Спляча красуняХудожник Литвин-Синявська Тетяна

Шарль Перо

Жили на світі король з королевою. Вони дуже хотіли мати дитину. І ось, нарешті, коли вони майже втратили надію, у королеви народилася дочка. Можете собі уявити, яке свято влаштували з нагоди її народження, яку силу-силенну народу запросили до палацу, яких подарунків наготували! Але найпочесніші місця за королівським столом мали зайняти семеро фей, які у ті часи жили на білому світі. Усі знали, що ці добрі чарівниці, якщо захочуть, можуть обдарувати новонароджену такими дорогоцінними скарбами, яких не купиш за всі багатства світу.

Перед феями поставили чудові столові прибори: тарілки з найкращої порцеляни, кришталеві кубки і по шухлядці з литого золота. У кожній шухлядці лежали найтоншої роботи ложка, виделка та ніж, також зі щирого золота. Коли гості сіли до столу, раптом відчинилися двері і до зали увійшла стара фея - восьма за рахунком, - яку забули покликати на свято. А забули її покликати тому, що вже понад п’ятдесят років вона не виходила зі своєї вежі, і всі гадали, що вона померла. Не минуло і хвилини, як слуги поставили перед старою феєю тарілки з найтоншої порцеляни і кришталевий кубок. Але золотої шухлядки із ложкою, виделкою та ножем їй не вистачило. Замість золотих старенькій подали звичайні прибори.

Стара фея дуже образилася. Вона подумала, що король з королевою невиховані і не поважають її. Відсунувши тарілку і кубок убік, вона крізь зуби процідила якусь лайку. На щастя, юна фея, що сиділа поруч, вчасно почула погрози старої. І побоюючись, щоб та не наділила маленьку принцесу чимось неприємним, наприклад, довгим носом чи довгим язиком вирішила допомогти новонародженій. Юна фея знала, що в суперечці звичайно перемагає той, за ким останнє слово, і хотіла, щоб її побажання було останнім.

І ось настала урочиста хвилина: феї зайшли до дитячої і одна за одною почали обдаровувати новонароджену. Одна з фей забажала, щоб принцеса була найвродливішою у світі. Інша нагородила її ніжним і чуйним серцем. Третя побажала, що вона зростала і цвіла усім на радість. Четверта обіцяла, що принцеса гарно танцюватиме, п'ята, - що дівчинка співатиме, мов соловей, а шоста - що вона гратиме однаково добре на всіх музичних інструментах. Нарешті, черга дійшла до старої феї. Та, схилившись над ліжечком і трясучи головою більше з пересердя, ніж від старості, промовила, що принцеса вколе пальця веретеном і від цього помре.

Король з королевою та й гості не могли стримати сліз. І тут з'явилася юна фея і голосно сказала:- Не журіться! Принцеса залишиться живою. Щоправда, я не настільки сильна, щоб вимовлене слово зробити невимовленим. Принцеса справді вколе веретеном пальця, але не помре, а тільки засне глибоким сном і спатиме сто років, поки не розбудить її прекрасний принц.

Ця обіцянка трохи заспокоїла короля з королевою. Але король вирішив уберегти принцесу від пророкованої біди. Тому він під страхом смерті заборонив усім підданим прясти пряжу і зберігати у будинках веретена. Минуло років п'ятнадцять-шістнадцять. Одного разу король з королевою і дочкою вирушили до заміського палацу. Принцесі захотілося оглянути древній замок. Перебігаючи з кімнати в кімнату, вона добралася до самого верху палацової вежі. Там, у тісній комірчині, під самим дахом, сиділа якась бабуся і пряла. Вона нічого не чула про королівську заборону. Принцесі стало дуже цікаво і вона попросила стареньку дозволити їй попрясти. Принцеса схопила веретено, але тільки встигла доторкнутися до нього, як сповнилося прокляття злої феї - дівчина вколола палець і впала, ніби мертва.

Перелякана бабуся заходилася кликати на допомогу. Король вибіг на вежу, глянув на доньку і відразу зрозумів, що біда, якої вони з королевою так боялися, не оминула їх. Утираючи сльози, король наказав перенести принцесу до найкрасивішої зали палацу й покласти там на постіль, прикрашену срібною і золотою вишивкою. Король звелів не тривожити принцесу доти, доки не настане час її пробудження. Добра фея, що врятувала принцесу від смерті відразу вирушила в дорогу. Не пройшло й години, як її вогненна колісниця, запряжена драконами, з'явилася біля королівського палацу. Фея, як могла, втішала короля з королевою. Але, заспокоюючи їх, вона думала про те, як сумно буде принцесі, коли через сто років вона прокинеться і не побачить поруч жодного знайомого обличчя.Щоб цього не трапилося, фея зробила от що. Своєю чарівною паличкою вона доторкнулася до усіх, хто був у палаці, крім короля і королеви. Тієї ж миті усі, до кого доторкнулася чарівна паличка феї, заснули. Заснули рівно на сто років, щоб прокинутися разом зі своєю повелителькою і служити їй, як служили колись.

Не заснули тільки король з королевою. Фея навмисно не торкнулася їх своєю чарівною паличкою, тому що в них були справи, яких не можна було відкладати на сто років. Повернувшись до міського замку, вони видали указ про те, щоб ніхто не смів наближатися до зачарованого замку.Утім, до воріт замка і без того неможливо було підійти. За якихось чверть години навколо нього виросло стільки дерев і колючого чагарнику, що ніхто не зміг би пробратися крізь такі хащі. І тільки здалека чи з гори, можна було побачити верхівку старого замку. Усе це фея зробила для того, щоб жодна людина чи звір не потривожили спокою сплячої красуні.

Минуло сто років. Багато королів і королев змінилося за цей час. Та одного прекрасного дня син короля, що тоді царював, вирушив на полювання. Здалеку, над густим дрімучим лісом, він побачив вежі якогось замка. - Чий це замок? І хто там мешкає? - запитував він у подорожніх, та ніхто не міг відповісти. Але ось до нього підійшов старий селянин і сказав, вклоняючись:- Добрий принце, піввіку тому, коли я був таким молодим, як ви зараз, від батька я чув, що в тому замку непробудним сном спить прекрасна принцеса, і що спати вона буде доти, доки шляхетний і відважний юнак не прийде і не розбудить її.

Принц вирішив, що на його долю випало велике щастя - розбудити прекрасну принцесу.Недовго думаючи він поскакав туди, звідки виднілися вежі старого замка. І ось перед ним зачарований ліс. Принц зіскочив з коня, і враз густі дерева та непроглядний чагарник перед ним розступилися. Довгою алеєю принц дійшов до воріт. Ще сотня кроків - і він на просторому замковому дворі. Принц подивився праворуч, ліворуч і ніби кров схолола в жилах. Довкола нього лежали, сиділи, стояли якісь люди у стародавньому одязі. Усі вони були нерухомі, ніби мертві. Але принц зрозумів, що вони просто сплять.

І от перед ним кімната з позолоченими стінами і стелею. Він увійшов і зупинився. На постелі спочивала прекрасна юна принцеса років п'ятнадцяти-шістнадцяти. Вона настільки сяяла красою, що навіть золото навколо неї здавалося тьмяним. Він тихо підійшов, опустився перед нею на коліна і поцілував. Принцеса прокинулася, розплющила очі та глянула на свого рятівника.

- Ой, це ви, принц? - мовила вона. - Нарешті! Довго ж я чекала на вас... Не встигла вона вимовити ці слова, як все навкруги прокинулося. Весь замок - від стяга на вежі до винного погреба ожив і зашумів. Та принц з принцесою нічого не чули. Вони дивилися один на одного і не могли відірвати погляду. І народилося в їхніх серцях палке кохання, і жили довго і щасливо.

КІНЕЦЬ