського району, які межують з Печеніжином. За

архівними документами, Довбуш не з Печеніжина, а з Рунгурів. Радіожурналіст починав лисіти, тому я його підколов. Ми перекинулися ще кількома фразами,

й Андріяшко мовив: — Будеш говорити з одною людиною.— З ким?— Володимир Івасюк, — почув я у слухавці.— Заочно знаю цього опришка.Володя говорив, що хотів би зустрітися, познайомитися ближче, деякі мої поезії пробує

покласти на музику. Я розумів, що то батько, Михайло Івасюк, розказував йому про мене, давав читати збірки, які скажено кромсали цензори в Ужгороді, в Івано-Франківському обкомі КПУ, в Києві, куди надсилали з видавництва на «читку», цензурували, але добре, що видавали, бо можна було замовкнути на довгі літа і я не зробив би й десятої частини того, що зумів зробити. Я сказав Володі, що в мене — поет-сатирик Дмитро Молякевич і ми підійдемо на радіо обидва.

— Прошу дуже!Ми вийшли зі Спілки на вулицю. День був і не сонячний, і не хмарний — сонце брело в імлі.

Івасюка й Андріяшка ми застали в радіостудії старого корпусу (тоді це була вулиця Комарова) разом з диктором, інженером. Вони слухали і переписували з рулону для радіопередач Володині нові пісні у виконанні Софії Ротару. Івасюк розповідав, що прилетів з Москви. Там на всесоюзній фірмі «Мелодія» планують випустити авторську платівку — 13-14 пісень. Студія була на Тверському бульварі, поблизу Літературного інституту імені М. Горького, який я закінчив, тому й про це говорилося. Слухали «Водограй», «Пісня буде поміж нас», «Два перстені»... «Є прекрасні, є слабші», — занотував я того дня у своєму щоденнику.

Сатирик Молякевич хотів зустрітися із сатириком Павлом Добрянським і пішов до нього додому, а я Івасюка запросив обідати до свого «дому», а, наговорившись і начитавшись поезій у помешканні № 10, що в будинку № 94 на вул. Пушкіна (тепер Чорновола), «водили козу» до вечора, бо поїзд «Брест—Чернівці» їхав аж о 22 годині. (Володимир їхав через Івано-Франківськ до батька на день народження. Віз йому якийсь подарунок). Зустріли багатьох моїх знайомих журналістів, художників, акторів. Балакали про співавторів Володиних пісень — поетів Ростислава Братуня, Богдана Стельмаха, Романа Кудлика, з якими він заприятелював у Львові. Говорив, що й на мої слова написав пісню, але то він хотів мені щось приємне сказати. Пісні написав аж після цієї зустрічі, називаються вони — «Шумить пшениця, як Дунай» та «Я ще не все тобі сказав». Пісню «Тоді цвіла весна» виношував, та поклав ці слова на музику Володин одногрупник Богдан Шиптур, коли земне життя Iвасюка перервалося.

Але того дня ніщо не віщувало, що так мало залишилося жити Володі. Хтось нас фотографував (здається, журналіст О. Леонов, але він помер і фотографій не маю). Коли ми обідали, сусідка-вчителька Тамара Косик забігла, а коли при знайомстві почула, що цей синьоокий красень — Володимир Івасюк, то сказала про це подрузі-вчительці Марії Лесюк. Поки ми обідали, почали навідуватися ще сусідки. Прибігали начебто за чимось до дружини, а насправді глянути на живого Івасюка. Пізніше гомоніли: «Та ж у нього такі сині очі, що в них можна втопитися». А я їм зі сміхом говорив: «Обережно, бо не буде кому рятувати! Спочатку чоловіки хай вас застрахують». Зайшла мова й про батька, Михайла Григоровича. Перше запитання було традиційне:

— Що пише?— Роман.— Володю, говорять, що слова «Червоної рути» написав твій батько.— Старик, я не дозволив би собі, щоб батько за мене писав пісні.

Мій син Тарас був ще маленький. Він дуже уважно розглядав і слухав нашого гостя. Та син виріс, і коли навчався в Прикарпатському університеті імені В. Стефаника, створив реп-групу «Турбо», писав слова й музику пісень, з Романом Матіяшем і Оленкою Сальниковою співали. На фестивалі сучасної молодіжної пісні «Червона рута» в Донецьку зайняли друге призове місце, гастролювали країнами Європи. Син почав писати пісні й на мої слова, і я тоді збагнув, що батькова творчість — це батькове, а синова — синове. Пісні ліверпульської четвірки — ансамблю «Бітлз» не могли не пролетіти повз увагу Володимира Івасюка.

Один з англомовних «жуків» («Бітлз» українською — «Жуки») повторив долю українського поета й композитора. Душевно хворий чи найнятий убивця Марк Чемплен розрядив свій пістолет у груди геніального Джона Леннона. До речі, в американській політиці тоді теж були потрясіння. Відходив, як на сьогодні, один із найкращих президентів США Джіммі Картер, а приходив Рональд Рейран, якого назвуть одним із головних руйнівників СРСР. Та все це відбувалося пізніше, а того дня я дізнався, як писав він свій шедевр, що полонив увесь світ.

Було це в Чернівцях, коли письменник Михайло Iвасюк почав працювати в університеті на кафедрі літератури. Запросив товариша на свій 50-річний ювілей. Той  прийшов у гості з етнографічним збірником Наукового товариства імені Тараса Шевченка, де  були опубліковані впорядковані відомим Володимиром Гнатюком коломийки. Вийшло три томи цих найкоротших і найпоетичніших перлин, але на кінець 60-х років і один том вважався раритетом особливим. Звичайно, батько був радий, що збагатилася його бібліотека на цей збірник, а син Володимир буквально прикипів до старої книжки. Він перечитував коломийку за коломийкою, і ніхто не знав-не відав, що одна з цих зозулиць, записана маловідомим фольклористом у селі Явчі на Рогатинщині (нині Івано-Франківської області), звідки родом був Сільвестр Яричевський, про творчість якого Михайло Івасюк захистив дисертацію, западе юнакові в серце.

Я провів його до поїзда, а з Привокзальної площі додому повернувся автобусом. До свого щоденника-підручника записав: «Я чомусь уявляв собі Володимира Івасюка худеньким, а він кремезний і з рум’янцем, а очі — сині-сині, вуса — так собі, але ще виростуть. 1949 року народження. Його голос такий же мелодійний, як і в Івана Миколайчука (буковинський акцент?). Тепер він львів’янин, і намагається колег називати по-львівськи: «старик» або ж «юнак». Це він перейняв від прозаїка Дмитра Герасимчука, теж буковинця. Він запитав, чи й мене може так називати. Я сказав: «Називай, як хочеш, тільки в піч не клади». Говорив, що в Івано-Франківську його колись побили».

Не пам’ятаю, чи розказував, коли й за що дісталося йому. Якби детально оповів про цю пригоду, то я неодмінно записав би до свого щоденника, який веду від 1 листопада 1960 року. Виходить що перебив хтось нашу бесіду і я не почув деталей про ту пригоду. Володя, гадав я згодом, забрав усе з собою на той світ. Та через 20 років познайомився з армійським полковником Миколою Сакаделом, що дослужував до виходу на пенсію в Івано-Франківську в штабі колишньої 38-ї армії, що вмерла разом із Радянським Союзом, а згодом корпусу. Я в запасі у званні майора числився заступником редактора армійської газети «За правое дело», а Микола служив у політвідділі, який в українському війську стали називати інакше. Ми якось одразу зблизилися. І зблизило нас те, що знали Володимира Iвасюка. А більше про свого і мого друга Сакадел мені розказував у колись надзасекреченому місті Делятині-2 (писали раніше Ділятин), де був арсенал ядерних і нейтронних бомб та начинок для стратегічних і тактичних ракет, зокрема для ракет коломийської дивізії, яку скоротили за договором ОСО-2. Я мріяв про розсекречене місто написати роман, повість або кіносценарій, тому, будучи народним депутатом Верховної Ради, коли останній ешелон вивіз до Росії останні боєзаряди, попросив генерала показати мені все, що дозволено. Полковник Микола Сакадел мене супроводжував у міжгір’ї, де було село мого далекого предка Луг, а тепер споруджене «зеками» та військовими місто, яке було підпорядковане Москві.

Виступив перед офіцерами, прапорщиками й солдатами, а після виступу мені організували екскурсію, але я як офіцер у відставці не буду про все писати, розкажу, що саме там від Миколи Сакадела почув розповідь, як в івано-франківському ресторані «Карпати» кулачкували його та поета й композитора Володимира Івасюка.

Але зроблю маленький відступ про те, що Сакадел мав надзвичайної вроди дочку, яка виборола на конкурсі найвродливіших дівчат «Міс-Прикарпаття» перше місце, але трагічно загинула. Чомусь багато сліз довкола великих особистостей.

6.

 То хто такий полковник Сакадел?

Микола Миколайович служив у штабі Львівського військового округу. Батько його — уродженець Чернігівщини, починав службу у прикордонному загоні, коли ще діяла УПА. Загін стояв на старому кордоні з Румунією, у Кутах (за Черемошем—Вижниця, де дістали крила Івасюкові пісні, де народився ансамбль «Смерічка»; керівник «Смерічки» Левко Дутковський — з Кут). Мати Миколи Сакадела — з кобацьких Пилипчуків. Село письменника Марка Черемшини — Кобаки поряд, тепер належить до Косівського району Івано-Франківської області, як і Кути. Микола народився позашлюбним, бо ж батькові-сіверцю в званні капітана, теж Миколі, не дозволяли одружуватися: «Ана мєстная. Ані вєе бандєрови, а ти Коля — погранічнік». Але кохання перемагало, поїхали обоє до Москви. Секретар Верховної Ради СРСР Горкін дозволив їм розписатися. Капітана Сакадела перекинули на Буковину, на самий кордон, у Селятин, що за Путилою. Син  Микола Сакадел вступив до Чернівецького університету, а батько, коли закінчив службу й вийшов у відставку, одержав квартиру в Івано–Франківську поблизу міського озера. Одержуючи війському пенсію, влаштувався працювати на заводі залізобетонних конструкцій, так що син став і буковинцем, і галичанином-іванофранківцем. Коли Микола, син Миколи, закінчував історичний факультет, Володя Івасюк навчався у медичному. Обидва музиканти, то познайомила і здружила їх музика. Обидва грали в оркестрі. Після закінчення історичного Сакадел пішов служити офіцером, а Володимир після медичного подався до Львова здобувати консерваторну освіту професійного композитора. Звичайно, що в той час таких препаскудних пісеньок ні на сцену, ні в ефір не пропускали. Була цензура, але були ще й художні ради фахівців, було рецензування й редагування. Письменник Віталій Колодій розказував мені, що навіть «Червону руту» в газеті «Радянська Буковина» надрукували після того, як Володимир Івасюк прийшов з головою об’єднання композиторів і автор врахував зауваження рецензента й редактора. Можна з усього іронізувати, але після «Марічки», «Лелеченьок», «Двох кольорів», «Наливайте, браття», «Червоної

рути» та інших тодішніх пісень на щось сильніше автори не спромоглися, хоч від 1970 року можна було щось пристойне і втяти.

Важко сказати, чи ночував би Володя Івасюк у батьків свого друга Миколи Сакадела, якби в Яремчі на зйомках телефільму не кинув оком на студентку Івано-Франківського педінституту Наталку Михайлову. З вулиці, що мала тоді ім’я Верещагіна, — крок землі до величезного озера з катером, човнами, катамаранами, островом Закоханих, на який веде арковий міст, який починається нижче джерела, на котрому сьогодні стоїть каплиця. За озером — колективні сади, або ж дачі, вище — стави-відстійники, які живить стара млинівка, але про це мало хто знає, бо млина давно вже немає. Млинівка впадає у Золоту, або Солотвинську Бистрицю. Озеро, яке колись називали «станіславське море», немовби запливає у міський парк імені Тараса Шевченка, а там — ставки, джерело, турбаза, стадіони, ресторанчик, що називався і «Карпати», і «Чайка», і «Садко», — тепер знову «Чайка» (був тут колись літній ресторан «Підкова»), є фізкультурний коледж і туристична база. Парк був колись дібровою, то й цей район досі інколи так називають. Хлопці бували в парку. А гарячого недільного дня купалися в озері разом зі студентками. Одного разу запросили дівчат до «Чайки» (Володя вже одержував чималі гонорари за пісні). А вдруге Володя Iвасюк приїхав до свого товариша, коли було вже прохолодно. Ввечері пішли до ресторану, що був навпроти медичного інституту. Він  називався «Карпати», пізніше — «Ювілейний», а тепер у цьому чотириповерховому приміщенні Плюс Банк. Тоді в ресторанах грала жива музика, співали непогані солісти, «Карпати» дивували відвідувачів вар’єте. Івасюк і Сакадел танцювали з дівчатами під Володину «Червону руту» й обурювались, що музиканти страшенно фальшиво грають, а соліст так само фальшиво співає.

— Покажемо цим лабухам, як треба грати й співати, — сказав Микола.

— Покажемо! — підтримав Володя.

Вони підійшли до музикантів, попросили дати їм музичні інструменти, але оркестранти підняли самозванців на глум.

— Ти хто такий?

— Я — Володимир Iвасюк!

— Ти — Івасюк? Ти ще шмаркатий бути Iвасюком!

Почалася гостра розмова. Сакадел намагався переконати музикантів, що цей хлопець справді автор пісень, які вони тут грають. Можливо, що все було б закінчилося по-людськи, але п’яні, що сиділи за столами, кинулися виручати музикантів, яких, як їм, веселеньким, здалося, принижували два фраєри. Один натиснув на Володю — щоб не грав з себе композитора Івасюка. Той огризнувся, що він справді композитор Івасюк і не потерпить, щоб так погано виконували його пісні, але замість вибачення дістав кулаком... зрозуміло куди. Нокаут не вдався. Івасюк тут же віддав. Кілька дужих парубків чи жонатих кинулися на допомогу, й вони могли змолотити Володю, але високий Сакадел був не ликом шитий. Почалася справжня бійка в «Карпатах». Однак сили були нерівні, й, щоб не збирати вибиті зуби по підлозі й не «латати» обличчя по лікарнях, Сакадел з Івасюком вирішили з ресторану тікати. Та на виході дорогу їм перепинив швейцар, що служив там, де не тільки зуби вибивали, але й ребра ламали. Тоді по ресторанах було немало колишніх емгебистів і енкаведистів, які пильно придивлялися й прислухалися, про що розмовляють підпилі і яких пісень співають. Цей «вишибайло» пильно стежив, чи заплачено за вечерю.

— Ви — куди? А платити?

А тут їх наздогнали ті, що почали бійку.

Хлопців затримали, викликали міліцію, довелося показати документи, і розлючені музиканти й клієнти ресторану раптом зм’якли. Вони не могли повірити, що перед ними стоїть побитий автор «Червоної рути», «Водограю»... Але не кожен знав про це, зате по місту рознеслося, що в «Карпатах» була бійка й двом фраєрам дали прикурки.

Пригоди завжди супроводжують молодих. За пісні почав «капати» гонорар. Спочатку небагато, а згодом надходили все більші й більші суми. Коли Володимир Івасюк загинув, у нього на рахунку в ощадкасі було 35 тисяч рублів. Що-що, але Агентство захисту авторських прав стежило за платними концертами, де звучали пісні авторів. Платили за публікації в газетах, журналах, збірниках. Символічний гонорар платила всесоюзна фірма «Мелодія», але платила. В ресторанах співали солісти й грали оркестри. Брали одну ставку ресторанного музиканта і його зарплату ділили на гонорар для авторів пісень — музикантів і композиторів. Пісню могло купити Міністерство культури, радіо й телебачення могли заплатити за право першої передачі. Радянський Союз не приєднався до Всесвітньої організації захисту авторських прав, зарубіжним авторам гонорар не виплачували, але радянським деякі країни платили.

Івасюкові пісні в світі мали шалений успіх і скоро, крім рублів, стала надходити валюта, яку авторам не виплачували, а видавали сертифікати, які можна було отоварити в інвалютних спецмагазинах «Берізка» та «Каштан». Ці надходження обкладали величезним податком. Автори не одержували навіть четвертини заробленого. Але якщо в загальних універмагах неможливо було купити якусь путню одежину, то в спеціальних було яке завгодно імпортне барахло, речі. Володимир Івасюк за сертифікатні рублі купив собі шкіряну куртку й таку ж куртку купив і подарував Василеві Стриховичу, який був у Чернівцях найкращим звукооператором.

Володя любив мандрувати й жартувати. Поїхали до Ужгорода, У ті роки в цьому місті на Ужі славився підвальний ресторан «Скала», де подавали підігріте закарпатське вино. У прохолодному приміщенні його приємно було пити, але коли виходив на свіже повітря, то ноги дерев’яніли й не хотіли слухатися. Буковинці завітали до «Скали». При вході до ресторану було чучело карпатського вуйка-ведмедя, а поруч стояв такий же дебелий швейцар-«вишибайло». На чучело царя карпатських лісів заграли бісики в очах Володимира Івасюка. Він запитав швейцара, чи можна потиснути «вуйкові» лапу?

— Не можна!

Івасюк правою рукою намацав у кишені десятирублеву копюру, запхав межи пальці й мовив:

— А коли я вам потисну руку?— Тепер можна, — сказав живий ведмедище.

Поет і композитор подав руку «вуйкові Михайлові», і буковинські батяри з реготом спустилися по сходах униз, де їх чекало закарпатське вино. Після бійки в івано-франківському ресторані «Карпати» дороги двох учорашніх друзів-студентів, учасників ансамблю, розійшлися, щоб через деякий час звести їх знову. Синові офіцера-прикордонника Миколі Сакаделу знайшлося місце у Львові при штабі Прикарпатського військового округу, а Володя після Чернівецького медичного, 1973 року, став студентом композиторського відділення з класу  А. Кос-Анатольського Львівської консерваторії (тепер академія), а паралельно вступив до субординатури (з нього міг вийти добрий лікар з науковим титулом). Через два-три роки друзі зустрілися. Івасюкове ім’я гриміло на весь Союз. «Червону руту» співали всі. Але коли зустрічалися, Микола колишнього веселого Володю Iвасюка не впізнавав. Ходив по Львову чимось

пригнічений, але що його їсть, сказати не хотів. Івасюк, очевидно, важко переживав арешти українських письменників, художників, журналістів, педагогів. Тільки після розвалу СРСР колишній голова КДБ України, а згодом і Союзу Федорчук зізнався, що голова всесоюзного КДБ Андропов вимагав щороку арештовувати й судити по 15 дисидентів. Володю намагалися завербувати, але він на це не пішов. Очевидно, що саме в той час за ним стежили й викликали на «профілактичні розмови». Про напад на нього в тролейбусі писалося в українській пресі. Він заходив до Миколи Сакадела ввечері, але одного разу до офіцерського гуртожитку прийшов о 6 годині ранку, коли його давній друг ще спав.

— Я посиджу коло тебе, — сказав.

— Та лягай у сусідній кімнаті й спи.

— Та ні. Я хочу дивитися на тебе.

Івасюк посидів, а тоді взяв з тумбочки газету й запалив у пічці газ.

— Ти що робиш? — запитав Сакадел.

— Мені холодно.

— Я піду перевірю караули, а ти поспи на моєму ліжку.

— Та ні.

Сакадел бачив, що Володимир хоче щось розказати, що в ньому йде якась внутрішня боротьба, але запитати не наважувався, сподівався, що сам розповість, але він не розповів. Розказали Сакаделові військові. Івасюк приходив до нього ще кілька разів. Одного разу офіцери з контррозвідки («особісти») попередили Миколу:

— Ти з Івасюком не дружи. За ним стежать.

Щоб не мати на службі неприємностей, Сакадел став уникати зустрічей зі старим другом. Він скоро одружився з дівчиною із Заболотова, став сімейним, а Володя ще парубкував. Інколи випадково зустрічалися у Львові. Згадували Чернівці, студентські роки. Тоді Володя хотів, щоб його пісні виконувала студентка-медичка Кавуненко, але коли Софія Ротару поїхала до Болгарії й здобула там на фестивалі гран-прі, то з радістю говорив:

— Дивися, Миколо! Поїхала Соня з моїми піснями до Болгарії — і перемогла.Івасюк став з особливим пієтетом ставитися до артистки, слава якої разом з ним зростала не щороку, а щодня. В задушливій атмосфері 70-х років Івасюк став кумиром молоді. Без його пісень долю Софії Ротару неможливо собі уявити. Це Сакадел розумів, але не завжди розуміла співачка, що не прилетіла навіть на похорон, не бачили ми її на ювілейних дійствах до «круглих» дат Володимира Івасюка у Львові та в Чернівцях. Говорили про Ротару різне. Одні — що поїхала авто брати із заводу, коли відбувався похорон, а вона сама казала, що попередили: не їхати. Можливо, мені теж радили не читати вірш про похорон друга, але порадників не слухав.

1996 року полковник Микола Сакадел говорив мені:

— Коли Володимира знайшли в брюховецькому лісі, в зоні, де ховали померлих у тюрмі, то сумніву в мене не було, що з композитором сталося. В цьому лісі не раз знаходили тіла людей, які були

«нєуродниє режиму». Володя написав музику на вірш, де є такі слова «Ти підносишся деревом ввись...» Передчував.

 

7.

З батьком Івасюком на різних літературних заходах зустрічався частіше, ніж з сином, але то були зустрічі знайомих літераторів. Можливо, що такими й залишилися б наші стосунки, якби не Володимир, що швидко ставав знаменитим, відмовився писати пісні на тексти «віршарів», а працював з поетами, що розумілися на піснях. Це не дуже подобалося забронзовілим класикам і тим, хто себе вважав класиком. Йому заздрили його ж викладачі, що були членами Спілки композиторів, мали наукові звання. Пригадую, з одним із них познайомився у Моршині. Запитав, як він ставиться до талановитого поета й композитора-новатора, співанки якого знали вже не тільки в Україні, а й у Союзі знають та за рубежем. Той іронічно кинув:

— Поспівають та й забудуть.

Але всупереч таким «пророцтвам» Володимирова слава ширилася, зростала й заздрість, множилися плітки, обростало ними ім’я кумира молоді. Софію Ротару називали то Івасюковою дружиною, то коханкою, а вона й мовою українською перестала спілкуватися. Молодим помер її чоловік — українець Євдокименко. Нині багато говорять і пишуть про В’ячеслава Іванькова — Япончика, якого розстріляли в Москві при виході з ресторану. Про нього дещо розказувала Софіїна подруга, але це окрема тема. Япончик до Володі стосунку, мабуть, не мав ніякого. Та, зрештою, Володя був у Львові, Софія — в Чернівцях і Ялті, а я — в Івано-Франківську. Два співавтори пісень то телефоном спілкувалися, то листами. Ось два Івасюкових листи до мене, в яких є те, чого не знають шанувальники Володиної творчості.

Привіт, Степане!

Дякую за надіслані вірші. Раніше написати не міг, бо довго був у Києві на записах. Так-от. Вірші самі по собі непогані, але це не те, що мені потрібно.

Поясню детальніше.

Скоро «Галич-фільм» буде знімати музичну стрічку про наші краї — Карпати, Поділля, Львів і т. д. Для цього фільму потрібна пісня для фіналу — весела, сюжетна і з використанням певних фольклорних інтонацій. Бажано, щоб у процесі дії можна було використати також і лейтмотивні засоби, які повинна дати ця пісня.

Одним словом — колізія, сюжет (дотепний і веселий), розмір нехай тебе не хвилює і кількість строф також.

Спробуй. Якщо вдасться — режисер і я будемо тобі вельми вдячні.

Вітання дружині.

Р. S. Якщо не зможеш зробити все до Нового року — дай мені знати.

1976, Львів.

Степане, привіт!

Твій вірш «Повіяв вітер...» дуже гарний.

Я маю надію, що вийде непогана пісня.

Якщо у тебе є ще щось — надсилай негайно, бо незабаром я буду записувати декілька платівок.

І ще одна проблема цілком особистого характеру: я хотів би на декілька днів махнути на ваш знаменитий «Беркут». Приблизно в кінці січня або на початку лютого. Думаю, що ти знаєш, як можна мені домовитись з адміністрацією чи з ким-небудь іншим стосовно 2-3-4 днів. Дай мені знати.

А вірші надсилай негайно, бо потрібен час, щоби все добре зробити.Вітання дружині (...)

1978, Львів.

Коли я був депутатом Верховної Ради України першого демократичного скликання, поет Юрій Рибчинський оповідав мені, як у Москві підбивали підсумки телефестивалю «Пісня-78». Цю передачу на центральному телебаченні придумала журналістка-москвичка Тетяна Коршилова, яка дуже прихильно ставилася до Володимира Івасюка. Тетяна була авторкою передач «Концерт після концерту», «Алло, ми шукаємо таланти» (серед перших переможців цієї передачі був співак з Івано-Франківська Віктор Петренко). На підсумкову передачу Т. Коршилова запросила переможців: Володимира Івасюка, Юрія Рибчинського, Вадима Ільїна, генерала-вірменина, що виріс на Харківщині в українській родині, Олексія Еким’яна (до речі, він очолював московський кримінальний розшук (МУР) і теж загадково загинув молодим в автоаварії), ще багатьох поетів, композиторів. Український вірменин теж писав пісні. Він наказав своїм підлеглим зустріти на вокзалі українських поетів, композиторів і привезти до нього додому. Люди в цивільному не сказали, хто вони такі й куди везуть українців, і виконавці, поети та композитори в легковику насторожилися.

Генерал Еким’ян зустрів їх удома. Зрозуміло, що була чарка й до чарки. Еким’ян випитував Івасюка:

— Як це на тебе найшло, що ти зумів написати «Червону руту»?

Володя розказав, що полонила його мелодія восени 1969 року, коли навчався в медичному інституті. Прем’єра пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» відбулася 13 вересня 1970 року, коли записали телепередачу на Театральній площі в Чернівцях. Автор співав свої твори дуетом з артисткою обласної філармонії Лялею Кузнецовою, про яку нині майже не згадують, бо геть усе затінила Софія Ротару. Ляля працювала у філармонії лише рік. Вона мала прекрасне колоратурне сопрано. Коли на студії телебачення з вечора до шостої години ранку йшов запис «Червоної рути», до оркестру додали віолончель, але пісні все одно чогось бракувало. І Ляля  придумала рефрен, що став немовби крилами Івасюкової мелодії. А ще треба згадати заступника директора Чернівецької облфілармонії Пінкуса Фалика, що зумів прислужитися багатьом українським співакам, які жили в Чернівцях, аби їх знали в усьому Союзі.

Якнайбільше було б таких євреїв!

Івасюкові хотілося комусь вилити те, що сиділо на душі, і він розказував про себе, а ще  запитав генерала-композитора:

— А що робити, коли тебе переходять якісь невідомі люди й погрожують розправою?

— Кому? — запитав Еким’ян, автор «Сонячного дощу» та інших пісень на слова українських поетів.

— Та мене вже двічі перестрівали.

— Я в таких випадках пишу заяву до міліції, викладаю в ній, який у них зовнішній вигляд, що хотіли, і їх ловлять.

Цю розмову чув композитор Вадим Ільїн. Коли Івасюк загинув і Еким’яну розказали, які публікації про Івасюка з’явилися в пресі, яку легенду створили слідчі, то він мовив:

— А що мені від того зірочок збільшиться на погонах, коли я напишу, що Івасюка вбили й повісили? Я повинен стежити й берегти таких людей, як він, а не вберіг.Гомонять, що Еким’ян взявся був за справу Івасюка, але теж заплатив життям. Так, у Львові Івасюкові було і добре, і погано. Володимирів батько недобрим словом згадав Анатолія Кос-Анатольського, що відмовився атестувати юнака за другий курс, але композитор Богдан Шиптур, який навчався з Володимиром Івасюком у цього професора, говорить, що грішно погане писати й говорити про Шевченківського лауреата, який чинив усе по-справедливості. Навчальна програма є навчальною програмою, і її треба виконувати, коли ти прийшов здобувати знання, а Володимир пропустив дуже багато занять, бо писав музику, їздив на записи пісень, телепередач, на фестивалі, різні дійства. Звичайно, що парубкував. Кос-Анатольський вимагав те, що повинен професор вимагати від свого студента, і не більше. Про виключення В. Івасюка з консерваторії і його поновлення написано багато. Як бачимо, з Володимиром Івасюком приблизно повторилося те саме у Львові, що сталося з ним у Чернівецькому медичному інституті. Саме виключення стало причиною того, що лікар Володимир Iвасюк придумав собі хворобу, щоб залишитися в консерваторії. Після загибелі це використають для дискредитації композитора. Але Володимир Івасюк ще був живий. Замість А. Кос-Анатольського викладачем композиції став Лешек Мазепа, який у музиці не залишив ніякого сліду. Зрозуміло, що чогось навчити Івасюка цей професор не вмів і не міг. Йому вигідно було вести такого талановитого студента. Коли ми без священика (доба войовничого атеїзму) ховали юного генія Володимира Івасюка, над могилою промовляли поети Ростислав Братунь, Роман Кудлик, професор  Лешек Мазепа, студент Левкович. Останній згодом виїхав до Ізраїлю, а Мазепа, коли вийшов на пенсію, повернувся на свою історичну батьківщину — до Польщі.

Секретар Львівського обкому КПУ Яремчук, чекісти ненавиділи кумира молоді. Про Яремчука пліткували, що він «крутить» зі студенткою, яка хоче «обкрутити» Володю. Партократ включав її до туристичних груп, які їздили за кордон. Як формувалися ці групи, неважко здогадатися. Мене туристом жодного разу не пустили за кордон. Невиїзні ми були обидва. Івасюк говорив поетові Юрію Рибчинському й композиторові Ільїну, що хоче переїхати до Києва або ж повернутися до Чернівців. Київ був більш привабливий. Тут легше записувати пісні, виходити на радіо, телебачення, мати зв’язки з артистами. Про це він говорив друзям у Ворзелі в Будинку творчості композиторів, де москвичі записували передачу «Пісня року».

Була зима. Івасюк казав, що треба кості розім’яти, тому поїхали в Конча-Заспу, де був басейн для олімпійської команди. Володимир любив воду, добре плавав. Про це свідчать і пісні: «Червона рута», «Водограй», «Наче зграї птиць», «Над морем». Але ще палкіше він любив гори. Та чи й відділиш воду від вершин, коли кожен потік, кожна річечка прив’язані джерелом-головицею до гори?!

Тепер мені прояснилося, чому він після того, як ми написали пісню «Шумить пшениця, як Дунай», так часто телефонував (частіше, ніж писав) і просив десь у горах домовитися, щоб там

зарезервували місця для нього і київських друзів, обіцяла Софія Ротару прилетіти, запрошував і мене, бо ж треба відійти від клопотів, занять, студій, музики і всього, що виснажує тіло й душу. Я розказав композиторові легенду, з якої може вийти щось більше, ніж пісня. Агітував мене писати лібрето опери або ж балету. Я запалився писати, та не знав, як це робиться. Поїдемо в гори — обговоримо все, але тепер Володі треба здати екзамени. Йому дозволили за один рік скласти іспити за третій і четвертий курси. На Кос-Анатольського не нарікав. Не чув від нього нарікань і на інших викладачів, хіба що трохи іронічно говорив про деяких піїтів та композиторів-однокурсників. Та це буває з багатьма в такому віці. Помилявся і Володя, коли хвалив одногрупницю, що буде з неї добрий композитор, а композитора з неї, на жаль, не вийшло.

На фольклорну практику студенти їздили до найтеплішого на Івано-Франківщині села Городниці Городенківського району, що над Дністром. Там є червоні скали, які нагріває сонце, немовби велетенський комин, і Дністер гріє. Тому сюди найшвидше (майже на три тижні раніше) приходить весна. Черешневе, вишневе, яблуневе, помідорове, огіркове, капустяне, перцеве, квіткове і пісенне село, що було колись містечком. Розповідають легенду, що в котрійсь із криниць сховано Золотого Лева. А ще тут до отруєння ріки Стебниківським сірчаним комбінатом добре ловилася риба. Володимир Івасюк як справжній селянський син загортався в радянську куфайку і то присідав, то  ходив з вудкою берегом Дністра, а невисокий зростом Богдан Шиптур із Радчі Тисменицького району Івано-Франківської області фотографував  однокурсника-рибалку.

Але тепер Володимира Івасюка і його київських друзів манив не Дністер, а гори.Я пішов до голови Івано-Франківської облспоживспілки Степана Граната (добрий був керівник!), він захотів більше знати про композитора, і я йому в кабінеті що знав, те й розказав; Гранат зарезервував місця на Татарському (Яблуницькому) перевалі в готелі-ресторані «Беркут», де Івасюк був уже, коли знімали телефільм. У тій стрічці є кадр, коли Володя, немовби сокіл, вилітає з гуцульського терему на межі двох областей і руками-крилами ловиться за одвірки  гуцульського терема, що на півтора метра з прикарпатського боку вліз на закарпатський. Повернувшись з облспоживспілки, я зателефонував до Львова, аби сказати, що є де спати і буде що їсти, але Володі вдома не було, і я розмовляв з його матір’ю, що приїхала до сина з Чернівців. Мати просила мене по телефону, щоб я в горах постійно був з Володею і самого не залишав. Я говорив матері, що в гори не поїду, бо пишу роман, а ще жартував, що пора леріня оженити.

Коли Володя після відпочинку в горах, де були кияни й Тетяна Коршилова з центрального телебачення з Москви, приїхав до Івано-Франківська, я йому говорив те саме:

— Одружуйся, бо ж старого парубка оженити — як старого коня продати.

— Старик, а хіба я такий старий?

— Запорожці в тридцять п’ять одружувалися.

Йому тоді виповнилося 29 літ. Передавав вітання від батька, а я — батькові Михайлові теж передавав через сина. Привіз платівку «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару». Ніхто такого чудового диска не мав. На титульному боці конверта Володя дивиться з прекрасного кольорового фотопортрета, а Софія стоїть у синіх джинсах з другого боку. Надписав мені на платівці: «Дорогому Степанові Пушику на творчі успіхи, на нашу співпрацю, з найкращими побажаннями. В. Івасюк». Подарував працівникам радіо ще кілька платівок. А одна працівниця радіо шептала мені на вухо, аби я попросив, щоб композитор зважив і на неї. Я сказав Володимирові, що він добрий рибалка, бо одна рибка, яка колись була непоганою артисткою драмтеатру, вже клюнула, але хоче, аби він подарував свій диск. Жінка поцілувала його за платівку

і повела до фонотеки, де зберігався рулон з його піснями. Після відвідин радіокомітету пішли на каву, й Світлана пішла з нами. Після кавування я зрозумів, що третій зайвий, і залишив їх обох... Це за неї мати Володина сварила мене.

Після того, як Володя Івасюк зник, а батько попросив пошукати його в Івано-Франківську, то я спершу подумав, чи, бува, не затримався він у Світлани, але вона його не бачила. Передчувала, що сталася біда, бо заплакала. Я розпитував про все до деталей, бо через кілька днів після її знайомства з Володимиром я телефонував до Львова і не рад був. Взяла слухавку мати, Софія Іванівна, і «відчитала» мене, як хлопчика:

— Що за невихована жінка чіпляється до нашого сина? Телефонує, просить до телефону, каже, що любить Володю. Ви маєте її знати...

Думав, що відповісти матері, якої в вічі ще не бачив. Заспокоював, що нічого серйозного нема і не було, що будь-яка жінка закохається в такого сокола. Ще один раз розмовляв я з нею по телефону, коли Володя безслідно зник. Побачив її на похороні й на поминках. Вона взяла мою руку в свої обидві й говорила: «Я колись казала вам, що самого Володю не можна залишати ніде». — «Я ваші слова аж сьогодні зрозумів».

З Володиною тетою познайомився я 20 листопада 1977 року. Возив до часопису «Жовтень» свою нову прозову книжку «Ключ-зілля», але її в часописі не надрукували. Перша прозова повість «Перо Золотого птаха» дістала розголос і тут, і за кордоном. У редакції повикидали окремі розділи, поскорочували мій твір. А хтось усе скопіював і передав за кордон. Газети понадруковували статті, а по радіо  передали, що тираж часопису з моєю повістю знищено, що доля автора невідома. Письменник Роман Лубківський був тоді в складі делегації на сесії ООН, міністр закордонних справ Шевель прочитав публікацію, що була в «Свободі»  проілюстрована якоюсь моєю фотографією, і сказав Лубківському спростувати це. Але після такого галасу було мені вдома недобре. Периферійні ідеологи вважали, що і їм треба реагувати. Мене запросили поїхати в Бая Маре, до румунів, а за той час кадебісти дві доби шмонили в моєму помешканні. Ще й старі монети вкрали. Працівники часопису «Жовтень» не знали, чим усе закінчиться. Нову річ у журналі не надрукували. Правда, відхилили рукопис не зразу.

Працівники часопису приходили до редакції на 14-ту годину, і я, приїхавши з Івано-Франківська, до полудня мав час нанести візит Володі Івасюку на Маяковського, де родина одержала кооперативну двокімнатну квартиру; Володя начинив своє «співуче гніздо» аудіоапаратурою (музичним комбайном), піаніно, бібліотекою. Коли ми дискутували й слухали музику, тітка поралася на кухні. Володимир прокручував мені нові записи своїх пісень. Переписав для мене новостворену співанку й на мої слова. Її виконувало тріо бандуристок Львівської філармонії. Говорив, що у Львові є Іван Миколайчук, зайнятий у новому фільмі, але я не мав часу шукати нашого спільного друга, з яким парубкували на Гуцульщині, коли Іван знімався в «Тінях забутих предків». Говорили ми й про батька Володиного, про спільних друзів-поетів: Ростислава Братуня, Романа Кудлика, Богдана Стельмаха. Пішли пообідати до якоїсь кав’ярні. Я признався йому, що маю неприємності через гомін зарубіжних голосів, публікації, в яких роблять мене дисидентом. Я прочитав у його синіх очах і на обличчі, що й з ним щось робиться таке саме, але ми ще не були настільки близькими, щоб сповідатися один одному до кінця й про все.

Говорили ми і про тих дівчат та жінок, що не дають творчим людям жити, але без них не було б пісень. Підколов товариша за працівницю з івано-франківського радіо, колишню артистку Світлану, через яку мав я від його матері «капелюх». Що сказав на це Володимир, я тут не напишу... Володя був вільний птах, а я — одружений. «Нічого, юначе, скоро і тобі котрась сяде на шию», — жартував.

Редактор Мирослав Скочеляс запросив нас на «Високий замок» виступити на телебаченні. Я приїхав, думав, зустрінемось, погомонимо, а Володя полетів до Москви на всесоюзний конкурс молодих композиторів. Почув, що він уже пише «серйозну» музику, тобто інструментальну, Львівський музично-драматичний театр імені М. Заньковецької береться ставити інсценізацію за романом Олеся Гончара «Прапороносці», Івасюкові замовили написати музику до вистави. Для Володі ця праця дуже відповідальна, бо ж повага до автора роману передавалася ще зі шкільної парти, а в сім’ї Івасюків романіст був леліяний особливою пошаною. Це батько прищепив синові любов до творчості українського інтелігента номер один. Якось я запитав Володю, чи знає він, як виглядає червона рута? Відповів, що в збірнику Володимира Гнатюка є коломийка про руту червону. Я сказав йому, що на Чорногорі цвіте рододендрон східнокарпатський, який називають червоною рутою. Домовилися, що влітку помандруємо в Кедроватий, де є Довбушеве крісло вибите в камені, і на Піп-іван, де цвіте червона рута. Та лихі люди зробили так, щоб композитор не побачив заростей червоної рути, яку доглядають карпатські лісні діви нявки, яких на Закарпатті називають повітрулями.

Коли Володі Iвасюка вже не було, поїхав я з сімейством до бойківської Східниці, що за Бориславом. Мої відпочивали, пили мінеральну воду, а я збирав фольклор, писав, мандрував по горах, розпитував людей про все, що мене цікавило. Там я побачив садову квітку, яку називають червоною рутою. Господиня-квітникарка говорила, що знала Володю Івасюка. Був він у гірській Східниці дружбою на весіллі у когось із львівських друзів, заходив до її хати, а, коли повертався до Львова, то комусь східницького молока взяв для дітей... Інший міський парубок не захотів би молоко в бутлі везти, а композитор і поет Івасюк віз.

 

8.

Часто думаю про той страшний 1979 рік. Голова КДБ СРСР Юрій Андропов по кістках соратників ліз до найвищої влади. На генерального секретаря і голову президії Верховної Ради СРСР Леоніда Брежнєва було кілька замахів. Тибетський кіт, якого в Iндії генсеку подарував Далай Лама, врятував життя тим, що схопив Брежнєва зубами за штани й не випустив із квартири, коли той їхав на роботу (через кілька хвилин сталася аварія, коли машина Брежнєва мчала в напрямку Кремля), вдруге, коли генсек зустрічав космонавтів і терорист у формі міліціонера помилково застрілив водія і поранив космонавтів, думаючи, що Брежнєв їхатиме попереду. У Ташкенті, коли генеральний секретар КПРС відвідав авіаційний завод, на нього завалилося риштування, та охоронці встигли прикрити його собою, при цьому зламавши лопатку. Брежнєв був у стані клінічної смерті, та світила науки повернули його з того світу до життя. Він просився на пенсію, а оточення не відпускало. Його наступниками бачили першого секретаря ЦК Білорусії Машерова, голову Ради Міністрів Олексія Косигіна, Володимира Щербицького. Косигін потрапив в автоаварію, чудом врятувався, а Машеров загинув, коли в його авто врізався автомобіль з картоплею. Брежнєв у КДБ мав свого «спостерігача» за діями Андропова — свого швагра-вінничанина Семена Цвигуна. Але одного разу його знайшли мертвим у машині. Пішло гуляти, що застрілився з пістолета свого водія (???), але не хотілося в таке повірити. Про Брежнєва ходило десятки анекдотів, які хтось фабрикував, мабуть, навмисне. Компрометували старого лідера. Брежнєв своїм наступником хотів бачити першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького, але Андропов добивав Брежнєва то скандалом довкола його дочки, то іншими резонансними справами. Брежнєв змушений був зробити його другою особою в країні, а фактично завтрашнім генеральним секретарем і головою Президії Верховної Ради, проте за ним уже шукав черв’як.

Мудрим правителем виявився американський президент Джіммі Картер, але радянські спецслужби скомпрометували його тим, що в Ірані був організований переворот і до влади прийшов духовний лідер — аятола Хомейні. В Тегерані iранці фактично полонили американське посольство. Картер послав десант на виручку заручників, та гелікоптери попадали в пустелі, що стало падінням Картера й приходом до влади нового президента США Рональда Рейгана, який СРСР назвав імперією зла, почавши «хрестовий похід» проти ослабленої війною в Афганістані імперії, довівши її до розвалу. Про цього президента США будуть ще довго писати й говорити. Американці в Іраку привели до влади Саддама Гусейна, якого через два з гаком десятиріччя ліквідували.

Велику тріщину дав так званий соціалістичний табір, коли Папою Римським став напівполяк-напівукраїнець Кароль Войтила, в Польщі гриміла «Солідарність». Терорист-найманець турок Агжа стріляв у Папу, та не вбив. Кремль планував кинути на Польщу війська й задушити «Солідарність», але спочатку (наприкінці 1979 року) Андропов, Устинов, Громико й Брежнєв почали десятирічну афганську війну, що довела СРСР до загибелі. 1979 року виповнювалося 100-річчя від дня народження одного з найбільших катів усіх часів і народів Сталіна, і сатанисти сподівалися, що його реабілітують.

Творча інтелігенція не витримувала душної атмосфери, й у Москві вийшов альманах творів, які зняла з рукописів цензура, під назвою «Метрополь». Його впорядкував на квартирі своєї матері Лідії Гінзбурр син-письменник Василь Аксьонов і ще молодий тоді син радянського дипломата, колишнього перекладача Сталіна, а нині відомий у світі прозаїк Віктор Єрофеєв.

В. Єрофеєв був на Буковині у травні 2009 року на Міжнародному Шевченківському святі «В сім’ї вольній, новій...» У Чернівцях на майдані біля пам’ятника Кобзареві слухав мою промову, в якій я говорив про Шевченківського лауреата Володимира Івасюка. Але мова тут про час, коли композитор був ще живий.

На нараді керівників держав з питань безпеки в Європі СРСР брав на себе зобов’язання шанувати права людини, а тому славно-явно арештовувати дисидентів уже не могли, то й шукали, як «пріпугнуть сволочєй». До росіян ставилися поблажливо, бо російський шовінізм був у основі політики злиття народів, а до нацменів — жорстоко. Крилатою стала фраза поета Миколи Руденка, що в тайзі навіть ялини шумлять українською мовою. В Радянському Союзі, а особливо в Україні, кожна семирічка відзначалася арештами. При брежнєвському режимі арештовували письменників, журналістів, художників 1965 року, вдруге через сім років — у 1972-му, а тепер на календарі був 1979-й. У березні в селі Погребах на Київщині загинув зацькований кадебістами історик Михайло Мельник. У квітні загадково зник композитор Володимир Івасюк, а в Івано-Франківську рівно через півроку після загибелі Івасюка в міському парку був утоплений музикант і композитор, ще молодший, як Івасюк, Володимир Яцола. Мартиролог можна продовжити. Ще є так багато зловісних семірок: 7 листопада 1917 року стався більшовицький жовтневий переворот, який колишній секретар ЦК КПРС О. Яковлєв назвав контрреволюцією, бо справжньою революцією в Росії була Лютнева. Того року народився батько Володі — Михайло Івасюк. Через 7 років помер Володимир Ленін — архітектор катівської системи. Після Голодомору 1932 — 1933 років на «відзнаку» 20-річчя жовтневого перевороту наприкінці жовтня й на початку листопада 1937 року в урочищі «Садармох» поблизу карельського міста Медвежегорська розстріляно понад 1111 соловецьких в’язнів, серед яких цвіт української культури й літератури. А таких місць десятки й сотні. Коли Михайло Івасюк повернувся з концтабору, в 1947-му, був голод і почалися найбільші вивезення в Сибір і в Казахстан населення західних областей.

Та цю хроніку можна продовжувати й продовжувати. Все це називається геноцидом українського народу.

Мене дивує, що Володимир Івасюк народився у березні, як і Тарас Шевченко. Безслідно зник у квітні, а в квітні Кобзаря викуплено з кріпацтва. Ховали Володимира Івасюка  22 травня, в той самий день, коли відзначаємо перевезення тіла Тараса Григоровича в Україну. В. Івасюк посмертно став лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.

Після похорону Івасюка загинула московська тележурналістка Тетяна Коршилова, що на центральному телебаченні створила музичну передачу «Пісня року», в якій пісні Івасюка виходили на перші місця. Вона поїхала відпочивати по «Золотому кільці» й загинула в автокатастрофі. Загибель загадкова й незрозуміла. В народі ходила чутка, що андроповці прибрали Івасюка, щоб українські пісні не витісняли з ефіру російські. Тоді повсюдно говорилося, що твориться спільність «радянський народ».

Але в березні 1979 року ще були живі і Тетяна, і Володя. Телефонував, що написав на мої слова нову пісню, що звучатиме в передачі «Пєсня-79», що було б добре, якби ми на кілька днів вирвалися в гори, відпочили. Я сказав, щоб повідомив за тиждень. Володя складав іспити за два курси, надолужував утрачене. 20 березня (весна була рання) звалився, як сніг на голову. Йому зателефонувала одна чернівецька пані, що приїхала до Івано-Франківська у відрядження, хотіла би зустрітись, і він примчав. Я був на літературному вечорі.

Коли прийшов, то почув з уст дружини, що телефонував Володя Iвасюк, що хоче влаштуватися до готелю «Україна», а місць немає.

— Та чому ж ти не запросила до нас? Хай переночує на дивані.

— Він зараз зателефонує.і справді пролунав телефонний дзвінок.

— Де ти є? Ходи до нас.

— Старий, я тобі привіз нашу нову пісню, але до вас я прийду хіба що завтра. Мені конче треба влаштуватися до готелю і то в одномісному номері.

Я подався до «України». Адміністратором працювала моя знайома кореянка. Я познайомив її з юним генієм. Вона одразу оцінила вроду юнака. Кімната знайшлася. Володя був голодний, я запросив його повечеряти, але місць у ресторані не було, і нас примостили в бенкетному залі.

— То чого ти тут?

— Старий, розумієш, одна журналістка ще десь у районі. Оце твоя нова пісня. Буде називатися «Я ще не все тобі сказав».

— А чому не «Повіяв буйний вітер із-за гір»?

— Так буде краще. Назарій Яремчук записує її для телепередачі «Пєсня-79».

Буде добра співанка, старий! (Він називав мене «стариком», я його — «юнаком»). Я ще почав писати одну пісню на твої слова, але треба широкого приспіву, щоб був простір для музики. Але з нею поки що зачекаємо, бо ж сесія.

В гори ми не поїхали. Володя ще зателефонував зі Львова, аби я терміново змінив один рядок, бо ж «повіяв вітер і нарвав дощу» прозвучить двозначно. Я замінив на «у небі вітер накосив дощів» і передав по телефону Володимирові, але пісня в передачі не прозвучала. Я гадаю, що це була

остання пісня, яку написав Володимир Iвасюк, але львівський поет Микола Петренко переконував мене, що останню пісню композитор створив на його слова. Можливо...

Але того року почало творитися щось незрозуміле.

У квітні з Москви зі Спілки письменників СРСР надійшло повідомлення, що відбудеться пленум, на який запрошують керівників письменницьких організацій. Випадало їхати на самий Великдень, 22 квітня. Відповідальному секретареві письменницької організації Павлові Добрянському не хотілося поїздкою псувати свято, і ми вирішили, що замість нього до Москви полечу як його заступник я.

У видавництві «Советский писатель» виходила моя прозова книжка в перекладі на російську мову. Взяв відрядження й полетів. У Москві був і Ростислав Братунь, навіть виступав. До речі, в цей час Володимир Iвасюк телефонував Р. Братуню додому, хотів щось важливе йому сказати, але дружина відповіла, що чоловік у Москві. Володя зітхнув: «Ах, як недобре». На пленумі й у видавництві я зрозумів, що переляк зчинився з приводу виходу самвидавського «Метрополя». Мене це тішило, що саме москвичі заворушилися, хоч у конференц-залі Спілки керівники про це говорили з обуренням. Дуже скоро в Москві почалося шельмування літераторів, вигнання зі Спілки, виїзди інакомислячих за кордон. В Україні тиск був сильніший. Приблизно 27 квітня, владнавши свої справи у видавництві «Советский писатель», я прилетів з Москви додому, поклав під дверима валізу й швидко відмикав двері, бо дзвонив телефон.

— Алло, я слухаю!

— Це Івасюк телефонує.

— Ти що, юначе? Перепив, що так голос змінився?

— Це — батько. У вас немає нашого Володі?

— Я не знаю. Я був у Москві. Тільки-тільки з літака. Можливо, що в місті він і є.

— Його вже три дні немає. Зателефонуйте мені, коли щось дізнаєтесь.

Не було Володі більш  ніж три дні. Після душу й обіду я подався на радіо до Андріяшка:

— Не був... Не бачили...

Звідси пішов до філармонії, де Володя колись награвав мені нашу пісню. Не бачили. В Будинку народної творчості, в редакціях він теж не був. Про роман зі студенткою Михайловою я тоді чув тільки краєчком вуха. Вона, здається, вже вийшла заміж, працювала не в Івано-Франківську. Не бачила його й та Світлана, яка телефонувала йому до Львова й признавалася в коханні, що розсердило Володину матір. Я набрав львівський телефон, але в квартирі слухавку ніхто не взяв.

«Женити його треба», — подумав, але якесь недобре передчуття отверезило мене. Я згадав, що Володя снився мені в Москві після того, як спілчанський парторг довго теревенив про ідеологічну боротьбу, але все зводилося до самвидавського «Метрополя». Тоді від москвичів я почув значно більше, ніж від партійного функціонера. Після похорону Володимира намагався відтворити той сон, але з якоїсь імли чи каламутної води випливала й зникала його постать, а більше я не запам’ятав нічого. Минали дні за днями. Я гадав, що парубок знайшовся, запросить на весілля, але Iвасюка не було, ходили різні чутки, і тривога огорнула моє серце. Зателефонував до Львова. Слухавку взяла мати. Голос її був такий неприродний, що я аж злякався. Вона немовби сміялася. На поминках сказала, що їм хтось лихий телефонував, що син — у каналізації. Ще через кілька днів заговорили,

що подали на всесоюзний розшук. Був уже травень, сонячний і гарячий, а Володимир Iвасюк зник 24 квітня 1979 року.18 січня 1980 року я занотував до свого щоденника: «Був у мене Богдан Шиптур з Радчі (однокурсник В. Івасюка), який навчається у Львівській консерваторії на композиторському відділені в А. Кос-Анатольського. Богдан хоче писати пісні й просить віршів. Розказує, що слідчий викликав його у справі загибелі Iвасюка. Того дня, коли зник Володимир, вони обидва мали складати залік у композитора Сімовича, який був призначений на шосту годину вечора. Івасюк на залік не прийшов. Дівчина, яка працює в консерваторії, бачила Володимира зранку з двома незнайомими (не з консерваторними) хлопцями. Стояли разом з ним у чорних плащах». Ми ще говорили багато про ту трагічну подію, але занотувати все до щоденника — це викопати обидвом могилу. Крім того, що в моїй квартирі кадебісти робили таємні «шмони». Якийсь «мій друг Віктор» (бідолаха від назви села мого Вікторова придумав псевдонім), жив у матері й, коли вона йшла на ферму, шукав, де я переховую свої твори. З квартири пропадали деякі мої зошити й рукописи.

Коли поховали Володю, я тихенько почав розпитувати знайомих про нього.Після похорону Володимира Івасюка я розмовляв з Ніною Гречковською-Щербаковою, подругою юності композитора. Він їй одного разу сказав:

— Мені постійно здається, що за мною начебто хтось стежить.Бачив Володю 24 квітня 1979 року О. Левкович, його однокурсник, який виїхав до Ізраїлю.

На поминках 22 травня говорила мені мати Володі, що син прибіг, загорнув плащ.

— Нащо тобі плаща нині, коли так тепло?

— Я хочу нині бути в цьому плащі... — сказав і побіг, щоб повернутися через місяць у домовині.

Гомоніли того року, що наближається 100-річчя Сталіна, тому й сталіністи кинули гасло: «100 років — 100 смертей». В Туркестані солдат з автомата пересік поета Азізова. Сказали, що то був дезертир. 29.02.1996 року радник голови служби безпеки України з правових питань генерал-майор юстиції Володимир Пристайко на сторінках «Літературної України» в статті «Як починалася реабілітація» про той рік писав: «Наставали часи постсталінізму, коли нова система влади намагалася зберегти та відродити все те, що було опорою «культу особи» і навіть тих, хто просто намагався реабілітувати вже самого «вождя народів». Згадаймо бодай статтю «До 100-річчя від дня народження Й. В. Сталіна» в газеті «Правда» за 21 грудня 1979 року. «Можливо, що окупація Афганістану мала стати початком реабілітації доби сталінізму, продовження цього ж курсу. До смерті Брежнєва й приходу Андропова залишалося дуже мало. Ще попереду була смерть першого секретаря ЦК КП Білорусії Машерова...»

Вість про смерть Володимира Івасюка привіз до Івано-Франківська молодий композитор Володимир Яцола, що разом зі студентським дівочим ансамблем «Гуцулочки» записувався в Чернівцях на телебаченні. (Він був закоханий у керівника ансамблю Ганну Кушнірук-Дранчук, якій подобалося ім’я Галина, тому її знали в Україні й поза її межами як Галю). Яцолу знайдено утопленим рівно через  п’ять місяців після похорону Iвасюка. Яцола міг розвинутися в доброго композитора. Але на той час він ще не мав так багато пісень, як Івасюк.

Володимир івано-франківський ревнував Володимира чернівецько-львівського до його слави. Пригадую, що він якось без смутку сказав:

Ого! Вже нема твого Івасюка. Їдуть на похорон Василь Стрихович, Назарій Яремчук...

(Тут потрібна інформація про загибель юного івано-франківського піснетворця й музиканта, щоб задуматися, чи не винищували тоді саме молодих українських композиторів. Після закінчення музичного училища Володимир Яцола працював в обласній філармонії, згодом у педагогічному інституті керував естрадним оркестром. Невисокий, не чорнявий і не русявий, трішки зизоокий юнак, що заїкався, їздив з «Гуцулочками» до Алжиру та Японії. Вони ще кудись їздили. Але Ганна Кушнірук вийшла заміж за Дранчука. Через нерозділене кохання до Аннички, якій Володимир Яцола присвятив пісню «Анничка», він перейшов працювати до інституту нафти і газу).

Що сталося з Володимиром Яцолою того жовтневого вечора, сказати важко. Його батьки переконані, що втопитися у ставку в парку він сам не міг. Дехто з медиків довірливо розказував, що коли робили розтин, горло Володине було синє. Ще говорили, що в дитинстві він вів за руку сестричку, а над’їхала автомашина й вирвала з рук брата дівчинку. Загибель сестрички викликала заїкання. Робітниця парку, що підмітала осіннє листя, говорила, що пізно ввечері п’яний Володимир бігав по парку і не без того, що хтось нарочито чи просто так пустив його чупасом у воду.

Яцолині друзі розказували, що коли загинув Володимир Iвасюк, він мовив:

— Убили Івасюка, а я буду другий.

Працівник Будинку народної творчості, а пізніше музично-драматичного театру Олег Камінський оповідав, що о 22 годині вони обидва стояли біля центральної міської пошти. Обидва були веселенькі. Камінський начебто сказав Володимирові Яцолі:

— Йди по Пушкіна додому.

Яцола начебто пішов. Він жив на Матейка. Колись там, де ріг вулиць Пушкіна (тепер Чорновола), Павлика Морозова й Матейка, у двоповерховому будинку розміщувалася служба зовнішнього спостереження управління КДБ, яка перед очима мала весь Івано-Франківський педагогічний інститут імені В. Стефаника, так що стежили звідси не тільки за викладачем Валентином Морозом, а й за багатьма. Старий будинок знесли, а на цьому місці виріс новий житловий будинок, який ось-ось заселять.

Незрозуміло, як того вечора Володимир минув свою ще одну вулицю, чому так пізно повернув праворуч до парку ім. Шевченка, чому він начебто кинувся у ставок з боку вулиці Дзержинського (тепер Мазепи)?

Відомо тільки дві дати. 18 травня 1979 року в лісі у Брюховичах знайшли повішеного на дереві Володимира Івасюка, й експертиза ніяких слідів, що він ліз на це дерево, не виявила. За неперевіреними даними, розтин тіла робили в присутності харківського судмедексперта, й він, коли був живий, декому довірливо говорив, що в Івасюка експерти встановили п’ять зламаних ребер, але про це було наказано мовчати.

18 жовтня 1979 року в Івано-Франківському міському парку імені Тараса Шевченка у ставку виявили утопленого Володимира Яцолу.

У своєму щоденнику я занотував, що був дуже душний жовтневий вечір. Поопівночі почався дощ, що нарвав багато осіннього листя. Похолодніло. Алеєю під парасолями й у плащах ходили люди, але з води виглядала тільки куртка з синьої болоньї, довкола якої плавало листя. Ніхто не звертав уваги, що куртка надулася, а під нею і листям — зігнений удвоє юнак. Гадали, що хтось кинув куртку з аркового містка. Близько обіду довкола синьої куртки кружляли лебеді й дзьобами щось

микали під дощем у воді. Хтось додивився, що смикають за волосся людину. Коли утопленика витягли на берег, то впізнали композитора Володю Яцолу.

Експерти сказали, що то самогубство, але ніхто цьому не хотів вірити. П’ять місяців перед цим те ж саме говорили про Володимира Івасюка, але сотні кадебістів слідкували й карали кожного, хто говорив інакше або ходив на Івасюкову могилу. Забороняли й пам’ятник ставити.

А світ був сонячним, та скоро зробився чорним від найчорніших чуток, що поширювались навмисне. Побрехеньки народжувались одна за одною, зростали. Люди, що називали себе інтелігентами, були гіршими за базарних перекупок.А в надвечір’я 22 травня 1979-го я зустрів керівника вокального ансамблю «Росинка» Христину Михайлюк. Знала, що сталося. Вирішили їхати на похорон. А коли й де ховають? Пішов телефонувати. Львів не набирався, не викликався, квартира не відповідала. Перебирав різні варіанти, і ввечері з письменницької організації вийшов на письменника Тараса Мигаля, який мешкав по сусідству з Iвасюком у тому ж будинку. Він, здалося мені, був під мухою. Йому, націоналістові, після «сибірської школи» доводилося писати статті для рубрики в часописі «Пост Ярослава Галана». На моє запитання, чи правда, що Володимира Івасюка знайдено мертвим, відповів:

— Правда. Завтра ховають. Де? Невідомо.

Їдемо о шостій ранку рахівським поїздом, який хтось іронічно назвав «Гуцул-експрес». Є ще «Буковинець-експрес», що калатає зі Львова до Івано-Франківська цілу ніч. По смерті Iвасюка приміські дизелі народ назвав «Червона рута». Христина Михайлюк хотіла їхати пізніше, перемишльським, але передумала, разом прибуваємо до Львова. А Львів приголомшений! Всі знають, що Володимир Івасюк загинув, і ніхто  не знає, де ховають. Телефоную до Романа Іваничука — поїхав на батьківщину, до Коломиї, роблять телефільм про нього до його 50-річчя. Не знаходжу Богдана Стельмаха. (Чомусь не було його на похороні). Їду до редакції молодіжної газети «Ленінська молодь». Похорон з квартири на Маяковського о першій. Дещо розказують журналісти, але стримано. Купую 30 жовтих тюльпанів — Володі 30. Спека. Не міг він місяць висіти при такій температурі повітря. Обливаюся потом і тремчу від хвилювання. Домовина закрита, на ній конверт від авторської платівки — портрет у барвінковому віночку, квіти, вінки; коло сина — батьки, письменники Роман Кудлик, Дмитро Герасимчук, ще друзі, знайомі й незнайомі. Герасимчук розпоряджається, що робити. Запитав, чи стану до почесної варти. Та як не стати?

Не пам’ятаю, з ким став і дивився на батька, що мужньо сидів коло домовини сина. Хтось шепнув мені, що тільки йому показали синове тіло в моргу, а більше нікого не допустили. Інший прошепотів, що бачили у Винниках у ресторані, як били-копали поета й композитора. Пізніше ходитиме легенда чи й правдива вість, що побитого затягли на якусь дачу, де він помер, викинули на звалище, де ворони випивали очі, пізніше повісили на поясі його плаща, зробивши петлю «морським» вузлом...

3 лютого 1980 року я зустрів професора Івано-Франківського медінституту О. Шеремету, який знав особисто львівських експертів з судової медицини. Сам патанатом Зеленгуров і його колеги стверджували, що слідів насильства на тілі Володимира Iвасюка не виявлено, окрім того, що виклювані очі. Думають, що птахи могли виклювати. В той же час експерти встановили, що смерть настала не пізніше як за п’ять-сім днів до того, як його зняли з дерева, що Володя був ще живий до 12-14 травня. Де ж він міг перебувати 20 днів від 24 квітня? Одна дівчина на початку травня бачила Володю в Рівному. Згодом говорила, що то їй могло привидітися. А як же тоді слова іншого експерта про поламані ребра? Зламане ребро пошкодило серцеву систему?

У пресі Зеленгуров такого не писав. Він зробив інакший висновок і дуже швидко й загадково помер. Після похорону в молодіжній газеті з’явився опус Тороповського, який передруковували молодіжні газети всіх західних областей. Тут пришили-прилатали фразу, що нібито поет Ростислав Братунь заявив, що Володимир Івасюк напружено працював, втратив формулу сну і... Братунь спростував це, але читач не міг спростування прочитати. Братунь переконав першого секретаря обкому компартії В. Добрика, що автор «Червоної рути» має лежати на Личаківському цвинтарі. За це і за виступ над могилою він заплатив посадою голови Львівської письменницької організації.

Але то сталося після похорону, а тепер підходять люди прощатися з композитором і поетом, стоїть страшна духота, здається, що знепритомнієш, болить голова. Коли почесна варта змінюється, виходжу надвір, де хвилюється й гомонить море людей. Чую, що львівським студентам заборонили брати участь у похороні Володимира Івасюка, погрожують виключеннями з ВНЗ. Виходить, що бояться. Під деревом на горбочку стоїть поетеса Оксана Сенатович, дружина поета Володимира Лучука. Оксана каже: «Вбивають і вбивають, та не годні всіх нас перебити». Щось тріснуло над нами. Я підводжу очі вгору, а на дереві стоїть «ангел-хоронитель» у чорних окулярах. Їх тут страшенно багато, цих «ангелів з контори глибокого буріння», впізнаю івано-франківських, з вулиці Чекістів (тепер Сахарова). Чому вони такі налякані? Літаки з Києва до Львова не літають. Київський критик Віталій Дончик приземлився в Івано-Франківську, взяв таксі, приїхав до Львова, встиг. А море людське вже заповнило весь двір, вже вулиця вся забита, вже транспорт зупинився, бачиш багато знайомих львів’ян, іванофранківців, буковинців.

Але сьогодні не так усе сприймаєш, як тоді, а тому повертаюся в той сумний день.

23 травня 1979 року я записав до свого щоденника такі слова: «Похорон Володимира Івасюка». Учора о 5-й ранку був уже на ногах. Разом з Христиною Михайлюк і її чоловіком о 6 год. 10 хв. за московським часом поїздом рушили до Львова. Коли приїхали, було душно: дуже пекло сонце. Телефонував з вокзалу письменникам Миколі Iльницькому, Романові Федоріву, Романові Іваничуку, але їхні дружини не могли мені сказати, що сталося з Івасюком, коли його ховають і де. Нарешті зустрівся з Іваничуковою дружиною, почув від неї, що Роман поїхав до Коломиї з телеоператором і режисером — роблять про нього фільм до 50-річного ювілею. Р.Федоріва викликали до Києва. Я поїхав до консерваторії й довідався, що похорон відбудеться між 14-ю і 15-ю годинами. Треба було знайти когось із Володиних друзів. Поїхав до редакції молодіжної газети «Ленінська молодь», познайомився з журналістом Гнатковським, у якого на весіллі Володимир був дружбою. Сказав, що має знайомого начальника слідчого відділу, який йому розказував, що Івасюка знайшли повішеного в п’ятницю у лісі в Брюховичах. Знайшли солдати, які тягли якусь лінію. Мав при собі десять карбованців.

Ми з Гнатковським пішли на Маяковського, 106. Тут весь двір був заповнений людьми. Пробилися до помешкання, поклали квіти. Чернівецькі друзі Володині стояли в почесній варті та й говорили:

— Швидше! Швидше!

Я стояв біля оцинкованої закритої домовини, а хтось із львів’ян, що мене знали, запитав, чи стану до почесної варти. Відповів, що стану. На рукаві з’явилася пов’язка. Домовина була закрита. Горіли свічки. Мати голосила. Страшно мати голосила. А батько письменник Михайло Івасюк в окулярах у товстій оправі сидів праворуч ніби скований. Моє серце тріскало з розпуки, сльози котилися, нічим було дихнути. Не було портрета. Тоді зняли конверт з Володиного гіганта-диска (з Софією Ротару з другого боку), обклали довкола віночком з барвінку.

У цій квартирі пасувало весілля справляти, а відбувається прощання з нежонатим українським поетом і композитором... Який страшний цей світ... Важко дихати. Священик не сміє тут бути, бо всіх повиганяють з роботи, не прозвучить в ефірі чи зі сцени жодна пісня Володимира Івасюка. Змінилася почесна варта. Потік людей обпливав домовину, і я в потоці вийшов надвір. Тут зібралися тисячі львів’ян. Було багато знайомих. Пошепки й упівголос говорили, що 24 квітня Володимир був у консерваторії. Нібито два незнайомці під’їхали чорною «Волгою». Офіційна версія: сам повісився. Не вірю! Вороги приписують йому білу гарячку, шизофренію, але ж я його знав, і такого за ним не помічав ніколи. Намагаються створити образ алкоголіка, але ми пили дуже мало. Правда, люди давно не вірять «шептаній пропаганді», якою користувалося тодішнє відомство Андропова.

Прощання з Володимиром Івасюком, що лежав у закритій домовині, закінчувалося. На вулиці стояла вантажна машина з опущеними бортами, килимом. Організатори похорону хотіли, щоб домовину поклали на машину, але тисячі голосів видихнули:

— Ні-і! Ні-і!

Ті, що несли, немовби побігли крізь людську стіну. Я пробився наперед, щоб бути ближче до родини Івасюків. Люди лізли на людей. Домовина пливла по руках. Якось вдалося нам навести порядок. Сказав знайомим і незнайомим чоловікам і хлопцям взятися попід руки й стримувати натиск 50-тисячної лавини, що текла вулицею вгору. Нас несло, але між домовиною і натовпом утворилося вільне місце, де йшли родина, близькі. Підозрілі «хлопчики» лізли попід руки, посміхаючись, і хотілося одного з другим узяти за карк і кинути позад себе, але на похороні цього не вчиниш. Ніколи й ніде не бачив такого величезного похорону. Кажуть, що так само Львів ховав митрополита Андрея Шептицького 1944-го.

Зупинилися трамваї, машини, автобуси. Цілу годину процесія пливла вгору, на Личаківський цвинтар. Дорогу встелили живими квітами. І дерева та кущі цвіли ще.

А кладовище заповнене могилами й живими людьми. На деревах — дітлахи. Мільйони свічок засвітили каштани. Щебетав соловейко. Коли принесли труну з тілом до могили, оркестр заграв похоронний марш, і якась пташка жалісливо заплакала, а друга сполошилася й вилетіла з гніздечка, що звила на туї поблизу могили, й полетіла до неба... Почався жалобний мітинг. Відкрив його суконною мовою проректор (прізвище його не запам’ятав). Після нього стримане слово мав професор завідувач кафедрою композиції Лешек Мазепа, в класі якого навчався Володимир Івасюк після навчання в коломиянина Анатолія Кос-Анатольського. Високо над кудрами дерев літав вертоліт. Говорив поет Ростислав Братунь, що ми ховаємо сьогодні українського Моцарта. Суховато виступив студент Львівської консерваторії Олександр Левкович, з яким в одній групі навчався Володимир Івасюк. Роман Кудлик прочитав вірш, присвячений композиторові й поетові. Ніхто не вимовив слова «самогубство».

Закінчився мітинг, гробарі засипали могилу і з шуфлями пробували пробитися крізь стіну закаменілих людей. Один із них запитав: «Чому не розходитеся? Вже все!».

Не розходилися. Розпростерла над могилою свої крила пісня. Хтось почав стиха піснею братів Лепких (Богдана й Левка) «Чуєш, брате мій...», і десятки тисяч голосів підхопили. Клацав фотоапарат, фотографували нас, що стояли довкола могили, але всіх неможливо було «перецокати». За першою піснею знялася друга — «Лелеченьки» Олександра Білаша на слова Дмитра Павличка. Співали «Думи мої»... Співав і я в затінку дерев. То вже пізніше злинула над

могилою «Червона рута» і прийшов священик з вірними помолитися на могилі й відправити панахиду.

Батько Михайло Івасюк найближчих друзів запросив на поминальний обід. Годинник заплакався від поту й сліз. Вкрився росою циферблат. Помили руки й сіли за столи. Говорили Ростислав Братунь, Віталій Дончик, Назарій Яремчук, я крізь сльози згадав наші зустрічі. Дмитро Герасимчук теж, а Тарас Салига розплакався після своїх слів. Була Івасюкова наречена (чи так лишень казали мені) — артистка з Дніпропетровська. Мала слово дівчина чи жінка з Кіцмані Людмила Шкуркіна — перше кохання Володине. Софія Iванівна назвала її «Червоною рутою». Згадала, як Володя в школі створив ансамбль «Буковинка», як уперше всі троє виступали на сцені. Людмила закінчила грати першою, за нею — товариш їхній, а Володя найдовше грав на скрипці... (Про Шкуркіну я більше дізнався аж 19 листопада 1990 року в Києві від чернівецького художника Івана Радомського. «То був сильний клас, у якому навчалися Люда й Володя. Її батько був учителем фізкультури, а мати працювала бухгалтером чи економістом. Між Володею і Людмилою засвітилася іскра першого кохання»...).  Пізніше розказували мені про комсомольські збори, на яких виключали Володю Івасюка за «наругу» над ідолом (бюстом Леніна). По-різному поводилися педагоги й учні.

Мати Володина підійшла (вона вже вигоріла вся за місяць) до мене зі словами: «Я казала вам: бережіть Володю, то велика дитина, а ви мене не розуміли, що я мала на увазі». І по тому, як вона стисла мою руку, як говорила, я збагнув усе. І батько підійшов до мене, й ми трохи перемовилися. Він ставиться до мене дуже добре, і я шаную його. Сказав Салига, що одному з колег Володиних Михайло Івасюк не подав руки.

Ми вийшли надвір, і мені здалося, що моросів дощ, але то покропили двір водою. Хилилося сонце до заходу, але ще пекло... Віталій Дончик поїздом повертався до Києва. Ми провели його на вокзал, зайшли до ресторану випити холодного шампанського. Там під пісні Володимира Івасюка танцювали п’яненькі клієнти. Коли прозвучала «Золотоволоска», я підійшов до соліста й сказав, що ми щойно поховали Володимира Iвасюка, що сьогодні могли б і не танцювати в ресторанах під його пісні, а пом’янути. Співак мене зрозумів.

Дончик поїхав. Друг дитинства і юності, односелець Тарас Салига забрав мене додому, щоб я мав де заночувати. Голова розколювалася, млоїло. Увечері почало блискати. Не гриміло, лиш блискало. Хтось прийшов до Салиги з «Личакова» й розповів, що на цвинтарі діється щось грандіозне. Люди моляться, співають, не розходяться. До Салиги зійшлися сусіди. Я не міг заснути.Це був тільки початок. Горітимуть вінки й квіти на могилі. Виганятимуть з роботи тих, хто прийде вклонитися пам’яті композитора, приведе школярів. На Новий рік і коляду надвірнянці привезуть на могилу карпатську ялинку...

Рано-вранці  23 травня 1979 року прокинувся й поїхав на автовокзал, бо треба було бути в Івано-Франківську: починалися Дні радянських літератур на Прикарпатті, зліталися й з’їжджалися письменники, треба було їх зустрічати. Сонячним зарошеним ранком автобус «Львів — Бельци» мчав на Івано-Франківськ і Чернівці, поряд зі мною сиділа незнайома мені дівчина, хотіла розмовляти, але я витав думками далеко-далеко, тому встав і пересів на заднє сидіння. Вірш вихлюпнувся на папір одразу. Сьогодні він називається «Похорон друга. Пам’яті Володимира Івасюка»:

На «Личаків» його провели ми востаннє,Там листок молодий шепотів щось листку,І мільйони свічок засвітили каштани,І пливла домовина у морі бузку.

Мене серце пече. А мій голос німіє.Ми творили пісні. Ми братами були...Материнськую втіху, велику надіюМи у Львові старому землі віддали.

Він в могилі лежить! Нам його не забути!Освятись, його пісне, в сльозі та й світи! Вже цвіте в Чорногорі на камені рута,Я не годен без друга її віднайти.

В горах плаче вдовою загублена радість,Криниці попід гори неначе сліпці,І на ріках карпатських ревуть водоспади,Що вмирає народ, як вмирають співці.

Розумію слова, що співця не вернути,Але біль впав на душу твою і мою.Тож ходімо шукати червоної рутиЗа Дніпром, на Поліссі й в Карпатськім краю.

Коли в Івано-Франківську відкрилися Дні радянських літератур, ми роз’їхалися в райони області на зустрічі з населенням. До Косова загостили московські письменники Сергій Сартаков, Валентин Суботін, грузинський поет Нодар Гурешідзе, ми обидва з Дмитром Павличком. На третій день після похорону Володимира Iвасюка я читав у Косові свій вірш «Пам’яті друга». Сльози на очах. Шквал оплесків. Чимало косів’ян знали, що косівський водоспад на Рибниці хлюпнув на серце Володимира Iвасюка натхненням і згодом народилася пісня «Водограй». Десь тут зародилася співанка «Я піду в далекі гори». Його завжди манила Івано-Франківщина. Він її любив.

Вірш свій я читав на зустрічах. Радили не читати, але я знав своє — читав. Після Днів літератури звернув увагу, що за мною ходять «топтуни». Син колишнього письменника-енкаведиста Григорія Кирилюка Сергій був моїм сусідом і служив у міліції. Одного вечора я зустрівся з ним, погомонів і пішов у бік міського парку. Кирилюк згодом розповів мені, що за мною стежив син начальника Косівського районного відділення КДБ працівник обласного управління Пономарьов. Міліціонер Кирилюк став з Пономарьовим до розмови й запитав, що він робить?

— Стежу за Пушиком, бо його мають убити...

Звичайно, що я це сприймав як жарт, але згодом почув, що десь програвався варіант, чи не повісити смерть Iвасюка на когось із друзів. Помста за жінку. Творча заздрість... Сфабрикувати легко все. Звичайно, що вистачало й вистачає фантазій довкола знаних людей, а тому і сьогодні я це сприймаю із сумнівами. У своїх підручниках-щоденниках я дещо нотував, але зрозуміло, який то був час, тому писав так, щоб тільки сам розумів те, що пишу. Ось ще один вірш присвячений Володі Івасюку:

Стоїть гора. Горою — поле,Пшеничне золото кипить.

Та не почує друг ніколи,Як перепілка просить пить.

Та ходить той пісенний голосВ полях, дібровах... Боже мій!Він був величний, наче колосПшеничний! Дужо-молодий.

Тепер під Львовом ворон кряче,Ховає очі темний ліс,І Сам Господь у хмарах плачеЙ соромиться Всевишній сліз.

16.06.1979.

А ось деякі нотатки я розшифровував аж тоді, коли ми в парламенті проголосили Акт про незалежність України.

10.10.1991. Коли поховали Володимира Івасюка, на дев’ятий день львівські професори були в ресторані. Був разом з ними доцент С. Чапуга з Івано-Франківська. Хтось із науковців запропонував пом’янути Володимира Івасюка. Випили за упокій душі. Після цього викладачі мали багато неприємностей... На мене він писав донос за доносом. А під час студентського голодування йому висловили недовіру. Чапуга сів при вході до медичного інституту й написав плакат: «Я голодую». Але під час обіду кудись зник, а студенти дописали: «Вибачте, я тепер обідаю». Ректор медичного інституту (згодом університету) Євген Нейко узяв Чапугу на роботу. Деякий час ми працювали на одній кафедрі, більшого «бандерівця» у місті не було, але я не розмовляв з ним і не подавав руки. Дивний цей світ! А ще дивніші люди на світі! А я написав ще зо два-три вірші про Володимира Івасюка:

О скільки на білому світі Гадюк і падлюк!І будуть, і є,І були ці убивці віками.Рвуть петлі на шияхТютюнник!Близнець!Івасюк!А де ж ті,Що петліЦим красеням гідним зсукали!Уже поховались!Уже дуже чисті усі!..Той час називаютьДобою ганьби і застою.Всіх висвітить час,Але плаче он промінь в росі.

Ой, болю, мій болю!Багато лежитьПісля бою... (Але чи закінчився бій? Ні, він триває. І за Володимира Івасюка, і за Україну).На могилі Володимира Івасюка хтось залишив записку, яку знайшов батько: «8 травня!!! 1979 року троє запросили вашого сина сісти в чорну машину ГАЗ-24 о 19.30»...

Із ЗМІ знаємо, що у США після загибелі Володимира Івасюка начебто психічно неврівноважений Марк Чеплен убив композитора й співака Джона Леннона. Вбивці Івасюка досі не відомі. Сьогодні говорять уже, що вбивство сталося на побутовому грунті, що у Володі вимагали грошей. Але мені важко в це повірити. Чому тоді тисячі гебістів не шукали вбивць, а карали всіх, хто не визнавав самогубства? Скоріше політика перемішалася з криміналом або злочинці знали, що композитор ходить під «мікроскопами» таємної служби. Одного разу в приміському потязі «Івано-Франківськ — Стрий» я познайомився з п’яним чекістом у відставці, що повертався від якоїсь любаски. Він назвав себе підполковником і признався, що служив у Львівському управлінні КДБ. Я запитав, чи не вони вкоротили віку Володимирові Івасюку.

— Не я, — казав. — Знаю, але не я.На станції Моршин він утік від мене.

...А в Івано-Франківську заслужена артистка, відома піаністка, доцент Тереза Кальмучин згадувала, як у консерваторії Володя Iвасюк частував її і подруг за свій гонорар. А в Чернівцях згадували, що до журналістки Ніни Щербакової писав листи віршовані.

 

9.

Буковинський поет, драматург, прозаїк Віталій Колодій попросив  написати спогади про батька й сина Iвасюків, — сторінок 10-12, а в мене тексту вийшло набагато більше, і ще напливало минуле й незабутнє. Та раптом щось зупинило моє перо. Був ювілей Михайла Iвасюка в Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської, де і я мав слово про письменника, літературознавця й педагога, про його сина — поета й композитора. З Михайлом Григоровичем ми були учасниками свята української мови на Кіровоградщині. Під час пленуму Спілки письменників чи то з’їзду ми жили в одному номері київського готелю. Про наші розмови напишу колись. Через короткий час відбулися мої вечори в кінотеатрі «Чернівці». У тижневику «Літературна Буковина» з’явилася перша публікація про Івасюків. Я прислухався, що говорить буковинське місто, аби продовжувати писати, але Колодієве видання вмерло. І раптом зі Сполучених Штатів Америки прилетіла сумна звістка, що 17 листопада 1997 року «за нез’ясованих обставин» (о, скільки вже тих «нез’ясованих»!) у Чикаго загинув лідер Української християнсько-демократичної партії Василь Січко. На Івано-Франківщині його пам’ятали ще з похорону Володимира Івасюка. Але теперішні молоді люди, мабуть, і не знають, що Петро й Василь Січки (батько з сином) після похорону організували мітинг-реквієм на могилі поета й композитора.

Василів батько був бійцем УПА, воював у Чорному лісі. Командування направило його до Чернівецького університету на навчання й для підпільної праці. Була в ОУН і мати. Їх заарештували, засудили, завезли на Колиму. Там, у Магадані, і народилися брати Січки; Василь — 22 грудня 1956 року. Коли повернулися з Колими, Василеві вдалося вступити до Київського

університету імені Тараса Шевченка на журналістику, звідки його звільнено за випуск «самвидавського» часопису. В лютому 1978 року вступив до Гельсінської ще тоді групи. Січки, як і більшість галичан, не сумнівалися, що Володимирові Івасюку «допомогли» вмерти, як і композиторові Миколі Леонтовичу, як і недавно — Ігореві Білозіру.

М. Леантовича вбив чекіст Грищенко, і Білозіра закатували два типи з колишньої ГРУ. На дев’ятий день після похорону Січки на могилі композитора й поета привселюдно сказали, що вбивці служать у КДБ. Після личаківського мітингу-реквієму в долинській районній газеті (в місті Долині Івано-Франківської області жила родина, тепер живе Василів брат) з’явилася велика стаття проти дій Січків, а після того батька й сина заарештували, судили. Відбув Василь трирічне покарання в таборі на Уралі, а коли повернувся, засудили вдруге. Всього Січки (батько, мати, сини) були 62 роки в ув’язненні. Горбачовське «нове мислення» дійшло й до «концентраків». Василя Січка і його батька звільнено. Василь був одним з організаторів святкування 1000-ліття християнства, брав активну участь у багатьох акціях, що проводилися до проголошення України незалежною державою. Він — засновник і один з лідерів Української християнсько-демократичної партії, не раз бував від України на різних міжнародних форумах, де виступав. Недавно смерть забрала його матір, а нині — нема вже Василя Січка з Долини і його батька... Василя перевезли з Чикаго й поховали на тому ж цвинтарі, де лежать його мати і Володимир Івасюк.

Про смерть молодого поета і композитора В. Івасюка преса спочатку мовчала, і тільки 25 травня 1979 року в «Літературній Україні» з’явилися такі рядки: «Спілка письменників України, Львівська і Чернівецька організації СПУ висловлюють співчуття письменникові Михайлові Івасюку з приводу трагічної смерті його сина Володимира». (У лютому 1995 року в цій же газеті опубліковано некролог про смерть письменника Михайла Івасюка).

Але цим не обійшлося. У львівській газеті «Вільна Україна» надрукували повідомлення прокуратури, а в молодіжній — брехливий опус одіозного Тороповського, який попередруковували «комсомолки» західних областей України за спецвказівкою зверху...

24 травня на Івано-Франківщині почалися Дні радянських літератур. Прилетіло багато літераторів з різних республік тодішнього Союзу, але найбільше було москвичів і киян. У аеропорту ми зустрічали гостей. Голові облвиконкому Петрові Кайкану хтось сказав, що я був на похороні, й він запитав, що сталося з Володимиром Івасюком. Новий перший секретар обкому Іван Скиба, очевидно, уже прочитав щоденну інформацію, яка надсилалася з Києва в усі області по керівних каналах, бо ж втрутився в розмову й сказав те, що говорили у Львові перші особи...

Ми роз’їхалися групами по районах області. Коли в Яблунові, Косові, Криворівні читав вірші, серед яких і «Похорон Володимира Івасюка», всюди — блиск в очах і овації, а ще розгублення і лють «сопровождающіх». Коли повернулися до Івано-Франківська, то на інші виступи мене вже не запросили. Та пізніше я вирішив зібрати все, що зможу, про Володимира. Це будуть мої інтерв’ю з тими, хто близько знав поета й композитора. Треба було спростувати писання тороповських і прокурорів. Кадри для Львова проходили «обкатку» на Івано-Франківщині. Закрита область — полігон. Тут був першим секретарем не тільки В. Добрик, а й прокурором області Б. Антоненко, а пізніше перевели обидвох до Львова. Мені врізалося в пам’ять, як в одній з телепередач про Володимира Івасюка на початку 90-х подруга дружини прокурора Львівської області признавалася, що з уст подруги чула, що Івасюка прибрали кадебісти. Сам же Антоненко для львівської обласної газети зробив таку заяву 6 червня 1979 року. «У прокуратурі області».

Деякі громадяни звернулись у прокуратуру області із запитами про обставини смерті студента консерваторії Івасюка Володимира Михайловича.

Слідством, яке проводиться органами прокуратури, встановлено, що Івасюк В. М., згідно з висновком, підписаним завідуючою кафедрою психіатрії Львівського медичного інституту професором О. П. Даниленко і лікуючим лікарем кандидатом медичних наук  В. В. Веселовським, протягом останнього часу терпів від захворювань психіки. До 1977 року протягом двох років перебував під наглядом кафедри психіатрії медіституту з приводу неврастенії, астенодепресивного синдрому, а з  18 квітня по 6 червня 1977 року стаціонарно лікувався у третьому відділенні Львівської обласної психіатричної лікарні.

А анамнестичних відомостях історії хвороби та карті стаціонарного хворого Івасюка В. М., прийнятого у Львівську психіатричну лікарню 18 квітня 1977 року і виписаного 6 червня того ж року, записано: «Протягом двох останніх років дуже інтенсивно працював, мало спав, однак продуктивність поступово почала спадати. Важко переживав «творчий спад», намагався працювати ще більше. Поступово появилась роздратованість, гарячковість, зовсім не міг спати, швидко втомлювався, відчував головні болі, різко спадав настрій, іноді з’являлись думки про самогубство, не бачив виходу із становища, яке склалося. Звертався по допомогу у клініку Львівського медінституту, приймав амбулаторно різноманітне лікування, однак без достатнього ефекту».

6 червня 1977 року Івасюк був виписаний з лікарні з діагнозом: «неврастенія, астенодепресивний синдром».

18 травня 1979 року труп Івасюка В. М. був знайдений у лісовому масиві селища Брюховичів. Оглядом місця випадку криміналістами та судовим медиком ніяких видимих ушкоджень, як і слідів боротьби на трупі і на одязі, не було виявлено.

19 травня цього року було зроблено розтин трупа експертною судово-медичною комісією у складі завідуючого кафедрою судової медицини  Львівського державного медінституту, доцента, кандидата медичних наук В. М. Зеленгурова, обласного судово-медичного експерта, заслуженого лікаря УРСР К. І. Тищенко, завідуючого відділом обласної судово-медичної експертизи В. М. Нартикова.Встановлено, що причиною смерті громадянина Івасюка В. М. було самоповішання.

Поширювані чутки про інші обставини смерті Івасюка В. М. є вигадкою».Це треба було колись спростовувати.

 

10.

Щоб не викликати вовка з лісу, я, не афішуючи це,  став потихенько вести своє «слідство» в справі загибелі Івасюка. Через адміністраторів готелю «Україна» підняв картотеку й  знайшов   двох чернівецьких  жінок, які ночували   тоді, коли зі Львова примчав Володимир. Вийшов на першу з них (ім’я розголошувати не буду, бо в неї, можливо, є сім’я). Вона  розповіла, що була в Івано-Франківську, що телефонувала Володі, бо з юності знала його;  детально  оповіла, як записували «Водограй» і «Червону руту».

Ми з нею поговорили і про те, що на Центральному телебаченні зняли з ефіру Володину і мою пісню «Я ще не все тобі сказав», яку записав у Москві Назарій Яремчук. Вона не прозвучала в передачі «Пєсня рода».

...В моїй квартирі не було телефону, і раптом зв’язківці самі прийшли, щоб встановити. Ні для кого не було секретом те, що на той час телефонні розмови прослуховували й прослуховувалися помешкання через телефон. Сьогодні система прослуховування досконаліша.

Я нотував у щоденнику: «7 червня 1979 р. Розповідають, що у Львові на могилі Івасюка щодня збираються тисячі львів’ян і гостей. Могила вкрита горою квітів. Люди співають, моляться. Учора в газеті «Вільна Україна» (привезли мені зі Львова) дали інформацію «У прокуратурі області». Жодного слова немає про те, що в лісовому масиві селища Брюховичі Володимир висів від 24 квітня (чи міг цілий місяць висіти?), нема нічого й про те, як він потрапив туди. По Львову ходять вірші, в яких згадується чорна машина, яка забрала Івасюка з консерваторії. Нібито номер машини зафіксували. Розголос про це вбивство набув таких масштабів, що збити його нічим уже неможливо. Ходять найрізноманітніші чутки, легенди. Але композитора Івасюка вже нема живогоѕ Нема мого Володі...

9 червня 1979 р. Вночі падав дощ. З дружиною і дітьми поїхали до Вікторова. Разом з нами їхав Тарас Харандюк, мій однокласник, який живе й працює у Львові. Там гомонять:

— Що з Америки Івасюк одержав велику суму доларів, йому запропонували частину віддати і за це знищили.

— Що був у Америці й вернувся і...

— Що висів на дереві на висоті трьох метрів від земліѕ

— Що чорна «Волга» забрала його від консерваторії.

— Що запропонували батькам забрати тіло сина зі Львова до Чернівців.

Розмови... Розмови... Розмови...».

Я наводжу цей текст, щоб читачі відчули атмосферу, якою дихали тоді люди, яка дезінформація велася, як болісно реагували галичани на те, що сталося. Тоді ніхто не знав, чи дозволять співати, передавати й друкувати Володині твори. Я нотував до щоденника.

«20 червня 1979 р. Смерть Івасюка страшенно схвилювала й стривожила суспільство. На могилі досі збираються люди, відбуваються панахиди. З усіх областей приїжджають делегації. Громадськість наелектризована. Ростислав Братунь має неприємності. Говорять, що в Києві згорів архів Максимовича. Нібито була спроба вдруге спалити академічну бібліотеку. Була пожежа в Софіївському соборі...

Я захворів. Лежу в Мамчура. Він видає себе за чеха. У лікарні до мене підсувався якийсь студентик-медик, випитував, що думаю про смерть Івасюка, просив дати щось із «самвидаву» прочитати. Я сказав, що не маю і не читаю, а мій семирічний син Тарас сказав йому, що Володимир Івасюк — найкращий композитор, коли цей мудрагель через кілька днів приліз до мене додому. Він був недалекий умом, і я дав винюхувачу зрозуміти, що не треба грати ксьондза у вереті. Пішов і більше не приходив.

А час біг. З теле- й радіопередач майже зникли Івасюкові пісні. В Києві розуміли, що за українську пісню треба боротися. Я одержав запрошення за підписом першого секретаря Павла Загребельного (назву «голова» тоді відмінили, хоч це суті не змінювало) на об’єднаний пленум Спілки письменників і Спілки композиторів з порядком денним «Сучасна українська радянська пісня». У конференц-залі Спілки письменників протягом 23 і 24 січня 1980 року ми обговорювали долю найдорожчого в українському мистецтві. Доповідь виголосив поет Дмитро Павличко, а співдоповідь (композиторів) — Тамара Булат. Промовляли поети, музикознавці, композитори, артисти-співаки. Мене включили до комісії, що готувала резолюцію, Борис Олійник запропонував мені зачитати її на пленумі, але я сподівався, що нададуть слово для виступу й відмовився.

Виступав в обговоренні доповідей останнім. Говорив, що на радіо й телебаченні фактично діє заборона на українську народну пісню, що композиторів — не членів Спілки затінюють професіонали спілчанськими квитками, хоч багато хто з них, які не закінчували композиторських факультетів, інколи створюють кращі пісні, ніж спілчанці. Так я підійшов до творчості Володимира Івасюка, який не став членом Спілки композиторів, але був всенародно визнаним, то й дивно мені, чому я нині не чую по радіо й телебаченні його пісень у виконанні Софії Ротару. Та ж Ротару як співачка виросла на Володимирових творах, як і багато інших співаків, колективів. Без Івасюкових творів Ротару була б у кращому разі викладачем музичної школи чи завідувачем клубу. І тут з президії пролунало:

— Позор!

Я здригнувся й оглянувся. Це сказав всенародно визнаний композитор-пісняр Платон Майборода.

— Позор нашої пісні! — вигукнув він на всю конференц-залу.

— Не позор, а ганьба! — поправив я автора музики пісні «Рідна мати моя» і багатьох інших безсмертних творів. — Кому це ганьба? — запитав обережно.

— Ротару — позор!

Я сказав:

— Не знаю, шановний, як хто пісню сприймає, але я десь читав, що публіка завжди має слушність у своїй більшості.

Учасники пленуму дружно підтримали мене, я дістав відвагу і продовжив, що настав час видати окремою книжкою пісні Володимира Івасюка, бо мені незрозуміло, що й кого видає «Музична Україна». Виступ вийшов гострий, мені аплодували, тиснули руку, дякували, лишень редактор музичного видавництва Л. Каширіна пригрозила, що мене не будуть друкувати, що вона з ким треба поговорить, аби не писали на мої слова пісень й не передавали їх у ефір. Я розсердився й відрізав у досить грубій формі:

— У гузицю мені надуєте.

Вона втекла.

На пленумі був чернівецький письменник Василь Фольварочний, про мій виступ розказав батькові Володі. Він подякував за добре слово. А 1983 року вийшла збірка Володиних творів! Михайло Григорович доповнив її піснями з прижиттєвих видань сина і збірки Ростислава Братуня, що побачила світ у серії «Пісні на слова українських поетів». З кількох видань уклав велику збірку,

проілюстрував синовими портретами й подарував мені такий «самвидавівський» пісенник. Коли вийшла моя збірка пісень, я надіслав її Михайлові Івасюку.

Ми обмінювалися своїми поетичними й прозовими книжками. Можна процитувати тут багато щирих і оригінальних автографів. Пам’ятний автограф на титулці роману «Балада про вершника на білому коні», який з немалими перипетіями вийшов у видавництві «Карпати». Твір батько присвятив пам’яті сина, а тому це насторожило видавців. Треба було заручитися підтримкою істориків. Саме в той час зі Львова до Івано-Франківська переїхав доктор історичних наук Володимир Грабовецький. З видавництва просили «допомогти» вченому написати рецензію. Я пішов до Грабовецького додому й продиктував йому рецензію на роман, що був у рукописі. Він її підписав. Ось так рятувалися книжки не раз! Але видавництву рецензії було замало, і редактори попросили написати ще й післямову. Я подумав собі, що треба запросити й автора роману, щоб тільки про це не знали видавці, цензори і т. д. Зателефонував у Чернівці Михайлові Івасюку, й він прибув до Івано-Франківська, ближче познайомився з Грабовецьким, який післямову не писав, а підписав готовий текст,  бо формально потрібне було його ім’я. На цю ж післямову посилалося видавництво, коли публікувало другий роман буковинця — «Лицарі великої любові».

Івано-Франківщина — серце Галицького і Галицько-Волинського князів і, як написав І. Калинець, «...з Галича вітер державний». І цей дух української державності завжди витав і витає над нашим краєм. Якщо взяти творчу інтелігенцію Львова, то тут чи не першу скрипку грають іванофранківці. Перші вечори пам’яті Володимира Івасюка відбулися в Івано-Франківську. Найперший організувала вчителька української мови й літератури Ярослава Марчук у школі № 21. Запросила мене, ще одного літератора й журналіста, але вони злякалися й не прийшли на шкільний вечір. Я виступив зі спогадами, прочитав поезії, присвячені В. Івасюку. В залі було багато педагогів, батьків і старшокласників. Минуло кілька років, і тільки тоді вчителька сказала мені, що в залі сиділо двоє працівників управління КДБ і вони фіксували все, про що говорилося на вечорі. Коли набрала сили горбачовська реформа, один з моїх колег, що колись збоявся прийти на вечір Івасюка, тепер прийшов до Ярослави Марчук, узяв у неї сценарій вечора, щоб за ним у міському Народному домі самому організувати дійство пам’яті композитора. «Гнида», — сказала про нього Марчучка.

У серпні 1988 року я з телегрупою літав до Казахстану на Мангишлак, де ми знімали телефільм про перебування Тараса Шевченка на засланні: «Тепер іду я без дороги». Коли повернувся, зателефонував з Чернівців Михайло Івасюк, що хоче приїхати, аби зблизька оглянути місця, де стояв Давній Галич — столиця князівств. Просив бути екскурсоводом. Я одразу ж погодився. Ось що записав до свого щоденника після цих відвідин: «17.08.1988 р. Середа. Після спекотних днів уночі прогриміла гроза. Болить серце. Вчора мав гостей. Приїжджав Михайло Івасюк з дочкою Оксаною і зятем. Зять — уродженець Вижницького району Чернівецької області. Худенький, вусатенький. Був з ними і Анатолій Добрянський. Він далі парубкує. Задумав Михайло Івасюк написати роман про правителя Галичини й Волині Дмитра Дедька, тобто про загибель Галицько-Волинського князівства і попросив показати Галич. Я, звичайно, радо погодився. Спочатку поїхали на Крилос. Я провів екскурсію: показав вали й рови, Галичину могилу, фундаменти Успенської церкви, де в саркофазі був похований князь Ярослав Осмомисл, обдивилися все городище, поїхали до Золотого Току, пообідали коло Княжої криниці, напилися води й погомоніли про історію Давнього Галича, про історію Галичини, про Володю та його пісні. Ми стояли на Качкові, звідки видно було моє село Вікторів з Миколаївською церквою на місці Миколаївського монастиря, оглянули місце, де стояли Аннина, Воскресенська, Покровська церкви, назву старої церкви Покрови перенесли на вікторівську Горішню, яку розвалили «войовничі атеїсти», оглянули села Комарів, Сокіл, Підгороддя, Четверки, Залукву, урочище «Галицька брама». Побували в музеї. У той час під горою у Крилосі, на городі, виоралися фундаменти невідомої церкви й саркофаги,

велися розкопки, й ми побували на цій ділянці, де Мозолів (Ставний) потік добігає до річки Лукви. Я пішов до директора школи ігоря Коваля і взяв у нього неопублікований рукопис праці історика Йосипа Пеленського «Галич і його будівництво в давній добі ХII-ХIХ ст.» Жаль, що раніше не прочитав цю рукописну працю, що зацікавила й Михайла Івасюка. Буковинцям я показав урочища «Іванівське», «Юріївське», «Штепанівку», «Гречище», «Прокалиїв сад». Ми поїхали на Галич-гору, на Замкову, де збереглися руїни Старостинського замку, звідки, як на долоні, було видно теперішнє місто Галич. Були й на Шевченковому, де зберігся храм Святого Пантелеймона, а поблизу була Спаська церква.

Були ми і в моєму селі під тисячолітнім Богдановим дубом. Я розказував про уродженця Вікторова козацького полковника «галицького Богдана» — Семена Височана, що діяв тоді ж, як і буковинець Дитинка, герой Івасюкового твору. Побачене й почуте стало темою роману буковинського письменника. Ще в СРСР першим виданням вийшла батькова книжка про композитора Володимира «Монолог перед обличчям сина», його поезії. Друге видання побачило світ у незалежній Україні. Написано багато різного про життя і смерть Володимира  Івасюка. Тепер Генеральна прокуратура веде нове слідство у справі його загибелі. Давав і я свідчення. Ось тільки ніхто не викликав підписати протокол, і я прийшов до висновку, що знову йде до того, аби не політичне вбивство фігурувало, а рекет. Захотіли грошей іѕ Але чому тоді КДБ чинило такі репресії проти тих, хто не визнавав, що не суїцид учинив поет і композитор, а насильницька смерть підкосила юного генія? Тоді, коли по свіжих слідах можна було встановити істину, захлиналися всі, що це самогубство. Виходить, що комусь таке було потрібне. І потрібне сьогодні.

Думаю, що оцей мій матеріал примусить оглянутися й задуматися над тим, що діялося колись і діється сьогодні. Люди, будьте пильні, щоб не повторилося вчорашнє. А до того йде. Вбивцю завжди можна знайти. Але як і де знайти такого самородка, яким був Володимир Івасюк?

Нині стоїть пам’ятник юному композиторові й поетові на Личаківському цвинтарі у Львові, у день 60-річчя від дня народження ми тут говорили про нього, багато вулиць його імені, проводяться пісенні конкурси ім. Володимира Івасюка.

 

P. S. Газета «Галичина» завершила публікацію моєї повісті про батька і сина Івасюків. Дещо довелося скоротити, дещо уточнюю, дописую. Хочу цей твір з ілюстрованим матеріалом видати окремою книжкою. Тому звертаюся з проханням до меценатів: прошу проспонсорувати це видання. Адреса моя в редакції.

З повагою — Степан ПУШИК.

Лауреат Шевченківської премії, заслужений діяч мистецтв.