Ї £ ¡ ¢ ® « ¢ І « ¡ ¢ Ї І diyalnist... · ~ 6 ~ орівняльно-правові...

~ 1 ~

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

П Р О Б Л Е М И П Р А В О В О Ї Р Е Ф О Р М И

Т А Р О З Б У Д О В И Г Р О М А Д Я Н С Ь К О Г О

С У С П І Л Ь С Т В А В У К Р А Ї Н І

Тези доповідей та повідомлень учасників

звітної наукової конференції ад’юнктів, аспірантів та здобувачів

27 вересня 2013 р.

Львів 2013

~ 2 ~

УДК 34 ББК 67 П78

Рекомендовано до друку Вченою радою Львівського державного університету внутрішніх справ

(протокол № 1 від 28 серпня 2013 р.)

У п о р я д н и к Т. С. Коханюк,

кандидат юридичних наук, начальник ад’юнктури Львівського державного університету внутрішніх справ

Проблеми правової реформи та розбудови громадянського П78 суспільства в Україні: тези доповідей та повідомлень учас- ників звітної наукової конференції ад’юнктів, аспірантів та здобувачів, 27 вересня 2013 р. – Львів: ЛьвДУВС, 2013. – 336 с.

У збірнику вміщено тези доповідей та повідомлень, подані учас- никами звітної наукової конференції ад’юнктів, аспірантів і здобувачів з вищих навчальних закладів Києва, Львова, Одеси та інших міст нашої дер-жави (Львів, 27 вересня 2013 р.). Молоді науковці цими тезовими повідом-леннями репрезентують проблематику своїх наукових досліджень у різних галузях права.

Тези опубліковано в авторській редакції.

УДК 34 ББК 67

© Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013

~ 3 ~

ВІТАЛЬНЕ СЛОВО

НАУКА У РЕФОРМУВАННІ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

ТА РОЗБУДОВІ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Шановні ад’юнкти, аспіранти та здобувачі! Вітаю Вас

у Львівському державному університеті внутрішніх справ на звітній науковій конференції «Проблеми правової реформи

та розбудови громадянського суспільства в Україні». Тема конференції є надзвичайно актуальною. Сьогодні

процеси реформування законодавства та суспільної розбудови характеризуються складністю, суперечливістю та неоднознач-

ною їх оцінкою, що зумовлено відсутністю чіткої моделі об’єкта

вдосконалення. Потрібне глибоке наукове дослідження проб- лем правової реформи та усвідомлення конкретної необ-

хідності її здійснення в сучасному українському суспільстві, адже без розуміння того, що таке правова реформа загалом,

марно сподіватися на її успішне практичне впровадження. Ядром правової системи, фундаментом усього законодав-

ства й водночас основою подальших державно-правових вдос-

коналень і демократичного розвитку держави є Конституція.

Тому очевидно, що здійснення широкомасштабної правової реформи без внесення змін до Основного закону України неможливе. Проте зміст і якість таких змін залежать від харак-

теру конституційного процесу: всі його недоліки та супереч-

ності мають бути безпосередньо відображені у Конституції

та конституційних законах. Крім цього, неможливо здійснити реформування право-

вої системи в Україні без урахування вимог міжнародного пра-ва, адже однією з вимог більшості з міжнародних організацій,

членство в яких наша країна має чи прагне набути, є упорядку-вання її законодавства відповідно до норм і стандартів їх пра-вових систем. Тобто серед головних напрямів правової рефор-ми в Україні має бути узгодження національних законодавчих

рішень з вимогами цих міжнародних організацій. Гармонізація

~ 4 ~

національного законодавства України з міжнародним правом

є важливим питанням, вирішення якого зробить вагомий крок у здійсненні правової реформи в Україні та розвитку

міжнародного співробітництва за участю нашої держави.

Демократичний розвиток України сьогодні перебуває в центрі уваги Євросоюзу, який розглядає нашу державу як по-

тенційного, рівноправного учасника творення єдиної Європи. Перспективними напрямами, які можуть здійснитися

в Україні як сучасній демократичній європейській державі, мають власне стати модернізація правової системи шляхом

здійснення конституційної реформи, вдосконалення виборчого

законодавства, оптимізація адміністративних, житлових, пен- сійних, податкових, трудових правовідносин, реформа місцево-

го самоврядування, упорядкування системи правосуддя відпо- відно до стандартів Ради Європи.

Реформування правової системи України та розбудова

громадянського суспільства отримали неоднозначний резо-нанс серед науковців, тож не випадково ця проблема стає

предметом нашої звітної наукової конференції. Цей захід призначений висвітлити роботу ад’юнктів, аспірантів і здобувачів Львівського осередку міліцейської відомчої ос-

віти і науки, а також підкреслити важливість напрацювань мо-

лодих науковців, які репрезентують у цьому збірнику тези та доповіді за напрямами своїх досліджень.

Успіхів Вам, цікавих ідей, результативної роботи!

Валерій Середа, перший проректор Львівського державного

університету внутрішніх справ з навчально-методичної та наукової роботи,

кандидат юридичних наук, доцент, полковник міліції

~ 5 ~

М. В. Банк, здобувач

(Львівський державний університет внутрішніх справ)

ПРАКТИЧНА ФУНКЦІЯ ПОРІВНЯЛЬНОГО ПРАВОЗНАВСТВА

Порівняльне правознавство – відносно самостійний

напрямок юридичних досліджень, мета якого – вивчення іно-земних правових систем та інститутів, орієнтоване на розви- ток національного прав та на вирішення науково-прикладних проблем.

Здобуття державної незалежності України, проведення політичної та правової реформ, активний розвиток відносин на міжнародній арені обумовили важливість вивчення іноземного юридичного досвіду. У цих умовах на перший план висунулися насамперед практико-прикладні завдання порівняльного пра-вознавства – вивчення іноземного досвіду з метою оптималь-ного здійснення реформування правової системи.

Порівняльне правознавство – незамінний інструмент для вдосконалення національного права. Глибоке розуміння влас-ної системи права можливе лише тоді, коли порівняльне пра-вознавство використовується як ефективний засіб вдоскона-лення правовідносин.

Сьогодні компаративістика підходить до питанню про використання порівняльного права законодавцем трохи інак-ше, чим у минулому. Мова, як правило, іде не про те, щоб про-понувати законодавцеві готові зразки й моделі, узяті за кордо-ном, а про вивчення іноземного юридичного досвіду, як пози-тивного, так і негативного.

Крім того, сучасні компаративісти усвідомлюють, що ме-тою використання порівняльного права у правотворчій діяль-ності ні в якій мірі не є приведення національних правових си-стем у відповідність із якимсь загальним наднаціональним правом у дусі концепції Р. Салейля, Е. Ламбера або А. Леви-Ульмана.

~ 6 ~

Порівняльно-правові дослідження зіграли значну роль при підготовці кодифікацій і реформ законодавства різних га-лузей сучасного права. У літературі розглядаються конкретні форми й способи використання порівняльного права законо-давцем. Відзначається, що практично вся законопроектна робота проводиться безпосередньо самим законодавцем, а точніше, суб’єктами законодавчої ініціативи та предстаників громадськості.

Однак практика показує, що масштаби використання порівняльно-правових даних зростають тоді, коли до законо-проектних робіт залучатиметься юридична наука в особі наукових установ, університетів, окремих учених. Це залучення може відбуватися різним чином, а саме: шляхом одержання відповідних наукових довідок, висновків і експертиз; шляхом включення вчених у відповідні робочі комітетів; шляхом використання порівняльно-правових досліджень, автори яких зробили пропозиції de lege ferenda, сприйняті потім законодавцем.

Зрозуміло, об’єктом порівняльного аналізу в процесі за-конодавчої діяльності може бути й право власної країни. Одна ситуація такого роду – це історико-порівняльний аналіз, особ-ливо важливий у тих випадках, коли нормативне рішення про-блеми неодноразово змінювалося або видозмінювалося. Звер-тання до історичного юридичного досвіду, уміння черпати з нього все необхідне для сьогоднішніх потреб тим плодотвор-ніше, чим вище загальний рівень юридичної літератури. Інша ситуація – федеративна структура законодавства не тільки відкриває більші можливості для наукового порівняльного аналізу законодавства суб’єктів федерації, але й вимагає такого аналізу в практико-прикладних цілях.

Один лише законодавець може використовувати порівняльне право для вдосконалення національного права. У менших масштабах, але все-таки використовує порівняльно-правові дані судова й арбітражна практика, коли мова йде про застосування іноземного закону. Ця проблема має в основному технічний характер і вивчається звичайно в межах міжнарод-ного приватного права.

~ 7 ~

Л. Ю. Бачинська, здобувач


СПІВВІДНОШЕННЯ МЕДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ ТА БІОЕТИКИ

Видається, що питанню біоетики та деонтології у меди-

цині незаслужено мало (або ж зовсім) не приділено уваги з по-зицій філософії права. Усі публікації з цього питання здійснені медичними працівниками. Але ж ще Гегель відносив етику та мораль до системи філософії права, навіть, у певному сенсі, ототожнюючи їх. Тому, мабуть, будь-яке осмислення цих явищ та відповідних понять, їх співвідношення та взаємозалежність повинно здійснюватися за умови врахування положень філо-софії та філософії права.

У літературі відзначається, що мораль, моральність та етика спочатку у більшості випадків вживалися як синоніми і не було очевидної потреби у їх розмежуванні [2, с. 22]. Дійсно, згідно загальновідомого визначення у філософії права, етика – це практична філософія, наука про мораль (моральність) [4, с. 472]. А мораль – поняття європейської філософії, яке слугує для узагальненого вираження сфери найвищих цінно- стей і повинності [5, с. 610].

Із вищевикладеного очевидно, що етика – це наука, а мо-раль – предмет цієї науки, в чому, вочевидь, і полягає відмін-ність між цими термінами. Тим не менше, Н. Є. Крилова відзна-чає, що інколи етика може позначати не лише науку, але й су-купність моральних правил поведінки, хоча в кінцевому варі- анті ці терміни все рівно можна вживати як синоніми [2, с. 22–23], з чим ми не можемо не погодитися.

Звичайно, медична етика вужча за етику, є різновидом професійної етики і позначає мораль працівників, їх поведінку, взаємозв’язки з хворими, колегами, суспільством. Остання включає сукупність морально-етичних правил і принципів на-дання медичної допомоги та слугує своєрідною теоретичною

~ 8 ~

основою, обґрунтуванням морально-етичної поведінки медич-них працівників [3].

Розмежовуючи «етику» і «деонтологію» необхідно від-значити, що і ними спочатку позначалось одне і теж поняття. Із розвитком першої у неї почали вкладати зміст філософського вчення про моральність. Деонтологія – наука чи вчення про належне, вперше вжита Бентамом як синонім наукової етики в цілому проте згодом набула більш вузького і спеціального зна-чення, що точніше відповідає її етимології, – як етика обов’язку, відмінна від етики добра, або аксіології. І підставою для такого розмежування є наявність у моралі двох формально і функціонально різних способів декларування моральної по-зиції – у вигляді імперативів, що виражають повинність чи за-борону, і у вигляді оцінок, що виражають схвалення або засу-дження. Визнання обов’язку і добра специфічними і разом з тим рівноправними поняттями веде до уявлення про деонто-логію та аксіологію як про два відносно самостійні розділи етики, кожен з яких має власну проблематику [6, с. 625–626].

Без сумніву, в кінцевому результаті немає значення чому особа поступала морально – з принципів дотримання належно-го, керуючись постулатами доброчесності чи ж (згідно з Бента-мом) завдяки ототожненню суспільних мотивів та бажань до чесноти, розсудливості із власними. З практичної точки зору важливо, щоб особа поступала згідно моральних принципів су-спільства. Мабуть, саме у мотивації моральності особи лежить філософська площина співвідношення етики та деонтології.

Відзначають, що етика як і деонтологія, розглядає цінно-сті, норми поведінки, обов’язки, які слід поважати, але значно ширше, не обмежуючись, наприклад, професійним середови-щем, що регулюється якимось одним кодексом. Етика ціка-виться внутрішньою поведінкою, цінностями пережитими та умисними вчинками (інтрасуб’єктивним відлунням дії), зав-жди, проте, посилаючись на етичні норми [1, с. 86].

Певна річ, проводячи розмежування професійної деонто-логії та біоетики можна аналогічно до вищезгаданого ствер-джувати, що біоетика базується на аксіологічних засадах доб-рочесності, у той час, як професійна деонтологія визначається

~ 9 ~

як систематизований виклад обов’язків, які покладаються на певні суспільні прошарки, а також обов’язки, що окреслені нормами кодифікованих актів і виконуються під наглядом представницьких органів [6, с. 86].

Іноді деонтологічні вимоги розглядаються ширше: до них відносять дотримання трудової дисципліни медичним персоналом, загальну культуру медичного працівника і т. д [2, с. 22–23]. Саме зовнішній примус, формалізація правил, а не внутрішнє прагнення медичного працівника до мораль-ності, є основною рисою медичної деонтології.

Досить влучно характеризує специфіку та відмінності згаданих понять кінцева мета біоетики та професійної діалек-тики. Згідно позиції колективу авторів, кінцева мета біоетики полягає у раціональному аналізі моральних проблем, пов’язаних із біомедициною та їхнього зв’язку із сферами права та наук про людину; а натомість кінцевою метою медичної деонтології є істотне поглиблення та вдосконалення норм і правил поведінки медичних працівників [1, с. 87].

У літературі відзначається, що попри деякі спроби ото-тожнення біоетики та медичної деонтології, все ж таки біль-шість науковців погоджуються з тим, що деонтологія (у якості міркування про те, як треба поводитися в тій чи іншій ситуації і як чинити не можна) в кращому випадку є частиною етики, а інколи навіть суперечить змісту, який ми вкладаємо в термін «етика» [2, с. 29]. Попри наведені відмінності, біоетика знахо-дить свою формалізацію у медичній деонтології. А медична деонтологія у свою чергу є мінімально-необхідною основою для подальшого розвитку ціннісних етичних установок особи.

––––––––––––––––

1. Зґречча Е. Біоетика: підручник / [Е. Зґречча, А. Дж. Спаньйоло, М. Л. П’єтро та ін.]; пер. з італ. В. Й. Шовкун. – Львів: Медицина і право, 2007. – 672 с.

2. Крылова Н. Е. Уголовное право и биоэтика (уголовно-правовые проблемы применения современных биомедицинских технологий): дис. ... д-ра юрид. наук: спец. 12.00.08 / Н. Е. Крылова. – М., 2006. – 410 с.

3. Левенець С. С. Медична етика і деонтологія: реалії і перспекти-ви в роботі лікаря / С. С. Левенець. [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/chem_biol/Mosv/2012_4/article22.pdf

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/chem_biol/Mosv/2012_4/article22.pdf

~ 10 ~

4. Новая философская энциклопедия: в 4 т. // Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; научно-ред. совет: предс. В. С. Степин, замес-тители предс.: А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигин, уч. секр. А. П. Огурцов. – М.: Мысль, 2010. – Т. ІV. – 736 с.

5. Новая философская энциклопедия: в 4 т. // Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; научно-ред. совет: предс. В. С. Степин, за- местители предс.: А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигин, уч. секр. А. П. Огурцов. – М.: Мысль, 2010. – Т. ІІ. – 634 с.

6. Новая философская энциклопедия: в 4 т. // Ин-т философии РАН, Нац. общ.-научн. фонд; научно-ред. совет: предс. В. С. Степин, за-- местители предс.: А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигин, уч. секр. А. П. Огурцов. – М.: Мысль, 2010. – Т. І. – 744 с.

О. В. Бльок, здобувач


ОСОБЛИВОСТІ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ У НАЦІОНАЛЬНІ

ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ПРАВОТВОРЕННЯ Будучи результатом певної революції розвитку у бага-

тьох сферах буття, європейські стандарти становлять неабияку цінність для країн, які ще не є у Співтоваристві, і які, імплемен-тувавши ці цінності, можуть отримати багато користі вже для себе. З іншого боку, імплементація європейських стандартів є своєрідною умовою вступу таких країн до Європейського Співтовариства, з усіма політичними, економічними, соціаль-ними та правовими вигодами, які звідси витікають.

Глобалізаційний вимір, який тепер має відношення май-же до кожної країни світу, в межах Європейського Союзу має все ж таки свою специфіку, як також і те, що явище глобалізації у країнах Західної Європи може мати наслідки, які будуть відмінними від наслідків в інших країнах. Як влучно зауважує Гелен Волес, «наявність доступних високоінституціоналізова-них каналів управління глобалізацією і численних транскор-донних законодавчих та юридичних механізмів ЄС може забез-

~ 11 ~

печити мешканцям Західної Європи більше можливостей для контролю деяких наслідків глобалізації, ніж мешканцям інших регіонів світу» [1, с. 112].

Одночасно хотілось би відмітити ще один аспект, який часто залишається поза увагою дослідників, і на якому наголо-шує французький вчений-політолог та економіст Серж Латуш. Специфіка універсалізму Західної цивілізації полягає у тому, що головним його рушієм є конкуренція особистостей та культ результативності. Власне, Захід є своєрідним емансипуючим чинником, оскільки «він звільняє від тисяч обмежень тради-ційного суспільства і відкриває безліч можливостей; однак це звільнення і ці можливості реалізуються тільки для малесень-кої меншості. А з іншого боку, солідарність і безпека будуть знищені для всіх» [2, с. 202].

У цій перспективі Західна Європа має ще й свої особливо-сті, які активно досліджує Гелен Волес. Так, саме для цього ре-гіону були виділені феномени надзвичайної інтенсивності явищ неадекватності держави та глобалізації. Адже «негаразди у сфері міждержавного співробітництва у Європі призводять до війн, а постійні незгоди, що ніколи не стираються у колектив-ній пам’яті, є основним чинником, що спонукає до постійного пошуку структур, здатних забезпечити відносну стабілізацію» [1, с. 113]. Справді, історія міждержавних відносин у Європі ся-гає в глибину віків. Результатом різноманітних політичних процесів протистояння та об’єднання стали строката політична карта Європи, усвідомлення необхідності створення спільної системи безпеки, яка у свою чергу створила б простір безпеки та сприяння для соціально-економічного обміну та процвітан-ня країн даного регіону.

Ще одна особливість Європи тісно пов’язана з територі- ально-географічними та політико-економічними чинниками. Власне, якраз для Західної Європи характерні велика густота населення, наявність великої кількості окремих держав. Протя-гом довгої історії їх взаємодії на даній території прийшли до розуміння неефективності вирішення різноманітних пи-тань з найближчими сусідами за допомогою конфліктів. Такі спроби вирішення, як правило, не давали позитивного резуль-тату. Саме тому в Західній Європі країни-сусіди «розробили

~ 12 ~

локальні структури забезпечення співробітництва, спрямовані як на регулювання прикордонного режиму між двома країна-ми, так і на розвиток нестандартних форм практичного співро-бітництва» [1, с. 113].

Як бачимо, сам факт існування на такій території великої кількості держав спонукав до вироблення відповідних правил та традицій їх взаємодії. Саме тому, при спробі переносити такі правила в інший політико-економічний та культурно-світоглядний контекст завжди потрібно мати на увазі те, що країни, які, наприклад, існували у контексті взаємодій між собою великих імперій, а не взаємодії невеликих держав, мати-муть зовсім інші підвалини загальносуспільної свідомості, що вимагатиме додаткової корекції при перенесенні правил та ідеалів у таке середовище.

Наступною специфічною рисою Західної Європи є розу-міння важливості та практичної реалізації принципів лібераль-ної демократії у правлінні урядами цих держав. При чому при-хильність до різноманітних форм такої демократії проявлялась не в розгляданні її як своєрідного засобу панування західних європейців, але як пріоритетна та ефективна система, яка до-вела свою цінність у процесі історичного розвитку суспільства, і яка заслуговує як мінімум на поважне її сприйняття.

Ще однією особливістю країн Західної Європи є існування на цій території моделі держави соціального добробуту – welfare state. Такий стан робить можливим обговорення та ви-рішення великої кількості соціальних проблем у межах полі-тичних систем Західної Європи.

Тут потрібно зауважити, що часто дослідники протистав-ляють не лише Західну Європу та інший світ, але навіть просто Європу та Азію, пов’язуючи першу зі свободою, а другу – з при-мусом. Тут поняття Азії включає у себе не тільки виключно ге-ографічний вимір – власне країни Азії, але швидше культурно-політичний вимір. Так, німецький вчений Йоахім Ріттер свого часу зауважував, що під тим феноменом, з яким асоціюється Азія, з примусом, утворюється таким чином, що «пов’язується одне з одним у понятті, ставиться усе це на один рівень і навколо поняття, що не переймається історичним різноманіт-тям, – червоне сонце Японії, китайський дракон, серп Радянсь-

~ 13 ~

кого Союзу, півмісяць ісламу, має у єдності континенту бути «Азією». Історичні й духовні відмінності зникають, залишаєть-ся тільки спільне: протиставлення західноєвропейській свободі азійського жаху» [3, с. 199].

Імплементація європейських стандартів у національні державотворення та правотворення тісно пов’язана з правовим виміром як існування держави, так і міждержавних зв’язків. Вла-сне, у цьому вимірі присутні чи не найефективніші інструменти впливу на внутрішню та зовнішню політику країн. При більш детальному розгляді відношення національних законів до зага-льноєвропейських, можна прийти до висновку стосовно існу-вання неоднорідності характеру таких відносин у різних країнах.

––––––––––––––––

1. Волес Г. Політичний процес: Маятник, що коливається / Г. Во-лес; пер. з англ. Р. Ткачук. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004.

2. Метаморфози світу: Соціологія глобалізації / Домінік Мартен, Жан-Люк Мецжер, Філіп П’єр; пер. з фр. Є. Марічева. – К.: Вид. дім «КМ Ака-демія», 2005.

3. Ріттер Й. Метафізика і політика / Й. Ріттер; пер. з нім. В. Задо-рожний, О. Кислюк. – К.: Юніверс, 2011.

В. В. Бойко, здобувач


АЛКОГОЛЬНА ПОЛІТИКА ТА АНТИАЛКОГОЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРИ СОЦІАЛІЗМІ

ТА НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ (середина 1960-х рр. – початок ХХІ ст.)

Як вказував російський політолог та економіст Є. Гайдар:

«Алкоголізація населення СРСР, яка з початку 1960-х років призвела до стагнації, а згодом до зниження середньої три- валості життя чоловіків, відбувалася на фоні поєднання най- гірших рис споживання спиртного в місті та на селі. В село

~ 14 ~

просочилися міські стереотипи алкогольної поведінки: харак-терне для села епізодичне (в основному на свята) вживання алкоголю набуло щоденного характеру. В міську культуру були привнесені традиції багатолюдного тривалого застілля з скандалами та бійками. Частка алкоголю, споживного в соціа-льно контрольованих місцях (кафе, ресторанах, барах) в СРСР в 1984 р. складала 5, 5%, тоді як у розвинутих країнах – 50–70%. Укорінилася традиція пити на вулиці. Це збільшило вірогід-ність правопорушень за тієї ж кількості випитого спиртного в 2, 3 рази» [3, с. 142].

На нашу думку, такому стану справ сприяли принаймні дві обставини. По-перше, нерозвиненість мережі закладів гро-мадського харчування, де відвідувачам могли пропонувати ал-когольні напої (ресторани, бари). Держава з ідеологічних мір-кувань на законодавчому рівні заборонила будь-яке приватне підприємництво, включаючи, зрозуміло, й сферу громадського харчування. Відтак закладів такого роду бракувало у будь-якому радянському місті. Потрапити до популярного ресторану чи бару можна було лише вистоявши довгу чергу потенційних відвідувачів або давши на лапу швейцару.

З іншого боку, держава намагалася використати дефіцит посадочних місць з максимальною для себе користю – встано-вивши 100% ресторанну націнку на будь-який алкоголь, продаваний в мережі громадського харчування.

В цій ситуації логічно було сподіватися тих результатів, на які вказує Є. Гайдар – непропорційно високого рівня вулич-ної злочинності, передусім хуліганства та пограбувань. Також шалені гроші, які «крутилися» у сфері радянського громадсько-го харчування, передусім за рахунок реалізації спиртних напоїв, були джерелом корупції (підкуп працівників ВБРСВ) та інших правопорушень (нелегальні валютні операції, азартні ігри, проституція тощо).

З метою зниження вуличної (і не лише) злочинності ба-жано було так би мовити окультурити вживання алкоголю – шляхом зняття законодавчих заборон на приватнопідприєм-ницьку діяльність та відверто спекулятивного регулювання цін на спиртне в закладах громадського харчування. Проте

~ 15 ~

такий підхід означав би фактичну ревізію марксистсько-ленінських ідеологічних установок. Радянське керівництво зважилося на цей крок лише в роки горбачовської перебудови.

Широко залучаючи алкогольний ресурс до наповнення державного бюджету, радянська влада намагалася боротися з негативними наслідками алкоголізації населення – шляхом за-конодавчих заборон.

У цьому загальносоюзному дискурсі Указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 березня 1973 р. Кримінальний Ко-декс республіки був доповнений ст. 1561, що встановлювала кримінальну відповідальність за порушення правил торгівлі спиртними напоями.

Разом з тим, станом на початок 1985 р. антиалкогольне законодавство Союзу РСР та Української РСР, як на комуністи-чну ідеологію і мораль, було відносно м’яким. Особливо це сто-сувалося питань адміністративної відповідальності за дрібні порушення. Приміром, розпивання спиртних напоїв у громад-ських місцях (ст. 178 КАП) чи поява у громадських місцях у п’яному вигляді, «що ображає людську гідність і мораль» (ст. 179 КАП) каралися майже символічним штрафом – від 3 до 10 рублів [7, ст. 71–72]. Для порівняння, пляшка найдешевшої на той час горілки Экстры коштувала 4 рублі 12 копійок, «ари-стократичної» Сибірської – 6 рублів 20 копійок.

Не особливо турбувалася у цей час соціалістична держава й про монополію горілчаної торгівлі. Промислове виробництво міцних спиртних напоїв приватним виробником було в період розвиненого соціалізму неможливим в принципі, а самогоно-варіння залишалося на маргінесі, обслуговуюся відносно вузь-кий сегмент населення – село (де самогон традиційно служив своєрідною валютою розрахунку за допомогу у веденні домаш-нього господарства), найдрібніші весілля та похорони (знову ж таки, переважно в сільській місцевості) та найзлиденнішу місь-ку шантрапу. Скільки-небудь поважаюча себе людина віддава-ла перевагу казенці чи, у грішному випадку, недорогим ордина-рним винам, ціни на які починалися з 65 (з тарою – 77) копійок для сухого і 90 (з тарою – 1 рубль 02 копійки) для кріпленого вина за півлітрову пляшку.

~ 16 ~

На нашу думку, така поблажливість пояснювалася ще й наступними міркуваннями. Самогоноваріння та відносно недо-роге державне спиртне в сегменті ординарних вин отримували незаможні верстви населення від споживання алкогольних су-рогатів – одеколонів, технічного спирту тощо.

Тим часом негативні тенденції наростали. За 20 років до початку горбачовської кампанії боротьби з алкоголізмом (1965–1985 рр.) душове споживання спиртних напоїв в СРСР зросло у 2, 2 рази, кількість правопорушень на ґрунті зловжи-вання алкоголем в 5, 7 разів, число хворих на алкоголізм – у 7 разів. Приблизно 90% прогулів були пов’язані з пияцтвом [3, з посиланням на: Выступление Генерального секретаря ЦК КПСС Брежнева Л. И. на Пленуме ЦК КПСС 15 декабря 1969 го-да. – РГАНИ, Ф. 2, Оп. 3, д. 168, Р. 11688, л. 58]. В 1986 р. число алкоголіків, які перебували на наркологічному обліку, склада-ло в СРСР 4 млн. чол. Через медвитверезники щорічно прохо-дили близько 9 млн. осіб [8, с. 3].

Вирішувати питання командно-адміністративна модель управління узялася звичними методами закручування гайок. В травні 1985 р. однією з перших ініціатив нового кремлівського керівництва, уособленого М. С. Горбачовим та його командою, став початок антиалкогольної кампанії.

В Постанові Ради міністрів СРСР від 7 травня 1985 р. № 410 та Постанові Ради міністрів УРСР від 28 травня 1985 р. № 218 встановлювалися жорсткі вимоги скорочення виробни-цтва алкоголю, різкого обмеження мережі розпивочних закла-дів, передбачалися санкції до порушників антиалкогольного законодавства.

Усього за чотири роки виробництво горілки в країні відстало від потреб ринку на 25%. На випуск іншої продукції були перепрофільовані понад 1 тисяча винзаводів, 83 спирто-вих та 14 потужних горілчаних заводів. Асортимент лікеро-горілчаної продукції скоротився більш ніж у півтора рази. За три роки площі виноградників скоротилися більше ніж на третину [11].

Окрім втрат для бюджету, такий стан справ породжував масове невдоволення радянською владою та її вищим керівниц-

~ 17 ~

твом. Спочатку це невдоволення знаходило свій вияв в усній на-родній творчості (політичному анекдоті), згодом – у тотальному несприйнятті курсу «партії та уряду», безвідносно до його пра-вильності чи помилковості. Мінеральний секретар Горбачов та його найближчі однодумці (Є. Лігачов) мали значно менший ав-торитет в суспільному сприйнятті, ніж альтернативний їм пра-вильний мужик (а фактично – запійний алкоголік) Б. Єльцин.

За планом 1985 р., прийнятим ще до горбачовських антиалкогольних постанов, від реалізації спиртних напоїв передбачалося отримати 60 млрд рублів прибутку. Після прийняття сумнівних рішень було отримано: в 1986 р. – 38 млрд, в 1987 р. – 35, а в 1988 р., у зв’язку з фактич- ним ослабленням антиалкогольної кампанії, – ледь більше 40 млрд рублів [10, с. 101].

Розрахунок властей будувався на тому, що зменшення виробництва алкогольної продукції (у 1985–1986 рр. більш, як удвічі) вдасться на 80% компенсувати шляхом підвищення цін на неї. Однак цього не відбулося – не в останню чергу тому, що нижчі верстви населення перейшли на так би мовити альтер-нативні види спиртовмісної продукції: від домашнього самого-ну до різноманітних технічних та парфумерних рідин.

Набула поширення у раніше небачених масштабах наркоманія та практично невідома радянському суспільству токсикоманія.

Держава вимушено дала задній хід. Вже з 1989 р. реалі- зація алкогольних товарів почала зростати. У першому кварталі цього року продаж горілки та лікеро-горілчаних виробів склав 139% від обсягів першого кварталу 1988 р., ви-ноградного вина – 128%, шампанського – 112% [6].

Інші соціалістичні країни. Радянський досвід введення горілчаної монополії після 1985 р. копіювали й так звані країни народної демократії – східноєвропейські сателіти СРСР. Примі-ром, в Румунії перша післявоєнна Конституція, прийнята в кві-тні 1948 р. Великими національними зборами, закріпила дер-жавну монополію на тютюн, алкогольні напої, сірники та сіль [5, с. 497–498, з посиланням на: Конституция и основные зако-нодательные акты РНР. – М., 1954, с. 7].

~ 18 ~

В умовах післявоєнної відбудови економік, зруйнованих світовою війною, надходження від державних монополій йшли на утримання державного апарату та так зване соціалістичне будівництво.

В тім, після приходу в СРСР до влади антиалкогольного лоббі, очолюваного М. С. Горбачовим та Є. К. Лігачовим, уряди країн соціалістичної співдружності не стали підхоплювати ра-дянську ініціативу у своїх державах.

Комуністичні режими в своїй антиалкогольній карально-репресивній політиці подекуди йшли (і йдуть) далі від ра- дянського аналога, запроваджуючи жорсткі покарання для порушників та осіб, що зловживають спиртним.

Так, в комуністичному Китаї у 2009 р. до смертної кари було засуджено нетверезого водія, який порушив правила дорожнього руху, що потягнуло за собою загибель 4 осіб [9, с. 180]. Після цього усім судам, які провадять справи порушни-ків правил дорожнього руху, було вказано максимально жорст-кіше ставитися до підсудних. Водіїв, які сіли за кермо в стані сп’яніння і допустили серйозні порушення, надалі передбача-ється страчувати [13].

Щоправда, в цьому випадку важко зрозуміти, що виступає визначальним – східний регіональний менталітет чи впливи комуністичної ідеології. Для порівняння, в сусідньому Таїланді управління автомобілем у нетверезому стані, яке потягло за собою смертельні наслідки, також може бути каране стратою винного [12, c. 169].

Пострадянський простір. Доволі логічним наслідком ан-тиалкогольної кампанії, розпочатої М. С. Горбачовим у 1985 р., став різкий поворот в державній алкогольній політиці респуб-лік колишнього Союзу РСР після його розпаду. Доступність ал-коголю стала ніби першою ластівкою «свободи» від комуністи-чного тоталітаризму – доступної тепер усім верствам населен-ня. Замість кілометрових черг радянських часів, спричинених волюнтаристичним рішенням кремлівської верхівки, громадя-нам пострадянських держав запропонували повну свободу ви-бору лікеро-горілчаного асортименту – у будь-якому ціновому сегменті, без жодних часових обмежень (цілодобово), навіть у найвіддаленіших населених пунктах – аби був покупець.

~ 19 ~

Приклад у цьому показувала Російська Федерація. 7 лип-ня 1992 р. Президент Росії Н. Б. Єльцин видав Указ, який відмі-няв державну горілчану монополію, що існувала в СРСР з 1924 р. З середини 1992 р. будь-хто міг виробляти і закупову-вати за кордоном, торгувати горілкою на основі спеціального дозволу, який видавався органами виконавчої влади на основі ліцензії. У підсумку ринок переповнився низькоякісними та фальсифікованими напоями, що становили небезпеку для жит-тя і здоров’я громадян. Державні лікеро-горілчані заводи не витримували конкуренції і опинилися на грані банкротства. Різко скоротилися надходження до державного бюджету Росії. На дешевій низькоякісній горілці поставали і швидко розбудо-вувалися фінансові імперії кримінального світу.

Кремлівське керівництво доволі швидко зрозуміло пагу-бність здійснюваної ним політики. 11 червня 1993 р. вийшов указ Президента Росії «Про відновлення державної монополії на виробництво, зберігання, гуртову та роздрібну торгівлю ал-когольною продукцією». Державна монополія була відновлена у повному обсязі, проте згодом під тиском алкогольного лоббі обмеження постійно послаблювалися.

У цьому контексті становить не аби який інтерес й акци-зна політика Української РСР та незалежної України на етапі становлення Української державності (кін. 80-х – поч. 90-х рр. минулого століття).

25 червня 1991 р., за кілька місяців до Акти проголошен-ня державної незалежності, Верховна Рада УРСР прийняла За-кон «Про систему оподаткування». Стаття 9 «Акцизний збір» оголошувала, що: «Акцизний збір встановлювався на високо-рентабельні та монопольні товари (продукцію) (…) Ставки ак-цизного збору встановлюються у процентах або у твердих су-мах з одиниці реалізованого товару (продукції). Суми акцизного збору зараховуються до республіканського бюджету» (виділен-ня наше. – В. Б.) [4, с. 5].

Привертають увагу два моменти. По-перше, введення ак-цизного збору на ті чи інші групи товарів уже не залежить від так би мовити ідеологічної складової («боротьба з негативни-ми явищами в суспільному житті», «податок на багатих» тощо).

~ 20 ~

По-друге, доходи від акцизної політики мали поповнюва-ти республіканський бюджет, тобто стати джерелом економіч-ної незалежності від Центру, і – у перспективі – незалежності політичної, суверенітету Української держави.

Ставки акцизного збору на вітчизняний спирт питний та етиловий, горілку та лікеро-горілчані вироби встановлювалася у розмірі 90% «до вартості у відпускних цінах». Дещо нижчими були ставки для коньяку – 70% вина, виноматеріалів і шампан-ського – 60%, та пива – 30%. Виняток було зроблено для спирту, який використовувався для виготовлення спиртових соків, – 30% відпускної ціни.

Натомість законодавець потурбувався про захист ринку від імпортної лікеро-горілчаної продукції: на спирт питний на етиловий, горілку та лікеро-горілчані вироби зарубіжного по-ходження – 300%, коньяк – 250%, вина та виноматеріали, шам-панське – 200%, пиво – 150%.

З метою впорядкування виробництва та реалізації сирту етилового з харчової сировини, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, інших алкогольних напоїв, виготовлених з використан-ням спирту, і тютюнових виробів, недопущення проникнення на споживчий ринок неякісної продукції, 31 грудня 1992 р. вийшов Декрет Кабінету Міністрів Україні № 25-92 «Про державне регу-лювання виробництва, торгівлі, експорту спирту, напоїв з його використанням і торгівлю тютюновими виробами».

18 вересня 1995 р. послідував Указ Президента України № 849 «Про введення марок акцизного збору на алкогольні напої і тютюнові вироби». Ним заборонялася реалізація винно-горілчаної (та тютюнової) продукції без марок державного ак-цизного збору.

Свою акцизну політику будували й інші держави постра-дянського простору – з врахуванням місцевих умов та особли-востей. Згодом, з початком створення Росією Митного союзу, з’ясувалося, що питання різниці в цінах на алкоголь у держа-вах-членах є доволі гострим.

Попередня домовленість про гармонізацію ставок акци-зів на алкоголь та тютюн в рамках Митного союзу була досяг-нута в серпні 2012 р. Сторони попередньо домовилися, що Росія

~ 21 ~

знизить темпи приросту ставок акцизів на алкоголь та тютюн з тим, щоб Білорусь та Казахстан могли підтягнути свій рівень ставок до російського в 2020р. Заступник міністра фінансів РФ Сергій Шаталов пояснює, що бажання властей уніфікувати ста-вки, пов’язане з проблемою контрабанди підакцизних товарів всередині Митного союзу [2].

Висновки: алкогольна політика та антиалкогольне зако-нодавство в СРСР та на пострадянському просторі в досліджу-ваний період показують, що тоталітарні та ідеологічно-акцентовані режими здійснюють більш активну державну по-літику в галузі алкогольного законодавства та правоохоронної діяльності, ніж демократії.

Перехід до буржуазних форм державності практично пов-сюдно веде до ліквідації державної монополії у сфері виробни-цтва і збуту алкогольної продукції при збереженні заінтересо-ваності фіскальних органів у отриманні і навіть збільшенні надходжень до цієї сфери. При цьому, невиправдано послаблю-ється увага до питань суспільної моралі та здоров’я нації, що не може вважатися виправданим – з огляду на стратегічну перспективу. ––––––––––––––––

1. Алкоголь в СССР. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://project36. ru/wiki/index/php?title

2. Беларусь, Россия и Казахстан могут гармонизировать акцизы на алкоголь и абак к 2020 году. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.belta.by/ru/all_news/economics/Belarus-Rossija-i-Kazahstan-mogut-garmonizirovat-aktsizy-na-alkogol-i-tabak-k-2020-godu_i_611980. html

3. Гайдар Е. Т. Гибель империи. Уроки для современной России. – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2006. – 440 с.

4. Про систему оподаткування: Закон Української РСР від 25 червня 1991 р. // Правове регулювання податків: збірник нормативних актів. – К.: Фірма «Торговий Дім», 1992. – 104 с. – С. 3–8.

5. История Румынии 1918–1970 / редкол. Н. И. Лебедев (глав. ред.) и др. – М.: Наука, 1971. – 742 с.

6. Итоги первого квартала 1989 года. Сообщение Госкомстата СССР // Известия (Москва, СРСР). – 1989. – 23 апреля.

7. Кодекс Української РСР Про адміністративні правопорушен-ня: офіц. текст. – К.: Політвидав України, 1985. – 171 с.

8. Левин Б. М. Алкогольная реформа в СССР: успіхи, проблемы, трудности / Б. М. Левин, М. Б. Левин // Эффективность алкогольной ре-

http://project36.ru/wiki/index/php?title=%D0%90%D0%BB%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE%D0%BB%D1%8C_%D0%B2_%D0%A1%D0%A1%D0%A1%D0%A0

http://www.belta.by/ru/all_news/economics/Belarus-Rossija-i-Kazahstan-mogut-garmonizirovat-aktsizy-na-alkogol-i-tabak-k-2020-godu_i_611980. html

http://www.belta.by/ru/all_news/economics/Belarus-Rossija-i-Kazahstan-mogut-garmonizirovat-aktsizy-na-alkogol-i-tabak-k-2020-godu_i_611980. html

~ 22 ~

формы: некоторые социологические аспекты (Международная конферен-ция в Баку, 1–3 ноября 1988 г.). – М.: Институт социологии АН СССР, 1988.

9. Найдивовижніші закони різних країн: науково-популярний збірник (рос. мовою). – 2-ге вид., перероб. та допов. / уклав М. І. Хавро-нюк. – К.: Атіка, 2010. – 228 с.

10. Рыжков Н. И. Десять лет великих потрясений. – М.: Ассоциа-ция «Книга. Просвещение. Милосердие», 1995. – 574 с.

11. Советская монополия и неэффективность жестких мер «сухих законов». [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www/rbc/ ru/reviews/drink/261204/2sub3. shtml

12. Сухой закон: история, интересные факты. [Электронный ре-сурс]. – Режим доступа: http://zadumaisia. ru/alkogol-1. php

13. Treml V. G. Soviet and Russian Statistics on Alcohol Consumptation and Abuse // Premature Death in the New Independent States / J. L. Bobadilla, C. A. Costello, F. Mitchell (eds.). – Washington, DC: National Academy Press, 1997. – P. 220–238.

О. М. Бондарчук, здобувач


КЛАСИФІКАЦІЯ СЛІДЧИХ СИТУАЦІЙ В КОНТЕКСТІ НОРМ КПК УКРАЇНИ 2012 р.

Перше відоме у наукових колах визначення поняття

«слідча ситуація» з’явилося у 1967 р. та належить А. Н. Колесні-ченко. Він писав, що «під слідчою ситуацією необхідно розуміти певне становище у розслідуванні злочину, що характеризуєть-ся наявністю тих чи інших доказів та інформаційного матеріа-лу, а також виникаючими у зв’язку з цим конкретними завдан-нями щодо його збору та перевірки». Наступне визначення сформулював у 1972 р. В. Є. Корноухов, який вважав слідчу ситуацію однією з закономірностей, притаманних процесу розслідування. Науковець зазначав, що «слідча ситуація є об’єктивно повторюваним становищем у процесі розслідуван-ня, яке обумовлене фактичними даними та визначає процес виявлення, збирання доказів». У 1973 р. В. К. Гавло визначив слідчу ситуацію як «сукупність фактичних даних, які відобра-

http://www/rbc/%20ru/reviews/drink/261204/2sub3. shtml

http://www/rbc/%20ru/reviews/drink/261204/2sub3. shtml

http://zadumaisia.ru/alkogol-1.php

~ 23 ~

жають суттєві риси події, якою вона являється на тому чи ін-шому етапі розслідування» [1, с. 130]. У цьому ж році І. Ф. Гера-симов у своїй монографії слідчу ситуацію розглядає як сукуп-ність обставин по справі, які можуть бути сприятливими чи несприятливими для яких-небудь висновків чи дій слідчого. Л. Я. Драпкін розуміє слідчу ситуацію як динамічну інформа-ційну систему, суттєвими елементами якої є: властивості об-ставин, що мають значення по кримінальній справі; зв’язки та відносини між ними, а також між учасниками процесу розслі-дування; результати дій сторін, що вже настали чи мають настати. Науковець пропонує класифікувати слідчі ситуації у залежності від обсягу інформації на прості та складні. Прості слідчі ситуації поділяються на вихідні (початкові), проміжні, завершальні (кінцеві). Складні у свою чергу поділяються на проблемні та конфліктні, що також поділяються на вихідні (по-чаткові), проміжні, завершальні (кінцеві). Проблемні, окрім цього, класифікуються ще й на типові та специфічні, одноеле-ментні та комплексні, закриті та відкриті, а конфліктні – типові та специфічні, двосторонні та багатосторонні, суворого та несуворого суперництва. Л. Я. Драпкін зауважує, що запропоно-вана ним класифікація певною мірою є умовною, але в той же час вона виконує певну дослідницьку функцію [2, с. 27–29, 43].

Слідча ситуація, як пише В. П. Бахін, це сукупність даних про подію злочину та обставини, що характеризують умови (обстановку) його розслідування на конкретному етапі, що обумовлює вибір засобів і методів встановлення істини по справі. Науковець переконаний, що практично неможливо виокремити та врахувати всі фактори, що впливають на вини-кнення та вирішення слідчої ситуації. Саме ж поняття він про-понується розглядати у широкому та вузькому змісті. У широ-кому – це сукупність усіх умов, що мають вплив та визначають особливість розслідування, а у вузькому – характеристика да-них, якими володіє слідство на конкретному етапі розслідуван-ня. В. П. Бахін пропонує виокремлювати такі види слідчих ситу-ацій: а) сприятливі та несприятливі; б) конфліктні та безконф-ліктні; в) типові та специфічні; г) початкові (вихідні), проміжні та кінцеві [3, с. 191–193].

~ 24 ~

На переконання В. Ю. Шепітька більше значення для практики має поняття слідчої ситуації у вузькому розумінні, оскільки по кожній конкретній кримінальній справі на даний момент є певна (різна для окремих справ) кількість інформації, необхідна для успішного розслідування. Науковець наводить схожу класифікацію слідчих ситуацій, а також пропонує серед проблемних слідчих ситуацій виокремлювати такі, що характе-ризують розслідування вцілому, і такі, що виникають при про-вадженні окремих слідчих дій. У зв’язку з цим, доцільно виділя-ти ситуації окремих слідчих дій, які за обсягом є ситуаціями меншого ступеня спільності і які структурно входять до слідчої ситуації вцілому [4, с. 281–282].

Т. С. Волчецька визначає слідчу ситуацію як ступінь інфо-рмаційної обізнаності слідчого про злочин, а також стан проце-су розслідування, що склався на певний визначений момент часу, аналіз і оцінка якого дозволяє слідчому прийняти най-більш доцільні по справі рішення. Вона вказує, що питання класифікації слідчих ситуацій є досить суттєвим, оскільки дає можливість звести в єдину систему всю їх велику різноманіт-ність. На її думку особливий практичний інтерес являє собою поділ ситуацій на типові та індивідуальні (конкретні). Саме конкретна слідча ситуація відображає індивідуальність та своєрідність того чи іншого моменту розслідування.

Т. С. Волчецька підкреслює, що більшість криміналістів, виокремлюючи типові ситуації, упускає типізовані слідчі ситу-ації, під якими доцільно розуміти ситуації, в інформаційній структурі якої переважають загальні, часто повторювані риси [5, с. 94, 105–107].

У ст. 214 КПК України 2012 р. зазначається, що досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Здійснення розс-лідування до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Відомості про закінчення досудового ро-зслідування вносяться прокурором також до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ст. 282 КПК України) [6].

На підставі наведеної інформації та виходячи з аналізу норм КПК України 2012 р., можна зробити ряд висновків.

~ 25 ~

По-перше, ми підтримуємо думку науковців-криміналістів що-до необхідності розгляду слідчої ситуації у широкому та вузь-кому сенсах. По-друге, у зв’язку з введенням Єдиного реєстру досудових розслідувань початкові, проміжні та кінцеві слідчі ситуації доцільно пов’язувати із внесенням інформації в реєстр. По-третє, оскільки розрізняють слідчі ситуації розслідування та слідчих (розшукових) дій, то на даний час особливої уваги заслуговує розробка проблем слідчих ситуацій, що виникають під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

––––––––––––––––

1. Белкин Р. С. Курс криминалистики: в 3-х т. / Р. С. Белкин. – М.: Юристъ, 1997. – Т. 3. – 480 с.

2. Следственные ситуации и раскрытие преступлений. Научные труды / отв. ред. В. М. Семенов. – Вып. 41. – Свердловск, 1975. – 148 с.

3. Бахин В. П. Криминалистика. Проблемы и мнения (1962–2002) / В. П. Бахин. – К., 2002. – 268 с.

4. Криміналістика: підручник / В. Ю. Шепітько, В. О. Коновалова, В. А. Журавель та ін.; за ред. проф. В. Ю. Шепітька. – Вид. 4-те, перероб. і доп. – Х.: Право, 2008. – 464 с.

5. Волчецкая Т. С. Криминалистическая ситуалогия: монография / Т. С. Волчецкая. – Калининград: Калинингр. ун-т., 1997. – 248 с.

6. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/4651-17.

А. Ф. Бортняк, здобувач


ПРАВОВА ПОВЕДІНКА ЯК ПРЕДМЕТ ПСИХОСЕМІОТИКИ

Поведінка людини є одним із видів людської діяльності,

вона не тільки спрямована на безпосереднє задоволення різних потреб, а й зорієнтована на досягнення певних інтересів (суспільних, державних, особистих, національних тощо), відпо-відної позиції у сфері суспільних відносин, вона є зовніш-

http://zakon4.rada.gov.ua/

~ 26 ~

ньою системою дій, в основі якої покладені внутрішні праг- нення людини.

Поведінка – це багатоаспектна категорія, яка включає в себе наступні ознаки: це аспект діяльності чи спілкування, які відображають внутрішній стан людини; це поведінка, що фік-сується органами відчуття інших суб’єктів; вона є соціально значущою; вона контролюється волею людини.

Поведінка людини може регулюватись нормами права або бути поза сферою цього регулювання (відносини дружби, заняття музикою тощо) [1].

Науковці під правовою поведінкою розуміють соціально значиму, усвідомлену поведінку індивідуальних чи колектив-них суб’єктів, врегульовану нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.

Правова поведінка – це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і спричиняє юридичні на- слідки [2, с. 414].

Правовій поведінці притаманні наступні ознаки: 1) соціальне значення, оскільки поведінка відповідно до

її поділу на правомірну (соціально корисну) та протиправну (злочинну) сприймається соціумом позитивно або засуджується;

2) зовнішнє вираження у формі дії чи бездіяльності; 3) свідомо вольовий характер; 4) регулюється правовими нормами; 5) має властивість спричиняти юридичні наслідки. Розглядаючи правову поведінку з точки зору філософії

права, зокрема семіотики, слід зазначити, що від зчитування індивідуумом знаків та символів, за допомогою яких закодова-на інформація, що міститься у правових нормах та механізму їх сприймання і розуміння залежать подальші дії чи бездіяль-ність, які і лежать в основі правової поведінки.

Правова поведінка є одним із феноменів, що формується під впливом психіки. Наприклад, з’ясовано, що внаслідок бага-тократних повторень певних дій, які постійно змінюються, у психіці людини формуються образи стереотипного характеру, що складаються в певну систему дій і вчинків. Такі системи

~ 27 ~

називають динамічними стереотипами [3, c. 115]. Вони міс-тяться в корі головного мозку, і є тим механізмом, на основі якого формуються правова свідомість, правовий світогляд, правова поведінка, виникає певний тип правового мислення.

Прикладом динамічного стереотипу в контексті правової поведінки може бути багаторазове повторення зупинки на пе-реході дороги, коли світить червоний ліхтар світлофору. Відбу-вається процес, що охоплює низку взаємопов’язаних елементів типу «стимул – реакція»: візуальне сприйняття червоного світ-ла – психічне налаштування організму на мобілізацію уваги – зупинка руху ніг. Надалі цей динамічний стереотип відтворю-ється у поведінці людини не тільки при спогляданні світлофо-ру, а й червоного кольору взагалі, що стає для неї сигналом до підвищеної уваги. Це можна використовувати по-різному: на-приклад, позначають небезпечні вантажі смужкою червоної тканини, привертають увагу завдяки червоним аксесуарам, ви-діляють червоним кольором основну кнопку будь-якої сигна-льної клавіатури і т. д.

У контексті семіотики права правова поведінка визнана одним із елементів референційної класифікації знакових тер-міно-понять, що означують сферу правовідносин, на рівні зі суб’єктами, об’єктами, галузами й інститутами права, а також філософією та ідеологією права [4, с. 193–194]. Знакових харак-теристик поведінка набуває через постійність застосування певних дій, а також через важливість ролі, яку вони виконують у процесі правовідносин. І тут правова поведінка як категорія правових знаків поєднує поняття, що стосуються діяльнісної реалізації норм права (правомірні дії, протиправні вчинки, зло-вживання правом, проступки, бездіяльність та інше).

Правова поведінка як окремий вид реалізації перебуван-ня людини у правовому полі може проявлятися у формі між-суб’єктної комунікації. При цьому процес міжособистісної пра-вової комунікації є одним із найважливіших аспектів реалізації права як такого. Цей процес можна розглядати по-різному: з позицій таких підходів, як герменевтика (філософія), біхевіо-ризм (психологія), комунікативна філософія (лінгвістика), се-міотика і т. д. Зокрема, проблема реалізації правил поведінки

~ 28 ~

у контексті додержання/недодержання правових норм і вимог тісно пов’язана з проблемою їх розуміння (найбільш ефектив-ний момент застосування герменевтичного підходу до права) та симптоматичного знакового відображення у правовій дійс-ності). Вважається, що саме продукування правомірної пове- дінки у співвідношенні з проблемою розуміння і відтворення надає особливої актуальності правовій поведінці як різновиду комунікації та показує зумовленість застосування герменев- тичної, вербально-біхевіористської та комунікативістсько-семіотичної методологій.

Правова поведінка тісно пов’язана з проблемою засвоєн-ня правових норм, формування установок на їх додержання. Зрозумівши правову норму, людина засвоює її і формує вольові зусилля для додержання цієї норми. Ця проблематика має гер-меневтичний характер. Тому механізм продукування правової поведінки опосередковано також можна вважати однією зі сфер наукового зацікавлення герменевтики, зокрема юридич-ної герменевтики. Адже професійне правове мислення – це складний механізм, який є першоосновою і вихідним базисом для формування концепту «поведінка у праві».

Вирішення проблеми формування правомірної поведінки можливе при застосуванні міждисциплінарного методу, що по-лягає у поєднанні результатів знань зі сфери філософії (зокре-ма філософії права), психології (зокрема юридичної психології) та семіотики (семіотики права). У цьому контексті правомірну поведінку можна вважати результатом регулятивного впливу морально-правових норм (у т. ч. правових знаків) на свідомість людини шляхом добровільного сприйняття їх як позитивних, соціально значущих і суспільно допустимих зразків [5, c. 152].

Поведінкові правові знаки переважно правомірні, адже несуть додаткове емоційне корпоративно-патріотичне наван-таження. Наприклад, прийняття присяги – це знакова подія в житті кожного, хто вступає на службу в органи внутрішніх справ або збройних сил. Хоча можливі й протиправні знаки правової поведінки. Наприклад, поширений короткий сигнал фарами зустрічних машин, що сповіщає про наявність постових Державної автомобільної інспекції. Цей поведінковий знак,

~ 29 ~

з одного боку, можна розглядати як приховування правопору-шення, а з іншого – це своєрідний запобіжний захід, що змушує зустрічних водіїв зменшити швидкість чи перелаштуватися у потрібну смугу, і відповідно, також налагоджує безпечний рух транспорту.

Тож правова поведінка може бути предметом вивчення психосеміотики як науки, яка наголошує на ролі психологічно-го чинника у сприйнятті правових знаків і відтворенні їх у діях та вчинках, що передбачає інтенсифікацію психічної діяльності людини та активізацію процесів сприйняття і переробки пра-вової інформації, а загалом – робить доцільним застосування правових знаків у впорядкуванні правової реальності.

––––––––––––––––

1. Зайчук О. В. Теорія держави і права академічний курс: підруч-ник / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. [Електронний ресурс]. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.

2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник / О. Ф. Скакун; пер. з рос. – Харків: Консум, 2006. – 656 с.

3. Кондаков И. М. Психологический иллюстрированный словарь / И. М. Кондаков. – СПб.: ПРАЙМ-ЕВРОЗНАК, 2003. – 512 с.

4. Балинська О. М. Семіотика права: монографія / О. М. Балинсь-ка. – Львів: ЛьвДУВС, 2013. – 416 с.

5. Балинська О. М. Правова комунікація: вербально-біхевіори- стський підхід: монографія / О. М. Балинська. – Львів: ПАІС, 2008. – 212 с.

О. І. Бочан,

здобувач (Львівський державний університет

внутрішніх справ)

УБЕЗПЕЧЕННЯ ОСОБИ У НОТАРІАЛЬНІЙ СФЕРІ

Безпека як засаднича й опорна у суспільному прогресі

категорія становить не лише практичний інтерес, але й теоре-тично і прагматично скерована у теорії права на захист основ-них прав і свобод людини і громадянина.

~ 30 ~

Її основоположний універсалізм пов’язаний із забезпе-ченням повноцінного розвитку усіх демократичних процесів у суспільстві, які творять той рівень цінностей (правових, мора-льних, духовних і т. д.), без яких не можуть існувати ні народи, ні держави. Ці питання (убезпечення особи держави) стосують-ся досконалості організації суспільного буття як найважливі-шого засобу реалізації прав і свобод людини і громадянина, верховенства права.

Отже, беручи до уваги таку теоретичну і практичну ваго-мість теми, а також потребу осмислення відповідно до її сучас-них економічних, політичних, духовних видозмін, ставимо за мету на основі теоретичного здобутку українських та зарубіж-них учених простежити реалізацію в нашій державі безпекової гарантованості, що виявляється, зокрема, на рівні безпеки осо-би у нотаріальній діяльності, через яку відбувається репрезен-тованість дії усіх принципів права – справедливості, рівності, свободи, гуманізму, прав та свобод людини і громадянина.

Метою є визначення способів, через які реалізується убезпечення особи, і те, як впливає вона на державно-правову безпеку. У зв’язку з цим зміст безпеки трактуватимемо як ідео-логію творення гарантій безпекотворних основ життєдіяльно-сті людини, суспільства, держави.

Для дослідження окреслених проблем за основу візьмемо безпекознавчий підхід, який визнається як методологічний напрям аналізу генези та еволюції безпеки, завданням якого є пошук новітніх методів дослідження і моделювання безпеко-вих різноспрямованих типів, класів і рівнів з метою формуван-ня теорії і практики безпекотворення.

У вітчизняній юридичній літературі проблеми безпеки особи, людини часто обговорювані, однак убезпечення особи у діловій сфері поки що не стало предметом самостійного окремого дослідження. Праці вітчизняних дослідників (В. Бо-гуш, І. Пістун, В. Кіт, М. Хобзей, Г. Сілін, П. Перепелиця, Г. Поче-пцов, В. Рибалка, Н. Семенів, О. Юдін, І. Приходько, А. Байда) становлять основу для сучасного теоретичного розвитку дослідження.

Методологічні аспекти аналізу загроз інтересам безпеки держави, суспільства, особистості були об’єктом аналізу у працях

~ 31 ~

Аристотеля, Р. Арона, М. Бердяєва, М. Вебера, Г. Ф. В. Гегеля, К. Гельвеція, Дж. Гоббса, Л. Чумільова, В. Данилевського, І. Канта, Н. Макіавеллі, К. Маркса, П. Сорокіна, А. Тойнбі, М. Шелера та ін.

Проте вкрай необхідною є безпекова організація сучасної життєдіяльності як окремої особи, так і всього суспільства, держави назагал.

Кожний факт нанесення збитків, шкоди інтересам дер-жави, суспільства чи особи (фізичної, юридичної) спричиняє аналіз суті і змісту їх наявності, об’єктивних і суб’єктивних можливостей, їх прояву взаємозв’язку з іншими причинами по-рушення безпеки.

Йдучи від загального до одиничного, конкретизуємо у цій моделі місце і характер «безпеки особи».

Безпека особи може бути констатована як конституційна гарантованість захисту професійно встановлених законних ін-тересів особи, надійності становлення, розвитку та перспекти-вного функціонування її матеріальних та фінансових можливо-стей (підприємства чи установи).

Убезпечення особи спирається на наявні «державні меха-нізми забезпечення захисту життєво важливих інтересів громадян, суспільства і держави, забезпечення їх незалежної, стабільної, вільної і самостійної життєдіяльності» [1, с. 41].

Серед визначених А. Ситковським різновидів безпеки – особиста; суспільна; державна; військова; економічна; інфор-маційна; екологічна; правоохоронних органів [1, с. 41], безпека фізичної особи може бути визначена як різновид безпеки осо-бистої, що межує (охоплює) економічну, і до певної міри також суспільну або державну. Тобто, убезпечення особи у філософсь-ко-правовому масштабі є певним синтезом елементів інших видів безпеки, взаємодія і взаємозв’язок яких зумовлюють за-безпечення безпеки як цілісної у межах правової системи.

У поділі за видами суб’єктів безпеки особи, на нашу думку, співвідносна із особистою, державною, національною і суспільною.

Особиста безпека полягає у захисті здоров’я, прав і сво-бод як основного об’єкта суспільної безпеки; якщо розглядати одним із основних об’єктів суспільної безпеки суспільство,

~ 32 ~

то йдеться про гарантованість його матеріальних та духовних цінностей; для держави як об’єкта суспільної безпеки основу становлять: гарантований Конституцією її устрій, суверенітет, територіальна цілісність.

Квінтесенцією визначень дослідниками поняття без- пеки, що охоплює її різноспрямовані характеристики, є універ-салізоване В. Ліпканом: «безпека – це хронічне поєднання реалізації прагнення людини до безпеки і можливості забезпе-чення безпеки з боку державних або громадських організацій [1, с. 43].

Стратегічною опорою творення безпечних умов особи у діловій сфері є перша засада: забезпечення порозуміння та професійного виконання обов’язків, зокрема працівниками но-таріату (і державними, і приватними).

Національна політика безпековості, яка має бути концеп-туально сформованою, – ефективний чинник змін умов сучас-ного розвитку правової держави, взаємин фізичних осіб, які викликають потребу регулювання ділових стосунків.

Друга засаднича складова убезпечення є контроль мора-льно-правових детермінантів безпеки особи. Критичні оцінки творення такого майбутнього хоча й мають поки що підстави, однак дають право на основі ментальних, культурно-історичних, економічних і політичних даних робити висновки щодо наявних потенційних можливостей забезпечення прогре-су в нотаріальній сфері.

Мета – подолати корупцію, агресію, протистояння, дефо-рмації в інтеракціях, конфлікти, «фактори нерівності» у нотарі-альній сфері.

Чинниками стримування названих перешкод є порушен-ня толерантності ділової співпраці, інтелектуалізації творення програми убезпечення особи.

На жаль, відсутність осмисленого проектування безпеко-вості суттєво підриває її основи. Крім цього, конфлікт суб’єктів права руйнує авторитет держави, його правовий фундамент. Протистояння подекуди не обмежується локальними конф- ліктами в одній сфері ділових взаємин. Воно поширюється як інтегральне соціальне явище. Чиясь «воля» стає руйнівною

~ 33 ~

в широких масштабах, які виходять за межі ділового правового припису.

––––––––––––––––

1. Міжнародна поліцейська енциклопедія. Т. 1: Теоретико-методологічні засади поліцейського права та поліцейської деонтології / відп. ред. Ю. І. Римаренко, Я. Ю. Кондратьєв, В. А. Тацій, Ю. С. Шемшучен-ко. – К.: Ін Юре, 2003. – 1230 с.

2. Фомин А. А. Юридическая безопасность – особая разновидность социальной безопасности: понятие и общая характеристика / А. А. Фомин // Государство и право. – 2006. – № 2. – С. 72–80.

М. З. Вовк, аспірант


«ВІКОВА» ХАРАКТЕРИСТИКА НОВОНАРОДЖЕНОЇ ДИТИНИ

ЯК ПОТЕРПІЛОГО ВІД ЗЛОЧИНУ Термін «новонароджена дитина» для позначення віку по-

терпілого міститься у ст. 117 та ч. 2 ст. 135 КК України. У кри-мінально-правовій літературі по-різному тлумачиться зміст поняття, яке позначається цим терміном. Причиною цього є відсутність на сьогодні в медичній науці єдиного підходу до розуміння змісту поняття «новонароджена дитина».

Більшість науковців розкривають зміст досліджуваного поняття через педіатричний критерій, тобто новонародженою вважають дитину з моменту народження і до 28 днів життя [1, с. 45; 2, с. 259; 3, с. 8].

Підставою для такого підходу послужили положення Ін-струкції з визначення критеріїв перинатального періоду, жи-вонародженості та мертвонародженості затвердженої наказом МОЗ України від 29.03.2006 р. № 179.

У різних галузях медичної науки зміст поняття «новона-роджена дитина» розкривається не однаково. У судовій меди-

~ 34 ~

цині під новонародженим розуміють немовля в першу добу після народження, в акушерстві – протягом 7 днів після наро-дження, а в педіатрії – по 28-й день включно [4, с. 131].

У медичних енциклопедіях вказано, що новонароджена – це дитина з моменту народження, першого вдиху, і перерізання пуповини до чотиритижневого віку [5, с. 35; 6, с. 250]. Цієї точ-ки зору притримується і О. В. Серьогіна, яка зазначає, що «пері-од новонародженості дорівнює чотиритижневому віку дитини» [7, с. 84].

С. В. Тасаков при розкритті змісту поняття «новонаро-джена дитина» використовує судово-медичний та педіатрич-ний критерії. Так, досліджуючи склад злочину, передбаченого ст. 106 КК РФ (ст. 117 КК України), цей вчений зазначає, що «питання про віднесення дитини до категорії новонародженої слід вирішувати залежно від того, чи здійснено позбавлення її життя матір’ю під час пологів або відразу ж після пологів, або воно здійснене нею в умовах психотравмуючої ситуації, або в стані психічного розладу, що не виключає осудності: у першому випадку дитину слід відносити до категорії новонародженої протягом доби з моменту її народження, а в другому і третьому випадках її слід вважати новонародженою протягом одного місяця з дня народження» [8, с. 9].

Окремі науковці визначають поняття «новонароджена дитина» на основі акушерського критерію. Зокрема, О. Б. Кур-гузкіна зазначає, що було би правильним вважати дитину новонародженою протягом тижневого періоду її життя від народження (168 годин після народження), коли дитина іще мало призвичаєна до життя поза утробою матері, слаба, кістко-ві тканини її м’які, вона потребує особливого бережного став-лення [9, с. 19].

Деякі науковців, зокрема О. Л. Старко [10, c. 10] та М. О. Трясоумов [11, c. 55], дійшли висновку, що судово-медичний, акушерський та педіатричний критерії є непридат-ними для визначення моменту завершення періоду новонаро-дженості при кваліфікації умисного вбивства матір’ю своєї но-вонародженої дитини. Вони вважають, що момент завершення періоду новонародженості потрібно пов’язувати із моментом

~ 35 ~

завершення особливого психофізичного стану жінки, який визначається у кожному конкретному випадку. Тому, на думку цих вчених, встановлення будь-яких конкретних строків періо-ду новонародженості щодо складу злочину, передбаченого ст. 117 КК України є недоцільним. З такою позицією, на нашу думку, важко погодитись, оскільки вона суперечить положен-ням ч. 2 ст. 135 КК України.

Зі змісту ч. 2 ст. 135 КК України випливає, що на новона-родженість не впливає обумовлений пологами стан матері новонародженої дитини. Крім цього, за такого підходу різні поняття позначатимуться одним терміном «новонароджена дитина», що порушує принцип єдності термінології та може призвести до неоднозначного вирішення питань відповідаль-ності на практиці.

А. Л. Карасова пропонує запозичити досвід польського законодавця та виключити з диспозиції ст. 106 КК РФ (ст. 117 КК України) поняття «новонароджена дитина», а відповідаль-ність встановити за вбивство матір’ю своєї дитини під час ро-дів і під впливом процесу родів [12, c. 82–83]. Однак такий під-хід, на нашу думку, не вирішить проблеми, оскільки вказівка на новонароджену дитину як потерпілого міститься також у ч. 2 ст. 135 КК України.

Поділяємо точку зору переважної більшості дослідників стосовно того, що під новонародженою потрібно розуміти ди-тину з моменту народження і до 28 днів життя. Слід погоди-тись з А. А. Байбаріном, що «приблизно такий період, з позицій педіатрії, займає пристосування організму новонародженого до навколишнього світу і дозрівання всіх життєво важливих сис-тем організму.

Крім того, аналогічним є і порядок протікання так звано-го «післяродового періоду» в матері, під час якого відбувається відновлення режиму функціонування всіх систем організму і нормалізація гормонального рівня, а також психічна адаптація жінки до нової соціальної ролі.

В той же час слід враховувати, що всі вказані часові періоди є приблизними, в кожному випадку час їх протікан- ня обумовлений індивідуальними особливостями організму,

~ 36 ~

тому виділення вказаного періоду слід вважати умовним» [13, c. 169–170].

–––––––––––––––––

1. Кримінальна відповідальність за залишення у небезпеці: науко-во-практичні рекомендації / Є. О. Пилипенко, Є. С. Назимко; під заг. ред. М. В. Палія // Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка. – Донецьк: «Цифрова типографія», 2011. – 81 с.

2. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 4-те вид., переробл. та доповн. / відп. ред. С. С. Яценко. – К.: А.С.К., 2006. – 841 с.

3. Шевченко О. В. Кримінальна відповідальність за вбивство ма-тір’ю своєї новонародженої дитини: автореф. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / О. В. Шевченко. – Харків, 2011. – 20 с.

4. Буромский И. В. Судебно-медицинская экспертиза: Термины и понятия: словарь для юристов и судебно-медицинских экспертов / И. В. Буромский, В. А. Клевно, Г. А. Пашинян. – М.: Норма, 2006. – 255 с.

5. Большая медицинская энциклопедия: в 30-ти т. / АМН СССР / гл. ред. Б. В. Петровский. – 3-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1981. – Т. 17. – 512 с.

6. Краткая медицинская энциклопедия: в 3-х т. АМН СССР / гл. ред. Б. В. Петровский. – 2-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1989. – Т. 2. – 608 с.

7. Серёгина Е. В. Уголовно-правовые и криминологические аспекты охраны жизни новорожденного ребенка: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Е. В. Серёгина. – Ростов-на-Дону, 2004. – 219 с.

8. Тасаков С. В. Ответственность за убийство при смягчающих об-стоятельствах по уголовному праву России: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / С. В. Тасаков. – Чебоксары, 2000. – 210 с.

9. Кургузкина Е. Б. Предупреждение убийства матерью новорож-денного ребенка (криминологические и уголовно-правовые аспекты): дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Е. Б. Кургузкина. – М., 1999. – 219 с.

10. Старко О. Л. Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої ди-тини (кримінально-правове та кримінологічне дослідження): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / О. Л. Ста-рко. – К., 2007. – 20 с.

11. Трясоумов М. А. Уголовно-правовые и криминологические про-блемы борьбы с убийствами матерью новорожденного ребенка (ст. 106 УК РФ): дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / М. А. Трясоумов. – Екате-ринбург, 2000. – 218 с.

12. Карасова А. Л. Убийство матерью новорожденного ребенка (теоре-тико-прикладные аспекты ответственности по ст. 106 УК РФ): дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / А. Л. Карасова. – Ростов-на-Д., 2003. – 225 с.

13. Байбарин А. А. Уголовно-правовая дифференциация возраста: монография / А. А. Байбарин. – М.: Высшая школа, 2009. – 252 с.

~ 37 ~

Н. П. Войтович, аспірант


ДЕРЖАВА І ОСОБИСТІСТЬ У ПОГЛЯДАХ Б. О. КІСТЯКІВСЬКОГО

Б. О. Кістяківський – видатний український правозна-

вець, філософ, історик, доктор права, професор, академік Украї-нської академії наук. Він приділяв велику увагу відносинам держави і особистості у своїх наукових працях. Саме у цьому контексті аналізується концепція Б. О. Кістяківського, де взає-мозв’язок держави і особистості носить невипадковий харак-тер, являючи собою важливий показник стану держави в ціло-му, цілей і перспектив її розвитку. Таким чином, подана Б. О. Кістяківським конструкція постає ключовим моментом теорії і практики правової держави, в якій закладені ті принци-пи взаємодії держави і особистості, котрі забезпечують норма-льну життєдіяльність і державної інституції і самої особистості [1, с. 98–100].

У чому ж, однак, справжні завдання та істинні цілі держа-ви? Вони полягають у здійсненні солідарних інтересів людей. За допомогою держави здійснюються те, що потрібне дороге та цінне усім людям. Держава як така є просторова найосяжніша і внутрішньо всеохопна форма вповні зорганізованої солідар-ності поміж людьми. Разом з тим, вступаючи у міжнародні від-носини, вона доводить до створення та опрацювання нових, ще осяжніших і в майбутньому, може, щонайповніших і всебічних форм людської солідарності. Що сутність держави полягає справді в обстоюванні солідарних інтересів людей, це дається взнаки навіть в ухилах держави від її істинних цілей. Навіть і найжорстокіші форми державного гноблення звичайно виправдовують міркуваннями про користь і потреби всього народу. Загальне добро – ось та формула, що в ній стисло вира-жено завдання та цілі держави.

Сприяючи зростання солідарності між людьми, держава ошляхетнює і підносить людину. Вона дає їй змогу розвивати

~ 38 ~

кращі сторони своєї природи і здійснювати ідеальні цілі. У цій ролі ошляхетнення та піднесення людини і полягає істинна сутність й ідеальна природа держави.

Більшість сучасних європейських та американських дер-жав належать за своїм державним ладом до конституційних або правових держав. Звісно, в різних країнах, в різних кліма-тичних умовах, серед різних національностей і під впливом різних історичних доль конституційні держави впорядковані зовсім по-різному. Як форми, так і види конституційних або правових держав у Європі та в інших країнах надзвичайно різ-номанітні. Відміни ці незрідка вельми істотні, задля збережен-ня або знесення їх ведеться жорстока політична боротьба. Та в зрівнянні з головними принципами конституційної або право-вої держави всі ці відміни постають як подробиці. Головні принципи, на яких побудована або повинна будуватися будь-яка правова держава, скрізь мусять бути одні й ті ж самі.

Головний принцип правової або конституційної держави полягає, в тому, що державна влада в ній є обмежена. У право-вій державі владу поставлено в певні межі, які вона не повинна і правовим чином не може переступати. Обмеженість влади у правовій державі створюється визнанням за особистістю невід’ємних, непорушних і недоторканих прав. У правовій або конституційній державі вперше визнано, що є певна сфера са-мовизначення і самовираження особистості, в яку держава не має права втручатися.

Невід’ємні права людської особистості не створені дер-жавою; навпаки, вони за самою суттю своєю безпосередньо надані особистості. Вся сфера думок, переконань і вірувань по-винна бути безпосередньо недоторканою для держави. Звідсіля постає визнання релігійної свободи, тобто свободи вірувати і не вірувати, змінювати релігію, створювати свою власну релі-гію й об’являти себе не належним до жодного віровизнання, тобто право для всіх віровизнань справляти своє богослужіння. Безпосереднім наслідком свободи совісті є свобода слова усно-го і друкованого. Людина має право не тільки думати, як їй завгодно, і вірити, у що їй завгодно, вона також має право віль-но висловлювати свої думки і переконання.

~ 39 ~

Тільки ж усі ті та багато інших свобод, як, наприклад, свобода професій, свобода пересування, право на добре і неза-плямоване ім’я, та зрештою й усі громадянські або приватні права, виявилася б ілюзією, якби у правовій державі не було встановлено недоторканності особи. Річ у тім що, здійснюючи свої права, а поготів політичні свободи, різні особи й цілі групи осіб неодмінно стикаються. Тут природно виникає занадто ба-гато супротивних бажань, прагнень, намірів і планів, одночасо-ве здійснення яких довело б до безлічі зіткнень. Щоб усунути їх, у кожній правовій державі всі свободи і права повинні бути регламентовані, тобто для здійснення їх повинні бути встанов-ленні правила, які виключали б можливість зіткнень зі здійс-ненням інших потреб. Порушення цих правил, як і порушення всіх інших норм, що їх охороняють карні закони, природна річ, повинні каратися.

Права людини і громадянина або особисті й суспільні свободи складають лише підвалину і передумову того держав-ного ладу, притаманного правовій державі. Як і кожна держава, правова держава потребує організованої влади, тобто установ, що виконують різні функції влади. Само собою зрозуміло, що в правовій державі влада має бути зорганізована так, щоб вона не пригнічувала особу; в ній як поодинока особа, так і сукупність осіб – народ – мають бути не тільки об’єктом влади, а й її суб’єктом [2, с. 243–247].

Вчений був прихильником теорії правового самовиз- начення держави. Держава як єдиний творець правових норм змушена дотримуватися норм права, які сама ж створила. Право можна вважати втіленим у життя тільки там, де є свобо-да особи.

Кістяківський ототожнював правову і конституційну державу, вважав, що правовою може бути як буржуазна, так і соціалістична держава.

Остання, на думку вченого, є найрозвиненішим, вищим типом правової держави. Кістяківський розумів як торжество ідей «належного», «необхідного» і «справедливого». В цьому він вбачав вияв вищої культури. Вчений вважав завданням держави досягнення загального блага і справедливості. Відпо-

~ 40 ~

відно до ідеї справедливості кожній людині повинно бути га-рантовано право на гідне існування [3, с. 111].

––––––––––––––––

1. Єрмоленко І. Я. Окремі підходи до характеристики співвідно-шення держави і особистості в науковому доробку Б. О. Кістяківського / І. Я. Єрмоленко // Держава і право. – 2011. – Вип. 52. – С. 98–100.

2. Українські мислителі. Б. О. Кістяківський. Вибране. – К.: Абрис, 1996. – С. 243–247.

3. Юридична енциклопедія. М-К. – Т. 3. – К.: Вид. ім. М. П. Бажана, 2001.

О.О. Вольський, здобувач


ЕЛЕМЕНТИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗАВОЛОДІННЯ

ЧУЖИМ МАЙНОМ, ШЛЯХОМ ЗЛОВЖИВАННЯ СЛУЖБОВОЮ ОСОБОЮ

СВОЇМ СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ Криміналістична характеристика злочинів є елементом

окремої криміналістичної методики. На наше переконання, якщо криміналістична характеристика виконує свою практич-ну (прагматичну) функцію вона є частиною окремої криміналі-стичної методики, оскільки використовується в слідчій діяль-ності як інструмент, орієнтир для забезпечення провадження досудового розслідування (сприяє висуненню слідчих версій, формуванню обставин, які підлягають встановленню тощо).

При розгляді загальних положень криміналістичної характеристики науковці по різному підходять до визначен- ня її структури, тобто до виділення і характеристики її елемен-тів. Адже саме елементи та ознаки визначають це чи інше поняття. Докладний аналіз поглядів науковців на структуру криміналістичної характеристики викладено в підручнику

~ 41 ~

з криміналістики, починаючи з появи даного терміну в науко-

вому обігу і до теперішніх днів 1, с. 361–365. Не вдаючись до поглибленого аналізу наявних дискусій, спробуємо обґрун-тувати власне бачення щодо структури криміналістичної характеристики.

В. Ю. Шепітько до елементів криміналістичної характе-ристики відносить: 1) спосіб злочину; 2) місце і обстановку; 3) час вчинення злочину; 4) знаряддя і засоби вчинення злочину; 5) предмет злочинного посягання; 6) особистість по-терпілого (жертви); 7) особистість злочинця; 8) типові сліди

злочину 2, с. 318. Автор намагається охопити більшість обставин, які хара-

ктеризують злочин, а тому відбувається деталізація окремих його елементів. Увага акцентується на способі злочину, а також знаряддях і засобах його вчинення.

Зміст криміналістичної характеристики окремих видів злочинів, на думку одних учених-криміналістів, не повинен вичерпуватися суворо визначеним і вичерпним переліком її елементів. Так, Л. А. Сергєєв відзначав, що поруч з особи- востями способів і слідів відповідних видів злочинів, обставин, що характеризують учасників злочинів та їх злочинні зв’язки, об’єктивну сторону, час, місце й обстановку вчинення злочину, об’єкт посягання і взаємозв’язок зазначених чинників, до криміналістичної характеристики можуть входити й інші її складники [3, c. 5].

О. Р. Росинська називає такі елементи криміналістичної характеристики: а) характеристика типових способів вчинення та приховання злочинів даного виду та інших обставин злочи-ну; б) відомості про коло осіб, серед яких слід шукати злочин-ця; в) характеристика типового потерпілого; г) описання типо-вих обставин, що сприяли або перешкоджали таким злочинам

4, с. 242. Визначення складу елементів криміналістичної характе-

ристики злочинів здійснюється на основі структури людської діяльності, зазначає В. В. Тіщенко, що включає в себе суб’єкт, мету і мотиви, об’єкт (предмет), процес чи механізм (способи,

знаряддя, засоби й ін.), результат 5, с. 60.

~ 42 ~

Для визначення елементного складу криміналістичної характеристики заволодіння чужим майно, шляхом зловжи-вання службовою особою службовим становищем, проаналі- зуємо цей склад злочину. Діяння визначено ч. 2, ст. 191 КК України, привласнення, розтрата або заволодіння чужим май-ном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Однак у межах дослідження ми звертаємо увагу лише на одни з способів вчинення злочину – заволодіння [6].

Таким чином, однозначно у структуру криміналістичної характеристики необхідно включити спосіб вчинення діяння, при цьому для якісного забезпечення розслідування цього виду кримінальних правопорушень значення мають не лише сам спосіб вчинення, а дії по підготовці до вчинення діяння, безпосереднього його вчинення та приховування цього кримі-нального правопорушення, зокрема як дії які у перспективі спрямовані на протидію розслідуванню цього виду діянь.

Так як досліджуване діяння є злочином проти власності, відповідно предметом посягання є майно – речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економі-чного та юридичного характеру. При цьому, це може бути як рухоме, так і нерухоме майно: житлові будинки, квартири, за-соби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, продук-тивна і робоча худоба та насадження на земельній ділянці, ви-роблена продукція, акції, деякі інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення [7, с. 490].

У криміналістичній характеристиці цього виду діяння важливе місце матиме особа злочинця та особа потерпілого. Також не можна позаувагою залишити таку категорію як треті особи, на чию користь може звертатись майно, яке було пред-метом злочинного посягання.

Особою злочинця у цій категорії злочинів може бути ви-ключно службова особа. Таким чином, характеристиці підля-гають не лише вікові, гендерні, психологічні дані особи, а її со-ціально-професійні ознаки, що виділяють її як суб’єкта кримі-нального правопорушення досліджуваної категорії.

Однозначно вчинення будь-якого кримінального право-порушення залишає ідеальні та (чи) матеріальні сліди, тому

~ 43 ~

у структурі криміналістичної характеристики доцільно виді-лити цей елемент. Всебічне його дослідження дасть можли-вість якісно спланувати розслідування, висунути правильні версії та організувати їх ефективну перевірку. Саме зі слідами вчиненого діяння на початку кримінального провадження сти-каються органи розслідування, які будуть у процесі своєї прак-тичної діяльності застосовувати теоретичні положення кримі-налістичної характеристики цього виду кримінальних право-порушень.

Так як кримінальне правопорушення є актом людської діяльності, який має місце в об’єктивних умовах: у певний час, певному місці, за певних обставин, то очевидно не зайвим буде у систему криміналістичної характеристики заволодіння чу-жим майно, шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем включити обстановку вчинення кри-мінального правопорушення, час та місце його вчинення.

Підсумовуючи висловленні позиції, приймаючи до уваги те, що структура криміналістичної характеристики цього виду злочину, обумовлена особливостями особистості суб’єкта зло-чинів розглянутої категорії, їх службовим становищем, можли-вістю користуватись чи (та) володіти чужим майном, яке вони, як наслідок, звертають на свою користь чи користь третіх осіб, пропонуємо наступну структуру криміналістичної характерис-тики злочинів досліджуваної категорії: відомості про спосіб вчинення злочину (діяльність по підготовці, безпосередньому вчиненню злочину, а також прихованню його слідів; відомості про предмет злочинного посягання: чуже майно, яке зверта-ється на користь особи злочинця чи третіх осіб; відомості про особистість злочинця: службова особа та наявність службового становища, яке реально дало можливість заволодіти майном; відомості про особу потерпілого; відомості про обстановку вчинення злочину: обставини, час та місце його вчинення.

–––––––––––––––––

1. Біленчук П. Д. Криміналістика / П. Д. Біленчук. – 2-е вид., випр. і доп. / П. Д. Біленчук, В. К. Лисиченко, Н. І. Клименко. – К.: Атіка, 2001. – 544 с.

2. Шепитько В. Ю. Криминалистика: курс лекций / В. Ю. Шепить-ко. – Х.: Одиссей, 2005. – 368 с.

~ 44 ~

3. Сергеев Л. А. Расследование и предупреждение хищений, сове-ршаемых при производстве строительных работ : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / Л. А. Сергеев. – М., 1966. – 21 с.

4. Россинская Е. Р. Криминалистика. Вопросы и ответы: учеб. по-собие для вузов / Е. Р. Россинская. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 351 с.

5. Тіщенко В. В. Теоретичні і практичні основи методики розслі-дування злочинів: монографія / В. В. Тіщенко. – О.: Фенікс, 2007. – 260 с.

6. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 8-ме вид., переробл. та доп. – К.: Юридична думка, 2012. – 1288 с.

7. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство із змінами та доповненнями на 24 травня 2013 року (відповідає офіційному тексто-ві). – К.: Алерта; ЦУЛ. – 182 с.

М. В. Гедз, аспірант


ЗНАЧЕННЯ МЕТИ ЗЛОЧИНУ ДЛЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОЦІНКИ ВЧИНЕНОГО

Поняття мети злочину не є нове ні для кримінального

законодавства України, ні для кримінально-правової науки. В сучасній українській кримінально-правовій літературі ця проблема висвітлювалась фрагментально, здебільшого розгля-далася при аналізі питань кримінальної відповідальності за злочини, у яких мета виступає обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони складу злочину. Мета злочину поряд з іншими ознаками елементів складу злочину досліджувалась у працях видатних вчених, зокрема, М. І. Бажанова, Ю. В. Баулі-на, А. М. Бойка, В. І. Борисова, В. К. Грищука, М. Й. Коржанського, М. І. Мельника, В. О. Навроцького, В. І. Осадчого, М. І. Хавроню-ка, С. С. Яценка та інших.

Мету вчинення злочину переважно називають факульта-тивною ознакою суб’єктивної сторони складу злочину. Пого- дитись з таким твердженням немає підстав. Адже є чимало складів злочинів в КК України, де мета злочину виступає обов’язковою ознакою.

~ 45 ~

Мета злочину названа лише у диспозиціях окремих ста-тей Особливої частини КК України, а в статтях, що встановлю-ють відповідальність за необережні злочини, не вказується в жодному випадку. Це дає підставу для поширення в юридичній літературі позиції, згідно з якою мета має кримінально-правове значення лише щодо умисних злочинів [1, с. 173].

Щоправда, з цього приводу висловлюється й інша думка, а саме, що мета злочину характеризує поряд з мотивом і необе-режну злочинну поведінку, але враховуватися повинні не при кваліфікації скоєного, а лише при визначенні його правових наслідків, зокрема звільненні від кримінальної відповідальнос-ті, призначенні покарання, звільненні від покарання та його відбування.

Такий підхід, на думку В. О. Навроцького, видається правильним, оскільки:

– будь-яка вольова поведінка є цілеспрямованою та мотивованою;

– те, що у статті кримінального закону певна ознака складу злочину не названа, не означає, що вона взагалі відсут-ня (це стосується ознак не лише суб’єктивної сторони, а й ін-ших елементів складу злочину);

– врахування мотиву і мети посягання дозволяє визначи-ти вину. Тобто встановлення цих ознак є складовою визначен-ня того, діяла особа умисно чи з необережності;

– закон, теорія і практика віддавна стоять на тому, що мотив і мета мають значення не лиш для кваліфікації скоєного, а й для вирішення інших кримінально-правових питань. При визначенні статті Особливої частини, за якою має наставати відповідальність, дійсно вина і мотив мають значення лише тоді, коли вони вказані у диспозиції статті чи однозначно ви-пливають з інших ознак складу злочину, але при вирішенні ін-ших кримінально-правових питань вони враховуються і тоді, коли в законі не вказані [2, с. 300].

На підставі вищевикладеного, слід вказати, що мета зло-чину, будучи психологічною категорією має значення для кримінально-правової оцінки вчиненого та може виконувати наступні функції:

~ 46 ~

– може бути обов’язковою ознакою основного складу злочину, якщо передбачена диспозицією статті Особливої частини КК України;

– може бути кваліфікуючою ознакою, якщо передбачена в статтях Особливої частини не в основному, а в кваліфікова-ному складі;

– може виступати обставиною, що яка впливає на вирі-шення інших кримінально-правових питань.

–––––––––––––––––

1. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., перероб. і допов. – Х.: Право, 2010.

2. Українське кримінальне право. Загальна частина: підручник / за ред. В. О. Навроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2013.

Д. Ю. Герилів, здобувач


КАТЕГОРІЯ «ЦИВІЛІЗАЦІЯ» В ДОСЛІДЖЕННІ ТИПОЛОГІЇ ДЕРЖАВИ

Наприкінці XX ст. у юридичній науці виник цивілізацій-ний підхід до типології держави, який став основним з другої половини 1980-х років, коли методологічні орієнтири втрати-ли колишню визначеність і марксистсько-ленінський «монізм» поступився місцем ідеологічному плюралізму. Більшість уче-них, які відстоювали до цього формаційну теорію, відзначили актуальність цивілізаційного підходу і продовжили досліджен-ня, беручи до уваги його основні положення. У підсумку такий підхід дав змогу використовувати інші методи дослідження державно-правової дійсності, а формаційний підхід було підда-но жорсткому критичному аналізу [1, с. 45].

Аналіз наукових розробок засвідчив, що цивілізаційний підхід ґрунтується на віднесенні держави до конкретної цивілі-зації. Однак у теорії не запропоновано чіткого визначення поняття «цивілізація».

~ 47 ~

Наукова історична спадщина нараховує чимало визна-чень вказаної категорії, зокрема і взаємозаперечних. Аналіз наявних визначень дозволив виділити декілька напрямків у розумінні цього складного феномену.

По-перше, цивілізація визначається як культурно-духовна одиниця, яка є або державою, або входить до її складу разом з іншими культурно-духовними одиницями, або сама поглинає кілька державних утворень [2, с. 264], а також рівень розвитку цієї одиниці. Розглянемо деякі визначення зазначе-ного напрямку.

На думку американського політолога С. Хантінгтона, ци-вілізація є певною «культурною сутністю». Поселення, регіони, етнічні групи, народи, релігійні громади мають особливу куль-туру, що відображає різні рівні культурної неоднорідності. Відповідно до цього політолог визначає цивілізацію як найши-рший рівень культурної ідентичності людей [3, с. 38].

В. Лиманський розуміє під цивілізацією певну культурну спільність людей багатьох країн, народів і великих регіонів [4, с. 88].

Л. Рейснер вважає, що цивілізація є спільнотою людей на певній території, для якої характерна історично сформована єдність матеріальної і духовної культури [5, с. 22].

В. Бачинін під цивілізацією розуміє соціальний інститут, що має давню історичну традицію, складну ієрархічну структу-ру і власну, що обслуговує її внутрішні відносини, нормативно-правову базу [6, с. 381].

Отже, згідно із вказаним напрямком, цивілізацією є дер-жавна організація, що має власну соціокультурну систему, пріоритетний характер серед детермінантів її розвитку порів-няно з іншими системами (економічна, політична тощо).

По-друге, цивілізація визначається як певна стадія роз-витку людського суспільства.

Деякі прихильники цивілізаційного підходу найчастіше порівнюють цивілізацію з певною епохою в розвитку суспільс-тва [1, с. 34]. Наприклад, в історичному розвитку суспільства виділяють такі цивілізації: доіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну; стародавню, середньовічну, сучасну тощо.

~ 48 ~

[7, с. 73]. Зауважимо, що таке розуміння цивілізації зближує ци-вілізаційний підхід із формаційним.

Деякі автори визначають цивілізацію як стадію суспіль-ного (державного) розвитку, у якій формуються і функціону-ють цінності громадянського суспільства, де індивід звільне-ний від будь-яких видів і форм суспільної дискримінації. Гро-мадянське суспільство можливе за наявності низки ознак, які сукупно виражають незалежність індивіда і забезпечення його прав та свобод. Для цього в державі мусить бути досконала правова система з чітким механізмом реалізації. Тому, розгля-даючи визначення цивілізації, виходячи з означеного підходу, потрібно особливу увагу звернути на стан права [8, с. 83].

Отже, цивілізація можлива лише за умови існування гро-мадянського суспільства та чіткої правової системи, що захи-щає демократичні ідеали і закріплює правовий статус індивіда. Суспільство, що не відповідає ознакам громадянського, не є цивілізованим.

Цивілізацію також можна визначити як суспільство, що досягло ідеального рівня соціальних відносин. Цей рівень визначається усталеним комплексом ідей, ідеалів, цінностей і норм, які в сукупності і взаємодії визначають якісну характе-ристику того чи іншого типу цивілізації [9, с. 43].

Варто зазначити, що, на відміну від першого напрямку розуміння цивілізації, де культура і духовність були пріоритет-ними над іншими складниками суспільного життя, у другому напрямку автори враховують політичний, економічний, при-родно-кліматичний та інші чинники. Цей феномен визначають як таку стадію суспільного розвитку, коли суспільство є ціліс-ною самоорганізованою системою, що охоплює всі соціальні та несоціальні компоненти історичного процесу, усю сукуп-ність створених людиною матеріальних і духовних об’єктів [10, с. 91].

У третьому напрямку цивілізація зіставляється з особли-востями діяльності індивіда чи суспільства.

Так, Ю. Кожурін зазначає, що цивілізація є раціональною мотивацією дії; це вияв здатності людини раціонально корис-туватися культурними цінностями в інтересах відтворення

~ 49 ~

соціокультурного середовища своєї життєдіяльності, це здат-ність створювати соціокультурну систему організації вижи-вання і відтворення особистості. Результатом цивілізаційної діяльності стає розвиток способів виробництва культурних цінностей і відтворення особистості, адекватної стану соціаль-но-культурного прогресу [11, с. 89].

На думку Г. Дюкурде, термін «цивілізація» охоплює багатосторонню діяльність (політичну, економічну, розумову, культурно-духовну, моральну), спрямовану на розвиток люд- ства. Це діяльність з поширення найкращої організації суспіль-них відносин, що передбачає примноження джерел сили і доб-робуту суспільства. Одним з найважливіших елементів автор вважає розвиток індивідуального життя, розвиток самої людини [12, с. 8].

Отже, у науці існує декілька напрямків у розумінні кате-горії «цивілізація». Наведений вище перелік трактувань різних учених не є вичерпним і містить безліч варіацій.

Однак відсутність єдиної концепції розглянутого фено-мену спричинює деякі недоліки цивілізаційного підходу до типології держави. Різноманіття поглядів у визначенні змісту самого поняття «цивілізація» викликає проблеми не тільки онтологічного характеру, а й методологічного, коли постає питання про те, що ж типологізує цивілізація. Також від розу-міння змісту категорії «цивілізація» залежать різночитання у співвідношенні понять цивілізаційного та формаційного методів дослідження [13, с. 69].

Загалом відсутність єдиного розуміння базової категорії в цивілізаційному підході спричинила появу різноманітних пі-дходів до типології держави.

––––––––––––––––––

1. Новикова Л. И. Цивилизация и исторический процесс / Л. И. Но-викова, Н. Н. Козлова, В. Г. Федотова. – М.: Знание, 1983. – 64 с.

2. Шестаков С. А. Традиция. Цивилизация. Консерватизм / С. А. Ше-стаков // Социально-гуманитарные знания. – 2002. – № 5. – С. 269–284.

3. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? / С. Хантингтон // Полис. – 1994. – № 1. – С. 33–48.

4. Лиманский В. Е. Типология государств и правовых систем / В. Е. Лиманский // Актуальные вопросы российского права. Ученые

~ 50 ~

записки юридического факультета РГЭУ (РИНХ). – Вып. 1. – Р.-на-Д., 2001. – С. 86–89.

5. Рейснер Л. И. «Цивилизация» и «формация» в обществах Востока и Запада / Л. И. Рейснер // Азия и Африка сегодня. – 1984. – № 6. – С. 22–25.

6. Бачинін В. А. Філософія права: словник / В. А. Бачинін, В. С. Жу-равський, М. І. Панов. – К.: Ін Юре, 2003. – 408 с.

7. Лазарев В. В. Теория государства и права: учеб. для вуз. / В. В. Ла-зарев, С. В. Липень. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Спарк, 2000. – 511 с.

8. Валлерстайн И. Миросистемный анализ: введение / И. Валлерс-тайн; пер. с англ. Н. Тюкиной. – М.: Наука, 2006. – 246 с.

9. Глебочкин М. П. Регионоведческий и цивилизационный анализ политической власти / М. П. Глебочкин // Исторические и политические науки в контексте современной культурной традиции: матер. IV Сафарга-лиевских научных чтений. – Саранск, 1999.

10. Черняк Е. Б. Цивилиография: наука о цивилизации / Е. Б. Чер-няк. – М.: Междунар. отношения, 1996. – 384 с.

11. Кожурин Ю. Ф. Цивилизация: идентификация социокультурной системы региона / Ю. Ф. Кожурин. – Саранск: Красс. Окт., 2003. – 325 с.

12. Дюкурдэ Г. Краткая история цивилизации / Г. Дюкурдэ; пер. с фр. А. Позена; под ред. Д. А. Корошевского. – СПб., 1893. – Ч. 1.

13. Якушик В. М. Держава перехідного типу (питання теорії) / В. М. Якушик. – К.: Либідь, 1991. – 199 с.

М. М. Городній, здобувач


ПОРІВНЯННЯ ЯК МЕТОД ДОСЛІДЖЕННЯ АКУЛЬТУРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

При аналізі акультураційних процесів слід застосовувати

весь методологічний інструментарій порівняльного правоз-навства в контексті аналізу даного явища.

Порівняння у сукупності однорідних об’єктів (предметів) утворює клас множинності. Порівняння предметів у класі (tertium comparations) здійснюється за ознаками, визначеними для цього класу. Що є суттєвими для даного розгляду. При цьому елементи класу, що порівнюються за однією основою (тими чи іншими суттєвими ознаками), можуть не порівнюва-тися за іншими ознаками.

~ 51 ~

Важливий тип порівняння становить співвідношення то-тожності й розбіжності. Порівняння за умови поєднання цих двох відносин породжує думку про універсальну порівнюва-ність, про можливість завжди дати відповідь на питання – то-тожні чи відмінні. Предмети сприйняття чуттєвого досвіду в цьому сенсі доступні для порівняння завжди (тут важливо встановити критерій можливого порівняння; до прикладу, сло-ва і мишу можна порівнювати за вагою, належністю до живої чи неживої матерії, класу ссавців тощо), але абстрактні об’єкти не завжди підлягають конкретному порівнянню за тією чи ін-шою ознакою, оскільки відмінності визначаються тут не прямо, а є результатом логічної рефлексії (як логічного забезпечення тотожності).

Відволікаючись від принципової неможливості в ряді ви-падків вирішити проблему порівняння, природно, що принай-мні у певних випадках, мова може йти про тимчасову невирі-шеність. Відтак традиційно вводиться поняття «абстракція по-няття», як нетривіального допущення в рамках інших більш сильніших теоретичних абстракцій [2, с. 625–626].

Порівняння стосовно порядку природно пов’язане з ієрархічними класифікаціями; порівняння за властивостями – з іншими класифікаціями, це так-зване розбиття на «класи абстракції» (еквівалентності рівності).

Еквівалентність рівності в даному випадку буде виступа-ти взаємодії національного права з західними чи іншими конс-трукціями в процесі порівняння. На нашу думку, слід науково, експериментально довести можливість такої рівності в процесі порівняння.

У методології науки операція порівняння практикується, виходячи з передумов її екзистенції. При цьому вона настільки вмонтована в систему наукових методів, що Е. Мах вважає її важливою операцією, за допомогою якої створюється наука. У назві багатьох напрямів яскраво виражений їхній зв’язок з операцією порівняння («порівняльне мовознавство» і т. д.).

Особливо в даних випадках виділяється порівняльний метод, який фактично виступає онтологічною основою реф- лективності людини в процесі пізнання соціальних та гумані-тарних наук.

~ 52 ~

У науці логіка операцію явно не виділяють, незважаючи на універсальний характер її використання в мові дослідника (в метамові) при описі дедуктивних і особливо індуктивних висновків, а саме аналогії [2, с. 626].

Порівняння посідає особливе місце і в арсеналі пізна- вальних засобів. Його роль у пізнанні виражена у таких по- стулатах: «без порівняння немає пізнання», «все пізнається у порівнянні» [1, c. 39]. Це пояснюється тим, що порівняння – невід’ємний елемент засвоєння соціальної дійсності, а також наукового обґрунтування понятійного апарату будь-якої науки, оскільки саме в процесі порівняння з’ясовується нова закономірність у пізнанні суспільних явищ. Фактично даний підхід є визначальним для формування науки порівняльного правознавства.

В онтологічному і гносеологічному аспекті порівняння – це невід’ємна частина людського мислення, яка використову-ється не тільки у науковому пізнанні, а й у виробничій діяльно-сті людей, в їх побуті, галузі навчання; йому притаманне і пі-знавальне, і практичне значення. На тій основі, як зазначає О.Д. Тихомиров, відбувався розвиток науки і техніки. Ексиоди-ції до незнаних країн, капіталізація, колонізація та інші умови ХVІІ–ХХ ст. сприяли швидкому накопиченню матеріалів дослі-дження в географії, біології, етнології, історії й інших науках. Це у свою чергу стало достатньою і необхідною передумовою розвитку порівняльного методу і методології науки в цілому.

В підсумку усе це сприяє появі особливих порівняльних наук: порівняльна філософія, порівняльна лінгвістика, порів-няльна географія, порівняльна історія, порівняльна економіка і т. д. Слід зазначити, що порівняльні дослідження властиві не лише юридичним наукам, а й усьому спектру суспільної дійсності.

У філософській літературі справедливо відзначається, що порівняння слід розглядати як іманентну сторону процесу пізнання, як один із основних логічних прийомів пізнання навколишнього світу. Пізнання будь-якого предмету, явища розпочинається зазвичай з того, що ми вирізняємо об’єкти порівняння один від одного, від інших предметів і водночас

~ 53 ~

встановлюємо їх подібність зі спорідненими предметами. Порі-вняння не може розглядатися автономно від інших логічних прийомів пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, моделю-вання, абстрагування і т. д.).

Доцільно зазначити, що порівняння як логічна радолек-сія, прийом, спосіб пізнання не існує ізольовано, воно тісно взаємодіє з усіма прийомами і засобами пізнання.

Як зазначає Я.Х. Саїдов, будь-яке порівняння становить своєрідний комплекс явищ, єдність трьох моментів: 1) логічно-го прийому пізнання; 2) процесу так-званої пізнавальної діяль-ності; 3) особливого пізнавального результату, знання визна-ченого змісту й рівня [1, с. 40].

В контексті вищезазначеного порівняння є логічною ре-флексією, тут, на нашу думку, слід звернути увагу на те, що будь-яка правова система потребує позитивних ідей, конструк-цій, це є логічний процес, що, в свою чергу, виявляється у про-цесі пізнавальної діяльності і призводить до появи нелінійних закономірностей та появи нових ідей, до прикладу на основі взаємодії західної традиції права і національного права.

В процесі застосування порівняння у юриспруденції утворюється компаративне правознавство – що більш, ніж достатньою мірою засвоює природою, є плідним як на рівні вдосконалення національного права, так і на рівні уніфікації міжнародно-правових актів, тому зростає вивчення значення передового досвіду позитивного засвоєння накопиченого досвіду, й особливо, що стосується емпіричного матеріалу та загальної методології компаративних досліджень не лише філософсько-правових, а й соціально-правових систем сучасно-сті тощо.

Плідність порівняння залежить не стільки від кількості і фактичної правильності окремих співставлень, скільки від суворої їх системності, співвідношення при вирішенні основно-го дослідницького завдання (гіпотези).

Порівняння повинно бути беззаперечно впорядкованим, логічно побудованим, системним, і лише за таких умов воно дає змогу отримати позитивні результати. Науковці зазначають, що цінність мають усі порівняння, які дозволяють розкрити

~ 54 ~

закономірності розвитку тих чи інших явищ, властиві для них зв’язки й відносини.

Отже, на нашу думку, порівняння є актом логічної рефле-ксії, яким оперує суб’єкт в процесі інтелектуальної діяльності, спрямованої на пізнання світу, застосовуючи при цьому мето-дологічні прийоми філософії, логіки, з’ясовуючи при цьому по-дібність чи відмінність порівнюваних предметів. Порівняння становить фундаментальну основу порівняльно-правового ме-тоду та порівняльного правознавства в цілому. Порівняння є вихідним елементом юридичної компаративістики.

Порівняння стає методологічною основою аналізу, порів-нюючи синхронних та діахронних локалізованих об’єктів в часі, що активно може використовуватися при акультурацій них процесах, зокрема, що стосується західних традицій права, їх впливу на національне право.

––––––––––––––––

1. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правове системы современности): учебник / А.Х. Саидов; отв. ред. В.А. Туманова. – 2-е изд., доп. и перераб. – М.: Юристъ, 2000. – 448 с.

2. Новая философская энциклопедия: в 4 т. / Ин-т философии РАН. – М.: Мысль, 2001. – Т. 2. – 634 с.

В. Я. Громко, здобувач


ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ СЛУЖБОВОЮ ОСОБОЮ ЯК ОБСТАВИНА, ЩО ОБТЯЖУЄ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ Протидія злочинам, які вчиняють службові особи, є важ-

ливою проблемою в процесі становлення України як демокра-тичної і правової держави. Шкода, що заподіюється такими ді-яннями, полягає не лише у матеріальних втратах, а й у пору-шенні законних прав та інтересів людей, їх зневірі у діяльності

~ 55 ~

державних органів, насамперед правоохоронних і судових, під-риві престижу та авторитету цих структур.

Вчинення злочину службовою особою є кваліфікуючою ознакою складу злочину передбаченою у 36 статтях Особливої частини КК України.

Порівнявши караність (верхню межу санкції) основного складу злочину та кваліфікованого за ознакою його вчинення службовою особою можна виділити три групи.

Перша, це статті у яких основне покарання не змінюється за видом, але збільшується його верхня межа. Таких статей в КК України – 21. Проте ступінь такого збільшення є різним.

Проаналізувавши санкції статей, в яких кваліфікуючою ознакою є вчинення злочину службовою особою, то отримуємо таку картину:

– мінімальне збільшення покарання за кваліфікований склад, в порівняні з основним, складає 1, 25 рази;

– максимальне покарання за кваліфікований склад, в порівняні з основним, складає 3 рази;

– найчастіше (7 з 21 випадку) покарання збільшується в 1, 67 разів;

– по три рази покарання за кваліфікований склад, в по-рівняні з основним, збільшується у 1, 4 та 3 рази;

– по два рази покарання за кваліфікований склад, в по-рівняні з основним, збільшується у 1, 25 та 1, 5;

– по одному разу покарання за кваліфікований склад, в порівняні з основним, збільшується в 1,25, 1,43, 2, 2,33, 2,5 та 2,67 разів.

Очевидно, що така ситуація є принаймні незрозумілою. Відтак, бачиться два можливих виходи з цієї ситуації:

– або виключити зі всіх таких статей КК кваліфікуючу ознаку вчинення злочину службовою особою і передбачити в Загальній частині, що у випадку вчинення будь-якого злочину службовою особою шляхом зловживання службовим станови-щем, верхня межа покарання, в порівнянні з вчиненням таких

~ 56 ~

діянь приватною особою кратно збільшується (у 1, 5 або 2 рази чи інакше);

– переглянути всі існуючі склади, де передбачена квалі-фікуюча ознака вчинення злочину службовою особою шляхом зловживання службовим становищем, і встановити однакову кратну верхню межу покарання, в порівнянні з вчиненням та-ких діянь приватною особою (у 1,5 або 2 рази чи інакше).

Цікаво також проаналізувати ступінь тяжкості злочинів кваліфікованих ознакою вчинення їх службовою особою з ви-користанням службового становища. Проведений такий аналіз дає такі результати: 1 злочин є злочином невеликої тяжкості; 9 таких злочинів є злочинами середньої тяжкості, причому у 8 випадках максимальне покарання складає позбавлення волі на строк до 5 років, в 1 – до 3 років; 10 таких злочинів є тяжкими злочинами, причому у 4 випадках максимальне пока-рання складає позбавлення волі на строк до 7 років, у 3 – до 7, у 2 – до 10 років, у 1 – до 8 років; 1 злочин є особливо тяжким – покарання складає позбавлення волі на строк до 12 років.

Необхідно також відзначити, що: у 11 з 21 випадків ква-ліфікуюча ознака вчинення злочину службовою особою не змі-нює ступеня тяжкості злочину; у 9 випадках ступінь тяжкості змінюється: зі злочину середньої тяжкості на тяжкий злочин; у 1 випадку ступінь тяжкості змінюється: з тяжкого злочину на особливо тяжкий злочин.

Друга група таких статей, ті, в яких змінюється основне покарання. Тобто санкція злочину кваліфікованого за ознакою його вчинення службовою особою передбачає більш суворе ос-новне покарання такого виду, якого немає у санкції основного складу. Таких статей в КК України є чотирнадцять.

Узагальнюючи викладене можна відзначити наступне: найчастіше посилюється покарання з обмеження волі на поз-бавлення волі на певний строк (8 випадків з 14); у 2-х ви- падках – з арешту на позбавлення волі на певний строк; по 1 ви-падку: а) штраф на позбавлення волі на певний строк; б) ви-правні роботи на арешт; в) виправні роботи на позбавлення волі; д) арешт на обмеження волі.

Щодо ступеня тяжкості, то у цих статтях ситуація насту-пна: у 12 із 14 випадків кваліфікуюча ознака вчинення злочину

~ 57 ~

службовою особою змінює ступінь тяжкості злочину; у 9 випад-ках ступінь тяжкості змінюється: зі злочину невеликої тяжкості на злочин середньої тяжкості; у 3 випадках ступінь тяжкості змінюється: зі злочину невеликої тяжкості на тяжкий злочин.

Цікаво також проаналізувати ступінь тяжкості злочинів кваліфікованих ознакою вчинення їх службовою особою з ви-користанням службового становища для цієї групи. Такий аналіз дає такі результати: 2 злочини є злочинами невеликої тяжкості; 9 таких злочинів є злочинами середньої тяжкості; 3 таких злочинів є тяжкими злочинами.

І третя група, а точніше одна стаття, абсолютно не зро-зуміла. Кваліфікуюча ознака вчинення злочину службовою особою не змінює основного покарання – ні виду, ні розміру. Покарання посилюється лише обов’язковим додатковим. Йдеться про ст. 397 КК України «Втручання в діяльність захис-ника чи представника особи». Верхня межа санкції збільшуєть-ся з трьох років обмеження волі (у ч. 1) до трьох років обме-ження волі, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років (у ч. 2).

Узагальнюючи інформацію про межі кримінальної відпо-відальності за злочини кваліфіковані за ознакою їх вчинення службовою особою, можемо констатувати: 4 із 36 таких злочи-нів є злочином невеликої тяжкості; 18 із 36 таких злочинів є злочинами середньої тяжкості; 13 із 36 таких злочинів є тяж-кими злочинами; 1 із 36 таких злочинів є особливо тяжким.

Б. З. Дяків, здобувач


АНАЛІЗ ПРИЧИН ПРОТИПРАВНОЇ ПОВЕДІНКИ СЕРЕД СТУДЕНТІВ

ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ УКРАЇНИ Українська держава головним своїм пріоритетом, найви-

щою соціальною цінністю визнала людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку [1].

~ 58 ~

На превеликий жаль, в останні роки кримінологічна си-туація в українському суспільстві значно погіршується. Реальні масштаби злочинності представляють суттєву загрозу націо-нальній безпеці нашої держави, кожному її громадянину, в тому числі і представникам студентської молоді.

В той же час світовий досвід підтверджує, що відмінною особливістю боротьби зі злочинністю було і залишається запо-бігання даного негативного соціального явища.

Серед гострих проблем сучасності на одному із перших місць знаходиться проблема криміналізації молодіжного сере-довища. Цілком виправдано з цього приводу зазначає відомий російський кримінолог Н. Ф. Кузнєцова про те, що злочини, які скоюються студентами суттєво впливають на кримінальну си-туацію в країні [2, с. 68].

У кримінологічному плані, В. Н. Кудрявцев зазначав, важ-ливий не сам спосіб життя і не всі його елементи, а головним чином ті з них, які вказують на основні стимули, причини і мо-тиви людської поведінки [3, с. 6].

Видатний український кримінолог А. П. Закалюк в свій час підтримав концепцію зумовлення злочинності, яка ґрунту-ється на загальній теорії причинності, точному розумінні єди-но продуктуючої ролі причини, побудови причинного «ланцю-га», в якому виділяється безпосередня причина людського вчинку, зокрема, злочинного, у вигляді певного соціально-психологічного ставлення до останнього, що відбиває спрямо-ваність особистості. Науковець цілком виправдано вважає, що детермінація злочинності – це багаторівнева система, елемен-ти якої на різних рівнях (загальносоціальному, окремих видів суспільних відносин, окремих соціальних груп, мікросередови-ща, окремої особи) відіграють різну функціональну роль. За своєю природою вони належать до предмета різних наук: еко-номіки, соціології, політології, психології, права, теорії управ-ління, психіатрії тощо, які у системі своїх понять і термінів ви-значають сутність цих елементів. Кримінологія оцінює їх роль як чинників злочинності [4, с. 191–192].

Ми поділяємо точку зору науковця, з приводу того, що детермінація злочинності повинна об’єднувати не виключно

~ 59 ~

кримінологічні знання, але й здобутки таких галузей як: соціо-логія, психологія, психіатрія та юриспруденція.

Є всі підстави погодитись з думкою Н. В. Ківенка, І. І. Ла-новенка та П. В. Мельника щодо необхідності поширення у су-часній кримінології нового стилю мислення, нової парадигми, яка б базувалася на універсальному, філософському світо-сприйманні, використовувала всебічний аналіз проблем боро-тьби зі злочинністю. Таке поглиблене розуміння суті злочин-ності дає можливість суспільству «точніше накреслити складні шляхи до майбутнього, рух до якого буде супроводжуватися найменшими втратами і найбільшими досягненнями в реалі-зації мети побудови гуманного суспільства, де б правопорядок, громадський спокій та інші інтереси громадян захищалися дій-сно ефективно» [5, с. 40]. Саме з цієї позиції розглядаємо в ме-жах даного дослідження злочинність неповнолітніх і шляхи її запобігання навчальними закладами на сучасному етапі.

«Злочинність є складовою і, на жаль, невід’ємною части-ною соціальної реальності» [6, с. 17]; це «масовий прояв де-структивності в поведінці людей...» [7, с. 21], тому «стан зло-чинності загалом, неповнолітніх і молоді, зокрема, – це ... баро-метр, який визначає рівень морального стану суспільства» [8, с. 544].

Як відзначає В. Г. Лихолоб, «злочинність неповнолітніх і молоді – це значно серйозніше, ніж злочинність дорослих. Це не тільки і навіть не стільки проблема кримінологічна, скільки педагогічна, соціально-психологічна, нарешті, політич-на, пов’язана з формуванням життєвої позиції молодих грома-дян нашої держави» [9, с. 144].

Три блоки криміногенних чинників, на які спирається детермінація злочинності, виділяє і О. М. Литвак: бездуховність частини людей, їх хвороби, зокрема, психічні, підвищена агре-сивність тощо; соціальна та генетична (біологічна) спадко-вість; об’єктивні та суб’єктивні умови, які провокують та поле-гшують вчинення злочину (наприклад, зниження життєвого рівня більшості населення, існування тіньового сектору еконо-міки, урбанізація, екологічні проблеми, алгоколізм, наркотизм тощо) [10, с. 146–155].

~ 60 ~

Враховуючи розповсюдження протиправної поведінки в середовищі молоді та студентства з позицією відомого кримі-нолога О. М. Литвака підстав не погодитись немає. Як свідчить аналіз правозастосовної практики в більшості випадків причи-нами протиправної поведінки студентства якраз є вищезазна-чені фактори.

Причини протиправної поведінки з боку студентства, на наше глибоке переконання не мають суттєвих відмінностей від загальних причин злочинності в суспільстві і являють собою сукупність певних соціальних явищ. Враховуючи вищезазначе-не, всю сукупність причин, що породжують злочинні прояви в студентському середовищі доцільно умовно розділити на декі-лька груп:

1. Причини, що пов’язані з умовами виховання, життя та діяльності порушників закону, які пов’язані з періодом до вступу студента у вищий навчальний заклад.

2. Причини, що пов’язані з недоліками в організації ви-ховної роботи в навчальному процесі в період навчання у ви-щому навчальному закладі, загальною невпорядкованістю спо-собу життя студентів.

–––––––––––––––––

1. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР/Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Криминология: учебник / под ред. Н. Ф. Кузнецовой, И. Г. Ми-ньковского. – М.: Изд-во БЕК, 1998. – С. 275.

3. Кудрявцев В. Н. О соединительном звене в криминологичес-кой теории / В. Н. Кудрявцев // Методология и методика прикладных методологических исследований. – Иркутск, 1982. – С. 6.

4. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. – Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримі-нологічної науки / А. П. Закалюк. – К.: Ін Юре, 2007. – 424 с.

5. Ківенко Н. В. Філософсько-психологічні підвалини криміноло-гії як науки: монографія. – У 3-х т. / Н. В. Ківенко, І. І. Лановенко, П. В. Ме-льник. – К.: Академія ДПС України, 2001. – Т. 1. – 678 с.

6. Шакун В. І. Cуспільство і злочинність / В. І. Шакун. – К.: Атіка, 2003. – 784 с.

7. Зелинский А. Ф. Криминология: курс лекций / А. Ф. Зелин- ский. – Х.: Прапор, 1996. – 260 с.

~ 61 ~

8. Филонов В. П. Состояние, причины преступности в Украине и ее предупреждение: монография / В. П. Филонов. – Донецк: Изд-во «До-неччина», 1999. – 640 с.

9. Лихолоб В. Г. Органи внутрішніх справ у боротьбі із злочинні-стю (морально-правовий аспект реалізації закону) / В. Г. Лихолоб. – К.: Вища школа, 1991. – 219 с.

10. Литвак О. М. Злочинність, її причини та профілактика / О. М. Литвак. – К.: Україна, 1997. – 167 с.

І. П. Жига, здобувач


ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРОТИДІЇ ОБІГУ НА РИНКУ УКРАЇНИ

НЕБЕЗПЕЧНОЇ ПРОДОВОЛЬЧОЇ ПРОДУКЦІЇ

Правовою основою забезпечення продовольчої безпеки в Україні є, Міжнародні конференції, Конституція України, Кримі-нальний і Цивільний кодекси України, Кодекс України про адмі-ністративні правопорушення, Закони України «Про захист насе-лення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», «Про захист людини від впливу іонізую-чих випромінювань», «Про захист прав споживачів», «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини», «Про підтвердження відповідності», «Про стандарти, технічні регла-менти та процедури оцінки відповідності», «Про стандартиза-цію», «Про вилучення з обігу, переробку і утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції», «Про державний ринковий нагляд і контроль», «Про загальну безпечність нехарчової продукції», «Про оптові ринки сільсько-господарської продукції», «Про державну підтримку сільського господарства України» та ін., Укази Президента України, поста-нови КМУ та інші нормативні акти.

У грудні 1992 р. у Римі відбулася Міжнародна конферен-ція з питань харчування, організована Всесвітньою органі- зацією охорони здоров’я (ВООЗ), Продовольчою та сільськогос-

~ 62 ~

подарською організаціями ООН (РАО), на якій представники урядів 159 країн світу, у тому числі з України, одноголосно прийняли Всесвітню декларацію і План дій у галузі харчування населення. Одним із ключових положень конференції було визначено, що здоров'я громадян на 50% залежить від соціаль-но-економічних умов і способу життя, найважливішою складо-вою якого є харчування. За даними експертів ВООЗ майже 80% населення землі страждають на харчове несприйняття [1, с. 156].

У вересні 2002 р. Україна приєдналася до Картахенського протоколу про біологічну безпеку. Основним принципом протоколу є застереження: держава може відмовитися від ввезення на її територію ГМО, якщо вважає, що такі організми спричинять небезпеку, не порушуючи при цьому правила ВТО [2, с. 100].

Проблема безпечності продуктів харчування та зміст права на інформацію щодо характеру вмісту тих чи інших про-дуктів пов’язана не лише з генно-модифікованими організма-ми. Як прогнозує Організація Об’єднаних Націй, до 2030 року потреба населення Землі в продуктах харчування зросте на 60% і без застосування хімічних засобів захисту рослин задо-вольнити її буде неможливо. У 2002 році ООН задекларувала на Всесвітньому саміті у Йоганнесбурзі відмову до 2020 року від отрутохімікатів, застосування яких є постійним джерелом загрози для здоров’я людини та довкілля. За даними німецьких дослідників близько 100000 людей вмирає щороку у світі через неправильне поводження з хімічними засобами захисту рослин [3, с. 10].

Так, Європейська соціальна хартія, що вступила у силу з 26 лютого 1965 року, закріплює положення, відповідно до яко-го держава відноситься до числа тих, що дотримуються права на охорону здоров’я, яка включає наступні елементи: загальні міри, спрямовані на недопущення забруднення повітря та води, захист від радіації та шумів, контроль якості продуктів харчу-вання та стану оточуючого середовища.

Подібні вимоги містить і Договір про Європейське спів-товариство (розділ 13). У ньому, зокрема, йдеться про те, що дії

~ 63 ~

всього півтовариства, які доповнюють національну політику, спрямовуються на покращання громадської охорони здоров’я, попередження захворювань, інфекцій та спрямовані на зни-щення факторів, які створюють загрозу для здоров’я людей. Ці дії включають боротьбу з масовими епідеміями, спрямовують-ся на вивчення їх причин, їх розповсюдження та попередження. Від країн Співтовариства вимагають забезпечення належних програм вакцинації та дотримання і стандартів якості про-дуктів харчування.

Аналіз чинного законодавства з огляду на якість продукції, у тому числі безпечність сільськогосподарської продукції, продовольства і сировини свідчить про необхідність розмежування «правового поля» для забезпечення вироб-ництва екологічно чистої (безпечної) продукції, продовольства, сировини Це правове поле органічно об'єднує законодавство про стандартизацію, метрологію сертифікацію продукції, про-довольства, сировини, законодавство про їх виробництво збут з одночасним захистом прав споживачів. І. Бакай акцентує ува-гу на необхідності принципово нового підходу законодавця до визначення поняття «якість» та його уніфікації, оскільки пра-вові акти містять різні поняття якості з точки зору аграрного, адміністративного, цивільного, трудового й екологічного пра-ва. Він відзначає становлення стабільної тенденції гармонізації національного законодавства із загальноєвропейським про якість, безпеку продукції, про захист прав споживачів з одно-часним встановленням в Україні більш жорстких вимог, ніж це має місце в деяких країнах Європейського Союзу, до безпеч-ності продовольства, продуктів харчування.

Конституцією України та Цивільним кодексом України визначається, що життя і здоров’я людини, її честь і гідність, недоторканість та безпека є найвищою соціальною цінністю (ч. 2 ст. 201 ЦК України). У зв’язку з цим згідно з Конституцією кожному громадянину гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення (ст. 50 Кон-ституції України).

Особливо важливим видається у цьому контексті правове регулювання безпеки у частині здійснення особою права на

~ 64 ~

безпечність об’єктів споживання, до яких належать продукти харчування та предмети побуту.

Керуючись цими та іншими конституційними нормами, працівники ДСБЕЗ захищають права і свободи громадян, влас-ність у всіх її формах, інтереси суспільства та держави від про-типравних посягань у сфері економіки. При цьому вони повин-ні неухильно дотримуватись таких конституційних принципів, як законність, недоторканність особи, житла, охорона особи-стого життя громадян, таємниця листування, телефонних роз-мов і телеграфних повідомлень, презумпція невинуватості тощо, покликані поважати гідність особи та проявляти до неї гуманне ставлення, захищати права людини незалежно від її соціального та майнового стану, расової та національної належності, громадянства, віку, мови та освіти, віросповідання, політичних та інших переконань і неупереджено виконувати поставлені завдання [4, с. 78].

Закон України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» (ст. 1) визначає продовольчу безпеку як відсутність загрози шкідливого впливу харчових продуктів, продовольчої сировини та супутніх матеріалів на організм людини. Під неякісною продукцією розуміють таку, якісні по-казники та споживчі властивості якої не відповідають тим, що зазначені у декларації про відповідність, у нормативних документах та нормативно-правових актах.

Небезпечна продовольча продукція – це така продукція, показники безпеки якої не відповідають встановленим в Україні законодавчим нормам для певного виду продукції, а також споживання, використання якої пов’язане з підвище-ним ризиком для життя і здоров’я людей.

–––––––––––––––– 1. Гребенюк М. Правове регулювання фізіологічних норм харчу-

вання як основи забезпечення продовольчої безпеки / М. Гребенюк // Право України. – К.: Ін Юре, 2010. – № 6. – С. 154–160.

2. Ярчак.В. Екологічна безпека продуктів харчування / В. Ярчак // Підприємництво, господарство і право. – К.: Гарантія, 2009. – №5. – С. 100–103.

3. Пестициди: 100000 жертв щороку // Урядовий кур'єр. – 2003. – № 109. – Ст. 10.

4. Европейское право: учебник для вузов / под общ. ред. Л. М. Зитина. – М.: Норма, 2000. – 633 с.

~ 65 ~

В. М. Захарчук, аспірант


ВІДМЕЖУВАННЯ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ «САМОВІЛЬНЕ ЗАЙНЯТТЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ ТА САМОВІЛЬНЕ БУДІВНИЦТВО» ВІД ПОДІБНИХ

АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ У науковій доктрині традиційною є позиція, що адмініст-

ративне правопорушення відрізняється від злочину тим, що воно є суспільно шкідливим, а не суспільно небезпечним [1, с. 100]. Законодавчим підтвердженням цієї позиції є норма ч. 2 ст. 11 КК України, відповідно до якої суспільна небезпека характерна лише для злочинів. Критерієм, що свідчить про суспільну небезпеку злочину є те, що лише він може заподіяти істотну шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Тому наявність шкоди меншої ніж істотна є кількісною ознакою верхньої межі суспільної шкідливості інших правопо-рушень, що відмежовує їх від злочинів, як єдиного виду право-порушень, що є суспільно небезпечним. При цьому, щоб істотна шкода була відмежувальним критерієм, який свідчить про суспільну небезпеку злочину, вона повинна мати певне чітке вираження і її можна було встановити. Тому вирішення питан-ня відмежування злочинів від інших правопорушень буде зна-чно спрощеним, якщо законодавцем певний критерій, що ви-значає істотність заподіяної шкоди буде врахований безпосе-редньо в диспозиції кримінально-правової норми.

Самовільне зайняття земельної ділянки, що передбачене ч. 1 ст. 197-1 КК України потрібно відрізняти від подібного адміністративного правопорушення у сфері охорони приро- ди, використання природних ресурсів, охорони культурної спадщини – самовільного зайняття земельної ділянки (ст. 53-1 КУпАП). Це зумовлено тим, що вказані діяння збігаються не тільки термінологічно, але й вчинені в одних і тих самих умо-вах, характеризуються ідентичними способами вчинення, од-ними і тими самими суб’єктами, з однаковими формами вини.

~ 66 ~

Слід зазначити, що в диспозиції ч. 1 ст. 197-1 КК України врахований чіткий критерій відмежування цього складу зло-чину від згаданого адміністративного правопорушення – це розмір заподіяної шкоди (такий, що у сто і більше разів пере-вищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян). Перед-бачене ст. 53-1 КУПАП адміністративне правопорушення є не суспільно небезпечним, а суспільно шкідливим, оскільки не заподіює істотної шкоди і належить до проступків із формаль-ним складом. Тому слід погодитися з О. Ю. Дроздом, що саме за розміром заподіяної шкоди слід проводити відмежування ст. 197-1 КК України від ст. 53-1 КУпАП [2, с. 13].

Матеріальність складу самовільного зайняття земельної ділянки, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України відмежовує його і від інших адміністративних правопорушень у сфері охо-рони природи та використання природних ресурсів (зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеці-ального дозволу – ст. 53-3 КУпАП, незаконного заволодіння ґрунтовим покривом (поверхневим шаром) земель – ст. 53-4 КУпАП, порушення строків повернення тимчасово зайнятих земель або неприведення їх у стан, придатний для викорис-тання за призначенням – ст. 54 КУпАП, знищення межових зна-ків – ст. 56 КУпАП), склад яких теж є формальним.

Л. П. Брич вказує, що виникає проблема відмежування замаху на самовільне зайняття земельної ділянки від закінче-ного адміністративного правопорушення. Для усунення цієї проблеми вона пропонує внести зміни до ст. 197-1 КК України та ст. 53-1 КУпАП, в яких опис діяння здійснити таким чином, щоб воно було не спільною, а відмежувальною ознакою складу злочину від складу адміністративного правопорушення. Для цього вона, практично не змінюючи диспозиції ч. 1 ст. 197-1 КК України пропонує в ст. 53-1 КУпАП передбачити відповідаль-ність не за зайняття земельної ділянки, а лише за створення перешкод власнику або законному користувачеві земельної ділянки вільно володіти, користуватися, розпоряджатися зе-мельною ділянкою, а так само за незаконне проникнення на земельну ділянку всупереч волі власника або законного корис-тувача [3, с. 297–298].

~ 67 ~

Але недоліком вказаної пропозиції є те, що вона фактич-но не змінює самого діяння. Адже створення перешкод здійс-нюється в першу чергу саме самовільним зайняттям земельної ділянки. Також видається сумнівною суспільна шкідливість самого лише проникнення на земельну ділянку без заволодін-ня нею, або її використання, чи пошкодження природних об’єктів, які на ній розташовані. Крім того, якщо відсутнє заво-лодіння земельною ділянкою та її фактичне використання, практично неможливо довести незаконність проникнення. Також не зрозуміло в яких діях полягатиме створення пере- шкод власнику земельної ділянки тощо.

Відсутній чіткий критерій відмежування самовільного зайняття земельної ділянки, що передбачене в ч. 2 ст. 197-1 КК України від адміністративного правопорушення, передбачено-го ст. 53-1 КУпАП. Проблема полягає в тому, що обидва порів-нювані склади є формальними. Тому для їх відмежування пот-рібно враховувати наступне. В диспозиції ст. 53-1 КУпАП йдеться про відповідальність за зайняття земельної ділянки. При цьому жодної деталізації ознак такої ділянки не вказано. Тоді як в диспозиції ч. 2 ст. 197-1 КК України йде мова про за-йняття земельних ділянок, які мають спеціальний режим ви-користання, що зумовлений їх особливою цінністю та наявніс-тю обмежень у користуванні (особливо цінні землі, землі в охо-ронних зонах, зонах санітарної охорони тощо). Тобто вже саме по собі самовільне зайняття земельної ділянки зі спеціальним правовим режимом, незалежно від розміру заподіяної такими діями шкоди свідчить про суспільну небезпеку таких дій і ви-знається злочином, а не адміністративним правопорушенням.

Відмежувальною ознакою кримінально караного самові-льного будівництва будівель або споруд на самовільно зайня-тій земельній ділянці (ч. 3 та ч. 4 ст. 197-1 КК України) від поді-бного адміністративного правопорушення в промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів – самовільного будівництва будинків або споруд (ст. 97 КУпАП) є така ознака, як здійснення такого будівництва на самовільно зайнятій земельній ділянці. Тобто фактичне по-єднання двох адміністративних правопорушень призводить до утворення самостійного складу злочину.

~ 68 ~

У зв’язку з наведеним можна констатувати, що ст. 197-1 КК України, яка передбачає відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво відме-жовується від подібних адміністративних правопорушень за допомогою визначення, уточнення та співставлення всіх елементів порівнювальних складів. Головними критеріями, за якими проводиться таке відмежування слід вважати ті фор-малізовані юридичні ознаки, які характеризують самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво: пред-мет самовільного зайняття земельної ділянки та самовільного будівництва і розмір заподіяної шкоди.

–––––––––––––––––

1. Грищук В. К. Кримінальне право України: Загальна частина: на-вчальний посібник: для студентів юрид. фак. вищ. навч. закл. / В. К. Гри-щук. – К.: Ін Юре, 2006. – 568 с.

2. Дрозд О. Ю. Адміністративна відповідальність за самовільне за-йняття земельної ділянки: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О. Ю. Дрозд. – К., 2010. – 20 с.

3. Брич Л. Значення суспільно небезпечного діяння у розмежу-ванні складів злочинів та відмежуванні їх від складів адміністративних правопорушень / Л. Брич // Вісник Львівського університету ім. І. Франка. Серія юридична. – 2011. – Вип. 53. – С. 290–306.

М. Є. Зотова, аспірант


ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ ТА ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ЇХ ВИНИКНЕННЯ

Динамічний розвиток світової економіки спровокував

появу непередбачуваних небезпек і загроз, які носять як лока-льний (державний), так і глобальний характер. Актуальною нині постає проблема ефективного державного регулювання як основного інструмента забезпечення розвитку економічної

~ 69 ~

і соціальної сфер та механізму розв’язання проблеми надмір-ного майнового розшарування у суспільстві. Для забезпечення ефективності такого регулювання необхідне науково обґрун-товане і виважене поєднання основних державних інструмен-тів та методів боротьби з негативними явищами та процесами у суспільстві.

Практика подолання соціальних проблем та криз у бага-тьох країнах засвідчує, що оптимального механізму державного регулювання соціальної нерівності так і не знайдено. У зв’язку з цим актуалізується питання всебічного аналізу механізмів та інструментів державної політики подолання соціальної нерівності.

У міжнародній практиці напрацьовано чимало механізмів державного регулювання соціальної сфери. Головною метою цих механізмів є сприяння економічному та соціальному роз-витку, забезпечення гідного рівня оплати праці, справедливос-ті системи розподілу доходів, протидія надмірному розшару-ванню населення за доходами.

Умовно, основні механізми подолання економічної дифе-ренціації суспільства можна поділити на дві групи: безпосеред-ні та опосередковані.

Безпосередні – це такі інструменти, механізми, методи державного регулювання, які створюються та функціонують з метою подолання соціального розшарування. До безпосеред-ніх механізмів, зокрема, можна віднести соціальну (надання допомоги бідним) та економічну політику (через механізми оподаткування).

Багато вчених вважають соціальну політику головним механізмом «вирівнювання» розшарування населення. Про-аналізувавши основні підходи до тлумачення даного понят- тя можна зробити висновок, що соціальна політика – це діяль-ність держави у соціальній сфері, спрямована на забезпе- чення високого життєвого рівня громадян та їх соціальної захищеності.

Основні підходи вітчизняних учених щодо сутності механізму соціальної політики та його складових елемен- тів подані на рис.

~ 70 ~

Рис. Механізм функціонування соціальної політики [1; 2; 3; 4]

З даного рисунку можна зробити висновок, що основною

метою здійснення соціальної політики є подолання диференці-ації суспільства шляхом підвищення доходів та рівня життя бідних верств населення. Проте, як показують українські реалії, теоретичні догми зовсім не реалізуються на практиці. Так, якщо проаналізувати динаміку зміни середніх грошових дохо-дів різних децильних груп з 2002–2012 роки, тобто за останні десять років, то середній показник наявного доходу населення України зріс майже у 7,7 рази, і зараз становить 1091, 1 млрд грн. Відповідно найбільшого зростання досягли доходи восьмої та десятої децильних груп, тоді як більша частина населення продовжує перебувати за межею бідності [5].

Основними недоліками, які можна визначити при аналізі соціальної політики в Україні, є:

1. Надання пріоритету пасивній соціальній політиці (соціальні допомоги, трансфери), при цьому відкладаючи на другий план активну соціальну політику (забезпечення зайня-тості, соціальне залучення тощо).

~ 71 ~

2. Здійснення соціальної політики, враховуючи інте-реси лише певних соціальних груп. Досить часто керівництво різних держав спрямовує свої зусилля на унормування проблем лише однієї соціальної групи. Скеровуючи кошти і засоби на підтримку та забезпечення незахищених верств насе- лення урядовці не звертають жодної уваги на інтереси середнього класу.

3. Неефективність використання бюджетного фінан- сування.

4. Хибне сприйняття соціальних проблем як явища, яке автоматично вирішуються при зростанні економічного розвитку країни.

На думку автора, основним чинниками, що призводять до таких недоліків, є:

відсутність системного підходу до вивчення і моні-торингу соціальної нерівності та з питань формування і прове-дення соціальної політики;

декларативний характер урядовців щодо реалізації певних дій у соціальній сфері;

висока суспільна байдужість населення та чиновни-ків до зростання та загострення низки соціальних проблем;

процес розробки соціальної політики часто набуває фрагментарного характеру, де кожний державний орган про-водить свою власну лінію;

брак координації при здійсненні соціальної політики між державними органами, громадськими організаціями.

Досить часто, особливо у країнах, що розвиваються, соці-альна нерівність поширюється більшою мірою за рахунок не-правомірних дій громадян та державних службовців. До таких дій можна віднести корупцію, хабарництво, рейдерство, ухи-лення від сплати податків та іншу кримінальну діяльність.

Особливо слід відмітити вплив корупції у державних службах, що проводять соціальну політику. Через корупційні зв’язки та хабарництво багаті верстви населення забезпечують себе певними несправедливими перевагами. Такі дії також зво-дять нанівець надання соціальної допомоги. Певне бюрократи-чне втручання з метою отримання корупційних доходів забез-

~ 72 ~

печує нерівний доступ до ведення бізнесу, отримання якісних медичних та освітніх послуг.

Підсумовуючи викладене зазначимо, що подолання соці-альної нерівності та забезпечення ефективної соціальної полі-тики цілком залежить від дій держави, від створених нею ме-ханізмів та ефективності їх застосування.

––––––––––––––––––

1. Александрова О. С. Модернізація соціальної політики як фактор формування середнього класу в сучасному українському суспільстві. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov. ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2011_44/Gileya44/F15_doc.pdf

2. Балтачеєва Н. А. Соціальна політика в Україні: стан, проблеми і шляхи вирішення. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/prvs/2011_1/tom1/022.pdf

3. Ільчук Л. І. Соціальна політика в умовах поглиблення соціальної нерівності в Україні / Л. І. Ільчук, О. О. Давидюк, Ю. В. Кривобок. – Херсон: Видавництво «ПП Вишемирський», 2010. – 376 с.

4. Чуприна О. О. Складові соціальної політики у сфері розв’язання проблем бідності та соціальної нерівності в Україні / О. О. Чуприна // Віс-ник національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. – 2011. – № 6. – С. 75–85.

5. Статистична інформація. Державна служба статистики України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

Х. І. Кайдрович, аспірант


КОРПОРАТИЗАЦІЯ БІЗНЕСУ ЯК ЧИННИК ФІНАНСОВОЇ РІВНОВАГИ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА

Сучасний стан вітчизняної та світової економіки харак-

теризується глобалізацією економічних процесів, посиленням конкуренції, порушенням економічних пропорцій, кризовими станом підприємств, галузей та національних економік. Незба-лансованість діяльності підприємств призводить до скорочень

http://archive.nbuv.gov.ua/

http://www.ukrstat.gov.ua/

~ 73 ~

економічного зростання, порушення їх економічної рівноваги та появи кризи. У цих умовах виникає необхідність в інтеграції підприємств, концентрації капіталу, формуванні стійкого та збалансованого економічного зростання. Цьому сприятиме си-стема економічної безпеки підприємства, яка передбачає вико-ристання механізму фінансової рівноваги для забезпечення стійкого економічного зростання, підвищення продуктивності діяльності та створення доданої вартості. Такий напрям розви-тку вимагає створення сучасних бізнес-структур, здатних кон-курувати не тільки з вітчизняними виробниками, а й активно розширювати географію збуту продукції та формувати нову присутність України на світовому ринку.

Необхідність реалізації механізму фінансової рівноваги обумовлена безліччю об’єктивних і суб’єктивних причин. Одні-єю з найбільш вагомих, на нашу думку, є недостатній організа-ційний потенціал економіки, який характеризується незбалан-сованістю розвитку, що приводить до порушення економічної рівноваги і, як наслідок, до підвищених витрат.

Інтеграційний розвиток передбачає об’єднання багатьох підприємств – учасників економічних процесів, взаємодія яких повинна бути збалансованою в ресурсному та управлінському значенні аби не допустити кризових явищ, економічних коли-вань чи банкрутства.

Сучасні тенденції розвитку українських підприємств обумовлюють необхідність корпоративної інтеграції як умови забезпечення економічної безпеки на основі синергетичного ефекту від спільної діяльності учасників інтеграції [1]. В основу корпоративних структур покладено консолідацію капіталу, формування взаємозв’язків і інтегрована взаємодія учасників. Саме корпоратизація бізнесу в порівнянні з окремими самос-тійними підприємствами дасть змогу ефективно управляти економічним розвитком, сформувати фінансову рівновагу і як наслідок забезпечити економічну безпеку.

Проте інтеграційні процеси ініціюють виникнення бага-тьох проблем, які вимагають адекватного реагування у формі створення ефективного управління фінансовою рівновагою з одного боку та розвитком корпоративних структур з іншого.

~ 74 ~

У сучасних умовах інтегрована система є сукупністю самостій-них суб’єктів економіки, об’єднаних для їх взаємодії в процесі функціонування і розвитку для отримання прибутку [4]. Зви-чайно, важливу роль у формуванні і подальшому розвитку корпоративних структур відграє вибір найбільш раціональної форми інтеграції.

У світовій практиці відомі такі види інтеграції, як верти-кальна, горизонтальна, диверсифікація, мережева, кластерна [1]. В кожному виді інтеграції можуть бути різні організаційно-правові форми корпоративних структур як на тимчасовій, так і постійній основі. До тимчасових утворень відносяться струк-тури на основі картельних угод: картель, консорціум, пул і ін. До структур на постійній основі відносяться, як відомо, трест, синдикат, концерн, холдинг, транснаціональна компанія, кон-гломерат, фінансово-промислові групи, мережева компанія, кластери.

В Україні кількість суб’єктів господарювання станом на 01.01.2012 р. складала 1323807, з них 3222 асоціації, 862 кор-порації, 94 консорціуми, 373 концерни та 1532 інших об’єднань юридичних осіб. В загальній структурі суб’єктів ЄДРПОУ в Україні об’єднанням юридичних осіб на 01.01.2012 р. належить 0,459%, що є досить незначною долею. В 2010 р. цей показник складав 0,485%. За період 2010–2012 рр. дані показників свід-чать про повільний хід процесів корпоратизації бізнесу та ін-ших інтеграційних процесів в Україні. В Україні найбільш по-ширеними є асоціації, які в складі об’єднань станом на 01.10.2012 р. займають 53% від загальної кількості господа-рюючих суб’єктів. Значним є відсоток корпорацій – 14% та ін-ших об’єднань юридичних осіб – 25% [3].

Незалежно від форми утворення всі типи корпоративних структур відносяться до інтегрованих корпоративних струк-тур, оскільки вони утворені на основі принципу інтеграції. У зв’язку з цим доцільним є дослідження проблем управління, характерних для будь-якого виду корпоративних структур. До таких проблем відносять: формування інформаційного забез-печення у формі консолідованої звітності з врахуванням вимог користувачів до змісту і складу інформації; створення корпора-

~ 75 ~

тивної облікової політики на основі єдиних принципів обліку для об’єднаних бізнес одиниць; впровадження управлінського обліку та аналізу як інструменту внутрішнього контролю та управління корпоративної системи; формування і реалізація системи бюджетування корпоративної структури, управління ним; запровадження системи контролінгу інтегрованої компа-нії; формування єдиної фінансово-економічної політики підп-риємства; розробка інструментів запобігання дисбалансів еко-номічних потенціалів підприємства, інтегрованих в одну ком-панію; створення системи фінансової рівноваги для стійкого функціонування інтегрованого підприємства.

Взаємозв’язок перерахованих вище проблем є очевид-ним: вирішення однієї проблеми може позитивно впливати на усунення іншої або призводити до виникнення нових проблем. У зв’язку з цим виникає необхідність збалансованого підходу до вирішення кожної проблеми. Для забезпечення такого під-ходу при вирішенні кожної з проблем повинна розроблятися стратегія, що враховує взаємозв’язок тих або інших проблем і містить принципи рівноваги між їх вирішенням та доціль- ності її усунення.

Корпорація розглядається як взаємопов’язаний ланцюг бізнес-одиниць, які уклали між собою довгостроковий конт-ракт (договір) по взаємодії для вирішення єдиних цілей. До основних переваг такої форми організації бізнесу відносять: обмежену відповідальність власників; легкість переходу права власності від одного акціонера до другого; необмеженість діяльності за видами і масштабами, можливість акумуляції великих обсягів капіталів [2, с. 301].

Якщо ж підприємства не інтегровані в компанію, то вони взаємодіють на основі діючих ринкових механізмів.

В умовах зростання актуальності створення інтегрова- них структур практичного значення набуває розробка комп- лексного підходу до процесу інтеграції на відміну від існуючих спеціалізованих (фінансового, виробничого, інноваційного та ін.) підходів.

Як справедливо наголошується «комплексний або синте-тичний підхід повинен будуватися на основі поєднання техно-логічного, трансакційного і стратегічного підходів» [1, с. 29].

~ 76 ~

На основі трансакційного підходу розробляється струк-тура компанії, яка дозволяє мінімізувати трансакційні витрати корпоративної структури, досягши заданої мети розвитку.

Стратегічний підхід дозволяє враховувати і використо-вувати ключові компетенції фірм – учасниць інтеграції для до-сягнення конкурентних переваг.

Аналіз діяльності вітчизняних підприємств показує, що в основному акцент управління робиться на технологічний під-хід, а механізми управління на основі трансакційного і страте-гічного підходів практично відсутні. В результаті зникає сине-ргетичний ефект від інтеграції організаційних структур і зни-жується ефективність функціонування інтегрованої компанії.

Одними з важливих завдань організаційного проектуван-ня інтегрованої структури є аналіз і оцінка впливу чинників, які повинні сприяти об’єднанню самостійних підприємств або біз-нес-одиниць в єдину інтегровану систему. Такі чинники вияв-ляються під впливом зовнішнього і внутрішнього середовища на умови інтеграції бізнес-структур. До чинників зовнішнього середовища відносяться [1]: конкуренція постачальників; кон’юнктура ринків; динаміка розвитку конкурентних галузей; інтенсивність зміни законодавчої бази; динаміка фінансового ринку і стану фондових ринків; динаміка інноваційного розвит-ку національної і світової економіки; кон’юнктура розвитку зов-нішніх ринків і динаміка міжнародних економічних зв’язків; по-літична кон’юнктура і стабільність. Дії цих і інших зовнішніх чинників створюють сприятливі або обмежуючі умови для ефективного управління інтегрованого підприємства.

Зовнішні чинники відносяться до категорії некерованих з боку підприємства, або таких впливати на які можна опосе-редковано. До внутрішніх чинників, якими компанія в змозі управляти, відносяться: чинники, що створюють умови для поточного функціонування компанії (ресурсне забезпечення, виробнича, маркетингова, зовнішньоекономічна діяльність); стратегічні чинники: інноваційна і інвестиційна діяльність; соціальні, корпоративні, екологічні чинники, що забезпечують не тільки зацікавленість персоналу та підвищують трудову ак-тивність, а й формують соціальну відповідальність бізнесу.

~ 77 ~

Перераховані зовнішні і внутрішні чинники не охоплю-ють всіх аспектів інтеграції підприємства, а лише визначають її основоположні складові, що й передбачає основні напрями подальшого дослідження.

–––––––––––––––––

1. Аниксин Ю. П. Корпоративное планирование развития компа-нии: сбалансированость, устойчивость, пропорциональность: монография / Ю. П. Аниксин; под. ред. Ю. П. Аниксина – М.: Омега-Л, 2012. – 359 с.

2. Ковалев В. В. Корпоративные финансы и учет: понятие, алгори-тмы, показатели: учебное пособие. – 2-е изд., перераб. и доп. / В. В. Кова-лев. – М.: Проспект, 2013. – 880 с.

3. Статистичний щорічник України за 2011 рік / за ред. О. Г. Осау-ленка. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: ibrary.oseu.edu.ua/docs/ StatSchorichnyk%20Ukrainy%202011.pdf

4. Радєва М. М. Чому в Україні мало корпорацій / М. М. Радєва. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/eui/2010_2/10rmmumk.pdf

М. В. Калінін, аспірант


ПРАКСЕОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ДЕРЖАВИ

Основною причиною розгортання процесів трансформа-

ції в східноєвропейських країнах, що розпочалися чверть сто-ліття тому, стали тісні рамки тоталітарних, або щонайменш неліберальних держав, критичне загострення конфлікту між державою і суспільством. На той час авторитарні режими в кра-їнах регіону виключали існування і розвиток традицій самоор-ганізації громадянського суспільства, громадянської участі, добровільної громадянської активності. При «реальному соці- алізмі» державному контролю були підпорядковані всі без винятку сторони суспільного життя і, відповідно були відсутні незалежні від держави громадські інститути, організації та групи [3, c. 95].

http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/eui/2010_2/10rmmumk.pdf

http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/eui/2010_2/10rmmumk.pdf

~ 78 ~

Зростаюча прірва між громадянами і державою привела до ряду «оксамитових революцій» та переходу до нової суспі-льно-політичної системи, більш адекватної щодо забезпечення посередництва інтересів. Рушійною силою цих процесів стали саме громадяни, але після короткочасного вибуху активності на початку 1990-х серед основної частини суспільства настав період відчуження і пасивності [3, c. 96]. Об’єктивною причи-ною було завершення історичної місії громадського руху і пе-рехід до розбудови нового суспільства з новими інститутами державного управління, на суб’єктивному рівні – широкі верст-ви населення перестали бачити у вчорашніх лідерах провід- ників своїх інтересів, втратили цікавість до суспільних справ і пішли у приватне життя.

Динаміка процесів суспільних перетворень в державах східноєвропейського регіону виявилася різною і не завжди по-зитивною. Зокрема, в Україні ми відчуваємо, що конфлікт між громадянами і державою не лише не був вирішений, але й на-був рис перманентної важкої хвороби, котра за відсутності «здорового способу життя» щоденно роз’їдає підвалини нашого суспільного буття.

В рамках даного дослідження здійснено короткий огляд розвитку філософських поглядів на вирішення конфлікту гро-мадянського суспільства і держави.

Поняття «громадянське суспільство» було запропоноване Аристотелем ще за античних часів. Але, порівнюючи розуміння цього поняття давньогрецьким філософом із сучасними тлума-ченнями, ми бачимо дві суттєвих відмінності. По-перше, грома-дянами в Стародавній Греції був вузький прошарок особисто вільних і економічно незалежних осіб чоловічої статі, що авто-матично вказує на ієрархічність і асиметрію владних відно-шень і є неприйнятним для жодної сучасної концепції грома-дянського суспільства. По-друге, як випливає з зауважень са-мого Аристотеля [1, c. 15], громадянське суспільство в антич-ному полісі було синонімом політичної спільноти, тобто дер-жави, а отже протистояння «громадянське суспільство» – «держава» було неможливим per diffinitionem. Ці погляди зали-шалися незмінними протягом майже двох тисячоліть, до епохи Нового Часу.

~ 79 ~

Бурхливий соціально-економічний розвиток в Європі, ро-збудова промислового виробництва, вихід на історичну арену буржуазії у XVII–XVIII ст. привели до масштабних перетворень, що потребували не менш масштабного переосмислення взає-мозв’язку між людиною і суспільством, визнання самого факту існування конфлікту інтересів, осмислення його причин та по-шуку шляхів вирішення. З концепцією «громадянського суспі-льства», що протиставляється «державі» як більш прогресивна соціальна сила, голландець Г. Гроцій, англійці Т. Гоббс, Дж. Локк, французькі просвітителі Ж.-Ж. Руссо і Ш. Монтеск’є, ав-тор Декларації незалежності США Т. Джефферсон та інші мис-лителі пов’язують свої уявлення про сутність і напрями пода-льшого розвитку людства.

Зростання потреб «третього стану» веде до корінних змін світоглядних орієнтирів. Особливістю менталітету європейців тих часів стає скептичне ставлення до філософського реалізму, до сакральності політичного буття, освяченого церквою. Емпі-ризм і номіналізм сприяють становленню філософії лібераліз-му, яка стверджує в якості абсолюту соціального буття не абст-рактне суспільство-державу, а окремого індивіда. На цій основі створюється концепція громадянського суспільства, сенс якої ідеологи Просвітництва вбачали в політико-правовому забез-печенні економічної свободи підприємницької діяльності, роз-витку торгівлі та промисловості [7].

Отже, конфлікт індивідуального і колективного, приват-них і спільних інтересів і, нарешті, суспільства і держави є не-випадковим і загальним для всіх сучасних ідей громадянського суспільства. Звернімо також увагу на наступне протиріччя. З одного боку, мислителі XVII–XIX ст., розмірковуючи про те, яким має бути громадянське суспільство, описували ідеальний конструкт, якого не існувало. З іншого боку, будь-яка сучасна дискусія про громадянське суспільство в тій чи іншій мірі від-штовхується від концепцій, розроблених саме в Новий час.

Усвідомлення протиріч, закладених у фундаменті буття сучасної цивілізації, змусило багатьох видатних мислителів шукати шляхи подолання означеної суперечності, крайніми проявами чого стали анархізм (заперечення держави) та тота-літаризм (заперечення громадянського суспільства).

~ 80 ~

Г. Гегель зробив спробу подолати суб’єктивність засад громадянського суспільства, обґрунтувавши ідею гармонії вла-дних і громадських інтересів за допомогою підпорядкування їх вищим формам моральності, сфокусованим на народній тради-ції. Гегель виокремлює три основні компоненти громадянсько-го суспільства: систему потреб, відправлення правосуддя та корпорації. Останні дві мисляться Гегелем як засіб боротьби проти атомізації життя членів громадянського суспільства, як засіб зв’язку індивідуального із загальним. У державі, згідно з Гегелем, настає тотожність особливого і загального, мораль-ність досягає своєї об’єктивності і дійсності як органічна ціліс-ність. Ідеальна держава при цьому представляє суспільство в його єдності. Лише утримуючи громадянське суспільство в під-леглому положенні, держава може забезпечити його свободу. Громадянське суспільство одночасно зберігається і долається як необхідна, але підлегла складова більш високого співтова-риства, яке організоване політично – держави. Недоліком тако-го підходу була наявність лише теоретичної, абстрактно-логічної концепції, що була безмежно далекою від практики.

На іншому полюсі критики обмеженості індивідуалізму виступив К. Маркс. Зокрема, в 10-му параграфі «Тез про Фейєр-баха» він підкреслював, що ідея громадянського суспільства не може служити універсальним проектом історії, оскільки вира-жає точку зору «споглядального», «старого» матеріалізму, бур-жуазного світогляду [6, c. 3]. На відміну від Гегеля, Маркс за-пропонував рішення не в сфері абстракцій, а в руслі чистої пра-гматики, привівши моральні ідеали до конкретно-політичних цілей: «Філософи лише різним чином пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його» [6, c. 4].

Протягом ХХ ст. багато представників «відродженої» школи природного права виступали прихильниками рівноваги у відносинах між суспільством і державою, але їх думки в ціло-му можна звести до простої теоретичної констатації необхідно-сті підтримання балансу. При цьому ядро концепції громадян-ського суспільства – ліберальна ідея – залишалося незмінним.

Зокрема, відомий філософ Е. Геллнер у своєму про- екті модульного устрою суспільства постулював перевагу

~ 81 ~

суспільств ліберальної демократії, порівнявши їх як з тради-ційними державами, так і з сучасними ідеологізованими «умма» (араб. «суспільство», «нація») – марксистською, що зійшла з історичної сцени, та ісламською, що претендує на цій сцені на провідні ролі [2]. За думкою Геллнера, якісна відмін-ність громадянського суспільства полягає у вмінні приборкати «Левіафана», в оптимальному співвідношенні економічної та політичної сфер шляхом обмеження монополії держави певни-ми формами демократичного контролю (правом, засобами ма-сової інформації, релігійними нормами), незалежністю еконо-міки від держави при підконтрольності їй (податки, власність, кредитування тощо). У новій ліберальній моделі роль держави вже не мінімізується до функцій «нічного сторожа», оскільки загальним стає розуміння небезпеки: необмежений у своїх мо-жливостях бізнес може призвести планету до загибелі. В цілому модульний проект соціального устрою Е. Геллнера пов’язаний з принципом самоорганізації і враховує як об’єктивну сторону, представлену в соціології, наприклад, системно-структурною теорією Т. Парсонса [5], комунікаційною теорією Н. Лумана [4], так і суб’єктивний фактор – діяльність індивідів і соці- альних груп.

В той же час, погляди Е. Геллнера визивають певні сумні-ви. Обмеження фундаменту світогляду людини економіко-соціальними рамками, приниження значущості в духовному світі глибинних моральних та культурних складових, принци-пове невизнання суспільств, що побудовані на неліберальній традиції та орієнтації, – з таким «багажем» жоден проект не може претендувати на роль універсального рішення проблеми «суспільство» – «держава».

Досить далекими від розробки цивілізаційних проектів виступають представники «держави» – апологети позитивного права, що пропонують суто практичний підхід: навести поря-док в хаосі різноманітної діяльності суб’єктів суспільства на основі принципу демократії, всевладдя закону. Але і на цьому шляху «підступно» проявляється суперечність державного та громадянського: загальні правила (державні закони, конститу-ція, плюралізм партій) втрачають силу, розмиваються, в

~ 82 ~

суб’єктивних правах людини (право на власну думку, право власності, право підприємництва тощо).

Цивілізаційний розвиток людства призвів в епоху Нового Часу до виникнення протиріч інтересів суспільства громадян і держави. Запропоновані з тих часів теоретичні конструкти для вирішення конфлікту не можна визнати успішними: при універсальності етичного підходу Г. Гегеля він є суто абстракт-ним, непрактичним; з іншого боку ліберальні теорії, наприклад, модульна розбудова суспільства за Е. Геллнером, можливі для застосування на практиці, але страждають емпіричністю, об-меженістю застосування за місцем і часом.

Прагматичний підхід в рамках демократії, без врахування глибинних соціальних факторів, також не знімає протиріччя. Більш того, як показує досвід, прагматики від позитивного права, перебуваючи у владі, послідовно посилюють асиметрію відносин громадян і держави, подальше відчуження цілих про-шарків суспільства від права.

На мою думку, подальші дослідження праксеології конф-лікту громадянського суспільства і держави мають зосередити-ся на трьох напрямах:

– критичний аналіз історичного досвіду та сучасної фі-лософсько-правової думки;

– усвідомлення об’єктивного характеру існування кон-флікту «громадянське суспільство» – «держава» в Україні, ана-ліз його історії, поточного стану і тенденцій;

– праксеологія конфлікту на основі світового досвіду з врахуванням особливостей менталітету громадян нашої країни.

–––––––––––––––––

1. Аристотель. Сочинения: в 4 т. / пер. с древнегреч. – М.: Мысль, 1984. – Т. 4. – С. 15.

2. Геллнер Э. Условия свободы. Гражданское общество и его ис-торические суперники / Э. Геллнер. – М.: Московская школа политических исследований, 2004. – 240 с.

3. Демократическое правовое государство и гражданское обще-ство в странах Центрально-Восточной Европы / Ин-т международных

~ 83 ~

экономических и политических исследований РАН. – М.: Наука, 2005. – С. 84–173.

4. Луман Н. Что такое коммуникация? / Н. Луман; пер. с нем. Д. В. Озирченко // Социологический журнал. – 1995. – № 3. – С. 114–125.

5. Лучанська В. В. Структурно-функціональна теорія Т. Парсонса і екологічна культура особистості // Культура народов Причерноморья. – 2009. – № 176. – С. 212–215.

6. Маркс К. Сочинения: т. 3 / К. Маркс, Ф. Энгельс. – М.: ГИПЛ, 1955. – 630 с. – С. 1–4.

7. Рябев В. В. К вопросу о теоретических источниках формиро-вания концепции гражданского общества / В. В. Рябев // Вестник МГТУ. – 2011. – Т. 14. – № 2. – С. 229–236.

Л. Ю. Кишакевич, здобувач


РОЛЬ ПОВІТОВИХ КОМІСАРІВ У ПРОВЕДЕННІ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УРЯДІ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ:

ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ Робота, яку проводив уряд в перші місяці існування Захі-

дноукраїнської Народної Республіки викликає виключно схва-льні відгуки і це, не дивлячись на те, із яким фінансово-економічним багажем опинилась молода Українська держава в листопаді 1918 року. Була чітко визначена і детально регламе-нтована структура, юрисдикція та компетенція органів держа-вної влади та місцевого самоврядування. Була чітко визначена система повноважень повітових комісаріатів. Загалом, варто зазначити, що повітові комісари представляли собою вищий виконавчий орган державної влади на місяцях – у повітах. Їх повноваження були чітко визначені. Вони були ключовою лан-кою у реалізації механізму проведення урядом фінансово-економічної політики у державі і в цьому контексті вони були наділені надзвичайно широкими повноваженнями. Діяльність повітових комісарів, особливо в перші місяці створення ЗУНР,

~ 84 ~

була частиною антикризової програми в масштабному плані по розбудові економіки та фінансової системи держави.

Перед комісарами ставилися важливі завдання: форму-вання оборонної сили через залучення молоді й військовий її вишкіл; продовольче забезпечення повітів; попередження не-санкціонованого вивезення продовольства; забезпечення ста-лого надходження податків та добровільних внесків на користь держави; координація дій із сусідніми повітами [1, с. 275].

Однак, висококваліфікованих управлінських кадрів ката-строфічно не вистачало, саме тому більшість повітових коміса-рів не були фахівцями у сфері юриспруденції та економіки. Більшість із них змушені були фактично імпровізувати і само- стійно вливатись у складний механізм діяльності органів державної влади.

Повітові комісари, маючи широкий спектр повноважень і, виконуючи надскладні завдання фінансово-економічного характеру, змушені були самостійно формувати та координу-вати підлеглі їм структури.

Дорадчим органом при повітових комісарах були повітові національні ради, які вже в перші дні встановлення української влади згідно із вказівкою Української Національної Ради поча-ли вибиратись населенням повітів (як правило, делегатами від сільських і міських громад, товариств та різних організацій), їх правове становище спочатку не було однаковим і врегульова-ним з правової точки зору. Були повіти, де ці ради мали голос чисто дорадчий, але були й такі, де їхній голос був вирішаль-ним, контрольним, де повітові комісари без їх схвалення не ви-рішували жодних важливих справ. Таке нечітке становище було ненормальним і Українська Національна Рада це розуміла. Щоб у системі місцевих, зокрема повітових, органів влади і управління навести порядок, вирішено взяти за приклад Велику Україну. Тому Державний Секретаріат спільно з відпо-відними комісіями Української Національної Ради на пропози-цію соціал-демократичної фракції приступили до опрацювання закону про повітові трудові ради, через які селянству і робіт-никам забезпечено б вирішальний голос у повітовому управ-лінні та створено правову основу для контролю діяльності

~ 85 ~

повітових комісарів. Ці ради мали б обиратися всім населенням повіту прямим голосуванням [2, с. 37]. Однак, з приводу змін у військовій ситуації цей законопроект, як і багато інших, не був винесений на обговорення парламенту.

По селах і містах представниками влади продовжували залишатись громадські і міські комісари та «прибічні» ради, яких обирало населення. «Місцевий міський чи сільський Комі-сар У.Н. Ради підлягав безпосередньо повітовому Комісарові У.Н. Ради» [3, арк. 12].

Громадські і міські комісари підпорядковувались у своїй діяльності повітовим комісарам, для яких, в свою чергу, вищою інстанцією було Державне Секретарство внутрішніх справ. Державний Секретаріат внутрішніх справ мав свою прези- дію, очолювану головою. В структуру Секретарства входили відділи, які координували роботу органів державної влади на місцях.

Державні повітові комісари брали активну участь в орга-нізації виборчого процесу підвладних їм міських та громадсь-ких комісарів. Вибори були організовані на демократичній ос-нові і, практично, всі жителі сіл і містечок могли взяти участь у голосуванні, незалежно від національності, статі, переконань, віросповідання.

До речі, одними з головних обов’язків українських пові-тових Комісарів було те, щоб засоби поживи не були вивезені без дозволу Української Національної Ради, а також зібрання як найбільше фондів на потреби Ради, а тому детально виконува-ти інструкції в справі збирання податків на основі докладного ведення книг [4, с. 11–12]. Одними з ключових завдань повіто-вих комісарів були контроль за розподілом земельних наділів, а також запобігання недопущення конфліктів, які могли вини-кнути при не чіткому та неправомірному наділенні землею українських селян. Ці та інші функції були прописані у Статуті повітових органів Української Національної Ради від 16 листо-пада 1918 р., який до прийняття Обіжника повітових комісарів регламентував їх діяльність, компетенцію і завдання.

Проте, статус та принципи організації повітового самов-рядування впродовж існування ЗУНР-ЗОУНР так і не були зако-нодавчо регламентовані, через що існували різні його форми.

~ 86 ~

У грудні 1918 року був затверджений «Обіжник Ради державних секретарів до державних повітових комісарів про їх обов’язки та права», яким закладались головні засади дер-жавного управління на місцях. В Обіжнику були прописані повноваження і обов’язки повітових комісарів, в тому числі і у фінансово-економічній сфері. Нам би хотілося для більш детального аналізу юрисдикції, повноважень та компетенції провести аналіз тексту Обіжника в частині реалізації фінансо-во-економічних завдань. Перш за все, даний нормативно-правовий акт визначав повітового комісара як найвищий орган влади на рівні повіту і відводив йому ключову роль в організа-ційній структури органів місцевого самоврядування. Держав-ний повітовий комісар повинен був здійснювати контроль за вищестоящими повітовими органами та регулярно звітувати перед урядом та Державним Секретаріатом внутрішніх справ про хід виконання державної програми розвитку.

Таким чином, у відповідності із своїми функціями, за-твердженими даним нормативно-правовим актом, повітові ко-місари виконували ключову роль у проведенні державної полі-тики уряду ЗУНР на місцях. Їх роль у реалізації плану фінансо-во-економічного розвитку держави була чи не визначальною, оскільки вони займались питаннями бюджетної та податкової політики, регулювали торгівельну діяльність, здійснювали ко-нтроль за державними запасами товарних та фінансових ресу-рсів. Окрім того, на них були покладені не менш вадливі функ-ції, які полягали у забезпеченні правопорядку в повітах, недо-пущенні економічного саботажу у вигляді штрафних санкцій до шахраїв, спекулянтів та недобросовісних підприємців.

–––––––––––––––––

1. Рубльов О. С. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. Т. 10 / О. С. Рубльов, О. П. Реєнт. – К.: Альтернативи, 1999. – 319 с.

2. Тищик Б. Й. Західноукраїнська Народна Республіка 1918–1923 рр. (до 75-річчя утворення і діяльності) / Б. Й. Тищик, О. А. Вівча- ренко. – Коломия: Світ, 1993. – 118 с.

3. Центральний державний історичних архів у м. Львові. – Ф. 581. – Оп. 1. – Спр. 93.

4. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Докумен-ти і матеріали: у 5-ти т. / відп. ред. проф. О. Карпенко. – Т. 2. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. – 712 с.

~ 87 ~

Х. С. Климко, здобувач


УКРАЇНІЗАЦІЯ – ФАКТОР ЗАДОВОЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ТА КУЛЬТУРНИХ ПОТРЕБ

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЧИ ТЕРОРИСТИЧНА ПРОВОКАЦІЯ БІЛЬШОВИКІВ?

Політична ситуація, що склалася після захоплення влади

більшовиками в 20-х рр. XX ст., була нестабільна через те, що значна кількість народів, що були під владою російського то-талітаризму, прагнули обіцяних свобод. Однак, більшовики не бажали вирішувати національне питання в Росії і зокрема, в Україні.

Складається враження, що вони просто не знали, як його вирішити. За таких обставин Й. Сталін і його оточення вдалося до явної провокації в національному питанні. Такий експери-мент-провокація була здійснена проти українського народу. Розуміючи, що наслідком нез’ясування національного питання можуть бути всенародні хвилі протесту, сталінський режим вирішив тимчасово піти на поступки регіональним більшови-цьким структурам, зокрема, і в Україні.

Тому процес українізації, на нашу думку, є прямим нас-лідком боротьби українського народу за свої соціальні, націо-нальні та політичні права з одного боку, а з іншого – нестабіль-ної ситуації в центральному апараті більшовицької партії з центром у Москві, яка при виробленні своєї стратегії змушена була враховувати політичні та національні настрої регіональ-них більшовицьких партій, зокрема такої багаточисельної пар-тії більшовиків, як українська [1, с. 24–36].

Більшовики-українці зуміли поставити це важливе пи-тання на рівень «державної політики» сталінського режиму, який ще не зміцнив свої політичні позиції, і максимально використати «нечітке спрямування сталінської національної політики».

~ 88 ~

Спочатку українізація зводилась до збільшення ролі українців в суспільно-політичних, громадських, сільсько- господарських, релігійних, наукових та культурних устано- вах Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) [2, с. 23–28].

Більшовики України українізацією бажали виховувати суто українські національні кадри для керівництва УРСР. Ці «українізовані» кадри повинні були насамперед очолити дер-жавні органи влади.

Суть українізації також зводилася до впровадження української мови в усі структури партійних, державних установ, в ради народних депутатів. Українська мову повинні були вживати у всіх структурах партійних, державних уста- нов, освітньо-культурних закладів, у юриспруденції, друкова-них органах.

Як бачимо, період українізації складав враження перс- пективного розвитку українського національного початку під більшовицьким проводом.

Сучасна російська дослідниця Є. Борисьонок зауважила, що сучасна українська історична наука перебільшує діяльність більшовиків у питанні справжньої українізації. Дослідниця на-голошує на суперечках між більшовиками, які не цілком розу-міли національні та культурні запити українського народу [3, с. 41–47].

Українські вчені, які акцентують на тому, що процес укра-їнізації був пов’язаний винятково з процесом національно-культурного відродження України, роблять хибні висновки, оскільки не враховують всіх процесів, які відбувалися в сталін-ському центральному апараті в Москві. Слабкість впливу ста-лінського керівництва, на процеси, які відбувалися в націона-льних республіках, і бажання регіональних більшовицьких ор-ганізацій частково вплинути своїми «національними інтереса-ми» на перебіг партійної боротьби в Москві – ось основні лейт-мотиви так званої українізації.

Саме така ситуація, за якої більшовики використовували національне питання в Україні задля свого утвердження в пар-тійних процесах в Москві, на нашу думку, є імовірнішою, аніж

~ 89 ~

реальне задоволення національних та культурних потреб укра-їнського народу.

Бажання підтримувати українофільські тенденції в Укра-їні було не переконливим навіть для більшовиків. Більшовики в своїх прагненнях на початку українізації так далеко зайшли, що зуміли навіть переконати частину російськомовного насе-лення в необхідності і правильності політики українізації. Їх заклики до росіян в Україні про те, що українська культура, мова, наука повинні розвиватися на кращих традиціях україн-ського народу, не були переконливі для росіян, які чекали коли цей «процес» мине.

Тому, найімовірніше, не має рації С. Борисьонок, яка вва-жає, що процес українізації проходив шляхом витіснення росій-ського з українського суспільства.

Факти свідчать, що більшовики-росіяни не робили жодних заходів у реалізації питання українізації, однак коли в Москві розпочалась боротьба за владу між «троцькістами» і «сталіністами», більшовики України, щоб вплинути на хід по-дій «українським фактором», розпочали провокативну агітацію «українізації» серед українського населення Як виявиться згодом, пасивні «троцькісти» у політиці «українізації» будуть усунуті від влади в Україні. Твердження про якийсь сепаратизм більшовиків-українців, про що наголошує Є. Борисьонок, неправомірне, оскільки більшовики України проводили націо-нальну політику українізації на підтримку політичної лінії Й. Сталіна [4, с. 45].

Отже, можна наголошувати, що в Україні мали місце про-цеси, які були затверджені угрупуванням Сталіна в Москві. Цей процес не узгоджувався з українським народом і був винятково в компетенції партії більшовиків, яка на свій розсуд і з ураху-ванням кон’юнктурних потреб намагалися вирішувати в Украї-ні національне питання так званою політикою українізації, яка полягала у провокації і остаточному викоріненні національно свідомої частини українського населення.

Вся політика українізації супроводжувалась репресивни-ми процесами над українською інтелігенцією з боку централь-ної більшовицької влади.

~ 90 ~

Можна зробити висновок що українізація була жорсто-ким терористичним актом, продиктованим більшовицькою Москвою.

–––––––––––––––––

1. Кондратюк В. О. Україна в 20–30 рр. ХХ ст. Суспільно-політичне життя ХХ століття / В. О. Кондратюк, О. Ю. Зайцев. – Львів, 1993. – С. 24–36.

2. Борисьонок Е. Ю. Українізація 1920–1930 рр. в СРСР / Е. Ю. Бори-сьонок. – № 5. – С. 23–28.

3. Даниленко В. М. Українізація: здобуття і втрати 20–30 рр. Про-блеми історії України: факти, судження, пошуки / В. М. Даниленко. – К., 1992. – Вип. 2. – С. 41–47.

4. Ідзьо В. С. Голодомор і українська інтелігенція. Спроба протисто-яння насиллю / В. С. Ідзьо // Науковий Вісник Українського Історичного Клубу. – М., 2001. – Т. В. – С. 45.

В. Р. Коломієць, аспірант


ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ПОНЯТТЯ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Право покликане служити суспільству і людині. Цієї мети

можливо досягнути за наявності демократичних, гуманних норм права, що відповідають викликам сьогодення і, що найго-ловніше, дотримані і виконані усіма суб’єктами правовідносин.

Предметом нашого дослідження виступають кримінальні процесуальні правопорушення, тобто правопорушення, що ма-ють місце у сфері кримінальної процесуальної діяльності і вчи-няються її суб’єктами.

Незважаючи на той факт, що Кримінально-процесу- альний кодекс України (1960 р.) діяв більше п’ятидесяти років, його норми не завжди були чітко дотримувались зі сторони суб’єктів кримінального процесу, що свідчить про існування такого негативного правового явища як кримінальне процесу-альне правопорушення. Сьогодні, після прийняття і введення

~ 91 ~

у дію нового Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), перед нами стоїть не лише завдання виконувати, вивчати і розуміти норми нового законодавчого акту, але й підвищувати свою правову культуру в сфері дотри-мання його норм та приписів.

Вважаємо, що неможливо дослідити генезис, виникнення і розвиток поняття кримінальних процесуальних правопору-шень без визначення поняття «правопорушення».

Звісно в теорії права існує багато визначень поняття «правопорушення», наводити які тут вважаємо недоцільним, тому обмежимося лише кількома.

Специфічною рисою інституту під назвою «правопору-шення» є те, що довгий час, дослідження цього поняття було прерогативою галузевих юридичних наук. На перших початках вивчалось правопорушення як явище кримінального, адмініст-ративного та цивільного права. Одне загальнотеоретичне ви-значення, що було б спільним для усіх галузей права було від-сутнім. Представники загальної теорії права не досліджували поняття правопорушення як самостійний інститут. Поза межа-ми окремих галузей права не було намагань дати визначення, розкрити правову природу правопорушення до кінця 50-х – початку 60-х років 20 століття [4].

Як можна побачити з підручників із загальної теорії права, на початку 20 століття, науковці розглядали правопорушення лише як юридичний факт, який призводить до виникнення, змі-ни або припинення певних правовідносин. Тоді в юриспруденції панувало і було широко розповсюдженим визначення поняття юридичного факту як усілякої обставини, передбачуваної гіпо-тезою юридичної норми і такої, яка має наслідком виникнення, зміну і припинення юридичних відносин [6].

На початку 60-х років 20 століття – а саме у 1963 році – вийшла одна з перших монографій, що була присвячена дослі-дженню проблеми правопорушення. Праця науковця І. С. Са-мощенко мала назву «Визначення правопорушення відповідно до радянського законодавства». В ній І. С. Самощенко спробу-вав з’ясувати соціальну сутність правопорушення, давши йому визначення і дослідивши його структуру через визначен-

~ 92 ~

ня спільних рис усіх різновидів правопорушень (злочинів, цивільно-правових, адміністративних і інших) і їх розмежуван-ня від інших суспільних явищ [5].

І. С. Самощенко визначав правопорушення як винне про-типравне діяння учасника суспільних відносин. Він виділяв чотири ключові ознаки правопорушення:

1) його вчиняє особа, яка в силу свого віку і психічного стану (дієздатності) є учасником суспільних відносин – тобто, деліктоздатність суб’єкта. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 22 КК України, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років;

2) правопорушення виражене у діянні – тобто правопо-рушення виражається зовнішніми діями особи, а не її думками. Думки не можуть бути об’єктом правопорушення поки вони не проявилися у поведінці людини [7]. Так, згідно з ч. 1 ст. 11 КК України, злочином є саме діяння (дія або бездіяльність);

3) неправомірність – порушення встановленого законом порядку. Самощенко І. С. визначав протиправність як заборону юридичними санкціями, які опираються на державний апарат [7]. Він писав, що «діяння протиправне, якщо воно представляє собою невиконання юридичного обов’язку або зловживання правом, тобто якщо воно правом заборонене» [5]. Тобто науко-вець виділяв у понятті протиправність два аспекти: невико-нання покладеного обов’язку або зловживання, використання права всупереч його призначенню. Так, відповідно до вже на-веденої вище ч. 1 ст. 11 КК України, злочином визнається діян-ня, що прямо передбачене у нормах КК України;

4) вина – можливість особи усвідомлювати та керувати своїми діями. При тому І. С. Самощенко вважав, що бажання або небажання настання негативних наслідків не виключає наяв-ність правопорушення. Тобто, навіть при необережній формі вини – діяння – являється правопорушенням. Законодавець фактично підтримує таку думку, визначивши у Розділі 5 КК України дві форми вини: умисел і необережність, які у свою чергу розприділяються кожен на ще два види: прямий умисел, непрямий умисел, необережність у вигляді злочинної самовпе-вненості і необережність у вигляді злочинної недбалості.

~ 93 ~

Також І. С. Самощенко вважав, що ці чотири ознаки влас-тиві всім злочинам, цивільно-правовим правопорушенням, ад-міністративним проступкам тощо. Спільність цих ознак і до-зволяє говорити про всі ці явища як про особливе соціальне явище: правопорушення [5]. Цим самим науковець вивів по-няття правопорушення як окрему категорію для загальнотео-ретичного вивчення і дослідження.

Саме поняття правопорушення вчений визначав, як будь-який злочин, цивільно-правове правопорушення, адміністра-тивне або дисциплінарне правопорушення, видання органом держави, громадською організацією або її органом незаконного юридичного акта – є винне протиправне діяння повнолітньої і дієздатної людини чи організації [7].

Більш активно питання поняття правопорушення почи-нає досліджуватися у 70-х – 80-х роках 20 століття.

Науковці Г. С. Котляревський і Б. Л. Назаров давали ви-значення правопорушення як юридичного факту, який пред-ставляє собою винне протиправне діяння деліктоздатної особи [2]. В цьому визначенні, фактично ширше розкривається і тлу-мачиться визначення правопорушення як юридичного факту, що панувало у науковій думці початку 20 ст. Це робиться за-вдяки ряду специфічних ознак, що вже вище були наведені із досліджень І. С. Самощенка.

Ознак, які грають головну роль при визначенні поняття правопорушення й у інших науковців: винність, протиправ-ність, діяння, деліктоздатність.

Фактично в цей час завершилася тенденція, що панувала в кінці 19 – на початку 20 століть, і як полягала у дослідженні правопорушення окремими галузями права а не в загальнотео-ретичному аспекті.

Як відмічає один з головних дослідників інституту пра-вопорушення у його загальнотеоретичному аспекті науковець Денисов Ю. А., еволюція загальнотеоретичного розуміння про-блеми правопорушення включає в себе дві стадії: перша – це стадія некритичного узагальнення висновків галузевих наук і друга – це саме теоретико-правове дослідження, направлене на розкриття сутності правопорушення [1].

~ 94 ~

Ю. А. Денисов вважав правопорушення формою прояву деліктності. Деліктність, в свою чергу, визначав як явище, яке виражає якісно і кількісно певне явище, закономірно існуюче на певних етапах розвитку суспільства.

З огляду на визначення деліктності, Ю. А. Денисов визна-чав правопорушення, як індивідуалістичний, анархічний (проі-звол) окремих індивідів, який виражається в суспільно небез-печній для устоїв даного суспільства винній поведінці, що відхиляється від панівних норм соціального порядку, правопо-рядку [1].

Сьогодні теорія правопорушень знову зупинилась у своїй розробці, якщо порівнювати із 70–80-ми роками минулого сто-річчя. Але це не заважає вітчизняним і зарубіжним вченим все ж таки розвивати вивчення і дослідження даної проблеми.

Так, в сучасних підручниках із теорії права, правопору-шення визначають як суспільно небезпечне протиправне діян-ня (дія чи бездіяльність), що спричиняє шкідливі наслідки чи загрожує спричиненням таких наслідків (в інших дослідників ця властивість називаються суспільною небезпекою), винної деліктоздатної особи-суб’єкта правопорушення, наслідком якого є покарання і стягнення [3].

В. Д. Чабанюк визначає правопорушення як порушення правових норм, що носить конкретний характер і вчинюється конкретним індивідуальним або колективним суб’єктом у пев-ний час, у певному місці, характеризується конкретно визначе-ними ознаками [9].

В. М. Карельський, В. Д. Перевалов визначають право- порушення більш вузько – як суспільно небезпечне винне діяння дієздатного суб’єкта, що протирічить вимогам правових норм [8].

З огляду на вищенаведені визначення поняття правопо-рушення можна назвати ряд властивих йому ознак, а саме:

1) це діяння – тобто це дія або бездіяльність особи. Не може визнаватися правопорушенням думка, ідея, особисті яко-сті особи, її нічим не підкріплені висловлювання тощо;

2) деліктоздатність особи, що вчиняє правопорушення – досягнення особою віку, з якого вона може усвідомлювати свої

~ 95 ~

дії і їх наслідки, їх небезпечність або негативність для інших – тобто віку, з якого може наступати юридична відповідальність;

3) винність – особа, що скоює правопорушення, усвідом-лює і керує своїми діями;

4) протиправність – діяння має порушувати встановлену норму загальнообов’язкової правової поведінки.

5) суспільна небезпека (в деяких дослідників називаєть-ся – шкідливість наслідків) – здійснення правопорушення при-зводить до смерті, знищення чи пошкодження, втрати майна, втрати здоров’я тощо. Так відповідно до ч. 1 ст. 11 КК України, злочином визначається саме суспільно небезпечне діяння.

Оскільки усі вищеперелічені ознаки є обов’язковими, можна сказати, що без наявності хоча б однієї із них, не можна говорити про наявність правопорушення.

Проаналізувавши вищенаведені визначення правопору-шення, вважаємо, що правопорушенням можна вважати суспі-льно-небезпечне, винне, протиправне діяння (дію або бездія-льність) деліктоздатної особи, яке призводить до настання пе-редбаченої законом відповідальності.

–––––––––––––––––––

1. Денисов Ю. А. Общая теория правонарушения и ответствен-ности. Социологический и юридический аспекты / Ю. А. Денисов. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1983. – 129 с.

2. Котляревский Г. С. Проблемы общей теории права: учебное пособие / Г. С. Котляревский, Б. Л. Назаров. – М.: Юридическая литература, 1973. – 40 с.

3. Правознавство / ред. В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 129 с.

4. Репетова О. Е. Об эволюции понятия правонарушеня. 5. Самощенко И. С. Понятие правонарушения по советскому зако-

нодательству / И. С. Самощенко. – М.: Юридическая литература, 1963. – 7 с. 6. Тарановский Ф. В. Учебник энциклопедии права / Ф. В. Тара-

новский. – Юрьев, 1917. – 161 с. 7. Теория государства и права / под ред. А. И. Денисова. – М.:

Изд-во Моск. ун-та, 1972. – С. 490–493. 8. Теория государства и права / под ред. В. М. Карельского, В. Д.

Перевалова. – М.: Норма-Инфра-М, 2000. – 424 с. 9. Чабанюк В. Д. Щодо поняття кримінально-процесуального

правопорушення / В. Д. Чабанюк // Підприємництво, господарство і пра-во. – 2007. – № 1. – С. 124–128.

~ 96 ~

А. І. Кунтій, здобувач


УЧАСТЬ СПЕЦІАЛІСТА ПІД ЧАС ОГЛЯДУ МІСЦЯ ПОДІЇ

НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ УМИСНОГО ВБИВСТВА, УЧИНЕНОГО В СТАНІ

СИЛЬНОГО ДУШЕВНОГО ХВИЛЮВАННЯ Поряд з експертними дослідженнями під час викори-

стання спеціальних знань у розслідуванні окремих видів кримінальних правопорушень не менш важливе значення має проведення окремих слідчих дій за участю спеціаліста, що пов’язано не тільки з наданням технічної допомоги слідчому, а й з розширенням пізнавальних можливостей цих дій.

Вагомим потенційним джерелом інформації про вбивство вчинене в стані сильного душевного хвилювання є місце події. Воно містить більш-менш повне відображення злочину (сліди злочинця, потерпілого, речові докази), аналіз якого дає змогу моделювати механізм злочину та обставини його вчинення. На жаль під час розслідування умисних вбивств вчинених в стані сильного душевного хвилювання слідчі не часто в повній мірі використовують залучення спеціалістів до проведення огляду місця події з різних причин, про що свідчить аналіз криміналь-них проваджень вказаної категорії.

На сьогодні питання участі спеціаліста в слідчих діях досліджені в роботах багатьох вітчизняних і зарубіжних вче-них, таких як: Р. С. Бєлкіна, І. Є. Биховського, М. С. Бокаріуса, А. А. Вайнштейна, А. І. Вінберга, В. І. Гончаренка, А. М. Колесні-ченка, В. П. Колмакова, В. О. Коновалової та ін.

Під час розслідування вбивств у стані сильного душевно-го хвилювання, обстановка місця події нерідко має ускладне-ний характер, що може бути пов’язано і з подіями на цьому місці, які передували вбивству, і з діями злочинця чи інших осіб, які відбувалися після вчинення злочину (знищення слідів

~ 97 ~

злочину, нашарування наступних змін, інсценування обставин іншої події тощо). Іноді початкове уявлення слідчого про подію взагалі може не враховувати можливості вбивства (наприклад, у разі огляду місця пожежі, вибуху, виробничої аварії, дорож-ньо-транспортної події). За таких умов питання участі спеціалі-стів набувають підвищеної уваги, у зв’язку з чим виникає необ-хідність формулювання рекомендацій з приводу типових видів спеціальних знань, застосування яких є ефективним під час огляду місця події при розслідуванні вбивств.

Широкі можливості використання своїх знань під час огляду місця події має спеціаліст-криміналіст. Можна виділити основні напрямки такого використання:

1) дослідження матеріально-фіксованих слідів-відображень: а) слідів людини (рук, ніг, взуття, зубів тощо) – дає змогу

висувати версії стосовно ознак учасників події (їх статі, віку, зросту, ваги, особливостей ходи, стану здоров’я, специфічних прикмет та інших індивідуальних характеристик, їх поведінки на місці події);

б) слідів знарядь, інструментів, холодної зброї – допома-гає зробити попередні висновки про застосовані предмети й інструменти, механізм їх дії на об’єкт (перешкоду, жертву), на-прямок їх руху, спосіб застосування; одержати певні орієнтовні дані про особу вбивці (його професію, вік, стать, зріст, компле-кцію, фізичну силу, навички, наявність певного досвіду тощо

в) слідів транспортних засобів – надасть інформацію, яка допоможе у визначенні виду, марки, моделі автомобіля чи ін-шого транспортного засобу, його індивідуальних особливос-тей; механізму події, напрямку руху, можливостей утворення ушкоджень, наявних на тілі жертви;

г) слідів контактної взаємодії інших матеріальних об’єктів і тварин – допомагає з’ясувати механізм їх взаємодії, діагностувати напрямок, силу впливу, відтворити розвиток по-дії в цілому;

2) дослідження слідів застосування вогнепальної зброї – надає можливість попередньо сформулювати припущення про напрямок, дистанцію пострілу, механізм злочину й місце роз-ташування особи, яка стріляла, послідовність пострілів, ознаки застосованої зброї;

~ 98 ~

3) дослідження вузлів і петель – дає змогу діагностувати професійні навички їх виконавця, пов’язані із заняттям спор-том, бойовою справою, видом трудової діяльності: морською, рибальською, будівельною, пожежною, монтажною, ткацькою справою, хірургічною практикою, кріпленням струн на музич-них інструментах та ін.;

4) дослідження зовнішніх ознак слідів крові – дозволяє попередньо визначити умови й механізм їх утворення, меха-нізм самої події, що відбулась [1, с. 247].

Обов’язковим учасником огляду місця події під час розс-лідування умисного вбивства в стані сильного душевного хви-лювання є фахівець у галузі судової медицини. За допомогою його знань ми можемо отримати відповіді про місце, час, наяв-ність та локалізацію ушкоджень, спосіб та механізм їх утворен-ня, а також про інші сліди на трупі та оточуючій обстановці.

Якщо на трупі наявні гнилісні зміни, чи у випадку вияв-лення спотворених або скелетованих тіл жертв, коли встанов-лення їх ідентифікаційних ознак на місці події значно усклад-нене або неможливе, до участі в проведенні зазначеної слідчої дії поряд із судовим медиком необхідно залучати спеціаліста у галузі медичної криміналістики -медика-криміналіста. Зусилля даного спеціаліста в ході огляду трупа, його одягу та речей, по-винні бути направлені на виявлення інформації про загиблого та висування версії про його особу. Крім указаних завдань, ме-дик–криміналіст на місці події проводить: дактископіювання та виконує впізнавальну фотозйомку невпізнанних трупів; надає допомогу слідчому в заповненні впізнавальної картки на невпізнаний труп; організовує збір і підготовку необхідних матеріалів для направлення на дослідження черепа трупу з ме-тою встановлення зажиттєвого вигляду загиблого. Дана робота виконується відповідно до загальних правил огляду трупу на місці його виявлення [2, с. 21].

Серед учених і практиків існує думка, що під час розслі-дування тяжких злочинів проти особи до огляду слід залучати експерта-біолога, якому доручають пошук слідів крові (зами-тих, стертих або знищених іншим способом) чи інших об’єктів біологічного походження. Зазвичай така ситуація виникає під

~ 99 ~

час повторного проведення огляду або коли злочин виявлено через значний проміжок часу після його вчинення. Окремим перспективним напрямком застосування спеціальних біологіч-них знань можна назвати ентомологічний, який шляхом ви-вчення слідів комах, їх видів і стадій розвитку дає змогу вста-новлювати важливі обставини події [3, с. 51]. До можливостей спеціаліста-біолога у процесі огляду місця події можна віднес-ти: а) установлення подібності (або відмінності) мікрочастинок ґрунту, рослинності, знайдених на трупі, характерних для місця його виявлення; б) діагностика за такими мікрочастинками (або видом комах, що заселяють труп), можливим місцем учи-нення вбивства; в) з’ясування механізму слідоутворення за ха-рактером пошкоджень волокнистих матеріалів, виробів із них, об’єктів рослинного та тваринного походження, визначення типу (виду) слідоутворюючого об’єкта; г) орієнтовне визна-чення часу настання смерті з урахуванням аналізу розвитку рослинності, ентомофауни трупа; ґ) визначення специфічних властивостей і можливого походження окремих мікрочастинок, волокон; д) діагностика типу тканини за її відбитками на елементах обстановки; е) визначення можливого попереднього місцезнаходження, належності знайдених предметів, знарядь злочину за характером наявних на них мікрочастинок; є) діаг-ностика контактуючих об’єктів за мікрочастинками волокнис-тих матеріалів; ж) попереднє встановлення належності до єди-ного цілого елементів текстильних виробів; з) попереднє ви-значення часу вчинення вбивства шляхом вивчення нашару-вань опалого листя, під якими знайдено останки людини та ін. [4, с. 249].

Наступним членом слідчо-оперативної групи повинен бути кінолог із собакою. Залучення такого спеціаліста для по-шуку запахових слідів, що пов’язані з подією злочину, надає суттєву допомогу при розслідуванні злочину. Завдяки пошуко-вій собаці ефективність огляду збільшується у рази.

Залежно від ситуації може виникнути потреба в залу- ченні інших фахівців з різноманітних галузей, зокрема: комп’ютерної, автомобільної чи вибухової техніки, хімії, фізики чи балістики.

~ 100 ~

Окремо, на наш погляд, варто зупинитися на залученні до проведення огляду місця події, спеціалістів у галузі психології, що оптимізує процес розслідування умисних вбивств в стані сильного душевного хвилювання. Саме знання в галузі психо-логії під час огляду місця події дозволяють слідчому встанови-ти сталося самогубство чи вбивство, чи був психічний стан по-терпілого таким, що міг призвести до самогубства, що могло б вплинути на прийняття такого рішення, стати причиною тако-го вчинку, чи була людиною урівноваженою, життєлюбною тощо; яким був психічний стан злочинця, його світогляд, від-ношення до життя та оточуючих тощо. Також в подальшому розслідуванні знання даного фахівця допоможе встановленню зв’язку злочинець–жертва. На думку В. А. Образцова, аналіз ві-домостей про кількість ушкоджень, нанесених жертві, їх лока-лізації (нанесені крізь одяг, у неприкриті одягом ділянки то-що), час нанесення ушкоджень (до настання смерті або після), дані про зброю злочинця по всіх епізодах серії, що розслідуєть-ся, дозволять зробити висновок про душевний стан убивці в момент учинення нападів та про те, чи існували між злочинцем і жертвою які-небудь відносини тощо [5, с. 117].

Підсумовуючи, хочеться зауважити, що під час розсліду-вання умисних вбивств в стані сильного душевного хвилюван-ня до складу слідчо-оперативної групи окрім працівників пра-воохоронних органів, повинні бути включені наступні спеціалі-сти: спеціаліст-криміналіст, судово-медичний експерт, медик-криміналіст, біолог, кінолог, психолог.

–––––––––––––––––

1. Алєксєйчук В. І. Теорія та практика судової експертизи і кри-міналістики: зб. наук. пр. / В. І. Алєксєйчук // Харк. НДІ суд. експертиз ім. М. С. Бокаріуса; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого; [ред-кол.: М. Л. Цимбал (співголова) та ін.]. – Х.: Право, 2001. – Вип. 10. – 671 с.

2. Миронов А. И. Осмотр места происшествия по делам об убийс-твах: [учеб.-метод. пособие] / А. И. Миронов. – М.: МВД СССР Науч.-исслед. ин-т, 1958. – 147 с.

3. Рубежанский А. Ф. К возможности установления времени смерти путем определения насекомых и их останков, найденных на ске-летированном трупе / А. Ф. Рубежанский, В. С. Очаповский // Суд.-мед. экспертиза. – М.: Медицина, 1964. – № 1. – Т. 7. – С. 50–52.

~ 101 ~

4. Алексейчук В. И. Экспресс-анализ на месте происшествия при расследовании убийств / В. И. Алексейчук // Кримінально-правова охо-рона життя та здоров’я особи: матер. наук.-практ. конф. (22–23 квіт. 2004 р.); за ред. В. В. Сташиса. – Київ–Харків: Юрінком Інтер, 2004. – С. 249–251.

5. Образцов В. А. Серийные убийства как объект психологии и крими-налистики: учеб.-практ. пособие / В. А. Образцов. – М.: Омега-Л; ИМПЭ им. А. С. Грибоедова, 2003. – 117 с.

В. В. Левко, аспірант


СПІЛКУВАННЯ ЯК ПОЛІСУБ’ЄКТНА СОЦІАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ

У сучасному суспільстві виділяють два види спілкування:

ділове та професійне. Ділове спілкування – це спілкування, яке виникає, між співрозмовниками, які володіють всіма необхід-ними повноваженнями та знаннями для вирішення посталих перед ними ситуацій та вживається в усній чи письмовій фор-мах. Професійне спілкування – це спілкування, яке виникає, між співрозмовниками, які володіють всіма необхідними повнова-женнями та знаннями для вирішення посталих перед ними конкретних ситуацій та вживається в усній чи письмовій фор-мах. Існує ще таке поняття як культура спілкування. Культура спілкування залежить безпосередньо від суб’єкта спілкування та має індивідуальний характер. Спілкування є однією з найва-жливіших соціальних потреб, яка сприяє розвитку у суб’єкта спілкування не тільки практично – творчої та пізнавальної а й комунікативної активності, що визначається у частоті та мірі спілкування індивіда з іншими людьми.

Проаналізувати та визначити основні шляхи формування комунікативної концепції особистості у певній професійній ді-яльності як прерогативи комунікаційної функції носія соціаль-но-комунікаційного потенціалу.

Неоціненний внесок у процес ідентифікації властивостей комунікації та комунікативних методик здійснено досліджен-

~ 102 ~

нями Ф. М. Бацевича, філософській сфері – С. О. Єрмоленка, у філософсько-правовій сфері – С. А. Максименка, Ю. І. Оборотова, П. М. Рабіновича та ін. Найбільш ґрунтовно про це написано зарубіжними дослідниками М. Л. Спенглом, М. У. Айзенхартом. Незважаючи на численні дослідження ще багато питань зали-шаються дискусійними.

Комунікація – це інтерактивний процес, своєрідна форма взаємодії двох і більше сторін, які попри те, що усвідомлюють усю несумісність своєї сили, вступають в соціальну взаємодію з метою створити нову комбінацію своїх деяких суперечливих інтересів та досягти конструктивних результатів [7, с. 32–32].

Правова комунікація – це соціальний процес, що є єдністю технічної (процеси передачі інформації), семантичної (отри-мання та сприйняття інформації) і прагматичної (врахування впливу отриманої інформації на поведінку одержувача) скла-дових [2, с. 24]. Основні права вільного спілкування є підґрун-тям демократичного суспільного розвитку. Статтею 34 Кон-ституції України проголошується право на свободу думки і сло-ва; вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Право на комунікацію – це суверенне право громадянина встановлювати вербальні та невербальні контакти з собою, групою осіб, юридичними особами, органами державної влади та місцевого самоврядування з метою розв’язання проблемних питань особистого чи суспільного характеру за згодою всіх учасників комунікативного процесу [3, с. 8]. Дане право без ви-нятку забезпечує усіх громадян презумпцією свободи вира-ження поглядів, думок і переконань, правом на інформацію та свободою слова.

Правова комунікація – це така форма професійної взає- модії із суб’єктами, яка спрямована на ініціювання у комуніка-торів правової інтеракції чи блокування протиправних діянь а також спрямована на пошуки шляхів компромісу під час діалогу/полілогу, встановленні справедливості та рівно- правності [4, с. 83].

Адресант – автор, який є джерелом повідомлення; кодує свої повідомлення і подає їх у відповідних формах, доступних для адресата.

~ 103 ~

Адресат – це кінцевий споживач повідомлення, який сприймає та інтерпретує повідомлення адресанта.

Повідомлення – це правова інформація, втілена у конк- ретний код і передана за допомогою відповідного каналу ко-мунікації, може реалізовуватись мовними засобами та іншими знаковими системами (міміка, жести, рухи та постава тіла, схеми, діаграми).

Канал комунікації – елемент який поєднує адресанта й адресата шляхом передавання інформації від джерела до споживача.

Комунікативний шум – вибіркове сприйняття, семантич-ні перешкоди, інформаційні перевантаження, слабкий зворот-ній зв’язок, що може виникати внаслідок дестабілізуючих тра-нсформацій каналів комунікацій, деформування інформації са-мими учасниками комунікацій, їхнім спротивом, агресією тощо.

Фільтри – це правові соціальні, психологічні, фізичні та інші обмеження, накладені на інформацію в процесі комуніка-ції. З боку адресанта – відбір правової/протиправної інформації для повідомлення. Правові фільтри можуть бути внутрішніми (психологічними : недовіра, невпевненість тощо) або зовніш-німи (цензура, заборони, табу тощо). З боку адресата фільтри можуть бути несприйняття мовця як авторитета, недовіра до нього тощо.

Зворотній зв’язок – це реакція адресата на повідомлення, яка допомагає адресатові орієнтуватись в його особі, перекона-тись у мірі дієвості своїх аргументів, досягненні чи недосяг-ненні предметної чи комунікативної мети тощо. Реакція може бути словесною або несловесною (жестовою, мімічною, спон-танно руховою тощо).

Контекст і ситуація – це місце і час здійснення спілку-вання; наявність чи відсутність безпосереднього контакту; мо-жливість бачити, чути адресата; кількість учасників комуніка-ції; офіційність чи неофіційність спілкування; наявність «чу-жих»; «своя» чи «чужа» територія спілкування тощо [6, с. 144].

Комунікативна особистість – людина, для якої характе-рна неповторна когнітивна база, знання конкретної ідіоматич-ної мови на вербально-семантичному, когнітивному і прагма-

~ 104 ~

тичному рівнях; виявляє себе в мовленнєвій діяльності, володіє або не володіє гнучкими позиційними, рольовими і комуніка-тивними стратегіями та тактиками спілкування.

Правова комунікативна компетенція – це тип комуніка-тивної взаємодії, який полягає в умінні використовувати пра-вові норми у комунікативних правилах, постулатах, максимах і конвенціях спілкування [2, с. 53].

Є два види основних дій, що впливають на комунікацію : розумові та духовні. Сама ж комунікація складається з окремих дій, які узагальнені певним мотивом та спрямовані на досяг-нення мети, вони функціонально підпорядковані та динамічно організовані. Структуру комунікативної діяльності складають : мета(уявлення про результати дій), мотиви(предмет, на який спрямована комунікативна діяльність), потреби. Кожен з ви-значених компонентів характеризується своїми особливостями і взаємостосунками, що пов’язані зі структурою діяльності.

Професійна комунікативна компетенція – це самокри- тичний та адекватний аналіз власних дій і об’єктивний аналіз дій інших комунікантів. Джерелом комунікативної є комуніка-тивні потреби, а її регулятором – усвідомлена мета. Зміст комунікативної діяльності не може бути повністю визначе- ний потребою, тому що потреба тільки стимулює комуніка- тивну діяльність.

Таким чином, аналіз діяльності як наукової категорії та дія лісного підходу дозволив дійти висновків, що комунікатив-на діяльність особистості складається з операційного, мотива-ційного та змістового компонентів.

Змістове наповнення кожного з окреслених компонентів комунікативної діяльності є метою подальшого дослідження.

––––––––––––––––––

1. Авидон И. Тренинги ведения переговоров: материалы для подготовки и проведения / И. Авидон, О. Гончукова. – СПб.: Речь, 2008. – 192 с.

2. Актуальні питання охорони громадського порядку під час проведення міжнародних спортивно-масових заходів: матеріали міжна-родної наук.-практич. конф. – Донецьк: ДЮІ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2008. – 276 с.

~ 105 ~

3. Аракелов Ю. С. Профессиональная этика юриста: ответы на экзаменационные билеты / Ю. С. Аракелов, Б. К. Джегутанов, В. С. Олейни-ков. – СПб.: Питер, 2006. – 128 с.

4. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: підручник / Ф. С. Бацевич. – К.: Видавничий центр «Аркадія», 2004. – 344 с.

5. Емальянов Ю. Н. Обучение общению в учебно-тренировочных группах / Ю. Н. Емельянов // Психологический журнал. – 1987. – Т. 8. – № 2. – С. 81–87.

6. Емальянов Ю. Н. Активное социально-психологическое обу-чение / Ю. Н. Емельянов. – Л.: ЛГУ, 1985. – 276 с.

7. Спэнгл М. Переговоры. Решение проблем в разном контексте: пер. с англ. / М. Спэнгл, М. Айзенхарт. – Х.: Гуманитарный центр, 2009. – 592 с.

М. М. Левко, аспірант


ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИДІВ МИТА «Функції тієї чи іншої економічної категорії – це вияв-

лення її сутності в дії, тобто вираз суспільного призначення даної економічної категорії» [1, с. 71]. Враховуючи це твер-дження сучасного українського економіста В. М. Федосова, важливим моментом у дослідженні завжди є з’ясування сутнос-ті досліджуваної категорії і її функцій.

Щодо податків загалом, практично всі науковці дотри-муються думки, що вони виконують фіскальну функцію, висту-паючи основним джерелом наповнення бюджету. Стосовно ін-ших функцій в економічній літературі ведеться постійна поле-міка. Зокрема, Ф. Нітті, окрім фіскальної, виділяв ще економіч-ну функцію; американський вчений Річард Масгрейв – пере-розподільчу (дистрибутивну) та стабілізуючу; В. М. Федосов – контролюючу [1]; сучасний російський фінансист В. М. Родіо-нова – економічну та соціальну; професор О. Д. Василик – регу-люючу та стимулюючу [2, с. 206]; А. І. Крисоватий – розподіль-

~ 106 ~

чо-регулюючу; а Ц. Г. Огонь – регулюючу, стимулюючу і контрольну.

Вважаємо, що податкам в цілому притаманні фіскальна та регулююча функції. Причому, остання зумовлюється іманен-тною здатністю податків впливати певним чином на розвиток економіки і соціальну сферу.

Щодо мита, то погляди економістів на його функції також різняться. Вітчизняний дослідник С. С. Терещенко вказує на те, що імпортне мито виконує такі основні функції: оптимізує то-варну структуру імпорту шляхом диференційованого форму-вання митних ставок; здійснює вплив на ціноутворення стосо-вно імпортних товарів, захищаючи таким чином цінові показ-ники вітчизняних товарів [3, с. 185–186].

Російський економіст І. І. Дюмулєн акцентує увагу на то-му, що найбільш помітною функцією мита є створення вартіс-ного бар’єру, який спричиняє підвищення ціни іноземного то-вару при його просуванні на внутрішній ринок. Але на цьому ціноутворююча роль мита не вичерпується. Інколи, створюючи різницю між світовими та внутрішніми цінами, імпортне мито дозволяє національним монополіям підвищувати ціни на віт-чизняні товари і отримувати додатковий прибуток.

О. П. Кірєєв виділяє три основні функції мита: фіскальну, оскільки мито є однією із статей дохідної частини бюджету; протекційну, котра відноситься до імпортного мита, оскільки з його допомогою держава захищає вітчизняних виробників від небажаної іноземної конкуренції; збалансовуючу, яка відно-ситься до експортного мита, що встановлюється з метою запо-бігання небажаного експорту товарів, внутрішня ціна яких нижча за світові ціни [4, с. 204].

Проаналізувавши погляди економістів на функції мита, можна зробити висновок, що миту, як і всім податкам, прита-манні фіскальна та регулююча функції (рис.).

Фіскальна функція мита полягає в можливості мобілізації значних коштів у державний бюджет без особливих зо-бов’язань чи гарантій з боку держави.

Регулююча функція пов’язана із безпосереднім впливом мита на рівень цін імпортних та експортних товарів, з яких

~ 107 ~

воно справляється. Таким чином, через цінові механізми мито впливає на розвиток зовнішньої торгівлі та вітчизняного виробництва.

Функції мита реалізуються шляхом проведення держа-вою певної економічної політики, що відображається відповід-ними кількісними та якісними показниками. Наприклад, мито набуває конкретного фіскального значення, величина якого може вимірюватись абсолютними (сумою надходжень у бю-джет за певний період) або відносними показниками (відно-шенням обсягу імпорту до суми ввізного мита тощо). Мито на-буває певного значення в якості інструмента регулювання зов-нішньо-економічної діяльності, національного виробництва та споживання, а також певного політичного значення.

Рис. Реалізація функцій мита та його значення [5, с. 123]

Регулююче значення мита на певному етапі економічно-

го розвитку витісняє фіскальне і стає визначальним при за- провадженні мита, встановленні та зміні його ставок. Слід зазначити, що така особливість притаманна лише експортно-

~ 108 ~

імпортним платежам, всі інші податки та збори переслідують, перш за все, фіскальну мету. Таким чином, більшість економіс-тів особливу увагу приділяють регулюючому значенню мита. Проте не слід повністю ігнорувати його фіскальну роль. Всі по-датки певною мірою стримують розвиток виробництва та зро-стання економіки, але вони необхідні для здійснення державою своїх функцій. Тому мито має право на існування не лише як інструмент регулювання зовнішньо-економічної діяльності, але і як податок на зовнішню торгівлю, який природно впису-ється в податкову систему та гармонійно доповнює в ній інші види оподаткування.

Політичне значення мита спричинене зовнішнім (міжна-родним) характером цього податку і тією особливістю, що суб’єктами оподаткування у даному випадку в основному є нерезиденти. Безперечно, що запровадження всіх видів по- датків пов’язане із політичними процесами. Проте внутрішні податки безпосередньо пов’язані з внутрішньою політикою держави, тоді як митні платежі – із зовнішньою політикою. Внутрішня політика спрямована на національний ринок, вона можна сказати «монопольно» проводиться владними структу-рами (урядом та парламентом) шляхом односторонньої регла-ментації. Зовнішня політика впливає як на національний ри-нок, так і на економічні процеси у зарубіжних країнах, тому держави-контрагенти оперативно реагують на зміни митного тарифу відповідними поправками у власному законодавстві. У цьому випадку окрема держава вже не є «монополістом», а виступає рівноправним партнером серед інших країн, їй дово-диться рахуватися з інтересами контрагентів на шляху до досягнення власних цілей. Завдяки миту держава може показа-ти своє ставлення до іншої країни, часто ігноруючи при цьому фіскальний та регулюючий аспекти.

Функції мита взаємопов’язані. Тому при запровадженні конкретного митного тарифу треба враховувати як його фіска-льне значення, так і характер впливу на стан зовнішньої тор- гівлі та розвиток національного ринку, а також можливий політичний ефект від його введення.

Для глибшого усвідомлення впливу митно-тарифного регулювання на зовнішньоекономічну діяльність доцільно розглянути проблему систематизації мита.

~ 109 ~

Залежно від обраної класифікаційної ознаки розрізняють такі види мита:

– за способом стягнення мито поділяють на специ- фічне, адвалерне та комбіноване. Специфічне мито нарахо- вується у встановленому грошовому розмірі на одиницю ваги, об’єму або кількості товару. Адвалерне мито обчислю- ється у відсотках. В умовах інфляції адвалерне мито забезпе-чує стабільний рівень митного захисту та зростання доходів держави, оскільки воно пропорційне підвищенню цін, в той час, як специфічне мито не є чутливим до зміни цін. Комбіноване мито поєднує в собі елементи адвалерного і специфічного оподаткування;

– за метою запровадження – фіскальне, протекційне та політичне мито. Протекційне мито вводиться для захисту наці-онального виробника від іноземної конкуренції. Воно передба-чає високі податкові ставки, що призводить до скорочення ім-порту і зменшення надходжень у бюджет. Фіскальне (виховне) мито запроваджується з метою наповнення державного бю-джету, тому ставки такого виду мита є невисокими. Політичне мито передбачає надто високі або, навпаки, занижені ставки мита. Воно вводиться з певних політичних міркувань, при цьо-му часто ігноруються фіскальний та регулюючий аспекти.

За характером переміщення товарів мито класифікують на ввізне, вивізне та транзитне.

Розглянувши типологію мита за рядом класифікаційних ознак, можна констатувати, що значний перелік його видів за-безпечує достатню гнучкість та маневреність митно-тариф- ного інструментарію при проведенні державою відповідної зо-внішньоекономічної політики, що сприяє підвищенню ефекти-вності реалізації фіскально-регулюючого потенціалу мита.

–––––––––––––––––

1. Гребельник О. П. Митно-тарифна політика за умов трансформації економічної системи: монографія / О. П. Гребельник. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2001. – 488 с.

2. Юрій С. І. Державний бюджет України: навчальний посібник / [С. І. Юрій, Й. М. Бескид, І. В. Плішко та ін.]. – Тернопіль: ТОВ «ЦМДС», 1998. – 277 с.

~ 110 ~

3. Терещенко С. Цінова політика зовнішньоторговельного контра-кту та митна вартість товару / С. Терещенко // Митний брокер. – 2003. – № 6. – С. 82–84.

4. Чугунов І. Я. Основні підсумки виконання бюджету у 2002 році / І. Я. Чугунов, Р. В. Луценко // Фінанси України. – 2003. – № 5. – С. 25–45.

5. Крисоватий А. І. Оподаткування і ринок: умови та можливості поєднання / А. І. Крисоватий. – Тернопіль: КАРПЮКА, 2000. – 246 с.

Л. Л. Лепех, аспірант


ЗМІСТ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВИХ ЗАСОБІВ В КОНТЕКСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ МЕХАНІЗМУ

ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В українській юридичній науці досить давно аналізують

зміст категорії «правові засоби». При цьому більшість дослідни-ків погоджується, що загальновизнаного її визначення досі не-має. Сам термін «правові засоби» характеризується деякою не-визначеністю і в широкому сенсі використовується як синонім категорій «правові явища», «правові феномени» тощо. Дослі-джуючи зазначене поняття, А. Малько його витоки вбачає у пра-цях Л. Петражицького, Г. Шершеневича та інших дореволюцій-них учених-юристів, хоча і визнає, що відповідного аналізу кате-горії «юридичні (правові) засоби» проведено не було [1, с. 6].

На цей момент поняття «засіб» у юриспруденції вжито в різних значеннях: його використовують і щодо права загалом [2], і щодо різноманітних режимів правового регулювання, елементів його механізму [3]. У цьому сенсі до правових засобів найчастіше відносять юридичні норми, правовідносини та ін-дивідуальні приписи або специфічні юридичні інструменти, які застосовують суб’єкти правовідносин у своїй діяльності: дого-вори, відповідальність, заходи захисту, різні юридичні прийоми і конструкції (позовна давність, способи забезпечення зо-бов’язань тощо) [4].

~ 111 ~

Учені пропонують різні класифікації правових засобів. Як підстави групування пропоновано використовувати: вико-нувану ними роль (регулятивні та охоронні), предмет правово-го регулювання (конституційні, цивільні, адміністративні тощо), характер змісту (матеріально-правові та процесуальні), ступінь складності (елементарні та комплексні), значущість наслідків (звичайні і виняткові), час дії (постійні і тимчасові) тощо. Більшість з них повторює загальноприйняті у правовій теорії способи класифікацій норм права, правовідносин і юри-дичних фактів, які добре відомі і тому не потребують додатко-вого пояснення.

Окрім наведеного вертикального групування, викорис-товують і горизонтальне – рівневе. Наприклад, С. Маврін виді-ляє макро- і мікрорівні у визначенні змісту поняття правових засобів. Тоді всю правову надбудову (макрорівень) можна роз-глядати як загальноюридичний універсальний засіб регулю-вання суспільних відносин, структурними підрозділами якого є: об’єктивне і суб’єктивне право, галузь права, правові норми, договори, правовідносини, суб’єктивні права, обов’язки тощо. У цьому аспекті всі вони є спеціальними юридичними засобами (способами) правового регулювання суспільних відносин. Мік-рорівень у пропонованій класифікації, на думку автора, станов-лять конкретні правові засоби впливу на суб’єктів права. Це –заборони, дозволи. Саме вони сукупно утворюють універсаль-ний інструментарій для створення будь-якої конструкції меха-нізму правового регулювання [5, с. 212].

А. Малько вважає, що всі заборони, дозволи та приписи, як і самі джерела права, у яких вони містяться, сукупно є тільки частиною правового механізму – його статичним компонентом. Це основа для всього правового регулювання, яка обов’язково доповнюється динамічною частиною – технологіями, тими за-собами-діяннями, які спрямовані на використання правового інструментарію. Тому науковець доходить висновку, що право-ві засоби – це правові явища, які виражаються в інструментах і діяннях, за допомогою яких задовольняються інтереси суб’єктів права, а також забезпечується досягнення соціально корисних цілей [1, с. 8].

~ 112 ~

Нам більше імпонує позиція професора Л. Луць, згідно з якою правовими засобами треба вважати правові явища, що виражають соціальну цінність права та забезпечують досягнення соціально (зокрема юридично) значущих резуль- татів [6, с. 373].

Правові засоби мають низку індивідуальних та за- гальних ознак. До загальних ознак правових засобів автор відносить такі:

1) узагальнювальний характер правових способів забез-печення інтересів суб’єктів права, можливість досягнення за їх допомогою поставлених цілей (у цій ознаці, за задумом науковця, виражається соціальна цінність права загалом);

2) інформаційно-енергетичні властивості та ресурси правових засобів, які дозволяють долати перешкоди, що стоять на шляху задоволення інтересів учасників правовідносин;

3) функціональний характер елементів механізму право-вого регулювання;

4) результативність впливу (усі правові засоби призво-дять до юридичних наслідків, конкретних результатів, тієї чи іншої міри ефективності або дефектності правового регулювання);

5) забезпечуються державою [1, с. 10]. Вказану вище думку щодо змісту й ознак правових засо-

бів поділяє більшість сучасних дослідників цього явища. Вона, певною мірою, уніфікує всі явища, з яких складається право, переводить проблему правових засобів з галузевого рівня (на якому вона спершу вивчалася) на загальнотеоретичний. Як наслідок, виникає нова – інструментальна теорія права, яка є цілеспрямованим і концентрованим дослідженням певного аспекту права як системи правових засобів [7, с. 18].

Водночас доводиться визнати, що навряд чи можна гово-рити про те, що застосування інструментального підходу ви-значить ті способи і методи, які дозволять істотно впливати на ефективність механізму правового регулювання (принаймні зараз) і знизить кількість масово поширених неправових і про-тизаконних дій, використовуваних для задоволення власних інтересів суб’єктами права.

~ 113 ~

На нашу думку, викладені думки щодо проблеми право-вих засобів багато в чому цікаві і, безумовно, важливі, хоч і пот-ребують уточнень та подальших наукових розробок, як, втім, й інші питання, пов’язані з вивченням механізму правового регулювання та його ефективності.

–––––––––––––––––

1. Малько А. В. Правовые средства как общетеоретическая пробле-ма / А. В. Малько // Правоведение. – СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. – № 2. – С. 4–16.

2. Халфина Р. О. Право как средство социального управления / Р. О. Халфина; отв. ред. М. И. Пискотин. – М.: Наука, 1988. – 256 c.

3. Гойман В. И. Действие права (методологический анализ) / В. И. Гойман. – М.: Академия МВД РФ, 1992. – 180 с.

4. Алексеев С. С. Правовые средства: постановка проблемы, поня-тие, классификация / С. С. Алексеев // Советское государство и право. – 1987. – № 6. – С. 14–16.

5. Маврин С. П. О роли метода правового регулирования в структу-рировании и развитии позитивного права / С. П. Маврин // Правоведе-ние. – 2003. – № 1. – С. 205–216.

6. Луць Л. А. Загальна теорія держави і права: навч.-метод. посібник / Л. А. Луць. – К.: Атіка, 2008. – 412 с.

7. Сапун В. А. Инструментальная теория права в юридической науке / В. А. Сапун // Современное правоведение. Вопросы теории и истории. – Владивосток, 1992. – С. 12–21.

Н. Я. Лепіш, здобувач


ЮРИДИЧНА ПРИРОДА АКТІВ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА

Для кращого розуміння актів офіційного та неофіційного

тлумачення норм права, потрібно розглянути характерні для них ознаки. Проблема юридичної природи інтерпретаційних актів у юридичній літературі актуальна, наукові публікації не дають повного й однозначного уявлення про юридичні власти-вості актів офіційного та неофіційного тлумачення норм права.

~ 114 ~

Це одна з проблем і теорії права, і юридичної практики, щодо якої в юридичній літературі наведено різноманітні думки.

1. Інтерпретаційні акти не змінюють норм права і не створюють нових, а лише допомагають зрозуміти їхній зміст та діють в єдності з тими нормативними актами, що тлума-чаться. Акт тлумачення не повинен вносити до норм права ні-чого нового, оскільки він, як слушно наголошує П. Рабінович, є лише своєрідним «розгортанням» змісту і значення юридичної норми [1, с. 26]. Отже, акт тлумачення може містити лише ті положення, які розгорнуто, обґрунтовано пояснюють дійсний зміст норм права [2, с. 137].

Акти офіційного та неофіційного тлумачення норм права містять правила, які вказують на розуміння законів; у них не може бути тексту, що не входить до змісту норми, яка тлума-читься, тобто вони не містять нормативної новизни; за їх до-помогою не можна змінювати, доповнювати чи скасовувати закони, вони можуть хіба що розкривати їхній зміст у повному обсязі [3, с. 380].

2. Юридична сила та обов’язковість актів тлумачення норм права. Акти офіційного тлумачення норм права на відміну від актів неофіційного тлумачення мають офіційний, формаль-но-обов’язковий характер – це одна з найважливіших ознак офіційних інтерпретаційних актів.

Проблема юридичної сили й обов’язковості актів тлума-чення правових норм є досить спірною. Деякі вчені, наприклад М. Авдюков, висловлюють думку, що акти тлумачення, які ви-дають органи судової влади, не мають юридичної сили і є тіль-ки рекомендаційними. Проте більшість науковців вважає, що акти тлумачення правових норм, без сумніву, мають юридичну силу й обов’язковий характер. Дехто (скажімо, М. Вопленко) пояснює це насамперед контрольно-наглядовими повноважен-нями вищих органів, які в процесі своєї діяльності й видають офіційні роз’яснення [4, с. 163].

3. Актам офіційного тлумачення норм права властива іє-рархічність. Важливо зазначити про багаторівневий склад ін-терпретаційних актів. Поняття рівня організації системи в лі-тературі розглядають як деякий ступінь якісного перетворен-

~ 115 ~

ня системи, організації в процесі її розвитку. Багаторівневий характер системи актів офіційного тлумачення пояснюється ієрархічністю і складним складом органів, що здійснюють роз’яснення змісту правових норм та порядку їх реалізації. При цьому юридична природа офіційних роз’яснень на різних рів-нях досліджуваної системи є якісно різною.

4. Інтерпретаційні акти мають письмову або усну форму вираження. М. Вопленко під формою актів офіційного тлума-чення розуміє «спосіб викладу державної волі, що міститься в правових нормах, які зазнали тлумачення» [1, с. 42], що повніс-тю стосується і форми актів неофіційного професійного тлума-чення. Існує єдина думка і стосовно того, що акт тлумачення має внутрішню і зовнішню форми.

Внутрішня форма акта тлумачення розкривається через дію внутрішніх структурних елементів, за допомогою юридич-ної техніки архітектурно вдається побудувати переконливий, щирий, справедливий акт тлумачення [5, с. 68].

Зовнішня форма актів офіційного та неофіційного тлума-чення є способом їх вираження в тих чи інших письмових до-кументах або усних виступах. Форма актів офіційного тлума-чення виражається в сукупності зовнішніх ознак правового ак-та. Істотними ознаками зовнішньої форми актів тлумачення виступають їхні реквізити. Зокрема, акт тлумачення містить: найменування органу, хто його видав, найменування акта, чис-ло, порядковий номер, дату та зміст самого роз’яснення, а та-кож підпис керівника органу [8, с. 195].

Акт офіційного та неофіційного тлумачення норм права має письмову або усну форму вираження. Для забезпечення стабільності правової практики рекомендовано письмову форму, яка матеріалізується в рішеннях, ухвалах, визначеннях, поясненнях, покликаннях при офіційному і професійному тлумаченнях, у монографіях, наукових статтях, тезах – при док-тринальному тлумаченні. Буденному тлумаченню властива переважно усна форма інтерпретації нормативно-правових актів [6, с. 88].

5. Інтерпретаційний акт офіційного тлумачення входить до системи правових актів, що не характерно для актів неофі-

~ 116 ~

ційного тлумачення. На думку М. Вопленка, акт тлумачення – це один з видів правових актів. Сукупність наявних у праві ак-тів тлумачення утворює в межах системи правових актів якісно однорідну підсистему, що характеризується єдністю юридичної природи та функціонального призначення [1, с. 26]. Акти тлу-мачення норм права разом з нормативно-правовими актами й актами застосування норм права утворюють особливу «тре-тю» групу правових актів [7, с. 64].

6. Акти офіційного тлумачення можуть приймати лише правотворчі або спеціально уповноважені суб’єкти, акти неофіційного тлумачення – не уповноважені на це держа-вою суб’єкти. Усі суб’єкти права тією чи іншою мірою здійсню-ють тлумачення. Проте умови і наслідки з’ясувально-роз’яснювальної діяльності істотно відрізняються.

Під час офіційного тлумачення права послуговуються те-рміном «суб’єкт», що означає органи або організації, які наді-лені владними повноваженнями. Їхні дії мають обов’язковий характер і можуть забезпечуватися заходами державного примусу [4, с. 205]. Акти офіційного тлумачення мають обов’язковий характер завдяки наявності в суб’єкта відповід-них повноважень на його видання. Ці повноваження можуть випливати з права суб’єкта на правотворчість або бути делего-вані йому суб’єктом, який видав норму права, що тлумачиться.

У структурі неофіційного тлумачення застосовують тер-мін «учасники». Авторами інтерпретаційних актів неофіційно-го тлумачення є суб’єкти, які не мають на це офіційного статусу та не наділені спеціальними повноваженнями тлумачити пра-вові норми: науково-дослідні установи, кваліфіковані вчені-юристи або досвідчені юристи-практики, адвокати, юрискон-сульти, особи, які мають спеціальні юридичні знання, і навіть ті, хто їх не має тощо [2, с. 76].

Розглянуто юридичну природу інтерпретаційних актів. Схарактеризовано окремі ознаки акта офіційного та неофіцій-ного тлумачення норм права, які тісно взаємопов’язані між со-бою. Проте існують інші ознаки акта тлумачення, котрі мають вагоме значення. Якісний акт тлумачення норм права охоплює усі вищезазначені ознаки, спрямований на оптимізацію право-

~ 117 ~

вого регулювання, на унеможливлення свавілля окремих осіб та досягнення стійких суспільних відносин, стабільності, міц-ності правового статусу людини.

––––––––––––––––––

1. Вопленко Н. Н. Официальное толкование норм права / Н. Н. Воп-ленко. – М.: Юрид. лит., 1976. – 118 с.

2. Малента В. С. Неофіційне тлумачення норм права: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / В.С. Малента. – К., 2010. – 244 с.

3. Загальна теорія держави і права / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Х.: Право, 2002. – 583 с.

4. Тлумачення правових норм: навч. посібник / І. Ю. Настасяк. – Львів: ЛьвДУВС, 2009. – 336 с.

5. Соцуро Л. В. Неофициальное толкование норм права: учебное по-собие / Л. В. Соцуро. – М.: Профобразование, 2000. – 112 с.

6. Тодика Ю. М. Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика: монографія / Ю. М. Тодика. – X.: Факт, 2003. – 328 с.

7. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підручник / О. Ф. Скакун; пер. з рос. – Х.: Консум, 2001. – 656 с.

Г. Ю. Лук’янова, старший викладач


ЗМІСТ ПРАВОРОЗУМІННЯ ЯК КІНЦЕВОГО РЕЗУЛЬТАТУ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Праворозуміння складається внаслідок мислення, втілює

в собі зрілість людського розуму, світоглядні позиції суб’єкта. Воно не є чимось даним раз і назавжди, а є процесом динаміч-ним, мінливим, який залежить від рівня заглиблення людської думки в сутність, природу права [1, с. 5].

Н. Сіммондз зазначає, що у багатьох випадках, говорячи про існування права, ми маємо на увазі дуже складну структуру практик, моделей поведінки, уявлень і очікувань. Правова думка та практика проявляють рефлексивність настільки,

http://student-lib.net/index.php?page=0-2-41



~ 118 ~

наскільки вони експліцитно або імпліцитно апелюють до ідеї права, оскільки ідея права не просто описує існуючу практику, а радше відіграє важливу роль у межах практик, що становлять існування правового порядку. Практики, що охоплюються правопорядком, орієнтовані на ідею права в тому сенсі, що ця ідея передбачає керівний ідеал для практики і є її основою [3, с. 13, 14].

Праворозуміння має свою структуру, до якої слід віднес-ти: суб’єкт праворозуміння, об’єкт праворозуміння та його зміст. Суб’єктом праворозуміння завжди виступає конкретна людина, особистість зі своїм світоглядом, освітою, ступенем компетентності у правових питаннях і власним ставленням до права. Праворозуміння узалежнене від особистісних якостей та характеристик людини, її правосвідомості. Людська свідомість є тим фактором, що відображає індивідуальну здатність бачити реальну дійсність, розуміти її, регулювати ступінь свого залу-чення у процеси і події. Чим більше розвинута свідомість лю-дини, тим об’єктивніше вона здатна мислити, глибше проника-ти в суть суспільних явищ. Право як засіб регулювання взаємо-відносин, перш за все, адаптується у свідомості людини. Свідо-містю людини оцінюється актуальність, цінність, необхідність того чи іншого правового явища.

Суб’єктами праворозуміння можуть бути: а) громадянин, який володіє певною правосвідомістю; звичайна людина розу-міє право так, як це дозволяє їй власний інтелект у певних мо-рально-етичних та культурологічних традиціях відповідного суспільства; б) професійний юрист, який має достатній запас знань про право і здатний реалізовувати правові норми усіма доступними формами; в) учений, людина з абстрактним мис-ленням, яка займається вивченням права, володіє значними знаннями про історію та сучасність, здатна до інтерпретації не тільки норм, а й принципів права, оперуючи певною методоло-гією дослідження.

Праворозуміння, за своєю сутністю, є завжди суб’єк- тивне, не схоже на інші мисленнєві акції, – оригінальне, хоча й уявлення різних людей про право можуть співпадати. Суб’єктивний характер праворозуміння дає підставу вважати,

~ 119 ~

що усвідомити право цілісно неможливо. Проте з цим важко погодитись, оскільки усвідомлення права відображає позицію суб’єкта, який бере участь в інтелектуальному процесі право-розуміння. А ця обставина свідчить про плюралістичність пра-ворозуміння, яка, на думку П. Рабіновича, є і завжди залишати-меться його непереборною, нездоланною властивістю [2, с. 6].

Учений виділяє дві групи факторів, котрі визначають плюралізм праворозуміння, а саме: гносеологічні та потребові. Гносеологічні обумовлені складністю самої категорії «право», яке зазвичай є вельми складним, системним, багаторівневим, багатогранним феноменом, а тому одночасно охопити всі його прояви практично неможливо. До цієї групи факторів належить також розвиток суспільних та інших наук, внаслідок чого ви-никають нові методи пізнання, використання яких дозволяє отримати нові знання про право явища, а це може призвести до оновлення існуючих варіантів праворозуміння.

Серед потребових факторів вчений виділяє соціальну не-однорідність суспільства, закономірність його поділу на різно-манітні частини – нації, класи професійні верстви, ідеологічні угрупування, біологічні групи тощо, які мають свої інтереси й потреби. І цілком природним видається те, що кожна соціальна чи біологічна група вважає правом те явище, яке задовольняє їхні потреби та інтереси [2, с. 5–6].

Об’єктом праворозуміння виступає саме право, що існує у різних сферах життя людини. Оскільки в юридичній науці є багато підходів до розуміння права, то об’єктом праворозу-міння можуть бути право як всеохоплююче благо, відношення до права, право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі юридичні норми. При цьому знання про окремі структурні елементи екстраполюються (поширюються) на право загалом. Зміст праворозуміння становлять знання суб’єкта про його права та обов’язки, конкретні й загальні пра-вові дозволи, заборони, а також оцінка і ставлення до них (не-гативне чи позитивне). Залежно від рівня культури, методич-них навичок суб’єкта і вибору предмета відображення, право розуміння може бути повним чи неповним, правильним чи де-формованим, позитивним чи негативним.

~ 120 ~

Отже, пізнавальна діяльність суб’єкта, наділеного певни-ми якісними пізнавальними здатностями, спрямованими на оптимізацію процесу розуміння сутності права, завершується формуванням праворозуміння, заснованому на науковому об-ґрунтуванні правових явищ, належній правовій культурі і від-повідній правосвідомості. Однак, праворозуміння – це не тільки володіння знаннями про право у вигляді тієї інформації, що є у розпорядженні правознавства і може бути заявлена суб’єктом. Потрапивши в індивідуальну свідомість, інформація про право набуває суб’єктивно-особистісного забарвлення, наділяється специфічними значеннєвими акцентами, а відтак інтелектуально осмислюється й інтерпретується як результат духовно-практичного засвоєння правової дійсності, втіленої у феномені права.

–––––––––––––––––

1. Дудченко В. В. Традиція правового розвитку: плюралізм пра-вових вчень: монографія / В. В. Дудченко. – Одеса: Юридична література, 2006. – 302 с.

2. Рабінович П. Сутність праворозуміння / П. Рабінович // Право України. – 2007. – № 9. – С. 3-6.

3. Сіммондз Н. Рефлексивність та ідея права / Н. Сіммондз // Фі-лософія права і загальна теорія права. – 2012. – № 1. – С. 13–26.

Л. В. Максимів, здобувач


МЕЖІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВИДАНОЇ ОСОБИ: ДЕЯКІ АСПЕКТИ

Розглядаючи питання екстрадиції, тобто видачі особи

державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або вико-нання вироку [1], необхідно зазначити, що законодавцем нада-ні особі, яка підлягає видачі, особливі гарантії щодо її притяг-нення до кримінальної відповідальності. Так, статтею 576

~ 121 ~

Кримінального процесуального кодексу України 2012 року (далі – КПК України) передбачено, що видана в Україну особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності або щодо неї може бути виконано вирок суду лише за ті злочини, за які здійснена видача (екстрадиція) [1].

Межі кримінальної відповідальності виданої особи були закріплені ще у статті 14 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 року (далі – Конвенція 1957 року) і ви-значались як «правило ad hoc» – видана особа не може переслі-дуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконан-ня вироку чи постанови про утримання під вартою ні за яке правопорушення, вчинене до її видачі, крім правопорушення, за яке вона була видана, і її особиста свобода ні з яких інших причин не може обмежуватися, за винятком таких випадків: якщо сторона, яка її видала, на це згодна та якщо ця особа, ма-ючи можливість залишити територію сторони, якій вона була видана, не зробила цього впродовж 45 днів після її остаточного звільнення або, залишивши цю територію, знову туди повер-нулася [2] та статті 66 Конвенції про правову допомогу і право-ві відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року (далі – Конвенція 1993 року), де вказано, що без зго-ди запитуваної договірної сторони видану особу не можна при-тягти до кримінальної відповідальності або покарати за вчи-нений до її видачі злочин, за який вона не була видана [3].

Слід зазначити, що визначення меж кримінальної відпо-відальності виданої особи було передбачено Законом України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо видачі особи (екстрадиції)» від 21.05.2010 року, а саме статтею 454 [4].

Деякі двосторонні договори України також містять нор-ми, які регулюють питання визначення меж кримінальної від-повідальності виданих осіб. Так, стаття 7 Договору між Украї-ною та Федеративною Республікою Бразилія про видачу пра-вопорушників від 21 жовтня 2003 року «Гарантії для виданої особи» [5] та стаття 11 Договору між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кримінальних справах від 13 вересня 1996 року «Гарантії недоторканності особи» [6].

~ 122 ~

Проблемою визначення меж кримінальної відповідаль-ності виданої особи займалося чимало науковців.

Л. М. Лобойко відносив до принципів екстрадиції заборо-ну без згоди запитуваної Договірної Сторони притягати до кримінальної відповідальності видану особу або карати її за вчинений до видачі злочин, за який вона не була видана (пи-тання про межі кримінального переслідування виданої особи) [7, с. 422].

В. А. Ліпкан, В. Ф. Антипенко, С. О. Акулов вважали, що особа може бути видана та засуджена лише за злочин, який слугував підставою для екстрадиції [8, с. 462].

Обмеження, висловлені компетентним органом іноземної держави під час прийняття рішення про видачу особи в Украї-ну, є обов’язковими при прийнятті відповідних процесуальних рішень. Якщо застереження компетентного органу іноземної держави щодо обмежень у видачі особи стосується виконання вироку, суд, який ухвалив вирок, вирішує питання про приве-дення його до виконання лише за ті діяння, за які від- булася видача.

Таким чином, притягнення до кримінальної відповідаль-ності виданої особи або виконання вироку щодо неї може від-бутися лише за згодою на це запитуваної сторони і лише в рам-ках цієї згоди.

Крім того, виходячи зі змісту норм міжнародних догово-рів статті 15 Конвенції 1957 року [2] та частини 2 статті 66 Конвенції 1993 року [3] без згоди запитуваної договірної сто-рони особа не може бути видана Україною третій державі.

Існують два винятки з такого імунітету виданої особи: 1) особа вчинила кримінальне правопорушення після

фактичної видачі; 2) запитувана сторона надала дозвіл щодо притягнен-

ня до кримінальної відповідальності виданої особи або вико-нання вироку стосовно неї за інші кримінальні правопорушен-ня, ніж ті, які були зазначені у попередньому запиті [9, с. 544].

Вказане положення про заборону без згоди запитуваної договірної сторони видавати особу третій державі Л. М. Лобой-ко відніс до принципів екстрадиції [7, с. 422].

~ 123 ~

Частиною 4 статті 576 КПК України передбачено, що у разі вчинення особою до її видачі (екстрадиції) іншого злочину, не зазначеного у запиті про видачу, притягти таку особу до кримінальної відповідальності або виконати вирок суду за цей злочин можна лише після отримання згоди компетентного ор-гану іноземної держави, що видала особу [1].

Запит про надання такої згоди готується та надсила- ється в порядку, передбаченому для запиту про видачу особи (екстрадицію).

У разі притягнення особи до кримінальної відповідаль-ності за злочин, вчинений нею після видачі, отримання такої згоди не вимагається.

–––––––––––––––––

1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov. ua/laws/show/4651%D0%B0-17

2. Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13.12.1957 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.nau.ua›doc/?code=995_033

3. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993 р. [Елект- ронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/997_009

4. Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо видачі особи (екстрадиції): Закон України від 21.05.2010 р. № 2286-VI. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov. ua/cgi-bin/laws/main.cgi

5. Договір між Україною та Федеративною Республікою Брази-лія про видачу правопорушників від 21 жовтня 2003 р. [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/076_013

6. Договір між Україною та Канадою про взаємодопомогу у кри-мінальних справах від 13 вересня 1996 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/124_003

7. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право: курс лекцій: навч. посібник / Л. М. Лобойко. – К.: Істина, 2005. – 456 с.

8. Міжнародне право: підручник / [В. А. Ліпкан, В. Ф. Антипенко, С. О. Акулов та ін.] / заг. ред. В. А. Ліпкана. – К.: КНТ, 2009. – 752 с.

9. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. – Т. 2 / [Є. М. Блажівський, Ю. М. Грошевий, Ю. М. Дьомін та ін.]; за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. – Х.: Право, 2012. – 664 с.

http://zakon.nau.ua/

http://zakon.nau.ua/doc/?code=995_033

http://zakon.rada.gov.ua/laws/

~ 124 ~

О. Д. Максимів, здобувач


ДЕЯКІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

«Щоб ґрунтовно ознайомитися з будь-яким науковим пи-

танням, – як слушно зауважив А. Штігліц, – «необхідно просте-жити процес його історичного руху» [1; 3]. Питання політики в сфері боротьби зі злочинністю, як відомо, має далеку історію. Порівняльно-історичний аналіз розвитку політики в сфері бо-ротьби зі злочинністю дозволяє умовно виділити наступні чо-тири основних етапи:

1) зародження і формування основ політики в сфері бо-ротьби зі злочинністю (середина XIX ст.)

2) формування радянської політики в сфері боротьби зі злочинністю: її понять, принципів, класового підходу (20-і рр. – початок 70-х рр. XX ст.);

3) формування та розвиток політики в сфері боротьби зі злочинністю пострадянського періоду (початок 90-х рр. XX ст.);

4) Розвиток та становлення сучасної політики України в сфері боротьби зі злочинністю (кінець ХХ–XXІ ст).

За свідченнями спеціалістів вперше під назвою «кримі-нальна політика» (політика в сфері боротьби зі злочинністю) це поняття було використане в 1804 році у працях відомого німецького криміналіста Ансельма Фейербаха і пізніше стало широко застосовуватися не лише в науці [2; 3]. У момент появи терміну «кримінальна політика», найбільш поширеною була думка про те, що ця нова наука є прикладною до догми кримі-нального права [3; 4].

Оцінка злочинності, що має свої джерела, причини, якісні та кількісні характеристики ішла поряд з формуванням полі-тики як науки. Бажання створити особливу науку політики, як прикладну, особливо ярко проявилось в області германської науки державного права. Позитивну оцінку всьому цьому

~ 125 ~

дослідженню дав В. І. Сергєєвіч у своїй праці «Завдання та методи державної науки» (1871 р.). Але уже й тоді вважалось, що нова наука не може бути прикладною по відношенню до догми кримінального права, тому що їй нічого в останньої запозичати, оскільки їй потрібно вивчити реальну злочинність і її причини, а не юридичні форми злочинності в сучасному законодавстві.

Через 27 років у світ виходить робота Страсбурсь- кого університету Фріца ван Калькера «Політика, як наука» (1898 р.), де визначалось, що «наука політика повинна стати потівником і наставником реальної політики у всіх її галузях, включаючи і кримінальну [4, с. 21].

Формування основ кримінальної політики, припадає на середину ХІХ століття, коли у витоків даної науки стояли вида-тні юристи такі, як Є. Феррі, Ф. Лист, А. Принс.

Зокрема італійський кримінолог Енріко Феррі послідовно відстоював думку, щодо необхідністі пошуку нових шляхів і методів подолання злочинності, вказуючи при цьому на од-носторонність і недостатність вивчення злочинності [4, с. 28].

У свою чергу австрійський криміналіст Франц фон Лист неодноразово зазначав, що кримінальна політика не являється допоміжною дисципліною, а абсолютно рівною по відношенню до кримінального права [4, с. 28].

Наступний етап повернення видатних юристів до про-блем політики в сфері боротьби зі злочинністю припадає на другу половину ХІХ століття, коли кримінальна політика вхо-дила в предмет кримінального права і значно розширила його межі, що викликало дискусії у науковців.

На початку XX століття російська юридична наука не зо-всім ясно уявляла собі суть кримінальної політики. У цілому ряду праць, що мають до неї відношення, були розроблені лише окремі питання, без систематичної повноти. Такими, на-приклад, були праці Н. А. Неклюдова «Уголовно-статисти- ческие этюды», М. В. Духовський «Задачи науки уголовного права», І. Я. Фойницький «Учение о наказании в связи с тюрь-моведением», С. К. Гогель «Курс уголовной политии в связи с уголовной соціологией» та М. П. Чубинський «Очерки

~ 126 ~

уголовной политики: понятие, история и основные проблемы уголовной политики «, «Курс уголовной политики», та інші ви-датні вчені того часу такі як Л. Е. Владимиров «Уголовный за-конодатель, как воспитатель народа», А. П. Мокринский «Нака-зание, его цели и предположения», И. В. Есипова «Преступность и меры воздействия», М. Н. Гернета «Социальные факторы преступности».

Заслуги російських юристів кінця ХІХ та початку ХХ сто-ліття є очевидними у розвитку політики в сфері боротьби зі злочинністю, яка у їхньому розумінні далеко виходить за рамки науки кримінального права.

У зв’язку із подіями 1917 року розвиток політики в сфері боротьби зі злочинністю був штучно перерваний.

На початку 20-х років в науковій літературі зустрічають-ся перші спроби визначення наукових категорій кримінальної політики. Автор першої в СССР праці по кримінальній політиці «Уголовная политика Советской власти», М. І. Скрипник, ви-значав предмет даної політики, як «сукупність методів і дій, за допомогою яких, клас тримаючий владу в державі, здійснює свою владу, і забезпечує її безпеку» [5, с. 24].

Загальні засади «кримінальної політики» РСФСР були згадані в одному із розділів Загальної частини КК РСФСР ста-ном на 1926 рік, який вносив зміни та доповнення до КК РСФСР прийнятого 23. 08. 1922 року [6].

Основи «кримінальної політики» містив і Кримінальний Кодекс УССР від 01. 08. 1927 року. Зокрема, Розділ ІІІ (третій) Загальної частини так і називався «Общие начала уголовной политики УССР» [7].

У кінці 20-х років мали місце неодноразові спроби колективного дослідження проблем радянської криміналь- ної політики, які у подальшому знайшли своє втілення у збірнику наукових статей на дану тематику, який вийшов друком у Харкові 1929 році під назвою «Основы и задачи Советской власти».

Починаючи з 70-х років ХХ століття проблеми криміна-льної політики все більше і більше привертали увагу наукових співробітників.

~ 127 ~

Першим хто зробив спробу теоретично обґрунтувати настійну необхідність кримінально-політичних досліджень був А. А. Герцензон який вважав, що кримінальна політика не укладається в рамки якоїсь однієї галузі кримінально-правових наук.

Хоча будь-яка з них і вносить свій внесок до дослідження найбільш загальних проблем боротьби із злочинністю, але цілісного, комплексного підходу жодна з них не забезпечує.

З цієї причини і з урахуванням потреб практики А. А. Гер-цензон вже тоді вважав за необхідність поставити питання про міждисциплінарну наукову галузь – наукової дисципліни «кримінальна політика».

Учений підкреслював: «навряд чи знайдеться юрист, що сумнівається в практичній і науковій значущості ви- вчення кримінальної політики з позиції її ефективності та плановості.

На його думку, лише фактичне проведення подібних дос-ліджень підкаже найбільш доцільне вирішення питання про створення міждисциплінарної науки «кримінальної політики» [3, с. 118].

Протягом цього часу (90-ті роки ХХ століття) на Україні питанням кримінальної політики присвятили свої праці М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, Я. М. Брайнін, В. І. Борисов, Ф. Г. Бур-чак, С. Б. Гавриш, В. К. Грищук, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, В. С. Зеленецький, А. Ф. Зелінський, М. В. Костицький, О. М. Кос-тенко, О. М. Литвак, П. С. Матишевський, П. П. Михайленко, В. О. Навроцький, М. І. Панов, В. М. Смітієнко, В. В. Сташис, Є. Л. Стрєльцов, В. Я. Тацій, В. П. Тихий, В. І. Шакун, П. Л. Фріс та інші вчені-криміналісти.

Разом з тим оцінюючи розвиток наукової думки в Україні у сфері аналізу політики в сфері боротьби зі злочинністю слід зазначити, що незважаючи на значну кількість праць, присвя-чених цій проблемі, довгий час фактично були відсутні її ком-плексні дисертаційні та монографічні дослідження. Оприлюд-нені праці в основному присвячені окремим питанням, що іс-нують у цій сфері.

~ 128 ~

Перші спроби монографічного дослідження політики у сфері боротьби зі злочинністю та кримінально-правової полі-тики були здійснені П. Л. Фрісом у таких монографіях «Нарис історії кримінально-правової політики України» та «Криміна-льно-правова політика Української держави: теоретичні, істо-ричні та правові проблеми», а згодом автор опублікував пер-ший монографічний посібник, що дає можливість усвідомлення актуальності досліджуючої теми «Політика у сфері боротьби зі злочинністю і права людини», у ній вперше в Україні розгля-даються питання поняття, змісту, типів, джерел, принципів по-літики України у сфері боротьби зі злочинністю, як самостійно-го напрямку внутрішньої правової політики держави, а також ґрунтовна характеристика її складових [8].

Таким чином, ретроспективний аналіз розвитку науко-вих уявлень про політику в сфері боротьби зі злочинністю на різних етапах розвитку суспільства і держави показав, на-скільки важливі і значущі теоретичні положення учених, і яке значення вони мають для знань, що існують в конкретну історичну епоху.

––––––––––––––––––

1. Штиглиц, А. Исследование о выдаче преступников / А. Штиг-лиц. – СПб.: Типография брат. Пантелеевых, 1882. – 236 с.

2. Лопашенко Н. А. Уголовная политика / Н. А. Лопашенко. – М.: Волтерс Клувер, 2009. – 608 с.

3. Герцензон А. А. Уголовное право и социология / А. А. Герцен-зон. – М.: Юридическая литература, 1970. – 286 с.

4. Лесников Г. Ю. Уголовная политика современной Росии: (ме-тодологические, правовые и организационные основы): дис. … д-ра юрид. наук: спец. 12.00.08 / Г. Ю. Лесников. – М., 2005. – 350 с.

5. Скрыпник М. И. Уголовная политика Советской власти / М. И. Скрыпник. – Х.: Юридическое издательство, 1924. – 97 с.

6. Уголовный Кодекс РСФСР. – М.: Редакцыя, 1926. – 130 с. – С. 5.

7. Уголовный Кодекс УССР: официальный текст с измене- ниями на 1 июня 1945 г. и с приложеним постатейно-систематизированных материаловю – М.: Юридическое издательство НКЮ СРСР, 1942. – 157 с.

8. Фріс П. Л. Політика у сфері боротьби зі злочинністю і права людини / П. Л. Фріс. – Надвірна: Вид-во ЗАТ «Надвірнянська друкарня», 2009. – 168 с.

~ 129 ~

А. Р. Маркевич, здобувач


КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА САМОПРАВСТВА

В НИЗЦІ ОКРЕМИХ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ З метою уникнення ізольованості вітчизняного законо-

давства, для збагачення правового досвіду важливе значення має його порівняння його із законодавством інших держав. З цією метою ми вирішили дослідити особливості криміналь-но-правової відповідальності за самоправство у низці зарубіж-них держав.

Зважаючи на існуванні великої кількості держав з різни-ми типами правових системи, форм правління, економічних систем, релігій та правових культур, видається за доцільне об-рати певний критерій, групу держав, норми яких й стануть об’єктом кримінально-правового дослідження. Раніше ми здій-снили аналіз кримінальної відповідальності за самоправство держав, які входили в Союз Радянських Соціалістичних Респуб-лік [1, с. 66–69]. Вважаємо за доцільне проаналізувати відпові-дні норми Кримінального кодексу (далі – КК) Республіки Польщі та Румунії, як сусідів за географічним розташуванням, які не входили в Союз Радянських Соціалістичних Республік, а також Австрійської та Французької Республік. Кримінально-правова норма про самоправство Австрійської Республіки нас зацікавила з урахуванням того, що це одна із держав, у складі якої перебували українські землі. Французьке кримінальне за-конодавство нас зацікавило, оскільки воно характеризується подібністю ідей реформувань та основних інститутів з україн-ським, а також тому, що це законодавство відносно нове і, на думку фахівців, увібрало в себе кращі надбання як французької, так і світової теорії та практики [2, с. 3].

Якщо норми про кримінальну відповідальність за само- правство держав, які входили в Союз Радянських Соціалістич-

~ 130 ~

них Республік ми порівнювали з використанням нормативного способу [1, с. 66–69], тобто такого при якому досліджуються подібні правові норми, то при порівняльно-правовому дослі-дженні норм самоправства таких держав як Австрійська Респу-бліка, Республіка Польща, Румунія та Французька Республіка доцільно застосувати функціональний метод, який передбачає порівнянь не схожі за формою, проте подібні за змістом норми.

Для початку варто назвати ті норми з якими матимемо справу у даному порівняльно-правовому дослідженні. У КК Ав-стрійської Республіки, Республіки Польщі, Румунії та Францу-зькій Республіці не має такого складу злочину як самоправство, є лише норми, які за своїми ознаками схожі з даним складом. Так, у КК Австрійській Республіці це стаття 105 «Примус» [3], у КК Республіки Польща – стаття 191 [4], у КК Румунії – стаття 203 «Підпорядкування примусовій чи обов’язковій праці» та стаття 256 «Зловживання довірою» [5], у КК Франції – стаття 433-12 «Незаконне присвоєння повноважень» [6].

У КК Австрійської Республіки [3] та Республіки Польщі [4]норми, що нас цікавлять знаходяться у розділах «Злочини проти свободи», у КК Французької Республіки – у розділі «Про посягання проти державного управління, здійснюване приватними особами» [6]. Що ж до відповідної норми у КК Ру-мунії то одна з них знаходиться у розділі «Злочини та пору-шення проти свободи особи», інша – «Злочини та порушення проти власності» [5].

Всі порівнювані злочини є злочинами з формаль-ним складом, тому, в даному випадку, мова про наслідки не йтиметься.

Для того, щоб здійснити порівняння складів злочинів за ступенем тяжкості, нам доведеться проаналізувати Загальні положення КК вищенаведених держав в контексті класифікації злочинів. Так, кримінальні законодавства деяких держав кла-сифікують злочинні діяння на злочини тяжкі та злочини менш тяжкі (Республіка Польща) [4], інші – на злочини і проступки (Австрійська Республіка [3], Румунія [5]), треті – на злочини, проступки та порушення (Французька Республіка [6]). Відпо- відно до цих класифікації норми, які ми розглядаємо є у ч. 1

~ 131 ~

менш тяжким, ч. 2 – тяжким (КК Республіки Польщі), проступок (КК Австрійської Республіки, КК Французької Республіки), злочин – (КК Румунії).

Здійснюючи кримінально – правову характеристику самоправства в таких державах як Австрійська Республіка, Рес-публіка Польща, Румунія та Французька Республіка, потрібно неодмінно здійснити аналіз об’єктивної сторони складів дослі-джуваних злочинів. Так, у Австрійській Республіці це стат-тя 105 в частині першій якої сказано, що «хто, застосовуючи насильство або використовуючи небезпечну загрозу, примушує особу до вчинення певної дії, потуранню або бездіяльності, карається…». Винний застосовуючи насильство або погрозу, примушує особу вчиняти певні дії, потурати або бездіяти. Проте спонукати особу до вчинення / не вчинення певних дій, якщо на це є законні підстави, можна у спосіб, що передба-чений законом.

У КК Республіки Польщі це стаття 191, частина перша якої наступного змісту «хто застосовує насильство щодо особи або протизаконну погрозу з метою примусу іншої особи до пе-вної дії, відмови від нього або припинення…», частина друга «якщо винний діє способом, зазначеним у ч. 1, з метою примусу для повернення боргу…» [4]. Схожість зі складом злочину само-правство простежується у тому значені, що винний здійснює своє дійсне чи гадане право всупереч встановленому законом порядку, оскільки позичальник має право вимагати повернен-ня боргу, але засобами і методами передбаченими законом.

В КК Румунії це стаття 203 «акт підпорядкування особи, в інших випадках чим передбачені в законі, до будь-якого виду праці проти його/її бажання або до будь-якого виду обов’язкової праці…» [5]. Можна припустити, що потерпіла особа виконувала певні види робіт за дорученням винного, і в тому випадку, коли винний примушує потерпілого викону-вати інші, не передбачені види робіт, або передбачені, але які вже виконані. Тобто у випадку, коли винний не є службовою особою, такі його дії можна розцінювати як самоправство. Інтерес, в контексті нашого дослідження, становить, також, норма, яка міститься в статті 256 вище згадуваного кодексу,

~ 132 ~

а саме «акт взяття рухомого активу, що належить іншій особі, з яким мають рівні права, або несправедливе використання цього активу, або відмова повернути це…» [5]. В даній ситуації винний використовує активи «несправедливо», тобто всупереч чи з порушенням встановленого порядку чи відмовляється по-вернути його, можливо утримує довше ніж це передбачено встановленим порядком.

З КК Французької Республіки нас зацікавив склад злочи-ну передбачений у статті 433-12 «діяння, вчинене будь-якою особою, правової підстави, що виразилося у втручанні у здійс-нення державних повноважень шляхом вчинення одного з діянь, що відносяться до компетенції осіб, наділених відпо- відними функціями…» [6]. Дію здійснену без законних підстав можна розцінювати як таку, що здійснюється всупереч вста- новленого порядку. Втручаючись у здійснення державних повноважень особа здійснює гадане право на здійснення одної з дій, які відносяться до компетенції осіб, наділених відповід-ними функціями.

Аналізуючи суб’єктивну сторону досліджуваних норм КК Австрійської Республіки, Республіки Польщі, Румунії та Фран-цузької Республіки, ми прийшли до висновку, що у всіх складах злочинів суб’єкт злочину – загальний, а злочин може бути вчи-нений лише з умисною формою вини.

––––––––––––––––––

1. Маркевич А. Р. Кримінально-правове дослідження самоправст-ва держав, які входили в Союз Радянських Соціалістичних Республік / А. Р. Маркевич // Юридичні наукові дискусії як фактор сталого розвитку правової доктрини та законодавства: міжнародна науково-практична конференція (Київ, 18–19 травня 2013 р.): у 2-х ч. – К.: Центр правових наукових досліджень, 2013. – Ч. II. – 140 с.

2. Красницький І. В. Поняття, підстави та форми кримінальної ві-дповідальності за кримінальним правом: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та криміно-логія; кримінально-виконавче право» / І. В. Красницький; Львівський юридичний інститут МВС України. – Львів, 2005. – 19 с.

3. Уголовный кодекс Австрии / пер. с нем. – М.: Зерцало-М, 2001. – 144 с.

4. Уголовный кодекс Республики Польша от 06.06.1997 г. // [Еле-ктронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.google.com.ua/url

~ 133 ~

5. Уголовный кодекс Румынии от 17 липня 2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ugolovnykodeks.ru/2011/11/ugolovnyj-kodeks-rumynii/.

6. Уголовный кодекс Республики Франции от 11.08.2013 г. [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу: http://perlpot.net/cod/penal.pdf.

В. О. Маркова, здобувач


БУЛІНГ (від англ. TO BULLY) – ЗНУЩАННЯ НАД ДІТЬМИ У ШКОЛІ

ЯК ЖОРСТОКІ РЕАЛІЇ В НАШОМУ СУСПІЛЬСТВІ Страшна статистика свідчить, що 34% українських дітей

хоча б раз у житті були в ролі жертви, а 43% приміряли на себе амплуа агресора. За рівнем жорстокості вони посідають чет- верте місце в Європі – після своїх однолітків із Росії, Албанії та Білорусії. При чому з кожним роком відсоток юних агресорів зростає. Вони принижують, цькують і б’ють своїх однолітків і записують свої екзекуції на телефон, щоб потім всі бажаючи змогли це побачити в Інтернеті [1]. На думку соціолога І. Кона, буллінг – це залякування, фізичний або психологічний терор, спрямований на те, щоб викликати в інших страх і тим самим підпорядковувати собі [2].

На початку 80-х років у Норвегії сталося кілька випадків самогубств хлопчиків, які були жертвами жорстоких знущань. Ці трагічні події мобілізували країну на започаткування зага-льнонаціональної програми боротьби з булінгом [3]. Булінг (від англ. to bully – задиратися, знущатися, змушувати по- грозами) – повторювані, свідомі, навмисні та обдумані дії з наміром нашкодити, викликати страх шляхом погрози по- дальшою агресією.

Результати дослідження «Насильство в школі», проведе-ного в чотирьох регіонах України, показали, що третина з 1236 учнів з 20 шкіл Київської, Кіровоградської, Вінницької та

http://ugolovnykodeks.ru/2011/11/ugolovnyj-kodeks-rumynii/

http://ugolovnykodeks.ru/2011/11/ugolovnyj-kodeks-rumynii/

http://perlpot.net/cod/penal.pdf

~ 134 ~

Черкаської областей (від 24 до 37%) зазнавала фізичного чи психологічного насильства у школі [4]. Зокрема у Фінляндії пі-сля серії самогубств підлітків на початку 1980-х, причиною яких стали образи з боку ровесників, уряд країни розробив програму профілактики, побудовану на зміні ставлення свідків до насильства. Школярам почали прищеплювати неприпусти-мість пасивного спостереження за екзекуціями, необхідність заступитися за жертву. Таке виховання принесло свої плоди – молодіжна агресія в країні різко пішла на спад [5].

Україна знаходиться у перших рядах серед країн СНД за кількістю підліткових суїцидів. Щорічно у нашій країні скою-ється 34,5 дитячих самогубств на 100 тисяч населення. За да-ними ВООЗ, показник у 20 осіб вже вважається критичним. Найчастіше підлітки вчиняють спроби суїциду через сімейні проблеми і міжособистісні конфлікти, у тому числі через при-чини стосунків з однолітками [6]. Деякі жертви знущань насті-льки страждають, що закінчують або намагаються покінчити з життям самогубством. Буліцид (від англ. bullycide) поняття, яке означає здійснення самогубства жертвами знущань у школі з метою припинення страждань [7]. Зокрема, школяр 4-го класу однієї зі шкіл Одеської області повісився через знущання стар-шокласників. На думку міліції, довели дитину до самогубства старшокласники. Вони били і принижували його, знімаючи всі екзекуції на відео і передаючи один одному. Даний факт підт-вердила сестра хлопчика і інші школярі [8]

Дослідники в Новій Зеландії при опитуванні учнів вияви-ли, що 48% з числа досліджуваних виступали жертвами зну-щань, і 44% учнів зізналися, що вони виявляли агресію щодо інших учнів, і що за їх словами «це було весело» [9, с. 8].

За спостереженням Людмили Литвин, президента Асоці-ації дитячих психіатрів України, якщо десять років тому діти, жорстоко скривджені однолітками, зверталися до неї як до фа-хівця один-два рази на місяць, то сьогодні з такими скаргами приходять чи не щодня. За рівнем агресії підлітків стосовно однолітків Україна посідає четверте місце в Європі після Росії, Албанії і Білорусії, констатують у Всесвітній організації охоро-ни здоров’я [5]

~ 135 ~

В українському Інтернеті не важко знайти відео, як п’ятеро підлітків побили однолітка за те, що він, начебто, об- разив дівчину під час інтернет-спілкування. Іншу школярку двоє однокласників вклали на лікарняне ліжко із черепно-мозковою травмою просто за те, що вона не така, як інші – інвалід дитинства [1].

Дослідники встановили, що кожна сімнадцята дитина у віці 10–17 років зазнає знущань через Інтернет, причому бли-зько однієї третини з цього числа вважають такі інциденти надзвичайно образливими та принизливими [3]. Вченими США було проведене спеціальне лонгітюдне дослідження. Виявило-ся, що до 23 років ті, хто зазнавав насилля в школі мають біль-ший рівень депресивності та нижчий рівень самооцінки, ніж їх однолітки, які не зазнавали третирування. 60% хлопців, які бу-ли переслідувачами в середній школі, до 24 років хоча б один раз притягувалися до відповідальності за вчинення злочину, і 35–46% – мають 3 або більше засуджень [9, с. 14]. Насильство в інформаційному просторі, іншими словами «кібер-буллінг», стає однією з причин насильницьких злочинів з метою пода-льшого використання відзнятого відеозапису та фотографій у повідомленнях електронної пошти, мобільних телефонів (на-приклад SMS, ММS), спілкування в чатах, на приватних сторін-ках Інтернету тощо. Саме це було однією з причин, які слугува-ли для вчинення 22 вбивств групою підлітків Дніпропетровсь-кого регіону у 2006–2007 роках [10].

Проблема булінгу розглядалася у відомчому наказі МОН № 844 від 25.12.2006 р. «Про вжиття додаткових заходів щодо профілактики та запобігання жорстокому поводженню з діть-ми» [11] шість випускників однієї із Чернівецьких шкіл відзня-ли восьмихвилинний відеофільм з образливою назвою та фік-сацією жорстоких, цинічних знущань над однолітками. На відео зафіксовано сцени побиття однокласників та молодших дітей, використання окремих «прийомів» армійської дідівщини, бру-тальне приниження людської гідності з елементами жорстоко-сті та цинізму. Сцени знущання були відзняті в навчальних класах, спортзалі, буфеті, коридорах, біля центрального входу в школу. Фільм з’явився на одному із сайтів мережі Інтернет.

~ 136 ~

Слід відзначити, що в додатку до листа Міністерства освіти, молоді та спорту України від 23.08.1 № 1/9-595 « Деякі питання організації виховної роботи у 2012/2013 навчальному році» [12] акцентується увагу на пріоритетності здійснення моніторингу ризиків виникнення всіх форм насильства серед дітей та учнівської молоді, визначення причин тривожності та агресивності; розробки індивідуальних програм психолого-педагогічного супроводу учнів «групи ризику»; залучення уч-нів, схильних до девіантної поведінки до участі в «Шкільній медіації» та забезпечення ефективного функціонування психо-логічної служби системи освіти.

Соціальна профілактика жорстокого поводження з діть-ми в Україні, як зазначає І. М. Трубавіна [13, с. 46], буде здійс-нюватися ефективно, якщо ґрунтуватиметься на концепції «допомоги для самодопомоги». Ключовим моментом «допомо-ги для самодопомоги» є опора на бажання батьків, учителів, самих дітей керувати власним життям, запобігати небажаним впливам й обману.

––––––––––––––––

1. Українські підлітки опинились у списку найжорстокіших у Євро-пі. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/ukrayina/ ukrayinski-pidlitki-opinilis-u-spisku-nayzhorstokishih-u-yevropi.html

2. Кон И. С. Что такое буллинг и как с ним бороться? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.sexology.narod.ru

3. School-based Anti-Violence Program, 1996 / Centre for Children and Families in the Justice System. – Available from. [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: http://www.lfcc.on.ca/bully.htm.

4. Шершень А. Психологічне насильство серед школярів є більш болючим, ніж фізичне / А. Шершень. [Електронний ресурс]. – Режим дос-тупу: http:// www.mpravda.соm

5. Корреспондент: Уроки жорстокості. Залишки тоталітар- ного виховання перетворили половину українських школярів на жор- стоких агресорів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pda.korrespondent.net/ua/j

6. Підліткова імпульсивність: Як залишитись живим? [Електрон-ний ресурс]. – Режим доступу: http://wcu-network.org.ua/ua/defence-hts/article/Pdltkova_

7. Coloroso Barbara. The bully, the bullied, and the bystander: from pre-school to high school: how parents and teachers can help break the cycle of violence. – Canada, 2002. – P. 218.

http://tsn.ua/ukrayina/

http://www.lfcc/

http://pda.korrespondent.net/ua/j

http://wcu-network.org.ua/ua/defence-hts/article/Pdltkova_

http://wcu-network.org.ua/ua/defence-hts/article/Pdltkova_

~ 137 ~

8. Старшокласники довели хлопчика до суїциду на Одещині. [Еле- ктронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/np/_ starshoklasniki-doveli-hlopchika-do-sujicidu-na-odeschini/411093

9. Garrett Ann G. Bullying in American Schools. Garrett Ann G. / Mc. Farland Company. – 2003. – 172 p. [Електронний ресурс]. – Режим дос-тупу: http://books.googlecom.ua

10. Виступ Міністра освіти і науки України С.M. Ніколаєнка на спі-льній колегії МОН, МВС, Мінсім’ямолодьспорт 27.04.2007 р.

11. Про вжиття додаткових заходів щодо профілактики та за- побігання жорстокому поводженню з дітьми // Наказ МОН № 844 від 25.12.2006 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uazakon.com/document

12. Деякі питання організації виховної роботи // Лист Міністерства освіти, молоді та спорту України № 1/9-595 від 23.08.12. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://osvita.ua

13. Трубавіна І. М. Концепція «допомоги та самодопомоги» в соці- альній роботі в Україні / І. М. Трубавіна // Соціал. робота в Україні: теорія і практика. – 2003. – № 2. – С. 44–51.

Х. В. Машталір, аспірант


СИСТЕМА ФУНКЦІОНУВАННЯ

СУДОВОЇ СИСТЕМИ В ПЕРІОД ЗУНР Однією з особливостей, яка відрізняє Західноукраїнську

Народну Республіку від інших новоутворених держав є те, що вона під впливом європейської моделі державо- і правотворен-ня отримала первинний досвід державного будівництва. Зви-чайно важливу роль у функціонуванні державно-політичної системи ЗУНР, як і будь-якої іншої держави відігравали органи судочинства.

Саме вони стояли на захисті порушених прав і свобод громадян. Діяльність судових органів як частини державного апарату ЗУНР юридично закріплювалася раніше прийнятими нормативними актами, що стали правовою основою існування та функціонування судової системи та органів прокуратури.

http://gazeta.ua/articles/np/_%20starshoklasniki-doveli-hlopchika-do-sujicidu-na-odeschini/411093

http://gazeta.ua/articles/np/_%20starshoklasniki-doveli-hlopchika-do-sujicidu-na-odeschini/411093

~ 138 ~

Також згодом на державному рівні регулювалася адвокатська та нотаріальна діяльність.

Правовою основою організації судової системи в ЗУНР став прийнятий УН Радою Закон «Про тимчасову організацію судів і влади судової». Загалом цей нормативний акт мав на меті встановити замість австрійської судової влади україн-ську, не порушуючи при цьому самої судової організації. У документі підкреслювалося, що судочинство в ЗУНР мас здійснюватися на основі законів і розпоряджень колишньої австрійської держави, якщо останні не суперечать українській державності [1, с. 27].

Після проголошення ЗУНР у багатьох повітах і населених пунктах було ліквідовано колишню австрійську жандармерію. Замість неї місцеві комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну міліцію. Але така система не мо-гла забезпечити надійної охорони порядку в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. Українська Національна Рада прийняла рі-шення про утворення корпусу української державної жандар-мерії. До нього набирали добровольців, в першу чергу з числа військовослужбовців. Правове регулювання діяльності судово-прокурорських органів здійснювалося відповідно до Закону «Про тимчасову організацію судів і судової влади» від 21 лис-топада 1918 року. Система судових органів ЗУНР включала: по-вітові, окружні суди та вищий суд. Суд присяжних тимчасово припиняв діяльність у зв’язку з воєнним станом. У цьому ж плані ДСВС 30 листопада 1918 р. видав розпорядження «Часове підчинення цивільних осіб під військове судівництво». Крім того, основною вимогою законодавства було те, що судочинст-во мало вестись виключно українською мовою [2, с. 38].

Також важливим елементом механізму держави були су-дово-прокурорські органи ЗУНР. Оскільки вони складали один з різновидів державної влади і відігравали велику роль у пра-возахисній системі держави. Правове регулювання діяльності судово-прокурорських органів здійснювалося відповідно до Закону «Про тимчасову організацію судів і судової влади». Система судових органів ЗУНР включала: повітові, окружні суди та вищий суд. Суд присяжних тимчасово припиняв

~ 139 ~

діяльність у зв’язку з воєнним станом. Окружні й повітові суди мали розглядати цивільні справи. А для розгляду криміналь-них справ Законом УНР в повітах утворювалися трибунали, які мали діяти у складі одного або трьох призначуваних Секре-тарством юстиції суддів. Згідно із Законом другою судовою інстанцією мав стати Вищий суд і третьою – Найвищий державний суд.

У зв’язку з «надзвичайними обставинами, спричиненими війною» було внесено зміни у систему судоустрою. Зокрема, тимчасово для розгляду кримінальних справ були утворені трибунали першої інстанції (у повітах). Суддів цих трибуналів призначав Державний Секретаріат судівництва, а затверджу-вала УН Рада або її Виділ. Дослідники (Б. Тищик) зазначають, що трибунали першої інстанції діяли у складі: 1) одно осіб- ного судді (якщо покарання за вчинене правопорушення не перевищувало одного року в’язниці і грошова кара – неза-лежно від розміру); 2) у всіх інших випадках трибунал діяв у складі трьох суддів.

Серед інших вимушених змін – скорочення з трьох до двох років «підготовчої суддівської служби» (тобто стажуван-ня) і тимчасове (на один рік -у зв’язку з воєнним станом) при-пинення діяльності суду присяжних. Було прийнято також роз-порядження про запровадження у судочинстві української мо-ви, принципів гласності, змагальності, права звинуваченого на захист тощо. Успішно діяли в ЗУНР і органи військової юстиції, організація яких заслуговує на особливу увагу. Структуру вій-ськових судів встановлювало розпорядження Державного Сек-ретарства судівництва. Вона складалася з окружного військо-вого суду, обласного військового суду та Найвищого військово-го трибуналу. Функції звинувачення виконували органи дер-жавної прокуратури ЗУНР (Державна прокураторія). Окремим розпорядженням Державного Секретаріату судівництва урегу-льовувалася діяльність нотаріату. Зокрема, нотаріальну службу ЗУНР очолювала Нотаріальна палата, яка організаційно під- порядковувалась Державному Секретаріатові судівництва. Нотаріуси, які склали присягу на вірність державі, ставали но-таріусами ЗУНР [3, с. 218].

~ 140 ~

Підводячи підсумки, варто сказати, що судова система була важливою ланкою в державному механізмі ЗУНР. Важли-вим було те, що функціонування судочинства, прокуратури, адвокатури та нотаріату базувалися на створеній і закріпленій нормативно-правовій базі. Звичайно більшість реформ в сфері судової системи і прокуратури перебувала на початковій стадії, але успішно просувалася за допомогою кваліфікованих прав-ників та європейському досвіду.

–––––––––––––––––

1. Вівчаренко О. А. Правоохоронні органи Західноукраїнської Народної Республіки / О. А. Вівчаренко // Матеріли міжнародної науко- вої конференції, присвяченої 75-річчю Західноукраїнської Народної Республіки.

2. Комар В. Судова справа в ЗУНР / В. Комар, С. Сворак // Матеріли міжнародної наукової конференції, присвяченої 75-річчю Західноукраїн-ської Народної Республіки.

3. Терлюк І. Я. Історія держави і права України / І. Я. Терлюк. – Львів, 2003. – 156 с.

4. Тищик Б. Й. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918–1923 рр. / Б. Й. Тищик, О. А. Вівчаренко. – Коломия, 1993. – 120 с.

5. Мищак І. До історії законотворчості Західноукраїнської Народ-ної Республіки / І. Мищак // Право України. – 2008. – № 10.

А. А. Мельник, здобувач

(Львівський державний університету внутрішніх справ)

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИНЦИПУ ІНСТАНЦІЙНОСТІ ПІД ЧАС ВИРІШЕННЯ СПРАВ

АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ ЯК ОДИН ІЗ НАЙВАЖЛИВІШИХ КРИТЕРІЇВ РОЗБУДОВИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Принцип інстанційності при визначенні структури судо-

вої системи розглядається ученими у взаємодії з іншими прин-ципами її побудови та вважається в юридичній науці одним із

~ 141 ~

найважливіших серед організаційних принципів судової влади. Однак, неоднозначність тлумачення поняття «судова інстан-ція» та різне розуміння законодавцем, науковцями та практи-ками сутності принципу інстанційності (в аспектах організа-ційної чи процесуальної категорії) привертають прискіпливу увагу представників різноманітних наукових кіл до цих явищ.

Учені В. Шишкін та І. Марочкін вважають інстанційність, відповідно, «одним із принципів організації судового устрою і в переважній більшості країн судові системи організовані таким чином, що для кожної стадії судового провадження (ін-станції) створені судові установи, до функціональної діяльності яких віднесено лише один із видів проходження справи або «організацію судів відповідно до необхідності забезпечити право на перегляд судового рішення судом вищого рівня», а «інстанційна система є гарантією високої якості судочинства і забезпечує конституційне право на перегляд судового рішен-ня [1, с. 6, 101].

Окремі науковці визначають інстанційність як процесуа-льне поняття: «за допомогою якого у процесуальних кодифіко-ваних актах визначається порядок розгляду (перегляду) судо-вих справ» [2, с. 121], що «означає обсяг процесуальних повно-важень суду щодо вирішення судової справи», «законодавче визначення наявності різних повноважень суду під час розгля-ду або перегляду однієї й тієї самої справи» [3, с. 46, 101].

Зазначене цілком узгоджується з вимогами міжнародно-го законодавства, що презюмують існування у національній судовій системі не менш як двох судових інстанцій. Здебільшо-го, розгляд справи відбувається у трьох інстанціях: вирішення справи по суті – це перша судова інстанція; повторний розгляд справи по суті за апеляційною скаргою учасників – друга; пере-вірка на предмет дотримання установленої процесуальним за-коном процедури розгляду справи, усунення порушень закону попередніми інстанціями – третя інстанція (касаційна).

Правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави, систему судів загальної

~ 142 ~

юрисдикції, систему і загальний порядок забезпечення діяль-ності судів та інші питання судоустрою регулює Закон України «Про судоустрій і статус суддів» [4].

Згідно зі статтею 17 цього Закону система судів загальної юрисдикції відповідно до Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Систему судів загальної юрисдикції складають: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди (вищі судові ор-гани спеціалізованих судів); 4) Верховний Суд України (є най-вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції).

Для забезпечення справедливого та неупередженого роз-гляду справ у розумні строки, встановлені законом, стаття 7 Закону про судоустрій і статус суддів передбачає, що в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верхов-ний Суд України.

Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у ви-значеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції, а згідно ст. 8: «Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона відне-сена процесуальним законом» [4].

Стаття 14 згаданого Закону (Право на оскарження судо-вого рішення) передбачає, що учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України [4].

Юрисдикцію, повноваження адміністративних судів щодо розгляду адміністративних справ, порядок звернення до адмі-ністративних судів та порядок здійснення адміністративного судочинства визначає Кодекс адміністративного судочинства України (надалі – КАС України). Зокрема, статтею 20 (Інстан-ційна підсудність) КАС України [5] закріплено положення, згід-но з якими місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди), а також Вищий адміністративний суд України у випадках, вста-новлених цим Кодексом, вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції. Апеляційні адміністративні суди, відпо-

~ 143 ~

відно до цієї статті, переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адмініст-ративних судів та окружних адміністративних судів), які зна-ходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеля-ційному порядку як суди апеляційної інстанції. Вищий адмініс-тративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції.

У випадку, визначеному ч. 6 ст. 177 КАС України [5] Ви-щий адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення Київського апеляційного адміністративного суду. Верховний Суд України у випадках, установлених цим КАС України, переглядає судові рішення адміністративних судів після їх перегляду в касацій-ному порядку.

Статтею 7 КАС України [5] закріплено перелік принципів адміністративного судочинства (принципи здійснення право-суддя в адміністративних судах): верховенство права; закон-ність; рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з’ясування всіх обставин у справі; гласність і відкри-тість адміністративного процесу; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, установлених КАС України; обов’язковість судових рішень.

Власне, принцип забезпечення апеляційного та касацій-ного оскарження рішень адміністративного суду (крім випад-ків, установлених КАС України) займає важливе місце серед інших конституційних принципів організації судових систем (організаційних принципів). У забезпеченні права особи на оскарження судового рішення полягає суть цього принципу, а відповідно до КАС України, основними формами оскарження судового рішення є: апеляція і касація. Згідно з апеляційним або касаційним порядком рішення суду може бути переглянуто судом вищої інстанції.

Слід зауважити, при цьому, що згідно з міжнародно-правовими вимогами щодо найважливіших критеріїв побудови

~ 144 ~

сучасних судових систем, одна і та ж справа не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді.

За законодавством, практично, будь-якої країни, судові інстанції відрізняються одна від одної колом процесуальних повноважень щодо розгляду (вирішення) справи та прийняттю рішень. Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом стосо-вно попередньої судової інстанції. До прикладу, суд апеляцій-ної інстанції є вищим відносно суду першої інстанції, а суд ка-саційної інстанції є вищим відносно суду апеляційної інстанції.

У науці, загалом, під судовою інстанцією розуміється су-довий орган у цілому (структурний підрозділ), який виконує конкретні процесуальні функції та повноваження при здійс-ненні правосуддя. Судом першої інстанції є судовий орган, упо-вноважений вперше розглянути та вирішити у межах своєї предметної юрисдикції відповідний спір (справу), а судом апе-ляційної інстанції – суд, який розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили (здійснює повторний розгляд справи в цілому або в частині з прийняттям нового рішення, скасовуючи тим самим рішення суду нижчої інстанції або залишає його в силі.

Апеляційні суди діють у багатьох країнах, насамперед з англосаксонською моделлю судочинства. Судом касаційної ін-станції є суд, який здійснює перевірку законності та обґрунто-ваності рішення судів нижчої інстанції, що набрали законної сили. Тобто, касаційний суд справу не розглядає, а оцінює пос-тановлене судове рішення з позиції правильності застосування законів на практиці. Касаційні суди діють у країнах, які запози-чили чи приєдналися до французької системи права (Естонія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Польща, Україна) [6, c. 213].

Конституція Італійської Республіки (стаття 101) закріп-лює правило, за яким судові функції здійснюються звичайними суддями, посади яких запроваджені та діяльність яких регулю-ється нормами про судоустрій (законом про судоустрій – авт.), а у випадках порушення закону «завжди допускається подання скарг в Касаційний суд на винесені звичайними та спеціальни-ми суддями вироки і на акти, що зачіпають особисту свободу» (ст. 82); Конституція Королівства Іспанія (ст. 123) зазначає, що

~ 145 ~

Верховний суд, юрисдикція якого поширюється на всю терито-рію Іспанії, є вищим судовим органом для усіх гілок судової влади, за винятком тих, що відносяться до захисту конститу-ційних гарантій [7, с. 81, 82, 218].

Стаття 149 Конституції Естонської Республіки (1992 р.) зазначає, що «повітові, міські та адміністративні суди є судами першої інстанції. Окружні суди є судами другої інстанції, вони розглядають в апеляційному порядку рішення судів першої інстанції. Державний суд є вищою судовою інстанцією держави, який розглядає судові рішення в касаційному порядку...» [8].

Змішана форма оскарження судових рішень – ревізія, по-єднує риси апеляції і касації та існує, наприклад, у Австрії та Німеччині. Ця форма передбачає здійснення ревізійного прова-дження судом вищої інстанції, який переглядає справу по суті (апеляція) і перевіряє дотримання процесуального закону су-дом попередньої інстанції, правильність застосування матеріа-льного закону (касація) внаслідок чого можливе ухвалення ним нового рішення по справі або повернення справи на новий роз-гляд у суд нижньої інстанції.

Принцип інстанційності повинен забезпечувати вине-сення справедливого судового рішення адже особа, яка зверта-ється до суду, розраховує на встановлення (відновлення) прав, а справа буде розглянута справедливо та об’єктивно.

Відтак, право на доступ до правосуддя та принцип інста-нційності є фундаментальними для усієї європейської системи захисту прав людини, а гарантовані вітчизняним та міжнарод-ним законодавством права і свободи особи повинні, передусім, забезпечуватися на національному рівні та захищатися судо-вими органами держави.

На національному рівні має бути забезпечено підвищен-ня доступності ефективних засобів правового захисту, зокрема, і доступ до верховних судів. До слова, ефективність загально-європейської системи захисту прав і свобод перебуває у прямій залежності від національних правових і судових систем. У зв’язку з цим повинна існувати постійна взаємодія між україн-ськими судами та Європейським Судом. При цьому, головними суб’єктами взаємодії між Європейським Судом і національними судовими системами повинні бути найвищі судові органи. Вер-

~ 146 ~

ховний суд України, спрямовуючи практику судів нижчого рів-ня, повинен відігравати основну роль у застосуванні правових норм щодо захисту прав і свобод особи, йому ж і повинна нале-жати найважливіша роль у процесі імплементації європейських стандартів у відповідній сфері захисту особи.

–––––––––––––––––

1. Шишкін В. І. Судові системи країн світу: в 3 кн.: навч. посібник / В. І. Шишкін. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – Кн. 2. – 335 с.

2. Назаров І. В. Значення принципу інстанційності для організації судової системи України та європейських країн / І. В. Назаров // Юридич-на Україна. – 2009. – № 5. – С. 121–125.

3. Організація судової влади в Україні: навч. посібник / [І. Є. Мароч-кін, Н. В. Сібільова, В. П. Тихий та ін.]; за ред. І. Є. Марочкіна, Н. В. Сібільо-вої. – Х.: Одіссей, 2007. – 346 с.

4. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 41–45. – Ст. 529.

5. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35–37. – Ст. 446.

6. Кириченко B. M. Порівняльне конституційне право: модульний курс: навчальний посібник / В. М. Кириченко, О. М. Куракін. – К.: «Центр учбової літератури», 2012. – 256 с.

7. Конституции зарубежных стран: сборник / сост. В. Н. Дубровин. – М.: Юрлитреформ, 2009. – 440 с.

8. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.concourt.Am/ armenian/legal_resources/world_constitutions/constit/estonia/estoni-r.htm.

А. В. Мельник, аспірант

(Львівський національний університет ім. І. Франка)

РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ НАГЛЯДУ І КОНТРОЛЮ ЗА ДОТРИМАННЯМ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Україна є соціальною правовою державою, найвищою

цінністю якої є людина. Головним обов’язком такої держави є затвердження та забезпечення прав та свобод людини, зокре-ма, передбаченого Конституцією, її права на працю. Адже право

http://www.concourt.am/%20armenian/legal_resources/world_constitutions/constit/estonia/estoni-r.htm

http://www.concourt.am/%20armenian/legal_resources/world_constitutions/constit/estonia/estoni-r.htm

~ 147 ~

на працю – це природне і невід’ємне право людини, яке вияв-ляє її особисті можливості, здібності до праці. Забезпечення прав людини – це діяльність органів державної влади і місце-вого самоврядування, громадських об’єднань і громадян у створенні сприятливих умов (гарантій) для правомірної і неу-хильної їх реалізації і захисту.

Cаме в забезпеченні конституційних трудових прав пра-цівників суттєву роль відіграє нагляд та контроль за дотри-манням законодавства про працю. Ефективна реалізація нор-мативних приписів, нормативно-правових актів, покликаних забезпечувати виникнення, розвиток і припинення трудових та тісно пов’язаних з ними відносин як необхідне передбачає здійснення системного нагляду і контролю за їх виконанням. «Будь-яке законодавство, особливо законодавство про охорону праці, ефективне тоді, коли воно неухильно виконується усіма зацікавленими учасниками відносин. Для здійснення цієї мети держава уповноважила відповідні органи та інспекції, які здій-снюють свої повноваження в двох правових формах: шляхом нагляду і шляхом контролю.

Нагляд і контроль за дотриманням законодавства про працю є особливими і необхідними функціями правової, демо-кратичної, соціальної держави. Контроль та нагляд за дотри-манням законодавства про працю є одними з найважливіших гарантій захисту прав найманих працівників. Загальна мета контролю і нагляду полягає в тому, щоб виявляти фактичний стан справ у будь-якому процесі, порівнювати відповідність цього стану наміченим цілям і, в разі необхідності, застосовува-ти заходи коригування щодо приведення підконтрольного об’єкта до належного стану.

Між наглядом та контролем попри їх спільні риси, існує і багато відмінностей, які слід проаналізувати для чіткого ро-зуміння суті цих понять:

1. Нагляд і контроль за дотриманням законодавства України про працю мають як загальні, так і специфічні особли-вості. І контроль, і нагляд можуть здійснюватись в однакових формах (перевірки, вимоги звітів, пояснень, надання вказівок та застосування санкцій тощо). Нагляд і контроль за дотри-

~ 148 ~

манням трудового законодавства є різними методами, форма-ми та способами забезпечення законності в регулюванні й реа-лізації трудових та тісно пов’язаних з ними відносин. Таким чином, контроль слід відрізняти від близького до нього виду державної діяльності – нагляду, хоча у них є ряд однакових рис, ознак, якостей та властивостей. Єдина у них і мета – забезпе-чення законності реалізації конституційних прав громадян на працю, попередження правопорушень в сфері трудових право-відносин та їх усунення.

2. Предметом нагляду та контролю за дотриманням за-конодавства про працю є трудові та тісно пов’язані з ними від-носини, які конкретизуються у відповідній поведінці, що вини-кає між об’єктами нагляду та контролю – учасниками цих пра-вовідносин. Суб’єктами нагляду та контролю за дотриманням трудового законодавства є різні за характером та правовою природою державні та недержавні органи, які мають на це від-повідні повноваження.

3. Контроль за дотриманням законодавства про працю відрізняється від нагляду тим, що він постійний та безперерв-ний, здійснюється як органами державної законодавчої та ви-конавчої влади, судами, так і багаточисельними спеціально створеними для цього контролюючими державними та гро-мадськими органами.

4. Нагляд за дотриманням трудового законодавства здій-снюють лише органи прокуратури, інші органи виконують ко-нтрольні завдання. Тому й назви усіх останніх мають відобра-жати сутнісних характер саме діяльності їх як контролюючих, а не наглядових органів. Контролюючими органами повинні на-зиватися всі державні інспекції та служби, інші органи (органи законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самовряду-вання), які мають відповідні повноваження.

5. Контроль відрізняється від нагляду тим, що контро-люючий орган, на відміну від прокуратури, має право втруча-тися в оперативну діяльність підконтрольного (іноді аж до пі-дміни собою керівного органу цього об’єкта), а також контро-люючі органи (але не прокуратура) мають право самостійно притягувати винних до правової відповідальності.

~ 149 ~

6. Такий підхід до з’ясування суті, змісту, характеру й природи нагляду й контролю за дотриманням трудового зако-нодавства дозволяє надати такі визначення поняттям нагляд та контроль за дотриманням законодавства про працю:

Нагляд за дотриманням законодавства про працю – це діяльність органів прокуратури щодо додержання законності і дисципліни в регулюванні й реалізації трудових та тісно пов’язаних з ними відносин, яка здійснюється без безпосеред-нього втручання в оперативну та іншу діяльність підприємст-ва, установи, організації.

Контроль за дотриманням законодавства про працю – це самостійна або зовнішньо ініційована діяльність спеціально уповноважених державних або недержавних органів по переві-рці за функціонуванням підприємств, установ, організацій, яка спрямована на отримання фактичних даних щодо об’єктів кон-тролю; застосування заходів щодо попередження правопору-шень; надання допомоги у поновленні законності й дисциплі-ни; встановлення причин та умов, що сприяють порушенню вимог правових приписів; прийняття заходів щодо притягнен-ня до юридичної відповідальності винних осіб.

С. О. Моісеєнкова, аспірант


АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ПРАВОВИХ ЯВИЩ

Осмислення предмета дослідження крізь призму антро-

пології права відноситься до філософського аналізу явища. Загальне сприйняття права у суспільстві не може вважатися дослідженим без врахування індивідуальних правових по- глядів [3, с. 151].

Виходячи із назви даної дисципліни, вона включає в себе загальне знання про людину (антропологія – наука про люди-

~ 150 ~

ну) і проблеми права. В біологічному значенні антропологія вивчає людину з точки зору особливостей її морфологічної по-будови та біологічних характеристик. Поява ж філософської антропології пов’язана із виділенням окремої галузі філософії як наслідок філософського осмисленням проблем людини [1, с. 20].

Рулан Н. визначає юридичну антропологію як «…науку про людину як соціальну істоту в її правових проявах, вимірах, характеристиках. Вона вивчає правові форми суспільного жит-тя людей від давнини і до наших днів» [4, с. 1].

На основі дослідження психічних явищ у праві, можна ви-робити нові підходи до розуміння правоутворюючої, правотво-рчої, правореалізуючої діяльності суспільства та держави.

Антропологічна сутність права виявляється через зв’язок права і конкретного індивіда, їх взаємодії. Як регулятор су- спільних відносин, право сприяє гармонізації існування людини у суспільстві, що і викликало потребу у вивченні антропологічно-правових і філософсько-правових характе- ристик правових явищ.

Бути правовим суб’єктом – це не лише відтворювати зміст норм позитивного права шляхом тлумачення юридичних норм [5, с. 251]. Оскільки людина наділена індивідуальною правовою свідомістю, вона бере безпосередню участь у форму-ванні права.

З філософської точки зору індивідуальним називають своєрідне існування в єдиному вигляді. Можна також виді- лити властивість індивідуального бути приналежним єдиному суб’єкту.

У відношенні індивідуального до загального протягом усієї історії філософії погляди мислителів змінювались. Само- ідентичність людини, визнання її особистістю з власним поглядом на світ, відношенням до світу, уявлення про власне місце у всесвіті відбувається, в тому числі, через правосвідо-мість, правову культуру.

Онтологічний статус права впливає на вибір методо- логії дослідження. Право, яке є явищем ідеального світу, частково має вираження у матеріальних об’єктах, проте

~ 151 ~

дослідження правових явища лише з раціональної з точки зору не є можливим.

О. Г. Данільян визначає право як явище, без якого людина не може існувати з однієї сторони, а з іншої сторони – виявляє в структурі людського буття такі моменти, які і зумовлюють правовідносини (тобто право). Саме ці обставини, на його дум-ку, і роблять можливим існування антропології права [5, с. 231–232]. Саму ж правову антропологію розуміє як вчення про спо-сіб і структуру буття людини як суб’єкта права, або, коротше, вчення про право як спосіб людського буття [5, с. 232].

Людина стає вихідною точкою у праворозумінні. Дослі-джуючи ту чи іншу проблематику слід брати до уваги людсь-кий фактор, який суттєво впливає на правову реальність.

Досліджуючи антропологічний принцип у філософії пра-ва, А. П. Кравченко припускає, що філософська та правова ан-тропологія може стати тією методологічною базою філософії права, якій під силу вирішити складні завдання побудови су-часної доктрини праворозуміння на основі дослідження спів-відношення особистості й права, розгляду особистості як об’єкта права та її вимог до права, структури цінностей особис-тості й засобів утілення таких цінностей у суспільне життя. Ан-тропологічний принцип повинен стати стрижневим у розробці концепцій праворозуміння, увібравши в себе всі позитивні ри-си різноманітних тлумачень права природно-правової та пози-тивістської спрямованості, які визнавали б особистість як са-мостійну правову цінність та основне мірило усіх суспільноз-начущих процесів [2, с. 34–35].

Слушним також є висновок про те, що в контексті філо-софії права, антропологія права конкретизує загальне питання філософії «що таке людина?» як більш спеціальне питання «що таке людина як суб’єкт права?» і розглядає право крізь призму людських можливостей [5, с. 246].

Право не є безсуб’єктним явищем, а тому можна прослід-кувати зв’язок права із індивідом у всіх можливих його про-явах. До прикладу, процес формування права (правоутворен-ня), як і правотворча діяльність компетентних державних органів, є продуктом людської діяльності. Право створюється

~ 152 ~

людьми, сукупним суб’єктом – індивідами, спільнотами людей, суспільством в цілому. Правоутворення, у його ненормативно-му прояві здійснюється через правосвідомість, правові прин-ципи, правові концепції, виникнення конкретних моделей по-ведінки у правовідносинах тощо. З філософської точки зору вони складають антропологічну сутність правового явища. Фо-рмування у свідомості людини поділу на допустиму та недопу-стиму поведінку, з попереднім сприйняттям певних правил як належних, у подальшому реалізується у конкретні правовідно-сини. Ці відносини визнаються державою і, за допомогою пра-вотворчих процедур, стають повноцінними нормами права.

Крім того, як один із доказів прямого застосування ан-тропологічних знань у юриспруденції, є виділення на законо-давчому рівні право- та дієздатності особи. Так, якщо правоз-датність особи не залежить від психічних чи фізіологічних вла-стивостей особи, то надання особі в тій чи іншій мірі дієздатно-сті пов’язується із віковими, психічними, фізичними та іншими антропологічними показниками розвитку особи. Така практика є, по суті, світовою, і не викликає суперечок з приводу необхід-ності такого поділу. Так, людина, яка не досягнула відповідно віку, вважається неповноцінним суб’єктом права в силу загаль-ноприйнятих уявлень про ступінь психічної зрілості людей рі-зного віку або стану психічного здоров’я. Ступінь дієздатності особи залежить від різних чинників, в тому числі особистих якостей людини в міру їх розвитку. Адже дієздатність у праві надає суб’єкту можливість бути суб’єктом правовідносин, ство-рювати для себе юридичні обов’язки, нести відповідальність за виконання чи невиконання таких обов’язків та реалізовувати власний інтерес.

Отже, можна підсумувати, що правова антропологія вка-зує на існування права в людському бутті. Ціннісний підхід до проблем сучасного права нероздільно пов’язаний із антрополо-гізацією правового вчення і його практичного застосування. В юридичних науках з’являються ознаки антропологізації дослі-джуваних об’єктів, а тема прав людини та правових засобів їх захисту стає пріоритетною [1, с. 17–18]. Таким чином, основні завдання правової антропології полягають у вивченні право-

~ 153 ~

вих явищ через систему «людина – право», у співвідношенні цих двох феноменів, адже великою мірою зміст права залежить від ціннісних орієнтацій суб’єкта.

––––––––––––––––––

1. Ковлер А. И. Антропология права: учебник для вузов / А. И. Ковлер. – М.: НОРМА, 2002. – 480 с.

2. Кравченко А. П. Антропологічний принцип у філософії права: монографія / А. П. Кравченко; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Х.: Право, 2010. – 235 с.

3. Остроумов Г. С. Правовое осознание действительности / Г. С. Остроумов. – М.: Наука, 1969. – 173 с.

4. Рулан Н. Юридическая антропология: учебник для вузов: пер. с фр. / Н. Рулан; отв. ред. В. С. Нерсесянц. – М.: Норма, 1999. – 310 с.

5. Философия права: учебник / О. Г. Данильян, Л. Д. Байрачная, С. И. Максимов и др.; под ред. О. Г. Данильяна. – М.: Изд-во Эксмо, 2005. – 416 с.

О. І. Нагай, здобувач


ДО ПИТАННЯ ПРО ОБ’ЄКТ ПІДКУПУ СЛУЖБОВОЇ ОСОБИ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

ПРИВАТНОГО ПРАВА НЕЗАЛЕЖНО ВІД ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОЇ ФОРМИ

Підставою кримінальної відповідальності за підкуп слу-

жбової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, ознаки якого сформульовані законодавцем у ст. 368-3 КК України. В науці кримінального права висловлюється позиція про те, що «склад злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду» [2, с. 87].

Тому виключною прерогативою віднесення діянь до ка-тегорії злочинних наділений лише законодавець.

~ 154 ~

У процесі кримінально-правової кваліфікації виникає необхідність встановити відповідність вчиненого злочинного діяння складу конкретного злочину, закріпленого в криміна-льному законі. Вироблене наукою кримінального права вчення про загальне поняття складу злочину дозволяє визначитися із способами конструювання складів злочинів.

Таким чином склад злочину – це передусім сукупність юридичних (об’єктивних і суб’єктивних) ознак, що характери-зують вчинене суспільно небезпечне діяння як злочин. Загаль-новизнаною є позиція, що склад злочину утворює обов’язкова (універсальна) кількість властивих йому елементів, а саме: 1) об’єкт; 2) об’єктивна сторона; 3) суб’єкт; 4) суб’єктивна сто-рона. При цьому кожен з елементів складу злочину містить відповідні йому ознаки. Класифікація ознак складу злочину за елементами дозволяє впорядкувати процес застосування кримінально-правової норми, визначити наявність ознак скла-ду злочину в певній послідовності [3, с. 89].

Розпочинати доведення наявності ознак складу злочину, передбаченого ст. 368-3 КК України, належить з ознак, які ха-рактеризують об’єкт. Значення цього елемента складу злочину важко переоцінити. Він лежить в основі криміналізації і декри-міналізації суспільно небезпечних діянь, відмежування їх від інших правопорушень; визначає суспільно небезпечну сутність злочину, його наслідки; значною мірою впливає на зміст об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину; встановлює межі дії кримінально-правової норми. Вивчення саме цього елементу складу злочину «повинно привести до знання і меха-нізму посягання на суспільні відносини, і способів їх криміна-льно-правового захисту, і соціальних умов ефективності кри-мінального закону [5, с. 44].

Перш ніж приступити до характеристики об’єкта складу злочину, передбаченого ст. 368-3 КК України, необхідно з’ясувати що ж, власне, слід розуміти під загальним поняттям «об’єкт складу злочину».

Загальновизнаним є положення про те, що кожен злочин спричиняє шкоду певному об’єкту. Як слушно відмічає А. Н. Трайнін, злочинів, які ні на що не посягають, у природі

~ 155 ~

не існує [7, с. 71]. Зважаючи на велике значення правильного визначення об’єкта складу злочину, у науці кримінального права тривалий час ведеться ґрунтовне опрацювання цієї теми. Не зважаючи на велику кількість робіт, присвячених об’єктові злочину, питання про те, що саме під ним необхідно розуміти, є одним з найбільш дискусійних у кримінально-правовій докт-рині. Як видається вчені одностайні лише щодо того, що об’єкт злочину – це те, на що посягає злочин.

Не вдаючись у наукову дискусію, однак зауважмо, що є прихильниками позиції, згідно з якою об’єктом злочину є «охо-ронювані законом України про кримінальну відповідальність позитивні, особливо цінні (корисні) відносини, на які посягнув (посягає) злочин і яким заподіяна, заподіюється або може бути заподіяна істотна шкода [1, с. 166].

Об’єкти злочину в теорії кримінального права прийнято класифікувати за двома критеріями: 1) за ступенем узагаль-нення охоронюваних законом України про кримінальну відпо-відальність суспільних відносин («вертикальна» класифікація); 2) за важливістю охоронюваних законом про кримінальну від-повідальність суспільних відносин та характером і ступенем суспільної небезпеки злочинних посягань на ці відносини («го-ризонтальна» класифікація) [1, с. 192]. При вертикальній кла-сифікації розрізняють загальний, родовий та безпосередній об’єкти, що ґрунтується на співвідношенні філософських кате-горій «загального», «особливого», і «окремого» [6, с. 80]. Чин-ний кримінальний закон України структурований саме з вра-хуванням цього виду класифікації.

Під загальним об’єктом злочину (в тому числі і складу злочину передбаченого ст. 368-3 КК України) розуміється вся сукупність суспільних відносин, які охороняються криміналь-ним законом. Саме цей вид об’єкта дає уявлення про вичерп-ний перелік суспільних відносин, які піддаються кримінально-правовому регулюванню.

Родовим об’єктом є частина загального об’єкта складу злочину, що є групою однорідних або тотожних особливо цін-них суспільних відносин, які охороняються єдиним комплексом норм закону України про кримінальну відповідальність і на які

~ 156 ~

посягає (посягнув) суб’єкт (суб’єкти) злочину та яким при цьо-му завжди заподіюється, заподіяна або може бути заподіяна істотна шкода [1, с. 194].

Значення родового об’єкта складу злочину полягає на-самперед у тому, що він дає можливість провести класифікацію всіх складів злочинів і кримінально-правових норм, які встано-влюють відповідальність за їх вчинення. Саме ця його власти-вість була покладена в основу побудови Особливої частини КК України, що дозволило законодавцю в цілому правильно об’єднати в межах одного розділу кримінального закону нор-ми, в яких встановлюється відповідальність за посягання на тотожні чи однорідні суспільні відносини.

Склад злочину, який передбачений ст. 368-3 КК України, законодавцем віднесено до розділу «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг». Таке розміщення цієї статті вказує на ті сус-пільні відносини, які законодавець вважає родовим об’єктом аналізованого складу злочину – ті самі, що й інших складів зло-чинів, передбачених статтями розділу ХVІІ Особливої частини КК України.

Трансформація наукових позицій щодо визначення зміс-ту родового об’єкта складів злочинів, розміщених у розділі XVII Особливої частини КК України відбувається під впливом зако-нодавчих змін. Як відомо суттєві структурні перетворення цьо-го розділу відбулися у зв’язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 7 квітня 2011 року. Загалом криміналізація торкнулася ве-ликої групи суспільно небезпечних діянь у сфері професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг.

Відсутність законодавчого тлумачення нових понять, якими був доповнений кримінальний закон створює труднощі у процесі застосування кримінально-правових норм.

Заповнюючи законодавчі прогалини науковці вдаються до тлумачення окремих понять. Так під публічними послугами пропонується розуміти: 1) «послуги, що надаються публічним сектором (тобто органами державної влади, органами місцево-

~ 157 ~

го самоврядування, підприємствами, установами та організаці-ями державної та комунальної форми власності), а в окремих випадках – приватним сектором під відповідальність публічно-го сектора (публічної влади) і за рахунок публічних коштів (тобто коштів державних і місцевих бюджетів)» [9, с. 76]; 2) «послуги, виходячи з того, що: а) вони є загальнодоступни-ми і тому надаються на звернення будь-якої особи; б) правом надання таких послуг наділяють осіб органів держави чи міс-цевого самоврядування, які здійснюють певну професійну дія-льність; в) такі послуги, на відміну від суто професійних, мають юридично значущий характер, оскільки підтверджують або послідовність певної події, явища або факти, які породжують чи здатні породити наслідки правового характеру; г) при на-данні таких послуг зазначені особи також здійснюють органі-заційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, але не належать при цьому до службових осіб чи найманих працівників юридичних осіб публічного і приватного права» [8, с. 6].

Відтак родовим об’єктом цієї групи складів злочинів про-понується розуміти «встановлений законом порядок здійснен-ня своїх повноважень посадовими та службовими особами ор-ганів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх апарату, об’єднань громадян, підприємств, установ та організа-цій незалежно від форми власності, а також особами, які нада-ють публічні послуги» [4, с. 1045].

Та все ж, найбільше значення як для правотворчої, так і для правозастосовної діяльності має безпосередній об’єкт складу злочину, під яким пропонується розуміти «ті конкретні суспільні відносини, які поставлені законодавцем під охорону певної статті Особливої частини КК і яким завдається шкоди злочином, що підпадає під ознаки конкретного складу злочи-ну» [2, с. 106].

Слід зазначити, що законодавець лише в деяких випадках вказує на безпосередній об’єкт у самому КК України. У більшо-сті випадків у статтях КК України відсутні якісь вказівки щодо безпосереднього об’єкта конкретного злочину, і тоді для його з’ясування необхідний ретельний аналіз складу певного

~ 158 ~

злочину. Встановлення безпосереднього об’єкта злочину має важливе значення для з’ясування характеру і ступеня суспіль-ної небезпечності вчиненого злочину, правильної його квалі-фікації, дає можливість якнайточніше провести розмежування між суміжними складами злочинів [2, с. 98].

Як відомо будь-який злочин заподіює істотну шкоду або створює загрозу заподіяння істотної шкоди охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, тобто об’єкту складу злочину. Тому структурний аналіз безпосереднього об’єкта складу злочину, передбаченого ст. 368-3 КК України дозволяє простежити зв’язок між діянням особи і тією шкодою, яка заподіюється цим діянням суспільним відносинам. У теорії кримінального права, як правило, використовується трьохч-ленна структура суспільних відносин. До її елементів належать: 1) предмети (об’єкти), щодо яких виникають суспільні відно-сини; 2) суб’єкти (учасники, носії) суспільних відносин, тих, між ким суспільні відносини виникають; 3) соціальний зв’язок, у якому виявляється зміст суспільних відносин [10, с. 129].

Аналізуючи зміст кримінально-правової норми про під-куп службової особи юридичної особи приватного права неза-лежно від організаційно-правової форми приходимо до висно-вку, що при вчиненні цього злочину шкода заподіюється тако-му елементу як соціальний зв’язок, під яким П. Л. Фріс пропо-нує розуміти «відповідний вид діяльності» [10, с. 131]. Пропо-нуючи неправомірну вигоду винний тим самим порушує нор-мальну діяльність юридичних осіб приватного права незалеж-но від організаційно-правової форми. У розглядуваному випад-ку порядок управління суб’єктів господарювання порушується ніби ззовні, тобто не суб’єктами цих відносин. Якщо розглядати ознаки складу злочину, сформульованого у ч. 3 ст. 368-3 КК України, мається на увазі одержання службовою особою юри-дичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми неправомірної вигоди, то слід зауважити, що механізм заподіяння шкоди об’єкту тут дещо інший. Злочинно-го характеру в розглядуваному випадку набуває поведінка самих суб’єктів (безпосередніх учасників) суспільних від- носин. Як спеціальний суб’єкт складу злочину службова особа

~ 159 ~

юридичної особи приватного права одержуючи неправомірну вигоду діє всупереч інтересам служби. Відтак заподіяння шкоди суспільним відносинам відбувається зсередини, тобто безпосередньо тими суб’єктами, які наділені статусом службо-вої особи. Загалом можна підсумувати. Безпосередній об’єкт складу злочину перебуває в одній площині з родовим об’єктом і конкретизує його. Відтак, вважаємо за можливе визначити безпосередній об’єкт складу злочину, передбаченого ст. 368-3 КК України, як суспільні відносини, які визначають порядок нормального функціонування юридичних осіб приватного пра-ва, що забезпечується, зокрема, шляхом належного виконання службовими особами, уповноваженими в інтересах юридичної особи вчиняти юридично значимі дії та приймати рішення, на-даних їм повноважень.

––––––––––––––––

1. Грищук В. К. Кримінальне право України. Загальна частина: навчальний посібник для студ. юрид. фак. вищ. навч. закл. / В. К. Грищук. – К.: Ін Юре, 2006. – 568 с.

2. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.]; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. ‒ 4-те вид., переробл. і допов. ‒ Х.: Право, 2010. ‒ 456 с.

3. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навч. посібник / В. О. Навроцький. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 704 с.

4. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Укра-їни / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 9-те вид., переробл. та доп. – К.: Юридична думка, 2012. – 1316 с.

5. Спиридонов Л. И. Социология уголовного права / Л. И. Спири-донов. – М.: Юрид. лит., 1986 – 240 c.

6. Таций В. Я. Обьект и предмет преступления в советскому уго-ловном праве / В. Я. Таций. – Х.: Выща школа, 1988. – 184 с.

7. Трайнин А. Н. Избранные труды / Составление, вступитель-ная статья докт. юрид. наук., профессора Н. Ф. Кузнецовой. – СПб.: Юриди-ческий центр Пресс, 2004. – 898 с.

8. Тютюгін В. Новели кримінального законодавства щодо поси-лення відповідальності за корупційні злочини: вирішення проблем чи проблеми для вирішення? // Юридичний вісник України. – 30 січня – 5 лютого 2010 р. – № 5. – С. 6.

9. Хавронюк М. І. Науково-практичний коментар до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». – К.: Атіка, 2011. – 424 с.

10. Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина: під-ручн. для студ. вищ. навч. закл. – 2-ге вид., доп. і переробл. / П. Л. Фріс. – К.: Атіка, 2009. – 512 c.

~ 160 ~

А. Ю. Неманов, здобувач

(Львівській державний університет внутрішніх справ)

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ УЧАСТІ ПІДРОЗДІЛІВ ОПЕРАТИВНОЇ СЛУЖБИ У БОРОТЬБІ

З ОТРИМАННЯМ ТА НАДАННЯМ НЕПРАВОМІРНОЇ ВИГОДИ У БЮДЖЕТНІЙ СФЕРІ

На сьогодні злочинність у сфері боротьби з отриманням

та наданням неправомірної вигоди у бюджетній сфері прийня-ла небезпечні масштаби і несе реальну загрозу розвитку й доб-робуту нації, а тому боротьба з нею має провадитися всіма доступними законними засобами. Важлива роль у цьому плані належить правоохоронним органам. Особливе місце серед органів, покликаних вести боротьбу з незаконним обігом нар-котиків, належить підрозділам Департаменту оперативної служби МВС України.

Значний внесок у дослідження окремих аспектів бороть-би правоохоронних органів з отриманням та наданням непра-вомірної вигоди у бюджетній сфері в Україні зробили В. І. Ан-типов, І. Л. Близнюк, В. І. Василинчук, О. М. Джужа, О. Ф. Долже-нков, В. В. Коряк, В. В. Лисенко, Д. Й. Никифорчук, В. Л. Ортин-ський, М. А. Погорецький, Г. В. Сальков, Л. П. Скалозуб та інші. Окремі питання участі підрозділів оперативної служби у боро-тьбі зі злочинністю за часи незалежності нашої держави дослі-джували А. А. Венедіктов, М. Л. Грібов, В. П. Сапальов, М. А. По-горецький, І. Р. Шинкаренко, І. І. Шинкаренко та інші.

Однак у працях зазначених науковців оперативна служба не вивчалася як суб’єкт боротьби з отриманням та наданням неправомірної вигоди у бюджетній сфері, не визначався зміст і не давалося поняття участі підрозділів оперативної служби у цій діяльності.

Обов’язковим внутрішнім структурним елементом боротьби з отриманням та наданням неправомірної вигоди, як і будь-якої діяльності є її суб’єкти [1]. Аналіз норм Закону

~ 161 ~

України «Про засади запобігання і протидії корупції», дає підстави для висновку про те, що в число суб’єктів боротьби з отриманням та наданням неправомірної вигоди у бюджетній сфері входять підрозділи органів внутрішніх справ, які мають право здійснювати оперативно-розшукову діяльність. До їх числа віднесено і ПОС МВС України.

Розкриття теоретичних питань участі підрозділів опера-тивної служби у боротьбі зі злочинами у вказаній сфері, потре-бує визначення сутності і змісту зазначеного поняття. Аналіз тлумачень слів «участь» і «боротьба», які наводяться у Велико-му тлумачному словнику сучасної Української мови дає підста-ви зробити висновок про те, що основним змістом зазначених слів є діяльність.

Виходячи з цього, розкриття змісту участі підрозділів оперативної служби в боротьбі з отриманням та наданням не-правомірної вигоди у бюджетній сфері в методологічному пла-ні потребує, насамперед, визначення співвідношення діяльнос-ті ПОС МВС України та боротьби із зазначеними злочинами, що можливе лише через такі філософські категорії діалектики, як «зв’язок» і «відособленість», які являють собою універсаль-ні форми відображення їхнього співвідношення, а також такі категорії, як «загальне», «особливе» й «одиничне».

З поняттям участі та категоріями «зв’язок» і «відособле-ність» тісно пов’язана така категорія як «взаємодія», що вико-ристовується нами для підкреслення того, що оперативна слу-жба знаходиться в активних діяльнісних зв’язках з іншими суб’єктами боротьби з отриманням та наданням неправомірної вигоди у бюджетній сфері.

З філософської точки зору взаємодію слід розуміти як «філософську категорію, яка відображає особливий тип відно-шення між об’єктами, при якому кожний з об’єктів діє (впли-ває) на інші об’єкти приводячи їх до зміни, і водночас зазнає дії (впливу) з боку кожного з цих об’єктів, що свою чергу зумов-лює зміну його стану. Дія кожного об’єкта на інший об’єкт зу-мовлена як власною активністю об’єкта, виявом його динаміки, так і реакцією об’єкта на дію інших об’єктів (відгук або «обер-нена дія») [2]. Водночас для взаємодії підрозділів оперативної

~ 162 ~

служби з іншими підрозділами органів внутрішніх справ є ще й такий елемент, як певна мета взаємодії. Адже якщо відсутня мета, то відсутня і сама взаємодія.

Тому на відміну від філософського визначення взаємодії ми маємо скоріше не об’єкти взаємодії, а її суб’єкти (оперативні підрозділи) які спільно діють для забезпечення певного ре-зультату (мети) взаємодії по відношенню певних об’єктів.

Поняття взаємодії підрозділів оперативної служби з під-розділами органів внутрішніх справ, які ведуть боротьбу з отриманням та наданням неправомірної вигоди у бюджетній сфері та поняття участі ПОС МВС України у боротьбі з даною категорією злочинів є тісно пов’язаними між собою, однак не є тотожними.

З нашого погляду, поняття участі є більш широким, і вка-зує не тільки спільність дій з іншими суб’єктами, а й на те, що діяльність підрозділів оперативної служби є включеною у дія-льнісну систему боротьби з отриманням та наданням неправо-мірної вигоди у бюджетній сфері. Водночас участь ПОС МВС України в боротьбі з отриманням та наданням неправомірної вигоди у бюджетній сфері може бути здійснена тільки у через взаємодію, що дає підстави для висновку, про те, що взаємодія є єдиною формою такої участі.

Структурними елементами змісту участі ПОС МВС Украї-ни у боротьбі з отриманням та наданням неправомірної вигоди у бюджетній сфері, як і боротьби із зазначеними злочинами в цілому є: мета, завдання, дії, та суб’єкти.

Провівши теоретичний аналіз, ми дійшли висновку, що метою оперативно-розшукової діяльності є попередження й припинення правопорушень, відповідальність за які передба-чена КК України, та сприяння оперативно-розшуковими засо-бами реалізації мети й завдань кримінального судочинства [3]. Це дає підстави висунути припущення про те, що метою участі підрозділів оперативної служби у боротьбі з досліджуваною категорією злочинів є попередження і припинення правопору-шень пов’язаних з отриманням та наданням неправомірної ви-годи у бюджетній сфері, відповідальність за які передбачена. Отже в даному випадку під метою діяльності є подолання

~ 163 ~

злочинності у сфері отриманням та наданням неправомірної вигоди бюджетної сфери.

Однак діяльність оперативної служби спрямована лише на отримання та передачу інформації, необхідної для боротьби зі злочинністю, вона носить виключно пізнавальний характер. Подолання отримання та надання неправомірної вигоди у бю-джетній сфері шляхом лише пізнавальної діяльності, на наш погляд не є можливим. Діяльність що має своєю метою подо-лання кого-, чого-небудь повинна мати активний перетворю-вальний характер.

Водночас слід наголосити на тому, що оперативна служба лише приймає участь у досягненні зазначеної мети за допомо-гою виконання специфічних завдань. Виходячи з аналізу норм Інструкції, що регламентує діяльність підрозділів оперативної служби та Наказу МВС України № 769 від 03.09.2012 «Про орга-нізацію діяльності підрозділів державної служби боротьби з економічною злочинністю Міністерства внутрішніх справ Укра-їни» [4], ці завдання полягають у негласному, конспіративному збиранні інформації, щодо подій, фактів та осіб пов’язаних з підготовкою та вчиненням отримання та надання неправомір-ної вигоди бюджетної сфери та передача цієї інформації суб’єктам, що уповноважені на її використання.

Таким чином, мета та завдання участі ПОС МВС України в боротьбі з отриманням та наданням неправомірної вигоди бюджетної сфери є спільними з метою діяльності та окремими завданнями органів внутрішніх справ зобов’язаних вести боротьбу з отриманням та наданням неправомірної вигоди і є критеріями їх зв’язку.

Підводячи підсумки можемо зазначити, що участь ПОС МВС України в боротьбі отриманням та наданням неправомір-ної вигоди бюджетної сфери – це діяльність підрозділів опера-тивної служби та їх посадових осіб, що здійснюється у встанов-леному законом та підзаконними нормативними актами по-рядку, спрямована на негласний, конспіративний збір інфор-мації щодо подій, фактів та осіб пов’язаних з підготовкою та вчиненням отримання та надання неправомірної вигоди у бю-джетній сфері, шляхом здійснення заходів з метою попере-

~ 164 ~

дження, припинення та розкриття зазначених злочинів упов-новаженими на те підрозділами органів внутрішніх справ.

–––––––––––––––––

1. Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі: монографія / М. А. Пого-рецький. – Х.: Арсіс ЛТД, 2007. – С. 151;

2. Філософський енциклопедичний словник. – К.: Арбіс, 2002. – С. 77.

3. Погорецький М. А. Функціональне призначення оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі: монографія / М. А. Пого-рецький. – Х.: Арсіс ЛТД, 2007. – 576 с.

4. Про організацію діяльності підрозділів державної служби боро-тьби з економічною злочинністю Міністерства внутрішніх справ України: Наказ МВС України. – 2012. – № 769 від 03.09.2012.

М. С. Олійник, аспірант


ПРАВОВА КУЛЬТУРА: ВПЛИВ НА МОЖЛИВІСТЬ ЗАПОЗИЧЕННЯ НОРМ

ІНОЗЕМНОГО ПОХОДЖЕННЯ У цілому світі раніше мова йшла про уніфікацію правових

норм, створення єдиного правового простору, однак переважна більшість вчених прийшла до висновку, що таке об’єднання, запозичення, копіювання, яке б стосувалося усіх правових ін-ститутів не є виправданим. Ми вважаємо, що варто погодитись з таким висновком, оскільки будь-які правові норми створю-ються у відповідних соціально-культурних, економічних, полі-тичних, правових умовах, та відповідають певним релігійним, моральним, ментальним, культурним та іншим принципам, то-му в апріорі по своїй сутності не можуть бути універсальними.

Відомий компаративіст О. Д. Тихомиров виділяє основні фактори, що «підривають» абсолютизацію універсалізму по- рівняльно-правової науки і розкривають її «націоналізацію»,

~ 165 ~

серед яких, крім інших окремо виділяє характер наукових ко-мунікацій, у яких виявляється на надособистісному і особистіс-ному рівнях національна «ментальність» та національний «дух» [1, с. 51]. Це все також стосується запозичення правових норм, оскільки впливають на розгляд питання про застосуван-ня універсалізації, інтеграції та інших процесів.

Якою б вигідною не виглядала пропозиція застосування запозичення правової норми іноземного походження, все таки варто погодитись з твердженням, що норми-трансфери можуть бути використані ідеально та правильно лише в тій країні, за-конотворці якої її і створили, оскільки влучно зауважив Ч. Вар-га, «навіть за умови, що в процесі було використано лише та-кий інструмент, як трансплантат, ми маємо справу не лише з ним, а з певною культурою яка його створила» [2, с. 154]. Од-нак, виникає питання, що розуміти під цією «культурою», що творить право, і чи можливо її запозичити разом з трансфером.

Право, як зазначає відомий компаративіст К. Осакве, як мова чи музика, є нормативним вираженням історії, психіки, психології, традиції, культури кожного народу. У цьому сенсі немає і бути не може двох однакових національних правових систем у світі. Культура впливає на розвиток права і навпаки. Саме ту культуру, яка виникає в результаті взаємодії права та національної культури, ми називаємо правовою культурою [3, с. 209]. Враховуючи вищенаведене можна проаналізувати та підсумувати, що правова система кожної окремо взятої країни є унікальною, з притаманними лише їй ознаками та якісними характеристиками, оскільки на її формування здійснює величе-зний вплив власна правова культура суспільства, а також влас-тивими лише їй правовим менталітетом, правовою свідомістю та правореалізацією. Так, окремі автори саме на реалізацію правових норм вказують як на найважливіший чинник, що сприяє формуванню правової системи, і що саме нею вимірю-ється якість та ефективність правових норм [4, с. 125]. Проте, на нашу думку це не зовсім вірно, оскільки основним елемен-том якісної побудови національної правової системи виступає правова культура суспільства, оскільки саме на її основі буду-ється право, саме з неї випливає правосвідомість, та саме вона

~ 166 ~

впливає на реалізацію правових норм. Так, якщо відповідні правові норми та інститути створюються на основі його право-вої культури, правосвідомості, з врахуванням менталітету, ку-льтурно-релігійних, історичних, моральних та інших особливо-стей, то вони повинні діяти, і діяти якісно та ефективно. Тому, як випливає з вищенаведеного, існує безліч особливостей та передумов створення права, впровадження нових правових норм, нових правових інститутів для їхнього «правильного» існування та дії. Проте, слід докласти набагато більше зусиль при бажанні застосування іноземного досвіду з метою викори-стання, застосування та впровадження такого досвіду шляхом застосування запозичень.

Процеси застосування зарубіжного правового досвіду бе-руть початок з пошуку вирішення проблемних питань, які ви-никають в суспільстві.

Величезний вплив на ці процеси також мають глобаліза-ція, універсалізація, , інтеграція і т. п. Стосовно ж особливостей правового розвитку України, то на нього наклали свій відбиток саме запозичення правового досвіду європейських країн, фор-мування соціалістичного права, інтеграції в міжнародний та європейський правовий простір [1, с. 15].

На сьогоднішній день і справді, в правовій свідомості, як правило, перше місце серед варіантів вирішення чи можливих запозичень для вирішення проблемних питань, автоматично посідає європейський варіант. Така ситуація не видається ідеа-льно правильною, оскільки вже протягом останніх років з’явився ряд робіт на тему «Порівняння правових культур», що є важливим доповненням до традиційної порівняльно-правової літератури вже тому, що допомагають «підкорегувати» їх за-надто «європоцентристський» підхід [5, с. 100], що тривалий час якраз і домінував у правовій теорії. Не варто сперечатися з тим, що зарубіжний досвід є безумовно корисним для молодої держави, однак і його варто оцінювати критично як з точки зору новизни, результативності, так і з точки зору можливості застосування до власної правової системи з врахуванням влас-тивих лише їй національних особливостей. Тому, варто уника-ти впливу таких стереотипів, оскільки саме через них ми

~ 167 ~

позбавляємо себе шансу створити щось дійсно нове, унікальне, а головне – справді дієве для нашої правової системи.

В жодному випадку не слід допускати, щоб інтеграційні та глобалізаційні проекти перетворюватись у нав’язування за-хідних стандартів, в тому числі у сфері правової культури. Ком-паративісти визнають, що такі проекти приречені на успіх ли-ше у випадку врахування національної особливості суспільства, в тому числі у сфері культури взагалі та правової культури сус-пільства зокрема. Так, Х. Н. Бехруз бачить вихід з цієї ситуації у визнанні та правовому закріпленні плюралізму правових куль-тур, що буде сприяти формуванню гармонійного полікультур-ного міжнародного співтовариства, яке враховує специфіку на-ціональних правових культур і забезпечує міжнародні культу-рно-комунікативні взаємовідносини. Також автор зазначає: «Існують компоненти правової системи, які легко і безболісно піддаються впливу глобалізації, а є сфери, в які втручатися не варто. Так, головна функція Ради Європи – це захист прав людини, однак мова йде про західні стандарти прав людини. Так, Україна не готова до легалізації одностатевих шлюбів. Існують окремі стандарти, пов’язані з тисячолітньою історією цивілізації. Будь-яка експансія заходу приведе до негативних наслідків. Не потрібно експортувати стандарти життя» [6, с. 87]. Автор тим самим дає ґрунт для нашої позиції стосовно побудови власної національної правової системи, яка базува-тиметься виключно на тих принципах та особливостях, які притаманні лише їй.

В рамках різних типів правових систем формуються від-повідні типи правових культур. Вони базуються на різноманіт-них цивілізаційних принципах та цінностях, що принципово відрізняються одні від одного. Якщо основою правової культу-ри в рамках віддиференційованих правових систем є концепція захисту прав та свобод людини і громадянина, взаємна відпо-відальність держави та індивідуума, відносно самостійне існу-вання права в порівнянні з іншими факторами соціального життя, то для характеристики правової культури, сформованої в межах невіддиференційованих правових систем, основними виступають захист колективних інтересів, пріоритет обов’язків

~ 168 ~

перед правами, залежність функціонування правової системи від інших факторів соціального життя, таких як релігія, тради-ції, мораль, етика та ін. (в сучасних умовах цей тип правових культур відчуває сильний вплив західних правових культур, однак притаманні їм особливості не дозволяють останнім змі-нити їхню правоментальну основу) [6, с. 86].

В межах національних правових систем, серйозний вплив на правосвідомість та правову культуру наносять глобаліза-ційні процеси, сприяючи укріпленню та вдосконаленню одних компонентів структури правової системи, можуть завдати ни-щівний вплив на інші складові цієї системи, в першу чергу на національну правову культуру. Загальновідомо, що функціону-вання правової системи залежить від соціальних факторів, які відображають духовну сферу суспільного життя: релігії, тради-ції, культури, а також від факторів, які формують матеріальну сферу життя, інтересів та потреб різних складових соціальної структури суспільства [6, с. 85].

Однак, як відомо, соціальні потреби випереджають зако-нотворчу діяльність, проте правове поле повинно відобрази-тись на поле соціальних потреб, за законами даного суспільст-ва [7, с. 67].

Оскільки, законодавець повинен не лише «йти в ногу» з потребами свого народу, а вчасно, і головне – якісно повинен реагувати на його запити, та таким чином, щоб врахувати всі особливості свого суспільства, з передбаченням як та- ких потреб, так і можливих реакцій на відповідні рішення чи законопроекти.

На сьогоднішній день завданням суспільства в умовах глобалізації повинно стати вироблення оптимальної, найменш болісної моделі інтеграції, яка враховує існуючі реальні та по-тенційні фактори, цілі, характер, інтенсивність взаємодії соціо-культурних систем [8, с. 88], і не суперечитиме його національ-ній правовій культурі.

Таким чином, можна зробити висновок, що незважаючи на сучасний розвиток права в сучасних умовах, законодавцю варто провадити таку правотворчу діяльність, яка полягатиме в створенні власного права, що відповідатиме власним соціо-

~ 169 ~

культурним, економічним, політичним, правовим умовам та передумовам, моральним, релігійним та культурним принци-пам, а також в дослідженні якісного правового досвіду викори-стання правових норм, ідей, принципів, що регулюватимуть суспільні відносини, виходячи не лише з глобалізаційних цілей, а з цінностей та потреб конкретного суспільства. Тому, для створення та утвердження власної ідентичності необхідно тво-рити власне право, яке відповідатиме самобутності суспільства та народу, для якого воно створюється, що в свою чергу вказу-ватиме на унікальність такого права та відповідатиме його на-ціональній правовій культурі.

–––––––––––––––––

1. Тихомиров О. Д. Порівняльно-правові дослідження: проблеми визначення компаративної природи, наукознавчого осмислення та сис-тематизації: наукова доповідь / О. Д. Тихомиров. – Київ-Львів: ЗУКЦ, 2012. – Серія науково-методичних видань «Академія порівняльного пра-вознавства». – Вип. 29. – 51 с.

2. Варга Ч. Глобалізація через правові трансфери. Масові дії, кри-тика, розчарування / Ч. Варга; пер. О. Кресіна // Порівняльне правознавс-тво. – 2012. – № 1–2. – С. 152–160.

3. Осакве К. Американська правова культура: загальна квінтесен-ція та галузеві особливості / К. Осакве // Порівняльне правознавство. – 2012. – № 3–4. – С. 209–224.

4. Бехруз Х. Релігійні та світські норми в правових системах іслам-ських держав / Х. Бехруз // Порівняльне правознавство. – 2012. – № 3–4. – С. 120–129.

5. Кьотц Х. Старі та нові проблеми порівняльного права / Х. Кьотц // Порівняльне правознавство. – 2012. – № 1–2. – С. 90–103.

6. Бехруз Х. Н. Проблема сохранения национальной правовой ку-льтуры в условиях глобализации / Х. Н. Бехруз // Порівняльне правознав-ство: сучасний стан та перспективи розвитку: збірник наукових праць: за ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Гриценка, М. Б. Бучка; упор. О. В. Кресін. – К.: Логос, 2010. – С. 85–88.

7. Ситар І. М. Онтологічні функції права: монографія / І. М. Си- тар. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2009. – 240 с.

8. Сокольська Л. В. Правовая аккультурация как предмет исследо-вания компаративистов и теоретиков права / Л. В. Сокольська // Порів-няльне правознавство: сучасний стан та перспективи розвитку: збірник наукових праць / за ред. Ю. С. Шемшученка, І. С. Гриценка, М. Б. Бучка; упор. О. В. Кресін. – К.: Логос, 2010. – С. 88–90.

~ 170 ~

О. Д. Осовський, здобувач


ХАРАКТЕРИСТИКА СУБ’ЄКТА ПРОТИДІЇ РОЗСЛІДУВАННЮ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ,

ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ ПОРУШЕННЯМ ПРАВИЛ ДОРОЖНЬОГО РУХУ

І ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ

Протидія розслідуванню кримінальних правопорушень

(далі злочинів) являється елементом злочинної діяльності. Ще Г. Гросс зазначав «різні прийоми злочинців»: зміна зовнішності, неправдиві показання про звання та ім’я, симуляція хвороб і фізичних недуг (хвороба викликаних до слідства осіб, запідо-зрених або обвинувачених, раптове захворювання обвинуваче-ного або важливого свідка під час допиту), таємні знаки в сере-довищі злочинців [1, с. 346–401].

У свою чергу, протидію розслідуванню слід розглядати як систему, у структурі якої необхідно виділяти такі елементи: суб’єкт, що вчиняє протидію розслідуванню; мета, мотив, про-тидії; спосіб протидії; час, місце, обстановка протидії; резуль-тат її вчинення.

Стосовно протидії розслідуванню злочинів вчинених з необережності, у тому числі злочинів, пов’язаних з порушенням правил дорожнього руху та (або) експлуатації транспортних засобів, в цілому, ця структура суттєвих змін не зазнає.

Виходячи з цієї структури, окреслимо такий елемент криміналістичної характеристики протидії розслідуванню у провадженнях, пов’язаним з порушенням правил дорожнього руху і експлуатації транспортних засобів як його суб’єкт. Інфо-рмація про вказаний елементи протидії розслідуванню, що міс-титься в матеріальних або ідеальних слідах, дозволяє отримати уявлення про його криміналістичні особливості, механізмі вчинення і вибрати найбільш ефективні методи його припи-нення і подолання, розслідування злочину в цілому.

~ 171 ~

Суб’єктом протидії розслідуванню даного виду злочинів найчастіше виступає сам злочинець (злочинці). Характеризую-чи суб’єкт протидії розслідуванню, слід зазначити, що протидія розслідуванню детермінується не лише властивостями особи злочинця, але і характером самого злочину і його наслідків. Злочинна діяльність об’єктивується сукупністю дій з підготов-ки, вчинення і прихованню злочину, що детермінуються реа-льними умовами, в яких діє злочинець і які не залежать від нього (об’єктивні чинник), і властивостями особи злочинця (суб’єктивні чинники). Ми погоджуємось з позицією професора В. О. Коновалової, що почуття вини збільшується можливістю викриття та пов’язаною з ним утратою колишніх суспільних і особистих зв’язків. Сильний емоційний вплив таких почуттів та їх тривалість створюють передумови для появи стійкого психічного стану (домінанти), в якому ці почуття саме перева-жають [2, c. 35].

Коло суб’єктів, що чинять протидію розслідуванню зло-чинів, пов’язаних з порушенням правил дорожнього руху і екс-плуатації транспортних засобів, допоможе відобразити їх кла-сифікація. Така загальна для усіх видів злочинів класифікація була запропонована рядом науковців.

З певними обмовками, вона може бути застосована і до злочинів, пов’язаних з порушенням правил дорожнього руху і експлуатації транспортних засобів. Згідно цієї класифікації в ролі суб’єкта протидії виступає: особа, що вчинила злочин; осо-ба, що потерпіла від злочину; свідок події, а рівна інша особа, що бере участь у розслідуванні кримінальної справи; декілька суб’єктів, як одночасно, так і по черзі – змішаний (комбінова-ний) суб’єкт [3, c. 141–142].

В той же час, результати наукових досліджень з проблем протидії розслідуванню дозволяють стверджувати, що вказана класифікація має бути доповнена суб’єктами, так званої зовні-шньої протидії, в ролі яких виступають: родичі або інші пов’язані із злочинцем особи; корумповані співробітники пра-воохоронних органів, органів влади і управління, політичні і громадські діячі; захисники підозрюваного обвинуваченого; представники, законні представники потерпілого; особи, які надають правову допомогу свідкові (адвокати).

~ 172 ~

Серед специфічних ознак суб’єкта, що вчиняє протидію розслідуванню дорожньо-транспортних злочинів (далі – ДТЗ), особливо слід відмітити: його соціальний статус. Так, особи, що мають високий соціальний статус (наприклад, державні служ-бовці, співробітники адміністрації, муніципальних органів, під-приємці тощо), частіше виступають суб’єктами протидії при розслідуванні ДТЗ, вчинюваних ними або їх близькими роди-чами, друзями співробітниками і т. п. Вказані особи, як прави-ло, мають знайомства з високопосадовцями, співробітниками правоохоронних органів, злочинними «авторитетами» і угру-пування. Вчинення ДТЗ частенько розцінюється ними як «ви-падковість», «неприємність», проблема, яку вони зможуть ви-рішити за рахунок особистих зв’язків, неправомірної вигоди або іншої дії (тиску) на учасників розслідування. Крім того, ро-зслідування, що проводиться, за фактом ДТЗ, сприймається ці-єю категорією осіб, як чинник, який ставить під загрозу сам соціальний статус тієї або іншої особи, його репутацію. Розгля-нута категорія суб’єктів чинить найбільш складні дії в плані нейтралізації протидії розслідуванню.

Наступна ознака – наявність у суб’єкта протидії юридич-них знань, навичок (у тому числі навичок юридичного захисту у кримінальних провадженнях). У ході розслідування, цими осо-бами застосовується увесь арсенал, передбачених законом прав, з метою ускладнення ходу розслідування, вживаються заходи на унеможливлення отримання тих або інших доказів. Вказаними суб’єктами протидії використовуються і психологічні прийоми впливу на учасників розслідування, відкрито демонструється володіння спеціальними юридичними знаннями, прагнення по-казати нікчемність спроб притягнення їх до кримінальної відпо-відальності. Подібна поведінка неминуче тягне до виникнення на досудовому слідстві конфліктних ситуацій розповсюдженість яких відзначена і в криміналістичній літературі [4, с. 36].

Суб’єкти протидії розслідуванню ДТЗ можна також кла-сифікувати залежно від лінії поведінку при вчиненні протидії: суб’єкти, що виконують активні дії з протидії; суб’єкти, умисне бездіяльні (пасивні); змішаний тип. Щодо гендерної класифі-кації суб’єкта протидії по даній категорії проваджень, слід зазначити, що жінки здійснюють такі дії рідше. Переважна бі-льшість суб’єктів протидії – особи чоловічої статі.

~ 173 ~

Рівень освіти суб’єктів протидії серед осіб, що вчинили ДТЗ, у чоловіків і жінок не має значних розбіжностей. Хоча зло-чини, пов’язані з порушенням правил дорожнього руху і екс-плуатації транспортних засобів, належать до категорії діянь, вчинених з необережності, слід звернути увагу і на обставину, що у більшості випадків протидію чинять особи, які раніше притягались до кримінальної відповідальності.

–––––––––––––––––

1. Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики / Г. Гросс. – Новое изд., перепеч. с изд. 1908 г. – М.: ЛексЭст, 2002. – 1088 с.

2. Коновалова В. Е. Правовая психология: учеб. пособие / В. Е. Ко-новалова. – Х.: Консум, 1997. – 160 с.

3. Головин А. Ю. Криминалистическая характеристика противо-действия расследованию преступлений, связанных с нарушением правил дорожного движения и эксплуатации транспортных средств / А. Ю. Голо-вин, А. А. Бибиков, Н. Н. Андреева // Известия ТулГУ. Экономические и юридические науки. – 2007. – № 1. – С. 138–148.

4. Полтавцева Л. И. Криминалистика и психология: теоретические предпосылки и практические потребности интеграции: монография / Л. И. Полтавцева. – Ростов-на-Дону: СКНЦ ВШ, 2002. – 124 с.

Н. Р. Палій, ад’юнкт


ПОНЯТТЯ ПРИЙНЯТТЯ ПРОПОЗИЦІЇ, ОБІЦЯНКИ АБО ОДЕРЖАННЯ НЕПРАВОМІРНОЇ

ВИГОДИ СЛУЖБОВОЮ ОСОБОЮ МИТНИХ ОРГАНІВ. ПРОБЛЕМА ЗАСТОСУВАННЯ НА ПРАКТИЦІ

ст. 368 КК УКРАЇНИ Суворе дотримання та беззаперечне виконання законів є

загальним принципом кримінально-правової політики Украї-ни. Боротьба зі злочинністю і, зокрема, зі злочинами у сфері службової діяльності митних органів в сучасних умовах роз-

~ 174 ~

глядається як один із пріоритетних напрямків внутрішньої по-літики України, яка спрямована на захист прав, свобод та за-конних інтересів громадян.

Чинне кримінальне законодавство визначає цей злочин у ст. 368 КК України як «прийняття службовою особою пропозиції чи обіцянки надати їй або третій особі неправомірну вигоду за вчинення чи не вчинення такою службовою особою в інтересах того, хто пропонує або обіцяє неправомірну вигоду, чи в інте-ресах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища» (ч. 1); «одержання службовою особою неправомірної вигоди для себе чи третьої особи за вчи-нення чи не вчинення в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використан-ням наданої їй влади чи службового становища» (ч. 2) [1].

За Кримінальним кодексом України неправомірною ви-годою в значному розмірі вважається вигода, що в сто і більше разів перевищує, неоподатковуваний мінімум доходів грома-дян, у великому розмірі – така, що у двісті і більше разів пере-вищує неоподаткований мінімум доходів громадян, в особливо великому розмірі – така, що у п’ятсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян [1].

Заміна поняття «хабар» на «неправомірна вигода» у низці статей КК на нашу думку виглядає сумнівною, створює досить серйозні правозастосовні ризики і може істотно зашкодити інтересам боротьби з найбільш небезпечними корупційними діяннями. Кримінально-правове поняття «хабар» має досить тривалий історичний період формування та закріплення у на-ціональному кримінальному законодавстві, є усталеним та зрозумілим не лише для тих, хто застосовує правові норми, а й для звичайних громадян. Вказане поняття використовувалося ще в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року у якості одного з предметів злочинів, які мали російські назви «мздоимство» та «лихоимство» (статті 372, 373 та ін.). До того ж у статті 376 вказаного Уложення передбачалося, що той, хто отримав хабар, рівномірно визнається винним та піддаєть-ся визначеним за злочини такого роду покарання у випадку, коли гроші або речі були ще не передані, а тільки обіцяні йому,

~ 175 ~

але тільки «в разі виявленого ним бажанню та згоди». При цьому найвищим ступенем «лихоимства» вважалося вимагання хабара (стаття 377) [2].

Попри зазначене вище, а також без урахування того, що основною проблемою зростання кількості проявів хабарництва є не «недосконалість» кримінального законодавства, а труд-нощі у виявленні та фіксуванні фактів таких злочинів (у тому числі ті, які виникають внаслідок службових зловживань пра-цівників митних органів), Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» від 7 квітня 2011 року до КК було внесено низку безсистемних та не викликаних об’єк- тивними потребами розвитку законодавства змін.

Зокрема, вказаним Законом було встановлено (частина перша статті 369 КК) кримінальну відповідальність за пропо-зицію хабара (яка є не чим іншим, як готуванням до давання хабара), а також штучно «виокремлено» такі види хабарництва, як незаконне збагачення (стаття 368-2 КК), комерційний під-куп службової особи юридичної особи приватного права неза-лежно від організаційно-правової форми (стаття 368-3 КК), підкуп особи, яка надає публічні послуги (стаття 368-4 КК) та зловживання впливом (стаття 369-2 КК) [1].

Крім того, цим законодавчим актом до КК було введено поняття «неправомірна вигода», яке застосовується одночасно у якості: самостійного поняття (примітка 1 до статті 364-1 та ін.); синоніму незаконного збагачення (частина перша статті 368-2); предмету незаконного збагачення (частини друга, тре-тя статті 368-2); однієї з ознак комерційного підкупу (стаття 368-3), підкупу особи, яка надає публічні послуги (368-4) та зловживання впливом (стаття 369-1).

Після внесення зазначених змін у чинному КК передба-чено низку кримінально-караних діянь, які на практиці стало досить складно відмежувати від злочинів, передбачених стат-тями 368 «Одержання хабара», 369 «Пропозиція або давання хабара» та 370 «Провокація хабара або комерційний підкуп».

Відзначена вище «штучність» виокремлення різновидів хабарництва досягне «абсурдного апогею»: давання чи отри-

~ 176 ~

мання хабара взагалі неможливо буде відмежувати від таких діянь, як підкуп (статті 354, 368-3, 368-4, 370 КК) та незаконне збагачення (чинна стаття 368-2 КК), адже об’єктивна сторона усіх зазначених складів злочинів фактично включатиме одні й ті ж самі діяння (пропозиція чи обіцянка надання особі непра-вомірної вигоди, прийняття такої пропозиції цією особою та безпосереднє одержання неправомірної вигоди). Повне зни-щення меж між різними суспільно небезпечними діяннями і повна невизначеність у питаннях кваліфікації того чи іншого діяння, які неминуче стануть наслідком реалізації таких «удо-сконалень» законодавства, обов’язково справлять негативний вплив на реальну діяльність з протидії корупції [3].

Наразі поняття «хабар» та «неправомірна вигода» відріз-няються між собою тим, що хабар – це незаконна винагорода, яка має виключно матеріальний характер1 (гроші, матеріальні цінності, документи, які надають право отримати майно, будь-які дії майнового характеру та ін.), а неправомірна вигода може бути як матеріальною, так і нематеріальною (переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи тощо). Отже, у такому разі при-йняття запропонованих змін складуть ситуацію, за якої немож-ливо буде визначити значний, великий та особливо великий ро-змір «хабара» – «неправомірної вигоди», якщо його предметом є окремі послуги, пільги чи переваги нематеріального характеру (при кваліфікації злочинів, передбачених новими ст.ст. 368-2, 368-3, 368-4, 369-2 КК). Фактично законодавець ускладнив і за-плутав кримінальну відповідальність за хабарництво, вчинене за наявності кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак. Навряд чи такі зміни кримінального законодавства сприятимуть боротьбі з корупційними проявами в нашій державі.

Не можна також погодитися із пропозицією законопро- екту щодо криміналізації пропозиції чи обіцянки надання неправомірної вигоди, а також прийняття пропозиції або обі-цянки надання неправомірної вигоди (статті 354, 368, 368-3, 368-4, 369, 370 КК). Адже, по-перше, вчинення таких дій може

1 Детальніше про це: п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України

«Про судову практику у справах про хабарництво» від 26.04.2002 р. № 5.

~ 177 ~

свідчити лише про наявність наміру, думки отримати неправо-мірну вигоду, що саме по собі не утворює склад злочину (стаття 11 КК). І лише у випадку, якщо той, хто пропонує неправомірну вигоду та той, кому її пропонують, доходять певної домовлено-сті про умови та способи реалізації їх «спільного плану», такі дії можна розглядати як готування до хабарництва. Але довести або спростувати таку домовленість на практиці майже немож-ливо. У даному ж випадку, на наш погляд, обіцянка чи пропози-ція неправомірної вигоди сама по собі не має того рівня суспі-льної небезпечності, щоб визнаватись закінченим злочином.

Суспільна небезпека цього злочину є в тому, що вчинене посадовою особою діяння – прийняття службовою особою про-позиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди – ство-рює реальну загрозу охоронюваним кримінальним законом сус-пільним відносинам, що регулюють правильну (правомірну) ді-яльність митних органів. Службові особи митних органів, вико-ристовуючи державну службу або окремі установи з метою осо-бистого збагачення, підривають в очах оточуючих і всього насе-лення авторитет державного апарату, почуття довіри та поваги до представників влади, всіх інститутів державного механізму та держави в цілому, а також можуть дезорганізувати роботу не лише митних органів, але й органів влади та управління, перет-ворюючи окремі ланки державної влади в джерело прибутку.

–––––––––––––––––

1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією: Закон України від 18.04.2013 р. № 221-VII. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/221-18.

2. Таганцев Н. С. Уложение о наказаниях уголовных и исправитель-ных по изд. 1866 г. С внесением всех узаконений по продолжениям 1868, 1869, 1871 и 1872 гг. с разъяснениями по решениям Уголовного Кассаци-онного Департамента с 1866 по первое полугодие 1872 г. включительно / Н. С. Таганцев. – СПб., 1873. – С. 295–298, 303.

3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства у сфері запобігання і протидії корупції: Висновок на проект Закону України від 17.01.2013 р. № 2033. [Електрон-ний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=45484.

http://zakon4.rada/

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/

~ 178 ~

М. І. Паславський, здобувач


ПРОНИКНЕННЯ В ЗЛОЧИННЕ СЕРЕДОВИЩЕ

ЯК ДІЄВИЙ СПОСІБ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ БОРОТЬБИ З ОРГАНІЗОВАНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ

Організована злочинність і боротьба з нею в нашій

державі є надзвичайно складною та актуальною проблемою. Нестабільність суспільно-політичної та економічної ситуації в суспільстві, недосконалість механізму державного управління та відсутність реального дієвого суспільного контролю за дія-льністю органів державної влади, зниження життєвого рівня населення створили умови для розвитку і утвердження органі-зованої злочинності у суспільному житті держави та всіх гілках влади. Стрімко зростаючі масштаби організованої злочинності, поширення її впливу на всі сфери суспільного життя створю-ють реальну загрозу національній безпеці, висувають перед суб’єктами протидії злочинності нові завдання та спонукають вишукувати революційні дієві заходи, спрямовані на протидію зазначеному і вкрай суспільно-небезпечному явищу.

Практичні здобутки в боротьбі із організованою злочин-ністю вказують на ефективність застосування в цій справі пра-воохоронними органами оперативно-розшукових заходів, що, насамперед, пояснюється особливостями змісту організованої злочинної діяльності. Враховуючи основні визначальні риси організованої злочинної діяльності, зупинимося на окремих з них, які обумовлюють застосування саме таких заходів.

В більшості випадків організовані злочинні формування мають складну структуру, чіткий розподіл функцій між їх чле-нами та відсутність контакту між особами, які діють на різних рівнях структури, що ускладнює виявлення вчинених ними злочинів. Звертаючи на це увагу, В. В. Лунєєв вказує на струк-туру керування, яка позбавляє керівників необхідності безпо-середньої організації чи участі у вчиненні конкретних злочи-нів. «При цьому, – зазначає він, – це всім вигідно, так як керів-

~ 179 ~

ники уникають відповідальності, а притягують до неї рядових виконавців. В цій ситуації не руйнується організація, яка надає «потерпілим» допомогу» [1, с. 286–287].

Діяльність організованих злочинних формувань спрямо-вана на тривалий період. Злочини ретельно плануються, ви-значаються альтернативні варіанти досягнення злочинного результату, прогнозується діяльність правоохоронних органів, а також контрзаходи щодо її нейтралізації. І. В. Сервецький та В. П. Шеломенцев зазначають, що організовані злочинні угру-повання мають широкі можливості для збирання інформації, іноді навіть формують систему розвідки та контррозвідки, оперують значними коштами, мають високопоставлених ко-румпованих осіб, озброєні найновішими технічними засобами і вчиняють активну протидію діяльності правоохоронних орга-нів [2, с. 505]. Захист своєї «організації» також проводиться шляхом організації забезпечення кваліфікованою юридичною допомогою членів злочинних формувань, які «засвітилися» пе-ред правоохоронними органами. Крім того з боку організованої злочинності застосовуються методи та засоби протидії кримі-нальному розслідуванню – нерідко учасники організованих злочинних співтовариств перешкоджають встановленню істи-ни по справі, впливаючи безпосередньо чи опосередковано на хід розслідування, учасників кримінального процесу тощо.

Складність виявлення кримінально-процесуальними за-собами злочинної діяльності організованих злочинних форму-вань в силу перерахованих особливостей і зумовлює застосу-вання оперативно-розшукових заходів у протидії організованій злочинності. Виявлення та документування з метою доказу-вання мінімального переліку фактичних обставин, наявність яких свідчить про факт вчинення злочину організованою гру-пою чи злочинною організацією, який пропонується окремими вченими [3, с. 50], є доволі складним. Потреба в негласній опе-ративно-розшуковій діяльності, зазначає Б. А. Філімонов, це об’єктивна необхідність в боротьбі із злочинністю. Тільки негласна діяльність дозволяє відслідковувати ті, що готуються, і вчинюються злочини, контролювати злочинну діяльність, активно впливати на неї, приймати відповідні рішення, а також використовувати весь потенціал оперативно-розшукових захо-дів для розкриття вже вчинених злочинів [4, с. 29].

~ 180 ~

Значна кількість вчених [5, с. 74; 6, с. 47; с. 7, 140; 8, с. 262–263] як найбільш дієвий серед оперативно-розшукових заходів, які використовуються в боротьбі з організованою зло-чинністю, виділяє проникнення в злочинне угруповання не-гласних працівників оперативних підрозділів правоохоронних органів або осіб, які співробітничають з останніми.

Відповідно до п. 8 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року [9] оператив-ним підрозділам суб’єктів оперативно-розшукової діяльності для виконання завдань при наявності передбачених статтею 6 цього Закону підстав надається право здійснювати проникнен-ня в злочинну групу негласного працівника оперативного під-розділу або особи, яка співробітничає з останнім, із збережен-ням в таємниці достовірних даних щодо їх особистості. Крім того, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою зло-чинністю органів внутрішніх справ і Служби безпеки України згідно з ст. 13 Закону України «Про організаційно-правові ос-нови боротьби з організованою злочинністю» [10] мають пра-во, якщо інших заходів для розкриття організованої злочинно-сті та притягнення винних до відповідальності недостатньо, використовувати штатних і нештатних негласних співробітни-ків, які вводяться під легендою прикриття в організовані зло-чинні угруповання. При цьому вищевказаним підрозділам на-дається право залучати до співробітництва учасників організо-ваних злочинних угруповань (ст. 14 вказаного Закону).

Проблема злочинності і боротьби з нею завжди привер-тала пильну увагу не лише фахівців державних інститутів пра-воохоронних органів, але і широкого кола учених в цій області. Однією із причин такої цікавості – наростаюча соціальна гост-рота вказаної проблеми, яка безпосередньо торкається найва-жливіших сфер життєдіяльності громадян і держави.

–––––––––––––––––

1. Лунеев В. В. Преступность ХХ века: Мировые, региональные и российские тенденции: Мировой криминологический анализ / В. В. Луне-ев; Институт государства и права РАН. – М.: Норма, 1999. – 516 с.

2. Сервецький І. В. Застосування оперативно-технічних засобів у боротьбі з організованою злочинністю і корупцією // Президенту Украї-ни, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місце-

~ 181 ~

вої виконавчої влади. Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. Аналітичні розробки, пропозиції наукових та практичних працівників / І. В. Сервецький, В. П. Шеломенцев. – К., 2001. – Т. 22. – С. 505–515.

3. Єфремов С. О. Встановлення обставин вчинення злочину ор-ганізованою групою / С. О. Єфремов // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2001. – № 41. – С. 48–55.

4. Филимонов Б. А. О понятии оперативно-розыскной деятель-ности / Б. А. Филимонов // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11. Право. – 1996. – № 4. – С. 28–40.

5. Кондратьєв Я. Ю. Стратегія і тактика боротьби з організова-ною злочинністю та корупцією / Я. Ю. Кондратьєв, Б. В. Романюк, В. О. Глушков // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (тео-рія і практика): науково-практичний журнал. – 2000. – № 2. – С. 60–84.

6. Яблоков Н. П. Общеметодологические проблемы оперативно-розыскной деятельности в борьбе с организованной преступностью / Н. П. Яблоков // Вестник Моск. ун-та. Сер. 11. Право. – 1996. – № 2. – С. 45–53.

7. Пан Т. Д. Раскрытие и расследования бандитизма и преступле-ний, совершенных бандами (уголовно-процессуальная и оперативно-розыскная деятельность): дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 / Т. Д. Пан // Кемеровский государственный университет. – Кемерово, 2001. –211 с.

8. Осадчий В. І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності: монографія / В. І. Осадчий. – К.: Атіка, 2004. – 336 с.

9. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 р. № 2135–ХІІ // Відомості Верховної Ради. – 1992. – № 22. – Ст. 303.

10. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 30 червня 1993 р. № 3341–XII // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – № 35. – Ст. 358.

Г. Я. Пашуля, ад’юнкт


ФОРМУВАННЯ НОВІТНЬОЇ МОДЕЛІ ДЕРЖАВИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Глобальні цивілізаційні трансформації останніх десяти-

річ спричинили пильну увагу науковців і дослідників до проце-сів інтеграції, інформатизації, універсалізації, прискорення та поглиблення всіх процесів.

~ 182 ~

Проблеми глобалізації та вироблення єдиної глобаліст-ської парадигми залишаються актуальними і надалі, оскільки сама глобалізація – процес перманентний, всеохоплюючий і динамічний, але при цьому – ще й неоднозначний, суперечли-вий та різновекторний.

Виявлення, унаочнення та всебічне дослідження специ-фіки функціонування, джерел розвитку та механізму самовідт-ворення процесів глобалізації за сучасної постіндустріальної доби мають бути також (окрім своєї суто наукової значущості) спрямованими на вирішення основних проблем сучасного гло-балізаційного розвитку світу та проблему організації управ-ління глобальним розвитком [1, с. 119].

Вивчаючи дану проблему, варто закцентувати увагу на ще двох аспектах, які не завадить включити до основних про-блем дослідження глобалізації. Їх цілком слушно відзначав Х. Ортега-і-Гассет у своїй роботі «Повстання мас»: «Розрив між рівнем сучасних проблем і рівнем мислення буде зростати, якщо не знайдеться виходу, і в цьому головна трагедія цивілі-зації» [2].

Вивчаючи думки різних авторів, можна сказати що похо-дження і наслідки глобалізаційної динаміки насамперед відно-сять до економіки, технології, міжнародної політики, екології, культури або до світової індустрії культури, а також до нової соціальної нерівності у світовому масштабі, забуваючи про концепт держави як інституту, що об’єднує всі ці складові. Адже саме із взаємодії цих перспектив виникає загальний об-раз плюралістичної соціології глобалізації [3].

Якщо говорити про глобалізацію, як каталізуючий чин-ник, то можна сказати що вона відкрила людям нові можливос-ті для новаторства і підприємництва, а також прискорила гло-бальне економічне зростання. Але водночас глобалізація поро-дила і певні негативні явища.

Вона підсилює нерівність між багатими та бідними як всередині країн, так і поміж ними; вона викликає неправиль-ний розподіл ресурсів між приватними і державними інтере- сами. Головною причиною убозтва та бідності в усьому світі є неефективне державне керування.

~ 183 ~

На практиці глобалізація виступає як економічний і науково-технічний процес і одночасно процес цивілізаційний, що має свої соціокультурні підстави. У зв’язку з цим вчені розробляють нові моделі держави для повного відображення світових процесів.

Так, І. Валлерстайн розділив усі суспільства на три типи – «міні-системи», «світові імперії» та «світові економіки». Перші – це маленькі суспільства, для яких характерна єдність культури, а інші – світові імперії, у межах яких проявлялися різні культу-ри; під останнім же типом суспільства І. Валлерстайн мав на увазі не що інше, як капіталізм. Що стосується визначення ка-піталізму, то в ньому панує, на думку І. Валлерстайна, майже суцільна воля. Капіталізм – це система, заснована на конкурен-ції між вільними виробниками, що використовують вільну працю з вільними товарами, що вільно виражають своє приз-начення для продажу та купівлі на ринку [4].

Іншу позицію в цьому питанні зайняв Ф. Фукуяма. На йо-го думку, якщо кращого за американський капіталізм, амери-канський спосіб життя нічого немає і бути не може, то вся справа полягає в тому, щоби будь-якими засобами глобалізува-ти цей світ. Після зруйнування соціалізму, на думку Ф. Фукуя-ми, у світі склалася досить сприятлива ситуація для глобально-го поширення «громадянського суспільства» та «ліберальної демократії» [5].

З. Бзежинський вважає, що фінансово-економічний і ку-льтурний центр нового світового порядку переміститься в майбутньому в наддержаву – США. Обґрунтування американсь-кого гегемонізму в світі З. Бзежинський пояснює стрімким еко-номічним зростанням США у ХХ столітті, що, зі свого боку, ста-ло наслідком сприятливих умов, у яких виявилася культура США. Він пише: «Американські політичні інститути та вільна ринкова економіка створили безпрецедентні можливості для амбіційних винахідників, здійснення особистих устремлінь, яких не сковувалось архаїчними привілеями або твердими со-ціальними ієрархічними вимогами. Коротше кажучи, націона-льна культура унікальним чином сприяла економічному росту, залучаючи і швидко асимілюючи найбільш талановитих людей

~ 184 ~

із-за кордону, вона полегшувала експансію національної мо- гутності» [6].

Для більшості країн світу становлення постіндустріаль-ного суспільства є лише прогнозованим майбутнім, але проце-си переходу до нового суспільства вже спостерігаються у висо-ко розвинутих країнах Заходу та країнах із динамічним розвит-ком. Формування ідеології постіндустріального суспільства, прискорена еволюція цивілізаційних процесів, глобалізація комунікації радикально змінюють міжнародну та національну політику країн світу. Суспільство, яке виникає в результаті ін-форматизації, суттєво відрізняється тим, що інформація і особ-ливе знання як вища її форма посідає провідне місце в розвит-ку суспільства. Революція в організації, обробці інформації та знання, в якій центральне місце відведено комп’ютеру, роз-гортається одночасно зі становленням постіндустріального суспільства [7].

На даний час у Західній Європі вперше проявляються глобальні тенденції – від спроб національної побудови до «демонтажу» національних держав. Однією з найвпливовіших сучасних теорій, що описують історичний процес диференціації світу як цілісної системи, стала концепція І. Валлерстайна. Він представив достатньо детальний і, безумовно, новаторський аналіз виникнення сучасної світової системи, що спирається на уявлення про вихідний економічний базис її становлення. На його думку, вихідною одиницею для аналізу процесів диферен-ціації, інтеграції та соціальної еволюції є не окреме суспільство, а світова соціальна система. Сили, що визначають розвиток сві-тової системи, не залежать від зовнішнього оточення системи, а також від соціальних процесів, що відбуваються всередині складових системи суспільств; диференціація частин світової системи виражається в міжнародному розподілі праці, що за-безпечує самодостатність системи в цілому. Крім того, будь-яка світова система поєднує в собі безліч культур, які в сукупності утворюють сприйманий окремими діячами «весь світ» [8].

Національні держави – це одиниці політичної організації світової економіки, що забезпечують стійкість соціальних і ку-льтурних умов капіталістичного виробництва і беруть на себе

~ 185 ~

його кінцеві витрати. Можна зробити висновок, що фундамен-тальні процеси диференціації в сучасній світовій економіці як соціальній системі зачіпають передусім не індивідів, корпорації або навіть класи, а цілі держави.

Загалом глобалізація включає в себе втрату політичної влади і впливів на рівні національних держав, що здавалися ідеальними інструментами територіальної та політичної орга-нізації. Інтенсивність культурних та інформаційних обмінів, багаторазово посилена новітніми засобами телекомунікації, робить малоефективними ідеологічний контроль і ліцензуван-ня культурних відмінностей у рамках єдиної національної культури – важливого атрибута державного суверенітету в XIX столітті [9]. Саме традиційне поняття «національної без- пеки» як самодостатності піддається ревізіям і уточненням в міру того, як національні держави позбавляються частини суверенітету.

Відбувається безперервний процес перебудови світової композиції. Світ знаходиться в стадії нескінченних трансфор-мацій, де на поверхню спливають ті або інші його якості, влас-тивості, характерні риси, ознаки, критерії тощо, але при цьому світ залишається єдиним у нашому сприйнятті, у нашому сві-товідчутті – тільки через різноманіття можна вловити глоба-льну єдність світу.

Дослідження феноменів глобалізації на реально функціо-нальному рівні мають бути втіленими в ґрунтовних концепту-ально-теоретичних розробках. Зі свого боку, теоретичний ана-ліз має не тільки підтверджуватися та обґрунтовуватися конк-ретними фактами, а й слугувати основою для розроблення найбільш перспективних стратегій розвитку з ретельним ура-хуванням як процесів особистісної та національної ідентифіка-ції окремих індивідів та етнічних спільнот, так і подальшої гло-балізації світової історії в загальнолюдському універсумі.

––––––––––––––––

1. Юськів Б. М. Концепція і парадигми глобального управління / Б. М. Юськів // Політичний менеджмент. – 2009. – № 1. – С. 119–130.

2. Ортега-і-Гасет, Х. Повстання мас / Х. Ортега-і-Гасет. – К.: Основи, 1994. – 424 с.

~ 186 ~

3. Танчер В. В., Шевель І. П. Глобалізаційні впливи на сучасні со- ціокультурні процеси / В. В. Танчер, І. П. Шевель // Вісник Одеського наці-онального університету. Соціологія і політичні науки. – 2011. – № 10. – С. 101–109.

4. Wallerstein I. The Essential Wallerstein / I. Wallerstein // New York: The New Press, 2000. – 471 p.

5. Мироненко О. М. Історія вчень про державу і право: навч. посіб-ник / О. М. Мироненко, В. П. Горбатенко. – К.: Академія, 2010. – 456 с.

6. Яценко Б. П. Політична географія і геополітика. навч. посібник / Б. П. Яценко, В. І. Стафійчук, Ю. С. Брайчевський та ін.; за ред. Б. П. Яцен-ка. – К.: Либідь, 2007. – 255 с.

7. Пиголенко І. В. Інтернет-технології як засіб формування цінніс-них орієнтацій студентства на шляху до інформаційного суспільства (на прикладі НТУУ «КПІ»): автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. філософ. наук: спец. 09.00.10 «Філософія освіти» / І. В. Пиголенко. – К., 2007. – 17 с.

8. Валлерстайн И. Конец знакомого мира: Социология XXI века / И. Валлерстайн; пер. с англ. под ред. В. И. Иноземцева. – М.: Логос, 2004. – 368 с.

9. Потєхін О. В. Глобалізація безпеки: навч. посібник / О. В. Потє-хін, І. Я. Тодоров. – Донецьк: Ноулідж, Донец. від-ня, 2011. – 246 с.

М. С. Підручна-Горан, здобувач


ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИННОСТІ У МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Злочинність у місцях позбавлення волі являє собою скла-

дну і серйозну проблему не тільки для цих установ, але і для всього суспільства в цілому. Вчинення засудженими злочинів свідчить про наявність серйозних недоліків та суперечностей, що виникають при виконанні покарань.

Одним із основних завдань виконання покарань є профі-лактика вчинення нових кримінальних правопорушень засу-дженими. Успішному втіленню цієї тези в життя підпорядкова-на повсякденна робота адміністрації місць позбавлення волі щодо зміцнення режиму та виховного впливу на засуджених. Однак, через низку певних обставин у місцях позбавлення волі

~ 187 ~

трапляються не поодинокі факти вчинення злочинів. Криміна-льним кодексом України передбачено низку статей, які встано-влюють відповідальність за злочини, вчинені у місцях позбав-лення волі, зокрема: стаття 391. «Злісна непокора вимогам ад-міністрації установи виконання покарань», стаття 392. «Дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань», стаття 393. «Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти» [1].

Злочинність у місцях позбавлення волі іноді називається «карною» злочинністю (тобто такою, яка має місце під час від-бування покарання), іноді «пенітенціарною» злочинністю, до якої відносять сукупність злочинів, що вчиняються в місцях позбавлення волі. Але так чи інакше цей різновид злочинності характеризується такими ознаками: специфічним місцем вчи-нення злочину; своєрідним суб’єктом злочину (тільки особи, позбавлені волі); його спрямованістю проти інших засуджених або проти осіб адміністративного персоналу установи. Крім цього, слід пам’ятати, що розглядувана злочинність є складо-вою частиною рецидивної злочинності.

Кримінально-правова структура злочинності у місцях по-збавлення волі характеризується відносною стабільністю. Усі їх можна розподілити на три групи. Основна маса злочинів при-падає на першу групу: втеча з місця позбавлення волі або з-під варти і злісна непокора вимогам адміністрації виправних уста-нов, які загалом складають більше половини всіх учинених у місцях позбавлення волі злочинів. Форми і способи втечі мо-жуть бути різні залежно від виду установ виконання покарань: від самовільного залишення особою, яка відбуває покарання, місця позбавлення волі до підкопів і втеч з використанням на-сильства над охороною, зброї, технічних засобів. Утечі бувають одиночні, групові і масові під час масових заворушень у колоні-ях. Непокора адміністрації установ виконання покарань вини-кає тоді, коли, на думку в’язнів, вона порушує їх права або не-законними діями позбавляє деяких благ. Причому ця думка може бути як обґрунтованою, так і надуманою, коли лідери за-суджених здійснюють спробу взяти фактичне керівництво в колонії в свої руки. У цих випадках необґрунтоване потурання вимогам «авторитетів» може повністю дезорганізувати роботу

~ 188 ~

установи виконання покарань. Другу (за кількісними показни-ками) групу становлять злочини, пов’язані з незаконним обі-гом наркотичних або інших заборонених речовин, предметів, зброї. Рівень даних злочинів підвищується. Третю, хоча й мен-шу за кількісними показниками, але найнебезпечнішу за вида-ми, групу становлять насильницькі злочини: умисні вбивства, замах на вбивство, умисні тяжкі тілесні ушкодження, хуліганс-тво, погроза або насильство. Коливається також рівень умис-них тяжких тілесних ушкоджень, хуліганства, погроз та інших видів насильства. Окрему групу злочинів у місцях позбавлення волі становлять крадіжки, грабежі і розбої. Частіше крадуть засуджені в інших засуджених [2, с. 198].

В місцях позбавлення волі в специфічних умовах утри-мання і людських стосунків перебуває значна кількість суспі-льно небезпечного контингенту, що обумовлює своєрідність злочинності. Примусове одностатеве скупчення на обмеженому просторі великої кількості не кращих представників суспільст-ва, нав’язування небажаних стосунків, постійний ґрунт для ви-никнення конфліктних ситуацій, відчуття незахищеності, во-рожнече середовище, постійне очікування образи, глуму, напа-ду, насильства з боку тих, хто і до цього вирішував свої пробле-ми за допомогою сили – все це штовхає засуджених до різних за мотивами і цілями злочинів [3, с. 594].

Основні соціально-демографічні, кримінально-правові та моральні риси, притаманні особам, які вчинили злочини у міс-цях позбавлення волі, особливо насильницькі злочини, непо-кору вимогам адміністрації, втечу з-під варти та ін., мають пев-ні особливості. За даними досліджень, переважна більшість з них – чоловіки; за віком – до 30 років; з базовою і неповною ба-зовою освітою; за службовим становищем – переважно неква-ліфіковані робітники. Ті, хто застосовував насильство, мали судимість за корисливі, корисливо-насильницькі злочини, хулі-ганство, зґвалтування; перебували на профілактичному обліку; були порушниками режиму утримання тощо.

Стосовно моральних рис можна зауважити, що більшість засуджених мають обмежений світогляд і відповідну до нього примітивну структуру потреб. Найбільш характерні для в’язнів

~ 189 ~

своя мораль і звичаї, які підтримуються в місцях позбавлення волі певними колами засуджених. Значна кількість їх хворі на різноманітні соматичні і психічні захворювання (туберкульоз, СНІД, виразки шлунка та інші шлункові хвороби, невротичні відхилення, алкоголізм, психічні аномалії тощо). Ці відхилення і хвороби ускладнюють відбування покарання, заважають аде-кватно оцінювати конкретні життєві ситуації, заходи виправ-ного характеру тощо. Дослідження свідчать про те, що емоцій-на нестабільність, нестійкість, нестриманість, обмеженість мо-жливості самовладання у криміногенних сутичках, переважан-ня збудження над гальмуванням, емоцій над розумом, залеж-ність від інших засуджених, неможливість за власним бажан-ням змінити навколишнє середовище, надмірна підозрілість, песимізм, підвищена тривожність, упертість, брутальність, негативне ставлення до праці і режиму відбування покарання, байдужість до розвитку конфліктних стосунків, агресія, прий- няття і підтримка злочинної субкультури та схвалення злочи-нів, які протидіють адміністрації, а також різний психічний стан (стрес, фрустрація, афект, істерія) – все це руйнує особу, викликає у неї відторгнення «офіційних» цінностей. Але є й та-кі засуджені, які добре почувають себе в місцях позбавлення волі, зараховують себе до «авторитетів», «злодіїв у законі», лідерів тощо.

За основними кримінологічними рисами особа потерпі-лого від злочинів у місцях позбавлення волі мало чим відрізня-ється від особи злочинця взагалі (це стосується, зрозуміло, са-мих засуджених, а не представників адміністрації). Однак особ-ливу групу – штучно ізольовану від інших засуджених – утво-рюють так звані «опущені». До неї належать засуджені, щодо яких було вчинено гомосексуальне насильство або які доброві-льно вступили в гомосексуальні стосунки, а також засуджені, які нехтують особистою гігієною, слабкі за характером і фізич-но нездатні протистояти погрозам і насильству. Це один з еле-ментів кримінальної субкультури, страхіття для засуджених, за допомогою якого злочинні «авторитети» примушують інших засуджених підкорятися їх владі, схвалювати злодійські тра- диції. Відчуття страху, тривоги, погроза глуму впливають на

~ 190 ~

психіку засуджених, спонукають частину з них підтримувати нелюдські звичаї, стимулюють злочинну поведінку [2, с. 199].

У кримінологічній літературі з приводу поняття злочин-ності у місцях позбавлення волі не склалася єдиної думки. Зок-рема, О. М. Джужа вводить у науковий обіг таке визначення, як «пенітенціарний рецидив», під яким розуміє вчинення нового злочину особами, які відбувають покарання у вигляді позбав-лення волі, тощо [4, с. 134]. О. Г. Колб вважає, що це – система злочинів, зареєстрованих в установах виконання покарань і слі-дчих ізоляторах, та кількість засуджених, які їх вчинили за пев-ний проміжок часу [5, с. 196–197]. С. Ю. Лукашевич під цим по-няттям розуміє частину рецидивної злочинності, що проявля-ється як сукупність повторних злочинів засуджених, учинених ними в період відбування покарань [6, с. 6]. Т. Л. Кальченко за-значає, що злочинність в установах виконання покарань є най-більш небезпечним відхиленням від соціальних норм у середо-вищі засуджених, її можна визначити як відносно масове, істо-ричне, соціально-правове явище, яке має тенденцію до змін за-лежно від реального стану, специфічного середовища засудже-них та інших, що впливають на неї, явищ. Автор визначає зло-чинність в установах виконання покарань як сукупність злочи-нів, що вчиняються особами, які відбувають покарання в місцях позбавлення або обмеження волі за певний період часу [7, с. 53].

Таким чином, злочинність у місцях позбавлення волі слід розглядати як складне, негативне соціально-правове явище, що являє собою специфічний різновид рецидиву і виражається в сукупності заборонених кримінальним законом діянь, вчине-них засудженими, які відбувають покарання за попередній злочин. Загалом є підстави говорити про її підвищену суспільну небезпеку, так як кримінально карані діяння в даному випадку здійснюються безпосередньо в процесі виконання покарання за попередній злочин, в умовах ізоляції засуджених, посиленого нагляду за ними, що свідчить про повне ігнорування криміна-льно-правових заборон.

Вчинення злочинів саме під час відбування покарання, в умовах посиленого нагляду свідчить про вперте небажання цими особами дотримуватися правил людського співжиття.

~ 191 ~

Застосування тієї чи іншої міри кримінального покарання на засуджених не завжди справляє на них належний виховний і попереджувальний вплив. Недостатня ефективність пока-рання пояснюється недосконалістю кримінального та кримі-нально-виконавчого законодавства.

–––––––––––––––––

1. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради Укра-їни. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

2. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підручник / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, М. Ю. Валуйська та ін.; за заг. ред. В. В. Голіни. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Х.: Право, 2009. – 288 с.

3. 3акалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. – К.: Ін Юре, 2007. – Кн. 2: Кримінологічна характерис-тика та запобігання вчиненню окремих видів злочинів. – 712 с.

4. Кримінологія: навч. посібник / О. М. Джужа, В. В. Василевич, Ю. Ф. Іванов та ін.; за заг. ред. О. М. Джужі. – К.: Прецедент, 2004. – 208 с.

5. Колб О. Г. Запобігання злочинності у місцях позбавлення волі: навч. посібник / О. Г. Колб. – Луцьк: РВВ «Вежа»; Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки, 2005. – 494 с.

6. Лукашевич С. Ю. Кримінологічна характеристика та попере-дження злочинності засуджених у місцях позбавлення волі: автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / С. Ю. Лукашевич. – X., 2001. – 19 с.

7. Кальченко Т. Л. Загальнотеоретичні питання профілактики зло-чинності в місцях позбавлення волі / Т. Л. Кальченко // Юриспруденція: теорія і практика. – 2010. – № 6. – С. 53–58.

Ю. А. Піх, здобувач


ОСОБЛИВОСТІ СЕКУЛЯРИЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У ПРАВОВИХ СИСТЕМАХ СУЧАСНОСТІ

Секуляризація (від лат. saeculum – світський стан) – мир-

ське в контексті взаємодії сакрального і світського, рух від священного до світського; в соціології – процес звільнення всіх сфер суспільного і особистого життя з-під контролю релігії [5, с. 512].

~ 192 ~

В сучасному розумінні секуляризація – процес звуження сфери взаємодії релігії і Церкви, ослаблення їх впливу практи-чно на всі сфери життя суспільства, на свідомість, поведінку, побут і стиль життя більшості людей.

Утвердження світського стилю життя стосується також і релігійної сфери – звужується вплив релігії, трансформу- ється релігійна свідомість мас, разом з тим активізуються світські форми діяльності (в політиці, фінансах і т. д.) релігій-них організацій.

Секулярними, вільним від релігійної детермінації, не ін-тегрованим у релігійно-символічну смислову структуру, є важ-ливі сфери життя й інститути сучасного суспільства: держава і законодавство, економіка з її ринковими механізмами, природ-ничі науки і техніка, соціальні та гуманітарні науки, мистецтво [7, с. 512].

Доцільно зазначити, що секуляризація не є одномір- ним процесом «подолання» релігії. На нашу думку, це склад- ний, внутрішньо суперечливий і неоднозначний за своїми наслідками процес, який надає швидкого розвитку будь- якій правовій системі. У порівняльному правознавстві інтерес науковців викликає передусім правова секуляризація, яку варто досліджувати через категорію акультурації, як зазначає Ю.М. Оборотов.

Так, процес секуляризації у мусульманському праві підсилюється процесом вестерналізації.

До прикладу, конституційна революція в Ірані супровод-жувалася наступними чинниками:

1) давнє незадоволення деспотичними правліннями; 2) зловживання з боку шаха; 3) надзвичайно великі видатки на утримання сім’ї і подо-

рожей шаха; 4) поїздки іранців у європейські країни з метою їх вив-

чення, що призвело до зародження швидких і фундаменталь-них умов реформ у країні в політичному, соціальному, культур-ному і економічному аспектах [1, с. 7].

Ці передумови сприяли швидкій переорієнтації держав-но-правових відносин в Ірані з релігійних на світські.

~ 193 ~

Бернард Луїс у праці «Іслам і Захід», використовуючи синхронну методологію порівняльного правознавства, зазна-чає що ряд основоположних принципів, які лягли в основу сучасного розвитку мусульманського права, були розроблені і адаптовані західною традицією права, зокрема, що стосується принципів свободи і секуляризації [2, с. 290–292].

Як зазначає дослідник З. І. Левін у праці «Реформа в ісламі. Бути чи не бути?: досвід систем і соціокультурного до-слідження», Друга світова війна відкрила епоху звільнення для колишніх колоніальних і залежних країн Сходу, що призвело до їх європеїзації.

На Сході розширились масштаби модернізації суспільства і поглибились її руйнівні наслідки для традиційного мусуль-манського укладу. Вплив секулярного Заходу, зокрема в аспекті демократизації освіти, засобів масової інформації, сприяє зміні поглядів мусульманина, норм поведінки і т. д. [4, с. 143].

Це стосується навіть тих ісламських держав, де позиції релігійних авторитетів особливо сильні, як, наприклад, в Ірані з його інститутом аятолл.

Президент Ісламської Республіки Іран Хатамі стверджує, що повернення до джерел не означає повернення до минуло-го – це було би явним регресом, «це потрібно для з’ясу- вання сутності нашої ідентичності, а також для раціональ- ної критики минулого, для того, щоби в ньому знайти необхідну підтримку теперішньому і процвітаючому май-бутньому» [1, с. 174–175]. Приміром питання сімейно-побутових відносин будується на компромісі між фікхом, шаріатом і Цивільним кодексом.

Становлення сучасних правових сиситем та правових доктрин на ісламському Сході проходить у протиборстві тра-диційного начала і орієнтації на досягнення західної правової культури [1].

Відтак у мусульманському світі відбувається процес се-куляризації права шляхом запозичення західної традиції (кон-струкції) права на основі методології акультурації. Зокрема, це рецепція основних інститутів у сфері приватно-правових відносин, а також у сфері публічно-правових відносин.

~ 194 ~

Сучасна мусульманська правова культура характери-зується наявністю діалектичної залежності: секуляризація – акультурація – мультикультуралізм – ресекуляризація.

З філософської точки зору, відтак, світське набуває ха-рактеру релігійного [3].

Мультикультуралізм в мусульманському праві слід розглядати через взаємозв’язок Сходу і Заходу, старого і ново-го, минулого і теперішнього, релігійного і національного, самобутності і сучасності, традиціоналізму і раціоналізму, спадковості і оновлення.

Ще одним, поруч з ісламським світом, динамічним регіоном є сучасна Індія, чиє населення перевищило позначку 1 млрд і впевнено йде на побиття китайського рекорду наро-донаселення.

Дослідниця індуського права Н. А. Крашеніннікова у праці «Індуське право: історія і сучасність» зазначає: «Реформа персональної системи індуського права відобразила один із важливих соціально-політичних процесів, що відбувався в незалежній Індії – секуляризацію її суспільного і державного життя» [152, с. 115].

Принципи секуляризації, закріплені в Конституції неза-лежної Індії у 1950 р., стали ідеологічною і правовою основою подальшої модернізації традиційного права індусів. Секуля-ризм, зокрема світський характер держави, характеризується наступними особливостями держави: відділення Церкви від держави і суспільних інститутів, рівність громадян в правах незалежно від релігії чи світогляду, визнання і здійснення принципу свободи релігії, свободи совісті. Зокрема, Актом про 42 поправки до Конституції, прийнятої 1976 р., Індія почала називатися «Суверенна Соціалістична Світська Демократична Республіка».

Структура правової системи Індії характеризується тим, що в ній містяться правові норми, що представляють різні пра-вові культури. Джерелом права тут виступають норми тери-торіального права, що поєднують норми індуського та ісламсь-кого права, які діють стосовно осіб, що сповідують відповідно індуїзм та іслам.

~ 195 ~

Що стосується іудейського права, тут також спостеріга-ються процеси секуляризації та акультурації. Йдеться про пев-ний (хоча й не тотальний) відхід від релігійного характеру держави й права, зокрема формування світської держави після 14 травня 1948 р.

Поряд з власне іудейськими джерелами права у цій країні діють й запозичення часів Османської імперії. Значний вплив на право держави Ізраїль мали англійські прецеденти як дже-рело права країн з англійською загальною правовою традицією [6, с. 213] – після закінчення Першої світової війни Палестина три десятиліття перебувала під Британським мандатом. Усі вони (османські та британські) мають застосовуватися на ос-нові Декрету, прийнятого в 1948 р., який передбачав, що закони, які не суперечать Декларації незалежності і законам Ізраїлю, зберігають свою юридичну силу. Всередині араб- ської громади Ізраїлю діє мусульманське право. Згідно з зако-ном 1984 р. про судову владу, мусульманське право застосо- вує шаріатські суди, що вирішують питання, пов’язані з осо-бистим статусом (шлюбом, аліментами, розлученнями, усинов-ленням та ін.).

––––––––––––––––

1. Аббас Манучихри. Политическая система Ирана / Аббас Ману-чихри. – СПб.: Петербургское Востоковедение, 2007. – 240 с. – (Iranica).

2. Бернард Луис. Ислам и Запад / Бернард Луис. – М.: Библейско-Богословский ин-т св. Апостола Андрея, 2003. – 315 с.

3. Глобализация и мультикультурализм: монография / отв. ред. Н. С. Кирабаев. – М.: Изд-во РУДН, 2005. – 332 с.

4. Левин З. И. Реформа в исламе. Быть или не быть? Опыт систем и социокультурные исследования / З. И. Левин // Ин-т Востоковедения Российской академии наук; Ин-т изучения Ближ. Востока. – М.: Ин-т Во-стоковедения РАН; Крафт+, 2005. – 240 с.

5. Новая философская энциклопедия: в 4 т. / Ин-т философии РАН; Нац. общ.-науч. фонд; научно-ред. совет; предс. В. С. Степин; зам. предс.: А. А. Гусейнов, Г. Ю. Семигин, уч. секр. А. П. Огурцов. – М.: Мысль, 2010. – Т. 3. – 692 с.

6. Правовые системы стран мира: энциклопедический справочник / отв. ред. Н. Я. Сухарев. – М.: НОРМА (Изд. группа НОРМА-ИНФРА-М), 2000. – 840 с.

7. Юм Д. Сочинения / Д. Юм. – М., 1965. – Т. 1. – 642 с.

~ 196 ~

С. О. Пришляк, здобувач


МОТИВ ТА МЕТА ЯК ЕЛЕМЕНТИ ДОКАЗУВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ МАЛОЛІТНЬОЇ ДИТИНИ

ДЛЯ ЗАНЯТТЯ ЖЕБРАЦТВОМ Тлумачний словник української мови подає таке

розуміння: «доказувати (доводити) – це підтверджувати яке-небудь положення фактами або незаперечними дока- зами» [10, с. 667].

У юридичній літературі зустрічаються різні підходи до розуміння доказування. Так, наприклад, деякі автори ще в умо-вах чинності КПК України 1960 року вважали, що доказування слід розглядати як здійснювану у процесуальних формах дія-льність органів розслідування, прокурора і суду та участі інших суб’єктів процесуальної діяльності зі збирання, закріплення, перевірки та оцінки фактичних даних, необхідних для встанов-лення істини у кримінальній справі і вирішення завдань кри-мінального судочинства [3, с. 298].

У процесуальній літературі процес доказування також трактували як діяльність зі збирання, перевірки й оцінки дока-зів з метою встановлення фактичних обставин справи. Відпові-дно у цьому процесі зазвичай виокремлювали три елементи: збирання доказів, їх перевірка і оцінка [8, с. 44]. Так, свого часу В. Т. Нор писав, що це діяльність органів розслідування, проку-рора і суду, а також інших учасників процесу, яка здійснюється у встановлених законом процесуальних формах і спрямована на збирання, закріплення, перевірку і оцінку фактичних даних (доказів), необхідних для встановлення істини у кримінальній справі [7, с. 74–75].

Водночас існують й інші думки. Як загальне поняття, за-значала П. А. Лупинська, доказування – це передбачена законом діяльність уповноважених на це осіб щодо встановлення об-ставин, які мають значення для справи [6, с. 44].

~ 197 ~

Не дивлячись на те, що 20 листопада 2012 року в дію вступив новий КПК України, який в цілому покликаний приве-сти національне кримінальне процесуальне законодавство у відповідність до європейських стандартів, однак у ньому ряд важливих питань, знову ж таки, не знайшли належного унор-мування. Так, законодавець у чинному КПК не дає визначення поняття «предмет доказування». Натомість в статті 91 КПК відзначено, що обставинами, котрі підлягають доказуванню, у кримінальному провадженні є:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопо- рушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінально-го правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримі-нального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопо-рушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчине-ного кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою за-криття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримі-нальної відповідальності або покарання.

Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці до-казів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження [5, с. 48].

Виходячи з цього, у кримінальному провадженні мотив і мета заслуговують на особливу увагу, враховуючи це, ми можемо швидко та ефективно встановити обставини вчинено-го кримінального правопорушення.

О. О. Волобуєва правильно звертає увагу на те, що за сво-їм характером мотив тісно пов’язаний із метою злочину, оскі-льки саме він є поштовхом до досягнення злочинного резуль-тату. Мотив дає відповідь на питання, чому особа вчиняє діян-ня, що є спонуканням для вчинення. Мета ж відповідає на пи-тання, заради чого особа вчиняє діяння, що вона прагне досяг-

~ 198 ~

ти цим, до якого конкретного результату прямує винний. Мотив і мета злочину є взаємопов’язані, але водночас не то- тожні поняття, іншими словами, усвідомлення мотиву пере- творює його на мету [1, с. 307].

Як обґрунтовано стверджує М. І. Хавронюк, використання у КК України таких ознак суб’єктивної сторони, як мета, мотив і спрямованість діяння як обов’язкових ознак складу злочину часто є недостатньо обґрунтованим і створює суттєві складно-щі як для коментування кримінального закону, так і для його застосування, а саме: по-перше, інколи вони мають певне ідео-логічне чи політичне забарвлення, якого слід уникати в кримі-нальному законі; по-друге, формулювання нових складів зло-чинів з вказівкою на мету, мотив і спрямованість діяння часто створює конкуренцію між нормами Особливої частини КК, оскільки вчинення певного діяння з певною метою часто фак-тично означає готування до іншого передбаченого КК діяння; по-третє, інколи використання мети як обов’язкової ознаки складу злочину демонструє абсурдність санкцій КК; по-чет- верте, встановлення мети і спрямованості діяння вимагає над-звичайного професіоналізму від слідчих, прокурорів і суддів, оскільки за допомогою показань свідків, висновків експертів, речових доказів тощо переважно встановлюються лише певні об’єктивні фактичні дані, показання потерпілих є не у кожній справі, а показання підозрюваних, обвинувачених, підсудних часто є суперечливими і неправдивими. Загалом мистецтво до-вести ознаки суб’єктивної сторони вимагає знання і застосу-вання усіх можливостей оперативно-розшукової діяльності, кримінального процесу, тактики проведення певних процесуа-льних дій і методики розслідування. Оскільки нерозумно було б очікувати цього від усіх без винятку слідчих, прокурорів і су-ддів (з огляду на різноманітні фактори об’єктивного і суб’єктивного характеру, такі як недостатній рівень освіти, плинність кадрів, рівень навантаження на слідчих тощо), то не слід і застосовувати ознаки мети і мотиву у тих складах злочинів, де явної потреби у цьому немає [9, с. 61].

В. К. Грищук підкреслює, що мета злочину є обов’язковою (необхідною) ознакою складу злочину: а) коли законодавець

~ 199 ~

прямо вказує на неї як на обов’язкову (необхідну) ознаку осно-вного складу злочину; б) коли законодавець прямо вказує на неї як на обов’язкову (необхідну) ознаку кваліфікованих скла-дів злочинів; в) коли зі змісту диспозиції норми кримінального закону випливає, що мета є обов’язковою (необхідною) озна-кою складу злочину. Коли мета не вказана в диспозиції норми кримінального закону як обов’язкова (необхідна) ознака скла-ду злочину, то вона може виконувати роль пом’якшуючих або обтяжуючих обставин [2, с. 295].

Що ж стосується суспільної небезпечності злочину, пе-редбаченого ст. 1501 КК України, то як нам видається, вона пов’язана не стільки з метою чи мотивом вчинюваного діяння, скільки з тими об’єктивними умовами, в яких відбувається ви-користання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (йдеться, в першу чергу, про час, місце та спосіб випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб і, так би мовити, «роль» малолітнього в цій діяльності).

Як вірно зазначає Д. Калмиков, що існування мети отри-мання прибутку як обов’язкової ознаки складу злочину, перед-баченого раніше чинною редакцією статті 1501 КК України, створювало певні складнощі у правозастосовній практиці, адже під час кримінального судочинства мало бути доведено, що ви-користовуючи працю дитини чи використовуючи малолітню дитину для заняття жебрацтвом, винний мав на меті отриман-ня саме прибутку, як грошової суми, що становить різницю між доходами та витратами (або мав намір отримати будь-який дохід, не несучи при цьому жодних витрат). Утім, встановлення та доведення такої мети у випадках, коли винний фактично не отримав прибутку, виявлялось досить проблематичним [4].

У зв’язку з цим вважаємо, що виключення з диспозиції ч. 1 ст. 1501 КК України вказівок на обов’язкову мету вчинення цих злочинів є цілком доречним кроком українського законода-вця, адже корисливий мотив та мета отримання прибутку у складах злочинів, передбачених раніше чинною редакцією статті 1501 КК України по-перше, практично не впливали на сту-пінь та характер суспільної небезпечності описуваних діянь, а по-друге – їх наявність призводила до необґрунтованого зву-

http://www.yurincom.com/ua/protivoli/



~ 200 ~

ження сфери застосування відповідних положень кримінального закону та створювала проблеми у правозастосовній практиці.

–––––––––––––––– 1. Волобуєва О. О. Мотив та мета як елемент предмета доказу-

вання / О. О. Волобуєва// Теоретичні та практичні проблеми криміналь-ного судочинства: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конфе-ренції (Донецьк, 19 жовтня 2012 року). – Донецьк: ДЮІ МВС України, 2013. – С. 359.

2. Грищук В. К. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посіб. для студентів юрид. фак. вищ. навч. закл. / В. К. Грищук – К.: Ін Юре, 2006. – 568 с.

3. Жогин Н. В. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Н. В. Жогин. – М.: Юридическая литература, 1973. – 735 с.

4. Калмиков Д. Зміни до статей 150 і 150-1 ККУ: крок вперед, два назад? / Д. Калмиков. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.yurincom.com/ua/consultation/faq/?id=8135

5. Кримінальний процесуальний кодекс України із змінами та доповненнями станом на 1 грудня 2012 року: (Відповідає офіц. тексто-ві). – К.: Алерта, 2012. – 300 с.

6. Лупинская П. А. Доказывание в советском уголовном процессе / П. А. Лупинская. – М., 1966. – 102 с.

7. Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів / В. Т. Нор. – Львів, 1978. – 112 с.

8. Смуригін О. Оцінка доказів як елемент процесу доказування / О. Смуригін // Вісник прокуратури. – 2008. – № 1. – С. 44–49.

9. Хавронюк М. І. Дещо про мету, мотив і спрямованість суспіль-но небезпечного діяння / М. І. Хавронюк // Життя і право. – 2004. – № 4. – С. 60–64.

10. Яременко В. Новий тлумачний словник української мови: у 4 т.: Т. 2 Ж-ОБД / В. Яременко, О. Сліпушко. – К.: АКОНІТ, 2001. – 912 с.

О. М. Процюк, здобувач


СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ДОПИТУ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПІДОЗРЮВАНОГО

Допит є найстарішим джерелом доказів та встановлення факту наявності (чи відсутності) будь-якого делікту і злочину, по праву вважається однією з перших процесуальних дій, відо-мих в історії правосуддя.

http://www.yurincom.com/ua/consultation/faq/?id=8135

~ 201 ~

Визначення поняття допиту у Кримінальному проце- суальному кодексі України 2012 року (далі – КПК України 2012 року) не передбачено, проте сам порядок допиту, та, зок-рема, допиту неповнолітніх, регламентується нормами остан-нього (статті 224, 226, 490, 491). В порівнянні з КПК 1960 року в КПК України 2012 року більш детально регламентовано про-цесуальний порядок проведення допиту неповнолітнього. Проте необхідно звернути увагу на те, що збільшилися часові рамки перебування особи у статусі підозрюваного в ході досу-дового слідства відповідно до КПК України 2012 року. Підоз-рюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276–279 КПК України 2012 року, повідомлено про підозру, або осо-ба, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального пра-вопорушення (ст. 42) [1, с. 20]. За КПК України 1960 року підоз-рюваним визнавалася особа, затримана по підозрінню у вчи-ненні злочину, або особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого [2, с. 23]. Отож, за КПК України 1960 року в статусі підозрюва-ного особа перебувала протягом 10 днів до винесення слідчим постанови про притягнення її як обвинуваченого, відповідно ж до КПК України 1960 року обвинуваченим є особа, обвинуваль-ний акт щодо якої переданий до суду. Відповідно, в статусі пі-дозрюваного особа є з моменту затримання її за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення чи повідомлення їй про підозру і до моменту, коли обвинувальний акт щодо неї переданий до суду.

Виходячи з цього, розглянемо сутність поняття допиту. С. П. Єфімічев, М. І. Кулагін, О. Ю. Ямпольський називають до-пит найбільш поширеною слідчою дією, сутність якої полягає в отриманні слідчим від допитуваного відомостей про подію злочину, осіб, які його вчинили, характер і розмір шкоди, при-чини і умови, що, як спонукали до злочину, так і сприяли його вчиненню, а також інші обставини, що мають значення для справи [3, с. 5]. Як зазначає Н. І. Порубов, допит – це один із ос-новних процесуальних засобів отримання і перевірки доказо- вої інформації про вчинений злочин. З його допомогою отри-мується і перевіряється значна частина доказової інформації,

~ 202 ~

потрібної для правильного вирішення кримінальної справи [4, с. 7]. Як бачимо, у своїх визначеннях даного поняття вчені не згадують про використання слідчим чи застосування ним будь-яких прийомів чи методів психологічного впливу на до-питуваного. Також вченими допит розглядається як односто-ронній процес отримання слідчим інформації про вчинений злочин, а не як взаємодія слідчого з допитуваним.

Як правильно зазначає А. В. Дулов та П. Д. Нестеренко, якщо розглядати допит лише як засіб пізнання слідчим фактів минулого, фактів, які він не може бачити і спостерігати в даний час самостійно, шляхом сприйняття почутого від людей, які розповідають про події, що відбулися, то це буде лише зовніш-ньою формою допиту. Для розуміння сутності даного поняття потрібно виходити, насамперед, з того, що це психічне відно-шення двох людей. Він правильно зазначає, що допит – це про-цес взаємної розумової та інформаційної діяльності, взаємодія допитуваного і слідчого з метою відновлення фактів, обставин, що мають значення для справи [5, с. 57–58] На думку Г. Г. Дос-пулова, допит необхідно розглядати як систему, що складаєть-ся із трьох елементів чи підсистем: кримінально-правового за-кону, слідчого і допитуваного (свідка, потерпілого, підозрюва-ного чи обвинуваченого). Ні один із цих елементів не може іс-нувати самостійно в ході допиту, оскільки кримінально-процесуальний закон регламентує права і обов’язки слідчого, наділяє правами і обов’язками допитуваних, регулює поведінку учасників допиту. Таким чином, кримінально-процесуальний закон є умовою утворення системи і функціонування двох ін-ших її елементів. Допит, за словами Г. Г. Доспулова, – це регу-льована кримінально-процесуальним законом взаємодія слід-чого з допитуваним (свідком, потерпілим, підозрюваним, обви-нуваченим) з метою отримання інформації, що має значення для справи, відповідно до того, як вона була сприйнята та збе-режена в пам’яті [6, с. 4–6, 16]. Досліджуючи генезис поняття та сутність допиту, М. О. Янковий висловив своє бачення цього поняття, а саме: допит – це регламентований кримінально-процесуальним законом процес специфічної вербальної взає-модії з допитуваним, під час якої слідчий (дізнавач, прокурор,

~ 203 ~

суддя), використовуючи законні практичні прийоми і методи психологічного впливу, отримує від допитуваного і фіксує у протоколі усну інформацію про відомі йому обставини, що мають значення для розслідування злочину [7, с. 190]. У цьому визначенні, вже бачимо, що йдеться про використання слідчим законних практичних прийомів і методів психологічного впли-ву. В. Ю. Шепітько під поняттям допиту розуміє процесуальну дію, що являє собою регламентований кримінально-процесу- альними нормами інформаційно-психологічний процес спілку-вання осіб, котрі беруть в ньому участь, спрямований на отри-мання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини у справі [8, с. 51]. Допит як один з найскладніших комунікативних процесів слідчої діяльності передбачає взаємообмін діями, інформацією і ста-нами включених до нього суб’єктів, тому для досягнення юристом своїх професійно важливих цілей професійне спіл- кування вимагає ретельної підготовленості та методичної оснащеності [9, с. 10].

Отримання інформації у ході допиту має свої особливості, що визначаються процесуальним становищем допитуваного, зайнятою ним позицією, заінтересованістю у результатах спра-ви, індивідуальними особливостями особи та деякими іншими обставинами [8, с. 53]. Як бачимо, допит розглядається з кримі-нально-процесуальної, тактико-криміналістичної, психологіч-ної точок зору. Деякі науковці розглядають допит одразу в де-кількох аспектах: процесуальному і криміналістичному, проце-суальному і психологічному. Ми також вважаємо за доцільне розглядати допит з позиції комплексного підходу.

На думку С. В. Тетюєва найбільш точне визначення допи-ту запропонував Н. Ш Сафін. І, незважаючи на те, що останній досліджував проблеми допиту неповнолітнього підозрюваного, С. В. Тетюєв адаптував дане визначення до допиту неповноліт-нього обвинуваченого, дещо видозмінивши, що було об’єктом його дослідження. Ми згідні з такою думкою і вважаємо, що ви-значення Н. Ш. Сафіна охоплює багато важливих аспектів, про-те в самому визначенні не згадуються елементи психологічної характеристики допитуваного неповнолітнього підозрюваного

~ 204 ~

та нічого не йдеться про застосування правомірних засобів впливу, хоча дані питання розглядаються у самому дослідженні науковця. Допит неповнолітнього підозрюваного, як вважає Н. Ш. Сафін, – це невідкладна комунікативна слідча дія, що ба-зується на методі розпитування, процесуальних правилах і та-ктичних прийомах, спеціально розроблених у криміналістиці, полягає в отриманні на основі спілкування слідчого з допиту-ваним переважно усним шляхом і закріплення у передбаченій законом процесуальній формі його свідчень з приводу виник-лої підозри та інших істотних обставин розслідуваного злочину [10, с. 10]. Отож бачимо, що ця тематика автором розглядається та досліджується лише в процесуальному та криміналістично-му аспектах проблеми.

Як вказує Л. Д. Удалова, у процесі вербального (мовлен-нєвого) контакту довіра, взаєморозуміння, прагнення учасни-ків допиту (слідчого та допитуваного) обмінюватися інформа-цією значною мірою обумовлені особистісними особливостями індивіда, його типологією, життєвим і соціальним досвідом, позицією та роллю допитуваного в події злочину. Уміння слід-чого розбиратися в психології людей, володіти та аналізувати їх поведінку, володіти тактичними прийомами логіко-психологічного впливу, правильно інтерпретувати показання в процесі допиту з метою встановлення їх достовірності, правди-вості, повноти, визначення позицій допитуваного, все це дале-ко не повний перелік необхідних вимог для проведення допиту як способу отримання вербальної інформації [11, с. 177]. Саме з цих міркувань, ми розглядатимемо допит неповнолітнього пі-дозрюваного комплексно з точки зору криміналістичного, про-цесуального та психологічного підходів, щоб якомога повніше та точніше визначити дане поняття.

Пізнавальна сторона допиту неповнолітнього підозрю-ваного характеризується своїм предметом пізнання, предме-том показань або, як ще її називають предметом допиту. Н. Ш. Сафін у своїй роботі наводить думку науковця, який вва-жає, що всі ці терміни повинні використовуватися як ідентичні, так як допит як пізнавальний процес не може мати предмет, ві-дмінний від предмета пізнання. З цим висловлюванням Н. Ш. Сафін категорично не згідний, оскільки ті обставини, що

~ 205 ~

підлягають пізнанню по конкретному провадженні, входять у предмет кримінально-процесуального доказування, так як пі-знати факти і обставини – означає достовірно встановити їх на-явність або відсутність і засвідчити це у передбаченому законом порядку. Отже, потрібно розмежовувати предмет допиту непов-нолітнього підозрюваного з предметом кримінально-проце- суального доказування, так як предмет показань підозрюваного не вичерпує собою предмету доказування по справі, а співвідно-шення між ними можна розглядати, як зв’язок частини і цілого. В ході допиту неповнолітнього підозрюваного встановити всі обставини і факти, що входять у предмет доказування по справі, фактично неможливо. Предметом пізнання в ході допиту охоп-люється специфічне коло фактів і обставин (як минулого так і теперішнього), що підлягають встановленню і посвідченню від-носно такого специфічного суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності, як неповнолітній підозрюваний. Способами пізнання під час допиту такого підозрюваного виступають тактичні при-йоми, що базуються на законах логіки, психології та передовому досвіді практики [10, с. 12]. Межі допиту неповнолітнього підоз-рюваного обмежені наступними обставинами: обставинами, що підлягають доказуванню у будь-якому кримінальному прова-дженні (ст. 91 КПК України); обставини, що підлягають доказу-ванню у кримінальних провадженнях щодо неповнолітніх (ст. 485 КПК України) та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Отже, допит неповнолітнього підозрюваного – це регла-ментований кримінальним процесуальним законом інформа-ційно-психологічний процес взаємодії суб’єктів, які проводять його та які є присутніми і мають право задавати запитання, із допитуваним, в ході якої особа, яка проводить допит, викорис-товуючи законні практичні прийоми і методи психологічного впливу, отримує від допитуваного і фіксує у протоколі усну інформацію про відомі йому обставини, що мають значення для розслідування вчиненого злочину.

––––––––––––––––

1. Кримінальний процесуальний кодекс України. – К.: Центр уч-бової літератури, 2012. – 254 с.

~ 206 ~

2. Кримінально-процесуальний кодекс України // Офіц. видан-ня. – К.: Велес, 2006. – 176 с.

3. Ефимичев С. П. Допрос: учеб. пособие / С. П. Ефимичев, Н. И. Кулагин, А. Е. Ямпольский. – Волгоград, 1978. – 48 с.

4. Порубов Н. И. Допрос в советском уголовном судопроизводст-ве / Н. И. Порубов. – Мн.: Вышэйш. школа, 1973. – 368 с.

5. Дулов А. В. Тактика следственных действий / А. В. Дулов, П. Д. Нестеренко. – Мн.: Вышэйш. школа, 1971. – 272 с.

6. Доспулов Г. Г. Психология допроса на предварительном след-ствии / Г. Г. Доспулов. – М.: Юрид. лит., 1976. – 112 с.

7. Янковий М. О. Генезис поняття та сутність допиту / М. О. Ян-ковий // Науковий вісник Київського національного університету внут-рішніх справ. – 2007. – № 5. – С. 185–191.

8. Шепітько В. Ю. Довідник слідчого / В. Ю. Шепітько. – К.: Ін Юре, 2001. – 208 с.

9. Сафуанов Ф. С. Методологические принципы психологическо-го взаимодействия работников следственных органов с несовершенноле-тними при допросе / Ф. С. Сафуанов, Е. В. Васкэ // Юридическая психоло-гия. Научно-практическое информационное издание. – 2011. – № 2. – С. 10–13.

10. Сафин Н. Ш. Допрос несовершеннолетнего подозреваемого в советском уголовном судопроизводстве (процессуальный и криминалис-тический аспекты проблемы) / Н. Ш. Сафин. – Изд. Казанского ун-та. – 1990. – 160 с.

11. Удалова Л. Д. Вербальна інформація у кримінальному процесі України: монографія / Л. Д. Удалова. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2006. – 324 с.

Р. І. Радейко, аспірант


НАДМІРНА ФОРМАЛІЗАЦІЯ ЯК ПАТОЛОГІЯ РОЗВИТКУ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

Будь-яка із сучасних держав, яка є однією із істо-

ричних форм суспільного буття, немислима без права. Свої функції держава здійснює за допомогою права. Але зв’язок між державою та правом також проявляється і в тому, що саме створення права є однією із найважливіших видів діяльності держави.

~ 207 ~

Право є продуктом правотворчості, що має, як і саме право, соціальний характер. Одним із суб’єктів правотворчої діяльності є законодавець, як офіційний виразник інтересів народу. Саме цим законодавець відрізняється від вченого, пи-сьменника та інших суб’єктів духовної творчості. Право як ре-зультат правотворення є особливим явищем, якому, як і будь-якому іншому, властиві свій зміст та своя форма. Отже, сутність правотворчості практично «зводиться до вираження правового змісту у відповідній формі» [1, с. 21].

При належній формалізації суспільних відносин, вони можуть стати чинними юридичними правилами, критеріями правомірного та неправомірного у житті окремих індивідів та цілих соціальних груп. Суб’єкти правотворчості завжди повинні прагнути до максимального відображення у правових нормах тих чи інших суспільних процесів та явищ. Чим точніше вони це здійснюють, тим більше впевненості у тому, що норми права, які вони формують, будуть правильно та ефективно виконува-ти свою основну функцію – регулювання суспільних відносин. Кожна із сфер соціального буття, яка стала предметом право-вого регулювання, свого часу була формалізована. Так, сфера телекомунікаційних послуг у період від 1991 до 2004 рр. зали-шалася без належного правового регулювання. Однак, зважаю-чи на те, що розвиток телекомунікацій відіграє «значну роль в соціальній та економічній діяльності, забезпечуючи підтримку розвитку економіки держави та соціальної сфери» [4], за вка-зані роки ця індустрія перетворилася на цілу галузь економіки.

Теоретико-правовий аспект формалізації проявляється в: 1) інтенсивному збільшенні обсягу правового регу-

лювання1;

1 Для кількісного визначення нормативного масиву вважаємо за

необхідне звернутися до статистичних даних. У Єдиному державному реєстрі

нормативно-правових актів (далі – Реєстр), розміщені усі видані органами

державної влади нормативно-правові, починаючи із 1985 року і до

теперішнього часу. Так, станом на грудень 2003 року у Реєстрі було

зареєстровано 27419 нормативно-правових актів, станом на березень 2007 року

їх кількість вже становила 40000 (3500 законів України, 1139 постанов Вер-

ховної Ради України, 3 384 указів та 194 розпоряджень Президента України,

82 декрети, 11769 постанов, 1595 розпоряджень Кабінету Міністрів України,

~ 208 ~

2) розширенні доступу до правових засобів з метою пошуку компромісу при вирішення юридичних конфліктів. Так, вітчизняне законодавство, зазвичай в імперативному порядку, передбачає правові засади формування компромісного варіан-ту вирішення тієї чи іншої конфліктної ситуації [2, с. 290–291];

3) появі нових різновидів нормативно-правових актів. Варто виділити «примірні регламенти» [3], які є одним з ін-струментів проведення адміністративної реформи в Україні.

Залежно від ступеня участі держави у соціальних проце-сах, вона може мати як оптимальний, так і надмірний характер. Наприклад, перуанський економіст Ернандо де Сото у 1989 ро-ці доручив групі дослідників визначити тривалість процедури реєстрації малого підприємства у м. Лімі (Перу). Даній групі вдалося отримати 11 законодавчо передбачених документів для офіційного початку роботи підприємства, витративши 10 місяців і 1231 долар. Аналогічна процедура реєстрації підпри-ємства в США чи Канаді зайняла б менше двох днів [5, с. 19]. Тому, неефективність наведеного процесу проявляється саме у надмірній формалізації правового регулювання. Це полягає у прагненні держави забезпечити формування і функціонування позитивного права, тим самим реагуючи на глобальні зміни, що відбуваються в суспільстві. Проте в нинішніх умовах ця реа-кція залишається лінійною і одноманітною та має різні прояви. По-перше, відбувається неконтрольоване збільшення кількості нормативно-правових актів; по-друге, якісний рівень правово-го регулювання зменшується, адже у процесі надмірної форма-лізації все складніше окреслити межі правової регламентації; по-третє, відбувається бюрократизація правового регулюван-ня, що проявляється у нераціональному та безконтрольному розширенні компетенції органів державної влади.

Серед причин, що призводять до низької ефективності пострадянських правових систем, є орієнтація правотворчої

162 акти Конституційного суду України, 12015 нормативно-правових актів

міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Національного

банку України, що зареєстровані у Міністерстві юстиції України та 2345

міжнародних договорів України), а станом на 1 вересня 2013 р. їх загальна

кількість становить 69922.

~ 209 ~

діяльності на результат (прийняття закону задля закону). Якщо не досягається поставлена у нормативно-правовому акті мета, що зумовила прийняття даного акту, то зазвичай приймається новий акт. Тобто, коли визначену мету не досяг-нуто, правотворець прагне попередніми засобами вплинути на ситуацію, що проявляється у прийнятті нового закону чи підзаконного акту.

Також важливе значення має надлишок підзаконного ре-гулювання, що призводить до зниження ефективності законо-давчої регламентації. Вторинні норми є похідними від первин-них, уточнюють і конкретизують вихідні нормативно-правові положення. Нормативна інфляція виникає в результаті прора-хунків та недопрацювань правотворчих органів, які ігнорують очевидність деяких законодавчих положень та намагаються з метою «наживи» здійснити зайву деталізацію. Так, у звіті Ан-тимонопольного комітету України «Про кількісну оцінку ринку адміністративних послуг за 2011 рік»1 йдеться про те, що: 1) відсутній єдиний, повний та достовірний реєстр адміністра-тивних послуг органів влади, органів місцевого самоврядуван-ня, що надаються на різних рівнях. Така ситуація давала мож-ливість запровадити плату за послуги, не передбачені чинним законодавством. До прикладу, Виконавчий комітет Бориспіль-ської міської ради Київської області затвердив перелік із 17 платних послуг у сфері містобудування та архітектури, жодна з яких не передбачена нормативно-правовими актами та які в інших містах чи районах Київської області надаються безкош-товно; 2) у більшості органів влади відсутні стандарти надання адміністративних послуг. Внаслідок цього, органи місцевого самоврядування мали можливість встановлювати різні строки, плату та інші умови отримання таких послуг споживачами.

Таким чином, для проведення реформування та онов-лення правової системи її ефективність визначається якісною, а не кількісно результативністю. Тому надмірна формалізація права є патологічною тенденцію, оскільки правове регулюван-

1 Звіт отримано в порядку, визначеному Законом України «Про доступ

до публічної інформації».

~ 210 ~

ня здійснюється не заради реального «утвердження та забез-печення прав і свобод людини», а заради самого регулювання.

–––––––––––––––––

1. Атарщикова Е. Н. Форма, содержание и язык права / Е. Н. Атар-щикова, Е. Е. Некрасов // Общество и право. – 2012. – № 5 (42). – С. 21–26.

2. Бобровник С. В. Компроміс і конфлікт у праві:антропологічно-комунікативний підхід до аналізу: монографія / С. В. Бобровник. – К.: Юридична думка, 2011. – 384 с.

3. Про затвердження Примірного регламенту центру надання ад-міністративних послуг: Постанова Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2013 року № 588. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/588-2013-%D0%BF

4. Про схвалення Концепції розвитку телекомунікацій в Україні: розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 червня 2006 р. № 316-р // Офіційний вісник України. – 2006. – № 23. – Ст. 1729.

5. Фукуяма Ф. Сильное государство: Управление и мировой поря-док в XXI веке: [пер. с англ.] / Фрэнсис Фукуяма. – М.: ACT; ACT Москва: хранитель, 2006. – 220 с.

В. О. Рибалко, здобувач


ОЦІННЕ ПОНЯТТЯ «СУСПІЛЬНИЙ ІНТЕРЕС» У ПРАКТИЦІ ПОСТАНОВЛЕННЯ УХВАЛ ПРО ВІДМОВУ В ЗАТВЕРДЖЕННІ УГОД

ПРО ВИЗНАННЯ ВИНУВАТОСТІ Однією з підстав для відмови в затвердженні угоди про

визнання винуватості за новим КПК України є невідповідність її умов інтересам суспільства (п. 2 ч. 7 ст. 474 КПК України). У зв’язку з неоднаковим розумінням оцінного поняття суспіль-ний інтерес на практиці виникають ситуації, коли за аналогіч-них обставин справи одні прокурори та судді вбачають суспіль-ний інтерес в затвердженні угоди про визнання винуватості, а інші – ні. Наявність повністю протилежних підходів до розу-міння оцінного поняття суспільний інтерес зумовлено тим, що

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/588-2013-%D0%BF

~ 211 ~

одні правозастосовувачі тлумачать його лише з посиланням на п. п. 3 та 4 ст. 470 КПК України [1; 2], які містять вказівку на необхідність врахування суспільного інтересу у запобіганні, виявленні чи припиненні більшої кількості кримінальних пра-вопорушень, а інші – виходять з ширших критеріїв, не обмежу-ючись положеннями вказаної статті.

Виникає питання: чи відповідає інтересам суспільства угода з особою, яка нікого не викрила, про інші кримінальні правопорушення не розповіла і розслідування в справі можна закінчити без визнання нею своєї винуватості?

Такими, що не відповідають інтересам суспільства, на думку одних юристів, є угоди про визнання винуватості, в яких не вказано конкретних обов’язків обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчи- неного іншою особою, розшуку майна, отриманого в результаті злочину тощо.

На їх думку, загальна вказівка в таких угодах про обов’язок обвинуваченого співпрацювати з правоохоронними органами у викритті та виявленні інших злочинів, про які об-винуваченому може стати відомо, без зазначення терміну, спо-собу та інших умов даної співпраці не дає права обвинуваче ному на особливий порядок кримінального провадження на підставі угод [3]. Угода не може бути укладена, якщо сприяння обвинуваченого слідству полягало лише у повідомленні відо-мостей про його власну участь в злочині (про що уже відомо працівникам правоохоронних органів і незалежно від такого сприяння) без вказівки на нерозкриті чи невідомі злочинні епізоди [4; 5].

Інші ж правники вважають, що суспільний інтерес має місце і в тих випадках, коли підозрюваний чи обвинувачений не викрив своїх співучасників чи не розповів про інші злочини. На їх думку, інтерес для суспільства у таких провадженнях по-лягає у скороченні часу розгляду кримінальних справ, економії державних ресурсів, зменшенні навантаження на органи досу-дового розслідування, які отримали більше часу на розкриття інших злочинів, зменшенні навантаження на суди, яким вже не доведеться досліджувати усіх доказів по справі [6].

~ 212 ~

За даними Генеральної прокуратури України тільки за п’ять місяців дії нового КПК України укладено понад 3 тисячі угод про визнання винуватості і є тенденція до більш активно-го застосування таких угод [7]. У переважній більшості на практиці виходять з міркувань про наявність суспільного інте-ресу в укладенні угод у кожному випадку, коли на це погоджу-ється підозрюваний чи обвинувачений з огляду на процесу- альну економію. Так, на думку Ричарда А. Познера, навряд чи розгляд справи в суді завжди відповідає інтересам держави й самого обвинуваченого. Держава й суспільство зацікавлені не тільки у встановленні істини в справі, але й у справедливо-му й оперативному вирішенні кримінальної справи при мініма-льних економічних і моральних затратах [18, с. 754–759]. У бі-льшості вироків на підставі угод про визнання винуватості від-сутні конкретні вказівки на обов’язки обвинуваченого щодо співпраці [8; 9; 10; 11; 12; 13; 14; 15]. Домовленості з обвинува-ченим мають місце і в тих випадках, коли сприяння слідству з його сторони як такого немає, але могло бути. До прикладу, зустрічаються випадки, коли особа, відмовляється викрити осіб, у яких вона регулярно купувала наркотики, а угоду з нею усе одно уклали [16; 17]. Стверджується, що умови угоди відпо-відають інтересам суспільства не лише тому, що органам до-судового розслідування не доведеться збирати докази по спра-ві, а суду – їх досліджувати, а й тому, що довести вину підозрю-ваного без визнання її самим підозрюваним неможливо [19, с. 17]. У таких випадках суспільний інтерес в укладенні угоди полягає у притягненні до відповідальності особи, яка вчинила злочин, незважаючи на незначну доказову базу.

У ст. 470 КПК України зазначено про обов’язок прокурора при укладенні угоди врахувати: ступінь та характер сприяння обвинуваченого у проведенні кримінального провадження що-до нього чи інших осіб; характер і тяжкість обвинувачення; су-спільний інтерес у забезпеченні швидкого досудового розслі-дування і судового провадження; суспільний інтерес у запобі-ганні, виявленні чи припиненні більшої кількості криміналь-них правопорушень. Ці критерії повинні враховуватися проку-рором (а в подальшому, при затвердженні угод – судом) у кож-ній конкретній справі в їх сукупності, причому наявність усіх

~ 213 ~

чотирьох критеріїв прийняття рішення про укладення угоди в одній справі є не обов’язковим.

Суспільний інтерес в укладенні угод про примирення присутній і без зазначення в них конкретних обов’язків обви-нуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопо-рушення, вчиненого іншою особою. Такі обов’язки зазначають-ся лише, якщо вони мали місце (ст. 372 КПК України). Адже під-хід, за якого суспільний інтерес в укладенні угод відсутній, як-що обвинувачений не вкаже на співучасників злочину чи інші відомі йому кримінальні правопорушення, ставить його у при-вілейоване положення порівняно з тим обвинуваченим, який вчинив злочин без допомоги співучасників та який не обізна-ний з вчиненням інших кримінальних правопорушень.

Наприкінці зазначу, що запозичення досвіду Англії та США, де переважна більшість усіх справ вирішується шляхом укладення угод, дозволить зменшити навантаження на націо-нальні органи досудового розслідування, дасть можливість спростити та пришвидшити кримінальне провадження, приді-лити більше уваги складним та важливим справам.

––––––––––––––––– 1. Ухвала Арбузинського районного суду Миколаївської області

від 10.04.2013 року (№ судової справи 467/495/13-к, № провадження 1-кп/467/23/13). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30645411

2. Ухвала Зміївського районного суду Харківської області від 02.04.2013 року (№ судової справи 621/605/13-к, № провадження 1-кп/621/41/2013). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30337358.

3. Ухвала Харцизького міського суду Донецької області від 25.02.2013 року (№ судової справи 248/1349/13-к, № провадження 1-кп/248/65/2013). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29602462.

4. Ухвала Суворовського районного суду міста Одеси від 11.03.2013 року (№ судової справи 523/3341/13-к, № провадження 1-кп/523/100/13). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29835476.

5. Ухвала Апеляційного суду Львівської області від 2 квітня 2013 р. (№ судової справи 1328/10402/12, № провадження 11-кп/783/21/13). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court. gov.ua/Review/30545834.

6. Ухвала Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 кві-тня 2013 року (№ судової справи 11кп/774/24/13) [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30605373.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30645411





~ 214 ~

7. Генеральна прокуратура України // За період дії нового КПК укладено понад 6 тисяч угод між сторонами кримінального процесу від 26.04.2013 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=119529.

8. Вирок Київського районного суду міста Сімферополя від 05.03.2013 року (№ судової справи 123/2096/13-к, № провадження 1-кп/123/96/2013). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29771957.

9. Вирок Великоновосілківського районного суду Донецької обла-сті від 04.04.2013 року (№ судової справи 220/412/13-к, № провадження 1-кп/220/33/13). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30412439.

10. Вирок Сватівського місцевого районного суду Луганської об-ласті від 03.04.2013 року (№ судової справи 426/506/13-к). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/ Review/30373757.

11. Вирок Жовтневського районного суду міста Харкова від 01. 04. 2013 року (№ судової справи 639/2688/13-к, № провадження 1-кп/639/79/2013). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30373742.

12. Вирок Печерського районного суду міста Києва від 03.04.2013 року (№ судової справи 757/6557/13-к). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30392853.

13. Вирок Шевченківського районного суду міста Чернівці від 02.04.2013 року (№ судової справи 727/2563/13-к, № провадження 1-кп/727/62/13). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30376974.

14. Вирок Богунського районного суду міста Житомира від 03.04.2013 року (№ судової справи 295/3906/13-к, № провадження 1-кп/295/60/13). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30387630.

15. Вирок Жовтневського районного суду міста Харкова від 03.04.2013 року (№ судової справи 639/2743/13-к, № провадження 1-кп/639/92/2013) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30383173.

16. Вирок Богунського районного суду міста Житомира від 03. 04. 2013 року (№ судової справи 295/3906/13-к, № провадження 1-кп/295/60/13) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30387630.

17. Вирок Печерського районного суду міста Києва від 03. 04. 2013 року (№ судової справи 757/6557/13-к). [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30392853.

18. Познер Ричард А. Экономический анализ права: в 2-х т. / Ри-чард А. Познер. – Т. 2. – СПб.: Экономическая школа, 2004. – 974 с.

19. Махов В. Сделка о признании вины / В. Махов, М. Пешков // Российская юстиция. – 1998. – № 7. – С. 17–19.

http://www.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=119529



http://www.reyestr.court.gov.ua/%20Review/30373757

http://www.reyestr.court.gov.ua/%20Review/30373757








~ 215 ~

Є. Г. Риков, здобувач

(Одеський державний університет внутрішніх справ)

ГОТУВАННЯ ДО ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ ТА СПОСІБ УЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ

У СФЕРІ ГРАЛЬНОГО БІЗНЕСУ Азартні ігри мають багатовікову історію, отже у кримі-

нальному середовищі накопичено та продовжує накопичувати-ся досвід вчинення характерних для них діянь, розроблюються, розвиваються та закріплюються традиції, навички, субкульту-ра та система поглядів, які пов’язані з ними. Із розвитком рин-кових відносин організація та проведення азартних ігор стали видом бізнесу, а з ростом бажання заробити за рахунок інших осіб та держави – незаконним бізнесом. В цьому процесі фор-мувалася система дій, які здійснюються при вчиненні злочину, більш-менш ефективні з яких стали типовими, тобто викорис-товуються частіше, ніж інші. Ці дії і розглядаються в структурі криміналістичної характеристики в рамках окремого її елемен-ту – способів вчинення зайняття гральним бізнесом, криміналі-стичне значення якого чітко видно зі слів В. М. Шавера, який писав, що «методика розслідування окремих видів злочинів завжди визначається методами вчинення злочину» [1, с. 46]. Пояснення цьому дає визначення М. В. Салтевського, який ви-значає спосіб вчинення злочину як «комплекс динамічних ак-тів, рухів, що залишають у навколишньому середовищі зміни – сліди злочину, які є джерелом інформації для розкриття злочи-ну, виявлення і викриття винних» [2, с. 424–425].

До провідних елементів криміналістичної характеристи-ки належить саме спосіб вчинення злочину, а його встановлен-ня необхідне для правильного висування версій і планування досудового розслідування [3, с. 7] і як відзначає Г. М. Мерету-ков: «Спосіб вчинення злочину в структурі криміналістичної характеристики займає особливе місце, тому що він за своєю «слідовою» інформативністю дійсно поєднує наступні елемен-

~ 216 ~

ти: спосіб вчинення й приховання злочину, предмет злочинно-го посягання, обставини вчинення злочину, особу злочинця й потерпілого. А також обставини, що сприяють вчиненню зло-чину» [4, с. 125–131]. Такої ж думки дотримується О. П. Резван [5, с. 24].

Г. Г. Зуйков, обґрунтовуючи пріоритетне положення спо-собу вчинення злочину, пише, що спосіб вчинення злочину є необхідним елементом кожного злочинного діяння, тому що кожне з них здійснюється за допомогою певної поведінки суб’єкта, наміри якого не можуть бути реалізовані інакше [6, с. 7].

Спосіб вчинення злочину дає уявлення про діяння з якіс-ної сторони, описує властиві тільки йому (злочину) риси, що проявляються в конкретній криміногенній ситуації, що сприяє виявленню, розслідуванню й розкриттю злочинного діяння, зокрема, грального бізнесу, знаючи спосіб вчинення якого, можна встановити особу, яка його вчинила, та інші обставини вчиненого.

У цьому й укладається практична значимість аналізова-ного поняття.

Спосіб вчинення підлягає встановленню при розсліду-ванні будь-якого злочину, оскільки відповідно до ст. 91 КПК України стосується події злочину і входить до переліку обста-вин, які підлягають доказуванню у кримінальному проваджен-ні (предмета доказування). Він має і суттєве значення у мето-диці розслідування окремих видів злочинів, тому що відомості про нього є фактичною базою для висування та перевірки ти-пових слідчих і розшукових версій, вирішення інших завдань з розкриття та розслідування цих злочинів. Тобто саме типовий спосіб вчинення злочину є одним із основних елементів його криміналістичної характеристики, який визначає основні шля-хи і напрями розслідування [2, с. 178].

Поняттю способу вчинення й приховання злочину, меха-нізму слідоутворення в спеціальній юридичній літературі при-ділена значна увага, вчені говорять про їх високе значення, але існують різні точки зору щодо того, що ж являє собою зазначе-не поняття. Наприклад, В. В. Радаєв вважає, що способи

~ 217 ~

вчинення й приховання як елемент криміналістичної характе-ристики злочинів – «це система відомостей про типові елемен-ти ситуацій вчинення злочинів певних категорій, криміналіс-тично значущих зв’язків між цими елементами й особливостя-ми механізму слідоутворення» [7, с. 4].

Г. Г. Зуйковим, який заклав основи криміналістичного вчення про спосіб вчинення злочину, він розглядався як певна система дій і прийомів з підготовки, вчинення й приховування злочину, яка детермінується рядом об’єктивних і суб’єктивних факторів [6, с. 10]. Зумовленість способу вчинення злочину різ-ними об’єктивними й суб’єктивними факторами визнають всі автори криміналістичних робіт [2, с. 426, 427; 8, с. 191, 192; 9, с. 33, 34].

До об’єктивних факторів, що впливають на спосіб вчи-нення злочину, відносять: умови зовнішнього середовища, в якому скоєно злочин (особливості місця і обстановки); час вчи-нення; знаряддя; зв’язок із предметом посягання, стосунки злочинця з потерпілою особою тощо. До суб’єктивних факторів, що характеризують особу злочинця та обумовлюють спосіб вчинення злочину, належать: мета злочину, бо вона визначає в загальному вигляді засоби та умови її досягнення; наявність у злочинця професійних знань, умінь і навичок; соціальні, пси-хологічні та фізичні особливості злочинця; ціннісні орієнтири. Оскільки на спосіб вчинення конкретного виду злочину впли-ває конкретна сукупність факторів, серед яких один або декі-лька можуть мати домінуюче значення, спосіб вчинення зло-чину як в теоретичному, так і практичному аспектах має ви-вчатися у поєднанні з означеними факторами.

Уточнюючи визначення Г. Г. Зуйкова, Р. С. Бєлкін розгля-дав спосіб вчинення злочину як «систему дій з підготовки, вчи-нення й приховування злочину, детермінованих умовами зов-нішнього середовища та психофізіологічних властивостей осо-бистості, що можуть бути пов’язані з вибірковим використан-ням відповідних знарядь або засобів, умов, місця й часу, об’єднаних загальним злочинним задумом» [7, с. 211–217].

З метою удосконалення виявлення злочинів, які готу-ються, та осіб, які до цього причетні, та їх подальшої оператив-

~ 218 ~

ної розробки з метою документування злочину нами були ви-явлені способи приготування до зайняття гральним бізнесом: реєстрація суб’єкта господарювання – 13%; підшукування та отримання права на приміщення – 75%; підшукування відпові-дного місця роботи – 19%; створення комерційного сайту в Ін-тернет – 1%; найом працівників – 57%; підшукування засобів вчинення злочину – 82%; придбання необхідної для господар-ської діяльності офісної техніки та меблі – 10%; обладнання гральних місць – 44%; встановлення програмного забезпечен-ня – 16%; перевірка працездатності гральних приладів – 28%; переобладнання гральних засобів для використання в азарт-них іграх – 1%.

Переобладнання гральних засобів для використання в азартних іграх виявилося в підключенні купюроприймача, який до цього було відключено власником у зв’язку з забороною грального бізнесу, та встановленні додаткових гральних плат.

Оскільки до самого факту здійснення азартної гри та ре-алізації інших ознак об’єктивної сторони зайняття гральним бізнесом наявність вказаних дій в поведінці особи є лише готу-ванням до злочину, їх виявлення повинне стати приводом для звернення уваги на діяльність осіб з боку оперативних підроз-ділів з метою отримання інформації про причетність цих осіб до організації та проведення азартних ігор в інших місцях, а також виявлення і припинення грального бізнесу після почат-ку його здійснення в цьому місці.

Спосіб безпосереднього вчинення зайняття гральним бі-знесом логічно слідує із диспозиції ст. 2032 КК України, яка фа-ктично є бланкетною нормою, а отже при його описі в обвину-ваченні слідчі зверталися до Закону України «Про заборону грального бізнесу в Україні».

Відповідно до нашого дослідження спосіб безпосередньо-го вчинення з точки зору його загальної характеристики про-явився в наступній діяльності: організація азартних ігор на гральних автоматах (в т. ч. на комп’ютерних симуляторах) – 89%; організація спортивного тоталізатора – 1%; організація ігри в покер (не змагань, з отриманням доходу від виграшу або

~ 219 ~

від ставок) – 4%; рулетка – 1%; надання доступу до гральних інтернет-ресурсів (онлайн-казино) – 9%.

Конкретні дії, які характеризують спосіб безпосередньо-го вчинення: отримання ставки – 65%; надання засобів доступу до гри – 79%; надання гральних приладів – 98%; видавання виграшу – 93%; розпорядження прибутком – 97%; забезпечен-ня розміщення гральних приладів (надання приміщення, мож-ливості підключення електроживлення тощо) – 1%.

Засобами доступу до гри при цьому виступили: гроші (купюроприймач, монетоприймач) – 23%; фішки – 4%; квитан-ція про ставку – 1%; поповнення кредиту гри (електронного рахунку) – 74%.

–––––––––––––––––

1. Шавер В. М. Об основных принципах частной методики рас- следования преступлений / В. М. Шавер // Социалистическая закон-ность. – 1938. – № 1. – С. 46.

2. Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладенні): підручник / М. В. Салтевський. – К.: Кондор, 2006. – 588 с.

3. Резван А. П., Егоров В. Л., Волгин С. М. и др. Расследование краж, совершенных из квартир / [А. П. Резван, В. Л. Егоров, С. М. Волгин и др.]. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1990. – С. 78.

4. Меретуков Г. М. Правовые и криминалистические проблемы борьбы с наркобизнесом, совершаемым организованными преступными группами / Г. М. Меретуков. – М., 1995. – С. 248.

5. Резван А. П. Правовые и криминалистические проблемы бо-рьбы с хищением предметов, имеющих особую ценность: автореф. дис. на соискание ученой степени д-ра юрид. наук / А. П. Резван. – Волгоград, 2000. – С. 42.

6. Зуйков Г. Г. Криминалистическое учение о способе соверше-ния преступления: автореф. дис. на соискание ученой степени д-ра юрид. наук / Г. Г. Зуйков. – М., 1970. – С. 7.

7. Радаев В. В. Криминалистическая характеристика преступле-ний и ее использование в следственной практике / В. В. Радаев. – Волго-град, 1987. – С. 4.

8. Настільна книга слідчого: наук.-практ. вид. для слідчих і діз-навачів / [М. І. Панов, В. Ю. Шепітько, В. О. Коновалова та ін.]. – К.: Ін Юре, 2003. – 720 с.

9. Весельський В. К. Сучасні можливості використання даних про спосіб вчинення злочину в боротьбі зі злочинністю: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / В. К. Весельський, С. М. Зав’ялов, В. В. Пясковсь-кий. – К.: КНТ, 2009. – 160 с.

~ 220 ~

З. Є. Романівка, аспірант


ЗНАРЯДДЯ ТА ЗАСОБИ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ

Протягом тривалого часу законодавець надає вагомого

кримінально-правового значення знаряддям та засобам вчи-нення злочину. Під час вчинення злочинів особами, що їх вчи-няють використовуються різноманітні знаряддя та засоби. У залежності від опису законом об’єктивної сторони конкретного складу злочину знаряддя та засоби вчинення злочину може виконувати роль обов’язкових або кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак. Кожен конкретний злочин має багато ознак які його індивідуалізують, в тому числі і об’єктивних, які характеризують діяння суб’єкта (дію або бездіяльність), шкоду, яка заподіяна діянням, а також і ті зовнішні умови в яких вчи-няються суспільно-небезпечне посягання. Об’єктивну сторону складу злочину утворюють зовнішні його ознаки, встановлені законом. Під об’єктивною стороною складу злочину слід розу-міти зовнішній прояв злочинної діяльності який характеризу-ється суспільно-небезпечним діянням, суспільно-небезпечним наслідком, причинним зв’язком між ними, а також місцем, часом, способом, обстановкою, знаряддям та засобами вчинен-ня злочину.

Використання у КК України таких ознак об’єктивної сто-рони, як знаряддя та засоби вчинення злочину, в якості обов’язкових ознак складу злочину часто є недостатньо обґру-нтованим і створює суттєві складнощі як для коментування кримінального закону, так і для його застосування.

Знаряддя та засоби вчинення злочину поряд з іншими ознаками елементів складу злочину досліджувалась у працях видатних вчених, зокрема, М. І. Бажанова, Ю. В. Бауліна, В. І. Бо-рисова, В. К. Грищука, М. Й. Коржанського, М. І. Мельника, В. О. Навроцького, М. І. Хавронюка, С. С. Яценка та інших.

~ 221 ~

В теорії кримінального права існують різноманітні ви-значення знарядь та засобів вчинення злочину.

Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько вказують, що знаряддя та засоби злочину – це ті предмети, які викорис-товуються особою для виконання об’єктивної сторони складу злочину. Так, при квартирній крадіжці можуть бути викорис-тані такі знаряддя злочину, як відмичка, ключі, лом, а також засоби злочину – автомобіль, на якому можна вивести викра-дене майно. Предметом же крадіжки можуть бути різні чужі речі та майно (одяг, їжа, побутова техніка та ін.). Іноді предмет, знаряддя та засоби можуть переходити, так би мовити, «одне в інше». Наприклад, зброя при її викраденні є предметом злочи-ну, а при вбивстві за допомогою цієї зброї – знаряддям вчинен-ня злочину; документ при його підробленні є предметом зло-чину, а при використанні його для заволодіння чужим майном шляхом обману – засобом вчинення шахрайства [1, с. 84, 85].

Ю. В. Баулін стверджує, що засоби вчинення злочину – це предмети матеріального світу, що застосовуються злочинцем при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Вони поділяють-ся на знаряддя та інші засоби вчинення злочину. Знаряддя – це предмети, використовуючи які особа вчиняє фізичний (як пра-вило, руйнівний) вплив на матеріальні об’єкти (вогнепальна і холодна зброя, інструменти, транспортні засоби, пристрої, тех-нічне устаткування тощо). До інших засобів вчинення злочину (засоби у вузькому значенні слова) можуть бути віднесені під-роблені документи, формений одяг (наприклад, К. і В., переодя-гнувшись у форму працівників міліції і використовуючи підро-блені документи, робили «обшуки» в окремих громадян і шля-хом обману привласнювали їхні цінності) та ін.

Засоби вчинення злочину слід відрізняти від предмета злочину, під яким розуміють предмети матеріального світу, у зв’язку з якими чи з приводу яких скоюється злочин. Предмет, як відомо, нерозривно пов’язаний з об’єктом злочину, завжди перебуває в статичному стані. Засоби ж перебувають у динамічному стані, забезпечують здійснення посягання на об’єкт кримінально-правової охорони, у тому числі і вплив на предмет злочину.

~ 222 ~

Засоби вчинення злочину в одних випадках істотно поле-гшують вчинення злочину, в інших – без них це взагалі немож-ливо. Засоби є обов’язковою ознакою складу злочину, коли во-ни безпосередньо вказані в диспозиції статті Особливої части-ни КК або однозначно випливають з її змісту. Зокрема, зброя є обов’язковою ознакою складу бандитизму (ст. 257); вогнепа-льна чи холодна зброя або інші предмети, спеціально присто-совані чи заздалегідь приготовлені для нанесення тілесних ушкоджень, є обов’язковими (в альтернативі) ознаками особ-ливо злісного хуліганства (ч. 4 ст. 296). Причому знаряддя вчи-нення злочину можуть виступати як ознака основного складу або кваліфікуючого, наприклад транспортні засоби в складі незаконного полювання (ч. 2 ст. 248), або ж навіть ознаками особливо кваліфікуючого складу (ч. 4 ст. 296) [2, с. 145–146].

В. С. Комісаров під засобами вчинення злочину розуміє предмети зовнішнього світу (знаряддя, пристосування і т. п.) чи процеси або явища (електричний струм, ультразвук, радіа-ція), використовуючи які злочинець впливає на об’єкт злочину і його складові елементи. Знаряддя – це різновид засобів вчи-нення злочину, що є предметами матеріального світу, вжива-ними для безпосереднього здійснення злочинного діяння (зброя, інструменти, транспортні засоби) [3, с. 157].

О. А. Кармазин та Д. Й. Поплавський мають свою точку зору про знаряддя та засоби злочину й під засобами скоєння злочину розуміють предмети матеріального світу, які застосо-вуються злочинцем при здійсненні діяння. Це знаряддя, прис-тосування, хімічні речовини і інші засоби скоєння злочину. Так само в якості засобів скоєння злочину можуть бути використа-ні тварини, малолітні або неосудні.

Знаряддя – це предмети, використовуючи які особа здій-снює фізичну, як правило, руйнівну дію на матеріальні об’єкти (зброя – вогнепальна або холодна, інструменти, транспортні засоби, пристрої, технічне устаткування та ін.). До інших засо-бів скоєння злочину можуть бути віднесені підроблені докуме-нти та ін. [4, c. 96, 97].

У великому енциклопедичному словнику під засоба- ми вчинення злочину слід розуміти предмети матеріального

~ 223 ~

світу, що застосовуються при вчиненні суспільно небезпечного діяння. До знарядь вчинення злочину можуть бути віднесені зброя, інструменти, транспорт, підроблені документи тощо. Засоби перебувають у динамічному стані, вони забезпечують здійснення посягання на об’єкт кримінально-правової охорони [4, с. 300].

Проаналізувавши викладенні визначення видається при-йнятним визначення знарядь та засобів вчинення злочину під яким слід розуміти різноманітні предмети зовнішнього світу, які використовує особа для вчинення злочину або полегшення його вчинення.

Під знаряддям вчинення злочину також слід розуміти речі матеріального світу, якими безпосередньо спричиняється або може бути спричинена істотна шкода об’єктові криміналь-но-правової охорони.

Під засобами вчинення злочину слід розуміти речі мате-ріального світу, якими безпосередньо не спричиняється істот-на шкода об’єктові кримінально-правової охорони, але які по-легшують вчинення злочину.

Знаряддя та засоби вчинення злочину є факультативною ознакою об’єктивної сторони складу злочину. Однак якщо вони прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК Украї-ни або однозначно випливають з її змісту, то вони стають обов’язковою ознакою конкретного складу злочину і потребу-ють обов’язкового встановлення.

–––––––––––––––––

1. Селецький С. І. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посібник / С. І. Селецький. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 264 с.

2. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник / [Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.]; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і доп. – X.: Право, 2010. – 456 с.

3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Укра-їни / за ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 9-те вид., переробл. та доп. – К.: Юридична думка, 2012. – 1316 с.

4. Великий енциклопедичний словник / за ред. акад. НАН Украї-ни Ю. С. Шемшученка. – 2-ге вид., переробл. і доп. – К.: Юридична думка, 2012. – 1020 с.

~ 224 ~

А. В. Семенюк-Прибатень, здобувач


ЩОДО ДОЦІЛЬНОСТІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПРОТИДІЇ ДІЯННЯМ, ПОВ’ЯЗАНИМ ЗІ ЗНИЩЕННЯМ

ЧИ ПОШКОДЖЕННЯМ ЧУЖОГО МАЙНА Власність, як відомо, є однією із тих найважливіших соці-

альних цінностей, які Конституцією України поставлені під охорону держави. Кримінальний кодекс України також має сво-їм завданням охорону власності від протиправних посягань. Загальними нормами, які встановлюють кримінальну відпові-дальність за знищення чи пошкодження майна, є статті 194 та 196 КК.

Матеріальною ознакою будь-якого злочинного діяння є його суспільна небезпека. Зміст суспільної небезпеки діяння проявляється в тому, що воно заподіює або може заподіяти іс-тотну шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству, державі. Більшість дослідників даної проблематики дотримуються дум-ки, що для віднесення законодавцем тих чи інших діянь до чис-ла злочинних вирішальним фактором є їх суспільна небезпека [1]. Шкода, яка заподіюється знищенням чи пошкодженням майна, може бути різною, передусім, звісно, вона носить мате-ріальний характер.

Знищення майна призводить до його втрати, а пошко-дження майна позбавляє власника можливості використовува-ти його за цільовим призначенням; відновлення пошкоджено-го майна потребує, зазвичай, значних витрат. Особливо небез-печними є такі види посягань на майно, які заподіюють фізич-ну шкоду людям (або створюють загрозу її заподіяння), зокре-ма, у випадку спричинення смерті людей або заподіяння тілес-них ушкоджень (ч. 2 ст. 194, ст. 196 КК України). Знищення або пошкодження майна залежно від його виду може призводити до порушення підприємницької діяльності, нормальної роботи транспорту, зв’язку, установ, організацій, до негативного впли-

~ 225 ~

ву на економічну та військову безпеку держави. При вчиненні такого роду діянь заподіюється шкода міжнародному та внут-рідержавному правопорядку, оскільки при цьому грубо пору-шується право власності.

Як справедливо зазначає Є. Л. Стрельцов, «знищення, по-шкодження та інші подібні дії містять у собі значну суспільну небезпеку, об’єктивно не меншу, ніж корисливі злочини...» [2]. У цьому аспекті окремої уваги заслуговує порівняльна характе-ристика суспільної небезпеки корисливих та некорисливих по-сягань на власність, проведена І. Б. Газдайкою-Василишин [3]. У результаті проведеного порівняння автором зроблено об-ґрунтований, на наш погляд, висновок про те, що за суспільна небезпека знищення та пошкодження майна (як некорисливо-го злочину проти власності) є такою ж, як і суспільна небезпека корисливих злочинів проти власності (таких, як крадіжка, шах-райство, заподіяння майнової шкоди тощо).

Адже майно, здобуте злочинним шляхом, не втрачає своїх споживчих властивостей, тобто здатності задовольняти мате-ріальні та нематеріальні потреби членів суспільства. Воно збе-рігає свою мінову вартість, економічну цінність, залишається в майновому обороті, може бути витребуване власником із чужо-го незаконного володіння. Тоді як в результаті умисного чи необережного знищення майна речі припиняють своє існуван-ня, виключаються із майнового обороту, втрачають свої спо-живчі якості, мінову та економічну цінність. Право власності в результаті знищення майна припиняється (п. 4 ч. 1 ст. 346 ЦК), оскільки при цьому зникає сам об’єкт права власності. Додат-ковим аргументом на користь викладеної вище позиції є теза про те, що для учасників економічних відносин не має принци-пового значення, з яких саме мотивів (корисливих чи некорис-ливих) вчиняються посягання на їх майнові права та інтереси.

Шкода, що може бути наслідком знищення або пошко-дження чужого майна часто є істотною; суспільна небезпека такого роду діянь характеризується високим рівнем та ступе-нем, тому очевидною є наявність чинника (обставини), що обумовлюють кримінальну відповідальність за знищення та пошкодження майна.

~ 226 ~

Стосовно умисного знищення або пошкодження майна (стаття 194 КК), в науці кримінального права висловлена об-ґрунтована, на наш погляд, думка про доцільність криміналіза-ції таких діянь, якими завдано значну шкоду потерпілому. Адже, за чинним КК, кримінально-караним є лише таке умисне знищення або пошкодження чужого майна, яким заподіяно шкоду у великих розмірах. У 2012 році великі розміри такої шкоди – це сума від 134 375 грн. і більше. Умисне знищення чи пошкодження чужого майна вартістю, меншою за цю суму, не є ані кримінально-караним діянням, ані адміністративним пра-вопорушенням, і тягне за собою лише цивільну відповідаль-ність. Така ситуація, на нашу думку, не сприяє ефективній охо-роні суспільних відносин власності від протиправних посягань, особливо у умовах кризових економічних явищ.

Неоднозначні думки викликає питання про доцільність кримінально-правової протидії необережному знищенню або пошкодженню чужого майна. Першочергово неоднозначність породжується чинною редакцією статті 196 КК, за якою необе-режне знищення або пошкодження чужого майна є криміналь-но-караним лише за умови, що ним спричинено тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей. Максимальне покарання за цей злочин – три роки позбавлення волі. В той же час, за вбивс-тво через необережність однієї особи передбачено покарання у виді позбавлення волі від трьох до п’яти років; за необережне вбивство двох і більше осіб – від п’яти до восьми років.

Ще одним аргументом на користь декриміналізації нео-бережного знищення або пошкодження майна є тенденція за звуження сфери кримінально-правового впливу. Необережно завдана майнова шкода повинна тягнути за собою лише циві-льно-правову відповідальність. Якщо ж внаслідок необережно-го поводження з майном спричинено ще й шкоду життю чи здоров’ю людини, то такі дії слід кваліфікувати як необережне вбивство (ст. 119 КК) або як необережні тяжкі чи середньої тя-жкості тілесні ушкодження (ст. 128 КК).

Чинний кримінальний закон містить не лише «загальні» норми (ст. 194, 196 КК), спрямовані на протидію знищенню та пошкодженню чужого майна, але й цілу низку так званих «спеціальних» норм, завданням яких є протидія знищенню чи

~ 227 ~

пошкодженню «спеціальних» видів майна чи майна «спеціаль-них» потерпілих. До прикладу, окремій кримінально-правовій охороні піддані такі об’єкти (спеціальні види майна), як релі-гійні споруди чи культові будинки; об’єкти електроенергетики; об’єкти рослинного світу; території, взяті під охорону держави, та об’єкти природно-заповідного фонду; об’єкти житлово-комунального господарства; шляхи сполучення і транспортні засоби; лінії зв’язку; майно, на яке накладено арешт; військове майно. Окремими кримінально-правовими нормами встанов-лено відповідальність за умисне знищення чи пошкодження майна працівника правоохоронного органу; службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок; судді, на-родного засідателя чи присяжного; захисника чи представника особи. Криміналізація цих спеціальних видів знищення чи по-шкодження майна обумовлена підвищеним ступенем суспіль-ної небезпеки цих діянь в силу соціальної важливості предмету посягання чи діяльності потерпілого.

Порівняння викладених вище позитивних і негативних наслідків криміналізації діянь, пов’язаних із знищенням та по-шкодженням майна, аналіз думок вчених з цього питання свід-чить на користь того, що доцільною є криміналізація таких ді-янь, як умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК) та умисне знищення чи пошкодження спеціальних видів майна чи майна спеціальних потерпілих. Проте недоцільною видаєть-ся протидія необережному знищенню чи пошкодженню майна кримінально-правовими засобами.

–––––––––––––––––

1. Фефелов П. А. Критерии установления уголовной наказуемости деяний / П. А. Фефелов // Советское государство и право. – 1970. – № 11. – С. 101–109; Плохова В. И. Насильственные преступления против собст-венности / В. И. Плохова. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2003. – 295 с.

2. Стрельцов Е. Л. Економічні злочини: внутрідержавні та міжнаро-дні аспекти / Е. Л. Стрельцов. – Одеса: Астропринт, 2000. – 476 с.

3. Газдайка-Василишин І. Б. Суспільна небезпека корисливих та не-корисливих злочинів проти власності: порівняльна характеристика / І. Б. Газдайка-Василишин // Матеріали звітної наукової конференції фа-культету з підготовки слідчих (Львів, 25 березня 2011 р.). – Львів: ЛьвДУВС, 2011. – С. 82–86.

~ 228 ~

І. Я. Семенюк, здобувач


РОЛЬ ІНСТИТУТУ АДВОКАТУРИ В ЗДІЙСНЕННІ ІДЕЇ ПРАВА:

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Однією із базових цінностей суспільства, як і держави, є право, зміст якого в праві розкривається, з-поміж іншого, че-рез ідею права. З огляду на співіснування та взаємодію різних типів правових культур, виникають питання: який зміст ідеї права, чи він є універсальним, як вона реалізується. Пошук від-повідей на дані питання пропонується проводити на основі до-слідження, серед іншого, змістовних чинників формування ідеї права як поняття та її здійснення. Один із таких чинників – інститут адвокатури. Практичну актуальність пошуку відповіді на ці питання зумовлено і потребами право- і державотворення в Україні, побудови громадянського суспільства. Правове ре-формування складно уявити без концептуального вирішення зазначеної проблеми: з’ясування ролі адвокатури в здійсненні ідеї права та формах її реалізації, зокрема правосудді.

Проблематика історичного розвитку та функціонування інституту адвокатури, досліджувались багатьма українськими правознавцями, зокрема такими, як: В. Бігун, Т. Варфоломеєва, І. Гловацький, О. Жуковська, В. Святоцька, О. Святоцький, М. Михеєнко, М. Штефан, О. Якименко та ін. Окремо слід від-значити праці з філософських і теоретичних проблем адвока-тури таких сучасних дослідників, як Б. Бігун, О. Скакун, С. Слив-ка, Л. Тацій.

Віддаючи належне науковим напрацюванням вітчизня-них і зарубіжних вчених у дослідженні проблематики, заува-жимо: нині теоретичні та філософські питання ролі інституту адвокатури в здійсненні ідеї права та, зокрема, правосуддя за-лишаються малодослідженими. З огляду на це, існує потреба в додатковому дослідженні сутності зазначеного інституту, конкретизації його правових та професійних основ функціону-

~ 229 ~

вання, що доцільно здійснювати охоплюючи історичний аспект дослідження періодів становлення української адвокатури.

Здійснення права, проведення правової реформи та по-будови громадянського суспільства, не можливе без здійснен-ня правосуддя. Як відзначає В. С. Бігун, правосуддя розуміється як судове здійсненні ідеї права. Останнє розглядається як сис-тематизоване уявлення про те явище, яке позначається як «право, конкретизоване за допомогою певного праворозумін-ня, відповідної концепції. Ідея права – змістовна категорія пра-восуддя. Ідея ж правосуддя конкретизується в смислах право-суддя» [1, с. 16]. Досліджуючи проблематику адвокатури варто розглянути роль цього інституту в творенні таких смислів.

Останнім часом стає доступнішим малодосліджений ма-теріал авторства відомих українських адвокатів, зокрема мате-ріали історичних судових процесів 1930–х років у Східній Гали-чині. З-поміж таких є й матеріал судового процесу за криміна-льною справою щодо Зенона Пеленського. Як відзначив остан-ній в судовому процесі, «трагедія, яку переживала українська нація по утраті своєї державності заставила кожного, хто її пе-реживав призадуматися над причинами цієї трагедії» [2, с. 36]. А. Бедрій зазначав, що «справжні націоналісти не лише голо-сять ідею, але відважно виступають у її захист, навіть під загро-зою втрати життя чи довгих тюремних присудів окупантським режимом» [3, с. 22].

З огляду на політичний характер судових процесів, адво-кати сприяли стабілізації політичних уподобань суспільства, як основи процесу історичного державотворення, що в недалеко-му часі стало перспективною опорою стабілізації основ грома-дянського суспільства.

Активна позиція українських адвокатів у 1930-х роках, які супроводжувалися «політичними» процесами на Галичині, зумовлювала їх відчутні обмеження, оскільки всі судові слу-хання проходили під головуванням суддів – поляків. Невипад-ково, що в судових процесах до логічного завершення не було доведено низку питань, значущих для певної справи. Клопо-тання відхилялися головуючим у справі, що тривалий час об-межувало захист, ускладнюючи ситуацію підзахисних. Водно-час, особливість позиції українських адвокатів виявлялася,

~ 230 ~

зокрема, у відвазі та безстрашності перед тогочасною провлад-ною машиною. Адвокати навмисне ініціювали клопотання про-вокуючого характеру, щоби служителі Феміди достукалися до свідомості українського суспільства, яке перебувала у дрімаю-чому стані. Для порівняння відзначимо, що правовий статус адвоката в сьогоденній Україні регламентовано законом. Про-те, залишаються неврегульованими багато питань, як участі захисника на різних стадіях судового процесу, в тому числі здійснення повноважень у порівнянні з повноваженнями дер-жавного апарату (наприклад, щодо збору інформації) тощо.

Реалізовуючи свої обов’язки представника у судовій справі будь-який професійний юрист «співпрацює» із існуючою системою правосуддя, тим самим виконує важливу суспільну функцію захист прав та інтересів пересічних громадян, юриди-чних осіб шляхом надання їм правової допомоги. Водночас здійснюючи свої повноваження, адвокат може опинитися в си-туації фактичної конфронтації інтересів.

У 1930-х роках українські адвокати здійснювали захист переважно на солідарних засадах, що мало відповідне значення для вироблення єдиної тактики захисту, яка не була витвором лише одного конкретного адвоката, а, натомість, колективної думки всієї адвокатської спільноти, яка брала участь у справі. Такі рішення мали місце на засіданнях Колегії оборонців або Союзу Українських Адвокатів. Адвокати прагнули тлумачити чинне законодавство особливо детально, щоб це не викликало жодних сумнівів у його смислах. Вони розуміли, що така пове-дінка відіграє важливу роль при вирішенні судової справи, а відтак – здійснення правосуддя.

На основі вищевикладеного матеріалу варто відзначити ряд особливостей ролі інституту адвокатури в здійсненні ідеї права, розбудові громадянського суспільства, зокрема правосу-дді, в історичному вимірі судових процесів на Східній Галичині 1930-х років може полягати, на правах припущення, в наступ-ному. Українські адвокати відстоювали певне уявлення про право як ідею правового захисту проукраїнських державниць-ких позицій, водночас захищаючи в суді сподвижників таких позицій за допомогою правових механізмів, передбачених то-гочасним законом. У такому розумінні ідея права відзначалося

~ 231 ~

культурною особливістю тогочасного українського (українсь-ко-польського контексту). Водночас у частині розуміння ідеї права як правового захисту легітимних інтересів, сама ідея права може розглядатися як універсальна. В даному випадку інститут адвокатури в частині української адвокатури того ча-су може розглядатися як один із чинників становлення сучас-ної української державності. Відтак, доречним є подальше дос-лідження ролі тогочасної адвокатури в здійсненні правосуддя з огляду на особливості конкретних судових процесів загалом та з’ясування змісту ідеї права, її здійснення.

––––––––––––––––– 1. Бігун В. С. Філософія правосуддя: ідея та здійснення: моног-

рафія / В. С. Бігун. – К., 2011. – 330 с. (Бібліотека Міжнародного часопису «Проблеми філософії права»)

2. ЦДІА у м. Львові. – Ф. 371. – О. 1. – Сп. 108. 3. Бедрій А. Борець і мученик за Україну – доктор Володимир

Горбовий / А. Бедрій. – Дрогобич: Відродження, 1995. – 88 с. 4. Старосольський Ю. В. Шляхами предків / Ю. В. Старосольсь-

кий // Записки Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка. Т. 210: історично-філософська секція. Володимир Старосольський 1878–1942 [ред.: Уляна Старосольська]. – Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто: [Б. в.], 1991. – 411 с.

І. Р. Серкевич, аспірант


ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД БОРОТЬБИ ОКРЕМИХ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ ЗІ ЗЛОЧИНАМИ

ТЕРОРИСТИЧНОГО СПРЯМУВАННЯ (ПРОЯВАМИ ТЕРОРИЗМУ)

Тероризм з самого початку свого існування як явища

був заснований на релігії, а саме її особливих, містичних переверсіях (містичних псевдорелігійних ідеях сектантського спрямування), які слугували об’єднувальним підґрунтям для структурних груп, що не визнавали правові і моральні основи владних структур.

~ 232 ~

Отже, історично тероризм проявлявся в різноманітних формах, що призводили іноді і до кардинальних змін у тогоча-сній геополітиці. Але, як зазначав у своїй роботі О. Бардін, єди-ним сценарієм вже понад двадцять століть є класична модель тероризму: висування вимог – погроза насильством – відмова – здійснення насильницької акції [1, с. 139]. Хоча з цією моделлю не зовсім можна погодитись, оскільки під неї підпадають і інші злочини (вимагання тощо). Вона підлягає подальшому вдоско-наленню через наступну модель тероризму: висунення полі-тичних вимог – погроза насильством – відмова – застосування насильства терористами (у більшості випадків незалежно від результатів переговорів).

В Особливій частині Кримінального кодексу Франції 1810 р. на перше місце висувалися злочини проти публічних інте-ресів. Поруч зі статтями, що містять кримінальну відповідаль-ність за державну зраду, шпигунство, посягання на зовнішню безпеку Франції, містилися і статті, що карали за посягання на особу імператора та членів його сім’ї, за спроби повалення або зміну форми правління. Саме в цих статтях можна знайти озна-ки певних видів терористичних злочинів, за які вже тоді перед-бачалася кримінальна відповідальність. Хоча у французькому кримінальному законодавстві в той час не існувало спеціаль-них кримінально-правових норм, де б закріплювалася криміна-льна відповідальність за терористичні злочини як самостійні склади злочинів, проте частково окремі прояви терористичної діяльності в сучасному розумінні були криміналізовані в інших складах злочинів. Такі злочини за КК 1791 р. містилися в розді-лі про злочини проти публічних інтересів. А в КК 1810р. дані злочини були в першому розділі в Особливій частині КК Фран-ції під такою ж назвою, як злочини проти публічних інтересів.

У червні 1894 р. у зв’язку з убивством президента Карно було прийнято закон, що карав «анархічну пропаганду», якщо вона була спрямована на вчинення терористичних злочинів.

Створене наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. під безпо-середнім впливом Французької революції кримінальне законо-давство Франції, поступово розвиваючись та вдосконалю- ючись, зберегло свої основні структурні характеристики до початку Другої світової війни 1939 р. А після перемоги над фа-

~ 233 ~

шистами в 1945 р. за вимогами нового часу та ускладненням міжнародних відносин Франція швидкими темпами модернізу-вала своє кримінальне законодавство.

До 1986 р. французьке кримінальне право не розглядало тероризм як самостійний вид злочину. Притягнення до кримі-нальної відповідальності і покарання за найбільш тяжкі злочи-ни, в тому числі і за терористичні, вчинені на французькій те-риторії, здійснювалось з урахуванням положень Закону № 81-82 «Про посилення безпеки та свободи особистості» від 2 лю-того 1981 р. [2, с. 39] і Закону № 83-466 «Про скасування та змі-ну деяких положень Закону № 81-82 і доповнення деяких по-ложень Кримінального кодексу» від 10 червня 1983 р. [2, с. 52]. Згідно з положеннями цих законів, якщо суд в загальнокримі-нальних злочинах вбачав елементи тероризму, то він міг, крім основного покарання, застосувати відносно винного додаткові, як, наприклад, позбавлення політичних, цивільних і сімейних прав. У цьому законотворчому процесі, на думку професора Па-ризького університету Марі-Елізабет Картьє, можна умовно виділити три періоди, кожен з яких істотно вплинув на процес боротьби держави з терористичними актами. Перший період, який французькі юристи вважають основним у широкомасш-табному наступі на тероризм, починається з моменту прийнят-тя 9 вересня 1986 р. Закону № 86-1020 «Про боротьбу з терори-змом і посяганням на державну безпеку». Другий період пов’язується з прийняттям Закону № 87-542 від 16 липня 1987 р. «Про ратифікацію Європейської конвенції про пока-рання тероризму». Третій період – з прийняттям у 1992 р. но-вого Кримінального кодексу Франції. У липні 1992 р. було при-йнято новий Кримінальний кодекс Франції, який вступив у си-лу в 1994 р., де вперше було криміналізовано тероризм як окремий склад злочину у ст.ст. 421–422 розділу II книги 4 «Про злочини та проступки проти нації, держави і суспільного спо-кою». Він повністю замінив Кримінальний кодекс 1810 р. [3].

Свій розвиток антитерористичне законодавство Іспанії починає з кінця XIX ст. із законів проти анархістів і революцій-них рухів, яким, наприклад, є Закон від 10 липня 1894 р., який трактується іспанськими юристами як перший антитерористи-чний закон Іспанії. Слідом за цим 2 вересня 1896 р. приймаєть-

~ 234 ~

ся Закон про злочини, вчинені за допомогою вибухових або легкозаймистих речовин [2, с. 86].

У період правління Франко терористичні злочини в За-коні від 29 березня 1941 р. «Про державну безпеку» були відне-сені до політичних. Цей закон передбачав покарання у вигляді смертної кари до злочинців, які вчиняли терористичні акти, що спричинили смерть потерпілого. Кримінальний кодекс 1944 р. об’єднував більшу частину цих положень, але з тих пір вине-сення рішень з таких справ стає компетенцією не військових трибуналів, а судів загальної юрисдикції. Однак оскільки ще раніше Закон від 2 березня 1943 р. визначив, що справи про терористичні акти, вчинені в ході військового заколоту, роз- глядалися військовими трибуналами, незабаром Декретом-Законом від 18 квітня 1947 р. «Про бандитизм і тероризм» бан-дитизм і тероризм були виведені за рамки Кримінального ко-дексу Іспанії і розгляд справ про терористичні злочини знову здійснювався військовими судами. Потім компетенція військо-вих судів (трибуналів) щодо розгляду цих справ підтверджува-лася Декретом «Про бандитизм і тероризм» від 21 вересня 1960 р. та Декретом-Законом від 26 серпня 1975 р. [2, с. 39].

Свій розвиток антитерористичне законодавство продов-жує з прийняттям 29 грудня 1978 р. нової Конституції Іспанії, ст. 55-2 якої визнає конституційність певних обмежень прав громадян, коли мова йде про попередження чи розслідування терористичних злочинів. Наступним кроком у законодавчому регулюванні боротьби з тероризмом є Королівський Декрет-Закон № 3/1979 «Про безпеку громадян», що містить норми, спрямовані на боротьбу з тероризмом, які не увійшли до Кри-мінального кодексу. А сам Кримінальний кодекс був доповне-ний Органічним законом від 4 травня 1981 р. в частині, що сто-сується заколоту і тероризму, специфічними кримінальними деліктами: вступ у збройні банди і терористичні організації, конспірація і пропозиція їх створити, підбурювання і вихва-ляння подібних формувань. Норми про тероризм виносяться за рамки Кримінального кодексу для того, щоб стати об’єктом спеціального закону, який, перегрупувавши їх у сукупність кримінальних і процесуальних положень, буде застосовувати їх в боротьбі з цим злом. Цій же меті був підпорядкований

~ 235 ~

Органічний закон від 26 грудня 1984 р. «Про боротьбу з озбро-єними бандами і терористичними елементами», прийнятий на виконання ст. 55-2 Конституції 1978 р. і визнаний біль- шістю як закон, спрямований на посилення боротьби з теро- ризмом [2, с. 88].

Необхідно вказати на ту роль, яку відіграв у боротьбі з тероризмом Органічний закон № 10 «Про Кримінальний ко-декс» від 23 листопада 1995 р., яким було введено в дію новий Кримінальний кодекс Іспанії. У цьому Кодексі значне місце від-водилося положенням, що стосуються тероризму. Це, зокрема, відділ 2 «Про тероризм» глави 5 «Про володіння, торгівлю та зберігання зброї, боєприпасів або вибухових речовин і теро-ризм» розділу 22 «Злочини проти громадського порядку» кни-ги 2 «Злочини і покарання». У нормах, що містяться у статтях відділу 2 іспанський законодавець описує умови, за наявності яких вчинені дії визнаються терористичними, а також санкції за них [2, с. 100].

Отже, на основі аналізу історичного розвитку французь-кого та іспанського антитерористичного законодавства можна зробити висновок, що не будучи окремими складами терорис-тичних злочинів протягом багатьох століть, окремі прояви те-рористичної діяльності були криміналізовані складами інших «нетерористичних» злочинів, які суворо каралися (частіше за все смертною карою). В основному це були злочини, що пося-гали на безпеку держави або її перших осіб чи представників державної влади – королів, прем’єрів тощо. І лише починаючи з XX ст. до кримінальних законів багатьох зарубіжних держав введено спеціальні «антитерористичні» кримінально-правові норми, які встановлювали відповідальність за окремі прояви терористичної діяльності.

––––––––––––––––

1. Бардін О. М. Передісторія і генезис тероризму / О. М. Бардін // Людина і політика. – 2004. – № 2. – С. 130–143.

2. Зарубежное законодательство в борьбе с терроризмом / отв. ред. И. С. Власов. – М.: Городец-Издат, 2002. – 144 с.

3. Уголовный кодекс Франции / науч. ред. Л. В. Головко, Н. Е. Кры-ловой; пер. с фр. и предисл. Н. Е. Крыловой – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 650 с.

~ 236 ~

Х. В. Сивопляс, здобувач


ПРОБЛЕМИ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ЛЮДИНИ

З усіх проблем, які поставали перед людиною протягом

історії її розвитку, найбільш неосягненої є загадка природи са-мої людини. Філософія, соціологія, психологія – лише деякі з напрямів пізнання людської поведінки і самої сутності люди-ни. Сьогодні більшість серйозних проблем людства (стрімке зростання чисельності населення планети, тероризм, наркома-нія, расизм, негативна поведінка тощо) є наслідками діяль- ності людей. Існування людської цивілізації в майбутньому залежатиме від того, наскільки ми просунемося в розумінні себе й інших.

Кожному суспільстві властиві такі форми соціальних відхилень і в тих масштабах, які випливають із конкретно-історичних умов його існування – соціальних, економічних, політичних, моральних та ін. Обсяг соціальних відхилень дозволяє судити про моральний клімат даного суспільства, рівні законності і правопорядку, ступеня згуртованості соці- альних груп.

Проблема девіантності завжди розглядалася провідними філософами невідривно від загальної проблеми людини і тому була актуальною для філософського аналізу. Проте позиції ми-слителів різних етапів розвитку європейської цивілізації щодо сутності особистості, причин девіантності, мети, змісту та фор-ми виправного впливу, вагомої ролі у ньому соціальних регу-ляторів моралі, релігії, права, громадської думки у новітню добу недостатньо враховувалися та творчо опрацьовувалися європейськими та вітчизняними науковцями.

Із соціально-філософських праць можна зробити висно-вок, що вплив на особистість повинен здійснюватися інтегра-льно, шляхом комплексного залучення потужних соціальних

~ 237 ~

регуляторів. З іншої позиції, слід наголосити на необхідності моральнісного відродження вітчизняного соціуму, який трива-лий час розвивався у рамках технократичного ідейного спря-мування, що призвело до духовної кризи і відчуження широких верств населення [2, с. 95].

Як підкреслюють вітчизняні та зарубіжні науковці С. Фа-ренюк, В. Філонов, М. Сулицький, Г. Радов, Л. Карнозова, О. Ісра-ел, стан соціально-філософського опрацювання проблеми ви-правлення девіантної особистості залишається на сьогодні вкрай недостатнім для визначення його мети, змісту та соці- альної форми.

Вивчаючи людину, завжди необхідно, з одного боку, роз-різняти психологічний аспект людської поведінки, а з другого – брати до уваги зовнішні форми його вияву. Характер психічних переживань визначає характер вчинків. Тому, аналізуючи соці-альні явища під кутом зору поведінки особистості, слід завжди враховувати дані аналізу тих психічних переживань, якими су-проводжуються ті чи інші поведінкові акти. Цей аналіз дає ключ до розуміння вчинків людини, із сукупності яких і скла-дається її поведінка, у тому числі девіантна [1, с. 123].

У сучасному суспільстві виникає досить складна ситуація, пов’язана з посиленням впливу владних структур, офіційних інститутів формалізованих соціальних та віртуальних утво-рень, з одного боку, її нівелюванням, обмеженням та спряму-ванням діяльності особистості, знеціненням індивідуальності та особистісних форм життя – з другого. Зростає детермінізм влади капіталу і влади бюрократії, що призводить до руйну-вання системи нормального людського спілкування – вільної комунікації між вільними людьми. У період різких переломів у суспільстві часто порушується єдність буття і свідомості, вини-кає невідповідність взаємодії суб’єктів і соціальних інститутів, неадекватність соціальної політики і моралі. Розмитість норм, ослаблення соціальної регуляції спотворює духовні і культурні підвалини для такої поведінки. Відбувається розрив між праг-ненням до швидкого зростання матеріального добробуту і від-сутністю важелів саморегуляції, заснованих на високій культу-рі та духовності. Очевидним є також вторгнення інститутів влади у сферу міжлюдських відносин і спілкування, що спричи-

~ 238 ~

няє перетворення людини винятково на об’єкт управління, ма-ніпулювання чи перетворення на товар і в багатьох відношен-нях унеможливлює як адекватне правове виховання, так і ста-новлення особистості майбутніх юристів.

Протягом усього нашого життя на підсвідомому рівні ко-жен із нас розвиває цінності, інтуїцію, очікування та потреби, які значною мірою впливають на перцепцію та судження. Пот-рапляючи в ситуацію, коли відчуття загрози чи суперечності нашим цінностям, наш мозок, опираючись на несвідомо вивче-ну, емоційно зважену інформацію, може автоматично відреагу-вати, без роздумування про можливість покарання. Ми можемо звернутись до примітивних самозахисних технік вирішення проблем. Причиною цього є активізація підсвідомих процесів замість обдуманого та обґрунтованого аналізу, який формує етику та професійну відповідальність, що може також стати причиною девіантної поведінки людини.

–––––––––––––––––

1. Нікітін А. В. Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу / А. В. Нікітін // Проблеми філософії права. – К.: Рута, 2004. – Т. ІІ. – 240 с.

2. Райгородський Д. Я. Психологія та психоаналіз характеру. Хрес-томатія по психології й типології характеру / Д. Я. Райгородський. – Сама-ра: Видавничий Будинок (БАХРАХ), 1997. – 345 с.

Р. А. Скрипник, ад’юнкт


СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕКА ЯК ОСНОВНИЙ ЧИННИК СОЦІАЛЬНОЇ ЗУМОВЛЕНОСТІ КРИМІНАЛІЗАЦІЇ

В СИСТЕМІ СТРАХУВАННЯ Питання соціальної зумовленості криміналізації стало

предметом наукових досліджень ряду науковців, зокрема: В. К. Грищука, Ф. Н. Лопашенка, Н. Ф. Кузнецової, І. М. Тяжкової, В. О. Навроцького, Л. П. Брич, О. І. Коробеєва.

~ 239 ~

В наукових працях вчених, що стосуються соціальної зу-мовленості криміналізації злочинів існують різні позиції. Так, В. К. Грищук, зазначає, що криміналізація – це стадія, етап, ме-тод реалізації соціально зумовленої кримінальної політики держави, складний, науково обґрунтований процес оцінки суспільно значимих діянь як корисних для суспільства або су- спільно-небезпечних, який завершується прийняттям законо-давцем норм кримінального закону, що забороняють під загро-зою кримінального покарання або заохочують чи дозволяють конкретні типи таких діянь [1, с. 44].

В ході дослідження соціальної зумовленості криміналіза-ції спостерігаються відмінності між поглядами окремих вчених на підстави криміналізації злочинів.

На думку Ф. Н. Лопашенка є лише одна підстава криміна-лізації – суспільно небезпечна поведінка, яка потребує кримі-нально-правової заборони [2, с. 180].

Н. Ф. Кузнецова та І. М. Тяжкова вважають, що головною підставою криміналізації діяння виступає суспільна небезпека. Вона є матеріальною ознакою складу злочину і виражає його соціальну сутність [3, с. 128].

У науці кримінального права суспільну небезпеч- ність діяння визнано фундаментальною категорією, що характеризує найважливішу соціальну властивість злочи- ну – заподіювати або створювати загрозу заподіяння шкоди суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом.

В. О. Навроцький та Л. П. Брич виділяють дві групи прин-ципів-критеріїв кримінально-правової заборони діяння. На їхню думку перша група – соціальні і соціально-психологічні, які виражають суспільну необхідність і політичну доцільність встановлення й існування кримінальної відповідальності за те чи інше діяння.

До них вони відносять: – суспільну небезпеку діяння як необхідну умову кримі-

налізації; відносну його поширеність; – співрозмірність позитивних і негативних наслідків

криміналізації; неможливість подолання даного правопору-

~ 240 ~

шення без застосування кримінально-правових заходів. Друга група – група системно-правових принципів кримінально-правової заборони, що визначає вимоги до кожної криміналь-но-правової норми, відповідність яким забезпечує логічну уз-годженість її з системою права загалом та кримінального права зокрема [4, с. 14].

О. І. Коробеєв виділяє три групи факторів криміналізації або декриміналізації, а саме:

юридико-кримінологічну; соціально-економічну; соціально-психологічну. До першої групи, на його думку, входять: а) ступінь суспільної небезпечності діяння; б) відносна розповсюдженість діянь та їх типо-

вість; в) динаміка діянь з врахуванням причин та умов, що

їх породжують; г) можливість впливу на ці діяння кримінально-пра-

вовими засобами при відсутності можливості ефективної боро-тьби менш репресивними засобами;

д) можливості системи кримінальної юстиції. Другу групу наповнюють: а) матеріальна чи моральна шкода, що заподіюється

діянням; б) відсутність можливих побічних наслідків криміналі-

зації діяння; в) наявність матеріальних ресурсів для реалізації

заборони. Третя група включає: а) певний рівень суспільної правосвідомості і пси-

хології; б) історичні традиції [5, с. 69]. На мою думку суспільна небезпека в злочинах які вчиня-

ються в системі страхування не може виступати єдиним крите-рієм, але є головним критерієм при криміналізації.

Тому я погоджуюсь з думкою Н. Ф. Кузнецової та І. М. Тяжкової про те, що головною підставою криміналізації

~ 241 ~

діяння виступає суспільна небезпека, головна підстава це не єдина, як стверджує Ф. Н. Лопашенко.

Всі інші підстави є доповненням до основної, а саме – су- спільної небезпеки, оскільки відносна розповсюдженість діянь та їх типовість, відсутність можливих побічних наслідків криміналізації діяння, наявність матеріальних ресурсів для реалізації заборони, не впливають на криміналізацію злочинів в системі страхування.

Зміст суспільної небезпеки діяння проявляється в тому, що воно заподіює або може заподіяти істотну шкоду – матері- альну, як фізичній так і юридичній особам, а також в подаль-шому і державі в цілому.

Одним з прикладів страхового злочину може бути пові-домлення особою про незаконне заволодіння застрахованого автотранспорту, який вона завідомо до цього розібрала на зап-частини і продала.

В цьому випадку страхова компанія буде нести матеріа-льні збитки – істотну шкоду, а сам автомобіль де факто майже не можливо буде знайти.

Тому, на мою думку, суспільна небезпека виступає основ-ним чинником соціальної зумовленості криміналізації в систе-мі страхування.

–––––––––––––––––

1. Грищук В. К. Проблеми кодифікації кримінального законодав-ства України / В. К. Грищук. – Львів: ЛНУ, 1993. – С. 44–45.

2. Лопашенко Н. А. Уголовная політика: понятие, содержание, методы и форми реализации / Н. А. Лопашенко // Уголовное право в ХХІ веке: материалы международной научной конференции на юридиче-ском факультете МГУ им. Ломоносова (31 мая – 1 июня 2001 г.). – М., 2002. – С. 178–182.

3. Курс уголовного права. Общая часть. Т. 1: Учение о преступ-лении: учебник для вузов / под ред. Н. Ф. Кузнецовой, И. М. Тяжковой. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1999. – 630 с.

4. Брич Л. П. Кримінально-правова кваліфікація ухилення від оподаткування в Україні: монографія / Л. П. Брич, В. О. Навроцький. – К.: Атіка, 2000. – 315 с.

5. Коробеев А. И. Советская уголовно-правовая политика: про-блемы криминализации и пенализации: монографія / А. И. Коробеев. – Владивосток: Издат. Дальневост. ун-та, 1987. – 176 с.

~ 242 ~

Н. Д. Слотвінська, аспірант


ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

ЯК ДЖЕРЕЛА ПРАВА В УКРАЇНІ Сучасне законодавство України має значну кількість про-

галин та суперечностей, що в багатьох випадках ускладнює, а інколи робить неможливим застосування тієї чи іншої норми права. Усунення правових недоліків на законодавчому рівні – процес досить складний та тривалий, а законодавець неспро-можний вчасно усувати прогалини та забезпечувати відповід-ність між станом суспільства та правовою системою. Водночас судова влада покликана захищати права та законні інтереси осіб та позбавлена права відмовити в здійсненні правосуддя з мотивів відсутності чи неповноти законодавства. Саме за таких обставин зростає роль судової практики, яка вже на цьому ета-пі використовується юристами-практиками для обґрунтування необхідності вирішення спору в той чи інший спосіб. Законода-вче закріплення судової практики як джерела права сприяло б більш швидкому вирішенню конкретної справи. Однак, Україна належить до романо-германської правової сім’ї, особливістю якої є невизнання судової практики джерелом права.

Останнім часом спостерігається тенденція до зближення загального і континентального права, а в законі починають вбачати лише вираз загальних принципів, внаслідок чого у юридичній літературі мають місце різні точки зору щодо пра-вового статусу судової практики як джерела права в Україні. У вітчизняній правовій системі практика судів загальної юрис-дикції виступає самостійним елементом. Вона має лише їй при-таманні ознаки. Зокрема, це питання досліджували П. Євгра-фов, М. Козюбра, Б. Малишев, П. Рабінович, А. Селіванов, О. Ска-кун, В. Тацій, В. Тихий, Ю. Тодика, С. Федик, В. Шаповал, С. Шев-чук та інші. Але при цьому досі не вироблено єдиного підходу

~ 243 ~

до формування понятійного апарату, що стосується указаного поняття, адже саме поняття «судова практика» по-різному тра-ктується правознавцями [1, ст. 1].

Cудова практика є результатом діяльності цілої низки органів, які утворюють систему органів окремої гілки влади, а саме – влади судової. Крім цього, діяльність судових органів, принципово правореалізаційна, і тільки інколи набуває право-творчого змісту. При аналізі літератури, виявляється, що пог-ляди вчених на проблему правотворчого характеру діяльності судових органів суперечливі. Одні заперечують наявність у су-довій діяльності правотворчих ознак, незалежно від форм її вираження, інші відстоюють точку зору визнання судової практики як джерела права в повному обсязі, включаючи і рі-шення місцевих судових органів [2, ст. 2]. Окремі автори до прийняття Закону «Про судоустрій та статус суддів» від 07.07.2010 р. зазначали, що роз’яснення Пленуму Верховного Суду України мають юридичну силу, обов’язкові для виконання всіма учасниками судочинства і є джерелом права. На підставі положень зазначеного Закону Верховний Суд України було по-збавлено функцій роз’яснення законодавства та формування узагальненої практики всіх рівнів, на яку опиралися як науков-ці, так і практикуючі юристи й адвокати. Тобто наразі в Україні немає єдиного авторитетного органу судової влади, який би своїм рішенням створював єдині правила застосування норм законодавства в аналогічних ситуаціях і гарантував би їх одна-кове застосування через обов’язковість цих рішень для всіх су-дів нижчих інстанцій [3, ст. 2].

Варто звернути увагу на думки вчених, які вважають, що рішення Конституційного Суду України є джерелами права. Так Б. С. Ебзєєв вважає, що всі рішення конституційного суду є джерелами права, і їм притаманна матеріально-правова сила закону. Прецеденти створювані конституційним судом, як і ак-ти, власне тлумачення, мають нормативно-регулятивне зна-чення, у цьому сенсі вони також є найвищими за своєю юриди-чною силою правовими нормами, що поширюються на неви-значене коло випадків і суб’єктів конституційних правовідно-син. [4, ст. 2] На думку І. О. Сквірського, правомірним є визнан-

~ 244 ~

ня наявності в Конституційного Суду України так званих квазі-нормативних повноважень, а отже стає очевидним, що рішення Конституційного Суду однозначно є специфічним джерелом конституційного права України, яке займає визначальне місце у всій правовій системі і має на неї суттєвий вплив [5, ст. 2]. Од-нак з такими твердженнями не можна погодитися. Конститу-ційно і законодавчо визначена компетенція Конституційного Суду України не передбачає нормотворчості, крім тої, що пов’язана з регламентацією частини питань організації його внутрішньої роботи. Разом з цим це не заперечує можливості визнання за актами Конституційного Суду України щодо офі-ційного тлумачення Конституції і законів України нормативно-го характеру в тому розумінні, що вони конкретизують чинне законодавство України і не регулюючи самостійно суспільні відносини, вони, тим не менше, задіяні в цьому процесі, адже застосування положень Конституції і законів України, щодо яких Конституційним Судом України дано офіційне тлумачен-ня, можливе лише з урахуванням правових позицій Конститу-ційного Суду України, викладених у відповідних рішеннях. Останні, як відомо, є обов’язковими до виконання на всій тери-торії України. Однак акти тлумачення Конституційного Суду України не можуть розглядатися як самостійні джерела права.

Слід констатувати, що у силу своєї обов’язковості, харак-теру впливу на законотворення, рішення Конституційного Суду України є інтерпретаційними актами, мають допоміжний характер і можуть бути застосовані лише у зв’язку із застосу-ванням відповідної норми. Судова практика інших судових ор-ганів, хоч і має позитивний вплив на застосування законодав-ства не може визнаватися джерелом права. Попри це, нижчі су-дові інстанції завжди намагаються слідувати практиці вищих судів при розв’язанні аналогічних справ, судова практика ви-щих судових інстанцій виступає орієнтиром як для нижчих су-дів, так і для інших правозастосовних органів [6, ст. 3].

–––––––––––––––––

1. Мазур М. В. Судова практика як джерело права: проблема ви-значення поняття / М. В. Мазур. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-3/11mmvpvp.pdf.

http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-3/11mmvpvp.pdf

~ 245 ~

2. Притченко Р. С. Судова практика як джерело права / Р. С. Притченко // Правова держава. – 2003. – № 6. – С. 198–203.

3. Чекотовська О. Судова практика в українському правосудді / О. Чекотовська // Правосуддя України. – 2013.

4. Эбзеев Б. С. Толкование Конституции Конституционным Су-дом Российской Федерации: теоретические и практические проблемы / Б. С. Эбзеев // Государство и право. –1998. – № 5. – С. 5–12.

5. Сквірський І. О. Рішення Конституційного Суду в системі дже-рел конституційного права України / І. О. Сквірський // Вісник Запорізь-кого національного університету. – 2011. – № 3. – С. 42–46.

6. Загальна теорія держави і права / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; за ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432 с.

М. М. Смоліна, здобувач


КОНТРОЛЬ І НАГЛЯД ЗА СЛУЖБОВО-БОЙОВОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

СИЛ ОХОРОНИ ПРАВОПОРЯДКУ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ

Становлення та подальша розбудова демократичної, со-

ціальної, правової держави безпосередньо пов’язані із забезпе-ченням прав і свобод людини та громадянина, законних інте-ресів суспільства, а також відповідної діяльності правоохорон-них та інших державних органів зі створення сприятливих умов для їх реалізації. Особливої актуальності зазначені заходи набувають у сфері службово-бойової діяльності сил охорони правопорядку, оскільки вона безпосередньо пов’язана з охоро-ною прав і свобод значної кількості людей, забезпеченням за-конних інтересів суспільства і держави, які перебувають у ра-йонах проведення відповідних заходів, потерпають від проти-правних дій, наслідків надзвичайних ситуацій соціального, те-хногенного і природного характеру тощо. Зазначені обставини обумовлюють нагальну потребу розроблення нових підходів

~ 246 ~

до проблем удосконалення контрольно-наглядових механізмів за службово-бойовою діяльністю сил охорони правопорядку, основними критеріями оцінки діяльності яких виступають рі-вень правової захищеності громадян, охорони їх життя і здо-ров’я, стан охорони громадського порядку, забезпечення гро-мадської безпеки та боротьби зі злочинністю.

Нині порушення прав і свобод громадян з боку суб’єктів службово-бойової діяльності є явищем доволі поширеним. Са-ме тому потрібні посилення відомчого контролю в цьому на-прямі, розробка нових науково обґрунтованих і практично від-працьованих підходів щодо посилення ефективності наглядо-вої діяльності органів прокуратури у сфері службово-бойової діяльності сил охорони правопорядку, підвищення її гарантую-чого впливу на забезпечення реалізації і захисту прав і свобод громадян та їх законних інтересів. Вирішення цього завдання потребує комплексного підходу до переосмислення ролі та міс-ця органів управління сил охорони правопорядку в системі га-рантій забезпечення прав і свобод громадян, удосконалення форм і методів прокурорської діяльності, визначення шляхів підвищення ефективності здійснення останньої [1, с. 237–238].

Загальновідомо, що неповага до законів, небажання їх виконувати в розрахунку на безсилля влади руйнують суспіль-ство із середини, являють собою один із найбільш загрозливих чинників зростання суспільної напруги, значною мірою галь-мують демократичні процеси, у тому числі розвиток інститутів громадянського суспільства. Все назване є суттєвою перешко-дою до входження України в європейське та світове співтова-риство в якості рівноправного партнера. За таких умов важко добитися забезпечення правопорядку, і все ж прокурорська система може та повинна стати одним із тих важливих механі-змів державності, які повинні сприяти відродженню віри лю-дей у можливість збереження незалежної України, подолання існуючих у ній протиріч і суперечностей.

Впровадження цих положень значною мірою залежить від ефективної діяльності такої важливої державної інституції, як прокуратура України, реалізації відповідних функцій, пок-ладених на неї законодавством. Однак один із важливих аспек-

~ 247 ~

тів цієї проблеми до сьогодні залишається поза увагою науков-ців та вимагає самостійного комплексного дослідження – це проблема прокурорського нагляду за виконанням службово-бойових завдань силами охорони правопорядку, зокрема за проведенням спеціальних операцій (дій, заходів), обмеженням прав і свобод громадян в умовах уведення надзвичайних адмі-ністративно-правових режимів, та ін. Боротьба зі злочинністю та охорона громадського порядку, в тому числі за допомогою силових форм діяльності, подальший розвиток тактичних при-йомів і способів ведення спеціальних бойових дій, удоскона-лення методів управління силами й засобами нині є одним з пріоритетних завдань, що постають перед керівництвом сил охорони правопорядку. Важливо, щоб при проведенні зазначе-них спеціальних, профілактичних, охоронних, режимних, захи-сних дій (заходів) жодним чином не порушувалися (незаконно обмежувалися) права і свободи громадян, а суб’єкти службово-бойової діяльності діяли чітко в межах правового поля.

Крім того, загострення суспільно-політичної ситуації за будь-яких обставин потребує від сил охорони правопорядку здійснення діяльності, пов’язаної з охороною громадського по-рядку та забезпеченням громадської безпеки, суворо дотриму-ючись при цьому принципів законності, верховенства права, поваги до прав і свобод громадян і невтручання в діяльність будь-яких політичних партій і рухів. За таких обставин провід-ну роль повинна відігравати прокуратура, на яку згідно з Кон-ституцією та законами України покладені функції нагляду за додержанням законності і правильним застосуванням законів [2], у тому числі в діяльності сил охорони правопорядку – орга-нів внутрішніх справ і внутрішніх військ МВС України, Служби безпеки України, Управління державної охорони України, Дер-жавної прикордонної служби України та Військової служби правопорядку у Збройних Силах України.

Ми не будемо зупинятися на характеристиці норматив-но-правових засад діяльності кожного із зазначених суб’єктів, але зазначимо, що:

1) контроль за діяльністю внутрішніх військ здійснює Міністр внутрішніх справ України, а нагляд за дотриманням

~ 248 ~

законності в їх діяльності здійснюється Генеральним прокуро-ром України та підпорядкованими йому прокурорами (ст. 14 Закону України «Про внутрішні війська Міністерства внутріш-ніх справ України»);

2) контроль за діяльністю міліції здійснюють Кабінет Мі-ністрів України, Міністр внутрішніх справ України і в межах своєї компетенції ради. При цьому місцеві ради, здійснюючи контроль за роботою міліції, не втручаються в її оперативно-розшукову, кримінальну процесуальну та адміністративну діяльність. У свою чергу, нагляд за додержанням законності у діяльності міліції здійснюють Генеральний прокурор Украї-ни і підлеглі йому прокурори (статті 26 і 27 Закону України «Про міліцію»);

3) контроль за діяльністю Військової служби правопо-рядку у Збройних Силах України, дотриманням нею законодав-ства здійснюється Міністром оборони України. Водночас пар-ламентський контроль за дотриманням нею конституційних прав і свобод людини здійснюється Верховною Радою України відповідно до Конституції України та законів України. Нагляд за дотриманням законності у діяльності Військової служби правопорядку здійснюється органами прокуратури України (статті 16 і 17 Закону України «Про Військову службу правопо-рядку у Збройних Силах України»);

4) контроль за адміністративно-господарською і фінан-совою діяльністю Служби безпеки України здійснюється у по-рядку, визначеному Президентом України, а вищий нагляд за додержанням і застосуванням законів Службою безпеки Украї-ни здійснює Генеральний прокурор України та уповноважені ним прокурори (статті 33 і 34 Закону України «Про Службу безпеки України»).

Водночас положення законодавчих актів, що регулюють діяльність інших сил охорони правопорядку, мають неконкре-тний, «розпливчатий» характер, що може викликати проблеми при їх застосуванні або тлумаченні.

Так, контроль за господарською і фінансовою діяльністю Державної прикордонної служби України здійснюється в по-рядку, визначеному законами України. А нагляд за додержан-

~ 249 ~

ням законності в діяльності цього правоохоронного органу спеціального призначення здійснюється в порядку, визначе-ному Конституцією та законами України (статті 31 і 32 Закону України «Про Державну прикордонну службу України»).

Відповідно, контроль за фінансовою та адміністративно-господарською діяльністю Управління державної охорони України здійснюється в порядку, визначеному Президентом України, а нагляд за додержанням і застосуванням законів цим Управлінням здійснюється в порядку, визначеному Конститу-цією і законами України (ч. 2 ст. 27 і ст. 28 Закону України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»).

Аналізуючи порушення законодавства, що допускаються під час виконання певних службово-бойових завдань, зазначи-мо, що виникають вони у випадках, коли працівники і військо-вослужбовці сил охорони правопорядку під час виконання не-відкладних дій (заходів) скеровані лише метою якнайшвидшо-го виявлення або припинення правопорушень, затримання чи доставляння правопорушників, відновлення порушених прав і свобод громадян, ліквідації (мінімізації) наслідків надзвичай-ної ситуації певної ґенези та ін. Через це найбільша кількість порушень законодавства допускається при з’ясуванні обставин вчинення правопорушень, виявленні речових доказів та інших проявів протиправної поведінки особи. У більшості випадків незаконні дії проявляються у необґрунтованому обмеженні прав і свобод громадян, безпідставних оглядах, затриманнях і обшуках, необ’єктивному, несвоєчасному чи неповному інфор-муванні про результати вжитих заходів, а інколи – і складанні хибних документів і фальсифікації доказової бази.

Узагальнюючи викладене, зазначимо, що дотримання принципу законності під час організації та проведення спеціа-льних операцій (дій, заходів) сил охорони правопорядку має винятково важливе значення й актуальність. Воно зумовлено насамперед тим, що вказані заходи здійснюється переважно негласними засобами і методами, у зв’язку з чим не можуть пе-ребувати під безпосереднім контролем громадськості, мають більш обмежений контроль з боку відповідних інстанцій, ніж

~ 250 ~

гласна діяльність. Утвердження принципу верховенства права у службово-бойовій діяльності сил охорони правопорядку спрямовано на ефективну протидію захист інтересів держави, суспільства, прав і свобод громадян, недопущення зловживань дискреційними повноваженнями та інших порушень законо-давства працівниками і військовослужбовцями відповідних правоохоронних органів і військових формувань.

–––––––––––––––– 1. Шемчук В. В. Нагляд органів прокуратури за службово-

бойовою діяльністю сил охорони правопорядку: постановка проблеми / В. В. Шемчук // Право України. – 2010. – № 12. – С. 237–243.

2. Про прокуратуру: Закон України від 5 листоп. 1991 р. № 1789-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.

Б. І. Стахура, здобувач


МІСЦЕ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ У МЕХАНІЗМІ РЕАЛІЗАЦІЇ

ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН Права та свободи особи – це соціальні блага, які мають

найвищу цінність. Права і свободи людини та їх гарантії визна-чають зміст і спрямованість діяльності держави. Проблема суті й реалізації поняття «права та свободи людини і громадянина» є ключовою в життєдіяльності суспільства, яке претендує на статус демократичного, гуманного. Саме тому в сучасному світі не існує більш значущої і разом з тим важко втілюваної в прак-тику існування людства ідеї, ніж права та свободи людини й громадянина. Права людини виступають основним критерієм оцінки якості державності, ступеня її демократичності, прихи-

~ 251 ~

льності до правового підґрунтя, моральності, загальнолюдсь-ких цінностей.

Проголосивши себе правовою державою, про що гово-рить ст. 1 Конституції України, тим самим наша держава ро-бить перший крок на шляху правової державності, заснованої на визнанні прав і свобод особи найвищою цінністю. Конститу-ція України також закріпила, що права і свободи людини є не-відчужуваними і непорушними (ст. 21 Конституції України), вони гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22 Основно-го Закону України), а держава відповідає перед людиною за свою діяльність, тому утвердження і забезпечення прав і сво-бод людини є головним обов’язком держави.

Правова держава ніколи не обмежується юридичною фік-сацією прав громадян. Проголошуючи права і свободи особи, держава повинна гарантувати їх здійснення. Тому, як зазначає О. А. Лукашова, закріплення того чи іншого суб’єктивного права в законодавстві повинно означати реальну можливість індивіда вільно користуватися певним благом, чинити певні дії в межах і в порядку, зазначених в законі [1, с. 95]. Згідно з цим певні дер-жавні органи й інші владні суб’єкти в своїй діяльності мають ре-алізовувати положення Основного Закону. Тож постає логічне питання: які ж органи насамперед мають гарантувати захист конституційних прав і свобод людини і громадянина? В. Клочков вказує, що одним з головних органів у системі державної влади щодо гарантованого забезпечення прав і свобод громадян є Вер-ховна Рада, оскільки вона створює закони, обов’язкові для вико-нання. Також від імені держави виступають й органи прокурату-ри, діяльність якої спрямована на утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і має своїм основним завдан-ням охорону та захист прав і свобод людини та громадянина від неправомірних зазіхань. Важливу функцію стосовно забезпечен-ня реалізації прав і свобод людини і громадянина покладено на органи внутрішніх справ. Вони повинні виконувати свої повно-важення неупереджено, захищати права та свободи громадян згідно з чинним законодавством [2, с. 23].

Погоджуючись з В. Клочковим, треба також розширити цей перелік. Держава створює низку органів, покликаних

~ 252 ~

не тільки захищати, а й сприяти реалізації прав людини. У систему таких органів та установ входять судові й адмініст-ративні органи, парламентські структури, інститут омбудсмана (уповноваженого з прав людини) та інші. Безперечно, що від-повідно до Конституції України очолює систему органів щодо забезпечення прав і свобод людини Президент України, який є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісно- сті України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Складовою єдиної системи державних органів є система правоохоронних органів, що теж забезпечує права і свободи людини. Особливе місце з-поміж них належить органам внут-рішніх справ. Отже, органи внутрішніх справ займають одне з важливих місць в системі державних органів, метою діяльності яких є не тільки захист прав, свобод та законних інтересів лю-дини і громадянина, але й активне сприяння здійсненню прин-ципу реальності в реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Сфера діяльності органів внутрішніх справ має складну структуру. Вона включає в себе низку груп суспільних відно-син, які пов’язані із забезпеченням прав і свобод людини, убез-печення держави та суспільства від, насамперед, злочинів, ін-ших посягань, соціальних загроз [3, с. 5]. Це в свою чергу визна-чає різні напрями забезпечення органами внутрішніх справ ре-алізації основних прав людини і громадянина (адміністратив-на, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, профі-лактична, виконавча, охоронна діяльність).

Одним із державних органів, який представляє собою структурну складову органів внутрішніх справ, є міліція. Ст. 5 Закону України «Про міліцію» свідчить, що повага гідності осо-бистості та забезпечення прав громадян є пріоритетним на-прямом її діяльності.

Існує багато класифікацій форм діяльності органів внут-рішніх справ щодо забезпечення реалізації прав людини і гро-мадянина. К. Б. Толкачов, А. Г. Хабібулін визначають правоза-стосовну, виховну та правоохоронну форми [4, с. 118]. Але А. Ю. Олійник більш детально виділив форми діяльності ОВС щодо забезпечення конституційних прав людини і грома-

~ 253 ~

дянина. Це правові і неправові форми. У правові форми відпові-дно входять: правоохоронна, нормотворча, правозастосовча, а до неправових відносяться організаційна і виховна [5, с. 8].

У діяльності органів внутрішніх справ можна також виді-лити стадії забезпечення реальності здійснення прав та свобод людини та громадянина:

– забезпечення можливості реалізації прав людини та громадянина;

– охорона прав; – відновлення порушеного права. Під забезпеченням реалізації прав людини і громадянина

слід розуміти, з одного боку, систему їх гарантування, тобто загальні умови та спеціальні (юридичні) засоби, які забезпечу-ють їх правомірну реалізацію [6, с. 12–13]; з іншого – напрям діяльності органів внутрішніх справ щодо створення умов для реальності прав громадян.

Охорона прав людини і громадянина від правопорушень передбачає здійснення ОВС комплексу профілактичних заходів, спрямованих на роз’яснення положень нормативно-правових актів, що закріплюють відповідальність за порушення прав громадян; здійснення контролю за особами та громадськими організаціями, здатними порушити права людини; припинення вчинюваного правопорушення.

Відновлення порушеного права необхідно вже після по-рушення того чи іншого права людини. Воно полягає в зо-бов’язанні органами внутрішніх справ правопорушника забез-печити належні умови здійснення прав людини, здійснити не-обхідні дії, аби кожне право чи свобода громадянина була ним реалізована [7, с. 37–39].

ОВС разом з іншими правоохоронними органами покли-кані приводити в дію механізм правової охорони. Вони забез-печують застосування заходів державного примусу, маючи на меті усунення перешкод реалізації прав та обов’язків, понов-лення порушеного права, притягнення винних осіб до юридич-ної відповідальності.

Розглядати реальність прав і свобод людини треба як комплексний процес, який включає в себе і правову закріпле-

~ 254 ~

ність прав і свобод людини, і процедурну забезпеченість, і дос-тупність та набуття мінімального досвіду судового та адмініст-ративного захисту.

Отже, зазначені форми відбивають повний зміст діяльно-сті органів внутрішніх справ щодо реалізації прав і свобод гро-мадян. Але треба зазначити, що всі ці вказані форми діяльності ОВС по забезпеченню здійснення принципу реальності прав і свобод людини і громадянина переплітаються між собою і ві-докремлено одна від одної існувати не можуть. Тому діяльність міліції не повинна обмежуватися боротьбою з правопорушен-нями і замикатися на власних задачах; вона повинна існувати не проти громадян, а для громадян, вдосконалювати систему послуг населенню, виходячи з її соціального значення. Органам внутрішніх справ повинна відводитись важлива роль у знятті соціального напруження, забезпеченні внутрішньої безпеки, вона повинна виступати її гарантом. Міліція повинна бути дос-тупною громадянам, враховувати в своїй праці приватні права громадян.

–––––––––––––––––

1. Права человека: учебник для вузов / отв. ред. Е. А. Лукашева. – М., 2000. – С. 95.

2. Клочков В. Проблеми гарантованого забезпечення органами державної влади прав і свобод громадян / В. Клочков // Міліція України. – 2003. –№ 9. – С. 23.

3. Кравченко Ю. Ф. Проблеми забезпечення прав і свобод люди-ни в діяльності міліції України / Ю. Ф. Кравченко // Вісник Університету внутрішніх справ. – 2000. – Вип. 11. – С. 5.

4. Органы внутренних дел в механизме обеспечения личных конституционных прав и свобод граждан: монография / К. Б. Толкачев, А. Г. Хабибулин; Уфимская высшая школа. – Уфа, 1991. – С. 118.

5. Олійник А. Ю. Механізм, форми, методи та особливості забез-печення органами внутрішніх справ реалізації прав людини і громадяни-на: лекція / А. Ю. Олійник. – К., 1997. – С. 8.

6. Обеспечение прав и свобод человека правоохранительными органами Российской Федерации: учеб. пособие для студентов вузов, обу-чающихся по специальности «Юриспруденция» / [Н. В. Румянцев и др.]. под ред. Н. В. Румянцева. – М.: ЮНИТИ-ДАНА; Закон и право, 2010. – 319 с.

7. Хальота А. І. Забезпечення реалізації органами внутрішніх справ конституційних особистих прав і свобод людини та громадянина / А. І. Хальота // Науковий вісник НАВСУ. – 2001. – № 3.

~ 255 ~

В. В. Тоцький, здобувач


ОРГАНІЗАЦІЯ СЛУЖБОВО-БОЙОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КРИМСЬКОЇ НАДЗВИЧАЙНОЇ КОМІСІЇ

В ПЕРІОД «ЧЕРВОНОГО ТЕРОРУ» В КРИМУ (1920–1921 рр.)

Події в Криму з листопада 1920 р. – початку 1921 р. після

перемоги більшовиків над Врангелем, безумовно, є одними з найстрашніших і кривавих сторінок в історії півострова.

Кримський революційний комітет встановив на півост-рові режим надзвичайного стану, який супроводжувався жорс-токим терором, що вражав навіть на тлі жахів громадянської війни. Про це свідчать, зокрема, звіти секретаря Кримського обкому партії і члена революційного комітету Розалії Землячки (Залкінд), яка на початку грудня 1920 р. зазначала: «Шляхом реєстрацій, облав і т. п. було проведено виявлення офіцерів і со-лдатів, які служили у військах Врангеля. Велика кількість вран-гелівців і буржуазії було розстріляно. Наприклад, у Севастополі із затриманих під час обшуків 6 тис. осіб було відпущено 700, розстріляно 2 тис. осіб, решта перебувають у концентраційних таборах» [1, арк. 6].

З полоненими «розібралися» повністю в «більшовицько-му дусі» – шляхом масових розстрілів. Для цього 21 листопада 1920 р. була утворена кримська ударна група на чолі з заступ-ником начальника Особливого відділу Південного та Південно-західного фронтів Ю. Євдокимовим [2, с. 84–85]. За результата-ми діяльності групи її керівник був представлений до нагоро-ди, а виконуючий обов’язки начальника Особливого відділу Всеросійської Надзвичайної комісії С. Дукельський наводив ві-домості про те, що «експедицією під керівництвом т. Євдокимо-ва був очищений від залишків врангелівців Кримський півострів. Як наслідок, було розстріляно до 12 тис. чоловік. З яких: 30 губе-рнаторів, більш ніж 150 генералів, понад 300 полковників, кілька

~ 256 ~

сотень контррозвідників і шпигунів. Була попереджена можли-вість виникнення в Криму білих банд» [3, с. 100].

У багатьох історичних та юридичних працях, а також пу-бліцистичних працях та навіть навчальній літературі викладе-ні положення про активну участь, а іноді й провідну роль Кримської Надзвичайної комісії (далі – Кримська НК) у крива-вому «червоному терорі», який мав місце на території Кримсь-кого півострова у 1920–1921 роках. Однак на підставі наявних в архіві Головного управління Служби безпеки в Автономній Ре-спубліці Крим матеріалів та окремих документально обґрунто-ваних наукових досліджень маємо відзначити, що Кримська НК як регіональний орган Всеросійської Надзвичайної комісії (далі – ВНК) була створена на півострові лише 9 грудня 1920 р. [4, с. 6]. Першим головою (наказ № 1 від 15 грудня 1920 р. про вступ на посаду голови НК з 9 грудня 1920 р.) був призначений Камінський, спрямований до Криму з Москви з групою чекістів у кількості 19 представників ВНК. Цим же наказом у складі Кримської НК утворені: секретно-оперативний відділ з зовніш-нім спостереженням, реєстраційно-статистична та загальна частини, стіл особового складу [5, арк. 2]. 21 грудня 1920 р. Об-ласним комітетом РКП (б) була затверджена колегія Кримської НК [6, арк. 32]. Хотілося б звернути увагу на доповідну секрета-ря обкому РКП (б) від 21 грудня 1920 р., в якій зазначено, що за 12 днів існування Кримською НК заарештовані за різні злочини 66 людей, з них 6 (підкреслимо – всього 6) були розстріляні. А 2 січня 1921 р. ними були виселені за межі Криму «облікова-ні особи»: меншовики і дашнаки (члени вірменської націоналі-стичної партії).

З огляду на викладене в каральних акціях, що проводи-лися неконтрольованими в Криму Особливими відділами (Пів-денно-Західного фронту, 4-ї, 6-ї, 13-ї Армії і військових з’єднань Азово-Чорноморського флоту), у 1920 р. Кримська НК не могла брати активної та масштабної участі, як відзначають деякі ав-тори, тому що існувала лише номінально.

Відразу ж після звільнення Криму оперативну роботу на його території проводили Особливі відділи Південно-Західного фронту, а після його ліквідації – особливі відділи 4-ї (очолював

~ 257 ~

Міхельсон), 13-ї Армії і Чорноазморів (очолював Чорнобров [7, арк. 2]) – військове з’єднання Азово-Чорноморського флоту. Ними ж у грудні 1920 р. – січні 1921 р. був проведений загаль-ний облік білогвардійських офіцерів, чиновників та інших осіб, які співпрацювали з Врангелем.

Здійснено анкетування цього контингенту і зібрані дані про їх причетність до контрреволюційної діяльності, які пере-давалися на розгляд «трійок». Більшість цих осіб (за винятком фахівців) були розстріляні. Одночасно суттєво звужував права органів Кримської НК на застосування особливих репресивних заходів наказ Кримського революційного комітету від 29 бере-зня 1921 р. про організацію Кримського обласного революцій-ного трибуналу, в якому говорилося, що поряд зі справами про такі злочини, як «злісне дезертирство», «явна дискредитація влади радянськими працівниками», «крупна спекуляція», «кру-пні посадові злочини», веденню Кримського обласного рево-люційного трибуналу повинні підлягати справи «про контрре-волюційні діяння» [8, с. 49].

Ймовірно, перша спроба зі створення Кримської НК була не зовсім вдалою або не настільки швидкою, тому незабаром з «центру» був направлений новий організатор НК – повноваж-ний представник ВНК на території Криму С. Реденс, який при-був на півострів 19 січня 1921 р. Ним були утворені в Сімферо-полі, Севастополі та Керчі самостійні міські надзвичайні комісії з правом винесення смертних вироків з підпорядкуванням без-посередньо повноважному представнику ВНК, а у Феодосійсь-кому, Євпаторійському, Ялтинському повітах – політбюро з правами виключно ведення слідства. В Карасу-Базарському (Білогірському), Бахчисарайському і Джанкойському повітах призначені уповноважені [7, арк. 2].

Самостійну оперативну роботу продовжували особливі відділи 4-ої і 13-ої Армій, з’єднань Азово-Чорноморського фло-ту, Надзвичайна комісія Кримських залізниць, Севастопольське об’єднане морське відділення транспортного відділу ВНК. Велика кількість самостійних оперативних підрозділів нега- тивно позначалося на роботі надзвичайних органів. Кожен з них керувався наказами своїх центрів, через що загального керівництва не було.

~ 258 ~

8 січня 1921 р. був виданий наказ ВНК «Про каральну по-літику органів НК», в якому зазначалося: «Всіх підозрілих, які можуть брати участь в активній боротьбі, безпартійних офі-церів або осіб правоесерівського, махновського або тому подіб-ного толку потрібно тримати на обліку, з’ясувати, перевірити. Це гігантська інформаційна робота, яка повинна виступити на перший план. Наповнювати ж... в’язниці заарештованими за пі-дозрою – не можна» [9, с. 417–418].

Службово-бойова діяльність Кримської НК перебувала під постійним контролем компартії. Так, на засіданні президії обкому РКП (б) 21 квітня 1921 р. було прийнято рішення щодо її впорядкування: пропонувалося на засіданнях Колегії при ро-згляді справ, за якими передбачалася вища міра покарання, за-прошувати члена президії обкому РКП (б), а у вироках суворо керуватися виданими декретами.

Наприкінці квітня 1921 р. було постановлено ліквідувати в Криму Особливі відділи 4 армії і Чорноазморів і реорганізува-ти Сімферопольську міську НК в Кримську обласну Надзвичай-ну комісію (далі – КОНК) з безпосереднім підпорядкуванням до неї Особливого відділу та всіх надзвичайних органів Криму. На місцях були організовані з правами самостійного винесення смертних вироків Севастопольська і Керченська НК, а в інших повітах (Євпаторія, Ялта, Феодосія та Джанкой) – органів НК із зменшеним штатом з правом винесення вироків до 2-х років і смертних вироків після погодження з КОНК [7, арк. 2–3].

На початку травня 1921 р. прибув новопризначений Пов-новажний Представник ВНК на території Криму та Голова КОНК Смирнов, який вже на початку серпня того ж року був відкликаний. Його посаду зайняв Ротенберг, при якому робота з об’єднання і зміцнення надзвичайних органів була доведена до кінця. Скликана у вересні в Сімферополі конференція голів НК і начальників Прикордонних особливих відділів постанови-ла влити особливі відділи в місцеві НК на правах відділень Сек-ретно-оперативного відділу [7, арк. 3].

З матеріалів «Звіту КОНК з 19 квітня по 1 жовтня 1921 р.» випливає, що за вказаний період було затримано за участь (за родом обвинувачення): у контрреволюції – 616 осіб; у криміна-льних злочинах і бандитизмі – 401; у спекуляції – 152; у поса-

~ 259 ~

дових злочинах – 153; за невиконання наказів радянської вла-ди – 11; за дезертирство – 14; за шпигунство – 9; захоплено за-ручників – 20 осіб. Із вказаної кількості осіб розстріляно 75 [10, арк. 36–37]. Загалом, згідно з даними про кількість роз-стріляних власне Кримською НК, наведених у її річному звіті за 1921 рік, було розстріляно 461 осіб, з них: за контрреволюцію – 128, за приналежність до антирадянських партій – 18, за шпи-гунство – 4, за посадові злочини – 44, за спекуляцію – 2, за бан-дитизм (як кримінальний, так і політичний) – 227, за інші зло-чини – 18 осіб [11].

У той же час кримською ударною групою на чолі із засту-пником начальника Особливого відділу Південного та Півден-но-західного фронтів Ю. Євдокимовим було розстріляно 12 ти-сяч білогвардійців і представників врангелівської влади – уча-сників бойових операцій проти Червоної Армії в період грома-дянської війни (цифра розстріляних наведена в. о. начальника Особливого відділу ВНК С. Дукельським). Ще одна цифра про репресії відносно врангелівських офіцерів наводиться Народ-ним комісаром у справах національностей М. Султан-Галієвим в доповіді «Про становище в Криму», в якому він повідомляє, що за відгуками самих кримських працівників кількість врангелів-ських офіцерів, розстріляних на всій території Криму, досягає 20–25 тисяч, а лише тільки в одному Сімферополі розстріляно до 12 тисяч. А народні чутки збільшують цю цифру для всього Криму до 70 тисяч...» [12, с. 86].

З наведених у тексті документально підтверджених фак-тів можемо зробити достовірний висновок про те, що упродовж 1920–1921 років Кримська Надзвичайна комісія пройшла важ-кий етап створення та первинної організації своєї службово-бойової діяльності.

При цьому основні напрямки її діяльності (боротьба з контрреволюційними та антирадянськими виступами, полі-тичним та кримінальним бандитизмом, шпигунством, спеку-ляцією та ін.) та загальна кількість розстріляних її уповнова-женими працівниками за період з листопада 1920 р. до грудня 1921 р. людей (467, у т. ч. у 1920 р. – 6) дозволяють назвати до-води окремих дослідників та науковців про провідну роль над-звичайних органів в організації та здійсненні масштабних

~ 260 ~

заходів «червоного терору» на території Криму (цифра якого в десятки разів вище) безпідставними.

––––––––––––––––– 1. Державний архів Автономної Республіки Крим. – Ф. 1. – Д. 6. 2. Шаповал Ю. ЧК-ГПУ-НКВД в Українi: особи, факти, документи /

Ю. Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов. – К., 1997. 3. Шитюк М. Массовые репрессии против населения Южной Украи-

ны в 20–50 годы ХХ с. / М. Шитюк. – К.: Тетра, 2000. 4. Видоменко В. А. Всегда на посту / В. А. Видоменко // Орлов Г. С.

Тревожные будни: очерки о чекистах. – Симферополь, 1987. 5. Архів Головного управління СБУ в Автономній Республіці Крим. –

Ф. 1. – Д. 2076. Обзорная справка. – Т. 1. 6. Державний архів Автономної Республіки Крим. – Ф. 1. – Оп. 1. –

Д. 23 Протоколы заседаний Областного комитета РКП(б). 7. Архів Головного управління СБУ в Автономній Республіці Крим. –

Ф. 1 – Д. 1. Годовой отчет Крымской ЧК за 1921 год. 8. Ревкомы Крыма [сборник документов и материалов]. – Симфе-

рополь, 1968. 9. Из истории Всероссийской Чрезвычайной комиссии. 1917–1921

гг. Сб. документов / под ред. Г. А. Белова, А. Н. Куренкова, А. И. Логиновой и др. – М., 1958.

10. Архів Головного управління СБУ в Автономній Республіці Крим. – Ф. 1. – Д. 2821. Отчёт Крымской областной Чрезвычайной комис-сии с 19 апреля по 1 октября 1921 г. – 30.10.1921 г. – 44 арк.

11. Архів Головного управління СБУ в Автономній Республіці Крим. – Ф. 1. – Д. 1. Годовой отчет Крымской ЧК за 1921 год. – Приложение.

12. Султан-Галиев М. О положении в Крыму / М. Султан-Галиев // Крымский архив. – 1996. – № 2.

Н. Д. Туз, здобувач


ВПЛИВ СОЦІАЛЬНОГО СЕРЕДОВИЩА НА ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ЗЛОЧИНЦЯ

Злочинність неповнолітніх визначається особливостями особистості злочинця. Головне при її розгляді – вік. Із віком пов’язані певні психологічні, біологічні та психічні зміни в структурі особистості.

~ 261 ~

Віком обумовлений певний рівень розвитку інтелекту, сил, потягів і навіть «фізична» можливість вчинення різного роду злочинів. Процес соціалізації починається з раннього віку, коли людина починає засвоювати ролі, які формують його осо-бистісні якості. Саме в дитинстві починає складатись людина як суспільна істота, у неї починає розвиватися інтелект, здат-ність передбачати можливі наслідки своїх вчинків, уміння ана-лізувати і узагальнювати навколишні явища. Також починають вироблятися такі вольові якості, як цілеспрямованість, наполе-гливість, самоконтроль, ініціатива, активність, формуються самосвідомість, прагнення до самостійності, почуття власної гідності. Все це тісно пов’язано з подальшим поведінкою осо-бистості неповнолітнього. Людина як соціальна істота й особи-стість починає формуватись від дня свого народження. Най-більш інтенсивно підвалини особистості закладаються в ди-тинстві, а загальна її «конструкція» вибудовується у підлітко-во-юнацькому віці [1, с. 150].

У процесі соціалізації на ранньому етані починається фо-рмуватись життєва позиція особистості – узагальнені способи та основні принципи її поведінки, основні риси її характеру.

Формування особистості людини – це послідовне усклад-нення системи та зміна відносин до навколишнього світу, пра-ці, відносин до інших людей і звичайно щодо себе. Формування особистості людини відбувається протягом всього життя. Слід наголосити, що особливо важливим у формуванні особистості людини становить дитячий та юнацький вік.

У процесі соціалізації використовують таку періодизацію вікового розвитку: 1) пренатальний період – від моменту за-чаття дитини і до пологів; 2) натальний період – сам процес пологів; 3) період новонародженості – від народження до двох місяців; 4) вік немовляти – від 2 місяців до 1 року; 5) ранній дитячий вік – від 1 до 3 років; 6) дошкільний вік – від 3 років до 6/7 років. У свою чергу його прийнято поділяти на:

– молодший дошкільний вік – 4-й рік; – середній дошкільний вік – 5-й рік; – старший дошкільний вік – 6/7-й рік. 7) молодший шкільний вік (зріле дитинство) – 1–4 класи

(вік 6/7 років до 10/11 років); 8. дорослішання:

http://ua-referat.com/%D0%96%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F

~ 262 ~

– підлітковий (середній шкільний) вік – 4–8 класи (від 11 до 14 років) у дівчаток, 5–9 класи (від 12 до 15 років) у хлопчиків;

– рання юність (старший шкільний вік) – 10–11 класи (від 15/16 до 17/18 років);

– зріла юність – від 18 до 20 років. 9. Дорослість: – рання дорослість – від 20 до 40 років; – зріла дорослість – від 40 до 60 років; 10. Старість – після 60 років [2, с. 109–110]. Соціалізація дітей наймолодшого віку має важливе зна-

чення із декількох причин. Це насамперед період найбільш ін-тенсивного росту, тому такі несприятливі впливи середовища, як недостатнє харчування, фізична чи емоційна жорстокість, спричиняють більш згубний вплив на дитину, що розвиваєть-ся, ніж будь-які інші періоди життя. Водночас «збагачене» се-редовище розвитку маленької дитини викликає найбільш си-льні позитивні ефекти. Власне, раннє дитинство цікаве тим, що новонароджений не має досвіду взаємодії з культурою, тому можна спробувати оцінити відносний внесок середовища в йо-го розвиток [3, с. 55–56].

У процесі соціалізації неповнолітній різною мірою, але неминуче, проходить через життєві кризи, накопичення про-тиріч, можливо – через затримки і навіть зриви, болісні, спо-творені форми самоствердження та визнання оточення. Не обов’язковим, але реально ймовірним наслідком цього є вини-кнення несприятливих психологічних новоутворень, що офор-млюються у риси, властивості особистості. Це – жорстокість, цинізм, брутальність, нігілізм, зухвалість тощо.

У формуванні особистості неповнолітніх злочинців вирі-шальну роль відіграють:

1) негативний вплив сім’ї: а) в більшості випадків вчи-нення неповнолітніми злочинів встановлено прямий негатив-ний вплив з боку батьків та інших старших членів сім’ї, що про-являється зокрема, у зловживання алкоголем, наркотичними засобами, проявлення жорстокості, безкарність, проституція тощо; б) типовими для батьків неповнолітніх злочинців є ни-зький рівень культури і безвідповідальне та недобросовісне ставлення до дітей; в) тимчасова чи тривала відсутність у ба-

~ 263 ~

тьків неповнолітніх можливость мінімально забезпечувати необхідні потреби дітей;

2) негативний вплив, що проявляється з боку дорослих та однолітків у найближчому середовищі – навчальному, побу-товому, виробничому;

3) тривала відсутність певних занять у неповнолітніх, які залишили навчання, що тягне за собою втягнення у злочинну діяльність;

5) проникнення у середовище неповнолітніх злочинців різноманітних кримінальних «законів» і традицій – жорстокос-ті, культу сили, статевої розбещеності, вживання наркотиків тощо;

6) недосконалість системи працевлаштування неповно-літніх і виховання у трудових колективах, що на сьогоднішній день майже відсутнє.

7) на низькому рівні проводиться робота навчально-виховних закладів (відсутність індивідуального підходу до ви-вчення особистості дитини, формальний підхід до виконання своїх безпосередніх обов’язків, непрофесіоналізм).

Отож, підсумовуючи вище наведене, можна сказати, що формування особистості неповнолітнього злочинця відбува-ється як під цілеспрямованим впливом, так і стихійно – шляхом засвоєння спостережуваних стандартів поведінки. Неповноліт-ній досить часто не діє відповідно до тих норм, що мають цін-ність у суспільстві.

Вони проходять довгий та тривалий шлях становлення особи, спроможної жити у суспільстві. Життя ставить безліч перешкод перед ними, викликаючи певні життєві ситуації, які вимагають негайного вирішення. Це впливає на формування його психіки, формування його поведінки, а також здійснює вплив на особу з боку середовища.

–––––––––––––––––

1. Медведєв В. С. Кримінальна психологія: підручник / В. С. Мед-ведєв. – К.: Атіка, 2004. – 368 с.

2. Вікова психологія: навч. посібник. – 2-ге вид., стереотип. / М. В. Савчин, Л. П. Василенко. – К.: Академвидав, 2009. – 360 с.

3. Волянська О. В. Соціальна психологія: навч. посібник / О. В. Волянська, А. М. Ніколаєвська. – К.: Знання, 2008. – 275 с.

~ 264 ~

В. М. Тюн, ад’юнкт


ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ Безперечно, що важливою ланкою серед юридичних умов

здійснення прав на безпечне довкілля є наявність розгорнутої системи законодавства, яка шляхом закріплення гарантій і правової регламентації поведінки суб’єктів сприяє його реалізації [1, с. 25.].

Термін «законодавство» – один із базових у юридичній науці й практиці, а тому і один з найуживаніших у юридичній літературі. Він досить поширений і в текстах нормативно-правових актів. Але, незважаючи на це, його зміст нормативно ще не визначений. Тобто фактично застосовується в нормати-

вно-правових актах навмання 2, с. 203. У науково-енциклопедичній та довідковій літературі по-

дано визначення терміну «законодавство». Зокрема, його розг-лядають як: 1) систему нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини [3, с. 274–275]; 2) структурно впорядкова-на сукупність (система) нормативних правових актів, які зна-ходяться між собою в певному усталеному співвідношенні, фо-рма вираження об’єктивного права [4, с. 326], 3) комплекс нор-мативно-правових актів держави, прийнятих у межах повнова-жень її правотворчими органами, найважливішим з яких є за-кон [5, с. 187] тощо.

На жаль, через відсутність серед науковців одностайності в розумінні цього поняття і наявності великої кількості різних науково обґрунтованих позицій, не може відбутися швидкого нормативного його закріплення.

Якщо законодавство – це насамперед форма існування правових норм, засіб надання їм визначеності й об’єктивності, їхньої організації й об’єднання в конкретні правові акти, то си-стема законодавства – це не просто сукупність таких актів,

~ 265 ~

а їхня диференційована система, заснована на принципах суб-ординації і cкоординованості її структурних компонентів. Вза-ємозв’язок між ними забезпечується за рахунок різноманітних чинників, головним із яких є предмет регулювання й інтерес законодавця в раціональній, комплексній побудові джерел права [6, с. 264].

На початку 60-х рр. XX ст. в науковий обіг воно вперше було введено термін «природоохоронне законодавство». Це поняття на довгі роки стало домінуючим у дискусіях стосовно існування комплексної галузі права і законодавства із відпові-дною назвою [7, с. 18].

На даний час в Україні створено розгалужену систему законодавства про охорону довкілля, основною складовою якого є нормативно-правові акти, що регулюють екологічні відносини.

Фахівці екологічного права вважають, що суспільні від-носини, які регулює екологічне законодавство України є дуже різноманітними та особливими і тому воно є багатогалузевою системою нормативних актів різної юридичної сили [8, с. 20].

Така позиція аж ніяк не є хибною, адже одну лише галузь екологічного права забезпечує декілька систем законодавчих актів, як-от: Земельний, Водний, Лісовий кодекси, Кодекс про надра, ряд Законів України: «Про природно-заповідний фонд», «Про охорону атмосферного повітря», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ» та інші.

У силу ст. 1 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» завданням законодавства про охоро-ну навколишнього природного середовища є регулювання від-носин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання та лік-відації негативного впливу господарської й іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ре-сурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних із історико-культурною спадщиною [9].

Деякі вчені пропонують розглядати екологічне законо-давство у широкому та вузькому розумінні. В широкому тлума-

~ 266 ~

ченні до його складу включаються нормативно-правові акти, що регламентують відносини по забезпеченню вимог екологі-чної безпеки, правовій охороні і раціональному використанню природних ресурсів, стосовно спеціального правового режиму територій, що зазнали негативного впливу, поводження з еко-логічно небезпечними речовинами тощо. Самостійними елеме-нтами у його складі виступають земельне, флористичне, фауні-стичне, атмосферно-повітряне, водне, гірниче законодавство та інші нормативно-правові акти. У вузькому трактуванні еколо-гічне законодавство регламентує правовідносини щодо прин-ципів екологічного права, його об’єкти і суб’єкти, загальні за-сади забезпечення вимог екологічної безпеки, права власності на природні об’єкти й комплекси, екологічне управління, при-родокористування, екологічні права та обов’язки громадян, форми і способи їх захисту тощо [10, с. 111–112].

Подібну думку висловлюють і інші дослідники даного питання. Її прибічниками є В. І. Андрейцев, М. М. Бринчук, М. І. Малишко [11, с. 23; 12, с. 25; 13, с. 20] та інші. Вони вважа-ють, що система екологічного законодавство, складається із двох великих груп правових норм – природоресурсових та при-родоохоронних.

Думаємо, що на даний час спостерігається низька ефек-тивність норм екологічного законодавства. Така ситуація підт-верджується постійним зростанням числа екологічних право-порушень, які становлять небезпеку та завдають шкоди для всього суспільства.

Не впорядкована проблема і еколого-правової терміно-логії. Не зважаючи на імплементацію багатьох міжнародних нормативно-правових актів у наше екологічне законодавство, немає прогнозованості його подальшого розвитку.

Зважаючи на складність проблеми визначення ключових еколого-правових термінів, думаємо, що вирішення її могло би відбутися все таки законодавчим шляхом.

По-перше, як свідчить юридична практика, більшість базових законів у сфері охорони навколишнього природ- ного середовища приймається без наведення переліку визна-чень основних понять (термінів), що вживаються у них та

~ 267 ~

тлумачення їх змісту. Тому таку ситуацію слід якнайшвидше змінити.

По-друге, у ході такого виду систематизації законодавст-ва, як інкорпорація, можна попередньо уніфікувати терміноло-гічний апарат у сфері екологічного законодавства, визначивши його ключові поняття (терміни), усунути норми та акти тимча-сового характеру тощо.

По-третє, впорядкування правових термінів, норм, яке супроводжуватиметься переробкою їхнього змісту, зі скасуван-ням одних й ухваленням інших може відбутися й під час при-йняття Екологічного кодексу України (Кодексу України про охорону довкілля).

Необхідно при цьому пам’ятати, що терміни, які мають екологічне навантаження, можуть відіграти важливу роль для визначення об’єктів правового регулювання і в інших галузях законодавства.

Отже, формування сучасного екологічного законодавства в Україні має бути спрямоване, насамперед, на забезпечення всебічного правового регулювання екологічних відносин, з урахуванням економічних, політичних, правових та інших про-цесів, які відбуваються у суспільстві.

–––––––––––––––––

1. Паславська О. Я. Право на безпечне для життя і здоров’я до-вкілля: декларація чи реальність? / О. Я. Паславська // Міліція України. – 2011. – № 1–2. – С. 25–27.

2. Теорія держави і права: навч. посібник / [А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.]; за заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 368 с.

3. Великий енциклопедичний юридичний словник / за ред. Ю. С. Шемшученка. – К.: Юридична думка, 2007. – 992 с.

4. Тихомирова Л. В., Тихомиров М. Ю. Юридическая энциклопе-дия. Изд. 5-е, доп. и перераб. / Л. В.Тихомирова, М. Ю. Тихомиров; под ред. М. Ю. Тихомирова. – М.: Изд. Дом ИНФРА-М, 2002. – 972 с.

5. Барихин А. Б. Большой юридический энциклопедический сло-варь / А. Б. Барихин. – М.: Книжный мир, 2005. – 720 с.

6. Кельман М. С. Загальна теорія держави і права: підручник / М. С. Кельман, О. Г. Мурашин. – К.: Кондор, 2008. – 477 с.

7. Казанцев Н. Д. Правовая охрана природы в СССР: учебное по-собие / Н. Д. Казанцев, Е. Н. Колотинская. – М.: Госюриздат, 1962. – 134 с.

~ 268 ~

8. Гетьман А. П. До питання розробки проекту Екологічного ко-дексу України / А. П. Гетьман, С. В. Разметаєв // Екологічний вісник. – 2003. – № 4. – С. 20–25.

9. Про охорону навколишнього природного середовища: Закон України 25 червня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 41. – Ст. 546.

10. Анісімова Г. В. Екологічне законодавство України: проблеми кодифікації / Г. В. Анісімова // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2008. – Вип. 97. – 273 с. – С. 108–118.

11. Андрейцев В. І. Екологічне право: курс лекцій: навч. по- сібник для юридичних факультетів вузів / В. І. Андрейцев. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

12. Бринчук М. М. О понятийном аппарате экологического права / М. М. Бринчук // Государство и право. – 1998. – № 9. – С. 24–30.

13. Малишко М. І. Екологічне право України: навч. посібник / М. І. Малишко. – К.: Юридична книга, 2001. – 392 с.

Д. В. Фальшовник, здобувач


ПРОТИДІЯ ЗАКОННІЙ ГОСПОДАРСЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК ФОРМА ЗАКРИТТЯ ПІДПРИЄМНИЦТВА

У процесі дослідження встановлено, що сьогодні в Україні

відбувається активний перерозподіл власності. На думку аналітиків, така тенденція має об'єктивний характер. Процеси такого характеру пов’язані з переливанням капіталів від одних власників до інших. Загалом у цивілізованому світі такий про-цес оцінюється позитивно, оскільки дозволяє переводити ка-пітали з менш ефективних галузей економіки у більш ефек-тивні, від слабких власників до сильних. Йдеться про удоско-налення ринкового механізму, активізацію капіталу [1, с. 312].

Однак, як зазначають практики, що масштаб захоплень приватної власності набуває загрозливих розмірів не лише для конкретних галузей бізнесу, але й держави в цілому, оскільки, як правило, призводить до погіршення інвестиційного клімату

~ 269 ~

в Україні, перешкоджає та призупиняє розвиток виробництва, заважає виходу на світові ринки спричиняє розвиток корупції у владних та бізнес-структурах.

У той же час сучасні кризові умови створили надзвичайно сприятливе середовище для активізації кримінально-тіньової діяльності, окремим аспектом якої є рейдерство. Організована злочинність формує не тільки «паралельну» економіку, а й відповідні владні кримінальні структури, які все більше загро-жують існуванню держави як такої. Рейдерство – це новий ви-сокоприбутковий злочинний бізнес. За оцінками експертів, в Україні діють до 50 професійних рейдерських груп. Річний об-сяг рейдерського перерозподілу власності сягає в середньому від 2 до 3 млрд доларів США [2, с. 148].

Протидія законній господарській діяльності виражається у таких вимагальних формах як, по-перше, припинити займа-тися господарською діяльністю; по-друге, обмежити таку діяльність; по-третє укласти угоду, виконання якої здатне за-подіяти матеріальну шкоду або обмежити законні права чи ін-тереси того, хто займається господарською діяльністю; по-четверте, не виконувати укладену угоду, що може потягти за собою такі ж негативні наслідки.

Ще однією формою є погроза насильством над потерпі-лими чи близькими йому особами або погроза вчинення пошкодження чи знищення їхнього майна. Залежно від змісту погроза насильством може бути ознакою основного (ч. 1 ст. 206 КК України) або кваліфікованого складу злочину (ч. 2 цієї ж статті).

У системі відносин власності разом із власниками функ-ціонує велика група людей, які не є власниками, але певним чином просто причетні до чужої власності, або прагнуть її. Виділяють як форми претензій на власність: корупцію; здир-ництво; девіантну поведінку.

Такий злочин як протидія законній господарській діяль-ності, включає всі вище перелічені претензії на власність.

Чому виникає таке явище як протидія законній господар-ській діяльності? Відповідь на це запитання може дати еконо-мічна психологія. Ця наука досліджує процеси і механізми,

~ 270 ~

що лежать в основі реалізації тих чи інших типів економічної поведінки, виділяє декілька чинників, які впливають на появу протидії законній господарській діяльності.

Загалом виникнення цього явища пов’язано зі стрімкими змінами сучасного життя. По-перше, це спричинено жорсткою конкуренцією, що виникає між виробниками, адже кількість підприємств, що виробляють подібну продукцію чи надають подібні послуги все збільшується, втримати клієнта стає все важче і важче, а це безумовно впливає на прибуток. По-друге, створювати щось нове завжди складніше, підприємець іде на великий ризик, а привласнення підприємства чи вимога при-пинити його діяльність свого конкурента – найлегший спосіб утриматися на ринку. По-третє, протидія законній діяльності виникає тільки тоді, коли йдеться про матеріальну вигоду, об-межуючи права чи інтереси того, хто займається господарсь-кою діяльністю, злочинець збільшує розміри свого всевладдя. По-четверте, враховується соціально-психологічна роз’єдна- ність суспільства (принцип «кожен сам за себе»). Особистісні інтереси превалюють над державними або організаційними, невизнання верховенства закону, що означає робити не так як потрібно, а як зручно.

Часто протидія законній господарській діяльності супро-воджується залученням посадових осіб, шляхом підкупу змі-нюються рішення суду, підробляються документи, чиниться тиск з боку правоохоронних органів.

Практика набуття всупереч волі власника права власнос-ті на підприємства (або ту частку, яка дає можливість контро-лювати їхню діяльність) не є надзвичайною подією за умов ри-нкових економічних відносин. Але у розвинутих країнах для досягнення цієї мети використовуються суто економічні мето-ди: у дрібних власників акції скуповуються за ціною, значно вищою від тієї, яку може запропонувати емітент. Таким чином формується контрольний пакет, який і дає можливість контро-лювали діяльність підприємства.

Дослідженням встановлено, що рейдерство для України – це завжди складний і високоінтелектуальний, найчастіше саме злочинний бізнес, тобто кримінальний. Застосування проти-

~ 271 ~

правних методів на ринку поглинань і злиття підприємств з метою захоплення чужої власності стало частиною сучасного бізнесу, що негативно впливає як на розвиток економіки, так і на інвестиційний клімат у країні.

Зазначене явище отримало назву «рейдерство», за анало-гією із морським рейдерством – піратством, несподіваним вій-ськовим нападам на судна супротивника, а рейдер визначаєть-ся як нападник.

Терміном «рейдерство» охоплюється доволі широкий спектр дій: від звичайного законного недружнього поглинання об’єктів власності до відверто «бандитського» захоплення підприємства.

У даному контексті можемо виокремити такі основні фо-рми і методи діяльності рейдерів:

– дестабілізація роботи підприємства; – судові позови щодо непроведення зборів та призна-

чення судового виконувача обов'язків щодо управління; – відкриття кримінального провадження, переоформ-

лення акцій на свою користь і порушенням чинного законо- давства;

– зрив проведення чергових зборів акціонерів; – скуповування акцій у міноритарних акціонерів; – проведення додаткової емісії на великі суми з пору-

шенням прав основних акціонерів; – забезпечення підтримки незаконних рішень судів і

державних органів через корумпованих чиновників; – заміна усього керівництва підприємства, його пере-

продаж з метою ліквідації. Узагальнюючи численні публікації визнаних фахівців

у галузі злиттів та поглинань, можна виділити такі способи рейдерства:

1) крадіжка акцій; 2) маніпуляції з реєстром; 3) підкуп посадових осіб; 4) силове захоплення товариства. На нашу думку, основною причиною виникнення та по-

ширення рейдерства є недосконалість чинного законодавства,

~ 272 ~

особливо тієї його частини, яка регулює корпоративне право, діяльність акціонерних товариств.

–––––––––––––––––– 1. Копєлєв І. Ю. Рейдерство як феномен ринкової економіки /

І. Ю. Копєлєв // Науковий вісник Дніпропетровського державного універ-ситету внутрішніх справ. – 2010. – № 1. – С. 305–315.

2. Москалик О. М. Рейдерство в Україні як загроза національній безпеці / О. М. Москалик // Механізм правового регулювання правоохо-ронної та правозахисної діяльності в умовах громадянського суспільства (Осінні юридичні читання): тези доповідей та повідомлень учасників Все-української наукової конференції (Львів, 5 листопада 2010 р.). – Львів: ЛьвДУВС, 2010. – С. 148–149.

Н. В. Федіна, здобувач


МОРАЛЬНА КУЛЬТУРА ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ Моральна культура посідає одне з найважливіших місць в

особистій культурі правоохоронців. Це можна пояснити харак-тером та сферою їх діяльності, а також тими завданнями, які стоять перед ними в межах професійного обов’язку.

Їх робота пов’язана із забезпеченням та охороною прав і свобод громадян, виконанням обов’язку перед суспіль- ством і державою, із служінням праву, а отже справедливості, що ставить до всіх працівників юридичної сфери високі моральні вимоги.

Особливо це стосується працівників ОВС, які працюють у складних умовах і вирішують часом неймовірно складні про-блеми. Навіть в мирний час їх діяльність часто пов’язана з ри-зиком для життя та здоров’я, із значними моральними травма-ми, глибокими чуттєвими переживаннями, психологічними стресами. Тому високий рівень їх моральної та професійної

~ 273 ~

культури загалом є необхідним чинником якісного вирішення поставлених перед ними завдань.

Особливо варто відзначити важливе значення моральної культури в умовах кризового стану сучасного суспільства, в умовах реформування правоохоронних органів тощо. У цих обставинах зростає необхідність залучати до правоохоронної роботи найбільш вихованих у моральному сенсі, надійних та стійких духом працівників. Це зумовлено тим, що в стані реформування українського суспільства значні надії покладено саме на правоохоронні органи, на відданих своїй справі фахів-ців, які вміють поступитися особистим інтересом заради загального блага.

Для працівників ОВС почуттями визначального характе-ру можна назвати почуття професійного обов’язку, відданості в боротьбі за справедливість, почуття патріотизму, готовності прийти на допомогу тощо. Особливого звучання набувають професійні почуття морально-політичного походження, у яких відображається не стільки ставлення до інших осіб, скільки ставлення до найбільш значних соціальних подій та явищ гро-мадянського життя: це почуття інтернаціоналізму, колективіз-му, солідарності, національної гордості. Вони складні за зміс-том, багатогранні за формами вияву і є органічним поєднанням особистого та громадського.

Зазначимо, що на відміну від моральних знань моральні почуття більш динамічні, безпосередньо відображають проце-си реального життя та істотно впливають на діяльність люди-ни загалом та на окремі її вчинки. Людина з добре розвиненою почуттєвою системою виявляється більш продуктивною в сис-темі соціальних зв’язків, відкритою, доброзичливою до навко-лишніх, що дуже важливо для представників юридичної профе-сії. Утім, відомо й інше. Особа, що не вміє стримувати своїх по-чуттів, раціонально мислити в критичних ситуаціях, може вчи-нити негідний вчинок, про що потім жалкує.

Такі ситуації в роботі правоохоронців, коли приймаються незважені рішення, або вчиняються дії в стані психічного роз-ладу, чи використовуються неетичні засоби, є неприпустими-ми. Вони вкрай шкодять загальному ідеалу законності, знижу-

~ 274 ~

ють авторитет юридичної професії, авторитет державної служ-би, породжують правовий нігілізм.

Окремо слід сказати про керівників підрозділів, посадо-вих осіб юридичних установ, які мають відповідати високим вимогам моральної культури, що, безумовно, сприяє створен-ню в колективі обстановки доброзичливості, взаємопорозу-міння, комфортності, надає керівникові авторитету, сприяє ефективності та стабільності роботи всього колективу.

Моральна культура працівника ОВС передбачає стійкий імунітет проти зла, моральну чистоту, вихованість, що унемож-ливлює виникнення суб’єктивізму, душевної глухоти, зловжи-вання владою, службовим становищем тощо. Чинити опір злу може лише той, хто сам надійно захищений від нього. Ця захи-щеність ґрунтується на чистій совісті, розвинених почуттях обов’язку, професійної честі й особистої відповідальності, ін-ших моральних якостях юриста, які і є продуктом моральної культури. Мабуть, це, висловлюючись відомими словами, холо-дний розум, гаряче серце і чисті руки.

Важливим компонентом моральної культури юриста є здатність і готовність до моральної рефлексії (самопізнання, самоаналізу, самооцінки), саморегуляції, і, зрештою, самови- ховання (самовдосконалення) [1, с. 128]. Необхідність мораль-ного вдосконалення соціально зріла особистість переживає як потребу, і це стає джерелом її активності. Юрист має бути відповідальним за свою професійну і загальнокультурну самоосвіту.

Що вищою є моральна культура правоохоронця, то ефек-тивніше він виконує службові обов’язки, то відповідальніше ставиться до процесу і результатів своєї професійної діяльнос-ті. Культура поведінки працівника ОВС має відповідати вищій моральній свідомості і моральним почуттям.

Причому маємо на увазі не лише службову поведінку, а й поведінку за межами служби. Правоохоронець завжди і скрізь має бути носієм морально-правових норм, пропагувати і пере-конувати власним прикладом, що будувати життя треба за моральними законами, виступати творцем нових моральних цінностей у праві.

~ 275 ~

Коли йдеться про такий принцип моральної культури працівника ОВС, як ненасильство, то мають на увазі альтерна-тивність вибору. Важливо вшанувати переконання і світогляд інших людей, не нав’язувати своїх поглядів. Моральна культура правоохоронця передбачає і такий принцип, як безкорисли-вість. Звичайно, безкорисливість не завжди увінчується вдяч-ністю. Проте в діяльності правоохоронця, який живе в суспільс-тві і пов’язаний з ним, велику роль відіграє бажання допомог-ти, домогтися торжества справедливості, виявити милосердя.

Аналогічний смисл має принцип безадресності в мораль-ній культурі, коли головним є прагнення творити добро, неза-лежно, для кого, тільки заради справедливості, заради того, щоб душа і совість були чистими, щоб утверджувалося загальне благо [2, с. 23].

Що стосується функції моральної культури працівника ОВС, не викликає сумніву, що моральна культура відіграє вели-ку роль у справі регулювання суспільних відносин.

Серед функцій моральної культури працівника ОВС мож-на виділити такі: вироблення поваги до позитивного права, створення механізму правомірної поведінки, формування сту-пеня усвідомлення своїх помилок і шляхів їх виправлення, від-дача всіх сил, здібностей, таланту, енергії для забезпечення правопорядку, зосередження зусиль на реалізації власних про-гресивних поглядів тощо.

Водночас потрібно наголосити на тому, що мораль і пра-во є основними способами регуляції й нормування поведінки людини і взаємно доповнюють одне одного, що й дає підстави говорити про них як про деяку єдність, тобто морально-правову культуру (наприклад, морально-правову культуру працівника ОВС). Основна ж відмінність і розмежування між мораллю і правом полягають у тому, що моральна регуляція здійснюється лише на основі різноманітних аспектів моральної свідомості, яка є, так би мовити, своїм власним гарантом, тоді як правова регуляція не зумовлюється лише правосвідомістю, а має своїм джерелом і гарантом такий потужний соціальний ін-ститут, як держава. Звідси випливає і деяка різниця в стимулах, які задають і зміцнюють прагнення працівника ОВС додержу-

~ 276 ~

ватися моральних та правових норм. Якщо моральних норм він дотримується під впливом тільки таких, у деякому сенсі ідеа-льних, нематеріалізованих речей, як власне сумління та суспі-льна думка, то додержання правових норм, окрім того, посилю-ється і загрозою цілком реальної відповідальності.

Визнання належності, необхідності буття («я не можу ін-акше») не є розумовою операцією. Це аспект самого буття, оскільки особистісне переживання і є визнання повинності бу-ти, виконатися, відбутися. У будь-якому переживанні вже міс-титься визнання власної повинності, і не просто міститься, а наскрізь пронизує власну емоційно-вольову участь. Отже, кате-горія «справедливість» безпосередньо пов’язана з категорією цінності. У понятті «цінність» зафіксовано той аспект акту, який виражає його здійснення людиною, своєрідне залучення людини до справи створення і підтримання порядку у світі.

І цінність, і справедливість є духовно-практичними кате-горіями, оскільки концептуалізують особистісний акт визнан-ня належності буття в його тривалості і динаміці. Цінності без-посередньо пов’язані з буттям людини, з відтворенням духов-них основ людського існування.

На формування моральності працівника органів внутрі-шніх справ впливають канони професійної етики, моральні стандарти, а також вимоги, що ставляться до його особи відпо-відно до законодавства.

Своєю чергою, стійкий позитивний образ допомагає становленню особи як професіонала та сприяє професійній адаптації. Однак у нашій державі недостатньо звертають увагу на етичне й моральне виховання майбутніх працівників органів внутрішніх справ, а відповідні вимоги, на жаль, є лише декларативними.

Підсумовуючи, можемо констатувати, що система цінніс-них орієнтацій працівника органів внутрішніх справ є основою формування його мотиваційної сфери, яка відіграє важливу роль у процесі здійснення ним морального вибору. Формуван-ня мотивів відбувається шляхом впливу соціально-психологічних чинників професійної діяльності та зміни моти-вації на різних етапах професійного становлення. Із суспільною

~ 277 ~

природою мотивації діяльності пов’язаний вплив, який здійснює на неї оцінка, зумовлена суспільними нормами, та самооцінка.

Самооцінка працівника ОВС, разом із змінами мотивації його діяльності, також може призвести до професійної дефор-мації, запобігти якій може стійкість, система ціннісних орієнта-цій та високий рівень професійної адаптації. Професійна адап-тація та правосвідомість як елементи соціалізації будь-якої особистості виступають важливою умовою пристосування особи до умов праці. Правосвідомість мотивує поведінку особи, а професійна адаптація формує здатність вирішувати супереч-ності, що виникають у житті, досягаючи рівноваги. Оскільки на працівника органів внутрішніх справ впливають негативні соціально-психологічні чинники, процесу професійної адап- тації шляхом подолання цих негативних впливів сприяє сфор-мованість його ціннісних орієнтацій. Професійна адепта- ція – етап професіоналізації, під час якого може змінитися багато якостей особи.

З огляду на те, що більшою чи меншою мірою всі підда-ються впливу колективу, в якому працюють, та умов праці, у яких доводиться здійснювати свою діяльність, повністю запобігти впливу негативних факторів, що панують у цьому колективі, та чинників, що зумовлені специфікою самої профе-сії, майже неможливо. Однак у працівника ОВС необхідно формувати стійкі ціннісні орієнтації, адекватну самооцінку та мотивацію, які допомогли б йому адаптуватися у склад- них умовах та бодай частково запобігати професійній дефор-мації. Це сприятиме формуванню почуття справедливості, основаного на принципі чіткого дотримання норм чинного законодавства.

–––––––––––––––––

1. Лозовой В. Саморозвиток особистості у філософській рефлек-сії та соціальній практиці: монографія / В. Лозовой, Л. Сідак. – Х.: Право, 2006. – 256 с.

2. Лозовой В. Культура особистості та етикет у діловому спілку-ванні: навч. посібник / В. Лозовой, О. Уманець, М. Ценко. – Х.: Регіон-інформ, 2006. – 140 с.

~ 278 ~

О. Ю. Фонарюк, аспірант


ВПЛИВ СОЦІАЛЬНОГО СЕРЕДОВИЩА НА ФОРМУВАННЯ ПРОТИПРАВНОЇ ПОВЕДІНКИ

Для неповнолітніх злочинців типовою є своєрідна взає-

модія з соціальним середовищем і, як наслідок цього, специфіка соціального середовища особи. Існує потрійний механізм соці-альної детермінації протиправної поведінки особи: по-перше, шляхом її постановки в такі соціальні позиції, сукупність яких вже сама собою здатна виключати особу (повністю або частко-во) із сфери дієвого позитивного впливу та справляти на неї негативний вплив; по-друге, шляхом надання розпоряджень, що випливають із займаних позицій, які не відповідають нор-мам моралі або носять суперечливий характер; по-третє, шля-хом такого формування особи в результаті тривалої деформації її соціальних позицій і ролей, що впливає на характер сприй-няття та виконання відповідних розпоряджень. Від «соціально-рольового поля» особи залежать відповідні реальні можливості (соціально-економічні, соціально-психологічні тощо) розвитку її якостей, її пристосованості до певного характеру соціальної діяльності [1, с. 72].

До часу скоєння злочину значна частина неповнолітніх передчасно залишає навчання. Деякі з них значаться такими, які працюють, а частина осіб взагалі не мають певних занять. Разом із тим структура неповнолітнього населення віком 14–17 років за родом занять у різних регіонах виглядає по різному. Положення непрацюючих неповнолітніх, які не вчаться, майже виключає їх із сфери позитивної дії державних і суспільних ін-ститутів. Не випадково показники поширеності злочинності серед тих, хто не працює, і неповнолітніх, які не вчаться, у 20 разів вищі, ніж серед учнів загальноосвітніх шкіл [2, с. 94].

Неповнолітні правопорушники практично не беруть участі у суспільній роботі, своєрідно підключаються до засобів

~ 279 ~

масової інформації. Газети до скоєння злочину читали одиниці, при цьому, як правило, лише останню сторінку: фейлетони, по-дії, матеріали рубрики «дозвілля».

Приблизно половина опитаних слухали радіо постійно,

34% часто, але і ті й інші – переважно легку музику, спортивні репортажі [3, с. 128].

Регулярно дивилися телепередачі трохи більше полови-ни неповнолітніх, які скоїли злочини. Телевізори були в будин-ку майже у кожного з них, але, як правило, вони проводили ві-льний час поза домом, в колі своїх товаришів.

Неповнолітні контингенту, що розглядається, відвідують театри в окремих випадках; лекції та суспільно-політичні, пра-вові та моральні теми майже не відвідують, а коли присутні на них, то для того щоб «побути на людях», «убити час» тощо. Кожен третій з опитаних неповнолітніх заявив, що взагалі не читає книг (крім підручників), інші – читають їх рідко (як пра-вило, фантастичні романи, детективи, пригодницькі повісті). Проте майже всі неповнолітні правопорушники регулярно від-відують Інтернет-клуби, кінотеатри, в яких демонструються детективи, зарубіжні мелодрами, вестерни тощо. Улюбленим проведенням часу більшості неповнолітніх, які скоїли злочини, були безцільні прогулянки, відвідини танців, інших подібних розваг, під час яких можна було «показати себе», випити, пог-рати на гітарі із виконанням своєрідного репертуару пісень, прослуховування музичних дисків, відповідних сформованому у них смаку [4, с. 50–51].

У результаті соціальне середовище на таких неповнолітніх впливає іншим чином, ніж на їх ровесників. Світ звужується до мікросередовища (групи однолітків, сім’ї), з негативних позицій якого сприймаються й оцінюються події, що відбуваються. Його норми нерідко суперечать правовим і моральним нормам нашо-го суспільства.

Всередині такого мікросередовища відсутня єдність ви-мог, що зумовлює «конфлікт норм». В таких умовах взаємодія соціальних норм різного рівня та характеру разом із системою їх забезпечення здійснюється на основі не співпраці, взаємодопов-нення, нейтралізації, а за принципом боротьби протилежностей.

~ 280 ~

В результаті до особи висуваються різні вимоги, вона по-різному готується до їх виконання [5, с. 14].

Боротьба різних норм є джерелом певного розвитку та соціального середовища особи. Вона може закінчитися або ви-рішальною перевагою соціальних норм і правомірного способу життя, або забезпечить перевагу альтернативних норм і, таким чином, зумовить протиправну, зокрема злочинну, поведінку. Останнє є результатом специфічного конфлікту, що має свої особливості [6, с. 130].

Становище, за якого різні соціальні прошарки та групи можуть здійснювати різний, деколи прямо протилежний, вплив на особу, визначається низкою обставин: одночасною дією на особу соціального середовища неоднакового рівня з неоднозначними характеристиками, зокрема наявністю прямо протилежних впливів – соціальних ідей і норм, а також ідей і норм антагоністичних формацій; входження особи відразу в декілька соціальних груп, у неоднаковому ступені контро-льованих громадськими та державними інститутами; соціаль-ною диференціацією, зумовленою економічними, соціально-психологічними й іншими чинниками; загальними недоліками здійснюваного соціального контролю, що належним чином не забезпечує послідовне запровадження правомірного спо- собу життя.

Конфлікт норм стосовно особи, у тому числі неповноліт-нього злочинця, може носити такий характер: об’єктивний, ко-ли їх фактичний зміст дійсно суперечливий; об’єктивно-суб’єктивний, коли зміст деяких норм не доводиться, неповно або спотворено доводиться до свідомості неповнолітньої осо-би; суб’єктивний у випадках неправильного сприйняття відпо-відних норм. Особи, які скоюють злочини, як правило, сприй-мають офіційні норми спотворено, в результаті специфічної їх ретрансляції мікросередовищем і наявності вже сформова-них негативних установок. Все це створює своєрідність соціа-льного середовища особи.

В умовах конфлікту, коли одні норми суперечать іншим, зафіксованим у законі, нормативна система, що забезпечує суспільно прийнятне формування особистості та її поведінки,

~ 281 ~

не виконує повною мірою своїх завдань або навіть замінюється іншою – культивуючою, наприклад егоїстичне свавілля окре-мих індивідів [7, с. 29]. Конфлікт норм по-різному впливає на осіб різного типу.

Крім того, сила його впливу залежить не тільки від фак-ту конфлікту, характеристик норм, що перебувають у конфлік-ті, а й від інтенсивності вияву процесів конфлікту, протистоян-ня норм. Якщо в регіональному і ширшому соціально-державному середовищі переважають відповідні праву момен-ти, посилюється система їх гарантій, їх реального забезпечен-ня, негативні норми окремих мікрогруп, навіть продовжуючи існувати, втрачають свій колишній вплив на особу. Якщо ж осо-ба зустрічає не різку відсіч негативним позиціям, а співчутливе або нейтральне до них ставлення, якщо вона недостатньо впе-внена в тому, що позитивні норми дійсно забезпечать їй очіку-вані блага, вона, як правило, відчуває менші вагання при об-ранні протиправних варіантів поведінки.

Коли оточуючі вважають за можливе відступати від офі-ційних встановлень, знаходять їм якісь виправдання, особи, які перебувають з цими суб’єктами в контакті, відчувають менші вагання в тому, щоб допустити ті або інші порушення, виявити свою протиправну позицію.

Боротьба зі злочинністю, як і будь-яка боротьба, перед-бачає усвідомлення непримиренності альтернативних пози- цій протилежних сторін. Соціальне середовище злочинців від середовища незлочинців відрізняє не тільки наявність або відсутність негативних поглядів і «конфлікту норм», а й інші моменти, пов’язані з поширеністю й інтенсивністю вказаного конфлікту.

По-перше, негативна позиція сім’ї, передусім близьких друзів серед неповнолітніх злочинців, спостерігається частіше. Дані проведених досліджень свідчать, що в групі повнолітніх злочинців у 2–3 рази було більше, ніж у контрольній групі, тих, хто прогнозував позицію рідних і друзів у певних ситуаціях як таку, що прямо суперечить закону. При цьому найчастіше вка-зується на неправильну позицію друзів, потім – батьків і лише потім – власну.

~ 282 ~

По-друге, неповнолітні злочинці значно більшою мірою, ніж незлочинці, перебувають в умовах концентрованого нега-тивного впливу мікросередовища, коли вони розраховують на одностайне виправдання порушень закону, а також неприй-няття заходів з їх викриття і від батьків, і від матерів, і від дру-зів. Такий концентрований негативний вплив зафіксований у контингентах злочинців у 2, 5 рази частіше, ніж у незлочин-ному середовищі.

По-третє, мікросередовище неповнолітніх, які скоюють злочини, частіше, ніж у їх позитивних ровесників, послідовне у своїй протиправній позиції – виправдовує різні злочинні діян-ня та неприйняття заходів щодо їх викриття. У неповнолітніх із контрольної групи частіше батьки та друзі, виправдовуючи одне діяння, засуджують інші [8, с. 41].

–––––––––––––––––––

1. Астемиров З. А. Уголовная ответственность несовершенноле-тних (социально-психологический и криминологический аспекты) / З. А. Астемиров // Советское государство и право. – 1970. – № 1. – С. 67–73.

2. Долгова А. И. Социально-психологические аспекты преступ-ности несовершеннолетних / А. И. Долгова. – М.: Юридическая литерату-ра, 1981. – 158 c.

3. Дукович Б. И. Опыт конкретного изучения влияния средств массовой информации на несовершеннолетних правонарушителей / Б. И. Дукович // Вопросы изучения и предупреждения правонарушений несовершеннолетних: сборник трудов. – М., 1970. – Ч. 1. – С. 126–130.

4. Козлов Ю. Г. Криминологические аспекты проблемы подрост-ково-молодежной контркультуры / Ю. Г. Козлов // Вестник Московского университета. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. – № 2. – С. 50–52.

5. Минкина Н. И. Преступность в контексте культуры / Н. И. Ми-нкина // Проблемы правовой и криминологической культуры борьбы с преступностью / отв. ред. А. И. Долгова; Российская криминологическая ассоциация; Союз юристов России; НИИ проблем укрепления законности и правопорядка. – М.:, 2002. – С. 14–16.

6. Демин М. В. Проблемы теории личности (социально-философский аспект) / М. В. Демин. – М.: Изд-во МГУ, І977. – 240 с.

7. Пеньков Е. М. Социальные нормы – регуляторы поведения личности. Некоторые вопросы методологии и теории / Е. М. Пеньков. – М.: Мысль, 1972. – 198 с.

8. Шакун В. І. Суспільство і злочинність / В. І. Шакун. – К.: Атіка, 2003. – 782 с.

~ 283 ~

Ю. М. Францішкевич, аспірант


ДО ПИТАННЯ ОБСЯГУ ПОНЯТТЯ ОДИНИЧНОГО ЗЛОЧИНУ

Всебічне дослідження одиничного злочину, його правової

природи і значення, як у структурі множинності злочинів, так і поза нею не можливе без встановлення обсягу останнього. Обсяг поняття – це множинність предметів, кожному з яких притаманні ознаки зафіксовані в досліджуваному понятті [1, с. 928].

Розкрити обсяг поняття означає встановити, на які види воно поділяється. Тобто, які складові частини його утворюють. Обсяг поняття встановлюється шляхом його поділу. Поділ це розподіл на види (групи) предметів, що входять до обсягу цього поняття. Науці відомо чимало видів поділу, серед яких: простий, дихотомічний, однак найбільший інтерес становить класифікація [2, c. 55, 58].

Класифікація (від лат. klassis – розряд і facere – робити) – особливий випадок застосування логічної операції поділу обся-гу поняття, що являє собою певну сукупність поділів (поділ пе-вного класу на види, поділ цих видів і т. д.) [3, с. 192–193]. Зви-чайно будь-яка класифікація носить умовний характер, що перш за все визначається метою її здійснення. І все ж, саме кла-сифікація найчастіше використовується як в царині науки так і в практичній діяльності і виступає одним з найефективніших методів дослідження, що дозволяє найбільш повно та ретельно дослідити суттєві ознаки того чи іншого предмету чи явища. Її особливість полягає у тому, що поділ досліджуваного пред-мету чи явища, відбувається не за якою-небудь довільною ознакою (підставою, критерієм), а за найістотнішою, такою що визначає характер усіх інших ознак предметів, котрі класифі-куються і дає змогу установити для кожного класу чітко визна-чене постійне місце серед інших класів [2, с. 58].

~ 284 ~

Виходячи з цього важливим кроком у процесі класифіка-ції одиничного злочину на види слугує правильність та обґру-нтованість вибору підстав її здійснення.

Така підстава повинна: 1) визначати суттєві риси прита-манні об’єктам класифікації, тобто відображатись у їх змісті; 2) вказувати на відмінності між ними, володіти здатністю ви-ступати підставою класифікації.

На перший погляд питання, щодо видів одиничного зло-чину (з поміж інших пов’язаних з ним питань), з позиції їх тео-ретичного огляду видаються достатньо розробленими. Так, вивчення спеціальної літератури дає підстави стверджувати, що загальноприйнятим у теорії кримінального права є поділ одиничного злочину на два види:

1) прості одиничні злочини (прості склади, або унітарні);

2) складні одиничні злочини (в інших джерелах їх називають ускладненими, або ж складними складами) [4, с. 262; 5, с. 238; 6, с. 5].

Такий підхід підтримується практично всіма науковцями. Однак, далеко не всі вчені зазначають підстави такої класифі-кації, або ж вказують чому саме вона є суттєвою. [7, с. 322; 8, с. 281]. Подекуди у навчальних посібниках Загальної части-ни кримінального права одиничні злочини, подаються єдиним переліком без належного розмежування на види і підвиди [9, с. 183], а науково-практичні коментарі чинного криміналь-ного законодавства, враховуючи відсутність належного зако-нодавчого регулювання, містять фрагментарний огляд остан-ніх (ознаки продовжуваного одиничного злочину, передбачені ч. 2 ст. 32 КК України) [10, с. 106–107].

У працях більшості вчених, що зачіпали питання одинич-ного злочину, (в контексті окремих аспектів множинності) піс-ля вказівки на наявність двох зазначених вище видів, як пра-вило, йдеться про складний одиничний злочини, і його різно-види. Такий підхід зумовлений тим, що саме складний одинич-ний злочин, за своїми рисами, найбільш подібний до множин-ності злочинів [7, с. 322; 11, с. 16]. Досить часто складний оди-ничний злочин, на перший погляд, зовні видається схожим

~ 285 ~

на декілька злочинів (їх повторність, або сукупність), що в свою чергу призводить до поширених помилок при застосу-ванні норм, коли фактично вчинене одне злочинне діяння, з юридичної точки зору, оцінюється, як два чи більше, внаслі-док чого кваліфікується одразу за декількома статтями Кримі-нального Кодексу. Такі помилки у розмежуванні множинності та складного одиничного злочину, зумовлюють практичну необхідність встановлення ознак притаманних останньому.

Розгляду простих одиничних злочинів традиційно не приділяють багато уваги. Вона, в своїй суті зводиться до наве-дення визначення, або прикладу відповідного злочинного ді-яння (найпоширеніші серед яких крадіжка, ч. 1 ст. 185 КК, вбивство ч. 1 ст. 115 КК У, тощо) [12, с. 41–42, 68.]

Такий підхід до простих одиничних злочинів пояснюєть-ся поширеною в теорії кримінального права думкою про те, що: «прості одиничні злочини не потребують додаткового аналізу оскільки встановлення одиничності таких злочинів не викли-кає особливих труднощів» [7, с. 322]. Тобто, вони не становлять складності ні для теорії, з позицій єдності та правильності їх розуміння ні на практиці – при правозастосуванні тієї чи іншої норми. Таку ж думку поділяють В. П. Малков виходячи з їх «простої зовнішньої форми» [11, с. 12–13], Т. Е. Караєв враховуючи «елементарність» вказаного виду злочину, та інші [13, с. 6.].

Звичайно, у порівнянні з складним, простий одиничний злочини містить меншу кількість проблем, однак це не означає, що таких не існує. Видається, що розуміння складних одинич-них злочинів, не можливе без з’ясування ознак притаманних простим одиничним злочинам. Лише у співвідношенні вказані види одиничного злочину набувають свого кримінально-правового значення.

Ставлення до простих одиничних злочинів як елемента-рних, на практиці зводиться до: суто криміналістичного трак-тування їх змісту, як таких, що «у порівнянні з складними шви-дко розслідуються»; становлять меншу суспільну небезпеку; або ж ототожнення із загальним поняттям злочину, передба-ченого ст. 11 КК України [12, с. 7].

~ 286 ~

Очевидно, що жодна з наведених позицій з кримінально-правової точки зору видається не припустимою. Передбачене кримінальним законодавством формальне поняття злочину, охоплює усі види та форми «злочинного» загалом, і не дає мож-ливості встановити суттєвих ознак ні одиничного злочину ні будь-якого із його видів зокрема.

Як свідчить розгляд спеціальної літератури чіткого роз-межування між простим та складним одиничним злочином, не проводилося [14, с. 24].

Так, як простий так і складний одиничні злочини, не зва-жаючи на різноманітність їх правових конструкцій, розробле-них в теорії кримінального права, з точки зору закону не різ-няться між собою і завжди кваліфікуються за однією статтею, або частиною статті кримінального кодексу. Однак, досить час-то саме вибір статті є помилковим. Наприклад, необережне вбивство (простий одиничний злочин) не рідко розцінюється як заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого (складний одиничний злочин), або ж на-впаки. Як в першому, так і в другому випадку злочинне діяння, охоплюється однією статтею, або частиною статті КК тобто залишається одиничним, однак, невірне його розуміння, приз-водить до помилкової кваліфікації, і як наслідок призначення несправедливого покарання.

Узагальнення наукової та навчальної літератури свід-чить, що серед підстав поділу одиничних злочинів на види найчастіше виділяють:

1) особливості структури складу злочину [6, c. 5]; 2) особливості законодавчого визначення окремих

складів злочину [6, c. 5; 15, c. 42–43], або ж спосіб описування в законі об’єктивних та суб’єктивних ознак злочину [4, с. 262];

3) наявність додаткових специфічних ознак [16, с. 4; 17, с. 90].

Вказані підстави покликані розкрити юридичні ознаки видів одиничного злочину, і на основі цього встановити від-мінності між ними.

Однак, як свідчить розгляд літератури вони (підстави) лише частково співпадають із змістом наявних у доктрині

~ 287 ~

кримінального права трактувань простого та складного оди-ничного злочину, і потребують певних уточнень.

Аналіз навчальних та наукових джерел дає підстави стверджувати, що у доктрині кримінального права досягнуто певну єдність у розумінні простого одиничного злочину. Прак-тично усі визначення останнього, запропоновані вченими спів-падають за своїм змістом. Так, зокрема:

1) В. П. Малков визначає простий одиничний злочин як «вчинення одного діяння і настанням в результаті цього одно-го наслідку» [11, с. 12–13]. Саме таке поняття простого одинич-ного злочину, найбільш поширене у навчальних посібниках та науковій літературі;

2) Г. А. Крігер зазначає що простим (єдиним) одиничним злочином прийнято називати злочин, в якому одна дія спричи-няє одну, просту за своїм характером шкоду [8, с. 281];

3) Вказуючи на суспільну небезпеку такої дії, наведене вище визначення поділяють Н. А. Бєляєв, В. К. Глістін [7, с. 322];

4) Г. Г. Криволапов визначає прості одиничні злочини, як такі, що характеризуються наявністю одного діяння (формаль-ні склади) чи одного діяння разом з наслідком (матеріальні склади). Тобто виділяє два види простих одиничних злочинів, залежно від наявності чи відсутності наслідків [16, с. 4];

5) В свою чергу Е. А. Фролов, Р. Р. Галікабаров зазначають, що для простих єдиних складів, характерна наявність одного діяння чи бездіяльності вчиненого з єдиною формою вини. Такі склади прийнято називати формальними. Інші єдині (прості) злочини, окрім перерахованих ознак, характеризуються також наявністю наслідку, що вимагається диспозицією закону (ма-теріальні склади) [6, с. 5].

Звичайно таке трактування простого одиничного злочи-ну, в своїй суті, швидше зводиться до характеристики видів останнього ніж відображає його загальну дефініцію. Викладене частково збігається з вищенаведеними положеннями і разом з цим якісно відрізняється від них.

На відміну від усіх попередніх формулювань в основі яких лежать кількість дій та кількість наслідків (їх наявність або відсутність, ) кримінально-правовий зміст останнього поруч

~ 288 ~

з цим, містить вказівку не лише на необхідність передбачення наслідків законом, але й на форму діяння, у якій може вчиня-тись простий одиничний злочин, та форму вини, тобто врахо-вує суб’єктивну сторону складу злочину.

Не зважаючи на те, що серед зазначених видів одинично-го злочину саме складному одиничному злочину вчені приді-ляють найбільше уваги. Наука кримінального права, практично не містить визначень останнього. Здебільшого йдеться саме про види складного одиничного злочину, їх кількість, та від-межування від множинності злочинів. Що традиційно вважа-ється одним з найскладніших питань як в науці так і на прак-тиці і супроводжується появою різноманітних за змістом, до-сить суперечливих класифікацій останнього. Залежно від розу-міння особливостей складного одиничного злочину вчені виді-ляють від 3 і до 10 його видів [11, с. 16; 16, с. 4–6; 5, с. 238–239].

Видається, що така неузгодженість поглядів зумовлена відсутністю положень, що визначають кримінально-правовий зміст складного одиничного злочину. Як правило, про його ознаки йдеться лише у співвідношенні з простим одиничним злочином, що сформульовані наступним чином:

1) злочини, для яких у порівнянні з простими вима- гається наявність додаткових специфічних ознак [16, с. 4; 17, с. 90];

2) злочини, яким крім ознак притаманних матеріаль-ним складам потрібні спеціальні ознаки [17, с. 90];

3) одиничні склади, що мають складну внутрішню структуру і окрім ознак притаманних формальним та матеріа-льним складам, характеризуються наявністю будь-яких додат-кових специфічних ознак [6, с. 5];

4) ускладнені додатковими об’єктивними і суб’єктив- ними ознаками [4, с. 262];

5) злочини, об’єктивна сторона яких ускладнена вчи-ненням інших правопорушень [5. с. 238];

6) злочини, що містять в своїй конструкції певні ускла-днення [9, с. 183].

Очевидно, що викладене носить досить загальний ха- рактер. І не дає можливості повною мірою зрозуміти зміст

~ 289 ~

складного одиничного злочину, його відмінність від простого. Оскільки поруч з наведеними позиціями не міститься жодного переліку таких «додаткових» «специфічних ознак» чи «усклад-нень», чи будь-яких інших ознак загалом.

З розуміння таких ознак як додаткових, випливає що у своїх основних ознаках складний одиничний злочин збігається з простим одиничним злочином. Тобто в його основі також ле-жить діяння і наслідок, і він може бути як формальним так і матеріальним, що в свою чергу ускладнює їх розмежування.

З цього приводу А. А. Герцензон зазначав, що питання про відмежування одиничного і складного злочинного діяння виникає у тих випадках, коли суб’єкт реалізує злочинне діяння в декілька актів; коли злочинний намір виконується рядом дій; коли злочинна діяльність не завершується одним актом, а пос-тійно відтворюється [18, с. 441]. На подібну особливість звер-тає увагу Н. А. Бєляєв, він зазначає, що в основі складного оди-ничного злочину лежать:

1) одне діяння, що спричинило декілька суспільно-небезпечних наслідків;

2) декілька діянь, що спричинили один наслідок; 3) чи декілька дій що спричинили декілька наслідків

[7, с. 322.]. Виходячи з наведеного простий та складний одиничний

злочин відрізняються насамперед кількістю дій і кількістю на-слідків. Проте така позиція не узгоджується з поглядами М. І. Бажанова, який на відміну від викладених вище поглядів на простий одиничний злочин, (де одному діянню дорівнює один наслідок), відносить до них також одне діяння, що спри-чинило декілька наслідків, а також діяння, що передбачені за-коном як альтернативні [19, c. 13].

На думку Н. Ф. Кузнецової основна особливість складного одиничного злочину, полягає в декількох діях, або ж в особли-востях його наслідку, який складається з певної кількості дріб-ної шкоди, кожна з яких не має самостійного значення [15, c. 46–47; 20, c. 79.].

Враховуючи таку різноплановість підходів у розумінні особливостей діяння та наслідку, зазначимо, що вони, і їх

~ 290 ~

кількість, зокрема, не можуть виступати єдиними відмінностя-ми між складним та простим одиничним злочином. Однак, на-ведені вище дефініції останнього і відсутність єдиного розу-міння складного одиничного злочину не дозволяють вийти за межі даних ознак.

Так, більшість наявних визначень простого одиничного злочину, ґрунтуються виключно на окремих елементах об’єктивної сторони його складу, а саме – діянні і наслідку (не визначаючи при цьому їх характеру).

Не зачіпають її додаткових елементів наприклад способу вчинення злочину. Адже не рідко зміна одного способу вчи-нення злочину на інший, означає і зміну виду одиничного зло-чину загалом.

Звичайно, діяння як необхідна ознака об’єктивної сторо-ни завжди має конкретний характер і дає змогу уявити в чому полягав процес вчинення злочину, відрізнити його від мно-жинності чи інших злочинних діянь, однак вона не є єдиним критерій оцінки злочину. Оскільки, для констатації наявності будь-якого складу злочину вимагаються і інші його елементи: об’єкт, суб’єкт, і суб’єктивної сторона. Так, «зовнішня сторона діяння і внутрішня (психічна) утворюють нерозривну єдність і тільки в теоретичному аналізі ми розмежовуємо об’єктивну та суб’єктивну сторону» [21, c. 29–40; 22, c. 163].

Встановлення суб’єктивної сторони складу злочину є кінцевим моментом у встановленні певного складу злочину загалом [23, c. 57]. Адже, будь-який злочин виникає насамперед у свідомості суб’єкта, а дії як невід’ємна його частина є лише наслідком цього. Як слушно зазначає А. Н. Трайнін: «будь-яка дія людини, у тому числі і злочин не може бути позбавлена суб’єктивних, тобто людських ознак, а «визначення діяльності людини у відриві від її свідомості, – як вказує професор Рубін-штейн, – так само неможливе, як визначення його свідомості у відриві від реальних суспільних відносин»… «акт діяльності є єдністю зовнішнього і внутрішнього, а не тільки зовнішнім чином співвідноситься з свідомістю». Виходячи з цього діяння і діяч – тобто суб’єкт злочину, – нерозривно пов’язані [24, c. 37; 25, c. 11].

~ 291 ~

Без встановлення суб’єктивної сторони не можливо встановити спрямованість волі та злочинного наміру суб’єкта, мети вчинення злочину, що має виняткове значення при роз- гляді окремих видів складних одиничних злочинів (продовжу-ваних злочинів).

Виходячи з викладеного, «особливості структури скла-ду», як підстава поділу одиничних злочинів на прості і складні, лише частково відповідає назві оскільки насправді охоплює теоретичний аналіз об’єктивної сторони останніх, не розкри-ваючи інших особливостей, а тому її доцільніше перефразувати на «зміст об’єктивної сторони складу злочину». Друга з підстав «спосіб описування в законі», або «характер описування в зако-ні об’єктивних та суб’єктивних ознак злочину», «особливості законодавчого визначення конкретних складів злочинів», теж потребує уточнень. В контексті такої підстави прості одиничні злочини визначаються як «злочини які характеризуються не складністю законодавчого визначення» (на противагу складним) [4, c. 262].

Так, вказане формулювання не враховує соціального фактору і наштовхує на думку, що розподіл одиничних злочи-нів на прості і складні віддано виключно на розсуд законодав-ця, законодавчої техніки (юридико-мовних прийомів і методів) [26, c. 10] і є першочерговим по-відношенню до самого діяння. Насправді ж, не діяння виникає на підставі норми, а навпаки, оскільки джерелом норми завжди виступає пізнання реальної дійсності. Та чи інша норма, або інститут кримінального права в цілому, у найбільш загальній юридичній формі відображають реальні явища суспільного життя, реальні суспільні відносини. Адже будь-який злочин є соціально зумовленим. Окремі види і склади злочинів, що містяться в кримінальному законодавстві являють собою, щось на зразок стандартів встановлених для визначення злочинної поведінки, її моделей. Вони дозволяють провести розмежування між різними видами злочинів і квалі-фікувати їх. Однак, формування таких «стандартів та моделей», що відображаються у нормі, має здійснюватись із врахування соціального аспекту, який проявляється у фактах вчинення тими чи іншими особами певних злочинів, надає їм певного

~ 292 ~

реального змісту [27, c. 37.]. І тут постає питання про співвід-ношення складу злочину і конкретної норми у якому вона відображається. Адже, склад злочину це поняття ширше за обсягом і глибше за змістом ніж диспозиція статті Особливої частини КК України, у якій він знаходить своє відображення [28, с. 68]. Досить часто в тій чи іншій диспозиції складно пере-рахувати усі особливості діяння. Водночас, як свідчить аналіз літератури, види та підвиди одиничних злочинів, виділені в теорії кримінального права, не відображають усієї різноманіт-ності останніх і усіх особливостей законодавчої конструкції но-рми. Відсутність достатнього теоретичного обґрунтування і належного законодавчого викладу на практиці призводить до труднощів у застосуванні таких норм і кваліфікації злочинів.

Отже, підсумовуючи вищевикладене, зазначимо що поділ одиничних злочинів на прості і складні, є загальновизнаним у науці кримінального права. Разом з тим він не може вважа-тись науково довершеним, а його підстави потребують уточ-нень. Так, «структура складу», або «законодавча конструкція» носять загальний характер, і разом з тим містять у собі велику кількість ознак, що стосуються кожного елементу складу зло-чину і потребують конкретизації і теоретичного опрацювання кожного з них. Такі загальні формулювання підстав, видаються спробою узагальнити різні наявні в теорії класифікації одини-чного злочину, які в своїй суті позбавлені єдиної підстави поді-лу на певні групи.

Відсутність єдності у розумінні складного одиничного злочину ускладнює визначення додаткових ознак, що відобра-жають його особливості та відмінності від простого одинично-го злочину. Це в свою чергу зумовлює необхідність всебічного вивчення усіх різновидів складного одиничного злочину, вияв-ленням притаманних їм ознак та розробки на цій підставі єди-ного поняття складного одиничного злочину.

–––––––––––––––––

1. Новий тлумачний словник української мови: у 4 т. / укл.: В. В. Яременко, О. М. Сліпушко. – К.: АКОНІТ, 1998. – Т. 2. – 928 с.

2. Жеребкін В. Є. Локіка: підручник / В. Є. Жеребкін. – 11-те вид., випр. – К.: Знання; КОО, 2001. – С. 55, 58.

~ 293 ~

3. Философский словарь / под ред. И. Т. Фролова. Изд. 6-е, пере-раб. и доп. – М.: Изд-во политической литературы, 1991. – С. 192–193.

4. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник / [Ю. Б. Баулін, В. І. Борисов, Л. М. Кривоченко та ін.]; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 3-є вид., перероб. і доп. – К: Юрінком Інтер, 2007. – С. 262.

5. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації / В. О. Навроцький. – К., 2005. – С. 238.

6. Фролов Е. А. Множественность преступных деяний как инсти-тут советского уголовного права. Учебное пособие по Общей части совет-ского уголовного права: лекция / Е. А. Фролов, Р. Р. Галиакбаров. – Сверд-ловск, 1967. – С. 5.

7. Уголовное право на современном этапе: проблемы преступ-ления и наказания / под. ред. Беляєва, Глистина. – С. 322.

8. Советское уголовное право. Общая часть / под. ред. проф. Г. А. Кригера, Б. А. Куринова, Ю. М. Ткачевського // Московский универ-ситет. – 1981. – С. 281.

9. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посібник / за заг. ред. проф. Бандурки. – Харків, 2011. – С. 183.

10. Кримінальний Кодекс України. Науково-практичний комен-тар / за заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Ін Юре, 2003. – С. 106–107.

11. Малков В. П. Множественность преступлений и ее формы по советскому уголовному праву / В. П. Малков. – Казань: Изд-во Казанского университета, 1982. – С. 16.

12. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство із змін. та доп. (відповідає офіційному текстові). – К.: Алерта; ЦУЛ. – 184 с.

13. Караев Т. Э. Повторность пре ступлений / Т. Э. Караєв. – М.: Юрид. лит., 1983. – C. 6.

14. Демин В. Ф. Социальная обусловленность законодательного конструирования единого сложного преступления и его квалификация: автореф. дис. канд. юрид. наук / В. Ф. Демин // Московская высшая школа милиции МВД СССР. – М., 1989. – 24 с.

15. Зінченко І. О. Одиничні злочини: поняття, види, кваліфікація: монографія / І. О. Зінченко, В. І. Тютюгін. – Харків: Вид-во «ФІНН», 2010. – C. 42–43.

16. Криволапов Г. Г. Множественность преступлений по советс-кому уголовному праву: учебное пособие / Г. Г. Криволапов // Академия МВД ССР. 1974. – С. 4.

17. Діордіца І. В. Кримінальне право України: навчальне видання: посібник для підготовки до іспитів / І. В. Діордіца, О. С. Ліпкан. – К., 2010. – С. 90.

18. Герцензон А. А. Уголовное право. Общая часть: учебное посо-бие для слушателей ВЮА / А. А. Герцензон. – М.: Издание РИО ВЮА, 1948. – С. 441.

19. Бажанов М. И. Множественность пре ступлений по уголовно-му праву Украины / М. И. Бажанов. – Х., 2000. – С. 13.

~ 294 ~

20. Кузнецова Н. Ф. Значение преступных последствий для уго-ловной ответственности / Н. Ф. Кузнецова. – М.: Госюриздат, 1958. – С. 79.

21. Самощенко И. С. О причинении вреда протиправной бездея-тельностью / И. С. Самощенко // Учен. зап. ВИЮН. – М., 1963. – Вып. 8. – С. 29–40.

22. Корпушева І. Ю. Кримінально-правовий аналіз суспільно-небезпечної дії та визначення її властивостей / І. Ю. Корпушева // Про-блеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2011. – № 2 (45). – С. 163.

23. Пионтковский А. А. Вопросы общей части уголовного права в практике судебно-прокурорских органов / А. А. Пионтковский. – М.: Госу-дарственное изд-во юридичческой литературы, 1954. – С. 57.

24. Трайнин А. Учение о составе преступления / А. Трайнин. – М.: Юридическое узд-во Министерства Юстиции СССР, 1946. – С. 37.

25. Основы общей психологи. – 1940. – С. 11. 26. Ткачук А. Ф. Законодавча техніка: практичний посібник /

А. Ткачук, за участю А. Шуліми. – К.: Інститут громадянського суспільства, 2002. – С. 10.

27. Герцензон А. Уголовное право и социология (Проблемы соци-ологии уголовного права и уголовной политики) / А. Герцензон. – М.: Юридическая литература, 1970. – С. 37.

28. Панов М. І. Кримінальна протиправність, як ознака злочину / М. І. Панов // Право України. – 2011. – № 9. – С. 68.

В. В. Франчук, ад’юнкт


ДОСВІД РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА У СФЕРІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

ЕКОНОМІКИ ДЕРЖАВИ Серед різноманітних способів удосконалення криміналь-

но-правових засобів охорони економіки науковцями неоднора-зово наводилися тези про необхідність використання практики здійснення вказаної діяльності в зарубіжних державах. Очеви-дним є факт, що кримінально-правовий досвід європейських країн, порівняно з вітчизняним, що налічує лише 10 років (прийняття КК України – 05.04.2001 року) має дещо глибшу

~ 295 ~

історію. Наприклад, кримінальний кодекс Німеччини налічує більше ста років (рік прийняття – 1871 р.), Італії – вісімдесяти, Швейцарії – сімдесяти тощо. Варто також вказати й на кримі-нальний кодекс Франції 1992 року, який замінив свого попере-дника, що діяв з 1810 року.

Зокрема, розробники проекту КК РФ, формулюючи зада-чі, які повинен був вирішити новий кримінальний закон, поряд з іншими наголошували й на використанні світового досвіду, найліпших правових рішень, вироблених законодавством та практикою інших держав [1, с. 246]. Б. В. Волженкін з даного приводу зазначав, що в першу чергу це відноситься до регла-ментації відповідальності за економічні злочини, де держави з розвинутою ринковою економікою дійсно протягом бага- тьох десятиріч шліфували власне законодавство в пошуках найоптимальнішого варіанта [1].

Крім того, А. С. Нерсесянц зазначав, що на сучасному етапі розвитку суспільства, на фоні процесів глобалізації світової економіки, інтеграції виробничих можливостей різних дер-жав – відбувається процес інтеграції й правових систем країн світу [2, с. 42]. Відповідно, спрямованість зовнішньополітично-го курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію, необхідність приведення національного законодавства до рів-ня світових стандартів, демократизація суспільних та політич-них відносин на внутрішньому та міжнародних рівнях – усе це обумовлює своєчасність проведення порівняльних досліджень у різних галузях права [3, с. 1].

Насамперед необхідно зазначити, що враховуючи правові традиції, основну увагу необхідно було б зосередити на зако-нодавствах тих європейських держав, де правова система є по-дібною з вітчизняною. Йдеться про держави з континенталь-ною правовою системою (Франція, Німеччина, Росія, Польща та ін.). Оскільки, на відміну від англосаксонського типу, в Україні закон, а не правовий прецедент є основою всієї правової системи.

Отже, обмежившись державами виключно з континента-льною правовою системою, огляд їхнього законодавства не дасть можливості розмістити результати аналізу в окресле-

~ 296 ~

ному дослідженні. Тому, вважається доцільним зконцентрува-ти увагу на кримінально-правових засобах охорони економіки однієї держави. Як наслідок, виявиться змога глибшого і дета-льного пізнання протидії обумовленим вище злочинам.

З поміж вагомого переліку можливих держав, вибір про-ведення дослідження зупинився на законодавстві Республіки Польща. Таке рішення було прийняте з наступних причин:

– у зв’язку з географічним розміщенням притаманна спі-льна історія розвитку і становлення двох держав;

– загальний вплив протягом тривалого часу напрямку ді-яльності політики, права та економіки СРСР;

– зміна державного устрою в обох державах відбулася майже одночасно – на зламі 90-их років;

– теперішні правові системи України і Польщі є відносно молодими, в порівнянні з законодавствами таких європейських держав, як Англія, Німеччина, Італія, Франція;

– зміна державного устрою призвела до цілковитої зміни економічної діяльності, внаслідок чого в обох державах був утворений новий масив законодавчих актів для регуляції циві-льно-правових відносин;

– нові умови ведення господарства спричинили до вини-кнення нових форм протиправної поведінки, досвід протидії якій не мав жоден правоохоронний орган;

– законодавець, усвідомлюючи неможливість проведення подальших змін у кримінально-правовій сфері, дійшов виснов-ку прийняти новий кримінальний кодекс, який об´єднував би приписи сучасного кримінального права. Відповідно, в 1997 році увійшов в життя Кримінальний кодекс Республіки Польща, а нова кодифікація кримінального законодавства в Україні відбулася у 2001 році.

Власне, зазначені вище позиції і відіграли ключову роль у виборі кримінального законодавства Республіки Польща, оскі-льки чинники впливу на розвиток правових систем обох дер-жав характеризуються подібністю. Результати опрацювання призведуть в майбутньому до застосування кращих варіантів вирішення вітчизняних кримінально-правових проблем. Від-повідно, з метою ефективнішого досягнення зазначеного

~ 297 ~

завдання, основна увага буде сконцентрована на положеннях, ознаки яких містять відмінності з вітчизняним правом.

Перш за все, видається необхідним вказати на понятій-ний апарат, оскільки від правильного розуміння ключових елементів досліджуваного явища залежатиме правдива якість отриманих результатів. Зокрема варто наголосити на наявнос-ті у польських колег значної полеміки стосовно надання визна-чення розглядуваній групі злочинів. О. Гурняк з даного приво-ду зазначала про відсутність жодного визначення «економіч-ного злочину», яке мало б обов´язковий характер для викорис-тання хоча б в теоретичних дослідженнях [4, с. 5]. Кожний термін має своє відповідне значення і їх вживання з відмінним змістом призводить до частих непорозумінь [5, с. 23–24].

Одночасно доцільно вказати, що хоча серед науковців і відсутня спільність поглядів, однак на законодавчому рівні, в порівняні з вітчизняним, це питання врегульоване дещо краще. Дана позиція випливає хоча б з змісту назви Розділу XXXVI КК Республіки Польща «Злочини проти економічного обороту». Однак, як зазначає Р. Завлоцкі, «економічний оборот» є поняттям, яке не має правового підґрунтя і не належить воно також і до категорій мови правничої [6, с. 4]. Тому в даному ви-падку, на переконання автора, вказане поняття необхідно пов´язувати з іншим – «економічна діяльність», оскільки зна-чення слів «оборот» і «діяльність» є близькозначними [7]. Зокрема, підставою економічного обороту є саме законна еко-номічна діяльність [8, с. 24].

Позиції вищевказаних авторів можуть бути використані й у вітчизняному кримінальному праві. Це випливає з роздумів наявності в КК України аналогічного Розділу, в назві якого вже зазначена дефініція «діяльність», що суттєво спрощує доведен-ня правильності аргументів, стосовно розроблення поняття «злочини в сфері економіки».

Необхідно вказати й на існування окремого кримінально-правового інституту «prawo karne gospodarcze», що в дослівно-му перекладі означає – економічне кримінальне право. Вказана структурна одиниця кримінального права формується на осно-ві двох критеріїв: економічне кримінальне право об’єднує

~ 298 ~

в собі всі кримінальні приписи охорони економіки, і друге – центральним пунктом розглядуваного права є поняття «еко-номічна злочинність» [4, с. 2–5].

Безперечно, існування відповідного, відокремленого від загального кримінального права масиву положень, об’єднаних спільним предметом посягання, дає більше можливостей дослі-дження цього небезпечного явища. Особливо це стосується сфе-ри економіки, де злочинні прояви безперервно набувають ново-го зовнішнього виразу і досвід протидії подібним неправомір-ним діянням є вкрай важливим. І хоча серед польських науков-ців досі точиться полеміка стосовно доцільності визнання еко-номічного кримінального права окремою галуззю права, однак це не дає підстав не впроваджувати її у вищих навчальних за-кладах Польщі, як окрему навчальну дисципліну [9, с. 15]. Реалі-зуючи це, можна розраховувати на активізацію уваги науковців не лише виключно над дисципліною, а й над самим явищем еко-номічної злочинності. Відповідно збільшується ефективність отримання достовірних положень для правотворчого процесу. Наступна суттєва відмінність, яку варто зазначити і детальніше розглянути, полягає у самій правовій системі. Йдеться про част-кову кодифікацію кримінального права. Хоча діючий польський Кримінальний кодекс й функціонує з 1997 року, однак це не єдиний законодавчий акт в якому закріплена кримінальна відповідальність за вчинення злочину.

Головним джерелом кримінальної відповідальності за злочини в економічному обороті є статті Кримінального кодек-су Республіки Польща Розділів ХХХVI «Злочини проти економі-чного обороту» та XXXVII «Злочини проти обороту грошима і цінними паперами». Однак решта злочинів проти економіч-ного обороту залишаються поза кримінальним кодексом. Зокрема, частина норм кримінально-правової охорони розмі-щена в інших галузях права: цивільному, адміністративному, економічному. Дане явище Г. Грабарчик пояснює особливістю завдань економічного кримінального права, одне із яких поля-гає в забезпеченні кримінальними санкціями дотримання норм економічного обороту [10, с. 131]. Відповідно, на переконання законодавця, досягнути це можливо шляхом розміщення

~ 299 ~

кримінально-правових статей безпосередньо в законах, що ре-гулюють вказаний оборот. У зв’язку з цим С. Калюс зазначає, що в порівняні з кількістю статей економічного кримінального права, що закріпленні в окремих законах їх кількість в самому кримінальному кодексі є невеликою [8, с. 28].

Наявність статей про кримінальну відповідальність поза кримінальним кодексом дає можливість більш глибшого розу-міння її суті. Дане твердження випливає з факту розміщення регулюючої норми і кримінально-правової заборони, що здійс-нює її охорону, в одному законі. Відповідно не має необхідності звертатися за роз’ясненнями до іншого джерела, що виключає бланкетний характер статті.

Одночасно варто зазначити, що існування значної кіль-кості законів, що містять кримінально-правові заборони ви-кликають загрозу порушення системності та узгодженості приписів кримінального права. Не рідко статті суперечать одна одній, тому законодавець змушений постійно відслідковувати і усувати вказані недоліки, шляхом надання уточнень та пояс-нень. Прикладом цьому може слугувати наступна відмінність з вітчизняним кримінальним правом, яка полягає у порядку застосування приписів Загальної частини до інших законів. Згідно ст. 116 Кримінального кодексу Республіки Польща по-ложення Загальної частини є обов’язковими для застосовують-ся до інших законів, що передбачають кримінальну відпові- дальність, за винятком вказівки в самих законах про їх не застосування. Отже, враховуючи викладене вище варто уза-гальнити, що під час вирішення передбачених у даному дослі-дженні завдань використовувалися наукові джерела виключно польських вчених. Концентрація уваги на позиціях зарубіжних колег, стосовно вирішення порушеної проблематики, сприяти-ме вітчизняним науковцям у сприйняті особливостей системи кримінального права Республіки Польща і, як наслідок, перей-няті кращих варіантів їхнього досвіду.

–––––––––––––––––

1. Волженкин Б. В. Экономические преступления / Б. В. Волжен-кин. – СПб.: Юридический центр Пресс, 1999. – 312 с.

~ 300 ~

2. Нерсесянц А. С. Кримінально-правова охорона прав інтелектуа-льної власності / А. С. Нерсесянц. – Хмельницький: Вид-во Хмельницького університету управління та права, 2010. – 192 с.

3. Каменський Д. В. Кримінальна відповідальність за податкові злочини за федеральним законодавством США: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Д. В. Каменський. – К., 2010. – 20 с.

4. Górniok O. Prawo karne gospodarcze / O. Górniok. – Warszawa: Wydawnictwo C. H. Beck, 2003.

5. Ustawa z dnia 2 lipca 2004 r. o swobodzie działalności gospodarczej Dz. U. 2004 nr 173 poz. 1807 http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet

6. Robert Zawłocki, Prawo karne gospodarcze, Warszawa 2007, Wydawnictwo C. H. Beck, 474 s.

7. Słownik współczesnego języka polskiego, (red. B. Dunaj), t. I, Warszawa 2000, s. 216 i 636.

8. S. Kalus, Ochrona prawna obrotu gospodarczego, Warszawa 2011, LexisNexis Polska Sp. Z o. o.

9. Dominika Borej, Pojęcie i wprowadzenie do prawa karnego gospodarczego, Materiały z konferencji na Wydziale Prawa i Administracji Uniwersytetu Jagiellońskiego w Krakowie 28 marca 2008 r., Kraków 2010, Wydawnictwo AT Group Sp. Z o. o.

10. Grabarczyk G. Przestępność gospodarcza na tle przemian ustrojowych w Polsce / G. Grabarczyk. – Toron, 2002. – S. 244.

О. І. Швед, здобувач


ЗМІ ЯК ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Відомим є той факт, що стабільність демократичного ро-

звитку визначається рівновагою між державою (владою) та громадянським суспільством. У випадку, якщо така рівновага буде порушена на користь влади у суспільстві будуть розвива-тися такі, явища як інертність громадян, їхнє відчуження від суспільного життя.

На сьогоднішній день існує чимало підходів до визначен-ня поняття громадянського суспільства. Згідно одного з них,

~ 301 ~

громадянське суспільство – це суспільство з розвинутими економічними, культурними, правовими, політичними від- носинами між самими індивідами, які не опосередковані державою.

Однією з ознак громадянського суспільства є функціону-вання різноманітних громадських об’єднань та засобів масової інформації.

Для активного розвитку громадянського суспільства надзвичайно важливим є створення передумов для децентра-лізації державної влади шляхом передачі значної частини її функцій органам самоврядування. Воно не лише розвивається в умовах правової держави, а також є базою для неї. Важливим чинником стабільного демократичного розвитку є саме рівно-вага між громадянським суспільством і державою, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості та полі-тичного безсилля народу.

Варто зазначити, що одним із чинників соціальної та по-літичної активності громадян є об’єктивне інформування, пе-ред усім, засобами масової комунікації. Беззаперечним є існу-вання двостороннього зв’язку між рівнем розвитку громадян-ського суспільства та станом функціонування ЗМІ.

З одного боку, преса радіо, телебачення є не обхід- ним інструментом встановлення рівноваги між державою та групами активних громадян. З іншого – справжня свобода слова та незалежність ЗМІ можливі лише у громадянському суспільстві.

Звідси походить одне з основних завдань ЗМІ – вихован-ня громадянської компетенції, показ етичних цінностей грома-дянського суспільства шляхом інформаційного просування ін-тересів будь-яких соціально значущих груп населення [1].

У системі інститутів громадянського суспільства засоби масової інформації займають особливе місце. Інформуючи про події в світі та в державі, про політичне і громадське життя, вони впливають на формування поглядів людей, громадської думки, яка є важливим інститутом демократичної системи врядування і ознакою функціонуючої «сфери відкритості» [2]. З погляду громадянського суспільства, найважливіша функція

~ 302 ~

ЗМІ – формування громадської думки. Адже значною мірою якість, відкритість та вільне функціонування засобів масової інформації впливають на сформовану, різнобічну та відверто висловлену громадську думку.

Формуючи громадську думку, засоби масової інформації, з одного боку, акумулюють досвід і волю мільйонів, а з іншого – впливають не тільки на свідомість, а й на вчинки, групові дії людей [3].

Вплив, який здійснюють на суспільство ЗМІ, пояс- нюється тим, що засоби масової інформації є одним із основних джерел у сфері інформування та формування громадської думки.

Діяльність засобів масової інформації у рамках держави та громадянського суспільства має ряд особливостей. Сучасні мас-медіа:

– підпадають під контроль з боку інституту влади (держави, правлячих еліт, політичних партій). Цей контроль здійснюється за допомогою державного регулювання, механіз-мів цензури, ідеологічного пресингу різних політичних і влад-них утворень. У демократично розвинених суспільствах жорст-кі форми підпорядкування мас-медіа інституту влади, прита-манні тоталітарному режиму, поступаються місцем більш м’яким формам контролю [4].

– зазнають тиску економічних структур, капіталу, ко-мерційних кіл.

– на них впливає інституціональна культура, яка уза-конює передачу певних цінностей, норм, стилів життя окремих соціальних груп і суспільства в цілому.

– взаємодіють з громадською думкою. Їх часто мета-форично називають «четвертою владою», «голосом народу», завдяки чому ЗМІ постають як речник громадської думки. Ці метафори навіяні імперативами демократичної свідомості, що втім не гарантує відступу громадськості від переважно інстру-ментального підходу до преси й телебачення і відмови від спроб впливати на них.

– враховують інформаційні, комунікативні потреби та інтереси аудиторії. Остання не має виразних інституційних

~ 303 ~

ознак, але вона сповіщає про свої смаки, вподобання, формує відповідні очікування від мас-медіа. Саме в цій якості аудиторія впливає на діяльність ЗМІ [4].

Тож засоби масової інформації мають особливі функції у суспільстві – мас-медіа виражають цінності соціуму, переда-ють імідж різноманітних соціальних груп, впливаючи на їхніх престиж, формують соціокультурну структуру аудиторії.

Статус ЗМІ закріплено в Конституції України. В статті 34 говориться: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поши-рювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір» [5]. Тож, говорячи про ЗМІ у контексті громадянського суспільства, варто зазначити, що через друковані мас-медіа, радіо, телебачення та Інтернет реалізується один із найважли-віших принципів демократії – свобода слова.

Окрім того, мас-медіа допомагають індивідові відчути свою приналежність до народу, що є вкрай важливим у про- цесі побудови демократичної держави та громадянського суспільства.

Через ЗМІ індивід долучається до суспільних про- цесів, тобто ЗМІ є зв’язуючою ланкою, передавачем інформації від держави до суспільства, і навпаки, – від суспільства до держави.

––––––––––––––––––

1. Азарова Т.В. Інформаційне забезпечення процесу вирішення со-ціальних проблем на місцевому рівні / Т.В. Азарова, Л.К. Абрамов. – Кіро-воград: ЦПТІ, ІСКМ, 2003.

2. Суспільне телерадіомовлення України – альтернативні підходи і моделі. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/ 12631113/politologiya/suspilne_teleradyumovlennya_ukrayini_alternativni_pidhodi_modeli

3. Політологія / за ред. О. І. Семківа. – К.: Смолоскип, 2004. – 491 с. 4. ЗМІ як соціальний інститут та інститут громадянського суспіль-

ства. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ya.org. ua/old/brochure/2002/002/006.htm.

5. Конституція України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show.

http://pidruchniki.ws/%2012631113/politologiya/suspilne_teleradyumovlennya_ukrayini_alternativni_pidhodi_modeli



http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

~ 304 ~

В. Ю. Шега, здобувач


МІСЬКЕ ПРАВО ЛЬВОВА У ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Основною метою міського права, здійснення тогочасного

правового регулювання був правовий порядок у Львові, який передбачав, зокрема, для громадян міста втілення в життя їх прав, захист від свавілля. Разом із тим цей порядок був немож-ливий без найсуворішого виконання кожним громадянином своїх обов’язків, закріплених нормами міського права.

Основоположними ідеями львівського міського права бу-ли: ідея міської спільноти (громади) та ідея справедливості. Ідея міської спільноти, мабуть, найбільш точно описана у фун-даментальній соціологічній праці Фердинанда Тьоніса «Спіль-нота та суспільство». Так автор зазначає: «…як місто ставиться до своєї спілки, і громадянин, вільний і здатний постояти за себе, ставиться до свого міста. Сукупність громадян розглядає громадянський загал як витвір свого мистецтва, як втілення своєї ідеї. Вони зобов’язані йому своєю свободою, своєю власні-стю і честю; і все ж таки він сам існує лише завдяки їхнім пов’язаним, розумним волям, хоча і виступає, не довільним по-родженням цих воль, породженням не лише їхньої випадкової, теперішньої, але й їхньої суттєвої, що пережила цілі покоління, єдності» [1, с. 225]. Первинно ця єдність була патріархальною за своїм змістом та характером. Тому не випадково у багатьох рішеннях (постановах) органів міського самоврядування Льво-ва та їхніх пізніших коментарях акцентувалася увага на тому, що міська влада є «батьком усіх громадян». Денис Зубрицький як вважливу подію описує випадок 1609 року, коли «кравця Луку Мосціцького покарали за декретом раєцького уряду за те, що він тримав більше трьох чоловік челяді й одного хлопця. Цей декрет може здаватися несправедливим нашим сучасни-кам, але цю справу, за тодішніми засадами, слід розглядати під

~ 305 ~

іншим кутом. Магістрат, як вказувалося під 1597 роком, був мовби головою міста, батьком усіх громадян, він повинен був дбати й турбуватися про всіх, а обов’язком батька є пам’ятати, щоб усі діти мали засоби до життя» [1, с. 217].

У суперечності між свободою підприємницької (насампе-ред, торгівельної) діяльності і традиційним укладом міста то-гочасного періоду виступав історичний конфлікт, який повин-но було розв’язати міське право.

Основними засобами розв’язання цього конфлікту були привілеї та обмеження. Якщо привілеї складали ту частину мі-ського права, котра по суті є магдебурзьким правом, чи його різновидами, то обмеження встановлювалися органами самов-рядування Львова, відтак норми, якими встановлювалися ці обмеження, є результатом правотворчості міської громади та її самоврядних органів.

Правові обмеження у середньовічному міському праві Львова безпосередньо пов’язані з тогочасним розумінням справедливості, з несприятливими умовами (загроза чи позба-влення певних цінностей) для здійснення власних інтересів мешканця міста і одночасно незадоволення громадських інте-ресів в охороні та захисті. Правові обмеження покликані були зупинити майнове розшарування міщан, що загрожувало єдно-сті громади, узурпацію міської влади в руках найбагатших (міського патриціату), конкуренцію цеховим майстрам з боку нецехових ремісників тощо.

Ідейною основою норм міського права, які обмежували збагачення окремих міщан, була думка проте, що місто (міська влада) повинно зробити своїх мешканців заможними. Д. Зубрицький описує цю ідею як певний принцип міського права, зокрема, він зазначає, що «засадою було те, що радше всі співгромадяни повинні бути в міру заможними, ніж аби поруч з натовпом злидарів було кілька багатіїв: тому було запровадже-но розпорядження, що випливало з тривалого досвіду, про об-меження заробітків одного жадібного, аби й іншому щось за-лишилося. Однак це не гальмувало ані заповзятливості, ані мо-жливості дійти до статків, бо порядний, працьовитий, ощадний і заповзятливий нагромаджував багатство, тоді як інший міг

~ 306 ~

лише заробляти на існування, але й цей останній не залишався без засобів до життя» [3, с. 188].

Рішення міських самоврядних органів Львова про «до-тримання чистоти звичаїв, скромності, цнотливості й побожно-сті» характерні для XV, XVI та у меншій мірі XVII століть.

Так, у 1406 році «рада міста уклала з поспільством в ількир: 1) жоден міщанин, чи гість, або чужий купець (hospes), що перебуває в місті не може влаштовувати бенкетів і учт, на яких було б більше ніж шістнадцять осіб обох статей, і може подавати лише чотири страви або ж полумиски під загрозою 4 гривень (marcas); 2) пані, тобто жінки, що чекають пологів, не можуть давати учт іншим жінкам під загрозою однієї гривні. Їм, однак, можна сходитися, але без прийняття; 3) під тою ж карою їм при пологам не можна використовувати коштовних тканин, особливо камки (по-руськи – адамашк), на покриття ліжок (кн. 1076)» [2, с. 237].

Звідси ми можемо зробити висновок, що міське право Львова періоду Cередньовіччя – це значною мірою встановлені правила співжиття, в яких інтереси громади превалюють над інтересами особи (міщанина). У той же час, стримуючи виви-щення за рахунок матеріального багатства одних міщан над іншими, міська влада не боролася з їх бажанням прославитися. До речі, дослідники цього періоду вважають, що намагання прославитися, таке природнє від епохи відродження до наших днів, повністю суперечило людській природі у попередню епоху [4, с. 171].

Очевидно, що у середньовічному Львові, як зрештою і в інших європейських містах, нормативно формується модель поведінки мешканця (міщанина), зорієнтована на досягнення цінностей актуальних для сьогодення. Насамперед йдеться про моральність багатства та солідарність людей.

Історія боротьби за владу у середньовічних містах – це боротьба не тільки між багатими і бідними, це також боротьба між окремими групами міського патриціату, між національни-ми громадами, між райцям та лавниками, між купцями та ремі-сниками тощо.

Результатом цієї боротьби були не тільки політичні та інституційні зміни, а й трансформація міського права. Інакше

~ 307 ~

кажучи, серед багатьох способів вирішення владних конфлік-тів, одним із найважливіших був правовий.

Відтак, однією із функцій міського права стає обмеження влади. По суті йдеться про поступовий розподіл міської влади з метою створення противаг найвпливовішому органові, що на-магався монополізувати владу, міській раді. Причому створю-ється не тільки постійні органи міської влади («колегія сорока мужів», «лонгерії»), а й тимчасові. Так, у 1623 році, внаслідок суперечок використання прибутків королівської каси на вимо-гу «колегії сорока мужів» «призначили другий тимчасовий де-цемвірат з чотирьох райців, двох лавників і чотирьох 40 мужів для з’ясування цих джерел прибутку й обернення їх на ремонт мурів і валів міста.

Подібні надзвичайні слідчі комісії, що діяли без апеляції, часто створювалися і в пізніші часи. Вони отримували назву «рекуператорського суду» (juduium recuperatorium). Після за-кінчення роботи їх розпускали, і влада їх припинялася (кн. 1147)» [2, с. 237].

Таким чином, формувалася тогочасна система стриму-вань і противаг у системі міської влади. Загалом міське право обмежувало міську владу у правовому сенсі, встановлювало межі її реалізації, становило основу «стримувань та противаг» владі, яка впродовж Середньовіччя завжди мала тенденцію до виходу з-під контролю громади.

Сформовані правові обмеження влади як результат роз-витку львівського міського права є однією з тих правових цін-ностей, формування яких визначило якісний зміст окремого етапу в історії міського права Львова – етапу середньовічного міського права.

––––––––––––––––––

1. Блок М. Феодальне суспільство / Марк Блок. – К.: Видавничий дім «Всесвіт», 2002. – 526 с.

2. Привілеї національних громад міста Львова ХІV–ХVІІІ ст.: зб. док. / упоряд. М. Капраль. – Львів, 2000.

3. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова / Денис Зубрицький. – Львів: Центр Європи, 2002. – 602 с.

4. Саксонское зерцало: Памятник, комментарии, исследования / [отв. ред. В. М. Корецкий]. – М.: Наука, 1985. – 271 с.

~ 308 ~

Н. І. Школьна, аспірант


УЧАСТЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ДІЯЛЬНОСТІ МІНІСТЕРСТВА

СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ (АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ)

Загальновідомо, що сприяння розвитку громадянського

суспільства є однією з найважливіших умов становлення Укра-їни як демократичної, правової і соціальної держави.

Це насамперед передбачає налагодження ефективної взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянсь-кого суспільства, що повинна базуватися на партнерстві, взає-мозацікавленості у досягненні цілей, пов’язаних з процесом демократизації усіх сфер державного управління та суспільно-го життя, соціально-економічним і духовним прогресом, усебічним забезпеченням захисту прав і свобод людини та громадянина.

Деякі аспекти участі громадськості у діяльності центра-льних органів виконавчої влади, взаємодії з правоохоронними та іншими державними органами тощо вже були предметом наукових досліджень таких вчених, як С. Г. Братель, В. О. Верхо-гляд, Т. Д. Гаврилюк, І. І. Давидович, С. Ф. Денисюк, В. А. Завго-родній, Д. С. Каблов, С. М. Кушнір, Т. Є. Мироненко, Т. В. Нали-вайко, І. Б. Старуха, В. М. Фєсюнін, І. Ф. Фісенко та ін. Утім, теоретико-правові аспекти участі громадськості у формуванні та реалізації соціальної політики держави предметом окремої наукової розвідки не обиралися.

Сьогодні громадський контроль за діяльністю органів виконавчої влади здійснюється в різних формах із використан-ням передбачених законодавством правових засобів, у тому числі таких, як: діяльність громадських рад при органах держа-вної влади; функціонування громадських інспекцій; громадські слухання та обговорення; громадські експертизи; звернення

~ 309 ~

громадян; повноваження представників громадських організа-цій, громадських інспекцій складати протоколи про адмініст-ративні правопорушення та передавати їх уповноваженим ор-ганам державної влади; функціонування інституту присяжних; звітування представників органів державної влади перед громадськістю та ін. [1, с. 1, 9].

Однак проблема забезпечення реальної участі громад- ськості у формуванні та реалізації державної політики як самостійного, соціально-правового явища вимагає дослідження її правової природи, визначення основних форм і з’ясування особливостей, зважаючи на специфіку предмета такої діяльно-сті. Актуальність і значущість цієї проблематики полягають у тому, що системно проблеми сутності та напрямів участі громадськості у формуванні та реалізації соціальної політики держави у вітчизняній науці не досліджувались, хоча в цьому є гостра потреба як з теоретичних позицій, так і з позицій формування ефективних заходів удосконалення правового регулювання відносин, пов’язаних з реалізацією юридичних гарантій законності в діяльності органів публічної адміні- страції [2, с. 7].

Задля реалізації конституційного права громадян на звернення наказом Міністерства соціальної політики України (далі – Мінсоцполітики України) від 15.03.2012 р. № 139 до- кладно визначений порядок діловодства за зверненнями громадян у Міністерстві. Таке діловодство ведеться окремо від інших видів діловодства і покладається на відділи звернень громадян та прийому громадян Департаменту звернень грома-дян та контролю виконання. Організація діловодства за зверненнями громадян в окремих структурних підрозділах центрального апарату Міністерства покладається на спеціаль-но призначених для цього осіб [3].

Слід зазначити, що специфікою державного управління у сфері соціального захисту є більш тісне і часте спілкування по-садових осіб відповідних органів виконавчої влади з громадя-нами. Саме тому особлива увага з боку керівництва Мінсоцпо-літики України приділяється такій формі прийняття звернень громадян, як особистий прийом. Так, наказом Мінсоцполітики

~ 310 ~

України від 07.11.2011 р. № 426 затверджений порядок, що ви-значає основні вимоги до організації і проведення особистого прийому громадян у Міністерстві. Такий прийом проводиться першим заступником Міністра, заступником Міністра – керів-ником апарату, заступником Міністра у громадській приймаль-ні Міністерства у визначені графіком особистого прийому гро-мадян керівниками Мінсоцполітики України дні та час [4].

Крім цього, при Мінсоцполітики України функціонує Громадська рада – постійно діючий колегіальний виборний консультативно-дорадчий орган, утворений для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами, врахуван-ня громадської думки під час формування та реалізації держа-вної політики у сферах зайнятості населення та трудової міг-рації, трудових відносин, соціального захисту населення, на-дання соціальних послуг, з питань сім’ї та дітей, захисту депор-тованих за національною ознакою осіб, забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, попередження насильс-тва в сім’ї, а також здійснення громадського контролю за дія-льністю Мінсоцполітики України та налагодження ефективної взаємодії з громадськістю.

Нині основними завданнями Громадської ради є: ство-рення умов для реалізації громадянами конституційного права на участь в управлінні державними справами; здійснення гро-мадського контролю за діяльністю Мінсоцполітики України; сприяння врахуванню Мінсоцполітики України громадської думки під час формування та реалізації державно соціальної політики; підготовка пропозицій до проектів нормативно-правових актів з питань забезпечення прав, свобод і закон- них інтересів громадян, розробником яких є Мінсоцполітики України [5].

Громадська рада відповідно до покладених на неї завдань:

збирає, узагальнює та подає Мінсоцполітики України ін-формацію стосовно пропозицій інститутів громадянського сус-пільства щодо вирішення питань, які мають важливе суспільне значення, організовує публічні заходи для обговорення актуа-льних питань з формування та реалізації соціальної політики;

~ 311 ~

подає Мінсоцполітики України для розгляду пропозиції щодо підготовки проектів нормативно-правових актів з питань формування та реалізації державної соціальної політики, вдос-коналення роботи Міністерства;

проводить відповідно до законодавства громадську екс-пертизу (в тому числі антикорупційну) проектів нормативно-правових актів, що розробляються Мінсоцполітики України;

здійснює громадський контроль за врахуванням Мініс-терством пропозицій і зауважень громадськості, а також до-триманням ним нормативно-правових актів, спрямованих на запобігання і протидію корупції.

Щодо напрямів взаємодії цього інституту громадянсько-го суспільства, то Громадська рада має право взаємодіяти з ор-ганами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, інститутами громадянського суспільства, іншими громадськи-ми радами при органах публічної адміністрації. Механізм її вза-ємодії визначається Регламентом, який має містити: порядок взаємодії Громадської ради з Мінсоцполітики України, його структурними підрозділами, іншими органами публічної влади, установами та організаціями; порядок взаємодії Громадської ради з громадянами, інститутами громадянського суспільства, іншими суб’єктами [5].

Крім цього, за рішенням Громадської ради її робочим ор-ганам (тимчасовим робочим та експертним групам) може бути делеговано право на взаємодію з іншими спеціалізованими консультативно-дорадчими органами, що утворені як при Мінсоцполітики України чи його структурних підрозділах, так і при інших органах влади.

Також з метою організаційного, інформаційного та мате-ріально-технічного забезпечення діяльності Громадської ради у її складі може створюватися постійно діючий робочий орган – секретаріат Громадської ради у складі відповідального секре-таря та секретарів.

Секретаріат відповідно до покладених на нього завдань забезпечує взаємодію та листування Громадської ради з орга-нами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями [5].

~ 312 ~

Однак, слід ураховувати, що взаємодія Мінсоцполітики України з інститутами громадянського суспільства, безпереч-но, повинна мати свої межі допуску громадян до участі в дер-жавному управлінні.

З одного боку, не представляється правильним мінімізо-вувати їх участь, оскільки в такому випадку втрачається сенс у реалізації даних форм.

З іншого боку, підвищена активізація участі громадян у державному управлінні нівелює власне суть державного управління, оскільки громадськість може брати участь в управлінні державою, а не диктувати ті або інші рішення орга-нам виконавчої влади.

Отже, знайти «золоту середину» оптимальної участі гро-мадян у діяльності органів виконавчої влади – завдання склад-не, але виконуване; виконавча влада повинна спиратися на ду-мку громадян – ухвалюючи свої рішення у противному випадку вона постійно буде стикатися не лише з апатією виконавців її рішень, але і з високим ступенем оскарження цих рішень в ад-міністративному або судовому порядку.

––––––––––––––––––

1. Кушнір С. М. Правові засоби громадського контролю в механізмі правового регулювання: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / С. М. Кушнір; Запорізьк. нац. ун-т. – Запоріжжя, 2011. – 16 с.

2. Буткевич С. А. Участь громадськості в запобіганні легалізації злочинних доходів (теоретико-правові аспекти) / С. А. Буткевич // Пів-денноукраїнський правничий часопис. – 2011. – № 4. – С. 6–9.

3. Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями гро-мадян у Міністерстві соціальної політики України: Наказ Міністерства соціальної політики України від 15 берез. 2012 р. № 139 // Офіційний віс-ник України. – 2012. – № 25. – Ст. 959.

4. Про затвердження Порядку організації та проведення особисто-го прийому громадян у Міністерстві соціальної політики України: Наказ Міністерства соціальної політики України від 7 листоп. 2011 р. № 426 // Офіційний вісник України. – 2011. – № 92. – Ст. 3358.

5. Положення про Громадську раду при Міністерстві соціальної по-літики України: Схвалено на засіданні Громадської ради при Міністерстві соціальної політики України від 24 груд. 2012 р. № 3. – К.: Мінсоцполітики України, 2012. – 16 с.

~ 313 ~

Ю. А. Шпак, здобувач


ФОРМИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Форми діяльності органів місцевого самоврядування – це

сукупність способів реалізації їх компетенції. Вони реалізують-ся за допомогою визначених законом, іншими нормативно-правовими актами, а також практикою роботи рад, дій цих ор-ганів, посадових осіб і депутатів. Однак, в науковій літературі бракує усталених наукових підходів щодо цього питання.

Предметом багатьох дискусій, що потребує подальших досліджень є обґрунтування та розмежування форм діяльності, як органів публічної влади загалом, так і місцевого самовряду-вання зокрема.

Формою діяльності органів місцевого самоврядування можна вважати будь-яке зовнішнє вираження конкретних од-норідних дій цих органів, їх структурних підрозділів і службо-вих осіб, здійснюване з метою реалізації функцій управління.

Поглибленню розуміння сутності форм діяльності орга-нів місцевого самоврядування сприяє їх класифікація. І тут до-сить поширеним є поділ форм діяльності суб’єктів публічної влади на правові та неправові. Правові форми являють собою діяльність, пов’язану зі здійсненням юридично значущих дій у жорстко визначеному законом порядку. Неправові форми діяльності – це однорідна діяльність, що не вимагає повного і суворого юридичного оформлення, не пов’язана з учинен- ням юридично значущих дій і прийняттям нормативно-правових актів [1].

Для правових форм роботи державних органів прита-манні такі ознаки:

а) система юридично значущих дій, спрямованих на реалізацію функцій держави, здійснюється органами держа- ви, посадовими особами та іншими уповноваженими на те

~ 314 ~

державою суб’єктами. Призначення цих дій полягає в здійс-ненні впливу держави на суспільні відносини шляхом утворен-ня або санкціонування нормативних приписів та забезпечення їх реалізації;

б) здійснення юридично значущих дій відбувається за допомогою таких юридичних засобів, як розроблення і прийн-яття нормативно-правових актів, видання актів тлумачення норм права, прийняття в порядку застосування норм права ін-дивідуально-правових актів тощо;

в) результати застосування окремих правових форм за-кріплюються у визначених законом юридичних актах;

г) порядок здійснення юридично значущих дій, як прави-ло, регулюється процесуальними нормами [2, c. 396–397].

Організаційні форми діяльності не мають такого безпо-середнього впливу на суспільні відносини, як правові форми, однак завдяки їм здійснюються підготовчі дії в процесі пошуку оптимальних шляхів вирішення проблеми.

Результатом правових форм є прийняття нормативно-правового акту, а результатом неправових (організаційних) форм – власне належна організація діяльності органу.

Аналізуючи статті Закону України про місцеве самовря-дування, що стосуються форм діяльності органів місцевого са-моврядування, можна зробити висновок, що свої функції, на підставі яких визначена компетенція місцевих рад, вони здійс-нюють у правовій, організаційній і матеріально-технічній формах. Правова форма діяльності місцевих рад виявляється у реалізації повноважень цих органів, пов’язаних з нормотвор-чою, правозастосовчою і правоохоронною діяльністю пред- ставницьких, виконавчих органів, їх посадових осіб, спрямова-ною на регулювання правовідносин. Організаційна форма дія-льності не передбачає юридичних наслідків і безпосередньо не формує правовідносини. Дії, що становлять її зміст, забезпе-чують виконання завдань, функцій і повноважень рад за допо-могою конкретних організаційних форм, не обов’язково закрі-плених у законі. Матеріально-технічна форма діяльності рад зводиться до забезпечення заходів допоміжного характеру. Вони здійснюються переважно управлінським апаратом.

~ 315 ~

Відомий український державознавець О. Фрицький поряд із правовою, матеріально-технічною і організаційною формами виділяє проміжні організаційно-правові форми [3].

Організаційна форма у цілому є підзаконною. Вона здійс-нюється в рамках чинного законодавства й у межах компетен-ції органу.

Організаційні дії найчастіше проводяться в порядку по-точної управлінської діяльності.

Організаційні форми, за виразом Г. Атаманчука, можна охарактеризувати як «способи вільного колективного пошуку оптимального варіанта вирішення якоїсь управлінської про-блеми» [4, с. 47]. Кожна така дія не викликає безпосередніх юридичних наслідків, однак вносить свою певну частку в кін-цевий правовий результат.

Досить часто в юридичній літературі виокремлюється організаційно-правова форма діяльності. Зокрема, згідно Зако-ну України про місцеве самоврядування організаційно-правовими формами діяльності органів місцевого самовряду-вання можна вважати: сесії; окремі та спільні засідання постій-них комісій, підкомісій і робочих груп; засідання президій обла-сних, районних рад; засідання тимчасових контрольних комі-сій; персональна робота голови ради, секретаря, заступників голови ради; виконавчого комітету ради; робота депутатів у виборчих округах; участь голови ради чи депутатів у загаль-них зборах громадян за місцем проживання; участь депутатів з правом дорадчого голосу в засіданнях інших місцевих рад та їх органів, органів самоорганізації населення; звіти сільсь-кого, селищного, міського голови перед територіальною гро-мадою, депутатів перед виборцями [5].

На думку С. Семко, основні ознаки, що характеризують організаційні форми роботи представницьких органів місцево-го самоврядування:

а) це сукупність конкретних дій, заходів, що здійснюють-ся місцевими радами та органами самоорганізації населення;

б) складають систему чітко визначених процедур, що пе-редбачені нормативно-правовими актами або вироблені прак-тикою діяльності відповідних органів, посадових осіб;

~ 316 ~

в) характеризують їх призначення й роль у системі пред-ставницьких органів;

г) направлені на організацію роботи ради, її органів, де-путатів, органів самоорганізації населення, ефективне вико-нання представницькими органами своїх функцій і повнова-жень для вирішення питань місцевого значення [6].

З поміж існуючих організаційних форм роботи рад всіх рівнів ключове місце займає сесія. Підвищення ролі місцевого самоврядування нерозривно пов’язано з підвищенням ролі і значення сесій представницьких органів місцевого самовря-дування. М. Корнієнко називає сесію основною формою прояву активності, життєдіяльності рад [7, с. 124].

Порядок скликання і проведення сесій визначає регла-мент ради, вони поділяються на чергові та позачергові. Аналіз практики роботи місцевих рад свідчить, що вони проводять різну кількість сесій.

«Серцем сесії» є пленарне засідання. Проте на практиці буває і навпаки. В деяких наукових працях «сесія» ототожню-ється з поняттям «пленарне засідання» [80, с. 224], разом з тим, і практика роботи окремих місцевих рад свідчить про фактичне ототожнення цих понять.

Сесію, на відміну від пленарного засідання важко охарак-теризувати як певну процедуру. Це скоріше поняття, що озна-чає певний проміжок часу, протягом якого проходять конкрет-ні заходи і здійснюються певні дії, спрямовані на вироблення і прийняття рішень, розгляду радою певного переліку питань. На пленарних засіданнях рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Слід зазначити, що сесія місцевої ради – це не лише її пленарне засідання, а також і засідання її постійних комісій, котрі скликають і ведуть їх голови.

На думку В. Барського, діяльність постійних комісій бага-то в чому забезпечує постійний та ефективний характер діяль-ності представницького органу місцевого самоврядування [9].

На думку більшості вчених, постійні комісії – це організа-ційна форма роботи депутатів, яка забезпечує безперервність функціонування представницького органу.

~ 317 ~

Джерелом виникнення функцій комісій є об’єктивні пот-реби представницького органу місцевого самоврядування та інтереси територіальних громад [10].

Основною організаційною формою роботи постійних ко-місій є їх засідання. Засідання комісій скликаються в міру необ-хідності, але не рідше одного разу на квартал.

Засідання постійних комісій можуть бути чергові й поза-чергові, відкриті та закриті, звичайні та виїзні. За допомогою останніх, зокрема, зміцнюються зв’язки депутатів місцевої ра-ди із виборцями, депутатами отримується цінна інформація про реальний стан справ, активізується робота постійних комі-сій та відбувається накопичення депутатами досвіду реалізації представницького мандату [11, с. 334].

Розвиток місцевого самоврядування потребує суттєвого вдосконалення локального нормативно-правового регулюван-ня роботи постійних комісій. [10, с. 94].

Недивлячись на те, що засідання постійних комісій є усталеною організаційною формою роботи місцевих рад в Україні, сьогодні необхідно підвищити статус цих утворень, оскільки саме вони відіграють основну роль у попередньому вивченні питань, що приймаються радою, у контролі за вико-ристанням коштів місцевого бюджету та роботою комунальних підприємств та закладів.

Важливе місце в діяльності органів місцевого самовряду-вання займає робота виконавчих комітетів місцевих рад. Кіль-кісний склад виконавчого комітету визначається відповідною радою, а персональний склад сільської, селищної, міської ради затверджується радою за пропозицією сільського, селищного, міського голови; районної у місті ради – за пропозицією голови відповідної ради.

Очолює виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради відповідно сільський, селищний, міський голова, район- ної у місті ради – голова відповідної ради. Виконавчий комітет ради є підзвітним і підконтрольним раді, що його утвори- ла, а з питань здійснення ним повноважень органів вико- навчої влади – також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади.

~ 318 ~

Основною організаційною формою роботи виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради є його засідання. Засідання виконавчого ко-мітету скликаються відповідно сільським, селищним, міським головою (головою районної у місті ради), а в разі його відсут-ності чи неможливості здійснення ним цієї функції – заступни-ком сільського, селищного, міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради (районної у місті ради – заступником голови ради) в міру необхідності але не рідше одного разу на місяць [5].

У зв’язку із необхідністю розв’язання повсякденних про-блем регіону та реаліями розвитку країни, важливого значення набуває постійне вдосконалення організації діяльності органів місцевого самоврядування.

Сучасні тенденції спонукають по-новому підходити до вже набутого досвіду організації роботи, вдосконалювати його, застосовувати нові форми взаємодії з територіальною грома-дою, опрацьовуючи спільні підходи і узгоджуючи дії під час вирішення актуальних завдань.

Тому, на нашу думку, перелік організаційних форм робо-ти органів місцевого самоврядування не може бути вичерпним. Життя громад настільки багатогранне, що змушує постійно вести пошук нових організаційних форм роботи органів місце-вого самоврядування з метою підвищення ефективності їх функціонування, а тому нормативно-правове закріплення пе-реліку організаційних форм їх роботи не може стримувати подальший розвиток місцевого самоврядування.

–––––––––––––––––

1. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні / О. Н. Ярмиш, В. О. Серьогін. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/681/13

2. Загальна теорія держави і права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / [М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.]. – Х.: Право, 2009. – 584 с.

3. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: підручник / О. Ф. Фрицький. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 536 с.

4. Система государственного и муниципального управления: учебник / под общ. ред. Г. В. Атаманчука. – М.: Изд-во РАГС, 2005. – 488 с.

http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/681/13

~ 319 ~

5. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

6. Семко С. О. Організаційні форми роботи представницьких ор-ганів місцевого самоврядування в Україні: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 / С. О. Семко. – Харків, 2011. – 237 с.

7. Корнієнко М. І. Муніципальне право України. Концептуальні та організаційно-правові системи: навч. посібник / М. І. Корнієнко. – К.: Алерта, 2005. – 144 с.

8. Журба С. О. Сесії Верховної Ради України / С. О. Журба // Держава і право. Юридичні і політичні науки: зб. наук. пр. – К., 2005. – Вип. 30. – С. 223–230.

9. Барський В. Р. Нормотворчість представницьких органів міс-цевого самоврядування в Україні: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 / В. Р. Барський; Одес. нац. юрид. акад. – Одеса, 2006. – 221 с.

10. Задорожня Г. В. Постійні комісії представницьких органів міс-цевого самоврядування: дис. ... канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 / Г. В. За-дорожня; Ін-т законодавства Верхов. Ради України. – К., 2006. – 224 с.

11. Проблеми функціонування місцевих рад та їх виконавчих ор-ганів: монографія / за ред. Ю. М. Тодики. – Х.: Право, 2009. – 540 с.

І. Р. Юрчак, здобувач


ВИКОНАННЯ ОСОБОЮ СВОЇХ ОБОВ’ЯЗКІВ: ПРАВОВІ ЧИННИКИ ВПЛИВУ

На сучасному етапі розвитку України надзвичайно акту-

альним є дослідження питань пов’язаних з правовим регулю-ванням суспільних відносин, ефективність якого у соціально-економічній і соціально-політичних сферах багато в чому зале-жить від того, наскільки свідомо, а, відповідно, й активно бу-дуть брати участь у цьому процесі усі соціальні верстви насе-лення. Адже саме соціальній активності громадян повинна на-даватись дуже важлива роль у всіх галузях життя сучасного українського суспільства, оскільки це явище допомагає підви-щенню ефективності законодавчої діяльності, вдосконаленню практики застосування юридичних норм, виконанню завдань,

~ 320 ~

поставлених в тому числі і перед державою та її органами управління. Для детальнішого ознайомлення із поняттям соці-альної активності населення варто зазначити, що її вагомим структурними елементом є правова активність населення, яка в юридичній літературі нерідко трактується з різних позицій. Окремі автори розглядають її як діяльність реалізації правових приписів [1], інші відносять до цього поняття також і діяльність, що не відповідає вимогам правових норм, тобто є протиправною [1].

При цьому варто зазначити, що правова активність як вид соціальної поведінки громадян має суб’єктивну і зовнішню форми. У першому випадку вона може бути виражена в бажан-ні, прагненні суб’єкта до корисної, з погляду права, діяльності. Щодо зовнішньої форми, то вона пов’язана з реалізацією пра-вомірної поведінки вже у практичній діяльності.

Розглядаючи питання правової активності громадян не-обхідно зазначити, що дії будь-якого правового припису, вимо-ги, заборони чи дозволу здійснюються особами свідомо. Окре-мий індивід, група, яким адресовані правові приписи не можуть змінити зміст цих вимог. Але у них виникають в кожній окре-мій правовій ситуації свої цілі, мотиви, інтереси, своя вольова активність. Ефективність правового регулювання в суспільстві значною мірою залежить від характеру взаємодії суспільних цілей, інтересів і мотивів з індивідуальними, що можуть їм від-повідати або суперечити.

У сфері правового регулювання правові інтереси пов’язуються з правовою ціллю через систему правових моти-вів, що розкривають психічне ставлення людини до вихідних спонукаючих сил і наслідку правової діяльності. У процесі фор-мування особи відбувається її ознайомлення з певними право-вими вимогами і нормами, зіставлення своїх вчинків та дій із взірцями, моделями поведінки, зафіксованими правовими нормами. На цій основі виробляється оціночне ставлення лю-дини до юридичних вимог, правових цінностей.

Варто також зазначити, що вагомим фактором, який здійснює суттєвий вплив на формування громадянської свідо-мості, є правова освіта громадян. Основною метою останньої

~ 321 ~

є підвищення загального рівня правової культури та вдоско-налення системи правової освіти населення, набуття громадя-нами необхідного рівня правових знань, формування у них по-ваги до права. Завданнями правової освіти в Україні є: підви-щення рівня правової підготовки населення, насамперед учнів-ської та студентської молоді, викладачів правових дисциплін, створення належних умов для набуття громадянами знань про свої права, свободи і обов’язки, широке інформування населен-ня про правову політику держави та законодавство, забезпе-чення вільного доступу громадян до джерел правової інформа-ції, вдосконалення системи правової освіти населення, збере-ження та розвиток вітчизняних традицій у цій сфері [2].

Проводячи державну політику у сфері розвитку правової освіти потрібно чітко зрозуміти, що досягти бажаних результа-тів можна лише шляхом утвердження гуманістичних правових ідей, загальнолюдських та національних правових цінностей, високих моральних засад у суспільному житті, визнанням пра-вової освіти населення одним із основних чинників формуван-ня високої правосвідомості і правової культури окремих гро-мадян та всього суспільства, активної участі в організації і здійсненні заходів із правової освіти населення громадських організацій, об’єднань громадян, навчальних та культурних закладів, наукових установ, видавництв та видавничих органі-зацій, засобів масової інформації та поєднання комплексу захо-дів у сфері правової освіти, що здійснюються цими органами, організаціями, закладами і установами, органічного поєднання правової освіти із загальною середньою, професійно-технічною і вищою освітою, розробленням сучасної методологічної бази для реалізації усіх напрямів і форм правоосвітньої діяльності, поліпшенням умов для здійснення громадської, творчої, благо-дійної та іншої суспільнокорисної діяльності у сфері правової освіти, залученням громадян до участі в удосконаленні систе-ми правової освіти, сприянням самоосвіті населення з питань права і держави, забезпечення відкритості правової інформації, доступу всіх верств населення до її джерел.

Безумовно, всі нововведення у законодавчій сфері пере-січному громадянину зафіксувати досить складно. Але нинішнє

~ 322 ~

життя вносить свої корективи, коли людям певна юридична обізнаність або просто необхідна, чи то в захисті своїх консти-туційних прав та свобод, чи то в майнових, трудових спорах, у земельних правовідносинах тощо. Кожен має знати свої юри-дичні права та юридичні обов’язки. Адже кожна дія людини – це не тільки право, а ще й наслідки. Тому так важливо слідку-вати за своїми діями, аби вони не порушували права інших. При цьому варто зазначити, що якщо незнання законів не звільняє від відповідальності, то незнання своїх прав та обов’язків не звільняє від того, щоб зрештою почати ними цікавитись, адже саме правова культура та обізнаність населення і є гаран-тією дії верховенства права в державі.

До того ж недостатня правова обізнаність громадян до-сить часто є причиною порушень їхніх основних прав і свобод у повсякденному житті, серйозною перепоною реалізації ними конституційно закріплених норм. Таке становище зумовлює необхідність всебічного роз’яснення основ правових актів, утвердження їх у свідомості громадян, перетворення на пере-конання і втілення в практику повсякденної поведінки.

Дискутуючи про питання правових чинників впливу на виконання особою своїх обов’язків варто зазначити, що одним із найбільш небезпечних проявів деформації правової свідомо-сті суспільства є правовий нігілізм, який являє собою деформо-ваний стан правосвідомості особи, суспільства, групи, який ха-рактеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цін-ності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, однак виключає злочинний намір. Нажаль, дане явище стало частиною повсякденного життя надзвичайно ба-гатьох українців. Навряд зараз когось можна здивувати тим, одинокі літні люди піддаються впливу та підписують договори за яким позбуваються своєї домівки і залишаючись без засобів для існування, вимушені переїжджати до притулків. Правова необізнаність громадян призводить до того, що вони не здатні захистити себе у навіть у повсякденних життєвих ситуаціях.

Підвищення рівня правової культури це справа не одного року. Вона важка й кропітка та потребує значних зусиль та за-стосування комплексних заходів як з боку держави, її органів

~ 323 ~

та посадових осіб, органів місцевої влади, так і кожного грома-дянина. Отож, першим кроком має стати підвищення авторите-ту державної влади та посадових осіб, високих моральних якос-тей перших осіб держави, які виступають прикладом для реш-ти населення. Правове виховання повинно бути зорієнтовано на підвищення рівня знання і розуміння права в цілому та окремих правових норм і інститутів, на формування юридич-них навичок, на закріплення позитивного сприйняття права, на виховання почуття справедливості, відповідальності та закон-ності, на підвищення соціально-правової активності населення.

–––––––––––––––––

1. Правова культура: поняття, структура, перспективи розвитку. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravouch.com/page/tgp1/ ist/ist-16--idz-ax238--nf-92.html

2. Волошенюк О. В. Правовий нігілізм в пострадянському суспі-льстві: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: за спец. 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень / О. В. Волошенюк. – Харків: Університет внутрішніх справ, 2000.

С. А. Яровий, здобувач


ДІЯЛЬНІСТЬ ВНУТРІШНІХ ВІЙСЬК МВС УКРАЇНИ У СФЕРІ ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ:

СТАН І ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

Розбудова незалежної, демократичної, правової держави нерозривно пов’язана з подальшим удосконаленням механізму забезпечення прав і свобод людини й громадянина, законних інтересів суспільства і держави. Раптові зміни та ускладнення оперативної обстановки, що викликані надзвичайними ситуа-ціями соціального, природного, техногенного чи воєнного по-ходження, порушують звичайний ритм життєдіяльності насе-лення, створюють реальну загрозу життю і здоров’ю великої кількості людей, дезорганізовують роботу транспорту і зв’язку,

http://pravouch.com/page/tgp1/

~ 324 ~

промисловості, завдають значної матеріальної шкоди суспіль- ству й державі, спричиняють інші негативні наслідки. Все це загострює соціальну напруженість у суспільстві, сприяє зро-станню злочинності та інших антигромадських проявів.

Також за певних умов існує ризик виникнення кризових ситуацій, що матиме потенціал до переростання у воєнний конфлікт. Зокрема, прогнозованими викликами та загрозами національній безпеці України, які стосуються діяльності внут-рішніх військ, є: територіальні претензії до України, які висло-влюються окремими представниками деяких політичних сил і рухів; інтенсифікація процесів мілітаризації у світі, нарощу-вання угруповань військ та озброєнь, створення нових, розши-рення і модернізація існуючих військових баз та об’єктів; по-рушення балансу сил у світі; активізація розвідувальної діяль-ності проти України; збереження воєнної сили як засобу вирі-шення проблемних питань у воєнно-політичних відносинах; спрощення окремими державами процедур щодо застосування воєнної сили за межами власної території; потенційна можли-вість здійснення терористичних диверсій на ядерних та інших стратегічних об’єктах України тощо. Одночасно з цим, імовір-ність виникнення кризових ситуацій підвищують і внутрішні чинники, в тому числі: незавершеність системних реформ у сферах національної безпеки і оборони України; радикалізація політичних сил і рухів; неефективність механізмів щодо врегу-лювання конфліктних ситуацій; недостатній рівень обороноз-датності України та ін. [1]. Відтак, адекватне реагування на іс-нуючі та потенційні виклики і загрози національній безпеці України потребує комплексу заходів щодо підвищення ефекти-вності службово-бойової діяльності сил охорони правопорядку, передусім внутрішніх військ.

Сьогодні внутрішні війська входять до системи МВС України і призначені для охорони та оборони важливих держа-вних об’єктів, перелік яких установлюється Кабінетом Мініст-рів України, а також для участі в охороні громадського порядку [2]. Під час розвитку наукової спеціальності 21.07.05 – «Служ-бово-бойова діяльність сил охорони правопорядку» такі напрями діяльності внутрішніх військ отримали назву службо-во-бойові завдання, а відповідні заходи щодо організації їх

~ 325 ~

виконання – службово-бойова діяльність. Відтак, на відміну від органів внутрішніх справ, зазначена діяльність внутрішніх військ здійснюється на постійній основі, регулярно, як у плано-вому, так і позаплановому порядку.

Сьогодні під військовим формуванням розуміється ство-рена відповідно до законодавства України сукупність військо-вих з’єднань і частин та органів управління ними, які комплек-туються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і наці-ональних інтересів, територіальної цілісності і недоторканості у разі збройної агресії, збройного конфлікту чи загрози нападу шляхом безпосереднього ведення воєнних (бойових) дій [3]. Тобто в цьому випадку йдеться переважно про запобігання і реагування на надзвичайні ситуації воєнного характеру. Втім, діяльність внутрішніх військ має певну специфіку, оскільки дане військове формування входить до складу МВС України. Відтак, специфіка діяльності Міністерства, його пріоритетні завдання щодо забезпечення громадської безпеки та охорони громадського порядку накладають відбиток і на відповідну діяльність внутрішніх військ.

Разом з цим, процес оптимізації службово-бойової діяль-ності внутрішніх військ, що триває останні роки, становить ін-терес не тільки для науковців, але й для керівництва держави. Зокрема, під час реформування цього військового формування планується вирішити деякі проблемні питання, включаючи нестачу досвіду у сферах, що пов’язані з участю у спеціальних операціях та реформуванням, набором та утриманням персо-налу, неадекватними умовами роботи та життя, застарілим озброєнням та технікою, невиконаними роботами щодо утри-мання та модернізації інфраструктури, обмеження у підготовці та відсутністю сучасних навчальних об’єктів.

Також передбачається вдосконалити тилову систему для підвищення рентабельності, однак, фінансових ресур- сів, які необхідні для вирішення цих проблем і перетворення цього військового формування, яке на даний час частково укомплектовано військовослужбовцями строкової служби, у повністю укомплектоване, відповідно підготовлене та оснаще-не професійне формування, недостатньо.

~ 326 ~

Таким чином, передбачається реформувати внутрішні війська у військове формування, на яке покладатиметься за-безпечення громадської безпеки та охорона громадського порядку, а також виконання інших завдань, що вимагають постійної оперативної готовності та підвищеної мобільності. Зокрема: забезпечення захисту конституційного ладу та дер-жавної влади від спроб їх зміни або захоплення шляхом наси-льства; забезпечення громадської безпеки та участь в охороні громадського порядку, боротьбі зі злочинністю, забезпеченні особистої безпеки громадян, охороні їх прав і свобод, законних інтересів; здійснення спеціальної охорони; охорона диплома-тичних представництв, консульських установ іноземних дер-жав і представництв міжнародних організацій в Україні; здійс-нення заходів, пов’язаних з припиненням діяльності не перед-бачених законом воєнізованих або збройних формувань; кон-воювання осіб, узятих під варту, підсудних, осіб, засуджених до позбавлення волі, до апеляційних судів, військових місцевих судів, Касаційного суду України та Верховного Суду України і охорона їх під час судового засідання; переслідування і за-тримання осіб, узятих під варту, підсудних і осіб, засуджених до позбавлення волі або арешту, які втекли з-під варти; охорона та оборона центральних баз матеріально-технічного забезпе-чення МВС України; здійснення заходів, пов’язаних з припи-ненням терористичної діяльності, масових заворушень.

Узагальнюючи викладене вище, зазначимо таке: 1) внутрішні війська – це багатофункціональне військове

формування держави з правоохоронними функціями. Основ-ною метою їх подальшого розвитку є завершення створення у їх складі функціональних компонентів, здатних виконувати широкий спектр правоохоронних завдань та ефективно реагу-вати на зміни характеру кризових ситуацій;

2) у процесі реформування планується, що внутрішні війська будуть входити до сил оборони та виконувати такі за-вдання, як: охорона і оборона важливих державних об’єктів, ядерних об’єктів, спеціальних вантажів, дипломатичних пред-ставництв і консульських установ іноземних держав і міжнаро-дних організацій в Україні; участь у локалізації і припиненні дій незаконних збройних формувань; виконання завдань тери-

~ 327 ~

торіальної оборони в районах розміщення об’єктів, що охо- роняються [1]. Однак, як військове формування у складі правоохоронного органу, що в межах компетенції бере участь в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю, внутрішні війська мають входити й до сил безпеки сектору безпеки і оборони України.

Подальший розвиток внутрішніх військ буде забезпечу-ватися шляхом: завершення розподілу сил і засобів за функціо-нальним призначенням та створенням територіальних сил правопорядку, сил оперативного втручання, сил спеціальної охорони і оборони, сил забезпечення та підтримки; вдоскона-лення форм і методів роботи органів управління щодо керів-ництва підпорядкованими військами (силами), оснащення їх сучасними засобами зв’язку та автоматизованої системи управління, удосконалення взаємодії з центральними і місце-вими органами виконавчої влади, органами місцевого самов-рядування, підприємствами, установами та організаціями під час виконання покладених на внутрішні війська завдань;

3) за оперативним призначенням внутрішні війська поді-лятимуться на: Територіальні сили правопорядку – для охорони громадської безпеки і правопорядку, здійснення екстрадиції, участі у боротьбі зі злочинністю; Сили оперативного втручан-ня – для оперативного реагування на дії злочинних угруповань, незаконних воєнізованих або збройних формувань, виконання інших спеціальних завдань; Сили забезпечення та підтримки військ – для всебічної підтримки під час виконання службово-бойових завдань за призначенням; Сили спеціальної охорони і оборони – для охорони та оборони ядерних електростанцій, об’єктів, у яких зберігаються ядерні матеріали, спеціальних ва-нтажів, дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав, міжнародних організацій в Україні.

Отже, розбудова громадянського суспільства в Україні обумовлює необхідність переорієнтації підходів до охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю, зміщен- ня акценту в діяльності внутрішніх військ на забезпеченні громадської безпеки, вжиття задля цього передусім заходів превентивного характеру. А з урахуванням необхідності при-йняття Статуту бойової служби внутрішніх військ МВС України

~ 328 ~

в новій редакції, правові, організаційні і тактичні засади їх діяльності потребують дальшого моніторингу й наукового супроводження.

–––––––––––––––––

1. Стратегічний оборонний бюлетень України: Схвалено Указом Президента України від 29 грудня 2012 року № 771/2012 // Офіційний вісник України. – 2013. – № 10. – Ст. 366.

2. Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України: Закон України від 26 березня 1992 року № 2235-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 29. – Ст. 397.

3. Про оборону України: Закон України від 6 грудня 1991 року № 1932-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст. 106.

М. І. Ясінська, здобувач


ТЕОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ У ПОГЛЯДАХ СЕРГІЯ ШЕЛУХІНА

Значний внесок С. Шелухіна в справу державотворення та

його наукова, епістолярна спадщина до цього часу залишають-ся не вивченими. Багатогранна і плідна громадсько-політична та наукова діяльність С. Шелухіна, без сумніву, заслуговує на спеціальне дослідження, котре дозволить простежити життє-вий шлях цієї непересічної особи, показати її внесок в громад-ські і політичні процеси в Україні, у зміцнення міжнародного статусу української еміграції, допоможе у вивченні українсько-го права та історії [1, c. 3–4].

Шелухін Сергій Павлович (1864–1938 рр.) – вчений, ви- датний юрист, відомий історик, дипломат, громадський і полі-тичний діяч, представник народницько-демократичного на-прямку української політичної думки міжвоєнного періоду, письменник (писав вірші під псевдонімом С. Павленко), педа-гог, член п’яти наукових товариств [2, с. 34].

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AE%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%BA

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B8%D0%BF%D0%BB%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D1%82

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B4%D1%96%D1%8F%D1%87

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B4%D1%96%D1%8F%D1%87

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B8%D1%81%D1%8C%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D0%BA

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D0%B4%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B3

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D0%B4%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D0%B3

~ 329 ~

Наукову працю С. Шелухін розпочав у юнацькі роки. Студент Київського університету св. Володимира під безпосе- реднім керівництвом проф. Володимирського-Буданова звернув увагу на недостатнє вивчення історичних писемних пам’яток українського звичаєвого права. Свої дослідження молодий правник почав з вивчення давнього збірника законів «Руська Правда», збираючи матеріал, розкиданий по різних, зокрема дуже рідкісних виданнях, і намагаючись систематизувати та прокомен- тувати його з точки зору українського права. «Треба взятися за працю до налагодження сієї справи організованими силами, бо праця велика й тяжка» [3. – Арк. 2], – наголошував С. Шелухін.

Як борець за незалежну Україну, С. Шелухін не лише висловлював протести проти заборони українського слова у школах, судових та релігійних установах, але й докладав чималих зусиль, аби поставити цю проблему перед науковими колами. Саме завдяки його зусиллям, на XIV Археологічному з’їзді в Чернігові наукові доповіді вперше були виголошені українською мовою, на відміну від попередніх археологічних з’їздів, на яких лише порушувалося питання про читання рефератів українською [4. – Арк. 1].

С. Шелухін у складних політичних умовах, що склалися під час правління Центральної Ради писав, що праця в кабінеті В. Голубовича, який в цілому йому здавався непрофесійним і мало ефективним, привела його до переконання, що «працювати з «елітою», яка не розуміє обов’язків і ні інтелектуально, ні технічно не здатна вести складну державну роботу, значить брати участь у руйнуванні України» [5. – Арк. 67].

Першочерговим завданням для України, на думку С. Шелухіна, було обстоювання своїх прав на створення незалежної держави і отримання підтримки світового співто-вариства. Науковий доробок С. Шелухіна про право України на участь у мирній конференції та «Інформації про Україну для чужинців» представник уряду УНР у Ватикані, а з осені 1919 року – голова делегації у Парижі М. Тишкевич, переклав французькою мовою і надрукував у своєму збірнику разом з стародавніми мапами України, а згодом видав окремою брошурою [6. – Арк. 15 зв.].

~ 330 ~

Звертаючись до проблеми державного устрою в Україні після Лютневої революції, С. Шелухін у своїх наукових працях заперечує існування в Україні спадкової монархії («Більше розважливості», «Монархія чи Республіка», «В справі проектів про майбутній лад на Вкраїні»), а найяскравіший вияв народо- правства він вбачає в «Конституції» П. Орлика, якою декларовано не тільки виборність гетьмана, а й усього українського уряду [7. – С. 74–75].

С. Шелухін дійшов висновку, що Україна по своїй волі прилучилася до Московської держави на умовах унії, чи умовах васалітету «шляхом єднання через царя». «Увільнившись революцією од царя, – зазначає С. Шелухін, – і не бувши в підданстві у великоросів, Україна тепер повернула собі всі попередні свої суверенні права, які були над нею у царя, і стала, як була до акту 1654 р., суверенною демократичною республікою. Політичний зв’язок, встановлений між Росією і Україною через персону Олексія Романова, з його абдикацією розірвано і Україна фактично повернула свій суверенітет» [8. – Арк. 7–8].

––––––––––––––––– 1. Громадсько-політична та наукова діяльність С. П. Шелухіна //

дис. ... канд. істор. наук: спец. 07.00.01/ О. Я. Яцишина // Київ. нац. лінгвіст. ун-т. – К., 2004. – 185 c.

2. Домбровський О. І. До питання про роль інтелігенції в станов-ленні правової науки в Україні (до 140-річчя С. П. Шелухіна) / О. І. Домб-ровський, Я. О. Домбровський // Інтелігенція і влада: збірник наукових праць. – 2004. – Вип. 3. – 246 с.

3. Рукопис статті «До вивчення «Руської правди». – Спр. 89. – 505 арк. 4. № 34. «ХІV археологічний з’їзд». Стаття 1908 р. – 5 л. [Електрон-

ний ресурс]. – Режим доступу: /http//:www.istoria.pravo.com.ua 5. Спр. 118. Рукопис статтей: «Чому я двічі кинув службу міністра

юстиції», «Різдвяний спогад з моїх шкільних років», «Криваві помилки дипломатії», «Більше розважливості» та інші. – 327 арк.

6. Оп. 1. Спр. 1 – Звіт секретаря делегації УНР Петрушевича Антона про результат діяльності дипломатичної місії УНР в Парижі, 25 жовтня 1919 р. – 6 арк.

7. Потульницький В. А. Історія української політології (Концепції державності в українські зарубіжній історико-політичній науці) / В. А. Потульницький. – К.: Либідь, 1992. – 231 с.

8. № 68. Знову між Польщею та Московією. Стаття, 1917–1918 рр. 26 арк. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: /http//:www.istoria.pravo.com.ua

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/iiv/2004_3/147-156.pdf

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/iiv/2004_3/147-156.pdf

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/iiv/

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/iiv/

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/iiv/2004_3/index.htm

~ 331 ~

З М І С Т

Середа В.В.

Наука у реформуванні правової системи України та розбудові громадянського суспільства……………………………………………………….……..3

Банк М. В. Практична функція порівняльного правознавства………….………………..5

Бачинська Л. Ю. Співвідношення медичної деонтології та біоетики……………………….…..7

Бльок О. В. Особливості імплементації європейських стандартів у національні державотворення і правотворення…………………….……..10

Бойко В. В. Алкогольна політика та антиалкогольне законодавство при соціалізмі та на пострадянському просторі (середина 1960-х рр. – початок ХХІ ст.)……………………………………………………………..13

Бондарчук О. М. Класифікація слідчих ситуацій в контексті норм КПК України 2012 р. ………………………………………………………………………………..22

Бортняк А. Ф. Правова поведінка як предмет психосеміотики………………………….…...25

Бочан О. І. Убезпечення особи у нотаріальній сфері……………………..........……………..29

Вовк М. З. «Вікова» характеристика новонародженої дитини як потерпілого від злочину………………………...…………………………………….33

Войтович Н. П. Держава і особистість у поглядах Б. О. Кістяківського…………………….37

Вольський О. О. Елементи криміналістичної характеристики заволодіння чужим майном, шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем………………………………………………………….40

Гедз М. В. Значення мети злочину для кримінально-правової оцінки вчиненого………………………………………………………………………………..……….44

Герилів Д. Ю. Категорія «цивілізація» в дослідженні типології держави……………...46

Городній М. М. Порівняння як метод дослідження акультураційних процесів………..50

Громко В. Я. Вчинення злочину службовою особою як обставина, що обтяжує відповідальність за кримінальним правом України…...........54

Дяків Б. З. Аналіз причин протиправної поведінки серед студентів вищих навчальних закладів України……………………………………………….57

~ 332 ~

Жига І. П. Правові основи протидії обігу на ринку України небезпечної продовольчої продукції………………………….……………………61

Захарчук В. М. Відмежування складів злочинів «самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво» від подібних адміністративних правопорушень…………………………………………………...65

Зотова М. Є. Проблеми соціальної політики в Україні та основні причини їх виникнення…………………………………………………………………………………...68

Кайдрович Х. І. Корпоратизація бізнесу як чинник фінансової рівноваги в забезпеченні економічної безпеки підприємства………………….….…..72

Калінін М. В. Праксеологія конфлікту громадянського суспільства і держави…….77

Кишакевич Л. Ю. Роль повітових комісарів у проведенні фінансово-економічної політики в уряді Західноукраїнської Народної Республіки: історико-правовий аспект………………………………………………………….….....83

Климко Х. С. Українізація – фактор задоволення національних та культурних потреб українського народу чи терористична провокація більшовиків? …………………………………………………………………87

Коломієць В. Р. Виникнення і розвиток поняття правопорушення………..……….………..90

Кунтій А. І. Участь спеціаліста під час огляду місця події на стадії досудового розслідування умисного вбивства, учиненого в стані сильного душевного хвилювання……………………..………………….96

Левко В. В. Спілкування як полісуб’єктна соціальна діяльність………….………..….101

Левко М. М. Функціональне призначення та характеристика видів мита…..........105

Лепех Л. Л. Зміст та особливості правових засобів в контексті дослідження механізму правового регулювання……………………….….110

Лепіш Н. Я. Юридична природа актів тлумачення норм права…………..……….……113

Лук’янова Г. Ю. Зміст праворозуміння як кінцевого результату пізнавальної діяльності…………………………………………………………………………………….…117

Максимів Л. В. Межі кримінальної відповідальності виданої особи: деякі аспекти...120

Максимів О. Д. Деякі аспекти розвитку політики у сфері боротьби зі злочинністю………………………………………………………….…………………….124

~ 333 ~

Маркевич А. Р. Кримінально-правова характеристика самоправства в низці окремих зарубіжних держав……………………….……………………..129

Маркова В. О. Булінг (від англ. to bully) – знущання над дітьми у школі як жорстокі реалії в нашому суспільстві……………………………….........….133

Машталір Х. В. Система функціонування судової системи в період ЗУНР…………..….137

Мельник А. А. Забезпечення принципу інстанційності під час вирішення справ адміністративної юрисдикції як один із найважливіших критеріїв розбудови судової системи України………………….……………140

Мельник А. В. Розмежування понять нагляду і контролю за дотриманням трудового законодавства……………………………………………..........…………..146

Моісеєнкова С. О. Антропологічний вимір правових явищ…………………………………….…..149

Нагай О. І. До питання про об’єкт підкупу службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно- правової форми………………………………………………………………………………153

Неманов А. Ю. Поняття та зміст участі підрозділів оперативної служби у боротьбі з отриманням та наданням неправомірної вигоди у бюджетній сфері…………………………………………………………...…160

Олійник М. С. Правова культура: вплив на можливість запозичення норм іноземного походження…………………………………………………………………164

Осовський О. Д. Характеристика суб’єкта протидії розслідуванню кримінальних правопорушень, пов’язаних із порушенням правил дорожнього руху і експлуатації транспортних засобів……………………..….………………………………………………………………….170

Палій Н. Р. Поняття прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою митних органів. Проблема застосування на практиці ст. 368 КК України……………….173

Паславський М. І. Проникнення в злочинне середовище як дієвий спосіб правоохоронних органів боротьби з організованою злочинністю……………………………………………………………………………….…..178

Пашуля Г. Я. Формування новітньої моделі держави в умовах глобалізації...........181

Підручна-Горан М. С. Поняття злочинності у місцях позбавлення волі……………………….…..186

~ 334 ~

Піх Ю. А. Особливості секуляризаційних процесів у правових системах сучасності……………………………………………………………………..…191

Пришляк С. О. Мотив та мета як елементи доказування використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом……………………………....196

Процюк О. М. Сутність поняття допиту неповнолітнього підозрюваного…………..200

Радейко Р. І. Надмірна формалізація як патологія розвитку правової системи…………………………………………………………………………………………..206

Рибалко В. О. Оцінне поняття «суспільний інтерес» у практиці постановлення ухвал про відмову в затвердженні угод про визнання винуватості……………………………….………………………..……210

Риков Є. Г. Готування до вчинення злочинів та спосіб учинення злочинів у сфері грального бізнесу………………………………………………..215

Романівка З. Є. Знаряддя та засоби вчинення злочину за кримінальним правом України…………………………………………………………..…………………..220

Семенюк-Прибатень А. В. Щодо доцільності кримінально-правової протидії діянням, пов’язаним зі знищенням чи пошкодженням чужого майна…...........224

Семенюк І. Я. Роль інституту адвокатури в здійсненні ідеї права: загальнотеоретичний аспект………………………………...…………………….…228

Серкевич І. Р. Історичний досвід боротьби окремих іноземних держав зі злочинами терористичного спрямування (проявами тероризму)………………………………………………………………………………..….…231

Сивопляс Х. В. Проблеми девіантної поведінки людини………………………….……………236

Скрипник Р. А. Суспільна небезпека як основний чинник соціальної зумовленості криміналізації в системі страхування……………..........…238

Слотвінська Н. Д. Правове регулювання судової практики як джерела права в Україні………………………………………………………………………………..………...242

Смоліна М. М. Контроль і нагляд за службово-бойовою діяльністю сил охорони правопорядку: проблеми теорії і практики……………………..245

Стахура Б. І. Місце органів внутрішніх справ у механізмі реалізації прав і свобод громадян…………………………………………………………………………...250

~ 335 ~

Тоцький В. В. Організація службово-бойової діяльності кримської надзвичайної комісії в період «червоного терору» в Криму (1920–1921 рр.)………..255

Туз Н. Д. Вплив соціального середовища на формування особистості неповнолітнього злочинця……………………………………….……………………260

Тюн В. М. Окремі проблеми удосконалення екологічного законодавства України……………………………………………………………………………………….….264

Фальшовник Д. В. Протидія законній господарській діяльності як форма закриття підприємництва………………………….…………………………………..268

Федіна Н. В. Моральна культура як основа формування справедливості в діяльності органів внутрішніх справ………………………………….……..…272

Фонарюк О. Ю. Вплив соціального середовища на формування протиправної поведінки………………………….……………………………….…….278

Францішкевич Ю. М. До питання обсягу поняття одиничного злочину……………....………….283

Франчук В. В. Досвід Республіки Польща у сфері кримінально-правової охорони економіки держави…………………………...……………………………...294

Швед О. І. ЗМІ як інститут громадянського суспільства………………….……….…….300

Шега В. Ю. Міське право Львова у період Середньовіччя……………….………………..304

Школьна Н. І. Участь громадянського суспільства в діяльності Міністерства соціальної політики України (адміністративно-правові аспекти)...308

Шпак Ю. А. Форми діяльності органів місцевого самоврядування…………….…….313

Юрчак І. Р. Виконання особою своїх обов’язків: правові чинники впливу……....319

Яровий С. А. Діяльність внутрішніх військ МВС України у сфері охорони громадського порядку: стан і шляхи вдосконалення……………….……323

Ясінська М. І. Теорія української державності у поглядах Сергія Шелухіна………...328

~ 336 ~

Н А У К О В Е В И Д А Н Н Я

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ

ТА РОЗБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО

СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ

Тези доповідей та повідомлень учасників звітної наукової конференції

ад’юнктів, аспірантів та здобувачів 27 вересня 2013 р.

Тези опубліковано в авторській редакції

У п о р я д н и к Т. С. Коханюк

Комп’ютерна верстка

Н. М. Лесь

Друк Н. Я. Ганущак

Підписано до друку 20.09.2013 р. Формат 6084/16. Папір офсетний. Умовн. друк арк. 19,53.

Тираж 100 прим. Зам. № 118-13.

Львівський державний університет внутрішніх справ Україна, 79007, м. Львів, вул. Городоцька, 26.

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

ДК № 2541 від 26 червня 2006 р.

Ї £ ¡ ¢ ® « ¢ І « ¡ ¢ Ї І diyalnist... · ~ 6 ~ орівняльно-правові...

Documents