УЧНІВСЬКИЙ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИЙ

ПРОЕКТ

«ЛАНЦЮГ ПОКОЛІНЬ»

Автор проекту: актив учнівського самоврядування

Керівник проекту: Караташ Н.А., педагог-організатор Миколаївської ЗОШ № 36

Консультант: вчитель історії Козлова Л.В.

Велика Вітчизняна війна… Страшна війна ХХ століття,

пекуча рана, яка болить досі чи не в кожній родині в Україні.

Для українців, як і для всіх інших народів, об’єднаних тоді у СРСР, ця війна була боротьбою за право на вільне життя, за свою землю, за гідне майбутнє. Це була справедлива, визвольна, священна війна проти підступного і жорстокого ворога, який виношував плани перетворити на рабів народи Європи.

Тому воїни, які билися за кожний клаптик рідної землі до останньої

краплі крові, проявили чудеса героїзму, стійкості, мужності, вистояли і

перемогли.

Для України ціна тієї перемоги жахлива: мільйони людських життів, зруйнована економіка.

За роки війни Україна втратила 8 млн. населення, із них у боях загинуло 2,5 млн., знищено військовополонених і цивільних осіб, уключаючи померлих від голоду та відсутності медичної допомоги, — 5,5 млн. Отже, загинуло 19,1 % населення, тобто майже кожний п’ятий мешканець України. Україна зазнала й величезних матеріальних утрат. У руїнах лежали 714 міст, знищено майже 30 тис. сіл, понад 16 тис. підприємств.

Стрімко збігають роки. Виросли уже правнуки героїв, котрі щедро полили своєю кров’ю священну землю Батьківщини, врятували її від страшної коричневої чуми. Усе менше залишається тих, хто наближав Перемогу.

Честь і шана їм живим! Вічна слава загиблим! Хай не згасає пам’ять про

героїв!

За роки незалежності були опубліковані сотні, тисячі нових документів, які допомагають нам по-новому оцінити події війни. Документальні свідчення про героїчні вчинки маршалів та рядових, славні перемоги й гіркі поразки, які потім лягли в основу наших підручників, - це історична офіційна правда...

Наші зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної, їхні спогади, листи, мемуари, відверті бесіди з дідусями та бабусями – це людська правда... Ці зустрічі свідчать, що чорні хмари війни не змогли заступити воїнам світла людяності, не відібрали у них любові до життя. Навпаки, той, кому довелося пройти крізь дим і полум'я боїв, здатен стократ цінувати звичайні земні радощі, все те, що даровано людині.

Cеред свідків жахливих подій Великої Вітчизняної війни мешканець нашого міста,

голова ради ветеранів війни і праці Миколаївської обласної єврейської общини – Мирон

Якович Ендельштейн.

Про бойовий і трудовий шлях Мирона Яковича нагадують 16 орденів і

медалей, серед яких орден Вітчизняної війни і медаль

«За бойові заслуги».

Народився Мирон Якович в провінційному містечку

Болгард Ізмаїльського повіту (зараз – Одеська область) в 1925 році. Йому виконалося лише 16 років, коли у 1941

році Болгард було окуповано гітлерівськими військами та румунською армією. Батько з перших днів війни вступив

до лав Червоної армії, Мирон з матір’ю встиг

евакуюватися. Згодом він потрапив на фронт, де служив кулеметником, у

лютому 1945 року отримав важке поранення і

повернувся до рідного міста.

Більшість родичів М.Я. Ендельштейна загинули під час війни. Не дожив до Перемоги батько Мирона Яковича:

його було вбито в 1944 році. Інші родичі, які залишилися на окупованій території, були розстріляні. Повернувшись з

фронту, Мирон Якович намагався дізнатися, де саме було знищено його близьких.

В 1948 році, після довгих пошуків, з’явилися відомості, що місцем їхнього вбивства стало село Доманівка Миколаївської області. Тут, в Доманівці, М.Я.

Ендельштейну відкрилася жахлива правда про масштаби Голокосту - переслідування та масового знищення євреїв

на півдні України.

В Доманівці Мирон Якович познайомився з дівчинкою на ім’я Етл, зустріч з якою запам’ятав на все життя. В 1941 році Етл дивом залишилася в живих. Разом з

іншими приреченими до розправи її тримали у кошарі, звідки першими нацисти забирали маленьких дітей, щоб

взяти у них кров, а потім живцем скинути до рву, в якому знаходилися трупи розстріляних. Серед в’язнів була старенька, яка постійно читала іудейський молитвеник

– сідур. Жінка загинула від рук катів, а молитвеник з краплями її крови дівчинка заховала за пазуху. Увечері того ж дня через щілину для овець дівчинці вдалося

втекти, її приютили місцеві жителі. Під час зустрічі Етл подарувала молитвеник М.Я.

Ендельштейну. Згодом спеціалісти з’ясували, що цей сідур було видано в Литві ще 1860 р., а в наші дні Мирон Якович вирішив передати його музею Холокосту, який

планується створити при миколаївській синагозі.

Тоді ж, у 48-му, Мирон Якович дізнався, що частина в'язнів з Доманівки погнали на збір урожаю в Жовтневий

район. Пізніше вони були розстріляні в селищі Воскресенськ разом з євреями з Миколаєва. Саме там і

загинули його рідні. Через 7 років після кривавої розправи над єврейським населенням у Воскресенську на місці

масових поховань ще знаходили старий одяг, дитячі речі, взуття розстріляних - німі свідоцтва злодіянь

окупантів... В наші дні тут встановлено пам'ятник жертвам масових розстрілів.

У Миколаївській області є свій Бабин Яр. Це село Богданівка Доманівського

району. Протягом 1941-42 рр. тут було знищено близько 60 тисяч євреїв

з південних областей України та Молдови, в основному з румунської

зони окупації.

В період окупації на Миколаївщині було знищено до 200 тисяч євреїв! Ця жахлива цифра встановлена на

підставі архівних даних вже в період незалежності України. Неймовірний

розмах вбивств пояснюється тим, що гітлерівці знищували тут не лише

місцевих, а й пригнаних сюди бессарабських, одеських, херсонських

євреїв.

Пам’ятник жертвам Холокосту в

м. Миколаєві

Пам'ятник жертвам фашизму, розстріляним 19 вересня 1941 року, у Снігурівському районі Миколаївської області

... До теперішнього часу на Миколаївщині вдалося встановити 31 місце масових поховань жертв Голокосту. Кошти на їх установку збиралися

єврейською громадськістю, закордонними благодійниками, родичами загиблих з числа

єврейської діаспори.

Активну участь у справі увічнення пам’яті про жахливі сторінки Голокосту на Миколаївщині бере і

небайдужий до історії та традицій єврейства М.Я. Ендельштейн, який наприкінці 1980-х років

одним з перших підняв питання про повернення миколаївській єврейській громаді будівлі синагоги, а з

1993 року очолює раду ветеранів війни і праці Миколаївської обласної єврейської общини.