Творчість Ліни

Костенко

Страшні слова, коли вони мовчать,коли вони зненацька причаїлись,коли не знаєш, з чого їх почать,бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,із них почав і ними ж і завершив.Людей мільярди, і мільярди слів,а ти їх маєш вимовити вперше!

Все. повторялось: і краса, й потворність.Усе було: асфальти й спориші.Поезія — це завжди неповторність,якийсь безсмертний дотик до душі.

Страшні слова,коли вони мовчать

Літературний рід: лірика.Жанр: ліричний вірш.Вид лірики: філософська.Провідні мотиви: значення слова в житті людини, сутність поетичного мистецтва.Віршовий розмір: ямб.Тип римування: перехресне.Художні засоби: епітети (страшні слова, безсмертний дотик); антитеза –(краса й повторність, асфальти й спориші).

Головне: Велика відповідальність митця перед людьми за свої слова, за свої творіння, адже до нього прислухаються, йому вірять. Як важливо сказати щось своє, неповторне, вагоме, яке б зачепило душу людини, підтримало її, розрадило.

Ліна Костенко переконана: якщо ти справжній поет, то твоя поезія має бути «завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Хай буде велика праця душі, муки творчості, аби знайти оте єдине, неповторне слово, яке залишиться в пам'яті й у серцях людей.

Я вранці голос горлиці люблю. Скрипучі гальма першого трамваю я забуваю, зовсім забуваю. Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені той несказанний камертон природи, де зорі ясні і де тихі води? — Я вранці голос горлиці люблю!

Я скучила за дивним зойком слова. Мого народу гілочка тернова. Гарячий лоб до шибки притулю. Я вранці голос горлиці люблю...

Я вранці голос горлиці люблю

Тема: любов ліричної героїні до оточуючих її дрібниць, таких як спів горлиці, що насправді предає її ностальгію за прежитим. Ідея: допомогти зрозуміти про вагомість власниих почуттів до справді важливих речей

При знайомстві з цим віршем створюється враження, що ліричний герой збігається з автором вірша. Від вірша віє тишею і спокоєм. Коли читаєш його, хочеться розтягувати слова, як би проспівуючи їх. Відчуття якоїсь дрімоти, як ніби це все наснилося поетесі. Створюється трохи сумний, умиротворений настрій.

На перший погляд темою даного вірша є природа, але можна помітити, що основною темою є любов, а природа - це засіб вираження душевного стану ліричного героя. «Настрій» природи абсолютно відповідає настрою закоханої героїні. Не дивлячись на те, що про любов тут не сказано ні слова, створюється враження, що «за кадром» йде інша бесіда про любов. Складається таке відчуття, що мова тут йде про гаснуче почуття

«Скрипучий гальмо першого трамвая я забуваю, геть забуваю»

І все вже тихо і спокійно, і пора знову «вийти» до людей «Я скучила за дивним зойком слова. Мого народу гілочка тернова».

У композиції вірша можна відзначити одну цікаву особливість - повторення однієї і тієї ж рядки кілька разів. Це ліричний повтор. Він же відноситься і до виразних засобів. Ліричні повтори відрізняються потужним емоційним зарядом. Мабуть, не даремно автор повторює саме цей рядок «Я ранній голос горлиці люблю». Можливо, лірична героїня - це і є горлиця, а її ранній голос - голос першої або ранньої любові або початку любові. Можливо, цим повтором поетеса підкреслює, що любов вже згасла, що їй миліше «ранній голос».

Цікава лексика цього вірша. Особливо слово «камертон», яке зустрілося в словосполучення «камертон природи». Нагадаємо, що камертон - музичний інструмент. Значить, природа в даному вірш звучить, не випадково ж поетеса використовувала саме це слово. Відзначимо також, що камертон видає тільки один звук, отже, природа для автора змінюється разом з настроєм, і звучить вона в унісон з почуттями поетеси.

Недумано, негадано Забігла в глухомань,

Де сосни пахнуть ладаном В кадильницях світань,Де вечір пахне м'ятою, Аж холодно джмелю...

А я тебе, а я тебе, А я тебе люблю...

Ловлю твоє проміння Крізь музику беріз.

Люблю до оніміння, До стогону, до сліз.

Без коньяку й шампана, І вже без вороття -

Я п'яна, п'яна, п'яна - На все своє життя...

Недумано,негадано

Кохання — всепоглинаюче, всеохоплююче почуття. Вірш Ліни Костенко «Недумано, негадано...» — освідчення в коханні.

Почуття ліричної героїні такі глибокі — «до стогону, до сліз», і хочеться ввібрати кожен промінець, що випромінює коханий:

«Ловлю твое проміння крізь музику беріз». Задушевність змальованої картини підтримується романтичним пейзажем на

початку твору, який покладений на музику і став прекрасним романсом.

Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. Цей білий світ — березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь. Сьогодні осінь похлинулась димом. Хай буде гірко. Спогадом про Вас. Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами. Хай буде легко. Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами

Хай буде легко. Дотиком пера.

Вірш Ліни Костенко «Хай буде легко...» — філософський етюд про пам'ять, про почуття, про відчуття життя, в якому перемішалися чорне й біле, добро й зло. Людині потрібне інколи не лише солодке, а й гірке, не лише світле, а й темне, щоб більше цінувати те добре, світле, що в нас є.

Над шляхом, при долині, біля старого граба, де біла-біла хатка стоїть на самоті, живе там дід та баба, і курочка в них ряба, вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, і вишні чорноокі стоять до холодів. Хитаються патлашки уздовж всії стежини, і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки. А потім довго-довго на призьбі ще сидять. Я знаю, дід та баба - це коли є онуки, а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами. І хтось до когось їде тим шляхом золотим. Остання в світі казка сидить під образами. Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

Літературний рід: лірика.Жанр: ліричний вірш.Вид лірики: філософська.Провідні мотиви: розрив живого зв’язку між поколіннями, між селом і містом.Віршовий розмір: ямб.Літературознавці про твір.

Альфреско — це фреска, виконана водяними фарбами по сирій штукатурці, часто з ідилічним сюжетом. Ось і тут постає нібито ідилія традиційного українського сільського світу. Щоб змалювати його, авторка використовує відомі кожному українцеві з дитинства фольклорні образи-архетипи — шлях, долина, біла хатка, дід і баба, курочка ряба, лелека та інші.Одначе поступово в цій лагідній, милій картині вгадуємо страшну трагедію героїв, усієї нашої нації — розрив живого зв’язку між поколіннями, між селом і містом. У діда й баби «сусідські діти шовковицю їдять», свої ж діти й онуки не приїжджають, гордують, цураються. Світ, у якому живуть старенькі, казково чарівний, світлий, затишний. Але нема кому розказувати казку про курочку рябу, «остання в світі казка сидить під образами» — з відходом господарів увесь цей дивосвіт, це осердя української душі зникне.

Трагізм ситуації підкреслює останнє щемливе уособлення: «Навшпиньки виглядають жоржини через тин»