Пошуки найкращого

варіанта правопису української мови

У 1798 році вийшла “Енеїда” Івана Котляревського— твір, який став піонером

нової української літератури і поштовхом до пошуків сучасних способів відтворення української мови у писемному вигляді.

Виникла потреба у зміні традиційного письма. Письменники, які прагнули писати живою

українською мовою, мусили шукати засобів для передавання справжнього звучання

слова, а не керуватися давнім написанням.

У 1818 р. до алфавіту додано букву і,

у 1837 — є та буквосполучення йо, ьо,

у 1873 р. — ї.

Натомість дедалі рідше можна було зустріти літери ъ, ы та э.

Швидка і постійна зміна елементів алфавіту та їх різноманітне вживання породило значну кількість експериментів з українською мовою та створення великої кількості (від 1798 до

1905 р. можна нарахувати близько 50 більш-менш поширених, інколи узагалі

індивідуальних) правописних систем..

Найвідоміші серед цих спроб:

- правописна система Олексія Павловського;

- варіант “Русалки Дністрової”;

- кулішівка;

- драгоманівка;

- желехівка;

- максимовичівка.

Кулішівка

Кулішівка або Система Куліша— український фонетичний правопис, застосований П.Кулішем у кінці 50-х років 19 століття.

Куліш застосовав цей правопис у «Записках о Южной Руси» (т. 1, 1856) та в «Граматці» (1857), а потім використаний у журналі «Основа», який видавали 1861-1862 роках у Петербурзі В.Білозерський, М.Костомаров і П.Куліш.

Згідно з цією орфографічною системою:

Послідовно вживалася літера і на означення звука [і] з давнього ѣ (літо, сіно, осінь), на місці давніх о, є у новозакритих складах (стіль, жінка, пічь) і на місці йотованого і (Вкраіна, моіх, тихоі).

Усувалася з абетки літера ы, а замість неї і на позначення звука и писалася літера и (синь, лисиця).

У ролі апострофа в серед, та в кінці слів після приголосних виступала ъ (пъять, розвъязав, вітертъ, сміхъ).

Звук [е] послідовно передавався літерою e (друже, сестра). Літера є вживалася лише після м'яких приголосних в іменниках с. р. (весіллє, третє, щастє), а після голосних --- літера e без відзначення на письмі йотації звука [є] (гуляе, думаешь), хоч літера є в попередніх правописах уже була.

Відновлено літеру ё для сполучень йо, ьо (ёму, слёзою, тёхнув, народнёго), які відомі в давнішій орфографічній практиці.

У правописі приголосних П. Куліш намагався послідовно запровадити фонетичний принцип, наслідуючи в цьому частково О. Павловського, П. Гулака-Артемовського та ін.

Вибуховий ґ передавався латинською літерою g (дзиga, gуля).

Кулішівка відзначалася прагненням до фонетизації правопису дієслів. Дієслівне сполучення -ться писалися через -тьця і -тця (вертаютьця, всміхнетця), а -тся --- через -шся і -сся (одібьешся, вітаєсся). Паралельно вживалися префікси рос- і роз- (роскажуть, розчервонітися).

Деякі недоліки кулішівки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулішівки було внесено зміни: йотований звук [і] вперше став позначатися літерою ї, йотований [е] — літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий ґ передавався не латинською літерою g, а буквосполученням кг.

Кулішівка вживалася до заборони українського друку урядовою постановою 1876 року, так званий Емський акт. Натомість уведений правопис, який «не одступав би од російської вимови букв» [8, 293]. Такий правопис здобув назву «єрижка» (від запровадженої у ньому букви ы – єри), згодом його назвали “ярижкою”. Цю зміну в назві пояснював Кримський: «…слово «ярижка» мало б визначати щось чиновницьке, казенне, силоміццю накинене». Після втрати чинності Емського указу в 1905-1914 роках стали вживати грінчевичівку, яка була трохи зміненною кулішівкою, зокрема в «Словарі української мови» за редакцією Б. Грінченка.

Драгоманівка

Драгоманівка — правопис, що поширювався в Україні з кінця ХІХ століття. Одним з основних авторів драгоманівки був Михайло Драгоманов. Через це правопис і отримав таку назву.

Драгоманівка ґрунтується на фонемічному принципі і кожна літера позначає лише один звук. Драгоманівка проста у використанні та легко й швидко запам'ятовується. Головні розбіжності між сучасним правописом та драгоманівкою можна звести до кількох пунктів:

Замість літери й вживається і.

Замість щ використовується шч.

а) на початку слова та після голосних чи апострофу замість я — jа, є — jе, ю — jу, ї — jі.

б) після приголосних замість я — ьа, є — ье, ю — ьу.

Дієслова з ‑ться драгоманівкою були записані ‑тцьа.

Кардинальні зміни в українському правописі підготувала київська група культурних діячів, до якої входив і знаний громадсько-політичний діяч М. Драгоманов. Вони полягали в подальшій фонетизації правопису за принципом "один звук — одна буква". З огляду на це з алфавіту усунено букви ї, я, є, ю, ъ та щ. Вилучено кириличну й, замість якої введено латинську літеру j (очевидно, за зразком сербської орфографії), щоб за її допомогою передавати йотацію голосних, тобто писати jасла "ясла" тощо. М’якість приголосних передавано за допомогою букви ь: синьа "синя". М. Драгоманов, котрий 1876 р. емігрував до Швейцарії, у своїх виданнях використовував зазначену орфографію, яку згодом названо драгоманівкою. Її частково використовувано в Галичині у друкованих органах тих суспільних сил, які були прихильниками його політичних ідей. На території України в складі Російської імперії, де український правопис було заборонено, драгоманівка не мала жодного поширення. Та й теоретичне її обґрунтування ніколи не було опубліковане.

Гарний та приклад драгоманівки можна побачити на сучасній банконоті в 20 гривень, де зображено фрагмент поеми «Велелка» Івана Франка біля портрету письменника. Франко також використовував драгоманівку для листування.

Земле, моjа всеплодьучаjа мати!

Сили, шчо в твоjij движель глубині,

Краплоу, шчоб в боjу сміліjше стоjати,

даj i міні!

Шче не вмерла Украjіна

Шче не вмерла Украjіна ні слава, ні вольа.

Шче нам, браттьа украjінці, усміхнетцьа дольа.

Згинуть наші вороженьки, jак роса на сонці,

Запануjем і ми, браттьа, у своjіj сторонці.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, шчо ми, браттьа, козацького роду.

Желехівка

Желехівка чи система Желехівського — український фонетичний правопис в Західній Україні в останній чверті ХІХ століття, який створив на основі гражданського шрифту й поширеної на той час в українській мові фонетичної орфографії (з деякими змінами) Євген Желехівський для власного «Малоруськонімецького словаря» (1882–1886).

Особливості цього правопису були зумовлені діалектними рисами галицьких говірок: у зв’язку з розрізненням у Західно-українських говірках твердих і м’яких зубних перед звуком і доповнювалася система йотованих в українській мові:

Літера ї писалася не тільки для позначення йотованого і в словах типу їхав, мої, але й звука і з ѣ та е після м’яких зубних приголосних д, т, з, ц, с, л, н (дїло, тїло, цїна, сїно, лїс, тїк, принїс тощо.

Після твердих зубних вживалася літера і (стіл, сік).

Звук [і] з [о] в новозакритих складах передавався через і (поділ). Літери ъ, ѣ, ы були вилучені з алфавіту. Йотоване [е] і м’якість поперед приголосного перед [е] передавалися через є, йотоване [о] — буквосполученням йо, а м’якість приголосного перед [о] — через ьо.

Згідно з галицькою вимовою в іменниках середнього роду не відбувалося подовження приголосних і писалося закінчення є відповідно до наддніпрянського я (зїлє, житє, знанє), прикметникові суфікси -ський, -цький не пом’якшувалися (українский, німецкий), але позначалася м'якість [с] перед наступним м'яким приголосним (сьміх, сьвято, сьвіт), частка -ся писалася окремо від дієслова (учить ся, являє ся), як і допоміжні дієслова му, меш, ме від інфінітивів у формах майбутнього часу недоконаного виду (робити ме, ходити меш).

Апостроф ставився після префіксів на приголосний перед йотованим і й о (з'явленє, з'їзд, під'їсти, з'орати), за винятком губних (мясо, вязати, пє, бю).

Вибухове [g] передавалося через ґ.

Іншомовні слова й різні форми окремих слів передавалися згідно з місцевою вимовою з урахуванням вимови деяких звуків у тих мовах, з яких ці слова були запозичені, зокрема з позначенням м'якості л (зоольогія, блюза, кляса, Клавдия, генїй, єго, сказавбим тощо).]

Цей правопис мав як істотні переваги перед попередніми правописами, так і значні хиби, на що вказував Іван Франко: немотивоване написання літери ї замість і в новозакритому складі і позначення знаком «ь» м’якості с у словах типу сьвято, сьміх.

Східноукраїнські письменники та вчені (Б.Грінченко, А.Кримський та інші) поставилися до Желехівського негативно. Проте західноукраїнська інтелігенція і широка громадськість сприйняли цей правопис досить прихильно. У 1893 році Желехівкою була надрукована «Руська граматика» Степана Смаль-Стоцького і Т. Гартнера. Желехівка була затверджена австрійським урядом для офіційного вжитку в шкільному навчанні і безроздільно панувала в Західній Україні аж до 1922 року, а деякі твори друкувалися нею й пізніше.

Хоча в Наддніпрянській Україні популяризатором желехівки був Михайло Грушевський (у виданнях після революції 1905 року, головним чинов в “Літературно-науковому віснику”), тут однак прийнялася «грінченківка» — правопис, змодифікований Борисом Грінченком і вживаний у «Словарі української мови» (1908).

Максимовичівка

Максимовичівка чи система Максимовича — система українського правопису на етимологічних принципах, запропонована в 1827 році першим ректором Київського університету М.О.Максимовичем. У Східній Україні практично не застосовувалась, але була сприйнята в Галичині; на Закарпатті вживалась до 1940-х років.

Головний принцип цієї системи — збереження традиційного написання, але з позначенням умовними знаками зміненої вимови. Фактично це зводилось до таких правил:

зберігається буква «ѣ» (ять) (з читанням її як [i] або [ji]): цълый, съверъ, въ битвъ;

над іншими голосними, вимова яких також змінилась на [i], ставляться дашки: мой, жалобно, втекали, матерью;

при цьому початкове о означає не лише [i] на місці етимологічного [o], але й протетичний звук [v], що утворився перед ним: отъ (в сучасній орфографії від), онъ (в сучасній орфографії він) і т. п.;

зберігається літера «ы» : сынъ, але сила; це було особливо корисно для деяких західних діалектів, де існує різниця у вимові «ы» та «и», хоча в більшості випадків літери і, и та ы мали однакове читання (відповідали сучасному українському «и»), використання тієї чи іншої літери визначалось етимологічно;

використовується буква «ё»: ёму, полёвыхъ, послъднёго;

застосування літер «і», «е», «ь» регулювалось правилами, ідентичними тим, що діяли в російській мові ХІХ ст.