Мабуть, кожен із нас хоча б раз у житті ставив перед собою таке запитання, яке давало би змогу визначити його ступінь терпимості. Не так вимовляють ваше прізвище? Нічого, це, можливо, на краще, адже всім від цього весело. Бать-ки не ставляться до вас належним чином? Нічого, мине час і ви порозумієтесь. Не надто справед-ливим є викладач? Можливо, це його особливий підхід до студен-та? Але... Як і в кожному випадку, так і тут є своя фінальна точка. Тоді чому б не позбутися питань, які так серйозно підривають нашу терпимість...

Зараз я веду мову не лише від свого імені, а й від усіх журналістів університету. Усім зрозуміло, що наша спеціальність не так давно

з’явилася в цьому закладі, остаточної навчальної програми ще не затвер-джено. Звісно, з нами важко пра-цювати, адже й сама кафедра не так давно працює. Але... Скажіть будь ласка, чому ми змушені підкорятися тій програмі, яка вважається «свя-тою» на нашій кафедрі? Чому вже три роки поспіль доводиться вив-чати предмети, які так далекі від профілюючих? Я думаю, що коли прийду влаштовуватися на роботу, мені не поставлять жодного запи-тання, яке буде стосуватися історії видавничої справи... А в якому році..? А хто саме...? А як правильно пишеться статут власного видання?

Так, можливо я зараз занадто критично висловлююсь, адже хто знає, з чим саме буде пов’язане моє майбутнє. І все ж, якби мене

цікавили вищезгадані питання, то я би пішла навчатися саме на видав-ця. Ну добре, вивчили ми історію. Справді цікаво, дякуємо. Але, може, на цьому потрібно зупинити-ся? Навіщо знову пропонувати но-вий предмет із програми видавців? Вивчаємо ми «Поліграфію», тоді давайте нам «Основи верстки»? Скажіть будь ласка, чому студен-ти не мають можливості глибше вивчати свою професію? Запропо-нуйте нам більше практики, і тоді все буде чудово. Ні, важливіша теорія...Чи не так?

Коли особисто я (автор) вирішила навчатися за цим фахом, то очікувала, що мене будуть на-вчати правильно писати та вміти розмовляти з людьми... Мабуть, це назавжди залишиться у моїх мріях.

Так, у нас були ті предмети, на яких ми вивчали жанрове різноманіття публікацій, вчилися їх писати...Але Ви вважаєте, що нам цього досить? А як же «Ораторське мистецтво»? Чи Ви думаєте, що ми самі повині вчитися розмовляти з людьми? Так, це можливо, але повірте, нам це було б набагато цікавіше, ніж вкотре вивчати, що таке замітка і з кількох рядків вона складається...

Я не даремно саме так назва-ла цю статтю, адже мені справді незрозуміло, ким я буду в майбут-ньому... Видавцем чи істориком? А можливо, філологом? Адже з такими темпами на майбутнє журналіста важко надіятися... Кому потрібен журналіст із теоретични-ми знаннями?..

ЖУРналіст

Цьогоріч мені вдалося плідно попрацювати під час проходження виробничої практики. Вцілому, я задоволена результатами. Од-нак журналістика, як і будь – яка інша робота, має свої мінуси. Це стосується поставлених перед нами завдань програми практи-ки. Я впевнена, що на жодному телеканалі,в газеті чи журналі ми не зможемо докінця реалізувати ці завдання. Специфіка робо-ти будь – якого виду ЗМІ надто різноманітна, але, нажаль, не завжди може включати в себе такі аспекти, як листування з читача-ми, написання матеріалів за всіма журналістськими жанрами. Тому в щоденниках практики у графі цих завдань доводиться ставити жир-ний прочерк.

І це не єдина проблема з якою довелося стикнутись. Керівники практики забороняють студентам бути присутніми на летючках, зборах редакційної колегії (і мають на це повне право). Після цього в щоден-нику з’являється ще один прочерк.

Все таки я сподіваюсь, що викладачі, які готують програ-му нашої практики, будуть більш розважливими у цьому питанні. Зрозуміло, що вони самі ніколи не працювали на телебаченні чи радіо, досконало не вивчали специфіку їхньої роботи, тому ви-магають неможливого. А нам всього лиш хочеться плідно попрактикува-тись та отримати за це відповідно заслужений бал.

Ольга Блажієвська, Ж – 59(к)

Завдання, які не завжди відповідають можливостям«Практика для лінивих» – таку назву я

дала цьогорічній виробничій практиці. І я не маю на увазі, що програма легка чи я нічого не робила. Програма як раз більш ніж насичена. Часом здавалося, що навіть професіонали не в змозі протягом місяця виконати той огром завдань, що містила програма. Якщо і знайшлися такі «супер-мени», тоді честь їм і хвала.

Щодо моєї практики… Я знайшла її поспіхом, тому що там, де я до-мовилася практикуватися, мені, на жаль, відмовили через форс-мажорні обставини. Отже, я влаштувалася до так званого каталожного жіночого журналу. Точніше, редакція випускала одразу три журнали. Люди там працюють за-галом непогані. Тільки їх мало, близько десятка чоловік. І це на три журнали. Річ у тому, що журнали французького походження. Кілька статей та інтерв’ю, які містяться в них, перекладено з французької. Лише чотири – п’ять матеріалів – українські. А інші 150

сторінок – реклама, реклама, реклама. Нічого складного не знаходжу я в

тому, щоб переписувати абзаци із прес-релізів нової косметичної продукції. До-бирати ілюстрації до статей також цікава праця. Ні в якому разі не подумайте, що я проти жіночих журналів. Вони мені якраз подобаються. Але не каталожний варіант, як я вже зазначила. Можливо, робота тут проста. Та хіба ми шукаємо простих рішень? Шукаємо, звичайно, коли це доречно. Та коли мова йде про творчий досвід, починаєш розуміти важливість слова «творчість». А творчості в тій редакції, на жаль, не було.

Сподіваюся в наступному році влаштуватися в надійну редакцію. Краще, звичайно, журналу. В таку редакцію, де я змогла би напрактику-ватися вдосталь, де цінують творчі ідеї, самовираження людини і не знехтують студентів.

Аліна Таліровська, Ж 59-к

Практика для лінивих

« Журналісти...на шляху до кого (ЧОГО)?»

ПробаТочка кипіння№2

Газета студентів Інституту журналістики і міжнародних відносин КНУКіМ

2

15 порад від «статистично-го» хлопця

1.Будь впевнений в собі, адже, якщо ти сам не віриш в свої сили, то марсіани тим більше, а вона тим паче.

2.Не випендрюйся, ніхто не любить живий телевізор у своєму житті. Умій хвалитись по хитрому.

3.Не ний і не скигли.

4.Роби компліменти. Добрі хлопці роблять компліменти без еротичних думок на першому плані.

5.Розсміши її до щирих сліз.

6. Здивуй її. Несподіванка – хоро-ший підтекст, що свідчить про твою екстраординарність.

7.Тримай контакт. Є таке поняття, як тунельний зір, коли ви дивитесь очі в очі і все решта втрачає сенс для тебе і для неї.

8. Доторкнись до неї. Це дає змогу встановити довіру.

9. Вдягайся так, як зручно насам-перед тобі. Не чоловіче це заняття – «припудрювати носик».

10.Не критикуй її на першому побаченні.

11. Дізнайся, хто її улюблений письменник, і попроси дати почитати книжку цього автора.

12. Подаруй дівчині ромашки – немає у світі особи жіночої статі, яка би не оцінила цих знаменитих квітів.

13. Поцілуй її на третьому побаченні (на перших двох ретельно готуйся до цього).

14. Тримай дистанцію. Телефонуй не частіш ніж один раз на тиждень (що менше уваги до особи жіночої статі, то більше їй хочеться її отримати).

15. Подаруй дівчині щось оригінальне, зроблене власноруч.

Кобець Ярослав, Ж-59(к)

Згідно зі статистичними відомостями громадських та соціальних організацій, в Україні щорічно роблять понад 250 тис. абортів.

Такі показники є значно нижчими в порівнянні з минулими роками. Проте дають змогу посісти Україні почесне місце в першій трійці се-ред розвинутих країн.

Сьогодні цю проблему гостро висвітлюють релігійні громади та українська влада. Адже перші наго-лошують: аборт – один із найбільших гріхів людства. Окрім самого Госпо-да Бога, ніхто не вправі позбавляти життя інших людей. Влада ж розцінює таку ситуацію як негативний вплив на демографічні показники населення.

На мою думку, про цю про-блему слід говорити насамперед із людського погляду. Аборт – це страта ненародженої дитини. Якими жінка оперує причинами, йдучи на цей злочин? Для бага-

тьох «мам» ця подія спричиняє серйозні фізичні, емоційні і духовні зміни. Безсумнівно, трапляються випадки коли така процедура є вкрай потрібною, наприклад, якщо майбутня мама хворіла й уживала ліки, які можуть сильно нашкодити дитині. Але коли жінка вважає, що маленьке створіння, яке вона но-сить під серцем, є зайвим, заважає її самореалізації, – такій поведінці виправдання немає.

Ось чому чинне законодавство суворо контролює цей процес. Стаття 134 Кримінального кодексу України чітко встановлює норми проведення даної процедури і визначає міру покарання. Можливо, лише в такий спосіб жінки задума-ються перш ніж чинити страшний злочин, який, окрім вищезазначено-го, негативно впливає на фізичний стан самої «винуватиці».

Ольга Блажієвська, Ж-59(к)

15 секретів успіху

1.Забудь про недоліки. Думай лише про свої достоїнства. Перша заповідь.

2.Не опускай підборіддя. Дівчата, яким подобається бути кращими, завжди дивляться прямо перед собою

3.Прагни випромінювати якомога більше позитивних емоцій.

4.Розмовляй устами. Ти не уявляєш, на що здатна крапля блиску на твоїх устах, – такі вуста хочеться цілувати!

5.Умій слухати. Поважай думку інших. Не нав’язуй своєї.

6.Не бійся змінюватися. Розвивай-ся, рухайся вперед. Шукай себе.

7.Знайди «свій» аромат і за-лишайся йому вірною. Аромати асоціюються з людьми.

8. Заощаджуй на рум’янах. Більше часу проводь на повітрі. Панянку, що нагуляла на морозі рум’янець, хочеться зігріти.

9.Знайди собі захоплення. Напри-клад, навчися фехтувати на самурайсь-ких мечах. Адже будь-який парубок мріє зустрічатися з супердівчиною.

10.Поклади до кишені цукерочку. Всі реклами стверджують, що свіже дихання полегшує розуміння. Так і є!

11. Їж. З апетитом і привабливо. Слово «дієта» дратує.

12.Стеж за кроками. Хай хода буде жіночною. Не дивися під ноги, не квапся, не сутулься.

13.Будь цілеспрямованою. Постав перед собою мету і йди до неї. Вір внутрішньому голосу. Цілісна натура притягує.

14.Увага! Не думай постійно про свій зовнішній вигляд. Розслабся і на-солоджуйся.

15.Будь пунктуальною. Не змушуй себе чекати. Лише якщо він дуже сим-патичний, і не більш ніж на 5 хвилин.

Кристина Тошева, Ж-59(к)

Як сподобатися дівчині?

Маю право на життя!

Як закохати в себе хлопця?

Якщо ти людина

3

Один із догхантерів знищив та зняв на плівку вбивства понад 100 безпритульних псів

Уже не перший рік проблема безпритульності тварин нависає над спокійним життям міщан. Причому кожен з них по-різному ставить-ся до таких сусідів. Але всі в один голос заявляють, що проблема ця потребує негайного розв’язання. Захисники тварин, наприклад, напо-лягають на стерилізації та збільшенні

кількості притулків для собак. Інший погляд мають так звані «догхантери» – самоорганізована спільнота людей, котрі діють «дуже просто» – відстрілюють і отруюють бездомних тварин. Вони позиціонують себе санітарами міста, винищують бродячих собак, щоб убезпечити себе i близьких вiд можливостi бути покусаними та навiть вбитими собачою зграєю, а також очищають мiсто вiд переносникiв хвороб i паразитiв. Основними їх цілями є вожаки зграй та самиці. Саме це спрямування відстрілу вони вважають превентивною мірою по-ширення популяції агресивних собак без господарів. Цей рух зародився в Росії і зі швидкістю звуку поширився в інтернет-просторах.

Ось психологічний портрет дог-хантера – це чоловік молодого чи середнього віку, з середнім достат-ком, найчастіше соціопат. Захоплення цих людей вбивством птахів і тварин виникає як психологічна реакція на важ-кий перебіг фаз статевого дозрівання і змужніння, а також різних переживань у зрілому віці. Вбивство для них стає найдоступнішою емоційної розряд-кою. Звичайно, не всі хто підпадає під цю характеристику, стають

холоднокровними вбивцями, є ще кілька соціальних та психологічних характеристик, котрі мають вплив. Найголовнішою проблемою ви-никнення цього руху є зовсім не антигуманність та аморальність таких методів боротьби з проблемою безпритульності, а те, що догханте-ри тепер стали соціально небезпеч-ними. Оскільки вони виходять на по-лювання пізно ввечері та на світанку, то часто добре не бачать своїх мішеней, внаслідок чого потерпають собаки з господарями та, власне, самі господарі. Відомий випадок коли від випадкового пострілу ледь не постраждала п’ятирічна дівчинка, котра бавилась на дитячо-му майданчику.

Ця самоорганізована спілка вбивць тварин мала свій власний російськомовний форум під назвою «Вредителям.нет», заблокування котро-го змогли домогтися захисники прав тварин. Через цей форум догхантери (або кроухантери) обмінювались по-радами, яка отрута дієвіша, адреси аптек де можна її придбати та малювали карти, де найбільше мешкає бродячих псів. Основним приводом притягнення до адміністративної відповідальності

організаторів цього форуму стало по-ширення через нього кадрів з жорсто-ким поводженням щодо тварин. Інакше кажучи, він став платформою обміну інформацією між хворими та соціально небезпечними вбивцями тварин. Одним з найактивніших користувачів цього пор-талу був 19-річний Олексій Ведула. За час участі в цій спільноті він убив та зняв на плівку вбивства понад 100 бездомних псів. Найчастіше це були найбеззахисніші істоти – цуценята. Восени минулого року його заарештували за обвинуваченням у жорстокому поводженні з тваринами та поширенні в Інтернеті кадрів, що про-пагують насилля. Це було своєрідною пе-ремогою зоозахисників Києва, адже за-вдяки їхній праці правоохоронці змогли відстежувати та затримати дог-кілера. Під

час обшуку його квартири було вилучено ніж, котрим маніяк знімав шкіру зі вбитих тварин, відеокамера, та комп’ютер, на якому містилися записи вбивств. Але стало зрозуміло, що сам він не зміг би чинити ці злочини. Під час допиту Ведула розповів про свого подільника Романа Пулібіна, котрий знімав звірства самого маніяка на камеру.

13 лютого цього року в Свято-шинському суді відбулося попереднє слухання справи цих двох соціопатів. Під приміщенням суду зібралась демонстрація захисників тварин, котрі вимагали найжорстокішого покарання для догхантерів-маньяків. Вони наголошували, що жорстоке поводження з тваринами – це пер-ший крок до вбивства людей: «Вони ж можуть потім стати маніяками.Ось у Дніпропетровську так само було. Там банда молокососів убила 27 людей. А в цих хлопців у мобільниках було відео, як убивають безпритульних собак і котів. Это первый звонок…», – заяви-ла Ася Серпінська, голова Київського товариства захисту тварин.

Виводити підсудних з приміщння суду довелося ледь не з боєм, адже кожен зоозахисник (а їх зібралось близько 50) бажав відплатити їм за всіх невинних жертв, що померли від рук цих катів. Тому обоє отри-мали по голові від невідомої жінки. Найприкріше те, що через можливість визнання Ведули психічнохворим судо-ве засідання перенесли на 22 лютого. Якщо діагноз підтвердиться, то винних чекає не 5-річне ув’язнення, а приму-сове лікування у психіатричній клініці.

Чекаючи на розв’язку цієї історії, варто зазначити причини появи руху догхантерів. Як кажуть самі «санітари міста», вони почали діяти тому, що влада не вживає жодних заходів щодо розв’язання проблеми безпритульних тварин, навіть незва-жаючи на наближення такої важливої для країни події Євро-2012. Тому населення почало вирішувати це питання по-своєму. Шкода, що не вистачило далекоглядності придумати метод гуманніший та дієвіший. А поки в нас існує такий нецивілізований та антигуман-ний рух, нам нема чого й мовити про рівняння на інші європейські столиці. Як на мене, то найкращим методом боротьби з цими людьми є публічність, постійне наголошення на аморальності їхньої діяльності в пресі. Також співпраця із зооза-хисними організаціями та допомога притулкам, адже що більша кількість собак опиниться там, то менше залишиться на поталу збоченій фантазії таких, як Олексій Ведула.

Тетяна Маринченко, Ж-51(к)

Усім нам навіть із пелюшок знайоме слово «Інтернет». Дуже складно уявити без нього наше життя: шукати реферати, слухати музику, дивитися фільми – усе це він може. Але останнім часом можливості Інтернету дуже переоцінюють. Із зро-станням кількості соціальних мереж та подібних програм люди почали більше часу проводити у Всесвітній павутині аніж, наприклад, у кав’ярні із друзями. Дехто вважає, що це досить природно: «Ми ідемо в ногу з часом і тому такі явища досить нормальні у нашому житті». Але мене це бентежить. Як давно хтось з вас, прокинувшись уранці на вихідних, зібрався і пішов гуляти, не вмикаючи сво-го комп’ютера? Складне питання. А ось іще: «Коли ви в останній раз знайомилися з людьми десь у крамниці або у парку? Скільки у вас в «друзях» людей, яких ви знаєте реально? Тоді нема чого казати про зустріч з другою половинкою (чи з двадцять другою, у кого як).

Проблема в тому, що Інтернет допомагає втекти від реальності. Одні люди можуть проводити паралель між цими речами, а інші – поринають з головою, як Аліса, падають у кролячу нору. Мабуть, учені незабаром придумають цьому явищу назву.

Дуже хотілося дізнатися, що про це думають студенти. Ось думки декількох добровольців:

Ольга: «Уявити життя без Інтернету важ-ко. Він дуже полегшив працю. Але з другого боку, втратився шарм того часу, коли люди домовлялися про зустріч і без непотрібних дзвінків, гуляли до світанку і не думали про те, що в якійсь грі їх чекає бонус (ті, хто грає в міні-ігри зрозуміють мене)».

Іван: «Якщо чесно, то забув, коли останнього разу брав книжку до рук. Не дуже багато вільного часу, тому Інтернет дуже допомагає. Але хотілось бачити друзів частіше не у «Скайпі», а у нашій улюбленій кав’ярні».

Анастасія: «Мережа змінила світ, а разом із ним і свідомість людей. Стало набагато простіше дізнатися про світові новини, прем’єри фільмів, науковий світ. Та спілкування стало простішим».

Що ж, не дуже оптимістична перспек-тива. Але Інтернет здатен робити наше життя комфортнішим. Важливо тільки не зловживати перевагами, які має Всесвітня павутина і раціонально використовувати інформацію і свій час. Не забувайте про своїх рідних та друзів.

Вікторія Данильченко, Ж-50-к

Чи могли би так, як Олексій Ведула?

Інтернет чи реальність?

Соціальна парадигма

4

Дедалі частіше «класикою жанру» стають біографії відомих людей, котрі зазвичай починають з самих низів, але з роками опиняються на вершині слави. Так трапилось і з популярним сьогодні Max Factor.

Максиміліан Факторович, або як Вам буде зручніше Max Factor, народився в Польщі 5 серпня 1877 року. Окрім ньо-го, в сім’ї було ще дев’ятеро дітей. Батьки жили бідно, тому Максу доводилося з раннього віку важко працювати, щоби хоч якось підтримати рідних.

Першою його роботою (мав 7 років!) був продаж солодощів у холі театру. Знав би він тоді, який внесок зробить у сферу театру та кіно в май-бутньому. А вже маючи 8 років, Макс влаштувався помічником до аптекаря. Велике зацікавлення фармацією не да-вало йому спокою, хлопецеві хотілося самому змішувати інгредієнти загадко-вих пляшечок.

Такими експериметами він здобув досвід як юний хімік і вже, маючи 9 років, став асистентом косметолога, ретельно спостерігав за роботою свого «вчителя». Згодом Макс по-чав створювати різноманітні кре-ми, і це заняття захоплювало його дедалі більше. Здібності 14-річного Максиміліана було помічено, завдяки

чому його запрошують у Росію як гримера імператорського театру. У 22 – річному віці його призначи-ли головним спеціалістом із гриму в Російському Імператорському Оперному театрі, окрім цього ,він консультував царську сім’ю в пи-таннях косметології. До того часу в Рязані у нього вже була своя не-велика крамничка, де продавались-парфуми, креми, помади та парики, виготовлені власноруч.

1904 року його сім’я емігрує в Аме-рику. Але з власним переїздом вийшло набагато важче, в країні Максом надто дорожили і не готові були втрачати та-кий талант. Отож про Америку не могло бути й мови. Проте цього хлопця було не так легко зупинити, якщо він щось вигадав – то доведе цю справу до кінця. Як ви гадаєте що він зробив?

Як у людини, котра щоденно працює з гримом, у Макса не виникло проблем загримувати власне облич-чя так, ніби він серйозно захворів. За допомогою таких хитрощів ло-пець отримує дозвіл на лікування у Карлсбаді. Там він нарешті має змогу побачити сім’ю та всім гуртом вируши-ти в Америку.

Після переїзду Макс часу не втра-чав. Він відкриває свій косметичний магазин, який, за збігом обставин,

містився неподалік від кіностудії . Таким чином Максиміліан Факторович стає відомим у акторських колах, але справжню славу у професійних рядах

він здобув після того, коли винайшов грим-крем, призначений спеціально для акторів кіно.

Ольга Блажієвська, Ж-59(к)

Тканинка до тканинки, нитка до нитки. Там підправити, там підшити, а там і зовсім розпороти. Так, все таки це занадто кропітка робота. Без залізних нервів за таку справу братися не слід. Інакше одного разу щось не вийде, так потім завжди будеш невпевнений у своїх силах. Але це зазначу не з усіма. Є поміж нас і такі особи, які дійсно прагнуть щось зробити своїми руками, та ще й задоволення від цього отримують. І годину, або й декілька, або що ще краще й днями можуть сидіти за однією справою, ні на хвилинку не замислюючись про припинення про-цесу самодіяльності. Ось як напри-клад студенти нашого університету. Кожного року наші молоді модельєри та дизайнери приймають участь у

різноманітних фестивалях, конкурсах та змаганнях пов’язаних саме із їхніми трудовими навичками. Прикладом цього може буди Міжнародний фе-стиваль дизайну та реклами «Молоді дизайнери назустріч Євро-2012». Усі, хто дійсно мав бажання та змогу показати свої витвори мистецтва, от-римували шанси втілити свої задумки у реальність. І дійсно ж таланти мають, адже це ж потрібно показати щось нове, грандіозне. Так ще щоб і акту-альне було. Ну хто-то, а наші студенти це точно вміють. Адже всі перші місця були за ними.

Тай взагалі, якщо говорити навіть і про малюнки, які вони виконують, то одразу можна сказати, що занад-то старанна це робота. А спробуй так витончено намалювати жіноче

або чоловіче обличчя? Особисто я не зможу! А ось самі майстри на цей рахунок говорять, що для того, аби намалювати дійсно гарний малюнок, потрібне всього на всього джерело натхнення. Саме так мені розповіла одна із наших учениць, яка навчається зараз на другому курсі кафедри дизай-ну – Вікторія. Але на питання про саме натхнення, дівчина відповіді не дала. Можливо засоромилася?.. Крім цього молода майстриня розповіла мені про ті найкращі моменти її життя, які саме стосувалися її діяльності – отримання нагороди за перші місця при показі власних робіт. І про ті солодкі сльо-зи омріяного щастя, яке так довго та старанно давалося досягти. Ну хіба ж це не будово?

Ольга Опанасюк, Ж-59(к)

Ми пропонуємо вам короткий огляд кращих митців у сфері дизайну одягу в Україні.

Головними героями цього випуску стали Лілія Пустовіт, Андре Тан та Ірина Каравай.

Це трохи незвично, але в цій рубриці розповідь почнеться не з десятого місця, а з першого, тобто з Лілії Пустовіт. Ця дизайнер випускає одяг, який можна охарак-теризувати як комфортне та досить

інтелектуальне вбрання.ЇЇ дебют відбувся 1994 року на

виставці «Easter», де було репрезенто-вано першу авторську колекцію. У 1996 році вона отримала Гран-прі «Золотий гудзик» міжнародного фестивалю «In Vogue», що відбувся у Литві.

У 2004 році Лілія обіймає посаду пре-зидента Синдикату Моди України. Через два роки створюється лінія POUSTOVIT WEEKEND. Одяг цієї марки має попит у ба-гатьох країнах, а саме: Україна, Росія, Італія, Англія, Швейцарія, Японія.

Друге місце нашого параду посів дизайнер і шоумен Адре Тан. Саме він є винахідником стилю Smart Couture. Ця лю-дина цікава не тільки своїми творіннями, а й біографією. Наприклад, як починалася його кар’єра без копійки у кишені, і те як знайомі моделі власним коштом купили тканини для того, щоб перша колекція Андре побачила світ, він же у відповідь подарував їм свої найкращі сукні.

Третє місце ми віддаємо Ользі Громовій – популярному українському дизайнерові, вона є однією з осново-положниць сучасної української моди.

1998 року вона брала участь в UFW. Одяг від Ольги Громової має попит у США, Канаді та Латинській Америці. На цьому наш невеликий репортаж закінчується, але тільки до виходу наступного номера.

Анастасія Зборомирська, Ж-50-к

Max Factor: історія хлопчика, який став «батьком сучасної косметики»

Кропітка це все ж таки робота

Топ 10 найкращих українських дизайнерів

Червона доріжка

5

Кадзуо Ісігуро – дуже талановитий англійський прозаїк, за походженням японець. Ще після свого першого роману «Там, де в серпанку горби» (1982) його зустріли з неабияким захопленням, і він був нагороджений премією Уінфред Холтбі, що присуджується Королівським літературним товариством. Другий, «Ху-дожник хиткого світу» став книгою 1986 року в Великобританії, а третій, «Залишок дня», приніс письменникові Букерівську премію. Чудова заморожуюча проза цього письменника була визнана у всьому світі і перекладена більш ніж 30 мовами.

Є книжка, що заслуговує не меншої уваги, ніж інші – це роман-антиутопія «Не відпускай мене», що була номінована на Букерівську премію 2005 року, а також увійшла до списку 100 кращих англомовних романів c 1923 по 2005 роки журналу «Тайм».

Дія відбувається в альтернативній Великобританії кінця ХХ століття, де лікарі навчилися лікувати те, що давніше було невиліковно, тепер врятувати людину від смертельної хвороби або ж просто продовжити їй життя не було фанта-стикою, це стало реальністю, жорсто-кою і суворою. У цій країні навчилися створювати клонів, яких виховували у спеціальних школах-інтернатах для того, щоб надалі використовувати їх як донорів. Своє оповідання веде один з та-ких донорів. Молода Кеті Ш. згадує про життя в Хейлшемі (один із інтернатів),

про своє дитинство, друзів-донорів, вихователів. Вона розповідає про те, як стають «помічниками», які допомагають відновлюватися після чергової виїмки. Кеті спостерігає за тим, як одна за одною робляться операції, як «завершують» її друзі та підопічні, і як клон, але все ж лю-дина, перетворюється в звичайний мішок з медичними матеріалами.

Ця історія зберігає в собі страшну атмосферу. Вона лякає буденністю, відсутністю свободи волі, можливості хоч якось змінити свою долю. Але саме тому це поняття стало важливим для цієї книжки. Також у цьому романі порушуються не менш важливі теми, такі як соціальна нерівність, борг перед суспільством і беззаперечне прийняття обов’язків.

Назва роману збігається з назвою пісні вигаданої співачки ДжудіБріджуотер «Neverletmego» (насправді ця пісня належить РейчелПортман), касета з цим записом потрапляє в руки маленькій Кеті. Дівчинка, беручи в руки подушку як дитину, танцює під цей запис, уявляючи, що це пісня матері дитині. Одного разу під час танцю вона побачила, що її нагля-дачка за Мадам плаче, вона не зрозуміла чому. Пізніше при зустрічі з дорослою Кеті Мадам пояснила, чому тоді заплака-ла, вона бачила дівчинку перед обличчям нового, ефективного та жорстокого світу, що прохає старий світ не відпускати її...

Любов Гончаренко Ж-51(к)

12 жовтня 1994 року, Львів, створення добре відомого нам гурту «Океан Ельзи».А вже у грудні того ж року вони записують свої перші чоти-ри демо-записи. З 1996 -гомузиканти дають концерти не тільки на території України, а й у Польщі, Німеччині та Франції. У вересні 1998 року гурт закінчує роботу над дебютним альбо-мом «Там, де нас нема». Можна дода-ти, що солістом та автором більшості текстів є Святослав Вакарчук, зараз його пісні змушують радіти та суму-вати не тільки молодь, а й більш зрілу публіку. Ці люди змогли перетворити свої починання у здійснення мрії.

Нещодавно «Океан Ельзи» дав низку концертів із симфонічним оркестром, 18 лютого 2012 року відбувся останній та очікуваний тисячами людей виступ. Ця подія відбулась у київському Палаці спорту. Сюди завітали більше ніж 10 тисяч слухачів, які одра-зу запалились енергетикою «живої»(справжньої) музики. На цьому концерті гурт предста-вив багато своїх пісень із різних альбомів. Ніхто не міг всидіти на місці, зал заповнювала енергія «Океану Ельзи» та оркестру, який вражав своїми партіями та «ожив-ляв» пісні. Навіть охорона змуше-на була втрутитися, декілька разів намагаючися розсадити людей по

своїх місцях. Та коли така велика кількість слухачів керується по-чуттями та захоплюється саме цією музикою, – будь-які прояви спокою марні. Незабутнє видо-вище, коли під час виконання ліричної композиції «Така, як ти» вся аудиторія запалює ліхтарики і зал стає схожим на зоряне небо. Не кожен виконавець зможе так за-хопити людей своєю піснею.

Особисто моє враження від концерту, мабуть, вилилося в незупин-ний потік емоцій. Музика, яка вражала емоційність та довершеністю, виклика-ла то сльози то драйв. Виконуючи кож-ну пісню, музиканти передавали щось своє особисте, і це було помітно. Ті незмінні почуття, які я отримала в цьо-му залі, неможливо відкласти на потім чи десь залишити – це саме ті емоції які залишаються впродовж довгого часу, а можливо й на все життя. Хто цікавиться такою музикою та цим гуртом дарма пропустили концерт, та це не кінець і я візьму на себе сміливість порадити вам відвідати таку надзвичайну подію, як концерт «Океану Ельзи».

Частіше би чути на великих сце-нах справжню музику, яку не можна замінити платівками чи записами. Ми-стецтво, голос та музика – це основні речі справжніх виконавців.

Ніколишин Юлія Ж-51(к)

19 січня 2012 року на екрани вийшов перший повнометражний фільм українського виробництва «Той, хто пройшов крізь вогонь». Його не вагаючись можна назвати витвором мистецтва: неповторний сюжет, надзвичайні спецефекти та незабутній музичний супровід. Режисер фільму надзвичайно талановита людина, актор, сценарист, кінорежисер – Ми-хайло Іллєнко. Треба зазначити, що на цю роботу витрачено більше ніж 16 млн. гривень.

У фільмі розповідається про звичайного юнака з Полтавщини, який був льотчиком в червоній армії, а згодом потрапив у німецькій по-лон. Вибравшись з того пекла він повертається назад на батьківщину, де, звичайно, його називають зрадни-ком, адже в ті часи червоним загарб-никам було все одно чи він винний, чи ні, будь-який сумнів приводив до розстрілу або відправлення у Сибір. Ім`я цього хлопця Івана Додоки. Таким чином і він опиняється у Сибіру, звідки згодом він рятується втечею та потрапляє до Канади, де стає вождем індіанського племені. Надзвичайно колоритний і загадковий сюжет. Та ще цікавий момент, що у цьому фільмі українці розмовляють українською, росіяни російською, індіанці англійською та індіанською, для кожної іноземної мови є українські субтитри, що не створює незручно-

стей при перегляді. Також цікаве було застосування українського гумору та певних символів української культу-ри. Ця історія зацікавлює кожного і не відпускає глядача до останнього моменту. Звичайно присутні деякі недоліки та я думаю, що все таки творці добре попрацювали над цією стрічкою та донесли до публіки саме те, що було потрібно. Хоча фільм можливо з одного боку легенда та все таки тут відображено реальні події з життя людей у часи Другої світової війни. Тут присутні кохання і герой-ство, любов до батьківщини та віра в краще життя.

Жанр пригодницький, драма, біографія. Фільм триває 110 хвилин, та за цей час кожна сцена, кожен спецефект викликають незабутній потік емоцій. Більшість зйомок відбувались в Україні протягом 2008 – 2010 року, також фільм здобув гран-прі на Київському міжнародному кінофестивалі.

«Той, хто пройшов крізь вогонь» – безсумнівно можна назвати українським блокбастером, який показує, що ми можемо зробити справжній незабутній, цікавий, повний фільм.

Я думаю, кожному цікаво по-дивитись перший наш український конкурентно спроможний фільм зі справжніми спецефектами та непо-вторним сценарієм, який захоплює духом того часу.

Юлія Ніколишин Ж-51(к)

Досить давно минули роки славних лицарів. Людей честі, доблесті та справжньої чоловічої сили, витримки, звитяги. Давно за-було наше розбещене Джастіном Бібером суспільство про слав-них героїв-лицарів, чиї подвиги увічнювали в піснях і легендах. Та в дитинстві, мабуть, кожен хлоп-чина бігав з дерев’яним мечем, перемагаючи уявних ворогів, або ж мріяв приміряти на себе справжні лицарські лати. Однак час мчить без упину і, подорослішавши, ми згадуємо лицарство як славну

дитячу забаву чи просто перекази сивої давнини. Та все ж залишились люди, які не піддались на спокуси нашого попсового суспільства з андрогінними хлопчаками. Таких людей називають реконструктора-ми. Зазвичай це прості молодики, готові витратити останні кошти лише на апргрейт автентичного костюма. Ці лицарі сучасності з превеликим задоволенням міряються силою на турнірах та фестивалях, присвячених історичній події чи епізоду з книж-ки відомого письменника. Для них герої зі сторінок фентезійних видань

не є недосяжною мрією, вони самі можуть покрити своє ім’я славою на полі битви, адже хоробрості в реконструкторові вистачить на п’ятьох гламурненьких, солодень-ких хлопчиків. Об’єднавшися, вони створюють клуби, а інколи навіть справжні альянси.

Відвідавши фестиваль, можна поринути в світ зі своїми правилами, законами, створеними організаторами на час проведення фесту. Ці зібрання є надзвичайно захопливими, в один день можна відчути себе учасником історичної події та вплинути на неї

під час масових баталій. У цій справі отримуєш не лише фізичне загартуван-ня, а й моральне.

Для справжнього реконструк-тора поняття чоловічої дружби зовсім не пустий звук. Люди, з якими ти пліч-о- пліч ділив пере-моги та поразки на полі боротьби, готові підтримати тебе і в склад-них життєвих ситуаціях. В моєму розумінні вони є прикладом поведінки справжнього чоловіка. Реконструктори – лицарі сучасності.

Михайло Дроздов, Ж-51(к)

Чи приміряли вже на себеантиутопію Кадзуо Ісігуро?

Жива музика та справжні почут-тя полилися з «Океану Ельзи»

Ми теж можемо не гірше: перший український блокбастер

Реконструктор у лицарських іграх сучасності

Авансцена

6

Не загорами час відпусток. Улітку туристи вирушають на море, взимку – у гори. Куди ж податися любителям природи найромантичнішої та найніжнішої пору року – весною? Усім – у Карпати!

Коли вся природа навколо прокидається, Карпати починають одя-гатись у зелене вбрання. Подекуди ще лежить сніг, а навколо проліски...

Мало кому вдається побачити цю красу саме цієї пори. Чомусь багато хто вважає, що весна – це не час для подорожей. Можливо, вони і мають рацію, та за те на-певно можна сказати, що весняний відпочинок у Карпатах – це непо-вторна гармонія барв, де біла і зе-лена починають контрастно допо-внювати одна одну. Це час зустрічі тиші і життя.

Як приємно стояти на вершині гори і розуміти: хоч би що як усе в житті складалося, але завжди є відродження і все буде по-новому.

Навесні, коли серце жадає тепла після довгої зими, раніше багатьох

інших рослин розцвітає нарцис. Про-мениста ніжно-біла квітка чарує своєю красою і неповторною грацією, дарує нам тепло й радість.

А можете собі уявити ціле море цих квітів, що колишуться на вітрі? Унікальна долина дикорослих нарцисів є в Закарпатській області в районі міста Хуста.

У цьому казково красивому краї «зеленого золота», живописних гір і долин в кінці квітня – початку травня наступає бал весни – сезон цвітіння нарцисів. Золотисто-білим килимом ховається величезна долина пло-щею 256 гектарів. Це найкрупніший масив дикорослих нарцисів в Європі, який зберігся з часів льодо-викового періоду. Він розташований на вологій низовині – 160 метрів над рівнем моря. Тут єдине місце в Україні, де можна зустріти нарцис вузьколистковий, який цвіте білими або злегка кремовими квітками, що нагадують формою зірочку і мають насичений приємний аромат.

Ольга Блажієвська, Ж-59(к)

Гра збірної України на Кубку Легенд викликала амбівалентні почуття у вболівальників. З одно-го боку – хоч і «валідольні», та яскраві перемоги над Італією та Нідерландами,з другого – про-граш у фіналі Росії.

На минулих вихідних у Москві стар-тував щорічний міжнародний турнір з футболу -“ Кубок Легенд”, участь у якому взялили шість національних збірних. Команди складалися з гравців “за 35” та які завершили виступи на професійному рівні. Збірна України, яка вперше брала участь у турнірі, привезла прототип складу збірної 90-х років,на чолі з екс-тренером національної команди Олексієм Михайличенком.

Суперником України в першій грі стала збірна Італії. Українці почали активно: штанга та Балло-та рятували раз по раз ворота. Італійці з відповіддю не забари-лися – спочатку Корраді успішно завершив контратаку, а згодом, неузгодженість дій українських захисників допомогла Джузеп-пе Фаваллі подвоїти рахунок. На радість вболівальникам українці зусиллями Мізіна зуміли відквитати один м’яч до кінця тайму. Другий тайм відбувся під шквалом перма-нентних атак наших хлопців, що змусили припустися дитячої помил-ки голкіпера італійців – Нагорняк обіграв у штрафному майданчи-

ку Баллоту і зрівняв рахунок. На останній хвилині той самий Нагор-няк після прострілу Косовського приніс першу перемогу українцям.

Наступна гра, з Нідерландами, видалась не менш важкою. Наприкінці першого тайму українці “горіли” 3-0,але, як і з італійцями змогли забити м’яч… в роздяга-лью. Після перерви було помітно, що ветерани помаранчевих були виснажені, чим з легкістю скори-стались наші хлопці. Спочатку Ре-бров, а потім хет-трик Нагорняка вивели нашу збірну вперед.

У фіналі на збірну України очікував непримиренний суперник, триразовий переможець турніру-

збірна Росії. Саме заради цієї гри, збірна України, вперше, вирушила до Москви. Вже на третій хвилині росіянин Титов відкрив рахунок, пробивши поміж ніг захисника. Через декілька хвилин Сергій На-горняк, опинившись на самоті з Філімоновим, зумів пробити екс-кіпера київського «Динамо». Після цього команди вирішили пограти “без захисту” -і як результат – п’ять м’ячів росіян проти одного українців. Збірна України змогла продемон-струвати: на Кубку Легенд з’явився гідний суперник, якому вже в наступ-ному році буде до снаги перервати гегемонію росіян.

Михайло Байов Ж-59(к)

Дивовивжне поруч

Як козаки на Москву ходили, або з Москви – зі сріблом?

За порогом університету

Студент і sport

7

Присвячується всьому хоро-шому, моїм дорогим друзям і снігу, який так довго всі ми чекали ...

Навушники раз у раз вивалювалися з вуха від тріпотіння вагона, і цим тро-хи дратували. Взагалі останнім часом почав помічати за собою гидливість і деякі ознаки кризи середнього віку. Нісенітниця якась, до віку того ще ж купа часу. Думки ще дурні лізуть, мовляв, починаєш старіти. Роздрато-вано вимкнув плейєр і протер рукою запітніле вікно вагона електрички. Там уже щосили набирала обертів хуртовина і сніг, якого всі так чекали довгі місяці цієї голої зими, нервово стукав по вагону, наче розгойдуючи його ще сильніше на вітрі й рейках. У цім тремтінні вагона була присутня і невпевненість юного машиніста, чий боязкий голос пасажири чули в хриплуватих динаміках. Все в цій електричці було, як звичайно, як кож-ного разу, коли я їду додому. Завжди я мріяв, щоб навпроти сиділа приємна дівчина, а сідав мужик з вусами, в яких заплуталися хвости від шпрот і фісташки, і з собою він приносив запах пива, або жіночки, яка своїми розмірами займала набагато більше місця, ніж було нею куплено у вагоні.

Я поглядав на годинник, з нетерпінням очікуючи станції з чудовою фруктовою назвою «Виш-нева», мнучи в руках фотографію. Вперше проїхавши повз неї, я не міг зрозуміти, навіщо так назва-ли непоказний перончик і п’ять будинків, загублених посеред лісів. Але одного разу навесні я просто не впізнав цієї станції, ще хвилин за п’ять крізь відчинені вікна вагона разом з весняним теплом на крилах легкого вітру прилетів невідомий досі аромат. Він був терпким і нудотним водночас, ніби сотні кондитерів працювали над найсмачнішим десертом у світі. Так ось саме тоді я не збагнув, куди приїхав. Я потрапив в білий рай пелюсток, звідтоді в мене з’явилася крамольна думка, якою тішив себе осінніми вечорами: «А я знаю, яким є рай». Таке враження, що це був мій персональний рай, який мав таку манливу владу тільки наді мною, але ні ... Була ще одна лю-дина, без якої я вже не уявляв своїх подорожей цим маршрутом.

Коли я вперше стрибнув на перон тієї весни у далекі роки, коли мотався щовихідні до себе додому, в маленьке містечко, яке задрімало на північних кордонах Україні, мене зустрів похму-рий стариган в пошарпаному піджаку і кашкеті залізничника (в точнісінько такім, у якому в місті ходив місцевий божевільний). Першою фразою, яку він буркнув, зціпивши міцні, але пожовклі від тютюну і років зуби, була: «Смітник біля вокзалу, і не думай недо-палки тут кидати!» Я тут же поспішно парирував своєю коронною фразою про те, що не курю, на що він лише прицмокнув язиком і легким рухом, майже як у Копперфільда, дістав пачку

цигарок з піджака. Трохи відійшовши вбік, додав: «Ну й дурень, не знаєш ти, що таке цигарка!» Я тоді його не зрозумів, та й навряд чи хтось його розумів взагалі в його житті.

На цій станції ми стояли довго, незважаючи на те, що вона була крихітною, ми постійно пропуска-ли столичний експрес, який мав пройти без затримок. Так от часу в мене було вдосталь для того, щоби поспостерігати за дивним старим. Спокійно, філософськи спогляда-ючи, з легким докором дивлячись на пасажирів на перекурі, він до-смакував цигарку, точним клацанням відправив її в урну і, щоб ви думали ... дістав сигарету. Як виявилося вже потім, не міг він так накуритися і придумав собі одного разу дивний метод, коли в його кишені були і махорка, і трофейні сигарети, але …здається, я йду в «інші степи».

Повернувшись до Києва, я все ніяк не міг забути цього старого, тому що було в ньому щось таке особливе, бешкетне, ще хлоп’яче, у всій його поведінці, погляді, фразах, загалом зачепила ця людина, не про-ста вона була, здавалося мені тоді. Тим паче, працюючи в газеті, я писав саме про людей, і такий персонаж мені був потрібний для хорошого матеріалу в колонку.

З нетерпінням дочекавшись вихідних, я помчав експресом додому, і бачив лише мигцем вивіску «Вишне-ва» у вікні вагона. Але ось уже був ра-нок понеділка, і станція знову постала на моєму шляху. Дід стояв точнісінько в тому ж місці, де й тиждень тому, ніби

й не сходив з нього, начебто – це його пост номер один. Зійшовши з потяга в той ранок, я твердо знав, що мені дуже потрібний матеріал про нього і я добу-ду-таки інформацію, щоб опублікувати гідну історію. Сильно напружуватися не довелося, через зо дві випадкові фрази у нас налагодився контакт, і зовсім непомітно пролетіли двадцять хвилин вимушеної стоянки електрички. Не хотілося сідати у вагон, адже там, на станції, залишався шматочок живої, але такої, що вже відходить, історії.

З тої пори щоранку понеділка в дощ, вітер, сніг і грозу я зустрічався у «Вишневій» з цим дідом. Його історія була схожа на сотні інших, але ша-лено сумна. На початку війни, він, ще 18-річним хлопцем, потрапив на фронт, у нього були сотні історій з тих часів, але одну він мені все обіцяв подарувати, коли він нарешті її запише. Якось я побачив серед його папок, які

він мені виносив, аркуші жовтого кан-целярського паперу, списані акурат-ним почерком молодого гімназиста. Але він ховав їх кожен раз від мене їх, жартуючи, що дурневі півроботи не показують. Він ніколи не надягав орденів, хоча я бачив на фото зі соро-кових, що у нього їх було вдосталь.

Наше спілкування тривало кілька років, я намагався надзвонювати йому на станцію, де він жив, частіше, адже був він зовсім самотній, іноді слав листівки із закордонних подорожей, просто, щоб він знав, що хтось про нього думає. Казав, правда, що десь є його сестра, яку він виростив один, але вона давно не давала про себе знати. Було дуже боляче за нього і при-

кро, його самотність вбивала й разом з тим робила сильнішою, змушувала пам’ятати про молодість.

Надійшла чергова зима, і я чекав свого дня народження, а доглядач станції «Вишнева» готував мені сюр-приз – рукопис своїх молодих пригод, яку я пообіцяв видати, щоб увічнити славу тих героїв, які нагороджені лише пам’яттю бойових друзів посмертно.

Я зістрибнув з верхньої сходинки вагона прямо в глибокий замет, але щось було не так, я відразу це відчув: його там не було. Це була вже не та станція, тому що випав з неї найважливіший елемент – станційний доглядач, мій друг, який стільки років проводжав мене в цей шлях, розповідаючи всякі брехні й анек-доти, який ділився найпотаємнішим, називаючи мене просто, не по імені, онуком. Щось стислося всередині, і дурні думки промайнули в голові: «От і все ...» Якось порожньо стало всередині, я швидко повернувся до вагона, не обтрушуючи снігу з хутряного коміра, сів біля вікна й тупо вдивлявся в сліпі вікна маленької станції, сподіваючись побачити там знайомий силует. Зуби вибивали чечітку, але мені було все одно. Я був убитий в той день.

Минуло кілька місяців, я не раз ставив провідникам запитання, а чи не знаєте ви, куди подівся цей дідусь, але у відповідь я чув усе: від хамства до фантазій про його переліт нібито в Австралію. Одного разу ввечері, перед днем народжен-ня, я піднявся до себе на поверх і зазирнув у поштову скриньку. Там ле-жав незвично об’ємний пакет, у яких зазвичай надходять різні документи. На адресу я навіть не дивився, я бачив почерк на конверті, той самий акуратний гімназійний юнацький, без плям і помарок. У той момент у мене щось дивне сталося з серцем, воно забилося швидко-швидко, а потім завмерло на секунду, яка здавалася мені вічністю. Тремтливими руками я відімкнув квартиру і, зачинивши двері, сів на підлогу в коридорі, пря-мо не роздягаючись і почав ніяково, як я це зазвичай роблю, двома руками розривати швидше пакет. Щось хруснуло, тріснуло, на підлогу посипалися рукописні аркуші того самого жовтого офісного паперу, які я бачив серед папок в «Вишневій». І на всю цю купу листів, елегантно, як в кіно, лягла кольорова фотографія. Я просто нерозумно посміхався, дивлячись на це фото, тому що був безмежно радий побаченому. На тлі великої галявини сиділо чоловік 10 хлопців і дівчат різного віку, але з одним поглядом, таким зухвалим і сміливим, який міг бути тільки у представників одного роду, а в центрі композиції сидів мій старий знайомий, тримаючи за руку не-молоду жінку, котра була практично його відображенням. До речі, ще там, далеко за ними, скакала парочка кенгуру...

Безручко Ілля Ж-50(к)

Керамічна чашка восьми років від народження шукає вірну подругу, яка буде зі мною у радості й печалі.

Про себе: середньої статури, висока, з тонкою елегантною ручкою, шкіра світла. Не женуся за модою, але маю свій неповторний стиль – я покрита дрібними різнокольоровими узорами. Я легка на підйом у пря-мому та переносному сенсі. У моєму житті були злети й падіння, але я стійко їх перенесла і повністю уціліла.

Шукаю ложку, яка стане моєю супутницею на все життя. Вік і зовнішність особливої ролі не відіграють, але надаю перевагу мініатюрним срібним ложечкам. Також важлива акуратність і потяг до чистоти: хотілося б при-ймати з тобою душ під теплою водою з крану, насолод-жуючись ароматною піною.

Де ти, подруго, здатна підсолодити мені життя, на-родити у мені вихор, та, що готова насолоджуватися найсмачнішими напоями разом зі мною і будити мене веселим побрязкуванням? Відгукнися!

Наталія Ганюкова Ж-19(к)

І знов диктатура зимової казки –І знов королева з прозорої маски.І знову вірші про сніжинки і лід,І вкотре пісні про засніжений світ.Я маю до казки чарівні ключі –Я знаю якою зима є вночі:Ламаючи коди стандартних систем,Палають замети холодними вогнем.І страшно, і гарно, яскраво і дивно,І місяць блідіший від того, що димно –Хмарини на небі, як попіл зимовий,а Місяць не любить такої обнови.Тож ніч і зима – і війна кольорів.Лиш чорний і білий під музику снів.Нехай не воюють – скажу я сама:Сьогодні вночі чорно-біла зима!

Дубовчук Аня Ж-51(к)

Вишневі кенгуру

Чорно-біла зима Шлюбне оголошення

керамічної чашки

Солом’яна лялька

8

Ох і живучі ці старомодні радянські традиції. Хоч би й 8 березня Міжнародний Жіночий День! Уже дав-но розвінчано Клару Цеткін і боротьбу жінок за рівні права з чоловіками, але ж «не вигорає» з роками на календарі червона барва, що яскраво засвідчує неробочий день для всієї нашої (вже 20 років незалежної!) держави.

Чому завжди маємо відкривати роти на чужі свята? А що – наших замало? Якщо йдеться про жінок, їх можна доречно привітати у День матері, що святкують в Україні 10 травня, є й з-поміж народно-релігійних свят ті, що пов’язані із жіночими постатями. Ну то нехай уже останній раз відсвяткуємо, бо ось –ось на порозі стане Весна-красна, а її уявляємо уособленням жіночої вроди й молодості.

Отож чоловічі розуми уже зайняті думками про подарунки своїм рідним та коханим жінкам. Адже кожен чоловік знає: що вдалішим буде подарунок, то спокійніша та добріша буде його ко-хана й більше любові та тепла подарує

йому протягом наступного року. Щоб не засмутити свою половинку,

чоловіки готові (неймовірно!) навіть приготувати подарунок власними ру-ками. Декотрі хочуть створити власний нетлінний витвір художнього слова – вірш про кохану або навіть пісню! Інші йдуть на ще більші радикальні жертви: вони готові власноруч приготувати романтичну вечерю (про кількість втрат на кухні мова навіть не йде). Але найбільше тих хто йде найпростішим та, відверто скажемо, безпрограшним шляхом. Ці чоловіки обирають як пре-зент квіти й солодощі, адже якій жінці не буде до вподоби шикарний букет троянд чи тюльпанів з додатком в формі улюблених цукерок чи тістечок? Але є й такі типи, котрі ніколи не вітають прекрасної половини людства з їхнім «професійним» святом. Що ж до подарункового хвилювання подаємо невеличку діаграму того, що очікує вас на найближче свято жіноцтва.

Тетяна Маринченко Ж-51(к)

Є люди, які не є природ-женими репортерами. Вони й води у морі не знайдуть. Ви посилаєте їх робити репор-таж на завод, вони поверта-ються з витягом з офіційних звітів та каталогом машин.

Якби вони й перебували в Парижі 14 липня 1789 року, то принесли б до редакції статтю про чудові краєвиди у передмісті.

Це перебільшення? Ось два приклади. Зимового вечора один репортер повертається на машині

з сусідньго міста. Вбігаючи до редакції, він не може стрима-ти свого хвилювання. «Хто б міг подумати. Я таке бачив...Коли я проїжджав повз М., бачив охо-плену полум’ям дзвіницю. Як воно палахкотіло! Таке видовище!»...

-Ти сфотографував?» – «Ой, я зовсім про це забув».

Ще один журналіст потрапив до Афганістану. 28 квітня 1978 року він був на дорозі. Як ре-зультат виходить його стаття під заголовком «Від афганських візків до пакистанських автобусів», в якій розписується те, як привітно зустрічають афганці гостей і як за-

недбаний їхній транспорт. В одному місці в статті

журналіст згадує, що поба-чив, як проходили «колони бронетранспортерів та військових по дорозі на Кабул.» Але йому не спало на думку зупинитися, щоб спитати, куди ж вони прямують.

За десять днів він дізнається, що стався заколот, який призвів до десяти років війни, котра стала для СССР новим «В’єтнамом». Ось як можна прогавити сенсацію!

Анастасія Смикало, Ж-59(к)

Професор дружелюбно посміхається студенту, який явно хвилюється:

- Ми, здається, вже знайомі, – підбадьорюючи, говорить профе-сор. – Ми раніше з вами не зустрічались?

- Так, я здавав у вас в минулому році. На жаль, провалився...- На цей раз, я впевнний, все буде гаразд... Не згадаєте, яке перше

питання я задав вам на минулому іспиті?- Ви запитали: «Ми раніше з вами не зустрічались?».

Чим здивувати дівчину на свято?

Як нічого не побачити під час репортажу

Aнекдоти

Голодніше студента може бути тільки студент, у якого ще й дівчина є ...

Студенти ВУЗів діляться на три категорії: - Студенти, що вчаться з задоволенням; - Студенти, що вчаться без задоволення; - Студенти, що з задоволенням не вчаться;

Не спи на лекціях!Прокинешся в армії… Студент студентові:

- Знаєш, наш викладач розмовляє сам з собою...

- Наш теж. Але він цього не усвідомлює. Він думає, що ми його слухаємо.

- Чим відрізняється 1 вересня в першому класі від 1 вересня на першому курсі?

- 1 вересня в першому класі важко забути, а 1 вересня на першому курсі важко згадати...

— Як я ненавиджу Толстого! Роману ”Війна і мир” написав аж чотири томи! Здуріти ж можна!

— Ти що, читав?— Ні, робив ксерокопію!

Що ви плануєте подарувати близьким жінкам на свято?

Проба Студентська газетаЩомісячна Виходить з 21 листопада 2011 рокуЗасновник Інститут журналістики і

міжнародних відносинАдреса редакції: 01010 м. Київ, вул.Щорса

36, корп‚2Наклад 10 примірників, Обсяг 2 друк., акр.,

Керівник проекту: Олена Логвиненко Головний редактор: Ольга ОпанасюкРедколегія: Тетяна Маринченко, Ольга

Блажієвська,Аліна Таліровська, Вікторія Данильченко.Дизайн і верстка: Настя Бабій

Handmade

Квіти і солодощі

Коштовні подарунки

Фреш-бар