КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕСТИТЕТ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

СКРЯБІН ОЛЕКСІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 343.13

ДИСЕРТАЦІЯ

ЗАХИСНИК В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ:

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

(081 – Право)

Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

____________________________ О.М.Скрябін

Науковий консультант: Лукашевич Віталій Григорович,

доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України

Запоріжжя – 2017

2

АНОТАЦІЯ

Скрябін О. М. Захисник у кримінальному процесі: нормативно-правове

дослідження. –Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за

спеціальністю 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова

експертиза; оперативно-розшукова діяльність» (081 - Право). – Класичний

приватний університет, Запоріжжя, 2017.

Зміст анотації. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню

теоретичних, правових та прикладних проблем участі захисника в окремих

стадіях кримінального провадження: на досудовому розслідуванні, в суді першої

та апеляційної інстанції. Визначено методологічне підґрунтя дослідження

інституту захисту та обґрунтовано вибір системи пізнавальних засобів аналізу

процесуального статусу, місця, ролі й функцій захисника в кримінальному

провадженні. Обґрунтоване авторське бачення історичних періодів становлення

поняття «адвокат-захисник» в українському кримінальному процесі та проведено

їх нормативно-правовий аналіз. Узагальнено професійні та індивідуально-

особистісні характеристики адвоката-захисника в сучасному кримінальному

провадженні, визначено етапи та особливості його професійного становлення.

Проаналізовано особливості сучасної професійної підготовки адвокатів-

захисників, виявлено та узагальнено фактори, які сприяють підвищенню рівня їх

фахової підготовки.

Обґрунтовано доцільність підтвердження повноважень захисника в

кримінальному провадженні перекласти на самого адвоката, який буде

зобов’язаний свої повноваження додатково підтверджувати Витягом з Єдиного

реєстру адвокатів України, тим самим зекономить ресурси уповноважених осіб,

що ведуть кримінальне провадження.

Доведено, що при розгляді клопотання слідчого про застосування

запобіжного заходу, погодженого з прокурором, до судового засідання необхідно

також залучати слідчого, який саме й склав це клопотання;

3

Аргументовано, що при професійному відборі адвокатів кваліфікаційно-

дисциплінарній комісії адвокатури доцільно використовувати поліграф, за

допомогою якого можна буде виявити справжні мотиви отримання свідоцтва про

право на заняття адвокатською діяльністю.

У результаті проведеного дослідження сформульовано низку пропозицій

щодо внесення змін і доповнень до Кримінального процесуального кодексу

України, Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Закону

України «Про судоустрій та статус суддів», Порядку підвищення кваліфікації

адвокатів України, Програми складання кваліфікаційного іспиту адвоката тощо.

Ключові слова: адвокат, захисник, досудове розслідування, судовий

розгляд, апеляційна інстанція, професійний відбір, професійна підготовка,

підвищення кваліфікації.

SUMMARY

Skriabin O. M. Defender in the criminal process: normative and legal research. –

Qualification study as a manuscript.

Thesis for the degree of Doctor of Law in specialty 12.00.09 – Criminal

Procedure and Criminalistics; forensic examination; operational search activity (081 –

Law). – Classic Private University, Zaporizhzhia, 2017.

Annotation content. The dissertation is devoted to the complex research of

theoretical, legal and applied problems of the participation of a defender in separate

stages of criminal proceedings: at pre-trial investigation, in the court of the first and

appellate instance. The methodological basis of the research of the Institute of Defense

is determined and the choice of a system of cognitive means for analyzing the

procedural status, place, role and functions of the defender in criminal proceedings is

substantiated. The author's vision of historical periods of the formation of the concept

of “lawyer-defender” in the Ukrainian criminal process is substantiated and their

normative-legal analysis is carried out. The professional and individual-personal

characteristics of the lawyer-defender in the modern criminal proceedings are

4

generalized, the stages and peculiarities of his professional development are

determined. The peculiarities of modern professional training of lawyers-defenders are

analyzed, factors which promote increase of their professional preparation are revealed

and generalized.

It is substantiated the expediency of confirming the powers of a lawyer in

criminal proceedings to transfer to a lawyer himself, who will be obliged to confirm

his authority by extracts from the Uniform Register of Advocates of Ukraine, thus

saving resources of authorized persons conducting criminal proceedings.

It is proved that when considering the request of the investigator about the use of

a preventive measure agreed with the prosecutor, it is also necessary to involve an

investigator who has made the request to the court session.

It is argued that in the professional selection of lawyers of the qualification-

disciplinary commission of the advocacy it is advisable to use a polygraph, which will

help to identify the true grounds for obtaining a certificate of the right to practice

advocacy.

As a result of the study, a number of proposals have been formulated to

introduce amendments and additions to the Criminal Procedure Code of Ukraine, the

Law of Ukraine «On Advocacy and Advocacy», the Law of Ukraine «On the Judiciary

and Status of Judges», the Procedure for Upgrading the Qualifications of Lawyers of

Ukraine, the Program for the Qualification Examination of a Lawyer, etc.

Key words: lawyer, defender, pre-trial investigation, court hearing, appellate

instance, professional selection, professional training, advanced training.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА

Монографія

1. Скрябін О. М. Участь захисника в окремих кримінальних

провадженнях : монографія / О. М. Скрябін. – Запоріжжя : Просвіта, 2017. –

380 с.

5

Статті в наукових фахових виданнях України

2. Скрябін О. М. Психологічні особливості організаторської діяльності

адвоката / О. М. Скрябін // Вісник Запорізького національного університету

(Серія «юридичні науки»). – 2011. – № 1. – С. 36 – 41.

3. Скрябін О. М. Юридико-психологічні аспекти професійної підготовки

майбутніх адвокатів / О. М. Скрябін // Право і суспільство. – 2011. – № 1. –

С. 236 – 240.

4. Скрябін О. М. Професійно-психологічна підготовка адвокатів до дій в

екстремальних ситуаціях / О. М. Скрябін // Право і безпека. – 2011. – № 2 (39). –

С. 219 – 222.

5. Скрябін О. М. Психолого-правові аспекти розвитку комунікативних

здібностей адвокатів / О. М. Скрябін // Вісник Запорізького національного

університету (Серія «юридичні науки»). – 2011. – № 3. – С. 14 – 18.

6. Скрябін О. М. Юридично-психологічні аспекти участі адвоката при

примиренні обвинуваченого, підсудного з потерпілим у кримінальному процесі /

О. М. Скрябін, О. М. Цільмак // Юридична психологія та педагогіка. – 2012. –

№ 1 (11). – С. 155 – 163.

7. Скрябін О.М. Місце навчальної дисципліни «Психологія адвокатської

діяльності» у процесі професійно-психологічної підготовки студентів

юридичних факультетів / О. М. Скрябін // Право і суспільство. – 2012. – № 3. –

С. 245 – 249.

8. Скрябін О. М. Проблемні питання підтвердження повноважень

захисника у кримінальному провадженні України / О. М. Скрябін // Вісник

Запорізького національного університету (Серія «юридичні науки»). – 2013. –

№ 3. – С. 239 – 245.

9. Скрябін О. М. Про відомості, які вносяться до Єдиного реєстру

адвокатів України / О. М. Скрябін // Право і суспільство. – 2013. – № 6. –

С. 61 – 65.

10. Скрябін О. М. Використання поліграфа у кримінальному судочинстві

України / О. М. Скрябін, Н. Д. Тонне // Вісник Херсонського державного

6

університету. Серія: Юридичні науки. – 2014. – Вип. 1. – Т. 3. – С. 189 – 193.

11. Скрябін О. М. Участь адвоката при вирішенні питання про обрання

підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою / О. М. Скрябін // Держава та регіони. Серія: Право. – 2014. – № 2 (44). –

С. 143 – 148.

12. Скрябін О. М. Персональний сайт як спосіб презентації особистості

адвоката / О. М. Скрябін // Держава та регіони. Серія: Право. – 2014. – № 4 (46).

– С. 175 – 179.

13. Скрябін О. М. Використання можливостей фізіогноміки в тактиці

проведення допиту в кримінальному процесі / О. М. Скрябін, Н. Д. Тонне //

Вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. – 2014. –

Вип. 6-1. – Т. 4. – С. 132 – 136.

14. Скрябін О. М. Суд присяжних за новим Кримінально-процесуальним

кодексом України [Електронний ресурс] / О. М. Скрябін, Н. Д. Тонне //

Актуальні проблеми держави і права. – 2014. – Вип. 72. – С. 400 – 406. – Режим

доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/apdp_2014_72_59.

15. Скрябін О. М. Обговорення змін до Закону України «Про адвокатуру

та адвокатську діяльність» / О. М. Скрябін // Держава та регіони. Серія: Право. –

2015. – № 2 (48). – С. 66 – 71.

16. Скрябін О. М. Історичні аспекти становлення адвокатури в

кримінальному процесі України / О. М. Скрябін // Вісник Запорізького

національного університету (Серія «юридичні науки»). – 2015. – № 2 (І). –

С. 221 – 228.

17. Скрябін О. М. Використання поліграфа при професійно-

психологічному відборі адвокатів України / О. М. Скрябін // Вісник

Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. – 2015. – № 2. –

Том 3. – С. 110 – 114.

18. Скрябін О. М. Пропозиції щодо удосконалення порядку підвищення

кваліфікації адвокатами України / О. М. Скрябін // Право та державне

управління. – 2015. – № 2 (19). – С. 28 – 33.

7

19. Скрябін О. М. Діяльність захисника в підготовчій частині

апеляційного провадження в кримінальному процесі / О. М. Скрябін // Публічне

право. – 2015. – № 3 (19). – С. 219 – 225.

20. Скрябін О. М. Юридико-психологічні аспекти участі захисника у суді

апеляційної інстанції / О. М. Скрябін // Держава та регіони. Серія: Право. – 2015.

– № 3 (49). – С. 18 – 23.

21. Скрябін О. М. Порівняльно-правова характеристика участі адвоката в

кримінальному процесі України з іншими зарубіжними країнами / О. М. Скрябін

// Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. –

2015. – Вип. 34. – Т. 3. – С. 98 – 101.

Статті в зарубіжних виданнях

22. Скрябин А. Н. Этапы действий защитника при решении вопроса об

избрании меры пресечения подозреваемому, обвиняемому в уголовном

производстве Украины / О. М. Скрябін // ОРАЛДЫҢ ҒЫЛЫМ ЖАРШЫСЫ.

Серия: Политология, Право, История. – 2014. – № 19 (98). – С. 60–68.

23. Скрябин А. Н. Гарантии адвокатской деятельности в соответствии с

Законом Украины «Про адвокатуру и адвокатскую деятельность» / О. М. Скрябін

// Современный научный вестник. – 2015. – № 2 (249). – С. 91 – 98.

24. Скрябин А. Н. Особенности проведения следственных действий и мер

обеспечения уголовного производства в отношении адвоката / О. М. Скрябін //

Евразийская Адвокатура. – 2015. – № 1 (14). – С. 41 – 46.

25. Скрябин А. Н. Специализация адвокатов как гарантия обеспечения

надлежащего качества и эффективности адвокатуры в Украине / О. М. Скрябін //

Legeasi Viata. – 2015. – № 1/2 (277). – С. 114 – 117.

26. Скрябин А. Н. Уголовно-процессуальные гарантии адвокатской

деятельности / О. М. Скрябін // Legeasi Viata. – 2015. – № 2/3 (278). – С. 93 – 97.

Матеріали конференцій

27. Скрябін О. М. Поняття та види професійної компетентності адвоката /

О. М. Скрябін // Правова освіта та правова наука в Україні в умовах сучасних

трансформаційних процесів : матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф.

8

(м. Запоріжжя, 28–29 жовтня 2010 р.). – Запоріжжя, 2010. – С. 284 – 288.

28. Скрябін О. М. Комунікативна діяльність адвоката / О. М. Скрябін //

Роль та місце ОВС у розбудові демократичної правової держави : матер.

ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (Одеса, 21 квітня 2011 р.). – Одеса, 2011. – С. 93 –

94.

29. Скрябін О. М. Психологічні аспекти саморозвитку адвоката /

О. М. Скрябін // Правова держава: історія, сучасність, та перспективи

формування в Україні : матер. Всеукр. наук.-практ. конф. : у 2 ч. (Запоріжжя,

22 квітня 2011 р.). – Запоріжжя, 2011. – Ч. 1. – С. 225 – 227.

30. Скрябін О. М. Значення рівня домагань для професійної діяльності

адвоката у кримінальному процесі / О. М. Скрябін // Запорізькі правові читання :

тези доп. Щоріч. наук.-практ. конф. (Запоріжжя, 20–21 травня 2011 р.). –

Запоріжжя, 2011. – С. 131 – 134.

31. Скрябін О. М. Порівняльний аналіз правового статусу захисника за

старим та новим кримінально-процесуальним кодексом України / О. М. Скрябін

// Актуальні правові та організаційні проблеми публічного управління та

судочинства : зб. наук. пр. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Кіровоград, 12–

13 квітня 2013 р.) : у 2 ч. – Ч. 2: «Вплив вимог Європейської конвенції з прав

людини на вітчизняне судочинство в адміністративних, цивільних і

господарських справах. Актуальні проблеми здійснення адміністративного,

цивільного та господарського судочинства» – К.: НДІ приватного права і

підприємництва НАПрН України, 2013. – С. 117 – 119.

32. Скрябін О.М. Підтвердження повноважень захисника у

кримінальному провадженні України / О. М. Скрябін // Матеріали всеукраїнської

науково-практичної конференції «Актуальні питання досудового розслідування

слідчими органів внутрішніх справ: проблеми теорії та практики»: тези доп.

Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 18–19 квітня 2013 р.). – 2013. –

С. 231 – 235.

33. Скрябін О. М. Захисником у кримінальному судочинстві не може бути

адвокат, відомості про якого не внесено до єдиного реєстру адвокатів України /

9

О. М. Скрябін // Сучасні тенденції розвитку національного законодавства : зб. тез

II Міжнар. наук.-практ. конф. (16–17 травня 2013 р., м. Київ, Україна) / упор,

к. ю. н. Головко Л. О. – Київ : Вид. центр НУБіП України, 2013. – С. 79 – 82.

34. Скрябін О. М. Єдиний реєстр адвокатів потребує удосконалення /

О. М. Скрябін // Правова держава: історія, сучасність та перспективи

формування в умовах євро інтеграції : матеріали укр.-польськ. наук.-практ. конф.

(м. Дніпропетровськ, 15 листопада 2013 p.). – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ.

ун-т внутр. справ, 2013. – С. 76 – 80.

35. Скрябін О. М. Проблемні питання проходження стажування у

адвоката / О. М. Скрябін // Правова освіта та правова наука в Україні в умовах

сучасних трансформаційних процесів : тези доп. Всеукр. наук.-практ. конф.

(м. Запоріжжя, 16–17 листопада 2013 р.) / за заг. ред. Т. О. Коломоєць. –

Запоріжжя : ЗНУ, 2013. – С. 119 – 121.

36. Скрябін О. М. Порядок атестування особи, яка виявила бажання стати

адвокатом / О. М. Скрябін // Актуальні питання юридичної науки: теорія та

практика : матер. Всеукр. наук.-практ. конф. м. Кіровоград, 11 грудня 2013 р.). –

Кіровоград, 2013. – С. 274 – 277.

37. Скрябін О. М. Електронне правосуддя в Україні / О. М. Скрябін,

О. О. Гоздек // Право і держава сучасної України: проблеми розвитку та

взаємодії : тези доп. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 18–19 квітня

2014 р.) / за заг. ред, Т. О. Коломоєць. – Запоріжжя : ЗНУ, 2014. – С. 287 – 291.

38. Скрябін О. М. Спеціалізація адвокатів в Україні / О. М. Скрябін //

Права та свободи людини і громадянина: механізм їх реалізації та захисту

різними галузями права : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Братислава,

Словацька Республіка, 19–20 вересня 2014 р.). – Братислава, 2014. – С. 195 – 198.

39. Скрябін О. М. Про адвокатське досьє в кримінальних справах /

О. М. Скрябін // Правова держава: історія, сучасність та перспективи

формування в Україні : матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (31 жовтня 2014 р.

м. Дніпропетровськ). – Дніпропетровськ, 2014. – С. 99 – 102.

40. Scriabin A. Legal and psychological aspects of a lawyer during the

10

interrogation of suspects in criminal proceedings / О. М. Скрябін // Пріоритетні

напрями модернізації системи права України : матер. Міжнар. наук.-практ. конф.

(м. Кривий Ріг, Україна 13–14 листопада 2015 р.). – Кривий Ріг, 2015. – С. 141 –

144.

41. Скрябін О. М. Процесуальний статус захисника в кримінальному

процесі України та актуальні проблеми його нормативного врегулювання /

О. М. Скрябін // Освітні інновації в умовах нестабільності: філософія,

психологія, педагогіка : матер. Всеукр. оn-line конференції (16–26 листопада

2015 р., м. Запоріжжя). – 2015. – № 4 (22). – Режим доступу:

http://www.zoippo.zp.ua/pages/el_gurnal/pages/vip22.html.

42. Скрябін О. М. Помічник адвоката в кримінальному процесі /

О. М. Скрябін // Роль та місце правоохоронних органів у розбудові

демократичної правової держави : матер. VІІІ Міжнар. наук.-практ. конф.

(25 березня 2016 р., м. Одеса). – Одеса, 2016. – С. 276 – 278.

43. Скрябін О. М. Методи психологічного впливу в діяльності адвоката:

специфіка та допустимість застосування / О. М. Скрябін // Правові, управлінські

та економічні аспекти трансформації сучасного громадянського суспільства :

матер. Всеукр. наук.-практ. конф. викладачів і аспірантів 25 березня 2016 р. –

Київ, 2016. – С. 531 – 534.

11

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………...... 13

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА СУЧАСНИЙ СТАН ІНСТИТУТУ

ЗАХИСТУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ……………….

26

1.1. Методологія дослідження інституту захисту……………………………. 26

1.2. Історико-правові аспекти становлення поняття «захисник»

у кримінальному процесі ……………………………………………………...

40

1.3. Процесуальний статус захисника в кримінальному процесі України

та актуальні проблеми його нормативного врегулювання..............................

63

1.4. Міжнародно-правові засади та зарубіжний досвід участі захисника

в кримінальному провадженні…………………………………………….…...

81

Висновки до розділу 1…………………………………………………………. 100

Список використаних джерел до розділу 1…………………………………... 102

РОЗДІЛ 2. НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ ТА

ПРОБЛЕМИ УЧАСТІ ЗАХИСНИКА В ОКРЕМИХ СТАДІЯХ

КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ…………………….………….…...

118

2.1. Участь захисника на досудовому розслідуванні………………………… 118

2.2. Участь захисника в суді першої інстанції……………………………….. 166

2.3. Участь захисника в суді апеляційної інстанції………………………….. 235

Висновки до розділу 2…………………………………………………………. 269

Список використаних джерел до розділу 2…………………………………... 272

РОЗДІЛ 3. ПРОФЕСІЙНА ТА ІНДИВІДУАЛЬНО-ОСОБИСТІСНА

ХАРАКТЕРИСТИКИ АДВОКАТА-ЗАХИСНИКА В

КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ…………………………………….

296

3.1. Сучасні особливості професійного становлення адвоката-захисника…. 296

3.2. Адвокат-захисник у конфліктних та екстремальних ситуаціях

кримінального провадження…………………………………………………...

316

12

Висновки до розділу 3…………………………………………………………. 337

Список використаних джерел до розділу 3…………………………………... 339

РОЗДІЛ 4. НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ТА ПРОФЕСІЙНІ ЗАСАДИ

ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАХИСНИКА В

КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ……………………...……………..

346

4.1. Напрями вдосконалення правової регламентації участі захисника

в кримінальному провадженні…………………………………………………

346

4.2. Особливості сучасної професійної підготовки адвокатів-захисників…. 378

Висновки до розділу 4…………………………………………………………. 408

Список використаних джерел до розділу 4…………………………………... 410

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………… 420

ДОДАТКИ……………………………………………………………………… 428

13

ВСТУП

Актуальність теми. Право особи на захист визнається та гарантується

Конституцією України (ч. 1 ст. 55). Держава зобов’язана їх захищати та

створювати належні умови для їхньої реалізації, встановлюючи відповідні

правові гарантії. Так, у ст. 59 Основного Закону проголошено, що кожен має

право на професійну правничу допомогу, а у випадках, передбачених законом, ця

допомога надається безоплатно.

Відповідно до ст. 131-2 Конституції України, для надання професійної

правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Виключно адвокат здійснює

представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального

обвинувачення.

Правовою підставою участі адвоката в кримінальному провадженні, крім

закріплених у Конституції основних принципів здійснення правосуддя в Україні,

є положення Кримінального процесуального кодексу України, Закону України

«Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

З моменту прийняття цих законів минуло вже п’ять років. Проте практика

застосування чинного КПК виявила численні прогалини в нормативному

регулюванні кримінальних процесуальних відносин, логіко-структурні дефекти

побудови правового змісту його норм, які не сприяють ефективному захисту

прав і законних інтересів сторони захисту.

Тільки протягом 2015–2016 рр. до КПК було 20 разів внесено зміни й

доповнення. На розгляді четвертої сесії Верховної Ради України восьмого

скликання перебуває 41 законопроект про внесення змін і доповнень до КПК

України.

Після прийняття Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» також було зареєстровано низку проектів Законів України «Про

внесення змін до Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” та

Інформаційних листів Вищого Спеціалізованого Суду України щодо

14

застосування кримінального процесуального законодавства.

Нині в Україні набирає сили судово-правова реформа, вона, зокрема,

стосується кримінальної юстиції, а в її складі – кримінального судочинства, яке б

функціонувало на засадах верховенства права відповідно до європейських

стандартів і гарантувало право особи на справедливий кримінальний суд.

Таким чином, політичні та соціально-економічні зміни, що відбуваються в

Україні протягом останніх років, свідчать про необхідність та нагальність

подальшого реформування кримінального процесуального законодавства й

законодавства України про адвокатуру та адвокатську діяльність.

Процесуальне становище захисника, організація й здійснення його

професійної діяльності завжди були в центрі уваги учених-процесуалістів і

практиків адвокатури, таких як: Ю. П. Аленін, С. А. Альперт, В. Г. Андрусів,

А. А. Ахундова, В. М. Бабунич, В. В. Бедь, А. М. Бірюкова, Н. В. Борзих,

В. І. Бояров, Т. В. Варфоломеєва, Є. І. Виборнова, Т. Б. Вільчик, Г. П. Власова,

В. І. Галаган, І. Ю. Гловацький, В. Г. Гончаренко, С. В. Гончаренко,

Ю. М. Грошевий, Ю. О. Гурджі, Я. П. Зейкан, В. С. Зеленецький, О. В. Капліна,

С. О. Ковальчук, Т. В. Корчева, О. Ю. Костюченко, Ю. О. Кухарук,

О. П. Кучинська, О. Ю. Лань, А. М. Ларін, Л. М. Лобойко, В. Г. Лукашевич,

Є. Д. Лук’янчиков, О. В. Малахова, В. Т. Маляренко, М. А. Маркуш,

О. Р. Михайленко, М. М. Михеєнко, А. В. Молдаван, М. Г. Моторигіна,

В. В. Назаров, В. Т. Нор, Н. М. Обрізан, Т. В. Омельченко, О. В. Острогляд,

П. Д. Письменний, М. А. Погорецький, В. О. Попелюшко, В. А. Савченко,

М. І. Сірий, С. В. Слінько, В. І. Сліпченко, З. Д. Смітієнко, О. С. Старенький,

С. М. Стахівський, М. С. Строгович, Н. М. Таварткіладзе, В. Я. Тацій,

В. М. Тертишник, А. М. Титов, Л. Д. Удалова, Ю. В. Хоматов, П. В. Хотенець,

О. М. Цільмак, Р. А. Чайка, О. О. Чепурний, Н. П. Черняк, Н. С. Чувашова,

В. П. Шибіко, О. Г. Шило, Д. В. Шилова, О. Г. Шнягін, Л. В. Шульга,

М. Є. Шумило, Б. В. Щур, Ю. П. Янович, О. Г. Яновська та ін.

Констатуючи беззаперечний вагомий внесок цих дослідників у

розроблення окресленої проблематики ще під час дії Кримінально-

15

процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 р. та Закону України «Про

адвокатуру» від 19 грудня 1992 р., які втратили чинність після прийняття

Кримінального процесуального кодексу України 13 квітня 2012 р. та Закону

України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» 5 липня 2012 р.,

відзначимо, що захищено низку кандидатських дисертацій стосовно участі

захисника в певних стадіях кримінального провадження, однак доктринального

та комплексного дослідження участі захисника на досудовому розслідуванні,

судовому розгляді в суді першої та апеляційної інстанцій не було.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота виконана відповідно до п. 5.6 Стратегії реформування

судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 рр.,

ухваленої Указом Президента України від 20 травня 2015 р. № 276/2015,

Стратегії розвитку Національної асоціації адвокатів України до 2020 р.,

затвердженої рішенням Ради адвокатів України від 17 листопада 2016 р. № 199, а

також у межах науково-дослідної роботи Класичного приватного університету

«Організаційно-правове, науково-методичне й інформаційне забезпечення

кримінальних проваджень» (державний реєстраційний номер 0116U008202).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз

правових, теоретичних і прикладних проблем становлення та сучасного стану

інститут захисту в кримінальному процесі України.

Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:

– визначити методологічне підґрунтя дослідження інституту захисту для

обґрунтування вибору сукупності пізнавальних засобів аналізу місця та функцій

захисника в кримінальному процесі;

– проаналізувати нормативно-правову базу на різних етапах становлення

інституту захисту в кримінальному процесі та виявити особливості сучасного

стану його правового регулювання в Україні;

– дослідити процесуальний статус захисника в кримінальному процесі

України та виокремити проблеми його подальшого вдосконалення;

– виокремити міжнародно-правові засади та узагальнити сучасний

16

зарубіжний досвід участі захисника в кримінальному провадженні з метою

запозичення позитивного досвіду;

– проаналізувати нормативно-правові особливості та виокремити проблеми

участі захисника в окремих стадіях кримінальних проваджень (на досудовому

розслідуванні, у суді першої та апеляційної інстанцій);

– узагальнити професійні та індивідуально-особистісні характеристики

адвоката-захисника в сучасному кримінальному провадженні, визначити

особливості його професійного становлення;

– виявити та узагальнити типові конфліктні ситуації в кримінальному

провадженні, встановити їх причини й визначити шляхи подолання;

– провести аналіз нормативно-правової регламентації діяльності захисника

в кримінальному провадженні та визначити напрями її вдосконалення;

– визначити особливості сучасної професійної підготовки адвокатів-

захисників, виявити та узагальнити фактори, які сприяють підвищенню рівня їх

фахової підготовки;

– узагальнити підходи до створення компетентністної моделі захисника в

кримінальному провадженні;

– сформулювати теоретичні положення щодо визначення шляхів

(напрямів) удосконалення професійної підготовки адвокатів;

– проаналізувати сучасні проблеми правових гарантій діяльності захисника

в кримінальному процесі України.

Об’єкт дослідження – кримінально-процесуальні відносини у сфері

діяльності захисника в кримінальному провадженні.

Предмет дослідження – захисник у кримінальному процесі України:

нормативно-правове дослідження.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети й забезпечення

наукової об’єктивності отриманих результатів дослідження обрано комплекс

сучасних загальнонаукових і спеціальних методів, що ними оперують у правовій

науці. Усі методи визначені, виходячи з поставлених у дослідженні цілей і

завдань, з урахуванням специфіки об’єкта й предмета дослідження, а саме:

17

системи загальнофілософських, загальнонаукових та спеціально-наукових

методів пізнання. За допомогою історико-правового методу досліджено ґенезу

інституту захисту та законодавчий розвиток становлення поняття «захисник» у

кримінальному процесі (підрозділ 1.2). За допомогою формально-юридичного

методу досліджено нормативно-правову базу, яка регламентує діяльність

захисника в кримінальному провадженні (усі розділи дисертації). Формально-

логічний метод використано для визначення сутності понять «захисник»,

«адвокат», «адвокат-захисник», «право на захист», «правова допомога»,

«правнича допомога», «професійна підготовка» (усі розділи дисертації).

Застосування діалектичного, системного, структурного, діяльнісного,

функціонального та методу моделювання дало змогу з’ясувати та дослідити

основні напрями участі захисника в окремих стадіях кримінального провадження

(на досудовому розслідуванні (підрозділ 2.1), у суді першої (підрозділ 2.2) та

апеляційної інстанцій (підрозділ 2.3). Порівняльно-правовий метод застосовано

під час вивчення міжнародно-правових засад та зарубіжного досвіду участі

захисника в кримінальному провадженні; порівняння КПК 1960 р. та чинного

КПК; аналізу чинного законодавства і проектів законів (підрозділи 1.4, 2.1, 2.2,

2.2). Формально-догматичний та прогностичний методи використано при

формулюванні конкретних пропозиції щодо вдосконалення чинного

кримінального процесуального законодавства України (підрозділи 1.3, 1.4, 2.1,

2.2, 2.3, 4.1), Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

(підрозділи 1.3, 4.1, 4.2), Закону України «Про судоустрій та статус суддів»

(підрозділ 2.3), законодавства України, яке регламентує сучасну професійну

підготовку адвокатів-захисників (підрозділ 4.2). Емпіричні методи, серед яких:

соціологічні (опитування, спостереження) використано під час опитування

громадян, практикуючих адвокатів, суддів, обробки отриманих даних, аналізу

іншої емпіричної інформації (підрозділи 2.2, 3.1, 3.2, 4.2). Статистичний метод

– для аналізу зібраних емпіричних даних, а також узагальнення офіційної

статистичної звітності (підрозділи 2.1, 2.2, 4.2), аналізу законодавства України,

яке регламентує сучасну професійну підготовку адвокатів-захисників

18

(підрозділ 4.2). Діагностичні методи надали можливість провести діагностику

рівня розвитку складових професійної компетентності адвоката (підрозділи 3.1,

3.2).

Емпіричну базу дослідження становлять дані судової статистики щодо

розгляду справ і матеріалів місцевими загальними судами, апеляційними судами

областей та міста Києва за 2014, 2016 рр.; статистична звітність Ради адвокатів

регіонів за 2014–2016 рр., результати опитування 213 громадян, 674 адвокатів та

189 суддів у Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській, Харківській, Київській

областях; результати експериментального дослідження 359 студентів

юридичного факультету ДДУВС, ЗЮІ ДДУВС, ЗНУ; статистичні дані 2013,

2014, 2016 рр. запровадження «Електронного суду» в Україні. Використано

також власний досвід адвокатської діяльності здобувача, набутий під час

здійснення захисту в кримінальних провадженнях.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є

першим в Україні комплексним нормативно-правовим дослідженням участі

захисника в кримінальному процесі України. Найістотнішими результатами

дослідження, що зумовлюють його наукову новизну та визначають внесок автора

в розроблення зазначеної проблематики, є такі положення й висновки:

уперше:

– виокремлено особливості нормативно-правової регламентації та

проблеми участі захисника в окремих кримінальних провадженнях, у межах яких

обґрунтовано шляхи розв’язання виявлених проблем на досудовому

розслідуванні, у суді першої та апеляційної інстанцій;

– обґрунтовано доцільність підтвердження повноважень захисника в

кримінальному провадженні перекласти на самого адвоката, який буде

зобов’язаний свої повноваження додатково підтверджувати Витягом з Єдиного

реєстру адвокатів України, тим самим зекономить ресурси уповноважених осіб,

що ведуть кримінальне провадження;

– аргументовано, що на підтвердження повноважень захисника потрібно

надавати або ордер, або договір про надання правової допомоги, а не договір і

19

ордер, як це передбачено в чинному КПК України, та обґрунтовано, що дія цього

договору поширюється на всі стадії кримінального провадження (якщо це

зазначено в договорі);

– доведено, що при розгляді клопотання слідчого про застосування

запобіжного заходу, погодженого з прокурором, до судового засідання необхідно

також залучати слідчого, який саме й склав це клопотання;

– обґрунтовано необхідність збільшити час для ознайомлення слідчим або

прокурором підозрюваного, обвинуваченого з клопотанням про застосування

запобіжного заходу для своєчасної підготовки захисника та підозрюваного,

обвинуваченого до участі в такій процесуальній дії;

– запропоновано авторське визначення етапів надання допомоги

підзахисному при обранні останньому запобіжного заходу;

– аргументовано необхідність нормативної деталізації процедури відбору

присяжних та закріплення засади її прозорості;

– аргументовано необхідність передбачити в КПК форму звертання

учасників процесу до присяжних;

– обґрунтовано авторську концепцію щодо розробки нової

компетентністної моделі адвокатів, яка відповідатиме сучасним вимогам

практичної діяльності захисника та сприятиме формуванню й розвитку його

професійних якостей;

– визначено, що взаємодія сторін обвинувачення й захисту має характер

конфлікту, який виявляється та вирішується на основі засади змагальності в

кримінальному провадженні;

– визначено й систематизовано класифікацію гарантій адвокатської

діяльності на: гарантії адвокатської діяльності, які передбачені КПК України та

гарантії адвокатської діяльності, які передбачені Законом України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність»;

– запропоновано з метою забезпечення доступу та відкритості інформації

стосовно адвокатів та адвокатської діяльності розміщувати в Єдиному реєстрі

адвокатів: фото адвоката; відомості про освіту; науковий ступінь; спеціалізацію;

20

персональний сайт; кількість нарахованих балів за підвищення кваліфікації; усі

робочі місця тощо;

– аргументовано, що при професійному відборі адвокатів кваліфікаційно-

дисциплінарній комісії адвокатури доцільно використовувати поліграф, за

допомогою якого можна буде виявити справжні мотиви отримання свідоцтва про

право на заняття адвокатською діяльністю;

удосконалено:

– визначення поняття «адвокат» у Законі України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» та «захисник» у Кримінальному процесуальному кодексі

України;

– положення щодо адвокатів-медіаторів у кримінальному провадженні;

– певні критерії визначення «достатності часу для ознайомлення» з

матеріалами кримінального провадження для забезпечення однакової практики

застосування положень ч. 10 ст. 290 КПК України;

– аргументацію щодо необхідності передбачити в чинному КПК

можливість учасникам судового провадження заявляти клопотання перед судом

про надання їм часу для підготовки до судових дебатів;

– положення, що апеляційна скарга повинна містити посилання на

відповідні аркуші справи, оскільки саме ці дії полегшують роботу колегії суддів

та інших учасників кримінального провадження при ознайомленні з апеляційною

скаргою;

– розуміння, що чинний КПК порівняно з КПК 1960 р. змінив межі дій

апеляційного суду при визначенні необхідності проведення судового слідства та

дослідженні доказів;

– положення, що захисник підозрюваного, обвинуваченого, представник

потерпілого можуть відмовитися від апеляційної скарги тільки за письмовою

згодою, відповідно, підозрюваного, обвинуваченого чи потерпілого, при цьому

відмова від апеляційної скарги захисником не повинна порушувати їхніх

інтересів;

– положення щодо здійснення професійно-орієнтованого навчання

21

адвокатів (особливо молодих зі стажем роботи 1–2 роки) необхідно здійснювати

відповідно до компетентністної моделі із застосуванням активних форм та

методів навчання, які будуть спрямовані на формування не тільки знань

законодавства, а й розвиток та формування вмінь, навичок, професійно важливих

якостей та індивідуально-особистісних особливостей, необхідних для виконання

професійної діяльності адвоката, у тому числі здійснення захисту в

кримінальному провадженні;

– положення, згідно з яким помічник адвоката має право брати участь у

судових засіданнях та в слідчих (розшукових) діях виключно з адвокатом;

набуло подальшого розвитку:

– визначення методологічного підґрунтя дослідження інституту захисту та

обґрунтування його інструментарію як відповідної сукупності пізнавальних

засобів аналізу місця й функцій захисника в кримінальному процесі;

– авторське бачення історичних періодів становлення поняття «адвокат-

захисник» в українському кримінальному процесі на основі нормативно-

правового аналізу цих періодів: ІХ–ХІІІ ст.; XIV–XVI ст.; XVIІІ ст.; 1840–

1849 рр.; 1849–1917 рр.; 1917–1960 рр.; 1960–2012 рр.; 2012 р. – по теперішній

час;

– положення, згідно з яким захисником у кримінальному процесі може

бути лише адвокат, оскільки реалізація конституційної функції захисту, характер

діяльності захисника зумовлюють необхідність допуску до кримінального

провадження тільки висококваліфікованого фахівця, діяльність якого базується

на перевірці професійних знань, умінь та навичок практичної діяльності, тому

воно є більш прогресивним, відповідає загальній тенденції розвитку інституту

захисту та надання правничої допомоги в кримінальному провадженні;

– обґрунтування, що впровадження інформаційних технологій у судах

спрямоване на досягнення прозорості в їх діяльності, є одним із шляхів

забезпечення доступу до судочинства, деперсоніфікації відносин людини у

взаємодії з представниками судової влади, а також ще одним позитивним

моментом у протидії корупції в судочинстві;

22

– напрями (можливості та шляхи) реалізації проекту «Електронний суд»;

– аргументи на користь того, що подолання конфліктних ситуацій у

діяльності адвоката тісно пов’язано з нормативним регулюванням етичних

правил здійснення його професійної діяльності, що закріплені в Правилах

адвокатської етики;

– визначення професійного становлення адвоката як тривалого процесу,

який починається в юридичному вищому навчальному закладі (4–5 років),

продовжується адаптацією до професійної діяльності (приблизно 1–3 роки) та

набуттям професійного досвіду вирішення нескладних завдань, і тільки після

5–6 років роботи адвокат починає реально наближатися до того рівня, який

визначає професійну майстерність. Тільки на 10 рік роботи адвокат-захисник

стає професіоналом.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони

можуть бути використані та використовуються у:

– законотворчій діяльності – для вдосконалення окремих положень

чинного КПК України, Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність», Програми складання кваліфікаційного іспиту адвоката, Порядку

підвищення кваліфікації адвоката України та інших нормативно правових актів

(відповідь відділу з питань звернень громадян Апарату Верховної Ради України

№ 09-0229.08.17/1.2-06.17-С від 23 червня 2017 р.; Лист Вищої кваліфікаційної

комісії адвокатуру при Кабінеті Міністрів України № 875 від 7 листопада

2011 р.; Лист Національної асоціації адвокатів України № 559/0/2-17 від

29 червня 2017 р.; Лист Всеукраїнської громадської організації «Асоціація

правників України» № 776 від 20 червня 2017 р.);

– правозастосовній діяльності – у практичній діяльності адвокатів,

слідчих, прокурорів, суддів при застосуванні КПК України, Закону України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» для уникнення помилок у їх діяльності

(акт впровадження результатів дисертації: у діяльність Юридичної консультації

Жовтневого району Запорізької обласної колегії адвокатів від 17 лютого 2017 р.;

у діяльність ГУНП в Запорізькій області від 3 березня 2017 р.; у діяльність

23

Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 15 березня 2017 р.; у діяльність

Апеляційного суду Львівської області від 24 квітня 2017 р.);

– навчально-методичній діяльності – при підготовці підручників,

навчальних посібників та методичних матеріалів, вдосконалення навчально-

методичного забезпечення навчальних курсів та викладанні навчальних

дисциплін: «Кримінальний процес», «Кримінально-процесуальне провадження»,

«Тактичні засади діяльності захисника в кримінальному процесі», «Участь

захисника у кримінальному процесі», «Теоретичні проблеми кримінального

судочинства», «Адвокатура України» у Національній академії прокуратури

України (акт впровадження від 8 лютого 2017 р.), Класичному приватному

університеті (довідка про впровадження від 2 березня 2017 р.), Львівському

державному університеті внутрішніх справ (акт впровадження від 30 червня

2017 р.);

– науково-дослідній діяльності – як теоретичне підґрунтя для подальших

досліджень участі захисника в кримінальному процесі України.

Особистий внесок здобувача. Положення, які викладені в дисертації та

виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що

належать співавторам, у дисертації не використовувались. Висновки й

положення дисертації мають самостійний характер. Ідеї та розробки, що

належать співавторам, разом з якими були опубліковані наукові статті, в

дисертації не використовувались. Для аргументації окремих положень дисертації

використовувалися наукові праці інших учених, на які обов’язково зроблено

посилання. Внесок здобувача в працях, підготовлених у співавторстві,

конкретизовано в списку публікацій автора за темою дисертації.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідалися

та обговорювалися на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних

конференціях, а саме: ІІ Міжнародній науково-практичної конференції «Правова

освіта та правова наука в Україні в умовах сучасних трансформаційних

процесів» (м. Запоріжжя, 28–29 жовтня 2010 р.); ІІІ Міжнародній науково-

практичній конференції «Роль та місце ОВС у розбудові демократичної правової

24

держави» (м. Одеса, 21 квітня 2011 р.); Всеукраїнській науково-практичній

конференції «Правова держава: історія, сучасність, та перспективи формування в

Україні» (м. Запоріжжя, 22 квітня 2011 р.); Щорічній науково-практичній

конференції «Запорізькі правові читання» (м. Запоріжжя, 20–21 травня 2011 р.);

Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні правові та

організаційні проблеми публічного управління та судочинства» (м. Кіровоград,

12–13 квітня 2013 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції

«Актуальні питання досудового розслідування слідчими органів внутрішніх

справ: проблеми теорії та практики» (м. Дніпропетровськ, 18–19 квітня 2013 р.);

II Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні тенденції розвитку

національного законодавства» (м. Київ, 16–17 травня 2013 р.); Українсько-

польській науково-практичній конференції «Правова держава: історія, сучасність

та перспективи формування в умовах євроінтеграції» (м. Дніпропетровськ,

15 листопада 2013 p.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Правова

освіта та правова наука в Україні в умовах сучасних трансформаційних

процесів» (м. Запоріжжя, 16–17 листопада 2013 р.); Всеукраїнській науково-

практичній конференції «Актуальні питання юридичної науки: теорія та

практика» (м. Кіровоград, 11 грудня 2013 р.); Міжнародній науково-практичній

конференції «Право і держава сучасної України: проблеми розвитку та

взаємодії» (м. Запоріжжя, 18–19 квітня 2014 р.); Міжнародній науково-

практичній конференції «Права та свободи людини і громадянина: механізм їх

реалізації та захисту різними галузями права» (м. Братислава, Словацька

Республіка, 19–20 вересня 2014 р.); Всеукраїнській науково-практичній

конференції «Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в

Україні» (м. Дніпропетровськ, 31 жовтня 2014 р.); Міжнародній науково-

практичній конференції «Пріоритетні напрями модернізації системи права

України» (м. Кривий Ріг, 13–14 листопада 2015 р.); Всеукраїнській оn-line

конференції «Освітні інновації в умовах нестабільності: філософія, психологія,

педагогіка» (м. Запоріжжя, 16–26 листопада 2015 р.); VІІІ Міжнародній науково-

практичній конференції «Роль та місце правоохоронних органів у розбудові

25

демократичної правової держави» (м. Одеса, 25 березня 2016 р.); Всеукраїнській

науково-практичній конференції викладачів і аспірантів «Правові, управлінські

та економічні аспекти трансформації сучасного громадянського суспільства»

(м. Київ, 25 березня 2016 р.).

Публікації. Основні результати дисертації відображено в 43 працях, з

яких: 1 – монографія, 20 – статті в наукових фахових виданнях України, 5 –

статті в зарубіжних наукових виданнях, 17 – матеріали конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу,

чотирьох розділів, що містять одинадцять підрозділів, списку використаних

джерел до розділів (розділ 1 – 165 найменування, розділ 2 – 246, розділ 3 – 66,

розділ 4 – 96, усього – 573 найменування), висновків та додатків. Загальний

обсяг дисертації становить 455 сторінок, з них основний текст – 360 сторінок,

додатки – 28 сторінок.

26

РОЗДІЛ 1

СТАНОВЛЕННЯ ТА СУЧАСНИЙ СТАН ІНСТИТУТУ ЗАХИСТУ

В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

1.1. Методологія дослідження інституту захисту

Методологія дослідження інституту захисту в кримінальному провадженні

в умовах сьогодення потребує критичного перегляду й уточнення традиційних

методологічних засобів, сформованих українськими та зарубіжними науковцями.

При цьому ми цілком поділяємо думку сучасних дослідників, що потрібно

говорити не про «кардинальний перегляд» здобутків попередників, а про певні

уточнення меж і напрямів та більш повну реалізацію їх евристичного потенціалу

[22, с. 26].

Забезпечення в сьогоднішній Україні режиму правової захищеності особи

можливе лише на основі розвитку юридичних засобів, створення відповідної

нормативної бази й оптимальних умов правового регулювання для реалізації

прав, свобод і законних інтересів суб’єктів різних правовідносин [27, с. 76].

Наукове вирішення цього завдання покладено на теорію кримінального

процесу. Саме аналіз його сутності, загальних кримінально-процесуальних норм

і правовідносин, процесуального права загалом дає змогу оцінити ефективність

механізму правового регулювання та забезпечення прав і свобод особи в

кримінальному провадженні. Подібна індикативна риса набуває особливої

значущості у зв’язку з проблематикою забезпечення прав і законних інтересів

особи, яка бере участь у кримінальному провадженні, насиченому державним

примусом, відповідними обмеженнями основних прав і свобод людини [27,

с. 76].

При цьому варто погодитися з тими науковцями, які зазначають, що

кримінально-процесуальне законодавство в кожній державі є інструментом

27

політики. Саме на цій ділянці правового регулювання формується оцінка

держави, її політичного режиму. У теорії кримінально-процесуального права

підкреслюється, що «політична, економічна, історична, культурна обумовленість

кримінально-процесуальної форми відображає й визначає стан особи в державно

організованому суспільстві, ступінь її індивідуальної свободи» [117, с. 27].

У юридичній теорії традиційно наголошують, що кримінально-

процесуальне право в загальному вигляді відбиває соціальну зацікавленість

суспільства, тобто публічний інтерес. Однак організація кримінального

судочинства виключно на публічних засадах не може цілком забезпечити

інтереси захисту кожної окремої людини, що потрапила у сферу кримінального

провадження. Тому гарантією захисту особи, забезпечення її прав і свобод є не

лише неухильне дотримання державою закону, а й установлення певної сфери

активності та самостійності особи [48, с. 14; 153, с. 111].

Сьогодні проблематика предметно-методологічного контексту правового

стану особи та її захисту в кримінальному провадженні стає центральною

складовою формування оновленого наукового інтересу, що базується на сучасній

світоглядній методології українського правознавства, а також світових ціннісних

орієнтирів і стандартів у відносинах особи й держави. Ідеться про становлення

принципово іншого типу відносин між державою й особою – колишнє

протистояння цих суб’єктів поступово заміщується концепцією їхньої взаємодії.

При цьому враховують динаміку розвитку цих процесів, які відбуваються в

багатовимірному просторі, що включає соціальну, політичну, економічну,

культурологічну, етичну сторони, які прямо або непрямо впливають на правову

складову проблематики гарантій прав особи в кримінальному провадженні [81,

с. 232].

У цьому аспекті завдання щодо опанування нової законодавчої й

правозастосовної реальності на основі оновленої методологічної бази, що

включає як технологічну, так і світоглядну складові, було поставлено перед

наукою кримінального процесу вже давно. Про це свідчать матеріали низки

конференцій, на яких становлення актуальної методології юридичної науки в

28

Україні було центральною темою обговорення. Водночас і сьогодні в динаміці

відновлення методології українського правознавства спостерігається певний

розрив між власне методологічними дослідженнями загальнотеоретичного й

галузевого характеру та запитами юридичної практики, потребами розвитку

самої юридичної науки. На це свого часу вказували окремі науковці,

пропонуючи шляхи подолання цього розриву, зокрема: переосмислення

успадкованого від радянської правової доктрини юридичного режиму відносин

між державою й громадянином; актуалізацію можливостей системного підходу в

правових дослідженнях взаємозв’язків названих ключових суб’єктів; зміну

державоцентризму людиноцентристською юридичною ідеологією, на яку

покладено завдання структурувати українську систему права й визначити

специфіку її функціонування. Крім того, учені відзначали перспективність

соціокультурного аспекту правових досліджень; необхідність подолання в

загальній теорії права збереженої по теперішній час традиції апології державного

ладу й офіційної ідеології [113, с. 17].

Узагальнюючи, слід звернути увагу на те, що методологія сучасної

юридичної науки, з одного боку, має перехідний характер процесів і тенденцій,

що відбуваються в усіх сферах життєдіяльності суспільства та держав, а з іншого

– відбиває загальну проблемну кризу наукової свідомості, науки як способу

пізнання навколишньої дійсності, що домінує. Тому набувають актуальності

рекомендації щодо нового звернення правознавців до фундаментальних,

усталених положень своєї науки, у тому числі тих, які вважали «непорушними

істинами», осмислення їх на сучасному філософсько-методологічному,

наукознавчому рівні [11, с. 214].

Методологія є необхідним компонентом будь-якої науково-пізнавальної

діяльності. Для юридичної науки звернення до методологічних підходів,

пов’язаних із тими або іншими науковими сферами, – це питання залучення до

методологічного арсеналу юриспруденції тих або інших систем і схем наукового

мислення, що забезпечують поглиблене, усебічне пізнання кримінально-

процесуальних явищ [129, с. 234].

29

Розробка методики вивчення ефективності правових категорій починається

з виявлення можливих методів, тобто конкретних способів, що спроможні дати

позитивні результати в дослідженні їх ефективності [107, с. 486].

Це певною мірою стосується й галузевої науки – кримінально-

процесуального права та проблеми правового захисту особи в кримінальному

провадженні.

Концепції, викладені в працях, які містять найбільш загальні, філософські

судження з проблем, які прямо або опосередковано стосуються предмета

кримінально-процесуальної науки, дуже різноманітні, часто суперечливі, мають

неоднакову методологічну основу пояснення процесів суспільного розвитку

[157, с. 91]. Цей висновок справедливий не тільки щодо загальних але і

філософських суджень.

Тому питання методології досліджень інституту захисту є, мабуть, одними

з найважливіших за рівнем свого значення для юридичної теорії та відповідної

юридичної практики. Це пояснюється тим, що залежно від сутності вихідних

методологічних принципів, на яких базується правове мислення, здійснюється не

тільки наукове пізнання права, а і його практичне втілення в реальну площину

життя [29, с. 45].

Саме тому погоджуємося з думкою окремих науковців, що методологія

будь-якої науки повинна давати чітке уявлення, як необхідно вивчати її предмет,

у зв’язку із цим методологія повинна бути вільна від політичних настроїв у

суспільстві та різних ідеологічних штампів [11, с. 55]. Наука не має у своєму

розпорядженні якогось безпомилково діючого методу генерування нових

наукових ідей і гіпотез, їй притаманна широка розмаїтість методів, прийомів,

засобів і способів міркувань як логічного, так і евристичного характеру, що

значною мірою регулюють і збагачують процес дослідження [36, с. 16].

Історично так склалося, що методологію права розглядали переважно в

певному поєднанні догматичного, філософського (діалектичного), історичного та

порівняльного методів [106, с. 126]. Проте такий підхід не вичерпує всіх аспектів

такого складного явища, як право.

30

Теоретики права минулого зазначали, що роль методології в науці полягає

у визначенні шляхів досягнення до істини та забезпеченні цього руху

відповідними засобами. Водночас методологія сама є результатом наукового

пошуку, не менш важливим і цінним, ніж уже отримані за її допомогою інші

онтологічні знання [46, с. 63].

На сьогодні в українській юридичній науці відбувається зумовлена

об’єктивними чинниками суспільного розвитку інтеграція систем природного й

позитивного, загального та особливого, матеріального та процесуального,

типового та колізійного, національного й міжнародного, зокрема, європейського,

які, у свою чергу, становлять відповідні інститути та норми права, регулюють

політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), екологічні й інші

найважливіші суспільні відносини, що постають системотвірними складовими

національної правової системи [144, с. 15].

Сьогодні стан усвідомлення на державному рівні проблеми забезпечення

прав і свобод людини та громадянина, у тому числі права на правову допомогу та

його захист у кримінальному провадженні, відображено на законодавчому рівні.

Але в різних нормативно-правових актах існують певні колізії та суперечності

між окремими положеннями.

Це зумовлює актуальність завдання з пошуку оптимального комплексу

методологічних принципів, підходів, методів та способів (прийомів), за

допомогою яких можна всебічно дослідити конституційне право особи на

правову допомогу і його ефективний захист у кримінальному провадженні.

Будь-яку діяльність, яка відбувається в соціальному середовищі та має

певну спрямованість, потрібно розглядати не тільки з позиції її змісту або

середовища, у якому вона здійснюється, а ще й в інших аспектах, це дасть змогу

охарактеризувати її як соціальне явище та визначити практичну цінність для

певної групи суб’єктів (суспільства загалом) [29, с. 43].

Тому, характеризуючи інститут захисту як окремий елемент механізму

захисту прав і свобод людини та громадянина, необхідно мати на увазі, що він

існує в досить специфічному соціальному середовищі – кримінальному

31

провадженні, його діяльність впливає лише на ті об’єкти, що перебувають під

захистом права.

Таким чином, питання методології дослідження інституту захисту в

кримінальному провадженні як відповідної схеми (моделі) її пояснення в

науковому пізнанні має не тільки наукове значення – формує його теоретико-

методологічні основи як елемент механізму захисту прав і свобод людини і

громадянина, а й забезпечує його практичний аспект – втілення в життя [46,

с. 15].

Аналізуючи сучасні напрями розвитку методології дослідження інституту

захисту, потрібно відзначити, насамперед, зміни в загальній системі методології

дослідження окремих правових явищ, що полягають у: 1) фундаменталізації

широкого застосування методологічних напрацювань філософії права;

2) антропологізації – визнання людини центральним об’єктом

загальнотеоретичного права та державознавства; 3) глобалізації – актуалізації

вивчення не лише національних правових систем, а також міжнародно-правових;

4) деформалізації об’єкта та предмета правознавчих досліджень [102, с. 21].

Методологія дослідження реалізації права людини та громадянина на

правову допомогу та захист у кримінальному провадженні виконує такі основні

завдання: встановлення способу для отримання нових науково-теоретичних

знань, що відтворюють динаміку реалізації його прав; визначення спрямування

та передбачення специфічного шляху для досягнення науково-пізнавальної мети;

забезпечення отримання всебічної об’єктивної інформації; запровадження нової

інформації до джерел наукової теорії; накопичення, уточнення та систематизація

всього понятійно-категоріального апарату в межах інституту захисту;

упорядкування наукової інформації, що базується на конкретних фактах

об’єктивної дійсності та логіко-аналітичному інструменті науково-теоретичного

пізнання інституту захисту в кримінальному провадженні.

Серед методів дослідження інституту захисту доцільно використовувати

такі: діалектичний, системний, структурно-функціональний, діяльнісний,

32

порівняльно-правовий, історичний, формально-догматичний, статистичний,

прогностичний та метод моделювання.

Пропонуємо більш детально розглянути окремі з них.

1. Діалектичний метод традиційно є способом вирішення проблем, які

тісно пов’язані з парністю та полярністю діалектичних категорій, шляхом

установлення протилежностей, аналізу й розмежування, синтезу їх в одне ціле,

розкриття становлення відповідних структур, специфічних тенденцій їх розвитку

[16, с. 161]. Використання діалектичного методу дає можливість шляхом

викриття протилежностей у досліджуваному явищі визначити рівень його

необхідності в соціумі, пояснити його онтологічну сутність [114, с. 377]. Так,

зокрема, сутність, соціальну цінність та функції інституту захисту в

кримінальному провадженні в механізмі реалізації права людини і громадянина

на правову допомогу визначає поєднання публічного та приватного інтересу.

Крім цього, досліджуючи закономірності функціонування інституту захисту, ми

звертаємося одночасно як до теорії, так і до практики, що за своєю сутністю є

взаємопохідними, проте, водночас суперечать одна одній, тобто перебувають у

відповідному діалектичному взаємозв’язку.

2. Системний метод, або, як його ще називають у літературі, системно-

структурний, у юридичних дослідженнях розглядають як певну сукупність

загальнонаукових методологічних принципів, підходів і прийомів вивчення та

конструювання правових явищ як систем [147, с. 26], тобто цілісної множини

елементів у єдності відносин і зв’язків між ними [148, с. 612; 162, с. 135]. Він дає

змогу розглянути досліджуване явище як системне, що входить до системи

вищого порядку, унаслідок чого предметна область теорій набуває вигляду

певної ієрархії [78, с. 125]. Він слугує методологічною орієнтацією, під кутом

зору якої розглядають об’єкт дослідження, своєрідним принципом, який

спрямовує загальну стратегію дослідження [12, с. 73]. Йому притаманний

цілісний розгляд певної сукупності об’єктів (матеріальних або ідеальних), за

якого з’ясовують, що їх взаємозв’язок і взаємодія зумовлюють виникнення нових

інтегративних властивостей системи, які відсутні в складниках об’єктів.

33

Тому застосування системного аналізу як методу дослідження інституту

захисту в цілісній системі реалізації права людини і громадянина на правову

допомогу в кримінальному провадженні дає змогу проаналізувати структуру цієї

захисної діяльності як правового інституту, визначити існуючі зв’язки, дослідити

відносини, що виникають у цій сфері, виокремити його організаційні форми та

форми здійснення правозахисної діяльності тощо.

3. Структурно-функціональний метод, базисом якого є особливий симбіоз

двох основних поширених у юридичній науці методів функціонального та

структурного аналізу. Дослідники підкреслюють, що системний підхід до

правових явищ передбачає їх комплексне дослідження, яке, насамперед,

потребує з’ясування якостей системності та структурно-функціональних

залежностей [109, с. 115]. Таке змістовне поєднання цих компонентів дає змогу

виділяти основні елементи, а також рівні функціонування певної досліджуваної

системи, аналізуючи їх у динаміці, а, отже, дієвість усієї системи загалом [29,

с. 44].

Структурно-функціональна характеристика інституту захисту в

кримінальному провадженні передбачає не тільки виявлення її складових, а й

з’ясування їх ролі в системі. Так, наприклад, зміст практичної діяльності

захисника в кримінальному провадженні можна розкрити через поняття

«сторони», «суб’єкти», «учасники», «діяльність», «засоби», «результати

діяльності» тощо. Поняття форми пояснюється за допомогою категорій

зовнішньої та внутрішньої форми, а також режиму, стадій провадження,

правового акту, рішення тощо.

4. Діяльнісний метод, або підхід по суті, є логічним продовженням

інтегрального структурно-функціонального методу та передбачає дослідження

відповідних правових явищ крізь призму їх фактичної діяльності [67, с. 38].

Діяльнісний підхід, як зазначають окремі науковці, дає змогу провести

різнобічний аналіз структури явища в динаміці. Використання методу

діяльнісного підходу передбачає розгляд того чи іншого явища як діяльності й

дослідження її структури та елементів [67, с. 39].

34

Використання цього методу під час вивчення інституту захисту буде

ефективним, адже надзвичайно важливим складником предмета досліджень у

науці кримінального процесу є участь захисника на різних стадіях кримінального

провадження. Мета, завдання, форми цієї участі є досить різними, що вимагає

досить детального аналізу кожного із цих елементів діяльності. Як слушно

зазначено в юридичній літературі, наука кримінально-процесуального права

існує здебільшого на рівні аналізу відповідного законодавства, яке становить

зміст пізнання та мету цієї галузі знань. Вважаємо, що необхідно більше уваги

приділяти саме вивченню діяльності захисника в окремих кримінальних

провадженнях, а основою такого дослідження має стати метод діяльнісного

підходу.

Отже, з одного боку, система інституту захисту та, відповідно, усі її

складники перебувають у постійному русі та вдосконалюються, а з іншого –

досліджувана система зберігає свою цілісність і логічну завершеність на

кожному окремому етапі свого існування. Отже, систему інституту захисту в

кримінальному провадженні можна об’єктивно пізнати саме завдяки

дослідженню її в дії. Динамічний аспект інституту захисту виявляється в процесі

захисної діяльності її суб’єктів (адвокатів-захисників). При цьому важливим

складником діяльнісного методу дослідження є методика оцінювання

ефективності та соціальної цінності роботи щодо захисту прав і свобод людини

та громадянина, в основу якої, як слушно зауважують дослідники, покладено

вимоги законності дій адвоката- захисника, дотримання ним правил професійної

етики та максимально можливої в цій ситуації відповідності наслідків надання

правової допомоги законним інтересам людини і громадянина [115, с. 35].

Застосування досліджуваного методу дає підстави стверджувати, що

інститут захисту існує не як абстрактна самодостатня цінність у системі захисту

прав і свобод людини і громадянина, а є активним механізмом системного

упорядкування нормативно-правових регуляторів, утілених, передусім, у нормах

кримінального процесу, з метою оптимізації їх цілеспрямованого впливу на

відповідні правові відносини в кримінальному провадженні [11, с. 62].

35

5. Порівняльно-правовий метод використовують для здійснення аналізу

інституту захисту в окремих зарубіжних країнах як у статиці, так і в динамці [85,

с. 189]. Свого часу відомий науковець С. С. Алексєєв наголошував на значних

потенційних пізнавальних можливостях порівняльно-правового підходу, що

допомагає «не тільки виявити протилежності, відмінності й риси наступності

правових систем різних історичних типів і правових сімей, а й (що, можливо, є

найголовнішим) формулювати загальнотеоретичні положення та конструкції,

виявляти закономірності функціонування й розвитку, які враховують

особливості правових систем різних соціальних структур, епох, країн» [5, с. 32–

33]. Як слушно зауважують окремі науковці, порівняльно-правовий метод

потрібно використовувати дуже обережно, обов’язково враховуючи традиції

правової системи-донора та реципієнта, історичні особливості становлення цього

інституту [145, с. 143].

Зараз уже є аксіомою, що науково обґрунтований розвиток кримінального

процесуального законодавства будь-якої країни неможливий без урахування як

позитивного, так і негативного досвіду інших держав, особливу роль у цьому

відіграє порівняльно-правовий (компаративний) метод [6, с. 38; 38, с. 8].

Повною мірою це стосується норм кримінального процесуального

законодавства України в частині інституту захисту, удосконалення якого без

використання порівняльного-правового методу буде надзвичайно важким.

Мета й завдання нашого дослідження зумовили вибір рівнів порівняння:

нормативний – для формально-юридичного аналізу схожих статей законодавчих

актів; функціональний – для надання характеристики способу вирішення певних

соціальних проблем у зарубіжних країнах.

Отже, об’єктами порівняння на нормативному рівні слугувало кримінально-

процесуальне законодавство окремих зарубіжних країн та інші нормативно-

правові акти в галузі кримінально-процесуального права, які визначають участь

захисника в кримінальному провадженні. Використання порівняльно-правового

методу для проведення порівняльно-правової характеристики інституту захисту і

різні часові межі та у різних системах права дає можливість комплексно,

36

системно, більш точно та послідовно виявити підстави розходження в даних

системах права, які зумовлені певними факторами такими як, історичним та

географічним, дає також можливість дослідити походження правових інститутів

та систем права більш масштабно, дослідити зміни сприйняття правових норм

права та правових інститутів, провести порівняльно правову характеристики

практичного досвіду участі захисника в кримінальному провадженні.

Важливість порівняльно-правового методу виявляється при вирішенні

питань щодо впровадження в правове регулювання інституту захисту в

кримінальному провадженні в Україні міжнародних стандартів у цій галузі. Крім

того, вивчення практичного досвіду функціонування інституту захисту в

зарубіжних країнах (у тому числі й негативного) створило умови розроблення

пропозицій щодо вдосконалення українського законодавства та правозастосовної

практики.

Крім того, цей метод дає змогу співвідносити складові інституту захисту не

тільки зі спорідненими правовими явищами, процесами та категоріями, а й з

іншими публічно- та приватно-правовими системами адміністративного,

фінансового, інформаційного, кримінального, цивільного, господарського та

інших галузей права.

6. Метод моделювання, що тісно пов’язаний із системним підходом.

Модель є складною чи слабо структурованою системою. За допомогою

упорядкування хаотичної маси різновимірних елементів досліджуваного

правового явища, як слушно зазначено в юридичній літературі, модель дає змогу

відкинути другорядні чинники та зосередитися на сутнісних властивостях

досліджуваної системи, стимулюючи таким чином комплексне осмислення

об’єкта [46, с. 26–27].

Створення пізнавальної (ідеальної) моделі починається з визначення

певних ідеальних параметрів, установлення наявних правових засобів

регулювання, виокремлення найбільш типових процесуально-правових відносин

і визначення оптимальних шляхів їх установлення та розвитку.

37

Застосування моделювання під час дослідження інституту захисту в межах

кримінального провадження та законодавства, що його регламентує, дає змогу

подолати відсутність на початковому етапі певного матеріалу, оскільки

системність взаємозв’язків між елементами моделі допомагає певним чином

«реконструювати» відсутні ланки, встановити рівень їх ефективності та

визначити основні напрями розвитку.

7. Історичний метод. Є аксіомою, що явища та процеси сучасності

неможливо пізнати поза історичним контекстом. Тому наукове дослідження

кримінально-процесуальних явищ не може обмежити себе їх станом лише на

конкретний момент часу, оскільки буде втрачений причинно-наслідковий зв’язок

в історичному розвитку права. Як слушно зазначено в літературі, без звернення

до принципу історизму юридична наука не могла б зрозуміти процесів

виникнення й розвитку держави і права, конкретних державно-правових

інститутів [18, с. 34].

Історичний метод, конкретизуючи методологічний принцип історизму, дає

змогу з’ясувати різне сприйняття та ставлення держави до кримінально-

процесуального інституту; виокремити та періодизувати основні етапи, які

відображають закономірності й передумови становлення, розвитку та

утвердження нових складових механізму захисту прав людини, формування

відповідного законодавства, що регламентує захист особи в кримінальному

провадженні, та інших регуляторів діяльності в ній адвоката-захисника, зокрема,

норм професійної етики, його правового статусу тощо на теренах сучасної

України, а також окреслити шляхи його подальшого розвитку.

Адекватне осмислення якісних змін, що відбуваються в правозахисній

сфері, зумовлює неминучість пізнання сутнісних, закономірних, причинно-

наслідкових джерел буття досліджуваного об’єкта. Причому кожен із

виокремлених елементів має свої пізнавальні параметри, які тільки в єдності

утворюють методологічний ефект цього підходу. Так, аналіз минулого в

становленні та розвитку інституту захисту дає змогу розглядати його сучасний

стан і потім прогнозувати його можливу трансформацію в майбутньому.

38

Зокрема, використання історичного підходу дає змогу продемонструвати, що

діяльність з надання юридичної допомоги в найширшому її розумінні існувала в

усі часи, при всіх формах суспільного та державного устрою. У будь-якому

організованому суспільстві існувала й існує необхідність створення певних умов

для такої допомоги та виділення для цієї мети особливої категорії людей, що

володіють юридичними знаннями, для надання допомоги правового характеру

фізичним та юридичним особам. Історичний підхід дає підстави констатувати,

що форми й способи надання юридичної допомоги змінювалися залежно від

економічних і політичних умов. Пошук найбільш відповідної формальної

організації для надання юридичної допомоги в певних історичних умовах тривав

завжди [8, с. 36].

8. Формально-догматичний метод спрямований на вивчення чинного

позитивного права. Він є одним із найдавніших у юридичних науках [106, с. 51].

Однак, попри давні витоки, цей метод зберігає свої особливості не лише в

позитивістській, а й у постпозитивістській методології пізнання правової

реальності [11, с. 64], а в нашому випадку дає змогу пізнавати сутність, зміст і

властивості інституту захисту, виходячи з усталених законів формальної логіки.

Так, становлення, розвиток та припинення складових інституту захисту

відбуваються переважно логічно й послідовно, тому знання та використання

законів логіки дає змогу прогнозувати основні моделі становлення й розвитку

цього інституту в Україні загалом.

Як слушно зазначають окремі науковці, цей метод може бути

використаний під час дослідження нормативно-правових актів, які

регламентують право особи на правову допомогу з погляду формальної логіки, їх

місця в ієрархії нормативно-правових актів, їх законності та конституційності

[46, с. 29].

9. Статистичний метод допомагає аналізувати ефективність дії

кримінально-процесуальних норм, їх вплив на ефективність захисту особи в

кримінальному провадженні. Він дає змогу шляхом накопичення та вивчення

відповідного масиву емпіричних відомостей про діяльність інституту захисту

39

встановити, зокрема, стан дотримання захисниками вимог чинного

законодавства, визначити та узагальнити засади, якими вони керуються в своїй

практичній діяльності, з’ясувати рівень ефективності окремих нормативно-

правових регуляторів тощо.

Крім того, цей метод є незамінним для дослідження громадської думки, що

може бути одним з найважливіших критеріїв ефективності діяльності захисника

в механізмі реалізації його повноважень щодо правової допомоги, оскільки дає

змогу встановити рівень задоволення цією діяльністю потреб окремих громадян

та суспільства загалом. Емпіричні відомості, отримані за допомогою

статистичного методу, потребують подальшого узагальнення та абстрагування з

метою відокремлення несуттєвого й акцентування на основних закономірностях

діяльності інституту захисту [34, с. 3].

10. Прогностичний метод, основу якого становить низка прийомів, які

зазначені в юридичній літературі [144, с. 24], що дають змогу здійснити науково

обґрунтовані припущення (прогнози) щодо майбутнього розвитку інституту

захисту в кримінальному провадженні.

Ці припущення ґрунтуються на виявлених тенденціях його розвитку та

спрямовані на побудову моделі майбутнього функціонування інституту захисту в

кримінальному провадженні та вдосконалення його складників.

Основою прогнозування є застосування в кримінально-процесуальному

праві соціологічних методів, які дають змогу оцінити ефективність певних

законодавчих новел та пропозицій, зокрема в частині інституту захисту в

кримінальному процесі. Передбачення майбутнього результату дії певних норм

значною мірою зумовлює зміст і якість їхнього ухвалення, дає змогу здійснювати

теоретичний прорахунок їх імовірних наслідків.

Загалом застосування прогностичного методу дослідження дає змогу

оцінити ефективність участі захисника на окремих стадіях кримінального

провадження, а також передбачити ймовірні наслідки змін до кримінального

процесуального законодавства в частині правового статусу захисника в

40

кримінальному процесі та особливостей його участі на окремих стадіях

кримінального провадження.

Проаналізовані вище методологічні підходи, напрями та методи

дослідження інституту захисту в кримінальному провадженні не є вичерпними.

Окремі його аспекти докладно розглядають у соціології, психології тощо із

застосуванням методологічного інструментарію відповідної галузі наук. Вони

запозичені й певним чином адаптовані до завдань нашого дослідження.

Методологія дослідження інституту захисту складається з комплексу

сучасних загальнонаукових і спеціальних методів, що ними оперують у

кримінально-процесуальній науці, які визначаються виходячи з поставлених у

дослідженні цілей і завдань, з урахуванням специфіки об’єкта й предмета

дослідження та направленні на дослідження як наукового так практичного

пізнання участі захисника в кримінальному процесі, його процесуального

статусу, порівняльно правової характеристики з іншими країнами тощо.

1.2. Історико-правові аспекти становлення поняття «захисник» у

кримінальному процесі

Становлення та розвиток кримінального процесуального законодавства

України постійно супроводжувались розробкою законопроектів, прийняттям

нових законів або імплементацією окремих новацій у вже наявні нормативно-

правові акти. Не є винятком норми законодавства, які забезпечують та

гарантують у державі право особи на захист. Законотворчий процес спрямований

на гуманізацію кримінальних процесуальних відносин, підвищення рівня захисту

прав, свобод і законних інтересів особи, покликаний удосконалити вже наявні

правові інститути.

Одним з актуальних питань сьогодення є належна правова регламентація

інституту захисту в кримінальному провадженні, що нерозривно пов’язано зі

41

становленням та визначенням усієї української правозахисної системи й

правозахисної діяльності, розвитком правового статусу адвоката як захисника

законних прав та інтересів громадян у кримінальному процесі України.

Вибір оптимальної правової позиції щодо закріплення статусу адвоката-

захисника в кримінальному процесі України неможливий без звернення до

витоків становлення та розвитку цього поняття [150, с. 224].

Аналіз літературних джерел свідчить, що історизм як спосіб вивчення

явищ у їх виникненні та розвитку, зв’язку з конкретними умовами найбільшою

мірою відображає особливості історичного пізнання [8, с. 38].

Так, оцінюючи пізнавальний потенціал історизму, провідні науковці цього

напряму зазначали, що без історичного відтворення виключається можливість

логічного усвідомлення її закономірностей [49, с. 52]. Теорія як логічне

відтворення дійсності своїм корінням сягає її історичного відтворення [127,

с. 63].

Необхідність використання історичного підходу під час дослідження

правозахисної системи та її складових, зокрема інституту захисту, зумовлена

тим, що суспільство постійно змінюється й не може бути теоретично подано у

вигляді стійких, незмінних систем і структур. Дослідження трансформації

суспільного життя не тільки в кількісному, а і в якісному плані вимагає не просто

опису лише статичних станів, а глибокого вивчення соціального розвитку, що

може бути зрозуміле в логіці тільки такого дослідження, яке має всі ознаки

історичного пізнання.

Історичний підхід у дослідженні суспільного життя сприяє об’єктивному

оцінюванню подій, що відбувалися, на основі всебічного аналізу

закономірностей їх становлення і розвитку, нарешті, розробленню реальних

прогнозів щодо їхнього майбутнього. Як слушно зазначають окремі науковці,

оволодіваючи закономірностями, що властиві руху державно-правових явищ,

історизм не тільки дає змогу зрозуміти їх природу на сьогоднішній день, а й

відкриває можливості передбачення необхідних змін у цих реаліях у найближчій

і віддаленій перспективі [127, с. 64].

42

Ці твердження повною мірою стосуються дослідження сутності та змісту

української правозахисної системи та правозахисної діяльності, адже

формування, становлення та інституціоналізація прав і свобод людини пройшли

тривалий шлях, і тільки при дослідженні закономірностей їх становлення та

трансформації можна побачити природу правозахисної системи загалом і

інституту захисту в кримінальному провадженні як її елемента зокрема [8, с. 35].

Теоретичні основи та окремі аспекти розвитку інституту захисту в

кримінальному процесі України досліджували такі українські вчені, як

А. Ю. Бойчук [14], В. А. Гвоздій [23], В. П. Гусєва [31], Я. П. Зейкан [43],

М. М. Михеєнко [112], М. А. Погорецький [84], В. О. Попелюшко [88],

Г. С. Римарчук [112], С. Ф. Сафулько [43], О. Д. Святоцький [112], Б. Р. Стецюк

[126], Д. П. Фіолевський [149], О. Г. Яновська [84] та ін.

Досліджуючи історичні витоки, що й стали поштовхом для виникнення

категорії людей, які захищатимуть права громадян, звернемося до зародків

правової думки в період Київської Русі (ІХ–ХІІІ ст.), коли роль захисників у

судах виконували родичі та добрі знайомі сторін. Деякі дослідники

дотримуються думки про те, що панівний у Давній Русі «принцип особистої

явки» не допускав існування судового представництва й інституту захисту

взагалі. Зокрема, у «Руській Правді» відсутні згадки про ці інститути [37, с. 313].

Інститут захисту розвивався в Київській Русі в особливих історичних умовах

общинного співжиття, існував общинний захист, який згодом став передумовою

формування соціального інституту суду. Судове представництво ще не є

організаційно сформованим, оскільки функції представників визначаються

звичаєвим правом. Роль захисників виконували рідні та приятелі сторін,

«послухи» (свідки порядного життя обвинуваченого) та «видоки» (свідки

вчиненого стороною або спірного факту) [158, с. 26]. Роль захисника полягала

виключно в моральній підтримці своєї сторони. Це стало першим кроком у

формуванні інституту захисту в кримінальному судочинстві України та

підставою для формування організації професійних захисників [156, с. 14].

43

Більше схожими на представників були «добрі люди». Сторонам дозволено

було приводити лише по дві особи, яких називали «добрими людьми», які

виконували функції представників час від часу й безкоштовно. Ніяких

професійних вимог до цих осіб не існувало, це мала бути просто досвідчена

людина з добрим ім’ям [86, с. 236].

На цьому етапі історичного розвитку захист від обвинувачення

забезпечувався показами свідків, які сторона захисту зобов’язувалася

представити для оспорювання висунутих обвинувачень [119, с. 225].

З другої половині XI ст. почалося формування Галицького князівства.

Система права Галицько-Волинської держави мало чим відрізнялася від

правових систем інших князівств періоду феодальної роздробленості. Були

чинними норми «Руської Правди», щоправда, з деякими змінами. Галицько-

волинські князі видавали й власні акти. Втрата політичної незалежності була

головною причиною того, що основні законодавчі пам’ятки Галицько-

Волинської держави, які б цілком розкривали систему феодального права, до нас

не дійшли [59, с. 123].

У зв’язку із суспільним розвитком під час роздробленості Русі виникла

необхідність певних змін. Так, на окремих землях зросла потреба зафіксувати ці

зміни в нових нормативних документах. Документи Новгорода та Пскова (так

звані судні грамоти) порушують питання, які не знайшли відображення в тексті

«Руської Правди». Відповідно до судних грамот, захисниками могли бути не

лише родичі та друзі, а й усі громадяни, за винятком осіб, наділених владними

повноваженнями. З розвитком практики використання такого захисту

сторонніми особами поступово формується інститут професійних захисників та

судових представників. Судові грамоти звужували коло осіб, що мали право на

судових представників: жінки, діти, ченці й черниці, люди похилого віку та

глухі, тобто особи, які фізично або за звичаєм не могли бути на суді особисто.

Крім того, встановлювалися певні обмеження щодо кількості справ, які мають

право вести захисники [156, с. 173].

44

Псковська та Новгородська судні грамоти усунули від участі в суді

родичів, закріпивши за певним колом осіб право (чи обов’язок) висилати за себе

представників. Ці документи регламентували випадки обов’язкової особистої

присутності на суді [108, с. 312].

У польсько-литовську добу (XIV–XVI ст.) регулювання суспільних

відносин щодо судового захисту відбувалося відповідно до Литовських статутів

(1529, 1566, 1588 pp.). Цікавим з погляду правового закріплення норм

кримінально-процесуального права є перший Литовський статут 1529 р.,

створений при Сигізмунді І. Статут мав 13 розділів, розбитих на артикули

(статті). Питання процесуального права були закріплені в шостому розділі під

назвою «О Судьях», який містив 28 артикулів (статей). Стаття 10 розділу 6

передбачала обмеження для іноземців виступати як прокуратор (адвокат) у суді:

«По делам об имениях, об убытках, о насилиях ни один чужестранец не может

выступать в качестве адвоката ни перед нами, великим князем, ни в земском

суде, но только тот, кто имеет недвижимое владение в Великом княжестве». Це

положення, на переконання багатьох науковців, є першим кроком у правовій

регламентації діяльності осіб, які відстоювали інтереси постраждалих від

злочину, й осіб, які вчинили злочин [63, с. 270].

У Литовському статуті 1529 р. вжито термін «прокуратор», термін

«адвокат» («адвокатус») зустрічається рідше й стосується діяльності

адміністративних урядовців, тобто із сучасним розумінням адвоката не пов’язано

жодним чином. У той період установлювалося, що захисником могла бути кожна

вільна людина, за винятком духовних осіб та судового персоналу замкових і

земських судів у своїх округах [112, с. 43].

Третій Литовський статут 1588 р. узагалі надавав прокуратору

(захисникові) право виступати в суді представником сторони і її помічником. У

ньому ж був передбачений спеціальний урядовий захисник для вдів і сиріт, які не

могли самі себе захищати [112, с. 44].

Привертає увагу той факт, що за часів дії Литовських статутів, зокрема

останнього, прокуратор повинен був підтвердити свої повноваження в суді

45

письмовим документом – дорученням від сторони («лист поручений»,

«прокурація»), належним чином оформленим, тобто власноручно підписаним

довірителем та з печаткою. Якщо ж сама сторона брала участь у судовому

засіданні, то достатньо було їй усно підтвердити уповноваження нею

прокуратора [86, с. 237]. Встановлення таких правил є ще одним свідченням

нерозривного зв’язку адвокатури в минулих століттях та адвокатури сьогодення.

Наступним етапом розвитку інституту захисту були перші спроби

кодифікації українського права, результатом яких стала розробка «Права, за

якими судиться малоросійський народ» (1743 р.). Проект так і не був прийнятий

царським урядом, однак його застосовували на практиці. У цьому документі

вперше вжито термін «адвокат», а не «прокуратор». Адвокати перед початком

своєї адвокатської діяльності давали присягу на доброякісне виконання

професійного обов’язку, дотримання етичних і правових норм. Крім професійних

адвокатів, Кодекс дозволяв допускати до участі в процесі й непрофесійних

захисників – батьків, опікунів [77, с. 73].

Як зазначено в науковій літературі, цей період можна вважати часом

народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення

ще був віддалений у термінах [112, с. 16]. За часів панування звичаєвого права,

захист могла здійснювати будь-яка досвідчена особа, обізнана з правовим

звичаєм, яка з товариських спонукань намагалася захистити інтереси сторони.

Однак, унаслідок витіснення звичаєвого права, захисником уже може бути особа,

яка добре обізнана з писаним правом [156, с. 17].

Для наступного періоду становлення інституту захисту в кримінальному

судочинстві України характерний значний вплив законодавства Російської та

Австрійської (Австро-Угорської) імперій в 1772 р. [156, с. 18]. Так, адвокатура в

Галичині й на Буковині утвердилася як інститут з ухваленням Положення про

суд 1781 р., згідно з яким, щоб здобути право на адвокатську діяльність,

необхідно було мати юридичну освіту, ступінь доктора права, пройти практику у

адвоката (термін не визначений) та скласти адвокатський іспит [7, с. 12].

46

У 1840–1849 рр. на територію всієї України була поширена дія Зводу

законів Російської імперії та, відповідно, виключено застосування норм

Литовського статуту [59, с. 130]. До 1864 р. інститут захисту в кримінальному

судочинстві розвивався поза інститутом адвокатури. Як зазначав

І. Я. Фойницький, Петро І переніс думку німецького законодавства, згідно з яким

у всякій державній установі (рос. присутственном месте) молодший член за

посадою захищає відповідача, а обвинувачення здійснюють керівництво й суд.

Неможливість звернутися до особи, спеціально уповноваженої законом сприяти

сторонам у захисті прав і законних інтересів, призвела до появи «заступників у

чужих справах», тобто йшлося не про правозаступництво, а про судове

представництво [151, с. 483].

Незважаючи на формування зародків інституту захисту ще із часів

Київської Русі, належної правової регламентації цей інститут набув під час

судової реформи 1864 р. Як зазначено в науковій літературі, у результаті

прийняття у 1864 р. Статуту кримінального судочинства в процесуальному праві

відбулися принципові зміни. Важливе значення мало проголошення в

кримінально-процесуальному праві презумпції невинуватості. Скасовано

систему формальних доказів, характерних для феодального права. Їх замінила

система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Законодавство докладно регулювало процесуальний порядок розгляду

кримінальних справ окружними судами з участю присяжних. Досягненням

кримінально-процесуального права в цей період була детальна чітка

регламентація стадій кримінального процесу в загальних судах [59, с. 132].

Таким чином, Статут кримінального судочинства закріплював

демократичні засади й інститути, перш за все такі, як: презумпція невинуватості,

гласність, усність, змагальність судочинства, гарантії прав обвинуваченого на

захист, участь у процесі захисника, усебічне об’єктивне дослідження й

оцінювання доказів за внутрішнім переконанням суддів, касаційне та апеляційне

оскарження вироків, а також порядок їх виконання [69, с. 75].

47

Зміна форми кримінального процесу з розшукової на змішану передбачала

розвиток змагальності судового розгляду. Ще у 1862 р. об’єднані департаменти

Державної ради Російської імперії визнали необхідним ввести інститут

«присяжних повірених», без яких неможливо було забезпечити змагальність у

кримінальному судочинстві [151, с. 482]. У результаті судової реформи 1864 р.

з’явилися «присяжні» і «приватні повірені». Характерною рисою їх

процесуального статусу було об’єднання функцій правозаступництва й судового

представництва.

Відповідно до Статуту кримінального судочинства 1864 р., захисника

допускали до участі в справі лише на судових стадіях. Статут передбачав права

та обов’язки захисника в кримінальному процесі того часу. Так, до прав

захисника тих часів було віднесено такі: бути присутнім під час опитування та

надання пояснень підзахисним (ст. 562); представляти інтереси двох та більше

осіб, за винятком конфлікту інтересів (ст. 567); з дозволу голови суду мати право

на побачення наодинці із заарештованим підзахисним (ст. 569); знайомитися в

канцелярії суду з матеріалами кримінального провадження та робити з нього

виписки (ст. 570); давати пояснення дій підсудного (ст. 563); користуватися

однаковими правами з прокурором у судовому засіданні щодо надання доказів,

відводу свідків, подання заперечень на показання свідків, клопотати про

передопит свідків, робити зауваження та пояснення щодо дій, які відбуваються

під час судового розгляду, спростовувати доводи іншої сторони (ст. 630);

виступати в дебатах із захисною промовою (ст. 735); останнє слово (ст. 748);

подавати апеляційні скарги з метою пом’якшити покарання (ст. 824) [143].

До обов’язків захисника Статут кримінального судочинства 1864 р.

відносив таке: з’являтися за викликом до суду (ст. 581); не порушувати норм

релігії, моралі та етики (ст. 745); у справах, які розглядають присяжні, у

заключній промові посилатися лише на ті закони, які мають стосунок до

вчиненого злочину (ст. 746). До гарантій процесуальної діяльності захисника тих

часів було віднесено право на завчасне повідомлення про дату виклику до суду з

метою належної підготовки до захисту (ст. 586); можливість перенесення

48

судового засідання у зв’язку з поважними причинами відсутності захисника

(наприклад, хвороби) (ст. 591); обов’язкову участь професійного захисника

(присяжного повіреного) у тих справах, які підсудні Верховному кримінальному

суду (ст. 1064) [124, с. 307].

Згодом, 16 серпня 1849 р. було прийняте тимчасове, а 6 липня 1868 р. –

постійне Положення про адвокатуру, що внесло деякі зміни в чинне

законодавство. Так, згідно з Положенням 1849 р., адвокатами могли бути

юристи, які мали ступінь доктора права і не менше ніж трирічну практику в

органах суду й прокуратурі або в адвоката [14, с. 9].

Наступним етапом розвитку інституту захисту був радянський період, за

час якого фактично правова регламентація та реалізація цього інституту в

кримінальному процесі значно занепала.

На початку XX ст. з розпадом Російської імперії на українських землях, які

входили до її складу провадження в кримінальних справах, зокрема, інститут

захисту, регламентували такі основні правові акти:

1) Декрет про суд від 22 листопада 1917 р. № 1, виданий Радою Народних

Комісарів РРФСР;

2) Постанова Народного секретаріату Української Народної Республіки

«Про введення народного суду» від 4 січня 1918 р.;

3) Положення про революційні трибунали, затверджені Народним

секретаріатом у судових справах України 23 лютого 1918 р.;

4) Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали,

затверджені постановою Ради народних комісарів УРСР від 14 лютого 1919 р.

[154, с. 212].

У них простежуються відповідні зміни та вдосконалення статусу адвоката-

захисника. Так, Декрет про суд від 24 листопада 1917 р. № 1 скасував

дореволюційні суди та встановив народні суди, а також революційні трибунали

для боротьби з контрреволюційними й іншими найбільш небезпечними

злочинами. Як обвинувачів і захисників допускали всіх громадян обох статей.

Захисника допускали до участі в справі на стадії попереднього слідства.

49

На думку провідних науковців, Декрет № 1 юридично не створив нових

органів, які б могли здійснювати функцію обвинувачення та захисту, хоча

фактично ним було започатковано інститут загальногромадянського

обвинувачення та захисту [72, с. 153].

Згідно з Інструкцією Народного комісаріату юстиції РРФСР «Про

революційний трибунал» від 19 грудня 1917 р., обвинувачений мав право

самостійно обрати захисника своїх прав, а у випадку відмови від захисника

ревтрибунал мав право самостійно запросити захисника зі списку осіб,

зарахованих до спеціальної колегії правозаступників (запис громадян до такої

колегії був вільним) [124, с. 154–155].

Вже Декрет про суд від 7 березня 1918 р. № 2 передбачав у ст. 21, що

участь захисника на стадії попереднього розслідування може бути обмежена,

якщо такого вимагають інтереси встановлення істини [33]. Зазначена заборона з

погляду змагального кримінального процесу виглядає цілком абсурдною, однак,

оскільки на той час на території Радянського Союзу діяв кримінальний процес з

обвинувальним ухилом, вказана законодавча новела цілком відповідала його

духу та завданням. Крім того, Декрет про суд № 2 зберіг громадянське

обвинувачення та захист, до якого могли долучитися всі присутні під час

судового засідання особи.

Постановою Народного секретаріату Української Народної Республіки

«Про введення народного суду» від 4 січня 1918 р. було введено в дію інститут

загальногромадянського обвинувачення та захисту. У ст. 18 зазначеної

Постанови вказано, що всі громадяни, старші 18 років, можуть бути

обвинувачами та захисниками в суді і на попередньому слідстві [72, с. 154].

Згодом 23 лютого 1918 р. Положенням про революційні трибунали,

затверджені Народним секретаріатом у судових справах України, та 14 лютого

1919 р. Тимчасовим положенням про народні суди і революційні трибунали

УСРР при них було створено колегії правозаступників. Членів колегії

правозаступників обов’язково залучали як захисників обвинувачених у

50

кримінальних справах, що займалися безпосередньо доведенням

необґрунтованості пред’явленого обвинувачення [31, c. 91].

Згодом 26 жовтня 1920 р. було прийняте Положення про народний суд

УСРР, згідно з яким правозаступників обов’язково залучали як захисників

обвинувачених у кримінальних справах, які розглядали за участю шести

народних засідателів [30, с. 3]. Тобто в інших випадках участь захисника не була

обов’язковою, що суперечить основоположним принципам кримінального

процесу.

У зазначений період захист особи при здійсненні кримінального

судочинства пов’язували не з дотриманням принципу забезпечення особі права

на захист від обвинувачення, а з виникненням та діяльністю сторони

обвинувачення, що само по собі було вузьким розумінням такого широкого

поняття, як кримінально-процесуальний захист [1, с. 20].

Справи призначали до слухання настільки швидко, що обвинувачені

переходили на лаву підсудних, не ознайомившись навіть з обвинувальним актом,

не переговоривши з призначеним у справі правозаступником, не отримавши

можливості оперувати хоча б на судовому засіданні своїми доказами; тому

виступи представників сторони захисту іноді обмежувалися в часі тощо [118,

с. 10].

Відповідно до ст. 23 Інструкції для народних слідчих від 18 червня 1921 р.,

обвинувачений і представник колегії правозахисників мали право просити

слідчого про допит названих ними свідків, про виконання окремих (названих

ними) слідчих дій, ставити запитання свідкам і експертам, обвинуваченому.

Право обвинуваченого на захист було проголошено в декількох статтях, і це

було, безумовно, дієвою гарантією прав громадян. Статті 155 і 156 Інструкції

зобов’язували слідчого пред’являти всі слідчі матеріали обвинуваченому, а якщо

він забажає, і правозахиснику. Якщо обвинувачений або його правозахисник

покаже на обставини, не перевірені слідством, то в такому разі слідчий був

зобов’язаний перевірити ті з них, які мають значення для справи [25, с. 93].

51

Пізніше у 1922 р. Центральним Виконавчим Комітетом України було

прийнято Положення про адвокатуру, в якому лише в загальних рисах ішлося

про створення колегій захисників у кожній губернії при губернських судах, а

нагляд за їх діяльністю було покладено на суд, виконком і прокуратуру. У разі

прийняття до колегії захисників особа не мала права займати посади в державних

установах і підприємствах, за винятком зайняття посади професора чи викладача

юридичних наук. Поряд із цим право здійснювати захист мали уповноважені

близькі родичі обвинуваченого й потерпілого, представники підприємств,

установ і Всесоюзна центральна рада професійних спілок [86, с. 237].

Наступним значним кроком і новим етапом розвитку інституту захисту та

представництва в кримінальному процесі було прийняття першого

кодифікованого акта – Кримінально-процесуального кодексу УСРР 13 вересня

1922 р. З його прийняттям інститут захисту почав відновлювати своє

функціонування та набув початкової законодавчої регламентації, яка полягала у

віднесенні захисника до сторони кримінального провадження, згідно із ч. 6

ст. 23, як захисники допускалися члени колегії захисників, близькі родичі

обвинуваченого, уповноважені представники державних установ і підприємств,

спілок та інших професійних і громадських організацій, а також інші особи з

особливого дозволу суду, в провадженні якого перебувала справа (ст. 57);

передбачалися випадки обов’язкової участі захисника (ст. 59); захисник

допускався до участі у справі з моменту віддання обвинуваченого до суду

(ст. 247) [139, с. 24].

КПК УСРР 1922 р. проголошував демократичні принципи кримінального

процесу: змагальність, рівноправність сторін, право обвинуваченого на захист

тощо. Ці принципи кримінального процесу не втратили своєї актуальності й

зараз та декларуються чинним Кримінальним процесуальним кодексом України.

КПК УСРР не передбачав участі захисника в попередньому слідстві, але в ньому

вперше з’являється поняття «представник» замість попереднього поняття

«повірений» [86, с. 238]. Представником вважали особу, що здійснює судове

представництво щодо потерпілого, цивільного позивача та обвинуваченого. У

52

справах, де участь захисника була обов’язковою, народний суддя вживав заходів

до призначення захисника через належні установи, якщо підсудним не був

обраний захисник за згодою. Далі вказано, що одночасно з призначенням або

допущенням захисника народний суддя дозволяв йому порозумітися з

підсудним, що перебував під вартою. Підсудний і його захисник з моменту його

призначення або допущення мали право ознайомлюватися зі справою й робити з

неї потрібні витяги [126, с. 40].

Цікавим є також те, що як обвинувачі мали право виступати члени

прокуратури, потерпілий (у випадках, передбачених законом), уповноважені

профспілок, інспектори праці, представники Робітничо-селянського державного

контролю й технічної, продовольчої, санітарної та інших інспекцій у справах їх

відання, члени колегії захисників, близькі родичі потерпілого або його законні

представники [139, с. 24]. Тобто, як випливає з наведеного, професійні адвокати

тих часів могли бути як стороною захисту, так і стороною обвинувачення в іншій

справі. Ця обставина, як слушно зазначають окремі науковці, яскраво свідчить

про ментальність радянського суспільства, особливості політичної пропаганди та

державної політики у сфері кримінального судочинства [132, с. 101].

Наступним правовим актом, який регламентував діяльність захисника в

кримінальному процесі, був Кримінально-процесуальний кодекс Української

Соціалістичної Радянської Республіки 1927 р., який порівняно з КПК УСРР

1922 р. доповнений новими положеннями, що відображають тенденцію

посилення впливу держави на суспільство. Звужено право на захист: захисник

мав право вступити в процес лише на стадії судового розгляду, не міг бути

допитаний як свідок, проте така заборона не стосувалася випадків допиту щодо

контрреволюційних злочинів, передбачених ст. 54-2–54-14 КК УРСР (ст. 62) [4,

с. 9].

КПК УСРР 1927 р. не запровадив суттєвих змін у регламентації статусу

захисника. Як і попередній кодекс, КПК УРСР 1927 р. передбачав чотири

випадки обов’язкової участі захисника при розгляді окремих категорій справ.

Однак перелік цих випадків був суттєво змінений, а саме: у справах, де санкція

53

статті передбачала виключну міру покарання – розстріл; у справах, де професійні

або громадські організації клопотали про призначення захисника; у справах, де

брав участь державний обвинувач, за винятком справ приватного обвинувачення;

у справах стосовно неповнолітніх, німих, глухих та психічно хворих осіб (ст. 53)

[132, с. 101].

Конституція УРСР 1937 р. у ст. 110 розділу 4, що мав назву «Суд та

прокуратура», закріпила гарантію здійснення відкритого розгляду справ у судах,

а також заборону випадків обмеження права особи на захист [52]. За наведеною

конструкцією ст. 110 Конституції УРСР 1937 p., Основний Закон регламентував

не право особи на захист, а вказував на неприпустимість його обмеження під час

судового розгляду.

Важливим етапом розвитку інституту захисту в кримінальному процесі

було прийняття КПК УРСР у 1960 р., який закріпив рівність учасників судового

процесу та надав широкі права щодо збирання й надання доказів, їх дослідження

та заявлення клопотань. Фактично було закріплено рівність учасників

кримінального процесу. Так, згідно з нормами КПК 1960 р., обвинувач,

підсудний, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний

відповідач та їх представники в судовому розгляді користуються рівними

правами щодо подання доказів, участі в дослідженні доказів і заявлення

клопотань. Тобто представників визнавали рівноправними учасниками

кримінального судочинства, наділеними такими процесуальними правами:

подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з матеріалами справи з

моменту закінчення попереднього слідства, а у справах, в яких попереднє

слідство не провадилося, – після віддання обвинуваченого до суду; брати участь

у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка

провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду; підтримувати обвинувачення у

певних випадках, здійснювати захист неповнолітнього обвинуваченого,

підтримувати або заперечувати проти цивільного позову [58].

Редакцію ст. 44 КПК УРСР було змінено в черговий раз Указом Верховної

Ради УРСР від 16 квітня 1984 р. № 18, а згодом – і Законом України від

54

23 грудня 1993 р. № 3780-12. Ці законодавчі зміни чіткіше регламентували

випадки допуску захисника до участі у справі, а також порядок такого допуску.

Так, згідно зі змінами до ст. 44 КПК УРСР 1984 р., захисника допускали до

участі в справі з моменту ознайомлення обвинуваченого з матеріалами

кримінального провадження, тобто фактично після завершення попереднього

(досудового) слідства. Однак у справах, де злочин вчинено неповнолітнім,

захисника допускали вже з моменту оголошення обвинувачення, а в справах

німих, глухих та осіб з явними ознаками психічного розладу – з моменту

встановлення факту такого захворювання [138, c. 32]. Редакція ж ст. 44 Закону

1993 р. № 378012 передбачала участь захисника у справі з моменту пред’явлення

обвинувачення, затримання особи або з моменту застосування запобіжного

заходу тримання під вартою. Близьких родичів обвинуваченого й підсудного,

його опікунів або піклувальників допускали до участі в справі як захисників з

моменту ознайомлення обвинуваченого з матеріалами кримінального

провадження [124, с. 309 ].

Крім того, у цей період зазнала змін і назва та редакція ст. 21 КПК УРСР.

Так, ст. 21 КПК УРСР у редакції 1984 р. мала назву «Забезпечення

обвинуваченому права на захист» [138, с. 16], а в редакції 1993 р. –

«Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому та підсудному права на захист»

[97]. Підстави обов’язкової участі захисника у кримінальній справі відповідно до

змін 1984 та 1993 рр. теж були дещо видозмінені.

Кримінально-процесуальні кодекси (як УРСР, так і незалежної України)

сприяли становленню статусу захисника в частині чіткої регламентації його

обов’язків. До останніх треба віднести такі: відповідно до КПК УРСР 1960 р.,

захисник зобов’язаний був використовувати всі законні засоби та способи

захисту з метою з’ясування обставин, що виправдовували б обвинуваченого або

пом’якшували його відповідальність, а також надавати обвинуваченому

необхідну юридичну допомогу; згідно з КПК УРСР у редакції 1984 р., захисник

уже був зобов’язаний, крім зазначеного, тримати в таємниці відомості, які стали

відомі йому у зв’язку із здійсненням захисту; КПК України в редакції 1993 р.,

55

крім зазначеного, передбачав обов’язок захисника своєчасно з’являтися для

участі в провадженні тих процесуальних дій, у яких його участь є обов’язковою.

Зміни до ст. 48 КПК України у редакції 1993 р. [97] вже передбачали

участь захисника у справі до першого допиту підозрюваного, право на побачення

з ним без обмеження їх кількості та тривалості, право ознайомлюватися з

матеріалами, якими обґрунтовувалося затримання підозрюваного, обрання

запобіжного заходу або пред’явлення обвинувачення, право знайомитися з

матеріалами справи після закінчення слідства, право застосовувати науково-

технічні засоби під час участі в проведенні окремих слідчих дій тощо.

На підставі викладеного можна дійти висновку, що останні три редакції

КПК (як УРСР, так і незалежної України) сприяли становленню інституту

захисту в частині чіткої регламентації статусу захисника, його прав та обов’язків.

На позачерговій сесії Верховної Ради УРСР 20 квітня 1978 р. прийнято

чергову українську конституцію – засновано новий етап розвитку інституту

захисту шляхом закріплення у ст. 156 права обвинуваченого на захист [53].

Уперше право підозрюваного на отримання кваліфікованої правової

допомоги від захисника було законодавчо закріплено ст. 14 Основ законодавства

про судоустрій СРСР і союзних республік від 13 листопада 1989 р. [65, с. 8].

Верховною Радою СРСР 13 листопада 1989 р. були прийняті нові Основи

законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій, відповідно до

яких значно розширювалася сфера діяльності захисника в кримінальному

процесі. Згідно зі ст. 14 Основ, підозрюваному, обвинуваченому й підсудному

гарантувалося право на захист, яке забезпечувалося шляхом участі захисника з

моменту затримання, арешту чи пред’явлення обвинувачення. Як відомо, раніше

захисника допускали до участі в справі лише з моменту оголошення

обвинуваченому про закінчення попереднього слідства та пред’явлення йому

всіх матеріалів справи для ознайомлення. Згідно з Основами законодавства про

судоустрій, внесено зміни й доповнення до Основ кримінального судочинства

Союзу РСР і союзних республік, які конкретизували участь захисника на

попередньому слідстві та в суді. Зокрема, встановлено, що захисник

56

допускається до участі в усіх справах з моменту пред’явлення обвинувачення, а у

випадках затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування

до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред’явлення

обвинувачення – з моменту оголошення їй протоколу затримання або постанови

про застосування цього запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин з моменту

затримання. Якщо в цей строк обраний підозрюваним або обвинуваченим

захисник з’явитися не може, їм пропонували запросити іншого захисника або

забезпечували захисника через юридичну консультацію [84, с. 47].

Це був надзвичайно важливий крок на шляху до зміцнення законності на

території СРСР. Із цього часу для підозрюваного чи обвинувачуваного на ранніх

етапах розслідування допускався професійний захисник, який користувався

правом бути присутнім при пред’явленні обвинувачення, брати участь у допитах

підозрюваного чи обвинувачуваного, а також інших слідчих дій, виконуваних з

їх участю; ознайомлюватися з протоколом затримання, постановою про

застосування запобіжних заходів; з моменту допущення до участі у справі

захисник здобував право також після першого допиту затриманого чи такого, що

утримується під вартою, підозрюваного, обвинувачуваного мати з ним

побачення віч-на-віч без обмеження їх кількості й тривалості [149, с. 311].

У зв’язку з розбудовою незалежної демократичної держави України гостро

постали питання кардинального реформування її правової системи, у тому числі

судової. Інститут права на захист та правову допомогу набув відображення в

Конституції України 1996 р. Згодом постало питання про можливість створення

об’єднань адвокатів, які могли б представляти їх інтереси в державних органах і

громадських організаціях, захищати їх соціальні та професійні права.

Як зазначають В. О. Євдокимов та Ю. П. Полтавець, на той час судова

система була підвладною партійним органам, значною мірою корумпованою та

переживала глибоку кризу [39, с. 10].

Прийняття 19 грудня 1992 р. Закону України «Про адвокатуру» [92]

сприяло подальшій демократизації розвитку української адвокатури, встановило

57

існуючі гарантії здійснення адвокатської діяльності, розширивши професійні

права адвокатів, їхні обов’язки та відповідальність.

У ст. 59 Конституції України від 28 червня 1996 р. проголошено такі

положення стосовно захисної діяльності: «Кожен має право на правову

допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається

безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення

права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні

справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» [54]. Ці

положення гарантували всім учасникам процесу можливість мати представника –

спеціаліста у правовій сфері, який би надавав ефективну правову допомогу в

кримінальному провадженні.

Конституційним Судом 16 листопада 2000 р. було прийняте рішення

визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними),

положення частини першої ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України,

за яким обмежується право на вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим і

підсудним як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права,

який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за

дорученням юридичної особи. Щодо права на захист, то воно стосується не лише

підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким

гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та

законних інтересів, що виникають з кримінальних, цивільних, трудових,

сімейних, адміністративних та інших правовідносин. Крім того, право на захист,

разом із зазначеним вище правом на правову допомогу, може бути реалізовано

особою в цивільному, арбітражному, адміністративному та кримінальному

судочинстві [104].

На підставі вищевикладеного рішення КСУ законодавцем 29 червня

2001 р. було змінено редакцію ст. 44 КПК України. У новій редакції ч. 1 ст. 44

вказано, що захисником є особа, яка в порядку, встановленому законом,

уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного,

обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надавати їм

58

необхідну юридичну допомогу при провадженні у кримінальній справі [58; 83,

с. 94]. Частина 2 ст. 44 КПК України [56] визначила перелік суб’єктів, які мали

право допускатися як захисники. Такими було визнано осіб, які мали свідоцтво

про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інших фахівців у

галузі права, які за законом мали право на надання правової допомоги, особисто

чи за дорученням юридичної особи. Характерним положенням нової редакції

ст. 44 КПК України [56] стало те, що захисника допускали до участі в

кримінальному провадженні на будь-якій стадії кримінального процесу.

Близьких родичів обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його

опікунів або піклувальників допускали як захисників з моменту пред’явлення

обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового розслідування. Ця

законодавча новація була неоднозначно сприйнята вченими та практиками, одні

вказували на її прогресивні риси, а інші стверджували, що від такого широкого

тлумачення обов’язково буде страждати якість захисту.

Правозастосовна практика на вказану законодавчу новацію відреагувала

майже негайно. Так, 24 жовтня 2003 р. Пленум Верховного Суду України у

Постанові «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у

кримінальному судочинстві» № 8 зазначив, що при вирішенні питання про

наявність у фахівців у галузі права повноважень на здійснення захисту в

кримінальній справі належить також з’ясовувати, яким саме законом їм надано

право брати участь у кримінальному судочинстві як захисникам; варто визнати

правильною практику тих судів, які за відсутності спеціального закону не

допускають таких фахівців до здійснення захисту в кримінальних справах. Крім

того, судам необхідно мати на увазі, що, згідно із ч. 4 ст. 44 КПК України, у

випадках, коли, відповідно до вимог ст. 45 вказаного Кодексу, участь захисника є

обов’язковою, близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого,

виправданого, його опікуни або піклувальники можуть брати участь у справі як

захисники лише одночасно із захисником-адвокатом чи іншим фахівцем у галузі

права [98].

59

Таке тлумачення положень ст. 44 КПК України ВСУ, як слушно зауважив

Є. В. Смирнов [125, с. 80], є таким, що явно звужує право особи на захист

відповідно до його тлумачення КСУ в Рішенні від 16 листопада 2000 p. № 13-

рп/2000, оскільки не залишає жодної альтернативи його реалізації, крім

звернення до адвоката.

Наступним кроком становлення інституту захисту стало прийняття

2 червня 2011 р. Закону України «Про безоплатну правову допомогу» [93], який

визначає зміст права на безоплатну правову допомогу, порядок реалізації права

на безоплатну правову допомогу, підстави та порядок надання безоплатної

правової допомоги, державні гарантії щодо надання безоплатної правової

допомоги. Таким чином, сьогодні жодна особа, притягнена до кримінальної

відповідальності в Україні, не може бути залишена без захисту адвоката.

Верховна Рада України 13 квітня 2012 р. прийняла новий Кримінальний

процесуальний кодекс України [56], яким було дещо змінено правовий статус

захисника в кримінальному процесі.

Відповідно до ч. 2 ст. 59 Конституції України для забезпечення права на

захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у

судах та інших державних органах діє адвокатура [54].

На думку Л. В. Півненко, А. Б. Коробка КПК України [56] обмежує коло

осіб, які можуть бути захисниками, таке поняття як «непрофесійний захист»

представниками якого були близькі родичі та інші фахівці в галузі права в

кримінальному провадженні виключено [83, с. 95].

Згідно з ч.1 ст. 45 чинного КПК України захисником є адвокат, який

здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого,

особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів

медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх

застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про

видачу іноземній державі (екстрадицію) [56].

Згідно з ч. 2 ст. 45 чинного КПК захисником не може бути адвокат,

відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або

60

стосовно якого у Єдиному реєстрі адвокатів України (далі – ЄРАУ) містяться

відомості про зупинення або припинення права на зайняття адвокатською

діяльністю [56].

Таким чином, участь захисника в кримінальному провадженні має важливе

значення для захисту прав та законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого

(підсудного), засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається

застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або

вирішувалося питання про їх застосування та інших осіб, щодо яких

здійснюється кримінальне провадження та є однією із важливіших гарантій

такого захисту.

Нововведенням КПК України 2012 р. є й обов’язкова участь захисника в

кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів. Тут участь

захисника забезпечують із моменту набуття особою статусу підозрюваного, після

подання заяв про кримінальне правопорушення або залучення у провадження як

потерпілого. Демократичним є положення нового кодексу, де на слідчого,

прокурора, слідчого суддю, суд покладено обов’язок надати затриманому чи

особі, яку тримають під вартою, допомогу у встановленні зв’язку із захисником

або особами, які можуть його запросити, а також використовувати засоби зв’язку

для запрошення захисника (ч. 1 ст. 52 КПК).

Привертає увагу також новела щодо кількості захисників, які можуть

здійснювати захист на стадії судового провадження. Зокрема, згідно із ч. 3 ст. 46

КПК України, одночасно брати участь у судовому розгляді можуть не більше

п’яти захисників одного обвинуваченого.

Порівняно з КПК України 1960 р. [58], в КПК України 2012 р. [56] значно

розширює перелік підстав, за наявності яких захисник після його залучення в

кримінальне провадження має право відмовитися від виконання своїх обов’язків,

а саме: 1) якщо є обставини, які згідно з цим Кодексом виключають його участь

у кримінальному провадженні; 2) незгоди з підозрюваним, обвинуваченим щодо

вибраного ним способу захисту, за винятком випадків обов’язкової участі

захисника; 3) умисного невиконання підозрюваним, обвинуваченим умов

61

укладеного з захисником договору, яке проявляється, зокрема, у систематичному

недодержанні законних порад захисника, порушенні вимог цього Кодексу тощо;

4) якщо він свою відмову мотивує відсутністю належної кваліфікації для надання

правової допомоги у конкретному провадженні, що є особливо складним (ч. 4

ст. 47 КПК України).

Таким чином, КПК України 2012 р. [56] закріпив значні зміни щодо

статусу захисника у кримінальному процесі, поряд з остаточною регламентацію

професійного захисту виключно адвокатом, значно розширено коло його

повноважень не тільки під час кримінального судочинства, а й на стадії

досудового розслідування. Урахувавши більшість недоліків законодавства щодо

інституту захисту попередніх періодів, КПК України 2012 р. відводить

адвокатурі чільне місце, маючи на меті відновити престиж цієї професії, її

історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення

захисту прав і свобод громадян у кримінальному судочинстві.

З прийняттям у 2012 р. КПК України й Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» (набрав чинності 15 серпня 2012 р.) фактично

започатковано новий етап розвитку інституту захисту в кримінальному процесі.

Таким чином, інститут захисту пройшов складний та тривалий шлях

становлення та розвитку, однак про його досконалість говорити ще зарано, деякі

проблемні моменти потребують свого вирішення й законодавчого врегулювання.

Формування в Україні правової держави та громадянського суспільства

безпосередньо пов’язано з проблемою створення належного механізму

забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Адвокатура в цьому аспекті

є гарантом забезпечення таких прав, тому потребує реформування з метою

створення сильного та дієвого інституту правового захисту в кримінальному

процесі [119, с. 225].

Історія становлення, організації й діяльності захисту свідчить, що

впродовж тривалого часу його значення принижувалось, він не мав належного

законодавчого врегулювання. Це пояснюється тим, що внаслідок специфіки

функцій, покладених на захист, його альтернативності органам державної влади

62

ставлення до нього змінювалося в різні періоди історії. Шлях становлення

української адвокатури був особливо складним, робилися різні спроби

запровадження кращих форм і способів її організації, а з огляду на сучасний стан

законодавства про адвокатуру цей процес триває досі [3; 45, с. 9].

На основі проведеного історичного аналізу можна зробити висновок, що

цей інститут української адвокатури перебуває в постійному русі, у пошуку

оптимальних можливостей і варіантів застосування. Тривають процеси

вдосконалення, надання стабільного характеру участі захисника в

кримінальному судочинстві, про що свідчать численні подальші зміни й

доповнення до законодавства України. Роль захисника у кримінальному процесі

постійно зростає, а тому потребує невпинного стеження з боку законодавців за

процесом реалізації захисником своїх повноважень та можливістю повноцінно

виконувати професійні обов’язки, а також отримувати гідний рівень гарантії та

захисту з боку держави. З прийняттям КПК України 2012 р. законодавцем

започатковано концептуально новий етап розвитку процесуальної участі

захисника в кримінальному провадженні. Водночас останні дослідження вчених

свідчать, що і його положення із цього питання не позбавлені певних прогалин і

неузгоджень, що актуалізує необхідність подальшого комплексного вивчення та

вдосконалення правового статусу захисника.

Верховна Рада України 2 червня 2016 р. прийняла законопроект «Про

внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» № 3524 [95], який

передбачає кардинальні зміни в діяльності адвокатури. Конституційна реформа

2016 р. запровадила в Україні так звану «адвокатську монополію».

Згідно із ч. 3 ст. 131-2 Конституції України [54], виключно адвокат

здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального

обвинувачення. Таким чином, Україна стала єдиною країною у світі, де

монополія адвокатів на представництво інших осіб у суді закріплена на рівні

Конституції. Ці зміни вводитимуться поступово: представництво виключно

адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюватиметься з

1 січня 2017 р.; в судах апеляційної інстанції – з 1 січня 2018 р.; у судах першої

інстанції – з 1 січня 2019 р.

63

1.3. Процесуальний статус захисника в кримінальному процесі

України та актуальні проблеми його нормативного врегулювання

Питання про процесуальний статус захисника в кримінальному процесі

України постійно привертало й продовжує привертати увагу науковців-

процесуалістів і адвокатів-практиків, оскільки діяльність захисника та завдання,

які він виконує, певною мірою відображують моральний, етичний,

інтелектуальний і духовний рівень розвитку суспільства, ефективність роботи

демократичних інституцій держави, місце в ній особи, її прав, свобод, законних

інтересів та ступінь їх захищеності [123].

У зв’язку з процесом євроінтеграції України всі сфери життя суспільства

перебувають у стані відповідного реформування. При цьому в процесі цих

реформ першочергову увагу приділяють людині, її правам, свободам і законним

інтересам, які визнаються найвищою соціальною цінністю, відповідно до ст. 3

Конституції України держава зобов’язана захищати і створювати належні умови

для їх реалізації. Для цього Конституція України встановлює відповідні правові

гарантії. Одна з них прописана в ст. 59 Основного Закону, у якій наголошено, що

кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених

законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника

своїх прав [54].

Після прийняття КПК 2012 р., деякі науковці звертали увагу на те, шо

прийняття КПК України 2012 р. [56] зумовило необхідність перегляду та

уточнення правового статусу захисника, процесуальне становище якого в

кримінальному провадженні є одною з найскладніших і найактуальніших

проблем теорії і практики кримінального процесу. Від правильного його

застосування, відповідно до чинного кримінального процесуального

законодавства, залежить вирішення багатьох конкретних питань, пов’язаних з

участю захисника в кримінальному провадженні, ефективного здійснення ним

функції захисту прав і свобод особи [60, с. 36; 83, с. 93].

64

Досліджуючи етимологію поняття «статус» (з лат. status – стан,

становище), дозволяє зробити попередній висновок, що це абстрактний

багатозначний термін, який у загальному розумінні слова означає сукупність

стійких значень параметрів об’єкта або суб’єкта. Тобто статус об’єкта або

суб’єкта – це його стан або позиція, ранг у будь-якій ієрархії, структурі, системі

[20]; правове становище кого-небудь [159], сукупність прав та обов’язків [17,

с. 576].

У зв’язку з таким розумінням поняття «статус» у довідковій та

енциклопедичній літературі виокремлюють такі його види: соціальний,

економічний, політичний, професійний, правовий або процесуальний тощо.

Окремі науковці виділяють такий вид статусу, як кримінально-процесуальний,

розуміючи його як правове становище в кримінально-процесуальному

провадженні особи загалом, а не тільки офіційного державного органу [82,

с. 113].

Виходячи з позначених загальних міркувань, проаналізуємо процесуальний

статус захисника, який знайшов відображення в законодавстві, юридичній

літературі та практиці діяльності адвокатів.

Так, на думку одних науковців, яка походить ще з радянських часів,

кримінальні процесуальні права особи являють собою вид і межі гарантованої

законом можливої поведінки учасника процесу, яка не повинна виходити за межі

встановлених завдань та цілей кримінального провадження [62, с. 9].

Інші науковці, характеризуючи видовий (професійний) правовий статус

захисника, підкреслюють наявність сукупності прав, обов’язків і гарантій його

діяльності та відповідальності, які зумовлені її функціями та завданнями [40,

с. 150].

Привертає на себе увагу думка Т. Г. Фоміної, яка зазначала, що захисник є

самостійним учасником кримінального провадження й виконує важливу

конституційну функцію – забезпечення права на захист. Саме тому, на її думку,

захисник, як і інші учасники кримінального провадження, повинен мати окремий

65

процесуальний статус, чітко визначений в окремій статті КПК України [152,

с. 36].

На сьогодні в КПК України остаточно не вирішене питання процесуальної

ролі захисника в кримінальному провадженні:

1) представник підозрюваного, обвинуваченого, виправданого,

засудженого;

2) самостійний учасник кримінального процесу;

3) представник чи самостійний учасник процесу, залежно від ситуації, яка

складається в конкретному кримінальному провадженні.

Розглянемо динаміку змін українського законодавства в цій сфері.

Так, після внесення змін до КПК України 1960 р. Законом України «Про

внесення змін і доповнень до окремих статей Кримінально-процесуального

кодексу України з питань права на захист підозрюваного, обвинуваченого і

підсудного» від 23 грудня 1993 р. [97], виходячи з вимог міжнародних правових

актів та Конституції України [54], якими кожному гарантовано право вільного

вибору захисника, окремі науковці висловлюють думку про необхідність

надання права захисту обвинувачених у кримінальному процесі будь-якому

фахівцю в галузі права, який не підлягає відводу від участі у справі як захисник

за чинним законодавством [64, с. 110].

Основні принципи, що стосуються ролі юристів, прийняті восьмим

Конгресом ООН 7 вересня 1990 р. [79], передбачають, що «кожна людина має

право звернутися до будь-якого юриста за допомогою для захисту і відстоювання

своїх прав та захисту їх на всіх стадіях кримінального судочинства» (принцип 1).

До 2000 р., згідно з положенням ч. 1 ст. 44 КПК України 1960р. [58],

захисниками могли бути лише особи, які мали свідоцтво про право зайняття

адвокатською діяльністю. Але Рішенням КСУ від 16 листопада 2000 р. № 13-

рп/2000 [104], згідно з яким Конституційний Суд скасував відповідне положення

через те, що визнав його таким, що не відповідає Конституції України,

роз’яснено, що захисником у кримінальному процесі може бути будь-який

фахівець в галузі права, якщо за законом він має право (може бути допущеним,

66

відсутні обставини для його відводу) на надання правової допомоги особисто чи

за дорученням особи. У своєму Рішенні він наголосив, що «Конвенція про захист

прав людини і основних свобод людини і громадянина передбачає право

кожного обвинуваченого захищати себе особисто або використовувати правову

допомогу захисника, вибраного ним на власний розсуд [104].

Однак таке Рішення не зняло напруги навколо цієї проблеми, а Пленум

Верховного Суду України (далі – ВСУ) Постановою «Про застосування

законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» від

24 жовтня 2003 р. № 8 ще більше загострив дискусію в правових колах: «При

вирішенні питання про наявність у фахівців у галузі права повноважень на

здійснення захисту в кримінальній справі належить з’ясовувати, яким саме

законом їм надано право брати участь у кримінальному судочинстві як

захисникам. Визнати правильною практику тих судів, які за відсутності

спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту в

кримінальних справах» [98].

Зважаючи на Основний Закон, положення «кожен є вільним у виборі

захисника своїх прав» (ст. 59) є нормою прямої дії (ч. 3 ст. 8) і навіть за умови,

якщо це право не передбачене відповідними законами України чи іншими

правовими актами, особа не може бути обмежена в його реалізації. Зі змісту ст. 8

та розуміння, яке надано їй п. 2 Постанови Пленуму ВСУ «Про застосування

Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9

[19], випливає, що потрібно безпосередньо застосовувати Конституцію в разі,

якщо закон, чинний до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, їй

суперечить. Іншими словами, доки зазначена норма КПК не буде приведена у

відповідність з вимогами Конституції, її ст. 59 підлягає безпосередньому

застосуванню за тлумаченням, яке надано їй у правових позиціях КСУ та судовій

практиці, про що зазначали окремі науковці [35, с. 26].

Сам термін «захисник» не має однозначного тлумачення в довідково-

енциклопедичній та науковій літературі.

67

В одних джерелах його пов’язують з інститутом адвокатури, який

розглядають як добровільне об’єднання громадян, що займаються адвокатською

діяльністю. Метою такого об’єднання визначають, зокрема, участь у досудовому

слідстві та суді з кримінальних справ як захисника [70, с. 3].

В інших – захисника розглядають як особу, яку у відповідному законом

порядку було запрошено, призначено чи допущено до участі в кримінальній

справі для надання юридичної допомоги підозрюваному, обвинуваченому та

підсудному і яка виконує чи виконувала свої процесуальні обов’язки [64, с. 110].

Тож однозначне визначення терміна «захисник» відсутнє, тому інколи його

ототожнюють з терміном «адвокат», а інколи надають більш широкого значення

[61, с. 7].

Тому під час аналізу ми будемо оперувати поняттям «захисник», яке

частіше зустрічається в юридичній літературі, у такому значенні: це особа,

уповноважена в передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і

законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого (підсудного, засудженого,

виправданого); це особа, уповноважена в передбаченому законом порядку

здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого,

підсудного, засудженого і виправданого і надавати їм необхідну юридичну

допомогу; це учасник кримінального процесу, на якого покладено функцію

захисту, і у зв’язку з цим він зобов’язаний використати всі зазначені в законі

засоби і способи для встановлення обставин, які виправдовують підзахисного

або пом’якшують його відповідальність [155, с. 286].

У ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 р. було

визначено, що захисником може бути особа, яка в порядку, встановленому

законом, уповноважена здійснювати захист прав і законних інтересів

підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та

надання їм необхідної юридичної допомоги при провадженні у кримінальній

справі [58].

Як захисників допускали осіб, які мали свідоцтво про право на заняття

адвокатською діяльністю в Україні та інших фахівців у галузі права, які за

68

законом мали право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням

юридичної особи, а також близьких родичів обвинуваченого, підсудного,

засудженого, виправданого, його опікунів або піклувальників [121, с. 118].

Так, зокрема, у своїй праці Р. Чайка запропонував класифікацію осіб, які

можуть виступати захисниками, виокремивши три групи (адвокат; інші фахівці в

галузі права; близькі родичі, опікуни й піклувальники) та визначив їх правовий

статус і можливості захисту [156, с. 64].

Уперше законодавець у КПК України 2012 р. вводить таке поняття, як

сторони. Відповідно до п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України, до суб’єктів сторони з боку

захисту належать: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений,

виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових

заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх

застосування, їхні захисники та законні представники [56].

Таким чином, український законодавець принципово змінив визначення

поняття «захисник» у прийнятому 13 квітня 2012 р. Кримінальному

процесуальному кодексі України. Стаття 45 КПК 2012 р. визначає, що

захисником у кримінальному процесі є адвокат, який здійснює захист

підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно

якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного

характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи,

стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі

(екстрадицію) [56]. Таке саме визначення міститься в п. 5 ст. 1 Закону України

«Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [91]. Захисником у кримінальному

провадженні не може бути адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного

реєстру адвокатів України або стосовно якого у такому реєстрі містяться

відомості про зупинення або припинення права на зайняття адвокатською

діяльністю (ч. 2 ст. 45 КПК) [56]. Таким чином, як захисники у кримінальному

провадженні можуть залучатися лише адвокати.

Проаналізувавши положення старого й нового закону, ми виділили

положення, що суттєво відрізняються одне від одного.

69

Так, КПК України 2012 р. [56] обмежує коло осіб, які можуть бути

захисниками, таке поняття, як «непрофесійний захист», представниками якого

були близькі родичі та інші фахівці в галузі права, у кримінальному провадженні

виключено [83, с. 94].

Таким чином, законодавець визнав неприйнятною позицію

Конституційного Суду України, викладену в рішенні від 16 листопада 2000 р. у

справі про право вільного вибору захисника (справа Г. І. Солдатова), щодо

можливої участі у процесі так званих «фахівців у галузі права», тобто захисників,

які не є членами адвокатського об’єднання [83, с. 94].

В юридичній літературі окремі науковці пояснюють це тим, що в умовах

змагального характеру кримінального судочинства особливої ваги набуває

діяльність професійних учасників кримінального процесу, бо саме від

ефективної діяльності таких суб’єктів кримінально-процесуальних відносин, як

прокурори й захисники, залежить ефективність кримінального судочинства

загалом [83, с. 94; 161, с. 208].

Проте такі нововведення викликали критичне ставлення до них як

теоретиків, так і практиків. А відсутність чітких приписів та конкретизацій у

правових нормах викликала серед них різні думки, які різко відрізняються одна

від одної. Так, деякі процесуалісти вважають, що захисником можуть виступати

лише адвокати, інші припускають можливість участі як захисника близького

родича або іншої особи, але тільки на судових стадіях, треті надають таку

можливість і в ході досудового слідства [15, с. 126].

У зв’язку із цим розглянемо докладніше думки та пропозиції науковців із

цього питання.

Так, В. Ковальська, О. Баганець вважають, що норма про те, що

захисником можуть бути лише адвокат суперечить низці нормативно-правових

актів, зокрема, ч. 3 ст. 22 Конституції України, Конвенції про захист прав

людини і основоположних свобод, оскільки обмежує право підозрюваного,

обвинуваченого та інших осіб на вільний вибір захисника. Головний їх аргумент

зводиться до того, що заборона близьким родичам, опікунам, піклувальникам

70

обвинуваченого, а також іншим фахівцям у галузі права, які за законом мають

право надавати правову допомогу особисто чи за дорученням юридичної особи,

брати участь у кримінальному провадженні як захисникам, потрібно розглядати

як звуження прав людини, що заборонено Конституцією України [9, с. 5; 50,

с. 96; 160, с. 200]. Наголошено також на тому, що обмеження кола осіб, які

можуть бути допущені до кримінального провадження як захисники, лише

адвокатів суперечить відомому рішенню Конституційного Суду України від

16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 про право вільного вибору захисника [104;

160, с. 201]. У цьому рішенні вказано, що, відповідно до ч. 1 ст. 59 Конституції

України [54], підозрюваний, обвинувачений і підсудний можуть обирати

захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має

право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної

особи [159, с. 202; 160, с. 201].

У цьому аспекті привертає увагу думка О. Попелюшка, що близькі родичі

обвинуваченого, його опікуни та піклувальники не тільки з гуманістичних, а й з

правових міркувань повинні бути залишені як учасники кримінального процесу,

але в статусі представників обвинуваченого. Це означає, що представник, коли

закон не містить для цього обмежень, повинен допускатися до участі в справі з

того моменту, з якого у відповідному правовому статусі його визнає орган

дізнання, слідчий чи суд, у провадженні якого перебуває справа. Причому

допуск представника обвинуваченого до участі у справі має відбуватися,

насамперед, з ініціативи обвинуваченого та його захисника. А у випадках, коли

того потребують інтереси правосуддя, представника міг би призначати дізнавач,

слідчий, прокурор та суд. Науковець, аналізуючи міжнародний досвід,

висловлює думку, що як захисників до захисту потрібно допускати лише

адвокатів та науковців у галузі права [87, с. 29].

Дискусії щодо можливої участі в кримінальному провадженні близьких

родичів обвинуваченого, засудженого, виправданого, його опікунів чи

піклувальників, інших фахівців у галузі права, які не є адвокатами (у тому числі

осіб, які мають науковий ступінь із юридичної спеціальності; викладачів права у

71

вищих навчальних закладах тощо), очевидно, ще будуть продовжуватися [160,

с. 201].

А. В. Молдован та С. М. Мельник, наприклад, констатують, що «чимало

таких захисників ... настільки набили руку в питаннях юриспруденції, що

надавали реальну юридичну допомогу близькій людині» [75, с. 10; 160, с. 201].

Але потрібно все ж визнати, що залучення вказаних осіб як захисників,

навіть незважаючи на положення ч. 1 ст. 59 Конституції України, кримінального

процесуального законодавства України, правову позицію Конституційного Суду

України у згаданому вище рішенні, не стало масовим явищем. Це можна

пояснити тим, що суто правових знань особі, яка бере участь у кримінальному

провадженні як захисник, недостатньо. У відносинах з підозрюваним,

обвинуваченим чи іншою особою, вказаною в ч. 1 ст. 45 КПК України, необхідно

дотримуватися правил етики, знати тактичні прийоми захисту та, що дуже

важливо, нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне

виконання обов’язків захисника. Що ж стосується «інших фахівців у галузі

права», то на законодавчому рівні свого часу так і не було однозначно

врегульоване питання про умови й порядок їх допуску до участі в кримінальному

процесі як захисників. Це призвело до того, що в Україні поступово

сформувалася слідча та судова практика, коли участь таких фахівців у ролі

захисників у кримінальному провадженні стали визнавати незаконною [47, с. 96–

97; 160, с. 201].

М. Є Блудиліна у своїй праці торкається питання моменту допуску до

участі у справі родичів, опікунів, піклувальників обвинуваченого. Вона

зауважує, що норма КПК 1960 р. дозволяла близьким родичам брати участь у

кримінальному процесі лише тоді, коли особа набувала статусу обвинуваченого

[13, с. 134].

Т. Зозулінський вважає, що положення чинного КПК України – «це

звуження прав людини на захист. Так, у кодексі прописано таку саму практику,

як у Європі. Але ми ще не та країна, яка може собі це дозволити. Люди, які

захищають своїх близьких у суді, часто набагато більш обізнані, ніж адвокати. І

72

чому не може захищати підсудних і вести кримінальну справу професор або

інший кваліфікований фахівець у галузі права, якщо він не адвокат? Україна –

бідна країна, а хто з адвокатів буде працювати безкоштовно? Робота повинна

оплачуватися. Знову все буде лягати на «худу» бюджетну кишеню країни? Хто

буде контролювати якість роботи безкоштовного адвоката? Тому, на думку

деяких вчених-правознавців, таке рішення приймати, мабуть, ще зарано» [44,

с. 12; 83, с. 96].

Так, О. В. Гурич вважає, що неприйнятно розглядати захисника лише в

розумінні Закону України «Про адвокатуру». Право підозрюваного,

обвинуваченого чи підсудного на захист ніяк не порушується в разі допуску як

захисника юриста, який має приватну практику і надає правову допомогу

особисто або за дорученням юридичної особи [28, с. 263].

До речі, законодавство деяких держав (переважно пострадянських) досі

передбачає можливість здійснювати захист близьким родичам (ст. 70 КПК

Республіки Казахстан [136], ст. 32 КПК КНР [133], ст. 44 КПК Республіки

Киргизія [134], ст. 44 Республіки Білорусь [135]).

У юридичній літературі наведено перелік переваг та недоліків участі

близьких родичів у здійсненні захисту. Перевагами є таке:

1) мотивація до здійснення захисної діяльності обумовлена родинними

стосунками, а не сумою гонорару. Ця обставина спонукає близьких родичів до

більш активної діяльності із захисту;

2) повна довіра підзахисного до свого захисника;

3) близький родич може вчасно виявити факти застосування незаконних

методів ведення досудового слідства;

4) економія коштів підзахисного, які він витратив би за участь адвоката

[66, с. 95; 76, с. 54].

Говорячи про недоліки В. Т. Маляренко із цього приводу зазначав, що в

Україні всупереч досвіду успішних країн поряд з адвокатами, захисниками стали

інші фахівці в галузі права, знання та досвід яких не можна перевірити, а за

73

непрофесійність до відповідальності не можна притягнути, захист перетворився

на безвідповідальну комерційну діяльність [68, с. 21; 83, с. 95].

На думку Ю. О. Кухарук, до групи «непрофесійних захисників» КПК

України 1960 р. відносив близьких родичів, і в умовах українських реалій таке

положення мало і свої позитивні моменти, оскільки ізольована особа мала

чималу психологічну підтримку від рідних. Основним мотивом вступу близького

родича до кримінальної справи було бажання надати моральну підтримку

обвинуваченому. Така підтримка близького родича є не юридичною допомогою

обвинуваченому, яка полягає в активних самостійних процесуальних діях,

спрямованих на здійснення функції захисту, а в основному додатковою

психологічною допомогою, яка не має юридичного навантаження (надання

професійної юридичної допомоги). Науковець вважає, що інститут

непрофесійного захисту, а саме надання захисту одним із близьких родичів чи

«фахівцями в галузі права, які за законом мають право на надання правової

допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи», має бути скасовано як

такий, що не відповідає Конституції України. Автор у своїй роботі доходить

висновку, що лише адвокати здатні гарантувати надання кваліфікованої

юридичної допомоги, оскільки встановлено механізм перевірки кваліфікаційної

придатності [60, с. 94; 83, с. 95].

Завдання захисника у кримінальному процесі одне – захист у суперечці з

державою окремої особи – підозрюваного, обвинуваченого. Захист залишається

функцією захисника навіть у випадках, коли він діє у кримінальному судочинстві

за призначенням. Метою його діяльності є виключно приватний особистий

інтерес підзахисного, характер і зміст якого, як і способи та засоби досягнення,

визначають вони самі, без будь-якого зовнішнього втручання. Інакше кажучи,

реалізація права підозрюваного, обвинуваченого на захист іде спільно з

процесуальною діяльністю захисника [71, с. 300; 83, с. 95].

М. А. Деберг також зазначав, що рішення про відмову в допуску

непрофесійних захисників на досудовій стадії кримінального судочинства є

обґрунтованим. Він аргументує це тим, що непрофесійні захисники не володіють

74

знаннями, необхідними для здійснення кваліфікованого захисту в кримінальній

справі, від них не варто очікувати дотримання правил адвокатської етики, якої

зобов’язаний дотримуватися захисник. Слідчий позбавляється можливості

допитати близьких родичів як свідків про обставини справи й про особу

обвинуваченого. На його думку, не можна доручати здійснення захисту людям,

що не володіють відповідними професійними знаннями та навичками, навіть

якщо підозрюваний, обвинувачений довіряє цим особам [32, с. 35 - 38; 83, с. 95].

Необхідність законодавчого закріплення виключно професійного захисту у

кримінальному судочинстві обґрунтовував у своїй дисертаційній роботі

А. М. Титов, наголошуючи, що такий захисник (фахівець у галузі права, близькі

родичі) має брати участь у кримінальній справі лише разом із захисником-

адвокатом, бо лише останній відповідає всім світовим критеріям, визначеним для

захисника у кримінальних справах [130, c. 125]. При цьому поняття «фахівець у

галузі права» не має свого офіційного визначення, не може були співвіднесене з

поняттям «вища або повна вища юридична освіта» відповідно до освітньо-

кваліфікаційних рівнів, визначених Законом України «Про вищу освіту». У

цьому разі, як слушно зауважує І. Ю. Головацький, на такого захисника не

поширюватимуться Правила адвокатської етики [24, с. 141].

На необхідності реформування приписів кримінального процесуального

закону з огляду на процедуру залучення захисника наголошує й Я. П. Зейкан,

зазначаючи про необережність держави у зв’язку з допуском до участі у справі

осіб, які не мають адвокатського посвідчення [42, с. 8].

Таким чином, підсумовуючи, треба визнати, що основне місце в

забезпеченні справедливого правосуддя, захисті прав і законних інтересів особи

в кримінальному провадженні та гарантіях ефективного здійснення функції

захисту належить професійному суб’єкту виконання цієї функції –захиснику.

Розглядаючи питання про здійснення захисту професійним адвокатом чи

іншими особами, хочеться додати, що реалізація конституційної функції захисту,

характер діяльності захисника зумовлюють необхідність допуску до

кримінального провадження тільки висококваліфікованого фахівця, який володіє

75

широкими професійними знаннями та навичками практичної роботи, а також

дотримується правил професійної етики [76, с. 53].

Високе соціальне призначення захисника в державі зумовлює його

відповідальне ставлення до виконання обов’язків, якими він наділений у

кримінальному провадженні. Розвиненість правовідносин, що існують у державі,

велика кількість законодавчих актів, уміння тлумачити закон і правильно його

застосовувати вимагають допуску до участі в кримінальне провадження лише

адвоката. Усвідомлення цього факту відображено в підході законодавців

розвинених держав, де до здійснення захисту в кримінальному провадженні

допускають лише високоосвічених професіоналів, які здобули спеціальну освіту,

склали присягу. У деяких правових системах для адвокатів також передбачений

віковий ценз, медичне свідоцтво про стан здоров’я, тривалі попередні строки

стажування тощо [76, с. 54; 128, с. 65].

Розглядаючи наявність відповідних систем юридичної допомоги в державі

як найважливішу гарантію, що забезпечує право доступу до правосуддя,

Європейське співтовариство в Резолюції (78)8 Комітету Міністрів про юридичну

допомогу і консультації від 2 березня 1978 р. прямо вказало, що юридична

допомога завжди повинна здійснюватися особою, яка має право практикувати як

адвокат відповідно до юридичних норм цієї держави [76, с. 55; 103].

Відповідно до Закону України «Про приєднання України до Статуту Ради

Європи» від 31 жовтня 1995 р., наша держава, приєднавшись до цього Статуту,

ратифікувала Європейські конвенції, які регулюють права людини в

кримінальному провадженні, що мало наслідком прийняття 22 вересня 1995 р.

Постанови Верховної Ради України «Про приведення законодавства України у

відповідність із Європейськими конвенціями з питань кримінального

судочинства» [100]. Доказом поступового реформування українського

законодавства відповідно до міжнародних стандартів стало проведення судової

реформи (2006, 2008 pp.), у результаті чого відбулося вдосконалення не тільки

національного законодавства, а й правозастосовної практики, у тому числі

діяльності суб’єктів сторони захисту [99].

76

У ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних

свобод 1950 р. [51] вказано, що діяльність захисника включена до переліку

мінімальних прав, якими наділяється людина, звинувачена у вчиненні

кримінального правопорушення [51].

Стаття 11 Загальної декларації прав людини [41] і ст. 14 Міжнародного

пакту про громадянські та політичні права [73] проголошують, що будь-яка

особа, яка підлягає переслідуванню в судовому порядку, має право захищати

себе особисто або за допомогою вибраного нею захисника [41; 73].

Прийняття Кримінального процесуального кодексу 2012 р. [56], Закону

України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 р. [91]

створило підґрунтя для перегляду наявних уявлень про процесуальний статус

захисника в кримінальному судочинстві.

Разом із тим, після набуття чинності зазначених законів, до Верховної Ради

України народними депутатами України було внесено проект Закону України

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо належного забезпечення

права на захист в кримінальному провадженні» (реєстраційний № 2337) [94], а

також проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального

процесуального кодексу України (щодо забезпечення конституційних прав

учасників кримінального провадження)» від 21 червня 2013 р. № 2399а [96].

Метою цих проектів було запропоновано усунення невідповідності окремих

положень КПК України та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність», що стосуються питань захисту, вимогам ст. 59, 63 Конституції

України та Рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р.

№ 13-рп/2000 у справі за конституційним зверненням громадянина

Г. І. Солдатова щодо офіційного тлумачення положень ст. 59.

Тобто дискусії щодо відповідності ст. 45 КПК України будуть тривати

доти, доки КСУ не змінить своєї позиції. На сьогодні в державі відсутній

механізм можливості перегляду рішень КСУ. Видається, що такий стан справ не

може задовольняти, необхідні зміни, оскільки є природним, що під час

реформаційних процесів, суттєвої трансформації нормативної моделі

77

кримінального процесу, врахування практики ЄСПЛ, глобальних інтеграційних

процесів забезпечити стабільність Конституції України здатне лише її

функціональне (динамічне) тлумачення.

Така тенденція організації здійснення захисту у кримінальному

провадженні наявна і в Законі України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» від 5 липня 2012 р. № 5076-VI, що набрав чинності 15 серпня 2012 р.

Реформування інституту адвокатури здійснюється відповідно до передбаченої в

КПК 2012 р. її монополії на захист у кримінальному провадженні. У цьому

Законі відсутні прямі норми, що визначають стороною кримінально-

процесуальних відносин виключно професійних адвокатів. Проте він не містить і

норм, які б регулювали діяльність фахівців у галузі права як суб’єктів надання

правової допомоги у кримінальному провадженні. Таким чином, законодавець

визнав за кваліфікованими адвокатами виключне право на здійснення захисту у

кримінальному провадженні [105, с. 219].

Так, відповідно до ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» від 5 липня 2012 р. [91], адвокатом може бути фізична особа, яка має

повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в

галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла

стажування (крім випадків, установлених цим Законом), склала присягу адвоката

України та отримала свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.

У цьому ж Законі [91] також прописано, що не може бути адвокатом особа:

котра має непогашену чи незняту в установленому законом порядку судимість за

вчинення тяжкого, особливо тяжкого злочину, а також злочину середньої

тяжкості, за який призначено покарання у вигляді позбавлення волі; яка визнана

судом недієздатною чи обмежено дієздатною; котра позбавлена права на

зайняття адвокатською діяльністю – протягом двох років із дня прийняття

рішення про припинення права на зайняття адвокатською діяльністю; яка

звільнена з посади судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, з державної служби або

служби в органах місцевого самоврядування за порушення присяги, учинення

корупційного правопорушення – протягом трьох років із дня такого звільнення.

78

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» [91] захист визначено як вид адвокатської діяльності, що

полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного,

обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої

передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного

характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному

провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній

державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної

відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Видами адвокатської діяльності, у тому числі й у кримінальному

провадженні, відповідно до п. 2 ст. 1 та ст. 19 Закону України «Про адвокатуру

та адвокатську діяльність» [91] є захист, представництво та надання інших видів

правової допомоги клієнту.

Критичне осмислення положень ст. 45 КПК України дає змогу дійти

висновку про те, що закон обмежує види адвокатської діяльності щодо

підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно

якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного

характеру тощо, тільки захистом, не вказуючи на можливість надання їм інших

видів правової допомоги.

Варто також зазначити, що зі змісту п. 2 та 6 ст. 1, ст. 19 Закону України

«Про адвокатуру та адвокатську діяльність» випливає, що здійснення захисту не

поглинає надання інших видів правової допомоги. Так, Т. В. Корчева [55, с. 8]

вважає, що розмежування захисту й надання правової допомоги в діяльності

адвоката є важливим тому, що серед його клієнтів можуть опинитися не тільки

підозрюваний, обвинувачений, засуджений, виправданий, котрі зацікавлені в

спростуванні підозри чи обвинувачення, а й особи, стосовно яких передбачається

застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, розгляд

питання про видачу іноземній державі (екстрадицію) (ч. 1 ст. 45 КПК), а також

свідок (п. 2 ч. 1 ст. 66 КПК).

79

У кримінальному провадженні захисник має право надавати таким особам

правову інформацію, консультації й роз’яснення з правових питань, складати

заяви, скарги, процесуальні та інші документи правового характеру, спрямовані

на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта,

недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі

порушення, тобто виконувати дії, які охоплюються поняттям «правова

допомога». У зв’язку із цим визначення поняття захисника, наведене у ч. 1 ст. 45

КПК України, вимагає доповнення положенням про те, що, крім здійснення

функції захисту, захисник під час кримінального провадження ще й надає

вказаним у законі особам необхідну правову допомогу [160, с. 202].

У практичному й теоретичному значеннях цікавим є те, що система

процесуальних прав захисника (адвоката) у чинному КПК України не виділена в

окрему норму права (на відміну від КПК 1960 р.). У ч. 4 ст. 46 чинного КПК

України зазначено, що захисник користується процесуальними правами

підозрюваного, обвинуваченого, захист яких він здійснює, крім процесуальних

прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим

і не може бути доручена захиснику, з моменту надання документів, що

підтверджують повноваження захисника слідчому, прокурору, слідчому судді,

суду. У такий спосіб законодавець, на думку Н. З. Рогатинської, хотів

підкреслити, що захисник є представником прав і законних інтересів

підозрюваного, обвинуваченого. Хоча відсутність у чинному КПК України

окремої статті про права захисника, з одного боку, виключає можливу

суперечність у правових позиціях щодо підзахисного, тобто усуває колізії в

законодавстві, проте, з іншого боку, є певною помилкою, яка може обмежити

процесуальну самостійність захисника, а це, у свою чергу, може ускладнити

йому роботу [105, с. 218].

Ю. П. Янович зазначає, що низка науковців вважає правильним те, що в

КПК України відсутня окрема стаття, в якій були б перелічені права захисника.

Стверджується, що такий стан речей, очевидно, зумовлений необхідністю

уніфікації юридичних процесів, бо в адміністративному, господарському та

80

цивільному процесуальному законодавстві також відсутні окремі статті, які б

передбачали процесуальні права адвоката – представника певної сторони, але це

«не стало причиною для заяв адвокатів, що вони не мають прав у відповідних

провадженнях» [160, с. 202].

Така аргументація є не зовсім переконливою, оскільки некоректно

ототожнювати діяльність адвоката щодо захисту свого клієнта від підозри чи

обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і представництво,

коли певна сторона делегує йому свої процесуальні права для спільного

відстоювання її інтересів у юридичній справі. Аналіз положень ч. 4 ст. 46 КПК

України спонукає до постановки питання про ступінь процесуальної

самостійності адвоката у здійсненні захисту та обсяг його прав у кримінальному

провадженні [10, с. 15; 44, с. 12].

Як справедливо зазначено в окремих літературних джерелах, адвокат,

реалізуючи свої процесуальні функції, повинен використовувати не тільки ті

права, які передбачені в КПК України щодо підозрюваного та обвинуваченого, а

й ті, які закріплені в Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

[57, с. 161–162]. Крім того, потрібно враховувати й допустимість у певних

ситуаціях альтернативної правової позиції захисника в кримінальному

провадженні, яка може не збігатися з позицією його підзахисного [160, с. 202].

Хоча захисник і зобов’язаний узгоджувати свою правову позицію зі своїм

підзахисним, він є самостійним у виборі засобів і тактики захисту. Це положення

в теорії кримінального процесу сприймається як аксіома й підтверджується

положеннями чинного КПК України. Відповідно до п. 2 і 3 ч. 4 ст. 47 КПК

України, захисник має право відмовитися від виконання своїх обов’язків у

випадках незгоди з підозрюваним, обвинуваченим щодо обраного ним способу

захисту, а також умисного невиконання підозрюваним, обвинуваченим умов

укладеного із захисником договору, яке виявляється, зокрема, у систематичному

недодержанні законних порад захисника [160, с. 202].

Про самостійність захисника свідчить і те, що він реалізує права, виконує

процесуальні обов’язки та процесуальні дії від свого імені, а не від імені клієнта.

81

Навіть те, що участь захисника в кримінальному провадженні багато в чому

залежить від волевиявлення підозрюваного чи обвинуваченого, які в будь-який

момент можуть відмовитися від його послуг, не позбавляє його самостійності.

Крім того, існує інститут обов’язкового захисту (ст. 52 КПК України), коли

участь захисника в кримінальному провадженні не залежить від волі

підозрюваного чи обвинуваченого [160, с. 202].

Підсумовуючи, можна підтримати думку О.П. Яновича, що положення

чинного КПК України про те, що як захисники допускаються лише адвокати, є

більш прогресивними, оскільки орієнтовані на забезпечення в кримінальному

провадженні кваліфікованого захисту від підозри чи обвинувачення. Вони

відповідають загальним тенденціям розвитку інституту захисту та надання

правової (правничої) допомоги в кримінальному процесі, причому не тільки в

Україні [160, с. 201]. Лише адвокатська діяльність базується на перевірці

професійних знань, дотриманні Правил адвокатської етики, дисциплінарній

відповідальності, а, надаючи можливість іншим фахівцям у галузі права

здійснювати захист, можна лише знизити його кваліфікованість та ефективність.

1.4. Міжнародно-правові засади та зарубіжний досвід участі захисника

в кримінальному провадженні

Правова регламентація діяльності адвокатів як захисників у кримінальному

провадженні останнім часом зазнала серйозних змін у зв’язку з прийняттям

Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р.

[91] та Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 р.

[56].

Для порівняльного дослідження ми обрали процесуальне законодавство

України, Литви, Німеччини, Російської Федерації, Франції, Естонії, США та

Великобританії, деякі з перелічених країн світу входять до Європейського

82

Союзу, що свідчить про їхній провідний розвиток як у економічній, так і

правовій сфері, а Україна обрала шлях євроінтеграції. У зв’язку із цим норми

законодавства, особливо таких важливих галузей, як кримінальне та кримінальне

процесуальне право, мають бути приведені у відповідність до світових та

європейських стандартів. Під час порівняльного аналізу особливу увагу

приділено загальнотеоретичним підходам до розуміння змісту поняття

стандартів адвокатської професії (захисної діяльності), особливостей правового

регулювання інституту захисту на міжнародному та національному рівнях [119,

с. 100].

На початку дослідження позначимо його вихідні засади, що містяться у

відповідних нормах чинного законодавства, які регулюють участь захисника у

кримінальному провадженні в Україні.

Так, як ми вже зазначали, відповідно до ст. 45 КПК України, захисником є

адвокат, який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого,

виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових

заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх

застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про

видачу іноземній державі (екстрадицію). Захисником не може бути адвокат,

відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або

стосовно якого у Єдиному реєстрі адвокатів України містяться відомості про

зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю [56].

КПК України в ч. 1 ст. 46 встановлює правило, згідно з яким захисник не

має права взяти на себе захист іншої особи або надавати їй правову допомогу,

якщо це суперечить інтересам особи, якій він надає або раніше надавав правову

допомогу. Вважаємо, що ця норма кримінально-процесуального законодавства є

справедливою як з погляду права, так і моралі: неправомірною та неетичною є

участь захисника як процесуального противника й щодо колишніх клієнтів, які

довіряли йому ведення своєї справи, незалежно від того, скільки часу минуло з

моменту виконання доручення, та його характеру [56].

83

Участь адвоката в кримінальному процесі Литовської Республіки

регулюється другим розділом Кримінально-процесуального кодексу Литовської

Республіки від 14 березня 2002 р. (далі – КПК Литовської Республіки) [101]. Так,

ст. 47 КПК Литовської Республіки дуже схожа зі ст. 45 КПК України [56] та

встановлює, що захисники – це адвокати. У ролі одного адвоката не можуть

виступати в захисті дві або більше осіб, якщо тільки один з них не представляє

інтереси захисту щодо інтересів іншого захисту. Таким чином, вищезазначеною

нормою встановлено основні вимоги до захисника в кримінальному процесі,

вона також передбачає що в Литві, як і в Україні, захисником може бути тільки

адвокат.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 47 КПК Литовської Республіки [101],

адвокатом для ведення захисту може виступати помічник адвоката, якщо тільки

проти цього не буде заперечувати підзахисний. Помічник адвоката не може

виступати в захисті під час розгляду в суді справ з приводу вагомих або дуже

вагомих обвинувачень. Одна особа може мати декількох захисників. У випадку,

коли підозрюваний або обвинувачений має декілька захисників, кожний з них

може з’являтися під час процесу й брати в ньому участь.

Таким чином, серед обов’язкових умов участі помічника в кримінальному

процесі законодавець Литовської Республіки визначив обов’язкову згоду

підзахисного та заборону виступати в захисті під час розгляду в суді справ з

приводу вагомих або дуже вагомих обвинувачень.

Пропонуємо передбачити окрему статтю в КПК України [56], яка буде

регулювати положення про помічника адвоката, його повноваження, права та

обов’язки [120, с. 277].

У законодавстві України повноваження та роль помічника адвоката

закріплено в ст. 16 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

від 5 липня 2012 р. [91] Так, відповідно до ч. 2 ст. 16 Закону, помічник адвоката

виконує доручення адвоката у справах, що перебувають у провадженні адвоката,

крім тих, що належать до процесуальних повноважень (прав та обов’язків)

адвоката. Однак, ст. 16 цього Закону не передбачає обов’язку адвоката отримати

84

дозвіл від підзахисного для участі свого помічника в кримінальному

провадженні.

Варто зазначити, що адвокат захищає не просто людину, а цінності, які

Конституція України [54] визнала «найвищими» серед інших: життя і здоров’я,

честь і гідність, недоторканність і безпеку людини. Тому ми є противниками

того, щоб допускати помічника до безпосереднього захисту обвинуваченого.

Що стосується отримання дозволу адвокатом від клієнта на виконання

помічником доручень адвоката у справах, що знаходяться у провадженні

адвоката, то ми підтримуємо цю позицію, яка закріплена у ч. 2 ст. 47 КПК

Литовської Республіки [101], та пропонуємо ч. 2 ст. 16 Закону України Про

адвокатуру та адвокатську діяльність [91] доповнити словами «якщо проти цього

не буде заперечувати клієнт» та викласти її в такій редакції: «Помічник адвоката,

якщо проти цього не буде заперечувати клієнт, виконує доручення адвоката у

справах, що знаходяться у провадженні адвоката, крім тих, що належать до

процесуальних повноважень (прав та обов’язків) адвоката».

Стаття 48 КПК Литовської Республіки [101] визначає права та обов’язки

захисника в кримінальному процесі. Загалом вони досить схожі, а деякі навіть

аналогічні українським. Однак існують кілька положень, на які, на нашу думку,

варто звернути увагу. Так, наприклад, відповідно до п. 6 ст. 48 КПК Литовської

Республіки, до повноважень захисника віднесено можливість оглядати та

фотографувати місце подій, розпитувати окремих осіб про відомі їм обставини

справи. Загалом на практиці захисники в Україні керуються тими самими

правами, що й у Литовській Республіці, однак у КПК України [56] вчинення

таких дій чітко не регламентовано.

На нашу думку, також потрібно відзначити, що до обов’язків захисника в

Литовській Республіці належить виконання розпоряджень органів досудового

слідства, прокурора, судді та суду. Ця норма нам не зовсім зрозуміла, адже

законодавство Литовської Республіки не встановлює меж цим розпорядженням,

у зв’язку із чим виникає питання щодо самостійності та незалежності захисної

діяльності в Литовській Республіці.

85

Особливу увагу ми звертаємо також на положення ст. 49 КПК Литовської

Республіки [101], яка має назву «Усунення захисника через звинувачення в

застосуванні незаконних заходів захисту». Відповідно до цієї норми, якщо

протягом досудового дізнання прокурор або суд під час ведення судочинства з

розгляду справи вирішують, що захисник використовує незаконні заходи у

захисті, вони мають право усунути цього захисника від ведення справи.

В Україні такого «усунення» процесуальним законом не передбачено,

вважаємо, що таку норму доцільно впровадити до кримінального

процесуального законодавства з урахуванням вітчизняної специфіки, а право на

усунення захисника від ведення справи варто покласти на прокурора або суд

[119, с. 100].

У зв’язку з чим пропонуємо у чинному КПК України [53] передбачити

окрему статтю, яка буде мати назву «Усунення захисника через звинувачення в

застосуванні незаконних заходів захисту» та викласти її у такій редакції: «Якщо

протягом досудового розслідування – прокурором, або під час судового розгляду

кримінального провадження – судом буде встановлено, що захисник

використовує незаконні засоби захисту, вони мають право усунути такого

захисника від участі у кримінальному провадженні. Про усунення захисника від

участі у кримінальному провадженні прокурор та суд повідомляють протягом

трьох днів про таке усунення кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури

та підозрюваного, обвинуваченого (підсудного), якому надавав правничу

допомогу адвокат» [122, с. 100].

Стаття 51 КПК Литовської Республіки [101] визначає випадки обов’язкової

участі захисника в кримінальному провадженні. Тут також більша частина

положень дуже схожа зі ст. 52 КПК України [56], однак, є деякі відмінності. Так,

згідно з КПК Литовської Республіки, участь захисника обов’язкова під час

проведення дізнання та розгляду справи, за якою проведено затримання

підозрюваного або обвинуваченого, а також коли є постанова про видачу

(екстрадицію) особи або її передачі до Міжнародного кримінального суду та/або

проведення арешту за Європейським ордером. На нашу думку, зазначені випадки

86

доцільно закріпити й у вітчизняному законодавстві шляхом внесення

відповідних змін до ст. 52 КПК України [56].

Також потрібно звернути увагу на те, що, відповідно до ч. 2 ст. 52 КПК

Литовської Республіки [101], органи досудового слідства, прокурор та суд не

зобов’язані забезпечувати захистом неповнолітніх осіб або осіб, котрі через

фізичні або психічні вади не можуть скористатися своїм правом на захист, а

також тих, що не володіють мовою, якою проваджується судочинство, та осіб,

підозрюваних або звинувачених у вчиненні тяжких або дуже тяжких злочинів,

коли через складність або великий обсяг справи та з інших мотивів цим особам

може бути відмовлено в захисті та запрошенні захисника [101].

В Україні такий обов’язок на сьогодні існує, відповідно до ст. 52 та ч. 3

ст. 54 КПК України [56], у яких передбачено, що відмова від захисника не

приймається у випадку, якщо його участь є обов’язковою.

Наведений порівняльний аналіз КПК Литовської Республіки та України дає

змогу констатувати, що більшість норм є досить схожими, а в окремих випадках

аналогічними, що свідчить про певну прогресивність та сучасність вітчизняного

кримінального процесуального кодексу. Проте існують певні норми,

упровадження та імплементація яких у законодавство України, на нашу думку, є

доцільною [122, с. 100].

Прогресивність положень українського законодавства про участь

захисника в кримінальному провадженні також простежується порівняно з

аналогічними положеннями Кримінального процесуального кодексу

Федеративної Республіки Німеччини [140].

Кримінально-процесуальне право Федеративної Республіки Німеччини є

одним із найстабільніших у Європі. Кримінальний процесуальний кодекс ФРН,

прийнятий у 1887 р., досі є чинним у редакції від 7 квітня 1987 р. [131].

Варто зауважити, що основним нормативним актом, який закріплює

правовий статус адвокатури в Німеччині, є Федеральне положення про

адвокатуру 1959 р., яке з незначними змінами є чинним і сьогодні.

87

У КПК ФРН положення щодо діяльності захисника подано в одинадцятому

розділі, який має назву «Захист». КПК ФРН складається з параграфів. Ми

провели порівняльне дослідження деяких положень правового статусу захисника

відповідно до КПК України та ФРН [131].

Згідно з § 138 КПК ФРН [131], захисником можуть бути обрані адвокати,

які допущені судом, а також викладачі права в німецьких вищих навчальних

закладах. Інші ж особи можуть бути допущені як захисники тільки з дозволу

суду, якщо йдеться про випадки обов’язкового захисту й обрана особа не

належить до числа тих, які можуть бути призначені захисниками, – тільки

спільно з однією з таких осіб. Отже, якщо участь захисника є обов’язковою, а

обрана особа не належить до кола осіб, які можуть бути захисниками, вона бере

участь у справі разом із професійним захисником [140, с. 142].

Крім адвокатів, до захисту допускаються й інші суб’єкти – викладачі права

німецьких вищих навчальних закладів, коло яких визначається чіткими рамками

та вимогами приналежності до групи саме викладачів права вищих навчальних

закладів, що обмежує можливості участі в німецькому кримінальному процесі

будь-якого юриста. Крім того, зазначені параграфи КПК ФРН практичні

працівники тлумачать вузько: якщо особа не є адвокатом, але вона юрист, то, як

визначив в одному зі своїх рішень Вищий земельний суд Карлсруе, ця особа не

відповідає вимогам особливої здатності здійснювати захист у кримінальних

справах.

Проведене дослідження свідчить, що на сьогодні процесуальний статус

захисника у кримінальному провадженні потребує подальшого дослідження.

У зв’язку із цим існує необхідність у запровадженні перегляду

Конституційним Судом України своєї правової позиції, у тому числі й тієї, яка

була висловлена в його Рішенні від 16 листопада 2000 р., оскільки, саме

спираючись на неї, у юридичній літературі триває спір щодо особи, яка має

право бути захисником у кримінальному провадженні, а до Верховної Ради

України народні депутати України вносять проекти законів України щодо зміни

кримінального процесуального законодавства в цій частині та надання права

88

здійснення захисту так званому «іншому фахівцю у галузі права, який за законом

має право на надання правової допомоги».

Пропонуємо запозичити досвід ФРН та внести зміни в кримінально-

процесуальне законодавство в якому передбачити стороною кримінального

провадження з боку захисту: фахівця у галузі права. Однак такого фахівця

можливо буде залучати до участі в кримінальному провадженні тільки разом з

адвокатом. Основною вимогою до таких фахівця потрібно встановити, це

наявність наукового ступеню кандидата або доктора юридичних наук зі

спеціальності 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право або спеціальності 12.00.09 – кримінальний процес та

криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність.

Отже, приклад організації захисту в кримінальному процесі Німеччини

свідчить, що за фактичної відсутності змагальності сторін, здійснення захисту

саме професійними адвокатами є якнайактуальнішим за наявності вагомих

державницьких важелів кримінального переслідування з боку суду та

прокуратури. Крім того, у наведених вище прикладах німецького досвіду

привертає увагу важливість та значущість акредитації адвокатів певного округу,

що підкреслює злагодженість і координацію діяльності інституту адвокатури у

сфері правосуддя, що можна забезпечити, як слушно зазначали українські

науковці, професійним об’єднанням, корпорацією [26, с. 30].

Певне значення має також питання, скільки захисників може запросити

обвинувачений (підсудний) для захисту своїх прав та законних інтересів у

кримінальному провадженні. Так, відповідно до ч. 3 ст. 46 КПК України,

встановлено обмеження щодо їх кількості – одночасно брати участь у судовому

розгляді можуть не більше п’яти захисників одного обвинуваченого.

Відповідно до § 137 КПК ФРН, «число обраних захисників не повинно

перевищувати трьох». До середини 1970-х рр. кількість захисників не

обмежувалася. У бундестазі під час обговорення проекту другого закону про

реформу кримінального процесу і в рішеннях Федерального конституційного

суду зазначалося, що перед судом виступали численні захисники, які відчували

89

свою велику перевагу. Нерідко судді були безсилі протистояти потоку

клопотань, які подавали захисники. Наслідком цього було нескінченне подання

скарг і навмисне затягування процесів [164, с. 29]. Разом із тим визнавалася

сумнівною така законодавча новела про обмеження числа захисників тільки на

підставі врахування екстремальних умов окремих процесів, яку ми цілком

підтримуємо [146, с. 62].

За свідченням юристів ФРН, судді зустріли ці зміни закону схвально, вони

не могли без шкоди для кримінальної справи успішно взаємодіяти більше ніж з

трьома захисниками. Як зауважив тоді генеральний прокурор ФРН Д. Мартін, на

жаль, знову й знову доводиться переконуватися, що захисник уміє віртуозніше

грати на клавішах кримінально-процесуального кодексу, ніж деякі судді та

головуючі в процесі [163, с. 52]. Федеральний конституційний суд визнав

змінений § 137 КПК ФРН у частині скорочення числа захисників до трьох як

такий, що відповідає Конституції ФРН і не суперечить ст. 6 Європейської

конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» від 4 листопада 1950 р.

Для обґрунтування допустимого числа захисників одного обвинуваченого

в зарубіжній процесуальній літературі наводять такі дані: у Федеральному

верховному суді Швейцарії та у Верховному суді Італії захист одного підсудного

можуть здійснювати не більше двох захисників. В Англії теоретично в суді може

виступити необмежене число захисників одного підсудного, але право заявити

клопотання про виступ у судових дебатах можуть тільки двоє [122, с. 100].

Законодавство ФРН передбачає, що адвокат зобов’язаний виконувати

функцію захисника за призначенням суду в справах, у яких підсудний не може

вільно скористатися вибором захисника через неплатоспроможність. Крім того,

адвокат може займатися консультативною практикою. Усі адвокати, які

здійснюють адвокатську практику в судовому окрузі Верховного суду землі,

входять до палати адвокатів (Rechtsanwaltkammer), а ті, що мають дозвіл на

практику у Федеральних судах, – до Палати адвокатів при Федеральній судовій

палаті. Усі палати адвокатів Німеччини, що є корпораціями публічного права,

об’єднані у Федеральну палату (Вundesrechtsanwaltskammer) [74, с. 57].

90

Також варто звернути увагу на те, що участь захисника у прокурорському

дізнанні ФРН обмежена. Так, захисник не може бути присутнім при проведенні

поліцейських слідчих дій. Він має право бути присутнім тільки під час

проведення слідчих дій суддею (§ 168d КПК ФРН) [165]. Але право захисника

бути присутнім та брати участь під час проведення суддею слідчих дій може

бути обмежено, якщо це суперечитиме цілям розслідування. Про час проведення

слідчої дії особи, які мають право бути присутніми при її здійсненні,

повідомляються заздалегідь. Таке повідомлення не здійснюється, якщо це

суперечить цілям розслідування. Крім того, особи, котрі мають право на

присутність під час проведення слідчих дій, не можуть вимагати перенесення

часу їх проведення (п. 5 § 168с КПК ФРН) [110, с. 261].

У разі, якщо захисник вчинює певні дії, передбачені § 138а КПК ФРН, а

саме: бере участь у діянні, що становить предмет розслідування; зловживає

спілкуванням з обвинуваченим, який перебуває на волі, для здійснення злочинів

або створення суттєвої загрози для безпеки місця позбавлення волі, або вчинив

діяння, яке, у разі засудження обвинуваченого, було б приховуванням або

придбанням майна, завідомо здобутого злочинним шляхом, то він має бути

відсторонений від участі у процесі.

На нашу думку, існування вищезазначеної норми необхідно підтримати,

невипадково схожі приписи також передбачені в Правилах адвокатської етики,

затверджених Установчим з’їздом адвокатів України від 17 листопада 2012 р.

[90], але вони прямо не передбачені в Кримінальному процесуальному кодексі

України [56].

Привертає до себе увагу § 140 КПК ФРН – «Обов’язковий захист», який за

змістом схожий зі ст. 52 КПК України й у якому прописані випадки обов’язкової

участі захисників. З-поміж них виділимо такі, коли участь захисника обов’язкова

і які не дублюються в КПК України:

– судовий розгляд у першій інстанції відбувається у вищому суді землі або

суді землі, а не в дільничному суді, який зазвичай є судом першої інстанції;

– обвинуваченому ставиться в провину вчинення злочину а не проступку;

91

– судочинство може призвести до заборони на професію;

– попередній захисник у результаті прийняття рішення відсторонений від

участі у провадженні.

В Україні варто було б запровадити обов’язкову участь захисника в

кримінальному провадженні, яке може призвести до заборони на професію, адже

право на працю є одним з найважливіших для особи й позбавлення права

працювати за певним фахом може спричинити для людини моральні та

матеріальні проблеми [122, с. 100].

Аналіз інших норм Кримінального процесуально кодексу ФРН дав змогу

виявити низку його особливостей, а саме:

– обов’язкове призначення обвинуваченому захисника в разі тримання

його під вартою більше як три місяці (§ 117 КПК ФРН);

– обраний захисник може зі згоди особи, яку він захищає, делегувати

захист іншому адвокатові, який склав державний іспит, необхідний для служби в

юстиції, і зайнятий на цій службі не менше одного року та трьох місяців (§ 139

КПК ФРН);

– виклик захисника до суду шляхом вручення письмового повідомлення не

менше як за тиждень до початку судового розгляду (§ 118 КПК ФРН);

– підсудний, якщо навіть за нього виступав захисник, повинен бути

опитаний, незалежно від його бажання брати участь у судових дебатах (§ 258

КПК ФРН) [110, с. 261].

Проведений аналіз сучасного законодавства Німеччини свідчить, що роль

захисника в КПК ФРН лише фрагментарно регулює його права та обов’язки в

процесі судового розгляду [110, с. 261].

Аналіз порівняльно-правової характеристики кримінально процесуального

законодавства України та Російської Федерації в частині визначення кола

захисників у кримінальному процесі також виявив певні розбіжності.

Так, відповідно до ст. 49 Кримінально-процесуального кодексу Російської

Федерації 2001 р. [137], як захисники допускаються адвокати. Разом з адвокатом

як захисник ухвалою або постановою суду допускається один із близьких

92

родичів обвинуваченого або інша особа, про допуск якої клопоче обвинувачений.

При провадженні в мирового судді (справи приватного та приватно-публічного

обвинувачення) вказана особа допускається й замість адвоката. Але ще

Конституційний суд РФ на основі тлумачення норм ст. 48 Конституції Російської

Федерації про те, що кожному гарантується право на отримання кваліфікованої

юридичної допомоги, у своїй постанові від 28 січня 1997 р. № 2-П визнав, що

участь як захисника в ході досудового розслідування справи будь-якої особи за

вибором підозрюваного або обвинуваченого може призвести до того, що

захисником виявиться особа, яка не володіє необхідними професійними

навичками, що не відповідає завданням правосуддя та обов’язку держави

гарантувати кожному кваліфіковану юридичну допомогу [134].

Отже, здійснення захисту в кримінальному судочинстві Російської

Федерації, крім провадження в мирового судді, є виключно прерогативою

професійних адвокатів, а так звані субсидіарні захисники беруть участь у справі

тільки в суді та лише разом із професійним захисником.

Привертає увагу ст. 274 чинного Кримінально-процесуального кодексу

Франції (далі – КПК Франції) 1958 р., яка передбачає, що на стадії віддання до

суду обвинуваченого йому пропонується обрати собі адвоката для здійснення

його захисту.

Відповідно до ст. 275 КПК Франції, захисник обирається серед осіб, які

належать до адвокатської корпорації, або серед повірених, які мають допуск до

виступів у трибуналі, в місці знаходження якого засідає суд присяжних. Як

виняток, головуючий має повноваження дозволяти обвинуваченому обирати

захисником одну особу серед родичів або друзів [141, с. 176].

Водночас наведене свідчить, що французький закон встановлює додаткові

гарантії щодо вимог рівня здійснення захисту «не адвокатом». Зокрема, у ст. 323

КПК Франції вказано, що в разі, якщо захисник обвинуваченого не входить до

складу адвокатської корпорації, головуючий попереджає його, що в кожному

своєму виступі він зобов’язаний керуватися совістю й повагою до закону та бути

пристойним [26, с. 30].

93

Таким чином французький кримінальний процесуальний закон не містить

послідовного дотримання відмови від допуску як захисників осіб які не є

адвокатами, залишаючи можливість допуску і не професіоналів як захисників.

Певну схожість правового статусу захисника можна простежити між

кримінально-процесуальним законодавством України та Естонії. Так, в

кримінальному процесі Естонії захисником є також адвокат. Його правовий

статус регламентовано КПК Естонії від 30 грудня 2004 р. № 25, а саме

Кримінально-процесуальним кодексом [142]. У главі 2 «Суб’єкти кримінального

процесу» (розділ 6 «Захисник», ст. 42 «Захисник») КПК Естонії передбачено, що

захисником у кримінальному процесі є адвокат з дозволу особи, яка веде

провадження, інші особи, повноваження яких випливають зі згоди, підписаної з

підзахисним (договірний захисник), або інші особи, що виконали акредитовану

державою навчальну програму для здобуття академічної юридичної освіти,

повноваження яких випливають зі згоди, підписаної з підзахисним, та адвокат,

повноваження якого випливають з його призначення слідчим органом,

прокуратурою та судом. У такому разі прослідковується аналогічний до

попереднього українського правового статусу захисника законодавчий підхід.

Адже держава висуває певні вимоги щодо освіти, а саме наявність вищої

юридичної освіти та стажу роботи в галузі права не менше ніж 2 роки, а також

те, що адвокат-захисник здійснює свою діяльність на умовах договору з

підзахисним або за призначенням його для захисту особи. Відмінність у цьому

випадку виявляється в тому, що призначає безоплатного захисника не слідчий

орган, прокуратура та суд, а центр з надання безоплатної правової допомоги за

наказом керівника відповідного центру.

Також схожою є процедура обрання особою собі захисника. В

українському кримінальному процесуальному законодавстві це питання

регламентовано в ст. 42 КПК, а саме в правах підозрюваного, обвинуваченого:

«на першу вимогу має право мати захисника і побачення з ним до першого

допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а

також після першого допиту – мати такі побачення без обмежень їх кількості і

94

тривалості, на участь захисника при проведенні допиту та інших процесуальних

дій» [56]. Відповідне питання в КПК Естонії [142] закріплено в ст. 43 «Обрання

та закріплення захисника». Проаналізувавши відповідні статті, зазначимо, що

процедура обрання захисника особою в українському та естонському

кримінально-процесуальному законодавстві є де в чому схожою, оскільки і в

Україні, і в Естонії, захисник може бути як обраним, так і призначеним, також

прописані випадки, в яких участь захисника є обов’язковою:

– ст. 52 КПК України: у кримінальному провадженні щодо особливо

тяжких злочинів; щодо підозрюваних осіб віком до 18 років; щодо осіб, до яких

передбачається застосування заходів виховного характеру; щодо осіб, які

внаслідок своїх фізичних чи психічних вад не можуть в повній мірі реалізувати

свої права, – з моменту встановлення цих вад; щодо осіб, які не володіють

мовою, якою ведеться кримінальне провадження; щодо осіб, до яких

передбачається застосування заходів медичного характеру; щодо реабілітації

померлої особи; щодо осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне досудове

розслідування або спеціальне судове провадження; у разі укладення угоди між

прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості [56];

– ст. 45 КПК Естонії: злочин вчинено неповнолітньою особою; особа

внаслідок своїх вад не може цілком реалізувати свої права та обов’язки; до

особи, стосовно якої передбачається застосування найвищої міри покарання –

довічного ув’язнення; при виникненні спорів між особою та іншою особою, яка

має захисника; особа перебуває під вартою не менше ніж 6 років [142].

Кримінально-процесуальний кодекс Естонії приділяє увагу правовому

регламентуванню прав адвоката-захисника. Відповідно до ст. 47 КПК Естонії,

захисник має такі права: одержувати документи від фізичних та юридичних осіб,

необхідні для надання юридичної допомоги людині, яка захищається; подавати

докази; представляти запити та скарги; брати участь у процесуальних діях і

робити заяви про умови, хід та результати процесуальних дій; використовувати

технічні засоби при виконанні обов’язку захисту, якщо це не ускладнює

проведення процесуальних дій; брати участь у процесуальних діях, виконуваних

95

у присутності підзахисного на досудовій та судовій стадії; після вступу в справу

вивчати протокол допиту підзахисного й документи про затримання

підзахисного, а після завершення попереднього розслідування справи вивчати всі

матеріали, наявні в справі; мати побачення з підзахисним без присутності інших

людей не обмежену кількість разів і з необмеженою тривалістю, якщо іншого не

передбачено КПК [142].

Професійні права захисника не обмежуються наведеними вище

положеннями. Так, виходячи зі ст. 45 КПК Естонії, адвокат має право вступити в

кримінальну справу з моменту, коли особа набуває статусу підозрюваного.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 72 КПК Естонії, адвокат має право відмовитися давати

показання як свідок про обставини, які стали йому відомими у зв’язку з

наданням юридичної допомоги [142]. У цілій низці положень КПК Естонії

передбачено права захисника при призначенні та проведенні експертизи. Так,

відповідно до ст. 97 КПК Естонії, захисник має право заявити відвід експерту, а

згідно зі ст. 105 КПК Естонії, особа, яка здійснює провадження у справі, не має

права відмовитися від призначення та проведення експертизи, яку вимагає

адвокат-захисник, якщо факти, для встановлення яких він вимагає призначити

експертизу, можуть бути важливими для судового рішення кримінальної справи

[110, с. 262; 142].

Таким чином, при проведенні порівняльного аналізу кримінально-

процесуального законодавства України та Естонії виявлено схожість правових

норм, які регламентують діяльність захисника в кримінальному процесі [122,

с. 100].

Порівняльно-правовий аналіз законодавства, що регламентує діяльність

захисника у кримінальному процесі України та деяких провідних державах

Європи, свідчить, що «європейська модель» КПК України 2012 р. є дійсно

євроорієнтованою, оскільки деякі його положення навіть більш вдало

регламентовані, ніж у державах, що вже мають достатній успіх у цьому напрямі

роботи.

96

Метою порівняльно-правового аналізу діяльності захисника в Україні,

США та Великобританії було висвітлення його особливостей у різних правових

системах зі своїми традиціями, звичаями й правовою культурою, відповідним

місцем адвоката-захисника в суспільстві.

Так, зокрема, у США юрист – це не тільки професія, покликана вирішувати

юридичні проблеми громадян, їх представництво в суді тощо. Юристи займають

багато ключових посад в економіці та державно-політичному апараті, в якому

працює 60% від загального числа юристів усього світу. Про їх соціально-

політичну роль у державі свідчать такі дані: з 42 президентів США 25 були

юристами, зокрема адвокатами за професією були А. Лінкольн, Ф. Д. Рузвельт,

Г. Трумен, Р. Ніксон, Б. Клінтон. Дві третини сенаторів і майже половина членів

палати представників Конгресу США – юристи. Юристами є половина

губернаторів штатів і 40% дипломатів. Близько 45% осіб, які займали з 1960-

х рр. вищі пости в уряді, були юристами, більше ніж 25% державного апарату

становлять колишні адвокати [2].

Саме тому ми вважаємо, що порівняльний аналіз у такому аспекті буде

цікавий та пізнавальний. У США законодавче закріплення принципів організації

та діяльності інституту адвокатури фактично відсутнє як на федеральному рівні,

так і в більшості штатів. Щоправда, Конституція США в шостій поправці

закріплює право обвинуваченого на захист у кримінальному процесі («В усіх

випадках кримінального переслідування обвинувачений має право... на допомогу

адвоката для захисту»), проте не визначає механізму його реалізації. Федеральне

законодавство (Закон про кримінальне правосуддя 1964 p.) передбачає лише

можливість призначення захисника у випадку відсутності в обвинуваченого

матеріальних засобів, щоб найняти його. Щодо штатів, то вони практично

декларують право обвинуваченого на захист. Важливе значення мають правила

судочинства (у кримінальних та цивільних справах), що застосовуються

Верховним судом США щодо федеральних судів, а також верховними судами

штатів для місцевих судів [111; 21, с. 65].

97

Для зайняття адвокатською діяльністю необхідно пройти нелегкий

тривалий шлях. Особа після здобуття середньої освіти відвідує університетський

коледж, в якому вона перебуває три або чотири роки. Потім три роки правничої

школи, яких у США існує близько 200, де американський студент одержує

знання, зорієнтовані виключно на практику. Наступним етапом є насичений

юридичними дисциплінами курс і іспит, який проводиться під контролем суду і є

серйозним випробуванням. Лише незначне число студентів витримує його [2].

Необхідно зауважити, що сьогодні в половині штатів наявність

університетського диплома для зайняття адвокатською діяльністю не є

обов’язковою. Претенденти мають бути американськими громадянами та мати

ценз осідлості – проживати не менше ніж шість місяців у цьому штаті. Вимоги

до юристів у кожному штаті є різними. Той, хто визнаний юристом у певному

штаті, може працювати в цій якості лише в ньому [111].

Водночас в Україні для отримання права на зайняття адвокатською

діяльністю треба мати вищу юридичну освіту та стаж роботи в галузі права не

менше ніж 2 роки. На нашу думки, позитивним аспектом українського

законодавства є те, що адвокат може здійснювати свою діяльність на всій

території держави без будь-яких обмежень [122, с. 101].

Серед прав, якими наділяються особи, що притягуються до

відповідальності міжнародними кримінальними судами й трибуналами, особливе

місце посідає право на захист, гарантії якого також закріплено в основоположних

міжнародних договорах універсального та регіонального характеру. Серед таких

норм українські науковці виділяють ст. 11 Загальної декларації прав та основних

свобод людини 1948 р. [89, с. 94]. Вона проголошує, що кожна людина,

обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її

винність не буде доведена у встановленому законом порядку та шляхом гласного

судового розгляду, при якому їй забезпечується можливість скористатися

захистом. Ця норма загального характеру набула розвитку в Міжнародному пакті

про громадянські та політичні права 1966 р. [73]., ст. 14 якого закріплює, що

кожен має право під час розгляду будь-якого кримінального обвинувачення, що

98

висувається проти нього, як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої

рівності: бути судимим у його присутності та захищати себе особисто або за

посередництвом обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути

оповіщеним про це право і мати призначеного захисника в будь-якому випадку,

коли того вимагають інтереси правосуддя. Послуги захисника повинні бути

надані такій особі безоплатно у випадку, коли вона не має достатньо коштів для

оплати захисника. Аналогічні положення містить і ст. 6 Європейської конвенції

про захист прав і основних свобод людини 1950 р. [89, с. 94].

Право на доступ до юридичної допомоги, яка повинна надаватися

кваліфікованими спеціалістами, закріплено в Основних принципах стосовно ролі

юристів, прийнятих Восьмим конгресом ООН із запобігання злочинності та

поводження з правопорушниками (Гавана, 27 серпня – 7 вересня 1990 р.) [80].

Згідно зі ст. 1 Принципів, «кожна людина має право звернутися до будь-якого

юриста за допомогою у захисті і відстоюванні своїх прав на всіх стадіях судового

розгляду». Закріплення цієї норми має важливе значення для захисту як

потерпілих осіб, так і правопорушників, оскільки забезпечує їм право захищати

себе всіма правовими засобами, у тому числі за допомогою кваліфікованих

спеціалістів у галузі юриспруденції.

Саме висококваліфіковані юристи, які професійно надають юридичну

допомогу, спроможні здійснити належний захист підзахисних осіб. Право на

юридичну допомогу передбачає, що кожен, хто потребує кваліфікованої

юридичної допомоги, може її отримати, звернувшись до адвоката. Адвокат –

незалежна особа, яка будує свої відносини з клієнтом на основі

конфіденційності. Надання правової допомоги адвокатом здійснюється шляхом

консультування й роз’яснення юридичних питань, усних та письмових довідок

щодо положень нормативно-правових актів, складання позовів, скарг та інших

документів правового характеру; засвідчення копій відповідних документів;

здійснення представництва в суді, інших державних органах перед громадянами

та юридичними особами тощо.

99

Юридична допомога особливо важлива для людини, якщо вона затримана

за підозрою у вчиненні злочину. Трапляються випадки, коли такі підозри є

невиправданими, а посадові особи діють, порушуючи права людини. Адвокат

покликаний допомогти людині довести свою невинність і забезпечити захист

своїх прав. Право на захист похідне від права на свободу, тому що мета захисту

полягає в досягненні свободи людини. Звідси детальне регулювання цього права

для того, щоб надати людині максимум можливостей відстояти свою правоту

[116, с. 50].

Проблема обмеження законодавцем кола суб’єктів, котрі можуть виступати

захисниками в кримінальному провадженні є також дискусійною. З одного боку,

законодавець цією новелою КПК України прагнув забезпечити

висококваліфікований захист підозрюваному (обвинуваченому) і гарантувати

дотримання принципу адвокатської таємниці. З іншого – обмежив право особи

на вільний вибір захисника, гарантоване Конституцією України та міжнародно-

правовими актами. Новела КПК України, яка встановлює правило про одночасну

участь у судовому розгляді до п’яти захисників одного обвинуваченого, не

регламентує відповідних обмежень щодо кількості адвокатів на стадії досудового

розслідування.

Отже, на підставі аналізу кримінально-процесуального законодавства

зарубіжних країн можна дійти висновку, що деякі норми дуже схожі з

процесуальним законодавством України, але є й деякі позитивні відмінності,

закріплені в процесуальному законодавстві таких зарубіжних країн, як Литва та

Німеччина, які, на нашу думку, можна було б запозичити для вдосконалення

кримінального процесуального законодавства України [122, с.101].

100

Висновки до розділу 1

Таким чином за результатами проведеного нами дослідження у першому

розділі дисертації визначено методологічне підґрунтя дослідження інституту

захисту для обґрунтування вибору сукупності пізнавальних засобів, аналізу

місця та функцій захисника в кримінальному процесі; проаналізовано

нормативно-правову базу на різних етапах становлення інституту захисту в

кримінальному процесі та виявлено особливості сучасного стану його правового

регулювання в Україні; досліджено процесуальний статус захисника в

кримінальному процесі України та виокремлено проблеми його подальшого

вдосконалення; досліджено міжнародно-правові засади та узагальнено сучасний

зарубіжний досвід участі захисника в кримінальному провадженні з метою

запозичення позитивного досвіду.

Характеризуючи інститут захисту як окремий елемент механізму захисту

прав і свобод людини та громадянина, необхідно мати на увазі, що він існує в

досить специфічному соціальному середовищі – кримінальному провадженні,

його діяльність впливає лише на ті об’єкти, що перебувають під захистом права.

Установлено, що набір методів дослідження інституту захисту і система їх

інтерпретації в межах кожного рівня методології має свої особливості, свою

специфіку залежно від меж, спрямованості й специфіки предмета пізнання.

Визначено, що серед методів, які необхідно використовувати для дослідження

інституту захисту в кримінальному провадженні є такі методи: діалектичний,

системний, структурно-функціональний, діяльнісний, порівняльно-правовий,

історичний, формально-догматичний, статистичний, прогностичний та метод

моделювання.

Серед історичних періодів становлення поняття «захисник» в українському

кримінальному процесі необіхдно виокремити такі: ІХ – ХІІІ ст.; XIV – XVI ст.;

XVIІІ ст.; 1840 – 1849 рр.; 1849 – 1917 рр.; 1917 – 1960 рр.; 1960 –2012 рр.;

2012 р. – по теперішній час. В кожному із зазчначених періодів участь захисника

101

в кримінальному процесі регламентувалась відповідними нормативно правовими

актами.

Суттєві зміни в інституті захисту та діяльності адвоката-захисника

пов’язані зі Стратегією реформування судоустрою, судочинства та суміжних

правових інститутів на 2015–2020 рр., схваленою Указом Президента України від

20 травня 2015 р. № 276/2015, та Стратегією розвитку Національної асоціації

адвокатів України до 2020 р., затвердженою Радою адвокатів України

17 листопада 2016 р.

Правовий статус захисника у кримінальному провадженні визначається

системою його професійних прав, свобод та обов’язків, а також законних

інтересів, закріплених Конституцією України, кримінально-процесуальним

законодавством України та Законом України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність». Згідно із чинним законодавством захисником може бути тільки

адвокат, внесений до Єдиного реєстру адвокатів України, що є більш

прогресивними, оскільки реалізація конституційної функції захисту, характер

діяльності захисника зумовлюють необхідність допуску до кримінального

провадження тільки висококваліфікованого фахівця, який володіє професійними

знаннями, вміннями та навичками практичної роботи та діяльність якого

базується на дотриманні Правил адвокатської етики, дисциплінарній

відповідальності. Зазначене положення відповідає загальним тенденціям

розвитку інституту захисту та надання правової (правничої) допомоги в

кримінальному процесі, причому не тільки в Україні, а й відповідно до

міжнародних стандартів. Надання можливості іншим фахівцям у галузі права

здійснювати захист може лише знизити його кваліфікованість та ефективність.

На основі порівняльно-правового аналізу та узагальнення законодавства,

що регламентує діяльність захисника у кримінальному процесі України та

деяких провідних державах Європи (Литви, Естонії, Федеративної Республіки

Німеччини) зроблено висновок про доцільність запозичення позитивного досвіду

та імплементації деяких норм зарубіжного законодавства для вдосконалення

КПК України.

102

Можливим напрямом продовження дослідження за цією тематикою є

більш глибоке вивчення юридичної методології, яку необхідно використовувати

для дослідження діяльності адвоката в різних галузях права; певного періоду

становлення поняття «захисник» в кримінальному процесі та проведення

порівняльно-правої характеристики процесуального статусу, участі захисника в

кримінальному провадженні України та інших країн.

Основні наукові результати першого розділу дисертаційного дослідження

опубліковані в працях автора [119 – 123].

Список використаних джерел до розділу 1

1. Адаменко В. Д. Сущность и предмет защиты обвиняемого. Томск, 1983.

158 с.

2. Адвокатура в Німеччині Франції США. URL: http://ua-

referat.com/Адвокатура_в_Німеччині_Франції_США.

3. Адвокатура України (Лекції). Поняття адвокатури, її завдання,

організаційні форми, види і принципи адвокатської діяльності. Інтернет-ресурс.

URL: http://studies.in.ua/advokatura-ukrainy/3889-ponyattya-advokaturi-yiyi-

zavdannya-organzacyn-formi-vidi-principi-advokatskoyi-dyalnost.html

4. Актуальні питання кримінального процесу України : навч. посіб. /

Є. М. Блажівський, І. М. Козьяков, О. М. Толочко, С. С. Мірошниченко,

Г. П. Власова та ін. ; за заг. ред. Є. М. Блажівського. Київ, 2013. 304 с.

5. Алексеев С. С. Общая теория права : в 2 т. Москва, 1981. Т. 1. 361 с.

URL: http://www.kursach.com/biblio/0010002/000.htm.

6. Ансель М. Методологические проблемы сравнительного права. Очерки

сравнительного права : сборник / сост., перевод и вступ. статья В. А. Туманова.

Москва, 1981. С. 36–86.

7. Антонович В. Коротка історія козаччини. – К.: Україна, 1991. С. 12

103

8. Аракелян М. Р. Дослідження правозахисної діяльності інституту

адвокатури: історичний підхід. Наукові праці Національного університету

«Одеська юридична академія». 2014. Т. 14. С. 34 – 41. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nponyua_2014_14_6.

9. Баганець О. Міфи і реальність за новим КПК України. Юридичний

вісник України. 2013. № 3. С. 5.

10. Беззахисні адвокати. Юридичний вісник України. 2012. № 18 – 19. С. 15.

11. Бєлов Д. М. Парадигма українського конституціоналізму : дис. ... д-ра

юрид. наук : 12.00.02. Харків, 2012. 523 с.

12. Блауберг И. В., Юдин Э. Г. Становление и сущность системного

подхода. Москва, 1973. 270 с.

13. Блудиліна М. Є. Участь захисника у стадії порушення кримінальної

справи в кримінальному процесі України. Вісник Академії адвокатури України.

2009. Ч. 1 (14). С. 133–136.

14. Бойчук А. Ю. Інститут адвокатури на західноукраїнських землях другої

половини ХІХ – початку ХХ століття (на матеріалах Галичини) : автореф. дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2011. 15 с.

15. Борзих Н. В. Діяльність захисника щодо забезпечення прав і свобод

підозрюваного та обвинуваченого в кримінальному процесі України : дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.09. Донецьк, 2010. 212 с.

16. Булатов М. Діалектичний метод. Філософський енциклопедичний

словник / гол. ред. В. I. Шинкарук. Київ, 2002. 1099 с.

17. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов.

ред. В. Т. Бусел. Київ ; Ірпінь, 2009. 1719 с.

18. Венгеров А. Б. Значение археологии и этнографии для юридической

науки. Советское государство и право. 1983. № 3. С. 28–38.

19. Верховний Суд України : офіційний веб-сайт. URL:

http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/623809DCB56E022BC2256C95003CF7EA.

20. Вільна Енциклопедія «Вікіпедія»: URL: http://uk.wikipedia.org/wiki/

104

21. Власов И. С., Пульянов В. З. Организация адвокатуры в зарубежных

странах. Москва, 1972. 70 с.

22. Воронов А. А. Теория систем в методологии исследования науки об

адвокатуре. Юристъ-правоведъ. 2013. № 3. С. 24 – 28.

23. Гвоздій В. А. Адвокатура України : історія і сучасність, досвід і

перспективи. Адвокатура України: історія та сучасність : матер. Всеукр. кругл.

столу. Київ ; Тернопіль, 2013. 153 с.

24. Гловацький І. Ю. Діяльність адвоката-захисника у кримінальному

процесі : навч. посіб. Київ, 2003. 352 с.

25. Гончаров І. Д. Кримінально-процесуальне право України. Досудове

слідство. Київ, 2005. 248 с.

26. Гошовська Т. В., Дроздович Н. Л. Роль адвокатури при здійсненні

захисту у кримінальній справі: позитивний прояв судово-правового

реформування. Вісник Верховного Суду України. 2012. № 9. С. 28 – 34. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/vvsu_2012_9_12.

27. Гурджі Ю. Щодо функціональної характеристики правового захисту

особи у кримінальному судочинстві. Право України. 2009. № 1. С. 74 – 79.

28. Гурич О. В. Обов’язки захисника-адвоката у кримінальному процесі

України. Форум права. 2010. № 4. С. 262 – 267. URL: http://www.nbuv.gov.ua/e-

journals/FP/2010-4/10govkpu.pdf.

29. Гусарєв С. Д. Юридична діяльність: методологічні та теоретичні

аспекти : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2007. 374 с.

30. Гусєва В. П. Інститут захисту у кримінальному процесі УСРР у 1917–

1921 роках. Часопис Академії адвокатури України. 2010. № 7. С. 1 – 5.

31. Гусєва В. П. Щодо питання проведення чисток серед представників

адвокатури в УСРР у 1919 – 1929 роках. Вісник Академії адвокатури України.

2013. № 92. C. 91 – 96.

32. Деберг М. А. Некоторые уголовно-процессуальные вопросы участия

защитника в производстве предварительного расследования. Адвокатская

практика. 2001. № 2. С. 35 – 38.

105

33. Декрет о суде № 2 от 7 марта 1918 г. : принят съездом казачьих

депутатов на Всероссийском Центральном Исполнительном комитете.

Economics :сайт. URL: http://www.economics.kiev.ua/download/ZakonySSSR/data04

/tex17349.htm.

34. Джуська А. Конституційне право особи на правову допомогу:

методологія дослідження. Наукові записки Інституту законодавства Верховної

Ради. 2014. № 3 (9). С. 1–6.

35. Дроздов О. М. До питання про процесуальне становище захисника

свідка. Адвокат. 2010. № 6 (117). С. 24 – 28.

36. Дудченко В. В., Манько Д. Г. Роль методології юридичної науки у

становленні новаційного науково-правового мислення. Актуальні проблеми

держави і права : зб. наук. пр. Одеса, 2003. Вип. 21. С. 13 – 17.

37. Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката : у 2 ч. /

О. Д. Святоцький, Т. Г. Захарченко, С. Ф. Сафулько та ін. ; за заг. ред.

С. Ф. Сафулька. Київ, 2008. Ч. 1. 616 с.

38. Есаков Г. А., Крилова Н. Е., Серебренникова А. В. Уголовное право

зарубежных стран. Москва, 2009. 336 с.

39. Євдокимов В. О., Полтавець Ю. П. Витоки створення Вищої ради

юстиції. Вісник Вищої ради юстиції. 2010. № 1. С. 5 – 14.

40. Єрохін В. В. Окремі аспекти вдосконалення правового регулювання

процесуального статусу захисника у кримінальному провадженні. Науковий

вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2014.

Вип. 11 (2). С. 149 – 151. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/-

Nvmgu_jur_2014_11(2)__43.

41. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

42. Зейкан Я. П. Захист у кримінальній справі : наук.-практ. посіб. Київ,

2002. 271 c.

43. Зейкан Я. П., Сафулько С. Ф. Настільна книга адвоката у кримінальній

справі (КПК 2012). Київ, 2013. 576 с.

106

44. Зозулінський Т. Новий КПК та адвокат: знайти спільну мову.

Юридичний вісник України. 2012. № 22. С. 12.

45. Іванцова А. В. Організаційні форми діяльності адвокатури: автореф.

дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10. Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого. Харків, 2010. 20 с.

46. Калинюк С. С. Інститут адвокатури в механізмі реалізації права людини

і громадянина на правову допомогу: конституційно-правовий аспект : дис. …

канд. юрид. наук : 12.00.02. Ужгород, 2015. 203 с. URL:

http://www.uzhnu.edu.ua/uk/infocentre/get/8485.

47. Капліна О. В. Правозастосовне тлумачення норм кримінально-

процесуального права : монографія. Харків, 2008. 296 с.

48. Касаткина С. А. Публичность и диспозитивность в Российском

уголовном процессе: автореф. канд. юрид. наук: 12.00.09. Москва, 2002. 24 с.

49. Керимов Д. А. Философские основания политико-правовых

исследований. Киев, 1986. 332 с.

50. Ковальська В. В. Роль і статус захисника в кримінальному процесі.

Актуальні проблеми застосування нового кримінального процесуального

законодавства України та тенденції розвитку криміналістики на сучасному

етапі : м-ли Всеукр. наук.-практ. конф. (Харків, 5 жовтня 2012 р.) / МВС

України ; Харк. нац. ун-т внутр. справ ; Кримінологічна асоціація України.

Харків, 2012. 668 с.

51. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від

04 листопада 1950 р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

52. Конституция Украинской РСР от 30 января 1937 г. Интернет-

библиотека конституций Романа Пашкова : веб-сайт. URL:

http://worldconstitutions.ru/?p=587.

53. Конституция Украинской ССР от 20 апреля 1978 р. Интернет-

библиотека конституций Романа Пашкова : веб-сайт. URL:

http://worldconstitutions.ru/?p=573.

107

54. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page.

55. Корчева Т. В. Проблеми діяльності захисника в досудовому

провадженні та в суді першої інстанції : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09.

Харків, 2006. 208 с.

56. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р.

№ 4651-VI. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

57. Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар :

у 2 т. / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін. ; за ред.

В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. Xарків, 2012. Т. 1. 768 с.

58. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р.

№ 1001-05. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1001-05.

59. Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. И. Історія держави і права

України. Львів, 1996. 289 с.

60. Кухарук Ю. О. Відвід захисника від участі у кримінальній справі в

кримінальному процесі України : монографія. Київ, 2013. 148 с.

61. Кухарук Ю. О. Правова проблема усунення захисника від участі у

справі в кримінальному процесі України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.09. Київ, 2010. 19 с.

62. Куцова Э. Ф. Гарантии прав личности в советском уголовном процессе.

Μосква, 1972. 115 с.

63. Лазутка С., Валиконите И., Гудавичюс Э. Первый Литовский Статут

(1529 г.). Вильнюс, 2004. 522 с.

64. Левендаренко О. О., Кондратенко В. І. Реалізація принципу

верховенства права під час здійснення права підозрюваного на вільний вибір

захисника у кримінальному провадженні України. Правничий часопис

Донецького університету. 2013. № 2. С. 106 – 116. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pchdu_2013_2_17.

65. Лисицин Р. Д. Защитник подозреваемого на стадии предварительного

расследования : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Москва, 1998. 24 с.

108

66. Лобойко Л. М. Кримінальний процес : підручник. Київ, 2014. 432 с.

67. Малешин Д. Я. Методология гражданского процессуального права :

монография. Москва, 2010. 208 с.

68. Маляренко В. До питання доктрини кримінальної юстиції в Україні.

Право України. 2009. № 2. С. 21.

69. Маляренко В. Т. Реформування кримінального процесу України в

контексті європейських стандартів. Теорія, історія і практика. Київ, 2004. 544 с.

70. Марчук В. П. Словничок юридичних термінів : навч. посіб. / уклад.

В. П. Марчук. Київ, 2003. 128 с.

71. Михайленко А. Р. Расследование преступлений. Законность и

обеспечение прав граждан. Киев, 1999. 448 с.

72. Михеенко М. М. Организация обвинения и защиты в РСФСР и на

Украине в первые годы Советской власти. Проблеми розвитку кримінального

процесу в Україні : вибрані твори. Київ, 1999. 240 с.

73. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права Генеральної

Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

74. Молдован А. В. Кримінальний процес: Україна, ФРН, Франція, Англія,

США: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. 352 с.

75. Молдован А. В., Мельник С. М. Кримінальний процес України : навч.

посіб. Київ, 2013. 368 с.

76. Моторигіна М. Г. Сторона захисту в судовому провадженні у першій

інстанції : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Харків, 2016. 272 с.

77. Музиченко П. П., Долматова Н. І., Крестовська Н. М. Практикум з

історії держави і права України : навч. посіб. Київ, 2002. 421 с.

78. Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії. Київ, 2002. 221 с.

79. Основні принципи, що стосуються ролі юристів ООН від 07 вересня

1990 р. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_313.

109

80. Основные принципы, касающиеся роли юристов. Сборник стандартов

Организации Объединенных Наций в области предупреждения преступности и

уголовного правосудия. Нью-Йорк, 1992.

81. Панов М., Петришин О. Міжнародна наукова конференція

«Методологічні проблеми правової науки» (Виступили В. Тацій, М. Цвік,

М. Панов, О. Петришин, Л. Герасіна, В. Гайворонський та ін.). Вісник Академії

правових наук України. 2003. № 1 (32). С. 227–246.

82. Петрова Г. О. Понятие уголовно-правового статуса. Укрепление

законности и борьба с преступностью в условиях формирования правового

государства. Москва, 1990. С. 112–115.

83. Півненко Л. В., Коробка А. Б. Участь захисника у кримінальному

судочинстві за новим КПК України. Збірник наукових праць Харківського

національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. «Право». 2013.

Вип. 20. С. 92–97. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/znpkhnpu_pravo_2013_20_17.

84. Погорецький М. А., Яновська О. Г. Адвокатура України : підручник.

Київ, 2014. 368 с. URL:http://www.naiau.kiev.ua/books/advokatura/files/-----1_7.pdf

85. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України.

Академічний курс : підручник : у 2 т. / за ред. В. Ф. Погорілка. Київ, 2006. Т. 1.

544 с.

86. Пожар В. Г. Генеза та деякі перспективи розвитку інституту

представництва у кримінальному судочинства України. Актуальні проблеми

держави і права : зб. наук. пр. / редкол.: С. В. Ківалов та ін. ; відп. за вип.

В. М. Дрьомін. Одеса, 2011. Вип. 60. С. 231 – 240. URL:

http://www.apdp.in.ua/v60/33.pdf.

87. Попелюшко В. О. Адвокати та близькі родичі як захисники

обвинуваченого: проблемні питання. Юриспруденція: теорія і практика. 2006.

№ 9. С. 28–36.

88. Попелюшко В. О. Функція захисту в кримінальному судочинстві

України: правові, теоретичні та прикладні проблеми : дис. ... д-ра юрид. наук :

12.00.09. Острог, 2009. 502 с.

110

89. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи /

упоряд. Ю. К. Качуренко. 2-ге вид. Київ, 1992. 200 с.

90. Правила адвокатської етики : затверджені установчим з’їздом адвокатів

України від 17 листопада 2012 р., м. Київ, готель «Русь». URL:

http://vkdka.org/pravil-advokatskoji-etiki/

91. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05 липня

2012 р. № 5076-VI. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5076-17.

92. Про адвокатуру : Закон України від 19 грудня 1992 р. № 2887–XII. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ru/2887-12.

93. Про безоплатну правову допомогу : Закон України від 02 червня 2011 р.

№ 3640-VI. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3460-17.

94. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

належного забезпечення права на захист в кримінальному провадженні : проект

Закону від 18 червня 2013. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/-

webproc4_1?pf3511=47453.

95. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) : Закон

України від 02 червня 2016 р. № 1401-VIII. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/-

laws/show/1401-19.

96. Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України

(щодо забезпечення конституційних прав учасників кримінального

провадження) : проект Закону України від 21 червня 2013 р. № 2399а. URL:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JG1UNA0I.html.

97. Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-

процесуального кодексів України та до Положення про комісії в справах

неповнолітніх Української РСР : Закон України № 3787-XII від 23 грудня 1993 р.

URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3787-12.

98. Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у

кримінальному судочинстві : Постанова Пленуму Верховного Суду України від

24 жовтня 2003 р. № 8. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0 008700-03.

111

99. Про приведення законодавства України у відповідність із

Європейськими конвенціями з питань кримінального судочинства : Постанова

Верховної Ради України від 22 вересня 1995 р. № 343/95-ВРII. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/343/95-%D0%B2%D1%80.

100. Про приєднання України до Статуту Ради Європи : Закон України від

31 жовтня 1995 р. № 398/95-ВРII. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/-

398/95-%D0%B2%D1%80.

101. Про ухвалення, затвердження та набуття чинності Кримінально-

процесуального кодексу Литовської Республіки : Закон від 14 березня 2002 р.

№ IX-785. URL: http://pravo.org.ua/files/_(2).pdf.

102. Рабінович П. Трансформація методології вітчизняного

праводержавознавства: досягнення і проблеми. Юридична Україна. 2003. № 1.

С. 20 – 25.

103. Резолюция (78)8 Комитета Министров о юридической помощи и

консультациях от 2 марта 1978 г. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/-

994_132.

104. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного

тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-

процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про

адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника

№ 1-17/2000) від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/en/v013p710-00.

105. Рогатинська Н. З., Мудрик К. А. Правовий статус захисника в

порівнянні з Кримінально-процесуальним кодексом 1960 р. й міжнародним

законодавством. Право і суспільство. 2016. № 3(2). С. 216–221. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pis_2016_3(2)__39.

106. Романович-Славатинский О. В. Система русского государственного

права в его историко-догматическом развитии. Антологія української юридичної

думки / за ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. Київ, 2004. Т. 4. 307 с.

112

107. Романюк А. Б. Методика дослідження та критерії ефективності

захисту в кримінальному процесі. Актуальні проблеми держави і права. 2011.

Вип. 61. С. 480–488. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/apdp_2011_61_64.

108. Российское законодательство X–XX веков : в 9 т. / под общ. ред.

О. И. Чистякова. Москва, 1984. Т. 1. Законодательство Древней Руси. 512 с.

109. Рябчинська О. П. Методологічні аспекти дослідження системи

покарань. Право та державне управління. 2013. № 1. С. 112 – 118. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ptdu_2013_1_26.

110. Сапін О. В., Вишневська О. Ю. Проблеми процесуального статусу

адвоката в кримінальному провадженні: вітчизняний та зарубіжний досвід.

Право і суспільство. 2015. № 2. С. 259 – 263. URL: http://nbuv.gov.ua/-

UJRN/Pis_2015_2_44.

111. Святоцький О. Д., Медведчук В. В. Адвокатское право. Адвокатура

історія і сучасність. К: Ін Юре 1997. 320 с.

112. Святоцький О. Д., Міхеєнко М. Л. Адвокатура України : навч. посіб.

для студ. юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів. Київ, 1997. 224 с.

113. Селіванов В. До питання методології розроблення сучасної правової

доктрини України. Вісник Академії правових наук України. 2005. № 2. С. 15 – 26.

114. Середюк В. Окремі аспекти методології дослідження проблем

юридичної відповідальності в науці права України та Польщі. Про українське

право / за ред. проф. І. Безклубого. Київ, 2009. Ч. IV. С. 377 – 382.

115. Синеокий О. В. Адвокатура как институт правовой помощи и

защиты: новый курс адвокатского права и адвокатской криминалистики : учеб.

пособ. 2-е изд., испр. и доп. Харьков, 2012. 520 с.

116. Сироїд Т. Л. Правове становище захисника в міжнародному

кримінально-процесуальному праві. Вісник Харківського національного

університету внутрішніх справ. 2007. № 36. С. 48 – 52. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhnuvs_2007_36_9.

117. Сірий М. Л. Реформи правоохоронних органів у Європі й Україні.

Вісник Верховного Суду України. 2006. № 8. С. 24 – 30.

113

118. Скерст В. К вопросу о правах обвиняемых в уголовном процессе.

Вестник Советской Юстиции на Украине. 1922. № 5 – 7. С. 6 – 14.

119. Скрябін О. М. Історичні аспекти становлення адвокатури в

кримінальному процесі України. Вісник Запорізького національного

університету. Серія «юридичні науки». 2015. № 2 (І). С. 221 – 228.

120. Скрябін О. М. Помічник адвоката в кримінальному процесі. Роль та

місце правоохоронних органів у розбудові демократичної правової держави :

матеріали VІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. м. Одеса. 25 березня 2016 р. Одеса,

2016. С. 276 – 278.

121. Скрябін О. М. Порівняльний аналіз правового статусу захисника за

старим та новим кримінально-процесуальним кодексом України. Актуальні

правові та організаційні проблеми публічного управління та судочинства : зб.

наук. пр. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Кіровоград, 12–13 квітня 2013 р.) : у 2 ч.

– Ч. 2: «Вплив вимог Європейської конвенції з прав людини на вітчизняне

судочинство в адміністративних, цивільних і господарських справах. Актуальні

проблеми здійснення адміністративного, цивільного та господарського

судочинства» – К.: НДІ приватного права і підприємництва НАПрН України,

2013. – С. 117 – 119.

122. Скрябін О. М. Порівняльно-правова характеристика участі адвоката в

кримінальному процесі України з іншими зарубіжними країнами Науковий

вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2015. Вип. 34.

Т. 3. С. 98 – 101.

123. Скрябін О. М. Процесуальний статус захисника в кримінальному

процесі України та актуальні проблеми його нормативного врегулювання /

О. М. Скрябін // Освітні інновації в умовах нестабільності: філософія,

психологія, педагогіка : матер. Всеукр. оn-line конференції (16–26 листопада

2015 р., м. Запоріжжя). – 2015. – № 4 (22). – URL:

http://www.zoippo.zp.ua/pages/el_gurnal/pages/vip22.html.

124. Смирнов Є. В. Генезис статусу захисника у кримінальному

судочинстві України. Науковий вісник Дніпропетровського державного

114

університету внутрішніх справ. 2015. № 2. С. 304 – 313. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvdduvs_2015_2_42.

125. Смирнов Є. В. Поняття та сутність захисту у кримінальному

провадженні. Право та державне управління. 2015. № 3. С. 77 – 83. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ptdu_2015_3_19.

126. Стецюк Б. Р. Судовий розгляд як стадія кримінального процесу за

КПК УСРР 1922 і 1927 років. Право і безпека. 2012. № 5 (47). С. 38 – 43.

127. Сурилов А. В. Теория государства и права : учеб. пособ. Киев ;

Одесса, 1989. 439 с.

128. Сучасні системи адвокатури / за ред. О. Д. Святоцького. Київ, 1993.

176 с.

129. Тарасов Н. Н. Методологические проблемы юридической науки.

Екатеринбург, 2001. 265 с.

130. Титов А. М. Основні принципи та особливості участі захисника на

досудовому слідстві : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Донецьк, 2005. 232 с.

131. Уголовное уложение (уголовный кодекс) ФРН : текст и научно-

практический комментарий. Москва, 2010. 280 с.

132. Уголовно-процессуальное законодательство СССР и Союзных

республик» (основные законодательные акты) : сб. / под ред. Г. К. Большакова.

Москва, 1957. 507 с.

133. Уголовно-процессуальный кодекс КНР : принят на 2-й сес. Всекит.

собрания народ. представителей пятого созыва 1 июля 1979 г., с поправками,

внесенными Постановлением, принятым на 4-й сес. Всекит. собрания народ.

представителей восьмого созыва 17 мар. 1996 г. «О внесении изменений в

«Уголовно-процессуальный кодекс КНР Китайской Народной Республики»).

Законодательство Китая. URL: http://chinalawinfo.ru/procedural_law/-

law_criminal_procedure.

134. Уголовно-процессуальный кодекс Кыргызской Республики от

30 июня 1999 г. № 62. Юрист – комплекс правовой информации

(законодательство) Республики Казахстан. URL: http://online.adviser.kg/-

115

Document/?doc_id=30241915.

135. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь от 16 июля

1999 г. № 295-З. Эталон Online: навигатор в мире права. URL:

https://online.zakon.kz/Document/?doc_id=30414958.

136. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан: от 4 июля

2014 г. № 231-V. Юрист – комплекс правовой информации (законодательство)

Республики Казахстан. URL: http://online.zakon.kz/Document/.

137. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от

18 декабря 2001 г. № 174-ФЗ (ред. от 03 июля 2016 г.). URL:

http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_34481/e95342dfff8748efa7da1e6

cac1150a91d8dbeea/

138. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР : официальный

текст с изм. и доп. по состоянию на 1 октября 1984 г. Киев, 1984. 317 с.

139. Уголовно-процессуальный кодекс УССР 1922 года : утвержденный

ВУ ЦИК 13 сентября 1922 г. Харьков, 1922. 60 с.

140. Уголовно-процессуальный кодекс Федеративной Республики

Германии / пер. с нем. и предисл. Б. А. Филимонова. Москва, 1994. 204 с.

141. Уголовно-процессуальный кодекс Франции. Москва, 1967. 324 с.

142. Уголовно-процессуальный кодекс Эстонии от 30 декабря 2004 г.

URL: https://www.riigiteataja.ee/akt/1331187471eiaKehtiv.

143. Устав уголовного судопроизводства (принят 20 ноября 1864 г.). URL:

http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Article/php.

144. Федоренко В. Л. Методологія та методи дослідження проблем

системи конституційного права України. Проблеми правознавства та

правоохоронної діяльності. 2009. № 2. С. 13 – 24.

145. Федоренко В. Л. Система конституційного права України: теоретико-

методологічні аспекти : монографія. Київ, 2009. 578 с.

146. Филимонов Б. А. Защитник в германском уголовном процессе.

Москва, 1997. 112 с.

116

147. Философия права : учебник / под ред. О. Г. Данильяна. Харьков,

2005. 384 с.

148. Философский энциклопедический словарь : терминол. слов. /

редкол.: С. С. Аверинцев и др. 2-е изд. Москва, 1989. 814 с.

149. Фіолевський Д. П. Адвокатура : підручник. 3-тє вид., випр. і доп.

Київ, 2014. 624 с.

150. Фіолевський Д. П. Адвокатура : підручник. Київ, 2007. 486 с.

151. Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. Санкт-

Петербург, 1996. Т. 1. 552 с.

152. Фоміна Т. Г. Забезпечення слідчим процесуальних прав

підозрюваного : монографія. Харків, 2014. 232 с.

153. Хорт І. В. Методологія дослідження механізму правового захисту

особи в кримінальному судочинстві. Юридичний вісник. Повітряне і космічне

право. 2011. № 1. С. 109–112. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npnau_2011_1_27.

154. Хрестоматія з історії держави і права України / за ред.

В. Д. Гончаренка. Київ, 1997. Т. 2. Лютий 1917 – 1996 р. 800 с.

155. Цюра М. В. Правовий статус захисника у кримінальному

провадженні. Правозахисний рух: історія і сучасність : матеріали VIII Всеукр.

студ. наук.-практ. конф. Полтава, 2015. С. 285 – 287. URL:

http://dspace.pnpu.edu.u

156. Чайка Р. А. Участь захисника на досудовому слідстві : дис. ... канд.

юрид. наук : 12.00.09. Запоріжжя, 2008. 210 с.

157. Чижмар К. І. Методологічні засади дослідження інституту нотаріату.

Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право.

2014. Вип. 26. С. 90–92. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/nvuzhpr_2014_26_23.

158. Ширшов М., Мотовиловкер Я. Психический недостаток обвиняемого

как условие обязательного участия защитника в уголовном судопроизводстве.

Советская юстиция. 1983. № 2. С. 26.

159. Юридический энциклопедический словарь / гл. ред. А. Я. Сухарева.

2-е изд., доп. Москва, 1987. 528 с.

117

160. Янович Ю. П. Функціональне призначення захисника в

кримінальному провадженні. Вісник Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна. Серія: Право. 2013. № 1082. Вип. 16. С. 200 – 203. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhIPR_2013_1082_16_51.

161. Яновська О. Г. Концептуальні засади функціонування і розвитку

змагального кримінального судочинства : монографія. Київ, 2011. 303 с.

162. Ярковая Е. Н. История и методология юридической науки : учеб.

пособ. Тюмень, 2012. 357 с.

163. Böhme H. Terrorismus und Freiheit. 1978. S. 52.

164. Klug II. Sitzung des Bundesrats des 2.

Strafverfahrensrechtsreformgesetzes. Bundestagsdrücksache. 7/2526. S. 29.

165. The german code of criminal procedure STPO / Кримінально-

процесуальний кодекс Німеччини від 1 лютого 1877 р. URL: http://www.gesetze-

im-internet.de/englisch_stpo/index.html.

118

РОЗДІЛ 2

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ОСОБЛИВОСТІ ТА ПРОБЛЕМИ УЧАСТІ

ЗАХИСНИКА В ОКРЕМИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО

ПРОВАДЖЕННЯ

2.1. Участь захисника на досудовому розслідуванні

Найважливішою гарантією реалізації права підозрюваного,

обвинуваченого на захист є участь захисника у кримінальному провадженні.

Нормативно-правове регулювання залучення захисника до участі в

кримінальному провадженні останнім часом зазнало серйозних змін у зв’язку з

прийняттям Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [149],

Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 р. [94] та

Закону України «Про безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 р. [150].

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому права на захист, згідно зі

ст. 2 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у

кримінальному судочинстві» від 23 грудня 1993 р. [159], полягає в тому, що

Закон наділяє їх як учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав,

використання яких дозволяє їм особисто захищатися від підозри чи

обвинувачення у вчиненні злочину, обстоювати свої законні інтереси; надає

згаданим особам право скористатися юридичною допомогою захисника;

покладає на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд

обов’язок до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого роз’яснити їм

право мати захисника і скласти про це протокол, надати їм можливість

захищатися встановленими законом засобами від пред’явленого обвинувачення,

забезпечити охорону їхніх особистих і майнових прав, а також забезпечити

безпеку підозрюваному, обвинуваченому, захиснику, законному представнику,

членам сімей та близьким родичам цих осіб.

119

Найбільш ефективним засобом забезпечення підозрюваному,

обвинуваченому, засудженому, виправданому права на захист є участь захисника

в кримінальному провадженні України, оскільки через юридичну необізнаність, а

також психологічний шок, стан пригніченості, викликані фактом затримання,

пред’явлення обвинувачення і засудження, вони не спроможні самі цілком

реалізувати свої процесуальні права, особливо тоді, коли перебувають під

вартою, тобто в ізоляції. Для надання юридичної допомоги, психологічної

підтримки їм необхідно звернутися до захисника, тобто до особи, незалежної від

слідчих органів, прокурора і суду, якій би вони цілком довіряли та з якою могли

радитися й спілкуватися на засадах довіри, конфіденційності [115, с. 14].

Залучення захисника до кримінального провадження на початковому етапі

розслідування відповідає інтересам як підозрюваного (обвинуваченого), так і

особи, яка здійснює розслідування [196, с. 242]. Вступ у кримінальне

провадження професійно підготовленого захисника надає можливість

підозрюваному (обвинуваченому) отримати кваліфіковану юридичну допомогу,

цілком реалізувати надані йому права, більш обґрунтовано наводити обставини,

що пом’якшують його вину, мотивувати версію, яку висунену на власний захист.

Участь захисника підвищує об’єктивність проведеного розслідування, надає

можливість зважено й усебічно оцінити доведеність епізодів злочинної

діяльності, у яких звинувачують, сприяти своєчасному запобіганню слідчим

помилкам і їх усуненню [136, c. 4].

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від

2 червня 2016 р. № 1402-VIII, передбачено, що кожен має право на професійну

правничу допомогу. У випадках, визначених законом, держава забезпечує

надання професійної правничої допомоги безоплатно. Кожен є вільним у виборі

захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу. Для надання

професійної правничої допомоги діє адвокатура. Забезпечення права на захист

від кримінального обвинувачення та представництво в суді здійснюються

адвокатом, за винятком випадків, установлених законом. Витрати учасників

120

судового процесу на професійну правничу допомогу відшкодовуються в

порядку, визначеному законом [173].

Зазначимо, що 4 жовтня 2016 р. зареєстровано проект Закону № 5221 «Про

внесення змін до ст. 10 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” щодо

малозначних спорів у судах» [153], відповідно до якого запропоновано

доповнити ст. 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» випадками,

коли виключене представництво адвокатом іншої особи в суді не застосовується,

а також визначенням малозначних спорів, якими є будь-які немайнові спори, а

також майнові спори, якщо ціна позову не перевищує одного мільйона гривень.

На нашу думку, проект Закону № 5221 у частині, яка передбачає, що

виключне представництво адвокатом іншої особи в суді не застосовується

стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані

судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, необхідно відхилити;

доцільно викласти друге речення запропонованого законопроекту в такій

редакції: «…Малозначним спором є майновий спір, якщо ціна позову не

перевищує трьох мінімальних заробітних плат», оскільки віднесення до поняття

«малозначні спори у судах» будь-яких немайнових спорів, а також встановлення

межі в один мільйон гривень щодо ціни позову, порушуватиме законні права

громадян, встановлені Конституцією України та нормами міжнародного права,

натомість запропонована сума «трьох мінімальних заробітних плат», на нашу

думку, відповідатиме реальній економічній ситуації в країні та міжнародній

практиці [188, с. 78].

Щодо залучення захисника стороною обвинувачення судом, Європейський

суд з прав людини зазначає, що, хоча право кожної особи, обвинуваченої у

вчиненні кримінального правопорушення, на ефективний захист адвоката,

офіційно призначеного в разі такої необхідності, не є абсолютним, воно є однією

з головних засад справедливого судового розгляду [178].

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» [149], захист – вид адвокатської діяльності, що полягає в

забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного,

121

обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, щодо якої передбачається

застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або

вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи,

щодо якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а

також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час

розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 42 КПК України [94], підозрюваний, обвинувачений

має право на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту

з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а також

після першого допиту – мати такі побачення без обмеження їх кількості й

тривалості; на участь захисника у проведенні допиту та інших процесуальних

дій; на відмову від захисника в будь-який момент кримінального провадження;

на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках,

передбачених КПК України та/або законом, що регулює надання безоплатної

правової допомоги, в тому числі у зв’язку з відсутністю коштів на її оплату.

Участь захисника є важливою процесуальною гарантією захисту прав та

законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб, щодо яких

здійснюється кримінальне провадження. Тому чинний КПК України [95]

обмежує коло осіб, які можуть бути захисниками, адвокатами, тобто особами, які

мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та виконують

функцію захисту на професійній основі. До того ж, це має бути особа, відомості

про яку внесено до Єдиного реєстру адвокатів України. Такий підхід відповідає

положенню Конституції України про те, що кожен має право на професійну

правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається

безоплатно (ст. 59 Конституції України) [85].

Основні процесуальні питання залучення захисника до участі в

кримінальному провадженні регламентовано параграфом 3 КПК України

«Сторона захисту» [94].

122

Чинний КПК України [94] передбачає такі форми залучення захисника у

кримінальному провадженні: за договором (ч. 1 ст. 49, 50 КПК); за призначенням

(ст. 49 КПК); для проведення окремої процесуальної дії (ст. 53 КПК).

З огляду на техніку нормотворчості, цікавим є визначення захисника,

подане в ст. 45 КПК України, згідно з яким захисником є адвокат, який здійснює

захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи,

стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи

виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також

особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній

державі (екстрадицію). На противагу цьому, КПК України 1960 р. визначав

захисника як особу, яка у порядку, встановленому законом, уповноважена

здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого,

підсудного, засудженого, виправданого та надання їм необхідної юридичної

допомоги при провадженні у кримінальній справі (ч. 1 ст. 44). Зауважимо, що в

Конституції та чинному КПК України вжито терміни «правнича допомога» та

«правова допомога», а не «юридична допомога», як у КПК України 1960 р., а, як

зазначають науковці, правова та правнича допомога є поняттям ширшим за

змістом і охоплює всі види юридичної допомоги [226, с. 148].

Прогресивністю нового формулювання в ст. 45 КПК є те, що норма відразу

визначає суб’єкта надання послуг захисту в кримінальному провадженні –

адвоката як фізичної особи, яка здійснює свою професійну діяльність на

підставах та в порядку, що передбачені Законом України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» [149]. За такої умови законодавець подбав не тільки про

професійний захист особи у сфері кримінально-процесуальних відносин, а й про

самих адвокатів, усунувши можливості конкуренції з надання офіційної правової

допомоги у кримінальному провадженні з боку фахівців у галузі права та

близьких родичів, опікунів або піклувальників, як це було визначено в п. 2 та 3

ч. 3 ст. 44 КПК України 1960 р. [7, с. 94].

Не заперечуючи позитивних аспектів чинного КПК України щодо

забезпечення права на захист у кримінальному провадженні, неоднозначно

123

можна тлумачити положення ч. 2 ст. 45 Кодексу, відповідно до якої захисником

не може бути адвокат, відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру

адвокатів України або стосовно якого в Єдиному реєстрі адвокатів України

містяться відомості про зупинення або припинення права на зайняття

адвокатською діяльністю [94].

Одразу виникає питання: упродовж якого терміну після отримання особою

свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та посвідчення адвоката

вносяться відомості про адвоката до Єдиного реєстру адвокатів України? [191,

с. 80].

Так, відповідно до п. 3.5 Порядку ведення Єдиного реєстру адвокатів

України, затвердженого рішенням ради адвокатів України від 17 грудня 2012 р.

№ 26 [144], відомості про адвоката до ЄРАУ вносяться в день видачі свідоцтва

про право на заняття адвокатською діяльністю.

У зв’язку з тим, що відомості про адвоката до ЄРАУ вносяться в день

видачі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, доцільно внести

зміни до п. 1 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

від 5 липня 2012 р. [149] та викласти його в такій редакції: «Адвокатом може

бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною

мовою, має стаж роботи в галузі права не менше трьох років, з яких обов’язково

не менше одного року помічником адвоката, пройшла стажування, склала

кваліфікаційний іспит, склала присягу адвоката України, отримала свідоцтво про

право на заняття адвокатською діяльністю та щодо якої внесені відомості до

Єдиного реєстру адвокатів України на офіційному веб-сайті Національної

асоціації адвокатів України: http://www.unba.org.ua» [191, с. 80].

Відповідно до статистичної звітності Ради адвокатів регіонів за ІІ квартал

2016 р., 192 адвокатів України припинили/зупинили свідоцтва про право на

заняття адвокатською діяльністю [212].

Аналіз статистичних даних адвокатів України, які припинили/зупинили

свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, показав, що дійсно на

практиці можуть траплятися такі випадки, коли, наприклад, адвокат на початку

124

досудового розслідування уклав договір про надання правової допомоги з

підозрюваним, обвинуваченим, виписав ордер та надав свідоцтво про право на

зайняття адвокатською діяльністю слідчому, а через деякий час, коли

кримінальна справа буде вже в судді, право на заняття адвокатською діяльністю

захисника з підстав, передбачених ст. 31, 32 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність», буде зупинено або припинено, і про цей факт суддя не

знатиме, оскільки, відповідно до ст. 50 КПК України від 13 квітня 2012 р. [94],

встановлення будь-яких додаткових вимог, крім пред’явлення захисником

документа, що посвідчує його особу, або умов для підтвердження повноважень

захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не

допускається [196, с. 242].

Зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю

(зупинення дії свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю або

його анулювання) у порядку, передбаченому законом, є підставою для відводу

захисника (п. 2 ч. 2 ст. 78 КПК), який вирішується у порядку, передбаченому

ст. 81 та 83 КПК.

Після аналізу ст. 45 КПК України [94] також виникає питання: на кого

покладається обов’язок перевірки відомостей про адвоката в ЄРАУ?

На думку А. М. Титова [216], обов’язок такої перевірки відомостей про

захисника в ЄРАУ необхідно покласти на особу, що веде кримінальне

провадження.

Нам видається, що підтвердження повноважень захисника в

кримінальному провадженні доцільно покласти на самого адвоката, який буде

зобов’язаний свої повноваження додатково підтверджувати витягом з Єдиного

реєстру адвокатів України, тим самим зекономить ресурси уповноважених осіб,

що ведуть кримінальне провадження, оскільки у витягу з Єдиного реєстру

адвокатів України зазначається повна інформація щодо адвоката, у тому числі

відомості про зупинення або припинення права на заняття адвокатською

діяльністю. На офіційному сайті Національної асоціації адвокатів України можна

125

роздрукувати подробиці профілю обраного адвоката, при роздрукуванні такого

документи автоматично проставляється дата створення файла адвоката.

У зв’язку із цим пропонуємо ч. 1 ст. 50 КПК України доповнити

додатковим пунктом:

«3) витягом з Єдиного реєстру адвокатів України, створеним з офіційного

веб-сайту Національної асоціації адвокатів України: http://www.unba.org.ua на

день участі захисника у кримінальному провадженні» [196, с. 242].

Крім того, ст. 50 КПК України доцільно доповнити додатковою частиною

3: «Підтвердження повноважень захисника на участь у кримінальному

провадженні покладається на адвоката».

Відповідно до п. 4 ст. 17 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» від 5 липня 2012 р., інформація, внесена до Єдиного реєстру

адвокатів України, є відкритою на офіційному веб-сайті Національної асоціації

адвокатів України [131]. Рада адвокатів України й відповідні ради адвокатів

регіонів надають витяги з Єдиного реєстру адвокатів України за зверненням

адвоката або іншої особи.

На нашу думку, п. 4 ст. 17 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» від 5 липня 2012 р. потребує роз’яснення у зв’язку з тим, що не

кожному адвокату або юристу відома електронна адреса офіційного веб-сайту

Національної асоціації адвокатів України.

У зв’язку із цим п. 4 ст. 17 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» від 5 липня 2012 р. пропонуємо викласти в такій редакції:

«Інформація, внесена до Єдиного реєстру адвокатів України, є відкритою на

офіційному веб-сайті Національної асоціації адвокатів України:

http://www.unba.org.ua» [194, с. 233].

Після залучення захисника до кримінального провадження останньому

необхідно підтвердити свої повноваження відповідно до ст. 50 КПК України, а

саме: свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; ордером,

договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого

законом на надання безоплатної правової допомоги.

126

Статтею 12 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

встановлено, що особі, яка склала присягу адвоката України, радою адвокатів

регіону у день складення присяги безоплатно видаються свідоцтво про право на

заняття адвокатською діяльністю та посвідчення адвоката України. Свідоцтво

про право на заняття адвокатською діяльністю і посвідчення адвоката України не

обмежуються віком особи та є безстроковими. Зразки свідоцтва про право на

заняття адвокатською діяльністю і посвідчення адвоката України

затверджуються Радою адвокатів України [149].

Відповідно до Рішення Національної асоціації адвокатів України «Про

затвердження зразка та опису свідоцтва про право на заняття адвокатською

діяльністю» від 17 грудня 2013 р. № 272, затверджено новий зразок свідоцтва

про право на заняття адвокатською діяльністю; опис свідоцтва про право на

заняття адвокатською діяльністю; форму журналу обліку виданих свідоцтв про

право на заняття адвокатською діяльністю [160].

Однак свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, видані

адвокатам до 17 грудня 2013 р., не втрачають юридичної сили та можуть

використовуватись адвокатами для підтвердження своїх повноважень.

На засіданні Ради адвокатів України 17 листопада 2016 р. ухвалено

рішення «Про видачу дублікату/заміну свідоцтва про право на заняття

адвокатською діяльністю».

Іншим документом, який посвідчує повноваження захисника в

кримінальному провадженні, є ордер.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» [149], ордер – письмовий документ, що у випадках, встановлених

цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на

надання правової допомоги. Він видається адвокатом, адвокатським бюро або

адвокатським об’єднанням та повинен містити підпис адвоката. У цій самій

частині ст. 26 вказано на те, що Рада адвокатів України затверджує типову

форму ордера. Така типова форма ордеру була затверджена Положенням про

127

ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів, в якому

більш детально врегульовано процедуру його використання [142].

Положення про ордер на надання правової допомоги встановлює єдині для

всіх адвокатів України, адвокатських об’єднань/адвокатських бюро правила

виготовлення, оформлення, зберігання, обліку ордерів. Це положення

затверджено рішенням Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 р. № 36 зі

змінами і доповненнями, внесеними рішеннями Ради адвокатів України від

16 лютого 2013 р. № 79 та від 27 липня 2013 р. № 187.

Використання адвокатом ордера як документа, який посвідчує його

повноваження, є одним із найдискусійніших питань у юридичній літературі.

Прихильником позиції про доцільність використання адвокатом такого

документа для підтвердження своїх повноважень виступав ще до прийняття

чинного КПК України В. В. Волошин. Він розглядав ордер як найпрогресивніше

та найфункціональніше право адвоката, яке забезпечує його професійну

діяльність, по своїй суті та за своїм технічним і юридичним призначенням

покликаний виконувати такі функції: спрощення доступу адвоката до ведення

справ; економія часу адвоката та клієнта; збереження адвокатської таємниці;

економія коштів клієнта; підвищення авторитету та поваги до статусу адвоката.

Науковець наголошував на необхідності закріплення в законодавстві про

адвокатуру положення «про пряму заборону органам влади та їх посадовим

особам вимагати від адвоката будь-яких інших підтверджуючих документів, аніж

ордер адвоката України» [33, с. 9].

Безумовною перевагою ордера деякі науковці вважають можливість його

використання у випадках надання невідкладної юридичної допомоги: «ордер

може бути виписаний адвокатом у будь-який час та пред’явлений за місцем

вимоги негайно» [140, с. 194; 15, с. 33].

Крім того, окремі науковці відзначали необхідність використання ордера в

тому випадку, коли адвокат діє в складі адвокатського об’єднання. При цьому

вони виходять з того, що ордер як документ, що підтверджує лише наявність

повноважень, потрібно представляти до суду на підтвердження його

128

повноважень на ведення справи в суді в тих випадках, коли адвокат діє в складі

адвокатського об’єднання та здійснює делеговані йому цим об’єднанням

повноваження щодо представництва клієнта в суді [64, с. 9; 183, с. 314].

Відповідно до п. 6 згадуваного Положення про ордер на надання правової

допомоги та порядок ведення реєстру ордерів [142], ордер є обов’язковим для

прийняття усіма органами, установами, організаціями на підтвердження

правомочності адвоката на вчинення дій, передбачених ст. 20 Закону України

«Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Така норма вказує на можливість

використовувати ордер не тільки під час здійснення адвокатом процесуальної

форми своєї діяльності.

Крім того, серед науковців існує думка, що захисник повинен пред’являти

документ, що містить також підпис особи, яка є його клієнтом: «ордер за змістом

належно не підтверджує волевиявлення особи на вчинення дій від її імені через

те, що в ньому відсутній підпис довірителя» [216]. Такий стан речей не захищає

клієнта від ситуації, коли «недобросовісний адвокат може скористатись

можливістю, яку йому надає закон, і вирішити долю спору, не погодивши це

питання з довірителем. Такі випадки у судовій практиці вже мали місце» [182,

с. 46].

На думку Є. Л. Стрельцова, І. І. Митрофанова, А. М. Притули, жодним

законом України не передбачено, що внутрішні документи адвоката,

адвокатського бюро або об’єднання мають бути бланками суворої звітності, що

передбачено Положенням про ордер адвоката, затвердженим НААУ. Навіть

державна бюрократична машина України давно не заперечує проти того, щоб

бухгалтерські ордери на прийом-видачу готівкових коштів або товарно-

транспортні накладні не були бланками суворої звітності. Вимога НААУ здавати

до рад адвокатів регіонів використані номерні відривні книжки ордерів не

передбачена законодавством України й призводить до подальшого розголошення

адвокатської таємниці, що дає змогу чинити тиск на клієнтів адвокатів, які мають

конфлікти з правоохоронними органами, членами ради адвокатів або КДКА

регіону [60, с. 166].

129

Ще одним документом, який підтверджує повноваження захисника в

кримінальному провадженні, є договір із захисником – це письмовий документ,

що містить домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро,

адвокатське об’єднання) зобов’язується здійснити захист або надати інші види

правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені

договором, а клієнт зобов’язується оплатити надання правової допомоги та

фактичні витрати, необхідні для виконання договору [96, с. 155].

Без укладення договору між адвокатом та відвідувачем не існує договірних

правових відносин. Коли ж усі питання з’ясовано та сторони погодилися на

подальшу співпрацю, укладають угоду. Лише після цього в адвоката з’являється

клієнт, а в останнього – його адвокат. Із цього моменту відносини між сторонами

договору набувають певних змін: кожен з учасників угоди повинен

дотримуватися певних прав та обов’язків [222, с. 165].

Як слушно зауважує Д. П. Фіолевський [222, с. 165], більшість адвокатів,

за рідкісним винятком, розглядають процедуру укладення договору з клієнтом як

формальність, головне – утримати його. Між тим, укладена угода – це результат

серйозної роботи: вивчення особи відвідувача, ознайомлення з обставинами, які

привели його до юриста, визначення його ставлення до обставин, характеру

інтересів і ступеня правомірності підходів клієнта до вирішення своїх проблем.

Відповідно до ст. 51 КПК України, договір із захисником має право

укласти особа, передбачена в частині першій ст. 45 КПК України, а також інші

особи, які діють у її інтересах, за її клопотанням або за її наступною згодою.

На підставі аналізу КПК України можна дійти висновку, що сторонами

цього договору можуть бути: з однієї сторони – підозрюваний, обвинувачений,

засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається розгляд питання

про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також інші особи, які діють в їх

інтересах, за їх клопотанням або за їх наступною згодою; з іншої – адвокат,

адвокатське бюро, адвокатське об’єднання.

Форма та зміст договору про надання правової допомоги регламентовані

ст. 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня

130

2012 р. Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі.

Також у ч. 2 згаданої статті Закону передбачено, що договір про надання

правової допомоги може вчинятися усно у випадку, якщо клієнт невідкладно

потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за

конкретних обставин є неможливим – з подальшим укладенням договору в

письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об’єктивні

перешкоди – у найближчий можливий строк. Така ситуація може скластися у

випадку, коли затриманий підозрюваний, обвинувачений телефоном зв’язався зі

своїм захисником згідно зі ст. 48 КПК і, звичайно, адвокат, який прибув до місця

тримання затриманих не може нічим підтвердити свої повноваження. Тому в

таких випадках захиснику необхідно надати конфіденційне побачення із

підозрюваним, обвинуваченим, де вони зможуть укласти відповідний договір

про надання правової допомоги [96, с. 155].

М. В. Кравченко надає власне визначення поняття договору про надання

правової допомоги, відповідно до якого за договором про надання правової

допомоги юрист (юридична компанія) на власний ризик зобов’язується надати

(надавати) замовнику (клієнту чи клієнтам) фахову правову допомогу чи

здійснювати юридичне обслуговування вирішення проблемних юридичних

ситуацій, підготувати проекти чи висновки щодо правових актів, представляти

його (їх) інтереси в органах державної влади та місцевого самоврядування, у

судах, а замовник зобов’язаний оплачувати їхні витрати та сплатити гонорар [90,

с. 89].

Відповідно до ч. 2 ст. 29 Правил адвокатської етики, затверджених

Установчим з’їздом адвокатів України 17 листопада 2012 р. (м. Київ) [147], у

договорі про надання правової допомоги мають бути визначені види

передбачуваних фактичних витрат, пов’язаних з виконанням доручення (оплата

роботи фахівців, чиї висновки запитуються адвокатом, транспортні витрати,

оплата друкарських, копіювальних та інших технічних робіт, перекладу та

нотаріального посвідчення документів, телефонних розмов тощо): порядок їх

131

погашення (авансування, оплата за фактом у певний строк тощо) і може бути

визначений їх обсяг.

На нашу думку, повний текст договору про надання правової допомоги

може додаватись до матеріалів кримінального провадження за власним

бажанням захисника та клієнта.

Такої позиції дотримується цивільно-процесуальне законодавство України.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 42 ЦПК України, повноваження адвоката як

представника можуть також посвідчуватись ордером, дорученням органу

(установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги,

або договором [228]. До ордера обов’язково додається витяг із договору, у якому

зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав

на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін

договору.

На нашу думку, п. 2 ч. 1 ст. 50 КПК України потрібно викласти в такій

редакції:

«2) Ордером або договором із захисником або дорученням органу

(установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги»

[188, с. 90].

За бажанням сторони захисту замість повного тексту договору може

надаватись витяг з договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як

захисника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.

Витяг засвідчується підписом сторін договору.

У теорії й на практиці виникає питання з приводу тривалості дії

повноважень захисника в кримінальному провадженні відповідно до ордера та

договору. K. I. Ривкін вважає, що «договір із захисником, що є правовою

підставою відносин захисника і його клієнта (обвинуваченого), як правило,

укладають на певний період (стадію) кримінального процесу: досудове слідство,

судовий розгляд, апеляційне провадження тощо. У таких випадках повноваження

захисника закінчуються із закінченням відповідного періоду, стадії

кримінального провадження й можуть бути відновлені тільки за умови

132

укладення нового договору, оформлення та пред’явлення ордера. Аналогічний

підхід реалізується й за участю захисника за призначенням» [177, с. 9].

Повноваження на участь у наступній стадії кримінального провадження

необхідно підтверджувати щоразу новим ордером та договором [236, с. 37–38].

На нашу думку, дія договору про надання правової допомоги

розповсюджується на всі стадії кримінального провадження (якщо це зазначено в

договорі) і вимога учасників кримінального провадження надавати на кожному

етапі кримінального провадження договору про надання правової допомоги є

незаконною (якщо договір про надання правової допомоги міститься у

матеріалах кримінального провадження) [188, с. 228].

Іншою формою залучення захисника до кримінального провадження, яка

передбачена КПК України (ст. 49), є залучення за призначенням.

У п. 1 ч. 1 ст. 49 КПК України передбачено залучення захисника слідчим,

прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов’язані забезпечити участь

захисника у кримінальному провадженні у випадках, якщо відповідно до вимог

ст. 52 КПК України участь захисника є обов’язковою, а підозрюваний,

обвинувачений не залучив захисника [94].

Чинний КПК України значно розширив обов’язкові випадки залучення

захисника порівняно з КПК 1960 р. та додатково закріпив таке:

– участь захисника є обов’язковою у кримінальному провадженні щодо

особливо тяжких злочинів (ч. 1 ст. 52 КПК України). За КПК України 1960 р.

участь захисника була обов’язковою лише при провадженні, коли санкція статті,

за якою кваліфікувався злочин, передбачала довічне ув’язнення (п. 4 ч. 1 ст. 45);

– щодо реабілітації померлої особи – з моменту виникнення права на

реабілітацію померлої особи (п. 6 ч. 2 ст. 52 КПК України);

– щодо осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне досудове

розслідування або спеціальне судове провадження, – з моменту прийняття

відповідного процесуального рішення (п. 8 ч. 2 ст. 52 КПК України);

133

– у разі укладення угоди між прокурором та підозрюваним чи

обвинуваченим про визнання винуватості – з моменту ініціювання укладення

такої угоди (п. 9 ч. 2 ст. 52 КПК України) [171].

Крім того, ч. 1 ст. 49 КПК України 2012 р. порівняно з КПК України

1960 р. розширено перелік обов’язків слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду

щодо забезпечення участі захисника в кримінальному провадженні:

1) якщо обставини кримінального провадження, на думку слідчого,

прокурора, слідчого судді чи суду вимагають участі захисника, а підозрюваний,

обвинувачений не залучив його, вказані особи зобов’язані забезпечити його

участь (п. 3 ч. 1 ст. 49);

2) захисник може бути залучений і в інших випадках, передбачених

законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги (абз. 2 ч. 1

ст. 49 КПК України).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 49 КПК України [94], слідчий, прокурор, слідчий

суддя чи суд зобов’язані забезпечити участь захисника у кримінальному

провадженні у випадках, якщо: підозрюваний, обвинувачений заявив клопотання

про залучення захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних

причин не може його залучити самостійно.

У п. 2 ч. 1 ст. 49 КПК України не надано визначення поняття інших

об’єктивних причин. На думку авторів одного з науково-практичних коментарів

КПК України [96], можливі такі об’єктивні причини: підозрюваний перебуває

під вартою, не знає нікого з адвокатів у цій місцевості, немає близьких осіб, які

можуть допомогти в цьому, тощо.

Крім того, захисник може бути залучений слідчим, прокурором, слідчим

суддею чи судом в інших випадках, передбачених Законом України «Про

безоплатну правову допомогу» від 2 червня 2011 р. [150].

Таким чином, перелік випадків, коли призначається захисник для надання

безоплатної правової допомоги, передбачений ч. 1 ст. 49 КПК України, не є

вичерпним. Згідно зі ст. 14 Закону України «Про безплатну правову допомогу»

134

від 2 червня 2011 р., визначений більш детальний перелік суб’єктів (категорій

осіб), які мають право на безоплатну вторинну правову допомогу.

Порядок залучення захисника для здійснення захисту за призначенням

регламентований також ч. 2, 3 ст. 49 КПК України. Так, у випадках,

передбачених ч. 1 цієї статті, слідчий, прокурор виносить постанову, а слідчий

суддя та суд постановляє ухвалу, якою доручає відповідному органу (установі),

уповноваженому законом на надання безоплатної правової допомоги,

призначити адвоката для здійснення захисту за призначенням та забезпечити

його прибуття у зазначені у постанові (ухвалі) час і місце для участі у

кримінальному провадженні.

Інша форма залучення захисника у кримінальному провадженні, яка

передбачена ст. 53 КПК України, – це залучення захисника для проведення

окремої процесуальної дії.

Залучення захисника для проведення окремої процесуальної дії на сьогодні

регулюється ст. 53 чинного КПК України. Відповідно до цієї статті, слідчий,

прокурор, слідчий суддя чи суд залучають захисника для проведення окремої

процесуальної дії в порядку, передбаченому у ст. 49 КПК України, виключно у

невідкладних випадках, коли є потреба у проведенні невідкладної процесуальної

дії за участю захисника, а завчасно повідомлений захисник не може прибути для

участі у проведенні процесуальної дії чи забезпечити участь іншого захисника

або якщо підозрюваний, обвинувачений виявив бажання, але ще не встиг

залучити захисника або прибуття обраного захисника неможливе [94].

Відповідно до ч. 2 ст. 49 чинного КПК України, у випадках, передбачених

ч. 1 цієї статті, слідчий, прокурор виносить постанову, а слідчий суддя та суд

постановляє ухвалу, якою доручає відповідному органу (установі),

уповноваженому законом на надання безоплатної правової допомоги,

призначити адвоката для здійснення захисту за призначенням та забезпечити

його прибуття у зазначені у постанові (ухвалі) час і місце для участі у

кримінальному провадженні [94].

135

Відповідно до п. 7 Постанови Кабінету Міністрів України «Про

затвердження Порядку інформування центрів з надання безоплатної вторинної

правової допомоги» від 28 грудня 2011 р., протягом години з моменту реєстрації

повідомлення про затримання особи уповноважена службова особа центру з

надання безоплатної правової допомоги в установленому порядку призначає

адвоката, а п. 8 цієї постанови визначає час прибуття адвоката до затриманої

особи. Призначений центром з надання безоплатної правової допомоги адвокат

повинен прибути протягом години з моменту видання йому доручення, а у

виняткових випадках – не пізніше ніж протягом шести годин з моменту видання

йому доручення до особи для надання безоплатної вторинної правової допомоги

[163].

У одному з науково-практичних коментарів КПК України зазначено, що

під невідкладними діями потрібно розуміти такі процесуальні дії, зволікання з

провадженням яких може викликати негативні наслідки для провадження,

зникнення слідів злочину або особи, якою він був вчинений, предметів, які

можуть стати згодом речовими доказами, зміну обстановки тощо [97, с. 316].

До них прийнято відносити процесуальні дії, невиконання яких у

терміновому порядку може потягти за собою втрату, псування, фальсифікацію

доказів або проведення яких у певний короткий термін вимагає кримінально-

процесуальний закон. Чинний КПК, використовуючи термін «невідкладні

процесуальні дії», не розкриває його змісту, не відповідає на питання, які саме дії

належать до невідкладних. Залежно від обставин конкретного кримінального

провадження будь-яка процесуальна дія може опинитися в розряді невідкладної.

І при цьому необхідно мати на увазі, що невідкладність проведення

процесуальної дії не залежить від етапу розслідування – початкового чи

наступного. Наприклад, якщо в ході розслідування з’явилися дані про можливе

знаходження речових доказів, предметів, які здобуті злочинним шляхом у певної

особи, то обшук у нього проводиться негайно. Також до невідкладних

процесуальних дій відносять освідування особи (ст. 241 КПК), яке в певних

136

випадках, коли можуть бути втрачені сліди кримінального правопорушення на її

тілі, здійснюється невідкладно [112, с. 150].

Однак КПК України [94] не містить детального визначення поняття

«невідкладні випадки», «виняткові випадки».

У главах 20 та 21 КПК України законодавець вказує на такі випадки:

1) у ч. 4 ст. 223 – проведення слідчих (розшукових) дій у нічний час (з

22 до 6 години) не допускається, за винятком невідкладних випадків, коли

затримка в їх проведенні може призвести до втрати слідів кримінального

правопорушення чи втечі підозрюваного;

2) у ч. 3 ст. 233 – слідчий, прокурор має право до постановлення ухвали

слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних

випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім

переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину;

3) у ч. 1 ст. 225 – у виняткових випадках, пов’язаних із необхідністю

отримання показань свідка чи потерпілого під час досудового розслідування,

якщо через існування небезпеки для життя і здоров’я свідка чи потерпілого, їх

тяжкої хвороби, наявності інших обставин, що можуть унеможливити їх допит у

суді або вплинути на повноту чи достовірність показань;

4) у ч. 1 ст. 250 – у виняткових невідкладних випадках, пов’язаних із

врятуванням життя людей та запобіганням вчиненню тяжкого або особливо

тяжкого злочину, передбаченого розділами І, ІІ, VI, VII (ст. 201 та 209), IX, XIII,

XIV, XV, XVII Особливої частини Кримінального кодексу України, негласна

слідча (розшукова) дія може бути розпочата до постановлення ухвали слідчого

судді [94].

З проведеного аналізу статей КПК Україні, які містять поняття

«невідкладні випадки», випливає, що такі слідчі дії, як допит підозрюваного,

обвинуваченого; пред’явлення особи для впізнання; пред’явлення речей для

впізнання не можуть бути визнані як невідкладні.

Тут можна погодитися з думкою Я. П. Зейкана [2, с. 546], який зазначає,

що вимога щодо швидкості має корелювати зі ст. 28 КПК, яка визначає, що

137

кожна слідча дія має проводитися в розумні строки, а швидкість розслідування

не може підмінятися поспішністю та протистояти його повноті.

Ми підтримуємо думки науковців, які кореспондуються з висновками

експертів Ради Європи, що будь-які окремі процесуальні дії термінового

характеру, «окремі процесуальні дії» має проводити судовий орган, а не

прокурор і слідчий, як це передбачено в ч. 1 ст. 53 КПК. Також у п. 122 Висновку

експерти Ради Європи вказали, що терміновість не є підставою для обмеження

основоположного права обвинуваченого на призначення захисника за власним

вибором, а тому вони вважають, що положення цієї статті КПК підлягають зміні

[14, с. 6].

Отже, норми ст. 53 КПК України не забезпечують повною мірою права

підозрюваного на вільний вибір захисника, яке гарантує ст. 59 Конституції

України.

Таким чином, зазначене свідчить, що реформування інституту захисту в

кримінальному провадженні відповідно до чинного КПК України відповідає

положенням § 3(c) ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод 1950 р. [83] і § 3(d) ст. 14 ч. 3 Міжнародного пакту про

громадянські та політичні права 1966 р. [125], а також реалізує положення

Концепції реформування кримінальної юстиції, відповідно до розділу ІІ якої

захисник (представник) має обиратися підозрюваним, обвинуваченим,

потерпілим, як правило, з числа адвокатів, а органи досудового розслідування,

державний обвинувач і суд мають бути позбавлені процесуальних можливостей

втручатися у вибір захисника та перешкоджати його участі у справі [176].

Найактивнішою формою участі захисника в кримінальному провадженні є

його участь під час проведення процесуальних дій, що проводять за участю

підозрюваного, обвинуваченого, (ч. 5 ст. 46 КПК України), а також, що

проводяться за їх ініціативою (ч. 6 ст. 223 КПК України).

Зазначена діяльність необхідна захиснику для забезпечення контролю за

дотриманням слідчим вимог усебічного дослідження матеріалів кримінального

провадження, виявлення обставин, що пом’якшують вину обвинуваченого, а

138

також з метою дотримання прав і законних інтересів підзахисних. Необхідно

враховувати, що слідчі (розшукові) дії є різними за своїм процесуальним

змістом.

Чинний КПК України у п. 1 ч. 1 ст. 303 [94] визначає, що підозрюваним,

його захисником чи законним представником може бути оскаржена бездіяльність

слідчого, прокурора, яка полягає у нездійсненні процесуальних дій, які він

зобов’язаний вчинити у визначений Кодексом строк.

Водночас КПК України не містить визначення, що розуміти під поняттям

«процесуальні дії».

О. Г. Яновська із цього приводу слушно зазначає, що «як суд, так і сторони

здійснюють, в силу належних їм процесуальних прав, різні дії: наприклад,

подають папери, заявляють усно клопотання, повідомляють факти, наводять

докази; суд зачитує змагальні папери, допитує свідків, виносить постанови тощо.

Всі такі дії суб’єктів процесу заслуговують на назву процесуальних. Отже, під

процесуальними діями потрібно розуміти дії суб’єктів процесу, що вчиняються

ними з метою здійснення своїх процесуальних прав» [242, с. 3].

О. Я. Дубинський вважав, що процесуальними актами можуть бути і

процесуальні дії, і процесуальні документи [55].

Під кримінально-процесуальним документом В. М. Тертишник розуміє

письмовий документ, складений на підставі кримінально-процесуального закону

уповноваженим на те суб’єктом у зв’язку зі здійсненням будь-яких

процесуальних актів (виконанням процесуальних дій або прийняттям рішення), у

якому засобами писемного мовлення зафіксовано інформацію про хід і

результати діяльності учасників кримінального процесу. Процесуальний акт

являє собою нерозривну єдність процесуальної дії чи рішення та його

засвідчувальної частини – процесуального документа [215, с. 212].

Ми також вважаємо правильною позицію, відповідно до якої процесуальні

дії є частиною більш широкого поняття - процесуальний акт, і по суті являє

собою дії, здійснювані в рамках кримінального провадження відповідно до норм

139

КПК України. Тепер проаналізуємо нормативно-правове забезпечення участі

захисника при проведенні окремих процесуальних дій на досудовому слідстві.

Так, з прийняттям чинного КПК України (2012 р.) захисника стали

допускати до участі в досудовому розслідуванні з моменту повідомлення особі

про підозру або затримання її за підозрою у вчиненні кримінального

правопорушення. Йому надано право на побачення з підозрюваним до першого

допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а

після першого допиту підозрюваного мати такі побачення без обмеження їх

кількості та тривалості. Захисник отримав право не тільки на участь у допиті

підозрюваного, а й на участь у будь-яких слідчих (розшукових) діях, що

проводяться слідчим за участю підозрюваного, обвинуваченого (ст. 42, 46 КПК

України), а також у слідчих (розшукових) діях, що здійснюються за клопотанням

сторони захисту (ч. 6. ст. 223 КПК України).

Залучення захисника до кримінального провадження на початковому етапі

розслідування (в разі повідомлення, зміни та доповнення про підозру) відповідає

інтересам як підозрюваного, так і особи, що здійснює розслідування.

Участь захисника посилює об’єктивність затримання, надає можливість

слідчому виважено й усебічно оцінити доведеність епізодів злочинної діяльності,

у яких звинувачують особу, сприяє своєчасному запобіганню й усуненню

слідчих помилок, як справедливо зазначають в літературі науковці [12, с. 67].

Встановлення обставин у справі здійснюється на підставі доказів –

фактичних даних, одержаних із джерел, вичерпний перелік яких подано в ч. 2

ст. 84 КПК України. Одним із найбільш важливих і значущих джерел доказів є

показання різних суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності: підозрюваних,

підсудних, потерпілих, свідків, що зазначено в ст. 95 КПК України. До того ж ці

докази повинні бути зібрані законним, правомірним шляхом відповідно до

ст. 87 КПК України, яка забороняє збирати показання шляхом насилля, погроз та

інших незаконних заходів. У ст. 47 КПК України регламентовано участь

захисника в кримінальному провадженні й закріплено за ним обов’язок

з’ясування обставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, пом’якшують

140

чи виключають кримінальну відповідальність та закріплено обов’язок захисника

прибувати для участі у процесуальних діях за участю свого підзахисного (допит,

обшук, огляд, слідчий експеримент). Ця норма є гарантом забезпечення прав та

законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого в кримінальному

провадженні [94].

Зауважимо, що, згідно з позицією В. Г. Гончаренка та С. В. Гончаренка, на

практиці офіційно встановлений критерій допустимості тактико-психологічних

прийомів можна на принциповому рівні сформулювати так: «Дозволяється

застосовувати будь-які психологічні впливи, за винятком насильства, погроз та

інших незаконних заходів» Законодавець до числа заборонених прийомів прямо

не відносить, наприклад, обман, а визначення таких недозволених прийомів

серед «інших» цілковито відносить до компетенції слідчого, а потім — учасників

судового розгляду в процесі оцінки доказів, що є неприпустимим. Під іншими

незаконними заходами в літературі пропонується розуміти обман, підказки,

обіцянки пом’якшити покарання, погрозу розповісти компрометуючі

допитуваного відомості, звільнити з-під варти після дачі бажаних слідчому

свідчень, дозволити побачення з рідними, приниження гідності допитуваного,

розрахований на виснаження допитуваного тривалий допит, пред’явлення

фальшивих доказів, постачання наркотиків тощо [40, с. 109].

На думку О. Г. Яновської, психологічний вплив, що використовується

захисником, слідчим на етапі досудового розслідування та взагалі, певним чином

відповідає ознакам тактичного прийому, хоч і має більш системний характер.

Допустимість використання тактичного прийому залежить не лише від його

відповідності закону, а й від наукової та практичної обґрунтованості [243, с. 258].

Методи психологічного впливу застосовуються на практиці як захисником,

так і слідчим, тому дуже важливо знати специфіку їх застосування як стороною

обвинувачення, так і захистом. Особливо гостро це питання постає перед

захисником, адже професійно компетентному адвокату необхідно не лише

застосовувати прийоми психологічного впливу, а й уміти протистояти такому

впливу під час проведення слідчих (розшукових) дій [192, с. 533].

141

Одним із важливих питань у досудовому розслідуванні є застосування

запобіжних заходів як виду кримінально-процесуальних заходів примусового

характеру, пов’язаного з тимчасовим обмеженням слідчим суддею, судом права

особи (підозрюваного, обвинуваченого) на свободу й особисту недоторканність.

Важлива роль при обранні запобіжного заходу підозрюваному, обвинуваченому

належить захиснику [198, с. 144].

У чинному Кримінальному процесуальному кодексі України [94] стосовно

запобіжних заходів враховано досвід західноєвропейських демократій,

апробований на практиці крізь призму рішень Європейського суду з прав

людини із застосування Європейської конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод, а також вітчизняний досвід [110, с. 134].

Законодавець запровадив нову, європейську, систему запобіжних заходів.

Він відмовився від підписки про невиїзд, поруки громадської організації або

трудового колективу, нагляду командування військової частини. Тепер,

відповідно до ст. 176 КПК України, запобіжними заходами є: 1) особисте

зобов’язання; 2) особиста порука; 3) застава; 4) домашній арешт; 5) тримання під

вартою.

Відповідно до ч. 4 ст. 176 КПК України, запобіжні заходи застосовуються:

під час досудового розслідування – слідчим суддею за клопотанням слідчого,

погодженим з прокурором, або за клопотанням прокурора, а під час судового

провадження – судом за клопотанням прокурора [94].

Таким чином, усі запобіжні заходи на сьогодні може застосовувати тільки

судовий орган. Основним завданням адвоката на цьому етапі буде довести суду

доцільність застосування найбільш м’якого запобіжного заходу (наприклад,

особисте зобов’язання; особиста порука, застава; домашній арешт), а не

найтяжчого (тримання під вартою).

Відповідно до ч. 1 ст. 193 КПК України, розгляд клопотання про

застосування запобіжного заходу здійснюється за участю прокурора,

підозрюваного, обвинуваченого, його захисника, крім випадків, передбачених

частиною шостою цієї статті.

142

Не цілком погоджуємось з вищезазначеною нормою КПК України й

вважаємо, що при розгляді клопотання слідчого про застосування запобіжного

заходу, погодженого з прокурором, до судового засідання необхідно також

залучати слідчого, який саме й склав це клопотання. Таким чином, на нашу

думку, ст. 193 КПК України необхідно доповнити додатковим реченням, який

викласти в такій редакції: «У разі, якщо клопотання про застосування

запобіжного заходу надходило до слідчого судді від слідчого, розгляд

клопотання здійснюється за участю слідчого, прокурора, підозрюваного,

обвинуваченого, його захисника» [198, с. 145].

На практиці немає особливих проблем здійснення захисту при застосуванні

таких запобіжних заходів, як особисте зобов’язання, особиста порука, застава,

домашній арешт. Такі запобіжні заходи на практиці найчастіше застосовують за

побажаннями підозрюваного або обвинуваченого. Процесуальний порядок

обрання таких запобіжних заходів не дуже складний. У такому процесі учасники

кримінального провадження більш пасивні, представлених доказів не завжди

достатньо для вирішення питання про обрання запобіжного заходу, та учасники

процесу менше звертаються до слідчого судді по допомогу в отриманні

додаткових доказів.

Інша справа, коли вирішується питання про обрання такого запобіжного

заходу, як тримання під вартою, який, відповідно до ст. 183 КПК України,

застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш

м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим

ст. 177 КПК України [94]. Головна особливість застосування цього запобіжного

заходу полягає в тому, що його обирають усупереч волі підозрюваного,

обвинуваченого. Тут повною мірою виявляється такий принцип кримінального

провадження, як змагальність, коли прокурор у судовому засіданні перед

слідчим суддею намагається довести, що жоден із більш м’яких запобіжних

заходів не зможе запобігти ризикам, а захисник, навпаки, звертає увагу учасників

кримінального процесу на те, що виняткових підстав для застосування цих

заходів немає, вказує, що до підозрюваного або обвинуваченого можна й

143

доцільно застосувати більш м’який вид запобіжного заходу (особиста порука,

особисте зобов’язання, застава, домашній арешт), що може забезпечити належну

поведінку підозрюваного. Такий процес з погляду змагальності є ідеальним.

Учасники кримінального провадження дуже активні й зацікавлені в результаті.

Це дає змогу слідчому судді докладніше перевірити та оцінити всі зібрані

сторонами докази й правильно застосувати запобіжний захід [198, с. 145].

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 193 КПК України, слідчий суддя, суд, до якого

прибув або доставлений підозрюваний, обвинувачений для участі у розгляді

клопотання про застосування запобіжного заходу, зобов’язаний роз’яснити його

права: мати захисника. Слідчий суддя, суд зобов’язаний вжити необхідних

заходів для забезпечення захисником підозрюваного, обвинуваченого, якщо

останній заявив клопотання про залучення захисника, якщо участь захисника є

обов’язковою або якщо слідчий суддя, суд вирішить, що обставини

кримінального провадження вимагають участі захисника [94].

Застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою суттєво

обмежують права підозрюваного та обвинуваченого, відповідно до

ст. 33 Конституції України [85], у зв’язку із чим останні потребують особливої

юридичної підтримки захисника.

На нашу думку, під час застосування запобіжного заходу у вигляді

тримання під вартою участь захисника повинна бути обов’язковою. Тому

пропонуємо доповнити ч. 2 ст. 52 КПК України п. 7: «щодо осіб, стосовно яких

передбачається застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою,

– з моменту надання підозрюваному, обвинуваченому клопотання та матеріалів,

якими обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу у вигляді

тримання під вартою» [198, с. 144].

Чіткого регулювання дій адвоката при обранні запобіжного заходу

підозрюваному або обвинуваченому немає в законодавстві України, однак на

підставі аналізу Кримінального процесуального кодексу України та власної

правозахисної практики пропонуємо виділити етапи надання допомоги

підзахисному при обранні останньому запобіжного заходу [187, с. 65].

144

Точно визначити заздалегідь конкретний зміст дій адвоката про надання

правової допомоги в кожному кримінальному провадженні неможливо. Характер

такої правової допомоги буде залежати більшою мірою від категорії й виду

кримінального злочину, особливостей досудового розслідування конкретного

кримінального провадження. Однак основними етапами дій адвоката при обранні

запобіжного заходу підозрюваному або обвинуваченому можуть бути такі.

На першому етапі своїх дій адвокат повинен вжити заходів для проведення

конфіденційного побачення з підзахисним на підставі п. 5 ст. 46 КПК України.

Чинне законодавство України не передбачає, яким чином забезпечується

конфіденційність побачення захисника з підозрюваним. Крім того, потрібно

звернути увагу, що новелою п. 3 ч. 5 ст. 46 КПК України є положення про те, що

захисник має право брати участь у проведенні допиту та інших процесуальних

діях, що проводяться за участю підозрюваного, обвинуваченого, до першого

допиту підозрюваного мати з ним конфіденційне побачення без дозволу

слідчого, прокурора, суду, а після першого допиту – такі ж побачення без

обмеження кількості та тривалості. Важливого значення набуває вирішення

цього питання в разі затримання особи. У такому випадку на практиці слідчий

направляє в ізолятор тимчасового утримання відомості про захисника, який буде

виконувати функцію захисту в зазначеному кримінальному провадженні. Зустріч

адвоката з підзахисним може відбуватися в камері ізолятора тимчасового

тримання. Разом з тим, згідно зі ст. 46 КПК України, такі зустрічі можуть

відбуватися під візуальним контролем уповноваженої посадової особи, але в

умовах, що виключають можливість прослуховування чи підслуховування [187,

с. 65].

Захиснику при першій зустрічі з підозрюваним або обвинуваченим

важливо й необхідно створити обстановку взаємної довіри та моральної

підтримки. Зрозуміло, що підозрюваний від адвоката чекає порад як від

досвідченого юриста. При спілкуванні адвоката з підзахисним необхідно

встановити (а в подальшому підтримувати) відповідний психологічний контакт.

Адвокат може на початковому етапі розповісти про себе, про стаж роботи і свою

145

спеціалізацію. Бажано, щоб він під час бесіди з підзахисним навів деякі

позитивні приклади зі своєї практики аналогічних справ і роз’яснив, на які

аспекти потрібно найбільше звернути увагу. Під час зустрічі захисник повинен

ретельно розпитати свого підзахисного про обставини кримінального

провадження. Адвокату на цьому етапі необхідно знати: чи притягувався раніше

підзахисний до кримінальної відповідальності; чи присутній у діях

підозрюваного склад злочину або обставини, що виключають кримінальну

відповідальність; обставини вчинення злочину, що пом’якшуть чи обтяжують

покарання; мотиви вчинення кримінального правопорушення тощо. Виходячи з

розмови з підзахисним, адвокат може зорієнтуватися, якої тяжкості було вчинено

злочин, кваліфікацію злочину, а також можливу та передбачену міру покарання

відповідно до Кримінального кодексу України. При першій зустрічі із

затриманим особливу увагу захисник повинен звернути також на можливе

застосування до підзахисного заходів фізичного впливу. Іноді в практичній

діяльності затримані заперечують ці факти, боячись продовження застосування

до них фізичного впливу, а якщо зізнаються, то просять адвоката не вживати

будь-яких заходів, сподіваючись дати свідчення про це в суді. Захисник, у свою

чергу, повинен роз’яснити підзахисному, що за наявності такого впливу його

свідчення можуть будуть визнані недійсними, оскільки були отримані

незаконним шляхом, а саме із застосуванням фізичної сили. У таких випадках

адвокату потрібно зафіксувати факт застосування насильства щодо підзахисного

письмово й відразу надати прокурору заяву про проведення медичного огляду

підзахисного з повною фіксацією на ньому тілесних ушкоджень [187, с. 65].

Відповідно до ч. 2 ст. 20 КПК України, слідчий, прокурор, слідчий суддя,

суд зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та

посадова особа зобов’язана вручити підозрюваному пам’ятку з переліком прав

відповідно до п. 8 ст. 41 КПК України, однак на практиці підозрюваний або

обвинувачений дуже часто не довіряють словам і документам, які надає слідчий,

прокурор. У зв’язку із цим роз’яснення клієнту суті та процесуального порядку

146

використання його прав і обов’язків є також одним з першочергових завдань

адвоката.

Таким чином, роль захисника на першому етапі його дій полягає у

встановленні психологічного контакту з підзахисним при зустрічі і роз’яснення

останньому його прав відповідно до КПК України. Цей етап вимагає від

захисника дотримання певного такту, урахування індивідуальних і

психологічних особливостей конкретної особи (підозрюваного або

обвинуваченого) [187, с. 65].

Другий етап. Після того, як встановлено психологічний контакт адвоката з

підозрюваним або обвинуваченим, необхідно роз’яснити останньому сутність і

види існуючих запобіжних заходів, обставини, що враховують при обранні

запобіжного заходу відповідно до ст. 178 КПК України, а саме: 1) вагомість

наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального

правопорушення; 2) тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі

визнання підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному

правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується; 3) вік та

стан здоров’я підозрюваного, обвинуваченого; 4) міцність соціальних зв’язків

підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому

числі наявність в нього родини й утриманців; 5) наявність у підозрюваного,

обвинуваченого постійного місця роботи або навчання; 6) репутацію

підозрюваного, обвинуваченого; 7) майновий стан підозрюваного,

обвинуваченого; 8) наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого;

9) дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних

заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше; 10) наявність повідомлення

особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; 11) розмір

майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або

розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального

правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість

наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини [94].

147

На цьому етапі захиснику бажано надати підозрюваному або

обвинуваченому письмовий витяг ст. 42, 176–206 КПК України. Знаючи перелік

цих обставин, підозрюваний або обвинувачений може розповісти захиснику чи

представити слідчому, прокурору відомості, що позитивно характеризують його

особу, або вказати на важкі сімейні обставини, хворобу, міцність соціальних

зв’язків у місці постійного проживання, наявність постійного місця роботи або

навчання, наявність депозитного рахунку в банку тощо, тим самим мотивувати

клопотання про застосування більш м’якого запобіжного заходу.

Також адвокату потрібно обговорити з підзахисним питання про

необхідність виклику для допиту в судовому засіданні свідків і визначитися з

переліком матеріалів, які доцільно досліджувати під час судового розгляду

клопотання про застосування запобіжного заходу відповідно до ч. 4 ст. 193 КПК

України [187, с. 65].

Третій етап. Головне завдання адвоката на цьому етапі – за допомогою

підозрюваного або обвинуваченого, потерпілих, близьких або родичів клієнта,

адвокатських запитів, клопотань слідчому, судді максимально повно зібрати

відомості, що характеризують особу підозрюваного або обвинуваченого, та

додати їх до матеріалів кримінального провадження слідчому або під час

слухання клопотання про обрання запобіжного заходу в суді. Саме на цьому

етапі потрібно вжити всіх необхідних заходів з пошуку й витребування доказів,

які мають значення при вирішенні питання в суді при обранні запобіжного

заходу, тому що терміни, відведені для цих дій у кримінальному провадженні

для адвоката, дуже обмежені.

Таким чином, на третьому етапі дій адвоката, для того, щоб реально

вплинути на вирішення питання про обрання більш м’якого запобіжного заходу

згідно з КПК України, він повинен виявити більшу активність, щоб

якнайшвидше (з моменту першої зустрічі адвоката з клієнтом до розгляду

клопотання про обрання запобіжного заходу в суді) зібрати відомості й

обставини, що враховують при обранні запобіжного заходу.

148

На четвертому етапі, згідно із ч. 1 ст. 184 КПК України, клопотання

слідчого, прокурора про застосування запобіжного заходу подається до

місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове

розслідування. Копія клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується

необхідність застосування запобіжного заходу, надається підозрюваному,

обвинуваченому не пізніше ніж за три години до початку розгляду клопотання.

На цьому етапі дій адвоката, відповідно до ч. 2 ст. 184 КПК України, а саме

за три години до початку розгляду клопотання, адвокат повинен пояснити

підзахисному процедуру розгляду клопотання в суді й дати йому рекомендації,

як підготуватися до виступу в судовому засіданні з відповідною промовою [187,

с. 66]. Копія клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність

застосування запобіжного заходу, надається підозрюваному, обвинуваченому не

пізніше ніж за три години до початку розгляду клопотання.

На нашу думку, формулювання «не пізніше ніж за три години до початку

розгляду клопотання», вказане в ч. 2 ст. 184 КПК України, звужує право

захисника, підозрюваного або обвинуваченого надати свої заперечення в

повному обсязі й підготуватися належним чином до судового засідання щодо

розгляду в суді клопотання слідчого або прокурора, якими обґрунтовується

необхідність застосування запобіжного заходу підозрюваному або

обвинуваченому. Ми вважаємо, що ч. 1, 2 ст. 184 КПК необхідно викласти в

такій редакції: «Слідчий або прокурор зобов’язаний ознайомити підозрюваного,

обвинуваченого з клопотанням про застосування запобіжного заходу, після чого

подає його в місцевий суд, у межах територіальної юрисдикції якого

здійснюється досудове розслідування. Копія клопотання та матеріалів, якими

обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу, надається

підозрюваному, обвинуваченому не пізніше ніж за двадцять чотири години до

початку розгляду клопотання в суді» [187, с. 67].

На цьому етапі адвокату необхідно також мати на увазі, що обґрунтування

в клопотанні про застосування запобіжного заходу наявності одного чи

декількох ризиків або підстав, які визначають можливість застосувати той чи

149

інший із встановлених у Кримінальному процесуальному кодексі України

запобіжний захід, передбачає обов’язок прокурора довести неможливість

застосування інших, більш м’яких видів заходів забезпечення (п. 9

Інформаційного листа ВССУ «Про деякі питання порядку застосування заходів у

ході досудового розслідування і судового провадження відповідно до КПК

України» від 4 квітня 2013 р. № 511-550/0/4-13) [156].

На п’ятому етапі – після закінчення судового розгляду про обрання

запобіжного заходу підозрюваному або обвинуваченому захисник повинен

отримати постанову суду про застосування запобіжного заходу або відмову в

його застосуванні, обговорити зміст постанови з підзахисним і роз’яснити її суть.

Процесуальний статус підозрюваного також визначається його

обов’язками, один з яких полягає в недопущенні певних дій, вказаних у законі,

інший – у виконанні дій у разі потреби в них. На деякі обов’язки прямо вказано в

законі, наприклад, у ч. 7 ст. 42 КПК України. Обов’язки підозрюваного при

застосуванні запобіжного заходу визначено в ч. 5 ст. 194 КПК України. Якщо до

підозрюваного, обвинуваченого застосовано запобіжний захід м’якший, ніж

взяття під варту, для останнього важливо знати свої процесуальні обов’язки. У

такому разі захисник повинен роз’яснити підзахисному, яким чином може бути

забезпечена явка до посадової особи; вимогу закону про належну поведінку;

обов’язки поручителя або заставодавця; обставини та причини, які можуть бути

визнані поважними для неявки в судове засідання; порядок застосування

електронних засобів контролю і наслідки в разі їх пошкодження тощо [187,

с. 68].

Таким чином, на цьому етапі основне завдання адвоката полягає в

роз’ясненні юридичних термінів, передбачених КПК України, і наслідків

невиконання обов’язків при застосуванні запобіжного заходу.

На шостому етапі адвокат у разі необґрунтованого обрання запобіжного

заходу з порушенням норм КПК України, а також незгоди підозрюваного,

обвинуваченого з постановою суду про обрання запобіжного заходу повинен

роз’яснити підзахисному право подати апеляційну скаргу на рішення слідчого

150

судді до апеляційного суду відповідно до ст. 309 КПК України. Якщо адвокат

досягне згоди з підзахисним про необхідність подання такої апеляційної скарги,

захисник повинен надати правову допомогу зі складання цієї скарги з повним

обґрунтуванням порушення норм закону, узгодити її з клієнтом, підписати й

подати безпосередньо до апеляційного суду.

Варто звернути увагу, що в практичній діяльності адвоката найчастіше

саме ці етапи становлять зміст правової допомоги підозрюваному або

обвинуваченому. Проте зміст і обсяг правової допомоги, яку підозрюваний або

обвинувачений бажає отримати, можуть виходити за межі охарактеризованих

нами вище етапів [187, с. 69].

Таким чином, ефективне здійснення захисту при обранні запобіжного

заходу підозрюваному або обвинуваченому в кримінальному провадженні багато

в чому залежить не тільки від юридичних дій адвоката, а й від його активної

позиції, професійно-психологічної підготовленості, знань, умінь і навичок

встановлення при першій зустрічі психологічного контакту з підозрюваним,

обвинуваченим.

Також, захисник бере участь у допиті як активний його учасник, він

реалізує надані йому законом права і безпосередньо впливає на діяльність

слідчого. Все це позитивні моменти, які повинні об’єктивно зацікавити слідчого

в пошуку шляхів своєчасного залучення адвоката до проведення допиту [106,

с. 46].

Слідчий зобов’язаний повідомляти захисника про намір провести допит з

його підзахисним в певний час і у визначеному місці. Це дає змогу захиснику

підготуватися до допиту. Підготовка полягає в обранні лінії захисту, яка багато в

чому залежить від різних обставин, тобто слідчої ситуації на момент допиту,

психологічного портрету слідчого, його досвіду роботи, підготовкою

підзахисного до запитань, які можуть буди поставлені слідчим [246].

Зміст участі захисника в допитах полягає в тому, щоб забезпечити їх

повноту та всебічність з точки зору захисту законних інтересів підозрюваного,

сприяти виявленню фактів, які виправдовують підозрюваного або пом’якшують

151

його відповідальність. Така допомога захисника, безперечно, є позитивною. Він

бере участь у допиті як активний і самостійний суб’єкт доказування, реалізуючи

надані йому законом права і безпосередньо впливає на зміст діяльності слідчого,

сприяє запобіганню обвинувального ухилу [78].

Під час допитів захисники можуть вжити заходів щодо дискредитації

слідчого й відшукання прогалин і помилок, допущених під час досудового

розслідування, забезпечуючи тим самим необхідний психологічний настрій своїх

підзахисних [44, с. 124].

На це свого часу звертали увагу дослідники, але ця «захисна тактика»

залишається актуальною і зараз, зокрема, окремі захисники вважають за свою

мету під час проведення досудового розслідування виявлення помилок і

прорахунків, допущених слідчим, - 71,2%; використання суперечностей щодо

зібраних слідством доказів - 31,3%; захист «клієнтів» будь-якою ціною - 5,7%

[28, с. 76; 44, с. 124].

Підсумовуючи, зазначимо, що захиснику необхідно активно брати участь у

допитах підозрюваних, оскільки ця слідча (розшукова) дія забезпечує

найбільший обсяг вербальної інформації, за допомогою якої можливо встановити

обставини, що виправдовують підзахисних або пом’якшують їх винуватість.

Від знань тактичних основ допиту залежить ефективне отримання доказів у

кримінальному провадженні, а тому і встановлення обставин, що мають

значення для кримінального провадження. Не останнє місце в ході допиту має

налагодження психологічного контакту та застосування методів психологічного

впливу на допитуваного. Вибір їх конкретних форм багато в чому залежить від

знання адвокатом та слідчим фізіогноміки, а, отже, особливостей особи та її

психічного стану. Відомості про властивості і стани допитуваного, отримані

слідчим у ході детального аналізу його вербальної і невербальної поведінки на

різних етапах допиту, сприяють миттєвому орієнтуванню слідчого та адвоката в

ситуації і вибору ним оптимальної лінії власної поведінки. Але, на жаль, на

сучасному етапі в кримінальному провадженні не повною мірою

152

використовуються всі правомірні прийоми, методи та засоби психологічного

впливу, що зменшує можливість отримання правдивих і повних показань [189].

Під час досудового розслідування слідчий має як повноваження, так і

обов’язки. Зокрема, він зобов’язаний приймати процесуальні рішення, які

відповідають вимогам законності та обґрунтованості. Однак у будь-якому разі

вони мають відповідати завданням кримінального провадження, передбаченим

положеннями ст. 2 КПК України. Такий підхід до закінчення провадження

забезпечує повноту, всебічність і об’єктивність розслідування, а також

реалізацію законних прав та інтересів учасників процесу. Закінчення досудового

розслідування є заключним етапом процесуальної діяльності, під час якого

приймають рішення, передбачені ч. 2 ст. 283 КПК України.

У юридичній літературі наголошено, що рішення про закінчення

досудового розслідування – одне з найбільш істотних, оскільки ним

завершується ця діяльність. Науковці ототожнюють закінчення досудового

розслідування з прийняттям слідчим кінцевого рішення в кримінальному

провадженні [38, с. 61; 73, с. 5; 92, с. 246; 130, с. 297].

На думку В. М. Тертишника [214, с. 451], закінчення досудового

розслідування – це завершальний етап стадії досудового розслідування, у межах

якого підбиваються підсумки роботи слідчого та прокурора щодо вирішення

завдань кримінального провадження, аналізуються всі зібрані докази,

завершується проведення процесуальних дій слідчими органами, учасникам

процесу надається можливість реалізувати своє право на відкриття матеріалів

іншій стороні, приймається підсумкове рішення у справі на стадії досудового

розслідування.

Аналізуючи загальний порядок повідомлення про завершення досудового

розслідування та відкриття матеріалів іншій стороні (відповідно до ч. 1

ст. 290 КПК), більшість учених визнає, що повідомлення про завершення

досудового розслідування з відкриттям матеріалів іншій стороні є

процесуальною гарантією здійснення підозрюваним права на захист та одним із

153

засобів перевірки повноти і всебічності проведеного досудового розслідування

[98, с. 714; 87, с. 334].

Свого часу В. Т. Маляренко підкреслював, що надійний захист учасниками

процесу своїх прав і законних інтересів неможливий без знання матеріалів

кримінальної справи, це один з дієвих способів перевірки повноти, усебічності й

об’єктивності слідства [119, с. 47].

Цілком природно, що, не знаючи матеріалів справи, адвокат не зможе

здійснити захист. Якщо з певних причин захисник не брав участі в слідчих

(розшукових) діях, то це не повинно бути перешкодою для ознайомлення з

новими матеріалами. З новими матеріалами захисник має право

ознайомлюватися в міру їх надходження, а не тільки після завершення

досудового розслідування» [101, с. 98].

Окремі науковці наголошували на несправедливості положень, згідно з

якими сторона обвинувачення перед направленням справи до суду повинна

надавати стороні захисту всі свої докази та матеріали й вручати обвинуваченому

копію обвинувального висновку, де міститься детальний аналіз усіх зібраних

доказів [209, c. 150].

Однак у науковій літературі також представлена й протилежна позиція.

Зокрема, Г. В. Юркова вважає, що ознайомлення обвинуваченого з матеріалами

кримінальної справи після закінчення слідства не впливає на захист, тому можна

обмежитися оголошенням обвинуваченому й захиснику про закінчення слідства,

а також про те, що він, будучи підсудним та одержавши копію обвинувального

висновку, разом із захисником має право ознайомитися з матеріалами

кримінальної справи до розгляду справи судом [239, с. 12].

Відповідно до ч.1. ст. 290 КПК України визнавши зібрані під час

досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального

акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного

характеру, прокурор або слідчий за його дорученням зобов’язаний повідомити

підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи,

стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи

154

виховного характеру, про завершення досудового розслідування та надання

доступу до матеріалів досудового розслідування [94].

Відповідно до ч. 2 ст. 290 КПК України [94] прокурор або слідчий за його

дорученням зобов’язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування,

які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі собою або в

сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення

невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти

пом’якшенню покарання.

Частиною 3 ст. 290 КПК України [94] передбачено, що прокурор або

слідчий за його дорученням зобов’язаний надати доступ та можливість

скопіювати або відобразити відповідним чином будь-які речові докази або їх

частини, документи або копії з них, а також надати доступ до приміщення або

місця, якщо вони знаходяться у володінні або під контролем держави, і прокурор

має намір використати відомості, що містяться в них як докази у суді.

Таким чином, загальний порядок оголошення про завершення досудового

розслідування та надання доступу до його матеріалів іншій стороні регулюється

ст. 290 КПК України. Погоджуємось з висловленою в юридичній літературі

думкою, що ч.3 ст. 290 КПК України прискорить ознайомлення учасників

процесу з матеріалами провадження [223, с. 24; 72, с. 244].

На думку Н.С. Карпова, з якою ми погоджуємося, КПК України доцільно

доповнити нормою про інститут «оголошеної адреси», однак з деякими

відмінностями від французького аналога. Зокрема, ще під час провадження

досудового розслідування слідчий має з’ясувати не тільки в підозрюваного, який

не перебуває під вартою, а й у його захисника, потерпілого, цивільного позивача,

цивільного відповідача, їх представників, чи бажають вони отримати за

встановлену законом плату копії всіх матеріалів кримінального провадження.

Якщо так, то з’ясовується адреса, за якою учасники процесу бажали б отримати

такі копії процесуальних документів [38, с. 63; 72, с. 245].

Реалізація цієї пропозиції має численні позитивні моменти. По-перше,

учасники процесу отримають можливість у спокійній домашній обстановці, а не

155

в кабінеті слідчого, уважно ознайомитися з матеріалами кримінального

провадження, що сприяє їх підготовці до участі в судовому засіданні. По-друге,

відпаде необхідність узгоджувати між слідчим і сторонами час для ознайомлення

з матеріалами. Це особливо актуально, коли матеріали провадження нараховують

декілька томів, з кількома підозрюваними, потерпілими, оскільки надає

можливість економити час як слідчому, так і учасникам процесу. Слідчий

звільниться від обов’язку бути присутнім під час ознайомлення та слідкувати за

тим, щоб вони не вносили змін до матеріалів кримінального провадження. По-

третє, до Державного бюджету будуть надходити чималі кошти від тих учасників

процесу, які погодяться внести плату за отримані копії матеріалів кримінального

провадження [38, с. 63; 72, с. 245].

На слідчого, як зазначає В. І. Фаринник, не покладено обов’язок сприяти

учасникам процесу в копіюванні матеріалів, однак він не повинен перешкоджати

їм у цьому й має надати необхідний час. Учасники, які ознайомлюються з

матеріалами провадження, не мають права виносити їх за межі робочого кабінету

слідчого або органу внутрішніх справ чи прокурора (прокуратури). Науковець -

практик наголошує: «Реалізація даної процедури можлива за рахунок надання

слідчим дозволу виготовляти копії шляхом фотографування та сканування

матеріалів кримінального провадження» [221, с. 4; 72, с. 245].

Утім, на практиці можуть виникнути питання щодо реалізації можливості

виготовлення копій та відображень. На сьогодні КПК України не визначає, за

рахунок кого мають бути здійснені копії матеріалів, до яких надано доступ. У

нормах КПК України, які регламентують питання щодо процесуальних витрат

(ст. 118–126 КПК України), про це нічого не сказано [4, с. 149].

На думку Ю. І. Азарова [4, с. 149], у цьому випадку варто врахувати

положення КПК Грузії, де в ч. 7 ст. 83 закріплено, що сторони за свій рахунок

мають обмінюватися інформацією у вигляді копій. А тому положення ч. 4

ст. 290 КПК України доцільно викласти в такій редакції: «Надання доступу до

матеріалів включає в себе можливість сторін робити копії або відображення

матеріалів за власний рахунок».

156

За загальними правилами ст. 290 КПК України, учасники процесу мають

право знайомитися з усіма матеріалами кримінального провадження, копіювати

їх.

Відповідно до ч. 5 ст. 290 КПК України, у документах, які надаються для

ознайомлення, можуть бути видалені відомості, які не будуть розголошені під

час судового розгляду. Видалення повинно бути чітко позначено. За

клопотанням сторони кримінального провадження суд має право дозволити

доступ до відомостей, які були видалені [94].

Варто звернути увагу на те, що в ч. 5 ст. 290 КПК України не передбачено

обмежень у користуванні цим правом, якщо такі матеріали містять державну

таємницю. Такі обмеження встановлені в ст. 517 КПК України [94].

Так, зокрема, ч. 4 ст. 517 КПК України передбачає, що доступ до

матеріалів, які містять відомості, що становлять державну таємницю, надається

захисникам та законним представникам підозрюваного, обвинуваченого,

потерпілому та їхнім представникам, перекладачу, експерту, спеціалісту,

секретарю судового засідання, судовому розпоряднику, яким надано допуск до

державної таємниці та які потребують його під час здійснення своїх прав і

обов’язків, передбачених КПК України, виходячи з обставин, встановлених під

час кримінального провадження. Рішення про надання доступу до конкретної

таємної інформації та її матеріальних носіїв приймаються у формі наказу або

письмового розпорядження керівником органу досудового розслідування,

прокурором, судом.

Відповідно до ч. 5 ст. 517 КПК України, потерпілому та його

представникам, перекладачу, експерту, спеціалісту, секретарю судового

засідання, судовому розпоряднику забороняється робити виписки та копії з

матеріалів, які містять державну таємницю [94].

Захисникам та законним представникам підозрюваного чи обвинуваченого

забороняється робити копії з матеріалів, які містять державну таємницю [94].

Підозрюваний, обвинувачений, його захисник та законний представник з

метою підготовки та здійснення захисту можуть робити виписки з матеріалів, що

157

містять державну таємницю. Такі виписки опечатуються особою, якою були

зроблені, у вигляді, що унеможливлює ознайомлення з їх змістом. Виписки

зберігаються з дотриманням вимог режиму секретності в органі досудового

розслідування або суді та надаються особі, яка їх склала, на її вимогу: під час

досудового розслідування – у приміщенні органу досудового розслідування, під

час судового провадження – у приміщенні суду. Ознайомлення із змістом

виписок будь-кого, крім особи, яка їх зробила, не допускається [94].

Тому, на думку окремих науковців, яку ми підтримуємо, з метою

забезпечення захисту державної та іншої таємниці, яка охороняються законом,

доцільно доповнити ст. 290 КПК України положенням, що слідчий суддя за

клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, може обмежити право

учасників процесу на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження.

Якщо слідчий суддя відмовив у цьому, копії документів та виписки з

провадження, у якому містяться відомості, що становлять таємницю, зберігають

у матеріалах кримінального провадження та надають учасникам процесу під час

судового розгляду [72, с. 245].

Варто наголосити на тому, що, відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 56 КПК України,

потерпілий має право знайомитися з матеріалами кримінального провадження,

які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального

правопорушення. Регулювання цього питання має бути іншим. Потерпілому

потрібно пред’являти для ознайомлення всі матеріали кримінального

провадження. Вибіркове ж ознайомлення може вплинути на повноту, усебічність

та об’єктивність дослідження обставин досудового розслідування, оскільки цей

учасник процесу позбавляється можливості заявити те чи інше клопотання, тому

що не знає всіх матеріалів провадження [72, с. 245].

Частина 6 ст. 290 КПК України покладає обов’язок відкриття матеріалів і

на сторону захисту, але зі змісту цієї норми випливають дві обов’язкові підстави

для надання доступу до цих матеріалів: 1) наявність запиту прокурора про

надання такого доступу; 2) наявність у сторони захисту наміру використати

відомості, що містяться у наявних у неї матеріалах як докази у суді [82, с. 192].

158

Здійснюючи відкриття наявних у неї матеріалів, сторона захисту

зобов’язана: 1) надати доступ і можливість скопіювати або відобразити

відповідним чином будь-які речові докази або їх частини, документи або копії з

них; 2) надати доступ до житла чи іншого володіння, якщо вони знаходяться у

володінні або під контролем сторони захисту. Виняток із цих правил

ч. 6 ст. 290 КПК України [94] встановлено щодо будь-яких матеріалів, які

можуть бути використані прокурором на підтвердження винуватості

обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Вирішення питання

про віднесення конкретних матеріалів до таких, що можуть бути використані

прокурором на підтвердження винуватості обвинуваченого у вчиненні

кримінального правопорушення, покладається на розсуд сторони захисту. Це

питання може бути вирішене нею як одразу після одержання запиту прокурора

про надання доступу до наявних у сторони захисту матеріалів, так і після

ознайомлення з матеріалами досудового розслідування. За результатами

вирішення питання про віднесення конкретних матеріалів до таких, що можуть

бути використані прокурором на підтвердження винуватості обвинуваченого у

вчиненні кримінального правопорушення, сторона захисту вправі прийняти

рішення про надання чи ненадання прокурору доступу до таких матеріалів [94;

82, с. 192].

Відповідно до ч. 7 ст. 290 КПК України, про відкриття сторонами

кримінального провадження матеріалів прокурор або слідчий за його

дорученням повідомляє потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої

здійснюється провадження, після чого останній має право ознайомитися з ними

за правилами, викладеними в цій статті [94].

Згідно з ч. 8 ст. 290 КПК України про відкриття сторонами кримінального

провадження матеріалів повідомляються цивільний позивач, його представник та

законний представник, цивільний відповідач, його представник, після чого ці

особи мають право ознайомитися з ними в тій частині, яка стосується цивільного

позову, за правилами, викладеними в цій статті [94].

159

Частина 7 ст. 290 КПК України не передбачає ознайомлення з матеріалами,

які були відкриті, представника та законного представника потерпілого.

Водночас у юридичній літературі обґрунтовано доцільність надання такого права

лише представнику потерпілого за відсутності в останнього можливості

ознайомитися з відкритими прокурором і стороною захисту матеріалами [94; 82,

с. 193].

Так, О. А. Губська зазначає, що представники потерпілого наділені правом

на ознайомлення з матеріалами лише в тому випадку, коли сам потерпілий з

певних причин не може здійснити цього права (хвороба, терміновий від’їзд в

іншу місцевість, потерпілий є неповнолітнім або страждає на психічне чи

фізичне захворювання) [45, с. 178]. Поділяючи позицію про доцільність

ознайомлення представника потерпілого з матеріалами кримінального

провадження, які були відкриті, зазначимо, що, відповідно до норм ст. 56 і

58 КПК України, представник потерпілого підлягає ознайомленню з ними в

порядку ч. 7 і 10 ст. 290 КПК України. З огляду на закріплені в ч. 1 ст. 59 КПК

України підстави обов’язкового залучення до участі у процесуальних законного

представника потерпілого, він підлягає ознайомленню з матеріалами

кримінального провадження разом з потерпілим, якщо останнім є неповнолітня

особа або особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною чи

обмежено дієздатною [82, с. 193].

Відповідно до ч. 9 ст. 290 КПК України сторони кримінального

провадження зобов’язані письмово підтвердити протилежній стороні, а

потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження

- прокурору факт надання їм доступу до матеріалів із зазначенням найменування

таких матеріалів [94].

Варто звернути увагу на те, що законодавець не встановив чітких вимог

щодо фіксації в матеріалах кримінального провадження процесуальних дій,

пов’язаних з виконанням вимог, передбачених ст. 290 КПК України. Так, у

положеннях ч. 9 ст. 290 КПК України лише зазначено, що сторони

кримінального провадження зобов’язані письмово підтвердити протилежній

160

стороні, а потерпілий – прокурору факт надання їм доступу до матеріалів із

зазначенням найменування таких матеріалів.

Варто погодитися з думкою Ю. П. Аленіна, який указує на необхідність

приєднання письмового підтвердження факту доступу й ознайомлення з

наданими матеріалами до матеріалів кримінального провадження як

підтвердження того, що кожна зі сторін виконала свої обов’язки й не порушила

прав учасників кримінального провадження, передбачених КПК України,

зокрема права на ознайомлення з матеріалами досудового розслідування та

вимагати відкриття матеріалів [6, с. 239; 82, с. 193].

На думку дослідників, з якою мусимо погодитися, формою фіксування

процесуальних дій, у тому числі тих, які виконуються відповідно до вимог

ст. 290 КПК України, потрібно визнати протокол, який складається з

дотриманням ст. 104, 105 Кодексу і є на цьому етапі основним засобом фіксації

факту проведення певної процесуальної дії, її змісту і результатів [87, с. 335].

Щодо наслідків, то достатньо звернутися до ч. 12 ст. 290 КПК України, в

якій законодавець чітко визначає: якщо сторона кримінального провадження не

здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї статті, суд не має

права допустити відомості, що містяться в них, як докази. Із цього приводу варто

погодитися з висловленням учених, які, коментуючи ч. 12 ст. 290 КПК, вказують,

що нею фактично передбачено кримінальну процесуальну санкцію стосовно

сторін кримінального провадження, яка реалізується в разі невиконання

сторонами обов’язку щодо відкриття матеріалів [96, с. 573; 82, с. 193].

Частина 12 ст. 290 КПК України передбачає: якщо сторона кримінального

провадження не здійснить відкриття матеріалів відповідно до положень цієї

статті, суд не має права допустити відомості, що містяться в них, як докази.

Коментуючи норму ч. 12 ст. 290 КПК України, науковці обґрунтовано вказують,

що нею «фактично передбачена кримінальна процесуальна санкція стосовно

сторін кримінального провадження, яка реалізується в разі невиконання

сторонами обов’язку щодо відкриття матеріалів» [87, с. 573; 82, с. 193].

161

У ст. 290 КПК України визначено процесуальний порядок відкриття

матеріалів іншій стороні. Щодо часу, який надається сторонам для ознайомлення

з матеріалами кримінального провадження, то в ч. 10 вказаної норми визначено:

«Сторонам кримінального провадження, потерпілому, представнику юридичної

особи, щодо якої здійснюється провадження, надається достатній час для

ознайомлення з матеріалами, до яких їм надано доступ. У разі зволікання при

ознайомленні з матеріалами, до яких надано доступ, слідчий суддя за

клопотанням сторони кримінального провадження з урахуванням обсягу,

складності матеріалів та умов доступу до них зобов’язаний встановити строк для

ознайомлення з матеріалами, після спливу якого сторона кримінального

провадження або потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої

здійснюється провадження, вважаються такими, що реалізували своє право на

доступ до матеріалів. Клопотання розглядається слідчим суддею місцевого суду,

в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування,

не пізніше п’яти днів з дня його надходження до суду з повідомленням сторін

кримінального провадження. Неприбуття у судове засідання осіб, які були

належним чином повідомлені про місце та час проведення судового засідання, не

перешкоджає розглядові клопотання [94; 4, с. 146].

Тобто КПК України [94] не визначає конкретного часового проміжку,

протягом якого сторони кримінального провадження можуть знайомитися з

матеріалами кримінального провадження, до яких надано доступ. Закон зазначає,

що сторонам надається «достатній час для ознайомлення», але, кримінальний

процес – це сфера правовідносин, де стикаються конфлікти інтересів сторони

захисту та обвинувачення, а тому й погляди на достатність часу в представників

протилежних сторін кримінального процесу різняться. Зокрема, підозрювані,

обвинувачені та їх захисники, як правило, вважають, що відсутність чіткої

законодавчої регламентації строків ознайомлення з матеріалами, до яких надано

доступ, та використання в законодавстві оціночного терміна «достатність часу»

дає змогу стороні обвинувачення та судам при визначенні строку надавати

занадто мало часу. Адвокати ж зазвичай наголошують на тому, що для

162

ефективного ознайомлення з матеріалами кримінального провадження

недостатньо механічного їх прочитання, адже потрібний детальний аналіз

матеріалів кримінального провадження [240, с. 7; 4, с. 146].

Установлення за рішенням суду відповідних часових обмежень під час

ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, на думку

Т. Г. Фоміної, не перешкоджає підозрюваному у здійсненні своїх процесуальних

прав, а лише запобігає зловживанню правами з його боку чи сторони захисту з

метою «затягнути» досудове розслідування на необмежений строк. Слідчий

суддя, встановлюючи строк, протягом якого підозрюваний і його захисник мають

право знайомитися з матеріалами, до яких їм надано доступ, має враховувати

особливості кримінального провадження, психофізіологічні властивості людини,

а також клопотання підозрюваного чи його захисника про встановлення

розумного строку, який, на їх думку, є необхідним для ознайомлення з

матеріалами досудового розслідування (у випадку надходження такого

клопотання) [224, с. 189].

У ході наукових дискусій під час розробки проекту КПК України науковці

пропонували передбачити в законі «певний максимум часу для простої справи і

певний максимум – для складної, протягом якого обвинувачений і його захисник

можуть знайомитися з матеріалами справи» [116, с. 244]. Втім, визначити

узагальнений строк, якого достатньо для ознайомлення з матеріалами, до яких

надано доступ, досить складно. А тому спроби розробити відповідні методики

визначення «достатнього» (розумного) строку для ознайомлення з матеріалами,

до яких надано доступ, поки що є безуспішними та не знайшли свого

закріплення в законодавстві чи підтвердження на практиці [4, с. 146].

Як слушно зазначали із цього приводу дослідники, причиною тому є

занадто суб’єктивні й ситуативні обставини кожного кримінального

провадження. Зміст і обсяг матеріалів настільки специфічні, що практично

неможливо «усереднити» їх, так само як і виділити «середнього

обвинуваченого», що має «середню юридичну підготовку», тобто досвід і знання

основ кримінального процесуального права, криміналістики та інших наук,

163

передусім теорія доказування, методики й тактики встановлення обставин, що

підлягають доказуванню, та інших компонентів [120, с. 24; 4, с. 146-147].

Водночас О. Г. Шило доводить, що необхідно встановлювати чіткий

механізм обмеження часу на ознайомлення з матеріалами кримінального

провадження на досудовому розслідуванні у випадку зловживання учасниками

процесу цим правом [235, с. 102 – 103].

Критерії визначення достатності часу для ознайомлення з матеріалами, до

яких надано доступ, не розроблені в кримінальній процесуальній науці та не

закріплені в законодавстві. Аналіз ухвал суду щодо встановлення строку

ознайомлення з матеріалами досудового розслідування, до яких надано доступ,

свідчить, що суди, у разі звернення до них з клопотанням, надають різний строк

для ознайомлення [4, с. 147].

Так, слідчий суддя Якимівського районного суду Запорізької області в

ухвалі від 19 листопада 2013 р. у справі № 330/3043/13-к визначив

підозрюваному та його захиснику для ознайомлення з матеріалами досудового

розслідування № 12013080170000969 строк до 18 години 00 хвилин 20 листопада

2013 р. [220]. Таким чином, підозрюваному та захиснику надано строк для

ознайомлення один день.

Слідчий суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська в

ухвалі від 28 листопада 2016 р. у справі № 200/20256/16-к підозрюваному та його

захиснику-адвокату надав строк для ознайомлення з матеріалами кримінального

провадження № 12016040000000532 до 18 години 00 хвилин 2 грудня 2016 р.

Таким чином підозрюваному та захиснику-адвокату надано строк для

ознайомлення протягом п’яти днів [219].

Вироблення та тлумачення загальних критеріїв визначення «достатності

часу для ознайомлення» є необхідним для забезпечення однакової практики

застосування положень ч. 10 ст. 290 КПК України. Аналіз цього положення

свідчить, що визначення достатності часу для ознайомлення з матеріалами

кримінального провадження має здійснюватися в кожному конкретному випадку

164

індивідуально з урахуванням обсягу, складності матеріалів та умов доступу до

них [4, с. 148].

Обсяг матеріалів потрібно визначати з урахуванням кількості аркушів

кримінального провадження, кількості та характеристики речових доказів,

наявності додатків до протоколів (стенограма, аудіо-, відеозапис), які необхідно

прослухати чи переглянути. При врахуванні обсягу матеріалів необхідно зважати

на те, чи ознайомлювалася сторона захисту, потерпілий з матеріалами

досудового розслідування до його завершення в порядку, передбаченому

ст. 221 КПК України [4, с. 149].

Складність матеріалів треба визначати з урахуванням кількості

підозрюваних, захисників, тяжкості злочину, обвинувачених та епізодів

кримінальних правопорушень, за якими здійснювалося досудове розслідування.

Кількості та змістовності заявлених клопотань стороною захисту. За ступенем

складності справи потрібно розділяти: менш важкі, важкі та особливо важкі – за

основу розподілу обрати тяжкість злочину а інші обставини по справі

розраховувати за допомогою певного коефіцієнту у зв’язку з чим необхідно на

законодавчому рівні визначити та закріпити критерії, коефіцієнти, які потрібно

врахувати та розраховувати при визначенні складності справи.

Умови доступу до матеріалів потрібно визначати також з урахуванням

того, перебуває особа під вартою, чи ні. Цей фактор впливає на тривалість

ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, адже, якщо особа

перебуває під вартою, то час її ознайомлення із матеріалами досудового

розслідування залежить від режиму роботи місця тримання під вартою [4, с. 149].

Також, при визначенні поняття «умов доступу» має значення місцезнаходження

робочого місця адвоката. Так, наприклад якщо робоче місце захисника

зареєстровано в іншому місті, то для ознайомлення з матеріалами справи йому

додаткового необхідно буде витратити час для приїзду.

Законопроектом запропоновано внести до КПК України низку змін, згідно

з якими: 1) відкриття матеріалів кримінального провадження сторонами із стадії

досудового розслідування переноситься на стадію підготовчого судового

165

розгляду (ст. 290 КПК, яка регулює питання відкриття матеріалів сторонами,

виключається з глави 24 «Закінчення досудового розслідування», її положення

переносяться до глави 28 «Підготовче провадження») [29].

Із цього приводу цікаво ознайомитися з висновком Головного науково-

експертного управління від 21 грудня 2016 р. на проект Закону України «Про

внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо

удосконалення механізмів забезпечення завдань кримінального провадження)»

[29]:

Ми підтримуємо позицію Головного науково-експертного управління, яке

вважає, що цей законопроект потрібно відхилити. Вказана пропозиція (у

сукупності з «перенесенням» відкриття матеріалів кримінального провадження

на стадію підготовчого судового розгляду) створює передумови для значного

збільшення тривалості кримінального провадження, а отже, і порушення

принципу розумності строків такого провадження, закріпленого в ст. 28 КПК та

ч. 3 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р.

Запропонованою нормою передбачено звуження можливості для надання

захисником та одержання підозрюваним чи обвинуваченим кваліфікованої

правової допомоги, що суперечить ч. 3 ст. 22 Конституції України, коли при

прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається

звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Крім цього, перенесення відкриття матеріалів кримінального провадження

сторонами зі стадії досудового розслідування на стадію підготовчого судового

розгляду (пропонована ст. 314-2 «Відкриття матеріалів досудового розслідування

сторонами кримінального провадження» КПК України) виключає можливість

реалізації принципу змагальності сторін у кримінальному провадженні. При

цьому прокурор або слідчий позбавляється відповідальності за дотримання

строків слідства. Час ознайомлення з матеріалами справи, відповідно до чинного

КПК України, входить у строк досудового розслідування.

Аналізуючи запропоновані норми законопроекту, варто звернути увагу, що

якість зібраних матеріалів досудового розслідування, їх повнота та об’єктивність

стане відповідальністю суду зі зняттям відповідальності зі слідчого та прокурора.

166

Послідовне впровадження засади змагальності сторін у кримінальне

судочинство зумовило закріплення в новому КПК України норм, які

врегульовують процесуальний порядок відкриття матеріалів кримінального

провадження. На відміну від норм КПК України, норми чинного КПК України

більш повно врегульовують порядок відкриття матеріалів кримінального

провадження, покладають обов’язок їх відкриття як на сторону обвинувачення,

так і на сторону захисту, а також визначають правові наслідки невиконання

сторонами цього обов’язку [82, с. 195].

Водночас окремі аспекти цього інституту потребують подальшого

дослідження. Перш за все, це стосується: а) строку на ознайомлення з

матеріалами кримінального провадження; б) належного фіксування процедури

відкриття матеріалів; в) надання доступу до матеріалів кримінального

провадження іншій стороні.

2.2. Участь захисника в суді першої інстанції

Підготовче провадження здійснюється відповідно до положень

глави 27 КПК України, з урахуванням правових позицій ВССУ, викладених у

листах:

1) «Про порядок здійснення підготовчого судового провадження

відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 3 жовтня

2012 р. № 223-1430/0/4-12 [166];

2) «Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому

провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального

кодексу України» від 5 жовтня 2012 р. № 223-1446/0/4-12 [158].

Підготовче провадження не здійснюється у спрощеному провадженні щодо

кримінальних проступків (§ 1 гл. 30 КПК України).

167

Я. П. Зейкан, зазначає: «...захисник повинен мати за правило обов’язкову

участь у попередньому розгляді справи. Адже на цій стадії розв’язується низка

кардинальних питань, пов’язаних із подальшою перспективою справи. Участь на

цій стадії дає захисникові змогу оцінити рівень підготовки судді, окремі

обставини та деталі, що дають підставу зробити висновки і щодо позиції

обвинувачення, участь якого у попередньому слуханні справи є обов’язковою»

[65, с. 114].

Відповідно до ст. 314 КПК України [94], після отримання обвинувального

акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного

характеру або клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності суд

не пізніше п’яти днів з дня його надходження призначає підготовче судове

засідання, в яке викликає учасників судового провадження.

Підготовче судове засідання відбувається за участю прокурора,

обвинуваченого, захисника, потерпілого, його представника та законного

представника, цивільного позивача, його представника та законного

представника, цивільного відповідача та його представника, представника

юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, згідно з правилами,

передбаченими КПК України для судового розгляду. Після виконання вимог,

передбачених ст.ст. 342–345 КПК України, головуючий з’ясовує в учасників

судового провадження їх думку щодо можливості призначення судового

розгляду [94].

На етапі попереднього судового засідання захисник на підтвердження своїх

повноважень надає суду першої інстанції документи, які визначені в ст. 50 КПК

України, а саме:

1) свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю;

2) ордер, договір із захисником або дорученням органу (установи),

уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Захисник повинен пам’ятати, що, згідно із ч. 2 ст. 50 КПК України,

встановлення будь-яких додаткових вимог, крім пред’явлення захисником

документа, що посвідчує його особу, або умов для підтвердження повноважень

168

захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не

допускається [94].

В іншому разі вчинення в будь-якій формі перешкод до здійснення

правомірної діяльності захисника чи представника особи з надання правової

допомоги або порушення встановлених законом гарантій їх діяльності та

професійної таємниці карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років,

або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох

років. Ті самі дії, вчинені службовою особою з використанням свого службового

становища, караються штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних

мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, із

позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на

строк до трьох років (ст. 397 КК України) [91].

Існують певні особливості участі захисника, який не був залучений до

кримінального провадження на етапі досудового розслідування. Так, він,

відповідно до існуючих Методичних рекомендацій [122, с. 10], повинен до

початку підготовчого судового засідання, у якому бере участь:

1) ознайомитися з обвинувальним актом та додатками (реєстром матеріалів

досудового розслідування; цивільним позовом, якщо він був пред’явлений під

час досудового розслідування; розписками підозрюваного про отримання копії

обвинувального акта, копії цивільного позову; розписками або іншими

документами, що підтверджують отримання цивільним відповідачем копії

цивільного позову, якщо він був пред’явлений під час досудового розслідування

не до підозрюваного);

2) провести конфіденційне побачення з клієнтом, під час якого скласти

протокол інтерв’ю з підзахисним і зафіксувати всі його скарги.

Це спілкування має проходити в умовах повної конфіденційності, інакше

втрачається сама ідея здійснення захисту й надання правової допомоги.

Свій обов’язок, передбачений ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції

України, захисник не може виконувати без володіння певним обсягом інформації

169

від самого клієнта, що подається ним за умов збереження її у таємниці, без

узгодження з ним правової позиції, яка також становить адвокатську таємницю

[225].

Свого часу науковці висловили слушну думку, що захисник не повинен

заплющувати очі на порушення закону під час досудового розслідування, а може

й зобов’язаний в підготовчому провадженні звернути увагу судді на всі недоліки,

які були ним виявлені, що буде сприяти не тільки захисту прав і законних

інтересів його підзахисного, а й інтересам правосуддя загалом [113, с. 251];

3) узгодити з клієнтом правову позицію та дії в підготовчому судовому

засіданні.

На цьому етапі не виключене виникнення суперечностей між позиціями

захисника й підзахисного, а саме при вирішенні питання про слухання справи,

заявлення відводів, клопотань, викладення власної думки щодо клопотань,

заявлених іншими учасниками провадження, тощо. У цьому випадку, як слушно

зазначено в літературі, не варто визнавати формальної переваги за будь-ким з

них; суд, розглянувши клопотання, вирішує його, виходячи із суті заявленого

клопотання [229, с. 262]. Для запобігання виникненню колізій у позиціях

захисника й підзахисного захисникові потрібно до попереднього розгляду справи

узгодити з підзахисним основні моменти захисту, тобто роз’яснити суть цієї

стадії кримінального провадження, вислухати думку підзахисного, висловити

свою позицію щодо справи, у разі виникнення суперечностей поінформувати

підзахисного про можливі шляхи їх усунення. У разі необхідності це дасть

підзахисному змогу скористатися своїм правом і замінити цього захисника

іншим чи відмовитись від участі захисника, взявши захист на себе особисто [10,

с. 80].

Відповідно до згаданих вище Методичних рекомендацій [122], на стадії

підготовчого провадження захисник здійснює певні дії. Наведемо нашу

інтерпретацію цих дій.

Насамперед, захисник роз’яснює клієнту можливість укладання угод про

визнання винуватості або про примирення, їх умови, порядок та наслідки

170

укладання. За бажанням клієнта захисник готує проект відповідної угоди

(ст. 469, ч. 4–5 ст. 474 КПК).

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України [94], у підготовчому судовому

засіданні суд має право прийняти такі рішення: затвердити угоду або відмовити в

затвердженні угоди та повернути кримінальне провадження прокурору для

продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому ст. 468–

475 КПК України.

Отже, першим рішенням, яке суд може прийняти в підготовчому судовому

засіданні, є затвердження угоди про визнання винуватості чи про примирення

або відмова в їх затвердженні в разі встановлення підстав, передбачених ч. 7

ст. 474 КПК України, та повернення кримінального провадження прокурору

(якщо угоду досягнуто під час досудового розслідування) для його продовження,

або призначення судового розгляду для проведення судового провадження в

загальному порядку.

На практиці часто трапляється, що слідчий, прокурор, суддя та захисник

пасивно ставляться до медіації. В учасників кримінального судочинства,

особливо в захисників, немає мотивації для проведення примирливих процедур.

Так, серед опитаних нами 567 адвокатів у Запорізькій, Дніпропетровській,

Одеській, Харківської, Київської областях 131 (23,10%) захисник вважає, що чим

довше він захищатиме свого клієнта в суді, тим більшим буде їхній гонорар [202,

с. 159]. Мотивація таких захисників спрямована більше на отримання гонорару,

ніж на зміцнення свого авторитету та імені. Ми вважаємо, що такі захисники

дуже помиляються в юридичній орієнтації та мотивації щодо діяльності.

Наприклад, відомий американський адвокат Форест Мостон провів експеримент

у приватній юридичній компанії, протягом року направляючи справи всіх своїх

клієнтів на медіацію. У результаті 85% з них були задоволені вирішенням спірної

ситуації, а дохід адвоката збільшився втричі [37]. Недостатню зацікавленість

захисників у проведенні заходів стосовно примирення сторін у кримінальному

провадженні підтверджують також результати проведеного нами опитування

213 громадян у Запорізькій та Дніпропетровській областях, які були в статусі

171

обвинуваченого (підсудного). Нами встановлено, що в 157 (73,71%) громадян

захисник ініціював примирення сторін, у 56 (26,29%) – сторони примирилися за

власною ініціативою [202, с. 159].

У науці кримінального процесу тривають дискусії з приводу того, хто

може виступати як посередник у процедурах примирення.

На нашу думку, адвокати здатні виступати в кримінальному провадженні

як медіатори, оскільки зацікавлені в наданні правової допомоги своєму клієнту

та в захисті саме його інтересів, що також може негативно позначитися на

примиренні сторін. Робота захисника спрямована на ведення захисту інтересів

конкретної особи, яка вчинила злочин, або його виправдання.

На наше переконання, медіація для захисників забезпечує ефективне

вирішення справи (одночасно для обвинуваченого (підсудного) та потерпілого);

зберігає добрі відносини з обома сторонами; економить час кримінального

провадження; поліпшує матеріальний стан захисника, оскільки швидкість,

якісність, збереження емоційної рівноваги утверджують добру репутацію та його

авторитет [202, с. 159].

У зв’язку із цим доцільно ч. 2 ст. 52 КПК України «Обов’язкова участь

захисника» доповнити п. 10, який викласти в такій редакції: «10) у разі

укладення угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним чи

обвинуваченим – з моменту ініціювання укладення такої угоди».

Також ми вважаємо, що ст. 46 КПК України потрібно доповнити п. 14,

який викласти в такій редакції: «Захисник має право запрошувати спеціаліста-

медіатора, психолога для проведення примирливих процедур між підозрюваним

чи обвинуваченим та потерпілим» [202, с. 160].

Під час медіації адвокат збирає докази, які спростовують підозру чи

обвинувачення, пом’якшують або виключають кримінальну відповідальність

клієнта.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 315 КПК України, з метою підготовки до

судового розгляду суд: розглядає клопотання учасників судового провадження

172

про здійснення судового виклику певних осіб до суду для допиту, витребування

певних речей чи документів.

Зважаючи на те, що рішення відповідного суду про передачу

кримінального провадження з одного суду до іншого не може бути оскаржене і

спори про підсудність між судами не допускаються (ч. 5 ст. 34 КПК України),

сторона захисту жодним чином не може впливати на цю ситуацію.

Перелік клопотань не є вичерпним і викликає певні зауваження. Ми

підтримуємо думку М. Г. Моторигіної, яка зазначає, що сторона захисту може

заявляти й інші клопотання (наприклад, про забезпечення безпеки

обвинуваченого), тому п. 4 ч. 2 ст. 315 КПК України варто доповнити словами «а

також про інші питання». Обставини, з’ясування яких могло мати істотне

значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового

рішення, згідно з вимогами п. 1 ч. 1 ст. 410 КПК України визнається неповнотою

судового розгляду та є підставою для скасування або заміни судового рішення

при розгляді справи в суді апеляційної інстанції [129, с. 156].

У підготовчому судовому засіданні сторона захисту може заявити

клопотання про витребування певних речей і документів, якщо при отриманні

певних речей чи матеріалів (доказів) у сторони захисту виникають труднощі.

Суд, призначаючи справу до судового розгляду, під час підготовчого судового

засідання в разі задоволення клопотань про дослідження цих речей чи матеріалів

повинен сприяти учасникам судового провадження з боку захисту в їх

витребуванні шляхом надання відповідних запитів, судових доручень тощо [166].

Захисник може подавати скарги на дії, рішення та бездіяльність слідчого,

прокурора в порядку, передбаченому ч. 2 – 3 ст. 303 КПК України, які не могли

бути предметом оскарження слідчому судді на етапі досудового розслідування

цього кримінального провадження. У разі, коли захисник вважає за необхідне

оскаржити процесуальне рішення, дії чи бездіяльність згаданих осіб, а клієнт

заперечує проти цього, захисник роз’яснює наслідки відмови від оскарження та

отримує від клієнта письмову відмову від оскарження [166].

173

Крім того, він може подавати скарги на порушення встановлених законом

процесуальних строків у кримінальному провадженні.

Захисник також перевіряє обвинувальний акт (клопотання про

застосування примусових заходів медичного або виховного характеру) на його

відповідність вимогам ст. 291 КПК України та наявність підстав для повернення

обвинувального акта (клопотання про застосування примусових заходів

медичного або виховного характеру) прокурору.

Наступним рішенням, яке може бути прийняте в стадії підготовчого

провадження та на прийняття якого може вплинути сторона захисту, є ухвала

про повернення обвинувального акта, клопотання про застосування примусових

заходів виховного або медичного характеру прокурору, якщо вони не

відповідають вимогам ст. 291, 292 КПК України [94].

Як зазначено в Інформаційному листі ВССУ від 3 жовтня 2012 р. № 223-

1430/0/4-12, це може мати місце у тих випадках, якщо ці документи містять

положення, що суперечать одне одному; у документах наведено недопустиму

натуралізацію опису злочину; вони не підписані слідчим (крім випадків, коли

прокурор склав їх самостійно) чи не затверджені прокурором; до них не

долучено передбачені законом додатки [166].

У разі необхідності він подає клопотання: про визнання доказів

недопустимими; про виклик і допит свідків; про виклик і допит експертів та

спеціалістів; про призначення експертиз; про витребування речей і документів;

про огляд на місці (за винятком здійснення провадження судом присяжних)

тощо.

Як справедливо стверджує Т. В. Варфоломеєва, заявлення захисником

клопотань – важливий засіб захисту прав обвинуваченого. Клопотання захисника

– це офіційне звернення у формі документа до осіб, уповноважених здійснювати

кримінальну процесуальну діяльність з доказування та приймати рішення у

кримінальному провадженні, про вчинення цими особами дій, які входять до їх

компетенції, що направлене на захист прав і законних інтересів обвинуваченого

[24, c. 60].

174

Заявлення клопотань абсолютно природне та правомірне, проте, як вказує

О. Яновська, адвокати постійно стикаються з тим, що їх активна діяльність щодо

заявлення клопотань як під час досудового розслідування, так і в суді, викликає

роздратування й протидію з боку органів слідства, прокуратури чи суду. «Проте,

– зазначає автор, – важко припустити, що професійний рівень захисту може бути

належним, якщо адвокат не здійснюватиме належних дій..., а стане чекати

доказів обвинувачення, щоб їх спростувати, не будучи впевненим, що зможе

зробити це, а можливо, і взагалі втратить внаслідок своєї бездіяльності таку

можливість» [241, c. 125].

Нормативне тлумачення положень ч. 1 ст. 31 КПК України дає підстави

стверджувати, що судом, який має призначити підготовче провадження, є

відповідний склад суду, тобто суддя або колегіальний склад суду, визначений у

порядку ч. 3 ст. 35 КПК України. Виходячи із цього, хоча постановлення ухвали

про призначення підготовчого судового засідання за законом і не вимагається,

проте прийняття колегіального рішення складом суддів з цього приводу важко

уявити в усній формі. Крім того, враховуючи складність справи, суд, що

здійснюватиме підготовче провадження, може дійти висновку про необхідність

призначення запасного судді (ст. 320 КПК України). У такому випадку, на

погляд С. Дячук [56, с. 134], суд також має постановити мотивовану ухвалу, яка

слугуватиме підставою призначення запасного судді в порядку ч. 3 ст. 35 КПК

України.

Отже, варто підтримати позицію Вищого спеціалізованого суду України з

розгляду цивільних і кримінальних справ, який рекомендував постановляти

ухвалу про призначення підготовчого судового засідання [166]. Наявність такої

ухвали, яка захищена електронним підписом судді, у свою чергу, захищає його

самого від можливих звинувачень з приводу порушення ним встановленого

законом п’ятиденного строку для призначення підготовчого засідання, а також

відповідає загальному принципу правової визначеності.

Новелою КПК України також стала ст. 314-1, яка має назву «Складання

досудової доповіді». Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про пробацію» від

175

5 лютого 2015 р. № 160 [167], досудова доповідь – письмова інформація для

суду, що характеризує обвинуваченого.

Досудова доповідь складається щодо: особи, обвинуваченої у вчиненні

злочину невеликої або середньої тяжкості; особи, обвинуваченої у вчиненні

тяжкого злочину, нижня межа санкції якого не перевищує п’яти років

позбавлення волі; неповнолітнього обвинуваченого віком від 14 до 18 років

незалежно від тяжкості вчиненого злочину.

Фактично, досудова доповідь – це звіт, який складається в рамках

здійснення досудової пробації (ч. 1 ст. 9 Закону «Про пробацію»), підрозділом

пробації за ухвалою суду відповідно до місця проживання обвинуваченого [167].

Вона повинна містити інформацію щодо: соціально-психологічної

характеристики обвинуваченого; оцінки ризиків вчинення повторного

кримінального правопорушення; висновку про можливість виправлення без

обмеження волі або позбавлення волі на певний строк.

На цьому етапі захисник повинен роз’яснити обвинуваченому, що як

сторона захисту, так і сам обвинувачений мають брати участь у підготовці

досудової доповіді. Участь особи в підготовці досудової доповіді полягає в

наданні персоналу органу пробації інформації, необхідної для підготовки такої

доповіді.

У зв’язку із цим захисник, відповідно до п. 7 і 8 ч. 4 ст. 42 КПК України,

роз’яснює обвинуваченому його права: отримувати роз’яснення щодо порядку

підготовки та використання досудової доповіді; відмовлятися від участі у

підготовці досудової доповіді; брати участь у підготовці досудової доповіді;

надавати представнику персоналу органу пробації інформацію, необхідну для

підготовки такої доповіді; ознайомлюватися з текстом досудової доповіді;

подавати свої зауваження та уточнення [94].

Відповідно до п. 4 ч. 7 ст. 42 КПК України, обвинувачений зобов’язаний

надавати достовірну інформацію представнику персоналу органу пробації,

необхідну для підготовки досудової доповіді [94].

176

Таким чином, ще до розгляду справи по суті суд матиме повну

характеристику на особу обвинуваченого та висновок органу пробації щодо

можливості призначення покарання, яке не пов’язане з позбавленням волі. Тому

активна участь сторони захисту на цій стадії може стати запорукою «кращого»

вироку для обвинуваченого.

Безпосередня участь обвинуваченого та його захисника в судових

засіданнях є важливим чинником забезпечення права на захист. За загальним

правилом, неприбуття для участі в підготовчому судовому засіданні учасників

судового провадження, які належним чином повідомлені про дату, час і місце

проведення такого засідання (при цьому суд повинен переконатися, що таке

повідомлення мало місце), не перешкоджає його проведенню, крім випадків,

визначених законом [166].

Згідно із ч. 3 ст. 315 КПК України, під час підготовчого судового засідання

суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити

чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі

запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. За відсутності зазначених

клопотань сторін кримінального провадження застосування заходів забезпечення

кримінального провадження, обраних під час досудового розслідування,

вважається продовженим [94].

У зв’язку із цим, зазначені вище Методичні рекомендації [122] пропонують

захиснику підготуватися до розгляду клопотань сторони обвинувачення про

обрання, зміну чи скасування запобіжного заходу та здійснювати активний

захист інтересів клієнта під час розгляду зазначених клопотань судом. У разі

необхідності подати до суду клопотання про зміну чи скасування раніше

обраного запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту чи тримання під

вартою. В інших випадках таке клопотання подається лише тоді, коли цього

вимагають обставини справи чи дані про особу клієнта. Воно подається у

письмовому вигляді, разом із додатками, що підтверджують доводи сторони

захисту, та має містити посилання на відповідну практику ЄСПЛ [151]. При

цьому захисник повинен вжити заходів для того, щоб примірник клопотання про

177

зміну (скасування) запобіжного заходу разом із копіями доданих до нього

документів не пізніше ніж за 3 години до початку підготовчого судового

засідання був наданий стороні обвинувачення.

Із такою позицією погоджується і ВССУ, який у своєму Інформаційному

листі від 4 квітня 2013 р. зазначає, що суду слід зважати, що запобіжний захід,

обраний або продовжений слідчим суддею на стадії досудового розслідування,

може бути змінений лише в підготовчому судовому засіданні. У випадку, коли

після направлення обвинувального акта до суду першої інстанції та до

проведення підготовчого судового засідання строк застосування запобіжного

заходу закінчився, запобіжний захід вважається таким, що припинив свою дію у

зв’язку із закінченням строку, на який такий запобіжний захід був обраний

(п. 18 Листа) [156].

Відповідно до ч. 3 ст. 315 КПК України, захист під час підготовчого

судового засідання може заявити клопотання про зміну чи скасування заходу

забезпечення, у тому числі запобіжного заходу. До клопотання про зміну або

скасування заходу забезпечення мають бути подані копії матеріалів, якими

обґрунтовуються доводи цього клопотання. Якщо нових обставин, які повинні

судом бути враховані та давали б підставу для зміни раніше обраного

запобіжного заходу, не наведено, суд на практиці відмовляє у задоволенні такого

клопотання [94].

У будь-якому разі при розгляді цих клопотань суд повинен дотримуватися

правил, передбачених розділом ІІ КПК України, а також враховувати вимоги

п. 3–4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [83] та

практику Європейського суду з прав людини [148]. За відсутності клопотань

сторін заходи забезпечення кримінального провадження, обрані під час

досудового розслідування, вважаються продовженими, про що обов’язково

зазначається в ухвалі суду про призначення справи до судового розгляду (ч. 3

ст. 315 КПК України) [129, с. 156].

При вирішенні питання про продовження заходів забезпечення

кримінального провадження суд повинен з урахуванням практики

178

Європейського суду з прав людини, яка категорично забороняє «автоматичне»

продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою,

під час підготовчого судового засідання за відсутності клопотань сторін про

продовження застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою

порушити перед сторонами це питання, оскільки саме на цій стадії процесу

відповідає за дотримання розумних строків розгляду і підстав для повернення

обвинувального акта не встановив [172].

Заслуговує на особливу увагу й вирішення під час підготовчого судового

засідання питання щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою.

Під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням його

учасників має право обрати, змінити чи скасувати запобіжний захід. За

відсутності таких клопотань застосування запобіжного заходу, обраного під час

досудового розслідування, вважається продовженим (ч. 3 ст. 315 КПК України)

[94]. У зв’язку із цим є проблема визначення строку, на який суд може

продовжити в такий спосіб тримання під вартою.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних

справ у п. 21 свого Листа «Про деякі питання порядку застосування запобіжних

заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до

Кримінального процесуального кодексу України» від 4 квітня 2013 р. № 511-

550/0/4-13 [156] зазначив, що таке «автоматичне» продовження строку тримання

під вартою відбувається винятково в межах дії ухвали слідчого судді.

Водночас, згідно з приписами ст. 197 КПК України, строк дії ухвали

слідчого судді про тримання під вартою не може перевищувати 60 днів, а строк

тримання під вартою може бути продовжено винятково в межах строку

досудового розслідування. Відтак, на практиці виникають ситуації, коли на

момент отримання судом обвинувального акта, що надійшов від прокурора,

строк, що залишився для тримання обвинуваченого під вартою, становить 2–

3 дні [56, с. 135].

179

За таких обставин постає питання: чи має право суд під час підготовчого

провадження застосовувати положення ст. 331 КПК України за аналогією й

розглядати питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під

вартою у зв’язку із закінченням строку дії ухвали слідчого судді на загальних

підставах і за наявності правових підстав своєю мотивованою ухвалою

скасувати, змінити або продовжити строк дії тримання під вартою до 2 місяців з

дня надходження до суду обвинувального акта? У ході вивчення судової

практики з цього приводу з’ясувалося, що окремі судді діють саме таким

способом, забезпечуючи право кожного на свободу та особисту недоторканність

у контексті реалізації принципу правової визначеності, хоча зрозуміло, що закон

не містить для цього очевидної правової підстави [56, с. 135].

Потребують долучення до матеріалів провадження також матеріали про

розгляд клопотань учасників судового провадження про обрання, зміну чи

скасування заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі

запобіжного заходу щодо обвинуваченого. Перед судом мають бути доведені

передбачені законом фактичні підстави для ухвалення таких рішень та

обставини, які враховуються при застосуванні заходів забезпечення

кримінального провадження, як це передбачено у відповідних положеннях

розділу ІІ КПК України (ч. 3 ст. 315 КПК України), суть яких зводиться до того,

що тягар доказування перед судом вказаних підстав та обставин покладено на

сторону, яка заявила відповідне клопотання [36, с. 118].

Крім того, матеріали, що мають доказове значення, у випадку очевидної

недопустимості індивідуально обговорюються на предмет належності,

допустимості та процесуального дотримання прав і свобод людини при їх

отриманні та тільки при позитивному рішенні долучаються до матеріалів

провадження. В інших випадках суд вирішує питання допустимості доказів під

час їх оцінки в нарадчій кімнаті [36, с. 118].

Після призначення справи до судового розгляду головуючий повинен

забезпечити учасникам судового провадження можливість ознайомитися з

матеріалами кримінального провадження, якщо вони про це заявлять

180

клопотання. Під час ознайомлення учасники судового провадження мають право

робити з матеріалів необхідні виписки та копії [127, с. 215].

У ч. 2 ст. 317 КПК України чітко не визначено, в якій формі повинно бути

заявлене клопотання учасниками судового провадження стосовно ознайомлення

з матеріалами кримінального провадження. Думається, якщо форма клопотання

не визначена в законі, воно може бути заявлене як усно, так і письмово.

Ця норма закону є важливою гарантією здійснення права підсудного на

захист. Варто погодитися з думкою науковців, які вважають, що глибоке знання

матеріалів кримінального провадження є необхідною умовою кваліфікованого

захисту підсудного [10, с. 84; 124, с. 319; 181, с. 29].

І це є очевидним, оскільки тільки ретельне вивчення та аналіз усіх

матеріалів провадження дають змогу захисникові виявити можливі порушення

законодавства, сформувати власну позицію в кримінальному провадженні і в

кінцевому результаті обрати найбільш ефективну тактику захисту.

На думку В. А. Осмолян, хоча в нормі статті й не встановлено, як саме

повинна відбуватись процедура ознайомлення з матеріалами справи у

вищезазначеному випадку, у цьому випадку вона має обов’язково проходити в

приміщенні суду, під контролем секретаря судового засідання, який має надати

за прямою вказівкою судді всі матеріали кримінальної справи, окрім матеріалів

про застосування заходів безпеки, які проводились у справі. Суддя (секретар за

вказівкою судді) не має обмежувати ознайомлення зі справою в часі, крім

випадків, коли учасники процесу своєю поведінкою та ставленням складають

враження про навмисне затягування цієї процедури. У цьому випадку, якщо

учасник процесу явно й необґрунтовано намагається затягнути закінчення

ознайомлення, то, суддя має право своєю постановою встановити певний строк

для ознайомлення з матеріалами справи, виходячи з її обсягу та складності [135,

с. 337].

Зазвичай захисник починає вивчення провадження з ознайомлення з

обвинувальним актом. Саме із цього документа захисник дізнається, у чому

звинувачують його підзахисного, на чому побудоване звинувачення, як

181

підзахисний ставиться до обвинувачення та що він за людина. Після вивчення

матеріалів провадження захисник переходить до попередньої розробки

фактичної та правової позиції в кримінальній справі. Фактичну позицію захисник

виробляє на основі аналізу, оцінювання та перевірки наявних у провадженні

доказів [67, с. 25].

Автори одного з науково-практичних коментарів до КПК України

зазначають, що «не може бути підставою для відмови в задоволенні клопотання

про ознайомлення з матеріалами справи та обставина, що обвинувачений або

його захисник ознайомився з усіма матеріалами справи після закінчення

досудового розслідування» [124, с. 320].

Мусимо погодитися з думкою Я. П. Зейкана, який радить захиснику при

одержанні в канцелярії суду матеріалів справи для ознайомлення перевіряти

нумерацію сторінок; наявність усіх аркушів; відповідність опису документів

справи самим документам; наявність документів, що містяться в конвертах,

підшитих до справи; наявність речових доказів, які зберігаються при справі [65,

с. 96].

Ретельна перевірка матеріалів справи дасть змогу захисникові виявити їх

можливу фальсифікацію (наприклад відсутність окремих сторінок справи,

речових доказів тощо). Про ці факти захисник повинен негайно повідомити

працівника канцелярії суду та судді й вимагати складання письмового

документа, який би засвідчував виявлені порушення. Очевидно, ці недоліки тією

чи іншою мірою можуть призвести до порушення закону й у кінцевому підсумку

винесення необґрунтованого та незаконного обвинувального вироку підсудному.

Після ретельного вивчення захисником усіх матеріалів справи, здійснення

виписок з них, копіювання необхідних для захисту матеріалів адвокат здійснює

їх систематизацію та аналіз. Звісно, кожен захисник робить це по-своєму, але для

зручності й подальшого успішного здійснення захисту багато авторів слушно

наголошують на необхідності складання захисником так званого «адвокатського

досьє» [63, с. 111].

182

Сьогодні обов’язок зберігати адвокатські досьє прямо закріплений лише в

ч. 6 ст. 10 Правил адвокатської етики, затверджених Установчим з’їздом

адвокатів України 17 листопада 2012 р. [147], в якій передбачено, що адвокат

зобов’язаний забезпечити такі умови зберігання документів, переданих йому

клієнтом, адвокатських досьє та інших матеріалів, що знаходяться в його

розпорядженні і містять конфіденційну інформацію, котрі розумно виключають

доступ до них сторонніх осіб.

В адвокатське досьє варто включати копії офіційних процесуальних

документів (наприклад, копії або виписки з постанов слідчого, копії або виписки

з протоколу допиту, вироку суду тощо), а також інших важливих документів, що

фігурують у справі. На сьогодні у зв’язку з розвитком комп’ютерних технологій

та появою цифрових фотоапаратів більшість захисників здійснюють повну

фотокопію всіх матеріалів справи, що є дуже гарним способом ознайомлення з

матеріалами справи у зручний час для захисника [195, с. 101].

Структура побудови адвокатського досьє не є однорідною, а вимагає

індивідуального підходу, виходячи з особливостей кожної юридичної справи й

професійного рівня самого адвоката.

Розділ IV КПК України «Судове провадження у першій інстанції» містить,

зокрема, главу 28 «Судовий розгляд», що, на нашу думку, цілком відбиває назву

окремої стадії кримінального провадження, ця глава охоплює й питання

ухвалення вироку судом, що конкретизовано в § 3 «Процедура судового

розгляду».

Процедура судового розгляду розпочинається, відповідно до ч. 1

ст. 342 КПК України, з відкриття головуючим судового засідання і оголошення

про розгляд відповідного кримінального провадження.

У чинному КПК України не міститься такого словосполучення для

позначення частини стадії судового розгляду, як «судове слідство». Аналіз норм

КПК України дає підстави говорити про те, що в цьому разі законодавець

використовує для його характеристики (тобто характеристики «судового

слідства») терміни «судовий розгляд» (ст. 347 КПК України) або «з’ясування

183

обставин, встановлених під час кримінального провадження, та перевірка їх

доказами» чи просто «з’ясування обставин та перевірка їх доказами» (ст. 363,

364 КПК України).

Цей етап судового розгляду визначає особливості реалізації функції

захисту, що виявляється впродовж усього судового розгляду кримінальної

справи, під час якого захисник реалізує обрану ним лінію захисту.

Вона визначається завданнями, які стоять перед стороною захисту на

цьому етапі кримінального провадження, виходячи з яких, обираються засоби та

способи, а також виробляється стратегія й тактика захисту.

Свого часу дослідниками було запропоновано дві основні стратегії

побудови захисту [23, с. 109].

Відповідно до першої, діяльність захисту має бути спрямована на повне

заперечення винуватості обвинуваченого в інкримінованому йому діянні. Друга

– будується на запереченні його причетності до окремих епізодів злочинів.

У разі повного або часткового визнання обвинуваченим своєї вини сторона

захисту спрямовує свої зусилля на збирання й подання суду доказів про

обставини, що пом’якшують покарання [23, с. 109].

Сторона захисту в стадії судового розгляду активно використовує право,

надане їй у ст. 350 КПК України, де передбачено, що клопотання учасників

судового провадження розглядаються судом після того, як буде заслухана думка

щодо них інших учасників судового провадження, про що постановляється

ухвала. Відмова в задоволенні клопотання не перешкоджає його повторному

заявленню з інших підстав [94].

В умовах відкритого, усного і гласного судового розгляду дослідження

доказів відбувається шляхом проведення різноманітних процесуальних дій:

допит обвинуваченого (ст. 351 КПК України), допит свідка (ст. 352 КПК

України), допит потерпілого (ст. 353 КПК України), допит експерта в суді

(ст. 356 КПК України), пред’явлення для впізнання (ст. 355 КПК України),

дослідження речових доказів (ст. 357 КПК України), дослідження документів

184

(ст. 358 КПК України), дослідження звуко- і відеозаписів (ст. 359 КПК України),

огляд на місці (ст. 361 КПК України) тощо.

Проаналізуємо детальніше застосування чинного кримінального

процесуального законодавства стосовно участі захисника в перелічених

процесуальних діях.

Як слушно зазначають дослідники, допит обвинуваченого, потерпілого,

свідка, експерта є центром судового розгляду – основним методом, за допомогою

якого здійснюється дослідження всіх обставин кримінального провадження.

Тому і якість захисту безпосередньо залежить від професійних дій захисника під

час допиту [10, с. 129].

Проведення допиту, що являє собою ядро здійснення захисту під час

судового розгляду, потребує від захисника неабияких навичок і вмінь. Тут

відіграють свою роль і володіння захисником певними тактичними,

психологічними прийомами, глибоке знання юридичної психології, логіки,

деякою мірою володіння ораторськими навичками та безліч інших факторів, що

необхідні для найбільш повного виявлення та з’ясування під час допиту всіх

істотних для захисту підсудного обставин. Захисник має пам’ятати, що допит у

суді являє собою певний діалог між тим, хто допитує, і тим, кого допитують,

ініціатива ж повинна завжди належати тому, хто допитує, для отримання

відповідей, що можуть бути використані для постановки нових, раніше,

можливо, не передбачених запитань, для найбільш повного й ґрунтовного

з’ясування обставин справи, щоб жоден факт, що може слугувати цілям захисту,

не залишився нез’ясованим [10, с. 129].

Як зазначає В. Ю. Шепітько, допит – це процесуальна дія, яка являє собою

регламентований кримінальними процесуальними нормами інформаційно-

психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть у ньому участь,

спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що

мають значення для справи. Допит є найбільш поширеним способом одержання

доказів. Мета допиту полягає в отриманні повних показань, що об’єктивно

185

відображають дійсність. Ці показання є джерелом доказів, а фактичні дані, які в

них містяться, – доказами [233, с. 224].

Важливою передумовою успішного проведення допиту під час судового

розгляду є підготовка до нього, яка охоплює необхідні заходи, зокрема вивчення

матеріалів самої справи, ознайомлення з фактичними даними про особу та

складання плану допиту. Для організації допиту під час судового розгляду

потрібно чітко уявляти, як спланувати та систематизувати конкретні дії під час

судового розгляду для об’єктивного та всебічного розгляду справи в суді. Як

слушно зазначає В. О. Коновала, допити, що не передбачають певного плану,

відбуваються пасивно, самопливом, без належної цілеспрямованості [84, с. 84].

Інші науковці щодо оцінки результатів судового допиту слушно

наголошують, що цей вид процесуального спілкування відбувається в

особливому режимі. Тут наявне зіткнення різних інтересів, виникнення

суперечливої інтерпретації тих або інших фактів. Тому суддя (прокурор, адвокат)

повинен уміти виокремити головне, усунути змістовно-вербальні спотворення

допитуваними особами інформації, відрізнити емоції від існуючих реальностей

[89, с. 66; 114, с. 297].

Міжнародно-правові стандарти справедливого кримінального судочинства

передбачають змагальну процедуру судового допиту – проведення прямого та

перехресного допитів [129, с. 173].

Проте дослідники традиційно підкреслюють, що допит, який проводиться

захисником, має односторонній характер: захисник з’ясовує тільки ті обставини,

які пом’якшують відповідальність його підзахисного. При проведенні допиту

захисником вони рекомендують додержуватися певних правил, які припустимо

інтерпретувати у вигляді відповідних загальних вимог:

1. Перш за все, необхідно мати чітке уявлення про коло фактів і обставин,

які підлягають з’ясуванню під час допиту;

2. Відповідно до них спланувати й підготувати саме ті запитання, які

необхідні йому для реалізації обраної тактики захисту;

3. Дотримуватися певної (логічної) послідовності питань;

186

4. Кожне запитання має бути поставлене своєчасно. Це допомагає суду

правильно орієнтуватися в справі й оцінювати докази;

5. Важливо якісно (чітко) сформулювати питання, яке не буде залишати

допитуваному можливості піти від прямої відповіді;

6. Формулювати питання слід коректно – нерідко позитивний результат

допиту залежить від обраного захисником тону та манери спілкування;

7. Відмовитися від зайвої деталізації в постановці питань. Наявність

дрібних, незначних деталей, обставин справи може негативно позначитися на

рішенні суду, заплутавши його й повівши логічну лінію в інший бік;

8. Наполегливість відіграє значну роль при проведенні допиту, проте

захисник повинен пам’ятати про почуття міри [207, с. 137].

Ці вимоги мають загальний характер, допит обвинуваченого, свідків,

потерпілих, експертів має свою специфіку, що залежить від процесуального

становища зазначених осіб, тому доцільно зупинитись на деяких найбільш

істотних особливостях допиту обвинуваченого, свідка, потерпілого, експерта під

час судового розгляду.

Допит обвинуваченого передбачено ст. 351 КПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 351 КПК України, допит обвинуваченого

починається з пропозиції головуючого надати показання щодо кримінального

провадження, після чого обвинуваченого першим допитує прокурор, а потім

захисник. Після цього обвинуваченому можуть бути поставлені запитання

потерпілим, іншими обвинуваченими, цивільним позивачем, цивільним

відповідачем, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється

провадження, а також головуючим і суддями. Крім того, головуючий має право

протягом всього допиту обвинуваченого ставити йому запитання для уточнення і

доповнення його відповідей [94].

Тактика захисту під час допиту будується на відомих криміналістичних

рекомендаціях з урахуванням конкретної ситуації, яку оцінює захисник.

Зокрема, захисник знає позицію обвинуваченого та оцінку кожного доказу.

На практиці такий стан речей природний, і про нього знають усі учасники

187

судового провадження. У ході допиту обвинуваченого може створитися

враження «відрепетованого допиту». У зв’язку із цим важливо ретельно

відбирати всі запитання й по можливості скорочувати допит.

У разі визнання підзахисним своєї вини важливо з’ясувати, які обставини

мали місце в дійсності. Також захиснику необхідно з’ясувати у свого клієнта

обставини, що пом’якшують його відповідальність, його роль у злочині:

причини, мотиви та умови вчинення злочину; обставини його життя, сімейний

стан, стан здоров’я та інші обставини, які можуть позитивно вплинути на

формування ставлення суду до обвинуваченого [207, с. 137].

Варто погодитись з думкою науковців, що в разі самообмови захисник

повинен у бесідах з підзахисним роз’яснити йому всю помилковість і

надуманість обраної ним позиції, вказати на ті несприятливі наслідки, до яких

вона може призвести підсудного, і шляхом переконання спонукати його до дачі

правдивих показань у справі [181, с. 98].

Також захисник обов’язково повинен враховувати та планувати до

судового розгляду допит співучасників злочину, якщо такі є. Тактика їх допиту

залежить, насамперед, від того, чи суперечать їх інтереси інтересам клієнта

захисника (обвинуваченого). За наявності солідарних інтересів обвинувачений

зазвичай підтверджує свідчення іншого обвинуваченого. У подібних випадках

захиснику доцільно обговорювати і планувати тактику захисту, у тому числі

проведення допиту з захисниками інших обвинувачених [207, с. 137].

Особливого характеру набуває допит захисником двох або більше

обвинувачених у тих випадках, коли їхні інтереси суперечать один одному. За

такої умови не виключається можливість свідомої обмови одного підсудного

іншим для покращення свого становища. У такому разі допит обвинуваченого,

який, на думку захисника, обмовляє його підзахисного, повинен набути особливо

деталізованого характеру [10, с. 136].

Допит свідка передбачений ст. 352 КПК України, яка чітко регулює та

встановлює порядок проведення допиту свідка в процесі судового розгляду

справи. Так, відповідно до ст. 352 КПК України, перед допитом свідка

188

головуючий встановлює відомості про його особу та з’ясовує стосунки свідка з

обвинуваченим і потерпілим. Крім того, головуючий з’ясовує, чи отримав свідок

пам’ятку про права та обов’язки свідка, чи зрозумілі вони йому, і в разі

необхідності роз’яснює їх, а також визначає, чи не відмовляється він з підстав,

встановлених КПК України [94], від давання показань і попереджує його про

кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і завідомо

неправдиві показання. Після проведення відповідної перевірки судом на предмет

відсутності перешкод для допиту свідка головуючий суддя приводить свідка до

присяги. Надалі суд зобов’язаний контролювати хід проведення допиту свідка,

не допустити порушення правил допиту.

Відповідно до ч. 4 ст. 352 КПК України, кожний свідок допитується

окремо. Свідки, які ще не дали показань, не мають права перебувати в залі

судового засідання під час судового розгляду, а відповідно до ч. 5 ст. 352 КПК

України за клопотанням сторони кримінального провадження або самого свідка,

свідок допитується за відсутності певного допитаного свідка [94].

Необхідно зауважити, що, згідно із ч. 6 ст. 352 КПК України [94], свідка

обвинувачення першим допитує прокурор, а свідка захисту – захисник, а у разі

якщо обвинувачений взяв захист на себе – обвинувачений.

Плануючи допит, захиснику варто звернути особливу увагу на черговість

допиту свідків, оскільки вона має принципове значення для реалізації обраної

тактики захисту. Зокрема, дослідники слушно зазначають, що допит свідків

корисно проводити в тій послідовності, в якій вони спостерігали обставини

вчиненого злочину. На їх думку, логічним і найбільш доцільним для реалізації

тактики захисту вбачається допит свідків та дослідження інших доказів у тому

порядку, який би відтворював хронологію подій, що мали місце в об’єктивній

реальності. У справах з великою кількістю епізодів (окремих фактів злочинів),

декількома підсудними, великою кількістю свідків доцільним вбачається

проведення допиту і підсудних і свідків за епізодами, тобто таким чином, щоб

дослідити обставини кожного епізоду окремо, це спростить сприйняття

інформації як судом, так і учасниками процесу [10, с. 127].

189

Як свідчить практика, у більшості випадків показання, які надаються під

час розгляду справи в суді, дуже відрізняються від первинних показань свідків.

Тому, захиснику необхідно з’ясувати причину, з якої свідок давав різні свідчення

під час досудового розслідування.

На думку С. В. Слінька [204, с. 880], свідок є неупередженою особою в

кримінальному процесі. На підставі показань свідка сторони приймають рішення

щодо винуватості або невинуватості особи, щодо якої відкрито кримінальне

провадження. Практика знає багато випадків, коли свідок змінює показання в

судді, розголошує фактичні дані, які стали йому відомі під час досудового

розслідування, що призводить до руйнування доказів. Обвинувачення втрачає

свої процесуальні позиції.

При допиті свідка найбільш складним завданням є встановлення

достовірності його показань. Найчастіше це має місце в двох випадках: або при

допущенні свідком з різних причин помилок у показаннях, або при дачі ним

завідомо неправдивих показань, у зв’язку із цим захиснику доцільно

додержуватись низки рекомендацій, спрямованих на встановлення ступеня

достовірності показань свідків [10, с. 137].

На думку Ю. В. Лисюк [109, с. 141], уже під час встановлення відомостей

про особу свідка можна зробити висновок про те, що він може надати суду

неправдиві показання, спрямувавши судовий розгляд в інше русло.

Крім того, варто зауважити, що, згідно з положеннями Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод, кожний обвинувачений у

вчиненні кримінального правопорушення має право допитувати свідків

обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й

допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення (п. d

ч. 3 ст. 6) [83]. Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні

права, кожен має право при розгляді будь-якого пред’явленого йому

кримінального обвинувачення допитувати свідків, які дають проти нього

показання, або мати право на те, щоб цих свідків було допитано, і мати право на

190

виклик і допит його свідків на тих самих умовах, які існують для свідків, що

дають показання проти нього (п. е ч. 3 ст. 14) [125].

Таким чином, у літературі зроблено висновок, який ми підтримуємо, що

обвинувачений повинен мати право, навіть за наявності захисника, самостійно

поставити необхідні запитання при прямому допиті свідків [89, с. 69].

Відповідно до ч. 7 ст. 352 КПК України, після прямого допиту

протилежній стороні кримінального провадження надається можливість

перехресного допиту свідка. Його порядок докладно викладено в юридичній

літературі. Так, дослідники зазначають, що при допиті свідок дає свої показання

не у формі послідовної розповіді, а у вигляді відповідей на запитання сторін. Суд

у допиті не бере участі, він може лише відвести поставлене стороною запитання.

Кожна зі сторін сама допитує представлених нею свідків на прямому допиті,

залишаючись у межах тих обставин, які вона бажає довести показаннями цього

свідка; після головного допиту починається перехресний допит, під час якого

дозволяється ставити навідні запитання [13, с. 323; 89, с. 66].

Під час допиту свідка захисник повинен уважно спостерігати за

поведінкою допитуваного, оскільки залежно від того, спокійний він чи

агресивний щодо підсудного, дає він показання як завчений урок чи щиро

намагається згадати все, можна виявити обставини, що мають значення у

кримінальному провадженні, наприклад, якусь зацікавленість свідка в результаті

справи тощо.

До завдань захисника входить обов’язок допомогти суду розкрити помилки

сприйняття свідка. Далеко не всі свідчення відповідають усім вимогам закону, і

часто трапляється так, що навіть добросовісний свідок не в змозі об’єктивно й

правдиво передати повною мірою й точно факти, якими вони були в дійсності

залежно від психічних, фізичних особливостей і умов, в яких відбувалося

сприйняття факту або події [11].

При допиті недобросовісного свідка захиснику необхідно спростувати його

показання іншими матеріалами: речовими доказами, довідками та іншими

документами. У разі, якщо в захисника є які-небудь докази, що спростовують

191

показання свідка, він повинен представити їх суду під час допиту такого свідка, а

потім пред’явити їх самому свідкові. Таким чином, захисник зможе переконати

суд у невідповідності показань свідка наявними в кримінальному провадженні

іншими доказами [207, с. 137].

Згідно із ч. 8 ст. 352 КПК України, під час допиту свідка сторонами

кримінального провадження головуючий за протестом сторони має право зняти

питання, що не стосуються суті кримінального провадження [94].

На думку окремих науковців зняття певних питань під час допиту свідка в

процесі судового розгляду свідчить про те, що в разі зацікавленості суду існує

ймовірність, що суд відхилить ті питання, які можуть бути ключовими для

вирішення справи по суті [109, с. 139].

Необхідно звернути особливу увагу й на ч. 14 ст. 352 КПК України, яка

передбачає, що суд має право призначити одночасний допит двох чи більше вже

допитаних учасників кримінального провадження (свідків, потерпілих,

обвинувачених) для з’ясування причин розбіжності в їхніх показаннях [94].

Тобто, якщо суд зробив висновок, що під час судового розгляду було виявлено

факти деяких розбіжностей у показаннях, суд має право прийняти рішення щодо

одночасного допиту вже допитаних учасників кримінального провадження.

Дослідники визначили основні правила допиту свідка: «Не запитувати про

обставини самоочевидних і безперечно встановлених фактів; питання має

ґрунтуватися на розумному розрахунку; не ставити питання, коли шанси

сприятливої відповіді невеликі; бути обережним, питаючи про обставини

невідомі або сумнівні; не пропонувати “дитячих” питань; питання має

переслідувати певну мету; не ставити запитань, які штовхають на брехню;

зупинити вчасно. При допиті свідка захисник повинен допомогти йому згадати

досліджувані події, послідовно розкрити обставини справи, якщо необхідно –

допомогти пом’якшити зайву категоричність суджень. Щоб уникнути

стомливого діалогу, захиснику, готуючись до допиту свідка, необхідно

продумати форми й методи допиту. Допустимо використовувати схеми,

фотографії, відеозаписи, макети, плани тощо. Пропонується використовувати

192

при допиті свідків технологію “зміни позицій”, під якою мається на увазі будь-

яка зміна погляду на подію: просторовий, хронологічний (часовий),

особистісний. Допитуваному можуть бути задані питання в “зворотній”

послідовності, з головного епізоду, з найбільш «виразного» моменту. Можуть

використовуватися прийоми, спрямовані на відтворення емоційного стану тощо»

[5, с. 37].

Допит потерпілого у суді передбачений ст. 353 КПК України, відповідно

до якої потерпілий допитується за правилами допиту свідків. Крім того,

потерпілий, як учасник кримінального процесу, не виводиться із залу судового

засідання. Показання потерпілого є не лише джерелом доказів, а й засобом

захисту його інтересів. Потерпілому надана законодавством можливість брати

активну участь у судовому розгляді. Так, після з’ясування в обвинувачених про

визнання чи невизнання ними своєї вини суд вислуховує думку потерпілого про

порядок дослідження доказів. Норми КПК України закріпили важливе

положення про рівні права потерпілого в судовому розгляді з обвинуваченим,

захисником, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їх представниками

щодо подання доказів, участі в дослідженні та заявленні клопотань, під час

судового розгляду потерпілий має право надавати докази, брати участь у

дослідженні доказів, ставити запитання обвинуваченому, потерпілому, свідкам,

експерту [69, с. 81; 53, с. 233].

Крім цього, потерпілий несе кримінальну відповідальність за завідомо

неправдиві показання (ст. 384 КК) і водночас не несе відповідальності за відмову

давати показання. Тому погоджуємося з твердженнями П. М. Каркач,

М. І. Гошовського, О. П. Кучинської про те, що «можливість вільно, на власний

розсуд розпоряджатися своїми правами в процесі досудового розслідування й

судового розгляду кримінальної справи складає одну з особливостей діяльності

потерпілого порівняно з прокурором» [69; 43, с. 127; 53, с. 233].

Ці особливості правового статусу потерпілого захисник повинен

враховувати при його допиті; крім того, він повинен враховувати, що потерпілий

ознайомився з матеріалами кримінального провадження, а також те, що він

193

зацікавлений у викритті обвинуваченого, його покаранні, відшкодуванні збитків.

Водночас трапляються випадки, коли потерпілий байдуже ставиться до наслідків

розгляду справи і до того, як буде засуджений обвинувачений. Можливі й

випадки, коли потерпілий зацікавлений у тому, щоб обставина події

кримінального правопорушення не була встановлена. Таке ставлення зумовлене

різними причинами: почуттям жалю до нього і його сім’ї, сорому, домовленістю;

шантажем і погрозою з боку обвинуваченого, його родичів та друзів тощо. Тому

визначення ступеня й напряму такої зацікавленості потерпілого є важливою

умовою правильного застосування тактичних прийомів його допиту. Визначити

ступінь зацікавленості захиснику допомагають дані про особу потерпілого,

характер його відносин з обвинуваченим, його ставлення до справи та поведінка

під час досудового розслідування та судового розгляду, у тому числі активність

при використанні своїх процесуальних прав, зміст і спрямованість його показань,

розмір цивільного позову і низка інших особливостей [53, с. 233].

При допиті потерпілого захиснику необхідно виявити такт і повагу до

страждань свого процесуального противника. Хотілося б відзначити, що подібне

ставлення необхідно підтримувати всім учасникам кримінального судочинства.

Захиснику необхідно враховувати, що на показання потерпілого впливають

умови судового допиту. Тому захиснику немає потреби робити зауваження або

коригувати потерпілого, необхідно дати йому можливість повністю висловитись,

а потім шляхом постановки запитань доповнити й деталізувати прогалини в його

показаннях та уточнити інформацію про обставини, які мають суттєве значення

для справи [70, с. 82].

Допит потерпілого повинен бути використаний захисником для одержання

від нього максимально повної інформації про відомі йому фактичні обставини, а

також даних про фактори, що впливають на повноту й добросовісність показань

[53, с. 233].

На думку Є. В. Діденко, для перевірки достовірності показань потерпілого

застосовують ті самі тактичні прийоми, що й стосовно свідка. Водночас захисник

повинен враховувати, що потерпілий після розгляду всіх доказів може доповнити

194

судове провадження, і він має передбачити таку ситуацію. Практика свідчить, що

суди оцінюють показання потерпілих разом з іншими доказами, що забезпечує

постановлення судових рішень, які ґрунтуються на законі [53, с. 234].

Реалізуючи функцію захисту, захисник має право брати участь у

дослідженні речових доказів (ст. 357 КПК України), дослідженні документів

(ст. 358 КПК України), дослідженні звуко- і відеозаписів (ст. 359 КПК України),

огляді на місці (ст. 361 КПК України).

Одним із важливих елементів участі захисника в судовому розгляді є його

участь у таких процесуальних діях, як огляд речових доказів і документів, що є

складовою доказового матеріалу і від яких значною мірою залежить правильне

розуміння обставин кримінального провадження й належне їх дослідження.

Н. А. Селіванов слушно наголошує, що огляд речових доказів у судовому

засіданні дає змогу виявити нові ознаки, можливо, випущені з уваги слідчим

[184, с. 167].

Дослідження доказів під час судового розгляду є невід’ємним елементом

процесу кримінально-процесуального доказування, у ході якого суд із метою

підтвердження або спростування фактичних даних, які становлять зміст доказів,

аналізує показання, речі та документи й зіставляє їх з іншими доказами.

Аналізуючи співвідношення понять «дослідження доказів» та «оцінка доказів»,

К. Б. Калиновський та А. В. Смирнов виділяють два безпосередніх завдання

дослідження доказів: 1) забезпечення умов для оцінювання доказів у їх

сукупності; 2) формування сукупності доказів, достатньої для висновку про їх

достовірність [206, с. 189]. Таким чином, дослідження доказів як процесуальна

діяльність суду завжди передує оцінці доказів як його розумовій діяльності, хоча

в більшості випадків вони здійснюються практично одночасно: заслуховуючи

показання, оглядаючи речові докази, досліджуючи документи, суд безпосередньо

сприймає докази, на підставі чого в більшості випадків одразу формує висновок

про належність, допустимість і достовірність кожного з них. І лише за

результатами дослідження сукупності доказів суд може оцінити їх за критеріями

195

достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального

рішення [51, с. 139].

При дослідженні речових доказів у ході судового розгляду захиснику

необхідно звернути увагу на те, звідки з’явилися речові докази, за яких обставин,

де і ким вони були вилучені й залучені до матеріалів кримінального

провадження, в яких умовах зберігалися або надійшли на експертизу [34, с. 130].

Усі ці дані повинні бути зафіксовані з дотриманням кримінального

процесуального законодавства, в іншому випадку вони не будуть мати

доказового значення.

Найчастіше в суд разом з матеріалами кримінальної справи надходять і

речові докази.

Однак трапляється, що речові докази зберігаються в органах досудового

розслідування й не доставляються в суд. У разі, якщо їх дослідження може

виправдати підсудного або пом’якшити його відповідальність, захисник повинен

клопотати про витребування їх до суду. Так, відповідно до ч. 2 ст. 357 КПК

України, огляд речових доказів, які не можна доставити в судове засідання, за

необхідності проводиться за їх місцезнаходженням [207, с. 139].

Беручи участь в огляді речових доказів, захисник має перевіряти їх

автентичність, зіставляючи ознаки предмета, що оглядається, з його описом у

відповідних процесуальних документах.

Під час підготовки до дослідження в судовому засіданні звуко- та

відеозаписів захисник повинен на підставі наявних даних з’ясувати, до якого

типу доказів належить запис, з метою перевірки відповідності порядку його

отримання вимогам КПК України та встановлення, чи не було при цьому

допущене істотне порушення прав і свобод людини. Також захиснику необхідно

визначитися, чи варто для з’ясування відомостей, що містяться у звуко- та

відеозаписах, залучити спеціаліста, та у разі необхідності підготувати відповідне

клопотання [122, с. 39].

У разі дослідження звуко- та відеоматеріалів, отриманих у результаті

дистанційного досудового розслідування, адвокат має додатково перевірити, чи

196

були наявні підстави для проведення такого дистанційного розслідування, та чи

було воно оформлене належним процесуальним чином. Зокрема, чи містяться в

матеріалах кримінального провадження відповідні процесуальні рішення

слідчого, прокурора, слідчого судді, передбачені ст. 232 КПК України, чи були

вони вмотивовані, якщо сторона кримінального провадження чи потерпілий

заперечували проти проведення дистанційного досудового розслідування [122,

с. 39].

Згідно із ч. 1 ст. 361 КПК України [94], у виняткових випадках сторона

захисту також має право заявити клопотання про огляд певного місця поза

межами зали судового засідання. Підставами для цього можуть бути отримані

нові відомості або якісь неузгодження в уже існуючих. Огляд на місці не може

проводитися під час здійснення провадження судом присяжних, оскільки троє

присяжних не володіють потрібними професійними знаннями та навичками. У

такому випадку в разі необхідності суд має право доручити його проведення

органу досудового розслідування, у зв’язку із чим повинен відкласти судовий

розгляд на строк, достатній для проведення цієї слідчої (розшукової) дії та

ознайомлення учасників судового провадження з їх результатами. Під час

проведення огляду сторона захисту має право звертати увагу суду на те, що, на її

думку, може мати доказове значення (ч. 4 ст. 361 КПК України).

Особливість участі захисника в цій судовій дії полягає в обґрунтуванні

клопотань про необхідність його проведення, підставою якої може бути

безпосереднє дослідження певних ділянок території, будівлі, споруди,

внутрішніх приміщень. Як показує практика, суди рідко погоджуються на

проведення такої дії. Тим часом завданням захисника є обґрунтувати

неможливість огляду речових доказів у судовому засіданні й необхідність огляду

в місці їх знаходження [5, с. 39].

Огляд місця події є однією з найважливіших слідчих (розшукових) дій.

Матеріальні сліди, виявлені на місці події, іноді ще до початку кримінального

провадження дають змогу слідчому одержати важливу інформацію про характер

і обставини вчиненого злочину, а також про особу злочинця чи злочинців.

197

Водночас неякісно, поспішно проведений огляд місця події найчастіше

приводить до втрати значної частини доказів [42, с. 129].

Важливе значення в ході огляду місця події має застосування фотографії,

хоча фотозйомка у вивчених нами справах застосовувалася лише в 23,9%

випадках проведення огляду. Слідчий може робити фотографування самостійно,

але краще доручити це фахівцеві-криміналістові, хоча об’єкти фотографування

визначає сам слідчий [42, с. 129].

Як відомо, застосування відеозапису в ході огляду місця події підвищує

наочність зробленої слідчої дії. Застосування відеозапису у деяких справах, як

правило, доцільно, тому що розміри місця події зазвичай бувають значні, і

несприятливі погодні умови можуть сприяти зникненню або ушкодженню слідів

злочину [42, с. 129].

Одним із головних етапів участі захисника під час судового розгляду є

судові дебати. Слово «дебати» походить від французького «debat» і означає

обговорення, полеміка, яка виникає після виступу [227, с. 84]. Головне завдання

захисника під час проголошення захисної промови – переконати суд і всіх

присутніх у залі судового засідання в правильності фактів, які ним тлумачаться,

та обґрунтованості запропонованого рішення [74, с. 5].

У ході опитування адвокатів Запорізької та Дніпропетровської області

нами було виявлено, що більшість представників адвокатської професії

вважають, що комунікативні здібності необхідні для виконання професійної

діяльності адвоката [197, с. 16].

На думку Л. В. Шульги, на якість захисної промови впливає не тільки

наявність у адвоката фахових знань і вмінь, а також його загальна психологічна

культура та психологічна підготовленість [238, с. 264].

Вдалий виступ у судових дебатах пов’язаний, перш за все, з наполегливою

та кропіткою роботою над матеріалами справи. У цій частині С. А. Матвієнко

вказує, що така робота полягає в: а) досудовій підготовці до дебатів;

б) підготовці під час дослідження доказів; в) заключній підготовці перед

198

проголошенням промови [121, с. 69]. Л. Дадерко не поділяє думки, вважаючи,

що дробити єдиний процес «підготовки» на її складові є помилкою [47, с. 85].

Я. П. Зейкан стверджує, що в дебатах підсумовується вся проведена раніше

напружена й копітка праця. Власне, уся попередня робота в судовому процесі є

підготовкою до дебатів. І якщо вона була проведена професійно, добросовісно,

це є надійним підґрунтям для побудови захисної промови [66, с. 261].

КПК України не передбачає можливості надання часу учасникам судового

процесу для підготовки їх до судових дебатів. На думку М. М. Ясинока, це

неправильно. Необхідно бачити й чути судових ораторів, які блискуче ведуть

свої промови з аналізом різних доказів, з використанням «крилатих фраз»,

порівнянь, а часу для такої підготовки закон їм не надає. Тому судові промови

риторів від цього багато втрачають і не сприяють належному судовому захисту

прав громадян [245, с. 109].

Ми підтримуємо М. М. Ясинока, який вважає доцільним доповнення

ст. 364 КПК України додатковою частиною в такій редакції: «Учасники судового

провадження мають право заявляти клопотання перед судом про надання їм часу

для підготовки до судових дебатів. Такий час встановлюється судом за його

ухвалою» [245, с. 109].

Відповідно до ч. 7 ст. 363 КПК України, після закінчення промов учасники

судових дебатів мають право обмінятися репліками. Право останньої репліки

належить обвинуваченому або його захиснику.

Зміст реплік суттєво відрізняється від змісту основних судових промов.

Репліка (від лат. replico – повертаю назад, відбиваю) – це заперечення проти

промови або її частини. Якщо репліку проголошує прокурор, він висловлює в ній

заперечення проти положень захисної промови. Захисник у своїй репліці

заперечує проти певних тверджень прокурора. Захисник реплікою не повинен

заперечувати проти основної промови прокурора, оскільки це мало місце в

захисній промові, крім тих виняткових випадків, коли заперечення необхідно для

обґрунтування певних положень репліки. Прогалини, які допустив захисник у

промові, не можуть слугувати підставою для репліки. Головуючий у цьому

199

випадку має право відмовити захиснику в наданні додаткового слова під

виглядом репліки. Але повторювати в репліці зміст захисної промови

недопустимо. У репліці захисник може змінити свою позицію, внести в неї

корективи [75, с. 100].

Після оголошення судових дебатів закінченими суд надає обвинуваченому

останнє слово (ч. 1 ст. 365 КПК України), яке є суттєвою процесуальною

гарантією права обвинуваченого на захист, оскільки це його остання можливість

вільно, після всіх, безпосередньо перед тим, як суд піде приймати рішення,

сказати все, що він вважає за необхідне повідомити на свій захист.

Для всебічного та повного розгляду питання участі захисника в суді

першої інстанції також пропонуємо розглянути і участь захисника в особливих

порядках провадження.

Особливі порядки провадження в суді першої інстанції передбачені

главою 30 КПК України, яка включає два параграфи:

1. Спрощене провадження щодо кримінальних проступків.

2. Провадження в суді присяжних.

Одна з найбільших проблем сучасного кримінального провадження

пов’язана з ефективністю застосування кримінальної процесуальної форми.

Останніми роками суттєво збільшилося навантаження на суди у зв’язку з

підвищенням їх ролі як органів захисту порушених прав, а також унаслідок

зростання числа вчинених злочинів. У цій ситуації звичайні, стандартні

процесуальні форми не можуть забезпечити швидкого вирішення завдань

кримінального провадження. Відповідно виникає проблема забезпечення

оптимального строку кримінального провадження, чому сприяє застосування

прискорених та спрощених форм кримінального судочинства [203, с. 99].

Такі юридичні процедури є поширеними в країнах англо-американської

(прецедентної) правової сім’ї та все частіше застосовуються в кримінальному

судочинстві країн, що належать до континентальної (романо-германської)

правової сім’ї або тяжіють до неї [26, с. 122].

200

Україна як держава, що перебуває на початковому шляху наближення до

європейських стандартів у сфері юриспруденції, у тому числі в кримінальному

судочинстві, також уже набула невеликого за обсягом, суперечливого, але дуже

корисного досвіду застосування спрощених форм кримінального провадження

[26, с. 122].

Однією з принципових новел Кримінального процесуального кодексу

України 2012 р. стала диференціація кримінального провадження щодо злочинів

та щодо кримінальних проступків. Як випливає з Пояснювальної записки до

проекту цього нормативно-правового акта, такі новели мають за мету

забезпечити «ефективний та оперативний розгляд кримінальних справ» [145],

чого, у свою чергу, досягають завдяки спрощенню процедури кримінального

провадження щодо кримінальних проступків, а саме: 1) спрощення досудового

розслідування кримінальних проступків (дізнання): а) обмеження щодо

застосування окремих запобіжних заходів до осіб, які підозрюються у вчиненні

кримінального проступку (ст. 299 КПК України); б) неможливість виконання

негласних слідчих (розшукових) дій при розслідуванні кримінальних проступків

(ст. 300 КПК України); в) більш короткі строки розслідування кримінальних

проступків, порівняно з розслідуванням злочинів (ст. 219, 301 КПК України);

г) можливість закінчення досудового розслідування кримінальних проступків у

формі клопотання прокурора про розгляд обвинувального акту у спрощеному

провадженні (за наявності письмової згоди підозрюваного та потерпілого)

(ст. 302 КПК України); 2) спрощення судового провадження щодо кримінальних

проступків: а) можливість (за клопотанням прокурора та згоди підозрюваного й

потерпілого) розгляду обвинувального акту у спрощеному провадженні (ст. 302,

382 КПК України) без участі сторін кримінального провадження та дослідження

доказів, що значно скорочує тривалість розгляду обвинувального акту (до п’яти

днів); б) як випливає із системного тлумачення ч. 3 ст. 314, ч. 1 ст. 381, ч. 2

ст. 381 КПК України, суд зобов’язаний розглянути обвинувальний акт у

спрощеному провадженні, якщо останній було складено відповідно до вимог,

встановлених Кодексом; 3) особливостей апеляційного оскарження судових

201

рішень, ухвалених за результатами спрощеного провадження (ч. 1 ст. 394 КПК

України) [59, с. 29-30].

Очевидно, що найбільш «рельєфно» спрощення кримінального

провадження відображено в тих положеннях КПК, які регламентують

особливості судового провадження щодо кримінальних проступків та воно вже

було предметом уваги науковців [59, с. 30].

Однак на сьогодні законодавство України не містить визначення поняття

кримінального проступку. Натомість, воно закріплене в Концепції реформування

кримінальної юстиції України, затвердженій указом Президента України від

8 квітня 2008 р. № 311/2008 [169], де зазначено, що кримінальні (підсудні)

проступки – це: 1) окремі діяння, що за чинним Кримінальним кодексом України

належать до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації

кримінального законодавства визначатимуться законодавцем такими, що не

мають значного ступеня суспільної небезпеки; 2) передбачені чинним Кодексом

України про адміністративні правопорушення діяння, які мають судову

юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю суттю (дрібне

хуліганство, дрібне викрадення чужого майна тощо) [169].

Водночас окремі науковці до форм спрощеного провадження в

українському законодавстві обґрунтовано відносять: спрощене провадження

щодо кримінальних проступків (ст. 381, 382 КПК України) і спрощені

провадження на підставі угод (угода про примирення між потерпілим та

підозрюваним чи обвинуваченим – п. 1 ч. 1 ст. 468 КПК України та угода між

прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості – п. 2

ч. 1 ст. 468 КПК України) [26, с. 123].

На їх думку, потрібно «виокремити приводи, підстави та процесуальні

умови застосування спрощеного провадження щодо кримінальних проступків, їх

наявність та відповідність вимогам закону має імперативне значення, а тому й

недотримання закону в цій частині позбавляє суд можливості проведення

спрощеного судового провадження» [26, с. 123].

202

Так, відповідно до ч. 1 ст. 381 КПК України [94], суд за клопотанням

прокурора або слідчого, погодженого з прокурором, має право розглянути

обвинувальний акт щодо вчинення кримінального проступку без проведення

судового розгляду в судовому засіданні за відсутності учасників судового

провадження, якщо обвинувачений, що був представлений захисником,

беззаперечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені досудовим

розслідуванням обставини і згоден з розглядом обвинувального акта за його

відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду.

Частина 2 ст. 381 КПК України [94], встановлює, що спрощене

провадження щодо кримінальних проступків здійснюється згідно із загальними

правилами судового провадження, передбаченими Кодексом, з урахуванням

положень § 1 глави 30 КПК України.

Зазначимо, що Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ окремо наголосив на тому, що судам потрібно

дотримуватись вимог ст. 382 КПК України, відповідно до якої в разі спрощеного

провадження вирок ухвалюється у п’ятиденний строк із дня отримання

обвинувального акта з клопотанням про його розгляд у спрощеному провадженні

[155].

Суд, вирішуючи питання щодо клопотання про розгляд обвинувального

акту в спрощеному провадженні, де-факто може відмовити в його задоволенні

лише у випадку, передбаченому ч. 3 ст. 314 КПК України, не беручи до уваги

питання матеріального кримінального права (наприклад, неточну або неповну

кримінально-правову кваліфікацію) або ж доцільність проведення повного

судового розгляду справ. Будь-які «абстрактні» посилання суду на недоречність

розгляду обвинувального акта в спрощеному провадженні або ж на помилковість

кримінально-правової оцінки дій обвинуваченого як на підстави для відмови в

задоволенні клопотання прокурора, очевидно, потрібно вважати протиправними

в розумінні ч. 2 ст. 19 Конституції України [59, с. 30].

Таким чином, потрібно погодитися з дослідниками які вважають, що

український кримінальний процесуальний закон не надає суду дискреційних

203

повноважень щодо задоволення чи незадоволення клопотання про розгляд

обвинувального акту в спрощеному провадженні [59, с. 30].

Таким способом законодавець унеможливлює зловживання стороною

обвинувачення процедурою спрощеного судового провадження. Український

законодавець де-факто позбавив суд такої можливості та зобов’язує його

розглядати клопотання про розгляд обвинувального акту в спрощеному

провадженні, якщо останній (акт) складено з додержанням вимог, передбачених

ст. 291, 302 КПК України. Треба мати на увазі передбачене ч. 3 ст. 382 КПК

України право суду викликати до судового засідання учасників кримінального

провадження та проводити певні процесуальні дії за їх участі, але це, у свою

чергу ставить під сумнів «спрощений» характер такого кримінального

провадження [59, с. 38].

Проаналізувавши чинний КПК України та підсумовуючи основні висновки

проведених досліджень, можна виокремити основні завдання спрощеного

провадження: процесуальна економія (скорочення часу, сил і засобів, що

використовуються для вирішення частини кримінальних проваджень і

вивільнення їх для провадження в найбільш складних провадженнях);

наближення моменту покарання винуватого до часу вчинення злочину з метою

посилення профілактичного впливу процедури судочинства та кримінального

покарання; забезпечення швидкості судочинства з метою найкращого вирішення

завдань кримінального провадження, а також необхідність забезпечення для

обвинуваченого мінімальної тривалості перебування в цьому невизначеному

становищі, для потерпілого – найбільш швидкого відновлення його порушених

прав, а для свідків – мінімуму незручностей, пов’язаних з необхідністю

виконання відповідних обов’язків перед державою; примирення сторін [203,

с. 99].

Зазначене відповідає європейським стандартам, за якими «спрощене

судочинство» («summary proceedings») означає спрощений порядок, прискорений

судовий розгляд з метою забезпечення більшої ефективності системи

кримінального правосуддя й зведення до мінімуму витрат. Загалом спрощене

204

судочинство використовують у судах нижчої інстанції, зазвичай щодо менш

серйозних кримінальних правопорушень, воно являє собою прискорений

порядок розгляду, у межах якого певні формальні процедури не потрібні або

спрощуються [49, с. 217].

Про ефективність запровадження в КПК України інституту угод у

кримінальному провадженні України можуть свідчити статистичні дані Вищого

спеціалізованого суду України з розгляду цивільних i кримінальних справ за

2014 р. Так, за вказаний період закінчено проваджень у порядку КПК України –

763,4 тис. справ кримінального судочинства, із них із затвердженням угоди –

23,3 тис., або 23,1% загальної кількості розглянутих справ із постановленням

вироку, у тому числі із затвердженням угоди про примирення – 9,7 тис., або

41,7% загальної кількості справ із затвердженням угоди, затверджених угод під

час судового провадження та про визнання винуватості – 13,6 тис., або 58,3% [8].

У 2015 р. ч. 2 ст. 52 КПК України доповнено п. 9 згідно із Законом від

12 лютого 2015 р. № 198-VIII, де передбачено, що обов’язкова участь захисника

забезпечується у кримінальному провадженні у разі укладення угоди між

прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості – з

моменту ініціювання укладення такої угоди.

Поряд із цим про участь захисника у кримінальному провадженні на

підставі угоди про примирення фрагментарно згадується лише в ч. 1 ст. 469 і ч. 5

ст. 474 КПК України, але ці норми не встановлюють участь захисника як

обов’язкову, а передбачають як можливу при укладенні угоди про примирення

між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим, тобто за розсудом сторін

(ч. 1 ст. 469 КПК України).

Про те, що участь захисника у разі укладення угоди між прокурором та

підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості повинна бути

обов’язковою, ми також зазначали у своїх наукових публікаціях у 2012 році.

[202, с. 159].

Тільки у 2015 році ч. 2 ст. 52 КПК України доповнено п. 9 згідно із

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України

205

щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та

Національного агентства з питань запобігання корупції» від 12.02.2015р [152] в

якому передбачено, що в інших випадках обов’язкова участь захисника

забезпечується у кримінальному провадженні: «у разі укладення угоди між

прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості – з

моменту ініціювання укладення такої угоди».

Наступним особливим порядком провадження в суді першої інстанції є

провадження в суді присяжних. Запровадження інституту присяжних стало

важливим етапом судової реформи, надавши змогу реалізувати конституційну

вимогу щодо участі представників народу в здійсненні правосуддя.

Науковці, що досліджували цю проблеми, справедливо наголошували, що

запровадження суду присяжних потребує від захисника високої професійної

майстерності, що виражається не тільки в наявності в нього ґрунтовних

юридичних знань, а й знань у галузі психології, риторики, уміння переконливо

впливати на аудиторію та низки інших професійно необхідних якостей [10,

с. 171].

Законом визначено (ч. 3 ст. 31 КПК України), що кримінальне

провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких

передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально судом у складі

трьох професійних суддів, а за клопотанням обвинуваченого – судом присяжних

у складі двох професійних суддів та трьох присяжних. Якщо кримінальне

провадження стосується службових осіб, які займають особливо відповідальне

становище відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про державну службу», та

осіб, посади яких віднесено до першої категорії посад державних службовців, то

у складі суду присяжних мають бути два професійних судді, які мають стаж

роботи на посаді судді не менше п’яти років (ч. 9 ст. 31 КПК України) [94].

Кримінальний кодекс України на сьогодні містить одинадцять таких

злочинів, а саме: посягання на життя державного чи громадського діяча

(ст. 112 КК України); умисне вбивство з кваліфікуючою ознакою (ч. 2 ст. 115 КК

України); терористичний акт, що призвів до загибелі людей (ч. 3 ст. 258 КК

206

України); посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена

громадського формування з охорони громадського порядку і державного

кордону або військовослужбовця у зв’язку з виконанням ними своїх службових

обов’язків (ст. 348 КК України); посягання на життя судді, народного засідателя

чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю пов’язаною із здійсненням правосуддя

(ст. 379 КК України); посягання на життя захисника чи представника особи у

зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК

України); опір військовослужбовця своєму начальникові або примушування його

до порушення службових обов’язків, пов’язані з умисним вбивством начальника

або іншої особи, яка виконує обов’язки з військової служби (ч. 5 ст. 404 КК

України); порушення законів та звичаїв війни, якщо вони поєднані з умисним

вбивством (ч. 2 ст. 438 КК України); застосування зброї масового знищення,

якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 439 КК

України); геноцид (ч. 1 ст. 442 КК України); посягання на життя представника

іноземної держави (ст. 443 КК України) [91].

На думку голови Апеляційного суду Запорізької області В. В. Городовенка,

першочерговим є визначення підсудності справ, які розглядатиме суд

присяжних. У кримінальному процесі таким критерієм могла б бути міра

покарання й особа обвинуваченого (статті КК України, міра покарання яких

передбачає можливість ув’язнення строком до 15 років або довічного ув’язнення,

складні багатоепізодні справи, в яких обвинувачення складено за декількома

статтями КК України (три і більше), а також резонансні кримінальні справи, у

яких обвинувачуються колишні державні службовці, особи, які посідали найвищі

державні посади, якщо міра покарання за інкримінованими статтям КК України

передбачає позбавлення волі строком від 5–7 років) [41, с. 356].

Судовий розгляд кримінальних справ, за які КК України передбачено

покарання у виді довічного позбавлення волі, здійснюється судом присяжних у

складі трьох присяжних (плюс два запасних) і двох професійних суддів (ч. 8 ст.

387 КПК України). Один з професійних суддів виконує роль головуючого.

207

Таку змішану форму судочинства юридично правильніше було б назвати

не судом присяжних, а «судом шефенів» (саме так називають аналогічні

інститути в багатьох країнах Європи, таких як Франція чи Німеччина).

Формально всі п’ять членів колегії будуть мати однакові права при визначенні

вироку, однак логіка підказує, що два професіонали в суддівських мантіях, поза

всяким сумнівом, будуть сильно впливати на випадкових громадян, які

опинилися на лаві присяжних [105].

Постає доцільне запитання: якщо присяжні приймають спільне рішення з

професійними суддями, чи можемо ми назвати «суд присяжних» за КПК України

повноціннім, з юридичного боку, інститутом?

Відомо, що існує класифікація суду присяжних, яка розподіляється на три

види: суд присяжних із роздільними колегіями, де суд і суд присяжних існують

окремо і професійні судді не приймають рішення у винесенні вердикту про

винуватість чи невинуватість особи; із роздільно-спільною колегією, коли після

винесення присяжними вердикту остаточне рішення приймається спільно з

професійними суддями та зі спільною із професійними суддями колегією, де

рішення про невинуватість чи винуватість особи приймається присяжними

спільно з професійними суддями [105, с. 56].

Таким чином, згідно з КПК, Україна належить до третьої групи, а такий

вид участі народу в здійсненні правосуддя судом присяжних можна назвати

умовно [105, с. 56].

Згідно зі ст. 384 КПК України, прокурор, суд зобов’язані роз’яснити

обвинуваченому у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у виді

довічного позбавлення волі, можливість, особливості та правові наслідки

розгляду кримінального провадження стосовно нього судом присяжних [94].

Таке роз’яснення має бути зроблено наприкінці досудового розслідування, а

також у підготовчому провадженні.

Роз’яснення прокурора повинно мати письмову форму, воно додається до

обвинувального акта і реєстру матеріалів досудового розслідування, які

передаються до суду (ч. 2 ст. 384 КПК України). При цьому необхідно мати на

208

увазі, що, як зазначено в Методичних рекомендаціях Генеральної прокуратури

України з питань участі прокурора в суді присяжних, оскільки в кримінальному

провадженні щодо особливо тяжких злочинів (у тому числі за які передбачено

покарання у виді довічного позбавлення волі) участь захисника є обов’язковою

(ч. 1 ст. 52 КПК України), відповідне роз’яснення прокурора про суд присяжних

має оголошуватися обвинуваченому в присутності його захисника і

затверджуватися підписом останнього [123].

Такий порядок роз’яснення права на суд присяжних і його фіксування

створюють необхідні умови для реалізації обвинуваченим наданого йому права.

Дотримання прокурором вимоги закону щодо обов’язкового роз’яснення

підозрюваному права на суд присяжних є гарантією забезпечення

фундаментального права на справедливий суд, а тому невиконання цього

нормативного припису прокурором свідчить про невідповідність обвинувального

акта вимогам закону, адже до нього, як вказано у ч. 2 ст. 384 КПК України, має

бути долучено письмове роз’яснення цього права.

У цьому контексті необхідно наголосити, як це роблять попередні

дослідники, що, незважаючи на відсутність у ст. 291 КПК України зазначеної

вимоги, ст. 384 КПК України є спеціальною нормою щодо загального порядку

складання обвинувального акта, передбаченого ст. 291 КПК України [210, с. 133].

Зважаючи на зазначене, суд та захисник у підготовчому засіданні мають

перевірити наявність такого додатка до обвинувального акта й у випадку його

відсутності повернути обвинувальний акт прокурору з підстав, передбачених п. 3

ч. 3 ст. 314 КПК України. Така судова практика вже має місце.

Якщо обвинувачений не скористався своїм правом заявити клопотання про

розгляд кримінального провадження судом присяжних, суд у підготовчому

провадженні також має роз’яснити йому це право. У разі відсутності такого

клопотання кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо цього

злочину здійснюватиметься судом колегіально в складі трьох професійних

суддів. Отже, вибір однієї з форм судового розгляду кримінального провадження

залежить від волевиявлення обвинуваченого. У зв’язку із цим у юридичній

209

літературі висловлено думку про те, що надання лише обвинуваченому права

клопотати про розгляд справи судом присяжних є порушенням принципу

рівності прав потерпілого та підсудного [102, с. 19].

Відповідно до ч. 3 ст. 31 КПК України, кримінальне провадження стосовно

кількох обвинувачених розглядається судом присяжних стосовно всіх

обвинувачених, якщо хоча б один з них заявив клопотання про такий розгляд

[94].

Якщо виникають суперечності між кількома обвинуваченими, клопотання

про розгляд справи за участю присяжних повинен заявити кожен з них або з боку

інших обвинувачених не повинно бути заперечень щодо розгляду справи в

умовах цієї форми судочинства. У разі відмови одного чи кількох обвинувачених

від суду за участю присяжних слідчий вирішує питання про виділення

кримінальних справ щодо цих обвинувачених в окреме провадження. Це

можливо, якщо таке виділення не позначиться на всебічності, повноті й

об’єктивності його дослідження й вирішення. За неможливості виділення

кримінальної справи в окреме провадження кримінальна справа загалом

розглядається судом за участю присяжних [71, с. 213; 213, с. 3; 35, с. 10].

Дискусійним є питання про те, як бути захиснику, коли підзахисний

виявляє бажання клопотати про розгляд його справи судом присяжних, але сам

адвокат з тієї чи іншої причини не має достатніх навичок, знань або досвіду

захисту в суді присяжних. На думку науковців, у такому разі захиснику доцільно

пояснити своєму підзахисному цей делікатний момент і запропонувати

скористатися послугами більш досвідчених у цій галузі колег. Захисник має

тверезо й розсудливо оцінювати власні навички захисної діяльності в суді

присяжних, оскільки ця форма судочинства значною мірою відрізняється від

процесу зі звичайним складом суду [68, с. 61].

Для переконання присяжних у правильності позиції захисту особливо

важливого значення набуває розробка переконливої фактичної версії захисту, що

пояснює, коли, де, хто, що, чому, з якою метою, яким способом, «за яких

обставин і з ким підзахисний вчинив діяння, яке розглядається в суді» [68, с. 61].

210

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 386 КПК України, присяжний має право брати

участь у дослідженні всіх відомостей та доказів у судовому засіданні.

Істотне значення в суді присяжних має порядок дослідження доказів. Він

повинен бути розрахований на краще сприйняття, з’ясування присяжними

обставин кримінального провадження, щоб присяжні могли усвідомити весь

обсяг доказової бази, який потім їм належить оцінювати. Порядок дослідження

доказів у суді повинен бути побудований таким чином, щоб у присяжних

створилося цілісне уявлення про обставини, які підлягають доказуванню у справі

[218, с. 286; 32, с. 165].

Для ефективного переконання присяжних особливого значення набуває

забезпечення захисником принципу безпосередності й усності судового розгляду

в процесі подання та дослідження найбільш важливих доказів, які спростовують

обвинувачення [32, с. 166].

Складно переоцінити значення наочних способів представлення інформації

в суді присяжних. Великий обсяг інформації багато в чому може ускладнити її

сприйняття, аналіз, оцінювання і, як наслідок, прийняття рішення в конкретному

кримінальному провадженні. Тому захиснику необхідно подавати інформацію,

що міститься в матеріалах кримінального провадження, таким чином, щоб

учасники судового розгляду, зокрема присяжні, отримали повну та об’єктивну

картину того, що сталося [100, с. 76; 32, с. 166].

Що стосується речових доказів, залучених до справи, тактично правильно

наочно продемонструвати їх у суді, щоб їхнє значення було зрозумілим

присяжним, а для полегшення ознайомлення з документами доцільно заздалегідь

підготувати необхідну кількість їхніх копій або продумати можливості

використання демонстраційної техніки.

З огляду на те, що більшість людей – візуали, захиснику варто для суду

присяжних підібрати необхідну кількість ілюстрацій, плакатів, зорових образів,

словесних картинок, використовувати у своїй доповіді такі звороти, як

«дивіться», «ясно і чітко», «уявіть собі», «я бачу це таким чином». Коментуючи

211

відеозаписи, фотоматеріали, схеми, доцільно використовувати спеціальну

проекційну техніку [61, с. 19].

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 386 КПК України, присяжний має право з

дозволу головуючого ставити запитання обвинуваченому, потерпілому, свідкам,

експертам, іншим особам, які допитуються. У зв’язку із цим у кожному

конкретному випадку захиснику необхідно використовувати всі можливості для

забезпечення допиту обвинуваченого, потерпілого, свідка, експерта у судовому

засіданні [94].

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 386 КПК України, присяжний зобов’язаний

правдиво відповісти на запитання головуючого та учасників судового

провадження щодо можливих перешкод, передбачених КПК України або

законом, для його участі в судовому розгляді, його стосунків з особами, які

беруть участь у кримінальному провадженні, що підлягає розгляду, та

поінформованості про його обставини, а також на вимогу головуючого подати

необхідну інформацію про себе [94].

Відповідно до ч. 3 ст. 387 КПК України, для з’ясування обставин, що

можуть перешкоджати участі присяжного в судовому розгляді, прокурор,

потерпілий, обвинувачений з дозволу головуючого можуть ставити присяжним

відповідні запитання [94].

Таким чином, зазначена норма не надає права ставити запитання

захисникам, представникам та законним представникам [107, с. 333].

Можна погодитись з думкою авторів одного з науково-практичних

коментарів КПК України, що в цьому випадку необхідно керуватися змістом

ст. 46, 58 КПК України, відповідно до яких захисник та представник можуть

ставити запитання на рівні з іншими учасниками судового провадження [97,

с. 178].

Але для більш детального закріплення прав захисника необхідно ч. 3

ст. 387 КПК України викласти в такій редакції: «Для з’ясування обставин, що

можуть перешкоджати участі присяжного в судовому розгляді, прокурор,

212

потерпілий, обвинувачений, захисник, представник та законний представник з

дозволу головуючого можуть ставити присяжним відповідні запитання».

Тим часом захиснику не варто нехтувати правом, передбаченим ч. 3

ст. 387 КПК України, тому що, крім установлення особистого контакту з

можливими присяжними під час запитань, захисник так само може скласти

попередній психологічний портрет присяжних.

У науковій літературі висловлено думку, що захиснику вже на цьому етапі

взаємодії з присяжними важливо заручитися їхньою «підтримкою», а потім за

допомогою своєї роботи й роботи свого підзахисного закріплювати «успіх».

Пов’язано це з тим, що «захисник і обвинувачений сприймаються присяжними

як єдине ціле». Такого погляду дотримуються близько 70% опитаних захисників,

однак, на думку 18% респондентів, присяжні однаково оцінюють як захисника,

так і підсудного. Близько 12% опитаних говорили про помилковість цієї тези [68,

с. 62].

Як зазначає М. І. Леоненко, інформація про кандидатів у присяжні може

бути отримана в результаті проведення судом попередньої перевірки на

наявність обставин, що є перепоною для їх участі в розгляді кримінальної

справи. Цю перевірку пропонується доручати незацікавленому суб’єкту – службі

судових приставів. Лише після такої перевірки складається попередній список

кандидатів, яким після їх явки до суду роздають анкети для занесення в них своїх

персональних даних [105, с. 57].

У зв’язку із цим пропонуємо доповнити ч. 2 ст. 386 КПК України таким

змістом: «Присяжний зобов’язаний: заповнити анкету, в якій буде відображено

його сферу діяльності, освіту та відносини з учасниками кримінального

провадження».

Також доцільно ч. 3 ст. 387 КПК України доповнити таким змістом: «Після

відкриття судового засідання головуючий у судовому засіданні ознайомлює

учасників кримінального провадження з анкетами присяжних».

Інше питання, яке потребує розгляду: як учасникам кримінального

провадження звертатись до присяжних? Оскільки ч. 3 ст. 329 КПК України

213

передбачає лише, що сторони та учасники кримінального провадження

звертаються до суду «Ваша честь» або «Шановний суд». Пропонуємо

ст. 329 КПК України доповнити окремою частиною такого змісту: «Сторони та

учасники кримінального провадження звертаються до присяжних «Шановні

присяжні» [188, с. 184].

Важливим аспектом у питанні діяльності присяжних є порядок їх відбору.

Так, наприклад, у багатьох штатах Сполучених Штатів Америки присяжним

може бути обраний будь-який громадянин, внесений до списку виборців. При

цьому безпідставно відмовитися від цього обов’язку громадянин не може [105,

с. 57].

Відповідно до ст. 65 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від

2 червня 2016 р. [173], присяжним може бути громадянин України, який досяг

тридцятирічного віку і постійно проживає на території, на яку поширюється

юрисдикція відповідного окружного суду, якщо інше не визначено законом.

Водночас визначення терміна «постійне місце проживання» в чинному

законодавстві відсуне (окрім судової практики). Також відсутні будь-які часові

критерії для визначення факту постійності.

Крім того, привертає увагу той факт, що серед вимог до присяжних не

зазначено про наявність у кандидатів вищої освіти.

На думку І. Денисюк, освіта у ВНЗ у наш час необхідна для будь-якої

людини, яка розвивається, у будь-якому соціальному осередку, який

розвивається, тим більше, в нашій країні, що прагне до Європейського Союзу.

Вища освіта саме завдяки своїй систематизованості та мінімізації базових знань

дає той необхідний набір уявлень, фактичних знань і практичних навичок, без

яких будь-яка людина є беззахисною в сучасному світі. Так, звичайно, навчання

без самоосвіти неповноцінне, але ніяка самоосвіта не дасть системи, а без

системи немає знань [50].

У зв’язку із цим, на нашу думку, ст. 65 Закону України «Про судоустрій та

статус суддів» від 2 червня 2016 р. [173] потребує вдосконалення – її необхідно

викласти в такій редакції: «Присяжним може бути громадянин України, який має

214

вищу освіту, досяг тридцятирічного віку та останні 10 років проживає на

території України, на яку поширюється юрисдикція відповідного окружного

суду, якщо інше не визначено законом» [188, с. 184].

Участь захисника під час проголошення судової промови в суді присяжних

також має свої особливості. Так, у ст. 364 КПК України зазначено, що в судових

дебатах виступають прокурор, потерпілий, його представник та законний

представник, цивільний позивач, його представник та законний представник,

цивільний відповідач, його представник, обвинувачений, його законний

представник, захисник, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється

провадження.

Новий диспозитив доказування в суді присяжних змушує використовувати

цілий арсенал мовних прийомів, об’єднаних у різні комбінації й форми, маючи

на меті створення враження судової істини, дискурсу істинності, гармонійно

поєднується зі сприйняттям колективного слухача [52, с. 82].

Можна також стверджувати, що правильно обрана мовна стратегія,

спрямована на уточнення концепції, розкриття теми й досягнення бажаного в

межах існуючих норм, традицій приводить до використання багатого набору

конкретних тактичних прийомів [52, с. 85].

Основою тактичного комплексу мови в сучасному суді присяжних є

аргументація. Вона представлена у вигляді ланцюга доказів, експертиз, свідчень і

суджень. Чітко й правильно сформульований аргумент – стратегічно важлива

складова [52, с. 85].

Як слушно зауважено в літературі, основною формою впливу в ході

судочинства є метод переконання. Переконати людину дати правдиві показання

або виконати необхідні дії – це довести їй безглуздість і помилковість іншої лінії

поведінки. При цьому необхідно передбачити всі заперечення, бути готовим їх

розглянути та спростувати. Зрозуміло, що переконання є найефективнішим при

повній доведеності факту вчинення злочину, безсумнівності вини, за наявності

системи обвинувальних доказів. Тут людина з логічних міркувань підтверджує

очевидну для всіх істину [238, с. 265].

215

Психологічний вплив у формі позитивного прикладу за своїм характером

наближається до переконання, однак має не прямий, а опосередкований

характер. Так, під час виголошення захисної промови прикладом для присяжних,

які беруть участь у справі, може бути поведінка судді або самого захисника, які

виявляють об’єктивність, уважність щодо прав і законних інтересів учасників

процесу [238, с. 265].

Суд присяжних загалом надає можливість створити необхідні умови для

подальшого втілення ідей правової держави у сфері правосуддя, зміцнити довіру

до суду, гарантувати справедливість, захист прав і свобод людини. Однак

запровадження в Україні суду присяжних, на нашу думку, вимагає високої

професійної компетентності від захисників, які будуть брати участь у розгляді

кримінальних проваджень судом присяжних. У зв’язку із цим вважаємо за

необхідне посилити вимоги до захисників, які будуть брати участь у

кримінальному провадженні за участю суду присяжних. Такими вимогами, на

нашу думку, може стати стаж роботи адвокатської діяльності, який повинен бути

більше ніж п’ять років [188, с. 186].

Таким чином, існують певні проблемні аспекти, пов’язані з участю

захисника в кримінальному провадженні судом присяжних, його

функціонуванням, жорстоким відбором кандидатів для повного, усебічного й

об’єктивного розгляду справи в суді, усунути які можна шляхом аналізу

практики розгляду судом присяжних кримінальних проваджень та на підставі

цього внесення певних змін до КПК України, Закону України «Про судоустрій та

статус суддів» та інших нормативно-правових актів [201, с. 403].

Запровадження в Україні судів присяжних потребує наукового та

практичного дослідження, також дослідження учасників кримінального

провадження у такому суді, запозичення зарубіжного досвіду для удосконалення

КПК України та Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Тільки при

такому підході, ми можемо розраховувати на ефективний суд присяжних.

Класичне розуміння роботи захисника включає в себе ходіння до судів,

прокуратури, поліції, виконавчих служб; складання позовних заяв, скарг,

216

договорів і, безумовно, спілкування з клієнтами. Однак бурхливий розвиток

новітніх технологій, засобів і видів комунікації сприяє проникненню їх у кожну

сферу життєдіяльності людини, у тому числі юриспруденцію. А поява мережі

Інтернет створила нові можливості спілкування й отримання інформації в

традиційній діяльності захисника [193, с. 46].

У добу інформаційних технологій дедалі більше послуг для громадян

переходить в електронний режим. На початку 2016 р. майже дві третини (62%)

дорослого населення України користувалися Інтернетом. Частка користувачів

серед людей 18 – 39 років в Україні сягнула 91%. Як зазначають соціологи,

кількість користувачів Інтернету продовжує зростати більшими темпами, ніж це

прогнозувалося. За період з лютого 2014 р. до лютого 2016 р. кількість

користувачів зросла на 8 відсоткових пунктів. У 1996 р. лише 1% українців

користувався Інтернетом, а у 2016 р. – 62% [76].

Судова система також не відстає від технічного прогресу й прагне зробити

спілкування громадян із судами комфортнішим, тому вже сьогодні ми можемо

спостерігати за народженням і запровадженням проекту «Електронний суд»,

завдяки якому учасники судових процесів мають змогу значно заощадити такі

важливі ресурси, як час і гроші [200, с. 286].

Під проектом «Електронний суд» розуміється не тільки автоматизація

процесів судового діловодства, а й забезпечення повноцінного поширення

інформації щодо судового розгляду, правової інформації, узагальнення судової

практики, публікація цієї інформації для громадян, а також забезпечення

дотримання процесуальних строків [79, с. 59].

Протягом останніх років «електронне правосуддя» є однією з найбільш

обговорюваних тем на з’їздах і семінарах різноманітних міжнародних

суддівських організацій. Інформаційно-комунікаційні технології потрібні як

судам і суддям для спрощення їхньої роботи, так і користувачам послуг судової

системи – для покращення доступності цих послуг [175].

Ефективнішому запровадженню «електронного правосуддя» в

кримінальний процес сприятиме, передусім, втілення в реальність

217

концептуальних положень Закону України «Про Національну програму

інформатизації» від 4 лютого 1998 р. [164], Закону України «Про Основні засади

розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки» від 9 січня

2007 р. [165], Концепції галузевої програми інформатизації судів загальної

юрисдикції, інших органів та установ судової системи [86], Постанови Кабінету

Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного

реєстру судових рішень» від 25 травня 2006 р. № 740 [162] та широкомасштабна

інформатизація цієї сфери правосуддя на основі всебічного впровадження

новітніх інформаційних технологій.

Одним із новітніх фундаментальних нормативно-правових актів

концептуального спрямування є Стратегія реформування судоустрою,

судочинства та суміжних правових інститутів на 2015 – 2020 рр., затверджена

Указом Президента України від 20 травня 2015 р. № 276/2015 (Стратегія) [86].

Відповідно до Стратегії встановлено пріоритети реформування судової влади –

системи судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів як на рівні

конституційних змін, так і на рівні впровадження першочергових невідкладних

заходів, які забезпечать необхідні позитивні зрушення у функціонуванні

відповідних правових інститутів та впровадження електронного судочинства.

Також суттєвим кроком до запровадження електронного судочинства стало

затвердження ХІІ (позачерговим) З’їздом суддів України Стратегії розвитку

судової влади України на 2015 – 2019 рр. [170]. У цій Стратегії окремим

напрямом передбачено вирішення двох стратегічних питань – доступ до

правосуддя та використання інноваційних технологій і поліпшення судового

процесу. Зусилля щодо впровадження можливостей електронного судочинства

необхідно спрямувати на вдосконалення внутрішніх (системи управління

судовими справами) і зовнішніх (сайтах) інформаційних систем судів.

Із цього приводу науковці слушно зазначали, що ці зусилля мають бути

націлені на підвищення ефективності взаємодії між цими інформаційними

системами та інформаційними системами інших органів у сфері юстиції.

218

Прогнозовано, що судді отримають можливість ефективно розпоряджатися

ресурсами та підвищувати свою продуктивність [185, с. 503].

Досліджень «електронного правосуддя» (англ. e-Justice; e-court) у

юридичній науці загалом та кримінальному процесі зокрема небагато. Такий

стан справ зумовлений, насамперед, відсутністю загальноприйнятого понятійно-

категоріального апарату «електронний суд», «електронне правосуддя» [79, с. 62].

У юридичній науці під електронним правосуддям розуміють

автоматизацію процесів судового діловодства й забезпечення повноцінного

поширення інформації щодо судового розгляду, правової інформації,

узагальнення судової практики, публікацію цієї інформації для громадян, а також

забезпечення дотримання процесуальних строків [208].

На думку окремих науковців, електронна система вирішення спорів може

включати такі елементи: управління судовим процесом та судовим розглядом;

рух судових документів; доступ до судової інформації; судові повідомлення;

правовий пошук; внутрішні судові процедури [244].

Узагальнюючи, умовно можна виділити три фази розвитку «Електронного

суду».

Перша фаза – використання інформаційних технологій для загального

інформування про організацію й діяльність судової системи (переважно йдеться

про створення сайтів судів, електронних розсилок, електронних кіосків у

приміщеннях судів тощо). Тут зворотний зв’язок користувачів судових послуг із

суб’єктами їх надання відсутній.

Друга фаза – застосування інформаційно-комунікаційних технологій для

надання окремих індивідуальних послуг, пов’язаних із судочинством (наприклад,

для інформування про рух конкретної справи, направлення викликів і

повідомлень, сплати судових зборів тощо).

Третя фаза – використання зазначених технологій для проведення судового

процесу в цілому або окремих його стадій: забезпечення звернення до суду

електронною поштою та подання доказів, комунікація сторін із судом, у тому

числі проведення слухання за допомогою відеоконференцзв’язку [57].

219

Таким чином, на нашу думку під поняттям «Електронний суд» слід

розуміти автоматизовану систему процесу судочинства, яка включає відкритий

доступ громадян та учасників судового процесу до інформації про загальну

організацію й діяльність судової системи, надання окремих послуг та можливості

безпосередньої участі за допомогою відеоконференцзв’язку у судовому процесі

та його фіксування, що забезпечує доступність та прозорість судочинства.

Сьогодні, Велика Британія перебуває на третій фазі розвитку

«електронного правосуддя». Так, за допомогою онлайнових послуг сайту

Судової служби Її Величності можна не тільки оплатити судові витрати за

допомогою банківської картки, а й звернутися з грошовими вимогами чи

речовим позовом до відповідача або подати відповідь на такі вимоги за

допомогою відповідних електронних систем. Також певні електронні послуги

надаються у кримінальних справах [200, с. 286].

Наша держава на теперішній час перебуває лише посередині другої фази

розвитку, але це вже неабиякі досягнення для українського «електронного

правосуддя». Набір послуг, що надаються електронними каналами, украй

обмежений, проте з 17 червня 2013 р. у всіх місцевих та апеляційних судах

загальної юрисдикції запроваджено порядок щодо обміну електронними

документами між судом та учасниками судового процесу в частині надсилання

судом таким учасникам процесуальних документів в електронному вигляді,

паралельно з документами у паперовому вигляді [168]. Щоб залучитися до цієї

послуги, громадянинові – учаснику судового процесу необхідно здійснити кілька

простих кроків. Для цього потрібно зареєструватися в системі обміну

електронними документами, розміщеній на офіційному веб-порталі судової

влади України. У процесі реєстрації потрібно подати заявку на отримання

процесуальних документів з конкретної справи в електронному вигляді.

Як слушно зазначають дослідники, електронний обмін документами між

учасниками кримінального процесу сприятиме ефективнішій передачі

інформації, суттєво полегшить доступ до процесуальних документів та

сприятиме виконанню завдань кримінального провадження [79, с. 62].

220

Основним завданням цієї системи є покращення умов роботи працівників

судів, а також забезпечення швидкого й зручного доступу громадян до

інформації про рух судової справи, час і місце її розгляду, обміну

процесуальними документами між судом та учасниками судового процесу із

застосуванням електронного цифрового підпису [132, с. 102].

Пріоритетними завданнями проекту є забезпечення відкритого доступу

учасників процесу до інформації шляхом створення сучасних інтернет-ресурсів і

встановлення в приміщеннях судів інформаційно-довідкових кіосків, поетапний

перехід до електронного обміну процесуальними документами між судом та

учасниками процесу із застосуванням електронного цифрового підпису, до

електронного обміну інформацією з базами даних інших державних органів та

установ, до забезпечення повної комп’ютеризації процесів судового діловодства,

до формування єдиного електронного архіву судових документів [179].

Крім того, планується, що в електронній справі, крім процесуальних і

непроцесуальних документів, будуть зберігатися відео- та аудіозаписи судового

засідання.

В умовах сьогодення суттєвою проблемою функціонування

автоматизованої системи документообігу є, зокрема, незадовільний стан

забезпечення комп’ютерною технікою, яка відповідає сучасним програмним

вимогам.

О. О. Вдовіна визначає фактори, що суттєво ускладнюють переведення

органів судової системи України на електронний документообіг, а саме: брак

кваліфікованих кадрів у галузі інформаційних технологій у державних

установах, особливо в місцевих органах державної влади; недостатнє розуміння

користувачами системи електронного документообігу в органах державної влади

основних завдань, які він має вирішувати, та психологічна непідготовленість

працівників до використання нових інформаційних технологій; низький рівень

комп’ютерної грамотності суспільства [25, с. 85].

Разом із тим на сайті «Судова влада» користувачі можуть не лише

отримувати інформацію про розклад судових засідань у конкретному суді або у

221

конкретного судді, а й здійснювати пошук судових справ у всіх судах України

одночасно за даними однієї зі сторін процесу. Проте на практиці юристам досить

часто доводиться стикатися з грубими помилками при складанні графіків

судових засідань, що призводить до негативних наслідків у вигляді марнування

часу учасників процесу та, як наслідок, затягування строків розгляду справи

[137, с. 98].

На думку дослідників, сутність головної пропозиції щодо вдосконалення

існуючої системи таймінгу судових засідань полягає у наданні всім учасникам

судового процесу корекційних можливостей для оперативного приведення своїх

планів та графіків роботи у відповідність з актуальною в цей момент часу

ситуацією. Для цього пропонується доповнити функцію інтернет-ресурсу

«Судова влада» з інформування учасників про дату та час призначених судових

засідань додатковими відомостями, які відображатимуть поточну ситуацію та

дадуть змогу раціональніше використовувати робочий час усіх учасників

судового процесу. Наприклад, у загальному графіку судових засідань

конкретного суду зазначати щоденну інформацію про присутність або

відсутність (лікарняний, відрядження, відпустка тощо) конкретного судді на

роботі, що для зручності можна позначати виділенням на графіку прізвищ

присутніх суддів зеленим кольором, а відсутніх – червоним. А в графіку судових

засідань конкретного судді відображати актуальну інформацію про статус

розгляду справ станом на певний проміжок часу, де зазначати: яка справа

розглядається в цей момент; у випадку виходу суду до нарадчої кімнати –

орієнтовний час перебування там; у випадку перенесення судового засідання –

інформацію про це, а також про дату та час наступного розгляду [137, с. 98]. Із

цими пропозиціями важко не погодитися.

Реєстр судових рішень останнім часом став працювати значно краще,

наповнюваність збільшилася (хоча багато судових рішень усе ще не потрапляють

до нього), однак для пошуку необхідного судового рішення недостатньо

критеріїв, зокрема, відсутній тематичний класифікатор, є труднощі у відстеженні

результатів розгляду однієї справи в різних інстанціях.

222

З 1 жовтня 2013 р. у всіх місцевих та апеляційних загальних судах

запроваджено порядок щодо надсилання судами учасникам судового процесу та

кримінального провадження текстів судових повісток у вигляді SMS-

повідомлень (згідно з наказом Державної судової адміністрації України «Про

реалізацію проекту щодо надсилання судами SMS-повідомлень учасникам

судового процесу (кримінального провадження) у місцевих та апеляційних

загальних судах» від 20 вересня 2013 р. № 119). Надсилання судами таких

повісток здійснюється у справах цивільного та кримінального судочинства

відповідно до ст. 135 КПК України та ч. 6 ст. 74 ЦПК України, якими

передбачена можливість інформування учасників процесу за допомогою

телефону або іншими засобами зв’язку, що забезпечують фіксацію

повідомлення. Крім часу, ця послуга значно економить кошти. Порівняно з

вартістю поштового відправлення, вартість SMS-повістки значно виграє, а тому є

великі шанси на популярність такого виду повідомлень. Для отримання тексту

судової повістки в електронній формі за допомогою SMS-повідомлення учаснику

судового процесу потрібно подати до суду заявку про отримання судової

повістки в електронній формі за допомогою SMS-повідомлення по конкретній

справі, вказати в заявці номер свого мобільного телефону, на який має надходити

повістка на судовий процес. В очікуванні широкого запровадження SMS-

повідомлень суди вже розмістили у своїх приміщеннях плакати з алгоритмом

одержання таких послуг [54].

Таким чином, запровадження таких інновацій, як електронний суд,

надсилання судових повісток у вигляді SMS-повідомлень, розпочалося з 2013 р.,

і вже сьогодні ми маємо позитивні результати. Із 85 249 судових повісток,

надісланих судами у 2013 р., 3934 повістки були надіслані у вигляді SMS-

повідомлень, а вже станом на 15 червня 2014 р. судами надіслано 320 234 SMS-

повісток. Як свідчить практика, громадяни України позитивно сприйняли

запровадження системи «Електронний суд», у якій у 2013 р. зареєструвалося

6815 осіб, а за перше півріччя 2014 р. – ще 2585 осіб. За допомогою

вищезазначеної системи судами було надіслано 116 814 документів в

223

електронному вигляді (у 2013 р. – 34 380; у першому півріччі 2014 р. – 82 434)

[232, с. 181].

З вересня 2015 р. у Київському районному суді м. Одеси за підтримки та за

участю проекту USAID «Справедливе правосуддя» Радою суддів України

прийнято рішення про запровадження проекту «Електронний суд». У вересні

2015 р. в електронному вигляді до Київського районного суду м. Одеси надійшло

в електронному вигляді близько 100 клопотань від слідчих та прокурорів [230].

Однак, учасники кримінального провадження ще не дуже ініціативно

підключаються до цих новацій. Основна причина – відсутність у КПК України

норм, які чітко регламентують запровадження та використання електронного

суду. Так само КПК України не містить норм щодо надання документів до суду в

електронному вигляді. Тому ані прокурор, ані слідчий не можуть подавати їх,

оскільки вони не мають ні електронного цифрового підпису (ЕЦП), ні

відповідного обладнання [230].

Упровадження інформаційних технологій у судах – це шлях до досягнення

прозорості в їх діяльності, один із шляхів забезпечення доступу до судочинства,

деперсоніфікація відносин людини і громадянина у взаємодії з представниками

судової влади, а це, у свою чергу, стає ще одним позитивним моментом у

протидії корупції в судочинстві [103].

Запровадження електронного правосуддя передбачає побудову широко

розгалуженої системи фіксації не тільки кримінального процесу, а й способів

комунікації учасників провадження, проведення дистанційного розгляду

кримінальних справ, інтегроване функціонування банку даних справ і судових

рішень та інших автоматизованих банків даних (АБД), автоматизованих

інформаційно-пошукових систем (АІПС), автоматизованих робочих місць (АРМ)

судді, помічника судді, слідчого, експерта, програмно-апаратних комплексів

(ПАК), програмно-технічних комплексів (ПТК), систем автоматизованого

прийняття рішень (АПР), систем підтримки прийняття рішення (СППР) та

систем підтримки судової експертизи (СПСЕ), автоматичного формування

224

статистичної звітності про діяльність судів, розподілу навантаження на суддів

тощо [17, с. 101; 79, с. 61].

Чинний КПК України до системи слідчих (розшукових) та негласних

слідчих (розшукових) дій відносить такі, як: допит (ст.ст. 224 – 226);

пред’явлення особи для впізнання (ст.ст. 228 – 229); обшук (ст. 234); огляд

(ст. 237); слідчий експеримент (ст. 240); призначення експертизи (ст. 242 – 243);

аудіо-, відеоконтроль особи; арешт, огляд і виїмка кореспонденції; зняття

інформації з транспортних телекомунікаційних мереж; зняття інформації з

електронних інформаційних систем (ст.ст. 258 – 266) тощо [94; 79, с. 62].

Більшість перелічених слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових)

дій, на думку науковців, можуть бути проведені і в інтерактивному режимі без

втрати їхньої пізнавальної сутності, адже сучасні системи відеозв’язку й

телеприсутності здатні забезпечувати багатоточкові (одночасні для декількох

учасників) відеовиклики з високою чіткістю передавання відеозображення та

здатністю відеокамер змінювати кут нахилу, що дає змогу не тільки забезпечити

візуальну присутність відповідного учасника відеоконференції, а й висвітлити

процес демонстрації ним письмових і речових доказів [79, с. 62; 17, с. 102-103].

Однак, чинний КПК України передбачає тільки проведення допиту та

впізнання у режимі відеоконференції під час досудового розслідування (ст. 232).

Водночас ст. 336 КПК України передбачає проведення процесуальних дій у

режимі відеоконференції під час судового провадження [94; 79, с. 62].

Зупинимося детальніше на особливостях участі захисника в дистанційному

судовому провадженні.

Уперше відеоконференцзв’язок під час кримінального судочинства було

застосовано американськими процесуалістами, і вже сьогодні цю технологію

використовують у США на всіх стадіях кримінального процесу. В Італії допит у

режимі відеоконференції проводять з метою забезпечення безпеки не тільки

свідків і потерпілих, а й обвинувачених. З 1996 р. там діє система, за допомогою

якої під час судових слухань можна одержати зображення та почути голос

225

свідка, до якого застосовуються заходи безпеки, котрого всі, за винятком судді,

бачать тільки зі спини [139, с. 481].

Судове провадження в Україні, згідно із ч. 1 ст. 336 чинного КПК, може

здійснюватися за відсутності обвинуваченого, потерпілого чи іншого учасника

провадження в судовій залі в режимі відеоконференції під час трансляції з

іншого приміщення, у тому числі того, яке знаходиться поза межами приміщення

суду (дистанційне провадження) [94].

Безпосередність дослідження доказів є основною умовою проведення

процесуальних дій та судового провадження в режимі відеоконференції, оскільки

порядок їх проведення здійснюється у віддаленій «присутності»

обвинувачуваного, потерпілого, свідка й інших осіб, які безпосередньо

сприймають хід і результати процесуальної дії або судового розгляду. Хід і

результати процесуальної дії, проведеної в режимі відеоконференції,

відображаються у пам’яті присутніх і тих осіб, що брали участь у її проведенні, а

також набуває певної фіксованої форми за допомогою технічних засобів

відеозапису [96, с. 634].

Факт перебування підсудного, потерпілого, свідка, експерта або іншої

особи в приміщенні суду або іншому місці проведення процесуальної дії суттєво

не впливає на здатність суду, прокурора або захисника відрізняти правдиві

показання від неправдивих. Суд, отримуючи показання в режимі

відеоконференції, може враховувати практично всі нюанси поведінки, які

виявляються при особистому спілкуванні, тому використання відеоконференції

цілком узгоджується із засадою безпосередності дослідження доказів (ст. 23 КПК

України) та не має суттєвих недоліків порівняно з традиційними способами

одержання показань, не створює нездоланного бар’єра для ефективної

комунікації між учасниками процесуальної дії, не має кардинальних

відмінностей в оцінці показань. Підсудний, потерпілий, свідок та інші особи

доступні суду, стороні захисту та стороні обвинувачення й можуть бути допитані

про всі обставини, що мають значення для кримінального провадження. Особа

безпосередньо не знаходиться в приміщенні, у якому розташований суд, однак її

226

віддалена присутність забезпечується відеоконференцією. Вона створює

можливість заявляти клопотання, подавати докази, брати участь у їх дослідженні

[96, с. 634].

Використання відеоконференції при проведенні процесуальних дій також

не суперечить змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною

обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і

законних інтересів (ст. 22 КПК України) [96, с. 634].

Стаття 336 КПК України передбачає, що судове провадження може

здійснюватися в режимі відеоконференції під час трансляції з іншого

приміщення, у тому числі такого, яке знаходиться поза межами приміщення суду

(дистанційне судове провадження), у разі:

1) неможливості безпосередньої участі учасника кримінального

провадження в судовому провадженні за станом здоров’я або з інших поважних

причин;

2) необхідності забезпечення безпеки осіб;

3) проведення допиту малолітнього або неповнолітнього свідка,

потерпілого;

4) необхідності вжиття таких заходів для забезпечення оперативності

судового провадження;

5) наявності інших підстав, визначених судом достатніми [94].

Цією статтею також встановлено низку правил, які стосуються участі

захисника. Зокрема, він має право вимагати забезпечення судом: дотримання

принципів гласності й відкритості судового провадження; належної якості

зображення та звуку; можливості безперешкодного використання всіма

учасниками провадження наданих їм процесуальних прав і виконання ними

процесуальних обов’язків, передбачених КПК України. Так, їм повинна бути

забезпечена можливість чути та бачити хід судового провадження, ставити

питання й отримувати відповіді, реалізовувати інші надані їм процесуальні права

та виконувати процесуальні обов’язки; інформаційної безпеки судового процесу;

безперервної та якісної фіксації всіх процесуальних дій, проведених у режимі

227

відеоконференції, та їх результатів за допомогою технічних засобів відеозапису

[122, с. 42].

У чинному КПК України [94] відсутнє роз’яснення поняття «якість

зображення та звуку». Аналіз норм, що регламентують процедуру

відеоконференції, дає змогу зробити висновок, що належна якість зображення –

це зображення, що дає змогу однозначно ідентифікувати особу всіма учасниками

процесу та фіксувати її технічними засобами із наступною можливістю

ідентифікації допитуваної особи за зображенням. Належна якість звуку – це звук,

що дає змогу чітко та розбірливо розрізняти показання допитуваної особи всім

учасникам процесу й фіксувати її технічними засобами із наступною

ідентифікацією допитуваного за його голосом [139, с. 481].

Ініціатором проведення судового розгляду в режимі відеоконференції може

виступати суд, сторона обвинувачення та сторона захисту, інші учасники

процесу [122, с. 43].

Відповідно до ч. 2 ст. 336 КПК України, суд ухвалює рішення про

здійснення дистанційного судового провадження за власною ініціативою або за

клопотанням сторони чи інших учасників кримінального провадження. У разі

якщо сторона кримінального провадження чи потерпілий заперечує проти

здійснення дистанційного судового провадження, суд може ухвалити рішення

про його здійснення лише вмотивованою ухвалою, обґрунтувавши в ній

прийняте рішення [94].

Обов’язок забезпечити проведення відеоконференції покладається на суд,

який отримав судове рішення про проведення відеоконференції, незалежно від

спеціалізації та інстанції суду, який прийняв таке рішення (п. 1.3 Інструкції про

порядок роботи з технічними засобами відеозапису ходу і результатів

процесуальних дій, проведених у режимі відеоконференції під час судового

засідання (кримінального провадження)) [161].

Згідно із ч. 2 ст. 336 КПК України суд не має права прийняти рішення про

здійснення дистанційного судового провадження, в якому поза межами

228

приміщення суду перебуває обвинувачений, якщо він проти цього заперечує

[94].

Захисник повинен узгодити з підзахисним позицію щодо можливості

проведення процесуальних дій стосовно нього в режимі відеоконференції. Якщо

підзахисний виявив бажання та наполягає на застосуванні дистанційного

провадження щодо нього, захисник повинен роз’яснити останньому його права

та можливість у будь-який час відмовитися від такого способу провадження [122,

с. 43].

Під час вирішення питання про можливість проведення процесуальних дій

у режимі відеоконференції щодо інших учасників провадження (свідків,

потерпілих тощо) захисник має враховувати таке:

– такий спосіб не повинен призводити до обмеження права обвинуваченого

на захист;

– обставини, які є підставами для застосування дистанційного

провадження, мають бути чітко зазначені та підтверджуватися належними

доказами;

– якщо потреба в проведенні процесуальних дій у режимі відеоконференції

обґрунтовується необхідністю забезпечення захисту особи шляхом зміни її

зовнішності та голосу, потрібно зважати на необхідність та доцільність такого

захисту з урахуванням обставин справи [122, с. 44].

Під час проведення дистанційного судового провадження захисник також

має слідкувати за:

– недопущенням обмеження прав обвинуваченого в будь-якій формі;

– обов’язковим врученням обвинуваченому пам’ятки про права та

обов’язки (ч. 4 ст. 336 КПК України);

– недопущенням стороннього впливу на особу, щодо якої проводяться

процесуальні дії в режимі відеоконференції [122, с. 44].

Відповідно до ч. 4 ст. 336 КПК України якщо особа, яка братиме участь у

судовому провадженні дистанційно, знаходиться в приміщенні, розташованому

на території, яка перебуває під юрисдикцією суду, або на території міста, в якому

229

розташований суд, судовий розпорядник або секретар судового засідання цього

суду зобов’язаний вручити такій особі пам’ятку про її процесуальні права,

перевірити її документи, що посвідчують особу, та перебувати поряд із нею до

закінчення судового засідання [94].

Відповідно до ч. 5 ст. 336 КПК України якщо особа, яка братиме участь у

судовому провадженні дистанційно, знаходиться у приміщенні, розташованому

поза територією юрисдикції суду та поза територією міста, в якому

розташований суд, суд своєю ухвалою може доручити суду, на території

юрисдикції якого перебуває така особа, здійснити дії передбачені ч. 4 ст. 336

КПК України, а саме судовий розпорядник або секретар судового засідання

цього суду зобов’язаний вручити такій особі пам’ятку про її процесуальні права,

перевірити її документи, що посвідчують особу, та перебувати поряд із нею до

закінчення судового засідання [94].

Якщо особа, яка братиме участь у судовому провадженні дистанційно,

тримається в установі попереднього ув’язнення або установі виконання

покарань, службова особа такої установи має вручити такій особі пам’ятку про її

процесуальні права, перевірити документи, що посвідчують цю особу, та

перебувати поряд із нею до закінчення судового засідання [94; 122, с. 44; 96].

У такому випадку захисник повинен детально ознайомитись сам та

ознайомити свого клієнта з Методичними рекомендаціями щодо організації

проведення процесуальних дій у режимі відеоконференції за участю осіб, які

тримаються в установах попереднього ув’язнення або установах виконання

покарань та Тимчасовим порядком організації проведення процесуальних дій у

режимі відеоконференції за участю осіб, які тримаються в установах

попереднього ув’язнення або установах виконання покарань.

В умовах спілкування за допомогою відеоконференції необхідно

переконатися, що ніщо не перешкоджає особі вільно давати показання, заявляти

клопотання, надавати докази тощо. Ця обставина має суттєве значення для

допустимого використання в кримінальному провадженні доказів, отриманих за

допомогою відеоконференції. Проведення процесуальної дії в режимі

230

відеоконференції має бути організоване таким чином, щоб було видно не лише її

учасників, а й усе приміщення, у якому воно здійснюється, а також усіх осіб, що

беруть участь або присутні при його проведенні, з метою спостереження за

їхньої реакцією на конкретні показання або поставлені питання. Учасникам

кримінального провадження має бути забезпечена можливість чути та бачити хід

судового провадження, ставити запитання й отримувати відповіді, реалізовувати

інші надані їм процесуальні права та виконувати процесуальні обов’язки,

передбачені КПК України [96, с. 635].

Сучасні технології відеоконференції дають змогу бачити не лише учасника

процесуальної дії, а й усе приміщення, в якому він перебуває, що створює

можливість уникнути так званого впливу «поза кадром» [96, с. 635]

Відповідно до ч. 9 ст. 336 КПК України дистанційне судове провадження

згідно з правилами статті 336 КПК України може здійснюватися в судах першої,

апеляційної та касаційної інстанцій під час здійснення судового провадження з

будь-яких питань, розгляд яких віднесено до компетенції суду [94].

Підставою для здійснення судового провадження в режимі

відеоконференції може бути необхідність забезпечення безпеки особи. З метою

забезпечення її безпеки вона може бути допитана в режимі відеоконференції з

такими змінами зовнішності і голосу, за яких її неможливо впізнати (ч.8 ст. 336

КПК України). Варто зауважити, що проведення дистанційного допиту особи без

змін зовнішності і голосу, за яких її неможливо було б упізнати, що цілком

виключає її ідентифікацію для інших учасників, досягти бажаного результату, а

саме убезпечити особу, практично неможливо [96, с. 635].

Отже, використання такого процесуального заходу безпеки може бути

пов’язане з обмеженням процесуальних гарантій, прав інших учасників

кримінального провадження. У зв’язку з цим автори наукового практичного

коментаря КПК України вважають за необхідне звернути увагу на таке:

1) використання розглянутого процесуального заходу безпеки у

кримінальному провадженні при дотриманні певних умов є сумісним із засадою

231

безпосередності дослідження доказів і правом підозрюваного

(обвинувачуваного) на захист;

2) проведення допиту в режимі відеоконференції в умовах, що виключають

ідентифікацію особи, є допустимим, якщо зі справжніми даними особи, щодо

якої здійснюється захист, під час досудового розслідування або судового

розгляду можуть ознайомитися прокурор, що здійснює нагляд за додержанням

законів, і суд;

3) показання анонімних свідків мають бути отримані судом із дотриманням

засад змагальності. Обвинувачуваний (підсудний) при цьому повинен мати

можливість бути присутнім при допиті і спостерігати за поведінкою свідка.

Недотримання цього порядку є порушенням права конфронтації, передбаченого

ч. 3 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод від

4 листопада 1950 р. Надання обвинувачуваному можливості ставити питання

анонімним свідкам у письмовий формі через суддю є недостатньою мірою для

забезпечення права обвинувачуваного на допит;

4) обґрунтування обвинувачення виключно на показаннях анонімних

свідків є недопустимим. Вони повинні бути підтверджені іншими доказами;

5) показання анонімного свідка підлягають ретельній перевірці;

6) рішення про проведення допиту у режимі відеоконференції в умовах, що

виключають ідентифікацію свідка, потерпілого, іншого учасника процесу, має

бути обґрунтованим. Якщо менш обмежувальний захід буде достатній, то саме

він має застосовуватися (так званий пріоритет менш обмежувальних заходів) [96,

с. 461].

Аналіз наукової літератури [200] та практики застосування «електронного

правосуддя» дає підстави зазначити, що електронна система судочинства в

Україні має низку позитивних аспектів, серед яких потрібно підкреслити такі, як:

1. Своєчасність інформування учасників процесу.

2. Економія робочого часу співробітників суддів.

3. Економія витрат на друк документів.

232

4. Онлайн-консультація щодо інформації та документів, що

використовуються в процесі судочинства.

5. Проведення онлайн судового засідання.

6. Електронні запити та надання електронних копій.

7. Можливість використання певної електронної адреси, на яку користувачі

системи можуть отримувати інформацію із суду.

8. Поліпшується якість і культура кримінального провадження.

9. Охорона життя і здоров’я учасників кримінального провадження.

10. Запобігання скоєнню нових злочинів при транспортуванні

обвинувачених, які знаходяться під вартою, для участі в судовому засіданні [103,

с. 105].

Серед проблемних питань, які можуть виникати під час використання

«електронного правосуддя» в Україні та які потрібно вирішувати, підкреслимо

таке:

1. Ризик втрати юридично важливої електронної інформації за допомогою

несанкціонованого доступу хакерів.

2. «Комп’ютерна безграмотність» на рівні кваліфікованих користувачів

суддів і співробітників апарату судів (що становить серйозну проблему для

людей особливо старшого покоління).

3. Необхідність розроблення та запровадження в експлуатацію

відповідного програмного забезпечення.

4. Необхідність матеріально-технічного оснащення судів спеціальною

технікою.

5. Нестабільність роботи Інтернету та залежність від провайдерів, які

надають доступ до нього [200, с. 286; 103, с. 105].

Деякі дослідники відзначають також як проблему впровадження

«електронного судочинства» психологічний аспект, адже більшість наших

громадян ще віддає перевагу традиційному «паперовому» судочинству [104,

с. 143].

233

Для повноцінного впровадження проекту «Електронний суд» необхідно

забезпечити:

1) надходження процесуальних і непроцесуальних документів в

електронному форматі, скріплених електронно-цифровим підписом шляхом

направлення їх на офіційну електронну адресу суду [230];

2) формування, розгляд та рух справ по судових інстанціях, зберігання

справ в електронному вигляді; можливість ознайомлення з матеріалами справи в

електронному кабінеті [230];

4) обмін інформацією та надіслання документів (заяв, клопотань, запитів

тощо), матеріалів між державними органами та установами: судами, адвокатами,

прокуратурою, експертними установами, міграційною службою, національною

поліцією, безоплатною вторинною правовою допомогою, прикордонною

службою тощо [230];

5) рекламну підтримку «Електронного суду» по телебаченню, на

офіційному сайті «Судова влада», щоб довести населенню, органам та

організаціям різних форм власності його переваги [230];

6) передбачити у КПК України формування судом матеріалів справи в

електронному вигляді [230];

7) запровадити можливості направлення суду апеляційної чи касаційної

інстанції справи в електронному вигляді у зв’язку із чим главу 31 КПК України,

що регламентує провадження в суді апеляційної інстанції, доповнити нормами,

що мають передбачати надсилання апеляційній та касаційній інстанції справ в

електронному вигляді разом з апеляційними та касаційними скаргами

відповідно. Одна з головних ідей – прозорий рух справи по судових інстанціях.

При цьому передбачити, що суди апеляційної та касаційної інстанції мають

право у разі необхідності витребувати з суду першої інстанції матеріали справи у

письмовому вигляді [230];

8) главу 4 «Докази і доказування» доповнити статтею, що буде

регламентувати дії суду щодо долучення до справи доказів та інших документів

при формуванні матеріалів справи в електронному вигляді [230];

234

9) запровадити в судах «Інформаційно-платіжний термінал», який буде

дозволяти отримувати довідкову інформацію «Електронного суду» й сплачувати

грошові кошти відповідно до КПК та КК України, залучити окремого працівника

суду, компетентного у сфері інформаційних технологій, який буде

відповідальним за роз’яснення щодо користування такими терміналами;

10) забезпечити та забезпечувати суди комп’ютерною технікою, яка

відповідає сучасним програмним вимогам;

11) залучати до судів кваліфіковані кадри у галузі інформаційних

технологій та підвищувати їх професійну компетентність у цій галузі;

12) передбачити для учасників кримінального провадження можливість

участі у відеоконференції не тільки у залі судового засідання, а й в іншому

спеціально обладнаному місці. Наприклад, захисник може приймати участь по

відеоконференції у себе вдома, за умови придбання спеціального обладнання для

такого засобу зв’язку.

Реалізація положень Концепції «Електронний суд» у кримінальному

судочинстві сприятиме підвищенню ефективності використання процесуальних

строків, фінансових і людських ресурсів, збільшенню кількості розглянутих

кримінальних справ, процесуальній економії часу [79, с. 62-63]. На сьогодні

введено в судову практику засідання онлайн та їх аудіозапис, електронний

документообіг (внутрішній і зовнішній), забезпечено відкритий доступ в

Інтернеті до інформації на всіх стадіях судового процесу, забезпечено

надсилання SMS-повідомлень. Упровадження проекту «Електронний суд»

забезпечить скорочення термінів розгляду судових справ, покращить доступ до

правосуддя, підвищить ефективність і оперативність роботи захисників, а також

підвищить ефективність позитивної співпраці між учасниками судових процесів.

Введення цієї системи на території України – це позитивна інновація, завдяки

якій можна уникнути витрат часу та коштів під час розгляду судових справ.

Однак КПК України потребує певних законодавчих змін для повноцінного

впровадження проекту «Електронний суд» в Україні.

235

2.3. Участь захисника в суді апеляційної інстанції

Оскарження судових рішень, їх перевірка судовими інстанціями вищого

рівня забезпечує законність та справедливість таких рішень і є засобом захисту

прав та законних інтересів учасників судового процесу [141].

Перегляд судовою інстанцією вищого рівня вироку суду проголошено

світовим співтовариством як одне з найважливіших прав людини і громадянина.

Зокрема, у п. 5 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

(1966 р.) [125] та ч. 1 ст. 2 Протоколу від 22 листопада 1984 р. № 7 до Конвенції

про захист прав людини і основних свобод (1950 р.) [83] закріплено право

кожного, кого засуджено за будь-який злочин, на те, щоб його засудження і

вирок були переглянуті вищою судовою інстанцією згідно із законом [141].

Право на апеляційне оскарження є однією із загальних засад здійснення

судового кримінального провадження в Україні та регламентовано ч. 1

ст. 24 КПК України, зокрема, кожному гарантується право на оскарження

процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора,

слідчого в порядку, передбаченому КПК України. Гарантується право на

перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи,

судом вищого рівня в порядку, передбаченому КПК України, незалежно від того,

чи брала така особа участь у судовому розгляді [141].

Судове провадження з перегляду судових рішень на сьогодні займає одне з

центральних місць у системі гарантій прав особи в контексті забезпечення

свободи оскарження судових рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб та

недопустимості погіршення становища обвинуваченого. За даними судової

статистики, стану здійснення судочинства у I півріччі 2016 р. за апеляційними

скаргами на вироки, ухвали (постанови) місцевих загальних судів до апеляційних

загальних судів надійшло 26,3 тис. [24,4 тис.] справ і матеріалів, що на 7,7%

більше, ніж у I півріччі 2015 р., у тому числі за апеляційними скаргами на вироки

– 9,9 тис. [10,3 тис.] справ, що менше на 4,4%. В апеляційному порядку

236

перевірено законність та обґрунтованість 20,1 тис. [19,3 тис.] вироків, ухвал

(постанов) місцевих загальних судів, що на 4,4% більше; у тому числі справ за

апеляційними скаргами на вироки – 8 тис. [8,2 тис.]. Апеляційні скарги

задоволено у 9,2 тис. [8,3 тис.] кримінальних справах і матеріалах, або 45,8%

[42,9%] від кількості розглянутих; із них за апеляційними скаргами на вироки –

4,4 тис. [4,3 тис.], або 54,6% [51,9%]. Залишилися нерозглянутими 6 тис.

кримінальних справ і матеріалів за апеляційними скаргами, або 19,5% [16,7%]

від кількості тих, що перебували у провадженні апеляційних загальних судів; у

тому числі нерозглянутими за апеляційними скаргами на вироки залишилися

3,9 тис. справ [9].

У цьому аспекті апеляційне провадження посідає особливе місце серед усіх

стадій кримінального процесу, адже його роль полягає в недопустимості набуття

чинності неправосудними рішеннями, ухваленими судами першої інстанції.

Питання апеляційного перегляду судових рішень є малодослідженим для

науки кримінального процесу України, оскільки така форма оскарження на

території незалежної України була введена лише в результаті проведення так

званої «малої судової реформи» 2001 р. Касаційне провадження, що існувало до

2001 р., мало суттєві відмінності від запровадженого апеляційного, тому

напрацьована теорія кримінального процесу, судова та адвокатська практика не

можуть застосовуватись у повному обсязі для вирішення завдань, поставлених

перед цим відносно-новим кримінальним процесуальним інститутом [138, с. 3].

Термін «апеляція» походить від латинського слова «appellatio» (звернення)

й означає форму перегляду судового рішення суду першої інстанції, що не

набрало законної сили судом вищої інстанції [22, с. 85].

Цей термін вживається в кількох значеннях як: 1) скарга учасника

кримінального провадження про скасування або зміну судового рішення в

апеляційному порядку; 2) один із видів перевірки законності та обґрунтованості

судових рішень судом вищої інстанції; 3) стадія кримінального процесу [93,

с. 338].

237

Якщо розглядати апеляційне провадження як стадію кримінального

процесу, то її можна визначити як стадію в якій суд вищої інстанції за

апеляційними скаргами учасників кримінального провадження у передбаченому

законом порядку переглядає судові рішення суду першої інстанції, які не

набрали законної сили [93, с. 338].

За змістом глави 31 КПК України апеляційний суд перевіряє відповідність

оскаржуваних судових рішень фактичним обставинам, встановленим у

кримінальному провадженні, вимогам кримінального процесуального та

матеріального закону, а також правильність оцінки доказів і обґрунтованості тих

висновків, яких дійшов суд першої інстанції за результатами судового розгляду.

На думку Д. О. Захарова, така побудова перегляду судових вироків є реальною

гарантією охорони прав учасників процесу. Крім того, він зауважує, що хоча ані

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі –

ЄКПЛ), ані будь-який інший міжнародний акт не вимагають застосування саме

апеляційної форми перевірки, за міжнародними стандартами розгляд

кримінальної справи по суті у двох судових інстанціях вважається достатньою

гарантією досягнення завдань правосуддя [62, с. 30], і саме такий механізм

цілком відповідає положенням ст. 2 Протоколу № 7 ЄКПЛ, який передбачає

право на оскарження судових рішень.

З метою виконання покладених на нього завдань суд апеляційної інстанції,

на думку В. І. Сліпченка, має бути наділений відповідними процесуальними

повноваженнями, тобто сукупністю прав на здійснення встановлених законом

процесуальних дій щодо рішення суду першої інстанції, яке перевіряється за

апеляційною скаргою [205, с. 66].

Слід погодитися з О. А. Ломакіною, яка зазначає, що не можна однозначно

стверджувати, що через існування іншої інстанції місцевий суд стає

безвідповідальним, вирішує справу «як-небудь». Такий момент не може бути

виключений, але необхідно при цьому врахувати й інше: існування апеляційної

інстанції, що перевіряє правильність рішення суду першої інстанції, вимагає від

238

останнього підвищеної відповідальності, оскільки судді знають, що їхні рішення

можуть бути перевірені в апеляційному порядку [111, с. 40].

Розгляд матеріалів кримінального провадження в апеляційному порядку

здійснюється колегіально судом у складі не менше трьох професійних суддів

(ч. 4 ст. 31 КПК) [93]. При цьому слід враховувати, що:

1) апеляційний розгляд кримінального провадження стосовно службових

осіб, які посідають особливо відповідальне становище відповідно до ч. 1

ст. 9 Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р.. [154], та осіб,

посади яких віднесено до першої категорії посад державних службовців,

здійснюється колегіально судом у складі п’яти професійних суддів, які мають

стаж роботи на посаді судді не менше семи років [93];

2) відповідно п. 10 ст. 31 КПК України, апеляційний розгляд

кримінального провадження стосовно неповнолітньої особи здійснюється

колегіально судом. При цьому головуючим під час такого розгляду може бути

лише суддя, уповноважений згідно із Законом України «Про судоустрій і статус

суддів» [173] на здійснення кримінального провадження стосовно неповнолітніх

[93].

Розгляд справи в суді апеляційної інстанції включає дві частини:

– підготовка до апеляційного розгляду;

– безпосередньо апеляційний розгляд.

Оскільки апеляційний розгляд здійснюється відповідно до правил судового

розгляду в суді першої інстанції з урахуванням особливостей, передбачених

главою 31 КПК України (ч. 1 ст. 405 КПК України), то вважаємо за можливе

приєднатися до науковців, які виділяють п’ять етапів апеляційного розгляду:

1) відкриття апеляційного провадження;

2) висловлення доводів сторонами;

3) судові дебати;

4) останнє слово обвинуваченого;

5) ухвалення і проголошення судового рішення [126, с. 119].

239

На відміну від КПК України 1960 р. (ст. 362) [99], ст. 405 КПК України

2012 р. [94] не регламентовано проведення судового розгляду (судового слідства

– за ст. 362 КПК України 1960 р.) судом апеляційної інстанції. Разом з тим,

виходячи з вимог ст. 367, 420 КПК України, проведення судового розгляду для

дослідження доказів, які не досліджувалися судом першої інстанції або були

досліджені з порушенням норм матеріального та процесуального права, має бути

обов’язковим, що повинно бути відображено у процесуальному законі щодо

порядку та строків його проведення [96].

Також у новому КПК України, на відміну від КПК України 1960 р., не

передбачено ведення протоколу судового засідання під час апеляційного

розгляду, але, виходячи зі змісту ч. 5 ст. 27 КПК України, має відбуватися повна

фіксація процесу за допомогою технічного засобу [96].

Відповідно до ст. 392 КПК України, в апеляційному порядку можуть бути

оскаржені тільки судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції та не

набрали законної сили.

В Інформаційному листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання порядку здійснення

судового провадження з перегляду судових рішень у суді апеляційної інстанції

відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 21 листопада

2012 р. № 10-1717/0/4-12 передбачені вироки та ухвали суду першої інстанції, які

підлягають оскарженню в апеляційному порядку відповідно до КПК України.

Зокрема, серед них такі: 1) обвинувальні та виправдувальні вироки (з

урахуванням особливостей щодо вироків, винесених за особливою процедурою,

перелік яких визначено у ст. 394 КПК України); 2) ухвали про застосування чи

відмову у застосуванні примусових заходів медичного або виховного характеру;

3) інші ухвали суду першої інстанції у випадках, передбачених КПК України

(наприклад, ухвала суду про внесення виправлень у судове рішення чи відмову у

внесенні виправлень (ч. 3 ст. 379 КПК України; ч. 4 ст. 475 КПК України), ухвала

суду про роз’яснення судового рішення або відмову у його роз’ясненні (ч. 4

240

ст. 380 КПК України), ухвала суду про закриття кримінального провадження

(ч. 8 ст. 284 КПК України та ін.); 4) ухвали слідчого судді [157].

У правовому регулюванні та практиці застосування КПК України

проблемним є питання щодо кола осіб, які мають право на апеляційне

оскарження (ст. 393 КПК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 358 КПК України у редакції 1960 р. [99], у процесі

підготовки справи до апеляційного розгляду апеляційний суд міг визнати

необхідним проведення судового слідства в повному обсязі чи частково, коли є

підстави вважати, що судове слідство судом першої інстанції було проведено

неповно чи однобічно, а також викликати обвинуваченого, якщо визнає за

необхідне провести судове слідство.

У нормі ст. 401 КПК України таке положення не закріплено, як і немає

поняття «судове слідство», яке замінено поняттям «судовий розгляд», проте

перелік дій, які здійснює суддя-доповідач у процесі підготовки справи до

апеляційного розгляду, не є вичерпним і з огляду на повноваження апеляційного

суду змінити або скасувати вирок чи ухвалу суду першої інстанції і ухвалити

новий вирок та нову ухвалу (п. 2, 3, 4 ч. 1 ст. 407 КПК України) проведення

судового розгляду повністю або частково в даному випадку може бути визнано

необхідним, тому цілком виправдано, що суддя-доповідач може вирішити це

питання в ході підготовки справи до апеляційного розгляду і в сенсі нового КПК

України, зокрема ст. 401 КПК України [94].

На відміну від положень ст. 358 КПК України у редакції 1960 р., новим

КПК України у ст. 401 не передбачено право апеляційного суду з метою

усунення неповноти чи однобічності судового слідства в суді першої інстанції

надавати цьому суду доручення про виконання окремих процесуальних дій, тому

за відсутності відповідного правового регулювання питання щодо усунення

неповноти чи однобічності судового розгляду у суді першої інстанції

вирішуватимуться судом апеляційної інстанції шляхом проведення судового

розгляду в тій чи іншій частині [96, с. 732].

241

Слід відзначити, що новий КПК України значно трансформував межі

активності суду апеляційної інстанції при визначенні необхідності проведення

безпосереднього дослідження доказів (судового слідства). Якщо ст. 358 КПК

України 1960 р. передбачала, що суд може визнати необхідним проведення

судового слідства в повному обсязі чи частково, коли є підстави вважати, що

судове слідство судом першої інстанції було проведено неповно чи однобічно, а

також право суду з метою усунення неповноти чи однобічності судового слідства

в суді першої інстанції дати цьому суду доручення про виконання окремих

процесуальних дій, не пов’язуючи реалізацію цих повноважень із

волевиявленням сторін, то КПК України 2012 р. чітко указує на необхідність

волевиявлення скаржника (ст. 396, 401, 404 КПК України) для вирішення

питання щодо витребування нових доказів та дослідження доказів, які не

досліджувалися у суді першої інстанції [77, с. 149].

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 401 КПК України, суддя-доповідач пропонує

учасникам судового провадження подати нові докази, на які вони посилаються,

або витребовує їх за клопотанням особи, яка подала апеляційну скаргу [94; 77,

с. 149].

П. В. Сидоровою була висловлена думка про те, що «за змістом

апеляційної скарги сторони повинні мати право подавати в апеляційний суд

будь-які нові докази, без жодних обмежень, незалежно від причин їх відсутності

при первісному розгляді справи в суді» [186, с. 8].

Суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції

в межах апеляційної скарги, тобто не в цілому, а лише в тій частині, у якій

судове рішення оскаржується.

Водночас, відповідно до ст. 404 КПК України, апеляційний суд має право

вийти за межі апеляційних вимог, але лише у таких випадках:

1) якщо цим не погіршується становище обвинуваченого;

2) якщо цим не погіршується становище особи, щодо якої вирішувалося

питання про застосування примусових заходів медичного або виховного

характеру;

242

3) за наявності підстав для прийняття рішення на користь осіб, які не

подали апеляційну скаргу. У такому випадку суд апеляційної інстанції

зобов’язаний прийняти рішення на користь цих осіб [94].

Н. В. Кіцен вважає, що межі апеляційного перегляду визначаються

певними критеріями, на основі яких він здійснюється, а саме: 1) межами скарги;

2) характером рішень, що оскаржуються; 3) обвинуваченням, яке було висунуте в

обвинувальному акті або змінене/висунуте у суді першої інстанції; 4) наявністю

істотних порушень вимог кримінального процесуального закону у

кримінальному провадженні; 5) недопустимістю погіршення становища

обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування

примусових заходів медичного або виховного характеру [77, с. 148-149].

Письмове апеляційне провадження є також новелою кримінального

процесуального законодавства щодо процедури апеляційного провадження і

передбачає ухвалення судового рішення за спрощеною процедурою – за

результатами письмового провадження, за умови, якщо всі учасники заявили

клопотання про здійснення провадження за їх відсутності (ст. 406 КПК України).

Таким чином, законодавець надає апеляційному суду можливість більш

оперативно розглянути справу, що сприяє процесуальній економії, дотриманню

розумних строків розгляду справ, тим більше у справах про злочини невеликої

або середньої тяжкості, які становлять досить незначну питому вагу у загальній

кількості кримінальних справ, що розглядаються судами [96, с. 737].

У ч. 7 Інформаційного листа ВССУ «Про деякі питання порядку здійснення

судового провадження з перегляду судових рішень у суді апеляційної інстанції

відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» від 21 листопада

2012 р. вказано, що судам слід звернути увагу на те, що протягом десяти днів

після постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження суддя-

доповідач постановляє ухвалу про закінчення підготовки та призначення

апеляційного розгляду. В такій ухвалі зазначається час та місце розгляду

кримінального провадження, вирішуються питання щодо необхідності

243

обов’язкової явки сторін або інших учасників кримінального провадження,

доставки обвинуваченого, який утримується під вартою, тощо [157].

Строк, у межах якого може бути призначено апеляційний розгляд, має бути

достатнім для належної підготовки та подання учасниками провадження

заперечень, витребування необхідних документів, доставки засудженого тощо

[157].

З метою захисту прав та законних інтересів обвинуваченого та

недопустимості погіршення його становища в ч. 4 ст. 401 КПК України

закріплені випадки, коли він підлягає обов’язковому виклику в судове засідання

для участі в апеляційному розгляді [157].

Новелою у кримінальному процесуальному законодавстві є ч. 3

ст. 404 КПК України, відповідно до якої, за клопотанням учасників судового

провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити

обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони

досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може

дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, лише якщо про

дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання

під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після

ухвалення судового рішення, що оскаржується. У літературі правильно вказано

на помилковість позиції законодавця, відповідно до якої вирішення питання про

дослідження нових доказів віддано на розгляд суду апеляційної інстанції, на

відміну від дослідження обставин кримінального провадження, що проводиться

обов’язково [18, с. 3; 77 с. 150]. При цьому Вищий спеціалізований суд України з

розгляду цивільних і кримінальних справ уточнює, що за наявності відповідного

клопотання учасників кримінального провадження суд апеляційної інстанції

зобов’язаний:

1) повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального

провадження, за умови, якщо вони досліджені судом першої інстанції не

повністю або з порушеннями;

244

2) дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, лише у

випадку, якщо під час розгляду в суді першої інстанції було клопотання про

дослідження таких доказів;

3) дослідити докази, які стали відомими після ухвалення рішення судом

першої інстанції [157; 77, с. 150].

Тим самим, на думку Н. В. Кіцен, це роз’яснення орієнтує суди на

обов’язкове задоволення клопотань про повторне дослідження обставин, якщо

вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та

обов’язкове дослідження доказів, які не досліджувалися судом першої інстанції,

якщо під час розгляду в суді першої інстанції було клопотання про дослідження

таких доказів, а також доказів, які стали відомими після ухвалення рішення

судом першої інстанції [77, с. 150].

Згідно з ч.1, 2 ст. 94 КПК України, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за

своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й

неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження,

керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності,

допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів – з точки зору

достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального

рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили [94].

Слід зауважити, що суд апеляційної інстанції оцінює не тільки докази, але

й перевіряє рішення суду першої інстанції.

Відповідно, до однієї з особливостей оцінювання доказів судом

апеляційної інстанції можна віднести положення про те, що в апеляційному

порядку підлягають оцінюванню не лише докази, зібрані та досліджені у

попередніх стадіях кримінального провадження, але й відомості про факти, які

не були предметом дослідження суду першої інстанції [19, с. 406; 77, с. 150]. При

цьому варто вказати на неможливість надання доказам, які не досліджувалися

судом апеляційної інстанції, своєї оцінки, відмінної від оцінки, наданої судом

першої інстанції [80, с. 417; 77, с. 150].

245

Варто погодитися із В. І. Маринівим, що судовий розгляд у суді

апеляційної інстанції не повинен дублювати дослідження доказів, яке

проводилося у суді першої інстанції. Він має здійснюватися в обсязі, який є

достатнім і необхідним для перевірки законності й обґрунтованості вироків або

ухвал, з урахуванням доводів і вимог, наведених в апеляційній скарзі [118, с. 244;

77, с. 151].

Деякі науковці вважають невдалим з погляду принципу змагальності

положення про те, що свідки, допитані в суді першої інстанції, допитуються в

суді апеляційної інстанції, якщо їх виклик суд визнав за необхідне: «Питання ж

не в тому, допитувати чи ні викликаних до суду апеляційної інстанції свідків, а в

тому, в яких випадках суд може визнати такий виклик необхідним». Більш

коректним, було б таке формулювання: «Свідки, допитані в суді першої

інстанції, допитуються в суді апеляційної інстанції, якщо їх свідчення

оскаржуються сторонами або якщо судом задоволено клопотання про їх допит у

суді апеляційної інстанції» [1, с. 54].

На думку Т. А. Шмарьової, свідок, який давав показання в суді першої

інстанції, має допитуватися в суді апеляційної інстанції в тому випадку, якщо

сторони кримінального провадження оспорюють правильність викладу його

показань у протоколі засідання суду першої інстанції, а також якщо в ході

судового розгляду кримінальної справи в апеляційній інстанції виникає

необхідність у їх допиті і сторони заявили відповідне клопотання [236, с. 124].

Обов’язковою умовою дослідження доказів, які не досліджувалися судом

першої інстанції, є заява в суді першої інстанції клопотання про їх дослідження;

відповідно, відмова у задоволенні такого клопотання судом першої інстанції

розглядається КПК України як прояв неповноти судового розгляду (відповідно

до ст. 410 КПК України, неповним визнається судовий розгляд, під час якого

залишилися недослідженими обставини, з’ясування яких може мати істотне

значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого судового

рішення, зокрема в разі, якщо судом були відхилені клопотання учасників

судового провадження про допит певних осіб, дослідження доказів або вчинення

246

інших процесуальних дій для підтвердження чи спростування обставин,

з’ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного,

обґрунтованого та справедливого судового рішення) [77, с. 149].

У зв’язку з цим вважаємо за необхідне доповнити ст. 404 КПК України

додатковою частиною, яку викласти в такій редакції: «Особи, допитані в суді

першої інстанції, допитуються в суді апеляційної інстанції, якщо сторони

оспорюють правильність фіксації їх показань у матеріалах суду першої інстанції

або заявляють клопотання про їх допит» [188, с. 223].

Участь адвоката як захисника в суді апеляційної інстанції є гарантією

захисту прав особи, оскільки сприяє реалізації цього права в повному обсязі.

Саме захисник може максимально забезпечити обвинуваченому реальну

можливість використання всіх наданих йому законом процесуальних прав. Перш

за все, слід зауважити, що ст. 59 Конституції України закріплює конституційне

право кожного на правничу допомогу [85]. Це положення за своєю суттю є

гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і

громадянина, і в цьому полягає його соціальна значущість. Набуття чинності

Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 р. [94], а також Законом

України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [149] сприяло створенню

передумов для перегляду усталених уявлень про процесуальне становище

захисника в кримінальному судочинстві. Відтак, виходячи з цього, вкрай

важливим є розгляд участі захисника в провадженні у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 405 КПК України, апеляційний розгляд здійснюється

згідно з правилами судового розгляду в суді першої інстанції з урахуванням

особливостей, передбачених главою 31 «Провадження в суді апеляційної

інстанції».

На підставі викладеного можна зробити висновок, що захисник у суді

апеляційної інстанції користується загальними правами й обов’язками, які

передбачені у главі 3 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» та Розділі IV КПК України. Зупинимося на розгляді прав адвоката,

247

які безпосередньо закріплені у главі 31 КПК України «Провадження в суді

апеляційної інстанції».

Отже, захисник на стадії апеляційного провадження відповідно до глави

31 КПК України має такі права:

– ознайомлюватися з матеріалами справи для вирішення питання про

апеляційне оскарження судового рішення (ст. 221 КПК України);

– подавати апеляційну скаргу на судові рішення, які були ухвалені судами

першої інстанції і не набрали законної сили (ст. 392, 393 КПК України);

– оскаржувати вирок суду першої інстанції на підставі угоди між

прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості (п. 1 ч. 4

ст. 394 КПК України);

– подавати скаргу в касаційному порядку на ухвалу про повернення

апеляційної скарги або відмову у відкритті апеляційного провадження (п. 6 ч. 3

ст. 399 КПК України);

– після відкриття апеляційного провадження за скаргою на вирок або

ухвалу суду першої інстанції, але до проведення судового засідання щодо

розгляду апеляційної скарги у суді, отримати копію ухвали про відкриття

апеляційного провадження разом з копіями апеляційних скарг; подати нові

докази, на які захисник посилається, або витребувати їх за клопотанням

захисника (п. 1, 2 ч. 1 ст. 401 КПК України);

– подавати заперечення на апеляційну скаргу (ч. 1 ст. 402 КПК України);

– відмовлятись від апеляційної скарги, змінювати та доповнювати

апеляційну скаргу під час апеляційного провадження (ст. 403 КПК України);

– за клопотанням захисника мати час, необхідний для вивчення зміненої

апеляційної скарги і подання заперечень на неї (ч. 2 ст. 403 КПК України);

– заявляти клопотання про здійснення апеляційного провадження за

відсутності захисника та підзахисного (письмове апеляційне провадження)

(ст. 406 КПК України) [94].

На думку Н. С. Чувашової, основною метою обвинуваченого та його

захисника при поданні апеляційної скарги є скасування або зміна судового

248

рішення суду першої інстанції судом апеляційної інстанції. Таким чином,

діяльність захисника має бути спрямована на скасування або зміну судового

рішення на таке, яке буде влаштовувати обвинуваченого та його захисника. Для

цього захиснику необхідно виявляти додаткову активність зі збирання нових

відомостей щодо потерпілого, несумлінного свідка, помилкової кваліфікації

протиправного діяння, допущених порушень кримінального процесуального

законодавства. Вміле використання захисником певних дій в апеляційному

розгляді, наприклад заявлення клопотань, заяв, скарг, проголошення судової

промови, забезпечує належне виконання ним своїх обов’язків щодо захисту прав

та інтересів обвинуваченого в суді апеляційної інстанції. Захист

обвинувачуваного в суді апеляційної інстанції, а саме в апеляційному розгляді,

становить зміст кримінально-процесуальної функції захисту на цій стадії [231,

с. 99].

Обвинувачений має право запросити для участі в розгляді справи в

апеляційному порядку захисника за своїм вибором. Заміна одного захисника

іншим може бути проведена лише за клопотанням або за згодою обвинуваченого.

Оскільки закон обмежує кількість захисників, які можуть захищати

підсудного (не більше п’яти), то і в розгляді справи в апеляційній інстанції

можуть брати участь не більше ніж п’ять захисників, запрошених як самим

обвинуваченим, так і за його дорученням його родичами або іншими особами

[96, с. 736].

Для вступу захисника у кримінальне провадження в суді апеляційної

інстанції необхідні відповідні підстави. Від того, на підставі чого захисник

здійснює захист, залежить можливість реалізації ним тих чи інших повноважень,

передбачених кримінальним процесуальним законодавством, умови, порядок і

розмір оплати його праці, а також компенсація витрат, понесених захисником у

зв’язку зі здійсненням захисту.

Наприклад, якщо адвокат здійснює захист на підставі договору про

надання правової допомоги, то умови, порядок, розмір оплати його праці,

компенсації витрат визначаються в договорі за угодою сторін. Якщо захисник

249

призначений для здійснення захисту центром з надання безоплатної правової

допомоги та діє на підставі доручення органу (установи), уповноваженого

законом на надання безоплатної правової допомоги, то оплата послуг такого

захисника забезпечується за рахунок держави.

При підтвердженні повноважень захисника в суді апеляційної інстанції

слід керуватись положеннями ст. 50 КПК України [94], відповідно до якої

повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні

підтверджуються свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю;

ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи),

уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Особливості їх використання були докладно розглянуті в підрозділі 2.1.

роботи, тому тут зупинимося на деяких проблемних питаннях залучення

захисника у кримінальне провадження на стадії апеляційного провадження.

Підтвердженням повноважень захисника в суді апеляційної інстанції є

свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Відповідно до Рішення

Національної асоціації адвокатів України «Про затвердження зразка та опису

свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю» № 272, затверджено

новий зразок свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю; опис

свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю; форму журналу обліку

виданих свідоцтв про право на заняття адвокатською діяльністю [160]. Однак

свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, які були видані до

17 грудня 2013 р., не втрачають юридичної сили та можуть використовуватись

адвокатами для підтвердження своїх повноважень.

Наступним документом, який посвідчує повноваження адвоката, є ордер,

встановлений ч. 2 ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність». Більш детально його розглянуто в підрозділі 2.1.

Ще одним документом, який підтверджує повноваження захисника у

кримінальному провадженні в суді апеляційної інстанції, є договір із захисником

або доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання

безоплатної правової допомоги.

250

Тут виникає питання щодо визначення тривалості дії повноважень

захисника і, відповідно, тривалості дії ордера та договору адвоката. Ці питання

ми детально розглянули у підрозділі 2.1, тому лише зазначимо, що, на нашу

думку, залучений до участі в кримінальному провадженні адвокат набуває

процесуального статусу захисника і може використовувати всі його

повноваження та обов’язки, передбачені ст. 46, 47 КПК України, у тому числі

має право брати участь у судовому розгляді кримінального провадження в судах

першої, апеляційної і наступних інстанцій.

Відтак, вимога до захисника надавати новий ордер та договір для

підтвердження його повноважень як захисника на апеляційній стадії

кримінального провадження є незаконною та неправомірною.

У науковій літературі існувала думка, що єдиною підставою для участі

захисника в апеляційній та касаційній інстанціях є його запрошення

підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, особою, стосовно якої

передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного

характеру або вирішується питання про їх застосування, а також особою,

стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі

(екстрадицію) [31, с. 190].

Ми не можемо погодитися з цією позицією, оскільки ст. 52 чинного КПК

України передбачає обов’язкову участь захисника, і це поширюється на всі стадії

кримінального провадження, у тому числі й на апеляційне провадження до того

часу, поки підозрюваний, обвинувачений не відмовиться від захисника або не

замінить його згідно зі ст. 54 КПК України.

Переважно в суді апеляційної інстанції не виникає проблем із визначенням

повноважень захисника на подання апеляції на судове рішення, якщо останній

брав участь на попередніх стадіях кримінального процесу. У цьому разі всі

необхідні документи та процесуальні рішення на підтвердження його статусу

мають бути у матеріалах кримінальної справи. Складнішою є ситуація, коли

апеляцію подано особою, яка не брала участі як захисник у суді першої інстанції.

За таких обставин спочатку має бути вирішено питання про допуск цієї особи як

251

захисника шляхом винесення судом першої інстанції відповідної постанови,

лише після чого справа може бути направлена до суду апеляційної інстанції. На

думку О. Ю. Костюченко, суд апеляційної інстанції не повинен відмовляти у

прийнятті до розгляду апеляції особи, питання про допуск якої до участі у справі

як захисника не було вирішено у встановленому порядку судом першої інстанції,

оскільки суд апеляційної інстанції безпосередньо має право розглянути і

вирішити зазначене питання [88, с. 117; 119, с. 44].

Перед написанням апеляційної скарги, на першому етапі захисник має

написати заяву до суду першої інстанції про отримання копії вироку та ухали, на

яку буде подано апеляційну скаргу. На цьому ж етапі ми рекомендуємо одразу

ознайомитись зі всіма матеріалами кримінального провадження та зробити

фотокопії за допомогою власного технічного засобу, щоб знати, які процесуальні

документи містяться в матеріалах справи та на скількох аркушах, оскільки в

процесі судового провадження вони могли збільшиться за рахунок клопотань,

цивільних позовів та інших документів які надавали учасники кримінального

провадження [190, с. 222].

Захисник може ознайомитися з матеріалами кримінальної справи як

спільно зі своїм довірителем, так і окремо. У зв’язку з цим захиснику слід

завчасно обговорити це питання зі своїм клієнтом та узгодити дії, пов’язані з

ознайомленням з такими матеріалами. На практиці більша частина адвокатів при

самостійному ознайомленні з матеріалами кримінальної справи роблять їх

фотокопії, а потім уже ці копії надають на флеш-носію клієнту [190, с. 222].

Якщо адвокат брав участь у досудовому розслідуванні та в судовому

розгляді кримінального провадження у суді першої інстанції, то вважається, що

йому буде набагато легше зорієнтуватись у чому полягає необґрунтованість і

незаконність ухваленого вироку, ніж адвокату, який вступить у кримінальний

процес уже на стадії апеляційного провадження. З цим твердженням можна

посперечатися, оскільки це ще залежить і від професійної компетентності

адвоката, його стажу роботи та спеціалізації [190, с. 222].

252

Важливим процесуальним документом, з яким захисник на цьому етапі має

бути ознайомлений, є журнал судового засідання суду першої інстанції. У

процесі зіставлення журналу і вироку захисник може виявити розбіжності між

ними або неправильний виклад обставин справи, порушення вимог

процесуального законодавства [190, с. 222].

Відомості, наведені у клопотанні і не спростовані судом у постанові про їх

задоволення або відхилення, можуть вказувати на те, що обставини, які не були

відображені у журналі судового засідання або неправильно зафіксовані,

насправді мали місце [65, с. 230 – 231].

Такі клопотання нерідко виконують роль логічної пастки для суду, і окремі

досвідчені захисники готують їх навмисно. Проте захисник завжди має

пам’ятати, що він не «воює» із судом і не виступає проти суду. Нехтування цією

істиною може мати для захисника сумні наслідки [65, с. 230 – 231].

Бажання подавати апеляційну скаргу може виходити як від захисника, так і

від підзахисного. Це залежить від рівня домагань адвоката та підзахисного.

Рівень домагань свідчить про те, що особистість очікує від себе такого ступеня

складності виконання завдань, яке її задовольнить. Тому якщо вирок суду першої

інстанції є незаконним, містить порушення норм кримінально-процесуального

права, то він, звісно, не задовольнить захисника та його клієнта.

Дуже добре, коли сторона захисту разом дійшла висновку, що є підстави

для того, щоб подавати апеляційну скаргу на рішення або ухвалу суду першої

інстанції. Однак у випадках, коли адвокат вважає, що вирок необхідно

оскаржити, а обвинувачений сумнівається (бажає, наприклад, зекономити

кошти), необхідно роз’яснити останньому всі наслідки неподання і подання

апеляційної скарги, ознайомити його з відповідними статтями КПК України,

зауваживши, зокрема, що така скарга в першу чергу не погіршить становища

клієнта відповідно до ч. 4 ст. 403, ч. 2 ст. 404, п. 4 ч. 1 ст. 408 КПК України [63,

с. 136]. Відповідно до ст. 421 КПК України, обвинувальний вирок, ухвалений

судом першої інстанції, може бути скасовано у зв’язку з необхідністю

застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи суворіше

253

покарання, скасувати неправильне звільнення обвинуваченого від відбування

покарання, збільшити суми, які підлягають стягненню, або в інших випадках,

коли це погіршує становище обвинуваченого, лише в тому разі, якщо з цих

підстав апеляційну скаргу подали прокурор, потерпілий чи його представник

[94].

Якщо обвинувачений продовжує заперечувати проти подання апеляції, а

адвокат впевнений у її необхідності, то Я. П. Зейкан [65, с. 236] рекомендує:

скласти апеляцію від свого імені; ознайомити з нею клієнта; одержати від нього

заяву про небажання подавати апеляцію; за необхідності скласти апеляцію від

імені клієнта.

Виконавши це, захисник до кінця виконує свій професійний обов’язок. Це

також є захистом від можливих нарікань, якщо обвинувачений змінить свою

думку і подасть скаргу від свого імені. Слід мати на увазі, що обвинувачений

досить часто не все розкриває захиснику, у якому іноді вбачає «тінь закону» [65,

с. 236].

А. Д. Бойков вважає неетичним вчинення адвокатом процесуальних дій

всупереч чітко вираженої волі довірителя [21, c. 150].

Якщо обвинувачений все ж таки вирішить або погодиться із захисником

складати та подавати апеляційну скаргу, то на цьому етапі захиснику необхідно

більш детально обговорити зміст та підстави апеляційної скарги з довірителем. У

ході цієї бесіди з підзахисним адвокат має обговорити позицію за скаргою,

незаконність вироку, ухвали, при необхідності уточнити претензії по суті вироку,

з’ясувати можливість отримання додаткових доказів за кримінальним

провадженням. На цій стадії захисник має виявити увесь свій досвід та

професійну компетентність, адже ця робота потребує значної вдумливості та

концентрації для захисника та його клієнта.

Подання апеляційної скарги захисником не виключає можливості подання

апеляційної скарги підсудним. І, навпаки, подання апеляційної скарги підсудним

не виключає можливості подання апеляційної скарги захисником. Кожен з них

має право самостійно оскаржити судове рішення.

254

Таким чином, на цьому етапі захисник проводить критичний аналіз вироку

суду та матеріалів кримінального провадження, виявляє підстави для

оскарження, готує апеляційну скаргу та подає її відповідно до п. 1 ч. 1 та п. 1 ч. 2

ст. 395 КПК України протягом встановлених КПК України строків з дня її

проголошення до апеляційного суду через суд першої інстанції, який ухвалив

судове рішення, та очікує поштою копію ухвали про відкриття апеляційного

провадження відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 401 КПК України.

Таким чином, захисникові на етапі підготовчих дій до подання апеляційної

скарги на вирок суду першої інстанції, що не набрав законної сили відводиться

важлива роль, оскільки, як уже зазначалось, саме захисник може максимальною

мірою забезпечити обвинуваченому реальну можливість використання всіх

наданих йому законом процесуальних прав. Якість та професіоналізм, який

виявить захисник на етапі підготовчих дій до подання апеляційної скарги

підвищить шанси для прийняття судом апеляційної інстанції законного й

обґрунтованого вироку або ухвали у кримінальній справі.

Під час написання скарги адвокат має чітко дотримуватись усіх вимог, які

висуває КПК України до складання та подачі апеляційної скарги (ст. 396 КПК

України).

Обґрунтовуючи необхідність зміни чи скасування вироку, ухвали, а також

посилаючись на докази захисника в апеляційній скарзі, захиснику бажано

посилатися на відповідні аркуші справи кримінального провадження, хоча цей

обов’язок не передбачений у чинному КПК України, однак ці дії полегшують

роботу колегії суддів та інших учасників кримінального провадження при

ознайомленні з апеляційною скаргою.

На нашу думку, посилання на аркуші справи в апеляційній скарзі мають

бути зазначені обов’язково, у зв’язку з чим вважаємо за доцільне доповнити

ст. 396 КПК України окремим пунктом, який слід викласти в такій редакції:

«Апеляційна скарга повинна містити посилання на відповідні аркуші справи»

[190, с. 222].

255

Про рівень засвідчувальної компетентності захисника судять за

підготовленими ним правовими документами, стилем їх написання, відсутністю

орфографічних помилок, дотриманням стандартів при написанні юридичних

документів тощо. Тому до підготовки апеляції слід поставитись максимально

уважно, звертаючи увагу навіть на дрібниці: форму викладу, наявність усіх

необхідних додатків, якість друку (використовуючи кращий принтер та папір)

тощо. КПК України не містить вимог щодо способу друку апеляційної скарги, а

включає лише заувагу, що вона повинна мати письмову форму.

Під час написання апеляційної скарги на вирок або ухвалу суду першої

інстанції залежно від обставин справи захисник при наданні правової допомоги

обвинуваченому має право у прохальній частині апеляційної скарги порушувати

відповідно до ст. 407 КПК України за наявності підстав, передбачених ст. 408–

415 КПК України, такі питання: змінити вирок або ухвалу; скасувати вирок

повністю чи частково та ухвалити новий вирок; скасувати ухвалу повністю чи

частково та ухвалити нову ухвалу; скасувати вирок або ухвалу і закрити

кримінальне провадження; скасувати вирок або ухвалу і призначити новий

розгляд у суді першої інстанції [190, с. 222].

При написанні апеляційної скарги захиснику також бажано додатково

проаналізувати, з’ясувати судову практику, постанови пленуму Вищого

спеціалізованого суду з цивільних та кримінальних справ [30], постанови

пленуму Верховного Суду [27], рішення, вироки, ухвали за кримінальними

справами з Єдиного державного реєстру судових рішень [58], а також

враховувати судову практику Європейського суду з прав людини.

Говорячи про тактико-психологічні аспекти роботи з підзахисним на стадії

апеляційного провадження, по-перше, необхідно звернути увагу на психологічні

особливості клієнта. Вони можуть різнитись на практиці залежно від типу

нервової системи, комунікативних та інтелектуальних якостей та рухливості

емоційної сфери. З неврівноваженими швидкозбуджуваними клієнтами, які

найчастіше домагаються успіхів у своїй сфері діяльності, можуть бути труднощі

у встановленні комунікативного контакту та в подальшому спілкуванні. Це

256

можуть бути клієнти, які посідають високе службове та соціальне становище, які

звикли до задоволення своїх найрізноманітніших потреб. Такі клієнти не завжди

прислухаються до захисника, а звертаються до нього для отримання такої

юридичної допомоги, яку вважають для себе необхідною. Ще більш складна

ситуація може виникати, якщо клієнт має низький рівень інтелекту і бажає

отримати від адвоката лише максимально позитивний результат, наприклад

звільнення від кримінальної відповідальності, що передбачено розділом IX КК

України [91] та § 2 глави 24 КПК України, або прийняття виправдувального

вироку, хоча кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство таких

підстав не передбачає [199, с. 20].

Всі вищезазначені особливості взаємодії з клієнтом захисник може

помітити ще при першій зустрічі з підзахисним, на консультації або під час

укладання договору про надання правової допомоги відповідно до Розділу IV

Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». На наш погляд, у

таких ситуаціях захисник має пояснити клієнту, що він буде робити відповідно

до законодавства все можливе, щоб захистити права і законні інтереси клієнта,

однак результат залежить не тільки від його грамотності та професіоналізму, а й

від самого підзахисного та всіх учасників кримінального провадження в суді

апеляційної інстанції, тому гарантувати стовідсотковий виграш кримінальної

справи захисник не може. Захисник також повинен роз’яснити підзахисному, які

кримінально-процесуальні дії може бути зроблено відповідно до глави 31 КПК

України при провадженні в суді апеляційної інстанції та якими є повноваження

суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги відповідно

до ст. 407 КПК України [199, с. 20].

Якщо клієнт пропонує захиснику досягти позитивного результату

незаконними засобами і методами, то захисник має відмовити йому в цьому,

керуючись ст. 7 Правил адвокатської етики [146], та роз’яснити законні засади

адвокатської діяльності відповідно до законодавства України і запропонувати

співпрацю саме на таких умовах.

257

Якщо клієнт має розвинуті інтелектуальні та вольові якості, здатен логічно

мислити (отримувати інформацію і робити правильні логічні висновки), то з

таким підзахисним захиснику буде набагато легше встановити комунікативний

контакт та в подальшому надавати йому юридичну допомогу.

Захиснику також потрібно враховувати, що обвинувачений може мати

складний психоемоційний стан, оскільки участь у кримінальному провадженні –

це завжди стресова ситуація, яка негативно впливає на клієнта та може

ускладнити встановлення комунікативного контакту й завадити подальшій

роботі. У такому разі захисник має більше залучати клієнта до участі в роботі,

наприклад, збирання необхідних документів, пошуку свідків тощо. У деяких

випадках захиснику необхідно порадити або переконати свого клієнта в

необхідності звернення до лікаря чи психолога [199, с. 20].

У суді апеляційної інстанції захисник уже знає з досвіду, що можна

очікувати від тих чи інших учасників кримінального провадження, у зв’язку з

чим слід бути готовим до зміни ситуації. У процесі підготовки до здійснення

захисту в суді апеляційної інстанції мають бути ретельно продумані всі можливі

ситуації, враховані темперамент та характер осіб, викликаних до суду,

особливості їхньої поведінки та свідчень у присутності обвинуваченого [236,

с. 141].

Іншим важливим аспектом для виступу в суді апеляційної інстанції є

правильний вибір одягу, адже першу інформацію про людину дає її зовнішній

вигляд. Саме він відповідає за такий важливий чинник, як перше враження.

Аксіома публічного виступу свідчить: у промовця ніколи не буде іншого випадку

справити перше враження. Воно завжди містить емоційний і оцінний

компоненти. Під час формування першого враження фіксуються: зовнішній

вигляд; експресія, виразність; виконувані дії; передбачувані якості особи [180].

Так, наприклад, якщо в суді апеляційної інстанції розглядається скарга на вирок

суду по кримінальному провадженню за ст. 164 КК України, тобто ухилення від

сплати аліментів на утримання дітей, то в такому випадку обвинувачений має

одягнути скромний та простий одяг, зняти дорогі прикраси.

258

Також слід зазначити, що апеляційна інстанція є вищим рівнем, ніж суди

першої інстанції. Оскільки саме до компетенції апеляційного суду належить

перегляд та оцінка законності винесених судами першої інстанції рішень або

ухвал, то один з основоположних принципів судочинства, принцип законності та

вмотивованості рішення, реалізується саме завдяки функціонуванню інституту

апеляційного оскарження.

Відповідно до ст. 28 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2

червня 2016 р., суддею апеляційного суду може бути особа, яка відповідає

вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного

оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя в апеляційному суді,

а також відповідає одній із таких вимог:

1) має стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років;

2) має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері

права щонайменше сім років;

3) має досвід професійної діяльності адвоката, у тому числі щодо

здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального

обвинувачення щонайменше сім років;

4) має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) відповідно

до вимог, визначених пунктами 1–3 цієї частини, щонайменше сім років [173].

З огляду на це, доречним було б законодавчо визначити і для адвоката в

апеляційній інстанції певні вимоги, які підвищили б ефективність захисту

підозрюваного, обвинуваченого.

На підставі викладеного, пропонуємо п. 1 та 2 ст. 393 КПК України

викласти у такій редакції: «Апеляційну скаргу мають право подавати:

1) обвинувачений, стосовно якого ухвалено обвинувальний вирок, його законний

представник чи захисник, який має стаж роботи у галузі права не менше п’яти

років – у частині, що стосується інтересів обвинуваченого; 2) обвинувачений,

стосовно якого ухвалено виправдувальний вирок, його законний представник чи

захисник, який має стаж роботи у галузі права не менше п’яти років – у частині

мотивів і підстав виправдання».

259

Таке нововведення в КПК України надало б можливість залучати більш

професійно-компетентних захисників на стадії апеляційного провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 403 КПК України, особа, яка подала апеляційну

скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення апеляційного розгляду.

Захисник підозрюваного, обвинуваченого, представник потерпілого можуть

відмовитися від апеляційної скарги тільки за згодою, відповідно, підозрюваного,

обвинуваченого чи потерпілого. Слід звернути увагу на те, що законодавець не

передбачив, у якій саме формі захисник має отримати згоду від підзахисного. На

нашу думку, ч. 1 ст. 403 КПК України необхідно викласти в такій редакції:

«Захисник підозрюваного, обвинуваченого, представник потерпілого можуть

відмовитися від апеляційної скарги тільки за письмовою згодою, відповідно,

підозрюваного, обвинуваченого чи потерпілого» [199, с. 20].

Г. М. Омельяненко [134, с. 67] вважає, що хоча захисник має повідомити

засудженого чи виправданого про своє рішення відкликати скаргу, але вчинення

ним такої дії від думки підзахисного залежати не може. З цього приводу слід

зазначити, що, незважаючи на те, що захисник є самостійним учасником

кримінального судочинства, його завдання у кримінальному процесі цілковито

підпорядковуються захисту прав і законних інтересів підзахисного. Тому

відкликання захисником поданої ним апеляційної скарги без згоди

обвинуваченого не допускається, оскільки це означало б залишення

обвинуваченого без захисту. Якщо захисник не бачить підстав для оскарження, а

обвинувачений просить його скласти мотивовану апеляційну скаргу, захисник не

може відмовити в цьому підзахисному.

У КПК України прямо не передбачені дії суду у випадку, коли підзахисний

відмовляється від апеляційної скарги до закінчення апеляційного розгляду, але

від послуг захисника, який підтримує цю апеляційну скаргу, не відмовився.

На нашу думку, ч. 3. ст. 403 КПК України потрібно доповнити й викласти у

такій редакції: «Якщо обвинувачений чи потерпілий відмовляється від

апеляційної скарги до закінчення апеляційного розгляду, але захисник чи

представник потерпілого підтримує свою апеляційну скаргу, то суд може

розглянути апеляційну скаргу захисника чи представника потерпілого, якщо

260

вирішить, що це відповідає інтересам підозрюваного, обвинуваченого чи

потерпілого» [199, с. 20].

Також, на думку Н. Р. Бобечко [20, с. 11], право обвинуваченого

відмовитися від захисника та його право відкликати апеляційну скаргу захисника

є самостійними процесуальними правами, яких ототожнювати не можна.

Відмовившись від захисника, обвинувачений має право заявити, що скаргу його

не відкликає, а бажає щоб відбувся апеляційний розгляд справи за скаргою

захисника. Відтак, відмова від захисника автоматично не зумовлює відкликання

його апеляційної скарги, якщо цього не зробив сам засуджений. Разом з тим слід

повністю виключити можливість відмови захисника від складання та подання

апеляційної скарги, якщо на цьому наполягає обвинувачений.

Таким чином, самостійність захисника на стадії апеляційного провадження

має обмежений характер, що зумовлюється обов’язками захисника та його роллю

в кримінальному процесі. Захисник не має права робити те, що може зашкодити

його підзахисному, погіршити його становище, сприяти його обвинуваченню.

Захиснику потрібно врахувати, що, відповідно до ч. 3 ст. 403 КПК України,

до початку апеляційного розгляду особа, яка подала апеляційну скаргу, має

право змінити та/або доповнити її. У такому разі суд апеляційної інстанції за

клопотанням осіб, які беруть участь в апеляційному розгляді, надає їм час,

необхідний для вивчення зміненої апеляційної скарги і подання заперечень на неї

[94] .

Про день розгляду справи в апеляційному порядку суд зобов’язаний

повідомити захисника своєчасно. Захисник має право подати заяву до суду

апеляційної інстанції та перенести розгляд апеляційної скарги і проведення

судового засідання на інший день за наявності поважних причин (наприклад,

відрядження, хвороба, відпустка, зайнятість в іншому процесі тощо). Поважні

причини неможливості участі захисника в судовому засіданні на призначений

час мають бути підтверджені доказами у вигляді довідок та інших документів

[20, с. 207].

Закон не покладає на суд апеляційної інстанції обов’язку забезпечувати

участь у справі іншого захисника. У цьому разі обвинуваченому надається

261

можливість запросити іншого захисника, для чого розгляд справи в апеляційній

інстанції може бути перенесено на іншу дату.

На думку С. О. Ковальчук, підготовка до апеляційного розгляду є

самостійним етапом стадії апеляційного провадження, завдання якого полягає у

перевірці наявності підстав для розгляду справи у судовому засіданні та

вирішенні питань, пов’язаних з підготовкою справи до судового розгляду

апеляційним судом [81, с. 165].

Участь обвинуваченого та його захисника під час підготовки до

апеляційного розгляду справи апеляційним судом дає змогу забезпечити не лише

належне та всебічне вирішення питань, які підлягають вирішенню на вказаному

етапі стадії апеляційного провадження, але й належну підготовку сторони

захисту до апеляційного розгляду кримінальної справи [126, с. 119].

Після виконання підготовчих дій до апеляційного розгляду суддею-

доповідачем постановляється ухвала про закінчення підготовки та призначення

апеляційного розгляду.

З метою захисту прав та законних інтересів обвинуваченого та

недопустимості погіршення його становища у ч. 4 ст. 401 КПК України

закріплені випадки, коли він підлягає обов’язковому виклику в судове засідання

для участі в апеляційному розгляді [157].

Коло клопотань, які можуть заявлятися стороною захисту під час

підготовки до апеляційного розгляду, визначається переліком питань, які

підлягають вирішенню на цьому етапі стадії апеляційного провадження.

Зокрема, обвинувачений та захисник мають право заявити клопотання про

витребування додаткових доказів, про виклик в судове засідання тих чи інших

осіб, про зміну або скасування запобіжного заходу тощо. Заявляючи клопотання,

сторона захисту має обґрунтувати, для встановлення яких саме обставин справи

апеляційному суду необхідно виконати ті чи інші процесуальні дії.

Суд апеляційної інстанції може провести своє з’ясування обставин та

перевірку їх доказами (судове слідство) із дотриманням вимог, передбачених

ст. 404 КПК України. Для забезпечення цього в апеляційній скарзі може бути

викладене клопотання особи, яка подає апеляційну скаргу, про дослідження

262

доказів, а також зазначені обставини, які не були досліджені в суді першої

інстанції, або докази, які не подавалися суду першої інстанції (ст. 396 КПК

України) [94].

Заявляючи клопотання про витребування додаткових доказів,

обвинувачений та його захисник мають зазначити, які саме додаткові докази

підлягають витребуванню, з яких підприємств, установ та організацій або від

яких фізичних осіб вони мають бути витребувані, які саме обставини, що мають

значення для правильного вирішення справи, можуть бути встановлені за

допомогою використання додаткових доказів.

Апеляційний суд, отримавши під час підготовки до апеляційного розгляду

клопотання обвинуваченого та його захисника, долучає до матеріалів

кримінального провадження зазначені клопотання та вирішує їх під час судового

розгляду судом апеляційної інстанції.

Крім того, обвинувачений та захисник користуються правом подавати в

апеляційний суд додаткові матеріали, під якими потрібно розуміти будь-які

документи, речі та предмети, які не досліджувалися судом першої інстанції,

містять у собі відомості, що стосуються справи або підтверджують чи

спростовують допущені у справі порушення норм кримінального й кримінально-

процесуального закону та подаються учасниками кримінального процесу до

апеляційного суду як засіб перевірки законності й обґрунтованості судових

рішень, ухвалених судом першої інстанції, та ухвал слідчого судді.

Відповідно, обвинувачений та його захисник мають право обґрунтувати в

клопотанні необхідність проведення з’ясування обставин та перевірку їх

доказами (судового слідства) у повному обсязі чи частково.

На думку М. Ю. Барщевського, захищаючи права та інтереси

обвинуваченого в суді апеляційної інстанції, сторона захисту вступає в

конфліктні відносини зі стороною обвинувачення. Керуючись правилами

адвокатської етики, захиснику не варто процесуального супротивника сприймати

як ворога, його процесуальні права слід поважати і з ними рахуватися.

Дотримуючись правила сумлінного ставлення до суду, захисник не повинен

намагатися обдурити суд, а також впливати на хід правосуддя, надаючи

263

фальсифіковані докази, факти, показання, давати неправдиві свідчення, неточно

тлумачити положення закону або інших нормативних актів чи судової практики,

давати завідомо неправильну характеристику доказів, робити заяви про ймовірне

оскарження судового рішення [16, с. 93]. Таку позицію передбачає і ч. 2

ст. 43 Правил адвокатської етики [147].

Виклик учасників судового провадження до суду апеляційної інстанції

здійснюється в загальному порядку, встановленому ст. 134 КПК України [94].

Захиснику необхідно на цьому етапі роз’яснити обвинуваченому ч. 3

ст. 396 КПК України, відповідно до якої встановлено, що коли особа не бажає

брати участі в апеляційному розгляді, то вона має зазначити це в апеляційній

скарзі.

Також захисник або обвинувачений можуть подати клопотання про

здійснення провадження за їх відсутності, однак потрібно враховувати, що,

відповідно до ст. 406 КПК України, суд апеляційної інстанції має право ухвалити

судове рішення за результатами письмового провадження, якщо всі учасники

судового провадження заявили клопотання про здійснення провадження за їх

відсутності. Якщо під час письмового провадження суд апеляційної інстанції

дійде висновку, що необхідно провести апеляційний розгляд, то він призначає

такий розгляд. Якщо проводилося письмове апеляційне провадження, копія

судового рішення апеляційної інстанції надсилається учасникам судового

провадження протягом трьох днів з дня його підписання [94].

На наступному етапі захисник має розподілити між собою та підзахисним

обсяг інформації, яку кожен з них повинен висловити в суді апеляційної

інстанції, та підготувати підзахисного до можливих запитань, які може

поставити колегія суддів апеляційного суду.

Захисник обвинуваченого в засіданні суду апеляційної інстанції має не

давати пояснення, а виголошувати захисну промову на користь свого

підзахисного, яку рекомендується складати у письмовому вигляді.

У процесі підготовки до участі в суді апеляційної інстанції захиснику

необхідно займатися письмовою підготовкою промови. Бажано написати один

варіант тез і перечитати його. Важливо, щоб до початку захисної промови все

264

було прописано та вивчено. Це допоможе захиснику краще з’ясувати, що

необхідно сказати на захист обвинуваченого [128, с. 142]. Але захисник має

враховувати, що має право вийти за межі такої письмової промови, оскільки в

процесі виступу можуть з’явитись нові думки, породжені запереченнями іншої

сторони та промовою прокурора.

Захисник також має враховувати той факт, що хоча відповідно до ч. 4

ст. 31 КПК України кримінальне провадження в апеляційному порядку

здійснюється колегіально судом у складі не менше трьох професійних суддів,

однак, відповідно до ст. 398 КПК України, першим із колегії суддів апеляційного

суду отримує апеляційну скаргу суддя-доповідач та, згідно зі ст. 401 КПК

України, він же займається підготовкою справи до апеляційного розгляду.

У період підготовки засідання суду апеляційної інстанції суддя-доповідач

детально вивчає матеріали кримінальної справи, що підлягає розгляду, чого

позбавлені інші члени колегії. Таким чином, суддя-доповідач є найбільш

підготовленим та поінформованим з усього складу суддів. Видається, що до

моменту розгляду кримінальної справи в судовому засіданні у нього вже

сформовано внутрішнє переконання щодо обставин кримінальної справи,

ступеня участі в ньому обвинуваченого і наявності або відсутності вини

обвинуваченого. Судді-доповідачу стають відомі деталі кримінальної справи,

чого не можна сказати відносно його колег. Очевидно, що двоє інших суддів у

цій частині будуть менш підготовленими до судового засідання [48, с. 166]. У

зв’язку з цим вважаємо, що одним із тактико-психологічних прийомів адвоката

може бути те, що судова промова захисника та обвинуваченого має

спрямовуватись більшою мірою на переконання судді-доповідача [199, с. 20].

Виступ захисника в суді апеляційної інстанції не зводиться до простого

повторення апеляційної скарги. Завдання захисника полягає у викладенні

положень скарги в розгорнутому вигляді, їх детальній мотивації, для чого

потрібні відповідне доповнення, уточнення та розвиток цих положень. Проте

КПК України навіть у загальних рисах не регламентує зміст виступу захисника в

суді апеляційної інстанції [234, с. 112]. У ч. 3 ст. 405 КПК України вказано лише,

що для висловлення доводів, а також у судових дебатах першій надається слово

265

особі, яка подала апеляційну скаргу. Якщо апеляційні скарги подали обидві

сторони кримінального провадження, то першим висловлює доводи

обвинувачений. Після цього слово надається іншим учасникам судового

провадження [94].

Після висловлення доводів та перевірки їх доказами суддя-доповідач

з’ясовує в учасників судового провадження, чи бажають вони доповнити

апеляційний розгляд і чим саме (ст. 363 КПК України).

У цей момент, на думку О. В. Острогляд, суду мають бути подані всі

докази, якими володіє сторона захисту. Якщо судовий розгляд доповнює

прокурор, то захисник має право на цьому етапі попросити суд оголосити

перерву або відкласти справу, щоб зібрати і подати в суд дані, які спростовують

докази, подані прокурором [138, с. 148].

У разі заявлення клопотань про доповнення судового розгляду (вони

можуть стосуватися додаткового допиту свідків чи провадження інших

процесуальних дій, які вже проводилися в ході апеляційного розгляду, та ін.) суд

розглядає їх, у зв’язку з чим має право ставити запитання сторонам чи іншим

учасникам кримінального провадження.

Важливість цієї частини апеляційного розгляду полягає в тому, що

сторони, проаналізувавши й оцінивши вже досліджені в ході апеляційного

розгляду докази, мають можливість знову повернутися до судового розгляду. Це

є своєрідною додатковою гарантією реалізації сторонами права на активну

участь в доказуванні, обґрунтуванні своїх доводів, викладених в апеляційній

скарзі [39, с. 171].

За відсутності клопотань або після вирішення клопотань, якщо вони були

подані, суд постановляє ухвалу про закінчення з’ясування обставин та перевірки

їх доказами і переходить до судових дебатів (ч. 3 ст. 365 КПК) [94].

Судові дебати є частиною судового процесу у кримінальній справі, під час

якої сторонам надається можливість шляхом звернення з промовою переконати

суд у правильності їх позицій у справі [122].

266

Якщо в суді першої інстанції захисник вперше висловлює свою позицію

процесуально тільки в захисній промові в дебатах сторін, то мова захисника в

дебатах в апеляційному суді – це його вторинний виступ.

У своїй промові особи, які беруть участь у справі, та прокурор мають

зупинитися на аналізі та оцінці доказів, що досліджувалися в попередній частині

засідання суду апеляційної інстанції. Але не слід забувати при цьому, що, як

правильно підкреслив Г. І. Давиденко, «у судових дебатах особами, які беруть

участь у справі, підбивається підсумок проведеного дослідження обставин

справи і доказів, висловлюється думка про те, як вона з їх точки зору має бути

вирішена» [46, с. 122]. Отже, у своїх промовах вищеназвані особи повинні не

переказувати судове дослідження обставин справи, а підбивати його підсумок.

Вони звертають увагу суду апеляційної інстанції на неправильність або

правильність рішення, ухвали суду першої інстанції, критикуючи чи

обґрунтовуючи їх, розкривають підстави, які дають змогу вважати їх

незаконними, необґрунтованими чи навпаки. Промова має містити всі доводи та

міркування, які мають бути обговорені при ухваленні рішення, постановленні

ухвали судом апеляційної інстанції. Таке коло питань становить зміст дебатів. В

усному виступі варто зупинитись лише на спірних питаннях. У дебатах сторони

висловлюють суду свої міркування і висновки за розглянутими фактами й

доказами, а також стосовно того, на підставі якого закону має бути вирішена

справа. У таких промовах висловлюють пропозиції, чи підлягає задоволенню

правова вимога [237, с. 88; 217, с. 88; 143].

Під час виступу прокурора захисник має уважно стежити за аргументами,

які надаються стороною обвинувачення, за необхідності робити нотатки та

вносити відповідні зміни чи доповнення до заздалегідь підготовленого тексту

(тез) виступу у судових дебатах. Для цього під час підготовки тексту (тез)

виступу варто залишити розширене поле для нотаток [122, с. 45].

Виникає питання, чи є обов’язком суду відкривати судові дебати у випадку

присутності в засіданні суду апеляційної інстанції лише однієї особи, яка бере

участь у справі. Це питання виникає тому, тому що в словнику під поняттям

«дебати» розуміють дискусію, обмін думками [133, с. 612; 217, с. 88; 143].

267

З цього питання висловлено різні точки зору. Одні науковці дають

негативну відповідь, інші навпаки. О. М. Трач вважає, що змагальність не

обов’язково передбачає присутність хоча б двох осіб, які беруть участь у справі,

у залі засідань суду апеляційної інстанції. Для забезпечення змагальності їм

гарантується можливість виступити у дебатах. Однак змагальність не втрачає

свого змісту й у тому випадку, коли особа не скористалась такою можливістю.

Мотивування неможливості судових дебатів наявністю в засіданні суду

апеляційної інстанції однієї особи є недоречним. Особа сама визначає види та

форми реалізації свого права брати участь у засіданні суду апеляційної інстанції

чи не брати. Адже явка в засідання суду апеляційної інстанції осіб, які беруть

участь у справі, не є обов’язковою. У свою чергу, небажання когось з осіб брати

участь у дебатах не може призводити до позбавлення такого права іншої особи

чи його обмеження [217, с. 90; 143].

Дебати сторін не відбуваються (не мають місця) лише в тому випадку, коли

особа, яка бере участь у справі, з’явилась в судове засідання одна, відмовляється

від участі у дебатах або ж коли всі особи, які беруть участь у справі, не з’явились

у засідання суду апеляційної інстанції. У такому випадку суд апеляційної

інстанції одразу ж після судового дослідження обставин справи переходить до

ухвалення та проголошення рішення, ухвали [217, с. 90; 143].

У ході виступу захисника в дебатах неприпустимим є використання

альтернативної позиції. Альтернатива може бути явно вираженою, коли захисник

пропонує кілька варіантів за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на

вирок або ухвалу суду першої інстанції, наприклад, скасувати вирок повністю чи

частково та ухвалити новий вирок або скасувати вирок або ухвалу і призначити

новий розгляд у суді першої інстанції.

У зв’язку з чим пропонується доповнити ст. 407 КПК України окремою

частиною яку викласти у такій редакції: «За наслідками апеляційного розгляду за

скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має

право прийняти тільки одне рішення. Альтернативна позиція та прийняття

одразу двох рішень не допускається».

268

А. Д. Прошляков допускає можливість альтернативи в основній частині

захисної промови в ситуації, коли захиснику видається більш перспективною

інша позиція. Однак заключна частина виступу в дебатах, підсумкове прохання

захисника має бути однозначним. Суть такої альтернативи полягає в тому, що

захисник, використовуючи відповідні прийоми побудови промови, ставить під

сумнів юридичну кваліфікацію скоєного злочину або включає у свій виступ

аналіз пом’якшувальних обставин, але зрештою просить суд про виправдання.

Адвокат-захисник має дотримуватися правила: «Говорити про все, просити про

одне» [174 , с. 22 – 23].

Право останньої репліки належить обвинуваченому або його захиснику

(ч. 7 ст. 364 КПК України). Право на останнє слово передбачено ч. 5 ст. 405 КПК

України). Перед виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового

рішення обвинуваченому, який брав участь в апеляційному розгляді, надається

останнє слово. Виступити з останнім словом є правом обвинуваченого, яке дає

йому можливість останній раз звернутися до суду з тим чи іншим проханням,

висловити свою думку щодо законності й обґрунтованості вироку суду першої

інстанції, досліджених під час судового розгляду доказів тощо. Від останнього

слова обвинувачений може відмовитися, позбавити ж цього права його не можна

[94; 108].

Під час останнього слова обвинуваченого захиснику необхідно стежити за

дотриманням прав підзахисного, зокрема за тим, щоб йому не ставили запитання,

не перебивали та не коментували. У разі таких порушень захисник має

звертатися до головуючого з вимогою про припинення порушення прав

обвинуваченого та вжиття відповідних заходів реагування щодо порушників

порядку в судовому засіданні.

Суд не має права обмежувати тривалість останнього слова обвинуваченого

певним часом (ч. 2 ст. 365 КПК України) [94].

Якщо обвинувачений в останньому слові повідомить про нові обставини,

які мають істотне значення для кримінального провадження, захисник має

звернутися до суду із клопотанням про відновлення з’ясування обставин,

встановлених під час кримінального провадження, та перевірку їх доказами.

269

Таким чином, апеляційне оскарження є важливим засобом захисту

порушених прав і свобод людини, оскільки суд першої інстанції не

застрахований від допущення помилки при вирішенні справи [211].

Захисникові під час участі в провадженні у суді апеляційної інстанції

відводиться важлива роль, оскільки саме захисник може максимальною мірою

забезпечити обвинуваченому реальну можливість використання всіх наданих

йому законом процесуальних прав на оскарження рішення суду першої інстанції.

Якість та професіоналізм, які виявить захисник на етапі підготовчих дій та в суді

апеляційної інстанції, підвищить шанси для прийняття судом апеляційної

інстанції законного й обґрунтованого рішення по кримінальному провадженню.

Отже, участь захисника на стадії апеляційного провадження підвищує її

ефективність, стимулюючи апеляційний суд докладніше вивчати доводи апеляції

або заперечення на неї, всебічно оцінювати зібрані у справі докази, що, у свою

чергу, зумовлює прийняття законного висновку про відповідність чи

невідповідність закону рішення, винесеного судом першої інстанції.

Висновки до розділу 2

Таким чином, у межах другого підрозділу нами проаналізовано

нормативно-правові особливості та виявлено проблеми участі захисника в

окремих стадіях кримінального провадження (на досудовому розслідуванні, у

суді першої та апеляційної інстанції).

Обґрунтовано, що на досудовому розслідуванні недостатньо врегульовано

підстави й порядок вступу захисника в кримінальне провадження; не

встановлено, на кого саме покладено обов’язок підтвердження повноважень

захисника, тому запропоновано певні зміни до КПК України. Договір про

надання правової допомоги між захисником та підозрюваним, обвинуваченим діє

на всіх стадіях кримінального провадження (якщо це зазначено в ньому) і вимога

учасників кримінального провадження надавати на кожній стадії кримінального

270

провадження договору про надання правової допомоги є незаконною (якщо він є

в матеріалах кримінального провадження).

На підставі нормативно-правового аналізу кримінально процесуального

законодавства зроблено висновок, що при розгляді клопотання слідчого про

застосування запобіжного заходу, погодженого з прокурором, до судового

засідання необхідно також залучати слідчого, який саме й склав це клопотання, у

зв’язку із чим запропоновано ч. 1 ст. 193 КПК України доповнити реченням: «У

разі, якщо клопотання про застосування запобіжного заходу надійшло до

слідчого судді від слідчого, розгляд клопотання здійснюється за участю слідчого,

прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, його захисника».

Також відзначено необхідність збільшення часу для ознайомлення слідчим

або прокурором захисника, підозрюваного, обвинуваченого з клопотанням про

застосування запобіжного заходу для своєчасної підготовки захисника та

підозрюваного, обвинуваченого, захисника до участі в такій процесуальній дії.

Для вирішення цієї проблеми запропоновано ч. 1, 2 ст. 184 КПК України

викласти в такій редакції: «Слідчий або прокурор зобов’язаний ознайомити

підозрюваного, обвинуваченого, захисника з клопотанням про застосування

запобіжного заходу, після чого подає його в місцевий суд, у межах

територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування. Копія

клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування

запобіжного заходу, надається підозрюваному, обвинуваченому, захиснику не

пізніше ніж за двадцять чотири години до початку розгляду клопотання в суді».

Процедура відбору присяжних з метою закріплення засад її прозорості

потребує вдосконалення, тому запропоновано доповнити п. 1 ч. 2 ст. 386 КПК

України реченням: «Присяжний зобов’язаний: заповнити анкету, в якій буде

відображено його сферу діяльності, освіту та відносини з учасниками

кримінального провадження»; ч. 3 ст. 387 КПК України доповнити реченням:

«Після відкриття судового засідання головуючий у судовому засіданні

ознайомлює учасників кримінального провадження з анкетами присяжних».

Серед вимог до кандидатів у присяжні необхідно передбачити наявність вищої

271

освіти. Доведено необхідність передбачити в КПК України форму звертання

учасників процесу до присяжних. Установлено, що впровадження інформаційних

технологій у судах спрямовано на досягнення прозорості в їх діяльності та є

одним із шляхів забезпечення доступу до судочинства, деперсоніфікації відносин

громадянина у взаємодії з представниками судової влади, що є позитивним

моментом у протидії корупції в судочинстві.

Визначено сучасні проблеми участі захисника на різних етапах і в різних

формах апеляційного перегляду рішень у суді апеляційної інстанції та

розроблено відповідні пропозиції щодо вдосконалення норм кримінального

процесуального законодавства України, які регулюють питання здійснення

захисту в суді апеляційної інстанції. Виокремлено тактико-психологічні

особливості участі захисника при взаємодії з обвинуваченим. Проаналізовано

колізійні питання узгодження правової позиції захисника й підзахисного щодо

апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.

Напрямом подальших досліджень за цією тематикою може бути вивчення

нормативно-правових особливостей та проблем участі захисника в провадженні

за нововиявленими обставинами, у суді касаційної інстанції й Верховному Суді

України.

Основні наукові результати другого розділу дисертації опубліковані в

працях автора [187–202; 246].

272

Список використаних джерел до розділу 2

1. Адамайтис М. Когда допрашивать свидетелей в апелляционной

инстанции. Российская юстиция. 2003. № 10. С. 52–55.

2. Адвокат: кримінальні справи : метод. поради / Я. П. Зейкан: в 2 ч. Київ,

2012. 728 с.

3. Адвокатская деятельность : учеб.-практ. пособ. / под общ. ред. канд.

юрид. наук В. Н. Буробина. 2-е изд., перераб. и доп. Москва, 2003. 624 с.

4. Азаров Ю. І. Строки ознайомлення з матеріалами кримінального

провадження. Юридична наука. 2015. № 3. С. 145 – 151. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/jnn_2015_3_19.

5. Азизова О. А. Адвокат как участник уголовного судопроизводства со

стороны защиты : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Владимир, 2006. 209 с.

6. Аленін Ю. П. Особливості відкриття матеріалів іншій стороні за новим

КПК України. Актуальні проблеми кримінального права, процесу та

криміналістики : матер. IV Міжнар. наук.-практ. конф., присвяченої 95-річчю з

дня народження професора М. В. Салтевського (Одеса, 2 листоп. 2012 р.). Одеса,

2012. С. 237 – 240.

7. Алієв Г. З., Самодіна О. О., Самодін А. В. Окремі аспекти залучення

захисника у кримінальне провадження за новим кримінальним процесуальним

законодавством України. Юридична наука. 2013. № 3. С. 90 – 99. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/jnn_2013_3_12.

8. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів

місцевими загальними судами, апеляційними судами областей та міста Києва за

2014 рік. Офіційний сайт Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ. URL: http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html.

9. Аналіз стану здійснення судочинства у І півріччі 2016 року (за даними

судової статистики) Офіційний сайт Верховний Суд України. URL:

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8CB{A0D97939D5B8C225

8041004441BB.

273

10. Андрусів В. Г. Участь адвоката-захисника в суді першої інстанції у

кримінальному процесі України : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Київ, 2010.

233 с.

11. Арабули Д. Т. Процессуальное положение и деятельность адвоката-

защитника в судебном разбирательстве по уголовно-процессуальному праву

России: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. Оренбург, 2002. 176 c. URL:

http://www.dslib.net/kriminal-process/processualnoe- polozhenie-i-dejatelnost-

advokata-zawitnika-v-sudebnom.html

12. Ахундова А. А. Захист прав підозрюваного у кримінальному

провадженні : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09. Київ, 2013. 224 с.

13. Бабунич В. Суть та значення перехресного допиту. Процесуальні

особливості проведення перехресного допиту при розгляді кримінальної справи

в суді. Вісник Львівського університету. 2011. Вип. 53. С. 322 – 328.

14. Баганець О. В. Міфи нового КПК. Юридичний вісник України. 2013.

№ 12 (925). С. 5–8.

15. Бакаянова Н. М. Пропозиції щодо вдосконалення законодавчого

врегулювання використання ордеру адвоката. Правове життя сучасної України :

матер. Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. ювілею акад. С. В. Ківалова

(м. Одеса, 16 – 17 травня 2014 р.) : в 2 т. 2014. Т. 1. С. 192 – 195.

16. Барщевский М. Ю. Адвокатская этика. 2-е изд., испр. Москва, 2000.

312 с.

17. Білоус В. В. Інноваційні напрямки інформатизації судочинства. Теорія

та практика судової експертизи і криміналістики. 2011. Вип. 11. С. 97 –106.

18. Бобечко Н. Р. Збирання та дослідження доказів у стадії апеляційного

провадження згідно з КПК України. Часопис Академії адвокатури України. 2013.

№ 2 (19). URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chaau_2013_2_6.

19. Бобечко Н. Р. Особливості кримінального процесуального доказування

у стадіях апеляційного та касаційного провадження. Актуальні проблеми

доказування у кримінальному провадженні : матер. Всеукр. наук.-практ. інтернет-

конф. (27 листопада 2013 р., м. Одеса) / відп. за вип. Ю. П. Аленін. Одеса, 2013.

С. 401 – 407.

274

20. Бобечко Н. Р. Процесуальний статус захисника в апеляційному

провадженні. Адвокат. 2006. № 5. С. 10 – 13.

21. Бойков А. Д. Этика профессиональной защиты по уголовным делам.

Москва, 1978. 173 с.

22. Бондаренко Н. Л. До питання про виникнення і розвиток інституту

апеляції в зарубіжних країнах. Університетські наукові записки. 2005. № 3 (15).

С. 85 – 92. URL: http://www.univer.km.ua/visnyk/804.pdf.

23. Бородинова Т. Г. Сторона защиты и ее функция в судебных стадиях

уголовного судопроизводства : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Краснодар,

2005. 162 с.

24. Варфоломеева Т. В. Криминалистика и профессиональная деятельность

за щитника : монография. Киев, 1987. 151 с.

25. Вдовіна О. О. Використання електронного документообігу в системі

судочинства України. Вісник Харківської державної академії культури. Серія:

Соціальні комунікації. 2015. Вип. 46. С. 82 – 91. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/haksk_2015_46_11.

26. Великодний Д. В. Спрощені форми кримінального провадження: огляд

досвіду Франції та України. Митна справа. 2014. № 2 (2.1). С. 120 – 123. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ms_2014_2(2).

27. Верховний Суд України : офіційний веб-сайт. URL:

http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/623809DCB56E022BC2256C95003CF7EA.

28. Весельський В. К. Сучасні проблеми допиту (процесуальні,

організаційні і тактичні аспекта) : монографія. 1999. 126 с.

29. Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до

Кримінального процесуального кодексу України (щодо удосконалення

механізмів забезпечення завдань кримінального провадження)». URL:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/XH48I00A.html

30. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних i

кримінальних справ : офіційний веб-сайт. URL:

http://sc.gov.ua/ua/postanovi_plenumu.html.

31. Власов А. А., Куксин И. Н. Адвокат в судопроизводстве : крат. учеб.

курс. Москва, 2005. 304 с.

275

32. Волоско І. Дослідження доказів у суді присяжних. Підприємництво,

господарство і право. 2016. № 8. С. 164 – 168. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pgip_2016_8_33.

33. Волошин В. В. Насущні проблеми адвоката. Ордер адвоката України.

Часопис Академії адвокатури України. 2011. № 4 (13). URL:

http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/Chaau/2011-4/11vvvoau.pdf.

34. Гаврилов С. Н. Адвокатура в Российской Федерации : учеб. пособ.

Москва, 2000. 288 с.

35. Галкин А, Немытина М. Право на суд присяжных. Российская юстиция.

1995. № 12. С. 10 – 11.

36. Гандзюк В. П., Король В. В. Формування матеріалів кримінального

провадження (кримінальної справи) судом першої інстанції. Наше право. 2015.

№ 3. С. 117–124. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nashp_2015_3_20.

37. Георгій Я. Медіація: крок уперед чи в нікуди? Правовий тиждень. URL:

http://www.legalweekly.com.ua/article/?uid=2106.

38. Глобенко Г. І. Окремі питання процесуального порядку закінчення

досудового розслідування. Право і Безпека. 2016. № 4. С. 60 – 64. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pib_2016_4_13.

39. Головков В. Л. Апелляционное производство по уголовным делам в

Российской Федерации: Проблемы и пути решения : дис. … канд. юрид. наук :

12.00.09. Москва, 2005. 314 с.

40. Гончаренко В. Г., Гончаренко С. В. Критерії допустимості

психологічного впливу на досудовому слідстві. Вісник Академії адвокатури

України. 2010. № 3. С. 107–11. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vaau_2010_3_16.

41. Городовенко В. В. Перспективи впровадження суду присяжних в

Україні. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету

внутрішніх справ. 2012. № 2. С. 349 – 360.

42. Господарець М. В. Огляд місця події, як складова доказів при

кваліфікації і кримінальній відповідальності за незаконне полювання. Юридична

наука. 2015. № 11. С. 122–132. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/jnn_2015_11_17.

43. Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному

судочинстві. Київ, 1998. 189 с.

276

44. Грищенко Н. В. До проблеми взаємодії слідчого та захисника в реаліях

застосування нового КПК України [Електронний ресурс] / Н. В. Грищенко //

Держава та регіони. Сер.: Право. 2013. № 4. С. 122 – 125. – URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/drp_2013_4_25

45. Губська О. А. Процесуальні питання звільнення особи від кримінальної

відповідальності за нереабілітуючими обставинами : дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.09. Київ, 2002. 209 с.

46. Давиденко Г. И. Рассмотрение гражданских дел. Киев, 1985. 240 с.

47. Дадерко Л. Підготовка обвинувальної промови прокурора. Право

України. 1999. № 9. С. 85.

48. Даровских С. М., Лисицкая Е. В. К вопросу о порядке рассмотрения

уголовного дела в суде апелляционной инстанции. Проблемы права. 2013.

№ 2 (40). С. 165 – 168. URL: http://problemyprava.ru/Pp_2%282013%29/-

Criminal%20LEGAL%20DOCTRINE/Darovskih.pdf.

49. Двенадцатый Конгресс Организации Объединенных Наций по

предупреждению преступности и уголовному правосудию (Сальвадор, 12–

19 апреля 2010 г.) : сб. док. / сост.: Ализаде В. А., Волеводз А. Г.,

Тарасенко С. М. Москва, 2011. 464 с.

50. Денисюк І. Орієнтири для вибору професії. Навіщо мені вища освіта?

URL: http://prof.osvita.org.ua/uk/guide/interview/5.html.

51. Дехтяр О. Г. Реалізація засади безпосередності дослідження показань,

речей і документів під час судового розгляду кримінальної справи судом першої

інстанції. Наше право. 2013. № 7. С. 135 – 142. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nashp_2013_7_24.

52. Диомидова Е. Ю. Особенности стратегий убеждающей речи в суде

присяжных на современном этапе. Науковий часопис Національного

педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 9: Сучасні тенденції

розвитку мов. 2013. Вип. 10. С. 81 – 86. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nchnpu_9_2013_10_15

53. Діденко Є. В. Особливості допиту потерпілого на стадіях досудового

розслідування та судового розгляду кримінального провадження. Право і

суспільство. 2015. № 1. С. 231–235. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pis_2015_1_41.

277

54. До відома громадян – учасників судового процесу: Сайт «Судова

влада» Баришівський районний суд Київської області : інтернет-ресурс : URL:

https://ba.ko.court.gov.ua/sud1001/pres-centr/new/57598/

55. Дубинский А. Я. Исполнение процессуальных решений следователя.

Правовые и организационные проблемы / отв. ред.: Г. И. Чангули. Киев,

1984. 182 с.

56. Дячук С. Стадія підготовчого провадження та її особливості. Слово

Національної школи суддів України. 2013. № 4. С. 131 – 138. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/cln_2013_4_33.

57. Електронне правосуддя – від фантастики до реальності. Центр

політико-правових реформ : інтернет-ресурс. URL: http://pravo.org.ua/ua/-

news/2662.

58. Єдиний державний реєстр судових рішень : офіційний веб-сайт. URL:

http://www.reyestr.court.gov.ua/

59. Задоя К. П. Спрощене провадження щодо кримінальних проступків за

Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року та законодавством

європейських держав. Вісник кримінального судочинства. 2015. № 1. С. 29 – 39.

URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vkc_2015_1_5.

60. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» : наук.-

практ. комент. / Є. Л. Стрельцов, І. І. Митрофанов, А. М. Притула ; за заг. ред

Є. Л. Стрельцова. Одеса, 2014. 324 с.

61. Заринова Г. Использование психологических знаний гособвинителем.

Законность. 2006. № 11. С. 18 – 20.

62. Захаров Д. О. Правова природа та система рішень апеляційного суду у

кримінальному судочинстві : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Харків, 2005.

204 с.

63. Защита по уголовному делу : пособ. для адвокатов / Т. Л. Живулина,

Е. Ю. Львова, Г. М. Резник, С. В. Травин ; под ред. Е. Ю. Львовой. Москва, 1998.

215 с.

64. Заяць В. С. Правове регулювання участі представника у судовому

адміністративному процесі : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07. Ірпінь,

2011. 23 с.

278

65. Зейкан Я. П. Захист у кримінальній справі : наук.-практ. посіб. Київ,

2002. 271 c.

66. Зейкан Я. П. Захист у кримінальній справі. Київ, 2006. 600 с.

67. Казанцев Л. Право снимать копии с материалов уголовного дела

принадлежит защитнику и до окончания предварительного расследования.

Российская юстиция. 2003. № 11. С. 25.

68. Каракозов С. А. Участие адвоката – защитника в состязательном

процессе: на примере суда присяжных : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.11.

Москва, 2009. 204 с.

69. Каркач П. М. Прокурор у судовому провадженні (процесуальні та

криміналістичні аспекти): навч. посіб. - X.: Право, 2014. 184 с.

70. Каркач П. Μ. Державне обвинувачення в суді за новим кримінальним

процесуальним законодавством України : навч. посіб. Xарків, 2013. 184 с.

71. Карпов Н. С., Щерба В. М. Право обвинуваченого на розгляд справи

судом за участю присяжних засідателів у Російській Федерації та його реалізація.

Південноукраїнський правничий часопис. 2013. № 4. С. 212 – 215. URL:

http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Pupch_2013_4_76.pdf.

72. Карпов Н. С. Деякі питання ознайомлення учасників кримінального

процесу з матеріалами кримінального провадження. Юридичний часопис

Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 1. С. 243 – 248. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/aymvs_2013_1_44.

73. Каткова Т. В., Каткова А. Г. Закінчення досудового слідства у

кримінальних справах : практ. посіб. Харків, 2011. 136 с.

74. Кацавець Р. С. Репліка захисника в судових дебатах. Наука і практика.

2012. № 2 (137). С. 7 – 12.

75. Кацавець Р. С. Репліка у захисній промові. Науковий часопис НПУ імені

М. П. Драгоманова. Серія 19: Корекційна педагогіка та спеціальна психологія.

2012. Вип. 21. С. 99–102. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nchnpu_019_2012_21_27.

76. Кількість користувачів інтернетом в Україні зростає з рекордною

швидкістю. ЕнергоЛайф.інфо. URL: http://energolife.info/ua/2016/News/406/.htm.

77. Кіцен Н. В. Доказування у стадії апеляційного провадження за КПК

2012 року. Вісник Чернівецького факультету Національного університету

279

«Одеська юридична академія». 2014. Вип. 1. С. 146 – 154. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/vchfo_2014_1_16.

78. Климчук М. П. Особливості діяльності захисника при проведенні

допиту підозрюваного / М. П. Климчук // Часопис Академії адвокатури України.

2015. Т. 8, № 1. С. 95 – 96. - URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chaau_2015_8_1_20

79. Ковальов Є. В. Вплив концепції «електронний суд» на кримінальне

судочинство: сутність та її значення. Наше право. 2013. № 9. С. 58 – 63. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nashp_2013_9_13.

80. Ковальчук С. О. Особливості оцінки доказів судом апеляційної

інстанції. Актуальні проблеми доказування у кримінальному провадженні :

матеріали Всеукр. наук.-практ. інтернет-конф. (27 листопада 2013 р., м. Одеса) /

відп. за вип. Ю. П. Аленін. Одеса, 2013. С. 415–419.

81. Ковальчук С. О. Процесуальна діяльність сторони захисту у попередньому

розгляді кримінальної справи апеляційним судом. Правова держава. 2009. № 11.

С. 164 – 167. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Prav_2009_11_34.

82. Ковальчук С. О. Процесуальний порядок відкриття матеріалів

кримінального провадження. Юридичний часопис Національної академії

внутрішніх справ. 2013. № 2. С. 190–195. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/-

aymvs_2013_2_35.

83. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від

04 листопада 1950 р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

84. Коновалова В. О. Проблеми логіки і психології у сучасній тактиці.

Харків, 1965. 140 с.

85. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page.

86. Концепція галузевої програми інформатизації судів загальної

юрисдикції, інших органів та установ судової системи. URL:

http://court.gov.ua/userfiles/concept.pdf.

87. Корчева Т. В. Окремі питання щодо вдосконалення процесуального

порядку відкриття матеріалів іншій стороні у кримінальному провадженні. Право

і суспільство. 2014. № 6.1(2). С. 332 – 337. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pis_2014_6.

280

88. Костюченко О. Ю. Апеляційне оскарження судових рішень у

кримінальному процесі України : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Київ,

2005. 227 с.

89. Костюченко О. Ю. Особливості проведення прямого та перехресного

судового допиту свідків і потерпілих. Вісник кримінального судочинства. 2015.

№ 1. С. 66 – 73. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vkc_2015_1_10.

90. Кравченко М. В. Договір про надання правової допомоги як правова

конструкція. Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. 2015. № 1. С. 86 –

91. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npnau_2015_1_18.

91. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 р. № 2341-III. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

92. Кримінальний процес України : підруч. для студ. юрид. спец. вищ.

закладів освіти / за ред. Ю. М. Грошевого та В. М. Хотенця. Харків, 2000. 496 с.

93. Кримінальний процес. Підручник / За заг. ред. В. В. Коваленка, Л. Д.

Удалової, Д. П. Письменного. К. : Центр учбової літератури, 2013. 544 с.

94. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. №

4651-VI. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

95. Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар /

за заг. ред. проф. В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. Київ, 2012. 1224 с.

96. Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар /

за ред. С. В. Ківалова, С. М. Міщенко, В. Ю. Захарченко. Xарків, 2013. 1104 с.

97. Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар :

у 2 т. / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін. ; за заг. ред.

В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. Харків, 2012. Т. 2. 664 с.

98. Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар :

у 2 т. / О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Є. П. Бурдоль та ін. ; за ред.

В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. Xарків, 2012. Т. 1. 768 с.

99. Кримінально- процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р.

№ 1001-05. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1001-05.

100. Кулик Н. В., Холопов А. В. О современных технологиях

представления доказательственной информации в деятельности

государственного обвинителя. Криминалист. 2009. № 1. С. 75 – 80.

281

101. Куц Я. О. Випадки обмеження прав захисника на стадії

ознайомлення з матеріалами досудового розслідування до його завершення.

Часопис Академії адвокатури України. 2015. Т. 8. № 1. С. 97 – 98. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chaau_2015_8_1_21.

102. Куцин М. Суд присяжних: законодавче закріплення і проблеми

впровадження у кримінальному судочинстві України. Адвокат. 2006. № 2.

C. 18 – 25.

103. Кушакова-Костицька Н. В. Електронне правосуддя: українські реалії

та зарубіжний досвід. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх

справ. 2013. URL: http://www.pravnuk.info/2013-12-27-15-13-14/170-elektronne-

pravosuddya-ukraїnski-realiї-ta-zarubizhnij-dosvid.html.

104. Кушакова-Костицька Н. В. Розвиток електронного судочинства в

Україні: проблемні питання. Науково-інформаційний вісник Івано-Франківського

університету права імені Короля Данила Галицького. 2013. № 7. С. 139–145.

URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nivif_2013_7_21.

105. Леоненко М. І., Вайцеховська А. О. Організаційно­правові проблеми

функціонування суду присяжних в Україні. Держава та регіони. Серія: Право.

2015. № 2. С. 55 – 58.

106. Лєєй А. Л., Ігнатьєва M. B., Капіца Е. М. Особливості попереднього

розслідування злочинів, здійснюваного за участю адвоката /, М: Видавництво

«Юрлитинформ», 2003 р. – 128 с.

107. Лисенкова К. Є. Деякі проблемні аспекти функціонування суду

присяжних в Україні. Актуальні проблеми права: теорія і практика. 2013. № 27.

С. 330–333. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/app_2013_27_46.

108. Головам апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя,

Апеляційного суду Автономної Республіки Крим «Про правові позиції судової

палати у кримінальних справах ВССУ за 2015 рік» : Лист Вищого

спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

03 червня 2016 р. URL: http://consultant.parus.ua/?doc=0A66FBB46F

109. Лисюк Ю. В. Особливості проведення допиту свідка під час

здійснення судового провадження. Науковий вісник Національного університету

282

державної податкової служби України (економіка, право). 2013. № 4. С. 138 –

142.

110. Лобойко Л. М. Реформування кримінально-процесуального

законодавства в Україні (2006–2011 роки) : монографія. Київ, 2012. Ч. 1. Загальні

положення і досудове провадження. 288 с.

111. Ломакіна О. А. Перегляд судових актів господарського суду в

апеляційному порядку : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.04. Одеса, 2009. 216 с.

112. Лотоцький М. В. Особливості процедури та недоліки законодавчого

врегулювання залучення захисника для проведення окремої процесуальної дії.

Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право.

2013. Вип. 21. Ч. 1. Т. 3. С. 147 – 150. URL: http://www.visnyk-

juris.uzhnu.uz.ua/file/visnuk_21%20ch.%201%20t.%203.pdf.

113. Лубшев Ю. Ф. Адвокат в уголовном деле : учебник / под ред. д-ра

юрид. наук, проф. И. Б. Мартковича. Москва, 1999. 408 с.

114. Максимишин Н. Психологічні особливості судового допиту. Вісник

Львівського університету. 2012. Вип. 55. С. 297 – 302.

115. Маланчук П. М. Функція захисту в кримінальному процесі України :

дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Київ, 2007. 201 с.

116. Маляренко В. Т. Кримінальний процес України: Стан та перспективи

розвитку : Вибрані наукові праці: К. : Ін Юре, 2004. 600 с.

117. Маляренко В. Т. Ознайомлення учасників процесу з матеріалами

кримінальної справи. Право України. 2002. № 4. С. 47 – 53.

118. Маринів В. І. Окремі питання доказування в апеляційному

провадженні за новим Кримінальним процесуальним кодексом України. Докази і

доказування за новим Кримінальним процесуальним кодексом України (до 75-

річчя з дня народження доктора юридичних наук, професора Михайла

Макаровича Михеєнка) : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 6–7 грудня

2012 р., м. Київ. Харків, 2013. С. 243 – 245.

119. Мармаш В. Я. Межі здійснення права на апеляцію в кримінальному

судочинстві України Вісник Верховного Суду України. 2010. № 2. С. 41 – 48.

URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vvsu_2010_2_9

283

120. Марфицин П. Г., Семенов В. Г., Колоколов Н. А. Возможность

ограничения сроков ознакомления с материалами уголовного дела. Уголовный

процесс. 2006. № 12. С. 21–30.

121. Матвиенко Е. А. Судебная речь. Минск, 1972. 148 с.

122. Методичні рекомендації для адвокатів щодо здійснення захисту,

гарантованого державою: Дії захисника під час кримінального провадження в

суді першої інстанції / Українська фундація правової допомоги, авт. кол.:

Катерина Кармазіна, Євген Грішин, Тетяна Сівак ; заг. ред.: Роман

Мартиновський, Андрій Вишневський. 2014. 70 с. URL: http://ulaf.org.ua/wp-

content/uploads/2015/04/MP_sudove.pdf.

123. Методичні рекомендації з питань участі прокурора в суді присяжних.

URL: http://www.gp.gov.ua/

124. Михеєнко М. М., Шибіко В. П., Дубинський А. Я. Науково-

практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. Київ, 1995.

640 с.

125. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права Генеральної

Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

126. Мірошников І. Ю. Деякі питання провадження в суді апеляційної

інстанції (порядок, строки та межу перегляду судом апеляційної інстанції.

Юрист України. 2014. № 2. С. 116 – 121. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/-

uy_2014_2_17.

127. Молдован А. В. Кримінальний процес України: Навч. посіб./ 75

А. В. Молдован, С. М. Мельник - К.: Центр учбової літератури, 2013. 368 с.

128. Молдован В. В. Риторика: загальна та судова. Київ, 1999. 320 с.

129. Моторигіна М. Г. Сторона захисту в судовому провадженні у першій

інстанції : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Харків, 2016. 272 с.

130. Назаров В. В. Кримінальний процес України : навч. посіб. Київ, 2013.

488 с.

131. Національна асоціація адвокатів України : офіційний веб-сайт. URL:

http://www.unba.org.ua/

284

132. Никитин Р. О. Правовое обеспечение использования электронно-

информационных технологий в уголовном процессе : дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.09. Владимир, 2005. 191 c.

133. Новый словарь иностранных слов. Минск, 2005. 1088 с.

134. Омельяненко Г. М. Захисник як суб’єкт оскарження вироку, що не

набрав законної сили. Право України. 1999. № 7. C. 64 – 70.

135. Осмолян В. А. Право учасників кримінального процесу на

ознайомлення із матеріалами кримінальної справи в суді: порівняльно-правовий

аспект. Університетські наукові записки. 2011. № 2. С. 334 – 340. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2011_2_56.

136. Особенности предварительного расследования преступлений,

осуществляемых с участием защитника : метод. пособ. / А. А. Леви,

Н. А. Якубович, Л. В. Батищева, Е. И. Конах ; НИИ проблем укрепления

законности и правопорядка. Москва, 1995. 160 с.

137. Остапенко Д. М. Електронна система таймінгу судових засідань як

інструмент підвищення ефективності роботи національних судових органів.

Право та інноваційне суспільство. 2016. № 1. С. 96 – 100. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/pric_2016_1_16.

138. Острогляд О. В. Здійснення адвокатом захисту у стадії апеляційного

перегляду рішень суду першої інстанції : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09.

Івано-Франківськ, 2007. 194 с.

139. Павлова Н. В. Проблеми та перспективи дистанційного судочинства.

Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх

справ. 2013. № 2. С. 477–484. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvdduvs_2013_2_67.

140. Панчук O. Окремі питання надання адвокатом правової допомоги

свідку. Закон и жизнь. 2013. № 3. С. 32–34.

141. Погорецький М. А. Судоустрій України: підручник за ред.

М. А. Погорецького, О. Г. Яновської. К.: Юрінком Інтер, 2015. 344 с.

142. Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок

ведення реєстру ордерів : затверджено рішенням Ради адвокатів України від

17 грудня 2012 р. № 36. URL: http://unba.org.ua/assets/uploads/legislations/-

pologennya/2013.07.27-polozhennja-187-pro-order-na-nadannja-pravovoi-dopomogi-

285

ta-porjadok-vedennja-reestru-orderiv.pdf.

143. Поняття апеляційного провадженняˆ Курсовая работа: інтернет-

ресурс. URL: https://www.bibliofond.ru/view.aspx?id=724290

144. Порядок ведення Єдиного реєстру адвокатів України : затверджено

Рішенням Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 р. № 26, із змінами,

внесеними Рішенням Ради адвокатів України № 117 від 23 квітня 2016 р. URL:

http://unba.org.ua/assets/uploads/legislation/poryadki/2016-04-23-poryadki-

117_5735a11b88436.pdf.

145. Пояснювальна записка до проекту Кримінального процесуального

кодексу України. URL:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=42312

146. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи

/ упоряд. Ю. К. Качуренко. 2-ге вид. Київ, 1992. 200 с.

147. Правила адвокатської етики : затверджені установчим з’їздом

адвокатів України від 17 листопада 2012 р., м. Київ, готель «Русь». URL:

http://vkdka.org/pravil-advokatskoji-etiki/

148. Практика Європейського суду з прав людини. URL:

http://eurocourt.in.ua/

149. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від

05 липня 2012 р. № 5076-VI. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5076-17.

150. Про безоплатну правову допомогу : Закон України від 02 червня

2011 р. № 3640-VI. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3460-17.

151. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду

з прав людини : Закон України від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3477-15.

152. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та

Національного агентства з питань запобігання корупції» Закон України від

12.02.2015р № 198-VIIIhttp://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/198-19/paran89#n89

153. Про внесення змін до статті 10 Закону України «Про судоустрій і

статус суддів» щодо малозначних спорів у судах : Проект Закону. URL:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?id=&pf3516=5221&skl=9.

286

154. Про державну службу : Закон України від 10 грудня 2015 р. № 889-

VIII. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/889-19.

155. Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами

цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення :

Постанова Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ від 17 жовтня 2014 р. №°11. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0011740-14.

156. Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час

досудового розслідування та судового провадження відповідно до

Кримінального процесуального кодексу України : Лист Вищого спеціалізованого

суду від 4 квітня 2013 р. № 511-550/0/4-13. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0511740-13.

157. Про деякі питання порядку здійснення судового провадження з

перегляду судових рішень у суді апеляційної інстанції відповідно до

Кримінального процесуального кодексу України : Лист Вищого спеціалізованого

суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 листопада 2012 р.

№ 10-1717/0/4-12. URL: http://zakonl.rada.gov.ua/laws/show/v1717740-12.

158. Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому

провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального

кодексу України : Лист від 5 жовтня 2012 р. № 223-1446/0/4-12. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v1446740-12.

159. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному

судочинстві : Закон України від 23 грудня 1993 р. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3782-12.

160. Про затвердження зразка та опису свідоцтва про право на заняття

адвокатською діяльністю: рішення Національної асоціації адвокатів України від

17 грудня 2013 р. № 272. URL: http://unba.org.ua/assets/uploads/-

legislations/rishennya/2013.12.17-rishennya-272.pdf.

161. Про затвердження Інструкції про порядок роботи з технічними

засобами відеозапису ходу і результатів процесуальних дій, проведених у режимі

відеоконференції під час судового засідання (кримінального провадження) :

287

Наказ ДСА України від 15 листопада 2012 р. № 155. URL:

http://dsa.court.gov.ua/dsa/inshe/14/N1552012.

162. Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру

судових рішень : Постанова Кабінету Міністрів України від 25 травня 2006 р.

№ 740. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/740-2006-%D0%BF.

163. Про затвердження Порядку інформування центрів з надання

безоплатної вторинної правової допомоги про випадки затримання,

адміністративного арешту або застосування запобіжного заходу у вигляді

тримання під вартою : Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня

2011 р. № 1363. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1363-2011-%D0%BF.

164. Про Національну програму інформатизації : Закон України від

04 лютого 1998 р. № 74/98-ВР. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/74/98-

%D0%B2%D1%80/ed20120606.

165. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні

на 2007–2015 роки : Закон України від 09 січня 2007 р. № 537-V. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/ru/537-16.

166. Про порядок здійснення підготовчого судового провадження

відповідно до Кримінального процесуального кодексу України : Лист Вищого

спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

3 жовтня 2012 р. № 223-1430/0/4-12. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/-

laws/show/v1430740-12.

167. Про пробацію : Закон України від 05 лютого 2015 р. № 160-VIII.

URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/160-19.

168. Про реалізацію проекту щодо обміну електронними документами

між судом та учасниками судового процесу : Наказ Державної судової

адміністрації України від 31 травня 2013 року № 72, зі змінами, внесеними

наказом Державної судової адміністрації України від 14 червня 2013 року № 81.

URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2. nsf/link1/SA13013.html.

169. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про хід

реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів» від

15 лютого 2008 р. : Указ Президента України від 08 квітня 2008 р. № 311/2008.

URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/311/2008.

288

170. Про Стратегію розвитку судової влади України на 2015–2019 роки :

Рішення ХІІ (позачергового) з’їзду суддів України від 24 вересня 2014 року /

З’їзд суддів України. Окреме вид. 25 с. URL:

https://court.gov.ua/userfiles/strategij%282%29.pdf.

171. Про судову практику забезпечення права на захист у кримінальному

провадженні 25 вересня 2015 року на засіданні пленуму Вищого

спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було

обговорено та взято до відома інформацію про узагальнення судової практики

забезпечення права на захист у кримінальному провадженні URL:

http://sc.gov.ua/uploads/tinymce/files/Інформ. лист - витяг, право на захист у

кримін. провадж. № 9.doc

172. Про судову практику застосування судами першої та апеляційної

інстанцій процесуального законодавства щодо обрання, продовження

запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою : Лист Вищого

спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від

03 жовтня 2012 р. URL: http://sc.gov.ua/ua/uzagalnennja_sudovoji_praktiki.html.

173. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 02 червня 2016 р.

№ 1402-VIII. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1402-19.

174. Прошляков А. Д. Влияние позиции адвоката на построение

защитительной речи в судебных прениях. Правовая защита частных и

публичных интересов : материалы Междунар. межвуз. науч.-практ. конф.

Челябинск, 2004. Ч. 1. С. 22–23.

175. Реформи під мікроскопом: 2015 рік / за ред. Міського В. В.,

Галушки О. М. 2015. 88 с. URL: http://rpr.org.ua/wp-

content/uploads/2016/01/Reforms_under_the_microscope_UKR.pdf.

176. Реформування кримінальної юстиції України : Концепція,

затверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. № 311/2008. URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/311/2008.

177. Ривкин К. Е. Статус защитника по новому Уголовно-

процессуальному кодексу России. Гражданин и право. 2003. № 3. С. 20.

289

178. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Яременко

проти України» від 12 червня 2008 p. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/974_405.

179. Самборская А. Руководитель проекта «Электронный суд»: «Услуга,

связанная с получением от суда процессуальных документов в электронном

виде, а также SMS-повесток, постепенно приобретает все большую популярность

среди участников процесса» Закон і Бізнес №35 (1125) 31.08 - 06.09.2013

інтернет-ресурс. URL: http://zib.com.ua/ru/print/40018-

elektronniy_sud_poluchenie_sms-povestok_stanovitsya_vse_bole.html

180. Самопрезентація в публічному виступі : інтернет-ресурс : URL:

http://cpk.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=744

181. Саркисянц Г. П. Участие защитника в суде первой инстанции в

советском уголовном процессе. Ташкент, 1965. 157 c.

182. Сафулько С. Ф., Зейкан Я. П. Щодо повноважень адвоката в

цивільному процесі. Вісник Верховного Суду України. 2009. № 11. С. 45–48.

183. Світлична Г. О. Повноваження адвоката та їх посвідчення при

здійсненні представництва у цивільному судочинстві. Проблеми цивільного права

та процесу : матеріали наук.-практ. конф., присвяч. пам’яті проф. О. А. Пушкіна

(м. Харків, 22 травня 2010 р.). Харків, 2010. С. 311 – 314.

184. Селиванов Н. А. Вещественные доказательства. Москва, 1971. 199 с.

185. Сердюк Л. Р. Нормативно-правове забезпечення впровадження

електронного судочинства в Україні. Молодий вчений. 2016. № 3. С. 500 – 505.

URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/molv_2016_3_120.

186. Сидорова Н. В. Подача защитником апелляционной жалобы по

уголовному делу. Адвокатская практика. 2003. № 6. С. 8.

187. Скрябин А. Н. Этапы действий защитника при решении вопроса об

избрании меры пресечения подозреваемому, обвиняемому в уголовном

производстве Украины. ОРАЛДЫҢ ҒЫЛЫМ ЖАРШЫСЫ Серия: Политология,

Право, История. 2014. № 19 (98). С. 60–68.

188. Скрябін О. М. Участь захисника в окремих кримінальних

провадженнях : монографія. Запоріжжя : Просвіта, 2017. – 380 с.

189. Скрябін О.М. Тонне Н.Д. Використання можливостей фізіогноміки в

290

тактиці проведення допиту в кримінальному процесі / О. М. Скрябін, Н.Д.Тонне

// Вісник Херсонського державного університету Серія : Юридичні науки – 2014

- Випуск 6-1. – Том 4. – С.132 – 136.

190. Скрябін О. М. Діяльність захисника в підготовчій частині

апеляційного провадження в кримінальному процесі. Публічне право. 2015.

№ 3 (19). С. 219 – 225.

191. Скрябін О. М. Захисником у кримінальному судочинстві не може

бути адвокат, відомості про якого не внесено до єдиного реєстру адвокатів

України. Сучасні тенденції розвитку національного законодавства : зб. тез

II Міжнар. наук.-практ. конф. (16–17 травня 2013 р., м. Київ, Україна) / упор.

к. ю. н. Л. О. Головко. Київ, 2013. С. 79 – 82.

192. Скрябін О. М. Методи психологічного впливу в діяльності адвоката:

специфіка та допустимість застосування. Правові, управлінські та економічні

аспекти трансформації сучасного громадянського суспільства : матеріали

Всеукр. наук.-практ. конф. викладачів і аспірантів 25 березня 2016 р. Київ, 2016.

С. 531 – 534.

193. Скрябін О. М. Персональний сайт як спосіб презентації особистості

адвоката. Держава та регіони. Серія: Право. 2014. № 4 (46). – С. 175 – 179.

194. Скрябін О. М. Підтвердження повноважень захисника у

кримінальному провадженні України / О. М. Скрябін // Матеріали всеукраїнської

науково-практичної конференції «Актуальні питання досудового розслідування

слідчими органів внутрішніх справ: проблеми теорії та практики»: тези доп.

Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 18–19 квітня 2013 р.). – 2013. –

С. 231 – 235.

195. Скрябін О. М. Про адвокатське досьє в кримінальних справах.

Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні :

матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. м. Дніпропетровськ. 31 жовтня 2014 р.

Дніпропетровськ, 2014. С. 99 – 102.

196. Скрябін О. М. Проблемні питання підтвердження повноважень

захисника у кримінальному провадженні України. Вісник Запорізького

національного університету (Серія «юридичні науки»). 2013. № 3. С. 239 – 245.

291

197. Скрябін О. М. Психолого-правові аспекти розвитку комунікативних

здібностей адвокатів. Вісник Запорізького національного університету (Серія

«юридичні науки»). 2011. № 3. С. 14 – 18.

198. Скрябін О. М. Участь адвоката при вирішенні питання про обрання

підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою. Держава та регіони. Серія: Право. 2014. № 2 (44). С. 143 – 148.

199. Скрябін О. М. Юридико-психологічні аспекти участі захисника у

суді апеляційної інстанції. Держава та регіони. Серія: Право. 2015. № 3 (49).

С. 18 – 23.

200. Скрябін О. М., Гоздек О. О. Електронне правосуддя в Україні. Право

і держава сучасної України: проблеми розвитку та взаємодії : тези доп. Міжнар.

наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 18–19 квітня 2014 р.) / за заг. ред,

Т. О. Коломоєць. Запоріжжя, 2014. С. 287 – 291.

201. Скрябін О. М., Тонне Н. Д. Суд присяжних за новим Кримінально-

процесуальним кодексом України. Актуальні проблеми держави і права. 2014.

Вип. 72. С. 400–406. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/apdp_2014_72_59.

202. Скрябін О. М., Цільмак О. М. Юридично-психологічні аспекти участі

адвоката при примиренні обвинуваченого, підсудного з потерпілим у

кримінальному процесі. Юридична психологія та педагогіка. 2012. № 1(11).

С. 155 – 163.

203. Сливич І. І. Прискорені та спрощені провадження в кримінальному

судочинстві України: визначення та доцільність застосування. Науковий вісник

Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2015. Вип. 31 (3).

С. 97–100. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/nvuzhpr_2015_31(3)__26.

204. Слінько С. В. Процесуальний статус свідка у кримінальному процесі.

Форум права. 2012. № 1. С. 878–882. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.

205. Сліпченко В. І. Апеляційне провадження в системі кримінально-

процесуальних стадій : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Запоріжжя,

2007. 237 с.

206. Смирнов А. В., Калиновский К. Б. Комментарий к Уголовно-

процессуальному кодексу Туркменистана. Постатейный / под общ. ред.

А. В. Смирнова. Ашхабад, 2012. 656 с.

292

207. Смирнова Е. С. Обеспечение защитником прав подсудимого при

рассмотрении уголовного дела в суде первой инстанции : дис. ... канд. юрид.

наук : 12.00.09. Москва, 2006. 283 с.

208. Смірнова В. О., Пархоменко М. М. Проблеми впровадження

«Електронного суду» в Україні. 2013. URL: http://ea.donntu.edu.ua:8080/-

jspui/bitstream/123456789/6124/1/Смірнова,%20Пархоменко.pdf.

209. Соловей Г. В. Деякі аспекти дії принципу змагальності при

закінченні досудового провадження. Правничий вісник Університету «КРОК».

2012. Вип. 13. С. 148–152. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pvuk_2012_13_23.

210. Солодков А. А. Окремі питання здійснення провадження в суді

присяжних. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія:

Право. 2014. Вип. 27 (3). С. 131–134. URL: http://nbuv.gov.ua/-

UJRN/nvuzhpr_2014_27(3)__34.

211. Сопільник Р. Л. Право апеляційного оскарження та порядок його

здійснення за Кримінальним процесуальним кодексом України. Митна справа.

2013. № 6 (2.1). С. 141 – 147.

212. Статистична звітність Ради адвокатів регіонів за ІІ квартал 2016 р.

URL: http://unba.org.ua/assets/uploads/news/zvity/2016-07-26.rar-II.kvartal.pdf.

213. Степалин В. Ходатайство обвиняемого как основание рассмотрения

дела судом присяжных. Российская юстиция. 1995. № 3. С. 2 – 4.

214. Тертишник В. М. Науково-практичний коментар Кримінального

процесуального кодексу України. 12-те вид., доп. і перероб. Київ, 2016. 810 с.

215. Тертишник В. М. Уголовный процесс. Харьков, 1997. 493 с.

216. Титов А. М. Щодо залучення адвоката – захисника до участі у

кримінальному провадженні. Часопис Академії адвокатури України. 2012. № 3.

URL: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/Chaau/2012-3/12tamukp.pdf.

217. Трач О. М. Дебати в суді апеляційної інстанції: окремі аспекти.

Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. 2003. № 2.

С. 85–91. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2003_2_16.

218. Туманянц А. Р. Прокурор у суді присяжних: участь у судовому

слідстві. Університетські наукові записки. 2005. № 3. С. 285 – 287.

219. Ухвала слідчого судді Бабушкінського районного суду

293

м. Дніпропетровська від 28 листопада 2016 Справа № 200/20256/16-к. Єдиний

державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/-

Review/64312571.

220. Ухвала слідчого судді Якимівського районного суду Запорізької

області від 19 листопада 2013 р. Справа № 330/3043/13-к. Єдиний державний

реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/48210519.

221. Фаринник В. Відкриття матеріалів іншій стороні у кримінальному

провадженні. Юридичний вісник України. 2012. № 36. С. 4.

222. Фіолевський Д. П. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» : коментар. Київ, 2013. 368 с.

223. Фомін С. Б. Відкриття матеріалів іншій стороні кримінального

провадження для ознайомлення: чи вирішить новий процесуальний інститут

старі проблеми? Адвокат. 2012. № 7. С. 21 – 25.

224. Фоміна Т. Г. Забезпечення слідчим процесуальних прав

підозрюваного : монографія. Харків, 2014. 232 с.

225. Хабібуллін В. Конфіденційність побачень адвоката з підзахисним.

URL: http://blog.ubr.ua/pravo/konfdencinst-pobachen-advokata-z-pdzahisnim-2443.

226. Хмелевська Н. В. Розмежування понять «правова допомога» та

«юридична допомога» як основа цілісної системи правової допомоги. Вісник

Академії адвокатури України. 2012. № 3 (25). С. 143 – 149.

227. Хоменко І. В. Еристика. Мистецтво полеміки : навч. посіб. Київ,

2001. 164 с.

228. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. №

1618-IV. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15.

229. Цыпкин А. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе.

Саратов, 1959. 337 с.

230. Чванкін С Успіхи та проблеми впровадження проекту «Електронний

суд» в Київському районному суді м. Одеси 30 листопада 2016. URL:

https://kievskiysud.od.ua/press-department/all-news/3824-uspikhi-ta-problemi-

vprovadzhennya-proektu-elektronnij-sud-v-kijivskomu-rajonnomu-sudi-m-odesi

231. Чувашова Н. С. Функция адвоката-защитника в апелляционной и

кассационной судебных инстанциях : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09.

294

Оренбург, 2002. 175 c.

232. Шамрай О. В. Електронний суд в українському судочинстві:

нормативне врегулювання та перші практичні здобутки. Університетські наукові

записки. 2014. № 3. С. 174 – 184. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Unzap_2014_3_26.

233. Шепітько В. Ю. Криміналістика : підручник. Київ, 2010. 496 с.

234. Шило О. Г. Защита по уголовным делам и вопросы ее реализации в

стадии кассационного производства : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09.

Харьков, 1996. 228 с.

235. Шило О. Г. Теоретико-прикладні основи реалізації конституційного

права людини і громадянина на судовий захист у досудовому провадженні в

кримінальному процесі України. Харків, 2011. C. 102 – 103.

236. Шмарева Т. А. Участие адвоката-защитника в апелляционном

производстве по уголовному делу : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Ижевск,

2006. 202 с. URL: http://diss.rsl.ru/diss/07/0185/070185040.pdf.

237. Штефан М. Й. Цивільний процес : підруч. для юрид. спец. вищ. закл.

освіти. Київ, 1997. 144 с.

238. Шульга Л. В. Теоретичні та практичні аспекти захисної промови як

засобу психологічного впливу в умовах судових дебатів. Правничий вісник

Університету «КРОК». 2012. Вип. 13. С. 263 – 266. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pvuk_2012_13_38.

239. Юркова Г. В. Реалізація завдань швидкого і повного розкриття

злочину в досудових стадіях : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Київ,

2001. 18 с.

240. Яворський Б. І. Ознайомлення сторони захисту із матеріалами

кримінальної справи як елемент в реалізації інституту сприяння захисту.

Адвокат. 2009. № 3. С. 4 – 8.

241. Яновська О. Протестна діяльність адвоката в кримінальному

провадженні. Слово Національної школи суддів України. 2013. № 4. С. 124 – 130.

242. Яновська О. Г. Окремі питання забезпечення адвокатом ефективного

захисту прав людини на стадії досудового розслідування. Часопис Академії

адвокатури України. 2013. № 2. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chaau_2013_2_35.

295

243. Яновська О. Г. Психологічний вплив як чинник ефективної

діяльності прокурора та адвоката в змагальному кримінальному судочинстві.

Часопис Київського університету права. 2011. № 3. С. 257 – 260. URL:

http://pravoznavec.com.ua/period/article/7061/%CE.

244. Ярков В. В. Электронное правосудие и принципы цивилистического

процесса. URL: http://pasrf.com/ru_RU/elektronnoe_pravosudie_i_-

principy_civilisticheskogo_processa#

245. Ясинок М. М. Про деякі положення, які необхідно знати при

підготовці до виступів в судових дебатах. Право і Безпека. 2006. Т. 5. № 1.

С. 108–110. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pib_2006_5_1_31.

246. Scriabin Alexey Legal and psychological aspects of a lawyer during the

interrogation of suspects in criminal proceedings // Міжнародна науково-практична

конференція «Пріоритетні напрями модернізації системи права України» м.

Кривий Ріг, Україна 13-14 листопада 2015 р. – С.141 – 145.

296

РОЗДІЛ 3

ПРОФЕСІЙНА ТА ІНДИВІДУАЛЬНО-ОСОБИСТІСНА

ХАРАКТЕРИСТИКИ АДВОКАТА-ЗАХИСНИКА В КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРОВАДЖЕННІ

3.1. Сучасні особливості професійного становлення адвоката-

захисника

За останні десять років в Україні відзначається збільшення кількісного

складу адвокатів, серед яких багато молодих фахівців. Ситуація, що склалася,

пояснюється відкриттям значної кількості юридичних факультетів на базі різних

вищих навчальних закладів України. Так, сьогодні в Україні налічується більше

ніж 200 вищих навчальних закладів, які готують юристів [23].

Відзначимо, що в професійній діяльності адвоката відсутня ієрархія.

Минають роки, накопичується досвід, підвищується кваліфікація, а особа

залишається адвокатом. Немає такої послідовної фіксації займання певних посад,

як це, наприклад, передбачено для науково-педагогічних працівників вищих

навчальних закладів відповідно до ст. 55 Закону України «Про вищу освіту» від

1 липня 2014 року, а саме: викладач, старший викладач, доцент, професор тощо.

В адвокатів кваліфікаційні розряди є суб’єктивними, велике значення має ім’я,

репутація, популярність, у зв’язку з чим турбота про імідж має дуже важливе

значення [38].

На думку Т. В. Алексєєвої, професійне становлення є важливим етапом

розвитку особистості, який характеризується поетапним формуванням

професійно важливих якостей та особистісним розвитком суб’єкта майбутньої

професійної діяльності [2].

Сучасне життя вимагає від особистості високого рівня професіоналізму під

час значної активізації внутрішніх ресурсів, свідомої активності та гармонійного

297

розвитку. Професійне становлення відіграє особливу роль у процесі розвитку

особистості майбутнього фахівця, його професійної свідомості та стає запорукою

успішності подальшої професійної діяльності.

В. І. Слободчиков розглядає процес становлення як складову процесу

розвитку. На його думку, категорія «розвиток» одночасно містить у собі як

мінімум три процеси: становлення, формування, перетворення [59, с. 212].

Н. Ю. Волянюк розглядає професійне становлення як динамічний

багаторівневий процес формування комплексу професійно важливих якостей, а

дії спеціаліста – як відтворення отриманих умінь та засобів виконання діяльності

в певних ситуаціях [12, с. 40].

Процес професійного становлення як психологічна категорія відображає

процес саморозвитку людини впродовж життя, у межах якого відбувається

становлення специфічних видів суб’єктної активності особистості на основі

розвитку й структурування сукупності її професійно орієнтованих

характеристик, що забезпечують реалізацію функцій пізнання, спілкування та

регуляції в конкретних видах діяльності та на етапах професійного шляху [12,

с. 40].

У зарубіжних авторів склався певний підхід до вивчення процесу

становлення особистості у професійній діяльності, який веде до професіоналізму.

Його сутність полягає у виділенні та вивченні «професійних типів особистості»

(термін «професійний тип особистості» введено в науковий обіг Е. Шпрангером).

Цей підхід ґрунтується на тому, що схожий вид діяльності людини приводить до

формування схожих рис особистості, що зумовлено подібністю професійних

вимог до психологічних і психофізіологічних особливостей людини. Схожі

умови праці і побуту, виробничі цілі, однакові шляхи соціального зростання

зумовлюють подібність людей у манерах поведінки, мовлення, спілкування,

визначають однакові за змістом інтереси, потреби, установки тощо. У межах

однієї професії є кілька спеціальностей, і якщо професія – це рід діяльності, то

спеціальність – вид занять у рамках однієї професії, сукупність конкретних знань

і навичок. Виділення спеціальності залежить від сфери трудової діяльності, стадії

298

виробничого процесу, застосованого інструменту, устаткування тощо. І

професія, і спеціальність визначаються за ознаками змісту праці, включаючи

предмети праці, застосовувані засоби праці й особливості її організації (поділ,

кооперація) [63, с. 306].

Зрозуміло, що в рамках системи загальної юридичної освіти можлива

підготовка лише за типовими елементами знань юридичної професії,

спеціальності. Сьогодні численні юридичні освітні установи займаються не

стільки спеціальною підготовкою, скільки загальною юридичною освітою.

Уміння надати професійну правничу допомогу в будь-якій з існуючих

галузей сучасного права – завдання, посильне тільки добре підготовленому,

грамотному фахівцю. Для цього потрібні знання в галузі цивільного, цивільно-

процесуального, кримінального, кримінально-процесуального, господарського,

житлового, сімейного, адміністративного, бюджетного, податкового, митного

права та іншого законодавства [57, с. 197]. Велика кількість нормативно-

правових актів, особливості їх застосування в різних справах змушують

адвокатів спеціалізуватися за галузями права, а іноді й за категоріями справ.

Однак Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [37] не

передбачає спеціалізацію адвокатів у певних категоріях справ.

На нашу думку, професійне становлення адвоката – це набуття

професійних знань, умінь, навичок, розвиток та формування професійно

важливих якостей та індивідуально-психологічних особливостей, яке

починається з моменту здобуття вищої освіти і триває до припинення виконання

професійної діяльності.

Професійне становлення адвоката є тривалим процесом, який починається

у юридичному вищому навчальному закладі (4-5 років), продовжується

адаптацією до професійної діяльності (приблизно 1 – 3 роки) та набуттям

професійного досвіду вирішення нескладних завдань, і тільки після 5 – 6 років

роботи адвокат починає реально наближатися до того рівня, який визначає

професійну майстерність. Тільки на 10 рік роботи адвокат-захисник стає

професіоналом.

299

Але людина, обравши професію адвоката, може і не досягти рівня

професіоналізму. Це залежить як від зовнішніх, так і від внутрішніх чинників.

Зовнішніми факторами можуть бути слабка професійна підготовка у ВНЗ,

незадовільний психологічний клімат у колективі, де працює фахівець, загальна

нестабільна ситуація в країні, недосконалість законодавчої бази тощо. Крім того,

формування професіоналізму не в останню чергу залежить і від самої особи

адвоката, його внутрішніх чинників: розумових, комунікативних та

організаторських здібностей, вольових якостей, інтернальності тощо [66, с. 138].

У таких умовах адвокат має займатися саморозвитком, який буде

спрямований на формування професійних знань, умінь, навичок, професійно

важливих якостей, індивідуально-психологічних особливостей.

На думку О. В. Афанасьєва та А. В. Піщелко, саморозвиток особистості –

це творче ставлення індивіда до самого себе, створення ним самого себе в

процесі активної дії на зовнішній і свій внутрішній світ з метою їх перетворення.

Коли говоримо про саморозвиток, то мова насамперед іде про дорослу людину,

яка засвоїла певну сукупність знань, цінностей, способи діяльності і поведінку,

виробила таку рису, як відповідальність, має стосунок до світу, людей, подій,

завдань, самої себе, життя в цілому [4, с. 36].

Саморозвиток адвоката може також реалізовуватися у його участі в

науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах, тренінгах;

публікаціях наукових статей у фахових юридичних виданнях; написанні

монографій, підручників, посібників з питань практичної діяльності адвокатури,

що забезпечить йому певну рекламу, репутацію та популярність [54, с. 226].

О. В. Синєокий, досліджуючи психологічну діяльність адвоката, виділяє

професійно необхідні психічні властивості для цієї роботи: творче мислення;

комунікабельність; вольові якості; організаторські здібності; здатність

протистояти негативним емоціям. До таких вимог можна також включити

декілька груп якостей: 1) мотиваційно-ціннісні (високий рівень моральності,

чесність, відповідальність, самоповага); 2) пізнавальні (творче мислення,

високий рівень інтелекту, спостережливість, розвинена пам’ять, розвинена

300

інтуїція); 3) емоційно-вольові (витримка, самовладання, стресостійкість);

4) характерологічні (стійка й адекватна самооцінка, незалежність,

працездатність); 5) комунікативні (екстравертність, гарні риторичні здібності,

тактовність) [46, с. 483].

Взагалі адвокатська діяльність в основному складається з ретельної роботи

з нормативно-правовою базою – близько 80% робочого часу, спілкування з

громадянами – 15%, захист їх прав або представництво інтересів в суді – 5%. Але

з цим відсотковим розподілом можна посперечатися, оскільки кожний адвокат

здійснює адвокатську діяльність індивідуально, залежно від стажу практичної

роботи та рівня його професійної компетентності. Наприклад, молодий адвокат

буде відводити більше часу для ознайомлення з нормативно-правовою базою, а

адвокат, який має довший стаж роботи, навпаки, більше буде приділяти уваги

захисту прав або представництву інтересів громадян у суді [52, с. 286].

Професійна своєрідність діяльності захисника визначається її напрямами,

завданнями, метою та мотивами. Вони визначаються Конституцією України

(ст. 59) [22], Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [37]

та чинним Кримінальним процесуальним кодексом України [25].

Для вирішення проблеми якісного професійного становлення необхідна

розробка нової компетентнісної моделі адвокатів, яка буде відповідати сучасним

вимогам практичної діяльності захисника та сприяти формуванню й розвитку

його професійної компетентності. Професійна компетентність адвоката

відрізняється від професійної компетентності фахівців інших юридичних

спеціальностей, оскільки регламентується окремою нормативно-правовою базою

та має особливості професійної діяльності [48].

На підставі аналізу Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» від 5 липня 2012 р. [37] ми вважаємо, що професійна компетентність

адвоката – це здатність та спроможність його здійснювати незалежну професійну

діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших

видів правової допомоги клієнту [52, с. 286].

301

Професійна компетентність адвоката, на нашу думку, складається з певних

видів компетентностей, які формуються та розвиваються в процесі професійного

становлення.

За результатами опитування 93 адвокатів Запорізької області, нами

виявлено, що професійно-компетентний адвокат має знання, уміння, навички

адвокатської діяльності та психологічно підготовлений до цієї діяльності. Він

має достатньо розвинуті професійно важливі якості (моральні, мотиваційні,

комунікативні, вольові, інтелектуальні) та пізнавально-психологічні процеси

(відчуття, уяву, сприймання, увагу, мислення, пам’ять), що становлять його

професійну компетентність: правову, пізнавальну, комунікативну,

організаторську, конструктивну, психологічну, засвідчувальну, технічну,

екстремальну [58, с. 239].

За результатами опитування нами також було виявлено ступінь значущості

видів компетентностей, а саме: на перше місце адвокати ставлять комунікативну,

організаторську, екстремальну компетентність; на другому місці – правова,

пізнавальна, конструктивна компетентність; на третьому – засвідчувальна,

психологічна, технічна компетентність.

На підставі викладеного пропонуємо більш детально розглянути сутність

та зміст видів професійної компетентності адвоката.

1. Комунікативна компетентність. Успіх у роботі адвоката багато в чому

залежить від його вміння спілкуватися з людьми: будувати правильні відносини з

підзахисним, слідчим, прокурором, судом та іншими учасниками кримінального

процесу, встановлювати психологічний контакт, у першу чергу з підзахисним,

знаходити законні та реальні можливості для надання йому психологічної

допомоги, а в деяких випадках – і певної психологічної дії. Все вказане, як

відзначає Я. С. Аврах, становить зміст комунікативного компонента захисної

діяльності [1, с. 12].

Комунікативність, на думку Г. Г. Шиханцова, дає змогу більш глибоко

проаналізувати психологічні причини вчинення злочину, охарактеризувати особу

обвинуваченого, правильно побудувати відносини у кримінальному процесі,

302

налагодити загальнолюдські й процесуальні зв’язки, дослідити характер

позитивних і негативних обставин та причини конфліктних ситуацій, що

виникають у ході досудового розслідування або судового розгляду справи [65,

с. 173].

Комунікативна компетентність адвоката дає змогу глибше вивчити

психологічні причини скоєння злочину, дати повнішу характеристику

особистості обвинувачуваного, правильно будувати відносини з іншими

учасниками кримінального процесу, уникнути деструктивних конфліктних

ситуацій [52, с. 286].

В. Л. Васильєв [10, с. 90] вказує, що для всіх юридичних професій однією з

головних сторін діяльності є комунікативна, яка включає разові або постійні,

здійснювані в рамках правової процедури або довільно, індивідуальні або

колективні, безпосередні або опосередковані контакти юриста з іншими

фізичними особами з метою здійснення професійних обов’язків.

Завдяки проведеному опитуванню 55 адвокатів м. Запоріжжя нами було

виявлено таке:

– 40 (72,73%) адвокатів вважають, що комунікативні здібності необхідні

для виконання професійної діяльності адвоката;

– 15 (27,27%) адвокатів вважають, що для виконання адвокатської

діяльності не обов’язково мати комунікативні здібності, оскільки вони

розвиваються самі по собі в процесі практичної діяльності [56, с. 17].

На нашу думку, комунікативний аспект діяльності адвоката виявляється в

наступному:

1. Комунікативно-психологічний контакт адвоката з підзахисним або з

клієнтом при першій зустрічі і на всіх інших стадіях досудового розслідування

справи та судових процесів.

2. Виступ у судовому засіданні в суді першої, апеляційної та касаційної

інстанції. Комунікативно-психологічний контакт зі складом суду та іншими

учасниками судового процесу в усіх судових інстанціях.

303

3. Збереження адвокатської таємниці. Адвокат повинен уміти не тільки

яскраво говорити, але й не розголошувати інформацію, яка належить до

адвокатської таємниці [56, с. 17].

Психологи встановили, що успіх комунікативної діяльності багато в чому

залежить від такого чинника, як сумісність людей, під якою розуміють процес

взаємного узгодження й адаптації функціональних, комунікативних і

особистісних якостей осіб. У комунікативній діяльності адвоката вказане

психологічне явище має важливе значення, оскільки на принципі сумісності

ґрунтується вибір обвинуваченим захисника, відмова від нього, психологічний

підхід захисника до обвинуваченого і встановлення з ним психологічного

контакту. Нерідко в основі випадків відмови обвинуваченого від раніше

обраного ним захисника лежить не що інше, як психологічна несумісність [56,

с. 17].

Існує ряд чинників, які сприяють виникненню сумісності в діяльності

адвоката. До них належать: а) комплекс індивідуально-психологічних якостей

захисника й обвинуваченого; б) професійні навички захисника, які визначають

знання, уміння, досвід; в) загальна і професійна культура адвоката; г) правильне

розуміння захисником свого процесуального становища. Останнє має важливе

значення тому, що за наявності чітко вираженої однобічної функції, виконуваної

адвокатом у процесі, необхідно вміло поєднувати захист законних інтересів

обвинуваченого з інтересами правосуддя. Важливо знайти ту межу, яка дає змогу

встановити нормальні відносини в суді, виключити окремі суперечності, що

виникають у процесі встановлення істини у справі, і водночас підтримувати

правильні психологічні відносини з обвинуваченим [56, с. 17; 61, с. 174].

На думку Я. С. Аврах, комунікативні якості особистості не є незмінними. У

різних умовах, у різному стані людини вони можуть по-різному виявлятися. Це

залежить від інтересу і цілей спілкування, від наявності відповідного зворотного

зв’язку в процесі спілкування і нарешті – від попередньої ретельної підготовки

до майбутнього спілкування [65, с. 17; 1, с. 13].

304

A. M. Столяренко виділяє умови, над якими треба працювати юристу для

підвищення свого рівня комунікативної компетентності: 1) розвиненість

особистості юриста; 2) добре знання предмету розмови; 3) добра підготовка до

кожного спілкування; 4) забезпечення змістовно-смислової і композиційної

цілісності мовлення. Однак відзначає, що часто зустрічаються порушення в

письмовому й усному мовленні юристів. Неграмотні мовні звороти підривають

авторитет виступаючого і можуть викликати негативне ставлення до спілкування

взагалі [56, с. 17; 60, с. 57].

У процесі судових засідань адвокати часто розраховують на пробудження

емоцій слухачів. Захисники можуть детально й багатослівно описувати

страждання, переживання, муки обвинуваченого, використовуючи при цьому

яскраві мовні звороти й епітети: «сумний», «похмурий», «злобний», «кривавий»

тощо. Таким чином, активізується психологічний механізм емпатії (у перекладі з

англ. означає «співчуття», «співпереживання», «уміння поставити себе на місце

іншого»): у слухачів виникає співчуття, природне бажання чимось допомогти,

полегшити страждання. Буває, що оратор пропонує слухачам подумки поставити

себе на місце обвинуваченого, уявити, що він відчував у момент здійснення

вчинку, якими відчуттями він сповнений зараз, наприклад, на суді, як він бачить

і розуміє те, що відбувається, чого він очікує від присутніх тощо. Для контрасту

захисник нерідко описує, яким було життя людини до кримінальної події, що з

нею відбулася, які позитивні риси й достоїнства вона має. Проте, як показує

досвід, потрібно, мати відчуття міри у використанні такого способу. Буває, що

нагнітання емоцій зумовлює протилежний ефект [56, с. 17; 60, с. 78].

Необхідною передумовою при спілкуванні адвоката з підзахисним є

встановлення психологічного контакту, адже специфіка відносин передбачає

довіру, без якої здійснення захисту є неможливим. Якщо підсудний не йде на

контакт зі своїм захисником, то останньому складно будувати «сильний» захист,

який сприятиме прийняттю справедливого, позитивного для підсудного вироку

[65, с. 174].

305

Дуже часто в адвокатській практиці, клієнти при проведенні бесіди з

адвокатом використовують кримінальний жаргон. Володіння кримінальним

жаргоном завжди використовувалося злочинцями як засіб самоствердження в

злочинному середовищі, підкреслення уявної переваги над іншими людьми [49,

с. 32].

Кримінальний жаргон можна розділити на три групи:

1) загальнокримінальний жаргон, яким користуються як професійні

злочинці, так і звичайні («побутовці», засуджені за хуліганство тощо);

2) спеціальні професійні злодійські жаргони, властиві певним «професіям»

злочинців: шулерам, наркоманам, кишеньковим злодіям, вимагачам тощо;

3) тюремний жаргон, що вживається спільністю злочинців, але в

основному в місцях позбавлення волі й тримання під вартою [49, с. 32; 24].

Розуміння кримінального жаргону належить до комунікативної

компетентності адвоката, оскільки сприяє розумінню психології злочинців.

Некомпетений захисник нічого не зрозуміє з таких випадково почутих від

наркозалежного клієнта слів, як «весела трава», «ширка», «колеса», «трем»,

«баян», «бульбулятор», однак професійному адвокату вони багато що скажуть

про наркотичні засоби та способи їх вживання. Завдяки розумінню

кримінального жаргону адвокат також зможе визначити, до якого кримінального

середовища належить клієнт. Наприклад, слово «колеса», яке в українській мові

використовується в значенні «колеса від транспортного засобу», у злочинців

може використовуватися у розумінні «черевики, взуття, ноги, очі», а в

наркозалежних осіб – наркотичні пігулки, трамадол [49, с. 32].

При цьому зауважимо, що знання адвокатом кримінального жаргону не дає

йому права використовувати подібну лексику при спілкуванні з клієнтом,

оскільки це засвідчить його непрофесіоналізм і стане на заваді збереження

субординації між ним та підзахисним. Однак для підвищення рівня свого

професійної компетентності адвокат має вивчати кримінальний жаргон за

допомогою відповідних словників, щоб розуміти клієнтів кримінального світу.

306

Аналіз наукової літератури та власні спостереження автора дають змогу

дійти висновку, що на якість спілкування адвокатів впливають такі компоненти:

загальна ерудиція, ораторські й комунікативні здібності, розвинутий соціальний

інтелект тощо.

Для ефективного виконання адвокатом комунікативної діяльності,

потрібно мати також певні знання, уміння й навички, які є складовими

комунікативної компетентності, зокрема такі:

знання:

– прийомів, правил та методів спілкування з різними категоріями

громадян;

– особливостей вербального та невербального спілкування;

– особливостей переконливого впливу при спілкуванні;

– «жаргону» різних верств населення тощо;

вміння:

– відстоювати в процесі спілкування свою точку зору та переконувати

учасників судового процесу;

– при спілкуванні розпізнавати обман;

– прогнозувати розвиток комунікації;

– швидко знайти потрібний тон, доцільну форму спілкування, що залежать

від психічного стану й індивідуальних особливостей клієнта та учасників

судового процесу тощо;

навички:

– здійснення комунікативно-психологічного впливу на учасників судового

процесу;

– користування психологічними прийомами (мовленням, мімікою,

жестами) для підвищення ефективності встановлення контакту при

професійному спілкуванні тощо [51, с. 93].

Саме опанування адвокатами знань, умінь, навичок з професійного

спілкування, розвиток ораторських та комунікативних здібностей, соціального

307

інтелекту допоможе провадити захисну діяльність на вищому професійному

рівні [51, с. 93].

Організаторська компетентність. Захист як процес не має суворої

нормативної регуляції, тому підготовка до судового процесу, планування

захисту, використання певних прийомів і методів залежить від організаторських

умінь адвоката [52, с. 285].

Організаторська діяльність адвоката виявляється в такому:

а) самоорганізації, що виражається в дисциплінованості, правильному розподілі

часу, чіткому виконанні прав та обов’язків адвокатів; б) організації спільної

роботи з іншими організаціями та підприємствами; в) організації підлеглих

(помічників адвокатів, секретаря) [52, с. 286].

Організаторська діяльність адвокатів виявляється також у тому, що

захисник має наперед продумувати основні аспекти роботи з клієнтом, визначати

головні питання, що можуть виникнути на досудовому розслідуванні справи та в

суді, організовано прогнозувати варіанти розвитку подій та наслідки вчинення

певних процесуальних дій. На попередньому етапі адвокат наперед має скласти

перелік питань, які йому потрібно буде з’ясувати та вирішити. Крім того,

організаторська діяльність виявляється в управлінні спілкуванням адвоката та

учасників кримінального провадження на досудовому розслідуванні та під час

судового розгляду в суді. Завдяки правильній організації діяльності професійні

дії захисника будуть продуманими, логічними та послідовними. Адвокат має

наперед визначати свою зайнятість на день, на тиждень, визначити час, коли

саме він повинен ознайомитися з матеріалами справи, скласти заяви, клопотання,

написати апеляційні скарги та взяти участь у досудовому розслідуванні справи та

в суді. Таким чином, ретельна підготовка до захисту, продумана організація його

здійснення, складання плану дій дають адвокату можливість швидко і чітко

формулювати свою думку з питань, що можуть виникати в суді, домагатися

позитивного рішення на користь клієнта. Послідовна лінія захисту має

продовжуватися і в ході судового розгляду справи, де адвокат повинен ретельно

спланувати захист клієнта, а також запитання особам, які беруть участь у справі,

308

сформулювати запитання експерту, надати суду докази тощо. Така організація

діяльності адвоката є попередньою, оскільки залежно від ходу досудового

розслідування та розгляду справи в суді такий план організації дій адвоката може

корегуватися та змінюватися, що потребує від адвоката добре розвиненого

мислення, яке допоможе за короткий час змінити тактику захисту свого клієнта

[55, с. 38].

На думку О. Ф. Скакун [47, с. 357], організаційний аспект діяльності

адвоката виражається у:

1) представництві в суді інтересів клієнта виключно на основі договору-

доручення, складеного в письмовій формі. Неприпустимим є включення до

змісту договору-доручення умови про обов’язок досягнення результату,

необхідного клієнтові;

2) підготовці до процесу (складання плану, продумування лінії захисту) на

основі знання особи підзахисного, його психології, мотивів злочину, причин і

умов, що цьому сприяли;

3) умінні коригувати план у ході виявлення нових обставин, знаходити

серед великої кількості доказів такі, котрі виправдували б підзахисного або

пом’якшували його провину;

4) умінні використовувати в судовому процесі прийоми і методи,

вироблені адвокатською практикою і власним професійним досвідом.

Організаційний аспект діяльності адвоката вимагає таких якостей, як

самодисципліна, сила волі, самостійність, наполегливість, рішучість,

підпорядкування трудовому розпорядкові, встановленому в колегії

(консультації). На нашу думку, для ефективного виконання та організації

професійної діяльності адвокату мають бути притаманні додатково і такі якості

як, ініціативність, самостійність, рішучість, цілеспрямованість,

самоорганізованість, зібраність, нервово-психічна стійкість, адекватна

самооцінка, середній рівень домагань, висока мотивація досягнення успіху,

помірна схильність до ризику, чуйність і довіра до колективу, терплячість,

хороша пам’ять, гнучкість поведінки, самовладання, вимогливість, обережність,

309

винахідливість, жорсткість, цілеспрямованість, відкритість, поміркованість [55,

с. 38].

Таким чином, організаторська діяльність адвоката має важливе значення в

юридичній практиці адвокатів. Правильно організоване поєднання праці дасть

змогу адвокату підвищити продуктивність захисної діяльності, що позитивно

вплине на авторитет адвокатури в країні [55, с. 38].

Екстремальна компетентність. На екстремальний характер діяльності

адвоката вказує І. І. Амінов [3, с. 20], який вважає, що професійна діяльність

юристів має напружений, екстремальний характер, зумовлений виконанням

складної, одноманітної роботи в умовах дефіциту інформації, часу, активного

опору зацікавлених осіб, небажання їх вступати в контакт, ігнорування ними

правових норм. Це призводить до нервово-психічних перевантажень, що

посилюється нерегулярною зміною умов праці, порушеннями звичного режиму

добової життєдіяльності, вимушеною відмовою від відпочинку і, як наслідок, до

стану психічної напруженості, емоційної нестійкості, появи невротичних

реакцій, різних розладів і захворювань. Тому щоб найбільш кваліфіковано й

адекватно оцінювати ті чи інші дії, вирішувати те чи інше питання, юристу, крім

суто професійних знань, необхідні психологічні знання.

На нашу думку, для ефективного виконання професійної діяльності в

екстремальних ситуаціях адвокату, крім знань, умінь і навичок, також потрібно

мати певні індивідуально-психологічні властивості. Ними можуть бути:

схильність до ризику; рівень самооцінки; рівень тривожності, рівень домагань

[53, с. 221].

Правова компетентність виявляється в тому, що адвокат повинен уміти:

дотримуватися і застосовувати на практиці вимоги законодавства, вирішувати

питання, що виникають при конкуренції норм права; реалізовувати свої права й

обов’язки, застосовувати ці форми і методи у своїй практичній повсякденній

роботі тощо [52, с. 286].

Пізнавальна компетентність виявляється в тому, що адвокату доводиться

аналізувати наявні в справі докази, опрацьовувати інформацію й інтерпретувати

310

її з погляду можливості використання для виправдання підзахисного або

пом’якшення його вини. Пізнавальна компетентність адвоката спрямована на

встановлення істини з метою виправдання особи, яка притягається до

відповідальності, або пом’якшення її покарання. Успішне вирішення цього

завдання потребує пошуку необхідних доказів, з’ясовування тих обставин

справи, що можуть представити обвинуваченого з позитивного боку [6, с. 296].

У процесі захисту (надання правової допомоги) адвокату, передусім,

необхідно зібрати значну кількість фактів і обставин, що стосуються минулого і

теперішнього. При цьому будь-яка інформація оцінюється ним не з позицій

неупередженого спостерігача, але з урахуванням інтересів клієнта. Отже,

пізнавальні завдання адвоката досить специфічні: слід оцінити, яким чином

зібраний матеріал можна використати на користь клієнта і чи необхідно для

цього залучати всю наявну доказову базу.

Оскільки основною метою діяльності адвоката є захист, то вміння

знаходити серед величезної кількості фактів такі, що спростовують

обвинувачення або дають можливість пом’якшити відповідальність, слід вважати

важливим пізнавальним компонентом діяльності адвоката. Для його реалізації

потрібні глибина розуму, спостережливість, проникливість, самостійність і

гнучкість мислення, розвинена пам’ять. У пізнавальному компоненті діяльності

адвоката виявляються активна, критична і об’єктивна оцінка наявних фактів [65,

с. 175].

Таким чином, сутність пізнавальної діяльності адвоката слід розуміти як

процес діалектичного взаємозв’язку між різними структурними компонентами

стратегії й тактики його діяльності. У процесі пізнання встановлюються нові

факти, зв’язки між ними, відповідно, змінюється ставлення до них, внаслідок

цього мета пізнання постійно уточнюється, змінюється, що потребує й

коригування створених від початку мисленнєвих моделей [66, с. 146].

Конструктивна компетентність адвоката включає насамперед ухвалення

рішення про обрання тієї чи іншої стратегії й тактики захисту з урахуванням

обставин справи і поведінки обвинувачуваного [6, с. 299].

311

За її допомогою послідовно реалізується етап отримання та оцінювання

доказової бази, визначення стратегії (сукупності заходів, які необхідно

реалізувати; кінцевої мети, що може бути досягнута, чи межі, за якою

докладання зусиль стає безперспективним) і тактики захисту інтересів клієнта.

Конструктивний компонент наявний на всіх стадіях процесу, але

найбільше значення він має на стадії судового розгляду справи, де обрана

адвокатом стратегія й тактика оприлюднюються, об’єктивуються та

зіставляються з позицією інших учасників.

Крім того, на цій стадії з’ясовуються й обставини, які захиснику не були

відомі, врівноважити їх можна лише за рахунок детального орієнтування в

ситуації, своєчасного внесення змін в обрану тактику поведінки, швидкого й

чіткого формулювання своєї думки [6, с. 260].

Засвідчувальна компетентність адвокатів виявляється в тому, що вони

повинні вміти: самостійно давати оцінку матеріалам кримінальної, цивільної,

адміністративної справи; приймати правильні процесуальні рішення з

оформленням відповідних документів при збиранні, оцінюванні та перевірці

доказів; оформлювати процесуальні документи, які долучаються до матеріалів у

справах; надавати всій одержаній інформації спеціальної, передбаченої законом

форми (заява, позовна заява, клопотання тощо).

Психологічна компетентність адвоката полягає в тому, що він повинен

уміти виявляти психологічні особливості осіб, які звернулись до нього;

враховувати в практичній діяльності не тільки свої особистісні якості, але й

психологічні особливості суб’єктів кримінального та цивільного процесу;

застосовувати свої психологічні знання в процесі адвокатської діяльності;

здійснювати візуальну діагностику осіб різного типу характеру; пізнавати себе

тощо.

Технічна компетентність адвокатів виявляється в тому, що вони повинні

вміти: виконувати основні операції з файлами; створювати текстові документи в

середовищі Microsoft Word; виконувати форматування документів; здійснювати

312

обмін даними між програмами MS Office; використовувати комп’ютерну техніку

для складання процесуальних документів, позовних заяв, скарг тощо [52, с. 287].

Після теоретичного дослідження видів компетентностей адвоката ми

вирішили провести практичне дослідження, яке було спрямоване на виявлення

рівня розвитку організаторських здібностей студентів юридичного факультету та

адвокатів. Дослідження проводилося у м. Запоріжжя. Досліджуваними

виступили 74 студенти юридичного факультету ІІ курсу ЗЮІ ДДУВС

(40 чоловіків та 34 жінки), 44 студенти юридичного факультету V курсу ЗЮІ

ДДУВС (27 чоловіків та 17 жінок), 35 адвокатів Запорізької обласної колегії

адвокатів зі стажем роботи від 1 до 5 років (22 чоловіки та 13 жінок),

20 адвокатів Запорізької обласної колегії адвокатів зі стажем роботи від 6 до

10 років (13 чоловіків та 7 жінок). З метою виявлення рівня організаторських

здібностей у студентів юридичного факультету та адвокатів ми використовували

методику В. В. Синявського та Б. О. Федоришина, а саме методику «КОС-1»

(Коммуникативных организаторских способностей – рос.) [20, с. 102]. Анкетна

частина методики «КОС-1» пропонувала студентам та адвокатам запитання,

відповіді на які могли бути тільки позитивними або негативними, тобто «так»

або «ні». Відповіді досліджуваних будувалися на основі самоаналізу поведінки в

тій чи іншій ситуації [55, с. 39].

Загальний рівень організаторських здібностей визначався на основі

оцінного коефіцієнта (К), відповідно до якого визначався рівень розвитку

організаторських здібностей: оцінка 1 – низький рівень; оцінка 2 – рівень нижчий

за середній; оцінка 3 – середній рівень; оцінка 4 – високий рівень; оцінка 5 –

дуже високий рівень.

Результати тестування студентів та адвокатів наведено в табл. 3.1.

Таблиця 3.1

Динаміка показників рівня розвитку організаторських здібностей

у студентів юридичного факультету та адвокатів

Рівні розвитку організаторських здібностей

низький нижчий

за середній середній високий

дуже

високий всього

осіб % осіб % осіб % осіб % осіб % осіб %

Студенти юридичного факультету ІІ курсу ЗЮІ ДДУВС

313

2 2,70 29 39,19 38 51,35 4 5,40 1 1,35 74 100

Студенти юридичного факультету V курсу ЗЮІ ДДУВС

- - 10 22,73 19 43,18 10 22,73 5 11,36 44 100

Адвокати зі стажем роботи від 1 до 5 років

- - 1 2,86 10 28,57 18 51,43 6 17,14 35 100

Адвокати зі стажем роботи від 6 до 10 років

- - - - 2 10 9 45 9 45 20 100

У табл. 3.1 вказано кількість осіб відповідно до рівня розвитку

організаторських здібностей студентів юридичного факультету й адвокатів та

показники у відсотках. За методикою «КОС-1», студенти юридичного

факультету, які мають низький рівень розвитку організаторських здібностей,

характеризуються вкрай низьким рівнем розвитку схильностей до

організаторської діяльності.

Студенти юридичного факультету, які мають рівень розвитку

організаторських здібностей нижчий за середній, зазнають труднощі в

організації своєї діяльності, погано орієнтуються в незнайомій ситуації та

недосконало готуються до практичних і семінарських занять. У таких студентів

прояв ініціативи в суспільній діяльності вкрай занижений, у багатьох справах

вони вважають за краще уникати прийняття самостійних рішень.

Студенти юридичного факультету та адвокати, які мають середній рівень

розвитку організаторських здібностей, прагнуть до контактів з людьми, не

обмежують коло своїх знайомих, обстоюють свою думку, планують свою роботу.

Проте «потенціал» цих схильностей не відрізняється високою стійкістю. Ця

група досліджуваних потребує подальшої серйозної і планомірної виховної

роботи з ними щодо формування та розвитку їх організаторських здібностей.

Студенти юридичного факультету й адвокати, які мають високий рівень

розвитку організаторських здібностей, не губляться в новій обстановці, швидко

знаходять друзів, постійно прагнуть розширити коло своїх знайомих, займаються

суспільною діяльністю, допомагають близьким, друзям, виявляють ініціативу в

спілкуванні, із задоволенням беруть участь в організації суспільних заходів,

здатні ухвалити самостійне рішення у важкій ситуації. Все це вони роблять не з

примусу, а згідно з внутрішнім спрямуванням.

314

Група студентів-юристів та адвокатів, які мають дуже високий рівень

розвитку організаторських здібностей, мають потребу в організаторській

діяльності й активно прагнуть до неї. Для них характерні швидка орієнтація у

важких ситуаціях, невимушеність поведінки в новому колективі. Досліджувані

цієї групи ініціативні, беруться до важливих справ і не бояться складних

ситуацій, приймають самостійні рішення, відстоюють свою думку і досягають,

щоб вона була прийнята товаришами. Вони люблять організовувати свою

діяльність, заходи, наполегливі в діяльності, яка їх приваблює. Вони самі

шукають такі справи, які б задовольняли їх потребу в організаторській

діяльності.

Після аналізу результатів, наведених у табл. 3.1, ми дійшли таких

висновків: загалом, кількість студентів V курсу з високим та дуже високим

рівнем організаторських здібностей переважає порівняно з кількістю студентів ІІ

курсу навчання, які мають такі самі показники. На нашу думку, це пов’язано з

розвитком організаторських здібностей, які формуються у процесі життя та

навчання у вищих навчальних закладах. Також нами було виявлено, що студенти

ІІ та V курсу, які мали високий та дуже високий рівень організаторських

здібностей, мали високу успішність у навчанні. За допомогою індивідуальних

бесід зі студентами нами було виявлено, що студенти, які мають дуже високий

рівень організаторських здібностей, були старостами груп та із задоволенням

брали участь в організації діяльності своїх груп, були здатні приймати

самостійне рішення за групу. Такими чином, навчально-виховний процес ЗЮІ

ДДУВС сприяє розвитку організаторських здібностей студентів юристів.

Результати тестування адвокатів, які мали стаж роботи від 6 до 10 років,

показали, що показники рівня організаторських здібностей у них були вищими,

ніж в адвокатів, які мали стаж роботи від 1 до 5 років. На нашу думку, це

пов’язано з практичною діяльність адвокатів, які організовують свою роботу як

до участі у справі так і під час неї [55, с. 40].

Таким чином, нами виявлено, що організаторська діяльність адвоката має

важливе значення для його практичної діяльності. Відтак, для того, щоб

315

підвищити рівень організаторських здібностей адвокатів з метою надання

фізичним та юридичним особам кваліфікованої допомоги, потрібно:

1) у навчально-виховний процес вищих навчальних закладів, які готують

юристів, запровадити активні форми та методи навчання, що будуть спрямовані

на розвиток організаторських здібностей студентів та професійно-важливих

якостей, необхідних для ефективного виконання організаторської діяльності

майбутніми адвокатами;

2) внести зміни до Порядку підвищення кваліфікації адвокатами України,

затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 р. № 85 [35],

у якому передбачити, що адвокати мають бути професійно-психологічно

підготовленими до виконання професійних обов’язків та підвищувати свою

професійну й психологічну підготовку;

3) для виявлення психологічної готовності адвокатів щорічно проводити

тестування захисників за допомогою спеціальних психологічних тестів.

Обов’язок з проведення тестування адвокатів покласти на обласні колегії

адвокатів, яким надати право видавати довідку адвокатам щодо їх психологічної

підготовки. Для виявлення організаторських здібностей адвокатів

використовувати методику В. В. Синявського та Б. О. Федоришина, а саме

методику «КОС-1» [55, с. 40].

Таким чином, ми дійшли висновку, що розвиток і формування видів та

складових професійної компетентності адвоката буде сприяти здатності та

спроможності адвоката кваліфіковано забезпечувати у кримінальному процесі

захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого,

підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається

застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або

вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи,

стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі

(екстрадицію).

316

3.2. Адвокат-захисник у конфліктних та екстремальних ситуаціях

кримінального провадження

Суспільне життя неможливе без конфліктів (від лат. сonflictus – зіткнення),

протягом усієї історії людства конфлікт розглядається як його певний атрибут,

неодмінна і важлива умова громадського розвитку [11].

Різноманітне коло конкретних питань конфліктології в аспекті правового

аналізу висвітлюють у своїх працях такі науковці: Н. О. Баєва [5], С. В. Ільїна

[18], В. М. Крівцова [27], Ю. В. Меркулова [30], Н. Г. Мещерина[31],

М. М. Олексюк [32], Н. А. Подольний [34], І. Є. Переш [33], Н. П. Свиридюк

[44], О. М. Сеник [45], Л. Г. Терлецька [61] та ін.

Ми ж акцентуємо увагу на дослідженні місця та ролі адвоката-захисника в

конфліктних ситуаціях сучасного кримінального провадження.

Не викликає сумніву, що кримінальне провадження – одна з найбільш

конфліктних сфер правозастосовної діяльності.

Проголосивши змагальність сторін як одну з основних засад кримінального

провадження, законодавець визнав наявність протиборчих сторін, що виконують

у ньому різні процесуальні функції та часто мають протилежні інтереси при

вирішенні питання про причетність конкретної особи до вчинення злочину. На

практиці це породжує конфлікти між сторонами кримінального провадження, які

нерідко висловлюють взаємні претензії один до одного [26, с. 205].

Взаємодія сторін обвинувачення і захисту має характер конфлікту, який

виявляється у формі змагальності в кримінальному провадженні.

Протидія та змагальність у сучасному кримінальному процесі – об’єктивна

реальність, структуроутворювальне начало конфліктної діяльності захисника.

Відповідно до ст. 45 КПК України [25], захисником є адвокат, який

здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого,

особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів

медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування,

317

а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу

іноземній державі (екстрадицію).

Дії захисника зумовлюють відповідні очікування щодо його дій з боку

інших учасників. Виконуючи визначену професійну роль, він має права, що

утворюють систему очікувань і вимог, які спрямовані до інших учасників

судового та кримінального провадження (суддів, обвинуваченого, свідків,

експертів тощо) [61, с. 87].

Форма пред’явлення захисником претензій до дій (бездіяльності), а також

рішення іншої сторони кримінального провадження передбачені законом. Це

скарги, які можуть бути подані до прокуратури, а в ряді випадків – слідчому

судді, суду.

У свою чергу, Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

[37], а також Правила адвокатської етики [36] надають право слідчим, суддям,

прокурорам подавати скарги на дії адвоката до кваліфікаційно-дисциплінарної

комісії адвокатури для порушення дисциплінарного провадження стосовно

адвоката і притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

Під час розгляду питання про процесуально-тактичні способи подолання

конфліктів виникає необхідність виявлення думки практичних працівників щодо

характеру протидії між сторонами кримінального провадження та її впливу на

можливість успішної реалізації захисником своїх процесуальних функцій, а

також досягнень ним своєї стратегічної мети кримінально-процесуальної

захисної діяльності.

Позиції з цього приводу істотно різняться. Так, якщо 82% адвокатів

вважають такий стан природним і корисним, то майже приблизно така сама

кількість представників сторони обвинувачення (78%) займають протилежну

позицію.

Обнадійливою видається позиція опитаних 189 суддів у Запорізькій,

Дніпропетровській, Одеській, Харківській, Київській областях: близько 92% з

кількості опитаних вважають таку протидію значущою складовою для

досягнення цілей правосуддя.

318

Чинний КПК України надає захиснику досить широкі можливості для

здійснення ним захисної діяльності в кримінальному провадженні. Вони

передбачені ст. 46 КПК України [25] та дають підстави для застосовування

відповідних процесуально-тактичних засобів, безпосередньо пов’язаних з

особистістю підозрюваного, обвинуваченого і з його участю. Так, відповідно до

ч. 4 та 5 ст. 46 КПК України, захисник користується процесуальними правами

підозрюваного, обвинуваченого, захист якого він здійснює, крім процесуальних

прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим

і не може бути доручена захиснику, з моменту надання документів,

передбачених ст. 50 КПК України, слідчому, прокурору, слідчому судді, суду

[25].

Захисник має право брати участь у проведенні допиту та інших

процесуальних діях, що проводяться за участю підозрюваного, обвинуваченого,

до першого допиту підозрюваного мати з ним конфіденційне побачення без

дозволу слідчого, прокурора, суду, а після першого допиту – такі самі побачення

без обмеження кількості й тривалості. Такі зустрічі можуть відбуватися під

візуальним контролем уповноваженої службової особи, але в умовах, що

виключають можливість прослуховування чи підслуховування [25].

Здійснення цих дій немислиме без безпосередньої взаємодії захисника з

підозрюваним, обвинуваченим; саме тому в межах надання юридичної допомоги

захисник може пояснювати в процесі проведення процесуальної дії своєму

підзахисному сутність того, що відбувається, спрямовувати його дії відповідно

до обраної лінії захисту. Можливість ставити запитання допитуваним особам,

робити письмові зауваження з приводу повноти та правильності записів у

протоколі збагачують арсенал процесуально-тактичних засобів, дають змогу

вирішити конфлікти та непорозуміння, своєчасно виявляти суперечності та

долати їх.

Вибір того чи іншого процесуально-тактичного способу протидії належить

до сфери професійних ризиків адвоката. При цьому прийняття рішення має не

тільки тактичний характер, як зазвичай це визначають у криміналістиці, але

319

нерідко і стратегічний, впливаючи на кінцевий результат кримінального

провадження в розумінні сторони захисту. У цих випадках від вибору

захисником тієї чи іншої захисної позиції залежить визнання його підзахисного

винуватим у вчиненні злочину, виду і тяжкості покарання, яке призначає суд.

Здійснюючи захист в умовах потенційного або реального, безпосереднього або

опосередкованого конфлікту, адвокат має розуміти, що ступінь ризику неминуче

пов’язаний з обраним способом розв’язання конфлікту [5, с. 170].

Таким чином, адвокат має у своєму розпорядженні широке коло

можливостей здійснення професійної захисної діяльності. Однак недостатня

нормативно-методична регламентація прийомів і способів цієї діяльності часто

ставить перед захисником (особливо недосвідченим) складне завдання вибору

відповідної (ефективної) тактики поведінки.

На думку Н. А. Подольного [34, с. 21], успішне розслідування немислиме

без успішного захисту.

Однак теза про певну залежність успіху розслідування від успіху захисту

навряд чи зустріне повне розуміння і схвалення як з боку фахівців, так і з боку

більш широких верств населення. І це цілком зрозуміло.

По-перше, органи, які проводять розслідування, і сторона захисту в

кримінальному провадженні традиційно розглядаються як противники. Їх

уявлення про правильність і дозволеність тих чи інших тактичних прийомів і

норм поведінки в кримінальному провадженні можуть не збігатися.

По-друге, такі уявлення не безпідставні, оскільки мають нормативну

основу. Так, слідчий, відповідно до п. 19 ст. 3 КПК України [25], є стороною

кримінального провадження з боку обвинувачення, а підозрюваний,

обвинувачений (підсудний), засуджений і їх захисник є стороною кримінального

провадження з боку захисту. Зрозуміло, що вже через особливості свого

процесуального становища обвинувачення і захист можуть не мати єдиного

погляду на факти і події, які потрапили до сфери їхньої уваги [19].

Протилежність цілей, які мають обвинувачення і захист, є, здавалося б,

основою конфлікту, який має супроводжувати їх діяльність, і він дійсно

320

найчастіше має місце в практиці розслідування. Але тут важливо звернути увагу

на те, що конфлікт є елементом не кожного розслідування. В окремих випадках

його вдається уникнути, тоді розслідування має плідний характер для обох

сторін [19].

Звичайно, уникнути конфлікту не завжди можливо. Так, особа, яка вчинила

умисний злочин, тривалий час ретельно до нього готувалася, буде робити все від

неї залежне для того, щоб уникнути кримінальної відповідальності, а в

подальшому і покарання, тому не варто від неї очікувати співпраці зі слідством.

Конфлікт у цих випадках неминучий. Однак те, яким буде його перебіг, багато в

чому залежить від слідчого і захисника, від того, яку стратегію поведінки на

досудовому розслідуванні вони оберуть. Тим більше, що поняття «боротьба»,

«суперництво», «конфлікт» у практиці розслідування мають до певної міри

умовне значення.

Опитування слідчих і захисників дало змогу виокремити й узагальнити

декілька типових конфліктних ситуацій, які виникають у кримінальному

провадженні під час досудового розслідування.

Зокрема, досить часто доводиться спостерігати як адвокат, який захищає

особу, стосовно якої зібрано багато доказів винуватості, обирає стратегію

нетерпимості відносно слідчого. Така позиція передбачає цілу низку дій по суті

саботажного характеру, які блокують проведення слідчим процесуальних дій.

Мета адвоката в цьому випадку є примітивно простою: він бажає завдати

слідчому максимум незручностей, вивести його завдяки цьому зі стану психічної

рівноваги та зрештою очікує від нього помилкових дій, які він у цьому стані

може зробити. У разі вчинення слідчим помилок такий адвокат сподівається

посилити свою позицію для того, щоб у подальшому зробити неминучим

компроміс на вигідних для його підзахисного умовах. Зрозуміло, що така

стратегія захисту спочатку передбачає гостру конфліктну ситуацію, яка в

подальшому має призвести до вигідного для підозрюваного (обвинуваченого)

компромісу. Це одна з ситуацій конфлікту, яка навмисне провокується

захисником, оскільки є елементом його стратегії захисту [19].

321

Виокремлено інші конфліктні ситуації, які не є результатом якоїсь

продуманої стратегії, а виникають як наслідок неадекватного сприйняття

ситуації, що склалася, певною стороною кримінального провадження. Так,

одним із таких досить поширених випадків є неадекватна реакція слідчого на

особу захисника, який здійснює захист у конкретному кримінальному

провадженні. Слідчий, так само, як і будь-яка інша людина, не позбавлений

певних упереджень, окремі з яких стосуються осіб, що займаються професійним

захистом. Він, зокрема, схильний дивитися на захисника крізь призму

сформованих у нього стереотипів і оцінювати особистість всього за двома-

трьома стандартним діями [5, с. 170].

Захисник далеко не завжди здатний прогнозувати конфлікт і

використовувати його як елемент планування загальної стратегії захисту. Як

правило, конфліктні відносини між ним і слідчим у ході розслідування бувають

все ж результатом необдуманих дій самого захисника. Для нього часто бувають

характерними імпульсивні дії, які породжують певні стереотипи. Причому

багато з цих стереотипів є досить поширеними не тільки серед захисників, а й

серед інших людей; вони стали своєрідним ідеологічним кліше цієї професії.

Тому в таких ситуаціях захисник мимоволі, крім контролю з боку власної

свідомості, починає прагнути до того, щоб максимально відповідати

сформованому кліше і відповідно до нього прагне використати всі можливі

засоби для досягнення поставленої мети, при цьому будучи готовим навіть до

порушення закону. Саме цим, мабуть, пояснюється те, що захисник не завжди діє

в дозволених законом межах і згідно з положеннями адвокатської етики. Крім

того, такі кліше змушують бачити в професійному захисті засіб для надмірного

збагачення і забувати при цьому про те, що ця професія передбачає служіння

вищим принципам та ідеалам. Таке уявлення (кліше) про професію адвоката

часто стає основою професійної деформації окремих осіб. У практичній

діяльності трапляються непоодинокі випадки, коли адвокати, зустрічаючись з

клієнтом, найбільше турбуються про суму свого гонорару, а не про проблеми

підзахисного.

322

Ця думка знаходить підтвердження і в працях інших дослідників, де

адвокат-захисник розглядається не лише як активний опонент, але і як одіозна

фігура: «корумпований», «оплачений» тощо (Ю. П. Гармаєв, Я. П. Зейкан) [14,

с. 412].

Саме такий типаж захисника уявляє свою професію як нескінченний

конфлікт зі слідством, а тому вважає, що будь-які дії, вчинені на шкоду слідству,

є благом і виправдані поставленими перед ним цілями здійснення захисту.

Конфлікт у такого захисника є своєрідним показником, який наочно демонструє

клієнту якість роботи. Конфліктуючи зі слідчим, такий захисник ніби постійно

орієнтується на свого клієнта і дивиться, спостерігаючи, наскільки сильне

враження він на нього справляє. Досягнення справжніх цілей захисту таких

адвокатів не турбує, для них головне – зовнішній ефект і відповідний гонорар.

Разом з тим виявляються непоодинокі ситуації, коли слідчі

використовують конфлікт для досягнення власних цілей. З цією метою вони

навмисне провокують конфліктну ситуацію, щоб створити для захисника умови,

неможливі для нормальної плідної роботи зі здійснення захисту, умови

психологічного дискомфорту [34, с. 23].

Таким чином, якщо простежити ґенезу зародження конфлікту в

кримінальному провадженні, то слід погодитися з науковцями, які розглядають

його зародження у кримінальному конфлікті злочинця із законом, який

переростає (трансформується) у кримінальному провадженні в конфлікт сторони

обвинувачення зі стороною захисту [21, с. 27].

На завершальній стадії подолання кримінального конфлікту, яким є судове

провадження, зазначена трансформація посилюється. У цьому випадку при

дотриманні принципу змагальності захиснику і підсудному протистоїть

державний обвинувач (прокурор), а при його недотриманні – на стороні

обвинувачення «присутній» також суд [13, с. 15].

Захисник може вирішити, що головуючий перешкоджає стороні захисту в

реалізації процесуальних прав і законних інтересів. Відповідно, він зобов’язаний

323

відреагувати на те, що відбувається, наприклад, поданням скарги на дії

головуючого [21].

Але що станеться, якщо головуючий і захисник по-різному оцінять

правомірність своїх дій? Може виникнути конфліктна ситуація, вирішення якої

можливе тільки шляхом перевірки у подальшому законності й обґрунтованості

дій суду першої інстанції. Відповідно, до того, як суд вищої інстанції

(апеляційний) перевірить законність і обґрунтованість спірних дій

(бездіяльності) та рішення суддів суду першої інстанції, оцінка правомірності дій

захисника у багатьох таких ситуаціях є неможливою [21].

Припустимо, захисник вважає, що виникла необхідність заявити суду

клопотання. Захисник встає зі свого місця і повідомляє суду, що в нього є

клопотання. Однак голова зупиняє його і каже, що в цей момент клопотання не

можуть бути заявлені і не будуть розглядатися судом. Тож виникає запитання:

якими мають бути подальші дії захисника, якщо він вважає, що, по-перше,

клопотання може бути заявлено в будь-який момент провадження у справі, а по-

друге, що вирішення цього клопотання необхідно стороні захисту саме зараз? В

іншому випадку буде порушено право підсудного на захист [21].

Проблеми здійснення захисту при виникненні ситуацій конфлікту між

захисником і судом у процесі провадження у кримінальній справі становлять

інтерес у зв’язку з явною нерівністю сторін у цьому конфлікті. Захиснику

доводиться протистояти не тільки представнику обвинувачення, але й суб’єкту,

уповноваженому прийняти вирок відносно його клієнта. Тому якщо відносини

захисника із судом набувають конфліктного характеру, від нього потрібні

максимальна обережність й обачність.

Відповідно до п. 1 ст. 107 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»

від 2 червня 2016 р. [39], право на звернення зі скаргою щодо дисциплінарного

проступку судді (дисциплінарною скаргою) має будь-яка особа. Громадяни

здійснюють зазначене право особисто або через адвоката, юридичні особи –

через адвоката, органи державної влади та органи місцевого самоврядування –

через своїх керівників або представників.

324

Захисник зобов’язаний перевірити факти, які можуть тягнути за собою

дисциплінарну відповідальність судді, до подання відповідної дисциплінарної

скарги.

Заслуговує на увагу п. 5 ст. 107 Закону України «Про судоустрій і статус

суддів» від 2 червня 2016 р. [39], у якому зазначено, що за подання адвокатом

завідомо безпідставної дисциплінарної скарги такий адвокат може бути

притягнутий до дисциплінарної відповідальності згідно із законом. Закон

України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [37] не передбачає

захищеність адвокатів від таких дій.

На нашу думку, ст. 36 Закон України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» від 5 липня 2012 р. [37] необхідно доповнити додатковим пунктом 3,

який слід викласти в такій редакції: «За подання завідомо безпідставної

дисциплінарної скарги на дії адвоката така особа може бути притягнута до

відповідальності згідно із законом».

Таким чином, можна зробити висновок, що причиною породження впливу

на адвоката в ході здійснення ним професійної діяльності є виникнення

конфлікту між сторонами. Знання правової бази, тобто сукупності законів та

інших правових актів, основ психології й конфліктології адвокатами підвищить

рівень захисту прав і свобод громадян у кримінальному провадженні України, а

внесення змін до законодавства України, яке буде захищати адвокатів від

подання на них завідомо безпідставних дисциплінарних скарг, підвищить рівень

і престиж адвокатури України в цілому. Подолання конфліктів у діяльності

адвоката-захисника тісно пов’язане з нормативним регулюванням етичних

правил здійснення його професійної діяльності, що закріплені в Правилах

адвокатської етики.

У практичній діяльності конфліктний характер діяльності захисника

пов’язаний з екстремальністю. Про екстремальний характер діяльності адвоката

свідчить те, що за 2013 р. Національною асоціацією адвокатів України було

зафіксовано 2 випадки фізичної розправи з адвокатами, а за I квартал 2016 р. –

3 випадки [17].

325

У рамках опрацювання оновленої інформації Асоціація також виділила 11

найбільш поширених видів порушень прав та гарантій адвокатської діяльності в

Україні, які зафіксовані протягом 2013-2016 років, а саме: вбивства та посягання

на життя адвокатів; кримінальне переслідування адвокатів; фізична розправа з

адвокатами; погрози адвокатам; знищення майна адвокатів; обшуки у

приміщеннях адвокатів; проведення правоохоронними органами негласних

слідчих дій; допит адвокатів у якості свідків по справам, де адвокати є

захисниками; втручання в правову позицію адвоката [17].

Про зростання ризиків професії свідчить навіть побіжний аналіз цифр:

кількість допитів адвокатів у якості свідків у справах, де вони є захисниками,

також підтверджує негативну тенденцію тиску на адвокатуру. Зокрема, за три

роки (2013-2015 рр.) було зафіксовано 8 таких допитів, у той час коли за І

квартал 2016 року вже 8 адвокатів викликані на допити у справах своїх клієнтів

[17].

На думку Т. В. Варфоломєєвої [9, с. 76], останнім часом стали частіше

виникати складні психологічні відносини між адвокатом і слідчим, штучне

створення екстремальних ситуацій у зв’язку з допуском захисників до процесу на

ранніх етапах розслідування справи. Нерідко нагнітається істерія навколо

адвокатів, які здійснюють захист у складних, «резонансних справах»,

виявляється психологічний тиск, порушуються їх професійні права,

зустрічаються вислови про те, що адвокати ускладнюють боротьбу з

організованою злочинністю. Спроби обмовити адвокатів можуть негативно

позначатися на ефективності їх захисної діяльності.

Дослідженням екстремального характеру юридичної діяльності займались

такі науковці: І. І. Амінов [3], С. Є. Бутов [8], В. В. Домніцак [15],

О. В. Лазоренко [28], Н. Г. Мещеріна [31], С. Д. Максименко [29], М. М. Саппа

[43], О. В. Тімченко [62], Б. Б. Шаповалов [64] та ін.

Так, на думку Н. Г. Мещеріної [31, с. 86], у процесі здійснення

адвокатської діяльності нерідко виникають ситуації, ступінь екстремальності

яких може коливатися, від параекстремальних, що викликають перенапруження і

326

знижують якість виконання професійних дій, до гіперекстремальних, пов’язаних

з наявністю психологічних навантажень, що перевищують можливості

працівника, є нестерпними для нього і перешкоджаючих його нормальній

діяльності. Постійна можливість виникнення екстремальних ситуацій вимагає від

адвоката готовності не піддаватися несприятливим психологічним чинникам, не

знижувати під їх впливом якість своєї роботи. Підтримка належного рівня та

якості виконання професійних обов’язків при впливі негативних та

екстремальних чинників багато в чому досягається за рахунок наявності в

адвоката такої якості, як професійно-психологічна стійкість або нервово-

психічна стійкість до стресу.

Таким чином, на підставі аналізу наукової літератури ми дійшли висновку,

що діяльність адвоката має екстремальний характер, тому для її виконання він

має бути професійно і психологічно підготовленим.

Екстремальна компетентність адвоката, крім розвитку знань, умінь і

навичок, також характеризується високим рівнем розвитку професійно важливих

якостей, які забезпечують успішність дій адвоката в екстремальних умовах,

серед яких варто виділити: вольові якості, а саме цілеспрямованість, сміливість,

стійкість, мужність, відповідальність, рішучість, пильність, зібраність; постійна

готовність до будь-яких несподіванок, до швидких реакцій на зміну обстановки й

виникнення небезпеки; професійно-психологічну стійкість; розвинуті фізичні

якості, а саме фізичну витривалість, силу; розвинуті пізнавальні якості:

спостережливість, швидкість мислення, прогностичність, кмітливість, інтуїцію

тощо.

Для ефективного виконання професійної діяльності в екстремальних

ситуаціях адвокату також потрібно мати певні індивідуально-психологічні

властивості. На нашу думку, такими індивідуально-психологічними

властивостями є:

– схильність до ризику;

– рівень самооцінки;

– рівень тривожності;

327

– рівень домагань [53, с. 221].

Схильність до ризику пов’язана зі спрямованістю особи на досягнення

мети, успіху або на уникнення невдачі. Вибір варіанта поведінки в

екстремальних ситуаціях визначається такими міркуваннями: мірою

необхідності і здійснення цього вибору, шансами на успіх або уникнення невдачі

при зробленому виборі. Поведінка людини в небезпечній ситуації залежить від

об’єктивних умов та від того, наскільки адекватно ці умови відображаються в її

свідомості.

Ризикувати – означає свідомо йти на небезпеку, скоювати вчинок або дію,

явно пов’язану з небезпекою. У подібних випадках успішне завершення вчинків

часто залежить від рівня розвитку моральних і вольових якостей людини,

усвідомлення відповідальності, обов’язку перед колективом, самовладання,

мужності та майстерності. Переживання небезпеки, що супроводжується

страхом, звичайно є неприємним, тобто має характер негативної емоції.

Переживання небезпеки не завжди викликає скутість, що виникає під дією

страху. Людина з добре розвинутими вольовими рисами (активність,

ініціативність, сміливість) може відповідати на небезпеку піднесенням сил,

загостренням аналізуючої й узагальнювальної здатності мислення, жагою

боротьби. Подібні переживання залишаються в спогадах людини як яскраві,

захопливі, цікаві хвилини життя. Стикаючись з небезпекою, страх може

пережити будь-яка, навіть вольова людина. Але іноді страх порушує вольові дії.

Це відбувається тоді, коли людина не може його подолати і втрачає контроль над

своєю поведінкою і своїми діями. Знання, уміння, навички іноді не тільки

підкріплюють таку вольову якість, як сміливість, але й навіть приймають

частину її функції на себе. Проте в хвилини реальної небезпеки навіть у

досвідченої людини виникає нервове збудження, властиве переживанню

небезпеки. Воно мобілізує людину на активні дії і допомагає вийти з цієї

ситуації. Активно діючи, людина вже не переживає страх. Якщо ж викликаний

свідомістю небезпеки приплив сил і енергії за тих або інших умов не знаходить

виходу в активній діяльності, то виникає неприємний, обтяжливий стан

328

пасивного очікування, бездіяльності, а отже, і страх [41]. Таким чином, на

підставі викладеного, ми вважаємо, що в адвокатів має бути виражена схильність

до розумного ризику [53, с. 221].

Неадекватна самооцінка адвоката може зменшувати надійність роботи в

нестандартних ситуаціях та породжувати високий рівень схильності до ризику.

Такі адвокати будуть схильні недооцінювати вимоги ситуації і переоцінювати

власні можливості. Занижена самооцінка пов’язана з почуттям страху прийняття

рішень, повільністю і пасивністю, що може істотно вплинути на якість

здійснення адвокатської діяльності в екстремальній ситуації. Для успішного

виконання адвокатської діяльності в екстремальних ситуаціях, на нашу думку,

адвокат повинен мати середній рівень самооцінки [53, с. 221].

При здійсненні професійної діяльності в адвоката може виникати певний

рівень тривоги. Поява певного рівня тривожності властива всім людям і є

необхідною для оптимального пристосування людини до дійсності, але наявність

тривожності як стійкого стану заважає нормальній професійній діяльності

адвоката. У зв’язку з цим, на нашу думку, для ефективного здійснення адвокатом

професійної діяльності він повинен мати низький рівень тривоги [53, с. 221].

Рівень домагань як індивідуальна психологічна властивість особистості

вперше був експериментально вивчений у 20-х рр. ХХ ст. під керівництвом

К. Льовіна німецьким психологом К. Хоппе. Було показано, що вибір завдання

певної складності залежить від успіху або невдачі у вирішенні попередніх

завдань: успіх сприяє вибору важчих завдань (підвищення рівня домагань),

невдачі, навпаки, – більш легких (зниження рівня домагань). Було виявлено

також, що серед досліджуваних існують особи, які в разі виникнення складних

завдань стурбовані не тим, щоб добиватись успіху, а тим, щоб уникнути невдачі.

Якщо їм доводиться здійснювати вибір між завданнями різного ступеня

складності, вони обирають або найлегші завдання, або найважчі. Перші – тому,

що переконані в успіху; другі – тому, що невдача в цьому випадку буде

виправдана винятковою складністю завдання [42].

329

Л. В. Бороздіна [7, с. 90] вважає, що рівень домагань є індивідуальною

якістю людини, яка характеризує:

– рівень складності намічених завдань;

– вибір суб’єктом мети дії залежно від переживань успіху або невдачі

попередніх дій;

– бажаний рівень самооцінки особистості.

Таким чином, значення рівня домагань для професійної діяльності

адвоката виявляється в тому, що:

1. Відповідно до п. 5, 6, 9 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» [37], адвокати здійснюють:

– забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного,

обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої

передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного

характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному

провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній

державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної

відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;

– надають правову інформацію, консультації і роз’яснення з правових

питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг,

процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на

забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення

їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення;

– забезпечують реалізацію прав і обов’язків клієнта в цивільному,

господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших

державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов’язків

потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а

також прав і обов’язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного

відповідача у кримінальному провадженні [37].

Залежно від професіоналізму адвоката, види адвокатської діяльності

можуть бути різними за рівнем складності. У практичній юридичній діяльності є

330

адвокати, які займаються різноманітними категоріями справ, а деякі займаються

вузькоспеціалізованими справами, наприклад тільки кримінальними або

цивільними.

Після першої зустрічі з клієнтом та ознайомлення з матеріалами справи

адвокат має виявити та спрогнозувати рівень складності поставлених перед ним

завдань, розрахувати міру своїх зусиль та відповісти клієнтові, чи візьметься він

за цю справу, а також з’ясувати, які додаткові документи та докази необхідні у

цій справі. Якщо адвокат буде обіцяти клієнтові виконання певних завдань і не

розрахує своїх зусиль, то може виникнути конфлікт між клієнтом та адвокатом, у

зв’язку з чим сторони можуть розірвати угоду про надання правової допомоги.

2. Вибір суб’єктом мети чергової дії залежно від переживань успіху або

неуспіху попередніх дій виявляється в тому, що, наприклад, відповідно до п. 3

ч. 1 ст. 393 КПК України підозрюваний, обвинувачений, його законний

представник чи захисник мають право подати апеляційну скаргу на судові

рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили, а

саме: вироки, крім випадків, передбачених ст. 394 КПК України; ухвали про

застосування чи відмову у застосуванні примусових заходів медичного або

виховного характеру; ухвали слідчого судді та інші ухвали у випадках,

передбачених КПК України (ст. 392 КПК України) [25].

Саме на цьому етапі рівень домагань захисника виявляється в тому, що

захисник з помірними або високим рівнем домагань буде уважніше

ознайомлюватись із вироком суду для того, щоб переконатися, чи відповідає він

вимогам законності, обґрунтованості і справедливості, ретельно вивчати журнал

судового засідання, оскільки, за методикою Шварцландера [16], особи з високим

реалістичним рівнем домагань характеризуються впевненістю у цінності власних

дій, прагненням до самоствердження, відповідальністю, корекцією невдач за

рахунок власних зусиль, наявністю стійких життєвих планів. Однак бувають

випадки, коли не захисник пропонує подати апеляційну скаргу, а навпаки,

підозрюваний, обвинувачений бере ініціативу на себе. На нашу думку, такі

захисники характеризуються низьким рівнем домагань і мають нечіткі плани на

331

майбутнє. Зазвичай вони орієнтовані на підлеглість та часто виявляють

безпомічність.

Таким чином, під професійно-психологічною підготовкою юриста до дій в

екстремальних ситуаціях ми розуміємо: формування та розвиток знань, умінь і

навичок, професійно важливих якостей, індивідуально психологічних

властивостей. У зв’язку з цим професійно-психологічну підготовку до виконання

захисної діяльності в екстремальних ситуаціях бажано проводити, починаючи ще

з навчання у вищих навчальних закладах, які готують студентів – майбутніх

юристів, та при підвищенні кваліфікації адвокатів [53, с. 221].

Також ми дійшли висновку, що для успішного виконання захисної

діяльності в екстремальних ситуаціях адвокат повинен мати високий рівень

домагань, який буде поєднуватися у нього з упевненістю в цінності власних дій,

з прагненням до самоствердження, відповідальністю, корекцією невдач за

рахунок власних зусиль, з наявністю стійких життєвих планів [50, с. 132].

На наступному етапі нашого дослідження ми провели аналіз навчальних

планів вищих навчальних закладів, які готують студентів – майбутніх юристів у

м. Запоріжжя (Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ, Запорізький національний університет) і

м. Дніпро (Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ) та

Порядку підвищення кваліфікації адвокатів, затвердженого рішенням Ради

адвокатів України від 16 лютого 2013 р. № 85 [35], у результаті чого нами було

виявлено, що вищі навчальні заклади не приділяють належної уваги професійно-

психологічній підготовці студентів-юристів до виконання дій в екстремальних

ситуаціях, а при підвищенні кваліфікації адвокатами такої вимоги зовсім немає

[53, с. 221].

У зв’язку з цим, на нашу думку, для вдосконалення процесу професійної

підготовки студентів юридичного факультету потрібно скорегувати існуючі

навчальні програми та плани, розробити і запровадити нові навчальні

дисципліни, використовувати активні форми й методи навчання, які будуть

спрямовані на розвиток екстремальної компетентності майбутніх адвокатів.

332

На розвиток та формування знань, умінь, навичок, які є складовими

екстремальної компетентності студентів юридичного факультету вищих

навчальних закладів, можуть вплинути спеціальні дисципліни, які вивчають

поведінку юриста у складних, надзвичайно екстремальних ситуаціях. Такою

дисципліною, на нашу думку, може бути «Екстремальна юридична психологія».

У курсі екстремальної юридичної психології майбутні адвокати будуть

вивчати юридично-психологічні аспекти професійної діяльності юристів та

адвокатів в екстремальних умовах, психічні зміни в небезпечних для життя і

здоров’я ситуаціях, пов’язаних з дією сильних і надмірних стресових чинників на

діяльність працівника [53, с. 222].

Після теоретичного дослідження рівня домагань захисника в

кримінальному провадженні ми вирішили провести практичне дослідження, яке

було спрямоване на виявлення рівня розвитку домагань студентів юридичного

факультету та адвокатів. Дослідження проводилося у м. Дніпрі та м. Запоріжжі.

Досліджуваними стали 306 студентів юридичного факультету, серед

яких: 156 студентів ІІ курсу юридичного факультету Дніпропетровського

державного університету внутрішніх справ (далі – ДДУВС) та Запорізького

юридичного інституту ДДУВС (далі – ЗЮІ ДДУВС): 82 студенти юридичного

факультету ІІ курсу ДДУВС (40 чоловіків та 42 жінок); 74 студенти юридичного

факультету ІІ курсу ЗЮІ ДДУВС (40 чоловіків та 34 жінок); 150 студентів

V курсу юридичного факультету ДДУВС та ЗЮІ ДДУВС: 72 студенти

юридичного факультету V курсу ДДУВС (40 чоловіків та 32 жінок); 78 студентів

юридичного факультету V курсу ЗЮІ ДДУВС (45 чоловіків та 33 жінок).

Також у дослідженні взяли участь 674 адвокати з різним стажем роботи,

серед яких 362 адвокати зі стажем від 1 до 5 років та 312 адвокатів зі стажем від

6 до 10 років: 190 адвокатів Дніпропетровської області зі стажем від 1 до 5 років

(98 чоловіків та 92 жінок); 172 адвокати Запорізької області зі стажем від 1 до

5 років (90 чоловіків та 82 жінок); 168 адвокатів Дніпропетровської області зі

стажем від 5 до 10 років (92 чоловіків та 76 жінок); 144 адвокати Запорізької

області зі стажем від 5 до 10 років (72 чоловіків та 72 жінок).

333

З метою виявлення рівня домагань у студентів юридичного факультету та

адвокатів ми використовували методику Шварцландера [16].

Завдання надавалось у вигляді тесту на моторну координацію.

Досліджувані були зручно розсаджені за добре освітлені столи, їм були надані

ручки, бланки з чотирма прямокутними секціями, кожна з яких складалась з

квадратів. Дослідження складалось з чотирьох однотипних завдань. У кожному

завданні потрібно було написати плюси за певний період часу у найбільшій

кількості в таблиці, яка складалась з 26 квадратів [50, с. 133].

На початку кожного завдання перед особами, які приймали участь у

проведенні дослідження задавалось питання: «Яку кількість плюсів Ви зможете

поставити за десять секунд у таблиці?». Відповідь досліджувані повинні були

записати на листі перед почактом виконання завдання. Завдання виконувалось

досліджуваними протягом десяти секунд, після чого потрібно було підрахувати

реальну кількість плюсів, які встигли досліджувані виконати за цей час. При

виконанні першого, другого та третього завдання досліджуваним надавалось

десять секунд для виконання завдання але при виконанні третього завдання

експериментатор спеціально зменьшив кількість часу до восьми секунд, однак

перед початком попередив, що буде надавати той же час, як при виконанні інших

завдань.

За допомогою методики Шварцландера [16] було визначено рівень

домагань за цільовим відхиленням, тобто за різницею між тим, що студенти

юридичного факультету та адвокати намітили виконати за певний час, і тим, що

вони насправді виконали. Дослідження дало змогу виявити рівень і адекватність

(реалістичність) домагань досліджуваних.

Для визначення рівня й адекватності домагань ми використовували

стандарти, передбачені методикою Шварцландера [16]: нереалістично високий,

високий, помірний, низький, нереалістично низький.

334

Результати тестування студентів та адвокатів наведено в табл. 3.2.

Таблиця 3.2

Динаміка показників рівня домагань студентів

юридичного факультету та адвокатів

Стандарти рівня домагань

нереалісти

чно

низький

низький помірний високий

нереалісти

чно

високий

всього

осіб % осіб % осіб % осіб % осіб % осіб %

Студенти юридичного факультету ІІ курсу ДДУВС та ЗЮІ ДДУВС

13 8,33 68 43,59 50 32,05 18 11,54 7 4,49 156 100

Студенти юридичного факультету V курсу ДДУВС та ЗЮІ ДДУВС

10 6,67 42 28 62 41,33 26 17,33 10 6,67 150 100

Адвокати зі стажем роботи від 1 до 5 років

25 6,90 50 13,81 190 52,49 73 20,17 24 6,63 362 100

Адвокати зі стажем роботи від 6 до 10 років

12 3,87 25 8,01 202 64,73 51 16,35 22 7,04 312 100

У табл. 3.2 вказано розвиток рівня домагань студентів юридичного

факультету та адвокатів у кількості осіб та у відсотках. Згідно з методикою

Шварцландера досліджувані, а в нашому випадку студенти юридичного

факультету та адвокати, які мають високий рівень домагань, характеризуються

впевненістю у цінності власних дій, прагненням до самоствердження,

відповідальністю, корекцією невдач за рахунок власних зусиль, наявністю

стійких життєвих планів [16].

Досліджувані, які мають високий нереалістичний рівень домагань,

характеризуються фрустрованістю, вимогливістю до оточуючих. Особи з таким

рівнем домагань іпохондричні та відчувають труднощі в реалізації власних

життєвих планів [16].

Помірний рівень домагань характерний для досліджуваних, що впевнені в

собі, товариських, які не шукають самоствердження, налаштовані на успіх, тобто

таких, що розраховують міру своїх зусиль та здатність зіставити міру своїх

зусиль з цінністю досягнутого [16].

Низький рівень домагань залежить у більшості від установки на невдачу. У

досліджуваних з нереалістично низьким рівнем домагань часто бувають

335

неясними плани на майбутнє. Зазвичай вони орієнтовані на підлеглість та часто

виявляють безпомічність. Однією з проблем таких людей може стати планування

своїх дій найближчим часом та зіставлення їх з перспективою [16].

Неадекватність рівня домагань може призвести до дезадаптивної

поведінки, неефективності будь-якої діяльності, до проблем у міжособистісних

стосунках. Заниження рівня домагань, яке розвивається внаслідок дефіциту

соціально значущого успіху, може спричинити зниження мотивації,

невпевненість та загальний страх перед труднощами [16].

Ми вважаємо, що для ефективного виконання захисної діяльності адвокату

має бути властивий помірний рівень домагань, оскільки адекватність домагань

вказує на відповідність мети, яка висувається, та можливостей людини [50,

с. 133].

Після аналізу результатів, наведених у табл. 3.2, ми дійшли таких

висновків: загалом кількість студентів V курсу з помірним рівнем домагань

переважає на 9,28% порівняно з кількістю студентів ІІ курсу навчання. На нашу

думку, зміна рівня домагань пов’язана з життєвим та професійним розвитком

студентів, оскільки у процесі навчання у вищих навчальних закладах вони

стикаються з певними труднощами, у них формуються певні уявлення про

бажаний результат певних дій у взаємозв’язку з можливостями та здібностями

особистості. Також нами було виявлено, що студенти ІІ та V курсу, які мали

помірний рівень домагань, мали високу успішність у навчанні і завжди своєчасно

були готові до занять. Такими чином, навчально-виховний процес ДДУВС та

ЗЮІ ДДУВС сприяє корекції рівня домагань студентів юридичного факультету.

За результатами тестування адвокатів, які мали стаж роботи від 6 до

10 років було виявлено, що кількість адвокатів з помірним рівнем домагань на

12,24% була більшою, ніж адвокатів зі стажем роботи від 1 до 5 років. На нашу

думку, це пов’язано з їх практичною діяльність.

Таким чином, нами виявлено, що рівень домагань адвоката має важливе

значення в практичній діяльності захисників [50, с. 134].

336

Отже, для того, щоб скорегувати оптимальний рівень домагань у студентів

юридичного факультету та адвокатів, потрібно:

1) у навчально-виховний процес вищих навчальних закладів, які готують

юристів, запровадити активні форми та методи навчання, які будуть спрямовані

на професійно-психологічну підготовку студентів – майбутніх адвокатів, у тому

числі й корекцію їх рівня домагань;

2) ч. 2 ст. 9 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

[40] викласти в такій редакції: «Кваліфікаційний іспит полягає у перевірці

теоретичних знань у галузі права, історії адвокатури, адвокатської етики, рівня

практичних навичок та вмінь у застосуванні закону, особистих морально-

психологічних якостей особи, яка виявила бажання стати адвокатом» та

доповнити відповідним положенням Програму складення кваліфікаційного

іспиту, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 26 лютого 2016 р.

№ 68 [37].

Аналогічної позиції дотримується і законодавець України у ст. 73 Закону

України «Про судоустрій та статус суддів», у якій передбачено, що відбірковий

іспит проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України у формі

анонімного тестування з метою перевірки рівня загальних теоретичних знань

кандидата на посаду судді у сфері права, володіння ним державною мовою,

особистих морально-психологічних якостей кандидата [39].

Обов’язок з проведення тестування адвокатів необхідно покласти на КДК

адвокатури. Для виявлення рівня домагань використовувати методику

Шварцландера [16];

3) внести зміни до Порядку підвищення кваліфікації адвокатів,

затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 р. № 85 [35],

у якому передбачити, що адвокати повинні бути професійно психологічно

підготовленими до виконання професійних обов’язків та підвищувати свою

професійну й психологічну підготовку [50, с. 133].

337

Висновки до розділу 3

Таким чином, у межах третього розділу дисертації узагальнено професійні

та індивідуально-особистісні характеристики адвоката-захисника в сучасному

кримінальному провадженні та визначено особливості його професійного

становлення; узагальнено підходи до створення компетентністної моделі

захисника в кримінальному провадженні; сформульовано теоретичні положення

щодо визначення шляхів (напрямів) удосконалення професійної підготовки

адвокатів; виявлено та узагальнено типові конфліктні ситуації в кримінальному

провадженні, встановлено їх причини й окреслено шляхи подолання таких

ситуацій.

Професійне становлення адвоката: набуття професійних знань, умінь,

навичок, розвиток та формування професійно важливих якостей та

індивідуально-психологічних особливостей.

Професійне становлення адвоката є тривалим процесом, що починається у

юридичному вищому навчальному закладі (4 – 5 років), продовжується

адаптацією до професійної діяльності (приблизно 1 – 3 роки) та набуттям

професійного досвіду вирішення нескладних завдань, і тільки після 5 – 6 років

роботи адвокат починає реально наближатися до того рівня, який визначає

професійну майстерність. Тільки на десятий рік роботи адвокат-захисник стає

професіоналом.

Для вирішення проблеми якісного професійного становлення необхідна

розробка нової компетентністної моделі адвокатів, яка відповідатиме сучасним

вимогам практичної діяльності захисника та сприятиме формуванню й розвитку

його професійної компетентності за допомогою належної професійної

підготовки. Професійно-орієнтоване навчання та підготовку адвокатів необхідно

здійснювати відповідно компетентністної моделі із застосуванням активних

форм і методів навчання, які будуть спрямовані не тільки на отримання знань

законодавства, а й розвиток та формування вмінь, навичок, професійно важливих

338

якостей та індивідуально-психологічних особливостей, необхідних для

виконання професійної діяльності адвоката, у тому числі здійснення захисту в

кримінальному провадженні.

Встановлено ступінь значущості дев’яти видів професійної компетентності

адвоката для здійснення захисту в кримінальному провадженні. На першому

місці адвокати виділять комунікативну, організаторську, екстремальну

компетентність; на другому – правову, пізнавальну, конструктивну; на третьому

– засвідчувальну, психологічну, технічну.

Визначено, що взаємодія сторін обвинувачення й захисту має характер

конфлікту, який виявляється та вирішується на засадах змагальності в

кримінальному провадженні. Подолання конфліктних ситуацій у діяльності

адвоката тісно пов’язано з нормативним регулюванням етичних правил

здійснення його професійної діяльності, що закріплені в Правилах адвокатської

етики.

Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також

Правила адвокатської етики надають право громадянам, слідчим, суддям,

прокурорам подавати скарги на дії адвоката до кваліфікаційно-дисциплінарної

комісії адвокатури для порушення дисциплінарного провадження стосовно

адвоката і притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Проте

законодавство України не захищає адвокатів за подання на них завідомо

безпідставної дисциплінарної скарги порівняно із суддями, у яких, відповідно до

Закону України «Про судоустрій та статус суддів», такий захист передбачений.

Напрямом продовження дослідження за цією темою може бути вивчення

процесу адаптації до виконання професійної діяльності молодих адвокатів, рівня

розвитку та формування професійно важливих якостей адвоката-захисника в

процесі його професійного становлення для ефективного здійснення захисту в

кримінальному провадженні.

Основні наукові результати третього розділу дисертації опубліковані в

працях автора [48 – 58].

339

Список використаних джерел до розділу 3

1. Аврах Я. С. Психологические проблемы защиты по уголовным делам.

Казань, 1972. 104 с.

2. Алексєєва Т. В. Професійне становлення особистості в системі

вузівської підготовки: теоретико-методологічний аналіз проблеми. Вісник

Національної академії Державної прикордонної служби України. 2013. Вип. 4.

URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnadps_2013_4_18.

3. Аминов И. И. Психология деятельности юриста : учеб. пособ. для студ.,

обучающихся по специальностям «Юриспруденция», «Правоохранительная

деятельность» и «Психология». Москва, 2009. 615 с.

4. Афанасьева О. В., Пищелко А. В. Этика и психология

профессиональной деятельности юриста : учеб. пособ. для студ. сред. проф. учеб.

завед. 2-е изд., перераб. и доп. Москва, 2004. 224 с.

5. Баева Н. А. Конфликты в деятельности адвоката – защитника в

российском уголовном судопроизводстве : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09.

Воронеж, 2007. 235 с.

6. Бедь В. В. Юридична психологія : навч. посіб. 2-ге вид., доп. і перероб.

Київ, 2004. 436 с.

7. Бороздина Л. В. Исследование уровня притязаний : учеб. пособ.

Москва, 1985. 136 с.

8. Бутов С. Є., Решко С. М., Ємчук О. І. Теоретичні та практичні аспекти

тактичної підготовки працівників міліції до застосування заходів фізичного

впливу та вогнепальної зброї в екстремальних ситуаціях під час виконання

службових обов’язків. Юридична психологія та педагогіка. 2013. № 2. С. 102–

114. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/urpp_2013_2_12.

9. Варфоломеева Т. В. Защита в уголовном судопроизводстве. Киев,

1998. 204 с.

10. Васильев В. Л. Юридическая психология : учеб. пособ. Санкт-

340

Петербург, 2009. 608 с.

11. Вільна Енциклопедія «Вікіпедія»: URL: http://uk.wikipedia.org/wiki/

12. Волянюк Н. Ю. Профессиональное развитие субъекта деятельности.

Физическое воспитание студентов творческих специальностей : сб. науч. тр. /

под ред. С. С. Ермакова. Харьков, 2003. С. 37 – 47.

13. Воронов А. А., Роньшин С. А. Морально-этический выбор и

нравственные конфликты в деятельности адвоката. Закон и право. 2005. № 5.

С. 15–16.

14. Гармаєв Ю. П., Зейкан Я. П. Адвокат у кримінальному судочинстві.

Харків, 2007. Кн. 1: Незаконна діяльність адвокатів: Російсько-український

аспект. 816 с.

15. Домніцак В. В. Професійна підготовка курсантів ВНЗ МВС до дій в

екстремальних умовах. Південноукраїнський правничий часопис. 2012. № 3.

С. 251–254. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pupch_2012_3_91.

16. Дослідження рівня домагань. За матеріалами: Пашукова Т. И.,

Допира А. И., Дьяконов Г. В. Психологические исследования : практикум по

общей психологии для студентов педагогических вузов : учеб. пособ. Москва,

1996. Персонал. 2005. № 8. URL: http://personal.in.ua/article.php?ida=12.

17. Зростає кількість порушень прав адвокатів. НААУ. Закон і Бізнес.

URL: http://zib.com.ua/ua/print/122807-rostae_kilkist_porushen_prav_advokativ_-

_nacionalna_asociac.html

18. Ільїна С. В. Особливості комунікативної поведінки адвоката під час

розв’язання юридичних конфліктів. Науковий вісник Південноукраїнського

державного педагогічного університету ім. К. Д. Ушинського. Лінгвістичні

науки. 2011. № 13. С. 140–144. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/-

Nvpupu_2011_13_21.

19. Кердокайте Н. И. Обеспечение подозреваемому права на защиту при

расследовании преступлений - Выбор адвокатом тактики (стратегии) защиты

подозреваемого на предварительном следствии: інтернет-ресурс. URL:

341

http://advrh.ru/publikatsii/publikatsii-advokatov/138-kerdokate-n-i-obespechenie-

podozrevaemomu-prava-na-zashchitu-pri-rassledovanii-prestupleni?start=1

20. Книга практического психолога / А. Н. Беседин, И. И. Липатов,

А. В. Тимченко, В. Б. Шапарь ; худож.-оформитель В. М. Толдин. Xарьков, 1996.

Ч. 1. 302 с.

21. Козлов А. М. Адвокат в конфликте с судьей: варианты поведения и

риски ответственности. Уголовный процесс. 2010. № 9. С. 26 – 33. URL:

https://www.ugpr.ru/article/66-red-advokat-v-konflikte-s-sudey-varianty-povedeniya-i-

riski-otvetstvennosti

22. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page.

23. Косий М. Юридична освіта в Україні потребує негайної реформи. URL:

http://ukrosvita.at.ua/publ/1-1-0-52.

24. Кримінальна субкультура і її роль у детермінації злочинності:

інтернет-ресурс. URL: http://ua.textreferat.com/referat-7161-10.html.

25. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р.

№ 4651-VI. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

26. Крівцова В. М. До проблеми природи і сутності конфліктів у

професійній діяльності юриста. Проблеми законності. Харків, 2002. Вип. 52.

С. 204 – 209.

27. Крівцова В. М. Юридичний конфлікт як феномен правової дійсності :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.12. Харків, 2005. 21 с.

28. Лазоренко О. В. Психологічний аналіз екстремальних умов несення

прикордонної служби. Проблеми сучасної психології. 2013. Вип. 21. С. 305 – 315.

URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pspl_2013_21_29.

29. Максименко С., Йосипів Ю. Експериментальне дослідження

психологічної готовності працівників ОВС до діяльності в екстремальних

умовах. Вісник Академії управління МВС. 2009. № 4. С. 135 – 146. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/ucnavs_2009_4_13.

30. Меркулова Ю. В. Чи можливий компроміс в процесі правового

342

врегулювання юридичного конфлікту. Юридичний бюлетень. 2015. Вип. 1.

С. 140 – 147. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ub_2015_1_22.

31. Мещерина Н. Г. Развитие профессионально значимых качеств личности

будущего адвоката в образовательном процессе вуза : автореф. дис. ... канд.

психол. наук : 19.00.07. Ставрополь, 2005. 201 с.

32. Олексюк М. М., Орлов С. Ф. Юридичний конфлікт: суть і місце у

сучасній конфліктології. Науковий вісник Львівського державного університету

внутрішніх справ. Серія юридична. 2014. Вип. 2. С. 439 – 449. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvlduvs_2014_2_48.

33. Переш І. Є., Зан М. І. Юридична конфліктологія: суспільна

необхідність та перспективи розвитку навчальної дисципліни. Науковий вісник

Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2014. Вип. 25. С. 35 –

37. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/nvuzhpr_2014_25_9.

34. Подольный Н. А. Конфликт и компромисс как элементы стратегии

защиты по уголовным делам. Адвокатская практика. 2003. № 3. С. 20 – 25.

35. Порядок підвищення кваліфікації адвокатами України, затверджений

рішенням Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 р. № 85 зі змінами та

доповненнями, затвердженими рішенням Ради адвокатів України від 26 лютого

2016 р. № 67. URL:

http://www.ccbe.eu/fileadmin/speciality_distribution/public/documents/National_Regu

lations/TR_National_CTR/UA_CTR_Ukraine_UNBA.pdf.

36. Правила адвокатської етики : затверджені установчим з’їздом адвокатів

України від 17 листопада 2012 р., м. Київ, готель «Русь». URL:

http://vkdka.org/pravil-advokatskoji-etiki/

37. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05 липня

2012 р. № 5076-VI. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5076-17.

38. Про вищу освіту : Закону України від 01 липня 2014 р. № 1556-VII.

URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18.

39. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 02 червня 2016 р.

№ 1402-VIII. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1402-19.

343

40. Програма складення кваліфікаційного іспиту затверджено рішенням

Ради адвокатів України від 26 лютого 2016 р. № 68. URL:

http://unba.org.ua/assets/uploads/legislation/programi/2016-02-26-programi-

68_56f39531a1def.pdf.

41. Роль профессиональных качеств сотрудника МЧС на его

деятельность в чрезвычайной ситуации. URL:

https://vuzlit.ru/142700/stress_stressovye_sostoyaniya_pozharnyh_risk_gotovnost_poz

harnyh_risku

42. Самооцінка і рівень домагань в сучасній психології. URL:

http://revolution.allbest.ru/psychology/00308885_0.html.

43. Саппа М. М. PR-діяльність ОВС в екстремальних ситуаціях:

громадянська непокора (методичні нотатки до викладання теми). Вісник

Харківського національного університету внутрішніх справ. 2003. Вип. 22. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKhnuvs_2003_22_75.

44. Свиридюк Н. П. Філософсько-правові засади конфліктів у сфері

професійної діяльності юриста : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.12.

Київ, 2010. 19 с.

45. Сеник О. М. Загальна теорія правового конфлікту : автореф. дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.01. Львів, 2013. 22 с.

46. Синеокий О. В. Творческий потенциал личности как содержательный

элемент профессиограммы адвоката (деонтологический аспект). Вісник

Донецького університету. Серія В: Економіка і право. 2007. Вип. 1. С. 480 – 488.

47. Скакун О. Ф. Юридична деонтологія : підручник : пер. з рос. Харків,

2008. 400 с.

48. Скрябін О. М. Участь захисника в окремих кримінальних

провадженнях : монографія. Запоріжжя, 2017. 380 с.

49. Скрябін О. М. Юридико – психологічні аспекти надання адвокатом

послуг наркозалежним особам. Вісник Запорізького національного університету

(Серія «юридичні науки»). 2011. № 2. ч.1. С. 29 – 35.

50. Скрябін О. М. Значення рівня домагань для професійної діяльності

344

адвоката у кримінальному процесі. Запорізькі правові читання : тези доп. Щоріч.

наук.-практ. конф. (Запоріжжя, 20–21 травня 2011 року). Запоріжжя, 2011.

С. 131 – 134.

51. Скрябін О. М. Комунікативна діяльність адвоката. Роль та місце ОВС у

розбудові демократичної правової держави : ІІІ матеріали Міжнар. наук.-практ.

конф. (Одеса, 21 квітня 2011 р.). Одеса, 2011. С. 93 – 94.

52. Скрябін О. М. Поняття та види професійної компетентності адвоката.

Правова освіта та правова наука в Україні в умовах сучасних трансформаційних

процесів : матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 28–29 жовтня

2010 р.). Запоріжжя, 2010. С. 284 – 288.

53. Скрябін О. М. Професійно-психологічна підготовка адвокатів до дій в

екстремальних ситуаціях. Право і безпека. 2011. № 2(39). С. 219 – 223.

54. Скрябін О. М. Психологічні аспекти саморозвитку адвоката. Правова

держава: історія, сучасність, та перспективи формування в Україні : матеріали

Всеукр. наук.-практ. конф. : у 2 ч. (Запоріжжя, 22 квітня 2011 р.). Запоріжжя,

2011. Ч. 1. С. 225 – 227.

55. Скрябін О. М. Психологічні особливості організаторської діяльності

адвоката Вісник Запорізького національного університету (Серія «юридичні

науки»). 2011. № 1. С. 36 – 41.

56. Скрябін О. М. Психолого-правові аспекти розвитку комунікативних

здібностей адвокатів. Вісник Запорізького національного університету (Серія

«юридичні науки»). 2011. № 3. С. 14 – 18.

57. Скрябін О. М. Спеціалізація адвокатів в Україні. Права та свободи

людини і громадянина: механізм їх реалізації та захисту різними галузями

права : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. м. Братислава, Словацька

Республіка 19–20 вересня 2014 р. Братислава, 2014. С. 195 – 198.

58. Скрябін О. М. Юридико-психологічні аспекти професійної підготовки

майбутніх адвокатів. Право і суспільство. 2011. № 1. С. 236 – 240.

59. Слободчиков В. И., Исаев Е. И. Основы психологической

антропологии. Психология развития человека: Развитие субъективной

345

реальности в онтогенезе : учеб. пособ. для вузов. Москва, 2000. 421 с.

60. Столяренко A. M. Психологические приемы в работе юриста : практ.

пособ. Москва, 2001. 288 с.

61. Терлецька Л. Г. Соціально-психологічні особливості взаємодії адвоката

та інших учасників юридичного конфлікту. Науковий вісник Львівського

державного університету внутрішніх справ. серія психологічна. 2012. Вип. 2(2).

С. 87–95. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvldu_2012_2%282%29__12.

62. Тімченко О. В. Предмет, задачі та методи екстремальної юридичної

психології. Право і Безпека. 2004. Т. 3. С. 218–221. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pib_2004_3_3_65.

63. Хоржевська І. М. Характеристика професійного становлення

особистості. Науковий вісник Миколаївського державного університету імені

В. О. Сухомлинського. Серія: Психологічні науки. 2013. Т. 2. Вип. 10. С. 304–307.

URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvmdups_2013_2_10_60.

64. Шаповалов Б. Оволодіння технікою самозахисту як складовою

формування готовності учнів юридичних ліцеїв МВС України до дій в

екстремальних ситуаціях (на прикладі хортингу). Теорія і методика хортингу.

2014. Вип. 1. С. 36–43. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Tmh_2014_1_7.

65. Шиханцов Г. Г. Юридическая психология : учеб. для вузов. / отв. ред.

д-р юрид. наук, проф. В. А. Томсинов. Москва, 1998. 341 с. URL:

http://yurpsy.fatal.ru/help/bib/shihan/21.htm.

66. Шульга Л. В. Юридико-психологічна характеристика адвокатської

діяльності : дис. ... канд. юрид. наук : 19.00.06. Київ, 2014. 200 с.

346

РОЗДІЛ 4

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ТА ПРОФЕСІЙНІ ЗАСАДИ

ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАХИСНИКА

В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

4.1. Напрями вдосконалення правової регламентації участі захисника

в кримінальному провадженні

З моменту прийняття чинного КПК України [26] та Закону України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» [53] минуло майже п’ять років.

Нині в Україні набирає сили новий виток судово-правової реформи,

зокрема реформи кримінальної юстиції, а в її складі кримінального судочинства,

яке б функціонувало на засадах верховенства права відповідно до європейських

стандартів і гарантувало право особи на справедливий кримінальний суд.

Відповідно до п. 5.6 Указу Президента України «Про Стратегію

реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на

2015 – 2020 роки» від 20 травня 2015 р. № 276/2015 [62], серед напрямків

посилення гарантій здійснення адвокатської діяльності, забезпечення

доступності безоплатної правової допомоги виокремлено такі: у

короткостроковій перспективі визначення видів правової допомоги, які можуть

здійснюватися лише адвокатом, що дасть змогу підвищити якість надання

правової допомоги та якість здійснення правосуддя в цілому, не обмежуючи при

цьому учасників судового процесу у праві на доступ до правосуддя; підвищення

вимог до здійснення адвокатської діяльності, зокрема посилення професійних та

морально-етичних вимог до осіб, які мають намір отримати статус адвоката, та

дисциплінарного контролю професії; удосконалення процедур складення

кваліфікаційного іспиту, проходження стажування; удосконалення інституту

помічника адвоката; удосконалення порядку підвищення кваліфікації адвокатів;

347

удосконалення правового регулювання професійних прав та обов’язків адвокатів,

гарантій здійснення адвокатської діяльності; упровадження ефективних

механізмів притягнення до відповідальності посадових осіб за порушення

гарантій незалежності адвокатів; посилення гарантій захисту адвокатської

таємниці; посилення управління інформаційними системами для більшої участі

адвокатів у наданні послуг «електронного правосуддя» [62].

Національна асоціація адвокатів України (далі – НААУ) стоїть перед

нагальною потребою визначення нових векторів подальшого розвитку, що

зумовлено загостренням політичної ситуації, низкою зовнішніх загроз та

внутрішніх ризиків, погіршенням соціально-економічних показників у країні,

трансформацією правової системи, що не могло не позначитись на українській

адвокатурі в цілому та на НААУ зокрема [50].

Сьогодні в Україні існують усі передумови для подальшого реформування

інституту адвокатури. Так, серед завдань та напрямків НААУ, які передбачені в

Стратегії розвитку Національної асоціації адвокатів України до 2020 р.,

виокремлено такі: підвищення вимоги щодо здійснення адвокатської діяльності,

зокрема посилити професійні та морально-етичні вимоги до осіб, які мають

намір отримати статус адвоката, та до дисциплінарного контролю професії;

якісна зміна системи професійного розвитку та удосконалення процедури

підвищення кваліфікації адвокатів; сприяння підвищенню рівня професійної

підготовки та кваліфікації адвокатів; активний розвиток співпраці з

міжнародними професійними організаціями адвокатів для запозичення та

запровадження їх передового досвіду; забезпечення доступу та відкритості

інформації стосовно адвокатів та адвокатської діяльності в Україні;

багатопрофільна співпраця з вищими навчальними закладами та запровадження

спеціальних програм для молодих адвокатів [86].

Таким чином, політичні та соціально-економічні зміни, що відбулися в

Україні протягом останніх років, свідчать про необхідність та нагальність

реформування кримінального процесуального законодавства й законодавства

України про адвокатуру та адвокатську діяльність.

348

Побіжний аналіз його практичного застосування, а також думок науковців і

практиків, які були викладені нами в попередніх розділах дисертації, дають

змогу зробити обережні висновки стосовно дещо перебільшених очікувань від

його застосування.

Так, ст. 290 КПК України [26] «Відкриття матеріалів іншій стороні»

визначає порядок допуску до матеріалів досудового розслідування сторони

захисту. Втім, для визначення часу ознайомлення використовується оцінний

термін «достатній», який визначає прокурор (слідчий), слідчий суддя (ч. 10

ст. 290 КПК). Разом з тим сторона захисту може використовувати отримані під

час ознайомлення відомості як докази в суді (ч. 2, 3 ст. 290). В цьому

простежується пізнавальна роль досудового розслідування.

Обвинувальний акт, складений слідчим (або прокурором), разом із

реєстром матеріалів досудового розслідування надається суду. У цьому плані

обвинувальний акт як узагальнювальний пізнавально-правовий документ не

відрізняється від того, що був передбачений КПК України 1960 р. [27]. Але

відсутня процесуальна процедура пред’явлення обвинувачення і допиту

обвинуваченого (як у гл. 12 КПК України 1960 р.), на нашу думку, яка збігається

з думкою окремих дослідників, не поліпшує захист останнього [30, с. 115].

Ця процедура була перенесена на судовий розгляд справи, а на досудовому

слідстві замінена приписом ст. 293 чинного КПК України [6], згідно з яким,

прокурор одночасно з переданням обвинувального акта та реєстру матеріалів

досудового розслідування до суду, зобов’язаний, засвідчивши це розпискою,

надати їх копію підозрюваному (його статус ще не змінився) та його захиснику.

Далі долучаються матеріали кримінального провадження (кримінальна

справа), до яких, відповідно до розуміння ч. 1 ст. 317 КПК [26], належать:

обвинувальний акт; клопотання про застосування примусових заходів медичного

або виховного характеру; клопотання про звільнення від кримінальної

відповідальності та інші документи й матеріали, що мають значення для цього

кримінального провадження. На нашу думку, до останніх можуть бути віднесені

матеріали досудового розслідування.

349

Чинний КПК України, порівняно в КПК України 1960 р. жодних

додаткових преференцій захисникам не надав. Так, зокрема, ст. 93 КПК України,

яка, нібито, надає сторонам кримінального провадження рівні права у збиранні

доказів, насправді лише формально декларує таку рівність. Аналізуючи згадану

статтю, зауважимо, що у ч. 2 ст. 93 КПК України зазначено, що сторона

обвинувачення (а це відповідний державний орган) здійснює збирання доказів

шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих

(розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади,

органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій,

службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів,

висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій.

Частина 3 ст. 93 КПК України наділяє сторону захисту та потерпілого правом

збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної

влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій

службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків

експертів, висновків ревізій та актів перевірок. У сучасних реаліях правового

нігілізму реалізація захисником зазначених вище заходів нам видається досить

проблематичною. Крім того, сторона захисту може лише ініціювати проведення

слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших

процесуальних дій, а також шляхом здійснення дій, які здатні забезпечити

подання суду належних і допустимих доказів. Тобто ініціювання ще не означає

їхнього проведення, крім того, викликає великий сумнів сутність інших дій, а

також можливість оцінювання суб’єктів як таких, що здатні забезпечити подання

суду належних і допустимих доказів. Відтак, можна погодитися з науковцями

доктринального тлумачення чинного Кримінального процесуального кодексу, які

зауважують, що повноваження щодо збирання доказів сторонами обвинувачення,

захисту та потерпілими не є рівнозначними [25, с. 143].

Досить актуальним у юридичній практиці є питання правового статусу

помічника адвоката в кримінальному процесі. Взагалі законодавчо питання

правового статусу помічника адвоката регулює Закон України «Про адвокатуру

350

та адвокатську діяльність» [53] та Положення про помічника адвоката, яке

затверджено рішенням Ради адвокатів України від 25 вересня 2015 р. [45].

Положення про помічника адвоката (далі – Положення) затверджено відповідно

до вимог Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [53] і

визначає єдині засади організації, правовий статус та умови діяльності особи, яка

займає посаду помічника адвоката та регламентує умови і порядок використання

адвокатами при здійсненні своєї професійної діяльності праці помічників.

Згідно з приписами ст. 16 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» адвокат може мати помічників з-поміж осіб, які мають повну вищу

юридичну освіту. Помічники адвоката працюють на підставі трудового договору

(контракту), укладеного з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським

об’єднанням, з додержанням вимог цього Закону і законодавства про працю [53].

Слід зазначити, що чинний Закон України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» [53] значно посилив роль адвокатів, додавши гарантій та

можливостей для їх діяльності, однак що стосується помічника адвоката, то його

роль залишилась допоміжною відносно самого адвоката. Так, виникає питання,

чи може помічник адвоката брати участь у кримінальному провадженні як

захисник або його помічник. Згідно зі ст. 45 чинного Кримінального

процесуального кодексу України, чітко зазначається, що захисником є адвокат,

який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого,

виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових

заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх

застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про

видачу іноземній державі (екстрадицію) [26]. Виходячи з аналізу вищезазначеної

статті, захисником у кримінальному провадженні може бути лише адвокат.

Крім цього, ч. 2 ст. 16 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» регламентує, що помічник адвоката виконує доручення адвоката у

справах, які перебувають у його провадженні, крім тих, що належать до

процесуальних повноважень (прав та обов’язків) адвоката [53]. Таким чином,

діяльність помічника адвоката є обмеженою. Він не може користуватися

351

процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого, вимагати перевірки

обґрунтованості затримання тощо.

Варто зазначити, що адвокат захищає не просто людину, а цінності, які

Конституція України визнала «найвищими» серед інших: життя і здоров’я, честь

і гідність, недоторканість і безпеку людини. Усі соціальні цінності мають бути

підпорядковані цінностям людини. Отже, держава має бути зацікавленою у

створені надійного механізму забезпечення адвокатської діяльності та

професійних правозахисних функцій адвоката [65, с. 58]. Відтак, з урахуванням

того, що помічник адвоката має недостатній досвід роботи в кримінальних

справах, цілком правильним є недопущення його до справи. Крім того,

законодавчо закріплені гарантії відповідальності. Адвокат (адвокатське бюро,

об’єднання) несе повну відповідальність за дії помічника адвоката.

Таким чином, помічник адвоката в кримінальній справі виконує лише

доручення адвоката у справі, є обмеженим у процесуальних повноваженнях. Такі

обмеження в діяльності помічника адвоката, на нашу думку, є цілком

обґрунтованими через його недостатній досвід роботи у цій галузі. Крім того, у

зв’язку з недостатнім вивченням правового статусу помічника адвоката, його

діяльність у кримінальному процесі є ще недостатньо дослідженою та потребує

аналітичної розробки з метою підвищення ефективності адвокатської діяльності

[76, с. 277].

На нашу думку, ч. 2. ст. 16 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» [53] необхідно викласти в такій редакції: «Помічник адвоката

виконує доручення адвоката у справах, що перебувають у провадженні адвоката,

крім безпосереднього захисту, представництва клієнта у судових засіданнях та

слідчих (розшукових) діях. Помічник адвоката має право брати участь у судових

засіданнях та у слідчих (розшукових) діях виключно з адвокатом».

Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [53] визначає

правові засади організації і здійснення адвокатської діяльності в Україні. Цим

Законом, зокрема, передбачено розширення переліку існуючих видів і гарантій

адвокатської діяльності, визначено зміст адвокатської таємниці та правовий

352

механізм її захисту. Закон містить положення про створення та функціонування

Єдиного реєстру адвокатів України (ЄРАУ), який ведеться Радою адвокатів

України з метою збирання, зберігання, обліку та надання достовірної інформації

про чисельність і персональний склад адвокатів.

Відповідно до п. 1.1 ст. 1 Порядку ведення Єдиного реєстру адвокатів

України, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 р.

№ 26 [49], Єдиний реєстр адвокатів України – це електронна база даних, яка

містить відомості про чисельність і персональний склад адвокатів України,

адвокатів іноземних держав, які, відповідно до Закону України «Про адвокатуру

та адвокатську діяльність», набули права на зайняття адвокатською діяльністю, а

також про обрані адвокатами організаційні форми адвокатської діяльності.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність», Рада адвокатів України забезпечує ведення Єдиного реєстру

адвокатів України з метою збирання, зберігання, обліку та надання достовірної

інформації про чисельність і персональний склад адвокатів України, адвокатів

іноземних держав, які відповідно до цього Закону набули права на заняття

адвокатською діяльністю в Україні, про обрані адвокатами організаційні форми

адвокатської діяльності. Внесення відомостей до Єдиного реєстру адвокатів

України здійснюється радами адвокатів регіонів та Радою адвокатів України

[53]..

До Єдиного реєстру адвокатів України (далі – ЄРАУ) вносяться такі

відомості: прізвище, ім’я та по батькові адвоката; номер і дата видачі свідоцтва

про право на заняття адвокатською діяльністю, номер і дата прийняття рішення

про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю (номер і

дата прийняття рішення про включення адвоката іноземної держави до Єдиного

реєстру адвокатів України); найменування і місцезнаходження організаційної

форми адвокатської діяльності, номери засобів зв’язку; адреса робочого місця

адвоката, номери засобів зв’язку; інформація про зупинення або припинення

права на заняття адвокатською діяльністю; інші відомості, передбачені Законом

України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [53]..

353

Ми вважаємо, що єдиний реєстр адвокатів України дуже корисний для всіх

підприємств, органів та організацій, а також для потенційних клієнтів, які

бажають звернутись за отриманням юридичних послуг до адвоката, однак

перелік відомостей, які вносяться до ЄРАУ відповідно до ст. 17. Закону України

«Про адвокатуру та адвокатську діяльність», на нашу думку, потребують таких

доповнень, що надасть користувачам реєстру адвокатів можливість отримати

більше інформації про адвоката та створити прозорість в адвокатурі України:

1. Фото адвоката в ЄРАУ.

Особисте фото адвоката буде створювати перше враження про нього. Цей

вид інформації, на нашу думку, є вкрай важливим, бо адвокати не завжди

зустрічаються з клієнтами у себе в офісі, тому, переглянувши фото адвоката,

потенційні клієнти, які потребують правової допомоги, зможуть впізнати

адвоката на місті зустрічі, наприклад у багатолюдному місці. Психологи

стверджують, що для клієнта фізіогномічний психопортрет спрощує вибір

потенційного адвоката. Також фотокартка адвоката буде офіційно

підтверджувати його особу та знизить ризик шахрайства шляхом видавання себе

за іншу людину. Фотографії мають бути однакового формату, бажано

відповідати фотографіям паспорта або посвідчення адвоката [78, с. 63].

2. Зазначення відомостей про освіту та назви навчального закладу, який

закінчив адвокат.

Так, відповідно до п. 2 Порядку підвищення кваліфікації адвокатами

України, затвердженого Рішенням Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 р.

№ 85 [51], підвищення кваліфікації адвокатами є обов’язковим і має

забезпечувати безперервне поглиблення, розширення й оновлення професійних

знань, умінь і навичок, здобуття додаткових знань та вмінь з новітніх досягнень у

певній галузі права чи сфері діяльності, забезпечувати адвокатів достатньою

інформацією про зміни у чинному законодавстві та практиці його застосування.

Відповідно до п. 7 Порядку підвищення кваліфікації адвокатами України,

затвердженого Рішенням Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 р. № 85

[49], одним із видів підвищення кваліфікації адвокатів, що забезпечують його

354

безперервність, є: отримання післядипломної освіти у вищих навчальних

закладах післядипломної освіти або структурних підрозділах вищих навчальних

закладів відповідного рівня акредитації за спеціальностями «Правознавство»,

«Міжнародне право», «Правоохоронна діяльність» або за спеціальностями, що є

суміжними з адвокатською діяльністю (наприклад, управління бізнесом,

маркетинг, діловодство, навички ведення переговорів тощо).

3. Інформація про науковий ступінь адвоката.

Ми підтримуємо точку зору О. А. Поліводського [42], який вважає, що

фахівець високого рівня (з науковим ступенем чи без нього) має однаково вільно

володіти теоретичними підходами та практичними питаннями застосування

законодавства, хоча б у тій сфері права, у якій він спеціалізується.

Звання доктора філософії, доктора чи кандидата юридичних наук, магістра

дає змогу фахівцю вигідно вирізнятись з-поміж інших колег. Відтак, він

потенційно може привабити більшу кількість клієнтів. Не варто відкидати той

факт, що науковий ступінь також створює певний позитивний імідж фахівця,

зобов’язує до публічності, що, без сумніву, позитивно впливає на потенційних

споживачів послуг такого юриста та формує про нього відповідне враження.

Наукові навички можуть бути використані в практичній роботі, зокрема під час

підготовки письмових документів. Спеціалісти, які написали ряд статей і

наукову роботу суттєвого обсягу, практично завжди вільно і чітко висловлюють

свої думки письмово. Послідовність, системність, структурованість викладення

матеріалів завжди відрізняє тих, хто самостійно займався науковою роботою.

При складанні позовних заяв, формуванні письмової правової позиції чи

письмових заперечень або інших документів ці навички є необхідними [42].

Науковий ступінь – це поглиблене вивчення певної теми. І, незважаючи на

те, що практикувати суто в межах теми своєї дисертації чи дипломної роботи

неможливо, поглиблене її дослідження дає цінні знання й навички щодо

застосування різних концепцій права, поєднання різних підходів до вирішення

проблем. Недарма науковців називають «докторами права» чи «докторами

юридичних наук» без зазначення наук або теми, яку вони розробляли [42].

355

Проте головне, що дає наукова робота, – це переконання в тому, що до

будь-чого можна ставитися критично, навіть до тих концепцій, які колись

здавалися беззаперечними, до авторитетів, погляди яких раніше не піддавалися

сумніву. Такий підхід корисний у дискусіях із колегами або в суді,

використовується адвокатами в їхній практичній роботі і часто є ефективним[42].

Також звертаємо увагу на значення наукового ступеня у практичній

діяльності суддів. Відповідно до ч. 7 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і

статус суддів» від 2 червня 2016 р. [63], суддям виплачується щомісячна доплата

за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із

відповідної спеціальності в розмірі, відповідно, 15 і 20% посадового окладу судді

відповідного суду.

4. Дані щодо спеціалізації адвоката.

Так, відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» [53] для того, щоб отримати свідоцтво про право на заняття

адвокатською діяльністю, необхідно скласти кваліфікаційний іспит з усіх галузей

права. Однак у практичній діяльності адвокати дуже часто спеціалізуються на

певних категоріях справ, наприклад суто кримінальних або тільки цивільних,

сімейних, а деякі адвокати займаються переважно господарськими справами.

При першій зустрічі адвоката з клієнтом або телефонній розмові одним із

перших запитань є те, на яких категоріях справ спеціалізується адвокат. Серед

усіх юридичних професій тільки діяльність адвоката передбачає заняття

практичною діяльністю у всіх галузях права. Бути професійно компетентним

фахівцем у всіх галузях права, стежити за змінами в законодавстві в усіх сферах

майже неможливо. Відображення в реєстрі адвокатів певної спеціалізації надасть

можливість потенційним клієнтам швидше знайти собі захисника в ЄРАУ за

типом спеціалізації професійної діяльності [72, с. 78].

В Україні особа, яка отримала свідоцтво на право заняття адвокатською

діяльністю і працює за спеціальністю, має звання адвоката, і особа, яка отримала

свідоцтво, але з різних причин досить довго не працювала за спеціальністю, теж

має звання адвоката. Рівень кваліфікації таких фахівців різний. Оплата праці на

356

практиці останнього може бути значно вищою, оскільки чіткого

регламентування гонорару адвоката законодавством не передбачено.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» [53] при встановленні розміру гонорару враховуються

складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та

інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений

адвокатом час.

Сьогодні завдяки Інтернету ми можемо знайти адвокатів, які

спеціалізуються у всіх галузях права, або ж адвокатів, які займаються тільки

певною категорією справ відповідно до своєї спеціалізації. Клієнтові важливо

зрозуміти, наскільки кваліфіковано йому можуть надати допомогу і в якій саме

галузі права, тому при першій зустрічі, як правило, з’ясовують, чи

спеціалізується адвокат на потрібній категорії справ, чи були у його практиці

подібні справи і як вони вирішувались.

На практиці можна зустріти молодих адвокатів, які нещодавно отримали

свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, але займаються всіма

категоріями справ. При проведенні опитування 250 адвокатів, які мають стаж

роботи адвоката до 1 року, у таких містах, як Дніпро, Запоріжжя, Харків, Одеса,

на запитання «Чи спеціалізуєтесь Ви на певній категорії справ?» 73 адвокати

відповіли «Так, спеціалізуємось на тому, що вміємо завдяки попередній роботі

або тій спеціалізації, за якою стажувалися в адвоката»; 177 адвокатів на це

запитання відповіли «Ні», тобто вони не мають чіткої спеціалізації, оскільки ще

повністю для себе не визначилися, і беруться за всі категорії справ, щоб

отримати практичний досвід, навички ведення справ і надання юридичних

послуг [67, с. 115].

Досить давно адвокати негласно визначили для себе, що неможливо

одному юристу однаково професійно надавати послуги з різних галузей права. У

зв’язку з великою багатоманітністю законодавства України поділ на цивільну,

кримінальну, адміністративну, господарську спеціалізації став тенденцією в

останні роки.

357

Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [53] не

передбачає спеціалізацію адвокатів у певних категоріях справ.

Згадування про спеціалізацію адвокатів міститься тільки в деяких пунктах

Положення про організацію та порядок проходження стажування для отримання

особою свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, затвердженого

Рішенням Ради адвокатів України від 25 вересня 2015 р. № 114 (далі –

Положення) [43].

Так, наприклад відповідно до п. 1.5.3 Положення, основними завданнями

стажування є: поглиблення професійної спеціалізації, накопичення практичного

досвіду для якісного надання правової допомоги.

Згідно з п. 4.3.3 Положення, до заяви про включення до реєстру керівників

стажуванням додається біографічна довідка адвоката, яка має містити

інформацію про спеціалізацію адвоката.

Відповідно до п. 5.2 Положення, стажисту на весь термін проходження

стажування призначається один керівник стажуванням, що не позбавляє його

права пройти стажування ще у двох адвокатів з іншої спеціалізації за їх згодою

за умови, що відомості про них включені до Реєстру керівників стажування.

Положення про організацію та порядок проходження стажування для

отримання особою свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю

включає таке поняття, як «спеціалізація», але не розкриває сутності та видів

спеціалізації адвокатів.

Підсумовуючи, можна дійти висновку, що термін «спеціалізація адвоката»

означає, що адвокат спеціалізується на певних категоріях справ, тобто в окремій,

вузькій галузі права [81, с. 197].

Вважаємо, що впроваджувати спеціалізацію адвокатів необхідно вже на

стадії складання кваліфікаційного іспиту та в процесі підвищення захисниками

кваліфікації. Спеціалізація дає можливість адвокату поглиблювати знання,

уміння й навички в одній чи в декількох галузях права, отримувати практичний

досвід і надавати максимально кваліфіковану допомогу клієнтам [81, с. 197].

358

Спеціалізації адвокатів у законодавстві України не приділяється належної

уваги. Не існує також розподілу підвищення кваліфікації адвокатів відповідно до

спеціалізації.

Ми вважаємо, що підготовка професійних адвокатів повинна мати

цілеспрямований характер відповідно до спеціалізації. У зв’язку з чим, на наш

погляд, кваліфікаційний іспит має складатись поетапно відповідно до певної

спеціалізації: кримінально-правова, цивільно-правова, адміністративна та

господарська [23].

Спеціалізація адвокатів у певних категоріях справ сприяє поглибленню

знань, умінь і навичок адвокатів у певних галузях законодавства та практики

його застосування, підвищенню професійної компетентності, професіоналізму,

готовності до виконання адвокатської діяльності та більш надійному

забезпеченню права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги

при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні відповідно до

ст. 59 Конституції України [23].

Отже, спеціалізація адвокатів є важливою умовою підвищення якості

адвокатської діяльності. Запровадження в Україні спеціалізації адвокатів є

науково обґрунтованою, законодавчо зумовленою вимогою часу, відповідає

сучасним потребам суспільства для забезпечення більш ефективного й

професійного здійснення захисту прав, свобод та охоронюваних законом

інтересів людини у правовій державі [10, с. 11].

5. До ЄРАУ необхідно включити посилання на персональний сайт

адвоката.

У просуванні послуг адвокатів починає зростати роль Інтернету. Багато

адвокатських фірм мають в Інтернеті свій сайт, де можна одержати інформацію

про послуги, що надаються, співробітників фірми, адресу її розташування та

прейскурант на послуги, що надаються. Практикується надання on-line-

консультацій, де відвідувачі сайту ставлять правові питання, які їх цікавлять, і

одержують на них відповіді.

359

Всесвітня мережа надає великі можливості адвокату для рекламування

своєї діяльності та надання юридичних послуг через Інтернет. Так, за допомогою

Інтернету адвокати можуть надавати юридичні послуги навіть через «Skype»,

«Viber», «Whatsapp», працювати з адвокатами та клієнтами в онлайн-

конференціях, брати участь у партнерських програмах та рейтингах;

обмінюватися посиланнями [75, с. 46].

Таким чином, персональний сайт для адвоката є додатковою рекламою

його діяльності у наданні юридичних послуг. Найголовнішим питанням, що

виникає при розробці сайту адвоката, є необхідність та зацікавленість з боку

громадян – користувачів Інтернет. Для розуміння актуальності ми звернулися до

статистики найбільш популярних пошукових систем країн СНД, а саме Yandex

та Google. Проаналізувавши найбільш поширені запити користувачів мережі

Інтернет з приводу пошуку адвокатських послуг та отримання юридичної

консультації, ми дійшли таких висновків, що дійсно веб-сайти адвокатів

користуються попитом серед користувачів Інтернету (потенційних клієнтів),

зокрема, станом на 2014 р. (за статистикою Google (Google AdWords):

1) за запитом «послуги адвоката» – 10120 звернень за місяць;

2) за запитом «консультація адвоката» – 5345 звернень за місяць.

А вже в 2016 р. попит на юридичні послуги підвищився:

1) за запитом «послуги адвоката» – 15072 звернень в за місяць;

2) за запитом «консультація адвоката» – 8452 звернень за місяць.

Таким чином, на підставі аналізу вищеподаних статистичних даних можна

дійти висновку, що попит на юридичні послуги зростає, про що свідчить

кількість пошукових звернень в Інтернеті. Отже, створення персонального сайту

дасть змогу адвокату розширити коло клієнтів, підвищити рівень іміджу та

престижу. Однак під час здійснення пошуку в мережі може постати запитання

«справжності» сайту, тобто чи дійсно персональний сайт належить адвокатові.

Так, наприклад, шахраї можуть створити сайт адвоката та розмістити

інформацію про себе як про помічників адвокатів, які надають юридичні послуги

[75, с. 176].

360

Персональний сайт є специфічною формою презентації особистості

широкому колу осіб без обмежень, що сьогодні повністю відповідає умовам

сучасного життя та розвитку людства у сфері веб-технологій.

Доцільно, на нашу думку, виокремити переваги персонального сайту

адвоката:

1) підвищення інтересу цільової аудиторії до послуг, що пропонуються

адвокатом. Сьогодні у великих містах все більше людей отримують інформацію

в Інтернеті. Всі новини, будь-які події та факти знаходять відображення в

мережі, тому якщо адвокат не матиме свого сайту, то він певною мірою стає

просто невидимим для певної частини потенційних клієнтів;

2) можливість надати розгорнуту інформацію про себе, свою діяльність та

послуги. В Інтернеті адвокат зможе розмістити будь-які текстові, фото- та

відеоматеріали для ознайомлення з його діяльністю та залучення клієнтів;

3) покращення комунікації з клієнтами та партнерами. Адвокат зможе

реалізувати будь-які зручні для клієнта форми спілкування, підтримувати старі

зв’язки та встановлювати нові. При цьому неважливо, де територіально

знаходиться клієнт, він завжди зможе вийти з адвокатом на зв’язок;

4) можливість стати набагато ближчим до будь-якого клієнта. Офіс

адвоката зможе працювати 8 годин на день і бути зачиненим у вихідні, а сайт

відкритий та доступний завжди [75, с. 176].

Отже, на сьогодні головним завданням є виправлення всіх недоліків та

доповнення Єдиного реєстру адвокатів України необхідною інформацією, яка

буде корисною для його користувачів та забезпечить їм зручний пошук

адвокатів.

Міністром юстиції України на зустрічі з представниками адвокатської

спільноти 6 березня 2014 р. було ініційоване створення робочої групи з

підготовки проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі – законопроект) з числа адвокатів

[56].

361

Міністром юстиції 22 квітня 2014 р. було направлено законопроект, який

був розроблений вищеназваною робочою групою, для обговорення та внесення

певних пропозицій, доповнень і зауважень органами адвокатського

самоврядування [56].

Радою адвокатів України 24–25 квітня 2014 р. було проведено розгляд

цього законопроекту. Обговорення проходило разом з альтернативним

законопроектом та об’єднало найкращі положення обох документів у єдиний

документ. Цей проект закону і було схвалено позачерговим з’їздом адвокатів

України, який відбувся 26–27 квітня 2014 р. в м. Одесі. Головою Національної

асоціації адвокатів України його було направлено Міністрові юстиції України

для внесення до Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України [56].

Свого часу автор дисертації брав участь в обговоренні цього

законопроекту, після чого було опубліковано наукову статтю з пропозиціями

щодо вдосконалення Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» [53] відповідно до законопроекту від 3 червня 2014 р. [74, с. 69].

Однак до сьогодні положення (пропозиції) проекту закону, який було

схвалено позачерговим з’їздом адвокатів України, що відбувся 26–27 квітня

2014 р. в м. Одесі, не були внесені до Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність».

На офіційному сайті Національної асоціації адвокатів України 31 березня

2016 р. була розміщена Порівняльна таблиця до Закону України «Про внесення

змін до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [53],

відносно якої члени Ради адвокатів України (далі – РАУ) та представники Вищої

кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури (далі – КДКА) від різних

областей України ведуть активні дискусії щодо внесення змін до Закону України

«Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [48].

На сьогодні у Верховній Раді України зареєстрований проект закону «Про

внесення змін до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від

4 листопада 2016 р. № 5359, які стосуються створення рівних можливостей для

362

отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та

недопущення дискримінації особи за майновою ознакою [57].

У межах цієї роботи проаналізувати всі зміни, що пропонуються в проекті

закону «Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність», не є можливим, тому розглянемо лише окремі, найважливіші на

нашу думку його положення, а саме:

1. Надання нового визначення понять «адвокат»;

2. Посилення вимог та обмежень до особи, яка бажає стати адвокатом;

3. Визначення процедури складення кваліфікаційного іспиту та

стажування;

4. Сучасних проблеми правових гарантій діяльності адвоката - захисника в

кримінальному процесі України та відповідно до Закону України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність».

Надалі на основі визначених напрямів проведемо аналіз окремих положень

чинного Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [53] та

запропонуємо відповідні пропозиції щодо вдосконалення цього Закону.

По-перше, нагальною є потреба в наданні нового визначення «адвокат».

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 чинного Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність», адвокат – це фізична особа, яка здійснює адвокатську

діяльність на підставах та в порядку, що передбачені Законом України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» [53].

Відповідно до проекту Закону України, схваленого 26 – 27 квітня 2014 р.

позачерговим з’їздом адвокатів України [56], адвокат – це фізична особа, яка має

свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та відомості про яку

внесено до Єдиного реєстру адвокатів України [48].

Відповідно до Порівняльної таблиці від 31 березня 2016 р. до Закону

України «Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» [47], адвокат – це фізична особа, яка набула право на здійснення

адвокатської діяльності в порядку, передбаченому цим Законом.

363

Представники Кіровоградської РАУ та КДКА пропонують п. 1 ч. 1 ст. 1

Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» доповнити словами

«та внесена до Єдиного реєстру адвокатів України».

На нашу думку, більш широке визначення поняття «адвокат» подано в

проекті Закону України, схваленого 26 – 27 квітня 2014 р. [56], проте в чинному

Кримінальному процесуальному кодексі України [25] вже було розкрито поняття

захисника, яке включало формулювання про внесення відомостей про нього до

Єдиного реєстру адвокатів України. Відповідно до ч. 2 ст. 45 Кримінального

процесуального кодексу України [26], захисником не може бути адвокат,

відомості про якого не внесено до Єдиного реєстру адвокатів України або

стосовно якого в Єдиному реєстрі адвокатів України містяться відомості про

зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю.

Вищесказане дає змогу зауважити, що хоча законопроект і містить більш

широке визначення поняття адвоката, проте в межах кримінально-

процесуального законодавства вже було наведено поняття захисника, яке є

тотожнім із поняттям «адвокат».

На нашу думку, визначення поняття «адвокат» у Законі України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» [53] та «захисник» у КПК України [26]

повинні бути тотожними. У зв’язку з цим ми, підтримуючи визначення поняття,

яке подано в проекті Закону України, схваленому 26 – 27 квітня 2014 р. [56], та

погоджуючись із пропозиціями представників Кіровоградської РАУ та КДКА,

вважаємо, що адвокат – це фізична особа, якій притаманні певні специфічні

функції, коло яких визначено законодавством, яка має свідоцтво про право на

заняття адвокатською діяльністю, відомості про яку внесено до Єдиного реєстру

адвокатів України [74, с. 69]. У звязку з чим пропонуємо доповнити ч. 1

ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» таким словами:

«відомості про яку внесено до Єдиного реєстру адвокатів України».

По-друге, відповідно до п. 1 ст. 6 чинного Закону України «Про адвокатуру

та адвокатську діяльність», адвокатом може бути фізична особа, яка має повну

вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі

364

права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування

(крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та

отримала свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю [53]. Що

стосується стажу роботи, то він набувається після здобуття вищої юридичної

освіти з присвоєнням кваліфікації спеціаліста або магістра права. Здобуття цієї

освіти підтверджує відповідний диплом. Відзначимо, що в проекті Закону

України, схваленому 26 – 27 квітня 2014 р. позачерговим з’їздом адвокатів

України [56], запропоновано змінити термін стажу для набуття статусу адвоката

з двох до трьох років. Впровадження даних пропозиції у законодавство на нашу

думку будуть корисними, оскільки для набуття практичних навичок за два роки –

це замало.

Адвокат повинен не тільки знати закон, а й уміти його застосувати, знати,

як взаємодіяти з громадянами прозорим і ефективним способом. Адвокат в

уявленні багатьох – перш за все, людина з певним життєвим досвідом, яка вміє

вислухати, поговорити, надати правничу допомогу. Навряд чи так можна

охарактеризувати особу з юридичним стажем роботи два роки, тому цілком

підтримуємо пропозицію про збільшення терміну стажу для набуття статусу

адвоката.

Відповідно до Порівняльної таблиці від 31 березня 2016 р., до Закону

України «Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» [47], у розділі «Запропонована редакція закону» викладена в такій

редакції: «Адвокатом може бути фізична особа, яка: 1) має вищу юридичну

освіту; 2) володіє державною мовою; 3) має стаж роботи в галузі права не менше

двох років після здобуття вищої юридичної освіти».

З цього приводу відповідно до Порівняльної таблиці від 31 березня

2016 р., до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» у розділі «Пропозиції до прикінцевих

положень закону» голова Національної асоціації адвокатів України

Л. П. Ізовітова висловлює свої зауваження та вважає, що адвокатом може бути

фізична особа, яка має вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має

365

стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит,

склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття

адвокатською діяльністю. Обов’язковою умовою набуття статусу адвоката є

певний стаж роботи як помічника адвоката або стажування [47].

Представник Волинської РАУ пропонує доповнити ст. 6 чинного Закону

України таким чином: «…має стаж роботи в галузі права не менше трьох років

після здобуття вищої юридичної освіти» та «…відомості про яку включено до

Єдиного реєстру адвокатів України» [47].

Ми підтримуємо вищезазначені пропозиції щодо підвищення стажу роботи

в галузі права з двох до трьох років для отримання свідоцтва про право на

заняття адвокатською діяльністю. На нашу думку, три роки – це достатній термін

для того, щоб у майбутнього адвоката сформувались певні сталі знання, уміння,

навички, принципи, які в подальшому допоможуть йому більш кваліфіковано

здійснювати свою професійну діяльність. Проте вважаємо за необхідне долучити

до вимоги щодо стажу ще й вимогу щодо кількості проведених справ з різних

галузей права. На підтвердження участі у таких справах особа, яка має намір

отримати статус адвоката, має подати до кваліфікаційної дисциплінарної комісії

адвокатури копії судових рішень, де будуть вказані дані щодо безпосередньої

участі такої особи. На нашу думку, таких рішень має бути не менше ніж три з

кожної галузі права [74].

Отже, тривалість роботи майбутнього адвоката може свідчити про таке: по-

перше, чим триваліший юридичний стаж – тим більший обсяг накопиченого

досвіду; по-друге, тривалий стаж у галузі права є ознакою відсутності в кар’єрі

майбутнього адвоката грубих професійних помилок, які могли б призвести до

позбавлення статусу юриста.

Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 6 чинного Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність», стаж роботи в галузі права – стаж роботи особи за

спеціальністю після здобуття нею повної вищої юридичної освіти. Таким чином,

законодавець не дає чіткого визначення переліку категорій працівників та

366

спеціалізацій для набуття права на заняття адвокатською діяльністю та

отримання статусу адвоката.

У проекті Закону України, схваленому 26 – 27 квітня 2014 р. позачерговим

з’їздом адвокатів України, сказано [56], що до стажу роботи в галузі права для

набуття права на зайняття адвокатською діяльністю та отримання статусу

адвоката зараховується: а) робота судді, прокурора, слідчого, нотаріуса;

б) робота помічника судді, помічника адвоката; в) робота на посадах юриста,

юрисконсульта, головного юрисконсульта, керівника юридичної служби та

інших посадах в органах державної влади, органах місцевого самоврядування,

підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми власності, якщо

зайняття такої посади вимагає наявності повної вищої юридичної освіти;

г) робота педагогічних або науково-педагогічних працівників, які здійснюють

педагогічну та/або наукову діяльність в середніх професійно-технічних, вищих

навчальних закладах або навчальних закладах післядипломної освіти, якщо такі

посади вимагають наявності повної вищої юридичної освіти; д) робота

працівників науково-дослідних установ, якщо такі посади вимагають наявності

повної вищої юридичної освіти; е) робота на інших посадах, які відповідно до

закону вимагають наявності повної вищої юридичної освіти; є) діяльність

фізичної особи-підприємця з надання юридичних послуг [48].

Відповідно до Порівняльної таблиці від 31 березня 2016 р. до Закону

України «Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» [47] у розділі «Запропонована редакція закону» вказано: стаж роботи

в галузі права – стаж роботи особи за спеціальністю на посаді помічника

адвоката та/або на посаді судді, крім стажу роботи на посаді судді, якого

звільнено з посади судді з підстави: 1) порушення суддею вимог щодо

несумісності; 2) порушення суддею присяги; 3) набрання законної сили

обвинувальним вироком щодо нього.

Такої позиції ми дотримувались ще в 2011 р. при обговоренні проекту

Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та вважали що

367

обов’язковою умовою набуття статусу адвоката є певний стаж роботи як

помічника адвоката або стажування.

На нашу думку, стаж роботи помічником адвоката надасть можливість

майбутньому захиснику зрозуміти юридично-психологічні аспекти адвокатської

діяльності, побачити адвокатську професійну діяльність очима адвоката, а не

прокурора, слідчого, юрисконсульта, нотаріуса. В особи, яка працювала

помічником адвоката, вже будуть розвинуті професійно-важливі якості, знання,

уміння, навички, риси професійної компетентності, які мають бути

притаманними адвокату [82, с. 237].

Такої самої позиції дотримується також І. В. Караман, який зауважує, що

особи, які на момент набуття чинності цим проектом Закону мають однорічний

стаж роботи на посаді помічника адвоката та/або дворічний стаж роботи в галузі

права, можуть стати адвокатом у порядку, передбаченому Законом України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» у редакції, що діяла до набуття чинності

цим Законом [47].

На думку Д. В. Бугай, у прикінцевих положеннях слід обов’язково

передбачити перехідний період – набрання чинності через три роки [47].

Голова НААУ Л. П. Ізовітова щодо запропонованої редакції закону

висловлює свої зауваження та вважає, що пропозиція, подана в такому

формулюванні: «до стажу роботи в галузі права не зараховується період роботи

на посаді судді, якого звільнено з посади судді з підстав, передбачених пунктами

4, 5, 6 частини п’ятої статті 126 Конституції України» – містить абсолютно

неконституційну норму [47].

Отже, на нашу думку п. 1 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» [53] змінити та викласти в такій редакції: «Адвокатом

може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє

державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше трьох років, з яких

обов’язково не менше одного року помічником адвоката, пройшла стажування,

склала кваліфікаційний іспит, склала присягу адвоката України, отримала

свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та відомості щодо якої

368

внесені до Єдиного реєстру адвокатів України на офіційному веб-сайті

Національної асоціації адвокатів України: http://www.unba.org.ua».

Відповідно до проекту Закону України, схваленого 26 – 27 квітня 2014 р.,

позачерговим з’їздом адвокатів України [56], та до Порівняльної таблиці до

Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» від 31 березня 2016 р. [47], запропоновано вдосконалити

певні обмеження для осіб, які бажають стати адвокатом. До них можна віднести

такі:

1) особа має непогашену чи не зняту в установленому законом порядку

судимість за вчинення умисного злочину. Відповідно до ч. 1 ст. 88

Кримінального кодексу України, громадянин вважається таким, що має

судимість з дня набуття законної сили обвинувального вироку і до погашення чи

зняття судимості [24, ст. 88].

Ми погоджуємось із думкою представників Волинської РАУ, що таке

вдосконалення є позитивним, але вважаємо, що у формулюванні слід прибрати

слово «умисного злочину».

Особа, яка має непогашену чи не зняту судимість, – не може приходити в

адвокатуру, бо сама вчинила злочин, за який ще не завершилися кримінально-

правові наслідки. Відтак, не можна говорити про морально-етичні якості

адвоката, якщо він ще не отримав кредит довіри навіть з боку кримінальної

юстиції [47];

2) особа протягом останніх п’яти років притягалася до адміністративної

відповідальності за вчинення корупційного правопорушення. Відповідна новела

має на меті обмежити осіб, які зловживали своїм службовим становищем, у праві

займатися адвокатською діяльністю. Ми вважаємо, що застосування корупційних

діянь у професійній діяльності адвоката є неприпустимим [74, с. 68];

3) особа має захворювання, що перешкоджають здійсненню адвокатської

діяльності. Перелік таких захворювань встановлюється спільним рішенням

центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної

політики у сфері охорони здоров’я, та Ради адвокатів України. Відповідно до ч. 1

369

ст. 9 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від

19 листопада 1992 р. [40], на підставах і в порядку, передбачених законами

України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними

за станом здоров’я до професійної або іншої діяльності, пов’язаної з підвищеною

небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних функцій. У

цьому питанні ми погоджуємось з думкою Л. П. Ізовітової, яка вважає що для

визначення захворювань адвоката має існувати єдиний критерій – «психічно

хвора людина не може бути в професії». Інші обмеження неприпустимі в Законі

України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»;

4) особа позбавлена права займатися адвокатською діяльністю протягом

трьох років з дня прийняття рішення про припинення права на зайняття

адвокатською діяльністю. Ця пропозиція є більш суворою, на відміну від чинної

норми, де позбавлення адвокатської діяльності триває два роки. Ми підтримуємо

цю пропозицію та вважаємо, що за будь-який власний проступок особа, а тим

паче адвокат, має нести відповідальність, встановлену законом. Однак загалом

адвокат апріорі не повинен порушувати законодавство; його місія – це захист,

представництво інтересів осіб, права яких були порушені. Тобто професійна

діяльність адвоката має постійно перебувати в рамках правового поля [74, с. 69].

По-третє, особа, яка виявила бажання займатися адвокатською діяльністю,

зобов’язана скласти кваліфікаційний іспит. Програму до кваліфікаційного іспиту

затверджує Рада адвокатів України. З метою сутнісного ознайомлення з

кваліфікаційним іспитом для майбутніх адвокатів існує «Порядок допуску до

складення кваліфікаційного іспиту, порядок складення кваліфікаційного іспиту

та методика оцінювання результатів складення кваліфікаційного іспиту для

набуття права на заняття адвокатською діяльністю в Україні», затверджений

Радою адвокатів України від 1 червня 2013 р. № 154 [50].

У проекті Закону України, схваленого 26–27 квітня 2014 р. [56], та в

Порівняльній таблиці до Закону України «Про внесення змін до Закону України

«Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [47] від 31 березня 2016 р., на

відміну від чинного Закону, зазначається кількість етапів складання

370

кваліфікаційного іспиту, має місце уточнення завдань на кожному етапі, більш

детально описується сам процес самого іспиту, що є позитивним для осіб, які

мають намір набути статусу адвоката. Завдяки такому уточненню зникає

необхідність пошуку в правових актах або в Інтернеті цієї інформації.

Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» стажування полягає в перевірці готовності особи, яка

отримала свідоцтво про складення кваліфікаційного іспиту, самостійно

здійснювати адвокатську діяльність. Стажування здійснюється протягом шести

місяців під керівництвом адвоката за направленням ради адвокатів регіону [53].

Порядок проходження стажування, програму та методику оцінювання

стажування, розмір внеску на проходження стажування та порядок його сплати

затверджує Рада адвокатів України [53].

Розмір внеску на проходження стажування визначається з урахуванням

потреби покриття витрат на забезпечення діяльності ради адвокатів регіону, Ради

адвокатів України та витрат керівника стажування, пов’язаних з таким

стажуванням, і не може перевищувати трьох мінімальних заробітних плат станом

на день подання особою заяви про призначення стажування [53].

При цьому внесок розподіляється таким чином:

– 70% внеску сплачується стажистом безпосередньо на користь керівника

стажування та використовується виключно для забезпечення проходження

стажування та компенсації витрат такого керівника;

– 30% сплачується стажистом на забезпечення діяльності ради адвокатів

регіону, Ради адвокатів України [53].

На сьогодні організацію та проходження стажування органами

адвокатського самоврядування пропонується зробити безкоштовними. Також

запропоновано обмежити плату за складення кваліфікаційного іспиту в розмірі

не більше двох мінімальних заробітних плат. Про це йдеться у проекті Закону

«Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» № 5359 щодо створення рівних можливостей для отримання

371

свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та недопущення

дискримінації особи за майновою ознакою [57; 85].

Оскільки органи адвокатського самоврядування самостійно встановлюють

розмір внеску за проходження стажування, в окремих регіонах він встановлений

в розмірі 20 мінімальних заробітних плат [85].

Для виправлення такої ситуації пропонується доповнити Закон України

«Про адвокатуру та адвокатську діяльність» положенням, відповідно до якого,

плата за організацію та проходження стажування органами адвокатського

самоврядування не стягується. Разом з тим розмір винагороди за керiвництво

стажуванням може встановлюватися окремо за домовленістю мiж стажистом

адвоката та адвокатом – керівником стажування, але не більше трьох

мінімальних заробітних плат. Також пропонується встановити норму, що Рада

адвокатів України може встановити плату за складення кваліфікаційного іспиту,

але не більше двох мінімальних заробітних плат [85].

По-четверте: для того щоб захисник мав можливість надавати

кваліфіковану правову допомогу і на високому професійному рівні виконувати

свої обов'язки відповідно до законодавства України, необхідні встановлені

законом засоби, за допомогою яких охороняються і забезпечуються його права та

законні інтереси. Саме до таких засобів можна віднести правові гарантії

діяльності адвоката у кримінальному судочинстві. За допомогою правових

гарантій адвокату забезпечується можливість реалізувати свої права та обов'язки

в кримінальному провадженні.

На підставі аналізу чинного КПК України та Закону України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» ми дійшли до висновку, що гарантії

діяльності захисника у кримінальному провадженні теоретично можна розділити

на процесуальні гарантії діяльності захисника (ст. ст. 20, 63, 65, 66, 480 КПК

України) і на організаційні гарантії адвокатської діяльності (які передбачені не

процесуальним законодавством – ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність») [68, с. 94].

372

Ми вважаємо, що гарантії діяльності захисника в кримінальному

провадженні - це правові засоби передбачені КПК України та Законом України

«Про адвокатуру та адвокатську діяльність» які забезпечують адвокату, як

учаснику кримінального провадження, при здійсненні його професійної

діяльності можливість реально виконувати свої обов'язки і використовувати

надані їм права щодо захисту підозрюваного, обвинуваченого, можливості

безперешкодно представляти інтереси потерпілого, цивільного позивача,

цивільного відповідача, надавати правову допомогу свідку під час допиту або

участі у проведенні інших кримінально-процесуальних дій [68, с. 94].

Однією з основних гарантій захисника в кримінальному провадженні

передбачена у ст. 20 КПК України відповідно до якої визначено забезпечення

права на захист, а також закріплення права реалізовувати інші процесуальні

права передбачені у кримінально-процесуальному законі.

Адвокат, як захисник, користується процесуальними правами

підозрюваного, обвинуваченого, захист якого він здійснює, крім процесуальних

прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим

і не може бути доручена захиснику. Ці права у захисника виникають з моменту

надання документів, передбачених статтею 50 КПК України (свідоцтво про

право на заняття адвокатською діяльністю, ордеру, договору із захисником або

дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної

правової допомоги [26].

Адвокат як представник потерпілого, інтереси якого він представляє,

користується всіма процесуальними правами останнього, крім процесуальних

прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо потерпілим і не може бути

доручена представнику (ст. 58 КПК України) [26].

Адвокат, як представник цивільного позивача, цивільного відповідача,

інтереси якого він представляє, користується всіма процесуальними правами

останніх (стаття 63 КПК України) [26].

Відповідно до вимог ст. 480 КПК до адвокатів застосовується особливий

порядок кримінального судочинства. В абз. 1 ч. 2 ст. 23 Закону України «Про

373

адвокатуру та адвокатську діяльність» [53] зазначено, що у разі проведення

обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката, приміщень, де він здійснює

адвокатську діяльність, тимчасового доступу до речей і документів адвоката

слідчий суддя, суд у своєму рішенні в обов'язковому порядку зазначає перелік

речей, документів, які планується знайти, виявити вилучити під час проведення

слідчої дії чи застосування заходу забезпечення кримінального провадження, а

також враховує вимоги пунктів 2 - 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність». Для правильного застосування положень

цієї гарантії необхідно чітке визначення таких понять, як житло, інше володіння

адвоката та приміщення, де він здійснює адвокатську діяльність [70, с. 43].

Визначення житла та іншого володіння особи надається в ч. 2 ст. 233 КПК

України відповідно до якої під житлом особи розуміється будь-яке приміщення,

яке знаходиться в постійному або тимчасовому володінні особи, незалежно від

його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або

тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини

такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально призначені для

утримання осіб, права яких обмежені за законом. Під іншим володінням особи

розуміються транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші будівлі або

приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та іншого

призначення тощо, які знаходяться у володінні особи.

Приміщення, де адвокат здійснює адвокатську діяльність, тобто адреса

робочого місця адвоката, як це зазначено в ч. 2 ст. 17 Закону України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» [53] є місцезнаходження обраної

адвокатом організаційної форми адвокатської діяльності, або адреса фактичного

місця здійснення адвокатської діяльності, якщо вона відмінна від

місцезнаходження обраної адвокатом організаційної форми адвокатської

діяльності. За наявності декількох адрес робочих місць адвоката до Єдиного

реєстру адвокатів України вноситься тільки одна адреса робочого місця

адвоката.

374

Виникає питання, чому до Єдиного реєстру адвокатів України вноситься

тільки одна адреса робочого місця адвоката?

На нашу думку при наявності декількох робочих місць адвоката, в Єдиний

реєстр доцільно та необхідно вносити відомості всіх робочих місць, для

поширення на них статусу адвокатських гарантій, у зв'язку з чим пропонуємо

статтю 17 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» в якій

зазначено, що «У разі наявності декількох адрес робочих місць адвоката до

Єдиного реєстру адвокатів України вноситься лише одна адреса робочого місця

адвоката» замінити на «У разі наявності декількох адрес робочих місць адвоката

до Єдиного реєстру адвокатів України вноситься всі адреси робочих місць

адвоката» [70, с. 43].

Вважаємо за доцільне в абз.1 ч.2 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» слова «слідчий суддя, суд» замінити словами «слідчий

суддя апеляційного суду, суд» та викласти в такій редакції: «У разі проведення

обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката, приміщень, де він здійснює

адвокатську діяльність, тимчасового доступу до речей і документів адвоката суд

апеляційної інстанції у своєму рішенні в обов'язковому порядку зазначає перелік

речей, документів, які планується відшукати, виявити чи вилучити під час

проведення слідчої дії чи застосування заходу забезпечення кримінального

провадження, а також враховує вимоги пунктів 2 - 4 частини першої цієї статті

[70, с. 44].

Також, вважаємо участь представника ради адвокатів регіону під час

проведення обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката, приміщень, де

він здійснює адвокатську діяльність, тимчасового доступу до речей і документів

адвоката є обов'язковою. Розширення цієї гарантії допоможе нівелювати

можливий тиск на адвокатів шляхом здійснення щодо адвоката протиправних

дій.

У зв'язку з чим вважаємо за необхідне друге абз. 2 ч. 2 статті 23 Закону

України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» викласти у такій редакції:

«Для забезпечення його участі службова особа, яка буде проводити відповідну

375

слідчу (розшукову) дію чи застосовувати захід забезпечення кримінального

провадження, не пізніше ніж за 24 години письмово повідомляє про це раду

адвокатів регіону за місцем проведення такої процесуальної дії». Абзац 4 ч. 2

статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» «Неявка

представника ради адвокатів регіону за умови завчасного повідомлення ради

адвокатів регіону не перешкоджає проведенню відповідної процесуальної дії»

виключити [70, с. 45].

Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» викликав

значний інтерес і жваві дискусії в колі адвокатів, які намагаються зрозуміти,

яким чином новий закон допоможе їм в захисті їх прав. Оскільки роль адвоката і

гарантії його діяльності в першу чергу залежать від його правового статусу,

визначеного законом, пропонуємо більш детально зупинитись на розгляді

гарантій діяльності адвоката які передбачені в статті 23 Закону України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» тим самим проаналізувати можливі

проблемні питання які виникають у практичній діяльності адвокатів-захисників

на підставі чого розробити пропозиції з удосконалення та посилення цих

гарантій.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» проведення стосовно адвоката оперативно-розшукових

заходів або слідчих (розшукових) дій, які можуть проводитися виключно з

дозволу суду, здійснюється на підставі судового рішення, прийнятого за

клопотанням Генерального прокурора України, його заступників, прокурора

Автономної Республіки Крим, області, міста Києва та міста Севастополя [53].

На нашу думку, проведення стосовно адвоката оперативно-розшукових

заходів або слідчих (розшукових) дій може здійснюватися виключно з дозволу

слідчого судді апеляційного суду. Тому вважаємо в п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону

України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» слово «суд» замінити

словом «суд апеляційної інстанції» [69, с. 95].

Суттєвою гарантією адвокатської діяльності є те, що відповідно до п. 6 і п.

7 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: життя,

376

здоров’я, честь і гідність адвоката та членів його сім’ї, їх майно перебуває під

охороною держави, а посягання на них тягне за собою відповідальність,

передбачену законом; адвокату гарантується право на забезпечення безпеки під

час участі в кримінальному судочинстві в порядку, встановленому законом [53].

Виклад п.п. 6 і 7 статті 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» саме в такій редакції - це, безумовно, перший в історії України

реальний крок до визнання державою адвокатури однією з важливих складових

державної системи захисту прав, свобод та інтересів людини, і як необхідної

умови бездоганного функціонування інституту судової влади. Дані новели в

законодавстві України слід розглядати як вимога Закону - відповідально, сміливо

і принципово відстоювати законні права та інтереси клієнта і як важливу

гарантію для адвоката у його не завжди безпечній діяльності [88].

Ми вважаємо за доцільне п. 6 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру

та адвокатську діяльність» доповнити новим реченням такого змісту:

«Територіальні органи Національної поліції зобов’язані вживати пріоритетні дії

щодо забезпечення безпеки адвоката, членів його сім’ї, збереження належного

йому майна» [69, с. 96].

Наступною гарантією адвокатської діяльності є те, що відповідно до п. 12

ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» орган або

посадові особи, які затримали адвоката або застосували до нього запобіжний

захід, зобов'язані негайно повідомити про це до відповідної ради адвокатів

регіону [53].

У свою чергу це положення зобов’язує Раду адвокатів забезпечити надійну

і ефективну систему співпраці з вищезгаданими органами з метою дотримання

ними закону стосовно затриманого колеги та вирішення питань захисту

останнього [88].

Однак виходячи з аналізу вищезазначеної статті КПК України виникає

питання: «Чому орган або посадові особи, які затримали адвоката або

застосували до нього запобіжний захід, зобов'язані негайно повідомити про це до

відповідної ради адвокатів регіону вже після затримання або обрання

377

запобіжного заходу а не до виконання даних дій?». Протилежна ситуація

передбачена в КПК України щодо звичайних громадян. Так, наприклад в ч. 2 ст.

184 КПК України копія клопотання і матеріалів, якими обґрунтовується

необхідність застосування запобіжного заходу, слідчим або прокурором

надається підозрюваному, обвинуваченому не пізніше ніж за три години до

початку розгляду клопотання в суді.

Отже, фактично необхідність здійснення повідомлення носить

декларативний характер, оскільки виходячи зі змісту п. 12 ч. 1 ст. 23 Закону

України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», воно здійснюється вже

після затримання, при цьому законодавством не регламентуються порядок і

процедура такого повідомлення а також наслідки, які настають у разі

нездійснення такого повідомлення. Тому саме повідомлення або повідомлення

згідно конструкції названої статті не можна розглядати як повноцінну гарантію

адвокатської діяльності, оскільки вона відбувається вже після проведеного

затримання або застосування запобіжного заходу.

Таким чином п. 12 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» [53] пропонуємо викласти в такій редакції: «Затримання

адвоката або будь-яке обмеження його свободи пересування здійснюється на

підставі судового рішення, прийнятого слідчим суддею апеляційного суду та

судом за клопотанням Генерального прокурора України, його заступників,

керівників прокуратури регіонів. Орган або посадові особи, у яких є достатньо

підстав для затримання адвоката, або застосування до нього запобіжного заходу,

зобов'язані завчасно, але не пізніше 3 днів до моменту затримання письмово

повідомити про це відповідну раду адвокатів регіону в порядку, встановленому

Радою адвокатів України і зареєстрованому в Міністерстві юстиції України.

Копія клопотання і матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування

запобіжного заходу, слідчим або прокурором надається адвокату та відповідній

раді адвокатів регіону не пізніше ніж за 24 години до початку розгляду

клопотання в суді. Суддя який прийняв вирок відносно адвоката зобов'язаний

протягом 3 днів з моменту винесення вироку, направити копію вироку

378

відповідному органу адвокатського самоврядування». Вирок суду відносно

адвоката, який вступив у законну силу негайно направляється судом

відповідному органу адвокатського самоврядування [68, с. 96].

Таким чином, прийнятий Закон України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» у статті 23 створив основу для посилення як загальних так і

кримінально-процесуальних гарантій адвокатської діяльності.

4.2. Особливості сучасної професійної підготовки адвокатів-захисників

Професійна діяльність адвоката-захисника має соціально-правовий

характер та базується на довірчих відносинах з клієнтом. Захищаючи його права

і законні інтереси, адвокат, керуючись настановами професійної етики,

зберігаючи адвокатську таємницю, спираючись на принципи адвокатської

діяльності, вступає в складні відносини із судом, різними державними та

правоохоронними органами.

У зв’язку з цим виникає цілком природне запитання, яким чином слід

відбирати, готувати, підвищувати кваліфікацію осіб, які прагнуть займатися цією

важливою ділянкою соціальної практики.

На сьогодні у вищих юридичних навчальних закладах України

адвокатській професії спеціально не навчають. Зокрема, не вчать студентів як

здійснювати захист, представництво, виконувати інші види адвокатської

діяльності. Майже відсутні відповідні сучасні навчально-методичні посібники.

Виняток становить лише Академія адвокатури України, у якій готують

професійно-компетентних адвокатів [1].

Цей висновок також підтверджують результати індивідуальних бесід з

50 молодими адвокатами Запорізької області, які мають стаж роботи від 1 до

5 років і від самого початку своєї кар’єри відчували значні труднощі, пов’язані

379

не тільки з відсутністю практичного досвіду роботи, але й з недостатньою

професійною готовністю до майбутньої професійної діяльності [73, с. 247].

Окремі науковці досліджували проблеми інституту захисту прав і свобод

людини та громадянина, зокрема А. М. Бірюкова [7] Т. В. Варфоломеєва [8],

Є. І. Виборнова [9], Ю. О. Гурджі [14], Я. П. Зейкан [18], С. О. Ковальчук [22],

О. В. Малахова [32], А. В. Молдован [35], В. В. Назаров [36], В. О. Попелюшко

[46], Т. І. Панасюк [41], Є. В. Смирнов [84], В. М. Тертишник [87], І. В. Хорт

[90], Н. П. Черняк [91], О. Г. Шило [93], О. Г. Шнягін [94], Б. В. Щур [95],

О. Г. Яновська [96] та ін., а також вивчали застосування психологічних знань у

діяльності адвоката, зокрема А. М. Бандурка [4], В. В. Бедь [6], С. П. Бочарова

[4], Е. В. Землянська [4] та ін., однак багато аспектів професійної підготовки

майбутніх адвокатів залишилися недостатньо дослідженими.

Нові умови реформування всієї правової системи держави вимагають

суттєво поліпшити професійну діяльність адвокатів, підняти її на новий рівень,

зробити процес здійснення захисту прав громадян більш ефективнішим.

А це, у свою чергу, ставить першочергове завдання – суттєво поліпшити

професійну підготовку адвокатів, зробити її системною, послідовною та

спадкоємною.

Цілком зрозуміло, що надання висококваліфікованої юридичної допомоги

– завдання, посильне тільки професійно підготовленому адвокату [82, с. 238].

Крім того, цілком очевидно, що діяльність адвоката належить до тих

професій, що вимагають підвищеної соціальної та моральної відповідальності,

перебування у постійній своєрідній психологічній напруженості та мають

найчастіше екстремальний і конфліктний характер.

Відтак, логічним є те, що все починається з відбору.

Професійний відбір (профвідбір) – це процедура оцінювання професійної

придатності людини, вивчення її можливостей до оволодіння певною

спеціальністю, досягнення необхідного рівня майстерності та ефективного

виконання професійних обов’язків. У професійному відборі виділяють такі

складники: медичний, фізіологічний, психологічний та в деяких випадках

380

педагогічний. За змістом та критеріями професійний відбір є соціально-

економічним заходом, а за методами – медико-біологічним та психологічним

[11].

Сьогодні при вирішенні питань, пов’язаних з набуттям статусу адвоката, не

передбачено жодних механізмів, які дають змогу зробити висновок про наявність

або відсутність у кандидата низки суттєвих особистісних психологічних якостей,

які необхідні адвокату для успішного виконання його професійної діяльності.

Сьогодні під час професійно-психологічного відбору кадрів у

різноманітних структурах дуже часто застосовується психодіагностика

майбутнього працівника, яка базується на психологічних тестах, за результатами

яких можна зробити висновки щодо психологічних закономірностей поведінки

особистості, виявлення її індивідуальних та психологічних особливостей.

Однак за допомогою тільки психологічного тестування майбутнього

працівника складно отримати інформацію про поведінку людини в конкретній

ситуації, мотиви вступу на роботу, проступки, скоєні на колишніх місцях роботи,

алкогольну та наркотичну залежність, чесність у виконанні посадових

обов’язків, конфлікти всередині колективу та багато інших конкретних моментів,

які сама людина може приховувати [71, с. 114].

Сьогодні, відповідно до ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р. [53], професійний відбір адвокатів

зводиться до того, що особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє

державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років,

звертається до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури із заявою про

складання кваліфікаційного іспиту, після якого, в разі успішного його складання,

проходить стажування протягом шести місяців в адвоката, який має стаж роботи

адвокатом не менше п’яти років, і отримує свідоцтво про право на заняття

адвокатською діяльністю.

Таким чином, при професійному відборі адвокатів кваліфікаційно-

дисциплінарна комісія адвокатури не враховує психологічні властивості та

моральні якості кандидата.

381

Інакше відбувається професійно-психологічний відбір до прокуратури.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 39 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня

2014 р. [61], під час вирішення питання щодо надання рекомендацій для

призначення на адміністративну посаду Рада прокурорів України враховує

професійні та морально-ділові якості кандидата, а також його управлінсько-

організаторські здібності та досвід роботи.

Перевірка морально-психологiчних якостей передбачена також ч. 1

ст. 73 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р.,

вiдбiрковий iспит проводиться Вищою квалiфiкацiйною комiсiєю суддiв України

у формi анонiмного тестування з метою перевiрки рiвня загальних теоретичних

знань кандидата на посаду суддi у сферi права, володiння ним державною мовою,

особистих морально-психологiчних якостей [63].

На підставі викладеного вважаємо за необхідне на кваліфікаційно-

дисциплінарну комісію адвокатури покласти обов’язок враховувати психологічні

властивості та моральні якості кандидата при професійному відборі адвокатів.

Відповідно до п. 2 ч. 1 Розділу 2 Порядку допуску до складення

кваліфікаційного іспиту, порядку складення кваліфікаційного іспиту та методики

оцінювання результатів складення кваліфікаційного іспиту для набуття права на

заняття адвокатською діяльністю в Україні, затвердженого рішенням Ради

адвокатів України від 17 грудня 2013 р. № 270 зі змінами, внесеними рішенням

Ради адвокатів України від 30 серпня 2014 р. № 101 [50], (далі – Порядок

допуску до складення кваліфікаційного іспиту) до заяви додається письмова

згода Заявника на обробку персональних даних, проведення перевірки повноти

та достовірності повідомлених ним відомостей та зобов’язання про надання

необхідних для перевірки документів на запит КДКА.

Відповідно до п. 2 ч. 2 Розділу 2 Порядку допуску до складення

кваліфікаційного іспиту, одночасно із заявою про допуск до складення

кваліфікаційного іспиту Заявник подає такі документи: документ державного

зразка, що підтверджує набуття заявником повної вищої освіти за

спеціальностями «Правознавство», «Правоохоронна діяльність», «Міжнародне

382

право» (оригінал та нотаріально посвідчену копію); документ (документи) про

підтвердження наявності у Заявника стажу роботи в галузі права не менше, ніж

два роки (оригінал та нотаріально чи за місцем роботи посвідчену копію).

Документами, що підтверджують стаж помічника адвоката, є: трудовий договір з

адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням), довідка (довідки) з

компетентного органу (органів) про суму сплаченого єдиного соціального внеску

та податку з доходів фізичних осіб за час роботи на посаді помічника адвоката;

документ встановленої форми (довідка, витяг) компетентного органу про

відсутність судимості; довідку медичної установи про стан здоров’я Заявника

(медична довідка про проходження обов’язкових попереднього та періодичного

психіатричних оглядів форма № 122-2/о, затверджена наказом МОЗ України від

17 січня 2002 р. № 12); власноруч написану, засвідчену особистим підписом

довідку про підтвердження того, що за останні два роки, які передували

зверненню, заявник не складав кваліфікаційного іспиту на право заняття

адвокатською діяльністю в жодній кваліфікаційно-дисциплінарній комісії

адвокатури регіону, що йому не видавалось свідоцтво про право на заняття

адвокатською діяльністю та не приймалось рішення про позбавлення такого

свідоцтва; оригінал та копію документа, який у встановленому законом порядку

підтверджує реєстрацію місця проживання Заявника; копію картки фізичної

особи-платника податків за винятком випадків, коли особа відповідно до закону

має право не отримувати таку картку [50].

Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність», не може бути адвокатом особа, яка має непогашену чи не зняту в

установленому законом порядку судимість за вчинення тяжкого, особливо

тяжкого злочину, а також злочину середньої тяжкості, за який призначено

покарання у виді позбавлення волі; визнана судом недієздатною чи обмежено

дієздатною; позбавлена права на заняття адвокатською діяльністю протягом двох

років з дня прийняття рішення; посади судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, з

державної служби або служби в органах місцевого самоврядування за порушення

383

присяги, вчинення корупційного правопорушення протягом трьох років з дня

такого звільнення [53].

Однак виникає запитання, яким чином кваліфікаційно-дисциплінарна

комісія адвокатури, кваліфікаційна палата або визначений нею член палати може

достовірно перевірити: дієздатність кандидата, якщо останній приховує факт

своєї недієздатності. Встановлення психічної патології, лікування у відповідному

диспансері не завжди можна з’ясувати при співбесіді, адже люди неохоче

діляться такими подробицями про себе. Насправді такі кандидати становлять

«зону ризику» і для роботодавця, і для всього колективу в цілому. Відтак,

труднощі можуть виникати при з’ясуванні того, чи дійсно особа звільнилась за

власним бажанням з посади судді, прокурора, слідчого, нотаріуса, з державної

служби або служби в органах місцевого самоврядування, а не за порушення

присяги, вчинення корупційного правопорушення; чи дійсно стан здоров’я

кандидата відповідає медичній довідці, яку він надає; чи відповідає попередня

декларація про доходи тим прибуткам, які кандидат насправді одержував.

На нашу думку, професійно-психологічний відбір кандидатів в адвокати

необхідно підвищити за допомогою більш досконалого, жорсткого відбору і

враховувати не тільки юридичні аспекти, а й психологічні [71, с. 114].

Під час професійно-психологічного відбору необхідно на кваліфікаційно-

дисциплінарну комісію адвокатури, кваліфікаційну палату або визначених нею

членів покласти зобов’язання з’ясувати у кандидата дійсні мотиви отримання

свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, наявність

неправомірних проступків, вчинених на колишніх місцях роботи; конфлікти

всередині колективу; чесність та порядність у виконанні посадових обов’язків;

наявність додаткового нелегального джерела доходу, його рівень; девіантну

поведінку, психічні захворювання, суїцидальний досвід, наркотичну чи

алкогольну залежність, а також схильність до азартних ігор, що мимоволі може

штовхати майбутнього захисника мати незаконні доходи у сфері адвокатської

діяльності [71, с. 115].

384

Також звертаємо увагу на те, що, відповідно до ч. 1 та 2 ст. 8 Закону

України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [53], особа, яка виявила

бажання стати адвокатом та відповідає вимогам ч. 1 та 2 ст. 6 зазначеного

Закону, має право звернутися до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії

адвокатури за місцем проживання із заявою про допуск до складення

кваліфікаційного іспиту. Порядок допуску до складення кваліфікаційного іспиту

та перелік документів, що додаються до заяви, затверджує Рада адвокатів

України.

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури перевіряє відповідність

особи вимогам, встановленим ч. 1 та 2 ст. 6 цього Закону. З метою перевірки

повноти та достовірності відомостей, повідомлених особою, яка виявила

бажання стати адвокатом, і за наявності письмової згоди такої особи

кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури, кваліфікаційна палата або

визначений нею член палати можуть звертатися із запитами до органів державної

влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб,

підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та

підпорядкування, що зобов’язані не пізніше десяти робочих днів з дня отримання

запиту надати необхідну інформацію [53].

Таким чином, на підставі аналізу ч. 2 ст. 8 Закону України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» нами було виявлено, що кваліфікаційно-

дисциплінарній комісії адвокатури, кваліфікаційній палаті або визначеному нею

члену палати надається право звертатися із запитами до органів державної влади,

органів місцевого самоврядування тощо, які зобов’язані не пізніше десяти

робочих днів з дня отримання запиту надати необхідну інформацію про

кандидата.

Зовсім інша ситуація простежується при професійному відборі суддів. Так,

у ч. 1 ст. 74 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р.

зазначається, що для проведення спеціальної перевірки Вища кваліфікаційна

комісія суддів України не пізніше трьох робочих днів після ухвалення

попереднього рішення про допуск осіб, які успішно склали відбірковий іспит, до

385

наступного етапу добору надсилає до уповноважених органів запити про

перевірку відповідних відомостей щодо вказаних осіб. Зазначені запити підписує

голова або заступник голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України [63].

На нашу думку, для більш досконалого професійного відбору адвокатів

необхідно на кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, кваліфікаційну

палату або визначених нею членів палати покласти обов’язок, а не право

звертатися із запитами до органів державної влади, органів місцевого

самоврядування тощо, які зобов’язані не пізніше десяти робочих днів з дня

отримання запиту надати необхідну інформацію про кандидата в адвокати,

оскільки, відповідно до п. 5 ст. 32 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» [53], встановлення факту надання недостовірних

відомостей для отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською

діяльністю та складення присяги адвоката України є підставою для припинення

права на заняття адвокатською діяльністю.

Вважаємо, що професійний відбір адвокатів через свою неврегульованість

у Законі є не зовсім досконалим. Цілком логічно будуть виникати запитання про

те, навіщо допускати особу до адвокатської діяльності без проведення

досконалої перевірки її кандидатури, який рівень захисту прав і свобод може

надати такий захисник і що буде з рішеннями, вироками, постановами, ухвалами

суддів, де стороною у справі виступав такий адвокат, який для отримання

свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю надав недостовірні

відомості про себе [71, с. 114].

Однак за допомогою тільки усного психологічного опитування кандидата

складно отримати достовірну інформацію. На сьогодні у світовій практиці як

основний спосіб діагностики, що дає змогу отримати більш конкретну

інформацію про кандидата на посаду, використовується метод

психофізіологічного тестування за допомогою поліграфа [71, с. 115].

Питанню застосування поліграфа в кримінальному процесі та під час

професійно-психологічного відбору персоналу на роботу приділяли увагу різні

386

науковці, зокрема В. М. Бараняк [5], Н. В. Грищенко [13], Т. В. Дектярьова [15],

О. В. Ковальова [21], Т. А. Лешкович [29].

В Україні застосування поліграфа на сьогодні нормативно врегульоване.

Так, першим законодавчим актом, який регулює використання поліграфа в

роботі з персоналом органів внутрішніх справ, можна назвати Інструкцію щодо

застосування комп’ютерних поліграфів у роботі з персоналом органів внутрішніх

справ України, затверджену наказом МВС України від 28 липня 2004 р. № 842 та

зареєстровану в Міністерстві юстиції України за від 27 жовтня 2004 р.

№ 1373/9972 (далі – Інструкція № 1373/9972) [19].

Відповідно до п. 1.1 Інструкції № 1373/9972, Інструкція щодо застосування

комп’ютерних поліграфів у роботі з персоналом органів внутрішніх справ

України визначає основні напрями, принципи та умови використання поліграфів

у процесі професійно-психологічного відбору кандидатів на службу і навчання,

під час кадрових перевірок та проведення службових розслідувань.

Відповідно до п. 1.3 Інструкції № 1373/9972, сучасний поліграф є

різновидом психофізіологічної апаратури і являє собою комплексну

багатоканальну комп’ютерну апаратну методику реєстрації змін

психофізіологічних реакцій людини у відповідь на пред’явлення за спеціальною

методикою певних психологічних стимулів.

Наступні законодавчі акти – наказ Міністерства доходів і зборів України

«Про використання поліграфів у діяльності Міністерства доходів і зборів

України та його територіальних органів» від 2 серпня 2013 р. № 329,

зареєстрований у Міністерстві юстиції України від 11 жовтня 2013 р. за

№ 1748/24280, та Інструкція щодо застосування комп’ютерних поліграфів у

роботі Міністерства доходів і зборів України, затверджена наказом Міністерства

доходів і зборів України від 2 серпня 2013 р. № 329 та зареєстрована в

Міністерстві юстиції України від 11 жовтня 2013 р. за № 1748/24280 (далі –

Інструкція № 1748/24280) [54].

Згідно з п. 2, 7 Загальних положень Інструкції № 1748/24280, «поліграф» –

це комп’ютерний технічний засіб, що відповідно до його технічних

387

характеристик здійснює реєстрацію змін психофізіологічних реакцій людини у

відповідь на пред’явлення за спеціальною методикою певних психологічних

стимулів, не завдає шкоди життю, здоров’ю людини та навколишньому

середовищу.

Роботу з поліграфом здійснюють спеціалісти-поліграфологи, які

перебувають у штаті підрозділів внутрішньої безпеки Міндоходів та його

територіальних підрозділів.

Також у комітеті з питань верховенства права та правосуддя Верховної

Ради України народним депутатом України Г. Г. Москалем зареєстровано проект

Закону про доповнення Кримінального процесуального кодексу України

положеннями щодо використання поліграфа від 12 березня 2013 р. № 2521 (далі

– Проект) [58].

Відповідно до п. 1, 7, 8 Проекту, перевірка правдивості показів особи на

поліграфі (детекторі брехні) є психофізіологічною експертизою, яка проводиться

експертами відповідної кваліфікації за науково обґрунтованими методиками.

Застосування поліграфа не допускається у випадках, якщо особа страждає на

порушення серцево-судинної діяльності або дихальних шляхів та/або перебуває

у стані психічного або фізичного виснаження та/або регулярно вживає

наркотичні засоби, психотропні речовини, прекурсори чи інші лікарські засоби,

що їх містять. Перевірка на поліграфі проводиться у найбільш сприятливий для

організму людини час – з 10 до 18 години [58].

Таким чином, на підставі аналізу деяких положень нормативно-правових

актів, які регламентують використання поліграфа в Україні, вважаємо за

доцільне використовувати поліграф під час професійно-психологічного відбору

адвокатів. Раді адвокатів України необхідно затвердити Інструкцію щодо

застосування комп’ютерних поліграфів у роботі кваліфікаційно-дисциплінарних

комісій адвокатури, яка буде визначати основні напрями, принципи та умови

використання поліграфів у процесі професійно-психологічного відбору

кандидатів, які подали заяву до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії

адвокатури про допуск до складення кваліфікаційного іспиту [71, с. 113].

388

Роботу з поліграфом повинен здійснювати спеціаліст поліграфа, який має

бути включений до штату кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури.

У законодавстві України необхідно чітко врегулювати вимоги щодо осіб,

які мають право проводити психофізіологічну експертизу з використанням

поліграфа, порядок та підстави отримання дозволу на проведення зазначених

вище дій [83, с. 193].

Перспективою подальшого дослідження, на нашу думку, можуть стати

особливості використання поліграфа під час професійного відбору працівників

прокуратури, нотаріату, суду тощо.

За результатами опитування 47 студентів ІІ та ІІІ курсів зі спеціальності

«Правознавство» Економіко-правничого коледжу Запорізького національного

університету та 136 студентів ІV курсу Дніпропетровського державного

університету внутрішніх справ нами було виявлено, що 42 (23%) студентів

прагнуть у майбутньому самореалізуватися в адвокатській діяльності, але при

цьому не достатньо уявляють психологічні аспекти цієї діяльності [73, с. 247].

Для вирішення цієї проблеми, на нашу думку, необхідно впровадити до

навчально-виховного процесу вищих навчальних закладів України, які готують

студентів зі спеціальності «Правознавство», навчальну дисципліну «Психологія

адвокатської діяльності», що буде спрямована на професійно-психологічну

підготовку студентів юридичного факультету, які планують у майбутньому

працювати адвокатами.

Оскільки формування професійних навичок юриста можливе лише на

основі того теоретичного матеріалу, який засвоїв студент під час навчання,

викладання дисципліни «Психологія адвокатської діяльності» має бути логічно

мотивованим, тобто її слід викладати студентам старших курсів (як правило, не

нижче третього курсу), оскільки обсяг знань студентів молодших курсів не дає

змоги досягти мети дисципліни. Найкраще, якщо цю дисципліну буде викладати

спеціаліст, який має стаж роботи у галузі права (адвокат-практик) та дві вищі

освіти – юридичну й психологічну.

389

Навчальна дисципліна «Психологія адвокатської діяльності» поєднує в собі

питання професійної етики, психології, деонтології, права, процесу та не має

загальновизнаної структури, оскільки в багатьох вищих навчальних закладах

України вона не передбачена навчальними програмами та тематичними планами.

У 2011/12 н. р. Дніпропетровський державний університет внутрішніх

справ розпочав реформування шляхом впровадження у навчальний процес

навчальної дисципліни «Психологія адвокатської діяльності» у студентів

V курсу юридичного факультету магістратури [73, с. 247].

Навчальна дисципліна «Психологія адвокатської діяльності» складається із

лекційного матеріалу, практичних занять та самостійної роботи.

Основною метою навчальної дисципліни «Психологія адвокатської

діяльності» є професійно-психологічна підготовка студентів-юристів до

майбутньої адвокатської діяльності. Це надає можливість у результаті повного

курсу навчання у вищому навчальному закладі юридичного профілю підготувати

висококваліфікованого, мислячого фахівця-правознавця, який здатний до

самостійної професійної діяльності і не потребує додаткової адаптації до неї.

У рамках навчальної дисципліни розглядаються такі теми: «Загальні засади

психології адвокатської діяльності»; «Психологічна структура адвокатської

діяльності»; «Психологічні аспекти організації діяльності адвоката»;

«Психологія спілкування адвоката з клієнтом»; «Психологія пошукової

діяльності адвоката»; «Етичні основи адвокатської діяльності»; «Професійна

правосвідомість адвокатів»; «Конфлікти у діяльності адвоката та альтернативне

вирішення справ за допомогою психологічних знань» тощо.

При проведенні семінарських занять з навчальної дисципліни «Психологія

адвокатської діяльності» бажано використовуються активні методи навчання,

зокрема ділові ігри, які наближені до реальних ситуацій, з якими адвокати

стикаються в професійній діяльності, наприклад такі як: «Перша зустріч

адвоката з клієнтом – юридичні та психологічні особливості», «Участь адвоката

при примиренні сторін» тощо. Доцільність використання активних методів

навчання зумовлена тим, що вони зосереджуються не стільки на засвоєнні змісту

390

навчального матеріалу та його перетворенні в уміння, скільки на створенні

дидактичних і психологічних умов осмислення професійної ролі. Їхня

ефективність зумовлена тим, що вони повніше відповідають одному з наріжних

принципів сучасної освітньої парадигми – нерозривності пізнання як такого, з

одного боку, та ситуації пізнання, – з іншого [33, с. 66].

Зважаючи на вищесказане, з метою систематизації та забезпечення

достатніх юридичних і психологічних знань молодими спеціалістами, які

закінчують вищі юридичні навчальні заклади, а також для підвищення їхньої

професійно-психологічної підготовки на сьогодні вивчення курсу «Психологія

адвокатської діяльності» є вкрай необхідним.

Впровадження у навчально-виховний процес вищих навчальних закладів,

які готують студентів-юристів зі спеціальності «Правознавство», навчальної

дисципліни «Психологія адвокатської діяльності» дасть змогу:

1) професійно-психологічно підготувати студентів до майбутньої

професійної діяльності;

2) краще ознайомити студентів зі своєю майбутньою спеціальністю;

3) прискорити процес адаптації до умов професійної діяльності у сфері

адвокатської діяльності;

4) розширити знання про психологічні аспекти адвокатської діяльності та

навчитися застосовувати їх для збільшення продуктивності майбутньої праці;

5) створити передумови для підвищення конкурентоспроможності

випускників вищих навчальних закладів України, які готують юристів;

6) підвищити рівень адвокатури в Україні [73, с. 246].

Сьогодні необхідно сприяти розвитку кафедр юридичної психології на

юридичних факультетах, підготовці відповідних фахівців у цій галузі, розвивати

наукову та навчально-методичну роботу з проблематики психології адвокатської

діяльності та запрошувати адвокатів-практиків для проведення круглих столів і

конференцій на тему «Психологія адвокатської діяльності».

Наступним етапом відбору є складання кваліфікаційних іспитів.

391

Так, відповідно до п. 2, 3 Програми складення кваліфікаційного іспиту,

затвердженої рішенням Ради адвокатів України від 26 лютого 2016 р. № 68 [64]

(далі – Програма), програма письмового іспиту містить чотири розділи та

програма усного іспиту містить п’ятнадцять розділів.

Відповідно до ч. 2 Розділу 1 Порядку допуску до складання

кваліфікаційного іспиту, порядок складання кваліфікаційного іспиту та методика

оцінювання результатів складання кваліфікаційного іспиту для набуття права на

заняття адвокатською діяльністю в Україні, затверджені рішенням Ради

адвокатів України від 17 грудня 2013 р. № 270 зі змінами, внесеними рішенням

Ради адвокатів України від 13 вересня 2016 р. № 195 [50] (далі – Порядок). Цей

порядок передбачає перелік документів, що подаються особами, які виявили

бажання складати кваліфікаційний іспит для набуття права на заняття

адвокатською діяльністю; правила допуску до складання кваліфікаційного

іспиту; процедуру складання кваліфікаційного іспиту; методику оцінювання

результатів кваліфікаційного іспиту та прийняття рішення за результатами

складання кваліфікаційного іспиту регіональними кваліфікаційно-

дисциплінарними комісіями адвокатури (далі – КДКА).

Разом з тим у порядку та програмі складання кваліфікаційних іспитів нами

виявлено певні недоліки. По-перше, зі змісту Порядку випливає, що КДКА

професійну підготовку майбутніх адвокатів не здійснює, а тільки надає час на

самостійне опанування зазначених питань. У зв’язку з цим на практиці

виникають проблеми і труднощі в самостійній підготовці майбутніх адвокатів до

складання іспиту, які не працювали помічниками адвокатів, а мали лише стаж

роботи юриста в одній із галузей права [50].

По-друге, відповідно до програми складання кваліфікаційних іспитів,

письмовий іспит передбачає складання процесуальних документів. У програмі

передбачені тільки назви цих документів, тому майбутні адвокати вчаться

складати процесуальні документи тільки за допомогою спеціальної методичної

літератури, інколи вже застарілої [64].

392

По-третє, добре підготувати питання, які містяться в теоретичній частині

програми, можуть, на нашу думку, особи, які мають практичний стаж роботи

помічника адвоката, оскільки ці питання передбачають застосування знань,

умінь і навичок адвокатської діяльності, наприклад: у Розділі VII. Кримінальне

процесуальне право містяться питання, які передбачають тактико-психологічні

та практичні аспекти участі захисника в кримінальному провадженні.

Наприклад: Питання № 3. Участь адвоката на стадії досудового розслідування,

його права та обов’язки. Участь адвоката у слідчих (розшукових) діях. Суть,

методика, значення та тактика участі адвоката в процесуальних діях на стадії

досудового розслідування. Питання № 13. Відкриття матеріалів іншій стороні:

порядок та методика здійснення. Правовий режим, методика ознайомлення з

матеріалами кримінального провадження. Адвокатське досьє (провадження).

Питання № 15. Особливі порядки провадження щодо кримінальних проступків

та в суді присяжних. Участь адвоката в таких формах кримінальних проваджень.

Питання № 16. Участь адвоката в підготовчому провадженні та судовому

розгляді. Його права й обов’язки. Межі та процедура судового розгляду.

Здійснення допиту під час судового розгляду. Судові дебати. Промова адвоката.

Підготовка та методика її проголошення.

На нашу думку, також потрібно звернути увагу на ст. 2 Закону України

«Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [53], згідно з якою, адвокатом може

бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною

мовою, має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала

кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим

Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на

заняття адвокатською діяльністю.

Виходить, що особа, яка, наприклад, займалась нотаріальною діяльністю та

мала знання, уміння й навички в галузі сімейного, цивільного, земельного

законодавства, після складання кваліфікаційного іспиту та проходження

стажування стала фахівцем майже з усіх галузей права [82, с. 239]. Дуже часто

проблемні питання виникають на практиці, коли особа працювала два роки

393

помічником адвоката та спеціалізувалась на цивільних справах, а після

складання кваліфікаційного іспиту та отримання свідоцтва про право на заняття

адвокатською діяльністю починає надавати правничу допомогу в кримінальних

справах, при цьому не володіючи відповідним досвідом роботи, уміннями та

навичками здійснення захисту в кримінальному провадженні. Зазвичай такі

молоді адвокати, отримавши свідоцтво про право на заняття адвокатською

діяльністю й бажаючи спеціалізуватись на здійсненні захисту в кримінальному

провадженні, подають документи на конкурс для зарахування до центрів надання

безоплатної правової допомоги. Для вирішення цього питання, на нашу думку, як

ми вже зазначали, потрібно запроваджувати спеціалізацію для адвокатів на етапі

складання кваліфікаційних іспитів та проходження стажування.

Важливе місце в навчанні адвоката посідає його професійно-психологічна

підготовка. Досвідчений адвокат має бути хорошим психологом-практиком, а

саме відчувати людей, вміти передбачати їхні реакції, прогнозувати поведінку,

заспокоювати, знижувати ступінь тривожності клієнта, зменшувати страхи,

сприяти виходу клієнта з депресії [66, с. 97].

Для того, щоб покращити рівень адвокатської діяльності, свого часу нами

було запропоновано внесення змін до Порядку складання кваліфікаційних

іспитів у регіональних кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури [52]

та до проекту Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а

саме:

1) у новому Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

передбачити, що адвокатом може бути особа, яка закінчила вищий навчальний

заклад освіти III–IV рівня акредитації і здобула повну вищу юридичну освіту з

однієї зі спеціальностей: «Правознавство», «Міжнародне право»,

«Правоохоронна діяльність», що підтверджується дипломом України або

дипломом іншої країни відповідно до міжнародних договорів України; має стаж

роботи помічником адвоката не менш двох років; пройшла спеціальний курс

професійно-психологічної підготовки адвокатів; володіє державною мовою;

394

склала кваліфікаційні іспити; одержала в Україні свідоцтво про право на заняття

адвокатською діяльністю та прийняла присягу адвоката України [82, с. 237];

2) до КДКА регіонів залучити професійно компетентних адвокатів зі

стажем роботи не менше як 5 років та психологів-практиків, які б упродовж

шістьох місяців проводили спеціальний курс професійно-психологічної

підготовки осіб, які виявили бажання стати адвокатами та оволодіти спеціальною

тактикою і прийомами здійснення захисту й представництва інтересів осіб у суді

та інших установах, організаціях;

3) у вищих навчальних закладах освіти III–IV рівня акредитації, які

готують спеціалістів та магістрів за спеціальностями «Правознавство»,

«Міжнародне право», «Правоохоронна діяльність», групи студентів останніх

курсів навчання розділяти за майбутньою вузькою спеціалізацією, серед яких

виокремлювати «Адвокатську діяльність». До навчального плану, який

передбачений для підготовки студентів за напрямом «Адвокатська діяльність»,

ввести такі спеціальні дисципліни: «Методика складання правових документів»,

«Представництво і захист громадян у суді», «Оскарження судових рішень»,

«Судовий процес у цивільних справах», «Кримінально-правові аспекти захисту

прав обвинуваченого» та ін. [82, с. 237].

До навчального процесу залучати як викладачів адвокатів зі стажем роботи

не менше як п’ять років. Під час проведенні професійно-психологічної

підготовки у навчальному процесі ВНЗ потрібно застосовувати такі активні

форми та методи навчання:

– тренінги, за допомогою яких відпрацьовувати вміння й навички

адвокатської діяльності (наприклад, надання консультацій з правових питань);

– ситуаційні завдання (студентам роздаються кримінальні, цивільні,

адміністративні, господарські справи, після вивчення яких вони разом з

адвокатом пропонують свої варіанти вирішення цієї справи);

– моделювання судових засідань у спеціально облаштованій навчальній

залі судових засідань;

395

– рольові ігри з відеозаписом і подальшим аналізом студентами з

адвокатом.

Незважаючи на те, що в законодавстві про адвокатуру та адвокатську

діяльність відбулися певні зміни, запропоновані нами пропозиції актуальні й до

сьогодні [82, с. 237].

Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 5 липня

2012 р. (ст. 10 Закону) регламентує поняття стажиста адвоката та проходження

стажування [53].

На теперішній час заслуговує на критику п. 2 ст. 9 Закону України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» [53] у якому вказано, що кваліфікаційні

іспити проводяться не рідше одного разу на три місяці. При цьому відзначимо,

що в Україні зараз велика кількість адвокатів у зв’язку зі збільшенням вищих

навчальних закладів, які займаються підготовкою юристів.

На нашу думку, кваліфікаційні іспити необхідно проводити у той час, як

того вимагає суспільство та практична юридична діяльність. Так, ми вважаємо

що кількість адвокатів у певному регіоні має відповідати кількості населення.

Наприклад, у м. Дніпро станом на 1 липня 2016 р. [92] зареєстровано 982 706

осіб, у Дніпропетровській області – 1069 801 особа [11]. Відповідно до Єдиного

реєстру адвокатів, який був створений та почав функціонувати з 16 січня 2013 р.

на підставі Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та

Порядку ведення Єдиного реєстру адвокатів України [49], станом на 1 липня

2016 р. у Дніпропетровській області зареєстровано 1869 адвокатів [37].

Ми вважаємо, що потрібно не збільшувати кількість адвокатів, а

підвищувати якість їх роботи. Відтак, варто залишити ту кількість адвокатів, які

вже працюють на сьогодні, тобто зробити так звану «квоту» адвокатів. Нові

кандидати, які бажають отримати свідоцтво про право на заняття адвокатською

діяльністю, зможуть зробити це тільки після зупинення або припинення права на

заняття адвокатською діяльністю адвокатів, які були включені в реєстр до 2016 р.

[77, с. 276].

396

Після отримання особою свідоцтва про складення кваліфікаційного іспиту,

необхідно пройти стажування з метою перевірки готовності такої особи

самостійно здійснювати адвокатську діяльність.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2. ст. 10 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» стажування здійснюється протягом шести місяців під

керівництвом адвоката за направленням ради адвокатів регіону. Стажистом

адвоката може бути особа, яка на день початку стажування має дійсне свідоцтво

про складення кваліфікаційного іспиту [53].

Однак, на нашу думку, особа, яка вже склала іспит, не буде мати високого

рівня мотивації проходження цього стажування. Ми вважаємо, що майбутнім

адвокатам потрібно проходити стажування перед складанням кваліфікаційного

іспиту, оскільки здобутий практичний досвід під час стажування буде корисним

при оцінюванні результатів кваліфікаційного іспиту та прийняття рішення за

результатами складення кваліфікаційного іспиту регіональними кваліфікаційно-

дисциплінарними комісіями адвокатури.

Перенесення етапу стажування кандидата до початку складання

кваліфікаційного іспиту полегшить регіональними кваліфікаційно-

дисциплінарними комісіями адвокатури виявити не тільки теоретичні знання, але

й практичні навички особи, які вона набула під час проходження стажування [79,

с. 121]. Ця позиція присутня і в ст. 9 Закону «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність в Республіці Білорусь» від 30 грудня 2011 р. № 334 [39]. Згідно з нею,

громадянин Республіки Білорусь, який має намір стати адвокатом (далі –

претендент), зобов’язаний пройти стажування та скласти кваліфікаційний іспит.

До складання кваліфікаційного іспиту претендент, який має стаж роботи за

фахом не менше трьох років, у тому числі як помічник адвоката, проходить

стажування в адвоката юридичної консультації, адвокатського бюро або в

адвоката, що здійснює адвокатську діяльність індивідуально, за напрямом

територіальної колегії адвокатів від трьох до шести місяців, а претендент, який

не має трирічного стажу роботи за спеціальністю, – від шести місяців до одного

року.

397

Відповідно до п. 2 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» від 5 липня 2012 р., стажування може здійснюватися у вільний від

основної роботи час стажиста.

Щодо цього пункту ми підтримуємо точку зору Д. П. Фіолевського, який

вважає, що, надаючи стажистові можливість проходження стажування у вільний

від основної роботи час, законодавець по суті формалізує процес стажування і

зводить його за своєю суттю до декларативної вимоги. Як правило, основна

робота стажиста як у середньостатистичної особи з посадою виконується з 8 до

17 або з 9 до 18 години, так само, як і в адвоката – керівника стажування. Велика

ймовірність того, що за таких умов як стажист, так і сам адвокат, можуть

поставитися до стажування не як до періоду часу, протягом якого стажист

працює для набуття досвіду і навичок майбутньої професії, а як до формального

дотримання вимог правової норми, тобто заради довідки про проходження

стажування [89, с. 57].

Відповідно до п. 3 ст. 10 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» від 5 липня 2012 р., керівником стажування може бути адвокат

України, який має стаж адвокатської діяльності не менше п’яти років. В одного

адвоката можуть проходити стажування не більше трьох стажистів одночасно.

Рада адвокатів регіону може призначити керівника стажування з-поміж

адвокатів, юридична адреса робочого місця яких знаходиться у відповідному

регіоні [53].

На нашу думку, необхідно підвищити вимоги до керівника стажування

додатковими пунктами у зв’язку з тим, що на практиці бувають випадки, коли

одні адвокати активно займаються практичною діяльністю, а інші – науковою,

тому безпосередня адвокатська діяльність не є для них основною.

У зв’язку з цим необхідно проводити конкурс серед керівників стажування

та враховувати не тільки стаж роботи, але й, наприклад, кількість проведених

справ за рік, кількість отриманих балів відповідно до Порядку підвищення

кваліфікації адвокатів, затвердженого Рішенням Ради адвокатів України від

16 лютого 2013 р. № 85 [51].

398

Також ми вважаємо, що керівник стажування і стажист не повинні

перебувати у родинних відносинах, оскільки зрозуміло, що керівник стажування

не складе негативний звіт про стажування свого підопічного [79, с. 120].

У звязку з чим пропонуємо п.7.4. Положення про організацію та порядок

проходження стажування для отримання особою свідоцтва про право на заняття

адвокатською діяльністю Затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 03

лютого 2017 року № 6 [44] доповнити положенням такого змісту: «Керівник

стажування і стажист не повинні перебувати у родинних відносинах»

Законодавство України передбачає, що в одного адвоката можуть

проходити стажування не більше трьох стажистів одночасно. Для порівняння:

згідно з п. 2 ст. 10 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність в

Республіці Білорусь» від 30 грудня 2011 р. № 334 [39], адвокат має право мати

одночасно тільки одного стажиста.

На думку Д. П. Фіолевського [89, с. 57], проходження повноцінного

стажування реально можливе лише за наявності в адвоката максимум двох

стажистів.

Відповідно до п. 3 ст. 10 Закон України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» від 5 липня 2012 р., від проходження стажування звільняються особи,

які на день звернення із заявою про допуск до складення кваліфікаційного іспиту

мають стаж роботи помічника адвоката не менше одного року за останні два

роки [53].

Таким чином, Закон, звільняючи від проходження стажування осіб, які на

день звернення із заявою про допуск до складання кваліфікаційного іспиту

мають стаж роботи помічника адвоката не менше одного року, не вказує

критеріїв оцінки цієї роботи (звіт про роботу помічника адвоката, виробнича

характеристика тощо) [88].

Також, на нашу думку у випадку халатного ставлення керівника

стажування до стажиста необхідно до керівника застосувати санкції, наприклад

повернення коштів, які керівник отримав за проведення стажування, або

відсторонення від керівництва стажуванням на певний термін [79, с. 121].

399

Так, відповідно до п. 2. ст. 10 Закону «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність в Республіці Білорусь» від 30 грудня 2011 р. № 334 [39], у разі, якщо

стажист адвоката, який отримав позитивний висновок від свого керівника, не

здасть кваліфікаційний іспит, то такий адвокат за рішенням ради територіальної

колегії адвокатів може бути відсторонений від керівництва стажистами на строк

до двох років.

Таким чином, ми вважаємо, що вимоги до керівника стажування та

стажиста мають бути більш суворими, ніж це передбачено сьогодні в законі,

проте саме такий порядок сприятиме створенню сучасної високопрофесійної та

ефективної адвокатури в Україні.

У зв’язку з чим пропонуємо доповнити Положення про організацію та

порядок проходження стажування для отримання особою свідоцтва про право на

заняття адвокатською діяльністю Затвердженого рішенням Ради адвокатів

України від 03 лютого 2017 року № 6 [44] окремим пунктом такого змісту: У разі

виявлення радою адвокатів регіону халатного ставлення керівника стажування

до стажиста до керівника стажування можуть бути застосовані такі види санкцій:

повернення грошових коштів, які керівник отримав за проведення стажування з

відстороненням від керівництва стажуванням на строк до двох років або без

такого.

Безперервний розвиток і зміни законодавства, а також практики його

застосування, вдосконалення форм і методів адвокатської діяльності

зумовлюють необхідність для адвокатів постійно й безперервно вдосконалювати

свої знання – підвищувати свою кваліфікацію. Тому актуальним видається

дослідження Порядку підвищення кваліфікації адвокатів України [51].

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» від 5 липня 2012 р. [53], адвокат під час здійснення

адвокатської діяльності зобов’язаний підвищувати свій професійний рівень

(кваліфікацію).

Вивченням питання підвищення кваліфікації адвокатів в Україні займались

окремі науковці та адвокати-практики: Н. М. Бакаянова [2], С. В. Волинська [12],

400

Л. С. Дубчак [16], І. І. Задоя [17], Д. В. Кухнюк [28], М. І. Луцюк [31],

Р. Г. Мельніченко [34], однак деякі питання залишаються відкритими для

дискусій, а сучасна практична діяльність свідчить про недосконале правове

регулювання цього питання, що й зумовлює необхідність дослідження

проблемних питань підвищення кваліфікації адвокатів в Україні та розроблення

пропозицій щодо його вдосконалення.

Як відомо, нормативною основою такої системи стало затвердження

рішенням Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 р. Порядку підвищення

кваліфікації адвокатами України [51] (далі – Порядок підвищення кваліфікації).

Відповідно до п. 2 Порядку підвищення кваліфікації, Підвищення свого

професійного рівня (підвищення кваліфікації) є важливим професійним

обов’язком адвокатів, дотримання якого має забезпечувати безперервне

поглиблення, розширення й оновлення ними своїх професійних знань, умінь і

навичок, здобуття нової спеціалізації або кваліфікації у певній галузі права чи

сфері діяльності на основі раніше здобутої освіти і практичного досвіду,

забезпечувати адвокатів достатньою інформацією про зміни в чинному

законодавстві та практиці його тлумачення й застосування.

Відповідно до п. 6 Порядку підвищення кваліфікації у регіонах, де

кількість адвокатів, за даними ЄРАУ, перевищує три тисячі осіб, можуть бути

створені центри підвищення кваліфікації, засновниками яких є Вища школа

адвокатури НААУ.

Не зовсім зрозуміло, чим керувалась Рада адвокатів України при

затвердженні п. 6 Порядку підвищення кваліфікації, якщо загальновідомо, що

кількість адвокатів, яка перевищує три тисячі осіб, за даними ЄРАУ, є тільки у

м. Київ.

У зв’язку з цим вважаємо, що центри підвищення кваліфікації слід

створювати у регіонах, де кількість адвокатів, за даними ЄРАУ, перевищує одну

тисячу осіб. На підставі викладеного пропонуємо п. 6 Порядку підвищення

кваліфікації викласти в такій редакції: «У регіонах, де кількість адвокатів, за

даними ЄРАУ, перевищує одну тисячу осіб, можуть бути створені центри

401

підвищення кваліфікації, засновниками яких є ради адвокатів регіонів».

Прийняття цього положення надасть можливість створити центри підвищення

кваліфікації радам адвокатів таких міст, як Харків, Одеса, Дніпро, Запоріжжя,

Львів [3, с. 193].

У п. 11 Порядку підвищення кваліфікації вказується, що з метою оцінки

результатів засвоєння професійних програм підвищення кваліфікації може

проводитись підсумковий контроль шляхом проведення тестування. Адвокати,

які успішно пройшли тестування за професійними програмами, отримують

сертифікат про проходження навчання за професійними програмами підвищення

кваліфікації адвокатів [51].

Відповідно до п. 14 абз. 8 Порядку підвищення кваліфікації, не пізніше ніж

31 січня кожного року адвокат зобов’язаний надати раді адвокатів регіону картку

обліку залікових балів, форма якої встановлена у Додатку 4 до Порядку, та копії

документів, що підтверджують підвищення його кваліфікації протягом минулого

року [51].

Відповідно до п. 17 Порядку підвищення кваліфікації, адвокати, які не

виконують обов’язку щодо підвищення свого професійного рівня, а саме

постійного вдосконалення своїх знань і професійної майстерності, не виконують

вимог цього Порядку, можуть бути притягнуті до дисциплінарної

відповідальності в порядку, передбаченому чинним законодавством про

адвокатуру та адвокатську діяльність, за невиконання або неналежне виконання

своїх професійних обов’язків [51].

Аналіз п. 11, 14, 17 Порядку підвищення кваліфікації дає підстави для

привернення уваги на той факт, що на Раду адвокатів України покладається

право, а не обов’язок проводити підсумковий контроль адвокатів шляхом

проведення тестування. Таким чином, на практиці можуть виникати випадки,

коли адвокат добросовісно займається підвищенням своєї кваліфікації, отримав

необхідну суму балів, але все ж таки Рада адвокатів України має право

проводити підсумковий контроль шляхом проведення тестування адвоката. Тож

виникають запитання щодо того, де врегульований порядок проведення такого

402

тестування, на яку кількість тестів потрібно буде відповісти такому адвокату та

яка кількість відповідей має бути правильною, щоб адвокат пройшов тестування.

Також дуже цікавим є той факт, що Рада адвокатів України у Порядку

підвищення кваліфікації не зазначила порядок дій та не окреслила наслідки, які

будуть можливими в разі, якщо адвокати не пройшли таке тестування за

професійними програмами [80, с. 30].

Виникає також запитання про те, що робити адвокатам, які мають великий

стаж практичної роботи, зайняті постійно адвокатською практикою, але не

отримали сертифікат про підвищення кваліфікації, адже за невиконання або

неналежне виконання своїх професійних обов’язків, одним із яких є підвищення

кваліфікації, можуть бути застосовані заходи дисциплінарної відповідальності.

Вважаємо, що вищезазначені питання потребують удосконалення в

законодавстві України. У зв’язку з цим пропонуємо провести аналіз аналогічних

положень у Законодавстві Естонії. Так, відповідно до п. 6, 7 ст. 34-1 Закону

Естонії «Про адвокатуру» від 2004 р., якщо адвокат не займався протягом

певного періоду самовдосконаленням у своїй спеціальності в необхідному обсязі

або передбаченим способом або не подав у комісію з оцінки професійної

придатності відомості про підвищення кваліфікації в призначений термін, то

комісія з оцінки професійної придатності проводить з ним для перевірки його

спеціальних знань співбесіду. Оцінювальна співбесіда проводиться протягом

шести місяців з дня закінчення оцінювального періоду. Рішення про термін

оцінювання професійної придатності доставляється адвокату не менше ніж за

три місяці. Адвокат, який не з’явився на оцінювальну співбесіду або визнаний за

результатами оцінювання непридатним для здійснення адвокатської діяльності,

подає до комісії з оцінювання професійної придатності відповідне клопотання.

Нове оцінювання проводиться протягом шести місяців з дня подачі клопотання.

Рішення про дачу оцінки професійної придатності доставляється адвокату не

менше ніж за три місяці [38].

403

Вважаємо, що деякі положення, зазначені у ст. 34-1 Закону Естонії «Про

адвокатуру» від 2004 р., можна запозичити для вдосконалення Порядку

підвищення кваліфікації адвокатів України. У зв’язку з цим пропонуємо:

– п. 11 Порядку підвищення кваліфікації викласти в такій редакції: якщо

адвокат не займався протягом року підвищенням кваліфікації в необхідному

обсязі, передбаченому Порядком, або не надав раді адвокатів регіону картку

обліку залікових балів, форма якої встановлена у Додатку 4 до Порядку, та копії

документів, що підтверджують підвищення його кваліфікації протягом минулого

року, то в такому випадку рада адвокатів регіону проводить підсумковий

контроль шляхом проведення тестування на виявлення його рівня знань у різних

галузях права відповідно до законодавства України. Адвокати, які успішно

пройшли тестування за професійними програмами, отримують сертифікат про

проходження навчання за професійними програмами підвищення кваліфікації

адвокатами. Про проходження тестування адвокат має бути повідомлений

належним чином за один місяць до проведення такого тестування;

– п. 17 Порядку викласти у такій редакції: «До адвоката, який не з’явився

на тестування або визнаний за результатами тестування непридатним для

здійснення адвокатської діяльності, застосовуються заходи дисциплінарної

відповідальності у порядку, передбаченому чинним законодавством про

адвокатуру та адвокатську діяльність, за невиконання або неналежне виконання

своїх професійних обов’язків [80, с. 32].

Адвокат, який не з’явився на тестування або визнаний за результатами

тестування непридатним для здійснення адвокатської діяльності, має право

протягом десяти днів подати Раді адвокатів України через раду адвокатів регіону

клопотання про повторне складання тестування.

Рада адвокатів України призначає проведення тестування не пізніше ніж

через шість місяців з моменту подання адвокатом такого клопотання, про що

останній повідомляється не пізніше ніж за один місяць до проведення такого

тестування» [80, с. 30].

404

Відповідно до п. 13 та 14 Порядку підвищення кваліфікації, з метою

оцінювання підвищення кваліфікації адвокатів встановлюється відповідний

період оцінювання тривалістю три роки. За основу оцінювання підвищення

кваліфікації адвокатів приймається система залікових балів – один заліковий бал

дорівнює одній годині навчання. Адвокат має отримати не менше 30 залікових

балів протягом трьох років, і не менше 10 залікових балів щорічно. Надлишок

залікових балів, отриманих протягом періоду оцінювання, може бути

перенесений до наступного періоду оцінювання у кількості, що не перевищує

10 балів. Адвокат має отримати не менше ніж 6 залікових балів за навчання з

питань етики та стандартів професійної діяльності протягом трирічного періоду

оцінювання. У разі тривалої (понад трьох місяців) втрати працездатності або з

інших поважних причин за рішенням ради адвокатів регіону адвокат може бути

звільнений від обов’язку підвищення кваліфікації протягом періоду оцінювання

повністю або частково. Адвокат зобов’язаний самостійно вести облік залікових

балів, зберігати сертифікати про участь у заходах щодо підвищення кваліфікації

та сертифікати про проходження навчання за професійними програмами

підвищення кваліфікації адвокатами, що підтверджують підвищення його

кваліфікації протягом періоду оцінювання та не менше року після його

закінчення. Не пізніше ніж 31 січня кожного року адвокат зобов’язаний надати

раді адвокатів регіону картку обліку залікових балів та копії документів, що

підтверджують підвищення його кваліфікації протягом минулого року [51].

Безумовно, нарахування залікових балів слугуватиме відповідним стимулом для

належного підвищення своєї кваліфікації адвокатами.

Наступною нагальною проблемою, на нашу думку є саме зарахування та

перенесення залікових балів. Так, як уже було сказано, відповідно до п. 13, 14

Порядку, адвокат має отримати не менше 30 залікових балів протягом трьох

років та не менше 10 залікових балів кожного року. Надлишок залікових балів,

отриманих протягом періоду оцінювання (три роки), може бути перенесений до

наступного періоду оцінювання (три роки) у кількості, що не перевищує 10 балів.

Після проведення аналізу вищезазначених пунктів Порядку виникає питання,

405

чому Рада адвокатів України встановила перенесення балів на наступний період,

але забула передбачити у Порядку підвищення кваліфікації перенесення

надлишку залікових балів, отриманих протягом року. На нашу думку,

п. 14 Порядку потребує доповнення окремого пункту такого змісту: «Надлишок

залікових балів, отриманих протягом року, може бути перенесений до

наступного року оцінювання в кількості, що не перевищує 5 балів [80, с. 31].

Ми вважаємо, що така позиція буде корисною для вдосконалення

законодавства, адже чинний на сьогодні Порядок може стримувати мотиваційну

сферу адвоката до підвищення кваліфікації.

Наступною проблемою, яку нами було виявлено, є те, що Порядок

передбачає тільки єдиний випадок, коли адвокат повністю або частково може

бути звільнений від обов’язку підвищення кваліфікації протягом періоду

оцінювання (у разі тривалої (понад трьох місяців) втрати працездатності або з

інших поважних причин).

Перед тим, як дати оцінку такому положенню, пропонуємо звернутись до

ст. 34-1 Закону Естонії «Про адвокатуру» від 2004 р. [38]. Згідно з ним,

додаткове навчання (підвищення кваліфікації) адвокат не повинен проходити в

заліковий період, коли він захищав ступінь доктора або магістра юридичних

наук. Таким чином, законодавство Естонії приділяє більшу увагу здобуттю

адвокатом наукового ступеня або отримання диплома магістра юридичних наук.

Порядок підвищення кваліфікації адвокатів в Україні [51] також приділив увагу

адвокатам, які займаються науковою діяльністю. Так, відповідно до Додатку 3 до

Порядку, найвищі бали нараховуються за здобуття наукового ступеня кандидата

юридичних наук –30 балів та за здобуття наукового ступеня доктора юридичних

наук – 45 балів.

Відповідно до наказу Міністерства освіти, молоді та спорту України «Про

опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і

кандидата наук» від 17 жовтня 2012 р., за темою дисертації на здобуття

наукового ступеня кандидата наук необхідна наявність не менше п’яти

публікацій у наукових (зокрема електронних) фахових виданнях України та

406

інших держав, з яких: не менше однієї статті у наукових періодичних виданнях

інших держав з напряму, з якого підготовлено дисертацію. За темою дисертації

на здобуття наукового ступеня доктора наук необхідна наявність не менше

20 публікацій у наукових (зокрема електронних) фахових виданнях України та

інших держав, з яких: не менше чотирьох публікацій у наукових періодичних

виданнях інших держав з напряму, з якого підготовлено дисертацію [60].

Видається досить логічним, якщо адвокат буде навчатись в аспірантурі або

докторантурі, де однією з вимог для захисту дисертації є публікація наукових

праць, то це також буде враховуватись у Порядку при нарахуванні балів [80,

с. 32].

Сьогодні держава сприяє розвитку науки в Україні. Так, одним із

принципів державної політики у сфері вищої освіти відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 3

Закону України «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 р. [55] є сприяння сталому

розвитку суспільства шляхом підготовки конкурентоспроможного людського

капіталу та створення умов для освіти протягом життя.

Також звертаємо увагу, що, відповідно до п. 11 ст. 23 Закону України «Про

мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 р. [59], призову на

військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають також

студенти, аспіранти та докторанти, які навчаються на денній формі навчання.

У зв’язку з цим видається доцільним звільнити адвокатів від підвищення

кваліфікації, які навчаються на денній формі навчання в магістратурі,

аспірантурі для здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук,

докторантурі для здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук.

На підставі викладеного пропонуємо Порядок доповнити окремим пунктом

такого змісту: «Звільняються від підвищення кваліфікації на період навчання

адвокати, які навчаються за професійною програмою на денній формі навчання у

вищому навчальному закладі ІІІ та IV рівня акредитації (у тому числі за

програмою дистанційного навчання), а також аспіранти й докторанти, які

навчаються на денній формі навчання для здобуття наукового ступеня кандидата

або доктора юридичних наук» [80, с. 32].

407

Також ми підтримуємо точку зору І. І. Задої [17, с. 384], яка пропонує

внести такі зміни до Порядку: 1) доповнити Порядок таким пунктом: «Від

підвищення кваліфікації звільняються особи, які мають стаж роботи адвоката 30

і більше років»; 2) доповнити п. 13 Порядку ч. 2 такого змісту: «Для адвокатів, у

яких із дня отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю

минуло не більше 5 років, встановлюється щорічне підвищення кваліфікації»;

3) доповнити п. 14 Порядку частиною такого змісту: «Адвокат зі стажем

адвокатської діяльності від 5 до 20 років має отримати не менше 20 залікових

балів протягом періоду оцінювання, визначеного п. 13 цього Порядку, а адвокат

зі стажем адвокатської діяльності від 20 й більше років – не менше 10 залікових

балів».

Останнім часом в адвокатській діяльності все ширше стали

застосовуватися різні інформаційні технології комунікацій. Якщо раніше

вважалося, що адвокату достатньо мати свій сайт-візитку в Інтернеті та рекламу

в ЗМІ, то зараз адвокати приділяють увагу професійним сайтам, вони активно

представлені в соціальних мережах і намагаються освоювати нові засоби

комунікацій з потенційними клієнтами.

Аналіз персональних сайтів адвокатів в Україні засвідчує, що у зв’язку з

високою конкуренцією захисники дуже часто презентують в Інтернеті свої

досягнення, серед яких дуже часто зустрічаються сертифікати Національної

асоціації адвокатів України про участь у заході підвищення кваліфікації

адвокатів [75, с. 46]. Тому, на нашу думку, цілком обґрунтованим буде

висвітлення в Єдиному реєстрі адвокатів балів, які набрав адвокат за весь період

своєї професійної діяльності. Така фіксація балів, безумовно, мала б позитивний

результат і надала б можливість зробити порядок підвищення кваліфікації

адвокатів більш прозорим як для самих адвокатів, так і для клієнтів, які бажають

звернутись до професійно компетентного адвоката, що не тільки бере активну

участь у своїй практичній роботі, але й підвищує свою кваліфікацію з різних

галузей права. Також видається можливим в Єдиному реєстрі адвокатів

408

відобразити, з яких саме тем та за яким напрямом, спеціалізацією адвокат

підвищував свою кваліфікацію [80, с. 33].

Таким чином, підвищення кваліфікації адвокатів України є важливим

професійним обов’язком адвокатів, дотримання якого має забезпечувати

безперервне поглиблення, розширення й оновлення ними своїх професійних

знань, умінь і навичок, здобуття нової спеціалізації або кваліфікації у певній

галузі права чи сфері діяльності на основі раніше здобутої освіти і практичного

досвіду, забезпечувати адвокатів достатньою інформацією про зміни у чинному

законодавстві та практиці його застосування [51].

Однак на сьогодні чинний Порядок підвищення кваліфікації потребує

удосконалення з урахуванням сучасної практичної діяльності захисників та

міжнародного законодавства.

Висновки до розділу 4

У межах четвертого розділу дисертації визначено напрями вдосконалення

правової регламентації участі захисника в кримінальному провадженні та

особливості сучасної професійної підготовки адвокатів-захисників; виявлено та

узагальнено фактори, які сприяють підвищенню рівня їх фахової підготовки;

проаналізовано сучасні проблеми правових гарантій діяльності захисника в

кримінальному процесі України.

Відповідно до напрямів удосконалення правової регламентації участі

захисника в кримінальному провадженні запропоновано внесення змін до

нормативно-правових актів, які регламентують правовий статус захисника,

помічника адвоката в кримінальному провадженні та вдосконалення сучасної

професійної підготовки адвокатів-захисників, яка складається з професійного

відбору, складення кваліфікаційного іспиту, проходження стажування, порядку

підвищення кваліфікації адвокатів.

409

Доведено, що визначення поняття «адвокат» у Законі України «Про

адвокатуру та адвокатську діяльність» та «захисник» у Кримінальному

процесуальному кодексі України повинні бути тотожними, у зв’язку із чим

запропоновано для розв’язання цієї проблеми доповнити ч. 1 ст. 6 Закону

України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» таким словами: «відомості

про яку внесено до Єдиного реєстру адвокатів України».

Обґрунтовано необхідність удосконалення інституту помічника адвоката, у

зв’язку із чим запропоновано ч. 2 ст. 16 Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» викласти в такій редакції: «Помічник адвоката виконує

доручення адвоката у справах, що перебувають у провадженні адвоката, крім

безпосереднього захисту, представництва клієнта у судових засіданнях та

слідчих (розшукових) діях. Помічник адвоката має право брати участь у судових

засіданнях та слідчих (розшукових) діях виключно з адвокатом».

Можливим напрямом продовження дослідження за цією темою є

проведення порівняльно-правової характеристики процедури професійного

відбору, складення кваліфікаційного іспиту, проходження стажування, порядку

підвищення кваліфікації адвокатів України з іншими зарубіжними країнами з

метою запозичення позитивного досвіду.

Основні наукові результати четвертого розділу дисертації опубліковані в

працях автора [67–83].

410

Список використаних джерел до розділу 4

1. Академія адвокатури України : офіційний веб-сайт. URL:

http://aau.edu.ua.

2. Бакаянова Н. М. Підвищення кваліфікації адвоката в світлі реалізації

принципів організації та діяльності адвокатури. Право і суспільство. 2012. № 2.

С. 328 – 331.

3. Бакаянова Н. М. Пропозиції щодо вдосконалення законодавчого

врегулювання використання ордеру адвоката. Правове життя сучасної України :

матер. Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. ювілею акад. С. В. Ківалова (м.

Одеса, 16–17 травня 2014 р.) : в 2 т. 2014. Т. 1. С. 192 – 195.

4. Бандурка А. М., Бочарова С. П., Землянская Е. В. Юридическая

психология : учебник. Харьков, 2002. 596 с.

5. Бараняк В. М. Проблеми використання поліграфа у кримінальному

судочинстві України. Вісник Національного університету «Львівська

політехніка». Юридичні науки. 2015. № 827. С. 265 – 267. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/vnulpurn_2015_827_45.

6. Бедь В. В. Юридична психологія : навч. посіб. 2-ге вид., доп. і

перероб. Київ, 2004. 436 с.

7. Бірюкова А. М. Забезпечення адвокатурою конституційного права

обвинуваченого на захист у кримінальному процесі України : дис. ... канд. юрид.

наук : 12.00.09. Одеса, 2006. 244 с.

8. Варфоломеева Т. В. Криминалистика и профессиональная

деятельность за щитника : монография. Киев, 1987. 151 с.

9. Виборнова Є. І. Реалізація права на захист на стадії досудового

слідства : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Київ, 2009. 196 с.

10. Вільгушинський М. Й. До питання реалізації принципу спеціалізації

в системі судів загальної юрисдикції. Адвокат. 2012. № 6. С. 9 – 13.

11. Вільна Енциклопедія «Вікіпедія»: URL: http://uk.wikipedia.org/wiki/

411

12. Волинська В. «Підрахунок балів» – один із обов’язків адвоката:

(підвищення кваліфікації адвокатів). Незалежний аудитор. 2013. № 2. С. 86 – 87.

13. Грищенко Н. В. До проблеми використання поліграфа в сучасних

умовах. Держава та регіони. Серія: Право. 2014. № 1. С. 118 – 121. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/drp_2014_1_24.

14. Гурджі Ю. О. Правовий захист особи в кримінальному процесі

України: теорія та методологія : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.09. Одеса, 2007.

486 с.

15. Дектярьова Т. В. Визначення надійності кандидатів на роботу із

використанням поліграфа. Правничий вісник Університету «КРОК». 2010. Вип. 6

(2). С. 17–22. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pvuk_2010_6(2)__5.

16. Дубчак Л. С. Професійні обов’язки адвоката: По новому про старе.

URL: http://www.uaa.org.ua/publication/

17. Задоя І. І. Підвищення кваліфікації адвокатів України: проблеми

правового регулювання. Актуальні проблеми держави і права. 2014. С. 379 – 385.

URL: http://www.apdp.in.ua/v74/58.pdf.

18. Зейкан Я. П. Захист у кримінальній справі. Київ, 2006. 600 с.

19. Інструкція щодо застосування комп’ютерних поліграфів у роботі з

персоналом органів внутрішніх справ України : затверджено Наказом МВС

України від 28 липня 2004 р. № 842. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1373-04.

20. Коваль Е. К вопросу реформы адвокатуры Украины: Інтернет-ресурс:

«ЮРЛИГА»URL: http://jurliga.ligazakon.ua/news/2014/10/3/118031.htm

21. Ковальова О. В. Використання поліграфа для збирання вербальної

інформації під час проведення слідчих (розшукових) дій. Криміналістичний

вісник. 2013. № 2. С. 148–153. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/krvis_2013_2_24.

22. Ковальчук С. О. Здійснення захисту у кримінальних справах на

засадах змагальності та диспозитивності : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.09. Одеса, 2007. 20 с.

23. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. URL:

412

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80/page.

24. Кримінальний кодекс України від 05 квітня 2001 р. № 2341-III. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.

25. Кримінальний процесуальний кодекс України : наук.-практ. коментар

/ за заг. ред. проф. В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. Київ, 2012. 1224

с.

26. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. №

4651-VI. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17.

27. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. №

1001-05. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1001-05.

28. Кухнюк Д. В., Петраковський В. В. Підвищення кваліфікації

адвокатів України: проблеми нормативного забезпечення. Адвокат. 2012. № 8. С.

12 – 17.

29. Лешкович Т. А. Форми використання поліграфа в кримінальному

провадженні України. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного

університету. Юриспруденція. 2013. Вип. 6–1(2). С. 192–195. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvmgu_jur_2013_6-1(2)__48.

30. Лукашевич В. Г. Новий кримінальний процесуальний кодекс України

– виклик теоріям кримінального процесу та криміналістики. Держава та регіони.

Серія: Право. 2014. № 3. С. 111 – 117. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/drp_2014_3_25.

31. Луцюк М. І. Адвокат, а ти підвищив свою кваліфікацію? А «справку»

маєш? URL: http://rivnepravo.com.ua/323-advokat-a-ty-pidvyshchyv-svoiu-

kvalifikatsiiu-a-spravku-maiesh.html.

32. Малахова О. В. Реалізація інституту сприяння захисту у

кримінально-процесуальному доказуванні : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.09.

Одеса, 2016. 213 с.

33. Матвієнко П. В., Огієнко С. О. До питання про сучасні педагогічні

парадигми в системі вищої школи. Педагогіка і психологія. 2003. № 2. С. 63 – 72.

34. Мельниченко Р. Г. Реализация требований об обязательном

413

повышении квалификации адвокатов. Право и образование. 2009. № 3.

С. 47–57. URL: http://melnichenko.net/_p_name68.html.

35. Молдован А. В. Забезпечення обвинуваченому права на захист у

кримінальному процесі Федеративної Республіки Німеччини та України

(порівняльно-правове дослідження) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Київ,

2003. 173 с.

36. Назаров В. В. Засада невтручання у приватне життя як засіб для

захисту особи у кримінальному провадженні. Юридичний вісник. Повітряне і

космічне право. 2012. № 3. С. 114 – 118. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npnau_2012_3_24.

37. Національна асоціація адвокатів України : офіційний веб-сайт. URL:

http://www.unba.org.ua/

38. Об адвокатуре : Закон Эстонии от 2004 г. URL: http://www.eurasian-

advocacy.ru/estoniya/1620-zakon-ob-advokature.

39. Об адвокатуре и адвокатской деятельности в Республике Беларусь :

Закон от 30 декабря 2011 г. № 334. URL: http://www.eurasian-

advocacy.ru/respublika-belarus/611-ob-advokature-i-advokatskoj-deyatelnosti-v-

respublike-belarus.

40. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України

від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2801-12.

41. Панасюк Т. І. Захист свідків та потерпілих у кримінальному процесі

України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Київ, 2009. 20 с.

42. Поліводський О. А. Про цінність наукових знань, наукового ступеня

у юридичній діяльності, зокрема юридичному бізнесі. Юридична газета. 2008. №

42 (175). URL: http://bihun.in.ua/jushits/jurhit/article/276/

43. Положення про організацію та порядок проходження стажування для

отримання особою свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю :

затверджено Рішенням Ради адвокатів України від 25 вересня 2015 р. № 114.

URL: http://unba.org.ua/assets/uploads/legislations/rishennya/2015.09.25-rishennya-

414

114.pdf.

44. Положення про організацію та порядок проходження стажування для

отримання особою свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю

Затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 03 лютого 2017 року № 6

http://unba.org.ua

45. Положення про помічника адвоката : затверджено рішенням Ради

адвокатів України від 25 вересня 2015 р. № 113. URL:

http://unba.org.ua/assets/uploads/legislations/pologennya/2015.09.25-pologennya-

113.pdf.

46. Попелюшко В. О. Функція захисту в кримінальному судочинстві

України: правові, теоретичні та прикладні проблеми : дис. ... д-ра юрид. наук :

12.00.09. Острог, 2009. 502 с.

47. Порівняльна таблиця до Закону України «Про внесення змін до

Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 31 березня 2016

р. URL: http://unba.org.ua/assets/uploads/news/advocatura/2016-03-31.tablytsia.pdf.

48. Порівняльна таблиця до проекту Закону України «Про внесення змін

до Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність”»,

запропонованого Міністерством юстиції України 2014 р. URL:

http://unba.org.ua/assets/uploads/legislations/inshi-dokumenty/proekt-zakonu-pro-

advokaturu.pdf.

49. Порядок ведення Єдиного реєстру адвокатів України : затверджено

Рішенням Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 р. № 26, із змінами,

внесеними Рішенням Ради адвокатів України № 117 від 23 квітня 2016 р. URL:

http://unba.org.ua/assets/uploads/legislation/poryadki/2016-04-23-poryadki-

117_5735a11b88436.pdf.

50. Порядок допуску до складення кваліфікаційного іспиту, порядок

складення кваліфікаційного іспиту та методика оцінювання результатів

складення кваліфікаційного іспиту для набуття права на заняття адвокатською

діяльністю в Україні : затверджено рішенням Ради адвокатів України від 17

грудня 2013 р. № 270, зі змінами, внесеними рішенням Ради адвокатів України

415

від 13 вересня 2016 р. № 195. URL: http://unba.org.ua/assets/uploads/-

legislation/poryadki/2016-09-13-poryadki-195_57e916ed9c3aa.pdf.

51. Порядок підвищення кваліфікації адвокатами України, затверджений

рішенням Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 р. № 85 зі змінами та

доповненнями, затвердженими рішенням Ради адвокатів України від 26 лютого

2016 р. № 67. URL: http://www.ccbe.eu/fileadmin/speciality_distribution/-

public/documents/National_Regulations/TR_National_CTR/-

UA_CTR_Ukraine_UNBA.pdf.

52. Порядок складання кваліфікаційних іспитів у регіональних

кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях адвокатури затвердженої протоколом

Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України від 1

жовтня 1999 р. № 6/2. URL: http://www.attorneys.od.ua/plug.-

php?p=rule&c=id&id=55.

53. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від 05

липня 2012 р. № 5076-VI. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5076-17.

54. Про використання поліграфів у діяльності Міністерства доходів і

зборів України та його територіальних органів : Наказ Міндоходів України №

329 від 02 серпня 2013 р., зареєстрований в Міністерстві юстиції України за №

1748/24280 від 11 жовтня 2013 р. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z1748-

13.

55. Про вищу освіту : Закону України від 01 липня 2014 р. № 1556-VII.

URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1556-18.

56. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо

здійснення адвокатської діяльності) : проект Закону України, схвалений 26–27

квітня 2014 р. Позачерговим з’їздом адвокатів України. URL:

http://unba.org.ua/assets/uploads/legislations/inshi-dokumenty/proekt-zakonu-pro-

advokaturu.pdf.

57. Про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру та

адвокатську діяльність» щодо створення рівних можливостей для отримання

свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та недопущення

416

дискримінації особи за майновою ознакою : проект Закону від 4 листопада

2016 р. № 5359. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=-

60423.

58. Про доповнення Кримінального процесуального кодексу України

положеннями щодо використання поліграфа (детектора брехні) : проект Закону

України від 12 березня 2013 р. № 2521. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/-

pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=46058.

59. Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію : Закон України від 21

жовтня 1993 р. № 3543-XII. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3543-12.

60. Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових

ступенів доктора і кандидата наук : Наказ МОН, молоді та спорту України.

Вимоги від 17 жовтня 2012 р. № 1112. URL: http://zakon4.rada.-

gov.ua/laws/show/z1851-12.

61. Про прокуратуру : Закон України від 14 жовтня 2014 р. URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1697-18.

62. Про Стратегію реформування судоустрою, судочинства та суміжних

правових інститутів на 2015 – 2020 роки: Указ Президента України від 20 травня

2015 р. № 276/2015 URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/276/2015

63. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 02 червня 2016 р.

№ 1402-VIII. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1402-19.

64. Програма складення кваліфікаційного іспиту затверджено рішенням

Ради адвокатів України від 26 лютого 2016 р. № 68. URL:

http://unba.org.ua/assets/uploads/legislation/programi/2016-02-26-programi-

68_56f39531a1def.pdf.

65. Савицька С. Деякі кримінально-процесуальні гарантії діяльності

адвоката. Закон и жизнь. 2013. № 3. С. 55–58.

66. Скабелина Л. А. Психологические аспекты адвокатской

деятельности : монография. Москва, 2012. 229 с. URL:

http://psad.ru/index.php?option=com_content&task=view&id=26&Itemid=22.

67. Скрябин А. Н. Специализация адвокатов как гарантия обеспечения

417

надлежащего качества и эффективности адвокатуры в Украине. Legea si Viata.

2015. № 1/2 (277). С. 114 – 117.

68. Скрябин А. Н. Уголовно-процессуальные гарантии адвокатской

деятельности. Legea si Viata. 2015. № 2/3 (278). С. 93 – 97.

69. Скрябин А. Н. Гарантии адвокатской деятельности в соответствии с

Законом Украины «Про адвокатуру и адвокатскую деятельность». Современный

научный вестник. 2015. № 2 (249). С. 91 – 98.

70. Скрябин А. Н. Особенности проведения следственных действий и

мер обеспечения уголовного производства в отношении адвоката. Евразийская

Адвокатура. 2015. № 1 (14). С. 41 – 46.

71. Скрябін О. М. Використання поліграфа при професійно-

психологічному відборі адвокатів України. Вісник Херсонського державного

університету. Серія: Юридичні науки. 2015. № 2. Т. 3. С. 110 – 114.

72. Скрябін О. М. Єдиний реєстр адвокатів потребує удосконалення.

Правова держава: історія, сучасність іа перспективи формування в умовах

євроінтеграції : матеріали укр.-польськ. наук.-практ. конф. (Дніпропетровськ. 15

листоп. 2013 p.). Дніпропетровськ, 2013. С. 76 – 80.

73. Скрябін О. М. Місце навчальної дисципліни «Психологія

адвокатської діяльності» у процесі професійно-психологічної підготовки

студентів юридичних факультетів. Право і суспільство. 2012. № 3. С. 245 – 249.

74. Скрябін О. М. Обговорення змін до Закону України «Про адвокатуру

та адвокатську діяльність». Держава та регіони. Серія: Право. 2015. № 2 (48). –

С. 66 – 71.

75. Скрябін О. М. Персональний сайт як спосіб презентації особистості

адвоката. Держава та регіони. Серія: Право. 2014. № 4 (46). С. 175 – 179.

76. Скрябін О. М. Помічник адвоката в кримінальному процесі. Роль та

місце правоохоронних органів у розбудові демократичної правової держави :

матеріали VІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. м. Одеса. 25 березня 2016 р. Одеса,

2016. С. 276 – 278.

77. Скрябін О. М. Порядок атестування особи, яка виявила бажання

418

стати адвокатом. Актуальні питання юридичної науки: теорія та практика :

матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., м. Кіровоград. 11 грудня 2013 р.

Кіровоград, 2013. С. 274 – 277.

78. Скрябін О. М. Про відомості які вносяться до єдиного реєстру

адвокатів України. Право і суспільство. 2013. № 6. С. 61 – 65.

79. Скрябін О. М. Проблемні питання проходження стажування у

адвоката. Правова освіта та правова наука в Україні в умовах сучасних

трансформаційних процесів : тези доп. Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя,

16–17 листопада 2013 р.) / за заг. ред. Т. О. Коломоєць. Запоріжжя, 2013. С. 119 –

121.

80. Скрябін О. М. Пропозиції щодо удосконалення порядку підвищення

кваліфікації адвокатами України. Право та державне управління. 2015. № 2 (19).

С. 28 – 33.

81. Скрябін О. М. Спеціалізація адвокатів в Україні. Права та свободи

людини і громадянина: механізм їх реалізації та захисту різними галузями права

: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. м. Братислава, Словацька Республіка 19–

20 вересня 2014 р. Братислава, 2014. С. 195 – 198.

82. Скрябін О. М. Юридико-психологічні аспекти професійної

підготовки майбутніх адвокатів. Право і суспільство. 2011. № 1.

С. 236 – 240.

83. Скрябін О. М., Тонне Н. Д. Використання поліграфа у кримінальному

судочинстві України. Вісник Херсонського державного університету. Серія:

Юридичні науки. 2014. Вип. 1. Т. 3. С. 189 – 193.

84. Смирнов Є. В. Поняття та сутність захисту у кримінальному

провадженні. Право та державне управління. 2015. № 3. С. 77 – 83. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ptdu_2015_3_19.

85. Стажування для отримання свідоцтва адвоката може стати

безкоштовним: Інтернет-ресурс: «Закон і бізнес».

URL:http://zib.com.ua/ua/print/126284-

stazhuvannya_dlya_otrimannya_svidoctva_advokata_mozhe_stati_.html

419

86. Стратегія розвитку Національної асоціації адвокатів України до

2020 р. URL: http://unba.org.ua/assets/uploads/files/strategiya-rozvitku-naau-do-2020-

roku.pdf

87. Тертишник В., Михайлова Н. Функція захисту у кримінальному

судочинстві. Право і суспільство. 2010. № 6. С. 229 –233.

88. Фіолевський Д. П. Адвокатура: підручник. 3-тє вид., випр. і доп. К.:

Алерта, 2014. 624 с.

89. Фіолевський Д. П. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську

діяльність» : коментар. Київ, 2013. 368 с.

90. Хорт І. В. Методологія дослідження механізму правового захисту

особи в кримінальному судочинстві. Юридичний вісник. Повітряне і космічне

право. 2011. № 1. С. 109 – 112. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npnau_2011_1_27.

91. Черняк Н. П. Забезпечення права обвинуваченого на захист у системі

кримінального судочинства : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Запоріжжя, 2008.

186 с.

92. Чисельність наявного населення м. Дніпро на 1 липня 2016 р.

Держстат статистики у Дніпропетровській області. URL:

http://www.dneprstat.gov.ua/expres/2016/08/17_08_2016/chisl.nasel.pdf.

93. Шило О. Г. Теоретико-прикладні основи реалізації конституційного

права людини і громадянина на судовий захист у досудовому провадженні в

кримінальному процесі України. Харків, 2011. C. 102 – 103.

94. Шнягін О. Г. Реалізація функції захисту в кримінальному процесі

України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. Київ, 2010. 20 с.

95. Щур Б. В., Сопільник Л. І., Федоров М. П. Адвокатська діяльність та

особливості її організації : навч. посіб. Львів, 2011. 280 с.

96. Яновська О. Г. Окремі питання забезпечення адвокатом ефективного

захисту прав людини на стадії досудового розслідування. Часопис Академії

адвокатури України. 2013. № 2. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chaau_2013_2_35.

420

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне системне узагальнення та нове

вирішення конкретної наукової проблеми, яка полягає в розробленні теоретико-

методологічних і нормативно-правових засад участі захисника в кримінальному

процесі України. Обґрунтовано та висвітлено такі основні положення, висновки

та рекомендації, що мають теоретичне і практичне значення.

1. Визначено методологічне підґрунтя дослідження інституту захисту для

обґрунтування вибору сукупності пізнавальних засобів аналізу місця й функцій

захисника в кримінальному процесі. Серед методів використано такі:

діалектичний, системний, структурно-функціональний, діяльнісний,

порівняльно-правовий, історичний, формально-догматичний, статистичний,

прогностичний та метод моделювання.

2. Запропоновано авторське визначення історичних періодів становлення

поняття «адвокат-захисник» в українському кримінальному процесі; проведено

нормативно-правовий аналіз цих періодів та виявлено особливості сучасного

стану його правового регулювання в Україні: ІХ–ХІІІ ст.; XIV–XVI ст.; XVIІІ ст.;

1840–1849 рр.; 1849–1917 рр.; 1917–1960 рр.; 1960–2012 рр.; 2012 р. – по

теперішній час.

3. Визначено процесуальний статус захисника в кримінальному процесі

України, яким може бути лише адвокат у зв’язку з тим, що реалізація

конституційної функції захисту, характер діяльності захисника зумовлюють

необхідність допуску до кримінального провадження тільки

висококваліфікованого фахівця, діяльність якого базується на перевірці

професійних знань, умінь та навичок практичної діяльності, дотриманні Правил

адвокатської етики, дисциплінарній відповідальності, що регулюється

спеціальним Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Це

положення є більш прогресивним, орієнтованим на забезпечення

кваліфікованого захисту та відповідає загальним тенденціям розвитку інституту

421

захисту й надання правової (правничої) допомоги в кримінальному провадженні.

Розроблено пропозиції щодо узгодження деяких статей і положень чинного КПК

та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», які спрямовані

на вдосконалення процесуального статусу захисника на окремих стадіях

кримінального провадження.

4. На основі порівняльно-правового аналізу та узагальнення законодавства,

що регламентує діяльність захисника у кримінальному процесі України та

деяких провідних державах Європи (Литві, Естонії, Федеративній Республіці

Німеччина), зроблено висновок про доцільність запозичення позитивного

досвіду та імплементації деяких норм зарубіжного законодавства для

вдосконалення КПК України.

5. Виокремлено нормативно-правові особливості та проблеми участі

захисника в окремих стадіях кримінального провадження (на досудовому

розслідуванні, у суді першої та апеляційної інстанцій).

5.1. Зокрема, на досудовому розслідуванні недостатньо врегульовано

підстави і порядок вступу адвоката-захисника у кримінальне провадження, не

встановлено, на кого саме покладається обов’язок підтвердження повноважень

адвоката, та запропоновано відповідні рекомендації з удосконалення цієї

процесуальної процедури. З’ясовано сутність функції захисника при проведенні

окремих процесуальних дій, обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою тощо. Розроблено певні доповнення до ч. 2 ст. 52 КПК України, а також

запропоновано виділити етапи надання правової допомоги обвинуваченому при

обранні останньому запобіжного заходу. Виявлено особливості діяльності

захисника під час закінчення досудового розслідування на етапі надання доступу

до матеріалів досудового розслідування. Запропоновано певні критерії

визначення «достатності часу для ознайомлення» для забезпечення однакової

практики застосування положень ч. 10 ст. 290 КПК України.

5.2. Виокремлено певні особливості підготовчої діяльності захисника в

кримінальному провадженні в суді першої інстанції. Визначено роль, сутність,

зміст та особливості участі захисника при дослідженні доказів під час

422

проведення різноманітних процесуальних дій: допиту обвинуваченого, свідка,

потерпілого, експерта, пред’явлення для впізнання, дослідження речових доказів,

документів, звуко- і відеозаписів, огляду на місці тощо. Окремо узагальнено

процесуальні й тактичні аспекти діяльності захисника за участю присяжних та

сформульовано пропозиції щодо вдосконалення його діяльності. Аргументовано

необхідність нормативної деталізації процедури відбору присяжних та

закріплення засади її прозорості.

5.3. Визначено сучасні проблеми участі захисника на різних етапах і в

різних формах апеляційного перегляду рішень у суді апеляційної інстанції та

розроблено відповідні пропозиції щодо вдосконалення норм кримінального

процесуального законодавства України, які регулюють питання здійснення

захисту в суді апеляційної інстанції. Виокремлено тактико-психологічні

особливості участі захисника при взаємодії з обвинуваченим. Проаналізовано

колізійні питання узгодження правової позиції захисника й підзахисного щодо

апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції.

6. Запропоновано доктринальне визначення поняття «Електронний суд» та

розроблено пропозиції щодо вдосконалення існуючого проекту «Електронний

суд» в Україні.

7. Охарактеризовано сучасні особливості професійного становлення

адвоката-захисника, розвиток і формування його визначальних професійних та

індивідуально-особистісних характеристик як складових професійної

компетентності в кримінальному провадженні. Доведено, що для вирішення

проблеми якісного професійного становлення необхідна розробка нової

компетентністної моделі адвокатів, яка відповідатиме сучасним вимогам

практичної діяльності захисника та сприятиме формуванню й розвитку його

фахової компетентності.

8. Розкрито зміст конфліктного характеру діяльності захисника в деяких

ситуаціях кримінального провадження. Констатовано, що взаємодія сторін

обвинувачення й захисту має характер конфлікту, який виявляється та

вирішується на основі засади змагальності в кримінальному провадженні.

423

Обґрунтовано поняття «екстремальна компетентність» адвоката, яка, крім

розвитку відповідних юридичних знань, умінь та навичок, також передбачає

високий рівень розвитку певних професійно важливих якостей та індивідуально-

психологічних властивостей, що забезпечують успішність його дій у

конфліктних умовах. Доведено, що подолання конфліктних ситуацій у діяльності

адвоката тісно пов’язано з нормативним регулюванням етичних правил

здійснення його професійної діяльності, що закріплені в Правилах адвокатської

етики. Визначено, що для ефективного виконання професійної діяльності в

конфліктних ситуаціях адвокату потрібно мати такі індивідуально-психологічні

властивості: схильність до ризику; належний рівень самооцінки; рівень

тривожності та домагань.

9. Запропоновано конкретні заходи, спрямовані на підвищення вимог до

якості здійснення адвокатської діяльності та посилення професійних вимог до

осіб, які мають намір набути статусу адвоката. Визначено основні напрями

вдосконалення правової регламентації процесуального статусу захисника в

кримінальному провадженні та розроблено відповідні рекомендації.

Виокремлено особливості сучасної професійної підготовки й підвищення

кваліфікації адвокатів-захисників. Узагальнено вимоги до осіб, які бажають

набути статусу адвоката, та розроблено пропозиції з удосконалення процедури

їхнього професійного відбору. Запропоновано заходи з удосконалення

проходження стажування адвокатами та порядку підвищення їхньої кваліфікації.

Констатовано, що впроваджувати спеціалізацію адвокатів необхідно вже на

стадії складання кваліфікаційного іспиту та в процесі підвищення захисниками

кваліфікації. Запропоновано при професійному відборі адвокатів кваліфікаційно-

дисциплінарній комісії адвокатури використовувати поліграф, за допомогою

якого можна буде виявити справжні мотиви отримання свідоцтва про право на

заняття адвокатською діяльністю та інші необхідні обставини.

10. Запропоновано здійснювати професійно-орієнтоване навчання

адвокатів відповідно до розробленої автором копетентністної моделі із

застосуванням активних форм та методів навчання, які будуть спрямовані не

424

тільки на отримання знань законодавства, а й розвиток умінь, навичок,

професійно важливих якостей та індивідуально-психологічних особливостей,

необхідних для виконання професійної діяльності адвоката, у тому числі

здійснення захисту в кримінальному провадженні.

11. Запропоновано до КДКА регіонів залучити професійно компетентних

адвокатів зі стажем роботи не менше ніж 5 років та психологів-практиків, які б

упродовж шести місяців проводили спеціальний курс професійної підготовки

осіб, які виявили бажання стати адвокатами та оволодіти спеціальною тактикою і

прийомами здійснення захисту й представництва інтересів осіб у суді та інших

установах, організаціях. Рекомендовано етап стажування кандидата перенести до

початку складання кваліфікаційного іспиту.

12. Зроблено висновок, що помічник адвоката є обмеженим у

процесуальних повноваженнях і в кримінальному провадженні виконує лише

доручення адвоката. Запропоновано ч. 2. ст. 16 Закону України «Про адвокатуру

та адвокатську діяльність» викласти в такій редакції: «Помічник адвоката

виконує доручення адвоката у справах, що знаходяться у провадженні адвоката,

крім безпосереднього захисту, представництва клієнта у судових засіданнях та у

слідчих (розшукових) діях. Помічник адвоката має право брати участь у судових

засіданнях та слідчих (розшукових) діях виключно з адвокатом».

13. Запропоновано авторську класифікацію гарантій адвокатської

діяльності на процесуальні гарантії адвокатської діяльності (гарантії адвоката

відповідно до КПК України) і на непроцесуальні (організаційні) гарантії

адвокатської діяльності (які передбачені не процесуальним законодавством –

Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Запропоновано,

що проведення стосовно адвоката оперативно-розшукових заходів або слідчих

(розшукових) дій може здійснюватися виключно з дозволу суду апеляційної

інстанції. Зазначено, що орган чи посадова особа, у яких є достатньо підстав для

затримання адвоката або застосування до нього запобіжного заходу, зобов’язані

завчасно, але не пізніше 3 днів до моменту затримання письмово повідомити про

це відповідну раду адвокатів регіону в порядку, встановленому Радою адвокатів

425

України і зареєстрованому в Міністерстві юстиції України. Запропоновано

зробити обов’язковою участь представника ради адвокатів регіону під час

проведення обшуку чи огляду житла, іншого володіння адвоката, приміщень, де

він здійснює адвокатську діяльність, тимчасового доступу до речей і документів

адвоката.

14. На підставі проведеного дослідження обґрунтовано доцільність

внесення низки змін та доповнень до нормативно-правових актів:

– у чинному КПК України передбачити окрему статтю, яка буде мати

назву «Усунення захисника через звинувачення в застосуванні незаконних заходів

захисту» та викласти її в такій редакції: «Якщо протягом досудового

розслідування – прокурором, або під час судового розгляду кримінального

провадження – судом буде встановлено, що захисник використовує незаконні

засоби захисту, вони мають право усунути такого захисника від участі у

кримінальному провадженні. Про усунення захисника від участі у кримінальному

провадженні прокурор та суд повідомляють протягом трьох днів про таке

усунення кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та підозрюваного,

обвинуваченого (підсудного), яким надавав правничу допомогу адвокат»;

– п. 1 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

від 5 липня 2012 р. змінити та викласти в такій редакції: «Адвокатом може

бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною

мовою, має стаж роботи в галузі права не менше трьох років, з яких

обов’язково не менше одного року помічником адвоката, пройшла стажування,

склала кваліфікаційний іспит, склала присягу адвоката України, отримала

свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та відомості щодо

якої внесені до Єдиного реєстру адвокатів України на офіційному веб-сайті

Національної асоціації адвокатів України: http://www.unba.org.ua»;

– ст. 65 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 2 червня

2016 р. викласти в такій редакції: «Присяжним може бути громадянин України,

який має вищу освіту, досяг тридцятирічного віку та останні 10 років

проживає на території України, на яку поширюється юрисдикція відповідного

426

окружного суду, якщо інше не визначено законом»;

– ст. 396 КПК України доповнити окремим пунктом, який викласти в

такій редакції: «Апеляційна скарга повинна містити посилання на відповідні

аркуші справи»;

– п. 1 та 2 ст. 393 КПК України викласти в такій редакції: апеляційну

скаргу мають право подавати: 1) обвинувачений, стосовно якого ухвалено

обвинувальний вирок, його законний представник чи захисник, який має стаж

роботи в галузі права не менше п’яти років – у частині, що стосується

інтересів обвинуваченого; 2) обвинувачений, стосовно якого ухвалено

виправдувальний вирок, його законний представник чи захисник, який має стаж

роботи в галузі права не менше п’яти років – у частині мотивів і підстав

виправдання;

– ч. 2 ст. 9 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

від 5 липня 2012 р. викласти в такій редакції: «Кваліфікаційний іспит полягає у

перевірці теоретичних знань у галузі права, історії адвокатури, адвокатської

етики, рівня практичних навичок та вмінь у застосуванні закону, особистих

морально-психологічних якостей особи, яка виявила бажання стати адвокатом»

та доповнити відповідним положенням Програму складення кваліфікаційного

іспиту, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 26 лютого 2016 р.

№ 68;

– Порядок підвищення кваліфікації адвокатами України затверджений

рішенням Ради адвокатів України від 16 лютого 2013 р. № 85:

а) доповнити окремим пунктом такого змісту: «Звільняються від

підвищення кваліфікації на період навчання адвокати, які навчаються за

професійною програмою на денній формі навчання у вищому навчальному закладі

ІІІ та IV рівнів акредитації (у тому числі за програмою дистанційного

навчання), а також аспіранти й докторанти, які навчаються на денній формі

навчання для здобуття наукового ступеня кандидата або доктора юридичних

наук»;

б) у п. 6 передбачити, що центри підвищення кваліфікації потрібно

427

створювати в регіонах, де кількість адвокатів, за даними Єдиного реєстру

адвокатів України (ЄРАУ), перевищує одну тисячу осіб;

– Положення про організацію та порядок проходження стажування для

отримання особою свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю

затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 3 лютого 2017 р. № 6

доповнити окремими пунктами такого змісту:

а) «Керівник стажування і стажист не повинні перебувати у родинних

відносинах»;

б) «У разі виявлення радою адвокатів регіону недбалого ставлення

керівника стажування до стажиста, до такого керівника можуть бути

застосовані такі види санкцій: повернення грошових коштів, які керівник

отримав за проведення стажування, з відстороненням від керівництва

стажуванням на строк до двох років або без такого».

428

ДОДАТКИ

Додаток А

429

430

431

432

433

434

435

436

437

438

439

440

441

442

443

444

445

446

447

448

449

450

Додаток Б

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА

Монографія

1. Скрябін О. М. Участь захисника в окремих кримінальних

провадженнях : монографія / О. М. Скрябін. – Запоріжжя : Просвіта, 2017. –

380 с.

Статті в наукових фахових виданнях України

2. Скрябін О. М. Психологічні особливості організаторської діяльності

адвоката / О. М. Скрябін // Вісник Запорізького національного університету

(Серія «юридичні науки»). – 2011. – № 1. – С. 36 – 41.

3. Скрябін О. М. Юридико-психологічні аспекти професійної

підготовки майбутніх адвокатів / О. М. Скрябін // Право і суспільство. – 2011. –

№ 1. – С. 236 – 240.

4. Скрябін О. М. Професійно-психологічна підготовка адвокатів до дій

в екстремальних ситуаціях / О. М. Скрябін // Право і безпека. – 2011. – № 2 (39).

– С. 219 – 222.

5. Скрябін О. М. Психолого-правові аспекти розвитку комунікативних

здібностей адвокатів / О. М. Скрябін // Вісник Запорізького національного

університету (Серія «юридичні науки»). – 2011. – № 3. – С. 14 – 18.

6. Скрябін О. М. Юридично-психологічні аспекти участі адвоката при

примиренні обвинуваченого, підсудного з потерпілим у кримінальному процесі /

О. М. Скрябін, О. М. Цільмак // Юридична психологія та педагогіка. – 2012. –

№ 1 (11). – С. 155 – 163.

7. Скрябін О.М. Місце навчальної дисципліни «Психологія

адвокатської діяльності» у процесі професійно-психологічної підготовки

студентів юридичних факультетів / О. М. Скрябін // Право і суспільство. – 2012.

– № 3. – С. 245 – 249.

8. Скрябін О. М. Проблемні питання підтвердження повноважень

захисника у кримінальному провадженні України / О. М. Скрябін // Вісник

Запорізького національного університету (Серія «юридичні науки»). – 2013. –

451

№ 3. – С. 239 – 245.

9. Скрябін О. М. Про відомості, які вносяться до Єдиного реєстру

адвокатів України / О. М. Скрябін // Право і суспільство. – 2013. – № 6. –

С. 61 – 65.

10. Скрябін О. М. Використання поліграфа у кримінальному судочинстві

України / О. М. Скрябін, Н. Д. Тонне // Вісник Херсонського державного

університету. Серія: Юридичні науки. – 2014. – Вип. 1. – Т. 3. – С. 189 – 193.

11. Скрябін О. М. Участь адвоката при вирішенні питання про обрання

підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою / О. М. Скрябін // Держава та регіони. Серія: Право. – 2014. – № 2 (44). –

С. 143 – 148.

12. Скрябін О. М. Персональний сайт як спосіб презентації особистості

адвоката / О. М. Скрябін // Держава та регіони. Серія: Право. – 2014. – № 4 (46).

– С. 175 – 179.

13. Скрябін О. М. Використання можливостей фізіогноміки в тактиці

проведення допиту в кримінальному процесі / О. М. Скрябін, Н. Д. Тонне //

Вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. – 2014. –

Вип. 6-1. – Т. 4. – С. 132 – 136.

14. Скрябін О. М. Суд присяжних за новим Кримінально-процесуальним

кодексом України [Електронний ресурс] / О. М. Скрябін, Н. Д. Тонне //

Актуальні проблеми держави і права. – 2014. – Вип. 72. – С. 400 – 406. – Режим

доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/apdp_2014_72_59.

15. Скрябін О. М. Обговорення змін до Закону України «Про адвокатуру

та адвокатську діяльність» / О. М. Скрябін // Держава та регіони. Серія: Право. –

2015. – № 2 (48). – С. 66 – 71.

16. Скрябін О. М. Історичні аспекти становлення адвокатури в

кримінальному процесі України / О. М. Скрябін // Вісник Запорізького

національного університету (Серія «юридичні науки»). – 2015. – № 2 (І). –

С. 221 – 228.

17. Скрябін О. М. Використання поліграфа при професійно-

452

психологічному відборі адвокатів України / О. М. Скрябін // Вісник

Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. – 2015. – № 2. –

Том 3. – С. 110 – 114.

18. Скрябін О. М. Пропозиції щодо удосконалення порядку підвищення

кваліфікації адвокатами України / О. М. Скрябін // Право та державне

управління. – 2015. – № 2 (19). – С. 28 – 33.

19. Скрябін О. М. Діяльність захисника в підготовчій частині

апеляційного провадження в кримінальному процесі / О. М. Скрябін // Публічне

право. – 2015. – № 3 (19). – С. 219 – 225.

20. Скрябін О. М. Юридико-психологічні аспекти участі захисника у

суді апеляційної інстанції / О. М. Скрябін // Держава та регіони. Серія: Право. –

2015. – № 3 (49). – С. 18 – 23.

21. Скрябін О. М. Порівняльно-правова характеристика участі адвоката в

кримінальному процесі України з іншими зарубіжними країнами / О. М. Скрябін

// Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. –

2015. – Вип. 34. – Т. 3. – С. 98 – 101.

Статті в зарубіжних виданнях

22. Скрябин А. Н. Этапы действий защитника при решении вопроса об

избрании меры пресечения подозреваемому, обвиняемому в уголовном

производстве Украины / О. М. Скрябін // ОРАЛДЫҢ ҒЫЛЫМ ЖАРШЫСЫ.

Серия: Политология, Право, История. – 2014. – № 19 (98). – С. 60–68.

23. Скрябин А. Н. Гарантии адвокатской деятельности в соответствии с

Законом Украины «Про адвокатуру и адвокатскую деятельность» / О. М. Скрябін

// Современный научный вестник. – 2015. – № 2 (249). – С. 91 – 98.

24. Скрябин А. Н. Особенности проведения следственных действий и

мер обеспечения уголовного производства в отношении адвоката / О. М. Скрябін

// Евразийская Адвокатура. – 2015. – № 1 (14). – С. 41 – 46.

25. Скрябин А. Н. Специализация адвокатов как гарантия обеспечения

надлежащего качества и эффективности адвокатуры в Украине / О. М. Скрябін //

Legeasi Viata. – 2015. – № 1/2 (277). – С. 114 – 117.

453

26. Скрябин А. Н. Уголовно-процессуальные гарантии адвокатской

деятельности / О. М. Скрябін // Legeasi Viata. – 2015. – № 2/3 (278). – С. 93 – 97.

Матеріали конференцій

27. Скрябін О. М. Поняття та види професійної компетентності адвоката

/ О. М. Скрябін // Правова освіта та правова наука в Україні в умовах сучасних

трансформаційних процесів : матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф.

(м. Запоріжжя, 28–29 жовтня 2010 р.). – Запоріжжя, 2010. – С. 284 – 288.

28. Скрябін О. М. Комунікативна діяльність адвоката / О. М. Скрябін //

Роль та місце ОВС у розбудові демократичної правової держави : матер.

ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (Одеса, 21 квітня 2011 р.). – Одеса, 2011. – С. 93 –

94.

29. Скрябін О. М. Психологічні аспекти саморозвитку адвоката /

О. М. Скрябін // Правова держава: історія, сучасність, та перспективи

формування в Україні : матер. Всеукр. наук.-практ. конф. : у 2 ч. (Запоріжжя,

22 квітня 2011 р.). – Запоріжжя, 2011. – Ч. 1. – С. 225 – 227.

30. Скрябін О. М. Значення рівня домагань для професійної діяльності

адвоката у кримінальному процесі / О. М. Скрябін // Запорізькі правові читання :

тези доп. Щоріч. наук.-практ. конф. (Запоріжжя, 20–21 травня 2011 р.). –

Запоріжжя, 2011. – С. 131 – 134.

31. Скрябін О. М. Порівняльний аналіз правового статусу захисника за

старим та новим кримінально-процесуальним кодексом України / О. М. Скрябін

// Актуальні правові та організаційні проблеми публічного управління та

судочинства : зб. наук. пр. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Кіровоград, 12–

13 квітня 2013 р.) : у 2 ч. – Ч. 2: «Вплив вимог Європейської конвенції з прав

людини на вітчизняне судочинство в адміністративних, цивільних і

господарських справах. Актуальні проблеми здійснення адміністративного,

цивільного та господарського судочинства» – К.: НДІ приватного права і

підприємництва НАПрН України, 2013. – С. 117 – 119.

32. Скрябін О.М. Підтвердження повноважень захисника у

кримінальному провадженні України / О. М. Скрябін // Матеріали всеукраїнської

454

науково-практичної конференції «Актуальні питання досудового розслідування

слідчими органів внутрішніх справ: проблеми теорії та практики»: тези доп.

Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Дніпропетровськ, 18–19 квітня 2013 р.). – 2013. –

С. 231 – 235.

33. Скрябін О. М. Захисником у кримінальному судочинстві не може

бути адвокат, відомості про якого не внесено до єдиного реєстру адвокатів

України / О. М. Скрябін // Сучасні тенденції розвитку національного

законодавства : зб. тез II Міжнар. наук.-практ. конф. (16–17 травня 2013 р.,

м. Київ, Україна) / упор, к. ю. н. Головко Л. О. – Київ : Вид. центр НУБіП

України, 2013. – С. 79 – 82.

34. Скрябін О. М. Єдиний реєстр адвокатів потребує удосконалення /

О. М. Скрябін // Правова держава: історія, сучасність та перспективи

формування в умовах євро інтеграції : матеріали укр.-польськ. наук.-практ. конф.

(м. Дніпропетровськ, 15 листопада 2013 p.). – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ.

ун-т внутр. справ, 2013. – С. 76 – 80.

35. Скрябін О. М. Проблемні питання проходження стажування у

адвоката / О. М. Скрябін // Правова освіта та правова наука в Україні в умовах

сучасних трансформаційних процесів : тези доп. Всеукр. наук.-практ. конф.

(м. Запоріжжя, 16–17 листопада 2013 р.) / за заг. ред. Т. О. Коломоєць. –

Запоріжжя : ЗНУ, 2013. – С. 119 – 121.

36. Скрябін О. М. Порядок атестування особи, яка виявила бажання

стати адвокатом / О. М. Скрябін // Актуальні питання юридичної науки: теорія та

практика : матер. Всеукр. наук.-практ. конф. м. Кіровоград, 11 грудня 2013 р.). –

Кіровоград, 2013. – С. 274 – 277.

37. Скрябін О. М. Електронне правосуддя в Україні / О. М. Скрябін,

О. О. Гоздек // Право і держава сучасної України: проблеми розвитку та

взаємодії : тези доп. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 18–19 квітня

2014 р.) / за заг. ред, Т. О. Коломоєць. – Запоріжжя : ЗНУ, 2014. – С. 287 – 291.

38. Скрябін О. М. Спеціалізація адвокатів в Україні / О. М. Скрябін //

Права та свободи людини і громадянина: механізм їх реалізації та захисту

455

різними галузями права : матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Братислава,

Словацька Республіка, 19–20 вересня 2014 р.). – Братислава, 2014. – С. 195 – 198.

39. Скрябін О. М. Про адвокатське досьє в кримінальних справах /

О. М. Скрябін // Правова держава: історія, сучасність та перспективи

формування в Україні : матер. Всеукр. наук.-практ. конф. (31 жовтня 2014 р.

м. Дніпропетровськ). – Дніпропетровськ, 2014. – С. 99 – 102.

40. Scriabin A. Legal and psychological aspects of a lawyer during the

interrogation of suspects in criminal proceedings / О. М. Скрябін // Пріоритетні

напрями модернізації системи права України : матер. Міжнар. наук.-практ. конф.

(м. Кривий Ріг, Україна 13–14 листопада 2015 р.). – Кривий Ріг, 2015. – С. 141 –

144.

41. Скрябін О. М. Процесуальний статус захисника в кримінальному

процесі України та актуальні проблеми його нормативного врегулювання /

О. М. Скрябін // Освітні інновації в умовах нестабільності: філософія,

психологія, педагогіка : матер. Всеукр. оn-line конференції (16–26 листопада

2015 р., м. Запоріжжя). – 2015. – № 4 (22). – Режим доступу:

http://www.zoippo.zp.ua/pages/el_gurnal/pages/vip22.html.

42. Скрябін О. М. Помічник адвоката в кримінальному процесі /

О. М. Скрябін // Роль та місце правоохоронних органів у розбудові

демократичної правової держави : матер. VІІІ Міжнар. наук.-практ. конф.

(25 березня 2016 р., м. Одеса). – Одеса, 2016. – С. 276 – 278.

43. Скрябін О. М. Методи психологічного впливу в діяльності адвоката:

специфіка та допустимість застосування / О. М. Скрябін // Правові, управлінські

та економічні аспекти трансформації сучасного громадянського суспільства :

матер. Всеукр. наук.-практ. конф. викладачів і аспірантів 25 березня 2016 р. –

Київ, 2016. – С. 531 – 534.