Управління освіти, молоді і спорту Острозької РДАМала академія наук

Грем’яцька ЗОШ І-ІІІ ст.

Тема: «Галичина в нацистській концепції «нового порядку»

Виконала учениця 11 класу Міщук А.

3

ВСТУП

Історія Другої світової війни ще не одне десятиліття залишатиметься

актуальною науковою проблемою, бо проблема втрат, колаборації , кордонів,

депортацій та інше буде ще довго турбувати не стільки науковців, а мільйони

громадян планети , які стали жертвами цієї війни. При застосуванні різних

підходів в історичній науці навколо цих тем донині точаться гострі

суперечки, контроверсійні погляди, двосторонні оцінки тощо.

До 1991р. над пов’язаними з темою питаннями тяжів ідеологічний прес

цензури, що спрямовував можливість всебічного тенденційного й

неупередженого дослідження пов’язаних з нею проблем. Однією з

малодосліджених в Україні тем, що оминалася увагою дослідників, була

німецька окупаційна політика в Галичині у 1941-1944рр. Лише проголошення

Україною незалежності у 1991р. дозволило об’єктивно здійснити

дослідження цієї теми із врахуванням вимог суто наукового підходу до її

розкриття.

Отже, актуальною залишається потреба історіографічного вивчення

основних наукових праць, присвячених даній проблемі. Історичну літературу

,в якій частково висвітлюється дана проблематика, можна поділити на три

групи:

1) загальні праці з Історії Другої світової та німецько-радянської

воєн, в яких тема німецької окупаційної політики лише побічно

згадується( Косик В. “Україна і Німеччина у Другій світовій

війні”, Трубайчук А. “Друга світова війна”, Назаренко І. “

Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського

Союзу 1941-1944 р.р.”);

4

2) дослідження , в яких нацистська політика в Галичині висвітлена

у контексті з гітлерівським “новим порядком” на інших

захоплених вермахтом східних територіях (Першина Г.

“Фашистський геноцид на Україні”);

3) праці, які стосуються лише німецької політики щодо Галичини

в роки Другої світової війни ( Боляновський А. “Національна

політика нацистської Німеччини в Галичині”, Демкович-

Добрянський М. “Галичина під німецькою окупацією 1941-

1944рр.”; )

Значний інтерес становлять статті А. Боляновського, в яких

описуються національний аспекти німецького окупаційного режиму.

Підводячи підсумки короткого огляду літератури з досліджуваної

проблематики, можна стверджувати, що повною мірою вона не була

охоплена в жодному з вітчизняних чи зарубіжних досліджень.

Об’єктом дослідження є німецька окупаційна політика в Україні у

червні 1941 – липня 1944 рр.

Предметом дослідження є німецька окупаційна система управління в

Галичині у порівнянні з іншими європейським регіонами та країнами, її

національний аспект.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють перші три роки німецько-

радянської війни – від 22 червня 1941 до липня 1944 рр. Це зумовлюється

тривалістю німецької окупації Галичини й потребою повного охоплення

комплексних аспектів німецької політики на різних етапах окупації

Галичини.

Географічні рамки дослідження охоплюють галицькі землі ( маються

на увазі території теперішньої Львівської, Івано-Франківської та

Тернопільської областей). При порівнянні виходимо за їх межі, наскільки це

було необхідно для розв’язання завдань роботи.

5

Метою дипломної роботи є комплексне висвітлення витоків, мети,

характеру німецької окупаційної політики в Галичині на фоні окупаційної

політики Німеччини у інших регіонах.

Дослідження передбачає вирішення таких завдань:

1) з'ясувати політико-правовий статус Галичини в системі окупованих

Німеччиною територій із застосуванням порівняльного аналізу її

місця в нацистській концепції “Нової Європи”;

2) розкрити витоки, мету та результати впровадження нацистської

національної політики в галицькому регіоні;

Для досягнення поставленої мети використано такі методи

історичного дослідження : періодизації подій, історико-порівняльний,

проблемно-історичний, логічної послідовності, типологічно-системний

аналітично-реконструктивний.

Джерелами для написання роботи послужили публікації документів і

матеріалів, періодична преса, мемуарна література. Окремі збірники

документів із загальних питань, що посереднім чином торкаються проблеми,

опубліковані в Україні, Росії, Польщі. Певне місце серед джерельних

матеріалів дослідження займають спогади безпосередніх учасників тих подій,

а саме мемуари М. Демковича-Добрянського, В. Кубійовича, К.

Паньківського і П. Тронька, Корчака-Гординського. Узяті в сукупності і

критично проаналізовані вказані джерела і література дали можливість, на

наш погляд, об’єктивно висвітлити дану тему.

Дане дослідження можна використати на уроках історії при вивченні

теми „Друга світова війна”, у позакласній роботі, при підготовці матеріалів

до конференції присвяченій подіям другої світової війни, а також можна

використати як додатковий матеріал при вивченні спецкурсу „Окупація

Німеччиною Галичини і Волині під час Другої світової війни (1941 -1944р.р.)”

6

Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку

використаних джерел та літератури. Розділи поділено на параграфи за

проблемним принципом, що допомагає глибше розкрити її зміст.

Розділ І. ПОЛІТИКО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ГАЛИЧИНИ В СИСТЕМІ

ОКУПОВАНИХ НІМЕЧЧИНОЮ ТЕРИТОРІЙ

Основні засади політики у Європі правлячою у Німеччині націонал-

соціалістичної німецької робітничої партії базувалися на планах зміни

існуючого на європейському континенті міжнародного політичного

становища. Доцільність таких змін її лідер Адольф Гітлер обґрунтував

несправедливою системою міжнародно-правових відносин, що склалася у

світі після закінчення Першої світової війни. На противагу їй нацисти

сформулювали концепцію європейського “нового порядку”. Гітлерівська

формула “нового порядку”, по суті, означала становлення цілковитої

гегемонії Німеччини в Європі і цілковите перевлаштування суспільного

життя на європейському континенті.

У програмній книзі А.Гітлера “Моя боротьба” чітко простежувався

намір перетворити більшість європейських країн на залежні від Німеччини

держави або колонії. При цьому терени Східної Європи розглядалися як

майбутній “життєвий простір” німецького народу.

Проте до початку Другої світової війни єдності у баченні політичного

майбутнього Європи у нацистських верхах не було. На час воєнних дій було

передбачено лише те, що захоплені вермахтом території перебуватимуть у

тій чи іншій формі залежності від Німеччини. Не визначивши остаточно

політико-правового статусу окупованих територій, на самому початку

воєнних дій Гітлер подекуди просто повторював політичні заходи Німеччини

з часів Першої світової війни.

7

Участь націонал-соціалістичної Німеччини у війни проти радянського

Союзу вимагала вироблення конкретних проектів – встановлення на Сході

“нового порядку”, тобто визначення чітких форм олігарного режиму на

окупованих тертім райхом територіях, що перебували до середини 1941 року

у складі СРСР. Існували три найвірогідніші можливості визначення їхньої

долі:

1) надати їм певних форм офіційно суверенних, але насправді прямо

залежних від райху держав;

2) встановити надзвичайний режим окупації із збереженням за

Німеччиною “свободи рук” (тобто можливості на свій розсуд

змінювати політичний курс на захоплених східних землях);

3) приєднати завойовані території до складу райху і здійснювати

колонізацію.

Жоден з цих планів не міг бути втіленим у життя до його затвердження

райхсканцлером Німеччини А.Гітлером, який після деяких вагань зупинився

на другому з цих варіантів. Україна та інші країни Східної Європи мали

перебувати у цілковитій залежності від Третього райху, а їх територія мала

бути поділеною, а згодом і колонізованою німецькими поселенцями. В

такому ж ракурсі була визначена роль Галичини. [9. С. 235]

Наступного дня в наказі від 17 липня 1941 р. Гітлер визначив, що

управління Галичиною, яка раніше належала Польщі, переходить до генерал-

губернатора Ганса Франка.

У геополітичному відношенні встановлений райхом за рахунок

приєднання Галичини новий східний кордон Генеральної Губернії у

майбутньому мав стати крайньою географічною межею

центральноєвропейських земель.

Щодо визначення місця Галичини у системі окупованих Німеччиною

східних територій Франк беззастережно поділяв погляди Гітлера, який, за

словами німецького дослідника А.Акермана, розраховував на Сході не “на

колоніальні здобутки, а лише на територію для розселення німців”. [9. С.

8

236] Одним з легших шляхів до цього був поділ України на кілька частин, що

опинилися у підпорядкуванні різних окупаційних владних органів.

Міркування свого підлеглого щодо недоцільності відриву Галичини від

решти українських земель цілковито підтримав А.Розенберг, який визнав

помилковим те, що райони навколо Львова передані під адміністративне

керівництво Генеральної губернії. Проте ігноруючи аргументи А.Розенберга

та його співробітників, А.Гітлер продовжував розглядати Галичину лише як

колишню австрійську провінцію. 1 серпня 1941 р. на підставі його декретів

від 17 та 22 липня того ж року розпорядженням Г.Франка Галичина як п’ятий

дистрикт була офіційно приєднана до Генеральної губернії.

Все ж таки протягом першого року перебування дистрикту Галичина у

складі Генеральної губернії статус Галичини чітко окреслено не було.

Представники німецького правління дистрикту Галичина трактували

Галичину просто як напівколоніальну область у сфері інтересів і під

охороною великонімецького райху. В той самий час генерал-губернатор

Франк вважав Галичину не звичайною колонією, а розглядав її як особливу

територію для розселення німців. Отто Густо Вехтер, який від лютого 1942 р.

був на посаді губернатора, вважав, що Галичина повинна мати особливий

статус – але не як регіон для німецької колонізації, а в сенсі кращого

трактування її жителів порівняно з іншими дистриктами Генеральної

губернії. Значною мірою це обумовлювалося майже 150-річним

перебуванням Галичини у складі Австрійської монархії, що справило

визначальний вплив на формування національної свідомості галицьких

українців. Цього не могла ігнорувати у своїй політиці в Західній Україні ані

польська адміністрація у міжвоєнний період, ані радянське правління на

початку Другої світової війни. [2. С. 16]

Під німецькою окупацією надання Галичині “особливого статусу”

могло бути здійснене лише в рамках Генеральної губернії, доцільність чого

губернатор дистрикту Галичина Вехтер почав послідовно обстоювати. З

початком 1943 р. Вехтер вирішив запропонувати вищим керівним інстанціям

9

райху в Берліні застосувати на Сході його, так би мовити, “галицьку модель”

окупаційної політики. З одного боку пропозиції галицького губернатора

можна розглядати як спробу збільшення власного політичного престижу

шляхом порівняння своїх методів правління із системами влади в сусідніх

окупованих областях і типовим проявом застосування нацистами політиці

принципу “поділяй і владарюй”. З другого боку проекти Вехтера можна

розцінювати як пошук альтернативних шляхів здійснення нацистської

східної політики. Вехтер планував наблизити статус дистрикту Галичина до

становища тих захоплених вермахтом регіонів Європи, в яких керівництво

нацистської Німеччини здійснювало свого роду експерименти у сфері

окупаційної політики. Характерно, що такого роду експерименти були

запроваджені нацистами не в країнах з численним населенням, а лише на

окремих відносно невеликих територіях.

Ідеї надання “особливого статусу” Галичині не відкидав у принципі й

Гітлер. Він дав зрозуміти, що поділяє думки Г.Франка щодо “колишньої

австрійської Галичини” на тій підставі, що вона “не має нічого спільного з

російською Україною”.

У структурі захоплених райхом територій упродовж німецької окупації

у правовому відношенні дистрикт Галичина не отримав офіційного

“спеціального статусу”. Важливо відзначити, що окреме політичне місце

Галичини в системі окупованих Німеччиною територій детермінувалося

передбаченим для неї нацистами призначенням бути областю райху.

Протягом трьох років німецькою окупацією галицького регіону цього не

було.

Водночас у надзвичайних умовах окупації особливе трактування

дистрикту Галичина німецькою адміністрацією створили відносно кращі

умови для існування її жителів порівняно з іншими дистриктами Генеральної

губернії. Проте вже сама по собі спроба вироблення окремої моделі політико-

правового статусу Галичини регіонального політичного курсу цікава як

свідчення пошуку альтернативних шляхів вирішення політичних проблем

10

Сходу керівними посадовим особами Третього райху. Одним з його аспектів,

що відображав наміри окупаційного режиму була побудова цивільного

управлінського апарату, який повинен був втілювати у життя визначені в

Берліні пріоритети німецької політики.

Розділ ІІ. “НОВИЙ ПОРЯДОК” У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНИХ

ВІДНОСИН

2.1 Трактування національних меншин

На початку німецько-радянської війни попри всебічне обґрунтування

колоніальних планів Німеччини щодо країн Східної Європи програма

національної політики гітлерівської Німеччини в окупованих нею землях не

набула чітких окреслених форм. Ця невизначеність дозволила німецькому

дослідникові К.Префферу назвати політику щодо національних груп

нацистської Німеччини в окупованих нею країнах Європи “національною

політикою без концепції”. “На початку війни, - вказував він, - німецький

народ ще не мав чітко виробленого ставлення до інших народів. Воно лише

формувалося під впливом різних близьких та далеких історичних подій”. [8.

С. 10] Загалом лише було передбачено, що національна політика Німеччини

на захоплених землях має втілюватися в руслі нормального функціонування

за умов домінування німецьких інтересів. Вона також мала проводитися з

врахуванням планів зарахування цих територій до “великонімецького

життєвого простору” як майбутньої колонізаційної бази для німців. В цьому

руслі основна прихована мета окупаційних інстанцій на післявоєнний час

була спрямована на поступове збільшення численності німців та зменшення

кількості місцевих мешканців інших національностей шляхом штучного

регулювання чисельності національних груп. Разом з тим, на формування

засад практичної національної політики Німеччини на окупованих нею

землях на час війни мав вплив цілий ряд чинників, основними з яких були

11

расова теорія нацистів, потреба використання населення з врахуванням

специфіки місцевих умов та воєнні події.

Вирішальний вплив на формування концептуальних положень

національної політики Третього райху на окупованих ним територіях у роки

Другої світової війни мали погляди про походження і розвиток націй та

народів. Багато в чому вони були імпровізацією висунутої наприкінці ХІХ ст.

Ж.Гобіно та С.Чемберленом расової теорії. Відповідно до цієї теорії лише

арійська раса була творцем і носієм людської цивілізації та культури, а усі

інші раси – неповноцінними і такими, що справляли у всесвітній історії

шкідливий, деструктивний вплив на суспільство. Конфлікт між вищою і

нижчими расами був у цьому контексті детермінуючим чинником впливу на

розвиток людства, передумовою його поступу. Не обмежуючись лише

запозиченнями і пропагуванням цих поглядів, нацистські ідеологи

обґрунтували на їх підставі свою теорію про право німецької нації на світове

панування. У дистрикті Галичина національний аспект політики

окупаційного режиму по різному відбився на місцевих національних групах

населення, найбільшими з яких були українці, поляки, євреї та німці.

Німецька національна меншина, яка проживала в Галичині напередодні

Другої світової війни, нараховувала понад 40 тис. осіб, брала дієву участь у

господарському та громадському житті краю, мала власний друкований

орган. [8. С. 12] Багато галицьких німців у вересні 1939 р. із захопленням

вітали військові частини Третього райху, що з вибухом німецько-польської

війни підійшли аж до південних околиць Львова, служили провідниками,

розвідниками і надавали інші послуги підрозділам вермахту.

Попри прагнення укомплектувати окупаційну адміністрацію німцями з

райху, не було в Галичині достатньої кількості потрібних фахових

адміністраторів з Німеччини – на червень 1943 р. в усіх окружних староствах

дистрикту Галичина на вищих керівних управлінських посадах працював

лише 291 райхсдойче. [9. С. 236] З огляду на це, вже від перших тижнів

окупації вермахтом Галичини місцева окупаційна адміністрація вирішила

12

опертися насамперед на місцевих етнічних німців та осіб німецького

походження. Для їх виявлення, реєстрування та видання їм документів була

створена спеціальна установа під назвою “Організація для зміцнення

німецького народу”.

Основними завданнями цієї організації були:

1) реєстрація фольксдойчів (етнічних німців) та осіб німецького

походження;

2) ідеологічна робота серед фольксдойчів;

3) переселення та колонізація німцями окупованих райхом територій;

4) оформлення та видання документів для фольксдойчів;

5) надання матеріальної допомоги особам німецького походження.

Згідно з розпорядженнями БФМ в дистрикті Галичина німці та кровно

споріднені з ними особи зобов’язані були зареєструватися і отримати

посвідчення про те, що вони фольскдойче або особи німецького походження.

Після такої реєстрації більшість осіб, трактованих як “фольксдойче”, поряд з

німцями отримали окремі ресторани, кінотеатри, помешкання в окремих

центральних кварталах міст тощо (з них понад 29 тисяч мешканців були

визнані етнічними німцями). [9. С. 236]

Привілейоване становище німців (у тому числі прибулих) відчувалося в

Галичині з перших місяців нацистської окупації. Воно проявилося у наданні

державного статусу німецькій мові у регіоні та впровадження

дискримінуючих інші національності табличок із написами “Тільки для

німців”, які з’явилися на вагонах потягів, а також у найкращих магазинах,

ресторанах та кафетеріях. У трамвайних вагонах для німців були створені

окремі місця, відокремлені від пасажирів інших національностей. Наділені з

часом спеціальними “Пізнавальними картками для осіб німецької

національності”, галицькі німці, чимало з яких повернулося до краю з

приходом сюди вермахту влітку 1941 р., залучалися керівниками вищих

13

окупаційних установ до роботи в адміністрації дистрикту Галичина,

поліційних органах, військах СС, в охороні об’єктів військового

призначення, а також до колонізації Галичини у формі так званих “німецьких

поселень”. [8. С. 16]

Невідкладним завданням політики управління дистрикту Галичина

щодо представників німецької нацменшини у сфери освіти вже від перших

місяців окупації Галичини було проголошене відкриття шкіл – переважно для

місцевих дітей осіб німецького походження та дітей німецьких чиновників,

які прибули в галицькі регіони. Динаміка зростання кількості німецьких шкіл

періоду окупації доволі вражаюча – при тому, якщо брати до уваги відносно

незначний контингент для можливого поповнення навчального складу цих

шкіл на початку нацистської окупації. [9. С. 239]

Нацистська політика щодо єврейського населення в Галичині полягала

у його концентрації на замкнутих ізольованих дільницях (гетто) й

поступовому знищенні. Вже на початку липня 1941 р. вона почала

здійснюватися поліційними відділами оперативної групи “Ц”, що отримали

вказівки фізично ліквідувати представників місцевої інтелігенції єврейської

національності. Ґрунт для проведення цієї акції 29-30 червня підготували

антиєврейські виступи польського населення Галичини, інспіровані

оперативними командами СП. Євреї були відокремлені від решти населення і

були зобов’язані носити на одязі спеціальну дискримінаційну відзнаку –

нашиту з жовтої тканини шестикутну “зірку Давида”[13. С.76]. У великих

населених пунктах Галичини були створені гетто, найбільше з яких було

організоване у Львові. Розпорядженням окупаційної влади від 15 жовтня

1941 р. євреям під загрозою смертної кари було заборонено самовільно

залишати територію гетто. Вони охоронялися єврейською та німецькою

поліцією й керувалися легалізованою 28 жовтня 1941 р. окупаційною

адміністрацією й сформованими єврейськими громадами Галичини

Єврейськими радами – Юденратами, зобов’язаними слідкувати за

14

неухильним виконанням усіх вказівок силових інстанцій дистрикту

Галичина. [13. С. 79]

За час існування дистрикту Галичина мали місце кілька стадій

винищення єврейського населення. Протягом першої хвилі терору, що

прокотилася у вересні 1941 р., в Галичині було знищено до 15 тисяч євреїв.

Під час другої хвилі, наприкінці 1941 р., – біля 12 тисяч осіб. Їй передував

циркуляр шефа відділу внутрішнього управління дистрикту Галичина від 28

листопада 1941 р. про використання євреїв як робочої сили й стягнення

німецькими окупаційними інстанціями з єврейського населення контрибуції

загальною сумою 2 мільйони радянських карбованців золотом. [8. С. 16]

Решта галицьких євреїв були піддані різним обмеженням. За наказом

командира поліції безпеки і служби безпеки (СД) в дистрикті Галичина від 30

жовтня 1941 р. їх навіть було заборонено підвозити транспортними засобами

сполучення невдовзі після вони фактично опинилися поза законом.

Протягом першого півріччя діяльності німецької цивільної

адміністрації на території галицьких земель широкомасштабна екстермінація

місцевого єврейського населення була з часом дещо призупинена. Це

диктувалося перш за все міркуваннями господарського характеру: євреї

становили більшість ремісників, а також значний відсоток спеціалістів-

фармацевтів краю. Підшукування заміни їм було справою аж ніяк не одного

дня.

У рамках прискорення так званого остаточного вирішення єврейського

питання німецькі каральні поліційні органи під загальним керівництвом

ССПФ у дистрикті Галичина подекуди залучали в примусовому порядку до

своїх акцій підзвітну їм місцеву українську поліцію. У ряді випадків вона

проти своєї волі була змушена брати участь у нацистських облавах проти

євреїв і тим самим ставала сліпим знаряддям окупаційного режиму. До

подібних каральних акцій німецька поліція поряд з постерунками української

поліції залучала також звичайно удвічі більшу кількість службовців

15

єврейської поліції, що у більшості справ підпорядковувалася Єврейській раді.

[8. С. 17]

Єврейська служба порятунку також брала безпосередню участь у

масових вбивствах мешканців Галичини єврейської та інших

національностей. Так, наприклад, тільки у травні 1942 р. в одному лише селі

Станіславчик на Бродівщині німецькими карателями при активній участі

єврейської поліції було розстріляно 160 осіб, преважна більшість яких за

національністю були євреями і кілька – українцями та поляками [8. С. 18].

Отже, протягом функціонування нацистського окупаційного режиму в

Галичині щодо німецької національної меншини визначилася лінія повної

підтримки, а щодо євреїв – лінія переслідування і фізичного знищення. У той

же час важко прослідкувати якусь єдину чітку лінію у політиці Третього

райху щодо мешканців Галичини української та польської національностей

(хоча тенденція цієї політики яскраво проявилася у позбавленні перших і

других громадських прав).

2.2 Українці та поляки в національній політиці окупаційної

адміністрації

Особливу увагу адміністрація Генеральної губернії приділила

найбільшому після польського українському населенню (згідно з даними

перепису населення в Генеральній губернії у жовтні 1942 р. тут проживало

4029000 українців). У ставленні до українського населення в Генеральній

губернії і в Галичині зокрема Г.Франк намагався використати ту обставину,

що польські уряди в період між Першою і Другою світовими війнами не

спромоглися належним чином унормувати становище українського народу на

землях тогочасної Польщі. Незалежно від важкої матеріальної ситуації, він,

безперечно, зазнавав також національних утисків. З другого боку, Франк

вирішив застосовувати принцип “поділяй і владарюй”, широко

впроваджуваний колишньою Габсбурзькою монархією в місцевостях із

16

змішаним за національним складом населенням. Головна роль у формуванні і

реалізації німецької нацистської політики все ж належала цивільній

адміністрації, яку очолював губернатор дистрикту Галичина.

Губернаторство в Галичині К.Ляша відзначилося значною підтримкою

польського населення на противагу українському. Найповніше це проявилося

у заохоченні окупаційним цивільним управлінням повернення поляків на

посади, які вони займали до вересня 1939 р. Їм також було повернено

частину дрібних підприємств і великих маєтків, незначна кількість яких

протягом 1940 – першої половини 1941 рр. були перетворені на колективні

радянські господарства – радгоспи. [8. С. 19]

Характеризуючи цей аспект німецької національної політики в

Галичині, очевидець тих подій Іван Крип’якевич згодом згадував: “Поляки

дістали всі господарські установи, харчоторги і другі установи. Далі дістали

у свої руки радгоспи, всю торгівлю, всі домоуправи, тобто все те, що за

радянських часів український елемент опанував. Все знов перейшло до рук

поляків і прийшло в такий стан, як було за Польщі”. [11. С. 17] За сприяння

німецьких цивільних інстанцій багато галицьких поляків видали себе за осіб

німецького походження (фольксдойчерів) і оволоділи подекуди досить

високими посадами в адміністрації дистрикту Галичина.

Така підтримка польського населення на противагу українському стала

закономірним наслідком здійснюваного нацистами і реалізованого

завойовниками різних часів принципу “поділяй і владарюй”. Втілення його

на практиці у політиці Третього райху в Галичині стало підготовкою ґрунту

для втілення у життя розроблених у Берліні проектів переселення у

майбутньому більшості мешканців обох національностей з території

Галичини та деяких інших українських земель і заселення їх німецькими

колоністами. Під тиском цих планів 13 жовтня 1941 р. А.Розенберґ у розмові

з Г.Франком заявив про свою відмову від планів створення української

держави через бажання уникнути можливості російських впливів. Невдовзі

після цього на засіданні уряду Генеральної губернії 16 грудня 1941 р.

17

Г.Франк повідомив, що в українців Галичини не повинно скластися

враження, нібито німецькі урядові структури можуть визнати будь-яку

форму української державності в межах Великонімецького райху. Зрештою,

сам він вбачав вирішення українського питання, подібно до польського, у

тому, щоб українці назавжди перейшли у розпорядження райху як робоча

сила і лише в такій якості для них мали постати можливості розвитку. До

всього цього Франк наголосив, що дистрикт Галичина є складовою частиною

Великонімецького райху, а не суспільства Великої України будь-якого роду,

навіть духовною. [16 С. 132]

Німецький генерал-губернатор наголосив на загрозі для німецьких

інтересів політичного єднання у будь-якій формі українців та полків у краї,

де урядувала тільки незначна частка німців, і на необхідності дотримування

поміркованої лінії надання деяких поступок населенню обох

національностей. Генерал-губернатор аргументував потребу підтримування у

цьому ракурсі у певних рамках напружених українсько-польських стосунків.

При цьому Г.Франк вказав на доцільність проведення політики задовільних

настроїв у першу чергу серед українців, котрим він більше довіряв, ніж

полякам, й тому доручав своїм підлеглим використовувати перших як

противагу другим.

Відверто брутальні погляди свого номінального шефа Г.Франка щодо

німецької національної політики в Галичині піддав певній корекції

губернатор дистрикту Галичина О.Г.Вехтер. не підлягає сумніву, що

аналізуючи завдання німецької політики у галицькому регіоні, Вехтер

керувався перш за все інтересами Третього райху. Однак надійне особисте

становище, яке гарантувала підтримка Г.Гіммлера, дозволяло йому власну

інтерпретацію цих інтересів. Головне своє завдання в Галичині О.Г.Вехтер

вбачав у подоланні польських впливів і поновленні колишніх австрійських, а

точніше, німецьких. У цьому контексті він був переконаний, що Третій райх

як правонаступник Австрії разом із перейняттям галицьких земель, котрі

майже 150 років перебували у її складі, повинен успадкувати традиційну для

18

австрійської національної політики у цьому регіоні лінію балансування між

поляками та українцями з наданням, проте, певного пріоритету останнім як

найбільшій національній групі краю. Свої міркування на користь такої

політики Вехтер пояснював також більшою корисністю українців, ніж

поляків, витоки чого він вбачав у різному менталітеті цих двох етнічних

груп. [16 С. 132]

Однак пізніше німецькими керівниками було сказано про справжню

долю українців і поляків. Керівництво Третього райху, надаючи неоднакові

права та привілеї різним етнічним і національним групам, намагалося

пересварити громадян окупованих польських земель. Однак у кардинальних

питаннях відношення до українців і поляків було однаковим, а саме у

питаннях примусового збору податків, вивезення на примусові роботи.

Жорстокі покарання за невиконання покладених обов’язків та різних наказів.

Багато українців за свою довоєнну співпрацю з комуністичними та

націоналістичними організаціями (які не співпрацювали з німцями) стояли на

обліку у гестапо і в поліції.

Щоб викликати прихильність українського населення, німці дали

дозвіл на створення мережі шкіл з українською мовою викладання. Протягом

1941-1942 рр. на території Генеральної губернії працювало 13 українських

загальноосвітніх шкіл, а польських гімназій не було взагалі. Польських шкіл

зменшилося, їх замінили українськими. Пізніше, внаслідок зміни німецької

політики щодо українців, ця тенденція загальмувалася і навіть спостерігався

спад у розвитку українських шкіл. Це було результатом тиску польських

учителів, незацікавленістю батьків такого типу школами у мішаних селах, а

також недостатньою кількістю українських педагогів. Для поляків німці

залишили обов’язкове семирічне навчання, але протягом двох останніх років

діти звільнялися для виконання домашніх робіт. Німецька влада вважала, що

справжня дорога до онімечення вела через німецьку школу. Вважалося, що

для поляків потрібно відкривати найпростіші школи з польською мовою

19

навчання, де німецька вивчалася б на такому рівні, щоб розуміти та

виконувати розпорядження німців.

Німці, послідовно реалізуючи політику так званої колонізації Сходу, не

ставили за мету створити самостійну Україну. 90% українців могли бути

понімеченні. За так званим Східним генеральним планом, опрацьованим під

керівництвом Г.Гіммлера у другій половині 1941 р., передбачалося виселяти

у Західний Сибір 80-85% поляків і 65% українського населення.

Варто підкреслити, що порівняно з поляками, українці в Генеральній

губернії знаходилися в привілейованому становищі.

Керівники німецької політики та служби безпеки також фаворизували

українців. Всі ті поляки, які називали себе на допиті українцями, були

звільнені. У привілейованому становищі знаходилися й українські лікарі, які

займали провідні посади в службі охорони здоров’я Генеральної губернії.

Українці мали такі самі, як і фольксдойчі, картки на харчування. Вони могли

з дозволу Українського комітету або німецьких повітових властей

користуватися радіоприймачами, за що полякам загрожувала смертна кара.

[16. С. 133]

У великих містах Генеральної губернії були організовані українські

споживчі пункти і казино, де можна було дістати товари за державними

цінами. Вхід туди полякам був суворо заборонений. В деяких містах

відкрили будинки відпочинку, доступ у які мали лише німці і українці.

Українці не обмежували своїх потреб, які в більшості випадків мали яскраво

виражений антипольський характер.

В адміністративні органи мали право брати на роботу тільки німців або

українців. Поляків приймали лише на нижчі почади обслуговуючого

персоналу. У сільській адміністрації посади війтів і солтисів переважно

займали українці, хоча виконували ці функції й поляки. Однак не можна

однозначно оцінювати ставлення українських війтів і старост до польського

населення. Одні з них були затятими ворогами поляків, інші намагалися їм

допомогти. [17. С. 100]

20

Серед солтисів, війтів і бургомістрів, як з польської, так і з української

сторони, часто траплялися особи надто старанні і підкупні, такі, що

користувалися своїм становищем, були серед них і німецькі агенти і

прислужники. З 1941 р. польське підпілля почало виносити їм вироки,

військові та цивільні суди засуджували до страти чи до тілесного покарання.

[17. С. 105]

Внаслідок дискримінації між українцями і полякам визріває конфлікт

між двома націями. Для німців це було “на руку”, оскільки дві ворогуючі

нації легше подолати і підкорити, коли вони перебувають у ворожому стані

один до одного. Таким чином, вже у 1941-1942 рр. окремі старости почали

доповідати рейху про “посилення активності українців”, про погіршення

польсько-українських стосунків, чи навіть просто з перебільшенням про

ненависть між поляками і українцями, а також про вбивства, які відбувалися

з цього приводу. [17. С. 107]

Протягом 1942-1943 рр. велика кількість українців загинула від

польської руки. Часто причиною вбивств українських діячів та інтелігенції

була їх фактична співпраця з німецькими окупантами. Часто це була так

звана сліпа помста польських підпільних організацій за роботу, яку

українська інтелігенція проводила серед населення. Траплялися також

випадки звичайної сусідської помсти за особисті кривди і образи. Внаслідок

цього різко погіршилися польсько-українські стосунки. До літа 1943 р.

акцією переселення було охоплено 300 сіл. [17. С. 109]

Найвищою формою польського опору став вибух стихійної збройної

боротьби і самооборони перед виселенням. Дії у відповідь спрямовувалися як

проти німецьких, так і проти українських поселенців. В результаті це

призвело до боїв між українським і польським населенням, що було на руку

для німців. [16. С. 139]

Можна стверджувати, що Вехтер краще за інших нацистських

можновладців його рангу розумів: без врахування елементарних інтересів та

потреб українського населення регіону німецька політика тут неодмінно

21

наштовхнеться на їх активний чи пасивний опір і рано чи пізно зазначає

краху. Це усвідомлення утвердило Вехтера у переконанні, що необхідно

надати українцям Галичини можливість у прийнятній для німців формі

займатися своїми справами у культурній, а також деякою мірою в соціальній

сфері.

Вехтер вважав, що не слід “сплавляти українців та поляків у “галичан”,

оскільки це недвозначно вказуватиме на мету німців денаціоналізувати цих

людей”. На думку галицького губернатора, німці здобули прихильність

більшості населення регіону – поляків і ще більше українців – тому, що з

ними тут краще поводилися, ніж на інших їхніх етнічних землях, окупованих

Третім райхом. У цьому контексті Вехтер особливо наголошував на

необхідності використати місцевих національно свідомих українців, які

відкидали сталінський режим, спрямувати їх на антибільшовицькі рейки і

тим самим “зміцнити їх зусилля для користі райху”. Галичину він розглядав

як своєрідну територіальну одиницю, населенню якої притаманна особлива

крайова галицько-українська свідомість. Остання, за його переконанням,

виникла протягом 150-літнього австрійського управління краєм, але за

польських та радянських часів була витіснена українською національною

свідомістю, особливо серед молодшого покоління. Щоб заручитися у Берліні

підтримкою своєї політичної лінії, Вехтер стверджував, що серед молоді

можна буде повернути попередню регіональну “галицьку” свідомість і

відповідне виховання з часом може призвести до її злиття у “нову свідомість

райху” [16. С.137].

Не очікуючи остаточної санкції на свій комплексний курс, галицький

губернатор почав втілювати свої плани у межах дозволеного вже від перших

місяців губернаторства в Галичині. Цьому сприяла готовність до

співробітництва з окупаційною владою в Галичині найбільшої української

суспільної групи, стрижнем котрої були середовища націоналістів,

демократів, консерваторів й церкви. У рамках втілення свого політичного

курсу від лютого 1942 р. О.Г.Вехтер звів українське національне життя в

22

межах дистрикту Галичина до рамок діяльності дозволених німецькою

адміністрацією таких основних інституцій і у таких ділянках:

1. Організаційна сітка Українського Центрального Комітету (УЦК) та

створені при цьому професійні об’єднання.

2. Культурне обслуговування українського населення.

3. Наукові та навчальні заклади.

4. Соціальна опіка у формі добровільної допомоги українцям.

5. Українська преса.

6. Німецький суд.

7. Українська поліція.

8. Українська греко-католицька церква.

9. Господарські установи, об’єднані в Ревізійний союз українських

кооперативів.

10.Примусові роботи на так званій Українській службі батьківщині.

В німецькій політиці щодо українців та поляків провідне місце зайняла

лінія Франка на недопущення політичного єднання обох національних груп.

Офіційно засуджуючи українсько-польське протистояння, окупаційні

інстанції. Особливо органи поліції безпеки, самі фактично провокували його

загострення. Прямим провокуванням міжнаціонального конфлікту стали

випадки постачання українцям і полякам зброї з санкції німецьких

поліційних органів і відома окупаційної цивільної адміністрації та вермахту.

У той же час під контролем німецьких органів безпеки весною 1944 р. в

дистрикті Галичина була організована кампанія створення так званої

польської польової служби, що переслідувала мету мобілізації польського

чоловічого населення для опору наступу радянських військ (а до їх приходу і

діями УПА).

Таким чином, протягом німецької окупації Галичини у регіоні не

проводилася єдина чітка політика нацистської Німеччини щодо усіх

національних та соціальних груп населення дистрикту Галичина. У німецькій

окупаційній політиці щодо представників різних національностей в Галичині

23

та інших регіонах окупованих країн Східної Європи керівництвом райху

періодично застосовувалися дві протилежні моделі можливого проведення

національної політики або їх поєднання, а саме: 1) тимчасове надання

пріоритету лише одній національній групі з метою змусити її бути вдячною

за такі дії німецькому управлінню, що неминуче мало призвести до тіснішого

її співробітництва з окупаційною адміністрацією; 2) офіційне однакове

ставлення до кількох національних груп без особливого виділення жодної з

них. Місцеві умови, зміна обставин та хід воєнних подій у різний час

викликали різноманітні форми і методи окупації краю з боку німецьких

інстанцій.

Така політика сприяла відносно гнучкій німецькій тактиці щодо

слов’янського населення Галичини у той час, коли в інших окупованих

Третім райхом регіонах Східної Європи щодо нього проводилася

брутальніша нацистська національна політика.

24

ВИСНОВКИ

Вищенаведений матеріал дає можливість зробити наступні висновки.

Напавши на Радянський Союз, Німеччина перш за все прагнула захопити нові

території і встановити гегемонію в Європі. Щоб це було легше зробити,

потрібно було розділити територіально Радянський Союз з метою послаблення

ворога. Україну нацистська Німеччина розділила на окремі окупаційні зони.

Галичину було приєднано до Генеральної губернії як її п'ятий дистрикт. В

структурі захоплених райхом територій упродовж німецької окупації у

правовому відношенні дистрикт Галичина не отримав "спеціального статусу".

Однак важливо відзначити, що окреме політичне місце Галичини в системі

окупованих Німеччиною територій детермінувалося передбаченим для неї

нацистами призначенням бути областю райху. Водночас у надзвичайних

умовах окупації особливе трактування дистрикту Галичина німецькою

адміністрацією створило відносно кращі умови для існування її жителям.

Під час окупації все населення Галичини, в тому числі і національні

групи, що мали довголітню традицію свого існування на цих землях, зазнали

величезних втрат. Окупаційний режим розробив програму злочинів, систему

жорстокого у відношенні до населення режиму, воєнного розбою на землях

Радянського Союзу, які Німеччина планувала загарбати. Окупація Галичини

супроводжувалася небаченими досі репресіями, порушеннями законів і прав

людини, глибокими соціальними і національними деформаціями.

У німецькій окупаційній політиці щодо представників різних

національностей в Галичині керівництвом райху періодично застосовувалися

дві протилежні моделі можливого проведення національної політики, а саме:

25

1) тимчасове надання пріоритету лише одній національній групі з метою

примусити її бути вдячною за такі дії німецькому правлінню, що

неминуче мало призвести до тіснішого її співробітництва з

окупаційною адміністрацією;

2) офіційне однакове ставлення до кількох національних груп

без особливого виділення жодної .з них.

Така політика сприяла відносно гнучкій німецькій тактиці

щодо слов’янського населення Галичини. Загалом за три роки німецька

влада зуміла повністю виявити свою антигуманну і антинаціональну

сутність і цілковито дискредитувати себе в очах населення.

Отже, під час Другої світової війни українське населення потрапило

під новий уже , тепер німецький . режим, який нічим не

відрізнявся від більшовицького. Однак воля українського народу мала

велику силу і могла вистояти перед ворогом і подолати його.

26

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Косик В. Україна в Другій світовій війні у документах: збірник німецьких

архівних матеріалів. – Львів, 1998. – Т.2. – 230с..

2. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны (1941 – 1945

гг.). – К., 1980. – Т.1. – 538с.

3. В боротьбі за Українську державу/ Під. ред. М. Марунчака. – Львів, 1992.

– 1301с.

4. Історія міст і сіл Української РСР . Львівська обл. – К., 1973. – 251с.

5. Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська обл. – К., 1973.- 251с.

6. Макарчук С. Втрати населення Галичини в роки Другої світової

війни(1939- 1945) // Вісник Львівського Університету: серія історична . –

Львів, 2000. – Вип. 35-36. – С. 321- 343.

7. Паньківський К. Роки німецької окупації. – Львів, 1963.- 410 с.

8. Боляновський А. Національна політика нацистської Німеччини в

Галичині// Львівський вісник. – Вип.32. – 1998.

9. Гітлерівська концепція завоювання життєвого простору на Україні//

Українська державність у XX ст. – К. – 1996. – С. 235-242.

10.Грицак Я. Нарис історії України : формування модерної нації 19- 20ст.- К.,

1996. – 240с.

11.Демкович-Добрянський М. Галичина під німецькою окупацією 1941 –

1944 рр.// Український історик. – 1969. - №4. – С. 75-76.

12.Зашкільняк Л. Україна і Польща в 20 ст.: від конфліктів до порозуміння//

Наукові записки: серія історична. – Острог, 2003. – С. 72-85.

13.Коваль М. Друга світова війна: український аспект// Віче. – 2000. - №4. –

С. 72-89.

27

14.Першина Г. Фашистський геноцид на Україні 1941 – 1944. – К., 1985. –

210 с.

15.Потильчак О. “Новий порядок” в окупованій Україні 1941 – 1944 рр.//

Пам’ять століть. – 1999. - №1. – С. 97-104.

16.Рафальський О. Друга світова війна. Етнонаціональний аспект// Віче. –

2001. - №7. – С. 131-139.

17.Сергійчук В. Причини і перебіг польсько-українського конфлікту в роки

Другої світової війни. – К., 2001. – 140 с.

18.Трофимович В. Україна в роки Другої світової війни. – Львів, 1995. –

102 с.

19.Трофимович В. Польське питання в політичній думці українського

підпілля: 1939 – 1945// Наукові записки: історичні науки. – Вип.1. –

Острог, 2000. – С. 110 – 126.

20.Трубайчук А. Друга світова війна: коротка історія. –К., 1995. – 191 с.

21.Трубайчук А. Українське питання в Європейських міжнародних

відносинах (1918 - 1945)// Київська Старовина, 1996. - №2-3. – С. 100 –

119.

22.Фашистська окупація України в працях західних учених// УІЖ. – 1994. -

№5. – С. 127 –137.

28