1.Сутність проблемно-цільового підходу до регіонального управління.Проблема – складне теоретичне чи практичне питання,що потребує вивчення та вирішення.Класифікація проблем: 1 за сферою виникнення (екон,соц., екол)2 за масштабом (локальні, рег, загальнодерж, міждерж, глоб)3 за складом4 за гостротою5 за ступенем формалізації(структуровані, неструктуровані)6за ступенем зв’язаності (комплексні, автономні)7 за характером прояву (нові, унікальні, повторювані)Причини проблеми – система не встигає реагувати на певні зміни.Етапи вирішення проблеми:1.опис проблемної ситуації (фіксація проблеми,попередній опис,інформаційний пошук,повний

опис проблемної ситуації)2. формування проблемного поля (виявлення зв’язку між проблемами, побудова графу

проблеми(виявлення кореневих, вузлових і результуючих проблем))3. встановлення цілей (при формуванні цілей упр враховують: цілі існування підсистем,часові

обмеження,обсяг і структура ресурсів)4. пошук альтернативних шляхів досягнення цілей (підбір методів управління,визначення

кількісних параметрів стану системи на різних часових проміжках, оцінка затрат щодо досягнення цілей). Вибір шляху здійснюється за найбільш значущим на даний момент критерієм.

5. розроблення програми щодо досягнення цілей6. забезпечення ресурсами основних виконавців заходів7. аналіз проміжних результатів, оцінка ефективності управлінських рішень8. коригування плану заходів.

2.Регіон як об’єкт управління.Об’єкти територіального управління: територія, регіон, район, АТО.Регіон – це територія, яка за однією чи декількома ознаками відрізняється від інших територій

та характеризується певною єдністю, взаємопов’язаністю складових.Структура регіональної системи:1.природна основа (ПУ і ПР) – Обмежена, це пов’язано із запасами ПР та відновленням

екосистеми від негативних проявів.2.економічна підсистема (фін, реальний сектор, сфера послуг) – Управлінська дія та інтерес

пов’язані з інвестиційним кліматом та максимізацією прибутків підприємств.3.соціальна підсистема (населення, соц. Інфраструктура) –Управлінська дія та інтерес пов’язані

з прагненням до покращення умов життєдіяльності населення.

3.Суб’єкти регіонального управління.

Суб’єктами управління є:

1 об’єкти державної власності у розпорядженні центральних органів влади

2 об’єкти державної власн у розпорядженні регіональної влади

3 об’єкти комунальної власності

4 приватні підприємства

5 колективні підприємства.

Основним суб’єктом рег упр є органи державної виконавчої влади на місцях – МДА.

Інші суб’єкти: органи Місцевого самоврядування, підприємства, суд, прокуратура,арбітраж, громадські організації, обєднання на добровільній основі з метою вирішення певних питань (Асоціація міст). Вони мають законодавчо визначені механізми впливу на прийняття управлінських рішень органами державної виконавчої влади. Сила їх впливу залежить від: 1) зацікавленості і бажання впливати на рег розвиток. 2)ефективності правових, фінансових механізмів в країні в цілому. 3)рівня розвитку громадянського суспільства.

населення

Орг місцевого самоврядува

Орг виконавчої влади в АТО

Громадські орг

Бізнес структури

4.Cучасний адміністративно – територіальний устрій в УкраїніАдміністративно-територіальний устрій — це поділ території держави на систему

територіальних одиниць різного рівня, відповідно до яких утворюються місцеві органи державної влади і управління.

Cучасну систему адміністративного устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села.

Адміністративна область — це більша частина території України, що має чіткі певні межі та систему органів місцевої влади й управління, які перебувають в обласному центрі. Адміністративних областей в Україні 24, крім того, виділені два міста з особливим статусом — Київ і Севастополь.

Станом на 1 січня 2013 року адміністративно-територіальний устрій включає: АРК та 24 області, 490 районів, 460 міст (з них 180 — міста спец. статусу, республіканського, обласного значення), 111 районів у містах, 885 селищ міського типу, 10279 сільських рад, 28441 сіл.

Найбільшими областями за територією є: Одеська область, Дніпропетровська, Чернігівська, Харківська. Найменшими за територією є: Чернівецька, Закарпатська, Тернопільська області. За кількістю населення найбільшими є такі області, як: Донецька, Дніпропетровська, Харківська. Найменшими областями є: Чернівецька, Волинська, Тернопільська .

Території областей поділяються на райони. Ця ланка пов'язує обласні і республіканські органи з міськими, селищними та сільськими радами, підприємствами, організаціями та ін. Кожен з районів є економічно цілісним комплексом зі своєю більш-менш розвинутою соціальною інфраструктурою.

Важливого значення набувають міста обласного і районного підпорядкування. У них знаходяться об'єкти промислового виробництва, науки, культурно-освітні установи та інші об'єкти, без яких неможливе функціонування міст і їх кількість постійно зростає.

В Україні налічується понад 10 тисяч сільських і 200 селищних рад. Територія сільради (селищної ради) - це не тільки села (селища), а й навколишні землі, які використовуються для сільськогосподарського виробництва. Дуже гострою є проблема так званих неперспективних сіл. Кожного року з обліку знімаються десятки населених пунктів, що має негативні наслідки — економічні, демографічні та ін. В Україні система поділу населених пунктів на сільські і міські є гнучкою, а це забезпечує їх безперешкодний перехід із однієї категорії в іншу. У цілому цей поділ населених пунктів на сільські та міські залежить від того, чи пов'язане населення з сільськогосподарським виробництвом, а також від територіальних кордонів та кількості населення

Питання про зміну території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом (стаття 73 Конституції України).

Певні повноваження щодо вирішення питань адміністративно-територіального устрою мають органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Деякі питання, пов'язані зі статусом адміністративно-територіальних одиниць в Україні, регулюються Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. та іншими в частині, що не суперечить Конституції України.

При Президентові України функціонує (як консультативно-дорадчий орган) Комісія з питань адміністративно-територіального устрою. Положення про цю Комісію затверджене Указом Президента України від 30 жовтня 2000 року.

5.Органи регіонального управлінняОргани регіонального управління являють собою складову частину системи органів державного

управління.Склад і структура регіональних органів державного управління та місцевого самоврядування регулюються Конституцією України, Законами України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації" та іншими правовими документами.

До складу центральних органів державного управління входять Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, інші органи.

Президент України є глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Верховна Рада України — єдиний орган законодавчої влади України.Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До системи

центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади.

До складу регіональних (обласних) органів державного управління входять:• обласні та районні ради;• місцеві державні адміністрації;• сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні

інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України та іншими законами.

Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів державної виконавчої влади. В областях, районах, районах Автономної Республіки Крим виконавчу владу здійснюють обласні, районні державні адміністрації, в містах Києві та Севастополі — міські державні адміністрації.

Місцева державна адміністрація здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною (обласною, районною) радою.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені функції і повноваження місцевого самоврядування.

Виконавчими органами сільських, селищних, міських рад є їх виконавчі комітети, управління, відділи та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи рад організують свою роботу відповідно до рішень відповідних рад, є підконтрольними і підзвітними цим радам. При виконанні виконавчими органами делегованих їм повноважень звітуються відповідним органам державної виконавчої влади.

9. Методи РУ (Всі програмні та прогнозні документи, що діють в регіоні (обов’язкові програми соц.-екон і культ розв, регіон стратегій, цільові програми розв)).

Методи: економічні, адміністративні, інфо впливу.Економічні: 1. бюджетне регулювання (держ фонд розвитку, що фінансує інцест програми), 2.

Пряме держ фінансування (стосується окремого об’єкту чи галузі), 3. Встановлення надбавок з метою стимулювання соц. або екон процесів в регіоні (розвит медицини), 4. Проведення цінової та тарифної політики, 5. Залучення приватних інвестицій.

Адміністративні: 1. При облдержадм утворилась громадська рада з метою здійснення громадського контролю за діяльністю ради. Має постійний склад і постійні засідання. 2. Проведення моніторингів (виконання діючих регіональних програм) на постійній основі. 3. Формування кластерів пром., агро-пром, інноваційних, індустріальних парків. 4. Укладання угод (угоди регіон розвитку). 5. Організація заходів щодо обговорення актуальних проблем регіонального розвитку (конференції, семінари, столи).

Інформаційного впливу (методи поширення інфо про діяльність адм. Формування бюджету держави, доступ громадян).

Вибір методів здійснюється відповідно до завдань РУ, завдання пов’язані з Держстратегією рег розв, і рег стратегій.

Методи впливу залежать від повноважень МДА, орг.. структур і підрозділів.

10. Взаємодія МДА з центральними органами влади, органами місцевого самоврядування та ін. суб’єктами РУ

ВзаємодіяМДА і Голови підпорядковуються Президенту, та підпорядковані та підконтрольні КМУОбл ДА спрямовують діяльність районних ДА і контролюють їх.Голови ОДА можуть скасовувати рішення районних ДА, якщо вони суперечать конституції і

законодавству.Відносини з радами.МДА здійснюють повноваження делеговані їм відповідними радами.МДА підзвітні і підконтрольні радам у частині делегованих повноваженьЩорічно звітують щодо виконання бюджету і програм соц.-екон і культ розв.Голови ОДА мають право дорадчого голосу на засіданні облради (на рівні району так само)РДА та Облради можуть висловлювати недовіру до Голови.Відносини МДА з орг. місц самовар територ громадБудуються на основі взаємодії. Голови адміністрації можуть брати участь у засіданнях міських,

сільських, селищних рад, а представники рад у розгляді питань МДА.Для здійснення взаємодії МДА і рад можуть створюватися спільні органи та укладатись

договори. Відносини МДА з під-ми, устан, та орг..Щодо під-в, що підлягають управ МДА, то адмін. здійснюють функцію управління майном.Голови МДА укладають і розривають контракти з керівниками під-в. Якщо під-во належить до сфери упр Міністерства, то керівник під-ва призначається за

погодженням з Головою МДА.Незалежно від форми власності керівники під-в, устан та орг. мають надавати МДА всю

необхідну інфо у 10 денний строк.Відносини з об’єднаннями громадян Будуються на основі взаємодії. Об’єднання можуть вносити пропозиції і бути присутніми при розгляді відповідних питань.МДА – сторона соц. діалогу.Відносини з населеннямГромадяни мають право звернення до МДА, а посадові особи зобов’язані приймати і розглядати

ці звернення і здійснювати регулярний прийом громадян.Взаємовідносини з територіальними органами центральними органами виконавчої влади.При призначенні керівника структурних підрозділів Міністри здійснюють погодження

кандидатур з Головами МДАГолови МДА регулярно заслуховують інфо про роботу територіальних органів центральних

органів влади.

11. Основні види ресурсів регіону: - матеріальні, - трудові, - фінансові, - природні.Класифікаційні ознаки ресурсів:Доступність ресурсів.1.Достатність.2.За територіальним показником.3.За належністю до власника.Матеріальні ресурси (МР) – під-ва, установи, організ. Адміністрація анулює під-во, якщо воно

не прибуткове, здійснює кадрові призначення.Опосередкований вплив на під-ва, що не знаходяться під безпосереднім впливом МДА: 1.

Мають регулярне господарс. та матеріа доступність послуг (ціни та тарифи); 2. Мають забезпечувати якість та безпеку послуг, сертифікація робіт та послуг; 3. Безпечність для навколишнього середовища.

Трудові ресурси (ТР). Завдання МДА – дотримання держгарантій щодо праці відповідно до законодавства.

Інструментом виступає баланс ТР (система показників, що показує склад, к-сть, розподіл та використання ТР).

Розроблені територіальні програми зайнятості.Основними інструментами – консультування, нагляд за дотриманням законів установами та

орган, здійснення контролю за працевлаштуванням сиріт, випускників середніх спеціальних закладів.

Фінансові ресурси (ФР): 1. Зведений бюджет (ЗБ) України, 2. Місцеві бюджети, 3. ЗБ АРК, 4. ЗБ області, 5. ЗБ району, 6. ЗБ міст обласного підпорядкування.

12. Виробничий потенціал (ВП) регіону та особливості його трансформації в умовах ринкової економіки

Найвагомішою складовою ресурсного потенціалу регіону є ВП. Стан і перспективи розвитку регіону залежать передусім від його економічного розвитку, сфери виробництва матеріальних і нематеріальних благ. Якщо рівень економічного розвитку певного регіону є значно нижчим, ніж сусідніх, це призводить до значних обсягів експорту сировини і продуктів її первинної обробки, робочої сили та імпорту готової продукції і застарілих технологій. Відносно вищий, ніж у сусідів, рівень економічного розвитку регіону забезпечує його містким ринком збуту своїх готових товарів у сусідніх регіонах, а також формує за рахунок останніх значний резерв дешевої робочої сили і первинної сировини. При низькому рівні розвитку виробництва та інфраструктури в регіоні часто розвиваються імпортозаміщувальні виробництва. Нерідко пріоритетними у таких регіонах стають ті виробництва або сфери діяльності, які на даний момент є найвигіднішими. На жаль, «сьогодні дуже поширеною є точка зору, згідно з якою першочергове значення в питаннях розвитку і розміщення продуктивних сил повинне надаватися таким економіко-технологічним критеріям, як швидкість обігу капіталу, рівень прибутку, можливість розвитку експортно-орієнтованих та імпортозаміщувальних виробництв» . За високого рівня економічного розвитку і добробуту на перший план виходять умови праці та екологічна шкідливість виробництва, що можна пояснити за допомогою піраміди потреб А. Маслоу. Важливою складовою, яка характеризує ресурсний потенціал регіону, є рівень розвитку інфраструктури, а особливо співвідношення рівнів розвитку економіки взагалі та інфраструктури зокрема. Багатоаспектність поняття «інфраструктура» створює значні методологічні труднощі за її дослідження. Слушною є думка, що «успішне виконання регіоном функцій, що випливають з його спеціалізації, напряму залежить від того, якою мірою досягнуті і правильні співвідношення між галузями спеціалізації та допоміжними інфраструктурними виробництвами». Наприклад, для посиленого втілення спеціального режиму інвестування надання одних пільг.

13. Напрями та механізм нарощення природо-ресурсного потенціалу (ПРП).ПРП - це сукупність наявних і тих, що можуть бути мобілізовані, природних умов і ресурсів,

які впливають на економічну діяльність та використовуються чи можуть бути використані у процесі виробництва економічних благ. Ресурсозбереження — це прогресивний напрям використання ПРП, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження можуть бути зведені до таких: 1. комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів; 2. впровадження ресурсо-зберігаючої техніки і технології; 3. широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини; 4. стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар'єрів тощо; 5. ефективне регулювання лісокористування, підтримання продуктивності лісів, активне лісовідновлення; 6. збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об'єктів.

Необхідне використання  нетрадиційних відновлювальних джерел енергії, що дозволяє заощадити звичні види енергії і позитивно відображаєтся на довкільному середовищі.

В цілому комплексний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, що базується на економному використанні наявної ресурсної ба-зи, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.

14. Проблема наповнення місцевих бюджетів УкраїниПротягом розбудови бюджетних відносин в Україні викреслилися основні системні проблеми

бюджетного механізму:1. Недостатність коштів для самостійного фінансування місцевих потреб. Власними доходами,

якіне враховувались в обсягах міжбюджетних трансфертів, забезпечувалось близько 20% доходів місцевих бюджетів, а закріпленими доходами – 80%.

2. Актуальною є проблема відсутності єдиного стабільного джерела наповнення місцевих бюджетів. Близько 80% надходжень до місцевих бюджетів формується на основі податку на доходи фізичних осіб, проте він є загальнодержавним. Але ж даний податок стягується за місцем роботи працівника, а не за місцем його фактичного проживання. Тому більші доходи мають ті регіони, де найбільша зайнятість, що ускладнює адміністрування державного бюджету у вигляді трансфертів.

3. Зростання частки трансфертів у структурі доходів місцевих бюджетів свідчить не тільки про збільшення залежності розвитку регіонів від рішень органів центральної влади, а й про зниження ініціативності місцевих органів у пошуку власних шляхів наповнення місцевих бюджетів.

4. Фінансово-економічна криза засвідчила вразливість місцевих бюджетів. Зниження сальдо Зведеного бюджету України зумовлено тим, що в умовах фінансово-економічної кризи різко знизилась фінансова база наповнення Державного бюджету, в той час як забезпечення фінансування соціального захисту залишилось на попередньому докризовому рівні.

5. Передача 100% надходжень з ПДВ та податку на прибуток підприємств до Державного бюджету призводить до відсутності зацікавленості в адмініструванні місцевими органами влади цього податку на місцях.

15. Сучасні проблеми управління земельними ресурсами. Управління земельними ресурсами в У. здійснюють органи цн виконавчої влади та їх

територіальні органи, зокрема, Державне агентство земельних ресурсів та його територіальні органи. (управління по областях і відділи по районах), повноваженнями у галузі земельних відносин також наділені ВРУ, ВР АРК, місцеві органи міс. самоврядування. Відповідно до розпорядження КМУ «Про схвалення Концепції Державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 року» найгострішими проблемами є: незавершеність процесів реформування економічних та правових відносин власності; недосконалість системи державного управління у сфері використання і охорони земель, земельного законодавства та інфраструктури ринку земель, нерозвинутість автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру, відсутність механізму економічного стимулювання використання і охорони земель. Роботи із запровадження раціонального землекористування проводяться досить повільно. Відсутнє перспективне прогнозування розвитку земельних відносин, не визначена оптимальна модель сільськогосподарського землекористування. Низькою залишається ефективність використання земель у сільському господарстві через невизначеність системи регулювання земельних відносин, не завершено введення у повному обсязі в економічний оборот земельних ділянок та прав на них.

Складна ситуація, що склалася у сфері земельних відносин, спричинена насамперед: відсутністю зваженої державної земельної політики та механізму її реалізації; ефективної системи фінансово-економічного і землевпорядного механізму регулювання земельних відносин та землекористування; послідовної державної політики щодо комплексного розвитку земельного законодавства, фінансування здійснення землеустрою і ведення земельного кадастру, формування інвестиційно-привабливого землекористування; комплексного підходу та неврахуванням історичних факторів у реформуванні системи державного земельного кадастру та створенні державної системи реєстрації речових прав на нерухоме майно і їх обмежень; виваженої державної політики формування і розвитку ринку земель сільськогосподарського призначення; належного фінансування фундаментальної та прикладної землевпорядної науки; недооцінкою складності, масштабів і специфіки зміни земельних відносин у ході проведення економічних реформ; невдалим (особливо в аграрній сфері) запозиченням правових інститутів і механізмів, які використовуються у країнах із розвинутою ринковою економікою; подрібненням земельних масивів і створенням великої кількості невеликих за площею і малоефективних господарств у сільському господарстві; безсистемністю у розв'язанні проблем, що виникають під час проведення земельної реформи в Україні поряд із реформуванням відносин власності на майно, запровадженням нових організаційно-правових форм господарювання; ігноруванням проблеми комплексного підходу до розвитку сільських територій у процесі проведення земельної реформи; дублюванням функцій Держкомзему іншими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Законодавство: Конституція, Земельний кодекс України, ЗУ «Про оцінку земель», «Про землеустрій», проекти «Про ринок земель», «Про обіг земель сільськогосподарського призначення».

16. Основні шляхи підвищення ефективності використання ресурсного потенціалу регіону.

На етапі формування суб’єкту управління – зважена кадрова політика і дотримання вимог до кандидатів згідно діючого законодавства. важливою є організаційна структура.

На етапі збору інформації про розвиток регіону – повнота, точність, оперативність первинної статистичної інформації, відкритість інформації.

На етапі постановки цілей та визначення завдань щодо розвитку регіону – зваженість при прийнятті управл. Цілей, ключовим принципом є багатофакторність.

На етапі визнач. обсягів ресурсів для виконання поставлених завдань – осн. критерієм є економія матеріальних та фінансових ресурсів.

На етапі реалізації завдань – важливим є дотримання термінів виконання здійснення поточного контролю. Інструменти – планування роботи (складання планів і регламентів роботи).

Ефективне управління не можливе без зворотнього зв’язку з одного боку це громадський контроль, з іншого – цн органи влади.

Кожний вид ресурсів має свої критерії ефективності використання:- трудові – макс повне використання з постійним зростанням якісних характеристик- природні ресурси – мін залучення з постійним контролем якості ресурсів та складанням

балансів- фінансові ресурси – використання ресурсу отриманням максимально можливого соціального

ефекту.- матеріальні ресурси – макс залучення їх до виробництва та недопущення високого рівня зносу

основних засобів.

17. Оптимізація структури регіонального управління.Регіональне управління може бути ефективним якщо ефективне державне управління. На

сьогодні оптимізація структури рег. Управління спрямована на усунення наступних недоліків:1) вдосконалення АТУ;2) вдосконалення надання ряду важливих соц. послуг, що вимагають значних видатків з держ.

та місцевого бюджету, а якість послуг залишається досить низькою;3) оптимізація витрат на утримання міністерств цн органів влади, зменшення апаратів

управління.

18. Інновації в регіональному управлінні.Для активізації економічного розвитку регіону необхідні нові підходи до формування і реалізації

регіональної інноваційної політики, які б сприяли інноваційному розвитку і розвитку зовнішньоекономічних зв'язків, притоку інвестицій в економіку регіону та інтеграції України в європейські структури. Перехід на інноваційний шлях розвитку пред'являє нові вимоги до управління інноваційним розвитком, його ключових ланок, інститутів, суб'єктів управління і їх функцій та вибору інструментів управління. Реалізація регіональної інноваційної політики передбачає використання методичних підходів, що забезпечують узгодження інтересів суб'єктів господарювання на даній території з цілями її економічного і соціального розвитку. Такими підходами є:

- процесний підхід, в основі якого – управління науково-інноваційним процесом;- інституційно-еволюційний підхід, основу якого складає інтеграція технології, менеджменту і

культури в певних інституційних формах, їх відповідність один одному;- ринковий підхід, заснований на розвитку підприємництва;- консолідуючий підхід, направлений на посилення стратегічного державного і регіонального

управління і регулювання науково-інноваційного і виробничого процесу відносно радикальних інновацій, у напрямі організації зростання споживчого попиту, оновлення ринку для бізнесу шляхом заміщення потреби і збільшення інноваційного попиту підприємств;

- синергетичний підхід, який передбачає так зване «м’яке» управління регіональним розвитком;- підхід, заснований на співробітництві, за допомогою якого можна сформувати збалансовану

регіональну інноваційну політику за змістом, термінами та передбачити взаємодію всіх учасників інноваційного процесу регіону тощо;

- системний програмний децентралізований підхід, який буде враховувати потреби відповідних регіонів та специфіку їх соціально-економічного розвитку;

- концептуальний підхід до формування регіональної інноваційної політики має стати ефективним і дієвим в умовах пріоритетності науково-технологічного розвитку економіки держави 

На сучасному етапі не існує єдиного інтегрованого підходу до побудови регіональної інноваційної політики, який би всебічно поєднував економічні, політичні, соціальні, технологічні, організаційні аспекти управління інноваційними процесами.

Основними задачами регіональної інноваційної політики є: забезпечення високого інноваційного потенціалу в регіоні на користь соціально-економічного прогресу, підвищення конкурентоспроможності та ефективності господарства; створення сприятливого інноваційного клімату в регіоні; пошук і мобілізація внутрішніх інноваційних резервів економічного зростання, що забезпечують стійкість, безпеку і підвищення життєздатності господарства регіону; створення організаційно-економічного механізму для інноваційного розвитку регіону; підтримка наукових досліджень в пріоритетних напрямах розвитку науки; удосконалення системи підготовки кадрів на регіональному рівні; інформування населення про здійснення інноваційної діяльності в регіоні. Виходячи із зазначених задач, не слід забувати, що методологічною базою регіональної інноваційної політики є наявне знання про природу інноваційних процесів, що визначає відповідні механізми управління ними. Тому отримання нових знань у цій сфері є передумовою зміни чи удосконалення належних механізмів.

19. Критерії та показники ефективності регіонального управлінняДля того щоб оцінити якість роботи органів регіонального управляння у 2009 році в Україні

затвердили державний стандарт України ISO 9001-2001 «Система управл іння якості. Вимоги» в органах виконавчої влади. Підхід, який запропоновано міжнародним стандартом ISO 9001:2000 для державних послуг, має на меті визначення й проведення відповідного документування процедури послідовності дій органу державної влади щодо задоволення потреб споживачів, удосконалення своєї діяльності, тим самим підвищувати ефективність роботи установи.

При облдержадміністраціях утворюють спеціальні органи - координаційна рада з якості апарату, яку очолює Голова облдержадміністрації. Утворюється розпорядженням голови облдержадміністрації з метою розробки та підтримки системи управління якістю в апараті облдержадміністрації, координації діяльності управлінь, відділів та секторів апарату облдержадміністрації щодо запровадження цієї системи.

Постанова КабМіну від 18.05.2011 «про затвердження методики проведення оцінки ефективності органами виконавчої влади контролю за виконанням завдань». Оцінка проводиться робочою групою. Здійснюється щороку в листопаді і за ініціативою керівника вищих органів влади.

За результатами проведення оцінки діяльність органу виконавчої влади визначається як: - ефективна, - недостатньо ефективна (якщо 1-2 показники визначено негативними);

- неефективна, якщо 3 і більше зазначених показників визначено негативними. ПОКАЗНИКИ, за якими проводиться оцінка ефективності здійснення органами

виконавчої влади контролю за виконанням завдань 1. Дотримання строків виконання завдань, 2. Дотримання порядку попередньої реєстрації та розгляду законодавчих актів в

реєстраційно-контрольних картках чи журналах реєстрації. 3. Дотримання порядку формування справ, картотек, банків даних. 4.Дотриманн явимог щодо: - розгляду і встановлення строків виконання завдань, підготовки проектів документів, - змісту, рівня підготовки та належного оформлення документів, які розробляються на

виконання завдань; - погодження проектів документів, які розробляються на виконання завдань; - організації контролю за виконанням завдань, а також здійснення відповідним

структурним підрозділом апарату органу виконавчої влади контролю за виконанням завдань; - здійснення контролю за виконанням планів заходів із забезпечення викон завдань; - розроблення та затвердження графіків здійснення контролю за виконанням завдань. Постанова КабМіну від 9 червня 2011 року № 650 Про запровадження проведення оцінки

результатів діяльності Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, де методика розрахування спирається на оцінку рівня соціально-економічного розвитку (процес ний підхід) за рахунок індексів динаміки таких показників: економічний розвиток; інвестиційна, наукова та інноваційна діяльність; державні фінанси; підтримка бізнесу; споживчий ринок; населення та ринок праці; ЖКГ; освіта та охорона здоров'я; рівень злочинності; екологія.

Відносно чого регіони ранжуються і оцінюється роботі відповідних органів МС

20. Приклади територіальної організації влади в розвинутих країнах (на прикладі Франції)

Франція – унітарна країна з високим рівнем централізації влади. АТподіл один із найстаріших в Європі, оскільки уже у 1789 створені АТО – департаменти з певною автономією.

У часи Наполеона відбулось посилення централізації з введенням префектів на локальному рівні (96 департаментів, до нині)

1955 розроблені програми регіональних заходів і регіони укрупнились (22 регіони) з метою довгострокового планування. У1969 – референдум щодо регіонів і у 1972 офіційно затвердили межі регіонів.

Як такий АТП 3-рівневий (регіони, департаменти і комуни). Французька метрополія адміністративно поділяються таким чином:

1. 22 метропольні регіони та 5 заморських регіонів (Гваделупа, Гвіана, Мартиніка, Майотта та Реюніон). Керівний орган регіону — регіональна рада, який обирається на 6 років шляхом прямих виборів. Кожен регіон має також префекта регіону, який призначається урядом, роль якого — бути представником держави й забезпечувати злагоджене функціонування децентралізованих служб, наприклад, координація служб поліції.

2. 96 метропольних та 5 заморських департаментів Керівним органом департаменту є генеральна рада генеральні радники обираються на прямих, загальних виборах терміном на 6 років. Їхній склад оновлюється на половину кожні три роки.У кожному департаменті є префект. Префект департаменту, в якому розташований адміністративний центр регіону є також префектом регіону.

3. 329 округів Кожен департамент поділяється на численні округи, в кожнен з яких призначається супрефект.

4. 3883 кантони Округи в свою чергу поділяються на кантони. Їхня роль полягає в забеспеченні виборчої мережі. На кантональних виборах кожен кантон обирає свого представника в генеральну раду . У міській зоні до однієї комуни входить декілька кантонів. У сільській зоні один кантон найчастіше складається з декількох комун.

5. 36 682 комуни (муніципалітети)Процес регіоналізації і до нині не завершенийОсновні особливості терит орг.-ції влади у Франції:1.усі 3 рівні мають виборних представників2.відсутність підпорядкування за ієрархічним рівнями3.сталість основних адмін. Межа4.бюджетна система характеризується високим рівнем централізації і включає в себе загальний

бюджет, спеціальні рахунки казначейства, приєднані бюджети, соц. Фонди і фінанси держ підприємств

Осн загадерж податками є ПДВ, прибутковий податок з фіз. Осіб, мито на нафтопродукти, податок на прибуток підприємств, податок на власність

Місцеві податки: туристський збір, податок на родину (на житло, на земельні ділянки), на професію, на продаж будинків, на прибирання території, на використання комунікацій. Забезпечують 30% заг податкових надходжень в країні і 40% доходів місц бюджетів

21. Поняття про місцеве самоврядування, його місце у політичній та економічній системі суспільства.

Місцеве самоврядування - це право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та ЗУ.

Місцеве самоврядування здійснюється двома шляхами: Безпосереднє прийняття рішень жителями на загальних зборах, референдумах; Через органи місцевого самоврядування, які утворилися шляхом виборів (сіл, селищ,

міські ради)Місцеве самоврядування розглядається як юридична категорія, оскільки таким чином

реалізуються конституційні права громади, а також як політична категорія, оскільки є одним з основоположних принципів організації та здійснення влади в суспільстві.

Європейська Хартія «Про місцеве самоврядування» - основний документ (1985р), Україна ратифікувала – 1997р і прийняла ЗУ «Про місцеве самоврядування»

Особливості МС як окремого інституту: наявність особливого суб’єкта – територіальної громади; місцеве самоврядування займає окреме місце в політичній системі (його органи не входять

до механізму держ влади, а взаємовідносини з центральною владою передбачають виконання делегованих повноважень та функціонування в правовому полі);

має особливий суб’єкт управління – питання місцевого значення.Виділяють риси самостійності органів МС: самостійні вирішення територіальною громадою питань місцевого значення; забезпечення фін-економ самостійності за рахунок управління комунальною власністю, а

також формування та використання місцевого бюджету; заборона органам та посадовим особам виконавчої влади втручатися в законну діяльність

органів і посадових осіб МС; організаційна відокремленість МС; розподіл повноважень органів МС на власні та делеговані повноваження.

22.Теорії місцевого самоврядування

Перша з відомих загальновизнаних теорій організації місцевої влади – теорія природних прав вільної громади – виникла на початку XIX ст. як реакція на чиновницьке управління з усіма негативними сторонами, коли центр уваги теоретиків філософії держави та права перемістився на представницьку демократію.Згідно з цією теорією, поряд з трьома загальновизнаними конституційними владами (законодавчою, виконавчою та судовою) слід визнати й четверту - громадівську (комунальну або муніципальну) владу. Громада має право на самостійне та незалежне від центральної влади існування за своєю природою, причому держава не утворює, а лише визнає громаду.

На зміну цієї теорії прийшла господарська (громадсько-господарська) теорія місцевого самоврядування, яка намагалась обґрунтувати статус самоврядної громади як відмінного від держави суб'єкта права та акцентувалась на змісті комунальної діяльності.Місцеве самоврядування - недержавне за своєю природою і має власну компетенцію у сфері неполітичних відносин, до яких держава байдужа, а саме - у місцевих громадських та господарських справах. В ці місцеві справи держава не втручається і вони вирішуються самими територіальними громадами. Питання ж політичні відносяться до компетенції державної влади.

Обидві теорії отримали свій розвиток у громадській (громадівській) теорії місцевого самоврядування.За цією теорією органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення мають діяти за принципом: дозволено все, що не заборонено законом. Однак, громадська теорія, як зазначали її критики, змішувала самоврядні територіальні одиниці з різного роду приватноправовими об'єднаннями (промисловими компаніями, благодійними фондами, об'єднаннями вчених, клубами тощо

На її місце заступила державна (державницька) теорія місцевого самоврядування. Пік популярності цієї теорії припадає на 70-ті рр. XIX ст. На відміну від громадської, ця теорія вбачала в місцевому самоврядуванні частину держави – одну з форм організації місцевого державного управління. Будь-яке управління публічного характеру з цієї точки зору є справою державною. За цією теорією вибір предметів діяльності не залежить від самоврядних органів, а визначається державою. Всі повноваження в галузі місцевого самоврядування своїм джерелом мають державну владу. Однак, на відміну від центрального державного управління, місцеве самоврядування здійснюється за допомогою місцевих спільнот, місцевих жителів, які зацікавлені в результатах місцевого управління. Органи місцевого самоврядування при цьому діють за принципом: дозволено лише те, що передбачено законом.

Наприкінці XIX – початку XX ст. набули розповсюдження соціал-реформістські муніципальні концепції, зокрема теорія муніципального соціалізму. Її ідеологами виступали реформісти різних країн.Вимоги які містилися в муніципальних програмах-це наділення міської та сільської громади правами ширшої автономії та збільшення представництва населення в органах місцевого самоврядування.

За теорією муніципального дуалізму, муніципальні органи, здійснюючи відповідні управлінські функції, виходять за межі місцевих інтересів і повинні діяти як інструмент державної адміністрації. Органи місцевого самоврядування незалежні від держави лише в суто громадських справах, до яких держава байдужа, а у сфері політичній розглядаються як органи держави, що ви-конують її функції і повноваження.

23.Теорія вільної громадиОсновоположниками теорії вільної громади були Гербер , Аренс , Е. Мейєр , О. Лабанд , О.

Ресслер . Суть теорії полягає в тому, що право населення (громади ) на завідування місцевими справами (самоврядування) є невід'ємним, властивим їй спочатку і незалежним від волі державної влади. Звідси в поняття самоврядування включали наступні елементи: управління власними справами громади; визнання громад як суб'єктів належних їм прав, а посадових осіб общинного управління, по суті, органами не держави, а громади. Виходячи з цього, творці теорії природного громади виділяли не три, а чотири гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову і муніципальну, яка визнавалася рівною іншим.

Для теорії вільної громади характерні наступні основоположні початку організації місцевого самоврядування:

-виборність органів місцевого самоврядування членами громади;-поділ справ, якими відає громада, на власні та передоручення їй державою;-місцеве самоврядування, тобто управління власними справами громад, відмінними за своєю

природі від справ державних;-визнання органів місцевого самоврядування органами громад, а не держави;-невтручання державних органів у власну компетенцію громади. Вони повинні лише стежити за

тим, щоб громада не виходила за межі своєї компетенції.Ці принципи зробили певний вплив на розвиток законодавства 30-40-х рр.. ХIХ ст. Зокрема,

багато ідей знайшли відображення в положеннях бельгійської Конституції 1831 р., що визнала поряд з законодавчої, виконавчої та судової владою четверту владу - муніципальну. У той час панувала думка зору, згідно з якою місцеві представницькі органи є як би четвертою владою.

Слід мати на увазі, що ідея недоторканності прав громад за принципом природно-правового обгрунтування досить вразлива, оскільки з виникненням перших держав громада як самоврядна група практично трансформується в адміністративно-територіальну одиницю держави.

24.Громадівська(господарська) теоріяОсновоположниками громадської теорії були О. Ресслер , Р. Моль , В.Н. Лешко , А.І.

Васильчиков . Громадська теорія вбачала сутність самоврядування в наданні місцевій спільноті права самостійно реалізовувати свої громадські інтереси та зберігала за урядовими органами право управляти тільки державними справами. Тобто, вона виходить з протиставлення територіальної громади державі, громадських інтересів – політичним, вимагаючи, щоб суспільство та держава реалізовували свої власні інтереси.За цією теорією органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення мають діяти за принципом: дозволено все, що не заборонено законом. Однак, громадська теорія, як зазначали її критики, змішувала самоврядні територіальні одиниці з різного роду приватноправовими об'єднаннями (промисловими компаніями, благодійними фондами, об'єднаннями вчених, клубами тощо). Критики цієї теорії звертали увагу на те, що існування таких об'єднань завжди має факультативний характер, а існування місцевих спільнот (територіальних громад) - обов'язковий, а звідси бачили в «діяльності самоврядних місцевих общин не доповнення, а саме часткову заміну діяльності державної».

Другим напрямом громадської теорії самоврядування є так звана господарська теорія , стала розвитком теорії (природного) громади. Серед її пропагандистів були Р. Моль і О. Васильчиков.Теорія намагалась обґрунтувати статус самоврядної громади як відмінного від держави суб'єкта права та акцентувалась на змісті комунальної діяльності. В основі громадсько-господарської теорії місцевого самоврядування стоїть запозичене з теорії природних прав вільної громади положення про те, що територіальний колектив - це елемент, насамперед, громадянського суспільства. Місцеве самоврядування - недержавне за своєю природою і має власну компетенцію у сфері неполітичних відносин, до яких держава байдужа, а саме - у місцевих громадських та господарських справах. В ці місцеві справи держава не втручається і вони вирішуються самими територіальними громадами. Питання ж політичні відносяться до компетенції державної влади.

25.Державницька теорія місцевого самоврядуванняУ середині XIX століття набуває поширення державницька теорія місцевого самоврядування.

Передумовами її розвитку став швидкий розвиток торгівлі та необхідність реалізації інфраструктурних об’єктів. Державницька теорія розглядає місцеве самоврядування не як

автономний вид публічної влади, природне право територіальної громади на самостійне вирішення питань місцевого значення, а як одну з форм організації місцевого управління, або ж як один із способів децентралізіції державної влади на місцевому рівні.

Її основні положення розроблені німецькими вченими Л. Штейном і Р. Гнейсом. На відміну від громадської, ця теорія вбачала у місцевому самоврядуванні частину держави - одну з форм організації місцевого державного управління. Основні положення теорії:

місцеве самоврядування - це особлива організація державної влади, що ґрунтується на виборних началах;

компетенція органів місцевого самоврядування визначається державою, "дозволено те, що передбачено законом";

на відміну від центрального управління місцеве самоврядування здійснюється не державними чиновниками, а за допомогою місцевих спільнот, місцевих жителів, зацікавлених у місцевому самоврядуванні.

У рамках загальної державної теорії місцевого самоврядування сформувалися два основні напрями - політичний (Р. Гнейтс) та юридичний (Л. Штейн). Прихильники Р. Гнейтса бачили підстави самостійності органів самоврядування в особливостях порядку їх формування, заміщення окремих посад: посади самоврядування є почесними посадами, тому вони мають бути безоплатними. Подібна система, за Р. Гнейтсом, забезпечує перебування місцевого управління в руках тих, хто займає керівні посади в суспільстві, і таким чином буде досягнуто гармонії держави і суспільства. Тобто важливим є здійснення МС не державними чиновниками, а представниками місцевої громади.Послідовники Л. Штейна розглядали громаду як територіальну корпорацію, яка виступає по відношенню до держави як особлива юридична особа публічного права. Самостійність місцевих спільнот проявляється в тому, що вони можуть мати свої особливі громадянські права: бути власниками, вступати в різного роду зобов'язальні відносини.

Переваги теорії:зміцнення цілісності держави та покращення ресурсного забезпечення МС.Недолік:надмірний вплив держави на процес прийняття рішень на місцях.

26. Концепція муніципального дуалізму як одна з сучасних теорій місцевого самоврядування Спробою поєднання сильних сторін громадівської та державницької теорій є теорія муніципального дуалізму. Дана теорія виходить з подвійного характеру муніципальної діяльності як самостійного вирішення місцевих справ і, водночас, здійснення на місцевому рівні певних державних функцій(органи МС не залежні від держави в суто місцевих справах, а в справах загальнодержавного значення розглядаються як державні органи).

Відповідно до цього й ті справи, які покликані вирішувати органи місцевого самоврядування, мають поділятися на "власні" і "делеговані". Якщо при вирішенні власних справ, на думку прихильників цієї теорії, органи місцевого самоврядування мають діяти незалежно й самостійно від державних органів, дотримуючись лише закону, то при вирішенні делегованих - під контролем та адміністративною опікою відповідних державних органів.

Районні і обласні ради є органами МС, що представляють інтереси об’єднань громад і реалізовують регіональну політику.

Місцеві, сільські, селищні ради, в першу чергу, реалізовують, власні повноваження (куди й спрямовують власні фінансові ресурси), при цьому виконують окремі доручення.

Переваги: Існує єдиний орган, що забезпечує діяльність держави і регіональну політику і забезпечує інтереси громади.

Недоліки: Досить складно розмежувати повноваження, оскільки такий поділ суперечить поділу влади.

На думку прихильників даної точки зору, синтез державного і громадського у самоврядуванні дуже важливий для суспільства. За допомогою єдності цих двох засад вирішуються найважливіші громадсько-державні завдання: виключається роздвоєння влади, яке веде до політичної нестабільності й послаблення держави та інститутів, які її складають; утворюються можливості для більшої частини людей брати участь в управлінні справами суспільства і держави; ліквідується розрив між суспільством і державою; досягається єдина мета – збереження та зміцнення суспільства та держави за наявності демократичних інститутів.

27. Представницькі органи МС: сільські, селищні, міські ради

Представницький орган місцевого самоврядування - виборний орган (рада), який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.

Місцевий (базовий) і регіональний рівні рад будуються згідно з існуючим в Україні адміністративно-територіальним устроєм. До представницьких органів місцевого самоврядування належать:Верховна Рада Автономної Республіки Крим; сільські, селищні, міські ; районні та обласні ради — органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси громад сіл, селищ і міст . Місцеві ради будуються у повній відповідності з існуючим в Україні адміністративно-територіальним устроєм. За своїми соціально-територіальними ознаками, адміністративно-територіальні одиниці поділяються на населені пункти, які є просторовою основою для формування і функціонування рад базового рівня, та регіони, які є просторовою основою для організації та діяльності регіональних представницьких органів місцевого самоврядування. Місцеві ради як представницькі органи місцевого самоврядування формуються на підставі існування місцевого (базового) та регіонального рівнів. Базовий рівень включає сільські, селищні, міські та районні у місті ради, які утворюються на території сіл, селищ, міста районного, обласного, республіканського значення, міста, що має спеціальний статус (Київ та Севастополь), та районів у містах.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Вибори депутатів сільських і селищних рад проводяться за мажоритарною системою (відносної більшості в одномандатних виборчих округах). Вибори до міської ради – за мажоритарно-пропорційною.

Повноваження міських, сільських, селищних рад - «виключна компетенція» (тобто тальки власні і стосуються лише території). Це:

-питання організації роботи ради- заслуховування звітів голів і комісій- затвердження програм та бюджетів- прийняття рішень щодо фінансових питань ТГ (розмір місцевих податків і зборів, пільги,

місцеві запозичення)- прийняття рішень щодо комунального майнаСільські, селищні ради – це найчисельніша група представницьких органів місцевого

самоврядування.

28. Обласні та районні ради: особливості формування та функціонування.

Обласні та районні ради складаються з депутатів, які обираються населенням відповідної території на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Депутати районних, обласних рад обираються громадянами України, які належать до відповідних територіальних громад у межах району, області.

Вибори депутатів районних та обласних рад провадяться за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігаються з межами території відповідного району чи області.

Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у виборах. Право голосу на місцевих виборах мають громадяни України, які належать до відповідних територіальних громад, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Військовослужбовці строкової служби не беруть участі у місцевих виборах.

Районні, обласні ради здійснюють функції та повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими законами. На підставі профільного закону компетенція районних, обласних рад поділяється на власну та делеговану.До власних повноважень представницьких органів цього рівня належать:— організаційно-регламентуючі, спрямовані на організацію порядку діяльності самої ради, а також — встановлення їх структури, кількісного складу та ін.;

—установчі;— контроль за діяльністю місцевих органів виконавчої влади;

— здійснення депутатської діяльності;— затвердження районних, обласних бюджетів, а також програм соціально-економічного та

культурного розвитку району, області, цільових програм з інших питань та заслуховування звітів про їх виконання;

— розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій відповідно між районними бюджетами, місцевими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст районного значення;

— встановлення порядку управління та розпорядження комунальною власністю;— вирішення питань регулювання земельних відносин;— встановлення правил користування водозабірними спорудами, призначеними для

задоволення питних, побутових та інших потреб населення;— прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку,

визначених законом;— прийняття рішень, пов’язаних зі створенням спеціальних вільних та інших зон;— прийняття рішення щодо делегування місцевим державним адміністраціям окремих

повноважень районних, обласних рад та ін.Крім того, районні, обласні ради делегують відповідним місцевим державним адміністраціям

наступні повноваження:— підготовка і внесення на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та

культурного розвитку відповідно районів і областей, цільових програм з інших питань;— забезпечення збалансованого економічного і соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів;— сприяння інвестиційній діяльності на території району, області та здійснення інших повноважень.

29. Організація роботи органів місцевого самоврядування.

Формування місцевих рад – депутати до місцевих рад обираються шляхом виборів. Вибори депутатів сільських і селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах.

Вибори депутатів ВР АРК, обласних, районних, міських та районних в містах рад проводяться за мажоритарно-пропорційною системою.

Вибори сільських, селищних, міських голів проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в єдиному одномандатному виборчому округу, межі якого збігаються з межами відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Депутати в місцевих радах здійснюють свої повноваження не припиняючи свою виробничу або службову діяльність.

Депутат місцевої ради, що обраний секретарем сільської, селищної, міської ради, а також головою чи заступником голови районної, обласної та районної в місті ради працюють на постійній основі.

Перша сесія новообраної міської, сільської або селищної ради скликається територіальною виборчою комісією через 2 тижні після реєстрації новообраних депутатів. Наступні сесії ради скликаються відповідними органами.

Сесія скликається не менше одного разу на квартал, а щодо вирішення земельних питань не менше 1 разу на місяці. Сесію також може скликати секретар ради або вона може бути скликана за пропозицією не менше третини депутатів ради.

На засіданні ради приймаються рішення, які підписує голова ради. Крім того рішення видає виконавчий комітет, відповідні голови сільських, селищних, міських рад видають розпорядження.

Сесія включає в себе пленарні засідання, а також роботу в постійних комісіях. Постійні комісії створюються для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які розглядаються на відповідній раді.

Рекомендації постійних комісій підлягають обов’язковому розгляду не тільки відповідними радами, але й підприємствами, установами, організаціями, яким вони адресовані.

При радах створюються наступі комісії:- комісія з соціальних питань;- ком. з питань економічного розвитку;- ком. з питань реалізації майнових інтересів територіальної громади;- з питань фінансів і бюджету;- з питань координації процесів соц-економ розвитку.На засіданнях комісій розробляються проекти рішень цільових програм, проводиться контроль

за виконанням рішень місцевих рад з профільних питань.Постійна комісія може приймати рішення з не профільних питань, якщо є необхідність

погодити певний документ.В Київраді функціонує 14 постійних комісій.

30. Функції та повноваження органів місцевого самоврядування.

Залежно від самостійності прийняття управлінських рішень повноваження можуть бути власні та делеговані.

Залежно від суб’єкта:- повноваження міських, сільських та селищних рад;- повноваження виконавчих органів;- Повноваження міських, сільських та селищних голів;- Повноваження районних у місті, а також районних та обласних рад.Повноваження сільських, селищних та міських рад:1. Організація роботи ради (вибори секретаря, організація роботи постійних комісій,

формування виконавчого комітету, визначення кількісного складу ради)2. Заслуховування звітів3. Затвердження програм та бюджетів4. Прийняття рішень щодо фінансових питань територіальної громади (визначення розмірів

місцевих податків і зборів)5. Прийняття рішень щодо комунального майна.Повноваження виконавчих органів влади: власні та делеговані.Власні:1. підготовка документації, що приймається на відповідних радах;2. здійснення управління підприємствами, що перебувають у комунальній власності3. організація вирішення поточних питань (благоустрій території, збирання транспортних

відходів, розміщення місцевої реклами)Делеговані повноваження:1. Статистика обліку громадян, що проживають на території2. облік дітей дошкільного та шкільного віку3. здійснення різноманітних форм контролю4. сприяння інвестиційній діяльності5. організація роботи щодо створення і роботи містобудівного кадаструПовноваження міських, селищних та сільських голів:1. формування кадрового складу виконкому, а також внесення кандидатури секретаря

відповідної ради2. організація засідань ради3. здійснення наданих законом повноважень виконкомуРайонні в містах ради виконують повноваження, які дають міські ради.Повноваження обласних та районних рад:1. формування та виконання бюджетів2. затвердження програм3. прийняття всіх рішень, що стосуються територіальних громад в межах району та областіЗа напрямами діяльності виділяють:- повноваження політичні- економічні- в соціальній сфері- в екологічній сферіПолітичні повноваження передбачають дотримання законності прав і свобод громадян на

відповідній території, формування громадянського суспільства за рахунок реалізації різноманітних форм громадської активності

Економічний напрям: прийняття бюджетів, програм; проведення ЗЕД; вирішення питань організації ЖК розвитку.

Соціальні функції: забезпечення максимальних рівнів зайнятості; утримання комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров’я; підтримка малозабезпечених верств населення; забезпечення населення житлом, послугами торгівлі, громадського харчування.

Екологічні функції: встановлення ставок земельного податку та розмірів плати за користування земельними ресурсами; погодження питань щодо створення об’єктів природно-заповідного фонду.

31. Міжнародні стандарти місцевого самоврядування. Європейська Хартія місцевого самоврядування

Основними правовими актами, що регулюють проблеми місцевого самоврядування на міжнародному рівні, є Європейська хартія місцевого самоврядування та Всесвітня Декларація місцевого самоврядування.

Європейська хартія місцевого самоврядування сьогодні є основним міжнародно-правовим документом для країн-членів Ради Європи, який містить стандарти щодо організації управління на місцях на засадах місцевого самоврядування, що є обов’язковими для держав-членів Ради Європи. Цей документ прийнято на засідання Ради Європи 15 жовтня 1985 року.

Європейська Хартія місцевого самоврядування складається з преамбули та трьох частин. В преамбулі викладена мета держав-членів Ради Європи, які підписали Хартію та основні принципи, на яких вона базується.

В першій частині Хартії сформульовані загальні положення, які вказують на необхідність конституційних і правових основ місцевого самоврядування, в них формулюються принципи, що визначають характер та обсяг компетенції місцевого самоврядування, захист кордонів самоврядних територій, забезпечення організаційної автономії місцевої влади. У другій частині Хартії викладені положення, що стосуються кола зобов’язань, які учасники можуть взяти на себе. У третій частині містяться норми процесуального характеру – підписання, ратифікація, набуття чинності Хартією, її денонсація.

Європейська Хартія місцевого самоврядування є першим багатостороннім правовим документом, який визначає і захищає принципи місцевої автономії – однієї з підвалин демократії.

Від імені України Європейську Хартію місцевого самоврядування було підписано 6 листопада 1996 року в м. Страсбурзі, а Верховна Рада ратифікувала її 15 липня 1997 року. Відповідно до ст. 9 Конституції України після ратифікації Європейська Хартія місцевого самоврядування стала частиною українського законодавства.

Всесвітня Декларація місцевого самоврядування була прийнята 26 вересня 1985 року в Ріо-де-Жанейро Всесвітнім Союзом органів місцевого самоврядування на XXVII Міжнародному конгресі.

В Декларації наголошується, що принцип місцевого самоврядування має бути визначеним у конституції або основному законі про урядові структури країни. Місцеве самоврядування – це право та обов‘язок місцевих органів влади регулювати та вести громадські справи під особисту відповідальність і в інтересах населення. Це право має здійснюватися окремими особами та представницькими органами, яких вільно обирають і періодично переобирають шляхом рівноправних загальних виборів, а їх головних виконавців слід обирати таким же чином, або призначати за участю обраних органів.

Місцеві органи влади повинні мати право на відповідні фінансові ресурси, відокремлені від коштів інших рівнів управління, та вільно розпоряджатися грошовими надходженнями в межах своїх повноважень.

32. Англосаксонська модель місцевого самоврядуванняУ рамках англосаксонської моделі, яка отримала поширення у Великій Британії, США, Канаді,

Австралії та інших країнах, представницькі органи місцевого самоврядування формально виступають як діючі автономно в межах наданих їм повноважень і пряме підпорядкування нижчих органів вищим відсутнє. Крім того, для англосаксонської моделі характерна відсутність на місцях уповноважених центрального уряду, які б опікали представницькі органи, що обираються населенням. Поряд з представницькими органами в країнах з даною системою місцевого управління (США) безпосередньо населенням можуть обиратись і деякі посадові особи. Значними повноваженнями тут наділяються й комісії (комітети) місцевих представницьких органів, які відіграють вагому роль в підготовці й прийнятті окремих рішень. Контроль за діяльністю місцевих органів в англосаксонських країнах здійснюється головним чином опосередковано, через центральні органи, а також суд. При аналізі місця й ролі місцевого самоврядування в політичній системі головний наголос звичайно робиться на тому, що вони є складовою частиною механізму держави.

33. Континентальна модель місцевого самоврядування

В більшості країн світу, (континентальній Європі, франкомовній Африці, Латинській Америці, Близькому Сході) поширилась континентальна (французька модель) місцевого управління. Вона базується на поєднанні державного управління на місцях і місцевого самоуправління. Родоначальницею є Франція, тому специфіка моделі виходить з історії цієї країни, коли головною опорою королівської влади служили повноважні представники монархії на місцях, а не органи місцевого самоуправління комун.

Континентальна модель місцевого управління нагадує ієрархічну піраміду, по якій відбувається передача різних директив і інформації, і в рамках якої на центральні власті активно працює ціла армія агентів на місцях. Ця модель також характеризується певною підпорядкованістю нижчих ланок вищим. В Італії, наприклад, подібна ієрархічна підпорядкованість виражається зокрема, в передбаченій Конституцією практиці областей здійснювати контроль за законністю актів провінцій, комун та інших місцевих утворень.

Особливістю даної системи є те, що вона заснована на поєднанні місцевого самоврядування і місцевого управління, і бере за основу різне тлумачення «природних» і «штучних» адміністративно-територіальних одиниць.

Дана система має підвиди: а) на всіх рівнях, окрім низового, діють виборні органи територіальної громади і органи, що представляють державну владу на місцях, які здійснюють контрольну функцію. На низовому рівні діють лише органи первинної територіальної освіти (Франція, Італія); б) органи місцевого самоврядування в «природних» адміністративно-територіальних одиницях створюються лише на низовому рівні, на регіональному ж рівні (у «штучних» адміністративно-територіальних одиницях) створюються місцеві державні адміністрації загальної компетенції. Існує також такий варіант даного підвиду, коли виборні органи місцевого самоврядування діють і на регіональному рівні, лише як представницькі органи територіальних громад (Польща, Болгарія, Туреччина, Фінляндія).

34. Змішана модель МСЗмішані варіанти організації влади на місцях (змішані моделі) увібрали риси згаданих моделей

та мають власні специфічні ознаки: поєднання автономного місцевого самоврядування на низовому територіальному рівні з державним управлінням на вищому рівні. 1) Місцеве самоврядування є самостійним; 2) За місцевим самоврядуванням здійснюється державний контроль. Така модель існує теж в чистому вигляді там, де сильні традиції місцевих громад, а держава спирається на такі традиції.

Виборні органи МС за такої моделі одночасно виконують ряд функцій державного управляння, але при цьому уповноважених представників уряду на місцях немає.

Функції органів МС розмежовуються на власні та делеговані. Використовуються принципи позитивного і негативного регулювання.

Зараз змішана модель місцевого самоврядування функціонує в Німеччині, Австрії, Японії, постсоціалістичних країнах і країнах, що розвиваються. У рамках цієї моделі у деяких ланках місцевого самоврядування виборний орган може бути і ланкою муніципального управління, і

представником державної адміністрації. Наприклад, у Німеччині в адміністративних одиницях-округах – провідне положення в управлінні

займають урядові президенти, які назначаються урядами земель. В Індії місцеве самоврядування за своїми параметрами нагадує британське, але тут діє пряме державне управління на місцях через призначених зверху чиновників, яке охоплює всі рівні адміністративно-територіального поділу країни, чого немає в Англії.

35. Іберійська модель МС Іберійська модель місцевого самоврядування (Португалія,Бразилія,Мексика іспаномовні країни

Латинської Америки, хоча в самій Іспанії цієї системи немає)є різовидом змішано\ системи МС.У ряді країн Латинської Америки існування крупних земельних латифундій і домінування місцевих землевласників значною мірою впливає на систему управління. Населення обирає раду і головну посадову особу даної адміністративно-територіальної одиниці (алькальда, префекта, мера), інколи обирають колегію посадових осіб. В деяких країнах головна посадова особа обирається не населенням, а радою. Алькальд (префект) одночасно є виконавчим органом ради і затверджується урядом (президентом, міністром внутрішніх справ), як його представник в даній адміністративно-територіальній одиниці. Він володіє правом контролю за діяльністю ради, тому володіє значною владою. Всі посади є виборними, але при входженні на посаду дана особа затверджується як представник держави з правом контролю на АТО.

36. Основні етапи становлення МС в Україні

Проблема виділення основних етапів розвитку місцевого самоврядування в Україні піднімалась різними авторами . В цілому, можна виділити наступні етапи:

1) зародження, становлення й розвиток вітчизняних форм місцевого самоврядування – період, який сягає часів зародження й утворення держависхіднослов'янських племен на українських землях і аж до середини ХІVст.;  

Найбільш відомими формами місцевої демократії в історії місцевого самоврядування часів Київської Русі були віче (міські, територіальні) та збори (сходи) верв (жителів кількох сіл чи інших населених пунктів) де вирішувалися найважливіші питання. Для вирішення решт питань обиралися війти або інші посадові особи.  Після входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського елементи місцевого самоврядування, особливо в містах та містечках отримали подальший розвиток у формі війтівства.         Війтів обирали на міських вічах, що в документах отримали назви «громада», «копа», «купа».

2) європеїзація місцевого самоврядування, що характеризувалось поєднанням місцевих форм самоврядування з елементами західноєвропейської організації (зокрема, у відповідності з магдебурзьким правом), починаючи з середини ХІVст.

Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, що починає поширюватися на українські міста від середини ХІV ст. Магдебурзьке право передбачало надання міській громаді права запровадити модель міського самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в деяких документах отримало німецького або саксонського права.         Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право було дароване 1339 року. Юридичними наслідками надання місту магдебурзького права було: скасування звичаєвих норм, виведення міста з під юрисдикції місцевої адміністрації (феодалів, воєвод, намісників тощо) та запровадження власного органу міського самоврядування - магістрату. Остаточно по всій Україні його скасували в 1831 році. І лише Київ зберіг цей статус до 1834 року.

На цей етап припадає Козацька доба  Особливістю цього етапу є те, що він притаманний лише Україні. Сформувалась нова українська (козацька) державність - Запорізька Січ, яку називають прообразом справжньої держави.         У Запорізькій Січі, яка виникла в середині ХVІ ст. вищим органом влади була військова рада, яка вирішувала найважливіші питання. Військова рада обирала старшину. Вища влада - військова, адміністративна, судова й духовна - належала кошовому отаману. Нижчу ланку посадових осіб очолював курінний отаман.

3) русифікація українського місцевого самоврядування, що було обумовлено входженням більшої частини українських земель до складу Російської імперії;

Після підписання у 1654 році Договору між Україною та Московською державою (відомого як Переяславський) починається процес поступової ліквідації українських форм місцевого самоврядування: у 1764 році ліквідується Гетьманство, в 1775 - Запорізька Січ, в 1783 магістратські та ратушні суди замінюються судами «по учреждению о губерніях» та скасовується полковосотенний устрій. Були створені нові органи міського самоврядування - міські думи.         ХІХ ст. - початок ХХ ст. характеризується становленням в Україні загальноімперських форм місцевого самоврядування.

         Земська реформа 1864 року зумовила створення системи органів самоврядування на основі принципу виборів. Представницькими органами цієї системи були губернські й повітові збори, а їх виконавчими органами - управи відповідного рівня. Члени повітових земських зборів - гласні - обиралися з куріями (виборними групами, які відрізнялися соціальним станом).          На волосних зборах обирали представників повітів, а ті потім - гласних повітових земських зборів.

Головами зборів повітів були предводителі повітів дворянства, а представниками губернських зборів – губернські предводителі. Земські збори повітів завідували земським господарством повіту, губернські - тими господарсько-розпорядливими справами, які стосувалися цілої губернії. Але при цьому збори повітів були визнані цілком незалежними від губернських.     Виконавським органом повіту і губернського земського зборів були земські управи. Земські управи працювали постійно, а члени управи одержували за свою працю платню.

4) українізація місцевого самоврядування, що пов'язано з спробами з спробами українізації в 20-ті pp. XX ст., а також після здобуття Україною незалежності (розпочався у 20х роках ХХ ст.).

 Для цього періоду характерна спроба впровадження широких, демократичних основ місцевого самоврядування за режиму Української Народної Республіки. У цей час масового характеру набуло створення рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. За Конституцією УРСР

1919 року органами влади на місцях були ради, а у волостях, повітах і губерніях - з’їзди рад і обрані ними виконавчі комітети.

         Конституція УРСР 1937 року перетворила ради на представницькі органи на всіх рівнях, а Конституція 1978 року закріпила принцип єдності системи рад як органів державної влади. Відповідно до рішень союзних органів, прийнятих у 1989 - 1990 роках, поряд з виконкомами та їх головами стали обиратися президії і голови рад. Початок реальному відродженню місцевого самоврядування в сучасних умовах поклали «Декларація про державний суверенітет України» і прийнятий на її основі й у відповідності з нею Закон УРСР від 07.12.1990 «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування». Було ліквідовано структурне двовладдя рад, оскільки голова ради ставав одночасно головою виконкому відповідної ради, проте породжено фактично функціональне двовладдя, у зв’язку з тим, що місцеві ради народних депутатів, відповідно до ст. 2 Закону, проголошувались одночасно органами місцевого самоврядування і органами державної влади.   26.03.1992 - нова редакція Закону «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування». Територіальною основою місцевого самоврядування проголошувалася сільрада, селище, місто, а регіональною - район, область.

         За Законом України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» (1994) ради всіх рівнів оголошувались органами місцевого самоврядування. Голови рад, за винятком районних у місті, обиралися шляхом прямих виборів безпосередньо населенням і за посадою очолювали виконавчі комітети.

         У травні 1995 року прийнято Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Первинними суб’єктами місцевого самоврядування визначалися територіальні колективи громадян, які проживають у селах, селищах, містах, а його територіальною основою - відповідні населені пункти. 1997 р. був прийнятий закон України " Про місцеве самоврядування в Україні", який визначив систему та гарантії місцевого самоврядування, засади організації та діяльності, правовий статус і відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування, ряд інших важливих положень, спираючись при цьому на світовий досвід та національні здобутки.

Вбачається доцільним виділення окремо п'ятого етапу – сучасне реформування місцевого самоврядування, який характеризується суперечливими процесами вибору оптимальної моделі організації місцевого самоврядування в Україні, виходячи з основних міжнародних муніципальних стандартів та особливостей розвитку української громади.