Росєва, І. Моя Алма-Атинська: спогади [Електрон. ресурс] // Ліски [сайт]. –

Текст. і граф. дані. – К.: 2010-2016. – Режим доступу:

http://lisky.org.ua/site/news/news2158.shtml (25.03.2016)

Моя Алма-Атинська. Уривки з книги Інни Росєвої

Неділя, 01.11.2015 22:12

У видавництві ТОВ "Юрка Любченка"

нещодавно вийшла книга киянки Інни

Росєвої під назвою "Проза і поезія".

Розповідається в ній про Київ, і про життя в

Києві - як воно виглядало спочатку очима

дитини, а згодом юної дівчини та дорослої

жінки.

Один з розділів книги називається "Моя Алма-Атинська". З люб'язного

дозволу авторки публікуємо цей розділ невеликими частинами.

Уже з назви розділу зрозуміло, що йдеться в ньому про місцевість ДВРЗ,

та про центральну вулицю цього колишнього заводського селища, яка до

1973 року мала назву Дарницьке шосе.

Написано книгу, як вірно відмічено в передмові: "...простою, але доброю

(що нині буває не так часто) українською мовою освіченої людини".

Сподіваємось, що читачам вона сподобається.

МОЯ АЛМА-АТИНСЬКА

Кожен кулик своє болото хвалить

Прислів’я

У березні 2006 року Віталій Кличко балотувався на посаду мера Києва.

Він провів зустріч просто неба на нашій вулиці з мешканцями мікрорайону.

Знаний боксер дивувався тим жахливим умовам, у яких опинилися

аборигени цього маргінального куточку столиці. Я стояла у натовпі на

відстані одного метра від кандидата і була згодна з його промовою, з усіма

його жалями про наше околишнє життя і раділа перспективам, які мегазірка

світового боксу малював нам в уяві щодо майбутнього життя мікрорайону.

На виборах я голосувала за молодого, розумного і сильного чоловіка та

фортуна пожартувала з нами, подарувавши «космічного» мера. Більше

знаних гостей наша автодорога не бачила.

Ні, вибачте. Коли постало питання у міській адміністрації щодо

проведення до нас лінії метрополітену, тоді мер столиці, пролетівши на

гелікоптері над нашим поселенням, заявив: «Для кого тут будувати метро?

Для білочок та зайчиків?». Тож цей проект канув у Лету. Ще про одного

знаного високопосадовця, який побував на цій вулиці, згадається нижче. Це

– штрих до сучасної соціальної сторони вулиці.

У похилому віці людина дедалі стає схожою на дитину, бо в неї

забирають її найяскравішу «іграшку» – життя. Для того, щоб якось

утримати якнайдовше цю «іграшку», і стають у нагоді згадки – людська

вдячність тим теренам, де ми зростали. Коли я переїздила назавжди з

«родового гнізда», де пройшло майже все моє життя, мене охопив біль, в

серці защеміло і це почуття штовхнуло до писання, бо істинну оцінку речам

даєш, коли їх втрачаєш. Тож на цій душевній хвилі дозволю собі запросити

шановного читача на невеличку уявну подорож рідною для мене

«магістраллю» життя.

Ця вузенька вуличка на два ряди автомашин починається майже біля

залізничного вокзалу «Дарниця» невеличким сквером, який її прикрашає з

лівого боку. Потім підіймається на віадук, під яким проходять залізничні

колії. Долаючи цю перешкоду, вона круто звертає, перетинаючи трамвайні

колії, далі пряменько лягає вздовж приватних хатинок, збудованих після

Другої світової війни, на які звисока споглядають новобудови;

наближається до центру мікрорайону, де з лівого боку постає середня

школа №103, а за нею триповерхові будинки, занесені у книгу архітектурної

спадщини Києва.

Побудовані споруди за проектом архітектора А. В. Добровольського 1949

року у стилі неокласицизму. «Композиції їх фасадів зроблені на контрасті

стін і лоджій, на зіставленні фактури й тону цегли, каменю, дерева», –

стверджує Л. Кудрявцев у книзі «Двадцять архітекторів, які будували

Київ». Зводили їх полонені німці – це я добре пам’ятаю…

Будинок по вулиці Дарницьке шосе, 40 (Адреса змінена у 1966 р. на

Алма-Атинську, 101 – І.Р.) стояв за будівельним дерев’яним зеленим

парканом. Німці вже звели три поверхи і стояли на незавершеному даху,

гучно регочучи, вказуючи руками на вогонь, який зненацька охопив

дерев’яні сараї на розі вулиці Рогозівської та Дарницького шосе. В сараях

тримали дрова та вугілля, якими опалювали кухонні печі мешканці вулиці

Волховської (газові плити у будинках були встановлені, коли був

проведений газопровід Дашава-Київ).

Я дивилася на людей у зелених строях без регалій і не розуміла, чому їм

так весело, коли палає великим вогнищем майно людей. З під’їздів почали

вибігати люди з відрами, з яких вистрибувала вода, наче хотіла скоріше

хазяїна добігти до червоного півня і залити його.

Вибігла і моя матуся і я запитала:

– Чому ці дяді так сміються?

– Це фашисти. – Коротко відповіла і висмикнула мене з дірки у паркані,

крізь яку я споглядала за будівництвом дому. Було мені тоді чотири

рочки…

...А зараз навпроти цього будинку стоїть пам’ятник, на якому поіменно

вибито прізвища робітників заводу, загиблих у Другій світовій війні. На

день Дев’ятого травня тут палає вогонь пам’яті і проходять урочисті збори.

Про це підприємство можна багато писати та я краще шановного читача

запрошу до музею цього заводу, в якому зібрано багато інформації та

експонатів про трудові здобутки і про лихолітні часи, про минуле і сучасне

життя трудового колективу. Керує цим чудовим закладом прекрасна жінка,

Зайцева Людмила Георгіївна.

Далі за маршрутом минаємо стадіон, на якому взимку у шкільні роки

гасали на ковзанах, а до стадіону трохи нижче тулиться невеличка споруда

– спортивний зал.

Ще коли я не ходила до школи, у цьому приміщенні був кінозал, а у мої

шкільні роки у нас тут проходили уроки фізкультури.

Стадіон було відкрито у серпні 1954 року на День залізничника. В той

святковий день на зеленому полі грали команда «ДВРЗ» та команда

Київського «Динамо» (інформацію взято з музею ДВРЗ).

В часи незалежності стадіон перейшов у власність районної адміністрації

і зараз поруч з одноповерховою маленькою будівлею зеленого кольору

постала триповерхова з червоної цегли споруда з округлим дахом –

спортивний комплекс.

А навпроти стадіону будується культова споруда московського

патріархату. Я на це можу тільки вигукнути: «О земле моя! У незалежний

твій час тебе знову поневолюють москалі!». В 60-ті роки минулого століття

на її місці був басейн з фонтаном та літній танцювальний майданчик. Я тоді

підлітком була і ми з однолітками ходили дивитися, як під звуки духового

оркестру вправно кружляє молодь у різних танцях.

Їдемо далі. Нас зустрічає ошатна будівля, оточена парком із майже

столітніми соснами – Центр культури та мистецтв Дніпровського району

міста Києва. Додам трохи історичної довідки про цей заклад. «У 1949 р.

перший директор Мегеда К. Є. заклав капсулу будівництва – один

карбованець. Перший поверх Будинку культури побудували полонені

фашисти. Взагалі ж будівництво тривало протягом п’яти років методом

народної будівлі (робітники ДВРЗ у вільний від основної роботи час

приходили працювати разом із будівельниками).

У травні 1954 року Маршал Семен Михайлович Будьонний перерізав

стрічку і осередок культурно-мистецького життя розпочав свою діяльність,

яка триває і донині... Чудовий Палац виконаний у монументальному стилі

неокласицизму…», – пише газета «Дніпровські новини» (№17-18 від 2009

р., С.12). Ось така відома людина відкривала цю прекрасну будівлю.

На жаль, архітектора цієї споруди з’ясувати не вдалося, бо ниточки

архівних документів ведуть аж до… Харкова. Чому? Не буду переповідати

сумні події тих років для Києва. Відомо, що головним архітектором міста в

кінці 1950 року став Анатолій Добровольський.

Зараз у Центрі працюють чотирнадцять творчих колективів та мистецьких

гуртків, а також театр української традиції «ДЗЕРКАЛО», який очолює

художній керівник Петранюк Володимир Іванович.

А керує Центром високої культури директор Жеронкін Микола

Миколайович. А далі, після середньої школи №11 (Алма-Атинська, 113),

стелеться дорога до самого лісу і там розчиняється на вузькі стежини і

стежечки, які ховаються у прадавньому і могутньому сосновому бору,

стаючи природним кордоном великого міста. Цей ліс входить до урочища

Пляхове, яке є частиною великого Биківнянського лісу. До цього

таємничого бору, бо неодноразово в ньому несподівано вибухали гранати,

що знаходилися в землі з часів Другої світової, ми ходили тільки гуртом:

влітку – за ягодами, восени – за грибами, глодом, горіхами; взимку –

каталися на лижах. Це – архітектурно-історичний вояж по моєму

«бродвею», а яке ж було життя тамтешніх мешканців?

Тож порину до першовитоків і почну з довідки: «До 1917 года киевское

левобережье вообще не было киевским. Киев стоял на высоком правом

берегу Днепра. А весь левый берег Днепра у Киева входил в состав

Черниговской губернии и был сплошным массивом нетронутой природы,

…в 1923 году левобережные территории были присоединены к Киевскому

округу…», – пишуть А. Д. Безгін та С. П. Корецкий у дослідженні «Киев:

колонизация левобережья». Як зазначалося у книзі Льва Кудрявцева: «В

1936-1938 рр. було розроблено і затверджено новий генеральний план

столиці. Головна містобудівна ідея територіального розвитку Києва

полягала в тому, що вперше передбачався розвиток міста на обох берегах

Дніпра».

А поселення наше «…виникло на початку 1930-х років як селище

Дарницького депо (згодом – ДВРЗ). Найстаріша його частина розташована

біля перетину вулиць Алма-Атинської та Волховської. Під час окупації

німцями селище ДВРЗ було зруйноване,» – стверджують Л. Пономаренко та

О. Різник у книзі про «Київ».

Тепер перейду до «таємних» сторінок свого життя. Буду сповідуватися

перед читачем у своїх «гріхах». Народилася я вже після війни у центрі

міста, на пагорбах Печерська, а жила на лівому березі великого, чарівного,

рідного Дніпра, бо в моєму житті були і Дунай, і Даугава, і Кама, на які

заносила доля у молоді роки. Та заглиблюся більше у свій дитячий світ, бо,

як кажуть психологи, «все наше подальше життя залежить від того, як

пройшло наше дитинство».

А дитинство починається зі школи і тут хочу розмістити Гімн мого

рідного закладу, яким починається і закінчується навчальний рік. Написав

його випускник цієї школи 1956 року Анатолій Довбня.

Шкільний ліричний вальс:

Під самими вікнами школи високії сосни стоять. Шумують зелені їх крони,

хлоп’ята під ними галдять. Тривають перерви хвилини. І гамору в школі

сповна. У платтячку нижче коліна ти знову стоїш край вікна.

Приспів: Школа край лісу, рідная школо! Такої ніде не знайти. Знаю – тебе

не забуду ніколи – В моїм ти житті назавжди. Знаю – тебе не забудем

ніколи. Ти в нашім житті назавжди.

Про кого там осторонь мрієш? Усмішка для кого твоя? На жаль, не для

мене, що вдієш? Тому так засмучений я. Спливають перерви хвилини, І

знову лунає дзвінок. Й на тебе я знов невідривно дивлюсь, і не чую урок.

Приспів.

А скоро для всіх нас прощальний останній дзвінок прозвучить. І радісно, й

трохи печально – з тобою він нас розлучить. Закінчимо школу, і кожен

своїми шляхами піде. А роки минуться –і, може, сюди із донькою прийдеш.

Приспів.

В життя оберемо дорогу, і, вірю, хто-небудь із нас набуде звання педагога і

прийде до неї у клас. Не знаю, в хвилину якую, та в клас ми свій знов

увійдем. Обнявши, когось поцілуєм, в скорботі когось пом’янем.

Приспів.

Шкільнії згадаються мрії. Я погляд твій теплий зловлю. Та мовити все ж не

посмію, що й досі тебе я люблю. Хай грози нас всіх обминають, і тим у

житті повезе, хто школу свою пам’ятає і рідне своє ДВРЗ.

Душевні і щемливі слова цієї пісні. Прошу вибачення у автора за

самовільну переробку формату вірша. Тепер, полишивши ліричну нотку,

перейду до розповіді про сумну подію, яку пам’ятаю, мов це сталося вчора,

хоча минуло вже півстоліття.

…Урок ботаніки вчителька проводила на пришкільній ділянці, де

показувала фази розвитку рослин. Після теорії запропонувала учням

посадити маленькі паростки майбутніх овочевих. Ми з радістю взялися до

роботи. А я з особливим натхненням, бо принесла на урок пророщену

цибулю та картоплю. До ботаніки я ставилася з особливим пієтетом, бо

мріяла вивчитися на біолога. Читала з цього напрямку науково-популярну

літературу. Загадковий світ природи мене приваблював і захоплював і я

сама проводила «дослідження» з рослинами, жуками, павуками,

метеликами, що знаходилися у різних баночках під батареєю парового

опалення у кімнаті та на кухні, а поночі по підлозі тупотів маленькими

ніжками «вартовий» – сірий та колючий, з веселою мордочкою і

допитливими оченятами їжачок Голка. Мама схвально ставилася до мого

захоплення, бо бачила у доньці майбутнього вченого. Та не судилося.

Це був кінець травня 1959 року. Стояв чудовий теплий сонячний день.

Зеленоока та гомінка весна прощалася з нами, одягнувши у смарагдове

вбрання дерева, кущі і галявини в усіх парках, садах і лісах, а на порозі в

черзі вже стояло красне літечко, виштовхуючи зелену красуню весну

гарячим повітрям. Настрій у всіх був підвищений у передчутті довгих

канікул. Хлоп’ята на цій хвилі кепкували з дівчаток, штиркаючи їх

словесними шпигачками, тож на учнівській ділянці лунав здоровий дитячий

сміх. Ми не примітили, як до нашої викладачки, стрункої жінки середнього

віку із каштановою косою навколо голови, під’їхав на велосипеді

старшокласник і щось тихо їй оповідав.

Ганна Георгіївна подивилася у мій бік, потім покликала:

– Ніно! Іди-но до мене! – я підійшла. – Моя люба, – пригорнула до себе, –

ти можеш вже зараз йти додому. Сашко тебе відвезе.

– А чому? – запитала, нічого не підозрюючи.

– Так треба. На тебе чекають вдома.

Відмовившись від місця на рамі, яке так ввічливо запропонував

спортсмен, я сіла на багажник. Цей учень жив у нашому дворі, будинки

наші стояли поруч, на цій же вулиці, де знаходилася школа, і їхати було

всього п’ять хвилин. Дорогою Сашко мовчав і мовчки зупинився біля мого

під’їзду. Я теж його ні про що не запитувала, бо до цього хлопця ставилася

неприязно, але подякувала йому за комфортну «доставку».

– Коли що потрібно буде, звертайся до мене. Я завжди тобі допоможу. –

сказав юнак, очі якого світилися доброзичливістю. Та я ніколи цим не

користалася. То був перший і останній раз, коли я сіла на його велосипед.

Зайшла до квартири, відчула щось недобре – була якась могильна тиша.

Відкрила кімнатні двері – усі родичі і сусіди сидять засмучені і ніхто не

говорить.

– Що сталося, мамо? – кинулася до неї у передчутті чогось дуже лихого.

– Ой, доню-донечко! Осиротіли ми – помер наш тато! Раптово, на роботі! –

ледь промовила вона крізь стогін і тут усі разом заголосили, заридали…

То були в моєму житті перші тяжкі випробування. Я вперше зустрілася зі

смертю і побачила її у закритих назавжди рідних очах. Вона віяла холодом і

моя душа заклякла, оціпеніла і здерев’яніла. Я вся сховалася у глибокій

глибочині своєї душі. Батька привезли уже в труні на другий день і стояла

ця труна в кімнаті, а ми біля неї сиділи по черзі – хто скільки міг. Рідне

обличчя стало чужим, незрозумілим і далеким. Мама весь час ридала і

голосила: «На кого ж ти нас залишив?! Як же ми будемо без тебе жити?!

Ой, горе-горенько, лихо-лишенько, як же далі жити?». Я весь час мовчала,

приголомшена таким горем. Хоча в країні тоді була атеїстична ідеологія, та

народ потайки від влади і хрестив дітей, і ховав людей, запрошуючи

служителів церкви Божої. Тож і нашу оселю вони не обминули.

Я з подивом на це дивилася, та всім єством відчувала, що це щось глибоко

таємне і сильніше за людину і цьому треба тільки коритися, бо дитячий

розум цього ще не може збагнути. На третій день вранці траурні мелодії

заполонили наш двір – грав духовий оркестр. Народу зібралося багато.

Труну несли на руках шестеро чоловіків. Попереду них молоді люди кидали

свіжі квіти. Пройшли частину вулиці Алма-Атинської, потім встановили

труну на вантажівку з відкритими бортами, а люди посідали у автобуси і на

малій швидкості траурна процесія поїхала до кладовища…

За ті три дні я подорослішала і завчасно попрощалася з дитинством: треба

було вже самій дбати про своє подальше життя, бути серйозною і

відповідальною перед собою. В той час навчання у старших класах було

платним, а мама офіційно не працювала, бо вже мала поважний вік і

хвороби, яких ще додалося після поховання батька. За сестру Зою

поручився класний керівник Леонід Абрамович (прізвища не пам’ятаю) та

заступник директора по учбовій частині Борис Мойсеєвич Хандрос.

Зої залишалося два роки до закінчення школи. А сестра Галина

закінчувала фабрично-заводське навчання при Дарницькому шовковому

комбінаті. Вона пропрацювала ткалею на цьому підприємстві до пенсійного

віку.

Мама займалася надомовою працею: плела шкарпетки, рукавички,

мережива і все це продавала на толкучці. «Толкучка»– так у ті часи звалися

базари, де місцеві мешканці продавали і купували речі нові й уживані на

невеличкій території, стоячи. Тому ходили з місця на місце і штовхалися,

щоб пройти. Таких базарів у Києві було два – один на правому березі,

другий – на лівому. Туди й їздила моя матуся, а радше йшла пішки,

перетинаючи залізничні колії, щоб продати свій товар і купити ниток чи

вовни для подальшого творіння.

Мама отримувала пенсію за батька, але вона була такою мізерною, що її

вистачало лишень на тиждень, а треба було щось їсти до кінця місяця та й

одягатися і не у будь-що, а у доброякісне і модне. Тож я придбала книжки

та журнали і почала старанно займатися в’язанням та шиттям, бо ази цього

мистецтва ми проходили ще в п’ятому класі поза шкільною програмою на

уроках «Домогосподарства». Вони були для дівчаток, а для хлопчаків

велось теслярське та слюсарне діло у шкільній майстерні, де їх навчали

заводські фахівці. Засвоївши цю «науку» – вона мені давалася легко, –

плела шапочки, кашне, светри, кофти. З пошиття одягу виходили пристойні

сукні, спідниці та блузи, а також жіночі брюки, які тільки входили у моду

серед дівчат.

Пам’ятаю, як до якогось нового року готувався вечір у школі і мене

включили у програму із сольним виступом. Співала я пісню «Мій краю»,

акомпанувала на роялі однокласниця, яка паралельно вчилася у музичній

школі (Людмила М….к, померла у 2001 році). Для цього номеру я зшила

блузку із тонкого білого батисту і довгу спідницю із чорної легкої тафти на

взірець а-ля Людмила Гурченко з фільму «Карнавальна ніч». Тож мої

успіхи з пошиття одягу були пристойні, бо вже собі зшила модне, легеньке

коротеньке пальтечко.

Тут хочу додати кілька слів з історії своєї школи та навчання у ній. У той

далекий, ще до Другої світової війни час, «йшлося інтенсивне промислове

будівництво на лівому березі Дніпра, що посприяло утворенню в 1935 році

Дарницького району міста Києва», – як писали вищезгадані автори у книзі

«Киев: колонизация левобережья». (У 2001 році, у зв’язку з

адміністративною реформою, лівий берег Києва було поділено на чотири

райони: Харківський, Дарницький, Дніпровський, Деснянський. Вулиця

Алма-Атинська відійшла до Дніпровського району, який ще у 1969 році був

виділений із Дарницького – І.Р.).

Серед інших підприємств запрацював і Дарницький вагоноремонтний

завод. А недалеко від заводу у зеленій зоні біля лісу 1936 року постала

школа. Фасад триповерхового будинку оздоблено двома рядами пілонів з

обох боків, а на третьому поверсі між пілонами ліпні візерунки із життя

школярів: одні діти танцюють, інші грають з м’ячем. Споруда виконана у

стилі неокласицизму. На жаль, прізвища архітектора також не вдалося

з’ясувати. Відомо, що в 1936-1938 рр. у розробці генерального плану

столиці брали участь архітектори В. Заболотний, М. Гречина, О. Зінченко,

А. Матушевич, П. Юрченко та інші. В 1940-1941 рр. Заболотний обіймає

посаду головного архітектора міста. Тож, залишаю долю зодчих і

повертаюся до своєї.

У першому класі наша найулюбленіша вчителька Катерина Прокопівна

підписувала зошити для домашніх робіт так: «…средняя школа №11 г.

Киева Юго-Западной железной дороги станции «Дарница». Школа була

російськомовна, але з другого класу ми вивчали і українську мову та

літературу. На першому році навчання я була дуже скута у спілкуванні,

хоча навчалася добре. Діти гасали на перервах по коридорах, а я боялася

відійти від дверей класу (про причини такої поведінки буде йтися розмова

нижче). Згодом нерішучість і полохливість зменшилися, а далі й зовсім

зникли, – принаймні, так виглядало ззовні. У четвертому класі нас

приймали до шкільної піонерії. Згоди у батьків на це не запитували, бо

вважалося, що всі «за». Проходило це дійство у теперішньому Будинку

вчителя на Володимирській вулиці, а тоді там був музей «вождя всіх

народів». Звісно, що настрій був святковий і дуже відповідальною була та

мить, коли старші учні пов’язували «галстук» нам – юним піонерам. Це

підвищувало тебе у власних очах і ти вже був не просто школяриком, а

належав до організації і мав, як дорослий, певні забов’язання перед

суспільством, у якому ти жив і в першу чергу забов’язаний був «вчитися,

вчитися і вчитися». І ці вимоги виховували у дитячій душі риси майбутньої

особистості.

А в класі нас розмежували на ланки і мене вибрали ланковою. Я була

відповідальна за успішне навчання у «своїй» ланці, а також за випуск

класної стіннівки і за суспільно-політичну інформацію, яка проводилася у

класі по понеділках.

Середня школа №11, 7 клас, 1960 рік. Авторка книги - у другому ряді зліва.

Зараз опишу випадок, котрий залишив слід у пам’яті про батька. Татка я

любила, бо він був турботливим батьком і дуже допомогав мені у навчанні і в

побутових справах. Та одного разу він мені відкрився з невідомої сторони.

Якось, готуючись до щотижневого часу інформації разом із татом і

переглядаючи газету «Правда», запитала батька – Олександра

Андріяновича, котрий був 1901 року народження, запитала безапеляційно,

мов суддя: – Тату, а ти у 1917 році був на стороні більшовиків? – я була

впевнена у стовідсотковій позитивній відповіді. Запитала по-дитячому

наївно, не розуміючи, що збурила найглибинніші куточки батьківської

душі. Підняла на поверхню те, що здавалося вже давно віджитим і забутим

(це був 1957 рік – країна готувалася відзначати 40-річчя Жовтня).

Батько, внутрішньо злякавшись мого тону, подивився уважно на мене, і в

глибокій задумі, не кваплячись, запитав мене насторожено:

– Це тобі, доню, для чого потрібно?

– Та ні для чого. Ми зараз по історії вивчаємо революцію 1917 року і мені

просто цікаво, за кого ти воював? – безклопітно відповіла.

– Доню, я тобі відповім, але про це ти нікому не кажи – ні одній душі.

Згодна? – підійшов до мене шкутильгаючи, бо мав протез на правій нозі і, з

полегшенням у душі, поцілував мене в голову.

– Згодна, – в моєму єстві розлилися теплі хвилі батьківської любові.

– Я не був більшовиком. Я боровся проти них і знаходився у партії соціал-

демократів, до якої входили меншовики та інші антибільшовицькі

угрупування.

Більше батько нічого мені не додав. Мабуть, вважав, що я ще дуже мала

для таких балачок. А через два роки він помер і таємницю своєї молодості

забрав із собою. Згадала я цю розмову з ним вже в часи незалежності, коли

сама увійшла до лав народно-демократичної партії. Пробула там недовго,

бо народною та партія виявилась лишень за назвою. А як я до неї

потрапила, то вже буде інша історія.

Та повернуся до своїх шкільних років. Три терміни поспіль – п’ятий,

шостий, сьомий класи мене обирали старостою нашого учнівського

колективу. В сьомому класі вже всіх «заганяли» до комсомолу. В ті часи ми

не тільки вивчали ази різних наук, а й удосконалювалися фізично і духовно.

Дарма, що не вистачало підручників: один підручник був на три школяра.

Та була гордість за свою країну, яка стояла на порозі відкриття Космічної

ери. Серце переповнювала радість, коли ми вперше побачили, як над

Києвом пересувалася повільно небосхилом маленька срібляста цяточка,

передаючи на Землю сигнали про своє існування: «Пі, пі, пі…». А могутній

голос Левітана в цей час сповіщав: «Говорит Москва! Работают все

радиостанции...» – четвертого жовтня 1957 року було запущено перший

штучний супутник Землі. А 12 квітня 1961 року світ дізнався про першого

космонавта, яким був Юрій Гагарін – наш співвітчизник. Яких це

коштувало витрат – це вже інше питання. Зараз ми знаємо, що все

працювало на «оборонку», залишаючи мізерні відсотки в бюджеті на

народне господарство.

Все ж, отримуючи те «мізерне», працівники народної освіти робили на

місцях дива. На їх ентузіазмі трималася вся позакласна робота з учнями. У

нашій школі діяли різні гуртки художньої самодіяльності, спортивні секції,

гуртки народно-прикладних мистецтв. Діяв чудовий шкільний хор, а також

оркестр народних інструментів, де грали на домрі.

Я була учасником шкільного хору, а на уроках співу вивчали нотну

грамоту, яку чудово викладав наш керівник хору Степан Іванович

Ружицький – вже досить похилого віку людина, віддана своїй справі, що

своєю енергією запалювала нас – юних. Займалася я також у

легкоатлетичній секції – бігала на короткі дистанції. Ходила ще до

танцювально-балетної групи, яка була при Будинку культури нашого

заводу. Та одного разу керівник Анатолій Чайковський – молодий,

стрункий, гарний – сказав мені: «Або танці, Ніно, або спорт, бо ці два види

діяльності не сумісні. Вони тільки шкодять один одному».

Я подумала і вибрала танці – це було ближче до моєї душі. Танцювальний

колектив займав перші місця в оглядах художньої самодіяльності.

Пам’ятаю, як для танцю «Вальс-берізка» нам замовляли «пачки» – довге,

біле капронове вбрання з декількох спідниць та пуанти у майстерні нашого

Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Ми два рази їздили

на індивідуальну примірку і були такі щасливі, що будемо виступати на

сцені оперного у такому вбранні, як у справжніх балерин. За цей вальс наш

колектив отримав теж перше місце, а кожному учаснику було вручено

Грамоту від профкому заводу за активну участь у художній самодіяльності

(ця грамота чудом залишилася ще й досі).

У «Вечірньому Києві» з цього приводу була стаття і світлини, на яких ми

перекидаємо довгі, білі, прозорі шарфи одна одній у русі по колу. Вальс –

це танець душі. Вся любов, що у тебе є, вихлюпується в рух і разом із

чарівною мелодією ти пливеш у просторі, випромінюючи всі

найпрекрасніші свої почуття. Вальс – танець любові – любові до світу,

любові до життя, любові до людини. Вальс – найулюбленіший мій танець.

Тож шкільне життя вирувало різнобарвними кольорами і сумувати було

ніколи. А коли випадала вільна година, йшла до бібліотеки за творами

письменників-фантастів. У той час якраз вийшов фільм «Людина-амфібія»,

від якого ми шаленіли. Головні актори – Вертинська та Коренєв – були

неперевершені і ми були закохані в них. В той період я збирала фотознімки

акторів радянського кіно. У мене було їх чимало.

В ті роки велася пропаганда дружби між народами соціалістичного

табору. До школи принесли адреси з різних країн. Бажаючи могли взяти

декілька адрес. Я взяла адресу дівчинки з Чехословаччини – Божки

Керумової. Листувалися ми з Боженою довго – до серпня 1968 року. Ми

описували своє шкільне життя і місто, в якому жили, а в конверти вкладали

невеличкі презенти, сувеніри та світлини своїх родин.

Звісно, що також я читала класичні твори українських, російських та

зарубіжних авторів. Загалом до художньої літератури ставилася спокійно,

не роблячи для неї винятку. Хоча одну подію тих років згадала раптово,

коли вийшла моя перша публікація у газеті в наші часи (2009 р.).

…У шостому класі, коли розпочався новий шкільний рік, наш класний

керівник і вчитель російської мови і літератури Любов Миколаївна

Моргуненко запропонувала написати твір на вільну тему. Я написала про

дружбу між дівчатами – про свою подругу Світлану К….к. Цей твір, як

найкращий, педагог зачитала перед усім класом. Я не витримала цього і в

сльозах вибігла у коридор. Я писала про найпотаємніші свої почуття, а їх

виставили на показ. Це був перший і останній твір у шкільні роки, який

привернув увагу вчителів. На цьому моя «творчість» згасла і я про неї

забула. Художню літературу продовжувала читати, бо вірила, що це

збагачує духовний світ, вчить життю, а науково-популярні видання

підвищують інтелектуальний рівень, розвивають логіку. Та іноді

трапляються випадки, коли всі твої знання раптом «блокуються» і ти дієш

всупереч усякій логіці, піддаючись не знати чому і те «незнане» веде тебе

не знати куди. Гадаю, що в таких випадках діє «стоп-кран» підсвідомості.

Ось що одного разу я вчинила. Після восьмого – випускного – класу

подала документи до вступу в будівельний технікум. Чому? По кресленню

у мене була відмінна оцінка і наш вчитель Володимир Іванович Примаков

казав, що мені треба поступати на архітектурний факультет. Хоча я тоді і

співала гарно (долала високі ноти у пісні «Соловейко», яку тоді виконувала

на сцені нашого оперного Белла Руденко), і танцювала гарно, та все ж

вважала, що я не досить доросла до артистичних закладів, тому подалася до

будівельників.

Добре здала перший і другий іспити, а на третій раптом вирішила не йти.

Мене вмовляли всі: і викладачі, і абітурієнти, особливо Аркадій, який не

хотів вчитися без мене у технікумі. (Він за характером був екстравертом,

тож від його балаканини я просто «гинула»).

Та я наполягла на своєму і свідоцтво забрала. Я злякалася того, що буду

вчитися, а потім і працювати здебільшого серед чоловіків. Ну то й що?

Чоловіки теж люди, хоча і бувають винятки. Це тепер я сама себе запитую,

а тоді в мене не було запитань, бо діяла я підсвідомо і ця підсвідомість мене

захищала. Від кого чи від чого? Ще одні спогади.

…1948 рік. Київ. В Україні «під час війни зруйновано тисячі населених

пунктів, знищено понад 40 млн. м2 житла – 50% довоєнного фонду. Це

змушувало мільйони людей тривалий час жити у напівзруйнованих

будинках, бараках, напівпідвальних приміщеннях, землянках», – так пише у

підручнику «Історія України» О. Д. Бойко. «…На Дарнице, в районе ДВРЗ

(мається на увазі залізнична станція «ДВРЗ», на якій зупиняються міжміські

електропотяги. – І.Р.) остался ремонтный танковый завод (1943 г.).

Рядом со школой солдаты… вырыли землянки в метр глубиной. Пол

застелили хвоей, сверху – брезентом: с двух сторон от входа – нары», –

згадує ветеран війни у «Газеті нашого району» за 2-8.11.2007. Наша сім’я

півроку жила у такій землянці у зимовий період.

Потім батько отримав кімнату в сімейному гуртожитку. Та в ту одну

кімнату було поселено дві сім’ї. Помешкання поділили простирадлом. На

другій половині оселилася жінка з десятирічним сином. На нашій половині

знаходилася металева плита на ніжках. Вона слугувала для обігріву кімнати

і можна було на ній готувати їжу. Розтоплювали плиту тирсою –

дерев’яною стружкою, яку робітникам видавали на заводі. В той день мати

з батьком були на роботі. Мама працювала маляром, вона фарбувала нові

вагони і колеса. Батько служив у військовій охороні заводу. Вдома

залишили мене трирічну із «нянькою» – середньою сестрою Зоєю, шести

років, а за нами наглядала старша сестра Галина, яка закінчила третій клас.

Я все добре пам’ятаю, бо сиділа на високому ліжку у подушках, щоб не

могла звалитися: як зайшов хлопчик-сусід і поклав у тирсу, що знаходилася

на підлозі біля плити, щось невеличке, кругле, чорне, і зразу ж вибіг із

кімнати. Сестра-школярка схотіла запекти у пічці картоплю, відчинила

маленькі дверцята, поклала декілька картоплин на жар і додала туди

стружки. Зразу ж у тому гарячому череві почало щось сильно і зловісно

шипіти. Я злякалася цього шипіння, злізла зі свого місця і швиденько

запхалася у темний куточок під металевим ліжком, подалі від страшних

звуків. Забилася в той темний простір, мов злякане звірятко. Тільки-но я

сховалася, пролунав сильний вибух, але я його вже не чула і нічого, що

діялося поруч, не бачила, бо була оглушена і знепритомніла. Коли мене

знайшли під ліжком і хтось мене підняв на руки, вигукнувши: «Вона

жива!», я на мить відкрила оченята і побачила незнайоме обличчя, потім

геть вирване вікно в кімнаті і на стелі приліплені дві кришки від каструль. І

знову небуття.

Я не чула ні галасу, ні ридань матусі, яку викликали з роботи, ні

пронизливого звучання сирени швидкої допомоги, пожежної та міліції.

Всього цього я не чула і не бачила. Лікарню я теж не пам’ятаю. Мама мені

вже в дорослому віці розповіла, що мене із Зоюшкою поклали у районну

лікарню самих і маму до нас не допускали. А старшу Галюшку відвезли в

опіковий відділ Жовтневої лікарні, бо вона отримала опіки обличчя та рук.

Ми тоді були ще й опухлі від голоду. Хоча батьки і працювали, та все ж

доводилося їм продавати дрова та вугілля, які видавали для опалення

помешкання, міняти на харчі, бо зароблених грошей не вистачало на

прожиття.

Тож нема лиха без добра. В медичній установі нас трохи привели до

фізичної норми, а на психічний стан дітей лікарі вже не звертали уваги.

Матуся була для нас і екстрасенсом, і психотерапевтом: перед засинанням

нашіптувала примовки, а вранці вмивала нас «тихою водою», яку набирала

в три години ночі і обтирала зворотньою стороною поли свого халату.

Тут хочу додати декілька офіційних тезисів щодо голоду

післявоєнного часу, а також ставлення керманича держави до

свого народу. У мене склалося враження, ніби наша

сьогоднішня влада керується настановами того тирана, бо в

Україну завозять вже гречку з Китаю і лякають нас, що може

зникнути з прилавків і цукор, і борошно, і олія. А інші овочі та

фрукти у нас і так імпортні – дарма, що маємо найякісніші

чорноземи у світі. Тож прошу уваги до слова історичного.

«…Сталін і його оточення не могли та й не бажали перейти до економічних

методів господарювання, оскільки останні суперечили командно-

адміністративній системі, що склалася в нашій країні. …У своїй роботі

«Економічні проблеми соціалізму…» він писав, що «товарний обіг

несумісний з перспективою переходу від соціалізму до комунізму…».

О. Ципко (філософ) писав, що «в Сталіна, як і в багатьох представників

старої гвардії, поняття «ринок» і «капіталізм» злилися і тому все, що було

обтяжене ринком, вільною торгівлею і передусім вільний селянин-

приватник, ремісник – сприймалося як політична зараза, як остання і

найскладніша перешкода на шляху до царства чистого соціалізму,… яка…

перешкоджає прогресу історії, заважає спасінню всього роду людського –

створенню безкласового суспільства», – пишуть Воронов І. та Пилявець Ю.

у розвідці «Голод 1946-1947 рр.». Ось така була «філософія» вождя-ката.

Пропоную ще трохи уривків з публікацій цих же авторів: «…У сільському

господарстві УРСР… склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала

серйозного перегляду аграрної політики, на жаль, уряд країни не зробив

відповідних висновків. …Голод посилювався. Люди відкопували з-під снігу

мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на колгоспних полях після

зібрання. Їли кору, дрібних гризунів, собак, кішок. Були випадки

людоїдства. Але замість реальної допомоги в голодні 1946-1947 роки

посилюється кримінальне переслідування «розкрадачів» соціалістичної

власності, які за ст. 131 Конституції 1936 р. кваліфікувалися як «вороги

народу».

Українські жінки із села Шкарівка, Київщина, 1927р. Через 6 років всі, крім

двох, загинули під час голодомору

Голод спотворював моральні норми, штовхав людей на злочин…

Голодування і падіж худоби набрав масового характеру. І це в той час, коли

без упину народжувались нові рекорди, лунали переможні рапорти про

виконання і перевиконання завдань, що мало створювати ілюзію

динамічного і поступального руху вперед і, таким чином, переконувати

народні маси в ефективності існуючої командно-адміністративної системи з

її повним ігноруванням економічних реалій. В 1948-му році загинуло 102

тис. голів великої рогатої худоби, 187 тис. свиней, 64 тис. овець і кіз. Роком

пізніше становище ще погіршилось…».

Зараз шановного читача попереджаю: у кого вразлива нервова система,

«перестрибуйте» через наступний абзац, бо його без валідолу читати

неможливо.

Ось що писав у своїх «Спогадах» М. С. Хрущов: «Я одержав

повідомлення про те, що біля Василькова, районного центру під Києвом,

знайдена людська голова і ступні ніг. Очевидно, тіло було з’їдено. Були й

інші подібні випадки. Секретарю Одеського обкому партії Кириченко,

котрий їздив по колгоспах з перевірками, запропонували зайти до однієї

жінки, яка працювала у колгоспі. Ось як він розповідав про це: «Я бачив

жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, який лежав на

столі. При цьому вона промовляла: «Меланку ми уже з’їли. Тепер ось

засолимо Іванка, протримаємося ще трохи». Ця жінка від голоду

збожеволіла і зарізала своїх дітей!».

Не можу далі писати. Роблю перерву, бо мене всю лихоманить… Через

місяць прийшла до норми, тож продовжую. Чому люди не вчаться на

помилках минулого? Невже таких жахіть недостатньо, щоб заборонити

комуністичну партію і її ідеологію у нашій державі? Що ще потрібно

демократам, щоб вони об’єдналися? Дуже добре розумію, що моє запитання

звучить по-дитсадівськи, бо балом править Її Величність Банківська

Купюра. І все ж…

Ще прошу уваги читача до офіційних повідомлень. «…До того ж була

зима 1947/1948 року (Ільїна не наважилася написати, що в країні, надто в

Україні, лютував голод. – О. Б.)» (О. Балабко «О. Вертинський…»). «14

грудня 1947 р. Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову про

скасування карток на продовольчі та промислові товари. Одночасно була

здійснена грошова реформа». І далі: «Ці урядові дії мали неоднозначні

наслідки. Зокрема, скасування карткової системи було, безумовно, явищем

позитивним. Проте після 1947 р. заробітна плата більшої частини

населення, що підвищилася лише наполовину, суттєво відставала від нових

державних цін, які майже втричі перевищували довоєнний рівень» («Історія

Києва», К. 1987).

Як бачимо, внаслідок ігнорування владою економічних методів

господарювання, в країні стався голод 1946-1947 років. А в 1948 році

призвела до голоду жорстка грошова реформа, після якої плата суттєво

відставала від нових державних цін. Продукти вже були, та не було змоги їх

купувати, майже як зараз: продуктів багато, та не у кожного вистачає

грошей їх придбати – ціни «кусаються». Така ось «арифметика» голоду.

Та повернуся до нашої родини. …Коли всі після лікування зібралися

вдома (нам після вибуху надали маленьке тимчасове помешкання у тому ж

гуртожитку, що по вулиці Сергія Лазо), батько заборонив мамі працювати.

Тож до дитячого садочку я не ходила – була під постійним наглядом матусі,

бо всього боялася, а більше за все – хлопчаків. Тому у першому класі і

стояла біля дверей на перерві, жахаючись кудись відійти.

Цей інстинкт самозбереження спрацював і через багато років, коли

забрала документи після другого вступного іспиту із будівельного

технікуму. Так моя підсвідомість оберігала мене від чоловічої статі. Та я

тоді цього не розуміла. Зрозуміла лишень зараз, обізнавши науку

психологію.

Знову повернуся до тих доріжок, які мені простелила доля. …Документи із

технікуму забрала і тут постало питання: «Що робити далі?». Перебрала

інші учбові заклади і на жодному не зупинилася. Та якось під час перегляду

«Вечірки» на очі потрапило оголошення: «Запрошуються на роботу

швачки-мотористки». «Це для мене підходить» – подумала я і на другий же

день опинилася на вулиці Героїв революції (зараз Трьохсвятительська, 4-Б),

де розташувався швейний цех фабрики «Спортодяг». Паралельно я

вступила до школи робітничої молоді, де заняття були змінні, як і робота –

у дві зміни.

Вул.Трьохсвятительська, 4Б (маленький будиночок з лівого боку)

Та не все так просто складалося з моєю робітничою професією. Одна

справа, коли я шила для себе вдома на механічній машинці і зовсім інша

справа – на електричній, та ще коли працюєш на одному процесі

(пришивала манжети до рукавів), а перед тобою сидить фахівець і з

швидкістю машини пришиває твої зроблені рукави до куртки, а ти не

встигаєш ними забезпечити вчасно цю майстриню. Тоді вона обурюється,

що я заважаю їй зробити норму і вона через мене мало отримає грошей. Я

не ображалася на цих трудівниць – ударників компраці, бо сама хотіла

скоріше стати такою ж майстринею, а тим паче, що з цього підприємства я

могла вступити до інституту легкої промисловості на технологічний

факультет (звичайно, закінчивши школу). Отож задля цього і залишалася

часто після зміни, щоб надолужити свою норму. Коли принесла додому

перші зароблені гроші – аж сорок п’ять карбованців, мама зойкнула:

– Доню! Оце за цілий місяць твоєї праці ти отримала таку «велику

суму»?! Ой, моя ти робітнице, – поцілувала мене і, згадавши батька,

заплакала.

– Мамо! Це ж тільки початок. Я далі буду заробляти більше, бо зараз

числюся ученицею, – не здавалася я.

На початку 60-х років, коли партія «торжественно заявила: нынешнее

поколение советских людей будет жить при коммунизме», було обіцяно, що

через двадцять років проїзд у транспорті стане безкоштовним. В 1961 році

була знову здійснена грошова реформа і вартість проїзду у транспорті була

такою: трамвай – 3 копійки, тролейбус – 4, автобус і метро – 5, фунікулер –

2 копійки. Тож мого заробітку вистачало і на дорогу (трамвай, фунікулер), і

на обіди.

Київський фунікулер. 1964 рік

Через три місяці мені дали другий розряд і я почала отримувати більше

грошей. На зароблені гроші я замовила в ательє мод весняне пальто з

чорного драпу – пряме, приталене, довжина нижче колін, англійський

комірець. І аксесуари до нього: фетровий капелюх з полями, шовкове

кашне, невеличка сумочка і до них шовкові рукавички, а також туфлі на

високих підборах – сірого кольору. Тоді сірий колір не затьмарював мого

молодого обличчя, яке тільки почало розквітати барвами. Це вбрання

перетворило мене з підлітка на юну дівчину. Мама з захопленням дивилася

на мене і казала сусідкам: «Доня вже виросла і стала схожою на наречену».

«Господи, дай їй тільки доброго нареченого» – просила подумки. Взагалі я

дотримувалася спортивного і класичного стилю в одязі та одного разу

довелося змінити його на народний – хустку і гумові чоботи.

Восени у мене була перша поїздка на колгоспні лани. Родичів на селі

наша родина не мала, тому про сільське життя я знала з кінофільмів і

книжок. В країні тоді був рух «місто допомагає селу». На підприємствах

збирали «добровольців» і організовано вивозили у колгоспи збирати і

заготовляти овочі на зиму. Потрапила і я в такий загін. Повезли нас до

колгоспу у Броварський район. Наказали збирати, перебирати картоплю і

закидати її у кагати – великі, облаштовані соломою, ями для зберігання

овочів. Нам пообіцяли, що заробимо багато грошей, якщо зробимо свою

норму – декілька кагатів засиплемо картоплею. Працювали з ранку до

вечора, а ті кагати не хотіли наповнюватись. Два тижні погода нам сприяла,

а потім завередувала і ми «забастували»…

Цікавий момент стався тоді, коли вже в Києві отримували зарплатню. Ми

не тільки не заробили щось, а навпаки – ми заборгували колгоспу гроші,

начебто за обіди. Хоча харчувалися ми тією ж картоплею, що збирали. Таке

було у мене перше знайомство з сільським життям. Мама тоді кепкувала з

мене: «Ну і колгоспниця, ну і ударниця! Добре, що Галюшка вже працює і

заробляє непогано, тож чотирьох нас прогодує. Ой, горе мені з вами –

дівчатами». Звідки мамі було тоді знати про наймізерніші розцінки на

збирання сільгосппродукції.

Тож, після повернення з «відрядження», я з радістю поринула у своє

міське життя. У роботі і навчанні промайнув ще один рік. Мені подобався

наш жіночий колектив, який складався з майстринь різного віку – від юних

до поважних. Знайшла я тут і подружок – двох дівчаток-киянок, бо

працювали в цеху й дівчата з передмістя, які витрачали на дорогу до роботи

по дві години в один бік. Я, хоч і в місті жила, теж витрачала майже годину

на транспорт.

Червень 1961 року. Трамвай №28 біля станції метро Дніпро

Перша зміна починалася о сьомій ранку, тож о шостій сідала на 32-й

маршрут трамваю, який їхав по мосту ім. Патона, потім по набережній і на

Поштовій площі я виходила, далі підіймалася фунікулером, милуючись

пейзажами над Дніпром. Йдучи Володимирською гіркою, яка завжди

чарувала мене, спостерігала схід сонця над рікою і над містом, яке ще

спало, тільки пташки гомоніли на деревах. Це враження від ранку

наповнювало мене енергією на весь день. Парк я полюбила, він назавжди

увійшов у моє серце. Другою святинею став парк Т. Г. Шевченка, де кожну

весну і кожну осінь ми прибирали територію та саджали кущі і дерева.

Квітень 1964 року - недільник у парку ім.Т.Г.Шевченка. Авторка книги з

правого боку (нагрібає землю на лопату)

І ось настала весна 1964 року. Я закінчила десятий клас робітничої школи.

Залишився ще один рік – одинадцятий. Була субота, 24 травня. До мене

зайшла приятелька, яка мешкала поруч із моїм домом – струнка, красива

дівчина: білявка з довгим хвилястим волоссям, яке підкреслювало світло-

блакитні очі. Вона теж працювала і вчилася у ШРМ, тож іноді просила, щоб

я допомогла їй розв’язати задачку чи написати твір.

В той день вона запросила мене відвідати танцювальний вечір. Я не

ходила на такі вечори, бо вони мене не приваблювали. Хоч я вже залишила

танцювальний гурток, бо ж працювала і вчилася й сумувала по тому

дівочому колективу і по тих танцях, та танці на міських майданчиках мене

не захоплювали.

Тож Лідії М……..й кажу:

– Ні, я не піду. Не хочу туди йти. Мені там нецікаво.

– Підемо, – наполягала дівчина, – я познайомилася з одним юнаком, а в

нього є друг-однокласник, тож вони обидва будуть нас чекати.

– Ти вже за мене все вирішила?

– Так, вирішила. То підеш, чи ні?

– Не піду.

– Ніно, я тебе благаю! Сьогодні вирішується моя доля. Ти мені потрібна для

компанії. Дуже прошу тебе – підемо!

– Ну, гаразд. Тільки на одну годину, не більше, бо я втомилася за тиждень і

хочу відпочити (тоді ми працювали шість днів і був один вихідний).

– Так ми ж і відпочинемо, танцюючи! – зраділа моя Афродіта.

Це була моя помилка: послухалася сліпо іншої людини, хоч і знайомої. На

вечорі ми протанцювали більше двох годин. Кружляли у вальсі, у

спокійному танго, а також у стрімких ча-ча-ча і румбі. Додому йшли пішки

по шпалах. По дорозі юнаки нарвали нам великі букети бузку, провели нас

до самого під’їзду. Коли зайшла додому, мама ще не спала, бо чекала на

мене і тихо запитала:

– Що це за квіти?

– Подарував хлопець, я танцювала з ним на вечорі.

– Який хлопець? – жахнулася, – Ти ще мала, щоб дружити з хлопцями, –

занепокоєно додала і знову стурбовано запитала, – Чим він займається?

– Він десь навчається, але я не запитала, де саме. Я і не думаю з ним

дружити. Це був тільки один вечір, – відповіла наївно. – Він не в моєму

смаку. Молода людина, а штани носить, як у старого дідуся – широкі, –

додала з претензією, а потім критично зауважила: – Він навіть вальс не вміє

танцювати.

– Ой, доню-доню, дивись мені, – суворо наказала, відчувши щось своїм

серцем, бо юнак дівчині так просто квіти не дарує.

Вже у ліжку я згадувала день, що минув, і Ліду М. Вона недаремно так

мене вмовляла, бо Борис М…..в, з яким вона познайомилася, дійсно був

того вартий. Навчався він в інституті фізкультури та спорту, займався

гімнастикою. Брюнет атлетичної статури мав чорні з лукавинкою очі і

прекрасні риси обличчя. Забігаючи наперед, скажу, що невдовзі Ліда і

Борис одружилися і прожили щасливе сімейне життя, маючи двох діточок.

На жаль, Борис не так давно пішов у засвіти. Царство йому Небесне. А коли

після трьох років подружнього життя ми зустрілися вже сім’ями, Борис

проголосив:

– Жека, нам з тобою дуже пощастило з дружинами, – обіймаючи свою

половинку, продовжив. – Я ж недаремно тобі казав, що тільки на Алма-

Атинській живуть найкращі дівчата Києва.

– Так, Боб, повністю з тобою згоден.

Після того 24 травня букети квітів в моїй кімнаті з’являлися

мало не щодня. Зовні в тому юнакові нічого особливого не

було. Тільки очі – великі і блакитно-лазурові, як море у

сонячний тихий день, їх прикривали великі чорні вії. Чорні ж,

різко окреслені красиві брови оберігали цю голубінь, – ну

прямо-таки Ален Делон і не менше. Чорне хвилясте коротко

стрижене волосся видавало, що хлопець причетний до якоїсь державної

служби. А ще був природою обдарований великим почуттям гумору.

Він зустрічав мене з роботи і ми гуляли Володимирською гіркою.

Зустрічав і після першої зміни і після другої, тож додому часто повертався

пішки. Якось ми пішли на танці, що відбувалися на літньому майданчику

біля нашого Будинку культури.

Після вечора Євген – так його звали, провів мене до під’їзду і пішов. На

другий день не з’явився на побачення, прийшов уже через три дні.

– Що трапилося, Женю? – запитала насторожено.

– Вже все гаразд.

– А що було?

І під моїм тиском він розповів:

– Коли тебе довів додому, пішов потім на трамвайну зупинку. Ще не

дійшов до неї, як на мене накинулися декілька хлопців. Тож згадав прийоми

самбо, та хтось-таки зачепив мені трохи обличчя, – з хвилину подумавши,

якось підозріло запитав. – З ким ти зустрічалася до мене?

– Ні з ким. Не було у мене ніякого хлопця. Ти перший, – відповіла

ствердно.

А перед очима постав спогад… Закінчила сьомий клас, настало літо. Я всі

літні канікули проводила вдома. До піонертабору їхати не хотіла, бо

згадувала, як після першого класу мене відвезли на відпочинок до Боярки:

через тиждень батьки приїхали провідати мене, а я їх зустріла гіркими

сльозами і благала, щоб мене звідти забрали. Тато пішов до директора

вирішити це питання і повернувся вже з моєю маленькою дерев’яною

валізкою, котру він змайстрував для мене сам. Тут додам, що батько у

вільний від роботи час займався теслярською справою і це у нього

виходило дуже добре.

Тож і це літо планувала ходити до водойми, що за лісом. Вибігаю зі своєї

квартири у під’їзд, а назустріч – юнак. Ми мало не зіткнулися лобами. Він –

чорнявий, високе чоло, красиві брови, великі сірі очі, припухлі трошки

вуста, ямочка на підборідді, високий, стрункий, у білих брюках, білих

черевиках і чорній сорочці. Я – у рожевому платтячку, яке сама пошила; на

голові зав’язане у «хвіст» довге каштанове волосся – безтурботне

дівчисько. На другий день він чекав на лавочці біля під’їзду і, коли я

вийшла у справах, підійшов, ввічливо запитуючи:

– Дозвольте з Вами познайомитися?

– Так, – відповіла сором’язливо.

– Віктор П…….ко, перейшов у десятий клас.

З першої хвилини він мені сподобався. Його голос, культурна мова,

поважне до мене ставлення – все це було іншим світом, ніж той, який

панував у нашому учнівському середовищі. Він кожен день чекав мене на

цій лавочці. Ми розмовляли про шкільне життя, про свої захоплення. Віктор

грав у шкільному драматичному гуртку, мріяв про вступ до театрального

закладу. Коли набридало сидіти на лавочці, йшли прогулятися до клубу, до

школи, а потім поверталися до невеличкого парку біля нашого дому.

Парк між вулицями Макаренка, Лазо та Волховською на ДВРЗ. 1960-і роки

Парк був малий та в ньому працювали два басейни: один – великий і

високий із фонтаном, другий – низький, де купалася малеча. Були у парку

ще альтанки, а також багато лавочок, які ховалися у кущах дивовижної

жовтої акації. А ми каталися на дерев’яних округлих гойдалках-човнах, у

які вміщувалися чотири людини, та на каруселі, котру комусь треба було

розгойдувати. (Ця карусель ще досі «жива», а від парку вже нічого не

залишилося).

Іноді Віктор запрошував на кіносеанс, а іноді йшли до водойми, яка зараз

зветься «Берізка» (входить до Київського комунального підприємства

«Плесо»). Та куди б ми не пішли, «кавалькада» велосипедистів повсюдно

супроводжувала нас, бо були то хлопці з нашого двору та з мого класу.

Вони пильно стежили за нами. Тоді я казала Віктору: «Ми не самі. Нас

охороняють». Віктор на це тільки посміхався, бо ті хлопці були молодші за

віком від нього. Іноді вони вигукували: «Жених и невеста объелися

теста…». І були недалекі від істини, бо родичка мого нового друга і моя

мама при зустрічі зверталися одна до одної таким незвичним для мого

слуху словом «сваха».

За місяць ми дуже здружилися та надійшла пора юнакові їхати додому – у

Кишинів. Його батько був військовослужбовцем, а приїздив він у Київ до

своєї рідної тітки. На прощання він мені сказав: «Ти моя Мавка Лісова».

Там – у Молдові – він мене не забув: почалося листування протягом

довгого року. А потім оглушив звісткою – замість «театралки» випадає

служба в армії. Я його заспокоїла, написавши, що буду виглядати тільки

його.

Невдовзі почали приходити листи із солдатським штемпелем, яких я дуже

чекала. В одній із поштівок солдат написав мені вірша Костянтина

Симонова «Жді мєня». Я знала цей вірш напам’ять ще з п’ятого класу, але

мені приємно було читати ці рядки з Вікторового листа. Епістолярні

стосунки протяглися ще рік, а потім листи раптово припинилися. Я не знала

причини, подумала, що стала йому не потрібна. Я не знала, у яких військах

він служив і де. Звернулася до його родичів – наших сусідів:

– Тітко Нюро, чи приходять Вам листи від вашого небожа Віктора?

– Так, приходять. А що таке?

– Та нічого, вибачте.

Її ствердна відповідь розчарувала мене і думка, що я йому не потрібна ще

глибше в мені прижилася. Без його кореспонденції прошелестіли тихенько,

мов сумуючи, листочки, зірвані з календаря, всі чотири пори року. І я

почала його забувати…

– Так, ти перший. Ні з ким я не зустрічалася, – повторила

якось вже нерадісно, але згадане не стала Євгену

переповідати, бо була впевнена, що з Віктором все

покінчено. І з’ясувала історію з побиттям Євгена, що

трапилася у нашому подвір’ї. Виявляється то Сашко

К….в зібрав компанію і хотів провчити Женю, щоб той

забув дорогу до мене. Та Євген не злякався і тим мене причарував до себе. А

Сашкові я наказала:

– Це я буду вирішувати, кому забути дорогу, а кому ні. А тобі раджу не

стовбичити цілодобово біля мого під’їзду на своєму «велику». «Охоронець»!

– кинула зневажливо.

– Ніно, за тобою ж «сохнуть» усі хлопці з нашого двору, а ти вибрала якогось

«чужинця».

– А що, в нашому дворі є хлопці? – саркастично запитала. – Що ці хлопці

зробили для нашого двору? І турнік, і фігурки для гри у «городки», і

парканчики для огорожі зеленої зони – все це робив мій татко, а ви що

зробили? – кинула йому докір і побігла додому.

– Ну, ти вже зовсім нас за людей не вважаєш! – образившись, крикнув мені

навздогін Шура-Сонечко, бо обличчя у нього було плескате, кругле і завжди

усміхнене, ще й волосся у нього було руде.

Тим часом літо дарувало нам теплі промені сонця і ласкавий Дніпро вабив

до своїх прохолодних хвиль. До нашої компанії приєдналися мої сестри Зоя

і Галя зі своїми парубками, які згодом стали їхніми чоловіками і з якими

вони прожили довге життя.

Гуртом їздили на пляжі Венеціанського, Труханового та Долобецького

островів. Одного разу йшли пляжем Гідропарку, шукаючи, де б нам

зупинитися. Раптом бачу: Євген знітився та ховається за мене. Та це йому

погано вдалося, бо з однієї компанії, що сиділа на білому пісочку, його

люб’язно гукнула повна жінка:

– Євгеша, іди-но до нас!

Опустивши голову, мій друг підійшов до них і представив усіх нас, а

потім і усіх їх нам:

– Мій батько – Микола Степанович, моя мама – Віра Іванівна.

– Дуже приємно! – відповіли ми усі разом.

Його батьки запросили нас до свого «столу» і стали пригощати

домашніми стравами. Ми з радістю накинулися на їжу. Хочу з

пошануванням згадати свою свекруху. Вона готувала найсмачнішу їжу у

світі. Може за це і любив її так палко мій свекор, який готовий був зробити

для неї все, що вона тільки забажає. За все своє життя я не бачила такого

чуйного і відданого ставлення до своєї дружини, як у Миколи Степановича

до Віри Іванівни. Він тільки не зміг замість неї вмерти і пережив її на

п'ятнадцять років. За останнім наказом своєї дружини усю свою спадщину

свекор передав своїй доньці, хоча та навіть і не пам’ятає, де могили її

батьків. Бог їй суддя.

А в серпні 1964 року ми з Євгеном подали заяву на реєстрацію нашого

шлюбу. І яким же було моє здивування, коли мій майбутній чоловік,

вперше переступивши поріг нашої квартири, з’явився у формі старшого

лейтенанта військово-повітряних сил. І вдруге він мене приємно здивував,

сказавши, що ми їдемо за кордон – в Угорщину. Тож, у той день

новоспечений офіцер у парадному синьому строї, який підкреслював його

блакитні очі, з букетом квітів попросив у мами дозволу на наше одруження.

Мама згодилася і перехрестила нас на щастя, на долю, на довгі роки

щасливого подружнього життя. Вона подумки згадала свою молодість, коли

виходила заміж теж за офіцера, та не судилося скласти з ним щасливої долі

(Тут хочу додати, що у мене з мамою однаковий східний гороскоп: обидві

народилися у рік Півня і майже в один день – вона 26 червня, я – 27. Тож і

долі в нас майже однакові).

Мама на хвилину замислилась, а тоді мовила:

– Будьте щасливі і бережіть одне одного. Євгене, то може ти розповіси нам,

де готують таких красенів-офіцерів?

– Звісно, що вже можу, Антонідо Тимофіївно. Навчався у Васильківському

авіаційному. Тож, поки ще не отримав диплома, повинен був знаходитися у

казармі. А як я там міг всидіти, коли у мене було побачення з вашою

донькою? Тож і ховався, коли на пляжі несподівано натрапили на моїх

батьків. Отакі справи.

– Ну, ти просто герой. Недаремно Ніна тебе покохала.

Через півроку я попрощалася зі своєю домівкою, двором і Батьківщиною

та поїхала до чоловіка на довгих три роки. Це було перше розлучення з

моєю вулицею на першому 20-тиріччі мого життя. Матуся, проводжаючи

мене, плакала.

– Чого ти плачеш, мамо? – запитала, обіймаючи її.

– Ну як же, доню? Їдеш у незнайомий світ, хто там тобі допоможе, якщо

щось станеться?

Мудрість материнська передчувала можливу небезпеку, а я тоді такої

мудрості ще не мала.

– Мамо, я все можу робити сама, ти ж мене всьому навчила. Та і чоловік

допоможе. Все буде гаразд.

– Дай боже, дай боже. Ти ж тільки важкого нічого не підіймай.

– Ні, не буду. В Будапешті мене зустрічає Євген. Командир полку виділив

йому машину, щоб він зручно довіз мене до гарнізону. Женя про це написав

в останньому листі.

– Дуже добре. Хай, доню, тобі буде легка дорога. Ти ж пиши, щойно

приїдеш.

– Обов’язково напишу.

Проводжаючі залишили вагон «СВ», я зосталася сама у купе, і коли за

вікнами промайнули останні вогники рідного Києва, зненацька заплакала і

несподівано згадалося те, що сталося незадовго до весілля… …Хтось

постукав у двері. Я відчинила і на порозі побачила… юнака у солдатському

строї.

– Вітюша?! – серце закалатало, – Вітюнчику! – і вперше в житті кинулася

юнакові на шию, припала до нього, а він уперше відчув мою ще дівочу

щоку.

– Білченя! У мене буквально п’ять хвилин. Я проїздом через Київ, ублагав

командира заїхати до тебе, сказав, що у мене термінова справа. На розі

дому на мене чекає машина.

– Чому ти мовчав!? – невдоволено проказала.

– Ніно, рідненька моя, я так скучив за тобою. Я служу у прикордонних

військах. Був бій, мене поранило в руку, я не міг писати і не хотів, щоб до

тебе писали мої друзі. Я довго лежав у шпиталі, не хотів тебе лякати цим.

Зараз їду у другу частину, недалеко від Києва. Ти не радієш мені?

– Вітюнчику! Що ти наробив!? Я ж гадала, що тобі більше не потрібна і

тому я… виходжу заміж і виїжджаю за кордон. Через тиждень весілля. Вже

все замовлено. Я запрошую тебе на реєстрацію, вона відбудеться у

Центральному РАГСі на Печерську п’ятого січня об одинадцятій годині.

Приїзди, Вітюша! Я ще не його, я належу собі, я буду тебе чекати, –

шепотіла йому, тонучи у сльозах.

– Ти… виходиш… заміж!? – ледь вичавив із себе. Обличчя його враз

потемнішало і погас вогник в очах. Він відштовхнув мене і вибіг, мов

рятувався від скаженої.

– Вікторе! – кричала я в розпачі та солдат вже нічого не чув. На Алма-

Атинській він вскочив у «бобік» і машина рвонула геть. Вся в сльозах і з

розтерзаним серцем повернулася до кімнати, відчувши, що втратила його

назавжди. Втратила щось велике, чому і назви тоді ще не знала і була

безсила те втрачене повернути. Це були мої перші гіркі дівочі сльози. В

душі все перевернулося, а думки зовсім не хотіли збиратися докупи. Я

втратила вимір часу. В свідомості було лише одно слово «Вітюша». Усі

почуття змішалися.

Інна Росєва

Через три роки він з’явився на п’ять хвилин, щоб знову зникнути з мого

обрію назавжди. За ті три роки із підлітка я виросла у молоду людину і

разом зі мною виріс і змінився мій світ. У цьому новому моєму світові

з’явився Євген. Він був моєю опорою і надією, вірою у щасливе майбутнє.

Я не прислухалася до найглибиннішого шепоту свого серця, а діяла за

логікою розуму.

…У серпні ми з Женьою пішли подавати заяву до РАГСу, та у нас її не

прийняли – відмовили.

– Чому? – запитали обоє здивовано.

– У вас не вистачає п’яти днів до повного місяця, – відповіла категорично

служниця амурних справ.

– Що ж нам робити? – розгублено запитали.

– Приходьте, коли у вас буде більше вільного часу.

– А залишити нашу заяву у вас можна до того терміну, коли я приїду у

відпустку?

– Можна. І ви будете перші на черзі.

Так ми і зробили. У вересні Євгена проводжали великою компанією на

вокзалі (бо ж їхав за кордон!), а в грудні цією ж компанією зустрічали його.

Він виблагав у начальства дострокову відпустку. Тож наша заява пролежала

чотири повних терміни! У мене було достатньо часу, щоб подумати. А щоб

я ні про кого іншого більш не думала, Євген писав мені листи кожен день,

навіть на день приходило по три конверти: вранці, вдень і ввечері. Я

приходила з другої зміни, а на столі мене вже чекали листи Жені. І так

щодня – всі чотири місяці. Це при тому, що цей офіцер не дуже був охочий

до епістолярного жанру. І тут знову спрацювали закони підсвідомості: «Він

– захисник Батьківщини, а отже захистить і мене».

Чому я не відмовилася вдруге подавати заяву? У визначений час Діва

чекала свого Лицаря. Він не прийшов. Замість нього прийшов дощ – це

були його сльози і вона все зрозуміла: до минулого вороття нема – перед

нею відчиняється Нова Брама, а за нею – незнаний, таємничий і

привабливий світ. Ввечері на її вулиці грали весільні музики – їх чули три

дні, – а під весільним серпанком у нареченої бриніли сльози на очах. Чи

були це сльози щастя? Після першої шлюбної ночі вона прокинулася вже

Жінкою і в її лоні зародилося нове життя, та вона про це ще нічого не

відала… Не відала і не здогадувалася, що її чекає велике щастя, яким

Господь нагородив її – ЩАСТЯ МАТЕРИНСТВА, яке буде їй світити,

давати силу і наснагу все життя.

P.S. У шановного допитливого читача може виникнути запитання, чому я

закінчила школу аж у 20 років. Пояснюю. По-перше. Коли мені

виповнилося сім років, батьки надумали поїхати провідати своїх родичів аж

у Забайкаллі. У тата був безкоштовний квиток на залізничний транспорт на

сім’ю (один раз на рік). Тож вони взяли мене із собою.

Пам’ятаю, коли їхали повз сучасну Ленінградську площу (в ті роки вона

називалася КП – Контрольний Пункт, через який йшли війська на захід в

часи війни), то в центрі її стояв пам’ятник Леніну та Сталіну, які сиділи на

лавочці, поклавши один одному руки на плечі. А поруч з цим монументом

стояла регулювальниця у військовій формі з маленькими червоними

прапорцями у руках, вказувала звільнений напрям. Через рік того

пам’ятника вже не було: його знесли за одну ніч у березні 1953р.

Ленінградська площа. 1958 рік. Вигляд з нинішнього

проспекту Воз'єднання. Автобус (той, що ближче)

виїжджає з проспекту Миру.

Тож, на вокзалі сіли у потяг, що рушав до Москви,

де зробили пересадку, їхали до Уралу, потім до міста

Чити. Згадується зупинка біля озера Байкал – це загадкове маленьке море, у

якому в саму найпекучішу спеку вода завжди холодна-холоднюча. До брата

моєї мами ми доїхали без перешкод, а коли поверталися, у нашому вагоні

була дівчинка, хвора на кір, і вже по приїзді додому мене звалила з ніг

висока температура. Батьки сполошилися, бо на другий день я була вся

червона від маленьких цяточок. Це сталося напередодні першого вересня.

Поки я прийшла до тями, поки пройшов карантин, то минуло близько двох

місяців.

Матуся глянула на мене і винесла вердикт: «Ти така маленька і слабка

після хвороби, то залишайся ще на рік вдома». Так у мене був відібраний

один рік навчання. Тут принагідно хочу додати ще таке. Після моєї хвороби

матуся злякалася за моє здоров’я та вирішила мене і Зою охрестити. За

хрещену взяла свою подругу тітку Павліну.

Я пам’ятаю цю невеличку церкву – вона стояла поруч із залізничною

станцією «Дарниця». Компартія тоді продовжувала боротися з «ворогом

народу» – релігією, тому культова споруда у кінці 50-х років була за ніч

знесена. Зараз на її місці впорядковано пам’ятну плиту воїнам, загиблим під

час визволення Києва 1943 року, а також хрест загиблим залізничникам. І

плита, і хрест розташовані поруч із новою спорудою приміського вокзалу

«Дарниця», на вулиці Привокзальній (збудований у 2007 р.).

По-друге. Коли помер батько, я хотіла влаштуватися на роботу. Та мене

не приймали, бо була неповнолітня. Пішла до ШРМ, там теж не взяли, бо не

працювала. Замкнене коло. Поки влаштувалася на роботу, пройшов рік.

Отак і набігло два роки. І це ще не все. Треба ж було мені вийти заміж, щоб

аж в Угорщині, у військовому гарнізоні, маючи вже вагітність чотири

місяці, здавати іспити на атестат зрілості. Таким було довгим моє навчання

і такими були перші двадцять років мого життя.

Хочу висловити подяку всім вчителям школи №11 – невтомним

трудівникам нелегкої виховної праці, та моїм особисто вчителям, побажати

їм здорового довголіття і вічно пам’ятати тих, хто вже в іншому світі.

Здоров’я і творчих здобутків моїм однокласникам і Царства Небесного тим,

хто так рано відійшов від нас.

Особлива подяка робітникам бібліотеки Центру культури і мистецтв та

службовцям бібліотеки №5 Дніпровського району за пошук необхідної

інформації. Дякую читачеві, якому вистачило терпіння пройти зі мною цю

мемуарну Ukrainian street – Алма-Атинську, яку я висвітлила на цих

сторінках під своїм кутом зору пересічного громадянина.