Ю. О. Карпенко Вступ до...

Ю. О. Карпенко

Вступ І т >, о. се

до мовознавства

• Загальні засади мовознавства

• Фонетика, фонологія, графіка, орфографія

• Лексикологія • Граматика

Серія заснована в 1999 році

альма матер

І %

:'1**І

Ю. О. Карпенко

Вступ до мовознавства Підручник

Киш Видавничий центр «Академія» / V •.'006

ББК 81.Укр К26

Міністерство освіти і •ауяп БІБЛІОТЕКА

[ІЩЕМНОУШЇНСЬКИА з -РЖШИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІИРСИШ КОЛЕСА)

і м П УШіПіСЬКОГО

Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів вищих навчальних закладів (Лист № 14/18.2—1181 від 26.05.2005 р.)

У підручнику розкрито теоретичні засади мовознавства, сутність його основних напрямів, розглянуто природу, функції, будову і розвиток мови, подано класифікації мов. Особливу увагу приділено характеристиці фонетики, фонології, графіки, орфографії, лексикології, граматики як розділів мовознавства.

Уміщені в кінці тем запитання і завдання, а також короткий словник лінгвістичних термінів сприятимуть кращому засвоєнню матеріалу.

Підручник адресовано студентам вищих навчальних закладів, учителям.

Рецензенти : доктор філологічних наук, професор В. О. Горпинич; доктор філологічних наук, професор В. М. Манакін

I5ВN 966-580-208-9 © Ю. 0. Карпенко, 2006 © ВІД «Академія», оригінал-макет, 2006

Зміст \

І. Загальні ІПСІІДИ моиознавства

1.1. Мовознавство як наука Предмет мовознавства. Система мовознавчих дисциплін 8 Проблематика мовознавства 12 Методологічна основа мовознавства 15 Зв 'язки мовознавства з іншими науками 18

1.2. Напрями мовознавства Порівняльно-історичне мовознавство 20 Типологічне мовознавство 24 Ареальна лінгвістика 25 Функціональна лінгвістика 27 Психолінгвістика 29

'Соціолінгвістика 31 Когнітивна лінгвістика 33

1.3. Природа, функції і будова мови Мова як суспільне явище 36 Знаковий характер мови 38 Мова і інші засоби спілкування 41 Загальнонародна мова і її диференціація 44 Мовна ситуація 51 Мова і мислення 53 Мова і мовлення 59

2. Фонетика, фонологія, графіка, орфографія

Функції мови 61 Система і структура мови 64 Основні одиниці мови і їх функції 67

1.4. Походження і розвиток мови Походження мови 70 Сутність розвитку мови 73 Синхронія і діахронія 77 Зовнішні причини мовних змін 78 Внутрішні причини мовних змін 84

1.5. Класифікації мов 86 Генеалогічна класифікація мов 87 Типологічна класифікація мов 97 Соціолінгвістична класифікація мов 105

2 .1 . Звуки мови, їх класифікація 109 Фонетика як наука про звуки мови 110 Фізичний аспект у вивченні звуків 112 Фізіологічний аспект у вивченні звуків 116 Голосні і приголосні звуки 121 Класифікація голосних звуків 123 Класифікація приголосних звуків 126

2.2. Фонетичне членування мовленнєвого потоку Склад 133 Дифтонги 135 Наголос 137 Інтонація 139

2.3. Фонетичні зміни Комбінаторні звукові зміни 141 Позиційні звукові зміни 147 Спонтанні звукові зміни 150 Історичні і живі звукові зміни 151 Фонетичні закони 152 Фонетична транскрипція 154

2.4. Фонологія Фонологія як наука про фонеми 156 Фонема і звук 158 Фонема і її алофони 160

Диференційні й інтегральні ознаки фонем 162 Фонологічна система 164

2.5. Графіка і орфографія Мова і письмо 166 Предметне письмо 167 Піктографія 169 Ідеографія і її розвиток 170 Звукове письмо 173 Графіка 176 Орфографія. Принципи орфографії 178

3. Лексикологія 3.1. Слово і його значення Слово як одиниця мови 182 Типи слів 184 Межі слова 186 Слово і його варіанти 187 Значення слова 189 Слово, поняття, концепт 190 Семантика і референція 192 Загальні і власні назви 193 Внутрішня форма слова 196

3.2. Полісемія Розвиток значення слова 198 Метафора і метонімія 201

3.3. Лексико-семантична система мови Сутність лексико-семантичної системи мови 204

^ 'Синоніми 207 \ / А н т о н і м и 209

Омоніми і суміжні з ними явища 210 Стилістичні шари лексики 214 Термінологія 216 3.4. Розвиток лексичної системи мови Історизми і архаїзми 219 Неологізми 221 Запозичення 225 Табу і евфемізми 230

3.5. Розділи лексикології Семасіологія 232 Ономасіологія 234 Ономастика 235 Етимологія 238 Фразеологія 241 Лексикографія 246

4.1. Загальна характеристика граматики 257 Об'єкт і розділи граматики 258 Граматичне значення 259 Граматична категорія. Граматичний спосіб. Граматична форма 261 4.2. Морфологія Сутність морфеми 265 Види морфем • 268 Морфеміка 271 Зміни морфемного складу слова 274 Способи вираження граматичних значень 277 Морфонологія і словотвір 287 Частини мови 297 4.3. Синтаксис Словосполучення і синтагма 301 Речення 307 Граматичне і актуальне членування речення 313 Текст 314 4.4. Розвиток граматичної системи мови 316

Короткий термінологічний словник 320

Література 332

1. Загальні засади мовознавства

У процесі свого розвитку людство виробило для спілкування й пізнання навколишньої дійсності дуже зручний засіб — мову, яка безперервно розвивається, змінюється, збагачується разом з поступом самого людства. Цей засіб легко засвоїти, неважко користуватися ним у життєвій практиці. Але пізнати, усвідомити його сутність, будову, Організацію, тобто осмислити його теоретично, нелегко. Потреби пізнання мови зумовили появу спеціальної науки — мовознавства. Почавши з простих, навіть примітивних спроб класифікації явищ мови, мовознавство виросло в складну, розгалужену, багатокомпонентну науку. Вона займається як теоретичним осмисленням мови, так і забезпеченням практичного її використання, як з'ясуванням особливостей людської мови взагалі, так і виявленням специфіки кожної мови зокрема, як вивченням буття, функціонування мови, так і дослідженням Ті розвитку, історичних змін. Суспільна значущість мовознавства з часом зростає, оскільки людство розкриває нові аспекти використання мови, глибше усвідомлює її цінність і можливості.

8 Загальні засади мовознавства

1.1. Мовознавство як наука З XIX ст. мовознавству я к науці притаманна багато-

компонентність, що виявляється у його відгалуженнях, для яких характерна тенденція до виокремлення у самостійні науки. Нині мовознавство є не просто єдиною наукою, а сукупністю споріднених наук, я к і мають спільний предмет вивчення — мову, але розглядають цей предмет з різних точок зору або вивчають різні його компоненти. Мовознавча наука фактично витворила цілу систему мовознавчих дисциплін.

Предмет мовознавства. Система мовознавчих дисциплін

Зацікавлення феноменом мови, а отже, й зародження первісного мовознавства, почалося приблизно шість тисяч років назад. Воно зумовлене виникненням писемності в Месопотамії, де жерці намагалися систематизувати граматику шумерської мови, та створенням ієрогліфів у Давньому Єгипті. В Індії мовознавство досягло значного розвитку у зв 'язку з потребою забезпечення недоторканності сакральних ведійських гімнів, що передавалися усним шляхом, і літературної мови санскриту. Відома давньоіндійська граматика « В о с ь м и к н и ж ж я » була створена Паніні в V ст. до н. є. Можна стверджувати, що в цей час започатковано мовознавство як науку, оскільки тоді ж (V—IV ст. до н. є.) активно зайнялися пізнанням мови давньогрецькі філософи Платон (427—347 до н. є.) та Арістотель (384—322 до н. є.).

/ Мовознавство, або лінгвістика (лат. Ііп£иа — мова), — наука про \сутність, будову, функціонування і розвиток мови.

Мовознавство досліджує людську мову загалом і всі існуючі конкретні мови як її різноманітні вияви, індивідуальні втілення.

Предмет мовознавства. Предметом мовознавства є мова в усіх її виявах та аспектах. Це багатогранне явище, якому притаманні певні ознаки. Оскільки мова складається із сукупності різних одиниць, то її можна визначити я к систему фонетичних, лексичних і граматичних засобів. Звуковий характер мови є підставою назвати її системою членороздільних звукових знаків .

Мішознавство як наука 9

Для мови характерні безперервний розвиток, тісний ііп'язок з мовленням, здатність виразити будь-яку інформацію. Мова має велике значення для людини, оскільки имПезпечує її потреби в обміні інформацією, спілкуванні, пізнанні світу. Усе пізнане набуває мовного вираження, шісріплюється в мові і завдяки цьому не забувається, залишаючись серед здобутків людства. Без мови суспіль-гтио не могло б існувати.

Мова — система фонетичних, лексичних, граматичних засобів, яка розвивається і забезпечує потреби людини у спілкуванні та пізнанні.

Мовою послуговуються усі люди, але це не означає, що всі вони є мовознавцями. Навіть практичне оволодіння кількома мовами ще не свідчить про те, що людини — мовознавець. Щоб ним стати, необхідно опанувати мову науково, в її розвитку, з в ' я зках , пізнати її закономірності — істотні й регулярні причинові зв ' я зки м і ж пнищами та властивостями мови. Існують специфічні (притаманні окремим мовам), а також загальні (характерні для багатьох мов) закономірності. Хоч мовознавство виникло дуже давно й досягло величезних успіхів у і-нос.му розвитку, ні в українській, ні в будь-якій іншій моїй світу не встановлено всіх закономірностей її функціонування й розвитку. Крім того, деякі мови вивчені побіжно або й зовсім не вивчені.

За різними даними, у світі існує 2996, 5651 або 6809 мон. Однак ці п ідрахунки відносні, тому що не завжди идмсться розмежувати мови й д іалекти. Так, т ільки на острові Нова Гвінея, де спостерігається найвища концентрація мов у світі, виокремлюють від 300 до 1000 мон. Найбільш прийнятною є думка , що на земній кулі існує майже 6000 мов. Лінгвістиці відомо і багато зниклих, мертвих мов. Одні з них, наприклад латинська , ;і(юрсглись у великій кількості текстів і добре вивчені, під інших, зокрема троянської, не залишилось н і яких г . П І Д І В .

Усі мови мають свою специфіку, але кожна з них є .шсобом спілкування певного народу чи народів, мовою 'ІІОДСЙ, відображає реальний світ. Це можливе завдяки тому, що, крім відмінних ознак, мови мають також • цільні ознаки, мовні універсали, як і характеризують людську мову взагалі . Н и м и є, наприклад, звуко-ний характер мови, її членороздільність, існування в моні морфем, слів і речень, власних і загальних назв,


різних за своїм змістом і граматичними властивостями частин мови. Крім того, існують спільні ознаки, притаманні багатьом, але не всім мовам: категорія числа (сад — сади), категорія роду (зелений — зелена — зелене).

Мовні універсали (лат. ипмегзаііз — загальний) — спільні ознаки, притаманні всім або багатьом мовам.

Універсали, як і властиві кожній мові світу, називають абсолютними, а ті, що наявні в багатьох, однак не в усіх мовах, — статистичними. Б ільша частина (понад сто) встановлених мовних універсалій стосується фонетичного рівня мови. Фонетичними уні-версаліями є такі закономірності: носовий голосний завжди з 'являється внаслідок зникнення носового приголосного; у кожній мові є склади зі структурою приголосний + голосний.

Існують також граматичні (наприклад, усі мови, як і мають двоїну, мають і множину), семантичні (зокрема, в усіх мовах слова можуть як звужувати, так і розширювати своє значення) й м і жр і в не в і універсали (наприклад, кількість фонем у мовній системі і в окремій морфемі є обернено пропорційною, тобто чим більше в мові фонем, тим коротші в ній морфеми). Ц я універсалія пов'язує фонологічний рівень з морфологічним. У мовознавстві виокремився спеціальний напрям — лінгвістика універсалій, що вивчає спільні ознаки людської мови.

Система мовознавчих дисциплін. У мовознавчій науці функціонують різні дисципліни, зокрема конкретне і загальне, теоретичне і прикладне мовознавство. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови. Так, існує україністика (досліджує українську мову), полоністика (наука про польську мову), богемістика (наука про чеську мову) та ін. Але для більшості мов наукового вчення про них поки що не створено. До сфери дослідження конкретного мовознавства належить також вивчення сімей і груп споріднених мов: наприклад, індоєвропеїстика вивчає індоєвропейські мови, славістика — слов 'янські мови.

Загальне мовознавство присвячене людській мові загалом. Воно вивчає загальні особливості, властивості, закономірності мови, а також вияви і реалізацію їх у конкретних мовах, формулює і розв 'язує спільні проблеми мон, установлює загальні закони будови й розвитку мов на базі вивчення окремих мов.

Монознавство як наука 11

У конкретному і загальному мовознавстві виокрем-люють теоретичне і прикладне мовознавство. Теоретичне мовознавство з 'ясовує сутність і природу мови, її будову й організацію, функціонування і розвиток. Воно вивчає мову я к явище. Прикладом напрацю-іишь теоретичного мовознавства може слугувати книга українських лінгвістів Івана Вихованця (нар. 1935) та Катерини Городенської (нар. 1948) «Теоретична морфологія української мови». Прикладне мовознав-с т в о займається вирішенням завдань практичного використання мови. Розуміння рідної мови її носіями ще по означає оволодіння нею. Щоб опанувати письмову форму мови, навчитися логічно й стилістично досконало висловлювати свої думки, людина повинна спеці-лльно вивчати мову. Розроблення методики вивчення мови є сферою прикладного мовознавства. До його проблематики належать також створення та удосконалення письма і спеціальних форм передавання мови — транскрипції (точного запису звуків мови), стенографії (іпнидкого і точного записування за допомогою скорочень й умовних знаків) тощо. Значну увагу приділяє прикладне мовознавство науковому вивченню та коментуванню найрізноманітніших текстів , питанням перекладу. Важливим завданням цієї мовознавчої дисципліни є створення мовних довідників та словників для загального користування.

Прикладне мовознавство тісно пов 'язане з логопедією — наукою про недоліки вимови та методи їх ліку-нлння. Відомості з мовознавства потрібні л ікарям для лікування афазій — різних видів утрати здатності говорити чи розуміти мову.

До проблем прикладного мовознавства у XX ст. домучилось чимало нових, пов ' я заних з комп 'ютером (моїше спілкування людини з машиною, автоматичне роанізнавання усних і письмових текстів, автоматичні методи нагромадження та оброблення інформації , машинний переклад).

«Вступ до мовознавства» є початковим курсом запільного мовознавства, основою засвоєння інших мо-поіїїіішчих дисциплін. У цьому курсі розглядаються най-іетотпіші проблеми мовознавства, особливості рівнів МОІІН, пояснюються лінгвістичні терміни, як і є інструментом осмислення мовних явищ. «Вступ до мовознав-етип» дає. відповідь на питання «що?» (Що є в мові, і що г. н мовознавстві?), а курс «Загальне мовознавство»,


я к и й завершує вивчення лінгвістичних дисциплін, дає змогу розібратись у питаннях «чому?» і «як?» (Чому в мові відбуваються певні процеси, чому вона має саме такий вигляд? Як досягають лінгвістичних результатів?).

Мовознавство має в суспільстві й у світі багато сфер використання, оскільки мова виконує різні суспільні, етноідентифікаційні, комунікативні, пізнавальні, культурологічні, художньо-естетичні завдання. Та й самих мов є багато, причому значна їх частина мало досліджена або й зовсім не вивчена. Тому суспільна потреба у мовознавчих дослідженнях зростає.

Проблематика мовознавства

Мовознавство досліджує «вічні проблеми», що є основою цієї науки. У підході до них щоразу з 'являються нові аспекти, нові концепції — і розробка одержує нові стимули. Наприкінці XIX ст., після величезних осягнень порівняльно-історичного мовознавства, багатьом лінгвістам здавалося, що мовознавчу науку майже завершено. Однак несподівано заявив про себе швейцарський мовознавець Фердінанд де Соссюр (1857—1913) вченням про мовну систему, знаковість мови, чітку опозицію мови і мовлення — з 'явився структуралізм, що запропонував нові проблеми для дослідження. Наприкінці XX ст. виник когнітивізм, я к и й дав змогу пізнавати мову в нових аспектах. Розвиток лінгвістики засвідчує, що мова являє собою невичерпний об'єкт пізнання.

Сучасне мовознавство розв 'язує такі важливі проблеми:

1. З ' ясування сутності мови. Ц я проблема хвилює мовознавців ще з часів античності. Відповідь на запитання «Що таке мова?» слід шукати в іншому запитанні — «Навіщо мова потрібна людям?». Оскільки мова є дуже складним явищем, то в поглядах учених на її сутність завжди існував та й досі існує різнобій. Відомо майже сто визначень мови. Сутність її пізнана дуже глибоко, однак не до к інця .

2. З ' ясування походження мови. Ц я проблема породила багато гіпотез і суперечок. Донині триває обговорення різних поглядів на походження мови. Цілком зрозуміло, що виникнення мови зумовлене потребою в ній, потребою у спілкуванні. Однак досі не до к інця

Мовознавство як наука 13

іі'исовано, з допомогою я к и х конкретних механізмів задовольнялися ці потреби.

3. Дослідження особливостей і причин розвитку мо-ІІИ. Полягає вона в розгляді закономірностей і рушійних сил розвитку мови, вивченні внутрішніх і зовнішніх факторів мовних змін.

4. Визначення структури мови. Мова є дуже складною системою, я к а побудована з різнотипних мовних одиниць. Мовознавство з 'ясовує сутність цих одиниць, їх функціональне навантаження.

5. Вивчення особливостей організації мови. Воно передбачає розгляд взаємодії, взаємозв 'язків мовних одиниць, відношень м іж ними. Не можна вважати остаточно розв'язаною проблему кількості мовних рівнів. Зв 'яз ки між ними, а також між компонентами одного рівня можуть реалізуватися інтралінгвально (в межах самої мови) або ж екстралінгвально (виходити за її межі) .

6. З 'ясування місця існування мови. У процесі розв 'язання цієї проблеми виникали різні думки. Не зовсім переконливим є твердження, що мова існує у словниках, граматиках, лінгвістичних працях , оскільки там подані т ільки її описи. Російський мовознавець Олександр Смирницький (1902—1954) вважав , що мова реально існує в комунікації . Однак в актах спілкування мова лише використовується. Мабуть, найбільш прийнятною є думка, що мова існує в свідомості людей, носіїв цієї мови, й існуватиме доти, доки живуть ці носії. Кожна людина вносить у неї суб'єктивний компонент. Тобто мова існує у вигляді сукупності ідіолектів (грец. ісіі-о.ч — свій, самобутній і сїіаіекіоз — розмова, наріччя) — і ндивідуальних мов, кожна з яких притаманна лише од-пій людині. Але розбіжності ідіолектів є мінімальними і по зачіпають основ мови, не порушують її єдності.

7. Встановлення джерела життєвої сили мови. У тому, що одні мови функціонують, розвиваються, а інші зникають, вирішальну роль відіграють зовнішні обставини, історичні умови, наявність чи відсутність державності. Так, к ількість палеоазійських мов помітно їмсншилася передусім унаслідок русифікаторської політики царизму, а згодом радянської влади, що викреслили з історії чимало народів Сибіру. Але багатовікове отуречення вірменської та грузинської мов, полонізація і русифікація української мови не призвели до їх зникнення. На життєвість мови, її збагачення й повноцінний, незалежний розвиток впливають кількість носіїв


мови, сила етнічної самоідентифікації , любов до своєї мови і Вітчизни.

8. Класифікування мов. У наш час найкраще розроблені і мають найбільше наукове значення групування мов за спорідненістю (генеалогічна класифікація) та будовою (типологічна класифікація) .

9. Визначення оптимальних методів дослідження мови. Так, вивчення історії мови здійснюють за допомогою порівняльно-історичного методу та методу внутрішньої реконструкції, при дослідженні певного етапу функціонування мови використовують описовий та експериментальний методи, для обрахунків частотності, поширеності, продуктивності мовних явищ застосовують статистичний і к ількісний (квантитативний) методи.

10. Встановлення зв 'язк ів мовознавства з іншими науками. Вони виявляються переважно у взаємодії, оск ільки дані з мовознавства використовують багато наук, а напрацювання цих наук істотно прислужуються мовознавству. Наприклад, на сучасному етапі розвитку лінгвістика розв 'язує проблему механізмів співвідношення мовлення, говоріння — того, що виходить з мозку людини назовні , озвучується (1іп£ііа уегЬаІіа), і пам 'ят і , ментального лексикону — того, що знаходиться в мозку людини (Нп^иа іпепіаііє). Для вирішення цього надскладного питання вже недостатньо зв 'язк ів із психологією та фізіологією. Тут потрібні нейронауки (нейрологія, нейрофізіологія, нейропсихологія), тобто науки, що вивчають мозок і всю центральну нервову систему та її функціонування. Так на стику мовознавства та нейронаук виник новий мовознавчий напрям — нейролінгвістика. Співробітництво мовознавства з різними науками нерідко призводить до появи подібних стикових наук. Зокрема, давно й успішно функціонує, особливо в діалектології , лінгвогеографія, існують так о ж психолінгвістика, соціолінгвістика, лінгвостатис-тика тощо.

1 1 . З ' ясування практичної користі мовознавства. Проблему цю вирішує прикладне мовознавство. Школа, бізнес, реклама, створення роботів і штучного інтелекту, інтернет, різні форми зв 'язку , в тому числі космічного, — в усіх цих сферах так чи так використовується мовознавство.

Головні проблеми мовознавства стосуються не тільки всебічного вивчення мови, а й виходять за її межі , охоплюють пізнання людини, етносу, людства, всього


гніту. Адже мова є перевіреним, надійним засобом піз-ппння, і мовознавство має з 'ясувати, я к діє цей засіб. Мова являє собою також найвагомішу ознаку етносу, нації, тому мовознавство причетне до розв 'язання широкого кола актуальних у сучасній Україні національних проблем.

Методологічна основа мовознавства

Мовознавство, як і інші науки, послуговується певними методологією і методами дослідження мови.

Методологія мовознавства. Методологією є основні :шсади і напрями дослідження. Мовознавча методологія • її ирається к&діалектику — філософську науку про иайзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення.

Оскільки розвиток є формою існування мови, то за допомогою діалектики можна зрозуміти її сутність і головні закономірност і . Фундаментальн і д і алектичн і принципи (зокрема, взаємозв 'язку та взаємозумовленості явищ; єдності та боротьби протилежностей я к рушійної сили розвитку; загального, окремого й одиничного) забезпечують дослідження організації , функціонування та розвитку мови.

Принцип єдності та боротьби протилежностей вті-л юсться вмов них антиноміях (грец. апілпоіша — суперечність у законі) — протиріччях, що постійно вирішуються, але не можуть бути розв 'язаними остаточно (протиріччя м і ж мовцем і слухачем, мовою і Мовленням). На основі принципу загального, окремого й одиничного можна усвідомити різницю м і ж загальними (•ловами, що виражають загальне та окреме, і власними назвами, що виражають одиничне.

Отже, основою мовознавчої методології є філософія. На твердженням українського мовознавця Степана Бев-:існка (1920—2005) , саме завдяки філософії стає можнії ним розв ' язання таких найважлив іших загальнотеоретичних проблем мовознавства, як суспільна природа мини, її сутність, взаємозв 'язок з мисленням, походження , специфіка і характер її історичного розвитку тощо.

Однак методологія окреслює лише загальний підхід, шеазус правильний напрям дослідження, а конкретна

нанааинаа


інтерпретація мовних фактів здійснюється за допомогою методів дослідження.

Методи дослідження мови. Методом дослідження є спосіб пізнання предмета чи явища. Український мовознавець Віталій Русанівський (нар. 1931) визначає метод як процедуру виявлення й опису специфічних особливостей предмета чи явища або певної його сторони, що дає змогу одержати нові знання про будову предмета, його властивості, особливості їх виявів тощо. У мовознавстві використовують багато методів, що зумовлено складністю його предмета дослідження — мови.

За метою дослідження мови виокремлюють описові, або дескриптивні (лат. сіеесгірйо — опис), і реконструктивні методи.

О п и с о в і м е т о д и . Ці методи оперують мовними фактами, які можна безпосередньо спостерігати. Вони призначені для переліку і класифікування досліджуваних мовних явищ. До описових методів належать:

— експериментальний (лат. ехрегіог — випробовую) метод: найбільше його використовують при дослідженні фонологічного, рідше — інших рівнів мови;

— дистрибутивний (лат. сІізгл-іЬиііо — розподіл) метод: полягає в класифікуванні мовних форм за їх розподілом у тексті одна відносно одної;

— статистичний (лат. зіа^из — стан) метод: за допомогою спеціального математичного апарату досліджує кількісний аспект мовних явищ.

Р е к о н с т р у к т и в н і м е т о д и . Вони дають змогу на базі мовних фактів, що піддаються безпосередньому спостереженню, відновити мовні факти, які неможливо безпосередньо спостерігати. До реконструктивних методів належать:

— порівняльно-історичний метод: застосовують для відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому;

— метод внутрішньої реконструкції: за відомими фактами певної мови дає змогу відновити давніші невідомі її факти.

Реконструктивні методи використовують не лише при дослідженні історичного розвитку мови. Ними є практично всі методи вивчення мовної системи. Це зумовлене тим, що безпосередньо спостерігати можна тільки мовлення, а саму мову необхідно з нього реконструювати. Якщо одиниці мовлення (наприклад, звук) спостережувані, то одиниці мови (наприклад, фонема)


реконструйовані. У процесі встановлення мовних уні-морсалій теж використовують реконструктивні методи.

За шляхами досягнення мети виокремлюють індуктивний (лат. іпсіисіло — уведення) і дедуктив-н ий (лат. сіесіисіііо — відведення) методи дослідження мови.

І н д у к т и в н и й м е т о д . Він полягає в тому, що на основі окремих фактів формулюють загальні положення, роблять висновок про загальне.

Д е д у к т и в н и й м е т о д . Дає змогу на базі загаль-них положень, що мають достовірний характер (або сприймаються як такі), формулювати твердження, робити висновки відносно окремих фактів, інтерпретації їх.

Індукція і дедукція тісно пов'язані між собою, взає-мообумовлюють одна одну в діалектичному пізнанні дійсності. Так, мовознавець досліджує окремі факти і робить на їх підставі узагальнення (індукція), а далі ці узагальнення застосовує для пізнання нових конкретних фактів (дедукція). Індукція і дедукція водночас можуть бути прийомами описових та реконструктивних методів. Однак у ряді методів переважає індукція (наприклад, в експериментальному), а в інших — дедукція (наприклад, у методі внутрішньої реконструкції). Взагалі, в мовознавстві індуктивний шлях пізнання є пере-нажаючим.

За способом дослідження м о в и виокремлюють синхронічний і діахронічний методи.

С и н х р о н і ч н и й м е т о д . Він забезпечує вивчення мови загалом чи окремих її компонентів на одному часовому зрізі. За допомогою цього методу встановлюють зв'язки досліджуваного об'єкта з іншими у межах однієї мовної-системи, зумовленість цього об'єкта, мо-тивованість окремого (об'єкта) цілим (системою).

Д і а х р о н і ч н и й м е т о д . Полягає в дослідженні мови загалом чи її компонентів у процесі історичного розвитку і встановленні причинно-наслідкових зв'язків між попереднім і наступним станом досліджуваного явища. Опертя на систему, на мовну організацію для діахронічного методу не менш важливе, ніж для синхронічного методу.

Отже, основними методами вивчення мови є описові і реконструктивні, індуктивний і дедуктивний, синхронічний і діахронічний. Правильно обраний метод дослідження дає змогу ефективно й успішно досягти наукових результатів. .

| Міністерство •СЛІТН і шцим І


Зв'язки мовознавства з іншими науками

Мова як засіб спілкування обслуговує всі сфери життя і діяльності людей. Тому мовознавство пов 'язане як із суспільними, так і з природничими науками.

Оскільки мова є суспільним явищем, мовознавство належить до суспільних, тобто гуманітарних (лат. пи-т а п і і а з — людство), наук — наук про людину. Воно пов 'язане з такими суспільними науками, я к народознавство, історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, логіка, літературознавство.

Зв ' я зок мовознавства з народознавством — наукою про народ, його походження, світосприйняття — зумовлений тим, що мова є основною ознакою народу. Дані з народознавства використовують для розв 'язання проблеми виникнення мови та з 'ясування всіх етапів її розвитку. У мові, як зазначав український мовознавець Юрій Шевельов (1908—2002), найглибше закодована народна ментальність, що є вагомим фактором я к для мовознавства, так і для народознавства.

Мовознавство тісно пов 'язане з історією. Так, у лексичному складі мови відображені певні історичні факти , наприклад записані в літописі назви східнослов 'янських племен, з я к и х сформувалася українська нація : поляни, сіверяни, деревляни, уличі, тиверці, дулі-би, волиняни, бужани, білі хорвати. Спільні для індоєвропейських мов назви свійських тварин {корова, вівця, свиня, кінь, собака, осел, коза) та культурних рослин (горох, ріпа, морква, льон, жито) свідчать про рівень розвитку господарства індоєвропейців до поділу їх на окремі етнічні групи. Давні запозичення слів вказують на історичні контакти певного народу.

Археологія — наука, я к а досліджує історію суспільства за виявленими під час розкопок пам 'ятками матеріальної культури, — сприяє вивченню історії мови. Лінгвісти розшифровують віднайдені археологами писемні пам ' ятки , а також написи, зроблені на стародавніх предметах.

Мовознавство пов 'язане з етнографією, яка вивчає побут і культуру різних народів (етносів). Дані етнографії допомагають у вивченні говірок, з 'ясуванні значення та походження слів, як і стосуються побуту, культури (напр.: чурек, лаваш, коровай).

Зв 'язок мовознавства із соціологією — наукою про закономірності розвитку і функціонування сус-

Монознавство як наука 19

нільства, соціальних систем — зумовлений тим, що мо-іш с суспільним явищем. У мові відображена соціальна диференціація народу. Для сучасної України важливе лиачення мають соціологічні дослідження, пов 'язані з мовою спілкування етнічних меншин, ставленням до української мови.

Взаємозв 'язок мовознавства й психології — науки про психічну діяльність людини — полягає в тому, що процеси мовлення, його сприйняття і розуміння мають психічну природу. Оскільки мова є засобом мислення, то мовознавство тісно пов 'язане з логікою — наукою про закони, форми та прийоми мислення.

Найбільш помітний зв 'язок мовознавства з літе-ратурознавством . Мова є будівельним матеріалом, першоелементом літератури. Мовознавство настільки тісно переплітається з літературознавством, що ці дві дисципліни об'єднані в комплексну науку про слово — філологію.

Мовознавство пов 'язане також із природничими науками, зокрема фізіологією, анатомією, медициною, фі-аикою, математикою, семіотикою, географією.

Зв ' я зок мовознавства з фізіологією, анатомією і медициною ґрунтується на тому, що ці науки вивчають будову та функціонування апарату мовлення, мозку. Фізика, зокрема, її розділ акустика, вивчає звукові коливання, а отже, створює теоретичні засади для дослідження звуків мовлення. Математика забезпечує наукове вивчення кількісного аспекту мови і мовлення. Оскільки мова належить до знакових систем, то мовознавство пов 'язане із семіотикою, я к а вивчає загальні властивості знакових систем. Відомості з географії допомагають встановити територію поширення мови та окремих мовних я в и щ .

Отже, мовознавство характеризується т і сними зв ' я зками із суспільними і природничими науками. Дані з цих наук допомагають у дослідженні мовних я в и щ . Водночас відомості з мовознавства широко використовують я к суспільні, так і природничі науки.

Запитання. Завдання

1 . Охарактеризуйте предмет мовознавства як науки. 2. У чому полягає специфіка різних мовознавчих дисциплін?


3. Які проблеми розв'язує сучасна лінгвістика? 4. Що є основою мовознавчої методології? 5. Охарактеризуйте методи дослідження мови. 6. У чому полягають зв'язки мовознавства з гуманітарними і при

родничими науками?

1.2. Напрями мовознавства Дослідження мови здійснюють у різних напрямах,

які змінюють один одного. Проте вони можуть і співіснувати, оскільки доповнюють один одного. Кожен лінгвістичний напрям скерований передусім на якийсь один аспект мови, однак певною мірою досліджує й інші її аспекти, охоплюючи, отже, всю мову. Напрями мовознавства різняться також своїми підходами, «робочими механізмами», тобто апаратом і методикою роботи з мовним матеріалом.

Порівняльно-історичне мовознавство

На схожість різних мов лінгвісти звернули увагу давно, а крок від констатації схожості до ідеї спорідненості мов зробили в XVI ст. французький гуманіст Гві-лельм Постеллус (1510—1581) у праці «Про спорідненість мов» та нідерландський філолог Йозефус Скалігер (1540—1609) у праці «Міркування про європейські мови». Вивченням споріднених мов займається порівняльно-історичне мовознавство.

Порівняльно-історичне мовознавство — напрям лінгвістики, який за допомогою порівняльно-історичного методу досліджує споріднені мови.

Основними завданнями цього напряму є встановлення спорідненості мов, знаходження системи доказів на її підтвердження, а також з'ясування того, як і в якій мірі факт спорідненості мов розкриває історію та специфіку кожної з них.

Спорідненість мов. Унаслідок розселення носіїв однієї мови і послаблення контактів між ними ця мова може розпастися на кілька мов. Такі поділи, чергуючись із процесами зближення мов, повторюються багато разів,

Н.ііфями мовознавства 21

унаслідок чого з'являються групи мов, що є спорідненими, нащадками однієї прамови.

Споріднені мови — мови, які є продовженнями однієї прамови й у яких незапозичені корені та афікси перебувають у регулярних відповідностях, що зумовлені фонетичними законами.

Спорідненість мов не тотожна їх схожості. Схожість може бути наслідком запозичень. Так, існування у корейській мові багатьох запозичень з китайської не означає, що вони споріднені. Наявність в українській мові слів алгебра, алкоголь, альков, альманах, близьких за звучанням і змістом до арабських слів аль-габр, аль-кухль, аль-кубба, аль-манах, свідчить не про спорідненість цих мов, а про опосередковані запозичення з арабської мови в українську. Схожість мов може бути випадковою, наприклад, рос. хороми (великий дім) і япон. хірома (зал) випадково збіглися за звучанням і змістом.

Спорідненими є ті мови, походження яких від єдиної мови-предка може бути науково доведеним. Існує три критерії спорідненості мов: лексичний, морфологічний і фонетичний.

Л е к с и ч н и й к р и т е р і й с п о р і д н е н о с т і м о в . Споріднені мови мають багато спільних за походженням слів. Наприклад, укр. вода, земля, вогонь, день, ніч, голова, нога, брат, мати і пол. іаоа'а, гіетіа, о§іеп, йгіеп, пос, §іота, по§а, Ьгаі, таіка походять, відповідно, від прасл. *иосІа, *2ет]а, *о§пь, *а'ьпь, *покіь, *§оІиа, *по§а, *Ьгаігь, *таіі.

Зручність використання лексичного критерію спорідненості мов полягає в тому, що він стосується найпомітніших одиниць споріднених мов — слів. Недоліком його є те, що за факт спорідненості можна прийняти запозичення. Дуже давно запозичені слова важко відрізнити від успадкованих від прамови слів, напр.: укр. хліб, плуг, тин запозичені з германських мов.

М о р ф о л о г і ч н и й к р и т е р і й с п о р і д н е н о с т і м о в . Його основою є віднайдення у словах різних мов спільних словозмінних морфем, які майже ніколи не запозичуються. Тому наявність у словах певних мов матеріально і функціонально тотожних флексій є надійним доказом спорідненості цих мов. Так, чеський лінгвіст Бедржих Грозний (1879—1952), що успішно розшифрував у 1915 р. хеттські клинописні тексти, встановив кілька закінчень, зокрема флексію -ап (знахідний відмінок однини іменників). На базі цих обмежених даних він дійшов висновку про індоєвропейське походження


хеттської мови, хоч на той час існувала думка про її близькість до кавказьких мов. Пізніші досягнення хет-тології підтвердили висновок Б. Грозного.

Ф о н е т и ч н и й к р и т е р і й с п о р і д н е н о с т і м о в . Оскільки звуковим змінам притаманна регулярність, то співвідношення фонем у споріднених мовах теж має бути регулярним. Закономірна зміна єдиного успадкованого матеріалу породжує регулярні фонетичні відповідності у споріднених мовах. Наприклад, [б] й [а] (довгі) в праслов 'янській мові перейшли в [а], а [б] й [а] (короткі) — в [о]. В германських мовах, навпаки, [б] й [а] перейшли в [о], а [б] й [а] — в [а]. Ці закономірні зміни спричинили відповідності слов'янського [о] германському [а] (рос. боль — давньоверхньонім. Ьаіо (зло), укр . голий — давньоверхньонім. каїо (лисий)); слов'янського [а] германському [о] (укр. лапа — гот. Іоіа (долоня) , укр. калина — давньоверхньонім. Іюіипіаг (бузина)). У споріднених мовах певному звукові за певних умов має відповідати т ільки один інший звук. Наприклад, українському [і] за умови його чергування з [о] (кінь — коня) відповідає лише російське [о] (укр. кінь — рос. конь). Фонетичний критерій спорідненості мов є найпереконливішим, але водночас і найважчим для застосування. Його складність полягає в пошуках регулярних фонетичних співвідношень, а переконливість зумовлена тим, що наявність регулярних фонетичних співвідношень однозначно засвідчує спорідненість мов, пов 'язаних такими співвідношеннями.

Порівняльно-історичний метод дослідження споріднених мов. Вивчення споріднених мов здійснюють за допомогою порівняльно-історичного методу. Розроблений він на основі дослідження індоєвропейських мов. Наприкінці XVIII ст. англійський мовознавець Вільям Джоунз (1746—1794), вивчаючи санскрит, дійшов висновку, що ця мова споріднена з давньогрецькою, латинською та готською. Н імецький мовознавець Франц Бопп (1791 — 1867) у 1816 р . підтвердив цей висновок, установивши генетичну тотожність дієслівної парадигми санскриту, давньогрецької, латинської, давньоперської та готської мов.

У досліджені індоєвропейських мов датський лінгвіст Расмус Раск (1787—1832) орієнтувався на генетичну тотожність флексій. Він довів спорідненість м іж ісландською, грецькою, латинською і балто-слов'ян-ськими мовами. У формуванні фонетичного критерію

Напрями мовознавства 23

споріднених мов найвизначнішу роль відіграли німецький лінгвіст Якоб Грімм (1785—1863), я к и й досліджував германські мови та вніс у порівняння мов історичний елемент, і російський мовознавець Олександр Востоков (1781 —1864), що залучив до порівняльно-історичного вивчення слов 'янські мови. Німецький мовознавець Вільгельм фон Гумбольдт (1767—1835) 1820 р . у доповіді «Про порівняльне вивчення мов стосовно р ізних епох їх розвитку» теоретично обґрунтував завдання порівняльно-історичного мовознавства та його існування як окремої лінгвістичної дисципліни. Отже, Ф. Бопп, Р. Раск , Я . Грімм, О. Востоков, В. фон Гумбольдт є засновниками порівняльно-історичного мовознавства та відповідного методу дослідження споріднених мов.

В удосконаленні порівняльно-історичного методу взяли участь німецькі мовознавці. Зокрема, Август Потт (1802—1887) розробив індоєвропейську порівняльну фонетику та заклав наукові основи етимології, Фрідріх Діц (1794—1876) започаткував порівняльно-історичне вивчення романських мов. З новітніх досягнень у розвитку порівняльно-історичного методу важливою є праця російських мовознавців Тамаза Гамкрелідзе і В'ячеслава Іванова «Индоевропейский язьік и индоев-ропейцьі».

Нині порівняльно-історичний метод широко застосовують при вивченні не лише індоєвропейських мов, а й інших сімей мов. Цей метод і досі залишається найрезультативнішим засобом діахронічного дослідження мов.

Порівняльно-історичний метод — система науково-дослідницьких прийомів, які використовують при вивченні споріднених мов з метою відтворення не зафіксованих у писемних пам'ятках мовних одиниць, розкриття закономірностей їх розвитку.

Метою порівняльно-історичного методу є історія мови. Так, закон відкритого складу діяв у праслов 'янській мові задовго до появи писемних пам 'яток слов 'янських мов і без застосування порівняльно-історичного методу не міг бути відкритий.

Порівняльно-історичний метод має такі обмеження та недоліки:

а) застосування лише щодо споріднених мов. Порівняльно-історичний метод неможливо використати при дослідженні мов, як і не мають споріднених (наприклад, корейська). Це обмеження особливо відчутне при вивченні розвитку прамов. Так, індоєвропейська прамова


порівняльно-історичним методом реконструйована досить повно. Однак вона теж розвивалась, мала свою історію. А для відтворення цієї історії порівняльно-історичний метод уже не придатний;

б) реконструювання праформ у одній хронологічній площині, хоч вони, можливо, існували неодночасно. Так, для праслов'янської мови реконструюються не-членні (короткі) і членні (повні) прикметники, напр.: *1ь£-ькг, *1ьпеп'ь та *1ь§'ьк'ьіь (легкий), *1ьпепт>іь (льняний), хоч відомо, що спочатку розвинулися нечленні форми прикметників, а вже пізніше з них утворилися членні форми;

в) прямолінійність, зведення мовних розбіжностей до єдиної праформи, хоч кожна мова, а отже, й прамова, не могла не мати діалектних різновидів;

г) адресування прамові результатів незалежного розвитку споріднених мов. Так, на перший погляд нім. Наиз (дім) та англ. Ноизе (дім), у вимові [паиз], свідчать, що дифтонг [аи] треба ВІДНОСИТИ ДО прагерманської мови. Однак письмово засвідчена давня форма цього слова — Низ — вказує, що у прагерманській мові дифтонга тут не було, що дифтонгізація відбулася з однаковим результатом у німецькій та англійській мовах уже після її розпаду.

Незважаючи на ці недоліки, порівняльно-історичне мовознавство виявилося настільки результативним, що деякі лінгвісти вважали навіть, що наукове мовознавство виникло тільки з появою цього напряму. Він дав змогу реально осмислити розвиток та поширення мов, значно поглибив можливості реконструювання історичного минулого мов і наблизив науку до розв'язання проблеми постання окремих мов і людської мови загалом.

Типологічне мовознавство

Усі мови відображають ту саму об'єктивну дійсність. Вони служать для спілкування та пізнання і мають звукову матерію. Ці та інші вияви близькості різних мов дають змогу зіставляти їх незалежно від факту спорідненості або неспорідненості. Якщо при порівняльно-історичному аналізі споріднених мов встановлюють їх генетичну тотожність та історичні зміни, то при зіставленні мов, не орієнтованому на їх спорідне-

Напрями мовознавства 25

кість, встановлюють спільні та відмінні ознаки цих мов, їх тип — структурну організацію. Зіставним синхронічним (на одному часовому зрізі) дослідженням мов за типом їх будови займається типологічне мово-анавство.

Типологічне мовознавство — напрям лінгвістики, що досліджує ступінь структурної близькості або розбіжності мов незалежно від наявності чи відсутності генетичних зв'язків між ними.

Поняття «мовний тип» має частковий і загальний зміст. Його частковий зміст полягає у зіставленні мов за одним аспектом, наприклад за порядком слів (змінний чи сталий, ступінь фіксованості, місце означення відносно означуваного слова тощо), за характером наголосу (динамічний, музичний чи кількісний, рухомий чи постійний). Загальний зміст мовного типу стосується дослідження різних мов у цілому. Віднесення мови до певного загального типу означає включення її до типологічної класифікації мов.

Типологічне мовознавство виникло зі спроб групування різних мов світу за їх загальним типом. Започаткував цей напрям лінгвістики німецький мовознавець Фрідріх Шлегель (1772—1829), який у 1808 р. поділив мови на флективні й нефлективні. Його брат, лінгвіст Август Шлегель (1767—1845) у 1818 р. сформулював і обґрунтував ідею трьох типів мов: флективні (мови цього типу він поділив на синтетичні й аналітичні), афіксуючі та аморфні (без афіксів). В. фон Гумбольдт виокремив чотири типи мов: флективний, аглютиную-чий (афіксуючий), ізолюючий та інкорпоруючий. Термін А. Шлегеля «аморфний» він цілком слушно замінив на «ізолюючий» (кореневий): коренева китайська мова не є аморфною — вона має граматичні форми, виражені іншими засобами.

Отже, засновниками типологічного мовознавства, що виокремилось як напрям лінгвістики на початку XIX ст., є брати Фрідріх та Август Шлегелі, а також Вільгельм фон Гумбольдт.

Ареальна лінгвістика

Кожна мова функціонує на певній території й активно взаємодіє з поширеними на сусідніх територіях мовами. Унаслідок тривалого контактування різні мови мо-


жуть настільки зближуватися між собою, що неспорід-нені мови починають сприйматись як споріднені (набута спорідненість), а віддалено споріднені — як близь-коспоріднені. Проблемами взаємодії географічно суміжних мов займається просторова, тобто ареальна (лат. агеа — площа, простір), лінгвістика.

Ареальна лінгвістика — напрям мовознавства, що вивчає поширення мовних явищ і процесів у просторі внаслідок міжмовної чи міждіалектної взаємодії.

Виникла ареальна лінгвістика в другій половині XIX ст. її засновник німецький мовознавець Йоганнес Шмідт (1843—1901) не виходив за межі порівняльно-історичного методу, а намагався лише удосконалити його. Замість традиційного погляду на розвиток споріднених мов як на постійну дивергенцію, тобто розпад прамови сім'ї на прамови груп, які продовжують розпад на окремі мови, він висунув теорію хвиль , згідно з якою первісно між європейськими мовами чітких меж не існувало (лінгвістична безперервність) і мовні зміни хвилеподібно поширювалися серед них, зближаючи ці мови між собою. Подальший розвиток цієї теорії призвів до з'ясування форм просторового існування мови, розроблення методу лінгвістичної географії (що став основним інструментом ареальної лінгвістики), однак не зміг заперечити ідеї спорідненості мов та існування прамови. Російський мовознавець Борис Серебренников (1915—1989) стверджував, що досягнення ареальної лінгвістики тільки дають можливість уявити процес утворення груп споріднених мов, але цей напрям мовознавства не усуває прамовної гіпотези.

По-новому підійшов до проблеми ареальної лінгвістики російський, згодом чеський мовознавець Микола Трубецькой (1890—1938). Він зосередив увагу на мовних контактах, запозиченнях, тобто на реальній взаємодії географічно суміжних мов. М. Трубецькой дійшов висновку, що припущення про постання індоєвропейської сім'ї мов шляхом конвергентного розвитку (зближення унаслідок контактування) початково неспорідне-них мов не менш вірогідне, ніж існуюча думка про розвиток індоєвропейських мов дивергентним шляхом з єдиної прамови. Виокремивши шість основних ознак індоєвропейських мов, він стверджував, що певна мова внаслідок тривалих конвергентних або дивергентних

ІІіиірями мовознавства 27

:імін може стати індоєвропейською або, навпаки, — перестати бути індоєвропейською.

У 1923 р. М. Трубецькой висловив ідею про мовний СОЮЗ.

МОВНИЙ СОЮЗ — територіально-історична спільність мов, що істотно зблизилися за своєю структурою та матеріальним складом, займаючи суміжні території й тривалий час перебуваючи у взаємодії.

Прикладом мовного союзу є балканські мови (болгарська, македонська, грецька, румунська, албанська), які мають багато спільних граматичних ознак (наявність постпозитивного артикля, редукція (лат. гесіисеге — скорочувати) відмінкових форм, однакове утворення майбутнього часу) й істотну лексичну подібність. Ступінь схожості мов у межах союзу може бути різним, однак їх спільність обов'язково має охоплювати, крім лексики, граматику й фонетику, більш-менш однаково проявлятись у всіх належних до союзу мовах.

Ареальна лінгвістика по-новому підійшла до розуміння факту географічної суміжності мов. Особливо ефективним стало вивчення нею діалектів однієї мови (складання діалектологічних атласів), а також виявлення і тлумачення ознак мовних союзів. Без ареальної лінгвістики неможливо науково усвідомити ті різноманітні мовні процеси, що відбуваються на суміжних територіях.

Функціональна лінгвістика

Кожна мова має поверхневу (зумовлену формою) і глибинну (зумовлену змістом) структури. Порівнявши речення Мені було весело, Я був веселим, Веселість охопила мене, можна зробити висновок, що вони різні за будовою, але дуже близькі за змістом. Поверхнево, структурно це різні речення. Перше є односкладним, інші два мають підмет і присудок, але в них ці головні члени речення фактично міняються місцями. Глибинно, за своєю суттю ці три речення мають однаковий зміст. В усіх трьох реченнях ідеться про те, що суб'єкт (виражений займенником І особи однини у різних відмінках — давальному, називному та знахідному) певний час був у радісному настрої. Словосполучення праця людини та опрацювання літератури, навпаки, мають однакову будову, однакову поверхневу структуру,


але протилежний глибинний зміст. Родовий відмінок першого словосполучення виражає діяча, суб'єкта дії, і це сполучення слів можна перебудувати в речення Людина працює. Родовий відмінок другого словосполучення означає об'єкт, на який скерована дія.

Пізнати глибинну структуру мови можна на основі дослідження семантики на її різних рівнях, тобто функціонального аспекту мови. Цим займається функціональна лінгвістика (граматика).

Функціональна лінгвістика — напрям мовознавства, який вивчає функціональне (семантичне) навантаження мовних одиниць, їх функціональні закономірності.

Започатковано цей напрям працями українського мовознавця Олександра Потебні (1835—1891) та польсько-російського лінгвіста Яна Бодуена де Куртене (1845—1929). Цей напрям розробляли також російські мовознавці Лев Щерба (1889—1944) та Іван Мєщанінов (1883—1967). Отже, функціональна лінгвістика виникла наприкінці XIX ст., однак активно розвиватися почала лише в другій половині XX ст.

Цей напрям мовознавства нині успішно розробляють російський мовознавець Олександр Бондарко (нар. 1930) та українські лінгвісти Іван Вихованець (нар. 1935), Анатолій Загнітко (нар. 1954), Олександр Бондар (нар. 1952).

Специфікою функціональної лінгвістики є вивчення та опис закономірностей функціонування граматичних одиниць, які беруть участь у передаванні змісту речення. Вона здійснює дослідження у двох напрямах — від значення до форми (від функцій до засобів) і від форми до значення (від засобів до функцій). Поєднання цих двох напрямів, що, відповідно, відображають точку зору мовця і слухача, дає змогу з'ясувати глибинні структури мови та пов'язати їх з поверхневими.

Важливим досягненням функціональної лінгвістики є запровадження О. Бондарком поняття «функціонально-семантичне поле», яке відображає систему різ-норівневих мовних одиниць, що виконують семантичну функцію. У функціонально-семантичному полі беруть до уваги мовні одиниці морфологічного, лексичного і синтаксичного рівнів. Кожне поле має свій центр і периферію.

За наявністю предикативного (дієслово), предметного (іменник), квалітативно-квантитативного (прикмет-

ІІ.ііфями мовознавства 29

мик та числівник) і обставинного (прислівник) ядер О. Бондарко виокремив чотири функціонально-семан-тнчні групи полів. До предикативного належать, зокрема, модальні поля (форми вираження відношення мовця до мовленого), поле стану (вираження інформації про активний чи пасивний стан процесу), поле темпера льності (вираження часу дії повідомлюваного).

Маючи такі функціонально-семантичні єдності різних рівнів, можна вийти у мовлення, у конкретне висловлення з конкретною структурою через виокремлення с е л а к т и ч к и х категорій — компонентів того чи іншого функціонально-семантичного поля — та простеження засобів їх матеріалізації в мовленнєвому потоці.

Функціонально-семантичне поле, поєднуючи одиниці різних рівнів у одному висловленні, узгоджує їх семантичні категорії. Так, можна сказати: Він часто приходив до нас, однак неправильним буде речення Він часто прийшов до нас, адже семантика прислівника часто заперечує граматичне значення одноразової дії. Висловлювання Одного разу він прийшов до нас правильне, оскільки його лексичне і граматичне наповнення узгоджуються між собою.

Функціональна лінгвістика не просто виявляє припустимі й неприпустимі сполучення, а вивчає форми і засоби поєднання компонентів висловлення для вираження найрізноманітніших варіантів відображення думки.

Психолінгвістика

Психологія як наука про закономірності і форми психічної діяльності та лінгвістика поєднали свої зусилля у пізнанні мови, оскільки вона теж належить до психічної діяльності. Мова, зберігаючись у мозку людини, реалізується при потребі комунікації як породження розумових спроможностей мовця і сприймається слухачем відповідно до його психічних особливостей та настанов. Якщо для психології мовленнєва діяльність є чи не найцікавішим (і найскладнішим) об'єктом вивчення, то для лінгвістики психологічний підхід дає змогу проникнути за межі мовлення, у процеси, які пе-

зо Загальні засади мовознавства

редують цій діяльності, тобто у процеси породження мовленнєвих актів у свідомості людини.

Психологічний напрям у мовознавстві виник у XIX ст. Започаткували його німецький лінгвіст Гейман Штейн-таль (1823—1899) та в ітчизняний мовознавець Олександр Потебня. Пізніше психологічні аспекти мови та мовленнєвої діяльності розглядали у своїх працях й інші вчені, зокрема російський психолог Лев Виготський (1896—1934) у книзі «Мьішление и речь» (1934).

По-новому синтез психології й лінгвістики втілився у психолінгвістиці, що сформувалась як окремий напрям мовознавства у 50—60-ті роки XX ст.

Психолінгвістика — напрям мовознавства, що вивчає процеси породження, формулювання, звукового вираження і сприйняття мовлення.

Психолінгвістика вивчає мовлення я к діяльність, процеси мовлення з точки зору його організації , механізми утворення та сприйняття мовлення, тобто досліджує ж и в у динамічну реалізацію мовної системи в процесі мовленнєвої д іяльност і . Цей напрям мовознавства займається також дослідженням впливу мислення , всієї психічної діяльності людини на мовлення і, навпаки, впливу мовлення на психічну діяльність загалом і мислення зокрема. Представниками психолінгв істичного н а п р я м у є а м е р и к а н с ь к і мовознавці Чарльз Осгуд (1916—1991) , Джозеф Грінберг (1915— 2001), Ноам Хомський (нар. 1928), російські психологи та лінгвісти Олександр Лур ія (1902—1977) , Микола Ж и н к і н (1893—1979) , Олексій Леонтьєв (нар. 1936), укра їнські мовознавці Маргарита Муравицька (1934— 1998), Віктор Левицький (нар. 1938), Валерій Волков (нар. 1951).

За твердженням М. Муравицької , психолінгвістика розглядає, крім понять «мова» і «мовлення», як надзвичайно в а ж л и в и й с к л а д н и к категорію мовця — представника певної етнічної спільності й одночасно унікальну мовну індивідуальність. Тому цей напрям мовознавства і визначають нині як науку про мовну свідомість. Мовна свідомість не тотожна ні системі мови, ні процесу мислення, вона є основним компонентом особистості мовця і забезпечує відображення й творення ним реального і уявного світів за допомогою мови.

Мовна свідомість індивіда вносить у його мовлення певні особливості, індивідуальні уподобання і певні об-

ііініішми мовознавства 31

мкження (офіцер ліпше знає військову термінологію, між піаніст, і навпаки), внаслідок чого у кожного мовця формується його ідіолект — індивідуальні особливості мого мовної свідомості. Водночас мовець є представником певного етносу, певної нації, на нього діють націо-ішльні менталітет і світосприйняття, що забезпечує єдність мови етносу. Тут уже йдеться не про індивідуальні пполекти, а про народну мову — грузинську, україн-• і.ку, таджицьку, англійську тощо.

Якщо носієм ідіолекту є окрема людина, то носієм конкретної мови є народ, а людської мови загалом — ііюдство. На найвищому рівні визначають не ознаки окремих мов, а спільні особливості, притаманні людській моїй загалом. Ці три рівні (людина, народ, людство) є об'єктом зацікавлення психолінгвістики. Усе, що від-ьунається в мові, спочатку випробовується в мозку людини, у її психіці . Психолінгвістика своїми дослідженнями і спеціальними експериментами дає змогу глибоко розібратися в мовних процесах.

Соціолінгвістика

Мова створена суспільством й існує для задоволення його потреб у спілкуванні , а т акож для передавання інформації від покоління до покоління . Змінюються потреби суспільства — змінюється і мова. Формована тисячоліттями, вона має свою організацію, систему й ипкріпила в собі народне світобачення, національну ментальність. А це означає, що мова, в як ій втілено досвід м и н у л и х покол інь , впливає на суспільство. Створена структурою конкретної мови картина світу певною мірою регламентує поведінку людей та їх світосприйняття.

На початку XX ст. Ф. де Соссюр запропонував поділ мовознавства на внутрішню і зовнішню лінгвістику. Іі ну тр ішня лінгвістика, або і н тр алінгвіс-ш ик а (лат. іігЬга — всередині), вивчає побудову й орга-пізацію мови загалом та різних її рівнів зокрема. Зовнішня лінгвістика, або екстра лінгвістик а (лат. ехі;га — зовні) , розглядає з в ' я з к и мови з і н ш и м и я в и щ а м и . Оск ільки мова є соціальним я в и щ е м , то всі її з в ' я з к и фактично зводяться до взаємодії із суспільством. Тому зовн ішня л інгв істика вивчає мову


як соціальне явище. Дослідженням цього аспекту мови Ф. де Соссюр започаткував соціолінгвістику.

Соціолінгвістика — напрям мовознавства, що вивчає суспільну зумовленість виникнення, функціонування і розвитку мови, механізм взаємодії мови і суспільства.

Соціолінгвістичний напрям розробляли французькі мовознавці Антуан Мейє (1866—1936) та Жозеф Вандрієс (1875—1960). Останній вважав, що, тільки вивчаючи соціальну роль мови, можна збагнути її сутність. Продовжили розвиток соціолінгвістики у XX ст. російський лінгвіст Розалія Шор (1894—1939) книгою «Язьік и общество» (1926), російські мовознавці Євген Поліванов (1891 —1938), Віктор Жирмунський (1891 — 1971), Борис Ларін (1893—1963), Віктор Виног-радов (1894—1969), Федот Філін (1908—1982), українські лінгвісти Юрій Жлуктенко (1915—1990), Олександр Мельничук (1921—1997), Віталій Русанівський (нар. 1931), Орест Ткаченко (нар. 1825), Валерій Аку-ленко (нар. 1925), Олександр Тараненко (нар. 1949). Наприкінці XX — на початку XXI ст. дослідження в галузі соціолінгвістики значно розширилися. Як зазначає російський лінгвіст Федір Березін, намічений зв'язок між мовознавством та соціологією дасть змогу повніше з'ясувати характер причинових відношень між мовою і суспільством.

На сучасному етапі розвитку соціолінгвістики спостерігається все глибше її проникнення у ті сфери, які ще у другій половині XX ст. вважали цариною досліджень внутрішньої лінгвістики. Розгортання студій цього напряму мовознавства призвело і до його розмежування. Так, якщо дослідженням впливу суспільства на мову, як і раніше, займається соціолінгвістика, то для вивчення впливу мови на суспільство сформовано окремий напрям мовознавства — прагматику (грец. рга§тпа — справа, дія) як практичний, прикладний компонент семіотики (вчення про знаки).

Основними досягненнями соціолінгвістики кінця XX — початку XXI ст. є розробка вчення про мовний стан і мовні ситуації, а також створення на ґрунті цих напрацювань соціолінгвістичної класифікації мов. Нині в Україні проблеми соціолінгвістики особливо актуальні, оскільки необхідно вживати дійові заходи для збереження української мови, яка має статус державної, але на значній частині території України за поширенням поступається російській.

ІІ.нірями мовознавства 3 3

Когнітивна лінгвістика

У другій половині XX ст. лінгвісти почали активно шівчати зв'язок мови з ментальною (розумовою) діяльністю людини, що стало основою формування когнітивної лінгвістики. Представниками цього напряму лінгвістики є американські мовознавці Ноам Хомський, Джордж Лакофф (нар. 1941), Чарльз Філлмор (нар. 1929), Воллес Чейф (нар. 1927), а також російські лінгвісти Юрій Сте-панов (нар. 1930), Ніна Арутюнова (нар. 1923), Валерій Дем'янков (нар. 1948). В Україні когнітивною лінгвістикою займаються Світлана Жаботинська (нар. 1953), Олена Селіванова (нар. 1961), Ольга Воробйова(нар. 1952), Лариса Бєлєхова (нар. 1948), Наталія Бардіна (нар. 1954) й Тетяна Ковалевська (нар. 1960). Цей напрям мо-познавства є складовою частиною когнітології — науки про пізнавальні процеси, яка виникла у другій половині XX ст.

Предметом дослідження когнітивної лінгвістики є ісогніція (лат. со^пШо — пізнавання) — процес і результат ментальної діяльності людини. Когніція полягає в обробленні й збереженні інформації. Вона є механізмом, що формує світобачення.

Пізнавальна діяльність людини здійснюється різними шляхами, має різні форми й механізми, але провідним когнітивним інструментом є мова. Когнітивна лінгвістика вивчає особливості репрезентації і збереження знань у ментальному лексиконі, тобто в мові мозку, у свідомості людини, а також їх вербалізу-вання — використання у процесі мовлення.

Головним поняттям когнітивної лінгвістики є «концепт» (лат. сопсеріиз — думка, поняття). Він поєднує зовнішні форми пізнання, передусім мову, з ного внутрішнім чинником — ментальним лексиконом. На думку російської лінгвістки Олени Кубрякової (нар. 1927), концепти є «квантами» знань, що виникають у процесі побудови інформації про об'єкти та їх властивості, даними про те, що індивід знає, припускає, думає, уявляє про об'єкти світу.

Концепти існують у ментальному лексиконі людини. Утворення їх і є основною формою роботи мозку з інформацією. Вони матеріалізуються за допомогою мовлення. Мовними відповідниками концептів є слова, морфеми, усталені словосполучення. Наприклад, слово криголам містить три концепти: крига, ламати й криголам.

2 Вступ до мовознавства


Когнітивна л інгв істика досліджує межові проблеми: я к в ідбувається процес мовлення і я к а підготовча розумова робота д л я цього зд ійснюється; я к почуте усв ідомлюється слухачем, упорядковується в його п а м ' я т і , осмислюється і поєднується з уже наявною у нього інформацією. При цьому основною сферою вивчення когнітивної л інгв істики є не ст ільки сама меж а м і ж м и с л е н н я м і мовленням, ск ільки процеси, що відбуваються в ментальному лексикон і до того, я к мовець заговорив, чи після того, я к слухач почув сказане .

Когнітивна лінгвістика — напрям мовознавства, який розглядає мову як когнітивний механізм, систему концептів, що забезпечує збереження, перебудування інформації в ментальному лексиконі, використання її в мовленні.

Порівняно з іншими напрямами мовознавства, як і досліджують сутність мови, її організацію, мовні зв 'яз ки, когнітивна лінгвістика вивчає мову і мовлення в іншому аспекті , оскільки намагається з 'ясувати особливості, притаманні їм до здійснення акту мовлення.

Досліджує когнітивна лінгвістика також особливості п ізнання людиною об'єктивної дійсності за допомогою мови. З 'ясовано, що інформація, яка надходить у ментальний лексикон, класифікується, перетворюється на концепти. Тобто відбувається концепту аліза-ція — процес формування концептів. Сукупність концептів утворює концептосферу — концептуальну картину світу індивіда. Перероблення інформації, що надходить до свідомості людини, полягає і в катего-ризації — об'єднанні, узагальненні варіантів знання про певний об'єкт, ієрархізації концептів шляхом пор івняння , ототожнення, встановлення подібності фрагментів інформації .

Операції концептуалізації та катетеризації вимагають суб'єктивного розуміння людиною одержуваної інформації . Концептосфера кожної людини має свою специфіку. Однак потреби комунікації , взаєморозуміння людей значною мірою стирають ці розбіжності. Концепти з індивідуальних стають загальноетнічними, утворюючи єдину для відповідної мови концептуальну картину світу. Проте суб'єктивний їх компонент певною мірою зберігається, що зумовлене антропоцентризмом мови. Мову створено людьми і для людей. Тому кожна мова орієнтована передусім на задоволення потреб людства.

Ііішрчми мовознавства 35

і (скільки воно об'єднує окремих людей, то антропоцен-і |ІІІ;ІМ включає певні суб'єктивні моменти.

З наявністю суб'єктивного елементу в ментальному іеіссиконі пов 'язане профілювання . Цей термін ви-

і ористовують у двох значеннях. Американський мово-і швець Рональд Лангакер (нар. 1942) назвав профілю-

< нішям процес зміни значення слів і, відповідно, одного опцепта на інший або породження існуючим концеп-• >м нового концепта. Польський мовознавець Єжи Барт-іміський (нар. 1939) та його учні переосмислили зна

мення цього терміна. Вони розробили вчення про профі-юііання як зміну погляду на той самий концепт, його ціпки, вагомості у сприйнятті різних етносів у різні пе

ріоди історичного розвитку. Представники польської когнітивної школи використовували поняття «профі-щоипння» у своїх працях: «Зміни стереотипу н імця в Польщі та їх і сторико-культуральне зумовлення» , «Стереотип німця й англійця у Франції та в Польщі» , •Спроба профілювання поняття шлях на підставі фразеологізмів польської мови».

Нині когнітивна лінгвістика є одним із найперспек-і•ишііших напрямів мовознавства. Вона озброєна найно-иііпими знаннями (зокрема, комп 'ютерними технологі-НМІІ), дає змогу глибоко пізнати існування, організацію мини в людській свідомості, конкретні механізми породження актів мовлення і всі етапи роботи цих механізмів.


1. Які мови є спорідненими? 2. Охарактеризуйте критерії спорідненості мов. 3. Хто започаткував порівняльно-історичне мовознавство? 4. На яких засадах грунтується типологічне мовознавство? 5. Які проблеми розв'язує ареальна лінгвістика? 6. У чому полягає сутність мовного союзу? 7. Що вивчає функціональна лінгвістика? Н. Які завдання вирішує психолінгвістика? '). У чому полягають відмінності між внутрішньою і зовнішньою

НІМІ містиками? 10. Охарактеризуйте «концепт» як основне поняття когнітивної

МІМІ ШСІИКИ. 11. Що є предметом дослідження когнітивної лінгвістики?


1.3. Природа, функції і будова мови Крім реального світу, що оточує людину, і мислено-

го (віртуального) світу, я к и й міститься в свідомості людини, існує ще й світ мови. Він — єднальна ланка м і ж реальним і внутрішнім світами, охоплює обидва ці світи, відображаючи й поєднуючи їх, роблячи набутком усього людства. Можна не бути в Японії, не бачити вулкана Кіліманджаро, але прочитавши чи почувши розповіді про них, легко їх уявити.

Мова обслуговує людство, будучи суспільним явищем. Вона має свої внутрішні закони, будову, виконує певні функції . Удосконалюючись протягом тисячоліть, мова стала засобом з необмеженими властивостями, я к и й може задовольнити потреби людини у спілкуванні й пізнанні світу.

Мова як суспільне явище

Проблема природи мови цікавила лінгвістів здавна. Одні з них вважали її природним явищем, інші — суспільним.

Німецький мовознавець Август Шлейхер (1821 — 1868) стверджував, що мова є своєрідним організмом, я к и й народжується, живе за біологічними законами, розвивається, старіє і, нарешті, вмирає. Прихильники ідеї про природний характер мови наводили на користь своїх поглядів такі аргументи: мова властива не т ільки людям, а й тваринам; певним расам людей відповідають певні мови; існування явища дитячої мови (слів).

Представники соціологічного напряму в мовознавстві в в а ж а л и мову суспільним я в и щ е м , здобутком людства. Вони спростували аргументи, як і нібито свідчили про те, що мова є природним явищем.

Мова не властива тваринам. Багато з них володіє певними звуковими сигналами, що несуть якусь інформацію. 'Так, курка одними звуками кличе курчат, іншими — повідомляє про знесене яйце , ще іншими — виражає свій переляк. Шимпанзе використовує понад 60 звукових сигналів. Однак такі звукові сигнали не є словами, а отже, і мовою. Це біологічні явища, що ґрунту-

ІІ|іи|юла, функції і будова мови З?

ніться переважно на безумовних і частково на умовних рефлексах. Те, що спілкування тварин не є мовою, запЄф. |н"іус думку про природний характер мови. , /-,'*,

1 Іомилковим. є також твердження про зв 'язок м і ж ' гномою і расою.1 Негри, як і живуть у СІЛА (афроамери-кшіці), розмовляють англійською мовою, хоча належить до негроїдної раси. Дитина розмовляє мовою людей, серед я к и х вона зросла і від я к и х засвоїла її. Відомо чимало випадків, коли немовлята виростали серед носіїв чужої мови, і завжди вона ставала для них рідною. Як правило, носіями однієї мови є представники 1>і:ших рас, а люди однієї раси розмовляють к ількома монами. Отже, природний характер рас не означає, що мова теж є природним явищем.

Мовознавці давно звернули увагу на те, що перші іміова маленьких дітей однакові незалежно від їх етнічної належності . Це двоскладові слова типу мама, пиба, вава з ідентичними в ідкритими складами, я к і побудовані з губного або м 'якого передньоязикового приголосного і широкого голосного звука, найчастіше |н| . Така особливість дитячих слів справді зумовлена природою, недостатнім оволодінням дитиною мовленні ним апаратом. Так, губні звуки малюк відтворює раніше, н іж язиков і . Вимова язикових звуків починаєть-і н :» м ' я к и х , оскільки при їх утворенні я з и к притискається до піднебіння з більшою силою. Отже, губні і м 'які передньоязикові звуки легше відтворювати, н і ж інші приголосні. З голосних звуків дитині найлегше иимовляти [а]: достатньо розкрити я к н а й ш и р ш е рот. Ідентичність складів зумовлена тим, що уже опанований, вимовлений склад легше повторити, н іж будувати новий.

Хоч звучання дитячих слів у різних мовах однакове, проте їх значення не збігається. Наприклад, слово мама н українській, російській, іспанській, арабській мовах шипите «мати», а в грузинській — «батько», у давньогрецькій татта — і «мати», і «баба», у турецькій — «їжа». Слово баба в укра їнськ ій означає «бабуся», у ряді тюркських мов — «дідусь», але в турецькій — оПмтько». Слово неня в українській мові означає «маги », н російській няня — «жінка, що доглядає дитину», и турецькій непе — «бабуся», в іспанській пепе — «дитини», в команчській папа — «біль», в нівхській папа — «їжа». Малюки вкладають у звукосполучення, як і їм пшілсгше вимовити, те значення, про яке вони довіду-


ються від дорослих. Діти навчаються мови від оточуючих, а не засвоюють її від природи. І

Опановують мову лише люди. Інші істоти (зокрема, папуги) можуть навчитися відтворювати чимало слів або цілих фраз, однак вони не володіють мовою свідомо, я к людина. Тому є підстави стверджувати, що здатність до опанування мови закладена в людині на біологічному, генному рівні. Наука відкрила окремий мовний ген, я к и й відповідає за здатність до оволодіння мовою. Однак біологічна основа мови (як і самої людини) не заперечує її суспільного характеру.

Особливість мови я к суспільного явища полягає в тому, що вона є засобом спілкування людей. У межах одного суспільства більшість людей послуговується однією мовою. Однак у певних прошарках суспільства, я к щ о вони хочуть відмежуватися від загалу, з 'являється тенденція до мовного виділення£Так, російське дворянство, розмовляючи французькою мовою, й українська знать, спілкуючись польською, а згодом російською мовою, намагалися таким чином відгородитися від народу. /

Отже, Мова не є природним явищем, вона має яскраво виражений суспільний характер. Про суспільну сутність мови свідчить те, що вона тісно пов 'язана із суспільством, є однією з істотних його ознак. Поза суспільством вона стає мертвою, а жодне суспільство без мови існувати не може.

Знаковий характер мови

У процесі життєдіяльності люди використовують різні знаки та їх системи. Прикладами знакових систем є світлофор, дорожні знаки, п 'ятибальна (або дванадця-тибальна) система оцінювання знань, форми ввічливості. До знакових систем належить і мова.

Знак — матеріально виражене умовне і довільне позначення чогось.

Знаки не слід ототожнювати із симптомами, тобто прикметами. Зокрема, морозяний візерунок на вікні свідчить, що надворі холодно. Але він є симптомом, а не знаком. Знаки створюються й існують т ільки в суспільстві. Будь-що може стати знаком, я к щ о люди про це домовляться. Так, букет квітів на вікні є звичайним

і|іи|іпд,і, функції і будова мови 39

предметом, гарною річчю, оздобою помешкання. Але за НІДІІОНІДНОЇ домовленості цей букет може стати знаком, мм|иі:и[иком умовної інформації («Заходьте, ш л я х вільній» або, навпаки, «Явка провалена, рятуйтесь» тощо). иж(!, для знака характерні такі властивості, я к умов

ність і довільність. У м о в н і с т ь з н а к а . Полягає вона в наявності зго

ні, домовленості суспільства чи його частини про інфор-кіцію, яку виражає знак. Червоний вогник світлофора

• мімічає «стій!» лише тому, що суспільство наділило йо-кі таким змістом. Неважко уявити собі іншу домовле-ііісгь: «шлях вільний».

Мові я к знаковій системі також притаманна умовність. Щоправда, домовленість про значення слів не є нчшосередньою. Вона складалася внаслідок розвитку успільства. Історичні умови, різні обставини призвели (о того, що в конкретній мові за певним явищем я к його :шак закріпилася певна назва. Так, російське слово конфеша, чеське ЬопЬбп, українське цукерка називають т і ї самий предмет. Умовність не означає, що один мовнії іі знак можна замінити іншим. Слово корова не можнії замінити словом кінь. Однак інакші суспільні умови розпитку цілком могли б надати наведеним словам іншого змісту. Свідченням цього є генетично споріднене і і'.чоже за звучанням до українського корова латинське • ново сегоиз, яке означає «олень».

Д о в і л ь н і с т ь з н а к а . Вона передбачає відсут-н ість органічного, внутрішнього зв ' я зку м і ж предметом і його позначенням (знаком), м іж ідеєю про предмет (кмістовим боком знака) та звуковим виразником цієї Ідеї (формальним боком знака). Знак не породжується предметом, а довільно приписується йому. Мовним знаним, зокрема словам, також характерна довільність. Якої! назва речі породжувалася нею, то кожна річ на світі мала б ту саму назву і, відповідно, не було б різних мов.

Довільність немотивованих, тобто не утворених від пішого слова (непохідних), слів незаперечна. Мовознавці з іткнулися з проблемою довільності мотивованих (похідних) слів. Наприклад, слово кінь є немотивоване, доцільне. А слова конина, конюх, коник (комаха) утворені від слова кінь. Такі слова теж є довільними, незважаючи на свою мотивованість. Коника назвали так за вдатність цієї комахи до великих стрибків. Тут довільності немає. Але ж у коника є багато інших властивостей, і будь-яку можна було б обрати для назви. Росій-

40 Загальні засади

ська назва коника кузнечик ґрунтується на здатності Цієї комахи утворювати характерні звуки. У вибогі : я Г : Г д Г л ь н £ г т а ' я в и щ а т о щ ° д л я й о г° - ^ -п^?Т,ЖЄ' М ° В а Є з н а к о в о ю системою, оск ільки для усіх слів (немотивованих і мотивованих) , а т акож інших п значущих одиниць характерні умовність ГдовТль

о с я ж Й с 1 ™ ^ ^ 0 1 3 1 ™ С И С Т Є М М 0 В а в і ДР і з няється все-™ , % ' У н 1 в е Р с а л ь н і с т ю . Інші знакові системи ма-можна он1нюУ

к ° Ф Є Р У Д І Ї- Н а п Р * ™ ' світлофором не ? ™ к ошнювати знання , трагічно завершилась би спроба замінити дорожні знаки формами ввічливості Мова е складною знаковою системою. Окремі їїзНаТи ^ило Р 1 Є В Ж И В а ю т ь с я ізольовано: мовний ?нак, як пра вило є компонентом ширшого висловлення, яке являє собою знаковий ланцюжок (речення або текст? н і с т ю Д ™ Т Т З Н а К ' • з о к Р е м а мовний, є двобічною сут-фоТмаліниі 3,МіСтовий (™, що вона виражає) і ти ЧІП (7' Ч И М в и Р а ж а є Т ь с я її зміст) аспе\к-Г3 „ 'а чи ваІТ* (™йН З М І С Т у ) в и й н я т о ще називати

начиючим П ' & И ° Г ° Ф ° Р М У ( П Л а Н в иРа*<ення) ~оз-з м і с 7 ? н а ч е ^ н Я / С 1 Х М ° В Н И Х З Н а к а Х « в ч у в а н и м є зміст, значення, а означуючим — звучання. Російський н и є Т Г Ц Ь Ю Р І Й М а С Л О В ( 1 9 1 4 - 1 9 9 0 ) у книзі < В ™ в и е в я з н к о з н а н и е » означуюче називає експонен-т ом (лат. ехропепз - той, що виставляє для огляду) о і а л ^ Г а Л Ь Н И Й а С П Є К Т З Н а к а ' т о б т о означуюче є м 2 е -? о Т с н ™ н И я Р о Т „ Н Н Я М З Н а К а ' о б о в ' я з к о в о ю умовою йо-Ш Р П І ! Д Н а К У М е ж а х м о в и я к знакової системи матеріальним вираженням знака може бути й відсут нуваЬ

нВ

нИ

яР а^ГН Я - Н а Цьому ґрунтується, н а п р и к л а д . ї -

с!ов^7п ИХ * л е к с 1 й - У відмінковій парадигмі вого в ? Л м і н к Р Г РОДОВОГО> Давального, орудного і місце-л Т . Л Д , В ° Д Н И Н И м а ю т ь матеріально виражену флексію, а форми називного і знахідного в і д м і н к и одУ

ї л е к с і 7 ю Д Л Ь ° В У ф Л Є К С І Ю - Т о б т о У межах парадигми флексією стає її відсутність. м

^ 0 ж е н з н а к системи відрізняється від іншого дифе-ренц ги ними ознаками. Відсутність ознаки - т е ж Г о г і ^ Г а Г н ^ Г н ° Д Н І Г 3 Д и Ф е Р-ЦІЙних ознак мов п а л е н н я Г«пп а Я В Н 1 С Т Ь а ? ° відсутність матеріального вираження (маркованість/немаркованість). МоряС1„3оНаКИ -1 з н а к о в і системи є засобом спілкування Мова, на відміну від інших знакових систем, як і мають

ііШ|іп/іп функції і будова мови 41

4ІТМИ обмежену сферу застосування і за її межами не ді-.іііь, •• исеосяжною знаковою системою, що не має обме-'ічіиь у иикористанні.

Мопа і інші засоби спілкування

I Ірпмітивні засоби спілкування живих істот виникли р ішіте від людини і мови. Проте форми спілкування ширші не є мовою.

Моїм відрізняється від комунікативних систем у ширші такими ознаками: її правила передаються шля-чом ііивчення, а не успадковуються; мові притаманна і рпмптична структурованість, завдяки чому нові вислов-'ІІІІІІМШІЯ творяться за аналогією до вже утворених ви-•• цшініовань або ж шляхом їх перебудови; учасники мов-іи>і комунікації можуть і передавати мовні сигнали, і іді'ржувати їх, тобто при мовній комунікації наявний ІІІІПОГ, а у тварин діалогу немає.

Людина може спілкуватися не т ільки за допомогою •VI <> її її. Суспільство створило і немовні засоби спілку-і и і і і п я .

Ііербальні засоби спілкування. Мова є вербальним І мит. УОГЬШП — слово) засобом спілкування. Спочатку шипі існувала лише у звуковій формі, тобто реалізувала-м V процесі мовлення і сприймання на слух. Мову мож

нії пуло сприймати т ільки у час її звучання і на відстані, і мкої її можна було почути. Для подолання цих обметеш, звукової мови винайшли письмо. Завдяки сучасним технічним засобам (телефон, телевізор, радіо , комп'ютер) звукова мова може долати будь-які відстані, фіксуватися, зберігатися протягом тривалого часу (магнітофонна стрічка, дискета тощо). Однак подолання в нині час обмежень звукової мови не звузило сфери застосування письма.

II а основі письмової форми мови розвинулися інші її спеціальні форми, я к і належать до вербальних засобів спілкування. Ними є:

азбука Морзе (позначення букв за допомогою ком-гіі націй крапок і тире; використовують у телеграфному передаванні інформації);

анбука Брайля для сліпих (запис висловлення ре-'іі.сфними крапками, як і відтворюють алфавіт і сприймаються на дотик);

42 Загальні засади мовознавстві

— ручна азбука д л я глухонімих (відповідниками букв у ній є різні конфігурації пальців);

— морська сигналізація; — різні види стенографії (швидкий запис усної мови

за допомогою скорочень та умовних позначень); — найрізноманітніші форми тайнопису, зокрема розвідницькі шифри. Отже, мова, будучи всеосяжним засобом спілкуван

ня , породжує ряд вторинних вербальних засобів — графічних. Звуки заступаються літерами чи іншими писаними знаками і сприймаються з допомогою не слуху, а зору. Залежно від потреб такі знаки можуть сприйматися на дотик, набувати різних зорових форм, але все це — вербальне спілкування, що трансформує т ільки означуюче, не зачіпаючи означуваного.

Невербальні засоби спілкування. Окрім вербальних засобів спілкування, люди використовують і невербальні. До них належать міміка і жести, сигнали або системи сигналів, деякі види мистецтва.

М і м і к а і ж е с т и . Вони є основними невербальни-ми засобами спілкування. Міміка — зміна виразу обличчя , рух лицевих м 'яз ів . Вона виявляється спонтанно й розмито, але загалом досить виразно передає характер і почуття людини. Так, насуплені брови виражають незадоволення, в ідтягування кутика губ (здебільшого лівого) вказує на незгоду. Підморгування має залежно від ситуації різні значення.

Жести — рухи тілом, переважно руками , я к і мають певне значення, виражають певні почуття і супроводжують звукове мовлення або використовуються окремо від нього. Жестами є, наприклад , знизування плечима, що виражає сумнів або незнання, ствердне чи заперечне похитування головою, помах рукою, що означає «ходіть сюди».

У міміці і жестах є інстинктивний, підсвідомий шар , що регулюється першою сигнальною системою (наприклад, мімічний вираз, що позначається словосполученням «роззявити рота», сміх і сльози), і усвідомлюваний, регульований волею, виконуваний під контролем розуму шар (уклін, потискання руки , кількаразове похитування випростаним вказівним пальцем вперед — назад, яке виражає докір). Усвідомлювані жести і мімічні вирази легше передаються словами і, отже , ближчі до мови, н іж інстинктивні . Обидва шари мі-

, /и, функції і будова мови 43

МІкн і жестів є невербальними засобами спілкування, ІІПГІІІІПТО давнішими за мову.

Нпнченням міміки і жестів як засобів спілкування ний мнеться пара лінгвістика — розділ мовознав-И'им, що вивчає невербальні засоби мовної діяльності.

С и г н а л и а б о с и с т е м и с и г н а л і в . Ці невер-'ь' м,иі засоби спілкування мають технічну природу,

і і'мими сигналами є гудок на заводі, сирена швидкої >моги, зображення виробу, що продається чи виго-іясться на певному підприємстві , емблема, лейбл .ірна етикетка з фірмовим знаком), бренд (назва ми чи її виробу, за якою судять про якість продук-

До систем сигналів належать світлофор, дорожні .и, залізничні знаки, наукова символіка. Усі ці нецільні засоби спілкування можна розшифрувати за імогою мови. Так, зелений вогник світлофора озна-«шлях вільний», а жовтий — «будь обережним».

' ні пали і системи сигналів є відповідно знаками і знаком и ми системами.

Д е я к і в и д и м и с т е ц т в а . Мистецтво є специфічною формою суспільної свідомості, що відображає дійсність у художніх образах. Усі його види належать до засобів спілкування. Винятково вербальну форму мис тільки література. У театрі (у тому числі й опері) і кіно поряд з іншими матеріальними засобами створенії н художніх образів важливу роль відіграє мова. Але існують і такі види мистецтва, як і не використовують мо-

Гак, у живописі засобами створення художніх обра-<•. колір і малюнок, у графіці — малюнок, штрих , лотінь, у скульптурі — об'ємно-просторові форми, у

•, .міці — звукоінтонація, у балеті — танець. Тут мовними елементами є лише назви творів.

Звичайно, невербальні види мистецтва так чи інакше іііпГязані з мовою: їх твори можна описати (лібрето (сло-ІІГІ'ІІИЙ текст) балетів, різні огляди, рецензії, праці мис-ті'іі/і'нознавців), певним чином осмислити через мову. ()диак рівнозначно, адекватно передати мовою твір будь-икого невербального мистецтва неможливо. Словами можна виразити лише сприйняття, враження, розуміння мистецького твору. Художник, скульптор, композитор та ін. звертаються до людей, спілкуються із суспіль-("піом невербально, за допомогою притаманних їхньому инду мистецтва матеріальних засобів розкривають гли-Гіипу і красу життя , людських почуттів, задовольняючи •чтетичні потреби людей і створюючи естетичні ідеали.

їм] Загальні засади мовознавства

Як засоби спілкування всі види мистецтва, міміка і жести, сигнали і сигнальні системи поступаються мові, ї ї перевага у всеосяжності, придатності для передавання найрізноманітнішої інформації.

Загальнонародна мова і її диференціація

* Мовою користується увесь народ, вона є загальнонародною, спільним надбанням нації. Д л я кожної окремої мови характерна диференціація, тобто існування певних варіацій (різновидів). Ними є літературна мова, діалекти, просторіччя, койне, суржик.

Літературна мова. Вищою формою загальнонародної мови є літературна мова. Для неї характерні такі ознаки:

— наявність двох форм: усної і писемної. Літературна мова (як виняток) може також існувати лише в усній формі — у вигляді заучуваних фольклорних або сакральних текстів (наприклад, ведійська мова). Однак її використання без писемної форми функціонально обмежене, а розвиток ускладнений;

— унормованість, або кодифікація; — загальноприйнятість, тобто загальнообов'язковість, норм; — поширення на всій мовній території; — наддіалектний характер; — стилістична диференціація. Літературних мов існує менше, н іж загальнонарод

них, тому що багато з останніх (переважно з незначною кількістю носіїв) не мають своєї писемності і, отже, літературної форми.

Літературна мова — унормована форма загальнонародної мови, яка характеризується існуванням усного-'і писемного варіантів, розвинутої системи стилів і обслуговує усі сфери діяльності сус-

\ пільства.

Існування літературної мови вимагає відповідного рівня організації суспільства та його освітніх установ, своїх знавців і користувачів, наявності сфер для її використання. Оволодіння нормами літературної мови всіма суспільними верствами є ознакою культурності. Без літературної мови неможливе повноцінне функціонування держави.

Літературна мова формується на основі певного діалекту (діалектів) загальнонародної мови.

і|рц|кіда, функції і будова мови 45

Діалекти. Н и ж ч и м и формами загальнонародної мощі с. діалекти. Вони, порівняно з літературною мовою, миють обмежену сферу застосування і є більш варіативними. Як і інші засоби спілкування, діалекти мають < мої норми, проте їм не притаманна чітка наукова кодифікація. Вивчення діалектів є важливим джерелом Істр і ї мови, етнографії та історії народу.

Діалект (грец. діаіектоз — говір, наріччя) — форма загальнонародної мови, яка є засобом спілкування на певній території або обслуговує певну соціальну групу людей.

Виокремлюють територіальні і соціальні діалекти. Т е р и т о р і а л ь н і д і а л е к т и . Ними є локальні ва

ріації загальнонародної мови, я к і мають фонетичні, граматичні та лексичні особливості. Так, на південному сході України кажуть буря, на півночі — бура, а на південному заході — буріш. На півдні Росії акають — нена-голошені [о], [а] вимовляють як [а], звук [г] — як щілинний: [палава]. На півночі Росії, навпаки, окають, тобто нснаголошені [о], [а] вимовляють як і належить — [о] та |и|, а звук [г] — я к проривний: [голова]. На півночі Німеччини вулицю називають Зігаре, а на півдні — Саззе.

Розмежування понять «територіальний діалект» і «мова» іноді викликає труднощі. Воно ґрунтується на ііласне мовних ознаках: територіальні діалекти однієї мови характеризуються високим ступенем близькості, носії різних діалектів легко розуміють один одного.

Лінгвістичним показником, що дає змогу розмежувати діалект і мову, є мовні зміни, зокрема фонетичні. Одна фонетична зміна не може відбуватися одразу в різних мовах, але може охоплювати територію різних діалектів однієї мови. Поки межі певних діалектів є проникними для фонетичних змін, ці діалекти належать одній мові. Якщо така проникність зникає, то це означає, що відпо-нідні діалекти є різними мовами. Так, вторинне пом'якшення приголосних, що відбулося в XI ст. у мові північної частини Київської Русі, не проникло на південь: українська мова і досі має тверді приголосні перед [є], а збереження твердості перед [і] призвело до його злиття з [ьі] (пор.:рос. село, білор. сяло (із [с7]) і укр. село (із [с]); рос. сипнії, син, білор. сіні, сьін і укр . синій, син). З іншого боку, перехід укра їнських [о], [є] в [і] розпочався теж у XI ст. внаслідок занепаду редукованих звуків , але на північ не проник . Це свідчить про те, що в XI ст. українська мова вже виокремилася з давньоруської мови.


Основою розмежування мови і діалекту можуть бути історичні обставини і умови формування. -Наприклад,

-нижньонімецькі (північні) і верхньонімецькі (південні) говори (діалекти)- відрізняються настільки, наскільки польська мова відрізняється від чеської або російська від української. Чотири основні діалекти китайської мови (північний, у, мінь, юе) мають ще глибші відмінності — більші, наприклад, н іж р ізниця м іж українською і чеською мовами. Носії різних діалектів тут без перекладача не розуміють один одного. Із суто політичних, а не лінгвістичних міркувань у XX ст. молдавську та румунську мови тривалий час вважали різними, і лише після розпаду Радянського Союзу стало відомо, що

^молдавська мова насправді є не мовою, а діалектом румунської мови.

Крім сприятливих чи несприятливих історичних обставин, для розмежування мови і діалекту важливе значення має і почуття етнічної само ідентифікації. *Угі~ китайці вважають себе саме китайцями, і тому їхні чотири діалекти, що лінгвістично мали б бути визнані різними мовами, залишаються діалектами китайської мови. У лінгвістичному відношенні нідерландська мова значно ближча до нижньонімецьких говорів, ніж останні до верхньонімецьких. -Однак різна етнічна самоіден-тйфікація нідерландців і німців, зумовлена їхньою історією та ментальністю, спричинила те^іно нідерландська й німецька мови є різними мовамилТТолітика русифікації століттями спиралася на тезу, що українська і білоруська мови — це діалекти російської. І саме розбіжності етнічної самоідентифікації, народної ментальності дали змогу українцям і білорусам зберегти свої мощці

Територіальні діалекти є повноцінними засобами спілкування. Будучи локальними різновидами однієї мови, вони не роз 'єднують етнос, а об'єднують його. Слушним є твердження мовознавців, що діалект — територіальне відображення часу, адже мова безперервно змінюється. На різних територіях ці зміни, я к правило, мають різний темп, переважно повільніший, н іж у літературній мові. Тому діалекти зберігають дуже давні мовні факти. Російський мовознавець Олексій Шахма-тхш -(1864—1920) вважав, що для історії мови дані діалектів є вагомішими за свідчення писаних пам 'яток .

С о ц і а л ь н і д і а л е к т и . Це корпоративні форми спілкування, як і є засобом умисного відмежування від загальнонародної мови. Вони обов'язково включають

і||іи|ш;і.і, функції і будова мови 4>;

щось специфічне, не притаманне загальнонародній мо-пі, кокрема запозичення з різних мов, слова з особливим іІІІП'К'ННЯМ ТОЩО.

До соціальних діалектів належить жаргон. Його різні шилами є сленг (молодіжний жаргон), арго (конспіра-іпіший або кримінальний, злодійський жаргон).

Жаргон (франц. ]аг£оп — незрозуміла, нерозбірлива, первісно — пташина, мова) — різновид мови окремої, відносно стійко)' соціальної групи, об'єднаної соціальним станом, віком, професією, ін-іересами, який вирізняється лексикою та вимовою.

Використовують жаргони невеликі соціальні прошарки. Ці соціальні діалекти виникли не стільки для того, щоб приховати свої розмови від інших людей, гкільки для соціального виокремлення, наголошування іш своїй належності до певної суспільної групи.

У минулому поширеними були дворянський, злодійський і жебрацький (лірницький) жаргони. Відомий також богемний жаргон, яким розмовляли митці , що вели легковажний спосіб життя . Нині існують учнівський і студентський жаргони, як і часто називають сленг СІЛІ а (англ. з1ап§ — жаргон). Збереглися й досі тюремно-кримінальний жаргон, або арго (франц. аг£оі — жаргон), основою якого є російська мова (по фене ботать олпачає «говорити на тюремному жаргоні») , і військо-ний жаргон.

Жаргони різних соціальних груп, ґрунтом я к и х є українська мова, дослідив український мовознавець з діаспори Олекса Горбач (1918—1997). Він розумів це явище дуже розширено, включаючи до складу арго слона з експресивним забарвленням. Так, до вояцького жаргону О. Горбач відносить слова башка, макітра (голова), пацан (хлопчик), тьопати (йти), придибати (прийти) тощо.

Специфікою жаргону є наявність певної кількості особливих слів або переосмислених чи деформованих слів літературної мови. Як зауважив український мо-ноянавець Леонід Булаховський (1888—1961), «своєрідністю вони завдячують самому лексичному складу, не підрівняючись в інших відношеннях від звичайної мови інших суспільних груп населення». Так, у злодійському жаргоні слово купити вживалось у значенні «вкрасти» (відоме прислів 'я : Купив та й насилу втік). Жаргонна фраза могла бути зовсім незрозумілою для сторонніх людей і нерідко саме тому й уживалась . Наприклад,


жебрацька (лірницька) фраза Годі сухмаї кусморити, хоч ставреників накурляю (Г. Хоткевич) означає «Годі сухарі гризти, хоч вареників наварю». В окремих жаргонах слова утворюються за допомогою переставляння складів (даво замість вода), в ідкидання крайніх літер слова (так, імовірно, утворився термін «арго» від поняття «жаргон»). Жаргони є не окремими мовами, а лише засобами мовного виокремлення чи мовної конспірації . Вони не мають загальнонародного характеру, використовуються кількісно обмеженими соціальними групами.

Просторіччя, койне і суржик. Різновидами загальнонародної мови, які займають проміжне місце м і ж діалектом і літературною мовою, є просторіччя, койне і суржик.

П р о с т о р і ч ч я . Воно характеризується некодифі-кованістю і неунормованістю. Своєю некодифікованіс-тю просторіччя відрізняється від літературної мови, а відсутністю територіальних і соціальних обмежень щодо поширеності — від діалектів (має наддіалектний характер) . Цьому різновиду загальнонародної мови притаманні лексичні (уп'ять, ружжо), фонетичні (шо, хвер-ма, радіво) і граматичні (тудою, літра) особливості.

Просторіччя — форма загальнонародної мови, яка охоплює всі мовні явища, що не є діалектними й літературними, і не має територіального або соціального обмеження.

До просторіччя відносять неправильні форми, тобто в я к и х порушені літературні норми (укр. звиняйте, транвай, рос. местов нет, много делов), а також згрубілі , знижені форми (укр. варнякати, базікати, верзти, бовкнути). Просторіччям є і так звані одесизми (їх іноді називають «одеською мовою»). Вони утворилися переважно шляхом проникнення в розмовну російську мову елементів української та інших мов (за всю Одессу, я с вас смеюсь, слушай сюда, холодно в ноги тощо). Подібні прояви просторіччя спостерігаються не т ільки в Одесі, а і в інших містах України, де російська мова контактувала з українською.

Майстерно використав українське просторіччя для створення образів не дуже інтелігентних героїв у своїх у с м і ш к а х укра їнський письменник Остап В и ш н я (1888—1956). До XIX ст. в Україні й Росії просторіччям розмовляли, зокрема, робітники, ремісники, міщани, представники сільської інтелігенції. Воно було не стільки поганим варіантом літературної мови, скільки облагородженим варіантом діалекту. У французькій лінгвіс-

Природа, функції і будова мови 49

тиці існує поняття «Ггапсаз ге^іопаї». Ним позначають різновид французької мови, я к и й не є літературним, оскільки має певні регіональні риси, але вже не є й діалектним. Це типовий приклад просторіччя як особливого засобу спілкування, що виник унаслідок неповного стирання діалектних ознак.

К о й н е . Цей різновид загальнонародної мови виникає у великих містах (афінське койне, лондонське койне), на значних територіях, у країнах й існує переважно в усній формі, стаючи передумовою формування або зміни літературної мови. Як правило, койне утворюється ще до появи писемності.

Койне (грец. коіпе — спільне) — спільна мова, яка сформувалася шляхом згладження діалектних розбіжностей.

Койне здавна формувалося в економічних, торговельних, політичних, воєнних центрах я к засіб порозуміння носіїв р ізних д іалектів . Київське койне витворилося ще до появи писемності у східних слов ' ян . Найпоширен іші форми койне можуть ставати основою літературної мови. Так, англ ійська л ітературна мова сформувалася переважно на базі лондонського койне. Форми койне, я к і не одержали писемної кодифікаці ї , розвинулись у просторіччя.

С у р ж и к . Слово суржик здавна вживалося на позначення нечистого зерна — пшениці з домішками жита (жита з ячменем, ячменю з вівсом), а переносно воно стало означати й «суміш мов».

Суржик (рос. рожь — жито) — засмічена мова, у якій штучно поєднуються одиниці різних мов без будь-якої їх нормалізації.

Для української мови проблема суржику стала особливо актуальною у XX — на початку XXI ст.", оскільки в цей час в українському мовленні (усному і писемному) набули значного поширення домішки російської мови. Спостерігається навіть суміш цих мов. Про небезпеку суржику писав український письменник Анатолій Погрібний (нар. 1942): «Охоплюючи геть усі поверхи суспільства, господарем нашої мовної ситуації є сьогодні саме він... Є розмовні варіанти літературної мови, є діалектні варіації, але у нас, в Україні, на першому плані — суржик. Те, що він хвороба, ненормальність, — очевидно».

Отже, суржик як форма загальнонародної мови негативно впливає на літературну мову, певною мірою засмічує її.

/ф Загальні засади мовознавства

Стилістична диференціація літературної мови. Обслуговуючи різні сфери суспільної діяльності, літературна мова як форма загальнонародної пристосовується до них. Таким чином утворилися функціональні стилі — різновиди літературної мови, як і характеризуються стійкими особливостями в доборі та застосуванні мовного матеріалу. Тому можна стверджувати, що стилі мови є типами її функціонування. В. Виноградов визначив поняття «стиль» так: «стиль — це суспільно усвідомлена, внутрішньо об'єднана сукупність прийомів уживання , відбору і поєднання засобів мовного спілкування в сфері тієї чи іншої загальнонародної, загальнонаціональної мови».

Диференціація літературної мови пов'язана передусім з такими сферами людської діяльності, як виробництво, наука, художня література, публіцистика, засоби масової інформації, релігія, управління, побут. Відповідно виокремлюють виробничо-професійний, науковий, художній, публіцистичний, інформаційний, конфесійний, офіційно-діловий та розмовно-побутовий стилі мови,

^и? и •' ^ Функціональні стилі літературної мови характеризуються певними особливостями на всіх її р івнях, а найбільше — на лексичному і синтаксичному. Так, для наукового стилю властиві насиченість термінами, униканн я образності, розгалужені синтаксичні побудови. Для офіційно-ділового стилю притаманні однозначність, докладність, усталені звороти, громіздкі конструкції . Розмовно-побутовому стилю характерні особлива невимушеність, діалогічна спрямованість, неприйнятні для інших стилів звороти і слова. Основою художнього стилю (або стилю художньої літератури) є вжиті у переносному значенні слова. Для нього характерна відкритість, тобто можливість проникнення елементів інших стилів.

Існує така сфера діяльності людини, як листування, ^що теж має виразні мовні особливості (усталені форму-І л и , засоби інтимізації , особлива побудова «розмови на відстані»). Тому деякі мовознавці виокремлюють епістолярний (грец. ерізіюіе — лист) стиль. Зрозуміло, що його важливість і сфера застосування значно вужчі , н іж інших стилів.

Функціональні стилі є варіаціями одної літературної мови. Мовна єдність різних стилів ніколи не втрачається і завжди чітко усвідомлюється. Тому, наприклад, науковий стиль не може стати особливою «науковою мовою», хоч такий вираз іноді використовують.

Природа, функції і будова мови , 5 1

Оскільки виробництв, професій, а також наук існує дуже багато, то й !виробничо-професійний і науковий функціональні стилі; не становлять такої єдності, я к , наприклад, публіцистичний. Кожен із цих стилів (поділяють на дрібніші функціональні мовні єдності, як і мають чимало спільних, об'єднувальних мовних ознак і позначаються термінами «підмова», «субмова».^Можливе також існування субмов і в інших функціональних стилях, зокрема в інформаційному. Функціонують такі субмови виробничо-професійного стилю: субмова нафтової промисловості, субмова радіоелектроніки, субмова електронної обчислювальної техніки тощо. Науковий стиль представлений субмовами хімії, лінгвістики тощо. Такі функціональні мовні єдності відрізняються переважно своєю термінологією. Виявлено й інші кількісні та щсісні розбіжності м іж різними субмовами.

І Крім функціональних стилів, у літературній мові виокремлюють експресивні стилі — її різновиди, для я к и х характерна емоційна забарвленість. Розрізняють урочистий (піднесений), риторичний, офіційний (холодний), фамільярний, інтимний, жартівливий (гумористичний), іронічний (насмішкуватий), сатиричний експресивні стилі. Усі вони існують на тлі нейтрального стилю (найпоширенішого) і обумовлені не сферою застосування, а ситуацією.

Функціональні і експресивні стилі переплітаються. Так, усі експресивні стилі можуть бути використані в художньому функціональному стилі, майже всі — в публіцистичному та розмовно-побутовому, значна їх частина — в інформаційному. Науковий функціональний стиль послуговується нейтральним експресивним стилем, звертаючись іноді до риторичного.

ч-/)тже, загальнонародна мова існує у різних формах. Усі вони розвинулися історично і зумовлені потребами або труднощами суспільства. Найвищою формою загальнонародної є літературна мова. За її відсутності загальнонародна мова являє собою сукупність діалектів.

Мовна ситуація

Існування диференціації загальнонародної мови, а також стилістичної диференціації літературної мови обумовило виникнення проблеми мовного стану — сукупності усіх форм і видів функціонування мови.


Компонентами мовного стану є форми загальнонародної мови (літературна мова, діалект, просторіччя), функціональні й експресивні стилі літературної мови, форми її реалізації (усна і писемна). Ними можуть стати й різні мови, я к щ о вони функціонують в одному суспільстві. Так, у XIX ст., за часів Австро-Угорщини, на Буковині компонентами мовного стану в містах, крім українських діалектів і просторіччя, були українська літературна мова, що формувалася тут у двох видах (так зване язичіє та мова на базі місцевих діалектів), і німецька мова.

Мовний стан є явищем змінним, оскільки склад його компонентів та значущість кожного з них не однакові в різних суспільствах і в різний час функціонування одного суспільства. Розрізняють діалектний стан мови (при відсутності літературної мови), стан національної мови (при наявності національної літературної мови), стан двомовності, причому з наявністю суржика (в Україні) чи без нього (у Бельгії) . Російський мовознавець Георгій Степанов (1919—1986), я к и й розробив учення про мовні стани і мовні ситуації, зазначав, що типи станів є похідними від типів соціуму.

Від мовного стану, його конкретного типу, залежить мовна ситуація.

Мовна ситуація — функціонування мови чи кількох мов у суспільстві для задоволення його комунікативних потреб.

Мовну ситуацію можна розглядати з двох точок зору: 1) в аспекті функцій, як і виконує певний компонент

мовного стану в різних суспільствах (наприклад, один з південно-західних діалектів української мови у вихідців з України русинів, що оселились у XVIII—XIX ст. на території сучасних Югославії та Хорватії, став виконувати функції літературної мови);

2) в аспекті компонентів мовного стану, як і функціонують в одному суспільстві. В Україні найвагомішими з таких компонентів є українська (державна) і російська мови.

Кожен компонент мовного стану реалізується тільки в конкретній мовній ситуації, яка і обумовлює його значення, функціональне навантаження, відношення до інших компонентів. Так, загалом ситуація української мови на поч. XXI ст. характеризується, з одного боку, в ідношеннями між діалектами та літературною мовою, а з другого — відношеннями м і ж українською мовою як


державною та російською. Водночас у різних регіонах мовна ситуація має певну специфіку. У великих містах сходу й півдня України значна частина етнічних українців досі розмовляє російською мовою, а точніше — суржиком. У багатьох менших містах цього регіону поширений виразніший суржик — суміш української та російської мов і діалектизмів. Такий мовний стан негативно впливає на норми як української, так і російської мов.

Мовна ситуація є історично змінним явищем. З часом функціонування літературної мови розширюється, а діалектів — звужується. Наприклад, у ситуації українсько-російської двомовності до 1991 р . спостерігалося звуження сфери функціонування української мови. В час національного утвердження незалежної України це звуження у деяких регіонах не т ільки припинилось, а й поступилося, принаймні юридично, розширенню.

Змінюються не лише відношення компонентів, що характеризують мовну ситуацію, а й самі типи мовних ситуацій. Д л я національного періоду, на думку Г. Сте-панова, типовими є відношення м іж діалектами та єдиною літературною мовою, а для донаціонального періоду — відношення між територіальними діалектами. Фактично ж у останньому випадку доцільно розрізняти ситуації племінного періоду (відношення м іж племінними діалектами і формування койне) та періоду народності (відношення між діалектами, відношення м іж усною та писемною формами мови, відношення м іж різновидами писемної мови).

Реальна мовна ситуація в державі встановлюється шляхом її соціолінгвістичного дослідження — анкетуванням різних соціальних верств населення, вивченням відповідних законів та інших офіційних документів, їх конкретної реалізації . а

Мова і мислення

Мова я к засіб пізнання навколишнього світу тісно пов 'язана зі свідомістю — специфічною формою психічного відображення об'єктивної дійсності, я к а охоплює також самопізнання, емоційні та вольові процеси. Мова є практичною свідомістю, оскільки завдяки їй свідомість однієї людини стає доступною для інших людей. Обмін думками м і ж індивідами зумовлює формування свідомості окремої людинни^


Складовою свідомості є мислення — відображенн я об'єктивної дійсності людиною в уявленнях, поняттях , судженнях , умовиводах. Свідомість з ' я в и л а с я , можливо, одночасно з мовою, а елементарна форма мислення (допоняттєве мислення) зародилася до виникнення мови. Потреба у спілкуванні з іншими людьми, яка зумовила виникнення мови, з 'явилася тоді, коли у людей уже було що сказати одне одному, тобто сформувалися певні думки. Як зазначав Б. Серебренников, «люди стали говорити одне з одним, володіючи вже порівняно розвиненим мисленням».

Мислення передує мові не лише у філогенезі (розвитку видів організмів), а і в онтогенезі (індивідуальному розвитку окремого організму) людини. За твердженням 0 . Мельничука, процеси мислення виявляються в трьох основних видах, що виступають у складній взаємодії, — практично-дійовому, наочно-образному та словесно-логічному. На початкових етапах розвитку суспільства мова, яка розвивається передусім як засіб спілкування, включається в процеси мислення, доповнюючи два наявні вже його види (практично-дійовий та наочно-образний) новим, якісно вищим видом — словесно-логічним мисленням, і тим самим активно стимулюючи розвиток мислення взагалі.

Деякі сучасні мовознавці вважають, що відношення мови і мислення можна визначити як відношення форми і змісту, тобто що мова є формою мислення, а мислення — змістом мови. Проте більшість мовознавців, філософів і психологів заперечують цю думку, запропонувавши тезу про діалектичну єдність мови і мислення, її суть полягає у тому, що мова і мислення є різними, однак взаємопов 'язаними явищами. Мова є інструментом мислення, адже вона дає змогу передавати результати мислення певного індивіда іншим людям, бере активну участь у формуванні думки.

Змістовий бік мови цілком накладається на поняття мислення, свідомості. Не існує слів, речень, які б не виражали певних елементів мислення і взагалі психічної діяльності людини. У творі «Замбезі» російський поет-фу-турист Велимир Хлєбников (1885—1922) відтворює «зоряну мову» богів, у як ій немає жодного слова, що реально існує і виражає зрозумілий іншим носіям мови зміст:

Пирарара — пируруру! Леолола буарбо!


Вичеоло сзсзсз! Вйчи! Вйчи! Иби-бй! Зизазйза изазо! Зпсь, Апс, Зпс! Мури-гури рикокб! Мйо, мао, мум! Зп!

Створені поетом звукосполучення не виражають ніякого змісту, а тому й не є словами мови. Отже, твір В. Хлєбникова абсолютно беззмістовний і сприймається тільки на рівні звучання, а відірване від мислення звучання перестає бути мовою.

У вірші «Автопортрет» українського футуриста Ми-хайля Семенка (1892—1937) беззмістовні звукосполучення стають у двох останніх рядках осмисленими словами.

Хайль семенкомих Іхайль кохайль альсе комих Іхай месен михсе охай О, Семенко Михайль! О, Михайль Семенко!

Розглядаючи проблему відмінності мови від мислення, деякі мовознавці вказують на те, що вигуки, власні назви й займенники не виражають понять, а питальні та спонукальні речення не є судженнями або є особливими судженнями. Однак це твердження суперечливе, оскільки всі названі мовні елементи мають свої мислен-нєві, психічні відповідники. Так, вигуки виражають почуття, як і є компонентом людської свідомості. Власним назвам у мисленні відповідають уявлення . Займенники, не містячи усталеного, постійного поняття , є, на думку О. Потебні, вмістилищами понять. Наприклад , будь-який іменник чоловічого роду однини (дуб, дім, студент тощо) може бути замінений у тексті займенником він, я к и й містить відповідне поняття . Хоч згідно з положенням лог іки всяке судження є ствердженням або запереченням, однак запитання значно більше, н іж ствердження і заперечення, спонукає людину мислити.

Мова, крім думки, виражає й інші вияви психічної діяльності людини, зокрема почуття (емоції) та волевиявлення. Для цього в мові існують спеціальні засоби: вигуки, емоційні слова або емоційні трансформації слів, деякі синтаксичні та інтонаційні засоби передають


найрізноманітніші почуття; наказовий та умовний способи дієслів, модальні слова та конструкції виражають волевиявлення. Отже, мова тісно пов 'язана зі свідомістю і, відповідно, з мисленням.

Якщо будь-який мовний зміст є змістом мисленнє-вим, то не кожна думка реалізується мовними засобами. Наприклад, російський композитор Петро Чайков-ський (1840—1893), пишучи «Італійське каприччіо», мислив за допомогою не слів, а звукових уявлень.

Мислення композиторів, художників , скульпторів (за допомогою образів, уявлень), а також мислення математиків, конструкторів, шахістів (за допомогою формул, схем) є невербальним (наочно-дійовим або наочно-образним). Іспанський художник-сюрреаліст Сальвадор Далі (1904—1989) вважав, що художник мислить малюнком, що дивитись — значить мислити. Однак мовне й немовне мислення не існують ізольовано. Навпаки, ці дві форми зливаються в єдиний процес відображення людиною дійсності. Невербальне мислення існує на ґрунті вербального.

Вербальне і невербальне мислення пов 'язані з функціональною асиметрією півкуль головного мозку людини. Вона полягає в тому, що ліва півкуля відповідає за абстрактне (поняттєве, логічне) мислення, тобто мислення ученого, а права — за наочно-дійове, наочно-образне мислення, тобто мислення митця . Функціонуванн я мови пов 'язане з обома півкулями, хоча перевагу має ліва. Саме в ній знаходяться, зокрема, центр Верніке (слуховий аналізатор, що відповідає за сприйняття мови) та центр Брока (моторний центр мови, що відповідає за її творення). Отже, вербальне мислення передусім концентрується в лівій півкулі , а невербальне — в правій. Проте образне вербальне мислення теж спирається насамперед на праву півкулю головного мозку.

Діалектичний зв 'язок мови і мислення передбачає їх взаємовплив. Очевидним є вплив мислення на мову. Відображаючи розвиток суспільства, мислення також розвивається і спричинює мовні зміни. Так, саме розвиток мислення, зростання його абстрактності призвели до занепаду двоїни (граматичної форми категорії числа) в давньоруській мові, а поглиблене усвідомлення причиново-наслідкових зв 'язків — до значного розгалуження видів складнопідрядного речення в українській мові.' Вплив мислення на мову виявляється й у створенні оказіоналізмі в — індивідуально-авторських неологізмів.


Мова також впливає на мислення. Американський мовознавець Едуард Сепір (1884—1939) сформулював, а його співвітчизник Бенджамін Уорф (1897—1941) розвинув теорію мовної відносності (більш відома під назвою «гіпотеза Сепіра — Уорфа»). Згідно з нею мислення / людини, її розуміння дійсності регламентуються мовою І і, отже, різні мови відображають різні картини світу, і Індивід бачить дійсність не такою, якою вона є, а лише такою, якою її відтворює мова. Е. Сепір писав про тиранічну владу, яку має мовна форма над орієнтуванням людини у світі. Б . Уорф вважав, що поява літописів, хронік і взагалі інтересу до минулого зумовлена притаманною індоєвропейським мовам категорією об'єктивованого часу, що концепція Всесвіту англійського математика, астронома Ісаака Ньютона (1643—1727) виглядала б трохи інакше, якби він говорив не англійською, а мовою американських індіанців хопі. Прихильником гіпотези Сепіра — Уорфа був німецький мовознавець Лео Вейсгербер (1899—1985), який вважав, що кожна мова дає свою, характерну лише для неї картину світу і має свій специфічний світогляд.

/Ідея про різні мовні картини світу суперечлива, однак вона все ж розглядається у сучасному мовознавстві.

ІХоч безперечним є відображення кожною мовою (навіть к о ж н и м ідіолектом) специфічної картини світу, не можна заперечити того, що це різні картини одного світу, одної об'єктивної дійсності. Тому, незважаючи на існування екзотизмів і локалізмів, немає тексту^який не молена було б перекласти з однієї мови на іншу/ Це свідчить про те, що мислення носіїв різних мов^є однаковим, тобто регламентується однаковими законами логіки і відображає загалом однакову об'єктивну дійсність.

У різних мовах діють однакові закони формування понять на основі узагальнення істотних ознак і абстрагування від неістотних, однакові принципи відображення дійсності свідомістю людини. Однак залежно від рівня суспільного розвитку та зовнішніх умов ж и т т я сукупності понять, закріплених у різних мовах, матимуть певні розбіжності, а відображувана дійсність виявиться нетотожною для різних мов. Такі розбіжності завдяки здатності мов до змін та збагачення при потребі можуть бути усунені. Наприклад, з переходом України до ринкових відносин виявилося, що в українській мові бракує чималої кількості слів, я к і відображали б ці відносини. Такі слова було запозичено переважно з англій-


ської мови (брокер, дилер, ріелтер тощо). До того ж відсутнє поняття можна передати описово. А єдність об'єктивного світу забезпечує і єдність його відображення в свідомості носіїв різних мов.

Отже, мова впливає на мислення, проте вплив цей не шкодить правильному усвідомленню дійсності, не є диктаторським.

Доказів впливу мови на мислення існує багато. Наприклад, речення типу Студент думає, Студент пише вірші є найхарактернішими синтаксичними структурами всіх мов номінативної будови (з підметом у називному відмінку). Ці речення називають суб'єкт дії і виконувану ним неперехідну чи перехідну дію, причому в другій структурі наявний об'єкт, на я к и й переходить дія. Обидва речення вказують на активного діяча, людину, що може щось робити, потім припинити цю роботу й робити щось інше. За аналогією до першої синтаксичної структури утворено речення Сонце світить. Осмислюючи його, мовець відділяє діяча (сонце) від дії (світіння), хоча в позначуваній цим реченням ситуації дійсності діяч і дія невіддільні. Сонце не може не світити.

Свідченням впливу мови на мислення є назви кольорів та їх відтінків у різних мовах. Людське око розрізняє приблизно 2 млн. відтінків кольору. Але в поняття ці відтінки об'єднують залежно від наявних у певній мові слів. Так, звичні для укра їнця сім кольорів веселки для н імця чи англійця об'єднуються т ільки в шість, бо нім. Ьіаи, англ. Ьіие означають і «синій», і «голубий». У мові хопі одним словом позначають зелений і голубий кольори. Ймовірно, предки українців передавали одним словом зелений і жовтий кольори, оскільки назви цих кольорів, можливо, походять від одного кореня (зел-, жьл-) . В усіх цих прикладах ідеться про фізично близькі , сусідні у веселці кольори.

Однак ці приклади не вказують на те, що вплив мови на мислення є бар'єром між людиною і дійсністю. При потребі будь-якою мовою можна описати будь-який колір та його відтінки. Творчість письменників, що передають найтонші нюанси кольорів, підтверджує цю думку.

Мова є досконалим інструментом адекватного пізнання дійсності. Проте світобачення народу, тобто народний менталітет, певною мірою регламентує розвиток мови. Так, в українській мові існує багато демінутивних (зменшувально-пестливих) суфіксів, а в англійській їх дуже мало.


Отже, мова і мислення є рівноправними, взаємопов 'язаними явищами, як і впливають одне на одного, забезпечують потреби людини у спілкуванні та пізнанні навколишньої дійсності.

Мова і мовлення

У XIX ст. російські мовознавці Пилип Фортунатов (1848—1914), Ян Бодуен де Куртене (1845—1929) започаткували у своїх дослідженнях розрізнення понять «мова» і «мовлення». Теоретично обґрунтував його Ф. де Соссюр. Вивченням цієї проблеми займалися російські мовознавці Лев Щерба (1880—1944), Олександр Реформатський (1900—1978) та ін.

Якщо мова є засобом спілкування, його історично сформованим знаряддям, то саме спілкування є мовленням.

Мовлення — процес використання мови, практична реалізація її одиниць, зв'язків між ними, правил поєднання та функціонування мовних одиниць.

Фактом мовлення є, наприклад, речення Студент читає книжку. В ньому реалізуються такі мовні одиниці, як слова студент, читати, книжка, фонеми і морфеми, з я к и х складаються ці слова, тип речення і члени речення, правила відмінювання, дієвідмінювання і поєднання слів. Будь-яку одиницю, будь-яке правило, реалізовані у цьому реченні, можна використовувати у багатьох інших актах мовлення.

Терміном «мовлення» прийнято позначати я к сам процес говоріння та сприйняття (акт мовлення) чи сукупність таких процесів (мовленнєву діяльність), так і результат процесу говоріння, тобто усний чи письмовий текст.

О. Смирницький стверджував, що мова реально іс- п нує лише в актах мовлення. Хоч цю його тезу тривалий / час вважали у мовознавстві незаперечною, однак її | спростували представники когнітивної лінгвістики, на :

думку я к и х , мова реально існує в ментальному лексико- , ні людей, а мовлення є її використанням, дає інформа- ^ цію про неї.

Мовлення, мовленнєва діяльність і її результати (тексти сучасного й минулого мовлення) є конкретними явищами, як і можна безпосередньо спостерігати. Мова


з мовлення реконструюється як певна абстракція. Тому завдання мовознавства полягає у дослідженні мови через мовлення.

Кожна людина оволодіває рідною мовою в процесі мовлення. Дитина набуває мовленнєвого досвіду від дорослих. Спочатку вона засвоює окремі слова, домислює невідомі їй компоненти мовної системи, допускаючи лінгвістичні помилки, а згодом поступово оволодіває системою мови і її нормами, починає вільно оперувати нею як засобом спілкування.

Хоч мовлення і мова є взаємопов'язаними явищами, однак вони мають певні відмінності.

1. Лінійність мовлення і нелінійність мови. Будь-я к и й текст можна уявити у вигляді одного дуже довгого рядка , людина вимовляє звук за звуком, слово за словом. Два відрізки того самого рівня одночасно в одному акті мовлення існувати не можуть. Неможливо водночас вимовити два слова чи два звуки. Мова, на відміну від мовлення, має ієрархічну організацію нелінійного характеру. Ц я розбіжність зумовлює те, що кожен елемент мовлення може мати тільки два суміжні елементи (попереду й позаду), у мові їх значно більше. Так, у реченні Грає вітер на дуду (В. Сосюра) слово вітер розташоване м іж двома словами — дієсловом грає і прийменником на. У цьому тексті вони є найближчими його сусідами. А в мові слово вітер має усталені зв ' язки зі своїми синонімами (буревій, вітровій, легіт, суховій), з назвами інших атмосферних явищ (буря, ураган, заметіль тощо), з лексемами протилежного значення (тиша, спокій) тощо.

2. Динамічність, змінність мовлення і статичність мови. У процесі мовлення одні мовні одиниці поєднуються щоразу з іншими залежно від конкретних потреб. У реченні Бродить вітер у саду (В. Сосюра) слово вітер розміщене уже між іншими словами порівняно з попереднім реченням. Зміна зв 'язків м іж одиницями мови у процесі мовлення є закономірною ознакою його функціонування. На відміну від мовлення мова є сталим, статичним і стабільним явищем. У ній слово вітер має постійно тих самих сусідів, ті самі зв 'язки . Зміна мовних зв 'язків є виявом розвитку мови. Зв ' язки її елементів називають парадигматичними (грец. рагайе і^та — приклад), а з в ' я з к и елементів мовлення — синтагматичними (грец. з у п і а ^ т а — побудоване разом). Парадигматичні з в ' я з к и сталі. Групи об'єднаних ними


елементів становлять парадигми — щільні єдності, сукупність я к и х утворює систему мови. Синтагматичні зв ' я зки є змінними, однак ця змінність не безмежна. Вона обмежена здатністю елементів одного рівня сполучатися між собою.

3 . Індивідуальний характер мовлення і суспільний характер мови. Кожен окремий акт мовлення належить одній особі, індивіду. Тому мовлення суб'єктивне, індивідуальне. Мова є об 'єктивним, суспільним явищем, незалежним від волі індивіда. У мовленні людина може виявляти творчість, у мові вона, як правило, змінити нічого не може. Мовні зміни залежать від суспільства, а не від окремих людей.

4. Безмежність мовлення і відносна усталеність мови. Певний акт мовлення реалізує лише невелику частину мовних одиниць, зв 'язк ів між ними та правил поєднання мовних одиниць. Сукупність мовних актів цілком відображає все, що існує в конкретний час у мові. В ній немає нічого такого, чого б не було в мовленні. Проте в мовленні функціонує багато одиниць, як і не входять до складу мови. Це, зокрема, оказіоналізми, інтонаційні особливості і взагалі все індивідуальне, що вносить у текст мовець. Мова складається із певної сукупності елементів, а мовлення є безмежним, нескінченним.

Мова, будучи нелінійним, статичним, усталеним, суспільно зумовленим явищем, реалізується в індивідуальних актах лінійного, динамічного і безмежного мовлення.

Функції мови *

Мова забезпечує потреби суспільства у спілкуванні та пізнанні. На виконання цього завдання і спрямовані функції , як і вона виконує ^Основними функціями мови \ є комунікативна, | когнітйвна, мислеоформлювальна, ) репрезентативна, емоційна, експресивна та імпресивна.^»

К о м у н і к а т и в н а ф у н к ц і я м о в и . Вона полягає в тому, що мова служить для спілкування м іж людьми у суспільстві. Спілкуванням є не т ільки усна чи письмова розмова двох осіб. Воно відбувається й тоді, коли текст адресований цілому колективу (газетне повідомлення, твір письменника), уявному співбесіднику або самому собі (внутрішнє мовлення), наступним поко-


лінням (заповіт, лист у майбутнє). Поезія Тараса Шевченка (1814—1861) «І мертвим, і живим, і ненаро-жденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» є не обмеженим у часі спілкуванням поета з ц ілим світом.

К о г н і т и в н а ф у н к ц і я м о в и . Сутність її полягає в тому, що мова є важливим засобом пізнання світу. Цю функцію мови ще називають пізнавальною, гносеологічною (грец. £пбзіз — пізнання) . В процесі історичного розвитку людство нагромаджує досвід, збільшує обсяг знань про об'єктивну дійсність. Набуті знання накопичуються і зберігаються в ментальному лексиконі людини, трансформуються в концепти і відтворюються в мові. Наприклад, співзвучність українського слова стіна і німецького Зіеіп (камінь) дає змогу зробити вис-

ґ~~ ~ новок, що за часів існування індоєвропейської мовної / єдності предки слов 'ян складали стіни своїх жител з ка

меню. У німецькій мові поняття «стіна» виражене словом ї¥ап<і, яке має такий самий корінь, я к дієслово шіп-4еп (мотати, обвивати). Це свідчить про те, що предки німців у давні часи, ймовірно, будували стіни, мотаючи і обвиваючи гнучкі стовбурці дерев. Отже, в мові закріплюється досвід практичної діяльності людей.

Оскільки мова акумулює в собі досвід людських поколінь, то когнітивну функцію мови ще називають акумулятивною (лат. ассити іа і іо — нагромадження) . Однак цей термін не зовсім повно відтворює її суть, адже мова не просто зберігає накопичену людством інформацію, а є основою для продовження пізнавальної діяльності. Когнітивна функція забезпечує матеріал для спілкування людей. Вона не стільки виявляється в актах комунікації , скільки є їх наслідком.

М и с л е о ф о р м л ю в а л ь н а ф у н к ц і я м о в и . Щоб відбулося спілкування, необхідно сформувати і сформулювати думку. Реалізування цих процесів, крім мислення, забезпечує і мова, тобто вона виконує мисле-оформлювальну функцію. Формування і формулювання думки можуть передувати комунікаці ї або відбуватись одночасно з нею. \ / Р е п р е з е н т а т и в н а ф у н к ц і я м о в и . У сучасних лінгвістичних працях її ще називають інформаційною, референтною (лат. геГегепз — я к и й повідомляє). Вона полягає в тому, що мова відображає об'єктивну дійсність: у процесі спілкування люди передають одне одному певну інформацію про неї. Однак цей процес від-


бувається при посередництві думки. Тому репрезентативна функція мови тісно пов 'язана із мислеоформлю-вальною. V- Е м о ц і й н а ф у н к ц і я м о в и . Цю функцію називають також емотивною, естетичною, виразовою. Вона виявляється у вираженні ставлення мовця до змісту його повідомлення, в ідношенні суб 'єкта мовлення до об'єкта мовлення, у почуттях і емоціях мовця. Реалізується емоційна функція за допомогою вигуків, зменшувальних суфіксів, інтонації тощо. Вона притаманна будь-якому висловлюванню, будь-якому-тексту. _!

, Е к с п р е с и в н а ф у н к ц і я м о в и / Ц я функція передбачає представлення у висловлюванні самого мовця . Кожен текст, кожен акт говоріння, несучи в собі певну інформацію про позамовну дійсність, водночас містить інформацію про автора. ]Наприклад, із рядк ів Т. Шевченка

І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом

постає образ автора як геніальної людини з величною душею.

Літературний працівник журналу перечитує, крім високохудожніх, і недосконалі вірші. І хоч у них спеціально не зазначено, що їх автор є графоманом, літпра-цівник журналу без особливих труднощів здобуває цю інформацію про автора з його віршів. Отже, говорячи про будь-що, людина мимохіть говорить про себе, свої здібності, розвиток, вдачу, уподобання тощо. Експресивна функція мови є не метою, а умовою використання мови і виявляється незалежно від волі мовця.

- І м п р е с и в н а ф у н к ц і я м о в и . Вона полягає в тому, що мова впливає на слухача (реального чи уявного), тобто адресата висловлюваної д у м к и , я к и й є обов'язковим учасником спілкування. Цю функцію ще називають апелятивною (лат. ареііаііо — звертання). Дадзвичайно виразно вона виявляється , наприклад, у 'військових командах. /До спеціальних мовних засобів, що сприяють реалізуванню імпресивної функції , належать звертання, наказовий спосіб дієслів, деякі частки тощо. Вона притаманна кожному висловлюванню, тому що слухач (читач) завжди виявляє певне ставлення до почутого, якось на нього реагує.

64 / Загальні засади мовознавства

Комунікативна, когнітивна, мислеоформлювальна, репрезентативна, емоційна, експресивна та імпресивна функції мови тісно пов 'язані м іж собою і завжди властиві їй, тобто є об о в 'яз ковим и ..' Основними серед них вважають комун ікативну та когнітивну.; Кр ім обов'язкових функцій мови, деякі мовознавці виокремлюють [факультативні, реалізування яких у акті мовлення не є обов'язковим, а залежить від ситуації. До них належать , наприклад, магічна (виявляється у замовляннях, заклинаннях тощо), констатуюча (властива нейтральним повідомленням), питальна, фатична (кон-тактовстановлювальна), метамовна (тлумачення мовних актів при їх повідомленні) функції.] У деяких лінгвістичних працях функції мови класифікують на дрібніші різновиди. Так, емоційна функція представлена власне емоційною (вираження емоцій мовця) і волюнта-тивною (волевиявлення мовця). •-'-" Питання про функції мови дуже складне, мовознавці досі не д ійшли щодо нього єдиної думки. У різних лінгвістичних працях виокремлюють від 2 до 20 функцій мови. Наприклад, Ю. Маслов, наголошуючи на визначальній ролі комунікативної та мислеоформлюваль-ної функцій мови, усі інші її функції розглядав як часткові, окремі їх аспекти. Цієї думки дотримується й український мовознавець Михайло Кочерган (нар. 1936). Обидва мовознавці вважають окремими аспектами комунікативної та мислеоформлювальної функцій як інші обов'язкові , так і факультативні функції .

< функці ї мови є формами і напрямами її використання. Оскільки застосування мови забезпечується мовленням, то функції мови вказують лише на її спроможності, реалізація яких фактично здійснюється в актах мовлення і і

Система і структура мови

У природі й суспільстві існують реалії, як і складаються із сукупності елементів, що певним чином організовані і взаємопов'язані . Кожна з них є системою. Наприклад , годинник, Сонячна система.

Система (грец. зузіета — сполучення, організація) — організована множина взаємопов'язаних елементів.

Мова також є системою: вона складається з множини одиниць (фонеми, морфеми, слова, речення), я к і ор-

Природа, функції і будова мови 6 5

ганізовані за певними правилами. Так, можна сказати зелений дуб, зелена липа, але не можна сказати зелений липа, зелена дуб. Від слів брат, віл, серп можна утворити похідні з суфіксом -ик, а від слів сестра, вівця, коса — не можна. Взаємопов'язаність елементів мови виявляється в тому, що між ними встановлюються певні відношення — залежність, або кореляція (лат. согеїатло — відношення).

Розрізняють фізичні і чисті відношення елементів системи. Фізичними є відношення, за я к и х один елемент породжується іншим (братик <— брат) або змінюється під впливом іншого (давньоукр. кто —> укр . хто: проривний [к] під впливом наступного проривного [т] змінився в щілинний [х]). Фізичними відношеннями вважають також форми зв ' я зку слів у словосполученні й реченні: зелений дуб, Руслана виконала пісню).

Чистими є в ідношення елементів системи, за яких ці елементи прямо не впливають один на одного, призводячи до певних видозмін, а протиставляються один одному і завдяки цьому існують як різні елементи. Тому такі відношення називають ще протиставленнями, або опозиціями. Наприклад, протиставлення твердих і м ' я к и х приголосних в українській мові.

Елементи мови за допомогою відношень (як фізичних, так і чистих) поєднуються у групи, тобто парадигми. Так, парадигму утворюють тверді й м ' я к і приголосні, дзвінкі і глухі приголосні , форми словозміни певного слова, група пов ' я заних м і ж собою за значенням слів. Сукупність усіх похідних від слова брат становить словотвірну парадигму цього слова. Відношення , з в ' я з к и м і ж мовними елементами, що входять до складу однієї парадигми , називають парадигматичними.

Роль відношень в організації мови дуже велика. Тому можна стверджувати, що до складу мовної системи входять як елементи (одиниці мови), так і відношення між ними.

Деякі зарубіжні лінгвісти, характеризуючи мову як систему, вважали основним її компонентом відношення між елементами. Ф. де Соссюр зазначав, що в мові немає нічого, крім розрізнень. Датський мовознавець Луї Сльмслєв (1899—1965) дійшов висновку, що мовознавство повинне займатися винятково відношеннями, а самі мовні одиниці, м іж якими встановлюються відношення, не є об'єктом науки про мову. Однак така абсолютн

ої Вступ до мовознавства


зація відношень відриває мову від позамовної дійсності, істотно її викривляє .

У характеристиці мови, крім поняття «система», лінгвісти часто використовують поняття «структура».

Структура (лат. зігисіига — побудова, розташування) — внутрішня будова чогось, взаємозв'язок складових частин цілого.

Термін «структура мови» ввели у мовознавство представники структуралізму — напряму лінгвістики , в основі якого лежить визнання мови чітко організованою, структурованою системою.

Деяк і мовознавці вживають терміни «система» і «структура» я к синонімічні. О. Мельничук обґрунтував думку, що ці терміни відображають ту саму властивість мови, лише в різних аспектах. Як система мова розглядається в аспекті її складових частин, одиниць, що утворюють цілісність, єдність, як структура — в аспекті цілісності, що складається із певним чином організованих частин.-.За твердженням О. Мельничука, «система і структура мови можуть бути охарактеризовані як загальний закон внутрішньої організації і функціонування мови».

Чимало зусиль мовознавців було докладено й до розмежування цих двох термінів. Однак досі тут не досягнуто узгодженості. Зокрема, О. Реформатський визначив систему як єдність однорідних взаємозумовлених елементів, а структуру — як єдність різнорідних елементів. Оскільки в мові є чотири основні типи одиниць — фонеми, морфеми, слова і речення, то концепція О. Реформатського означає, що в межах мови існує чотири системи: фонологічна, морфологічна, лексична і синтаксична, які в сукупності утворюють чотириповерхову структуру мови. Цю точку зору поділяють українські мовознавці Сергій Дорошенко (нар. 1924) та Петро Дудик (нар. 1926). Варіацію концепції О. Реформатського подають і болгарські лінгвісти Володимир Георгієв (1908—1986) та Іван Дуріданов (нар. 1920). М. Кочерган, навпаки, вважає, що мова є системою, а структура — це її внутрішня будова, яка має чотири рівні: фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний. На кожному рівні функціонує певна одиниця (фонема, морфема, лексема (слово), речення). За твердженнями Віталія Кодухо-ва (нар. 1919), система охоплює всю мову, а структуру мови становлять т ільки відношення. Тому структура є лише компонентом, однією з ознак системи. Борис Го-


ловін (1916—1984) розглядав систему і структуру не як щось ширше й вужче, а як поняття одного ряду: систему я к сукупність відношень мови, а структуру як сукупність її одиниць, елементів.

Отже, існують різні підходи до визначення понять «система мови» і «структура мови». Тому при використанні цих термінів необхідно зважати на те, що вони обидва вказують на одне явище — організацію мови, відрізняючись лише аспектом розгляду мови. Адже слово має структуру (а не систему), бо йдеться про ціле, що ділиться на частини, а голосні звуки становлять систему (а не структуру), бо йдеться про частини, що утворюють ціле.

Найбільш прийнятним є визначення структури мови як побудови, що має п 'ять основних рівнів (фонологічний, морфологічний, лексико-семантичний, синтаксичний, текстовий) і три проміжні (морфонологічний, словотвірний, фразеологічний). Між мовними рівнями наявні відношення ієрархічного підпорядкування: кожен нижчий рівень обслуговує вищий, є для нього будівельним матеріалом. Кожен основний рівень має свій тип мовних одиниць: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-семантичний — лексему, синтаксичний — речення, текстовий — текст. Особливістю проміжних мовних рівнів є те, що вони існують на стику основних рівнів і в їх межах функціонують одиниці відповідних основних рівнів.

Термінами «система мови» і «структура мови» лінгвістика визначає основні ознаки організації мови. Обидва поняття є суттєвими ^ля мовознавства, тому їх не слід ототожнювати.

Основні одиниці мови і їх функції

Мова має план вираження, тобто форму, і план змісту, їх існування забезпечують чотири основні типи мов-пих одиниць: фонеми, морфеми, слова і речення. Деяк і мовознавці виокремлюють і п ' я т и й тип мовних одиниць — текст.

Фонемам притаманна лише форма, вони не виражають ніякого змісту і, як однобічні одиниці мови, не належать до знаків . Морфеми, слова і речення мають не


тільки форму, а й виражають певний зміст. Тому вони є двобічними одиницями мови і становлять собою знаки або їх поєднання.

! У ланцюжку фонема — морфема — слово — речення кожна наступна одиниця побудована з попередніх, тобто кожна попередня одиниця стає компонентом форми наступної. Тому кожна наступна одиниця має складнішу форму, н іж попередня. При цьому основою її матеріальності є фонеми. Морфеми, слова і речення виражаються і сприймаються завдяки фонемам або їх графічним зображенням (літерам).

'Фонеми виконують конститутивну, перцептивну і роз-різнювальну функції. Конститутивна (лат. сопзіі-тдітло — будова) функція полягає в тому, що вони є будівельним матеріалом мови, перцептивна (лат. рег-серііо — сприймання, пізнавання) виявляється у їх здатності сприйматися. Оскільки за допомогою фонем розрізняють усі мовні одиниці вищого порядку, то фонеми в и к о н у ю т ь р о з р і з н ю в а л ь н у функцію/ Наприклад, слова кіт, кір, кіл розрізняються кінцевою фонемою. 'Розр і знювальну функцію фонем називають ще сигніфікативною (лат. зі§пііісо — сигналізую), дистинк-тивною (лат. сіізтлпстло — розрізнення), диференційною (лат. сііїїегептла — відмінність).'

Морфеми є мінімальними виразниками значення. їх значення узагальнене, пов 'язане з мисленням (а не безпосередньо з об'єктивною дійсністю), поняттєве. Я к щ о слово дуб може вказувати на конкретне дерево, то морфема дуб- виражає узагальнену ідею певної породи дерев, поняття , а також концепт «дуб».'Здатність морфем виражати поняттєве значення свідчить про виконання ними семасіологічної (грец. ветаз іа — значення, смисл), або семантичної (грец. ветаптлкоз — означальний) , функції .

Слова, як і морфеми, виконують семасіологічну функцію, тобто виражають поняттєве значення, наприклад, слово дуб у реченні Дуб належить до листяних дерев.

ІВони можуть називати й конкретні предмети, явища об'єктивної дійсності, наприклад, слово дуб у реченні На узліссі стояв старий розлогий дуб, а отже, івикону-ють номінативну (лат. іютіпатлуиз — називний) функцію. Окремі групи слів виконують лише номінативну (власні назви) або семасіологічну (абстрактні назви) функцію. •


'Одиницею мови, за допомогою якої безпосередньо спілкуються, є речення. Кожен акт мовлення складається з речень. Тому функції речення збігаються з функціями мови. Основною його функцією є комунікативна!

Текст є упорядкованою системою, в я к і й усе пов 'язане й взаємозумовлене. ' Українська лінгвістка Валерія Кухаренко (нар. 1928) розглядає його як ціле, завершене повідомлення, що характеризується єдністю форми і змісту, наявністю категорії членування та категорії пов'язаності й слугує для передавання складної, розлогої інформації. Текст, як і речення, виконує комунікативну функцію. Однак у тексті виражається інформація будь-якої складності і будь-якого обсягу. Прикладами завершеного тексту є і вірш «Заповіт» Тараса Шевченка, і роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного. Мова передбачає існування тексту, а реалізується він як завершене повідомлення вже в мовленні.

Отже, п 'ять типів одиниць людської мови виражаються в мовленні. І чим вищий рівень займає мовна одиниця, тим ширше, повніше вона реалізується в мовленні, залишаючи в мові т ільки свою основну організаційну схему.


1 . Доведіть, що мова є суспільним, а не природним явищем. 2. Чому мова належить до знакових систем? 3. Охарактеризуйте вербальні і невербальні засоби спілкування. 4. Які існують різновиди загальнонародної мови? 5. Чому літературну мову вважають вищою формою загальнона

родної мови? 6. У чому полягає різниця між територіальними і соціальними

діалектами? 7. Охарактеризуйте функціональні стилі мови. Наведіть прикла

ди текстів кожного функціонального стилю. 8. Які стилі мови є експресивними? 9. Дайте визначення понять «мовний стан» і «мовна ситуація».

10. У чому полягає взаємовплив мови і мислення? 1 1 . Чим різняться мова і мовлення? 12. Яка користь для науки і практики від розмежування мови і

мовлення? 13. Охарактеризуйте функції мови. 14. Чому необхідно розрізняти поняття «система мови» і «структу

ра мови»? 15. Які функції виконує кожна одиниця мови?


1.4. Походження і розвиток мови Мова виникла після зародження суспільства. її ство

рення пов'язане із необхідністю задовольняти його потреби в обміні інформацією та її накопиченні. Мова, як і суспільство, безперервно розвивається, але зміни в ній відбуваються дуже повільно. Протягом життя одного покоління вони майже не помітні. Чітко виявляються результати розвитку мови лише через століття, тисячоліття. Усі її зміни мають конкретні причини і прямо чи опосередковано відображають зміни суспільства, його потреб.

Походження мови

Проблема походження мови цікавила людей здавна. Протягом століть над нею розмірковували філософи, лінгвісти та ін.

Філософи античної Греції вказували на дві можливості виникнення мови. Геракліт (554—483 до н. є.), Продік (V ст. до н. є.), Антісфен (прибл. 455 — прибл. 366 до н. є.) і почасти Платон (427 — 347 до н. є.) схилялися до думки, що мова постала природним шляхом (грец. рпузеі — від природи), тобто назви речей зумовлені самими речами. Демокріт (460—371 до н. є.), Аріс-тотель (384—322 до н. є . ) , Діодор С и ц и л і й с ь к и й (прибл. 90—21 до н. є.) вважали, що мова виникла штучним шляхом (грец. іііезеі — за встановленням), тобто назви речам дало суспільство. Перша точка зору має біологічне забарвлення, а друга — соціальне.

У мовознавчій науці існують такі гіпотези походження мови: звуконаслідувальна, вигукова, соціального договору, трудових викриків , суспільних регуляторів, жестів, ігор, контактна тощо. Основою їх є думка про природний або штучний ш л я х виникнення мови.

З в у к о н а с л і д у в а л ь н а г і п о т е з а . Згідно з цією гіпотезою мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Наприклад, рос. кукушка, болг. кукуви-ца є відтворенням крику зозулі (ку-ку). Прихильниками звуконаслідувальної гіпотези були німецький філософ Готфрід Лейбніц (1646—1716) та німецький мовознавець В. фон Гумбольдт.

Без сумніву, деякі слова утворені в результаті наслідування звуків природи. Оскільки таких слів небагато,

Походження і розвиток мови 71

не можна вважати, що звуконаслідування є першоосновою мови.

В и г у к о в а г і п о т е з а . Суть її полягає в тому, що, сприймаючи предмети, явища, людина реагувала на них вигуками — особливими словами, як і виражають емоції. Таким чином постала мова. Підтримували вигу-кову гіпотезу Г. ПІтейнталь і О. Потебня.

Звуконаслідувальна і вигукова гіпотези були популярні в XIX ст. і фактично розвивали давньогрецьку концепцію походження мови від природи. Однак вони втратили свою актуальність, оскільки відводили людині пасивну роль у створенні мови і не враховували соціальних потреб у комунікаці ї .

Г і п о т е з а с о ц і а л ь н о г о д о г о в о р у . Прихильниками цієї гіпотези були шотландський філософ Адам Сміт (1723—1790) і французький філософ Ж а н - Ж а к Руссо (1712—1778). Суть її полягає в тому, що люди домовилися називати певні предмети, я в и щ а певними словами. Гіпотеза соціального договору спирається на давньогрецьку концепцію виникнення мови шляхом встановлення.

Г і п о т е з а т р у д о в и х в и к р и к і в . Запропонували її німецькі мовознавці Людвіг Нуаре (1829—1889) та Карл Бюхер (1847—1930). Відповідно до цієї гіпотези мова виникла з викриків , я к і супроводжували колективну працю і сприяли її ритмізації , організації. Позитивним аспектом гіпотези трудових викриків є те, що вона пов 'язує походження мови з працею. Однак трудові викрики є лише технічним прийомом виконання колективної праці , вони не виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції .

Г і п о т е з а с у с п і л ь н и х р е г у л я т о р і в . Започаткував її н і м е ц ь к и й мислитель Фрідр іх Енгельс (1820—1895). Він вважав , що мова з ' явилася не у людини як індивіда, біологічної істоти, а в суспільстві, у людей я к соціальних істот. Поява звукового спілкування є наслідком розвитку виробничих суспільних відносин у первісному трудовому колективі , наслідком того, що в людей з ' явилося що сказати одне одному. На його думку, потребу в спілкуванні породила колективна праця .

Згідно з гіпотезою суспільних регуляторів виникнення мови пов 'язане зі звуковими сигналами стада мавп. Ці сигнали були засобами стадної стимуляції (термін О. Леонтьєва). Подібними звуковими сигналами


нечленороздільної форми послуговувалися люди в первісному трудовому колективі .

З розвитком людини засоби стадної стимуляції трансформувалися у су спільні регулятори , тобто почали виконувати суспільну комунікативну функцію. Зміст суспільних регуляторів, я к и й спочатку мав ситуативний характер, поступово набув предметності, тобто вони стали знаками предметів і явищ об'єктивної дійсності. Водночас із цією змістовою динамікою первісної мови відбувалася зміна її форми: мова ставала членороздільною я к у фонетичному, так і в граматичному аспектах.

Г і п о т е з а ж е с т і в . Деякі лінгвісти вважають, що первісно мова була не звуковою, а кінетичною і виражалася жестами, передусім порухами рук. Гіпотезу жестів відстоював російський лінгвіст Микола Марр (1864— 1934). Нині її прихильником є російський мовознавець В'ячеслав Іванов (нар. 1929). Він вказує на паралель мовного розвитку дитини і людства (жестова комунікація — однослівні позначення предметів — сполучення слів у короткі речення). На думку В. Іванова, жести були основним засобом спілкування гомінідів, як і ж и л и приблизно 3 млн. років тому.

Г і п о т е з а і г о р . її висунули американські вчені. Вона полягає в тому, що мова народилася з гри: людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стали з часом елементами мови.

К о н т а к т н а г і п о т е з а . Сформулював її російський мовознавець Василь Абаєв (1900—2001). На його думку, в давні часи всередині племені люди розуміли одне одного і без мови, а ось зіткнення двох різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Просте копіювання викриків чужого племені могло стати його назвою для інших племен, а свої власні викрики підносилися до рівня самоназви. Розрізнення свого і чужого в побуті, звичаях, їжі , зброї тощо призводило до звукових реакцій, як і і ставали назвами відповідних речей.

Важливу роль у розв 'язанні проблеми походження мови відіграють гіпотези походження людини — гіпотеза моногенезу і гіпотеза полігенезу.

Прихильники гіпотези моногенезу (грец. т о п о з — один, єдиний і £епе8І8 — походження) СХИЛЯЮТЬСЯ до думки, що людина (а отже, й мова) виникла десь в одному місці земної кулі . Це означає, що спочатку була тіль-


ки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первісної. Цей поділ багаторазово повторювався.

Одним з перших гіпотезу моногенезу почав розробляти і тал ійський мовознавець Альфредо Тромбетті (1866—1929) . її прихильниками є н імецький мовознавець Бернгард Розенкранц (нар. 1903), американський лінгвіст Моріс Сводеш (1909—1967), російські лінгвісти В. Іванов, О. Леонтьєв, М. Марр, український мовознавець О. Мельничук, сучасний український мовознавець Юрій Мосенкіс.

Спираючись я к на мовні, так і на антропологічні свідчення, представники гіпотези полігенезу припускають, що людина (і мова) виникла у двох точках земної кулі — у Східній Африці (ностратична мовна група) і в Південній Азії (синокавказька мовна група). Ц я ідея й породила ностратичну (лат. повіег — наш) гіпотезу. Значний внесок у її розробку здійснив датський мовознавець Хольгар Педерсен (1867—1953), я к и й запровадив і її назву. Переконливо обґрунтував спорідненість ностратичних мов російський мовознавець Володимир Ілліч-Світич (1934—1966).

Проблема походження мови дуже складна. Проте у XX — на початку XXI ст. усе виразніше окреслюються шляхи її розв 'язання . Ключем до вирішення цієї проблеми є ідея переходу від тваринних звуків стадної стимуляції до людських звуків суспільної регуляції .

Сутність розвитку мови

[ Із часів виникнення мова безперервно змінюється. Розвиток є формою її існування. Він відбувається повільно і протягом життя одного покоління малопомітний або й зовсім не помітний. У історичні періоди, пов'язані з революційними змінами суспільства, розвиток мови дещо прискорюється. Однак вона не змінюється стрибкоподібно, оскільки в кожний момент свого існування має бути загальнозрозумілим засобом спілкування.

Мова змінюється на всіх своїх рівнях — від фонологічного до текстового. Темп розвитку різних рівнів мови не однаковий. Найшвидше змінюється лексичний рівень, оскільки саме він безпосередньо відображає об'єктивну дійсність, її зміни та пізнання людством світу.


Утворюються нові слова та звороти, зникають старі, однак іноді повертаються назад. Лексеми не тільки творяться, а й запозичуються, змінюють своє значення, переходять з одного стилю в інший.

Зміни характерні не лише для мовних рівнів, а й для мови як системи. Може змінитися також її статус.

Важливими виявами розвитку мови є процеси дивергенції (лат. сІгуег§ептло — розходження), тобто диференціації , і конвергенції (лат. СОПУЄГ£ЄПІІО — сходження) , тобто зближення мов. У різні історичні епохи провідним був то один, то другий процес, але завжди розвиток мови так чи інакше включав їх обидва.

Характерною рисою епохи первіснообщинного ладу з його родо-племінною організацією є дивергенція мови. Єдність первісної мови, яка , за гіпотезою моногенезу, колись існувала, швидко втратилась унаслідок розселення давніх людей на величезних просторах, освоєння ними нових територій і втрати м іж ними контактів. Це був мовотворчий період, оскільки кількість мов і особливо діалектів безперервно зростала.

Кожне плем 'я мало свій власний діалект. Імовірно, що діалекти племен, близьких за територією та походженням, характеризувалися значною схожістю і утворювали племінну мову. Вона охоплювала один або кілька союзів племен, являючи собою сукупність племінних діалектів. Міжплемінне спілкування здійснювалося одним з більш поширених діалектів. Однак у цей час почав зароджуватися наддіалектний засіб спілкування — койне, я к и й став згодом однією з ознак мови народності. Так, для спілкування папуаських племен функціонує 14 локальних племінних мов і дві мови для міжплемінного спілкування — піджин-інгліш і моту.

Племінні мови існували т ільки в усно-розмовному варіанті, писемність на той час ще не була винайдена. їх лексичний склад був порівняно обмеженим. Його більшу частину становили слова із конкретним і видовим значеннями, а меншу частину — слова на позначення узагальнюючих (абстрактних і родових) понять. Племінні мови збереглися до наших днів у деяких регіонах Америки, Африки , Австралії , Азії та на ряді островів. Окремі племінні мови мають усього 1—2 тис. слів. У період існування первіснообщинного ладу на земній кулі різних мов, очевидно, було значно більше, н іж тепер.

Утворення держави призвело до появи нових суспільних формацій — рабовласництва та феодалізму. Те-


риторіальна консолідація (лат. сопвоіісіатло — об'єднання) племен, злиття їх сформували нову спільність людей — народність. Вона мала вже єдину мову, основою якої була одна з племінних мов. Мові народності були характерні такі ж глибокі діалектні розбіжності, я к і племінній. Діалекти об'єднаних в одну народність різних племен продовжували існувати як діалекти мови народності.

До того ж слабкі економічні з в ' я з к и м іж різними територіями однієї народності, феодальна роздрібненість навіть збільшили кількість діалектних відмінностей. Отже, для періоду народності також характерна дивергенція, я к а виявляється у діалектотворенні. Вона є переважно внутрішньомовною, діалектною. Поділ однієї мови на к ілька відбувався значно рідше, наприклад, з давньоруської мови в XI ст. виокремилась українська, а у XII ст. — білоруська та російська.

У період існування народності, крім дивергенції мови, відбувався і процес конвергенції. Він виявився, наприклад, у втраті редукованих звуків (із досить схожими результатами) в усіх слов 'янських мовах, у занепаді відмінювання іменників романських мов. Уже саме виникнення мов народностей у результаті інтеграції племінних мов включало елементи конвергенції.

Мова народності, як правило, вже мала писемність, а отже, й літературну форму. Але рукописний спосіб розмноження писемних текстів значно обмежував поширення літературної мови, її впливовість. Основною формою функціонування мови народності залишався її усно-розмовний різновид. Тому літературна (книжна) мова існувала я к щось далеке від мови усної (народної) і нерідко свідомо протиставлялася їй. Функції літературної могла виконувати навіть зовсім інша мова, наприклад латинська у Західній Європі, арабська у країнах Середнього Сходу, старослов'янська в Давній Русі.

У час існування народності різні мови фактично могли сприйматися я к різні функціональні стилі і розглядалися носіями мови я к одна. Використання в ролі літературної іншої мови, я к правило, супроводжувалося писемною фіксацією також і рідної мови (ділові документи, художня література тощо). Це свідчить про таку ознаку розвитку мови, як диглосія (грец. сііз — двічі і £Ібзза — мова) — функціональне розмежування використання в писемній сфері двох мов одним суспільством.


Народності і, відповідно, мови народностей, збереглися до наших днів, наприклад баскійська мова в Іспанії, бретонська у Франції , уельська в Англії тощо. Народності, представлені малочисельними спільнотами людей, збереглися і на Кавказі . Так, у Дагестані функціонують цезька, цахурська, рутульська, арчинська, кубачинська мови.

У результаті економічного і політичного розвитку суспільства на зміну народності прийшла ширша форма спільності людей — нація , я к а має свою мову (національну), її літературна форма стала найуживанішою, найвпливовішою з-поміж інших форм. Винайдення книгодрукування значно полегшило розповсюдження літературної мови, яка почала витісняти діалекти на другий план. Процес діалектотворення загалом припинився, спостерігалися зменшення кількості діалектних рис, втрата найпомітніших локальних мовних ознак.

Національна літературна мова утворилася на народній, тобто діалектній, основі. Вона характеризується значною близькістю до усно-розмовної мови: призначена не для елітарного користування, я к літературна мова народності, а для загального. Значно зріс ступінь унор-мованості літературної мови на всіх її р івнях. Водночас національна літературна мова перестала бути т ільки мовою писемною, у ній розвинулася усно-розмовна форма, я к а все більше заміняє діалекти.

Отже, у межах національної мови відбулися процеси консолідації, конвергенції всіх її форм з тенденцією до повної заміни цих форм єдиною літературною мовою в її писемному та усному різновидах.

На цьому етапі розвитку мови відбуваються також процеси диференціації, як і полягають у виокремленні функціональних стилів у межах однієї літературної мови. Тим самим процес диференціації зливається з іншим аспектом мовного розвитку — із процесом збагачення мови: чим більше стилів у мові, тим багатшою є мова.

Залежно від умов існування національна мова може розпастись. Так, сучасна англійська мова має значні розбіжності у СІЛА, Канаді , Австралії . Нині говорять про різні стандарти англійської мови: класичний (британський) , а м е р и к а н с ь к и й , к а н а д с ь к и й , австралійський. Імовірно, років через сто існуватимуть близько-споріднені, але різні мови — англійська, американська, канадська, австралійська. Подібні процеси відбувають-


ся з німецькою мовою в Швейцарі ї , Австрії, Люксембурзі.

Мова завжди розвивається, оскільки функціонує в суспільстві, якому притаманні зміни. За певних умов вона збагачується, зазнає дивергенції чи конвергенції, може і знецінюватися, занепадати.

Синхронія і діахронія

Люди, використовуючи мову у процесі спілкування, сприймають її як незмінне явище. Такий стан мови характерний для певного часу. Однак цей незмінний стан є лише одним з моментів розвитку мови, горизонтальним зрізом руху її в часі (вертикальний зріз). Д л я позначення стану мови у конкретний час використовують термін «синхронія».

Синхронія (грец. вупспгопоз — одночасний) — стан мови у певний історичний період, у конкретний момент її розвитку.

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють синхронічний аспект, існує синхронічне, або описове, мовознавство, наприклад, курс сучасної української літературної мови. Сучасний стан мови є типовим прикладом синхронії, оскільки може спостерігатись і вивчатись безпосередньо. Але дослідження, наприклад, давньоукраїнської мови XVIII ст. теж належить до синхронії.

Розвиток мови протягом тривалого часу позначають терміном «діахронія».

Діахронія (грец. діа — крізь і спгопоз — час) — розвиток мови у часі, історична послідовність мовних змін.

Вивченням мови у часі, її розвитку займається діахронічне, або історичне, мовознавство (наприклад, історична граматика української мови).

Розрізнення синхронії і діахронії є дуже істотним. Для носіїв мови, що використовують її на практиці , існує т ільки синхронія: мова функціонує безвідносно до своєї історії. Для наукового осмислення мови, для мовознавства надзвичайно важливою є діахронія, оскільки певний стан мови обумовлений її історичним розвитком. Кожне мовне явище має свою історію (діахронія) і своє місце в системі мови (синхронія). Тому до вивчення мови можливий і діахронічний, і синхронічний підхід. Так, із синхронічної точки зору сучасні українські фор-


ми пес — пса, сон — сну мають випадні голосні [є], [о] (чергування [є], [о] з нулем звука). З діахронічної точки зору в цих формах представлені наслідки занепаду редукованих голосних [ь], [ ь ] , як і у сильній позиції перетворились на голосні повного утворення [є], [о] (пьсь —> пес, с-ьнь -> сон), а в слабкій — зникли (пьса -> пса, сьну ->сну).

Розрізнення синхронії і діахронії не означає, що перша позбавлена будь-якого втручання часу, адже процеси розвитку мови не припиняються.

Зовнішні причини мовних змін

Мова, я к і суспільство, в якому вона функціонує, постійно розвивається. Зумовлений її розвиток певними зовнішніми чинниками. Зміна і зростання потреб, людського досвіду, нагромадження інформації про навколишній світ, поглиблення наукового та художнього пізнання дійсності виявляються в спілкуванні, виражаються в мові. Тому рушійною силою мовного розвитку є розвиток суспільства.

До зовнішніх причин мовних змін належать: а) економічний, політичний і культурний розвиток

суспільства. Найбільшою мірою він виявляється в лексичному й семантичному збагаченні мови;

б) розвиток людського мислення. Він призводить до все більшого абстрагування граматичних категорій (наприклад, занепад граматичної категорії двоїни в багатьох мовах), усе глибшого проникнення у реальні причинно-наслідкові, асоціативні та інші зв ' я зки об'єктивної дійсності, досконалішого її пізнання (наприклад, виникнення значної кількості прийменників і підрядних сполучників у слов 'янських мовах протягом їх розвитку);

в) соціальне та професійне розшарування суспільства. Спричинює воно появу різних корпоративних, соціально обмежених форм мови (жаргонів, арго), проникнення в літературну мову лексичних і, значно меншою мірою, граматичних засобів, як і відображають смаки та інтереси різних соціальних верств;

г) локальне розселення й переселення (міграція) людей. Зумовлюють вони діалектну диференціацію мови, різного типу контакти м і ж сусідніми мовами;


ґ) поява письма, книгодрукування. Вона викликала ускладнення та розгалуження синтаксичних структур (зокрема, виникнення складнопідрядних речень), по-яву спеціальних мовних засобів, як і заміняють жести й міміку, характерні для усного спілкування.

Зовнішні причини мовного розвитку зводяться до протиріччя між суспільством, що змінюється, розвивається і, відповідно, ставить перед основним засобом спілкування нові вимоги, спонукає його до розвитку, та мовною системою, яка функціонує, намагаючись зберегти тенденцію до незмінності.

Мовні контакти. Важливою зовнішньою причиною мовних змін є мовні контакти — взаємодія мов унаслідок спілкування їх носіїв.

Найпоширенішим наслідком мовних контактів є запозичення. Це явище виявляється найбільше на лексичному рівні, значно менше — на інших рівнях. Різні типи мовних елементів мають різний ступінь міжмовного проникнення.

За здатністю переходити до інших мов одиниці мови утворюють таку градацію:

1) слова або їх словотвірні моделі (при калькуванні) : масаж <- франц. тазза§е — «розтирання»; Відродження <- франц. Еепаіззапсе (ге- = від-, -паіяз- = -родж-, -апсе = -ення);

2) словотвірні морфеми: наприклад, в українській мові наявні запозичені суфікси -ар, -яр (секретар, школяр), -ізм, -изм (утопізм, пародизм), -іст, -ист (утопіст, пародист), а також префікси анти-, ультра-, ква-зі- (антивоєнний, ультраправий, квазінауковий);

3) синтаксичні конструкці ї : у старослов 'янській мові функціонувала специфічна конструкція «давальний самостійний», запозичена з грецької мови; під впливом латинської мови у н імецькій з ' явилося правило постановки дієслова наприкінці фрази чи речення (це правило, запозичене безпосередньо з латинської мови чи за посередництвом німецької , тривалий час було характерне для синтаксису чеської та польської мов, а у XVII—XVIII ст. — для писемної форми української та російської мов);

4) фонеми: наприклад, українська мова має запозичену фонему <ф>; мова комі запозичила з російської фонеми <ф>, < х > , <ц>;

5) словозмінні морфеми, як і практично не запозичуються: в «Енеїді» І. Котляревського наявне слово з ро-


сійською флексією орудного відмінка однини жіночого роду -ой (Гадюкой в серце заповзла), але українська мова цієї флексії не прийняла.

Поширеним наслідком мовних контактів є білінгвізм (лат. ЬІ8 — двічі і 1іп£ііа — мова), тобто двомовність, в ільневолодіння і практичне користування двома мовами. Його зумовлює розселення носіїв двох мов на одній території або традиційне поширення особливо престижної чи узвичаєної в певних сферах функціонування мови.

За існування білінгвізму в одній або в обох мовах можуть спостерігатися процеси інтерференції (лат. іпіег — між і Гегепз — той, що несе) — мимовільного перенесення, накладання ознак однієї мови на іншу, внаслідок чого з ' являються відхилення від мовної норми. Найбільш характерна інтерференція для фонологічного рівня мови і виявляється в уподібненні, функціональному ототожненні фонем. Наприклад, під впливом російської мови в українському суржиковому мовленні замість нормативного кінь вживають конь.

Паралельне використання двох мов не може тривати довго. Я к щ о дві мови виконують однакові функції , то одна з них рано чи пізно виходить з ужитку , оскільки спілкуватися однією мовою суспільству зручніше, н іж двома. Так, процеси заміни білінгвізму одномовністю відбуваються нині в Африці у зв ' я зку з консолідацією племен у межах держав, що здобули незалежність. Вийти з ужитку може я к місцева мова, так і мова прийшла . Однак певні ознаки витісненої мови зберігаються у мові, я к а продовжує функціонувати. У зв ' я зку з цим розрізняють поняття «субстрат» і «суперстрат».

Субстратом є з алишки переможеної місцевої мови в структурі прийшлої мови, що перемогла. Так, унаслідок завоювання Юлієм Цезарем у І ст. до н. є. Галлії і приєднання її до Римської імперії галли стали з часом двомовними, а потім взагалі почали розмовляти латиною. Однак вони засвоїли латинську мову, дещо з м і н и в ш и її. Н а п р и к л а д , її з в у к и з а з н а л и впливу галльської артикуляційної бази, численні форми латинської словозміни були спрощені, а відмінювання іменника — зовсім утрачене, довгі слова скорочувались. Але оскільки ці в ідхилення були загальновживан и м и , вони стали н о р м а т и в н и м и . Отже, з а л и ш к и галльської мови значно вплинули на латинську мову, я к а перемогла в Галлії .


Перетворення латинської мови у французьку було зумовлене історичним розвитком, поступовими змінами, втратою її єдності на різних територіях. Галльський субстрат відображений у граматиці та фонетиці французької мови. У лексиці ж він зберігся, мабуть, у найменшій мірі , оскільки при опануванні іншої мови слова засвоюються легше, н іж граматична й фонетична будова. У сучасній французькій мові залишилося лише 300 галльських слів.

Істотної субстратної дії зазнали, як вважають деякі мовознавці, білоруська і російська мови. Це відбулося в період розселення східних слов 'ян (VI—XI ст.) з території сучасної України на північ та північний схід. На землях, заселених балтами, осіли східнослов 'янські племена дреговичів, радимичів та південних кривичів , з я к и х сформувалася білоруська народність. Території фінно-угрів з айняли східнослов 'янські племена в 'ятичів, полочан, смолян, новгородських слов 'ян та північних кривичів , з я к и х утворилася російська народність. У період формування білоруської та російської народностей чимало балтів і фінно-угрів з часом почали користуватися мовою прийшлого народу, вносячи в неї елементи власної. Існує думка , що акання , яке об'єднує значні регіони Росії та Білорусії, російське діалектне цокання й чокання , інші мовні ознаки мають субстратні корені . Однак ц я проблема ще недостатньо вивчена.

Супер страто м є з алишки прийшлої переможеної мови у місцевій мові, що перемогла. Завоювавши в 1066 р . Англію, нормани поширили серед панівних верств суспільства французьку мову, якою розмовляли. Тривалий англо-французький білінгвізм призвів зрештою до перемоги англійської мови. Французька мова в Англії вийшла з ужитку , однак помітно вплинула на англійську мову, зокрема, на її лексику.

Периферійні мовні контакти можуть призвести до утворення адстрату (лат. асізтл-аішп — нашарування) — взаємодії мовних систем, зумовленої контактуванням мов сусідніх етносів. Адстратна взаємодія української та румунської мов спостерігається в Чернівецькій і Одеській областях України і на суміжних територіях Молдови та Румунії . Адстрат залишається діалектним яішщем, оскільки охоплює лише частину мовної території. Білінгвізм при адстраті триває необмежено довго і не призводить до усунення однієї з двох мов, оскільки


кожна з них підтримується мовцями тих територій, на як і не поширилася адстратна взаємодія.

Специфічними наслідками мовної взаємодії є створення особливих змішаних мов: піджинів і креольських мов.

Піджином є ділова мова з обмеженим лексичним складом і спрощеною граматикою. Він утворюється на різномовних територіях для міжетнічних торговельних відносин і є своєрідним міжмовним жаргоном, скомпонованим із різних мов. У піджині лексичний склад здебільшого в з я т и й із прийшлої мови (суперстратний шар), а граматика і частково фонетика — з місцевої (субстратний шар). Спілкуються піджином передусім носії цих двох мов, використовуючи його я к допоміжну, спеціальну мову. Для жодної етнічної групи він не є рідною мовою. Окремі п іджини іноді набувають значного поширення. Так, піджин-інгліш, що утворився в полі-етнічних містах Південного Китаю (основою лексичного складу є перекручена англійська мова, граматики — спрощена китайська) , поширився серед населення значних територій Південно-Східної Азії .

Креольськими мовами є утворені на основі піджинів мови, як і обслуговують усі сфери діяльності креолів. Креол — людина мішаного походження, предки якої належать до білої та кольорової рас. Наприклад, н а щ а д к и іспанських і португальських завойовників Америки одружувалися тут з індіанками. Такі змішані шлюби і народжені в них креоли утворили в Латинській Америці окремі етнічні групи. Тому піджини, як і тут початково сформувалися на і спанськ ій , португальській, французьк ій і англ ійськ ій основі з істотним впливом місцевих індіанських мов і як і для окремих етнічних груп креолів стали вже рідними мовами, перетворилися на креольські мови. Н а різних креольських мовах розмовляють нині приблизно 15 млн. осіб, що живуть переважно в Латинській Америці . Проте креольські мови функціонують і в Африці , Індії, на Філіп-пінських островах тощо. Окремі з них мають писемну форму і розвиваються подібно до інших мов. Н и м и видають пресу, пишуть художні твори. Креольські мови є державними в республіці Маврикій, на Сейшельських островах (поряд з англійською та французькою).

Із мовними контактами пов 'язане явище штучної мови — довільно створеного засобу спілкування м і ж носіями різних мов або людини з машиною. Як прави-


ло, це засоби міжнародної комунікації . Вони не виникають стихійно, в процесі практичної діяльності людей — їх придумують, винаходять.

Пошуки допоміжної штучної мови, яка була б побудована просто, логічно й тому легко б засвоювалась і сприяла міжнародному спілкуванню, тривають здавна. Усього відомо понад 500 спроб створення таких мов. Спочатку це були ідеографічні писемні мови, що не мали своїх озвучуваних форм (одну з таких мов запропонував у 1666 р . Г. Лейбніц). Першу звукову штучну мову (волапюк), досить складну і тому невдалу, створив у 1879 р . н імецький священик Йоганн Шлейєр (1842— 1912). У 1887 р. польський лікар-окуліст Людвік За-менгоф (1859—1917) створив штучну мову есперанто, а в 1908 р . і т ал ійський математик Джузеппе Пеано (1858—1932) — штучну мову інтерлінгву. Нині поряд з есперанто та інтерлінгвою використовують ідо (варіант есперанто), оксиденталь та ін. В усіх штучних мовах основою лексичного складу є найуживаніші європейські мови, граматика максимально спрощена.

Найпоширенішою із штучних мов є есперанто, якою видають понад 100 газет і журналів і я к а має перекладну й навіть оригінальну літературу. Граматику есперанто, побудовану за аглютинативним принципом (кожна граматична категорія завжди виражена тим самим афіксом, і афікс може виражати т ільки одну граматичну категорію), неважко вивчити за один вечір. Так, усі іменники в цій мові закінчуються на -о, а всі прикметники — на -а, відмінків лише два (основний і знахідний), чисел теж два, а родів немає. Наприклад , парадигма словосполучення чорна кава є такою пі§га ка/о, пі§гап ка{оп (основний і знахідний відмінки однини); підга] ка/о], пі§га]п каіо]п (основний і знахідний відмінки множини) .

Штучні мови важлив і саме я к допоміжний, порівняно нескладний для опанування засіб спілкування між носіями різних мов. Проте замінити історично сформовані народні мови вони не здатні . У зв ' я зку з нестримним зростанням у XX—XXI ст. потоків інформації розробляють штучні інформаційні мови (призначені для оброблення інформації) та формалізовані мови (призначені для роботи з комп 'ютером) . Однак вони мають дуже мало спільного з традиційними штучними мовами. У мовознавчій науці вивченням штучних мов займається інтерлінгвістика.


Отже, н а й в а ж л и в і ш и м и зовнішніми п р и ч и н а м и мовних змін є розвиток суспільства, його соціальне та професійне розшарування, розвиток мислення, локальне розселення і переселення людей, виникнення книгодрукування, мовні контакти.

Внутрішні причини мовних змін

Крім зовнішніх причин, розвиток мови зумовлюють і внутрішні причини. Вони виявляються у вигляді а н-тиномій, тобто протиріч, що органічно притаманні мові й тому не можуть бути розв 'язані остаточно. Виокремлюють п 'ять антиномій.

1. Антиномія мовця і слухача. Мовець намагається спростити формулювання думки, адже вона йому відома, а слухач, навпаки, потребує більш повного, докладного вираження думки, яка йому не відома. Наприклад, дитина, швидко переказуючи щойно переглянутий кінофільм, вдається до логічних пропусків. У цьому випадку інтереси мовця переважають над інтересами слухача. Для взаєморозуміння необхідно подолати протиріччя між мовцем і слухачем. При створенні писаного чи усного тексту його автор повинен ураховувати, що відомі йому факти для читача чи слухача можуть виявитися незрозумілими. Ц я антиномія породжує чимало мовних змін. Так, асиміляція є фонетичною зміною на користь мовця (схожі звуки легше вимовити), а дисиміляція — зміною на користь слухача (різні звуки легше сприймати). Занепад іменного відмінювання, властивий багатьом європейським мовам, є зміною на користь мовця, але для взаєморозуміння він компенсується встановленням сталого порядку слів, тобто зміною на користь слухача.

2. Антиномія узусу (норми) і системи. Узус (лат. изиз — звичай) — те, що узвичаєне, прийняте в конкретній мові в певний час. Кодифікованим видом узусу є норма. Вона передбачає лише частину можливостей мовної системи. Наприклад, мовна система дає змогу відмінювати слова кіно, метро, а узус забороняє словозміну цих слів. Слово пальто в українській мові відмінюється, тобто одна із можливостей системи стала нормою, а відповідник цього слова в російській мові не відмінюється, оск ільки узус затримує реалізування можливостей мовної системи. З огляду на цю антиномію кожна мовна зміна


є порушенням узусу, ненормативним явищем. Так, в українському просторіччі вже спостерігається відмінювання слів кіно, метро, однак це явище на сучасному етапі розвитку української мови кваліфікують я к грубе порушення норми.

3. Антиномія коду (мови) і тексту (мовлення). Код — система знаків і правил їх поєднання. Мова, я к сукупність одиниць та їх валентностей (зв 'язків) , є типовим кодом. За допомогою коду породжуються тексти, тобто мовлення. Чим більший код, тим коротший текст, що передає певну інформацію, і навпаки, чим менший код, тим довший текст. Якби, наприклад, в українській мові не було слова позавчора, то це поняття довелось би виражати описово: у день, який передує вчорашньому чи два дні тому. Отже, скорочення коду призводить до подовження тексту. Антиномія коду і тексту розв 'язується в конкретному випадку залежно від суспільних потреб, ступеня вживаності , повторюваності мовної одиниці. Так, для вираження змісту «три дні тому» в українській мові окремого слова немає, оскільки відтворювати цей зміст доводиться значно рідше, н іж зміст «позавчора», і його зручніше передавати описово, не додаючи до мовного коду ще одного знака.

З антиномією коду і тексту тісно пов 'язаний принцип економії мовних зусиль, я к и й нерідко розглядають як один із головних чинників мовного розвитку. Згідно з цим принципом мова в своєму розвитку тяжіє до най-економнішого (але зрозумілого для слухача) виразу думки: чим менше розумових зусиль витрачають на мовну форму, тим більше їх залишається для позамовного змісту, заради якого й використовують мову. Дія принципу економії характерна для всіх рівнів мови. Істотний внесок у його розроблення здійснив російський мовознавець Євген Поліванов (1891—1938). Принцип економії мовних зусиль є вирішальним чинником у розв 'язанні протиріччя коду й тексту: перемагає те розв 'язання, яке с економнішим.

4. Антиномія означуючого і означуваного. Як два аспекти мовного знака, означуюче та означуване перебувають, за твердженням російського, згодом швейцарського мовознавця Сергія Карцевського (1884—1955), у стані нестійкої рівноваги. Означуюче тяжіє до охоплення нових змістів, що зумовлює розвиток полісемії й омонімії, а означуване шукає нових виразників, результатом чого є розвиток синонімії.


5. Антиномія інформаційної і емоційної функцій мови. Передаючи інформацію про позамовну дійсність, мова тяжіє до однотипності, одноманітності, регулярності, оскільки це забезпечує точність і адекватність повідомлення. Емоційна функція мови, навпаки, полягає у різноманітному, нестандартному вираженні думки. Тобто з допомогою інформаційної функції мови однакові змісти виражаються однаково, а з допомогою емоційної — однакові змісти відображаються неоднаково. Внаслідок цього інформаційна функція стандартизує мовні засоби, а емоційна — урізноманітнює їх.

Мовні антиномії є органічними компонентами мови. Вони притаманні кожній мові в усі часи її існування, тобто належать до мовних універсалій.

Внутрішні причини мовних змін діють у комплексі із зовнішніми. Наприклад , утворення слова марсохід зумовлене зовнішніми причинами, зокрема запуском відповідних апаратів на Марс. Але конкретна форма цього слова постала під впливом внутрішніх факторів: її основою є притаманні українській мові морфеми і словотвірний тип.

Отже, внутрішні причини мовних змін опосередковано залежать від суспільства, конкретних потреб людей.


1 . Охарактеризуйте основні гіпотези походження мови. 2. У чому полягає сутність розвитку мови? 3. Яка різниця між племінною мовою, мовою народності і націо

нальною мовою? 4. У чому полягає сутність синхронії і діахронії? Поясніть чергуван

ня [о], [є] з нулем звука із синхронічної і діахронічної точок зору. 5. Які причини мовних змін є зовнішніми? 6. Що є результатом мовних контактів? 7. У чому сутність піджину і креольських мов? 8. З якою метою створюють штучні мови? 9. Охарактеризуйте внутрішні причини мовних змін.

1.5. Класифікації мов На світі існує дуже багато мов, тому проблема їх гру

пування є однією із найскладніших у лінгвістиці. Мови класифікують за генеалогічними зв ' я зками , типом ор-

Класифікації мов 8 7

ганізації і суспільним статусом, поширеністю. Такі групування мов є важливим досягненням відповідних напрямів мовознавства — порівняльно-історичного, типологічного й соціологічного.

Генеалогічна класифікація мов

Кожна мова світу утворилася на ґрунті певної прамови. Оскільки мови, я к і походять від однієї прамови, є спорідненими, то спорідненість мов і стала основою найпоширенішої їх класифікац і ї — генеалогічної.

Генеалогічна (грец. £епеаіо£іа — родовід) класифікація мов — групування мов за спорідненістю.

Ц я к л а с и ф і к а ц і я мов передбачає виокремлення мовних сімей — сукупності мов, основою яких є одна прамова. Мовну с ім 'ю поділяють на групи за ступенем спорідненості, в я к и х можуть розрізняти ще й підгрупи. Нині у світі існує майже 200 мовних сімей, кожна з я к и х включає від однієї мови до кількох сотень мов. Найчисленнішими за кількістю носіїв є такі мовні сім'ї: індоєвропейська, китайсько-тибетська , афраз ійська , австронезійська, конгокордофанська, дравідська, японська, тюркська, австразійська, корейська, фінно-угорська, нілосахарська, андо-екваторіальна, кавказька , монгольська, тунгусо-маньчжурська.

І н д о є в р о п е й с ь к а м о в н а с і м ' я . Мовами цієї сім'ї розмовляє більше 2 млрд. осіб. До неї належать усі мови, що виконують функцію світових мов. У індоєвропейській сім'ї існують такі мовні групи: індійська, іранська, грецька , в ірменська , і тал ійська , романська , кельтська, германська, іллірійська, албанська, балтійська, слов 'янська, тохарська, анатолійська.

Індійська мовна група . До неї входить понад 150 живих мов, я к и м и розмовляють майже 770 млн. осіб. Найпоширенішою мовою цієї групи є гіндустані, що має дві літературні форми: гінді (державна мова Індії) та урду (державна мова Пакистану). Мовою гінді розмовляє 320 млн. осіб, а мовою урду — 58 млн. До індійської мовної групи належать бенгальська (188 млн.) , що є державною мовою республіки Бангладеш, маратхі (64 млн.) , Пенджабі (60 млн.) , гуджараті (40 млн.) , орія (27,5 млн.) , раджастхані (18 млн.) , синдхі (16 млн.) ,


сингальська (12 млн.) , непалі (11 млн.) , циганська (5 млн.) мови та ін.

До цієї мовної групи входить також давньоіндійська мертва мова. її ще називають ведійською, оскільки представлена вона у Ведах — священних книгах індуїзму. В усній формі (в релігійних ритуалах) давньоіндійська мова засвідчена з XII ст. до н. є., а її літературна форма (санскрит) — з III ст. до н. є.

Іранська мовна група. Найпоширенішими живими мовами цієї групи є іранська, тобто перська, або фарсі, (32 млн.) , курдська (20 млн.) та афганська (24 млн.) з її трьома наріччями: пушту, пахто й патан-ським. Переважно на території СНД поширені тад ж и ц ь к а (майже 8 млн.) , осетинська (0,6 млн.) , тат-ська (350 т и с ) , памірські (ЗО тис.) мови. До мертвих мов іранської групи належать давньоперська та авестійська мови, засвідчені з І тис. до н. є. (остання збережена в тексті священної книги зороастризму «Авести»), а також парфянська, согдійська, скіфська.

Індійська й іранська мовні групи утворюють арійську галузь індоєвропейської мовної сім'ї .

Грецька мовна група. До неї входять давньогрецька та новогрецька (12 млн.) мови, деяк і мовознавці виокремлюють ще й середньогрецьку (візант ійську) . П а м ' я т к и грецької мовної групи належать до II тис. до н. є.

Вірменська мовна гр у па . Представлена вона давньовірменською (грабар) і нововірменською (ашха-рабар) (майже 7 млн.) мовами. Писемна форма вірменської мови в и н и к л а дуже давно. Оригінальний вірменський алфавіт склав у 393—406 рр. єпископ Месроп Маштоц.

Грецьку, вірменську, індійську й іранську мовні групи мовознавці об'єднали в східне угруповання індоєвропейських мов.

За твердженням грузинського мовознавця Томаза Гамкрелідзе (нар. 1929) та В. Іванова, ці мовні групи виокремилися з індоєвропейської прамови як греко-вірменсько-індо-іранська мовна спільність не пізніше III тис. до н. є.

Італійська мовна група. Засвідчена вона пам ' ятками з І тис. до н. є. і об'єднує т ільки мертві мови: оскську, умбрську, фаліскську, латинську і, можливо, венетську. Латинська була мовою Римської імперії і

Класифікації мов 89

має багато пам 'яток з VI ст. до н. є. Народні латинські говірки стали джерелом романських мов.

Романська мовна група . Найпоширенішими мовами цієї групи є іспанська (332 млн.) , португальська (171 млн.), французька (119 млн.) та італійська (70 млн.). До романських мов належать також галісійська та ката-ланська (Піренейський півострів), провансальська (південь Франції) , сардінська (острів Сардінія), ретороманська (північ Італії та прилеглі території Швейцарії) , румунська (Румунія).

Кельтська мовна гру па . Вона представлена такими живими мовами, як ірландська, шотландська, уельська, менська (острів Мен), бретонська (північ Франції) . До цієї мовної групи належать і мертві мови: галльська, що була поширена на території сучасної Франції до її завоювання римлянами, і корнуельська, яка функціонувала в Англії до XVIII ст.

Германська мовна група. Перші свідчення про неї належать до IV ст. (текст Євангелія на готській мові). До германської мовної групи входять:

— західногерманська підгрупа. Вона охоплює англійську (437 млн.), німецьку (118 млн.), голландську (нідерландську), фламандську, фризьку, ідиш (новосврейську), бурську (африкаанс) мови. З діалектів німецької мови, поширених у Швейцарії та Люксембургу, поступово формуються дві окремі германські мови — швейцарсько-німецька, або швейцарська, та люксембурзька;

— північногерманська підгрупа (скандинавська). До неї входять датська, шведська, норвезька, фарерська та ісландська мови;

— східногерманська підгрупа. її утворює мертва готська мова.

Іллірійська мовна група . Вона представлена мертвою іллірійською мовою, яка функціонувала на заході Балканського півострова та в Італії. Ц я мова збереглася тільки в надмогильних написах та в географічних назвах. Колись вона була досить поширеною. Імовірно, гідроніми Джурин та Гериня в Прикарпатті , Тересва й Уж у Закарпатті мають іллірійське походження.

Албанська мовна група. До неї входить лише албанська мова (понад 5 млн.), яка має три літературні форми — тоскську (південь Албанії) на ґрунті тоскського діалекту, гегську (північ Албанії) на основі гегського діалекту, арбереську (в албанських поселеннях Італії). Тоск-ська літературна мова стала офіційною мовою Албанії.


Іллірійська та албанська мови є окремими групами індоєвропейської сім'ї мов, хоч існує гіпотеза, що албанська мова — нащадок іллірійської або фракійської мови.

Італійську, романську, кельтську, германську, іллірійську та албанську мовні групи об'єднують у західне угруповання індоєвропейських мов.

Проміжне місце м і ж східним і західним угрупованнями індоєвропейської сім'ї мов займають балтійська та слов 'янська мовні групи. Т. Гамкрелідзе та В. Іванов включають ці дві групи разом із західним угрупованням удавньоєвропейську спільність. Народи, що розмовляли її мовами, переселилися не пізніше III тис. до н. є. із прабатьківщини індоєвропейців (біля озер Ван та Урмія у Передній Азії) у Північне Причорномор 'я , звідки розселялися по Європі з III по І тис. до н. є.

Балтійська мовна група . Включає вона живі литовську і латиську (з її різновидом — латгальською) мови, а також мертву прусську мову, що зафіксована джерелами XIV—XVII ст. З усіх індоєвропейських мов балтійські найближчі до слов 'янських.

Слов'янська мовна група . До неї належать: — східнослов'янська підгрупа. Представлена вона

українською (45 млн.) , російською (250 млн.) і білоруською (понад 8 млн.) мовами. Внаслідок жорсткої русифікації російською володіє ще приблизно 200 млн. осіб (переважно в країнах СНД), щоправда, з більшою чи меншою суржикізацією. Українська, російська і білоруська мови є нащадками давньоруської;

— західнослов'янська підгрупа. Вона охоплює польську (43 млн.) , чеську (10,6 млн.), словацьку (5,3 млн.) , верхньолужицьку та нижньолужицьку (разом лужичан 100 тис.) мови, а також мертву полабську. Верхньолуж и ц ь к у і нижньолужицьку мови нерідко розглядають як літературні форми єдиної лужицької мови (її називають ще серболужицькою або сорабською). У давніших мовознавчих працях до західнослов'янської підгрупи відносили кашубську мову, але докладніше її вивчення дало змогу з 'ясувати, що вона є одним з діалектів польської мови;

— південнослов 'янська підгрупа. До неї входять болгарська (понад 9 млн.) , македонська (майже 2 млн.) , словенська (1,8 млн.) , а також сербська, хорватська, боснійська та чорногорська, як і утворилися після розпаду сербсько-хорватської мови, що функціонувала в


Югославії до її поділу. До південнослов'янської мовної підгрупи належить і старослов'янська мертва мова, я к а є найдавнішою літературною мовою слов 'ян . її створили на базі солунських говорів давньоболгарської мови брати Кирило й Мефодій у IX ст.

Тохарська мовна група . Вона виокремилася із давньоєвропейської мовної спільності індоєвропейської сім'ї мов. До неї входять дві мертві мови, що засвідчені в пам 'ятках V—VIII ст., знайдених у Китаї . Ці мови мають умовні позначення (А і Б) , а також умовні назви — карашарська (турфанська) та кучанська мови (за назвами оаз, де вони функціонували).

Анатолійська ( хе тто-лу війська ) мовна група. Вона виокремилася з індоєвропейської прамови, ймовірно, до її поділу на східне і західне угруповання. До неї входять лише мертві мови: хеттська (клинописна), палайська, лувійська і більш пізні л ік ійська (продовження лувійської), лідійська, карійська та си-детська. Анатолійська група мов була поширена у Малій Азії і відома з пам 'яток II—І тис. до н. є.

Остаточно не з 'ясовано, до якої мовної групи в індоєвропейській сім'ї мов належать такі мертві мови, як фрігійська, фракійська, пеласгська та ін. , що д ійшли до наших днів у фрагментарному вигляді .

К и т а й с ь к о - т и б е т с ь к а м о в н а с і м ' я . За поширенням вона займає друге місце в світі: нею розмовляє 1350 млн. осіб. До складу цієї сім'ї входять китайська, тибето-бірманська і тайська мовні групи. Китайську групу утворюють китайська мова, що має найбільшу кількість носіїв (1200 млн.) , і дунганська мова (60 т и с ) . До т и бет о- біржа не ь кої групи належать бірманська (23 млн. , пам 'ятки з XI ст.) й тибетська (4 млн., пам 'ятки з VII ст.) мови, а також багато гімалайських та ассамських мов. Лише в Індії та Пакистані їх нараховується 113. Наприкінці XX ст. держава Бірма була перейменована у М'янму, однак її державну мову продовжують називати бірманською, хоч уже вживається й назва «м'янманська». У та йс ькі й групі основною є тайська мова (32 млн.) , я к а до 1939 р . називалася сіамською. Вона поширена в Таїланді (пам 'ятки з XIII ст.). До цієї групи відносять і лаоську мову та ін.

А ф р а з і й с ь к а ( с е м і т о - х а м і т с ь к а ) м о в н а с і м ' я . Нею спілкується 262 млн. осіб. Найпоширенішими мовами сім'ї є арабська (192 млн.) , хауса (20 млн.)


та амхарська (понад 12 млн.) . Афразійська мовна с ім 'я включає семітську і хамітську галузі .

1. Семітська галузь. Поділяють її на східну і західну групи. До східної мовної групи входить мертва аккадська мова, якою розмовляли в Ассирії та Вавилоні і я к а засвідчена клинописними текстами з III тис. до н. є. До західної мовної групи належать:

— ханаанська підгрупа. Вона охоплює такі мертві мови: староханаанську (в 1974 р. знайдено її п а м ' я т к и з III тис. до н. є.), фінікійську (нею розмовляли в Фінікії та її колоніях, зокрема у Карфагені), моавітську, давньоєврейську. До ханаанської підгрупи належить сучасна форма давньоєврейської мови — іврит, відроджена в Ізраїлі. Вона нині має майже 3,5 млн. носіїв;

— арамейська підгрупа. До неї входять арамейська (майже зникла) та айсорська мови;

— арабська підгрупа. Охоплює арабську та три пів-денноарабські мови;

— ефіопська підгрупа. її утворюють амхарська мова (17 млн. , офіційна мова Ефіопії) і мертва мова геез (засвідчена у пам 'ятках IV—XV ст., нині використовується при богослужінні).

2. Хамітська галузь. До неї належать єгипетська, берберська, кушитська і чадська мовні групи. Єгипетська група охоплює мертву давньоєгипетську мову, що має одну з найдавніших фіксацій (ієрогліфічні пам 'ятки з IV тис. до н. є.), та її нащадка — коптську мову, яка з XVII ст. теж є мертвою і використовується т ільки з культовою метою. До берберської групи входять понад 60 живих мов, зокрема туарезька, ка-більська, а також мертва нумідійська, що засвідчена в пам 'ятках з І тис. до н. є. Ку ши тс ьк а група об'єднує майже 100 мов, зокрема галла (16 млн.) , сомалі (6,8 млн.), афар (800 т и с ) . До чадської групи відносять понад 150 мов, зокрема мови хауса (24 млн.) , кото-ко (200 т и с ) . Існують сумніви щодо приналежності цієї групи до афразійської сім'ї . Усі мови хамітської галузі афразійської мовної сім'ї поширені в Північній Африці . Там функціонує і частина мов семітської галузі , інша ж її частина займає Передню Азію (Близький Схід).

А в с т р о н е з і й с ь к а ( м а л а й с ь к о - п о л і н е з і й с ь к а ) м о в н а с і м ' я . Вона об'єднує майже 800 мов, я к и м и розмовляє понад 230 млн. осіб. Найпоширенішими мовами цієї сім'ї є індонезійська (150 млн.) , я к а до 30-х років XX ст. називалася малайською, і яванська


(понад 70 млн.) . До австронезійської мовної сім'ї належать також даяцька (Індонезія), мальгаська (острів Мадагаскар), маорі (острів Нова Зеландія) , гавайська, са-моа (острови Тихого океану) мови.

К о н г о к о р д о ф а н с ь к а ( н і г е р о к о р д о ф а н -с ь к а ) м о в н а с і м ' я . Вона охоплює 213 млн. носіїв і є основною мовною сім'єю Чорної Африки. В ній розрізняють такі мовні групи: банту , що включає мови суахілі , руанда, кіконго, зулуську та ін.; манде, куди входять мови манінке, бамбара, менде, сусу та ін.; західна , до якої належать мови фуль, волоф, тенда та ін.; вольтійська, яка охоплює мови мосі, лобо, сенуфо та ін. , і ква, до якої належать мови акан, йоруба, ібо, кру та ін.

Д р а в і д с ь к а м о в н а с і м ' я . Поширена вона на Індостанському півострові й охоплює 192 млн. носіїв. Це мови корінного населення Індії, що мешкало тут до приходу індоєвропейців. Наирозповсюдженішими мовами цієї с ім ' ї є телугу (63 млн . ) , т ам ільська (55 млн.; має писемність із початку н. є.), каннада (31 млн.) , малаялам (ЗО млн.) та ін. Дравідська с ім 'я мов охоплює три або чотири мовні групи.

Я п о н с ь к а м о в н а с і м ' я . До неї входить лише японська мова, якою розмовляє 124 млн. осіб. Мовознавці вважають, що спорідненою з нею є рюкюська мова (острови Рюкю) й, імовірно, айнська мова, я к а нині вимирає (нею володіє т ільки к ілька осіб).

Т ю р к с ь к а м о в н а с і м ' я . Поширена вона в Середній і Малій Азії, Російській Федерації, Афганістані, Ірані, Китаї та багатьох інших країнах і охоплює 110 млн. носіїв. Найдавніші п а м ' я т к и тюркських мов належать до VII ст. Учені по-різному класифікують тюркські мови. Російський тюрколог Василь Радлов (1837—1918) поділяв їх на чотири групи, а Василь Богородицький (1857—1941) — на сім. Фінський мовознавець Густав Рамстедт (1873—1950) виокремлював у тюркській мовній сім'ї шість груп.

Найбільш прийнятною є класифікація російського тюрколога Олександра Самойловича (1880—1938). Він поділив тюркську мовну сім 'ю на шість груп: булгар-ську, уйгурську, кипчацьку , чагатайську, кипчацько-туркменську, огузьку.

До булг арської мовної гру пи , або р-гру пи , належать мертва булгарська, чуваська мова (1,5 млн.) , яку вважають продовженням булгарської, а також мер-


тва хазарська мова. Уйгуреька мовна група, або д-гру па , об'єднує давньоуйгурську та близьку до неї мертву орхонську (збережена рунічними написами VII— XII ст.), а також якутську, тувинську, хакаську, тофа-ларську (менше 500 носіїв) мови. До кипчацької мовної групи, або тау -гру пи , відносять мертву половецьку (кипчацьку, куманську) мову, зафіксовану в «Кодексі Куманікус» (1294 р.) , а також казахську (8 млн.) , татарську (8 млн.) , киргизьку (2,5 млн.), башкирську (1 млн.) , алтайську, кумицьку, карачаєво-бал-карську, кримськотатарську, кара їмську (поширена здебільшого в Криму і має майже 500 носіїв) та ін. живі мови. Чагатайська мовна група, або таг-лик-група, охоплює уйгурську (5,5 млн. носіїв переважно в Китаї , у провінції Сінцзян), узбецьку (18 млн.) , чагатайську (мала т ільки писемну форму і вживалася раніше як міжтюркська; деякі вчені вважають її старо-узбецькою) мови. Кипчацько-пгуркменську мовну групу, або тпаг-ли- гру пу, утворюють проміжні узбецько-хівинські та хівинсько-сартські говори, що втратили самостійне значення. До огузької мовної групи, або о л-гру пи , належать турецька (59 млн.) , азербайджанська (14 млн.) , туркменська (4 млн.) , гагаузька (майже 170 тис. носіїв, що живуть в Одеській області України та в Молдові).

У самих назвах мовних груп О. Самойлович виокремив найпомітніші фонетико-морфологічні розбіжності тюркських мов. Ступінь спорідненості цих мов є дуже високим.

А в с т р а з і й с ь к а м о в н а с і м ' я . Мовами цієї с ім ' ї розмовляє 84 млн. осіб. У ній виокремлюють в 'єтську, монкхмерську, мундську, мяо-яо мовні групи. До в'єтської мовної групи належать в 'єтнамська (66,5 млн.) , мова міонг та ін. Монкхмерська мовна група охоплює кхмерську (майже 8 млн. , поширена в Камбоджі), мон, палаунг, ва (у М'янмі) , кхасі (в Індії), нікобарську (на Нікобарських островах) та ін. мови. Мовна група мунда включає мови корінного населення Індії, зокрема кхерварі , курку та ін. До мовної групи мяо-яо належать мови мяо, яо, ше та ін. , як і поширені у Китаї і Лаосі). Спорідненість різних груп австразійських мов досить віддалена і не є загальновизнаною .

К о р е й с ь к а м о в н а с і м ' я . До неї входить корейська мова, я к а має понад 65 млн. носіїв і поділяєть-


ся на шість діалектів. Писемні пам ' ятки з IV ст. створювалися шляхом пристосування до аглютинативної корейської мови китайських ієрогліфів, що призвело до розроблення її літературної форми ханмун, відірваної від народнорозмовної мови. Ханмун офіційно вживалася до 1894 р. Поряд з нею ще з 1446 р. у Кореї використовувався оригінальний фонемний алфавіт чоним, я к и й став основою більш демократичної форми літературної мови.

Ф і н н о - у г о р с ь к а м о в н а с і м ' я . Мовами цієї сім'ї розмовляє 25 млн. осіб. Вона об'єднує угорську і фінську мовні групи. До угорської групи входять угорська (15 млн.) , мансійська та хантийська мови. Фінська група охоплює фінську (5 млн.) , естонську (понад 1 млн.) , карельську, вепську, а також пермські мови (комі-перм'яцька, комі-зирянська, удмуртська), мордовські (ерзя і мокша) , марійські (гірська марійська на правому березі Волги та лугова марійська на лівому березі Волги) і саамську мови. Спорідненими з фінно-угорськими, я к вважають деякі мовознавці , є самодійські мови, поширені на Крайній Півночі Росії (ненецька , нганасанська й селькупська) . Фінно-угорські та самодійські мови називають уральськими і відносять їх до єдиної мовної сім' ї .

Н і л о с а х а р с ь к а м о в н а с і м ' я . Вона локалізована у Північній Африці і охоплює майже 23 млн. носіїв. У цій мовній сім'ї виокремлюють шість мовних груп, до яких належить понад 100 мов, зокрема сонгай, бон-го, маба, берта, кома, фур, канурі , теда, мімі .

А н д о - е к в а т о р і а л ь н а м о в н а с і м ' я . її виокремив Д ж . Грінберг. Мовами цієї сім'ї розмовляє понад 20 млн. осіб, як і проживають у Південній Америці . Андо-екваторіальна мовна с ім 'я представлена такими мовами: кечуа, що функціонує в Перу, Еквадорі, Болівії тощо (13 млн.) , гуарані, я к а поширена в Парагваї , а також арауканськими та аравацькими мовами.

К а в к а з ь к а м о в н а с і м ' я . Мови цієї сім'ї мають 7,5 млн. носіїв. До кавказької мовної сім'ї входять кар-твельська і п івнічнокавказькі (абхазько-адигейська, нахська, дагестанська) мовні групи. Картвельська група охоплює грузинську (майже 4 млн.) , чанську, мегрельську та сванську мови. Деякі мовознавці вважають її окремою мовною сім 'єю. Абхазько-адигейська група включає абхазьку, адигейську, абазинську, кабардино-черкеську мови, нахська група — чеченську, інгуську, бацбійську, кістинську. До да-


гестанської групи належить майже ЗО мов Дагестану, значна частина яких одноаульні. Найпоширенішими серед них є аварська, андійська, дідойська, даргинська, лакська, лезгинська, табасаранська. Мовами кавказької сім'ї розмовляють народи Кавказу та Закавказзя.

Однак вивчення баскської мови, поширеної у Піренейських горах (переважно в Іспанії), дало досить вагомі докази її спорідненості з кавказькими. Існує гіпотеза про приналежність до кавказької мовної сім'ї деяких давніх мертвих мов Месопотамії (шумерська, еламська, урартська) та Малої Азії.

М о н г о л ь с ь к а м о в н а с і м ' я . Охоплює 6,5 млн. носіїв. Утворилася вона з єдиної монгольської мови внаслідок розпаду Золотої Орди — імперії, створеної Чінгісханом. До цієї мовної сім'ї входять такі мови: монгольська, або халха-монгольська (5 млн., поширена в Монголії), бурятська, калмицька (в Росії), ойратська, монгорська (в Китаї), могольська (в Афганістані).

Т у н г у с о - м а н ь ч ж у р с ь к а м о в н а с і м ' я . Носіями мов цієї сім'ї є понад 4 млн. осіб. її утворюють маньчжурська мова (представлена великою кількістю літературних творів з XVI ст., нині вимирає), евенкійська (раніше її називали тунгуською), евенська, нанайська, удегейська та ін. мови.

Існує і багато інших мовних сімей, однак вони мало-чисельні (до 1 млн. носіїв) і, як правило, недостатньо вивчені.

До п а л е о а з і й с ь к и х мов відносять кілька мовних груп і окремих мов, не пов'язаних між собою генетично: чукотсько-камчатські мови (чукотська, коряцька, ітельменська та ін.), ескімоські мови (ескімоська та алеутська), а також нівхську, юкагірську, кетську мови.

Індіанські мови в Північній Америці об'єднують у вісім мовних сімей (алгонкінська, ірокезька, сіу та ін.), кілька мовних сімей розрізняють у Центральній та Південній Америці. На півдні Африки виокремлюють кой-санську (палеоафриканську) мовну сім'ю, до якої належать готтентотські та бушменські мови. На острові Нова Гвінея розрізняють від 60 до 100 мовних сімей.

У результаті ґрунтовного порівняльно-історичного вивчення різних мов виявлено глибинні генетичні зв'язки між мовами, які традиційно зараховують до різних сімей. Так, нині вже встановлено давню спорідненість тюркських, монгольських та тунгусо-мань-чжурських мов, які об'єднують в одну а л т а й с ь к у


с і м ' ю . Можливо, що до неї належали корейська і японська мови. З'ясовано також, що дравідські мови мають генетичні зв'язки з фінно-угорськими.

Вітчизняні і зарубіжні мовознавці, насамперед В. Іл-ліч-Світич, науково обґрунтували генетичну спорідненість шести мовних сімей: індоєвропейської, афразій-ської, кавказької, фінно-угорської, дравідської та алтайської, тобто наявність величезної мовної сім'ї, яку назвали н о с т р а т и ч н о ю н а д с і м ' є ю , або н о с т р а -т и ч н о ю м а к р о с і м ' є ю . Окремі лінгвісти включають до неї також частину палеоазійських мов.

Отже, докладне вивчення споріднених мов дає змогу розкрити їх найглибші шари, з'ясувати особливості прамови, від якої вони походять. Завдяки дослідженням генетичних зв'язків між різними мовними сім'ями можна об'єднати їх у надсім'ї, або макросім'ї.

Типологічна класифікація мов

Кожна мова певним чином організована. За спільними структурними ознаками мови об'єднують у типи. Розробленням типологічної класифікації мов займається типологічне мовознавство.

Типологічна класифікація мов — групування мов за особливостями їх структури незалежно від спорідненості.

Теоретично типологічна класифікація може ґрунтуватися на будь-якому рівні мови. Нині існують розробки в галузі фонологічної та синтаксичної типології, започатковано створення лексичної типології. Оскільки фонем у мовах надто мало, а лексем надто багато, оптимальне групування мов на основі цих рівнів ускладнене. За синтаксичною побудовою теж важко об'єднати мови в однорідні типи, оскільки синтаксичні ознаки різних мов дуже складні.

Найзручнішим для типологічних досліджень є морфологічний рівень. Це зумовлене тим, що кількість морфем у мовах достатня для їх типологічного групування, до того ж морфеми більш стійкі щодо змін порівняно з іншими мовними одиницями. Деякі мовознавці взагалі називають типологічну класифікацію мов морфологічною.

Морфологічна типологія. Морфологічний рівень мови, порівняно з фонологічним і синтаксичним, у типологічному відношенні вивчений найкраще.

І Вступ до мовознавства


За морфемною будовою слова В. фон Гумбольдт виокремив чотири типи мов: ізолюючий, аглютинуючий (аглютинативний), флективний та інкорпоруючий.

І з о л ю ю ч і м о в и . Для них характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів . Ізолюючі мови" мають лише один різновид морфем —' кор інь . Граматичне значення виражається здебільшого з допомогою порядку слів . До ІЗОЙ^РІОІЇИХ м о в ш а л е ж и т ь давньокитайська мова веньянь . Ознаки цього типу мов притаманні сучасній китайськ ій мові байхуавень, в ' єтнамськ ій (австразійська с ім 'я ) , мові йоруба (конгокордо-фанська с і м ' я ) . Н а п р и к л а д , к и т а й с ь к а фраза во хао означає «я люблю», а хао во — «люби мене» . Граматичні значення тут виражені зміною порядку слів та інтонацією.

А г л ю т и н у ю ч і ( а г л ю т и н а т и в н і ) м о в и . В_ них корінь незмінний і тому внутрішня флексія відсутня . В аглютинативних мовах афікси у межах слова характеризуються високим ступенем самостійності, оскільки чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові. Вони завжди виражають те саме значення, причому тільки одне, а певне значення, у свою чергу, завжди передається тим же афіксом. Наприклад, у киргизькій мові ата-га — «батькові», ата-лар-га — «батькам», ата-лар-ьшьіз-га — «нашим батькам». Тут давальний відмінок завжди виражений афіксом -га, а цей афікс завжди виражає тільки давальний відмінок, так само афікс -лар вказує лише на множину, афікс -ьімьіз — на першу особу. До аглютинативних мов належать, зокрема, тюркські мови, більшість" фінно-угорських, японська, мови банту.

Ф л е к т и в н і м о в и . У них корінь змінний, причому ц я змінність може виявлятись і я к внутр ішня флексія , тобто здатність кореня виражати своїм чергуванн я м граматичне значення . Наприклад , англ . /ооі — «нога» і?ееі — «ноги», нім. Миііег— «мати» іМйііеі «матер і» , у к р . набрати — д о к о н а н и й вид і набирати — недоконаний вид. У флективних мовах афікси не самостійні, вони зливаються з коренем і формально," і за змістом. Слово козацький в ажко поділити на ко~~ рінь і суфікс, оскільки у звуці [ц] злилися кінцевий приголосний кореня козак- і початковий приголосний суфікса -ськ- ([к] + [с] = [ц]). У слові радість суфікс -ість вказує на іменник. А в похідному від нього прикметнику радісний цей самий суфікс -ість (з утраченим [т']) вже


не має іменникового значення і втратив самостійність. До флективних належать індоєвропейські мови і більшість афразійських.

І н к о р п о р у ю ч і м о в и . До них входять складні комплекси, як і є водночас і словами, і реченнями^ Цей '" тип мов представлений деякими палеоазійськими мовами та більшістю індіанських мов Америки. Наприклад , у мові мексиканських індіанців піпакакша означає «Я їм м'ясо». Передаючи предикативний, реченнєвий зміст, наведена конструкція залишається словом, яке побудоване шляхом синтаксичного основоскладання, а не словоскладання: пі+пака+ки>а. Комплексні слова-речення інкорпоруючих мов здебільшого починаються з кореня-підмета, а закінчуються коренем-присудком. Між цими межовими морфемами можуть бути компоненти, що виражають зміст другорядних членів речення.

Існують інші, більш розгорнуті морфологічні типології. А. Шлейхер) деталізувавши класифікацію В. фон Гум-больдта, вйоВГремив у складі ізолюючих, аглютинуючих і флективних мов дрібніші підтипи. Інкорпоруючі мови він не вводив до класифікаці ї .

Відповідно до класифікаці ї А. Шлейхера ізолюючі мови мають такі типи:

— чисто кореневі (давньокитайська мова веньянь); —"кореневі зі службовими словами. Це мови, у я к и х

частина коренів уже граматикалізувалася — почала виражати граматичне значення, напр. : кит . жень — «людина», жень-мінь — «люди», (бірманська, сучасна китайська мови).

До ізолюючого типу належать лише аналітичні мови , тобто мови, в я к и х переважають^т^кі засоби вираження граматичних значень^ як. службові слова і порядок слів. Аглютинуючі та флективні типи представ-' лені я к аналітичними, так і синтетичними мовами. У синтетичних мовах засобами вираженя граматичних значень є афіксація , внутрішня флексія , редупл ікація (повторення кореня, напр. : япон. яма — «гора» і яма-яма — «гори»), суплетивізм (вираження граматичної форми слова іншим коренем, напр. : укр . я і мене), наголос.^

Аглютинуючі мови А . Шлейхер поділив на: — аглютинуючі синтетичні, у я к и х виокремлював

.суфіксальний (тюркські мови), префіксальний (мова банту) та інфіксальний (бацбійська мова) типи;


в-0''4 — ^глютинуючі аналітичні, які представлені афік-

сальним~типом ХафГксиможуть займати різну позицію щодо кореня) з широким використанням службових слів (тибетська мова).' ' ™"•""*-—" ~--.~.™»_ "*""" Флективні мови, у яких «гнучкий» корінь може виражати'внутрішню"флексію, А. Шлейхер поділив на:

—„флективні синтетичні, які оперують тільки внутрішньою флексією (арабська мова); *а~

— флективні синтетичні, які мають внутрішню і зовнішню флексію (українська мова);

— флективні аналітичні, в яких поєднується вико-ристаннярнутрішньої і зовнішньої флексій з^ктианим вираженням граматичних значень службовими' слбва*-ми (англійська мова).

Однак віднесення арабської мови до флективних є помилковим, оскільки виразниками граматичного значення в ній є не внутрішня флексія, а тр а неф ікс — особливий вид афіксів.

Основою морфологічної типології Е. Сепіра є ідея про кореневі і реляційні мовні поняття. Він виходив з того, що в мові обов'язково мають існувати кореневі' поняття (у кожній мові тільки корені безпосередньо" відображають об'єктивну дійсність) тареляц і йні поняття (засоби зв'язку слів-коренів у речення для вираження думки). Кореневі поняття можуть супроводжуватись ( а б о н і ) д е р и в а ц і є ю (утвореннямпохідних слів), тр§£о^дерцвацшн<м^і&и поняттями (засобами для семантичної видозміни коренів), а реляційні поняття, незважаючи на своє абстрактне значення, мо£_ жуть мати і конкретний, матеріальний зміст, відображати об'єктивну дійсність або не відображати її, втрачаючи конкретний зміст. Реляційні поняття здатні, як і кореневі поняття, відображати дійсність. У цьому випадку вони мають змішаний характер. Реляційні поняття можуть утратити властивість відображати дійсність, стати чисто реляційними. Наприклад, у формах однини і множини велика хата — великі хати іменник вказує і на форму числа (реляція), і на об'єктивну дійсність (є одна хата чи кілька), а прикметник своїми формами тільки пов'язується з іменником. В усіх цих випадках ідеться про переважання, панівний тип, а не про абсолютну, безвиняткову представленість тільки певної форми основних мовних понять.

Зважаючи на ці міркування, Е. Сепщвиокремив такі типи мов:


— прості чисто реляційні: коренещ поняття не су-провод^уютьЄя"дерйв'ацією, реляційні поняття не вира-" жають конкретний зміст (стара китайська мова вень-"" янь); "'"""' "

— складні чисто реляційні: кореневі поняття видозмінюються шляхом деривації (турецька мова);

— прості змішано реляційні: реляційні поняття зберігають конкретний зміст, відображають об'єктивну дійсність (мови банту);

""'— складні змішано реляційні: кореневі поняття супроводжуються деривацією, реляційні поняття відображають об'єктивну дійсність (українська мова).

За технікою вираження граматичних понять, тобто за переважаючими граматичними способами, Е. Сепір поділив мови на:

— ізолюючі (мова бамана, поширена в Африці); — аглютинативні (папуаські мови Нової Гвінеї);

Д — фузійні (українська); — символічні (арабська). У цих мовах функціону

ють такі граматичні способи, як внутрішня флексія, редуплікація, наголос. / За ступенем ускладненості окремого слова, за мірою • його граматичного навантаження він виокремив такі типи мов:

,̂>— аналітичні (новогрецька, англійська, французька, іспанська, болгарська, тибетська, давньокитайська);

/ — синтетичні (давньогрецька, латинська, литов-( ська, українська, російська, арабська, фінно-угорські й 1 мови банту); \ — полісинтетичні (чукотсько-камчатські мови, біль-

чшість індіанських мов Північної Америки). Поєднання трьох класифікацій Е. Сепіра мало б да

ти 48 типів мов, але фактично їх тільки 21, оскільки не всі типи трьох його класифікацій можуть сполучатися між собою. Так, прості чисто реляційні мови не можуть бути фузійними, синтетичними і полісинтетичними. Вони бувають лише ізолюючими аналітичними (веньянь, в'єтнамська мови). Складні чисто реляційні мови можуть бути аглютинативними синтетичними (турецька, казахська) або символічними аналітичними (мова шилук у Африці). Прості змішано реляційні мови найчастіше є аглютинативними синтетичними (банту), а складні змішано реляційні — фузійними аналітичними (англійська мова), фузійними синтетичними (українська мова), аглютинативними полісинте-


тичними мовами (всі інкорпоруючі , наприклад ескімоська мова) .

Ступінь аналітичності чи синтетичності мов може бути різним. Сучасні методики дають змогу його виміряти . Методики кількісного зіставлення мов розробляє квантитативна (лат. ^иаптл^;аз — кількість) ти-пологія. Так, Д ж . Грінберг запропонував індекс синтетичності — відношення кількості морфем у певному тексті до кількості слів ( М / \ \ 0 . Цей індекс не може бути нижчим за одиницю, оскільки морфем у тексті не може бути менше, н іж слів.

Я к щ о індекс синтетичності мови становить від 1,00 до 1,99, то ця мова є аналітичною (в 'єтнамська — 1,06, перська — 1,52, англійська — 1,68). При індексі від 2,00 до 2,99 мова є синтетичною (якутська — 2,17, суахілі — 2,55, санскрит — 2,59). Якщо індекс синтетичності сягає понад 3,00, то мову відносять до полісинтетичних (ескімоська — 3,72).

Відповідно до індексу синтетичності мова може належати до проміжного типу. Наприклад, німецька мова (від 1,90 до 2,11) є проміжною між синтетичними і аналітичними. Тому різні мовознавці відносять її то до синтетичних, то до аналітичних мов.

Д ж . Грінберг встановив індекс аглютинації — відношення кількості аглютинативних конструкцій до к ількост і морфемних швів ( А / ^ . Аглютинативною конструкцією вважається поєднання морфем, я к і фонетично не змінюються або змінюються незначно, за усталеними в мові нормами сполучуваності морфем. Межу м і ж такими морфемами називають швом. Наприклад , казах , кизлармен — «дівчатами» становить аглютинативну конструкцію із двома морфемними швами: кьіз — «дівчина», лар — афікс множини, мен — афікс орудного відмінка ( 1 : 2 = 0,5). Чим більша цифра, тим більш аглютинативною є мова (санскрит — 0,09, англійська — 0,30, якутська — 0 ,51 , суахілі — 0,67).

З допомогою різних формул можна обчислити ступінь вияву кожного типологічного параметра за класифікаціями як Е. Сепіра, так і А. Шлейхера. Д ж . Грінберг квантитативним методом довів, що чистих типів мов не буває, кожен типологічний параметр виражається в різних мовах по-різному. Отже, він формально обґрунтував неповторність сутності кожної мови.

Фонологічна типологія. У типологічне вивчення фонологічного р івня мови помітний внесок зробили


М. Трубецькой, російський і австрійський мовознавець Олександр Ісаченко (1910—1978), польський лінгвіст Тадеуш Мілевський (1906—1966). За фонологічною типологією мови поділяють на складофонемні та фонемні.

С к л а д о ф о н е м н и й т и п м о в . Складофонеми, або силабофонеми, виділяють у мовах, для я к и х характерний збіг складу і морфеми. Так, у китайській мові кожен склад є морфемою, а 40% складів — окремими словами, проте переважають у ній двоскладові (двомор-фемні) слова. Ц я обставина робить зайвим поділ морфем на окремі звуки, хоч технічно це можна зробити. У різних діалектах китайської мови нараховується від 389 до 920 складофонем. Китайська складофонема може охоплювати чотири звуки: початковий приголосний; нескладовий проміжний голосний типу [і], [и], [и]; скла-дотвірний голосний; к інцевий приголосний чи напівголосний. Кожен із цих компонентів складофонеми, крім третього, може бути відсутній. Складофонеми характерні, як правило, для ізолюючого типу мов.

Ф о н е м н и й т и п м о в . До нього належить більшість мов. У мові фонемного типу фонема і морфема не збігаються, морфема поділяється на фонеми, а фонеми формують морфему. Мови цього типу у деяких лінгвістичних працях класифікують за розрізненням (давньогрецька, латинська) та нерозрізненням (українська, польська) довгих і коротких голосних, за типом наголосу (динамічний, тонічний, кількісний), його рухомістю чи сталістю.

У фонемному типі мов виокремлюють: — консонантний тип мов. До нього належать мови, у

фонемному складі я к и х понад 70% приголосних. Наприклад, українська мова, що має 6 голосних і 32 приголосні фонеми (співвідношення голосних і приголосних — 15% : 8 5 % ) . Індоєвропейська прамова в давніші періоди свого існування була консонантною; адигейська мова має 70 фонем, серед я к и х лише 3 голосні;

— вокалічний тип мов. Він охоплює мови, у я к и х 30% фонемного складу чи більше становлять голосні. Наприклад, давньоруська мова, в як ій до зникнення носових голосних існувало 11 або 12 голосних фонем і 24 приголосних (34% : 6 6 % ) ; корейська мова, у як ій 21 голосна і 19 приголосних фонем; у гавайській мові із 13 фонем 5 є голосними.

Фонологічний тип мов досить рухливий, що знижує його класифікаційну вартість. Тому ця типологія роз-


робляється значно повільніше, н іж типологія морфологічна.

Синтаксична типологія. Розробленням синтаксичної типології мов займався І. Мєщанінов. Вона полягає у виокремленні на основі будови речення номінативного, ергативного та активного типів мов.

Н о м і н а т и в н и й т и п м о в . До нього входять мови, як і серед інших відмінків обов'язково мають називний і знахідний як відмінки суб'єкта і об'єкта дії. У цих мовах підмет завжди виражений називним (номінативним) відмінком, а прямий додаток — знахідним (акузативом). Номінативними є більшість мов світу, в тому числі індоєвропейські, тюркські, фінно-угорські та афр-азійські .

Е р г а т и в н и й т и п м о в . Основою ергативного типу мов є протиставлення не суб'єкта і об'єкта, я к у мовах номінативного типу, а перехідних і неперехідних дієслів . У мовах цього типу абсолютний відмінок (аген-тив, що позначає виконавця дії) є виразником суб'єкта (підмета) при неперехідному дієслові та виразником об 'єкта (додатка) при перехідному дієслові. Суб'єкт перехідного дієслова (фактитив — носій дії) виражений власне ергативним відмінком. Наприклад , у мові аран-та (Австралія): Ага§иі]а (абсолютний відмінок) Іата — «жінка йде», Агациііаіа (ергативний відмінок) таі]а (абсолютний відмінок) кщіпата — «жінка хмиз несе». До ергативних мов належать кавказьк і , більшість папуаських, деякі індіанські мови Америки та ін.

А к т и в н и й т и п м о в . Він ґрунтується на протиставленні дієслів зі значенням дії і стану. У цих мовах інактивний відмінок передає значення суб'єкта при дієсловах стану і значення об 'єкта при дієсловах дії . Суб'єкт при дієсловах дії виражається особливим активним відмінком, що протиставляється інактивному. Активна будова речення типологічно схожа з ергативною. До активного типу мов належать деякі індіанські мовні сім'ї Північної Америки, зокрема сіу, гуарані та ін.

Отже, мови світу, незважаючи на їх різноманітність, мають багато спільного: всі вони є звуковими, мають голосні і приголосні звуки, у всіх мовах розрізняють іменники та дієслова, а також суб'єкт, об'єкт і предикат тощо. Ц я спільність характеризується різними виявами, різним ступенем, що й ілюструє типологія. Типологічне г РУ п У в а ння мов спрямоване на виявлення не стільки розбіжностей, ск ільки глибинної схожості мов.


Соціолінгвістична класифікація мов

Вивченням соціальних аспектів розвитку мови, її функцій та суспільного використання займається соціолінгвістика. Представник цього напряму мовознавства О. Ткаченко розробив соціолінгвістичну класифікацію мов. Він виокремив такі соціолінгвістичні типи мов: одноосібні, частковогенераційні, частковоетнічні, повно-етнічні частковотериторіальні, повноетнічні повноте-риторіальні, мови з позатериторіальною монофункцій-ністю, поліфункційні мононаціональні, поліфункційні полінаціональні, поліфункційні поліетнічні мови.

О д н о о с і б н і м о в и . До цього типу належать мови, що наблизилися до вимирання. Одноосібною мовою володіє лише одна людина. Такою, наприклад , була кама-синська мова з групи самодійських, якою у 80-ті роки XX ст. володіла лише одна жінка . Мовознавці нараховують 46 таких мов.

Ч а с т к о в о г е н е р а ц і й н і м о в и . Це мови, я к и м и користується невелика група людей, я к правило, старшого віку. Наприклад, водською мовою (належить до прибалтійсько-фінських) в Ленінградській області Росії у 80-ті роки XX ст. розмовляли ЗО—35 осіб похилого віку. Мова леко (Болівія) має приблизно 20 носіїв, а мова камбап (Камерун) — приблизно ЗО.

Ч а с т к о в о е т н і ч н і м о в и . Вони є повногенера-ц ійними, тобто ними послуговуються не лише люди похилого віку, а й молодь. Однак не всі представники певного етносу володіють своєю етнічною мовою. Наприклад , із 700 тис. уельсців (Англія) у 1981 р . уельську мову знали т ільки 550 тис. Серед слов ' янських мов до частковоетнічних належать верхньолужицька й н и ж н ь о л у ж и ц ь к а (остання близька до частковогене-раційних, оск ільки частина молодих людей розмовляє німецькою). Частковоетнічними є й українська та білоруська мови, адже 12,3% українців (їх майже 45 млн.) і чверть білорусів (їх понад 8 млн.) російськомовні. О. Ткаченко зазначає, що частковоетнічна мова «в разі занепаду може бути ступенем до поступового вимирання, а в разі соціального піднесення, навпаки, ступенем до набуття рангу повноетнічної мови».

П о в н о е т н і ч н і ч а с т к о в о т е р и т о р і а л ь н і м о в и . До цього типу належать мови етносів, у я к и х усі їх представники користуються рідною мовою, але через


відсутність державності не можуть поширити її на всю територію свого проживання, тобто стимулювати до її засвоєння національні меншини. Повноетнічними час-тковотериторіальними були латвійська, литовська й естонська мови за часів існування СРСР. Здобувши незалежність, країни Прибалтики почали вести мовну політику, згідно з якою представники національних меншин мусили оволодіти державною мовою або виїхати за межі країни.

П о в н о е т н і ч н і п о в н о т е р и т о р і а л ь н і м о -в и . Цей тип утворюють мови, що є надбанням усього етносу, який має свою державу. Вони мають статус державних і слугують засобом спілкування на території всієї держави. До повноетнічних повнотериторіальних мов належать грецька, албанська, більшість слов'янських мов, зокрема польська, чеська, словацька, болгарська, македонська, словенська, сербська, хорватська, боснійська, чорногорська.

М о в и з п о з а т е р и т о р і а л ь н о ю м о н о ф у н к -ц і й н і с т ю . До цього типу входять мови, які обслуговують увесь етнос у межах держави (повноетнічні пов-нотериторіальні), і поширені поза своєю територією, виконуючи якусь одну функцію. Наприклад, італійська мова стала світовою мовою вокалістів і вивчається в консерваторіях усього світу. В XIX ст. широкого мо-нофункційного розповсюдження набула французька як мова дипломатії.

П о л і ф у н к ц і й н і м о н о н а ц і о н а л ь н і м о в и . Мова цього типу в межах своєї держави є повноетніч-ною повнотериторіальною, а за її межами використовується як засіб спілкування, залишаючись рідною лише для однієї нації. Наприклад, російська мова. Поліфункційні мононаціональні мови, яких є понад 60, виконують функцію міжнаціонального спілкування. До них належать мови суахілі, хауса (Африка), турецька, гінді, китайська (Азія), арабська (Азія й Африка). Одним з результатів функціонування мононаціональних мов за межами території своєї держави є розвиток білінгвізму.

П о л і ф у н к ц і й н і п о л і н а ц і о н а л ь н і м о в и . Ними є мови, що функціонують у своїй державі і ще в кількох унаслідок переселення людей чи поширення самих мов. До цього типу мов належать англійська, німецька, арабська, французька, іспанська, португаль-


ська. Англійська мова має п'ять варіантів — британський, американський, канадський, австралійський і новозеландський. Вона є державною ще в 25-ти країнах і однією з двох державних — у 19-ти країнах. Німецька мова має швейцарський, австрійський, люксембурзький та ліхтенштейнський варіанти. Арабська є державною в 19-ти країнах, а в 3-х функціонує як друга державна. Французька мова має статус державної або другої державної в 25-ти країнах. Іспанська поширена, крім Іспанії, майже в усій Латинській Америці. Португальська мова має в Бразилії більше носіїв, ніж у самій Португалії, є державною в Африці, зокрема в Анголі, Сан-Томе, Принсипі та Мозамбіку.

Поліфункційні мононаціональні і поліфункційні по-лінаціональні мови є найпрестижнішими: їх вивчають у загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах усього світу, використовують у міжнародних інституціях. Найпоширеніші мови цих типів, зокрема англійська, французька, російська, іспанська, китайська та арабська офіційно кваліфіковані як світові в ООН, де ними активно послуговуються.

П о л і ф у н к ц і й н і п о л і е т н і ч н і м о в и . Це мови, що зі своєї етнічної території поширилися на землі інших етносів, цілком витіснивши мови цих етносів. Поліфункційна поліетнічна мова приречена на розпад, оскільки кожен етнос, що оволодів нею, зрештою переробляє її на свій лад, витворює свою мову. Такою є латинська мова, яка породила цілу групу романських мов, а сама стала мертвою. Однак, навіть будучи мертвою, використовувалася й використовується досі, адже має багату літературу. Якщо мова цього типу не мала писемності, як, наприклад, праслов'янська, то вона просто відмирала, продовжившись у своїх нащадках — живих мовах (слов'янських).

Соціолінгвістична класифікація мов побудована за ієрархічним принципом. Перехідним є статус частково-етнічної мови. Залежно від історичних обставин та суспільних уподобань вона може стати частковогенерацій-ною, одноосібною або навіть зникнути. Кращим варіантом її розвитку є перехід до повноетнічних мов або до вищих типів.

Отже, соціолінгвістична класифікація мов передбачає поділ їх за використанням у межах держави і світу.


Вона не вказує на якісну різницю між мовами. Немає мов кращих і гірших — усі вони обслуговують суспільні ПОТОеби пттятепт»/-» е>/+.«т,тт»—— ні потреби однаково ефективно.


1. На яких засадах грунтується генеалогічна класифікація мов? 2. Які існують сім'ї мов? 3. Охарактеризуйте групи мов індоєвропейської сім'ї. 4. У чому полягає генеалогічне групування слов'янських мов? 5. Що є основою типологічної класифікації мов? 6. Охарактеризуйте групи мов за морфологічною типологією. 7. На які типи поділяв мови А. Шлейхер? 8. Що вважав основою морфологічної типології Е. Сепір? 9. Як можна визначити ступінь синтетичності мов?

10. Узявши за основу довільний прозовий текст обсягом 1000 слів, визначте ступінь синтетичності української мови.

11. Які типи мов виокремлюють за фонологічною типологією? 12. Охарактеризуйте типи мов за соціолінгвістичною класифікацією.

2. Фонетика, фонологія, графіка, орфографія

Найменші, неподільні одиниці мовлення й мови, тобто звуки і фонеми, які слугують матеріалом для побудови всіх вищих одиниць (морфем, слів, речень, тексту), досліджують відповідно фонетика і фонологія. Об'єкти вивчення цих розділів мовознавства мають тільки план вираження і не мають плану змісту.

Мова є матеріальним явищем тільки тому, що в ній наявні фонеми, які виражаються звуками. Без звукової сторони вона існувати не могла б, оскільки все інше в її складі є планом змісту, ідеальним компонентом, який без звуків реалізуватися не здатен.

Для звукової сторони мови людство створило чимало замінників, серед яких найважливішим є письмо. Тому поряд з фонетикою і фонологією існують графіка і орфографія — розділи мовознавства, що вивчають способи, засоби та норми передавання звуків на письмі.

2.1. Звуки мови, їх класифікація У кожній мові світу наявна певна кількість зву

ків. Один і той самий звук у різних мовах вимовляється неоднаково. Проте у фонетиці існують законо-

110 Фонетика, фонологія, графіка, орфографія

мірності, на основі яких об'єднано звуки всіх мов, виокремлено голосні і приголосні звуки, створено їх класифікації.

Фонетика як наука про звуки мови

Фонетика є одним із найдавніших розділів мовознавства. Вона розробляється вже дві з половиною тисячі років і досягла за цей час значних успіхів.

Фонетика (грец. рЬбпеШов — звуковий) — розділ мовознавства, що вивчає звуки мовлення і членування мовленнєвого потоку.

Об'єктом дослідження фонетики є не тільки звуки, а і їх зміни, закономірності сполучення, склад, наголос та інтонація.

Оскільки мову можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах, то розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика досліджує звуковий склад мови, звукові зміни на сучасному етапі її розвитку. Предметом вивчення історичної фонетики є формування і розвиток звукової системи протягом тривалого часу.

Дослідженням звуків за допомогою спеціальних приладів і методик займається експериментальна фонетика . Цей розділ фонетики започаткував у другій половині XIX ст. В. Богородицький, а продовжили його розвиток Л. Щерба та його послідовники.

В експериментальних дослідженнях звуків мовлення використовують ряд спеціальних приладів. З допомогою осцилографа перетворюють звукові коливання на електричні, які записуються на паперовій стрічці чи кіноплівці. Спектрометр або спектрограф дає змогу одержати миттєву, а сонограф — динамічну спектрограму, що фіксує спектр звука, тобто сукупність значень амплітуд його частотних складників. Інтонограф записує у вигляді інтонограм (вертикальних ліній) зміну частоти основного тону та інтенсивності звуків.

Інша група приладів призначена для фіксування роботи органів мовлення при утворенні звука. Так, па-латограф фіксує місце дотику язика до піднебіння, одонтограф — язика до нижніх зубів. За допомогою рентгенографа можна отримати профільний знімок

;іпуки мови, їх класифікація 111

усіх органів мовлення. На рентгенограмі найчіткіше нидно кістки. Томограф забезпечує виразне фіксування також і м'яких органів мовлення. Фотоапарат дає статичне зображення роботи губ у процесі мовлення.

Фонетичний експеримент не обов'язково пов'язаний із використанням приладів, він полягає у створенні мовних ситуацій, що сприяють вивченню звуків. Застосування у фонетичних дослідженнях приладу ще не свідчить про те, що здійснюють експеримент. Наприклад, магнітофонне записування мовлення є тільки способом фіксування тексту. Опановуючи в лінгафонному класі вимову звуків іноземної мови, студент не займається експериментальною фонетикою.

Фонетичні дослідження мають значну практичну цінність. Вивчення іноземної мови починають із вступного фонетичного курсу: щоб оволодіти мовою, треба навчитися вимовляти її звуки. І для опанування рідної мови, зокрема правил нормативної, літературної вимови, теж потрібна фонетика. Дані з цього розділу мовознавства необхідні логопедам, щоб виправляти недоліки у вимові звуків, сурдопедагогам, щоб навчати звуковій мові глухонімих. Відомості з фонетики використовують зв'язківці для поліпшення пропускної спроможності телефонних ліній.

Сутність звука. Матеріальним засобом реалізації мовлення є звук. Він породжується апаратом мовлення, передається з допомогою повітря, технічних засобів (наприклад, телефону) і сприймається органами слуху.

- ^ Звук — найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію.

Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і лінгвістичному. Фізичний (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука, його визначають як коливання пружного середовища (повітря). Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом). Лінгвістичний (соціальний, функціональний, мовний)


аспект полягає у розгляді звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія. Оскільки фізіологічний аспект дослідження звуків має два вияви — репродуктивний (артикуляційний) і перцептивний, деякі мовознавці розрізняють акустичну, артикуляційну і перцептивну фонетику.

Звуки реалізуються в усному мовленні, а для передавання їх на письмі використовують букви (літери). Проте звук і буква не тотожні. Літери пишуть, друкують і читають, а звуки вимовляють і чують. Букви жодного алфавіту не є точними відповідниками звуків. Для запису звуків застосовують квадратні дужки : [ ].

Фізичний аспекту вивченні звуків

Як фізичне явище звук мовлення утворюється внаслідок коливання голосових зв 'язок та взаємодії надгортанних органів і порожнин під впливом струменя видихуваного повітря.

Значно рідше звуки можуть вимовлятися на основі струменя вдихуваного повітря. У зв ' я зку з цим усі звук и мовлення поділяють на екс пірати (творяться при видиху) та інспірати (творяться на вдиху). Експіра-ти характерні для всіх мов, а інспірати утворюються т ільки в окремих ситуаціях, зокрема при збудженому мовленні.

Звуки людського мовлення, я к і будь-які інші звуки , мають такі акустичні параметри: висота, сила, довгота, тон, шум, тембр.

В и с о т а з в у к а . Залежить вона від частоти коливань, тобто від кількості коливань голосових зв 'язок за одиницю часу, і вимірюється в герцах (1 Гц — одне повне коливання за секунду). Людське вухо сприймає коливання від 16 до 20 000 Гц. Голосові зв ' язки здатні утворювати звуки висотою від 80 (найнижчий бас) до 1300 Гц (найвище сопрано). Середній діапазон чоловічого голосу становить 85—200 Гц, а жіночого — 160—340 Гц. Однак це стосується лише основного тону звуків, я к і мають ще й значно вищі обертони. Звуки мови, я к засвідчують їх спектрограми, є складними утвореннями з широким спектром, до якого входять компоненти з висотою майже 10 000 Гц.

Звуки мови, іх класифікація 113

Р ізн і звуки мають неоднакову висоту. В одному акті мовлення спостерігається зміна висоти голосу, що є основним компонентом інтонаці ї , ритмомелодики. З а в д я к и зміні висоти звуків у м е ж а х складу в дея к и х мовах здійснюється наголошування . Такого типу наголос називають музичним. Він властивий , зокрема , сербськ ій , л и т о в с ь к і й , ш в е д с ь к і й , японській , к и т а й с ь к і й , корейськ ій та і н ш и м мовам. Оск ільки висота звуків наголошуваного складу м о ж е змінюватися , то одна мова має , я к правило, к і л ь к а типів музичного наголосу. В р і зних д іалектах к и т а й ської мови їх к ільк і сть становить від 3 до 9. Корейській мові властиві два типи музичного наголосу — висхідний і спадний.

С и л а з в у к а . Вона визначається амплітудою (розмахом) звукового коливання: чим більший розмах коливання, тим сильніший, інтенсивніший звук. Одиницею вимірювання сили (інтенсивності) звука є бел (Б) , його десята доля — децибел (дБ). Ц я одиниця логарифмічна, тому зростання сили звука на один дБ означає збільшення його інтенсивності в 1,26 раза. Голосна розмова на відстані к ількох метрів дорівнює приблизно 70 дБ . Чим голосніше говорить людина, тим вищою є сила звука. Найвищий ступінь інтенсивності звука притаманний крику.

В одному акті мовлення різні звуки вимовляються з неоднаковою силою. Так , в українській мові голосний [а] вимовляється з більшою силою, н іж голосний [і]. У багатьох мовах, зокрема в укра їнській , болгарській, англійській , казахськ ій , сила звука є основою д ина міч ного , або силового, наголосу . На відміну від музичного він у межах однієї мови не має варіацій.

Д о в г о т а з в у к а . Залежить вона від часу його звучання. Довготу звука вимірюють у мілісекундах (мс) або сигмах (тисячних долях секунди). Звуки розрізняються довготою (тривалістю) в багатьох мовах. Так, у давньогрецькій, латинськ ій , давньоіндійській (санскриті) , чеській, фінській, кхмерській мовах наявне протиставлення довгих і коротких голосних. Наприклад, грец. (ртут) (звук) і (роуг) (вбивство); лат. рдриіиз (народ) ірбриіив (тополя); чес. Ьуіі [Ьїії] (бути) і Ьуіі[ЬШ] (буття); кхмер, ійк (берегти) і ійк (човен). У деяких мовах розрізняють також довгі і короткі приголосні: укр. лють —


ллють, у суді — у судді, суть — ссуть, відміна — відмінна.

Довгота є супровідною ознакою динамічного наголосу. Так, в українській мові наголошений голосний у 2—3 рази довший від ненаголошеного. Довгота звука є також основою кількісного, або довготного, наголосу , я к и й властивий, зокрема, індонезійській мові. Згідно з останніми експериментально-фонетичними даними к ількісним (а не динамічним або динамічно-кількісним, я к вважали раніше) є наголос російської мови.

Т о н і ш у м . Звукові коливання бувають рівномірними, тобто наступне коливання дорівнює попередньому, і нерівномірними. У результаті рівномірних коливань голосових зв ' язок утворюються тони, або основні тони. Вони властиві звукам стійкої висоти. Неритмічні коливання, як і виникають унаслідок подолання видихуваним повітрям певних перешкод у мовленнєвому апараті, є основою утворення шумів. Вони властиві звукам з нестійкою висотою.

Чисто тональними звуками є голосні, чисто шумними — глухі приголосні, в утворенні я к и х голосові зв 'язки участі не беруть. Існує ще дві групи звуків, у я к и х наявні водночас і тон, і шум: шумно-тональні звуки (дзвінкі приголосні, у я к и х шум переважає над тоном) і тонально-шумні звуки (сонорні приголосні, у я к и х тон переважає над шумом).

Т е м б р . Звук є складним утворенням, єдністю спектрів різних звукових коливань. Кожен звук складається з основного тону , я к и й у різних людей є різним, а в різних звуках, що вимовляються однією людиною, — приблизно однаковим. Щ е одним компонентом звука є обертони , або гармоніки , — нашарування на основний тон, вищі від нього в ціле число раз ів . Я к щ о основний тон має висоту 100 Гц, то його обертони — 200, 400 , 800 Гц. Обертони виникають внаслідок коливання частин голосових зв 'язок (половина, чверть і т. д.) і завжди є слабшими за основний тон.

Вивчення спектрів звука виявило, що, крім основного тону і обертонів, він складається з к ількох (до чотирьох) додаткових тонів (формант, або формантних зон) — груп, областей частот звукових коливань. Додаткові тони звука утворюються внаслідок явища р є зона не у (франц. гезопапсе — відзвук) — по-

Лвуки мови, їх класифікація 115

силення, відбиття основного тону у надгортанних порожнинах (резонаторах) апарату мовлення. Зміна форми та обсягу резонаторів і дає різні додаткові тони для різних звуків. У приголосних звуках до додаткових тонів додаються ще й шуми.

Д л я кожного звука характерна певна к ільк і сть формантних зон. Укра їнська лінгвістка Ніна Тоцька (нар. 1923), вивчивши спектрограми українських голосних звуків, д ійшла до висновку, що звук [а] має широку суцільну формантну зону в межах 254—4060 Гц з найбільшою інтенсивністю в межах 806—1280 Гц, а звук [і] має дві виразні формантні зони: 202—508 Гц і 2030—4060 Гц, причому найбільша інтенсивність для цих зон — 254 і 2030 Гц. Кожен звук має свою формантну с тру кт ур у , я к а свідчить про його якість , усталену в певній мові специфіку.

Отже, тембром (франц. і і т Ь г е — дзвіночок) є своєрідне поєднання основного тону, його обертонів та додаткових тонів. Людину можна впізнати за голосом завдяки неповторності його тембру. Відмінності тембру різних людей зумовлені в ідмінностями основного тону та обертонів їхнього голосу. Кожен звук т а к о ж характеризується своєрідністю тембру, що залежить від специфіки додаткових тонів і шумів . Тому тембр є основним акустичним параметром звука , найістотнішим для розрізнення звуків на слух. Саме тембр творить специфіку звука, надає йому неповторного забарвлення .

Деякі лінгвісти, зокрема російська фонетистка Л і я Бондарко (нар. 1932), наголошуючи на ролі додаткових тонгв та обертонів, звужують поняття «тембр» до забарвлення звука. В такому розумінні тембр створюють лише обертони, він є індивідуальною ознакою звуків , що відрізняє голос однієї людини від голосу іншої. У цьому випадку за межі тембру я к окремий параметр звука виносять його формантну структуру. її утворюють додаткові тони звука. Вона є його якістю, тобто загальною для всіх мовців ознакою звука, що відрізняє його в межах конкретної мови від інших звуків.

Висота, сила, довгота звука, тон і шум, тембр дають змогу з ' ясувати фізичну специфіку кожного звука , акустично розрізняти їх. Ці параметри характерні для звуків усіх мов світу, але в різних мовах вони виявляються неоднаково.


Фізіологічний аспект у вивченні звуків

Щоб звуки були сприйняті слухачем, необхідно їх вимовити. Творення звуків пов 'язане з фізіологічними особливостями людини: завдяки апарату мовлення вона цілеспрямовано вимовляє різні членороздільні звуки і поєднує їх в осмислені ланцюжки .

Апарат мовлення. Утворення звуків відбувається внаслідок проходження видихуваного повітря через апарат мовлення. Назва «апарат мовлення» умовна, оск ільки органи, як і до нього входять, насамперед забезпечують дихання і споживання їжі , а творення звуків є їх додатковою функцією.

Апарат мовлення складається з трьох «поверхів»: нижнього, середнього і верхнього. Нижнім поверхом є дихальні .органи, середнім — гортань, верхнім — надгортанні порожнини.

Д и х а л ь н і о р г а н и . Основними органами диханн я є легені і трахея (дихальне горло). Н и ж н я частина трахеї поділена на дві бронхи, як і , розгалужуючись на дрібніші трубки, що закінчуються альвеолярними ходами, з 'єднують її з легенями. Процес дихання здійснюється м ' я зами діафрагми і ребер. При вдиханні м ' я зи скорочуються, піднімаючи ребра і опускаючи діафрагму, об'єм легенів збільшується. Під час видиху м 'язи розслабляються, об'єм легенів зменшується і повітря витискається з них через трахею. Струмінь видихуваного повітря забезпечує утворення звука на верхніх поверхах апарату мовлення. Фізіологи розрізняють звичайний і мовленнєвий видихи. Звичайний видих відбувається плавно й безперервно, а мовленнєвий — є серією повітряних поштовхів, кожен з я к и х , я к правило, збігається зі складом, що вимовляється.

Г о р т а н ь . Цей орган з 'єднаний із трахеєю і має форму трубки. У гортані розміщені персневидний, щитовидний і два рухомих черпаловидних (пірамідальних) хрящі . До них прикріплені дві еластичні голосові зв 'яз ки . Пірамідальні хрящі можуть зміщуватися, розходячись і сходячись, внаслідок чого голосова щілина, розташована м іж голосовими зв ' я зками , змінює свою конфігурацію.

Під час дихання , а також при вимові глухих приголосних голосові зв ' я зки розслаблені і розсунуті в сторони. У процесі вимови звуків (крім глухих) голосові

Звуки мови, їх класифікація 117

зв 'язки напружені й зближені. Повітряний струмінь, проходячи крізь звужену голосову щілину, приводить напружені голосові зв ' я зки у коливальний рух. Вони бринять, породжуючи голос, тобто звукові коливання повітряного струменя.

Звук, що виходить безпосередньо з гортані, є нечленороздільним. Проте деякі звукові варіації утворюються і в самій гортані, наприклад шепіт (повітряний струмінь проходить переважно між черпаловидними хрящами), фальцет (неприродно високий голос, при якому перенапружені голосові зв ' я зки розходяться т ільки в передній частині), гортанні чи ларингальні звуки (існують глухі щілинні , глухі й дзвінкі проривні гортанні приголосні, а також особливі абруптивні приголосні в деяких кавказьких мовах, при вимові я к и х паралельно із з імкненням у роті твориться з імкнення м іж голосовими зв 'язками) .

Н а д г о р т а н н і п о р о ж н и н и . Верхній поверх апарату мовлення (рис. 2.1) ще називають надставною трубою. Вона складається з порожнини глотки (І), ротової (II) і носової (III) порожнин. Порожнина глотки розміщена над гортанню. Верхньою її частиною є носоглотка (Іа), а середньою — зів (16). Порожнина глотки з 'єднана з ротовою і носовою порожнинами. Всі ці порожнини є резонаторами звуків.

Носова порожнина як додатковий резонатор до двох ін-

I — порожнина глотки (Іа — носоглотка, 16 — зів); II — ротова порожнина; III — носова порож-нин&ь4 — губи; 2 — зуби; 3 — тверде піднебіння (За — альвеоли, 36 — власне тверде піднебіння); 4 — м'яке піднебіння (4а — в позиції дихання та вимови носових звуків, коли отвір у носову порожнину відкритий, 46 — в позиції мовлення, коли отвір у носову порожнину закритий); 5 — язичок, 6 — язик (6а — кінчик язика, 66 — спинка язика, , 6в — корінь язика); 7 — задня стінка зіва; 8 — надгортанник; 9 — щитовидний і персневидний хрящі; 10 — голосові зв'язки; I I — трахея; 12 — стравохід. ц

Рис. 2.1. Апарат мовлення


ших порожнин бере участь у творенні носових (назалі-зованих) звуків — приголосних [м], [н] і голосних. Носові голосні є, наприклад, у польській мові: гфа (рука), д,ф (дуб), французькій та ін. , вони були і в давньоруській мові.

Ротова порожнина є місцем творення більшості звуків усіх мов, виступаючи в ролі і резонатора, і джерела різноманітних шумів. У ротовій порожнині завдяки її рухливості твориться передусім формантна структура звуків. Так, подовження ротового резонатора (наприклад, при вимові огублених приголосних) викликає пониження формант, а перегородження його язиком (наприклад, при вимові передньоязикових приголосних) послаблює низькі форманти: чим більший обсяг ротового резонатора, тим нижчим є звук. Задіяння носової порожнини призводить до появи двох додаткових формант: низької (приблизно 200 Гц) і високої (приблизно 2500 Гц).

Носова й ротова порожнини розділені піднебінням. Передня його частина тверда і тому називається твердим піднебінням (3). Воно закінчується верхніми зубами (2), над я к и м и знаходяться тверді пухирці — альвеоли (За). Задня частина піднебіння є м 'якою і називається м ' я к и м піднебінням (4), або піднебінною завісою (відкриває і закриває хід у носову порожнину). Закінчується воно язичком (5).

У нижній частині ротової порожнини розміщений язик (6). Він складається з кореня (бв), спинки (66), я к а поділяється на передню, середню і задню частини, і кінчика (6а) — найрухомішої частини язика . Ротова порожнина закінчується зубами (2) і губами (1).

Серед органів мовлення виокремлюють активні і пасивні . До активних мовних органів, тобто рухливих, належать легені, голосові зв ' я зки , м ' яке піднебіння, язичок, язик і губи. В деяких випадках активною стає також задня стінка зіва, зокрема при утворенні українського фарингального звука [г] (голова, голос, Ганна). За спостереженням української лінгвістки Лариси Прокопової (нар. 1925), при вимові цього звука корінь язика і задня стінка зіва наближаються, утворюючи щілину, в як ій і породжується звук .Пасивними мовними органами, тобто нездатними до переміщення, є зуби, альвеоли, тверде піднебіння.


Апарат мовлення людини здатен утворювати звуки всіх мов, я к і вона опанувала, може породжувати не лише мовлення, а й спів, передавати різноманітні звуки природи.

Артикуляція звука. Утворення звука забезпечує артикуляція, тобто робота апарату мовлення. Вона полягає у підготовці резонаторів до вимови звука, а для приголосних ще і в утворенні на ш л я х у повітряного струменя перешкоди. При цьому не всі активні органи мовлення є обов'язково активними в кожному конкретному випадку. Так, при утворенні звука [п] активну роль, крім легенів, відіграють т ільки губи.

В артикуляці ї звука розрізняють три фази: 1) приступ, або екскурсія: полягає в підготовленні

апарату мовлення до творення звука; 2) витримка, або експозиція: вимова звука і збере

ження потрібного для його творення положення органів мовлення;

3) відступ, або рекурсія: закінчення творення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переходять у стан спокою.

Ці фази артикуляці ї чітко виявляються , коли звуки вимовляють окремо, тобто в неприродних умовах, наприклад при вивченні фонетики. У процесі мовлення (в реальних умовах) представлені не окремі звуки, а звуковий потік, де найменшою вимовлюваною одиницею є не звук, а склад. ОскШьки під час говоріння звуки вимовляють один за одним досить швидко, то екскурсія наступного звука накладається на рекурсію, іноді навіть на витримку попереднього.

Звуки зливаються у звуковий ланцюжок , окремі компоненти якого мають достатню артикуляційну ок-ресленість, щоб виразити відповідні фонеми, але частину своїх артикуляційних ознак, наявних при окремій вимові звука, втрачають. Так, при вимові звукосполучень [тн], [дн] (тну, дно) від трьох фаз артикуляці ї проривних [т] і [д] лишається т ільки перша — екскурсія, а замість витримки, тобто прориву перешкоди, утвореної з імкненням передньої частини язика з верхніми зубами, відбувається раптове опущення піднебінної завіси, язичок якої створює ефект клацання . Це клацання відкриває отвір у носову порожнину, куди й скеровується повітряний струмінь. Звуки [т] і [д] зберігають лише свою екскурсію й у звукосполученнях [тл] і [дл] (тло, длубати). Тут їх витримка не реалізується, а замість неї


різко відкривається отвір м і ж боковою (переважно лівою) частиною язика та щокою, куди проходить повітряний струмінь.

Російський мовознавець Михайло Панов (нар. 1920) у зв ' я зку з накладанням артикуляці ї наступного приголосного на артикуляцію попереднього навіть виокремлює у російській мові особливі розряди приголосних за способом їх творення — клацаючі (рос. щелчковьіе): [тн], [дн], [т /н /], [д /н /], [пм], [бм], [п /м /] , [б'м7]; проривно-бокові (рос. взрьівно-боковьіе): [тл], [дл], [т7л7], [дОт/]. Насправді таких звуків у жодній зі слов 'янських мов не існує, хоч у деяких інших мовах вони є, маючи своє фонематичне обґрунтування. В українській і російській мовах у цьому випадку наявне артикуляційне накладання одного приголосного на інший, яке не призводить до злиття їх в один звук. У більшій чи меншій мірі таке накладання притаманне усім звукам, що вимовляються один за одним у межах складу. Вирізаний з магнітофонного запису мовленнєвого ланцюжка окремий звук людина здебільшого не впізнає, оскільки інформація про його компоненти зосереджена у фазах артикуляці ї сусідніх звуків.

Артикуляційна і перцептивна бази. Усі люди легко вимовляють звуки рідної мови, а звуки іноземної мови викликають певні труднощі. Наприклад, важко навчитися правильно вимовляти французькі носові голосні [а], [о], [є], [ос], англійські альвеолярні приголосні [Ь], [сі], польські пом 'якшені [27], [з7], [с7], казахські глибокі [р], ВД, [у] людям, для я к и х ці мови не є рідними. Це не означає, що вказані звуки важк і для вимови. Адже француз дуже легко вимовляє носові голосні французької мови, увулярне [г], а українські м ' як і приголосні, фарингальний [г] йому вимовити важко . Це зумовлене тим, що у всіх мовців апарат мовлення призвичаєний до утворення звуків тієї мови, якою вони спілкуються. У них сформована ар ти куляці й на база —зафіксована в мозку система рухів мовних органів при утворенні звуків певної мови.

Артикуляційна база є стійкою і сталою. Зберігається вона у свідомості людини як сукупність взірців, еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань, притаманних певній мові. Реалізується і виявляється артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з високою точністю відтворює позиції та розташування органів, потрібних для творення всіх звуків мови. Засвоєння артикуляцій-

:)иуки мови, їх класифікація 121

иої бази є необхідною умовою вільного володіння мовою. Перенесення артикуляційної бази одної мови на вимову звуків іншої мови дає так званий акцент, за яким легко впізнати ч у ж и н ц я .

Органи слуху, як і мовний апарат, призвичаєні до виокремлення звуків із потоку мовлення. Слухач володіє перцептивною базою — здатністю розрізняти звуки певної мови у процесі мовлення. Перцептивна база теж зберігається у свідомості у формі сукупності еталонів. Сприйняття певного звучання як акту спілкування є ототожненням елементів цього звучання з еталонами, наявними у перцептивній базі.

Еталони артикуляційної та перцептивної баз тотожні. Відмінність м іж ними полягає в тому, що артикуляційна база виявляється у відтворенні, а перцептивна база — у сприйнятті звуків . Ш л я х и сприйняття звуків можуть бути р і з н и м и : органи слуху забезпечують сприйняття звучання, органи зору — читання , органи дотику — сприйняття азбуки для сліпих, але основою їх є перцептивна база.

Отже, звуки творяться апаратом мовлення, а сприймаються органами слуху. Вимова та сприймання звуків координуються мозком, визначаються відповідно артикуляційною і перцептивною базами.

Голосні і приголосні звуки

Усі звуки мови поділяють на голосні і приголосні. їх розрізнення ґрунтується на трьох критеріях.

1. Виконувана функція . Відповідно до цього критерію голосні відрізняються від приголосних складотвор-чою функцією (укр. горб, терн, верх, смерть, вовк). У деяких мовах складотворчими можуть бути і приголосні звуки. Наприклад, у чеських словах НгЬ, Ігп, ьгсН, зтгі, иік, сербських врх, трн, смрт складотворчими виступають сонорні приголосні [г], [1]. Однак таких мов небагато. Отже, голосні звуки становлять вершину складу, тобто є складотворчими, а приголосні — периферію, тобто є нескладотворчими.

2. Співвідношення голосу і шуму. Голосні звуки утворюються з допомогою голосу (тону). Приголосні характеризуються наявністю голосу і шуму або т ільки шуму.


3. Артикуляційна характеристика. При творенні голосних звуків перешкод не виникає: повітряний струмінь вільно проходить через апарат мовлення. Утворення приголосних відбувається в результаті долання струменем видихуваного повітря перешкод. У зв'язку з наявністю перешкоди інтенсивність повітряного струменя при вимові приголосних звуків вища, ніж під час вимови голосних. При вимові голосних м'язова напруга апарату мовлення рівномірна, вона забезпечує потрібну форму резонатора протягом усієї витримки звука. М'язова напруга під час вимови приголосних є нерівномірною: вона сконцентрована в місці перешкоди й зростає в момент її долання. В. Богородицький стверджував, що голосні творяться з допомогою м'язів, які забезпечують розкривання рота, а приголосні — з допомогою м'язів, які сприяють закриванню рота. Тому він назвав голосні роторозкривачами, а приголосні — рото-замикачами.

Для мови голосні і приголосні звуки є однаково важливими. Проте у функціональному аспекті голосні вирізняються складотворчістю.

Голосні звуки — звуки мови, які утворюються з допомогою голосу (тону) при вільному проходженні струменя видихуваного повітря через апарат мовлення і виконують складотворну функцію.

У діахронічному аспекті (для розвитку мови) приголосні звуки важливіші за голосні, оскільки є стійкішими щодо змін. Деякі мовознавці вважають, що приголосні звуки раніше стали фонемами, ніж голосні, тобто на початкових етапах розвитку мови існували тільки приголосні фонеми.

Приголосні звуки — звуки мови, які утворюються з допомогою голосу і шуму або тільки шуму під час долання перешкоди в апараті мовлення струменем видихуваного повітря.

У певних мовах функціонують звуки, визначити приналежність яких до голосних чи приголосних досить складно. Деякі мовознавці вважають, що, крім голосних і приголосних, існують напівголосні звуки. До них відносять, наприклад, укр. [у] (у нескладове, тобто [в] наприкінці слова чи складу: шовк, прийшов). Прихильники існування проміжних звуків підтверджують свою думку наявністю переходів голосних у приголосні (або навпаки): укр. ідуть — йдуть, учитель — вчитель. Однак ця думка є суперечливою, як і твердження

IV Звуки мови, їх класифікація 123

структуралістів (представників напряму мовознавства, який розглядає мову як систему), що, крім голосних і приголосних, існують звуки, які є водночас і голосними, і приголосними, а також звуки, які не є ні голосними, ні приголосними. Хоча сонорні приголосні справді близькі до голосних, наділені ознаками, характерними для приголосних і голосних, але було б помилкою вважати, що вони є водночас і приголосними, і голосними.

Звуки мови є або голосними, або приголосними, проміжних звуків у фонетичній системі не існує.

Класифікація голосних звуків

Для творення голосних звуків потрібні повітряний струмінь і голос, тобто напруження голосових зв'язок. Оскільки голосні вимовляються з наявністю голосу і відсутністю перешкоди, вони належать до тональних звуків.

Якщо вимовити підряд українські голосні звуки [і], [є], [а], [о], [у], стежачи за рухом язика і зміною форми ротового резонатора, можна відчути, що при вимові [і], [є], [а] язик зміщується назад, рот розкривається, а при вимові [а], [о], [у] зміщення язика назад продовжується, але рот поступово закривається. У процесі творення голосних язик ніби окреслює трикутник, обернений вершиною вниз (рис. 2.2). Верхня сторона цього трикутника добре простежується при вимові російських звуків [и], [ьі], [у]: рот не розкривається і не закривається, а язик неухильно рухається назад. Крайніми точками трикутника є голосні [і], [а], [у], тому вони найчіткіше відрізняються один від одного. Це характерне не тільки українській і російській, а і всім іншим мовам. Не існує голосного, нижчого за [а], не може бути звука, перед-нішого за [і]. Ступінь глибини [у] може бути різним. Порівняно з українським [у] (кум) в англійській, німецькій та французькій мовах звук [и] є передні-шим: англ. іоо [їй:] (теж), а в багатьох тюркських мовах його артикуляція Рис. 2.2. Розташування відсунена трохи назад: ка- основних типів голосних звуків


зах. УЛТ (нація). Особлива виразність голосних [і], [а], [у] спричинила їх існування майже в усіх мовах. В арабській мові до складу голосних входять лише ці три звуки, які можуть бути короткими і довгими.

На основі згаданого трикутника розроблені класифікації голосних за ступенем підняття спинки язика і за місцем підняття спинки язика.

За ступенем підняття спинки язика виокремлюють голосні:

— високого піднесення (підняття): укр. [і], [и], [у]; — середнього піднесення: укр. [є], [о];

,р— низького піднесення: укр. [а]. і За місцем підняття спинки язика розрізняють голосні: — переднього ряду: укр. [і], [и], [є]; — середнього ряду: рос. [ьі]; — заднього ряду: укр. [а], [о], [у]. В утворенні голосних бере участь не тільки язик, а й губи. За участю губ голосні поділяють на: — нелабіалізовані: [і], [є], [а]; — лабіалізовані: найчастіше ними є голосні задньо

го ряду (укр. [у], [о]), рідше переднього (нім. [іі], франц. [и]) і середнього (швед. [й]).

Нелабіалізовані голосні переднього ряду називають палаталізованими, а заднього ряду — веляри--зованими . Серед лабіалізованих передній ряд є лабіо-палаталізованим (лабіопалатальним), а задній ряд — лабіовеляризованим (лабіовелярним).

Поділ голосних за ступенем підняття спинки язика і за місцем підняття спинки язика дає змогу виокремити дев'ять основних їх типів, а участь чи неучасть губ у їх творенні теоретично мала б подвоїти цю кількість. Однак три типи лабіалізованих голосних (переднього та середнього ряду низького піднесення і середнього ряду середнього піднесення) у мовах відсутні. Отже, всього виокремлюють 15 основних типів голосних, які реально функціонують у тих чи інших мовах (табл. 2.1).

Такий поділ голосних є умовним, оскільки в багатьох мовах, зокрема тюркських, існують лише два ряди і два піднесення (рис. 2.3).

У деяких мовах розрізняють чотири чи п'ять піднесень або виокремлюють проміжні типи: верхньо-середнє піднесення, середньо-нижнє піднесення (французька мова).

Звуки мови, їх класифікація

Таблиця 2.1 Класифікація голосних

Піднесення

високе

середнє

низьке

Ряд передній

нелабіалізовані

і и

(укр.) є

(англ.)

лабіалізовані

Сі (нім. ,

франц.) 6

(нім. , франц.)

—

середній (мішаний)


ЬІ (рос.)

а (англ. ,

рос.) а

(рос.)


й (швед. , норв.)

—

—

задній


ЬІ (казах.)

Л (англ.)

а (укр.)

а: (англ. ,

франц.)


У

0

3 (англ.)

О 0 0 0 0 0 0 0

Нелабіалізовані Лабіалізовані РИС. 2ІЗ. Голосні тюркських мов

Графічне зображення класифікації голосних переважно має форму трикутника. Цей тип класифікації голосних запропонував у 1781 р. німецький мовознавець X. Геллваг. Розширив її Л. Щерба, який виокремив, спираючись на факти різних мов, шість піднесень і 26 типів голосних з розмежуванням лабіалізованих і нелабіалізо-ваних. Чотири піднесення, а згодом теж шість розрізняв і англійський фонетист Данієль Джоунз (1881—1967), виокремлюючи 22 типи голосних. Класифікаційну таблицю з розгорненим нижнім кутом трикутника, тобто у формі чотирикутника, розробив англійський фонетист Генрі Світ (1845—1912). Існують «також графічні зображення класифікації голосних у вигляді трапеції.

У деяких мовах голосні поділяють за положенням м'якого під не б іння на:

— ротові: вимовляються з напруженим (неопуще-ним) м'яким піднебінням. Вони характерні для біль-


шості мов, зокрема для української і російської, у я к и х усі голосні є ротовими;

— носові: творяться шляхом опускання м 'якого піднебіння разом з язичком, унаслідок чого повітряний струмінь виходить не тільки через ротову порожнину, а й через носову. Це зменшує висоту голосних звуків і надає їм особливого носового звучання: франц. еп^апі [аіа] (дитина), пол. гф (зуб).

Залежно від ступеня м'язової напруги виокремлюють:

— закриті (напружені) голосні: утворюються завдяки збільшенню м'язової напруги, що призводить до підвищення піднесення звука. Наприклад, франц. [є] — рге[ірге] (лука);

— відкриті (ненапружені) голосні: при їх артикуляції м 'язова напруга зменшується, що знижує піднесення голосного. Наприклад, франц. [є] —ргеі [рге] (готовий).

Класифікація голосних виокремлює не конкретні звуки, а їх типи. У кожній класифікаційній клітині насправді є багато голосних, оскільки в різних мовах одні й ті ж голосні звуки мають певну специфіку.

Класифікація приголосних звуків

У мовознавстві класифікаці ї приголосних розроблені чітко. Приголосні звуки значно легше, н іж голосні, піддаються групуванню, оскільки мають конкретні місце і спосіб творення. Класифікують приголосні звуки за чотирма ознаками.

-У/ 1. За місцем творення виокремлюють губні (лабіальні), " ' - я з и к о в і , язичкові (увулярні), глоткові (фарингальні) ,

гортанні (ларингальні) приголосні. Основою цієї класифікації є локалізація перешкоди, я к а утворюється наближенням або приляганням одного з активних мовних органів до пасивного чи іншого активного.

Г у б н і п р и г о л о с н і . Ці звуки поділяють на: а) губно-губні (білабіальні). При їх артикуляці ї ниж

ня губа прилягає до верхньої — укр. [б], [п], [м]; б) губно-зубні (лабіодентальні). Вони утворюються в

результаті прилягання нижньої губи до верхніх зубів — укр . [ф].

Я з и к о в і п р и г о л о с н і . Серед них розрізняють: а) передньоязикові. У їх творенні бере участь перед

ня частина язика , я к а є найактивнішим компонентом


апарату мовлення. Ц я група становить майже половину всіх приголосних різних мов. Передньоязикові приголосні класифікують за певними ознаками.

і • За пасивним артикулятором (мовним органом) виокремлюють такі звуки:

— міжзубні (інтердентальні): наприклад, англ. дзвінкий [5] і глухий [8], що на письмі передаються як ІЬ,— Ікиз [бЛв] (так), ікиз [9Лз] (смола);

— зубні (дентальні), або свистячі: наприклад, укр. [с], [з], [ц], [дз];

— піднебінні, або шиплячі : наприклад, укр . [ш], [ж] , [ч], [дж].

• За ділянкою передньої частини язика , що творить звук, розрізняють такі приголосні:

— апікальні: творяться випростаним кінчиком язика. До них належать міжзубні і частина зубних — укр. [л], англ. [ і ] , [сі];

— дорсальні: при їх вимові к інчик я зика наближається до нижніх зубів, а звук артикулюється передньою частиною спинки язика , що наближається до верхніх зубів та прилеглої д ілянки піднебіння — укр . [т], [д], [с], [з]. Дорсальними є більшість зубних і частина піднебінних приголосних;

— какумінальні: під час артикуляції цих передньоязикових приголосних кінчик язика вигинається вгору, до твердого піднебіння, — укр . [ш], [ж] , [р]. Какуміналь-ними є більшість піднебінних передньоязикових приголосних;

б) середньоязикові. Приголосних цієї групи небагато: наприклад, в українській мові є лише один — [й], а в німецькій мові — два: дзвінкий [.)] Ца (так), ^ап^ (рік)) і глухий [с] (іск (я), тіск (мене));

в) задньоязикові . Ці приголосні утворюються піднесенням задньої частини спинки язика і за своїм другим артикулятором поділяються на:

— середньопіднебінні: при їх вимові я з и к підноситься до межі між твердим і м ' я к и м піднебінням — укр. пом 'якшені [к ' ] , [х '] (кіт, хід);

— задньопіднебінні: під час артикуляці ї цих звуків язик підноситься до м 'якого піднебіння — укр . тверді [к], [х] (кит, хитрий);

— глибокі: творяться вони піднесенням найдальшої д ілянки задньої частини я з и к а і наявні в тюркських мовах — казах, [к], [г] ( |иза£(казах) , гилим (наука)). Другим артикулятором глибоких задньоязикових приго-


лосних є язичок (иуиіа), тому тюркологи називають їх увулярними.

Я з и ч к о в і п р и г о л о с н і . Язичковими (справді увулярними) є ті приголосні, у творенні яких язичок бере активну участь. До таких звуків належить французький гаркавий [Е], що утворюється коливальним рухом язичка. Щоб не плутати його з передньоязиковим [р] (укр. рак), цей гаркавий приголосний позначають великою літерою — [К]: франц. Кеніє (рейд).

Г л о т к о в і п р и г о л о с н і . Вони творяться в порожнині глотки: задня її стінка (в області зіва) і корінь язика наближаються, між ними виникає щілина. Глотковий (фарингальний) приголосний звук існує в українській мові — [г] (голос), а також в аварській мові.

Г о р т а н н і п р и г о л о с н і . Ці звуки утворюються в гортані: зімкнення і наступне різке розкриття голосових зв'язок породжують глухий гортанний проривний ([?]). Він представлений у німецькій мові як твердий приступ перед початковим голосним, особливо [а]: Ар/еі (яблуко), АгЬеіі (робота). Не як призвук, а як окрема фонема гортанний проривний існує в даргінській (Кавказ) і чукотській мовах. ' 2. За способом творення приголосні поділяють на щілинні і зімкнені.

Щ і л и н н і п р и г о л о с н і . Особливість їх артикуляції полягає в тому, що активний мовний орган утворює щілину на шляху повітряного струменя. Прохід для повітря залишається відкритим, але в місці звуження повітря треться об його стінки, утворюючи специфічний шум. Приголосні цієї групи називають також фрикативними (лат. ігісаіиз — тертя), спірантами (лат. зрі-гапз — дуючий). Щілинними звуками є укр. [в], [ф], [з], [с], [ж], [ш], [г], [х], англ. [5], [Є].

З і м к н е н і п р и г о л о с н і . До цієї групи належать приголосні, при творенні яких відбувається зімкнення двох артикуляторів, унаслідок чого перегороджується шлях повітряному струменю. Перешкода може бути повною або частковою, охоплювати увесь час артикуляції приголосного або лише якийсь його момент. Ці обставини контакту артикуляторів зумовлюють поділ зімкнених приголосних на:

а) проривні. Для них характерні повне зімкнення і раптове його долання, напр.: укр. [б], [п], [д], [т], [ґ], [к]. Тиск повітря при творенні проривних зростає за перешкодою і в певний момент із силою її прориває. Час три

звуки мови, їх класифікація 1 2 9

вання цих приголосних менший, ніж усіх інших звуків. Тільки проривні приголосні не можуть бути вимовлені протяжно. Ці зімкнені приголосні ще називають вибуховими, експлозивними (франц. ехріозіоп — вибух), миттєвими;

б) африкати (лат. аіігісаідіз — притертий). За творенням вони схожі до проривних і щілинних приголосних. Особливістю артикуляції африкат є те, що приступ збігається з приступом проривних приголосних: перешкода цілком закриває шлях повітряному струменю. Але витримка зовсім інша: замість прориву перешкоди у ній утворюється вузька щілина, крізь яку й виходить повітря. Африкатами є, наприклад, укр. [ц], [дз], [ч], [дж], нім. [рі]: Р^аа1 (стежка). У деяких мовах (зокрема, майя) представлені специфічні бокові африкати [тл], [дл];

в) зімкнено-прохідні. Як і в африкат, у їх творенні поєднані зімкнення (компонент проривних приголосних) і прохід, щілина (компонент щілинних приголосних). Але на відміну від африкат зімкнення і щілина не розділені в часі, тобто відбувається поєднання зімкнення в одному місці апарату мовлення і щілини в іншому. За способом поєднання зімкнення і проходу зімкнено-прохідні приголосні поділяють на:

— носові: при їх артикуляції у ротовій порожнині утворюється перешкода, яка перекриває шлях повітряному струменю. Однак вона не проривається протягом вимови приголосного, бо повітря вільно виходить через відкритий носовий резонатор. Носовими є, наприклад, укр. [м], [н];

— бокові, або латеральні (лат. 1а1,ега1із — боковий): під час їх вимови язик притискається до верхніх зубів або піднебіння, утворюючи перепону, а повітря проходить через отвір, що лишається збоку, між язиком і щокою (або з двох боків язика). До бокових належить укр. [л].

Оскільки носові та особливо бокові приголосні протягом усіх етапів артикуляції зберігають щілину для виходу повітряного струменя, деякі фонетисти кваліфікують їх не як зімкнено-прохідні, а як щілинні;

— дрижачі, або вібранти (лат. УІЬгапз — дрижачий): при їх творенні щілина дуже швидко чергується з перешкодою: артикулятор дрижить і то закриває, то відкриває шлях для повітряного струменя. Вібрувати можуть язик: укр. [р] — рука; язичок: франц. увулярне [г] — теге (мати); губи: у вигуку для зупинки коней, який на письмі передається сполученням тпру, але у вимові є 5 Вступ до мовознавства


одним губно-губним дрижачим звуком. Такий звук наявний в абхазькій мові.

Поєднання класифікацій приголосних за місцем творення і способом творення дає змогу побудувати таблицю приголосних (табл. 2.2). Вона охоплює 36 основних типів приголосних. Однак, за даними Міжнародного фонетичного алфавіту (МФА) у редакції 1993 р., у різних мовах світу існує 58 типів приголосних.

ч х 3. За участю тону і шуму виокремлюють шумні,

шумно-тональні і тонально-шумні приголосні. Ш у м н і ( г л у х і ) п р и г о л о с н і . Ці звуки явля

ють собою єдиний тип приголосних (і взагалі звуків), у вимові яких голосові зв'язки участі не беруть, тобто є пасивними. Тому шумні звуки не містять тону, утворюються тільки неритмічними звуковими коливаннями — шумами: укр. [п], [т], [с], [ш], [ц], [ч] та ін.

Ш у м н о - т о н а л ь н і ( д з в і н к і ) п р и г о л о с н і . Вони вимовляються з участю голосових зв'язок. У складі цих звуків наявний і тон, і шум, однак шум переважає над тоном. Шумно-тональними є укр. [б], [д], [з], [ж], [дз], [дж] та ін.

Т о н а л ь н о - ш у м н і ( с о н о р н і ) п р и г о л о с н і . При вимові сонорних звуків тон переважає над шумом. До цих приголосних належать українські ротові (плавні) [р]> [л], носові [м], [н], губно-губний [в] та середньоязиковий [й].

Шумні та шумно-тональні приголосні за способом творення належать до щілинних, проривних або африкат. Тонально-шумні приголосні за способом творення є, як правило, зімкнено-прохідними. Однак українські звуки [л¥] (губно-губний [в]) та [й] порушують це співвідношення, їх акустичні дані не узгоджуються з артикуляційними. В артикуляційному аспекті [\У] та [й] є щілинними і тому повинні мати глухі відповідники (хоч це трапляється дуже рідко). Ці звуки треба було б віднести до дзвінких приголосних, але вони належать до сонорних: при їх творенні тон переважає над шумом. До того ж існує думка, що щілинними є також бокові й носові зім-кнено-прохідні. Жоден щілинний сонорний української мови ([в], [й], [л], [м], [н], [в'], [л7], [м'], [н7]) не має глухого відповідника. Отже, не можна стверджувати, що сонорні приголосні за способом творення є лише зімкнено-прохідними .

\ Х / 4. За додатковою артикуляцією виокремлюють пом'якшені, придихові, огублені приголосні звуки.


їм

я-

в

гол

осн

их

5 Р. Є и "3" х

аси

ф

ч М

X ф а о в ь-Ф Я

І

о о 8 В

°8

С

в о й 8 « о и5 Я в т

ШНВІЙОЛ

ІЯОНІОНМ

ІЯОЯЬИЕК

інодиїм

шщдонСш -ОЧНЇГВЕ

шніданїґш -0ЧНЇЇ8СІЗЗ

іяояиекочнИагїзз

'3 о й в о -с я ф В. о а

и X X Ф Р. о в ю о с О

шщданїґш

індЛе

шдХєжш

індАк-ондЛі

індАл-ощАл

ДУ

(ара

б.)

її (н

ім.)

г

(укр

.)

(нів

х.)

1

/Л-.ч >- >>н * ^х

"V- Ен' ""* л, ~~ї а.

^>я ^~-

,-^ » Он

Єб

(анг

л.)

^ > Р .

Ои-^

&я £

X я я

І

(нім

.)

1

1

Ен

"-̂ •и а х £,

гн а к .Ь

нЯ Ш

*Н-^

~̂. ч Р.

1

1

^ Ю р,

X а X А О Р. а

1

1

1

1

1

1 1

о- О 4Й X

•—' ^ ^

,~. <ч Р< й я | .

1

1

,-^ "Я 3

я

я я, •& «

1

1

>-̂ 2

% "х о

1

/ — •

о * X,

1

я о- й

р. •6-ч—'' ^-к.

" Я -̂*

«н °< Я к

1

1

^ о.

2 X

'и

о X

1

1

1

1

1

я ^ я

_ «

.в ^

4 X >>

1

1

1

'о о а о о

1

1

-̂̂

К

(фра

нц

1

|

|

1

1

^ Р.И

1

1

5"

се

я р. 61

ТНИТХОІІЦ

-онанмше ШЗЮДОІЄ


П о м ' я к ш е н і ( п а л а т а л і з о в а н і ) п р и г о л о с -н і . Артикуляція цих звуків характеризується зсувом язика у напрямку до середнього піднебіння. Пом'якшуватися можуть майже всі приголосні, крім середньоязикових, які є завжди м'якими. Ця група приголосних наявна в слов'янських мовах (укр. [сх], [з7], [V], [д7] тощо), в румунській, японській та ін. Пом'якшення виявляється в зменшенні ротового резонатора, а отже, і в підвищенні тональності приголосного. У зв'язку з цим палаталізацію з акустичного погляду кваліфікують як дієзність.

П р и д и х о в і п р и г о л о с н і ( а с п і р а т и ) . Утворюються вони з допомогою додаткового звуження голосової щілини при вимові проривних приголосних: [рп], [іп]. Глухі придихові властиві гінді, урду, в'єтнамській, корейській мовам. їх мала й індоєвропейська прамова. Давній індійській мові (санскриту) були притаманні і глухі, і дзвінкі придихові: рНаїа (плід), ЬНага (неси). Деяким мовам, зокрема ісландській, властиві преаспіровані приголосні, тобто такі, у яких придихання передує вибуху: ісланд. Ьгекка [Ьгекка] (схил), Ьгаіі [ЬгаиЧ] (незабаром).

О г у б л е н і ( л а б і а л і з о в а н і ) п р и г о л о с н і . В їх додатковій артикуляції беруть участь губи. Найчастіше лабіалізуються задньоязикові приголосні: [к"], [£"], [сп"], [Ь™]. Звуки такого типу існували в індоєвропейській прамові, про що свідчать, наприклад, лат. диіз і хет. киіз (хто). Вони функціонують у японській мові. Лабіалізація виявляється у збільшенні ротового резонатора і, відповідно, зниженні тональності приголосного. Тому з акустичного погляду огублення визначають як бемольність.

Творення приголосних звуків, порівняно з голосними, завдяки перешкоді, що виникає на шляху повітряного струменя, є більш локалізованим. Вони вимовляються з участю голосу і шуму або тільки шуму. Основними ознаками, за якими класифікують приголосні звуки, є місце і спосіб творення, участь тону і шуму, додаткова артикуляція.


1. Чим займається експериментальна фонетика? 2. У чому полягає сутність звука? 3. Які акустичні параметри притаманні звукам? 4. Що є основою тембру?

Фонетичне членування мовленнєвого потоку 133

5. Охарактеризуйте нижній, середній і верхній поверхи апарату мовлення.

6. Які органи апарату мовлення є активними при творенні приголосних [п], [б], [т], [к], [н], [м], [с], [з], [ч], [л]?

7. У чому виявляється артикуляція звука? 8. Чим відрізняється артикуляційна база від перцептивної? 9. Охарактеризуйте особливості творення голосних і приголос

них звуків. 10. За якими параметрами класифікують голосні звуки? 11. На які групи поділяють приголосні за місцем творення? 12. Охарактеризуйте приголосні звуки за способом творення. 13. У чому полягає відмінність між шумними, шумно-тональними і

тонально-шумними звуками? 14. Охарактеризуйте кожен звук таких слів: верба, дзеркало,

ліс, гора.

2.2. Фонетичне членування мовленнєвого потоку Мовленнєвий потік членується на сегментні і супер-

сегментні фонетичні одиниці. До сегментних одиниць, які у мовленнєвому ланцюжку утворюють окрему ланку, належать звуки, склади, дифтонги, такти та ін. Супер-сегментними одиницями, що у потоці мовлення накладаються на існуючі сегменти, є наголос, інтонація, паузи.

Склад

Якщо прислухатися до звучання незнайомої мови, можна почути, що її звуковий потік ділиться на шматки. Уважне й кількаразове прослуховування приведе врешті-решт до виокремлення складів, які розділити далі на звуки виявиться надзвичайно складно або й зовсім неможливо. Це свідчить про те, що мінімальною одиницею мовленнєвого потоку є склад.

Склад — об'єднувана вимовою фонетична одиниця, що складається з голосного і прилеглих до нього приголосних або лише голосного звука.

Виокремлення складів із потоку мовлення відбувається в кілька етапів. З фонетичної точки зору увесь потік мовлення складається з розділених паузами фраз (грец. рпгазів — спосіб висловлювання). Завдяки меншим паузам і наголосу або тільки наголосу в них виок-


ремлюють такти (фонетичні слова), а такти побудовані зі складів. Текст Досвітні огні, переможні, урочі, Прорізали темряву ночі (Леся Українка) є однією фразою, яка містить сім тактів: Досвітні \ огні | переможні \урочі \ Прорізали \ темряву \ ночі.

Практично поділити такти на склади, як правило, дуже легко: Про-рі-за-ли, темряву, ночі. Але теоретично обґрунтувати цей поділ складніше, адже склади, на відміну від тактів, паузами та наголосом не виокремлюються.

Мовознавці розробили кілька теорій складу. Американський фонетист Р. Стетсон стверджував, що склад утворюється єдиним дихальним поштовхом, однак експериментальні дослідження спростували цю теорію: насправді складів більше, ніж дихальних поштовхів. На думку французького мовознавця Моріса Граммона (1866—1946) і Л. Щерби, склад утворюється єдиним імпульсом м'язової напруги. Датський лінгвіст Отто Єсперсен (1860—1943) та російський мовознавець Ру-бен Аванесов (1902—1982) основою визначення складу вважали його акустичну характеристику — хвилю со-норності, тобто наростання і послаблення звучності. Незважаючи на різні погляди, представники усіх теорій погоджуються з тим, що вершиною складу, скла-дотворчим елементом є голосний звук (рідше сонорний приголосний, який при утворенні складу набуває властивостей голосного), а приголосні звуки становлять периферію складу.

Виокремлюють різні типи складів. За характером початкової частини склади бувають:

— прикритими: починаються з приголосного (гіл-ка); — неприкритими: починаються з голосного (ох, ось). За характером кінцевої частини склади бувають: — відкритими: закінчуються на голосний (ночі); — закритими: закінчуються на приголосний (ніч). Дослідження сучасних мовознавців, зокрема Вален

тина Таранця, доводять, що складові властива тенденція до відкритості, тобто зростаючої звучності, і тому правильним є, наприклад, складоподіл до-сві-тні, пе-ре-мо-жні, а не досвітні, пе-ре-мож-ні. Багатьом мовам (усуру-фа, манубара на о. Нова Гвінея та ін.) притаманні лише відкриті склади, побудовані зі сполучення голосного з приголосним або з одного голосного. Тільки відкриті склади були також у праслов'янській мові на завершальних етапах її існування (в той час у праслов'янській мові діяла тенденція до усунення неприкритих складів).


Склад у більшості мов є фонетичною, звуковою одиницею, яка не співвідноситься зі значеннєвими одиницями — морфемами і словами. їх збіги є випадковими. Саме ця невідповідність і дає змогу виокремити в межах складів окремі звуки. Наприклад, наклавши складоподіл рука, ру-ки, ру-ку на морфемний, значеннєвий поділ цих форм рук-а, руки, рук-у, можна розділити склади -ка, -ки, -ку на менші одиниці, тобто на звуки: [к]-[а], [к]-[и], [к]-[у].

Однак у деяких мовах з музичним (тонічним) наголосом, зокрема у китайській, бірманській, в'єтнамській, тибетській, склад і морфема збігаються. У цих мовах склад є семантичною, а не лише фонетичною категорією. Його структура чітко регламентована, кількість складів обмежена. Так, у жодному з діалектів китайської мови немає більше 920 складів, а в пекінському діалекті їх лише 389. У таких випадках склад стає мінімальною одиницею не лише потоку мовлення, а й звукової будови мови, тобто потреба у виокремленні фонеми в цих мовах зникає. Роль фонеми виконує склад, його в цьому випадку називають складофонемою, або си-лабемою (грец. зуІІаЬе — склад). Існують свідчення, що принаймні протягом 100 років (від середини XI до середини XII ст.) складофонеми, будучи відкритими складами, організованими за принципом послідовного внутрішньоскладового сингармонізму (співзвучності), становили фонологічну систему також російської мови.

Склад більшою чи меншою мірою тяжіє до відкритості в усіх мовах. Він є найменшою одиницею, яку легко виокремити з потоку мовлення. Поділ складів на звуки здійснюється лише за спеціальних умов, зокрема при вивченні певної мови чи дослідженні звуків лінгвістами.

Дифтонги

Складовою організацією мовленнєвого потоку зумовлене існування в багатьох мовах особливого типу голосних фонем — дифтонгів.

Дифтонг (грец. сііз — двічі і рпіпоп£оз — звук) — поєднання скла-дотворчого і нескладотворчого голосних звуків у межах одного складу; двозвук.

Складотворчими можуть бути обидва компоненти дифтонга. Два голосні звуки є дифтонгом лише тоді,


к о л и входять до одного складу і становлять одну фонему.

Залежно від місця складотворчого компонента розрізняють такі дифтонги:

— спадний: його складотворчим компонентом є перш и й голосний, а протягом вимови напруга мовного апарату спадає. Наприклад, нім. [оі]1: Неиіе (сьогодні); англ. [ац]: /гоизе (будинок); рум. [уц]: гїи (ріка);

— висхідний: його складотворчим компонентом є кінцевий голосний, а під час вимови цього дифтонга напруга, навпаки, зростає. Наприклад, ісп. [це]: Ьиепо (хороший); франц. [ці]: пиіі (ніч); рум. [оа]: соайа (хвіст);

— рівномірний, або справжній: при його вимові напруга мовного апарату на обох компонентах рівномірна, тобто обидва компоненти дифтонга є складотворними, але при цьому вони не поділяються на окремі звуки, а становлять один склад. Рівномірні дифтонги існують у небагатьох мовах, зокрема в латиській, у деяких мовах народів Півночі та Далекого Сходу, в удегейській мові: дай (болото), зеиіе (шовк).

У мовах, яким властиві дифтонги, функціонують їх групи, а не окремі дифтонги. Так, у румунській мові виокремлюють понад 20 дифтонгів, у кхмерській — 23 дифтонги. Існування дифтонга можна констатувати лише в тому випадку, коли він належить до одного складу. Так , звукосполучення [аі] представлене і в німецьк і й , і в українській мовах: Леіп (твій) і дай. Але дифтонг наявний т ільки в н імецькій мові, оскільки при видозміні укр . дай звукосполучення [аі] розподіляється м і ж окремими складами (даю, даєш), що унеможливлює злиття [аі] в єдиний дифтонг і у формі дай. Компоненти дифтонга також не можуть належати до р ізних морфем.

У деяких мовах виокремлюють трифтонги — сполучення трьох голосних, що входять до одного складу: англ. [ацз]: /Іои>ег [ і іаие] (квітка), кхмер, [оці]: рга-тоиі (хобот).

Дифтонги (і трифтонги) відрізняються від звичайного сполучення голосних звуків однофонемністю. Дифтонги виникають, як правило, не шляхом поєднання голосних, а в результаті розпаду одного голосного на два: єдиний звук розділяється на звук і призвук, що зумовлюється особливостями його вимови.

'Значком - позначають нескладотворчий компонент дифтонга.


Наголос

Засобом об 'єднання складів у один такт (фонетичне слово) і в ідмежування його від інших тактів є наголос. Сполучення знав би, до хати орфографічно складаються з двох слів, однак ці слова мають єдиний наголос, і тому кожне з цих сполучень являє собою фонетичне слово.

Наголос — виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.

Фонетика розглядає словесний наголос , тобто наголос, яким виділяють такт. Як правило, такт збігається зі словом. Він може також включати: проклітики — короткі ненаголошені, переважно службові слова перед основним наголошеним словом (зі мною, як стріла); енклітики — ненаголошені службові слова, я к і стоять після наголошеного слова (ходив би, хотів же).

Словесний наголос має певні різновиди. За акустичною ознакою виокремлюють такі типи наголосу:

— музичний. Він виділяється висотою тону. Розрізняють монотонічний (у німецькій мові, де він поєднується з динамічним) та політонічнии (у сербській мові) наголоси. Монотонічний наголос лише розмежовує наголошені і ненаголошені склади, а різні типи політоніч-ного наголосу виконують смислорозрізнювальну функцію. Так, у китайській літературній мові існує чотири тони: рівний — янь (дим), ціі (втрачати); висхідний — янь (продовжувати), ші (десять); спадно-висхідний — янь (око), ші (історія); спадний — янь (ластівка), ші (справа). Усі китайські склади (силабофонеми) мають певний тон, однак у мовленні він виявляється т ільки під наголосом, а ненаголошені склади вимовляються рівно, без тону;

— динамічний. Цей наголос виділяється силою звука , тобто наголошений склад вимовляється голосніше, н іж ненаголошений. Динамічний, або силовий, наголос притаманний українській, польській, мадярській, турецькій та ін. мовам. На відміну від музичного він не має варіювання;

— кількісний. Характеризується кількістю, тривалістю наголошеного звука. Кількісний наголос притаманний небагатьом мовам, зокрема індонезійській, новогрецькій, російській.

За позицією у слові розрізняють такі типи наголосу:


— постійний, або фіксований. Він завжди займає ту саму Тїбзицію в слові. Постійний наголос властивий, зокрема, французькій, вірменській, узбецькій мовам (завжди на останньому складі), чеській, ісландській, естонській (на першому складі), польській, грузинській, малайській (на передостанньому складі). Цей наголос малопомітний у мові, ледве відчувається;

— змінний, або вільний. Він може займати неоднакові позиції в різних словах, напр.: укр. борошно, солома, голова. Притаманний вільний наголос українській, російській, англійській, німецькій та багатьом іншим мовам. Він більш істотний для мови, більш помітний у ній. Зміна його місця виконує розрізнювальну функцію, оскільки забезпечує розрізнення слів з однаковим фонемним складом (дорога — дорога), а також граматичних форм одного слова {ноги — ноги). Музичний наголос, якщо він представлений у мові кількома варіаціями, стає значущим і без рухомості, адже розрізняє слова варіаціями: пор. норв. зкгіиег (писар), ідттег (віжки) — складний музичний наголос і акгіиег (пише), ідттег (ліс) — простий музичний наголос. Складний наголос виявляється у пониженні і наступному підвищенні тону, а простий — лише в пониженні (для шведської мови властиве тільки підвищення). Ці варіації музичного наголосу характерні для скандинавських мов. Наголос набуває в мові додаткового функціонального навантаження в тих випадках, коли йому властива хоч якась варіативність.

Крім словесного, існують інші види наголосу. У деяких мовах наявний складовий музичний наголос (тон) — притаманний не слову загалом, а кожному його складу. Тон є, як правило, етимологічним, тобто властивим складові за його походженням (бір-' манська, в'єтнамська мови). У багатьох папуаських мовах музичне наголошення складів поєднується з динамічним наголошенням слів.

Наголос бере участь в організації також і більших за слово одиниць, зокрема фраз і їх семантично об'єднаних компонентів — синтагм. Фразовий наголос є звуковим виділенням одного зі слів фрази (словосполучення або речення). Словесний наголос цього слова стає більш виразним. Логічний наголос є перестановкою фразового наголосу в незвичне місце для вираження потрібних нюансів думки, для актуального членування речення.


У мовознавчій науці дослідженням наголосу займається акцентологія (лат. ассепіиз — наголос і грец. 1о£оз — слово) — розділ мовознавства, що вивчає природу, типи і функції наголосу. Основоположником слов'янської акцентології є О. Потебня. Продовжили розвиток цього розділу мовознавства російські лінгвісти Роман Брандт (1853—1920), Пилип Фортунатов, польські мовознавці Тадеуш Лер-Сплавінський (1891— 1965), Ян Розвадовський (1867—1935), український лінгвіст Леонід Булаховський (1888—1961). Після видання у 1957 р. праці норвезького мовознавця Крістіана Станга (1900—1977) утвердилася морфологічна інтерпретація слов'янського наголосу. Цю проблему досліджують також російські лінгвісти Володимир Дибо (нар. 1931), Володимир Колесов (нар. 1934) та український лінгвіст Віталій Скляренко (нар. 1937).

Інтонація

Мовленнєвий потік складається зі звукових ланцюжків, об'єднаних у склади, такти, синтагми, фрази. Вимова цих сегментних одиниць супроводжується су-персегментним ритмомелодійним забарвленням, тобто інтонаційним оформленням, яке сприяє формуванню і сприйняттю змісту певного акту спілкування.

Інтонація (лат. іпіопо — голосно вимовляю) — звуковий засіб смислової організації та емоцгино-експресивного оформлення мовленнєвого потоку.

Створюється інтонація зміною всіх акустичних параметрів звуків: висоти, сили, довготи, тембру. Але визначальними її показниками є зміна основного й додаткового тонів, тобто їх підвищення та зниження.

Інтонація властива будь-якому усному висловлюванню і виражає його настанову (розповідна, запитальна інтонація тощо), різні семантичні та емоційні відтінки.

У мовленні інтонація виконує й інші функції, зокрема оформляє висловлювання в цілісність, розмежовуючи при цьому його частини за їх інтонаційною вагомістю, розкриває підтекст висловлювання, передаючи ту частину інформації, яка не виражена словами.

Інтонація має складну будову. її основою є мелодика — зміна частоти основного тону в процесі говоріння. Мелодика створює основні контури інтонації, що


залежать від підвищення чи пониження тону, стрімкості та зіткнення цих тональних рухів і їх рівнів (ярусів), яких існує від трьох до шести. Мелодика породжує/? итм інтонації, тобто регулярне повторення співмірних мовленнєвих одиниць, найпомітніше в художньому мовленні. Для інтонації характерні й такі параметри, як інтенсивність , що зумовлюється силою голосу, т&темп — ступінь швидкості чи повільності говоріння. Усі ці параметри мають відносні виміри й сприймаються у зіставленні: вище — нижче, голосніше — тихіше, швидше — повільніше, плавно — різко. Яскравого індивідуального забарвлення інтонації надає тембр голосу, що залежить передусім від основного тону та додаткових тонів.

Деякі мовознавці відносять до компонентів інтонації також паузи, тобто зупинки мовлення, під час яких робота апарату мовлення на певний час припиняється. Чим довша така зупинка, тим вагомішою для вираження думки є пауза.

Розрізняють смислові паузи, що розмежовують такти, синтагми, фрази, та паузи хезітації (обмірковування), які можуть виникати в будь-якому місці висловлювання і відображають вагання мовця, його бажання змінити хід висловлювання.

Отже, пауза теж служить для організації мовленнєвого потоку. Вона є засобом смислового і емоційного його членування.

Кожна мова має певну кількість типів інтонаційних конструкцій: українська — сім, французька — десять. Центром інтонаційної конструкції є наголос фрази, пониження або підвищення тону складу, на який падає фразовий наголос.

Вагомість інтонації і наголосу виразно ілюструє відома фраза: Казнить нельзя помиловать. У письмовому варіанті зміст фрази залежить від місця коми, а в усному — від логічного наголосу на слові казнить або на слові нельзя та відповідної інтонації.

Оформлення думки й вираження почуттів завдяки інтонації є не менш важливим, ніж звукове, сегментне наповнення мовленнєвого потоку. Саме інтонація дає змогу адекватно виразити думку та ставлення мовця до неї. Кожній живій мові (якою розмовляють) властива інтонація. Попри специфіку інтонаційних властивостей кожної мови, у всіх мовах виявляються єдність інтонаційної структури, спільність функціонального навантаження інтонації.

Фонетичні зміни 141


1. На які фонетичні одиниці членується мовленнєвий потік? 2. Чому склад, а не звук вважають мінімальною одиницею мов

леннєвого потоку? 3. Які виокремлюють типи складів? 4. Поділіть на склади слова місто, гострий, знання, міністерство,

видавництво, безсмертя. 5. Охарактеризуйте дифтонг як фонетичну одиницю. 6. Які типи наголосів характерні для різних мов? 7. Доведіть, що наголос в українській мові є динамічним. 8. Яким є наголос в англійській, російській і польській мовах? 9. Охарактеризуйте основні компоненти інтонації.

2.3. Фонетичні зміни Неодмінною умовою існування звукового ланцюжка

є взаємодія його компонентів, їх зміна. Синтагматично зумовлені звукові зміни характерні для всіх мов і відбуваються у будь-який період їх розвитку. Постійною є сама наявність звукових змін у мовленні (і мові), а кожна окрема зміна є непостійною. Після припинення її дії наслідки цієї зміни, як правило, зберігаються в мові. ^ Синтагматично зумовлені фонетичні зміни поділя

ють на комбінаторні і позиційні.

Комбінаторні звукові зміни

Окрймі звуки реально реалізуються у звукових ланцюжках, у потоці мовлення. В результаті взаємодії звуків змінюється їх якість, тобто відбуваються комбінаторні зміни.

Комбінаторні звукові зміни — фонетичні процеси, зумовлені прямою взаємодією суміжних чи несуміжних звуків.

Представлені комбінаторні звукові зміни акомодацією, асиміляцією, дисиміляцією, метатезою, епентезою, дієрезою, гаплологією і стяжінням.

А к о м о д а ц і я . Під час вимови звукосполучення [ск] у слові скинути губи витягуються вшир, а при вимові його у слові скупити — вперед. Це зумовлене наступним голосним [и] чи [у], які частково змінюють артику-

142 Фонетика, фоИ°логія, графіка, орфографія

ляцію звукосполучення [ск]. У цьок«:У випадку відбула

ся акомодація. 4 Акомодація (лат. ассотодаїіо — присґ°.сУвання) ~ часткове

пристосування вимови суміжних голосний ' приголосних звуків.

Артикуляційною основою цієї зіУ11™ є накладання екскурсії наступного звука на реку£> с і ю попереднього. Наприклад, у процесі вимови слів кинУти' казати, купити на якість звука [к] впливає н # с т У п н и и голосний [и], [а], [у]. Реальне звучання [к] у ц ^ х т Р ь о х словах буде відрізнятися певними нюансами. Наведений приклад є свідченням консонантної акомодації.

Голосні звуки під впливом сус ідн і х приголосних так о ж змінюються, тобто відбувається вокалічна акомодація. Так, звук [а] має чотири ^ипових різновиди залежно від твердих чи м ' я к и х о т о < І У ю ч и х приголосних: мати — [а], сяду — [ а ] , батьки І а 'Ь лялька [а]. У першому слові звук [а] знаходи-ґ ь с я м іж твердими приголосними і вимовляється як г о л С с н и и заднього ряду низького піднесення. В другому ві*п аДкУ відбувається зсув початку артикуляці ї звука до переднього ряду, в третьому слові закінчення артикуляй 1 1 зсувається так о ж до переднього ряду, а в четверт#мУ випадку (між м ' я к и м и приголосними) наявне повн^ пересунення артикуляці ї [а] у більш переднє положеі ї н я - Зсув початку, закінчення чи всієї вимови голосного уперед відбувається під впливом суміжного м 'якого приголосного або двох приголосних.

За напрямком розрізняють прогресивну і регресивну акомодацію. Вона є прогресивною » к о л и наступний звук змінюється під впливом поперед ї І ь о г о : I а ] в слові сяду. Регресивна а к о м о д а ц і я в і д б у # а є т ь с я тоді, коли попередній звук змінюється під в п л 0 в о м наступного: [ а ] в слові батько.

Наслідки акомодації, як правило, малопомітні, не мають фонологічного навантаження. А л е ^ о д і ці зміни помітні дуже виразно, особливо в історї1411111 перспективі. Типовою акомодацією був перехід у праслов янськіи мові задньоязикових [г], [к] , [х] у п е р е я н ь о я з и к о в і [ж] , [ч], [ш] перед голосними переднього р#ДУ (дрУг'ь дружина). М 'як і приголосні слов 'янських м о в є переважно наслідком їх акомодації перед голос і ї и м и переднього ряду, пор.: укр . себе, польс. віеЬіе, рос. себя.

Процес ствердіння приголосних в и ^ л и к а в акомодацію суміжних голосних. Так, с т в е р д і н н я ш и п л я ч и х


призвело до переходу [є] в [о]: пшено —> пшоно, жена-іпий —> жонатий. Ствердіння губних перед [а] зумовило ииокремлення м 'якості в своєрідну «буферну» артикуляцію між приголосними і голосним. З часом вона стала повноправним середньоязиковим м ' я к и м приголосним |й] : мясо [м'-асо] —» м'ясо [мйасо] ; м'який [ м й а к и й ] , п'ять [пй-ат /].

А с и м і л я ц і я . Цей процес полягає у взаємному пристосуванні приголосних або голосних звуків. Під час асиміляції активний звук впливає на пасивний, однак сам при цьому не змінюється, а пасивний звук, зазнаючи впливу активного, змінюється.

Асиміляція (лат. азвітіїаііо — уподібнення) — уподібнення ОДНОТИПНИХ звуків у процесі мовлення.

( За спрямуванням асиміляція може бути прогресивною і р е г р е с и в н о ю Л / Т р о г р е с а в н а асиміляція виявляється у впливі попереднього звука на наступний. Так, у давньоруській мові медоносна комаха називалася звуконаслідувальним словом б-ьчела, що вказувало на її дзижчання . Після занепаду редукованих відбулася зміна: це слово набуло вигляду бчела. Далі відбулась асиміляція : під впливом попереднього дзвінкого [б] наступний глухий [ч] став дзвінким [Дж] — укр, бджола (перехід [є] -> [о] є наслідком акомодації) . \Регресивна асиміляція полягає у впливі наступного звука на попередній. Наприклад, у російській мові давньоруське бчела змінилося на пчела: наступний глухий [ч] вплинув на попередній дзвінкий [б], перетворивши його на глухий [п].

Асиміляція може відбуватися за будь-якою з властивих звукам ознак . Зокрема , приголосні асимілюються за участю голосу: давньоукр. дхнути —> тхнути (дзвінкий [д] під впливом глухого [х] перетворився у глухий [т]); за місцем творення: давньоукр. показчик —> покажчик (зубний [з] під впливом піднебінного [ч] перетворився у піднебінний [ж]); за способом творення: тюркський афікс множини -лар після глухих приголосних змінився у казахській мові в -тар: кітап (книга) — кітаптар (книги) (під впливом глухого [п] боковий сонант [л] змінився в проривний [т]); за твердістю чи м 'якістю: навесні — [навеис /н /і] (твердий [с] під впливом м'якого [н7] вимовляється я к м ' я к и й [с7]).

ґ За результатом розрізняють неповну і повну асиміляцію. Неповною є асиміляція, коли один звук


наближається за своїми ознаками до іншого, але не збігається з ним. Повна асиміляція відбувається тоді, коли один звук збігається з іншим: давньоукр. зна-ньйе -> знання, жигігьйе —> життя (після занепаду слабкого редукованого [ь] приголосний [й] опинився поруч з попереднім приголосним і внаслідок прогресивної асиміляції цілком уподібнився йому). \^ '3а розташуванням звуків, які взаємодіють, виокремлюють суміжну і несуміжну асиміляцію/ При суміжній (контактній) асиміляції звуки, що взаємодіють, знаходяться поряд. При несу між ній (дистан-тній) асиміляції звуки, що взаємодіють, відокремлені один від одного іншими звуками: давньоукр. жеШзо -> залізо, давньоукр. сочевиця -> чечевиця. Специфічним виявом несуміжної асиміляції є сингармонізм, за якого афіксальні голосні уподібнюються голосним кореня, тобто переходять у той самий ряд, що й голосні кореня: тур. кокіатак (нюхати), кдкІетеЛ (викорчовувати). Корінь кок- (запах) має голосний заднього ряду, а корінь кок- (корінь) — голосний переднього ряду. Під впливом кореневого голосного усі голосні афіксів, приєднаних до кореня, перейшли до переднього ряду. Сингармонізм властивий тюркським, монгольським, тунгусо-маньчжурським, фінно-угорським мовам, а також корейській мові.

Графічно асиміляція фіксується не завжди. У рос. свадьба наслідок асиміляції (подзвінчення глухого приголосного, пор.: сват) передається на письмі. Результат асиміляції у слові молотьба відображаєтся у вимові: молодьба (пор.: молотити), однак графічно не фіксується.

— Д и с и м і л я ц і я . У процесі мовлення сусідні звуки, які належать до однієї групи за способом творення, можуть розподібнюватися, тобто відбувається фонетичний процес дисиміляції.

: ДИСИМІЛЯЦІЯ (лат. сііззітіїаііо — розподібнення) — розподібнення І артикуляції одного із двох однакових чи схожих звуків, утрата ни-I ми певної спільної ознаки.

На відміну від процесу асиміляції, який відбувається в інтересах мовця: уподібнені звуки легше вимовля-

, ти, дисиміляція відбувається в інтересах слухача: роз-Ґ подібнені звуки вимовляти важче, однак слово стає ви-' разнішим і його легше сприймати на слух. Дисиміляція

відбувається значно рідше, ніж асиміляція.


Подібно до асиміляції дисиміляція може бути прогресивною (серб, много -> млого: з двох носових приголосних один ([н]) втратив назальність); регресивною (прасл. плетптпи —> укр. плести: з двох тотожних проривних приголосних один став щілинним); суміжною (давньоруськ. кто —> укр. хто: з двох проривних' перший став фрикативним); несуміжною (рос. фев-рарь -> февраль: із двох дрижачюГбстанній став боковим).

М е т а т е з а . Вимова деяких слів може супроводжуватися зміною місця розташування звуків, тобто звуки або цілі склади можуть мінятися місцями. В цьому випадку відбувається такий фонетичний процес, як метатеза.

Метатеза (грец. теїаіГіезіз — перестановка) — взаємоперестав-ляння звуків або складів у межах слова.

Зазнали метатези, наприклад, давньоруськ. мед-відь —> укр. ведмідь, давньоукр. суровий -» укр. суворий, давньоруськ. долонь —> рос. ладонь, болг. вход —» розмовне хвод, серб, могила —> розмовне гомила. Цей фонетичний процес найчастіше відбувається у словах незрозумілої структури: монисто —> намисто ([м] — [н]) або запозичених: нім. Теїіег (тарілка) — укр. тарілка ([л] — [р]). У праслов'янській мові всі початкові сполучення [о] або [а] з наступним [г] або [1], якщо вони стояли перед приголосним, зазнали метатези: *огЬоіа -> робота, пор.: нім. АгЬеіі (робота); *оШі —> рос. лодка, пор.: норв. оШа (човен).

Е п е н т е з а . Для полегшення вимови у деяких словах з'являються додаткові звуки, яких за походженням не мало б бути, тобто відбувається фонетичний процес епентези.

Епентеза (грец. ерепііїезіз — вставка) — вставляння в слово додаткового звука.

Між двома голосними іноді вставляється приголосний, найчастіше [в]: укр. павук (пор.: рос. паук); білор. павука (пор.: укр. наука) або [й]: укр. християнство (пор.: рос. христианство), Сицилія, Валерія (з лат. 5і-сіїіа, Уаіегіа). Епентетичний звук може з'являтись і між приголосними, наприклад, проривний [т] у звукосполученні [ер]: укр. сестра, острів, струмінь, гострий, зустріти, рос. пестрьш. Явище епентези характерне для просторічної вимови запозичених слів: ме-тер, театер замість метр, театр.


Д і є р є з а . Цей фонетичний процес є протилежним епентезі: вимова слова супроводжується викиданням звука. Л • Дієреза (грец. діаігевіз — поділ) — викидання звука для зручнос-

у ті вимови слова.

Відбувається дієреза, наприклад, у формі орудного відмінка однини слова рука (рукою). У російській мові випадає голосний [у] (рукой), в українській — приголосний [й] (діалектне руков). Виявом дієрези в групі приголосних є спрощення: давньоруськ. сьрдьце —> сердце —> серце, давньоруськ. сьлньце —» солнце —» сонце, давньоруськ. чьстьньїй —» честний —» чесний.

Г а п л о л о г і я . Суміжні однакові або схожі склади при частому вживанні слова можуть стягнутися в один. Ц я комбінаторна зміна є гаплологією. / Гаплологія (грец. паріооз — простий і Іо£оз — слово) — стягнен-

\] ня одного із двох однакових складів.

П р и к л а д а м и гаплологі ї є давньоруськ. к-ьрноно-сьш —» курносий (у давньоруській мові було слово к-ьрн-ь (короткий)), мінералологія —> мінералогія, рос. знаме-ноносец —> знаменосец. Слово литаври (різновид барабана) запозичене з грец. роїуіаигеа. Припускають, що відсутність у ньому початкового по- пояснюється гаплологією з прийменником по: по политаврах —> по литаврах. Гаплологію дехто з мовознавців вважає різновидом дієрези, однак цей фонетичний процес є не викиданням, а стягненням двох однакових складів. Гаплологія так о ж не є різновидом дисиміляції .

С т я ж і н н я . Ц я комбінаторна зміна схожа до гаплології, але вона відбувається у випадку накладання не однакових складів, а різних звуків.

Стяжіння — злиття двох звуків у один, ЯКИЙ поєднує компоненти обох звуків.

Відбулося стяжіння , наприклад, у прикметнику козацький, утвореному від іменника козак за допомогою суфікса -ськ- (кінцевий звук [к] слова козак і початок суфікса [с] злилися в один звук [ц]). Суфікси -цьк- і -зьк- є варіантами суфікса -ськ- й виникли в результаті стяжіння . Ц я фонетична зміна відбувається в дієслівних формах типу сміється, сміються — [с /м'ійец /ц /а], [с /м'ійуц /ц /а]: проривний [ т ] стягується зі щілинним [ с ] , утворюючи африкату [ц7], я к а фактично є поєднанням цих звуків:


екскурсія [т;] (зімкнення) переходить у витримку [ с ] (щілину). Стяжіння не передається на письмі, однак білоруський правопис в цьому випадку фіксує його: смеяцца.

Деякі мовознавці називають стяжіння асиміляцією. Воно справді відбувається на асимілятивній основі. Але це інший фонетичний процес, оскільки його наслідком є не зміна одного з двох звуків, а злиття двох звуків у один, я к и й має нову якість (давньоруськ. отп-ьсе -» дав-ньоукр. отеє —» укр . оце: проривний [т] + щілинний [с] —» африката [ц]) або збігається з одним із вихідних звуків (давньоруськ. обвласть —> укр . область, давньоруськ. обвозг —> укр . обоз: із двох губних приголосних наступний стягнувся із попереднім, розчинившись у ньому). Особливим випадком стяжіння було злиття голосного з наступним носовим приголосним у праслов 'янській мові: *а\отпЬт> -» до.бт>, *гепіь —> зеть.

Отже, всі комбінаторні зміни зумовлені т я ж і н н я м до фонетичної зручності, до найприйнятнішої звукової організації слова. Але артикуляційні тенденції, породжені цим тяжінням , виявляються неоднаково в різних мовах і навіть в одній мові в різні періоди її розвитку. Спричинене це змінністю самого поняття «фонетична зручність».

Позиційні звукові зміни

Деякі фонетичні зміни спричинені позицією звука в слові чи складі (на початку, наприкінці , в середині), розташуванням його щодо наголосу. Кожна позиційна зміна на певному етапі розвитку мови припиняє свою дію, тобто перестає бути ж и в и м фонетичним процесом, переходячи до історичних змін. Так, у праслов 'янській мові діяв закон відкритого складу, я к и й істотно змінив фонетичну систему всіх слов 'янських мов. У XI ст. ц я позиційна зміна припинила свою дію, і нині існує чимало слів із закритим складом.

ПОЗИЦІЙНІ звукові зміни — фонетичні процеси, зумовлені місцем звука у слові і складі, наголошеною чи ненаголошеною позицією голосного.

До позиційних змін належать редукція, протеза тощо. Р е д у к ц і я . Вона полягає в скороченні тривалості,

а також у зменшенні напруженості звуків. Ці процеси спричинюють втрату або нечіткість певних артикуля-


ційних чи акустичних параметрів звука. 'Редукції частіше зазнають голосні, н іж приголосні.

Редукція (лат. гедисііо — відсунення) — ослаблення ВИМОВИ нена-голошених голосних, результатом якого є їх якісна видозміна або

, повне зникнення. V

В українській мові в ненаголошеній позиції найпомітніше змінює свою якість голосний [є], наближаючись до [и]ЛЗначних редукційних змін зазнають ненаго-лоїнені голосні російської мови, зокрема втрачають розрізнення звуки [а] та [о], [и] та [є]. Редукція залежить передусім від різниці в довготі наголошених та ненаго-лошених голосних і відбувається там, де ц я відмінність є істотною. ... V Розрізняють кількісну і як існу редукцію. Кількісна

редукція полягає у скороченні тривалості звука без зміни його якості . Так, в українському слові коло обидва голосні [о] мають майже однакову якість, але наголошене [6] вимовляється голосніше і триває удвічі довше, н іж ненаголошене [о]. При швидкому темпі мовлення тривалість ненаголошеного голосного скорочується ще більше^У російській мові ненаголошені голосні редукуються не лише кількісно, а і якісно, зазнаючи зміни акустичних і артикуляційних ознак. Наприклад, у рос. ваза, вазой ненаголошені голосні [а] та [о] звучать однаково, дуже коротко, являючи собою голосний середнього ряду й середнього піднесення.

Значної якісної редукці ї з а знали голосні праслов 'янської мови. У ній утворились особливі надкорот-кі голосні [-ь] та [ь] (редуковані). Пізніше в слабких позиціях ці звуки зовсім зникли./Здебільшого редукційну природу мав пов 'язаний із занепадом [ь ] , [ь] перехід [о] та [є] в [і] у нових закритих складах української мови.л

Редукція голосного до повного зникнення відбулась у1' деяких граматичних формах, напр. : давньоруськ. пи-шеиіи —> укр . пишеш, давньоруськ. писати —> рос. писать. У таких випадках редукція одного звука не відрізняється від дієрези: при обох фонетичних процесах звук зникає .

Особливо істотною є редукція при швидкому темпі мовлення: рос. здрасьте (здравствуйте), Мариванна (Мария Ивановна). У звертаннях такі форми стали загальновживаними. Ц я фонетична зміна відбувається при скороченні особових імен: Костянтин -> Костя, Анастасія —> Настя. У гуцульських кличних формах


імен редукується вся частина слова після наголосу: Марія —> Марі, Микола -> Микд. Російська шаноблива форма звертання государь редукувалася в осударь, су-дарь, осу, су і скоротилася у XIX ст. до частки ввічливості с: да-с, такс.

П р о т е з а . Цей фонетичний процес відбувається на початку слова і виявляється у додаванні до нього певного звука.

Протеза (грец. рюіпезіз — розташування спереду) — поява на початку слова додаткового звука для полегшення ВИМОВИ.

Слов 'янським мовам притаманні протетичні приголосні Ц] (укр. я, ягня, пор.: ст.-сл. азт>, агньць), [в] (укр. вісім, вулиця, пор.: давньоруськ. осмь, рос. улица), [г] (укр. гострий, пор.: рос. острьш; д іал. гармія, Гандрій, пор.: літер, армія, Андрій), [л] (укр. ледве, пор.: рос. ед-ва; діал. лезеро, пор.: літер, озеро). Німецькі слова з початковим голосним [а] — АгЬеіі (робота) — мають перед ним не фіксований на письмі протетичний гортанний проривний приголосний, так званий Кпаскіаиі . Рідше з 'являються протетичні голосні. В українських грамотах XV ст. назва Львів трапляється у формі Илвов-ь. / Позиційні фонетичні зміни можуть відбуватися не

тільки на початку слова, а й наприкінці його. У цій позиції приголосні можуть втрачати певні свої ознаки. Наприклад, дзвінкі оглушуються (рос. год [гот], мог [мок]), м ' я к і тверднуть (давньоруськ. о комь —» рос. о ком, укр . звір, пор.: рос. зверь), проривні вимовляються без прориву перепони (кіт, дід, раб), приголосні і голосні можуть взагалі втрачатися (спаси Біг —» спасибі, сміюся —> сміюсь) А Занепад приголосних і голосних наприкінці слова у великих масштабах відбувся у французькій мові. У санскриті деякі приголосні наприкінці слова послаблювались (наприклад, [в] -» [Ь]), а на стику слів (і морфем) відбувалися значні звукові зміни, названі давньоіндійськими мовознавцями сандхі (з 'єднання). Полягали вони в асиміляції приголосних і стяжін-ні голосних.

Характерні позиційні зміни й для к інця складу. Так, найістотнішим фонетичним процесом праслов'янської мови став закон відкритих складів (зростаючої звучності), результатом дії якого стало відкриття всіх закритих складів. Із цим законом пов 'язане, зокрема, й стяжіння , внаслідок якого з ' явилися носові голосні, тобто [е_] та [о,], як і позначали літерами А та ж.


Позиційні зміни, що відбуваються на сучасному етапі розвитку мови, є малопомітними, але дуже істотними, оскільки мовці керуються їх нормами. Наслідки віддалених у часі (нині вже не діючих) позиційних процесів зберігаються у фонетичній системі мови.

Спонтанні звукові зміни

Крім комбінаторних та позиційних, існують і такі фонетичні процеси, як і не залежать ні від оточення звука, ні від його позиції. Звук в усіх випадках, де б він не стояв, змінюється в інший звук, тобто відбувається його спонтанна зміна.

Спонтанні (лат. зропіапеиз — ДОВІЛЬНИЙ) звукові зміни — незалежні від оточення чи позиції фонетичні процеси, спричинені змінами фонологічної системи мови.

Наслідком спонтанної зміни завжди є повне зникнення в мові певного звука. Такий загальний характер цього фонетичного процесу зумовив те, що його називають також фронтальним.

Прикладом спонтанних звукових змін є зникнення у давньоруській мові носових голосних, тобто перехід їх у неносові голосні: [о] —> [у], [$] —» [а]. Носові голосні змінилися вказаним чином незалежно від позиції: дяб-ь —> дуб, звяк-ь —> звук, з$ть —> зять. Зникнення у XIII— XVII ст. давньоруського [ і ] теж є спонтанною зміною. В українській мові цей звук перейшов у [і], а в російській — в [є]: більш —» укр . білий і рос. бельш.

Спонтанні звукові зміни деякі мовознавці називають незумовленими змінами. Таке твердження є неправильним. Ці фонетичні процеси мають свої причини, я к і всі інші зміни в мові, і всупереч своїй назві не є довільними. Якщо комбінаторні та позиційні зміни мають синтагматичні причини, є результатом взаємодії звуків слова чи словосполучення у процесі мовлення, то спонтанні зміни мають парадигматичні причини, закорінені в мові, її звуковій організації , фонологічній системі та в змінах цієї системи.

Подібно до процесів редукції спонтанні звукові зміни мають не лише якісні , а й кількісні реалізації . Так, праслов 'янська мова успадкувала з індоєвропейської розрізнення коротких і довгих голосних, яке у слов 'ян втратилося. При цьому кількісне розмежування голос-


них замінилося якісним. Зокрема, на початкових етапах розвитку праслов'янської мови (середина II тис. до н. є.) в ній існували голосні [а], [б], [а], [б], що являли собою різні фонеми. Однак пізніше загальна тенденція до втрати кількісного розмежування голосних зумовила злиття [а] і [б] в один звук [о] внаслідок набуття голосним [а] лабіалізації та його підвищення, пор.: прасл. *ОVьса, *йотт> (вівця, дім) — лат. оVІз, сіотиз; прасл. *оіьсь, *тоге (отець, море) — лат. аііа, таге. Давні [а], [б] змінилися на праслов'янському ґрунті в [а] внаслідок втрати лабіалізаці ї [б], а т а к о ж його обниження , пор. : прасл. *таіі, *зіаіі (мати, стати) — лат. таіег, зіаге; прасл. *2паіі, *а§ойа (знати, ягода) — грец. §пдіоз (знаний), лит. ио§а.

Можна констатувати, що в процесі утворення голосних [о], [а] відбулися такі фонетичні процеси: якісна спонтанна зміна [а] -> [б], [б] —> [а]; к ількісна спонтанна зміна, я к а полягала в усуненні розмежування [5] та [а] за часокількістю, тобто заміна цього кількісного розрізнення якісним [о] — [а], в якому обидва голосні звуки мають однакову тривалість ; скорочення вокал і зму праслов'янської мови на два звуки.

Спонтанні звукові процеси завжди спричиняють зміну звукового складу мови, зокрема якості окремих звуків або їх загальної кількості у фонетичній системі.

Історичні і живі звукові зміни

І комбінаторні, і позиційні звукові зміни характерні для реальної реалізації мовленнєвого потоку. Певні групи комбінаторних та позиційних процесів притаманні кожній мові у будь-який період її існування. Однак у різних мовах, а також у різні часи функціонування певної мови ці групи змінюються. Наприклад, з XII ст. не діє закон відкритого складу, звукосполучення [тт] не дисимілюється в [ст], а зазнає стягнення в один звук. Такі звукові зміни є історичними.

Історичні звукові зміни — фонетичні процеси, які діяли в минулому, але вже втратили свою актуальність.

Інші зміни, зокрема редукція ненаголошених голосних, оглушення кінцевих дзвінких приголосних у російській мові, акомодаційна властивість звука [є] вживатися після твердого приголосного, обов'язкова твер-


дість кінцевих губних приголосних в українській мові, є актуальними і нині, тобто живими.

Живі звукові зміни — фонетичні зміни, які діють у процесі функціонування мови і ще не втратили свою актуальність.

Історичні, або діахронічні, та живі, або синхронічні, звукові зміни належать до комбінаторних і позиційних. Саме поєднання звуків і їх позиція дають змогу чітко провести межу між цими процесами, оскільки при переході змін у розряд історичних у мові стають можливими комбінації або позиції звуків, за яких мали б відбуватися певні комбінаторні і позиційні зміни. Так, перехід [г], [к], [х] у [ж], [ч], [ш] перед голосними переднього ряду (перша палаталізація задньоязикових приголосних) відбувся приблизно два тисячоліття тому. Те, що в українській мові стали можливими сполучення задньоязикових приголосних і голосних переднього ряду (гідра, гірко, кедр, кіт, хірург, хід), свідчить про перехід цієї зміни до групи історичних фонетичних процесів. Час завершення дії кожної звукової зміни можна визначити досить точно.

Перехід живої звукової зміни в історичну не ліквідує її результатів у мові. Перша палаталізація перестала діяти ще в IV—V ст., однак її наслідки наявні в українській мові й досі: друже, дружити, дружина.

Отже, кожна історична звукова зміна колись була живою, певні живі фонетичні процеси колись стануть історичними. Це зумовлене постійним розвитком мови.

Фонетичні закони

Фонетичні процеси можуть бути регулярними і нерегулярними. Регулярними є всі спонтанні звукові зміни, оскільки діють безвинятково, і частина комбінаторних та позиційних змін. До регулярних належать оглушення кінцевих дзвінких у російській мові (позиційна зміна), закон відкритих складів (позиційна зміна), перехід [г], [к], [х], у [ж], [ч], [ш] перед голосними переднього ряду у праслов'янській мові (комбінаторна зміна), сингармонізм голосних у тих мовах, де він наявний, тощо. Однак не всі комбінаторні та позиційні зміни є регулярними. У слові хто дисиміляція звукосполучення [кт] відбулась, а в слові пекти — ні. Нерегулярними є гаплологія, метатеза тощо.


Регулярність звукових змін забезпечує дія фонетичних законів.

Фонетичні закони — закони функціонування й розвитку звуків мови, що зумовлюють їх стійке збереження або регулярні зміни.

Встановлення регулярності звукових змін, дії фонетичних законів є одним з найважливіших досягнень мовознавства XIX ст. Вчення про фонетичні закони, їх сутність, безвинятковість розробили в другій половині XIX ст. молодограматики (представники порівняльно-історичного напряму у мовознавстві): німецькі лінгвісти Август Лескін (1840—1916), Бертольд Дельбрюк (1842—1922), Герман Остгоф (1847—1909), Карл Бруг-ман (1849—1919) та ін. Істотний внесок у розроблення цього вчення здійснили П. Фортунатов та його школа.

Існування фонетичних законів обмежене простором. Вони діють лише в одній мові або в одному діалекті. У групі споріднених мов однакові фонетичні закони проявляються лише як спільна спадщина єдиної мови-предка. Наприклад, повноголосні форми типу укр. голова, рос. голова, білор. галава властиві всім трьом східнослов'янським мовам, оскільки вони успадкували ці форми від давньоруської мови. Фонетичні закони обмежені також у часі. Вони діють певний період, а потім стають неактуальними, хоч наслідки відповідних звукових змін залишаються в мові.

Припинення дії фонетичного закону виявляється у його порушенні: нові слова, нові елементи мови вже не зазнають відповідної зміни. Так, наявність в українській мові великої кількості закритих складів (син, червень, беркут) свідчить, що закон відкритих складів уже не діє. Неактуальний і закон переходу [о] та [є] в [і] у нових закритих складах: рот, заходь, порт, пень, скель, верст, вектор. Фонетичні закони, що припинили свою дію, є історичними. До них належить більшість виявлених наукою фонетичних законів. У мовах існують фонетичні закони, які діють і нині, наприклад російське акання та оглушення кінцевих дзвінких, українська вимова твердих приголосних перед [є]. Цим законам підпорядковані і новоутворені слова, і новітні запозичення.

Якщо діючі фонетичні закони наявні в мові як живі фонетичні зміни, завжди чітко зумовлені позицією чи комбінацією звуків, то історичні фонетичні закони виявляються у вигляді історичних чергувань звуків. Так, акомодація [г], [к], [х] у [ж], [ч], [ш] перед голосними


переднього ряду припинилась дуже давно, і тепер цілком можливі форми типу гілка, кістка, хімія. Наслідком дії цього фонетичного закону є історичне чергування [г], [к] , [х] з [ж] , [ч], [ш]: нога — ніжка, рука —ручка , муха — мушка. Історичні чергування не мають сучасного фонетичного пояснення, тобто не зумовлюються позицією чи комбінацією звуків. Вони реалізуються в різних формах однієї морфеми. Оскільки в словах нога і ніжка одна коренева морфема має дві форми: ног- і ніж-, то це засвідчує існування чергування [г] з [ж] та [о] з [і].

Історичні чергування у певній мові мають на сучасному етапі її розвитку вже не фонетичне, а морфологічне обґрунтування. У процесі морфологізації історичних чергувань роль їх як морфологічних показників , або морфонологічних явищ, може зростати. Наприклад, у парі набрати — набирати форми доконаного й недоко-наного виду розрізняють т ільки за історичним чергуванням [и] з нулем звука (давнє чергування [и] — [ь]), яке перетворилося тут на внутрішню флексію.

Відкриття фонетичних законів надало вченню про фонетичні зміни наукової обґрунтованості й однозначності. Положення про регулярність фонетичних законів стало завершальним кроком у становленні фонетики як розділу мовознавства.

Фонетична транскрипція

Літери існуючих систем письма не передають точно відповідні звуки. Тому для наукового запису звуків використовують транскрипцію.

Фонетична транскрипція (лат. (гапзсгірііо — переписування) — точний запис живого усного мовлення з усіма його звуковими особливостями.

Фонетична транскрипція відрізняється від традиційних систем письма такими ознаками:

1) у ній між; звуком і літерою наявні однозначні відношення, тобто один звук передається тільки одною літерою, а одна літера завжди виражає лише один звук. Так, у традиційному письмовому записі українських слів вода й земля — [вода], [зеим'л /а] — один звук [а] передається р ізними буквами — а і я . Буква с у румунських словах сіпе [чіне] (хто) і соа'ги [кодру] (ліс) виражає два різні звуки — [ч] і [к] . В українському слові яр


літера я виражає два звуки: []] і [а], я к і в транскрипції передаються окремими буквами: [̂ а р ] ;

2) усі особливості звука передаються за допомогою додаткових знаків , тобто їх вираження не перекладається на сусідні звуки, як це трапляється в традиційному письмі. Наприклад, у графічному записі слова тіло м'якість звука [т7] передається наступною літерою і. У фонетичній транскрипції м 'якість [т7] виражена за допомогою значка «7»: [т7іло].

Ц я ознака транскрипції і прагнення до максимально точного передавання особливостей звука породили низку додаткових надрядкових і підрядкових позначень, тобто діакритиків (грец. сІіакгШкоз — розрізнюваль-ний), або діакритичних знаків , як і використовують у транскрипції . Наприклад, знаки зверху справа: 1 — м 'як і сть , ' — напівм 'як ість , ° — лабіал ізація , с — придихання; знаки під літерою: о — складотворчість, - — нескладотворчість, V — подзвінчення, л — оглу

ш е н н я . Д о к л а д н і т р а н с к р и п ц і й н і системи м істять більше ЗО д іакритик ів . Діакритичні знаки , хоч і меншою мірою, наявні і в традиційних системах письма, зокрема в українському алфавіті є л ітери з т акими знаками: і, ї, й.

Фонетична транскрипція може будуватися на основі кириличних, латинських або інших літер, як і беруться в квадратні д у ж к и . Як правило, в транскрипції використовують ті л ітери, я к и м и традиційно записують тексти певних мов: наприклад, українські, болгарські тексти транскрибують кирилицею, англійські , польські, естонські — латиною. Існують транскрипції на основі грецької, арабської та інших графік. Для фонетичного запису китайських ієрогліфів розроблено 37 літер. Найпоширенішою є латинографічна транскрипція .

Ступінь деталізації транскрипції може бути різним. Розрізняють спрощену і точну форми фонетичної транскрипції. Спрощена форма транскрипції передає тільки основні ознаки звуків: щука — [шчука], а точна — всі їх особливості: щука — [ ш°ч°ука] (приголосні перед [у] лабіалізуються).

Найпоширен ішою транскрипційною системою є міжнародний фонетичний алфавіт (МФА), створений у 1886 р . Міжнародною фонетичною асоціацією. Транскрипція МФА спирається на латинську графіку. Вона кілька разів удосконалювалась і нині існує в редакції


1993 року. Розроблені також національні транскрипції, зокрема російська фонетична азбука (РФА), створена в 1936 р. на основі кирилиці .


1. У чому полягає сутність комбінаторних звукових змін? 2. Чим відрізняються акомодація та асиміляція? 3. Охарактеризуйте такі фонетичні процеси, як дисиміляція, ме

татеза і епентеза. 4. Наведіть по кілька прикладів дієрези, гаплології і стяжіння. 5. У чому полягає сутність позиційних звукових змін? 6. Що є результатом редукції? 7. Чим відрізняються протеза і епентеза? 8. Охарактеризуйте спонтанні звукові зміни. 9. У чому полягає відмінність між історичними і живими звуковими змінами?

10. Яку роль відіграють фонетичні закони? 11. Чим відрізняється фонетична транскрипція від існуючих систем письма? 12. Затранскрибуйте слова ластівка, яблуко, ящірка, п'ять.

2.4. Фонологія Звуки потрібні мові для вираження фонем, як і вико

нують функцію розрізнення вищих, знакових одиниць мови — морфем, слів тощо. Фонема є лінгвальною сутністю звука. Тому фонологія як розділ мовознавства, що вивчає фонеми, спрямована не на артикуляцію чи акустику, а на мовне навантаження, на лінгвальні фун- -кці ї об'єктів свого вивчення. /

Фонологія як наука про фонеми

Термін «фонема» (грец. рпбпета — звук) відповідно до своєї етимології у працях французьких мовознавців другої половини XIX ст. вживався як синонім до терміна «звук». У 70—80-ті роки XIX ст. Я. Бодуен де Куртене започаткував учення про фонему як відмінну від звука величину. Розуміння сутності фонеми від часів Я . Боду-ена де Куртене істотно змінилося, а вчення про фонему

Фонологія 157

виокремилося в самостійний розділ мовознавства — фонологію , я к и й тісно пов 'язаний із фонетикою.

Нині існує к і л ь к а фонологічних теорій, як і по-різному трактують окремі аспекти фонеми, але погоджуються з тим, що фонема має істотні відмінності від звука . Найв ідомішими серед них є реляційно-фізична теорія М. Трубецького , яко ї д о т р и м у є т ь с я т а к о ж Празька фонологічна школа , і дихотомічна теорія російського й американського мовознавця Романа Якоб-сона (1896—1982) , я к у поділяють д е я к і американськ і фонологи. / У Росії дослідженнями з фонології займаються дві ніколи — Ленінградська і Московська. Ленінградська фонологічна школа заснована учнем Я. Бо-дуена де Куртене Л. Щербою. її представниками є Лев Зіндер (1904—-1995), Маргарита Матусевич (1895— 1979), Олександр Гвоздєв (1892—1959), О. Бондарко, Ю. Маслов. Ц я фонологічна школа дотримується думки про відносну автономність фонологічної системи, діалектичну єдність фонеми і звука (фонема є звуковим типом). За розробленою нею теорією, наприклад, у слові водовоз [вадавос] у двох перших складах представлена голосна фонема <а> (оскільки звучить [а]), а наприкінці слова — фонема <с> (адже вимовляється [с]). Водночас Ленінградська школа відзначає, що фонема є слово-розрізнювальним засобом.

До Московської фонологічної школи входять Р . Аванесов, Володимир Сидоров (1902—1968), Петро Кузнецов (1899—1968), О. Реформатський, М. Па-нов. Ц я фонологічна школа зосередила увагу на здатності фонеми розрізняти морфеми і розглядає фонему як ряд звучань, що перебувають у позиційних чергуваннях . Відповідно до її теорії у слові водовоз у перших двох складах представлена голосна фонема <о>, оскільки тут наявні морфеми вод- (під наголосом: воду) і -о-(сполучний голосний), а наприкінці слова — фонема <з> , адже перед голосним у морфемі воз- звучить [з]: [вьдЛвбз'ь]. З точки зору Московської фонологічної школи, фонема є мовною одиницею, я к а представлена рядом звуків, що позиційно чергуються, і служить для ототожнення і розрізнення слів та морфем.

Серед українських мовознавців є прихильники я к Ленінградської фонологічної школи — Ірина Сумцова (1904—1995), Ніна Тоцька (нар. 1923), так і Московської, зокрема Федот Ж и л к о (1908—1995).


Усі концепції фонеми зводяться до її розуміння я к лінгвальної сутності звука. При величезній кількості позиційних, комбінаторних, індивідуальних (залежних від особливостей апарату мовлення кожного мовця) варіацій того ж звука зміст висловлюваного сприймається слухачем, оскільки в свідомості усіх носіїв мови є ідеальні зразки кожного звука. Ці звукові еталони, зафіксовані в артикуляційній і перцептивній базах, і є фонемами.

Фонема і звук

Звук я к фізичне явище не виконує в мові розрізню-вальної функції . Об'єктом лінгвального аспекту вивчення звуків є фонеми, їх представленість у мовленні. Фонеми реалізуються в конкретних звуках і за їх межами існувати не можуть. Але фонеми і звуки не збігаються, вони є різними одиницями.

Фонема — найменша одиниця мови, яка не має власного значення і виконує функцію розрізнення значення морфем та словоформ, будучи їх будівельним матеріалом.

Фонема є функціональним компонентом лише в меж а х значущих одиниць мови — у морфемах та словоформах. Поза ними вона не виконує н іяких функцій . Оскільки фонеми втілюються в конкретних звуках, останні теж мають певне функціональне навантаження.

Д л я фонеми і звука характерні такі відмінності: 1) звук є ширшою одиницею, а фонема — вужчою.

Я к щ о звук становить усе звукове утворення, то фонема — т ільки його частину, тобто спільне д л я артику

ляції всіх мовців ядро (рис. 2.4). Відмінна периферія звукового утворення, р ізна у р і зних людей, до складу фонеми не входить . Звук охоплює я к ядро (фонему), так і індивідуальну периферію;

2) фонема є величиною соціальною, а звук — індивідуальною. Фонеми спільні, однакові у всіх мовців, що належать до

Рис. 2.4. Співвідношення одного мовного колективу , а звука і фонеми звуки кожна людина вимовляє


по-своєму. Водночас звук є виразником фонеми, тому його індивідуальність має свої межі: індивідуальні розб іжност і варіації звука не можуть порушувати єдність фонемного ядра. Наприклад, я к щ о людина вимовляє замість [р] особливе велярне [л], то це сприймається не як індивідуальна варіація, а я к неправомірне, хворобливе в ідхилення, яке потребує втручання логопеда. Звичайно, це стосується лише тих мов, у я к и х звуки [р] та [л] є виразниками різних фонем. Якщо у мові (наприклад, корейській) ці звуки становлять єдину фонему, то вимова одного замість іншого не сприймається я к відхилення, оскільки вона не заважає взаєморозумінню. Отже, межі індивідуального варіювання звуків, що виражають певну фонему, визначаються іншими фонемами — тобто звучання одної фонеми, я к правило, не накладається на звучання іншої;

3) звук є одиницею мовлення, а фонема — одиницею мови. Будучи індивідуальною величиною, звук належить лише мовленню. У мові звуків немає — там наявні т ільки фонеми. Останні, реалізуючись у звуках, існують також і в мовленні;

4) фонеми виконують розрізнювальну, конститутивну і перцептивну функції , а звуки лише конститутивну і перцептивну. Фонеми служать д л я розрізнення значущих одиниць мови. Розрізнення слів сум і шум можливе завдяки фонемам <с> і < ш > . Виконання ними цієї функції простежується у парі слів, які відрізняються тільки одним звуком. Така пара слів є мінімальною. Конститутивну функцію виконують і фонеми, і звуки: вони є будівельним матеріалом для морфем і слів. Оскільки звуки і через них фонеми сприймаються людським вухом, то вони виконують перцептивну функцію;

5) звук є величиною конкретною, а фонема — абстрактною. Звуки, на відміну від фонем, можна почути. Фонеми є завжди узагальненням конкретних, індивідуальних звуків;

6) звук є залежною одиницею, а фонема — незалежною. Звук може змінюватися залежно від його позиції в слові, оточення. Наприклад, у слові дума голосний звук [у] м іж твердими приголосними займає звичне^для себе положення в задньому ряді . У слові люлька [л'ул'ка] він під впливом оточуючих м ' я к и х приголосних пересувається в передній ряд, тобто зазнає зміни. І в слові дума, і в слові люлька представлена фонема <у> . Ц я мовна


одиниця незалежно від позиції зберігає свою єдність доти, доки вона виконує ту саму функцію.

Якщо звуки точно передають за допомогою фонетичної транскрипції , то фонеми відтворюють у фонематичній транскрипції. За традицією Московської фонологічної школи запис фонематичною транскрипцією беруть у ламані д у ж к и (< >), наприклад, рос. мило <м7ило>. Фонематична транскрипція відображає тільки фонеми, не фіксуючи їх варіювання. Скільки в мові фонем, стільки й знаків у фонематичній транскрипції . Відповідно до національної графіки у ній використовують кириличні або латинські літери, рідше — інші.

Фонема і звук є явищами різного функціонального навантаження і різних рівнів. Фонеми являють собою одиниці мови, а звуки характерні лише для мовлення.

Фонема і її алофони

Оскільки фонема є незалежною величиною, а звук — залежною, позиційно зумовленою, то одна фонема у мовленні представлена сукупністю звуків, тобто фонемним рядом. До нього входять варіації та варіанти фонем.

Варіації притаманні л и ш е одній фонемі, а. варіанти можуть втілювати в собі дві чи більше фонем. У формах села та село [сеило] фонема <е> представлена звуками [є] та [є11]. Звук [є] є варіацією фонеми <е>, оск ільки притаманний лише їй , а [є11] — її варіантом, адже притаманний також фонемі <и> (силач [сиелач]).

Я к щ о в слові виступає варіант фонеми, то відбувається нейтралізація протиставлення фонем, оскільки варіант є виразником ще й іншої фонеми. Так, у рос. род [рот] кінцева фонема <д> представлена варіантом [т], я к и й може бути виразником також і фонеми <т> (рос. рот [рот]). Отже, протиставлення фонем <д> — <т> у цьому випадку нейтралізується.

Коли в слові наявна варіація певної фонеми, вона не нейтралізується. Так, усі звуки, з яких складаються українські слова хата, вода, зірка, сонце, рід, являють собою варіації відповідних фонем. Варіації в мові є нормою, а варіанти фонем — винятком.

Позиція фонем, у як ій можлива нейтралізація їх протиставлення, є слабкою (для голосних — не під наголосом, для приголосних — наприкінці слова чи


складу), а позиція фонем, у як ій їх протиставлення зберігається, є сильною (для голосних — під наголосом, для приголосних — перед голосним). Явище нейтралізації протиставлення фонем визнають представники Московської фонологічної школи. Ленінградська фонологічна школа заперечує нейтралізацію і визначає фонему в цій позиції за звуком, я к и й у даному випадку вимовляється (звуковий тип).

Варіації й варіанти фонеми кваліфікують ще я к її алофони.

Алофони (грец. аііоз — інший і рЬопе — звук,) — звукові різновиди фонеми, які реалізуються у її варіаціях і варіантах.

Під час аналізу фонемного складу слів важливо розрізняти фонеми і алофони однієї фонеми. Вирішальним для розмежування фонем є принцип їх взаємозамінності при відповідній зміні значення слова. У ряді слів вам, гам, дам, зам, нам, сам, там, хам, лам, мам, рам звуки [в], [г], [д], [з], [н], [с], [т], [х], [л], [м], [р] взаємозамінні: вони стоять в абсолютно тотожній позиції — на початку слова перед звукосполученням [ам]. Оскільки ці звуки виконують функцію розрізнення слів, то вони є різними фонемами. Отже, я к щ о різні звуки стоять у фонетично тотожній позиції і розрізняють при цьому слова чи морфеми, то вони є різними фонемами.

Алофони наявні в таких випадках: 1) коли різні звуки взаємозамінні при збереженні

значення слова. Вони перебувають у відношеннях вільного варіювання і є алофонами однієї фонеми. Наприклад, українські приголосні губно-губний [те] та губно-зубний [V] у позиції перед нелабіалізованим голосним вільно варіюються: [тееч'ір] і [уеч' ір], [теал] і [уал];

2) коли різні звуки не є взаємозамінними. Вони перебувають у відношеннях додаткової дистрибуції (лат. сІізтл-іЬиМо — розподіл), тобто вживаються кожен у своїй позиції, і ці позиції не можна поміняти місцями. Такі звуки теж представляють алофони однієї фонеми. Наприклад, український звук [в] (губно-губний або губно-зубний) уживається перед голосним, [у] (нескладове) — перед приголосним та наприкінці слова.

У різних мовах не виявляють взаємозамінності і, отже , виступають алофонами однієї фонеми різні звуки. Так, у папуаській мові вахгі одну фонему представляють звуки [г] (виступає в середині та наприкінці слова) і [і] (виступає на початку слова і після сонорних приго-



лосних), а в папуаській мові телефол в одну фонему об'єднуються звуки [р] (вживається на початку слова та в інтервокальній позиції) і [ ї] (вживається в усіх інших позиціях);

3) коли взаємозамінність звуків теоретично можлива, але на практиці немає пари слів, де б вона реалізувалася. У російській мові, наприклад, звуки [г] і [г7] є алофонами одної фонеми, оскільки в цій мові немає жодної пари слів , я к а розр і знялась би т і л ь к и твердим та м ' я к и м [г]. При цьому [г] і [г7] не перебувають у відношеннях додаткової дистрибуції: вживання цих звуків у однаковій позиції можливе, пор.: звукосполучення [га] (газ) і [ г а ] (гяур), [гу] (гудок) і [г7у] (гюйс).

Деякі мовознавці виокремлюють головний алофон (вияв ) фонеми — найуживанішу її варіацію (значно рідше — варіант). Головний алофон фонеми визначають статистично, тобто за частотою використання . Головним виявом фонеми є алофон, я к и й уживається найчастіше. Коли необхідно назвати фонему, вимовити її окремо, використовують саме її головний вияв.

Отже, фонема я к найменша одиниця мови реалізується в алофонах — варіаціях , варіантах і головному вияві .

Диференційні й інтегральні ознаки фонем

Фонологічна система мови включає не т ільки сукупність фонем, а й відношення м іж ними. Основою цих відношень є диференційні та інтегральні ознаки фонем.

Диференційними (лат. сИїїегепгла — різниця) є ознаки, як і відрізняють одну фонему від іншої. Оскільки <л> та <л7> в українській мові становлять різні фонеми, то твердість і м 'як ість , як і розрізняють їх, належать до диференційних ознак цих фонем: лук і люк.

Безпосередні зв ' я зки існують м іж тими фонемами, як і розрізняються т ільки однією парою диференційних ознак, наприклад глухістю — дзвінкістю: <с> — <з> (сірка — зірка); твердістю — м 'як і стю: <с> — <с7> (зловив сома — сьома година); щілинністю — прорив-ністю: <с> — <т> (сом — том); свистячістю (однофо-кусністю) — шиплячістю (двофокусністю): <с> — < ш > (сип — шип); передньоязиковістю — задньоязиковістю: <с> — <х> (сан — хан). Виокремлені п ' ять диференцій-


РИС. 2.5. Фрагмент схеми фонологічної

системи української мови

них ознак фонеми <с> зумовлюють її місце в фонологічній системі української мови (рис. 2.5).

Ці диференційні ознаки фонеми <с> мають артикуляційну основу. Однак фоно-логи здебільшого виокремлюють їх на акустичній основі, оскільки для розрізнення фонем істотним є те, як відповідні звуки сприймаються, а не як вимовляються.

К ільк ість диференційних ознак фонем у кожній мові невелика, причому вона є відносно сталою в різних мовах. Мовознавці спробували охарактеризувати фонологічні системи багатьох мов за допомогою лише 12 пар диференційних ознак. Для розрізнення фонем української мови використовують 10 пар диференційних ознак. Наприклад, фонему <с> вирізняють я к невокальну, консонантну, дифузну, ви-сокотональну, небемольну, недієзну, непереривчасту, нерізку, дзвінку, неназальну.

Інтегральними (лат. игЬе^гаІіз — нероздільно пов 'язаний) є ознаки, як і не відрізняють одну фонему від іншої, однак можуть розрізняти алофони однієї фонеми. Оскільки російські звуки [г] та [г7] представляють не різні фонеми, а алофони однієї фонеми, то твердість і м 'якість — це інтегральні їх ознаки.

Німецькій мові не притаманне розрізнення твердих і м ' яких приголосних, оскільки цієї ознаки в її фонологічній системі немає. Тому не можна стверджувати, що в німецькій мові усі приголосні тверді і що твердість є їх інтегральною ознакою. Для російської мови ознака тверд ість /м ' як ість (акустично недієзність/дієзність) характерна, у ній розрізняють тверді і м ' я к і приголосні фонеми: суда (множина) — сюда. Однак фонеми <ц>, <ш>, < ж > т ільки тверді, м ' я к и х відповідників вони не мають. Тому твердість цих фонем у російській мові є їх інтегральною ознакою.

Фонема є незалежною одиницею, я к а не змінюється відповідно до позиції чи індивідуальних особливостей мовлення. її формують здебільшого диференційні та меншою мірою інтегральні (оскільки не виконують функцію розрізнення) ознаки.


Фонологічна система

Усі фонеми певної мови утворюють її фонологічну систему. Встановлення фонемного складу мови, належності кожного конкретного звучання до певної фонеми викликає труднощі.

Фонологічну систему української мови різні мовознавці визначають по-різному. Так, Гаврило Шило (1910—1988) виокремлював у ній 45 приголосних фонем, Олена Курило (1890—1948) — 44, Артем Москаленко (1901—1980) — 42, Петро Коструба (1903—1979) — 32, Лариса Прокопова — 4 1 , Олег Широков (1927— 1995) — 3 1 . Найскладнішим є питання про фонематич-ність довгих (подовжених) приголосних, проривного [ґ] і так званих напівпом 'якшених приголосних.

Якщо виокремлювати фонеми за наявністю мінімальної пари, напр.: лють — ллють, грати — ґрати, то довгий м ' я к и й [л7:] та проривний [ґ] можна вважати окремими фонемами. Однак, якщо шукати не одну, а більше мінімальних пар, то кількість фонем скоротиться.

Більшість мовознавців вважає подовжені приголосні поєднанням двох однакових фонем (отже, приголосні фонеми в українській мові довготою не розрізняються), а звук [ґ] — окремою фонемою, оскільки він представлений у кількох мінімальних парах ґніт — гніт, ґрати (іменник) — грати (дієслово), ґуля — куля. Фонематич-ність напівпом 'якшених приголосних (губних, шиплячих і задньоязикових) залишається дискусійною. Деякі мовознавці вважають, що напівпом'якшені приголосні є окремими фонемами, а інші кваліфікують їх я к алофони відповідних твердих фонем, напр. : [в '] — алофон <в> тощо. Проте мінімальні пари з опозицією твердий — на-п івпом 'якшений існують: сват — свят, реву — ревю, бурка — бюрка. Щоправда, в більшості таких мінімальних пар напівпом 'якшені займають позицію перед [и] та [і] й можуть бути визнані фонемами лише за умови, що звуки [и] та [і] є алофонами фонеми <і>: бик — бік, витер — вітер, пив — пів, ми — мі, межи — межі, до шафи — на шафі, кит — кіт, кинь — кінь.

Фонологічний статус голосних [и] та [і] в українській мові теж не з 'ясований. Вони знаходяться у відношеннях додаткової дистрибуції: [и] вживається після твердих приголосних, а [і] — після м ' яких (або напівпом'якшених). З точки зору Московської фонологічної школи, ..—— укр. [и] та [і] (як і рос. [ьі] та [и]) слід вважати алофона-


ми однієї фонеми, а це означає, що напівпом'якшені приголосні є фонемами, тобто в парах бик — бік, межи — межі, кит — кіт тощо смислорозрізнювальну функцію виконують приголосні [б] — [б'], [ж] — [ж ' ] , [к] — [к ' ] , а не голосні [и] — [і]. Згідно з дослідженнями Ленінградської фонологічної школи, я к а віддає перевагу фізичному, а не функціональному аспекту фонем, укр. [и] та [і] є різними фонемами. Автори сучасних українських граматик погоджуються здебільшого з твердженням представників Ленінградської фонологічної школи.

Кожна мова має свою специфічну фонологічну систему, її своєрідність обумовлена характером, якістю і кількістю фонем. Так, у фінській мові виокремлюють 30 фонем, у абхазькій — 7 1 . Проте роль кількісних показників не варто переоцінювати, оскільки вони не є визначальними і нерідко бувають дискусійними. У російській і в корейській мовах існує по 39 фонем, а наприклад, у болгарській і англійській — по 44 фонеми. Однак це не означає, що фонологічна система російської мови ближча до корейської, ніж до болгарської. Та й болгарська фонологічна система за своєю організацією ближча до російської, ніж до англійської. Тому для визначення ступеня близькості фонологічних систем важливішими є їх організація, характер опозицій фонем, їх диференційні ознаки, генеза, ніж арифметична кількість.

Фонологічна система являє собою не просто наукову конструкцію, вона реально існує в свідомості кожного мовця як артикуляційна база і дає йому змогу користуватися мовою.


1. Чим відрізняються погляди на фонему Ленінградської і Московської фонологічних шкіл?

2. У чому полягає сутність фонеми? 3. Які існують відмінності між фонемою та звуком? 4. Встановіть фонемний склад слів дзеркало, щітка, юрба, люди,

березень. 5. Охарактеризуйте алофони фонеми. 6. Що таке нейтралізація протиставлення фонем? 7. У чому полягає різниця між диференційними й інтегральними

ознаками фонем? 8. Визначте диференційні ознаки фонеми <з>. 9. Чому напівпом'якшені приголосні є окремими фонемами?

10. Визначте фонемний склад української або іншої мови.


2.5. Графіка і орфографія Проблема передавання інформації на значні відста

ні, її збереження протягом тривалого часу виникла давно. В Індії жерці (брахмани) заучували напам 'ять священні гімни Вед і передавали їх незмінними з покоління в покоління протягом століть. У державі інків (Південна Америка) була добре організована система оповіщення : гінці бігли основними маршрутами і передавали розпорядження центральної влади по всій країні в той ж е день. Найкращим способом передавання інформації в часі і просторі стало її зображення, тобто письмо. Ранні його форми поступово вдосконалювалися, згодом були розроблені системи літер. У процесі розвитку письма виникли певні орфографічні норми.

Німецький мовознавець Ернст Добльгофер вважав, що писемність була нововведенням, яке здійснило найвелич-ніший культурний переворот у історії людства. Людина існує приблизно два мільйони років, мова — щонайменше сто тисяч років, а писемність — шість тисяч років. Поява письма стала могутнім стимулом розвитку людства.

Мова і письмо

Звукова мова зручна для контактного спілкування, але передати її в просторі та часі без спеціальних засобів дуже важко. Нині телефон, радіо, телебачення, супут-никовий зв 'язок , Інтернет доносять звукову мову до будь-якого регіону незалежно від відстані, а магнітофонний чи комп'ютерний запис зберігає її в часі. Однак ці технічні засоби створені недавно.

У далекому минулому потребу у спілкуванні первісних людських спільнот задовольняла усна мова, я к а мала невеликий словник і мінімум граматичних засобів.") Досвід полювання тощо передавався від покоління до покоління практичним способом — завдяки навчанню старшими молодших. Вироблені норми поведінки закріплювалися у фразеологізмах, системах правил, способи пізнання навколишнього світу — у міфології, легендах, а почуття, емоції — у піснях та інших формах первісного фольклору.

Передавання звукової мови без технічних засобів було можливе шляхом заучування. Такий спосіб застосо-

Графіка і орфографія 167

нували щодо фольклорних і релігійних текстів. Особливої точності вимагало усне передавання релігійних текстів: оскільки вони вважалися священними, змінювати їх суворо забороняли. Таким чином збережені у своєму архаїчному вигляді Веди. Однак усна форма передавання звукової мови мала дуже обмежену комунікативну спроможність.

З винайденням вогню, прирученням тварин, виробництвом металів тощо спільноти почали об'єднуватися в племена, союзи племен, держави, я к і займали значні території. Тому виникла потреба у передаванні інформації у просторі і часі, я к а була задоволена винайденням письма.

Письмо — штучно створена система графічних знаків, за допомогою якої фіксують і передають мовленнєву інформацію, " л

Перші примітивні способи графічного фіксування інформації належать до мадленської культури (20 тис. років до н. є.). У печерах Ла-Пасьєга, Альтаміра, Касти-льо (північна Іспанія) збереглися малюнки, наповнені ниці вже не зовсім зрозумілою інформацією.

(' Письмо не зразу стало таким зручним і надійним засобом фіксування і передавання інформації, яким є тепер. Воно удосконалювалося протягом тисячоліть у творчих пошуках і писемній практиці багатьох поколінь!"")

_ ^ ^АС- • \£4І<М/ Предметне письмо ' ( ^С?^г Певні спроби дистанційного спілкування виникли

ще в первісному суспільстві. В той час передавали повідомлення за допомогою предметів, як і були спеціально для цього призначені і мали загальноприйнятий зміст. У північноамериканських індіанців передавання томагавка (метальна зброя) представникам іншої общини означало оголошення в ійни, а спільне розкурювання люльки — прийняття миру.

Залишки давнього предметного спілкування збереглись у багатьох народів. В Україні , наприклад, існує звичай вручати гарбуз хлопцеві, що означає відмову дівчини вийти за нього заміж. І коли люди зав 'язують на хустині вузлик на пам 'ять , то це теж форма предметного закріплення інформації .

Предметне спілкування розвинулося у досить розгалужені системи предметного письма. Його основою бу-


ли однорідні предмети, що своїми розмірами, кольором чи конфігурацією символізували певний зміст.

Предметне письмо — відображення мовленнєвої інформації за допомогою певних предметів.

Формами предметного письма є: — камінцеве (Південна Америка): мішечок із камін

цями, форма, розмір і колір яких виражали усталений зміст;

— вузликове: письмо кіпу давніх інків у Перу. Інформацію передавали кольорами шнурків і кількістю та формою зав'язаних на них вузликів;

— черепашкове: північноамериканське письмо в ампулі. Воно являло собою пояс із нанизаними черепашками, колір та розташування яких виражали певне значення.

Різноманітне за своїми матеріальними виразниками, які мали рослинне походження (шматочки деревини, сплетені рослини), предметне письмо ар око було поширене в Західній Африці.

Загалом предметне письмо є обмеженою формою передавання інформації. Ним можна передати коротке конкретне повідомлення, проте абстрактні роздуми, поетичний твір ним зафіксувати неможливо. Втім, зразки письма кіпу, віднайдені в похованнях, досить об'ємні: найбільший збережений кіпу важить майже 4 кг. Тому деякі мовознавці припускають, що обсяг інформації у вузликовому письмі, особливо в кіпу, міг бути великим та різноманітним.

Предметне письмо практично не пов'язане зі звуковою матерією мови — воно передає тільки зміст. Цікаві способи пов'язування предметного черепашкового письма зі звучанням зафіксовані у племен йоруба (Нігерія). Так, юнак передає дівчині мотузку з шістьма нанизаними черепашками каурі. Зміст «шість» у мові йоруба виражений словом е/а, яке означає також «захоплений». Отже, юнак, користуючись мовною омонімією, надіслав листа зі змістом: «Я люблю тебе». Дівчина повертає мотузку з вісьмома черепашками. Зміст «вісім» виражений словом е/о, яке водночас значить «бути згодним». Тобто, вона відповіла юнакові: «Я згодна». Проте пов'язати предметне письмо зі звучанням у широких масштабах неможливо.

Виникнення предметного письма зумовлене спостереженнями людини за природою. Давні мисливці, воїни


за слідами тварин чи людей, зламаною гілкою або іншими прикметами могли відтворити подію. Це вміння стало основою створення предметного письма. Однак його недосконалість спричинила появу ліпших форм передавання інформації.

Піктографія

Фіксування і передавання інформації на відстані можна значно спростити, якщо замінити предмети їх зображеннями, тобто малюнками предметів, про які йде мова. Цей вид графічного письма називають піктографією.

Піктографія (лат. рісіиз — розмальований і грец. £гарпб — пишу) — передавання повідомлення у формі малюнка.

Цим письмом більш чи менш регулярно користувалися в давнину усі народи. Воно було відоме й давнім слов'янам. Про це свідчить передусім етимологія слова писати, що давніше означало «малювати», пор.: писанка — «розмальоване святкове яйце».

Малюнкове письмо ще в XIX ст. застосовувало чимало племен та народностей. У ескімосів, північноамериканських індіанців, деяких палеоазійських народностей, африканських та австралійських племен склалися свої традиції, своєрідний стиль піктографічної системи. Але жодна така система не має усталених знаків. Головне завдання малюнкового письма — з урахуванням прийнятих прийомів символізації зобразити подію якомога точніше.

За допомогою піктографії фіксують лише ту інформацію, яку можна зобразити, намалювати. Абстрактні міркування передати цим письмом дуже важко, хоч такі спроби відомі. Наприклад, єгипетський ієрогліф, що являв собою піктограму у вигляді малюнка голови лева, виражав поняття «пильність», а ієрогліф, який є зображенням похиленої людини, що спирається на палицю, — поняття «старість». Автор піктографічного запису передавав, очевидно, якийсь мовний текст.

Малюнкове письмо відображає лише змістовий план повідомлення, а формальний (звуковий і граматичний) план воно не передає. Піктограму можна розшифрувати, тобто зрозуміти її зміст, але встановити мову, звукову форму піктографічного повідомлення неможливо.


Цей вид письма з мовою фактично не пов 'язаний, тому його слід розглядати я к передісторію звукового письма.

Піктографію як систему нині використовують рідко. Піктограмами є дорожні знаки, деякі рекламні зображення , малюнок серця замість слова «люблю» тощо. Деякі ентузіасти пробують відродити піктографію, оск ільки вона не пов 'язана зі звуковою мовою і дає змогу подолати мовний бар 'єр. Так, у XX ст. нідерландський журнал іст Карл Янсон запропонував піктографічне письмо пік то, а німецький філолог Андре Екарт — піктографічне письмо зафо . Однак ці системи письма не набули значного поширення.

Ідеографія і її розвиток

Широке , систематичне використання піктографії спричинило унормування та усталення її знаків. У результаті малюнкове письмо замінила ідеографія.

Ідеографія (грец. ідеа — образ, ПОНЯТТЯ і£гарпб — пишу) — письмо, в якому засобом передавання повідомлення є усталені графічні знаки (ідеограми), що позначають поняття.

Утворення ідеографічних систем збіглося в часі з утворенням давніх держав: державне об'єднання і державне управління вимагали системи письма, зручнішої за піктографію. Найвідомішими ідеографічними писемностями є єгипетська, шумерська, китайська, писемність майя (Мексика). З них лише китайську та створену на її основі японську використовують і нині .

Ідеографічне письмо називають ще ієрогліфічним (грец. Ьіегоз — священний і £Іір1іо — вирізую). Давні греки поняттям «ієрогліф» позначали вирізьблені на камені знаки, я к и м и були записані єгипетські тексти. Термін цей був запозичений ними в єгиптян шляхом вільного калькування слова із семантикою «письмо», буквально — «мова богів». Нині поняттям «ієрогліф» позначають будь-яке ідеографічне письмо.

В ідеографії кожен знак виражає окреме поняття і, відповідно, слово, бо поняття передають словом. Отже, ц я система письма, на відміну від піктографії , вже пов 'язана з мовою. Однак кожна первинна ідеограма, що розвинулася з піктографічного малюнка , звучання не виражає . Вона має малюнковий характер , іноді вже втрачений унаслідок зміни форми ідеограми (рис. 2.6).


"И 0 1/—\ «ДІМ» «день»

(малюнок сонця)

«небо»

Рис. 2.6. Єгипетські ієрогліфи

Так, і єрогл іф «дім» зображає стіни й отвір (двері) в одній з них. Ідеограма «день» («світло») є малюнком сонця . Ієрогліф «небо» відтворює небо, яке по краях спускається донизу (ефект горизонту).

Первинні зображальні ідеограми становлять незначну частину усього складу знаків ієрогліфічних систем. Наприклад, у китайському письмі їх майже тисяча, а всього різних ієрогліфів у ньому 50 тис. (з них широко використовують лише 4 тис).

Нові ідеограми, що з ' явилися у процесі розвитку ієрогліфічного письма, іноді творились на логічній, змістовій основі. Наприклад, китайський ієрогліф «відпочивати» є поєднанням двох зображальних ієрогліфів: «людина» (зображення людини) і «дерево» (малюнок дерева). Той самий малюнок дерева, але подвоєний, становить уже новий ієрогліф і означає «ліс». Потроєне дерево (одне зверху і два знизу) є ще одним ієрогліфом, я к и й означає «нетрі», «хаща». Ієрогліф «хороший» являє собою повторення знак ів «жінка» (малюнок жінки) і «дитина» (малюнок дитини) . Єгипетський ієрогліф «бачити» є зображенням двох людських очей (рис. 2.7).

Ідеографічний запис понять, я к правило, охоплює фонетичну частину (фонетик ) , яка передає звучання, і семантичну частину (ключ, детермінатив), яка натякає на значення. В китайському письмі таке поєднання здійснюється у межах одного ієрогліфа і спричинює появу нового знака. У Єгипті фонетичний та семантичний плани передавали різними ієрогліфами, я к і там чітко поділялись на ідеограми та фонограми. Серед фонограм розрізняли тризвучні, двоз-вучні та особливо часто вживані однозвучні (алфавітні). Останніх існувало лише ЗО, причому вони передавали 24 звуки. Такий спосіб відображення звукового складу слова не збільшував кількості ієрогліфів, і в Давньому

Рис. 2.7. Єгипетський ієрогліф

«бачити»


Єгипті їх в активному використанні було лише приблизно 700.

Поєднання в ідеографії змістового запису слів із звуковим породило новий тип письма — словесно-звукове, або словесно-складове, семантико-звукове, яке є пром іжним між ідеографією та звуковим письмом (запис т ільки звучання).

Словесно-звукове письмо — система письма, що поєднує запис змісту повідомлення та його звучання.

Китайська , єгипетська і шумерська системи письма після розвитку в ієрогліфах фонетичної частини з ідеографічних перетворилися на словесно-звукові . Так , оск ільки в єгипетській мові слово «дім» вимовляли я к рг (у єгипетських дешифровках записують лише приголосні , вокалічне наповнення слів цієї мови не встановлено, а при читанні приголосні умовно розділяють голосним [є]), то омонімічне рг у значенні «йти» передавали ієрогліфом «дім», до якого був дописаний детермінатив — семантичний ієрогліф, що являв собою схематичне зображення ніг (рис. 2.8).

У китайськ ій мові поняття «сваритись» (вимовляють ма) записують ієрогл іфом, до складу якого входять фонетична (ієрогл іф зі значенням «кінь», я к и й вимовляють як ма) та семантична (зображення

Рис. 2.8. Єгипетський ієрогліф і в ) ч а с т и н и . Т о й с а . з, значенням,-,™» м и й ф о ш т ш ма ( і є р о г л і ф

«кінь») у поєднанні з семантичною частиною, що становить ієрогліф «жінка», означає «мама», а з ключем «камінь» — «мол», «пристань».

Словесно-звукова писемність є складною, але загалом придатною для відображення будь-якого мовного змісту. Найскладніше нею передавати власні назви, оск ільки їх звуковий бік важко зображати. Єгиптяни в цьому випадку або запроваджували нові ієрогліфи (імена деяких богів та окремі географічні назви), або цілком переходили на фонетичне (звукове) письмо.

Так у межах ідеографії поступово зароджувалася фонографія, я к а вже не передавала семантику, а зосередилася т ільки на відтворенні звукової матерії мови. Втім, окремі ідеограми як допоміжний засіб і досі використо-


вують в усіх системах звукового письма. Зокрема, широко застосовують ідеограми % , §, арабські ( 1 , 2, 3 , 4, 5, 6, 7, 8, 9, 0) та римські (І, V, X тощо) цифрові знаки , математичні знаки (+, - , = , V), знаки математичної логіки (п , є, с ) тощо. Ці позначення передають лише зміст і не містять ніякої інформації про вимову. Українець, француз , німець чи турок їх зрозуміє однаково, але озвучить, переведе з графічної в мовну систему кожен по-своєму.

Ці знаки , я к і знаки власне ідеографічного письма, є виразниками понять, а поняття переважно передається словом. Тому серед них, як і серед інших слів, можлива полісемія (знак «2» в таблиці множення і знак «2» в екзаменаційному листку на вступних іспитах), омонімія (у математиці знак «>» виражає зміст «більше», а в мовознавстві — «перейшло в», пор.: 5 > 2 і сьнт> > сон), синонімія (навчаючись у школі , учні послідовно засвоюють для вираження дії множення знаки «х», «•», а згодом таким знаком стає відсутність будь-якого знака : 2 x 2 , 2 - 2 , аЬ).

Крім цих «словесних» властивостей, використовуваним нині ідеографічним знакам притаманні специфічні властивості, зумовлені саме їх ідеографічністю. Зокрема, вони можуть мати різні мовні дешифрування без зміни змісту. Так, запис 2 + 2 = 4 можна прочитати «два плюс два дорівнює чотири (чотирьом)», «два додати два буде чотири» тощо. Ц я властивість демонструє слабкість з в ' я з к у ідеограми зі звуковою матерією мови. Він реалізується т ільки через концепт, поняття , слово.

Отже, ідеографічне письмо виникло в найдавніших центрах цивілізації . Поступово до його зображальних знаків долучалися фонетичні, що вказували на звучання запису. Цей процес згодом спричинив перетворення ідеографії, я к а передавала лише зміст, у словесно-звукове письмо.

Звукове письмо

Велика кількість знаків ідеографічних систем викликала певні труднощі у їх засвоєнні. Це спричинило виникнення більш зручного письма — звукового. Створювали його понад 1000 років.


Звукове письмо, або фонографія (грец. рпбпе — звук і&гарпб — пишу), — тип письма, в якому графічні знаки позначають склади або окремі звуки.

Найдавнішою формою звукового письма є силабічне (грец. еуІІаЬе — склад), у якому окремий знак виражає певну послідовність звуків, найчастіше склад. Найбільш відомим силабічним письмом є деванагарі (існує з VII ст.), яке застосовували для запису санскриту і досі використовують в Індії як письмо мови гінді та деяких інших індійських мов. Дві форми складового письма (катакана й хірагана), поряд з китайськими ієрогліфами, використовують японці.

Складовою була і синайська (давньосемітська) писемність, яка розвинулась у другій половині II тис. до н. є. з єгипетських ієрогліфів і становила приблизно 100 знаків. На основі цієї писемності виробилося кілька форм фінікійського письма (з XIII ст. до н. є.), зокрема й класичний фінікійський алфавіт, що охоплював 22 знаки для передавання приголосних звуків. Цей алфавіт став джерелом більшості використовуваних нині писемностей світу (їх існує приблизно 400), включаючи грецьку писемність, що стала основою всіх європейських систем письма.

Саме греки завершили перехід від силабічного письма до літерно-звукового (алфавітного), у якому кожен знак виражає окремий звук. Вони запровадили знаки не тільки для приголосних звуків, як це зробили фінікійці, а й для звуків голосних. Це дало змогу повно і диференційовано відображати на письмі звукову матерію мови. Водночас греки, на відміну від фінікійців, почали писати зліва направо і обернули літери. Наприклад, фінікійське 3 стало у греків Е, літера Г, яка у синайському письмі позначалася Ь, а у фінікійців стала 1, повернулася ще більше. Проте точної відповідності між звуком і літерою в грецькому алфавіті, як і в будь-якому іншому, не існує. її забезпечує тільки транскрипція.

Поширений нині латинський алфавіт було створено на основі західного варіанта грецького письма. Початок формування латинки припадає на VIII ст. до н. є. Хоч її зв'язок із грецьким джерелом дуже тісний, однак нині збігається за формою та звуковим змістом менше половини латинських і грецьких літер (А, В, Е, М, О таін.) .


Не набагато вищий відсоток збігів у грецькій і слов'янській системах письма. Слов'янське письмо виникло на базі східного (візантійського) варіанта грецького в IX ст. Старослов'янська кирилиця (43 літери) точно повторювала форму і звуковий зміст 25 грецьких літер. У сучасному українському алфавіті (33 літери) таких збігів лише 14 (А, В, Г, Е, І, К, Л, М, О, П, Р, Т, Ф, X). Решту слов'янських букв утворено шляхом графічної перебудови чи поєднання грецьких літер або засвоєно з інших систем письма.

Букви різних писемностей виявляють високу сталість. Наприклад, українським літерам К, Л, М більше чотирьох тисяч років, тобто вони існували ще до виникнення праслов'янської мови. Давньогрецькі букви В (бета) й Н (ета) збереглися в сучасному грецькому письмі, хоч позначають інші звуки: замість [б] та [є] виражають [в] (віта) й [і] (іта).

Букви А, Б, В є віддаленими нащадками єгипетських ієрогліфів. Так, літеру А фінікійці називали «аіерп» (звідси грецька назва «альфа»), що означало «бик» Якщо обернути цю букву на 180°, трохи розширити її поперечну риску — вона стане схожа на голову бика (рис. 2.9). Отже, її основою став єгипетський ієрогліф зі значенням «бик».

Слов'янські літери Б та В походять від одної грецької літери В. А її основою став єгипетський ієрогліф зі значенням «дім», який був використаний у синайській, а від неї й у фінікійській писемностях для передавання звука [б]. Цим зумовлена його фінікійська назва «ЬеЙі» (дім), грецька - «бе- Рис- 2-?- Єгипетський ієрогліф

м", _/> г ", 3 | значенням «бик» та», яку пізніше заступила форма «віта».

Більш-менш надійно виводять з єгипетських ієрогліфів також сучасні букви Н, Р, С, Ф та з меншою достовірністю — Г, І, О, Т.

Звукове письмо стало найзручнішою формою графічного відтворення мовлення. Нині основними завданнями розвитку цього письма є удосконалення форми букв; розроблення нових шрифтів для різних комунікативних і технічних потреб; встановлення повнішої від-


повідності у співвідношеннях літер і звуків; вилучення з алфавіту (відповідно до фонетичних змін мови) букв, що стали зайвими, і запровадження нових, я к щ о їх потребує звукова організація мови.

Графіка

У мовознавстві для вивчення знаків, я к и м и записується звукове мовлення, створений окремий розділ — графіка. Вона досліджує форму літер, їх взаєморозта-шування , напрямок письма.

уОк Графіка (грец. £гарпіке, від£гарпд — пишу) — сукупність усіх засо-V бів письма (у звуковому письмі літер і допоміжних знаків), які вико

ристовують для передавання звукової мови; розділ мовознавства, що вивчає форми літер і співвідношення їх зі звуками мовиТ^

Об'єднує графіка великі і малі літери, як і відрізняються не т ільки розмірами, а й формою та функцією (пор.: А та а) .

Засоби письма можна відтворювати рукописним і друкованим способами, що зумовлює розбіжності у формі літер. Рукописний запис реалізується у різних почерках , як і зазнають змін у часі, мають вікові, соціальні, статеві й індивідуальні відмінності. За почерком можна ідентифікувати людину, що точно виконує графологічна експертиза. У друкарській графіці розмежовують різні шрифти, наприклад корпус, петит (за розмірами), світлий, п івжирний (за товщиною лінії), курсив, прямий (за нахилом чи його відсутністю) тощо.

(Співв ідношення літер і звуків в усіх графічних системах, що є фонографічними і склались історично (графіка штучних мов може бути винятком), не завжди однозначні. Так, в українській мові цілком однозначною є т ільки літера ї, оскільки завжди виражає той самий звуковий зміст [йі] і водночас являє собою єдиний засіб для вираження цього змісту.

У напрямку від літери до звука однозначними в українській графіці є букви а, у, як і завжди виражають звуки [а], [у]. Однак у напрямку від звука до літери а, у вже не можна назвати однозначними, адже звуки [а], [у] можуть бути виражені також буквами я , ю (ляк, люк). У цьому напрямку однозначними є, наприклад, літери л , м, н, р : звуки [л], [м], [н], [р] виражаються т ільки ними. Але я к щ о йти від літери до звука, то однозначність


тут зникає , оскільки літери л , м, н, р можуть виражати також і звуки [л7], [м ' ] , [н7], [р7] (любов, місяць, осінь, рясний). Деяк і букви, зокрема йотовані є, ю, я , позбавлені однозначності у будь-якому з напрямків — і від літери до звука, і від звука до літери. Крім того, буква українського алфавіту ь взагалі не виражає ніякого звука, а лише передає м 'як ість попереднього приголосного (знак пом 'якшення) . При цьому м 'як ість може виражатись також іншими способами, зокрема у ж и в а н н я м після приголосних літери і (ніс, ліс), йотованих я , ю, є (синя, синю, синє)иОтже, повна однозначність і тут відсутня. •*'

/ А н а л і з української графіки свідчить, що вона економно, чітко, недвозначно (в сполученнях літер) передає будь-яке звучання, притаманне українській мовїГ)

Подібний розгляд графіки багатьох мов свідчить про переважання неоднозначності у в ідношеннях м іж літерами та звуками. Наприклад , у французькій мові звук [к] передається літерами с, к, ц, буквосполучення-ми ди, с^и, сЬ, а в сполученні зі звуком [с] — літерою х ([кс]). Буква с у позиції перед літерами є, і, у позначає звук [с]: сіЬоиІе (сорт цибулі) , а буквосполучення сЬ у більшості випадків читається я к [ш]: сКаі (кіт). Не вимовляються у французькій мові літери Ь (ніколи), є (наприкінці повнозначних слів), р , Ь, і , й, 8, £, х (наприкінці сл і в ) . / , ?\

і Такі особливості, що є переважно наслідком історич-'•^ноґо розвитку мови, виявом відставання змін у письмі

\^ від звукових змін, існують у графічній системі кожної ^ мови. Графічні засоби не можуть розвиватися спонтан

но, стихійно, я к звуки) Письмо змінюється шляхом свідомих, спеціальних реформ, на я к і суспільство завжди погоджується неохоче. Так, літера *Ь була усунена з російського алфавіту лише в 1918 р . , хоч особливий звук [ і ] зник майже на всій території поширення російської мови до к інця XVII — початку XVIII ст.

( Отже, завданням графіки є забезпечення максимальної зручності запису звукового мовлення. Це знач-

^ ною мірою залежить від техніки письма. До винайдення книгодрукування інформацію фіксували т ільки від руки. Тоді існували відповідні форми письма — у слов 'ян устав, півустав, скоропис. Для потреб друку форма літер т а к о ж змінювалася (церковне письмо, світське письмо)?^ /


Орфографія. Принципи орфографії

Особливості історично сформованих графічних систем зумовили розроблення правил, я к і регулюють відношення літер і звуків, встановлюють добір букв для передавання конкретних значущих одиниць мови. Основою практичного застосування графіки для запису текстів є орфографія.

ґ Орфографія (грец. огіпов — правильний, £гарпб — пишу) — систе-^—ма правил відтворення звукового мовлення на письмі; розділ мо?

вознавства, який розробляє і досліджує систему правил написання/)

Правила орфографії єдині для мови і обов'язкові для всіх, хто користується письмовою формою мови. Порушення їх призводить до помилкового відтворення звукової мови.

/Орфографія , або правопис, ґрунтується на певних принципах — закономірностях, як і обумовлюють розроблення правил написання. Основними принципами орфографії є фонетичний, морфологічний, історичний (традиційний) і диференційний.")

( ^ Ф о н е т и ч н и й п р и н ц и п о р ф о г р а ф і ї . Він полягає в точному записі звучання мови. За цим принципом в українській мові той самий префікс відповідно до його вимови передають перед приголосними [к], [п], [т], [ф], [х] літерою с (спитати, схопити), а перед дзвінкими й сонорними — літерою з (збути, зробити}) Фонетичний принцип переважає в білоруській орфографії: вада (вода), вадардд (водень), вадзяньї (водяний), але під наголосом водньї (водний), водарасль (водорість); свецкі (світський), кандзнсация (конденсація), дьіктар (диктор), заляцацца (залицятись), шчимець (щеміти). Ці приклади відображають притаманні білоруській мові акання , цекання , дзекання, твердість приголосних у запозичених словах, відсутність літери щ (пишеться так, як вимовляється: шч), асимілятивні явища.

Ґ М о р ф о л о г і ч н и й п р и н ц и п о р ф о г р а ф і ї . Він передбачає однакове написання морфем незалежно від їх вимови в окремих формах слова або споріднених словах. За цим принципом в українській мові префікс розпишуть з к інцевим з в усіх випадках , навіть я к щ о у вимові звук [з] приглушується (розсіл — [ р о ^ : і л | и Морфологічний принцип переважає у правописі російської мови. Наприклад, кореневу морфему вод- пишуть однаково незалежно від її вимови: [вот] — вод, [вЛда] — вода, [вт>дЛв6с] — водовоз, [вЛд'йчкь] — водичка тощо.


М. Панов називає морфологічний принцип орфографії фонематичним, оскільки він полягає в усуненні діючих позиційних (синтагматичних) чергувань і в передаванні всіх варіантів одної фонеми однаковою літерою. Проте Ленінградська фонологічна школа відкидає таку назву морфологічного принципу, вважаючи фонематичним фонетичний принцип орфографії.

На відміну від білоруського та російського правописів, у я к и х переважає один принцип, українська орфографія спирається майже однаковою мірою як на фонетичний, так і на морфологічний принципи. Наприклад, фонетичними є написання типу гарячий (пор.: горіти), чорний (пор.: рос. черньїй), товариство (пор.: товариш), чеський (йор.: чех), сонце (пор.: рос. солнце). Морфологічний принцип регламентує, зокрема, такі українські написання, як молотьба, легко, дочці, невістці, де однакове відображення морфем зберігається всупереч вимові: [молод7ба], [лехко], [доц7:!], [не І Ів'іс /ц /і].

/ І с т о р и ч н и й ( т р а д и ц і й н и й ) п р и н ц и п о р -ф сггр а ф і ї . Відповідно до цього принципу написання обґрунтовують не вимовою і бажанням зберегти однакове відтворення морфеми, а давнім написанням слова чи звичкоюхТак, у російських прикметникових флексіях -ого, -еґспза традицією пишуть г, хоч уже давно тут звучить [в]. Лише традиція утримує позначення м 'якості після російських приголосних [ш], [ж] , як і стверділи ще в XIV ст.: живешь, шить, лежит./За історичним принципом пишуть українські є або и, що позначають ненаголошені голосні в тих словах, у я к и х ці звуки не можна перевірити наголосом: левада, леміш., кишеня, лиманУУ правописі французької мови історичний принцип зумовлює значну кількість написань, а в правописі англійської мови він став провідним.

/ Д и ф е р е н ц і й н и й п р и н ц и п о р ф о г р а ф і ї . Йо-гоЧце називають смисловим, символічним, ідеографічним, ієрогліфічним, семантично-диференційним. Диференційний принцип передбачає графічне розрізнення слів, що мають однакове звучання^ Він реалізується у перетворенні омонімів чи омоформ на омофони, що дає змогу диференціювати значення слів за їх графічною формою. Так, на початку XX ст. російські омоніми мир-ь (відсутність війни) та мірг (всесвіт, суспільство) розрізняли за літерами и та і. У галицькому варіанті українського правопису (XIX— початок XX ст.) іменник ніс (носа) та дієслово ніс (несла) розмежовувалися написаннями. У


цьому випадку дія диференційного принципу стала наслідком застосування історичного принципу, за яким звук [і] різного походження передавався різними літерами.

У наведених прикладах ідеться про зниклі орфограми: тут загальна вимога однаково передавати однакове звучання (фонетичний принцип) виявилася сильнішою за потребу графічного розрізнення окремих однозвучних слів з різним значенням (диференційний принцип). Однак французи й нині розрізняють написання Іа (артикль, займенник і назва ноти) та Іа (там, туди), а російський правопис вимагає писати по-різному співзвучні іменник та дієслово, напр.: ожог — ожег, клич — кличь тощо.

Диференційний принцип орфографії обумовлює на-пітсйлня великої літери. Воно забезпечує розрізнення однозвучних загальних і власних назв (лев — Лев, кавун — Кавун, орел — Орел), взагалі власних назв і загальних (Дніпро і річка)\ іменників і інших частин мови (нім. Ьааіе (скриня) і Іа&еп (вантажити)), стилістично виділеного, піднесеного, шанобливого слова і нейтрального (ввічливе Ви, Герой України і герой роману), початку речення чи рядка вірша і інших компонентів тексту тощо.

Реалізується диференційний принцип також у багатьох написаннях слів окремо і разом, наприклад до дому — додому\в гору — вгору, на зустріч — назустріч, з боку — збоку, р д н а к написання слів окремо, разом і через дефіс в українській та деяких інших орфографіях ґрунтується на різних принципах. Так, написання окремих прислівників (в міру, без сумніву тощо), які становлять фактично одне слово, спирається на історичний принцип. Основою деяких написань є морфологічний принцип. Він забезпечує єдність морфеми і, відповідно, слова. Тому деякі лексеми пишуться окремо, наприклад, коли загальна назва стоїть перед власною або перед невідмінюваним прикметником: річка Хорол, спідниця міні, вага нетто. Якщо власна назва, невідмінюваний прикметник вживаються перед загальною назвою, то вони майже зливаються з нею в одне слово і пишуться через дефіс: Хорол-річка не та (П. Тичина), міні-спідниця, нетто-вага. Повне злиття спричинює усунення дефіса й написання разом, пор.: Нью-Йорк, нью-йоркський, але ньюйорківець.

Деякі мовознавці виокремлюють ще й грамематич-ний принцип орфографії (Ю. Маслов), або принцип граматично-графічних аналогій (В. Іванова). Ним пояснюють написання в російській мові ь після шиплячих наприкінці іменників жіночого роду типу тушь, рожь,

Ірафіка і орфографія 181

ночь, мощь, дієслів наказового способу типу ешь, режь, плачь, інфінітиву типу беречь, мочь. В усіх цих випадках написання ь фонетично невиправдане, бо шиплячі [ч] і [щ] (у вимові — довге м ' яке [ш7:]) у російській мові і так м ' як і , а [ш] та [ж] завжди тверді. Мотивація цього написання є морфологічною: після інших приголосних у таких формах пишеться фонетично обґрунтований ь: соль, кость, медь; брось, сядь, стань; жить, знать, колоть, що й підтримує написання слів рожь, режь тощо заради формальної єдності.

Більшість мовознавців відмовляється визнавати цей принцип орфографії, приєднуючи описані випадки до диференційного (Л. Щерба, Д. Ушаков, М. Панов), морфологічного (Л. Булаховський) чи історичного (В. Коду-хов) принципу. Найбільш виправданим є пояснення написання ь у цих випадках диференційним принципом.

Виокремлювати грамематичний принцип орфографії для пояснення серії випадків використання однієї літери в одній мові не варто. Адже навіть для найближче споріднених української та білоруської мов питання про цей принцип втрачає актуальність, оскільки тут фонетичний принцип орфографії переміг тенденцію до однакового написання одної грамеми, пор.: укр. ніч, але сіль; їж, але кинь; білор. печ, суш, але сець, сталь, печань.

Отже, правила написання ґрунтуються на чотирьох принципах орфографії, серед яких найпоширенішими є фонетичний і морфологічний, а в деяких мовах провідним став історичний. Диференційний принцип характерний для правопису всіх мов, однак виступає як допоміжний.


1. Розкрийте сутність письма. Які причини його виникнення? 2. Охарактеризуйте різновиди предметного письма. 3. У чому полягає специфіка піктографії? Які переваги має пік

тографія порівняно з предметним письмом? 4. Охарактеризуйте ідеографічне письмо. 5. Які ідеограми і чому збереглися до нашого часу у мовах зі зву

ковим письмом? 6. У чому полягають особливості звукового письма? Як воно

виникло? 7. Поясніть походження українських букв А, Б, В. 8. Розкрийте сутність графіки. 9. Проаналізуйте співвідношення літер і звуків в українській графіці.

10. Які основні принципи орфографії виокремлюють в існуючих системах фонографічного письма? Поясніть дію кожного із цих принципів.

з Лексикологія

Слово цікавило мовознавців здавна, оскільки воно пов язане з дійсністю, фіксує результати пізнавальної діяльності людства і передає їх наступним поколінням. Слово є втіленням мови загалом та конкретних її виявів, адже мовна картина світу складається зі слів Вивченням цих одиниць мови займається лексикологія.

3.1. Слово і його значення Пізнаючи світ, людина передусім називає словами

предмети, їх сукупності, явища, стани. При цьому вона наповнює слово значенням, сутність якого полягає у зв я зку певного звучання (форми) з певною реалією.

Слово як одиниця мови

Слово є найважливішою одиницею мови. Всі інші її компоненти існують або в слові і для нього (фонеми і морфеми), або завдяки слову (речення і тексти). У кожній мові слів значно більше, н іж інших її одиниць. Хоч

Слово і його значення 183

практичне виокремлення слів не викликає , я к правило, труднощів, наукове визначення слова виявилось складною проблемою. Існує к ілька сотень трактувань слова. Оскільки воно виконує номінативну функцію, О. Реформатський стверджував, що «слово — це значима самостійна одиниця мови, основною функцією якої є номінація (називання)». Однак службові слова не виконують номінативної функції . Б ільш деталізоване визначення слова сформулював О. Тараненко: «слово — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні від-окремленооформлена значеннєва одиниця мови, я к а співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, я в и щ е м , ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якої є позначення, знакова репрезентація цього елемен-"\ та — його називання, вказування на нього або його ви- ; раження» .

Деякі мовознавці вважають слово нелінгвістичною категорією. Спроби наукового опису мови без звернення до поняття «слово» робили представники американської дескриптивної лінгвістики. Проте всі ці спроби виявились невдалими.

Пошуки оптимального визначення слова зумовили виокремлення таких його основних ознак:

1) самостійність: слово може змінювати своє місце в межах речення, бути ізольованим, виокремленим з висловлювання, легко відтворюватись;

2) формальна цілісність: виявляється я к фонетична оформленість (слова розділені паузами і об 'єднані наголосом, фонетичною і структурною організацією), граматична оформленість (слова мають морфологічну форму і виконують синтаксичну функцію) і непроникність слова (всередину слова не можна вставити інше слово);

3) ідіоматичність (грец. ісііота — самобутній): полягає у довільності зв ' я зку звучання зі значенням. У похідному слові ідіоматичність виявляється і в тому, що з морфемного складу не можна однозначно вивести його значення. Наприклад , у слові жовток корінь жовт- і суфікс -ок не вказують на те, що їх поєднання означає «частина я й ц я » .

Ці три ознаки виокремлюють слово з-поміж інших мовних одиниць. Так, морфемам не притаманна самостійність, а реченням — ідіоматичність. Формальна ці-

184 Лексикологія

лісність характерна і морфемам, і реченням, але в них ця ознака має інші вияви, н іж у слові.

Слово — основна структурно-семантична одиниця мови, якій властиві самостійність, формальна цілісність та ідіоматичність.

Крім основних ознак, словам притаманні ще й інші, зокрема виконання номінативної функції (лише самостійним), їх велика кількість у мові. Кожна національна мова має від 100 до 400 тис. слів, а разом із власними назвами — більше 10 млн. Дослідженням слова я к одиниці мови займається лексикологія.

Лексикологія (грец. Іехікоз — словесний іІо£ов — слово, вчення) — розділ мовознавства, який вивчає словниковий склад мови.

Оскільки слово є складною, багатоаспектною одиницею, то лексикологія , вивчаючи її різновиди, являє собою розгалужений розділ мовознавства.

Типи слів

Слова мають певні особливості, що зумовило поділ їх на окремі типи. Більшість мовознавців розрізняють такі типи слів: повнозначні, службові, числівники і займенники, вигуки і звуконаслідування.

П о в н о з н а ч н і ( а в т о с е м а н т и ч н і ) с л о в а . Вони безпосередньо відображають об 'єктивну дійсність, називаючи предмети, явища (дощ), процеси (ходити), ознаки (великий, весело). Явища, виражені такими словами, можна побачити, вони реально існують. Повнозначні слова є носіями понять , представлені іменниками , дієсловами, прикметниками і прислівниками, виступають членами речення. Цей тип слів становить більшу частину лексичного складу кожної мови.

С л у ж б о в і ( с и н с е м а н т и ч н і ) с л о в а . Вони є не прямим узагальненням дійсності, а відображенням відношень між предметами, явищами, процесами, ознаками, позначеними автосемантичними словами (і, з, же, є, більш, нім. сіег, йіе, Лаз). Службові слова виражають граматичні ознаки повнозначних слів (артиклі, слова ступеня, частки), забезпечують виконання ними функції членів речення (прийменники, зв 'язки) , поєднують їх (сполучники) або видозмінюють семантику повнозначних слів (частки). Слова цього типу виражають особливі (службові) поняття і не виконують номінативної функції.


Проміжне місце м іж повнозначними та службовими словами займають два типи слів — числівники і займенники.

Ч и с л і в н и к и і з а й м е н н и к и . Як і повнозначні слова, вони є членами речення, мають граматичну визначеність. Подібно до службових слів числівники і займенники безпосередньо не відображають дійсність. Не можна побачити, наприклад, число «три» без конкретного наповнення: три яблука, три книжки, три кораблі. Займенники ти, він, твій, той та ін. набувають реального змісту лише в тексті. У різних випадках їх зміст буде відмінним. Ці два типи слів відрізняються лише функцією: займенники служать для якісного узагальнення об'єктивної дійсності, а числівники — для кількісного.

В и г у к и і з в у к о н а с л і д у в а н н я . Це особливі слова, як і є безпосередніми виразниками емоцій. Вигуки та звуконаслідування не називають явищ і не виражають понять, не є також членами речення і, як правило, відокремлені від речення паузами (на письмі — розділовими знаками). Слова цього типу характеризуються специфічним звуковим складом.

Типи слів є лексичною категорією, загальнішою, об'ємнішою, ніж частини мови. Слова однієї частини мови, як правило, належать до того самого типу лише тому, що вони відображають дійсність однаково} Проте зв ' я зки , як і за граматичними ознаками є дієсловами, за лексичною суттю входять до службових слів.

Існують й інші концепції щодо типів слів. Зокрема, О. Тараненко розрізняє теж п 'ять типів слів: проміжними він вважає займенники (включно із займенниковими прислівниками), числівники відносить до повнозначних слів, у окремий тип виділяє власні назви. М. Кочерган зводить кількість типів слів до чотирьох, відносячи числівники до повнозначних слів. І. Вихованець стверджує, що існує три типи слів: повнозначні, службові й вигук и . С п р а в ж н і м и словами він в в а ж а є л и ш е повнозначні, тобто частини мови: іменники, прикметники, дієслова, прислівники та числівники (займенники окремою частиною мови не визнає й розподіляє поміж іншими частинами мови). Службові слова І. Вихованець кваліфікує я к синтаксичні аналітичні морфеми, а вигуки — я к слова-речення. Ці розбіжності в поглядах свідчать про складність проблеми поділу слів на типи.

Основна відмінність м іж словами різних типів полягає у їх спрямованості. Я к щ о повнозначні слова безпо-

чгг-іг- - - ПІШІ


середньо відображають дійсність, то службові скеровані не на дійсність, а на повнозначні слова. Вигуки передають почуття мовця. Проміжне місце займенників і числівників зумовлене тим, що вони, як і повнозначні слова, спрямовані на об 'єктивний світ, але не безпосередньо, а, як і службові слова, через повнозначні.

Межі слова

Слово легко виокремлюється з тексту і завдяки своїй формальній цілісності та самостійності має виразні межі . Однак існують поєднання слів, як і граматично пов 'язані й разом виражають одне значення. Текст, у якому наявні такі поєднання слів, важко розмежувати на окремі компоненти.

Суперечність м іж планом вираження і планом змісту спостерігається, наприклад, у поєднанні слів буду читати. Формально тут два слова, як і мають роздільну оформленість (будеш читати, будемо читати) і самостійність (буду завтра читати). У змістовому ж аспекті буду читати є одним словом (форма майбутнього часу дієслова читати). Отже, це поєднання слів є аналітичною формою — складною формою слова, у як ій лексичне значення зосереджене в одному слові, а граматичне — переважно (або цілком) в іншому.

Такі слова є перехідними, їх у різних мовах чимало. Це закономірний результат розвитку мови: форма відстає від змісту. Але таке відставання з часом долається. Наприклад , українські однослівні форми майбутнього часу читатиму, читатимеш колись складалися з двох слів: іму читати, імеиі читати.

До перехідних слів належать поєднання повнозначних слів зі службовими, зокрема сполучення прийменників (або п ісляйменників , тобто слів, тотожних прийменникам, але розташованих після іменників) з іменниками , найчастіше в місцевому відмінку (на землі), форми ступенів порівняння прикметників (більш цікавий), умовного способу дієслова (знав би). Особливим типом перехідних слів є фразеологізми: бити байдики, адамове яблуко, рос. собаку сьесть, железная дорога, оск ільки формально вони складаються з к ількох слів, а за значенням відповідають одному слову.

Причиною виникнення перехідних слів може бути їх написання: слово давно стало єдиним, але за тради-


цією його частини пишуть окремо. Прислівники в міру, без сумніву, день у день та ін. пишуться окремо, хоча є фактично одним словом не тільки за змістом, а й за вираженням. Слова такого типу мовознавці кваліфікують по-різному. Одні, беручи до уваги форму, вважають їх різними словами, інші з огляду на зміст трактують їх я к одне слово. Однак найдоцільніше відносити такі форми до перехідних, тобто почасти слів, а почасти сполучень слів.

В історичному плані межа між словом та словосполученням є нечіткою. Для мов світу характерна тенденція ррунівербації (лат. ш ш з — один і УЄГЬШП — слово) — вираження єдиного значення одним словом, а не словосполученням. Це досягається словотвірним шляхом: абревіацією (нардеп — народний депутат, ВНЗ — вищий навчальний заклад), заміною в словосполученні одного зі слів суфіксом (вечірка — вечірня газета, заліковка — залікова книжка) або злиттям двох слів у одне (бодай <— Бог дай, спасибі <— спаси Біг). В українській мові існує група слів, у яких колишній прислівник мало злився з наступним прикметником (часто — колишнім дієприкметником) в одне слово: маловірогідний, маловпливовий, мало-досліджений, малодосвідчений, малозрозумілий та ін.

Одночасно діє й тенденція &оаналітизму, тобто розподілення лексичного й граматичного значень одного слова м іж двома словами. Якщо в укр . стіл одним словом виражається лексичне значення (вид меблів) та граматичні значення (іменник, чоловічий рід, називний відмінок, однина), то в нім. йег ТізсН іменник ТізсН є носієм тільки лексичного значення, а означений артикль йеі лише граматичного. Форми місцевого відмінка в сучасній українській мові є аналітичними, тобто не можуть уживатися без прийменників, а 900 років тому — могли. Зрозуміло, що й нім. аіег ТізсН, і укр . в лісі становлять одне перехідне слово.

Тенденція до універбації викликає заміну словосполучення словом, а тенденція до аналітизму, навпаки, є причиною заміни слова словосполученням, функціонально близьким до слова.

Слово і його варіанти

Слова відображають у мові увесь світ, тому їх так багато й тому вони і їх значення такі різноманітні. Тлумачний словник подає 9 різних значень слова поле. Як-


би не було семантичної варіативності, то в цьому випадку замість одного слова знадобилося б 9. Варіативність слова значно полегшує спілкування й економить мовні засоби.

У фразі Голова голові головою голову розбив не п 'ять слів, як може видатися на перший погляд, а лише два: іменник голова й дієслово розбити. В актах мовлення більшість слів певним чином варіюється, змінює свою граматичну форму: вода, води, воді, воду. Такі граматичні видозміни слова ^словоформами.

Кожне слово має мінімум одну словоформу (тут, завтра), але, як правило, їх буває більше. Деяким словоформам притаманні фонетичні варіації: укр . б і би, іти і йти, митись і митися, рос. рукой і рукою, нет і нету. Вони виконують однакову граматичну функцію, але розмежовуються стилістично. Варіюється не т ільки форма, а й зміст слів: голова — «людина» і голова — «частина тіла». Це лексико-семантичні варіанти слова голова.

У різних текстах виступають варіанти того самого слова, сукупність яких позначають терміном «лексема».

Лексема (грец. /ех/5 — слово) — абстрактна ОДИНИЦЯ МОВИ, яка реалізується в мовленні у сукупності словоформ, фонетичних, стилістичних і семантичних варіантів слова.

За своєю природою лексема близька до фонеми: фонема виявляється в мовленні у ряді алофонів, а лексема — в сукупності варіантів, тобто алолексів, або лексів . Поняття «алолекс» ширше за поняття «словоформа», воно охоплює всі видозміни слова. Лексема значно с к л а д н і ш а за фонему, оск ільки є семантичною одиницею.

Зіставлення фонеми та лексеми свідчить, що фонологічний і лексичний рівні мовної системи організовані подібно. Обидва вони мають одиниці, кожна з я к и х існує як сукупність різновидів — алофонів чи алолексів. Самостійні одиниці кожного рівня мови (фонеми, лексеми) є інв ар іантами , а їх різновиди — в ар іанта-м и . Так само організовані й інші рівні мови. Ц я тотожність називається ізоморфізмом і є найзручнішою, найекономнішою формою будови мови.

Отже, сукупність усіх алолексів одної лексеми є конкретним виявом загального принципу мовної організації: кожен з притаманних мові інваріантів реалізується в мовленні у певній кількості варіантів.


Значення слова

Звучання слова пов 'язується в мові із сутністю відображуваного ним явища, предмета навколишнього світу. Зв ' я зок цей, тобто значення лексеми, формується в суспільстві й зберігається у свідомості людей.

Значення слова — відображення в слові певного явища об'єктивної дійсності.

Формується значення слова, або лексичне значення, під дією трьох чинників : об'єктивної дійсності, історичних обставин і ментальності народу, відношень м іж словами.

1. Об'єктивна дійсність представлена предметами, процесами, ознаками, відношеннями, явищами, як і потребують словесного вираження. Як об'єкти семантики лексеми вони є денотатами (лат. сіепоіайиз — позначений). Значення слова, обмежене відображенням певного денотата, є денотативним, напр. : будинок — «споруда, призначена для житла» , корабель — «велике морське судно», кінь — «свійська тварина, яку використовують для перевезення людей і вантажів», дід — «батьків або материн батько». Результати пізнання людиною Дхисності закріплюються в словах, втілюються в їх значенні.

2. Історичні обставини, ментальність народу сприяють закріпленню лексичного значення, спричинюють його зміну й уточнення в процесі розвитку мови. Вони обумовлюють конотативне (лат. соп — разом, по-£аге — позначати) значення слова , тобто додаткове його значення, відтінки, я к і накладаються на основне значення, і оцінку денотата. Відповідно додаткове, від-тінкове або стилістичне значення лексеми є конотативним, наприклад, значення слів халупа (невелика убога житлова будівля), посудина (розмовна, фамільярна , зневажлива назва корабля), шкапа (заморений, слабосилий, худий кінь), дідуган (збільшувальна форма слова дід).

Будь-яка, навіть найяскравіша конотація не виключає денотації. Так, слово шкапа означає «кінь» (денота-тивне значення) і містить виразну негативну оцінку (конотативне значення). Водночас денотативне значення супроводжується незначною конотацією: лексема кінь, крім свого прямого значення, містить узагальнений відтінок, що відображає запрацьованість (як кінь).


3. Відношення слова до інших слів окреслюють обсяг семантики і її межі . Кожне слово, я к і інші мовні одиниці, має два типи відношень: синтагматичні (змінні, несталі поєднання слів у мовленні) і парадигматичні (стійкі , стабільні поєднання слів у мові), як і впливають на значення слова. Так, значення лексеми білий у сполученнях білий папір і біле лице не тотожні, відтворюють різні кольори. А в сполученні білий хліб слово білий означає ще інший колір, а також сорт борошна, з якого випечено хліб (сполучення білий хліб прийнято вважати нерозкладним). Відтінки, нюанси семантики лексеми білий у цих сполученнях зумовлені її синтагматичними сусідами — іменниками папір, лице, хліб. Взагалі, відтінкові значення, своєрідні коливання семантики лексеми створюються синтагматичними відношеннями в потоці мовлення, в контексті. Такі відтінки значення слів є контекстуальними значеннями.

Синтагматичні зв ' я зки впливають на межі , периферію лексичного значення слова. Семантична основа лексеми зумовлена парадигматичними в ідношеннями . Так, слово білий, протиставлене слову чорний, означає «колір молока чи крейди». Якщо воно протиставлене лексемі червоний (так називали себе більшовики під час революції 1917 р . та їх прихильники в роки громадянської війни), то набуває зовсім іншого значення, нині застарілого, — «захисник старого ладу», (біла гвардія, біла ідея). Слово кішка означає «самка тварини», а лексема акула — «самка і самець». Значення слова кішка обмежене існуючим у мові словом кіт, а значення лексеми акула такого обмеження в українській мові не має. Це свідчить про те, що парадигматичні відношення слів обумовлюють їх семантичний обсяг.

Отже, об 'єктивна дійсність є основою денотативного значення слова, історичні обставини впливають на конотативне значення, а синтагматичні відношення м іж словами — на контекстуальне значення. Парадигматичні відношення визначають семантичний обсяг і семантичне наповнення цієї одиниці мови.

Слово, поняття, концепт

І Значення слова виявляється в актах мовлення, а існує в свідомості, ментальному лексиконі людини. Взаємозв 'язок слова, поняття й концепту відображає відно-


шення мови і мислення . 'Так , слово є одиницею моди, поняття — узагальненим відображенням предметів) і . явищ об'єктивної дійсності, яке набуває в свідомості ( людини статусу концепту (концептуалізується), стає основною одиницею мислення.

У Суть відношень слова, поняття і концепту можна ЛС (звучання) з 'ясувати за допомогою семантичного трикутника (рис. 3.1). Значення слова передбачає зв 'язок звучання (С) з предметом (А). Цей зв 'язок може здійснюватися двома шляхами: безпосе-редньо - СА і опосередко- А ( п р е д м е т ) в (поняття) вано, через поняття — СВА. Шлях СА зумовлений номі- Рис. 3.1. Семантичний нативною функцією слова, трикутник а шлях СВА — семасіологічною. __

Поняття завжди виражається у слові, але не всі слова є поняттями (наприклад, вигуки). Усі слова мають лексичне значення, навіть якщо вони не виражають понять.

Понлття і значення слова не є тотожними. Значення слова ширше, н іж поняття. Воно охоплює:

— поняття або уявлення (у власних назвах, напр. : Іван, Семен, Максим, та в інших словах, я к і виконують лише номінативну функцію, напр. : моя мати, мій батько, у я к и х ідеться про конкретних людей, а не про загальне поняття «мати», «батько»), або емоційне переживання (у вигуках, напр.: ай, ой, ах, ох);

— конотативний додаток, я к и й може складатися з різних компонентів, становити різну частину обсягу значення, мати різне співвідношення об'єктивного (загальнолюдського) і суб'єктивного (індивідуального) розуміння: шкапа, дідуган.

Засвоєне людиною слово стає концептом завжди: коли його значення утворене і шляхом безпосереднього, і шляхом опосередкованого поняттям зв ' я зку звучання та предмета.

Концепт теж є одиницею, значно ширшою за поняття . Всі поняття у свідомості людини стають концептами, але не всі концепти містять поняття, наприклад власні назви (Київ, Харків, Львів, Одеса). Концепт взагалі може бути невербальним, тобто виражатися зоро-


вими образами (згадка знайомого обличчя), звуковими уявленнями (шум моря) тощо.

У процесі спілкування людина використовує ланц ю ж к и слів, поєднаних думкою. Потрапляючи у ментальний лексикон мовця, слова перетворюються на концепти. При комунікативній потребі (в актах мовлення) вони реалізуються у вигляді слів. Частина цих слів є носіями понять, як і зберігаються і при перетворенні на концепти.

Отже, слова за обсягом свого значення є ширшими, н іж поняття, а концепти — ширшими, н іж слова.

Семантика і референція

Дослідження сутності семантики слова, зокрема її зв 'язків з дійсністю, іншими словами (у тексті і в мовній системі), з мисленням і взагалі психічною діяльністю людини, виявили, що вона є надзвичайно складним явищем.

До семантики входять значення слова і референція. Референція (англ. геїегепсе — співвідношення, відношення, зв'язок) — відношення включеного в мовлення слова до об'єктів дійсності.

• У об 'єктивній дійсності існує предмет, названий словом хатинка. Він я к об'єкт називання є денотатом, а я к об 'єкт , що вже названий, охоплений семантикою слова, — референтом. У семантиці слова хатинка наявні його значення і референція.

В понятті «значення» втілений ш л я х від дійсності до мови (у семантичному трикутнику (рис. 3.1) — шлях від А до С), а в понятті «референція» — від мови до дійсності (від С до А). Теорія значення з 'ясовує, як мова систематизує, поділяє, оцінює позамовну дійсність, як і ознаки в ній виокремлює, якими засобами опису зовнішньої дійсності володіє.! Теорія референції вказує, як слова співвідносяться з дійсністю, ідентифікують її об 'єкти (референти) зрозумілим для адресата способом.

( Референція пов 'язує слова з об 'єктами (предметами) дійсності, тому вона стосується лише імен — іменників та їх замінників у ролі суб'єкта чи об'єкта (підмета або додатка).; Залежно від контексту й ситуації мовлення ім ' я може мати референцію до одного предмета (студент Прокопенко), до їх групи (студенти першого курсу), до всіх предметів (студенти — наше майбутнє), ві-


дображених значенням цього імені. Предикати (присудки), включаючи й іменні, використовуються нереферен-тно, оскільки вони вказують на ознаки, а не на предмет.

Розрізняють такі види референції: V— ідентифікуюча: об'єкт відомий обом співрозмов

никам: Пише рідна, що навколо хати / Наш садок вишневий забілів (В. Симоненко); ••_,. — інтродуктивна: об'єкт відомий т ільки тому, хто говорить: Дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра — усі ідуть за часом, як за плугом (Ліна Костенко);

— неозначена: об'єкт співрозмовникам не відомий: Ніхто-бо не знає години, коли і де його справа покличе (Олег Ольжич).

(Для референції істотним еекстенсіонал (англ. ех- ' іепзіоп — обсяг поняття) — її сфера, матеріальна чи уявна субстанція, охоплювана певним значенням (один студент — усі студенти). З н а ч е н н я слова тісно пов'язане з інтенсіоналом (англ. іпіепзіоп — сутність поняття) — здатністю слова (чи іншої значущої одиниці мови) втілювати, передавати певний екстенсіо-нал. Тобто інтенсіонал є науково сформульованим значенням слова.іТак, інтенсіоналом слова студент є визначення цього слова в тлумачному словнику: «той, хто навчається у вищому або середньому спеціальному навчальному закладі».VДеякі мовознавці, зокрема російський лінгвіст Михайло Нікітін, термін «інтенсіонал» трактують я к змістове ядро лексичного значення, а всю семантичну периферію, що оточує це ядро, називають імплікаціоналом (англ. і тр і і са і їоп — прихований зміст, значення).-Наприклад, імплікаціоналом лексеми студент є такі периферійні змістові відтінки: «молода людина», «інтелектуал», «людина, що має середню освіту й продовжує навчання».

Семантика слова поєднує об'єктивну дійсність, мислення і мову. Дійсність відображається мисленням за допомогою мови. У процесі пізнання й називання найголовнішими компонентами є значення слова та його референція.

Загальні і власні назви

Іменники можуть позначати сукупності предметів, не розрізняючи окремих предметів, а також можуть здійснювати таке розмежування, називаючи кожен ок-



ремий предмет. Тому вони поділяються на загальні і власні назви.%>*

Зіставлення слова місто зі словами Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернівці свідчить про те, що назва місто об'єднує в собі всі ті однорідні об 'єкти (Київ, Харків , Одесу, Львів, Чернівці тощо), як і стали основою для утворення цього поняття. Тобто вона є загальною. • Загальна назва — спільна назва однорідних реалій.

До загальних належать назви предметів, які піддаються обрахунку (олівець, гора, вовк) і як і не піддаються обрахунку (молоко, нафта, пісок), а також абстрактні назви (віра, рух, майбуття).

Для розрізнення однорідних предметів, явищ тощо використовують власні назви.

^§ласна назва — назва окремої реалії із ряду однорідних.

До власних назв належать індивідуальні назви найістотніших для людей конкретних об'єктів, що піддаються обрахунку (Котляревський, Шевченко, Коцюбинський, Франко, Зевс, Перун, Вішну). г> Кожна власна назва позначає один об'єкт без будь-я к и х узагальнень. УГому вона не виражає поняття, а спирається лише на уявлення. Власних назв у кожній мові набагато більше, ніж загальних, оскільки окремих предметів більше, н іж узагальнених понять.

Звичайно, не всі види одиничних предметів диференціюють за допомогою власних назв. Окремим стільц я м чи глечикам власних назв не дають. Ці назви використовують насамперед для розрізнення людей, територій, на я к и х живуть люди. Отже, імена людей (включаючи прізвища і прізвиська), тобто антропо-німи (грец. апШгброз — людина, о п у т а — ім 'я) , та географічні назви, тобто топоніми (грец. іороз — місце), є найчисленнішими розрядами власних назв. N До власних назв належать також імена божеств (Зевс, Перун), клички тварин (Рябко, Сірко), назви небесних тіл (Вега, Сіріус, Стожари), окремих предметів (алмаз Марія, теплохід «Тарас Шевченко», ураган Катрина), подій і епох (Вітчизняна війна, Відродження), організацій (ООН). — Хоч загальних назв менше в мові, ніж власних, однак їх частіше використовують у мовленні. Текст, я к правило, складається із загальних назв, серед я к и х лише зрідка трапляються власні.


1 Найпростішим способом розрізнення власних і загальних назв є велика і мала літери: власні назви пишуться з великої букви, а загальні — з малої. Однак автомобіль «Запорожець», напій «Фанта», назви парфумів, цукерок тощо також пишуться з великої літери (в лапках) , хоч є загальними назвами. Слова сонце, місяць — одиничні, належать до власних назв, але вони настільки важливі , що встановилася традиція писати їх з малої літери. Велику букву використовують лише в астрономічних працях.

У різних мовах велика і мала літери вживаються по-різному. Так, за англійським правописом з великої букви пишуться назви народів (ІЛггаіпіап — «українець», «українка», Виззіап — «росіянин», «росіянка»), хоч вони не є власними. За німецьким правописом з великої літери пишуться всі іменники. У давньоукраїнських текстах усі слова писалися з малої букви. Зважаючи на такі розбіжності, розрізняти загальні і власні назви слід за їх значенням, а не написанням.

Значення одиничності власних назв зумовлює те, що їх легко змінити або навіть замінити. Нині різні імена Юрій, Георгій, Єгор є результатом відмінного фонетичного розвитку грецького слова §ебг§оз (хлібороб). Ім ' я , що по-українськи звучить Іван (з давньоєвр. УбсНапап — «божа благодать»), в інших мовах має різні форми: польс. ^ап, нім. ^опапп (і скорочено Напз), англ. ^опп (Джон), франц. ^еап (Жан), італ. Сіоиаппі (Джованні), ісп. Лиап (Хуан), груз. Вано.

Заміна характерна для великої кількості назв міст і вулиць. Вона може бути традиційною, історично вмотивованою. Наприклад, одна й та ж країна називається по-українськи Німеччина, по-російськи Германия, по-французьки А11ета§пе, а по-німецьки Веиізспіапй. Найбільше місто Туреччини приблизно 3000 років тому називалося Лігос, через 500 років його заселили греки, очолювані Візантом, і тому місто назвали Візантія. Ще через 1000 років імператор Константин переніс сюди столицю Римської імперії — з 'явилася назва Константинополь, на Русі його називали Царград. У 1453 р. це місто завоювали турки і змінили його назву на ІзіапЬиІ, у європейській традиції — Стамбул.

- Загальні назви значно краще досліджені, ніж власні. Однак протягом останніх десятиліть вітчизняні та зарубіжні мовознавці активно вивчають власні назви як цінне історичне й художнє джерело.--


х4^/ Внутрішня форма слова

Називання реалій навколишнього світу здійснюють шляхом вибору певної їх властивості. Округла форма і червоний колір комахи обумовили її назву — сонечко, а її повільність (можливо, міфологічні уявлення) — назву божа коровка. В українських назвах весняних місяців березень, квітень, травень відображено прокидання природи після зими — розпускання берм, поява квітів, трав. Ці слова мотивовані сутністю відображуваних явищ, тобто мають внутрішню форму. Вчення про внутрішню форму слова розробили В. фон Гумбольдт та 0. Потебня.

Внутрішня форма слова — ознака реалії дійсності, покладена в основу Ті назви.

Зміст «трава» є внутрішньою формою слова травень, а зміст «сонце» — внутрішньою формою назви комахи сонечко. Внутрішню форму слова утворює сукупний зміст усіх його компонентів, але основним є зміст кореневої частини слова.

Деякі слова у зв'язку зі змінами звукової та морфемної їх будови або зі змінами самих реалій втрачають внутрішню форму. Наприклад, лексема відро (посудина для води) утворена від слова вода за допомогою суфікса -р-, причому в корені вод- відбулося чергування [о] — [є]. Звук [є] набув довготи і перейшов у [ і ] , яке змінилося в [і]. Однак внутрішня форма лексеми відро давно втрачена, оскільки слово відро віддалилося від слова вода і фонетично (відро <~ відро <— ведро <- вода), і морфологічно (твірний суфікс -р- змертвів і не сприймається як окрема морфема). Лексема олівець цілком відірвалась від назви металу олово тому, що змінилась технологія виготовлення олівців, і олово в ній уже не використовують. Мотивуюче слово може просто зникнути, як зникла в російській мові лексема коло — «колесо, круг», збережена українською мовою. Тому рос. кольцо втратило свою внутрішню форму, а укр. кільце її зберігає.

Як правило, втрачається внутрішня форма при запозиченні. Так, російські назви весняних місяців март, апрель, май не мають внутрішньої форми, адже ці слова запозичені (з латинської мови при посередництві старослов'янської та грецької). У латинській мові ці назви внутрішню форму мали: тагііиз — «належний богові Марсу», аргіїів, від аргісиз — «освітлюваний сонцем»,


таіив, від та]оі— «більший, зростаючий» (про весняне вростання рослинності).

Втрату внутрішньої форми слова називають д є етимологізацією . Цей термін запровадив Л. Булахов-ський. Виявом деетимологізації є поява словосполучень, у яких одне слово суперечить внутрішній формі іншого, є несумісним з нею: зелене чорнило, рожева білизна, червоний синяк, нім. еіп аігег ^ип§§е8е^^е — «старий холостяк» (буквально — «старий молодий парубок»). Такі словосполучення представляють явище катахрези (грец. каІасЬгезіз — зловживання).

Деетимологізовані слова нерідко пов'язуються в свідомості мовців з іншими словами, помилково з них виводяться. Так, слово пекло, асоціюючись із пекти, набуло навіть переносного значення «спека», хоч воно походить від лат. рісиїа — «смола». Помилкова асоціація російської назви місяця май з дієсловом маяться породила забобон, що в травні не можна одружуватись. Ці приклади свідчать про існування явища народної етимології — надання слову генетично невиправданої внутрішньої форми.

Народна етимологія може призводити до перебудови звукової форми слів. Так, назви річок Кара-су та Сари-су, що мають у тюркських мовах прозору внутрішню форму: відповідно «Чорна вода» та «Жовта вода», змінені в російській мові під впливом народної етимології в Карасиха (асоціація зі словом карась) та Царицин (асоціація зі словом царица).

Відродження внутрішньої форми слова в народній етимології засвідчує важливість цієї його ознаки. Внутрішня форма пояснює семантику слова, виявляє значеннєві зв'язки одного слова з іншим, підтримує єдність лексичної системи мови.


1. Охарактеризуйте слово як одиницю мови. 2. Чим відрізняються повнозначні слова від службових? 3. Чому числівники, займенники, вигуки та звуконаслідування на

лежать до проміжних типів слів? 4. Які слова є перехідними? 5. Скільки слів у сполученні день у день. Обгрунтуйте свою думку. 6. Чим лексема подібна до фонеми? 7. Яка різниця між словоформою і алолексом?


8. Охарактеризуйте денотативне, конотативне і контекстуальне значення слова.

9. Як співвідносяться слово, поняття і концепт? 10. У чому полягає сутність референції? 11. Чим відрізняються власні і загальні назви? 12. Що таке внутрішня форма слова?

\/ 3.2. Полісемія Слова кожної мови мають одне або к ілька лексичних

значень. Вираження словом одного значення називають моносемією (грец. гґюпоБ — один і з е т а — знак) . Однозначними є переважно рідковживані назви конкретних предметів і явищ, напр. : кипарис (вид дерева), лобода (вид бур 'яну) , короп (вид риби), ночви (довгаста посудина), просіка (очищена від дерев смуга землі в лісі), потемки (у темряві) . ^ / Ч а с т и н а слів має багато значень. Наприклад, укра

їнське слово вогонь має сім значень: «полум'я», «душевне піднесення», «вогнище», «світло сонця, освітлювальних приладів» , «підвищена температура т іла» , «стрільба з вогнепальної зброї», «наказ стріляти». Явище багатозначності називають полісемією.

Полісемія (грец. роїу — багато і зета — знак) — здатність слова мати різні лексичні значення у різних контекстах.

П р и полісемії р ізні значення слова обов 'язково пов 'язані м іж собою, що зумовлене спільністю семантичних компонентів^ Так, усі чотири значення німецького слова ТавсНе (кишеня, гаманець, портфель, сумка) вказують на зручне сховище, яке носять із собою.

Розвиток значення слова

Полісемія не є споконвічною, вона розвивається поступово у процесі функціонування слова у різних контекстах . Синтагматичні , тобто зумовлені словесним оточенням, зміни контекстуального значення з часом узагальнюються і стають парадигматичними. Це означає, що контекстуальне значення слова стає його лексичним значенням (фіксованим у словнику) і переходить з мовлення у мову.

ІІонісемія 199

Зміна значення слова виявляється в розвитку у слоні нового значення при збереженні старого. її сутність можна з 'ясувати шляхом зіставлення нового значення лексеми з її старим значенням (навіть я к щ о воно з часом вийшло з ужитку) за обсягом або за їх зв 'язком.

За обсягом зміни лексичного значення розрізняють ііого звуження, розширення та зміщення .

З в у ж е н н я л е к с и ч н о г о з н а ч е н н я . У результаті цього процесу слово називає лише частину предметів чи явищ, як і відображало його попереднє значення. Наприклад, укр . звивина означає «вигин, нерівна лі-ігія», але часто ця лексема вживається зі звуженим значенням — «хвиляста складка поверхні мозку», рос. ве-ко (повіка) раніше означало « к р и ш к а » , а укр . чоловік (особа чоловічої статі, мужчина) мало значення «людина».

При звуженні збагачується зміст лексичного значення: воно відображає більше ознак предметів, як і виражає. У слові жир, яке означає «масло, сало» втілені такі ознаки: речовинність, маслянистість, нерозчинність у воді, придатність для їжі . У давньоруській мові воно означало «багатство», в ідображаючи багато р і зних предметів, але відтворюючи т ільки одну їх ознаку — матеріальну цінність. Слово пиво колись означало «напій», охоплюючи ^се, що можна пити. Нині його вживають зі значенням «малоалкогольний напій». Німецьке Ра/і (бочка) раніше означало «будь-який посуд».

Р о з ш и р е н н я л е к с и ч н о г о з н а ч е н н я . Воно виявляється в тому, що кількість позначуваних словом предметів (явищ) зростає, а зміст значення збіднюється. Так, рос. кожа (будь-яка шкіра) колись означало лише «козяча шкіра» . Розширення обсягу значення характерне для слів іти і стояти. Раніше вони були пов'язані з істотами: іти означало «рухатися за допомогою ніг», а стояти вказувало на положення тіла (пор.: лежати, сидіти). Але поступово у лексичному значенні цих слів почала відображатися лише ідея руху або його відсутності, тому стали можливими вирази типу дощ іде, годинник іде, час іде; вода стоїть (не тече), час стоїть, тиша стоїть, погода стоїть тощо.

З м і щ е н н я л е к с и ч н о г о з н а ч е н н я . Воно наявне тоді, коли нове значення слова, не відрізняючись істотно своїм обсягом від старого, вказує вже на інші реалії. Прикладом зміщення лексичного значення є використання для характеристики людей назв різних тва-


рин: ведмідь, заєць, лисичка, корова, осел. Зміщення є найпоширенішим варіантом зміни семантики слова.

Звуження , розширення і зміщення обсягу значення слова схематично зображені на рис. 3.2, де А — старе значення слова, В — нове значення слова.

Звуження Розширення Зміщення

РИС. 3.2. Розвиток значення слова

Зв ' я зок нового значення слова зі старим зумовлений тим, що будь-яка зміна значення є перенесенням його з одного предмета чи явища на інший. Наприклад, лексема спинка означає «частина тіла» і «частина стільця». У цьому слові відбулося перенесення значення: назва частини тіла стала також назвою частини стільця І Факт перенесення характерний для зміщення значення та його розширення: значення охоплює предмети (явища), як і раніше не входили в його обсяг. При звуженні значення перенесення виявляється я к концентрація предметних зв ' язк ів слова: значення перестає охоплювати частину тих предметів (явищ), я к і раніше входили в його обсяг. ^

Отже, нове значення слова порівняно із його старим значенням завжди є похідним (походить від старого значення) і переносним (з 'являється внаслідок перенесення) . Відтінок переносності нового значення, тобто відчуття пов'язаності його зі старим, із часом може зникнути, як , наприклад, у лексемах лист (паперу), корінь (слова).

Виокремлюють три різновиди переносного значення слова:

1) перенесення значення слова, здійснене лише в певному тексті. Наприклад, у фразі (зайчик) ромашкам очі розтулює (П. Тичина) лексема очі вжита в переносному значенні «квіти». Це значення є індивідуально-авторським: воно введене поетом лише у цьому тексті і в інших не вживається. Такі не закріплені мовною

Полісемія 201

практикою перенесення значення властиві художній літературі і реалізуються у тропах — засобах мовної образності;

2) закріплене у мові, але ще відчутне перенесення лначення. Нове значення слова використовують усі мовці, однак відчувають при цьому його зв 'язок із старим значенням, наприклад, у назвах кольорів: малинова (кофта), гороховий (костюм);

3) історичне перенесення, яке не відчувають мовці. Його можна встановити за допомогою спеціальних досліджень. Так, назви кольорів утворені шляхом перенесення значення із певних предметів: коричневий (від кольору кори — кориці), голубий (від назви птаха голуб), червоний (від давньоруськ. чьрвь —> черв'як — «кошеніль, комаха, з якої добували червону фарбу»), оранжевий (від франц. огап§е — «апельсин»), помаранчевий (від італ. ротагапсіа — «апельсин»).

Перенесення значення, я к правило, не буває довільним. Нове значення породжується старим, спирається на нього, з 'являється на основі асоціативних зв ' я зк ів . Зв ' я зки ці можуть бути різними, але вони зводяться до двох типів — метафори й метонімії.

Здатність слова змінювати своє значення є виявом його гнучкості, пристосування мови до змін у позамовній дійсності, суспільному житті і в мисленні людини. Розширення значення відображає, я к правило, розвиток абстрактного мислення. Звуження значення слова здебільшого є виявом спеціалізації , конкретизації людської думки: спільна назва для багатьох реалій замінюється окремими назвами для кожного типу речей.

Метафора і метонімія

Будь-яка зміна значення слова є його перенесенням з одного предмета на інший, зміною денотата. Між вихідним денотатом, від якого утворено значення слова, і денотатом, на я к и й перенесено це значення, завжди наявні певні зв ' я зки . Зв ' я зок за схожістю називається метафорою, а за суміжністю — метонімією.

Метафора . Слово може набувати нового значення шляхом перенесення його від іншої лексеми, що відображає схожий предмет, явище тощо. Наприклад , зубок часнику (формою нагадує зуб), крило літака (схо-


же до пташиного). Ці перенесення значення слів є метафорами.

Метафора (грец. теіарпога — переміщення) — перенесення значення слова за схожістю предметів чи явищ.

Основою метафори може бути схожість за різними аспектами: — внутрішня схожість: лисичка — «хитра людина»

(за внутрішніми якостями); — зовнішня схожість: лисичка — «вид грибів» (за кольором); — за суттю явища: гніздо — «домашнє вогнище» (житло); — за формою: гніздо — «заглиблення, в яке щось вставляють»; — за функцією: годинник — «механічна система, що

приводить у рух стрілки», «звужена посередині скляна трубка з піском», «виступ, тінь від якого переміщується по спеціально нанесених поділках» (прилади для відліку часу).

Метафора є продуктивним засобом семантичного збагачення слів. Так, дієслово грати в індоєвропейській мові означало «рухатися». Нині це значення збереглося лише в сполученнях слів щука грає, хвиля грає. Лексема грати набула нового значення — «забавлятися»: грати в жмурки, грати в шахмати. Давні ритуальні ігри передбачали рольові партії, це зумовило позначення дієсловом грати акторської діяльності (грати роль Карася). Оскільки в минулому ігри часто супроводжувалися співами, музикою, слово грати набуло значення «виконувати музичний твір»: грати на кобзі, грати Шопена.

Метонімія. Слово ручка означає «прилад для письма». Цей предмет не схожий на руку, він названий так, оскільки його застосовують, тримаючи в руці. Ручками називають спеціальні виступи чи пристосування на дверях, посуді, тому що за них беруться руками. Ці назви є наслідком метонімії.

Метонімія (грец. теібпутіа — перейменування) — перенесення значення слова за суміжністю предметів чи явищ.

Суміжність предметів, стосовно яких відбувається метонімічне перенесення значення слова, може бути різною.

1. Просторова суміжність — один предмет знаходиться біля іншого (при, в, на іншому тощо): аудиторія

Полісемія 203

,шшуміла (назва приміщення означає людей, що перекупають у ньому), спинка (частина стільця, крісла, на шсу спираються спиною), схід, захід (сторони світу, що шсазують на місця, де сходить і заходить сонце).

2. Часова суміжність — один процес пов'язаний з іншим у часі (відбувається до чи після іншого тощо): вечеря (те, що відбувається увечері), рос. завтрак (те, що иідбувається «заутра», вранці).

3. Каузальна (лат. саиза — причина) суміжність — різні причинно-наслідкові зв'язки старого й нового значень слова. Так, назвою процесу позначають і його ре-лультат: переклад — «дія» і «перекладений іншою мо-иою текст»; назвою сукупності об'єктів, процесів — галузь знань чи науку: словотвір — «практичне творення слів» і «галузь мовознавства, що вивчає цей процес», синтаксис — «поєднання слів у реченні» і «розділ мо-нознавства, який досліджує словосполучення і речення»; прізвищем автора — його твори: читати Шевченка; прізвищем винахідника — його винахід: батист — «тонка бавовняна тканина» (була виготовлена фламандським ткачем Батистом у XIII ст.).

4. Суміжність частини й цілого. Перенесення значення слова з частини на ціле: сто голів худоби — «тварин», рот — «член сім'ї, утриманець»; із цілого на частину: машина (будь-яка) — автомобіль (самохідна машина з двигуном внутрішнього згоряння). Цей вид метонімії називають синекдохою (грец. зупексіоспе — співвіднесення). Деякі мовознавці вважають її окремим видом перенесення значення, однак основою синекдохи є суміжність, як і в інших випадках метонімії. Фактично будь-яке звуження значення слова і частина випадків його розширення являють собою синекдоху.

У мовленні метонімія менш помітна, ніж метафора. Однак ця зміна значення слова також є важливим чинником збагачення семантики.


1. У чому полягає відмінність між моносемією і полісемією? 2. Знайдіть у тлумачному словнику по два слова з одним, трьома,

п'ятьма і сімома значеннями. 3. Охарактеризуйте процеси звуження, розширення і зміщення

лексичного значення. 4. Які існують різновиди переносного значення?


5. У чому полягає відмінність між метафорою і метонімією? 6. Розмежуйте метафору і метонімію в наведених прикладах: зал

аплодував, доїти молоко, космічний корабель, випити склянку, гострий розум.

7. У чому полягає специфіка синекдохи як різновиду метонімії?

3.3. Лексико-семантична система мови Слів у мові існує дуже багато, і кожне з них є само

стійним. Ця ознака слова не свідчить про його окреміш-ність, непов'язаність з іншими лексемами. Навпаки, всі слова мови семантично, функціонально або структурно між собою пов'язані, становлять систему.

Сутність лексико-семантичної системи мови

Сукупність слів мови утворює її лексико-семантич-ну систему. Зв'язок слів у ній відображає пов'язаність речей та явищ об'єктивної дійсності.

Лексико-семантична система мови об'єднує семантичні класи: назви предметів (іменники), процесів (дієслова), ознак (прикметники), відношень (службові слова) тощо, на ґрунті яких формуються частини мови. Крім семантичних класів, до лексико-семантичної системи входять семантичні поля, кожне з яких є мовним відображенням певної ділянки об'єктивної дійсності.

Семантичне поле — сукупність лексем чи окремих їх значень, що об'єднуються спільністю змісту і відображають предметну або функціональну спільність позначуваних явищ.

На відміну від семантичних класів семантичні поля поєднують слова тільки за значенням, не зважаючи на їх граматичні ознаки. Наприклад, слова йти і нога (дієслово й іменник) належать до одного семантичного поля, оскільки їх семантика має функціональну спільність.

Питання виокремлення семантичних полів є дискусійним. Різні мовознавці розмежовують від 2-х полів («абстрактні відношення» та «матеріальний світ», або «всесвіт» і «людина») до 82-х. Більшість лінгвістів виокремлює 30—40 семантичних полів, наприклад «бут-

Лексико-семантична система мови 205

ти» (бути, факт, щось, історичний), «простір» (місце, край, безперервний, тягнутись), а також «час», «рух», «кількість», «якість», «відношення», «порядок», «при-чиновість», «неорганічний світ», «рослинний світ», «тваринний світ», «людина як розумна істота», «відчуття й сприйняття» та ін.

Останнім часом у зв'язку з розвитком когнітивної лінгвістики деякі мовознавці ставлять під сумнів засади виділення семантичних полів, посилаючись на те, що семантика слова зумовлена зв'язками його звучання ;і об'єктивною дійсністю, а отже, породжується за межами слова і взагалі мови. Однак німецький мовознавець Йост Трір (1894—1970) вважав, що значення кожної лексеми окреслене значеннями її найближчих парадигматичних сусідів, тобто формується в межах мови. Когнітивісти пропонують замінити термін «семантичне поле» на термін «фрейм» (англ. і г ате — рамка), який вказує на позамовну зумовленість семантики. Проте цей підхід є надто категоричним. Терміни «фрейм» та «семантичне поле» можуть співіснувати, необхідно лише брати до уваги те, що семантичне поле формується передусім позамовними факторами.

Кожне семантичне поле об'єднує кілька лексико-семантичних груп (ЛСГ), які за змістом становлять тісні семантичні єдності. Так, у семантичному полі «рослинний світ» виокремлюють такі лексико-семан-тичні групи: назви лісових дерев: дуб, береза, смерека, верба, ліс, дубняк; назви плодових дерев: яблуня, груша, вишня, слива, айва, сад; назви квітів: троянда, тюльпан, айстра, букет.

Компоненти одної ЛСГ, як правило, пов'язуються між собою такими семантичними відношеннями:

— родовидові відношення, тобто зв'язки гіперонімів та гіпонімів: дерево (гіперонім) — бук, клен, акація, тополя, ясен (гіпоніми); квітка — барвінок, мальва, жоржина;

— відношення цілого й частини: дерево — стовбур, гілка, листя, хвоя, корінь, дупло; квітка — пелюстки, тичинка, маточка.

Семантичне поєднання ЛСГ забезпечують також синоніми та антоніми. Якщо антоніми утворюють пари (вхід — вихід), то синоніми мають таку ж організацію, як і різновиди семантичних зв'язків слів у ЛСГ: одному слову (домінанті) підпорядковується цілий синонімічний ряд. У межах одної ЛСГ можуть бути лексеми різних стилістичних шарів.


Лексико-семантичні групи перетинаються, тобто одні й ті ж слова можуть входити до кількох груп. Тому зв'язки між словами охоплюють всю лексику мови.

Семантичні відношення слів у межах ЛСГ засвідчують, що значення кожного слова можна виразити шляхом переліку елементарних смислів, семантичних компонентів. Так, значення лексеми зелений охоплює компоненти «ознака», «якість», «колір», «третій колір спектра», «простий». Такі компоненти семантики слова, його семантичні множники називаються се мами (грец. зета — знак). Саме значення слова позначають терміном «семема». Виокремлення сем, що входять до семеми, є компонентним аналізом. Відношення семеми й семи схожі до зв'язків фонеми та її ди-ференційних ознак. Однак семема охоплює, крім сем, що формують її смисл, також стилістичне забарвлення та деякі інші компоненти.

Значеннєва структура семеми є досить складною побудовою. В ній об'єднані поняття (або уявлення) та конотативний компонент. У сучасній лінгвістичній літературі існує кілька моделей структури семеми. За концепцією російського мовознавця Йосипа Стерніна (нар. 1948), структура семеми має три яруси:

1) мегаярус, на якому семема охоплює такі компоненти: а) лексичний (інформація про об'єкт номінації); б) внутрішньоструктурний (інформація про конкретне слово); 2) макроярус, до якого входять: а) лексичний компонент, що охоплює такі елементи: — денотативний (рівень поняття): позамовний

об'єкт відображається в семемі через поняття; — емпіричний (рівень уявлення): об'єкт номінації

виражається в семемі через уявлення (денотативний та емпіричний компоненти не можуть бути актуалізованими одночасно);

— конотативний: емоції та експресія, якими супроводжується спосіб відображення предмета в слові;

б) внутрішньоструктурний компонент, що об'єднує такі елементи: — характерологічний: охоплює граматичні ознаки

слова (рід, відмінок, особа тощо), сферу його вживання в мові (стилістичні параметри), територію його використання;

Лсксико-семантична система мови 207

— релятивний: містить інформацію про всі можливі зв'язки певного слова в тексті;

3) мікроярус: поділяється на семи, що формують відповідний компонент.

Отже, лексико-семантична система мови чітко організована. Вона охоплює семантичні класи і семантичні поля, до яких входять об'єднані за змістом лексико-семантичні групи, що утворені синонімічними і родовидо-иими рядами та іншими єдностями. Окремі лексеми складаються із семем, які являють собою сукупність сем.

Синоніми

Один елемент дійсності можна відобразити семантикою багатьох слів. Наприклад, в українській мові для відтворення такої реалії дійсності, як смуга землі, по якій їздять і ходять, існують такі слова: дорога, шлях, путь, тракт, шосе, траса, магістраль, автострада, гостинець, путівець, манівці, простець, кам'янка. У цьому випадку спостерігається явище синонімії.

СИНОНІМИ (грец. зупбпутов — однойменний) — слова, близькі або ТОТОЖНІ за лексичним значенням, але відмінні за звучанням і написанням.

Виокремлюють синоніми у межах одної частини мови: череда — отара, вабити — манити — надити, рясний — буйний — густий, дуже — вельми, який-небудь — абиякий. Синоніми з'являються внаслідок різних поглядів на той самий об'єкт реального світу.

Розрізняють повні і неповні синоніми. П о в н і с и н о н і м и . їх ще називають абсолютними,

сильними, омосемічними (рівнозначними). Це слова, однакові за значенням і стилістичним забарвленням. Повні синоніми взаємозамінні: століття — сторіччя, мовознавство — лінгвістика, сум — смуток. Таких слів у мові небагато. Водночас спостерігається тенденція розрізнювати їх, семантично або стилістично відмежовувати одне від одного. Так, синоніми літак і аероплан, які раніше вважали повними, тепер є вже неповними, оскільки слово аероплан застаріло й супроводжується конотацією архаїчності.

Н е п о в н і с и н о н і м и . їх кваліфікують також як часткові, слабкі, парасемічні (близькозначні). Вони не зовсім тотожні за значенням: кубок — келих, лопата —


заступ, короткий — куций, глянути — зиркнути. Залежно від сфери розбіжностей (у денотаті чи конотаті) неповні синоніми поділяють на дві групи.

1. Поняттєві, або ідеографічні, синоніми. Ці синоніми відрізняються відтінками значення, способами відображення дійсності: шабля (вигнута) — меч (прямий), пурпурний (червоно-фіолетовий) — багровий (густо-червоний), дивитись (користуватися зором) — бачити (сприймати зором).

2. Конотативні синоніми. Вони вказують на ті самі предмети, явища об'єктивної дійсності, але розрізняються конотацією, тобто додатковими семантичними або стилістичними значеннями. Залежно від характеру конотації синоніми цієї групи поділяють на:

а) емоційно-оцінні: у них основне значення супроводжується суб'єктивним ставленням до відображуваного елемента дійсності: кінь — шкапа, очі — баньки, їсти — жерти, йти — плестись, плентатись, чвалати, чалапати, тюпати;

б) стилістичні: відрізняються сферою застосування: солдат (нейтральне) — рядовий (офіційне) — воїн (урочисте), зразок (нейтральне) — взірець (високе), говорити (нейтральне) — ректи (урочисте), літак (нейтральне) — аероплан (застаріле). До стилістичних належать також синоніми з наявністю чи відсутністю діалектного забарвлення: гарний — файний, віз — мажа, дятел — клюйдерев, довбач, поковтач.

Як правило, в мові функціонують змішані синоніми, що мають більш або менш виразні відмінності й у денотаті, й у конотаті: йти (рухатися, ступати ногами; нейтральне) — дибати (повільно і невміло йти; емоційне), поле (безліса рівнина; нейтральне) — нива (ділянка землі, на якій ростуть зернові культури; побутове) — лан (велика територія оброблюваної землі; поетичне).

Група синонімів, об'єднана спільним значенням, становить синонімічний ряд. У ньому наявна д о -мінанта — стилістично нейтральне слово, що найповніше відображає семантику лексем цього ряду. Наприклад, у синонімічному ряді зі значенням мовлення {говорити, казати, мовити, промовляти, глаголити, ректи, гомоніти, балакати, базікати, пащекувати, верзти, торочити, молоти, плести, патякати, плескати, лепетати) домінантою є слово говорити. З нею прямо чи опосередковано пов'язані своїм значенням усі компоненти синонімічного ряду. Оскільки цей зв'язок не є ліній-


ним, ланцюжковим (наприклад, домінанті говорити безпосередньо підпорядковані групи, або блоки, синонімів: казати, мовити, промовляти; глаголити, ректи; гомоніти, балакати; базікати, пащекувати), то синонімічний ряд доцільніше називати синонімічним блоком.

Синоніми забезпечують точність висловлення думки, різноманітність мовлення. Вони є одним з головних показників багатства мови.

Антоніми

У позамовній дійсності існують явища, процеси тощо, які мають протилежну сутність. Відображення таких реалій у мовленні здійснюють антоніми.

АНТОНІМИ (грец. апіі — проти і опута — ім'я) — слова, які мають протилежне значення.

Оскільки протилежних явищ може бути лише два, то антоніми в мові утворюють пари: добро — зло, хороший — поганий, з'являтись — зникати, разом — окремо. Однак кожен компонент антонімічної пари, яку становлять багатозначні слова, може мати синоніми, напр.: хороший — поганий: привабливий — відразний, добрячий — негідний. Антонімами позначають протилежні явища якоїсь спільної сутності: день і ніч — протилежні частини доби, літе і зима — протилежні пори року.

Антонімічні відношення наявні у словах зі значеннями якості (твердий — м'який, холодний — гарячий, розумний — дурний), протилежних координат (верх — низ, початок — кінець, життя — смерть, правий — лівий), часу (день — ніч, рано — пізно), простору (далеко — близько) та ін.

Антонімами можуть бути не тільки слова, а й різні значення одного слова: укр. прослухати — «вислухати» і «пропустити», «не почути»; рос. просмотреть — «подивитись, переглянути» і «не помітити»; отойти — «видужати» і «померти». Розвиток у слові антонімічних значень називають енантіосемією (грец. епап-ііоз — протилежний і вепіа — знак). В. Виноградов позначив це явище терміном «омоантонімія», вказавши ним на поєднання антонімії з омонімією.

Протилежні значення єдиного за походженням слова можуть виявлятися в різних мовах: укр. запам'ята-


ти — «утримати в пам'яті» і рос. запамятовать — «забути»; укр. вродливий — «гарний» і рос. уродливий — «потворно негарний»; укр. черствий — «несвіжий» (про хліб) і чес. сегзіиу — «свіжий».

Реально існуючі протилежності не завжди полярні, тому не всі слова з протилежним значенням є антонімами. Так, не належать до антонімів слова, що розрізняють людей (тварин, птахів) за статтю: хлопець — дівчина, чоловік — жінка, дід — баба, бик — корова, півень — курка; предметні протиставлення: ложка — виделка, тарілка — блюдо.

Антоніми використовують у мовленні для його стилістичного збагачення, чіткого формулювання думки, побудови антитез. Найбільш поширені антонімічні відношення у художній літературі та фольклорі.

Омоніми і суміжні з ними явища

У процесі розвитку мови з'явилися слова, однакові за формою, але різні за змістом. На відміну від синонімів вони збіднюють мову, ускладнюють взаєморозуміння.

Сутність омонімів. Розвиток значення слова може зумовити не тільки полісемію, а й омонімію. Вона виникає також внаслідок випадкового збігу звучання різних слів.

ОМОНІМИ (грец. іїотбпута — однойменний) — слова з однаковим звучанням, але різним значенням.

Розрізняють два типи омонімів: гомогенні (грец. поточенеє — однорідний) і гетерогенні (грец. пет,его£епе8 — різнорідний) .

Г о м о г е н н і о м о н і м и . Вони мають спільне походження і є наслідком розпаду полісемії. Наприклад, омоніми баба — «батькова чи материна мати», баба — «підвісна довбня», баба — «різновид печива», баба — «пелікан», баба — «сорт груш» розвинулися з одного вихідного змісту — «бабуся, стара жінка», тобто з полісемії. Давня слов'янська назва порох (пил) у XVII ст. набула за схожістю речей нового значення — «вибухова речовина для вогнепальної зброї». Нині це значення стало омонімічним і зафіксоване в словниках як окреме слово, відмінне від порох (пил).

Г е т е р о г е н н і о м о н і м и . Ці омоніми мають різне походження і з'явилися внаслідок збігу слів. Збігтися можуть звучання похідних слів однієї мови: рись —

/Ігксико-семантична система мови 211

«хижа тварина» і рись — «швидкий алюр»; звучання імюва питомого і запозиченого: вал — «хвиля» — неза-нозичене слово і вал — «насип» (з лат. оайит — «захисний насип») — запозичене слово; звучання слів, запозичених з інших мов: бал — «вечір з танцями» (франц. Ьаі, під Ьаііеі «танцювати») і бал — «оцінка» (франц. Ьаі-Іс — «м'яч, куля»); шериф — «керівник поліції» (англ. .ч/гегі/7 — у давнину «правитель графства») і шериф — у мусульман «знатна особа з роду Мухаммеда» (араб, ша-ріф— «шляхетний»).

Явища омонімії і полісемії дуже схожі, тому їх розмежування викликає труднощі. Так, у «Словнику української мови» слова бик — «тварина» і бик — «опора моста» подані як омоніми, а О. Реформатський розглядав їх як приклади прямого і переносного значення, тобто полісемії. Омонімія наявна тоді, коли в значеннях слів відсутні спільні семантичні ознаки. Така спільність властива полісемії. Графічно різниця між полісемією і омонімією зображена на рис. 3.3, де А і Б — різні значення слова.

Полісемія Омонімія

РИС. 3.3. Відмінності полісемії й омонімії

Психолінгвістичні дослідження М. Муравицької та В. Левицького свідчать, що між полісемією та омонімією і снуютьмезон іти (грец. тевоз — середній) — проміжний семантичний шар, до якого входять різні слова (як при омонімії), у яких ще зберігся семантичний зв'язок (як при полісемії). Наприклад, у парах лист паперу і лист до матері, корінь дерева і корінь зуба наявна полісемія (для них характерна спільна сема: відповідно «папір» і «заглиблена основа»), а в парах лист дерева і лист до матері, корінь дерева і квадратний корінь — омонімія (немає спільної семи). Пари лист дерева і лист паперу, корінь слова і корінь зла є мезонімами, оскільки в них відчувається семантичний зв'язок: «рівна


поверхня» (листа дерева або паперу), «центральна частина» (слова або зла), однак він занадто слабкий, щоб утримати слова в межах полісемії. Мезонімів особливо багато серед власних назв: богиня Венера — планета Венера, місто Одеса — корабель «Одеса» тощо.

Омоніми часто використовують у мовленні, зокрема, для створення каламбурів, жартівливих висловлювань. На відміну від синонімів та антонімів вони не є фактом збагачення мови, вносять у мовлення двозначність. Щоб текст був зрозумілим, для різних змістів необхідно мати різну форму. Тому у мові спостерігається виразна тенденція до звільнення від омонімічності. Так, укр. засипати — «впадати в сон» має паралельну форму засинати, яка з 'явилась для того, щоб відрізнити його від омонімічного засипати — «заповнювати сипучим матеріалом». Відприкметникові прислівники в українській мові творяться переважно з допомогою суфікса -о (весело, радісно), проте від прикметника добрий утворено прислівник на -є (добре), оскільки форма на -о збіглась би з іменником добро.

Крім омонімів, як і характерні для однієї мови, у мовознавстві досліджують міжмовні омоніми. Ними є, наприклад, рос. булка — «білий хліб» і болг. булка — «дівчина, наречена»; укр . голка — «інструмент для шиття» і чес. ІгоШа — «дівчина». Явище міжмовної омонімії викликає інтерес у двох аспектах:

1) вказує на семантичні зміни спільних за походженням слів у споріднених мовах (йдеться про гомогенні міжмовні омоніми). Наприклад, укр. неділя — «сьомий день тижня» і рос. неделя — «тиждень», укр . луна — «відзвук» і рос. луна — «місяць»; запозичене з латинської мови через німецьку рос. пушка — «гармата», серб, пушка — «рушниця» і польс .ризгка — «банка»;

2) дає змогу уникнути помилок при перекладі . Семантичні відмінності однакових чи близьких за звучанням слів різних мов необхідно знати перекладачеві для адекватного передавання тексту. Болгарські мовознавці Сергій Влахов та Сидер Флорін наводять переклад російської фрази в воздухе пахло сиренью и порха-ли бабочки на болгарську мову: в-ьв в-ьздуха миришеше на сирене и пт>рхаха бабички, що означає буквально «у повітрі пахло бринзою і пирхали (фиркали) бабусі». Неврахування перекладачем семантичних розбіжностей м іжмовних омонімів призвело до викривлення змісту.


Хоч омоніми й ускладнюють комунікацію, однак вони активно використовуються в мовленні з метою створення каламбурів, жартів .

Суміжні з омонімами слова. Від омонімів необхідно відрізняти слова, у яких частково збігається звучання при наявності різного значення. Такі слова є суміжними з омонімами, або неповними омонімами. Серед неповних омонімів розрізняють омоформи (грец. п о т о з — однаковий і лат. і о г т а — форма), омофони (грец. п о т о з — однаковий і рпбпе — голос, звук), омографи (грец. Ь о т о з — однаковий і угарно — пишу) , пароніми (грец. рага — біля і о п у т а — ім 'я) .

О м о ф о р м и . Це слова, у яких збігається звучання в окремих граматичних формах, наприклад, мати — іменник і мати — дієслово, коло — іменник і коло — прийменник, літа — іменник і літа — дієслово. Неповноту такої омонімії легко виявити при змінюванні слів: у формах матері і маєш омонімія відсутня.

О м о ф о н и . До них належать слова чи сполучення слів, як і мають однакове звучання, але відрізняються написанням. Звукосполучення березаживе можна розділити на два або три слова: береза живе і бере за живе. Омофонами є слова гриби і греби, лев та Лев ( ім 'я) , рос. рот ірод [рот], косньїй і костньш, франц. ріп — «сосна» і раіп [ре] — «хліб».

О м о г р а ф и . Вони охоплюють слова, що однаково пишуться, але по-різному вимовляються і мають різне значення: обід і обід, тепло і тепло. Омографи є водночас і омоформами, оскільки збіг написання наявний не в усіх формах: обідом і ободом. Однак омографія спостерігається в усіх формах слів замок і замок. Омографи, я к і омофони, можливі лише в мовах, як і мають писемність.

^ • . а ^ р о н і м и . До них відносять близькі за звучанням і морфемним складом, але різні за значенням слова. Паронімами можуть бути спільнокореневі слова: людський — людяний, залежалий — залежний, загадка — згадка, прийти — пройти, а також співзвучні слова різного походження: суд і суть, галка і галька, друк і дрюк тощо.

Суміжні з омонімами слова виникають не як закономірність розвитку мови, а внаслідок випадкових збігів у фонетичному, морфологічному, словотвірному, орфографічному аспектах. Такі слова найчастіше використовують у художній літературі.


Стилістичні шари лексики

Використання мови у різних сферах діяльності людини зумовило стилістичну диференціацію лексики. Для передавання певної інформації в усній чи письмовій формі підбирають нейтральні або стилістично забарвлені слова, відповідно до мети висловлювання поєднують їх.

Нейтральна лексика охоплює загальновідомі слова, як і відображають поширені явища об'єктивної дійсності. До неї входять більша частина синсемантич-них (службових) слів, напр. : і, але, на, під, чи, же, четвертий, вісім, він, ми, і значна кількість автосемантич-них (повнозначних) слів, напр. : дощ, сонце, мати, син, селянин, студент, блондин, корова, вовк, верба, дуб, стояти, йти, говорити, мовчати, розумний, високий, зелений, прямий. У синонімічному ряду нейтральним є найчастіше один, рідше два чи три його компоненти.

Стилістично забарвлена лексика, називаючи певні реалії, одночасно дає їм оцінку, вказує на сферу спілкування: сонечко, селюк, плентатись. Як правило, стилістично забарвлені слова є синонімами до нейтральних. Однак існують слова, як і за значенням не можуть бути нейтральними {бандюга, бандит, злочинець) або не мають відповідників у нейтральній лексиці (діалектне окобивка — «вид недоліку в домотканому полотні», окодваціть — вигук схвалення: Дівка — око-дваціть!).

Виокремлюють дві групи стилістично забарвленої лексики: к н и ж н у (високу) та усно-розмовну (знижену).

К н и ж н а ( в и с о к а ) л е к с и к а . До неї належать слова, як і використовують у книгах , тобто в наукових, публіцистичних, художніх (рідше) текстах, офіційному спілкуванні . Д л я книжних слів характерний відтінок піднесеності. Розрізняють такі групи цієї лексики:

1) власне к н и ж н а лексика — слова, що мають відтінок вибірковості, елітності, мудрості, для оволодіння ними необхідно мати освіту, мовний досвід: інсинуація, ремінісценція, репрезентувати, індиферентний, хра-нитель, хулити, благовісник, поклоніння, старанність;

2) офіційна лексика — її використовують в офіційних документах, канцелярському мовленні: заява, оголошення, здобування, нарахування, платоспроможний, квартиронаймач;


3) висока лексика — до неї належать урочисто-книжні слова, як і мають відтінок старовини: заповітний, достоїнство, воїн, торжествувати, обранець, трибун, а також поетизми, тобто висока поетична лексика із фольклорним відтінком: вітровіння, борня, блакить, живодайний, злотокосий, легіт, осяйний;

4) професійно-виробнича лексика — охоплює назви професій: електрозварник, сантехнік, космонавт, програміст, механізмів та приладів: екскаватор, комбайн, мартен, комп'ютер;

5) локальні й темпоральні екзотизми — слова, що відображають реалі ї ж и т т я і н ш и х народів і час ів : стріт, авеню, бос, лорд, корида, самурай, франк, ієна, гульден, ікебана; лучник, бунчук, шестопер, тлумач, ясир, кріпак.

Книжні слова мають різний ступінь піднесеності, напр.: бос, сантехнік. Вони використовуються не тільки в писемному мовленні, а і в усному.

У с н о - р о з м о в н а ( з н и ж е н а ) л е к с и к а . Вона об'єднує слова зі зниженим відтінком. Зниження може мати різний характер. Виокремлюють такі групи усно-розмовної лексики:

1) розмовна лексика — справляє враження мовної розкутості , в ідкрито демонструє почуття мовця: дурниці, розбишака, замазура, маніжитись, пристаркуватий. Вона використовVється, я к правило, у невимушеному побутовому спілкуванні . Розмовна лексика близька до нейтральної , однак на відміну від неї в офіційному мовленні неприпустима. До цієї групи належать стягнені словосполучення типу «Літературка», електричка. Розмовна лексика не виходить за межі літературної;

2) просторічна лексика — характеризується згрубілістю і є переважно конотативною, а не денотативною: пузо, варнякати. її використовують не стільки для називання, ск ільки для оцінювання, здебільшого негативного. Просторічна лексика є позалітературною, має свої відповідники у нейтральній і розмовній лексиці : пика — обличчя, морда; баньки — очі;

3) лайлива лексика — крайній вияв просторічних слів, що характеризується відтінком грубості і образливості: сволота, падлюка, стерво. Лайлива лексика також не є літературною. Суспільство накладає на цей лексичний шар заборону, однак у сучасній художній літературі це табу нерідко порушується;


ГЩ діалектна лексика — слова, які поширені лише на певній території: піскіт — «писк, крик», розколубина — «щілина», уритно — «сумно» (Буковина). Цей лексичний шар теж знаходиться за межами літературної мови. При стабілізації лексичних норм діалектизми активно входять у літературну мову, збагачуючи її, напр.: трембіта, полонина. Однак це стосується переважно етнографічних діалектизмів, які називають специфічні предмети: особливі форми одягу (гуня, бурнус, кептар), страви (бануш, потапці) тощо. Більшість діалектизмів не стають літературними словами, оскільки за межами конкретного діалекту не відомі й не зрозумілі носіям мови: жалива (кропива), маржина (худоба), мелай, кин-дериця, калачики, пшеничка (кукурудза);

5) жаргонізми й арготизми — слова, притаманні певному колективу, обмеженому професійно або соціально: буштирака — «палиця», висюлька — «яблуко», ко-тинь — «віз» (лірницьке арго). Цей шар лексики є засобом спілкування, не розрахованого на стороннє розуміння. Обмеження тут може доходити аж до конспіративності, наприклад, у лірницькому жаргоні української мови XIX ст. існували слова хаза — «хата», лавда — «голова», дулясник — «вогонь».

Усі групи усно-розмовної лексики, крім розмовних слів, не входять до літературної мови. Розмовна, просторічна, лайлива і діалектна лексика, а також жаргонізми й арготизми вживаються певними соціальними верствами у певних ситуаціях.

Використання кожної групи книжної й усно-розмовної лексики не обмежене одним функціональним стилем. Навіть у дуже консервативному офіційно-діловому стилі, крім офіційної лексики, послуговуються також нейтральною, рідше власне книжною та високою. У художньому стилі представлені всі стилістичні групи лексики. Доречне поєднання, комбінування їх залежно від теми, настрою, зображуваних ситуацій є основою майстерності письменника.

Термінологія

Особливе місце у стилістично забарвленій лексиці, зокрема у її книжній групі, посідають терміни. Це спеціальні наукові чи професійні слова, які людина засво-


ює під час набуття певної професії або поглибленого опанування певної науки.

Термін (лат. Іегтіпиз — мета, кордон) — слово чи словосполучення, що виражає спеціальне ПОНЯТТЯ певної галузі виробництва, науки, мистецтва, суспільного життя.

Сукупність термінів певної галузі становить її термінологію . Існує, наприклад, астрономічна {екліптика, астрометрія, радіотелескоп), лінгвістична (фонема, акцентологія, синтагма) термінологія тощо.

Для термінів характерні такі ознаки: а) чітка окресленість значення — термін не просто

виражає поняття, а спирається на його наукову дефініцію (визначення). Так, якщо у художньому тексті можна будь-який об'єкт на нічному небі назвати зіркою, то в астрономічній літературі за чіткими ознаками відображуваних об'єктів розмежовані терміни зоря, планета, метеор;

б) однозначність — для термінів у межах одної галузі знань полісемія, як правило, не характерна: у медицині термін карбоген означає тільки «суміш вуглекислого газу з киснем». Однак у науковій практиці деякі терміни можуть мати кілька значень, наприклад, літературознавчий термін стиль — 1) єдність змісту, образної системи і художньої форми, притаманна певній епосі; 2) літературний напрям: класицизм, романтизм, реалізм, символізм, модернізм тощо; 3) мовно-художня своєрідність творів певного письменника; 4) спосіб, прийом, метод роботи письменника.

в) денотативність значення — у термінах основне значення не супроводжується конотативним, тобто додатковим емоційним, стилістичним забарвленням. У художній літературі слова очі, серце мають виразну конотацію, а в медицині терміни очі, серце є нейтральними поняттями. Однак використовувані застарілі або зовсім нові терміни характеризуються додатковими відтінками значень. Наприклад, у економічних термінах менеджмент (засади управління виробництвом), маркетинг (організація збуту товарів) до основного значення додається відтінок новизни, незвичності.

г) поширеність серед фахівців — у загальновживаний шар літературної мови терміни, як правило, не входять. Звичайно, незначна частина найістотніших термінів стає здобутком усіх мовців (хоч і не у власне термінологічному значенні), напр.: космодром, невагомість.


Однак більшість спеціальних термінів є незрозумілою для нефахівців і не використовується ними.

Отже, терміни відрізняються від інших слів особливостями значення і сферою вживання. Формально, тобто за своїм вираженням, терміни від інших слів не відрізняються. Винятком є математичні терміни-символи або хімічні терміни на позначення сполук, які мають специфічну форму. Термінами певної мови можуть бути її власні і запозичені слова, неологізми. Як правило, вони утворені на основі грецьких і латинських коренів, а з кінця XX ст. — ще й англійських.

Термінологічна лексика здебільшого функціонує у науковому стилі, проте вона здатна виходити за його межі. З певною метою терміни використовують і в інших функціональних стилях, зокрема в художньому. Тчеться музика сну: сум і радість... дієз і бемоль... (І. Муратов), А протони й нейтрони теж в своїй орбіті? (І. Драч). Переосмислюючись, набуваючи образного змісту, входячи в незвичні сполучення слів, вони стають художніми засобами: А нині хіть гальванізують теїстами (метафора); (блиск) очей електронних (епітет); Пощо утопічний екстаз? (епітет) (І. Муратов). Терміни можуть у художньому мовленні ставати джерелом нових слів: Біологія ракетно вирвалась в політ (І. Драч).

За межами наукового стилю терміни перестають бути термінами, оскільки зберігають тільки свою звукову форму, а науковий зміст втрачають.


1. Що є основою лексико-семантичної системи мови? 2. У чому полягає відмінність між семантичним полем і лексико-

семантичною групою? 3. Наведіть приклади родовидових зв'язків між словами. 4. Що таке сема? 5. Охарактеризуйте структуру семеми. 6. Наведіть по п'ять синонімічних рядів, які характерні для української мови. 7. На які групи поділяють неповні синоніми? 8. У чому полягає сутність антонімів? 9. Чим відрізняється омонімія від полісемії?

10. Охарактеризуйте суміжні з омонімами слова. 11. Наведіть приклади різних груп книжної лексики. 12. Які ознаки характерні для термінів?

Розвиток лексичної системи мови 219

3.4. Розвиток лексичної системи мови Розвиток лексичної системи мови відбувається до

сить активно. Це зумовлене тим, що безперервно змінюються суспільне буття людей і об'єктивна дійсність, які відображає мова, зокрема слова. Виявами розвитку лексичної системи є зміна значення слова, перехід лексем до розряду застарілих, поява нових слів, запозичення лексем з інших мов, заборона вживання певних слів, а також зникнення лексем.

Історизми і архаїзми

У кожній мові є застарілі слова, які сприймають як невідповідні сучасному її стану і використовують рідко або й зовсім не вживають, хоч вони переважно зрозумілі мовцям. Відповідно до причин, з яких слова стають застарілими, їх поділяють на історизми та архаїзми.

Історизми. У процесі розвитку суспільства зникають окремі предмети, явища, що обмежує використання слів, які їх позначали. Ці слова стають історизмами.

Історизми — застарілі слова, які вийшли з ужитку, тому що зникли позначувані ними реалії.

Оскільки нині немає смердів, кріпаків, осавулів, кожум'яків, коновалів, чумаків, камердинерів, не користуються сохою, мотикою, обушком, рогатиною, колчаном, кольчугою, не носять свит, сіряків, кирей, жупанів, не розраховуються талярами, крейцерами, шелягами, катеринками, не міряють відстаней верстами, сажнями, аршинами і вершками, то непотрібними стали в мові і їх назви.

Після здобуття Україною незалежності історизмами стало багато слів, які донедавна вважали новими: ленінець, стахановець, жовтеня, комсомол, соцзмагання.

Мовці, як правило, знають значення історизмів, оскільки ці слова збережені в класичній літературі, їх використовують у творах на історичні теми, наукових розвідках. Однак поступово значення історизмів забувається. Мало хто визначить нині різницю, наприклад, між семантикою слів кобеняк (чоловічий верхній одяг, суконний довгий і широкий з відлогою) і кунтуш (верх-


ній розпашний чоловічий і жіночий одяг). Із часом слова цієї групи зовсім виходять з мови, напр.: пазушни-ця — «верхній одяг», голбець — «відгородка», голваж-ня — «міра для солі».

Історизми можуть повернутися в мову, втративши забарвлення застарілості, якщо відновляться позначу-вані ними реалії. Так, знову функціонують в українській мові слова прапорщик (після запровадження цього військового звання), тризуб, гривня, віче (після проголошення незалежності України).

Архаїзми. Деякі лексеми стають застарілими, архаїзмами, оскільки позначувані ними предмети, явища тощо починають називати іншими словами. Наприклад, лексеми уста, ланіти, вия, перст замінені відповідно словами губи, щоки, шия, палець.

Архаїзми (грец. агспаіоз — старий) — застарілі слова, які вийшли з ужитку у зв'язку із витісненням їх іншими словами.

Реалії, позначувані архаїзмами, не зникають із життя, а лише змінюють свою назву: вікторія — перемога, конфузія — поразка, індагацїя — допит, криця — сталь, одр — ліжко, отверзати — відкривати, зріти — дивитись, вельми — дуже.

Слова замінюють іншими лексемами з різних причин. Найважливішою з них є антиномія інформаційної та емоційної функцій мови. Поява емоційно забарвленого синоніма до існуючого нейтрального слова зумовлена емоційною функцією мови. Так, пальці колись позначали словом персти (пор. похідні слова перстень, наперсток). Імовірно, що початково лише незграбні персти іронічно називали пальцями, оскільки ця лексема асоціювалася зі словом палиця. Лексема шия (від дієслова шити — «те, що пришиває голову до тулуба») колись була лише іронічним синонімом до слова вия. Російська лексема глаза — «очі» в XVI—XVII ст. мала таке ж стилістичне забарвлення, як сучасне укр. баньки — «очі». Емоційні, знижені слова нерідко витісняють з мови нейтральні. Цей процес регламентується інформаційною функцією мови. Якщо емоційний синонім уживають частіше, ніж його нейтральний відповідник, він починає виконувати функцію основного виразника відповідної інформації, і тому сам стає нейтральним, втрачаючи емоційне забарвлення.

Слова архаїзуються також у результаті суспільного регулювання використання в мовленні власних і запо-


зичених слів (перемога і вікторія), зростання абстрактності лексики, що спричинює усунення слів з деталізуючими значеннями (пор. слово рука та архаїзми десниця — «права рука» й шуйця — «ліва рука»).

Архаїзми, як і історизми, теж можуть повертатися в мову. Так, після 1991 р. активно вживають українські слова мапа (замість карта), валіза (замість чемодан), відсоток (замість процент), обіг (замість оборот), тло (замість фон), книгозбірня (поряд з бібліотека), прав-ник (поряд з юрист), часопис (поряд з журнал), чинник (поряд з фактор), які раніше були заборонені чи замовчувані.

Історизми та архаїзми входять до пасивного шару лексики, який зрозумілий мовцям, але практично вживаний рідко. Застарілі слова широко використовують у художніх творах: архаїзми є засобом піднесеного або, навпаки, зниженого мовлення, а історизми переважно служать для передавання історичного колориту.

Неологізми

Розвиток науки, культури, суспільства загалом породжує нові поняття, предмети, явища, процеси. Для їх позначення утворюють нові слова — неологізми: примісячитись, марсохід, бомж, олігарх, кравчучка, Інтернет.

Неологізми (грец. пеоз — новий і 1о£ізтоз — судження) — слова, створені для позначення нових реалій дійсності.

Цей шар лексики протиставляють історизмам. Однак існують неологізми, що протистоять архаїзмам, тобто є новими назвами уже існуючих реалій. Слово зозуля було неологізмом у той час, коли витіснило давнішу назву цього птаха — зегзиця.

Усі слова мови колись з'явились, тобто колись були неологізмами. Для кожної епохи характерні свої неологізми. На початку XX ст. ними в українській мові були лексеми внутрішній, зовнішній, майбутній, які нині не сприймаються як нові. Втратила забарвлення новизни й велика група слів, створених протягом XX ст., напр.: бензовоз, гідропоніка, гуртожиток, звіроферма, космодром, літакобудування, телевізор.

Неологізми, отже, є категорією історичною. Нелегко з'ясувати, коли неологізм стає загальновживаним словом. Одні мовознавці вже не зараховують до неологізмів


рос. луноход, що з'явилось у 1970 р., інші вважають неологізмами навіть слова махновець, петлюрівець, відомі з часів громадянської війни. Як правило, слово залишається неологізмом, поки зберігається пам'ять про його виникнення. Для одних слів цей період триває 20—ЗО років, для інших, особливо істотних, часто вживаних, — майже 10 років. Неологізм втрачає ознаки новизни, коли він остаточно виходить з пасивного шару лексики і закріплюється в активному.

За сферою вживання розрізняють мовні та індивідуально-авторські неологізми.

М о в н і н е о л о г і з м и . До них належать нові слова, які з'являються для називання нових суспільно значущих явищ. Мовні неологізми стають відомими не з конкретного тексту, а починають вживатися водночас різними людьми в різних текстах. Це слова номінативного характеру, які використовує широке коло мовців: висотник, бульдозерист, атомохід, довкілля. Мовні неологізми належать до нейтральної лексики. їх автори здебільшого не відомі.

І н д и в і д у а л ь н о - а в т о р с ь к і н е о л о г і з м и ( о к а з і о н а л і з м и ) . Вони створені конкретним автором і вжиті ним у певному тексті зі стилістичною настановою, як новий підхід до зображення дійсності: Перегорюють зорі; Не дивися так привітно, Яблунево-цвітно (П. Тичина). Індивідуально-авторські неологізми використовують інші мовці лише як цитати. Абстрактний іменник дніпровість, утворений Ліною Костенко від слова дніпровий, без контексту сприймається як художній витвір поетеси.

У зв'язку з художнім, стилістичним навантаженням оказіоналізми, як правило, не стають мовними неологізмами. Проте якщо вони пов'язані з суспільно важливим явищем, то можуть стати його назвою і потрапити до активної лексики. Так, оказіоналізм російського письменника Михайла Салтикова-Щедріна (1826— 1889) головотяп нині став загальновживаним російським словом зі змістом «той, хто безглуздо веде справу». Від нього утворені похідні слова головотяпский та головотяпство, він запозичений українською мовою. У тексті П. Тичини Ударте у мідь, обезхмарте! Вірте! (не лірте!), ідіть ужито два оказіоналізми: обезхмари-ти й лірити. Перший з них у «Словнику української мови» поданий уже як загальномовне надбання. Український драматург Михайло Старицький (1840—1904)


запровадив в українську мову слова байдужість, мрія, майбутнє, незагойний, нестяма, співчувати та ін.

Індивідуально-авторські неологізми, що існують лише в мовленні, не тотожні потенційним словам , які утворюються без відхилень від існуючих норм словотвору, цілком уписуються у певний словотвірний тип. Так, за зразком прикметників п'ятиповерховий, шестиповерховий можна утворити нове слово з яким завгодно числом у першій його частині, напр.: тридця-тидев'ятиповерховий; за зразком прикметників українсько-англійський, французько-турецький можуть з'явитися будь-які аналогічні лексеми, напр.: українсько-індонезійський, басксько-український. Лише реальні ситуації, потреби суспільства зумовлюють утворення потенційних слів.

Оказіоналізми створюють для того, щоб привернути увагу до висловлювання, по-новому відобразити певний зміст. Для них характерний відступ від словотвірних норм, розширення меж існуючих словотвірних типів. Зафіксовано навіть такі оказіоналізми, які утворені з допомогою нових словотвірних типів і способів.

За способами утворення неологізми поділяються на семантичні та лексичні.

С е м а н т и ч н і н е о л о г і з м и . їх основою є поява нового значення в існуючому вже слові: морж — «водяний ластоногий ссавець» і «той, хто купається в крижаній воді», хвіст — «придаток на задній частині тіла тварини» і «академзаборгованість». Усі семантичні неологізми являють собою результат метафоричного чи метонімічного перенесення значення слова. Так, семантичні неологізми морж і хвіст за походженням є метафорами: людина, як морж, пірнає в холодну воду; академзаборгованість тягнеться за студентом, як хвіст за твариною. Найбільша водяна рослина з родини лататтєвих була відкрита в басейні Амазонки в часи, коли королевою Британської імперії була Вікторія. За цією часовою суміжністю (метонімія) рослину назвали вікторія.

Л е к с и ч н і н е о л о г і з м и . Це слова, що є новими як за значенням, так і за звучанням. Вони виникають у мові такими шляхами:

1) утворення в конкретній мові з існуючого в ній матеріалу: оглядач (від оглядати), завідувач (від завідувати). У цьому випадку до твірної основи (дієслівної) до-


лучається суфікс -ач і утворюється назва діяча, який виконує дію, виражену твірною основою. Це найпоширеніший шлях виникнення неологізмів;

2) входження діалектизмів у літературну мову: трембіта, полонина, плай. Вони є неологізмами лише в період переходу в літературну мову;

3) запозичення з інших мов: лайнер, телетайп, імпічмент. Цей шлях є постійно діючим джерелом нових слів у всіх мовах світу;

4) штучне створення із беззмістовних звукосполучень. Таких слів дуже мало. Наприклад, слово газ, придумане голландським природознавцем Яном-Ба-тистом Ван-Гельмонтом (1575—1644): він спирався на грец. сНаоз — «безформний стан» та нім. Сеізі — «дух»; кодак (апарат для фотографування), нейлон (вид синтетичного волокна) та ін. Спеціально підібрані звукосполучення широко використовують для створення товарних знаків. Лексеми кодак і нейлон теж є товарними знаками. Ці прості у вимові, фонетично благозвучні слова придумані для приваби покупців. Хімічна назва нейлону (полігексаметиленадипінамід) такої функції виконати не змогла б, а навпаки, відлякувала б людей.

Шляхи появи неологізмів є шляхами виникнення слів мови загалом. У мові з'являється слів набагато більше, ніж виходить з ужитку. Неологізми проникають у мову значно швидше, ніж застарілі слова перестають у ній використовуватися. Тому загальним наслідком динаміки лексичного складу мови є його зростання, збагачення.

Мовний статус і мовний вік неологізмів зумовлені історією реалій дійсності. Якщо певні нові реалії порівняно швидко стають неактуальними, то неологізми, не встигнувши втратити свого забарвлення новизни, переходять у розряд історизмів: лікнеп, продподаток, прод-розкладка, неп; соцтабір, КПРС. Деякі неологізми стали архаїзмами в результаті витіснення іншими словами, напр.: рос. шкраб (скорочення від школьний работник, нині учитель). У 20—30-ті роки XX ст. найвищу шкільну оцінку позначали словосполученням дуже добре, потім — відмінно, яке було витіснене розмовним п'ятірка. Нині, з уведенням у школі 12-бальної системи оцінок, і відмінно, і п'ятірка, які активно вживаються, прирече-


ні стати архаїзмами, оскільки будуть замінені новими словами.

У процесі розвитку людства виникать нові реалії. їх пізнання супроводжується номінуванням. Неологізми є найшвидшою і найефективнішою реакцією мови на ког-нітивну і комунікативну потреби суспільства.

Запозичення З найдавніших часів носії різних мов спілкуються

між собою: торгують, обмінюються культурними досягненнями, ведуть переговори. Внаслідок цього контактують різні мови, що призводить до запозичень.

Запозичення — перехід слів з однієї мови в іншу внаслідок взаємодії цих мов.

Співвідношення запозичених та корінних слів у різних мовах неоднакове. В українській мові запозичення становлять приблизно 10% її словникового складу, в англійській — майже 30% (найбільше з французької мови), в румунській — ггонад 40% (переважають із слов'янських мов), у японській — приблизно 70% (здебільшого з китайської мови). Мабуть, найбільш насичена іншомовними словами лексика корейської мови — їх тут майже 90% (переважно з китайської мови). Найменше запозичень, імовірно, в ісландській мові — усього кілька десятків (напр.: зукиг — «цукор», Ьеп-гїп — «бензин», зіігопа — «лимон»). Ісландська мова очищена від іншомовних слів, нові поняття в ній виражають спеціально створеними новими словами: {гат-зокп — «прогрес» (/гат — «вперед», зокп — «наступ»), кеітзкаиі — «полюс» (пеітиі «світ», зкаиі — «кінець»).

Чим давнішим є запозичення, тим важче його виявити. Такі загальновживані українські слова, як хліб, плуг, тин, походять з германських мов, а лексеми собака, хата — з іранських. Про складність встановлення факту давнього запозичення свідчить те, що існує гіпотеза, згідно з якою слова плуг і тин запозичені, навпаки, із праслов'янської мови в прагерманську (В. Мар-тинов), а також думка, що слово собака є незапозиче-ним, корінним слов'янським, похідним від кореня соб- (пор. займенник собі, рос. особь).



Переходячи в іншу мову, слово пристосовується до її закономірностей, входить у її лексичну систему. Адаптація запозичених слів передбачає:

1) набуття іншомовним словом граматичних категорій, що відсутні в мові-джерелі, але наявні у засвоюючій мові. Так, в українській мові слово майдан чоловічого роду, а чадра — жіночого, хоч у татарській та турецькій мовах, з яких запозичені ці лексеми, вони ніякого роду не мають (тюркським мовам не властива ця граматична категорія);

2) надання слову притаманної запозичуючій мові словозміни й пристосування до її системи валентностей. Наприклад, до укр. естрада, запозиченого через франц. езігайе (з лат. зігаіит — «настил»), долучено для збереження жіночого роду флексію -а, що зумовило його відмінювання {естради, естрадою тощо), хоч у французькій мові граматична категорія відмінка відсутня;

3) фонетичне оброблення слова для пристосування його до фонологічної системи запозичуючої мови. Цей процес може досить помітно видозмінити звукову будову слова. Наприклад, давні запозичення з латинської мови конопля й кіт нині істотно відрізняються звуковим складом від своїх джерел: сапаріз, саііиз. Ця розбіжність розвинулася поступово завдяки таким закономірним для слов'янських мов змінам: короткого [а] в [о], який у слові кіт уже на українському ґрунті перейшов у [і]; губного приголосного з наступним П] у сполучення [пл']; усуненню невластивих слов'янським мовам флексій. Українське слово верблюд, переходячи з мови в мову, невпізнанно змінило як звучання, так і значення. До слов'ян воно потрапило з готської: иІЬапаїиз — «верблюд», а до готської — з латинської: еіеріїапіез (множина) — «слони» (готи сплутали назви великих, для Європи екзотичних тварин). У латинську мову це слово прийшло з грецької, а до неї — з арабської: аі е/аз — «слон» (слово з означеним артиклем, який греки зрозуміли як початок лексеми). Арабська мова запозичила слово з давньоіндійської: іЬНаН — «слон». Дуже видозмінює звучання слів при їх запозиченні китайська мова з її усталеним комплектом складів. Так, Москва по-китайськи Мосике чи Мо, Київ — Цзиефу, Харків — Хаеркефу, Одеса —Аодеса.

За ступенем пристосування іншомовних слів до запозичуючої мови виокремлюють:


а) засвоєння — слова, що фонетично і граматично адаптувалися до запозичуючої мови, набули вигляду, притаманного корінним словам: гарбуз — із тюркських мов, нафта, школа — через польську і латинську з грецької мови;

б) власне запозичення — слова, у яких процес пристосування ще не завершився, які ще зберігають забарвлення іншомовності: невідмінювані слова кіно, метро, журі, какаду;

в) варваризми (грец. ЬагЬагізтоз — іноземний зворот) — слова з особливо виразним забарвленням інозем-ності, у яких адаптація щойно почалася чи взагалі ще не починалася. Варваризми не відповідають нормам запозичуючої мови: невідмінюваний прикметник беж — «світло-коричневий», міні, максі —. «назви спідниць відповідно до їх довжини», чао — «до побачення», ноу-хау — «новий прийом, спосіб, нова річ». Іноді вони навіть пишуться латинкою: англ. аіі гі&кі (ол райт) — «все гаразд», франц. тегсі — «дякую».

За шляхом запозичення розрізняють: а) усне запозиченню — здійснюється при безпосеред

ньому контактуванні носіїв двох мов, тому запозичується лише звучання слова. Так, на думку Л. Булаховсько-го, укр. лящ, імовірно, походить від рос. лещ у якаючій діалектній вимові. Усними запозиченнями є грецизми корабель, левада, лиман, огірок; тюркізми базар, могорич, харч, кавун, гарбуз, казан. Усним шляхом потрапили в норвезьку мову з давньоруської слова іоги — «базар», іоїк — «перекладач»,!зііке — «шовк». Запозичені таким шляхом слова зазнають значних змін;

б) писемне запозичення — здійснюється через літературу і тому може орієнтуватись не лише на звуки, а й на букви: слово Париж, що пишеться по-французьки Рагіз, але вимовляється [рагі]. Писемними запозиченнями є грецизми граматика, театр, гіпотенуза, гімнастика, олімпіада; латинізми календар, адвокат, лектор, аудиторія, студент, декан.

За способом запозичення виокремлюють: а) прямі запозичення — слова, які перейшли безпо

середньо з однієї мови до іншої. Так, якутські лексеми оруос — «жито», огуруот — «город» засвоєні безпосередньо з російської мови (рожь, огород) внаслідок прямих контактів цих мов;

б) опосередковані запозичення — слова, які перейшли з однієї мови в іншу через посередництво іншої (ін-


ших) мов. Наприклад , укр . жемчуг запозичене з вол-зько-булгарської мови (тюркська с ім 'я ) , до тюрків воно прийшло з китайської мови. Слово алмаз запозичене з грецької через посередництво арабської і тюркських мов.

Залежно від шлях ів та часу запозичення слово може істотно змінюватись. І м ' я Гай Юлій Цезар, що стало титулом володаря, прийшло в українську мову у формах цар, кесар, цісар, кайзер.

За характером запозичених слів розрізняють такі їх типи: а) лексичні запозичення — засвоєння слів у єдності

їх форми і змісту. Наприклад, запозичення з англійської: мітинг, траулер, трактор, гангстер, футбол, маркетинг, бізнесвумен, бос, спонсор;

б) кальки (франц. с а ^ и е — копія) — запозичення слів або фраз шляхом буквального, поморфемного їх перекладу. Українське хмарочос скальковане з нім. Ц^оі-кепкгаігег (ЇУоІке — «хмара», кгаігеп — «чесати»), а рос. небоскреб — з англ. зкузсгарег (зку — «небо», зсга-ре — «скребти»). Іншомовне походження кальок, я к правило, непомітне, виявити його можна в результаті спеціальних досліджень. Калькою лат. ехргеззіо — «вичавлювання; відчування, відчуття» є німецьке слово Аизйгиск — «вираження, почуття»;

в) семантичні запозичення — розвиток нового значення у корінному слові під впливом іноземного. Так, укр . риса — «лінія» набуло значення «властивість» під впливом франц. ігаіі — «стріла; штрих; риса характеру», узб. кураш — «єдиноборство, сутичка» за зразком рос. борьба означає «діяльність, скерована на досягнення певного результату». Семантичні запозичення деякі мовознавці відносять до кальок. Однак при калькуванні створюється матеріально нове слово, а при семантичному запозиченні з ' являється лише нове значення вже існуючого слова. Наприклад, під впливом франц. §аиске та йгоіі укр . лівий набуло значення «революційний», а правий — значення «реакційний» (на засіданнях Конвенту прогресивна партія монтаньярів сиділа зліва, а реакційна партія жирондистів — справа);

г) словотвірні запозичення — передавання певного значення за допомогою іншомовних морфем. Слово телефон утворене з двох грецьких коренів (іеіе — «далеко» і ркопе — «звук, голос») у XIX ст. в межах англійської


мови. На основі англійського кореня 1ііЧ> і французького суфікса -еиг в російській мові утворено лексему лифтер. До словотвірних запозичень належить значна кількість наукових термінів, як і традиційно утворюються з допомогою грецьких та латинських морфем. Цей тип запозичення протилежний калькуванню;

ґ) зворотні запозичення — виявляються в тому, що слово потрапляє в іншу мову, а потім повертається назад уже в новій формі і з новим значенням. Так, слов 'янське господин — «пан» було запозичене угорською мовою, а звідти прийшло в говірки української мови я к ґазда — «господар». Слов 'янське колесо, запозичене італійською мовою, набуло в ній значення «кінний екіпаж» (саіеззе, саіеззо) і з цим значенням повернулось у польську мову я к коїазка, а з неї й у російську — коляска.-

Серед запозичень окрему групу становлять інтер-націоналізми — слова, що наявні в багатьох мовах світу. До них належить здебільшого суспільно-політична та наукова термінологія: рос. биология, диаметр, университет, у к р . біологія, діаметр, університет, осет. биологи, диаметр, университет, калм. биолог, диаметр, университет, нім. ВіоІо§іе, Біатеіег, ІІпюегзііаі, англ. Ьіоіоду, йіатеіег, ипшегзііу, тур. ЬіуоІо}і, йіуатеі-ге, йпіиегзііе.

Джерелом інтернаціоналізмів є грецька та латинська мови: бібліотека, парадигма, теорема, фотографія походять із грецької; декрет; ректор, суфікс, комутатор — з латинської . Більшість інтернаціоналізмів є словотвірними запозиченнями. В епоху середньовіччя до інтернаціоналізмів увійшло чимало слів арабського походження: алгебра, адмірал, зеніт, іслам. У пізніші часи джерелом інтернаціоналізмів стали французька (артилерія, бюро, мораль, політика), німецька (арфа, гросмейстер, солдат, траур) й англійська (аврал, джаз, радар, чек, бізнес) мови.

Ставлення до іншомовних слів завжди обумовлене конкретними історичними обставинами. Небажаним є надмірне використання запозичень, а також намагання очистити мову від іншомовних слів. Суспільна практика людей, історичний розвиток мови відбирають із запозичених слів необхідні, відкидаючи зайві , тобто ті, як і позначають поняття , що вже мають у мові цілком прийнятне вираження.


Табу і евфемізми

Істотним чинником розвитку лексичної системи мови є табу. У первісних народів воно полягало в ритуальній забороні певних дій. Однак властиве первісному мисленню ототожнення предмета і його назви призводило й до заборони слів, зокрема найменувань богів, деяких тварин, вогню, сонця, хвороб тощо. Тому табу стало причиною зникнення багатьох слів.

Табу (полінез. Іари (ІаЬи) — цілком виділений) — заборона використання певних слів, зумовлена моральними, культурними факторами.

Так, у слов'янських мовах зникла давня назва ведмедя, представлена в грецькій — агкіоз, латинській — игзиз. Табу завжди призводило до перейменування. Замість старої назви слов'яни почали називати цю тварину описово — медвідь, тобто «медоїд». Подібний процес відбувся в мовах германців (нім. Ваг — «ведмідь», буквально значить «бурий»), балтів (лит. Іокув означає «лизун»). Нова назва ведмедя могла зазнавати повторного табуювання. Російський письменник та мовознавець Володимир Даль (1801—1872) наводить такі російські народні замінники слова медведь: бирюк, ай, аев, зверь, черний зверь, лапистий зверь, лесник, рамен-ский, урманньїй, ломака, ломига, костоправ, Михайло Иваньїч Топтьігин, косолапий, куций, куцьік, косма-тьш, космач, мохнатий, мохнач, лешак, леший, лес-ной черт, черная немочь, Мишка, Мииіук, Потапич, сергацкий барин, лесной архимандрит, сморгонский студент.

Заборонені слова заміняють евфемізмами.Шими можуть бути лексеми, які вказують на зовнішні ознаки, характер, місце перебування тощо тієї реалії, яка позначена табуйованим словом.

\ у Евфемізми (грец. еирпетізтоз — пом'якшений вираз) — слова, які використовують замість табуйованих лексем.

*4' Коли папуас, замість забороненої під час рибальства назви вогню Ьіа, говорить патваги — «квітка», він уживає евфемізм. Співвідношення табу та евфемізмів є різновидом синонімії^ Крім того, оскільки йдеться про вилучені з використання та запроваджені в ужиток слова, їх цілком правомірно зіставити з архаїзмами та неологізмами.

І'озвиток лексичної системи мови 231

Табу переважно заміняють описовими словами-ха-рактеристиками, які не дають реалії прямої назви, а вказують на певну її ознаку: змія — буквально «земна»; Той, що греблі рве, Той, що в скалі сидить — «нечиста сила» (Леся Українка).]Евфемізмами можуть бути і запозичення: давньоруські назви коня — лоша, лошадь (з тюркських мов) та фарь (з грецької мови). Давня назва собаки заступилась описовим словом пес (пор. рос. пес-трий) або запозиченням з іранських мов собака. Евфемізм може бути маскувальним, тобто давати позитивну оцінку негативним явищам (болг. краса — «змія», укр. діалектне тітка — «малярія») або негативну оцінку позитивним явищам (укр. худоба — «чотириногі свійські сільськогосподарські тварини»).

\ Явище табу спостерігається і в наш час, хоч ототожнення слова й предмета залишилось у далекому минулому. Новітні табу ґрунтуються на різних суспільно-політичних та морально-етичних факторах. Нині забороні підлягають непристойні слова, зокрема лайки, лексеми, які вважають неввічливими. Табуюються слова, що стосуються військової таємниці. Наприклад, говорять про енську частину замість її точної назви. Нову військову машину в часи Першої світової війни для збереження таємниці іменували при транспортуванні водяний бак (англ. и>аіег іапк). Від цього евфемізму й походить назва машини — танк.

Отже, явище табуювання не зцижує здатність мови виконувати комунікативну функцію, оскільки замість заборонених слів з'являються нові — евфемізми.


1. Чому в мові відбуваються лексичні зміни? 2. У чому полягає відмінність між історизмами та архаїзмами? 3. Наведіть по п'ять прикладів історизмів і архаїзмів. 4. Охарактеризуйте неологізми. 5. Як виникають у мові лексичні неологізми? 6. У чому полягає адаптація запозичених слів? 7. Охарактеризуйте групи запозичених слів. 8. Встановіть за допомогою «Етимологічного словника україн

ської мови» походження таких слів: жоржина, кришталь, лев, мумія, парламент.

9. Чому деякі слова зазнають табуювання? 10. Що таке евфемізми?


3.5. Розділи лексикології Дослідженням слова, крім лексикології, займають

ся й такі лінгвістичні дисципліни, як семасіологія, оно-масіологія, ономастика, етимологія, фразеологія, лексикографія. Деякі мовознавці, зокрема Л. Булахов-ський, вважають їх окремими, самостійними розділами мовознавства, Ю. Маслов і В. Кодухов кваліфікують усі ці лінгвістичні дисципліни як розділи лексикології.

Семасіологія

Значення слова ще називають семантикою (грец. зетапіїкоз — той, що означає). Семантику мають усі одиниці мови, крім фонем, тобто морфеми, слова, словосполучення, речення і тексти, тому вони називаються значеннєвими одиницями мови.

Вивчення значення слів є найголовнішим завданням лексикології. Ним займаються два її розділи — семасіологія та ономасіологія. Ці розділи відрізняються тим, що семасіологія вивчає семантичний аспект слова від знака до значення (від думки про мовне позначення речі до самої речі), а ономасіологія — від значення до знака (від речі до думки про її мовне позначення). Деякі мовознавці вважають, що семасіологія є наукою про значення, а ономасіологія — вченням про позначення, номінацію.

Семасіологія (грец. зетазіа — значення) — розділ лексикології, що вивчає закономірності відображення певним звучанням певного предмета чи явища об'єктивної дійсності, а також зміни, які відбуваються в такому відображенні; теорія значення.

Російський мовознавець Володимир Звегінцев (1910—1988) зазначав, що семасіологія, яка виокремилась як самостійна галузь знань у першій третині XIX ст., зосередила свою увагу на встановленні принципів і типів класифікування змін значення слова. На той час вона вивчала процеси розширення, звуження, зміщення значення слів, явища метафоричного й метонімічного його перенесення.

З початку XX ст. до цих напрямів досліджень долучилися пошуки семантичних законів. Французький мовознавець Антуан Мейє (1866—1936) вважав, що семантичних законів не існує, оскільки кожне

і'озділи лексикології 233

слово розвивається індивідуальним шляхом, і тому можна вивчати лише тенденції розвитку окремих слів. Однак здійснене О. Потебнею поглиблення концепцій ннутрішньої форми слова і особливо його думки про семантичні відношення слів і багатозначність стали осно-ною теорії семасіології й стимулювали пошуки семантичних законів. Спробу формулювання таких законів першим здійснив російський мовознавець Михайло Покровський (1868—1942) ще в 1896 р., висловивши думку, що схожим чи протилежним за значенням словам характерні «паралельні семасіологічні зміни», а це свідчить про закономірності семасіологічних явищ. Цю думку він обґрунтував матеріалами латинської та інших мов.

Про одну з таких семасіологічних закономірностей (семантичний закон) свідчить виникнення назв грошей у різних мовах. Лексема гроші і назви окремих грошових одиниць у різних мовах походять переважно від того матеріалу, який слугував «усезагальним еквівалентом». У Київській Русі грошовими одиницями були куна, векша та ін., що вказує на існування «хутряних грошей», хоч куни й векші не обов'язково були шкірками куниці й білки. Існувала на Русі й грошова одиниця скот-ь, навіть князівська скарбниця називалася скотьница. Слово скот-ь в значенні «гроші» (а не лише «худоба») було запозичене в готську, а відтак і в інші германські мови.

Пізніше гроші почали виготовляти з металів, переважно дорогоцінних, тому з 'явилися нові назви: грец. агзугіоп — «гроші», вщаг§уГоз — «срібло»; лат. аг-депіит — «срібло» і «гроші». Польська грошова одиниця гіоіу походить від гіоіо — «золото». Найстаріші давньоруські металеві гроші мали назву гривьна, оскільки спочатку це була металева прикраса, яку носили на шиї (на гриві). Прикраса гривьна (укр. гривня) стала назвою грошей не тому, що був звичай робити намисто з монет, а тому, що цю прикрасу почали використовувати як грошову одиницю, іноді розрубуючи її на шматки. Як і рос. рубль (вщрубить), укр. карбованець названо за способом виготовлення: карбувати — «робити насічки» (на обводі монети). Слово карб — «зарубка» запозичене з нім. КегЬе — «зарубка, насічка».

Загальна назва гроші теж пов'язана з металом, але через конкретну грошову одиницю. Це запозичення з чес. §гоз (грошова одиниця), яке через стару німецьку мову прийшло з лат. §гоззиз йепагіиз — «товстий ди-


нар» (був і тонкий). Запозичене, отже, лише означення §го8зиз — «товстий». Російська лексема деньги запозичена з татарського Іапка — «гроші; срібна монета».

Виникнення цієї лексико-семантичної групи вказує на наявність семантичного закону: слова одного типу мають однакові семантичні шляхи появи. їх може бути кілька, але кожним із них розвиваються лексеми різних мов незалежно одна від одної.

У другій половині XX ст. фахівці з семасіології дійшли висновку, що існують не тільки семантичні закони, а&семантичні універсал ії. При цьому абсолютні семантичні універсали (синонімія, полісемія, омонімія, метафора, звуження й розширення значень), які сформулював англійський мовознавець Стефан Уль-ман (1914—1976), виявилися тривіальними, самоочевидними: вони характерні для кожної мови. Більш інформативними й вагомими стали статистичні семантичні універсали, тобто такі, що наявні в багатьох мовах, але не в усіх. Зокрема, до них належать такі семантичні переходи: голова (частина тіла) — керівник, начальник; фізична вага — суспільна вагомість; смак (страви) — оцінка (будь-чого); твердість (фізична) — суворість (характеру); серце — душа, душевність.

Отже, семантичні закони і семантичні універсали існують. Однак їх важче виявити, ніж фонетичні закони, тому що звуків у кожній мові мало, а слів — дуже багато. Семасіологія простежує шлях від знака (словесної оболонки) до значення, тобто наповнення словесної оболонки змістом і зміни цього змісту.

Ономасіологія

Слова відображають об'єктивну дійсність, називаючи її предмети, явища, процеси тощо. Проблемами номінації займається ономасіологія, яка виникла у першій половині XX ст.

Ономасіологія (грєц. опота — найменування і Іо£оз — слово, вчення) — розділ лексикології, який вивчає принципи і способи номінації.

Кожен акт номінації відбувається в мовленні й закріплюється (або не закріплюється) згодом у мові. Номінація є складним процесом, який охоплює такі етапи:

І'озділи лексикології 235

1) вибір предмета, явища, що підлягає найменуванню; 2) осмислення і попереднє оцінювання цієї реалії,

що дає змогу обрати чи створити відповідний лексичний засіб;

3) встановлення зв'язку між обраним лексичним засобом і предметом, що підлягає номінації. Цей зв'язок стає значенням слова і відображається в назві предмета.

Наприклад, для предмета, з допомогою якого добувають вогонь, характерні такі ознаки: дерев'яна скалка; голівка з сіркою; дає вогонь. Осмислення цих ознак зумовило утворення його назви. За дерев'яною основою та її формою росіяни почали вживати слово спичка; за легкозаймистою голівкою українці запровадили назву сірник, а поляки за результатом (одержанням вогню) утворили слово гараїка. Три мови, використавши три основні ознаки сірників, здійснили номінацію цього предмета. Такий акт є обов'язковою умовою появи нового слова та нового значення у вже існуючому слові.

Ономасіологічні дослідження встановлюють зв'язок номінації з предикацією. Спочатку формулюють судження про річ, виражене реченням, тобто предикативною одиницею, потім воно згортається до лексеми, тобто номінативної одиниці: Машина возить бензин —> бензовоз; Він кохає —> закоханий. Результатом згортання того самого судження можуть бути різні варіанти, напр.: Він учиться в школі —> школяр, учень. Отже, кожне похідне слово є згорнутим реченням, яке передувало йому. На думку російського мовознавця Івана Мє-щанінова (1883—1967), історично процес номінування був одночасно процесом створення речень.

Будучи частиною загальної теорії семантики, ономасіологія досліджує, як сприйняття речі, явища (факту об'єктивної дійсності) перекодовується в слово (факт мови). Цей розділ лексикології встановлює механізми появи лексем або їх семем, доповнення чи видозміни мовної картини світу.

Ономастика

Для позначення одиничних реалій дійсності у мові існують власні назви, або оніми. їх дослідженням займається ономастика. Хоч зацікавлення власними назвами, спроби їх вивчення, укладання словників антропо-


німів і топонімів існують уже давно, однак у наукову галузь ономастика виокремилася лише в XX ст.

Ономастика (грец. опотавііке — мистецтво давати імена) — розділ лексикології, що досліджує сутність, специфіку, будову, групування, походження, закономірності функціонування та розвиток власних назв.

Власні назви прямо чи опосередковано утворені від загальних назв, але це не означає, що в процесі розвитку мови спочатку виникли загальні назви, а потім власні. Раніше не розмежовувалися ці дві групи, були слова, серед яких згодом почали розрізняти загальні та власні назви. Про це свідчать значення найдавніших топонімів — назв рік, гірських масивів тощо. Назви майже всіх великих рік мають у різних мовах семантику «ріка» або «велика ріка»: Амур (нівхське), Єнісей (хантийське), Лена (евенкське), Міссісіпі (індіанське), Нігер (туарег-ське), Ніл (семітське), Об (іранське), Рейн (галльське). В основу назв гірських масивів закладено значення «гора»: Альпи — «гори» (кельтське), Кавказ — «білосніжні гори» (іранське), Карпати — «скелясті» (фракійське), Тянь-Шань — «небесні гори» (китайське) тощо.

Особливість цих назв пояснюється тим, що найдавніші люди знали невелику територію свого племені, бачили лиш одну ріку, тому називали її просторіка. Це була власна назва, що водночас являла собою і загальну. Пізніше зростання масштабів рухливості етносів, краще опанування географії спричинили усвідомлення того, що назви ріка для позначення багатьох рік недостатньо, адже їх треба якось розрізняти. Тому географічні об'єкти почали називати за їх ознаками: Бистриця, Глинниця, Кам

Криничний, Синюха, Чорновідка. З появою держав і приватної власності назви нерідко стали вказувати на ім'я засновника чи володаря: Київ, Чернігів, Ніжин, Переяслав, Володимир.

Складний шлях розвитку пройшли й антропоніми. Спочатку всі люди мали тільки по одному імені, а вже значно пізніше з'явилися такі категорії, як спадкове ім'я, тобто прізвище, ім'я по батькові тощо.

Ономастика дає багатий матеріал для історії мови, історії народу, її даними користуються археологи, етнографи, географи та ін. Наприклад, назва Дніпро (дав-ньоруськ. Д-ьніпрь) є композитом, друга частина якого -іпр походить із фракійської мови, де означає «широкий». Топонім Дніпро був, імовірно, давньоєвропей-

І'озділи лексикології 237

ською назвою цієї ріки. Скіфи, що з'явилися біля неї у VIII ст. до н. є., додали до існуючої назви своє слово зі значенням «ріка», пор.: осетинське аіоп — «ріка». Отже, значення назви Дніпро — «ріка широка». Слов'яни, що здавна жили біля Дніпра, мали свою назву цієї ріки: Слову тич (зафіксована в «Слові о полку Ігоревім»), Славута (в українських думах). Ці похідні форми вказують на давнішу, незасвідчену назву — Слова, яка має індоєвропейську структуру і означає «текуча». Слов'янська назва Слова вийшла з ужитку, заступившись іншомовною назвою Дніпро, але збереглося похідне слово слов'яни — «люди, що живуть біля річки Слова».

Усі топоніми, антропоніми, теоніми (назви богів тощо) та інші розряди власних назв зберігають певну інформацію. Так, завдяки аналізу географічних назв український мовознавець Андрій Білецький (1911—1995) дійшов висновку, що у Греції було давнє слов'янське населення. Російський мовознавець Олег Трубачов (1930—2002) виявив значні індоарійські впливи в басейні Азовського моря та в Криму.

У художньому тексті дані ономастики мають мистецьку цінність. Цей ономастичний напрям називають літературною ономастикою, рідше поетичною ономастикою або поетикою онімів. Якщо батьки називають своїх дітей, коли ті ще маленькі, то письменник придумує імена для персонажів, які, як правило, є дорослими, характери яких він знає. Тому автор часто пов'язує персонаж та його наймення, щоб воно сприяло створенню образу. Це найбільш характерне для дитячих та гумористичних творів, пор. імена персонажів у казці М. Трублаїні «Мандри Закомарика»: Закомарик, Закомашка, Завждишукай, Усезагуба, Гегекало. Дуже уважно й дбайливо ставилися до підбору імен та інших онімів усі видатні письменники. Наприклад, М. Коцюбинський замінив прізвище центрального героя повісті «Райа тог^апа» Побідаш на Волик. Перше приваблювало своєю двозначністю: сподівалися на побіду (перемогу), а опинилися по біді. Друге відверто й однозначно вказує, що усе життя працювали, як воли.

Онімія художнього тексту є засобом створення художнього цілого, робить яскравими художні образи, передає глибинний зміст, являє собою засіб художньої виразності, напр.: Ох, як вас люди називали ловко! / Не-куйбіда, Майбоженко, Чумак, / Пустикота, Заверни-вовка, І Нетудихата, Неїжмак (Ліна Костенко).


Кожна мова має дуже багато власних назв, які містять величезну інформацію, мають значне мовне навантаження і потребують дослідження. Цим займається теоретична, описова, історична, прикладна та літературна ономастика, що нині активно розвивається.

Етимологія

ч ' Розвиток і збагачення новими словами лексичної системи зумовлюють вивчення походження її компонентів, з'ясування внутрішньої форми слова. Розв'язанням цих проблем займається етимологія.

. Етимологія (грец. е(утоІо£іа, від еїитоп — істина і Іо£оз — сло-\ / ' во, вчення) — розділ лексикології, який досліджує походження

слів.

Слово, як правило, походить від іншого, рідше від двох лексем. Слово, від якого твориться інше, є твірним, або мотивуючим, а слово, утворене від нього, — похідним , або мотивованим. Так, лексема моряк мотивована словом море, а лексема морячка — словом моряк. У першому випадку мотивуючою є лексема море, а в другому — моряк.

При вивченні відношень між мотивуючим і мотивованим словами встановлюють, як пов'язана семантика цих слів; якими спеціальними засобами мотивоване слово утворене від мотивуючого; коли відбулося це утворення, тобто коли з'явилося конкретне слово в мові чи, якщо йдеться про запозичення, коли воно прийшло в мову з іншої мови.

Так, слово столиця пов'язане зі словом стіл (дав-ньоруськ. стол-ь), однак семантичні відношення цих слів нині віддалені. Якби в час утворення слова столиця від лексеми стіл остання мала сучасне значення, то слово столиця мало б означати «столярна майстерня» або «їдальня» (пор.: рос. столовая), але ніяк не «головне місто держави». Однак давніше слово столг мало ширше коло значень: «різні меблі для сидіння», зокрема «лава», «стілець», а також «трон», «престол» (спеціальне сидіння володаря). У «Слові о полку Ігоревім» написано: Осмомислі Ярославе, високо сідиши на своєму златокованнімь столі. Населений пункт, де був розташований княжий трон, на основі метонімії почали називати стол. Від цього значення слова стол — «місто, де

Розділи лексикології 239

розташований княжий стіл» (пор.: стольний град) і ут-норене за допомогою суфікса -иця слово столиця.

Усі слова мови поділяють на: — етимологічно прозорі: слова з виразною внутріш

ньою формою, напр.: листати, листівка (внутрішня форма — «лист»), кусачки (внутрішня форма — «кусати»);

— етимологічно непрозорі: деетимологізовані слова, внутрішня форма яких затемнена або взагалі втрачена, напр.: лист, кусати.

Спеціального етимологічного вивчення потребують етимологічно непрозорі слова. У цих дослідженнях спираються на різні принципи.

1. Фонетичний принцип. Він полягає в тому, що, з'ясовуючи етимологію слова, треба керуватися фонетичними законами. Наприклад, укр. начальник — «керівник» і польс. пасгеїпік — «керівник» дуже схожі і за змістом, і за формою. Однак це слова різної етимології, про що свідчить порушення фонетичного закону: укр. [а] в такій позиції не може відповідати польс. [є]. Українська лексема начальник походить від слова начало, яке своїм історичним коренем має компонент -ча- (пор.: початок), а польське пасгеїпік пов'язане зі сполученням па сгеїе — «на чолі» і має корінь сгеї- (пор.: укр. чоло). Етимологічно не пов'язані між собою дуже схожі слова мимохіть (пор.: хотіти) Та мимохідь (пор.: ходити): різне походження їх виявляється в тому, що кінцеве [т] не може відповідати [д]. В українській мові діє фонетичний закон: кінцеві дзвінкі приголосні не оглушуються. Навіть повний фонетичний збіг коренів слів ще не свідчить про етимологічний зв'язок. Так, укр. поле та поліно (корінь пол-) мають різне походження. Спільнослов'янське слово поле утворене за допомогою суфікса -І- від того ж кореня, що й рос. полий — «порожній». Словом поле називали порожню, тобто не порослу лісом, місцевість. Лексема поліно походить від дієслова політи — «горіти» (пор.: полум'я, палати) і означає буквально «те, що горить, придатне для вогнища».

2. Семантичний принцип. Він передбачає з'ясування під час етимологічного дослідження семантичних зв'язків слів, закономірностей семантичних переходів. Слово горе етимологічно пов'язане з дієсловом горіти на основі значення «те, що палить», «те, що мучить». Слово гіркий також походить від горіти, про що свідчить значеннєвий ланцюжок: «гарячий» — «неприємний» —


«їдкий на смак». Семантичний принцип діє менш послідовно, ніж фонетичні закони. Так, синоніми путь і дорога з'явилися різними семантичними шляхами: слово путь в індоєвропейській мові мало семантику «подолання небезпек», а лексема дорога у праслов'янській мові означала «заглиблення, рівчак». Тобто перше слово вказувало на небезпечність шляху, а друге — на його розташування вздовж водотоку.

3. Словотвірний (морфологічний) принцип. Цей принцип ґрунтується на з'ясуванні при етимологічному дослідженні морфемної структури слова. Слова творяться від інших слів, як правило, за допомогою спеціальних морфем (суфіксів, префіксів тощо). Виявлення їх у похідному слові може викликати труднощі, оскільки морфеми перестають виділятися внаслідок фонетичних процесів або спрощення. Так, внаслідок пом'якшення приголосних у праслов'янській мові зник суфікс -у у слові поле: сполучення [Щ перейшло в пом'якшене [л7], яке в українській мові стверділо. Історичний суфікс -р- виявляється у словах жир, пир під час зіставлення їх з дієсловами жити, пити. Нині він змертвів, з його допомогою не утворюються нові слова. Прикметниковий суфікс -с- також змертвів: русий утворене від рудий унаслідок спрощення [де] -» [с].

4. Генетичний принцип. Він полягає в тому, що для з'ясування походження слова його зіставляють не тільки з іншими словами мови, до якої воно належить, а й зі словами інших споріднених мов. На слов'янському ґрунті слово рука абсолютно незрозуміле. Зіставлення його з лит. гепкй — «збираю» засвідчує, що воно похідне від слова зі змістом «збираюча»: лексема характеризує руку як знаряддя первісної праці.

5. Речовий принцип. Виявляється в тому, що при вивченні історії слова необхідно виходити за межі мови, звертатись до реалій об'єктивної дійсності, суспільних звичаїв тощо. Назва рослини лобода походить від індоєвропейського кореня *аІЬЬ- — «білий» (пор.: лат. аі-Ьиз — «білий»). Пояснення такої етимології цього слова наявне в реальній дійсності: листя цього бур'яну вкрите білим пилком. Походження рос. бабочка — «метелик» можна зрозуміти на основі стародавніх язичницьких вірувань у переселення душ: бабочка — «душа бабки, жінки-предка». Звернення до історії народу є дуже істотним, зокрема, при з'ясуванні походження запозичених слів.


6. Просторовий принцип. Цей принцип полягає в тому, що географічна локалізація слова є дуже істотним показником його походження, особливо у випадку запозичення. Так, територіальне поширення лексеми баран у слов'янських мовах дало змогу О. Трубачову вважати, що вона за походженням є східним запозиченням з іранського *оагап, д.-інд. игапа — «ягня, баран» при тюркському посередництві.

Встановлення етимології слова, його первісної семантики, зіставлення етимологічного значення лексеми і її сучасного значення дають змогу з'ясувати історію слова. Тому етимологія має важливе значення для історії мови загалом.

Фразеологія

Компоненти лексичної системи поєднуються в мовленні, утворюючи сполучення слів. Одні з них є вільними, створюваними в процесі мовлення: мити голову, висловити думку, інші — сталими, стійкими, відтворюваними в готовому вигляді, тобто фразеологізмами: сушити голову, спадати на думку.

Фразеологізми (грец. рЬгазіз — зворот і Іо§ізтоз — вислів) — неподільні, цілісні за значенням сполучення слів, які відтворюються в мовленні.

Стійкість і відтворюваність зближують ці лексичні одиниці зі словами, що особливо виразно виявляється при розгляді їх семантики. Значення фразеологізму подібне до цілісної семантики лексеми, а не до складеної семантики вільного словосполучення. Наприклад, зміст вільного словосполучення лікувати зуби породжений поєднанням дієслова лікувати та залежного іменника зуби. Значення фразеологізму зуби з'їсти (на чомусь) — «набути великого досвіду» (в чомусь) фактично не залежить від семантики слів зуби та з'їсти: тут відбувся семантичний зсув, унаслідок якого значення окремих слів зуби та з'їсти цілком утратилося. Тому складники фразеологізмів вважають не словами, а компонентами.

Фразеологізм є не комбінацією знаків, а єдиним знаком, якому властиві вторинність і складеність, оскільки історично він складений з первинних елементів — слів.

242 Лексиколоіін

Притаманні фразеологізмам також ознаки, які відрізняють їх від лексем і характеризують як явища, перехідні від словосполучень до слів. Так, фразеологізмам на відміну від слів властиві формальна вільність компонентів (зуби з'їсти, зуби з'їла, зуби на веслуванні з'їв), варіативність: рівноцінними є вислови зуби з'їсти, зуби проїсти, зуби попроїдати. Це свідчить про утворення фразеологізмів на основі вільних словосполучень.

Стійкі сполучення слів тісно пов'язані з лексичним рівнем мови, але не збігаються з ним. Вони належать до проміжного рівня мови — фразеологічного, який досліджує фразеологія. \^ Фразеологія (грец. рїігазіз — вираз, зворот і Іо£ов — слово, вчен

ня) — розділ мовознавства, який досліджує фразеологізми; сукупність фразеологізмів конкретної мови.

—- Основними завданнями фразеології є з'ясування складу фразеологічної системи, класифікування стійких сполучень слів.

За ступенем мотивованості значення виокремлюють фразеологічні зрощення (ідіоми), фразеологічні єдності (фраземи), фразеологічні сполучення (фразеологічні вирази).

Ф р а з е о л о г і ч н і з р о щ е н н я ( і д і о м и ) . Значення цих стійких сполучень не мотивоване, не залежне від семантики їх компонентів: збити з пантелику — «заплутати кого-небудь», собаку з'їсти — «набути досвіду» (в певній справі). Фразеологічні зрощення є деети-мологізованими сполученнями слів, що цілком втратили свою внутрішню форму. Пояснити їх досить важко. У фразеологічних зрощеннях нерідко зафіксовані слова, які в інших випадках не вживаються: баглаї бити, байдики бити — «ледарювати», сказати на балай (га-лай-балай) — «сказати необдумано», точити баляси (баляндраси) — «весело розмовляти», взяти в помку (в помки) — «запам'ятати». Якщо лексеми помка — «пам'ять», баляси — «виточені фігурні стовпчики поручнів балкона чи сходів» вказані в «Словнику української мови», то компоненти баглаї, байдики, балай (галай-ба-лай) існують тільки в ідіомах. Компонент українського фразеологічного зрощення на пти (іронічна відповідь на запитання «на що?»), зафіксований у словнику Б. Грін-ченка, зберігає найдавнішу, ще праслов'янську, безсуфіксну назву птаха — *рт>іа (у знахідному відмінку мно-

І'и:іділи лексикології 243

кини), втрачену в усіх слов'янських мовах (пор.: похідні птах, птиця^. і

Ф р а з е о л о г і ч н і є д н о с т і (фраземи),і__3міст цих стійких сполучень мотивований дещо переосмисленим значенням окремих їх компонентів: сісти в калю-'"'.</ ~~. «зазнати невдачі», роззявити рота — «здивува-•\псь»^тугий на вухо — «той, що недочуває». Однак у фраземах семантичний зсув не є настільки кардинальним, щоб призвести до розриву прямого й переносного ;шачень. Як правило, у фразеологічній єдності переосмислюється лише один з її компонентів, а не всі, як у фразеологічних зрощеннях.

Ф р а з е о л о г і ч н і с п о л у ч е н н я ( ф р а з е о л о г і ч н і в и р а з и ) . їх семантика мотивована значеннями компонентів, тобто вона є аналітичною, розділеною між окремими складниками (подібно до значення вільних словосполучень): біле м'ясо, чорний хліб. У фразеологізмах цієї групи нерідко трапляються компоненти з вузькою, вибірковою сполучуваністю. Можливі поєднання слів нагле нещастя, нагла хвороба, нагла смерть, але не можна сказати: наглий день, нагле весілля, нагла радість. В українській мові існує фразеологічний вираз надати слово, однак його компонент надати не поєднується, наприклад, з лексемою догана.

Деякі мовознавці вважають фразеологічні сполучення та фразеологічні вирази різними класифікаційними групами фразеологізмів. Так, до фразеологічних сполучень відносять фразеологізми з одним вільним компонентом і другим фразеологічно обмеженим: нагле нещастя, заклятий ворог, шкірити зуби. Фразеологічними виразами вважають поєднання цілком вільних слів, які стали стійким сполученням завдяки походженню з визначного тексту, частому використанню: апостол правди і науки, незлим тихим словом (згадати), бувайте здорові.

До стійких сполучень слів належать складені терміни. За ступенем свого семантичного злиття вони можуть бути розподілені між усіма трьома групами фразеологізмів: адамове яблуко, грудна жаба — фразеологічні зрощення; благородні метали, земна вісь — фразеологічні єдності; температура кипіння, зубні приголосні — фразеологічні сполучення. -— Класифікацію фразеологізмів за ступенем мотивованості запропонував В. Виноградов. Значну увагу приділяли проблемі класифікування фразеологізмів російські


мовознавці, зокрема Микола Шанський Днар. 1922)\ Олександр Молотков)(нар. 1916), українські лінгвісти' Лариса Скрипник (1921—2004), Григорій Удовиченко (нар. 1917), Віктор Ужченко (нар. 1935). На основі різних критеріїв вони розробили ряд класифікацій фразеологізмів. )

-г~~ За походженням фразеологізми поділяють на корін-I ні та запозичені. і К о р і н н і ф р а з е о л о г і з м и . До цієї групи нале-| жать стійкі сполучення слів, основою яких є лексеми / власної мови. Корінні фразеологізми являють собою ви-ю яв національного менталітету. Так, серед українських ' фразеологізмів виокремлюють:

а) спільнослов'янські — характерні для всіх слов'янських мов. Утворені вони дуже давно, тому причини їх виникнення не з'ясовані: бити в очі — «привертати увагу», ні в зуб — «не розуміти», бабине літо — «сонячні дні на початку осені»;

б) східнослов'янські — притаманні лише українській, російській та білоруській мовам. Мотивація таких фразеологізмів більш прозора: під гарячу руку — «в момент великого роздратування», ні світ ні зоря — «рано» . Деякі східнослов'янські фраземи мають конкретну історичну мотивацію: шапка Мономаха (за переказом, належала київському князеві Володимиру II Всеволодовичу (1053—1125), названому Мономахом на честь візантійського імператора Константина Мономаха, з родини якого походила мати Володимира II; імператор надіслав йому цю шапку — вінець, символ влади), вислів КНЯЗЯ

Святослава іду на ви («йду вас воювати» — цими словами Святослав попереджав ворогів, ідучи на них походом);

в) власне українські — існують лише в українській мові й утворені на ґрунті її лексики: сліпці сватають — «хочеться спати», утерти маку, дати кучми — «побити», на руку ковінька — «вигідно». Реалії української історії відображені такими стійкими сполученнями слів: пирятинська верства (дуже висока людина), реве як орда в таборі (несамовито кричить, як татарська орда), висипався Хміль із міха (про переможну визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького).

Класифікування корінних фразеологізмів може викликати труднощі, оскільки в певній мові існують запозичення стійких сполучень слів зі споріднених мов, крім спільних з ними фразеологізмів. Так, укр. ідіома

Розділи лексикології 2 4 5

тютілька в тютільку — «абсолютно точно» запозичена з російської мови, де вона, як з'ясував російський мовознавець Валерій Мокієнко (нар. 1940), розвинулася шляхом змішування діалектних слів тютя — «удар» та утелька — «крихітка». Російське моя хата с краю запозичене з укр. моя хата скраю — «кого-небудь щось не стосується», на що вказує лексема хата (російський за походженням фразеологізм містив би компонент изба).

З а п о з и ч е н і ф р а з е о л о г і з м и . Ця група охоплює стійкі сполучення слів, запозичені з інших (споріднених і неспоріднених) мов. У ній виокремлюють:

а) власне запозичення — фразеологізм перенесений з іншої мови без зміни звучання: перпетуум мобіле (лат. регреіиит тоЬИе — «безперервно, вічно рухливе») — «вічний двигун, вічний рух». У цих фразеологізмах переважно збережене оригінальне написання: лат. Іарзиз Ііпди-ае (обмовка, помилка в мовленні), аііег е§о («друге «Я»);

б) кальки — перекладений кожен компонент фразеологізму без збереження зрозумілої мотивації цілого: рос. синий чулок (від англ. Ьіие зіоскіп§) — «вчена жінка, позбавлена привабливості». Запозичення стійких сполучень слів таким шляхом може спричинити помилки, як у рос. бить не в своей тарелке, де франц. аз-зіеііе — «положення, посадка» (вершника) перекладене як «тарілка» (не врахована омонімія);

в) переклади — фразеологізм перекладений зі збереженням мотивації; зміст цілого певним чином пов'язаний із семантикою компонентів: рос. брать за горло із франц. ргепйге а Іа §ог§е. Значна частина таких стійких сполучень слів є інтернаціоналізмами: між небом і землею, ні риба ні м'ясо мають дослівні відповідники в російській, англійській, французькій, німецькій, італійській та іспанській мовах.

Дещо іншу класифікацію фразеологізмів за походженням розробив Л. Булаховський. Він вважав, що стійкі сполучення слів походять:

а) з фольклору, переважно з прислів'їв та приказок: рос. змея подколодная, укр. собака на сіні;

б) із професійної мови, у переносному значенні: грати першу скрипку (з мови музикантів), хід конем (з мови шахістів), коваль клепле, поки тепле (з мови ремісників);

в) з Біблії: корінь зла, у поті чола, берегти, як зіницю ока, хліб насущний;

г) з античної міфології та історії: ахіллесова п'ята, гордіїв вузол, перейти рубікон, людина людині вовк;


ґ) із висловлювань відомих людей, зокрема письменників: три мушкетери, синій птах, пропаща сила, лани широкополі, вогонь в одежі слова.

Певна кількість фразеологізмів існує за межами цих груп, оскільки життя, потреби спілкування породжують їх у найрізноманітніших ситуаціях і з дуже різного вихідного матеріалу.

За виконуваною функцією фразеологізми поділяють на: а) номінативні — зближуються зі словом: три

дев'яте царство, зелена вулиця; б) комунікативні — функціонально збігаються з ре

ченням. До цієї групи відносять прислів'я та приказки: Який Сава, така й слава, Сім раз відмір, а раз відріж, значну частину крилатих висловів: Неуцтво не є аргументом (Б. Спіноза), У сумці солдата лежить маршальський жезл (Наполеон). Деякі дослідники не вважають фразеологізмами комунікативні стійкі сполучення слів.

Отже, фразеологізми являють собою сполучення слів, які специфічно формулюють певну важливу думку, істотне поняття, виражають експресію і є втіленням мудрості народу.

Лексикографія

Лексичний склад кожної мови охоплює дуже багато слів. Усі вони мають семантичні, граматичні, орфографічні, стилістичні особливості, зафіксовані в словниках, їх розробленням займається лексикографія. Ч < Лексикографія (грец. Іехікоп — словник і £гарпб — пишу) — роз

діл мовознавства, присвячений теорії і практиці укладання словників.

Відповідно до того, які аспекти слова відображають словники, серед них виокремлюють різні типи.

Енциклопедичні словники. Вони присвячені реаліям об'єктивної дійсності, які відображені в мові з допомогою слів/^У енциклопедичних словниках зосереджена увага не на самих словах, а на денотатах, що позначені ними. Це виявляється, зокрема, в ілюстраціях, які супроводжують словесний матеріал (зображення, портрети, карти, схеми є відображенням об'єктивної дійсності). Енциклопедичні словники пояснюють навколишній


світ безпосередньо, про що свідчить значна кількість описів одиничних об'єктів: відомих людей, географічних реалій тощо. У цих словниках широко подані також описи понять, тобто мисленнєвих категорій, що узагальнюють дійсність певним способом.

До енциклопедичних словників належать енциклопедії, наприклад «Большая советская знциклопедия» (3-тє видання. — М., 1969—1978), «Українська радянська енциклопедія» (К., 1960—1966; 2-ге видання. — К., 1974— 1985), «Енциклопедія українознавства» (Париж—Нью-Йорк, 1949—1984), видана за редакцією В. Кубійовича і перевидана в Україні в 1993—2000 рр. Перша українська енциклопедія вийшла в трьох томах протягом 1930—1935 рр. у Львові під назвою «Українська загальна енциклопедія» за редакцією І. Раковсько-го. До енциклопедичних словників належать також галузеві енциклопедії, наприклад енциклопедія «Українська мова» (К., 2000; 2-ге видання. — К., 2004), двотомна енциклопедія «Зктіапзка опотазі.ука» (Варшава — Краків, 2002—2003); енциклопедичні словники, зокрема «Лингвистический знциклопедический сло-варь» (М., 1990), укладений Р. Симеоном двотомний хорватський словник «ЕпсікІоресЩзкі г)еспік 1ІП£УІЗ-ііскіп паггуа» (Загреб, 1969); енциклопедичні довідники, наприклад довідник «Київ», виданий за редакцією А. Кудрицького в 1981 р.; біографічні довідники, зокрема «Восточнославянские язьїковедьі» М. Булахова (Мінськ, 1976—1978). , Мовні словники. їх метою є систематичний опис слів

та інших мовних одиниць£_У мовних словниках розглядаються усі типи слів, їх значення, граматичні та стилістичні ознаки, особливості функціонування'тощо. До мовних словників належать термінологічні словники. Прикладом термінологічних словників є словники лінгвістичних термінів. Найпоширеніші серед них: українські — Є. Кротевича та Н. Родзевич «Словник лінгвістичних термінів» (К., 1957), Д. Ганича й І. Олійника «Словник лінгвістичних термінів» (К., 1985), «Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів» за редакцією С. Єрмоленко (К., 2001); російські — О. Ахманової «Словарь лингвистических терминов» (М., 1966), Д. Розенталя й М. Теленкової «Сло-варь-справочник лингвистических терминов» (2-ге видання. — М., 1976); перекладні — Ж. Марузо «Словарь лингвистических терминов» (з французької мови перек-


лав М. Андреєв; М., 1960), Е. Гемпа «Словарь американ-ской лингвистической терминологии» (з англійської мови переклав В. Іванов; М., 1964), Й. Вахека «Лингвисти-ческий словарь Пражской школьї» (з французької мови переклав І. Мельчук; М., 1964). У Праз і протягом 1977—1979 рр. за редакцією А. Єдлічки вийшов оригінальний двотомний «81ошш'к зіоуапзке Ппдуізііске іег-тіпо1о£Іе», в якому лінгвістичні терміни не тлумачаться, а наводяться на одинадцяти слов 'янських мовах і трьох західноєвропейських (англійській, французькій і німецькій).

- Існує багато видів мовних словників. Серед них виокремлюють одномовні, двомовні та багатомовні. , ч/ О д н о м о в н і с л о в н и к и . У них словникова стаття подається однією мовою. До цього типу входять такі словники: тлумачні, діалектні, історичні, етимологічні, орфографічні, орфоепічні, іншомовних слів, нових слів, мови письменників, скорочень, синонімів, антонімів, омонімів, паронімів, топонімічні, антропонімічні та ін.

Тлумачні словники містять перелік слів мови з поясненням їх значення, граматичних і стилістичних особливостей. Ступінь розвитку лексикографі ї мови визначається передусім кількістю та якістю тлумачних словників.

\ Першим в Україні академічним тлумачним словником став одинадцятитомний «Словник української мови», що вийшов у Києві протягом 1970—1980 рр. і охоплює понад 134 000 слів. Фактично тлумачним був і чотиритомний «Словарь української мови» за редакцією Б . Грінченка (К., 1907—1909). Формально він є двомовним (українсько-російським) словником, однак російська мова тут використана не для перекладу укра їнських слів, а для їх тлумачення . Цей словник не втратив цінності досі й неодноразово перевидавався (востаннє 1996—1997 рр.) . Д л я школяр ів призначений «Короткий тлумачний словник української мови» за редакцією Л. Гумецької (К., 1978; 2-ге видання за редакцією Д. Гринчишина, 1988; приблизно 6750 слів).

Є великі тлумачні словники й інших слов 'янських мов. Наприклад, академічний «Словарь современного русского литературного язьїка» в 17-ти томах (Москва—Ленінград, 1948—1965), я к и й доопрацьований і з 1991 р. перевидається. На його основі укладено малий чотиритомний «Словарь русского язьїка» (1957—1960), що пізніше перевидавався. Особливої популярності на-


був «Словарь русского язьїка» С. Ожегова: у 1990 р. здійснене 22-ге його видання. Протягом 1964—1977 рр. у Мінську ви-йшов великий «Тлумачальньї слоунік бе-ларускай мовьі» у 5-ти томах (останній том у двох книгах) за загальною редакцією К. Крапіви, що містить 105 056 слів та фразеологізмів. Перший тлумачний словник болгарської мови уклав Н. Геров (помер у 1900 р.). Його було частково опубліковано (у 5-ти томах) у Плов-диві 1895— 1904 рр. Завершив це видання, помітно його доповнивши, Т. Панчев. У 1908 р . він окремо видав у Пловдиві додатки до словника Н. Герова. Словник перевиданий у Софії 1975—1978 рр. Багатотомний академічний «Речник на б-ьлгарския език» вийшов друком наприкінці XX ст. Тоді ж у Варшаві опубліковано польський одинадцятитомник. V- Діалектні словники фіксують лексику, властиву територіальним діалектам. Вони є диференційни-ми, тобто включають т ільки ті слова, що мають певні відмінності від літературних або взагалі відсутні в літературній мові. Прикладом словників цього типу є багатотомний «Словарь русских народних говоров» за редакцією Ф. Філіна, згодом Ф. Сороколєтова. У 2003 р . вийшов 37-й випуск цього словника. Існує чимало українських д іалектних словників , зокрема «Словник бойківських говірок» М. Онишкевича, виданий у двох частинах (К., 1984), «Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини» В. Чабаненка у чотирьох томах (Запор і ж ж я , 1992), «Словник діалектної лексики Луганщи-ни» (К., 2002) за редакцією 3 . Сікорської, «Словник буковинських говірок» за редакцією Н. Гуиванюк та К. Л у к ' я н ю к а (Чернівці, 2005).

Історичні словники подають слова та значення слів, зафіксовані в історичних п а м ' я т к а х певної епохи. Вони є переважно повними, тобто охоплюють по можливості всі засвідчені джерелами лексеми. Щ е в 1930—1932 рр. у Харкові й Києві вийшли два перші випуски «Історичного словника українського язика» за редакцією Є. Тимченка (перевидані у 1985 р . у Мюнхені О. Горбачем). Однак видання словника було зупинено (947 сторінок, до слова жяловати), а авторський колектив репресовано (1932). Протягом 1977—1978 рр. опубліковано двотомний «Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.», а нині виходить окремими випусками словник української мови XVI — першої пол. XVII ст. З 1975 р. в Москві публікують великий «Словарь русско-


го язьїка XI—XVII вв.», я к и й охоплює й пам 'ятки давньоукраїнської мови. Існують історичні словники багатьох мов, як і мають давні традиції писемності.

^ Етимологічні словники описують походження слів. Перший український етимологічний словник уклав Я. Рудницький і видав його англійською мовою у Вінніпезі — «Ап Еіуто іо^ іса і Бісі іопагу оі їЬ.е ІЛсгаіпі-ап Ьаи£иа£е». Це незавершений словник, я к и й виходив друком к ількаразово : 1962—1966 (до л ітери г) , 1966—1972 (до літери ж), 1980 (з додатком деяких слів на решту літер). Протягом 1982—1989 рр. у Києві опубліковано три томи академічного «Етимологічного словника української мови» за редакцією О. Мельничука. Словник розрахований на сім томів. У 2003 р. виданий четвертий його том, що охоплює слова від початку літери н до к інця літери п. Більш компактний «Зтьімалагічньї слоунік беларускай мовьі» за редакцією В. Мартинова вийшов у вісьмох томах 1978—1993 рр. у Мінську. Етимологічними словниками добре забезпечена російська мова. Із завершених тут найповнішим є «Зтимологичес-кий словарь русского язьїка» М. Фасмера, опублікований 1950—1958 рр. німецькою мовою і перевиданий 1964— 1973 рр. російською мовою в перекладі О. Трубачова (з його доповненнями). Етимологічні словники мають майже всі слов'янські та інші європейські мови.

Особливий інтерес для пізнання мови та її розвитку становлять етимологічні словники, присвячені не одній мові, а групі споріднених мов. Ці словники ведуть до прамови, розкривають спільне джерело групи споріднених мов. Д л я слов 'янських мов такий словник уперше уклав мовознавець Ф. Міклошич — «Еіуто іо -§ізспез "\Убгі;егЬисп сіег 81аVІ8спеп Вргаспеп» (Відень, 1886). Наступний словник такого типу «81ауізспез еїу-то1о§ізспез ^ б г і е г Ь и с Ь » (незавершений) видав 1908—1913 рр. у Гейдельберзі Е. Бернекер. Словники, присвячені праслов 'янській мові, підготували Ф. Слав-ський — «8іо\упік р г а з к т і а і і з к і » (Вроцлав та ін . , 1974—2001 . — Т.1—9), О. Трубачов — «Зтимологичес-кий словарь славянских язьїков. Праславянский лек-сический фонд» (М., 1974—2003. — Вип. 1—30). Тридцятий випуск закінчується словом оЬиесіьп-ьіь, тобто до к інця літери о ще далеко. Можна припустити, що в цьому словнику має бути ще ЗО—40 випусків . Величезний його обсяг зумовлений тим, що словник орієнтований не на корені, а на окремі слова праслов 'янської мо-


ви незалежно від ступеня їх етимологічної складності чи прозорості.

Окрему групу становлять етимологічні словники, присвячені індоєвропейській прамові. Найвагомішими серед них є дві праці, видані в Німеччині. А. Вальде підготував двотомник «Уег£Іеіспепс1ез \¥6г1;егЬисп сіег іп-сіодегтапізспеп бргаспеп», я к и й було опубліковано в 1927—1930 рр. у Берліні та Лейпцизі , а Ю. Покорний — «ІпсІо£егтапІ5спез е іутоіо^ізспез 'УУогіегЬисп», що виданий у Берні та Мюнхені 1950—1969 рр. у 18-ти випусках. Обидва словники і досі високо цінують й активно використовують в етимологічних розвідках.

Орфографічні словники подають правильне написання слів конкретної мови. Крім основної форми слова, в них вміщені й інші його форми, я к і можуть викликати сумнів щодо написання. /До орфографічних словників належить «Словник-довідник з правопису та слововживання» С. Головащука за редакцією В. Русанівського (К., 1989). Після виходу 4-го видання «Українського правопису'»" (1993) опубліковано узгоджений з ним «Орфографічний словник української мови» С. Головащука, М. Пещак , В. Русанівського, О. Тараненка (К., 1994), я к и й уже має два перевидання. \ , Орфоепічні словники відображають правильну вимову слова і його словоформ. У них, крім нормативних орфографічних записів, широко застосовуються записи фонетичною транскрипцією. Протягом 2001— 2003 рр. у Києві вийшов двотомний «Орфоепічний словник української мови» за редакцією М. Пещак та В. Русанівського, я к и й містить приблизно 140 000 слів. Різновидом орфоепічного є словник наголосів, зокрема «Словник наголосів української літературної мови» М. Погрібного (К., 1959). V У словниках іншомовних слів подаються

запозичені слова з поясненням їх значення та вказівкою намову, з якої вони запозичені . «Словник іншомовних слів» за^ редакцією О. Мельничука вийшов у Києві 1977 р . Його к ілька разів перевидавали.

Словники нових слів містять мовні неологізми, тобто слова, як і активно вживаються, але в жодному словнику не зафіксовані. Такими є російські словники за редакцією Н. Котелевої «Новьіе слова и значення», присвячені неологізмам 60-х років (М., 1971) та 70-х років XX ст. (М., 1984).


Словник мови письменника охоплює лише ті слова і ті їх значення, що наявні в творах певного письменника. Наприклад, «Словник мови Шевченка» у двох томах (К., 1964), «Словарь язьїка Пушкина» в чотирьох томах (М., 1956—1961).

У словниках скорочень подаються всі використовувані в мові скорочення, тобто абревіатури (часто уживані , рідкісні, термінологічні, загальні і власні назви), усталені скорочення окремих слів, напр. : с. — сторінка, але й с. — село, с. — середній рід, с (без крапки) — секунда тощо. До них належать «Словник скорочень в українській мові» за редакцією Л. Паламарчука (К., 1988), я к и й охоплює понад 21 000 скорочень; «Словарь сокращений русского язьїка» Д. Алексєєва, І. Гозмана, Г. Сахарова (М., 1983), що містить майже 17 700 скорочень.

Словники синонімів представляють синонімічні ряди переважно за алфавітним розташуванням домінантного синоніма. У Києві в 1960 р . вийшов «Короткий словник синонімів української мови» П. Деркача (перевиданий у 1993 р . ) , у 1993 р . — «Практичний словник синонімів української мови» С. Караван-ського (приблизно 15 000 синонімічних ряд ів ) , у 1999— 2000 рр. — академічний двотомний «Словник синонімів української мови» (вміщено майже 9 200 синонімічних рядів) . Словники синонімів можуть по-різному відображати мовну дійсність, оскільки межа м і ж синонімами й близькими за значенням словами є нечіткою. Тому, наприклад, існує більше сотні словників синонімів англійської мови.

Словники антонімів подають слова з протилежним значенням. До них належать «Словник антонімів» Л . Полюги (К., 1987); «Словник фразеологічних антонімів української мови» В. Калашника , Ж . Колоїза (К., 2001); «Словарь антонимов русского язьїка» М. Львова (М., 1978; 2-ге видання. — 1984).

Словники омонімів охоплюють або власне омоніми, або ще й омофони, омоформи, омографи. Такими словниками є «Словник омонімів української мови» О. Демської, І. Кульчицького (Львів, 1997), «Словник російсько-українських міжмовних омонімів» М. Кочер-гана (К . , 1997).

Словники паронімів містять близькозвучні слова: «Словник паронімів української мови» Д. Грин-чишина, О. Сербенської (К., 1986).


Лексикографічні описи власних назв подані передусім у топонімічних та антропонімічних словниках. У топонімічних словниках представлені географічні назви, а в антропонімічних — імена, прізвища, прізвиська людей. Особливо цінними є словники, що не т ільки описують власні назви, а й розкривають їх походження. Це, зокрема, «Краткий топонимический словарь» В. Никонова (М., 1966), «Словарь русских лич-ньіх имен» Н. Петровського (М., 1966, 1980, 1984) та «Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі» І. Желєзняк , А. Корепанової, Л. Масен-ко й О. Стрижака (К., 1985). Етимологічні розділи вміщені у словнику-довіднику «Власні імена людей» Л. Скрипник та Н. Дзятківської (К., 1986, 1996), в другому і третьому виданнях « Справочника личньїх имен на-родов РСФСР» за редакцією О. Суперанської (М., 1979, 1987). До антропонімічних словників належать «Словарь русских личньїх имен» О. Суперанської (М., 2003), історико-етимологічний словник «Прізвища закарпатських українців» П. Чучки (Львів, 2005).

Д в о м о в н і т а б а г а т о м о в н і с л о в н и к и . їх ще називають перекладними . П р и к л а д а м и двомовних словників є шеститомний «Українсько-рос ійський словник» за редакцією І. Кириченка (К., 1953—1963); двотомний (у трьох книгах) «Польсько-український словник» за редакцією Л. Гумецької (К., 1958—1960); «Українсько-білоруський словник» В. Лемтюгової (Мінськ, 1980; охоплює приблизно ЗО 000 слів).

Існує багато двомовних навчальних словників (англо-російський, російсько-англійський, німецько-російський, російсько-німецький тощо), які різною мірою охоплюють лексичний матеріал відповідних мов: від невеликих, кишенькових словничків, словників-мінімумів, що містять тільки найуживанішу лексику, до великих словників, які максимально докладно описують лексичні засоби мови. Так, двотомний «Большой англо-русский словарь» за редакцією І. Гальперіна (3-тє видання. — М., 1979) охоплює приблизно 150 000 слів, містить докладні словникові статті і додатки.

Перекладні словники можуть мати тематичне обмеження . Зокрема, існують російсько-українські термінологічні словники з різних галузей, іншомовно-російські (та російсько-іншомовні) політехнічні словники тощо. Перекладними можуть бути й фразеологічні словники. До них належать, наприклад, «Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник» І. Олій-


никатаМ. Сидоренка (К., 1971; 2-ге видання. — 1978); «Немецко-русский фразеологический словарь» Л. Біно-вича та М. Гришина (2-е видання. — М., 1975).

Багатомовні словники існують у тих же варіаціях, що й двомовні. Однак цих лексикографічних праць значно менше, оскільки сфера застосування їх вужча. Відомі тримовний «Гагаузско-русско-молдавский словарь» за редакцією М. Баскакова (М., 1973), «Сравнительньїй русско-молдавско-украинский словарь» (Київ—Чернівці, 1988), «Німецько-українсько-російський словник» за редакцією Е. Лисенко (К., 1991).

Перекладні словники використовують при вивченні іноземних мов, у перекладацькій роботі, під час міжнародних контактів у найрізноманітніших сферах.

Способи розміщення матеріалу в словниках. Матеріал у словниках найчастіше розміщується за алфавітом. Особливим випадком такої побудови є інверсійні (зворотні ) словни ки, у яких слова розміщені за алфавітом від кінця, а не від початку слова. «Інверсійний словник української мови» вийшов за редакцією С. Бевзенка в Києві 1985 р. Зворотним є «Грамматичес-кий словарь русского язьїка. Словоизменение» А. Залізняка (М., 1980). У ньому подано приблизно 100 000 слів з вичерпною інформацією про особливості їх словозміни. Л- 3 метою економії місця матеріал розміщують у словнику гніздовим способом: у одній словниковій статті описуються всі однокореневі слова. Гніздовий опис слів поданий у «Толковом словаре живого велико-русского язьїка» В. Даля (1-ше видання. — М., 1863— 1866). Нині таку побудову тлумачних словників вважають застарілою. Проте гніздове розташування є дуже зручним для словотвірних словників. Так побудований двотомний «Словообразовательньїй словарь русского язьїка» О. Тихонова (М., 1985). Є. Карпіловська уклала й опублікувала перший у слов'янській лексикографії оригінальний морфемно-словотвірний словник гніздового типу — «Кореневий гніздовий словник української мови» (К., 2002), що містить 2594 корені, які реалізовані у 71 304 словах.

Частота вживання в мовленні визначає порядок розташування слів у частотних словниках . Прикладом такого словника є «Частотньїй словарь русского язьїка» за редакцією Л. Засоріної (М., 1977). Найбільший частотний словник української мови — «Частотний словник сучасної української художньої прози» —

• І'озділи лексикології 2 5 5

вийшов у двох томах у Києві 1981 р. Найуживанішими словами за цим словником є: і, в, не, на, з, він, а, до, я, вона. Частотне розташування слів для зручності доповню-сться в словниках такого роду також алфавітним розміщенням.

Розташування матеріалу у фразеологічних словниках нерідко також спирається на алфавітний принцип. Так побудований, наприклад, академічний двотомник «Фразеологичен речник на бглгарския език» К. Ніче-вої, С. Спасової-Михайлової та Кр. Чолакової (Софія, 1974—1975). Але фразеологізми важче, ніж слова, упорядковувати за алфавітом. Особливо це стосується прислів'їв та приказок, у яких перше слово може варіюватись або бути малоістотним для загального змісту. Тому упорядники збірок прислів'їв та приказок найчастіше вдаються до тематичного групування матеріалу. У збірнику В. Даля «Пословицьі русского народа», виданому 1862 р. (перевиданий у 1957 р.), матеріал розподілений між 179-ма тематичними рубриками, серед яких є, наприклад, такі: «Народ — мова», «Молодість — старість», «Мова — мовлення», «Грамота», «Вчення — наука», «Розум — дурість», «Назва — ім'я — кличка». •- Тематичне розміщення матеріалу можливе в словниках різного типу. Так, за лексико-семантичними групами побудований навчальний словник «Лексическая основа русского язьїка», виданий у Москві 1984 р. за редакцією В. Морковкіна. Таку побудову словника називають ще ідеографічною, оскільки орієнтована вона не на слова, а на поняття. До словників цього типу належить «Русский семантический словарь» (М., 1982), який є першою у слов'ян працею, укладеною комп'ютером.

Ідеографічні словники, зокрема словники-тезауруси (грец. іпезаигов — скарб, багатство), поширені в зарубіжному мовознавстві. Вони побудовані за поняттями в їх логічному зв'язку. Однак структура тезаурусів досить різноманітна. Так, у однотомному словнику «СоПіпе: Епдіізп В-ісііопагу апсі Тпезашчів» (Глазго, 1994) поєднано алфавітний словник на 105 000 слів і тезаурус (нижня половина кожної сторінки) до майже 16 000 лексем алфавітної частини. Тезаурусна стаття містить різнопланові синоніми до кожного зі значень заголовного слова алфавітної частини і всі його антоніми, якщо такі є. Всього до цього тезауруса входять (як синоніми чи антоніми) 325 000 лексем.


Своєрідну побудову за спільним словом запровадив І. Франко у своєму тлумачному фразеологічному словнику «Галицько-руські народні приповідки», що вийшов у трьох томах 1901—1910 рр. ! Отже, оскільки словники охоплюють велику кількість матеріалу, його необхідно систематизувати прийнятним для користувача способом. Найзручнішим є алфавітне розташування (більше 90% словників). Іноді у зв'язку зі специфікою матеріалу вдаються до гніздового, семантичного, частотного способів його групування.

, _>>• Укладання словників є дуже складною, трудомісткою справою. Словники не лише описують лексичні багатства мови, а й відіграють важливу роль у нормалізуванні її лексичного складу.


1. Охарактеризуйте семасіологію як розділ лексикології. 2. Що є об'єктом вивчення ономасіології? 3. У чому полягає специфіка ономастики? 4. На які принципи спираються під час етимологічних дослі

джень слів? 5. Охарактеризуйте групи фразеологізмів за ступенем мотиво-

ваності їх значення. 6. Як класифікують фразеологізми за походженням? 7. Чим відрізняються енциклопедичні словники від мовних? 8. Охарактеризуйте основні види одномовних словників. 9. Проаналізуйте словникову статтю будь-якого двомовного

словника. 10. Якими способами розміщують матеріал у словниках?

4. Граматика

За допомогою мови здійснюються пізнання світу, накопичення інформації про нього, спілкування. У комунікативних актах інформація повинна мати чітку смислову і формальну організованість. Це забезпечує передусім граматика. її компоненти мають, за визначенням І. Вихованця, семантико-граматичний аспект, який полягає у відображенні висловленням об'єктивної дійсності, та формально-граматичний аспект, що передбачає побудову самого висловлення.

4.1. Загальна характеристика граматики Граматична організація мови представлена одини

цями морфологічного і синтаксичного мовних рівнів. Кожна така одиниця має сукупність граматичних значень, об'єднаних у граматичні категорії, які набувають матеріального вираження за допомогою певних граматичних способів. Граматичні значення і граматичні способи реалізуються у граматичних формах.


258 Граматика

Об'єкт і розділи граматики

У процесі спілкування для побудови речень необхідно певним чином пов'язувати між собою слова, поєднувати їх у комунікативні ланцюжки. Кожна мова має для цієї мети систему засобів і значень, які утворюють її граматичну будову. Вони є об'єктом дослідження граматики.

Граматика (грец. £гаттаііке, від £гатта — літера, написання) — розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.

Оскільки граматичні засоби і значення характеризують слова, словосполучення і речення, то граматика об'єднує два розділи — морфологію і синтаксис.

Об'єктами дослідження морфології є морфемний склад слова, частини мови, а також форми слів.

Морфологія (грец. тогрґіе — форма і Іо£оз — слово, вчення) — розділ граматики, який вивчає структуру слова, способи вираження його граматичних значень і систему словозміни.

Сферою дослідження синтаксису є граматичні особливості членів речення, словосполучень і речень.

Синтаксис (грец. зупіахіз — побудова, зв'язок) — розділ граматики, що вивчає способи поєднання слів у словосполучення і речення, а також властивості цих одиниць.

Межа морфології і синтаксису в граматиці визначається словом: словесна частина граматичної будови мови належить морфології, а та її частина, що охоплює більше ніж одне слово, є об'єктом дослідження синтаксису. Однак аналітичні форми типу буду читати, знав би вивчає морфологія, а не синтаксис. Натомість деякі групи службових слів, особливо сполучники, напр.: і, а, бо, щоб, будучи окремими словами, стосуються більшою мірою синтаксису, ніж морфології. Л. Булаховський вважав доцільним розглядати службові слова в синтаксисі, а не в морфології. О. Шахматов відносив до синтаксису вчення про частини мови. Деякі мовознавці, зокрема Л. Щерба, висловлювали думку про виокремлення цього вчення в самостійний розділ граматики. Однак лінгвістична традиція не виносить частини мови за межі морфології, хоч в деяких мовах вони мають переважно синтаксичні, а не морфологічні засоби розмежування.

Із граматикою тісно пов'язаний ще один розділ мовознавства — дериватологія, або словотвір. Його деякі мо-

Загальна характеристика граматики 259

вознавці, зокрема О. Ахманова, В. Кодухов, вважають навіть частиною морфології, поділяючи її на морфологію словозміни і морфологію словотвору. Проте словотвір стосується не граматичних властивостей існуючих слів, а творення нових слів і тому не є компонентом морфології. Водночас творення нових слів пов'язане з морфологічним рівнем мови використовуваними засобами, а результати його належать до лексичного рівня. Тому дериватологія в системі мови займає проміжне місце між морфологічним і лексичним рівнями. Вона є не частиною граматики, а суміжним з нею розділом мовознавства. З практичних міркувань словотвір, як правило, включають до граматичних описів мови.

Граматичне значення ^ \ ^ -

Кожне слово співвідноситься з певним явищем дійсності, тобто має лексичне значення, напр.: рука — «верхня кінцівка людини», стіна — «вертикальна частина будови», трава — «рослина з однорічними зеленими м'якими пагінцями», зоря — «самосвітне небесне тіло», сокира — «знаряддя для рубання і тесання», склянка — «скляна посудина, призначена для пиття». Хоча ці слова відрізняються семантикою, їх об'єднують в одну групу граматичні значення іменника, називного відмінка, однини, жіночого роду.

Граматичне значення — абстрактне значення, яке характерне групам слів і має регулярне формальне вираження.

Розвинулися граматичні значення як узагальнені відображення найтиповіших ознак і властивостей об'єктивної дійсності. Так, значення іменника, прикметника, дієслова та інших частин мови сформувалися тому, що реальний навколишній світ складається з предметів, ознак, процесів тощо.

„. - Від лексичного значення граматичне відрізняється передусім тим, що воно притаманне не одній лексемі, а групі слів./Якщо лексичне значення розрізняє слова, то граматичне значення об'єднує їх, відрізняючи від інших груп слів.! Граматичне значення, порівняно з лексичним, характеризується значно вищим рівнем абстрактності. Так, різні за семантикою слова високий, зелений, яскравий, гострий мають спільні узагальнені


значення прикметника, називного (або знахідного) відмінка, однини, чоловічого роду.

Віднесення значення до лексичного чи граматичного здійснюється, зважаючи на одиничність чи масовість його вияву. Наприклад, у словах пишу, читаю, думаю, розумію значення першої особи, однини є граматичними, оскільки реалізуються у великій кількості дієслів. У слові я значення «перша особа однини» є лексичним, тому що реалізується тільки в одному слові.

Граматичне значення наявне лише в протиставленнях (відмінків, чисел, родів, осіб, часів тощо). В українській мові слово трава має граматичні значення іменника, називного відмінка, однини, жіночого роду, а для франц. НегЬе (трава) характерні такі граматичні значення: іменника, жіночого роду, однини; граматичного значення відмінка воно не має, оскільки в іменниках французької мови відмінки не розрізняють. В англійській мові граматичними значеннями слова §газз (трава) є іменник, однина, тому що іменникам цієї мови не властиве регулярне розрізнення ні відмінків, ні родів.

Для існування певного граматичного значення необхідно, щоб воно входило у єдність, яка має мінімум два співвідносних, однотипних граматичних значення, наприклад, в українській мові значення однини і множини, що утворюють граматичну категорію числа. Кількість таких співвідносних, однотипних значень, або грамем, обов'язково повинна бути більшою за одиницю. Так, три грамеми об'єднані в категорію часу (теперішній, минулий і майбутній часи дієслова) в російській мові, в німецькій мові наявні чотири відмінки іменника, кількість відмінків у японській мові становить — 11, в естонській — 15, а в угорській — 21. Якщо зникає протиставлення різних виявів граматичного значення, то воно втрачається. Граматичне значення не може існувати тільки в одному вияві, в одній грамемі, оскільки не може бути в мові лише один відмінок чи один рід.

Протиставлення різних грамем може реалізуватися двома шляхами: 1) в межах одного слова — через його форми: мир —

миру — миром — у мирі (граматичні значення відмінка); зоря — зорі, день — дні, світить — світять, йде — йдуть (граматичні значення числа);

2) за межами слова — у різних словах: зоря, день — іменник, світити, йти — дієслово, червоний, соняч-

Загальна характеристика граматики 2 6 1

ний — прикметник (граматичні значення частин мови); писати — написати, підписати (граматичні значення виду) тощо.

Відповідно до цих двох реалізацій граматичного значення виокремлюють два його різновиди — реляційне, або словозмінне, та дериваційне, або словокласифікую-че. Реляційне (лат. геїаііо — відношення) граматичне значення є різним у різних формах одного слова. Ця його властивість забезпечує граматичну організацію речення, зв'язок між словами. Реляційне граматичне значення визначає граматичне відношення слова до інших слів у межах речення. Дериваційне (лат. сіегіуаііо — відведення) граматичне з начен-ня є постійною ознакою слова, дає йому певну граматичну характеристику. Так, граматичні значення роду є у іменників дериваційними (вони мають певний рід: батько, ніч, море, але не змінюються за родами), а у прикметників — реляційними (прикметники змінюються за родами: світлий — світла — світле).

Граматичні значення властиві не тільки словам, а й словосполученням та реченням. Граматичні значення словосполучення збігаються з граматичними значеннями його головного члена. Так, словосполучення синє море має такі граматичні значення: іменник, середній рід, називний відмінок, однина. Реченню притаманні особливі граматичні значення, наприклад синтаксичного часу (минулого, теперішнього, майбутнього), об'єктивної модальності (розповідності, питальності, спонукальності, бажа-льності, умовності, імовірності, переповідності) тощо.

Морфологічні граматичні значення є узагальненими значеннями слова, на основі яких його можна віднести до певної граматичної групи слів. Синтаксичні граматичні значення притаманні тільки реченням і служать для їх розрізнення, відмежування від інших мовних одиниць.

Граматична категорія. Граматичний спосіб. Граматична форма

Поряд із граматичним значенням основними поняттями граматики є «граматична категорія», «граматичний спосіб», «граматична форма».

Граматична категорія. Усі ознаки, властивості об'єктивної дійсності узагальнені в граматичних значеннях,


однотипні сукупності яких (грамемні або частково-категоріальні значення) утворюють граматичні категорії.} Так, грамеми однина і множина в українській мові' представляють категорію числа, частково-категоріальні значення називного, родового, давального, знахідного, орудного, місцевого і кличного відмінків — граматичну категорію відмінка. \У Граматична категорія — сукупність однотипних граматичних зна

чень, або грамем, об'єднаних певним змістом.

Оскільки граматичні категорії реалізуються в граматичних значеннях, колена з них обов'язково існує в протиставленнях. Та сама граматична категорія може бути в одних випадках дериваційною (категорія роду іменників), а в інших — реляцїйною (категорія роду прикметників). У іменників, що вживаються тільки в одному числі (сани, окуляри, іменини, Карпати), категорія числа дериваційна, а в інших випадках — реляційна.

Реляційні граматичні категорії завдяки активній участі в граматичній організації речення, як правило, є більш абстрактними, ніж дериваційні граматичні категорії, і виявляють тенденцію до формалізації. Так, відмінок, число та рід прикметника в українській мові не відображають ніяких властивостей об'єктивної дійсності, а зумовлені відповідними категоріями іменника, з яким прикметник узгоджується (веселий день, весела розвага, веселе свято). Ці граматичні категорії прикметника спрямовані всередину мови, за її межі не сягають і тому належать до формалізованих, формально-граматичних. Прикметникова граматична категорія ступеня відображає реальне співвідношення якостей, спрямована за межі мови і тому не є формальною, зберігає своє семантико-граматичне наповнення (Остап веселіший за Семена). Загалом, більшість реляційних граматичних категорій певною мірою зберігає свій зміст і не формалізується або формалізується частково, тобто поєднує семантико-граматичне і формально-граматичне значення. Формальні, не наповнені ніяким змістом граматичні категорії, наприклад, категорія роду, втрачають цінність для мови і виявляють тенденцію до зникнення.

Із граматичними категоріями не слід ототожнювати некатегоріальні словозмінні форми, зокрема розрізнення першої та другої дієвідмін в українській

Загальна характеристика граматики 263

мові, які не стосуються змістового аспекту мови. Так, дієслова несуть, пишуть, сіють (І дієвідміна) і роблять, сидять, мовчать (II дієвідміна) мають однакові граматичні значення, однакові граматичні категорії. > Граматичні категорії різних мов схожі. Більшості

мов характерна категорія числа, однак вона може реалізуватися по-різному. В українській мові вона об'єднує два числа: однину і множину. Категорія числа давньоруської мови була представлена одниною, двоїною і множиною. У папуаській мові ава чотири числа: однина, двоїна, троїна, множина (іуап — «собака», іуаіаге — «дві собаки», іуаіаго — «три собаки», іуатагі — «багато собак»). Китайсько-тибетські мови, в'єтнамська та деякі інші не мають граматичної категорії числа: в'єтнамське іау означає і «рука», і «руки». У цих мовах ідея числа виражається лексично — переважно спеціальними рахунковими словами. Досить поширеними в мовах світу є граматичні категорії відмінка, часу, особи. Певна схожість граматичних категорій у різних за походженням мовах спричинена тим, що граматичні категорії узагальнюють ту саму об'єктивну дійсність, спираються на однакові її ознаки та властивості.

Певна граматична категорія, характерна для однієї мови, може бути відсутня в іншій. Ті ознаки і властивості навколишнього світу, які в одних мовах виражені граматичними категоріями, інші мови можуть відтворювати тільки описово — спеціально вжитими лексичними або синтаксичними засобами. Так, тюркські, ти-бето-бірманські та деякі інші мови не мають категорії роду, тому при необхідності вказати на реальний рід (стать) у них уживають спеціальні слова-додатки (зі змістом «самець» і «самка» чи схожим). Деякі граматичні категорії притаманні лише одній або небагатьом мовам. Зокрема, у корейській мові важливою є граматична категорія ввічливості, у якій прийнято розрізняти чотири ступені. Зміст «гора висока» (сан ноп) кореєць висловить по-різному: звертаючись до молодших від себе — сан-і нопта, ровесників — сан-і нопсо, старших від себе — сані нопхимніда, до самого себе — сані нопто-да. У деяких мовах Азії, Африки та Австралії іменник має граматичну категорію класів, дещо схожу на категорію роду. В окремих папуаських мовах існує майже ЗО різних класів.

Граматичний спосіб. Кожне граматичне значення обов'язково має в мові своє матеріальне вираження,


певне граматичне втілення, тобто оформлене певним граматичним способом.

Граматичний спосіб — формальний засіб вираження граматичного значення.

Якщо граматичні категорія і значення є одиницями плану змісту мови, то граматичний спосіб є одиницею плану вираження мови. У багатьох мовах, зокрема в українській і російській, основним граматичним способом є афікси, тобто некореневі морфеми. Так, у словах голова, весна морфема -а вказує на іменник, жіночий рід, називний відмінок, однину, а в словах розумна, тепла — на прикметник, жіночий рід, називний відмінок, однину.

Граматична форма. Деякі мовознавці вважають поняття «граматична форма» і «граматичний спосіб» тотожними. Однак між явищами, які вони позначають, є істотна відмінність: граматичний спосіб являє собою одиницю плану вираження, а граматична форма — явище і плану змісту, і плану вираження мови.

Граматична форма — поєднання граматичних значень і граматичних способів їх вираження.

Вона вказує, які саме граматичні значення властиві конкретному слову і якими граматичними способами вони виражені. Наприклад, граматична форма слова зима представлена граматичними значеннями іменника, називного відмінка, однини, жіночого роду і виражена флексією -а. Матеріально тотожну флексію -а має словоформа стола, однак її граматична форма інша — іменник родового відмінка однини чоловічого роду.

Різні граматичні форми може виражати флексія -у: — іменник знахідного відмінка однини жіночого ро

ду: воду, стіну, сестру; — іменник родового відмінка однини чоловічого ро

ду: журналу, роману, часу; — дієслово першої особи однини теперішнього часу:

веду, несу, сиджу. У граматичній формі ті самі граматичні значення

можуть бути виражені різними граматичними способами. Наприклад, у граматичній формі іменник знахідного відмінка однини жіночого роду (березу, вербу, ніч, відсіч) граматичні значення виражені закінченням -у, а також нульовою флексією.

Морфологія 265

Отже, основою граматичної форми є різнотипні граматичні значення і способи їх вираження. Граматична категорія являє собою мовне явище, представлене однотипними граматичними значеннями.


1. Як розмежовуються два розділи граматики — морфологія і синтаксис?

2. Чому дериватологія (словотвір) пов'язана з граматикою? 3. У чому полягає сутність граматичного значення? 4. Визначте граматичні значення слів головою, макітрою, мали

ною, трубою; беруть, ведуть, ідуть, несуть. 5. Що таке граматична категорія? 6. Визначте граматичні категорії у словах рука, десять, ти. 7. Чи існують граматичні категорії роду і відмінка у англійській,

французькій, німецькій мовах? 8. Як співвідносяться поняття «граматичний спосіб» і «граматична

форма»? 9. Визначте граматичну форму слів пишу, напишу, писатиму, буду

писати, писав.

Vх 4.2. Морфологія Морфологія як розділ граматики вивчає сутність

морфеми, її значення, види, будову слова, зміни його морфемного складу, досліджує способи вираження граматичних значень, а також особливості частин мови. Взаємодія морфологічного рівня мови з фонологічним і лексико-семантичним зумовила існування морфонології та словотвору.

Сутність морфеми

Основною одиницею морфологічного мовного рівня є морфема. Термін для її позначення запровадив Я. Боду-ен де Куртене в 70-ті роки XIX ст.

Морфема (грец. тогрпе — форма) — найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням.

Ця мовна одиниця є компонентом слова, його будівельним матеріалом. Поєднанням морфем формується


не тільки матеріальний бік слова, а і його лексичне та граматичні значення. Наприклад, слово хатинка складається з чотирьох морфем: хат-ин-к-а. Корінь хат- і суфікси -ин, -к виражають лексичне значення цього слова (житлова будівля невеликого розміру), а флексія -а — граматичні значення (іменник, називний відмінок, однина, жіночий рід).

Морфемам як значущим одиницям мови властиві три типи значення —_£ечдве, дериваційне та реляційне.

Р е ч о в е з н а ч е н н я морфем7~Воно є узагальненим відображенням об'єктивної дійсності, напр.: значення морфем ход-, роб-, біл-, чорн- у словах ходити, робити, білуватий, чорнуватий. Речове значення мають тільки корені, оскільки вони здатні виходити за межі мови і позначати реальні предмети, явища тощо. Вилучення зі слова кореня позбавляє це слово змісту. Морфеми -йти, -уват-ий не вказують на щось конкретне.

Д е р и в а ц і й н е з н а ч е н н я м о р ф е м . Це значення не вказує безпосередньо на об'єктивну дійсність, а тільки доповнює речове значення. Самі по собі компоненти -йти, -уват-ий не відображають дійсність і лише в поєднанні з коренями ход-, біл- починають вказувати на процес ходіння, відтінок кольору: ходити, біл-уват-ий.

Дериваційне значення стосується і граматики, і лексики. Так, морфема -уват- характеризує слова білуватий, чорнуватий як прикметники, тобто виражає граматичне значення цих слів. Водночас вона вказує на неповноту вияву ознаки, вираженої морфемами біл-, чорн-. Ця функція морфеми -уват- стосується лексичного значення, видозмінює його, пор.: білий — «який має колір крейди, молока, снігу» і білуватий — «з білим відтінком». Отже, дериваційне значення морфем має два різновиди — класифікаційне значення (є компонентом граматичного значення) і словотвірне значення (є компонентом лексичного значення).

Р е л я ц і й н е з н а ч е н н я м о р ф е м . Воно стосується лише граматики, відображає граматичне значення слова: морфеми -а, -и, -і у відмінкових формах хата, хати, хаті вказують відповідно на називний, родовий і давальний відмінки іменника жіночого роду однини хата.

У багатьох мовах поширеним є збіг морфем за формою (омонімія) або змістом (омосемія). Такі збіги найбільш характерні для морфем із реляційним значенням, напр.: рук-а — називний відмінок, однина, жіночий рід, вух-а — родовий відмінок, однина, середній

Моргіюлогія 267

рід, вуха — називний чи знахідний відмінок, множина (омонімія закінчення -а); кон-ей, вол-ів — родовий відмінок, множина (омосемія закінчень -ей, -ів). Ці явища властиві й морфемам із дериваційним значенням: у словах викладач, налигач наявні омонімічні морфеми -ач; у словах візник, возій — омосемічні морфеми -ник, -ій. Найрідше збіг морфем притаманний морфемам із речовим значенням: омонімічні морфеми вод- представлені у словах вода, водити; омосемічні морфеми люб-, кох- — у словах любити, кохати. Українська лінгвістка Євгенія Карпіловська (нар. 1957) виявила в українській мові 653 групи омонімічних (омографічних) коренів, кожна з яких включає від 2 до 14 одиниць.

Морфемна омонімія і, меншою мірою, омосемія ускладнюють комунікацію, тому в мові існує тенденція до усунення цих явищ. Паралельна (омонімічна чи омосе-мічна) морфема з часом зникає або набуває певної специфіки, змінюючи свою форму (при омонімії) чи семантичне або стилістичне навантаження (при омосемії).

Реалізується морфема через аломорфи , або морфи, — сукупність варіантів. Вони можуть бути тотожні за змістом і близькі за звуковим складом (стіл, стол-а; знав, знала) або, навпаки, тотожні за звуковим складом і близькі за змістом (морфема -ець може позначати особу: мудр-ець, українець, предмет: руб-ець, холодець). Зрідка трапляються аломорфи, що розрізняються як звуковим складом, так і змістом: садзк-ати і сід-ати (саджає хтось, сідають самі).

Виділення морфем здійснюють шляхом зіставлення різних слів або різних словоформ однієї лексеми. Таке зіставлення може виявити морфему й там, де вона формально не виражена. Так, слова хліб, син не мають формально вираженого закінчення, але зіставлення їх зі словоформами хліба, сина, хлібом, сином засвідчує, що, подібно до того як матеріально виражена флексія -а є носієм граматичних значень родового відмінка, однини, чоловічого роду, а флексія -ом — граматичних значень орудного відмінка, однини, чоловічого роду, відсутність флексії в словах хліб, син набуває граматичних значень називного відмінка, однини, чоловічого роду. Морфема, що не має матеріального вираження, називається нульовою морфемою.

Морфема є мінімальною мовною одиницею, за допомогою якої формуються лексичне і граматичні значення слова. її виділяють на основі зіставлення різних слів.


Види морфем

Морфеми як значущі одиниці мови поділяють на корені й афікси. К о р і н ь . Він являє собою центральну морфему сло

ва, є носієм речового значення, тобто служить для безпосереднього зв'язку мови з об'єктивною дійсністю. Усі слова кожної мови мають корінь. В українській мові є приблизно 15 000 коренів.^ У кореневих мовах (китайська) інших морфем, крім кореня, немає.

А ф і к с и . Це всі морфеми, крім кореня. За виконуваною функцією афікси поділяють на дериваційні та ре-ляційні. Дериваційні афікси в поєднанні з коренем змінюють лексичне значення слова:риба — риб-ал-к-а (той, хто ловить рибу) — рибалити (ловити рибу). Реляційні афікси не змінюють лексичного значення слова, а лише творять його граматичні форми: риба — риби — рибу — рибою.

За місцем у слові відносно кореня виокремлюють кілька груп афіксів. 1. Закінчення, або флексія (лат. ііехіо — відхилен

ня). Це словозмінний афікс, що розташований найчастіше наприкінці слова і виражає реляційне граматичне значення: велик-е село, великого сел-а, велик-им селом. Закінчення може також стояти перед іншим афіксом: хвалишся, хвал-ять-ся, у середині слова: п'ятистам, п'ять-ма-ст-ами, пор.: у рос. шест-и-десят-и, шесть-ю-десять-ю. Зміна флексії призводить не до зміни самого слова, а до творення іншої його форми: пишу, пишеш, пише; слово, слова, слову.

У деяких словах наявна нульова флексія, тобто матеріально не виражене закінчення. Вона характерна для словоформ відмінювання або дієвідмінювання, які супроводжуються іншими словоформами з матеріально вираженими закінченнями: ліс (лісу, ліс-ом), луг (лугу, луг-ом); грав (грала, грали), читав (читал-а, читал-и). Відсутність такого супроводження у слові свідчить про те, що в ньому немає флексії. Наприклад, у словах там, тихо флексія відсутня, а в словах ніч, сім відсутнє лише матеріальне вираження закінчення. Нульова флексія є такою самою реальною величиною, як і матеріально виражена флексія. Так, нульова флексія у формах зна, гра, чита і флексія -є у словах знає, грає, читає виражають граматичні значення III особи, однини. Нульовими можуть бути тільки словозмінні морфеми — закінчення.


2. Суфікс (лат. зиГііхиз — прикріплений). Це словотвірний, рідше словозмінний, афікс, що розташований після кореня або після іншого суфікса перед закінченням і виражає дериваційне або реляційне значення. Приєднання до кореня або зміна суфікса призводять до заміни одного слова іншим: лис — лис-иц-я — лисичка; риба — риб-ин-а, рибка, рибець, рибалка, рибний.

3. Постфікс (лат. розі — після, ііхиз — прикріплений). Він розташований після закінчення: укр. смію-сь, смієш-ся, смієть-ся; хто-небудь, кого-небудь, кому-не-будь; рос. кто-либо, кого-либо, кому-либо; нім. Кіпоіег-спеп — «діточки» (Кіпсі- — корінь, -ег- — множинне закінчення, -сЬеп — постфікс зі зменшувальним значенням). , 4. Префікс (лат. ргаеііхиз — прикріплений попереду). Цей афікс розміщений перед коренем або іншим префіксом і виражає дериваційне або реляційне значен-кя^ на-писати, до-писати, записати, приписати, пе-ре-писати, позаписувати, попереписувати. У наведених дієсловах префікси до-, при-, пере- виражають дериваційне значення, оскільки змінюють семантику слова писати, а префікси на-, за-, по- є носіями реля-ційного значення, адже змінюють лише граматичне значення слів, утворюючи доконаний вид.

5. Інтерфікс (лат. іпйег — між, Гіхиз — прикріплений). Він розташований між коренями (основами) в складному слові: укр. пароплав, земл-е-мір, мак-і-тра, нім. ОеЬигі-в-іац (день народження), Сезспа/і-з-тап (ділок). За виконуваною функцією інтерфікси схожі на сполучники, тільки з'єднують вони не слова чи словосполучення, а частини слів.

Іноді поняття «інтерфікс» розуміють розширено, включаючи в нього також незначимі прокладки — морфемні елементи, що з'єднують корінь і суфікс. Такі прокладки застосовують для уникнення збігу приголосних або фонетичних чергувань. Наприклад, в українській мові від географічних назв творяться прикметники, як правило,(за допомогою суфікса -ськ-: кримський, львівський, сумський. Однак приєднання цього суфікса до кореня слова Дніпро створило б важке для вимови сполучення -прськ-. Тому між твірною основою (від якої твориться похідне слово) та суфіксом наявна прокладка -ов: дніпр-ов-ський (пор.: ялтинський, а не ялтський, бакинський, а не бацький). Однак більшість мовознав-


ців вважають інтерфікси такого типу компонентами похідних суфіксів, а не окремими складниками слова.

Більш виправданим є вживання терміна «інтерфікс» щодо морфем, пов'язаних зі словозміною, напр.: киянин — кияни. У деяких словоформах IV відміни з'являються інтерфікси -ат-, -ят-, -єн-: курча — курчам, курчати, курчата; теля — телям, теляти, телята; ім'я — ім'ям, імені, імена. Ці інтерфікси не виражають ні диференційного, ні реляційного значення: вони є порожніми афіксами, прокладками, що збереглися від минулої системи відмінювання іменників IV відміни. Мова намагається використати такі залишки минулого, надаючи їм певного граматичного значення. Так, у словах небеса, чудеса (небо, чудо) порожній афікс -ес-став додатковим показником множини. У формах киянин, селянин, громадянин прокладка -ин між основою та нульовим закінченням стала додатковим показником однини.

6. Інфікс (лат. іпііхиз — вставлений). Це афікс, вставлений всередину кореня. Наприклад, у кхмерській мові: йат — «саджати», а'отпат — «рослина» (інфікс -отп-). У латинській мові функціонував інфікс -п- зі значенням теперішнього часу: оісі — «переміг», оіпсо — «перемагаю»; пор.: цей самий інфікс у литовській мові: кгіїаи — «падав», кгіпіи — «падаю», щіаи — «відчував», іипіи — «відчуваю».

7. Трансфікс (лат. ігапз — крізь, ііхиз — прикріплений). Він розриває корінь на окремі звуки і сам теж розривається на звукові компоненти. Трансфікси властиві семітським мовам, зокрема арабській. Корінь тут складається лише з приголосних звуків (їх, як правило, три), а трансфікс — із кількох голосних, нерідко теж трьох: араб, катаба — «він написав» (ця форма дієслів є вихідною і перекладається в словниках як інфінітив), кутиба — «він був написаний», йактубу — «він напише» (із словозмінним префіксом йа-); пор.: тактубу —• «вона напише», катибун — «той, хто пише», китабун — «те, що написане» (книга), уктуб — «пиши» і т. д. У цьому прикладі наявний корінь ктб — «писати», який поєднується з трансфіксами а-а-а, у-и-а тощо. Трансфікси, як і інфікси, виконують переважно реляційну граматичну функцію.

8. Конфікс (лат. сопііхиз — прикріплений), або цир-кумфікс (лат. сігсшп — навколо). Цей афікс складається з двох компонентів, розташованих перед і після коре-


ня, наприклад, нім. конфікс §е...і, що утворює дієприкметники минулого часу: §еза§1, від за§еп (сказати), §е-ідпі, від ідпеп (звучати). У слов'янських мовах конфік-си зустрічаються рідко• напр.: укр. пасинок, спів-бе-сід-ник, о-край-ець. Н. Клименко та Є. Карпіловська виокремлюють в українській мові майже шістдесят конфіксів. У більшості слів із префіксом та суфіксом ці морфеми не становлять єдиного афікса, пор.: перевізник <— перевозити <— возити. Конфікс наявний тоді, коли префікс і суфікс долучаються до твірної основи в одному словотвірному акті: глина —> суглинок. Якщо слово утворюється за допомогою одного афікса (префікса чи суфікса), то в ньому відсутній конфікс: пісок —» супісок.

Отже, корені є носіями речового значення. Афікси, а саме: закінчення, суфікси, постфікси, префікси, інтерфікси, інфікси, трансфікси, конфікси, забезпечують словозміну і творення нових слів.

Морфеміка

Слова складаються з однієї або кількох морфем. Найчастіше лексеми охоплюють 2—4 морфеми: біл-ий, сад-ок; біл-еньк-ий, сад-иб-а; побілений, за-сад-и-ти. Аж вісім морфем об'єднано в рос. по-на-вьі-дерг-ива-л-о-сь, а в словоформі пил-е-влаг-о-не-про-ниц-а-ем-ость-ю їх аж одинадцять.

Серед морфем виокремлюють: — вільні (незв'язані), які можуть бути основою сло

ва. Наприклад, морфеми дім-, сніг-, сел-, зим- є основою слів дім, сніг, село, зима. До вільних морфем належить більшість коренів;

— зв'язані, які не можуть бути основою слова. Так, суфікс -ур входить до основи слова лише в поєднанні з коренем: снігур, качур, міхур, стовбур. Зв'язаними є всі афікси і невелика частина коренів. ^- Встановленням будови слова, тобто його морфемним аналізом, займається морфеміка.

Морфеміка — розділ морфології, ЯКИЙ вивчає морфемний склад слова.

Головною проблемою морфеміки є виділення морфеми, обґрунтування її функціонування як мовної одиниці в конкретному слові у певний період розвитку мови.


У сукупності форм одного слова легко виділити словозмінні афікси. Наприклад, словоформи вода, води, воді мають незмінну частину, що існує у вигляді аломор-фів вод- і вод'-, та змінну частину: морфеми -а, -и, -і. Виокремлення цих морфем забезпечується дією трьох чинників: змінністю морфем -а, -и, -і; наявністю таких самих змінних компонентів у інших словах (стіна, стіни, стіні; верба, верби, вербі тощо); вираженням цими морфемами тих самих граматичних значень в усіх випадках їх вживання: наприклад, морфема -а в словах вода, стін-а, верба виражає значення однини, називного відмінка, іменника, жіночого роду.

Дещо складніше виокремлювати за цими чинниками кореневі та словотвірні морфеми. ІДля виділення у слові морфем потрібно, щоб кожна з них повторювалася і в ряді інших слів. Так, слово носій складається з двох морфем: кореня нос-, тому що існує ряд нос-ити, носіння, носильник, і суфікса -ій, оскільки наявний ряд водій, возій, кол-ій, мазій. У цих рядах кожна морфема характеризується не лише формальною, а й змістовою єдністю («назва особи за процесуальною ознакою»).

Такий спосіб виділення морфем уперше запропонував російський мовознавець Григорій Винокур (1896— 1947). Він вважав, що слово ділиться на морфеми, якщо воно знаходиться на перетині двох рядів, що підтверджують існування цих морфем ."Якщо таких рядів не існує, то слово є простим, неподільним, непохідним. Наприклад, лексеми жир, пир, мир, що колись мали такі ряди, а нині їх утратили, структурно неподільні, складаються з одного кореня. Не діляться на морфеми й ті слова, які ніколи їх не мали в минулому, були кореневими, непохідними: стіл, рід.

Дослідження поділу слів на морфеми, здійснені іншими мовознавцями, зокрема О. Смирницьким, показали, що ступінь виокремлення морфем може бути різним. Д

Зіставивши іменники білило, синило, чорнило з дієсловами білити, синити, чорнити, можна виділити в іменниках морфему -л-. Якщо ці дієслова зіставити з прикметниками білий, синій, чорний, виділиться дієслівна морфема -и-. Отже, наведені іменники складаються з таких морфем: біл-и-л-о, син-и-л-о, чорн-и-л-о.

Якщо іменники білило, синило зберігають чіткий морфемний поділ, то у лексеми чорнило виокремлення морфем семантично послаблене, оскільки вона позначає поняття, дещо відірване від понять, виражених словами


чорнити, чорний (чорнило буває не тільки чорного кольору). Виділення кореневої морфеми цього слова чорн-ускладнене.

Більшою мірою послаблене виокремлення морфеми, для якої неможливо підібрати відповідний ряд, яка виступає лише в одному слові, будучи, отже, унікальною. Така унікальність характерна для некореневих компонентів слова. Зіставивши лексеми піп та попадя, можна виділити корінь, представлений аломорфами піп-, поп-. Компонент -ад- ніякого ряду для обґрунтування своєї морфемності не має: жодне інше українське слово не містить такої морфеми. Із семантики слова попадя — «жінка попа» та з паралелі, наприклад, зі словом ковалиха можна дійти висновку, що компонент -ад- виконує ту саму роль, що й компонент -их- в слові ковалиха. Отже, компонент -ад7- є суфіксом, але без свого ряду, наявним тільки в одному слові. Такий суфікс називають уніфіксом.

її. Клименко та Є. Карпіловська з'ясували, що в українській мові існує 54 унікальні суфікси, напр.: -гуз (боя-гуз), -уш (м'як-уш), -ась (кум-ась), -ух (паст-ух) та ін. Причому дослідниці відмежовують їх від унікальних запозичених афіксоїдів: -амт (поштамт), -уз (француз). Уніфіксами є всі некореневі одиничні (унікальні) звукосполучення, які, долучаючись до нормально виокремлюваного кореня (чи основи), творять нове слово, напр.: рукав, або сприяють його існуванню: у рос. четверг наявний уніфікс -г (пор.: четверо), який фактично змістового навантаження не має. Український відповідник четвер і без цього уніфікса виражає той самий зміст (щоправда, в непрямих відмінках -г- наявне: четверга, четвергом).

Унікальним може бути також корінь. У ряді слів чорниця, брусниця, полуниця, суниця наявний суфікс -иц-. Розміщена перед ним морфема у словах полуниця, суниця ідентифікується як корінь тільки в цих двох лексемах. До кореня слова чорниця можна підібрати ряд слів: чорний, чорнявий. Виділення кореня у слові брусниця можливе завдяки існуванню діалектних слів брусначка (вид яблуні), бруснаки (плоди цієї яблуні), які віддалені за значенням від слова брусниця. До слів полуниця й суниця в сучасній українській мові потрібні паралелі відсутні: компоненти полун- та сун- є унікальними. Тільки етимологічно їх можна пов'язати зі словами полум'я та сонце. Такі унікальні корені називають


унірадиксами (лат. гасііх — корінь), або у нір а-диксоїд а ми (радиксоїд — зв'язаний корінь, який не може сам утворити слово, напр.: корінь -у- в рос. обуть, обувь, разуть, корені -мок-, -мк- у словах замок, відімкнути). Морфемне членування слів з унірадиксами найбільш ускладнене.

За морфемним членуванням виокремлюють такі типи слів: — слова з вільним членуванням (носій, чорниця); — слова із семантично ускладненим членуванням (чорнило, брусниця); — слова, що мають словотвірний ряд тільки для ко

реневої морфеми (попадя); — слова, що мають словотвірний ряд лише для неко-

реневої морфеми (полуниця, суниця); — слова, що втратили обидва ряди і стали нездатни

ми до морфемного членування (жир). Вивчення морфемного складу слова, або морфемний

аналіз, передбачає виділення у слові морфем, встановлення їх значення, з'ясування особливостей сполучуваності морфем і змін морфемного складу слова.

\ Зміни морфемного складу слова

Морфемний склад слова в процесі розвитку мови може зазнавати змін. Сучасна морфемна структура деяких слів не збігається зі структурою, що була властива їм у момент утворення. Причиною таких змін є деетимологізація, відрив мотивованого слова від мотивуючого, семантична та фонетична зміни мотивованого слова або зникнення мотивуючого слова.

-р~ Розрізняють такі зміни морфемного складу слова, як опрощення, перерозклад, ускладнення, декореляція.

(\)прощення. Воно полягає в укрупненні осіґбви слова: похідна основа, що етимологічно складається з кількох (як правило, двох) морфем, втрачає здатність ділитися на морфеми, стає непохідною. Наприклад, слово живіт нині не вважається похідним від прикметника живий, віддалившись від нього за своїм значенням. Морфемний поділ жив-іт~зник, оскільки корінь цього слова укрупнився — живіт,.

Непохідними вважають слова жито, страва, хоч вони утворені відповідно від жи-ти, травити. Лише ети-


мологічний аналіз дає змогу виокремити в словах дим, диня (буквально — «надута») морфеми: ди-м, ди-н'-а і той самий корінь, що в слові дути. Тут опрощення зумовлене фонетичним відхиленням похідних слів дим, диня від твірного слова дути. Так, в індоєвропейській мові відбувалося чергування голосного [й] (з якого утворилося давньоруське [ьі], а пізніше укр. [и]: ди-м, ди-н'-а) та дифтонга [ои] (перейшов у давньоруській мові в [у]: дути). Спільний корінь цих слів *с!Ьеи-, *сШои- у індоєвропейській мові означав «вирувати, диміти, дути, віяти». У російських словах точка, точний нині не виділяють суфікси -к-, -н- передусім тому, що іменник точь (крапка), від якого вони утворені, нині не вживається (він є компонентом прислівника точь-в-точь). Опрощення є морфологічним процесом, який призводить до збільшення, збагачення кореневого складу мов. У словах доба, добрий, дебелий тепер виділяються різні корені (доб-, добр-, дебел-), хоч за походженням це однокореневі слова: добрий, деб-ел-ий утворені від іменника доба./

Термін «опрощення» запровадив В. БогорЬдйцький, який уперше описав цей процес. ; П е р е р о з к л а д . Він виявляється у зміні морфем

них меж у слові. Слово зберігає здатність ділитися на морфеми, але поділ цей не збігається з історичним морфемним складом слова. Так, під впливом слів типу сосняк, синяк, що мають перед суфіксом -як належний до кореня приголосний [н], у словах бідняк, залізняк та ін., утворених від прикметників на -н- (бідний, залізний), -н- відділилось від мотивуючої основи й увійшло до складу суфікса. Морфемний поділ бідн-як, залізняк заступився новим: бід-няк, заліз-няк, і ці слова нині вважають похідними відповідно від іменників біда, залізо. Внаслідок такого перерозкладу з'явився новий суфікс -няк, за допомогою якого утворюються нові слова, напр.: молодняк!)

Найчастішій 'перерозклад спричинює збагачення мови новими словотвірними афіксами. Шляхом перерозкладу змінився морфемний склад слів робітн-ик, пожежник (походять від прикметників робітний, пожежний): робітник, пожежник. Так утворився новий суфікс -ник, що долучається до іменників: боржник (від борг), прикмет-ник (від прикмета). Внаслідок перерозкладу з'явилися складні суфікси -івк- (зимівка), -ниц/-(зірниця), префікси недо- (недоліток, недомовка), обез-(обезболювати, обеззброювати) тощо.


Явище перерозкладу уперше описав Я. Бодуен де Куртене, а термін (рос. «переразложение») запровадив В.Зогородицький. /> У с к л а д н е н н я . Це протилежний опрощенню про-

щ«С який полягає в морфемному подрібненні основи слова. Внаслідок ускладнення одна морфема ділиться на дві. Воно відбувається, як правило, в запозичених словах. Наприклад, голландське слово гопаїек (захист від сонця) утворене з двох коренів (гопсіек), у російській мові воно набуло вигляду зонтик. Під впливом слів зі зменшувальним суфіксом -ик (домик, садик) у ньому виокремлюють дві морфеми: зонтик^/Унаслідок ускладнення структури слова стає можливою р є д е р и -в а ці я — утворення нового слова шляхом віднімання, а не долучення словотвірного афікса, напр.: із рос. зонтик утворено зонт. Слово вал (деталь машини) було запозичене з нім. УУаІге спочатку у вигляді валець (пор.: вальці, вальцювати). Пізніше відбулася редери-вація: валець —» вал. - ^ Д е к о р е л я ц і я . Вона полягає у зміні статусу, ролі морфеми в слові при збереженні її меж і форми. Так, окремі другі корені складних слів (переважно запозичених) перетворюються на суфікси, напр.: зоолог, біолог, філолог, психолог; бібліограф, картограф, лексикограф, палеограф. Зв'язані корені -лог, -граф у цих лексемах функціонально рівнозначні суфіксу -ик у словах граматик, історик, синоптик, систематик. Морфеми -лог, -граф та ін. суфіксами ще не стали, їх називають суфікс ої дам иГ)

Декореляція відбулася також у словах типу селянин, киянин. їх кінцевий компонент -ин ще в праслов'янський період був рівноправним коренем зі значенням «один» (цей корінь збережений в рос. один, инорог, иноходь, инок, укр. один, інший, іноді, інколи). Отже, слова типу селянин, киянин давніше були складними, а нині стали суфіксальними, до того ж суфікс -ин утратив свою словотвірну функцію, оскільки він творить не слова, а тільки форми слів, зокрема однину: селяни — селянин, кияни — киянин. У російських словах братья, мужья суфікс -]- раніше виконував словотвірну функцію — утворював збірні іменники (пор.: застаріле братия), а тепер став формотворчим — утворює множину: брат — братья, функціонально наближаючись, як і суфікс -ин, до флексії.

Зміни морфемного складу слова виявляються в морфемному укрупненні й подрібненні основи слова, зміні


його морфемних меж і статусу морфеми у слові. Ці процеси забезпечують збагачення мови новими коренями і афіксами.

Способи вираження граматичних значень а' кожній мові граматичні значення слова виража-я певними способами. Залежно від використовува

них мовних засобів розрізняють два типи способів вираження граматичних значень — синтетичні і аналітичні. ( Синтетичні способи вираження граматичних зна

чень. Граматичні значення слова можуть виражатися за допомогою мовних засобів, які знаходяться у його межах. Ці способи вираження граматичних значень є синтетичними. До синтетичних способів належать афіксація, внутрішня флексія, редуплікація, суплетивізм, синтаксичне словоскладання, наголос.

А ф і к с а ц і я . Вона полягає у вираженні граматичних значень з допомогою різних афіксів. Виокремлюють такі різновиди афіксації:

а) суфіксація — вираження граматичних значень за допомогою суфіксів. Ці морфеми мають^. як правило, дериваційне значення (вовк — вовч-их-аиОднак у тюркських мовах, де афікси представлені 'лише суфіксами, вони виражають і реляційне значення: ана — «мати», аналар — «матері» (число), анамен — «матір'ю» (відмінок), анамин — «я мати» (особа), анасьі — «його мати» (приналежність);

/* б) префіксація — полягає у вираженні граматичних звачень префіксами: малювати (недоконаний вид) — на-малювати (доконаний вид), робити (недоконаний вид) — зробити (доконаний вид)Л

Існують мови, у яких вираження граматичних значень здійснюється тільки способом префіксації (мови банту в Африці) або лише способом суфіксації (тюркські, фінно-угорські мови). Це означає, що префікси й суфікси можуть виконувати однакові функції, виражати ті самі значення. Наприклад, вираження найвищого ступеня порівняння прикметників здійснюється з допомогою суфікса в російській мові (добр-ейис-ий, вьісоч-айш-ий), а в українській — з допомогою префікса (най-добріший, найвищий). У мовах з перевагою префіксації префікси утворюють дериваційну та реляційну групи,

278 Граматин.і

тобто мають словотвірне або словозмінне значення, чим подібні до суфіксів і закінчень. У реченні ~\¥аіи шапакі зота кііаЬи (люди читають книжку) мови суахілі дієслівна форма шапакізота містить реляційні префікси, що функціонально дорівнюють закінченням: луа- — суб'єктний префікс, який узгоджує дієслово з підметом и>аІи (люди) і виражає граматичні категорії класу та числа (пор.: тій — «людина»); па- — префікс теперішнього часу (минулий виражався б префіксом іа-); кі- — об'єктний префікс, вказує на клас і число додатка. Значення форми шапакізота — «вони її читають»;

І в) інфіксація — вираження граматичних значень за до'помогою інфіксів^Так, у кхмерській мові інфікси творять іменники від дієслів: киі (думати) — китпиі (думка), са:г (саджати рядами) — сЬа.г (сад), сат (сторожити) — стат (сторож). У тагільській мові, навпаки, інфікси творять дієслова від іменників: зиіаі (лист) — зищиіаі (писати);

І г) трансфіскація — полягає у вираженні граматичних значень трансфіксамй^Вона характерна для семітських мов. Наприклад, в арабській мові для вираження граматичного значення однини використовують транс-фікс -а-, а множину передають трансфіксом -и...и-: йагз (урок) — а'итз (уроки), ЬаЦ (дім) — Ьи]иі (доми). Трансфіксація діє і щодо запозичених з Європи слів: Ьап& (банк) — Ьипик (банки);

(ґ) конфіксація — вираження граматичних значень за допомогою конфікса. У слов'янських мовах конфікси виконують дериваційні функції: син — пасинок. У німецькій мові вони виражають реляційне значення — £е...і, §е...еп творять дієприкметник (Рагіігір II): /га§еп (питати) — £е/га§і, ІеЬеп (жити) — §еІеЬІ, коттеп (приходити) — §екоттеп, Іезеп (читати) — §еІезеп.

Крім цих різновидів афіксації, виокремлюють (вже в іншому аспекті) ще й такі її типи, як аглютинація (лат. а^іиіііпаііо — склеювання) і фузія (лат. іизіо — сплавлення). Перший термін запроваджений Ф. Боппом, а другий — Е. Сепіром. Ці два типи афіксації розрізняються не в складі однієї мови, як, наприклад, суфіксація і префіксація, а в різних мовах. Мови світу, які мають афікси, поділяють на аглютинативні й фузійні. Проте елементи аглютинації можуть бути наявні в фузійних мовах, і навпаки, елементи фузії — в аглютинативних.

Прикладом аглютинативної мови є казахська, а фузійної — українська. Зіставлення відмінкових форм ка-


:іпхського слова тау (гора) й українського гора дає змогу виявити основні відмінності аглютинації та фузії. нідмінок однина множина однина множина основний1 тау тау лар гора гори родовий тауньїн тауларньщ гори гір давальний тауга тауларга горі горам ;шахідний тауньї тауларньї гору гори

1. В аглютинативних мовах корінь є незмінним: він виражений єдиним аломорфом (тау-), морфонологічні явища (звукове варіювання, накладання, усічення, нарощення морфем) відсутні. У фузійних мовах корінь змінюється, варіюється, виступає у різних аломорфах (гор-, гор'-, гір-), наявні морфонологічні явища.

2. При аглютинації одна словозмінна морфема є носієм тільки одного граматичного значення. Наприклад, у формах тауларньщ, тауларга значення множини виражене афіксом -лар-, а значення відмінка — окремими афіксами ньщ, га. При фузії один афікс, як правило, виражає кілька граматичних значень: у формі горам флексія -ам виражає водночас і значення множини, і значення давального відмінка, а в формі гір значення родового відмінка і множини виражені нульовою флексією. Втім, відсутність афікса властива й аглютинативним мовам. Так, у формах казахського слова тау нульовим афіксом виражене значення однини (тау, тауньїн), а також основного відмінка як в однині, так і в множині (тау, тау лар).

3. Аглютинативні мови оперують, як правило, єдиним виразником граматичного значення. Наприклад, афікс -лар- творить у казахській мові множину всіх іменників (^оралар — «двори», балалар — «діти» і т. д.). Однак залежно від правил сингармонізму голосних та суміжної асиміляції приголосних цей афікс виступає в шести звукових варіаціях, аломорфах: -лар- (аналар — «матері»), -лер- (жерлер — «землі»), -дар- (^ьіздар — «дівчата»), -дер- (килимдер — «килими»), -тар- (ат-тар — «коні»), -тер- (истер — «справи»). У фузійних мовах одне граматичне значення має, як правило, різні вираження. В українській мові множина іменників виражається, наприклад, флексіями -и (сади), -а (села), -ів (хлопців) та ін. Водночас флексіям фузійних мов

1 Називний відмінок.

280 Граматик.і

властива омонімія: матеріально тотожні флексії можуть бути зовсім різними за своїм граматичним змістом, пор.: флексію -а в формах міста (називний відмінок, множина), рука (називний відмінок, однина), лис та (родовий відмінок, однина).

Ця відмінність, як і попередня, свідчить про те, що лише фузійні мови мають флексію як спеціальний вид афіксів. Тому фузійні мови ще називають флективними. В аглютинативних мовах флексій немає, а є лише словозмінні афікси, відмінні від словотвірних своїм значенням.

4. У фузійних мовах внаслідок взаємодії суміжних морфем межі між ними (морфемні шви) втрачають виразність. На морфемних швах відбуваються різноманітні морфонологічні процеси, навіть злиття стиків двох морфем в один звук, як, наприклад, у словах козацький, юнацтво, де морфемний шов між коренем і суфіксом зникає при чіткому збереженні похідного характеру цих слів і наявності словотвірної мотивації: козак — козацький, юнак — юнацький — юнацтво. В аглютинативних мовах подібне злиття морфем неможливе, морфемні шви у них зберігають свою виразність, оскільки різні морфеми пов'язані між собою не так тісно, як при фузії.

5. При фузії злиття морфем виражається не тільки на звуковому рівні, а й на рівні змісту. Так, у словах людяний і людський суфікси -ян- і -ськ- вказують, що ці слова є прикметниками. Однак у похідних іменниках людяність і людськість ці ж суфікси вже не визначають їх приналежності до частини мови: істотним для структури цих слів і їх граматичної характеристики є тільки останній словотвірний формант — суфікс -ість. Усі попередні морфеми представлені як семантично єдина мотивуюча (твірна) основа і свою значеннєву окремість цілком втрачають. Отже, фузійним мовам притаманний бінарний принцип словотвору: кожна нова, складніша лексема завжди утворюється тільки з двох елементів — твірної основи і словотвірного афікса. В аглютинативних мовах словотвір є багаточленним, афікси зберігають значеннєву окремість, функціональне навантаження незалежно від місця в слові.

До фузійних (флективних) мов належать індоєвропейські, а отже, й усі слов'янські мови. Аглютинативних мов більше, ніж флективних. Ними є, зокрема, тюркська, фінно-угорська, дравідська мовні сім'ї, майже всі мови нігерокордофанської сім'ї.


В н у т р і ш н я ф л е к с і я . Цей синтетичний спосіб пираження граматичних значень полягає у зміні звукового складу кореня .у Морфологічне навантаження мають усі історичні чергування звуків. Однак внутрішньою флексією історичне чергування стає тільки в тих нипадках, коли воно розрізняє граматичні значення словоформ або слів. Так, у словах називати — назвати, поривати — порвати, забирати — забрати чергування [и] з нулем звука є внутрішньою флексією, адже воно в наведених формах — єдиний розрізнювач недоко-наного й доконаного виду^ У формах день — дня, пень —• пня чергування [є] з нулем звука не внутрішня флексія, оскільки розрізнення відмінкових форм здійснюється тут афіксацією. Це історичне чергування являє собою лише супровідне морфонологічне явище.

Внутрішня флексія наявна в усіх індоєвропейських мовах, хоч у жодній з них вона не є основним граматичним способом. Наприклад, рос. избегать — избежать, лег — ляг, рум. согЬ — «ворон» ісогЬі — «ворони», пип — «весільний батько» і пипі — «весільні батьки» (кінцеве і після приголосного передає не окремий звук, а пом'якшення попереднього приголосного). Внутрішня флексія розрізнює форми однини і множини в німецькій мові Миііег — «мати» і Мйііег, Уаіег — «батько» і Уаіег, а також в англійській: /ооі — «нога» і іееі, іооіп — «зуб» і іееік, тап — «людина» і тещ форми чоловічого та жіночого родів у французькій мові: Іоп§ [15] — «довгий» і Іопдие [1б§] — «довга», /ш [іє] — «тонкий» і / т е [ііп] — «тонка» тощо. В англійських словах зіп§ — «співати», зап§ — «співав», зип§ — «проспіваний», зоп§ — «пісня» внутрішня флексія є чинником і словозміни, і словотвору.

Цей граматичний спосіб, крім індоєвропейських мов, характерний, наприклад, і для папуаської мови маринд (апет — «людина», апіт — «люди»), папуаської мови якаї (агер — «він», агир — «вона», агор — «воно»), кетської мови та ін.

Внутрішня флексія найчастіше зумовлена фонетичними процесами, однак вона може бути також результатом морфологічних змін. Так, у парах типу зелен — зелень, молод — молодь, рос. гол — голь, стар — старь, які вважаються найхарактернішим прикладом внутрішньої флексії в східнослов'янських мовах, м'якість кінцевих приголосних в іменникових формах є залишком суфікса -ї, що колись долучався до слів, які утво-

282 Граматик;і

рюють тепер III відміну іменників. У латиських словах кгїіи — «падаю», кгііи — «падав», кійри — «спотикаюсь», Мири — «спотикався» довгий голосний розчинив у собі носовий інфікс -п-, що колись був біля нього.

Термін «внутрішня флексія» невдалий, оскільки флексія є різновидом морфеми, а цей граматичний спосіб не морфемний. Він полягає у зміні однієї з морфем (кореня), а не в долученні чи усуненні певного афікса. Однак цей термін традиційний і регулярно вживається в мовознавчій літературі.

Р е д у п л і к а ц і я . Вона виявляється у повному чи неповному повторенні кореня або цілого слова. Редуплікація є досить поширеним способом вираження граматичних значень. В індонезійській мові за допомогою нього утворюється множина іменників: огапд — «людина», огап§-огап§ — «люди»; піе — «жінка», піе-піе — «жінки»..Редуплікація в цій мові — настільки звичне явище, що на письмі індонезійці передають її для економії місця умовно, вказуючи лише цифровий індекс 2

після редуплікованого слова: піе2 — «жінки», тоЬИ2 — «автомобілі».

За формою редуплікація буває повною, коли повторюється весь корінь або слово (рос. КОЛ-О-КОЛ, укр. ледве-ледве), неповною, коли повторюється тільки частина кореня (таке повторення було досить регулярним при творенні перфектних форм у давньогрецькій мові: цгарко — «пишу», §е§гарка — «писав»), повною зі зміною кореня (рос. тик-так, зигзаг, нім. Мівсктазск — «суміш»).

За змістом і функціональним навантаженням редуплікація наявна і в так званих дитячих словах {мама, папа), звуконаслідуваннях (гав-гав, ку-ку) та емоційних утвореннях на зразок рос. тари-бари, шури-мури, тяп-ляп, франц. §о§о — «йолоп», італ. /ап/апо — «хвалько».

У іменниках редуплікація найчастіше виражає значення множини: япон. яма-яма — «гори» (яма — «гора»); хауса ігі-ігі — «сорти» (ігі — «сорт»); каті (о. Нова Гвінея) каіик-каїик — «люди» (каіик — «людина»); по-лінезійськ. рараі — «риби» (раі — «риба»). У прикметниках редуплікація посилює якість: укр. тихий-ти-хий, гарний-прегарний; перс, іопй-іопй — «дуже швидкий»; казах, кизил-^изил — «найчервоніший». Іноді, навпаки, редуплікація виражає послаблення якості: В'єтнам, йо — «червоний», &йо а*о — «червонуватий».

Отже, редуплікація, як і афіксація та внутрішня флексія, може бути формотвірною і словотвірною, тобто

ш

Морфологія 2 8 3

виконувати або реляційну, або дериваційну функцію. С у п л е т и в і з м . Полягає він в утворенні різних

форм одного слова від різних коренів: погано — гірше, добре — краще, я — мене, він — його; рос. человек — люди, ребенок — дети; англ. §ооЛ (хороший) — Ьеііег (кращий), тапу (багато) — тоге (більше). Прикладом суплетивізму є форми дієслівної зв'язки в теперішньому та минулому часі: укр. є — був, болг. сьм — бях, лат. зит — {иі, нім. Ьіп — и>аг.

Виявом суплетивізму (як граматичного, так і лексичного) вважають також близькозначні групи різно-кореневих слів, які в більшості випадків реалізуються похідними від одного кореня, пор.: співвідношення дієслів недоконаного і доконаного виду (брати — взяти, говорити — сказати, рос. класть — положить), зв'язок кількісних і порядкових числівників (один — перший, два — другий), назви самця, самки та молодої істоти деяких свійських тварин (баран — вівця — ягня, бик — корова — теля). Типовим є вираження всіх цих відношень однокореневими словами: робити — зробити, п'ять — п'ятий, вовк — вовчиха — вовченя.

Деякі мовознавці суплетивізмом вважають також вираження різних форм слова різними основами, напр.: людина — люди, селянин — селяни, квітка — квіти, рос. теленок — телята, друг — друзья, хозяин — хозя-ева. Однак у цих випадках основна ознака суплетивізму, тобто різнокореневість, відсутня. У цих прикладах наявне нестандартне афіксальне вираження граматичного значення.

Як особливий спосіб вираження граматичних значень суплетивізм є залишком дуже віддалених періодів мовного розвитку. При творенні різних форм одного слова люди вдавалися до різних коренів тоді, коли інші граматичні способи ще не були сформовані. Не випадково суплетивні форми притаманні словам, які належать до найістотніших, найуживаніших у мові. Частина нині вживаних суплетивних пар є наслідком вторинної перебудови — об'єднання слів, що колись мали повні парадигми словоформ. Так, форми він — його становлять об'єднання двох різних займенників: он-ь, оного, оному і т. д. та и, кго, кму і т. д. Від парадигми займенника он-5 залишився тільки називний відмінок (він, вона, воно, вони), а від парадигми займенника и — лише непрямі відмінки (його, йому тощо). У жодній з існуючих мов суплетивізм не має значного поширення.


С и н т а к с и ч н е с л о в о с к л а д а н н я . Цей синтетичний спосіб вираження граматичних значень передбачає поєднання двох коренів, основ або слів у одному слові: працездатний, всюдихід. Основоскладання в багатьох мовах, у тому числі слов'янських, є одним зі способів словотвору. Виведення за межі словотвору таких похідних слів, як рос. злектростанция, светло-зеле-ний, шестнадцатизтажний (деякі вчені вважають їх особливими «зліпленими», аглютинованими словосполученнями), сумнівне. Однак існують мови, у яких основоскладання чи коренескладання є головним способом вираження граматичних значень. Це інкорпоруючі мови, у яких речення складається з одного слова (повна інкорпорація) або двох, що переважно становлять групу підмета і групу присудка (часткова інкор- \ порація). Чукотське тьімай'ниачак-'аанмиркин є сло-«| вом-реченням зі змістом «Я вбиваю великого жирного! оленя». Воно побудоване синтаксичним основоскла-1 данням зі слів-морфем ти (показник першої особи од-1 нини), май'ни (великий), ача (жирний), к'аа (олень), І нмиркин (вбиваю), де -ркьін є граматичним показни-1 ком. Синтаксичне основоскладання виражає в інкор-1 поруючих мовах як морфологічні, так і синтаксичні граматичні категорії. Саме здатністю виражати останні воно й відрізняється від основоскладання як способу словотвору.

Н а г о л о с . Цей граматичний спосіб виявляється у варіюванні наголосу, в результаті якого розрізняються форми слів. Наприклад, розрізнення називного відмінка множини та родового однини: руки — руки, голови — голови, недоконаного і доконаного виду: насипати — насипати, розрізати — розрізати, дієслів та іменників: англ. сопіезі (сперечатись) — сопіезі (суперечка), ехрогі (вивозити) — ехрогі (вивіз). Наголос не належить до поширених граматичних способів.

Отже, у випадках вираження граматичних значень синтетичними способами граматичне та лексичне значення поєднуються в одному слові. ]

Аналітичні способи вираження граматичних значень. 1 їм синтетичних граматичних способів, існують та

кож і аналітичні, які виражають граматичні значення мовними засобами, що знаходяться за межами слова. До аналітичних способів належать службові слова, порядок слів,інтонація.

№§>


С л у ж б о в і с л о в а . Граматичний спосіб службових слів полягає у вираженні граматичних значень за допомогою сполучників, прийменників (або післяймен-ників), часток, допоміжних дієслів, артиклівТХНаприк-лад, укр. стіл і нім. 6,ег ТізсН (стіл) є іменниками називного відмінка однини чоловічого роду^ДАле в укр. стіл граматичні значення виражені в межах слова, його нульовою флексією. У нім. йег ТізсН граматичні значення виражені спеціальним службовим словом — артиклем йег, а в слові ТізсН зосереджене тільки його лексичне значення.

Службові слова цілком або (частіше) частково звільняють повнозначні слова від необхідності виражати граматичні значення. Це функціонально наближає службові слова до морфем. Тому деякі мовознавці називають службові слова вільними морфемами, що мають форму слова і зміст афікса, а І. Вихованець — аналітичними синтаксичними морфемами/До речі, в румунській мові неозначений артикль є окремим службовим словом (ип от — «людина», ип сойги — «ліс»), )а означений — службовою морфемою (постфіксом): Ьтиі, соїігиіТ/В арабській мові, навпаки, означений артикль є окремим препозитивним словом, а неозначений — типовим афіксом (так зване танвінне закінчення): 'аль-китабу — «книга» (відома) і китабун — «книга» (якась).

У поєднанні з повнозначним службове слово утворює аналітичну конструкцію, що становить єдину словоформу. При цьому службове слово виражає всі (чи майже всі) граматичні значення повнозначного слова (артиклі, допоміжні дієслова у складних формах типу буду читати) або лише їх частину (спосіб дієслова: йшов би, ступінь порівняння прикметника: найбільш прийнятний тощо).

Службові слова виражають не лише морфологічні, а й синтаксичні граматичні категорії. Так, зв'язки відіграють важливу роль у вираженні категорії предикативності.

і П о р я д о к с л і в . Граматичне значення може залежали від місця слова у реченні. Так, у реченні Київ кличе Донбас підмет (Київ) і додаток (Донбас) розрізняються тільки порядком слів. Якщо поміняти ці слова місцями: Донбас кличе Київ, зміниться семантика речення, д виразники підмета і додатка не змінять своєї форми. Для російської мови теж характерний граматичний спосіб порядку слів: Мать любит дочь іДочь любит мать.


У мовах з розвинутими флексіями, зокрема українській та російській, речень такого типу небагато (при збігу форм називного та знахідного відмінків), оскільки граматичні значення слів виражаються переважно закінченнями, а не місцем цих слів у реченні. У тих мовах, де афіксація представлена слабо, порядок слів є дуже важливим граматичним способом. В англійській та французькій мовах, у яких іменники не змінюються за відмінками, підмет і прямий додаток регулярно розрізняються порядком слів.

У деяких мовах відсутні морфологічні засоби розрізнення іменників та прикметників, вони диференціюються за допомогою порядку слів: англ. а зіееі зігір — «сталева штаба» і а зігір зіееі — «штабова сталь»; кит. женьгун — «робітник» (буквально — «робоча людина») і гунжень — «людська праця». Граматичний спосіб порядку слів характерний і для тюркських, тибетської, індонезійської, більшості папуаських мов та ін. У китайській мові порядок слів, як правило, є незмінним, оскільки кожна зміна місця слів призводить до зміни їх граматичних значень. Отже, чим більше граматичне навантаження має порядок слів, тим він більш фіксований.

Однак відсутність значного граматичного навантаження не означає, що порядок слів є цілком довільним. Не виражаючи регулярних граматичних значень, він набуває стилістичного навантаження, відіграє важливу роль в актуальному членуванні речення, внаслідок чого кожна зміна розташування слів у реченні стає значущою.

! І н т о н а ц і я . Цей спосіб вираження граматичних зшгчень виявляється на синтаксичному рівні, тобто є носієм синтаксичних значень. На відміну від усіх інших граматичних способів, що реалізуються в мовах різною мірою, інтонація властива кожній мові, кожному усному висловлюванню".")

В інтонації як граматичному способі виокремлюють універсальний і специфічний шари. Універсальний шар притаманний усім мовам або значній їх кількості. Так, у всіх мовах запитальне речення передається висхідною мелодикою — рухом основного тону голосу, його підвищенням, а розповідне речення — низхідною мелодикою. Специфічний шар інтонації характерний для певної мови і залежить від фонетичної організації та історії цієї мови. Навіть кількість інтонаційних конструкцій (інтонем) у різних мовах різна. Ще більше різноманіття


спостерігається в їх реалізації, у конкретних варіантах інтонаційних конструкцій.

При аналітичному способі вираження граматичних значень граматичне й лексичне значення не поєднуються: лексичне значення виражається основним словом, а граматичне — за його межами.

Морфонологія і словотвір

Морфологічний рівень мови не існує ізольовано від інших рівнів. Унаслідок його взаємодії з фонологічним рівнем виникає морфонологічний проміжний мовний рівень, а внаслідок взаємодії з лексико-семантичним — словотвірний проміжний рівень.

Морфонологія. Морфеми, як і фонеми та лексеми, можуть функціонувати у кількох варіантах. Так, коренева морфема, наявна в слові сад, реалізується в сучасній українській мові в 11 аломорфах (грец. аііоз — інший і тогрпе — форма), тобто варіантах морфем: сад-(садити), сад7- (садівник), садж- (саджати), сид- (сидить), сид7- (сидіти), сидж- (сиджу), с7ад- (сяду), с7ад7-(сядь), с7ід- (сідати), с7іс- (сісти), с7!- (сіла, сів). Аломор-фи такого роду зумовлені історичними чергуваннями, а також діючими в мові фонетичними змінами.

Морфонологія — розділ мовознавства, що вивчає звукову структуру морфем і закономірності вживання аломорфів. (

Предметом морфонології є звукове варіювання, накладання, усічення морфем, нарощення мотивуючої основи.

З в у к о в е в а р і ю в а н н я м о р ф е м . ' Воно полягає у зміні звукового складу морфем і реалізується у фонетичних аломорфах, які виникають унаслідок історичного чергування фонем. Виокремлюють два типи фонетичних аломорфів. Перший тип є результатом позиційного варіювання алофонів, напр.: укр. [сил] — [сал] (сила — силенний); [кров] — [кроу] (кровообіг — кров); рос. [нос] — [нЛс] — [н'ьс] (нос — носатий — носовой); [род] — [рот] (родом — род). Тут наявні діючі позиційні зміни. Цей тип аломорфів вивчає фонетика. Другий тип фонетичних аломорфів є результатом історичного чергування фонем, напр.: укр. [пис] — [пиш] (писати — пишу); [рук] — [руч] — [руц7] (рука — рученька — у руці); [сім] — [сем] (сім — семи); [сон] — [сн] (сон — сну); рос. [род] — [рож] — [рЛжд] (роди — роженица — рождение).


Аломорфи другого типу можна назвати фонематичними на відміну від власне фонетичних аломорфів першого типу. Фонематичні аломорфи є результатом, залишком давніх позиційних чергувань звуків. Стаючи історичними, ці чергування перестають зумовлюватися позицією. Вони переходять із фонетичного на морфологічний рівень: фонетичні чергування починають виконувати граматичну функцію, стають допоміжним або навіть головним (внутрішня флексія) виразником граматичних чи словотвірних значень. Так, аломорф пис- у дієвідмінюванні вказує на минулий та майбутній часи, умовний спосіб (писав, писатиму, писав би), аломорф пиш- — на теперішній час та наказовий спосіб (пишеш, пишуть, пиши). У похідних словах при словотворенні виступає тільки аломорф пис- (і пис/-): писання, писанка, письменник.

У зв'язку з такою зміною функції історичних чергувань фонем їх ще називають граматичними чергуваннями , а сам ряд фонем, що наявні у фонематичних аломорфах одної морфеми, — морфонемою. Наприклад, морфонему становить ряд [с] — [с7] — [ні], представлений у формах писати — письменний — пишу.

Історичні чергування відбуваються як на стику морфем, тобто на морфемному шві, так і всередині морфеми: біжу — біг-ти, возити — везти. Граматичну функцію чергування виконують у обох випадках.

Н а к л а д а н н я м о р ф е м . Залежно від фонетичної структури кінця одної морфеми і початку другої накладання їх на морфемному шві виявляється як стяжіння або гаплологія. Стяжіння полягає у злитті двох морфем у фонетично неподільний комплекс. Так, слово юнацтво містить суфікс -цтв-, що є аломорфом суфікса -ств-. Воно утворене від прикметника юнацький, що, в свою чергу, походить від іменника юнак. Слово юнацтво можна поділити на морфеми таким чином: юн-ац-тв-о. Отже, в ньому наявний аломорф -ац- морфеми -ак. При цьому якість фонеми [ц] дає змогу стверджувати, що в результаті поєднання аломорфів -ац- і -цтв- відбулося не просто накладання двох [ц], а стяжіння: кінець морфеми -ак- отягнувся з початком морфеми -ств-, утворивши внаслідок злиття звуків [к] і [с] африкату [ц]. Морфемний шов фактично проходить через цей звук: екскурсивне зімкнення африкати [ц] належить першій морфемі, а щілинна її витримка — другій морфемі. Морфологічно звуки на окремі компоненти не поділя-


ються, у зв'язку з чим можна констатувати накладання морфем.

Гаплологія (грец. паріооз — простий і 1о£оз — слово, вчення) відбувається при збігу на морфемному шві однакових (або близькозвучних) сполучень звуків. Так, українські прикметники зі значенням «неповнота вияву кольору» творяться від прикметників, що називають відповідний колір: червоний — червонуватий, синій — синюватий. Аналогічно прикметники лілуватий, горохуватий утворені від ліловий, гороховий. Фонетичний збіг звукосполучень [ов] і [ув] спричинює їх накладання: лі-лов-уватий —> лілуватий. Таким способом утворено й прикметники типу луцький: Луцьк-ський (якщо розглядати структуру слова у синхронічному аспекті). Накладання гаплологічного типу наявні й у російських назвах фахівців: лермонтовед (від лермонтово-вед), не-красовед тощо, у лексемах табакур (накладання ак-ок), океанавт (накладання ан-он).

і / У с і ч е н н я м о р ф е м п р и ї х п о є д н а н н і . В існуючому вигляді морфема може не піддаватися сполученню з іншою морфемою. У цьому випадку вона усіка-ється до звука, який фонетично здатний поєднуватися з наступною морфемою. Усічення здійснюється лише в кореневих морфемах з метою сполучення з наступним суфіксом. Це зумовлене тим, що всі суфікси за своїми морфонологічними властивостями поділяють на по-вокальні, поконсонантні, поконсонантно-повокальні. Повокальні суфікси можуть долучатися тільки до основ, що закінчуються на голосний, напр.: -тель, -ння, -онер (вчитель, терпіння, міліціонер), поконсонантні — до основ, що закінчуються на приголосний, напр.: -ення, -ач, -ець (поран-ення, чит-ач, шв-ець). Для поконсонантно-повокальних суфіксів характер кінцевого звука попередньої морфеми є неістотним, напр.: -л-, -т-, -ант (прі-л-ий, але замерз-л-ий; ши-т-ий, але тер-т-ий; дебют-ант, але премі-ант).

Якщо основа мотивуючого слова закінчується на голосний, а долучити до неї треба поконсонантний суфікс, то цей кінцевий голосний основи відсікається, тобто відбувається усічення: читати — читач, труби-ти — трубач. Такий вид усічення поширений у слов'янських мовах. Рідше усічення відбувається перед повокальними суфіксами: міліцій-а — міліціонер (-Й-), рос. Марий-а — Ма-ша (-рий-), Яков — Я-иіа (-ков), Алек-са-ндр — Са-ша (Алек-і-ндр).

іп я,


Нерідко усічення зумовлене не якістю (приголосний або голосний) кінцевого звука основи, а потребою її скоротити: глибокий — глибина (-ок-), альпін-ізм — альпініст (-ізм), цит-ата — цитувати (-ат).

Усічення в деяких випадках важко відрізнити від накладання . Знайти правильну інтерпретацію допомагають факти споріднених мов. Так, російський мовознавець Олена Земська (нар. 1926) вважає, що у рос. таксист відбулося накладання: такси-ист. Однак зіставлення з укр . таксі — таксист свідчить про те, що в цьому випадку наявне усічення. Це підтверджується наявністю граматичного чергування [ с ] — [с] {таксі — таксист), заміною кінцевого -і на -и(ст). Результатом накладання було б укр. такс'іст.

\/ Н а р о щ е н н я м о т и в у ю ч о ї о с н о в и . Воно передбачає приєднання до мотивуючої основи певного звука чи звукосполучення, зумовлене сполучуваністю з наступною морфемою. Наприклад , нарощення -ат- додається при утворенні прикметників на -ичний від дея к и х запозичених іменників: драма — драматичний, тема — тематичний. Фактично ці прикметники теж запозичені (разом з компонентом -ат-), однак синхронічно вони сприймаються я к утворені в межах української мови. Отже, генетично нарощення -ат- вилучене шляхом перерозкладу із французького суфікса -аШіие: йгате (драма) — йгатаііаие (драматичний).

У багатьох незапозичених віддієслівних утвореннях наявне нарощення -т-, історично взяте від інфінітива: зна-ти — знатний, жа-ти — жатп-ка, пасти — пастух. Трапляються й рідковживані нарощення: рос. остаться — остан-ки. У цьому випадку нарощення -т- уже використане в слові остатки ( залишки) . Д л я позначення залишків тіла людини від дієслова оста-ться утворено лексему останки з допомогою нарощення -н- (узяте з парадигми дієвідмінювання в майбутньому часі: останусь, остан-ешься тощо).

Я к щ о в російській мові суфікс -ист та деякі інші морфеми з початковим и можуть долучатись до основ з кінцевим приголосним і голосним (фонетист, арха-ист), то в українській мові ці суфікси є поконсонантни-ми. Тому мотивуюча основа на голосний, поєднуючись із цими афіксами, нарощується приголосним [й]: архаїст (тобто архай-іст), егоїст, дзюдоїст, а також архаїзм, кофеїн, прозаїк.


Деякі мовознавці вважають різновидом нарощення так звані прокладки, як і називають ще інтерфіксами: туапс-ин-ський. Однак такі прокладки тісно пов 'язані з суфіксами, а не з твірними основами, їх слід кваліфікувати я к нарощення на суфікс (передсуфіксальна частина), а не на твірну основу. Тому не можна ототожнювати терміни «нарощення» та «інтерфікс».

Звукове варіювання, накладання, усічення морфем і нарощення мотивуючої основи визначають правила поєднання морфем у слові. Однак морфонологія не обмежується вивченням цих явищ. Вона охоплює також фонемний склад морфем. Один із засновників морфонології М. Трубецькой навіть ставив цю проблему на перше місце.

У різних мовах структура морфем різна. Так, у арабській мові коренева морфема складається тільки з приголосних (як правило, трьох); у давньокитайській мові веньянь корінь збігається зі складом, а некореневих морфем немає; у російській та українській мовах кореневі морфеми іменних частин мови закінчуються приголосним (винятком є деякі запозичення), а дієслівні корені можуть закінчуватись і голосним.

Словотвір. У процесі розвитку мови за допомогою ь певних мовних засобів утворюються нові слова від уже існуючих. Дослідженням процесів творення похідних слів займається словотвір.

,' Словотвір, або дериватологія (лат. бегімаїіо — утворення), — розділ мовознавства, який вивчає мотивацію слів, словотвірні типи і способи творення похідних слівці

Дериватологія, на відміну від етимології, розглядає відношення слів, зв 'язок я к и х виразно відчувається мовцями і не потребує доведення. Йдеться про відношення мотивації. Так, у слові хатка чітко виділяється мотивуюча основа хат- і формант, тобто словотвірний афікс (суфікс -к-), з допомогою якого воно утворене від основи слова хата.

Розрізняють мотивуючу (вихідну) і мотивовану (похідну) основи. Мотивуюча основа здебільшого простіша від мотивованої як формально (за своїм морфемним складом), так і семантично. Відношення слів з мотивуючою та мотивованою основами, тобто слів типу хата і хатка, нести і принести, є в ідношеннями словотвірної мотивації. Наявність таких відношень означає, що слово з мотивованою основою не лише діахронічно, в мину-


лому, утворене від слова з мотивуючою основою, а й синхронічно, на сучасному етапі мовного розвитку, зберігає свій похідний характер, словотвірний зв 'язок з вихідним словом.

Мотивуюче слово може бути і складнішим від мотивованого у формальному аспекті. Наприклад, слово зав утворене від лексеми завідувач (усічення): мотивуюче слово значно довше від мотивованого. Можлива й однакова складність мотивуючого і мотивованого слів: лексеми хімія та хімік містять зв 'язаний корінь хім- та суфікси -ія (пор.: біологія) й -ік (пор.: академік). Лексема хімія є мотивуючою, а хімік — мотивованою, оскільки означає «той, хто займається хімією». В акті словотворення від слова хімія відсікається суфікс -ія й долучається суфікс -ік. Мотивуюче й мотивоване слова (або їх основи) можуть бути навіть формально тотожними: ручка — «частина тіла» (пестливе) і ручка — «прилад для писання». Тотожність основ (у зв 'язку з гаплологічним накладанням) наявна у мотиваційних відношеннях слів типу фізика — фізик (на мотивуючу основу фізик- накладається твірний суфікс -ик), механіка — механік тощо.

Наведені приклади засвідчують, що основним чинником у встановленні відношень словотвірної мотивації, у визначенні їх напряму є не форма, а зміст, семантика . Якщо між формою і змістом наявна суперечність, то мотиваційні відношення визначаються на основі семантичних відношень, семантичної мотивації.

Розрізняють такі типи словотвірної семантичної мотивації:

— семантика мотивуючого слова цілком входить до мотивованого (яке, звісно, має й додаткове значення, породжене словотвірним засобом та самим актом словотворення): вовк — «хижак родини собачих» і вовченя — «маля вовка», сад — «площа землі, на як ій вирощують плодові дерева, кущі» і садок — «невеликий сад»;

— мотивація метафоричного змісту: рос. ишачить — «працювати, як ішак» , присобачить — «прикріпити» (як собаку прикріплюють до ланцюга);

— мотивація метонімічного змісту: ручка — «предмет, я к и й тримають у руці чи беруть рукою»;

— периферійна мотивація з розширенням змісту мотивованого слова: чорнило — «водний розчин певного барвника, яким пишуть», полковник — «високий військовий чин, у компетенцію якого може входити, серед іншого, й командування полком»;


— периферійна мотивація зі звуженням змісту мотивованого слова: білок — «густа напівпрозора маса пташиного яйця» , синяк — «слід удару», водій — «той, хто водить автомобіль».

Лише в першому із цих п 'яти типів мотивації зміст мотивованого слова є поєднанням семантики мотивуючого слова та словотвірного засобу, поєднанням, що виникло в результаті акту словотворення. В усіх інших типах зміст мотивованого слова не можна прямо вивести із поєднання значень морфем, що утворюють це слово: тут з 'являється новий (у деяких випадках дуже вагомий) компонент семантики, який прийнято називати семантичним прирощенням мотивованого слова і я к и й зумовлює ідіоматичність значення похідного слова.

Отже, головним поняттям словотвору є «словотвірна мотивація», основу визначення якої становить семантичний аспект.

Про наявність словотвірної мотивації свідчить існування словотвірних рядів. Якщо є т ільки один такий ряд {попадя; суниця), то можна констатувати лише морфемне членування слова, а вважати його похідним підстав немає. Мотивованим є т ільки те слово, яке має два словотвірні ряди.

Похідні слова утворюють групи, тобто словотвірні типи.

Словотвірний тип — схема побудови слів певної частини мови, 'для якої характерна єдність приналежності мотивуючого слова до певної частини мови, форманта, способу словотворення, словотвірного значенняг~\

Прикладами словотвірних типів є: лінивець, молодець, сліпець, сміливець, умілець ( іменники, утворені від прикметників за допомогою суфікса -ець, як і означають осіб за прикметою, вираженою мотивуючим словом); борець, гравець, купець, продавець, творець (іменники, утворені від дієслів за допомогою суфікса -ець, які означають осіб за прикметою, вираженою мотивуючим словом); вітерець, корінець, папірець, прапорець ( іменники зі зменшувальним значенням, утворені з допомогою суфікса -ець від іменників); житомирець, полтавець, іванофранківець, африканець, іспанець, англієць ( іменники, утворені від іменників з допомогою суфікса -ець, як і означають осіб за місцем проживання або національною приналежністю)!"")


Деякі мовознавці поділяють словотвірні типи на дрібніші групи — словотвірні моделі. Підставою для такого поділу є різні морфонологічні явища, як і можуть виявлятись у межах одного словотвірного типу. Наприклад, у межах останнього з наведених вище типів можна виокремити словотвірну модель із граматичним (історичним) чергуванням [г] — [ж]: пражець (Прага), норвежець (Норвегія). Проте поділ словотвірних типів на словотвірні моделі практикується рідко.

Хоч словотвірний тип становить єдність трьох компонентів — мотивуючої основи, що взята лише з одної частини мови; форманта; семантичного наповнення мотивованого слова, матеріально він формується з двох частин — мотивуючої основи та твірного форманта. Бінарний словотвір характерний для більшості мов, зокрема для індоєвропейських. При цьому мотивуючою основою може бути й ціле словосполучення: п'ят(ь) рок(ів) + -к—> п'ятирічка; мор(ем) плав(ати) + -ець —» мореплавець; ні се ні т(е) + -ниця -^ нісенітниця. Формант теж буває у деяких випадках комплексним. Так, слово припічок утворене від лексеми піч за допомогою комбінації префікса при- та суфікса -ок, що становлять єдиний словотвірний формант — конфікс.

Для характеристики словотвірних типів використовують поняття «продуктивність». Продуктивними в мові певної епохи є словотвірні типи, як і слугують зразком для побудови нових слів. За ступенем продуктивності словотвірні типи поділяють на високопродуктивні, типи з середньою продуктивністю, малопродуктивні й непродуктивні. Останні є замкненими і не творять нових слів, але виділяються шляхом морфемного аналізу. Високопродуктивні й типи із середньою продуктивністю можна кваліфікувати я к регулярні.

Наявні у мові словотвірні типи тісно пов 'язані зі словотвірними способами — основною, найбільшою класифікаційною одиницею словотвірної будови мови. Продуктивність словотвірного способу залежить від валентності (ступеня поєднання словотвірного засобу з мотивуючими основами) та його здатності тво-рижи нові слова.

( Словотвірні способи поділяють на прості (чисті) та складні. До простих способів словотвору належать:

1) суфіксація: вчи-ти —> вчитель; 2) префіксація: вчи-ти -» ви-вчити; 3) постфіксація: вчи-ти —> вчити-сь;


4) інфіксація : кхмер , саг — «саджати рядами» -» сЬаі «сад»;

5) трансфіксація: араб, 'акбару — «найбільший», кабура — «бути великим», курбун — «величина» (корінь кбр);

6) конверсія, тобто перехід слів з однієї частини мови в іншу, я к правило, з перебудовою системи словозміни: черговий, вартовий (перехід прикметників у іменники); нім.ЯеЬеп — «жити» ->• йаз ЬеЬеп — «життя» (перехід дієслова в іменник). Субстантивація (перехід інших частин мови в іменники) є найпоширенішим видом конверсії. Однак існують також інші її види, зокрема, в англійській і китайській мовах. Так, в англійській мові фактично кожен іменник може бути вжитий і як дієслово: сап — «консервна банка», іо сап — «консервувати», зіаг — «зірка», іо зіаг — «стати зіркою», сгу — «крик», іо сху — «кричати»;

/ 7) складання: землетрус, лісостеп (основоскладан-ня , або композит); хата-читальня, хліб-сіль (словоскладання, або юкстапозит);

8) зрощення, тобто злиття часто вживаного словосполучення в одне слово: добраніч, довготривалий, рос. умалишенньїй, сумасшедший;

9) усічення: спеціаліст —> спец, магнітофон -> маг; 10) лексико-семантичний спосіб, я к и й полягає в пе

реході одного слова в інше без зміни його форми: шкик (чайника) , ніжка, спинка (стільця), «Київ» (готель).)

Усі ці словотвірні способи є бінарними, тобто передбачають наявність мотивуючого слова і твірного засобу. Бінарність найбільш виразна у перших п 'яти способах словотворення, в інших її виявити важче. Так, конверсія теж є бінарним способом словотвору: хоча мотивуюче слово збігається з мотивованим, проте другий матеріальний компонент похідного слова існує — зміна його граматичного статусу.

Деякі мовознавці заперечують існування лексико-семантичного способу, оскільки відношення словотвірної мотивації обов'язково передбачають семантичний зв 'язок м іж мотивуючим та мотивованим словами. У випадку формальної тотожності цих слів збереження семантичного зв ' язку , напр. : ніжка — «частина тіла» і ніжка — «частина стільця», свідчить про наявність полісемії, двох лексико-семантичних варіантів (семем) одного слова, а не факту словотворення. Якщо семеми стають різними словами, тобто полісемія перетворюється


на омонімію, то це зумовлює втрату їх семантичного зв 'язку , а разом з ним і відношення словотвірної мотивації. Цей аргумент істотний, однак спеціальні соціолінгвістичні дослідження М. Муравицької довели, що в свідомості мовців існує перехідна зона м іж полісемією та омонімією, я к у можна назвати мезонімією. При мезонімії людина сприймає семантичну пов'язаність двох слів, як і вона кваліфікує як окремі лексеми, а не як різні значення одного слова. Цей факт є теоретичною засадою виокремлення лексико-семантичного способу словотвору.

З десяти простих способів словотвору в слов 'янських мовах відсутні лише два — інфіксація й тран-сфіксація . Усіх простих способів словотвору не має жодна мова світу.

Складні способи словотвору є поєднанням простих. Ідеться не про послідовне «нанизування» способів, а про одночасну їх дію, про один акт словотворення.

Прикладом складних словотвірних способів є префіксально-суфіксальний (конфіксація): по-українськи (префікс по- й суфікс -и одночасно долучаються до мотивуючої основи український), рос. переносица. Префікс і суфікс за префіксально-суфіксального способу словотвору діють я к єдине ціле, як один афікс, розділений на дві частини. Його ще називають конфіксом, або цир-кумфіксом. Не м о ж н а ототожнювати префіксально-суфіксальний спосіб із послідовним використанням префіксального і суфіксального способів. Наприклад, слово витримка має і префікс, і суфікс: ви-трим-к-а. Воно утворене способом суфіксації від дієслова витримати, яке , у свою чергу, утворене способом префіксації від тримати.

До складних способів словотвору належать також суфіксально-постфіксальний (пишатись, від пиха), префіксально-постфіксальний (нагулятись, від гуляти). Ці способи словотвору передбачають наявність складних двохелементних афіксів. На відміну від префіксально-суфіксального способу вони мають лише одне термінологічне позначення у зв ' я зку з невеликою поширеністю і недостатньою вивченістю.

Існування складних словотвірних способів, як і полягають у поєднанні двох чи навіть трьох простих способів, не заперечує тези про бінарний характер словотвору. За даними російського мовознавця Ігоря Улуханова (нар. 1935), в російській мові наявні 14 (з 21-го теоре-


тично можливого) складних словотвірних способів, утворених комбінаціями двох простих способів (серед них і поєднання усічення зі складанням, тобто абревіація: завуч, нардеп, радар, від англ. гайаг, утвореного поєднанням слів гайіо йеіесііоп апд. гап§іп§ — «виявлення й визначення відстані за допомогою радіо»), і 10 (з можливих 35-ти) складних способів словотвору, основою яких є комбінація трьох способів (наприклад, префік-сально-суфіксально-постфіксальний: облокотится від локоть, префіксально-суфіксально-складний: вполобо-рота, втридорога).

Словотвір як розділ мовознавства поділяють на синхронічний і діахронічний.

Синхронічний словотвір вивчає словотвірну структуру слів, я к а визначається мотиваційними відношеннями, що існують на сучасному (або існували на певному) етапі розвитку мови. Діахронічний словотвір досліджує ш л я х и появи похідних слів у процесі розвитку мови. Для діахронічного словотвору головною є не словотвірна мотивація, а сам акт словотворення, постання нового слова на основі іншого, вже існуючого.

Діахронічний і синхронічний аналіз того ж слова можуть не збігатися. Так, якщо діахронічно рос. зонт утворене від зонтик, укр . вал — від валець, а рос. фляга — від фляжка (запозичене з польс. {Іазгка, яке походить з нім. Ріавсіїе, від /Іеспіеп — «плести», йдеться про оплетену посудину), то синхронічно, навпаки, тут наявні суфіксальні утворення: зонтик — від зонт, валець — від вал, фляжка — від фляга.

Словотвір я к проміжний рівень мови, використовуючи морфему — одиницю морфологічного рівня, забезпечує утворення нових слів (одиниць лексико-семантичного рівня) на основі вже існуючих.

Частини мови

У кожній мові усі слова поділені на певні групи, або класи. Основою такого поділу є об 'єктивна дійсність.

Виокремлення іменник ів зумовлене і снуванням предметів, явищ (човен, стіл, дощ), прикметники відображають певні ознаки предметів (дерев'яний, зручний, холодний), дієслова позначають процеси (танцювати, копати, збирати). Аналогічні реальні підстави свого іс-


нування мають усі інші частини мови. Так, прислівник виражає ознаку ознаки, тобто ознаку процесу (швидко, холодно, тихо), числівник — означену чи неозначену кількість предметів або абстрактне число (дванадцять, кільканадцять, десять мінус п'ять), займенники є узагальненим відтворенням інших частин мови, передусім іменників (він, ми, той). Зв 'язок частин мови з реаліями об'єктивної дійсності спричинив виникнення семантичного критерію розмежування частин мови.

Єдність об'єктивної дійсності зумовила формування в різних мовах більш-менш однакової системи частин мови. Зокрема, розрізнення іменників і дієслів притаманне усім мовам. В усіх мовах наявні займенники, є розмежування іменників і прикметників . Наприклад, у сучасних арабській та українській мовах виокремлюють фактично ті ж самі частини мови.

Однак така схожість не означає, що в усіх мовах кількість і склад частин мови тотожні. Так, ще в давньоруській мові не було числівників я к окремої частини мови, а назви чисел розподілялись між прикметниками та іменниками. У деяких східних мовах (корейській, кхмерській та ін.) прикметник за своїми ознаками наближається не до іменника, як в індоєвропейських мовах, а до дієслова. У тибетській мові традиційно розрізняють т ільки чотири частини мови: імена, дієслова, займенники та частки.

Семантичне розрізнення слів стало лише причиною поділу їх на різні класи. Однак саме по собі воно ще не розмежовує частини мови. Адже на відміну від типів слів частини мови є не лексичним, а граматичним явищем. Слово ходіння називає дію, а слово десятка — число. Проте це не дієслово і числівник, а два іменники, тому що вони мають граматичні ознаки саме цієї частини мови.

Диференціація частин мови відбувалась у реченні — на основі синтаксичного критерію. У його складі назви предметів стали виразниками суб'єкта і об'єкта, тобто підмета і додатка, назви процесів — присудками, назви ознак — означеннями, а назви ознак процесів — обставинами. Так семантично різні слова стали різними синтаксично. Різні синтаксичні функці ї поступово сформували в словах різні граматичні властивості. Історично поняття «член речення» є давнішим за поняття «частина мови». Не дієслова виконували в реченні функцію присудка, а навпаки, ті слова, що були присудком,


поступово стали окремою, граматично відмінною частиною мови — дієсловом. Оскільки для присудка потрібні були пристосування до особи, зв 'язок із певним часом (відносно моменту мовлення), то він набув форм вираження особи та часу, як і граматично відмежовують сло-ва-присудки від інших слів, роблять їх окремою частиною мови. Після морфологічного виокремлення частин мови у межах речення їх зв 'язок із членами речення послабився, ці класи слів набули здатності виконувати функції різних членів речення.

Граматичні відмінності частин мови, історично зумовлені розбіжностями їх синтаксичних функцій, реалізуються передусім у словозміні та категоріальній ви-раженості, меншою мірою в особливостях словотвору. Це свідчить про використання морфологічного критерію у виокремленні частин мови. Наприклад, в українській мові іменник відрізняється від інших частин мови тим, що має притаманні т ільки йому системи словозміни і граматичних категорій — реляційних (відмінок, число) та дериваційних (рід, категорія істот і неістот). Для нього характерні певні особливості словотвору.

Семантичний, синтаксичний і морфологічний критерії виокремлення частин мови сформувалися у чіткій історичній послідовності, разом з утворенням самих частин мови. Поділ слів на класи виробився історично в самій мові, а не був запроваджений її дослідниками. / Частини мови — класи слів, що відображають об'єктивну дійсність І і виокремлюються на основі семантичного, синтаксичного та мор-\ ^ фологічного критеріїв.

Різні частини мови можуть мати різний ступінь ви-діленості. І в цьому полягає основна причина дискусій з приводу існування тих чи інших частин мови. Так, Л. Щерба та В. Виноградов вважали окремою частиною мови так звану категорію стану (нині її називають пре-дикативом): мені холодно, треба їхати, час додому. У сучасних граматиках російської та української мов, у т. ч . в усіх академічних граматиках, така частина мови не виокремлюється, а предикативи розглядаються як різновид прислівників (іноді — дієслів).

Три критерії виділення частин мови можна застосовувати щодо членів речення. Однак існують слова, як і не є членами речення, не мають словозміни і не виражають ніяких супровідних граматичних категорій, напр.: і, але, же, ну, на, в. Поділ цих службових слів на части-


ни мови ускладнений, і щодо них застосовують лише семантичний і синтаксичний критерії. Службові слова за значенням чітко поділяються на семантичні класи, а за функціями — на синтаксичні класи. Так, прийменники, сполучники і частки виражають відношення, у яких перебувають повнозначні частини мови: сонце на небі (прийменник), батько й мати (сполучник), коли ж настане літо? (частка). Проте деякі мовознавці вважаюсь, що службові слова не є частинами мови.

У ^ ^ В . Виноградов поділяв слова на чотири категорії: ' 1) частини мови: імена (іменники, прикметники та

числівники), займенники, дієслова, прислівники, категорія стану;

2) частки мови (службові слова): власне частки, \ зв'язки, прийменники та сполучники; \ 3) модальні (вставні) слова;

^ 4 4 ) вигуки. І. Вихованець виокремив три категорії слів, одною з

яких і є частини мови. Вони являють собою морфологічні слова: іменник, прикметник, числівник, дієслово, прислівник (займенникові слова він розподілив між іменниками, прикметниками, числівниками та прислівниками). Дві інші категорії слів І. Вихованець кваліфікує як нечастиномовні. До них належать слова-морфеми (всі службові слова) і слова-речення (вигуки, звуконаслідувальні слова та стверджувальні й заперечні час-тки-речення, що слугують відповідями на запитання: «Ти любиш читати книжки?» — «Так!»).

На особливу увагу заслуговують займенники (займенникові слова). Вони в актах мовлення наповнюються різним змістом, тому утворюють у граматиці особливу систему слів, для яких характерні найвища абстрактність значення в мові й найвиразніша конкретність у мовленні. Це дає їм змогу виконувати дейктичну (вказівну) функцію, визначаючи координати акту мовлення, тобто прив'язуючи його до мовця, місця і часу. Три координати акту мовлення, вихідною точкою яких є тріада «я — тут — тепер» (Ю. Степанов, О. Тараненко), притаманні будь-якому висловлюванню і є однією з умов існування речення. Всі ці координати найкраще виражаються займенниками або займенниковими словами (прислівниками та іншими частинами мови із займенниковим значенням: тут, там, тепер, колись тощо). Взагалі, займенники утворились у реченні для відображення його координат. Проте дейктичні, орієн-

Синтаксис Л 1

таційні засоби мови не обмежуються лише займенниками. До них належать граматичні категорії часу (координата «тепер»), відмінка (координата «тут»), особи й числа в дієслова (координата «я»).

Виокремлення класів слів є важливою проблемою граматики. Існування різних поглядів на частини мови зумовлене особливостями розуміння й інтерпретування дійсності.


1. У чому полягає сутність морфеми? 2. Які типи значень властиві морфемі? 3. Що таке аломорф? 4. Охарактеризуйте групи афіксів, які виокремлюють за місцем

у слові відносно кореня. 5. Чим займається морфеміка? 6. У чому виявляються зміни морфемного складу слова? 7. Охарактеризуйте синтетичні способи вираження граматичних

значень. 8. Чим відрізняються аглютинація і фузія? 9. Які способи вираження граматичних значень належать до

аналітичних? 10. Що вивчає морфонологія? 1 1 . У чому полягає сутність словотвірного типу? 12. Наведіть приклади слів, утворених різними словотвірними

способами. 13. Охарактеризуйте критерії виокремлення частин мови.

4.3. Синтаксис Граматика як розділ мовознавства, крім морфологіч

ного рівня мови, досліджує і синтаксичний. Основними одиницями цього рівня є словосполучення, синтагма і речення. Нині деякі мовознавці виокремлюють також більші за речення одиниці, які є компонентами тексту.

Словосполучення і синтагма

У процесі мовлення для побудови основної комунікативної одиниці, тобто речення, використовують словосполучення. Аналіз уже існуючих речень передбачає їх поділ на синтагми.


СловосполученняДКожне речення складається зі слів. Перш ніж утворити речення, слова об'єднують у певні блоки, конструкції, тобто словосполучення.

ґ Словосполучення — синтаксична одиниця, яка утворюється поєд-2 нанням повнозначних слів за допомогою підрядного граматично-(го зв'язку.

Як правило, словосполучення складаються з двох слів: новий дім, тихо наспівувати, писати листа, дуже швидко. Одне слово є головним (дім, наспівувати, писати, швидко), а друге — граматично залежним, підпорядкованим головному (новий, тихо, листа, дуже).")

Здатність слів сполучатися між собою називається валентністю. Деякі слова характеризуються обмеженою валентністю. Так, прикметники на позначення масті буланий, вороний, гнідий сполучаються лише з назвами коней (загальними та власними: гнідий кінь, гнідий Розгін), прикметник карий поєднується тільки зі словом очі та з назвами коней. Однак більшість слів мають досить широку валентність.

Розрізняють граматичну і лексичну валентності. Граматична валентність передбачає залежність сполучуваності слів від їх належності до певної частини мови (прикметники, наприклад, сполучаються з іменниками і не сполучаються з дієсловами). Лексична валентність полягає в сполучуваності конкретних слів. Так, можна сказати: стрімкий рух, грізно глянути, але беззмістовними і тому невживаними є сполучення слів стрімкий диван, грізно спати. Для структурної організації речення особливе значення має валентність дієслів та інших предикативних

(^Слова у словосполученні поєднані підрядним зв'язком. Виокремлюють три типи підрядного зв'язку:

1) узгодження, при якому головне (підпорядковуюче) слово узгоджується із залежним (підпорядкованим) словом у всіх граматичних формах: теплий день, гарне село, Моя думка. Трапляються випадки неповного узгодження: місто Київ, річка Дніпро (загальні назви узгоджуються з власними у відмінку й числі, але не узгоджуються в роді);

2) керування, при якому головне слово вимагає від залежного певної відмінкової форми (з прийменником або без нього): читати книжку, сісти за стіл, шматок хліба, дума про тебе, завзятий до роботи;

4 •

Синтаксис 303

3) прилягання, при якому залежне слово є незмін-ним: швидко йдуть, розмовляли йдучи.^^у — ^*

Підрядний зв'язок слів може бутїї™Слабким і сильним. За слабкого підрядного зв'язку залежне слово є необов'язковим, оскільки головне може вживатись і без нього. Сильний підрядний зв'язок передбачає обов'язкове вживання залежного слова. Завжди слабким зв'язком є узгодження (замість зелена трава, щедрий урожай можна сказати: трава, урожай). Керування та прилягання можуть бути і слабким (замість сіли за стіл, швидко йдуть можна сказати: сіли, йдуть), і сильним (у словосполученнях читати книжку, хочуть вчитись опущення залежних слів неможливе). При сильному керуванні залежних слів може бути більше одного: дати студентам завдання, нагородити переможця грамотою.

Деякі мовознавці розрізняють позиційне та інтонаційне прилягання. Основою позиційного прилягання є те, що залежне слово у словосполученні, не маючи своїх морфологічних форм зв'язку з головним словом, пов'язується з ним позиційно, тобто стоїть поряд (у препозиції чи постпозиції). Так, у реченні Дише тихо і легко в синяву вона, простягає до зір свої руки... (В. Сосюра) прислівники тихо і легко прилягають до дієслова дише, що засвідчує їх позиція. При інтонаційному приляганні залежне слово приєднується до головного інтонаційним виділенням (підвищенням мелодійного тону), відмежовуючись при цьому від інших можливих зв'язків паузою. У реченні Але шептала й ти в зимові ночі мені колись шовковії слова (О. Олесь) прислівник колись прилягає не до прикметника шовковії, а до дієслова шептала, що виражено інтонацією — підвищенням тону вимови прислівника колись та паузою між словами колись і шовковії.

Однак констатувати позиційне та інтонаційне прилягання доречно лише в тих випадках, коли в реченні є кілька слів, які можуть виконувати роль головного слова словосполучення. У більшості ж випадків, на думку О. Мельничука, зв'язок невідмінюваного слова з певним ведучим словом словосполучення виявляється у тому, що в простому реченні буває відсутнє інше ведуче слово, з яким це невідмінюване слово могло б бути пов'язане зв'язком прилягання. У реченні Тихл, тихо Дунай воду несе повторений прислівник тихо позиційно не суміжний з головним словом несе, але прилягає він


саме до нього, оскільки немає іншого слова, до якого він міг би прилягати. Тому й особливого інтонаційного оформлення прилягання в таких випадках не вимагає.

У деяких мовах зв'язок слів у словосполученні набуває своєрідних форм, які дещо відрізняються від узгодження, керування та прилягання, хоч і не виходять за їх межі. Такою особливою формою є ізафет. Так, у тюркських мовах у зв'язку з відсутністю відносних прикметників атрибутивні словосполучення, які виражають відносну ознаку, будуються з двох іменників, перший з яких виконує функцію атрибута, носія ознаки.

Виокремлюють такі види ізафета: а) просте поєднання двох іменників, за якого прик

метникова функція визначається порядком слів (препозицією), а зв'язок слів є різновидом прилягання: азерб. демир ]ол — «залізниця» (буквально — «залізна дорога», де демир — «залізо»);

б) своєрідне узгодження, при якому морфологічний показник зв'язку (афікс приналежності в третій особі) міститься не в означуючому, залежному слові, а в головному, означуваному слові: тур. «йз Ьііківі — «декоративна рослина» («й» — «прикраса», Ьіікі — «рослина», зі — афікс зв'язку), ратик Ьегі — «бавовняна тканина» (ра-тик — «бавовник», Ьег — «тканина», і — афікс зв'язку). Деякі мовознавці вважають ізафетом лише цю конструкцію з показником зв'язку в головному слові атрибутивного словосполучення: сам показник (афікс) і є ізафетом, тобто «додачею». Наявність цієї додачі дає змогу всупереч узвичаєному порядку слів розташовувати означення і в постпозиції, як, наприклад, у перській мові (індоєвропейська): кеіаЬе реваї— «хлопцева книжка» (кеіаЬ — «книжка», резаг — «хлопець», є — афікс зв'язку, ізафет). Постпозиція означення є тут наслідком, похідним моментом, а не сутністю ізафета;

в) сполучення узгодження з керуванням, за якого атрибутивний компонент стоїть у родовому відмінку, а субстантивний компонент має показник зв'язку (афікс приналежності в третій особі): азерб. атанин китабьі — «батькова книга» (ата — «батько», ньін — афікс родового відмінка, китаб — «книга», м — афікс зв'язку).

V' Між компонентами словосполучення встановлюються різні смислові відношення. Розрізняють такі їх типи:

— атрибутивні (означальні): залежне слово називає ознаку .предмета, вираженого головним словом (весняний вітер, сині очі);


— об'єктні: залежне слово позначає предмет дії або ознаки (рубати дрова, ласий до меду);

— суб'єктні: залежне слово вказує на виконавця дії чи носія стану, вираженого головним словом (наказ ректора, щастя людей);

— комплективні: залежне слово конкретизує зміст головного слова (тарілка борщу, зарахувати студентом);

— релятивні: залежне слово виражає ознаку дії або іншої ознаки (лагідно дивитись, дуже гарячий).

Для розуміння семантичної організації словосполучень у сучасній лінгвістичній літературі використовується поняття «пресупозиція» (лат. ргае — попереду і зиррозШо — припущення) — попередня умова істинності взаємопов'язаних елементів. Пресупозиція є основою валентності. Наприклад, правильним є поєднання слів гнідий і кінь, тухлий і яйце, малювати і картина, співати і пісня, кусати і зуби. Пресупозиція характерна для предикативного поєднання слів: птах і літати, вітер і віяти.

Словосполучення відрізняється від речення тим, що воно називає (виконує номінативну функцію), а речення повідомляє (виконує комунікативну функцію). Тому поєднання слів типу сонце світить, літак летить є не словосполученнями, а реченнями. Поєднання підмета з присудком здійснюється за допомогою особливого граматичного зв'язку — координації, який не є ні підрядним, ні сурядним. Координація — це повне або часткове уподібнення слів, що виражають підмет і присудок. Головні члени речення можуть координуватись, наприклад, у відмінку, роді та числі (трава зелена), у роді та числі (соловейко щебетав), у числі (дівчата співають) тощо. Смислові відношення між підметом і присудком становлять особливий тип — предикацію. Деякі сучасні синтаксисти зараховують до словосполучень і цей тип поєднання слів.

У мовах з поліперсональною відміною дієслів, за якої дієслово узгоджується одночасно з підметом і додатком (мови групи банту, Північного Кавказу), присудок формально уподібнюється як до підмета, так і до додатка. У реченні зулуської мови Ит/апа иуауііНапоІа іща (Хлопчик любить собаку) у дієслівній формі початковий префікс и- пов'язує дієслово з підметом ит^апа (ЯКИЙ, у свою чергу, поєднується з дієсловом префіксом ит-) , другий префікс -уа- вказує на теперішній час, а 11 Вступ до мовознавства


третій -уі- — узгоджує дієслово з додатком іща (що теж має узгоджувальний префікс іп-). Речення Собака любить хлопчика звучало б так: Іща іуатіНапйа ит/апа. Слова хлопчик і собака належать до різних класів , тому для узгодження з підметом у цьому реченні дієслово має вже префікс і-, а для узгодження з додатком — префікс - т - . У таких випадках наявні тричленні словосполучен-ня-речення, компоненти я к и х пов 'язані саме способом узгодження (взаємоузгодження), а не координації.

Деякі мовознавці вважають, що словосполучення можуть утворюватися також на основі сурядного зв 'яз ку (брат і сестра).

Синтагма. Поряд із терміном «словосполучення» у мовознавстві широко використовують термін «синтагма» (грец. зупі ;а§та — будова). Деякі мовознавці навіть ототожнюють їх (О. Реформатський). Однак'деовна реальність засвідчує існування синтаксичних одиниць двох типів : граматично організованих будівельних конструкцій, з я к и х формується речення, тобто словосполучень, та інтонаційно організованих частин, на як і поділяється вже утворене речення, тобто синтагкрВчен-ня про синтагму розроблене у працях Л. Щерби, В. Виноградова, Є. Кротевича, О. Мельничука та інших мовознавців.

ЛСинтагми мають лінійний характер, тобто не мо-жу'Рь бути розірваними іншим текстом на відміну від словосполучень. У реченні Студент читає цікаву книжку інтонаційно можна виокремити дві синтагми: студент читає і цікаву книжку. Граматично в ньому наявні теж два словосполучення: цікаву книжку і читає книжку.^Предикативне поєднання слів студент читає не є словосполученням.

Не слід також ототожнювати синтагму з тактом чи фонетичним словом. Такт виділяється єдністю наголосу, а синтагма включає, я к правило, два чи більше наголошених слова, хоч у кожній синтагмі один наголос (синтагматичний) є провідним і становить її інтонаційний центр: Досвітні огні \ Переможні \ урочі \ Прорізали темряву ночі. У цьому реченні наявні чотири синтагми, але сім слів-тактів.

Синтагма не є суто формальною одиницею плану в и р а ж е н н я , вона має і план вираження , і план змісту. Основою інтонаційного поділу речення на шматки-синтагми є семантична та синтаксична єдність цих «шматк ів» .


Отже, синтагма є окремою мовленнєвою одиницею, відмінною від словосполучення і такту. її виокремлення зумовлене інтонаційним оформленням речення.

Речення

Мовне спілкування здійснюється за допомогою речень. Вони, я к і мова загалом, виконують комунікативну функцію, тобто передають конкретний зміст, я к и й відображає об 'єктивну дійсність. Реченню властива відносна самостійність, оскільки воно виражає закінчену думку і відділяється у мовленні від інших речень паузами.

/ Речення — мінімальна комунікативна одиниця, для якої харак-—терні інтонаційна оформленість, організованість на основі струк

турної схеми, система синтаксичних категорій^

Речення може складатися з одного слова. У мові існують типові форми однослівних речень, зокрема називні (Вечір, Ніч), безособові (Світає). У певній ситуації, наприклад у діалозі, будь-яке окреме слово в будь-якій формі може стати реченням: —Додому, — Прошу! — Ходім? — Добре, — Рятуйте! Засобом, я к и й перетворює слово в речення, є інтонація.

Однак самої інтонації для утворення речення недостатньо. Оскільки більшість речень включають до свого складу к ілька слів, то ці компоненти повинні певним чином пов 'язуватися м іж собою, організовуватись у комунікативний ланцюжок. Цю функцію виконують моделі, за я к и м и будуються речення. їх ще називають структурними схемами речення, або схемами породження речення. Кожна мова має певну кількість таких моделей.

Структурні схеми речення можна виразити словесним описом або за допомогою спеціальної символіки, напр. : Палити забороняється — Іп/ — У/з«> Щ° означає: підмет виражений інфінітивом (Іп/), а присудок — особовою формою дієслова (V/, у е г Ь и т Г іп і їит , — дієслово у дієвідмінюваній формі) у III особі однини (з, зіп£и1а-гіз, — однина); Сонце сходить — ІУ\ — V/, що означає: підмет виражений іменем у називному відмінку, а присудок — особовою формою дієслова.

Схеми породження речення дають змогу утворити т ільки мінімальні синтаксичні структури — непошире-


ні речення. Для вираження більшого об'єму інформації речення поширюються за допомогою схем розгортання: В приміщеннях палити суворо забороняється. Весною сонце сходить рано. У кожній схемі розгортання речення замість слова виступає словосполучення.

Інтонац ійна оформленість і схеми п о р о д ж е н н я речення є обов 'язковими елементами граматичної форми речення, а обов 'язковими елементами його граматичного значення є орієнтаційні (дейктичні) координати та синтаксичні категорії , я к і виражаються передусім інтонацією та схемою породження речення (або її окремим компонентом)^Розрізняють п ' ять синтаксичних категорій речення.^-*"

1. Категорія синтаксичного часу. Вона прив 'язує повідомлення до певного (відносного) часового моменту. Ц я категорія найчастіше виражена дієслівним присудком (Бригада працює — теперішній час, Птахи відлетіли — минулий час) і лише при його відсутності — інтонацією або іншими засобами (День, Тиша — теперішній час)Грднак синтаксичний час речення не слід ототожнювати з морфологічним часом дієслова. У реченні Ну, я пішов наявне дієслово минулого часу, але синтаксичний час цього речення — майбутній. Морфологічного абсолютного часу немає, а синтаксичний абсолютний час, тобто безвідносний до моменту мовлення, існує: Волга впадає в Каспійське море, Земля обертається навколо Сонця.

Ґ2. Категорія синтаксичного способу. Ц я синтаксична категорія характеризує подію я к реальну: Студенти вчаться (дійсний спосіб) або ірреальну, тобто ймовірну, бажану, необхідну: Студенти вчились би, Хай вчаться студенти! (умовний і наказовий способи). Синтаксичний спосіб притаманний кожному реченню^ При цьому речення в дійсному способі мають категорҐю синтаксичного часу, а реченням в ірреальних способах час не властивий.

ҐЗ. Категорія об'єктивної модальності. За своїм змістом вона фактично збігається з категорією синтаксичного способу, вказуючи на відношення повідомлення до дійсностГлКатегорія об'єктивної модальності реалізується за доптшогою категорії синтаксичного способу. Проте різновидів об'єктивної модальності є більше, н іж синтаксичних способів. Так, в українській мові О. Мельни-чук розрізняєгсім модальних значень речення: розповід-


ність (Іду, Мовчу, Дивлюся на дорогу), питальність (Кого діждалась? Парубка чи воїна?), спонукальність (Скажи ж мені правду, мій добрий козаче), бажальність (Нехай тендітні пальці етики торкнуть вам серце і вуста), умовність (/ зовсім забулось би, перемоглось), імовірність (Либонь, у них уже діло покщчено) і переповід-ність (У нього, мовляв, теж план є ) -у

Ґ4. Категорія суб'єктивної модальності. Вона виражає відношення мовця до повідомлення. У зв ' язку із семантичною різноманітністю суб'єктивна модальність виражається різними засобами: спеціальними модальними частками (ніби, либонь, навряд), модальними (вставними) словами (можливо, імовірно), вигуками, інтонацією, порядком слів тощоГ)

Будь-яка оцінка, будь-яке ставлення мовця до свого висловлювання легко можуть бути виражені в реченні: Яка важка у вічності хода! (виважена оцінка); Вже почалось, мабуть, майбутнє (міркування); Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрашнього дня (звернен-ня-побажання) ; Поблякне слава Герострата перед твоєю, місто Ур! (осуд); Моєму серцю снишся ти, як морю сняться урагани (передчуття любові) (Ліна Костенко) . Однак значна частина речень має нульову суб'єктивну модальність, тобто вказує на нейтральне ставлення мовця до висловленого.

Нині у мовознавчій літературі беруться під сумнів засади розмежування об'єктивної і суб'єктивної мо-дальностей, оскільки між їх значеннями та способами вираження немає чіткої межі .

| 5. Категорія предикативності (лат. ргаесі ісаіит — сказане). Ц я синтаксична категорія співвідносить речення з дійсністю, надаючи йому комунікативної здатності. Вона є найістотнішою синтаксичною категорією. Відношення предикації пов 'язують підмет і присудок, але головним носієм предикативності в двоскладному реченні є присудок, який , я к правило, виражений дієсловом. Особові форми дієслова (як і інші предикативні одиниці) мають здатність породжувати речення. Ц я здатність і є предикативністю) Вона пов 'язана з валентністю. Так, дієслівна форма читає завдяки своїй валентності може бути доповнена двома словами. Я к щ о зобразити валентність дієслова схематично, то воно передбачає дві порожні кл ітинки, як і можна заповнити


(рис. 4.1): Дідусь читає листа. Людина читає об'яви. Диктор читає повідомлення.

хто читає що

РИС. 4.1. Валентність дієслова

З точки зору сполучуваності, тобто можливих при дієслові порожніх клітин, дієслова можуть бути одновалентними (неперехідні дієслова: ліс шумить, сонце світить), двовалентними (мати любить дочку), тривалентними (Командир нагороджує солдата медаллю) —• аж до семивалентних.

Залежно від конкретної ситуації та семантики дієслово може мати різну валентність. Так, у реченні Студент пише ручкою у зошиті диктант дієслово пише є чотиривалентним, а в реченні Студент пише ручкою в зошиті листа матері про своє життя — шестивалентним (пише — хто? чим? в чому? що? кому? про що?). Валентність існує як потенція, яка в конкретних текстах не завжди реалізується цілком. Звичайно говорять Студент пише диктант, не реалі-зуючи решту клітинок валентності: «чим?», «на чому?», оскільки ця інформація відома, однак клітинки ці існують. Сама реальна ситуація писання обов'язково передбачає інструмент для писання та матеріал, на якому пишуть. Отже, валентність є мовним відображенням відношень предметів та явищ об'єктивної дійсності.

Заповнені в реченні порожні клітинки дієслівної валентності називаються актантами (лат. асіиз — дія і суфікс -ант-, ЯКИЙ означає діяча). Актанти є членами речення. Категорія предикативності переважно виявляється як матеріалізація валентності дієслів (взагалі предикативних слів) у певній кількості актантів. Існують дієслова, що не мають валентності. До них належать деякі безособові дієслова (смеркається, світає), які теж співвідносять речення з дійсністю, виражають категорію предикативності. Однак, відображаючи певну синкретичну, неподільну ситуацію, вони для вираження предикативності ніяких актантів не потребують. Це свідчить про те, що предикат є центральним виразником предикативності, а актанти — периферійним.


Теорію валентності дієслів розробив французький мовознавець Люсьєн Теньєр (1893—1954), який виокремив лівобічну валентність, виразником якої є перший актант — суб'єкт дії чи носій стану (найчастіше це підмет, але в реченнях типу Мене лихоманить, Мені подобається суб'єкт виконує функцію додатка), і правобічну валентність, яка виражена другим (прямий додаток) та всіма іншими можливими актантами.

У розвитку цієї теорії та застосуванні її до української мови активну участь узяв А. Загнітко. На його думку, валентність дієслова є його опосередкованою морфологічною граматичною категорією. її опосередко-ваність обумовлена тим, що саме по собі дієслово безпосередніх виразників валентності не має — ця морфологічна категорія дієслова виражається тільки в реченні. А. Загнітко з'ясував, що в українській мові найбільше одновалентних і двовалентних дієслів, а тривалентних нараховується 4900. Дієслів з високою валентністю в українській мові мало: п'ятивалентних — 60, шестивалентних — 50, семивалентних — 80.

Якщо синтаксичні категорії часу, способу, об'єктивної і суб'єктивної модальності реалізуються у протиставленнях (в українській мові синтаксичних часів є чотири, синтаксичних способів — три і т. д.), то предикативність речення має тільки один вияв і протиставляється непредикативності, тобто усім іншим мовним одиницям, що не є реченнями.

Речення як синтаксична одиниця має граматичну форму і граматичне значення. Ці його елементи є надбанням мови, і їх не треба ототожнювати з тією реальною інформацією, яку передають конкретні речення в актах спілкування. Реальна інформація, конкретний зміст речень належать не мові, а мовленню. У реченні Глдкая куздра иітеко будланула бдкра и курдячит бок-ренка, яке Л. Щерба побудував із беззмістовних звукосполучень, відсутня реальна мовленнєва інформація, тому компоненти речення, що належать мові, помітні в ньому особливо виразно.

Основою сконструйованого Л. Щербою речення є структурна схема і\Гг — У/ — Л̂ 4 з її частковим повторенням та застосуванням двох схем розгортання: Айу'Л^ — АгіиУ/ — М4ЇУ{ — ІУ4. Цей схематичний вираз є значно абстрактнішим, ніж речення Л. Щерби. Його можна назвати синтаксемою, оскільки він ста-


новить інваріант речення і н а л е ж и т ь винятково мові . У мові існують синтаксеми, тобто структурні схеми речення , та будівельний матеріал для них (морфеми і лексеми) .

Речення Л . Щерби є однією з можливих реалізацій синтаксеми, тобто її алосинтаксом ( якщо зберігати єдність термінології для всіх рівнів мови) . Д л я його побудови використані , кр ім самої схеми, так і будівельні компоненти , я к словозмінні і словотвірні морфеми, сполучник . Відсутній у цьому реченні т і л ь к и л е к с и ч н и й рівень. Речення існує в мові я к щабель синтаксем та їх варіантних реалізацій, тобто алосин-таксів .

Повна забудова алосинтакса всіма необхідними для спілкування компонентами робить його мовленнєвою одиницею. На цьому нижчому щаблі абстрактності функціонує вже не речення, а висловлення, текст. Речення існує я к мовна одиниця, а висловлення конструюється в процесі мовлення. Будь-який текст при першому його продукуванні творився. Чимало висловлень може не конструюватись, а відтворюватись подібно до використання фонем, морфем та слів.

Існують й інші осмислення терміна «синтаксема». Російський мовознавець Галина Золотова (нар. 1924) вважає її елементарною одиницею синтаксису, я к а мож е вживатися самостійно чи бути компонентом речення . Український мовознавець Станіслав Семчинський (1931—1999) роглядає синтаксему вже в емічному плані (на найабстрактнішому рівні мови, де функціонують фонеми, морфеми, лексеми), як одиницю синтаксичної системи, я к а охоплює засоби сполучення і розташування слів у знаковому тексті. Деяк і мовознавці ототожнюють синтаксему із функціональною синтаксичною одиницею (глибинним членом речення) або зі словосполученням. Глибинним членом називають компонент речення, що виконує функціональне (семантичне) навантаження незалежно від граматичного оформлення. Так, у реченні Поема пишеться поетом суб'єктом дії і, отже, глибинним підметом є форма поетом, а об'єктом дії і, відповідно, глибинним додатком є форма поема, хоч за поверхневою стурктурою цього речення, навпаки , форма поема являє собою підмет, а форма поетом — додаток.


Отже, реченню я к мінімальній комунікативній одиниці характерні синтаксичні час і спосіб, об 'єктивна і суб'єктивна модальності, предикативність. Воно завжди інтонаційно оформлене і будується на основі структурної схеми.

Граматичне і актуальне членування речення

Мовний зміст речення не обмежується одним щаблем абстрактності / ЇСрім синтаксеми я к найабстрак-тнішого р івня граматичного значення речення , існує ще один, менш абстрактний рівень його змісту — граматичне членування речення, тобто члени речення. Вони не притаманні реченню загалом, я к , наприклад, категорія предикативності , а є його складниками .

Членами речення є абстрактні синтаксичні категорії, усталені форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту речення . ї х поділяють на головні (підмет і присудок у двоскладному реченні, головний член в односкладному реченні) і другорядні (означення, додаток, обставина). У сукупності члени речення здатні відобразити будь-яку інф о р м а ц і ю / )

Існування членів речення обумовлене валентністю дієслова. Як носій предикації , воно доповнюється ак-тантами, тобто членами речення. Якщо всі актанти є членами речення, то не всі члени речення є актантами, оскільки існують члени речення, що входять у групу підмета чи підпорядковуються іншим актантам (не залежать безпосередньо від дієслова). Наприклад, майже

, щодо кожної дії можна вказати, де, коли і я к вона протікала, виразивши цю інформацію спеціальними членами речення — різними обставинами. Такі уточнення, іноді дуже істотні для змісту речення, не являють собою окремих «учасників» цього змісту. Вони не пов 'язані з валентністю дієслова. Такі обставинні компоненти речення Л. Теньєр назвав сиконстантами (франц. сігсоп-і;апсе — обставина).

(Однак самі по собі члени речення не здатні виразити відйосної вагомості різних компонентів повідомлення. Це здійснюється за допомогою актуального чле-


нування речення. Воно полягає у поділі речення на дві частини — вихідну (те, про що говориться) і власне інформативну (те, що повідомляєтьсяТ^Вихідну частину позначають термінами «основа»,~тдане», «відоме», «тема», а інформативну — термінами «ядро», «нове», «невідоме», «рема» (грец. г е т а — висловлення): Завтра (тема) вирушаємо в турпохід (рема). Декана звуть (тема) Євген Михайлович (рема).

Тема і рема можуть збігатися з поділом на групу підмета й групу присудка, але частіше вони не збігаються : Ліс (тема) усе густішав, чорнішав (рема) . Скрізь (тема) п'ялись сосни, буків уже не було (рема). Стежка (тема) ставала прикрішою (рема) (М. Коцюбинський) . Тема, я к правило, передує ремі. Але можлива й інверсія , коли невідоме стоїть на початку речення: Навіть він (рема) не міг нічого зробити (тема). У такому випадку рема є особливо наголошеною, інтонаційно виділеною.

Вчення про актуальне членування речення розробив чеський мовознавець Вілем Матезіус (1892—1945). Актуальне^ членування передбачає входження речення в ш и р ш и й контекст, адже речення набуває конкретного членування залежно від інших речень, як і його оточують і пов 'язані з ним спільним змістом.

Текст

^Лінгв істика тексту, тобто вчення про текст і його одиниці, більші за речення, виникла наприкінці XX ст. й інтенсивно розробляється нині мовознавцями усього світу.

Виокремлюють такі компоненти тексту: — складне синтаксичне ціле, або надфразова єд

ність, — одиниця тексту, до якої входять к ілька речень, об'єднаних в одне ціле семантико-граматичними відношеннями;

— абзац — відносно завершена одиниця тексту, яка об'єднує к ілька речень на основі змісту;

— дискурс (англ. гїізсоигзе — бесіда, промова, лекція) — ОДИНИЦЯ тексту, більша за абзац, для якої характерна єдність змісту, або взагалі будь-який текст чи його частина, яким притаманна семантична пов 'язаність} Термін «дискурс» Р . Якобсон тлумачить я к діалог;-еб^ мін висловленнями.


Пов 'язаність змісту частин тексту виявляється в повторах, заміні номінації {Петренко — літній чоловік — він), анафорах (формах з в ' я з к у з попереднім текстом, до я к и х належать повтори, в т. ч. й синтаксичних конструкцій , анафоричні займенники) , ката-форах (формах з в ' я з к у з наступним текстом, до я к и х входять питальні речення, різні вступні фрази та ін.) , у структурі початку к ількох суміжних абзаців , у повному або частковому узгодженні форм дієслів тощо. Пов 'язаність тексту називають когезією (лат. сопае-зиз,— зв 'язаний) .

/ О д н а к головним завданням лінгвістики тексту нині стягїо не з 'ясування його зв ' я зк ів , а пошуки закономірностей текстоутворення, тобто з мети дослідження текст (дискурс) перетворився на засіб дослідження функціонування мови. Зручність використання цього засобу полягає в тому, що в тексті реалізуються водночас усі рівні мови, тоді я к мовознавство за традицією відмежовує їх один від одногоЛЗамість виокремлення засобів зв ' я зку речень у межйх-дискурсу лінгвістика тексту зосередила увагу на з 'ясуванні відношень м іж різними висловленнями (градація істотності, дейктичність, виділення тощо). У вивченні цих відношень важливу роль відіграє ідея пресупозицій.

Усі розвідки у галузі лінгвістики тексту дали змогу мовознавцям констатувати, що текст є п ' ятим, найвищим основним рівнем мови.


1. Охарактеризуйте типи підрядного зв'язку у словосполученнях. 2. У яких смислових відношеннях перебувають компоненти сло

восполучення? 3. Що таке синтагма? 4. У чому полягає сутність речення? 5. Охарактеризуйте синтаксичні категорії речення. 6. Яка роль валентності у побудові речень? 7. Визначте валентність дієслів читає, пише, розповідає, везе,

перевозить. 8. У чому полягає сутність актантів? 9. Чим відрізняються схеми породження речень від схем розгор

тання речень? Наведіть приклади цих схем. 10. У чому виявляються граматичне і актуальне членування ре

чення? 11. Що досліджує лінгвістика тексту?


4.4. Розвиток граматичної системи мови Граматична система мови як на морфологічному,

так і на синтаксичному рівнях змінюється дуже повільно, її розвиток виявляється у зміні значення (функціонального навантаження) , зникненні або появі певних компонентів граматичної будови мови.

Виокремлюють три види граматичних змін: зміни граматичних категорій, грамем і граматичних форм.

З м і н и г р а м а т и ч н и х к а т е г о р і й . Ці граматичні зміни є найвагомішими, наймасштабнішими для мови, вони відбуваються дуже рідко. Так, за час існування давньоруської мови та її нащадків — української, російської і білоруської мов (від VI ст. до сьогодення) у іменників з ' явилася тільки граматична категорія істот/неістот, у дієслів — вид, виникла лише одна нова частина мови — числівник. У дієслова на основі дієприкметників розвинулась нова категорія — дієприслівник. У вказаних мовних і хронологічних межах можна констатувати також зникнення граматичних категорій роду та числа числівника у зв ' я зку з його формуванням я к окремої частини мови. Категорія роду зникла й у формах множини іменників і прикметників . Синтаксичні категорії за цей період не змінились.

В історії англійського іменника за ті ж півтори тисячі років з ' явилась одна нова граматична категорія — означеності/неозначеності і зникло дві — роду (у XII— XV ст.) та відмінка (до X ст. було п 'ять відмінків, у XII ст. — чотири, у XIV ст. — три, у XV ст. їх не стало зовсім).

Зміни значення, функціонального навантаження граматичних категорій тісно пов'язані з появою чи зникненням грамем. Так, зникнення двоїни в історії давньоруської мови зумовило семантичну перебудову граматичної категорії числа. Опозиція тільки двох її компонентів (однини і множини), що збереглася в українській, російській і білоруській мовах, призвела до більш чіткого й абстрагованого протиставлення чисел, причому семантичний обсяг множини помітно розширився, включивши й ті випадки, що раніше обслуговувалися двоїною.

З м і н и г р а м е м ( ч а с т к о в о к а т е г о р і а л ь н и х з н а ч е н ь ) . Ці зміни відбуваються у межах певних гра-

р і

Розвиток граматичної системи мови 3 1 7

матичних категорій, причому значно частіше, н іж зміни самих граматичних категорій. Так, у різних мовах залежно від загального типу їх граматичної будови зростає (фінно-угорські мови) чи зменшується (германські та романські мови) кількість відмінків. У російській мові спочатку зник кличний відмінок, що існував у давньоруській мові, а потім розвинувся знову: стара форма — мамо! (як і в українській мові, в як ій кличний відмінок не зникав) , нова — мам/

В історії української мови, як і інших слов 'янських мов, змінився грамемний склад дієслівної граматичної категорії часу. У найдавніший період давньоруської мови було а ж чотири минулі часи, але не було майбутнього. У зв 'язку з цим теперішній час мав зовсім інше значення , н іж нині: вказував не на момент мовлення, а на протяжну дію, скеровану від моменту мовлення в майбутнє. Із чотирьох минулих часів два (імперфект і аорист) зникли ще в давньоруський період, на основі видозміненого третього (перфекта) сформувався сучасний минулий час, а четвертий (плюсквамперфект) зберігся в українській мові я к давноминулий час лише реліктово і вживається дуже рідко. Грамема майбутнього часу розвинулася я к цілком нова. Потреба в ній була настільки гострою, що в мові закріпилось аж три її форми — одна для майбутнього часу доконаного виду (напишу) і дві для майбутнього часу недоконаного виду (писатиму, буду писати).

З м і н и г р а м а т и ч н и х ф о р м . Ці процеси передбачають зміну флексій . Наприклад , у «Слові о полку Ігоревім» є така фраза: кожухи начаиія мости мостити по болотом?,. Усі слова тут сучасному читачеві зрозумілі , а граматичні форми — не зовсім. Дієслово начашя подано у вже зникл ій формі минулого часу (аористі) , а іменник кожухи (орудний відмінок множини) нині має форму кожухами. Так само давальний відмінок множини іменника болотом?> нині має закінчення -ам (болотам). Зміна флексій свідчить про зміну граматичних форм у процесі формування української мови.

У давньоруській мові давальний відмінок множини виражався у різних відмінах іменників чотирма флексіями: -амь (женам-ь), -омт. (болотомь), -•ьм'ь (синт>м-ь), -ьі\гь (ночьм-ь). Орудний множини теж мав чотири закінчення : -ами (женами), -ьі (кожухи, болоти), -ьми (син-ьми), -ьми (ночьми). В обох випадках на україн-


ському ґрунті залишилася лише одна, перша флексія (-ам, -ами), витіснивши всі інші. Тільки в орудному відмінку к ілька слів ще зберігають флексію -ьми (людьми, кістьми) та -има (очима, плечима, дверима).

Основними причинами зміни граматичних форм є тяжіння мови до усунення флексійної синонімії (наведений приклад з давальним та орудним відмінками множини) і флексійної омонімії. Дію тенденції до усунення флексійної омонімії ілюструє доля родового відмінка множини іменників . Так, більшість іменників чоловічого роду і всі іменники середнього роду давньоруської мови в родовому відмінку множини мали закінчення - ь , яке після занепаду редукованих голосних перетворилося на нульову флексію: кожух-ь -> кожух, бо-лот'ь -» болот. У називному та знахідному відмінках однини іменники чоловічого роду мали таку ж флексію -ь : кожухт> (збіг флексій стався внаслідок фонетичних змін праслов 'янської доби), а більшість іменників середнього роду — флексію -о: болото. Отже, у формах чоловічого роду існувала флексійна омонімія, а в формах середнього роду її не було. Тому для усунення омонімії форма родового відмінка множини іменників чоловічого роду змінилася: кожухт> —> кожухова (флексія -овь запозичена з іншої відміни іменників), а в середньому роді, де омонімії не було, форма родового відмінка не змінилася: боліт.

Обидві причини змін граматичних форм є прикладом антиномій, внутрішніми чинниками мовного розвитку, стосуються асиметрії означуючого і означуваного.

Зміни граматичних форм можна порівняти з розвитком лексичних арха ї змів . Так, з н и к н е н н я слова обумовлене появою іншого, яке його витісняє і виражає той самий зміст. За такою ж схемою у формі кожухи флексія -ьі зникла , витіснившись флексією -ами, я к а виражає той самий зміст. Р і з н и ц я м і ж цими процесами полягає в тому, що флекс ія , я к а перемогла, не є новою — вона здавна функціонувала в мові, вживаючись в іншій групі слів. Це зумовлене тим, що граматика, на відміну від лексикологі ї , є закритою системою, у ній значно рідше з ' я в л я ю т ь с я нові компоненти. Тому граматичні зміни й відбуваються значно повільніше, н іж лексичні .

Основою зміни граматичних форм є зміна флексій за аналогією. Розрізняють горизонтальну і вертикальну граматичні аналогії . Горизонтальна аналогія

Розвиток граматичної системи мови 319

наявна при взаємодії різних форм з однаковим граматичним значенням: витіснення флексією -ами інших форм орудного відмінка множини у процесі формування української мови. В ер тикаль на аналогія виявляється у межах одної словозмінної парадигми у випадках взаємодії різних за значенням форм: називний відмінок множини у давньоруських іменниках чоловічого роду мав флексію -и (пор. її з алишки в сучасній російській мові: соседи, черти), але під впливом знахідного відмінка замінив її на -ьі: сади —» садьі.

До змін граматичної форми належать і зміни морфемного складу слова. Вони є не парадигматичними (у межах парадигми одна морфема впливає на іншу і зрештою витісняє її), а синтагматичними (у межах одної морфемної послідовності, тобто слова, сусідні морфеми взаємодіють між собою і певною мірою перебудовуються). Так, морфемний склад іменників на -а- колись був трикомпонентним: сестр-а-м-ь, сестрами, сестр-а-х-ь, причому компонент -а- являв собою суфікс і завершував твірну основу. Однак фонетичні зміни і взаємодія із закінченням спричинили те, що цей суфікс відірвався від твірної основи і перейшов до закінчення. Флексії -мь , -ми, -хь подовжилися і після занепаду редукованих голосних набули вигляду: -ам, -ами, -ах.

Отже, розвиток граматичної системи мови полягає у змінах граматичних категорій, грамем і граматичних форм. Зміни граматичних категорій і грамем стосуються вищого рівня мовної абстрактності — рівня інваріантів, тобто структурних одиниць мови, абстрагованих від їх варіантів, а зміни граматичних форм реалізуються на нижчому рівні мовної абстрактності — на рівні варіантів.


1. Охарактеризуйте види граматичних змін у мові. 2. Французька мова зовсім утратила відмінювання іменників, а в

німецькій мові лише скоротилася кількість відмінків. Які граматичні зміни відбулися в цих мовах?

3. У чому полягає відмінність між горизонтальною і вертикальною граматичними аналогіями?

Короткий термінологічний словник Аглютинуючі (лат. о§§ІиІіпаііо — склеювання), або аглюти

нативні, мови — тип мов, у яких корінь незмінний, афікси чітко відмежовуються один від одного і зберігають своє значення незалежно від місця у слові.

Адстрат (лат. асізігаіит — нашарування) — взаємодія мовних систем, зумовлена контактуванням мов сусідніх етносів.

Акомодація (лаг. ассотосіаііо — пристосування) — часткове пристосування вимови суміжних голосних і приголосних звуків.

Актуальне членування речення — поділ речення на дві частини: вихідну (те, про що говориться) і власне інформативну (те, що повідомляється). Вихідну частину позначають термінами «основа», «дане», «відоме», «тема», а інформативну — термінами «ядро», «нове», «невідоме», «рема».

Алофони (грец. аііоз — інший і рпбпе — звук) — звукові різновиди фонеми, які реалізуються у її варіаціях і варіантах.

Аналітичні мови — мови, в яких переважають такі засоби вираження граматичних значень, як службові слова і порядок слів.

Антоніми (грец. апіі — проти і опута — ім'я) — слова, які мають протилежне значення.

Ареальна (лат. агеа — простір) лінгвістика — напрям мовознавства, що вивчає поширення мовних явищ і процесів у просторі внаслідок міжмовної чи міждіалектної взаємодії.

Артикуляційна (лат. агіісиїо — розчленовую) база — зафіксована в мозку система рухів мовних органів при утворенні звуків певної мови.

Артикуляція — робота апарату мовлення під час творення звуків.

Архаїзми (грец. агспаіоз — старий) — застарілі слова, які вийшли з ужитку у зв'язку із витісненням їх іншими словами.

Асиміляція — уподібнення однотипних звуків у процесі мовлення.

Білінгвізм (лаг. Ьіз — двічі і Ііп£иа — мова) — наслідок мовних контактів, який полягає у двомовності, тобто вільному володінні і практичному користуванні двома мовами.

Валентність (лаг. і/а/епг/'з — сила) — здатність слів сполучатися між собою.

Висота звука — акустичний параметр звука, який залежить від кількості коливань голосових зв'язок за одиницю часу і вимірюється в герцах.

Відношення додаткової дистрибуції (лаг. дізігіЬиііо — розподіл) — відношення між звуками, за яких кожен звук

Короткий термінологічний словник 3 2 1

вживається у своїй позиції, і ці позиції не можна поміняти місцями.

Власна назва — назва окремої реалії із ряду однорідних. Внутрішня лінгвістика, або інтралінгвістика (лаг. іпіга —

всередині), — розділ лінгвістики, який вивчає побудову й організацію мови загалом та різних її рівнів зокрема.

Внутрішня форма слова — ознака реалії дійсності, покладена в основу її назви.

Гаплологія (грец. ґіаріооз — простий і Іо§оз — слово) — стягнення одного із двох однакових складів.

Генеалогічна (грец. £епеаІо£іа — родовід) класифікація мов — групування мов за спорідненістю.

Голосні звуки — звуки мови, які утворюються з допомогою голосу (тону) при вільному проходженні струменя видихуваного повітря через апарат мовлення і виконують складо-творчу функцію.

Граматика (грец. §гаттаІіке, від £гатта — літера, написання) — розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.

Граматична категорія — сукупність однотипних граматичних значень, або грамем, об'єднаних певним змістом.

Граматична форма — поєднання граматичних значень і граматичних способів їх вираження.

Граматичне значення — абстрактне значення, яке характерне групам слів і має регулярне формальне вираження.

Граматичний спосіб — формальний засіб вираження граматичного значення.

Грамеми — співвідносні, однотипні значення, кількість яких більша за одиницю.

Графіка (грец. §гарпіке, від £гарпб — пишу) — сукупність усіх засобів письма (у звуковому письмі літер і допоміжних знаків), які використовують для передавання звукової мови; розділ мовознавства, що вивчає форми літер і співвідношення їх зі звуками мови.

Деетимологізація — втрата внутрішньої форми слова. Денотативне (лат. сіепоіаіиз — позначений) значення сло

ва — значення слова, обмежене відображенням певного денотата.

Дивергенція (лаг. сімег^епію — розходження) — вияв розвитку мови, який полягає у її диференціації.

Диглосія (грец. дів —двічі і £Ідзза — мова) — ознака розвитку мови, яка виявляється у функціональному розмежуванні використання в писемній сфері двох мов одним суспільством.

322 Короткий термінологічний словник

Дисиміляція — розподібнення артикуляції одного із двох однакових чи схожих звуків, утрата ними певної спільної ознаки.

Диференційний (лат. діттегепііа — різниця) принцип орфографії — принцип, який передбачає графічне розрізнення слів, що мають однакове звучання.

Диференційні ознаки фонем — ознаки, які відрізняють одну фонему від іншої.

Дифтонг (грец. сііз — двічі і рпіпоп§оз — звук) — поєднання складотворчого і нескладотворчого голосних звуків у межах одного складу; двозвук.

Діакритики (грец. сІіакгШкоз — розрізнювальний), або діакритичні знаки, — додаткові надрядкові і підрядкові знаки, які використовують у транскрипції з метою максимально точного передавання особливостей звука

Діалект (грец. сііаіекіоз — говір, наріччя) — форма загальнонародної мови, яка є засобом спілкування на певній території або обслуговує певну соціальну групу людей.

Діахронія (грец. біа — крізь і спгопоз — час) — розвиток мови у часі, історична послідовність мовних змін.

Дієреза (грец. діаігезіз — поділ) — викидання звука для зручності вимови слова.

Довгота звука — акустичний параметр звука, який залежить від часу його звучання і вимірюється у мілісекундах.

Евфемізми (грец. еирпешізтоз — пом'якшений вираз) — слова, які використовують замість табуйованих лексем.

Експериментальна фонетика — розділ фонетики, що досліджує звуки за допомогою спеціальних приладів і методик.

Експресивні стилі — різновиди літературної мови, для яких характерна емоційна забарвленість.

Енклітики (грец. епкііііке, від епкііпб — схиляюсь) —- нена-голошені службові слова, які стоять після наголошеного слова у такті.

Епентеза (грец. ерепіпезіз — вставка) — вставляння в слово додаткового звука.

Етимологія (грец. еіутоіо§іа, від еіитоп — істина і Іо£оз — слово, вчення) — розділ лексикології, який досліджує походження слів.

Жаргон (франц. іаг^оп — незрозуміла, нерозбірлива, первісно — пташина, мова) — різновид мови окремої, відносно стійкої соціальної групи, об'єднаної соціальним станом, віком, професією, інтересами, який вирізняється лексикою та вимовою.

Живі звукові зміни — фонетичні зміни, які діють у процесі функціонування мови і ще не втратили свою актуальність.

тяш^^яшшшш^ш^ш^шшяш

Короткий термінологічний словник 3 2 3

Загальна назва — спільна назва однорідних реалій. Запозичення — перехід слів з однієї мови в іншу внаслідок

взаємодії цих мов. Звуження лексичного значення — розвиток значення

слова, у результаті якого слово називає лише частину предметів чи явищ, які відображало його попереднє значення.

Звук — найменша неподільна одиниця мовлення, яка утворюється апаратом мовлення, має фізичну природу і виконує в мові певну функцію.

Звукове письмо, або фонографія (грец. рпопе — звук і £гарпо — пишу), — тип письма, в якому графічні знаки позначають склади або окремі звуки.

Зміщення лексичного значення — розвиток значення слова, за якого нове значення слова, не відрізняючись істотно своїм обсягом від старого, вказує вже на інші реалії.

Знак — матеріально виражене умовне і довільне позначення чогось.

Значення слова — відображення в слові певного явища об'єктивної дійсності.

Зовнішня лінгвістика, або екстралінгвістика (лат. ехіга — зовні), — розділ лінгвістики, що досліджує зв'язки мови з іншими явищами.

Ідеографія (грец. ібеа — образ, поняття і£гарпб — пишу) — письмо, в якому засобом передавання повідомлення є усталені графічні знаки (ідеограми), що позначають поняття.

Ідіолекти (грец. ібіоз — свій, самобутній і сііаіекіоз — розмова, наріччя) — індивідуальні мови, кожна з яких притаманна лише одній людині.

Ізолюючі (франц. ізоіег — відділяти) мови — тип мов, для яких характерні незмінність і морфологічна нерозчленованість слів, вираження граматичного значення з допомогою порядку слів.

Інкорпоруючі (лат. іпсогрогаііо — включення до складу) мови — тип мов, утворених на основі складних комплексів, які є водночас і словами,і реченнями.

Інтегральні (лат. Іп1е£га1із — нероздільно пов'язаний) ознаки фонем — ознаки, які не відрізняють одну фонему від іншої, однак можуть розрізняти алофони однієї фонеми.

Інтернаціоналізми — слова, що наявні в багатьох мовах світу.

Інтерференція (лат. іпіег — між і Гегепз — той, що несе) — мимовільне перенесення, накладання ознак однієї мови на іншу, внаслідок чого з'являються відхилення від мовної норми.


Інтонація (лат. іпіопо — голосно вимовляю) — звуковий засіб смислової організації та емоційно-експресивного оформлення мовленнєвого потоку.

Історична фонетика — розділ фонетики, який вивчає формування і розвиток звукової системи протягом тривалого часу.

Історичний (традиційний) принцип орфографії — принцип, відповідно до якого графічне передавання слова обґрунтовують давнім його написанням чи традицією.

Історичні звукові зміни — фонетичні процеси, які діяли в минулому, але вже втратили свою актуальність.

Когнітивна лінгвістика — напрям мовознавства, який розглядає мову як когнітивний механізм, систему концептів, що забезпечує збереження, перебудування інформації в ментальному лексиконі, використання її в мовленні.

Койне (грец. коіпе — спільне) — спільна мова, яка сформувалася шляхом згладження діалектних розбіжностей.

Комбінаторні звукові зміни — фонетичні процеси, зумовлені прямою взаємодією суміжних чи несуміжних звуків.

Конвергенція (лат. СОПУЄГ£ЄПІІО — сходження) — вияв розвитку мов, який полягає у їх зближенні.

Конотативне (лат. соп — разом, поіаге — позначати) значення слова — додаткове значення слова, відтінки, які накладаються на основне значення, оцінка денотата.

Контекстуальне значення слова — відтінкове значення слова, своєрідне коливання семантики лексеми, яке створюється синтагматичними відношеннями в потоці мовлення, в контексті.

Концепт (лат. сопсеріиз — думка, поняття) — головне поняття когнітивної лінгвістики, яке поєднує зовнішні форми пізнання, передусім мову, з його внутрішнім чинником — ментальним лексиконом.

Креольські мови — утворені на основі піджинів мови, які обслуговують усі сфери діяльності креолів.

Лексема (грец. /ех/з — слово) — абстрактна одиниця мови, яка реалізується в мовленні у сукупності словоформ, фонетичних, стилістичних і семантичних варіантів слова.

Лексикографія (грец. Іехікоп — словник і£гарпб — пишу) — розділ мовознавства, присвячений теорії і практиці укладання словників.

Лексикологія (грец. Іехікоз — словесний і Іо£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, який вивчає словниковий склад мови.

Лексико-семантичні групи — тісні семантичні єдності, які входять до семантичного поля.


Літературна мова — унормована форма загальнонародної мови, яка характеризується існуванням усного і писемного варіантів, розвинутої системи стилів і обслуговує усі сфери діяльності суспільства.

Логічний наголос — перестановка фразового наголосу в незвичне місце для вираження потрібних нюансів думки, для актуального членування речення.

Мезоніми (грец. ГПЄ505 — середній) — проміжний семантичний шар, до якого входять різні за значенням, але однакові за звучанням слова (як при омонімії), у яких ще зберігся семантичний зв'язок (як при полісемії).

Метатеза (грец. теіаіпезіз — перестановка) — взаємопе-реставляння звуків або складів у межах слова.

Метафора (грец. теіарпога — переміщення) — перенесення значення слова за схожістю предметів чи явищ.

Метонімія (грец. теіопутіа — перейменування) — перенесення значення слова за суміжністю предметів чи явищ.

Мислення — відображення об'єктивної дійсності людиною в уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах.

Мова — система фонетичних, лексичних, граматичних засобів, яка розвивається і забезпечує потреби людини у спілкуванні та пізнанні.

Мовлення — процес використання мови, практична реалізація її одиниць, зв'язків між ними, правил поєднання та функціонування мовних одиниць.

Мовна свідомість — основний компонент особистості мовця, який забезпечує відображення й творення ним реального і уявного світів за допомогою мови.

Мовна ситуація — функціонування мови чи кількох мов у суспільстві для задоволення його комунікативних потреб.

Мовна сім'я — сукупність мов, основою яких є одна прамова.

Мовний союз — територіально-історична спільність мов, що істотно зблизилися за своєю структурою та матеріальним складом, займаючи суміжні території й тривалий час перебуваючи у взаємодії.

Мовний стан — сукупність усіх форм і видів функціонування мови.

Мовні антиномії (грец. апііпотіа — суперечність у законі) — протиріччя, які притаманні мові, постійно вирішуються, але не можуть бути розв'язаними остаточно.

Мовні контакти — взаємодія мов унаслідок спілкування їх носіїв.


Мовні універсали (лат. ипмегзаііз — загальний) — спільні ознаки, притаманні всім або багатьом мовам.

Мовознавство, або лінгвістика (лат. Ііп£иа — мова), — наука про сутність, будову, функціонування і розвиток мови.

Морфема (грец. тогрпе — форма) — найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням.

Морфеміка — розділ морфології, який вивчає морфемний склад слова.

Морфологічний (грец. тогрпе — форма) принцип орфографії — принцип, який передбачає однакове написання морфем незалежно від їх вимови в окремих формах слова або споріднених словах.

Морфологія (грец. тогрґіе — форма і Іо£оз — слово, вчення) — розділ граматики, який вивчає структуру слова, способи вираження його граматичних значень і систему словозміни.

Морфонологія — розділ мовознавства, що вивчає звукову структуру морфем і закономірності вживання аломорфів.

Наголос — виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.

Народна етимологія — надання слову генетично не виправданої внутрішньої форми.

Нейтральна лексика — загальновідомі слова, які відображають поширені явища об'єктивної дійсності.

Неологізми (грец. пеоз — новий і Іо§ізтоз — судження) — слова, створені для позначення нових реалій дійсності.

Нульова морфема — морфема, що не має матеріального вираження.

Нульова флексія — матеріально не виражене закінчення. Омографи (грец. ґіотоз — однаковий і £гарґіо — пишу) —

слова, що однаково пишуться, але по-різному вимовляються і мають різне значення.

Омоніми (грец. потбпута — однойменний) — слова з однаковим звучанням,але різним значенням.

Омофони (грец. ґіотоз — однаковий і рпбпе — голос, звук) — слова чи сполучення слів, які мають однакове звучання, але відрізняються написанням.

Омоформи (грец. потоз — однаковий і лат. ґогта — форма) — слова, у яких збігається звучання в окремих граматичних формах.

Ономасіологія (грец. опота — найменування і Іо£оз — слово, вчення) — розділ лексикології, який вивчає принципи і способи номінації.

Ономастика (грец. опотазііке — мистецтво давати імена) — розділ лексикології, що досліджує сутність, специфіку,


будову, групування, походження, закономірності функціонування та розвиток власних назв.

Описова фонетика — розділ фонетики, який досліджує звуковий склад мови, звукові зміни на сучасному етапі її розвитку.

Орфографія (грец. оііпоз — правильний, §гарпо — пишу) — система правил відтворення звукового мовлення на письмі; розділ мовознавства, який розробляє і досліджує систему правил написання.

Парадигматичні (грец. рагасІеі£та — приклад) зв'язки — зв'язки елементів мови.

Парадигми — групи об'єднаних парадигматичними зв'язками елементів, які утворюють систему мови.

Паралінгвістика — розділ мовознавства, що вивчає не-вербальні засоби мовної діяльності.

Пароніми (грец. рага — біля і опута — ім'я) — слова, близькі за звучанням і морфемним складом, але різні за значенням.

Перцептивна (лат. регсерііо— сприймання) база — здатність слухача розрізняти звуки певної мови у процесі мовлення.

Письмо — штучно створена система графічних знаків, за допомогою якої фіксують і передають мовленнєву інформацію.

Піджин — ділова мова з обмеженим лексичним складом і спрощеною граматикою. Утворюється на різномовних територіях для міжетнічних торговельних відносин і є своєрідним міжмовним жаргоном, скомпонованим із різних мов.

Піктографія (лат. рісіиз — розмальований і грец. £гарпб — пишу) — передавання повідомлення у формі малюнка.

Позиційні звукові зміни — фонетичні процеси, зумовлені місцем звука у слові і складі, наголошеною чи неиаголошеною позицією голосного.

Полісемія (грец. роіу — багато і зета — знак) — здатність слова мати різні лексичні значення у різних контекстах.

Порівняльно-історичне мовознавство — напрям лінгвістики, який за допомогою порівняльно-історичного методу досліджує споріднені мови.

Порівняльно-історичний метод — система науково-дослідницьких прийомів, які використовують при вивченні споріднених мов з метою відтворення не зафіксованих у писемних пам'ятках мовних одиниць, розкриття закономірностей їх розвитку.

Похідне, або мотивоване, слово — слово, утворене від мотивуючого слова.

Предметне письмо — відображення мовленнєвої інформації за допомогою певних предметів.


Приголосні звуки — звуки мови, які утворюються з допомогою голосу і шуму або тільки шуму під час долання перешкоди в апараті мовлення струменем видихуваного повітря.

Проклітики (грец. ргокііпб — нахиляю вперед) — короткі ненаголошені, переважно службові слова, які стоять перед основним наголошеним словом у такті.

Просторіччя — форма загальнонародної мови, яка охоплює всі мовні явища, що не є діалектними й літературними, і не має територіального або соціального обмеження.

Протеза (грец. ргоіпезіз — розташування спереду) — поява на початку слова додаткового звука для полегшення вимови.

Психолінгвістика — напрям мовознавства, що вивчає процеси породження, формулювання, звукового вираження і сприйняття мовлення.

Редукція (лат. гедисііо — відсунення) — ослаблення вимови ненаголошених голосних, результатом якого є їх якісна видозміна або повне зникнення.

Референція (англ. гетегепсе — співвідношення, відношення, ЗВ'ЯЗОК) — відношення включеного в мовлення слова до об'єктів дійсності.

Речення — мінімальна комунікативна одиниця, для якої характерні інтонаційна оформленість, організованість на основі структурної схеми, система синтаксичних категорій.

Розширення лексичного значення — розвиток значення слова, за якого кількість позначуваних словом предметів (явищ) зростає, а зміст значення збіднюється.

Сема (грец. зета — знак) — компонент семантики слова, його семантичний множник.

Семантичне поле — сукупність лексем чи окремих їх значень, що об'єднуються спільністю змісту і відображають предметну або функціональну спільність позначуваних явищ.

Семасіологія (грец. зетазіа — значення) — розділ лексикології, що вивчає закономірності відображення певним звучанням певного предмета чи явища об'єктивної дійсності, а також зміни, які відбуваються в такому відображенні; теорія значення.

Семема — лексичне значення слова. Сила звука — акустичний параметр звука, що визнача

ється амплітудою звукового коливання і вимірюється у белах. Сильна позиція фонем — позиція фонем, у якій їх проти

ставлення зберігається. Синекдоха (грец. зупекдоспе — співвіднесення) — вид ме

тонімії, який полягає у перенесенні значення слова з частини на ціле або із цілого на частину.


Синоніми (грец. зупбпутоз — однойменний) — слова, близькі або тотожні за лексичним значенням, але відмінні за звучанням і написанням.

Синонімічний ряд — група синонімів, об'єднана спільним значенням.

Синтагматичні (грец. зупіа£та — побудоване разом) зв'язки — зв'язки елементів мовлення.

Синтаксис (грец. зупіахіз — побудова, зв'язок) — розділ граматики, що вивчає способи поєднання слів у словосполучення і речення, а також властивості цих одиниць.

Синтетичні мови — мови, у яких засобами вираження граматичних значень є афіксація, внутрішня флексія, редуплікація, суплетивізм, наголос.

Синхронія (грец. зупспгопоз — одночасний) — стан мови у певний історичний період, у конкретний момент її розвитку.

Система (грец. зузіета — сполучення, організація) — організована множина взаємопов'язаних елементів.

Склад — об'єднувана вимовою фонетична одиниця, що складається з голосного і прилеглих до нього приголосних або лише голосного звука.

Слабка позиція фонем — позиція фонем, у якій можлива нейтралізація їх протиставлення.

Словесно-звукове письмо — система письма, що поєднує запис змісту повідомлення та його звучання.

Слово — основна структурно-семантична одиниця мови, якій властиві самостійність, формальна цілісність та ідіоматич-ність.

Словосполучення — синтаксична одиниця, яка утворюється поєднанням повнозначних слів за допомогою підрядного граматичного зв'язку.

Словотвір, або дериватологія (лат. сіегмаїіо — утворення), — розділ мовознавства, який вивчає мотивацію слів, словотвірні типи і способи творення похідних слів.

Словотвірний тип — схема побудови слів певної частини мови, для якої характерна єдність приналежності мотивуючого слова до певної частини мови, форманта, способу словотворення, словотвірного значення.

Соціальний діалект — корпоративна форма спілкування, яка є засобом умисного відмежування від загальнонародної мови.

Соціолінгвістика — напрям мовознавства, що вивчає суспільну зумовленість виникнення, функціонування і розвитку мови, механізм взаємодії мови і суспільства.


Спонтанні (лат. зропіапеиз — ДОВІЛЬНИЙ) звукові зміни — незалежні від оточення чи позиції фонетичні процеси, спричинені змінами фонологічної системи мови.

Споріднені мови — мови, які є продовженнями однієї прамови й у яких незапозичені корені та афікси перебувають у регулярних відповідностях, що зумовлені фонетичними законами.

Стилістично забарвлена лексика — слова, які, називаючи певні реалії, дають їм оцінку, вказують на сферу спілкування.

Структуралізм — напрям лінгвістики, в основі якого лежить визнання мови чітко організованою, структурованою системою.

Структурні схеми речення, або схеми породження речення, — моделі, за якими будуються речення.

Стяжіння — злиття двох звуків у один, який поєднує компоненти обох звуків.

Субстрат (лат. зиЬзігаіит — підстилка) — залишки переможеної місцевої мови у структурі прийшлої мови, що перемогла.

Суперстрат (лат. вирегзїгаШт — верхній шар) — залишки прийшлої переможеної мови у структурі місцевої мови, що перемогла.

Суржик (рос. рожь — жито) — засмічена мова, у якій штучно поєднуються одиниці різних мов без будь-якоїїх нормалізації.

Табу (полінез. Іари (іаЬи) — цілком виділений) — заборона використання певних слів, зумовлена моральними, культурними факторами.

Твірне, або мотивуюче, слово — слово, від якого твориться інше (мотивоване) слово.

Тембр (франц. іітЬге —дзвіночок) — своєрідне поєднання основного тону, його обертонів та додаткових тонів.

Територіальний діалект — локальна варіація загальнонародної мови, яка має фонетичні, граматичні та лексичні особливості.

Термін (лат. іегтіпиз — межа, кордон) — слово чи словосполучення, що виражає спеціальне поняття певної галузі виробництва, науки, мистецтва, суспільного життя.

Типологічна класифікація мов — групування мов за особливостями їх структури незалежно від спорідненості.

Типологічне мовознавство — напрям лінгвістики, що досліджує ступінь структурної близькості або розбіжності мов незалежно від наявності чи відсутності генетичних зв'язків між ними.

Тон, або основний тон, — акустичний параметр, який утворюється в результаті рівномірних коливань голосових зв'язок і властивий звукам стійкої висоти.

Флективні мови — тип мов, у яких корінь змінний, афікси зливаються з коренем і формально, і за змістом.


Фонема (грец. рпбпета — звук, голос) — найменша одиниця мови, яка не має власного значення і виконує функцію розрізнення значення морфем та словоформ, будучи їх будівельним матеріалом.

Фонетика (грец. рпопеіікоз — звуковий) — розділ мовознавства, що вивчає звуки мовлення і членування мовленнєвого потоку.

Фонетична транскрипція (лат. Ігапзсгірїю — переписування) — точний запис живого усного мовлення з усіма його звуковими особливостями.

Фонетичний принцип орфографії — принцип, який полягає в точному записі звучання мови.

Фонетичні закони — закони функціонування й розвитку звуків мови, що зумовлюють їх стійке збереження або регулярні зміни.

Формант (лат. їогтапз — той, який формує) — словотвірний афікс, за допомогою якого мотивоване слово утворене від основи мотивуючого слова.

Фразеологізми (грец. рпгазіз — зворот і Іо£ізтоз — вислів) — неподільні, цілісні за значенням сполучення слів, які відтворюються в мовленні.

Фразеологія (грец. рпгазіз — вираз, зворот і Іо£оз — слово, вчення) — розділ мовознавства, який досліджує фразеологізми; сукупність фразеологізмів конкретної мови.

Фразовий (грец. рпгазіз — зворот) наголос — звукове виділення одного зі слів фрази (словосполучення або речення).

Функціональна лінгвістика — напрям мовознавства, який вивчає функціональне (семантичне) навантаження мовних одиниць, їх функціональні закономірності.

Функціональні стилі — різновиди літературної мови, які характеризуються стійкими особливостями в доборі та застосуванні мовного матеріалу.

Частини мови — класи слів, що відображають об'єктивну дійсність і виокремлюються на основі семантичного, синтаксичного та морфологічного критеріїв.

Члени речення — абстрактні синтаксичні категорії, усталені форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту речення.

Штучна мова — довільно створений засіб спілкування між носіями різних мов або між людиною і машиною.

Шум — акустичний параметр, який утворюється в результаті неритмічних коливань голосових зв'язок і властивий звукам з нестійкою висотою.

Література Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. —

М., 1966. Баранникова Л. И. Основньїе сведения о язьіке. — М., 1982. Беларуская мова. Знцьіклапедьія. — Мінск, 1994. Білецький А. О. Про мову й мовознавство. — К., 1996. Будагов Р. А. Введение в науку о язьіке. — М., 1965. Булаховський Л. А. Виникнення і розвиток літературних мов / /

Вибрані праці. — К., 1975. — Т. 1. Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства. —

К., 1959. Вахек И. Лингвистический словарь Пражской школьї: Пер. с

франц. — М., 1964. Вендина Т. И. Введение в язьїкознание. — М., 2001. Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов /

За ред. О. С. Мельничука. — К., 1966. Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. —

К., 1985. Глисон Г. Введение в дескриптивную лингвистику: Пер. с

англ. — М., 1959. Головин Б. Н. Введение в язьїкознание. — М., 1983. Доленко М. Т. Вступ до мовознавства: Збірник вправ і зав

дань. — К., 1975. Донець Д. С , Мацько Л. І. Вступ до мовознавства: Практи

кум. — К., 1989. Дорошенко С. І., Дудик П. С. Вступ до мовознавства. —

К., 1974. Єрмоленко С. Я, Бибик С. П, Тодор О. Г. Українська мова: Ко

роткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С. Я. Єрмоленко. — К., 2001.

Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974.

Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX и XX веков в очер-ках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 1—2.

Звегинцев В. А. Язьік и лингвистическая теория. — М., 1973. Зиндер Л. Р. Введение в язьїкознание: Сборник задач. —

М., 1987. Калабина С. И. Практикум по курсу «Введение в язьїкозна

ние». — М., 1985. Калинович М. Я. Вступ до мовознавства. — К., 1947. Камчатнов А. М., Николина М. А. Введение в язьїкознание. —

М., 1999. Клюева В. Н. Задачник по курсу «Введение в язьїкознание». —

М., 1962. Кодухов В. И. Введение в язьїкознание. — М., 1987.

Література 333

Кодухов В. И. Задания к практическим занятиям и контрольним работам по «Введенню в язьїкознание». — М., 1976.

Кондрашов Н. А., Копосов Л. Ф., Рупосова Л. П. Сборник задач и упражнений по введенню в язьїкознание. — М., 1991.

Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. — К., 2001. Кочергина В. А. Введение в язьїковедение. — М., 1991. Красная книга язьїков народов России: Знциклопедический

словарь-справочник. — М., 1994. Кротовим Є. В., Родзевич Н. С. Словник лінгвістичних термі

нів. — К., 1957. Кубрякова Е. С, Демьянков В. 3., Панкрац Ю. Г., Лузина Л. Г.

Краткий словарь когнитивньїх терминов. — М., 1997. Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику: Пер. с

англ. — М., 1978. Лингвистический знциклопедический словарь. — М., 1990;

2-е изд. — М., 2002. Малаховский В. А. Сборник задач и упражнений по курсу

«Введение в язьїкознание». — М., 1960. Манакин В. Н. Сопоставительная лексикология. — К., 2004. Марузо Ж. Словарь лингвистических терминов: Пер. с франц.—

М., 1960. Маслов Ю. С. Введение в язьїкознание. — М., 1987. Мейе А. Сравнительньїй метод в историческом язьїкознании:

Пер. с франц. — М., 1954. Мучник И. П. Введение в язьїкознание. Сборник задач и уп

ражнений для практических занятий и самостоятельнои работьі студентов. — М., 1961.

Народьі мира. Историко-зтнографический справочник. — М., 1988.

Народьі России: Знциклопедия. — М., 1994. Нечаев Г. А. Краткий лингвистический словарь. — Ростов,

1976. Німчук В. В. Давньоруська спадщина в лексиці української

мови. — К., 1992. Норман Б. Ю. Сборник задач по введенню в язьїкознание. —

Минск, 1989. Норман Б. Ю., Павленко Н. А. Введение в язьїкознание. Хрес-

томатия. — Минск, 1977. Пауль Г. Принципи истории язьїка: Пер. с нем. — М., 1960. Попова 3. Д., Стернин И. А. Очерки по когнитивной лингвис-

тике. — Воронеж, 2003. Потапенко О. І. Цікаве мовознавство. — Біла Церква, 1996. Потебня А. А. Мьісль и язьік / / Полное собрание сочинений. —

К., 1993. — Т. 1. Реформатский А. А. Введение в язьїковедение. — М., 1967. Розенталь Д. 3., Теленкова М. А. Словарь-справочник лингвистических терминов. — М., 1976.

334 Література

Русанівський В. М. Структура лексичної і граматичної семантики. — К., 1988.

Русский язьік: Знциклопедия. — М., 1997. Сепир 3. Язьік: Пер. с англ. — М., 1934. Сепир 3. Избранньїе трудьі по язьїкознанию и культурологии. —

М., 1993. Скляренко В. Г. Праслов'янська акцентологія. — К., 1998. Соколовская Ж. П. Проблеми системного описання лексичес-

кой семантики. — К., 1990. Соссюр Ф. Курс загальної лінгвістики: Пер. з франц. — К.,

1998. Соссюр Ф. Трудьі по язьїкознанию. — М., 1977. Степанов Ю. С. Константьі: Словарь русской культурьі. —

М., 2001. Супрун А. Е. Лекции по лингвистике. — Минск, 1980. Тараненко А. А. Язиковая семантика в ее динамических ас

пектах: основньїе семантические процессьі. — К„ 1989. Українська мова. Енциклопедія. — К., 2000. Фридрих И. Дешифровка забьітьіх письменностей и язьїков:

Пер. с нем. — М., 1961. Хзмп 3. Словарь американской лингвистической терминоло-

гии. — М., 1964. Широков О. С. Введение в язьїкознание. — М., 1985. Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики:

Енциклопедичний словник. — К., 1998. Юшук І. П. Вступ до мовознавства. — К., 2000. Язьїки Россииской Федерации и соседних государств. Знцик

лопедия. — М., 1997. — Т. 1. СоЦЬ 2., Неіпі А., Роїагїзкі К. 5Іо\л/пік Іегтіпоіо^іі і^гуко-

гпаадсіеі. — \Л/агзга«а, 1970.

Навчальне видання Серія «Альма-матер» Заснована в 1999 році

Карпенко Юрій Олександрович

Вступ до мовознавства Підручник

С п і л ь н и й проект із в и д а в н и ц т в о м «Академвидав»

Редактор М. М. Осіпова Технічний редактор Т. І. Семченко Коректор В. П. Мусійченко Комп'ютерна верстка В. П. Богуславця

Підписано до друку з оригінал-макета 25.02.2006. Формат 84x108/32. Папір офс. № 1. Гарнітура Шкільна. Друк офсетний. Ум.-друк. арк. 17,64. Ум. фарбовідб. 19,22. Обл.-вид. арк. 18,8. Зам. 6-94. Видавничий центр «Академія» 04119, м. Київ-119, а/с 37. Тел./факс: (044) 483-19-24; 456-84-63. Е-таі1: асао'етіа-рс@8УІ(,оп1іпе.сот Свідоцтво: серія ДК № 555 від 03.08.2001 р.

ВАТ «Білоцерківська книжкова фабрика». 09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.

Карпенко Ю. О. К 26 Вступ до мовознавства: Підручник. — К.: Видав

ничий центр «Академія», 2006. — 336 с. (Альма-матер)

І8ВМ 966-580-208-9 У підручнику розкрито теоретичні засади мовознавства,

сутність його основних напрямів, розглянуто природу, функції, будову і розвиток мови, подано класифікації мов. Особливу увагу приділено характеристиці фонетики, фонології, графіки, орфографії, лексикології, граматики як розділів мовознавства.

Уміщені в кінці тем запитання і завдання, а також короткий словник лінгвістичних термінів сприятимуть кращому засвоєнню матеріалу.

Підручник адресовано студентам вищих навчальних закладів, учителям.

ББК 81.Укр

Вступ до мовознавства

и Видавничий центр «Академія»

ІЗВМ 9 6 6 - 5 8 0 - 2 0 8 - 9

і альма-матер

Серія «Альма-матер» охоплює підручники, посібники з різноманітних дисциплін для студентів вищих навчальних закладів.

Якщо Ви зацікавлені у співпраці з нами як автор, якщо Вам потрібні наші видання — раді будемо співпрацювати з Вами.

Видавничий центр «Академія» 04119, Київ-119, а/с 37 Тел./факси: редакція 483 1924, 483 1211 відділ збуту 456 8463 Е-таіІ: асас!етіа-рс@5УІІопІіпе.сот

Ю. О. Карпенко Вступ до...

Documents