Мій Мозамбік

12
МІЙ МОЗАМБІК Три тижні в Мапуто Як живуть і про що мріють на півдні Африки

Upload: ukma-journalist

Post on 22-Mar-2016

247 views

Category:

Documents


2 download

DESCRIPTION

Ольга Макар, Могилянська школа журналістики

TRANSCRIPT

Page 1: Мій Мозамбік

МІЙ МОЗАМБІК

Три тижні в Мапуто

Як живуть і про що мріють

на півдні Африки

Page 2: Мій Мозамбік

2

Page 3: Мій Мозамбік

Республіка Мозамбік — країна на південному сході Африки.

населення: 24 млн

площа: 801 590 кв. км

87% населення живе на менше ніж 2 долари в день

47% населення Африки – діти до 16 років.

Одна жінка в середньому народжує 5 дітей

Основні дані про Мозамбік

3

Page 4: Мій Мозамбік

4

Page 5: Мій Мозамбік

На вулицях Мапуто зустрічаємо багатьох малень-

ких дітей. Вони зовсім самі, деякі 6-річні несуть на спинах немовлят. Діти не те щоб граються – іграшок в них немає, навко-ло пилюка і сміття, їздять машини і вирує хаотичне життя. Просто тут, в столиці Мозамбіку, на півдні Афри-ки, на узбережжі Індійського океану, у дітей немає ди-тинства – вони дорослі й серйозні, вони похмурі й заклопотані безліччю своїх

недитячих проблем.

Вулиця

5

Page 6: Мій Мозамбік

Місцева школа. Тут діє кілька змін: одні діти вчаться з 7 до 11 години, інші – з 11 до 15 – і так аж до пізнього вечора. Кілька класів займаються в дворі, під деревом – їм не ви-

стачило приміщення.Клас – це від 50 до 80 дітей. Парт і стільців тут теж немає. У деяких з них немає взут-тя. За останні роки навчан-ня стало доступним навіть для найбідніших – це вели-кий крок для країни, де май-же половина населення –

неграмотні.

Школа

6

Page 7: Мій Мозамбік

7

Page 8: Мій Мозамбік

8

Ця порція для більшості дітей – єдина повноцінна їжа. П’ятниця – особливий, завжди святковий день, бо це – день курки. А курку мозамбіканець їсть два рази в рік: на Різдво й Великдень.

Центр харчування Спільноти Святого Егідія. Щодня тут обідає 600-650 дітей. Найменші, яким лише два чи три роки, ще не вміють до-бре тримати ложку, але їдять швидко і впевнено, не залишаючи ані крих-ти на тарілці. Якщо щось залишиться – діти поруч з’їдять.

Page 9: Мій Мозамбік

Центр харчування

9

Page 10: Мій Мозамбік

Дівчинці на ім’я Ана – сім років. Ми з нею познайомилися у Центрі харчу-вання на периферії Мапуто, куди я приїхала на три тижні працювати, а Ана при-ходить вже кілька років поїсти. Цей центр, як і багато інших у Мозамбіку та всій Африці, збудувала Спільнота святого Егідія, міжнародна організація, що виник-ла у Римі 44 роки тому і зараз у всьому світі допомагає бідним. У центрі працю-ють африканці, а фінансується він щомісячними пожертвуваннями двох сотень європейців.

Поїсти Ана приходить зі своїм маленьким братиком – забирає його з дому після школи. Тут їх добре знають, знають про всі їхні проблеми і успіхи – працівники центру не просто щодня реєструють дитину, яка прийшла обідати, вони спілкуються з нею, знайомляться з її сім’єю. Якщо дитина не приходить більше тижня – ідуть до неї додому, щоб дізнатися, що трапилось. Якщо дити-на хворіє – просять маму відвести її до лікаря, якщо в мами немає часу – ведуть самі.

Після обіду влаштовуємо ігри для дітей – Ана бігає і стрибає (вона й сама вже забула, що ще дитина), а братик на її спині – втомлено спить. Не плаче, не скиглить – він звик, що у його сім’ї надто багато справ, щоб ще й його бавити.

10

Page 11: Мій Мозамбік

Окрім дітей від шести років, які ходять в школу, а сюди приходять на обід, є ще малюки. Для малюків тут створений садочок, маленька школа.

Вони вчаться тут мити руки (а де ще вони цьому навчаться?) і спілкуватися з людьми, гратися разом, рахувати, співати, слухати вчителя. Вчимо користува-тися унітазом – де ще вони хоча б побачать таку розкіш? Вчимо не пити воду з кранів – вдома у них немає питної води, від цього – багато проблем і круглі жи-вотики. Називаємо їх на ім’я – у них це викликає небувалу радість. Так, у школі вчитель звертається до своїх учнів за номером Але навіть не це найважливіше. Найважливіше, мабуть, те, що, не були б вони тут, то проводили б свої дні в пилюці й грязі, на вулицях, повних сміття і небезпек, біля дороги, де їх може збити машина, серед дорослих незнайомих людей, які можуть, наприклад, їх ви-красти. Вона навряд чи змогли б нормально харчуватися хоча б раз у день, а якби вони захворіли, ніхто не відвів би їх до лікаря.

Улюблене заняття дітей у нашому центрі – тримати когось з дорослих за руку. Мої білі руки вони ніяк не можуть поділити – доходить мало не до бійок. Кожен хоче, щоб його обняли, кожному треба хоч трішечки уваги. Зрештою, вони мають на неї право, як мають право на їжу, ліки і хоча б трішки дитинства.

11

Page 12: Мій Мозамбік

ПРОГРАМА

Опікана

відстані

26євро на місяць

здоров’янавчання

харчуванняодяг

іграшкидля конкретної дитини

santegidio.org