Немовичі. Історія без прикрас web view2016Немовичі. Історія...

2

Немовичі. Історія без прикрас

НЕМОВИЧІВ ІСТОРІЇ САРНЕНЩИНИ

Автор Савчин О.М.

Про деякі села в історичній літературі залишився слід, а про інші є лише припущення, що в більшості овіяні легендами, а у деяких взагалі немає жодних відомостей.Не знаю, чи в світовій історії вироблено якусь методику, від якого часу ведеться відлік появи того чи іншого населеного пункту, міста чи села, але мені здається, що такої методики не існує. Тому й визначають вік поселення по різному. Звісно добре, коли є якась згадка про поселення в архівних документах. Але з іншого боку, це ще зовсім не означає, що воно саме тоді з”явилося. Адже могло виростати з вулички у декілька хатинок, хутора з пари обійсть, протягом довгого часу, поки виростало в помітний населений пункт. Хто ж сказав перше слово про існування Немович, або коли воно вперше письмово згадується? І саме тут виникли найбільші труднощі. Бо ж за багато століть землі сучасного Полісся належали до різних держав і документів про заснування збереглося дуже мало і то лише в деяких королівських або князівських дарчих грамотах. Але й ті скупі відомості в грамотах зберігаються в столицях тих держав, які володарювали на Поліссі. І писалися вони здебільшого чужою мовою. А зараз не завжди можна доступитися до таких документів.

Більш-менш відомо, що в після монгольський період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В цей період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і


3


інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. . У першій половині XV століття наш край згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як прихильник Свидригайла Ольгердовича.

ПИСЬМОВІ ЗГАДКИВ ІСТОРІЇПЕРША ЗГАДКА ПРО НАШЕ СЕЛО НЕМОВИЧІ СЯГАЄ 1293 РОКУ

Давня історія Степанського князівства і відповідно нашого краю не дістала належного відбитку ні в спеціальній літературі, ні в дослідженнях археологів. Коротенькі статті в енциклопедіях та довідниках, серед яких найкраща М. Максимовича «О городе Степань», опублікована в часописі «Киевлянин» в 1850 році, не передають і десятої частини тогочасного минулого краю. Там, де починались болотяні заплави, починаються волинські історичні поселення-пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі, Кричилськ.


http://1.bp.blogspot.com/-oWq1QAkRrHs/UGXUd-tfhKI/AAAAAAAAFdA/R9RYWlryYms/s1600/120.jpg

4


Завдяки дослідженням вихідця із Степаня, літератора, члена Національної спілки краєзнавців України, старшим викладачем кафедри релігієзнавства Національного університету «Острозька академія Валерія Войтовича вдалося віднайти досить вагомий і цінний документ, у якому літописну згадку про містечко Степань, як центр самостійного Степанського князівства в записі про події 1292 р. відноситься до 1005 р., тобто на 285 років раніше офіційної. Ось це історичне свідчення: в «Турове в лето 6513 (1005 р.) до Турівської єпархії Пінська, Новогрудка, Городні, Берестя, Вовковийська, Здітова, Нобеля, Степані, Дубровиці, Висоцька, Слуцька, Копиля та інших міст», яке варто віднести до більш пізніших часів, однак сам перелік дає уявлення про значну територію цієї єпархії.Ця історична грамота сьогодні знаходиться в Російській державній бібліотеці(збор Троіцкай лавры, № 714, арк.. 73-74 адв.), інформація про яку подається у книзі «Іканапіс Заходняга Палесся XVI–XIX ст.ст./В.Ф.Шматау, І.Вецер, М.П.Мельнікаву і ін.; навук. Ред.. В.Ф.Шматау; Ін-т мастацтвазнавства, етнографії і фольклору ім..К.Крапіви НАН Беларусі. – Мінск: Беларуская навука, 2002. – 349с.: іл..

Відповідно на такий же термін і пересунулись інші дати.

З цих поселень у X столітті на прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Німого та його сина Івана.Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство, до якого у 1293 /6801/ році входили найбільші тогочасні поселення Погорини і Надслуччя: Степань, Корост, Кричильск, Немовичі, Кобрин… /М. Максимович .1850 р./ До Погорини належали також Кам’янець, Городно, , Дубровиця, Столин, Давид-Городок і прикордонний Корчик[1].

Кордон з Київським князівством простягався вздовж правого берега Горині. З кінця XII сторіччя Корецький вузол оборони остаточно був закріплений за волинськими князями. Разом з Корецьком сюди входили Сапогинь, Куніль і Гольське. Після походів Ярослава Ізяславича у 1173-1174 роках прикордонною річкою стала Случ.

З початку ХІІІ століття південна частина Погорини влилася до складу Луцького князівства і належали князям Острозьким.


5


Північна частина розпалася на Городельське, Степанське і Дубровицьке князівства, що сформувалися на підвалинах Дорогобузького і Пересопницького князівств[6].

Погорина згадується в «Повісті минулих літ» під 1097 роком і в Іпатіївському літописі під 1235 роком під час війн Данила Галицького з князями Ізяславом Мстиславичем і Михайлом Чернігівським.

Звісно, не випадково перші згадки про наші поліські села подавали польські краєзнавці, що вивчали своєї країни. Вперше село згадується у польських хроніках 1437 року, як Німовичи. Але в іншому польському джерелі у праці “Падлєс”є”/Варшава 1932 рік/ констатовано, що переважна більшість поліських сіл вздовж берегів Случі виникла на початку , всередині і в другій половині ХІІІ століття, а що було тут раніше відомостей знайти не вдалося. Ю. Крашевський стверджує: село виникло на початку ХІІІ ст. і згадується під 1293 роком разом із Степанню, Дубровицею і Тутовичами,... як великі історичні поселення Надслучансько- Горинського басейну...

Професор Волинського державного університету ім. Лесі Українки М. М. Кучинко

У своєму досліджені ” історична Волинь” стверджує що поховання біля Немович

відноситься до 11-13 ст.н.е.,про що свідчать залишки поховального інвентарю,

дуже бідного,в основному – це горщики, глиняні прясла,та кремені до залізних кресал. Жили тут в той час нащадки слов”ян, які сповідували християнство,що й

підтверджено знайденими бронзовими хрестиками та кістяками з перехрещеними

руками, що й стверджує ,що захоронення в курганах біля села відносяться до

поховань 2-го тис. до нашої ери і ХІ-ХІІІ тис. н.е., що підтверджено документально

ГОЛІФАКТИ

Давня історія Степанського князівства і відповідно нашого краю не дістала належного відбитку ні в спеціальній літературі, ні в дослідженнях археологів. Коротенькі статті в енциклопедіях та довідниках, серед яких найкраща М. Максимовича «О городе Степань», опублікована в часописі «Киевлянин» в 1850 році, не передають і десятої частини тогочасного минулого краю. Там, де починались болотяні заплави, починаються волинські історичні поселення-пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі, Кричилськ.

Завдяки дослідженням вихідця із Степаня, літератора, члена Національної спілки краєзнавців України, старшим викладачем кафедри релігієзнавства Національного університету «Острозька академія Валерія Войтовича вдалося віднайти досить вагомий і


6


цінний документ, у якому літописну згадку про містечко Степань, як центр самостійного Степанського князівства в записі про події 1292 р. відноситься до 1005 р., тобто на 285 років раніше офіційної. Ось це історичне свідчення: в «Турове в лето 6513 (1005 р.) до Турівської єпархії Пінська, Новогрудка, Городні, Берестя, Вовковийська, Здітова, Нобеля, Степані, Дубровиці, Висоцька, Слуцька, Копиля та інших міст», яке варто віднести до більш пізніших часів, однак сам перелік дає уявлення про значну територію цієї єпархії.

Відповідно на такий же термін і пересунулись інші дати.

З цих поселень у X столітті на прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Німого та його сина Івана.

Кордон з Київським князівством простягався вздовж правого берега Горині. З кінця XII сторіччя Корецький вузол оборони остаточно був закріплений за волинськими князями. Разом з Корецьком сюди входили Сапогинь, Куніль і Гольське. Після походів Ярослава Ізяславича у 1173-1174 роках прикордонною річкою стала Случ.

З початку ХІІІ століття південна частина Погорини влилася до складу Луцького князівства і належали князям Острозьким.

Північна частина розпалася на Городельське, Степанське і Дубровицьке князівства, що сформувалися на підвалинах Дорогобузького і Пересопницького князівств[6].

Погорина згадується в «Повісті минулих літ» під 1097 роком і в Іпатіївському літописі під 1235 роком під час війн Данила Галицького з князями Ізяславом Мстиславичем і Михайлом Чернігівським.

Легенди


7


Існує кілька легенд про походження назви села Немовичі. Згідно першої, на цій землі випасалась панська худоба. Пастух був німим. Сюди ж висилались збезчещені покоївки зі своїми чоловіками. Першою сім’єю стали Мичка Кіндрат Якимович з дружиною Парасковією. Мали вони велику сім’ю – 11 дітей. Один із синів Кіндрата – Марко – служив у пана в Дубровиці при дворі. Саме він дав назву селу, коли говорив про чергову покоївку: “Уже піде до німого (до Немович)”.

Згідно другої легенди граф із Дубровиці приїжджав у цю місцевість на полювання, на рибалку. Тут були запашні луки, розкішні гаї та діброви, багато звірів та птахів. Річка та озера були переповнені рибою. Панський кучер був німим. За вірну службу пан дозволив йому жити тут (під Поповою горою), побудував йому сторожку, де він жив із сім’єю. Тут же зберігалось рибальське знаряддя, човни, все необхідне для полювання. Згодом кучер збудував собі будинок і тим поклав початок селу Німовичі. ( легенди записані першим краєзнавцем Немович Яременком Денисом Івановичем).

А ця, третя легенда, знайдена автором, твердить, що на чолі громади плисаків стояв німий ватаг, який мовчки виконував рішення віче. Всі інші при голосуванні за прикладом ватага, мовчки з необхідними гримасами, кивали головами. Через таке німе віче громаду почали називати Німовичами /синами німого/. З часом назва «Німовичі» трансформувалась у Немовичі.

Підтвердженням древності села може послужити й дубовий човен не менш, як восьмисотлітньої давнини, знайдений в річищі Случа мешканцями сусіднього села Чудель у 2013 році. Ця знахідка свідчить, що на берегах Случа у той прадавній час вже існувала розвинута цивілізація, бо ж дуб не так просто піддається обробці. То ж необхідні були відповідні знання й інструменти.

Звісно, ми всі пов"язані з минулим і майбутнім, під "ми" я розумію теперешність і навіть борючись з минулим, ми повинні цьому минулому завдячувати,що воно було і цуратись та ігнорувати ним ми не маємо ніякого права.

КАМІ ННИЙХРЕСТ НАРОЗПУТТІ


8


Відносно віку кам"яного хреста, що стоїть на розпутті у Грем"ячому всупереч людській забудькуватості, і завдяки відмінній пам"яті 79- літнього нашого односельця Ющика Євгена Петровича нарешті встановлено вік цього християнського знаку пам"яті. ЄВген Петрович пам"ятає розповідь свого старшого брата Миколи, про те що в історичному журналі він читав згадку,наче хрест було витесено і встановлено козаками на честь визволення краю від монголо-татарського іга. /1380р./

Традиції втановленя хрестів-каменів на могилах пов'язують з поширенням християнства. Але ще й нині в деяких поліських селах ставлять хрести всім тим, хто пішов з села у світ широкий і не повернувся назад до рідної землі, кого поховали в чужих краях. Хрести ставили і при дорогах і як межові знаки. Їх можна зустріти поблизу криниць-джерел та святих дерев. З історичної літератури відомо, що хрести встановлювали і в місцях поганських культів, і там де ставалось вбивство, або була пролита чиясь кров. Їх ставили в місцях древніх святищ-капищ, відомих подій, битв, біля водних переправ, на курганах.

Камінні хрести, котрі були встановлені не на кладовищах, у великій мірі перебрали на себе функції святих каменів чи навіть язичницьких ідолів (кумірів-стуканів, бовванів, старих богів, божниць, святих каменів). З деяких хрестів шкребли порошок на ліки. Деякі хрести мали чудодійну силу зцілювати хворих при простому дотиканні. Інші допомагали при звертанні до них з молитвою. Окремі камені-хрести сприяли дівчатам вийти заміж чи навести лад у подружньому житті. Вважалося, що деякі Святі Хрести щорічно збільшуються в розмірах, інші навпаки – «тануть у землю». Ще зовсім недавно до деяких хрестів відбувались «хресні ходи» на Трійцю, Петра і Павла, Здвиження. На хрести пов'язували вишиті рушники. Клали біля них жертви – гроші, сушені ягоди, м'ясо, мед, рибу, конфети. Хрести можуть бути орієнтирами при переховуванні скарбів. Існувала давня традиція розбійників ховати награбоване поблизу від кам'яного хреста. Існують легенди про чудодійну появу хрестів у певних святих місцях, як то місця загибелі воїнів. Камінні хрести і надмогильні «пласкі» камені ще доволі часто зустрічаються у найближчих до Поліського заповідника селах. Древні майстри вміли тесати «надгробні хрести».


9


Камінні хрести з напливами лишайників, шматочками зеленого моху просто чарують око. Від них нелегко відвести погляд. Вони заворожують довершеністю форм і відповідністю структури каменню...

Однак Вікімапія чомусь стверджує інше: »Крест врос в землю. Стоит на развилке дорог. Раньше там было пустое место. Откуда он взялся, никто не знает. Известно, что в годы освободительной войны 1648-1654 гг. Немовичи были освобождены от польских феодалов полковником Иваном Богуном. Есть предположение, что под крестом похоронены воины императрицы Екатерины II, которые погибли в боях с турками. Сама Екатерина заезжала в Немовичи, отдыхая на хуторе Михновский возле часовни (за селом со стороны Зносичей).»

У роки войовничого атеїзму немовицькі "хлопці" хотіли витягти його з землі. Тягнучи трактором Борис Лісаса переламав його. Пізніше люди його встановили знову, а ще пізніше під час прокладання шосейного покриття, перемістили його на один метр до узбіччя дороги.

?Хтожминасправді

Басейн Прип’яті вважається колискою слов’янства. Ареал Горині і Случа був заселений в основному дреговичами. Основу ж білоруського етносу склали східно-слов'янські племена кривичів і дреговичів. У нижній течії Горині їхні пам’ятки доходять до Теребежова. І там, де розкинулись болотяні заплави, починаються поліські старовинні поселення- пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Степань, Немовичі, Дубровиця, Берест, Кобрин, Погост Зарічний, Туров, Столін, Пінськ …

В X столітті на цих землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель. Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIII столітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності


10


припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Німого та його сина Івана.

Тривала локалізація Поліського краю позначилася на формуванні його регіональної культури та її носіїв — своєрідної етнографічної групи — поліщуків. Етнографічна група Полісся відома з XIV ст., але під дещо іншими назвами — полісяни, підлісяни; з XV ст. з’являється вже сучасна назва «поліщуки». На первинному етапі її формування вона означала переважно міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, об’єднаних однією державою — Великим князівством Литовським.

Пізніше внаслідок різного спрямування історичного розвитку окремих земель Поліського краю відбулося розмежування його окремих етнографічних груп. Воно зафіксоване в різних етнонімах та крайнонімах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (на Берестейщині, Підляшші, Чорній Русі) майже до XVII ст. називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об’єднувалося назвою литвини в її державно-політичному, або, за тодішнім уявленням, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбулося на зламі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: «палещуки», «полищуки», «полещуки», нарешті — «поліщуки, "волиняни".

Саме ці люди поселились на березі Случа – “…люд слухняний і добрий при врівноваженому поводжені, але в глибині серця-гордий, довго пам’ятаючий правду і чекаючий на хвилю помсти поганим панам. Разом з тим волиняни (волини) вміють зворушливо виявляти вдячність за найменшу допомогу, або просто добре слово, покірно кланяючись і навіть падають до ніг”- писав Ю.Крашевський.

Дрімучі ліси,осушені болота та непрохідні мочари, прозорі стави та чисті голубоокі озерця-долини. Полісся-це космічна поганська колиска, басейн Прип”яті з притоками Горині і Случі, з його арійською чистотою коренів і древлянською нескаламученністю джерела з генетичним кодом волинян.

Саме в такому місці, посеред цієї поліської краси, розкинуло свої крила горде і нескорене село Немовичі, яке має більш, як семи вікову історію.

Тодішнє село мало в основному вигляд “гуртового” поселення, багатолюдного та зосередженого на невеликому просторі. Його форма – це неправильне коло чи еліпс. Оскільки від трипільських часів до прийняття християнства та сьогодення наш народ був та залишається сонцепоклонником, то села у плані забудовувалися так, нібито вони є земними відбитками Сонця (Історія Полісся.4, с. 12; 12, сс. 32, 33). У селі багато вуличок, крутих й переривчатих, які часто кінчаються біля воріт окремої хати. Це є свідченням індивідуалізму: "волин" не любить одноманітності, він селиться там, де йому подобається. На місце побудови хати впливало ще й повір’я: хата будується там, де ляже собака. Якщо кішка лягає на “нечистому” місці, то собака – лише на “чистому”.


11


Селянське житло, вочевидь, переважно складалося із сіней та кімнати (хати): “із сіней – вхід до однієї-єдиної кімнати… У хаті також усе говорить про бідність або недбальство” [4, 8]; “Головна кімната, поставлена ще в давні кращі часи, коли її називали світлицею, бо в неї ще проникало світло, була досить простора, принаймні містила в собі більше, ніж інколи цілий будинок. Вона була їдальнею, вітальнею, майстернею, спальнею, буфетною і коморою” [1, 347−348]. Тут місця для спання, приготування і прийому їжі, для виконання господарських робіт тощо. Кімната була “з піччю і лавами довкола,темної, тісної, димної, без підлоги. Посередині стіл, діжа-годувальниця, в кутку на лаві під святим образом часом ще дитяча колиска і ткацький верстат. Нічого зайвого, нічого поза найпершими життєвими потребами, жодної пам’ятної речі, жодного почуття, зв’язаного з предметом, тут ти не знайдеш” [4, 8].

Основне місце в інтер’єрі займала піч [4, 8]. Як пише Ю. Крашевський,“найвільніше почувала себе в хаті піч, висока й простора, з припічками, запічками і пічиськом, до неї тулився хлібник, на якому вилаштувалися в ряд горщики, під ним був притулок для курей і качок, а боках пильнували порядку мітли, лопати і стара обгоріла коцюба”, [1, 348]. “вздовж стін тяглися широкі лави, біля дверей стояло повне відро води з черпаком, у кутку – діжа, накрита чистим рушником. Тут же стояв стіл з хлібиною для гостей, а поряд ткацький верстат з постійно натягнутою основою… похилений набік стіл, за яким сідали у святкові дні…” [1, 348, 393]. В іншій хаті “значну її [кімнати – А. Д.] частину займала незграбна піч, що починалася від самих дверей, з припічком, який служив і ліжком, і лавою для сидіння. Під стінами з грубих дощок стояли хисткі лави, в кутку під образами – діжа і стіл, витесаний сокирою з обрізків дерева.

Ще одну стіну займав ткацький верстат, за ним ховалось низьке ліжко з убогою постіллю. Із стелі звішувалась на мотузках колиска. Біля дверей стояли цебер, відра і діжка; різне кухонне начиння, переважно горщики, займали цілий куток. Тіснота була нестерпна, повітря, важке й задушливе, просякло запахами їжі, диму, тютюну, одягу” [3, 178]. Зважаючи на згадку про сволок, до якого підвішували кошик для немовлят, а також затикали свячене зілля (“засохле зілля під

сволоком”), можна стверджувати, що житла були із сволоками, а не балками [1, 393; 6, 161].

Освітлювалися житла за допомогою коминка, під яким палили лучину (скалки,тріски/ і каганця. Долівки в житлах були глиняними [3, 200]. Спали на печі, припічку, лавах і навіть на долівці, застилаючи її “сінниками” (мішки, напхані сіном).Хати зачинялися на простий дерев’яний засув [6, 197], а всередині – на скобель [6, 243].

Селянські подвір’я. Вони невеликі, тісні, обгороджені тином, із воротами посередині [3, 176]. Для виготовлення плоту використовували різноманітні матеріали.

У повісті “Остап Бондарчук” описано плота, “вміло сплетеного з соломи, лози, землі й кущів” [3, 176]. Із текстів інших повістей бачимо, що селянські подвір’я були огороджені


12


плотами, зробленими з кілків: “…шматки тину (плоту з дубового вор’я) і старої огорожі з кілків і хворосту” [4, 7−8].

Чи не на кожному подвір’ї був колодязь і обов’язково з журавлем: “…диміли хати…, оточені… верхівками скрипучих журавлів”; “…довгий журавель біля колодязя повільно гойдається над головою перехожого”; “Скрипів ще журавель біля колодязя”; “…скрип журавля біля криниці” [4, 8, 14, 24, 56 та ін.]; “Тут і там на вулиці або на подвір’ї витягував шию довгий журавель біля колодязя” [3, 176].

Із господарських будівель Ю. Крашевський називає хату, хлів, стодолу, “стаєнку”: “хати…,оточені… дахами стодол”; “…стодоли – цілі й зруйновані, горбаті, кривобокі, з похиленими стовпами, з крівлею, що вже завалилась або починає валитися” [4, 7].

Життя було тихе і спокійне, у віковічних пущах Немовичани оминали лихоліття воєн і смути. Жили собі спокійно, займалися рибальством, полюванням, різними лісовими промислами.

ПРАКОРЕНІСама перша писемна згадка про наш край, Дубровицю відноситься до 1005 року, коли князь Київський Володимир Великий, заснувавши в Турові християнську єпископію, у переліку міст, що мають до неї належати, називає і Дубровицю.

У VІІІ-ІХ ст. на території Волині, до складу якої входили землі сучасної Сарненщини, жили східнослов янські племена дулібів-волинів і древлян. Кордон між ними проходив ′приблизно по річці Горинь. Вірогідно, що у Х ст. Дубровиця була одним із західних прикордонних пунктів древлянського князівства, з центром у місті Іскоростень (тепер місто Коростень Житомирської області).

В ХІ ст. Дубровиця стала центром однойменного удільного князівства. А в Іпатіївському літописі під 1183р. розповідається про те, що Дубровицький князь Гліб Юрійович, правнук Михайла Святополка, брав участь у переможній битві Святослава Всеволодовича з половецьким ханом Кобяком. Цей запис засвідчує факт існування міста, яке вже тоді відігравало значну роль у захисті західних кордонів Київської Русі.

У 1240 році під час ординської навали Дубровиця була зруйнована. З другої половини ХІV ст. місто підпало під владу Литви, а після Люблінської унії 1569 року його в складі волинських земель загарбала шляхетська Польща.

По границі волинських володінь і виникло Степанське князівство


13


На пограниччі Поліських боліт розмістилися волинські історичні поселення-пам’ятники, зокрема Городець, Корост, Немовичі. З цих поселень у X столітті на прип’ятських землях дреговичів виникло Туровське князівство, яке ввійшло до складу Київської Русі. По смерті Мстислава Великого в 1132 році єдність земель Київської Русі лишалась чисто номінальною. Землі, на яких виникло містечко Степань, стали пограниччям Волинської і Туровської земель.

Процес розпаду Туровського князівства прискорився в другій половині XII столітті при синах Юрія Ярославича. Найсильнішим відламком Туровського князівства стало Пінське князівство, від якого, в свою чергу, в XIIIстолітті відділився уділ Дубровиця. Дубровицький князь Олександр загинув у 1223 році в битві на Калці. Пінські та дубровицькі князі пробували розширити свої володіння за рахунок Волинських земель, використовуючи складне становище Романовичів. Особлива активізація їх діяльності припадає на 1228-1232 роки, коли велася боротьба за спадщину луцького князя Мстислава Ні¬мого та його сина Івана.Напевно, в цей період на границі волинських володінь і виникло Степанське князівство. В період після монгольського погрому 1240-1241 років не було умов для будівництва нових міст, а крім того, Данило Галицький і його брат Василько Романович міцно опанували ситуацію в регіоні. Турово-Пінські князі стали їх васалами і не могли б заложити нове князівство на волинській границі. Степанський князь Іван Глібович, як і його син Володимир, а може, і батько, були васалами волинських князів. На жаль, відомостей про їхню діяльність не збереглося. Ми взагалі дуже мало знаємо про нашу історію в XIII-XIV столітті. Відомий польський генеалог Й. Вольф вважав, що потомки пінських князів вигасли і уступили місце литовським князям з династії Гедиміновичів. Десь під 1387 рік згадується князь Семен Степанський. Вольф, а за ним і інші дослідники вважали Семена молодшим братом пінського князя Василя Михайловича. Переконувати у цьому не можемо, бо немає документальних підстав. Ряд Рюриковичів вцілів на своїх столах, ставши васалами Гедиминовичів. Приміром, городенський князь Давид Дмитрович та його син Митко, які княжили в цей період в сусідньому Давид-городку. І князь Семен Степанський міг бути прямим нащадком степанського князя Володимира Івановича, династія якого безперервно правила в Степанському князівстві. В 1326 році Степанське князівство стало залежним від волинського князя Любарта Гедиміновича. В 1337 році його


14


син Федір Любартович прогнав із Степані князя Семена. Але сам Федір Любартович незабаром втратив Волинське князівство і князю Семену вдалося повернутися назад у Степань. Він помер близько 1399 р. Напевно, з його смертю обірвалась династія степанських князів. У першій половині XV століття Степань згадується в числі володінь Свидригайла Ольгердовича, який здійснив спробу розірвати польсько-литовську унію і відродити литовсько-руську державу. В числі інших князів, які підтримали Свидригайла, були і князі Гольшанські. Можливо, вони були в родинних зв’язках з попередньою династі¬єю. Схоже, що через ці або інші причини Свидригайло Ольгердович передав степанський уділ князю Михайлу Семеновичу Гольшанському на прізвисько Болобан. Михайло Болобан певний час був київським воєводою і виступив на чолі війська проти Петра Монтикірдовича. Він загинув у 1434 році в битві під Вількомиром як прихиль¬ник Свидригайла Ольгердовича. Дітей у нього не було, і право на Степанське князівство перейшло до його старшого брата Юрія, який вже дістав від Свидригайла Дубровицьке князівство. Повернувшись з Новгорода Великого, куди мусив тікати після поразки Свидригайла, він вернув свої володіння і дістав на них підтвердження Казимира Ягеллончика. Князь Юрій Семенович був одним з керівників литовського посольства на сеймі1446 року, де велася мова про відмову Казимира Ягеллончика на право брата наслідувати польську корону.Старший син Іван наслідував Дубровицьке князівство. У 1482 році його за участь у змові проти короля Казимира Ягеллончика було страчено. Інший син Семен осів у Степані, а після смерті брата — приєднав собі і Дубровицьке князівство. Був також старостою луцьким і маршалком Волинської землі (1490-1505), словом, йому належала вся влада на Волині. На прохання Семена в 1499 році великий князь Литовський Олександр затвердив привілей для міста Степані: «Бив нам чолом староста луцький, маршалок Волинської землі, князь Семен Юрійович і просив нас, абисьмо йому дозволили ярмарок мати в Степані і сказав перед нами, що це місту нашому Луцьку не шкідливо. І ми на його чолобиття то вчинили, і той ярмарок у місті його в Степані дозволили єсьмо йому мати на св. Спаса день один в році». Напевно, на той час містечко вже користувалось магдебурзьким правом. Зацікавлені в притоці населення, що гарантувало збільшення доходів, феодали доби¬вались магдебурзького права для своїх міст. На рубежі XV-XVI століть більшість волинських міст користувалася таким правом. Хоч бургомістр та війт у приватновласницьких містах назначалися лише зі згоди феодала, бо на його користь йшли податки, у своїх внутрішніх питаннях міщани залишалися вільними. Зокрема, ярмаркове мито йшло в доходи міста, і ярмарки були для міст вигідними.Князь Семен Юрійович помер у 1505 році. У нього не було наслідників по чоловічій лінії. За тодішнім правом третина князівства і міста Степані відійшла до великого князя, третину успадкував разом з Дубровицьким князівством племінник Юрій Іванович, а ще одна третина дісталась старшій доньці Анастасії. На її прохання у 1510 році король Зигмунд Старий видав привілей Степані ще на дві ярмарки — на Покрову і Св. Афанасія. В 1511 році король надав дві третини Степані великому гетьману Литовському князю Костянтину Острозькому, що був одружений з Танею, донькою степанського князя Семена Юрійовича. «Дали йому замок Стенань з містом і зо всіми волостями і тую третю часть замку Степань і


15


міста, і всіх волостей, котра спала була на князя Юрія Івановича Дубровицького, бо то імення дав отець наш князю Юрію Семеновичу до своєї волі, що отець наш кому дав до його милостивої волі, то є в на¬шій волі. Коли ж той замок є в нашій волі, ми взявши його до нашої руки, з особливої ласки нашої далисьмо і вічно дарували і записали сим нашим привілеєм князю Костянтину і його княгині і їх дітям і потім будучим їх нащад¬кам замок Степане з містом, і з їх боярами і з слугами путними і з міщанами, і з данниками, людьми тяглими, з селами боярськими, зо всім правом і панством, і власніс¬тю, нічого на нас і на наші наслідники не залишаючи. Дано в Бересті на великому сеймі18.06.1511, індикта 4».З того часу містечко було поділене на дві частини з окремими магістратами і своїми привілеями. Королівська третина видавалася в оренду. В1511 році її власник дістав ярмарковий привілей на Св. Петра: «…ми дозволили йому в Степані в його третій частині на Святого Петра день так добровольне, як князь Костянтин свої два ярмарки масть; а не маєть князь Костянтин в тот єго ярмарок ні в чому вступатися». Старий замок степанських князів тоді вже було зруйновано часом, і Острозькі на початку XVI ст. збудували новий замок з чотирма вежами і земляними валами. Вали цього замку, як і городище давнього міста, збереглися понині. На жаль, досі ще не проводилося їх археологічне дослідження.В 1569 році урядник Острозьких на чолі кількох сотень бояр, слуг, жовнірів та міщан «з гаківницями, ручницями, з сагайдаками, з ме¬чами, з рогатинами і з сокирами» напали на частину Степані, яку тримав С. Граєвський. З могутнім родом Острозьких було важко боротися. Тому А. Ласький в 1570 році, який тоді ще не мав спадкоємців, відписав коронному скарбу свої волинські володіння: Полонне, частки в Остро¬зі, Романів, Красилів, Чуднів, Шульжичі, Колодко, частки в Черняхові, Степані, Рівному, Берездові, Янушполі (Ямполі). Майже всі ці володіння відійшли до князя Костянтина Острозького (1527-1608). У 1570 році в Степані налічувався 241 будинок, у 1583 — 428 будинків, крім них, у місті мешкало: 95 халупників, 95 городників, 19 комірників, 3 підсусідки. У місті було 25 майстрів-ремісників 17 спеціальностей, які об’єднувались у цехи, 3 рудні та кілька поташних заводів. У загальне ополчення містечко повинно було виставляти 40 чоловік піхоти. Степань була одна з найбільш розвинених волинських міст. Тут діяло три церкви: Миколаївська, Троїцька і Преображенська. В 1572 році князь К. Острозький заснував монастир, якому в 1599, 1601-1603 pоках надав ряд земельних наділів.У міських цехах кількість майстрів була суворо регламентована. Це диктувалось ринком збуту. В кожного майстра було один-два підмайстри і кілька учнів. Всі вони жили в домі майстра, де і харчувались. Кухню вела спеціально найнята кухарка або сама майстриня. Нецехові майстри не мали права продавати свої вироби, хіба що на яр¬марках, їх звали «партачами».В Степані були майстерні ювелірів, майстер по виготовленню меблів, три кравці, три шорники, швець, коваль, різники, які тримали м’ясні ятки-крамниці. Великою була майстерня зброяра-шабельника Міклаша. Там було кілька десятків наймену¬вань різноманітного інструменту, кліщів, «молотків ковальських». Заготовками служили переважно клинки старих мечів, які шляхта приносила, щоб перекувати на шаблі. Багато людей працювали на руднях, де добували залізо, виплавляючи його з болотної руди.Але особливо багато людей було зайнято на поташних заводах, так званих будах.


16


Найбільший поташний завод належав князеві Костянтину Острозькому. Шафарем його заводу був війт Степані Грін — багатий міщанин. У нього було 2200 кіп литовських грошей, перли, золоті ювелірні вироби, срібний посуд, дорогий одяг. Поташні буди купця Юнаса в 1565 році обслуговувало 700 підвід. У 1564 році луцький купець Батко Мисанович підписав контракт з війтом з Бережців на будівництво в лісах Степані поташної буди і забезпечення провіантом 100 робітників. У Степані не вистачало візників, і шафарі поташних буд С. Граєвського в 1569 році підписали контракт з 13 візниками, котрі на 21 санках мали возити поташ із Степані в Устилуг, де його перевантажували на комяги. Візники з Володимира-Волинського діставали 1 ко¬пу 50 грошей від кожного перевезеного лашта. Крім того, С. Граєвський витрачав 700 талярів для найму в Степані «фур петельних». Незважаючи на інтенсивне виробництво поташу та руди, старанно слідкували за збереженням лісу. Існувало спеціальне законодавство проти браконьєрства та нищення лісів чи забруднення річок. Винних чекали суво¬рі покарання: шляхта та міщани платили грошові штрафи, залежних селян карали киями. За підпал лісу загрожувала смертна кара.Крім промислового виробництва, значна частина міщан займалась сільським господарством. У 1570-1576 pоках міщани мали 65 полів і 124 городи. Навіть ремісники мали свої городи. Степанські купці торгували переважно худобою: биками, волами, коровами, козами і баранами, їх череди можна було зустріти на ярмарках майже всієї Волині та Поділля. Взамін у Степань приганяли коней. У лісах водились лосі та олені, але полювання на них було заборонене, за чим лісники Острозьких старанно слідкували.Острозькі прихильно ставилися до іновірців, дозволяли селитись у своїх володіннях татарам, караїмам, євреям. У Степані був цілий єврейський квартал. У центрі стояла мурована в готичному стилі синагога. А. Ласький збудував у місті також католицький костел.У кінці XVI ст. загострились релігійні відносини. У 1596 році на соборі в Бересті було прийнято унію, яка підпорядкувала Київську митрополію Римському Папі, залишаючи східний (грецький) обряд. Унію підтримала частина вищої ієрархії і української знаті, сподіваючись, що з допомогою Риму буде стримана польська експансія і припинено насильне окатоличення. Але князь Острозький виступив проти унії, не визнавши рішення Берестейського собору. В його володіннях уніати не змогли зайняти майже жодної церкви. Так було і в Степані. А Степанський монастир став одним з головних осередків православ’я на Україні. Тут діяли школа і бібліотека. В стінах монастиря працював культурно-освітній і церковний діяч Ісаакій Степанський (1596), Лука Білгородський, Ієремія Пелагонський та Сергій Мукачівський. Містечко поступово збільшувалося. В 1629 році в Степані вже було 636 будинків, далі розвивалися ремесла і зростали цехи.В 1648 році розпочалась визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. З того часу з невеличкими перервами війни тривали практично до початку XVIII століття. Учасник цих подій, поет С. Твардовський в своїй поемі про війну поляків з козаками згадує про бій загону Чарнецького з козаками під стінами Степані в 1648 році. Постійні війни і битви не могли не позначитись на економічному становищі. В середині XVII ст. практично припини¬лось виробництво поташу, завмерла торгівля, опустіли ярмарки. Лише під кінець


17


століття почало відроджуватись економічне життя. Степань залишилась у складі Польсько-Литовської держави. По смерті князя Януша Острозького (1620 року) Степань перейшла до князів Заславських, а з 1682 року — до князів Сангушків. 17 травня 1682року князь Олександр-Януш Заславський домігся від короля Яна III Собєського нового привілею на проведення двох ярмарків. У 1684 році було визначено плату міста в королівську скарбницю — 500 злотих.У 1753 році надвірний маршалок князь Януш Сангушко подарував Степанський ключ підстолію Литовському князю Йозефу Любомирському під обов’язок виставляти 63 кінних воїни для коронної армії. Старий замок Острозь¬ких, що вже втратив оборонне значення, теж перейшов до Любомирських.У 1775 році містечко перейшло до коронного крайчого Йозефа Потецького. Від Потецьких містечко і Степанський ключ перейшли до графів Ворцелів. Галицький каштелян Станіслав Гржегож Ворцель у 1780 році добив¬ся привілею на чотири ярмарки. Було дозволено двотижне¬ві ярмарки на Покрови та Федора, чотиритижневий ярмарок після Божого Тіла і тижневий ярмарок по Св. Анні (всі за латинським календарем).У 1793 році на Правобережну Україну і Волинь вступили російські війська. В ході бойових дій проти польських повстанців ці землі були остаточно приєднані до Росії. Степань стала містом Ровенського повіту Волинської губернії.Скасування кріпосництва у 1861 році започаткувало у Пригориннi розвиток промисловості. Так, у 1882році в Степанi працювало три водяні млини, лісопильний завод, паркетна фабрика, майстерня механічної обробки деревини. Суконна мануфактура діяла в Кричильску. Інакше в промисловому відношенні виглядало Прислуччя. Тут усього-на-всього нараховувалося три водяних млини невеликої потужності i тартак. Дуже повільно розвивалося й сільське господарство. Основним методом господарювання поміщиків було хижацьке винищення лісів та малопродуктивне використання лук. Малородючі землі давали низькі врожаї. На них вирощувались здебільшого жито i картопля. Селяни шукали собі заробітку на розробці лісів. Таким чином, в результаті несприятливого розвитку господарського життя, Прислуччя до кінця ХІХ століття залишалося економічно i культурно відсталою частиною Ровенського повіту Волинського намісництва.

У середині XV століття наш край, як і вся Волинь, потрапив під владу Литви. Великий князь Литовський передав селян у повне володіння феодалам, офіційно узаконив закріпачення. Часто селяни не витримували жорстокої експлуатації, відмовлялися виконувати феодальні повинності, нападали на панські маєтки, втікали в ліси. Для зміцнення свого панування на українських землях литовські феодали постійно йшли на політичне зближення з польськими магнатами.


18


ГОЛЬШАНСЬКІЗемлі, де зараз знаходиться село, належали роду Гольшанських /Ольшанських/, чий рід мав володіння в Україні (на Волині – Дубровицьке та Степанське князівства), у Білорусі (Гольшани, Глузьк, Романов в Ошмянському пов.), Литві.

Один із 9 родів – гол. княжат Волині, представники якого посідали високі державні пости у Великому князівстві Литовському.

Останнім представником чоловічої лінії роду був Семен Юрійович (1515–56), після смерті якого маєтності Гольшанських перейшли до його 6 сестер, а потім з їхнім посагом розійшлися серед князівських родів Сапіг, Заславських, Полубенських, Курбських, Кірдеїв, Соломерецьких, Вишневецьких. Немовичі в цю пору стали власністю пана з Дубровиці, що був зятем Гольшанського- Курбського Андрія Михайловича, який втікаючи від гніву Івана Грозного, одружується на донці Ольшанського Юрія Семеновича - Марії, у 1571 році.

Після Люблінської унії 1569 р. територію Полісся, як і решту Волинських земель загарбала феодальна Польща, панування якої тут тривало понад два століття. Польські феодали нещадно експлуатували селян. Ті не мали права вільно розпоряджатися ні своїм майном, ні знаряддям праці, ні худобою, ні життям. Панщина становила 4-5 днів на тиждень.

Користуючись необмеженою владою, шляхта піддавала селян жорстоким тортурам, за найменшу провину заковувала їх в кайдани, кидала у в’язницю. Особливо посилився антифеодальний рух тоді, коли сюди у 1596 році прибули повстанські загони Северина Наливайка...

НЕМОВИЧІУСТАТИСТИЦІ

Згідно “Историко-статистического описания церквей…”Н.И. Теодоровича у 1884 році у Немовичах було 147 дворів, 1187 були населення (а за даними довідника Барановича О. “Залюднення України перед Хмельниччиною”. Ч.1 Волинське воєводство. УНемовичах на 1629 рік налічувалось 59 дворів). “Словник географічний королівства Польського, виданий у 1902 році свідчить, що у селі налічується 239 обійсть, 1411 жителів. (З них 3 католики, 100 євреїв), дерев’яна церква, школа./ Управління – гмінне. Немовицька гміна (адміністративно-територіальна одиниця Польщі) об’єднувала 16 населення пунктів.;

фільварк Бердуша,село Доротичі,колонія-хутір Орловський,село Глушиця,колонія Язвінка,фільварк Юзефпол,колонія Яновка,село Карпиловка,село Карпиловська Рудня,село Катериновка,село Константиновка,село Немовицька Гута,Немовицька Рудня,село Немовичі-гмина, хутір Ольшаниця, колонія Плоске, фільварк Перовка, хутір Пожога,фільварк Сарни, село Сарни,село Зносичі.


19


Керували гміною голова і секретар. Пізніше всі питання вирішувала волость. Їй підпорядковувалось 6 сіл: с.Немовичі,с.Доротичі,с.Карпилівка,с.Катеринівка,с Зносичі,с.Сарни.

Суддями були представники з кожного села. Городовий – на всі села. Управа волості знаходилась в нашому селі, навпроти церкви.

Однокласне народне училище міністерства народної освіти в Немовичах відкрилось у 1877 році. У 1884 році у ньому навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток. Крім окремих предметів читався Закон Божий. Школа була поряд з управою волості.

Церква Святої Мучениці Параскеви Сербської. Фото В. Савчина

Перша церква була збудована у 1721 році, але не збереглася. У 1853 році знову збудували церкву, яка діє і по даний час. Крім церкви у селі діяв римо-католицький костел. Поряд було католицьке кладовище. Православне кладовище знаходилось за церквою, внизу.

Нова церква була збудована на пожертвування селян і священика Василя Петровича Боровського.Псаломщиком був Аристарх Федорович Левицьки (з 1858року), пономарем – Іван Васильович Якимович (з 1843 р.).В П. Боровським – з 1868 року. Вперше відправа у церкві відбулась на свято Преподобної Параскеви Сербської. Тому і престольний Празник у СЕЛІ відмічається на це свято. За свідченням Боровика Олексія Хомича (1902р.н.) заклав її місцевий єврей (брат коваля Лейби), кузня якого стояла на Вигоні – зараз будинок Ковпака Івана Васильовича./Розвилка вулиці Радянської/ Пізніше цей майстер зірвався з дзвіниці і загинув. Саму ж церкву будували росіяни.

Згодом священиком був Дубинський Василь.Церковним хором керував Шостацький. Хор співав слов’янською мовою, а на Великдень – українською.

Мені вдалося відшукати “Краєзнавчого Словника Волині і Волинського Полісся” авторства проф. О. Цинкаловського”. Книга ця —це неоціненої вартости історія нашої дорогої Волині, нашої рідної землі. Треба вірити, що вона стане настільною книгою


20


кожного волинянина. У ній можна буде знайти своє село, місто чи хутір — усі рідні й знайомі місця, сповнені спогадів про дитягі та юні літа. До того ж на цю книжку посилаються усі історики, які пишуть про Волинь.

У 2-му томі Словника,на 136-137 сторінках написано і про наше село Немовичі. Отож навожу абзац з книги.

“Немовичі.Рівненський повіт, Немовицька волость.120 км. Від Рівного, над Случчю.В кінці 19-го століття село з присілком мало 239 домів і 1411 жителів, деревляна церква з 1881 року, на місці старої. Невідомо ким і коли буда побудована, школа від 1834 року, волосне управління, фільварок, 2 доми, які належали до Мендена, а пізніше до поміщика Цялко- Кальчика-2942 дес. /1911 рік/ За переписом цього ж року в с. Немовичі було 1820 жителів, волость, однокласна школа, 6 крамниць, водяний млин /1200 пудів річного перемолу. Згадка про село у 1577 році, яке тоді належало до Степанського замку і платили за нього від 11 дим. до 8 дим на чверть вол., а в 1853 році Мартин Межинський платив з 16 дим 6 огород. В околиці Немович р. Случ. Пропливає кількома коритами, а навесні під час повені, розливається на ширину кількох кілометрів, затоплюючи широку долину. В відлеглості 1 км. від села знайдено 17 курганів, з них 6 було розкопано. /В. Антонович. Труди 11 археологічного з”їзду, 1901 р./”

1888 СЕЛОУ РОЦІ

У другому томі „Історико-статистичний опис Волинської єпархії” М. Теодоровича під порядковим номером запису 536 є відомість про волосне село Немовичі, у якій сказано:

“Село Немовичи при Случи, волости Немовичской, от Житомира 250 верст, от Ровно 110 верст, от ближайшей почтовой станции Домбровицы 25 верст, от ближайшей железной дороги ст. Сарны 6 верст, от ближайших приходов с. Чудля 7 верст и с. Зносичи 7 верст. /1верста = 1,0668км./ АлМаС/Приход 5кл. Церква во имя преподобной Параскеви. Построена в 1881 году на средства.


http://2.bp.blogspot.com/-9ecznlxzlH0/UF6qOOe76hI/AAAAAAAAFSg/Q_AgoB8yN1s/s1600/535935286.jpg

21


Деревянная на каменном фундаменте. Утварью достаточна, копии метрические хранятся с 1840 года, а исповедные ведомости с 1843 года. Опись церковного имущества составлена в 1868 году.

Земли усадьбы с огородами в 3 дес./1десятина =1,0925га. /АлМаС/; пахоти 8 десятин 1,526 сажен, сенокоса 24 дес. 868 сажен, под лесом 6 десятин./1 сажен=2,1336м./АлМаС./ Пользуется землею спокойно. На эту землю имеется проэкт от 1852 года 5 июля. Дровами на на отопление причет пользуется спокойно. Причет: 1 священик 300 рублей, псаломщик 50 рублей, пономарь 36 рублей и просфитер 16 руб. Для священника дом церковный и хозяйственный заново построен в 1886 году, для псаломщика дом составляет его собственность на церковной земле, а хозяйственные постройки частью церковные, а частью его собственные: для просфитера дома и хозяйственной постройки нет.

Есть волостное правление. Однокласное народное училище министерства народного просвещения, существует с 1877 года с жалованием учителя 330 рублей, а законоучителю 100 руб.; учеников в 1884 году было 45 мальчиков и 5 девочек. Крупный землевладелец Александр Евстафьевич Менгден. Деревень в приходе нет. Прихожан 1187, римско-католиков 3, евреев 100. Священник Василий Петрович Божовский /с 1868 г./, псаломщик Аристарх Феодорович Левицкий /с 1858 г./ и пономарь Иван Васильевич Якимович /с 1843 г., а на службе с 1833 г./”

Згідно “„Историко-статистического описания церквей и приходов Волынской епархии” Ровенський уєзд по своїй поверхні ділився на дві частини, з двох одна менша – південна, розташована на більш горбистій місцині званою “Волинню”, а друга – більша північна – вкрита лісами і болотами відома під іменем – “Полісся”.

В громадському відношенні Третій Благочинний округ Ровенського уєзду ділився на чотири стани; Немовичі входили до останнього за рахунком – четвертого стану, який мав квартиру станового пристава в . Домбровиці /Дубровиці/ і займав волості – Домбровицьку, Вирівську, Висоцьку, Любоковицьку і Немовицьку, а ближні сусідні села з Немовичами – Тинне і Зносичі відносились до третього стану з становим приставом у м. Березно.

На час перепису у Тинному було 86 дворів, православних 715 душ, римо-католиків 26, німців-лютеранців 6, євреїв 50. До Тиненського приходу була приписана і Зносицька церква. На той час у Зносичах було 78 дворів, православних 608 душ, римо-католиків 18, євреїв 36 душ.

Село Чудель входило у Вирівську волость і мало на час препису 146 дворів, православних 1127 душ, римо-католиків 3 д., євреїв 7 сімей.

Примітка. 1 десятина землі тоді вартувала 46 рублів.


22


Село Тинне входило уНемовицьку волость

Переглядаючи історичні дані, помітив , ніде не зустрічаєтся, що Тинне входило у склад Немовицької волості, але О. Цианкаловський у “Краєзнавчому Словнику Волині і Волинського Полісся” наводить такий факт.

1911рік. Село Тинне, Рівенський повіт. Немовицька волость, 103 км. від Рівного, при річці Случ, на північ від Березна і Князь Села / зараз Князівка/ і на південь від притоки Случ - Тустані. В кінці 19-го століття було у селі 62-а доми і 525 жителів - писав О. Цианкаловський у своїх записках. Була дерев"яна церква з 1754 року. В околицях знайдено поклади каменю вапняка, з якого випливають чисельні "кринички" і "безодні", з яких формуються притоки Случі. Назва села походить від слова "тин", стіна, якою воно було оточене.Вперше село згадується в 1463 році, коли воно належало до князів Збаражських, а в 1603 році при поділі ординації кн. Острозьких, обійстя ці отримав князь Олександр Острозький.

В 1700 році Тинне належало до А. Любомирських. 26 червня 1660 року козацькі війська під Тинне рогромили польські коронні війська і гнали їх під Олицький замок, встановлюючи тут свою владу. Однак у 18-му столітті Тинне знов належало до Олицької колегії, а в 1797 році цариця Катерина - ІІ подарувала Тинне генералу Каконічину. За переписом 1911 року в Тинному було 1225 жителів, 1-а крамниця, 1-а гуральня, водяний млин. В околиці села кілька курганів.

- Місцевість Сарни зваласяДоротичами і входило у Немовицьку волость


http://petrushko.rv.ua/files/images/ploscha_sarny.thumbnail.jpg

23


О. Цианкаловський у “Краєзнавчому Словнику Волині і Волинського Полісся” пише; містечко Сарни, Немовицької волості, Рівенського повіту, над річкою Случчю, при залізниці Київ- Ковель, 100 км. від Рівного. Колись місцевість Сарни звалася Доротичами.

В кінці 19-го століття було у містечку 193-и двори і біля 1600 жителів, в тому числі 50 римо-католиків, 60 жидів, дерев"яна церква з 1725 року, початкова школа, 2-а водяні млини. Земля піскувата і маловрожайна. За переписом 1911 року в Сарнах було 5048 жителів, суд, пошта і телеграф, помочні майстерні при залізничному депо, 2-х клясова школа, земська лічниця, залізнична лічниця, 4-ри акушерки, аптека, 2-а аптечні склади, 106-крамниць, 2-і горілчані крамниці, 3-є лікарів, 1 вет-лікар, 2-х дентистів, 3- гостинниці,кредитне товариство, паровий млин, судовий оборонець, земська запозичальня сільсько-господарських машин, друкарня, фотограф і 12-ярмарків щорічно. За тим же переписом, до великої власності колись Масальських, а пізніше Шахматових належало 8000 десятин.При прокладені через Сарни залізниці, яка перетинає ціле Волоинське Полісся, містечко Сарни значно розрослося і оживилося. В околиці Сарнів знайдено кілька діоритових, кремнієвих сокир і стріл../О. Цианкаловський. Записки/

ЗАЛІЗНИЦЯ

У 1873-1875 роках поблизу села велося будівництво залізниці Здолбунів-Ковель,завдяки чому,багато селян отримало “ремісницьку” роботу. Великий обсяг робіт без необхідних засобів механізації зумовлював залучення великої кількості робітників. І в тихому донедавна поселені, як у потривоженому мурашнику, все прийшло в рух. На станції не вщухав стукіт сокир, луною віддавались гудки паровозів, що подавали вагони з будівельними матеріалами на розвантаження. Єдиним землерийним інструментом була лопата – грабарка, а транспортом – ноші. Там, де прокладали залізницю, не завжди могли пройти навіть запряжені кіньми вози. На спорудження залізниці було відведено мало часу. До того ж скорочення строків будівництва обіцяло чималі бариші підрядчикам, і тому вони нещадно визискували трудовий люд. Робочий день на будові тривав 12 – 14 годин на добу. Жили грабарі в землянках, де під ногами хлюпала вода, а то й просто неба, в нашвидкуруч зроблених з гілля і листя наметах. Вони голодували і мерзли, виснажувались на неймовірно важкій роботі, терпіли від різних хвороб, від жорсткого поводження з


24


ними. На будівництві, звичайно, не могло бути й мови про будь – яку охорону праці. Нещасні випадки і захворювання від виснажливої праці були звичайним явищем. На це ніхто з начальства не звертав уваги, бо життя простої людини тоді коштувало мало. Ціною надлюдської праці залізницю було побудовано за порівняно короткий час. Прокласти рейки в болотистій поліській землі — каторжна праця. І її виконали пришвидшеними темпами тисячі селян, зігнаних звідусіль — по 12 годин на день, з лопатами в руках, по коліна в холодній воді, в непролазних хащах, куди не завжди можна було дістатися кіньми.

Більше року поблизу села протримався фронт у 1916 році під час першої світової війни. Під час І війни у селі розквартирували козаків Оренбурзького полку (червоно-білі лампаси на шароварах). Харчувались вони на полковій кухні, ділячи пайок з господарями, спали в хатах на соломі, а коні тримали у хлівах господарів. У єврейській хаті на Вигоні розмістився полковий оркестр. Разом з козаками у пошуки кращої долі подавсяВасиль Баєчко з сім’єю. Дістався аж до Астрахані. Згодом, щоб повернутись назад, він змушений був дістати дозвіл самого губернатора. У Немовичах його призначили збирачем податків. Гроші він власноруч носив здавати у Луцьк (у торбі за плечима). У глибокій старості дід Василь торгував гноєм, збираючи його по дорогах, і приносив додому у кошику.

У 1918 році в селі з”явився загін сил Директорії. В травні 1919 року село окуповують поляки,яких серед літа виганяють червоноармійці. У березні 1920 року Немовичі знову потрапляють під польську окупацію ,майже на двадцять літ згідно Ризького договоруНемовичі вливається у Сарненський повіт Поліського воєводства.

В березні 1920 р. на карті Польщі, до складу якої тоді входила територія Рівненщини, виникла нова територіально – адміністративна одиниця – Сарненський повіт.

З лютого 1922 р. Сарненський повіт перебував у складі Поліського воєводства Польщі з центром у Бресті, з листопада 1930 р. знову перейшов до складу Волинського воєводства. Територія Сарненського повіту не співпадала з кордонами сучасного району. Тоді до складу повіту входили Антонівська, Бєльськовольська, Домбровицька, Кісорицька, Клесівська, Любиковицька, Німовицька, Рафалівська, Володимирецька гміни.

Про те, яким було життя українців в тодішній польській державі говорилось в одній зі статей україномовної газети «Новий час», яка в 30-х роках минулого століття виходила у Львові. Сарненщина була одним з занедбаних повітів північно-західних земель Польщі і причиною такого становища автор статті вважав відсутність тут, на відміну від інших повітів, людей, здатних до «освідомлюючої і взагалі громадської праці», що призвело до того, що в дуже багатьох місцевостях неорана земля лежала облогом. За винятком десятка українських споживчих кооперативів, однієї-двох читалень, ніяких українських незалежних організацій там не було. Прибите жахливою нуждою поліське селянство було кинуто на поталу недолі, всіляких п’явок – лихварів, які здирали з нього «останню нелатану свитину». Брак від віків тут шкіл в потрібній кількості призвів до такого стану, що селянство, як і їх діти, в переважаючій більшості були неписьменні. Як свідчить тогочасна


25


статистика, в Сарненському повіті з 124000 населення 73366 осіб не вміло ні читати, ні писати. Основна причина недолі - погана земля...

, , Немовичани не українці і не білоруси тутейші

Досліджуючи історію свого села Немовичі, натрапив на досить цікавий і не зовсім зрозумілий факт- власники села Гольшанські володіли величезними маєтками на землях сучасної Білорусі та України - Дубровицьке і Степанське князівства, а родовим іх поселенням були землі в межах Ошмянського району /нині село Гольшани Гродненської області в Білорусі.

В 1571 році село Немовичі було подароване, як посаг, Андрію Курбському- московському боярину, воєводі, який через терор Івана Грозного втік до Литовсько – Руської держави і отримав від короля Сигізмунда Другого маєтності на Волині та 28 великих сіл, де створив першу московітську діаспору. Своїми маєтками і селами він управляв через своїх урядників з московітян, а сам проживав звичайно верст за 20-ть від Ковеля, в містечку Миляновичі. До втечі, будучи правою рукою Івана Грозного, жорстокі, диктаторські методи правління, Курбський запроваджує


http://3.bp.blogspot.com/-PX-MvQVtA4I/UwD47deyOBI/AAAAAAAAOos/V_pkS2YpgQE/s1600/%25D1%2581%25D1%2582%25D0%25B0%25D1%2580%25D0%25B0+%25D0%25BA%25D0%25B0%25D1%2580%25D1%2582%25D0%25B0+%25D0%25B2%25D0%25BE%25D0%25BB%25D0%25B8%25D0%25BD%25D1%2596.gif

26


й на Волині. Перекази доносять, що приміром, його урядник вирив у замку водяну яму, запустив п явок та й садовив у них холопів. Звісно, що волинський люд, котрий проживав у його володіннях люто ненавидів князя і ніколи не вважав його своїм.

, - , ?То хтожми такі поліщуки поляки чи білоруси

... Люди на Поліссі селилися спокон віків. Сюди збігалися далекі і близькі сусіди, рятуючись від неволі, вибираючи неймовірно важке, але вільне життя. Очевидно - власне і появився так народ поліщуків, народ, який народом ніхто не вважає. Але він є, хоч і не впускає у свою душу чужинців- неговіркий, скромний, стриманий люд. Світогляд цих людей з боліт приходить до сучасників через пісні- повільні і тяжкі, що нагадують вовче виття у непрохідних болотах.

Ще на початку двадцятого століття поліський край був невизнаним, неосвоєним, ведмежим і важкодоступним краєм Європи. Лише, завдяки полякам, які жадали вивчати те, що колись вважали своїм, більш-менш стало відомим минуле поліщуків, котрі майже непомітно пройшли тисячоліття християнства. Саме поляки наситили музеї світу тисячами фотоматеріалів і дослідженнями архаїчної народної культури первісно етнічного спів товариства, що незмінно повторює споконвічні форми суспільного суворого традиційного буття, властивого ізольованим групам.

У 1934-1937 роках Поліссям подорожував етносоціолог Юзеф Обремський. У одній із своїх робіт в 1936 році,він писав..."люди Полісся переважно не є ні українцями, ні білорусами – вони безнаціональні".

Зовсім інакше сприймали свій родовід поліщуки, свідченням чого є лист священика Никанора Котовича міністру народної просвіти, який писаний у 1915 році. ...»суміжні з Волинською губернією землі Білорусії- Гродненської губернії, заселені суцільним українським населенням, яке розмовляє своєю корінною українською мовою, у котрого всі звичаї, обряди, пісні, менталітет і навіть статура, тип обличчя, імена і прізвища є чисто українськими, серед якого нема жодного білоруса, а поляки в більшості випадків- це поміщики, які є окремим вкрапленням в поселеннях українського етносу». Ось як в книзі "Росія" / видавництво Санкт- Петербург 1905 року/ ацентовано відміності між поліщуками і білорусами: "Пинчук по своему физическому строению, по языку и по одежде отличается от беларуса. Во всех отношениях он примыкает к жителям Волынского Полесья; следовательно пинчуки принадлежат к малорусскому племени. Пинчуки редко бывают высокого роста; почти всегда он среднего роста, широкоплеч, плотного сложения. Высокорослые и сухопарые составляют исключение. Лицо пинчука широкое, крупное, со значительно более выдающимися скулами, чем у белоруса. Цвет волос преобладает черный; светлорусых очень мало и они встречаются преимущественно среди женщин. Женщины также крепкого сложения, коренасты, круглолицы и большей частью с серыми глазами. Вообще пинчук отличается силой и здоровьем, несмотря на болотистую местность, в которой живет. Быть может этому способствует относительный достаток


27


населения, который можно заметить, проезжая по Пинщине; наконец этому способствует обилие мясной пищи, так как дичи и рыбы водится множество, а пинчуки - прекрасные охотники и рыболовы.»

Хоча в часи Польщі Полісся було адміністративно відділено від Волині та інших українських земель, ніхто не перешкоджав поліщукам ходити на прощу до Києва чи Почаєва., або торгувати між собою. Одна мова, загальні звичаї поліщуків і волинян, господарська взаємозалежність у свідомості поліського селянина сидить досить глибоко. Тому приєднання Полісся до Білорусі на зїзді у Белостоку восени 1939 року видався поліщукам гіркою несподіванкою. І в міру погіршення матеріального становища білоруських поліщуків не полишала думка, про те, що якби вони залишилася в Україні, то не були б такими злиденними. Гаряче бажання повернутися до України охопило все населення Полісся Білорусії, але відповідь була одна- волю народних депутатів відмінити неможливо... До 20-их рр. ХХ ст. Полісся ділили за належністю земель до тієї чи іншої губернії й повіту: Волинське, Київське, Чернігівське, Брянсько-Жиздринське, Мінське, Могилівське, Гродненське. За сучасним адміністративним поділом вирізняємо Полісся українське, білоруське та брянсько-жиздринське (російське). Українське Полісся має регіони за назвами областей: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське, Сумське. А от сучасна українська фізична карта районує українську частину Полісся на такі зони: Волинське, Мале, Житомирське, Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину (окрім південних районів), північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька — Здолбунів — Житомир — Фастів -Васильків —Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.

У сучасній Білорусі вважається, що українців на Берестейщині немає. Але природно вони там залишилися і ніде не поділися через те, що їх приєднав до Білорусії Сталін тільки заради «політичної доцільності»: щоб дорога «Москва – Варшава» не проходила через Україну, щоб послабити міць України, як національного конкурента космополітичного СРСР, щоб збити на Берестейщині український націоналізм було розірвано єдинородну общину навпіл. Школи стали білоруськими, а викладати в них почали російською мовою українським дітям. Але наприкінці осені 1940 року Брестське керівництво пішло на поступки вимогам вчителів з Пінщини- у результаті на Брестщині і Кобринщині було відкрито 1530 українських шкіл, а в часи паспортизації величезна кількість поліщуків Білорусії назвали себе українцями.

Антропологічно всі поліщуки дуже близькі до українців. Переселенці ж, білоруси- /колоденці/ відрізняються від корінних поліщуків одягом без вишивки, обрядовими піснями, святкуванням релігійних свят, особливо Великодня і Івана Купала. Поліщукам зовсім невідомий такий популярний танець на Білорусі, як лявониха. Білоруси мають свій


28


фольклор, свої пісні, але корінні поліщуки не знають про них. Навіть кухня білорусів відрізняється від поліської. Білоруси варять ячміну кашу, а поліщуки пшоняну, у поліщуків почесне місце відведено борщу, а у колоденців- білорусів популярніший ячмінний суп з картоплею. Про вареники , галушки і інші українські страви, що з являються на столі у білоруських поліщуків частіше ніж в українців і згадувати нічого.

Між тим повернемось до нинішніх реалій. Берестейщина в складі Білорусі. Змінювати нічого не потрібно, паспорти міняти не слід. Хай ті, хто вважають себе білорусами такими і лишаються, лише хай знають, що казки про дреговичів придумали в Радянській Білорусії, після того, як Берестейщина попала в склад СРСР.

Видумувати тут нічого не потрібно, просто необхідно поважати і сприймати своє минуле, таким, як воно є насправді, а не прикрашеним і прилизаним партійними ідеологами.

МИУКРАЇНЦІ

Сам вигляд полішука, його поведінка говорять про те, що він ніхто інший, як тільки українець. Чорнобриву дівчину, карі шевченківські очі, широкоплечого парубка зустрінете ви в кожному селі. В неділю вистачить поглянути на дівчат, як вони йдуть до церкви. У вишиваних сорочках, з “пацьорками” (сережки) на грудях, з вплетеними у волосся різнокольоровими стрічками – вони живо нагадують галичанок. Те ж саме й із парубками. Майже кожний з них має вишиту сорочку, вишитого комірця і червону китайку.Полішук милується в своїй традиції, в старих обичаях і нерадо піддається новим впливам і течіям, бо знає, що вони можуть відірвати його від всього того, що він дістав у спадщині від своїх предків. Полішук взагалі то цікавий, проникливий, але до прибулої чужої людини завжди ставиться з недовір’ям. Він радо буде вас розпитувати: хто ви, звідкіль, куди, чого, але коли ви поспитає те, як він називається і де його хата, не дасть вам належної відповіді.

Полішук любить свою хату, але нерадо бачить у сусідстві прибулих чужих людей. Досить заговорити до нього чужою мовою, як він відразу буде поводитися перед вами натягнуто й нещиро. Хоч здебільша полішук не спроможний дати вам відповідь, коли ви його поспитаєте, хто він по національності. Відповість вам різно: раз вам скаже “руський”, другим разом “тутешній”, третім разом “православний” або “малорос”. Але коли той “руський” та ще й “православний” почне до нього говорити по-російськи, полішук відразу відчуває, що перед ним стоїть чужа людина. Недарма в селі Мисятичах, 25 км від Пінська, одного екс-матроса царської воєнної флоти, що намагався в селі говорити по-російськи, односельчани прозвали “приставом”.Звання це екс-матрос уважав для себе за найгіршу зневагу, чого, зрештою, було свідоме село. Чужу мову полішук завжди порівнює з різного роду жандармами, волосними секретарями, секвестраторами, які, крім лиха, більше нічого йому не давали. В глухих поліських селах на появу польського поліциста на вулиці полішуки похапцем хрестилися і


29


ховалися в хатах, шепчучи молитви проти всякого нещастя.

Унікальна своєрідність Полісся, зокрема його української частини, стала умовою формування локальних культурно-територіальних регіонів, хоча субетносами їх можна визначати дуже обережно. Але те, що вони стали, з одного боку, своєрідним консервантом давньої культури, а з іншого – питомими трансформаторами цього природного краю, сумнівів не викликає.Нині своєрідність окремих культурно-територіальних регіонів Українського Полісся втрачена повністю або частково через потужні міграційні чинники, зумовлені економічними та політичними факторами, які зривали корінну людність зі своїх земель, штовхали їх на Крайню Північ, Далекий Схід, в Казахстан чи в інші країни. Цьому сприяли і непродумані, інколи злочинні, меліоративні заходи – осушення боліт, невиправдане врегулювання річкових потоків тощо. Зміна ландшафту, зміна довкілля руйнували традиційний спосіб життя і господарювання та й саме ставлення до довкілля, яке на Поліссі зберігалося тисячоліттями. Не можна не згадати і найбільшу техногенну катастрофу ХХ ст., а може і всього останнього тисячоліття, – Чорнобильську катастрофу, яка зірвала з рідної землі нащадків давнього деревлянського племені.

РИСИ

Саме поліщуки зберегли чимало архітипових українських рис: патріархальний склад великої сім’ї, передання спадщини по смерті батька старшому із синів. Хата, зберігаючи загальноукраїнські риси по схемі: хата-сіни, хата-комора, сіни-хата, зберігала архаїзм у побудові, тобто робилася з великих небілених колод, вкривалася дахом накатом, дуже часто опалювалася по-чорному. До речі, прекрасні зразки цієї культури, включаючи хату понад 500-річної давності, зберегли в Музеї народної архітектури і побуту у Пирогово, що під Києвом. Зрозуміло, мова йде також і про особливості одягу, культури, фольклору. Не випадково, що саме на Поліссі, на Волинському Поліссі, було віднайдено аналоги давньоруських билин, які увійшли в історію культури по записах на Новгородській землі, але саме тут вони збереглись у своїй давньоукраїнській автентичності. Слід мати на увазі, що українці басейну Прип’яті не завжди називають себе поліщуками, а інколи вживають етноніми полісяни, підлісяни. Походження терміну етноніму поліщуки до цих пір є не до кінця з’ясованим. Але те, що це був нормативний термін, засвідчує існування численних прізвищ і прізвиськ серед сучасного населення України та й суміжних слов’янських земель, які мають корінь поліс, поліщ, тобто: поліщуки, полісяки, полісуни, полісяни та споріднені назви.

Хоч селянин національно несвідомий, проте його українська душа проявляється скрізь і завжди в його житті.Такі моменти і ряд інших подібних найкраще говорять, хто є полішук і де шукати його національної душі й серця. Якраз тут треба дошукуватися джерел духовості полішука, і кожний чесний етнограф чи соціолог, політик чи журналіст, що побував у цій


30


країні, мусив би погодитися з фактом, що полішук у своїй глибині душі є українець, а його земля – частиною України

Назви урочищ Рудня, Гута, Буда, засвідчують поширення в минулому в Немовичах рудного, гутного, селітряного промислів. Проте особливо поширеним було добування поташу - лужної речовини (вуглекислого калію), яку одержували з деревини на спеціальних заводах “будах”. З лісохімічних промислів займалися смолокурінням. Смолу збирали, роблячи на стовбурах сосон ряди надрізів, або добували з соснових плах на “майдані” - “вибитій” вогнетривкою глиною ямі з отворами, у якій запалювали вогонь. Таким же способом добували дьоготь з корчів або кори берези чи бересту. Дьогтярство мало сезонний характер, ним займалися навесні, коли в деревах

було багато соку.

Від землі і плуга

Історія мого села Немовичі, що розкинулося поблизу районних Сарнів, така ж гірка і безрадісна, як і інших поліських поселень, які пережили не одних чужинців і загарбників, що панували на цих болотистих , з безліччю синьооких озер, землях. По різному складалися їх родоводи і долі.Про деякі села в історичній літературі залишився письмовий слід, а про інші є лише припущення, що в більшості овіяні легендами, а у деяких немає жодних відомостей. Не знаю, чи в світовій історії вироблено якусь методику, від якого часу ведеться відлік появи того чи іншого населеного пункту, міста чи села. Мені здається, що такої методики не існує. Тому й визначають вік поселення по різному. Звісно добре, коли є якась згадка про поселення в архівних документах. Але з іншого боку, це ще зовсім не означає, що воно саме тоді з"явилося. Адже могло виростати з вулички у декілька хатинок, хутора з пари обійсть протягом довгого часу, поки виростало в помітний населений пункт. Від незнання того чи іншого джерела, звісно, якщо воно існує, часто можна зустріти різні дати першої згадки. Так сталося, коли я шукав, хто ж сказав перше слово про існування Немович, або хоч про його першу згадку. І саме тут виникли найбільші труднощі. За багато століть землі сучасного Полісся належали до різних держав і документів про заснування збереглося дуже мало і то лише в деяких королівських або князівських дарчих грамотах. Але й ті скупі відомості в грамотах зберігаються в столицях тих держав, які володарювали на Поліссі. І писалися вони здебільшого чужою мовою. І не завжди можна доступитися до таких документів. Не випадково перші згадки про наші поліські села подавали польські краєзнавці, що вивчали історію своєї країни.Уперше село згадується у польських хроніках 1437 року, як Німовичи. Але в іншому польському джерелі у праці "Падлєс"є"/Варшава 1932 рік/ констатовано, що переважна більшість поліських сіл вздовж берегів Случі виникла на


31


початку , всередині і в другій половиніХІУ століття, а що було тут раніше відомостей знайти не вдалося. Що ж до Немович, то воно за даними полського історика Ю. Крашевського виникло на початку ХІУ ст. і згадується у 1437 році разом із Степанню,Дубровицею і Тутовичами,... як великі історичні поселення Надслучансько- Горинського басейну. Змалку я прагну дізнатися побільше про свій рід, про своїх предків. Але мені не пощастило, бо мої рідні дідусі і бабусі не читали мені казок, не брали мене на руки, не садовили на коліна. Бо так склалося їхнє життя.Вони не залишили по собі жодних документальних матеріалів, не збереглося їхніх жодних писемних спогадів. Мовознавці твердять, що наше прізвище Савчин чисто українського походження. Я з цим не зовсім погоджуюся. Адже воно поширене не лише на Поліссі і в Галичині. а й на Закарпатті, де є цілі села з такими прізвищами.Тут переконані, що таке прізвище походить від прізвиська Сава. Звідси й прізвище - Савчин. Мій прадід Степан Савчин, як розповідали старожили,був простим селянином, ощадливим і дещо дивним господарем.До сих пір в селі згадують, про зроблену ним для себе труну, яку обклеїв царськими грішми. А у всьому іншому нічим особливим не вирізнявся серед немовичан, жив як і всі поліщуки у ветхій солом"яній хатці. Знаю, що мав сина Олексія, який пізніше в роки німецької окупації стане Головою села і буде розстріляний у Рівненській тюрмі. Ось, це і все, що зміг дізнатися про свого прадіда. Ніхто з рідних не міг навіть пригадати, як його звали по батькові. Цікаво де зберігаються ті церковні книги, у яких робилися записи щодо народження наших пращурів?Мої батьки, як кажуть, від землі і плуга, суто селянські діти - в усіх характерних проявах, одержаних генетично у спадок. З погляду сьогодення визнаю, що вони належали до категорії середняків. Такого селянина характеризувала наполегливість і постійна, тяжка монотонна праця в колгоспі і на свєму обійсті, забезпечення своєї сім"ї всім необхідним на рік. Це дозволяло таким господарям сміливо дивитися в майбутнє, виховувати своїх дітей в любові до праці, до навчання і грамоти, збереження родинних звичаїв і обрядів...

ПРОМИСЕЛ

До місцевих лісових промислів належала заготівля лика на продаж для плетіння личаків. З молодих струнких пагонів липи, розрізавши їх уздовж, знімали кору і, висушивши її, в’язали в сніпки. Інколи її скручували калачиками, нанизували на ликовий мотуз і продавали на базарах та ярмарках у вигляді вінків.Поширеним лісовим промислом було й добування деревного вугілля, що використовувалося в кузнях аж до Другої світової війни. Вугілля діставали під час вигону смоли та дьогтю в “майданах”. Практикувався й інший спосіб - спеціальне спалювання деревини. У цьому разі розпиляні на шматки завдовжки 1 - 1,5 м й розколоті стовбури дерева вкладали вторч у купи - “копці”, обкладали дерном та присипали землею або піском і підпалювали. Потрібна (повільна) інтенсивність горіння підтримувалася збільшенням чи зменшенням продухвин у копці. Через тиждень-два вогнище гасили,


32


давали копцю 2 - 3 дні охолонути, а потім знімали шар дерну й вигрібали вугілля.

У Немовичах звичним був водний транспорт. Вантажі перевозили на містких дубах, баркасах, байдаках та “чайках”, а також плотах. На “чайках” і човнах рибалили й плавали на невеликі відстані. Через Случ переправлялися здебільшого величезною чайкою. Усі водні засоби пересування - чайки, байдаки, дуби, човни, баркаси виготовляли місцеві майстри.

СВЯТА І РИТУАЛИ

Загальноукраїнськими рисами характеризується святковість, а також календарна, трудова й сімейна обрядовість селян. Під Різдво ватаги парубків і дівчат ходили по дворах колядувати - співати господарям дому величальних пісень, за що діставали символічну винагороду (ласощі, дрібні гроші тощо). На Різдво господарі ходили вітати один одного з святом, а в мо’лоді з цього дня починалися вечорниці. Під Новий рік молодь, дівчата й хлопці “щедрували”. Хлопці “водили козу”, яку вдавав парубок у вивернутому кожусі з дерев’яною маскою на лиці. “Козою” розігрувався ритуальний танець “вмирання” і “воскресіння”, що супроводився гуртовими співами величального змісту, зверненими до господарів дому. На знак подяки господарі за звичаєм клали в торбину “міхоноші” шматок сала, пиріг і давали дрібняки. Після вечері дівчата й парубки, зібравшись разом, ворожили.Вранці в перший день Нового року діти ходили по дворах “засівати”. Розкидаючи по долівці хати, наче сівач у полі, принесене в “кастюрці” (дуже малій торбинці) зерно й приказуючи “сію, сію, засіваю… сійся, родися всяка пашниця…”, бажали господарям доброго здоров’я й щедрого майбутнього врожаю. Посипальників пригощали ласощами, обдаровували дрібними грішми тощо.На Масляну розважалися, “тягаючи колодки”. “Колодка” - це невелике поліно або палиця з мотузком. Нею спритні молодиці жартома прив’язували “колодку” до ноги парубка, який за віком мав би вже одружитися та все зволікав, перебираючи дівчатами. Той мав відкупитися могоричем чи грішми. З цього починалися гуляння з випивкою й закусками (здебільшого молочними, на які складалися).Як і по всій Україні, особливо урочисто святкували Великдень (”Паску”). У Вербну неділю освячували в церкві гілки верби, якими потім символічно шмагали всіх зустрічних у дворі, а коли виганяли в череду корів - останню з них. Майже всі люди йшли на великодню всеношну й несли всіляке їство для освячення. До Великодня готували якнайбільше страв: на столі під час “розговіння” конче мали бути пшеничні паски, крашанки, м’ясо, ковбаси, масло, сир тощо. На великодні гуляння, що відбувалися звичайно на цвинтарі, сходилося все село, спостерігаючи великодні ігри й танки молоді. Підлітки в цей день гралися крашанками “навбитки”. Спритні хлопчаки робили інколи підробні “смолянки”, висмоктуючи сире яйце й заповнюючи його середину смолою. Спійманих на шахрайстві суворо карали. До Великодня розмальовували також писанки, використовуючи поряд з


33


фарбами віск. (На жаль, вони залишилися не дослідженими.)Через тиждень після Великодня поминали померлих. З великодніми пасками, крашанками, різними стравами люди йшли на мо’гилки і там, після прибирання могил, “похристосувавшись” зі своїми померлими родичами, сідали вулицею чи кутком, а то й усім селом і влаштовували тризну.Загалом померлих родичів, особливо батьків, всіляк ушановували. Випікаючи перепічки чи коржі, господиня ще гарячими розламувала їх і клала на підвіконня, вважаючи, що душі небіжчиків літають десь тут і живляться парою, що йде від цих шматочків.На Трійцю (Троїцька, або Зелена неділя), з якою були пов’язані численні народні повір’я, прикмети, магічні дії та гуляння, молодь “завівала вєнкі”, “проганяла русалок”. Забави й ігри з частуванням на Трійцю переносили звичайно за село на вигін чи узлісся. Дівчата прикрашали уподобану берізку або інше деревце стрічками й намистом, плели вінки, водили разом з парубками танки, співаючи:Праваділі русалачак, праваділі,Шоб яни да нас нє хаділі,Да нашага жітєчка нє ламілі,Да нашіх дєвачек не лавілі.У суботу напередодні Трійці двори й хати прикрашали “маєм” (клечанням) - молодими зеленими пагінками дерев або кущів, долівку встеляли лепехою, любистком, м’ятою. Господині в ці дні особливо оберігали своїх корів, бо було повір’я, буцімто відьми вночі приходять доїти їх і корови можуть утратити молоко.Напередодні Івана Купала дівчата й підлітки розпалювали вогнище з бадилля кропиви й стрибали через вогонь, жартували, співали. Існувало повір’я, що вночі проти Івана Купала зацвітає папороть, квітка якої має магічну силу.Святкували й інші народні календарні свята - Дмитра (”Митер”), Покрови тощо. Особливо шанованим було свято Миколая.Відзначали також завершення жнив. Закінчивши збирання врожаю на лану певного господаря, женці робили з колосся вінок або хрест і під спів обжинкових пісень оббризкували його горілкою та трохи випивали самі. Потім з піснями й танцями йшли до двору господаря, кликали його і вже разом несли вінок до церкви. Освяченого вінка батюшка вручав господареві. Усі разом тихою урочистою ходою поверталися до хати господаря, який частував гостей, при цьому неодмінно на стіл ставили пироги і лемішку. Після вечері дівчата розходилися, а одружені гуляли далі, співали й танцювали. Сюди могли приходити всі охочі, навіть незнайомі.

ТАКРОБИЛИНАШІДІДИ


34


Як би науково-технічний прогрес не рухався вперед, але сільські традиції досі живі, незалежно від нашого бажання. Багато звичаїв передаються від матерів до доньок, від батьків до синів, і нехай часом навіть справжнє значення їх давно забуте, але ... «так робили наші діди». Ось основний принцип сільського світогляду!

Що не кажіть, а село інтегрується в місто непомітно. Основна проблема - відірваність від міста через нерозвинену інфраструктуру. Досі для багатьох селян виїхати в райцентр - подія, а приблизно половина з них жодного разу в житті не бувала в Києві. Велика частина сільських жителів ніколи не бачила море. Навіть у межах України, не кажучи вже про закордонні курорти. У той же час в Європі і взагалі в розвинених країнах відстань, наприклад, в 200 км перешкодою не вважається

Найчастіше містянин, який рідко буває в селі вважає, що час тут зупинився назавжди: глиняні горщики для печі в місцевій крамниці, антикварні меблі у будинках, настінні годинники з зозулею ... Багато селян досі самі печуть хліб, і не в якійсь -нибудь новомодній хлібопічці, а в звичайній електро- або газовій духовці, а то і в печі. А випічка в печі - ціле мистецтво. Часто печі зараз розбирають, переробляючи їх в невеликі варильні «грубки». Зате на горищах припадають пилом бабусині прядки, а років тридцять-сорок тому ткацький верстат зразка кінця XIX століття був нормальним явищем в господарстві. На подвір'ї досі можна зустріти ступу в стилі баби Яги, в якій дід ще товк зерно. Пересуваються традиційно в селах, крім автомобілів, влітку на возі, а взимку на санях. І пастух з планшетом серед стада - таке теж буває. Паноптикум! Я, наприклад, досі не можу звикнути до того, що в кухні з крана тече гаряча вода, і в той же час горить вогонь в печі.

І все ж патріархальність - неминуча сторона сільського життя. Чим далі від міста село, тим більше патріархальний уклад життя. Він червоною ниткою пронизує все єство селянина, весь його побут, господарство, порядки. Ось, наприклад, на всій території Русі, як правило, недалеко від будинку , біля хвіртки, за звичай висаджували берізку. У нашому дворі теж росте стара береза. Адже традиція посадки берези біля обійстя має ще язичницьке коріння. В давнину говорили, що береза - дерево примхливе і норовливе. Але якщо вже вона полюбить кого, то бути тій людині щасливим і удачливим. Це дерево взагалі має дуже теплою і м'якою енергетикою, оскільки дерево жіноче, і відчуття від нього виникає то як від молоденької дівчини, то як від мудрої матінки. А березові бруньки здавна


35


вважалися природним антибіотиком і були незамінними при застудах.До того ж в селах, як і сто-двісті років тому, хати без червоного кута з божницею (домашнім іконостасом) не буває. У язичницькі часи там також розміщували божницю, але з ідолами (дідами - духами предків), які, як вважалося в дохристиянські часи, охороняли рід. Червоний кут, як правило, звернений на південь або схід, тобто в сторону, протилежну печі. Це ототожнювалося з денним шляхом Сонця - головним божеством у слов'ян. Під червоним кутом ставили обідній стіл. Місце під самим Кутом вважалося найпочеснішим і призначалося господареві. Чим далі від червоного кута, тим менше «почесності».

Червоний кут був здавна пов'язаний з культом предків. Головою до нього клали на стіл або лавку небіжчика. Вважалося, що душа померлого перебуває в червоному кутку від трьох до сорока днів.

У селах червоний кут прикрашають «рушниками». У слов'янській культурі це були найпопулярніші обереги, адже рушник - символ людського життя, лінії долі. Взагалі, «рушник» має обрядове значення. У давнину, як і зараз, на нього вставали молодята на весілля. З «рушником» приходили до породіллі, зустрічали і проводжали гостей, проводжали в останню путь. «Рушники» мали і чисто практичне значення, у зв'язку з яким їм давали назву. Наприклад, рушник для витирання обличчя і рук - утиральник, для прикраси образів на покутті - Покутник, для одруження - весільний, для похорону - поховальний, для пов'язування сватів - плечовий. Служив «рушник» і якимсь талісманом для початку і закінчення якого-небудь справи. В давнину при будівництві будинку такими рушниками застеляли нижній рівень будови, хлібом-сіллю освячувалося початок жнив, скріплювали угоди, обмінюючись «рушниками», на них же опускали в могилу труну з тілом покійного. Звідси і пішла прикмета, за якою дарувати рушник вважається поганим знаком. Як втім, будь-які колючо-ріжучі предмети і тварин. Маги і екстрасенси радять нейтралізувати такий подарунок символічним откупом - монетою будь-якої гідності.

Специфічне ставлення у селян до тварин. З одного боку, існує позиція - «як бог дасть», тобто собаку або кішку можуть взагалі не лікувати. Та й місцеві ветеринари - за сумісництвом зоотехніки - вельми часто поняття не мають про найпростіші хвороби наших чотирилапих друзів.

З іншого боку, дуже трепетне ставлення до приблудних котів. Якщо кішка прижилася в новому будинку, то добре. А ось котам роблять усілякі поблажки. Якщо в будинку плодяться саме коти, значить, у господарстві теж очікується міцне і здорове потомтсво » Тут радіють кожному новонародженому теляті, поросяті, курчаті. До речі, з курчатами є своя прикмета. Якщо з цілої кладки яєць вилупилися одні півники, то це добре.

І зараз, нерідко у віконцях сільських будинків можна побачити одягнених ляльок. Ні, не


36


мотанок, а звичайних ляльок. Це неспроста, адже лялька у слов'ян мала сакральний зміст оберегів. Сучасна лялька своїм народженням зобов'язана мотанці. Наші предки вірили, що лялька допомагає в справах насущних. Пишногруду ляльку «Рожаницю» ставили на почесне місце, вона повинна була забезпечувати достаток у домі. «Берегиню» розміщували на вікнах. Допомагали ляльки та при виконанні бажань. На таких ляльок нашивали безліч намистин - кожна намистина означала бажання. Була і своя «Приворотна» лялька, яку ставили на вікно незаміжні дівчата для залучення женихів. Але обличчя ляльки-мотанки ніколи не робили - за повір'ями з появою у ляльки особи купувалася і душа, через яку можна нашкодити. Недарма в магії «вуду» найстрашніші псування наносяться ляльці, максимально схожою з об'єктом магічного впливу. Основу ляльок часто робили з кукурудзяного качана або наповнювали зерном - символом добробуту та здоров'я. А хата без іграшок вважалася енергетично порожньою і позбавленою духовності.

Багато звичаїв передаються від матерів до доньок, від батьків до синів, і нехай часом навіть справжнє значення їх давно забуте, але ... «так робили наші діди». Ось основний принцип сільського світогляду!

ТВОРЧІСТЬ ІМОРАЛЬ

Яскрава й різнобарвна народна творчість наших прародичів. Населення краю відзначалося надзвичайною співучістю. Храмові й сімейні свята, будь-які інші урочистості чи навіть сходини гурту конче супроводив спів. Пісні були жанрово різноманітні (ліричні, календарно-обрядові, весільні тощо) - як спільні для всіх, так і окремо дівочі, парубочі тощо. Улюбленими піснями старих людей були “Ой горе тій чайці”, “Запрягайте, хлопці, коні, коні воронії, та й поїдем доганять літа молодії”. Парубки радо співали “Копав, копав криниченьку”, дівчата - “Ой у лузі калина стояла” та багато інших. На початку ХХ століття популярною стала “Галя”, поширилися також частівки й т. зв. жорстокі романси. Люди, що мали гарний голос і вміли добре співати, були особливо шанованими 21.Традиційними до другої половини ХІХ століття були танці (веснянки, русальні), а також індивідуальні танці: “тряпак” (гопак), “Ой кум кумі рад”, “Журавель” тощо. На межі століть під впливом міста з’явилися краков’як, полька, “карапет”, “страданія”, “нареченька”, “сербіянка”, бариня, чечітка, лезгінка. Майже всі танці за традицією супроводилися приспівками, наприклад, “Ой я тобі вже казала, кучерявий хлопче, шо до мене другий ходить, дороженьку топче” (”страданія”). В індивідуальних танках траплялися оригінальні танкові рухи, скажімо, стукання коліном об долівку (припадання на коліно) при танцюванні вприсядку.Виразними рисами характеризується ужиткове мистецтво селян. Багатством орнаментальних мотивів (”дерево життя”, “вазони”, “вершники”, “ружі”, “виноград”, “півники” тощо) відзначалася традиційна вишивка, якою прикрашали декоративні рушники, занавіски-божнички, сорочки та інші вироби. Переважали червоний (різних


37


відтінків) і чорний кольори. Дерев’яні речі, дуги, спинки візків і особливо “обіконки” та віконниці прикрашали різьбленням з подальшим фарбуванням їх (темно-червоною, зеленою або блакитною) фарбами.Моральність, людяність населення в масі своїй була дуже високою. Старців обдаровували бодай скибкою чи окрайцем хліба. На вулицях села зустрічні неодмінно віталися, це стосувалося і незнайомих людей. Діти зверталися до батьків тільки на “Ви”. Дошлюбні сексуальні стосунки молоді вважалися за великий гріх, до цнотливості нареченої ставилися дуже вимогливо, хоча звичаю “комори” в другій половині ХІХ століття вже не зафіксовано.Розвинутою була демонологія. Згідно з уявленнями поліщуків, довколишній світ населяють демонічні істоти - відьми, лісовики, домовики тощо. У хащах поблизу домівок ховаються “бабулі”, якими дорослі страхали дітей. У лісах і водоймах водяться русалки, що можуть своїми співами заманити до себе хлопця чи дівчину й залоскотати. Вважалося, що це вони толочать жита, посіяні поблизу лісу чи річки. Своєрідним було уявлення про “мару” (”маріщу”), яка нібито живе в болотах і нічної пори може позбиткуватися з самотньої людини.Найпоширеніші жіночі імена - Тетяна, Настя, Маріна, Галя, Проня, Явдоха, Мотря, чоловічі - Міхайла, Мікалай, Іван, Ляксей тощо. Деякі з них зберегли архаїчні форми: поряд з Михайло, Міша - Міхаль, поряд Ляксей (Олексій) - Льох. Заміжніх жінок у побутовому спілкуванні називали звичайно по імені чоловіка, додаючи суфікс “їх” (”іх”): Мікалай - Мікалаїха, Єсіп (Йосип) - Єсіпіха, Прокіп - Прокопіха, Хока - Хачіха тощо.На Поліссі з давніх давен,особливо в північній її частині широко розповсюджені клички /прізвиська/,які ідентифікують рід, від першозасновників,творців роду.Зокрема в селі Немовичі такі клички,як Лойники, Печкарові, Макарові, Жукові, Кратові. Приймакові, Наконечні і інші відображають приналежність селян до одного або іншого роду. Прізвища з часом через різні суспільні обставини можуть змінюватися, а клички роду залишаються незмінними. Дівчата вийшовши заміж, до імені нарікаються прізвиськом того роду та сім”ї, в яку вони прийшли;Макарчикові,Жукові,Кратові, Приймакові і таке інше.Немовичани - це аборигенне “руське” населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових центрів, головних комунікаційних сполучень у новий час залишалося сталим у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до початку ХХ століття “руську” самосвідомість. Перебуваючи на периферії і водночас перехресті формування східнослов’янських народів, вони називали себе “рускімі”. При цьому категорично відмежовувалися від росіян (”кацапів”, “москалів” - у їхній мові). Українська свідомість, як і самоназва “українці”, остаточно утвердилася серед жителів півночі України в 20-ті роки ХХ століття з утворенням УРСР і посиленням у зв’язку з цим різноманітних контактів їх з населенням інших районів України, залученням до процесів консолідації української нації.


38


, Де бусько гніздиться там добро ведеться

Коли їду додому, в село на Полісся , то досить часто зустрічаюсь з незвичайними лепечими спорудами. А їх конструктори, лелеки буквально витають над стовпами і деревами , будівлями людей. Здавна серед східних слов'ян лелека був самою шанованою птицею. У нашому селі люди вірили - якщо лелека поселився поруч , обов'язково пощастить . Тому кожен рік у Немовичах так очікують приліт лелек.

Як лелека увібрав в себе людські якості

В усно - поетичній спадщині східнослов'янських народів виразно постає фігура лелеки ( Бацан , Батя ) , який наділявся рисами людини: мудрий і справедливий , господарський , чуйний ( може сумувати і плакати друг по справжніми сльозами ) , розуміє людську мову. Стверджують , що сімейна пара лелек неподільна. Найчастіше трапляється так , коли гине один з лелек , то другий теж жертвує своїм життям.Близьке сусідство лелек з людиною міфологічна свідомість наших предків пояснює тим , що колись Бог перетворив на птицю одну людину.Сталося це з такої причини: Бог зібрав усіх чудовиськ і доручив йому « віднести і кинути в море мішок з роками ( зміями , ящур , жабами ) , але через свою надмірну цікавість чоловік не послухався наказів і заглянув в мішок.Роки розповзлися по землі. У покарання Бог перетворив людину на лелеки і звелів збирати гадів і рятувати від них людей. Від сорому у лелеки почервоніли ноги і дзьоб , які залишилися червоними і до сьогоднішнього дня » .Разом з тим в поліських переказах і легендах побутує відомий сюжет , в основу розвитку якого покладена все та ж асоціація зовнішньої схожості ( ходити і збирати ) , проте зміст його розгортається не на підставі етіологічного міфу , а на осмисленні правил древніх традицій і особливо випадків їх порушень. Норми звичаєвого права і правила обрядового етикету передбачали необхідність їх досить точного і суворого виконання .Одним з таких приписів була вимога не кидати де попало стрижені волосся і нігті.Волосся , починаючи від першого постригу і довіку , людина щоразу збирала в окремий мішечок або їх затикали в щілини домашніх колод , спалювали ( найпоширеніша традиція ) , а коли поруч була річка , то пускали на воду.Також потрібно було збирати чи знищувати нігті. У тому випадку , якщо волосся і нігті


39


збирали і зберігали протягом життя , то після смерті їх складала в подушку і клали під голову покійному.Мотив порушення цієї вимоги якраз і осмислює легенда про походження лелеки. «Лелеки - це люди , що поки жили , обрізаючі кігті ( нігті ) , не ховали за пазуху , а кидали на землю , то Бог їх по смерті робить лелеками, і вони досі лелеки , поки всіх своїх кігті НЕ визбирають . Як лелека визбірае всі свої кігті , то стає людиною і йде прямо до неба , бо вже його мука закінчилася ». А відлітають вони на південь тому , що як нападає сніг , то тоді вони не мають можливості збирати своїх кігті . « Клекіт цього птаха народ пояснює як відчайдушне голосіння нещасного страждальця ».Мабуть , найбільш відомі міфологічні уявлення про родинні зв'язки людини з лелекою сприяли виникненню значної кількості ознак , повір'їв і обрядових приписів в системі календарної обрядовості і тих же правил звичайного етикету . Деякі з них знову-таки виникали на фундаменті найбільш розширеного принципу традиційної культури «подібне викликає подібне» . Широко поширеним було повір'я: якщо навесні вперше побачити лелеку, який летить , - бути здоровим , сильним , працездатним , коли ж лелека буде стояти , то , навпаки , все літо людина буде важкою на підйом.Вірили в те, коли « хто хоче бути сильним на ноги весь рік , той повинен пробігти в сторону лелеки , коли побачить його вперше навесні.Якщо хто побачить перший раз в спокійному стані , то весь рік буде слабкий на ноги , тобто буде втомлюватися від ходьби ». При першій зустрічі потрібно було обов'язково проговорити вимоги - заклички : « На тихе літо , велике жито , а нам на здоров'я» .

Лелека - символ сімейного щастя

Знаючи те , що лелеки постійно живуть парами , люди прагнули , з одного боку , сприяти їх непорушному союзу ( з цього приводу затягували застарілу борону на дах або на дерево. З іншого боку, людина розраховувала на те , що магія подібності , в центрі якої знаходиться нерозлучна пара лелек , сприятиме створенню союзу між двома молодими людьми: « Борону на гніздо лелеки потрібно. І тоді , коли лелеки зроблять гніздо на тій бороні , були переконані , що хлопець з тією дівчиною в цей рік обов'язково одружаться .Мабуть не одне покоління поліських дітей було вирощених на самій життєстверджуючій легенді про лелек. На питання дітей : "Звідки діти беруться? » - Дорослі завжди відповідали: «Лелека тебе в капусту приніс , а ми знайшли» . Як бачимо , гуси - лебеді відносили малюка в теплі краї , а лелеки , навпаки , приносили немовлят з тих далеких країв .Вважалося , що лелека передбачав не тільки шлюб між парою молодих людей , а й швидке народження дитини: «Якщо лелека під час весілля сяде на димохід , у молодих скоро народиться дитина». Якщо лелека сниться жінці - це віщувало її вагітність або швидке народження сина . Щоб не накликати покарання

Серед поліщуків існувала глибока переконаність , що сусідство лелеки приносить в дім , сім'ю і господарство щастя , взаєморозуміння і благополуччя. Лелека представлявся людям ретельним господарем і вірним супутником у житті, тому , « побачивши перший раз лелеку , потрібно відразу ж сісти на землю , інакше достатку в господарстві не буде і


40


горщики будуть битися» .Традиційна міфологізована модель компліментарних відносин з райським птахом передбачала не тільки максимальне сприяння Бусловій сім'ї , але і заборона чіпати ( руйнувати ) його гніздо: «Дерево , на якому лелека гніздо своє стелить , не можна рубати , так як це може викликати нещастя в господарстві .« Шанували лелеки як корисне створення , яке знищує жаб , змій і вужів . Але лелек також боялися , коли вони пролітали повз сільських двори , вірячи , що вони можуть розпалити пожежу , кинувши на дах будинку запалену головешку , або навіть увіткнути її під дах ». Серед людей старшого покоління не раз говорилося , що лелеки дуже мстиві . Вони можуть наробити великої шкоди там , де порушили гніздо лелеки .Немовицьки старожили розповідали , що якось одного року за те , що господар знищив гніздо лелеки , одна з птиць принесла і поклала на димохід великий шматок скла. Що тільки не робив господар , щоб відновити тягу в печі , так як тільки запалять дрова , весь дим валив на будинок.Вбити лелеку вважалося страшним гріхом. Людину, яка це зробила , могли осягнути найнеймовірніші неприємності. Покаранням вважали неврожай , град , який за кілька хвилин міг побити всі посіви , посуху. Найстрашнішим покаранням могла бути блискавка , яка потрапляла саме в будинок того , хто був повинен у смерті лелеки. Відомі випадки , коли пожежа починався в одному будинку , а вигоряла половина села .

“ ”НЕМОВИЦЬКА ПРОСВІТА

Як жило поліське село у тридцяті -сорокові роки минулого століття?

Не таке вже й відстале було наше село, якщо в 1939 році сільський хор виступав в Ровно на “Шевченківських днях”.

В тридцяті роки до самого початку війни в селі Немовичі активно працювала “Просвіта”, що розміщалася в хаті Мички Антона Мартиновича. Активними учасниками були: дяк Голубовський і дві його дочки, Батаревичі, Тарапан, Михнови, Тронько, Савчин О.С., Мичка І.А., Супрунові Трохим і Мих айло і звичайно освічений Ющик Петро.

При “Просвіті” була невеличка бібліотека , працював гурток художньої самодіяльності. Під керівництвом дяка Голубовського ставили вистави:” Назар Стодоля” і “Наталку Полтавку” / Роль Наталки Полтавки виконувала Савчина Паланя Олексіївна/.

Ось як Євген Петрович Ющик згадує той час: “…мабуть це було у 1939 році на урочистому зібранні в день народження Шевченка. 9 березня під час концерту, на п”ятому році мого життя, тато вперше виставив мене на сцену і прочитав короткий вірш:

«Українець я маленький,

Я люблю край рідненький.


41


Вірний син я свого роду,

Українського народу»

До тепер пам”ятаю цей вірш. Часто мені нагадувала про цей виступ Стельмахова Варка, наша сусідка”…

Про цей же день згадував Савчин Макар Олексійович, коли десятирічним співав “Реве та стогне Дніпр широкий…”

Ось як з поліційного постерунку про цю подію доповідали до Волинського воєводства “Особливої уваги заслуговувала поведінка аудиторії, спричинена зростанням політичного виховання слухачів. На відміну від попередніх років, з першими словами “Заповіту”, що виконував малий хлопець, всі присутні в Немовицькому залі встали, а після закінчення пісні не було жодних аплодисментів (у польському документі зазначається, що “раніше багато менш свідомих осіб вважали цю пісню честю хору, а не як жалібним гімном”). Реакція аудиторії на виконання інших пунктів програми також була стихійною.”

У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському – в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь) [6, 340-342].

Церковні свята громада села святкувала у церкві, а світські культурні заходи, як то вистави, концерти,зібрання проводили в Ремізії, так називалось пожежне депо, що знаходилось на роздоріжжі Кашево-Гремяче, біля кам”яного хреста, що встановлений на честь звільнення села від татаро-монголів..

Федір Наконечний розшукав в своїх архівах збірник статей, матеріалів та документів, присвячених 90-річчю становлення “Просвіти” на Рівненщині під назвою “Державотворці”. В статті Раїси Тишкевич, яка називається “Сарненська “Просвіта”, написано таке. ” До “Просвіти” приєднувалась в основному молодь, але й були люди старшого віку. Так, у селі Немовичі члени осередку Товариства, заснованого в 1926 році, збирались у хаті Івана Антоновича Мички. Просвітяни читали газети, літературу, співали українських пісень. Активістами були Олексій Савчин, Іван Тарапан, Наум Яковець та інші. Література доставлялась з Галичини. Як згадує просвітянин Адам Крат, за участь у “Просвіті” польська влада відправляла в тюрму, в “Березу Картузьку”. А для того, щоб поставити п’єсу рідною мовою, за дозволом треба було їхати до міністра внутрішніх справ Польщі Пєрнацького. Одного разу на вечорі хлопчик читав вірша:

“Бо хто мову забуває, того Бог карає,

Чужі люди цураються, в хату не пускають.”

А поляки стоять поза спинами і між собою говорять:”Дивись, що хлоп каже.”


42


“Просвіта” проводила різні політичні заходи проти польського гноблення. Звичайно влада не дрімала. При постерунку були поліцаї, які пильно стежили за настроями селян. Після підписання ”Пакту Рібентропа-Молотова” 23 липня 1939 року на Поліссі запахло війною.

Для зміцнення тилу поляки розпочали терор проти активістів “Просвіти”. Невдовзі було заарештовано:

Тарапан І.Ф., Мичка І.А.,Яковець Н.Д.,Савчин О.С., Ющик П.Є. і на початку вересня 39-го року Польська дифензива в Ровно винесла їм смертний вирок. Родичі активістів через адвокатів вирок оскаржили. Засуджених на смерть утримували в спецізоляторі “двуйки”/польське КДБ/. Поки апеляція “ходила” до Варшави і назад, вибухнула Друга світова війна. Польща рухнула, а 17 вересня 1939 року Червона Армія визволила Рівне. Смертників було звільнено…

В Книзі “Пам”яті і Слави” згадуються наші земляки-немовичани, але чомусь наведені неправильні дані. Так на сторінці 208 сказано:

Ющик П.Є. народився у 1908 році/правильно-1911р./. Учасник національно-визвольних змагань 1922-44 років/фактично 1930-1944роки/. Націоналістичний діяч під час полської,московської і німецької окупацій. Активний член формувань ОУН-УПА. ФактичноЮщик Петро у формуваннях ОУН-УПА участі не приймав, була на то постанова обласного проводу ОУН “Залишити для виховної роботи серед молоді села і району”. Закатований німецькими окупантами в Сарнах у 1944 році.

-Тато добре розумів безвихідь свого становища і як розповідав мені у 2009 році Володимир Варламович /Пуркач/, він звернувся до його мами “Ганно. я знаю,що мені цю війну не пережити-німці , чи більшовики – все одно мене уб”ють, то краще вже нехай німці, може для сім”ї буде краще”- як у воду дивився- з гіркотою на серці констатує його син Євгеній.

-Савчин О.С. народився у 1900 році. Учасник національно визвольних змагань 1941-55 років. Загинув у боротьбі з московськими окупантами, розстріляний у Рівненській тюрмі в 1945р.

Фактично: Савчин О.С. участі у визвольних змаганнях участі не брав. Був членом “Просвіти” з 1930 року і сільським головою під час німецької окупації. Розстріляний у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.

-Яковець Н.І. 1900 року народження. Учасник визвольних змагань 1941-45 років./правильно 1930-44 рр./ Загинув у Рівненській тюрмі в березні 1944 року.

“Наум був майстром “на всі руки” Він ремонтував годинники, до війни мав вітряну електростанцію і що найголовніше-користувався єдиним в селі радіоприймачем. Всю війну “ловив” Москву та Берлін і повідомлення розповсюджував за призначенням. Цей приймач у 44 році ми, діти знайшли в діда Антона в сіні на вишках. З Вакулкою І.В. його


43


включили, не розуміючи що до чого, а він взяв та й “захрипів-зашумів” так, що почув дід і нас вигнав, а радіо десь подів”- згадує Євгеній Ющик.

Двоє з активних членів Немовицької “Просвіти”, стійких націоналістів: Тарапан І.Ф., Мичка І.А. пережили лихоліття війни і не були репресовані.

ЖАХІТТЯ

В книзі О. Денищука ” Боротьба УПА проти німецьких окупантів” перераховано 195 боїв УПА під командуванням нашого земляка Семенюка Никона на псевдо “Ярема”,”Тиміш”,”Стальний”. На деяких сторінках він згадується, як Курінний.

У своїй книзі О. Денищук на 58 сторінці розповідає: “…21.05.-відділ ”Яреми” /Курінний Семенюк Никон 1919 року народження, уродженець с. Немовичі напав на німців поблизу села Чудель, які поверталися з грабунку села. Під час бою вбито 30 німців, серед них 1 офіцер, 3 поранено”…

Для повного і справедливого викладу слід відмітити й таке:

Згідно інформації , яку почув від чудлян колишній Голова місцевого колгоспу Пацьола В.Іл.; тоді трапилась жахлива трагедія : “після такої “успішної” операції Яреми пройшов тиждень і німці знищили Чудель дотла: 200 осіб живцем було спалено у церкві, розстріляно близько 60 осіб і 228 осіб “попали” в Сарненський концтабір. Лише 4 чудлянам-табірникам вдалося уникнути смерті… Така ціна тридцяти вбитих німців, 10 корів, кількох свиней, двох возів фуражу що відбили оунівці у німців і назад селянам чомусь не повернули, а розділили між собою… Старожили Чудля твердять, що двох коней курінний Ярема забрав собі…

-О!, які то були “Кармелюки”!- нарікали старі чудляни.

Надзвичайно складний,жахливий і трагічний то був час. Учасники визвольної боротьби для одних були героями, справедливими Робін Гудами, а для інших- лісовими розбійниками, бандитами.

У радянський час Пацьола Іл. Євг. розповідав про трагедію Баєчко Олени Василівни:

Це трапилось відразу після війни. Вночі до Баєчок в хату увірвалися “лісові брати”,бо невчасно сім”я здала їм контрибуцію. Оленці тоді не виповнилось і шести років.

На її очах зарубали батька і маму. Розрізали, як поросят на розчленовані куски і склали це “м”ясо” на стіл перед дитиною. Сказали: “А це тобі дитино, щоб мала що їсти і не вмерла з голоду!”…

Вікна і двері наглухо забили досками. Голодна і настрахана цим жахіттям дитина просиділа кілька днів. Добре що сусіди визволили…


44


Розповідав Іларіон Пацьола і про такий випадок, очевидцем якого був особисто:

-Під час війни, коли ми були дітьми і гралися з сусідом в піску біля церкви, почули стрілянину, помітили озброєних людей з тризубом на кашкетах, що їхали на підводі за двома втікачами, чоловіком і жінкою. Нещасні бігли і голосили по польські. Заскочили у двір священика, що жив з нами по сусідству і почали щось робити по господарству, мов би вони там живуть… Ті що їхали на конях, застрелили поляка і польку. Сіли на підводу і співаючи під гармошку поїхали на луг, в бік Чудля…”

Пізніше в 70-роках, під час копання колодязя на подвір”ї священика на глибині півтора метра знайшли два людських скелети-чоловічий і жіночий.

В народі кажуть- “яке життя, такі й жарти”. Виявляється, що навіть зі страхом невідворотньої смерті можна жартувати.

Наконечний Федір Йосипович до сих пір без щему в душі не може розповідати про “жартівливий” трафунок, який трапився з ним особисто наприкінці війни.

Батько мій Йосип воював на фронті у Червоній Армії. Щоб мамі не було страшно в нас ночували мої двоюрідні сестри Колядко Любка і Кіркова Ганна. Рано-ранесенько у двері наремно постукали. З фальшивим галицьким акцентом, ті що були за дверима, попросили мою маму: “Соню відкрий! Ми прийшли по тебе!

Моя мама взяла мене п”ятирічного на руки, міцно притулила до грудей і з розпачем зашептала:

-Все синочку! Прийшов наш кінець!…

Ми всі причаїлися і мовчки “ні живі ні мертві” не знали що робити. Через недовгий час знову настійливо постукали і попросили в хату погрітися. Коли вони увійшли, то ми побачили, що то “наші” сільські хлопці. Одного з них мама назвала Максимчиком. Він сміявся з нас, що ми так налякалися , ледь не до смерті, а він лишень пожартував.”

Надзвичайно колоритно згадує Федір Йосипович про Ісака Мичку/Лийника/- батька баби Дарки, жінки Савчина О.С.:

Ісак був дуже схожий на святого Миколая. Мабуть ікону святого писали з цього немовицького діда Лийника, який жив у Вистрові. Він з дітьми не дуже то й дружив. А ми, малеча пробирались до його двору подивитися на сільське диво – обклеєну картинками і царськими грішми труну, яку зазвичай дід зберігалав в салнику- за хатою. Але деколи виносив ії у двір, мабуть провітрював. Дід Лийник страшенно не любив, щоб ми дивилися на його кумедну труну. Отож безбожно ганяв нас з лайкою і палицею”…

А, Євген Петрович Ющик акцентує особливу увагу на антигероях, які на смерть видавали навіть близьких сусідів односельчан, на очних ставках свідчили проти борців за волю України:


45


-У селі був “такий” /П,Х,Р./ що мені, офіцеру говорив прямо в очі: ” Як то в такого батька -”бандіта” син офіцер?.Хоча добре знав, що батька закатували німці в Сарнах..

-Доніс він і що Тарас Боровець переховувався в клуні мого тата.

-Мама на слідстві відказувалась, мов нічого не знає, а він, близький сусід добре то знав і видав…

Я Тараса Боровця пам”ятаю, часом з Колею- моїм братом носили йому їсти..

Ось так жили, мучились і боролись наші земляки.

Тогочасне життя в Немовичах було тривожнеі небезпечне. Вночі могли прийти то повстанці, то партизани, всіх треба було нагодувати та ще й з собою дати. Бувало,тільки заколе хто кабана та впорає його, як уночі тут же приходять партизани, йдуть до клуні, де схована свіжина, і все забирають. Очевидно, що то була «наводка». Часто партизани приходили під виглядом повстанців, а бувало й навпаки. І не дай, Боже, на когось донести або пожалітись! Провокації чинилися на кожному кроці. Той, хто помилився, міг поплатитися власним життям.

Як зазначалося у донесенні ОУН-УПА: “… виступав селянин Іван Колядко на Німовіцькому сільському сході: “Мого брата за службу в Червоній Армії нагородили орденом Слави III ступеня. Хіба могло таке статися за польських панів-щоб бідний поліщук отримав би таку урядову нагороду? “28/ Такі, як Колядко вважали, що повстанцям слід дати можливість самим скласти зброю. Після цього виступу Колядко та його численні родичі стали мішенню помсти повстанцями. За кілька тижнів після виступу Колядка, були злочинно вбиті дев’ять його родичів. Це були дві родини, що жили по сусідству з селом Зносичі.”

Завдяки великій просвітницькій роботі національно-свідомих активістів село не спало, не було таке затуркане, як намагаються показати сучасні агітатори…

Немовичани активно жили і боронили свій край. За офіційними даними МКДБ 153 наших земляків приймали участь у визвольній боротьбі, з них 28 жінок на рівні з чоловіками переносили всі тяготи цієї смертельно небезпечної борні. Четверо селян загинуло від німців і п”ятдесят п”ять від більшовиків., три- загадково померли…

ПОВНАДРАМАТИЗМУ ІСТОРІЯ


46


… Для нас тодішня історія Волині – це повний драматизму період історії. А як було мирному населенню регіону? Уявіть собі односельчанина, якого грабують німці – в ім’я торжества Рейху. Грабують радянські партизани – в ім’я перемоги над нацизмом. Грабують партизани-бандерівці, мельниківці, бульбівці , і звичайні бандити… Кожен займається експропріацією в міру своїх можливостей. Кожен партизан – це не тільки народний месник. Це ще й озброєний грабіжник, який діяв за законами власної совісті і воєнного часу … Що ж вело у ліс наших земляків, адже не мобілізаційна карта покликала їх у бойовий стрій. Зараз кажуть : їх вела у бій з окупантами незломна воля і беззавітна відданість рідному краю…, за нього вони життям жертвували, або від ран кривавих в походах гинули чи замучені в тюрмах і в землі чужій і своїй поліській спочивають.

Були ж вони молоді, хотіли жити, орати поле, ростити дітей і внуків. Але змушені були йти в ліс.

1939, Вересень який він ?був

Я не плекаю любові ні до комісарів, ні до військ НКВС. Наскільки я знав, ці хлопці стріляли в спини власним солдатам і підступно лупила в лоб «лісових братів», бандерівців і власовців.Задумався. Поліз в першоджерела.


47


Дійсно, були, звичайно, і загороджувальні загони (до слова, вперше в російській історії винайдені Петром I для Полтавської битви). Однак основна маса дивізії НКВС все ж не охороняла концтабори, а йшла на німецькі танки пліч-о-пліч за спинами армійської піхоти. У сорок першому під Москвою німців зупинили завдяки військам НКВС – проте згодом вони якось випали з військової історії, їх подвиг забувся, а ветерани соромилися навіть згадувати, де служили.Однак, повернемося до комісарів. Як Свідчить письменник Іван Стаднюк, який повоював з першого дня війни. «З училища нас випустили в кінці травня 1941 півтори тисячі осіб (три батальйони політпрацівників). А після війни за картотекою партоблік Політуправління сухопутних військ я з’ясував, що з них уціліло всього лише близько двох десятків … »[183).А училище, яке закінчив Стаднюк, було аж ніяк не єдиним … Двадцять уцілілих з півтори тисячі – як вам відсоток втрат? Не схоже на «бліндажі у глибокому тилу» …Можна бути антикомуністом, коли це модно і безпечно. Коли це модно і безпечно. Ось тільки не треба гадити на солдатські могили. Це святе.Навіть душогуб Малюта Скуратов, затаврований всіма мислимими епітетами ще за життя, заслуговує свічки, поставленої в церкві за його душу, бо загинув чесної солдатської смертю, командуючи російськими військами при облозі литовської фортеці Пайде в Лівонській війні.Солдатські могили … З чиєїсь легкої руки укорінювався і не збирається вмирати один з найбільш живучих міфів, які супроводжують другу світову війну, – міф про те, що у вересні 1939 року Польща під натиском гітлерівців хрупнула, як гнилий горіх. Що ніякої війни, там, власне, і не було – якщо не вважати безглуздих атак на німецькі танки в кінному строю.Однак факти – річ уперта. Не було ніяких «кінних атак на танки».Давним-давно доведено, що це геббельсівська кінофальшівка, сповнена до того ж вкрай примітивно, – на уявних Улан зібрані з миру по нитці мундири, зовсім не мали відношення до кавалерії …1 вересня 1939 біля села Кроянти 18-й уланський полк польської кавалерії під командуванням полковника Машгелажа пішов в атаку не так на танки, а на 20-у дивізію німецької мотопіхоти, чиє просування зупинив і якийсь час успішно стримував. Інші кавалерійські атаки проходили знову-таки не проти танків, до того ж за всіма правилами війни – за підтримки бронетехніки і артилерії.

Крім того, слід пам’ятати: слова «атака польської кавалерії» ще не обов’язково означають кавалерійську лаву що неслася в чистому полі .У складі знаменитої Десятої кавалерійської бригади крім 10-го кінно-стрілецької та 24-го уланського полків були ще підрозділи танків, бронеавтомобілів, протитанкова і зенітна артилерія, саперні батальйони і навіть ескадрилья штурмовиків вогневої підтримки, однак при описі бойових дій часто-густо згадувалася просто «десята кавалерійська бригада», що само по собі могло породжувати непорозуміння …Повернемося до визначення польських кінних атак як «безглуздих».Точніше, до опису інший кавалерійської атаки на гармати і кулемети.Йдеться про одну з операцій Кубанської козачої дивізії.


48


«Літо 1916 року. Бої на Стоході. Від командира піхотної бригади телефонний дзвінок до начальника козачої дивізії: «Не чи допоможете своїми козаками підняти наші ланцюга? Наша атака захлинулася ».Кубанці – дві сотні, і з ними кулемети на в’юках. Сірі черкески, за спинами червоні башлики, чорні баранячі шапки з червоними стусанами, червоні бешмети і погони – нічого «захисного».Розгорнулися широкою лавою, цілий полк прикрили. Попереду на ошатному сірому коні командир сотні, ще далі попереду на гнідому коні командир дивізіону. Як на смотрі – чисто рівняння. Легко по луговий мокрій траві сперечається риссю йдуть гірські коні, що не флюгер в сідлах козаки. Їм назустріч німецькі батареї відкрили ураганний вогонь, застрочили криваву сходинку кулемети, котлом кипить вогонь гвинтівок – чисте пекло з Любашівського берега. Почерево у воді бредуть коні через головне русло, вірш вогонь німців, в їх рядах замішання, занадто незрозуміло-сміливою козача атака.Наша піхота встала і з громовим «ура» кинулася за козаками у воду.Стоходненскій плацдарм був зайнятий »[2].Цікаво, чому ж кінна атака на гармати і кулемети в 1916 році по праву іменується відважної, а подібна їй (цілком можливо, і справді мала десь місце у вересні 1939-го) оголошується смішний, безглуздою і безглуздій? З такою собі точки зору дурнем постає і солдатів, що женеться з гранатою на танк, – оскільки сили представляються дуже вже нерівними …Солдат, який захищає свою землю, не може бути ні смішним, ні безглуздим.Ще про «гнилому горісі». У нас якось не прийнято було перш згадувати маршала Юзефа Пілсудського без приставки «фашистський диктатор». Між тим цей яскравий і неординарний політик якщо й був диктатором, то в першу чергу – національним. Після перевороту 1926-го року (до того часу в парламенті і навколо захоплено балувалися політикою аж двісті партій, а президент країни був убитий правим екстремістом) Пілсудський серед іншого налагодив і виробництво сучасного озброєння. Польські танки 7-ТР як мінімум не поступалися німецьким, а військова авіація була представлена літаками всіх видів, власної розробки і побудови: двомоторні бомбардувальники ЛВС-6 «Зубр» і ПЗЛ-37Б «Лось», штурмовики ПЗЛ-23А «Карась» та ПЗЛ -46 «Сом», винищувач ПЗЛ-Р-50 «Яструб». Інша справа, що техніки деколи катастрофічно не вистачало …І все ж … Досить погортати будь-яку популярну книжку про другу світову війну, звірити дати і терміни, щоб переконатися: Польща протрималася довше будь-якій європейській країни, що зазнала гітлерівському вторгнення, – і це при тому, що на деяких дільницях німці мали п’ятнадцятикратне перевагу в бронетехніці. До Варшаві німці вийшли 15-го вересня, через два тижні боїв. Іншими словами, щоб подолати двісті п’ятдесят кілометрів, що відділяли польську столицю від німецького кордону, вермахту знадобилося два тижні (і ще приблизно стільки ж тривали останні бої).

Щоб зрозуміти, звідки взялася казочка про «гнилого горіха» і дебілів-кіннотників, що мчать з шашками наголо на танки, слід згадати про один важливий чинник: 17-го вересня 1939-го на територію Польщі вторглася і Червона Армія – за підрахунками істориків, 30 піхотних, 20 кавалерійських дивізій і 12 моторизованих


49


бригад. Проти цієї армади на східних кордонах стояли лише прикордонні частини і кілька маршових батальйонів з легким стрілецьким озброєнням. Через пару тижнів відбувся радянсько-німецький військовий парад, а навесні 1940-го гестапо та НКВС почали спільні операції проти польського підпілля в Кракові …Казка про «гнилий горіх» була вигідна всім. Німцям – як зайвий доказ неповноцінності слов’ян. Радянські військові нарешті розрахувалися за ганебно битого у двадцятому «великого полководця» Тухачевського.(До речі, я не можу позбутися враження, що розбитий Пілсудським Тухачевський тихенько зійшов з розуму на грунті Польщі. Збереглася детальна стенограма наради вищого командування РСЧА 1935-го року, де Тухачевський, немов шаманське заклинання, повторює з піною у рота: «Все зло від Польщі, якщо хтось на нас і нападе, то це, безсумнівно, буде Польща … »*) *

Закінчити розповідь про вересень 1939-го року хочеться однією таємницею,яка до цих пір залишається нерозгаданою. Відповідно до спогадів польських старших офіцерів, під час боїв з радянськими військами захоплені в полон червоноармійці (командир і кілька десятків солдатів) висловили бажання … спільно з поляками воювати проти німців. На рахунку був кожен багнет, і поляки вирішили ризикнути. Полонені отримали свободу і зброю, влилися до складу однієї з частин, які намагалися прорватися з оточення, і, згідно з тими ж спогадами, «показали себе хоробрими солдатами і хорошими товаришами».Подальша доля наших земляків, що вступили у війну з Гітлером за два роки до його нападу на СРСР, покрита мороком невідомості. Згідно тому ж польському джерелу, наприкінці вересня червоноармійці разом з поляками опинилися в німецькому полоні. Після чого їх сліди губляться…

ОКУПАЦІЯ


http://4.bp.blogspot.com/-HF272U6YxE8/T92CPJSPpTI/AAAAAAAADVA/3ZRWwSVfK_A/s1600/img_7iaj1u5wkb79yek_44976+(1).jpg

50


У селі її ніхто не чекав і не хотів, але вона загуркотіла без попередження і виснажувала довгих чотири роки. Та війна почалася ще 17-го вересня 1939 року, коли Червоноармійці прийшли в село, а влітку 1941-го прийшли німаки- чужинці.

Війна наближалася до села. Німці з’явились в Немовичах на велосипедах і мотоциклах. Перелякані люди, побачивши, як село оточують чужинці, хапали дітей та найнеобхідніше, кинулись ховатись на пасіку. Кулеметною чергою тяжко поранили Ольгу Бебіну, яка згодом померла. Але німці в селі не зупинились, - поїхали в Сарни. Щоб не бути захопленими зненацька, люди чергували ночами. Коли виникала щонайменша тривога чи підозра, били в рейку. І селяни ховались у сховах і схронах, які спеціально облаштовували під хатою, у сараях, клунях, навіть у боковій стіні дерев’яних колодязів, - так стверджують очевидці тих подій...

Храмове свято 1944-го… Немовичани завжди шанували церкву, Бога і храмове свято св. Параскеви. 28 жовтня 1944-го (другий день престольного празнику) стало останнім для двох хлопчаків – Романа Кишенка та Івана Баранова. Вони знайшли у копиці сіна сплячого німця і хотіли забрати у нього зброю. Останній виявився спритнішим і одним пострілом убив Івана, а Романа відбив на руці палець. Після цього радянські солдати, які були в селі, наздогнали фашиста аж під Сарнами, де застрелили.

За Андрієм Баєчком смерть ходила слідом. Спочатку забрала в нього матір Теодору Петрівну і 17-літнього брата Івана, чиї порубані тіла знайшли сусідиУ жовтні 1944 його мобілізували та повезли на навчання до Чкалова. Весною, коли мали їхати на фронт, дізнались про жадану Перемогу. Але війна для 23-річного Андрія і його товаришів ще не закінчилась. Вони чекали відправлення на Захід, та ешелон поїхав на далекий Схід. Так опинились у Монголії. Маленькі китайські хатки, тепла вода у флягах, якою не можна було втамувати спрагу, неймовірна спека і американська тушонка в жерстяних банках. А ще – 70-80 кілометрів у день під супроводом нещадної спеки. Це була війна з Японією. У Китаї пробули до 1947, звідки через Владивосток, Читу, Київ поїхали додому. Головне, живі-здорові – це було найбільшим щастям.

До сих пір у селі згадуть випадки, коли німці заїжджали в села, щоб забрати людей на примусові роботи – на аеродром, копати окопи, збирати врожай. Як згадує Парасковія Панчук, жати жито на Малушці зігнали селян із Тинного, Зносич, Немович. Але в лісі на загарбників чекала засада. Люди кинулись втікати, однак деякі з них до села так і не добігли. Молодь вивозили в Німеччину, як дешеву робочу силу. За даними довідки сільської ради (1963 року), із села забрали 35 чоловік. Пам’ятають випадок, коли, щоб захистити доньку, у чужу країну замість неї поїхав батько - Василь Кірков (по вуличному Цвірко). На щастя, був звільнений радянськими військами. Василь Васильович залишився живим. Віддячила йому доля: за врятоване доньчине життя зберегла батьківське...


51


Джерело.http://sarny.in.ua/content/1169

Уколгосп чи в Сибір, або ВИБІРБЕЗВИБОРУ

Й досі в селі пам”ятають той страшний й непростий час лихоліть. Багато тоді було наплутано і нав”язано вузлів. Багато з них було криваво розв”язано у війну й при колективізації, а ще більше зосталось на потім. І нелегкий ,часто трагічний рахунок пред”являвся і живим, і мертвим. За борги тоді платили майном, волею, а бувало й життям всієї сім”ї.. Бо ж, мало не в кожному кутку села споконвіку були люди, які доносили на своїх сусідів, мстили, за те що хтось багатший або скоса глянув при зустрічі. Завжди в селі віршаться якісь справи: праведні і неправедні. Звісно, влада не могла б контролювати села, якби не сексоти. І вони знаходились майже на кожному сільському кутку…

Під осінь Немчиці, колись велике волинське село, завмирає.

Приїдуть відпускники на літо, поживуть, пошпортаються в огородах, відпочинуть від міської суєти – і знову на городське сідало.

Але серцем Олексій все частіше був там, біля покинутих хат. Відчував всім своїм нутром, як вмирають села і хутори.Зрушили селяни з місць, зриваючи одвічні устої села. Це в місті люди течуть і течуть, і ніхто не відає про іншого більше ніж на покоління вперед. А в селі піднімаються багатовікові образи, згадуються криво сказані слова, передаються з покоління в покоління, випливає на поверхню зло, вчинене не лише батьками, а й дідами.

Й досі в селі пам”ятають той страшний й непростий час лихоліть. Багато тоді було наплутано і нав”язано вузлів. Багато з них було криваво розв”язано у війну й при колективізації, а ще більше зосталось на потім. І нелегкий ,часто трагічний рахунок пред”являвся і живим, і мертвим. За борги тоді платили майном, волею, а бувало й життям всєї сім”ї.. Бо ж, мало не в кожному кутку села споконвіку були люди, які доносили на своїх сусідів, мстили, за те що хтось багатший або скоса глянув при зустрічі. Завжди в селі віршаться якісь справи: праведні і неправедні. Звісно, влада не могла б контролювати села, якби сексоти.І вони знаходились майже на кожному сільському кутку..

Все почалося тієї холодної зими 1947 року, відразу ж після Коляд.Тоді у Немчицях всіх розкуркулених селян загнали у найбільшу хату на Вигоні. Кращі хати комнезімівці на чолі з Ткачем, якого прислали звідкісь зі сходу, забрали собі або повіддавали фронтовикам.

На сход села людей зганяли немчицькі активісти Свирид, Карп, Данило та Петро. Зібрали всю голоту. Багатих і заможних не кликали. Зібралися по питанню вступу у колгосп, навіть назву вже придумали, хоч і колгоспу ще не було – “Радянська країна”.


52


До столу проштовхався комітетчик сількому Ткач,заговорив емоційно і рішуче розмахуючи руками.

– Товариші, наше щастя тільки в колгоспі! Недарма на нашому червоному полотнищі майорить серп. Мабуть бачили на прапорі, що майорить над сількомом, така емблема – серп і молот. Це означає, що селяни разом з робітниками. І в цьому наша сила.

– Серп і молот на хаті, селом керують бідні дяді – хтось вигукнув з переповненої світлиці.

– Адже ти ,Ткаче приплівся з совєтами з багатого краю, де за вашої влади і через ваші колхози там навіть перед війною страшний голод збирав свою смертельну жатву. Хіба ж не їли у вас дітей? Ти ж навіть зараз зимою не маєш в чому вийти на люди, то ж днюєш і ночуєш в сількомі.

Але комітетчик, наче й не чув і приступив до питання, через які зібрали сход села.

– Ну, а тепер ставлю питання про вступ до колгоспу всіх бідняків нашого села Немчиці. – -Наголошую:усіх до одного бідняків з нашого села.

– Тільки добре став, щоб не повалилося,- пролунало з задніх рядів, – Он в сусідньому селі колгосп уже розвалився, не прохазяйнувавши й місяця. Буде так і в нас.

– Так от товариші, в колгоспі в нас все буде общє і заживемо ми всі рівноправно і щасливо. Разом будемо господарювати, і не буде ні бідних, ні багатих, повторюю – все буде в нас общє: земля,стайні,худоба, реманент.

– А жінки, теж будуть общі?- поцікавились нежонаті, – нам казали червоноармійці, що були в нас на постої, що буцімто при комунізмі; і жінки, і діти общі будуть. Хіба не так?

Тут Ткач не витримав і пригрозив.

– Кожного,хто буде поширювати подібне , поки не буде спеціяльної вказівки згори, радянська влада буде нещадно карати, вплоть ло расстрєла.

– Та ми нічого, – розгубилися цікаві , – ви ж самі тільки-но казали, – все буде общє.

– Нам то шо, наша хата скраю, і ми бідні і з нас ніщо взяти… – але, якщо не можна взнати, то й хай буде і так.

Дуже вже не хотілося селянській бідноті йти в той таємничий колхоз. Вони звикли до віками усталенного самостійницького життя і міняти щось у ньому не збиралися, а тепер й справді прийдеться працювати на когось. Самому що: десь щось заробили, щось сусіди позичили. Бог пошле, їли що попало, а тепер, як гуртом стануть робити, хто зна що воно буде? Коротше кажучи, нічого з того колхозу не буде.

– Он, кажуть, начебто навіть у Святому письмі написано: …” зійде диявол на землю, буде жерти людей. Багато,погань,зіжре, а ті, що залишилися живими, будуть спати в великій господі, і все буде в усіх общє: і жіни, і діти.”


53


В хаті були й такі, що вірили й не вірили цим побрехенькам. Хотіли розібратися в такому непростому питані, а у відповідь почули погрозу розстрілу. Мовчить біднота.

– Ну, так, хто вступатиме до колгоспу – переходить на крик Ткач.

У відповідь – ні-чи-чирк.Переглядаються межи собою, мовляв, є бідніші, то хай вони і першими вступають.

– Мене записуйте – проліз крізь натовп Вусик.

– І мене, – слідом поспішив його сусід Керза.

Присутні вмить пригадали, як ці два товариші-сусіди завжди бралися за роботу у великі свята. Десь років п”ять тому, вони під час повені, на яку припав якраз Великдень,смолили чайку. Закінчили роботу, як люди паски посвячені несли додому. Не встигли проплисти з десяток метрів, як чайка потонула, ледь вибралися на берег. Зрозуміло чому так трапилось, бо у свято робили.

” Ось такі безбожники і невдахи будуть заправляти у колгоспі” – зробив висновок , не такий вже й бідний, колишній просвітянин Турчик , – хіба ж можна довіряти таким людське добро?”

… Мовчить сільська біднота. Притихли. Може краще зачекати, подивитись що буде з тим колхозом. Якщо складеться все добре, то ніколи не пізно вступити. А, ні, то жити,так як і жили споконвіку. Але своїм хліборобським нутром відчували що нічого толкового з того общого господарювання не вийде.

Вийшли селяни на вулицю, думають, курять, сперечаються, ледь не до бійки доходить.

– Я не проти колхозу,- озвався з натовпу Савчук.

– Та все оце, і вдень і вночі думаю. Якщо по правді, то жалко віддавати свою худобину у чужі руки, та й жінку свою шкода. Тепер вона моя, а в колхозі – вже не тільки моєю буде.

– А мені нема чого втрачати – заперечив Вусик, – якщо годувати будуть і чоботи дадуть у колхозі, то я вообще за колхоз. І пішов записуватись. За ним записалося до колгоспу, ще кілька чоловік.

– Ну що ж не хочете в колгосп, посидите в коморі, може обдумаєтесь – просичав Ткач.

За хвилину комора була повна. Люди в невеликій коморі стояли так щільно, що й рукою ворухути не могли.

– Будете тут сидіти, доки в колхоз не вступите – залякували комітетчики. Біля дверей з наганми стали міліціонери, мабуть навмисне прислані з району заради такого трафунку.

– Випустіть, я запишусь! – гукнув старий Тарас, – я тут не видержу і дня, я до ранку сконаю, і так нічого на господарстві в мене нема.


54


– Виходь Тарасе – зкомандував Ткач.

Через поріг переступив вже зовсім старий дідок, років під вісімдесят. Він тремтів і ледь пересував ноги.

На порозі комори появився міліціонер.

– Ну що більше, ніхто не хоче записатися?! Нічого, посидите з тиждень без хліба, на одній воді, вступите до колгоспу, як миленькі. Он в селі, що від вашого недалеко, вислали дві сім”ї в Сибір; на другий день майже все село колхозним стало – заспокоїв він селян.

Правий виявляється був конвоїр: на ранок всі без виключення, записались у колгосп.

Після того сходу і добровільного створення колгоспу з бідняків по селу бродив неспокій, в серцях селян поселилася тривога. Душу кожного селянина точив черв”як сумніву. Ночами в оповитих мороком хатах рипіли сінешні двері, де-не-де займалися й гасли вогники. По дворах снували ледь помітні в темряві тіні. Інколи захрьокає свиня, закудахтають кури, замукає телятко. Люди вирізали худобу і ховали в глибоких ямах під гноєм сільський провіант. Тільки перед самісіньким світанком забувалися в тривожному сні, а вранці тривога змінювалася надією. “Може дасть Бог – обійдеться.То з району така вказівка прийшла, може взнає Сталін і відмінить самоуправство районних самодурів-начальників і все стане на свої місця.”

Мудріші скрутно хитали головою: “Ні, нічого не зміниться. Марна надія. Невже там у наверху не розуміють, що такі господарі, як Ткач, Вусик, Керза і старий Тарас нахазяюють на упокій. Вони і своєї кровної землі ніколи толком не обробляли. Хоч і землі тієї в них по жменьці було, а щороку на ній родилися лише бур”яни, серед яких вікна їхніх хатинок ледь визирали”.

… Хазяйновитий Савчук тинявся по двору. З голови селянина ніяк не виходила одна думка: “Як так можна! Уявити тільки: нічия земля. Та таке жодна нормальна людина не придумає. Що ж це твориться, наче перед кінцем світу?” Селянин хапається за голову і йде до стодоли. Входить і сідає на лаву. У кутку сани, віз, хомути, збруя. Пахне коломастю і потом худоби. Не піде він у колхоз. Не піде, ні за що не піде. Один буде робити до сьомого поту, не дасть тим безтолковим його трудом користуватися. Від таких думок затріпотіло серце, почала боліти голова. В тяжких роздумах насувався ранній зимній вечір.

На невисокому столі з темних від старості дубових дощок, парувала варена картопля і величезний горшок з борщем. Величенька Савчукова сімейка сіла за стіл, взялася за ложки.Всі жадібно накинулись на вечерю.

– Ото проголодались! – дивується господиня,- наче з голодного краю.

– Не каркай, скоро і в нас буде голодний край – зауважив Савчук,- он, як прийдуть голодранці, опишуть усе, тоді розбагатіємо…


55


Савчук, мов накликав біду, наче слово в погану пору сказане. Ще не скінчилася вечеря,а стежці до Савчукового двору показалися силуети комітетчиків на чолі з Свиридом. Ткача не було, бо мабуть не було в чому йти по снігу.

– О, вже пруть! – бліднучи, сказав господар, – прийшла голота, відчиняй ворота – одним подихом , але чутно прошепотів Савчук.

-…Прийшли до тебе, за твоїм багатством – глухо, знічев”я пояснив Свирид, – будемо описувати твоє майно. Нічого не сховав?!, – витягайте все з сундуків і скринь, показуй все, що є на хозяйстві.

Комітетчики рискали зо дві години на савчуковому обійсті. Перед тим, як піти , Свирид порередив, щоб через дві години на обійсті і духу савчукового не було

-Чому!? – обурилися Савчуки.

– А так,тут буде контора колгоспу, хата в тебе добра, під бляхою, просторі кімнати, а нам саме така й потрібна.,- Не підкоритесь, завтра ж вишлемо туди , куди й очі не побачать.

– А куди нам!? – хмуро і як лише міг , спокійно запитав господар.

– А то ваша справа, куди хочете, туди і йдіть, займайте любу покинуту хату. – Забрати можете собою лише по одній сорочці на заміну, більше нічого в руки брати не можна. – Це все наше, то єсть- колхозне. Описане.

– Ну йдіть, темно вже, ідіть !- комітетчики прикладами зброї випровадили Савчуків за ворота свого двору.

Савчук озирнувся на своє подвір”я і вперше у своєму житті гірко заплакав…

….

Після повальних обшуків і опису майна на протязі зими і висилки двох сімей за межі області, переважна більшість селян добровільно вступила до колгоспу, або як вони казали -колхозу.

Наступила весна. На першій же колективній посівній, в кущах на березі річки знайшли утопленика. Тіло по пояс було занурене у воду, а ноги розкинуті на березі, мабуть пив воду і ненароком захлинувся. По крайній мірі такої версії дотримувались слідчі. Утоплеником виявився головний сількомівець -Ткач. А під час сіножаті і скирдування сіна Голова колгоспу Свирид, мабуть теж випадково, потрапив під кінну волокушу, його так скрутило і пом”яло в сіні, що він тиждень промучився і не приходячи до пам”яті, помер.

Решта комітетчиків, один за одним втратили обійстя від пожеж, що розпочиналися відразу з чотирьох боків і виникали ні від чого, самі по собі – мабуть теж випадково…


56


, Всього було в селі доволі бід воно пережило

Німці в селі появились на початку липня сорок першого.

Лексій у лісі ховатися не хотів. Не міг залишити свюю Дарку з чотирма дітьми на поталу німецьким приходькам…

І от 5 липня, під самий вечір, щосили грюкнули двері. На порозі з”явився круглоголовий хлопчина років дванадцяти- Макарчик., повідомив, що Вигоном вже їдуть німці на роверах. Лексій спершу кинувся у сіни, на горище, мало не збивши з ніг сина, та Дарка повернула його назад до хати. Лексій озирнувшись, вмить підняв ляду погребу, що був розташований позаду величезної поліської печі, в кутку. Цей потаємний погреб не один раз рятував його за часів Польщі, коли приймав участь у сільській “Просвіті”, за що й був засуджений Річчю Посполитою до вищої міри покарання — смертної кари. Добре що, совіти якраз нагодилися, вступивши 17 вересня 1939 року на землі Волині, з метою визволення братів-українців з пазурів панської Польщі. Тоді повезло, а зараз — Бог його знає?… Отож, краще сховатись, пока все більш-менш владнається. Та й обріз з того часу зберігся. Може й пригодиться…

Без жодного слова Лексій зігнувся в отворі, зник з головою. Над ним глухо впала ляда. Дарка притрусила сіном, ще й зверху поставила величезний кіш-кубло з квочкою, що в цьому році запізнилася з виведенням циплят. А хлопцям, Василю і Макару пригрозила пальцем, мовляв, защепніть рота-ворота — і щоб навіть нікому не муркнули. Та, хлопцям не треба було й нагадувати, – вчені вже, хіба перший раз ховається батько…

Лексій думав, що обминуть чужинські зайди його хату, не поїдуть у Вистрив, аж ні, завернули. Хоча правду казати йому кортіло глянути на німців. Колись бачив їх, коли служив на Балтійському флоті.

Баварське пиво

Виявилось, що не всіх німців бачив Макар на Вигоні. Насправді німаки приперли не лише на велосипедах, а й на такнкетках і одній машині, яка й зупинилася навпроти Лойничиного двору. З неї вискочив німець, щось загелготів і під собачий гавкіт просунувся у хвіртку. Він був якийсь цибатий, зі зброєю на грудях, і одразу до Дарки, яка стояла посеред двору,


57


швидко і чемно привітався, змішуючі польські слова з руськими вперемішку з українськими.

Харашего вечара… Хазяйко!…Бардзо перепрошую… Офіцер Великої Німеччини мають велике жонданнє зайти до хати, і якщо понравиця — то й переночувати. Тільки пес мішає — забери до дябла!

Двір, хата одразу сповнилися чужинським гелготячим гомоном і сумішшю незнайомих запахів цигарок, парфумів, вина і ще чимось таким, чим ніколи не оддавало в Лойничиній хаті. Непрошені гості щось гергонять між собою, не сідають на канапу, хоч і запрошувала їх Дарка присісти. Сміються декотрі і розглядають в рамках по стінах фотографії, здивовано зиркають на сволок з кіптявим хрестом — од Великодня ще залишився. А той цибатий нишпорив по закутках доті, поки в сінях не знайшов сокиру. Декілька раз намірявся підійти до квочки, але та сердито квоктала, тож він лишався свого наміру зазирнути за піч.

До дябла цю сокиру, прошу господине, тут німа вовків, можна спати і без неї. І переклав сказане німцям.

О, яволь!- ствердно закивав блакитноокий німець у кітелі з коричневими лацканами та орлиною кокардою на задертому кашкеті. – У вас на Украйнє много собак. Ти Украйна? Да? – звернувся до трохи старшого від Макара Дарчиного сина — Василя, лаштуючи фотоапарат.

Це ви мене питаєте? – стрепенувся Василь, – коли руські прийшли, то назвали нас українцями, а так по сільському ми — поліщуки, ще тутейшими нас називали. А ви я бачу з поляків будете? – звернувся хлопець до цибатого навпроти.

Так, я є з поляців. Моя матка Єва Грохольська. Но ойцец є чистої крові німець. Н-но, айн момент…, єдну секунду. Гер гауптман сфотографує цю панянку, що пораєца коло пєца. Як її звати? – Паланька. О ! Гут, гут! Фотографія вашої сестри Палані буде поміщена до європейського альбума найкрасивіших панєнок. Правду я мувлю, чарівна палєсянко – проворкотів проворний напівнімець чи напівполяк…

Офіцер усміхнувся і почав клацати фотоапаратом.

А тепер,- звернувся до Дарки – швидко давай яйка, млєко до пива на баварське пиво.

Н-но такого пива ви ще ніколи не смакували.

Через якихось півгодини лойничиного подвір”я і хати не можна було впізнати. Хтось витинав на губній гармошці бравурний марш. В кухлях іскрилося духмяне баварське пиво. На покуті стояв красивий ящик похідної радіостанції

Рамки з карточками на стіні


58


Блакитноокий гауптман, повісивши на косяк дверей свій кашкет з орлячою кокардою, прицмокував золотаве пиво з чудернацької бутилки. Облизуючи губи, він подивився на портрет Лексія у матроській формі.

Він на фронті? Якби він попав до нас в полон, я б його і так відпустив… А на інших фото то ваші сини і дочки і родина?

Дарка охоче пояснила, що отой, у формі, то її муж, десь подався, але повинен повернутися, ота вродлива дівчина — то Паланя, а там у другій рамці її родичі, а внизу троє хлопчиків, то сини… – Василь, Макар і Йван. Так і свербіло на язиці похвалитись, що дівчина грала Наталку- Полтавку на сільській сцені. Але те що Лексій накричить на неї за довгий язик, зупинило. А вона ще б похвалилася і Макаром, що так гарно деккламував Шевченкового вірша “Реве та стогне Дніпр широкий”, що аж польські газети писали

За старшого Йосипа промовчала. Не могла вона сказати, що він вже працював на залізниці його недавно мобілізували на фронт і він воює проти німців…

Німці щось герготіли по своєму. Дарка насторожено поглядала на офіцера, щоб бува знову до чогось не причепився. Але напівполяк показав рукою на стіну, де були рамки з фотографіями.

Гер гауптман висловлює жаль з приводу того, що ми проти вас воюємо. Але війна є війна, і в ній гинуть люди, гине багато людей, бо вона є жорстокою. Вся Європа пішла проти совєтів. О матка боска, скільки вже загинуло людей!…

Паланя принесла миску яєць і полумисок редьки з сметаною. Німець налив склянку пінястого пива, подав Дарці і Палані. Витягнув з кишені плитку шоколаду і розділив між хлопцями. Жінки , граючи очима, взяли пиво і подякували. Так хотілося попробувати заграничного питва.

Дарка, трохи осмілівши, запитала — Слава Богу, ми жили не так вже й погано, не знаю, яка буде житка при вас, як воно буде, коли прийшла німецька заграниця?

Промова гауптмана

Напившись досхочу яєць з пивом, гауптман наказав перекладати цій цікавій полісянці усе, що він зараз виголосить.

В древнім вашім літопису сказано: земля руська велика й багата, а порядку на ній нема. Ідіть княжити і управляти ними, сказано. Отож ми, німці, для того й прийшли, щоб навести у вас порядок. А, якщо говорити про землю,- запитливо глянув на Дарку- то ваша Украйна завжди була житницею Європи. І тепер вона стане такою житницею. На цей раз-абсолютно нашою, німецькою.

Німець називав міста, ріки, гори, країни, по яких мають пройти легіони третього рейху.


59


Від сказаного Лексію в підпіллі аж лячно стало.

Запищав блискучий ящик похідної рідіостанції. Гауптман аж протрезвів, даючи команду терміново рушати на Сарни.

Незабаром хата , двір і сільські вулиці спорожніли. Гуркіт моторів, гелгіт і кінський тупіт віддалилися у бік Случі…

Роздуми над Язвінкою

Вибрався зі своєї схованки і Лексій. Видибав в огород і зупинився біля розчиненого вікна.

-Хліб наш насущний, дай нам днесь,- вихоплювалось з хати молитовне буркотіння Дарки.- І прости борги наші, яко і ми оставляємо боржникам нашим… і не введи у напасть та ізбав нас од лукавого…

Відступив від вікна, тінню посунув в сторону Язвінки, до обійстя старшого Дарчиного сина- Йосипа. Там сама Соня і маленький Тодік. Чи бува чого не сталося? Але двір відлякував темнотою, тож Лексій побрів до річки.

Синюватими хмарами танув над річкою туман. З густих верб спадала рясна роса і зозуля відлічувала молодим наділені війною літа. Прийшло на думку, як занесло сюди колись давним-давно у древлянські нетрі та поліські болотяні пущі якихось молодих поселян, а може втекли сюди сіромахи, шукаючи вільної вольниці, де не було ні пана, ні гетьмана, ані якогось там татарина. Прийшли сюди на береги Язвінки й Случі і почали рубати ліс, випалювати згарища для посіву. Так і виросло село у місцині на трохи горбистій поляні, вкритій пахучою травою, з безліччю озер, повними риби, а в лісі-тетері,олені, лосі, вепрі, і бджіл диких хмари. Одним словом гарне місце. Немовичі стояли збоку від великих торгових шляхів. Отож і лишались збоку від усіх історичних перепетій. І в часи лихоліть жодна бусурманська нога не топтала надслучанські немовицькі землі.

Бувало, траплялися в селі великі мори.Тоді смертельна хвороба гадюкою залазила в хати немовичан. І було чути голосіння за покійниками в кожній хаті, а вночі сумно вили собаки з вовками. Тоді хтось, з дуже старих , згадав дику давнину- розкопати на кладовищі могилу відьми Ганни Барчикової, і цвяхами й осиковим кілком прибити труну до землі, аби не накликала на село біди. Та ніхто не погодився розкопувати гробовище, бо боялися мабуть. З часом моровиця, наситившись людською смертю, поволі заспокоїлася…

Всього було в селі, доволі бід воно пережило. І дарували його московському перебіжчику Андрію Курбському, і продавали польскому пану Кошевському. Під різною владою жило село; не один раз під росіянами, так само і під поляками, а тепер ось непрохано завітали німці. Що ж буде далі, як жити? Бог його знає…

Треба завтра порадитись з просвітянами, а там буде видно…


60


Перший наказ Василя Боровця

Вранці стало відомо, що німці захопили Сарни. І закрутилося, завертілося повне небезпек життя. Захоплену територію гітлерівці почали освоювати як воєнну здобич. Першим жахом поліського краю стало влаштування тут концентраційних таборів, в’язнями яких були насамперед військовополонені, комуністи та євреї. Впродовж декількох днів фашисти зігнали в гетто декілька тисяч євреїв і 28 серпня 1941 р. розстріляли їх у лісі поблизу Сарн.

Люди стрічаючи один одного переповідали страшну новину, запитуючи і відповідаючи одночасно

-Що ж буде далі?… – Бог його знає!…

На другий день, відразу ж після появи німців у селі, Василь Боровець, який невідомо звідки появився у селі за рік до війни і знімав куток у директора школи Ющика Петра оприлюднює свій перший

Приказ № 1

«От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.

ко всем командирам боевых групп

I. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии.

задачи: 1.Срывать мосты и связи.2. Уничтожать транспортные средства. 3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям. 4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами. II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка. III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.

Голова Украины Тарас Бульба 17 .”/

А до того, як оприлюднити свій перший наказ, який був написаний за тиждень до приходу німців у район, Тарас Боровець разом з немовицьким Жуком-Семенюком, який втік з Червоної Армії по дорозі на фронт і ще трьома спільниками, маючи на озброєні лише один пістолет, розброюють Сарненську більшовицьку комендатуру і створюють народну міліцію, яка невдовзі переросла в поліську повстанську армію- Поліську Січ , а потім в Українську Повстанську Армію, яка нараховувала понад десять тисяч січовиків.

Сільське життя за законами Тараса Бульби


http://berkovich-zametki.com/Nomer45/Shneer1.htm#x17

http://berkovich-zametki.com/Nomer45/Shneer1.htm#x17

61


Німці в селі не появлялись. Вся Волинь була підконтрольна Поліській Січі під орудою ющикового квартиранта Василя Боровця., який возвеличив себе у генерал-хорунжого Тараса Бульбу. Отож жило село за встановленими ним правилами і законами. Сіяло жито, садило картоплю і косило сіно.Час від часу ходили станичні і назначали контрибуцію провізією та одягом з селянських дворів. Посипалися накази. Ще й які!. З а порчу урожаю або не вчасний його збір — смерть! Хто не зареєструютья — розстріл! У церкві піп закликав до смирення і покірності.

Брати і сестри! Багато чого можна говорити в цей тяжкий час, коли велика буря змітає з життя людські долі. Але ми тепер повинні залишатися братами і сестрами. Тому всі, всі — в поле. Бо, як сказано в святому письмі, жатви багато, а робочих рук мало…” – лунало з церковного амвону.

На видних місцях у селі появилися листівки, які пояснювали хто такі українські партизани:

1. Український партизан не є «бандитом», як його називають вороги, а вірним сином і щирим патріотом України. Він добровільно жертвує своє життя для загального добра свого рідного краю і народу. Партизанка не є жодним розбійницьким ремеслом, а зародком української національної армії… 3. Обов’язком кожного українського партизана є: 1) боротися всіма засобами з кожним ворогом України; 2) безоглядно винищувати всяку ворожу явну і таємну силу в Україні; 3) поборювати всяку чужу диверсію та свою анархію в краю, […] змагатися за новий лад і порядок та всіма силами будувати свою рідну державу… 8. Зброю, одяг, харчування […] і всяке інше постачання українська партизанка здобуває тільки двома шляхами: 1) шляхом роззброювання ворогів та розбивання ворожих арсеналів, магазинів, складів, банків і державних кас; 2) шляхом добровільної допомоги цивільного населення. 9. Хто примусово реквізує від цивільного населення (без огляду на те, якої воно національності) які-небудь речі, як: харчі, одяг і т. п., той не є українським партизаном, а звичайним злодієм і грабіжницьким бандитом.

У турботах і клопотах пролетіли довгі літні дні і короткі ночі. Промайнула тривожна і постріляна, почавлена осінь, поливши стражданну землю п”янкими соками, поломаними журавлиними ключами у не мирному, але все ще блакитно-синьому небі. Чим раз частіше з глинища і з-за ріки було чути постріли. Глинища- то давно забуте місце, де копали глину, тепер перетворилося в страховисько для людей.

У ворота постукала зима. А з нею і розформування німцями Бульбівської міліції. Влада вкотре помінялася. В село знову навідались непрохані гості у мишиного кольору уніформі. На цей раз створили комендатуру і на сході села Лексія вибрали Головою села.

І вкотре перед ним наяву постало споконвічне поліське запитання з одночасною відповіддю, — Що ж далі?…


62


ЗА ЩО ЗАГИНУВГОЛОВА?

Проходять роки, відійшли у вічність учасники тих кривавих і непростих подій, безпосередні очевидці того братовбивчого лихоліття. По різному до них відносяться сучасники. Мої рідні дядьки були по різні сторони тієї боротьби. Одні воювали на фронті, інші боролися в лісах проти окупантів рідного краю. І не мені судити, хто з них був правіший. Але не можу серцем сприйняти того, коли з телевізійних екранів, зі сторінок газет читаєш про ” освободітєлєй Вєлікой Отєчєственной”, про їх вшанування, що зрозуміло потрібно робити. Але при цьому не згадувати про тих, хто справді боровся і віддав своє життя за незалежність свого краю – негуманно і по кощунські несправедливо.

На дворі хмуро і не затишно. Над принишклим Поліссям сіється густа сніжна крупа. Село, що розкинулось на березі вкритого кригою Случа, завмерло. Люди подібні тіням, сховались по принишклих хатах. Тривога і смуток заволоділи селянами. Що ж їх чекає? Скоро прийде весна. Вмиється і оживе зранена війною земля, а кінця цій страшній кровопролитній бойні не видно. Ось уже місяць, як фронт ледь просувається. Розсік Полісся пополам. І хоть боїв не чути, але санні підводи з пораненими десь під Костополем тягнуться на Житомир, серце здригається у селян при вигляді цих кривавих струмочків, що залишають на свіжому снігу вслід за санами. Прості поліщуки в душі жаліли москалів, з цими вояками не страшно, але дуже вже голодні вони. Як тільки появляться в селі, то відразу ж по дворах швендяють бодай якоїсь провізії, але може й вони проженуть нарешті клятих осадників, що наче круки налетіли на Волинь, після того, як більшовики у двадцятому році віддали ці землі полякам.

Біля високої дерев”яної церкви,що знаходиться на найвищому пагорбі села тісно від людей. І зовсім не тому що сьогодні неділя, а більше від того що церква – єдине місце, де можна побачитись, поспілкуватись, почути нагальну звістку і просто відвести душу. Та й помолитися гуртом ліпше, якось впевненіше почувається в колективі людина перед Богом. Ну, й звісно, Господь, мабуть скоріше відгукнеться на молитву сільської громади і нарешті зупинить страшну неприязнь між людьми.

Тут біля церкви люди почули прикру звістку – руські арештували сільського голову. Приїхали ранесенько на світанку й забрали. Його арештовували вже декілька разів, та за курку або гуску, які носила комендантові його жінка Дарка, відпускали. І на цей раз вона


63


прибігла слідом за конвоєм до самісінької тюрми у районному центрі, але Голову закрили в кутузку, а жінку прогнали з погрозами, що і її закриють, якщо буде набридати…

Як страшно небезпечного злочинця, його вели під конвоєм цілого взводу енкаведистів. Після місяця тортур у Першій Рівненській тюрмі НКВД, військовий трибунал, не засідаючи і години, виніс звичний для того часу вирок; “Селянина з Сарненського району Савчина Олексія Степановича, сорока чотирьох років, сільського старосту, за зв”язок з німецькими окупантами, як ворога народу, засудити до смерті, через розстріл”

Повернувшись у камеру, подібну на біблійне пекельне місце, Олексій згадував трибунал. З жахом подумав, що зовсім скоро куля прониже його серце.” Господи! Боже мій, спаси і помилуй! За що? За які злочини перед людьми розстрілюють його? За те що люди обрали його Головою? То ж не сам себе призначив, а люди обрали”…

Олексій стрепенувся – нічого хоронити завчасно себе. Не може такого бути, щоб так ні за що його згубили.- Думки перенеслися назад у село, до сім”ї. Як вони будуть без нього? Як переживуть це криваве лихоліття? Аби не вивезли і їх десь, до Сибіру.

Від тяжких дум у тюремні реалії повернула його команда.

– Савчин! З речами на вихід!

Вивели його у двір і повели в бік міського парку.

– Скорєє падло !- гаркнув конвоїр. “А навіщо скоріше? Куди поспішати? Адже останній раз крокує він по своїй землі. Але чому його ведуть в парк? – не полишають сумніви Олексія, – невже будуть розстрілювати в самому центрі міста – парку. І чому в них, в руках вірьовка, зав”язана петлею?…”

Пролунала команда – ” Стой!” Взвод зупинився під вітами старезної сосни.

” Що ж вони будуть робити зі мною далі?” – свердлила сумнівна думка в”язня. Перевів погляд на старшого конвоїра, і не спускав з нього очей, а той, наче й не помічаючи того погляду, передав вірьовку двом своїм підопічним.

“Значить мене стратять, під цією старою, крислатою сосною – обпекла розум страшна думка”. Конвоїри вірьовку петлею накинули на засудженого, наказавши попередньо вирівняти руки по швах, затягнули петлю. Олексій не міх навіть поворухнути руками,щоб помолитися востаннє.

Над парком,над чорними кришами міста, під деревами нависла мертва тиша. Націлили конвоїри свої карабіни у засудженого до страти. Не було сили дивитися, як вони в брудних, колись зелених бушлатах, пропалених рушничним вогнем у розстріляних, і просякнутих їхньою кров”ю, чекали на команду -” Вогонь!”


64


Олексій зрозумів: смерть вже невідворотня, ось вона на цівці карабіну. ” Боже мій!, – відчайдушно молила його душа, – невже настала остання його мить? Царю небесний, спаси мене!. Я ж все життя вірив у тебе, чим же так тяжко завинив я перед тобою? ”

Солдати ще тісніше прильнули до цівок карабінів. Пролунала команда – вогонь.., і не стало на світі простого селянина, сільського обранця – Савчина Олексія Степановича.

Пройдуть десять післявоєнних років, і реабілітують розстріляного ні за що “ворога народу”, але що з того?

Лише у “Книзі пам”яті і слави Волині /т.9/ буде коротенько відзначено: ” Савчин Олексій Степанович, 1900 року народження, учасник національно-визвольних змагань 1941 – 1955 років. Член формувань ОУН-УПА /ніколи ним не був-авт./ Загинув у боротьбі з московськими окупантами, розстріляний у Першій Рівненській тюрмі НКВС у 1945 році.”

А в книзі “Державотворці. /”Просвіта ” Рівненщини/ у розділі ” Сарненська “Просвіта” у розповіді про Немовицьку “Просвіту” наведено таке: ” Так у селі Немовичі члени осередку Товариства, заснованого 1926 року, збиралися у хаті Івана Антоновича Мички. Просвітяни читали газети,літературу, співали українських пісень. Активістами були Олексій Савчин, Іван Тарапан, Наум Яковець та інші. Література доствлялася з Галичини. Як згадував просвітянин Адам Крат, за участь у “Просвіті” польська влада перед самою війною засудила немовицьких просвітян до смертної кари…”

Від себе додам,що лише прихід Червоної Армії 17 вересня 1939 року врятував життя просвітянам. І треба ж такому трапитись, що саме Радянська влада привела до виконання те, що не встигли вчинити поляки.

Проходять роки, відійшли у вічність учасники тих кривавих і непростих подій, очевидці того лихоліття. По різному до них відносяться сучасники. Мої рідні дядьки були по різні сторони тієї боротьби. Одні воювали на фронті, інші боролися в лісах проти окупантів рідного краю. І не мені судити, хто з них був правіший. Але не можу серцем сприйняти того, коли з телевізійних екранів, зі сторінок газет читаєш про ” освободітєлєй Вєлікой Отєчєственной”, про їх вшанування, що зрозуміло потрібно робити. Але при цьому не згадувати про тих, хто справді боровся і віддав своє життя за незалежність свого краю – негуманно і по кощунські несправедливо.

А Бог його знає!…

Чому замовчується правда про створенняУПАпід ?Сарнами


65


Бульбівці зі своїм отаманом

Згідно з постановою Української Головної Визвольної Ради від 30 травня 1947 року та святковим наказом передостаннього Головного командира УПА Романа Шухевича (“Тараса Чупринки”) від 14 жовтня 1947 року,

“в м[ісяці] жовтні 1942 р. на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Українській Повстанчій Армії. Для зафіксування цього історичного моменту визнається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА”.

Але навіть побіжний аналіз свідчить, що в названих документах спостерігається певна натяжка, намагання пов’язати День утворення УПА із шанованим у народі святом Покрови, а не з певною подією повстанської історії.

Якщо ж докопуватися до коренів УПА періоду Другої світової війни, то й тут вони якось не в”яжуться з фактами.

Як свідчить Вікіпедія щодо створення Поліської Січі 28 червня 1941року, в селі Немовичі Сарненського р-ну, що на Рівненщині отаманом Тарасом Бульбою у клуні сільского вчителя Ющика Петра було видано перший наказ про початок боротьби і створення повстанської армії.

Ось текст цього наказу:


https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%BB%D1%8C%D0%B1%D0%B0-%D0%91%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C_%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D1%82%D0%B0%D0%BC%D0%B0%D0%BD

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87%D1%96_(%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%BE)

https://uk.wikipedia.org/wiki/1941

66


“Приказ № 1«От 28 июня 1941 г., село Немовичи, район Сарны.Ко всем командирам боевых группI. Приказываю всем боевым группам сейчас организовать небольшие повстанческие отряды и начать диверсионные акты в тылах Красной Армии. задачи:1.Срывать мосты и связи.2.Уничтожать транспортные средства.3. Собирать точные сведения по оборонительным сооружениям большевиков и немедленно направлять ко мне или непосредственно передавать на фронт немецким частям.4. Не допускать в большевистские части украинцев, мобилизованных советами.

II. В местах, освобожденных от большевиков – захватить власть, организовывая народную милицию с желто-голубыми повязками. Везде вывешивать желто-голубые знамена, организовывать торжественные встречи немецких войск. Приступить к организации нового отечественного порядка.

III. Диверсионные нападения на большевиков осуществлять в таких условиях, которые исключают их возвращение и злостного уничтожения местного населения.

Голова Украины Тарас Бульба “

Текст наказу взято з архівів КДБ, але наказ підтверджує книга наказів Головного командування УПА “Поліська Січ” від 28 червня до 18 листопада 1941 року.

Відтак, хоч виникнення військового формування Українська Повстанська Армія “Поліська Січ” формально і зафіксовано 28 червня 1941 року, проте по своїй суті воно не було повстанським, адже загони бульбівців громили не добиті частини Червоної Армії, що загрузли в непрохідних болотах і розсіялися у навколишніх сарненських лісах.Історики вважають, що вперше назва Українська Повстанча Армія “Поліська Січ”, яка певною мірою відповідає своїй суті, вжита під час минулої війни у наказі Тараса Бульби-Боровця №21 від 16 листопада 1941 року, де в другому параграфі іде мова про нараду старшин УПА “Поліська Січ”, яка на знак протесту проти німецької політики в Україні відмовляється співпрацювати з вермахтом і оголошує про розпуск своїх збройних відділів. Але ж було ще 19 наказів, які були явно не направлені на “збір урожаю” чи ще чогось не військового…

Ось деталі цієї наради:

“Нараду відкрив отаман Тарас Бульба в 19 годин. Пояснивши в коротких словах політичну і військову ситуацію в Україні і становище, у якому перебуває повстанський відділ “Поліська Січ”, отаман Бульба підкреслив, що “Поліська Січ” у таких умовах далі існувати не може і тим самим, на його думку, як не шкода, але відділ потрібно на деякий час розпустити .


67


Німецьке командування в Рівному ще, правда, наказує “Поліській Січі” наказ просунутися далі в лісисті околиці під самий фронт за Чернігів, а коли їм було поставлено питання одягнути і забезпечити відділ такою ж нормою, яку отримує німецький солдат, німці категорично відмовилися, мотивуючи відсутністю такої одежі.

За таких поглядах, взагалі беручи під увагу політичну лінію німецької влади, яку вони останнім часом виявили щодо України, “Поліська Січ” працювати далі рука об руку з німецькою армією не може”.

Слід сказати, що, незважаючи на ухвалу, “Поліська Січ” не була ліквідована до кінця.

На показ відбувалося шикування частини вояків, здача гіршої зброї та відправка особового складу додому. Один старшина з десятьма підстаршинами та козаками проводили ліквідаційні справи. А інша частина вояків разом із отаманом ховала кращу зброю, переходила у підпілля.

Бульба-Боровець, 1942 рік

В одній з лісничівок Людвипільського району на Рівненщині було створено новий штаб, який реорганізував військові підрозділи, спланував нові бойові акції. Першим наказом нового штабу у грудні 1941 року, як зазначає Бульба-Боровець, було перейменування “Поліської Січі” на Українську Повстанську Армію.


68


Як бачимо, і під час Другої світової війни перші підрозділи Української Повстанської Армії були сформовані задовго до жовтня 1942 року. Але, зрозуміло, щоб бути справжньою повстанською армією, мало задекларувати себе такою і організуватися. Потрібні повстанські дії, акції проти окупаційної влади. Такі почалися весною 1942 року.

Одразу після переходу вояків “Поліської Січі” у підпілля гітлерівці розпочали проти них репресії. Люди почали чинити спочатку пасивний, а згодом і активний спротив такій політиці. Гестапо на цей спротив відповіло масовим терором. Есесівці і жандармерія влаштовували облави на молодь, запаковували їх в автомашини, доставляли до залізничних станцій, де заганяли до товарних вагонів і так відправляли на підприємства великої Німеччини.

Коли й це не допомогло, почалися показові застрашувальні винищення волинських сіл. В таких обставинах 16 квітня 1942 року Головна команда УПА видає наказ своїм п’ятьом новозорганізованим “Летючим бригадам”:

“1. Негайно розпочати першу фазу збройної боротьби проти Гітлера.

2. Блискавично перевести всі намічені операції контртерору проти репрезентантів німецької цивільної адміністрації в Україні, згідно з дорученими планами…”

Із середини квітня до кінця травня 1942 року, пише Бульба-Боровець, летіли в повітря автомашини та всякі аmt-и (бюра) Кохової [Еріх Кох – керівник нацистської окупаційної адміністрації так званого “Рейхскомісаріату Україна”, дожив до 1986 року – ІП]аристократії в Україні разом із їхніми пасажирами та урядовцями. Всі місцевості були одночасно засипані антигітлерівськими летючками, які пояснювали, за що карає своїх нових “визволителів” збройна рука української нації.

Про ці акції йде мова і в німецьких документах. Наприклад, в інформації шефа поліції і СД з окупованих територій Сходу від 19 березня 1943 року сказано:

“У районі Сарни-Костопіль діє сильна банда Бандери під проводом українця Боровця, який є одночасно референтом партизанів у центральному проводі ОУН-Бандери [тут німці припустилися помилки, Бульба-Боровець ніколи не був референтом центрального проводу бандерівського крила ОУН – Авт.].

Сильна банда із приблизно 1000 чоловік в жодному разі не шкодить місцевому населенню, а спрямовує свої акції виключно проти німецьких служб і установ”.

У другій половині липня 1942 року Головна команда УПА видала наказ усім своїм “Летючим бригадам” негайно розпочати заплановану другу фазу збройної акції проти гітлерівців, тобто — вдарити ворога не тільки по адміністративних органах, але також почати бити його по всіх пунктах воєнно-стратегічного значення, а особливо, по системі транспорту та постачання фронту.


http://www.istpravda.com.ua/videos/2011/07/6/45079/

http://www.istpravda.com.ua/videos/2011/07/6/45079/

69


Як достеменно зараз відомо, перша антинімецька акція бандерівської сотні “Довбешки”-“Коробки” на містечко Володимирець відбулася аж 7 лютого 1943 року, ледь не через два роки боротьби бульбівців під бравітурою “УПА”.

, , , Мазури бандерівці сокирники партизани і …свої

Не буває у всіх одного горя!

Сарненщина ніколи не забуде тих років , коли реалії кожного дня були подібними на кадри з сучасного фільму жахів. Пожежа, смерть, кулі над головою,а люди в різних одностроях диктують кожен свої порядки. І хто свій, а хто чужий? І не знаєш, куди бігти, і в кого просити допомоги.

Найтрагічнішим для сарненського краю став 1943-й. Тоді сталося декілька трагедій. І причетними до них були не тільки німці, а й свої і представники інших народів.

Ось як згадують про той кривавий час очевидці:

Після Різдва 1943 року в Бутейках було весілля Івана й Марти, родички Катерини Колдун, яка й повідала цю історію. На їхнє свято завітав і старий польський пан, що керував у німецькому господарстві. Він чомусь не дуже хотів веселитися і спішив додому. Музики ж стояли поперед поляка й грали йому «Многая літа», за що він, за весільним обрядом, мав кинути грошей. Але не зробив цього і покинув свято. Музики ж дуже образилися на нього за таку зневагу. Поляк ішов до свого маєтку і не знав, що там чекають непрохані гості. Були вони одягнені в нові білі кожухи. Дехто з селян признав у них корощанських мужиків, бо перед тим, як відвідати панську оселю, вони пройшлися селом, грабуючи місцевих жителів. Але дехто приписує цей злочин бандерівцям, інші – сокирникам. Олександр Фйодоров, партизанські загони якого на той момент дислокувалися на Поліссі, і який добре володів обстановкою в області, доповідав у штаб у Москву влітку 1943-го: «Із достовірних джерел відомо, що, крім загонів українських націоналістів – бандерівців і бульбівців, на Поліссі існують загони сокирників». Вони виникли влітку 1942 року в районах сіл Злазне та Степанської Гути й набули деякого поширення на півночі Рівненщини. Сокирники, як їх називало місцеве населення за те, що полюбляли орудувати сокирами, на початку червня 1943-го вимордували в Згуще 45 поляків, деяким із яких відрубали голови й, насадивши на палі, виставили в центрі села. Саме їм більшість приписує вбивство польської родини в Бутейках. Можливо, до них і належали ті корощани. Господарі дому в той час зібралися в кімнаті. На руках у молодої панянки плакала дитина, один із бандитів схопив малюка за ноги й ударив об стіл. Пан кинувся захищати свою сім’ю і за це його зарубали сокирою, потім – пані, їхню вагітну покоївку і її жениха. Забрали все цінне й покинули село. Незабаром за вбитими приїхали німці. Тоді й


http://www.istpravda.com.ua/short/2011/07/1/44583/

http://www.istpravda.com.ua/short/2011/07/1/44583/

70


прискакав додому молодий пан. Як побачив усю родину порубаною, то почав кричати й шаленіти, його не могли втримати. Не витримав він цього горя й збожеволів. Повезли молодика в Степань, після цього більше ніхто його не бачив. Катерина Корніївна добре пам’ятає той день. Вона ще малою була, бавилася з однолітками. А коли почула про горе, захотіла подивитися. Заглянули у вікно маєтку, де стіни червоніли від крові. Але за це вбивство панів німці чомусь нікого не покарали і не шукали винних. Мало хто знає, що польську сім’ю поховали біля великого ясена обабіч лікарні у Степані, де раніше стояв костел. Ця трагедія, наче недобрий знак, сталася саме того дня, коли Марта й Іван побралися. Жили вони в любові та злагоді. А на Петрів день вирішили сходити за грибами на Ставищанські островки. Мешканці села боялися покидати його межі, бо лісами блукали поляки, які могли зробити все, що їм надумається. Марта вже була вагітна, але не залишила чоловіка й пішла з ним до лісу. Ще й грибів тоді вродило, хоч бери та косою скошуй. Там їх і настигли ляхи. Івана схопили, а Марті сказали йти геть, бо один із поляків мав зуб на Іванового батька. Та жінка не послухала мазурів (так називали їх українці) й почала випрошувати, аби його відпустили. Зрозумівши, що з нею багато клопоту, Марту, як і її чоловіка, застрелили. Поранили ще одного бутейківця, але він вижив. Ледь не постраждав і хлопець, що пас недалеко корови, але зміг утекти від куль. Тіла загиблих забрали лише наступного дня, бо жителі Бутейок боялися підходити до того місця. Про трагедію мешканці села переповідають своїм дітям й онукам. А Ростислав Давидюк присвятив нещасним закоханим поему. Горе друге На Благовіщення у 1943 році над селом Бутейки повисли тяжкі хмари, провісники тих подій, що випали на долю маленького населеного пункту. Микола, якому тоді було лише 9 років, прокинувся і дуже здивувався побаченому в рідній хаті: у них гостювали озброєні незнайомці. Виглянув на двір, там ходив часовий. Згодом хлопцеві батько розповів, що то бійці Української повстанської армії. Вночі вони були на завданні в Степані: розігнали німецьку комендатуру, а потім прийшли в Бутейки на відпочинок. У селі тоді мешкало десь із десяток польських сімей. Бутейківці жили з ними дружно, але політичні перипетії, що відбувалися на той час у світі, все ж таки впливали на стосунки між двома народами. Поляки не любили українців, наші ж селяни до них ставилися лояльніше. Але згодом неприязнь стала взаємною. Коли в Бутейки завітали повстанці, то польські дівчата не гаяли часу й пішли в Гуту, щоб донести про це. Там ляхи організували групу й рушили в село. За що вони хотіли відплатити упівцям, ніхто не відав. Коли почалася битва між поляками та воїнами УПА, Микола і його батьки були в хаті, тільки старший брат Ігнат разом із більшістю бутейківців утік із села. Тато Миколи, Гриць Назарович, переймався за майно та худобу, але в повітрі літали кулі, тому не було можливості все рятувати. Він сказав рідним, що можна перечекати бій у хаті, бо вона штукатурена з обох боків, тому кулі не проб’ють стіни. Тож вони лягли на підлогу та тільки й чули, як щось б’є в шибки. А серед повстанців почався переполох, бо не розуміли, хто їх атакує. Гадали, що німці, але тільки пізніше з’ясували, що поляки. Згодом битва переросла в рукопашний бій, і малий Микола не втримався й спостерігав за ним із вікна рідної оселі. Пощастило йому побачити й славнозвісного командира загону упівців – Дубового, який ходив між бійцями й щось говорив. Микола Григорович пам’ятає великого хреста на грудях воїна. Він не прислухався до його промови, увагу відволікли два


71


полонених, яких посадили біля хати. Дитяча цікавість перемогла, і коли бій саме набирав обертів, хлопченя виглянуло у вікно й побачило, що один із бійців добиває іншого. Гриць Назарович насварив, що висовує голову, коли кулі свистять, і стрімко потягнув хлопця за ногу. Перший бій тривав недовго. Поляки відступили, але через певний час до них надійшла численна допомога. І просто з лісу почали наступ. Село обстрілювали з кулемета. Хати стояли близько одна від одної, а дахи ще й були солом’яні, тому почали горіти. Батько Миколи наказав йому тікати до річки. Сам же іще, коли стих перший бій, виніс із дому весь одяг і закопав у землю на городі. Воїни УПА почали обстрілювати поляків у відповідь. Тож атаку ворогів вдалося відбити. За деякими даними, їх тоді полягло 138, з боку повстанців – 8. Рідне село Миколи стало справжнім згарищем: лишилося тільки декілька хатинок, переважно ті, що стояли поодаль від інших. Селом же блукали упівці. Дим виїдав їм очі, а вони лише мовчки витирали хустинками мокрі від сліз обличчя. Вночі, коли воїни УПА покинули Бутейки, поляки забирали тіла вбитих побратимів. Із корінних жителів ніхто не постраждав. Лише вбило коня, кулею відбило ріг корові. Того дня в одній бутейківській сім’ї народився син. Ще люди пригадують, що через два дні після розгону фашистів у Степані, в село потрапив зовсім юний німецький солдат. Він плакав і щось говорив не по-нашому. Чоловікам стало жаль його, тож переодягли цього «хороброго» бійця в дівоче вбрання, зав’язали хустину й повезли в Антонівку, де було багато німців. Мужики мусили замаскувати хлопця, бо якби його побачили бандерівці в німецькій формі, то вбили б. Тож привезли юнака на станцію, де віддали німцям. Вони ж, як побачили того вояку в спідниці, то ледь зі сміху не луснули. Полеглих у бою воїнів УПА похоронили в Бутейках. Їхні могили майже не доглянуті, до того ж, одне з захоронень розміщене неправильно. Скоріш за все через те, що ховали їх серед ночі і не знали, де захід сонця, а де схід. Після того, як спалили Бутейки, всі поляки, які були в селі, повтікали. А місцеві жителі боялися подальшого розвитку подій, тому навіть спали одягненими, аби під час загрози можна було легко втекти. До 26 червня село охороняли вартові. А з 25-го на 26-е чоловіки з ближніх сіл, у тому числі й бутейківці, рушили військом разом із воїнами УПА проганяти поляків із України, заодно й відплатити за все спричинене горе. В одній лише Кам’янці тоді жило 15 тисяч ляхів. Вони мали власну армію, яка називалася «Ożel biały» (Білий орел). Це була організація польських націоналістів, яку звинувачували за фашистські погляди, адже визнавали вони лише своїх. Вороже ставилися до євреїв та українців. Тож, коли оточили польські поселення, отримали наказ вбивати всіх мешканців, нищити все польське надбання. Їх же заздалегідь попередили, аби покинули Україну, виділили їм дорогу на Рафалівку, де німці видали декілька вагонів для вимушеної евакуації. Але ніхто з фашистів і совєтів не втручався в це з’ясування стосунків. І до обіду 26 червня всі польські двори зруйнували. Вбитих було мало, бо більшість поїхали геть. Худобу, яку не встигли забрати з собою, воїни УПА зігнали в одне місце. Дещо лишили собі, а все інше роздали людям. Горе третє Після цього стало вільніше. Люди вже покидали межі села, хоча в серці все одно залишилася пересторога: а раптом поляки повернуться… За літо відбудували хати й хліви хто як зміг, вирили землянки. А 11 листопада (за свідченням Миколи Кокори) в Бутейки завітав воїн УПА, був він без зброї та вигукував: «Тікайте, люди, бо в селі буде бій. Німці йдуть!». Повстанці перекрили


72


фашистам дорогу обваленими деревами. Німці ж вислали вояків обстежити територію, а згодом у селі почалася стрілянина. Свідки казали, що фашисти потрапили в засідку загону УПА на чолі з Яремою, хоча це міг бути й загін Дубового. Вороги деякий час тримали оборону, а незабаром у повстанців закінчилися запаси зброї, тому вони припинили обстріл. Але зайди вирішили на всяк випадок спалити Бутейки, мешканці якого, як їм здалося, заодно з армією УПА. Наступного дня Гриць Назарович пішов у село за хлібом, але там його схопили фашисти. Сім’я ж про це й не здогадувалася, після першої пожежі вони тимчасово жили в хатинці лісника. З вікна оселі малий Миколка й побачив, що в їхній бік прямують німці. Мати наказала тікати. Хлопець подався до болота, де був покинутий хутір, сховався у хліві в куточку, накрившись соломою. Ніхто за жінкою й дитиною не погнався, бо фашисти остерігалися лісу. Хатину лісника теж не зачепили, тільки зірвали підлогу. Мама знайшла Миколу вже під вечір. Принесла з собою кусочок хліба. Микола Григорович пам’ятає, яким смачним він йому видався. Батька ж разом із усіма, хто лишився в селі, загнали в хлів і хотіли спалити. Врятувала їх німкеня, що була одружена з місцевим жителем. Вона пояснила, що в Бутейках немає повстанців, а зачинені в клуні – ні в чому не винні селяни. Фашисти їй повірили й відпустили бутейківців. Але Миколиного тата забрали з собою, він їх супроводжував декілька тижнів аж до села Разничі, і там їх чимало полягло від рук бійців УПА. Гриць Назарович із декількома офіцерами вирвався на підводі з оточення і вони дібралися до Ковеля, де був німецький штаб. У цім місті отримав документи. Прикинувся поляком, адже добре знав мову. Німці ставилися до ляхів приязно, ще й вільно розмовляли польською. На щастя, дружина німецького коменданта була полячкою, тому його забрали, аби допомагав по господарству. Якось у них скінчилися дрова й Гриця Назаровича відправили за ними в ліс. Він же попросив собі в помічники односельця Василя Базелюка. Той польської не знав, тому Гриць сказав йому вдати з себе глухонімого. Сіли ці псевдополяки на підводи й рушили додому. Тож батько Миколи Григоровича врятував життя односельцю, ще й коней додому привів. Таким, переповненим подіями, став для маленького села 1943-й. Дві пожежі від рук різних ворогів. Несправедливі смерті та жадане спасіння… Звісно, нелегко сучасникам уявити таку реальність.

Була війна , а на війні як на війні: основна професія – убивати. Не були винятком і противники: поляки,партизани та оунівці. Останні вбивали проїжджих військових, навіть своїх земляків-комуністів, які поверталися з фронту додому. Вбивали й просто за те, що виявляли симпатію до радянської влади. Причому на таких „ворогів” шкодували патронів — основною зброєю була мотузка.

Рекрутів до УПА набирали в добровільно-примусовому порядку: якщо прийшли по тебе „Степанові хлопці” (бандерівці), ти, значить, віриш в самостійну Україну. А коли відмовляєшся служити в повстанській армії – виходить, симпатизуєш червоним. Тоді дорога одна – на той світ. Хоча могли лише шомполів всипати (це вже як на кого потрапиш) або комісувати по стану здоров’я. Всі мобілізовані проходили строгий медичний відбір, і хворих на службу не брали („нема часу вас лікувати, нам треба здорові


73


вояки” – казали лікарі). Крім того, всі новобранці перевірялися службою безпеки. Незадовільний результат перевірки теж грозив смертю.

Практично з ОУН-УПА дороги назад не було.

” Не раз було й таке, — мені особисто розповідав батько, якому в той час йшов 14 рік: ” ОПІВНОЧІ СТУКАЮТЬ У ВІКНО „СТЕПАНОВІ ХЛОПЦІ”: „ АНУ!, ОДЧИНІТЬ!”. БУВАЛО, ПРОСИЛИ, А НАЙЧАСТІШЕ ЗАБИРАЛИ ХЛІБ, КРУПИ, САЛО, ХУДОБУ. МУСИШ ВІДДАВАТИ, КОЛИ НА ПЕЧІ ПЛАЧУТЬ МАЛЕНЬКІ ДІТИ, А В ГОЛОВУ НАЦІЛЕНЕ ДУЛО КАРАБІНА! А ПІД РАНОК СТУКАЮТЬ ЗНОВУ, ВЖЕ ЧЕРВОНІ ПАРТИЗАНИ: „, СЯКІ-ПЕРЕТАКІ, ХЛОПЦІВ З ЛІСУ ПУСКАЄТЕ ДО СЕБЕ, ФАШИСТАМ ПРИСЛУЖУЄТЕ?! БАНДЕРІВЦІ! РОЗСТРІЛЯЄМО!..”

Добре, якщо закінчувалося тим, що поставлять синяка під око та вигребуть решту харчів. Можуть і кулю в лоб пустити, або хату підпалити. Але найчастіше люди просто не розуміли, хто прийшов: чи бандерівці, чи партизани. Лютували ті й другі. Проте траплялися й добрі, людяні, по всякому тоді було.

Того сорок третього буремного літа по всьому сарненському Поліссю з раннього світанку до пізнього вечора з дня в день у лісі лунали дитячі зойки і плачі:” Та-а-ту-у!…. Виходьте з лісу!”.

Од тих благальних дитячих голосів солоними і сухими сльозами плакало опалене, гартоване вогнем січове побратимство. Довго шукали бродили по лісу стрільці в пошуку діточок. Натрапили…, і очам своїм не повірили; плачі і благання дітей линули з чорно-блискучої скриньки. Людське горе записане на плівку. Зі скриньки лунали дитячі благання, а за товстими дубами ховалися троє бійців НКВС і один ястребок…

У кожному воєнному жахітті найбільше страждань припадає на дитячу долю. Неможливо без здригання слухати розповідь Баєчко Олени Василівни, їй було тоді ледве за шість років і жили вони на околиці села Немовичі. Усю сім”ю вирізали бандерівці, а Оленку для залякування інших односельців лишили живою. Розчленовані тіла склали на стіл, а дівчинці наказали:” Ну, сиди дитино! З голоду не помреш, м”яса на столі багато!…” Замкнули хату і пішли.

Ось як згадує той повний жахів час уродженець села Немовичі Наконечний Ф.Й., батько якого воював на фронті в лавах Червоної Армії:

” Добре пам”ятаю, мені вже сповнилось п”ять років; десь серед літа 43-го з села прийшла збентежена мама й сказала, що їй передала Ющикова Любка, що сьогодні вночі будуть “рубати”. Я вже розумів що це означало… Ледь стемніло, мене мама взяла на руки і понесла в город – у квасолиння. Наша хата була сама крайня, отож далі вже не було куди йти… Там протремтіли до ранку… В ту ніч до нас ніхто не прийшов, а от в центрі села тоді вирубали сім”ю за те, що не насушили мішок картоплі /на кшталт сучасних чіпсів/ за рознарядкою хлопців з лісу …”


74


Справжній характер і значення подій 1943–1944 рр. неможливо адекватно зрозуміти, якщо їх не розглядати в контексті подій Другої світової війни й у контексті всієї історії польсько-українських взаємин. Українці не мали іншого шляху до незалежності, як боротьба з державами, що панували на українських землях. При цьому українці не претендували на чужі землі, а лише на ті, де вони становили більшість. Протистояння з поляками в роки війни було спровоковане насамперед прагненням польської меншини зберегти владу Польщі на західноукраїнських землях.

Ситуацію загострило нищення цілих сіл нацистами, які намагалися зміцнити свою владу жорстоким терором. Коли восени 1942 – на початку 1943 р. спалахнув стихійний опір українського сільського населення проти нацистських окупантів, він включав і терористичні акти щодо тих поляків, яких українці вважали німецькими прислужниками. По-суті, це було справжнє повстання, яке лише з часом набуло організованих форм. Як доповідав до Лондона один з представників еміграційного уряду, вбивства колаборантів перекинулися на польські села і на поміщицькі маєтки, які належали державі, але управлялися поляками[2] .

Польські збройні формування на Волині йшли на співпрацю не лише з німцями, що інколи допускали й українці, але й з червоними партизанами, яких українське підпілля вважало головним ворогом. Участь волинських поляків у червоній партизанці, в тому числі і в розвідувально-диверсійних загонах радянських спецслужб, почалася до загострення польсько-українського протистояння, отже вона була не наслідком цього загострення, а однією з його причин. На якомусь етапі керівники окремих повстанських загонів, на базі яких створювалася УПА, вирішили усунути ворожі польські осередки з теренів, які мали стати їхньою операційною базою. Напади на польські села, вбивства частини населення мали на меті тероризувати і змусити до втечі всіх інших. Участь місцевої людності, зумовлена соціальними конфліктами, надавала протистоянню рис безпощадної селянської війни [4]. Хоч за великим рахунком її спровокували ті, хто зробив волинських поляків заручниками плану відновлення на українських землях влади Польщі, нема і не може бути ніякого виправдання вбивствам невинних людей, катуванням і знущанням, виявам садизму й жорстокості. Але за злочини відповідають тільки ті, що їх вчинили, а не український народ і його збройні формування.

Тяжкий, кривавий і дуже преплутаний то був час. Не нам судити учасників тих подій. Та, якби там не було, незаперечний один факт: і радянські, і польські, й українські збройні формування боролися кожен за свою державу. І саме за це вони достойні і поваги, і пам’яті. Це ж наша історія, а нація, яка не має своєї історії, приречена на загибель.


http://www.poshuk-lviv.org.ua/book_caruk/isaevych.htm#_ftn4

http://www.poshuk-lviv.org.ua/book_caruk/isaevych.htm#_ftn2

75


СУЧАСНІ РЕАЛІЇ

ВідЧорнобиля доБурштина

На сучасному Поліссі майже не залишилося боліт – меліоратори знали свою справу дуже добре. На торф’яних полях якийсь час збирали непогані врожаї картоплі або буряків. Але зараз відбувається щось неймовірне: ці землі просто перестають плодоносити. Хіміки й біологи б’ються над розгадкою, досліджують склад мікроелементів, використовують добрива та стимулятори росту, однак природа насміхається над невдалими фахівцями, стійко зберігаючи свої таємниці. Екологи обмірковують процес зворотного заболочування спустошених територій.

Але непоправної шкоди вже завдано. І ця “істота розумна” на цьому не заспокоюється. Вона хоче добре і затишно жити. Homo sapiens зелену травичку й густе листя – не потребує, потрібні асфальт, бетон і вічні надмогильні пам”ятники з граніту…

Можливо унікальна болотиста низовина Полісся тому й так довго існує, що тут близько до поверхні земної кори знаходяться поклади граніту. Походження цього міцного будівельного матеріалу до цих пір викликає суперечки серед учених, граніт ніде не знайдений на інших космічних тілах у Сонячній системі і вважається візитною карткою планети Земля.Але сучасних немовичан практично мало хвилюють космічні та інші проблеми. Їм потрібні будинки і дороги. І ось тишу болотяних трясовин стрясає гуркіт вибухів динаміту – інтенсивно ведеться промислова розробка покладів граніту. А тут причаїлася знову чергова невидима небезпека – радонова. Вчені знають про радон давно і немало, але ця


76


тема чомусь з незрозумілих причин обговорюється рідко і залишається маловідомою.

Ще зі шкільної лави ми знаємо- Радон – інертний газ, радіоактивний, найважчий з усіх, накопичується біля поверхні землі, залягає в її надрах. Отже особливої шкоди здоров’ю наносить радон у житлових приміщеннях. Накопичуючись на перших поверхах будинків і в підвалах, він може потрапляти і всередину організму, де схильний накопичува-тися. Невисокої тривалої радіоактивності цілком достатньо для набуття злоякісних новоутвореннь, викиднів і безпліддя.

Отож радіоактивні опади, що випали над Поліссям після вибуху на Чорнобильській атомній станції – малесенька часточка в порівнянні з постійним випромінюванням, що виходить із розроблюваних гранітних кар”єрів по всьому Поліссю.

-Щеодна біда Бурштинова бідаПолісся

02.06.2015Андрій Плига, для УП.Життя

Поки на сході країни триває війна, а у владних кабінетах імітуються реформи та боротьба з корупцією – у глибинці поліського краю розгортається екологічна катастрофа, зупинити яку може, хіба, що введення озброєних підрозділів Нацгвардії.

І причиною цього є коштовний камінець.

"Сонячний камінь" – саме так в народі називають бурштин, широко відомий також під російською назвою "янтар".

Будучи за походженням скам'янілою смолою, він значно м'якший за дорогоцінне каміння неорганічного походження, але не поступається своєю красою. Тому бурштин широко


77


використовується в ювелірній справі і мистецтві, для виготовлення найрізноманітніших прикрас, оздоблення картин, ікон тощо.

Але витончена краса каменю має страшний зворотній бік.

Поклади бурштину в Україні знайдено на Поліссі – у Рівненській, Волинській та, віднедавна, Житомирській областях. Легальний видобуток каменю становить краплю в морі. Так, державне підприємство "Бурштин України" добуває 2-4 тонни каменю на рік, в той час як обсяг нелегального видобутку в Рівненській області становить, за деякими підрахунками, до 60 тонн. Але точної цифри, звісно, ніхто сказати не може.

Стрімко розвивається цей процес і в Житомирській області, у якій, імовірно, добувається вже близько 20% об'єму Рівненської.

Бурштин на Поліссі є синонімом слова "гроші". За один грам перекупники платять 3-4 долари. Невеликі камінці важать 20-30 грамів, однак якщо пощастить, можна знайти каміння вагою до кілограма. Якщо ж в середині камінця видно комаху, застиглу в смолі мільйони років тому, – його вартість зростає в десятки разів, сягаючи астрономічних сум.

Для бідних поліських сіл – це єдина можливість заробити гроші, – і не просто заробити гроші, а величезні статки, в сотні тисяч гривень, за кілька тижнів або місяців роботи. Якщо пощастить, і якщо не вб'ють конкуренти.

Бурштинова лихоманка – саме так можна назвати лихо, яке спіткало поліські ліси.

Село Пояски, Олевський район Житомирської області. Сюди зручно діставатись електричкою, яка сполучає Олевськ із Коростенем. Північніше Поясків розкинулись глухі поліські ліси, серед яких ніби загубилось декілька сіл – Шебедиха, Рудня-Замисловицька, Устинівка. Між ними навіть немає доріг із твердим покриттям – лише щебенисті насипні дороги, що тягнуться крізь болота і зв'язують поліщуків з цивілізацією.

Ще три роки тому ці ліси і села були ідеалом тиші і гармонії. Здавалось, ніщо не може порушити лісову ідилію: це було прекрасне місце для відпочинку від гамірної столиці, від шуму машин і людей серед первісної природи. Було – і минулось...

Від Поясків до Шебедихи постійно курсує інтенсивний автомобільний потік, що справляє враження жвавої регіональної, але аж ніяк не лісової, дороги. Зранку ж, коли більшість машин виїздить "на промисел", звуки моторів відтворюють картину інтенсивного вуличного руху в місті.

Біля Шебедихи до машин, що їдуть від Поясків, долучається транспорт з Олевська, який прямує сюди через Обище.

Усі разом вони прямують двома напрямками: одні – дорогою до Рудні-Замисловицької, до тамтешніх родовищ, інші – лісовою дорогою "в нікуди", яка була побудована для зручності вивезення лісу і прямує в ліс в кількох кілометрах західніше Рудні.


78


Лісова дорога, побудована для лісовозів, стала справжнім "бурштиновим шляхом", що відкриває браконьєрам легкий доступ до віддалених заболочених лісів.

На виїзді з Шебедихи, на "бурштиновому шляху" стоїть дерев'яний "кіоск", на який вказує табличка "Скупка". Поруч – скупчення чоловіків, з-поміж них троє – у камуфляжі ЗСУ, але без шевронів та погонів, і скатаними на чолі шапками-балаклавами.

– Молодые люди, вы куда? – В Поясківський заказник. – А документы у вас есть? Покажите. – Звісно, є. А ви, власне, хто? Покажіть свої документи сперш. – Мы охранная структура… – Так а що ви охороняєте? Ми йдемо в державний ліс Білокоровицького лісгоспу, чому ми маємо щось показувати?

Охоронець знічується, підходить інший:

– А что вы делать там собрались? – Проводити обліки птахів, орнітологи ми.

Пару секунд обличчя охоронця, на якому не помітно слідів інтелекту, з подиву губиться у роздумах, а потім видає: "Ладно, идите", – мабуть, наш зовнішній вигляд мало нагадував копачів-конкурентів.

Водії машин, що їдуть до родовищ, аж вивертають голови від подиву, побачивши нас. Видно, що ніхто зайвий сюди не заходить.


79


Тут і далі всі фото автора

Варто пройти кілька кілометрів, і перед очима повстає епічна картина.

В 3-х кілометрах від Шебедихи в лісі повстало величезне таборове містечко, із сотнями автомобілів, фургонів, наметів, в якому цілими сім'ями (!) протягом теплого періоду року живуть бурштинові копачі. Про масштабність дійства свідчить хоча б той факт, що серед усього скупчення автомобілів трапляються навіть фургони-магазини!


80


Внаслідок постійного перебування такої кількості людей у лісі, він справляє жахливе враження: величезні площі витоптані, страшно засмічені, купа дерев спиляна на дрова або бесідки/столи, ґрунтовки порозбивані.

Але, звісно, все це разом узяте не може зрівнятись зі шкодою, яка відходить від самого добування бурштину.

На величезних площах ліс повністю знищений. Десятки гектарів перекопані і перемиті. Справа не обмежується ручною роботою: у болотах працює важка техніка – різноманітні бульдозери, а по лісовій дорозі час від часу сунуть "БелАЗи" з платформами для гусеничної техніки.

Ліс виглядає апокаліптично. Нажаль, з міркувань безпеки, найбільші за площею розробки зняти не було можливо, а менші, закинуті після розробок ділянки, виглядають так:


81


На великих ділянках дерев майже не лишилось, більшість їх була спиляна, аби не заважали, в тому числі й вікові сосни.

Для спрямування води в райони видобутку, у лісах і на болотах бульдозерами були прочищені старі меліоративні канали – подібної меліорації тутешні ліси не бачили з півстоліття. І це теж ніяк не є позитивом.

Густі чагарі в місцях видобутку стоять на заваді копачам. Тому вони масово випалюють підлісок для своїх потреб. Добре, що справа обмежилась низовими пожежами, але в поліських сосняках вогонь легко може перекинутись на верхівки дерев, та і торф'яники тут на кожному кроці… Часто вітер доносить стійкий запах горілого лісу: чи то від горільників, чи то від численних таборових багать.

Спалений ліс із рододендроном жовтим – чарівною понтійською азалією, і він має підлягати охороні згідно Зеленої книги України. Але тут він знищується усіма можливими способами

Найкраще місце розробок можна описати як "місячний ландшафт". А залиті водою ділянки із десятками копачів, що порпаються у багні, стоячи по коліно у воді, нагадують китайські рисові плантації.

Погляди копачів спрямовані на нас. Чиясь машина зупиняється поруч.


82


– Ви не заблукали часом? Може вас підвезти? – Ні, дякуємо, ми в ліс йдемо.

Така пильна увага з боку бурштинових браконьєрів не може подобатись. Стає очевидним, що ми тут трохи не бажані "гості".

Навпростець, лісом, доходимо до Поясківського заказника.

Поясківський заказник – один з найстаріших лісів Полісся, в якому трапляються дерева обхватом понад 5 метрів, і єдиний, який не підлягав рубкам, окрім браконьєрських, з 1924 року. Завдяки цьому, в ньому накопичилась велика кількість мертвої деревини у вигляді сухостою і хмизу, що відіграє виключно важливу роль у житті великої кількості лісових організмів.

Впалі велетенські дерева вкриті килимом з моху, на якому проростають кислиці, чорниці, папороті та червонокнижні плауни, – все це робить Поясківський ліс схожим на казкові джунглі. Завдяки своєму заповідному статусу ліс є еталоном того, як повинні виглядати первинні ліси Полісся.


83


Для збереження цього лісового урочища розроблений охоронний режим, згідно із яким передбачена заборона, що поширюється, зокрема, на "меліоративні чи будь-які інші роботи, що можуть призвести до зміни гідрологічного режиму території Заказника; будь-яке засмічення, забруднення території Заказника; пошкодження, заготівля та знищення всіх видів рослинності; передача у господарське використання окремих земельних ділянок заповідного об'єкта;… розвідувальні, підривні роботи, розробка всіх видів корисних копалин, будь-яке порушення ґрунтового покриву; … знищення та пошкодження форм рельєфу і геологічних відкладень; … знищення та пошкодження окремих дерев, чагарників, водної й трав'янистої рослинності; … відвідування території Заказника в період розмноження тварин/птахів та відгодівлі молоді (квітень-травень); … проїзд усіх видів транспорту поза дорогами загального користування, за винятком технологічного і службового транспорту Землекористувача;організація таборів, місць відпочинку, стоянок автотранспорту, розведення багать".

Проте, унікальна краса і цінність лісового урочища не спинили варварів, а на заповідний режим вони відверто начхали.

Добуток бурштину тривав на самій межі заказника. Звідти йшли стежки всередину заповідного лісу. Кожна з цих стежок приводить до поодиноких (поки що) копанок.

Розробки на межі заказника


http://www.menr.gov.ua/normakty/60-9/acts/1543-nakaz-vid-07-03-2013-136-pro-zatverdzhennia-polozhennia-pro-lisovyi-zakaznyk-zahalnoderzhavnoho-znachennia-poiaskivskyi-u-novii-redaktsii

84


Але, цим справа не обмежилась: усередині заказника знайдена принаймні одна повністю знищена ділянка лісу, площею в декілька гектар.

Біля неї – стоянка копачів стоянок із усіма притаманними їй порушеннями охоронного режиму заказника, як-от вирубка дерев, розведення багать, засмічення території.

Крім самих копанок, на кожному кроці трапляються невеликі ямки, звідки бралися проби на бурштин. Що перші, що другі є смертельними пастками для дрібних тварин. Так, тільки з однієї пробної ями було витягнуто з десяток жаб і вужа; наступного дня там опинилися ще три жаби. Важко уявити, скільки всього гине в більших ямах на всій лісовій площі.

Жертви бурштину


85


Вдень ліс у заказнику наповнюється дивними підозрілими особами, чиї голоси час від часу долинають з різних його куточків. Швидше за все, промисел бурштину тут тільки набирає обертів. І це не віщує заповідному лісу нічого доброго.

Видобуток бурштину в межах заказника тягне на статтю 252 Кримінального кодексу України –"Умисне знищення або пошкодження територій взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду", – що карається штрафом від 100 до 200 неоподаткованих мінімумів, або обмеженням волі на строк від трьох до дванадцяти років.

Знищення лісу як в межах заказника, так і за його тереном підпадає також під статтю 246 КК –"Незаконна порубка лісу", що максимально карається позбавленням волі терміном до трьох років.

Саме ж добування бурштину підпадає під статтю 240 ККУ, що карається штрафом або обмеженням волі на строк до двох років; ті самі дії, вчинені в межах заповідного фонду (у заказнику) – до п'яти років.

Отже, прямо у наші дні відбувається надзвичайно масштабне і масове порушення законодавства, що тягне одразу на декілька статей Кримінального кодексу, і участь у цьому беруть одразу сотні і тисячі людей тільки (!) в околицях сіл Шебедиха і Рудня-Замисловицька. По всьому ж Поліссю масштаби катастрофічні.

Засоби масової інформації неодноразово звертали увагу на бурштинову катастрофу, в тому числі і на Олевщині. Проте, владна реакція нульова.

Враховуючи неймовірні масштаби екологічної катастрофи, очевидним є "кришування" даного злодіяння на всіх рівнях.

Характер проблеми такий, що запобігти її поширенню малими силами можна тільки на перших етапах, коли копачі тільки-но з'являються у певному районі в малій кількості. Коли ж їхня кількість складає сотні і тисячі, задіяна важка техніка і охорона – долати її силами кількох міліціонерів чи екоінспекторів вже неможливо.

Який є вихід із цієї ситуації?

Вважають, один із шляхів – легалізація.

Верховною Радою у першому читанні 23 квітня цього року був прийнятий проект закону про видобування та реалізацію бурштину; наразі він готується на друге читання. Закон узаконює добуток бурштину копачами, за рахунок створення старательських артілей, які братимуть ділянку лісу в оренду.

Але... Цей закон узаконює екологічний злочин, і не містить конкретики в питанні рекультивації земель – а вона потребує колосальних коштів і багато часу, особливо коли мова йде про лісові землі.


http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53194

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53194

https://www.youtube.com/watch?v=TfZI6ABk8Mo

https://www.youtube.com/watch?v=TfZI6ABk8Mo

86


Іншою небезпекою є те, що закон передбачає спрощення процедури передачі лісових земель для добутку бурштину – однак не гарантує повернення в лісовий фонд після проведення рекультивації. При всьому цьому, закон відбирає у місцевих рад право погодження ділянок для видобутку бурштину.

Прийняття закону у другому читанні у не зміненому вигляді ще більше ускладнить розв'язання бурштинової проблеми, з точки зору охорони навколишнього природного середовища.

Окремим питанням є те, наскільки цей закон буде виконуватись на місцях, і чи згодиться бурштинова мафія відмовитися від розробки родовищ в межах заповідного фонду, того самого Поясківського заказника, якщо це приносить їм колосальні кошти? Адже родовища виснажуються, кількість охочих збагатитися зростає – і спокуса видобувати камінь там, де згідно того ж закону не можна, буде зростати.

Масштаби видобутку на Поліссі подекуди видно на оновлених космознімках – тут наведено Володимирецький район Рівненщини, масштаб праворуч знизу; усі білі крапки і плями – це копанки

А поки що, як би дико і фантастично це не звучало, ліси Полісся, і, в першу чергу, найстаріший ліс, Поясківський заказник, може врятувати лише введення у район підрозділів Національної Гвардії України – а саме, колишніх Внутрішніх військ, які б охопили підходи до району видобутку і провадили патрулювання території.

Це саме той випадок, де Внутрішні війська необхідні – тут, у заказнику, а не на протестних акціях, заховані у автобусах по дворам і подвір'ям міста Києва.

Збереження навколишнього середовища є надважливим елементом національної безпеки кожної держави. І, оскільки подібна діяльність руйнує підвалини цієї безпеки,


87


зацікавитися цією темою повинна Служба Безпеки України. Тим більше, що мова йде не тільки про знищення лісів, а й про колосальні кошти, що оминають бюджет України.

Державна екологічна інспекція, Державне агентство лісових ресурсів і МВС уже розписались у своїй неспроможності, або небажанні у вирішенні проблеми.

Активісти наразі готують відповідні звернення до СБУ.

Усі фото – автора.

Автор - єколог Андрій Плига, спеціально для УП.Життя

З бурштиномпокінчать — перейдуть на ?мідь

Не лише бурштином багата земля Рівненщини. Геологи кажуть, що маємо великі поклади міді, вулканічних туфів, навіть золото і срібло є. Щоправда, досліджених родовищ мало, а тих, де працюють гірники, — ще менше. Навіть поклади бурштину, навколо якого величезний ажіотаж, добре не досліджені. Віктор Мельничук, доктор геологічних наук і професор Національного університету водного господарства та природокористування, розповів «РВ», які багатства сховані в рівненській землі.

Віктор Мельничук: "Бурштином раніше в Клесові грубки розтоплювали"

— Загалом на Рівненщині є 240 родовищ корисних копалин, проте тільки третина освоєна промисловим видобутком. На них функціонує близько півсотні гірничих підприємств. В основному розвідані поклади торфу, запасів яких області вистачить на десятиліття, і сапропелю — болотного мулу, що використовується для удобрення земель. Але


http://rivnepost.rv.ua/

https://www.flickr.com/photos/124360680@N02/20727162245/in/dateposted-public/

88


сапропель у нас майже не видобувають. У Здолбунівському і Острозькому районах є поклади фосфоритів, що також добрі як мінеральні добрива. Родовище розвідувала Західноукраїнська гірничодобувна компанія, пробувала видобувати, але через спротив депутатів та природоохоронних організацій все звели нанівець. Найактивніше ж розробляють в області поклади пісків, суглинків, гранітів, базальтів та інших будівельних каменів.

Потенціал області набагато більший, але корисні копалини потребують вивчення. На Заході у кожному місті розміром з Рівне є свій геологічний центр. У нас один на всю країну — в Києві. Хоча вже давно на часі у Рівному відкрити бурштиновий центр, а у поліських районах створити організовані пункти закупівлі бурштину, а також біржові аукціони з продажу бурштину, які б давали прибутки місцевим бюджетам. Тоді б люди самі навели лад і рекультивовували б територію бурштинових промислів.

— А відомо, які поклади бурштину є на Рівненщині?

— Досліджено тільки три родовища — Клесівське на Сарненщині, Вільне на Дубровиччині та Володимирець Східний — у Володимирецькому районі. Але товщі бурштиноносного піску охоплюють майже всі північні райони області, виходячи на Волинь, Житомирщину та частково на Білорусь, втім, там болота. Рівненська комплексна геологічна партія, що на вул. Курчатова, зараз працює над оцінкою ресурсів і запасів бурштину. В кожному родовищі, що може займати площу кілька десятків квадратних кілометрів, буде приблизно 50 тонн бурштину.

— Кажуть, що старателі мотопомпами можуть добути лише 30% бурштину...

— Так, а решта залишається в землі. Бурштиноносні поклади залягають пластами на глибині 3-10 метрів, і ці пласти руйнуються внаслідок "вимивання" — піски, що потрапляють до них зверху, збіднюють поклади. Геологам досліджувати, а гірникам розробляти такі родовища потім дуже важко. Але найгірше те, що руйнується природа Полісся. Значні ділянки Полісся колись були піщаною пустелею, про це свідчать дюни і бархани, що нині поросли лісом. Коли остаточно ліси знищать — знову буде пустеля.

— Чула, що бурштин є також у Дубенському районі…

— Тут можливі тільки окремі знахідки, а от в Острозькому районі бурштин зустрічають в неогенових глинах. Це поблизу с. Могиляни. Але той бурштин відносно молодий, низькоякісний, легко тріскається. На Поліссі ж бурштин — з палеогенових пісків, яким близько 30 млн. років.

— В області є й древні поклади міді. Її також можна добувати "старательським методом"?

— Шматочки самородної міді можна назбирати на дні базальтового кар'єру, що поблизу с. Іванчі на Володимиреччині. Але тут геологи попередньо підрахували запаси на сотні тисяч тонн високоякісної міді — на глибині 50-100 метрів. На подальше


89


розвідування цих запасів потрібно близько мільярда гривень. Мідь у нас має 99% чистоти, всередині з домішками срібла і золота. А тим часом Україна майже всю мідь і мідні вироби купує за кордоном, витрачаючи близько 1 млрд. грн. на рік.

— Золото на Рівненщині лише у міді під Рафалівкою?

— Зерна золота рівненські геологи знайшли на кількох глибинних рівнях у 25 свердловинах, пробурених поблизу кордону з Волинською областю. Переважно у Костопільському та Володимирецькому районах.

— А з коштовних каменів, окрім бурштину, що ще є на Рівненщині?

— Агати, пейзажний кремінь та яшма.

— Область багата на базальти. Європейці їх використовують для будівництва космічних кораблів, а ми — для надгробних плит.

— В області розвідано шість родовищ високоякісної базальтової сировини, з яких в основному видобувають базальт на щебінь, на виготовлення пам'ятників, лицювальної плитки. Між тим, наші базальти придатні для петрургійного виробництва (кам'яного литва). Європейці з них виготовляють різні сантехнічні вироби, які служать довше від металевих. Базальтові волокна додають в одяг, який не зношуватиметься роками. З них роблять обшивку для космічних кораблів та багато іншого. Базальти у наших надрах поширені на площі близько 30 тис. км2.

— Під покладами базальту залягають вулканічні туфи. У вас, знаю, чимало ідей, як їх можна використати.

— Вулканічні туфи містять багато мінеральних адсорбентів — смектитів та цеолітів, тому можуть вбирати різні речовини, зокрема, радіоактивно забруднені. У нас поряд є дві атомні станції — Рівненська та Хмельницька. У них накопичилася велика кількість радіоактивних відходів. Я пропонував підземне захоронення цих речовин у туфові формації, як це роблять в інших країнах. Це безпечніше, ніж тримати їх на поверхні. У США, до прикладу, безальтернативний проект захоронення їхніх радіоактивних відходів від сотень АЕС — у туфові формації гори Яка (штат Невада). Подавав пропозиції і в Міністерство екології, і на атомні електростанції. Скоріше за все, чиновники викинули їх у смітник, бо це додаткові клопоти і витрати. Але принаймні запаси туфового борошна для дезактивації території у разі аварій на наших АЕС створити потрібно.

Туфи можна також використовувати як молекулярні сита, щоб очищати леткі продукти, стічні води. Вони годяться як добавки до кормів худобі та птиці — сорбують у шлунках шкідливі речовини і тварини швидше набирають вагу. Ці туфи придатні також для виготовлення керамзиту та кераміки. У туфах можна зберігати вологе зерно. Поклади туфів на Рівненщині величезні, але досі не розвідані, на відміну від Хмельниччини, де над ними вже працюють кілька фірм.


90


— Рівненщину вважають найменш геологічно вивченою.

— Раніше вважали, що перспективним для виявлення корисних копалин є Український кристалічний щит, який простягається від Житомирщини аж до Азовського моря і на якому поклади залягають неглибоко. А на Рівненщині потрібно багато бурити. По-друге, геологічні дослідження потребують значних інвестицій, а ніхто грошей не вкладає у вивчення мінеральної сировини. Бізнесмени тепер хочуть тільки брати готові родовища.

Надмірна централізація владних повноважень щодо корисних копалин також призвела до негативних явищ — дорогі ліцензії на вивчення надр і видобуток копалин, номінальні аукціони, на яких торги вигравали фірми, що мали вплив на прийняття рішень поза аукціоном. Цього року відбувся один більш-менш справедливий аукціон, на який винесли, зокрема, родовище газу в Прикарпатті. Внаслідок торгів ціна пакета дозвільних документів зі 100 тис. грн. піднялася до 11 млн. грн.

Проблемою також є те, що на Рівненщині залишилось працювати лише зо два десятки геологів з понад сотні — багато моїх колег виїхали працювати до інших країн. З огляду на майбутній дефіцит кадрових геологів, цього року ми впроваджуємо на базі нашого університету підготовку фахівців-геологів.


Немовичі. Історія без прикрас web view2016Немовичі. Історія...

Documents