Гнатюк Оля "Між літературою і політикою. Есеї та...

Між літературою і політикою

есеї та інтермедії

ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ

ОËЯ ГНÀÒЮК

© Гнатюк Оля© «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ», 2012

Гнатюк Оля. Між літературою і політикою. Есеї та інтермедії – К.: ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ. – 2012. – 368 с. ISBN 978-966-378-267-6

Центральна тема книжки – взаємодія між сферою літератури і політики в контексті української та польської історії ХХ століття. Мова йде про вплив політики на різні виміри культурного життя: від тотального контролю держави над усіма сферами творчості, через нібито нейтральну її позицію, до політики пам’яті і забуття. Увага зо-середжена, однак, не лише на державній політиці, але й на стратегіях поведінки різних особистостей і спільнот. Книжка адресована читачам, які цікавляться політикою, історією, літературою.

Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг

Редактор: Леся Лисенко

Коректор: Наталя Резник

Комп’ютерна верстка: Галина Ліхтенштейн

ISBN 978-966-378-267-6

На обкладинці репродуковано картину Бориса Єгізаряна «Ноїв ковчег»

Г 56

УДК 821.09:321

Національний університет «Києво-Могилянська Академія»

Видання здійснено за фінансовой підтримки Посольства Республіки Польща в Україні

3

Передмова

Книжка вміщає тексти, написані протягом понад двад-цяти років. Найдавніший із них – ровесник української незалежності, і це невипадково. Саме тоді зацікавлення

сучасністю витіснило моє давніше захоплення старовиною, домо-дерною історією літератури та теорією. Я почала надавати пере-вагу дослідженням історії та культури ХХ століття. Приваблювали мене ті методології, які уможливлювали по-новому поглянути на літературу та її суспільну роль. Подібно до моїх старших колег, на яких я орієнтувалася, стаючи на цей шлях, – Григорія Грабовича, Марка Павлишина та Миколу Рябчука, а також мою ровесницю Соломію Павличко, мене цікавили передовсім ті явища української культури, які вплинули на її становище на початках незалежності. Проте більше захоплювала не теорія, а практика; і я поринула у видавничу та пере-кладацьку діяльність. Тексти, які писалися протягом 1990-х років і на початку 2000-х, супроводжували публікації польською мовою різних українських авторів. Вони мали зазвичай прикладну мету – роз’яснити культурний код, або, інакше кажучи, – полегшити трансляцію творів однієї культури в систему іншої культури. Деякі з них згодом перепи-сувалися вже як цілком самодостатні тексти, і саме ці пропоную увазі читача. Я навмисне вживаю слово «трансляція» в нетрадиційному значенні, уникаючи слова «просування» чи «посередництво», бо йдеться не про товарообмін, а про діалог двох тісно споріднених, а проте різних і самодостатніх культур.

Перебування в орбітах двох культур, «буття між» стало частиною моєї ідентичності й ще сильніше налаштовувало на пошук точок пере-тину. Отож, публіковані есеї – запис моїх реакцій на зустрічі з іншими, себто моя спроба діалогу з текстами та ідеями. Сенси, витворені у цих інтерпретаціях, не претендують на винятковість, незаперечність чи об’єктивність. Це моє прочитання творів чи розуміння контекстів,

4

Мiж лiтературою i полiтикою

у яке вписаний власний досвід. Це також спроба побачити себе у дзеркалі, яким є Інший, з яким вступаєш у діалог, і завдяки цьому кра-ще зрозуміти себе.

Усі ці настанови спонукали мене, з одного боку, до переосмис-лення традиційних інтерпретацій, які видалися мені у новій ситуації недостатніми або й неадекватними. З іншого боку, це схиляло мене до обережного використання новаторських методологій, які пропону-вали прикласти готові інтерпретаційні рамки до явищ, на мій погляд, занадто розмаїтих, щоб їх тлумачити в межах тієї чи іншої закритої системи.

«Між літературою і політикою» складається з п’яти розділів, перші два з яких є, з формального боку, літературознавчими. Це спроба пе-реосмислення канону найновішої української літератури і/або нового прочитання деяких топосів, важливих з погляду сьогодення. Розділ «Переклад як діалог культур» може прочитуватися як належний до перекладознавства, проте я ставила перед собою певне надзавдання. Ішлося про те, щоби показати не стільки функціонування окремих перекладів у системі іншої культури, і не переваги чи недоліки само-го перекладу (цим я займалася практично), скільки місце української літератури в польській культурі ХХ століття та політичну зумовленість її рецепції. В одному з текстів цього розділу – «Межі та безмежжя літератури» я намагаюся показати виняткове значення жанру есею для сучасної польської культури та процесу її модернізації у другій половині ХХ століття. Саме цієї особливої напруги думки мені бра-кувало в сьогочасній українській культурі, приреченій політичною ситуацією на умови, в яких вільне мислення було неможливе. Публікаціями польської есеїстики українською мовою та роздумами над проблемами, які в них розглядаються, мені хотілося частково до-повнити українські спроби переосмислення традиції.

Розділ «Архітектори порозуміння» присвячений тим політичним мислителям, які у час протистояння намагалися знаходити шляхи до порозуміння. Деякі герої цих статей, як наприклад Єжи Ґедройць, доволі добре відомі українському читачеві; інші, як от Пйтор Дунін-Борковський, знані винятково дослідниками міжвоєнного періоду. Замість притаманного цьому часові нав’язування, замість домінування, замість підпорядкування, виражених у монолозі, вони пропонували взяти за основу принцип партнерства та взаємоповаги, а діалог прагнули зробити головною умовою пошуку modus vivendi для

5

Передмова

обох націй. Назвою цього розділу я намагаюся показати, що навіть у найскладніших взаєминах потрібно бачити не лише їхні темні, а й світлі сторони, і одне без іншого не може існувати, як світло без тем-ряви. Виняткове зосередження уваги на «важких питаннях» є такою самою маніпуляцією свідомістю, як і спроби замовчування.

В останньому розділі, названому «Прикладна гуманістика», вмі-щено тексти, головною темою яких є складні взаємини гуманітаріїв і політиків. Не йдеться лише про практичне застосування результатів досліджень, і не винятково про маніпуляції, яких припускаються й учені, й політики. Мова – про переосмислення минулого, а не про «переписування історії», як це намагаються представляти прихиль-ники Ancient Regime. Окрему увагу присвячую присутності історії в публічному житті, себто про політику пам’яті, представленої на прикладі діяльності польського Інституту національної пам’яті.

П’ять частин книжки розділяють і водночас об’єднують інтермедії. Це тексти проміжного жанру – між есеїстикою та публіцистикою, як проміжним жанром середньовічної літератури були інтермедії. Інтермедії писалися у формі діалогу й мали неприхований субверсив-ний характер, прикладом чого є відома всім школярам «Зачапка му-дрого латинника з глупим русином». І саме визначення «інтермедія» є єдиною даниною моїм давнішим зацікавленням домодерною літературою. Гадаю, ця назва відповідає діалогічності, ба, й полеміч-ності висловлених тут суджень.

Книжка завершується дуже особистим текстом – «Похвалою діалогу», присвяченим усім тим, хто свідомо чи несвідомо формував мене – своїми розмовами, позицією, дискусіями та суперечками.

*** Частина цих текстів уже публікувалася на шпальтах українських

та польських журналів, інші – з’являються друком уперше. Хочу подякувати всім, хто спонукав мене до їх написання та видання, передовсім – самим Авторам аналізованих творів, Авторам навіть найсуперечливіших ідей. Окремо хочеться подякувати Перекладачам, які доклали зусиль, щоб донести ці тексти до українського читача, а також Редакторам, які відшліфували не завжди точні мої формулю-вання, та, last but not least, Видавцям – без них ця книжка взагалі би не постала.

134

ІІІ. П Е Р Е К Л А Д Я К Д І А Л О Г

есей: Межі й безМежжя літератури*

1.

Історія польської есеїстики не така вже й довга – сягає при-близно доби Молодої Польщі, себто кінця ХІХ – початку ХХ століть. А все ж із погляду сьогодення важко переоці-

нити значення цього жанру. Він справив велетенський вплив на сучасну культуру, на ставлення до традиції, до «Європи», до на-ціонального минулого та національних цінностей, помітно по-значившись на свідомості й культурній ідентичності, зрештою, на суспільній поведінці багатьох поляків. Вершиною його попу-лярності стали 80-ті роки, проте й до сьогодні есей залишається одним із найшанованіших літературних жанрів. Його унікаль-ному успіхові в другій половині ХХ століття певною мірою по-сприяла криза традиційних оповідних форм, а також – що було особливо важливо для Польщі – суспільно-політичні обстави-ни.

Есей як жанр походить із доби Ренесансу. Його творцем вважа-ють Мішеля Монтеня, автора славетної книжки «Essais» (1580), що перекладається часом як «Досліди», іноді як «Спроби», іно-ді як «Нариси». Відтак з’явились есеї Френсіса Бекона, Джона Мільтона, Блеза Паскаля. У ХІХ столітті чи не найславетнішим есеїстом був Вільям Гезліт. Близькими до цього жанру вважа-ються «фрагменти» єнських романтиків та Ґете.

* Надруковано як передмову до збірки «Дванадцять польських есеїв». – К.: Критика, 2001.

135

Есей – це не публіцистична стаття, не журналістський нарис, не ескіз, не репортаж, не фельєтон і не наукова розвідка. Жанр есею передбачає абсолютну інтелектуальну свободу, виключа-ючи будь-який догматизм, пропаганду й узагалі підпорядку-вання тим або тим вимогам, правилам й утилітарним потребам. Ґрунтується він на неповторності індивідуального вислову та світобачення. Гине скрізь, де утверджується тоталітаризм, де не лишається найменшого клаптика свободи. Водночас незалежно від змісту, самою своєю формою, жанровою суттю опирається тоталітарній ідеології. Не дивно, отже, що саме до цього жанру в повоєнні десятиліття енергійно звернулися польські митці – не лише в еміграції, а й у самій Польщі.

Есей висловлює суто приватний, індивідуальний погляд на розмаїті речі, відтак у ньому немає місця стандартним розмір-ковуванням і логічним, підкріпленим фактами, висновкам. В есеї переважає фрагментарність, асоціативність, формальна та змістова свобода. Це, власне, й робить його популярним. Йосиф Бродський любив повторювати, що есей у прозі й еле-гія у поезії – це автопортретні жанри; вони свідомо зрікаються будь-яких претензій на об’єктивізм, даючи суто суб’єктивний портрет автора.

Метою есею ніколи не є проповідування істини, винесення тих чи тих вироків, висновків, проголошення певної ідеологіч-ної позиції в тій чи тій конкретній справі. Ceterum censeo, чуттєва відстороненість, об’єктивізм – есеїстові чужі. Його улюбленцем є не Катон, а Сократ – із його іронією та хистом до імпровізації.

Есеїст – інтелектуальний провокатор, що ставить під сумнів звичні судження. Важливою річчю для нього є не оцінка, а сам процес мислення та оцінювання. Принципово уникаючи сис-темності, висновків, закритих форм , він висловлює своє неприй-няття обмежень для мислення та уяви. Це не звільняє його від почуття відповідальності – й за кожне слово, й за загальну фор-му сучасної культури.

Надзвичайно містка форма зробила есей популярним засо-бом для багатьох літераторів у найширшому значенні цього слова – поетів, прозаїків, критиків, літературознавців, істориків, навіть публіцистів. Як типовий «проміжний» жанр, есей легко об’єднує художність із документалізмом, історизм та автобіо-

136

ІIІ. Переклад як дiалог

графічність – із філософськими амбіціями. Він є фіксацією суто індивідуального досвіду пошуків правди, намагань її осягнути, зрозуміти себе та світ. У цьому сенсі героєм есею завжди є лю-дина, що намагається переосмислити наявний світ й усталену традицію. Есеїст не є безстороннім спостерігачем, що холодно-кровно обмірковує порушувані проблеми. Олімпійство йому не властиве. Навпаки, він відчуває зв’язок із добою, з культурним оточенням, має жагу пізнання. Його активна постава щодо тра-диції, постійна готовність до переоцінки усталених поглядів і понять заради моральної й інтелектуальної проникливості спо-нукають читача до зустрічної активності, втягують у діалог, роб-лять чи не майже довіреною особою автора. Власне, ця діалогіч-ність, інтелектуальна, а деколи й емоційна близькість до читача, ледь не особисто причетного до внутрішнього світу авторових розмислів і переживань, робить есей – поряд зі спогадами та щоденниками – найпопулярнішою інтелектуальною лектурою в другій половині ХХ століття.

2.

Польська есеїстика повоєнних десятиліть виростає великою мірою з досвіду міжвоєнного періоду. Саме тоді сформувалися особистості найвизначніших творців повоєнного періоду – Єжи Стемповського, Станіслава Вінценза та молодшого від них май-же на покоління Чеслава Мілоша. Закорінена ця есеїстика, од-нак, значно глибше: як дотепно сказав колись Мілош про Павла Гостовця (псевдонім Єжи Стемповського) та Станіслава Вінценза, вони поєднали давньошляхетську «гутірку» – невимушену бе-сіду – з гуманістичною традицією й отримали те, що, власне, прийнято називати есеєм. У їхніх творах багато минулого, проте нема його апології. Це особливо помітно в есеях Мілоша, суттю яких є реконструкція власної пам’яті й дослідження особистої генеалогії.

Втім, характерною рисою багатьох есеїстів цього періоду була вдавано-демонстративна байдужість до проблем національної пам’яті – на тлі «прогресивно-ліберальних» гасел «наздоганяння Європи». Чи не найглибшу ревізію самих основ польського па-тріотизму здійснив Вітольд Ґомбрович. Його есей «Проти пое-

137

Есей: межi й безмежжя лiтератури

тів» (1951) безпосередньо передував публікації роману «Транс-Атлантик» – твору, що буквально вивернув польське мислення навиворіт. Продовженням стали його щоденники, регулярно дру-ковані на сторінках паризької «Культури» (нещодавно видані в трьох томах українською), наче один, по суті, велетенський есей.

У самій Польщі тим часом, особливо в 1948–1953 роках, коли неподільно запанував догматичний, совєтського розливу, соцреа-лізм, есеїстика практично перестала існувати. І все ж декому вдалося зберегти простір внутрішньої свободи, підтвердженням чого може слугувати есеїстика Яна Котта. Своєрідною сублі-мацією оригінальної творчості стають у той час художні пере-клади, зокрема, з європейських літератур доби Відродження та Просвітництва, перевидання Монтеня (в перекладі Боя-Желенського) та Дідро. Після 1956 року починається інтенсивне засвоєння доробку французьких екзистенціалістів, передусім Камю та Сартра. Католицьке видавництво PAX (єдине не вповні контрольоване комуністами, хоч і контрольоване цензурою) ви-дає твори французьких персоналістів. Переклади напливають дедалі потужнішою хвилею. Саме завдяки їм польська культура здобуває життєво потрібний їй, проте силоміць обірваний євро-пейський досвід. Передусім це стосується текстів французьких та англо-американських, меншою мірою – німецьких, на що були зрозумілі історичні причини. Своєю англо-французькою орієн-тацією польська есеїстика засадничо відрізняється від російської традиції статті чи нарису («очерка»), сформованої під сильним німецьким культурно-філософським впливом. Подібне можна сказати й про традицію українську, сформовану почасти у ні-мецькому (та польському), переважно ж у російському культур-ному контексті. Характерним прикладом таких впливів та орієн-тацій є рецепція книжки Освальда Шпенґлера «Занепад Заходу» (1918; російський переклад – 1923), на яку неймовірно часто по-кликаються не лише російські, а й українські есеїсти (досить зга-дати хоча б Донцова та його коло, Хвильового чи – із сучасних авторів – Оксану Забужко). А тим часом у Польщі, як, до речі, і в Англії та Франції, цей текст залишається малознаним; на нього майже не посилаються, та й самого польського перекладу досі не-має. Іншим прикладом може слугувати есеїстика Василя Стуса – глибокого знавця німецького модернізму, та Юрія Андруховича,

138


взорування якого на німецькій культурі найвиразніше помітне у збірці есеїв «Дезорієнтація на місцевості» (1999).

Загальне пожвавлення інтелектуального життя в Польщі після жовтня 1956 року позначилось і на відродженні есеїстики. Пер-шими нагадали про себе історики мистецтва – Ян Бялостоцький («П’ять віків роздумів про мистецтво», 1959; «Мистецтво дорож-че від золота», 1963; «Мистецтво й гуманістична думка», 1966), Мечислав Порембський та Мечислав Валліс. На рубежі 50–60-х ро-ків зусиллями Павла Ясениці та Мар’яна Брандиса відроджуєть ся історичний есей. Істотно на нього вплинула французька «Школа Анналів», запровадивши в практику комплексне – пов’язане і з економікою, і з соціологією, і з етнологією та культурою – до-слідження історії. Засновник цієї школи, Марк Блок, легендарна постать французького руху опору, був добре знаний і шанований у Польщі: його фундаментальну працю «Похвала історії» (1959) було перекладено й видано тут протягом року – на чверть століття раніше, ніж з’явився російський переклад. Із цією школою бу ли інтелектуально пов’язані Антоній Мончак, Бенедикт Зєнтара, Броніслав Ґеремек. Часто й охоче зверталися до есеїстики творці варшавської школи дослідників інтелектуальої історії – Зиґмунт Бауман, Єжи Шацький, Анджей Валіцький.

У 1960-х роках, після періоду демонстративного розриву з традицією, настає час замилування минулим, міфом, повер-нення до джерел і віднайдення коренів європейської культури, «відновлення значень», як це окреслила згодом Марія Яніон. До цього напрямку належить есеїстика Збіґнєва Герберта («Варвар у саду», 1962, та пізніша збірка есеїв «Натюрморт з вудилом»), Ришарда Пшибильського («Et in Arcadia ego», 1966), Мечислава Яструна («Середземноморський міф», 1962; «Свобода вибо-ру», 1969; «Мандрівка до Греції», 1978), Ярослава Івашкевича («Петербурґ», 1976; «Подорожі до Італії», 1977; «Подорожі до Польщі», 1977). Знаменно, що найбільше уваги приділено було культурі середземноморській, яка трактується як колиска й основа європейської культури. Водночас це й усвідомлення за-непаду міфу. «Варвар» зі згаданої збірки Гербертових есеїв – не лише прозорий натяк на становище східного європейця, а й своє рідний діагноз сучасної цивілізації. Автор, зрештою, й не приховує, що минуле для нього – це лише привід поміркувати

139


про сучасне. «Оскільки більшість сторінок цієї книжки присвя-чена середньовіччю, – пише він у вступі, – я вирішив включити до неї також два історичних нариси про альбіґойців і темплієрів, з яких видно все сум’яття й оскаженілість доби» (курсив мій. – О.Г.). Обидва нариси – «Про альбіґойців, інквізиторів і труба-дурів» та «Оборона темплієрів» – прочитуються, зокрема, і як звинувачення тоталітаризмові. Докладний опис методів, якими добувалися зізнання, викликав у читачів щонайвиразніші асо-ціації. Важко не догледіти гіркої іронії автора у словах уявного захисника темплієрів, звернених до інквізиції: «Поступ циві-лізації (...) полягає, зокрема, в тому, що на зміну примітивним знаряддям для розтрощування черепів прийшли слова-довбні, здатні вражати людину ще й психічно». Пізніший аналіз тоталі-тарної «новомови», здійснений зокрема Міхалом Ґловінським, буде значно докладнішим і точнішим, але суть поставленого діагнозу залишиться незмінною.

Дискусія про становище мистецтва в тоталітарному суспіль-стві й моральну поставу митця, що розпочалася у 50-х роках, не завершилася, по суті, й досі. Величезного розголосу набула книжка Чеслава Мілоша «Поневолений розум» (1953), опубліко-вана невдовзі по тому, як її автор після короткого періоду спів-праці з комуністичною владою вирішив залишитися на Заході. Український читач мав змогу ознайомитися з більшою части-ною її розділів у журналі «Всесвіт» (1991), або й із повним пере-кладом, виданим на Заході ще 1980 року (у перекладі Богдана Струмінського, утікача з комуністичної Польщі). Пізнавши зблизька витончені механізми поневолення інтелекту тоталі-тарною ідеологією, Мілош описав у своїй книжці чотири типи поведінки митця в тоталітарній системі на прикладі чотирьох легко впізнаваних, хоч і не пойменованих, польських письмен-ників. Не лише це, а й загальний зміст книжки спричинив ве-летенський розголос і в самій Польщі, і в еміграції. Коли одні таврували автора як зрадника та наклепника, інші намагалися догледіти в його книжці самовиправдання й апологію колабо-раціонізму з комуністичним режимом. До дискусії приєднали-ся й українські мислителі-емігранти, зокрема, Юрій Лавріненко опуб лікував 1959 року в паризькій «Культурі» (в перекладі Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського) статтю «Література межової

140


ситуації», де теж спробував показати чотири типи суспільної поведінки на прикладі чотирьох визначних українських пись-менників із СССР. На відміну, проте, від Мілоша, він намагався показати не способи поневолення митців комуністичною ідео-логією, а радше способи опору та самозахисту.

Також у «Культурі» та в інших виданнях польського Літера-турного Інституту в Парижі у першій половині 60-х років з’являються есеї Александра Вата, зібрані згодом у книжці «Світ на гачку та на замку» (1985). Головна їхня проблематика – взаєми-ни між мистецтвом і владою в комуністичній державі («Кілька нотаток про зв’язки між совєтською літературою й дійсністю», «Читаючи Терца», «Замок і гачок», «Достоєвський і Сталін»).

У Польщі тим часом набуває великої популярності філо-софська есеїстика, чи не найвизначнішим майстром якої був Болеслав Міцинський (зібрання творів передчасно померлого автора побачило світ 1969 року й істотно вплинуло на інтелекту-альне життя країни). Учасник філософського семінару славетно-го Владислава Татаркевича, друг Віткація та Юзефа Чапського, він присвятив свої найважливіші есеї інтелектуальним портре-там видатних філософів – Канта, Кузена, Декарта. Водночас його есеїстика була спробою з’ясувати причини кризи європейської культури й поквитатися з гітлерівським тоталітаризмом.

Утім, значно більший розголос мали есеї Лешека Колаковсь-кого, який початково займався проблематикою лібертинізму XVIII–XIX ст., виявляючи вже тоді нахил до творення власних притч і філософських оповідок. Його есей «Жрець і блазень» (1959) майже відразу потрапив до канонічних текстів польської гуманістики. Згодом подібної популярності набули «Культура і фетиші» (1967), «Присутність міфу» (1972), «Чи диявол може спастися?» (1982), «Цивілізація на лаві підсудних» (1990).

На відміну від англосаксонських країн, наукова есеїстика в Польщі не надто поширена, та все ж має свою видатну постать – Станіслава Лема. Його збірки есеїв («Summa technologiae», 1964; «Філософія випадку», 1968), присвячені проблемам новітньої цивілізації та футурологічним прогнозам, наближаються в ба-гатьох аспектах до філософської есеїстики. Натомість «Високий замок» – поєднання автобіографічної повісті та есею – пропонує не менш захопливу подорож у протилежний бік – у минуле.

141


Від 1970-х років у Польщі розвивається незалежний (по суті, підпільний) видавничий рух, стаючи зрештою, від початку 80-х років, могутньою альтернативою офіційному друкові. Поряд із газетами та журналами в цьому так званому «другому обігу» з’являється маса книжок – публіцистика, проза, есеїстика, пере-клади, – що їх не пропускала до «першого» (офіційного) обігу комуністична цензура. Сяк-так зброшуровані, на неякісному па-пері, з блідими літерами, ці публікації (це були кустарні спосо би; адже усі засоби для друку були під державним контролем) все ж давали польському читачеві доступ практично до всіх «забороне-них» творів, наз ву яких у Совєтському Союзі було страшно навіть вимовити – від Кундери та Солженіцина до «Джерел тоталітариз-му» Ганни Арендт та «З історії честі в Польщі» Адама Міхніка.

3.

Первісно, задумом цієї збірки було дати уявлення українсько-му читачеві про українську та «кресову» проблематику в поль-ській есеїстиці, передусім у творах таких визначних авторів, як Єжи Стемповський, Станіслав Вінценз, Чеслав Мілош, а також Ян Блонський, Марія Яніон та представники молодшого поко-ління – Єжи Яжембський, Марек Залеський, Данута Сосновська та інші. Проте з’ясувавши, що досі в Україні не видавалося жод-ної книжки есеїв жодного польського автора, я усвідомила, що слід зайнятися заповненням елементарних прогалин, – даючи українському читачеві тексти, які видаються мені базовими для зрозуміння ним і сусіднього (польського), і власного (україн-ського) культурно-історичного досвіду.

Всякий антологічний вибір є суб’єктивним, не кажучи вже про його об’єктивну обмеженість, зумовлену фізичним обсягом про-понованої книжки. Польська есеїстика є напрочуд багатою, тож можна запропонувати й інше сузір’я імен, а можна й присутніх тут авторів представити іншими, «програмовішими» (як на чий смак) текстами. Бракує тут, безумовно, класиків польської есеїсти-ки: творця «Бронзувальників» Боя-Желенського, автора «Легенди Молодої Польщі» Станіслава Бжозовського, відомих критиків – Кароля Іжиковського, Казімєжа Вики, згадуваного вже Болеслава Міцинського та низки інших. З-поміж блискучої плеяди есеїстів,

142


згуртованих довкола паризької «Культури», тут представлено лише Мілоша та Ґомбровича, хоч і Стемповський, і Вінценз, і Чапський, і Герлінґ-Ґрудзінський, і Константи Єленський спра-вили неабиякий вплив на модернізацію польського мислення. Врешті, залишено за межами книжки політичну есеїстику, зо-крема, проникливі твори Юліуша Мєрошевського, співтворця (поряд із Єжи Ґєдройцем) принципово нової концепції взаємин Польщі з її східними сусідами. Ця концепція, сформульована в 50-х роках на сторінках «Культури», по суті, заклала підвалини нової польської ідентичності й нового устрою в східній Європі, який лише в останнє десятиліття почав ставати реальністю.

Бракує тут надзвичайно важливих для незалежної польської культури авторів, які почали друкуватись у 1970-ті роки в «друго-му обігу», заклавши підвалини майбутнього етосу «Солідарності». Це – Адам Міхнік з його «Тінями забутих предків» та згадуваною вже «Історією честі в Польщі», це Ян Юзеф Липський («Дві віт-чизни, два паріотизми»), Ян Юзеф Щепанський («Перед невідо-мим трибуналом», «Мала енциклопедія тоталітаризму»), Ярослав Марек Римкевич («Жмут»), Станіслав Бараньчак («Етика та по-етика»). Бракує тут чудового есеїста Мечислава Яструна; бракує, зрештою, Ярослава Івашкевича, творчість якого після довгого періоду офіціозної «хвали і слави» набуває автентичного значен-ня: його «Подорожі до Польщі» та «Подорожі до Італії» дають проникливий аналіз місця польської культури в Європі.

Перелік відсутніх імен і текстів, а відтак імовірних докорів на адресу упорядника можна продовжувати. Усе це свідчить лише про те, як багато ще належить зробити в справі взаємопізнання близьких, здавалося б, культур. І не лише в найпростішому ро-зумінні – перекладі найважливіших текстів, а й у глибшому сен-сі – пізнавання, осмислення та зіставлення спільного досвіду.

Варшава, жовтень 2000 р.

P.S. Протягом останнього десятиріччя українські читачі отри-

мали окремі видання есеїв Анджея Бобковського, Збіґнєва Герберта, Чеслава Мілоша, Адама Міхніка. Невдовзі з’являться друком есеї Лешека Колаковського. Отже, діалог триває.

Київ, червень 2012.

360

Похвала діалогу*

Нещодавно Фундація Антоновичів відзначала своє трид-цятиріччя. І хоча самі фундатори – Тетяна й Омелян Антоно-вичі – відійшли у вічність, завдяки їхньому доброму починові продовжує своє існування незалежна й надзвичайно вагома премія, а вони самі увічнені в пам’яті вдячних нагороджених, а також відвідувачів бібліотек та інституцій, які б не існували без їхньої щедрої підтримки. Упродовж цього тридцятиріччя і світ, і Україна змінилися докорінно. Проте принципи доброчинної діяльності Фундації залишилися незмінними. Благородна ціль та шляхетність фундаторів, поєднані з вимогливістю журі, здається, є чимось природним. І все ж, для української громадської думки зрозуміло, що гроно нагороджених Фундацією Антоновичів є просто унікальним, що кожен лавреат – надзвичайна особистість, а тому належати до нього є неабиякою честю.

У своїй промові я би хотіла наголосити на іншій грані того, що мені особисто здається важливим у премії Антоновичів, і що Ярослав Грицак назвав підтримкою для «іншості», а о. рек-тор Борис Ґудзяк – благословенням добрим словом. Ідеться про відкритість до Іншого. Я, як і всі мої попередники, безмежно вдячна Капітулі нагороди Антоновичів за таку велику честь. Ця урочистість є також чудовою нагодою для того, щоб подякувати

Замість закінчення

* Промова на врученні премії ім. Антоновичів 6 листопада 2010 р.

361

цим моїм учителям діалогу, співрозмовникам, без яких важко було би мені збагнути красу поліфонії.

Є певний парадокс у цій похвалі діалогу, що викладена у формі монологу. Сподіваюся, однак, що в ньому відчуватимуться й го-лоси інших, моїх давніх і теперішніх, польських, українських, єврейських та американських співрозмовників, які стали істотною часткою мого шляху і пізнання.

Поняття діалогу – одне з найдавніших у нашій культурі і ста-ло невід’ємною її цінністю. Діалог є усім: процесом пізнання, шляхом до істини, зрештою, й способом життя. Однак у людській природі є прагнення переконати у своїй правоті, бай-дуже, чи ця думка є об’єктивно правдивою. Що ж, діалог не обов’язково означає порозуміння чи бодай взаєморозуміння. Не завжди учасники діалогу намагаються досягнути консенсусу чи компромісу, зупиняючися заледве на порозі представлення влас-них і тільки власних позицій або на півдорозі, представляючи список розбіжностей. Буває, однак, гірше: пряме нав’язування єдиного правильного бачення під вивіскою діалогу. У сучасно-му демократичному світі буває й «dialog gęsi z prosięciem». Себто справжній діалог підмінюється його видимістю. А це, на мій по-гляд, породжено страхом перед Іншим, перед його правдою.

Тут я б хотіла звернутися до слів Папи Івана Павла ІІ: (…) Відмінність, – otherness, – у якій дехто вбачає чималу

загрозу, може стати, саме завдяки діалогові, що спирається на взаємопошану, джерелом глибшого розуміння таємниці людського життя.

Щоб не видавати себе за проповідника єдино правильної істини чи колекціонера мудрих цитат і хоч трохи виправдати формулювання Журі, яке присудило нагороду за поєднання академічного та публічного річищ у моїй праці, скажу кілька слів про початки цієї дороги, яка згодом стала академічною й лише почасти – публічною діяльністю. Дороги, якої я не мислю без діалогу, бо він став її сутністю. І не можу не згадувати при цьому учителів цього діалогу.

Коли 30 років тому, навесні 1980 року, я вирішила поступа-ти на українську філологію Варшавського університету, мало

362


хто з близьких схвалював це рішення. Зацікавлення точними науками й перші успіхи у математичних конкурсах мали б мене скеровувати на шлях відносно безпечний та відносно незалеж-ний від політичної кон’юнктури в соціалістичній країні. Однак коло друзів – і польських, і українських, – потужно вплинуло на моє рішення й схилило до гуманітаристики. А докладніше, мова тут про певну атмосферу. Атмосферу діалогу – як не див-но це звучить щодо другої половини 1970-х у ПНР, що була царством монологу. Не йшлося, як тоді мені здавалося – про вибір спеціальності. Ішлося, хай би як це патетично звучало, – про пошук самої себе, себто координат стосовно інших. Однією зі складових цих координат було співідношення польськості та українськості в моїй ідентичності. Проте не національні категорії, а категорії свободи виявилися основним змістом фор-мування особистості молодої людини. До цього спричинилися нескінченні розмови, які створювали альтернативу офіційній освіті. Запальні дискусії точилися в публічній формі навколо фільмів Анджея Вайди чи Кшиштофа Зануссі, але були й роз-мови про Катинський злочин. Адже одним із нашого грона був онук Станіслава Свянєвича, віленського професора та офіцера запасу, який, потрапивши у совєтський полон, не лише вижив, а й згодом докладно описав усе в книзі. Це було водночас і вход-ження в зовсім іншу візію найновішої історії в її польському та почасти і в українському вимірах. Улюбленим заняттям на-шого математичного класу під час перерви було виводити на дошці подвійне рівняння. Рівняння спиралося на тодішні гасла: «комунізм = електрифікація + колективізація» та «сірники + ди-тина = пожежа», й із допомогою різних математичних операцій, а насправді – трюків, слід було довести, що комунізм = пожежа.

З іншого боку – це було й зіткнення з представниками цієї Системи, вже не абстрактної, а втіленої в конкретних особах. І хоча наш класний «політрук» дозволяв нам всілякі вихватки «проти», використовуючи нашу школярську наївність та при-таманну вікові бунтівливість, то кінцевий результат наших із ним «діалогів» був передбачуваний. Якщо повернутися до виз-начення діалогу, то це був монолог, замаскований під діалог. Співбесідник лише прикидався, що дослухається до наших аргументів, а потім зробив свої, що називається «організаційні

363

Похвала діалогу

висновки». Себто це був диктат, про реальне існування якого нам довелося ще не один раз переконатися протягом найближ-чого десятиліття, найболісніше – під час воєнного стану. Але тим часом прийшов серпень 1980 року, час першої «Солідарності». Для мене – як і цілого мого покоління – цей час збігся з початком громадської активності. Особилво важливим було поєднання співпраці з університетськими колегами та з громадою молодих українців Польщі. Через тридцять років я можу це назвати почат-ковою школою діалогу. До речі, «Діалогом» і називалося доволі ефемерне видання, перше, в редагуванні якого я брала участь. Однак ще до цього, восени 1981 року, відбувся мій перший ближ-чий діалог із Україною. Я віддала колезі із «Солідарності», який попросив підготувати матеріал про опір в Україні, перший свій переклад – адже переклад це і є діалог. Я переклала тоді передмо-ву Романа Купчинського до тому «Погром в Україні 1972–1979», що з’явився накладом видавництва «Сучасність», і підготувала добірку документів із цього видання. Усе пропало ніби без сліду, під час воєнного стану було опечатано в приміщенні профспілки «Солідарність». Ніби без сліду, але не зовсім, бо ж герої спільної нашої з Боґумілою Бердиховською книжки «Бунт покоління» по-части збігаються. Той перший переклад був продовженням знай-омства, від якого почалася моя інтелектуальна пригода. Маю на думці видання «Україна 1956–1968» Івана Кошелівця, здійснене з ініціативи Єжи Ґєдройця накладом паризького «Інституту літерацького». Реальна, не книжна, зустріч з Україною відбулася пізніше, 1988 року, коли світ відзначав – а Україна ще неофіцій-но – Тисячоліття Володимирового Хрещення. Відтоді мене всу-ціль заполонили зустрічі й діалоги з людьми, без яких я вже не мислю себе, але яких перераховувати не годиться, щоби це не скидалося на хизування. Досить сказати, що кожна з цих осіб має своє місце в моєму пантеоні.

Повертаюся, однак, до середини 1980-х рр., які запам’яталися як час нескінченних розмов і політичного мрійництва. Іноді до-ходило до курйозів: один із тодішніх співрозмовників знайшов, як йому здавалося, геніальний шлях доставки в Україну поза-цензурних польських видань: з гори Галич на східному кордоні він збирався запускати самвидав через «границу на замке» на повітряних кулях. Повертаючися до серйознішого тону, україн-

364


ські дисиденти для мене та моїх польських друзів були свідчен-ням живого духу опору, свідченням того, що не тільки в Польщі опір системі живий. Нам здавалося, що сподіватися змін можна було саме з боку України. Ці розмови лише вряди-годи опри-люднювалися – у виданнях поза цензурою та в підцензурних «Зустрічах» – першому польському часописі молодої української інтелігенції. Невипадковою є назва часопису «Spotkania», неви-падково також – «Зустрічі», що має найбільші заслуги у справі ознайомлення з українською проблематикою.

До речі, українці в Польщі творили у ПНР доволі закрите середовище, яке боялося відвертих контактів із поляками, вба-чаючи в них загрозу – безпосередню, себто доносу, або посеред-ню – загрозу власній ідентичності. Проте мій досвід був іншим: українське походження часто ставало своєрідною перепусткою в опозиційні кола. Варто нагадати, що рух «Солідарності» від-верто поставив українське питання – у внутрішньому вимірі – як проблему виселення українців у рамках акції «Вісла» 1947 року, а також у ширшому вимірі – згідно з відомою формулою «Немає вільної Польщі без вільної України». Таке бачення виникло за-вдяки Єжи Ґєдройцю та середовищу паризької «Культури», які змінили обличчя Польщі та польської політичної думки. Можу сказати, що моє захоплення Україною виникло передовсім за-вдяки цьому впливові. Важливо однак інше: без Ґєдройця не був би можливим сучасний польсько-український діалог. Діалог, що спирається на принцип визнання у співрозмовнику парт-нера й апріорному припущенні, що, мабуть, є частка істини у твердженні любого чи нелюбого мені vis-a-vis. Адже діалог – це побудова взаємності.

Я би хотіла зараз перекинути місток, за крилатим висловом Міцкевича, «між давніми та новими літами» й сказати кілька слів про діалог, яким він мені бачиться сьогодні. Несповна де-сять років тому, у час політичної кризи, пишучи «Прощання з імперією», я була вражена розмаїттям поглядів та інтенсивніс-тю українських дебатів. Натоді радикальні проекти – чи то на-тивістські, чи то сепаратистські – були маргінальними, чого не можна сказати сьогодні. І хоча різні позиції ставали іноді непри-миренними, та можна було з певністю сказати: доки є діалог про ідентичність, доти вона є живою часткою кожного з його учас-

365

Похвала діалогу

ників. Приблизно тоді збувалося й польсько-українське прими-рення, саме завдяки жвавому діалогу. Нині явно не вистачає цієї жвавості. І це стосується не лише українсько-українського чи українсько-польського, а й українсько-європейського діалогу. Зрозуміло, що ця зміна є симптомом недостатньої відкритості з обох сторін. Мені здається, що так сталося внаслідок не лише із суто політичних причин, а й певних загальніших явищ у гро-мадському житті. Уважних спостерігачів ця криза, напевне, не здивувала. Адже розчарування Помаранчевою революцією та політичною елітою наростало поступово, протягом кількох ро-ків. Неспроможність до діалогу виявили всі лідери, на яких по-кладали надії. Звісно, це стосується не лише колишнього прези-дента та колишньої прем’єр-міністра, а загалом усіх учасників політичного життя, включно з тодішньою опозицією, а тепе-рішньою коаліцією. Про низький рівень суспільного капіталу взаємної довіри учасники публічних дискусій говорили доволі часто. І все ж таки діалог, хоч і не завжди плідний, відбувався. Те, що зараз він завмер, вочевидь, можна пояснити збігом глибо-кого розчарування у політиках, успішною підміною свободи сло-ва численними політичними шоу під цією ж назвою, а відтак – і відсутністю публічного простору, який був успішно підмінений ерзацем. Суцільне розчарування стосується також і зовнішніх взаємин. Звичайно, важко не погодитися, що пропозиції для України з боку її європейських партнерів не можуть викликати захоплення. Проте, по-перше, все дається у порівнянні. А по-друге, не спробувавши використати наявних можливостей, не можна сподіватися, що раптом, ніби Deus ex machina, виникне якась надзвичайна пропозиція, гідна амбіцій української еліти. Як наголошують знавці суспільного життя, з діалогом, як із ве-лосипедом – якщо припинити педалювати, одразу, в кращому разі, припиняєш просуватися, а в гіршому…

На завершення я б хотіла повернутися знову до скарбниці цитат про суть діалогу. Як сказав філософ і богослов о. Юзеф Тішнер, у першому слові діалогу приховане таке визнання: «Безумовно, у чомусь Ти маєш рацію. За цим іде друге, й не менш важливе: напевне, не в усьому я маю рацію».

ЗМІСТ

Передмова .............................................................................................. 3

І. Переосмислення канону

Шістдесятники. Долі та ролі ............................................ 6 Музи Ігора Калинця ......................................................... 44 Авантюрний роман і повалення ідолів ........................... 71

Інтермедія І Український fin de siecle – схил чи злам? ........................ 97

ІІ. Культурні коди і контексти Простак, юродивий і блазень ......................................... 105

Образ зрадника в українській літературі другої половини ХХ століття ........................................... 111

Інтермедія ІI Нове обличчя української літератури ............................ 128

ІІІ. Переклад як діалог

Есей: межі й безмежжя літератури .................................. 134 Острівці в океані ................................................................. 143 Модифікована рецепція ................................................... 167 Від “Солідарності” до незалежності: українська культура в Польщі (1980-2000) ................... 187 Спокушування Україною ................................................ 197

Інтермедія ІІІ Архітектори польсько-українського порозуміння у міжвоєнній Речі Посполитій .............. 204

ІV. Архітектори порозуміння

Pro domo sua. Польсько-українські взаємини у політичній публіцистиці 1930-х рр. ............................. 213 Програмне польсько-українське зближення: Пьотр Дунін-Борковський ............................................. 254

Візії та ревізії. Єжи Ґедройць і «Культура» .................. 280

Інтермедія ІV У себе, а не «між Сходом і Заходом» ............................ 301

IV. Прикладна гуманістика

Українська гуманістика: між політизацією та незалежністю ................................ 315 Переосмислюючи минуле: сучасні польські дискусії ................................................ 329

Обличчя історичної пам’яті. Доробок польського ІПН та публічний простір ......... 338

Замість закінчення Похвала діалогу .................................................................. 360

З питань замовлення та придбання літератури звертатися за адресою:ВидаВництВо «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ»

національний університет «Києво-Могилянська академія»

вул. Волоська, 8/5, кімн. 210, Київ 70, Україна, 04070

тел./факс: +38(044) 425-60-20Сайт: http://duh-i-litera.comE-mail: [email protected]

надаємо послуги: «Книга – поштою»

Друк та палітурні роботи:

м. Київ, вул. Виборзька 84,тел. (0935 458 (044

e-mail: [email protected]Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3861 від 18.08.2010 р.

Гнатюк Оля "Між літературою і політикою. Есеї та...

Documents