Важить у житті одна людина,

Все одно, що на току зернина.

Мало живемо, неначе жито,

Тож не можем лиш для себе жити.

Авт. , “Житній голуб”

Марія Павленко

ХРЕЩАТІ ДОРОГИ

Вибрані поезії

1967–1990 рр.

ЖИТОМИР

“ПОЛІССЯ”

2004

84 Ук 7-5

П12

Павленко М.Г.

П12 Хрещаті дороги. Вибрані поезії. – Житомир: «Полісся»,

2004. – 204с.

ISBN 966-655-121-7

Книжки поетеси знайшли широку дорогу в світ. Нинішнє

видання вибраних творів об’єднує кращі твори п’яти збірок

поезії: „Любисток” (1967), „Азбука громів” (1973), „Скрижалі

дружби” (1978), „Білий світ” (1985), „Житній голуб” (1990).

„Хрещаті дороги” – це поетичні відкриття й одкровення

на вічній путі Життя. Примітно, що першовитоком багатьох

видрукуваних збірок і тих, які чекають на свою з’яву перед

читачем, єсть завше юний „Любисток”, адже в ньому начебто

сконцентрована творча програма письменниці: назви

„любисткових” поезій – „Білий світ”, „Житній голуб”,

„Критична маса”, „Цільність” та інші стали окремими

поетичними виданнями. Цілісність творчості – яскрава ознака

доробку Марії Павленко.

84 Ук 7-5

2004

17354702010202П

Без оголош.

ISBN 966-655-121-7 © Павленко М.Г., 2004

5

ШТРИХИ ДО ТВОРЧОГО ПОРТРЕТА

МАРІЇ ПАВЛЕНКО Штрих перший – ЛЮБИСТОК.

У словнику "Українська міфологія" про любисток сказано,

що це – оберіг оселі, ланів і садів, повіток, криниць, річок, гаїв і

дібров, символ любові, злагоди. Першу свою збірку Марія

Павленко назвала "Любисток". І то, думається, не просто натяк на

молодість, освічену та освячену любов’ю, не просто своєрідна

ідеологема, ядром якої є етичне поняття любові, а передусім –

оберіг: любисток відганяв нечисті сили, оберігав душевний спокій

та злагоду. Коли на початку творчого шляху покладено було

любисток, то в цьому бачиться мені інтуїтивна (а може, і свідома)

спроба убезпечитися від злих сил, від усіляких руйнівних чинників,

які б посягнули на чистоту і світлоту поетичного слова.

Тепер, коли пройдено чимало шляху у творчості, можна

оглянутися назад та оцінити зроблене. Не знаю, як автору, а мені,

хто давно вже вчитується у поетичні твори Марії Павленко,

здається, що їй вдалося вберегти душу і поетичне слово від

нечистої сили ідеологічних збочень, кон’юнктури, корисливості,

зберегти цілісність поетичної натури і сказати в сенсі творчих

пошуків і просто людського сумління – "нема зерна неправди за

собою".

Штрих другий – БІЛИЙ СВІТ. "Білий світ" – так назвала одну зі своїх ранніх поетичних

збірок Марія Павленко. В однойменному вірші вона прагне

осмислити семантику цього традиційного вислову, апелюючи

переважно до кольорових асоціацій – білі берези, білі ромашки, білі

коси, білі грона черемшини, білі сніги. Однак глибинна думка,

котра залягає в основі багатьох образів, акумулює символічне

значення – світло. Мабуть, у первородній поезії наших предків

"білий світ" – то не лише світ видимий, а й "світ світлий", світ, який

випромінює добро, силу, красу, життєву енергію. Власне, про це

йдеться чи не в кожному з віршів Марії Павленко, для якої білий

світ – це буттєвий простір людини, поле її добротворної діяльності,

осяйного натхнення. Поетеса дошукується і світлих слів для

означення цього світу, в якому ми живемо і в якому себе

реалізуємо. Як жінка і мати вона додає до ліричних медитацій і

стривожені роздуми про те, що цей світ треба берегти, сповідувати

6

світлі морально-етичні ідеали, аби не втратити найдорожчих

цінностей – любові, миру, сонячної погідності в душі. Бо втрата

білого світу загрожує відходом у темну ніч, де панує зло та

жорстокість. Тож своїми віршами Марія Павленко прагне

примножувати добре світло у білому світі, щомиті нагадує людині

про її світлоносну функцію – у труді, у спілкуванні, у слові, у

помислах про своє призначення на землі.

Штрих третій – ЖИТНІЙ ГОЛУБ. Цей вдало знайдений поетичний символ став назвою збірки

віршів, сказати б, серединної, зрілої пори творчості. У цьому образі

закодовано цілий ряд дорогих і священних для людини понять:

життя, хліб, мир, любов, краса. Ці поняття, образи відсвічують у

багатьох творах, вони джереляться від фольклору, від

народнопісенної символіки, яка опоетизовує світ людей образами

небес, сонця, лелек, журавлів, голубів, калини, жита, колосся,

квітів. За своїм смисловим та художнім наповненням вірші Марії

Павленко багатогранні, розмаїті: у них любов до землі-матері, і

власне материнське почуття, краса природи і краса людських

стосунків, захоплення барвистістю та мудрістю світобудови і

стривоженість долею світу, трепетна радість і світла зажура,

осягнення смислу життя і вболівання за все добре і чисте в цьому

житті – ось далеко не весь діапазон поетичних малюнків буття,

роздумів про людину.

Окрім того, в образі житнього голуба знаходжу

асоціативний перегук з весняними обрядами, зокрема з таким їх

елементом, як закликання весни: матері пекли із житнього борошна

голубів, давали дітям, і ті вибігали з ними на пагорби, закликали

весну. Тож житній голуб – то ще символ вічно весняного духу

справжньої поезії, яка здатна повертати людині світлі миті її життя.

Петро БІЛОУС,

професор Житомирського

державного університету

ім. Івана Франка.

ЛЮБИСТОК

Поезії

8

Ковальська вулиця

Буває, нас проймає жаль,

І думаєм не раз ми:

Хоча б тобі один коваль

До кованої назви!

І півні жевріють ледь світ,

Співають: ку-куй-кріпко!

І коники у кузнях жит

Кують гаряче літо.

Ковальська вулиця… Ідем

Щодня поміж хатами,

Кувалась назва ковалем

Чи тільки язиками?

Чи мо’, цигани в давнину

Тут коней всім кували

І брали плату і одну

Лиш назву не забрали…

Ковальська вулиця..

Й хоча

Кувати ми не вмієм,

Ця назва в серці сівача

Ніколи не ржавіє!

9

Житній голуб

Іще в дитинстві з житньої соломи

Мене плести навчили голубів:

Під сволоком на свято в нашім домі

Завжди крилатий голуб золотів.

У стрічки я солом’яні вливала

Із рук своїх і сонце, і снагу,

Пісень йому для лету наспівала

Про землю українську дорогу…

А птах на білій нитці-павутинці

За те мені щасливі сни снував,

На житніх крилах, крилах голубиних

Приносив запах м’яти і отав.

Небаченого батька він приносив,

Щоб маму більш не кликали – вдова…

І цілу ніч мої пекучі сльози,

Немов просинки, голуб той клював.

Блакитніла над ним низенька стеля,

Неначе небо повоєнних літ…

Летів мій житній голуб із оселі

У справжнє небо, у широкий світ!

10

Полин

Ти – не бур’ян, не зілля і не квітка,

Кочівнику вкраїнський. Розкажи,

Чому ти пахнеш на все поле гірко,

А солодко від запаху в душі?

Чи ти ввібрав у себе всю недолю,

Суху сльозу із серця матерів,

На тебе, може, наступали в полі

І ти від болю аж пополотнів?

Чи гіркоту – заради пишноцвіту

Сестер-квіток – ти гордо проковтнув?

Чи ти з очей проріс, давно закритих,

Ще в ту – до ери нашої – війну?

Як материнська правда терпкувата,

Мені сьогодні серце ти обпік…

Та як людині гіркоти не взнати –

Не взнати й щастя справжнього повік!

Ходить вечір

По вулицях навшпиньки ходить вечір,

Боїться мрійне місто розбудить

І тінями ховається за плечі –

Закоханих підслухати кортить.

Он визріла над нами зірка нова,

Як довгождане слово у душі,

І хлюпається щастя волошкове

У зоряному вічному Ковші…

11

Білий світ

Може, світ од того й зветься білим,

Що на ньому стільки-но беріз,

Що ромашок стільки переквітло,

Що багато білих рук і кіс.

Може, світ від того в нас і світлий,

Що не згасли грона черемшин

І що зорі в небі не поблідли,

Світяться із серць – людських вершин;

Що сніги ще білять чорні ночі,

Скільки є для всіх – то і мого,

Бо усі не тільки світла хочем –

Ми і випромінюєм його!

Критична маса

На повен зріст я на землі стою,

На щоглах дум – вітрила високості.

Речей аморфних – ні, не визнаю:

Плазує по землі усе безкосте.

Я твердо знаю, що Добро і Зло

Не ходить в шапці-невидимці часу,

Мені здається, завше так було:

У всьому є своя критична маса.

Критична маса радощів, розлук,

І зненависті, й щирої любові,

Критична маса мозолястих рук,

Палкого серця і палкого слова!

12

Цільність

Ми всі шукаєм цільності ідей,

І поривань, і гніву, і любові,

Ми всі шукаєм цільності в людей:

І в думці, і на ділі, і на слові.

Та не знаходимо її всякчас,

Бо цілісність народжується зрідка.

До того ж, зазвичай, посеред нас

Вона живе в сполуках, а не в злитках.

В сполуках гніву й радості живе,

В сполуках щастя й лютої покути,

В сполуках, що єднають грозове

Із крайністю: чи бути, чи не бути;

В сполуках сонця з житнім колоском,

В сполуках кривд – твоєї і моєї,

Добра мойого із чиїмось злом,

В злитті небес із чорною землею!

Весняний етюд

Розірвалась біла свита

І розлізлася по швах,

А з дірок зелене жито

Визирає на горбках.

Сонце міря високості,

Горизонти вистеля.

Жить на світі світло й просто,

Коли вруниться земля.

13

Читала вірші…

Читала вірші в кінці зими,

Читала вірші глухонімим,

Вони не чули вибухів слів,

І вірш у залі ніби німів.

Слова відбилися од мембран

І стали в серці безліччю ран…

Читала вірші в кінці зими,

Читала вірші глухонімим –

Не розуміють, хоч сядь та й плач,

Лише на сцені перекладач

На Йсуса схожий в той вечір став:

Себе на віршах він розпинав.

Читала вірші в кінці зими,

Читала вірші глухонімим…

І раптом – сплески долонь, як грім,

Над залом, віршем, столом німим!

Мені здалося: долоні ці

Мене ударили по лиці

За підозріння, за марний жах.

Слух у людей цих, певно, в очах,

Серця почули не друзки слів,

А жаль і радість, любов і гнів!

…Читала вірші в кінці зими,

Читала вірші глухонімим.

14

Любисток

Любисточку мій, любистку,

Духмянцю зелений,

Цілий вечір, як парубок,

Стоїш біля мене…

Любисточку мій, любистку,

Чари вечорові:

Твоя назва – од моєї

Вірної любові!

Любисточку мій, любистку,

Чому я так мало

Ім’ям твоїм голубливим

Милого гукала?

Любисточку мій, любистку,

Ти без пишноцвіту,

Я ж не маю від любого

Щирого привіту.

Любисточку мій, любистку,

Не в’янь проти сонця,

Ти стоїш, як тінь кохана

Чорнявого хлопця.

Любисточку мій, любистку,

Хоч його немає,

Шепни мені замість нього:

– Кохаю, кохаю!

15

Ступа

У сусідській білій хаті

Цілий день щось гупа.

…Я пригадую дитинство

Й саморобну ступу.

Із сталевого снаряда,

Що знайшли у полі,

Нам важку зробили ступу,

Як вдовина доля.

Просо ми товкли в снаряді,

Щоб йому не снилось,

Що пожежею лихою

Небо загнітилось.

Ще – полову розтирали

На їстивний порох,

Лише б ступа не згадала,

Що є порох-ворог…

І зерно скупе вкидали,

Як в жебрачу торбу.

Зерно-золото…Хай діти

Виростають горді!

Поросли, не повмирали,

Й вічно будем жити,

Бо заряджені й снаряди

В нас життям і житом!

16

Бджола

Жарт

Волохате листя тютюну

Проти сонця гріється на грядці.

Ген вібрує од садка бджола,

За бджолою я іду наглядці,

А вона летить поміж листки –

Та невже ж нектару там шукає?

А тим часом жвава в жовтий цвіт

Пильно, як людина, заглядає.

Потім змовкла та у квітку – гульк!

Задиміла з листя цівка пилу,

А мені здалося, що бждола

Там, у квітці, раптом закурила…

Розсміялась я:

– Ах ти ж курець!

Що з тобою, капосна, робити?

Завтра тут табличку почеплю:

“Бджолам заборонено курити!”

* * * На вітах дуба – жолуді тверді,

Як мозолі натомленого лісу,

Й метляються дверцята жовтих листь

На поржавілих зламаних завісах.

Циганські шатра мурашок німі,

Здається й небо ватяним од хмари,

І вимикає вечір прескупий

Край стежки горобин сліпучі фари.

17

Підкова

Чому, коли знаходжу я підкову,

То серце гупа молотом у груди,

Можливо, серце роки малинові

Підковувати знахідкою буде?

Чому, коли знаходжу я підкову,

То вірю, що мені удача буде,

Чому її знаходжу, наче слово,

Яке сказати я хотіла людям?

А мо’, підкова запитальним знаком

Стає в путі, щоб я відповідала,

Чи від зневіри мрії не заклякли,

Чи в мене в серці віри не замало?

* * * Блакитний подув розорав

Пальто надвоє. Дві поли

Вітрисько стрімко вгору зняв,

Мене помчав на старт полів.

Підбив хлопчині козирок,

Підкинув вороння-грудки

І в гостру голочку-струмок

Трави позатягав нитки.

Згадавши колір колоска,

Стежину протоптав між кіс…

Чи хвилі то несла ріка,

Чи перший весняний покіс?

18

Забута криниця

Стоїть криниця, як душа в зажурі, Змітають листя у криницю бурі, Давно відра не бачила криниця, Ніхто не йде води її напиться. Згнило крило в криниці і відпало, Завіси од іржі криваві стали, А без крила не може і криниця Долити неба у німу водицю… О люди, люди дужі, та байдужі, Навіщо губите глибоку душу? З криниці брали щастя, скільки треба, Блакиттю ви змивали втому з себе, Од сну й полуди очі промивали І спрагу серця й тіла тамували. А ви, дівчата любі, таємниці, Як срібні гроші, кидали в криницю: – Нехай!.. На щастя!..

– Чом же ви, кирпаті, Не йдете долю з дна тепер дістати? Колись в криниці серце-сонце билось, А нині серце в безвість провалилось, І кожен день зелені думи сушать Міліючу і чорно-смутну душу; У ній ховалась блискавка од грому… Чом до криниці діл нема нікому?!

19

Сестричка

Я пам’ятаю, як не раз, бувало,

Мені в дитинстві мама говорила,

Щоб від цікавості я не страждала:

– Тебе малою, дочко, я купила

В Житомирі, у тім он магазині,

Де іграшки з тобою купували…

Але мені, замисленій дитині,

Тих доказів чомусь було замало.

І дуже часто я в своєї мами

Годинами настирливо просила

Знов показать мені те місце –

саме

Де я іще “некуплена” сиділа…

А потім і дорослою нерідко

Я магазина того не минала.

Мінялися ляльки – мої сусідки –

Їх, мабуть, інші мами купували.

І раз я у задумі там стояла

В полоні мрій і згадок про дитинство,

До матері ж дівчатко щебетало

Тоненьким голоском гаркаво-чистим:

– То, значить, ти мене отут купила? –

І на мою показує поличку…

В душі моїй щось раптом забриніло.

Луною в ній озвалося:

– Сестричка!

20

Спомин по маму

На кухні – ну справжнісінький Везувій,

Щоправда – на малий домашній лад:

Машина пральна трохи коверзує,

І скочується піт з лиця, мов град.

З клубками пари й думка покотилась

До ополонки на в’юнкій ріці,

Де платтячко моє дитяче билось

На вітрі у матусиній руці.

І сонце пам’ятаю: жовте-жовте,

Як око зозулястої сумне,

Промінчиком припнуте за городом,

Чекало чи мене, чи не мене…

А мама била-била каменюку,

(Чи свій талан вдовиний та гіркий…)

Підсинював мороз червоні руки,

А мама – простирадла й рушники.

Поштопував колючими руками,

Як голками, мороз бушлат на ній,

Напевно, він хотів, щоб вечорами

Обняв у сні матусю батько мій.

А потім вітер бавився-вдягався

У платтячка розвішені мої

І з двору десь у безвість поривався,

Бджіл снігових збиваючи рої…

21

“Трійка”

Із книжки випурхнув конверт

І розпластався, пожовтілий.

Від довгого лежання там

Він став уже напівзотлілим.

Я почерк свій упізнаю,

Лист адресований був мамі.

І давній списаний папір

Беру тремтячими руками.

В рядках блакитних – червонить!

Таку матуся звичку мала:

І у диктантах і в листах

Завжди помилки виправляла.

І ненавмисне вже, мабуть, –

Маленька “трійка” після всього…

Так важко стало на душі

Після листа мені такого.

До болю соромно стає,

Що я ще стільки не зробила,

І не тому, що не змогла,

А лиш тому, що не хотіла…

Відчула раптом всім єством,

Що я уже не та людина,

Якою рік назад була,

Що жить на “трійку” не повинна!

22

Орбіти літ

Моє дитинство довге, як дорога,

До тебе у думках я все лечу.

…Хатина по-шевченківськи убога

Хитається від горя і плачу.

Три дні дівча не їсть, не п’є нічого.

Немає ліків… Є жадання жить.

На смерть сорочку з полотна шорсткого

Опівночі матуся мусить шить.

Стара машина б’є, не хоче шити,

Сорокою стрекоче у кутку:

– Ця дів-чин-ка не бу-де,

ма-буть, жи-ти. –

…Ламається гілля у сосняку,

Десь ворон крякнув…

Я всміхнулась неньці:

– Не плач! Я буду жить, нема ж війни.

Лишень зніми це платтячко стареньке

І те, що ти пошила, одягни…

Дотримала я слова. Сонце, квіти

Цвіли для мене, я для них жила,

І мати сорочину кожне літо

Мені точила – я росла, росла.

Докупи зшиті дні сумні й зелені

Мене в дівоцтво радісно вели,

І смужки різнобарвні докруж мене

Немов кружечки у дерев були.

23

Білить вітер…

Я до тебе знов летіла,

Нене,

а не йшла…

Білить вітер нашу хату,

Білить край села.

Он згорнувся у клубочок

Місяць – та й заснув.

Певно, й він твойого зову,

Як і я, не чув.

Певно, й він тебе не бачив

В ту останню мить…

Чом же, ненько, ти не встанеш

Доньку пожурить?

Пожури, щоб я зажуру

Не забула враз.

…Вітер білить нашу хату,

Вітер білить нас…

Ударте!

Ударте, преси-ковалі,

Розпечене залізо,

Мов серце рідної землі,

Ударте рівно, грізно!

Ударте щиро знов і знов:

Усяк хай пам’ятає,

Що недаремно наша кров

Заліза частку має!

24

Вишневі зорі

В моїм саду вишневому згасають

Вишневі зорі. З недосяжних віт

Вони додолу сумно опадають…

Камінчик вишні, як метеорит,

Заб’ється в землю й мерзнутиме

зиму,

А навесні несміло проросте.

Пройдуть роки і галасливо й німо,

І вишня білим цвітом зацвіте.

Зав’яжуть вузлик цвіту-повноліття

Вітри та бджоли, вмиють у ріці.

…Прекрасно людям на землі цій жити,

Де проростають навіть камінці!

* * * Пропелер білий завірюхи

Знеможено замовк.

Дерева гріють змерзлі руки

На вогнищі зірок.

На всенькі гудзики-зоринки

Цей вечір застібавсь,

Напевно, знову яворинку

Він сватати зібравсь…

Я бачила: через діброву,

Через принишклий ліс

Чи місяць круглий, а чи знову

Гарбуз од неї ніс!

25

Лісова соната

Гей ви, циніки хронічні,

Кепкувальники дешеві!

Не кажіть, що світ байдужий,

Як затишені дерева.

Дайте руку – поведу вас

У ясну лікарню лісу,

Де лікуються берези

У льодяно-сніжнім гіпсі;

Де метіль бинтує рани

Після літнього походу

Чи сміливцю, чи герою –

Лісовому сину-глоду.

Де старенький лікар-дятел

Стукає в соснові груди,

Вислуховує дбайливо

Дерев’яну злу простуду.

Білі ампули-бурульки

На ялинкових поличках,

Дід Мороз їх сторожує,

Пісню в бороду мугиче.

Втихомирилась нарешті

І осика нетерпляча:

Не сичить уже від болю –

Дятлу кланяється вдячно.

26

Білка, наче медсестричка,

Цілий день не присідає,

Кожну гілочку із шишки,

Мов із чашки, напуває.

Тиша встоялась у лісі…

Полікуйтесь, нездорові,

Наберіться життєлюбства,

Щоб відчути жар у крові!

Передчуття весни

Електрозварка заметілі

Зварила льодом береги,

І шов ріки блакитно-білий

Ще для морозів дорогий.

У шубці з жовтої соломи

Маленька яблунька іде…

Блищить стежина льодом-хромом,

І десь хурделиця пряде;

Ще на дротах крюками круки

Тримають білу шубу дня,

І сонця золотаві руки

Милують землю навмання.

Та вже ялин зелені стрічки

З весняної-таки рідні…

І на каштані сніг, як свічка,

Присвічує шляхи весні.

27

Волошки

В дитинстві так любила я жита,

Що ними, як русалка, дні бродила,

До всього придивлялася і там

З очей своїх волошки розгубила.

Волошки бачать все і чують все:

І хитроші, і зраду, і покуту,

Як вечір торбу рос у сад несе

І посипа на щастя ними руту;

Як райдуга казковим журавлем

З криниці хмар ясне виймає сонце,

Як золотом тремтить і б’ється щем

На вудочці тонкій рибалки-хлопця…

Збираю в оберемок синій зір,

Із волошкових дум вінки сплітаю.

…Про все не розкажу до тих я пір,

Поки волошки всі не позбираю!

* * * Зелені водорості-коси

Пливуть за течією ген.

І рибок срібляні покоси

Гойда у водах тихий день.

На дні – долоні черепашок,

Як емальовані ложки,

Спокійно і поволі важать,

Переміряють синь ріки.

28

Збираються бабусі вмерти –

Кропиви згорблені, глухі,

І, як щити круг очерету,

Ростуть вухаті лопухи.

Ялинка з голками-гілками

Подібна тут до їжака,

І гайдамацькими ножами

Зійшла сердита осока!

І вудяться сни…

Ой, скільки у синій висі

Чи неба, чи то води…

На вудочці ночі – місяць

Рибальським гачком тремтить.

Зловилось чиєсь признання,

Тріпоче “не йди!” чиєсь,

І смуток палкий прощання –

Огінського полонез…

І вудяться сни квітчасті,

І вудиться зелень трав.

Це вудиться щастя! Щастя

Земних і небесних барв!

Навудилось його стільки,

Що небу і не піднять…

Замріяні липи й вільхи

Над скарбом людським стоять.

29

* * * Отари туманів по стернях кочують,

Пасуться на зелі озимого поля,

І перші упалі сніжинки смакують,

Мов дрібки іскристо-холодної солі.

А день біля них, знай, собі пастушкує,

Не хліб – ціле сонце у сірій торбині.

У полі осінньому переночує,

Поклавши під голови копу-шапчину…

* * * В осіннім небі – журавлів розвилка:

То пізній шлях у літо щогодинне…

Дубовий лист не залишає гілку –

Тримається, як звичка за людину.

Ворони, мов заправські землеміри,

Ріллю переміряють без спочинку:

У них своя і особлива міра –

Не метр, а від личинки до личинки.

Невтомна осінь барвить, фантазує,

Двоїть у річці неповторну вроду,

Опівночі із місяцем жартує,

Зустрівшись ненароком за городом…

30

* * * Сонце, наче шовкопряд, Промені пряде, Мо’, на плаття для беріз Світло-золоте? Небо витекло в струмки, Небо – у землі… Десь в озерній глибині Плещуть журавлі. Сніжинка

Опустилася сніжинка – Сріблена зоринка, Її крила попросили Хвилю відпочинку. На рукав мені упала – Що робити мала? Сісти дереву на гілку В неї сил не стало… Я беру незвичну ношу, Дубові приношу: – Погойдай її, дідусю, Ніжну та хорошу! Ти її тримай зимою Поруч із собою, А вона весною стане Синьою водою І віддячить співом чистим, Вирізьбленим листом, Обів’є могутні груди Жолудів намистом!

31

Лісова криничка

Шматочок неба в землю вмурували,

Ще й сторож-ясен там, біля криниці,

В щілини поміж листям виглядали

Блакитнонебих пролісків очиці.

А сонце, наче ложка золотава,

Помішувало воду-голубицю.

Просила я:

– Води подай, чорнявий! –

А ти мені весни подав напиться.

Чи то весна, а чи дівоча вірність,

Настояна на лісовім дурмані?

Там – синява в звичайній криничині,

Я ж напилась – довічного кохання!

* * * Посклив місяць вікна в хаті

Своїм тихим світлом,

Зорями в саду моєму

Яблуня розквітла.

Не лай мене, моя ненько,

Бо не всиджу в хаті,

Все одно піду до нього,

Щоб налюбувати.

Пусти мене, моя мати, –

У такої доні

Хіба можна утримати

Серце на припоні?

32

Біла тінь

Між двох берізок – рук моїх гнучких –

Ти заблудився не на день – на вічність,

І з вуст моїх, як спраглий із ріки,

Ти п’єш признання пристрасні і ніжні.

Немов берізку до землі пригнув,

Руками обійняв бентежне тіло…

За те, нестримний, – ні, не сивину,

А кинула на тебе тінь я білу.

Від того в мене коси золоті,

Що думи золоті їх наснували…

Я кинула на тебе білу тінь,

Бо споконвіку чорної не мала!

Дерев’яні журавлі

У селі твоєму журавлі

Не злітають в небо із землі –

Витягають відра із криниць

Для дівчат – веселих жартівниць.

Не злітають… камінь їх трима,

То ж і ти, напевно, недарма

Не летиш до мене з далини,

Начебто брати твої вони…

Журавлі із дерева, а ти?

Як летіть не вмієш, хоч іди,

Зачерпни із крем’яних криниць

Не води для мене, а зірниць!

33

Груша-дичка

Росла я на обніжках літ дівочих,

Неначе грушка-дичка безтурботна,

В свічада рос я радо виглядалась,

Цнотливістю змагалася із небом,

Гойдалася у вітру на колінах –

У дідуся хорошого свойого…

Та підійшов ти, і втекти несила,

Мене коріння до землі припнуло,

І я німію од чуттів незнаних

І б’юсь на грудях, наче друге серце,

Яке над першим першість здобуває…

І леза рук твоїх на ньому раптом

Зробили зріз цілющо-неболючий,

Щоби живці і подиху, і слова

Вростити в свіжу ранку.

Я – не дичка!

Бо, щеплена твоїм палким коханням,

За безтурботтям юним пожалкую

Лише тоді, коли відчуть зумію

Вину, що не зустрілися раніше.

Тебе, садівнику, не проклинаю,

Лише цілую пристрасно й жагуче

За те, що я пізнала спрагу цвіту,

Що заряснію справжніми плодами!

34

Замовляння

Ой, не треба нарікати,

Милий мій, на долю,

Дай я твою чорну тугу

Піснею замовлю:

Ішла Марія

Через кладку,

А в річці синій

Жовті лапки.

Лапки латаття

За нею бігли,

Щастя шукати

Дівчині хтіли.

Аж гульк – назустріч

Не з моря – суші

Хлопці-молодці:

– Вибери мужа!

Всі хлопці ставні,

Всі хлопці славні,

Чорняві й русі,

В літах, безвусі… –

Але Марія

Всім уклонилась:

– Не хочу, хлопці,

Щоб ви сварились –

Немає друга

Мого між вами,

Забрала друга

Його з дружками.

Хай сивлять роси

Дівочі коси,

Не зраджу мрії…

Пішла Марія.

35

Не бувають люди грішні

Щирою любов’ю,

Дай твою розпуку, милий,

Піснею замовлю...

Ти викам’янив сльози

Ти викам’янив сльози… Я мовчала,

Заплакати було мені несила:

Мужчиною я в ту хвилину стала,

Тобі – жіночу слабкість залишила.

Тобі я віддала слова кохані,

Погрози, що собі щось заподію,

Тобі я віддала жіночі рани,

Від котрих і старію й молодію.

Люби!

Люби!

Блукай, немов причинний,

І розпинай переді мною душу,

Будь мною!

Не просися ж у мужчини,

Бо з твого місця ні на крок не зрушу!

36

* * * Трубить вечір в місяцевий ріг,

Вершницями тіні мчать із гаю…

Може, милий, може, серед них

Незабуту тінь твою впізнаю?

Обпечу щокою стремено,

Душу обпечу тобі сльозою…

Як не любиш – чи не все одно

З ким ти будеш: з нею чи зі мною?

Вихорами чорні коні мчать

Ген за річку, десь до водопою,

Золотою збруєю бряжчать –

Листям золотим аж за горою.

Вже й не чуть… Помчали на крайсвіт.

Ніч гойдають хмелеві пружинки,

Тільки в грудях – тисячі копит

Серцем б’ються, крешуть слів іскринки.

І не трубить вечір в мідний ріг,

Осідає пилом пітьма чорна,

Тільки жолудь біля скронь моїх

Дзвонить про далеке й неповторне…

37

Чого мовчиш?

Уже прогнали зиму з мого міста,

На самоскидах вивезли її.

Чого ж не кличеш, як раніше, в ліс ти

Думки, чуття й дзвінкі пісні мої?

Чого мовчиш? Забракло слів хороших,

А чи коштують дорого вони?

Їх все одно куплю я не за гроші –

За нізащо дурманяче весни…

Ти все розкажеш! Все! І навіть більше.

Я ті слова, хороший мій мовчун,

Перетворю на квіти і на тишу,

Іще – на почуттів дівочих рунь!

Я гуляти в ліс ходила

Я гуляти в ліс ходила,

В лісі стрічку загубила,

Може, стрічку, може, радість –

Не питайте, не признаюсь.

Полиняла, певно, стрічка –

Згуба синя невеличка,

Чи маленька, чи велика,

Тільки знаю, що навіки…

38

Піднімай зелений парус

Піднімай зелений парус,

Добрий мій пірате,

Піднімай, весняний клене, –

Час помандрувати!

Ми візьмемо стільки треба,

Не займем чужого:

Трохи неба, трохи сонця,

Трохи вітру злого.

І до місяця-окрайця,

Що лежить над дахом,

Ми візьмемо дрібку солі

З Чумацького Шляху.

Візьмем райдугу, як прапор,

Клепану громами, –

Хай цвітуть чуття і мрії

Всіма кольорами!

А в бруньки липкі тужаві,

Наче у барильця,

Ми наллємо поцілунків

Аж по самі вінця!

Повінь серця…Скресли думи…

Жить на місці тісно.

Ми відкриєм острів-хмару,

Віднайдемо пісню.

Піднімай зелений парус,

Вірний мій пірате,

Піднімай, весняний клене, –

Час помандрувати!

39

Не клич мене

Не клич мене в замети черемшини,

Я не ступлю на пролісковий лід,

Бо в ополонку провалюсь, загину,

А я ж тебе не встигла долюбить.

Не клич мене у гай, бо там зозуля

Цілунки наші хоче полічить.

Не клич мене в далеке перебуле –

Якщо не спить, то хай хоча мовчить.

Не клич мене до озера… Лелеки

У вирій юне щастя понесуть…

Поклич у серце, і, хоча нелегко,

Я вирушу в подружню нашу путь.

Зроби помилку!

А ти ідеальний – чесно! –

Усе в тебе в певну міру:

Краса, почуття й пориви,

І ласка, й твоє кохання.

Твоя ідеальність стримна –

Не мій ідеал. Не можу

Тебе я навік полюбити…

Молю, ну зроби помилку,

Вчини щось таке незвичайне,

Щоб мучивсь, любив і плакав,

Сміявся з весняним громом.

Зроби собі ваду, милий, –

Тоді полюблю навіки!

40

Я не знаю батька

Я не знаю батька,

Втратила я неньку…

Ти за батька-матір

Був мені, серденько…

Я сестер не маю,

Я не маю брата:

Я в тобі посміла

Ту рідню признати.

Я не маю мужа

І не буду мати,

Бо тебе уміла

Одного кохати.

В лісі я збирала

Ніченьки-чорниці…

То невже ж тобі я,

Милий, чужаниця?

* * * Сохнуть сльози, сохне серце,

Ніч – як чорна пустка,

Тільки вікно розстелене,

Наче синя хустка.

Тісно, мати, мені в хаті…

– Йди під вітрів сорок! –

Ну й піду, ударю в роси

На дівочий сполох.

41

Розлук я прагну

Розлук з тобою так я прагну, любий,

Як зустрічей – душею усією,

Вони мені потрібні, як повітря,

Щоб я тебе ніколи не забула.

Якщо тебе щомиті відчувати,

Ти невідчутним стать для мене можеш;

Я втомлююсь од променів палючих,

Мені потрібні почуття-світанки.

Як невідступно був би ти зі мною,

Своєю тінню я б тебе вважала,

А я не хочу тінь свою любити –

Тому розлук, як зустрічей, я прагну!

Ти

Я буду проклинать тебе й хвалити,

Ненавидіти буду і любити,

Ти – сліз моїх і радощів причина,

Перед тобою ж – винна я й не винна.

Ти – мій полин і мед душі моєї,

Ти – чорнобривець, я – бліда лілея,

Ти і отрута, і бальзам до рани,

Ти – ніч, ти – вечір, день мій і світанок;

Ти – будень мій, моє найбільше свято,

Розлука ти моя й моя розрада,

Ти – мій вогонь і лід, коханий хлопче, –

Ти – все, усе, що серце моє хоче!

42

Передніччя

Буксує сонце за селом І ковзає об тихі трави, А ніч з відкинутим бортом Розсипала зірки, мов гравій. Насипала Чумацький шлях, Щоб добре їздити у гості, Дорожній там з’явився знак, Або рогатий місяць просто. А запорошений водій, Чи вечір у спецівці синій, Від збудження аж сам не свій – Дає сто ходок за годину! Тепер, як хочеш, відгадай, Чи то роси на листі грона, Чи вечір натомився вкрай І краплі поту долу ронить…

* * * Коліщатко сонця У візочку дня За селом зеленим Тихо плин спиня. Вечір, мов школярик, – Причепивсь на віз, В синьому чорнилі Руки, лоб і ніс. В зошиті – помилок! – Зорі червонять… Хтось йому поставив Місяцеве “п’ять”…

43

“До запитання”

“До запитання” пишеш ти мені,

“До запитання” йдуть до мене дні,

І буде цілий вік мені здаваться,

Що це ж “до запитання” в мене й щастя.

Що це ж “до запитання” в мене й мрія,

І сон, і спокій, і моя надія,

І соромливі ніжні пролісчата,

І літ моїх бентежна рута-м’ята.

О Боже! Я не вірю! Ні, неправда –

Не може запитально вік світати

І ніжністю юнацькою й благанням –

Кохання хочу я без запитання!

* * * В тебе все ревниве – навіть сміх,

І вуста затиснуті, і щоки…

Я впадаю в дельту рук твоїх,

Я лише твоя ріка-притока.

Все несу: замріяність отав,

Білий привид сонної лілеї

І, як ти колись пожартував,

Ще й дев’ятий вал коси своєї!

Все несу, що є в моїй душі,

Чи ж тобі, мій любий, не здається,

Чи не відчуваєш ти, скажи,

Що в твоє – моє впадає серце?

44

Дощ

Ходить-бродить дощ осінній,

Як музика босий,

І нанизує дощинки

На нитки волосся.

Як дідусь, мугиче пісню

Довгу, напівсонну

І винизує з краплинок

Срібляну корону.

Хмари плавають, як гуси, –

Мо’, шукають ряску?

Я ж боюсь поворухнутись,

Налякати казку…

* * * На журавлиний ключ замкнеться літо,

І листя-блискавиці опадуть,

Набридне грому на вербу гриміти –

Присунеться до сонця, щоб заснуть.

Наб’ють морози, як обруч на діжку,

На мерзлу землю обрій льодяний,

І зорями засніженим обніжком

Прийде до мене ясний місяць мрій…

АЗБУКА ГРОМІВ

Поезії

46

Народження весни

Увечері дерева ще були

На чорному воронячім замкові.

Струмки, неначе кров із рани, йшли –

Була весна невидима, як слово.

А вранці бруньки випорснули з рос,

Трава з обніжків розійшлась по полю,

І абрикос – у цвіті абрикос –

Тримає білу яблуню за льолю.

* * * І знову навесні спішу до лісу,

Де вільхи і дуби стоять високі.

Із дельти дерев’яної донизу

Тече коріння – мовчазні притоки.

Доверху струменить веселе гілля,

Кудись у небо стрімко витікає,

А листя хлюпа, мов зелена хвиля,

І черемшинну піну там збиває.

Настали дні і довгі і погожі.

Сидить лелека в плетеному кріслі,

А круглі береги кори не можуть

Напругу соку витримати – й трісли.

Із віт спада туманова полуда,

Шукає горобець слівце дотепне.

Течуть річки, текти довічно будуть!

Березова, Кленова річка, Вербна…

47

Жорна

Я пам’ятаю, як маленькі руки

Мої

крутили жорна ще нетвердо

І сипались у миску білі муки

Житин твердючих, як метал, упертих.

Не доросла іще тоді до ручки

І підставляла стільчика хисткого…

Велика мука і маленька мучка

З’єдналися у хлібі тім надовго.

І навіть як лягала пізно спати,

Здавалося, тримаю ручку жорен,

Яку мені вручила рідна мати,

Як жезл тих днів – тяжких і неповторних.

…Війна пройшла, усе перетерпіла,

Затямила я змалку, знаю нині,

Що вісь земну зарання я крутила

Не на полові – на святій зернині!

Об’єми

Нас вчили, як знаходити об’єми

І конусів, і призм, і пірамід…

Які ж об’єми сліз малих сиріт?

Які ж об’єми зненависті, щему?

Які об’єми жаху, забуття,

Безсмертя й просто пам’яті людини?

Який де об’єм бомби і житини,

Меча і плуга, смерті і життя?

48

Синові

Жертовний розпалила я вогонь –

Червоне післяслово мого сина.

Із серця, з крові, із моїх долонь

Пішла навіки виждана дитина.

Вогонь червоним язиком злизав

І кубики, й маленькі черевички.

Листи – невмілі й радісні – дістав,

Щоб літери повипікать навічно.

Згоряє материнство на вогні,

На скронях дотліває посивілих...

Де взяти мужність матері мені,

Щоб жити між листів цих обгорілих?

Моїй ровесниці

Анджелі Девіс

В одному році ми прийшли на землю,

У місяці одному народились

На різних континентах. І оселі

Нам дуже різні – як талан – судились.

В нас різна шкіра, але кров – червона,

Волосся різне, а думки – однакі...

Крутили нашу землю, наче жорна,

Щоби на порох розмолоти злаки.

Од темряви ти сліпла у застінках,

Тож вдвічі я зіркішою ставала.

Бо ми – земля, землі дві половинки,

Як розділить – її б навік не стало.

49

Кранівниця

Кранівниця в будці голубій

Піднімає й опускає цеглу,

Дзвонить срібно і мені й тобі,

Наче їй і небу ми підлеглі.

Дівчина усіх застеріга:

Обережно! Під стрілу не йдіте!

Тросів позолочена дуга

Буде в сонці всенький день горіти;

Після зміни із гнізда зійде

По тонкій драбині металевій.

Кран, як вірний друг, її прожде

Цілу ніч біля сузір’я Лева…

Слова

І випуклі, і ввігнуті слова,

Неначе лінзи, у рядки складаю,

Крізь них буденне світло пропускаю,

І в них неждано диво ожива…

Побачите у строфах ви сльозу,

Яка вона велика – ціле море,

Помітите у деннім небі зорі,

Роздивитеся сонце і грозу;

Не перебільшу я насіння бід,

Та з однієї пломінкої рожі

Багаття дивне

розпалити зможу –

Бо випуклий і ввігнутий

мій світ.

50

Дід Грицюнь

Давно немає діда Грицюня,

Зате росте густа його посадка,

Що сніг посеред поля зупиня.

Живуть дерева – дідові нащадки.

Помер дідусь, і пам’ять поросла

Вже забуттям, що, як бур’ян, зростає.

…Чи борода в старенького була –

Забула я, лиш вуса пам’ятаю.

Святешно їх підкручував Грицюнь –

Немов дві люльки в сторони стриміли –

Й саджав у землю деревцеву юнь

Руками вузлуватими уміло.

А потім ще й сапав густий пирій,

Возив у спеку животворну воду…

Вернувся якось в дім вечірній свій,

Заснув – і не прокинувсь до роботи.

На цвинтарі відплакала рідня,

Посадка ж не схилилася уперто –

То пам’ятник дідуся Грицюня:

Густих дерев шумливі кілометри.

51

Їх звали Карелом і Боженою, І вони ждали Своєї черги У газову камеру.

Е.Веверіс, “Діти”

Їх звали не Карелом,

не Боженою, І вони чекали літніх канікул, Щоб поїхати до бабусі

в Корчак. Вони – українські діти, котрі Могли б доводитись Дітьми спаленим У газовій камері Карелу й Божені. Але на ораному-переораному полі Їх чекало відлуння Незнаної війни – Зіржавлена дощами й часом міна. …Їх звали не Карелом, не Боженою. Але вони більше Не зможуть чекати Літніх канікул.

* * * Ідуть дощі цибаті, довгоногі – Підпасичі од череди хмарин, Дощі ідуть, а я сиджу убого, Вдивляюся, чи не біжить мій син. Немає сина, хоч любив із дідом До череди ранкову довгу путь. ...Сиджу і виглядаю пізнім літом Свойого сина, а дощі ідуть...

52

Толока

Жінки смагляві мнуть ногами глину,

Верчі соломи в місиво кладуть

І ліплять цілий день сусіду стіни,

З криниці воду хлопці їм несуть,

Ще – обпікають жартами дошкульно,

Та й молодиці спуску не дають…

Несуть велично на горище кулі

Масткої глини – як хліби несуть.

Всі толочани в глиняних чоботях

Однаковісіньких – в рудих усі –

І так пісень – з комариком! –

виводять,

Що аж лящать об небо голоси.

– Ох-ох! Ох-ох! – І день в гурті

короткий,

Всі стомлені ідуть, немов зі жнив.

І дім новий, веселий, вікноокий,

Гостинно двері зорям відчинив.

Свята

Все більшає на білім світі свят,

Все меншає їх тіней – сірих буднів,

Рівняємось на мужність світлих дат,

Щезають дні бездонні, каламутні.

У кожнім році стільки світлих днів,

Блищить на них не позолота дати,

А сяє перемога трударів,

Що творять хліб, і день, і кожне свято.

53

Календар

Календар розкладений на дощ,

На сніги загострені й хмарини,

На прекрасне плетиво порош,

Ожеледдю вковані цямрини.

Календар розкладений на цвіт

І душі весняної і квітів,

На громів рожевий динаміт

І на гніву чорні динаміти.

Сиплються, поглянь, з календаря

Жолуді й каштани темно-мідні,

І впадають в голубі моря

Журавлів притоки перелітні.

Каменярі

Вони щодня у віці кам’яному –

Лупають сизі скелі раз у раз,

А ввечері вертаються додому,

У вік ракетний – ходять поміж нас.

У котловані ж камінь, мов характер,

Крутий, твердий, що виклика на герць.

Крізь груди каменярські йде екватор

Гарячих дум, гарячих душ і серць.

Мов хліб, каміння потом посолили,

Його скорили, форми надали,

І недарма фундаментом ці брили

В будівлю світу молодо лягли.

54

* * * Вивчаю у народу рідну мову,

Я вчуся по граматиці віків,

І пам’яттю не розуму, а крові

Я правила вивчаю прапорів;

У дзвін свойого серця б’ю заклично

І по складах вчу радість і жалі,

Вигранюю, загострюю обтічне

У камені, у грудочці землі;

Праслово сонця хочу відкопати,

Природу без перекладу відчуть,

Залізо – по-залізному читати,

З орлами налітатись досхочу.

Я прагну підкорить уранну мову,

Збагнуть у грози азбуку громів,

Щоб відкривати в них і знову й знову

Тисячодонний зміст буденних слів.

* * * Навмисне хтось придумав для людини

Стонадцять різних дріб’язкових діл…

Я серцем щиро аж до неба лину –

Порогом серце ділиться навпіл.

Втечу від глини, каменю і цегли,

Які мені городять світу шмат,

Не стане серце лагідним підлеглим,

Для мене не одцвів ще жоден сад!

55

Коноплі

Коноплі знов посіяла бабуся –

Мовляв, іще в хазяйстві пригодиться.

І гладить я люблю їх коси русі

І ввечері намочувати в річці.

Ждуть, жабами обкумкані, допоки

Із них не виб’ють гострої костриці

І витчуть полотно цупке, широке,

Якому під калиною білиться…

В село бабусі я везу батисти –

В дорогу вирушаю на світанку,

Вона ж дарує в галасливе місто

Найкращі в цілім світі вишиванки,

Яким не полиняти, не зноситься,

Бо пахнуть полем і червоним маком,

Бо нитки чорні – грудочки землиці

До рук моїх присохли ще ізмалку…

В Джамбулі

В Джамбулі місяць наче жовта домра –

Мені на ній зіграти хоч би раз!

Але як грати – треба грати добре,

А так, як я, аби побринькать, – зась!

В Джамбулі ніч, неначе східна мудрість,

І ходять вулицями дивні сни.

Ну спробуй віднайди жіночу мужність!

Ну спробуй хоч на хвилю тут засни!

56

Проліски

Дівчатко небо принесло у місто,

Саме несміле, наче пролісчатко,

Трима пучечки голубі невміло,

Переступає із ноги на ногу…

Зненацька хлопець підійшов, поглянув

На лісовичку, на лозовий кошик

І вибрав квіти – певно, щонайкращі! –

І їй же з усміхом подарував.

Дівча замаковіло полум’яно:

От дивина!

Це ж їй подарували

Юначі руки вперше (вперше!) квіти!

І дівчина, забувши торг, побігла

Додому через ліс, їх пригорнувши

До серця-зайченятка…

Й ніжно з нього

Щось пробивалось пролісками…вперше.

* * * Осока прорізала у небі

Молодик тоненький несміливо.

Чорний сонях у торішнім кепі

Задививсь на золотаве диво.

Небокраї мріють про майбутнє.

Вечір щирий, як найперші вірші.

І зірки відлунюють нечутно

У воді, настояній на тиші…

57

Зелений сніп

Водоспад березового соку,

Сокопад, налитий у горня…

Ген дерева, як думки високі,

Підпирають синю баню дня.

Стежкою, неначе перевеслом,

Зв’язаний зелений сніп дерев.

Дятли – споконвічні птиці-теслі –

Цілий день працюють без перерв.

Бахкає у дубняку щоденно

Грім, немов весняний самопал.

Пні соснові – в них роки шалені

Уляглися мітками кружал.

* * * Спішу в село, спішу до мами,

Калачиком згорнувся сад.

Хати, римовані тинами,

Стають у канонічний ряд.

Вони – поеми чи сонети –

Розказують, як трударі –

Пшениці та землі поети –

Живуть у кожному дворі.

Що їм будильників дзвіночки

Чи півня раннього підйом,

Як весну кожен стріти хоче

Не у селі, а за селом!

58

Картопля “у мундирах”

Ми натомилися за день,

В нас баба – командиром,

Вона скомандувала нам:

– Картопля “у мундирах”!

Твердий захрупав огірок,

В руках димить картопля,

І місяць поверта в вікно

Непрохано голоблі.

Забувши сотні страв смачних,

Світи зійшлися клином

Студентських загорілих рук

На мудрій картоплині.

* * * Перекипіло молоко ромашок,

Дотліли променисті нагідки.

І гаснуть-догоряють-доцвітають

На грядці розтривожені квітки.

На землю натрусилася пороша,

А іній нишком мідь пересріблив…

І тільки запах квітів бродить полем,

Як післяслово пелюсткових див.

Вітри гніздяться у садку на квітах,

Барвінок мій уже відрутенів,

І тільки пахи витончено-ніжні

Потиху плинуть, як забутий спів.

59

* * * З огудиння блискавки зірвався

Червонястий круглий гарбуз грому,

До мого порога докачався,

Гепнув білозубо перед домом.

Вистрибнули зернятка-дощинки

І пішли по стежці дивним скоком,

На кілках трусились глеки й ринки –

Глиняники бралися за боки!

* * * Переливання синього дощу,

Переливання з неба в сизі трави.

Думки свої я стиха ворушу,

Як оксамит духмяної отави.

Листок погас кленовий – не дотлів,

Чека морозу – білої покари.

Над лозами рогатка журавлів

Краплинами стріляє із-за хмари…

* * * Осіннє сонце вже в оправі хмар,

Осіннє сонце, наче в окулярах.

Пом’якшую морозу я удар

І серце підставляю під удари.

Віконне скло – прозорчаста межа

Поміж теплом і холодом іскристим.

З тепла на холод вируша душа,

Де вітер верховодить голосисто.

60

Лижню!

Напружена, як тятива…

Удари серця…Постріл! Старт!

Летять дерева, як слова,

І вітер – найрідніший брат –

Схопив за руку і несе

У білий радісний політ.

Лечу! (У цім польоті все!)

Лечу! (У ньому цілий світ!)

А під горою хто такий?

Хто на путі неждано став?

Гей, заважать мені не смій –

Не на поступливу напав!

Я не спинюсь ні перед чим

І сліз ні краплі не вроню:

Якщо зумієш – утечи,

А ні – скоріш звільни лижню!

* * * У битих валянках криниць

Прийшли сліпучі зими,

Роки із тисячами лиць –

Чи днів – ідуть за ними.

Горох блакитний сліз-краплин

Іще в стручках бурульок,

І краде ночі – довгий плин –

Чи день, чи білий шуляк…

61

Зафак

Цокають підкови – срібний передзвін,

То зафак1, як слово, виліта зі стін.

Пальці музикантів – повід чи струну –

Натягнули туго – нині не до сну.

Зажадали ноги вітру й стремена,

Зажадало серце лету й скакуна.

Підмиває ноги музики струмок,

А черкес у танці добре знає толк!

Аж підлога тліє од гарячих ніг,

На вершинах тане од зафака сніг,

Дзвінко б’ють підкови, дзвонить в скронях

кров,

І летить по світу вершником любов.

* * * Конструктор-вечір ватмани снігів

Приколює не кнопками – морозом

І проектує леготи струмків,

І квіти весняні, і скреслі грози.

У нього за лінійку – санний слід,

Блідий півмісяць служить транспортиром,

І ревно креслять циркулі воріт

В заметах дуги, як орбіти віри…

1 Зафак – черкеський народний танець.

62

* * * Сказав мені – залиш координати.

А чи по них зумієш ти знайти?

Оце вони: солона скеля правди

Та ще – багнет моєї прямоти.

Сказав мені лишити – я лишаю:

Червоні бризки руж і мед бджоли,

Знайди мене, коханий, – я прохаю –

Між паралелей горя і хули.

…Кручу я олівець, як самокрутку,

Вдихаю дим їдкий своїх вагань –

На ранній довготі твойого смутку,

На пізній широті моїх ридань.

Не пробачай

Не пробачай мені лихого вчинку,

Прошу тебе, молю: не пробачай!

Як друга, як мужчину – не як жінку –

Заслужено суворо покарай.

Карай! Карай! Бо кинусь від порога

Твойого дому – в безвість полечу!

Бо як мені пробачиш, то вже цього,

Будь певен, я ніколи не прощу!

63

* * * Ти мене візьми на дужі руки І чимдуж у світ жени коня, Обпечи гарячим поцілунком, Занеси на край дзвінкого дня, Де усе первісно-необжите, Де нема ні сліду од підків, Де ніхто не буде нас учити, Як шукать оазу між пісків. І не буде нелюдської муки, Поговору – смертного дання... Тож мене візьми на дужі руки І чимдуж у світ жени коня.

Ти

Ти послідовний, як хронологічна таблиця, Просиджуєш ночі в полоні тріодів Над нерозривними ланцюгами схем, В твоїй кімнаті живуть магнітофони, Приймачі, лампи, конденсатори – Всі вони прописані в твоєму серці. А де ж я житиму?..

* * * Вода, мов лід, а все ж – кипить, На камені гарцює. А скеля, мов застигла мить, Щось трепетне віщує. За перевалом сонце вже, Ніч поруч, десь поблизу. Орел вершину береже, Як пам’ять любі риси.

64

* * * Зима приспала всі квітки, Ліс – в білому халаті, Шаблюка вигнута ріки У льодовому гарті. Снігур святкує заметіль, Снігур святкує хугу, І шишка – велетенський джміль – Гуде у завірюху.

* * * Пересілися морози, Може, пересіли Із саней сковзких на воза, А довкола – біло. Коні дзвонять копитами В дзвін землі – на свято, Їду синіми стежками Долю зустрічати.

* * * Круті поземок віражі – Прийшов упертий грудень. Повзуть морози, як вужі, Землі на білі груди. Геть розхитали перелаз Вітри собі на втіху. Дорога льодом узялась, В криниці – віхті снігу. Що снігу білі віражі І вітру трубні гімни? В червонім вузлику душі Несу тепло, де зимно.

65

Джигітів камінь

Джигітів камінь височить,

Давно адиг його вершини

Не досягав… Дзвінких копит

Чекає гребінь соколино.

Неначе бурка, ночі тінь,

Милує слух гортанна мова.

Із вершником у змові кінь

Летять навстріч палкій любові.

Стою на висоті небес,

Удар копит, земля іскріє.

Із гривою зіллявсь черкес,

Стремена зойкнули:

– Маріє!

Я простягаю крила рук

Навстріч стрімкому скакунові.

Злети до мене, наче звук,

Злети на пік думок і крові.

* * * Сплети мені колиску з віт вишневих,

Під голови любистку принеси

І колискову ніжну, вересневу

Співай мені до першої роси.

Співай мені про зорі найясніші,

Співай мені про лагідність отав

І про кохання вірне, найпалкіше,

Якого в світі ще ніхто не знав!

66

Біла глина

– Люди, глина!

Біла глина! –

Загукав міняйло.

І покірна конячина

Край дороги стала.

В конячини білі ноги –

Глиняні чоботи,

Як Чумацький шлях, дорога

Тягнеться до плоту.

– Ой дівчата красні, милі,

Хто набрать не сміє? –

У міняйла скроні білі,

А погляд терніє.

І далеко голос лине,

У душі сріблиться:

– Беріть, люди, білу глину

Для світу-світлиці!

* * * Сокирки цюкають у житі,

Рубають промені на стебла,

Вже вулик бджолами обжитий,

А мед од квітів ніжний, теплий.

Ще серце осені не чує,

Та вже полотна рос у лузі,

І літо на току чатує –

Господар в житнім капелюсі.

67

Ой, буває хвиля синя

Ой, буває хвиля синя,

А буває чорна:

То від берега тікає,

То його пригорне.

Ой не завше в русій косі

Стрічечка червона,

Ой, буває туга-люба,

А буває – чорна.

Ой, буває небо літнє,

А бува й осіннє…

Є слова, немов пір’їнки,

Є – немов каміння.

Ой чекає рута-м’ята

Не на кожнім кроці,

Є стрічання, як світання,

Є – мов захід сонця…

* * * На скакалці “бабиного літа”

Дві травинки скачуть, наче діти.

У кринички крихітні стернинок

Назливали ранки рос-росинок.

Сонце, наче кобра золотиста,

Витягає роси променисті.

68

Материнство

Я – наче море із найбільшим скарбом:

Десь в глибині найкращого земного

Життя малого чую дивні карби –

То ніжні рухи дитинчати мого.

Воно, мов рибка, плаває у морі,

Воно крізь мене п’є блакить осінню,

Крізь вени йдуть до нього дивні зорі

І вечори, немов сокирки, сині.

Для нього я виплутую з волосся

Проміння реп’яхів – бери, мій синку!

Я вимріяла і дощі, і роси,

І волосину кожну, і родимку.

Я – дивне море, що росте щомиті,

В мені живе корал життя людського,

Я наче море – сонця, неба, квітів,

Найкраща – до життя – в мені дорога.

* * * Болить тобі, сину, пальчик –

Болить мені, синку, серце.

Не плач, мій малий, кирпатий,

На світ уві сні не сердься.

Спитаю тебе на виріст,

Хоча і далеко все це:

Тобі заболить хоч пальчик –

Як мамі заниє серце?

69

Дитячий плач

Ти плачеш, синку, плачеш неабияк,

З таким натхненням – прямо твориш плач,

Аж вікна співчутливо сльозавіють,

І щулиться в кутку од ляку плащ.

Ти плачеш на п’ять поверхів будинку,

Аж стало дибки листя пишних крон.

І де ти вчився плакати так дзвінко?

Ет, краще я ввімкну магнітофон –

Нехай твій плач, твою дитячу рану

Бинтує плівка – мо’, переболить…

А як колись дорослим, сину, станеш –

Віддам тобі оцю крикливу мить.

Тоді ти зможеш легко зрозуміти,

Що всьому люди вчаться: говорить,

Ходити, посміхатися, любити,

Лиш плакати їх не потрібно вчить.

Зайченятко

Зайчик стриб мені на руки,

Лапки з ляку аж тремтять:

Доганяв його звірюка,

Хтів торбиночку віднять.

Зайчик – тиць мені торбину,

А у ній – малого сина.

Спав синок в торбині м’яко –

Зайченятко…

70

Синова любов

Веду маленького за руку,

Мені говорить син:

– Люблю тебе я, мамо, довго,

Так довго, як цей тин!

Дійшли ми вдвох до перехрестя,

Тин раптом обірвавсь,

Добудувать до горизонту

Його син обіцявсь.

Летять у вирії лелеки,

Дивлюсь – не надивлюсь.

За міру вічної любові –

За синів тин держусь!

* * * Несе верба у пазусі,

У дуплі старому

(Аж співає од радості!)

Руде дитя грому.

Блискавиця під хмарами

В розпачі шугає,

З погрозами і карами

Пустуна шукає.

Малий неслух всміхається,

До неї байдужий,

Ні крапельки не кається –

Їсть вербові груші!

СКРИЖАЛІ ДРУЖБИ

Поезії

72

Світ

Із діда-прадіда коваль

Дививсь на світ із кузні.

…Дзвенить підків срібляста сталь,

Сміються щиро друзі.

А хлібороб – він од землі

Ніяк не одірветься.

Склодува світ в прозорім склі –

Світлішим день здається.

Пісняр – він піснею лише

Переміряє днину.

Всяк ревно світ свій береже,

Світ Праці і Людини.

* * * Гірські струмки – всі біжите униз,

Гірські шляхи – йдете не вдаль, а ввись,

Поводирює світле сонце дню,

Черкесові та вірному коню.

Не зміряти деревам висоти,

На скелі не дано лісам зійти,

Не зміряти обвалам диких прірв,

Вітрам не розкрутить прадавній вир.

А думкою – до сонця долетіть,

А мрією – дістать орлину мить,

Чеканням – освятити вороття,

Любов’ю – переміряти життя.

73

Скрижалі дружби

Од вітру чи од сонця не хилились

Прибічники світила, неба й лір.

Степи я по-новому роздивилась

Із висоти сліпучо-білих гір!

Знялися скелі – донебесні стіни,

Чолом в чоло – пізнати суть гори.

…Немов обвали, гуркотіли війни,

До кореня згорали явори.

Та захисник Вітчизни на багнеті

Ніс прадідівську честь високих гір,

Найвищі гори, друже, на планеті –

Скрижалі дружби. Їхній пік – це мир.

* * * У коло я увімкнута надійно,

Пульсує у мені весняна рвійність,

В мені течуть світанки полум’яні,

І гнів людський, і пісня, і кохання,

Любисткова замрія вечорова,

Серпанок тіней і найперше слово…

Моя опора – дужа, мозоляста,

Тому проводжу труд, як вічне

щастя.

Я – провідник життя, в мені –

майбутнє

Перетікає у свята із буднів!

74

Сто сот бажань

Приходить ранок на будову так: Занурюється в обрій синій гак (А трос тремтить в напрузі під

стрілою) – То кран шукає рибки золотої…

Ген світле сонце клюнуло за мить, Рибалка-кранівниця вже сидить В кабіні. І до рибки промовляє: – Я сто бажань, моя кохана, маю: Щоб той юнак, що в третьому вікні, Храм кришталевий збудував мені. Не на руках мене весь вік хай носить, А в серці вірнім… – Далі рибку просить: – Вділи мені і світла, і тепла (До тебе завше близько я була), Щоб довкруж мене все цвіло, співало! – …Сто сот бажань їй сонце дарувало.

* * * День народився

в небовій сорочці Від матері Землі

та батька Сонця. Під спів пташок,

під шуми колискові Він обрії зігнув

аж у підкову І кинув на усі

дороги людям: І хто знайде її – щасливим буде!

75

Via est vita1

Ще вії-промені стуливши,

Дрімає сонце за вербою.

До лісу поспішаю пішки –

Роса видзенькує за мною,

Розбившись на дива ранкові,

Щоб на ніч цілою ставати…

Сховавши колючки тернові,

Виходить кущ мене стрічати.

Ручай проснувсь і привітався –

До нього я заговорила.

У власне хутро заховався

Зі страху зайчик – дух несмілий.

Он корч з болота виринає,

Неначе лісовий водяник.

Листочок гілку вже торкає

Злегенька: “Мам, вставай…

Вже ранок!”

Обпалені листи

Свойого батька я не пам’ятаю,

Дитяче “тату” вбили на війні.

Листи солдатські знов перечитаю,

Що заповів як спадщину мені.

Трикутнички із пошти фронтової,

І мова батькова така проста…

…На вічному вогні гартую зброю,

Клянуся я над попелом листа.

1 Via es t vi ta – вислів: дорога є життя (лат.).

76

Дитинець

Ти знову поспішаєш у Дитинець

(У це прадавнє лісове село),

Везеш йому подяку, як гостинець,

Усе, чого без нього б не було.

Везеш думки, шорсткі великі руки

(Відзнаки – на долонях мозолі).

Грім виставляє небо-двері – грюка

В осінньому передостаннім злі.

Ти знову поспішаєш у Дитинець –

Першопочаток всіх своїх доріг.

І ліс густий – одвічний піхотинець,

Що жолуді-набої приберіг.

Ідеш поміж воронок од снарядів,

Ти – виріс, а вони – не заросли…

Подекуди іще осколки градом

Засіялися у бурштин смоли.

…Ти знову повертаєш із Дитинця –

Села дитинства і села дітей,

В душі везеш ти вірності – по вінця

І з нею йдеш, як промінь, до людей.

* * * Так дивляться, як бачать світ уперше,

Так дивляться лише на справжнє чудо.

Так дивляться лише одного разу,

Коли в душі вирує неповторне…

Коли кохають…

Так дивився ти!

77

Балада про живе ім’я

Ото вже друзі – нерозлийвода,

В одного чуб, як у жнива жита,

А в другого не очі – антрацит.

…Тоді належав друзям цілий світ.

В два голоси співалися пісні,

І йшли разом юнацькі світлі дні,

Та раптом став упоперек доріг

Він, сорок перший, той кривавий рік!

І стали дві гвинтівки твердо в стрій,

Нерівний загримів, запеклий бій,

Та берегла їх дружба, як броня,

І все-таки осколок навмання

Поцілив серце.

Як і не було…

Упало жито стигле на чоло,

Упала клятва – чорний антрацит,

І розколовсь навпіл кривавий світ.

Один лишився жить – один за двох,

Та у бою він бивсь за десятьох,

І з того чорно-пам’ятного дня

Забув своє і прізвище, й ім’я.

Він друга взяв ім’я ще на війні,

Любив і мріяв побратим у нім.

…Пройшли роки. Посивів ветеран.

По мітці є на кожну з давніх ран,

78

По болеві на кожну згадку є.

Та в кожнім ділі друг його встає,

Бо те ім’я, як пам’ятник живий,

Несе в душі незгоєній своїй,

Бо побратимів не загине рід,

Бо тільки у єднанні – вічний світ!

* * * Скільки трав і квітів є на світі!

Всі вони ростуть, либонь, не марно:

Ті приносять сон тривожним дітям,

Ті – душі вділяють жар-нектару.

Кропиви жалкі також корисні,

Подорожники для ран живлющі…

Всі рослини, наче люди, різні:

Скромні, дивні, горді, неминущі.

Прохолоду люблять чи проміння,

Розцвітають не в одну годину.

Стебла різні, і листки, й коріння,

А земля одна, як у людини.

* * * У мене стільки друзів на роботі

І невідкладних радісних турбот!

А назва над усім – проста і горда,

А назва над усім одна – завод.

Метал навчив нас мужності і гарту,

Палати – не згоряти вчив огонь.

Нас робітничу долю починати

Навчили – із натруджених долонь!

79

Хустка Жінки, о, доки у злобі принишклій не підняли мечів материки, чоловікам під ноги киньте швидше свої, од сліз такі важкі хустки.

Р. Гамзатов

Валун відполірований, як люстро, І бачу в ньому: бій страшний кипить. Кинджал од крові мстиво так

блищить, Йде різанина –

несумісність людства.

Та раптом зойк жіночий пролунав,

Із хусткою упав до ніг черкесам.

Кривава мить спинилася на лезі,

Мов статуя, додолу кінь упав.

Мужі мовчали, і мовчала жінка,

Багряна хустка важчала усе,

Вже кінь черкеський вершника несе

В аул, до саклі, геть із поєдинку.

Нікого вже нема. Горянка – є.

Між чорних кіс – чаїне біле пір’я.

Благословенна жінко із повір’я,

Твоя хустина прапором стає!

* * * Співає цех, мов арфа. Тут дроти

Під пальцями тонкими, наче струни.

І клеми, і жарівки – золоті,

І вмикачі – носаті тугодуми.

Ланцюг складний. Іще один, іще –

Із кров’ю в унісон пульсує атом.

І день, в дроти увімкнений, тече –

Високий день, що працею багатий.

80

Алмаз

Я знаю, з чого робиться алмаз, –

Він брат крихкому сірому графіту.

…На світі мить така існує, час,

За котрі виростають гори, діти.

За котрі полиніє в сотах мед.

Є мить, що рівна рокові чи віку…

На світі слово є таке – “вперед!”,

Що втиснуте у колбу, у гвинтівку –

У серце! І якщо воно – графіт,

Одвага зцементує кров-пилинки

І твердістю здивує цілий світ,

Алмаз – переконаннями великий!

Акваріуму – скло, кришталь – для ваз.

А пам’ятнику – вічності незрушність.

Не робиться, а твориться алмаз

Із серць, які одшліфувала мужність.

Токар

Засмаглі руки в кулачок патрона

Кладуть уміло непокірну сталь.

Шалений біг, і стружка синьо-чорна

Лиша блискучо-сріблену деталь.

А час не жде, потрібно поспішати,

І токар знов роботу почина.

Мені здалося: на його верстаті

Закріплена навіки вісь земна!

81

Видіння

В Марті1 – все небо.

Довкруж сонця – рибки, Такі малі, казково золоті. І черепашка, мов розбита скрипка, Дзвенить якісь мелодії прості.

Співа мені про щастя синь-високе, Про чорні коси, що торкають дзбан. О, чую кроки, несміливі кроки, Як тятиву стріла, гойдає стан

Пружна хода. Черкешенка вродлива Бере студену воду із струмка. Ця – Пушкіна (коли ще!) полонила І все – така, через віки – така…

* * * У соннім царстві сон-трави Буджу твої повіки. Ти – мій од ніг до голови, Ти – мій на мить, навіки.

Засію квітами твій чуб, Чоло засиплю й щоки. Мені і вадами ти люб, Дарма, що плинуть роки.

Зозулі “ку-ку” наловлю В зарошені долоні. – Люблю тебе!

Тебе люблю! – Дзвенить весняно в скронях.

1 Марта – річка в Адигеї.

82

* * * Ми обнімали радісно беріз,

Зелений клен листочків медом першим

Торкався рук, і вуст, і русих кіс,

А ти стояв поміж гіллям, завмерши.

І не могла ні кроку я ступить,

Кори хустина у руці тремтіла.

Чи не од першолисту прикипіла

До щастя я, що ця віщує мить?

* * * Неначе скнара, золото коси

Перебираєш, стрічею багатий.

До білої студеної роси

Не хочеш вуст моїх мені віддати.

В очах твоїх – зіницями печаль,

В очах твоїх – зірницями надія.

Зелений жовтень смерековий…

– Жаль, –

Сказав мені ледь чутно. –

Жаль, Маріє…

* * * Засмаглі губи щось мені шепочуть,

Слова-сонця сіяють на вустах.

Ми стали на межі п’янкої ночі,

І висипано зорями нам шлях.

Я щедро жаром слів твоїх зігріта

(Невже в цю мить живе десь гострий лід?) –

Побачення вишневий мед не спити,

Біліє схід, уже біліє схід.

83

* * * Відтоді, як не бачу я тебе,

Я стала забувать, як пахнуть квіти.

Як пада листя восени у прірву,

Як день видобува з вугілля-грунту

Стебельця гнотик,

з нього – цвіту вогник.

Я стала забувать, як терпнуть руки

Од струму твого погляду і слова.

Своє ім’я вже стала забувати,

Яким ти називав мене, – “кохана”.

* * * Промінці солодкі конюшини

Тануть під губою у коня.

…Літо мідне між снопами стигне,

Копи, мов горшки до череня,

Сунуться до глиняного току.

Колеться ображено стерня,

І лелеки червонястим кроком

Відміряють полотнину дня.

* * * Бджіл борода біля льотка медіє,

А серпень, як рентген, білий налив,

Що поміж гілок де-не-де біліє,

Наскрізь, аж до зерняток, просвітив.

Бринить листочок – триптих

конюшини,

Три місяці відлітні, наче мед.

І передчасним криком журавлиним

Сповільнений листка хмільного лет…

84

* * * “Де ти, де ти?” – кожен день

питаю І копаю у душі зілля. Зерна бруньок квітень висіває У набухлі борозни гілля. Не вгавають язики-струмочки, Ночі й дні питаються, де ти, Прилети ж, юначе-соколочку, З вирію турбот і суєти! Сонце міря сажнями проміння Шлях, яким прямую до людей. Сльози, як надій моїх насіння, Проростають болем із грудей… Осінні дива

Дива, дива. В листках, траві, словах. Всіх не почути, всіх не перейняти. Осіння пісня, може, й не нова, – Нового нею як не відкривати? Кленовий хміль багрянцю я ловлю, Дарую білці шишку, повну звуків. Люблю я осінь. Восени – люблю. Бринить уява тятивою лука.

* * * По листочку скиньтеся, клени, Золотий синочок у мене, По різьбленім – скиньтесь,

дубочки, Бавте дорогого синочка, Не жалійте листя, тополі, На зелену синову долю.

85

* * * У пригорщі гнізда нема нікого – Ані синиці, ані журавля. Ключі листків летять-летять у вирій, Махнувши крильми жовтими здаля.

Шатро небес дірявить дощ осінній, На недосяжній гілці у саду Он сохне грушка, як дівоче серце, Що необачно трапило в біду…

В засіки яру засипає осінь Із тіньових мішків зерно зірок. Здається, аж у небі завмирає Мій несміливий, мій непевний крок.

Ой закрутила голову мені ти, Моя хороша земле, й восени. Од тебе вічно серцю золотіти, Чекать високих злетів і весни!

* * * А хвиля доганяє журавлів. А журавлі – наздоганяють літо, І вир, як вирок, з гуркотом громів Ген крутить вітром, сонцем, білим світом.

На кручі вовчі ягоди блищать, – Кого вони іще за дня чатують? А журавлі у вирії летять, Перестороги птахи мов не чують?

Мо’, будуть десь на скелі ночувать, Сховавши дзьоба під крило пташине, А може, і вночі вони летять – На шиях в них ліхтарики шипшини.

86

* * * Повзуть морози перші на городи

У маскхалатах сизо-білих, бач,

Та виступають соняхи супроти –

В них зі стручків квасолі патронташ.

Встає багрянець осені над світом,

Відлітних птиць сріблиться гострий

кут –

Веснянозобов’язані всі квіти,

На смерть вони стоятимуть отут!

* * * Пожухло під березою вже листя,

Нема води – закована у лід.

Низенький захід над душею висне,

Зализує поземка білий слід.

Берези стовбур – чорно-біла карта,

Де чорне – ніч, де біле – день ясний.

З весни забута ось примерзла кварта,

І сниться сон, як сік солодкий, їй.

* * * Мій син калачиком згорнувсь

В бабусі на печі.

Маленький, певно, і незчувсь,

Як сон зморив. Верчі

Сухого бур’яну кида

Бабуся у вогонь…

А син мій сходить, вироста,

Як хліб, з шорстких долонь.

87

Колискова пісня

О пісне моя колискова,

Чи ти до колиски прийшла,

Де син мій – любові обнова,

Пір’їна зозулі й орла?

А може, колиска до пісні

Пливла, ніби човен надій?

Од щастя у серці завізно,

Завізно у небі од мрій…

Од чого ж ця пісня лозова

Така золота і гнучка?

Вона – од душі, од любові,

Од вічності – ніжна й дзвінка!

Син

Виростають ручки

У мойого сина,

Вже на кожну пучку

Є турбот краплина.

Виростають зуби –

Дні стають черствіші,

Впертішають губи –

Мужність усе ближче.

Ще – розкрились очі

На прекрасне ширше:

Хочеш чи не хочеш –

Білий світ побільшав.

88

* * * Мій Новий рік, –

чорнявий Новий рік,

Щасливим будь для мене, мій

світанку.

Чуття мої, немов з берези сік,

Поллялися. Прозоро-щемна ранка.

Мій шлях новий,

не звідана ще путь,

Щаслива будь, хоча й не завше рівна.

Тобою всі мої кровинки йдуть,

Кровиночки-зерниночки добірні.

Мій день новий,

будь сонячним завжди,

Настань для мене долею, не мевом,

Мій світ новий, із вічністю прийди,

Моєю твердю будь, повітрям, нервом.

Мій вік новий...

Вже я в тобі живу,

Цвіту, веснію... Я не марнословлю:

Мій рік Новий, мене стрічай нову,

Освячену тобою і любов’ю.

* * * Який у мене син – грибок біленький,

Які у сина очі – синь небес,

І ручки – помічні, хоча й маленькі.

Пучечок світла – мій синок увесь.

БІЛИЙ СВІТ

Поезії

90

Колосок

Я не збирала крихти під столом

І не втрачала образу людини.

Не йшла в похід за спілим колоском

З торбинкою суворої години.

Я – воєн післяслово, і мені

Посіяне батьками пожинати.

Пшеничні й житні колоскові дні

У полі виколисувать, як мати.

Виважує зерно моя рука

Як вічне, незнищенне, всеєдине,

...Тягнусь до золотого колоска,

Що на чолі моєї батьківщини.

* * * Мені лише три місяці було,

Як зірка батька на пілотці згасла.

Дитинство з повоєнних літ зросло,

Неначе мак у полі – червонясто.

Коли мене, заблуду поміж див,

Спитали (світ сірішав за сльозами):

– Без тата я, його фашист убив, –

Я, хлипаючи, завчено сказала.

По батькові завжди мене зовіть: Його не зможе вдруге куля вбить.

91

Найдорожче Батьківщина починається з матері.

З народних вуст

Він такий тугий, мов капустинка,

Між пелюшок, білих пелюсток.

Він – моя найкраща серединка –

Серцевинка віри і думок.

Прикріпили три блакитні бирки –

Лікарняний ритуал ознак.

Зважить-переважить серця гирку

Невагомість первістка в руках.

Щастя мить – уперше годувати!

Материнством, як струна, бриню.

Світе, слухай: я вже стала мати –

І цієї долі не вроню!

Як тебе я стала розуміти,

Батьківщино, зблизька – не здаля:

Найдорожче на землі – це діти,

Найдорожче у дітей – земля.

* * * В бору сосновім зелениста глиця

Підхльоскує: „Біжи, уже світа!”

Ось-ось весь обрій заполум’яниться,

З грудей, мов птаха, серце виліта.

Трава крізь роси пророста до сонця,

Вітри крізь віти вирвались в поля, –

І крізь озерця голубе віконце

На мене рідна дивиться земля.

92

Токовий

Зоря скотилась з обрійного краю, А жайвір грає радісно „підйом!”,

Своє чоло спітніле потирає

Смаглявий, височенний агроном. Він звик найпершим колоски вітати,

Вклонився б – та при зростові такім

Кумедним потерпає виглядати:

Стоїть прямий і дужий, наче грім! За ним слухняно рокотять комбайни

І золотяться бункери зерном:

То ниви неозорі і врожайні

Скеровує до току агроном. Такий-бо фах – од прадіда і діда,

Робочий день – за сонцем, світловий.

Чорнющий, височенний серед літа,

Ще й з прізвищем жниварським – Токовий. Лісові яблуні

В глибиннім лісі яблуні цвітуть...

Хтось донедавна, певне, мешкав тут,

Та переїхав, розібравши хату,

А яблуні лишилися стояти. Сад не займати – зголосився ліс! –

І колом подивованих беріз

Він пелюсткову обійшов пожежу

І звів од ранніх приморозків вежу. Як власне серце, сад оберіга – Олюдненість розквітла дорога.

93

Тепла домівка

В діжі дубовій тісту не сидиться –

Ліплю хліби й двійко голубенят.

Лопата дерев’яна веселиться,

Що вчитиме літать моїх близнят.

Піч, вилизана язиком вогненним,

Чекає вже на висхід буханців...

І хлібний дух росте, немов антена,

Настроєна на хвилі житніх днів.

Тікає з печі кіт, немов із пекла, –

І прямо до одчинених дверей.

Йду на роботу. А домівка тепла

Од хліба та од подиху дітей.

* * * Доріжки білі ненька вишивала,

А заполоч блакитну з хвилі брала,

З клубочка свого серця – жар-червону,

Із пасма ночі та зі смутку – чорну...

П’ять ниточок на голку,

п’ять під голку,

Ой білий шовку, непокірний шовку!

Швидкі роки ковзнули п’ятірнею

За матір’ю ласкавою моєю.

Та в’ю із хмелю радощі зелені,

Бо вірю я у вишивання нені:

Хто сам малюнок долі вибирає,

Той пустоцвіту у житті не має.

94

Остання свистулька

Дзвінкі свистульки-саморобки

Дідок малечі роздає,

Пташок виймає із коробки –

І глина голос подає.

Ця тьохкає, мов солов’ятко,

Та гороб’ятком цвірінчить:

Їх в особливому порядку

В руці натрудженій держить.

А під кошлатими бровами

День вицвітає на полин:

Десь за Карпатами-кряжами

Одлітна юність – линь-прилинь!

А та не лине, тільки в глині

Одлунням-пташкою ячить.

Дід ще чіпкий, ще руки – сильні,

Іще він малюків навчить...

* * * Пучечки маку і пучечки кропу

Під стріхою принишкли до весни.

Як мак-видюк, осіння мжичка кропить

Схололу землю...

Все одно вони

Чекають весен і ріллю – в обійми! –

Благословення птахів і небес...

І мак, і кріп пішли до клуні в прийми

На зиму тільки, не на вік увесь.

95

З дитинства

Дорослим залюбки допомагала,

Та тільки не подумайте дарма:

Винагороду незвичайну мала,

Яку собі придумала сама.

Це я стрибала, щоб на ваги стати

(Ніхто й не заперечував „козі”),

Кортіло хоч хвилину побувати

З великим хлібом ув одній вазі.

Мінусувала все ж вагарка-тітка

Од кілограмів спільних –

двадцять п’ять.

А як хотілось інколи, хоч зрідка,

Хоч раз – аби забулася віднять!

Снував движок по цифровій лінійці,

А руки шліфувались об зерно.

Щороку я на жнив’яній повірці

Була з людьми і серпнем заодно.

У полі, при зерні, я виростала:

Оті токи – немов років круги.

А руки-ваги щедро додавали

В очах односельчан мені ваги.

96

* * * Вростає в землю хата, наче гриб,

Здається, призьба стріху виглядає.

Старенькі двері – вже й завіс охрип,

І шибка тьмяна теж недобачає.

Подвір’я, мов зелений фартушок,

Прив’язане до ґаночку хисткого.

Повільніший з літами в діда крок,

І довші стали сходжені дороги.

Криничка чепурна, як те горня,

Але у ній джерела б’ють студені.

Дітей і внуків згадує щодня:

Всі розлетілись, як не стало нені.

Вмовляють у листах, і так – не раз:

– Ходіть до нас – все веселіше буде. –

Крутне обвислі вуса дід Тарас

І відповість:

– Ще літо перебуду.

* * * Мене у лісі знають всі гриби,

І літа всі зозулі позичають.

А нежонаті молоді дуби

В дарунок жолудини простягають.

Неначе сонце, білка вигляда

Із круглого дупла в зелених шатах.

Зі стовбура розмотую літа –

На листя і на жолуді багаті.

97

Під тягарем

Пішли у бій – вернулась тільки слава. За Вічними вогнями – бій-заграва...

Спитає не одне ще покоління,

Що важить поліроване каміння?..

А важить ця гранітна мовчанина

Це ж скільки тонн – хай відповість сльозина,

Що разом із гранітом скам’яніла

І стала сіллю, стала зовсім біла.

Мільйонів (двадцять!) твердь земну ворушать:

– Не стій під тягарем спокійно, друже!

* * * Аж до вир’я у нас поширшав двір...

Лихої повоєнної доби

Із мамою-вдовицею навмір

У два ціпи молотимо снопи.

На тужливо дві капиці скриплять, Й не подається туго збитий тік.

І руки, чиста правда, не болять –

Аби зерно засипати в засік!

Не кажемо одна одній: – Облиш!.. –

(Чоловіки полишили село).

Ропи не витираєм із облич,

Не втоми – сили з нею прибуло.

Лежать снопи колоссям до колось –

З копи, як із дзвіниці, ми зняли.

Чи так було, а чи лише здалось:

Як мідні дзвони, ті снопи гули.

98

Народження

31 грудня 1943 року війська Першого

Українського фронту звільнили Житомир від

фашистської окупації.

Війна у жита й миру вкрала зміст,

Та древній наш Житомир – залишався.

Нарешті „наступ!” вистукав радист –

Передній край на повен зріст піднявся.

Житомирцям солдати принесли

Під рік сорок четвертий перемогу.

Рік, день метричним записом лягли

Народження: Житомира й мойого.

На звільненім Поліссі я зросла,

Навчилась свято поважати змалу,

Бо пам’ятлива – од людей – була:

Понад усе Новий рік шанувала.

Мені, як Перемозі, стільки ж літ,

Найкращих літ, які Житомир знає.

Солдатський почерк, наче заповіт,

Із метрики моєї виростає.

Хай злитно, мов зерно у колоску, –

І жито й мир квітують на віку.

99

Говорю

Під рушниками вишитими – втрати,

Не виспівать півням ясну зорю:

Все юний батько і старенька мати, –

Як воїнова донька, говорю.

По хлібові світи нам пізнавати,

По хлібодарськім жить календарю.

Жінкам так неспідручно лан орати, –

Як воїна дружина говорю.

Заручені з радарами солдати,

„Тривога!” – і я знов горю, горю.

На рубежах їм батьківських стояти:

Як воїнова мати говорю.

Хліб-сіль

Весільний, мовби новосільний день,

Не відчуваєм під собою ніг.

І щедро сиплемо зерно зі жмень

На спільний – на усе життя – поріг.

І соняховим золотим брилем

Вклоняємось: „Добридень, рідний дім!”

Ми злагодою стіни обживем

І все життя стоятимем на тім,

Аби довіку сіяти-орать,

Не воювати навіть уві сні

Та короваї пишні випікать

На білім на березовім вогні!

100

Джамбулові діти

У лиховісні роки війни з Житомира до міста

Джамбула був вивезений дитячий будинок.

Упізнай мене, степе широкий,

Я черкну твою пам’ять крилом

І в гарячий пісок взую кроки,

Як взувала в траву над Дніпром. Я приймуся на жовтім безводді,

Тільки б ти мене радо прийняв,

Тільки б думи приживлював горді

Так, як рани війни заживляв. ...І сестер, і братів з України

Сірі потяги степом везли,

І сирітства незміряні тіні

Вслід за ними в Джамбул приповзли. Та невдовзі тих тіней не стало,

Все природно, все сталось, як слід:

Степовички щодня піднімали

На руках своїх сонце в зеніт.

* * * Вмирають люди, а думки – живуть:

І шахта діє, й каменяр мурує,

І космонавт свою вершинить путь,

А вчений над незвіданим мудрує. До істини наблизивсь на мікрон,

На крок сівач наблизивсь до врожаю.

Такий уже у вічності закон:

Згасає іскра, а вогонь палає!

101

Копищуки

13 липня 1943 року німецько-фашистськими

окупантами був дотла спалений глибинний

поліський закут Копище. Тут за півдня

загинуло 2887 чоловік; з них – 1347 дітей до

дванадцяти років.

Залежалось в архівних сейфах фото,

На ньому – безіменні малюки.

Фотографом на чистому звороті

Помічено, що це – копищуки.

На повоєннім знімку – невеселі –

Зафіксував навічно апарат

(Карателі давали карамелі,

А відбирав – з життями – автомат!)

Маленька зграйка – поміж чорних печищ

Вдивляється лякливо в об’єктив.

Війна поклала їм на лиця ретуш,

Що невпізнанні стали для років.

Дорослі очі і суворі брови,

До гнівних вуст – біль молоком присох.

Вони – війни коротке післяслово

І завтрашнього розмиру пролог.

102

Дерев’яне весілля

Литовське селище Аблінга – з кривавої родини Копищ, Лідіце та багатьох інших, які зазнали тяжкого лиха від фашистів. Литовські умільці в неповторних різьбленнях увічнили людську трагедію.

Здерев’яніло в Аблінзі весілля, Немов любові зупинилась мить, – І наречена не від сукні біла: В її душі розстріляно “любить”. Був певен молодий, що день – на щастя (Хіба інакше думати він міг?), Напіводружений… Йому не вдасться Переступити постріл і поріг. Свати стоять. Як весілянам знати: Ці рушники – через плече навскіс, Якщо на автомати поміняти, То не було б розстріляних беріз. Єдине, певно, в світі це весілля, Де пара дерев’яних молодих. Вона стрічає всіх не хлібом-сіллю, А тільки сіллю ув очах сухих. Моя литовська Аблінго! Різьбили Багнетом дум твою біду майстри, Гарячим серцем постаті зігріли, “Воскресни! – повеліли. – Не умри!” Ми всі із Копищ, Лідіце та Аблінг, Бо світлий день народжений з вогнів. Пролиту кров ми зважили до краплі, А попіл переплавили на гнів.

103

Коса

У лютневому номері журналу “Радянська

жінка” за 1965 рік розповідалося про те, як

в’єтнамські жінки, що томилися в

сайгонській катівні, із пасмів свого волосся

виплели велетенську косу: потім вона стала

на конгресі миру гнівним свідком

підступності американських поневолювачів.

З газет

Не важить й міліграма волосина,

Їй вимір у діаметрі – мікрон.

Але яка міцна, яка всесильна

Коса, коли зібрати їх мільйон!

І чи потрібна далеч подорожня,

Щоби постали перед очі всі

Знедолені жінки – узнать їх можна

По спільноруч заплетеній косі.

Ми спільною бідою в світі сильні,

Для вічності потрібна кожна мить.

Не втримається мир на волосині,

Якщо його не будемо кріпить.

Примножує війна жорстокі тайми,

Їх кулями і то не освистать.

О матері, Землі своїй не даймо

Відтяти косу, покриткою стать!

104

Тарас

В далекому казахському аулі,

Де карагач калині мовби щит,

Одвічно гори там на караулі

Доріг, що бережуть Тарасів слід.

Свою несе там пам’ять вічну варту

Тієї миті, той щасливий день.

Вона явила нам “Казашку Катю”,

Дала в неволі волю для пісень.

Вона у домбрах – дерев’яних дзбанах,

Між берегами струн – живий арик,

Іще в кюї1 – пронизливо-гортанних –

Яскрава, наче вплетений кісник.

Тарасами зовуться казашата,

І хоч вони й не бачили Дніпра,

Та кожен – і за батька, і за брата –

Довічно будуть мати Кобзаря.

* * * І на Вкраїні, і в Прибалтиці

Цвітуть льони, цвітуть льони.

І до красунь-русалок свататься

Ідуть сини, чиїсь сини.

Скоряють береги з характером,

Щоб свій характер показать.

Їм буде лінію форватеру

Висока мрія прокладать.

1 Кюї – імпровізовані народні куплети.

105

Між людьми

Ще рейси небагатолюдні

(Які торги там навесні,

Коли селян тримають будні

При борозні та бороні).

Всі пасажири із квитками –

Не треба і перевірять.

На місці “для дитини й мами”

Дві щепки в сповитку лежать.

Їм до п’яти – чотири літа,

До сонця – хмари перейти.

Забрунькуватись, завесніти

І цвітом вимріять плоди.

Все попереду, як дорога:

І спека, й холоди зими…

Та не лякає їх нічого

Поміж хорошими людьми.

* * * День весняний набубнявів,

Став тужавим, наче брунька,

Сходить сонце величаве,

Сходить рано, сходить лунко.

Перша ластівка на крилах

Промінь принесла – пір’їну,

І вона замаковіла

Із-під стріхи, як жарина.

106

* * * Яка ти, земле рідна, всетерпляча –

І щедра, й справедлива до людей!..

Тобі дають лише малу зернину –

Ти колоском віддячуєш за неї,

Коли кладуть маленьку картоплину

В кишеню-ямку, та і то не цілу,

А половинку, – ти, кохана земле,

Даєш скупим не дві, не три – десяток.

І як в твоє нагріте чорне лоно

Потрапить насінинка перелітна,

Що одірвалась восени од клена,

Ти подаруєш пагін, ще й листочки.

А як людина, що тебе плекає,

Милує, береже, як рідну матір,

Впаде у борозну, закриє очі,

Чом не даєш ти їй стрункого росту?..

Чи, може, я щасливо помилилась

І ти, о земле, світу повертаєш

Сторицею дітей – весни буяння?

А може, так і треба – помирати,

Щоб проростать безсмертям крізь віки?

107

ОЙ ПОСІЮ Я ШАВЛІЮ – цикл –

Дива природи

Зір горобина просить,

Щоб у її сузір’ях

Стрілися з цвітом грози,

Наче любов з довір’ям.

Щастю душа підвладна,

Щастя – найвища врода.

Світло зелене саду –

Вершить дива природа.

* * * Скиба марила зерном,

Колісьми – шлях битий,

Соловейком-співуном

З цвіту сад відлитий.

Повеневої води

Берег жде-чекає.

А береза у світи

Соком витікає…

І гнізда схололе дно

Журавля зустріло.

На семи вітрах воно

Мерзло і тремтіло.

І прийнявся навіть пліт,

Став сухий – вербою.

Марить квітнем білий світ,

Марю я тобою.

108

Березова пора

Березу розбудив тривожний сік,

Сама весна пульсує з-під кори.

Жадана млость розпочинає лік –

І краплі-роси падають згори

У кварту ще порожню, що збира

Солодких і світанкових музик!

Прийшла пора, березова пора,

І серце почина весняний лік!

* * * Благословив травневий грім

На щастя – вишню буйноцвіту,

І кольорів – на щастя! – сім

Подарував на виріст літу.

Сміялись синьо ручаї,

Пручались корінці у ґрунті,

І, як в Олеся, солов’ї

Піснями били, били в груди!..

* * * Мені ти відшкодуй, блакитна весно,

Хоч піснею загублену любов.

Нехай бузок у надвечір’я скресне,

А білими зірками згасне знов.

Ти, осене журлива, хоч листками

Кохання відшкодуй над синню рік.

Лелеками, як пізніми листами,

Високе небо вистели повік.

109

Літній світанок

Біла фарба підвіконня

В хаті першою світа.

Сонце – кошенятко сонне –

Пильно в шибу загляда.

На солом’яній повітці

Рос бубнявіє зерно.

Котить яблуко по вітці,

На корінчику воно

На тонесенькому – літо:

– Нате, нате, бо впаду! –

Як самій не зрум’яніти

З яблуками на виду?..

Дитинство

Як не поклонитися дитинству? –

Ген грушки достиглі на вершку,

І матуся в хусточці з батисту,

Синя нитка неба в рівчаку.

Подорожник слухає край хати:

Хто ж це, хто ступає на поріг?

І тютюн, рудий та волохатий,

На вир’є натомлено приліг.

Вишенька хизується намистом

Спілим і лискучим, наче скло.

Йшла я на побачення з дитинством,

А воно мене… переросло.

110

Щедре літо

Мені додому путь коротка,

Хатина спить в стежках, стіжках.

Земля – смородина солодка –

Горошиться в моїх руках.

Вже коники в траву впряглися,

Дощі підхльоскують – вези!

Зійшовши, сонце із-за лісу

Відбилось в крапельці роси.

Вичікує лелека осінь

(Гніздо – на висоті стовпа),

А літо щедре, літо босе

Нечутно по стерні ступа.

Ти питаєш…

Ти питаєш, що таке калина, –

Це кохання в ягодах червоних,

Котре проти місяця достигне

І в душі закоханій, і в гронах.

Ти питаєш, що таке зозуля, –

Це дівча, що милого гукає

І у полі, й на веселих гулях,

І в самотині у тихім гаї.

Ти питаєш, що там на Волині.

Що ж тобі, цікавому, сказати?

Це як до зозулі і калини

Серце моє любляче додати!

111

* * * Мене прийми, як ти приймаєш матір,

І як її – нікому не віддай!

Бо і любов не можна вибирати:

Яка вже є, такою і приймай!

Навіщо так каратись і картатись,

Шукати у безмежжі, милий, меж.

В любові я не буду присягатись,

Я жінка, а любов – то жінка теж.

* * * Не шукай мене серед скорених,

Бо я вічного, друже, кореня.

Не шукай мене між засуджених –

Все одно лиш тобі я суджена.

Не шукай мене між безвірних,

Я у Вірі своїй – безмірна.

* * * На перехресті осені та літа

Стоять тополі вздовж доріг дзвінких.

Вже золотіє, багрянить півсвіту,

А літній день ще в плесах не застиг.

На перехресті радості й печалі,

Немов тополя – нічия – стою.

Я не осіння і не літня стала,

Бо довіряю тільки солов’ю.

112

Близько-далеко

Ти – близько-далеко,

У небі – лелека,

Пір’їну з долоні зронив.

В душі стало світло,

В душі стало легко,

Хоча й не до мене летів.

У вирій подався,

Чи з нього вертався?

Не знаю твоєї пори.

Пір’їною день

Незумисний зостався,

Коли німували вітри.

* * * Заламав каштанові ти руку,

Відібрав у нього свічку білу,

А мені від цього подарунку

Аж душа, мій друже, заніміла.

Ти хотів за світло мрійне, тихе

Виміняти усмішку дівочу,

Та мені, коханий, не до сміху –

Страченого цвіту я не хочу.

Не гаси свічок каштана більше,

Бо любов їм наша, як образа,

Щастя наше все одно світліше,

Ніж усі каштани, взяті разом!

113

Гори

Для чого в світі гори виростають?

За горами, за ними десь бувають

Діла великі, відчайдушні люди.

Без гір цього, можливо, і не буде. Не буде гір – орли повимирають,

Як починать казки – позабувають.

Переведуться в світі альпіністи

(Куди, по чому і навіщо лізти?). Вулкани перестануть вивергаться,

Висоти фантазерам пересняться,

Зів’януть неприступні едельвейси,

Політ у мрію стане – просто рейсом.

Не зійдеться уже гора з горою…

А як же ми зійдемося з тобою?

* * * Я так чекала губ твоїх, коханий,

Що повмирали всі тоді дива,

І перегасли маки полум’яні,

Й зачаєно стелилася трава. І брав мене на гудзі-жолудини

Старий і мудрий, добрий дядько дуб:

– Коханий цілував тебе, дівчино?

Чи, як і перше, не торкався губ? О Боже, де ти в дощовому небі,

О де ви, іскри блискавки, між трав?

...А дощ глузливо поглядав на тебе

І на виду у ночі цілував.

114

* * * Такий той виноград усевидющий:

Дививсь на наші руки і вуста.

Вкривала нас, як мати, тінню круча –

Шпиляста, недосяжна висота.

Кінь поблизу вже наслухав дорогу,

І нетерпіння брижами текло

Попід сідло, під неспокійну ногу –

І стукотом копит в землі гуло…

* * * Я випиваю келих самотини

З такою насолодою – до дна.

Бо він не замалий і не надмірний,

Із присмаком весільного вина.

На рівні брів крило легке лелеки,

Навшпиньки стало сонце край вікна.

На відстані цілунку те далеке,

Що знов приходить, коли я одна.

* * * Узимку холод не лукавить,

Бо що не крок – з ножа на ніж.

Лід річкою по-царськи править,

А понад лід – вже ти стоїш.

Мене метелиця змітає,

Тримає на ногах мороз –

І зуб на зуб не попадає,

До серця серце не прийшлось?

115

* * * Лебедоньку, лебедоньку,

Птахо мармурова.

Хвиля хвилю доганяє –

І тече розмова.

Лебедоньку, лебедоньку,

Вод весняний цвіте.

В твоїм серці половина

Голубого світу.

Лебедоньку, лебедоньку,

Не пливи у море.

Заридає сивий берег

Без тебе од горя.

Лебедоньку, лебедоньку,

Душе моя біла,

Чому знову ти весняно

В щасті заніміла?

Розмай-зілля

Увесь гай обійшла,

Розмай-зіллячко знайшла.

З-під білого камінця

Викопала корінця.

Ще корінчик не скипів,

Як миленький прилетів.

Мої чари, твої чари,

Щоб ходили ми у парі.

116

Ой посію я шавлію

Ой посію я шавлію,

Маком перетичу.

А хто ж мене вірно любить,

До себе прикличу.

Чи то з вітру, чи з вихору

Буря налетіла.

Розсіяла те насіння,

Де тільки хотіла.

Насінино, я не винна,

Що ти заблукала.

Ні шавлією, ні маком

Нікому не стала.

* * * Не вичерпать веселечком

Зеленої хвилі.

Як немає Василечка,

То і світ немилий.

Ой не бути веселочці

Та й високим мостом.

Ой не бути веселою –

Не йде щастя в гості.

Ой ти, човне веслуватий,

Де твій берег дівся?

Як же мені висловити

Свою тугу, пісне?

117

Рушнички перу…

Рушнички перу на кладці,

Полощу – сльозами.

Ой тьохнуло вісімнадцять

Літ між берегами.

Ой ви, риби, ой ви, щуки,

Дайте мені плаву.

Не чіпайте мої руки

Й косу кучеряву.

Ой коханий-коханочку,

Не зранься об воду,

Не ступай в мої слідочки

І не згадуй вроду.

Півні, мною вишивані,

Вириньте із хвилі.

Проспівайте хоч востаннє,

Як не на весіллі!

* * * Йшла по воду до криниці,

Біля вишні стала.

У порожні відра тихо

Сліз я нароняла.

Ой зіржавте тії відра,

Щоб купили нові:

Зачерпну по вінця ними

Вірної любові.

118

Сережки

Заплету у косу

Стрічечки-мережки.

Затягну у вуха

Золоті сережки.

Та не ті, нелюбі,

З жовтого металу.

Ті, що мені ненька

Рідна дарувала.

Місяця підповні

Рівно поділила,

Щоби я, мов зірка,

Між дівчат ходила.

* * * Не минай мене, струмочку,

Я – голубонеба,

Не минай мене, лелеко,

Жить без крил – не треба.

Не минай мене, юначе,

Не обмовч, як пустку.

Поклади зорю-жарину

На тернову хустку.

119

Полька

Як танцює молодиця На два боки польку! В баяніста в кожнім пальці І у серці кольки. Дрібнесенько каблуками Відбиває такти. Як же літа молодії На мостах догнати? Ой пісочку-камінчику, Не спіткніте ноги. Чужі очі осудливі, Не звужте дороги. Дзвіночками ударила Мелодія в п’яти. Серце тьохнуло тривожно: Вже десяток – п’ятий. Не забув ти, гармоністе, В переборах толку, Доганяла свою долю, А догнала польку…

120

СЕСТРИНСЬКА ПІСНЯ

– цикл –

Лесі Українці

У щасті й горі я до тебе йшла,

Твого докору вперто знов шукала,

Як мужності заряду… Бо ніхто

З чоловіків мене не розуміє

Лише тому, що в мене горе жінки.

Коли ж тобі зрадливість принесла я

Свойого друга, слабкість ти мою

Од мужності за хвилю одділила,

Неначе тінь од білої стіни.

Коли ж тобі кохання принесла я,

То ти мене у казку вікувати,

У неземну феєрію пустила –

І на сопілці щось Лукаш тривожне

І шепітно-блакитне награвав…

Коли ж хвороба, наче злі обценьки,

Ясні мої надії відкусила,

То ти свої – найкращі, бережені

На суд страшний людської правоти –

Так радо віддавала сподівання…

Чим же тобі віддячу, сестро й ненько?!

121

Поле честі

Чому втекти не смію з поля честі?

Леся Українка

Із поля честі не втекти людині,

Як утечеш, то поле назоветься

Безчестя плацом, вигоном однині.

А два життя людині не дається.

Ганьба тоді отрутою стікає

У нашу землю й вичахає зело…

Лиш той, хто краю рідного не має,

Той не згорить крилато, як Гастелло.

Той упаде безславно в збите жито

Чи на доріг суворім перехресті…

О ні, не варто в білім світі жити,

Якщо ти полишаєш поле честі.

Плакати не смій Що сльози там, де навіть крові мало?

Леся Українка

Де кров пролита, плакати не смій –

Хай сльози стануть дробом для заряду.

Патроном – серце…Вистоять зумій

І витримать страждань важку блокаду.

Ні, не народжуй плазуна-сльози,

Що засріблиться на щоці криваво, –

І ворогу в зіницях принеси

Червоних корогов ясні заграви.

Не будь підлеглим лютої біди,

Де ллється кров, так сором сльози лити.

Як вирвуть мужнє серце, то вклади

У груди зненависть, щоб вічно жити!

122

Лесині сльози

У Лесі сльози падали нелегко:

Народжувалась кожна з них у болях,

У власних муках, котрі, як притоки,

У море мук народу упадали.

Була пшениця сліз…

Із неї люди

На свято – думу і розраду мали,

Була і гречка сліз: вона коліна

Колола, наче щебінь, на покуту;

Було і просо сліз: лилося легко,

Неначе золото – серця-курчата

Чиїсь дзьобали просо те для зросту.

А сльози-жито зі снопа чи думки

Під ціпом праці власної спадало

На тік паперу, по столі котилось,

Щоб жорна віку борошно змололи,

Щоб ми не вікували на безхліб’ї,

Були не бідні, не голодні, брате,

На хліб, що для душі потрібен конче!

Зброя

Виковую, висвячую перо –

Несхибний ніж – на вогнищі у Лесі.

Хай цівкою стіка ворожа кров

По сизому гартованому лезі!

Як інженер, я добре знаю, в чім

І твердість криці, й непокора гарту.

Та ще я певна: в огнищі святім

Вона пером виборювала правду.

123

Опівночі чаклую над ножем,

Збагненне й незбагненне заклинаю.

Між мозолями затискаю щем,

Із ручкою до болю затискаю.

О, будь благословен, світанку час,

Що розіллявся, наче кров, по лезі.

Йду, вороги, зі зброєю на вас,

Що висвятила у посестри-Лесі.

Імені Лесі

Вона цих вулиць, власне, не сходила,

Лишила в спадок їм високу пісню.

Ці вулиці й проспекти – мовби диво,

Вздовж них шумлять тополі благовісно.

Розпалося ім’я не випадково

На вулички і вулиці великі…

Подорожує полум’яне слово

Урановим і ураганним віком.

Її ім’я працює на світило,

На меч і революцію всесвітню,

На робітниче справедливе діло

І на вогні негаснучі досвітні.

І Лесин дух зі слова в душі лине

По всьому світу – у поривах дужих.

З її ім’ям побільшала Вкраїна

На сотні вулиць,

На мільйони мужніх.

124

Освідчення в ненависті

Що ж! Тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив.

Леся Українка

Ти думаєш, що, як пішов од мене,

Безкостою я стала, як медуза?

Що я для віри і любові вмерла?

Що в мене щастя дні ампутували,

Що в мене сил не вистачить дістати

Осколок сонця і загоїть рану?

Ти думаєш, що я глуха до весен,

Що заніміла від жалю й страждання?

Ні, я живіша стала від живої,

Далекозорості позичила в орлиці,

Вразливіша, чутливіша від нерва!

І лиш тепер в пахтінні буйних квітів

Я вловлюю не тільки аромати,

Не тільки тугу і розчарування,

А й пристрасть до кожнісінької миті.

Якби від кулі впав на полі бою,

Я пам’ятником стала б на могилі

І навіть в смерті із нутра зуміла б

Твоє життя чи вимолить, чи вкрасти.

Слова мої безсмертним обеліском

Шуміли б над твоєю головою,

Я кров’ю серця збризнула б всі квіти,

Щоб пломеніли нашою любов’ю,

Якби з війни прийшов сліпим, безногим,

Помічений осколками недуги,

З душею, переповненою мною,

Я віддала б тобі себе до краплі…

Але у тебе є і руки, й очі!

125

(Навіщо їх багато для повзучих,

Народжених від зради і від страху?).

Я від любові виросла в титани,

З ненависті – із всесвітом зрівнялась,

Бо силу родять почуття великі,

Дві протилежності: любов або ненависть.

Освідчуюсь тобі я перед ранком,

Таким невинним, як найперше “мамо”,

Освідчуюсь під оксамитом ночі,

Що поряд із провиною твоєю

Мені здається променисто-білим!

Освідчуюсь перед живим і мертвим,

Перед усім, що буде після мене:

Ненавиджу! Ненавиджу, як можу,

Палкіше і сильніше, як любила!

Наші сади

Присвячую киргизькій поетесі-подрузі

Алимкан Дегенбаєвій

Якби мене талан і не привів

Твоїх побачить доньку і синів,

Я все одно у натовпі густому

Впізнала б їх: із трепетних рядків.

Якби ніколи в Оші не була,

Води із гір високих не пила,

Киргизія ввійшла б до мене в душу –

За путівник твої пісні взяла.

Де Іссик-Куль – є і мої сліди...

То щастя спільноруч плекать сади:

Від тої праці щедро їм буяти

І плодоносить – не лише цвісти.

126

СМОЛЕНСЬКИЙ ЦИКЛ

Моя генеалогія

До древа до могутнього – Дніпра –

Я в приярок Валдайський поспішала,

Вершечок-гілочку-струмочок пригортала,

Наснажуючись силою добра.

Цій ниточці – з джерел землі й дощу

Додам снаги, додам рвучкого плину.

Свою зірницю ясно засвічу

І височинну й водночас глибинну.

Дніпро – це не вода і не слова:

Моя генеалогія жива!

Смоленська путь

Смоленська путь,

стара смоленська путь,

Тобою виміряюся на зрілість,

Де кроки й досі воїнські гудуть,

Що в бронзу по війні перетворились.

Мене прийми по батьковій ході,

По відданості і по добрій вдачі –

І я тобі, натрудженій путі,

Весняним зелом, а не злом віддячу.

Я жита покровителька й тому

Житомирянка!.. Крилами-піснями

Всі колоски смоленські обніму,

Теплінь землі відчувши під ногами.

127

На батьківщині Глінки

О музики святе причастя –

Ним композитор дорожив…

Клубочок ноти розмотався,

І кінчик ниточки ожив;

Сміються-плачуть фестивалі

В амфітеатрі літ-років

У простонебовому залі,

Де можна ще знайти дідів,

Що й досі Глінок пам’ятають,

Забути дітям не дають:

Сусаніними тут зростають,

Гагаріними тут стають.

Береза клавішем біліє,

Буяють соки молоді.

У Новоспаському, Росіє,

Ти на музичній видноті!

Бойова стіна

Смоленська захисна стіна – видатна військова

інженерна споруда, зведена у 1596–1602рр.

У ній захоронені звитяжці різних часів.

Вона й понині грізна, ця стіна,

Хоча порожні амбразури-бóї.

Її хитала не одна війна –

Позицій не здавала у двобої.

Тут у Дніпра одвічне ремесло:

Стояв супроти ворога солдатом.

(Їх більше за всі війни полягло,

Як тут цеглин над берегом горбатим…)

128

Історією стала вже стіна,

Бо втомлюються воїни і війни,

Та не музейна і тепер вона –

Щитом надійним зводиться постійно!

Косовиця

На смоленськім виднокрузі

Час гарячий косовиці:

З-під землі, здається, в лузі

Виростають молодиці. Гонять ручку – йдуть у наступ –

Голосисті, величаві.

Вміють шити, вміють прясти

І підкорювати трави. І покоси, наче скатки,

Туго тягнуть за собою.

Точні у жінок порядки

І закони, як для бою: Гострим лезом не зобидить

Перепілчиної правди.

А хто їхню землю скривдить –

Той не знатиме пощади. * * * Цвітуть лани, ласкаві талани,

Я знову серед вас торкнулась неба:

Смоленські і житомирські льони –

Напевно, ви усьому світу треба. Ми стільки з них наткали рушників!

Коли б усі їх ув одне зв’язати,

То вистачило б п’ять материків

Лляним меридіаном поєднати!

ЖИТНІЙ ГОЛУБ

Поезії

130

* * * Я з жит прийшла і відійду в жита,

Своєї долі перейшовши поле.

Якщо воно коротке – не біда,

Аби не трав’янисте і не голе. Аби на ньому залишився слід,

Але не в землю вправленим відбитком.

Я житом стану між поліських жит,

Замкнувши коло: хто, куди і звідки.

Житич

Там, де полем батьківським пройшла,

Щедро Перемога проросла: В пам’ятників зріст – високим житом, –

Грозами й загрозами налитим. Батько мій на Одері упав,

Та на полі, на своєму, – став, Щоб житам дивитися у вічі:

Батько мій при зброї – житич вдвічі.

* * * Стріпонулось небо яворами,

Грива зливи зелено майнула.

Блискавиця зблиском-прапорами

Переможно й радісно сяйнула. ...Стихло все. І пристрасть охолола,

Цвіркунами ручаї співали.

І пилком рівняли літо бджоли,

Раннє літо на жнива рівняли.

131

Життя

Життя пролітає, немов електричка,

Остання зупинка. Пообіч – тунель.

Затиснувши серця запалену свічку,

Востаннє лечу я до рідних земель.

Не вся я собою до краплі прожита,

Не кожна кровинка згоря-одцвіта.

Але, як усі вже шляхи перекрито,

Впаду, наче зірка, у стиглі жита.

Засипана сонцем, здригнеться округа,

В свічаді небеснім сяйну, як у склі.

Навік обніму найдорожчого друга –

Засіяний житом шматочок землі!

Облітки

Поліття в полі.

Вижаті жита,

Горбки піщані гріються на сонці,

Береза біла птахою зліта

У саме небо – в синій ополонці.

Ліси збирають глечики шипшин,

Аби данину осені віддати.

I журавлів закличний переплин

Тепло виносить з глиняної хати.

...Все на току серпнево одгуло,

Листки до плоту липнуть, наче плітки.

Облітування щедре. І село

Назвали люди сонячно: Облітки.

132

Навчись на жито

Якщо у світі хочеш вічно жити,

Не вчись на косаря,

навчись – на жито:

Маленький вузлик золото-зернини

Живе у ґрунті, як душа людини.

Од неї – стебло, рух

і колосіння,

При ній краса – волошки сині-сині,

На чатах і дозорці літа – маки,

Бо в жит людські закони і порядки.

І скільки зможеш, стільки в колоскові

Піднімеш літ, піднімеш правди в слові,

А потім обирай зерна свободу,

Переступивши через околоти.

Хтось розпочне і закінчить обжинки

І зважить чесно – чи не так – ужинки,

Та ти одваживсь чесно в світі жити

І в отчім полі став на полі – житом.

* * * Здається, вже немає сил

Із поля йти додому:

Розп’ята під хрестом копи

Тяжка жіноча втома.

Гарячий жайвір у жнива,

Коса – і та гаряча.

І день ясним зерном сплива

І росами – не плаче.

133

Зажнивне

Ячмінний колос намотав на вус

Проміння щедре й пісню жайворину.

Схилився долу, бо і сам незчувсь,

Як ворухнулась на стеблі зернина.

І роз’єднались: колос і стерня,

Не обірвавши музики земної.

Як переможець жнив’яного дня

Лежав покіс – до току головою.

Материнський заповіт

На покуті – місточок полотняний,

Злиняли хміль і маку дивний цвіт.

Невтомною рукою вишиваний,

Уперто проростає родовід.

По нитці рівно писані рядочки –

Жарівка перша гнала тьму ночей.

Рушник до тіла ближчий, ніж сорочка,

Став для селянки та її дітей.

Старанно вчилась грамоти в лікнепі,

Хай не беруться внуки бабу вчить,

Бо відчувала внутрішню потребу –

Великими всі літери нашить.

То не описка – найкоротший опис

Її високих громадянських літ.

То – материнський,

то – її правопис,

Шевченківський єдиний “Заповіт”.

134

Весільний коровай

Всі господині: молоді й старі

Із вулиці Коднянської прийшли

В гостинний двір.

Святкові, аж святі:

Бо нареченим коровай пекли.

З ситами в парах будуть танцювать –

Руками, станом – аж до підошов.

Ще – сіяти пилок, пересівать,

Аж поки стане – по краї ночов.

Найглибша, найджерельніша з криниць

У відра, що на тросовій струні,

Вділила молодятам тих зірниць,

Яких стачає на віки – не дні.

Сплела хрещена з тіста колоски

(Попереду у молодят свій сніп)

І вклала з материнської руки

На головний на цьому святі хліб.

О скільки весіллянських голубів

Затуркотіло в лагідних руках!

На крилах пісні кожен полетів –

Вмістився світ у зернятках-очах.

135

Спадок

Вставав раненько, бо йому до школи

З Дитинця до Потіївки – ого!

Хоробрі сни повіки ще кололи,

А голод, звісно, вимагав свого.

Брав сумку польову (був нею гордий!),

Учнівський свій багаж туди складав,

І навпрошки – через людські городи –

Через Облітки звично мандрував.

А як було не поспішати-бігти,

Коли біля хатини лісників

Чекав дідуньо, щедрий на привіти,

На найсмачніший хліб з усіх хлібів!

Ніколи не запізнювався стріти,

Окрайця дать із теплої руки...

У батьківській куфайці, незігріті,

По лісовій стежині йшли роки;

А потім дні-літа – уже високі –

Бувать не забували між таїв...

Дідуньо ждав швидких юначих кроків,

Навстріч вівсяним вусом золотів.

Із подарунків одбирав – хлібину

(Хто нині вдома буде хліб пекти?)

Й казав урочо:

– Бач, мій хлібний сину,

Ось де судилося свій хліб знайти.

136

Житицьке

На серце покладу я колосок,

Хай втисячне зернини перелічить,

Вагоміший од того в мене крок

Про житицьке походження засвідчить.

Мантачать дзвінко коси косарі,

Бо довкруж поля йдуть вручну обжинки.

І полиск перший ранньої зорі

На перевеслі золотому в жінки.

На правім фланзі тільки перший сніп,

Але, немов герой, він за собою

Веде до току сонцеликий хліб,

Щоб день і ніч яснилися добою.

Орач вже переріс у жниваря,

Засипле у засіки-скарбівниці

Широкодолі степові моря,

Що аж говорять, – жита і пшениці.

А зерно, що згодилось на відбір,

Чекатиме весни зелених стартів:

По-особливому ступивши в двір,

Нестримних сходів і веселки варте.

137

Окраєць од зайця

Хліб по війні частіше був в зайців

У лісі чи у полі, а не дома.

Як пахнути заклично він умів

Колоссям, житом – статком невідомим!

Так тішилась мала, коли мені

Гість добував із вузлика скорину.

Пощо були всі ласощі земні

У порівнянні зі скарбом хлібинним!

З окрайцем засинала у руці,

І линули сни дивні, незвичайні

Назустріч, як майбутнього гінці,

Несли веселі вісті – не печальні.

Прокинулася на світанку я

І вийшла в сад – були січневі числа.

Поглянула, а щепи всі стоять

Безкорими, бо їх зайці обгризли!

До вій сніжинки клеїла зима,

Як вуханям вернути хліб студений?

Я перетерплю, хоч мала, дарма,

Аби деревам снились сни зелені!

І мстилося видовище очам,

А хліб стояв у горлі, як образа.

Більш не раділа дармовим харчам –

Од зайчика-добродія – ні разу.

138

ВИСОКА ЗЕМЛЯ

– цикл –

Борисові Тену

Житомирський скульптор Олександр Павлович

Вітрик 1987 року створив погруддя Миколи

Васильовича Хомичевського (прибране ім’я –

Борис Тен), широковідомого в нашій країні та за її

межами як талановитого перекладача з античних і

нових мов. Вершиною його таланту є переклад

гомерівських «Одіссеї» та «Іліади» зі

старогрецької.

Наставнику втрачений, доброго дня!

Самотньою рушила нині в дорогу,

Хоч коло небесне надійно єдна,

Та Ви не прийдете до мого порогу.

Нікуди не пустить Вас чорний граніт,

В нім вічність і мудрість читаються злитно.

І як не повернеться сонячний світ,

А Вашу поставу іздалеку видно.

На грудях сорочка прим’ята ледь-ледь,

Митець для митця не на день вишиває:

Каміння – не тільки оправа на смерть,

Управа на смерть, коли стека співає.

...Згадала: ми з Вами з літстудії йшли,

(Вам ближче додому, мені – трохи далі).

І Ваші оцінки для мене були,

Неначе авансом відлиті медалі.

139

Високий гомерівський Ваш кабінет

Зберіг поліглотівські точні прикмети,

Тому й пам’ятається висловів лет,

Гекзаметри Ваші й поліські сонети. У Вашому домі Славутича плин

Відчула уперше в подобі людини.

Дніпро – Borusthenes1 на світі – один,

Так само, як в кожного з нас – Батьківщина.

Спільний дім

Плуг – лезом гострий,

а гора – горою.

Мов проскурка, у вузлику земля –

Везу її удалеч із собою,

Як до хреста пречисте немовля. Переступають із ноги на ногу

Стовпи-мережі – контури чіткі.

І чашечки з дротами чи корогви

Ідуть на прощу – зустрічі дзвінкі. Язичеські клинописи-тополі

Лишились на Чумацькому Шляху.

Високі гори, мов хліби без солі,

Мене стрічають наче на духу. Плуг – лезом гострий,

а гора – горою.

У вузлику ворушиться маля.

Брат – братом дужий,

а біда – бідою.

Єдина – домом батьківським – земля.

1 Borusthenes (Борисфен) – грецька назва Дніпра.

140

Балада

про поліську горличку

Побіля Березівки йшли полонені,

У довгій колоні – немає лиця

Без струпів-синців.

Поліщучка з кишені

Виймає ще теплого зовсім млинця.

І тикає в руки скатованій юнці...

До рота не встигло дівча піднести,

Як постріл цюрюкнув у груди ласунці,

І... крові ліхтарик сніги засвітив!

Стара затулила їй серце руками,

Та пізно було.

“А чия ж ти?” – пита.

“Я – горличка, мамо,

я – горличка, мамо...”–

Ледь чутно шелеснули білі вуста.

Про що, невідомко, тоді говорила,

То – кличка твоя, партизанський пароль?

Немає у горличок зроду могили,

Буває у горличок небо з тополь.

Побіля педвузу спинилося літо,

Сміються, вирують що льон, що акрил.

Купаються дикі голубки у вітах,

Підківок із пір’я не зронять із крил.

141

Доля

Новоселилося птахам,

І закохувалось нам.

Починалась доля шляхом,

Спадкувалася синам.

Ой ви, гони срібнострунні,

На житах і на воді!

Ми були, як вруна, юні,

Нині – доньки молоді.

Ми свою орацьку втому

Од чересел і ріллі

Принесли, як хліб, додому,

Щоб полегшало землі..

Починалось літо з вільхи,

Починалося з верби.

І життєві наші віхи –

В копи складені снопи.

Перекличка перепілок,

Перекличка жайворів.

Хлібодарський понеділок

У неділю переплив.

Бо пройшов – по колу – шляхом

І не кланявсь полинам.

Новоселиться знов птахам,

В дітях любиться і нам!

142

Півні юності

Давайте й нині підсоблю вам, тітко,

Хатину перед святом побілю.

(Пази повишкірялися на щітку,

Та я їх пошпарую, поліплю).

До сажалки ходитиму по воду

І віником підлогу так натру,

Що буде й нефарбованою – жовта,

В повітці, як у хаті, приберу.

А ви півнів горлатих намалюйте:

Нехай світанки до воріт зовуть.

Вам юності своєї не вернути,

Мо’, синову – хоч зрідка – завернуть?

Білий кінь

Біля річки голубої,

Де піску застиглий клин,

Білий кінь до водопою

Сумовито йде один.

Зневажає, видно, відра,

Повідець, сідло, замок.

То запросить крил у вітру,

То шляху пита в зірок.

Ні припону, ані дому,

Ні іржань закличних струн.

Білий берег, а на ньому –

Білим місяцем скакун.

143

Хатина

На ґанок хата сперлася,

Задумалась вона:

Завіси в дверях стерлися,

Поріг мина весна.

На очкурі криницевім

Усохли всі стежки.

Лише бузько по-лицарськи

Ще стереже роки.

І я стою дивуюся

Із хати і роси.

І серцю любі чуються

І сміх, і голоси.

То дідова, то бабина

Говірка голуба.

Вікно дощем закрапане,

В душі моїй – журба...

* * * Із громового дерева пташки

Струснули дощ, як і самі – прилітний.

В ярку задзюркотіли рівчаки,

Бо як такому щастю не радіти?

У кожну бруньку крапля поціля,

Щоб перебить на первоцвіт-пилочок.

Стає висока навесні земля,

Мов до веселки досягнутись хоче.

144

Сходження

Берег шкіриться горою,

Що звивається, як рись.

Вистеля зеленим лоєм

Вічне сходження увись.

Я іду не круто вгору

(Вибач, перпендикуляр).

Точку виступу опорну

Серцем чую поміж хмар.

Крок за кроком важать ноги

На камінні, як на склі.

За витком – виток дороги

Закріпляю на скалі.

Путь моя у небо – довша,

Як стрімкий угору зліт.

Та зате подвійну ношу

Можна винести в зеніт.

* * * Має обрій золотим крилом,

Літом обрій міниться-минає.

За поліським, за моїм селом

Спіле жито небо підпирає.

Хай вітри дороги заметуть,

Хай захвилить, заячіє зерно,

А дитинства береги цвітуть –

Вічні бережечки приозерні.

145

Ліс

Зелений ліс, як Запорозька Січ,

У ньому воля на коні гуляє,

І літо ставить клену могорич:

Сивуху-дощ у кварті дня кружляє.

Вітри ж, мов козаки, – струнких беріз

Із галасом вусатим здоганяють

І в пасма їх русявосяйннх кіс

Червоні блискавиці заплітають.

І чуються їх дикі голоси,

Гривасті коні мчать у світ крилато.

А райдуги – козацькі пояси –

Лежать в небесній скрині – аж на свято.

Олин обруч

Тренується донька: обруч голубий

Наобруч тоненького стану кружляє.

Втішається донька: з капрону,

легкий,

Од ранку до ночі утоми не знає.

Мандрує дівчатко, летить в літаку,

Мені доручивши крилату забаву.

Орбіту безмежну, орбіту крихку

Чатую, неначе дитинства оправу.

Повернеться Оля з приморських доріг –

Не літна, не кінна, а з вистрибом піша.

А я до маленьких неспинливих ніг

Обруч покладу, що на місяць побільшав.

146

Вдовині літа

Гіркий столітник – сто вдовиних літ,

Хіба мені одній їх пережити?

Та чи ж по-людськи множити сиріт

На чорні стрічки їх батьків убитих?

Нейтронні гени біло зорять в кров,

Аби її у хмару перелити.

В столітнику не розцвіта любов,

Якщо війни осколками прошитий.

Тяжієм до минулого всякчас,

Бо з нього, мов із кам’яного листу,

Росте майбутнє жадібно крізь нас,

Як усміх з вуст удів землистолицих.

Столітники цвітуть і не цвітуть,

Од квітки те залежить і – людини.

А матері чеканнями живуть,

Синами присягають Батьківщині.

* * * На покуті роки в тугім колоссі,

І спільною бідою – перевесло.

Стебло до стебла їх стулить вдалося,

Аби за суховієм не понесло,

Не перебило градом на полову...

Останній мак край стерень дотліває,

А в колоскові заповітне слово

Клітині хлібній літеплом співає.

147

Віра

Вклоняється ліс берегам,

Пташками вклоняється й листом.

А юна луна валунам

Налунює злет прямовисний.

В каміння – характер твердий,

А в голосу – вдача пташина.

У злету – характер прямий,

Якщо той політ одержимий.

А лісу – йому зеленіть,

Корінню мільйонами віток

Угору стосило летіть,

Де річки живлющої виток.

Вклонятися з вітром – землі,

Без вітру вклонятися щиро.

Знов небо несуть журавлі –

Людини природжену віру.

Телесик

Білизняний ключ випробовує крила –

Підсинена вітром ясна білизна.

Його політать у дворі я пустила,

Адже всі дороги відкрила весна.

Гніздо з алюмінію – миска як миска,

Порожнє лише на якихось півдня.

А син-помічник, невгамовний хлопчисько,

Неначе Телесик, зловив “гусеня”...

148

* * * Перейшла спільне поле –

Повоєнне, негрізне.

Перемогам, поразкам

Не дано вороття.

Ти прости мені, доле,

Недоспівану пісню,

Недоказану казку –

Півпрожите життя...

Переплинула небо,

Видно, рано – непізно,

Не вдягаючи маски,

Не зганьбивши чуття.

Залишаю за себе

Я окрилену пісню

Й зачаровану казку –

Два найкращих життя.

* * * Обліпиха думок в горобинову ніч,

Наче котик лозовий, шовковиться серце.

Молодик, мовби човен, причалив до пліч,

Бо щасливим кохання йому видається.

Нащо якір тримати мені хапкома?

Якщо доля – моя, то її не зурочу...

Самозречено мріяти хочу сама,

Наперед талану забігати не хочу.

149

Пісня і горе

А горе як море –

Його не перейдеш,

Його не обійдеш,

Не вистачить ніг.

А горе як гори,

А гори не звернеш,

А гори не звернеш

Без власних доріг.

А пісня як доля –

Прийде без сопілки

І стане край серця,

Не хочеш – дзвенить,

А пісня як воля,

Як воля нізвідки,

Як воля нізвідки

На вічність і – мить.

* * * Вентилює клен багряний,

Вентилює осінь знову.

Журавлі шукають ірій,

Наче я шукаю слово.

Он для “бабиного літа”

Є і прикорінь полинний...

Вибирає небо зорі

З пишних кетягів калини.

150

Синові листи

Чекаю щомиті листів –

Неписана перша дорога.

Од мене у вирій – летів,

І в дім хай не втомляться ноги.

Я знаю, малий, по собі:

Так хочеться більше пізнати,

Та дивно: краї голубі

На мамину дивляться хату.

Або мої очі візьми

В крилату мандрівку – так можна

І ще неміцними крильми

Прикрий моє серце тривожне.

...Чекаю крилатих листів,

Та, видно, листи – марафонці:

Пішкують навколо морів,

Зморившись на літньому сонці.

* * * За мною одсумує стежка,

Немов одрізана коса.

Вербова одцвіте сережка,

І відзолотиться роса.

Напевне, потьмяніють плеса –

Заміниться озер кліше...

Лише на човнику Телесик

Дитячу казку збереже.

151

Антонові антонівки

Давно Антона вже немає,

Помер старенький садівник.

Але зозулі серед гаю

Кують йому ще довгий вік.

Високі мав – до неба – мрії,

Та на землі його сліди...

Ім’я зернятками зоріє –

І ним сутнішають плоди.

Напрацювався недаремно,

Бо кожна яблунька – своя.

Вони носитимуть священно

Його, Антонове, ім’я.

* * * Літо закруглилось гарбузáми –

Цілі піраміди дядько звів.

І городи, як порожні рами,

В котрі ще не засклено посів.

А туман, як сивий покотило,

Вже коткує борозни щодня.

І не стільки в ньому тої сили,

Як завзяття – цілий світ зайнять.

Край межі звивається ожина,

Без листків – вона і не вона.

То часу накручена пружина:

Відпусти –

і забринить весна.

152

* * * Залишили вербу листки, Немов дорослі діти. І заглядають в рівчаки Туманів білі квіти.

Ген “літо бабине” пливе В чужі краї лелечі. І сиве небо дощове Злягло полям на плечі.

Світання обрієм іде, Торкає кобзи струни, І поводир його веде – Хлоп’я зелене – вруна.

Виходить тепле літо з гри, Бере жебрацьку візу: Окраєць чорної гори Несе в торбині лісу.

* * * Порожні гнізда – латані торби, Пташки без них у вирій полетіли Осінньої погожої доби, Немов із луків випущені стріли.

Поцілять десь у вирію тепло, Та тятива тремтяча батьківщини, Чи вигнуте півобрієм село, За ними вслід ніколи не полине.

Крилатих знов Полісся буде ждать, Стовпи навшпиньки вийдуть на дорогу, Мережами візьмуться сумувать, Переливати в чашечки тривогу.

153

СПОЧАТКУ ВЕРЕСЕНЬ ЛЕЛЕЧИЙ – цикл –

Приліт лелеки

Снить лелека вдалині

Золотим озерцем:

Там залишив теплі дні

І пташине серце.

В синім вирії йому

Незвичайно дивно:

Хоч нема зими, чому

Сумовито-зимно?

Бо зима – це не сніги,

Бо зима – це холод

І за краєм дорогим

Довгокрилий голод.

Першим буде у ключі

Вожаком у висі.

Вдень летітиме, вночі

На своє Полісся.

Де старий намет верби

Стереже озерце,

Світить місяцем з води

Неодлітне серце.

154

Переджнивне

Не тільки у мішку, а й на каштані

Зелених голок літа не сховать.

Лелека срібну нитку лету тягне,

Щоби гніздо до серпня прив’язать. Вже громові б’є дятел телеграми:

«Виводь за обрій дощові вози!»

А колос важить, мов аптекар, грами

Під гострий посвист ранньої коси.

Горизонти

Куди лелека не літає,

Та все одно він поверта

Туди, де ранок зустрічає, –

У коло рятівне гнізда. Він пильно дивиться на доли

Із сонця й літа – не змигне:

Там небокраєм жнивне поле

Пливе, мов коло рятівне.

* * * Жито – жайворова пісня –

Одзвеніло на ланах.

Поле – голе, безпокісне,

Загубився пізній шлях. Лиш лелека білим плугом

Горне осінь до тепла.

З-під крила легеньким пухом

Путь зворотна пролягла.

155

* * * Осінні віти ще не голі,

А вже в природі – переплив.

Зелені вектори-тополі

Крильми одлітних журавлів

Мені показують на південь,

Бо знають, що тепло люблю.

Листок з криниці, як “добридень”

Відром із вихлюпом ловлю.

* * * Ліс вітається за руку

І веде до пишних шат.

Серце б’ється в грудях лунко,

Схвилювалось не на жарт.

Навкруги – осіннє злото...

Як залишу ці скарби,

Кануть всі безповоротно

В потаємні погреби.

* * * В червонім кухлику шипшини

Зеленодоля гаю спить.

Берези вийшли на долину

Полотна осені білить.

Здається нескінченним поле

Без плуга, пісні і долонь.

І віття обпікає голе

Останньої роси вогонь.

156

Пісня

Подорожник з м’ятою

Стрілися під хатою.

Роси облямівкою,

як мої літа.

Довга стежка – стрічкою,

Рідна стежка – стрічею

З рідною домівкою

радісно віта.

Сплакане, зажурене,

Злякане, захмурене,

До віконниць тулиться

голубе вікно.

Вітами заплетене,

Квітами прометене,

Дивиться-дивується

зустрічі воно.

* * * Не лелеч мені про вирій:

Уві сні і наяву

Самозречено я вірю

У людську теплінь живу.

Матір’ю тепло дається

Кожному на зимні дні.

І воно – моє, од серця,

Завше буде при мені.

157

Україна

Перші промені зігріли

Журавлям зів’ялі крила.

То, здається, Україна

Вслід за птахами летіла,

Мов її у тім провина,

Що пір’їна, що кровина

Над безоднею повисла

Й мало-мало не загине!

Так спішила-поспішала –

Ненароком обігнала

І зайшла їм сонцем в очі,

А під серце – віру вклала.

* * * Подаруй намет вишневий,

Передшлюбний – білий-білий,

Подаруй намет травневий,

Нашумілий, відшумілий.

Прогорну туман на скроні:

Туманочку-перегудо,

Залишися на долоні,

Хай весна довічно буде!

Дощ осінній смутком друга

Закида осінні сіті.

Ой не скоро вишня друга

Заховає серце в цвіті!

158

* * * Поштарка-білка в ящику дупла

Мої й твої листи перебирає

І ревно жде од хуги до тепла:

Чи талану свого хто забажає.

А нам все, друже, ніколи, о ні,

Щасливими, закоханими стати,

Ні восени не йдем, ні по весні

Од долі щедрий подарунок брати.

* * * Притулись живицею, сосна,

Та й до причілкового вікна.

Буде сонце краплями стікати

До моєї лісової хати.

Буде казка кізкою тремтіть,

І копитцем засвітанить світ.

Вже од стежки осяйні пожежі

Золотять беріз осінні вежі!

* * * В чорнобривцях сонце ночувало,

І земля од квітів запалала:

Під світань високовольтні вежі

Потекла осонцена пожежа.

Де тим горобцям, вже пухом шитим,

В дзьобах по дощині наносити,

Щоб загасла, вичахла стихія!

Сонце бурю вересневу сіє...

159

* * * Коли дощі цвітуть

пташками,

Тебе я жду.

Як пшениці ідуть

стежками,

Тебе я жду.

Як осінь крають

журавлиці,

Тебе я жду.

Коли вмирають блискавиці,

Тебе я жду.

Найбільше у мені – чекання,

Перейменоване в кохання.

* * * Манý пускаєш манною із неба –

Я з мрією навзаводи живу.

Це плутати, мій розумче, не треба,

Як перший день весілля й – перезву.

Ти помилився.

Ми такі несхожі:

Прилітний і – одлітний журавлі...

На крилах наших різна дуже ноша,

На різній висоті ми од землі.

160

* * * Мої вітри зав’язано на вузол,

На вузол дерев’яний вітряка.

І не бажає припізнілий бусол

Мені послугувать за мірчука.

Спиню листків останню завірюху,

Сама ж і не шелесну, не дихну.

Там борошном найпершим з капелюха

День посипає стежку талану.

* * * Кружляє все далі – у далі

Залюбленість голуба.

...У тебе – свої печалі,

У мене – своя журба.

Минулось...

Минуло...Скільки

Кружлятиме далина?

...У тебе – свої помилки,

У мене – своя вина.

* * * Мов пил із дороги, осіння сльота

Змивала стрічання – кленові свята.

Як спалах чи сполох упав у дощі,

То стало так ясно і тихо вночі.

А щастя хвилинне злетіло, мов птах,

Відбившись дощинками в любих очах,

А злива і досі у косу впліта

Твої і мої кришталеві літа.

161

* * * З копитця-місяця підкова

Упала під моє вікно.

І люба стелиться розмова,

Немов у лузі полотно.

Стою, немов трава шовкова,

Свічуся наскрізь, мов скляна.

...З копитця-місяця підкова

Скотилася: на двох – одна.

* * * Спочатку вересень лелечий,

Спочатку – од небес ключі,

І – “літо бабине” на плечі,

Неначе хустка із парчі.

А потім будуть дрібнолисти

І віт одверта голизна.

І – сивина, достоту чиста,

Що серцем віриш – новизна...

* * * Накину хустку похапцем на плечі,

Святкову хустку раннього світання.

Од неї, наче птаха, стану легша,

І – не страшне далеке мандрування.

Поміж зеленим і червоним сяє

Ще й соняха ясна пересторога.

В три кольори в дорогу вирушаю,

В який же повернуся із дороги?

162

* * * Ти привозиш калини грона,

Ти виточуєш кров узлісся.

Наша зустріч така червона

І дорога моя – побійся!

Набираю в букет калини

І сплітаю вінки важенні.

А в душі щось терпке, невинне,

А у серці щось – береженне!

* * * Спіткнувся кінь – підкова

На щастя не моє.

Врочиста і святкова

Чиясь душа стає.

Дорога закосичилась –

Подільчиво – на трьох.

А серце тільки й вивчилось

Лічити нас – лиш двох...

* * * Пороша на стежку, немов на слова

Мелодія, біла лягала.

І поскрипом зустріч груднево нова

Ходою твоєю співала.

А вечір словами палкими дзвенів –

До відгуку в серці – повторно!

Калину губами таки відігрів,

Щасливе закохане гроно!

163

* * * Розійшлися-розлетілися

В різні сторони.

Нам накаркали розлуку

Чорні ворони.

Миють лапоньки лелеки

В чорнім неводі.

Повернулися здалеку

Гуси-лебеді.

По-осінньому скричалося

Серце мукою,

А кохання привіталося

За розлукою...

* * * Ой тумане-туманочку,

Та й розтуманися.

Ой коханий-коханочку,

Додому вернися.

Ой не твоя то дорога,

Що іде не вгору.

І даремна та тривога,

Що із наговору.

Били коні копитами –

Долю не розбили.

Линуть літа за літами,

Та усі – за милим.

164

* * * Горіх на гілці – літера в рядкові,

Хіба що обійти – не розкусить.

Тверде од нього довгождане слово –

Такого і морозом не струсить.

Такий не скапне в перші-ліпші руки,

Весну свою не стріне впорожні.

Неначе серце, стукає він лунко

У світлій недосяжній вишині.

Пощо ця карта контурна зимова,

Округла шкаралупка однини?

Тут на горішка замкнена розмова

До спільної зеленої весни.

* * * Зима уже без шкаралупи,

Хоча вчувається ще – трісь!

І, наче карієс у зубі,

Чорніє ворон між беріз.

Усе ще чорне. Тільки рами

Пооживали дружно в ряд.

І вікна синіми листками

В зелених прожилках яснять.

Солодкий сон у клені бродить

І випульсовує із віт.

І спраглу кварту він знаходить,

Хмеліє поміж голих віт.

165

* * * На латаний білий камінь

При місяці стану.

Де ти, молодик-отаман, –

Гляну – не дістану?

Зелененький барвіночок

Собі підставляла,

Та юнішою од того –

Не ближчою – стала.

Світить місяць через хмару,

Через забобонну,

І ятриться моє серце

Болем безборонно...

* * * Пронеслося тепле літо зелен-стрічкою,

Відлетіло в гожу осінь злото-стрічею,

В мріях лагідних, в косах плетених

заблудилося,

До чола мого, до плеча мого притулилося.

Що наснилося-насудилося – щедро збудеться,

А в душі моїй, у судьбі моїй –

не забудеться.

Сніговицею білолицею не підміниться, –

Ненадовго світ осінниться.

166

СПІЛЬНИЙ САД – цикл –

З миром

Зима – з морозом,

Весна – з покосом. Зима – зі снігом,

А літо – з хлібом. Як іній – терном,

Співуче зерно. Земля – гранітом,

А доля – житом. Світ білий – виром,

А доля – миром.

* * * Замерзло небо у криниці.

Круги, як обрій, затиска,

І землю снігом посипає

Чиясь невидима рука. Стовпи он хмару підпирають,

Дроти – як “бабина зима”.

Сніги березові надворі,

Хоч кажуть, що таких нема. А стебла соняхів, мов коси,

Клепав мороз. А що косить?

У обручах думок дівочих

Замерзло небо та й лежить.

167

Рання лебідка

Спресований сніг озивається глухо,

Немов порожнина зісподу, на крок.

А рання лебідка, шукаючи друга,

Летить до неявлених бруньок-зірок.

Упала на лід (я накинула сітку),

Вона й не пручалась нешлюбним кільцем.

Здалека летіла, хотілося, видко,

Із лебедем-березнем стать під вінцем...

В дорозі весну обігнала крилато,

На білому біло питалась:

– Чому

Зими цього року неждано багато,

І як обминуть лебедину зиму?

О ранняя птахо, тулися до серця,

Крило кришталеве – обом не бар’єр.

За сітку – пробач,

за перейми – не сердься,

Повір, полонянко, я не браконьєр.

Обидві в полоні весни, що об кригу

Рибиною б’ється, прийнявши за скло.

Не дам я упасти й пір’їночці снігу

На ніжне твоє яблуневе крило.

168

* * * Ядро зими – це скам’янілий січень,

У праву руку літ і талану

Візьму його і вже від новоріччя,

Круг описавши, з видихом штовхну. Все збільшуючись, буде валунами

Котитись біло-голубий чавун,

Щоб тріснути навпіл – ставать човнами,

Двома човнами між зелених врун. Олень

Мій олень реве, нахромивши на роги тумани,

Мій олень реве, нахромивши на роги ліси.

Ну хто заподіяв невидиму красеню рану,

Що сурмить на різні тривожні свої голоси? Немає стріли і підступної впадини – зримо,

Чому ж його острах з копит аж до рогів пройма?

Печально туман верховодить зіркими очима:

Чому поблизу олениці його все нема?..

* * * Координати білі снігу –

На них замріяні хати,

І ковзанка, і бризки сміху,

Й чиїсь у рушниках свати.

Зірки у вишині іскряться,

Мене моя не впізнає...

Координати мого щастя,

Чи ви на білім світі є?

169

* * * Не обминай моє плече

І словом – не минай,

Любов – не дружба, не втече.

Тікай чи не тікай.

Мені б до весен полетіть

Понад свої літа,

А на дорозі – білий лід

І віхола зміта.

Сама намріяла собі

Зеленолистий гай.

Ти кіньми версти голубі

На весни переграй...

Берізка

Берізка біла, молоденька мати,

Притисла пташенятко до грудей.

Недовго колискових їй співати,

Горнутись материнством до людей.

Призов осінній строго в очі гляне,

І новобранець засурмить крильми.

Що далі буде – серцю ближчим стане

В облозі білосніжної зими.

Весною рано край дороги мати

Дивитиметься пильно надовкіл,

Щоб першій рукавом зеленим зняти

Дорожній порох з посірілих крил.

170

Йди!

В осиковім підліску слуха лось:

Заправський столяр при звичайнім ділі.

(Синиць у свиті – як в снопі колось,

Свої й чужі до дятла налетіли.)

Од верболозу до самих шипшин

Он миша дрібно строчить білу ковдру.

Краснописом промерзлих горобин

Зима вітає снігурів укотре!

Вона на гілках віша куржаки,

А вранці ловить ще у грудях подих.

Хоча дуби пішли в сніговики –

Готові звершить березневий подвиг.

Вже про купальню мріють горобці,

Хоча югá уперто закипає.

Та сніг-доважок у людській руці

На весну крапелинами зважає.

Ростуть углиб коріннями льоди,

Дзвенить земля, немов у кузні криця.

Мороз застеріга людину: йди,

Скоріше йди й не думай зупиниться!

Бо спинишся –

й зупиниться земля,

Змертвіють на деревах літ спіралі.

І падалиця-заметіль збуя

Понад весняні радощі й печалі.

171

* * * Зима збирає зграями птахів

І на стіжки влаштовує обвали.

Комора сіна – з безліччю хвостів,

Немов пернатих тут заскиртували. Зима здається довгою, як рік,

Їй на сорочих крилах – добіліти.

Але щодня на горобиний скік

Коротшає стежина в тепле літо.

* * * До сходу сміялося сонце

Крізь вогнища спільне віконце.

Волосся горіло багаттям,

Ставало юнацьким багатством. А шишки двома каблуками

Ставали мені під ногами:

Хотіли, щоби од волосся

Світання моє зайнялося.

* * * Вимочка вітрів блакитно-синя

Сушить березневі рівчаки.

На котушку-стовбур намотались

Золотими кільцями роки.

Хтось на очі одягнув кілкові,

Наче кепку, зовсім новий глек.

Й горобці брехливі метушаться, –

Виглядають з вирію лелек...

172

* * * Бідо моя, перебудо,

Як я тебе перебуду,

Як я тебе одсумую,

Чим заднюю-заночую?

Бідо моя, сумовице,

Вкрила коси попелиця.

Білі коси посіріли,

Не од краси обважніли.

Жалю-жалю, мій печалю,

Чим од тебе я одчалю:

Широкії бережечки,

Малесеньке веселечко...

Веснянії чаєнята,

Візьміть біду на крилята,

Занесіть під круту гору

Та й укиньте в синє море:

Нехай щука на камені

Сточить його на перстені.

Один тому – в кого зрада,

Другий – в кого зла неправда.

173

Соловейко

Верба віти засвітила,

Щедра на віддачу.

Дрібнолисту наструмила –

Чим же я віддячу?

Певно, свого соловейка –

Серце посіріле –

Тут залишу на оденки,

Щоб не заніміло.

Хай співає – не вмирає,

Б’ється лунко в груди,

І до мене прилітає

Розсівать остуду.

Подібність

Як дві краплі води, дощик схожий на тебе,

Я йому підставляю лице.

Крапелинить у душу й наближує небо –

Квітень знає цілющий рецепт.

І суцвіття ту ж хвилю ростуть на деревах,

Наче ласка у мене в руках,

І видзвонює вись, як зоря кришталева

Об жерстяно розстелений дах.

Вени-ринви набрякли, наповнені щедро,

Перетліли на зацвін сніги.

Й не стачає веселці ні крокви, ні метра

Переміряти днів береги.

174

Весняні дива

В селі, у тихім закапелку, Не позбирать весняних див: Небесний кінь ясну веселку На щастя людям залишив. Ув озеро, немов у лійку, Все небо виливає день. Тини, як зошити в лінійку, З чітким правописом вишень.

* * * Цей потяг у плетиві рейок-доріг, Здається, заплутавсь навічно. Стоїть семафор, як високий поріг, І світить вогні свої звично. Знов квапить в дорогу тривожна любов, Затримати мрію не вдасться... Шляхи мені квітень вповні перейшов – Очікує серце на щастя.

* * * Ой гай гуде гудма, Чого мого милого та й нема? Чи він в лузі,

чи у тузі – де він є,

Що у мене на порозі не стає? Посіріли-пожовтіли рушники, Вишивати інші – білі – не з руки. Вийду стану на широкий битий шлях При печалі,

при чеканні, при літах.

175

Калинова сопілка

Доню моя, сопілочко,

Пісне калинова,

В душі моїй з причілочка

Зійшло сонце знову.

До колиски спішить вечір,

Не стопче отави.

Обняло мене за плечі

Щастя кучеряве.

Люлі, люлі не поснулі

Біди перебулі...

Калиновим щастям стали

Сопілчані гулі.

Мрії мої...

Мрії мої – потерчата,

Щоднини, щоночі

Куди кличете-зовете

Серце ви дівоче?

Мрії мої – потерчата,

Звабні, мов кохання...

За півкроку ти від мене,

А я не дістану.

Мрії мої – потерчата,

Пожалійте душу:

В драговину заведете,

То й загинуть мушу...

176

Сімдесят сім кольорів

Заснув на пахучому сіні – Волошки наснилися сині. А злива нічна хвилювалась, Бо райдуга не малювалась! Кохана липневице-зливо, Ні, небо твоє – не зрадливе: Веселку опівночі бачать Ці очі заснулі юначі. За дня кольорів – тільки сім, Опівночі – сімдесят сім...

* * * Скресає в серці білий лід розлуки – Чекання повінь вийшла з берегів. Гілля взялося за тужаві руки Й шукає цвіту, як жаданих слів. Світанок, переможний, наче слава, Високе сонце – всьому голова. Весна по світу проплива, як пава, Весну у вруна квітень узува.

* * * Я згадок рву заплутані хвощі, Не можу лямцюватих розв’язати. Пройшли роки медові, як дощі, І годі їх сьогодні відшукати. Чи ж музику покласти на слова? О не течуть річки у сині гори! Допоки думка згадкою співа, Глибиниться душі тривожне море.

177

* * * Не наближайся, не кажи нічого,

Іди повз мене, загубись в юрбі.

Ти підійдеш – і мрія розіб’ється

Об це знайомство: йди, іди собі!

Ти сам себе таким не вмієш бачить

Ні наяву, ані в найкращім сні.

Тож не погань себе самим собою,

Чи я тебе люблю?

Звичайно, ні!

Ти, як міраж, відбив моє кохання,

Зробив із нього велетня за мить.

Спасибі! Не підходь, а я щаслива,

Що буду ще палкіш тебе любить!

Каяття

В моїй душі є келія похмура,

Там кається любов моя дівоча,

Замолює гріхи свої пекельні

І перед серцем сповіді тримає:

Навіщо власну долю відштовхнула,

Чому я у березових заметах

Шукать до тебе стежку не хотіла?

Навіщо з рівчаків бузку пила я

Щасливі дні... весняні... увостаннє?

Навіщо я у лісову криничку

Зозулине кування срібно-чисте

На щастя не своє тоді вкидала?

178

Кидаю ночі...

Кидаю ночі, мов каміння чорне

З путі своєї. Мушу я дійти

Туди, де розцвітає неповторне,

Туди, де щастя, де, мій любий, ти.

Хтось закрутив шляхи мої у кола,

Я спотикаюсь об свої сліди...

Якщо у тебе серце не схололо,

До мене знову, мов колись, прийди!

Вітрисько виграє на димоході,

Немов на справжній духовій трубі.

Чому, коханий, ти не скажеш “годі” –

То ж похоронна по живім тобі...

Чому колючу стріху заметілі

Не перекриєш веснами – чому?

...Кидаю ночі, але й ранки білі

Без тебе я сама не підніму...

* * * Нащо питати жінку про літа?

Спитай про весни, і вона повіда,

Як кожна з них у серці розцвіта

Зимою-крижаницею чи літом.

Лише дивак у паспорта пита

Про записи із виглядом комічним.

Такою жінка завше вигляда,

Якою стала в серці чоловічім.

179

Жорстока я...

Жорстока я, холодна я

До тебе, милий, стала,

Бо думка, як драговина,

І серце вже зассала.

Сама себе чомусь щораз

Караю і неволю.

І ти, як любиш, то не клич

Мене в свою неволю.

Холодна я, жорстока я,

Та не в душі – на слові.

Холодна я, жорстока я

До тебе – із любові!

* * * Не думай, як мовчу, то слів не маю,

Язик од слів буденних огрубів.

Послухай: серце стукіт посилає

Чи телеграми-блискавки тобі.

Не думай, що як сплю – тебе не бачу,

Моє видіння синьо-голубе:

Від тіней-недовіринок, юначе,

Повіками прикрила я тебе.

Не думай, як далеко – не почую,

В закоханих надмузикальний слух:

Її пригорнеш – і в ту ж мить лечу я

В серпневу спеку губ твоїх і рук!

180

Казка про день і ніч

Ішов день –

здогнав ніч:

привіталися.

Одне в одного

дороги поспиталися.

Ніч каже:

– Іду до світанку.

День каже:

– А я до смерканку.

Ніч каже:

– Іду по росах.

А він:

– По покосах.

Та й розійшлися

На стрічній дорозі:

Не по дорозі!

* * * Я вмерла й народилася в той день:

Для нього народилася для щастя,

Для тебе – вмерла, хлопче, щоб ніде,

Ніколи і ні разу не стрічаться.

Я вмерла й народилася в той день:

Свій день любові цілий вік я славлю,

Але чому ж в день смерті по тобі

Я в серці панахиду вічно правлю?

181

Підкова

Горо моя крем’яная,

Впади мені в ноги.

Своє щастя доганяю –

Зійди із дороги!

Зімкнись, яру, берегами –

Стану, як на мості.

Відчинило сонце браму,

Просить мене в гості.

Нащо мені ті гостини

Без твойого слова?

Попід серцем сизо стигне

Згублена підкова.

Не вір...

Не вір, паво, павукові,

Що він пір’я губить.

Не вір, дівко, козакові,

Що він тебе любить.

Не вірила б дівчинонька,

Має в серці віру.

Ходить-квилить калинонька

Вночі по подвір’ю.

Як на ранок сонце встало,

Полічило роси,

Поміж ними заблищали

Калинові сльози...

182

* * * Як же тебе я любила

Вчора – не допіру.

Сизі літа пролетіли

На дівочу віру.

Шукав щастя, як причастя:

З келешенька – пити...

Довелося мені часто

Дрібні сльози лити.

Ти од мене по стежечці

Пішов, не вернувся.

Серце в грудях бентежиться,

Як зозуля в лузі...

Доганяла – не догнала,

Сперлася на клена.

Та й від листя запалала

Зелено-зелено...

* * * Мені тебе заказано любити,

Мені тебе заказано й згадать.

Важкою ртуттю листя ліс налитий,

Свинцем ти вмієш серце наливать.

Петля квадратна білої кімнати

Ні жити, ані вмерти не дає...

Тепер я певна: як не докохати,

То й доспівати сили не стає.

183

Зозулині черевички

Плаче зозуля п’янкими літами,

Плаче зозуля гіркими сльозами,

Бо на умі у зозулі

Спів – соловейкові гулі.

Плаче зозуля моїми літами,

Плаче зозуля моїми сльозами:

Інша, спритніша зозуля

Два черевички озула...

Зелений мій травник

Вино трави зелене,

О як воно хмелить!

Юнацьке, одноденне

Душі не затруїть.

Ішов до мене травнем

З далеких далечінь –

Зросли до серця трави,

Заклечана клечінь.

Коханням юним світиш,

Як місяць-молодик.

Ти – мій травневий витязь,

Зелений мій травник.

184

Гуляй, вітре!

Гуляй, вітре, по долині.

Нехай ширша буде,

Гуляй, вітре, по стежині,

Хай рівніша буде.

Гуляй, вітре, по водиці,

Хай холодна буде,

Гуляй, вітре, по травиці,

Нехай годна буде.

Гуляй, вітре, по ячмені –

Вусатішим буде,

Гуляй, вітре, по кишені,

То повніша буде!

Гуляй, вітре, гуди-гуди,

Та не в голівоньці –

Через тебе лихо буде

Чиїйсь дівчиноньці...

* * * Як злитки золота, цибуля

Лежить на жовтім лежаку,

Немов далеке, перебуле

В напіврозплетенім вінку.

Не буде більш ростить піддимку

Бабуся, бо порожній дім.

Черінь холодний влітку, взимку,

І кіт дичавіє на нім.

185

* * * Я, наче острів між полями,

Що непомітний вдалині,

Іду, вперезана житами,

Корогва сонця – в вишині.

Усі широти і довготи

Зійшлись у вузлі колоска.

Допоки хліб на світі родить,

Земля в моря не витіка.

Радіє острів між полями,

Що в кола не бува кінця.

І виростає з колосками

Маленьке серце острівця.

* * * Вирує в полі білий дим,

Вирує дим ромена.

Серця їсть дивом молодим

У мене і – не в мене.

О димний серпню, слабина –

Це я у чистім полі.

Ніколи білого вина

Я не нап’юсь уволю.

Мовчить між хмар

Іллєвий грім,

Не перейма купання.

Вирує в полі білий дим,

Мов ореол кохання.

186

* * * Коли до мене лист Ваш завітає, То днини тої – Пéтра, в мене – свято. І я світлицю серця прибираю Доскіпливо, мій друже, аж затято. Залишивши мілке і повсякденне, Словам радію, як мала дитина. І світла мрія в дивне, незбагненне До мене із-за моря тихо плине. Скажіте, чи й у Вас така є мрія: Цнотлива, недоступна і крилата? Чи свято єсть у Вас моє – Марії, Що вище найнебеснішого свята? Льон

Кучерявець-довгунець, Тонесенький корінець. Як мій милий надійде, Душа льоном розцвіте. На цупкому полотні Засміються сині дні. Дивуватись буде світ, Чом не в’яне дивний цвіт?

* * * Горнувся хлопцем небокрай До юної ріки. Синіла стежка, як ручай, Впадаючи в зірки. Мов лада, дівчина пливла, Стікали коси з пліч. І сплеск далекого весла Долунював навстріч.

187

* * * Половина сонця увійшла у скелю,

Другу половину – річка поглина.

Де ж його оселя,

де ж моя оселя,

Як навпіл тривога камінь розтина?

У близькій дорозі серця половина,

Другу половину полонила ніч.

Соромлива ласка кетягом калини

Тихо доторкнулась до дівочих пліч.

* * * Річка прядку розкрутила –

Полотно піску тече.

Я його не добілила –

В інші руки утече.

Як же це я не успіла?..

Треба ж встигнути, як жить!

Річка прядку зупинила –

Полотно піску лежить.

* * * Маленьке щастя тихої людини

Відлите в білу оболонку стін,

В коштовну оболонку одежини,

У круглу металеву форму цін.

Й велике щастя входить у оселю,

Й велике щастя має вінця й дно.

Та справжнє щастя перелито в землю,

У щиру пісню, небо і зерно.

188

* * * Корону веселки весна приміряє,

У ній синьовир виграва-виграває,

Що буде ще льоном, іще – васильками,

Твоїми словами, моїми вустами.

Корона веселки чоло заквітчала,

Її, наче долю свою, я чекала,

Її – семицвітну,

тебе – семибрата

Одного-єдиного буду кохати!

* * * Загойдайте, зелені хвилі,

Загойдайте мій сум солоний.

Юний сад в травні – білий-білий,

Юний біль у душі – червоний.

Вбийте, блискавки, цю розлуку

(Та невже вона вічна в людях?).

Цвіт мені обсипає руки

Й червоніє лише на грудях...

* * * Як з льону жайвір синю нитку тче!

Та лоскітно із дзьобика тече,

А він порвать мелодію боїться –

По ниточці живе для жайвориці:

По ниточці наспівує пісні,

По ниточці кохає ввишині.

189

Заручини

Сміється плоскінь конопель

І стелиться під ноги –

До голубих моїх земель

Невиткані дороги,

За вишиванкою півні

Щоранку співом тужать.

Та радість тихо у мені

Блакитні очі мружить.

Не подружили хміль і мак –

Розвився – не розцвівся.

Не одружився мій юнак,

А серцем заручився.

* * * Ти – усміх мій:

Тобою усміхаюсь

Своєму щастю, долі і життю.

Як променем,

Тобою повертаюсь

Туди, де не ступати вороттю.

Ти – смуток мій

На всі путі-дороги,

На перехрестя і думок, і слів.

Легкі од крил

Мої душа і ноги –

Як високо у серці ти злетів!

190

Квіт на попелищі

Все вогонь понищив

Й до золи понижчав,

А вогні вогненні в землю увійшли,

А над попелищем,

Страху свого вище,

Квітом-материнкою роки розцвіли.

Сосна-сосневиця

Золотить живицю,

Шишка долу пада, як чужа біда.

І над косовицю

Косами ясниться

Силонька сирітська, – буйна й

молода.

Ріками стікаймося,

Вітами сплітаймося,

Сонечко, у згарища знов не упади!

До вогню схилімося,

Миром присягнімося,

Щоб у домі отчому не було біди.

* * * Лемеші-блискавиці

Піднімають цілину неба,

Вергають скиби хмар.

День в полотняній сорочці

Поганяє коней грози.

Натомився...

З чола його крапа

Краплями срібний піт.

191

Твій дім

Меридіаном вічної дороги,

Праотчої печалі й доброти –

Оселя починається порогом,

Як подвигом намріяні світи.

Червоним маком перевиті стіни,

І паляниця з печі нескупа.

Тут галерея цілої родини

Стоїть на варті житнього снопа.

Життя дається раз, але бороться

Доводиться за нього цілий вік.

Якщо живеш душею не до сонця,

Звитяга розпочне не з тебе лік.

Хоч обмине мечем твою домівку,

Та й житнім перевеслом обмине.

Порога перетворить в зашморгівку,

В якій дорога вічна не дихне.

І скільки не будуйся, а дається

Земля-оселя раз і – назавжди.

Якщо твій дім лише твоя фортеця,

У ній не вбережешся од біди.

192

Браталівський міст1

Щодня ходить калинонька

До Коденки-річки.

Там полоще над силоньку

Козацькії стрічки.

Як оденки кінчаються,

То висока зростом,

На могилу вертається

Браталівським мостом.

В чистім полі вітеречко

Слави не розвіє.

Славне Залізняк-містечко

Гордо височіє.

Ходить Гонта опівночі,

Не полічить втрати:

Як же можна, смерть сіючи,

На жито орати?..

1 Браталівский міст – невеличкий міст через річку Коденку; за

легендою на ньому зустрілися рідні брати Марко і Левко. На запитання

розвідника Левка, коли ж врешті-решт будуть вигнані з села монголо-

татарські набіжчики, Марко-вартовий відповів: ”Ко дню...” За

переказами, звідси й пішла назва моста і села.

193

* * * Весняний вітер орди хмар навальні

Веде у ліс, показує стежину.

Морози – завойовники безжальні

У твані топляться, безславно гинуть.

Засмоктує земля їх, мов провину

Свою велику, десь углиб ховає.

І шишка на сосні, неначе міна

Вповільненої дії, оживає...

Вона зірветься кригою на річці,

Бузковим цвітом обів’є півсвіту

І подарує кров троянді-квітці,

А потім – буйне квітування житу!

* * * Болить душа – і слава Богу,

Ознака вірна, що жива,

Що неперетнута дорога,

Як під стрілою тятива.

Здолати недруга – це можна,

Аби не виявивсь слабким.

А як здолать себе, тривожну,

Непереможену ніким?

Ув особистім многобої

Собі програти – це не жить.

Як страшно відчувати кров’ю,

Що більше серце не болить.

194

Павленко Марія Григорівна

Народилася 17 січня 1944 року в селі Михайлівка

Солонянського району Дніпропетровської області в родині вчителів.

Згодом переїхала в село Татарнівка (нині Озерянка) Житомирського

району Житомирського області.

Закінчила Бердичівський машинобудівний технікум (1962 р.)

та Київський політехнічний інститут (1970 р.).

Працювала на житомирському заводі „Щитавтоматика” (нині

„Промавтоматика”) контролером ВТК, інженером-конструктором.

З 1971 року – зав. відділом студентської та учнівської молоді

житомирської обласної молодіжки „Комсомольська зірка”. З 1991р. –

відповідальний секретар житомирської міської газети „Вільне слово”

(нині – „Місто”), заступник редактора житомирської обласної газети

„Орієнтир 6+1”. Насьогодні трудиться відповідальним секретарем

Житомирської обласної організації Національної Спілки письменників

України.

Член НСПУ з 1970 року. Безпартійна.

Авторка книжок „Любисток” (1967), „Азбука громів” (1973),

„Скрижалі дружби” (1978), „Заячий холодок” (для дітей, 1979), „Білий

світ” (1985), „Житній голуб” (1990), „Білоччина комора” (для дітей,

2003), „Сторінка із книги Печалі” (2003), „Рубаї, або Чотири сторони

світу” ч.1 (2003), „Рубаї, або Чотири сторони світу” ч.2 (2003), „Теплий

край” (для дітей, 2004), „Ясні сонечка” (для дітей, 2004), „День

розпочався просто” (2004), „Вклоняюся місяцю молодому” (2004).

195

ЗМІСТ

Штрихи до творчого портрета Марії Павленко. Петро Білоус .............. 5

ЛЮБИСТОК

Ковальська вулиця ...................................................................................... 8 Житній голуб ............................................................................................... 9 Полин ......................................................................................................... 10 Ходить вечір .............................................................................................. 10

Білий світ ................................................................................................... 11 Критична маса ........................................................................................... 11 Цільність .................................................................................................... 12 Весняний етюд .......................................................................................... 12 Читала вірші… .......................................................................................... 13 Любисток ................................................................................................... 14 Ступа .......................................................................................................... 15 Бджола ....................................................................................................... 16 “На вітах дуба – жолуді тверді…” .......................................................... 16 Підкова....................................................................................................... 17 “Блакитний подув розорав…” ................................................................. 17 Забута криниця .......................................................................................... 18 Сестричка .................................................................................................. 19 Спомин по маму ........................................................................................ 20 “Трійка” ..................................................................................................... 21 Орбіти літ .................................................................................................. 22 Білить вітер… ............................................................................................ 23 Ударте! ....................................................................................................... 23 Вишневі зорі .............................................................................................. 24 “Пропелер білий завірюхи…” ................................................................. 24 Лісова соната ............................................................................................. 25 Передчуття весни ...................................................................................... 26 Волошки .................................................................................................... 27 “Зелені водорості-коси…” ....................................................................... 27 І вудяться сни… ....................................................................................... 28 “Отари туманів по стернях кочують…” ................................................. 29 “В осіннім небі – журавлів розвилка…” ................................................. 29 “Сонце, наче шовкопряд…”..................................................................... 30 Сніжинка ................................................................................................... 30 Лісова криничка ........................................................................................ 31 “Посклив місяць вікна в хаті…” .............................................................. 31 Біла тінь ..................................................................................................... 32 Дерев’яні журавлі ..................................................................................... 32

196

Груша-дичка .............................................................................................. 33 Замовляння ................................................................................................ 34 Ти викам’янив сльози ............................................................................... 35 “Трубить вечір в місяцевий ріг…” .......................................................... 36 Чого мовчиш? ............................................................................................ 37 Я гуляти в ліс ходила ................................................................................ 37 Піднімай зелений парус ........................................................................... 38 Не клич мене ............................................................................................. 39 Зроби помилку! ......................................................................................... 39 Я не знаю батька ....................................................................................... 40 “Сохнуть сльози, сохне серце…” ............................................................ 40 Розлук я прагну ......................................................................................... 41 Ти ............................................................................................................... 41 Передніччя ................................................................................................. 42 “Коліщатко сонця…” ................................................................................ 42 “До запитання” .......................................................................................... 43 “В тебе все ревниве …” ............................................................................ 43 Дощ ............................................................................................................ 44 “На журавлиний ключ замкнеться літо…” ............................................. 44

АЗБУКА ГРОМІВ Народження весни .................................................................................... 46 “І знову навесні спішу до лісу…” ........................................................... 46 Жорна ......................................................................................................... 47 Об’єми........................................................................................................ 47 Синові ........................................................................................................ 48 Моїй ровесниці ......................................................................................... 48 Кранівниця ................................................................................................ 49 Слова .......................................................................................................... 49 Дід Грицюнь .............................................................................................. 50 “Їх звали не Карелом…” .......................................................................... 51 “Ідуть дощі цибаті, довгоногі …” ........................................................... 51 Толока ........................................................................................................ 52 Свята .......................................................................................................... 52 Календар .................................................................................................... 53 Каменярі .................................................................................................... 53 “Вивчаю у народу рідну мову…” ............................................................ 54 “Навмисне хтось придумав…” ................................................................ 54 Коноплі ...................................................................................................... 55 В Джамбулі ................................................................................................ 55 Проліски .................................................................................................... 56

197

“Осока прорізала у небі…” ...................................................................... 56 Зелений сніп .............................................................................................. 57 “Спішу в село, спішу до мами…” ........................................................... 57 Картопля “у мундирах” ............................................................................ 58 Перекипіло молоко ромашок…”, ............................................................ 58 “З огудиння блискавки зірвався…”......................................................... 59 “Переливання синього дошу…” .............................................................. 59 “Осіннє сонце вже в оправі хмар…” ....................................................... 59 Лижню! ...................................................................................................... 60 “У битих валянках криниць…” ............................................................... 60 Зафак .......................................................................................................... 61 “Конструктор-вечір ватмани снігів…” ................................................... 61 “Сказав мені – залиш координати…” ..................................................... 62 Не пробачай ............................................................................................... 62 “Ти мене візьми на дужі руки…” ............................................................ 63 Ти ............................................................................................................... 63 “Вода, мов лід, а все ж – кипить…” ........................................................ 63 “Зима приспала всі квітки…” .................................................................. 64 “Пересілися морози…” ............................................................................ 64 “Круті поземок віражі …” ........................................................................ 64 Джигітів камінь ......................................................................................... 65 “Сплети мені колиску з віт вишневих…” ............................................... 65 Біла глина .................................................................................................. 66 “Сокирки цюкають у житі…” .................................................................. 66 Ой, буває хвиля синя ................................................................................ 67 “На скакалці …” ........................................................................................ 67 Материнство .............................................................................................. 68 “Болить тобі, сину, пальчик …” .............................................................. 68 Дитячий плач ............................................................................................. 69 Зайченятко ................................................................................................. 69 Синова любов ............................................................................................ 70 “Несе верба у пазусі…” ............................................................................ 70

СКРИЖАЛІ ДРУЖБИ Світ ............................................................................................................. 72 “Гірські струмки – всі біжите униз…” .................................................... 72 Скрижалі дружби ...................................................................................... 73 “У коло я увімкнута надійно…” .............................................................. 73 Сто сот бажань .......................................................................................... 74 “День народився…” .................................................................................. 74 Via est vita .................................................................................................. 75

198

Обпалені листи .......................................................................................... 75 Дитинець.................................................................................................... 76 “Так дивляться…” .................................................................................... 76 Балада про живе ім’я ................................................................................ 77 “Скільки трав і квітів є …” ...................................................................... 78 “У мене стільки друзів …” ....................................................................... 78 Хустка ........................................................................................................ 79 “Співає цех…” .......................................................................................... 79 Алмаз ......................................................................................................... 80 Токар .......................................................................................................... 80 Видіння ...................................................................................................... 81 “У соннім царстві сон-трави…” .............................................................. 81 “Ми обнімали радісно беріз…” ............................................................... 82 “Неначе скнара, золото коси…” .............................................................. 82 “Засмаглі губи щось мені шепочуть…” .................................................. 82 “Відтоді, як не бачу я тебе…”.................................................................. 83 “Промінці солодкі конюшини…” ............................................................ 83 “Бджіл борода біля льотка медіє…” ....................................................... 83 “Де ти, де ти?..” ......................................................................................... 84 Осінні дива ................................................................................................ 84 “По листочку скиньтеся, клени…” ......................................................... 84 “У пригорщі гнізда нема нікого …” ........................................................ 85 “А хвиля доганяє журавлів…”. ................................................................ 85 “Повзуть морози перші…” ....................................................................... 86 “Пожухло під березою вже листя…” ...................................................... 86 “Мій син калачиком згорнувсь…” .......................................................... 86 Колискова пісня ........................................................................................ 87 Син ............................................................................................................. 87 “Мій Новий рік…” .................................................................................... 88 “Який у мене син…” ................................................................................. 88

БІЛИЙ СВІТ

Колосок ...................................................................................................... 90 “Мені лише три місяці було…” ............................................................... 90 Найдорожче ............................................................................................... 91 “В бору сосновім…” ................................................................................. 91 Токовий ...................................................................................................... 92 Лісові яблуні.............................................................................................. 92 Тепла домівка ............................................................................................ 93 “Доріжки білі ненька вишивала…” ......................................................... 93 Остання свистулька .................................................................................. 94

199

“Пучечки маку і пучечки кропу…” ......................................................... 94 З дитинства ................................................................................................ 95 “Вростає в землю хата…” ........................................................................ 96 “Мене у лісі знають всі гриби…” ............................................................ 96 Під тягарем ................................................................................................ 97 “Аж до вир’я у нас поширшав двір…”. .................................................. 97 Народження ............................................................................................... 98 Говорю ....................................................................................................... 99 Хліб-сіль .................................................................................................... 99 Джамбулові діти ..................................................................................... 100 “Вмирають люди…” ............................................................................... 100 Копищуки ................................................................................................ 101 Дерев’яне весілля .................................................................................... 102 Коса .......................................................................................................... 103 Тарас ........................................................................................................ 104 “І на Вкраїні, і в Прибалтиці…” ............................................................ 104 Між людьми ............................................................................................ 105 “День весняний набубнявів…” .............................................................. 105 “Яка ти, земле рідна…” .......................................................................... 106 ОЙ ПОСІЮ Я ШАВЛІЮ Дива природи .......................................................................................... 107 “Скиба марила зерном…” ...................................................................... 107 Березова пора .......................................................................................... 108 “Благословив травневий грім…” ........................................................... 108 “Мені ти відшкодуй, блакитна весно…” .............................................. 108 Літній світанок ........................................................................................ 109 Дитинство ................................................................................................ 109 Щедре літо ............................................................................................... 110 Ти питаєш… ............................................................................................ 110 “Мене прийми, як ти приймаєш матір…” ............................................ 111 “Не шукай мене серед скорених…” ...................................................... 111 “На перехресті осені та літа…” ............................................................. 111 Близько-далеко ........................................................................................ 112 “Заламав каштанові ти руку…” ............................................................. 112 Гори .......................................................................................................... 113 “Я так чекала губ твоїх, коханий…” ..................................................... 113 “Такий той виноград усевидющий…” .................................................. 114 “Я випиваю келих самотини…” ............................................................ 114 “Узимку холод не лукавить…” .............................................................. 114 “Лебедоньку, лебедоньку…” ................................................................. 115 Розмай-зілля ............................................................................................ 115

200

Ой посію я шавлію .................................................................................. 116 “Не вичерпать веселечком…” ............................................................... 116 Рушнички перу… .................................................................................... 117 “Йшла по воду до криниці…” ............................................................... 117 Сережки ................................................................................................... 118 “Не минай мене…” ................................................................................. 118 Полька ...................................................................................................... 119 СЕСТРИНСЬКА ПІСНЯ Лесі Українці ........................................................................................... 120 Поле честі ................................................................................................ 121 Плакати не смій....................................................................................... 121 Лесині сльози .......................................................................................... 122 Зброя ........................................................................................................ 122 Імені Лесі ................................................................................................. 123 Освідчення в ненависті .......................................................................... 124 Наші сади ................................................................................................. 125 СМОЛЕНСЬКИЙ ЦИКЛ Моя генеалогія ........................................................................................ 126 Смоленська путь ..................................................................................... 126 На батьківщині Глінки ........................................................................... 127 Бойова стіна ............................................................................................. 127 Косовиця .................................................................................................. 128 “Цвітуть лани…” .................................................................................... 128

ЖИТНІЙ ГОЛУБ “Я з жит прийшла…” .............................................................................. 130 Житич....................................................................................................... 130 “Стріпонулось небо яворами…” ........................................................... 130 Життя ....................................................................................................... 131 Облітки .................................................................................................... 131 Навчись на жито ..................................................................................... 132 “Здається, вже немає сил…” .................................................................. 132 Зажнивне .................................................................................................. 133 Материнський заповіт ............................................................................ 133 Весільний коровай .................................................................................. 134 Спадок ...................................................................................................... 135 Житицьке ................................................................................................. 136 Окраєць од зайця .................................................................................... 137 ВИСОКА ЗЕМЛЯ Борисові Тену .......................................................................................... 138 Спільний дім ........................................................................................... 139

201

Балада про поліську горличку .............................................................. 140 Доля .......................................................................................................... 141 Півні юності ............................................................................................ 142 Білий кінь ................................................................................................ 142 Хатина ...................................................................................................... 143 “Із громового дерева пташки…” ........................................................... 143 Сходження ............................................................................................... 144 “Має обрій золотим крилом…” ............................................................. 144 Ліс ............................................................................................................ 145 Олин обруч .............................................................................................. 145 Вдовині літа ............................................................................................. 146 “На покуті роки в тугім колоссі…” ....................................................... 146 Віра ........................................................................................................... 147 Телесик .................................................................................................... 147 “Перейшла спільне поле …” .................................................................. 148 “Обліпиха думок в горобинову ніч…” ................................................. 148 Пісня і горе .............................................................................................. 149 “Вентилює клен багряний…” ................................................................ 149 Синові листи ........................................................................................... 150 “За мною одсумує стежка…” ................................................................. 150 Антонові антонівки................................................................................. 151 “Літо закруглилось гарбузами …” ........................................................ 151 “Залишили вербу листки…” .................................................................. 152 “Порожні гнізда – латані торби…” ....................................................... 152 СПОЧАТКУ ВЕРЕСЕНЬ ЛЕЛЕЧИЙ Приліт лелеки .......................................................................................... 153 Переджнивне ........................................................................................... 154 Горизонти ................................................................................................ 154 “Жито – жайворова пісня …” ................................................................ 154 “Осінні віти ще не голі…” ..................................................................... 155 “Ліс вітається за руку…”........................................................................ 155 “В червонім кухлику шипшини…” ....................................................... 155 Пісня ........................................................................................................ 156 “Не лелеч мені про вирій…” .................................................................. 156 Україна ..................................................................................................... 157 “Подаруй намет вишневий…” ............................................................... 157 “Поштарка-білка в ящику дупла…” ...................................................... 158 “Притулись живицею, сосна…” ............................................................ 158 “В чорнобривцях сонце ночувало…” ................................................... 158 “Коли дощі цвітуть…” ........................................................................... 159 “Ману пускаєш манною із неба …” ...................................................... 159

202

“Мої вітри зав’язано на вузол…” .......................................................... 160 “Кружляє все далі – у далі…” ................................................................ 160 “Мов пил із дороги, осіння сльота…” ................................................... 160 “З копитця-місяця підкова…” ............................................................... 161 “Спочатку вересень лелечий…” ............................................................ 161 “Накину хустку похапцем на плечі…” ................................................. 161 “Ти привозиш калини грона…” ............................................................. 162 “Спіткнувся кінь – підкова…” ............................................................... 162 “Пороша на стежку, немов на слова…” ................................................ 162 “Розійшлися-розлетілися…” .................................................................. 163 “Ой тумане-туманочку…” ..................................................................... 163 “Горіх на гілці – літера в рядкові…” ..................................................... 164 “Зима уже без шкаралупи…” ................................................................. 164 “На латаний білий камінь…” ................................................................. 165 “Пронеслося тепле літо…” .................................................................... 165 СПІЛЬНИЙ САД З миром .................................................................................................... 166 “Замерзло небо у криниці…” ................................................................. 166 Рання лебідка .......................................................................................... 167 “Ядро зими – це скам’янілий січень…” ................................................ 168 Олень........................................................................................................ 168 “Координати білі снігу …” .................................................................... 168 “Не обминай моє плече…” .................................................................... 169 Берізка ...................................................................................................... 169 Йди! .......................................................................................................... 170 “Зима збирає зграями птахів…” ............................................................ 171 “До сходу сміялося сонце…” ................................................................. 171 “Вимочка вітрів блакитно-синя…” ....................................................... 171 “Бідо моя, перебудо…” .......................................................................... 172 Соловейко ................................................................................................ 173 Подібність................................................................................................ 173 Весняні дива ............................................................................................ 174 “Цей потяг у плетиві рейок-доріг…” .................................................... 174 “Ой гай гуде гудма…” ............................................................................ 174 Калинова сопілка .................................................................................... 175 Мрії мої... ................................................................................................. 175 Сімдесят сім кольорів ............................................................................. 176 “Скресає в серці білий лід розлуки …” ................................................ 176 “Я згадок рву заплутані хвощі…” ......................................................... 176 “Не наближайся, не кажи нічого…” ..................................................... 177 Каяття....................................................................................................... 177

203

Кидаю ночі... ........................................................................................... 178 “Нащо питати жінку про літа?..” ........................................................... 178 Жорстока я... ............................................................................................ 179 “Не думай, як мовчу, то слів не маю…” ............................................... 179 Казка про день і ніч ................................................................................ 180 “Я вмерла й народилася в той день…” ................................................. 180 Підкова..................................................................................................... 181 Не вір... .................................................................................................... 181 “Як же тебе я любила…” ........................................................................ 182 “Мені тебе заказано любити…” ............................................................ 182 Зозулині черевички ................................................................................. 183 Зелений мій травник ............................................................................... 183 Гуляй, вітре! ............................................................................................ 184 “Як злитки золота, цибуля…”................................................................ 184 “Я, наче острів між полями…” .............................................................. 185 “Вирує в полі білий дим…” ................................................................... 185 “Коли до мене лист Ваш завітає…” ...................................................... 186 Льон ......................................................................................................... 186 “Горнувся хлопцем небокрай…” ........................................................... 186 “Половина сонця увійшла у скелю…” .................................................. 187 “Річка прядку розкрутила …” ................................................................ 187 “Маленьке щастя тихої людини…”....................................................... 187 “Корону веселки весна приміряє…” ..................................................... 188 “Загойдайте, зелені хвилі…” ................................................................. 188 “Як з льону жайвір синю нитку тче!..” ................................................. 188 Заручини .................................................................................................. 189 “Ти – усміх мій…” .................................................................................. 189 Квіт на попелищі ..................................................................................... 190 “Лемеші-блискавиці…” .......................................................................... 190 Твій дім .................................................................................................... 191 Браталівський міст .................................................................................. 192 “Весняний вітер орди хмар навальні…” ............................................... 193 “Болить душа – і слава Богу…” ............................................................. 193

Літературно-художнє видання

Павленко Марія Григорівна

ХРЕЩАТІ ДОРОГИ Вибрані поезії

1967–1990 рр.

Редактор В.В.Сидоренко

Коректор О.В.Рєвнівцева

Комп’ютерна верстка В.В.Сидоренко

Формат 60×84/16. Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman.

Ум. друк. арк. 11,86. Обл.-вид. арк. 8,29.

Тираж 300 прим. Зам. 1735.

Віддруковано з готових оригінал-макетів

у комунальному книжково-газетному

видавництві «Полісся».

10008, Житомир, вул. Шевченка, 18а.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру:

серія ЖТ №5 від 26.02.2004 року.