Красноармійське педагогічне училище

Циклова комісія українознавчих та суспільних дисциплін

СТУДЕНТСЬКЕ ҐРОНО – 6Альманах творчих робіт

студентів І-ІV курсів

Покровськ - 2016

1

Студентське ґроно – 6. Альманах творчих робіт студентів І-ІV курсів Красноармійського педагогічного училища // Укл. Яринко Л.О., викладач українознавчих дисциплін. – Покровськ, 2016. – 64 с.

Рецензент: Олійник О.І., канд. пед. наук, викладач українознавчих дисциплін

Творчий потенціал студентів безмежний, потрібен поштовх до його пробудження, цікава захоплююча справа, що змогла б об’єднати в єдине ціле людей різних поколінь. Такою справою є дослідження генеалогічних дерев кожної родини.

Альманах творчих робіт «Студентське ґроно – 6» присвячений дослідженню коренів роду людського. Цей проект спрямований на виховання у молоді почуття патріотизму, любові до свого роду; розширення кола спілкування між представниками різних генерацій в родині.

До проекту залучено не лише студентів, а й педагогів, батьків, громадськість.

2

ЗМІСТ

Мій родовід – моє коріння. Олійник О.І. канд. пед. наук, директорКрасноармійського педагогічного училищаІсторії кохання. Як народжувалось родове дерево. Максименко К., 42-Ш групаМій рід. Кирилова О., 23-Ш групаПишаюся своїм дідусем. Сагоян Г., 12- Ш групаМоя велика родина. Ковальчук В, 13-Ш групаРідні люди – це дарунок долі. Пишнюк Д, 21- ш групаІсторія мого роду. Скирда Світлана, студентка 33-Ш групаМої дослідження родового дерева. Кірєєва О., 21-Ш групаСвято шануємо пам'ять. Ганнеча Ю., 13-Ш групаСекрети моєї родини. Кочуріна А., 22-Ш групаМій дідусь – столяр. Фатьянова Т., 13-Ш групаСпогади у поминальні дні. Корнєєва А., 23-Ш групаМій родовід. Зима О., 32-Ш групаГідний приклад до наслідування. Куценко Ю., 32-Ш групаПишаюсь своїм дідусем. Свіщова Аліна, студентка 32-ш групиHistory of My Family. Alpatova Anastasiіa 32Сім’я – найголовніше в житті людини. Березкіна А., 21-Ш групаПам'ять роду. Ткаченко Є., 21-Ш групаМій дідусь – моя гордість. Сенькова О., 22-Ш групаТепло і затишно у моїй родині. Семенець А., 21-Ш групаДві гілочки мого родоводу. Паніна Н., 21-Ш групаНадійний тил. Соколова А., 23-Ш групаМи – єдине ціле. Куць Я., 21-Ш групаМоя родина. Гладких А., 21-Ш групаПишаюсь своєю родиною. Узбек Т., 13-Ш групаСимвол тепла і щирості. Бєляєва Т., 13-Ш групаБабуся-мандрівниця. Штанченко Анна, студентка 42-Ш групиЗі скарбнички історій… Кияшко К., 42-Ш групаМоя родина. Талалаєва Ольга, студентка 23-Ш групиТрадиція моєї сім’ї. Левашова В., 31-Ш групаМамині руки. Пиж О., 42-Ш групаРодовідна пам'ять. Сиротенко О., 33-Ш групаНайрідніша бабуся моя. Радченко В., 42-Ш групаСимвол тепла й щирості. Петренко А., 13-Ш групаМоя родина – моя святиня. Логвиненко Олена, Прекрасная женщина. Видющенко Ю., 31-Ш групаМоя єдина. Кондратюк І., 42-Ш групаЗа що я дякую тобі... Курочка Є., 42-Ш групаМаленький тил. Махаєва Т., 12-Ш групаСім’я – моє багатство. Жабіна К., 31-Ш групаМоя сім’я – це уроки життя. Язикова В., 13-Ш групаМій маленький світ. Шумова Л., 31-Ш групаЯким я бачу своє майбутнє. Кабанець А., 42-Ш групаМоя родина. Пшенична В., 21-Ш група

3

Зі мною мої близькі. Орищенко Р., 22-Ш групаБез сім’ї немає щастя на землі. Крівцова В., 23-Ш групаСтудентська родина. Номінанти конкурсу «Випускник року – 2016»Кукало Антон, 41-Т групаЖуравльова Наталія, 42-Ш групаСалабай Анжела, 42-Ш групаЗабродська Анна, 41-Ш групаХаптюк Андрій, 42-Ш групаРадченко Валентина, 42-Ш групаЧесть мого роду. Яринко Л.О.

4

МІЙ РОДОВІД – МОЄ КОРІННЯЛюдина повинна знати, пам’ятати,Звідки вона пішла у життя.Людина не має права бути безбатченком.

О.Довженко Родовід, рід, родина, рідня... Слова одного кореня, які здавна в Україні

вважалися святими. Народні традиції, народна мораль виховували з дитинства в людині глибоку повагу до цих святинь. Люди зобов'язані були знати своїх предків до «сьомого коліна». Тих, хто цурався свого роду чи зневажав його, називали людьми без роду-племені. Часто в поняття «рід» вкладалося ширше значення – це і рідна земля, і батьківщина. Хто ж відрікався рідні, рідної землі, батьківщини, на все життя залишалися безбатченками, іванами безрідними. Одна із заповідей Божих, невиконання якої є смертним гріхом, навчає: «Шануй батька свого і матір свою».

Родина – поняття, що розкриває моральну й духовну сутність, природну послідовність основних етапів формування людини. Від роду до народу, нації – такий природний шлях розвитку кожної людини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості. Родина є основою держави.

Родинне виховання – перша природна і постійно діюча ланка виховання. Саме у сім'ї закладається духовна основа особистості, її мораль, самобутність національного світовідчуття і світорозуміння.

Сім'я займає особливе місце в житті кожної людини. Адже саме з родини йде у світ людина і несе в нього своє серце, сповнене доброти і любові, відчуття краси й справедливості. Саме із сім’ї несе вона у світ правду, чесність, віру, традиції і звички. Тож недарма народне прислів’я каже: «Який кущ, така й хворостина, які батьки, така й дитина». Народні прислів’я, що проникають глибоко до серця: «Не бажай синові багатства, а бажай розуму», «Не бий дубцем, а карай слівцем», «Шануй батька й неньку, буде усе гладенько», «Життя, як стерня, не пройдеш, ноги не вколовши» – це своєрідні життєві настанови й орієнтири.

Сьогодення диктує нам свої правила. На жаль, дотримання звичаїв і традицій не є пріоритетним у сучасному світі. Знання родоводу обмежується відомостями про бабусю та дідуся. Чи не боїмося ми стати манкуртами, забувши про своє коріння? Можливо, настав час духовного відродження власних родин?

У процесі реалізації проекту «Мій родовід – моє коріння» студенти поглиблювали практичні навички елементів критичного мислення, спілкування, співробітництва, громадської активності, творчості та креативності. Намагалися зібрати необхідний матеріал, пов’язаний із сімейним родоводом, систематизувати його та презентувати у вигляді родовідних дерев, нарисів, роздумів. На диктофони записано спогади старійшин родин, їх життєві поради. Так з’явилася потреба спілкування з представниками різних поколінь, вшанування їх життєвого досвіду.

Пам’ять роду – священна традиція, вона має бути живою вервечкою між членами родини. Бо життя кожної людини сповнене емоцій, переживань, які можуть слугувати прикладом.

Тож досліджуймо корені своєї родини! Вони того варті.Олійник О.І., канд. пед. наук, викладач

українознавчих дисциплін, директорКрасноармійського педагогічного училища

ІСТОРІЇ КОХАННЯ.5

ЯК НАРОДЖУВАЛОСЬ РОДОВЕ ДЕРЕВОМаксименко Катерина,студентка 42-Ш групи

Різні долі ховає історії море.Переплітаються щастя і горе,Знаходиться й губиться все споконвік,Все одно – чи ти жінка, чи ти чоловік.Одні пов’язані клятвою, а інші – кров’ю.Та всі зв’язані одним почуттям – любов’ю.Історія змінює обличчя, одяг і побут людейТа не звільняє світ від народження й смертей.

Трифон і Зінаїда Рибкіни XX ст. 10-ті рокиСтрашні часи, важкі часи.Хвилюючі народні маси…І де ж тут бути щастю і покою?Хто забере тебе з собою? «В опаленому революцією краю,Чи буде моя доля? Я не знаю…»Та доля знаходить, де б ти не був,І шепіт любові Трифон почув.В сірих й печальних очах ЗіниЗнайшов життя свого переміни.Вона сімнадцятою прийшла в цю сім’ю. «Боже, дай сил витримати, нікого не корю,Я всім допоможу, замість матері буду!Доброту та ласку твою не забуду.»Зіна була тиха і працьовита,Улюблена невістка, але долею бита.Всім готує, а сама втомлена й голодна,А надворі вже морози – зима холодна.Свекор довіряв їй від комірчини ключі,Щоб під’їла «тростинка» хоча б вночі.Бо хліб і крупи тоді були під замком.Життя простих людей – було відломком.Хоч як би доля Трифона й Зіну не била,Завжди чула завітне: «Не сумуй, моя мила.»Згодом закохані переїхали до нової хатиЙ стала потім Зіна багатодітна мати.Сім чистих душ світу подарувала,А після смерті Трифона покою не знала.Сама виростила дітей і допомогла ростити онуків,Під низький акомпанемент шахтарських звуків.

6

Юмен і Євдокія Лягуша XX ст. 20-ті рокиЗвичайна сім’я, прості там людиТа сходились до них відусюди.За важкою працею знаходили часЗ друзями жартувати і пити квас.По рідні Юмена всі вміли малювати,Та, на жаль, відомими не доля їм стати.Виховували дітей майбутніми робітниками,А вони любили мріяти, споглядаючи за зірками.

Василь та Оксана Мінаєви XX ст. 20-ті рокиВасиль і Оксана працювали в колхозі,Жили вони в смутку й тривозі.Та завжди надія у серці бриніла.Ця сім’я вихід знайти завжди уміла.Через злидні та важку роботуПроявляли про дітей вони турботу.П’ятьох дітей виховали, в люди підняли.Робили все, щоб вони горя не знали.

Марко та Анна УшивіXX ст. 20-ті роки

Був хлопець, і була його кохана,Була сім’я мала й ніким не знана.Недовго ця сім’я новий день віталаДружину Марка смерть забрала. Тяжко й сумно жив батько-одинак.І, що б він не робив, – людям все не так.Та лиш одна осяяти його шлях зуміла.Молоденька дівчина Марка полюбила.«Нащо тобі він та чужа дитина?»З осуду люди ткали павутину.Та виростили разом сина, підняли на ноги,Відкрили йому в світ широкі дороги.Не було ніколи в тій сім’ї мачухи злої й сердитоїВсі дякували нені Анні, бджілці працьовитій.

Фомін Іван та Фоміна (Малюкіна) Катерина XX ст. 30-ті рокиВ сім’ї, де було три дочки та два сини,Народилась ще одна донька – Катерина.Павло і Анна виховували їх в достатку,Привчали до важкої праці й порядку. Павло з попом Башою давно дружив,І той піп волі Небес послужив,

7

Познайомив Івана з Катею, щоб радів Павло.Молоді закохались, згодом і весілля було. Сімейне щастя те тихо і мирно співало,А народження дітей радощів додавало.Та не довго тій пісні довелось лунати.Сморід війни народ став єднати.Іван був на фронті, дружина вдома.Її очі покрила тривога і втома,Сама з двома дітьми, вибухами і надією…А чоловік її йшов за народною мрією.Вогонь, жіночі сльози й скупі телеграмиНаповнювали сіллю солдатськії рани.Прийшов указ Сталіна: «Всіх шахтарів відправити в тил!» Піднімати народне хазяйство, що стиралося в пил.«Моя люба, кохаю. Ти прости, залишаюся я воювати» .Нікому не дано наперед свою долю знати…Довго гриміла війна, увесь світ тиші чекав,А Івана навіки ревучий Дніпро заховав.Важка вдовина доля, гіркі сльози втрати,Не змогла Катерина знову когось покохати.Вона виростила добрих дітей й дала їм освіту.До самих останніх днів чекала з фронту привіту.

Лягуша Петро і Лягуша (Рибкіна) ЛюбовXX ст. 40-ві роки

Її звали Любов, та любові довго не знала,Старша донька в сім’ї – покою не мала.Допоки не зустріла прекрасного грекаНавесні, коли клекотала лелека.Він був сліпим музикою. Любу сильно кохав, За її душу і голос, бо обличчя не знав.Жили в Криму, його сім’я її поважала,Жила вона біля моря й горя не знала. Та на себе не змусить горе чекати.Чи після Грегора їй щастя не ждати?Та на коні не об'їдеш свою долю,Зігне вдову, як буря згинає тополю.Здавалося, серцю дівочому вже не битися.Та Петро обставинам не хотів коритися,Він одружився з Любою, опору їй дав.Все життя очі грозові її малював.Залікувало кохання рани Любові,Й народилися в тій сім’ї дітки чорноброві.

8

Ушивий Володимир і Ушива (Мінаєва) ОльгаXX ст. 50-ті рокиВ Ольгу, бойову дівчину, закохався німецький солдатВисокий й рудий Ганс, раніше він був адвокат.Для Ольги шукав він найлегшу роботу,Дарував шоколад і проявляв турботу. «Meine Liebe, поїдь зо мною додому». «В Германію прийдеться їхать самому.Бо я вже вдома. І залишусь навіки тут.За Вовою ріже розлука мене наче жгут.Ти хороша людина та іншого я кохаю.»«Meine Liebe, знай… завжди чекаю.»Попрощались вони, як хороші друзі.Назавжди залишились сльози на лузі,Висушило їх сонце, розвіяли вітри.Настала ждана зустріч через роки три.Повернувся Володя до рідного краю,Щоб сказати Ользі «Тебе лиш кохаю».І жили вони тихо й щасливо, ці вірні серця,Наповнені коханням, якому немає кінця.

Фомін Василь і Фоміна (Ушива) ОлександраXX ст. 60-ті роки

Він щось шукав, бачив світ і різні обличчя,Був крижаним, до свого двадцятивосьмиріччя.Василь на весіллі друга побачив її.І серце його було вже в вогні.Та Олександра, а бо ж просто Шура, Не відразу відкрилася для стріл Амура. Василь до неї ходив пішки, о доле!П’ять кілометрів через засніжене поле. Місяць проходив, допоки не почув: «Так».На їх весіллі всі танцювали гопак.Посадили сад, збудували дім і виростили синаЗалишається дружньою та маленька родина.

Черкасов Анатолій і Черкасова (Лягуша) ГаннаXX ст. 70-ті роки

Ганна росла серед братів маленьким шибеником.Могла зробити рогатку й запульнути глеком.І хоч була немов соломинка худенька.Сила й гордість в неї була немаленька. Навчаючись в Слов’янську, жила на квартиріУ циганки баби Маші, що бачила долю у подій вирі.На святки навчала вона квартиранток-дівчат,Немов квочка малих і жовтеньких курчат:«Виходьте по одній за ворота, ім’я питайте

9

І так кожна свою долю й вітайте.»Питає баба Маша: «Ну що, Ганно, ім’я спитала?»«Тю, чи я ім’я вашого зятя Толіка не знала?»У воротах зустрілись, а я йому: «Щастя мені не мати,Толік, ти заважаєш мені на долю гадати!»«Сама свою долю обрала! От дурна! Чого ти гигочеш?І що ти там про «не вийду заміж» лопочеш?»Наближалося свято Івана-Купало,Дівчата на воду віночки пускали.До них завітали з сусіднього села кавалери.«Подуріли від них дівки», – казали пенсіонери.А Ганні сподобався один молодичок.У іншої відбила, піймала його на гачок.«Як хлопця влюбити?» – буде її онучка згодом питати.А Ганна: «На ногу раз зо п’ять маєш ти наступати.»Але до того далеко, зараз наречена Ганна – Щасливий погляд, біле плаття і ступає як панна…Разом проживуть – вона і її моряк Анатолій,

Яскраве й повне життя, як кущі магнолій.Фомін Геннадій і Фоміна (Черкасова)

ДіанаXX ст. 90-ті роки

Складається життя, як фреска.Буває трагедія, а бува гумореска.Двох людей може доля навіки з’єднати, А може їх життя на друзки розірвати. Перше знайомство й останнє прощання.Двадцять років тягнулось їх розставання.Вона йому подобалась, а він все мовчав.

За цей час кожен нове життя почав.Та все ж написано було Бо щастя змогли лише

разом здобути.

Максименко Катерина і ?XXІ ст. ? роки

Як дізнатись, де моє кохання?Чи довгим буде моє чекання?А, може, я вже й зустріла його?Такого рідного. Такого свого…А, може, ніколи в житті його не зустріну? Ніхто не прийде в тривожну годину…Та не буду журитись й думки гадати. Колись моє кохання дасть про себе знати…

10

МІЙ РІДКирилова Ольга, студентка 23-Ш групи

З роду в рід кладе життя мости. Без коріння саду не цвісти,Без стремління човен не пливе,Без коріння сохне все живе.

Володимир ВихрущРодовідна пам’ять – явище досить унікальне.

Його оспівують у піснях, промовляють у віршах, переказах, а особливо увіковічнюють – у прислів’ях та приказках. Пам'ять про своїх предків є природною потребою. Важливо триматися свого родоводу, оберігати в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передавати їх у спадок наступним поколінням. У наш час, час бурхливого національного відродження і національного усвідомлення власної самобутності, історичне минуле країни та окремих сімей, окремих місцевостей стає предметом особливої зацікавленості.

Наприкінці першого семестру другого кусу навчання ми отримали завдання з валеології – укласти своє генеалогічне дерево. Цей процес був дуже захоплюючим та пізнавальним, оскільки я дізналася багато цікавого про свою рідню та свої корені, попрацювала з багатьма фотографіями, що зберігаються в нашому своєрідному сімейному фотоархіві. Поступово я ще більше заглиблювалась у вивчення свого родоводу.

Мій рід є багатонаціональним, походить від греків Приазов’я та українців з Полтавщини. Він об’єднує в собі представників різних професій: були і робітники, і

11

селяни, і педагоги, і художники, і науковці, і моряки… Прадідусі брали участь у Другій світовій війні. Дідусь Микола Данилович захищав інтереси селян, керував районним комітетом профспілок, був нагороджений орденом «За визначні досягнення». Моя бабуся Тамара Миколаївна довгий час опікувалася освітою в нашому місті – на посадах завідуючої шкільним відділом, директора школи та заступника голови виконкому, була учасником Всесвітнього фестивалю молоді. Друга моя бабуся, Валентина Єгорівна, теж педагог. Мені здається, що саме від них я успадкувала любов до професії вчителя, адже ще з дитинства пам’ятаю їх історії із вчительського життя.

Цікавим було те, що в роду були довгожителі, найдовше від усіх прожила прабабуся моєї мами Мотрьона – вона дожила до 106 років, мала десятьох дітей! Всі вони були гідними представниками суспільства і завжди плекали родинні традиції. Як ознака шани і поваги до свого роду та його традицій, із покоління в покоління в нашій родині передається рушник, вишитий бабусею моєї бабусі

ПИШАЮСЯ СВОЇМ ПРАДІДУСЕМСагоян Григорій, студент 12- ш групи

Коршунков Олександр Єгорович. Це ім`я людини, якою я пишаюся, людини з Великої літери. Це ім`я мого прадідуся.

У віці 18 років він пішов до армії. Відбувши обов`язкову (на той час кадрову) службу, пішов працювати на шахту. Там він працював дуже мало. В 1941 році оголосили мобілізацію – і мій прадідусь у перших лавах пішов на фронт. Він навіть розрахуватися не встиг. У роки Великої Вітчизняної війни гідно захищав свою Вітчизну. Пройшов війну до самого Берліна. З фронту повернувся зі званням капітана, багатьма орденами і медалями.

Серед орденів – 2 ордени Великої Вітчизняної війни 1 і 2 ступеня; 2 ордени Червоної Зірки; Орден Бойового Червоного Прапора; Гвардійський орден.

Серед медалей – за «Перемогу над Германією у Великій Вітчизняній війні»; «За взяття Кенігсберга», – Кавказу, Берліна, Польщі, Криму; «За відвагу»; «За звільнення Венгрії».

Фронт залишив на ньому свої відбитки… Мій прадідусь мав два поранення. Про останнє він говорив так: «Коли ми брали висотку на Кавказі, я був головою полку. Залишалося лише кілька метрів до вершини – і я з радісним криком «УРА!!!» побіг попереду. Ворожий снайпер вцілив у мене… Було тяжке поранення голови, і я багато часу провів у шпиталі».Він згадував ці події з болем… Адже міг би отримати Героя, якби не той роковий постріл… Це звання отримав його помічник і товариш, що йшов слідом.

Пройшовши крізь грізні випробування, мій прадідусь залишився таким же добрим, веселим, справедливим. Він поважав людей – і люди поважали його. Я не впевнений, що зміг би повторити його подвиг.

12

Навіть після війни він залишився впливовою людиною. Був секретарем партійної організації, очолював шахтну профспілкову організацію, працював на шахті 17-18 імені РСЧА, нині шахта «Алмазна» Протягом довгих років був начальником вантажного відділу, отримав багато грамот.

Я пишаюся своїм прадідусем! Він, пройшовши війну від самого початку до кінця, від України – до Берліна, звільнивши Угорщину, Польщу, відбивши Крим, Кавказ, Кенігсберг. Отримавши тяжкі поранення, постраждавши не тільки фізично, а і морально, не зламався. Він не втратив життєвих сил і енергії і прожив ще довгих 28 років, виховав двох чарівних дочок, нині моїх бабусь.

І крізь десятиліття я хочу сказати тобі, мій любий! За можливість жити в мирі та спокої! А головне – спасибі тобі, прадідусю, за подаровану Волю. Величезне спасибі! За ще одну ясну весну! За можливість радіти і вільно спілкуватися!

МОЯ ВЕЛИКА РОДИНАКовальчук Вікторія, студентка 13-Ш групи

Нещодавно я дізналась багато цікавого про свій родовід. Це викликало у мене захоплення. Раніше я багато чула про своїх пращурів, але не звертала не це увагу. Та дізнавшись, ким вони були, як жили, що з ними сталось, я зрозуміла, що даремно не цікавилась минулим своїх рідних і не знала, звідки мої корені. Ця тема дуже зацікавила мене, коли нам задали завдання дізнатись своє родовідне дерево, хто були мої прадіди та прабабусі, що пам’ятають про них мої бабусі та дідусі, як вони виживали або навпаки… Все це було для мене і цікаве і нове, і коли моя бабуся розповіла мені про своїх батьків, то я зрозуміла, що мої пращури – це, можна сказати, великі люди. Мене вразило те, що вони пережили. Я насправді пишаюсь усіма своїми пращурами, і мені не важливо, ким вони були - селянами чи працівниками підприємства.

Тож почну з моїх прапрабабусь та прапрадідів по материнській лінії, зі сторони бабусі. Батьки моєї прабабусі. Пономарьов Митрофан Якович (1886-1970) був заможним селянином, мав свою землю, займався садівництвом. Служив у Червоній армії, а під час Другої світової війни опинився в полоні у німців. Пономарьова Марія Данилівна (1933 – рік смерті ніхто не пам’ятає). Вона також займалась садівництвом та доглядала за господарством, жили вони у Воронезькій області в селі Синявка. Померла вона від голоду,тому що радянська влада відібрала у них землю, а мого прапрадіда Митрофана Яковича посадили до в’язниці. Вони мали п’ятеро дітей – Ксенія (моя прабабуся), Марфа, Павло, Василь, Марія. Діти виживали, як могли. Після трьох років ув’язнення повернувся Митрофан Якович, який потім працював бляхарем.

Батько та мати мого прадіда – Шумилін Роман Сергійович та Шумиліна Дар’я Наумівна – також були заможними селянами, мали свою землю, а Роман Сергійович був донським козаком. Вони жили біля Дону в місті Новохапер, мали п’ятеро дітей:

13

Ганя, Данило, Єгор, Олександра, Петро (мій прадід). У 1933 році у них відібрали землю і всю родину заслали до Сибіру в місто Солікамськ, де загинула вся сім’я.

Мої прадід та прабабуся. Шумилін Петро Романович (1913-1982), прямий нащадок донських козаків, у 1936 році тікав з каторги разом зі своїм братом Єгором, який загинув, не дійшовши до Макіївки. Вони йшли три дні тайгою, не знаходячи жодного населеного пункту. Дібравшись дивом до Макіївки, влаштувався працювати на металургійний завод, був сталеваром, варив чавун, із якого виготовляли танки. Там він і познайомився з моєю прабабусею, яку також не минула страшна доля. Пономарьова Ксенія Митрофанівна (1915-1982), маючи лише початкову освіту, працювала на цьому заводі, носила сталеварам пити. Прадід розповідав, що йому ще в дитинстві циганка, яку він нагодував, наворожила, що його дружину будуть звати Ксенією. У 1937 році вони одружились, мали трьох дітей - Віктора, Любов, Валентину (моя бабуся).

Прадід та прабабуся (зі сторони діда по материнській лінії). Голизна Петро Іванович (1910-1976), син священика з роду Лемків. Священик прибув з Чехословаччини до Польщі у село Гломка. Служив у польській армії. Був ковалем. Моя прабабуся Крупська Катерина Михайлівна (1912-1986) була сиротою, її батько загинув у Туркменській війні. Працювала на ланках та виховувала семеро дітей: Ганну, Євгена, Ольгу, Івана, Лесю, Михайла, Богдана (мого дідуся). Були заможними людьми. Радянська влада відібрала у них землю та виселила у 1943 році до Тернопільщини.

Мої дід та бабуся. Голизна Богдан Петрович (1945) - вчитель фізкультури. У 14 років приїхав на Донбас, вчився у ГРПТУ №2 на токаря-фрезерувальника, служив у лавах радянської армії. Пізніше навчався у ДТФК, отримав спеціальність тренера-викладача фізичної культури. Після закінчення навчання був направлений до Сибіру Читинської області у місто Нерчинськ. У 1980 році приїхав на Україну у Добропільський район в село Світле, де живе нині. Бабуся Шумиліна Валентина Петрівна (1946) – швачка. Працювала в ательє мод. З дідом познайомилась на танцях у Макіївці. Цікавим було їхнє знайомство: дідусь побився з хлопцем, який чіплявся до бабусі. У 1968 році вони одружились, у них народилась моя тітка Наталя. Коли Богдана Петровича направили до Сибіру, моя бабуся Валентина Петрівна поїхала за ним, де у 1976 році народилась моя мама (Ольга).

Про прадіда та прабабусю зі сторони діда по батьковій лінії я знаю небагато. Ковальчук Микола Олександрович (1929 – рік смерті ніхто не пам’ятає) працював у колгоспі на фермі. А прабабуся Швець Павлина Гнатівна (1930-1988) також працювала у колгоспі в польовій бригаді.

Про своїх прадіда та прабабцю зі сторони бабусі я взагалі нічого не знаю, тому що вона померла, коли мені було лише 10 місяців, так що спитати нікого.

Мій дід (зі сторони батька) Ковальчук Микола Миколайович (1950) все своє життя працював на шахті. Бабуся Панченко Надія Іванівна (1954-2001) за професією продавець та кухар, але була домогосподаркою. Мама розповідала, що моя бабуся готувала найсмачніше за всіх, що саме вона навчила мою маму готувати та розповіла секрети різних страв. У 1973 році вони з дідусем приїхали до міста Білецьке, а у 1975 у них народився син (мій батько).

Мої батьки. Мати Голизна Ольга Богданівна (1975) за професією продавець, але за станом здоров’я – домогосподарка. Мій батько Ковальчук Руслан Миколайович (1975) – шахтар. Мої батьки познайомились у зовсім не романтичному

14

місці, у лікарні, де лежав мій батько зі струсом мозку, а мати – з апендицитом. У 1999 вони одружились, через рік народилась я, але шлюб моїх батьків не тривав довго: вже через п’ять років вони розлучились. Тому батька я зовсім не пам’ятаю.

На мою думку, ми завжди повинні знати та пам’ятати, хто ми є і звідки походимо, адже це наше минуле, наша маленька історія, яку ми не вивчаємо на уроках, а дізнаємося від наших бабусь та дідусів. Це є ми, і це в наших жилах тече кров людей, яких ми з гордістю називаємо пращурами і пишаємося ними.

РІДНІ ЛЮДИ – ЦЕ ДАРУНОК ДОЛІ Пишнюк Дар’я, студентка 21- ш групи

Родина дуже важлива у житті кожної людини. Це найближчі, найрідніші люди, яких ми дуже любимо, які дарують нам тепло та допомагають у складних ситуаціях. Це й рідна домівка, затишна та безпечна. Родина – це твій маленький світ, в якому все зрозуміле.

Справжня родина – це більше, ніж просто бути родичами. Це особливе ставлення один до одного. Це любов, взаємоповага, допомога. Це коли кожна людина унікальна та незамінна, як і те, що вона привносить у сім’ю. Це бабусині казки та смачні пироги, це мамина турбота, батькова допомога. Родина – це коли навіть твоя домашня тваринка – її повноцінний член. Рідні люди – це подарунок долі, який ми маємо цінувати.

Сама більша цінність будь-якої людини – це його родина. Адже це чудово – мати свій маленький тил, де тебе завжди зрозуміють і підтримають. Моя родина завжди приймає мене такою, якою я є, скільки б помилок я не зробила, як би не оступилася в житті. Це справжнє щастя – мати надійну й міцну родину

Моя родина – дуже велика. Прапрабабуся Надія Петрівна працювала в колгоспі, виростила трьох дочок: мою прабабусю – Марію Костянтинівну, яка була депутатом районної і сільської ради, передовиком сільського господарства; Любов Костянтинівну – робітника гідрошахти «Піонер»; Ніну Костянтинівну – кіномеханіка смт. Новодонецьке. Моя прабабуся теж виховала трьох доньок: мою бабусю – Наталію Іванівну, яка працює вчителем у Добропільській ЗОШ-інтернаті, Неллю Іванівну – працівницю сільської лікарні, Галину Іванівну – вихователя ДНЗ «Ластівка». Моя бабуся Наталія Іванівна теж має двох доньок: мою маму і тітку Олену Олександрівну, яка працює на автовокзалі диспетчером. Моя мама Оксана Олександрівна теж виховує трьох дітей: мене і двох братів. Вона працює чоботарем. Мама - дуже добра людина, завжди зрозуміє й підтримає у важку хвилину. Я знаю, що можу звернутися до неї з будь-яким питанням – і вона завжди дасть потрібну пораду. У нас із мамою немає секретів – ми кращі друзі.

15

Ми дуже любимо у вихідні проводити час всією родиною – ходимо до парку, їздимо на природу, дивимося фільми і обговорюємо їх. Я дуже ціную й люблю своїх рідних, намагаюся їх не засмучувати. Дуже хочу, щоб надалі моя родина бачила в мені свою підтримку й надію. Спасибі моїм батькам за гарне виховання, я обов’язково буду людиною, якою вони пишатимуться.

ІСТОРІЯ МОГО РОДУСкирда Світлана, студентка 33-Ш групи

Я хочу трішечки відкрити завісу життя моєї родини і розповісти про кожного найяскравіші події їх життя.

Моїх прабабусь і прадідусів я вже не застала в живих, але мої батьки розповіли багато цікавого. Від тата я дізналася, що мій прадід Іван – виходець з Курської губернії. Папа його теж не пам'ятає, бо прадід Ваня пішов на війну і більше не повернувся. Зате йому добре запам'яталося, як в дитинстві щоліта до його бабусі Параски в с.Чумаки Старобешівського району з'їжджалась вся дітвора - і у них був справжній дитячий табір. А у бабусі Насті він провів практично все дитинство. Дитячі садки не були так поширені, як зараз, і мій тато допомагав своїй бабусі по господарству, а потім вони пили чай і вели бесіди. Мого прадіда Анастасія тато теж не пам'ятає. Анастасій приїхав в Україну із Польщі. Він виходець з генеральської родини.

Одного разу він поїхав на заробітки і в дорозі сильно застудився. Відсутність належної медичної допомоги зіграла свою роль – і незабаром він пішов із життя.

Мої бабуся і дідусь – Галина та Василь – померли, коли я була зовсім маленькою. Але я знаю, що вони були залізничниками. Коли дідусеві було 14 років, почалася війна. Він разом зі своїм батьком відправився на фронт. Завдяки старшому товаришу, який завжди прикривав ще недосвідченого воїна-максималіста, дідусь повернувся з війни і зустрів бабусю. Папа сказав, що його мама пекла дуже смачний хліб і варила особливий борщ, а її зелені очі завжди випромінювали добро. Вони виховали двох чудових дітей – мого тата і його сестру Людмилу – та четверо онуків.

Від мами я дізналася, що мій прадід Сидір був першим хлопцем на селі. Він займався спортом, був альпіністом і скелелазом, навчався в Донецькому технічному інституті (зараз ДонНТУ). У нього було ще 4 брати, і всі вони були стрункими красенями. Сидір зустрів мою прабабусю Машу і закохався в неї. Я пам'ятаю її. Добра, працьовита, скромна, завжди з розумінням посміхалася, дивлячись на мої безглузді ігри і сприймала їх умови.

Коли моєму дідусеві було 3 або 4 роки, почалася війна. Незважаючи на такий юний вік, він пам'ятав, як німці зробили штаб з їхнього будинку, а потім підірвали його; як ховалися в підвалах від вибухів; пам’ятав доброго німецького солдата, який

16

почастував його цукром.Прадід Сидір разом зі своїми братами пішов на війну і обіцяв неодмінно повернутися... Та цього разу він не дотримав своєї обіцянки. З п'яти братів залишилося тільки двоє. Обидва брали участь у переможному параді в Москві у 1945 році. А Марія зберігала вірність Сидору до кінця своїх днів.

Моя прабабуся Поліна – повна протилежність Марії. Яскрава, товариська, весела. Вона жила зі своєю мамою Меланією та її братом Олексієм, який працював начальником друкарні в Донецьку. Там же вона зустріла художника Сергія з інтелігентної забезпеченої родини. Його батько був лікарем і користувався великою повагою у городян. Через деякий час у Поліни і Сергія народилася донька Світлана. Після народження дочки, пара не зійшлася характерами і розлучилася.

Коли моїй бабусі було 4 роки, почалася війна. Незважаючи на цей вік, вона теж пам'ятала, як одного разу випадково втратила талон на хліб і добрі сусіди підгодовували молоду сім'ю; як її мама ходила пішки в інші міста на ярмарки, щоб продати непотрібні речі і купити їжі.

Війна позаду. Моя бабуся виросла і стала красивою дівчиною. Одного разу вона стояла на трамвайній зупинці, тут же стояв студент технічного інституту з кресленнями в руках. Він побачив дівчину і не зміг відвести погляду від неї. Віктор зайшов в той же трамвай, щоб познайомитися з прекрасною незнайомкою. Вони прожили разом трохи більше 50 років і виховали двох дітей – мою маму та її брата Сергія – і п'ятеро онуків.

Моя бабуся була медсестрою. Вона дуже яскрава, весела, цікава жінка. Від неї завжди смачно пахло парфумами, коли вона читала мені казки, майстерно змінюючи голос та інтонації. Моя бабуся дуже любила тварин, особливо котів. А ще вона стежила за модою і була справжньою жінкою.

Мій дідусь був інженером. Я його називала ходячою енциклопедією, тому що на будь-яке питання він міг дати розгорнуту відповідь. Він любив займатися спортом (особливо йому подобалися лижі й ковзани), читати наукову літературу і займатися садівництвом.

Мої батьки познайомилися 32 роки тому. Моя мама дуже гарна. За освітою вона хімік, за покликанням – філолог. Практично весь свій час вона присвятила вихованню мене і мого брата. Я вважаю, що у неї це добре вийшло. А ще вона пече неймовірно смачні пироги і любить читати класичну літературу.

Мій тато – штурман. Він зробив безліч польотів, за його плечима 12 стрибків з парашутом. Коли я народилася, тато завершив воєнну кар'єру. Мій тато любить готувати, читати історичну літературу і займатися садівництвом.

Мій брат Максим – шалено цікава людина. Він товариський, добрий, розумний і чуйний. У Максима дві вищі освіти, він любить грати в теніс, футбол і кататися на лижах. Він любить тварин і завжди допомагає, якщо є така можливість.

Я дуже люблю свою сім'ю і пишаюся нею. Моя родина – моя фортеця!

МОЇ ДОСЛІДЖЕННЯ РОДОВОГО ДЕРЕВАКірєєва Ольга, студентка 21-Ш групи

Я не просто живу, я подобно рекеНачинаюсь в затерянном далеке .Но всему вопреки, вьется ниточка кровная.

17

Где ж мои родники? Отвечай, родословная!Якщо дуже заглибитися у мій родовід, то

можна дізнатися, що моя родина дуже велика. Але, на жаль, я не зможу дізнатись про своїх предків з глибокої давнини, бо моя прабабуся не так багато розповідала мені про них.

По батьковій лінії мого прадідуся звали Іваном Івановичем (1898). Він втік від свого батька з Тули. Поїхав до Шпіцбергена, звідти він приїхав до м.Димитрово. Раніше у нього були кріпосні, яких дарували йому цариця з царем, з якими у нього були добрі стосунки. Дружина його була Євдокія Єгорівна.

Мій дідусь Віктор Іванович (1942) з 16 років працював теслярем на шахті «Центральній». Після служби в армії працював шахтарем, а пізніше – водієм швидкої допомоги. У 1969-1972 роках – закордонна командировка, а потім шахтарський трудовий стаж. Зараз він на пенсії, допомагає бабусі по господарству. Виховує чотирьох онуків. Більше уваги приділяє моїй молодшій сестрі.

Моя прапрабабуся Акуліна Михайлівна та прапрадідусь Аркадій проживали в Росії. Прабабуся Юріна Поліна Аркадіївна (1928) і прадідусь Юрін Микола Андрійович. У них народилась одна донька – Кірєєва Людмила Миколаївна. Прабабусю я добре пам’ятаю, бо вона приділяла мені достатньо уваги, аби я більше знала про неї. Вона розповідала, що у неї була сестра Ніна, яка няньчила мене, коли я була ще у пелюшках. З раннього дитинства їм доводилось працювати у полі, поки батьки були на роботі. У підлітковому віці прабабуся потрапила на фронт, працювала медичною сестрою. Вона розповідала, що лікували всіх поранених, бо не було у медпрацівників поняття наші чи вороги. Також вона розповідала, що їжі було дуже мало, бо була призначена лише для хворих та поранених. А з Їжі були тільки вода та хліб. Проте і наші солдати, і навіть німці іноді відмовлялись від своєї пайки та віддавали її медсестрам. Це на знак поваги за їх допомогу та турботу.

Розповідаючи це, моя бабуся завжди роняла сльозинку. Але я була мала, ще не розуміла усього цього жаху. І в той же час була досить дорослою, аби запам’ятати ці історії. У повоєнні часи вона працювала у селищі, в якому мої рідні досі проживають. В смт Новоекономічне вона була секретарем селищної ради, вирішувала багато важливих питань, допомагала людям.

Бабуся Кірєєва Людмила Миколаївна (1947) працювала медсестрою. Також три роки за кордоном в медичному санбаті лікувала солдат, що служили в Германії. З Кірєєвим Віктором Івановичем народили двох синів – Юрія та В’ячеслава. Кірєєв В’ячеслав Вікторович одружився з Галушко Світланою Георгіївною. У них народилися дві доньки -. Надія та Карина. Це мої двоюрідні сестри.

Мої предки за маминою лінією. Прадідусь Василь Ананійович Піскажов (1910 – 1967р). був одружений з Анастасією Трофимівною Прохоренко (1910-1971). Працював головою колгоспу, потім - завгоспом у школі.

18

Мій дідусь Анатолій народився у Смоленській обл. (1947р.). В сім’ї було 6 дітей. У 1963 році він переїхав на Україну. Потім пішов до армії, а 1969 року одружився

з бабусею. Працював на шахті ім. Стаханова. У них народилося двоє дітей – Марина та Олег. Зараз мій дідусь на пенсії. Допомагає бабусі по господарству, виховують чотирьох онуків. Ми подарували йому маленьке кошеня, якого він пестить та полюбляє за нестачею правнуків.

Прадідусь Ковбаса Микола Максимович (1913р.) Працював трактористом. Одружився з прабабусею Золотарь Мариною Панасівною (1909р.). Вона працювала у колгоспі. Жили у Чернігівській обл., р-н Ічнянській, с. Гмирянка. Народили трьох дітей: Григорія (1937-1968р.), Надію (1947р.), Віру ( 1949 р.н – моя бабуся). Моя бабуся працювала у колгоспі, одружилась з дідусем Піскажовим Анатолієм Васильовичем 1969р. Зараз бабуся на пенсії.

Мій любий татко Кірєєв Юрій Вікторович одружився з моєю мамою Піскажовою Мариною Анатоліївною у 1989р. , працює на шахті ім.Стаханова.

Мама навчалась у Горлівському технікумі харчової промисловості, одержала професію кондитера. У неї золоті руки, що вправно вміють прикрашати торти та весільні короваї. Батьки побудували будинок, у якому ми живемо. У мене є брат Дмитро, у нас гарні родинні стосунки, ми шануємо й поважаємо один одного, а тепер ще захопилися вивченням генеалогічного дерева.

Багато відомостей про своїх предків я дізналась із вуст своїх бабусь та дідусів. Але це все ще не кінець…

СВЯТО ШАНУЄМО ПАМ’ЯТЬГаннеча Тетяна, студентка 13-Ш групи

У моєму родоводі кожен має якусь цікаву й неймовірно захоплюючу історію. Спочатку я б хотіла розповісти про родичів моєї мами. Коли мій прадід Михайло Петрович ще був юнаком, його сім’ю в ті нелегкі часи розкуркулили за те, що в них була сіялка, сільськогосподарський реманент, коні. Мій прапрадід Петро Корнійович кожної зими працював у монахів, а ті платили йому знаряддями праці. Моя прабабуся Уляна Миколаївна померла під час голоду. Коли моєму прадіду виповнилось 18 років, його призвали до армії. Через рік розпочалася Друга світова війна. Прадід був танкістом. Повернувся у своє село 1946 року, одружився з моєю прабабусею – Марією Павлівною, яка була родом із заможних селян – Павла Яковича та Параски Михайлівни. Від цього шлюбу народився мій дідусь – Олександр Михайлович, який закінчив гірничий технікум і присвятив свою трудову діяльність шахті, де працював і його батько.

Моя бабуся Тетяна Олексіївна – учителька. Її тато Олексій Єгорович був родом з Орловської області. Його батьки працювали на фабриці. Коли помер прадід Єгор Олексійович, мій прадідусь подався на заробітки на Донбас, де і відпрацював

19

шахтарем аж до пенсії. Після війни одружився на вдові загиблого воїна, у якого було дві маленькі доньки. Марія Іванівна, так звали мою прабабусю, народилася в сім’ї, що мала свої торгові ряди в Ростові. Все своє життя прабабуся присвятила вихованню дітей, а їх було аж семеро. Моя бабуся – найменша. Бабуся і дідусь народили мою маму і дядю Сашка. Моя мама Інна Олександрівна працює вчителем у школі.

Тепер я хочу розповісти про родичів мого тата. Про прадідуся Петра Маркіяновича й прабабусю Оксану Мойсеївну я мало що знаю. Відомо, що прадідусь був пасічником, а прабабуся – трактористкою. Жили вони на Київщині. Мій дідусь Микола Петрович після закінчення технікуму працював на шахті. Він дуже старанно вчився й завжди говорив своїм дітям, що вчитися – це дуже важливо для нашого життя. Його дружина, тобто моя бабуся Катерина Олексіївна, жила в тому ж селі, де і дідусь. Її батько Олексій Денисович працював завідуючим магазином, а бабуся Парасковія Андріївна була дояркою в колгоспі. Після закінчення служби в армії мій дідусь одружився з моєю бабусею, і вони переїхали на Донбас. Тут і народився мій тато та мій хрещений – дядько Юрко. На жаль, мого дідуся Колі вже немає, я дуже сумую за ним.

У нашій родині свято шанують пам'ять наших пращурів. Ми доглядаємо їхні могили. Як реліквія зберігаються тарілка 1938 року випуску та швейна машинка, яку моїй прабабусі Марії Павлівні подарували її батьки на день весілля. Та саме головне - ми зберігаємо пам'ять про рідних, намагаємось жити за їхніми заповідями: бути чесними, працьовитими, дружними, добрими людьми.

Ми часто зустрічаємося всі разом, відпочиваємо, вирішуємо різні сімейні проблеми. Я дуже люблю свою родину!

СЕКРЕТИ МОЄЇ РОДИНИКочуріна Анна, студентка 22-Ш груп

Корені моєї родини – з Росії. По материній лінії наша сім’я із старовинного княжого роду Куракіних. Моя прапрабабуся Куракіна Олександра жила у Курській губернії. Бабусю хрестила імператриця Олександра Федорівна, тому назвали її на честь імператриці. Рід Куракіних знала і поважала вся Росія, ця родина була приближеною до царського двору й займала важливе місце. До Олександри сватався Сергіїв. Спочатку вона відмовила йому, бо він був бідним поміщиком. Тоді дід пішов до її батька і попросив руки, а той вигадав для нього завдання, яке не було знайомим нашій родині. Та дід його виконав і одружився на бабці Олександрі. З початком революції мої дід з бабцею були змушені покинути маєток і бігти за кордон, як і всі інші аристократи . Так врешті-врешт вони опинилися в Україні. Їм довелося змінити свої прізвища й дати народження, міняли дати народження й своїх дітей. Під час голоду бабця Олександра міняла старовинні церковні книжки на їжу, сімейні реліквії продавалися за шмат хліба.

Вона навіть мала судимість за десять колосків, підібраних з поля. 20

Усього у бабці Олександри і діда Павла було п'ятнадцятеро дітей, четверо з них померли в дитинстві, інші діти вижили, всі отримали освіту і працювали на високих посадах. У родині було заборонено говорити про їх аристократичне походження. Тільки мій прадід Федір, їхній син, будучи вже дорослою людиною і трохи напідпитку, розповідав потай, ким їхня родина є насправді . Прадід Федір закінчив військове училище і в 1942 році пішов на фронт. Повернувся він тільки в 1945 році розам з Перемогою. Тоді він одружився на моїй прабабусі Анні, яка була настільки гарною, що всі її порівнювали з акторкою. Родом вона була із Хмельниччини, переїхала працювати на Донбас. Там вони побралися з дідом, проживали в Макіївці. У них народилося три сини, один з них – мій дідусь Сергіїв Сергій. Він навчався на ветеринара. Коли був на останньому курсі, познайомився із моєю бабусею, яка була на першокурсницею. Вони одружилися, коли дідусю було двадцять, а бабусі шістнадцять років. Незабаром у них народилася дочка Олена, моя мама. Коли мені було два роки, дідуся зібрали до армії, служив він у Північній Осетії. Після повернення з армії разом з бабусею працював в колгоспі. Скоро в них народився син, Сергіїв Сергій Сергійович – мій дядько. Бабуся з дідусем тримали велике господарство і багато працювали. Потім дідусь поїхав працювати на Чорнобильську АЕС, і коли стався вибух, він був там. Здоров’я його значно погіршилося. На даний час дідусь працює головним лікарем, а бабуся – домогосподарка.

МІЙ ПРАДІДУСЬ – СТОЛЯРФатьянова Тетяна, студентка 13-Ш групи

Батьки багато розповідали мені про моїх предків. Мій прадід колись був столярем. Робота столяра дуже тонка і точна, вимагає від майстра певних навичок для виконання унікальних проектів. Жодна будова не може обійтись без столяра. Обробка деревини – одне з найдавніших ремесел, опанованих людиною. У прадідуся вдома було дуже багато верстатів та інструментів для обробки дерева (пилки, рубанки, фуганки, долото, свердла, стамески). Він виточував і виготовляв з дерева різні предмети: двері, вікна, всілякі декоративні предмети, маленький улюблений мамин стілець, дерев’яне кухонне начиння. Прадід здійснював всі види обробки деревини: пиляння, стругання, довбання,

свердління, розмічав та розкроював пиломатеріали, вирізав заготовки, оздоблював, ґрунтував, шпаклював, шліфував деревину, збирав і монтував столярні вироби, покривав лаком готові предмети.

Найпомітнішою роботою предка була дуже красива дерев’яна веранда – прибудова до будинку. Прадід зробив її своїми руками з тоненьких різних рейок. Від його уміння, професійних навиків вона виглядала дуже гарно. Літніми вечорами приємно сидіти на різьблених лавках та за дерев’яним столом грати у лото.

Вишуканою була дерев’яна будка для собаки. Вона мала вигляд справжнього будинку. На будці був дах з димарем, намальовані вікна, двері з віконцем, у яке

21

виглядала маленька кімнатна дідусева собачка. Увесь собачий дім був розмальований фарбами, наче зроблений з цегли. Він мав дуже красивий вигляд і зацікавлював своєю незвичайністю. З міцної фанери прадідусь виготовляв ящики для посилок, відносив їх на пошту, а люди відправляли в них свої посилки. Поштарі були дуже вдячні йому. Ще прадід з моїм дідусем удвох збудували гараж, у якому він облицював стіни дерев’яними панелями і зробив величезний дерев’яний дах. Усередині повісив шафи з шибками та розмалював стіни у вигляді різнокольорових ромбиків.

Прадідусь був у великій пошані серед жителів селища. Друзі та сусіди зверталися до нього за допомогою. Ми пишаємося нашим предком.

СПОГАДИ У ПОМИНАЛЬНІ ДНІ Корнєєва Аліна, студенка 23-Ш групи

Пишу свій твір у дні, коли всі згадують своїх померлих дорогих людей. Сьогодні були на кладовищі. Сиділа на лавочці, вдивлялась в рідні образи. Ось мій дідусь, помер зовсім не старим (59 років), від хвороби. Був завзятим мисливцем, рибалкою. Навіть мене двічі брав з собою. У дідуся спритно виходило, а я спіймала тільки малесеньку рибинку, так ми її випустили. У дитинстві багато часу я проводила біля діда «на гаражах». Любили його люди, широку душу мав.

А ось мої дорогенькі прабабуся та прадідусь. Хоча жили ми окремо, але можна сміливо сказати, що все життя нашої сім’ї пройшло у них, на подвір’ї нашого великого дому, який вони збудували самі. Як там було красиво! Прабабуся моя – дуже гарна господиня була, чистюля. Смачно завжди всіх годувала. Я часто дивувалася, чому ж навіть самі прості страви у неї такі смачні, а прабабуся казала, що, мабуть,тому, що пам’ятає все життя про голод, який переживали у дитинстві. І їсти їм доводилось лушпиння з картоплі, а борошно було змішано з тирсою. Розповідала, як каталася по підлозі від болю в животі, а ліків ніяких не було.

Прадідусь – на чотири роки старший. Йому з 12 років довелося працювати у часи фашистської окупації. Хоч мені не було і чотирьох років, пам’ятаю його серйозним, сильним і при цьому безмежно турботливим. Більше сорока років пропрацював у шахті, його навіть, за кордон було командировано у якості консультанта з організації виробництва. І вони з прабабусею на два роки їздили до Ірану. А дочки їхні – моя бабуся та її сестра – залишалися зі своєю бабусею Ніною. Ось тут могилки бабусі та її чоловіка.

Всі рядочком лежать. Ні, не всі. Першого чоловіка, прапрабабусі Ніни, а мого прапрадідуся Сергія, нема, бо загинув у перші дні на фронті. Десь там і його могила. Кладемо гостинці на пам’ятник невідомому солдату.

22

У Дніпропетровській області, у селі Маломихайлівці є кладовище. Там поховано маму і рідню мого дідуся. Рідко тепер ми їздимо туди, але згадуємо часто, бережемо шухлядку з медалями та трикутничками з фронту. Це залишилось від моєї прабабусі та прадідуся.

Пам’ятаю всіх, люблю, шаную. Світла всім пам'ять.

МІЙ РОДОВІДЗима Орина, студентка 32-Ш групи

Мене звуть Орина. У моєму родоводі кожен має якусь дивовижно цікаву й захоплюючу історію. Більшість моїх родичів – корінні українці.

Моя мама, Олена Миколаївна, працює бухгалтером. Вона дуже працьовита, великодушна, життєрадісна, мудра, чуйна, тактовна, щира та розумна. Мама мене постійно підтримує та допомагає у будь-яких справах.

У мами є сестра, моя тітка. Її звуть Оксана Миколаївна. Вона працює вчителем. Дітей вона любить з дитинства, тому і вирішила стати педагогом. Вона постійно знаходить якісь нові методи та прийоми навчання, щоб дітям було цікаво вчитися. В неї є донька, моя двоюрідна сестра Юлія. Вона працює телеведучою, любить свою роботу, Цікаво, що почала працювати у телекомпанії «Орбіта» ще будучи школяркою, вела програму «Вище даху». Так дитяче захоплення перетворилося в улюблену професію. Щотижня ми маємо можливість разом із чисельною громадою міста переглядати її нові передачі «Будинок порад».

Моя бабуся Лариса Іванівна все життя пропрацювала на харчосмаковій фабриці начальником головного відділу. Вона дуже любила свою роботу, багато чого цікавого розповідає мені про неї й зараз. Коли я була маленькою, вона водила мене до пряникового цеху. Мені було дуже цікаво спостерігати, як саме виготовляють пряники, тому що я їх дуже люблю.

Мій дідусь Микола Петрович працював у центральній електромеханічній майстерні. Його робота була дуже клопіткою та важкою. Вдома у дідуся й бабусі є навіть стіл, який дідусь виготовив своїми руками.

В нас дружня родина, і я дуже пишаюся нею!

ГІДНИЙ ПРИКЛАД ДО НАСЛІДУВАННЯКуценко Юлія, студентка 32-Ш групи

23

Сім’я – це найголовніший скарб у житті кожної людини. Без своєї сім’ї я не уявляю свого життя. На жаль, йдуть роки і нас залишають рідні люди. Але пам'ять про них ми пронесемо через усе життя.

Бабуся – мамина мама, народилася у Чернівецькій області. Вона рано залишилась без батьків, тому про прабабусю і про прадідуся я майже нічого не знаю. Коли вона була маленькою дівчинкою, її життя було дуже важким, вона доглядала за молодшими сестрами. Бабуся дуже любила навчатися, та спочатку такої можливості не було. Але згодом вона закінчила школу з відзнакою. Коли вийшла заміж, переїхала жити на Донбас. Бабусине життя навчило мене, що у будь-яку тяжку хвилину не треба опускати руки, треба бути мужньою і сильною.

Інша бабуся, по татовій лінії, народилася у Донецькій області. Її батько, мій прадідусь, пропав безвісти на початку Другої світової війни. У своїй сім’ї моя бабуся була найстаршою і постійно доглядала за двома молодшими сестрами. З самого дитинства вона мріяла бути вчителькою. Закінчила Мар`їнське педагогічне училище. Все своє життя вона присвятила школі та дітям. Спочатку працювала вчителем молодших класів, потім викладала історію. Вона багато розповідала мені про свою роботу у школі. Можливо, це і вплинуло на мій вибір – вступити до Красноармійського педагогічного училища. Дідусь працював на шахті, як і мій тато.

Мої мама і тато є для мене прикладом для наслідування – це найдорожчі люди у моєму житті.

Ну от, згадала я знову про свій рід, хочу бути гідною його пам'яті. Отже, усі серйозні вчинки доводиться ґрунтовно обдумувати, щоб потім мій правнук або правнучка не соромилися розповідати про мене своїм онукам.

ПИШАЮСЬ СВОЇМ ДІДУСЕМСвіщова Аліна, студентка 32-ш групи

Мій дідусь Ісаєв Петро Федотович для мене є втіленням ідеального, нехай і типового, дідуся. Я пам’ятаю його завжди урівноваженим і мудрим, але ніколи не занудним зайвими нотаціями, таким, який не веде себе так, ніби все знає краще за інших завдяки своєму досвіду та поважному віку. Він любить розповідати про спорт, минуле і те, у чому розуміється. Не зважаючи на це, він зацікавлено вислуховує співрозмовника і бере до уваги думки і погляди будь-якого покоління. Всюди намагається віднайти істину, золоту середину. Я ніколи не бачила дідуся засмученим, злим чи роздратованим. Його образ у мене асоціюється з добрим поглядом мудрих очей та спокійною, задумливою і лагідною посмішкою на вустах.

24

Одна лише згадка про цю впевнену, життєрадісну і щиру людину може мене заспокоїти, допомогти зібратись із силами.

Часто незначні, здавалося б, моменти з дитинства назавжди залишаються у людській пам’яті. Так само у мене міцно збереглись спогади про те, як дідусь вчив мене розуміти, котра година; грати в шахи; годувати голубів. Дід дуже любить цих птахів, яких у його колекції більше сотні. Особливо захоплює його не зовнішня краса чи оперення, а те, як велично і разом з тим граціозно птах виглядає під час польоту. Дідусь читає багато літератури про голубів, відвідує присвячені їм виставки і може проводити на цю тему цілі лекції. Захоплюватись голубами він почав з самого дитинства, чому сприяв старший брат.

Дідусь цікавиться спортом і знає ледь не всі спортивні новини. Раніше батьки рідко обирали для дитини захоплення і віддавали її у секції та гуртки, тому молодь обирала те, що її цікавило, робили це самостійно і у більш зрілому віці. Так і дідусь вже підлітком почав займатися боксом, але пізніше змінив цей вид спорту на велогонки. Сталося це у дев’ятому класі. Він брав участь у змаганнях в межах України і посідав призові місця. Після армії до списку захоплень додалась їзда на лижах; список нагород збільшився на ще одне зайняте перше місце з цього виду спорту. В армії проводили змагання, під час яких треба було пробігти двадцять кілометрів, стріляючи при цьому у мішені. Дідусь зайняв друге місце по полку. Він також полюбляв кататися на ковзанах, роблячи це «для душі» і щоб тримати себе у формі, розширити коло умінь та інтересів.

Незважаючи на поважний вік (а дідусь прожив уже більше трьох четвертих століття), він і досі регулярно їздить на велосипеді і бігає, це для нього звичайна і невід’ємна складова розпорядку дня.

Дідусь аж до пенсії (і навіть певний час у пенсійному віці) жодного місяця не провів без навчання чи роботи. Пропрацював він сорок шість років, спочатку машиністом комбайна, а потім слюсарем у шахті. Неодноразово дід отримував грамоти, медалі і подяки за зразкове виконання роботи та військової служби. Серед них – ордени другого і третього ступенів Шахтарської слави. Я пишаюсь своїм дідусем, він – наша підтримка і опора.

HISTORY OF MY FAMILYAlpatova Anastasiіa 32-

I am Anastasya Alpatova. I think a family is a very important thing for everybody. The family is the people that always love and support you. My family is not large. It consists of me, my sister Ann and my mother.

25

My family has an interesting story. It consists of three generations. The first generation is my grandparents. They were nice and cheerful people. My grandmother always liked cooking as I am. The second generation is my mother and father. My mother played the musical instrument. I have inherited this and now I like to play the piano and to sing songs. And the third generation is me and my sister. My sister is fond of music, too. She likes playing the guitar.

Therefore, I am happy that my family generations are so different and all of them have their own hobbies which were inherited by me and my sister.

СІМ’Я – НАЙГОЛОВНІШЕ В ЖИТТІ ЛЮДИНИБерезкіна Аліна, студентка 21-Ш групиСім’я – це домашня церква, на якій

увесь світ стоїть, як на скелі своїй.Митрополит Іларіон

Багато хто говорить, що сім'я – це найголовніше в житті. Я повністю згодна з цією думкою. Але давайте спробуємо розібратися, що ж це слово має на увазі. Перш за все, сім'я – це основа основ, яка дає дитині всі необхідні людські якості, виховує доброту і чуйність. Завдяки сім'ї людина стає тим, ким вона є зараз. Сім'я – це єдина структура суспільства, де люди по-справжньому потрібні один одному. Ніщо не зможе замінити сім'ю – ні дитячий садочок, ні школа, ні будь-що. Саме в родині ти дійсно потрібен всім,і сім'я зробить

все що завгодно, аби ти був щасливим. Моя родина не велика. У мене є мама, старший брат і синочок. Маму я дуже

люблю. Де б я не була, що б зі мною не трапилося, я завжди розраховую на її підтримку і допомогу. Вона завжди приділяє нам з братом багато уваги, завжди вислухає, порадить. З нею можна говорити про все, а це дуже важливо. Добре, коли є така людина, від якої не потрібно нічого таїти. Немає такого завдання, з яким мама не впоралася б. Вона часто любить жартувати, завжди допоможе, якщо щось не виходить, наштовхне на правильне рішення. Я вважаю її прикладом для наслідування. У мене немає від неї секретів, тому що я їй повністю довіряю і знаю, що її порада завжди допоможе. А ще мама вміє дуже смачно готувати, не обходиться жодного свята без її смачних страв. Мама працює в тепломережі, на котельні №1 машиністом котлів. Вона хороший і грамотний фахівець, на роботі її цінують.

Тепер я розповім про самого маленького члена своєї сім'ї. Це мій синочок. Як добре, коли є син! Він найкращий з чоловіків! Мій сонця промінчик золотий, посмішка,

26

що завжди зі мною! Прекраснішого в світі щастя немає! Душі моєї він яскравий світ! Мій брат працює на шахті «Західна» підземним електрослюсарем. Він самостійно прийняв рішення стати шахтарем і все зробив для того, щоб його мрія здійснилася. Брат впевнений у своєму виборі, а я захоплена його цілеспрямованістю і бажаю йому успіхів.

Є у нас і ще один житель. Це наш кіт. Він у нас з'явився давно, але ніхто з нас вже не уявляє нашу сім'ю без цієї чарівної і милої істоти. Дехто говорить, що тварина не може входити у сім'ю, проте я з цим готова посперечатися. Нашого кота вважають повноцінним членом сім'ї.

На мій погляд, у мене дуже хороша, добра і весела родина, в якій є взаєморозуміння, а, головне – прояв доброти і турботи. І по-моєму, кожен член повинен внести свій внесок у щастя сім'ї. Адже мати хорошу сім'ю в наш час – це подарунок долі. Потрібно цінувати те, що ти маєш, адже втратити легше, ніж знову знайти.

ПАМ'ЯТЬ РОДУТкаченко Євгенія, студентка 21-Ш групи

Родовідна пам'ять – явище в українському побуті унікальне. Очевидно, мало хто знає, що у давнину було за обов'язок знати поіменно свій родовід від п'ятого чи навіть сьомого коліна.

Пам'ять про своїх предків була природною потребою. Триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням, було обов'язком. 

Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам'яттю, зневажливо називали людьми без роду-племені. 

Мій рід не відрізняється нічим від інших. У нас в сім’ї всі українці.

Моя прабабуся по материній лінії – Котолупенко Марфа Іллівна – звичайна жінка з

села Миролюбівка, яка росла одна в сім’ї. Її чоловік Котолупенко Пантелей Романович був також один в сім’ї. У прадідуся дуже багато нагород, які він отримав під час Великої Вітчизняної війни. Їхні діти Котолупенко Володимир, Петро – мій дідусь, Микола, Галина. Двоє з дітей – Володимир та Микола померли в молодому віці. У Петра Котолупенка, мого дідуся, двоє доньок – Ирина та Світлана, моя мати.

Моя мама вийшла заміж за мого батька Ткаченка Григорія. Про батькових батьків знаю небагато, так як дідусь помер, коли моєму батькові було 13 років. Бабуся Ткаченко Клавдія Іванівна виросла в бідній родині. У нашій сім’ї двоє дітей – я і мій брат.

Вся наша родина дружня, весела. Хоча у нашому родоводі немає ніяких цікавих фактів, але все одно я ним пишаюсь, бо це моя кров, це приклад дружніх взаємин, підтримки для багатьох поколінь

27

МІЙ ДІДУСЬ – МОЯ ГОРДІСТЬСенькова Олександра, студентка 22-Ш групи

Пам'ять людства – величезна країна,Населена людьми, які жили, і не жили.Щоб жити в пам'яті, необов'язково жити насправді.Печорін і Гамлет не жили, а в пам'яті он як живуть!А інший і жив, і довго жив, а в пам'яті його не відшукаєш.Щоб жити в пам'яті, потрібно мати свою власну особу,яку ні з яким іншим обличчям сплутати неможливо.

Фелікс Кривин «Пам'ять людства»Саме таке, власне обличчя, було у мого дідуся – Сенькова Миколи

Арсенійовича. Коли він помер, мені ледь виповнилося три рочки, тому я, звичайно ж, його не пам'ятаю. Але пам'ять інших людей про нього говорить багато про що. Якщо приїхати до пос. Шевченко (де довгий час жив дідусь зі своєю сім'єю) і запитати про нього у людей, які знали його, почуєш одну відповідь: «Він був прекрасною людиною!»

Прекрасна людина! Багато це чи мало? Багато – для людей, які цінують в інших порядність і доброту. Багато – в очах Бога. Багато – для близьких, поруч з якими він живе.

Мій дідусь Сеньков Микола Арсенійович народився у 1921 році в сел. Шевченко Красноармійського району Донецької області в родині Сенькова Арсенія Марковича (прекрасного столяра і самобутнього музиканта) і Уляни Сидорівни. Ріс здатним і допитливим хлопчиком. Багато читав, любив малювати і, дивлячись на батька, освоїв кілька музичних інструментів: грав на гітарі, бандурі, балалайці, а пізніше самостійно освоїв

скрипку. Не знаю, якими були його плани на майбутнє, але їм перешкодила війна. У зв'язку з інвалідністю (ще в шкільні роки внаслідок нещасного випадку він втратив одне око) на фронт його не взяли. Селище зайняли німці. А далі – важка робота, боротьба за кожен день виживання і тверда віра в перемогу.

Після закінчення війни потрібно було подумати про освіту. І дідусь вступає до Дніпропетровського

борошномельного технікуму. Чому саме туди? Навряд чи хтось зараз відповість. Але знаю одне: в тому був промисел Божий. Адже тут дідусь зустрів свою долю, свою половинку – Віру. Дотепер у пам'яті шевченківців їх пара залишається прикладом

28

любові й вірності. П'ятдесят років, рука в руці (у буквальному сенсі), долаючи всі труднощі шляху, піклуючись один про одного, зберігаючи тепло свого вогнища, вони йшли по життю. Дідусь часто малював свою Віру. Малюнки, присвячені їй, сповнені ніжності.

Любов і повага – головна ознака їх сім'ї, передалися у спадок моїм батькам, і, сподіваюся, мені теж.

Попрацювавши за фахом зовсім недовго, молода сім'я повернулася в рідне селище, побудувала будинок, стала ростити діточок. Пам'ятаючи про талант Миколи Арсенійовича прекрасно малювати, йому запропонували місце художника-оформлювача на шахті ім.Т.Г.Шевченка і в клубі імені Урицького, уроки малювання в школі. До кожної справи він ставився

відповідально і працював із захопленням. Нерідко до нього зверталися з проханнями щось «намалювати». Дідусь нікому ніколи не відмовляв. На всіх у нього вистачало терпіння, сил і часу. Дружині допомагав по господарству: робив все нешвидко, але грунтовно, «на століття». Дітям міг пояснити рішення найзаплутаніших задач і найскладніших прикладів, постійно займався самоосвітою. Був у нього друг, учитель фізики та математики Тукманов

Василь Арзаєвич (викладач Красноармійського педагогічного училища), з яким вони постійно вели дискусії. При цьому примудрялися ніколи не сваритися. У пошуку відповіді на питання, які виникали, ходили до бібліотек і перечитували масу літератури. Для своєї Вірочки дідусь Микола оформив зошит з різними «родзинками» ведення домашнього господарства, які вирізав з журналів і перекидних календарів. Зараз, у часи інтернету, нам здається, що це дріб’язок, але стає милим, коли згадуєш про те, скільки любові і турботи було в цій нехитрій справі.

Знаходив Микола Арсенійович час і для занять спортом. Рання пробіжка, обливання холодною водою, купання в ополонці взимку були для нього звичною справою. А ще він любив шахи і грав у драмгуртку клубу, підтверджуючи істину, що талановита людина талановита в усьому. Завжди був стриманий, доброзичливий, вихований і чемний.

Він дуже любив своє рідне селище, родину, творчість, роботу, людей – життя. І поки ми його пам'ятаємо, він буде жити у наших серцях!

29

ТЕПЛО І ЗАТИШНО У МОЇЙ РОДИНІ Семенець Альона, студентка 21-Ш групи

Сім'я для мене – це святе! Сім'я формує майбутнє. У сім'ї я почуваю себе тепло й затишно, тому що мене оточують дорогі мені люди: мої мама та тато. Я дуже люблю своїх батьків, тому що вони подарували мені саме головне й найдорожче – життя. Коли я з'явилася на світ, мені посміхалася моя мама. Це перша людина, яку я побачила, перша й найдорожча людина на все життя!

Саме мама і тато не спали через мене ночей, більше всіх раділи моїм першим крокам, моєму першому слову, радіють моїм досягненням і турбуються про мене в будь-яку хвилину. Пройдуть роки, я стану дорослою, але ніколи не забуду їх турботу і їх любов, буду прислухатися до маминих та татових порад, тому що я знаю: мама і тато поганого мені не бажають. Батьки бажають, щоб у мене було успішне майбутнє .

Ми не можемо бути поодиноко, тому що ми сім'я, і ми завжди повинні бути поруч, завжди повинні бути разом. Саме завдяки мамі й татові наша сім'я дружна, щаслива й міцна. Я завжди йду додому з радістю, тому що знаю, що побачу обличчя улюблених людей, які мене чекають і люблять

Сім'я – це притулок від всіх лих. Сім'я – це плід спільних зусиль, старань побудувати своє щастя на все життя! Я просто не можу уявити себе без моїх рідних, тому що вони – все, що в мене є. Моя сім'я – це найдорожче, це мій сенс життя, це моє щастя й моя удача

Моя сім'я – це подарунок долі, і нічого мені не треба, я знаю, що кращого й дорожчого подарунка для мене просто не існує.

ДВІ ГІЛОЧКИ МОГО РОДОВОДУ Паніна Наталія, студентка 21-Ш

групиМій родовід дуже багатий. Я сміливо

можу вважати себе і українкою, і росіянкою, бо обидві гілочки моєї сім’ї пов’язані з цими країнами.

Мої бабуся та дідусь по батьковій лінії все життя працювали на фермі. Їм було по 12 років, коли до маленького селища Липецької області прийшла війна. Через тридцять років після її закінчення вони вирішили переїхати на Україну разом зі своїми дев’ятьма дітьми. А пізніше майже всі діти залишилися тут жити, знайшли свою

другу половинку і створили міцні сім’ї. Так вчинив і мій батько.30

Пращури моєї мами теж мають цікаву географію свого походження. Дідусеві батьки приїхали з Київщини на Донбас у 1920 році. Нелегке тоді було життя. Після війни в бабусиній сім’ї з 11 дітей вижило тільки семеро. Але не зважаючи на всі обставини післявоєнних років, до сім’ї забрали ще двох чужих дітей і виховали як своїх. А бабусина мама приїхала сюди з російського міста Армавіра у 1930 році, де зустріла дідуся і все життя вони прожили, працюючи в сільському господарстві і виховуючи трьох дітей.

Бабуся і дідусь теж прожили тут все життя, виховуючи двох доньок. Вони теж були дітьми війни, і їм на своїх плечах довелося пережити всі її жахи. Коли дідусь виріс, спочатку довгий час працював шофером, а потім пішов працювати на ферму. А бабуся все життя віддала служінню дітям – вона була вчителем математики і фізики в старших класах. Я вважаю, що жагу нести маленьким людям світле і добре я успадкувала саме від неї.

Тож у мене є всі підстави пишатися своїм родоводом.

НАДІЙНИЙ ТИЛСоколова Аліна, студентка 23-Ш групи

Люди, які завжди будуть любити і приймати тебе такою, яка ти є, ближче і дорожче яких немає нікого на світі – це сім’я, і щасливий той, хто може з гордістю назвати свою сім’ю міцним і надійним тилом.

Моя сім’я – це батьки і старша сестра. Моя мама – директор навчально-виховного комплексу, її відповідальний і грамотний підхід до роботи ніколи не заважав повною мірою приділяти увагу нам, дітям. Вона завжди чуйна і добра, і немає такої хвилини, в яку б я не відчувала її підтримки, турботи і всеосяжної любові. З мамою можна говорити про все на світі, вона – мій найкращий друг, секретів від якого бути не може. Мій тато пенсіонер МВС, має звання майора. Його робота масштабна, а посада потребує серйозних знань, колосального досвіду та вміння організувати підлеглих. Однак вдома тато ніколи не підвищує голосу, з нами він м’який і добросердний. З татом завжди цікаво, він надзвичайно захоплюється читанням і знає, здається, все на світі. Також він цікавиться історією і життям видатних полководців і діячів. Його пізнання всебічні, і ними він завжди готовий поділитися , збагачуючи наш з сестрою кругозір.

Моя старша сестра – вчитель, вона досягає великих успіхів у своїй роботі, дуже любить дітей, ділиться з ними своїми знаннями, надихає їх на найкраще. Вона є для мене великим прикладом, адже я теж вчусь на вчителя, і це бажання виникло у мене з самого молодшого віку. Я іноді заздрю її цілеспрямованості і бажанню досягти успіхів у своїй діяльності. Від душі бажаю їй творчого злету.

31

Напевно, неправильно було б віднести до членів сім’ї наших собак Мухтара та Біми, але без них, відданих друзів, вже неможливо уявити цілісність нашої сім’ї. Ці чарівні собаки здатні в лічені секунди підняти всім нам настрій і подарувати радість спілкування, є тямущими і життєрадісними маленькими членами нашої сім’ї. 

Сім’я для мене – це абсолютно особливе поняття, і я хотіла б зробити все, щоб мої рідні завжди були щасливі і здорові, щоб бачили в мені реальну підтримку і втілення своїх надій.

МИ – ЄДИНЕ ЦІЛЕКуць Яніна, студентка 21-Ш групи

У моєму родоводі кожен має якусь дивовижно цікаву й неймовірно захоплюючу історію, але більшість цих історій я ще не знаю. Мої родичі мають різні національності. Мені б дуже хотілося розповісти про всіх членів моєї великої родини…

Родичів по татовій лінії я ніколи не бачила, і мені про них нічого не розповідали. Все, що я знаю, – це те, що моя бабуся Валя за національністю була циганкою та працювала продавцем, а дідусь Льоня був корінним українцем, працював шахтарем. Тато мій – наполовину українець, наполовину циган, був почесним шахтарем,

зараз вже на пенсії, але продовжує працювати у цеху, який виробляє шахтні комбайни.

Про родичів маминої лінії я маю більше інформації. Мені відомо те, що моя мама економіст вже у третьому поколінні. Моя прабабуся Таїсія за національністю корінна білоруска, працювала ткачихою на білоруській фабриці. Під час Другої світової війни потрапила до концтабору, з якого їй вдалося втекти. Прадід Іван був також білорусом, працював економістом, під час війни допомагав партизанам. Бабуся Ніна, теж корінна білоруска, за освітою – економіст, працювала у податковій інспекції. Зараз вже на пенсії, але продовжує працювати. Дідусь Гриша – українець, був почесним шахтарем, на жаль я його ніколи не бачила та вже й не побачу, тому що він нещодавно помер. Мама моя – наполовину українка, наполовину білоруска, за освітою економіст, зараз працює приватним підприємцем.

На жаль, мої батьки розлучені, і ми живемо з мамою, але ми тісно спілкуємося з татом. У нас дуже гарні стосунки, не дивлячись ні на що.

Ще у мене є старша сестра Віка, вона навчається разом зі мною у педагогічному училищі, за тією ж спеціальністю, але вже на четвертому курсі.

Для мене моя родина найкраща! Я дуже люблю свою сім’ю і пишаюся нею. Хоча ми всі різні, та завжди будемо єдиним цілим.

32

МОЯ РОДИНАГладких Анна, студентка 21-Ш групи

Родина дуже важлива в житті кожної людина. Це люди, з якими ми проводимо все наше життя, це найближчі, найрідніші люди, яких ми дуже любимо, які дарують нам тепло та завжди підтримають і допоможуть у складних ситуаціях.

Моя родина невелика, але міцна та дружня. Це моя матуся, бабуся, татусь, тітка та двоюрідний брат. Ми звикли підтримувати один одного: коли знаходимося на відстані, обов’язково телефонуємо, коли хтось хворіє, то майже цілодобово чергуємо біля ліжка, а коли потрібна підтримка, то приходимо на поміч, незважаючи на відстань.

На свята ми завжди збираємось разом, готуємо багато різних страв, а коли сідаємо за стіл, то розповідаємо різні цікаві історії, які з нами траплялись, або просто жартуємо.

Одна з найважливіших для мене людей – це моя матуся, її звуть Елла. Я її дуже люблю. Вона завжди мені допомагає у будь-якій ситуації, розуміє мене і дає пораду. Моя матуся – це моя подружка, я можу розповісти їй геть усе, і вона мені також. Мама – мій янгол-охоронець, який завжди оберігає мене від усілякого лиха.

Моя бабуся Світлана завжди готує мені щось смачненьке та завжди намагається мене нагодувати. Я розумію, що так вона проявляє до мене свою любов. Я завжди допомагаю бабусі по господарству, а у вільний час ми з нею дивимось серіали. Я її дуже люблю.

Мого татуся звати Костя, він дуже добрий та чуйний Він завжди підтримує мене, допомагає у складних ситуаціях. Любить тварин, особливо нашого пса Кузю.

Мою тітку звуть Люда, вона дуже добра. З нею я можу поговорити на будь-яку тему, ми можемо просто сидіти та сміятися. Вона завжди підтримує мене морально.

Мого брата звуть Артур, він добрий та чуйний. Як і будь-які брат із сестрою, ми з ним граємось, сміємось та пустуємо.

Родина – це те, що ми повинні цінувати більше над усе. Це наша опора, наш захисток. Саме вона робить наше життя багатогранним та різноманітним.

Моя родина – це символ тепла й щирості, любові та доброти. Знання, які вона дає мені, я пронесу з собою по життю та будуватиму свою родину, саме беручи приклад зі своєї сім’ї.

ПИШАЮСЬ СВОЄЮ РОДИНОЮ33

Узбек Тетяна, студентка 13-Ш групиРодина – це найголовніше, що є в

житті кожної людини. Це ті люди, які будуть завжди поруч. Ніхто не підтримає так, як близькі.

Моя родина невелика, проте дружня. Ми звикли підтримувати один одного. Кожного дня ми обов’язково телефонуємо бабусям і дідусям. На свята ми завжди збираємося разом за великий стіл і цілий день присвячуємо родині. Приїжджає моя тітка з дітьми та чоловіком, мої батьки, брат і бабуся. Ми усі обмінюємося подарунками. Ввечері бабуся подає на стіл пиріг, який пече сама.

Кожна неділя вважається днем відвідувань. Цього дня онуки відвідають своїх бабусь і дідусів.

У нашій родині усі чоловіки, починаючи від мого прадіда, – шахтарі.

Тому День шахтаря у нашій родині вважається великим святом. Молодші брати також хочуть продовжити справу пращурів. Мої прабабуся, бабуся, мама і тітка працювали у торгівлі, а потім займалися хатнім господарством.

Я дослідила свої корені до шостого коліна, і, як виявилося, мої пращури були звичайними селянами. Жінки займались господарством, а чоловіки були шахтарями, за винятком мого прадіда, який був кравцем. Всі заможні люди з’їжджалися звідусіль, щоб отримати речі, виготовлені його руками. Брат мого прадіда був скульптором. Саме він виліпив статую Сергія Прокоф’єва, яка стоїть при вході до будинку-музею великого композитора у селищі Красному.

Можливо, мої пращури і не були представниками заможного панства, та я пишаюсь, що саме вони – мої родичі, бо всі вони були чесними і добрими людьми.

СИМВОЛ ТЕПЛА І ЩИРОСТІБєляєва Тетяна, студентка 13-Ш групи

Родина – одна з найважливіших категорій у житті будь-якої людини.Це люди, з якими ми проводимо усе наше життя, переживаємо радісні та

щасливі моменти, ділимо горе та розпач, переживаємо буденні ситуації та святкуємо особливі моменти. Це люди, яким можна довіряти, які ніколи не зрядять та не покинуть, люди, які пробачать усе і допоможуть в усьому.

На жаль, родини бувають різними, як і стосунки в них. Наприклад, хтось постійно свариться одне з одним, а трапляється, навіть можуть побитися. А інколи зовсім навпаки – всі в родині ніби зовсім байдужі одне до одного, не цікавляться ні справами, ні інтересами, ні проблемами, не знають, хто чим живе. Є багато анекдотів про це. Наприклад, про те, як батько забирає з дитсадка чужу дитину. Мені здається, в усіх таких історіях є доля сумної правди.

34

Моя родина велика, міцна та дружня. Ми звикли підтримувати один одного: коли знаходимося на відстані, обов’язково телефонувати, коли хтось хворіє, то майже цілодобово чергувати біля ліжка, коли комусь потрібна підтримка, то приходити на поміч незважаючи на відстань.

На свята ми завжди збираємося разом, до нас приїжджають родичі: дідусі, бабусі, дядьки та тітки зі своїми дітьми. Накриваємо великий стіл, готуємо багато різних смачних страв. А коли сідаємо всі за стіл, починаємо жартувати та розказувати історії з життя. Я люблю свою родину за те, що в ній немає місця сваркам та розбрату, егоїстичності та заздрощам. Бабусь та дідусів шануємо, а коли вони не можуть приїхати до нас, ми знаходимо час, щоб відвідати їх, привезти їм чогось смачненького.

Слід розрізняти поняття сім’я та родина. Бо сім’я – це твої тато й мама, рідні брати й сестри. А родина – це усі родичі, що пов’язані з тобою кровним зв’язком.

Я не знаю, сім’я з п’яти чоловік – велика чи маленька, але для мене вона більша за все, що є в світі. Тато й мама з дитинства привчали мене та моїх двох братів до порядку і дисципліни, відповідальності та поваги до усього, що нас оточує. Ми виросли цілеспрямованими та впевненими у власних силах людьми. А родина привчила нас до єдності та взаєморозуміння.

Моя родина – це символ тепла й щирості, любові та доброти. Знання, які вона мені дає, я пронесу з собою по життю та будуватиму свою родину, саме беручи приклад зі своєї сім’ї.

БАБУСЯ-МАНДРІВНИЦЯ Штанченко Анна, студентка 42-Ш групи

Відкриваючи сімейний фотоальбом, я бачу ніжне усміхнене обличчя: карі очі, як відкриті вікна душі, глибокий пронизливий погляд. Це моя улюблена бабуся. Людмила Василівна, так звуть бабусю, – велика трудівниця і мрійниця, людина величезної сили духу.

Вкотре переглядаючи фотоальбом разом із нею, слухаю розповіді про цікаві випадки з її життя.

В молодості бабуся разом з моїм дідусем жили у Новосибірську. Після закінчення інституту був розподіл в різні міста. Вони вирішили поїхати за новими враженнями, за романтикою до міста Могот Амурської області; будували Байкало-Амурську магістраль. Бабуся з дідусем приїхали поїздом «Комсомолець-Донбас». У Моготі було дуже багато молоді з усієї багатонаціональної країни. Бабуся казала, що вони почували себе однією великою родиною. Вона працювала старшим інспектором відділу кадрів. Навчилась добре розрізняти характери людей: хто приїхав по гроші,

35

хто за роботою, а хто за «запахом тайги». Дід Анатолій працював головним механіком.

Кожного вихідного дня приїжджали до місцевого клубу такі відомі зірки, як Алла Пугачова, Софія Ротару. Святкували на той час вже відомі для Могота свято «Масляниця». Було багато молоді різних національностей. Бабуся вперше почула чудові українські пісні.

Під час відпустки бабуся з дідусем поїхали до Казахстану за своєю трирічною донькою Інною. А потім їх мандрівки не закінчилися, вони продовжували подорожувати північною частиною Росії. Були у Владивостоці. Це було закрите місто, тому треба було їхати туристом чи брати перепустку. Південний берег Криму – дивовижна краса, яку треба побачити.

Через хворобу дідуся повернулися на Україну – спочатку на Харківщину, а потім вже і до Ясинуватої Донецької області. Бабуся народила другу дитину, а Інна пішла до 1 класу.

Бабуся і зараз не втрачає оптимізму і продовжує подорожувати, адже її рідні знаходяться в Казахстані, Білорусії, Росії. Моя бабуся – моя опора в житті, я прагну стати такою же гарною людиною, як вона.

ІЗ СКАРБНИЧКИ ІСТОРІЙ…Кияшко Катерина, студентка 42-Ш групи

Кожна українська родина унікальна та особлива. У кожної є свої традиції, обряди та ритуали. Але єдине, що притаманно кожному дому, – історії. Жодне велике сімейне свято або збори не обійдуться без історії від батьків або рідних. Там будуть і неймовірні пригоди, небезпечні сутички, неочікувані повороти подій та, звісно ж, кохання. Останні – мої найулюбленіші. Одна з таких має багато варіацій, плутанину та неточності. І саме цим вона така цікава. Це історія про стосунки моїх прабабусі та прадідуся.

Все почалося дуже давно, ще коли вони підлітками ходили до школи. Після занять всі мали допомагати батькам по господарству. Бабусі Марусі було доручено пасти корів, а дідусю Степану – допомагати старшому брату перебирати сіно. В цьому місці дідусь завжди

смішно кривив обличчя. Перше знайомство відбулося не дуже приємно. Якась корова відбилася від стада та побрела собі в сторону великої скирти з сіном, де саме в той час відпочивав собі на сонечку дідусь. Корова побачила щось таке незвичне в

36

сіні та за своєю тваринною звичкою вирішила спробувати на смак. Дідусь називає цей момент «найгіршим поцілунком у своєму житті». Але бабуся вчасно наздогнала утікачку. «Поцілований» дідусь розплющує очі та бачить її. Пшеничного кольору волосся, що трохи в’ється, розтріпана кіска після бігу, темно-синя сукня, здерті коліна та величезні, трохи нереальні, очі кольору неба. Під час розповіді на цьому моменті Він завжди обертається до Неї, бере за руку та цілує у скроню.

Але діти, як і всі діти, не змогли одразу встановити дружні стосунки. Дідусь волав, що корова його мало не з’їла і звинувачував бабусю. А та в свою чергу розповіла його батькам, що замість того, щоб працювати, Степан просто ніжився на сонечку. В результаті обидва були покарані. Люта ненависть їх охопила, і настільки сильно, що навіть у школі вони почали пліткувати один про одного. Це продовжувалося ще майже 3 роки. Поки одного теплого весняного дня сім’я бабусі не зібрала майже усе селище на прощальну вечерю. Були і діти, і дорослі, а наші герої весь вечір дивилися один на одного через весь стіл та боялися підійти. Наступного дня рано-вранці, коли всі дорослі закінчували збори, Маруся вирішила попрощатися з садком. Вона плакала, бо дуже не хотіла їхати. І тут біля воріт вона помітила шматочок газети, у якому були маки. Польові квіти чудово пахли та відвернули від дівчинки сумні думки. Вона таки поїхала, незважаючи на всі думки та мовчазні благання Степана.

А досить скоро почалася війна. Дідуся призвали до армії, а бабуся вже з іншого міста пішла у волонтери до медичного батальйону. За три роки дідуся було важко поранено на кордоні з Росією та терміново госпіталізовано до Харкова, де саме в цей час була бабуся. Його лихоманило декілька днів, й лікарі вже не мали віри в його одужання. І тільки руки Марусі, що змінювали компреси у нього на лобі, витягли його з того світу. Коли він вже отямився, то вона була поруч, задрімавши на стільці поруч із ліжком. Те саме пшеничного кольору волосся, трохи розтріпана кіска… Десь він це вже бачив. І тут вона розплющує свої небесні очі. Це вона, це його Маруся! Та, задля котрої він, ледь зайнявся світанок, побіг за село по квіти. Та, через яку він отримав на горіхи від матері, котра хвилювалася, коли не могла знайти сина. Та, чиє фото він викрав з батьківського фотоальбому та носив всі ці роки біля серця.

Вони часто разом згадують і дитинство у селі, і ту сам корову з її поцілунками, великі сільські вечори та ще багато іншого. І навіть зараз, вже майже після 70 років, прожитих разом, вони все так само закохано дивляться одне одному в очі та тримаються за руки. Мені ж у спадок відійшов скляний круглий амулет на ланцюжку. А в середині його – ті самі маки. Вони змінили свій колір з яскраво-червоного на ніжно-фіолетовий.

А в моєму дівочому серці – нестримна жага до кохання, витриманого часом, до відданості, що тримає нас разом.

МОЯ РОДИНАТалалаєва Ольга, студентка 23-Ш групи

37

Життя складне і непередбачуване. Йти по життю одному важко і сумно. Але мені пощастило. В мене є родина. Є дім, де мене завжди чекають. Відносини між членами моєї сім’ї ґрунтуються на повазі, любові й піклуванні. Я впевнена, що завжди знайду підтримку і мудру пораду від батьків.

Ми всі дуже різні. Ми виховувалися в різних суспільствах. Але я пишаюся кожним членом моєї сім’ї. Мої прадіди застали важкі часи для наших рідних земель. Прадід Федір був репресований. Але, на щастя, його виправдали. Прадід Іван – був справжнім захисником Вітчизни, учасником Великої Вітчизняної війни. Його було поранено уламком ворожої міни. Повернувся додому інвалідом. А дідусі Анатолій та Володимир були шахтарями. Анатолій на роботі отримав смертельну травму, що було великим ударом для всієї нашої сім’ї. А Володимир з честю відпрацював до пенсійного віку та прожив довге й щасливе життя. Мій батько також шахтар, але вже в незалежній Україні. Але шахтарем він був не завжди. Він відпрацював 12 років у службі МНС України.

Жінки в родині завжди створювали затишок, готували смачні страви й займалися рукоділлям. З покоління в покоління передаються кулінарні рецепти, що вже стали сімейною традицією. Так склалося, що наші жінки або бухгалтери, або педагоги. Так, моя бабуся Поліна була методистом дошкільного виховання, тітка Наталя – вчитель старших класів з фізики та математики, а я – майбутній вчитель початкових класів. А це вже династія педагогів.

У нас заведено, що сім’я – це найважливіше в житті. Тому сімейні свята завжди відзначаємо разом, в родині панує підтримка та взаємодопомога. Батьки навчили мене бути сильною і справедливою, а я можу навчити бабусю сучасним комп’ютерним технологіям.

Роки летять швидко. Я дорослішаю. Сподіваюсь, що зможу створити власну щасливу сім’ю. І вона стане ще однією гілкою на нашому родинному дереві.

ТРАДИЦІЯ МОЄЇ СІМ’ЇЛевашова Влада, студентка 31-Ш групи

У нас велика дружна родина, що складається з дев’яти осіб: троє синів, дві дочки, батьки, бабуся, дідусь. Хочу розповісти про традицію нашої родини.

Ця традиція з’явилася в нашій родині два роки тому. Все почалося з мого дня народження. Ми, як усі сім’ї , відзначаємо дні народження кожного члена сім’ї, але робимо це не стандартним чином (квіти, подарунок, приємні слова привітання), а складаємо цілу програму. І ця програма секретна. Іменинник нічого не підозрює до самого початку нашого привітання. І ось, 2014 року для мене зробили такий сюрприз вперше. Були різні пісні, квіти, хлопавки, повітряні кулі, а після такого привітання мені зав’язали очі і сказали шукати по всій кімнаті подарунки. Їх було немало – 11. Це було дуже приємно, від такого вітання, від такої уваги з великою любов’ю я навіть

38

заплакала, розуміючи, що мої молодші брати піднялися дуже рано, аби мене привітати.

Після цього дня народження ми постійно вигадуємо щось цікаве для своєї сім’ї. У день народження моєї бабусі ми з мамою прийшли до її під’їзду і просили перехожих піднятися до неї в квартиру і подарувати квітку, сказавши приємні слова привітання. До неї піднімалося 5 чоловік, і кожного разу вона не розуміла, що відбувається. Коли ми до неї піднялися в кінці, вона була дуже здивована і просто щаслива. Адже це дуже приємно, коли незнайомі люди вітають тебе з днем народження.

Я вважаю, що традиція нашої родини – надзвичайно прекрасна, тому що вона вчить цінувати кожного члена сім’ї, любити, з ніжністю ставитись один до одного, максимально зближує і робить нас міцною сім’єю.

МАМИНІ РУКИПиж Олена, студентка 42-Ш групи

Перше слово людини – мама. Кожна дитина у світі хоча б раз на день говорить це слово. Його розуміють у всіх країнах, і навіть звучить воно майже однаково у більшості мов. З першого дня життя людини – поруч мати. Вона доглядає, годує і допомагає своїй дитині пізнавати світ. Вона навчає цінувати це життя таким, яким воно є, бачити радощі і прикрощі, прагнути завжди до чогось кращого.

Що може бути ріднішим за матусині руки? Мамині руки – це найтепліші, найніжніші руки на землі. Так я думаю про руки своєї мами. Мабуть, кожна дитина буде зі мною згодна. Всі люблять своїх матерів, а я свою люблю найбільше. Моя мама –

найкраща мама у світі. І її руки випромінюють добро та світло. Колись вони сповивали мене і гойдали. А потім допомагали робити перші кроки. Вони заспокоювали мене, коли щось не виходило. Потім мамині руки перший раз збирали мені портфелика до школи. Мама тримала мене за руку, коли вела у перший клас.

В житті кожного буває мить, коли так не вистачає мами – рідної, мудрої, доброї і справедливої. Саме тоді й оживають її слова і рятують, немов краплина живої води від феї-чарівниці, що впала на квітку, на пожовклу від спеки траву-мураву. Саме тоді й усвідомлюєш, що без матері ти ніхто, і, відкидаючи гордість, самолюбство, біжиш-поспішаєш вимолити прощення за спричинений біль.

Матерів треба берегти. Адже вони так багато вкладають у нас, що можуть забувати про себе. Діти можуть допомагати своїм матерям по господарству, старанніше вчитися та менше давати своїм мамам причин для зайвих турбот.

39

Життя іде. Дорослішають діти. Та для матері дитина завжди залишається дитиною і в 10 років, і в 30, і в 50. А тому ніколи не покидає її тривога за долю власної дитини. І завжди вчить вона своїх дітей творити добро на землі. Вирушаючи у велике життя, обов'язково треба подякувати своїй матусі за все, що вона для тебе зробила. Адже саме мати є зіркою, яка освітить твій шлях у темряві великого світу. І коли ти, дорослий і сильний, видерешся на вершину, не забудь про найріднішу людину, бо саме завдяки їй ти і став тим, ким ти є. Я б хотіла закінчити свою розповідь таким віршем:

Мамо, моя рідненька! Мамо, моя гарненька!Твої милі руки як пір’їнки ніжненькі.У скрутну годину завжди пригорнуть.І твій милий голос оберне мене, мов шовк.Мамо, люба моя! Мамо, ти найкраща в світі!

РОДОВІДНА ПАМ'ЯТЬСиротенко Олена, студентка 33-Ш групи

Родовід, рід, родина, рідня... Слова одного кореня, які здавна в Україні вважалися святими. Народні традиції, народна мораль, виховували з дитинства в людині глибоку повагу до цих святинь. Люди зобов'язані були знати своїх предків від «сьомого коліна». Тих, хто цурався свого роду чи зневажав його, називали «людина без роду-племені». Часто в поняття «рід» вкладалося ширше значення — це і рідна земля, Батьківщина.

Родовідна пам’ять – явище в українському побуті унікальне. Очевидно, мало хто знає, що у давнину було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.Пам’ять про своїх предків була природною потребою. Триматися свого родоводу, оберігаючи в такий спосіб сімейні реліквії і традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням, було обов’язком.

Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали людьми без роду-племені.

Якщо позабудеш стежину до хати,Яку дитинчатам навпростець протоптав,І матір, і рід свій, і слово крилате,То значить, чужинцем бездушним ти став

Р. БратуньКожна людина, і кожний народ мають свої святині. Вивішений на стіні портрет

дідуся чи бабусі – це не просто данина традиції. Це пам’ять про тих, хто творив історію, з кого треба брати приклад.

40

Дід – це жива мудрість, неписана історія нашого народу. А досвід, отриманий у спадок від своїх бабусь, залишається золотим набутком на все життя. Ще змалечку ці мудрі вчителі виховували у дітей любов до рукоділля, господарських навичок.

Споконвіків у нашого народу це було традицією, сталим неписаним законом. Нерідко бабусі є творцями легенд, казок, прислів’їв та приповідок. «Тисячі речей,- писав Іван Франко, – у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті.»

Від бабці навчалася онука прясти й ткати, плести, шити і вишивати, садити й вирощувати квіти, білити хату, працювати в городі. В особі батька народ оспівав вірного захисника. Довгі й виснажливі війни за свободу й незалежність рідної землі вимагали постійної відсутності. А, повернувшись, чоловіки вимушені були обробляти ниви, чумакувати, ходити в найми.

Одначе батьків приклад, батькове слово, наказ були законом, нормою виховання. Адже діти, особливо хлопці, намагаються «робити з нього життя». Особливо це стосується навичок працелюбності. Поняття про щастя, добро і ласку нерозривно пов’язане у нас із образом найдорожчої людини – матері.

Коротке це слово – «мама», але які надлюдські глибини скарбів містить воно в собі! Ціле життя з її серця б’є великим невичерпним джерелом безкорислива любов до своїх дітей. Ціле життя – це приклад терпіння, безмежної самопожертви, пробачення провини.

Батько й мати подарували тобі життя і живуть для твого щастя. Бережи їх здоров’я і спокій. Не завдавай їм болю, прикрощів, страждань. Усе, що дають тобі батько й мати, – їх праця, піт, втома. Умій поважати працю батьків. Найбільше щастя для батька й матері – твоє чесне життя, працьовитість, а в шкільні роки – старанне навчання.

Принось у дім радість, оберігай щастя своєї сім’ї.

НАЙРІДНІША БАБУСЯ МОЯРадченко Валентина,

студентка 42-Ш групиСім’я – це найцінніше, що є у кожної

людини. Це місце, де тебе завжди зрозуміють та підтримають. У мене дуже велика родина. Але найріднішою для мене завжди буде моя бабуся Валентина Дмитрівна.

З самого дитинства я пам’ятаю матусині розповіді про те, як бабуся клала подушку собі на ноги, а мене, маленьку, на подушку – і співала пісень та колихала. Бабусина пісня супроводжує мене від самого народження. Найчастіше замість колискових вона співала мені народних українських пісень. Найяскравіше я пам’ятаю її улюблену пісню Ніни Матвієнко, яка називається «Сіла птаха». І навіть будучи дорослою, чуючи, як хтось співає цю пісню, я згадую свою рідну бабусю і на очі навертаються сльози. Мама казала, що

41

завдяки бабусі, навіть ще не вміючи розмовляти, я тихенько собі під ніс мугикала мелодії бабусиних пісень.

Зараз, коли мені 19 років, інколи здається, що бабуся у свої 72 роки розуміє мене краще, ніж інші члени родини. Я завжди могла підійти до неї з будь-якою проблемою, знаючи, що вона ніколи не буде сердитись на мене. У нас є навіть свої власні секрети, про які ніхто не знає.

Я дуже поважаю свою бабусю, адже в свої 72 роки вона не тільки швидко й легко рухається, заразливо сміється, а ще й займається спортом, на скільки може; дуже багато читає і цікавиться всім, навіть медициною. Очі моєї бабусі незвичайні. Що в них особливого? Вони невеликі, блакитні. Незвичайність їх полягає у тому, що вони молоді. Вони запально блищать, коли бабуся весела. І блиск їхній не тьмяніє, коли вона сумує. Отже, душа у бабусі молода. А це характерно не для кожної людини. Усі завжди дивуються, що волосся в моєї бабусі не зовсім сиве. Сивина лише легенько торкнулася її чоло. Волосся у моєї бабусі все таке ж чорне, неначе вона не знає, що таке старіння. Я вважаю, що кожна людина повинна намагатися якнайдовше залишатися молодою. Якщо це неможливо фізично, то залишатися молодим душею – людині під силу. Старіння – це вмирання, а життя – Божий дар, який треба вміти цінувати та радіти йому. 

Напевне, що молодою її робить невичерпний життєвий оптимізм та народна українська пісня. А знає вона їх стільки, що й не порахувати. Особливо мені подобається, коли найстарші члени моєї родини, бабуся зі своїми сестрами та дідусем, збираються на свята та починають співати народних пісень. Це наша маленька сімейна традиція, яка існує вже дуже багато років.

Голос у моєї бабусі не такий вже мелодійний та дзвінкий, і виводити вона вже не може. Але я знаю чому… Вона перенесла важку операцію дуже давно, під час якої їй пошкодили голосові зв’язки. Вона не дуже любить розповідати про цей період зі свого життя. Я дуже добре її розумію. Раніше вона займалася вокалом, виступала разом з хором ветеранів. Але навіть після операції вона не перестає співати і поповнювати свою скарбницю українських пісень.

І так як я єдина її онучка, вона хоче передати все своє пісенне багатство мені. Бабуся дуже сподівається, що я продовжу нашу сімейну традицію і збережу всі її улюблені пісні не тільки у пам’яті, а й на папері. Я вважаю за честь перейняти досвід цілих поколінь. Адже більшість пісень, як каже моя бабуся, були передані їй від матері, а її матері, в свою чергу, від моєї прапрабабусі.

Саме своїй бабусі я завдячую любов’ю до своєї рідної мови, до свого рідного краю та до України загалом. Українська мова є дуже мелодійною, вона чарівно вплітається в пісні. В одних розповідається про красу нашого краю. В інших нащадкам передалася слава наших прадідів-козаків. Є пісні про чарівні людські почуття та переживання. Пісня заспокоює, розраджує, дарує мрію. Ось і я все своє дитинство зростала, мріючи українськими народними піснями.

Я знаю, що пройдуть роки – і я завжди буду пам’ятати свою бабусю, її колискові, мудрі поради і ласкаве слово. Бабуся завжди каже: «Ми живемо доти, доки комусь потрібні. Доки я знаю, що я вам потрібна і можу щось дати, доти і буду жити». Якщо це справді так, то ти, моя рідненька бабусю, проживеш ще дуже довго.

СИМВОЛ ТЕПЛА Й ЩИРОСТІ42

Петренко Анастасія, студентка 13-Ш групиРодина – одна з найважливіших категорій у житті будь-якої людини.Це люди, з якими ми проводимо усе наше життя, переживаємо радісні та щасливі

моменти, ділимо горе та розпач, переживаємо буденні ситуації та святкуємо особливі моменти. Це люди, яким можна довіряти, які ніколи не зрадять та не покинуть, люди, які пробачать усе і допоможуть в усьому.

На жаль, родини бувають різними, як і стосунки в них. Наприклад, хтось постійно свариться одне з одним, а трапляється, навіть можуть побитися. А інколи зовсім навпаки – всі в родині ніби зовсім байдужі одне до одного, не цікавляться ні справами, ні інтересами, ні проблемами, не знають, хто чим живе. Є багато анекдотів про це. Наприклад, про те, як батько забирає з дитсадка чужу дитину. Мені здається, в усіх таких історіях є доля сумної правди.

Моя родина велика, міцна та дружня. Ми звикли підтримувати один одного: коли знаходимося на відстані, обов’язково телефонувати, коли хтось хворіє, то майже цілодобово чергувати біля ліжка, коли комусь потрібна підтримка, то приходити на поміч незважаючи на відстань.

На свята ми завжди збираємося разом, до нас приїжджають родичі: дідусі, бабусі, дядьки та тітки зі своїми дітьми. Накриваємо великий стіл, готуємо багато різних смачних страв. А коли сідаємо всі за стіл, починаємо жартувати та розказувати історії з життя. Я люблю свою родину за те, що в ній немає місця сваркам та розбрату, егоїстичності та заздрості. Бабусь та дідусів шануємо, а коли вони не можуть приїхати до нас, ми знаходимо час, щоб відвідати їх, привезти їм чогось смачненького.

Слід розрізняти поняття сім’я та родина. Бо сім’я – це твої тато й мама, рідні брати й сестри. А родина – це усі родичі, що пов’язані з тобою кровним зв’язком.

Я не знаю, сім’я з п’яти чоловік велика чи маленька, але для мене вона більша за все, що є в світі. Тато й мама з дитинства привчали мене та моїх двох братів до порядку і дисципліни, до відповідальності та поваги до усього, що нас оточує. Ми виросли цілеспрямованими та впевненими у власних силах людьми. А родина привчила нас до єдності та взаєморозуміння.

Моя родина – це символ тепла й щирості, любові та доброти. Знання, які вона мені дає, я пронесу з собою по життю та будуватиму свою родину саме беручи приклад зі своєї сім’ї.

МОЯ РОДИНА – МОЯ СВЯТИНЯ Логвиненко Олена, студентка, 43-Ш групи

43

Сім'я – це рідне гніздечко, де тебе завжди зрозуміють, допоможуть, підтримають і ніколи не зрадять. Сім'я відіграє дуже важливу роль у житті кожної окремої людини і у суспільстві загалом. Чим більше щасливих сімей, тим більше щасливих людей. Лише в сім'ї людина поводить себе природно, є такою, якою вона є. Моя сім'я це тато, мама, моя молодша сестра, бабуся, дідусь, багато двоюрідних сестричок і братів. Моя сім'я – це моя святиня. І кожен член моєї великої та дружньої родини особливий і цінний для мене.

Якщо розповідати про кожного окремо, то не вистачить і цілого життя, бо кожен мій родич – для мене герой. Хочеться сказати і про мою ніжну матусю, і про турботливого тата, і про доброго дідуся, але сьогодні я хочу розповісти вам про мою чудову двоюрідну бабусю. Це дуже цікава та тендітна особистість, зараз поясню чому. Коли ми збираємось єдиною родиною на сімейні свята, моя бабуся Валентина радує та тішить нас своїми витворами мистецтва. Вона у нас поет! Особливо на день народження когось із нашої родини вона любить складати вірші, і кожного разу це зворушує, входить у серце.

Я хочу поділитися з вами одним з таких віршів, який моя бабуся написала до мого дня народження:

18 – это возраст.Пред тобою все дороги,По какой пойдёшь? – известноВ данном случае лишь Богу!Лена! Слушай своё сердце,Будь настойчива в желаньях,Будь здоровой и успешной,Не теряйся в мирозданьях.Ты имеешь своё местоВ жизни сложной, быстротечной,Ты делись теплом душевным,Чтобы стала оно вечным!

Я дуже люблю свою сім'ю. Бо це найрідніше і найдорожче, що в мене є у цьому житті. Я закликаю вас берегти своїх батьків, а найпаче – дідусів і бабусь, бо життя швидкоплинне. Цінуйте кожну мить, проведену з вашою родиною. Бо родина – це святиня.

ПРЕКРАСНАЯ ЖЕНЩИНАВидющенко Юлия, студентка 31-Ш групи

Моя мама - прекрасная женщина:Чувство юмора, блеск в глазах,Да – любима семьёй, тем успешная,Так как счастье в ее руках.С ней всегда интересна дискуссия.Может многое описать.Моя мама – хозяйка искусная,Всё, что делает – чудеса.

Да, у мамы вкусная выпечка,Самый вкусный на свете борщ,

44

А по жизни железная выдержкаНо в душе она тоже ведь дочь.Я у мамы азы кулинарные,Постараюсь все перенять – Изучаю рецептики старые,Чтоб достойной хозяйкою стать,Моя мама – прекрасная женщина,

Все, что сделано нею – живет,И улыбка ее – это вечное,Как цветущей весны восход.

МОЯ ЄДИНАКондратюк Ірина, студентка 42-Ш групи

Вона мені дала життяТа стала найріднішою,Я всі відчула почуттяІз нею, наймилішою.Я дякую за всі поради,Вони мені, як золото в житті.Та не даю собі я ради,Коли я знаю: ти – у самоті!Підійду і обійму,Твої ласкаві руки пригорну,І погляд лагіднийНазавжди в серці збережу!

ЗА ЩО Я ДЯКУЮ ТОБІ…Курочка Євгенія, студентка 42-Ш групи

Буває, ти на самоті залишишся під вечір,Перебираєш в пам’яті роки,Які у вирі відлетіли на крилах лелечих…Ось я згадала мамині слова,Ось я згадала мамині обійми…І в серці, ніби квітка розквітла,Моєї мами незабутня квітка.Мені тоді так соромно стає,І ніби серце камінь затискає.Матусеньку, пробач мене за те,Що не спала ти довгими ночами.І все чекала… «Де ж? Коли?Коли ж повернеться моє дитя?»А замість зустріч слухала - Пробач… я не приїду. В мене інші заняття. У мене на роботі ще не здано звіт,

45

Та й подруги передають палкий привіт.Тоді ти не розсердишся, нітрішки.Не будеш, як в дитинстві, на мене кричати,А тихо скажеш: «Приїжджай скоріш,Я все одно тебе буду чекати! «Чому не скажеш ти, як ти могла?А пам’ятаєш, коли ти була маленька,Беззахисна, радіюча усім…Побачивши цей світ, горнулась ти до неньки.А пам’ятаєш свій веселий сміх,А пам’ятаєш свої перші сльози.Тоді я янголом була з тобою,Оберігаючи тебе від бід.З тих пір минуло безліч літ…Чому так швидко забуваємо Свої дитячі ми роки?Коли тоді ми розуміли, Що краще неньки не знайти.Робота, дім, сім’я, робота ….Уносять нас в далекії світи.Простіть нас, мами, за таку турботу,Адже ви теж колись, були «дітьми».

МАЛЕНЬКИЙ ТИЛМахаєва Тетяна, студентка 12-Ш групи

Найбільша цінність будь-якої людини – сім’я. Адже це чудово – мати свого роду маленький тил, де тебе завжди зрозуміють і підтримають. Твоя сім’я завжди буде приймати тебе таким, яким ти є, скільки б помилок ти не скоїв, як би не оступився в житті. Це справжнє щастя – мати надійну і міцну сім’ю.

Моя сім’я – мати і старший брат. Мою маму звати Наталія, вона працює головним бухгалтером Миколаївської сільської ради, хороший фахівець своєї справи, що їй не заважає приділяти достатньо часу нам, своїм дітям. Мама дуже добра людина, завжди зрозуміє і підтримає у важку хвилину. Я знаю, що можна звернутися до неї з будь-якого питання – і вона завжди дасть потрібну пораду. У нас з мамою немає секретів, ми найкращі друзі.

У мене є старший брат Саша. Він студент першого курсу Харківського національного аграрного університету імені В.В.Докучаєва. Брат займається спортом, грає в футбол, а також полюбляє грати в комп’ютерні ігри і дивитися

46

телевізор. Мені з братом ніколи не буває нудно, він завжди придумає цікаве заняття. Сашко – мій перший помічник.

Моя бабуся Таня працює бухгалтером ПРаТ «Арго Ресурс». Незважаючи на свій вік, вона швидко й легко рухається, заразливо сміється. Вона вміє все: смачно готувати, прясти, в’язати, шити – і багато чому намагається навчити мене. А скільки всього вона вирощує влітку на городі! Ми з братом завжди допомагаємо їй.

Я дуже люблю свого дідуся. Мій дідусь – шахтар. Він давно має бути на пенсії, але ще працює. На роботі його з повагою називають по батькові – Віктор Петрович. Дідусь вміє робити все! У нього золоті руки. Він водить машину, може майструвати різні речі. У вільний час він займається виноградарством, кожного року вирощує нові сорти.

У мене багато захоплень: сучасні танці, бісероплетіння, читання книг. Ми з братом любимо їздити до бабусі з дідусем, допомагати по господарству. Дякую моїй мамі за гарне виховання. Моя сім’я, мої рідні та близькі – це найдорожче, що є у мене

СІМ’Я – МОЄ БАГАТСТВОЖабіна Карина, студентка 31-Ш групи

Сім’я – це найголовніше, що є в житті кожної людини. Саме в родині ми вчимося любити, розуміти один одного, піклуватися про близьких, прощати образи, поважати старших. Рідні завжди нададуть підтримку в скрутну хвилину, допоможуть і словом, і ділом. Люблячі тебе люди обов’язково порадіють твоїм успіхам і досягненням, і навіть розділять з тобою гіркоту невдач, адже це так необхідно: знати, що ти не один.

Будь-яка сім’я повинна мати традиції, які дбайливо зберігаються усіма поколіннями.

Людина народжується на світ, росте, замислюється: звідки я? Звідки моє коріння? Здавна однією з традицій в сім’ях була традиція дізнаватися про своїх предків, складати свій родовід – генеалогічне древо. Ця традиція повертається в сім’ї.

Батьки віддають нам всю свою любов, піклуються про нас, цікавляться нашими справами. З ними можна поговорити на різні теми. Іноді вони розповідають історії зі свого життя, про нас, коли ми були ще зовсім маленькими. Все це дуже цікаво. Вони не тільки мама і тато, але і друзі. Поважати старших мої батьки привчили мене з дитинства: побажати доброго дня, поступитися місцем, допомогти, якщо звернуться з проханням.

До сімейних традицій відноситься традиція відзначати сімейні свята. У нашій родині теж є традиції, які перейшли до нас від наших бабусь та дідусів. Наша сім’я дуже гостинна, ми завжди радо зустрічаємо гостей. Однією з поширених традицій в

47

нашій сім’ї є застілля. За загальним столом збираються гості, спілкуються, жартують, господарі пригощають їх різними стравами. Кулінарні традиції були не на останньому місці.

У нас в сім’ї є традиція дзвонити один одному ввечері, для того щоб поділитися один з одним, як пройшов день. По-моєму, це дуже важливо, адже сучасні люди так мало спілкуються.

Я пишаюся своєю родиною, тому що ми підтримуємо один одного в будь-яких ситуаціях і дуже дбайливо зберігаємо наші традиції.

МОЯ СІМ’Я – ЦЕ ШКОЛА ЖИТТЯЯзикова Влада, студентка 13-Ш групи

Сім’я – це найважливіше, що є у світі. Якщо у вас немає сім’ї, вважайте, що у вас немає нічого. Сім’я – це найміцніші узи всього вашого життя.

Джонні ДеппЯ хочу розповісти вам про мою сім’ю. На

перший погляд вона може здатися маленькою, тому що вона складається з мене, моєї сестри та мами. Проте якщо добре розглянути наше родовідне дерево, то назвати нашу сім’ю маленькою просто язик неможливо.

Отже, мою маму звати Наталія. Вона є ідеалом для мене і яскравим прикладом сильної жінки. Вона не опускає руки у складних життєвих ситуаціях, виховує мене та мою сестру сама.

Мою сестру звати Іванна. Її назвали на честь «Івана Купала», я думаю, ви здогадалися, що вона народилася саме 7 липня.

Також я хочу розповісти вам про інших членів сім’ї. У мене є дідусь Гриша та дідусь Вітя, не так давно до нас приєдналася Тамара Іванівна, обвінчавшись із дідусем Вітею. Вони, як на мене, є ідеальною сімейною парою. Є прабабуся Ліда. Вона дуже добра і часто відвідує церкву. Я пам’ятаю, як під час літніх канікул ми сиділи з бабусею в садочку і вона запитала мене, чи знаю я «Отче Наш», я відповіла, що не знаю. Для неї це був просто шок, ви б бачили її обличчя. Через кілька годин я вже знала цю молитву напам’ять, хоч і вночі розбудіть – я вам її розповім.

Ще в мене є рідний дядько Саша і двоюрідні сестра Аня та брат Богдан.Усе це родичі по маминій лінії, а щодо батька… Я про нього майже нічого не

знаю. Він пішов з сім’ї, коли мені був рік чи два.Я вважаю, що сім’я – це найголовніше, що є в нашому житті. Сім’я – це дружба,

підтримка, уроки життя. Для мене мати – це ідеал, сестра – найкращий друг. Без них я просто не існую.

Я дуже люблю своїх рідних, а ви?

МІЙ МАЛЕНЬКИЙ СВІТШумова Лілія, студентка 31-Ш групи

48

Родина дуже важлива в житті кожної людини. Це найближчі, найрідніші люди, яких ми дуже любимо, які дарять нам тепло та допомагають у складних ситуаціях. Це й рідна домівка, затишна та безпечна. Родина – це твій маленький світ, у якому все зрозуміле, дороге.

Родина – основа нашого суспільства. Колись наші батьки закохались і вирішили одружитися. Потім у їхній родині з’явилися діти. А через кілька років ми самі станемо дорослими і створимо свою сім’ю.

Справжня родина – це більше, ніж просто родичі. Це особливе ставлення один до одного. Це любов, взаємоповага, допомога. Це коли кожна людина унікальна та незамінна, як і те, що вона привносить у сім’ю. Це бабусині казки та смачні піроги, це мамина турбота, батькова допомога. Родина – це коли навіть твоя домашня тваринка – її повноцінний член.

На жаль, родини бувають різними, як і стосунки в них. Наприклад, хтось постійно свариться один з одним, а трапляється, навіть можуть побитися. А інколи зовсім навпаки – всі в родині ніби зовсім байдужі, не цікавляться ні справами, ні інтересами, ні проблемами, не знають, хто чим живе. Є багато анекдотів про це. Наприклад, про те, як батько забирає з дитсадка чужу дитину. Мені здається, в усіх таких історіях є часточка сумної правди.

Кожен мріє про щасливу родину. Але це залежить від нас, від того, наскільки ми готові вкладати свої зусилля в неї. Бо це особисті стосунки між людьми різних поколінь, поглядів та переконань, які змушені постійно вирішувати побутові питання разом. Звичайно, бувають і конфлікти, і суперечки. Але я вважаю, найголовніше – це поважати одне одного. Головна помилка людей у родинних стосунках, на мій погляд, це те, що вони починають сприймати одне одного як належне. Вони перестають боятися образити, зробити боляче. От з чужими ми завжди ввічливі, а вдома можна нагримати на будь-кого, бо це ж твоє!

Рідні люди – це подарунок долі, який ми маємо цінувати. А родина – наш надійний притулок у великому, не завжди дружньому світі. І кожен з нас обов’язково має вносити свій вклад у щастя своєї родини.

ЯКИМ Я БАЧУ СВОЄ МАЙБУТНЄКабанець Анастасія, студентка 42-ш групи

49

Кожен – коваль своєї долі. Аппій

Кожна людина хоча б раз у житті замислювалася над тим, що на неї чекає. Кажуть, що заглядати вмайбутнє означає спокушати долю, але чи так це? Є відмінність між пустопорожніми мріями та ретельно виплеканими планами, які допоможуть здійснити ці самі мрії. Але чи не марна ця справа – будувати плани, не знаючи, здійсняться вони чи ні? Мабуть-таки не марна, тому що жодні блага не можуть впасти просто з неба, вони обов'язково стають результатом довгої та наполегливої праці, яка, у свою чергу, є результатом міркувань та плідних роздумів.

Сплановане життя – це не утопія. Жити відповідно до своїх планів не означає механічно існувати як робот, це значить поступово, крок за кроком йти до здійснення своїх бажань.

Звичайно, будь-хто хотів би жити за таким принципом: побажав – здійснилося. Щоправда, існує серйозна небезпека: людина не цінує легкої здобичі і не може повною мірою оцінити те, що отримала без зусиль.

Але про таке здійснення бажань не варто навіть говорити, тому що це все одно неможливо. До того ж, потрібно бути обережним зі своїми бажаннями, тому що вони можуть здійснитися.

Тож кращий варіант – це спочатку чітко окреслити перелік бажаного, а потім намагатися втілювати власними зусиллями, «на ходу» коректуючи відповідно до вимог реального світу та нових власних потреб, бо людині притаманно постійно змінюватися й перебувати в русі (звісно, наслідком є зміна наших пріоритетів, іноді дуже непередбачувана).

«Одна справа – знати витоки ріки Нілу і план лабіринту, а інша – розуміти суть щастя», – стверджував свого часу український філософ Г. Сковорода.

Яким би не було моє майбутнє, я хочу самостійно творити його та відповідати за свої вчинки, бо головним є не те, чого ми досягнемо в житті, а те, як ми це зробимо.

Звичайно, в майбутньому мені хотілося б плідно працювати, давати користь людям та своїй країні, і сподіваюся, мені це вдасться, тому що я обрала професію вчителя і намагатимуся зробити все, щоб діти України були розумними та талановитими.

Але навіть не самореалізацію у професії я вважаю за головне у житті. Я гадаю, якщо людина зробить щасливою іншу людину, вона може вважати своє життя не даремно прожитими роками, а вогнищем, яке зігріло когось. Звичайно, добробут нації важить багато, а доля Землі, її екологічний стан та політичні негаразди нікого не можуть залишити байдужим. Але не менше важить і щастя в родині, взаєморозуміння з найріднішими людьми. І мені здається, що гармонія у окремій сім'ї (а хотілося б, щоб таких сімей було якомога більше) може сприяти тому, що наш світ теж стане більш гармонійним.

50

Із надією на це я роблю крок у своє майбутнє.

МОЯ РОДИНАПшенична Валентина, студентка 21-Ш групи

Людина без родини як перекотиполе, ніде не має притулку.

Для мене моя родина – це мій дім і мої рідні, це те місце на Землі, де я можу бути сама собою, де я захищена від усіляких негараздів.

Мій тато – колишній офіцер армії, зараз працює охоронцем. Мама закінчила будівельний технікум і працює на шахті. Ми з нею дуже близькі, вона мене завжди розуміє і в усьому підтримує. Коли я навчалась у школі, мама часто допомагала нашому класу в ремонті класної кімнати, завжди робила зі мною уроки.

Мама дуже гарно малює і цікаво розповідає казки. Коли я була маленька, вона вигадала для мене ляльковий театр. Ми придумували свої

історії, виготовляли ляльок і костюми, готували виступи для гостей. Це було надзвичайно цікаво й захоплююче. Потім ми з нею грали в ляльки-Барбі, яким шили різне вбрання і знову придумували ролі. Мама навчила мене їздити на велосипеді.

Я пишаюся своїми батьками, вони подарували мені життя, завжди поруч.А ще в мене є бабусі та дідусі, прабабуся. Моя бабуся, Кулініч Валентина

Іванівна, зі мною з самого дитинства. Вона була живою скарбничкою, наповненою віршами, казками, піснями. А ще вона грала на гітарі, мала чудовий голос і знала безліч пісень. Бабуся знала, що окрім ляльок я любила машинки, тому кожного разу під час відвідин дарувала їх мені. Свого часу їх у мене була велика колекція – цілий гараж. Ми з мамою кожного літа їздили до бабусі в село і допомагали по господарству. Дідусь Григорій Васильович дуже любив голубів, у нього була велика колекція різних порід: трубачі, волани, павичі. Цікаво спостерігати за польотом цих птахів, вивчати їх звичаї. Дідусь помер від розриву снарядів під час воєнних дій, а бабуся пішла із життя через нервовий струс. Війна в мирні дні? На жаль, так. Це жорстока дійсність.

Ще в мене є друга бабуся, Голощапова Валентина Федосіївна, мама мого тата. Ми з нею дуже гарно і близько спілкуємось, вона в мене дуже розумна людина. Бабуся шила мені красиві плаття та новорічні вбрання, відкрила дорогу до танцювального гуртка і до музичної школи по класу фортепіано. Можливо, тоді я не цінувала бабусину турботу і, певно, зрозумію це пізніше. Ще ми з бабусею щоліта їздили відпочивати на море. Бабуся купувала мені водоплавні круги, морозиво, кукурудзу і найважливіше – навчила плавати. Ми з бабусею як подруги, говоримо про все, довіряємо одна одній свої таємниці. Я прислухаюсь до її порад. Вона для мене -

51

надійна опора. Час іде, тож прийшла моя черга допомагати бабусі в домашніх справах.

У мене був дідусь, Пшеничний Віктор Іванович, тато мого тата. Свого часу він закінчив наше педагогічне училище, а потім – інститут. Працював на педагогічній ниві в нашому місті, завідував кіномережею шкіл міста. На жаль, він давно помер, але я дуже добре пам’ятаю, як він мені телефонував, завжди дарував книжки, діафільми, іграшки. Мій тато був дуже схожим на нього, як дві краплі води, а я дуже схожа на свого тата. На честь моїх бабусь і мені дали ім’я Валентина.

Ось така в мне мала, але дуже дружна і любляча родина.

ЗІ МНОЮ МОЇ БЛИЗЬКІОрищенко Роксана, студентка 22-Ш групи

Кожна людина любить і цінує свою домівку і свою сім'ю. Ніхто мені не допоможе в скрутну хвилину так, як моя родина.

Я дуже люблю і ціную своїх батьків. У мене є мама, брат, бабуся, дідусь, інші родичі, включаючи дядька, тітку, двоюрідну сестру і брата.

Моя сім'я працьовита і позитивна та досить-таки цікава. Бабуся, Степанова Галина Іванівна, має дві вищі освіти. Спочатку вона була вчителем, потім – вихователем. Мій дідусь - Степанов Микола Никифорович – топограф Це цікава професія. Завдання топографа – відобразити на карті місцевість з усіма її ландшафтами. Дідусь був у деяких країнах, а потім і бабуся до нього приєдналася, вони постійно мандрували в експедиціях. Коли ми з братом були маленькими, дідусь багато чого розповідав про свою професію, учив мене географії.

Мій брат – це моя гордість. Бєга Олександр Олександрович закінчив Красноармійське педагогічне училище з червоним дипломом, два роки тому закінчив Слов'янський педагогічний університет, отримав диплом бакалавра та магістра. Саме завдяки йому я пішла вчитися до педагогічного училища.

Я пишаюся своєю родиною. Батьки багато чому мене навчили. І нехай я не маю вищої освіти і в мене іноді не все виходить, я не засмучуюсь, бо це лише початок, стільки всього попереду. Зі мною - мої близькі, а значить у мене все вийде. Вони завжди допоможуть і порадять, що робити в тій чи іншій ситуації.

БЕЗ СІМ’Ї НЕМАЄ ЩАСТЯ НА ЗЕМЛІКрівцова Віка, студентка 23-Ш групи

52

Сім'я відіграє важливу роль у житті кожної людини. Це найближчі, найрідніші люди, яких ми дуже любимо, які дарують нам любов, тепло та допомагають у складних ситуаціях.

«Без сім'ї немає щастя на землі», – твердить народне українське прислів'я. Напевно, кожен із нас усвідомлює, який глибокий зміст закладено в цьому простому, на перший погляд, вислові. Ми не уявляємо свого життя без рідних людей, які завжди готові зігріти нас теплом, ласкою, любов'ю, бажанням допомогти й розрадити.

Справжня сім'я – це більше, ніж просто родичі. Це особливе ставлення одне до одного. Це любов, взаємоповага, допомога. Це кожної людини унікальність та незамінністьа, як і те, що вона приносить у сім'ю. Це мамина ніжна турбота, батькова допомога. Сім'я – це твій маленький світ, у якому все зрозуміле, дороге.

Українці завжди дуже високо цінували сімейний затишок, родинні сімейні цінності й традиції. Культ батька й матері, щасливої родини властивий нашій народній педагогіці споконвіку, бо лише сім'я може захистити людину в такому непередбачуваному й жорстокому світі.

Чим же захищає сім'я, чим вона сильна? Передусім любов'ю. Лише найближчі, найрідніші люди – батько, мати, брати й сестри – завжди доброзичливі, ласкаві й чуйні, що б ти не вчинив і як би не завинив. У серці цих людей ніколи не буде зла й зневаги до тебе, бо ти – його частинка.

Згадаймо, наприклад, родину Сірків із роману І. Багряного «Тигролови», яку, на мою думку, можна назвати ідеальною. Тут панують мир і злагода, розуміння, взаємоповага і взаємодопомога. Наталка і Грицько завжди впевнені в тому, що дома на них чекає материна ніжність, батькова підтримка, а батьки, у свою чергу, кохаються у глибокій повазі й щирій турботі своїх дітей. А от у Чіпки з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні? « такої сім'ї не було. Можливо, саме через це він і зійшов на кривий шлях. Прикро, але як багато в нашому суспільстві дітей, позбавлених сімейного щастя. Мені здається, саме ті, хто в дитинстві не мав батьківської турботи й опіки, виростають жорстокими людьми.

Сім'я – це основа суспільства. Бо саме в сім'ї, де панує любов і взаємоповага, де належна увага приділяється вихованню національної свідомості, високої моралі, почуття справедливості й людяності, виростає гідний громадянин своєї країни, який виплекані в родині ідеали несе в суспільство та свою майбутню сім'ю.

Моя сім'я – це батько, мати, старша сестра. Вони не просто найближчі й найдорожчі мені люди. Це маленька країна, де панують свої обов'язки, звичаї, правила. У нашій сім'ї кожен має свої обов'язки, виконує ту роботу, яка йому під силу. Голова родини – батько. Він усе життя пропрацював на шахті. Вдома тато ніколи не підвищує голосу, з нами він м'який, добрий. Із татом завжди цікаво, він захоплюється читанням і знає, здається, усе на світі. Він цікавиться історією й життям видатних полководців і діячів.

Мама працювала на залізничному транспорті оператором. У неї була дуже відповідальна робота, але вона ніколи не заважала повною мірою приділяти увагу нам – дітям. Зараз мама на пенсії, але не сидить без діла. – доглядає онуків, займається городом. Вона завжди чуйна, добра, ніжна, і немає такої хвилини, у яку я не відчувала б її підтримки, турботи й неосяжної любові. З мамою можна говорити про все на світі, вона – мій найкращий друг. Старша сестра має свою сім'ю, але завжди допомагає мені.

У нас є сімейні традиції, що скріплюють сім'ю, зберігають єдність родини.

53

Увечері, закінчивши загальні справи, ми любимо сидіти всією сім'єю і дивитися телевізор, пити чай і обговорювати, що важливого сталося в житті кожного члена родини, майбутні плани, список справ на завтра. Інша традиція сім'ї – це святкування Нового року. Усі ми збираємося за одним столом. І хоч ніхто з нас не вірить у Діда Мороза, ми даруємо один одному подарунки і кладемо їх під ялинку, бажаємо один одному щастя, здоров'я, удачі. А рівно о 12 ночі загадуємо бажання під бій курантів. Ця мить мені завжди здається особливо чарівною, казковою.

Так і інші свята ми не залишаємо без уваги, адже кожен з них – це ще один привід привітати один одного, сказати слова любові, приділяти увагу. Це й Різдво, і Старий Новий рік.

На 8 Березня тато дарує мамі, мені, сестрі і бабусі квіти. Ми святкуємо дні народження, влаштовуємо пікніки на природі. На Великдень ходимо всією сім'єю до церкви святити паски, писанки. 9 травня ми відзначаємо День Перемоги, дивимося фотографії, нагороди, згадуємо наших предків, які брали участь у Великій Вітчизняній війні. На жаль, більшість з них загинула. Але ми пам'ятаємо їх і вшановуємо пам'ять наших героїв. І це найулюбленіша сімейна традиція з усіх, що підтримуються моєю сім'єю. Влітку ми їздимо на море. Для мене це найщасливіший час! На морі можна не тільки вдосталь накупатися, позасмагати, але й помилуватися разом із батьками красивими вечорами і ранками і просто поспілкуватися.

Але найголовнішіша традиція моєї сім'ї – це бути завжди разом, будь-яку неприємність долати гуртом.

Я хочу, щоб і мої діти і онуки також слідували нашим родинним традиціям.Сім'я для мене – це особливе поняття, і я хотіла б зробити все, щоб мої рідні

завжди були щасливі, здорові, і щоб бачили в мені реальну підтримку і втілення своїх надій.

Значення сім'ї неоціненне. Від стану охорони родинного вогнища, материнства, дитинства, батьківства вирішальною мірою залежить не тільки особисте благополуччя окремої людини, а й життєва міць народу, усієї країни. Адже духовно моральне здоров'я людини – то найважливіша запорука процвітання нації.

МОЯ ТІТКА – ПРИКЛАД ДО НАСЛІДУВАННЯ

Логвінова Анжела, студентка 22-Ш групиНапевне, кожна людина має свій приклад

для наслідування. В моєму випадку – це моя рідна тітка Людмила.

Вона працює головним державним інспектором у нашому місті Селидове. Та не зважаючи на таку серйозну та важку професію,

54

вона завжди залишається гарною та жіночною. Ця тендітна жінка  легко порається із важкою розумовою працею, при цьому намагається бути завжди доглянутою та привабливою і дбати про свою сім’ю. Про таких говорять: «Людина зі стержнем». І справді, адже моя тітка має досить твердий характер. Ця людина завжди знайде вирішення будь-якої проблеми, яка постає перед нею у житті, не засмучується у разі негараздів та вислухає, підтримує та підштовхне до правильної думки іншу людину.

На жаль, ми з тіткою мало проводимо часу разом, але наші розмови я завжди пам’ятатиму. Якщо мені потрібно отримати пораду з будь-якого питання, я одразу звертаюсь до неї. Сама тітка Людмила мені неодноразово нагадувала, що у нас з нею є багато спільного: схожі смаки, вподобання та погляди на життя. Про неї завжди кажуть, що не дивлячись на всю свою жіночу привабливість, вона має чоловічу сміливість та розсудливість. В собі я також помічаю, що на відміну від багатьох моїх подруг, мною керує мозок, а не почуття. Я гадаю, що це пов’язане з нашим вихованням у сім’ї. Адже моя тітка росла в сім’ї суворого та чесного військовослужбовця, який понад усе прагнув виховати сильну людину.

Мене також виховує завжди сміливий та рішучий тато, який 20 років працював рятувальником у МНС. Він прагне, щоб я була сильною людиною та вміла самостійно вирішувати свої проблеми.

Я б дуже хотіла бути схожою на свою тітку. Мені ще є багато чого вчитись у неї. Адже я хочу бути такою, як вона: тендітною жінкою із сильним чоловічим розумом.

ЩО ЄДНАЄ МЕНЕ З МОЇМИ ПРАЩУРАМИЛитвиненко Поліна 23-Ш група

Мене завжди цікавило питання, що ж саме єднає мене з моїми пращурами, який зв’язок існує між сучасним і минулим?

Перше, що єднає мене з пращурами, - це земля, на якій я живу. Споконвічно на українських землях жили мої предки, обробляли цю землю, вважаючи її святою, будували на ній своє житло. Кожен клаптик цієї землі вони відвойовували в іноземних загарбників, яких було чимало. Адже українська земля надзвичайно родюча, і багато хто хотів прибрати цей ласий шматочок до рук. Але не дозволив цього український народ. Завзято обороняв він рідну землю і від турецько-татарських орд, і від панської Польщі. І зараз, живучи у своїй рідній країні, я не можу не радіти з того, що є нащадком цього великого народу.

Друге, що міцно зв’язує мене із минулим, - це моя мова. Українською мовою говорять мої батьки, мої бабуся та дідусь. Цією мовою говорили і мої пращури. Багато чого довелося витерпіти їм, аби дістати право говорити рідною мовою. Адже не дозволяли українцям розмовляти своєю споконвічно рідною мовою, називали її мужицькою. Змушували говорити або російською, або польською мовами. Але й це випробування мужньо витримали наші пращури, відвоювали свою рідну мову. І зараз я можу вільно, не боячись, говорити українською мовою, бо це ж моя рідна мова!

Третє - це обряди, які йдуть ще з дохристиянських часів. Звісно, вони тісно переплелися із християнськими, але все ж продовжують жити. Узяти хоча б ворожіння дівчат на Різдво та Водохрестя.

Отже, сучасні українці надзвичайно міцно зв’язані із своїм минулим, із своїми великими пращурами, завдяки яким ми й маємо таку чудову країну — Україну!

Я пишаюсь тим, що маю пращурами такий великий народ.

55

56

СТУДЕНТСЬКА РОДИНА

Упродовж багатьох років серед педучилищ області проводяться конкурси «Випускник року». Це справжнє свято творчого злету, досконалості, відповідності сучасним вимогам. Цьогоріч такий конкурс відбувся серед студентів випускних груп відділів підготовки вчителів початкових класів та відділу технологічної освіти. В актовій залі зібралася вся студентська родина, багата на традиції і готова до нових випробувань. Кожен з конкурсантів отримував дружню підтримку одногрупників і викладачів, а присутні з хвилюванням спостерігали за конкурсними завданнями. За підсумками конкурсу викладачі з упевненістю можуть сказати, що їх вихованці з гідністю продовжать учительську справу.

Так тримати, майбутні колеги!

НОМІНАНТИ КОНКУРСУ «ВИПУСКНИК РОКУ 2016»

КУКАЛО АНТОНстудент 41-Т, ТО групи

Народився я 9 вересня 1996 року в селі Іванівка Межівського району Дніпропетровської області.

2003 року пішов до загальноосвітньої школи, яку закінчив у 2012 році. Під час навчання був старанним учнем, брав активну участь у житті школи: у святах, лінійках, шкільних вечорах, спортивних змаганнях, районних і обласних олімпіадах, відвідував гурткові заняття з трудового навчання, де займався ажурним випилюванням.

Будучи учнем 9 класу, посів 1 місце в районній олімпіаді з трудового навчання, брав участь і в обласній, де виборов 2 призове місце, за що був нагороджений дипломом і грошовою премією.

Як бачите, ще з шкільних років я полюбив трудове навчання, що і стало причиною вибору моєї майбутньої

професії. У 2012 році став студентом Красноармійського педагогічного училища.Училище відкрило для мене багато нового. За 4 роки навчання змінився:

навчився бути не тільки кваліфікованим спеціалістом, а і працювати в колективі, виступати на сцені (зокрема танцювати), я став більш комунікабельним, знайшов для себе багато друзів.

З часом я робив висновки зі своїх вчинків, захотів стати кращою людиною, зайнявся спортом (зокрема, воркаутом і важкою атлетикою).

Зараз я веду здоровий спосіб життя – і це повністю змінило моє життя.

57

Основним моїм хобі залишається спорт, проте цікавлюсь й автомототехнікою. Минулого тижня отримав посвідчення водія категорії А,В. Зараз готуюсь до державних екзаменів і вступу до вищого навчального закладу. Продовжити навчання планую за своєю спеціальністю, тому що мені дійсно подобається ця професія, і я розумію всю її важкість та серйозність.

Хочу запевнити, що ніяк не пошкодував про вибір навчального закладу, тому що з ним у мене пов’язані самі яскраві спогади про студентське життя.

А головне – хочу висловити подяку всім викладачам, які працювали зі мною, давали знання, поради, настанови. Я впевнений, що ці знання і досвід обов’язково стануть у нагоді в моїй майбутній професії педагога.

Дякую Вам, шановні друзі.

ЖУРАВЛЬОВА НАТАЛІЯстудентка 41-Ш групи

Я пропоную вам на декілька хвилин заглянути в моє майбутнє.

Л: Молода вчителька, яка із щирим серцем та великою любов’ю передає своїм маленьким учням знання, проводить виховну годину для своїх вихованців.

- А ми разом із нашими ляльками продовжуємо подорожувати країною професій.

А: Наталіє Олегівно! Скажіть, будь ласка, чому Ви обрали професію вчителя?

- Що ж, діти, щоб відповісти на це запитання, нам доведеться повернутися на кілька років назад.

…Пам’ятаю, сиджу так само, як і ви, на уроці, і моя перша вчителька питає: «А ким ви мрієте стати?» Багато учнів замислилися – а й справді, ким би вони хотіли працювати? І лише я одразу підняла руку и гордо сказала: вчителем!

Потім із року в рік нам задавали одне й те саме запитання: «Ким би хотіли працювати? «Дехто навіть у 9-тому класі ще не визначився із професією, а дехто називав щороку нову. Та лише одна учениця кожного разу впевнено заявляла: «Я буду вчителем!»

Багато вчителів відмовляло від цієї ідеї, бо праця вчителя дійсно складна. Та слідуючи за покликом свого серця, я вступила до Красноармійського педагогічного училища. Чотири роки навчання в ньому дали змогу переконатися, що професію було обрано абсолютно правильно.

К: А що, на вчителя також потрібно вчитися?

58

- Звісно, потрібно. Як ви гадаєте, учні, які вчаться у старших класах, змогли б провести правильно урок, правильно пояснити вам, як виконувати завдання, та ще й не просто пояснити і показати, а зробити це так, щоб вам було цікаво?

Мені знається, що ні. А: І чого ж Вас навчили? - Для початку – складати конспекти уроків. Ось ви готуєтесь до уроків, виконуєте

домашнє завдання? А моїм домашнім завданням є підготувати для вас уроки. Але просто, звичайно провести урок – це ж не цікаво. Тому нас навчили використовувати різні методи, форми роботи, які навіть звичайнісінький урок зробили б цікавим для учнів. А знаєте, що було найцікавіше?

К: Що? - Коли ми почали давати свої перші в житті уроки. До кожного уроку дуже

ретельно готувалися, і це було наше маленьке свято. Скласти цікавий урок, вміло застосувати незвичайні методи роботи та ще й гарно провести урок – це справжнє мистецтво.

К: Скажіть, а який у Вас був улюблений предмет?- Це не один предмет, а декілька – методики викладання різних предметів.А: Методики? Що це таке «методика викладання предмета»?- А давайте згадаємо, які в нас були два попередніх уроки? К: Природознавство і математика. - Пригадайте, що ми робили на уроці природознавства? А:Працювали в групах, створювали плакат-дерево. - А що ми робили під час уроку математики? К: Складали і розв’язували задачі, розв’язували приклади. - Ось, на методиках викладання різних предметів нам показували, як навчати

вас.А: І що, Ви в педучилищі тільки навчались? Це ж не цікаво! - Звісно, не лише навчалися. Бути студентом дуже цікаво, а якщо ти студент зі

своїм хобі – це ще краще. Спочатку я була, наче маленька дитина, у захваті від ліпки і створювала різні прикраси. А потім почала займатися в’язанням різних веселих

іграшок. Це одне з найулюбленіших моїх хобі – з маленького клубочка нитокстворювати щось неймовірне, зі своєю історією та душею. К: А ось ці іграшки, з якими ми зараз подорожуємо, Ви самі створили?- Так, сама. А чи ви згадаєте ще в’язаних друзів, із якими ми подорожували?А: Так, із жирафою Лолою ми подорожуємо на уроках літературного читання, а з

котиком ми розв’язуємо математичні задачки та приклади.К: Наталіє Олегівно, а скажіть, Вас у педучилищі вчили, як любити дітей?

- Ні, цьому навчити неможливо! Це завжди було зі мною, і я завжди йшла за покликом серця, яке підказувало мені, що я повинна працювати саме вчителем!

59

САЛАБАЙ АНЖЕЛА студентка 42-Ш групи

Хочу розповісти, чому я вирішила стати саме вчителем початкових класів. А так як моя додаткова спеціалізація – вчитель англійської мови, то і розповідь буде англійською мовою. До речі, усі малюнки до презентації виконала моя одногрупниця, Максименко Катерина.

I believe my future profession was destined to me since birthday. I am not boring to play with children, to see their smile, to come up with something new. I like children.

When I was 10 years old, I helped in the library dissemble old books.

U was carrying two bags under the hot sun all the way home!I started my new life. Its name is teaching.It gave the start to choose my profession.And now I am here.Під час педагогічної практики я на власному досвіді переконалась у вислові:

«Даруй людям серце і любов – і це обов’язково до тебе повернеться». Хочу представити вашій увазі вам малюнки моїх учнів-третьокласників, які таким чином виявили свою повагу і любов до мене.

Одне з найголовніших призначень учителя – нести добро в серце кожної людини, кожної дитини. Один зі способів досягти цієї мети – провести хвилинку доброти.

Для цього мені була потрібна чарівна скринька, невеличкі паперові конвертики у вигляді сердечок. У кожен конверт я поклала солодощі і написала побажання. Тож бажаючі мали змогу отримати цукерки і гарний настрій.

Хочу подякувати всім, хто надихав на такі творчі задуми, підтримував, допомагав втілити їх у життя.

Для кожного випускника педучилища важливо знайти себе в житті, зрозуміти, чи правильну професію він обрав. І якщо діти – це ваше натхнення, якщо ви не уявляєте свого життя без них, то сміливо йдіть цим шляхом, не зупиняйтеся перед труднощами.

А я бажаю вам тільки успіхів!

60

ЗАБРОДСЬКА АННА студентка 41-Ш групи

Жила собі маленька дівчинка. У ЗОШ номер 6 пішла навчатись.Ким вона стане, чим буде займатись, Тоді ще рано було визначатись. Час все минав, а вона підросталаЙ не помітила, як вже дорослою стала.

Юна дівчина багато вже вміла, Так любила читати, що до бібліотекиКожного дня ходила.Ще й ноти всі знала, на фортепіано добре грала,Бо в музичну школу вступила та успішно її закінчила.Останній дзвоник у школі лунає, Усіх дітей він сповіщаєЩо час майбутнє планувати,Свою професію обирати.

Дівчина довго міркувала, Бо ким хоче стати,Поки що не знала.Але одного разу зрозуміла,Що з дітьми вона любитьГрати, їм допомагатиТа чомусь цікавому навчати.

Після цього більше вибирати я не сталаВсі екзамени швиденько поскладала – І на вчителя навчатися стала.

Спочатку їй не все вдавалось, Бо дуже вона з будь-якого приводу хвилювалась,Була тиха, сором'язлива, нічим серед інших не виділялась І з людьми доволі мало спілкувалась.

Йшли роки, дівчина старанно навчалась, І непомітно для себе все більше вона розкриваласьНавчилась проводити гарні уроки,Дітей поважати, знання їм давати.В парах і в групах з ними працюватиІнтерактивні методи застосовувати.До практики готувалась завзято, сумлінно, Щоб провести все на відмінно!А для себе, вирішила,

61

Що попри всі незгоди, потрібно посміхатисьПо життю впевненим кроком пересуватись,Щоб труднощі усілякі подолатиІ кращою студенткою стати!

ХАПТЮК АНДРІЙстудент 42-Ш групи

До Красноармійського педагогічного училища на відділ «Початкова освіта» з додатковою кваліфікацією «Учитель англійської мови початкової школи» я вступив не випадково. Поштовхом були заняття (з 6-ти років) на спеціальних комп’ютерних курсах, які проводила вчитель англійської мови Маргарита Василівна. Заняття були настільки цікавими, що коли Маргарита Василівна розповіла мені про педагогічне училище, я вирішив вступити саме сюди, аби продовжити заняття з англійської мови.

Після школи мені все тут здавалося іншим: викладачі, система навчання. У групі – тільки дівчата, але мені це не заважало. Я подружився з ними всіма. Куратор групи Галина Дмитрівна пожартувала з того приводу, що в неї також є дві дочки, тому я буду її онуком. Прекрасний педагог, турботливий керівник, вона і справді була для нас не тільки вчителем, але й незамінним вихователем, порадником.

Заступник директора з виховної роботи Дар’я Андріївна одразу ж залучила нас до участі в безлічі цікавих та веселих розважальних заходів: святкування Нового року, благодійні виступи для дітей-інвалідів, прекрасні веселі вечори з дискотеками та дуже багато різних конкурсів (спортивних, танцювальних, професійних тощо). Представники нашої групи брали активну участь у цих заходах і посідали призові місця.

Та англійська мова всі ці роки залишалася моїм улюбленим предметом завдяки талановитому й відданому своїй справі вчителю Маргариті Василівні, яка навчала мене її основам. Прагну й надалі удосконалювати свої знання в цій галузі.

І хочеться висловити слова щирої подяки всьому колективу педучилища, де безтурботно промайнули чотири роки мого навчання.

Я той звичайний романтик, який весь час всім співає, Я буду чиїмось героєм, який постійно літає. Я закручу вас у танці, потім вірші прочитаю, Не намагайтесь спитати, чому весь час усміхаюсь. Запам’ятайте ті дні, коли я був серед вас, Коли я жарти казав, і гомонів потім клас. Гуляли ви цілу ніч по перешийкам узбіч Зі мною. 

62

Я сподіваюсь, що ви не нудьгували в цей час, І всі роки мої тут пройшли без чиїхось образ. Згадаю кожний концерт, кожний момент, І степи. ПРИСПІВ Я просто хлопець, хлопець, хлопець, хлопець, Під синім небом, небом, небом, небом. Де мій маяк, який маршрут? Я все для друзів, друзів, друзів, друзів, Робити буду, буду, буду, буду. Ще одна мить, і я затанцюю.

РАДЧЕНКО ВАЛЕНТИНА.студентка 42-Ш групи

Для кожної людини найголовніше в житті – це знайти своє місце. Я розпочала свій творчий шлях до професії вчителя в Красноармійському педагогічному училищі і за чотири роки навчання жодного разу не пошкодувала про свій вибір.

Хочу розповісти, чому ж я вирішила стати саме вчителем.

Якби мені раніше сказали, що я оберу цю професію, я б ніколи не повірила. З самого дитинства матуся мені казала: «Вивчишся в школі та підеш далі на вчителя». Адже це була її мрія. Моя бабуся хотіла стати вчителем, моя матуся хотіла стати вчителем, але їм судилося піти іншим шляхом. Мрія поколінь знайшла втілення в моєму виборі.

Я завжди була відмінницею, і вчителі дуже часто доручали мені проводити уроки у молодших класах. І раптом я стала помічати, що мені дуже легко дається знаходити спільну мову з дітьми, це дуже подобалося. У той самий момент я твердо вирішила, що буду вчителем.

Саме в педагогічному училищі мені допомогли розкритися як майбутньому вчителю, тут я вдруге в житті знайшла для себе дружбу, людей, які розуміють мене та поділяють мою думку. Із педучилищем пов’язані найяскравіші моменти мого життя. Зараз мені важко уявити, як би склалося моє подальше життя, якби я не вирішила стати вчителем.

Хочу процитувати слова моєї бабусі, яка казала, що у світі існує дві професії, з хистом до яких слід народитися, – це лікар та вчитель. Я вірю, що вчителем спочатку треба народитися, а тільки потім уже стати. Педагогом бути важко, але важко ще не означає неможливо.

Саме завдяки педагогічному училищу я тепер точно знаю, що моє місце в школі, біля дітей.

63

ЧЕСТЬ МОГО РОДУ Людське безсмертя з роду і до роду,

Увись росте з корінням родоводу.І тільки той, у кого серце чуле,

Хто знає, береже минулеІ вміє шанувать сучасне,-

Лиш той майбутнє вивершить прекрасне!Є скарби, заховані в землю, є такі, що розташовані на поверхні й передаються з

покоління в покоління, чаруючи людську душу. До таких скарбів належить пам’ять роду, його звичаї, традиції. Мамина пісня, батьківська хата, бабусина вишивка, дідусева казка – все це наша родослівна пам’ять, наші символи, наша історія, може, погана й сумна, але в основі своїй велична й всестверджуюча.

Тож будьте добрими дітьми своїх батьків і матерів, «бо три нещастя є в людини: смерть, старість і погані діти», – говорить українська мудрість. Старість – невідворотна, смерть невблаганна. Перед цими нещастями не можна зачинити двері свого дому.

Пам’ятаймо повчання Володимира Мономаха:- Старих шануйте, як батька, а молодих, яко братів. - Пам’ятайте: при старших годиться мовчати, премудрих слухати, старшим

підкорятися, з рівними і молодими мати згоду і бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати.

- Не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не сміятися багато. Очі тримати донизу, а душу вгору.

Ці слова були сказані великим князем на початку XII ст., тобто дев’ять віків тому, але наскільки актуальними вони є в наші дні. Якби всі молоді люди прислухалися до цих простих порад, наскільки приємнішим було б наше спілкування.

Яринко Л.О., викладач українознавчих дисциплін

64