Експедиція: «Мій рідний край» 

Підготували:Сергій Чіпець – учень 9 класу;Олена Данильченко – учениця 8 класу;Катерина Скупа – учениця 8 класу;Олег Щербань – учень 11 класу;Денис Даведюк – учень 11 класу.Керівник:Челядніков Артур Юрійович – педагог-організатор

  Тема: Туристсько-краєзнавча експедиція в село Михайлівка по місцям бойової слави.Провідна ідея:

1. Виховувати учнів на основі національних культурних традицій;

2. Виховувати у дітей любов до історії свого краю та рідної України;

3. Закріпити знання учнів з теми;4. Залучення учнів до збереження пам’яток історії;5.  домогтися глибокого осмислення учнями подій страшних

років Великої Вітчизняної війни;6. Матеріали експедиції друкувати в періодиці (шкільній,

районній)Напрямки роботи:

1. Історико - географічний: Визначити історико-географічне положення с. Михайлівка; Визначити історичну долю села Михайлівка в роки війни; Дослідити долю дитбудинку, який був зруйнований в роки

війни в с. Михайлівка Томаківського району. 

2. Народознавчий: Зібрати свідчення жителів села про дитбудинок; Дослідити листи родичів загиблих дітей сиріт розстріляних

у 1942 році.3. Літературний:

збір поетичної творчості, про розстріл вихованців дитбудинку в с. Михайлівка.

Очікувані результати:  Вивчити історичні події в роки Великої Вітчизняної війни в

с.Михайлівка Томаківського району; Залучити учнів до збереження пам’яток історії; Знайомство учнів з місцевістю, та історичними місцями

бойової слави села Михайлівка; Естетичне виховання дітей; Етапи роботи:

1. Підготовчий Призначити термін велопробігу в село Михайлівку. Спроектувати тему, завдання, визначити об’єкт

дослідження та очікувані результати. Призначити відповідальних за виконання роботи.

2. Практичне втілення роботи дослідження, вивчення, узагальнення, висновки. 

ВСТУП.Під час велопробігу учнів Преображенської ЗОШ I-IIIст. в село Михайлівку було заплановано екскурсію по місцях бойової слави. Учні відправились від школи на велосипедах та й поїхали в с. Михайлівку.Серед широких Українських степів на Дніпропетровщині, які квітнуть садами і колосяться буйними хлібами, розташована невелике село Михайлівка Томаківського району.Село мало відрізняється від інших сучасних сіл. Але в цього села, як і в кожного є своя памятна історія. Всі вважають початком цієї історії 1917 рік.Коли відбулася в нашій країні Велика Жовтнева соціалістична революція, в селі Михайлівка встановилася радянська влада. 

Історико-географічна довідка  Історичні пам’ятники: 42 кургани

 Культурні пам’ятники:Братська могила дітей жертв фашизму (с.Михайлівка вул.Шкільна,29),Меморіальний комплекс (с.Михайлівка вул.Партизанська),Пам’ятник землякам – учасникам громадянської війни (с.Михайлівка вул.Партизанська),

Пам’ятник землякам – учасникам героям громадянської війни (с.Гарбузівка вул.Залізнична)

 Видатні особистості:Бардуков Павло Лаврентійович – Герой Радянського Союзу

Центральний населений пункт село Михайлівка:Територія- 196,5 га.Населення- 406 особи.Домогосподарств- 87 .

 Населенні пункти: с.Гарбузівка Територія- 120,0 Населення- 196 особи Домогосподарств- 88.с.Новокатьощине Територія- 86,0 га. Населення- 153 осіб. Домогосподарств- 74.с. ЧайкиТериторія- 23,0 га Населення- 30 осіб. Домогосподарств- 10.

Житлово-комунальне господарство ( в розрізі населених пунктів):

 Опалення (газ) газове опалення – Михайлівка, решта сіл - пічне. Водопостачання і відведення привізна.Михайлівка заснована в кінці 17 сторіччя за часів Запорізької Січі.З 1802 року село називалося Стрюкове, з 1861 до 1919 року — Стрюкове-Михайлівка.За УРСР на території Михайлівки було розміщено відділення колгоспу «Перше травня», центральна садиба якого знаходиться в Томаківці.У селі — восьмирічна школа, де 16 вчителів навчають 106 учнів, будинок культури з залом на 200 місць, бібліотека з фондом 10 435 книг, медичний пункт, дитячі ясла-садок на 50 місць, відділення зв'язку, три магазини, приймальний пункт побутового обслуговування населен   72 роки  назад окупантами було розстріляно дитячий будинок.Сьогодні в Михайлівці проживає трохи більше трьохсот чоловік, перед війною було приблизно стільки ж.  

Історична доля села Михайлівка в роки війни.

 Весною 1919 року над радянською країною знову нависла грізна небезпека. Імперіалісти антанти і внутрішньо контрреволюція організували великий комбінований похід проти Радянської  республіки.Головний удар з півдня завдавали 3 армії Денікіна. Вони складалися в основному з старих офіцерських кадрів, самозваного козацтва кубані, дону. Всі вони ненавиділи радянську владу і билися з відчаєм приречених.Імперіалісти Антанти озброїли армії Денікіна літаками, танками, гранатами, кулеметами і гвинтінками.Тут служили сотні англійських інструкторів, десятки льотчиків. Англійський військовий міністр Черчелль не випадково назвав денікінську армію «моя армія » війська денікіна літом 1919 року захопили донбас, Харків і розгорнули наступ на Москву. Червона армія чинила мужній опір білогвардійським полчинам.Хоробро бився з ворогом екіпаж бронепоїзда під командуванням героя Жовтня балтійського матроса Анатолія Железнякова. За голову Железнякова Денікін обіцяв вилику нагороду. Бронепоїзд попав в оточеня, але команда продовжувала нерівний бій. В момент, коли Железняков висунувся з командирської будку і стріляв по денікінцям, ворожа куля смертельно поранила героя. Умираючи, він вигукнув «Бронепоїзд не здавати, товариші!»Команда виконала його наказ. Цілий місяць в тилу ворога мужньо боролась Південна группа військ 12-ї армії під командуванням Й. Е.Якіра. Проте військо Денікіна просувалося вперед, створюючи  небезпеку для республіки.Партія піднімала робітників і селян на боротьбу  з ворогом. Протягом вересня- жовтня на Південний, Петроградський фронти було послано близько  25 тисяч комуністів. Комсомол  провів нову всеросійську мобілізацію, яка дала фронту 19 тисяч комсомольців,багато комсомольських організацій у повному складі йшли на фронт.Після призиву партії: «Всі   на боротьбу з  Денікіним!». Загін, створений Козловим Ф.В. з жителів села Михайлівка, Гарбузівка, Преображенка в кількості 51 чоловіка  з’єднався з іншими добровільцями  в В-Хортиці і почав рухатися на Кубань, де вів бої Денікін. Тяжко довелося партизанам  відстоювати радянську владу.Не один раз зав’язувались бої з білогвардійцями,не один  раз  відбивали  партизани напади інтервентів  Великих втрат зазнав ворог від їх рук. Але й партизани   мали втрати.

Молода держава страждала від голоду,чуми,та холери. Зазнали їх на собі і партизани. Та ще не один   день запам’ятався  партизанам, а в тому числі Сичову А.Ф.,очевидцю і учаснику цих подій,який веде розповідь.Це трапилось на ст. Незамайловка на Кубані. В той час коли загін охороняв ст. Незамайловка. Була виставлена варта. В складі якої були і брати  Шестакови. Несподівано з’явилися  білі козаки і швидко пробиралися до станції. Варта  помчала до станції сповістити  про напад, та білогвардійці помітили їх і вже через деякий час догнали сміливих. На повному скаку коней вартових Шестак…, Шестак…,Шестак…,було порубано шаблями.Всі вони загинули, але загін  був попереджений Зав’язався нерівний бій. В цьому бою загинуло багато мужніх людей, але загін переміг в поєдинку. Після  того загін  швидко просувався і скоро  з’єднався з армією.Коли закінчилась громадянська війна в рідні села повернулося 23 учасники партизанського руху. І вирішили вони – переможці поставити пам’ятник  в рідних місцях тим,хто не повернувся додому.Так в 1925 році був поставлений гранітний пам’ятник партизанам,учасникам грамадянскої війни в  селі Михайлівка .На меморіальній дошці було викарбовано імена загиблих і імена живих учасників тих історичних подій. З того часу і височить  в центрі села дорогий кожному пам’ятник . І гордяться люди  своїми односельчанами,відають їм свою любов і шану. 

Слава вам, храбрые,Слава,безстрашне,

Вечную славу поёт вам народДоблесно жившие,

Смерть Сокрушившие,Пам'ять о вас

никогда не умрёт! 

Йшли тяжкі воєнні роки .Ворог терпів Радянської Армії, але біснуватий Фюрер не міг змиритися з поразкою своєї армії. Німецькі війська після поразки під Каховкою намагалися закріпитися на правому березі Дніпра. Відійшовши на укріплений Нікопольський плацдарм, ворог здержував натиск наших військ, які вели наступ з міста Запоріжжя на Томаківку, Нікополь, Вся місцевість прострілювалася ворогом від села Катьощина  до Хортиці часткові бої проходили на північній окраїні села Гарбузовки , вівся обстріл села Мехайлівка. Ці події відбувалися в січні 1944 року. За звільнення  сіл Новокатьощина ,Мишалівка,Гарбузівка загинуло 45 солдатів та офіцерів.  Спочатку воїни були похоронені в різних місцях населиних пунктів. В 1957 році центрі села Михайлівки створено брацьку могилу, куди було перевезено останки воїнів – визволителів .  

Доля дитбудинку, який був зруйнований в роки війни в с. Михайлівка Томаківського району.

При сталінському режимі будинку для дітей-інвалідів найчастіше і намагалися створювати на подібних вигоні, щоб не бентежити видом калік жителів великих міст. Ось і за околицею цього села дитбудинок відкрили у 1940-му році, звізши сюди з усієї області маленьких інвалідів. Були тут, як кажуть, і діти «ворогів народу», та неблагополучні.На жаль, серед сучасних жителів села очевидців страшних подій не залишилося. Ті, хто дожив до наших днів, самі в роки війни були дітьми. Тим не менш, розповіді про трагедію передаються з покоління в покоління. Відтворити її обставини вдалося завдяки унікальному ентузіасту - колишньому вчителеві михайлівської школи Петру Тимофійовичу Пигиді. Він живе в Михайлівці з 1953 року і застав живими багатьох очевидців тих подій, а також спілкувався з дивом уцілілими дітдомовцями. Ряд цікавих фактів нам повідомили безпосередньо в школі, а також Катерина Семенівна Ніколаєнко, колишня тут сільський голова з 1994 по 2006 роки. Втім, як нерідко буває, деякі дані суперечать один одному.Так, наприклад, більшість михайлівців переконані, що фашисти розстріляли дітей практично відразу після окупації села у серпні 41-го, тому що їм не потрібний був тягар у вигляді дітей-калік. Але насправді це звірство відбулося в березні наступного року.- Перший час окупантам було взагалі не до дитбудинку, - стверджує Петро Тимофійович Пигида. - Для них ці каліки були марні. Дитбудинок знаходився на власному забезпеченні. Але

до березня 42-го всі продукти закінчилися, нічим було топити. Нічим не могли допомогти і голодували місцеві жителі. Коли діти проголодували три дні, директор дитбудинку поїхала в Томаківку до коменданта просити хоч трошки допомогти з їжею. Той відповів, що дітей переселять.Далі події розвивалися страшно і стрімко. Через день рано вранці до дитбудинку підкотили дві підводи з німцями та поліцаями. Брязкаючи зброєю і гуркочучи кованими чобітьми, фашисти ввалилися в дитячі спальні. Діти від страху забивалися в шафи, під ліжка, не розуміючи, чого від них хочуть. Перекладач намагався заспокоїти переляканих вихователів і нянечок: «Збирайтеся на нову квартиру. Пан комендант турбується про вас і хоче наочно показати, як німці люблять дітей».Діти не поспішали збиратися, багато були нездатні самостійно пересуватися. Тоді солдати почали виганяти їх на вулицю напівроздягненими. Хтось із інтернатівців встиг схопити найдорожче - мисочки, ляльок. Коли на підводах вже не залишалося місця, дітей почали кидати зверху сидять, сміючись: «Нічого, доїдуть - тут недалеко». В кінці села німці повернули підводи до протитанкового рову, відритому на початку війни. До найстарших вихованців дитбудинку дійшло, яку «нову квартиру» приготували їм фашисти. Кажуть, що интернатовка Тоня, кидаючи виклик нелюдам, затягнула «Інтернаціонал», її підтримали старші підлітки. Пісня не обірвалася і з першими пострілами. Вбивали дітей фашисти. Скидали тіла в рів і присипали розстріляних землею місцеві поліцаї. Багато діти не були вбиті відразу - ще три дні земля на місці розстрілу стогнала і ворочалася. Але місцеві жителі не могли підійти до місця розстрілу - його охороняли поліцаї.Страшний рів давно зрівняли з землею - вже півстоліття за двором школи простягається поле, зараз жовтіюче ріпаком. Мирно пихкає трактор, і неможливо уявити, що на цьому місці 72 роки тому в гуркоті автоматів тонули дитячі крики, а потім стогнала земля.Але є люди, які пам’ятають де знаходився дитбудинок і де саме були розстріляні діти. Нам, учням школи випала нагода поспілкуватись з Даведюк Галиною Яківною 1940-го року народження, мешканка с.Преображенка. Вона  добре пам’ятає де знаходився дитбудинок, де розстріляли дітей. Галина Яківна розповіла нам як туди доїхати і з її слів ми склали карту на якій видно де відбулись ці жорстокі знущання над дітьми.

(Карта місця розположення дитбудинку та місця розстрілу дітей зі слів Даведюк Г.Я.)

«Вулиці с.Преображенки (1) розміщенні перпендикулярно до вулиць с.Михайлівки (6). Відразу за селом ідуть балки (7) на яких знаходиться силосна яма (4), далі за балками на першому полі (2) на пагорбі знаходився дитячий будинок (3). Коли фашисти везли дітей на розстріл, вони виїхали від дитдома та поїхали грунтовою дорогою (5) в напрямку (8) силосної ями. Під’їхавши до неї фашисти здійснили жорстокий, нелюдський шаг, розстріляли ні в чом не винних дітей. Ця яма для них стала братською могилою.» (записав Олег Щербань – учень 11 класу)8 січня 1944 року, відразу після звільнення Михайлівки 82-ї стрілецької дивізії, було проведено розслідування цього злочину фашистів, до розкопок дитячих трупів залучили 50 осіб. В рові виявили останки 126 дітей, причому у багатьох були переламані кістки, пробиті черепа. У тому ж 44-му останки дітей були перепоховані на території школи. Найдивовижніше, що кілька дітей зуміли врятуватися від розстрілу. Петро Пигида зібрав матеріали про чотирьох таких підлітків і їх повоєнних долі.- У нас в селі після війни бувала (і я з нею спілкувався) Галя Рак, - розповідає він(інформація з архівних записів). - У день розстрілу її дивом не виявилося в інтернаті Вона допомагала доглядати за дітьми нашої односельчанки Мотрі Гаврилової. Іноді голодуючу детдомовку Мотря залишала на ніч, так сталося і напередодні дня розстрілу. На жаль, їх вже давно немає в

живих. Вдалося врятуватися і трьом хлопцям. Міша Козуб, Іван Кривко та Іван Зеленко здогадалися впасти в рівчак раніше, ніж за них вистрілили, потім під покровом ночі вибралися з-під землі і до приходу визволителів ховалися по скирдам соломи, то у односельців. На жаль, їх подальша доля склалася драматично. Зеленко все-таки поліцаями був арештований, відправлений у німецький концтабір, і звідти вже не повернувся. Інвалід Козуб потрапив під машину в Марганці - на смерть. Ваня Кривко після війни вступив до фабрично-заводське училище, там з-за брехливого звинувачення в крадіжці потрапив під суд. Оскаженілий несправедливим судом, накинувся на суддю і вибив тому око. Дуже надовго потрапив у в'язницю. Потім, кажуть, працював на шахтах Донбасу, але точних відомостей про його долю у мене немає.Жителі Михайлівки кажуть ще про двох врятованих дітей. Згадують якогось Івана Баранова, який теж живим зумів вибратися з братської могили, але незабаром був арештований, відправлений у Німеччину і звідти вже не повернувся. Також згадують сім'ю Чувичка, яка сховала детдомовскую дівчинку виховувала її до повноліття, але відомості цим і обмежуються...

 В 1974 році, 9 травня, через тридцять років , на братській могилі, біля сільської школи, ні в чому не повинних дітей в траурно - урочістій  обстановці відкрито пам’ятник «Ці діти-жерти фашизму». На мітинг прийшли всі мешканці  села –від найменшого до найстаршого. Багато з них були очевидцями страшної трагедії, інші знали про неї з розповідей близьких , і знайомих.

(Перший пам’ятник на могилі дітей сиріт, розстріляних фашистами в 1942 році)

На мітингу була присутня і вихованка цього  дитбудинку. Це Ганна Наумівна Рак, жителька села Червоногригорівка Нікопольського району . Вона розповідає: «Перед тим  нас три дні зовсім не годували , от я і втекла в село до тітки Мотрони Гаврилової. Попросила  хоч кукурудзи погризти , бо знала, що в солдатки нічим дітей годувати , Пригостила вона мене чим могла .А вранці довідалась ,що фашисти знищують  весь дитячій будинок , от  і приховала мене». Врятувалася не лише Ганна Рак . Десь у Донецькій області живе Іван Федорович  Бондар . Він стрибнув у протитанковий рів і по ньому втік у лісосмугу.

(Пам’ятник «Ці діти – жертви фашизму») Очевидці розповідають: « Більшість дітей  фашисти повкидали у рів легкопораненими або й зовсім живими , присипали землею. Три  дні з ями лунали стогони і крики людей. Три страшні доби мучилося село у душевних муках. Дехто не втримував і вночі пробував добиратися до малечі. Але фашисти залишили поліцаїв , які час від часу прострілювали і саму могилу, і простір навколо неї .» На траурному мітингу біля цього пам’ятника лунало гнівне прокляття фашистам усіх мастей і поколінь-кривавим катам дорослих і дітей усіх народів світу.Піонери шостого класу зустрілися з сестрою одного з хлопчиків, розстріляного фашистами і похованого в могилі біля школи, - Сободах Антоніною Михівною. На хвилюючому розповіді жінка розповіла піонерам про Сашу Петренка, його дитинство, про те, як він потрапив до михайлівського дитячого будинку. Діти зав’язали з нею переписку, і вона надіслала їм фотографії Сашка та дітей дитячого будинку.Діти запросили її на святкування 9 травня – Дня Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками і з нетерпінням чекають цієї зустрічі.

З листа Сободах Антоніни Михівни

«Здравствуйте дорогие детки школьники михайловской восмилетней школы ученики 6 класса . Письмо которое вы мне написали меня очень сволновало то что я поняла комне обращаются детки –ученики такогож возроста, в котором мой дорогой братик Саша стал жертвой фашизма. Петренко Александр Михеевич родился в семье крестьянина 1928 года 19 июля село Шевченко№2 пологовского района. В 1932 году

осыротевшего Сашу отправили в детдом село Франко Пологовского района. С этого детдома я вышлю фотографию, там много деток и в том же числе Саша, которому было пять лет. Тамже работала наша сестра Валя няней счас она очень больная. В 1936году всех детей перевезли в г. Днепропетровск в детдом (Монастырская церковь) по улице Чечеренской к самому верху до лесса.Я Антонина Михеевна родная сестра Александра Михеевича. В 1937 окончила курсы шоферов. Взяла направление в г. Днепропетровск.Тамже в детдоме (Монастырская церковь) нашла своего брата Сашу при  чём онже меня узнал. В скорое время их всех перевезли в другое здание поближе к станции Лоцманки. Там я его наведувала. 1938 году мне на предприятии розрешили брата Сашу взять на новый год на ёлку. В этот день я с ним сфотографировалась, которую я сдала снять копию. Через время мне дали точный адрес куда отправили моего брата Сашу в детдом.Адрес я всё время помнила на память куда я сечас пишу письмо. И я больше его не видела. В годы оккупации я перебиралась в своё родное село при встрече с незнакомцами мне сказали что детей из села Михайловка вывезли. Ожидание привели нас в привичность и так крепились сердця от внов принесших войною ран. Пережить такое горе словами трудно росказать.       Два брата воина остались упавшими в бою за священный наш народ и родину свою.Я заказала трёх видов фотограф.1.Я с ним.2. Сестра с ним которая работала в детдоме.3.Детдом у котором он был для него первым.

В селе МихайловкаВозле восьмилетней школы

Памятник стоитьПеред фашыскою росправойДетки горе свое передают

В слезах и в страхеДруг друга обнимают

У расцвете детских летПеред их глазами смерть126 детдомовских орлятСложили головы в обрыв

От ударов и волненийЗакрывая рученятами

Свои слидыИ пометые волоссыкиПодымалис на голове

Кров застывшая спадалаНеизвестная чея,

И катилась в глуб по деткамЗаполняя смерть

Детки помочи просилиОт каво нибуть

Их реданье было слышноИз обрыва в  даль

Успокоить невозможнымБыло деток и их сумные  голоса

И  без помочно скончались деткиИ не кто их не хоронил.

Только птицам можно былоК деткам преступить

Только можна было деткам в птице помочи проситьПрогремели танки в жыстоких бояхИ врага изгнали с Советской земли

И детдомовских орлятУ покой с обрыва до школы перенесли

Возле восмилетней школыНад могилой деток памятник стоить

Всем известен памятник над кем он стоитьПролетают птицы и жалобно поютНу поднять некто не сможет деток

Нада память о детках хранить.Саша очень любил маленьких птенчиков всегда просил меня что бы только он сам положил пищу птенчику в пасть . Только тогда он имеет самую большую радость подкрышивает и сплескует рученятами . Всегда сам собирал для птенчиков насекомые был очень твордо справедлив». З наступного листа Сободах Антоніни Михівни

«Здрастуйте  дорогие детки-школьники 6 класса Михайловской восмилетней школы. Вот только, что сегодня 6 апреля я получила фотографию Саши .Которые спешу отправить.

Ище хочу кой-что написать. После того я от вас уехала в Томаковку. Мне в Томаковке сказали, что каждый год воспитаников детдома при исполнении 16 лет отправляли на предприятия или уится.Значить с Мехайловского детдома отправили немало детей в шеснадцятылетнем розросте. И последнем был 1940 год.По этим воспитаникам детдома, прошедших годов можно узнать, кто именно оставался ище с менших детей в Михайловском детдоме.С тех ранее отправленых детей кто-то да есть в живих, которые смогуть подсказать за деток которые стали жертвами фашизма и похоронены возле вашей школы. Высылаю фотографии Саши.Саша в детдоме  в который мы его сдавали. Село Франко Пологовского района Запорожской области. Саша стоит возле своей сестрички Вали которая работалав этом детдоме няней. Вот он которому тень упала ему на лицо ели заметные на рубашке клетки.

 Саши было в то время 6 лет. Это маленькая часть фотографии сохранилась с детдома в который  впервые попал Саша. 1936 года всех детей детдома вывезли в город Днепропетровск. И больше всего что детей превезеных из сельского детдома отправили в сель ской детдом село Михаловка их все перевозили с одного помещения в другое. Высылаю фотографию Саша с сестрой Валей. Саше было 7 лет. Высылаю фотографию Саша с сестрой Антониной ето сомной. 1938 года мне на предприятии розрешили взять на новогоднею ёлку Сашу. Саше былов то время 9 лет и п’ять месяцев. После этого я больше его невидила. И после мне дали точный адрес куда его отправили: с. Михайловка Томаковского района Днепропетровской области.

Хочу ище добавитьВ детдом в который мы здали Сашу была подброшеная маленкая девочка  совсем после родов на фотографи сестра Валя держыть её на руках ну головы девочки  не видно девочка была без никакой записки и её назвали фамилию имя и отчество моей сестры Петренко Валентина Михеевна. Так, что если она попала с моим братиком Сашей то почетают их брат и сестра. Ну это   совсем чужые.Кончаю писать высылаю три фотографии в каждой из ных есть Саша и на каждой фотографии есть указано сколько ему лет.

Письмо я уже писала и высылаю фотографии . Если буду живая то 9 мая приеду. Может быть там кто приехал, и что небудь проказал. Очень прошу вас написать мне дорогие детки – школьники всей вашей восьмилетней школы. Приветствуйте всех своих учителей, которые прилажывают все свои силы старание для воспитания младшего и  старшего поколения исполняйте  все обязтельства, которые положеные на советского школьника. Растите бдительными, стойкими гражданами Советского Союза. Которые готовы кардую минуту выступить против врага за свою непобедимою Советскую родину. Недопуская врага вступить на нашу землю. А уничтожить врага ище на его територии. Когда враг будет розбит:- только тога он несилах  росправлятся на нашей землею. Дорогие деточки-школьники незабывайте мое большое горе: - пишите мне, кончаю.06.04.1975г.»  

З розповіді М. Дуніна.На летней даче

Детский сад.Сад пятилетних инвалидов,

Игру смеющихся калек…Не дай вам бог такое видеть,

Такое вынестиВовек

(М. Дунин) І сьогодні мені хочеться розповісти про трагедію, яка трапилася в селі Михайлівка Томаківського району.«В один з страшних березневих днів 1942 року, жахлива трагедія розігралася в цьому районі: ніьецько-фашистські окупанти по-звірячому розстріляли 126 дітей-сиріт, вихованці Михайлівського дитячого будинку. Через 30 років невинні жертви фашизму встали біля школи, де вони навчались, пам’ятником, який виконав запорізький скульптор Г. М. Кропивко.Були в цьому дитбудинку діти різного віку: від ясельного до 16 років, діти різних. По різних причинах діти стали сиротами, але в дитячому будинку вони знайшли свою рідну домівку, щасливе дитинство.-Розміщений будинок на горі, за околицею села, мав  добротні капітальні будівлі, був хороший двір, всі потрібні господарські добудови,-згадує одна з працівниць Ганна Тихонівна

Гавридова. Якраз пам’ятаю пекарню, де пекли хліб для дітей. Годували їх чотири рази на день, все готувалось смачно.Не всіх діток привозили сюди здоровими, за такими доглядали дуже уважно. Часто вихованці ходили на прогулянки в село, їх водили до річки. В дворі були каруселі. Дівчатка мали іграшки - кукли, а хлопці-машинки

(Лялька знайдена під час перезахоронення розстріляних дітей Михайлівського дитбудинку )

…Діти багато чули про війну від старших. В жаркий червневий день 1941 року над Михайлівкою зійшло сонце, але звістка про напад Німеччини роздирала дитячі серця. Коли німці ввійшло в село, скінчився дитячий сміх, почався голод і холод. Діти зрозуміли, що прийшла найстрашніша біда. Був березень 1942 року. Рано в ранці до дитячого

будинку під’їхало 2 кінні підводи, гучно брязкаючи, німці вірвались в дитячі спальні. Діти злякались від жаху, ховались в куточки, не розуміючи, чого від них хочуть ці злі люди. Перекладач сказав дітям: «Збирайтесь на нову квартиру. Пан комендант Кайзер турбується про вас і хоче показати, як німці люблять дітей!»Діти не хотіли. Тоді вони вигнали всіх з приміщення, побудували їх в шеренгу. Багато дітей було роздягненими, їм було дуже холодно. Їворих почали садити на підводи один на одного.В кінці села німці направили колону до протитанкового рову. До старших дійшло, яку «нову квартиру» готують їм гітлерівці. Синьоока дівчинка Тоня сказала: «Давайте заспіваємо!». Вони співали пісню про Батьківщину, яка наводила жах на катів, але фашисти спішили покінчити свою чорну , криваву справу.Поліцаї кидали дітей живими в рів. Один з хлопчиків Володя Зеленко, плакав і просив, щоб його не розстрілювали, але німці були нелюдимі до дитячих слів.З доби стугоніла жива могила, в страшних муках жило село. Ніхто не міг врятувати напівживих дітей поліцаї обстрілювали через певний час підхід до рову і добивали беззахисних дітей, що ще подавали ознаки життя.8 січня 1944 року після звільнення села Михайлівка 321-82 – гвардійська стрілкова дивізія провела розслідування і сказала акт про звірства фашизму. Шість чоловік залишились живими і вони розповіли про все. Врятувався Ваня Баранов, який зміг під час розстрілу втекти по рову і про пережитий жах розповів Миті Козубу

. 

(Сучасний стан пам’ятника на місці поховання розстріляних дітей сиріт)

Інші – 126 дітей поховані в дитячій братській могилі біля Михайлівської восьмирічної школи. Червоні слідопити, включившись в операцію «Літопис Великої Вітчизняної війни», здійснили похід по місцях бойової слави – до пам’ятника дітям, які загинули. Цей пам’ятник нагадує нам всім, новим і новим поколінням, скільки біди і нещастя прийшлось пережити нашому народу в цій кровопролитній війні. В усіх, хто побували біля пам’ятника, серце обливалося кров’ю, ніхто не зміг втримати сліз».Пам’ятник закликає нас до боротьби за мир, за щастя народів, за світле майбутнє. Ми повинні рости патріотами – інтернаціоналістами.І ось учасник Великої Вітчизняної війни А. Ванштейн присвятив вірш тим розстріляним вихованцям дитячого будинку села Михайлівка Дніпропетровської області

Нет, не забудем никогдаВ селе Михайловка стоитИз камня серый монолит

Здесь, на украинской земле,О многом он поведал мне:

Как всех детдомовских ребятПоставили фашисты вряд,Как поливали их свинцом

И слышен долго был потомНадрывный детский стон и крик.

  

         К солдатским я смертям привык,Их было много на войне,

Но так не рвали душу мне,Нет, не забудем никогда

Мы те кровавые года,Звериный облик палачей,

Казнящих душу крик,Что болью детскою проник…

Пусть всем гранитный монументНапомнит быль далеких лет.

 З свідчень Кац Люсі Федорівни

(Кац Люся Федорівна)

«Я, Кац Люся, по батькові Федорівна, народилася 10 травня 1938 року в Томаківці. У мене була сестра Рая, 1940 року народження. Мама та тато жили в селищі по вулиці Тельмана. Батька забрали на фронт, ще в фінську війну 1939, а мама залишилася жити в селі, ще була баб ушка, її називали в селі «Бабачка». Як прийшли німці, то нас із хати вигнали і ми знаходилися в погрібі.Мама дуже боялася, що нас розстріляють, як дітей батька-єврея, тому вона мене здала до Михайлівського дитячого будинку. Я пам’ятаю, що було дуже холодно і ми йшли по руслу ручки до самої Михайлівки. Дійшовши до дитбудинку у мене на віях замерзли сльози і при відкриванні та закритті глаз вії цокали.В дитбудинку мене прийняли та положили в кімнату одну. Приміщення було холодним та не опалювалося. Не знаю скільки я там знаходилася, та я дуже захворіла. У мене під рукою (под мишкой) утворилася велика пухлина. Вихователя визвали німця - врача, який мене оперував. Він мешкав на квартирі у Сушкових.  А як дітей стали стріляти, то мене спасла одна жінка, жителька села Михайлівки. А потім я опинилася знову в Томаківці і жила з мамою та сестрою всю війну. Мама розповідала, що в Томаківці був поліцейських комендант Кайзер, який брав участь, не тільки в розстрілі дітей з дитбудинку, він безчинствував і в Томаківці. Мама була на окопах, а меншу сестричку, їй було трішки більше 1 року,відняли у бабусі. Бабуся не віддавала,так німці проткнули її штиком,а Раю відібрали та кинули в підводу, де були люди з села,яких везли на розстріл. Було дуже холодно, а сестра була роздягнена,так одна жінка (можливо комуністка,чи комсомолка,чи жінка червоноармійця), яку везли на розстріл,взяла мою сестру та під бушлатом заховала. Як її розстріляли, то моя сестра була над животом і жінка у пала на коліна та лікті,сестра залишилась жива під цією жінкою. (Потім в ночі мати знайшла дитину поміж розстріляних).

Ми не знали дорогих іграшок(ляльок,машин,комп’ютерів). Зате гарно розбиралися в марках своїх та ворожих танків,літаків. Ми гарно знали,як  свистять кулі та снаряди,виють міни та бомби. Ми дуже рано стали

дорослими. У нас було голодне та холодне дитинство.»Висновок

 

Ми, учні Преображенської ЗОШ I-IIIст., коли стояли на подвір'ї 110-річної, найстарішої в районі школи біля братської могили невинно загиблих дітей-інвалідів, біля дуже виразного пам'ятника, то відчули як він передає весь драматизм розстріляного ранку, особливо відчували жах звірств фашизму. Бракувало тільки дзвінкої тиші, щоб увібрати в себе відлуння події 72-х річної давнини.Це святе і унікальне місце для всіх жителів села і нашого району. Наскільки нам відомо, в нашій області не проводилося розстрілів дитбудинків у повному складі, а таких пам'яток в Україні більше немає. Сюди постійно приїжджають екскурсії і дітей, і дорослих з усіх куточків нашої області, із Запоріжжя.Так, подробиць про ті події збереглося небагато, але пам'ять про звірство фашистів зберігають і передають з покоління в покоління в кожній родині. А як найдорожчі реліквії деякі михайлівці зберігають ложки, миски, ляльки, особисті речі знайдені на місці розстрілу. Людям вони настільки дорогі, що навіть в шкільний музей не хочуть їх віддавати.Ми залишали останній притулок вихованців Михайлівського дитбудинку під щебетання дітвори, які мчали  на шкільну перерву. Подумалося: ні, незважаючи на безіменність більшості з загиблих, вони не зникли безслідно. Вони живуть, тому що жива пам'ять про них в цьому районі, тому що їх тіла ожили в граніті, а душі живуть у веселому щебетанні сьогоднішніх школярів...

Використані джерела та література1. Є.І. Побеванець «Спогади, Спогади…»;2. Переписка з сестрою одного з вихованців михайлівського

дитбудинку;3. Спогади жителів с.Михайлівка;4.  Документи з Дніпропетровського державного архіву.