МЕТОДИКА ВИХОВНОЇ РОБОТИ У ВІЙСЬКОВИХ...

277

[

Міністерство освіти і науки України


МЕТОДИКА ВИХОВНОЇ РОБОТИ У ВІЙСЬКОВИХ ПІДРОЗДІЛАХ

Підручник

В. М. Петренко


Сумський державний університет

В. М. Петренко

МЕТОДИКА ВИХОВНОЇ РОБОТИ

У ВІЙСЬКОВИХ ПІДРОЗДІЛАХ

Підручник

Рекомендовано вченою радою Сумського державного університету

Суми

Сумський державний університет

2016

УДК 355.233.2(075.8)

ББК 68.4(4Укр)3я73

П30

Рецензенти:

О. Ю. Щербина-Яковлева − доктор філософських наук, професор, заві-

дувач кафедри соціальної педагогіки Сумського державного педагогі-

чного університету ім. А. С. Макаренка (м. Суми);

І. В. Науменко − кандидат військових наук, старший науковий співро-

бітник, начальник філії Центру науково-дослідного інституту озброєн-

ня, військової техніки ЗСУ (м. Суми);

В. І. Грабчак − кандидат технічних наук, старший науковий співробіт-

ник, начальник Наукового центру Сухопутних військ Академії Сухо-

путних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів)

Рекомендовано до видання

вченою радою Сумського державного університету як підручник

(протокол № 11 від 11 червня 2015 року)

П30 Петренко В. М.

Методика виховної роботи у військових підрозділах : підру-

чник / В. М. Петренко. – Суми : Сумський державний універ-

ситет, 2016. – 475 с.

ISBN 978-966-657-614-2

Підручник розкриває широкий спектр напрямків та шляхів вирішення питань

виховної роботи та військової дисципліни, що проводяться командирами всіх рівнів уп-

равління у повсякденній діяльності. Рекомендації із зазначених питань розроблені на основі багаторічного досвіду роботи з особовим складом професорсько-викладацького

складу та командирів артилерійських підрозділів (частин).

Зміст підручника відповідає програмі навчання з відповідної дисципліни «Мето-дика виховної роботи у військових підрозділах».

Рекомендований для студентів, науково-педагогічних працівників, курсантів,

командирів підрозділів наземної артилерії Сухопутних військ.

УДК 355.233.2(075.8)

ББК 68.4(4Укр)3я73

ISBN 978-966-657-614-2

© Петренко В. М., 2016

© Сумський державний університет, 2016

3

ЗМІСТ С.

ВСТУП ......................................................................................... 7

РОЗДІЛ 1 ВОЄННА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ. АРМІЯ ЯК ЗНАРЯДДЯ ПОЛІТИКИ ................................... 12 1.1 Поняття воєнної політики, її місце та роль у загальній системі політики ..................................................... 12

1.2 Воєнна доктрина України .......................................... 17 1.3 Армія як соціальне явище .......................................... 33

1.4 Сутність воєнної реформи в Україні ........................ 43

РОЗДІЛ 2 КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ ................................................................................... 49 2.1 Національна безпека та національні інтереси

держави ....................................................................................... 49 2.2 Воєнний аспект національної безпеки ...................... 56 2.3 Обороноздатність як важливий елемент

воєнної безпеки .......................................................................... 65

РОЗДІЛ 3 ЗМІСТ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОМАНДИРА ........................................................................... 71 3.1 Зміст управлінської діяльності командира .............. 74

3.2 Методи управління ..................................................... 78

3.3 Характер та стиль управлінської діяльності

командира підрозділом .............................................................. 82 3.4 Особисті якості командира та їх вплив на управління підрозділом ............................................................. 88

3.5 Основи психології військового управління ........... 107

РОЗДІЛ 4 ОСОБИСТІСТЬ У ВІЙСЬКОВОМУ КОЛЕКТИВІ ........................................................................... 120

4.1 Поняття особистості у психології ........................... 120

4.2 Соціально-психологічна структура особистості

4

військовослужбовця і військового колективу ....................... 128 4.3 Науково-психологічні основи вивчення особистості військовослужбовця ........................................... 133

4.4 Сутність і структура психології військового

колективу .................................................................................. 142

4.5 Психологічна характеристика взаємовідносин у

підрозділі................................................................................... 148 4.6 Характеристика взаємовідносин воїнів строкової

служби ....................................................................................... 152 4.7 Нестатутні взаємовідносини у військових

колективах, причини їх виникнення ...................................... 174 4.7.1 Практика роботи щодо попередження

позастатутних взаємовідносин у підрозділі .......................... 178

РОЗДІЛ 5 ОСНОВИ ВОЄННО-ІДЕОЛОГІЧНОЇ ПІДГО-

ТОВКИ ..................................................................................... 198 5.1 Основні засади та принципи ідеологічної роботи . 200 5.2 Організація та проведення воєнно-ідеологічної

підготовки ................................................................................. 203

5.3 Особливості організації та проведення ідеологічної

роботи ........................................................................................ 207

5.4 Методика підготовки керівника до проведення

заняття ....................................................................................... 220 5.5 Активні форми і методи бойової підготовки та

напрямки їх удосконалення .................................................... 230

5.6 Сутність активних форм і методів навчання ......... 236

РОЗДІЛ 6 ОРГАНІЗАЦІЯ ВИХОВНОЇ РОБОТИ У ПІДРОЗДІЛІ ........................................................................ 266 6.1 Завдання та система виховної роботи в

підрозділі................................................................................... 267

6.1.1 Основні принципи виховання, сутність та зміст

виховання .................................................................................. 268

5

6.2 Індивідуальна виховна робота з особовим складом

підрозділу .................................................................................. 282 6.3 Методика планування роботи щодо зміцнення

військової дисципліни ............................................................. 289 6.4 Методика роботи командира з аналізу стану

військової дисципліни у підрозділі ....................................... 296

РОЗДІЛ 7 СЛУЖБА ВІЙСЬК ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ПОВСЯКДЕННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІЙСЬК ................... 307 7.1 Загальні обов’язки командира батареї (роти)

щодо організації служби військ у підрозділі ......................... 307 7.2 Організація вартової та внутрішньої служб ........... 310 7.2.1 Організація вартової служби ................................ 310

7.2.2 Організація вивчення, добору та підготовки

особового складу варт ............................................................. 313

7.2.3 Організація внутрішньої служби ......................... 321 7.3 Морально – психологічне забезпечення вартової служби........................................................................ 323

РОЗДІЛ 8 МОРАЛЬНО - ПСИХОЛОГІЧНА ПІДГОТОВ-

КА ОСОБОВОГО СКЛАДУ ................................................ 328 8.1 Морально – психологічна підготовка в

артилерійських підрозділах та підрозділах Ракетних військ

під час підготовки й виконання бойових завдань ................. 328

8.2 Управління психічною підготовкою військового

колективу й особи .................................................................... 343 8.3 Управління соціально-психологічним кліматом

військового колективу ............................................................. 353

8.4 Психологічна підготовка особового складу ........... 367

ВИСНОВКИ ............................................................................ 431

ГЛОСАРІЙ .............................................................................. 432

6

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ .................... 467

ДОДАТКИ ............................................................................... 468

Додаток А ................................................................................ 469

Додаток Б ................................................................................ 472 Додаток В ................................................................................ 474

7

ВСТУП

У воєнній доктрині України зазначається, що одним з

основних завдань у сфері воєнної безпеки є забезпечення

високого рівня морально-психологічної та професійної

підготовки особового складу до виконання завдань зброй-

ної боротьби за будь-яких умов бойової обстановки.

Реалізація цих вимог передбачає удосконалення сис-

теми підготовки офіцерів кадру та запасу у ВВНЗ.

Метою написання навчального матеріалу цього під-

ручника стала необхідність систематизувати накопичений

досвід щодо організації та проведення виховної роботи у

підрозділах ракетних військ і артилерії Сухопутних військ

та в простій, доступній формі розкрити основні питання

навчальної програми з відповідної дисципліни для навчан-

ня студентів за програмою підготовки офіцерів запасу.

Крім того, досвід показує, що молоді офіцери, випус-

кники ВВНЗ досить часто зіштовхуються з проблемами

щодо проведення виховної роботи у підрозділі, тобто від-

чувають нестачу досвіду в роботі з особовим складом.

Виходячи з цього, автор у навчальному матеріалі пі-

дручника висвітлює питання з основних принципів та ме-

тодів виховання воїнів, надає методику роботи командирів

щодо зміцнення військової дисципліни, інформаційно-

пропагандистського забезпечення у Збройних силах Украї-

ни. Також розкриваються питання науково-психологічних

основ вивчення особистості військовослужбовців та війсь-

кового колективу, надаються рекомендації щодо морально-

психологічної підготовки особового складу. Крім того, пі-

дручник містить матеріал, що розкриває поняття воєнної

політики держави та воєнної доктрини України, Концеп-

8

цію національної безпеки України, інші питання, які, на

погляд автора, дадуть можливість усебічно підготувати

молодого фахівця до службової діяльності.

Особливе значення в підготовці кадрів для Збройних

сил України є озброєння їх теоретичними і практичними

знаннями та навичками. Необхідно зазначити, що офіцер у

повсякденній діяльності виконує безліч завдань, а це, у

свою чергу, спонукає до оволодіння знаннями з різних на-

прямів роботи. Офіцер у військовому колективі є провід-

ником з питань воєнної політики держави. Тому він пови-

нен мати достатні знання щодо ролі воєнної політики у за-

гальній політичній системі держави, воєнної доктрини Ук-

раїни, знати сутність воєнної реформи у Збройних силах

України. Перший розділ підручника досить повно розкри-

ває ці питання.

У другому розділі підручника подано матеріал з Кон-

цепції національної безпеки України. Знання цього матері-

алу дасть можливість тим, хто навчається, ознайомитися з

національною безпекою та національними інтересами дер-

жави, її воєнним аспектом, поняттям обороноздатності як

важливого елемента воєнної безпеки. Правильне тлума-

чення цих питань сьогодні має велике пізнавальне та вихо-

вне значення як для офіцерів, так і для військовослужбов-

ців.

Управління військовим колективом є дуже складним

видом діяльності офіцера. Управлінські аспекти охоплю-

ють усі різновиди службових обов’язків і насамперед

пов’язані з навчанням та вихованням особового складу.

Рішення командира є головним структурним моментом

циклу управління і повинно бути завжди обґрунтованим.

Для ефективного вирішення завдань управління підрозді-

лами командир повинен у різних формах управлінської ді-

яльності використовувати сучасні науково обґрунтовані

методи управління та володіти відповідним характером і

9

стилем складного мистецтва управління. У третьому розді-

лі підручника подано матеріал, де розкриваються питання

змісту й методів управління, характер та стиль управлінсь-

кої діяльності командира, показані основи психології вій-

ськового управління.

У сучасних умовах, щоб правильно проводити нав-

чання та виховання підлеглих, офіцер повинен бути не ли-

ше добре підготовленим у військово-технічному відно-

шенні, але й володіти певними знаннями психології і педа-

гогіки, культурою взаємовідносин військовослужбовців.

Оскільки людина є головною ланкою в системі бойо-

вої готовності військ, важливе значення набуває здатність

офіцерів уміло вести виховну роботу, грамотно впливати

на особистість у військовому колективі та на військовий

колектив, знати науково-психологічні основи вивчення во-

їнів, їх характеристики взаємовідносин, причини виник-

нення негативних явищ у військових колективах та методи

роботи щодо профілактики правопорушень. Усі ці та інші

питання розкриті в четвертому розділі підручника.

П’ятий розділ розкриває питання організації воєнно-

ідеологічної підготовки у Збройних силах України.

Важливим, на думку автора посібника, є показ актив-

них форм і методів навчання, їх сутності. У розділі також

висвітлені рекомендації щодо підготовки та проведення

занять командиром підрозділу.

Виховання високих моральних і бойових якостей

особового складу, свідомого ставлення військовослужбов-

ців до виконання своїх обов’язків, підтримання статутного

порядку в частинах і підрозділах, командирське піклування

про підлеглих і особиста відповідальність кожного за ви-

конання статутних вимог – основні пріоритети виховної

роботи у підрозділах.

Шостий розділ підручника розкриває ці пріоритети,

показує принципи й методи виховання воїнів, розкриває

10

роботу командира підрозділу щодо зміцнення військової

дисципліни та методику роботи з аналізу стану військової

дисципліни. Автор підручника звертає увагу, що серед ба-

гатьох форм і методів виховання воїнів важливе місце на-

лежить індивідуальній виховній роботі, враховуючи її діє-

вість у вихованні та неможливість охопити масовими фор-

мами виховної роботи весь особовий склад.

Відомо, що одним із найскладніших питань діяльнос-

ті командира є організація служби військ, яка являє собою

повсякденну службову діяльність, що забезпечує необхідні

умови життя, навчання, побуту військ, підтримання стату-

тного порядку і військової дисципліни у військових части-

нах і підрозділах.

У сьомому розділі розкриті шляхи організації служби

військ у підрозділі (частині) з опорою на керівні докумен-

ти. Особливе значення для командира підрозділу має по-

силання на керівні документи з питань організації служби

військ, головними з яких є:

– організація вартової та внутрішньої служб;

– підготовка особового складу донесення служби у

варті;

– морально-психологічне забезпечення вартової

служби.

Восьмий розділ висвітлює питання морально-

психологічної підготовки особового складу в ході підгото-

вки та виконання бойових завдань, показаний досвід цієї

роботи в ході бойових дій у локальних війнах та під час

проведення антитерористичної операції на сході України.

Розкриті також питання управління психологічною підго-

товкою підрозділів.

Таким чином, головною метою цього підручника є

надання допомоги слухачам, курсантам, командирам під-

розділів, професорсько-викладацькому складу відповідно

до завдань, які вони виконують, щодо вивчення та практи-

11

чного застосування матеріалу підручника в навчальному

процесі та у повсякденній службовій діяльності.

Автор сподівається, що знання матеріалу підручника

та використання порад і рекомендацій дозволять підняти

рівень професійної підготовки офіцерів кадру та запасу у

Збройних силах України.

Автор висловлює щиру вдячність рецензентам: док-

тору філософських наук, професору О. Ю. Щербині-

Яковлевій (Сумський державний педагогічний університет

ім. А. С. Макаренка), кандидату військових наук, старшо-

му науковому співробітнику, начальнику філії Центру нау-

ково-дослідного інституту озброєння, військової техніки

ЗСУ І. В. Науменку, кандидату технічних наук, старшому

науковому співробітнику, начальнику Наукового центру

Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайда-

чного В. І. Грабчаку за поради і зауваження, що були нада-

ні ними під час рецензування рукопису посібника.

12

РОЗДІЛ 1

ВОЄННА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ.

АРМІЯ ЯК ЗНАРЯДДЯ ПОЛІТИКИ

1.1 Поняття воєнної політики, її місце та роль

у загальній системі політики

Воєнна політика належить до специфічної сфери по-

літики, що безпосередньо займається вирішенням практи-

чних питань підготовки та ведення війн, використання вій-

ськової сили в політичних цілях.

«...Термін «військова політика» означає тільки війсь-

кові комбінації уряду й полководця...»,− говорив видатний

військовий теоретик ХІХ століття Г. Жомені. В загально-

соціологічному плані військова політика визначається як

діяльність спеціальних суспільних інститутів, що базується

на системі поглядів, ідей та відповідних соціальних відно-

син, що пов’язані зі створенням і використанням засобів

збройного насилля для досягнення основоположних дер-

жавних інтересів або інтересів різних соціальних сил у їх-

ній боротьбі за завоювання і зміцнення влади.

Специфіка воєнної політики, її відносна самостій-

ність щодо політики взагалі – це те, що вона за певних

умов і у відповідності до цілей політичного керівництва

ніби фокусує в собі, інтегрує інші види політичної, еконо-

мічної та іншої діяльності, спрямовуючи їх на вирішення

завдань, пов’язаних із використанням військової сили.

За умов війни відносна самостійність може перехо-

дити в її домінуюче положення над політикою в цілому. І

13

це явище саме по собі дуже небезпечне.

Сутність воєнної політики значною мірою може роз-

критися через її структуру. До основних елементів цієї

структури входять:

1) суб’єкти воєнної політики;

2) цілі (мета) воєнної політики;

3) об’єкти воєнної політики;

4) засоби досягнення воєнно-політичних цілей;

5) умови, в яких здійснюється воєнно-політична дія-

льність (тобто воєнно-політична обстановка).

Суб’єктами воєнної політики, як правило, є держава

та її об’єднання, нації, класи, соціальні групи та створені

ними політичні інститути.

У сучасному суспільстві будь-який соціальний про-

шарок може мати свої специфічні погляди на проблему до-

сягнення своїх цілей засобами збройного насилля.

Але допускати цього не можна (не можна дати цим

тенденціям реалізуватись), адже це прямий шлях до грома-

дянської війни.

Ще М. Макіавеллі в ХV ст. писав, що військова полі-

тика повинна бути винятковим правилом держави.

Цим пояснюється і той факт, що вироблення військо-

во-політичних цілей є винятковим правом військово-

політичного керівництва країни. Ці цілі повинні відобра-

жати корінні інтереси як нації у цілому, так і апарату дер-

жавної влади, що їх представляє.

На основі сформованих цілей воєнної політики ви-

значаються її об’єкти, якими можуть виступати окремі

держави або їх коаліції, класи, соціальні верстви і створені

ними інститути збройного насилля як у середині держави,

так і на міжнародній арені.

Засобом досягнення воєнно-політичних цілей є вій-

ськова сила, ядром якої є армія.

Саме тому армія це предмет постійної турботи воєн-

14

ної політики, оскільки вона визначає можливості держави

як щодо захисту країни, так і щодо досягнення своїх війсь-

ково-політичних цілей на міжнародній арені. «Уряд, який

за будь-яких причин зневажає свою армію, – писав Г. Жо-

мені, – є гідним осуду, тому що він тим самим готує при-

ниження своїй країні й своїм військам замість того, щоб,

діючи протилежним чином, готувати їх до успіху. Ми зо-

всім не дотримуємося тієї думки, що уряд повинен жерт-

вувати для армії всім, – це було б безглуздям. Але все-таки

армія повинна бути предметом його постійних піклувань».

Держава як суб’єкт воєнної політики має певні війсь-

ково-політичні цілі, а також арсенал Збройних сил, які во-

на за певних умов може застосувати для їх реалізації.

Якщо цілі й засоби відповідають умовам військово-

політичної обстановки і переважають можливості до про-

тидії, то буде правомірним вести мову про стійке функціо-

нування воєнної політики держави, оскільки воєнно-

політичні цілі стають реалізованими засобами воєнної по-

літики. У разі невідповідності цілей стану воєнно-

політичної обстановки або можливостям силової протидії

об’єкта має місце порушення стійкого стану воєнної полі-

тики, що може потягнути за собою певні наслідки. А саме:

‒ по-перше, виникає потреба розширити арсенал за-

діяних засобів або взагалі відмовитися від їх застосування,

оскільки з їх допомогою неможливо досягнути поставле-

них цілей;

– по-друге, необхідно частково кардинально пере-

будувати військово-політичні цілі.

Воєнна політика – це діяльність органів державної

влади та державного управління, що відображає керівні

принципи воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєн-

но-економічних та військово-технічних поглядів на забез-

печення воєнної безпеки держави.

Воєнна політика – це частина загальної політики пев-

15

них соціальних сил держави та соціально-політичних ін-

ститутів, спрямована на створення, розвиток і застосуван-

ня військової організації, засобів збройного насильства для

забезпечення національної безпеки, досягнення тих чи ін-

ших державних або загальнолюдських цілей, для ведення

війни чи протидії її розв’язанню [1].

Воєнна політика держави – це система, яка структур-

но передбачає:

Головні з них − це воєнно-політичні відносини.

Вони бувають:

‒ внутрішніми;

‒ зовнішніми (міжнародними).

Внутрішні воєнно-політичні відносини визначають

соціально-політичну сутність воєнної політики.

Зовнішні (міжнародні) – конкретні кордони для реа-

лізації тих чи інших форм і методів досягнення політичних

цілей за допомогою воєнної сили.

Залежно від рівня напруги воєнно-політичних відно-

син відносини можуть бути:

‒ протиборства;

‒ конфронтації;

‒ співпраці;

− інтеграції тощо.

Воєнна політика держави

Воєнно-політичні

відносини

внутрішні

Воєнно-політична

діяльність Воєнно-політичні

відносини

зовнішні

(міжнародні)

16

Воєнна політика має дві сторони – внутрішню й зов-

нішню.

Внутрішня сторона воєнної політики містить про-

блеми, пов’язані безпосередньо з підготовкою засобів

збройного насилля для вирішення міжнародних конфліктів

або з підготовкою і веденням збройної боротьби в інтере-

сах вирішення міжкласових, міжнаціональних та інших

протиріч усередині країни.

Зовнішня воєнна політика пов’язана із використан-

ням або загрозою використання військової сили в політич-

них цілях у взаємовідносинах з іншими державами, а та-

кож для сприяння або протидії деяким соціальним силам

усередині інших держав.

Воєнно-політичні інститути суспільства (розроблення

і реалізація воєнної політики держави) такі:

‒ США – Рада національної безпеки США;

‒ Рада національної безпеки;

‒ Рада національної безпеки і оборони – в Україні.

Безпосередня реалізація воєнної політики покладена

на армію і флот.

Особливість цього соціального інституту полягає в

тому, що він втілює в собі матеріальну силу суспільства в

цілому.

Воєнно-політична діяльність є різновидом соціаль-

но-політичної діяльності, що прямо та безпосередньо

пов’язана з підготовкою і використанням засобів збройно-

го насилля.

Політичний аспект воєнно-політичної діяльності ха-

рактеризує соціальну спрямованість воєнної політики.

Воєнний аспект – специфіку досягнення політичних

цілей шляхом використання воєнної сили.

17

Воєнно-політичні ідеї і погляди являють собою су-

купність поглядів на практичне використання воєнної си-

ли, на роль і місце війни і загрозу війни у своїй політиці

під час взаємовідносин з іншими державами, їх

об’єднаннями, класами та іншими соціальними утворен-

нями.

Вони знаходять своє втілення у воєнно-політичних

концепціях, воєнних доктринах і планах.

Різновидом воєнної політики може бути діяльність

антидержавних, опозиційних сил, які прагнуть шляхом

збройного насильства здійснити державний переворот, за-

хопити політичну владу.

Головні види воєнної політики сучасних держав:

‒ авантюристична (агресивна) воєнна політика;

‒ непослідовна воєнна політика;

‒ реалістична воєнна політика;

‒ послідовна миролюбна воєнна (оборонна) полі-

тика.

1.2 Воєнна доктрина України

Воєнна доктрина України (далі – Воєнна доктрина)

– це сукупність керівних принципів, воєнно-політичних,

воєнно-стратегічних, воєнно-економічних та військово-

технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки дер-

жави. Воєнна доктрина має оборонний характер. Це озна-

чає, що Україна не вважає жодну державу своїм воєнним

противником, але разом із тим вважатиме потенційним во-

єнним противником державу або групу держав, послідовна

недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці

України. Правовою основою Воєнної доктрини є Консти-

туція України, закони та інші нормативно-правові акти, а

також міжнародні договори України, згода на

обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

18

Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини

Воєнно-політична обстановка навколо України хара-

ктеризується динамічністю і нестабільністю подій та про-

цесів, що виникають унаслідок таких основних чинників:

‒ прагнення більшості держав світу до обмеження

використання воєнної сили як засобу досягнення політич-

них цілей; реформування військової організації більшості

держав у напрямку скорочення Збройних сил із одночас-

ним підвищенням їх якісних параметрів;

‒ подальшого розвитку міжнародних систем безпеки

та водночас недостатньої ефективності в окремих випадках

спроб розв’язання за їх допомогою суперечностей, що ви-

никають між державами або всередині держав;

‒ проявів міжнаціональних та міжетнічних супереч-

ностей, що призводять до нестабільності та конфліктів;

‒ зростання небезпеки поширення ядерної та іншої

зброї масового ураження, міжнародного тероризму;

‒ виникнення територіальних спорів між державами;

‒ загострення міжнародної конкуренції щодо полі-

тичного впливу в окремих регіонах світу, володіння рин-

ками збуту та сировинними ресурсами, виникнення у

зв’язку з цим небезпеки застосування воєнної сили для ви-

рішення економічних і ресурсних проблем;

‒ появи нових видів загроз міжнародній безпеці і ми-

ру, зокрема поширення діяльності екстремістських, сепа-

ратистських, радикальних релігійних, терористичних орга-

нізацій, інших незаконних збройних формувань;

‒ зростання обсягів незаконного обігу зброї і нарко-

тиків, а також нелегальної міграції;

− появи новітніх видів і систем зброї, інформаційних

технологій, що змінюють традиційні уявлення про харак-

тер збройної боротьби.

Основними ознаками сучасної воєнно-політичної

обстановки є зміцнення довіри та поширення міжнародно-

19

го співробітництва у воєнній сфері, зниження імовірності

розв’язання великомасштабної війни, перш за все ядерної, і

водночас збереження потенційної загрози виникнення

збройних конфліктів, локальних і регіональних війн, їх ес-

калації та втягування в них України.

Воєнна небезпека для України − це сукупність по-

літичних, соціально-економічних, воєнних та інших зовні-

шніх та внутрішніх чинників, які за певних обставин і умов

можуть призвести до воєнного конфлікту, що загрожува-

тиме національним інтересам України.

Воєнна безпека України − це стан захищеності на-

ціональних інтересів, її суверенітету, територіальної ціліс-

ності і недоторканності від посягань із застосуванням во-

єнної сили, складова національної безпеки України. Голо-

вною метою забезпечення воєнної безпеки України є усу-

нення зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці

України у воєнній сфері та створення сприятливих умов

для гарантованого захисту національних інтересів.

Основними реальними та потенційними зовнішніми

загрозами національній безпеці України у воєнній сфері є:

‒ поширення зброї масового ураження і засобів її до-

ставки;

‒ недостатня ефективність існуючих структур і меха-

нізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної

стабільності;

‒ можливість утягування України у протистояння ін-

шим державам чи в регіональні війни;

‒ воєнно-політична нестабільність та конфлікти в су-

сідніх державах, міжнародний тероризм, поширення неза-

конного обігу зброї, боєприпасів і вибухових речовин; на-

рощування іншими державами поблизу кордонів України

угруповань військ та озброєнь, що призводить до пору-

шення співвідношення сил, яке склалося;

‒ незавершеність договірно-правового оформлення

20

Державного кордону України.

Основними реальними та потенційними внутрішніми

загрозами національній безпеці України у воєнній сфері є:

‒ протиправна діяльність екстремістських, сепарати-

стських, радикальних релігійних організацій і спроби ство-

рення терористичних організацій та не передбачених зако-

ном воєнізованих або збройних формувань;

‒ небезпечне зниження рівня забезпечення військо-

вою і спеціальною технікою та озброєнням нового поко-

ління Збройних сил України, інших військових формувань,

що загрожує послабленням їх боєздатності;

‒ повільне здійснення реформування Воєнної органі-

зації держави та оборонно-промислового комплексу, недо-

статнє фінансове забезпечення виконання відповідних про-

грам;

‒ накопичення у Збройних силах України надлишко-

вої кількості застарілої воєнної техніки та озброєння, ви-

бухових речовин;

‒ незадовільний рівень соціального захисту військо-

вослужбовців, громадян, звільнених із військової служби,

та членів їхніх сімей.

Забезпечення воєнної безпеки України здійснюється

відповідно до базових концепцій:

‒ воєнно-політичного партнерства, що передбачає об-

ґрунтовану, виважену воєнну політику і спрямоване на

підвищення стратегічної стабільності в Центральній і Схі-

дній Європі, зниження рівня загрози національній безпеці

України у воєнній сфері з використанням політичних, еко-

номічних та інших засобів;

‒ запобігання можливій збройній агресії шляхом її

воєнно-силового стримування, зокрема шляхом створення

потенційному агресору шкоди, не адекватної очікуваній, у

разі застосування воєнної сили проти України;

‒ відсічі збройній агресії, що передбачає викори -

21

стання всіх необхідних форм і способів збройної боротьби

для припинення агресії на початковій стадії, нанесення аг-

ресору поразки та примушення його до припинення воєн-

них дій.

Забезпечення воєнної безпеки України ґрунтується на

принципах:

‒ верховенства права;

‒ оборонної достатності;

‒ невисування територіальних претензій до сусідніх

держав і невизнання Україною територіальних претензій

до неї;

‒ пріоритету договірних (мирних) засобів у розв’яза-

нні конфліктів;

‒ своєчасності та адекватності заходів захисту націо-

нальних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз у во-

єнній сфері;

‒ демократичного цивільного контролю над Воєн-

ною організацією держави та правоохоронними органами;

‒ відповідності бойових можливостей, рівня боєздат-

ності, підготовки та всебічного забезпечення Збройних сил

України, інших військових формувань потребам оборони

України та підвищення взаємосумісності із збройними си-

лами держав – членів НАТО і ЄС;

‒ взаємодії органів державної влади, органів влади

Автономної Республіки Крим, органів місцевого самовря-

дування і органів військового управління та чіткого роз-

межування їх повноважень;

‒ використання в національних інтересах міждержав-

них систем та механізмів міжнародної колективної безпеки

[1].

Умови забезпечення воєнної безпеки України:

‒ зміцнення довіри між державами, послідовне зни-

ження загрози використання воєнної сили, проведення по-

22

літики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є

вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи

безпеки;

‒ посилення співробітництва зі світовими, європей-

ськими та регіональними структурами колективної безпе-

ки;

‒ виконання міжнародних договорів України у сфері

національної безпеки і оборони, згода на обов’язковість

яких надана Верховною Радою України;

‒ підтримання на належному рівні оборонної доста-

тності держави, боєздатності Збройних сил України, інших

військових формувань;

‒ запобігання можливій збройній агресії через її

стримування воєнними і невоєнними засобами;

‒ запобігання соціально-політичним, міжнаціональ-

ним, міжконфесійним конфліктам усередині держави та їх

своєчасне розв’язання;

‒ готовність держави до захисту населення від нас-

лідків застосування звичайної зброї та зброї масового ура-

ження;

‒ завершення договірно-правового оформлення та

облаштування Державного кордону України.

Основними складовими забезпечення воєнної без-

пеки України є:

а) у мирний час:

‒ прогнозування й оцінювання загроз національній

безпеці України у воєнній сфері;

‒ прискорення реформування Збройних сил України,

інших військових формувань з метою забезпечення їх мак-

симальної ефективності та здатності давати адекватну від-

повідь зовнішнім та внутрішнім реальним та потенційним

загрозам національній безпеці України у воєнній сфері;

перехід до комплектування Збройних сил України на конт-

23

рактній основі;

‒ виконання державних програм модернізації озброє-

ння та військової техніки, розроблення та впровадження їх

новітніх зразків;

‒ ефективний контроль за станом захищеності важ-

ливих державних і військових об’єктів, своєчасна утиліза-

ція надлишкових і застарілих боєприпасів та озброєння;

‒ охорона державного кордону, повітряного просто-

ру держави та підводного простору в межах територіаль-

ного моря України, її суверенних прав у виключній (мор-

ській) економічній зоні та на континентальному шельфі,

боротьба з організованими злочинними угрупованнями,

зокрема міжнародними, які намагаються діяти через Дер-

жавний кордон України;

‒ виконання міжнародних договорів України у воєн-

ній сфері, зокрема щодо заборони та нерозповсюдження

зброї масового ураження і зміцнення довіри між держава-

ми;

‒ додержання законодавства і виконання міжнарод-

них договорів щодо тимчасового розташування Чорномор-

ського флоту Російської Федерації на території України;

‒ розвиток воєнної науки, формування науково-

технічної і технологічної бази для створення високоефек-

тивних засобів збройної боротьби;

‒ впровадження системи демократичного цивільного

контролю над Воєнною організацією держави та право-

охоронними органами;

‒ забезпечення соціального і правового захисту вій-

ськовослужбовців та членів їхніх сімей, військово-

патріотичне виховання громадян України, підготовка мо-

лоді до військової служби у Збройних силах України, ін-

ших військових формуваннях;

‒ розвиток воєнно-політичного партнерства та спів-

робітництва з НАТО та ЄС, участь у міжнародній миро-

24

творчій діяльності;

б) у загрозливий період та у разі початку війни

(збройного конфлікту):

‒ використання можливостей Ради Безпеки ООН,

ОБСЄ, НАТО, ЄС, інших структур колективної безпеки,

які несуть відповідальність за підтримання міжнародного

миру і безпеки, згідно з Меморандумом про гарантії безпе-

ки у зв’язку із приєднанням України до Договору про не-

розповсюдження ядерної зброї, застосування кризового

консультативного механізму відповідно до положень Хар-

тії про особливе партнерство між Україною та Організаці-

єю Північноатлантичного договору;

‒ своєчасне введення воєнного стану в державі або в

окремих її місцевостях, проведення загальної або часткової

мобілізації, повного або часткового стратегічного розгор-

тання Збройних сил України, інших військових формувань

і приведення їх у готовність до виконання завдань;

‒ здійснення заходів щодо територіальної і цивільної

оборони;

‒ посилення охорони та захист Державного кордону

України;

‒ локалізація збройного конфлікту і недопущення йо-

го переростання в локальну або регіональну війну;

‒ координація відповідно до законодавства діяльно-

сті і зосередження зусиль усіх органів державної влади,

органів влади Автономної Республіки Крим, органів міс-

цевого самоврядування і громадян в інтересах ліквідації

воєнного конфлікту і відсічі збройній агресії;

‒ переведення національної економіки, окремих її га-

лузей, підприємств, зокрема транспортних, і комунікацій

на функціонування в умовах особливого періоду;

‒ відсіч збройній агресії, нанесення ударів по най-

важливіших об’єктах і військах агресора з метою приму-

шення його до відмови від подальшого ведення воєнних

25

(бойових) дій на початковій стадії агресії та укладення ми-

ру на умовах, які відповідають національним інтересам

України.

Україна, користуючись невід’ємним правом кожної

держави на індивідуальну та колективну оборону в разі

збройної агресії, не виключає можливості одержання воєн-

ної допомоги від інших держав і міжнародних організацій.

Формування і забезпечення реалізації державної по-

літики у сфері воєнної безпеки здійснюється органами

державної влади і органами військового управління.

Повноваження, основні функції та завдання суб’єктів

забезпечення воєнної безпеки України визначаються Кон-

ституцією України, Законами України «Про основи націо-

нальної безпеки України», «Про оборону України» та ін-

шими законами, актами Президента України і Кабінету

Міністрів України.

Керівництво у сфері воєнної безпеки здійснює Пре-

зидент України як глава держави, гарант державного суве-

ренітету, територіальної цілісності України, додержання

Конституції України, прав та свобод людини і громадяни-

на та Верховний головнокомандувач Збройних сил Украї-

ни.

Основними принципами керівництва у сфері воєнної

безпеки є принципи верховенства права, централізованого

керівництва на основі єдиного стратегічного та оператив-

ного планування застосування Збройних сил України, ін-

ших військових формувань в інтересах оборони держави,

координованості політичної, дипломатичної, воєнної, еко-

номічної, інформаційної діяльності органів державної вла-

ди і органів військового управління.

Україна має на меті зміцнювати зовнішні гарантії на-

ціональної безпеки, протидіяти виникненню нових загроз

стабільності у Центральній та Східній Європі. В умовах

сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси націона-

26

льної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення

відносин з НАТО та ЄС. Виходячи з того, що НАТО та ЄС

є гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готу-

ється до повноправного членства в цих організаціях.

Воєнно-стратегічна складова Воєнної доктрини

Метою оборони України є підготовка держави до

збройного захисту, а також її захист у разі збройної агресії

або збройного конфлікту. У найближчій перспективі мож-

ливість широкомасштабного застосування військової сили

проти України є малоймовірною. Проте не виключається

можливість, що за певних обставин Україна може бути

втягнута у воєнні конфлікти різної інтенсивності.

Воєнний конфлікт як спосіб розв’язання суперечнос-

тей між державами із двостороннім застосуванням зброї

або у разі збройного зіткнення всередині держави може ві-

дбуватися у формі:

‒ регіональної війни (конфлікт високої інтенсивно-

сті) – війни між державами (коаліціями держав), які для

досягнення своїх політичних цілей використовують усі на-

явні сили та засоби, не виключаючи застосування зброї ма-

сового ураження;

‒ локальної війни (конфлікт середньої інтенсивно-

сті) – війни між державами, що ведеться з обмеженими ці-

лями, для досягнення яких використовуються звичайні за-

соби збройної боротьби з обмеженням масштабу і району

їх застосування;

‒ збройного конфлікту (конфлікт низької інтенсивно-

сті) – обмеженого збройного зіткнення між двома держа-

вами чи збройного зіткнення всередині держави, яке є су-

купністю воєнних (бойових) дій і не переходить у війну

(відсутність правового акта про оголошення стану війни).

27

Характерними ознаками сучасної збройної боро-

тьби є:

‒ широке застосування новітніх систем озброєння та

військової техніки, зокрема застосування високоточної

зброї, засобів повітряного нападу, розвідки та радіоелект-

ронної боротьби;

‒ зростання ролі і значущості протиборства в інфор-

маційній сфері, використання новітніх інформаційних тех-

нологій;

‒ високоманеврові (мобільні) дії військ (сил) на роз-

різнених напрямках із широким застосуванням сил швид-

кого реагування, аеромобільних військ, десантів та військ

спеціального призначення;

‒ широке застосування спеціальних (неконтактних)

способів ведення збройної боротьби (спеціальних опера-

цій), дальнього вогневого та електронного ураження, під-

ривних дій;

‒ одночасне ураження військ (сил), об’єктів тилу,

економіки, комунікацій на всій території сторін, що вою-

ють;

‒ збільшення масштабів збройної боротьби (втягне-

ння у воєнний конфлікт багатьох держав) і спектра засобів,

що застосовуються (включаючи зброю масового уражен-

ня).

У рамках удосконалення системи забезпечення наці-

ональної безпеки у воєнній сфері Україна здійснюватиме

реформу власних Збройних сил, які за своїм характером,

складом, системою управління, навчання і підготовки по-

винні наближатися до стандартів Збройних сил держав –

членів НАТО.

Характер загроз національній безпеці України у во-

єнній сфері визначає необхідність мати у складі Збройних

сил України такі функціональні структури, як Об’єднані

сили швидкого реагування, Основні сили оборони та Стра-

28

тегічні резерви. Об’єднані сили швидкого реагування при-

значені для запобігання, воєнно-силового стримування

можливої агресії проти України, негайного реагування на

загрози і збройні конфлікти з метою їх нейтралізації та не-

допущення переростання у локальну чи регіональну війну.

У мирний час Об’єднані сили швидкого реагування

забезпечують захист від терористичних посягань своїх вій-

ськових об’єктів, а також повинні бути готові до участі у

проведенні антитерористичних операцій на військових

об’єктах та в разі виникнення терористичних загроз безпе-

ці держави з-за меж України, у миротворчих операціях, лі-

квідації наслідків можливих аварій, катастроф і стихійного

лиха. Основні сили оборони призначені для відсічі агресії,

розгрому противника та створення умов для припинення

воєнних дій, укладення миру, а також для підсилення

Об’єднаних сил швидкого реагування під час ліквідації

ними збройного конфлікту на загрозливому напрямі та за-

стосування у локальній (регіональній) війні.

Стратегічні резерви забезпечують стійкість оборони

України, підсилення (заміну) військ зі складу основних сил

оборони та можуть розгортатися напередодні або в ході

збройного конфлікту (війни).

Основними воєнно-стратегічними цілями застосу-

вання Збройних сил України, інших військових форму-

вань є:

‒ у збройному конфлікті – забезпечення недоторка-

нності державного кордону, ліквідація збройного конфлік-

ту та створення умов для стабілізації обстановки відповід-

но до норм міжнародного права та законодавства України;

‒ у локальній чи регіональній війні – захист суверені-

тету і територіальної цілісності України, відсіч збройній

агресії, розгром військ агресора, які вторглися на терито-

рію держави, забезпечення укладення миру на вигідних

29

умовах;

‒ у міжнародних миротворчих операціях – запобіга-

ння виникненню міждержавних або внутрішніх конфлік-

тів;

‒ урегулювання або створення умов для розв’язання

міждержавних чи внутрішніх конфліктів за згодою їх сто-

рін або з використанням примусових заходів за рішенням

Ради Безпеки ООН; виконання функцій із забезпечення

безпеки і додержання прав людини;

‒ усунення загрози миру, порушень миру чи акту аг-

ресії.

Основні завдання Збройних сил України у мирний

час:

‒ здійснення розвідувальної та інформаційно-аналі-

тичної діяльності в інтересах оборони держави;

‒ підтримання військ (сил) у постійній бойовій і мо-

білізаційній готовності;

‒ несення бойового чергування;

‒ проведення заходів з оперативної, бойової, мобілі-

заційної та гуманітарної підготовки військ (сил) до вико-

нання завдань за призначенням;

‒ здійснення заходів щодо забезпечення інформацій-

ної безпеки;

‒ участь у здійсненні заходів із підготовки до терито-

ріальної оборони;

‒ участь у створенні, підготовці та накопиченні мобі-

лізаційних ресурсів і непорушного запасу;

‒ участь у накопиченні озброєння, воєнної техніки,

інших матеріальних ресурсів у непорушному запасі та мо-

білізаційному резерві, а також створенні резерву військо-

во-навчених людських ресурсів;

‒ надання допомоги центральним і місцевим органам

виконавчої влади, органам виконавчої влади Автономної

30

Республіки Крим, органам місцевого самоврядування в

проведенні пошукових та аварійно-рятувальних робіт під

час ліквідації надзвичайних ситуацій природного та техно-

генного характеру;

‒ участь у виконанні міжнародних договорів України

щодо контролю над озброєнням;

‒ участь у заходах з міжнародного співробітництва

(на двосторонніх і багатосторонніх засадах) та у міжнаро-

дних миротворчих операціях.

Завданнями інших військових формувань та право-

охоронних органів у мирний час є участь у стратегічному

плануванні застосування Збройних сил України, здійснен-

ня разом із Збройними силами України підготовки та за-

безпечення готовності до спільних дій з метою оборони

держави [1, 9].

Основні завдання Збройних сил України в особ-

ливий період до початку збройної агресії:

‒ активізація розвідки для своєчасного попере- джен-

ня Президента України, Голови Верховної Ради України,

Прем’єр-міністра України про можливу збройну агресію та

приведення у вищі ступені бойової готовності військ (сил);

‒ посилення охорони і захист державного кордону,

захист повітряного простору;

‒ створення та нарощування угруповань військ (сил)

на загрозливих напрямах, зокрема проведення стратегічно-

го розгортання (часткового або повного) Збройних сил Ук-

раїни.

Основні завдання Збройних сил України в особ-

ливий період у разі збройної агресії:

‒ проведення стратегічного розгортання Збройних

сил України та створення угруповань військ (сил) для від-

січі збройній агресії;

‒ відбиття нападу агресора з повітря, суші і моря та

31

недопущення вторгнення угруповань його військ (сил) на

територію держави;

‒ ведення операцій і бойових дій з метою нанесення

поразки військам (силам) агресора, його розгрому та ство-

рення умов для укладення миру;

‒ ліквідація (локалізація, нейтралізація) збройного

конфлікту в разі його виникнення.

Застосування Збройних сил України, інших військо-

вих формувань та правоохоронних органів у воєнних кон-

фліктах визначається Конституцією України, законами

України та іншими нормативно-правовими актами з ураху-

ванням принципів і норм міжнародного права щодо стри-

мування та відсічі збройній агресії і ґрунтується на загаль-

них принципах військового мистецтва.

Під час відсічі збройній агресії Україна вважає за

можливе застосовувати всі форми, способи і засоби зброй-

ної боротьби, які в обставинах, що склалися, є найбільш

ефективними.

У разі розв’язання збройної агресії проти України не

виключається перенесення Збройними силами України бо-

йових дій на територію агресора з метою його повного роз-

грому.

Основними формами застосування Збройних сил Ук-

раїни, інших військових формувань є стратегічні дії

Збройних сил України, операції, бойові дії, удари, бої

об’єднань, з’єднань і військових частин Збройних сил Ук-

раїни, інших військових формувань – у регіональній, лока-

льній війнах, збройному конфлікті та дії миротворчих кон-

тингентів у міжнародних миротворчих операціях.

Способи застосування Збройних сил України, інших

військових формувань визначаються відповідно до Плану

стратегічного застосування Збройних сил України, що роз-

робляється Генеральним штабом Збройних сил України,

залежно від умов обстановки, що склалася, сил і засобів

32

збройної боротьби, які застосовуються, характеру та масш-

табу воєнних (бойових) дій.

Основними умовами припинення Україною воєн-

них дій проти агресора є:

‒ припинення агресором воєнних (бойових) дій, від-

мова від будь-яких агресивних намірів щодо України і по-

вне відновлення територіальної цілісності України;

‒ надання агресором гарантій щодо відшкодування

втрат, завданих Україні внаслідок збройної агресії.

Збройні сили України, інші військові формування та

правоохоронні органи залучаються до здійснення заходів

правового режиму надзвичайного стану відповідно до за-

кону.

Збройні сили України, інші військові формування та

правоохоронні органи здійснюють боротьбу з тероризмом

у межах своєї компетенції, визначеної законами та прийня-

тими на їх основі нормативно-правовими актами.

Для участі в міжнародних миротворчих операціях

Україна направляє миротворчі контингенти, миротворчий

персонал і надає матеріально-технічні ресурси та послуги

для використання у зазначених операціях.

Правові, організаційні та фінансові засади участі Ук-

раїни в міжнародних миротворчих операціях, а також по-

рядок направлення Україною миротворчих контингентів і

миротворчого персоналу визначаються міжнародними до-

говорами України відповідно до закону.

Основними завданнями Збройних сил України,

інших військових формувань під час надання воєнної

допомоги іншим державам є:

‒ передання досвіду з питань будівництва і реформу-

вання Збройних сил, підтримання їх у боєздатному стані та

бойового застосування шляхом направлення радників і

33

спеціалістів;

‒ здійснення повітряних (морських) перевезень

військ (сил) і матеріальних засобів;

‒ підготовка спеціалістів і кадрів для Збройних сил,

інших військових формувань;

‒ участь підрозділів Збройних сил України, інших

військових формувань у виконанні бойових, миротворчих

або гуманітарних завдань, пов’язаних із захистом цивіль-

ного населення від радіаційної, хімічної, біологічної небе-

зпеки та ліквідацією наслідків застосування зброї масового

ураження, надзвичайних ситуацій природного та техноген-

ного характеру.

Керівництво Збройними силами України здійсню-

ється Президентом України – Верховним Головноко-

мандувачем Збройних сил України. В особливий період

стратегічне керівництво Збройними силами України, ін-

шими військовими формуваннями та правоохоронними ор-

ганами Президент України здійснює через Ставку Верхов-

ного Головнокомандувача (у разі її створення), робочим

органом якої є Генеральний штаб Збройних сил України.

Безпосереднє керівництво Збройними силами Украї-

ни в мирний та воєнний час здійснює Головнокомандувач

Збройних сил України [9].

1.3 Армія як соціальне явище

На сучасному етапі державного будівництва в Украї-

ні нагальною потребою стала необхідність узагальнення

історичного досвіду щодо визначення місця й ролі Зброй-

них сил у житті демократичної держави.

Гармонійні відносини між армією й політичною вла-

дою, між військовою й цивільними сферами визначально

впливають на політику будь-якої держави, від взаємодії

34

між ними залежить політична стабільність у країні. Такі

відносини є важливою складовою державного будівництва.

Воєнна організація держави – це охоплена єдиним

керівництвом сукупність державних військових форму-

вань, воєнно-промислових, воєнно-наукових і забезпечува-

льних структур та органів керування ними, яка створює

належні умови для збройного захисту національних інте-

ресів від зовнішніх і внутрішніх воєнних загроз.

«Концепція (основи державної політики) національ-

ної безпеки України» визначає склад Воєнної організації

держави, яка охоплює: Збройні сили України, Службу без-

пеки України, внутрішні війська, органи й підрозділи Мі-

ністерства внутрішніх справ України, Прикордонні війська

України, військові підрозділи Міністерства з питань над-

звичайних ситуацій та інші військові формування. Отже,

Збройні сили – одна із важливих складових Воєнної орга-

нізації держави.

Армія є фактично одним із перших структурних еле-

ментів апарату держави, з якою, як свідчить історичний

досвід, починається процес державотворення. Одночасно з

виникненням політичної форми організації суспільного

життя виникають спеціалізовані органи для ведення війни

– озброєні загони людей. У подальшому ці органи утво-

рюють одну з найважливіших частин державного апарату.

У праці «Армія» Ф. Енгельс писав про те, що армія є орга-

нізованим об’єднанням озброєних людей, яке утримується

державою з метою ведення наступальної або оборонної

війни. Сутність армії – в її соціально-політичному призна-

ченні, що виявляється в її функціях. Основна діяльність

армії – це підготовка до війни та ведення її збройними за-

собами. Сучасні армії будь-якої країни являють собою

складний інститут, ознаками якого є:

‒ армія – особливий державний інститут, невід’ємна

частина держави;

35

‒ виконання армією своїх функцій наявними тільки в

неї засобами озброєння та бойової техніки;

‒ цільова орієнтація армії на ведення війни;

‒ армія являє собою суспільну групу із внутрішньою

диференціацією, але водночас вона є частиною всього су-

спільства;

‒ армія може задовольняти інтереси не тільки однієї

держави, але й коаліції держав.

У такому разі держави створюють військові союзи

для спільного використання армій під єдиним командуван-

ням.

Збройні сили держави є унікальним утворенням серед

інших державних інституцій.

По-перше, вони мають потужний бойовий ( по суті,

руйнівний) потенціал. Можливості сучасної зброї масового

ураження загальновідомі.

По-друге, на створення могутнього руйнівного поте-

нціалу Збройних сил держава витрачає величезні кошти.

По-третє, армія цілеспрямовано і легально готується

до виконання специфічних завдань, пов’язаних із силовим

впливом на ймовірного ворога, що передбачає його фізич-

ну деформацію (ліквідацію).

Армія являє собою організацію, що здатна вести

збройну боротьбу. Завдяки цьому армія є таким інструмен-

том політики, яким держава може здійснювати найбільш

жорсткі примусові заходи. Ця її властивість досягається

забезпеченням високого рівня бойової здатності, що ґрун-

тується на кількості та якості зброї й бойової техніки, рів-

нем професійної підготовки особового складу, управлін-

ням організаційною структурою, розвитком воєнної науки.

Спираючись на здатність армії до ведення війни, держава

використовує її як інструмент зовнішньої та внутрішньої

політики. Рівень бойової могутності Збройних сил визна-

чає здатність держави захищати свої інтереси, які постійно

36

взаємодіють з інтересами інших держав [1].

Для усвідомлення політичної сутності, ролі й місця

Збройних сил як цілісної соціально-політичної системи,

доцільно розглянути ключові питання взаємовідносин

держави, суспільства й армії.

Докорінні перетворення в сучасному світі стимулю-

вали нові зміни у взаємовідносинах між армією і держа-

вою. Вони були зумовлені, з одного боку, якісним удоско-

наленням військово-технічного потенціалу армії, з іншого

– сутністю самої держави.

Якісні зміни у воєнно-політичній галузі, рівень роз-

витку зброї і бойової техніки вже не дозволяють армії,

принаймні в розвинених країнах, стати єдиним і уні-

версальним інструментом насильства як у середині країни,

так і зовні. Сьогодні не викликає сумніву той факт, що

ядерна війна не може бути засобом розумної політики, а в

Європі це положення стосується й звичайної війни. Відпо-

відно у взаємовідносинах європейських держав у найбли-

жчій історичній перспективі національні армії поступово

втрачають роль засобу політики в традиційному його ро-

зумінні. Вони перетворюються в гарант безпеки країни, у

засіб стримування тих сил у регіоні і за його межами, які

здатні на агресивні, авантюрні дії (зокрема невійськового,

наприклад терористичного, характеру).

Вітчизняні політологи систематизують процеси якіс-

них змін у воєнно-політичній галузі України за певними

групами.

До першої групи змін належать зовнішні фактори, які

спонукають планувати розвиток Збройних сил України

відповідно до рівня імовірної воєнної загрози. Це насампе-

ред особливості еволюції зовнішньої воєнно-політичної

обстановки, яка здатна провокувати воєнні загрози для Ук-

раїни; характер воєнних конфліктів майбутнього; форми і

способи застосування в них військ (сил); розвиток Зброй-

37

них сил та воєнної техніки тощо.

До другої групи належать внутрішні фактори, які за

сучасних поглядів здебільшого відіграють обмежувальну

функцію щодо розвитку, утримання та застосування

Збройних сил.

Найважливіші з них – економічний стан держави та

перспективи його розвитку і, як наслідок, прогнозовані ви-

трати на національну оборону, розвиток науково-

технічного та військово-промислового потенціалу; законо-

творчість у сфері оборони.

Важливою проблемою є визначення сутності Зброй-

них сил у контексті їх взаємодії з політичною владою.

Армія впливає на суспільство i державу перш за все

через зв’язок воєнної діяльності із зовнішньою політикою

держави. Щодо внутрішньої політики, то тут мають місце

дві полярні точки зору: перша – армія знаходиться поза

політикою, друга – армія є знаряддям політики. Досвід сві-

тової політичної практики надає підстави розглядати армію

одночасно як об’єкт політики, тобто об’єкт управління i

знаряддя реалізації політичних інтересів i цілей держави.

Разом із тим армія може бути одним із суб’єктів політики,

який чинить певний вплив на маси, великі соціальні групи,

партії, державну владу, політичну систему суспільства в

цілому. Такий підхід дозволяє розглядати армію як віднос-

но самостійну політичну силу.

Низка об’єктивних обставин трансформує будь-яку

армію в досить сталий, або, за іншою термінологією, кон-

сервативний інститут. Для військовослужбовця дисциплі-

на, порядок, організованість є нормами повсякденної дія-

льності. У військовослужбовця виникає негативне сприй-

няття безвладдя одних i вседозволеності інших. Важливо й

те, що армійська специфіка окреслює досить замкнене, ві-

дносно ізольоване від громадянського суспільства життя

військових підрозділів i частин. В армії передбачені дета-

38

льна регламентація усіх службових відносин, сувора від-

повідальність за недотримання визначених законами i вій-

ськовими статутами порядку i правил. Унаслідок цих об-

ставин в армії з’являється i підтримується відомчий дух

корпоративності, особливої солідарності військовослужбо-

вців. Завдяки цьому вона може зберігати себе як військове

формування навіть за умови руйнування держави.

Сукупність соціально-економічних i політичних від-

носин, що складаються між державою та суспільством, зу-

мовлюють роль армії в реальному житті. А це означає, що

залежно від того, на яких засадах такі відносини базують-

ся, проявляється позиція армії. При порозумінні та злагоді

спільних інтересів вона позитивно сприймає внутрішньо-

політичне життя. Але якщо між державою i суспільством

icнyють протиріччя, що негативно впливають на Збройні

сили, в їх середовищі за таких умов відбувається поділ на

прихильників однієї або іншої сторони. Це породжує соці-

ально-політичну нерівновагу, зумовлює розлад між коман-

дуванням i підлеглими, різними категоріями військовос-

лужбовців, військовими та цивільними.

Участь армії у політичних процесах характеризу-

ється такими ознаками: ‒ постійною соціально-політичною присутністю у су-

спільстві;

‒ як наслідок, прогнозовані витрати на національну

оборону; розвиток науково-технічного та військово-

промислового потенціалу; законотворчість у сфері оборо-

ни;

‒ можливістю безпосереднього залучення до полі-

тичного процесу як інструменту боротьби політичних сил;

‒ прихильністю військовослужбовців до певної ідей-

но-політичної доктрини, партії, наслідком чого може стати

внутрішній поділ армії на ідеологічній основі;

39

‒ необхідність поєднання професійної служби з міні-

мальним рівнем політичної діяльності військовослужбов-

ців як громадян держави.

Одним із важливих факторів детермінації відносин

армії та політичної влади є тип політичного режиму.

При тоталітарному режимі відомі три моделі відно-

син.

Партійно-тоталітарна. Політична влада здійснюєть-

ся монопольно керівництвом правлячої партії, цивільною

партійною номенклатурою. Армія є найважливішим i пов-

ністю підпорядкованим, підконтрольним об’єктом партій-

ної влади.

Напіввійськово-тоталітарна. Політична влада пе-

ребуває в руках правлячої еліти. Армія є одночасно цент-

ральним об’єктом політичної влади та її окремим

суб’єктом.

Військово-тоталітарна, або стратократична (від

грецького «стратос» – сила). У ній армія усуває від влади

правлячу партію i здійснює одноосібне (монопольне) полі-

тичне кepiвництво. За такого режиму, як правило, органи

влади скасовуються або підміняються військовими. Прик-

ладами можуть бути військово-тоталітарні режими, що бу-

ли встановлені в період після Другої світової війни в Бра-

зилії, Греції, Чилі. У цих країнах від влади були усунені

президент, губернатори штатів, члени палати депутатів,

службовці федеральних установ.

В ycix моделях армія виконувала функцію найважли-

вішої опори тоталітарної влади, оскільки її метою було за-

безпечення повного та повсякденного контролю влади над

усіма сферами державного, суспільного i навіть приватно-

го життя. Політична роль Збройних сил за таких соціально-

політичних обставин не могла не бути винятково реакцій-

ною репресивно-мілітаристською.

Важливо підкреслити, що стабілізуюча роль армії не

40

зводиться до силової peaкції на дії, що загрожують суспі-

льству ізсередини. В умовах демократії вона забезпечує

стабільність суспільства своєю неучастю в політичній бо-

ротьбі, відсутністю демонстрації партійних симпатій та ан-

типатій, неможливістю використання її в політичних та

інших цілях, упевненістю та послідовністю своїх політич-

них позицій, зорієнтованих на підтримку конституції, за-

конності та правопорядку, легітимних основ законодавчої,

виконавчої та судової влади.

Проте необхідно визнати, що армії не завжди вда-

ється здійснювати стабілізуючу роль. Інколи, навіть в умо-

вах демократичних перетворень, вона самостійно втруча-

ється в політику, стає активним суб’єктом владних відно-

син. Теоретично можливі різні ситуації, коли порушуються

принципи нeyчacті армії в політичній боротьбі, а її бойо-

вий потенціал використовується не за призначенням.

Існують два шляхи приходу військових до влади.

Перший – законний, або легітимний, коли відповідно

до рішення уповноважених на те вищих органів державної

влади (президента, парламенту) у країні або в її частині за-

проваджується воєнний стан. Воєнний стан – особливий

правовий режим, що запроваджується у разі виникнення

виняткових обставин, які загрожують конституційному

порядку в державі, стабільності, навіть самому її існуван-

ню (збройний напад, стихійне лихо, спроба державного

перевороту тощо). Після запровадження воєнного стану всі

функції державної влади, що стосуються питань оборони,

промислового виробництва, транспорту i зв’язку, забезпе-

чення громадського порядку, державної безпеки, перехо-

дять до відповідних військових органів. Воєнний стан за-

проваджується на чітко визначений термін або правовими

документами (конституцією, законом), або відповідним

рішенням органів вищої державної влади.

Другий шлях – через військовий переворот, який є

41

збройним виступом певних груп військовослужбовців про-

ти політичної влади чи уряду. Розрізняють такі типи ви-

ступу армії з метою захоплення політичної влади:

‒ бунт – стихійний i неорганізований виступ групи

військовослужбовців;

‒ путч – державний переворот (або його спроба),

який здійснюється вузьким колом змовників шляхом ви-

ступу проти існуючої влади із залученням армійських під-

розділів i який, у більшості випадків, призводить до запро-

вадження воєнного режиму;

‒ заколот – виступ в основному офіцерських груп з

метою здійснення збройного повалення існуючої влади i

запровадження військової диктатури. Bapiaнтом заколоту є

збройний тиск на владу з метою змушення її прийняти по-

трібне заколотникам рішення.

Оскільки армія є головним інструментом військового

перевороту, під час подальшої організації суспільного

життя особливі інтереси військових беруться до уваги в

першу чергу. Нерідко трапляються випадки, коли військові

здійснюють державний переворот винятково для вирішен-

ня своїх корпоративних інтересів. Їх влада найчастіше не

буває довготривалою, якими б намірами вони не керува-

лись, оскільки основними в суспільстві завжди є проблеми

цивільного характеру.

У ряді держав армія виходила на політичну арену,

ототожнюючи свою міць із силою політичної влади. При

втручанні армії у сферу політики шляхом військового пе-

ревороту відбувається перетворення армії в активний

суб’єкт політичного життя.

Світова статистика військових переворотів XIX −

XX ст. змушує пильно придивитися до цього феномену ро-

звитку політичного процесу. Зокрема, у Латинській Аме-

риці за 150 років було вчинено понад 550 військових пере-

воротів. Болівія пережила їх 180. Військові диктатури три-

42

валий час панували в Уругваї, Парагваї, Чилі. Свій вплив

армія продемонструвала під час політичної кризи в Перу,

де в 1992 р. президент розпустив парламент, арештував

групу його керівників i призупинив дію деяких статей кон-

ституції. Тверда підтримка збройними силами дій президе-

нта дозволила йому контролювати ситуацію i рішуче здій-

снювати свою програму.

Стійкою зоною військових переворотів залишається

Африка. Із 1948 по 2006 рік від влади було усунено чимало

глав держав i урядів. В Азії військові також втручаються в

політику, про що свідчать перевороти на Філіппінах, Фіджі

(1987 р.), у Бipмi (1988 р., 2007 р.), Таїланді (1991 р.), Па-

кистані (1999 р.).

Досить високу активність продемонстрували військо-

ві й у політичному житті деяких європейських країн. На-

приклад. у Греції після Другої світової війни відбулося 11

військових переворотів. В Icпaнiї з 1814 р. було вчинено 52

військових путчі, зокрема їх спроби в 1978 i 1981 pp. за на-

явності демократичного державного устрою. Португальсь-

кі Збройні сили відіграли вирішальну роль у квітневих по-

діях 1974 р., що поклали кінець фашистському режиму.

Французька армія в 1958 i 1961 роках кинула виклик уря-

ду. Роль сили, що робить спроби зберегти цілісність союз-

ної державності i придушити сепаратистські рухи, в 1990-

тi взяла на себе Югославська Народна Армія.

Із крахом тоталітарних структур, підйомом демокра-

тичних та національних pyxiв держав Східної Європи i

країн, що знаходилися на європейській частині території

колишнього СРСР, можливість втручання військових у

владні відносини посилилася. Вона стала реальністю в

Польщі в 1980-х роках, на початку 1990-х у Румунії, Юго-

славії, Pociйcькій Федерації, Албанії, деяких інших краї-

нах. Із проголошенням незалежності Україна розпочала

створення національних Збройних сил, вбачаючи в них га-

43

рант реальної державності. Більш ніж актуальними є їх

подальше реформування, утримання та застосування. Не-

обхідно підкреслити: політичне кepiвництво незалежної

України із самого початку виключило можливість застосу-

вання військових формувань у політичному житті країни,

вживши заходів щодо департизації армії та усунення її від

внутрішньополітичної боротьби.

Таким чином, Збройні сили держави, які протягом

тисячоліть людської icтopiї створюються й утримуються

органами державної влади, були i залишаються ефектив-

ним засобом досягнення воєнно-політичних цілей на між-

народній арені i забезпечення внутрішньодержавних полі-

тичних інтересів.

1.4 Сутність воєнної реформи в Україні

Як уже було зазначено раніше, важливою складовою

становлення нашої держави є створення Збройних сил,

здатних надійно забезпечити її суверенітет, територіальну

цілісність і захист національних інтересів.

За часи свого існування Збройними силами пройдено

складний шлях реформування. З нинішніх позицій резуль-

тати військового будівництва можна оцінювати по-

різному, але те, що Збройні сили сьогодні продовжують ві-

дігравати провідну роль у забезпеченні безпеки держави,

не викликає сумнівів.

Українська армія стабільно користується найбільшою

довірою в суспільстві порівняно з іншими державними ін-

ститутами.

Новий політичний курс нашої держави з орієнтацією

на вступ до НАТО передбачає активізацію процесу рефор-

мування оборонної сфери відповідно до прийнятих у світі

стандартів.

44

У червні 2004 р. Указом Президента України була за-

тверджена нова Воєнна доктрина України, що мала стати

основою для підготовки і прийняття воєнно-політичних і

воєнно-стратегічних рішень, розроблення програм і планів

у воєнній сфері.

Протягом 2001 – 2005 рр. відбулися суттєві зміни у

структурі Збройних сил та системі їх управління, зокрема,

у процес реформування Збройних сил був запроваджений

функціональний принцип їх побудови та застосування.

Функціональними структурами Збройних сил є Об’єднані

сили швидкого реагування, Основні сили оборони і Стра-

тегічні резерви. Пріоритет у формуванні наданий

Об’єднаним силам швидкого реагування.

Важливим кроком у структурній перебудові Зброй-

них сил стало розформування у 2002 р. 43-ї Ракетної армії.

Цим Україна продемонструвала світовій спільноті

обов’язковість у додержанні міжнародних зобов’язань

держави з без`ядерним статусом .

У 2004 р. відповідно до змін, внесених до Закону Ук-

раїни «Про Збройні сили України», започаткований пере-

хід Збройних сил із чотиривидової на тривидову структуру

шляхом створення на базі Військово-Повітряних сил і

Військ протиповітряної оборони єдиного виду Збройних

сил – Повітряних сил у складі трьох повітряних команду-

вань («Захід», «Південь», «Центр») і тактичної групи

«Крим».

Це дало можливість під єдиним керівництвом зосере-

дити усі сили та засоби виконання завдань у повітряному

просторі, вдосконалити структуру, бойовий і кількісний

склад Збройних сил, привести у відповідність до їх потреб

кількість озброєнь і військової техніки, підвищити ефекти-

вність системи матеріально-технічного забезпечення.

Головні командування видів Збройних сил були пе-

реформовані у командування видів із відповідною оптимі-

45

зацією їх структури та чисельності. Із трьох оперативних

командувань у складі Збройних сил залишилися два (Захі-

дне та Південне), а Північне оперативне командування пе-

реформоване в територіальне управління «Північ». Кіль-

кість управлінь Західного та Південного оперативних ко-

мандувань була зменшена на 35 %, а їх статус – знижений

з рівня оперативно-стратегічного об’єднання до рівня опе-

ративного об’єднання.

З метою оптимізації системи оперативного (бойово-

го) та матеріально-технічного забезпечення сформоване

Командування сил підтримки. До його складу ввійшли по-

над 50 частин і підрозділів оперативного, технічного й ти-

лового забезпечення Збройних сил.

Загалом упродовж 2001 − 2005 рр. було проведено

близько 16 тис. заходів із реструктуризації Збройних сил.

Заходи структурної перебудови Збройних сил дали

можливість підвищити ефективність управління військами

(силами), вивільнити значні людські й матеріальні ресурси,

створити необхідне підґрунтя для наступного етапу воєн-

ної реформи та прискореної реалізації в Україні сучасної

моделі Збройних сил.

Упродовж останніх п’яти років загальна штатна чи-

сельність особового складу Збройних сил була скорочена

майже на 171 тис. посад – із близько 416 тис. на початок

2001 р. до 245 тис., станом на кінець 2005 р., з них посад

генералів – 138, офіцерів – близько 29,3 тис., прапорщиків

– 27,1 тис., сержантів (солдатів) – 69,1 тис., курсантів – 8,8

тис., цивільних працівників – 36,5 тис.

Водночас заходи зі скорочення кількості особового

складу Збройних сил (особливо вжиті упродовж 2003 −

2004 рр.) не повністю враховували темпи структурної пе-

ребудови їх складових, зменшення запасів озброєнь і вій-

ськової техніки, утилізації ракет і боєприпасів. Це призве-

ло до дисбалансу у співвідношенні кількості бойових час-

46

тин, призначених для забезпечення їх життєдіяльності.

Особливо критична ситуація склалася в Сухопутних

військах на початку 2005 р., де на кожну бойову частину

припадало 2 − 3 частини забезпечення, а на кожну одини-

цю бойової техніки – понад дві одиниці надлишкових.

За оцінками експертів Міністерства оборони та Гене-

рального штабу, процес прискореного, масштабного ско-

рочення кількості Збройних сил за рахунок їх бойового

компонента вичерпав свої можливості. Подальше скоро-

чення кількості Збройних сил відбуватиметься переважно

шляхом зменшення кількості особового складу частин за-

безпечення та приведення їх структури у відповідність до

визначених завдань.

Незважаючи на нестачу ресурсів, упродовж

2001−2007 рр. було проведено ряд дослідних оперативно-

тактичних і командно-штабних навчань.

Заходи підготовки військ (сил), здійснені упродовж

останніх п’яти років, не привели до відчутного підвищення

рівня підготовки Збройних сил у цілому, проте сприяли

покращанню вишколу особового складу, підвищенню боє-

здатності та рівня готовності з’єднань і частин Об’єднаних

сил швидкого реагування, розвиток яких визначений пріо-

ритетним напрямом реформування Збройних сил.

У межах виконання Державної програми до 2005 р. із

бойового складу Збройних сил вилучено близько 2000 за-

старілих і непрацездатних зразків озброєнь і воєнної техні-

ки, ремонт або модернізація яких визнані економічно не-

доцільними, зокрема : 870 танків, 380 бойових броньова-

них машин, 289 артилерійських систем (калібру більше

100 мм), 299 бойових літаків, майже 60 вертольотів і 28

кораблів. Утилізовано 56,3 тис. тонн ракет і боєприпасів.

Проте ці результати не можуть вважатися задовільними,

оскільки існуючі боєприпаси військової техніки на 20 –

120 % перевищують реальні потреби Збройних сил.

47

Для запровадження єдиної військово-технічної полі-

тики була розроблена та затверджена Указом Президента

України Державна програма розвитку озброєння та війсь-

кової техніки на період до 2015 р. та перспектива до

2020 р.

На 2005 – 2011 рр. припадає початок комплектування

Збройних сил за контрактним принципом і прийняття рі-

шення про повний перехід Збройних сил на контрактну ос-

нову до 2020 р.

Висновки з розділу

Навчальний матеріал розділу розкриває ряд важ-

ливих питань, що належать до вивчення поняття воєн-

ної політики, її місця і ролі у загальній системі політи-

ки. Особливо важливим є вивчення змісту воєнної док-

трини України, армії як соціального явища. Останні

події в житті нашої держави підкреслюють неохідність

воєнної реформи для зміцнення обороноздатності.

Навчальний тренінг

Основні поняття і терміни

Воєнна політика, суб’єкти воєнної політики, воєнно-

політичні відносини, воєнна доктрина, воєнна безпека,

збройна боротьба, армія, тоталітарний режим, воєнна ре-

форма.

Питання для повторення та самоконтролю

засвоєння знань

1. Сутність структури воєнної політики. 2. Дайте характеристику воєнної політики держави.

48

3. Військово-політичні відносини, їх характеристика. 4. Назвіть головні види воєнної політики сучасних

держав. 5. Воєнна доктрина України, її визначення. 6. Основні ознаки сучасної воєнно-політичної обстано-

вки. 7. Основні загрози національній безпеці України. 8. Умови забезпечення воєнної безпеки України. 9. Характерні ознаки сучасної збройної боротьби. 10. Основні завдання Збройних сил України в мирний

час. 11. Основні умови припинення Україною воєнних дій

проти агресора. 12. Основні принципи економічного забезпечення во-

єнної безпеки України. 13. Основні напрямки економічного забезпечення воєн-

ної безпеки України. 14. Армія як соціальне явище (загальна характеристи-

ка). 15. Форми використання армії. 16. Участь армії у політичних процесах (ознаки). 17. Шляхи приходу військових до влади. 18. Сутність воєнної реформи в Україні.

49

РОЗДІЛ 2

КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

УКРАЇНИ

2.1 Національна безпека

та національні інтереси держави

У Конституції України вперше зафіксовано категорію

«національна безпека». Відповідно до Основного Закону

засновано новий державний орган – Раду національної

безпеки і оборони України.

У методології підходу до аналізу проблеми націона-

льної безпеки можна виділити два напрями.

Перший – визначає її через силу, тобто демонструє її

перевагу над іншими державами.

Другий – вирішує проблему з позиції взаємодії дер-

жав (через створення оптимальних умов розвитку всієї си-

стеми міжнародних відносин).

Таким чином, національна безпека характеризує та-

кий стан держави, який дозволяє їй зберегти національно-

державну цілісність, суверенно вирішувати політичні, еко-

номічні й культурні проблеми розвитку, виступати само-

стійним суб’єктом системи міждержавних відносин.

Поняття «національна безпека» передбачає зв’язок

понять «безпека» і «нація».

Нація – поняття правове, державне: воно відображає

певну національно-державну спільноту, що виникла на

стійких соціально-політичних, економічних, культурних та

інших зв’язках.

50

Нація – не обов’язково однорідна. Вона, як правило, є

гетерогенною (тобто включає в себе цілий ряд національ-

ностей, абсолютно єдиних в етнічному відношенні націй

немає).

Національність – категорія етнічна і тому відображає

саме етнічну спільність людей із певними традиціями, ку-

льтурою, мовою, фізичними та психічними особливостями.

Тому національна безпека – це безпека нації як бага-

тонаціонального цілого, єдиного, об’єднаного політични-

ми, економічними, культурними та іншими зв’язками,

проживаючої на території цієї держави.

Рівень національної безпеки за шкалою їх пріорите-

тів:

1. Традиційно безпека нації пов’язується з безпекою

держави. Із втратою державності нація втрачає свою голо-

вну істотну ознаку, тому виділення державної безпеки в

рамках національної безпеки – закономірне.

2. В історії було так, що державна безпека змінюва-

лася за рахунок національної безпеки, коли держави вою-

вали проти власного народу. Тому при оцінюванні рівня

національної безпеки потрібно оцінювати і суспільну без-

пеку, безпеку суспільства загалом.

3. Виділення із системи національної безпеки рівня

безпеки особистості, її свободи, життя, благополуччя.

4. Отже, національна безпека має три рівні безпеки:

а) держави;

б) суспільства;

в) особистості.

Пріоритет рівнів безпеки

Забезпечення державної безпеки є лише функцією,

засобом забезпечення безпеки суспільства і особистості,

тобто безпека держави займає підлегле місце щодо соціа-

51

льної [1, 9].

Державна безпека − це суспільна безпека. Потрібно

мати на увазі, що суспільство і держава виникли і розви-

ваються зусиллями особистості і в ім’я особистості – в

цьому їх головне функціональне призначення.

Основою національної безпеки і її метою повинно

стати забезпечення безпеки особистості за допомогою змі-

цнення суспільної і державної безпеки.

За відсутності безпеки особистості (її життя, совісті і

власності) не може бути ні державності, ні суспільної без-

пеки.

Лише за цих умов національна безпека буде відпові-

дати потребам життєдіяльності і розвитку суспільства й

особистості.

Нація та її соціальні інститути, головним із яких є

держава плюс різні суспільні формальні й неформальні,

урядові і надурядові організації, об’єднання, спілки, які у

своїй сукупності покликані забезпечити безпеку особис-

тості, різних соціальних груп і нації у цілому.

В Україні соціальні інститути визначені в Концепції

національної безпеки України.

Таким чином, національна безпека – це стан захище-

ності життєво важливих інтересів особи, суспільства та

держави від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Шляхи зміцнення національної безпеки:

1. Нарощування власної могутності держави.

2. Стабілізація системи міждержавних стосунків, ви-

лучення з неї крайніх форм політичної боротьби між наці-

ями і народом.

Але такай підхід стає можливий лише в рамках дося-

гнення певного балансу інтересів між різними суб’єктами

міждержавних відносин і створення над урядових і між-

урядових організацій, здатних вести ефективний пошук та-

52

кого балансу в цивілізованих формах.

У цьому разі постає питання про діалектику сувере-

нітету і безпеки. Суть його в тому, що зміцнення націона-

льної безпеки допускає добровільне обмеження власного

суверенітету за рахунок формування політичних союзів і

створення урядових організацій, покликаних створити

умови безпеки своїх членів, скорочення волесприйняття

суверенного рішення окремою державою.

Це – зовнішній аспект національної безпеки.

Внутрішній аспект – політична стабільність. Тому

політичний суверенітет для власної стабільності повинен

опиратися перш за все на політичну стабільність самої на-

ції.

Політична стабільність значною мірою залежить від

ефективності і дієвості механізму політичної влади, його

здатності об’єднати інтереси різних соціальних груп і

верств суспільства на вирішення загальнонаціональних

проблем.

Історія знає два способи забезпечення політичної

стабільності:

‒ диктатуру, за цих умов апарат державного управ

ління, незважаючи на всі протидії, силою змушує націю

йти шляхом, який обрали певна соціальна верства та апа-

рат влади, що представляє їхні інтереси;

‒ демократію (від грецького «влада народу»). Ство-

рені умова для участі народу й окремої особи у формуван-

ні державної політики.

Щоб суспільство було стабільним, необхідно ліквіду-

вати:

а) низький рівень політичної свідомості й культури

мас;

б) негативні традиції;

в) вікову ворожнечу;

г) егоїстичні позиції окремих соціальних груп.

53

Для цього створюються органи влади, які послідовно,

опираючись на суспільні організації і партії, перебудову-

ють політичну свідомість, підвищують рівень політичної

культури, вдосконалюють усю систему політичних відно-

син у суспільстві.

Розвиток і процвітання нації поза межами розвитку

матеріального виробництва в принципі неможливі. В цій

сфері з особливою силою і гостротою постає проблема

безпеки нації.

Політична стабільність суспільства не може довго іс-

нувати, якщо вона не опирається на систему виробничих

відносин, що забезпечують сприятливі умови для функціо-

нування і розвитку нації суспільства, особистості. Тому

необхідно створювати таку систему виробничих відносин,

яка б звела до мінімуму всі протиріччя у сфері розподілу

матеріальних благ.

Інтереси національної безпеки вимагають формуван-

ня такої системи виробничих відносин, яка б не тільки

сприяла зростанню національного багатства і розвитку

продуктивних сил суспільства, а дозволяла кожному його

громадянину зайняти належне місце в системі суспільних

відносин.

Таким чином, економічні відносини, що гарантують

стабільні матеріальні умови для життєдіяльності й розвит-

ку особистості, є головним фактором політичної стабіль-

ності, що забезпечує високий рівень національної безпеки.

Інша проблема, пов’язана з політичною стабільністю,

– культура, особливо політична культура суспільства й

особистості.

І. Кант (1724 −1804) розподіляв населення країни на

народ – тих, хто засвоїв культурні традиції, і натовп – зіб-

рання людей, які випали з духовного життя суспільства.

Саме у сфері культури закладена проблема мораль-

ності народу, його відношення до Батьківщини, до оточу-

54

ючих, до себе.

Через проблему культури проглядається система по-

літичних традицій і моралі, політичної культури суспільст-

ва.

К. Маркс (І818 − 1883) писав: «Ідеї стають матеріаль-

ною силою, коли вони опановують масами». І це так. Але

справа в тому, що ця матеріальна сила за певних умов зда-

тна все знищити на своєму шляху. Політизація мас, які не

мають практики політичної боротьби, елементарних уяв-

лень про політичну культуру, призводить до того, що їх

опановують найбільш радикальні ідеї.

Тому інтереси національної безпеки вимагають, по-

перше, прийняття попереджувальних заходів щодо запобі-

гання втягуванню широких народних мас у політичні про-

цеси, що досягається реалізацією їх основних інтересів на

рівні інститутів державної влади; по-друге, створення сис-

теми виховання населення щодо поваги до Конституції, за-

конів, парламентських форм ведення політичної боротьби.

Політична стабільність суспільства, яка має розвине-

ну систему соціальних інститутів, здатних виражати полі-

тичні, економічні, національні, релігійні та інші інтереси

різних верств і груп, значно вища, ніж у тих суспільствах,

де ці інтереси безпосередньо зіштовхуються у політичній

боротьбі.

Тому рівень національної безпеки буде визначатися

мірою розвитку соціальних інститутів суспільства, покли-

каних забезпечити оптимальні умови для існування і роз-

витку особистості і суспільства в цілому.

Діалектика національної безпеки і політичної стабі-

льності ставить питання про роль і місце політичного кері-

вництва, його здатність активно брати участь у політичних

процесах в інтересах забезпечення оптимальних умов для

розвитку нації, його здатність передбачати можливі нас-

лідки рішень, що приймаються.

55

Національна безпека – це здатність зберегти ціліс-

ність, суверенно вирішувати політичні, економічні та інші

проблеми, виступати як самостійний суб’єкт системи між-

державних відносин.

Усі ці елементи важливі у своїй сукупності (система

безпеки). Вони мають складний характер. Так, у понятті

«економічна безпека» виділяється енергетична складова,

«інформаційна» – безпека культурного розвитку тощо.

Політика інститутів державної влади, яка дає можли-

вість знайти оптимальне співвідношення між цими компо-

нентами заради створення задовільних умов для розвитку

особистості й суспільства, і є політикою національної без-

пеки.

Мета політики національної безпеки – це вільний ро-

звиток особистості, розквіт суспільства і держави.

Головні сфери національної безпеки

зовнішньополітична

державна

воєнна

внутрішньополітична

економічна

соціальна, гуманітарна

науково-технічна

екологічна

інформаційна

56

2.2 Воєнний аспект національної безпеки

Важливе місце в системі національної безпеки займає

воєнна безпека, яка є однією з пріоритетних у діяльності

інститутів влади.

Сама по собі воєнна безпека не є самодостатньою ха-

рактеристикою і критерієм, який дозволяє дати однознач-

ний висновок про рівень безпеки держави [1].

Мета воєнної безпеки – створення зовнішніх умов

для функціонування і розвитку особистості та суспільства.

Воєнна безпека повинна розглядатися не як мета, а

лише як засіб.

Воєнна безпека – це той аспект національної безпеки,

який безпосередньо пов’язаний із використанням воєнної

сили, засобів збройного насилля.

Специфіка воєнної безпеки полягає у тому, що вона

характеризує здатність держави та її Збройних сил проти-

діяти або не допускати нанесення шкоди її національній

безпеці засобами збройного насилля.

Воєнна безпека має дві сторони:

‒ зовнішня – можливість і здатність нейтралізації во-

єнної сили, яка діє з-за кордону;

‒ внутрішня – нейтралізація внутрішніх деструктив-

них проявів воєнної сили.

Воєнна безпека безпосередньо пов’язана зі станом

воєнно-політичної обстановки на глобальному, регіональ-

ному і двосторонньому рівнях, а також з обороноздатністю

держави.

Воєнно-політична обстановка – це стан міждержав-

них і воєнно-політичних відносин, який фіксується в пев-

них просторово-часових рамках. Вона виступає тільки як

один зріз системи міждержавних відносин, що формується

і розвивається в тісній єдності з іншими: економічними,

політичними, релігійними тощо.

57

Не може бути ізольованої воєнно-політичної обста-

новки без її глибокого переплетення з іншими сферами

міжнародних відносин.

Сутність воєнної небезпеки полягає в наявності ймо-

вірності воєнного конфлікту між державами або коаліція-

ми держав, а також у можливих наслідках цього конфлікту,

які виражаються в нанесенні суттєвої шкоди національним

інтересам та національним цінностям сторін шляхом за-

стосування військової сили. Воєнна небезпека виникає за

умов, коли, по-перше, в міждержавних відносинах мають

місце певні конфлікти та протиріччя (політичні, економіч-

ні, територіальні та ін.), по-друге, наявні спроби вирішен-

ня цих протиріч за допомогою військової сили.

Таким чином, воєнна небезпека взагалі – це сукуп-

ність політичних, економічних, воєнних та інших факторів

у відносинах між державами, яка за певних обставин і

умов здатна призвести ці держави до воєнного конфлікту

того чи іншого масштабу. Для конкретної держави воєнна

небезпека полягає в потенційній можливості стати

об’єктом воєнної агресії з боку іншої держави (коаліції

держав), а також у наслідках цієї агресії.

Первинними ознаками і необхідними умовами наяв-

ності воєнної небезпеки для держави з боку потенційного

воєнного агресора є:

‒ наявність у агресивної сторони побічних (прихова -

них) інтересів, для здійснення яких може бути застосована

воєнна сила;

‒ склад та стан Збройних сил, які забезпечують агре-

сивній стороні можливість ведення наступальних бойових

дій проти об’єкта агресії у відповідних умовах;

‒ певна готовність воєнно-політичного керівництва

агресивної сторони до застосування воєнної сили.

Воєнна небезпека – об’єктивне соціально-політичне

явище – має відповідні характеристики, які перебувають у

58

залежності від стану та розвитку міждержавних відносин,

воєнної могутності держав та інших складових воєнно-

політичної обстановки. Це її напрям, характер і масштаб,

які в сукупності визначають узагальнений показник – рі-

вень воєнної небезпеки.

Напрями воєнної небезпеки мають два тлумачення:

‒ воєнно-політичне;

‒ воєнно-географічне.

Воєнно-політична спрямованість визначається тим,

від якої держави (коаліції держав) виходить воєнна небез-

пека.

Воєнно-географічна спрямованість визначає: театр

війни (воєнних дій), стратегічні й операційні напрями, ді-

лянки територій та кордонів, районів місцевості, де перед-

бачається розгортання бойових дій.

Оцінювання напряму воєнної небезпеки дозволяє

зробити обґрунтовані висновки щодо заходів політичної

протидії можливій воєнній агресії та інших шляхів вирі-

шення протиріч, що виникли, невоєнними засобами; одно-

часно можуть бути зроблені і здійснені заходи щодо завча-

сного стратегічного планування оборони, зміни дислокації

угруповань військ, оперативного обладнання території то-

що, на випадок можливої воєнної агресії.

У воєнно-політичній сфері характер воєнної небез-

пеки визначається характером політичних цілей, яких мо-

Складові характеру воєнної небезпеки

Воєнно-політична

Воєнно-технічна

Воєнно-стратегічна

59

же домагатися потенційний агресор; ступенем загострення

протиріч, які агресивна сторона намагається (або має на-

мір) вирішити шляхом застосування воєнної сили; норма-

ми міжнародного права і міжнародними угодами, які по-

рушуються агресивною стороною, а також політичним

механізмом, який вона намагається використати для ви-

правдання своїх намірів перед світовим суспільством; мо-

жливим прямим або побічним втягненням у збройний

конфлікт інших держав як з боку агресора, так і з боку

об’єкта агресії.

Воєнно-стратегічне оцінювання характеру воєнної

небезпеки значною мірою спирається на висновки воєнно-

політичної оцінки і передбачає визначення характеру во-

єнно-стратегічних цілей агресора; ступеня готовності

Збройних сил нападаючої сторони до розв’язання агресії;

очікуваного кількісно-якісного співвідношення сил сторін

та можливих термінів початку воєнних дій.

Воєнно-технічна сторона характеру воєнної небез-

пеки визначається перш за все очікуваними способами ви-

користання потенційним агресором Збройних сил для

розв’язання агресії у ході конфлікту, а також переважни-

ми видами зброї і способами її використання, можливими

екологічними наслідками агресії.

Висновки з оцінювання характеру воєнної небезпеки

є важливими підставами для прогнозування її масштабу та

наслідків, а також для визначення змісту і термінів прове-

дення комплексу політичних, економічних, воєнних та ін-

ших заходів щодо запобігання відсічі можливої воєнної аг-

ресії.

Масштаб воєнної небезпеки визначається:

‒ у воєнно-політичному аспекті – масштабом воєн-

но-політичних цілей, які може переслідувати потенційний

агресор, його можливостями щодо втягнення в конфлікт на

своєму боці інших держав;

60

‒ у воєнно-стратегічному аспекті – масштабом во-

єнно-стратегічних цілей агресора, складом та бойовими

можливостями угруповань його військ, передбачуваним

ступенем участі в конфлікті Збройних сил третіх держав:

‒ у воєнно-технічному аспекті – можливістю вико-

ристання потенційним агресором засобів масового ура-

ження, іншими руйнівними та дестабілізуючими наслідка-

ми воєнного конфлікту, перш за все в економічній, демо-

графічній та екологічній сферах.

Оцінювання рівня воєнної небезпеки базується на ви-

сновках з оцінювання її напряму, характеру й масштабу.

Тому рівень воєнної небезпеки є важливою інтегральною

характеристикою, враховуючи яку керівництво і все суспі-

льство держави – об’єкта потенційної агресії – визначають

характер, обсяг і терміни необхідних заходів щодо змен-

шення воєнної небезпеки.

Для надання оцінюванню воєнної небезпеки систем-

ності необхідна класифікація її характеристик. Напрям во-

єнної небезпеки може визначатися як не захищений (де не

створені необхідні політичні і воєнні умови для воєнно-

політичної стабільності і захисту національних інтересів

держави), слабо захищений (де такі умови є, але недоста-

тні) і захищений (де забезпечено високий рівень воєнно-

політичної стабільності або є необхідні умови для рішучо-

го відбиття можливої воєнної агресії).

Тому характер воєнної небезпеки може мати таке ви-

значення:

‒ відсутність вираженої воєнної небезпеки;

‒ потенційної воєнної небезпеки;

‒ реальної воєнної небезпеки;

‒ воєнної загрози;

‒ безпосередньої воєнної загрози.

Розглянемо ці поняття.

61

Відсутність вираженої воєнної небезпеки є наслід-

ком гармонійних і безконфліктних міждержавних відно-

син. У цих умовах питання оборони держави, зокрема во-

єнного будівництва, вирішуються з урахуванням так зва-

ного евентуального воєнного противника, якого наділяють

узагальненими рисами і властивостями, виходячи з оціню-

вання воєнно-політичної обстановки, досягнутого у світі

(регіоні) рівня та перспектив розвитку засобів і способів

збройної боротьби.

Потенційна воєнна небезпека пов’язана з наявністю

в міждержавних відносинах конфліктногенних протиріч та

можливістю застосування для їх вирішення воєнної сили.

Визначальною ознакою потенційної воєнної небезпеки є

відсутність чіткої оформленості конфліктної ситуації на

державному рівні. З нею пов’язане поняття потенційного

воєнного противника.

Реальна воєнна небезпека настає в результаті визна-

чення конфліктної ситуації на державному рівні й прояву

агресивною стороною твердих намірів досягти її вирішен-

ня на свою користь. Необхідною ознакою є наявність у аг-

ресивної сторони Збройних сил, які здатні досягти хоча б

тимчасового успіху у разі розв’язання бойових дій. В умо-

вах реальної воєнної небезпеки виникає поняття ймовірно-

го противника для держави – об’єкта можливої воєнної аг-

ресії.

Воєнна загроза є якісно новим станом воєнної небез-

пеки, який настає внаслідок вирішення тих чи інших пи-

тань на її користь і погроз використання воєнної сили у ра-

зі невиконання своїх вимог. Якщо ці вимоги є неприйнят-

ними для держави – об’єкта можливої агресії, а її пропози-

ції щодо вирішення конфліктної ситуації мирним шляхом

не приймаються агресивною стороною, виникає поняття

конкретного воєнного противника. Воєнна загроза, як пра-

вило, супроводжується прихованими або відкритими при-

62

готуваннями до воєнної агресії.

Безпосередня воєнна загроза є результатом загост-

рення характеру воєнної небезпеки від воєнної загрози в

напрямку висунення об’єкта агресії ультимативних вимог

агресивною стороною і фактичного завершення з її боку

приготувань до початку воєнних дій. В умовах безпосере-

дньої воєнної загрози зберігається поняття конкретного во-

єнного противника.

Із розв’язанням бойових дій стан безпосередньої за-

грози змінюється на стан війни (воєнного конфлікту).

Перехід від одного ступеня воєнної небезпеки до

другого, а також до стану війни (воєнного конфлікту) може

відбуватися і без послідовного проходження усіх фаз, осо-

бливо якщо агресор спробує досягти своєї мети шляхом

раптового збройного нападу.

На основі встановлених напрямів характеру і масш-

табу воєнної небезпеки її рівень може бути визначений як

низький, підвищений, критичний.

Масштаб воєнної небезпеки

Локальний – коли

домагання агреси-

вної сторони не

поширюється на

скільки-небудь

значну частину

національного на-

дбання держави, а

відбиття можливої

воєнної агресії не

вимагає створення

і використання

великих угрупо-

вань Збройних сил

Регіональний –

коли агресія має

виражений масш-

табний характер і

поширюється на

значну частину

території держави,

а для її відбиття

необхідне вели-

комасштабне ви-

користання

Збройних сил

Загальнонаціона-

льний – коли аг-

ресивна сторона

переслідує великі

політичні й воєнні

цілі, а для відбит-

тя нападу може

бути потрібне по-

вномасштабне ви-

користання

Збройних сил

держави

63

Також поряд із якісним оцінюванням рівня воєнної

небезпеки передбачається і його кількісне оцінювання, що

суттєво підвищує обґрунтованість та інформативність ви-

сновків.

Підсумовуючи, необхідно підкреслити, що визначен-

ня характеристик воєнної небезпеки передбачає аналіз во-

єнно-політичної обстановки на кожному з можливих на-

прямків воєнної небезпеки. Основою такого аналізу є оці-

нювання загального стану міждержавних відносин у воєн-

но-політичній сфері.

Із вищезазначеного закономірно випливає висновок,

що сама по собі воєнна небезпека достатньою мірою хара-

ктеризує воєнну безпеку. Цей парадоксальний на перший

погляд висновок може бути, проте, достатньо твердо дове-

дений.

Відомо, що воєнної безпеки досягають двома основ-

ними шляхами:

а) невоєнним;

б) воєнним.

У центрі наших міркувань є потенційна воєнна агре-

сія як деяка подія, що може відбутися або не відбутися за-

лежно від зацікавленості в ній держави – потенційного аг-

ресора − та від ефективності системи забезпечення воєнної

безпеки держави – потенційного об’єкта агресії. Якщо во-

єнна агресія все ж розпочалася, то можливість забезпечен-

ня воєнної безпеки, проте, ще зберігається в разі успішного

відбиття нападу. Подія, що міститься у такому відбитті,

може залежно від рівня агресії мати локальний, регіональ-

ний або загальнонаціональний масштаб.

Ототожнюючи воєнну небезпеку з потенційною во-

єнною агресією, а воєнну безпеку − з успішним захистом

національних інтересів та збереженням національних цін-

ностей, можна побудувати відповідні схеми випадкових

подій, які пов’язані з реалізацією воєнної небезпеки та із

64

забезпеченням воєнної безпеки. Головними є такі пари

протилежних подій:

‒ відвернення воєнної агресії та її розв’язання;

‒ політичне врегулювання конфлікту та силове стри-

мування агресії;

‒ відбиття та невідбиття агресії.

Аналіз взаємозв’язку цих подій із застосуванням тео-

рії ймовірностей дозволив зробити вищенаведені виснов-

ки.

Виходячи із прийнятого кількісного показника воєн-

ної безпеки, а також із взаємозалежності воєнної небезпеки

і воєнної безпеки для держави, повинна бути прийнята

ймовірність заподіяння суттєвих втрат національним інте-

ресам та національним цінностям країни внаслідок воєнної

агресії ззовні.

Говорячи про потенційні загрози національній безпе-

ці держави, логічно розглянути основні напрями державної

політики із їх попередження або усунення. Одне з важли-

вих місць у цій діяльності займає попередження загроз у

воєнній сфері.

Розглянемо цю діяльність на прикладі нашої держа-

ви. Закон України «Про основи національної безпеки Ук-

раїни» визначає основні напрями державної політики з пи-

тань національної безпеки.

З урахуванням геополітичної і внутрішньої обстанов-

ки в Україні діяльність усіх державних органів повинна

бути: зосереджена на прогнозуванні, своєчасному вияв-

ленні, попередженні і нейтралізації зовнішніх та внутріш-

ніх загроз національній безпеці, захисті суверенітету і те-

риторіальної цілісності України, безпеки її прикордонного

простору, піднесенні економіки країни, забезпеченні осо-

бистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і

громадянина, викоріненні злочинності, вдосконаленні сис-

теми державної влади, зміцненні законності і правопоряд-

65

ку та збереженні соціально-політичної стабільності суспі-

льства, зміцненні позицій України у світі, підтриманні на

належному рівні її оборонного потенціалу та обороноздат-

ності, радикальному поліпшенні екологічної ситуації.

Основними напрямами державної політики з питань

національної безпеки України є:

‒ зовнішньополітична сфера:

‒ сфера державної безпеки;

‒ внутрішньополітична сфера;

‒ економічна сфера;

‒ науково-технічна сфера;

‒ екологічна сфера;

‒ соціальна та гуманітарна сфера;

‒ інформаційна сфера.

2.3 Обороноздатність як важливий елемент

воєнної безпеки

Незаперечним є те, що воєнна безпека держави знач-

ною мірою залежить від її військової могутності. Віддаючи

пріоритет невоєнним засобам досягнення воєнної безпеки,

організацію оборони України також потрібно вважати ва-

жливим чинником стримування воєнної агресії, спромож-

ним у разі необхідності відіграти вирішальну роль у її від-

битті.

Поняття «стримування» має глибокі історичні корені.

З давніх часів вважається цілком логічним і виправданим

прагнення тієї або іншої держави утримування ймовірного

противника від нападу шляхом створення такого військо-

вого потенціалу, який робив би цей напад надто дорогим

порівняно з передбачуваними вигодами.

Поява ядерної зброї привела до якісної зміни концеп-

ції стримування. Саме ядерне стримування на довгі роки

66

стало її ключовим елементом і головним об’єктом науко-

вих досліджень у військово-політичній сфері.

Однак із середини 70-х років минулого століття по-

чали фактично обговорюватися інші підходи до проблеми

воєнної безпеки, які, відкидаючи тією або іншою мірою

стратегію ядерного стримування, висунули на перший

план оборону за допомогою високоефективних звичайних

озброєнь, що не створюють загроз іншим державам завдя-

ки своїй суто оборонній спрямованості й неможливості їх

використання у наступальних діях. Так, наприклад, запро-

поновано вважати найбільш сприятливою для міжнародної

воєнної безпеки таку ситуацію, коли суто оборонні можли-

вості держав перевищують наступальні можливості потен-

ційних противників.

Подібні погляди також не є досить обґрунтованими.

Так, і ефективні засоби оборони не зменшують можливості

створення нових, більш ефективних наступальних озбро-

єнь.

Отже, традиційна концепція стримування, яка базу-

ється на так званому балансі сил (або на воєнно-

стратегічному паритеті), поки що не має достатньо обґрун-

тованої альтернативи. Тому потрібно вважати, що військо-

ва могутність України ще тривалий час буде важливим за-

собом захисту її життєво важливих інтересів та необхідним

атрибутом її державності. У той самий час вона повинна

максимально відповідати всьому комплексу зовнішніх і

внутрішніх умов, а також бути добре пристосованою для

швидких змін воєнно-політичної обстановки.

Україна прагне до встановлення та розвитку взаємо-

відносин з іншими державами у напрямку рівноправної ак-

тивної участі в діяльності міжнародної спільноти, включа-

ючи військові аспекти. Таким чином, військова могутність,

найважливішим елементом якої є Збройні сили, необхідна

Україні перш за все як засіб забезпечення всебічної участі

67

у процесах європейського та світового розвитку, підтри-

мання основних напрямів зовнішньополітичної діяльності

[9].

У кількісному відношенні Збройні сили України по-

винні бути на рівні, необхідному для захисту життєво важ-

ливих інтересів країни відповідно до її геополітичного по-

ложення, економічних можливостей, принципу оборонної

достатності і відсутності політичних, економічних та ін-

ших мотивів для розв’язування з боку України воєнних

конфліктів із суміжними та іншими державами. Цим пояс-

нюється проведення заходів щодо реформування Збройних

сил України, що проводяться нині.

Оцінюючи характер і масштаб можливої війни проти

України, можна зробити висновок, що Збройні сили Украї-

ни повинні забезпечити безумовне відбиття воєнної агресії

локального та регіонального рівнів (або, за класифікацією

НАТО, середньої інтенсивності). У той самий час, послідо-

вно додежуючись свого незалежного і позаблокового зов-

нішньополітичного курсу, Україна зберігає за собою право

на об’єднання і координацію своїх зусиль із зусиллями ін-

шої зацікавленої держави (або інших держав).

Потенційна воєнна небезпека локального, регіональ-

ного і загальнонаціонального масштабу вимагає певних за-

ходів для підтримання належного рівня воєнної безпеки

держави. Водночас незначна ймовірність виникнення во-

єнного конфлікту дає підстави оцінити рівень воєнної не-

безпеки за цих умов як низький.

Реальна воєнна небезпека локального масштабу, не-

зважаючи на суттєве загострення воєнно-політичної обста-

новки, з огляду на незначний масштаб, що не становить

серйозної загрози національним інтересам і цінностям кра-

їни. Тому рівень воєнної небезпеки оцінюється ще як низь-

кий. У разі, коли масштаб реальної воєнної небезпеки пе-

реростає в регіональний або загальнонаціональний, рівень

68

воєнної небезпеки потрібно оцінювати як підвищений,

адже серйозність пов’язаних із ним загроз вимагає прий-

няття особливих заходів для їхнього зниження та нейтралі-

зації.

Низький рівень воєнної небезпеки означає відсут-

ність суттєвої загрози національним інтересам. У цьому

разі рівень воєнної безпеки може бути розцінений як задо-

вільний.

Підвищений рівень воєнної небезпеки створює сер-

йозну загрозу національним інтересам і національним цін-

ностям країни, що вимагає вважати відповідний рівень во-

єнної безпеки нестійким.

Критичний рівень воєнної небезпеки означає наяв-

ність прямих загроз національним інтересам і національ-

ним цінностям країни з важливими або навіть катастрофі-

чними наслідками. За таких умов рівень воєнної безпеки

потрібно вважати критичним.

Отже, критерієм оцінювання рівня воєнної безпеки є

рівень воєнної небезпеки. При цьому масштаб воєнної не-

безпеки залишається невід’ємною ознакою як на рівні во-

єнної небезпеки, так і на рівні воєнної безпеки.

Основні напрямки політики держави із забезпечення

воєнної безпеки:

‒ відвернення воєнних конфліктів – найбільш ефек-

тивний шлях політичного врегулювання;

‒ силове стримування можливої воєнної агресії та

підготовка до її відбиття;

‒ відбиття воєнної агресії.

Одним із традиційних шляхів зміцнення оборонозда-

тності є інтеграція держави у відповідний військово-

політичний союз. Згідно з чинним законодавством Україна

має статус позаблокової держави, тобто вона не входить до

військового союзу ні з однією з країн. Додержуючись по-

заблокового статусу, наша держава сприяє створенню на-

69

дійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської

структури безпеки на двосторонньому, регіональному і

глобальному рівнях з метою зміцнення довіри і партнерст-

ва на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у во-

єнно-політичній діяльності. Україна активно працює щодо

забезпечення своїх інтересів між країнами колишнього

СРСР, поглиблює двостороннє співробітництво з країнами

СНД, бере участь у тих формах багатостороннього співро-

бітництва в рамках співдружності, де має широкий спектр

власних інтересів.

Україна підтверджує свою рішучість продовжувати

військову реформу, зміцнювати демократичний та цивіль-

ний контроль над Збройними силами та підвищуватиме їх-

ню оперативно-технічну сумісність із збройними силами

НАТО та країн-партнерів. НАТО підтверджує свою підт-

римку зусиллям України у цих галузях.

Таким чином, воєнна безпека є однією із головних

складових частин національної безпеки, а Збройні сили

держави – її ядром.


У другому розділі подано навчальний матеріал,

що стосується вивчення концепції національної полі-

тики України, а саме: національної безпеки та націона-

льних інтересів держави, воєнний аспект національної

безпеки. Крім того, навчальний матеріал розкриває

сутність обороноздатності як важливого елемента во-

єнної безпеки. Знання цього навчального матеріалу дає

можливість слухачам мати знання, які у подальшому

будуть застосовані у практичній діяльності.

70



Національна безпека, нація, рівні безпеки, політична

стабільність, сфери національної безпеки, масштаб воєнної

небезпеки.



1. Дайте визначення національної безпеки.

2. Шляхи зміцнення національної безпеки.

3. Головні сфери національної безпеки.

4. Воєнний аспект у системі національної безпеки.

5. Сутність воєнної безпеки.

6. Напрями воєнної безпеки, характеристика.

7. Масштаб воєнної безпеки, характеристика.

8. Основні напрями державної політики з питань на-

ціональної безпеки України.

9. Рівні воєнної небезпеки.

71

РОЗДІЛ 3

ЗМІСТ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

КОМАНДИРА

Загальні положення

Закони та принципи управління підрозділами

Всяка система управління (СУ) незалежно від її рівня (від-

ділення, взвод, батарея, дивізіон і т. ін.) повинна функціо-

нувати відповідно до об’єктивних законів, норм та відпові-

дати вимогам керівних документів. Інакше ефективність її

працездатності буде дуже низькою. Звідси виникає необ-

хідність вивчати закони управління, правові акти, що до-

зволяють командиру вміло і професійно керувати своїм

підрозділом в усіх сферах діяльності [5].

Управління підрозділами як складна динамічна сис-

тема підпорядковане певним законам (закономірностям),

основними із яких є: закон ієрархії; закон зовнішнього до-

повнення; закон необхідної різноманітності.

Закон (закономірність) ієрархії. Управління склад-

ною та динамічною системою (підрозділом) поєднане із

збиранням та обробкою великої кількості інформації. Об-

робка її в єдиному центрі неможлива і недоцільна. Управ-

ління системою лише з центру теж, в принципі, неможли-

ве, оскільки дуже важко охопити всю різноманітність си-

туацій щодо об’єктів управління різних рівнів. Ось чому

керуюча система повинна мати багатоступінчасту ієрархі-

чну структуру, в основі якої повинні бути субординація,

належний розподіл функцій, повноважень та відповідаль-

ність.

72

Закономірність зовнішнього доповнення. В проце-

сі управління підрозділами неможливо охопити всю суку-

пність факторів, що визначають ситуацію в СУ і вплива-

ють на розроблення та прийняття рішення. Але при найре-

тельнішому розгляді ситуації, що може скластися, немож-

ливо врахувати всі фактори, які вплинуть на функціону-

вання СУ. Непередбачений вплив зовнішнього середовища

на СУ повинен контролюватись органом управління (ко-

мандиром підрозділу). Цей процес відбувається через реа-

лізацію закономірності зовнішнього доповнення. Додер-

жання цієї закономірності дозволяє передбачити, а в разі

необхідності й усунути негативний вплив зовнішнього се-

редовища на СУ. За наявності перешкод орган управління

робить спробу усунути їх як шляхом внутрішньої мобілі-

зації, так і використовуючи сторонню допомогу.

На рис. 3.1 змодельований процес реалізації законо-

мірності зовнішнього доповнення через «чорний ящик». У

ньому враховуються можливі перешкоди, які потім впли-

вають на орган прийняття рішення (командир або штаб)

при управлінні підрозділом.

=вм

Рисунок 3.1− Орган управління

Мета

управління «Чорний

ящик»

Орган

прийняття

рішення

Зовнішнє

середовище

Об’єкт

управління

73

Закон необхідної різноманітності. Суть закону не-

обхідної різноманітності полягає в тому, що різноманіт-

ність великої системи вимагає різноманітності в управлін-

ні.

Під різноманітністю СУ розуміють наявність велико-

го числа станів системи, які вона може приймати під впли-

вом зовнішнього середовища та внутрішніх причин. У та-

кому разі кількість керуючих факторів органу управління

повинна бути не меншою, ніж кількість станів об’єкта уп-

равління. Іншими словами, регулювальних параметрів по-

винно бути більше, ніж регульованих змінних.

Цим законом керуються під час розроблення органі-

заційно – штатної структури усіх ланок управління Зброй-

них сил України. Під час складання цієї структури береть-

ся до уваги той факт, що коли орган управління, з

об’єктивних причин, не володіє необхідною різноманітніс-

тю керуючих факторів, то він передає свої повноваження

для прийняття рішення на «нижчі» рівні управління. Мож-

ливості органу управління повинні збільшуватися не шля-

хом його розширення, а шляхом впровадження обчислю-

вальної техніки і математичних методів управління.

Таким чином, закон необхідної різноманітності до-

зволяє будувати Збройні сили України без штучного

ускладнення і бюрократизації.

Організація управлінської діяльності командира

Управління військовим колективом є дуже складним

видом діяльності офіцера. Управлінські аспекти охоплю-

ють усю широту службових обов’язків і насамперед

пов’язані з навчанням і вихованням особового складу, що

відповідає виконанню головного завдання – забезпечення

бойової готовності. А рішення командира є головним

структурним моментом циклу управління і повинно бути

74

завжди обґрунтованим, щоб підлеглі не вагалися під час

виконання бойового завдання.

У рішеннях проявляється головний зміст виконання

управлінських функцій командиром. Для ефективного ви-

рішення завдань управління підрозділами командир пови-

нен у різних формах управлінської діяльності використо-

вувати сучасні науково обґрунтовані методи управління та

володіти відповідним характером і стилем складного мис-

тецтва управління [3, 5].

3.1 Зміст управлінської діяльності командира

Головною метою управління підрозділами і части-

нами є підтримка на необхідному рівні бойової та мобілі-

заційної готовності. Для досягнення цієї мети впроваджу-

ються такі

об’єднуються в завдання управління:

‒ навчально заходи:

‒ проведення занять із бойової та гуманітарної підго-

товки;

‒ підтримання статутного порядку та високої війсь-

кової дисципліни;

‒ організація служби військ;

‒ ведення виховної роботи та військового госпо-

дарства;

‒ тримання в справному стані озброєння та військо-

вої техніки;

‒ удосконалення навчально-матеріальної бази;

‒ надання військовослужбовцям належного медич-

ного та фінансового забезпечення.

Виконання цих заходів досягається повсякденною

наполегливою працею органів та об’єктів управління.

Названі заходи об’єднуються в заходи:

75

−навчальнобойове;

‒ виховне;

‒ адміністративно-господарське;

‒ військово-технічне;

‒ службово-розпорядче;

‒ контрольно-виконавче.

Розглянемо більш докладно кожне із них [5].

Навчально-бойова діяльність командирів визнача-

ється організацією і проведенням заходів з бойової та мо-

білізаційної підготовки. Крім того, вона припускає участь

військ у заходах старших начальників (навчання, збори і

т. п.). Для виконання навчально-бойового завдання коман-

дири, як показали досліди, витрачають близько 35 % бю-

джету свого часу. Вирішення цього завдання вимагає ініці-

ативи, творчості від командирів усіх ступенів у досягненні

головної мети управління – підвищення рівня бойової та

мобілізаційної готовності.

У ході виховної діяльності необхідно добиватися від

підлеглих активної життєвої позиції під час вирішення за-

вдань бойової готовності, викорінювати негативні явища,

пропагувати демократизацію і гласність. Головний же на-

прямок цієї роботи – це зміцнення військової дисципліни,

забезпечення правопорядку, викорінювання нестатутних

взаємовідносин.

Адміністративно-господарська діяльність спрямо-

вана на:

‒ організацію і несення служби військ;

‒ підтримання статутного порядку;

‒ керівництво веденням військового господарства;

‒ забезпечення військовослужбовців усіма видами

постачання;

‒ атестацію офіцерського складу;

‒ побутове та медичне забезпечення особового скла-

ду;

76

‒ організацію діловодства.

Військово-технічна діяльність забезпечує вивчення,

експлуатацію та утримання зразків озброєння бойової тех-

ніки. Крім того, вона передбачає організацію раціоналіза-

торської та винахідницької роботи, удосконалення на-

вчально-матеріальної бази.

Службово-розпорядча діяльність забезпечує вико-

нання намічених заходів. Вона вимагає від командира чіт-

кості, твердості, вольової витримки і такту у взаємовідно-

синах з особовим складом. Віддані розпорядження повинні

бути чіткими, недвозначними. Для цього командир аналі-

зує всі умови, в яких ставиться завдання, і можливі переш-

коди під час його виконання, тобто командир враховує, чи

зможуть його підлеглі до зазначеного часу в необхідному

обсязі виконувати поставлене завдання; якщо необхідно,

то він може відкоригувати хід виконання завдання. Резуль-

тативність же виконання поставлених завдань підвищуєть-

ся під час створення командиром обстановки творчості,

ініціативи і відповідальності.

Контрольно-виконавча діяльність командира

пов’язана з кінцевим результатом управління. Тому вона

вимагає компетенції командира в межах його відповідаль-

ності. Але командир повинен довіряти своїм помічникам,

заступникам і певною мірою спиратися на їхній досвід і

порядність.

Розглянуті завдання управління показують, який ве-

ликий спектр управлінської діяльності охоплює посада ко-

мандира підрозділу (частини). Виконання цього аспекту

досягається відповідними формами і методами управління.

Форми управління розділяють залежно від обсягу ін-

формації, інтенсивності її надходження та важливості. Що

ж таке форма управління?

У загальнонауковому, філософському трактуванні

форму управління розуміють як один із проявів його зміс-

77

ту. Вона може виражатися по-різному як у статиці, тобто

під час підготовки якогось заходу, так і в динаміці, тобто

під час його виконання. В тому й іншому випадках форма

визначає межі, в яких здійснюються практичні заходи ко-

мандира (штабу) з виконання повсякденних завдань. Фор-

ма відображає зміст управлінської діяльності, головним

чином її організаційний бік. Вона залежить від:

‒ рівня і складу управлінської ланки;

‒ необхідності поєднання централізації і децентра-

лізації;

‒ розподілу конкретних завдань між органами управ-

ління та посадовими особам, які складають цей орган;

‒ рівня підготовленості офіцерів та злагодженості їх-

ньої роботи.

У зв’язку з цим, виходячи з досвіду військ, можна

виділити три головні форми управління повсякденною дія-

льністю підрозділів:

‒ одноосібна;

‒ колективна (групова);

‒ комбінована.

Одноосібна форма управління передбачає прийняття

рішення персонально командиром. За це рішення він несе

відповідальність.

Але існують завдання, для вирішення яких необхідна

колективна думка. В таких випадках має місце колектив-

на форма управління. Наприклад, напередодні бойових

артилерійських стрільб у ВВНЗ проводиться міжкафедра-

льна нарада, де відпрацьовуються план стрільб, матеріаль-

не забезпечення, взаємодія кафедр, служб, відділів тощо.

За спільно відпрацьований та прийнятий до виконання

план несуть відповідальність усі командири та начальники.

Мають місце завдання (наприклад, здійснення конт-

ролю та виконання наказу), що вимагають комбінованої

форми управління. В таких випадках відповідальність од-

78

наково несуть і органи, які видали наказ, і ті, хто викону-

ють його на місцях.

3.2 Методи управління

Під методом управління розуміють сукупність конк-

ретних способів, прийомів та правил здійснення управлін-

ських функцій командира з метою виконання одержаних

підрозділом завдань. Методи управління за своїм характе-

ром розподіляють на дві групи:

‒ організаційно-розпорядчу;

‒ морально-психологічну.

До першої групи методів відносять: організаційний,

розпорядчий, правовий, економічний.

Коротко охарактеризуємо кожен із перелічених ме-

тодів управління [2].

Організаційний (організаційно-адміністративний)

метод призначений для планування дій кожного підрозділу

та військовослужбовця. Цей метод передбачає планування

заздалегідь і реалізується у вигляді планів, розкладів за-

нять, статутів, порадників, інструкцій, підручників, різно-

манітних правил та інших документів. Позитивною якістю

методу є обміркування, зваженість управлінських функцій

командирів різних рівнів, що забезпечує обґрунтоване, до-

цільне планування як самого управління, так і взагалі слу-

жбової діяльності підрозділу.

Прикладом організаційного методу є планування бо-

йової підготовки артилерійської батареї. Під час складання

розкладу занять батареї її командир заздалегідь визначає:

хто, де, коли і з ким проводитиме заняття; яку бойову тех-

ніку, озброєння, прилади та літературу буде використано;

яке навчальне місце з навчально-матеріальної бази части-

ни буде задіяне. Для складання розкладу занять батареї

79

командир батареї одержує необхідні дані із дивізіонного

планового документа – тематичного розрахунку годин на

період навчання. Щодо бойової підготовки, то видно, що

організаційний метод управління охоплює плануванням

усі підрозділи дивізіону (частини).

Організаційний метод управління передбачає постій-

ний вплив вищих органів управління на підлеглі їм ланки.

Цей метод дає найбільш ефективні результати за таких

умов:

‒ недопущення волюнтаризму під час прийняття рі-

шення командиром;

‒ урахування конкретних умов життєдіяльності

військ;

‒ розширення демократії та гласності.

Розпорядчий метод забезпечує оперативний вплив на

всю систему управління шляхом перерозподілу сил та за-

собів у ході вирішення епізодичних або раптово виниклих

завдань. Практика показує, що чим менше деталізовані та

обґрунтовані розрахунками організаційні заходи, тим час-

тіше доведеться звертатися до розпорядчого методу. В

цьому полягає зв’язок між організаційним та розпорядчим

методами.

Розпорядчий метод реалізується через накази, розпо-

рядження, які доводяться до виконавців усно або письмо-

во. Наприклад, якщо виникають раптово невідкладні за-

вдання (усунення наслідків стихійного лиха, розвантажен-

ня великої кількості матеріальних засобів і т. ін.), то ко-

мандир (начальник ) вимушений своїм наказом звільнити

від занять із бойової підготовки певну кількість підрозді-

лів. Такими наказами змінюється послідовність виконання

щоденної службової діяльності підрозділу (частини). Безу-

мовно, це призводить до невиконання заздалегідь прийня-

того плану, а разом із тим і до зменшення ефективності

бойової підготовки. Тому з метою недопущення надмірно-

80

го використання цього методу командир частини повинен

аналізувати працю своїх підлеглих. Такий аналіз забезпе-

чить зворотний зв’язок у системі управління та викоріню-

вання виявлених недоліків у плануванні.

Правовий метод управління передбачає використан-

ня законів України у системі управління, тобто має місце

звернення до правового регулятора суспільних відносин.

Особливо цей метод має важливе значення в наш час – час

розбудови демократичної правової держави та воєнної ре-

форми у Збройних силах України.

Правовий метод базується на використанні військо-

вослужбовцями законів держави, що гарантують додер-

жання прав людини. Право тут виступає як регулятор між-

людських відносин. Цей метод не є відокремленим від ін-

ших. Він реалізується через усі методи, оскільки управлін-

ня військовими колективами повинно бути правомірним і

не суперечити законам України.

Економічний метод в умовах управління щоденною

діяльністю підрозділів використовується дуже часто. Сут-

ність цього методу полягає в матеріальному впливі на всі

сторони життєдіяльності військ. Маючи у власному розпо-

рядженні значні матеріальні засоби, командир і підпоряд-

ковані йому органи управління в процесі управління по-

винні ощадливо їх використовувати. Вирішуючи питання

використання різних матеріальних засобів, необхідно порі-

внювати витрати з досягненням кінцевої мети. І, безумов-

но, їх раціональне використання визначає ефективність

управління.

Розумне використання стимулювальних економічних

факторів може певною мірою підняти ефективність управ-

ління. Тому економічний метод управління – це вплив ко-

мандира економічними важелями на якість та своєчасність

виконання завдання підпорядкованим йому підрозділом.

Група морально-психологічних методів впливає на

81

результативність управління через підвищення активності

військовослужбовців. Це досягається завдяки демократи-

зації міжлюдських відносин, спадкоємністю традицій,

пропагандою та агітацією щодо поставлених завдань, все-

бічним стимулюванням діяльності підлеглих та підпоряд-

кованих підрозділів.

Коротко розглянемо деякі з морально-психологічних

факторів.

Демократизація всіх сфер життя у Збройних силах

України повинна зумовлювати єдність єдиноначальності,

міцну військову дисципліну, безумовну ретельність вико-

нання службових обов’язків із широким залученням війсь-

ковослужбовців до справ військового колективу. Вона пе-

редбачає відмову від голого адміністрування, близькість

керівника до широких мас військовослужбовців, боротьбу

із викривленням дисциплінарної практики та нестатутними

взаємовідносинами. Крім того, демократизація зобов’язує

командирів усіх ступенів вести боротьбу із грубістю, хамс-

твом, сприяти ввічливості та турботі про кожного військо-

вослужбовця.

Велике значення для ефективного управління має ви-

ховання особового складу на бойових та трудових традиці-

ях. Для цього потрібно пов’язувати головні завдання бойо-

вої підготовки з обороноздатністю України та з кращими

показниками, які були досягнені попередніми поколіннями

військовослужбовців. Іншими словами, командир повинен

на позитивних прикладах виховувати у підлеглих прагнен-

ня до високоефективного виконання службових обов’язків.

У цілому морально-психологічні методи управління

реалізуються через пояснення завдань; залучення військо-

вого колективу до розроблення плану наступних дій та

прийняття рішень; проведення демократичних заходів (за-

гальних зборів, нарад і т. ін.); моральне стимулювання вій-

ськовослужбовців, які відзначилися; проведення виховних

82

та культурно-масових заходів; поширення передового дос-

віду членів військового колективу.

На основі розглянутих груп методів управління по-

всякденною діяльністю підрозділів можна сформулювати

види управлінської діяльності, назва яких відповідає назві

відповідного методу, а саме: організаційний, розпорядчий,

правовий, економічний та виховний.

У досвідченому рівні вибору методу чи виду управ-

ління підрозділом визначаються кваліфікація командира,

його уміння та стиль роботи з підлеглими.

3.3 Характер та стиль управлінської діяльності

командира підрозділом

Військовий колектив (підрозділ, частина) – це склад-

на система управління. Для успішного керування такою

системою командир повинен мати відповідні риси харак-

теру, які розподіляються на три групи:

‒ ідейно-політичні;

‒ професійно-організаторські;

‒ морально-психологічні.

Розглянемо більш детально кожну із них.

До групи ідейно-політичних рис відносять:

‒ політичну принциповість;

‒ громадянську позицію;

‒ органічний зв’язок із масами, використання

їхнього досвіду та знань.

Професійно-організаторські риси містять у собі:

‒ науковий підхід;

‒ компетентність;

‒ діловитість.

До групи морально – психологічних рис належать:

‒ почуття відповідальності за доручену справу;

83

‒ правдивість;

‒ ретельність і самостійність;

‒ рішучість;

‒ твердість і гнучкість;

‒ вимогливість і чуйність;

‒ скромність і людяність.

Названі риси характеру командира повинні бути не-

розривно поєднані між собою. Прокоментуємо деякі з них

[2, 3, 5].

Політична принциповість і громадянська позиція ґрунтуються на професійному призначенні командира –

захищати інтереси своєї Батьківщини і втілювати в життя

рішення Кабінету Міністрів України. Наявність цієї риси

дозволить командиру вести боротьбу з благодушністю, за-

знайством, спрощенням у навчанні особового складу. Крім

того, політична принциповість і громадянська позиція пе-

редбачають єдність слів, думок та вчинків командира. Це

визначається ставленням до справи, за яку він відповідає,

честю та гідністю командира, вмінням не тільки працюва-

ти самому, а й залучати до творчості та ініціативності своїх

підлеглих.

Серед рис, що характеризують професійно-

організаторську діяльність командира, необхідно виділити

науковий підхід та діловитість.

Науковий підхід – це використання командиром

останніх досягнень суспільних та військових наук, які до-

помагають йому об’єднувати своїх підлеглих навколо ме-

ти, залучати їх до виконання своїх обов’язків самостійно,

творчо та ініціативно. Це можливо за умов:

‒ по-перше, лише за наявності глибоких теоретичних

знань командир може правильно оцінювати події та явища

сьогодення, передбачити їх розвиток у майбутньому;

‒ по-друге, постійно використовуючи досягнення су-

спільних та військових наук, командир зможе вплинути на

84

своїх підлеглих, об’єднати їх навколо себе до творчої ро-

боти;

‒ по-третє, науковий підхід – це вміння побачити но-

ве з подальшим втіленням його у практику управління під-

розділами.

У сучасних умовах у ході інтенсивного розвитку нау-

ки і техніки для командира дуже важливо вміти викорис-

товувати в процесі управління останні науково-технічні

досягнення. На цей час існує безліч математичних способів

моделювання різних ситуацій, що виникають під час уп-

равління підрозділами. Безумовно, використання таких

способів вимагає втілення в управлінські процеси обчис-

лювальної техніки. Тому для прийняття правильного рі-

шення командир може і повинен уміти застосовувати об-

числювальну техніку й інші засоби, які допоможуть

прийняти науково обґрунтоване рішення.

Велике значення для ефективного управління підроз-

ділами має діловитість командира. Діловитість передба-

чає ефективну організаторську діяльність щодо втілення в

життя планів бойової підготовки та особистих рішень з уп-

равління повсякденною діяльністю підрозділу. Іншими

словами, діловитість проявляється в умінні розпоряджати-

ся військовослужбовцями та об’єднувати їх навколо себе;

зосереджуватися на головному; підбирати і розставляти

військовослужбовців на посадах відповідно до їхніх здіб-

ностей, а також здійснювати якісну перевірку виконаних

підлеглими завдань. Тому командир повинен довіряти під-

леглим, вилучати зі своєї практики дрібну опіку, звертаю-

чи увагу на головне, яке без його втручання не вирішиться.

Але й другорядні питання теж неможливо випускати з-під

контролю. Інакше кажучи, необхідно тримати в полі зору

як головне, так і його складові частини. Що ж стосується

контролю підлеглих, то він потрібен і відстаючим, і вмілим

військовослужбовцям. Контроль дозволяє створити умови

85

ефективного виконання завдання, і, що важливо, забезпе-

чить всебічний розвиток кожного військовослужбовця. Ді-

ловитість допомагає командиру оперативно і чітко керува-

ти підрозділом s створювати правильні взаємовідносини

між командиром і підлеглими, з одного боку, і між коман-

дирами різних рівнів управління – з іншого.

Таким чином, діловитість командира визначається

відмінним знанням справи, баченням головного, а також

чітким, дієвим контролем за виконанням одержаних за-

вдань.

У тісному зв’язку з професійно-організаторською гру-

пою рис знаходяться морально-психологічні риси, такі як:

‒ самостійність та ініціативність;

‒ рішучість, наполегливість і твердість;

‒ вимогливість і чуйність;

‒ витримка і самовладання.

Самостійність командира проявляється у твор-чому

підході до виконання наказів і завдань з покладанням на

власні досвід та сили. Саме ця риса дозволяє йому ефек-

тивно, без зайвого контролю збоку виконувати одержані

завдання. Командир, який є єдиноначальником, несе повну

відповідальність за прийняті рішення. Саме для цього йому

і потрібна така риса, як самостійність. Самостійність арти-

лерійського командира передбачається навіть правовими

актами військового управління. Так, у Правилах стрільби і

управління вогнем артилерії зазначено, що під час вико-

нання завдань з власної ініціативи командир дивізіону

приймає рішення з усіх питань, а під час виконання вогне-

вих завдань, поставлених старшим артилерійським або за-

гальновійськовим командиром (начальником), – з питань,

не зазначених у команді (розпорядженні) командира (нача-

льника), що поставив вогневе завдання.

Самостійність зовсім не означає, що командир може

86

нехтувати наказами вищого керівництва. Діючи не за шаб-

лоном, спираючись на накази вищих начальників, коман-

дир підрозділу повинен приймати самостійно рішення, яке

приведе до правильного і своєчасного виконання постав-

леного завдання. Самостійність завжди пов’язана з рішучі-

стю, ризиком, хоробрістю.

Рішучість командира – це вміння швидко приймати

науково обґрунтоване рішення та впевнено й оперативно

втілювати його в життя.

Необхідно зазначити, що рішучість та самостійність

базуються на глибоких знаннях військової справи і є ре-

зультатом швидкого мислення командира з опорою на

практичний досвід. Звідси випливає, що самостійність,

особливо молодого офіцера, пов’язана зі знаннями, які він

одержав у стінах ВВНЗ. Тому слухачам як майбутнім офі-

церам потрібно ще в стінах навчального закладу набути

добрих знань та вмінь і, що дуже важливо, первиннх нави-

ків в управлінні підрозділом.

В органічному зв’язку з рішучістю знаходиться ви-

могливість, яка є обов’язковою для кожного командира.

Під вимогливістю розуміють дії командира щодо конкре-

тного підлеглого з метою суворого виконання керівних до-

кументів, наказів, розпоряджень. Вимогливість повинна

бути розумною, справедливою і стосуватися усіх підлег-

лих однаково та поєднуватися з вимогливістю до себе. В

поведінці командира неприпустимі високомірність, чванс-

тво, грубість, начальницькі прояви. Ввічливість, привіт-

ність і тактовність якнайкраще сприяють взаєморозумінню

керівника та підлеглого.

На підвищення ефективності управління впливає така

риса характеру, як уміння тримати дистанцію управління.

Мова йде не про соціальну дистанцію між командиром і

підлеглим. Мається на увазі поняття дистанції управління,

87

що випливає зі специфіки діяльності командира. Командир

одночасно виконує дві функції: з одного боку, він офіцій-

ний представник держави, який на-ділений правами та несе

особисту відповідальність за свої дії, з іншого – він є чле-

ном колективу, тобто просто людиною.

Перша передбачає наявність певної дистанції в сис-

темі офіційних стосунків, друга − її скорочення. Згідно з

першою функцією вплив на підлеглих здійснюється силою

адміністративної влади та авторитету посади. Згідно з дру-

гою – на головному місці авторитет особистості. Молоді

офіцери дуже часто припускаються помилокі із цього пи-

тання. Командир взводу зменшив дистанцію, і ось він вже

став у відгуках підлеглих просто «своїм», а це не завжди

бажано для офіцера. Пізніше він схаменеться, але поверну-

тися до рівня офіційних стосунків не зможе. Таке часто ві-

дбувається не тому, що командиру не вистачає вольових

якостей та принциповості, – в нього відсутнє почуття ди-

станції. Інший офіцер ніяк не може зійти з висоти своєї

посади до рівня неофіційних відносин. Інколи це можна

пояснити проявом таких негативних рис характеру, як за-

розумілість, чванливість, зазнайство.

Усі вищезазначені риси командира впливають на фо-

рмування його стилю роботи. Крім розглянутих рис харак-

теру, на стиль роботи командира впливають також темпе-

рамент, властивий певній особі, та ряд суб’єктивних станів

у тому чи іншому випадку. Якщо командир дуже збудже-

ний, він не спроможний чітко і послідовно міркувати, його

аналіз недостатньо глибокий і не має логічного кінця. На-

впаки, в апатичному стані, коли головним є процес галь-

мування думок, спостерігається недооцінювання власних

сил та можливостей, погано працює пам’ять, і все це нега-

тивно відбивається на прийнятті та доведенні рішення до

підлеглих. Кожний офіцер повинен знати особливості сво-

го темпераменту й постійно працювати над удосконален-

88

ням свого характеру. Робота над собою повинна активно

впливати на формування стилю роботи. Прагнення ж удо-

сконалити стиль роботи повинно стати головним правилом

життя для кожного слухача як майбутнього офіцера. До

головних шляхів удосконалення стилю роботи відносять:

‒ систематичне підвищення загальновійськових та

військово-спеціальних знань;

‒ підвищення культурного рівня та ерудиції;

‒ розширення знань військової педагогіки та психо-

логії;

‒ постійний пошук напрямів позитивного викорис-

тання рис характеру із користю для військової справи.

3.4 Особисті якості командира та їх вплив на

управління підрозділом

Кожний командир для успішного управління підроз-

ділом повинен мати певні особисті якості. Умовно прийня-

то розподіляти командирські якості на чотири групи:

‒ морально-політичні;

‒ професійно-бойові;

‒ психологічні;

‒ фізичні.

Структурно ці якості показано в таблиці 3.1.

Під командирськими якостями розуміють властивості

особистості офіцера, що забезпечують ефективне виконан-

ня службових обов’язків. Перелічені в таблиці якості ма-

ють чисто умовний розподіл. Усі якості перебувають в діа-

лектичному взаємозв’язку і характеризують одну особис-

тість [2].

Розглянемо більш детально кожну з груп.

89

Таблиця 3.1 – Якості особистості командира

Назва групи

якостей Перелік якостей особистості відповідної групи

1. Морально-

політичні

1. Політична свідомість

2. Переконаність

3. Моральність

2. Професійно-

бойові

1. Компетентність

2. Дисциплінованість

3. Командирська воля

4. Організаторські здібності

5. Творчі здібності

3. Психологічні 1. Психологічна стійкість

2. Професійна адаптація

4. Фізичні

1. Витривалість

2. Сила

3. Спритність

4. Швидкість у діях

Морально-політичні якості

Головним завданням командирів усіх категорій є за-

безпечення рівня бойової готовності, необхідного для на-

дійного захисту Батьківщини. Виконання цього почес-ного

завдання можливе лише за умови, що командний склад бу-

де відповідати високим вимогам, які до них ставляться.

Особливо це стосується молодих офіцерів та їхніх майбут-

ніх підлеглих молодших командирів. Оскільки їхній шлях

командирської діяльності тільки-но розпочинається, а ста-

новлення як командира ще продовжується.

Відомо, що вимоги до командного складу постійно

зростають. Адже впровадження новітніх засобів збройної

боротьби та надходження до армії нової модернізованої

бойової техніки й озброєння вимагають від командирів по-

стійного удосконалення їхньої професійної підготовки.

Крім того, зростання культурного рівня і технічної підго-

товки молоді, що призивається на військову службу, також

90

вимагає від військових керівників удосконалення методів

навчання та виховання особового складу підпорядкованих

підрозділів. Усе це обумовлює формування у командирів

високих морально-політичних та професійно-бойових яко-

стей. Що стосується групи морально-політичних якостей,

то вплив на їхнє формування чинять соціально-політичні

зрушення, які мають місце у нашій державі. Тому найваж-

ливішим завданням із підготовки молодих командирів є

формування у них політичної свідомості. Якщо індивідуа-

льна свідомість – це сутність особистості, тобто духовний

світ, що складає систему політичних переконань, наукові

погляди на природу, суспільство та людські взаємини, то

політична свідомість – це здатність думати, обміркову-

вати і визначати своє відношення до дійсності з громадсь-

кої позиції.

Для політичної свідомості характерним є науковий

світогляд. Саме він характеризує особистість командира і

визначає його життєву позицію, ідеали, мотиви вчинків та

моральні риси. У ньому відбиваються відповідальність ко-

мандира перед суспільством за захист Батьківщини, відда-

ність справі, якій він присвятив усе своє життя. Ось чому

основою виховної роботи є формування у командирів усіх

ступенів наукового світогляду, відданості справі розбудови

соборної, незалежної України та любові до її народу. Нау-

ковий світогляд дає командиру правильну орієнтацію в

усіх напрямках службової діяльності. Чим вищий рівень

знань, чим досконаліше командир оволодів законами сус-

пільного життя, тим більш упевнено він може діяти, вико-

нуючи управлінські функції, і тим самим сприяти досяг-

ненню головної мети управління – підвищенню рівня бо-

йової готовності підрозділу.

Формування особистості командира полягає не тіль-

ки в тому, щоб він набув бойових якостей, тобто зробити з

нього висококласного військового фахівця, але й виховати

91

його переконаним, політично свідомим військовослужбов-

цем. Для цього необхідно формувати й розвивати політи-

чну переконаність, яка складається з твердої віри в право-

ті своєї справи. Переконаність визначається надзвичайно

стійкими мотивами діяльності особистості, які дуже поту-

жно впливають на поведінку командира у найскладніших

ситуаціях життя, служби, бою. Іншими словами, перекона-

ність – це якісна характеристика людини. Переконаний

командир за будь-яких обставин високо пронесе прапор

політичних ідеалів, пов’язаних із незалежністю та безпе-

кою держави. Його дії будуть мати надзвичайну якість та

послідовність, а прагнення досягти мети буде сильнішим

за смерть.

Сила переконання робить свій відбиток у свідомості

командира тоді, коли він веде боротьбу з несправедливіс-

тю, з порушенням законів України, проявляє принципо-

вість за будь-яких обставин, навіть несприятливих особис-

то для нього.

Одним із дуже важливих завдань виховання коман-

дирів та їхніх підлеглих є формування у них патріотичних

почуттів. Ці почуття проявляються щоденно в їхніх конк-

ретних вчинках, в усвідомленні глибокого зв’язку з наро-

дом, причетності до його справ. Найефективнішим мето-

дом розвитку патріотичних почуттів у командирів є вихо-

вання їх на бойових, трудових традиціях нашого народу.

Удосконалюючи та розвиваючи цей напрямок ідеологічної

роботи, необхідно прагнути підсилення в ньому морально-

го аспекту; у військових буднях тісно пов’язувати велич

традицій, подвигів старших поколінь із нормами поведінки

сучасних військовослужбовців. Спираючись на приклади

старших поколінь, виховувати у воїнів Збройних сил вір-

ність військовому обов’язку, готовність захищати свою Ба-

тьків-щину, а якщо буде потрібно, то і віддати за неї жит-

тя.

92

У нерозривному зв’язку з переконаністю знаходиться

принциповість командира, яка відбивається у відношенні йо-

го до служби та критики. Принциповість – це якість, в якій

визначається вірність певним принципам. Інколи під прин-

циповістю неправильно розуміють просту упертість, неба-

жання виправити очевидну помилку, змінити неправильний,

хибний погляд на ті чи інші події військового життя або на

поведінку підлеглих. Принциповість визначається високою

вимогливістю до себе, справедливим відношенням до підлег-

лих, товаришів по колективу. Принциповість передбачає

стійкість переконань. Командир не може говорити сьогодні

одне, а завтра інше. Принциповий командир ніколи і ні в чо-

му не допустить послаблень, не піде на угоду із совістю, чес-

но визнає свої помилки і буде прагнути їх усунути. Він зав-

жди ставитиме суспільні інтереси вище від особистих.

Переконаність командира свідчить про його політич-

ну зрілість, означає, що його науковий світогляд перетво-

риться у глибокі особисті переконання, в активну життєву

позицію.

Командир будь-якого рангу повинен бути взірцем

моральності. Переконаність, ідейність людини знаходять

прояв у його повсякденному житті, що приводить до появи

відповідних моральних звичок.

Безумовно, моральні звички потрібно виробляти, що-

денно впливаючи на свідомість військовослужбовця, доби-

ватися зміни його поведінки на краще, пробуджувати від-

чуття гідності та відповідальності перед військовим колек-

тивом за свої дії.

Безмежна відданість Батьківщині викликає соціальну

зрілість – прагнення та вміння робити висновки про справи

і вчинки інших військовослужбовців та свої власні із сус-

пільних позицій. Соціальна зрілість проявляється не лише

тоді, коли треба вибирати між життям та смертю. Вона по-

трібна командиру щоденно під час вирішення питань його

93

службової діяльності. Командир, якому притаманна соціа-

льна зрілість, завжди і всюди ефективно виконує свої слу-

жбові обов’язки упродовж служби.

Моральні норми, уявлення, ідеали діють на найглиб-

ші психологічні механізми військовослужбовця. Вони си-

льно впливають на мотиви його дій. Мотиви дій нерозрив-

но пов’язані з оцінюванням та самооцінюванням, які про-

водяться на підставі моральних вимог та ідеалів. Якби ви-

конання моральних норм не супроводжувалося позитив-

ним оцінюванням людської поведінки, а порушення – не-

гативним, вимоги моральності перетворилися б у добрі по-

бажання, позбавлені будь-якої суспільної ролі. Оцінки пе-

ретворюють мораль на дуже важливий засіб соціального

контролю за поведінкою військовослужбовця.

Моральні погляди, уявлення, ідеали складають мора-

льний світ особистості. Цей світ може бути багатим і бід-

ним залежно від того, як військовослужбовець вбирає у се-

бе передові моральні ідеали, наскільки глибокі і багатог-

ранні його уявлення про мораль, життя, культуру.

Серед моральних почуттів командира виділяється

своїм суспільним значенням відчуття обов’язку перед ба-

гатьма поколіннями людей, які створили матеріальні і ду-

ховні цінності, якими кожний із нас користується від наро-

дження і до останніх днів життя. Вдячність людям старших

поколінь, які віддавали свої сили і навіть своє життя за ща-

сливе майбутнє нашої Вітчизни, є найяскравішим мораль-

ним почуттям командирів Збройних сил. Зміст морального

виховання полягає в тому, щоб перетворити суспільні мо-

ральні вимоги в особисті моральні цінності кожного.

У почутті патріотизму на перший план виступає

любов до Батьківщини, до свого народу, усвідомлення

зв’язку з ним, співучасть у його справах. Любити Вітчизну

– означає усіма силами сприяти зміцненню її могутності,

вирішенню завдань, які постають перед народом України.

94

В цьому сутність патріотизму. Усвідомлення особистої

участі в розбудові незалежної держави, глибоке розуміння

необхідності напруження усіх творчих сил для досягнення

мети, реальні справи, які збільшують силу і славу Батьків-

щини, – ось що надає патріотизму дієвого характеру, пе-

ретворює любов до неї в найважливіший стимул команди-

ра Збройних сил України.

Виховуючи своїх підлеглих, командири повинні пра-

гнути прищепити їм не лише вміння вимогливо ставитися

до власних вчинків та дій, а й до відпо-відальності за ре-

зультат справи, яку виконує увесь військовий колектив. У

цих умовах стає діючою відповідальність військової орга-

нізації за кожного її члена. Характерною рисою морально-

сті є високе усвідомлення суспільного обов’язку (нетерпи-

мість до порушень суспіль-них інтересів). Командир не

може і не повинен не реагу-вати на недбайливе ставлення

до військової справи. Він повинен бути нетерпимим до ви-

явлення недбалості, само-заспокоєності, пияцтва, а також

до аморальних вчинків, які завдають шкоди військовому

колективу і суспільству.

До інших дуже важливих якостей, властивих коман-

диру, можна віднести чесність і правдивість, моральну чи-

стоту та скромність у суспільному та особистому житті.

Усі ці якості – благородні риси морального складу грома-

дян України, найважливіші вимоги нашого морального ко-

дексу, який знаходить свій відбиток у військових правових

актах. Так, наприклад, у тексті Військової присяги записа-

но: «...присягаю Українському народові завжди бути йому

вірним і відданим, … сумлінно і чесно виконувати війсь-

ковий обов’язок ...»

Командири повинні володіти самокритичністю –

одним із найяскравіших виявів моральності. Досвід життя

військ підтверджує, що критика і самокритика – най

ефективніша зброя для перемоги нового над старим. Цей

95

метод дозволяє виявити недоліки в навчанні та вихованні

підлеглих, у службі військ. Тенденція згладжувати, уника-

ти невирішених проблем, гострих питань, замовчувати не-

доліки та труднощі не допомагають справі, а лише переш-

коджають вирішенню одержаних завдань. Крім того, такий

підхід знижує активність мас, а разом із тим і ефективність

виконання завдань.

Світогляд і мораль особистості формуються й одер-

жують розвиток лише в суспільно-важливій службовій дія-

льності. У зв’язку з цим первинне значення має відпрацю-

вання ясного розуміння моральної сторони військової

справи, уміння оцінити з високих моральних позицій і

свою власну службову діяльність, і діяльність товаришів та

всього військового колективу.

Надзвичайно важлива роль колективу в моральному

вихованні. Те, що характеризує стосунки у військовому

колективі, що виховується щоденно, переноситься на по-

ведінку військовослужбовця за межами підрозділу, на

увесь уклад його життя, на його ставлення до служби. То-

му розсудливі командири використовують авторитет коле-

ктиву для успішного управління підрозділом. Особливо

ефективно можна використовувати колектив для впливу на

поведінку недисциплінованих воїнів.

Моральні переконання викристалізовуються в безко-

мпромісній боротьбі з поглядами, які вже віджили своє,

нашаруваннями та традиціями минулого. Тому дуже важ-

ливим є правильна та принципова оцінка з боку командира

негативних виявів – як неприхованих, так і прихованих,

завуальованих. Така оцінка може бути для одних військо-

вослужбовців як попередження, для інших – як заборона і

профілактика виникнення негативних явищ.

За роки незалежності України культурний та духов-

ний рівень військовослужбовців значно підвищився. Вони

стали гостріше реагувати на всі негаразди військового

96

життя. Це вимагає від командирів чутливого ставлення до

підлеглих, турботи про поліпшення умов їхнього життя.

Командири повинні поєднувати в собі принципову вимог-

ливість до підлеглих із повагою до них.

Виходячи з того, що вимоги безумовного виконання

норм моралі юридично закріплені у Військовій присязі та

військових статутах і їм надана сила закону, можна зроби-

ти висновок, що моральності воїнів надається особливе

значення. Розвинути у військовослужбовців моральність

до рівня сучасних вимог – це означає, по-перше, перетво-

рити норми моралі в їхні особисті переконання, по-друге,

прищепити їм систему позитивних звичок поведінки, які б

відповідали загальнодержавним нормам моралі.

Для формування морально – політичних якостей вій-

ськовослужбовців можна використовувати такі заходи:

1. Пояснення сутності морально – політичних якос-

тей та їхньої ролі для діяльності командира. Переконання

військовослужбовців у необхідності і можливості розвива-

ти їх до більш високого рівня, глибокого вивчення суспі-

льних наук.

2. Розкриття сутності моралі та вимог, що ставляться

до громадян України з цього приводу.

3. Доведення обов’язків громадян України, законода-

вчих основ життя та діяльності Збройних Сил України, ви-

мог Президента України, Кабінету Міністрів до командно-

го складу армії та флоту. Періодичним нагадуванням про

особисту відповідальність військовослужбовця перед на-

родом України за скоєні вчинки та за захист Вітчизни.

4. Розкриття та показ послідовної наполегливої бороть-

би Президента України, Кабінету Міністрів, Верховної Ради

за мир у всьому світі, за незалежність нашої Батьківщини.

5. Викриття різних напрямків фальсифікаторів істо-

рії України, наклепників на спосіб життя громадян Украї-

ни, ідеологічних диверсантів.

97

6. Висвітлення яскравих прикладів високої громадян-

ської свідомості, переконаності та моральної чистоти спів-

вітчизників, захисників Батьківщини.

7. Підтримка у підрозділі ділової, робочої обстанов-

ки, військової дружби, товариських відносин між військо-

вослужбовцями.

8. Організація різного роду змагань, систематичне пі-

дбиття підсумків, гласність, моральне та матеріальне сти-

мулювання переможців змагань.

9. Залучення військовослужбовців до активної суспі-

льно-політичної діяльності: робота у керівних органах різ-

ного роду; виступи з доповідями, рефератами, повідомлен-

нями перед товаришами по службі, на підприємствах, у

школах, на зборах і конференціях; участь у суботниках,

спортивних змаганням, оглядах художньої самодіяльності,

залучення до роботи у військово – наукових товариствах;

підготовка наочної агітації; передплата на газети та журна-

ли і таке інше.

10. Організація зустрічей з ветеранами праці та

Збройних сил України.

11. Відвідування місць бойової слави, передових під-

приємств, музеїв і театрів.

12. Участь у святкових засіданнях, шикуваннях, па-

радах і проходженнях, що присвячується святкуванню

знаменних подій у житті народу України, Збройних сил,

військової частини чи ВНЗ.

13. Негайна, аргументована та справедлива реакція на

помилкові судження або вчинки військовослужбовців.

Аналіз скоєних вчинків, створення осудливої суспільної

думки навколо військовослужбовців, що скоїли вчинки чи

порушили військову дисципліну.

14. Періодичне оцінювання морально – політичних

якостей військовослужбовців та їхнє моральне стимулю-

вання за високі показники.

98

Професійно-бойові якості

Командир будь-якого рівня повинен поєднувати в со-

бі високі морально−політичні якості з відмінною профе-

сійно-бойовою підготовкою. Це поєднання йому потрібне

для підтримання на необхідному рівні бойової готовності

підрозділу та забезпечення військово–технічної переваги

над ворогом. Для цього він повинен мати значний запас

знань, умінь, навичок та бути компетентним у межах своїх

повноважень. Що ж розуміють під компетентністю?

Компетентність – це здатність застосовувати на

практиці набуті знання, уміння й навички, а також спро-

можність самостійно здобувати нові знання та відпрацьо-

вувати нові уміння й навички, необхідність у яких викли-

кана життям. Компетентність командира також визначає

його здатність організовувати та забезпечувати бойові дії

підрозділу та керувати ним під час бою.

Компетентний командир відзначається розвиненим

тактичним мисленням, глибокими знаннями законо-

мірностей збройної боротьби; здатністю глибоко аналі-

зувати та обмірковувати всі можливі варіанти бойового за-

стосування підрозділу; умінням знаходити, підтримувати

та втілювати у практику управління все нове, передове;

знаннями та суворим виконанням вимог статутів, настанов,

наказів, директив та інших керівних документів; умінням

максимально використовувати зброю й техніку.

Необхідно враховувати, що сучасна війна розширить

масштаби бойового використання сил та засобів, збільшить

розмах бойових дій, які будуть супроводжуватися особли-

вою напругою і швидкоплинністю. Усе це накладає свій

відбиток на форми і методи управління підрозділами в

бою. Безумовно, центральне місце в управлінні військами

належить командиру. Він повинен швидко орієнтуватися

за будь-яких обставин, логічно мислити, чітко висловлю-

99

вати свої рішення, а це можливо лише за умови, що коман-

дир є компетентним фахівцем.

Компетентний командир повинен мати високий рі-

вень загальної культури і добре розвинену командирську

мову: зрозумілу, чітку, лаконічну, енергійну та переконли-

ву.

Командирам, які закінчили ВВНЗ, потрібно

пам’ятати, що одержані в стінах навчального закладу

знання, уміння та навички дуже швидко застарівають. Щоб

бути висококваліфікованим фахівцем, недостатньо лише

володіти певним рівнем знань – потрібно уміти легко, а го-

ловне своєчасно орієнтуватися в новітніх тенденціях та

напрямах розвитку військової справи. Головною пробле-

мою навчання у ВВНЗ є те, що майбутнім командирам на-

магаються передати якнайбільше інформації, а потрібно

навчити його самостійної праці над літературою, озброїти

його не стільки знаннями з даної науки, скільки її метода-

ми, які б дозволили правильно розпізнати все нове, опану-

вати та прагнути розвинути його. За час навчання немож-

ливо видати рекомендації з вирішення усіх можливих жит-

тєвих завдань, та цього і не потрібно робити. Головним у

цьому є виховання віри у свої сили, здібності, а також

уміння розпорядитися найкращим чином цими силами та

здібностями.

Дуже важливим фактором, що впливає на результат

управлінської діяльності командира, є його дисциплінова-

ність.

Дисциплінованість – це свідоме ставлення військовос-

лужбовця до законів, військового порядку, внутрішня пере-

конаність у необхідності виконання вимог Військової прися-

ги, статутів та моральних норм, уміння, навики та звички ке-

рувати своєю поведінкою за будь-яких обставин відповідно

до цих вимог. Військова дисципліна – категорія державно-

правова, вона передбачає суворе і точне додержання всіма

100

військовослужбовцями порядку і правил, встановлених зако-

нодавством України та військовими статутами. У той самий

час дисципліна – моральна категорія. Це означає, що для ви-

конання її вимог дуже важливе місце посідає глибоке усвідо-

млення військовослужбовцями свого обов’язку перед Вітчи-

зною. Зважаючи на це, можна навести слова відомого педа-

гога-вихователя А. С. Макаренка: «Дисципліна виявляє себе

не тоді, коли людина робить для себе що-небудь приємне, а

тоді, коли людина робить що-небудь важке, несподіване, яке

вимагає значного напруження. Це він виконує тому, що пе-

реконаний у необхідності та корисності цієї справи для всьо-

го колективу і для всього суспільства й держави».

Ідейною основою військової дисципліни є політична

свідомість, непохитна переконаність військовослужбов-

ців, які володіють глибоким розумінням об’єктивної необ-

хідності збройного захисту Батьківщини. І, як показали

події на Близькому Сході, Балканах, ця необхідність має

підстави.

Практика управління підрозділами показує, чим вища

відповідальність та вимогливість командира, чим актив-

ніше і змістовніше ведеться робота щодо зміцнення війсь-

кової дисципліни, тим вона міцніша, тим вищі якість нав-

чання та рівень бойової готовності підрозділів та частин.

Вимогливість – це одна із невід’ємних якостей сти-

лю виконання обов’язків командира. Справжня вимогли-

вість є цілеспрямованою, систематичною, повсякденною.

Вона органічно входить у стиль роботи командира і по-

винна бути справедливою й мати принциповий характер.

За змістом вимогливість є творчою. Вона не тільки

містить у собі прагнення досягти певних результатів, осу-

дження відхилень від норм та правил поведінки, але й під-

тверджує їхню сувору обов’язковість, показує правомірні

шляхи для досягнення бажаної мети й виправлення поми-

лок. Уміння вимагати не виникає саме по собі, ним потріб-

101

но оволодівати. Важливе й інше – не тільки навчитися ви-

магати, але й домагатися виконання вимог. Бути послідов-

ним, не зупинятися на півдорозі, не пасувати перед труд-

нощами. Дії командира повинні бути безкомпромісними до

найменших порушень дисципліни, до безладдя, зловжи-

вань та бюрократизму. Але вимогливість, осудження про-

вини у командира повинно органічно поєднуватися з дові-

рою до підлеглого, з товариською порадою щодо виходу зі

скрутного становища чи виправлення помилок. І що дуже

важливо, командир не має права ображати підлеглого,

принижувати його гідність.

Виконання управлінських функцій командиром, осо-

бливо в сучасному бою, буде проходити у виключно скла-

дних умовах. Ця обставина вимагає, щоб командир був во-

льовий, тобто здатний свідомо керувати собою в боротьбі

за досягнення складної мети.

Командирська воля – це вища спонукальна та розпо-

рядлива форма регулювання діяльності військового керів-

ника, яка забезпечує перехід від пізнання та переживання

до практичного виконання обов’язків, до зміни дійсності у

зв’язку з потребами, намірами та інтересами.

Воля пов’язана з усвідомленням її залежності від ме-

ти. Від того, яку мету перед собою ставить командир, яке

значення має її досягнення для нього особисто, для війсь-

кового колективу, в якому він служить, Збройних сил та

суспільства в цілому, залежить ступінь вольового напру-

ження.

Характерною ознакою командирської волі є цілесп-

рямованість, тобто спрямованість дій командира на дося-

гнення поставленої мети, підпорядкування їй усіх дій, ду-

мок, енергії. Вона характеризується, з одного боку, чіткою

постановкою завдань, з іншого – реальною практичною ді-

яльністю, яка спрямована на їхнє виконання. Саме це ви-

значає здатність командира підпорядковувати свої дії та

102

поведінку високим суспільно важливим цілям. За складних

обставин цілеспрямованість дозволяє зосередитися на го-

ловному, не відвертаючи уваги на вирішення другорядних

питань.

Для командирської волі характерними є ініціатива і

самостійність, які свідчать про високу життєву позицію,

віру у власні сили. Це має прояв через здатність узяти на

себе всю повноту відповідальності за прийняті рішення,

дії, вчинки. Ініціативний командир характеризується напо-

легливістю у справах, які корисні не тільки для нього осо-

бисто, але й для всього колективу.

Особливе значення має розумна ініціатива коман-

дира на полі бою. Від його ініціативи, напевно, залежать

швидкість ураження ворога та попередження ним несподі-

ваних, раптових ударів. Безумовно, така ініціатива перед-

бачає певний ризик та наявність високої мужності.

Однією з важливих прикмет командирської волі є

рішучість, яка виявляється у здатності командира без до-

помоги з боку швидко обґрунтувати та прийняти рішення.

Рішучому командиру властиві критичність розуму, сміли-

вість думок та послідовність у рішеннях і діях під час до-

сягнення мети.

Воля командира неможлива без працьовитості та

наполегливості. Ці якості допомагають енергійно долати

перешкоди, які стоять на шляху вирішення одержаного за-

вдання. Дійсна наполегливість поєднується зі здоровим

глуздом, всебічним розрахунком, умінням гнучко реагува-

ти на зміни обстановки.

Ознаками командирської волі є витримка та самов-

ладання. Ці прикмети проявляються у здатності команди-

ра побороти негативні емоції, що заважають досягненню

мети. Витримка та самовладання – це якості волі, які ви-

значають владу над собою та самоконтроль. Вони допома-

гають у випадках невдачі або несподіваної зміни обставин

103

утриматися від неправильних дій та прийняти правильне

рішення. Так само, як і інші вольові прикмети, вони ґрун-

туються на стійкості переконань, звичках та почуттях вій-

ськовослужбовця, на чіткому розумінні обставин, в яких

він перебуває.

Для ефективного виконання завдань, що стоять перед

підрозділом, командир повинен мати організаторські зді-

бності. Командир, що володіє такими якостями, за будь-

яких обставин зможе організувати військовий підрозділ у

цілому та кожного військовослужбовця окремо на вико-

нання одержаного завдання як планового, так і несподіва-

ного.

Військова діяльність за своєю складністю завжди ви-

магала від командирів та особового складу підрозділів ма-

ксимального прояву творчих здібностей. Творчість коман-

дира ґрунтується не лише на знаннях законів збройної бо-

ротьби, тактики й техніки, але й на його здібностях здійс-

нювати науковий підхід до вивчення явищ і процесів. Осо-

бливо збільшується значення творчих здібностей на сучас-

ному рівні розвитку військової справи. Це визначається

прискоренням темпів її розвитку, вдосконаленням, появою

нових проблем, які вимагають творчого підходу до їхнього

вирішення. Для цього коман-диру необхідно формувати та

розвивати здібність помічати нові, передові тенденції, пе-

редбачати можливий розвиток подій та впливати на їхні

наслідки найкращим чином.

Для творчих здібностей характерна готовність сміли-

во й обачливо йти назустріч ризику, але проявляти розум-

ну обережність. Розвиток творчих здібностей вимагає від

командира зосередження уваги, розвитку пам’яті та твор-

чої уяви. Потрібно зазначити, що формування наведених

вище якостей допомагає розвивати у командира інтуїцію.

Особливість інтуїтивного пізнання полягає у переході

через послідовні ланки логічної побудови розумового про-

104

цесу. Тому процес інтуїтивного пізнання не формалізуєть-

ся, для нього неможливо відпрацювати певну логічну фор-

мулу. Всі ланки розумового процесу в даному разі ніби

зливаються в одне ціле, що і дає можливість одержати не-

сподіваний інтуїтивний висновок. Цей висновок є резуль-

татом діяльності мислення, коли одночасно і миттєво вра-

ховуються безліч даних і факторів.

Важливість інтуїтивного пізнання в бойових обста-

винах визначається трьома факторами: наявністю великої

кількості даних про обстановку, які беруться до уваги під

час прийняття рішення; майже завжди існуючою неповно-

тою вичерпних даних і потребою їхнього здобуття та уточ-

нення; обмеженням часу на прийняття рішення та дове-

дення його до підлеглих. Цілком зрозуміло, що за таких

умов інтуїція є одним з необхідних моментів управління

військами. Тому розвинення здатності командира до інтуї-

тивної оцінки обстановки і прийняття рішення є важливим

напрямом формування його тактичного мислення.

Психологічні якості

Боєздатність підрозділів певною мірою залежить від

психологічних якостей та морально-бойової стійкості осо-

бового складу. Війна є всебічним випробуванням вою-

ючих сторін. Але найсуворіше перевіряються в ній люди.

Взагалі війcьковій діяльності властива надзвичайно

складна й відповідальна праця, пов’язана з нестатками,

надзвичайним напруженням фізичних та морально-

психологічних сил, дуже обмеженим часом на виконання

завдань, суворо регламентованим побутом. Усе це повинно

враховуватися командирами під час організації навчання

та виховання з тією метою, щоб підготувати своїх підлег-

лих до дій у складних умовах. В умовах, коли військовос-

лужбовець зіткнеться з новими моральними, фізичними та

105

психологічними випробуваннями, для подолання цих пе-

решкод командирам потрібно формувати в собі, а також і у

своїх підлеглих психологічну стійкість. Що ж розуміють

під психологічною стійкістю?

Психологічна стійкість – це здатність людини шви-

дко пристосовуватися до умов, що часто змінюються, пе-

реносити тяготи й нестатки військової служби, а також су-

ворі випробування сучасної війни [1, 6].

Для психологічної стійкості дуже важливими є такі

якості командира, як стійкість та мужність. Вони вияв-

ляються у здатності швидко опанувати страх і зберегти

присутність духу, уміло використовуючи всі можливості

для виконання одержаного завдання.

Особливості бойової діяльності висувають специфіч-

ні вимоги до мислення командира. Бій, як відомо,

пов’язаний із небезпекою. Небезпечна для життя обстано-

вка природно викликає у командира, як і у кожної людини,

відчуття страху. Це може призвести до втрати контролю

над собою, втрати здатності доцільно керувати діями під-

леглих за умов, коли він не зможе подолати в собі відчуття

страху. Якщо ж йому під силу подолати в собі ці неприєм-

ні наслідки небезпеки, результати його психічної, а також і

розумової діяльності значно збільшаться: швидкість мис-

лення зростає, точність розрахунків та висновків підвищу-

ється. У такому разі небезпечна ситуація стає своєрідним

стимулятором розумової діяльності. Здатність бути зібра-

ним у небезпечній обстановці – необхідна якість команди-

ра. Підготовка командирів із такими якостями вимагає ве-

ликих зусиль від усіх, хто нею займається, і повинна про-

водитися тепер, в умовах мирного життя. Уміння знайти головне, не випускаючи деталей, яс-

ність та визначеність висновків – необхідна вимога до ми-

слення командира у бойовій обстановці. Командир зо-

бов’язаний знайти вихід у суперечливій ситуації за прос-

106

тою формулою її розв’язання. Майже ніколи командир не

буде мати всієї інформації про обстановку на полі бою,

особливо що стосується противника. Тому у нього можуть

з’явитися сумніви щодо правильності зроблених висновків

та відданих розпоряджень. Але вони не повинні негативно

впливати на безперервність і твердість управління підроз-

ділом. Звідси випливає одна з вимог до мислення команди-

ра – рішучість та самостійність, здатність до виправда-

ного та обґрунтованого ризику. Безумовно, кожний коман-

дир повинен прагнути до зменшення ризику. Але якщо ко-

мандир тільки і буде дбати про свою безпеку, тоді його

шанси на успіх у бою будуть незначними. Такий підхід у

діях командира приховує нерішучість, розгубленість, без-

вільність і, як наслідок, – втрату часу, а разом із цим й іні-

ціативи. Ризикувати потрібно, але ризик повинен бути ро-

зумним і ґрунтуватися на передбаченні.

Швидка зміна обстановки сучасного бою підвищує

значення фактору часу, вимагає від командира інколи мит-

тєвого оцінювання ситуації, що склалася, та прийняття об-

ґрунтованого рішення. Швидкість орієнтування в обстано-

вці та прийняття рішення – така сама необхідна якість ро-

зумових здібностей командира, як і згадані раніше. Без

цього тепер неможливо розраховувати на успіх. Уміти

швидко думати, оцінювати обстановку, приймати обґрун-

товане рішення – означає спиратися на глибокі міцні знан-

ня, на особистий досвід з управління підрозділом, на інтуї-

цію. До цього командир повинен готуватися заздалегідь.

До психологічних якостей належить також професій-

на адаптація. Що розуміють під професійною адаптацією?

Звикання до тієї чи іншої життєвої ситуації, яке дозволяє

уникнути небажаних емоційних реакцій, і є професійною

адаптацією. Досвід, накопичений у процесі навчання та ви-

ховання, спілкування з людьми, переживання, радощі і біди

допомагають тверезо, об’єктивно оцінити обстановку, свої

107

здібності та можливості, власне місце в житті.

Військовослужбовець, чи то командир, чи його під-

леглий, адаптований до військової служби, має більшу

стриманість, волю порівняно з молодими офіцерами або

військовослужбовцями щодо умов служби та життя. Та-

кий військовослужбовець не буде ставити занадто високих

вимог до оточуючих його людей та умов життя, засмучу-

ватися через те, що не здійснилося бажане, він не буде за-

надто запальним.

Недаремно командири, які мають великий життєвий

досвід, які пережили значні труднощі, справжню небезпе-

ку, як правило, не схильні до підвищеної емоційності. Во-

ни більш стримані, вольовиті порівняно з тими, хто щой-

но розпочав службову діяльність. Потрібно зазначити, що

правильній оцінці своєї діяльності та значущості власної

особистості для військового колективу та Збройних сил у

цілому сприяють всебічний розвиток командира, широта

його кругозору, значний обсяг моральних, етичних та есте-

тичних потреб.

Фізичні якості

Сучасний командир повинен мати добре розвинені

фізичні якості. Характер будь-якої війни вимагає від усьо-

го особового складу Збройних сил України і в першу чергу

від командного складу високої фізичної підготовленості:

витривалості, сили, спритності та швидкості в діях.

3.5 Основи психології військового управління

Військове управління – це спрямований вплив ко-

мандира на особистість воїна, військовий колектив або ок-

ремі соціально-психологічні процеси, що відбуваються в

ньому, з метою зміни їхнього стану або надання їм нових

108

якостей, що сприяють реалізації вирішення і досягнення

поставлених цілей.

Психологія військового управління – це робота з вій-

ськовослужбовцями, залученими до різних систем: «люди-

на-машина», «людина-зброя», «особистість-колектив» і

т. п.

Найбільший інтерес становить аналіз системи «осо-

бистість керівника – військовий колектив».

Під поняттям управління розуміють сукупність вза-

ємозалежних функцій, що виконуються органами військо-

вого управління, для безпосереднього впливу на об’єкт уп-

равління з метою досягнення кінцевої мети.

Основний зміст діяльності командира зводитися до

виконання таких основних функцій (або видів діяльності):

– організаторської;

– виховної;

– військово-педагогічної;

– військово-професійної;

– адміністративно-господарської;

– керівництва навчально-бойовою діяльністю і слу-

жбою військ.

Організаторська діяльність (функція) командира пе-

редбачає:

– планування, упорядкування і регулювання роботи

офіцерів, прапорщиків, сержантів;

– прийняття рішень, контроль, перевірка виконання

і надання практичної допомоги.

Командир повинен володіти відповідними організа-

торськими якостями і здібностями:

– самостійним і творчим складом розуму;

– винахідливістю;

– вимогливістю;

– впевненістю;

– умінням правильно оцінювати можливості людей;

109

– умінням налагоджувати їхню дружню спільну ро-

боту й правильно будувати взаємини з ними.

Прийняті командиром управлінські рішення повинні

бути:

– цілеспрямованими;

– своєчасними;

– несуперечливими;

– правочинними.

Психолого-педагогічні умови ефективності організа-

торської діяльності командира:

а) чітка і зрозуміла постановка завдань з урахуванням

якостей виконавців і можливостей підрозділу;

б) надання ініціативи підлеглим у рамках поставле-

них їм завдань;

в) постійне прагнення до живого безпосереднього

спілкування з підлеглими, близькість до них, мобілізація їх

на виконання завдань, що стоять перед підрозділом;

г) безперервний і систематичний, діючий і результа-

тивний контроль виконання завдань поєднано з постійною

практичною допомогою;

д) тверда воля і наполегливість у подоланні перешкод

на шляху до виконання поставленого завдання;

е) турбота про підлеглих, урахування їхніх соціаль-

них інтересів та вимог.

Виховна діяльність командира полягає в тому, що

він:

– твердо і неухильно, цілеспрямовано і послідовно

провадить у життя державну політику, забезпечує соціальну

захищеність військовослужбовців, дотримання їхнього ста-

тусу;

– згуртовує військовий колектив, проводить роботу з

попередження нестатутних взаємовідносин, з підвищення

культури міжнаціонального спілкування;

– інформує, організовує гуманітарне навчання, куль-

110

турно-масову і спортивну роботу в підрозділі;

– спирається і спрямовує роботу сержантів і активу,

навчає його форм і методів виховної роботи;

– особисто організовує і проводить індивідуально-

виховну роботу із кожним військовослужбовцем.

Командир здійснює військово-педагогічну функцію:

він відповідає за бойову, психологічну і гуманітарну підго-

товку, навчання і виховання особового складу.

Бойова і гуманітарна підготовка являє собою процес

особливим чином організованого педагогічного спілку-

вання (взаємодії) військовослужбовців з метою формуван-

ня в них бойової майстерності (професійних знань, умінь і

навичок), розвитку ідейних, морально-бойових, психологі-

чних і фізичних якостей, необхідних для підтримання пос-

тійної бойової готовності й успішного ведення бойових

дій.

Свої завдання командир вирішує, здійснюючи необ-

хідні навчально-виховні дії:

– вплив, що спрямований на підвищення навчальної

активності підлеглих, стимулювання відповідального, заці-

кавленого ставлення до виконання навчальних завдань, а

також орієнтації навчальної роботи на досягнення конкрет-

них цілей (постановка навчальних завдань);

– передачу, повідомлення інформації (розповідь,

роз’яснення, показ);

– контроль і оцінювання результатів діяльності –

знань, умінь і навичок, їх систематичний облік.

Для їх успішного виконання завдання командир по-

винен:

а) знати:

– закономірності, мету і завдання навчання і вихо-

вання;

– психологічні особливості особистості і військово-

го колективу;

111

– принципи та методи навчання і виховання;

– процес та умови формування навичок і звичок;

б) уміти:

– передавати знання, формувати уміння та навички;

– логічно, цікаво викладати матеріал, застосовувати

технічні засоби навчання й інші засоби активізації пізнава-

льної діяльності тих, хто навчається;

– враховувати особливості кожного воїна і колекти-

ву в цілому;

– спиратися на колектив, використовувати можли-

вості активу;

в) володіти:

– спеціальними якостями військового педагога (педа-

гогічна спостережливість і уява, мислення і мова, такт та ін.)

Військово-професійна функція командира проявля-

ється в тому, що він повинен бути висококваліфікованим і

компетентним військовим фахівцем:

– знати матеріальну частину, правила експлуатації,

збереження військової техніки та озброєння;

– уміти правильно визначати і ставити завдання пі-

длеглим щодо її бойового застосування;

– зразково додержуватися вимог технічних інструк-

цій, настанов, заходів безпеки;

– знати тактику дій противника, можливості його

озброєння і бойової техніки;

– організовувати вивчення особовим складом нових

зразків артилерійського озброєння;

– вивчати новітні способи бойового застосування

артилерії.

Адміністративно-господарська діяльність командира

передбачає:

– організацію правильного розміщення особового

складу;

– підтримання твердого статутного порядку, висо-

112

кого рівня військової дисципліни;

– забезпечення утримання підлеглими в справності

зброї, військової техніки, засобів захисту і спорядження;

– турботу про побут своїх підлеглих, задоволення їх

соціальних потреб і запитів;

– керівництво роботами, що виконуються особовим

складом, контроль і надання практичної допомоги;

– ведення батарейного господарства, службового

діловодства, облік особового складу і матеріальних засобів.

Управління здійснюється командиром шляхом засто-

сування різних засобів впливу на особистість і колектив (на-

самперед на їхні цілі, мотиви і суб’єктивний психологічний

стан) з урахуванням їхнього реального стану, знання ступе-

ня відхилення емоційної стійкості підлеглих від оптималь-

ного рівня, а також на бойову ситуацію, змінюючи її на

свою користь.

Прийоми і засоби управління (впливу) діяльністю пі-

длеглих:

– наказ;

– вимога;

– вказівки;

– роз’яснення мети і значущості бойових дій;

Етапи керівництва бойовою

діяльністю

Формування готовності підрозділу до бою

Підтримання бойової цілеспрямованості й

активності особового складу в ході веден-

ня бойових дій

Відновлення боєздатності

113

– своєчасне уточнення завдань у ході бою і поста-

новка додаткових завдань.

Важливим методом управління є створення стиму-

лювальних умов щодо виконання бойового завдання: за-

безпечення раптовості й несподіваного удару по ворогу,

різке посилення інтенсивності вогню, підвищення темпу

просування і т. п.

Зміст цієї роботи містить:

а) на першому етапі: стимулювання спонукальних

мотивів виконання поставленого завдання; підтримання

бойового настрою підлеглих, їх індивідуальних і колекти-

вних установок на вмілі і самовіддані дії в бою і т. п.;

б) на другому етапі: використання морально-

психологічного впливу справедливості цілей воїна – слова

й особистий приклад, сильний вогневий удар по противни-

ку, успіх бою та ін.;

в) на третьому етапі: збереження високої організо-

ваності і дисципліни, морального і психологічного стану

особового складу.

Для успішного управління бойовою діяльністю необ-

хідні:

1. Правильне з’ясування командиром завдання, яке

поставлене старшим начальником.

2. Об’єктивне оцінювання обстановки, стан своїх

військ і військ противника.

3. Визначення ймовірного розгортання подій.

4. Прийняття рішення, що передбачає найбільш раці-

ональне використання своїх сил і умов обстановки.

5. Організація і стимулювання підготовчої роботи і

практичного виконання рішення.

6. Контроль і внесення коректив до процесу діяльно-

сті особового складу.

7. Підбиття підсумків і відновлення боєздатності піс-

ля проведеного бою.

114

Характер управління багато в чому визначає успіх чи

невдачу в діяльності організації. Міцне та ефективне кері-

вництво сприяє створенню атмосфери участі й колективній

прихильності цілям діяльності колективу, у якому члени

його одержують стимул до подолання перешкод та досяг-

нення максимальних результатів.

Незважаючи на те, що управління являє собою скла-

дний процес, його можна описати, виділивши основні еле-

менти, кожний з якого є його характеристикою.

Елементи управління:

– ініціативність;

– уміння працювати з інформацією;

– захист своєї думки;

– прийняття рішень;

– вирішення конфліктів;

– критичний аналіз.

Кожний з елементів має важливе значення з точки

зору забезпечення ефективного управління, оскільки жод-

ний з елементів не в змозі компенсувати відсутність або

надлишок іншого.

Ініціативність. Ініціативність проявляється в усіх

випадках:

– коли зусилля спрямовуються на конкретну діяль-

ність;

– щоб розпочати певну діяльність, якою до цього

часу не займалися;

– щоб зупинити процеси, що відбуваються, змінити

напрямок прикладання зусилля чи характер зусилля.

Керівник може проявляти ініціативу або відхилятися

від виявлення ініціативи в умовах, коли інші чекають від

нього конкретних дій.

Уміння працювати з інформацією. Уміння працю-

115

вати з інформацією дає можливість керівникові мати дос-

туп до фактів, даних або інших джерел інформації. Ступінь

поінформованості залежить від ґрунтовного підходу керів-

ника до своєї діяльності.

Захист своєї думки. Захист своєї думки припускає

наявність конкретної позиції. Керівник може мати міцні

переконання, але вважати при цьому ризиковим для себе

відстоювати ті чи інші переконання. І навпаки, керівник

може ухилятися від відстоювання своїх переконань у ре-

зультаті їх відсутності або їх слабкості.

Прийняття рішень. Завдяки прийняттю рішень здій-

снюється керівництво діяльністю організації. Рішення мо-

же приймати особисто керівник або дати право прийняти

рішення підлеглим (колективна робота працівників), маю-

чи всі наявні ресурси для відпрацювання та реалізації цих

рішень.

Вирішення конфліктів. Розбіжності думок та конф-

лікти найчастіші в тих випадках, коли люди відстоюють

різні точки зору. Залежно від способів вирішення конфлі-

кти можуть бути дезорганізуючими і руйнівними або твор-

чими і конструктивними. Керівник, здатний правильно по-

водитись у конфліктних ситуаціях та вирішувати їх, як

прийнятно для всіх, викликає до себе повагу. Неможли-

вість керівника конструктивно вирішити конфліктну си-

туацію впливає на зниження його авторитету у підлеглих

та породжує негативне ставлення до нього.

Критичний аналіз. Під критичним аналізом мають

на увазі сукупність способів та прийомів досліджень і ви-

рішення проблем діяльності організації, які постають пе-

ред кожним виконувачем або колективом, у цілому під час

116

виконання тих чи інших завдань. Цей підхід полягає у від-

ступі від здійснюваної діяльності або її зупинень з метою

вивчення або виявлення альтернативних можливостей під-

вищення продуктивності праці, планування та усунення

таких ситуацій, які можуть призвести до негативних нас-

лідків. Виконавці можуть розглядати або не розглядати

свій досвід роботи як основи для професійного навчання,

але в усіх випадках можуть застосовуватися такі дії, зна-

йомі їхнім колегам, які підтримують із ними зворотний

зв’язок. Без такого навчання неможливо удосконалювати

роботу підлеглих у майбутньому. Навчання на основі по-

переднього досвіду, критичного аналізу та зворотного

зв’язку є основою для більш ефективної праці з людьми, з

їхньою участю.

Кожний керівник (командир) оригінальний як особи-

стість, але разом із тим є і представником окремого типу

особистості та у своїй діяльності представляє той чи інший

стиль керівництва.

Стиль військового управління – це відносно стійка

система способів, методів та форм впливу керівника на пі-

длеглих відповідно до поставленої мети.

Залежно від індивідуальних особливостей, знань,

практичного досвіду, ставлення до колективу, способів і

методів впливу керівника на підлеглих можна виділити три

основні стилі управління:

– авторитарно-одноосібний;

– пасивний;

– одноосібно-демократичний.

Коротко дамо характеристику кожному з цих стилів

[5].

Демократичний керівник вимаги проявляє спокій-

но. По-діловому розподіляє роботу, бере до уваги пропо-

зиції підлеглих. Тон звернення товариський. Стежить, щоб

117

ніхто не ухилявся від роботи, ще раз роз’яснює завдання.

Особливу увагу звертає на рівномірний хід роботи, її темп.

Постійно буває в колективі.

Авторитарний керівник вимоги проявляє в різкій,

грубій формі, погрожує. Має непривітний тон. Несистема-

тично бере участь у роботі, задає її темп.

Пасивний керівник. Не втручається у хід роботи.

Керівник завжди відсутній. Сам рідко розподіляє роботу.

Оптимальному стилеві характерні ряд ознак, які мо-

жна розподілити на три взаємозв’язані між собою групи.

Перша група ознак – це ідейно-політичні ознаки сти-

лю, до яких можна віднести:

– ідейність і патріотизм;

– принциповість;

– зворотний зв’язок із підлеглими;

– опору на досвід і знання оточуючих.

Друга група ознак – це професійно-організаторські

ознаки стилю, які містять у собі:

– почуття відповідальності за рішення, що прийма-

ються;

– прогноз та інтуїцію в керівництві;

– конкретність планування і розподілу обов’язків;

– оперативність управління;

– вимогливість і контроль;

– оптимізацію інформації і вміння заощаджувати

час.

Третя група ознак – це морально-психологічні озна-

ки, такі як:

– товариськість та комунікабельність;

– чуйність;

– простота, скромність;

– доступність;

– чутливість і правдивість, почуття такту.

Шляхи удосконалення стилю управління.

118

1. Ефективне використання системи перевірених

життям методів і прийомів керівництва, які забезпечують

успішне виконання поставлених завдань, планів та про-

грам.

2. Добір керівником військового колективу.

3. Постійний самоконтроль і вдумливий самоаналіз,

критичне ставлення до своїх службових обов’язків, оціню-

вання стилю керівництва.

4. Постійне удосконалення теоретичної і профе-

сійної підготовки.

5. Поповнення військових і технічних знань.

6. Розвиток командирських якостей.

Таким чином, практична реалізація вимог воєнної

доктрини, переведення військового будівництва і підгото-

вки військ на якісні параметри в багатьох випадках зале-

жить від психологічної перебудови стилю управління офі-

церських кадрів, оволодіння новими методами роботи з

людьми.


Зміст розділу підкреслює необхідність вивчення

законів управління, правових актів, що дозволяють

командиру вміло і професійно керувати своїми підроз-

ділами в усіх сферах його діяльності. Розділ розкриває

зміст та методи управління, характер та стиль управлі-

нської діяльності командира, основи психології війсь-

кового управління. Знання цього матерілу дозволяє

грамотно і впевнено керувати підпорядкованими під-

розділами.

119



Принципи управління, органи управління, форми уп-

равління, методи управління, політична принциповість,

громадянська позиція, якості командира, політична свідо-

мість, патріотизм, професійно-бойові якості, психологічні

якості, елементи управління.



1. Головна мета управління підрозділами і частинами.

2. Головні форми управління повсякденною діяльністю

підрозділів.

3. Методи управління, визначення, групи.

4. Дайте характеристику організаційному методу управ-

ління.

5. Дайте характеристику розпорядчому методу управлін-

ня.

6. Дайте характеристику професійно-організаторському

зростанню характеру як науковому підходу і діловитості.

7. Що розуміють під командирськими якостями особис-

тості офіцера?

8. Психологічні якості командира (загальна характерис-

тика).

9. Психолого-педагогічні умови ефективності організа-

торської діяльності командира.

10. Прийоми і засоби управління діяльністю підлеглих.

11. Елементи управління, дати характеристику.

12. Шляхи удосконалення стилю управління.

120

РОЗДІЛ 4

ОСОБИСТІСТЬ У ВІЙСЬКОВОМУ КОЛЕКТИВІ

4.1 Поняття особистості у психології

Особистість за своєю суттю і походженням та її зна-

чущістю оцінюється критеріями суспільних інтересів. У

той самий час особистість – це складний комплекс інди-

відуальних своєрідних психічних процесів, властивостей і

переважного настрою. Вона має свої зміст і структуру.

Під змістом поняття особистості розуміють духовний

світ людини, його індивідуальну свідомість, що є своєрід-

ним відображенням суспільного, соціального та природно-

го середовища. Елементами змісту поняття особистості є

уявлення, знання, поняття, погляди і переконання.

Зміст поняття особистості тісно пов’язаний з її струк-

турою. Структуру утворюють упорядкована сукупність ос-

новних психічних якостей: спрямованість особистості, ха-

рактеру, здібностей і темпераменту. Ці якості, властиві

всім людям, наділені завжди конкретним змістом.

Індивідуальна свідомість та зміст особистості, будучи

одним цілим, усі елементи якого при правильному розвит-

ку людини, взаємозв’язані і являють собою не суперечну в

логічному відношенні будову, яка, у свою чергу, може бу-

ти розподілена на ряд сфер. Центральну частину духовного

світу військовослужбовця складає світогляд. Це система

суспільно – політичних знань та переконань, свідомість

патріотизму та інтернаціоналізму, військового обов’язку.

121

Важливе місце у змісті поняття особистості припадає на

моральну та правову свідомість. Засвоєння військовослуж-

бовцем норм моралі, поваги до законів держави, готовність

неухильно виконувати та боротися за їх виконання – усе це

відіграє роль регулятора соціальної поведінки, що стоїть

на сторожі додержання державних інтересів. До змісту по-

няття особистості належить також визначений обсяг знань,

спеціальних навичок та майстерності, що є складовими

компонентами військової майстерності [2, 7].

Звичайно, індивідуальна свідомість складається не

лише з цих стійких компонентів. У свідомості воїна мо-

жуть з’явитися і менш стійкі короткочасні погляди, розду-

ми, які супроводжуються при відпрацюванні більш стійких

духовних утворень або підлягають логічним та моральним

помилкам, випадковим обставинам.

За ступенями об’єктивності, науковості, системати-

зації та упорядкованості у змісті поняття особистості, в ін-

дивідуальній свідомості воїна можна виділити два напря-

ми. Перший – ідеологічний та теоретично усвідомлений

змістом – являє собою власну свідомість особистості, дру-

гий – динамічний, нестійкий, деякою мірою стихійний та

суперечливий, – створює емпіричний досвід особистості, в

першу чергу, безпосередньо відображає дійсність. І свідо-

мість воїна, і його поточний емпіричний досвід мають пси-

хологічний механізм свого створення, існування, розвитку

та керуючого впливу на поведінку. В цьому живому дина-

мічному процесі функціонування особистості важливу

роль відіграють її основні властивості.

Центральною властивістю особистості є спрямова-

ність, тобто сукупність найбільш стійких життєвих і війсь-

ково-спеціальних цілей, ставлення до суттєвих сторін слу-

жби й інших соціальних цінностей, а також провідних мо-

тивів діяльності та поведінки. Ядром спрямованості воїна є

його ідейні переконання і моральні принципи, світоглядні

122

погляди на основні військово-політичні і соціальні про-

блеми. Спрямованість особистості є узагальненою харак-

теристикою воїна з точки зору того, до чого він прагне, що

він цінить у світі і як при цьому сприймає зовнішній вплив.

Знання змісту та структури спрямованості воїна дає уяв-

лення про переважну орієнтацію його думок та прагнень,

дозволяє правильно оцінити і, що дуже важливо, прогнозу-

вати його вчинки та їх мотиви.

Визначити спрямованість особистості – це встанови-

ти:

а) рівень ідейно-політичного та морального розвитку

воїна, зміст, міцність його переконань, їх активність і сту-

пінь впливу на повсякденну поведінку;

б) мету та мотиви, особистісні рішення, пов’язані з

вимогами підвищення бойової майстерності, зміцнення ди-

сципліни, підтримання постійної бойової готовності, а та-

кож ставлення до інших конкретних завдань військової ді-

яльності;

в) інші стійкі важливі цілі, їх зміст та послідовність

дій, спрямованих на їх реалізацію;

г) зміст переважаючих індивідуальних потреб, пізна-

вальних та естетичних інтересів, духовних запитів.

На основі цих даних можна говорити про спрямова-

ність особистості в цілому, а також про її аспекти, такі як:

– визначеність, тобто виявлення основних напрямів

особистості, наявність перспективних життєвих цілей і ві-

дповідних мотивів;

– відповідність особистих цілей та мотивів інтере-

сам нашого суспільства та завданням підвищення боєздат-

ності Батьківщини;

– індивідуальна структура спрямованості, взаємо-

відношення цілей і прагнення різного змісту, ступінь їх по-

годження.

Безпосередньо до спрямованості особистості прими-

123

кає характер, під яким розуміють здібність воїна діяти у

відповідності до своїх поглядів. Він є сукупністю рис, в

яких закріплюються ставлення воїна до типових умов і ви-

мог служби, а також відповідних способів реагування. Ха-

рактер базується на ідейності, моралі та культурі особис-

тості, що проявляються в основних професійних навичках

та якостях, сформованих в умовах військової служби і пот-

рібних для неї. Особливо чітко вимальовується характер у

складних обставинах, коли ставляться підвищені вимоги,

коли воїн повинен проявляти такі якості, як сміливість, са-

мовідданість, мужність, стійкість, свідоме ставлення до

військової служби, взаємодопомоги та ін.

Оцінюючи характер особистості, звертають увагу на

ставлення воїна до служби, своїх товаришів та колективу,

підрозділу до різного роду матеріальних та духовних цін-

ностей, а також до самого себе. Любов до праці, дисциплі-

на, акуратність і пунктуальність та ряд інших професійно

важливих рис характеризують воїна як спеціаліста. Сміли-

вість, пильність у бойовій обстановці складають основу

військового характеру. Колективізм, бажання добра, гото-

вність до взаємодопомоги або, навпаки, індивідуалізм, во-

рожнеча, замкненість – усе це риси характеру воїна як чле-

на колективу, його безпосередні соціальні якості.

Велике значення мають риси характеру, які закріп-

ляють відношення людини до безпосередньо-матеріальних

цінностей, перш за все до зброї та бойової техніки, громад-

ського та військового майна, а також до цінностей духов-

ного порядку – державних законів, норм моралі, науки,

мистецтва, культури. Важлива сфера характеру – ставлен-

ня воїна до самого себе: його самооцінка, скромність, гор-

дість, відчуття честі та особистого достоїнства, акуратність

в одязі, турбота про зовнішній вигляд та інші якості.

Наступною властивістю особистості є навички, тобто

сприятливі можливості швидкого оволодіння тією чи іншою

124

спеціальністю. Наявність відповідних схильностей у сфері

військової справи сприяє надбанню в короткий термін не-

обхідних для служби знань, навичок та інших елементів бо-

йової майстерності. Кожна людина має відповідні навички.

Завдання поставлене так, щоб своєчасно і правильно їх

розпізнати, виявити їх предметну специфіку, рівень розвит-

ку і створити умови для реалізації потенційних можливос-

тей особистості у військовому колективі.

Командиру, офіцеру – вихователю необхідно знати

можливості своїх підлеглих. Призначення воїнів на відпо-

відну посаду і надання пропозицій щодо призначення на

більш відповідальну посаду, пошук індивідуального підхо-

ду в навчанні і вихованні кожного військовослужбовця, пі-

дбір і переміщення сержантів, старшин, формування акти-

ву підрозділу, комплектування груп, призначених для ви-

конання конкретних завдань, – усе це питання, правильне

вирішення яких передбачає врахування навичок людей.

Зрозуміло, що справа не обмежується використанням да-

них про навички людей. Необхідно спиратися перш за все

на розуміння особливостей спрямованості особистості, рис

характеру, тобто на морально-політичні та бойові якості.

У процесі вивчення навичок людей визначають такі

показники, як рівень та можливий темп розвитку мислення

та пам’яті, спостережливості та уяви, здатність органів зо-

ру, слуху. Пристосованість психофізичної організації інди-

віда до визначення обережних, високої точності рухів (на-

приклад, бойова робота сапера, навідника гармати). Війсь-

кова служба вимагає від воїнів багатьох специфічних здіб-

ностей як у військово-технічній і тактичній сферах, так і в

суспільній роботі. Велику цінність мають навички до орга-

нізаторської діяльності, до керівництва особовим складом,

до навчання та виховання. Виявлення цих навичок, вміння

знаходити людей, які володіють ними, – важлива умова

правильної організації навчально-виховного процесу і вій-

125

ськової служби загалом.

Оцінювання навичок підлеглих – не один напрям дія-

льність командира та офіцера-вихователя. Систематич-ний

контроль, спостережливість за тим, як розвиваються нави-

чки людей у процесі набуття військової майстерності, які із

них і за яких умов не реалізуються повною мірою, – один

із напрямів роботи вивчення підлеглих. Найкращими пере-

думовами успішного розкриття навичок людини є призна-

чення її на таку посаду, де сам характер роботи, обов’язки,

які вона виконує, максимально відповідають її індивідуа-

льним особливостям.

Істотний бік особистості воїна становить його темпе-

рамент – властивість, що характеризує особливості прохо-

дження психічних процесів, діяльність і поведінку в ціло-

му: рухливість, урівноваженість, активність, ступінь емо-

ційності, імпульсивності. Темперамент доповнює особис-

тість динамічними показниками і є ваговим фактором у за-

гальній схемі поведінки. Він тісно пов’язаний як із харак-

тером воїна, так і з його навичками.

За основними показниками динаміки нервово-

психічних процесів (рухливість, імпульсивність, зрівнова-

женість) розрізняють чотири типи темпераменту: сангвіні-

чний, холеричний, флегматичний, меланхолічний.

Сангвінічний темперамент проявляється в гармоній-

ному відношенні збудженості і рухливості психічних про-

цесів, їх сили і рівноваги. Воїн сангвінічного темпераменту

є енергійним та активним, особливо в умовах, коли він на-

певне розуміє мету і завдання, що стоять перед ним.

Холеричний темперамент відповідає специфічній

збудливості, різкості в діях, здібності до максимального

напруження сил і в той самий час недостатньо терплячий,

якщо обстановка вимагає багато зусиль.

Покажчики флегматичного темпераменту в основно-

му зворотні показникам холеричного: невисока збудли-

126

вість, інертність, схильність до сталих дій та умов життя,

здатність до значних навантажень упродовж тривалого ча-

су.

Меланхолічний темперамент характеризується під-

вищеною вразливістю, яка може знайти застосування в ря-

ді складних видів військової діяльності, пов’язаною з оде-

ржанням та переробкою складних сигналів, потребує пи-

льності та здібностей (радист, оператор, спостерігач).

Це основні психологічні характери особистості воїна,

що відіграють важливу роль у його поведінці та діяльності.

Вивчити духовний світ своїх підлеглих – означає устано-

вити особливості спрямованості, характеру, здібностей і

темпераменту кожного з них, визначити прояви їх у пове-

дінці, а також бути спроможним прогнозувати майбутню

поведінку, зокрема і в умовах бойових дій.

Пізання конкретної особистості в багатьох випадках

полегшується, якщо брати до уваги її належність до ви-

значеної соціальної групи, нації, професії, а також її від-

ношення до відповідної освітньої чи іншої категорії.

Оскільки члени однієї й тієї самої соціальної групи

мають ряд схожих духовних якостей, які сформувалися у

них у загальних умовах життя, діяльності і виховання, то

знання психології класу, національно-психологічних, про-

фесійних і культурно-побутових особливостей багато дає

офіцеру для розуміння підлеглих. У той самий час було б

помилково переносити всі риси класу, нації, трудового ко-

лективу на конкретну особистість.

Ураховуючи ці обставини, роботу з вивчення особо-

вого складу доцільно проводити за такою схемою:

127

Важливі особливості особового складу обумовлені

віком: юнакам 18−20 років властиві ентузіазм, самостій-

ність, бажання розібратися в складних питаннях світогляд-

ду та моралі, підвищення потреби у спілкуванні та дружбі.

Численні якості цього віку мають велику соціальну

цінність. Юнацькому віку притаманні і деякі труднощі

становлення і розвитку. Нерідко проявляються катего-

ричність та незрілість думок та оцінок, перевага емоційних

форм поведінки, групова замкненість, неуміння викорис-

товувати раніше одержані знання, відсутність самокритич-

ності.

Таким чином, знання психології соціальних груп і ка-

тегорій особового складу дозволяє командиру підрозділу

більш цілеспрямовано вивчати індивідуально-психологічні

якості своїх підлеглих, їх бойові й моральні якості. Ефек-

тивність цієї роботи багато в чому залежить від наявності

Визначити особливості розвитку загальних рис, власти-

вих воїнам як представникам держави

Визначити особливості внутрішнього світу, обумовлені

віком

Визначити особливості, пов’язані з досвідом військової

служби

Оцінити індивідуально-психологічні характеристики

128

відповідної теоретичної бази, умілого володіння основами

воєнної психології, необхідними для розроблення програм

вивчення особистості воїна.

4.2 Соціально-психологічна структура особистості

військовослужбовця і військового колективу

Військова психологія займається вивченням особис-

тості військовослужбовця з урахуванням його суспільного

стану. Як особистість військовослужбовець – повноправ-

ний громадянин нашої держави, який виконує передбаче-

ний Конституцією України обов’язок щодо захисту Вітчи-

зни. Йому притаманні висока політична свідомість, мора-

льна зрілість, психологічна готовність та майстерність що-

до виконання навчальних, службових та бойових завдань.

Особистість воїна – її зміст і структура – не є чимось

постійним. Навпаки, вона динамічна, оскільки формується

в процесі військової діяльності, навчання, виховання і са-

мовиховання. Юнак, який прибуває у підрозділ чи вступає

до військового закладу, уже є особистістю. Але в нього

попереду ще великий шлях розвитку, щоб набути і закрі-

пити ті моральні і бойові якості, які визначають сутність

особистості воїна – озброєного захисника Вітчизни. Фор-

мування цих якостей, їх зміст залежать від міцності

зв’язків воїна з тим колективом, в якому він проходить

службу. Активною формою зв’язку особистості і суспільс-

тва є колектив, військова діяльність. Значну роль у забез-

печенні єдності, особистості і суспільства відіграють ціле-

спрямовані військові навчання і виховання, що передають

особистості високі суспільні ідейні цінності: ідеологію,

мораль, науку, культуру.

Військова служба в лавах Збройних сил України – це

різновид суспільно-корисної діяльності більшості молодих

129

людей.

Військова служба впливає на особистість воїна та-

кою мірою, якою він сумлінно і старанно виконує все, що

йому доручають. Розвиток особистості відбувається і в по-

всякденній діяльності під впливом людей, зброї і бойової

техніки. Загальні обставини активного життя – навчання,

чергування, вирішення складних непередбачених завдань.

Воїн спілкується з іншими військовослужбовцями, обмі-

нюється з ними знаннями, думками, досвідом, узгоджує

свої дії, співпрацює з колективом.

Подібна робота інтелектуального напрямку позитив-

но впливає на розвиток пізнавальних процесів, збагачує

емоційну сферу, особливо соціальну, морально-політичні

відчуття, зміцнює волю. Оволодіваючи зброєю та бойовою

технікою, воїн удосконалює свої технічні знання та прак-

тичні навички. До нього на службі ставляться складні вій-

ськово-спеціальні та морально-політичні вимоги, під час

виконання яких він розвиває суспільну свідомість, дисцип-

лінованість, культуру поведінки, підвищує спеціальні

знання та практичні навички.

Напруженість, відповідальність і велика значущість

військової служби – впливові виховні фактори, що форму-

ють особистість воїна. Суспільна значущість військової ді-

яльності, її складний зміст обумовлюють розвиток у нього

високих рис захисника Вітчизни.

Розвиток особистості молодого воїна – це мужність

18−20-річного юнака. Сучасні психологічні висновки підт-

верджують, що в цьому віці розвиток не тільки не завер-

шується, але й за багатьма напрямками активізується. Цей

процес неможливо уявити як кількісне накопичення пози-

тивних змін у поведінці. Він характеризується відомою су-

перечністю.

На початковому етапі служби відбувається адаптація

особистості до нових умов життя й діяльності. Багато лю-

130

дей зі зміною життєвих обставин відчувають обумовлений

стрес. Напрацьовані раніше психофізіологічні механізми

згладжування із зовнішніми умовами тепер перестають за-

безпечувати необхідний баланс. Збільшується кількість за-

вдань, які для свого вирішення потребують інтенсивного

мислення, оскільки набуті раніше навички в нових умовах

виявляються не завжди достатніми.

Новизна обстановки завжди викликає у молодих вій-

ськовослужбовців відчуття невпевненості і навіть хвилю-

вання. Через деякий час, у міру того, як формуються для

даної обстановки способи поведінки, стан внутрішнього

дискомфорту слабшає, що свідчить про завершення проце-

су адаптації в умовах військової служби. У ході цього від-

буваються звичайні зворотні зміни в системі навичок по-

всякденної поведінки, на рівні функціонування особистості

та основних життєвих функцій організму. Людина повинна

звикати до розпорядку дня, підвищеного режиму наванта-

жень, до нових форм спілкування і взаємодії з людьми, до

форми одягу, умов побуту та відпочинку, а також нерідко і

до нових кліматичних природних умов. Усе це несе значне

навантаження для організму та психіки молодих воїнів.

Істотно змінити весь склад життя і діяльності – це за-

вдання, з якими окремі військовослужбовці справляються

важко.

Робота з молодими воїнами у процесі адаптації їх до

служби має свої особливості. Необхідні уміле керівництво

цим процесом, індивідуальна та групова допомога, ство-

рення таких умов для життя і служби, які б не травмували

тих воїнів, для яких зміни в обстановці виявилися надто

хворобливими.

Із завершенням процесу адаптації молодого воїна по-

чинається активне оволодіння більш високими ступенями

військової справи, свідоме становлення спеціаліста. Це ви-

ражається в розвитку специфічних якостей особистості, що

131

обумовлені особливим характером військової діяльності, її

визначенням, традиціями, особливостями зброї та бойової

техніки. Цей бік особистості молодого воїна розвинений

найбільш слабо, оскільки в його попередньому житті не

було достатнього військового досвіду. Розвиток особис-

тості в цьому напрямку відбувається під впливом ідейно-

політичного та військового виховання.

Позитивні зміни впливають на всі структурні елемен-

ти особистості: спрямованість, характер, здібності й тем-

перамент. Розвивається розуміння військового обов’язку,

посилюються почуття любові до Батьківщини.

Спрямованість особистості воїна збагачується і таки-

ми рисами, як любов до зброї та військової техніки, свідо-

ма відповідальність за збереження й уміле використання

матеріальних цінностей. В особового складу розвивається

позитивне ставлення до багатьох інших сторін військової

служби, до чіткого ритму життя, форми одягу, спільної са-

мовідданої ратної праці. У багатьох усе це переростає в

дійсну військово-професійну спрямованість особистості, і

вони приймають рішення пов’язати своє життя з військо-

вою службою.

Одночасно з розвитком спрямованості особистості

відбувається загартування характеру, особливо таких рис,

як сміливість, наполегливість, мужність, дисциплінова-

ність, бойова активність, воля до боротьби та перемоги,

колективізм та військове товариство. У підрозділі, частині

швидко, іноді несподівано для воїнів розкриваються нові

сторінки їх здібностей, і вони стають відмінними військо-

вими спеціалістами, швидко оволодівають технічними на-

вичками, розвивають військово-спеціальне мислення, інту-

їцію, спостережливість та інші необхідні якості.

Визначні зміни відбуваються й у сфері темпераменту:

стають більш яскравими та виразними позитивні тенденції,

згладжуються негативні. Як правило, воїни набувають

132

врівноваженості та стриманості, впевнено почувають себе

в нових обставинах.

В армійських та флотських умовах воїни одержують

усебічний загальний розвиток. Вони розвивають свій зага-

льнополітичний та культурний кругозір, беруть участь у су-

спільній роботі, оволодівають новими корисними для життя

знаннями, навичками, стають більш сильними у фізичному

відношенні. Для багатьох воїнів служба в армії і на флоті є

чудовою школою оволодіння державною мовою, ознайом-

лення з національно-культурними цінностями.

Зрозуміло, що всі ці та інші позитивні зрушення в

особистості воїна відбуваються не самопливом, не стихій-

но, а при ефективній напруженій бойовій та гуманітарній

підготовці, вмілому проведенні виховної роботи, чіткій ор-

ганізації всієї служби.

Значний вплив на формування і розвиток особистості

воїна мають виховна робота, науково обумовлена система

ідеологічної, політико-виховної та організаційної діяльно-

сті офіцерів з виховання особового складу, мобілізації його

на успішне виконання навчальних і бойових завдань, на

підтримання високої бойової готовності підрозділів, час-

тин, кораблів, що гарантує своєчасний захист держави.

Кращі риси воїнів розвиваються й закріплюються на

заняттях з бойової підготовки. У ході виховної роботи у

воїнів формуються високі моральні та бойові якості, необ-

хідні для успішного виконання військового обов’язку.

Бойова підготовка є навчальною діяльністю, що по-

єднує у собі засвоєння воїном визначених загальних поло-

жень і практичного застосування їх у конкретних діях. У

цьому закладені неабиякі можливості виховного впливу

всіх видів бойової підготовки особового складу.

133

4.3 Науково-психологічні основи вивчення

особистості військовослужбовця

Управління підрозділом, частиною, навчанням і ви-

хованням особового складу в сучасних умовах здійснюєть-

ся на основі комплексного підходу, повного та всебічного

обліку всієї сукупності завдань, умов обстановки, найбли-

жчих та віддалених наслідків. Однією з основних вимог

комплексного підходу є облік якостей і стану воїнів та вій-

ськових колективів [1, 7].

Знання людей абсолютно необхідне для управління

ними та для їх виховання. У Збройних силах України зав-

жди приділялася велика увага вивченню особливостей лю-

дини.

Вивчення особового складу об’єктивно обумовлене

самим характером роботи офіцера, його призначенням як

керівника, організатора, вихователя своїх підлеглих. Щоб

підтримувати постійну бойову готовність, організувати

повсякденну службу, бойову підготовку, а також бойову

діяльність підрозділу, командиру необхідно знати:

– якою мірою воїни володіють якостями, необхід-

ними для виконання одержаних завдань, на кого із підлег-

лих можна покластися в підготовчій роботі і в процесі ви-

конання завдань, кому і яку допомогу необхідно надати; в

якій формі потрібно застосовувати вимоги, щоб забезпечи-

ти сумлінне і відповідальне ставлення до справи;

– із ким і яку підготовчу роботу необхідно провес-

ти; які недоліки необхідно усунути; які методи і форми на-

вчання і виховання потрібно застосовувати.

У командирській практиці постійно постають питан-

ня, вирішення яких без знання підлеглих неможливе. Тому

вивчення особового складу проводиться систематично.

Послідовно накопичується і поглиблюється інформація

про індивідуальні особливості кожного з підлеглих, про

134

напрями й темпи їх розвитку, для наявності психологічної

інформації, необхідної для прийняття рішення. В окремий

період (прибуття нового поповнення, підбір та призначен-

ня на вакантні посади, комплектування груп для виконання

конкретного завдання) вивчення підлеглих є особливо від-

повідальною і напруженою справою. В усіх випадках зміст

і критерії цієї роботи визначаються характером поставле-

них завдань підтримання постійної бойової готовності під-

розділу, частини.

Науковою основою вивчення особового складу є су-

часні теоретично обґрунтовані погляди та уявлення про за-

кономірності поведінки людей в умовах служби мирного і

воєнного часу. Важливим інструментом тут є методи вій-

ськової психології. Спираючись на загальні закономірності

воєнної психології, вміло використовуючи методи вивчен-

ня особистості й колективу, командир одержує достовірні

дані про своїх підлеглих, що дає йому можливість прийма-

ти рішення про їх доцільне призначення для виконання рі-

зних навчальних і бойових завдань, конкретизувати мету й

завдання навчання і виховання та здійснювати індивідуа-

льний підхід у повсякденному спілкуванні з ними.

На цій основі будуються:

а) програма вивчення особового складу;

б) методика збору даних про особистість воїна;

в) система накопичення, обробки й узагальнення

психологічної інформації.

Роль програми вивчення особистості виконує психо-

логічна теорія особистості воїна.

Вивчення особового складу в сучасних умовах є все

більш складною справою для офіцера. Це пояснюється пі-

двищенням вимог до морально-психологічних якостей і

бойової підготовки воїнів, відносно коротких термінів пе-

ребування їх у колективі, а також зростанням духовних ін-

тересів та культурного рівня. В цих умовах потрібні пода-

135

льше удосконалення методики вивчення особового складу,

розвиток відповідних навичок і професіональних якостей

офіцера. Характерною ознакою цієї, по суті, пізнавальної,

дослідницької роботи є її діловитість, орієнтація на конк-

ретні завдання, на забезпечення заходів, що проводяться із

психологічного боку.

Важливим напрямом удосконалення системи ви-

вчення особового складу є володіння офіцерами даними

психологічної науки, методами психологічного дослі-

дження, вивчення відповідного досвіду передових коман-

дирів.

Залежно від спрямованості, мети, яку офіцери став-

лять перед собою, використовують такі форми вивчення

особового складу:

а) постійне і всебічне накопичення даних про особо-

вий склад відповідно до вимог, які ставляться до осо-

бистості і військового колективу умовами війни і бойових

дій та військової служби (вивчення на перспективу);

б) виявлення психологічних причин конкретних вчи-

нків, подій у підрозділі, успіхів та недоліків у військовій

діяльності (психологічна діагностика);

в) вивчення характеру воїнів з метою прогнозування

їх поведінки в майбутньому, наприклад, під час виконання

нового завдання, змін умов служби, в процесі розвитку бо-

йової обстановки (психологічне прогнозування).

Основою всієї системи прогнозування є повсякденне,

напружене збирання та узагальнення фактичних даних,

урахування різних індивідуальних та групових проявів.

Психодіагностика і прогнозування можливі й ефективні,

якщо командир має важливі дані про особовий склад, якщо

зібрані всі відомості на кожного воїна і на психологію ко-

лективу в цілому.

Відповідальним і напруженим є період першого ви-

вчення характеру воїнів, який розпочинається частіше за

136

все з часу прибуття їх до підрозділу. В цей час вирішують-

ся питання їх розподілу, розстановки та призначення на

конкретні посади, включення нового поповнення в уже ді-

ючі колективи, адаптація до нових умов життя і служби,

початкового навчання і забезпечення високої бойової гото-

вності підрозділу. Відомо, що для вирішення цих завдань

потрібно спиратися на аналіз індивідуальних особливостей

прибулих воїнів, у короткий термін одержати відправні

дані для прийняття відповідних рішень. Необхідно зазна-

чити, що в цей час вивчення поповнення відбувається не

лише командиром, але й особовим складом підрозділу,

який приймає в свої лави молодих військовослужбовців і

формує колективну думку про кожного із прибулих.

У процесі початкового знайомства особливо необхід-

ні продумана система роботи, використання різних мето-

дів, що доповнюють один одного і в разі необхідності ви-

правляють допущені помилки. Корисно обмінюватися оде-

ржаними враженнями з колегами, створювати умови, в

яких би молоді воїни могли проявити свої можливості, ро-

зкрити себе.

Вивчення особового складу в різних умовах і з різ-

ною метою виконується із використанням спеціальних ме-

тодів. Методи вивчення характеру воїнів, колективів (ме-

тоди психології) являють собою науково обґрунтовані і

практично випробувані способи дій з метою одержання

достовірної психологічної інформації. Основними із них є:

спостереження, бесіда, опитування, експеримент, психоло-

гічний аналіз результатів діяльності й документів, а також

метод узагальнення оцінних даних.

Ці методи дають початкову інформацію, яка перш

ніж буде практично використана, узагальнюється, зводить-

ся до зручного для користування вигляду. Для цього засто-

совують методи логічного аналізу, а також математичний і

статичний способи обробки початкових даних.

137

Широке зстосування у військових умовах знаходить

метод психологічного спостереження, що являє собою

спосіб одержання психологічної інформації при мінімаль-

ному впливі на воїна, характер якого вивчають, шляхом

цілеспрямованого сприйняття його дій, слів, жестів, виразу

обличчя та інших зовнішніх проявів психічної активності.

Спостереження як спосіб пізнання особистості й колективу

більш ефективне, якщо до складу дослідницької групи за-

лучено офіцера іншого напрямку та службової діяльності.

Для того щоб воно давало позитивний результат, від офі-

цера вимагаються спостережливість і психологічна прони-

кливість, розвинена здібність визначати і дешифрувати зо-

внішні характеристики поведінки підлеглих. Ці якості на-

буваються цілеспрямованою працею над цим питанням.

Постійно спілкуючись із підлеглими, фіксуючи у своїй

пам’яті різноманітні елементи їхньої поведінки, порівню-

ючи спостереження з інформацією, одержаною з інших

джерел, можна істотно розвинути навички розуміння лю-

дей. Ефективно спостерігати – означає бути уважним, не

відриватися від того, що робиться навколо, прагнути роз-

гадати логіку поведінки підлеглих.

Великі пізнавальні можливості мають метод бесіди і

подібні до нього методи (опитування, анкетування та інші).

Без бесіди, відкритої розмови неможливо пізнати внутріш-

ніх рушійних сил поведінки воїна, глибинних джерел його

активності або причин пасивності в службі, особистого йо-

го сприйняття світу й оцінювання всього оточуючого.

Необхідними передумовами ефективної бесіди є доб-

розичливі взаємовідносини між начальником і підлеглим,

авторитет старшого, його моральна чистота і шляхетність.

Важливу роль відіграють також мистецтво ведення розмо-

ви, уміння офіцера практично реалізувати свою щиру заці-

кавленість долею підлеглого. Уміння вести бесіду перед-

бачає додержання ряду рекомендацій:

138

а) ретельно підготувати бесіду, вивчити дані про

співрозмовника, одержані з різних джерел, наприклад із

особової справи воїна, визначити мету бесіди, тему розмо-

ви, продумати послідовність питань, передбачити можливі

варіанти поведінки воїна. Визначити зручне місце для бе-

сіди, відвести потрібний час, виключити все те, що може

перервати чи порушити атмосферу бесіди;

б) початковий етап має на меті залучати підлеглого

до передбачених розмов, зацікавити його, зняти можливу

напругу і скутість, надати бесіді невимушеного і довірли-

вого та разом із тим серйозного і ділового характеру;

в) уважно вислуховувати відповіді, підтримувати за-

цікавленість співрозмовника до бесіди, стежити за досяг-

ненням поставленої мети в бесіді, спостерігати характерні

особливості поведінки підлеглого. Враховувати ділові

пропозиції, давати відповіді на запитання. Не допускати,

щоб бесіда залишила у свідомості підлеглого негативний

відбиток;

г) проаналізувати хід і результат бесіди, записати по-

трібні дані, оцінити ступінь відкритості підлеглого, досто-

вірність одержаної інформації, зробити висновки про по-

дальшу роботу з воїном і своє ставлення до нього.

Поширеним і практично цінним є метод узагальнен-

ня оцінних роздумів, думок інших людей про досліджу-

ваного воїна або колектив, що досліджується. З огляду на

все те, що думають і говорять про ту або іншу людину то-

вариші, сержанти, вихователь доповнює ці дані особисти-

ми враженнями. Успіх у застосуванні цього методу зале-

жить від уміння знайти людей, які добре знають цього вої-

на, від здатності відокремити точні судження від помилко-

вих та упереджених. Вивчаючи особовий склад, офіцер

опирається на своїх підлеглих, особливо на тих, хто воло-

діє якостями спостереження, об’єктивності, вмінням роз-

биратися в людях.

139

Особливу роль відіграють активні методи вивчення

особового складу, в основу яких покладена ідея психоло-

гічного експерименту. Загальною ознакою експе-

риментальних методів є цілеспрямований вплив на воїнів і

на умови, у яких вони живуть і діють, для того, щоб оці-

нити їхні якості й стан. Експеримент відрізняється від

інших методів вивчення особистості. В експерименті ство-

рюються умови для об’єктивного оцінювання наявності

необхід-них рис. Можливості застосування експерименту

істотно збільшуються в міру розвитку сучасних технічних

засобів.

Серед багатьох різновидів військового експерименту

виділяється формулювальний експеримент. Він припускає:

– пошукові, пробні завдання для підлеглих з метою

розкриття їхніх здібностей і схильностей, знайти таким

шляхом те місце у структурі підрозділу, де той або інший з

них буде найбільш корисним. Ці завдання випливають із

припущень про самостійність, дисциплінованість, про іні-

ціативу, відповідальність та про інші якості воїнів. Зрозу-

міло, що найкраще виявити їх шляхом поставлення воїнів у

такі умови, в яких можуть проявитися потрібні якості;

– експериментальне навчання. Воно полягає в то-

му, щоб установити наявність у воїна даних, необхідних

для оволодіння тією або іншою спеціальністю, шляхом

безпосередньої роботи із приладами, устаткуванням, хара-

ктерним для даної спеціальності (наприклад, з далекомі-

ром), а також шляхом оцінювання швидкості засвоєння

спеціальних знань і навичок;

– перевірку припущень про психологічну суміс-

ність, про рівень розвитку колективізму, уміння працювати

в групі. Для цього створюються групи воїнів різного скла-

ду для вирішення самостійних завдань. Призначення одно-

го з військовослужбовців старшим у такій команді є гар-

ним засобом оцінювання його організаторських здібнос-

140

тей, уміння керувати, впливати на своїх товаришів;

– послідовне застосування різних способів впливу

на підлеглого (колектив) у процесі керування, навчання й

виховання з метою знайти підхід, який найбільшою мірою

відповідає індивідуальним особливостям воїна (колекти-

ву). Підбір варіантів індивідуального підходу повинен мо-

тивуватися певними припущеннями про особливості осо-

бистості й коригуватися залежно від одержуваного резуль-

тату.

У роботі з воїнами активно використовується зви-

чайний експеримент. Його сутність – у раціональному

використанні в інтересах більш глибокого пізнання підлег-

лих природно сформованих значущих ситуацій, у яких вої-

ни розкривають нові, раніше невідомі якості. Важливою

вимогою звичайного експерименту є психологічний аналіз

рішень, прийнятих офіцером, і впливів, зроблених ним на

підлеглих у випадках, коли ці рішення й впливи спочатку

не планувалися як пізнавальні. Самокритично оцінюючи

своє поводження в умовах спілкування з підлеглими, з

огляду їхньої реакції на свої дії, офіцер розкриває важливі

якості психології воїнів, краще розуміє їх і свої відносини з

ними.

У вивченні особового складу широко використову-

ється психологічний аналіз результатів діяльності, а також

тих документів, де вони відображені (плани й облік захо-

дів, протоколи, наочна агітація, преса та ін.). Оцінюючи

результати бойової та гуманітарної підготовки, підсумки

змагання, виконання окремих завдань і доручень, офіцери

намагаються визначити особистий внесок, який зробив до-

сліджуваний воїн у загальний успіх підрозділу, розкрити ті

психологічні умови, що привели до даного результату, на-

самперед мотиви. Вони враховують не лише найближчі,

зовнішні, уже одержані показники, але й можливі наслідки,

а також те, якою ціною досягнутий результат.

141

Але це не повний арсенал методів, уміле застосуван-

ня яких забезпечує командиру виконання своїх статутних

обов’язків, пов’язаних із всебічним вивченням підлеглих.

У сучасних умовах методика вивчення особового складу

швидко вдосконалюється. Розвивається і збагачується ма-

теріальна база. У військових частинах та навчальних за-

кладах широко застосовуються форми лабораторного дос-

лідження із використанням сучасного психологічного

устаткування, складних методик і спеціальних тестів. У

ряді частин організовуються зовнішні психологічні лабо-

раторії, що істотно допомагають командирам під час ви-

вчення підлеглих, призначення їх на відповідні посади, в

удосконалюванні методів навчання й виховання.

Поліпшується також система фіксування, аналізу й

узагальнення даних про особовий склад. У ряді випадків

це завдання вирішується за допомогою педагогічних що-

денників, розроблення різних узагальнювальних докумен-

тів, таблиць, схем, графіків, доповідей. Усі ці матеріали

корисні тим, що вони дають інформацію для з’ясування і

прийняття рішень, для визначення системи роботи з колек-

тивом. Безумовно, істотні дані про особистість воїна по-

винні надійно зберігатися в пам’яті командира, а докумен-

ти мають значення як матеріал, що збагачує пам’ять офі-

цера знаннями особливостей воїна й колективу.

Таким чином, вивчення особового складу – це психо-

логічно тонка, відповідальна і трудомістка робота офіцера.

Успіху у ній домагається той, хто володіє відповідними

елементами професійної майстерності, добре знає психо-

логічну теорію й методи дослідження, хто близький до пі-

длеглих, проявляє турботу про їхні потреби й запити. Ви-

вчення особового складу не є самоціллю й не повинне пе-

ретворюватися у формальне проведення заходів. Вивчення

приносить відчутну користь, якщо воно із самого початку

планується як органічна складова частина процесу керів-

142

ництва колективом, організації бойової і гуманітарної під-

готовки.

4.4 Сутність і структура психології

військового колективу

Як суб’єкт військової діяльності військовий колектив

являє собою один із багатьох різновидів соціальної спіль-

ноти, яка утворюється завдяки спілкуванню і взаємодії

людей у ході спільної діяльності. Люди у своєму житті на-

самперед вступають у певні відносини один з одним і по-

тім уже завдяки цьому здійснюють виконання завдань. Со-

ціальною якістю людини є потреба у спілкуванні з людь-

ми, у ході якого вона засвоює знання, суспільний досвід,

поєднує свої сили із силами інших для вирішення завдань.

Однак самі по собі контакти, випадкові й неорганізовані,

не є достатньою умовою для розвитку особистості і проду-

ктивної діяльності. Потрібна стабільна сукупність людей.

Наявність певного кола загальних завдань та умов життя

приводить до створення стійкої соціальної спільноти різ-

них величин, характеру й тривалості свого існування.

Діючим фактором духовного зближення воїнів, пере-

творення випадкового поєднання людських характерів у

стійку групу, а потім і у високорозвинений колектив є су-

купна військова діяльність, необхідність постійного узго-

дження зусиль, розподілу завдань, взаємодопомоги і взає-

мної виручки. У процесі вирішення загального завдання

відбувається швидке нарощування числа зв’язків між вої-

нами, процесів керування й організації, зближення точок

зору й характерів. Отже, відбувається якісний стрибок у

розвитку спільності як цілісного утворення. Від простої

сукупності людей, ще не здатних до ефективної спільної

активності, здійснюється перехід до організованої групи,

143

суб’єкта колективної діяльності. Процеси розвитку неор-

ганізованих сукупностей людей у військові колективи –

типові ситуації у військовій діяльності мирного й воєнного

часу. Комплектування і формування підрозділів, створення

зведених загонів безпосередньо у ході бою – всі ці завдан-

ня вирішуються за допомогою перетворення неорганізова-

ної, часом розрізненої маси в дієздатні бойові колективи. В

умовах сучасної війни ступінь дезорганізації підрозділів

може бути підвищений у зв’язку з тим, що частина війсь-

ковослужбовців після застосування противником зброї ма-

сового ураження буде перебувати в стані тимчасового нер-

вово-психічного потрясіння. А цей стан має й такі форми,

коли розвивається замкненість, слабшає почуття обов’язку

й турботи про своїх товаришів. Отже, офіцери повинні ма-

ти певний досвід у створенні колективів, їх залагоджуван-

ня, а також щодо необхідних випадків їхньої структури й

боєздатності.

Таким чином, військовий колектив – це соціальна

спільнота військовослужбовців, об’єднаних загальною дія-

льністю, єдністю ідеології, моралі й військового обо-

в’язку, а також відносинами військового товариства. Такі

спільноти утворюються в рамках організаційної структури

підрозділів із їхньою системою керування, озброєння, роз-

поділу обов’язків, способу життя, побуту й відпочинку.

Але сама по собі ця організаційна структура не створює

колективу. Потрібно, щоб між людьми, які входять до неї,

утворилися міцні духовні, ділові й особисті зв’язки, зокре-

ма й товариські. Лише тоді утвориться єдиний мікро-

соціальний організм, ефективний у діяльності, і такий, що

забезпечує необхідні умови для всебічного розвитку осо-

бистості кожного окремого воїна. Соціально-

психологічною основою військового колективу є різнома-

нітні духовні зв’язки, які міцно об’єднують воїнів у єдине

ціле. Чим вони різноманітніші, тим більш згуртованим стає

144

колектив [7].

Поняття військового колективу, як правило, вжива-

ється для характеристики такої спільноти військовослуж-

бовців і таких підрозділів, які у своєму соціальному розви-

тку досягли високого рівня. У зв’язку з цим колектив має

ряд ознак, ступінь виразності яких дає підставу робити ви-

сновки про рівень його зрілості.

1. Колектив – це така сукупність військово-

службовців, яка характеризується єдністю ідеології, основ-

них інтересів і моральних принципів, високорозвиненою

свідомістю колективізму і взаємної прихильності.

2. Однією з основних ознак колективу є цілісність

вирішуваних завдань, цілей і процесу діяльності; колектив

припускає колективну (сукупну) діяльність, що реалі-

зується колективною майстерністю, навичками ділової вза-

ємодії й припускає систему керівництва й дисципліни.

3. Важливою ознакою колективу є система соціаль-

но-психологічних явищ, які формуються на основі різних

форм спілкування воїнів і служать тим ланцюгом, що

зв’язує їх у єдиний соціальний організм. Колектив харак-

теризується також здоровим соціально-психологічним клі-

матом, дисципліною й політико-моральним станом.

Вихідні передумови для формування колективу: лю-

ди, які володіють необхідними даними для спільного жит-

тя й діяльності; спільні інтереси, завдання, що припуска-

ють загальну діяльність. За наявності цих передумов роз-

гортається міжособистісне й внутрішньогрупове спілку-

вання – основний спосіб і механізм формування колективу

та його психології. Основними властивостями колективу є

його здатність до спільної, колективної діяльності і здат-

ність забезпечувати нормальні соціальні умови для життя,

розвитку, задоволення потреб кожного свого члена. Най-

важливішою властивістю колективу є його тісний зв’язок з

іншими колективами.

145

У кожному підрозділі є об’єктивні передумови для

створення міцного бойового колективу: класова, ідейно-

політична єдність воїнів; колективна зброя й колективний

характер діяльності, що припускають необхідність загаль-

них чітких дій під час виконання навчальних і бойових за-

вдань; загальні умови служби, бойової й гуманітарної під-

готовки й військового побуту. На цій об’єктивній основі й

під впливом цілеспрямованої роботи командирів, вихова-

телів розгортається процес ідейного й організаційного єд-

нання воїнів, тобто процес створення й становлення колек-

тиву.

У Збройних силах існує велика різноманітність низо-

вих (первинних) колективів. У їхній структурі і психології

багато спільного. Всі вони – військові колективи. У той

самий час колективи відрізняються один від одного. Особ-

ливості, подібності та відмінності між військовими колек-

тивами обумовлюються рядом причин.

Основною причиною є різновид (форма, вид, тип) ді-

яльності тих завдань, для виконання яких цей колектив

призначений, тобто його військово-професійні особливос-

ті. Оскільки колективна організація й зміст військової дія-

льності помітно відрізняються залежно від виду Збройних

сил (роду військ, спеціальних військ), то стосовно них пра-

вомірно розглядаються соціально-психологічні особливос-

ті, що мають досить значні відмінності. Виділяється кате-

горія військово-навчальних колективів (курсантські, слу-

хацькі й ін.). Їхня психологія визначається в основному

навчальною діяльністю й пов’язаними з нею факторами. У

навчальних закладах діють також військово-педагогічні

(кафедральні) колективи.

Важливим критерієм диференціації військових коле-

ктивів є поділ військовослужбовців на ряд службових ка-

тегорій: офіцерів, прапорщиків, сержантів, солдатів. Оскі-

льки в цих категоріях є загальні, специфічні інтереси й

146

проблеми, то вони поєднуються й утворюють своєрідні ко-

лективи: офіцерські, сержантські, колективи прапорщиків,

окремих військових фахівців (навідників, механіків-водіїв

та ін.).

Залежно від характеру діяльності, особливостей осо-

бового складу (однорідність – різнорідність) та інших

об’єктивних умов військові колективи розрізняються й ря-

дом психологічних ознак. Насамперед це тип спілкування

всередині колективу. В одних колективах ділове спілку-

вання, взаємодія утворюють основу колективної діяльності

(у першу чергу там, де є колективна зброя, бойова техніка,

що обслуговується групами воїнів, які тісно взаємодіють

один з одним). В інших колективах спілкування можливе в

основному в проміжках між виконанням завдань, під час

відпочинку, а також на навчальних заняттях, оскільки чле-

ни колективу зайняті індивідуальною діяльністю. У біль-

шості підрозділів форми індивідуальної й колективної дія-

льності переплітаються, відповідно і спілкування має різ-

ний характер.

Розрізняються колективи й за своїми якісними харак-

теристиками: за рівнем ідейно-політичної й моральної зрі-

лості, згуртованості, рівнем колективної бойової майстер-

ності (злагодженості), станом дисципліни, морально-

психологічним кліматом, досягненнями і результатами ді-

яльності.

Для всіх розглянутих різновидів військових колекти-

вів характерне те, що кожен із них удосконалюється на пе-

вній штатно-організаційній структурі. Нарешті, утворю-

ються стихійні дружні мікрогрупи як у рамках одного під-

розділу, так і з військовослужбовців різних підрозділів, іс-

нування яких не передбачене, природно, ні штатною орга-

нізацією, ні якою-небудь структурою суспільних органів.

Такий вигляд має групова структура тієї або іншої

штатної одиниці Збройних сил у міру того, як весь особо-

147

вий склад організовується в колективи навколо єдиних ці-

лей і завдань і стає по-справжньому військовою організаці-

єю, гнучкою, керованою і стійкою навіть у винятково

складних умовах.

Військовий колектив має свою соціально-

психологічну структуру. Її елементами є люди, які вико-

нують у колективному житті й діяльності свої ролі, що

займають певне положення, а також окремі мікроколекти-

ви, що утворюються всередині колективу. Усі ці позиції

(індивідуальні й групові ролі) пов’язані специфічними від-

носинами. Соціально-психологічна структура колективу

формується на основі штатної організації підрозділу з його

системою керівництва, суспільної діяльності. Однак про-

цес її утворення залежить від індивідуальних особливостей

членів колективу, від їхньої сумісності. Тому в остаточно-

му підсумку розміщення людей у цій внутрішньоколекти-

вній структурі визначається більшим числом причин.

Структура військового колективу має тенденцію до

стабілізації: якщо позиції, ролі й взаємини військовослуж-

бовців визначилися, то істотні зміни в структурі можуть

бути викликані лише винятковими подіями. Якщо ж осо-

бовий склад колективу періодично змінюється, то структу-

ра його має постійні перетворення, безперервно відбува-

ється процес визначення внутрішніх колективних позицій і

ролей, знову налагоджуються зв’язки і взаємодії, що вно-

сить у життя воїнів досить значну напруженість.

У деяких військових колективах іноді з’являються

елементи так званого помилкового колективізму й помил-

кового товариства. Це, власне кажучи, стороннє включен-

ня в здоровому організмі колективу. Психологія помилко-

вого колективу – це прагнення за зовнішньою пристойніс-

тю приховати ненормальні стосунки й створити умови, за

яких можна було б безкарно ігнорувати вимоги служби,

норми військових статутів, дозволяти певні вільності, до-

148

магатися полегшення в службі, служити без напруження.

Елементи аморальної групової психології містять традиції

міжособистісних і міжколективних відносин, у яких чима-

лу роль відіграють психологічний тиск, примус, іноді без-

посереднє фізичне насильство. Попередження, своєчасне

розкриття й принципове оцінювання помилкового колек-

тивізму, перекручування норм військового товариства –

найважливіші завдання командира. Пережитки кругової

поруки, внутрішньої групової замкненості, протиставлення

егоїстичних групових інтересів спільним інтересам повин-

ні рішуче усуватися.

4.5 Психологічна характеристика

взаємовідносин у підрозділі

У процесі зміцнення й розвитку військового колекти-

ву досягаються морально-політична й організаційна єд-

ність особового складу підрозділу. Вона проявляється в чі-

ткості й високій ефективності спільних дій зі зброєю й те-

хнікою, а також у позаслужбовий час і у різноманітних

формах колективного духовного життя, у свідомості кож-

ного воїна, що відчуває свою близькість і прихильність до

товаришів, і відповідальність перед ними.

Ця сторона єдності членів військового колективу ві-

дображається в його психології, що являє собою сукуп-

ність різних зв’язків та відносин. Від змісту, спрямованості

й стійкості психології колективу залежить якість виконан-

ня поставлених перед ним завдань.

Щодо колективної діяльності психологія колективу

являє собою комплекс соціально-психологічних умов, що

забезпечують процеси взаємодії, спілкування, надання до-

помоги й підтримки, узгодження спільних зусиль при ви-

рішенні загальних завдань. Практика показує, що для ус-

149

пішних дій колективу в найбільш складній обстановці ва-

жливі насамперед такі умови:

а) загальні, погоджені позиції членів колективу з го-

ловних питань суспільного життя й військової служби, що

формуються на основі політико-моральної єдності воїнів,

спільності їхнього світогляду, переконань і життєвих

принципів;

б) навички, взаємодії і спілкування як у процесі дія-

льності, так і у побуті, пов’язані із чіткою й гнучкою стру-

ктурою розподілу обов’язків, керівництва й підпорядку-

вання, а також нормами й способами регуляції спільного

життя й діяльності;

в) військове товариство й бойова дружба, тобто взає-

мини, обумовлені міжособистісними почуттями взаємної

довіри, поваги й відповідальності один за одного.

Важливою умовою діяльності й розвитку колективу є

традиції, бойові реліквії та військові ритуали.

Усе це разом і у взаємозв’язку окремих ланок утво-

рює комплекс соціально-психологічних явищ або психоло-

гію військового колективу. Соціально-психологічними

явищами на відміну від психічних явищ, як правило, нази-

вають процеси спілкування людей і тих взаємозалежних

змін у їхній свідомості, психіці, які є результатом спілку-

вання. Отже, механізмом формування й функціонування

системи соціально-психологічних явищ є спілкування вої-

нів. Кожна ланка психології військового колективу так чи

інакше проявляється у спілкуванні, впливає на нього й са-

ма випробовує вплив з його боку.

Система внутрішнього колективного спілкування –

це сукупність різноманітних контактів між воїнами:

– службових й особистих, інформаційно-

пізнавальних та емоційних, двосторонніх і багатосторон-

ніх;

– виховних і партнерських тощо.

150

Засобом спілкування є взаємний обмін інформацією

між воїнами (її повідомлення і сприйняття).

Спілкування характеризується:

– предметом і змістом (про що говориться);

– способом передачі інформації (усне мовлення,

лист, використання немовних засобів – міміка, жести);

– погодженою єдиною мовою, яку розуміють одна-

ково (зокрема й умовна, переговорна таблиця, список умо-

вних найменувань і сигналів).

Спілкування, як і будь-яка інша форма активності

людей, має свої мотиви. Мотиви спілкування – явища мі-

жособистісного, взаємного порядку, оскільки прагнення до

спілкування з одного боку повинне зустріти аналогічне

прагнення інших або хоча б доброзичливий відгук.

Акт спілкування є ефективним, якщо процес повідо-

млення, сприйняття й інтерпретації інформації привів до

взаєморозуміння: не відбулося істотної втрати інформації,

і вона надана в тому розумінні, в якому була надана із са-

мого початку, а також правильно були зрозумілі мотиви

спілкування. Спілкування – явище складне і його ефектив-

ність не завжди висока. Чим вищий рівень розвитку колек-

тиву, тим ефективніше спілкування між його членами. У

спілкуванні виробляються єдині погляди, формуються вза-

ємини, навички взаємодії і спільної діяльності, а також ін-

ші елементи колективної психології.

Психологія колективу, тобто суспільна думка, на-

стрій, традиції, взаємини, не має самостійного, відособле-

ного існування. Вона проявляється в психології індивіда,

що належить даній групі. Однак індивідуальне, властиве

тільки даній людині, і те, у чому відображена психологія

колективу, не завжди збігаються. Ступінь розбіжності за-

лежить від міри належності даної людини колективу, від

сили зв’язку з ним. Іноді, не вміючи виділити індивідуаль-

не за вчинками окремих воїнів, роблять неправильне уза-

151

гальнення про колектив у цілому.

Першорядними за значущістю й роллю в житті й дія-

льності колективу є ідеологічний за своєю сутністю еле-

мент політико-моральної єдності воїнів і звідси − загальні

позиції, що випливають з конкретних актуальних питань.

Ідейна єдність особового складу досягається в результаті

зближення індивідуальних поглядів на основі наукового

світогляду й моральності. У міру зміцнення колективу вої-

ни у стають більш свідомими, ідейними однодумцями, що і

є головним джерелом спільних мотивів для колективної ді-

яльності. Вирішальну роль в ідейному єднанні особового

складу відіграє ідеологічна робота командирів.

Ідейна єдність воїнів підрозділу знаходить своє відо-

браження в колективних думках з питань, що мають істот-

не значення в житті й службі особового складу. Предметом

колективної думки можуть бути, наприклад, конкретна су-

спільно-політична подія, завдання бойової й гуманітарної

підготовки, вчинки окремих членів колективу, умови слу-

жби. У зрілому колективі завжди існують і діють тверді

колективні погляди й думки з таких питань, як необхід-

ність постійної бойової готовності, зміцнення військової

дисципліни. Зрілий військовий колектив характеризується

активним ставленням до всіх вимог служби, повагою до

командирів і начальників, відповідальною й зацікавленою

участю у суспільній роботі. Усе це – колективні думки.

Думка колективу з певного предмета або явища являє

собою погодженість у поглядах і у відносинах воїнів. У

згуртованому, дружньому колективі індивідуальні думки,

як правило, швидко досягають погодженості й перетворю-

ються, власне кажучи, в єдину думку. Сукупність основних

колективних думок, які чітко визначилися і є стійкими й

активними, характеризує спрямованість військового коле-

ктиву, його загальну позицію щодо актуальних питань вій-

ськової служби. Це – ядро морального стану колективу.

152

4.6 Характеристика взаємовідносин

воїнів строкової служби

Командиру важливо знати зміст і якість колективних

думок, що існують у підрозділі: з яких проблем чи позицій

визначилися й зблизилися, якою мірою вони відповідають

завданням підвищення боєздатності підрозділу і виховання

воїнів, які думки перебувають у стадії формування, як від-

бувається процес консолідації поглядів і відносин, яку

роль відіграють у цьому процесі окремі члени колективу.

Залежно від ступеня єдності і погодженості в динамі-

ці суспільної думки військового колективу розрізняють

три основні стадії: дифузійну, поляризовану і єдину колек-

тивну думку. Дифузійна думка – це різнобій у поглядах і

думках. Воїни мають суперечливі точки зору і не пого-

джуються з основними позиціями; деякі з них вагаються

щодо визначення власної точки зору, не можуть

об’єктивно оцінити думки товаришів і усвідомлено пого-

джуються з якоюсь позицією. Протилежні думки мають

місце, якщо провідні точки зору вже визначилися, внаслі-

док чого особовий склад розділився на дві − три групи,

кожна з яких має свою позицію й відстоює її. Цей стан

може мати негативний наслідок, конфлікт. Єдина колекти-

вна думка характеризується максимальною згодою й наяв-

ністю однієї, спільної, свідомо дотримуваної усіма позиції.

Процес формування колективної думки можна спос-

терігати в різних формах спілкування воїнів: у ході зборів,

у товариській бесіді під час відпочинку, під час обгово-

рення кінофільмів, книг, матеріалів преси. Беручи участь у

цих формах спілкування, спостерігаючи за тим, як досяга-

ється згода позицій і поглядів із питань, що хвилюють осо-

бовий склад, як переборюються розбіжності, командири

роблять висновки про істотні морально-психологічні особ-

ливості колективу.

153

Важливим завданням у вивченні колективу є оціню-

вання його злагодженості, що залежить від прагнення й

уміння воїнів погоджувати свої дії, підпорядковувати зага-

льному плану, об’єднувати в єдиний процес виконання за-

вдання, поставлене перед підрозділом. Як відомо, на пев-

ному етапі бойової підготовки здійснюється практична

злагодженість відділень, взводів, батареї й споріднених їм

підрозділів. На цьому етапі воїни вчаться взаємодіяти,

працювати в єдиному ритмі як учасники одного процесу.

Вони засвоюють загальну структуру колективної діяльнос-

ті, її мету й свою роль у її реалізації, вникають у завдання

кожного зі своїх товаришів і особливо в стиль бойової ро-

боти. Вони вчаться інформувати один одного, взаємно пе-

редбачати дії і здійснювати різного роду контакти, необ-

хідні для єдності своїх дій, вчаться ділового взаєморозу-

міння [4, 7].

Погодженість і гармонійність дій особового складу

підрозділу забезпечуються, із психологічного боку, двома

групами факторів:

а) колективною мотивацією;

б) навичками й уміннями взаємодіяти.

Колективна мотивація – це прагнення воїнів до пого-

дженості своїх дій, до взаємної підтримки й розвитку успі-

ху, досягнутого товаришами. Це практичний прояв колек-

тивізму особистості. В основу колективної мотивації пок-

ладена ідейна, політико-моральна згуртованість воїнів.

Прагнення воїнів діяти колективно, допомагати один од-

ному є також результатом усвідомлення ними своєї взаєм-

ної залежності, необхідності підпорядкування своїх особи-

стих успіхів успіху колективу. Значно впливають на колек-

тивну мотивацію стосунки, що склалися в підрозділі, – дух

справжньої товариськості, відповідальності один за одного

й за спільну справу або ж стан нездорового суперництва,

прагнення до власних вищих показників і байдужість до

154

результатів товариша.

Навички й уміння взаємодії й дружнього спілкування

полягають у тому, щоб у кожен момент спільної діяльності

робити саме те, що випливає з логіки вирішення спільного

завдання, причому робити це самостійно, на основі власної

оцінки складної обстановки, без вказівок і прохань. Спе-

цифіка цих навичок й умінь, їхня відмінність від навичок

та умінь індивідуального застосування зброї полягають у

тому, що тут насамперед потрібна орієнтація на дії своїх

товаришів, розуміння напрямку розвитку ситуації спілку-

вання, особливо того, чого очікують інші учасники спіль-

ної діяльності.

Основною складовою вміння воїна діяти разом з то-

варишами є: розуміння й прогнозування їхніх дій та намі-

рів, швидке усвідомлення сутності спільно вирішуваного

завдання, здатність висловлювати свої думки, пропозиції й

вимоги з урахуванням індивідуальних особливостей членів

колективу і прийнятих у ньому норм.

Таким чином, високі рівні спільності дій забезпечу-

ються єдиним прагненням усіх до загального колективного

успіху (колективістська мотивація), а також умінням кож-

ного воїна діяти з урахуванням дій і потреб своїх товари-

шів. Навички й уміння взаємодії спираються, у свою чергу,

на індивідуальну бойову майстерність кожного воїна, на

бездоганне знання ним своїх обов’язків, зброї і бойової те-

хніки й уміння застосовувати їх у бою.

Особлива ланка у психології військового колективу –

міжособистісні стосунки. Вони є своєрідною мережею

зв’язків, що об’єднують воїнів почуттями поваги, товари-

ськості, дружби, визнання авторитету й взаємною відпові-

дальністю. Дослідження й повсякденна практика показу-

ють, що ефективність колективної діяльності багато в чому

залежить від якості взаємин, від того, якою мірою вони ві-

дповідають вимогам військових статутів.

155

Міжособистісні стосунки формуються в результаті

зародження у свідомості воїнів почуття довіри й симпатії

до своїх товаришів по підрозділу. Вони створюються взає-

мними, переважно емоційними реакціями, що переходять у

стійкі й міцні почуття товариськості, взаємної прихильнос-

ті і міцної дружби. Основний психологічний компонент у

структурі міжособистісних стосунків – це позиція воїна

стосовно кожного зі своїх товаришів. Вона є комплексом

почуттів і оцінювання роздумів, спричинених вчинками і

якостями особистості іншої людини. Знайомлячись із то-

варишами по службі, оцінюючи їхні вчинки, знання й бо-

йову майстерність, воїн сповнюється повагою до них, го-

товий до спільних дій. Отже, позиція має і певний дієвий

бік – готовність, прагнення до відповідних дій щодо своїх

товаришів по службі. У разі, коли позиції людей характе-

ризуються взаємністю, між ними створюється міцний дво-

сторонній соціально-психологічний зв’язок.

Міжособистісні стосунки у розвиненому колективі

об’єднують всіх воїнів. Проте положення членів колективу

в цій системі відносин неоднакове. Одні з них привертають

до себе симпатії більшості, інші – меншої кількості това-

ришів. Є воїни, які мають недостатні зв’язки з іншими то-

варишами (перебувають ніби на периферії або навіть поза

колективом). Це ті, які або не завоювали ще поваги своїх

товаришів, або ж втратили її. Тимчасовий відрив від коле-

ктиву може бути обумовлений конфліктом, сваркою, а та-

кож іншими причинами, які породжують передумови за-

мкнутості тієї або іншої людини, її відхід від колективу.

Положення воїна в міжособистісних стосунках характери-

зується також певною мірою впливу, тобто можливістю

впливати на поведінку своїх товаришів. Це положення

особистості в колективі одержало назву авторитету.

Є випадки, коли міжособистісні стосунки складають-

ся стихійно, без прямого впливу командира, офіцера-

156

вихователя, під впливом морально незрілих людей і мікро-

груп, унаслідок чого порушується взаємність у відносинах.

Товариські відносини замінюються на спроби обмеження

особистої гідності молодих воїнів. Гармонія взаємин змі-

нюється прагненням до переваги, нав’язування своєї волі

більш слабким, іншими порушеннями статутних норм.

Звідси стає зрозумілим, що командир підрозділу повинен

добре знати про взаємовідносини в колективі, положення

кожного воїна в соціально-психологічній структурі підроз-

ділу, ступінь відповідності відносин вимогам військових

статутів і завданням підвищення бойової готовності.

Думка командира про колектив буде неповною, якщо

не виявлені традиції підрозділу й соціально-психологічні

явища, які характерні для для нього (колективні звички й

військові ритуали). Як правило, вони обумовлені своєю

стійкістю й відносною незалежністю від змін в особовому

складі. Традиція – це духовна цінність, завоювання, що,

будучи спочатку справою рук одного з його поколінь, стає

потім обставиною, що впливає на діяльність і поведінку

наступних поколінь.

У свідомості колективу формуються суспільні вимо-

ги й відповідне спонукання до дій, гідних даних прикладів.

Так створюється наступність у розвитку колективу, нако-

пичуються досвід і норми, що регулюють поводження вої-

нів. Традиції кожного військового колективу перебувають

в органічному зв’язку і єдності з бойовими й трудовими

традиціями Збройних сил.

Традиційного характеру набувають систематично по-

вторювані заходи, завдяки яким є звичними певні форми

організації й види діяльності, побуту й відпочинку, органі-

заційні й політично-виховні заходи. Утворюються колек-

тивні звички, що створюють чіткий діловий ритм у житті

підрозділу, що вносять зрозумілість і визначеність в обста-

новку.

157

Важлива структурна ланка психології колективу –

його настрій. Колективним настроєм називають спільні пе-

реживання тих чи інших подій, фактів, а також емоційний

стан, у якому якийсь час перебуває весь колектив (або його

частина) і впливає на його життя й діяльність. Під час оці-

нювання колективного настрою враховують будь-які фор-

ми емоційних реакцій, зокрема й короткочасні. Сукупність

цих реакцій, що належать до конкретних подій, дає мож-

ливість визначити емоційні позиції і краще зрозуміти зага-

льний настрій.

Настрій колективу має дві основні форми: пасивну

й активну. Пасивна форма – це стан, властивий емоційній

сфері колективної психології. Тут на перший план висту-

пають емоційні реакції, що не спричиняють до тих чи ін-

ших значних дій.

Основу активної форми колективного настрою утво-

рюють емоційні прагнення (мотиви) до конкретної дії.

Сам процес вивчення психології колективу будується

на з’ясуванні характеру зв’язків між воїнами, оцінюванні

їхньої духовної єдності, єдності в поглядах, їх вміння діяти

узгоджено як під час виконання навчальних і бойових за-

вдань, так і у побуті. Багато дає для розуміння колективної

психології контроль за динамікою психічного стану колек-

тиву, оцінювання настроїв, що, як правило, характерне для

всіх його членів.

Спостерігаючи за спілкуванням і спільною діяльніс-

тю особового складу в різних умовах й у складній обста-

новці, наприклад в умовах дефіциту часу, під час вирішен-

ня особливо відповідальних завдань й в обстановці відпо-

чинку, можна помітити прояви відносин, які воїни прояв-

ляють один до одного, оцінити міру взаєморозуміння, дух

взаємодопомоги, міцність навичок взаємодії. Шляхом спо-

стереження можна встановити також рівень авторитетності

окремих воїнів, міцність їхніх зв’язків із товаришами.

158

Практичну значущість як для організації служби, так і для

виховання має виявлення осіб, положення яких залишаєть-

ся невизначеним. Ці військовослужбовці вимагають особ-

ливої турботи й уваги офіцера й усього колективу.

У ході роботи з особовим складом командири та офі-

цери-вихователі проявляють особливу увагу до ознак, що

свідчать про можливі відхилення у взаєминах, про появу

мікрогруп з негативними намірами, про елементи нетова-

риського ставлення до молодих воїнів, а також про інші

прояви негативної моралі.

Розглянуті соціально-психологічні явища не вичер-

пують психології військового колективу. Їх правомірно ро-

зглядати як її основні, базові елементи. Крім них, у житті

колективу важливу роль відіграють і деякі інші явища: ок-

ремо взята колективна думка з одного питання, що існує

доти, поки дане питання не знайшло свого вирішення; ок-

ремі елементи іншої колективної діяльності.

Формування статутних взаємовідносин

серед військовослужбовців

Важливим аспектом служби є військова дисципліна.

Вона визначає не лише зовнішні вчинки й дії військовос-

лужбовців, а й упорядковує їх психічну діяльність, робить

внутрішньо зібраними, організованими. Вимоги дисциплі-

ни поширюються на спілкування військовослужбовців, за-

безпечують чіткість службових і неслужбових контактів,

упорядкованість взаємовідносин. Якість та стан взаємовід-

носин у підрозділі значною мірою залежить від того, яки-

ми нормами керуються військовослужбовці, вступаючи в

службові чи особисті контакти, які традиції діють у цій

сфері життя колективу. Взаємовідносини військовослуж-

бовців є суттєвим фактором зміцнення дисципліни. Вони

будуються на основі статутних положень, регулюються

ними [3].

159

Статутні взаємовідносини як один із засобів підви-

щення бойової готовності наповнені глибоким змістом

конституційного обов’язку щодо захисту Української дер-

жави, являють собою важливу ланку впливу людського

фактора на успішне виконання кожного навчального і бо-

йового завдання. У цьому їх сутність і велике значення.

Статутними прийнято називати такі взаємовідносини

у військових колективах, які повністю відповідають вимо-

гам військових статутів Збройних сил України. Однак ха-

рактеристика сутності статутних взаємовідносин цим не

вичерпується. Важливо мати на увазі, що в них виражаєть-

ся єдність відносин, загальноприйнятих у демократичному

суспільстві, і специфічних, притаманних військовослужбо-

вцям.

Загальні обов’язки захисників Батьківщини містять

одне з головних положень: свято і непорушно додержува-

тися Конституції та законів України, Військової присяги,

віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно

виконувати військовий обов’язок.

Основою підтримання статутних взаємовідносин є

висока національна та державна свідомість військовослуж-

бовців, глибоке розуміння ними свого патріотичного

обов’язку, безмежна відданість Українському народові.

У статутах знаходять своє вираження ідеали демок-

ратії й гуманізму, загальнолюдські моральні цінності, на-

ціональні звичаї і традиції.

Як бачимо, ця мораль увібрала в себе норми поведін-

ки людей і стосунки між ними, що формувалися в процесі

становлення демократичного суспільства, у ході багатові-

кової боротьби українського народу за свою незалежність.

Така мораль, закріплюючись у свідомості кожного війсь-

ковослужбовця, стає важливим ідейним стрижнем статут-

них взаємовідносин.

Важливими специфічними принципами, що визнача-

160

ють характер взаємозв’язків і взаємодії військовослужбов-

ців у повсякденній обстановці й під час виконання служ-

бово-бойових завдань, є єдиноначальність та субординація.

Сутність принципу єдиноначальності полягає в:

− наділенні командира (начальника) розпорядчою

владою щодо підлеглих і покладення на нього персональ-

ної відповідальності перед державою за всі сфери життя та

діяльності військової частини, підрозділу і кожного війсь-

ковослужбовця;

− наданні командирові (начальникові) права одноосі-

бно приймати рішення, віддавати накази;

− забезпеченні виконання зазначених рішень (нака-

зів), виходячи із всебічного оцінювання обстановки й ке-

руючись вимогами законів і статутів Збройних сил Украї-

ни.

Командир як єдиноначальник тісно пов’язаний з осо-

бовим складом, виявляє постійну турботу про підлеглих,

стежить за точним додержанням ними службових

обов’язків і дбає про їх законні права. У своїй роботі ко-

мандир спирається на громадські організації та актив, пов-

ною мірою використовує їх вплив на військовослужбовців

в інтересах підвищення якості бойової і гуманітарної під-

готовки особового складу, зміцнення військової дисциплі-

ни.

Службово-посадові взаємовідносини військовослуж-

бовців визначаються відносинами субординації. Вона ві-

дображає повноту виконання військовослужбовцями ста-

тутних вимог:

− хто має право віддавати накази;

− кому зобов’язаний підкорятися військовослужбо-

вець;

− який порядок виконання розпоряджень і доповіді

про їх виконання;

− яка форма звернення військовослужбовців один до

161

одного.

Додержання принципу субординації дає можливість

будувати взаємовідносини у військовому колективі на ос-

нові суворого статутного положення, згідно з яким началь-

ники мають право віддавати підлеглим накази і розпоря-

дження, вимагати їх виконання. Підлеглі зобов’язані без-

доганно виконувати свої службові обов’язки.

Значну роль у встановленні статутних взаємовідно-

син між військовослужбовцями відіграє військове товарис-

тво. Статут внутрішньої служби пропонує військовослуж-

бовцям «поважати бойові та військові традиції, допомагати

іншим військовослужбовцям, які перебувають у небезпеці,

утримувати їх від учинення протиправних дій, поважати

честь і гідність кожної людини». Військове товариство як

моральний регулятор життя колективів підрозділів виявля-

ється у різних формах. Найбільш характерні з них – взаєм-

на виручка в бою, вимогливість, взаємодопомога у навчан-

ні і службі, наслідування прикладу кращих.

Серед факторів, що визначають характер взаємовід-

носин у військових колективах, особлива роль належить

індивідуальним особливостям військовослужбовців. Спра-

ва в тому, що, незважаючи на наявність у військовослуж-

бовців багатьох спільних ознак, кожний із них залишається

по-своєму неповторною особистістю зі своїм характером,

темпераментом, певними здібностями, колом інтересів, які,

звичайно ж, впливають на взаємовідносини членів війсь-

кового колективу.

Цей вплив може мати як позитивну, так і негативну

спрямованість. Треба пізнати індивідуальність військовос-

лужбовця, врахувати ті його особливості, що виявляються

у процесі формування статутних взаємовідносин. Тільки за

цієї умови можливо попередити порушення військової ди-

сципліни, пов’язані з відхиленнями від статутних норм по-

ведінки. Цього вміння саме і не вистачає багатьом моло-

162

дим командирам і начальникам у роботі щодо зміцнення

статутних взаємовідносин.

Характеристика статутних взаємовідносин буде не-

повною, якщо не сказати про форми звернення військовос-

лужбовців один до одного. Правильними є лише ті звер-

нення, що відповідають «букві» і духу статутів. Вони ле-

жать в основі як навчальної, так і службово-бойової діяль-

ності військовослужбовців. У неслужбовий час (у години

дозвілля, в домашній обстановці) звернення військовослу-

жбовців один до одного мають характер неофіційних мі-

жособистісних зв’язків. Ці зв’язки диктуються взаємними

інтересами, потребами в обміні інформацією, особистими

симпатіями. Найчастіше неофіційні міжособистісні відно-

сини будуються у процесі проведення культурно-виховної

та просвітницької роботи, в ході індивідуальної виховної

роботи, організації дозвілля.

Важливим показником впливу виховної роботи на

формування статутних взаємовідносин є характер міжгру-

пових і міжособових зв’язків. Він проявляється в тому, які

питання обговорюють військовослужбовці, якими обмі-

нюються новинами, як оцінюються вчинки і проступки.

Адже залежно від усього цього відбувається якісне кори-

гування характеру взаємовідносин. Проведені дослідження

і практика виховної роботи показують, що повідомлення

військовослужбовцям нових відомостей про командирів,

товаришів по службі, як правило, приводять до якісних

змін взаємовідносин у військових колективах. Так, повідо-

млення про те, що в складній ситуації командир виявив

мужність і самовладання, сприяє підвищенню авторитету

офіцера, посилює його вплив на формування статутних

взаємовідносин людей. У свою чергу, розповіді солдатів,

сержантів про свою діяльність до служби в армії, допома-

гають усім скласти більш повне враження про кожного,

сприяють згуртуванню військового колективу.

163

Дієвість роботи, спрямованої на формування статут-

них взаємовідносин, підвищується, якщо є високий авто-

ритет тих, хто її проводить: командира, заступника коман-

дира з виховної роботи, активу. Наскільки авторитетною є

та чи інша людина, можна судити за багатьма ознаками: за

тим, як її слухають, як реагують на пропозиції та вимоги,

як виконують вказівки чи рекомендації.

Правильні статутні взаємовідносини залежать від ба-

гатьох обставин. Наприклад, одна справа, коли суворому

статутному порядку у казармі, чіткій внутрішній службі,

зразковому утриманню бойової техніки надають значення

лише під час перевірок та інспекцій. Зовсім інша – якщо

статутний порядок стає нормою повсякденного життя осо-

бового складу.

Сформувати колективну морально-психологічну на-

станову на обов’язковість повсякденного підтримання ста-

тутного порядку – завдання не просте. Проте якщо коман-

дир, офіцер-вихователь, усі офіцери підрозділів змогли до-

битися цього, то статутні взаємовідносини стають непору-

шним правилом життя кожного військовослужбовця.

Без розкриття сутності статутних взаємовідносин, які

формуються між військовослужбовцями у процесі службо-

во-бойової діяльності та повсякденного життя, характерис-

тику об’єктивних та суб’єктивних факторів, що визнача-

ють природу і складові цих взаємовідносин, не можна вва-

жати повною.

Основними видами взаємовідносин є:

− нормативно-вольові;

− пізнавальні;

− емоційні.

Сутність нормативно-вольових взаємовідносин поля-

гає у тому, що військовослужбовці будують свої стосунки,

керуючись вимогами законів України та військових стату-

тів. Взаємовідносини, про які йде мова, є нормами поведі-

164

нки, які необхідно виконувати: військовослужбовець пос-

тійно знаходиться в межах вимог військових статутів і ре-

гулює свою поведінку, керуючись їх положеннями. Вико-

нання вимог статуту, як правило, вимагає вольової мобілі-

зації. Нормативна вимога і самоконтроль поведінки стають

невід’ємними від статутних взаємовідносин. Накопичу-

ються духовні сили, підвищується роль функції самоаналі-

зу, самовимогливості. Тим самим військовослужбовець

спонукає себе і своїх товаришів по службі додержуватися

взаємовідносин, визначених військовими статутами.

Сутність пізнавальних взаємовідносин полягає в то-

му, що в процесі виконання службово-бойових завдань та у

повсякденному житті у військовослужбовців удосконалю-

ються знання бойової техніки і зброї, в результаті чого за-

кріплюються навички виконання військових статутів, що

регламентують весь навчальний процес та вимоги до взає-

мовідносин людей у колективі. Будучи мимовільним, про-

цес пізнання є відображенням природної допитливості всіх

військовослужбовців. Тому командири не повинні бути

байдужими до того, чим цікавляться підлеглі. Їх повинні

хвилювати питання військової служби або особисті інтере-

си, що відволікають військовослужбовців від посадових

турбот і справ.

Управління пізнавальними взаємовідносинами стає

однією з головних виховних функцій. Щоб реалізувати цю

функцію на практиці, необхідно уважно вивчити коло без-

посередніх інтересів кожного з підлеглих, наполегливо

шукати шляхи об’єднання їх за інтересами. Для цього в

підрозділах можуть створюватися гуртки за інтересами. Це

можуть бути гуртки любителів техніки, книголюбів, мело-

манів.

Прагнення до пізнання об’єднує військовослужбов-

ців, формує у них здорові моральні взаємовідносини. Між

ними відбувається обмін політичною, службовою, побуто-

165

вою інформацією. Взаємне збагачення відомостями про

життя і службу істотно сприяє згуртуванню військовослу-

жбовців і колективу в цілому, розвитку свідомих основ

зміцнення військової дисципліни.

У житті військових колективів неабияке значення

мають емоційні взаємовідносини. Контакти людей у війсь-

ковому, як і у будь-якому колективі, завжди наповнені пе-

вними почуттями: задоволення, оптимізму, вдячності чи,

навпаки, тривоги, образи, напруженості, пригнічення.

Емоційне забарвлення взаємовідносин людей ‒ явище

природне. Воно відіграє істотну роль у зміцненні серед

військовослужбовців військової дисципліни, сприяє її ста-

білізації чи, навпаки, призводить до порушення визначе-

них норм взаємовідносин.

Емоційні взаємовідносини найбільш повно виявля-

ються в ситуації духовного підйому, а також різкої зміни

обстановки: успішного завершення складного завдання чи

непередбаченої невдачі, інших подій.

Емоційний бік взаємовідносин завжди позначається

на вчинках і діях військовослужбовців. Тому командири та

їх заступники з виховної роботи прагнуть спрямовувати

взаємовідносини особового складу в напрямку позитивних

емоцій. Так, готуючись до розбору ситуації, для якої хара-

ктерна емоційна напруженість у взаємовідносинах, офіце-

ри повинні знаходити аргументи й факти, які б підтриму-

вали у військовослужбовців прагнення добиватися високих

показників у службово-бойовій діяльності, навчанні та

зміцненні військової дисципліни. У таких випадках аналі-

зуються не якості людей, а допущені ними помилки. Обго-

ворюються шляхи подолання стресів у майбутньому.

Формування і підтримання у військовому колективі

статутних взаємовідносин − процес безперервний.

Ключовим складником особливих, притаманних

тільки армії взаємовідносин є право начальника віддавати

166

підлеглому накази, які той зобов’язаний беззаперечно ви-

конувати.

Абсолютну необхідність такого роду взаємовідносин

між начальниками і підлеглими визначає військова органі-

зація. Для неї характерний суворий розподіл функцій, прав

та обов’язків. Сутність військових організацій ‒ забезпе-

чення швидкого збору необхідної бойової інформації,

прийняття найбільш раціонального рішення, узгодженість

дій усіх ланок, мобілізація зусиль багатьох людей з метою

досягнення поставленої цілі. Неухильне виконання війсь-

кових статутів сприяє посиленню бойової готовності кож-

ного підрозділу, зміцненню військової дисципліни. Не

менше значення для підвищення ефективності навчання та

виховання має сувора підпорядкованість. Вона гарантує

вироблення єдності дій, єдиного розуміння змісту команд

та розпоряджень, які віддаються командиром. Суворої під-

порядкованості вимагає і навчальний процес. Бездоганне

підпорядкування підлеглих керівнику занять у ході на-

вчань, тренувань дисциплінує військовослужбовців, впли-

ває на їх взаємовідносини. Офіцер, прапорщик, сержант

(керівник заняття чи тренування) – це людина, якій підко-

ряються, у якої вчаться тому, як треба будувати взаємовід-

носини зі старшими і з підлеглими.

Найбільш характерними ознаками підлеглості є:

‒ право командира наказувати і віддавати розпоря-

дження;

‒ обов’язкова особиста відповідальність начальника

перед законами за відданий наказ чи розпорядження;

‒ беззастережна необхідність чіткого виконання нака-

зів, розпоряджень і вказівок начальників;

‒ систематичний контроль, перевірка виконання від-

даних наказів і розпоряджень.

Ці ознаки взаємовідносин підлеглості, як правило,

швидко засвоюються військовослужбовцями і приймають-

167

ся ними як обов’язкові норми службових взаємовідносин.

Більш складним залишається так би мовити психоло-

гічний бік підлеглості. Він нерідко стає складною пробле-

мою у роботі щодо формування в колективі статутних вза-

ємовідносин. Справа в тому, що вчинками і діями військо-

вослужбовця керує не один, а декілька мотивів: військовий

обов’язок, особиста користь, симпатії, вдячність, антипатії.

Боротьба мотивів – явище природне. Важливо лише,

який мотив є головним у визначенні дійсного змісту відда-

них розпоряджень і самі дії щодо виконання цього розпо-

рядження. Саме тут неабияке значення має ступінь усвідо-

млення командиром і підлеглим вимог військових статутів

про порядок підпорядкування. Командир, віддаючи розпо-

рядження, повинен клопотати не за власні інтереси, а за ін-

тереси української держави. Це стосується і підлеглого,

який ці розпорядження виконує.

Якщо офіцер діє з позиції статутів, якщо керується

почуттям обов’язку, прагненням згуртувати підлеглих для

досягнення головної мети − навчальної чи бойової, то і ре-

зультат загальних зусиль буде високий, стабільний. Якщо

ж командир керується марнославством, то це неминуче не-

гативно відіб’ється на взаємовідносинах підлеглості і ре-

зультатах діяльності всього колективу.

Особиста відповідальність, як правова, так і моральна

норма взаємовідносин військовослужбовців, означає усві-

домлення ними суспільного значення рішень, вчинків, дій.

Вона постійно засвоюється військовослужбовцем і стає

своєрідним регулятором статутних взаємовідносин у під-

розділі.

Поряд із відповідальністю командира за віддане роз-

порядження й дії особового складу важливим елементом

статутних взаємовідносин є обов’язковість виконання на-

казів командирів і начальників. Значення цієї правової і

моральної норми в житті військовослужбовців очевидне.

168

Воно є основою взаємовідносин підлеглості.

Однак мотив беззастережної підлеглості не означає

несвідоме, бездумне підпорядкування. У межах вимог вій-

ськових статутів військовослужбовець має свободу дій. На

цій основі активізуються здібності військовослужбовців.

Кожний вчинок зважується у відповідності до совісті, чес-

ті, обов’язку і гідності захисника Вітчизни. Це сприяє ви-

конанню вимог статутів про систематичність перевірки і

контроль виконання розпоряджень.

Передовий досвід формування статутних взаємовід-

носин сформував ряд правил безпосереднього контролю:

контролювати головні, а не часткові явища; зберігати за

підлеглим право на самостійність у діях від початку до кі-

нця, а також право на виправлення помилок; максимально

об’єктивно оцінювати взаємовідносини, що склалися між

командирами і підлеглими.

Систематичність перевірки і контроль виконання за-

кінчуються певними висновками. Зробити їх іноді складно.

В оцінках повинні правильно співвідноситися зусилля й дії

людей із власною думкою командира. Об’єктивність, ви-

могливість і самокритичність завжди сприяють встанов-

ленню правильних, принципових взаємовідносин між пе-

ревіряючими і тими, яких перевіряють, а підсумки служать

інтересам справи.

Розвитку взаємовідносин підпорядкованості сприяє

оперативна доповідь про виконання наказу чи розпоря-

дження командира. Нечітка і неправдива доповідь про ви-

конання завдання є однією з головних причин недисциплі-

нованої поведінки. Факти службової нечіткості чи непра-

вильності доповіді можуть призвести до не виконання за-

вданняо, а тим самим понизити бойову готовність.

Право оцінювання діяльності підлеглих реалізується

командиром через дисциплінарну практику. Вона активно

сприяє формуванню статутних взаємовідносин.

169

Дуже важливою умовою є об’єктивність оцінок пове-

дінки і результатів діяльності підлеглих. Тут неприпустимі

упередженість і тенденційність. Визначальними повинні

бути результати навчання або службово-бойової діяльнос-

ті.

Суттєвим фактором розвитку морально зрілих взає-

мовідносин є своєчасність дисциплінарного впливу. Прак-

тика підтверджує, що статутні взаємовідносини форму-

ються швидше, якщо заохочення оголошується відразу пі-

сля того, як підлеглі досягли високих результатів у служ-

бово-бойовій діяльності. Дисциплінарне стягнення ж стає

більш дієвим, якщо воно оголошується без поспіху.

Досвід свідчить, що неможливо проводити виховну

роботу, спрямовану на формування статутних взаємовід-

носин між військовослужбовцями, без глибокого знання їх

особливостей, рис характеру, здібностей. Причому ви-

вчення особового складу повинно проводитися не від ви-

падку до випадку, не від одного службово-бойового за-

вдання до іншого, не від правопорушення до правопору-

шення, тому, що особистість військовослужбовця не є не-

змінною.

Вивчення якостей особистості військовослужбовців,

які проявляються у взаємовідносинах, повинно бути в цен-

трі уваги кожного командира. Адже у взаємовідносинах

найбільш чітко виражаються всі дані військовослужбовця:

направленість, характер, темперамент, здібності. Загальні

позиції світосприйняття, ідеали, духовні і матеріальні пот-

реби зближують військовослужбовців.

Риси характеру військовослужбовців, здібності, їх

темперамент накладають неповторний відбиток на мора-

льно-психологічний клімат колективу, динамізм та емо-

ційність взаємовідносин у ньому.

Особистість військовослужбовця постійно оцінюєть-

ся колективом. Щирість чи фальшивість відносин, висока

170

професійна грамотність чи легковажне прагнення показати

себе, свідома дисциплінованість чи тимчасове підлашту-

вання під статутні вимоги з метою отримання особистої

вигоди, неодмінно помічаються, формуються колективні

позиції до цього військовослужбовця. Хочемо ми цього чи

ні, а оцінні характеристики переносяться на суспільну дія-

льність, відбиваються на авторитеті суджень, вчинках вій-

ськовослужбовця.

Значний вплив на статутні взаємовідносини здійс-

нюють колективний настрій, авторитет посадових осіб та

груп військовослужбовців. Під впливом громадської думки

відбувається усвідомлення необхідності статутних взаємо-

відносин.

Жорстка взаємозалежність виробленого колективно-

го оцінювання будь-якої події і дій у рамках цього оціню-

вання викликає гостру потребу у вивченні процесу форму-

вання громадської думки.

Виділяють три етапи формування колективного оці-

нювання.

На першому етапі відбувається неофіційне первинне

обговорення нової інформації в малих групах військовос-

лужбовців, які користуються особливою довірою.

На другому етапі відбувається більш широке, але та-

ке ж неофіційне обговорення нових відомостей, які підтве-

рджують або виключають достовірність первинної інфор-

мації.

Третій етап характеризується офіційним обговорен-

ням важливої для колективу інформації і прийняттям коле-

ктивного рішення. Керівником обговорення є командир.

На цьому етапі офіційна позиція керівників може і не збі-

гатися з офіційною позицією тих військовослужбовців, які

висловили свою думку щодо питання, яке обговорюється

на основі попередньо одержаної інформації. Носії первин-

ної, неофіційної інформації, прагнучи зберегти свій авто-

171

ритет, намагаються відстоювати свої позиції, вступають у

дискусії, показуючи, що їх позиції більш правильні.

Під час вирішення питань, пов’язаних із управлінням

громадською думкою в інтересах формування статутних

взаємовідносин, спираються на висновки психологічної

науки та передової практики. Суть цих висновків зводить-

ся до такого:

‒ процес формування громадської думки активно

впливає на взаємовідносини членів військового колективу.

Уже на першому етапі її зародження необхідно турбувати-

ся про те, щоб вихідна інформація була об’єктивною, не

викликала різного її тлумачення, неправильних суджень;

важливо приймати заходи, які б виключали появу в колек-

тиві неправдивої інформації про переміщення людей, про

втручання в їх взаємовідносини, про настрій особового

складу, його морально-психологічний стан. Необхідно ма-

ти на увазі особливо негативні наслідки такої інформації

на формування громадської думки, якщо її поширює неди-

сциплінований військовослужбовець, чи негативно налаш-

тована група військовослужбовців;

‒ пропозиції, що стосуються формування статутних

взаємовідносин і зміцнення військової дисципліни, повин-

ні попередньо оцінюватися командирами, їх заступниками

з виховної роботи, активом. Єдине розуміння пропозицій,

про які йде мова, є важливою передумовою цілеспрямова-

ного розвитку громадської думки і її подальшого активно-

го впливу на зміцнення статутних взаємовідносин;

‒ сформована колективна думка постійно підтриму-

ється системою статутних вимог.

Силу колективного впливу відчуває на собі кожен

військовослужбовець. До колективних форм впливу перш

за все належать психологічне зараження, тиск та схвален-

ня.

Так, психологічне зараження найчастіше всього на-

172

бирає форми демонстрації доцільності прийнятих у колек-

тиві взаємовідносин. Будучи усвідомленою і визнаною де-

кількома військовослужбовцями, традиційна форма взає-

мовідносин постійно поширюється, захоплюючи в сферу

свого впливу все більше число членів військового колек-

тиву.

Психологічний тиск виступає у вигляді вимоги діяти

тільки певним чином, а не інакше. У результаті члени ко-

лективу потрапляють під своєрідний психологічний прес і

через це коригують взаємовідносини з товаришами, підле-

глими і начальниками.

Схвалення стилю взаємовідносин посилює прагнення

особистості додержуватися того стилю, який сформувався

в даному колективі, спонукає діяти в рамках прийнятої ко-

лективом установки.

У свою чергу, особистість також може впливати на

колектив, на стиль взаємовідносин, який у ньому склався.

Зайняти певну, але обов’язково принципову позицію, ви-

знати її правильність, спираючись на об’єктивне оціню-

вання обстановки, особистість спонукає і колектив. Під

впливом сили доводів однієї людини відбувається уточ-

нення чи зміна колективних орієнтацій щодо питань, на-

приклад, подальшого зміцнення військової дисципліни.

Важливим фактором, що впливає на закріплення ста-

тутних взаємовідносин між військовослужбовцями, є схи-

льність більшості з них до наслідування авторитетній осо-

бистості чи авторитетним діям групи осіб.

Характер взаємовідносин військовослужбовців рег-

ламентується військовими статутами. Їх авторитет безпе-

речний, оскільки спирається на багатий досвід і висновки

військової науки. Він визнається всіма військовослужбов-

цями. Але від визнання авторитету статутів за формою до

пунктуального їх наслідування у взаємовідносинах шлях

дуже великий. Кожний військовослужбовець проходить

173

такий шлях по-своєму, стверджуючись і перемагаючи, за-

смучуючись і допускаючи помилки. Під впливом цього

процесу формується реальний ступінь авторитетності та-

ких статутних положень, як норми взаємовідносин війсь-

ковослужбовців.

Авторитет як соціально-психологічне явище має ряд

складових. Перша − це авторитетність військових статутів,

друга − авторитет посади і військового звання, третя − ав-

торитет особистості військовослужбовця. Кожна із назва-

них складових відіграє чималу роль у характері взаємовід-

носин членів військового колективу. Особливо велике зна-

чення має авторитет особистості. У ній відображаються і

посадові обов’язки, і права, й індивідуальне оцінювання

військовослужбовцем сутності вимог статутів про взаємо-

відносини у військовому колективі. Від ступеня відповід-

ності дій і вчинків військовослужбовців вимогам військо-

вих статутів залежить статутний авторитет взаємовідно-

син.

Взаємне визнання справедливості цілей та дій у рам-

ках вимог військових статутів, повнота знань статутів та

міцність ідейних і моральних позицій є важливими умова-

ми високого авторитету статутних взаємовідносин між

військовослужбовцями.

Показником авторитетності статутних взаємовідно-

син є:

‒ схожість оцінок морально-психологічних якостей

військовослужбовців в офіційній і неофіційній обстановці;

‒ глибоке усвідомлення підлеглими сутності статут-

них вимог, які висуваються командиром, начальником;

‒ емоційна стабільність міжгрупових та міжособисті-

сних контактів військовослужбовців;

− постійна вимогливість до підлеглих і турбота про

них;

‒ чітка організація служби, підтримання статутного

174

порядку.

Психологія військового колективу накладає свій від-

биток на взаємовідносини між військовослужбовцями. Уп-

равління психологією військового колективу забезпечує

активне використання соціально-психологічних явищ в ін-

тересах формування статутних взаємовідносин і зміцнення

військової дисципліни. На формування статутних взаємо-

відносин у підрозділах значний вплив здійснюють мікрог-

рупи. Якщо ці групи мають негативну спрямованість, вони

стають джерелом позастатутних взаємовідносин. Такі гру-

пи інтенсивно впливають на військовослужбовців, які не

визнають і уникають виконання норм взаємовідносин, що

культивують члени неформального негативного

об’єднання. Це і веде до конфлікту.

4.7 Нестатутні взаємовідносини у військових

колективах, причини їх виникнення

Характерними ознаками елементів нестатутних

взаємовідносин у підрозділі є:

‒ неохайний вигляд солдатів, брудне обмундиру-

вання, брудна чи стара натільна білизна, поношене взуття;

‒ замкнутість, скутість у поведінці, прагнення пере-

бувати на самоті;

‒ виконання молодими солдатами найбільш важких

господарських робіт;

‒ спроба приховувати різного роду травми, пору-

шення військової дисципліни;

‒ пасивність та неуважність під час проведення за-

нять окремих військовослужбовців;

‒ зухвала поведінка, негативна поведінка солдатів

старших періодів служби із сержантами;

‒ систематичне порушення форми одягу військово-

175

службовців старших призовів;

‒ регулярні (непідтверджені) скарги на стан здоров’я.

Командир підрозділу повинен постійно проводити

роботу з виявлення випадків нестатутних відносин. Він

будує індивідуальну виховну роботу на основі особистих

спостережень, доповідей підлеглих офіцерів, прапорщиків

та сержантів, підтримання зв’язків із батьками молодих

солдатів. Для цього командир підрозділу повинен:

‒ періодично бути присутнім на ранковому огляді

підрозділу;

‒ не менше ніж один раз на місяць бути присутнім

під час миття особового складу в лазні;

‒ щотижня заслуховувати своїх заступників та підле-

глих командирів про стан військової дисципліни в підроз-

ділах;

‒ особисто розглядати факти травм, які отримали вій-

ськовослужбовці підрозділу;

‒ проводити індивідуальні бесіди з військово- служ-

бовцями (бажано у формальній обстановці під час перерв

між заняттями, під час несення служби в наряді);

‒ зустрічатися з батьками солдатів.

Робота командира із попередження нестатутних вза-

ємовідносин полягає у своєчасному розкритті причин кон-

флікту та вжитті всебічних заходів щодо його припинення

[1, 7].

З цією метою командир зосереджує зусилля на нейт-

ралізації мікрогруп негативної спрямованості, що склалися

на основі одного призову, земляцтва чи на іншій основі,

для цього:

‒ веде активну роботу з лідером колективу (або ліде-

рами мікрогруп);

‒ налагоджує контакти з батьками військово-

службовців – учасників конфлікту, за необхідності батьків

запрошують у частину;

176

‒ встановлює жорсткий контроль за виконанням ко-

жного елемента розпорядку дня;

‒ на загальних зборах особового складу, нарадах офі-

церів, прапорщиків та сержантів розглядає причини конф-

лікту та його наслідки (або можливі наслідки).

Профілактика нестатутних взаємовідносин – це ни-

зка організаційних та виховних заходів посадових осіб що-

до формування стереотипу поведінки військовослужбовців

та недопущення умов, що призводять до незаконних дій.

Профілактична робота повинна мати плановий та система-

тичний характер.

Під час організації службової діяльності командир

підрозділу:

‒ головні зусилля зосереджує на поглибленому ви-

вченні мікроклімату у військовому колективі, повсякденно

формує міцні та стійкі взаємовідносини між військовослу-

жбовцями;

‒ організовує забезпечення всього особового складу

необхідними видами постачання згідно з нормами, контро-

лює повноту доведення їх до особового складу;

‒ організовує повноцінні заняття з бойової та гумані-

тарної підготовки, під час яких не допускає послаблень для

військовослужбовців старшого періоду служби;

‒ посилює контроль за військовослужбовцями стар-

ших періодів служби, призначених у різні команди,

пов’язані з виконанням господарських робіт;

‒ заслуховує щотижня доповіді підлеглих сержантів

про стан роботи із недопущення нестатутних взаємовідно-

син, вчить їх практики роботи з підлеглими;

‒ визначає «групу ризику» і проводить цілеспрямо-

вану роботу з триманням її у статутних рамках;

‒ проводить загальні збори, на яких розглядають по-

ведінку військовослужбовців, які скоїли порушення з еле-

ментами нестатутних взаємовідносин, дає оцінку діям по-

177

рушника за фактами скоєного;

‒ проводить соціально-психологічне вивчення осо-

бового складу;

‒ підтримує постійний зв’язок із батьками військо-

вослужбовців;

‒ проводить заходи виховного характеру разом із вій-

ськовим судом та прокуратурою (не менше 1 разу на мі-

сяць);

‒ проводить вечори запитань та відповідей із залу-

ченням старших командирів (не менше 1 разу на 3 місяці).

У разі порушення військовослужбовцем військової

дисципліни або громадського порядку командир повинен

нагадати йому про обов’язки служби, а за необхідності –

накласти дисциплінарне стягнення.

Документи, які необхідно мати в особовій справі

військовослужбовця

В особовій справі військовослужбовця мають бути:

‒ документи, підготовлені та відпрацьовані у військ-

коматі, що характеризують особу;

‒ анкета (заповнюється військовослужбовцем);

‒ автобіографія;

‒ фотокартка (розмір 6х9) – анфас без головного убо-

ру;

‒ результати вивчення соціально-демографічних да-

них життєвого досвіду, особливостей соціально-

психологічних параметрів військовослужбовця;

‒ лист бесіди ( заповнюється офіцером);

‒ службова характеристика та оцінна відомість (запо-

внюється після кожного періоду служби);

‒ матеріали листування з батьками військово- служ-

бовця, підприємствами та навчальними закладами, де пра-

цював чи навчався до призову;

178

‒ лист спостережень (заповнюється командиром

взводу та іншими безпосередніми начальниками);

‒ карта вивчення й аналізу соціально-психологічних

якостей військовослужбовців на різних етапах служби;

‒ методичний щоденник із результатами індиві- дуа-

льної виховної роботи як аналіз результатів службової дія-

льності воїна (службова картка, основні показники бойової

підготовки, виконання бойових завдань тощо).

Командир взводу разом із командирами відділень пі-

сля закінчення періоду служби повинен дати характерис-

тику кожному підлеглому, яка вкладається до особової

справи.

4.7.1 Практика роботи щодо попередження

позастатутних взаємовідносин у підрозділі

Позастатутні взаємовідносини − негативні соціально-

психологічні явища. До них відносять будь-які посягання

військовослужбовців на гідність та права особистості [2].

Про наявність у підрозділах позастатутних взаємо-

відносин найчастіше свідчать такі ознаки:

‒ напруженість у відносинах між молодими солдата-

ми та військовослужбовцями старших призовів;

‒ моральний та фізичний тиск, погрози, шантаж;

‒ глумлення та знущання над товаришами по службі,

фізичні образи;

‒ наявність у підрозділі негативних явищ, прізвиськ;

‒ пасивність у спілкуванні, замкненість, відокремле-

ність молодих військовослужбовців від інших у вільний

час, святкові та вихідні дні;

‒ вимагання грошей, продуктів харчування, особис-

тих речей, предметів обмундирування;

‒ несення бойової служби молодими військовослуж-

бовцями на найбільш віддалених постах, виконання ними

179

важливих господарських робіт, прання та чищення чужих

предметів одягу;

‒ розміщення новачків у казармі на другому ярусі лі-

жок, під час шикування − в першій шерензі, «добровіль-

ний» перегляд кінофільмів та телепередач на невизначених

місцях;

‒ слідування у солдатську їдальню в перших шерен-

гах строю, а повернення в спальне приміщення після при-

йому їжі ‒ в останніх;

‒ наявність у молодих солдат предметів військового

обмундирування, які раніше були в користуванні;

‒ громадська пасивність, відсутність бажання бути у

міському звільненні чи культпоході;

‒ спроби приховування різних травм, зокрема під час

медичних оглядів та інше;

‒ примусове виконання за інших військовослужбов-

ців різноманітних робіт тощо.

Із усієї різноманітності проблем нестатутних взаємо-

відносин особливо виділяється «дідівщина». Зводити все

до «дідівщини», як правило, недостатньо, а боротися лише

з нею ‒ безглуздо, оскільки її нерідко заміняють аналогічні

за своєю суттю процеси посягань.

Необхідність усунення і профілактики позастатутних

взаємовідносин усвідомлюється всім керівним складом

Збройних сил України. При всій різноманітності точок зо-

ру щодо цього питання є одна спільна, що об’єднує всі по-

зиції ‒ намагання осмислити і розв’язати проблему позас-

татутних взаємовідносин.

У військах діє така нормативно-правова база щодо

профілактики нестатутних взаємовідносин серед особового

складу:

‒ концепція виховної роботи у Збройних силах та ін-

ших військових формуваннях України;

‒ статут внутрішньої служби Збройних сил України;

180

‒ дисциплінарний статут Збройних сил України;

‒ накази та директиви щодо морально-

психологічного забезпечення військової дисципліни та

профілактики правопорушень, затвердження Інструкції

про порядок подання донесень і доповідей про злочини,

події та дисциплінарні проступки у Збройних силах Украї-

ни та їх облік, інше.

Причини та умови скоєння позастатутних взаємовід-

носин:

‒ відсутність статутного порядку в частині, підрозді-

лі, повсякденної вимогливості командирів, начальників;

‒ недоліки в організації виховної роботи та низький

контроль за проведенням профілактичних заходів у ланці

батальйон ‒ рота;

‒ низький рівень індивідуально-виховної роботи, не-

достатні знання індивідуальних якостей та психологічних

особливостей підлеглих;

‒ робота із зміцнення військової дисципліни прово-

диться безсистемно, без чіткого визначення цілей та за-

вдань;

‒ некритичне оцінювання стану справ із військової

дисципліни, приховування фактів знущань та порушення

дисциплінарної практики;

‒ недоліки в організації та проведенні профілактич-

ної роботи з військовослужбовцями «груп ризику»;

‒ формальне виконання службових обов’язків поса-

довими особами та добовим нарядом;

‒ слабка психолого-педагогічна підготовка офіцерів,

невміння запобігати конфліктним ситуаціям;

‒ відсутність у військовослужбовців навичок дисцип-

лінованої поведінки, наявність у них негативних рис хара-

ктеру, що обумовлені недоліками виховання до призову на

військову службу;

‒ недостатня увага до побуту підлеглих, задоволен-

181

ня їх потреб та запитів, організації дозвілля.

Планування роботи щодо запобігання позастатутним

взаємовідносинам здійснюється:

‒ у комплексному плані морально-психологічного за-

безпечення військової дисципліни та профілактики право-

порушень в управлінні територіального командування

(з’єднання, навчального закладу) − на рік, у лінійній бри-

гаді, полку, окремому батальйоні − на півріччя ( розділ

профілактики правопорушень та протиправної поведінки);

‒ у плані правового виховання в управлінні територі-

ального командування (з’єднання, навчального закладу), у

лінійній бригаді, полку, окремому батальйоні ‒ на рік, у

розділі заходи щодо профілактики позастатутних взаємо-

відносин серед особового складу;

‒ у плані виховної роботи в територіальному коман-

дуванні (з’єднанні, навчальному закладі), у літній період

бригаді, полку, окремому батальйоні, лінійному батальйо-

ні, дивізіоні, роті, батареї − на місяць, у розділі − мораль-

но-психологічне забезпечення військової дисципліни та

профілактика правопорушень.

‒ заходи роботи щодо попередження позастатутних

взаємовідносин у роті (включаються в план роботи ради

військового колективу);

‒ в план роботи ради світлиці;

‒ в план роботи ради прапорщиків.

Робота щодо профілактики позастатутних взаємовід-

носин передбачає проведення:

заходів організаційного характеру:

‒ підтримання суворого статутного порядку з усіх

питань організації та несення служби;

‒ чіткий контроль за особовим складом;

‒ вміле використання дисциплінарної практики;

‒ вивчення з офіцерами, прапорщиками, сержантами

передового досвіду щодо зміцнення військової дисциплі-

182

ни;

‒ аналіз морально-психологічного стану;

заходів виховного впливу:

‒ обговорення стану дисципліни на службових нара-

дах, зборах;

‒ конкретний аналіз та розбір позастатутних взаємин

серед особового складу;

‒ індивідуальні бесіди з військовослужбовцями, які

допускають відхилення у поведінці;

‒ формування у військовослужбовців свідомого ви-

конання своїх обов’язків;

‒ виховання у особового складу патріотизму, націо-

нальної гідності та культури, поваги до мови, традицій та

звичаїв народу України;

‒ залучення сил громадськості до згуртування війсь-

кових колективів;

‒ поширення передового досвіду несення служби,

військового товариства, вимог військової присяги і стату-

тів;

‒ своєчасне доведення до особового складу наказів

командування і вироків військових судів.

Навчання всіх суб’єктів виховної роботи форм і ме-

тодів профілактики позастатутних взаємовідносин здійс-

нюється перш за все офіцерами-вихователями.

До цієї роботи також залучаються працівники війсь-

кових прокуратур, судів, психологи та педагоги.

Для навчання офіцерів та прапорщиків форм та мето-

дів профілактики позастатутних взаємовідносин викорис-

товують дні командирської підготовки, навчально-

методичні збори, дні начальників варт, наради, обміни до-

свідом, науково-практичні конференції, заняття з гумані-

тарної підготовки, інструктивні заняття, заліки щодо знан-

ня керівних документів із профілактики позастатутних вза-

183

ємовідносин та інше. Заступників командирів підрозділів із

виховної роботи також навчають під час проведення щомі-

сячних днів підвищення професійного рівня.

Із сержантами проводяться щомісячні чотиригодинні

лекторії з проблем військового права, педагогіки і психо-

логії, методики роботи щодо профілактики позастатутних

взаємовідносин. Їх навчання також здійснюється під час

проведення днів сержантів, нарад, занять із гуманітарної

підготовки, обміну досвідом, інструктажів.

Актив підрозділів, голови та члени рад військових

колективів навчають методики надання допомоги коман-

дирам щодо запобігання позастатутним взаємовідносинам

під час проведення семінарів, окремих інструктажів та ін-

структивних занять, обміну досвідом.

У військах розроблена й діє методика роботи щодо

попередження позастатутних взаємовідносин у військових

колективах. Вона визначає проведення конкретних органі-

заційних та виховних заходів у частинах та підрозділах з

урахуванням особливостей служби солдат починаючи з

одержанням молодого поповнення з військових комісаріа-

тів до активного оволодіння військовим фахом і служби в

підрозділі.

Методика роботи щодо попередження позастатутних

взаємовідносин має такі етапи:

І етап − одержання молодого поповнення з військо-

вих комісаріатів;

ІІ етап − підготовка до прийняття молодого попов-

нення в підрозділах і частинах;

ІІІ етап − прийняття молодого поповнення, звільнен-

ня в запас військовослужбовців, які відслужили встановле-

ні строки служби;

ІV етап − початковий етап служби молодих військо-

вослужбовців у підрозділі;

V етап − активне одержання військовим фахом. Слу-

184

жба в підрозділі.

I етап − одержання молодого поповнення з військо-

вих комісаріатів.

Основним завданням цього етапу є вивчення призов-

ників у військових комісаріатах старшими команд, а також

спостереження за поведінкою молодого поповнення на

шляху прямування до військової частини.

Перед виїздом у військові комісаріати зі старшими

команд в обов’язковому порядку проводяться інструктивні

заняття, на яких даються рекомендації щодо відбору моло-

дого поповнення.

Офіцер, який прибув за поповненням у військовий

комісаріат, ретельно ознайомлюється з обліковими карт-

ками призовників (профвідбору, медичною та виробнич-

ною характеристиками, об’єктивними листками вивчення,

особовими справами), проводить із кожним індивідуальні

бесіди. Під час виявлення відхилень у стані здоров’я чи

ознак невідповідності службі з інших причин звертає на це

увагу представника військового комісаріату. За необхідно-

сті ставить питання про додаткове медичне та інше обсте-

ження з метою визначення придатності призовника до вій-

ськової служби.

Дуже важливо під час комплектування молодого по-

повнення не допустити, щоб до складу команд увійшли

призовники із так званої групи ризику, до якої входять

особи:

‒ з адаптаційно-астенічними розладами;

‒ які до призову в армію перебували на обліку в нер-

вово-психічних диспансерах;

‒ нестійкі у нервово-психічному відношенні;

‒ які перенесли черепно-мозкові травми;

‒ схильні до вживання спиртних напоїв, наркотичних

і токсичних речовин;

‒ які перенесли інфекційні та інтоксикаційні захво-

185

рювання нервової системи;

‒ мали приводи до міліції, були раніше засуджені чи

у відношенні до яких ведеться слідство.

Після комплектування команд молодому поповненню

розповідають про місце майбутньої служби, пояснюють

правила поведінки під час прямування до місця призна-

чення, доводять відповідальність за скоєння правопору-

шень.

У дорозі офіцери, прапорщики та сержанти ретельно

спостерігають за поведінкою новобранців, своєчасно та

рішуче присікають випадки порушення встановлених пра-

вил поведінки.

Після повернення до військової частини старший ко-

манди доповідає командуванню свої спостереження щодо

молодого поповнення для прийняття відповідних рішень.

ІІ етап − підготовка до прийому молодого поповнен-

ня в підрозділах і частинах.

У цей період основна увага в підрозділах і частинах

зосереджується на підборі офіцерів, прапорщиків, сержан-

тів для роботи з молодим поповненням. При цьому увага

звертається на наявність у них досвіду роботи з даною ка-

тегорією військовослужбовців, педагогічних навичок, осо-

бисту дисциплінованість, вимогливість та відповідаль-

ність. Підібрані військовослужбовці повинні бути уважни-

ми, чуйними та комунікабельними. Відповідальність за як-

ість підбору офіцерів, прапорщиків та сержантів для робо-

ти на навчальному зборі покладається на командира части-

ни та його заступника з виховної роботи. Визначаються за-

вдання щодо формування у військовослужбовців якостей

для швидкого входження до колективу.

На навчальних пунктах заздалегідь оформляються

відповідна наочна агітація, куточки відпочинку та кімнати

психологічного розвантаження. Виділяється необхідна кі-

лькість газет та журналів, настільних ігор. Перевіряється

186

робочий стан та забезпеченість культпросвітмайном, наяв-

ність речового майна.

Доцільно навчити офіцерів простих та ефективних

соціально-психологічних методів оперативного виявлення

у військовому колективі типу взаємин серед товаришів по

службі, направленість груп та їх лідерів.

Перед початком нового періоду навчання з офіцера-

ми підрозділів, керівниками груп гуманітарної підготовки

проводяться заняття з теми «Практика роботи щодо згур-

тування військових колективів і попередження випадків

позастатутних взаємовідносин».

У ході заняття організовуються виступи командира

частини, його заступників, представників військової про-

куратури з питань аналізу, організації та проведення вихо-

вної роботи. На конкретних прикладах із життя частини і

підрозділів розглядаються найбільш ефективні форми та

методи роботи щодо усунення негативних явищ у військо-

вих колективах. Також розробляються методичні прийоми,

які потрібно взяти до уваги офіцерському та сержантсько-

му складу.

Життя показує, що за умов добре організованої ліку-

вально-профілактичної роботи багатьом негативним яви-

щам у солдатському середовищі, особливо в період прий-

няття молодого поповнення, можна запобігти. Тому до ро-

боти з молодими військовослужбовцями необхідно серйо-

зно готуватися і медичній службі частини. Інструктуючи

медичний персонал, важливо зосередити увагу на виявлен-

ні осіб із нервово-психічними розладами, різноманітними

відхиленнями здоров’я та фізичного розвитку. Особлива

увага повинна приділятися особам, які мали захворювання

чи травми голови, незадовільну успішність у школі, схиль-

ність до вживання спиртних напоїв та наркотичних речо-

вин.

Виховна робота в підрозділах організується з ураху-

187

ванням індивідуальних особливостей військовослужбовців

різних строків служби. Командири взводів складають ха-

рактеристики на тих, хто звільняється в запас, і доводять їх

до військового колективу, до кожного військовослужбовця

останнього періоду служби. На нарадах сержантів, засі-

даннях військових колективів, загальних зборах військово-

службовців заслуховуються звіти солдатів і сержантів дру-

гого періоду служби про роботу щодо оволодіння фахом,

додержання статутних норм поведінки, зміцнення традицій

дружби та військового товариства.

Проводяться індивідуальні бесіди з військовослуж-

бовцями другого та третього періодів служби, лідерами мі-

крогруп. Їх націлюють на допомогу молодому поповненню

при подоланні труднощів входження до колективу та сол-

датського життя.

ІІІ етап − прийняття молодого поповнення, звільнен-

ня в запас військовослужбовців, які відслужили встановле-

ні строки служби.

Головним завданням цього періоду є підтримання на

навчальних зборах статутного порядку, виховання у ново-

бранців первинних навичок щодо виконання службових

обов’язків та організоване звільнення військовослужбов-

ців, які відслужили визначені законом строки служби.

У перші дні з молодими військовослужбовцями орга-

нізовується вивчення вимог статутів щодо додержання не-

обхідних взаємовідносин у військовому колективі, дово-

дяться закони України та укази Президента України з пи-

тань соціального та правового захисту військовослужбов-

ців і членів їх сімей. Молодим солдатам надаються реко-

мендації про поведінку в разі спроби інших військовослу-

жбовців принизити їх особисту гідність. Під контролем

офіцерів управління частини організовується відправка

цивільного одягу молодих військовослужбовців за вказа-

ними адресами.

188

Організовуючи виховну роботу з молодими військо-

вослужбовцями, офіцери забезпечують обстановку добро-

зичливості та поваги, проявляють постійну турботу про пі-

длеглих, чуйність і тактовність у взаєминах. Ведуть неща-

дну боротьбу з випадками грубості та зневаги з боку сер-

жантського складу і військовослужбовців попередніх стро-

ків призову. Активно впливають на формування у молодих

бійців уваги до порядку. Офіцери формують у підлеглих

тверду впевненість щодо однакової відповідальності за до-

тримання дисципліни та правопорядку.

Командири й офіцери-вихователі щоденно заслухо-

вують командирів взводів про поведінку молодих військо-

вослужбовців, їх настрій та стан здоров’я.

Уважно вивчають дратівливих, запальних військово-

службовців, які конфліктують із сержантами та своїми то-

варишами, хворобливо реагують на зауваження. Більше

уваги потрібно приділяти тим, хто відрізняється замкнені-

стю, стає об’єктом для жартів, відчуває гостру потребу за

домівкою.

Основні зусилля на навчальних зборах офіцери зосе-

реджують на індивідуальній виховній роботі з кожним мо-

лодим військовослужбовцем.

Для вивчення поповнення використовуються доку-

менти з військових комісаріатів, листування з батьками,

дані спостережень та індивідуальних бесід, доповіді сер-

жантів, бесіди з товаришами та інші форми роботи.

Виховна робота на навчальному зборі спрямовується

на роз’яснення молодому поповненню вимог військової

присяги і статутів, особливостей служби в частинах, вихо-

вання у особового складу національної свідомості, почуття

любові до України та її народу.

Із військовослужбовцями проводяться бесіди, круглі

столи на теми військового, морального та правового вихо-

вання. У цій роботі особлива роль належить відділенню

189

виховної роботи частини, яке надає офіцерам практичну

допомогу в підготовці цих заходів, забезпечує проведення

їх на високому рівні, розробляє програми та інструкції для

здійснення соціально-психологічних досліджень.

Командири вимагають від сержантів однакового ста-

влення до всіх військовослужбовців. Припиняється «тур-

бота» про своїх земляків солдатів та сержантів старших

призовів, які намагаються чинити психологічний тиск на

сержантів навчальних зборів, для створення їм кращих

умов.

Старшини підрозділів посилюють контроль за обму-

ндируванням молодих військовослужбовців, щоб виклю-

чити випадки його крадіжки та заміни. Вони систематично

перевіряють екіпірування солдатів, які відслужили встано-

влені строки служби, результати готовності їх до звільнен-

ня та доповідають командирам.

ІV етап − початковий етап служби молодих військо-

вослужбовців у підрозділі.

Цей період дуже важливий і відповідальний у роботі

щодо профілактики позастатутних взаємин. Основне за-

вдання його полягає у забезпеченні адаптації молодих сол-

дат до умов військової служби, входження їх до колективу

підрозділу, свідомого розуміння важливості служби та вій-

ськового товариства.

Після прибуття молодих військовослужбовців із нав-

чальних закладів до підрозділів вони відрекомендовуються

особовому складу роти. До них доводять завдання, що сто-

ять перед підрозділом, розповідають про позитивні тради-

ції й успіхи в службі та називають прізвища передових вій-

ськовослужбовців роти.

Неабияка увага приділяється розміщенню молодих

солдатів у підрозділі відповідно до штатного розпису, кон-

тролю за дотримання черговості нарядів, виконання графі-

ків прибирання приміщення і території.

190

Офіцери ротної ланки не менше одного разу на тиж-

день, а якщо вимагають обставини, то і частіше, ведуть бе-

сіди із кожним молодим військовиком з метою вивчення

їхнього настрою, перших вражень від служби. Кожен день

заслуховуються виступи молодших командирів з питань

відносин серед військовослужбовців. Забезпечується реа-

гування на кожен випадок їх порушень. У цей період орга-

нізуються відвідування музеїв, кімнат бойової слави, про-

водяться вечори знайомств із колективом, соціально-

психологічні дослідження. Обов’язково проводяться бесіди

з таких тем: «Військовий обов’язок», «Совість», «Відпові-

дальність військово-службовця», «Військова гордість»,

«Твій командир».

Необхідно ретельно підготувати та провести загальні

збори особового складу роти з порядком денним «Дружба

та військове товариство − славна традиція нашого підроз-

ділу», важливо залучити для його обговорення кожного

військовослужбовця, сформувати громадську думку в ко-

лективі.

Збори можуть проводитись без доповіді, у формі від-

вертого обміну думками. На них пропонується приймати

конкретні рішення, в яких повинна визначатися відповіда-

льність кожного за дотримання статутних норм взаємовід-

носин, здоровий морально-психологічний клімат. Перед

зборами доцільно організовувати показ кінофільмів про

військову службу, дружбу та військове товариство, транс-

ляцію передач радіовузлів та інше.

У військових частинах проводяться збори офіцерів із

порядком денним «Висока вимогливість до підлеглих, пе-

дагогічний такт, батьківська турбота про людей, особистий

приклад − важливі якості офіцера». Вплив таких зборів

значною мірою залежить від ретельності їх підготовки,

відвертого обговорення конкретних пунктів рішень, що

приймаються. У них записуються зобов’язання високо не-

191

сти честь та гідність офіцера, проявляти турботу про побут

та відпочинок підлеглих, бути зразком у виконанні своїх

службових обов’язків.

У батальйонах (ротах) проводяться заняття з молод-

шими командирами з питань згуртування військового ко-

лективу.

Головну увагу в цей період необхідно приділяти за-

воюванню довіри підлеглих власним прикладом усіх ко-

мандирів щодо служби, єдності слова й діла.

Кожен офіцер повинен надавати допомогу підлеглим

у несенні служби, навчанні, організації побуту та дозвілля

конкретними справами чи порадами.

Командирам та офіцерам-вихователям необхідно

пам’ятати, що на початку служби у військовослужбовців

активно складаються міжособистісні стосунки. Для вихо-

вання дружніх стосунків роботу треба проводити комплек-

сно, об’єктивно оцінювати ефективність проведених захо-

дів.

Офіцерський склад повинен зосереджувати свої зу-

силля на роботі в мікрогрупах. Дуже важливо виявити

спрямованість таких мікрогруп. Особлива увага звертаєть-

ся на використання позитивних звичаїв і традицій у справі

зміцнення морально-психологічного клімату в підрозділі.

У той самий час офіцерський склад зосереджує зусилля на

нейтралізації негативних мікрогруп. Командири й офіцери-

вихователі домагаються, щоб стосунки серед військовос-

лужбовців, сформовані «по вертикалі», базувалися на ста-

тутних вимогах, а внутрішньоколективні – «по горизонта-

лі» − на бойовому товаристві, взаємодопомозі та здорово-

му суперництві.

Як свідчить досвід, на створення сильного колективу

позитивно впливає урочисте проведення молодих військо-

виків на перше самостійне службове завдання. Їх вітають

командири та кращі військовослужбовці підрозділу. Їм

192

роз’яснюють важливість виконання поставлених завдань,

розповідають про солдатів, які проявили мужність, само-

відданість, пильність та непідкупність. У цей час дуже ва-

жливо заохотити тих, хто відзначився за успіхи в службі,

сумлінне виконання службових обов’язків.

V етап − активне оволодіння військовим фахом.

Служба в підрозділі.

Головні зусилля зосереджуються на вивченні мікрок-

лімату в усіх без винятку колективах, на формуванні міц-

них та стійких статутних взаємовідносин серед військови-

ків. Роботу потрібно будувати так, щоб кожний підрозділ

був глибоко вивчений і перебував під постійним впливом

офіцерів-вихователів. Під час аналізу дисципліни за місяць

командир частини дає оцінку статутним взаємовідносинам

у кожному ротному колективі.

Командирам, вихователям та офіцерам управлінь ча-

стин потрібно систематично відвідувати підрозділи в різні

години доби для проведення бесід, індивідуально-виховної

роботи, надання допомоги у налагодженні побуту та нор-

мальних умов життя і діяльності військовослужбовців. Ме-

та відвідувань − вивчення стану мікроклімату в колективі,

аналіз інформації про те, як згуртовується колектив, фор-

муються взаємовідносини.

Дуже важливо своєчасно виявити в підрозділі лідерів

та їхню направленість. Для лідерів із негативною направ-

леністю характерні такі якості, як егоїзм, жорстокість, без-

духовність, прагнення підпорядкувати собі людей, отрима-

ти незаслужені привілеї. Для забезпечення свого впливу

найчастіше вони використовують насильство чи погрозу.

Частіше такі «лідери» мають помилковий авторитет «бува-

лого хлопця», «спортсмена», «знавця сучасної музики». У

їх поведінці яскраво проявляються розв’язність, зарозумі-

лість, грубість, пихатість та самовпевненість. Вже з пер-

ших днів своєї служби такі люди схильні до недисципліно-

193

ваності, недбалості. Для виявлення подібних «лідерів» по-

трібно використовувати індивідуальні та групові бесіди з

військовослужбовцями різних періодів служби, національ-

ностей, постійно спостерігати за їхньою поведінкою, ана-

лізувати їх взаємовідносини.

Після виявлення осіб, схильних до позастатутних

взаємовідносин, їх треба попередити шляхом проведення

індивідуальних бесід. Якщо цього буде недостатньо, необ-

хідно залучити до цієї роботи громадськість. Дуже ефекти-

вним засобом є заслуховування цих осіб на зборах військо-

вих колективів. Для проведення профілактичної роботи

рекомендується залучати працівників військових судів та

прокуратури.

На загальних зборах військових колективів обгово-

рюються питання згуртованості, намічаються конкретні

заходи щодо допомоги командирам. В рішення зборів до-

цільно записати конкретні доручення щодо усунення вияв-

лених недоліків, налагодження статутних взаємовідносин

серед військовослужбовців.

У згуртуванні військових колективів офіцери підроз-

ділів спираються на дисциплінованих і досвідчених війсь-

ковослужбовців останніх періодів служби, дають їм дору-

чення, що вимагають самостійності, творчості, відповіда-

льності та службового досвіду. Разом з тим, якщо необхід-

но, треба розвіяти думку про те, що додержання розпоряд-

ку дня, форми одягу, внутрішнього порядку, шикувань для

тих, які звільняються в запас, не є обов’язковим. Небажано

в психологічному плані, щоб військовослужбовці остан-

нього періоду служби ухилятися від службово-бойової дія-

льності, навчання та виконання різного роду господарсь-

ких робіт.

Особливу увагу командири та офіцери-вихователі ба-

тальйонної та ротної ланок повинні звертати на активіза-

цію діяльності сержантів у боротьбі з позастатутними вза-

194

ємовідносинами, забезпечення їх особистого прикладу. Та-

кож на засіданнях рад військових колективів обговорю-

ються питання щодо проходження служби сержантським

складом та про стан справ у їхніх підрозділах. Особлива

увага приділяється взаємовідносинам між ними та підлег-

лими.

Сержантам надаються поради, як діяти в конкретній

ситуації, які виховні заходи застосовувати до того чи іншо-

го військовослужбовця. Кожен випадок помилкових дій

молодших командирів повинен критично оцінюватися й

детально розбиратися командирами, офіцерами-

вихователями та на засіданнях рад військових колективів.

Дії солдатів, спрямовані на підрив авторитету сержантів,

повинні негайно припинятись. Подібні факти треба підда-

вати широкому оперативному аналізу. При цьому потрібно

пам’ятати, що позастатутні взаємовідносини ґрунтуються

на круговій поруці. Знущання замовчуються не тільки їх

виконавцями, але й потерпілими. Ось чому, кожен випадок

позастатутних взаємовідносин повинен розслідуватися до

кінця.

Встановлення справжнього стану справ у підрозді-

лах, правильне реагування на позастатутні правопорушен-

ня, в якій би формі вони не виражалися, − запорука попе-

редження злочинів.

Індивідуальна профілактична робота з кожним війсь-

ковослужбовцем доповнюється комплексом інших заходів

виховного впливу.

Командири та офіцери-вихователі значну увагу кон-

центрують на контролі та вивченні поведінки особового

складу в конкретних ситуаціях. Значною мірою це стосу-

ється указу Президента України про звільнення в запас

військовослужбовців, які відслужили встановлені строки

служби, а також у день його опублікування. Саме у ці дні

посилюється можливість здійснення негативних вчинків у

195

військових колективах. Виховна робота скеровується на

попередження подібних фактів. За таких умов значна увага

приділяється здійсненню військового та морального вихо-

вання особового складу.

Перед оголошенням указу Президента України про

звільнення в запас командири посилюють контроль за по-

ведінкою особового складу. В цей час проводяться індиві-

дуальні бесіди з військовослужбовцями, особливо остан-

нього періоду служби, з питань протидії можливим позас-

татутним ритуалам. На зборах військових колективів за-

слуховуються звіти військовиків, які звільняються зі служ-

би, з питань їхньої особистої дисциплінованості, відно-

шення до товаришів, виконання вимог військових статутів,

обов’язків по службі.

Командири та офіцери-вихователі підрозділів суворо

попереджають військовослужбовців, схильних до пору-

шень військової дисципліни, про недопустимість таких

фактів, як «переведення солдатів з одного періоду служби

до іншого і т.ін. З метою правової профілактики позастату-

тних взаємовідносин активно використовуються вечори

запитань та відповідей за участі представників військової

прокуратури та військових судів. Оформляється спеціаль-

ний стенд, на якому розміщуються листи військовослуж-

бовців, які відбувають покарання за скоєні злочини, листи

батьків засуджених солдатів до командира військової час-

тини. Випускаються фотолистівки, які розкривають хулі-

ганські дії окремих недисциплінованих військових.

Можна стверджувати, що формування статутних вза-

ємовідносин − це складний та довготривалий процес, його

ефективність залежить від узгоджених дій командирів,

штабів та органів виховної роботи, від якісного проведення

цілого комплексу організаційних та виховних заходів.

Таким чином, необхідно зробити висновок, що фор-

мування статутних взаємовідносин − це складний та дов-

196

готривалий процес, його ефективність залежить від узго-

джених дій командирів, штабів та органів виховної роботи,

від якісного проведення цілого комплексу організаційних

та виховних заходів.


Психологія військового колективу накладає свій

відбиток на взаємовідносини між військовослужбовця-

ми. Управління психологією військового колективу за-

безпечує активне використання соціально-

психологічних явищ в інтересах формування статутних

взаємовідносин та зміцнення військової дисципліни. На

формування статутних взаємовідносин у підрозділах

значно впливають мікрогрупи. Якщо ці групи мають

негативну спрямованість, то вони стають джерелом по-

застатутних взаємовідносин. Такі групи інтенсивно

впливають на військовослужбовців, які не визнають і

уникають виконання норм взаємовідносин, які культи-

вують члени неформального негативного об’єднання.

Це і призводить до конфлікту.

197



Особистість у психології, темперамент, військова

психологія, особистості військовослужбовця, особистості

військового колективу, адаптація воїна, психологічні осно-

ви вивчення військовослужбовця, методи вивчення воїнів

(колективу), структура психології військового колективу,

взаємовідносини у підрозділі, характеристика взаємовідно-

син, статутні взаємовідносини, ознаки підлеглості, неста-

тутні взаємовідносини, виховна робота у підрозділі.



1. Особистість у військовому колективі (визначення).

2. Форми вивчення особового складу підрозділу.

3. Психологічний експеримент, сутність методу.

4. Військовий колектив, визначення, характеристика.

5. Психологічна характеристика взаємовідносин у під-

розділі.

6. Характеристика взаємовідносин воїнів строкової

служби.

7. Характеристика елементів нестатутних взаємовідно-

син у підрозділі.

8. Документи, необхідні для особової справи військо-

вослужбовця.

198

РОЗДІЛ 5

ОСНОВИ ВОЄННО-ІДЕОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ

Зі здобуттям незалежності України були зроблені

спроби відмовитися від накопичення досвіду системи полі-

тичного впливу з боку держави на Збройні сили, зокрема

від інституту заступників виховної роботи.

Але досвід довів, що у Збройних силах необхідна по-

всякденна системна робота щодо втілення у свідомість вій-

ськовослужбовців положень національної ідеї держави.

Реалізація цього положення призвела до розроблення

на державному рівні та затвердження у подальшому Ука-

зом Президента України наказу Міністра оборони України

щодо організації воєнно-ідеологічної підготовки у Зброй-

них силах України.

Виходячи з вимог Концепції ідеологічної роботи,

основними складовими ідеологічної роботи є: ‒ ідеологічна робота у Збройних силах (далі ‒ ідеоло-

гічна робота) – це цілеспрямована діяльність органів війсь-кового управління, командирів, штабів, органів з роботи з особовим складом усіх рівнів щодо формування у військо-вому середовищі системи світоглядних ідеалів, цінностей та орієнтирів в інтересах ефективного вирішення завдань оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недотор канності;

‒ виховна робота ‒ це система заходів щодо впливу на свідомість, світогляд, волю й почуття військовослужбо-вців, цивільного персоналу з метою формування в кожно-му з них ідейно-моральних якостей особистості, готової

199

свідомо виконувати службові обов’язки, і розвитку у вій-ськових колективах загальної зацікавленості в підвищенні рівня і якості вирішення завдань за призначенням;

‒ інформаційно-пропагандистське забезпечення – це комплекс заходів щодо своєчасного доведення і роз’яснення суспільно значущої інформації військовослу-жбовцям і цивільному персоналу, інформаційного просу-вання інтересів забезпечення обороноздатності країни, ро-зроблення та реалізації заходів, спрямованих на формуван-ня іміджу Збройних сил;

‒ військово-патріотичне виховання – процес цілесп-рямованого, систематичного, організованого та планомір-ного впливу на свідомість і поведінку особового складу щодо формування патріотизму через виховання високих громадянських, моральних, психологічних, військово-професійних та фізичних якостей, необхідних для реаліза-ції його інтелектуального й творчого потенціалу в інтере-сах всебічного розвитку суспільства і Збройних сил Украї-ни, забезпечення безумовної готовності до сумлінного ви-конання військового обов’язку та захисту Вітчизни;

‒ культурно-просвітницька робота ‒ це комплекс за-ходів, спрямованих на підвищення рівня духовності, за-гальної, професійної та особистої культури військовослу-жбовців і цивільного персоналу, їх долучення до культур-них цінностей українського народу, здорового способу життя, формування військових традицій та ритуалів;

‒ захист від негативного інформаційно-психологічного впливу – це комплекс заходів ор-ганізаційного, інформаційного, психологічного характеру щодо попередження, зриву, послаблення, ліквідації наслідків впливу на військовослужбовців, цивільний пер-сонал, членів їх сімей та населення зовнішніх та внутрішніх джерел загроз інформаційно-психологічній безпеці.

Метою концепції є посилення ідеологічної складової

в загальній системі виховання особового складу Збройних

200

сил, надання виховному процесу ідейної основи, цільової

спрямованості та методологічних орієнтирів.

Концепція визначає основні засади ідеологічної ро-

боти в Збройних силах, принципи та порядок її реалізації.

5.1 Основні засади та принципи ідеологічної роботи

Положення Концепції ґрунтуються на Конституції

України, законах України, Воєнній доктрині України, Стратегії національної безпеки і оборони України, Конце-пції реформування та розвитку Збройних сил України, Статутах Збройних сил України, інших нормативно-правових актах Президента України – Верховного Голов-нокомандувача Збройних сил України, Кабінету Міністрів України.

Ідеологічна робота організовується відповідно до ви-мог чинного законодавства України, правових актів Міністра оборони України та начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних сил України, наказів командирів (начальників) усіх рівнів і відповідних вказівок Департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України, Головного управління по роботі з особовим складом Збройних сил України.

Ідеологічна робота є невід’ємною складовою процесу бойової підготовки та повсякденної діяльності Збройних сил.

Основною метою ідеологічної роботи є досягнення та підтримання високого морального духу особового складу Збройних сил, виховання у військовослужбовців почуття особистої відповідальності за захист Вітчизни, розуміння засад державної політики та заходів, що здійснюються в інтересах забезпечення національної та міжнародної без-пеки.

Головними завданнями ідеологічної роботи є: ‒ формування в особового складу Збройних сил

201

свідомого розуміння державної політики у військовій сфері, виховання патріотизму, особистої відповідальності за захист Вітчизни, вірності Конституції України, Війсь-ковій присязі, Бойовому Прапору, бойовим традиціям, сміливості й мужності, готовності до самопожертви в ім’я Батьківщини;

‒ підтримка морально-психологічного стану військо-вослужбовців і цивільного персоналу на рівні, що забезпе-чує виконання завдань, покладених на Збройні сили;

‒ формування в особового складу цілісного світогля-ду та активної життєвої позиції;

‒ сприяння формуванню позитивного іміджу Зброй-них сил у суспільстві та посилення їх авторитету;

‒ згуртування військових колективів, формування у військовослужбовців і цивільного персоналу особистих якостей, що забезпечують бездоганне виконання ними службових обов’язків, додержання військової і трудової дисципліни;

‒ створення належних соціальних і правових умов життєдіяльності військовослужбовців та цивільного пер-соналу, забезпечення їх соціально-психологічної адаптації до специфічних умов і характеру виконання службових обов’язків;

‒ формування сприятливої суспільно-політичної об-становки в місцях дислокації військових частин;

‒ формування у військовослужбовців морально-психологічної стійкості, надання їм необхідної психо-логічної допомоги;

‒ захист військовослужбовців та цивільного персона-лу від негативного інформаційно-психологічного впливу.

Ідеологічна робота здійснюється за такими напрям-ками:

‒ інформаційно-пропагандистське забезпечення; ‒ військово-патріотичне виховання; ‒ культурно-просвітницька робота; ‒ захист від негативного інформаційно-психологічного

202

впливу. Ідеологічна робота здійснюється у взаємодії з органами

державної влади, органами місцевого самоврядування, гро-мадськими організаціями та засобами масової інформації.

Суб’єктами ідеологічної роботи у Збройних силах є Міністерство оборони України та Генеральний штаб Збройних сил України, інші органи військового управлін-ня, командири (начальники) усіх рівнів, засоби масової ін-формації, заклади культури, громадські та релігійні органі-зації.

Ключовою фігурою ідеологічної роботи є офіцерсь-кий склад, який повинен бути взірцем культури та вихова-ності, активно впливати на формування загальної культури суспільства.

Відповідальність за стан ідеологічної роботи покла-дається на керівників органів військового управління, ко-мандирів (начальників) усіх рівнів.

Безпосередня організація ідеологічної роботи покла-дається на Департамент соціальної та гуманітарної політи-ки Міністерства оборони України, Головне управління по роботі з особовим складом Збройних сил України, коман-дирів (начальників) усіх рівнів та їх заступників по роботі з особовим складом.

Оцінювання стану ідеологічної роботи є одним із го-ловних критеріїв загальної оцінки ефективності діяльності органів військового управління, командирів з’єднань, військових частин та їх заступників.

Об’єктами ідеологічної роботи є: військовослуж-бовці, цивільний персонал, члени сімей військовослуж-бовців, військові колективи, громадський актив військових частин, учнівська та студентська молодь, вихованці ліцеїв із посиленою фізичною підготовкою та кадетських кор-пусів.

Під час організації ідеологічної роботи враховуються регіональні умови дислокації військових частин, якісна ха-рактеристика особового складу, його вікові, релігійні, істо-

203

ричні, національні особливості та світоглядні переконання. Головні зусилля ідеологічної роботи спрямовуються

у першу чергу на молодших офіцерів, військовослужбовців військової служби за контрактом та військовослужбовців строкової військової служби.

5.2 Організація та проведення воєнно-ідеологічної

підготовки

Воєнно-ідеологічна підготовка в органах військового управління, військових частинах, військових навчальних закладах, установах та організаціях Збройних сил України (далі – військові частини) організовується відповідно до вимог цієї Інструкції та проводиться з урахуванням специ-фіки завдань, покладених на військові частини.

Загальне керівництво воєнно-ідеологічною підготов-кою та відповідальність за її проведення покладаються на командувачів, командирів, начальників усіх рівнів.

За організацію воєнно-ідеологічної підготовки у військовій частині безпосередньо відповідають та вжива-ють вичерпних заходів для її якісного проведення заступ-ники командувачів, командирів (начальників) по роботі з особовим складом (із виховної та соціально-психологічної роботи).

Вони зобов’язані: – забезпечувати високу ефективність воєнно-

ідеологічної підготовки; – постійно вдосконалювати організацію, зміст та ма-

теріально-технічне забезпечення занять; – здійснювати методичне забезпечення проведення

занять із воєнно-ідеологічної підготовки. Воєнно-ідеологічна підготовка у Збройних силах

України проводиться згідно з тематичними планами воєн-но-ідеологічної підготовки на навчальний рік (далі – тема-тичні плани), що розробляються Департаментом соціальної

204

та гуманітарної політики Міністерства оборони України спільно з Головним управлінням по роботі з особовим складом Збройних сил України та затверджуються першим заступником Міністра оборони України.

На основі тематичних планів у військовій частині ро-зробляється навчальний план воєнно-ідеологічної підго-товки (далі – навчальний план), при цьому враховуються особливості та специфіка завдань, покладених на військову частину.

Планування та організація проведення воєнно-ідеологічної підготовки покладаються на органи по роботі з особовим складом (із виховної та соціально-психологічної роботи), штаби, заступників командирів військових частин по роботі з особовим складом (із вихов-ної та соціально-психологічної роботи) і здійснюються в загальній системі підготовки військ (сил).

Відповідно до планів підготовки військових частин, особливостей поставлених завдань, важливих подій в Україні та світі заступникам командувачів, командирів (начальників) по роботі з особовим складом (з виховної та соціально-психологічної роботи) дозволяється включати до навчальних планів додаткові теми в рамках резерву ча-су.

Порядок проведення занять з воєнно-ідеологічної підготовки визначається в наказі командира військової ча-стини щодо організації бойової підготовки на навчальний рік, в якому визначаються:

– кількість, склад груп та їх керівники; – місця проведення занять; – організація підготовки керівників; – порядок методичного, технічного забезпечення та

система контролю. Заняття з воєнно-ідеологічної підготовки проводяться

з усіма категоріями слухачів упродовж річного циклу нав-чання: 10 місяців – навчання, 11-й місяць – здійснення оцінювання, 12-й місяць – підготовка до початку навчання.

205

Загальний час на проведення занять становить: – для офіцерського складу військових частин (ко-

раблів), військових навчальних закладів, установ та ор-ганізацій – 40 годин;

– для сержантів (старшин) та солдатів (матросів) військової служби за контрактом, строкової військової служби військових частин (кораблів) – 80 годин;

– для військовослужбовців, які проходять загаль-новійськову підготовку молодого солдата (матроса) – 4 го-дини.

Тривалість заняття з воєнно-ідеологічної підготовки – 50 хвилин.

Заняття з воєнно-ідеологічної підготовки проводяться з періодичністю:

– для офіцерського складу органів військового управління один раз на місяць у формі інформування;

– для офіцерського складу військових частин (ко-раблів), військових навчальних закладів (крім офіцерів, які обіймають наукові та науково-педагогічні посади) установ та організацій – один раз на тиждень по 1 годині у ранко-вий час;

– для сержантів (старшин) та солдатів (матросів) військової служби за контрактом, строкової військової служби військових частин (кораблів) – один раз на тиждень по 2 години у ранковий час;

– для військовослужбовців, які проходять первинну військово-професійну підготовку (навчальний курс підго-товки військовослужбовців за контрактом) – у системі проведення первинної військово-професійної підготовки солдата (матроса);

– для особового складу національних контингентів Збройних сил України, екіпажів кораблів, які виконують завдання бойової служби, бойового чергування, у ході так-тичних навчань, а також під час виконання інших навчаль-но-бойових завдань у польових умовах – відповідно до

206

специфіки завдань, що виконуються, тривалості ротації (бойової служби (бойового чергування), навчань у формі періодичного інформування.

Основними формами проведення занять із воєнно-ідеологічної підготовки є: кінолекторій, розповідь-бесіда, семінар, «круглий стіл». Під час проведення занять широко практикувати перегляд науково-популярних та докумен-тальних відеофільмів, відеороліків, телепрограм за визна-ченою тематикою воєнно-ідеологічної підготовки з по-дальшим коментарем керівника занять.

Під час проведення занять з воєнно-ідеологічної підготовки використовуються методи, визначені Концеп-цією удосконалення підготовки Збройних сил України, за-твердженої наказом Міністра оборони України.

Керівниками груп воєнно-ідеологічної підготовки призначаються офіцери структур органів по роботі з осо-бовим складом (із виховної та соціально-психологічної ро-боти) та найбільш підготовлені офіцери, здатні творчо проводити заняття, забезпечувати якісне засвоєння слуха-чами навчальних планів.

Методична підготовка керівників груп воєнно-ідеологічної підготовки здійснюється шляхом систематич-ного проведення інструкторсько-методичних занять та ор-ганізації самостійної роботи керівників груп.

Облік проведення занять із воєнно-ідеологічної підготовки ведеться у загальній системі обліку занять із бойової підготовки.

Аналіз стану воєнно-ідеологічної підготовки у війсь-ковій частині здійснюють начальники штабів, заступники по роботі з особовим складом (із виховної та соціально-психологічної роботи) у загальній системі підбиття під-сумків підготовки військових частин.

Основним змістовим та організаційним документом кожного заняття є план проведення заняття з воєнно-ідеологічної підготовки. Він розробляється керівником на кожне заняття та затверджується безпосереднім команди-

207

ром (начальником). У плані проведення заняття визначаються тема, фор-

ма заняття, час, місце і метод проведення, список літерату-ри, що використовувалася під час підготовки до заняття, навчальні питання, короткий зміст навчального матеріалу, засоби матеріально-технічного забезпечення заняття.

Керівник групи несе персональну відповідальність за підготовку, якість та ефективність проведення заняття.

Він зобов’язаний: – забезпечувати 100 % залучення особового складу

до занять з воєнно-ідеологічної підготовки за винятком відсутніх із поважних причин;

– знати вимоги керівних документів щодо організації та проведення ідеологічної роботи та воєнно-ідеологічної підготовки;

– особисто готуватися до заняття, глибоко знати нав-чальний матеріал;

– знати структуру, зміст, основні форми та методи проведення занять з воєнно-ідеологічної підготовки;

– не допускати перенесення проведення занять без поважних причин;

– постійно відстежувати події в Україні та світі; – підтримувати у належному стані навчально-

матеріальну базу проведення занять; – використовувати технічні засоби виховання; – вести систематичний облік занять; – інформувати безпосереднього командира (началь-

ника) та заступника по роботі з особовим складом (з ви-ховної та соціально-психологічної роботи) про проведення занять. Порядок оцінювання наданий у додатках А, Б, В.

5.3 Особливості організації та проведення

ідеологічної роботи

Ідеологічна робота в Збройних силах (далі – ідеологі-

208

чна робота) – є цілеспрямованою діяльністю органів війсь-

кового управління, командирів, штабів, органів по роботі з

особовим складом усіх рівнів щодо формування у військо-

вому середовищі системи світоглядних ідеалів, цінностей

та орієнтирів в інтересах ефективного вирішення завдань

оборони України, захисту її суверенітету, територіальної

цілісності і недоторканності.

Ідеологічна робота проводиться відповідно до вимог

Конституції України, законів, нормативно-правових актів

Президента України, Кабінету Міністрів України, Мініс-

терства оборони України, Генерального штабу Збройних

сил України та Концепції ідеологічної роботи у Збройних

силах України.

Об’єктами ідеологічної роботи є:

– військовослужбовці;

– державні службовці (працівники Збройних сил

України);

– члени сімей військовослужбовців;

– військові колективи, громадський актив військових

частин.

Стан ідеологічної роботи є одним із головних кри-

теріїв загального оцінювання ефективності діяльності ор-

ганів військового управління, командирів військових ча-

стин, начальників військових навчальних закладів, установ

та організацій Збройних сил України (далі – командирів

військових частин).

Безпосередня організація ідеологічної роботи та пер-

сональна відповідальність за її стан у військових частинах

покладаються на командирів військових частин та їх за-

ступників по роботі з особовим складом.

Мета, форми, принципи та завдання за напрямами

проведення ідеологічної роботи

Ідеологічна робота організовується і проводиться

постійно під час повсякденної службової діяльності та

209

бойової підготовки шляхом проведення цілеспрямованих

заходів із диференційованим підходом до всіх категорій

військовослужбовців і цивільного персоналу.

Метою ідеологічної роботи є забезпечення свідомого

розуміння військовослужбовцями та цивільним персона-

лом основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики

України, їх готовності до успішного виконання завдань за

призначенням.

Формами ідеологічної роботи є: індивідуальна ви-

ховна робота, збори особового складу, бесіди, кінолекторії,

лекції, мітинги, обмін досвідом, тематичні вечори та ранки,

зустрічі з цікавими людьми.

Принципи та умови ефективності ідеологічної робо-

ти:

– науковість, конкретність та узгодженість змісту

форм і методів ідеологічної роботи;

– безперервність, цілеспрямованість та адресність; – варіативність технологій і змісту ідеологічного впливу;

– поєднання сил і засобів у досягненні мети;

– стійкість і безперервність управління.

Ідеологічна робота здійснюється за такими основни-

ми напрямами:

– військове виховання;

– інформаційно-пропагандистське забезпечення; – військово-патріотичне виховання; – культурно-виховна та просвітницька робота; – захист від негативного інформаційно-

психологічного впливу.

Основними завданнями ідеологічної роботи під час

проведення заходів військового виховання є:

– формування та розвиток в особистості військово-

службовця Збройних сил України якостей громадянина,

патріота України;

– роз’яснення військовослужбовцям воєнної політики

України, ролі Збройних сил України у забезпеченні націо-

210

нальної безпеки держави, особливостей військової служби

та її вимог до них;

– формування у військовослужбовців свідомого став-

лення до власної військової професії та ціннісних орієнта-

цій вірно служити, хоробро захищати територіальну

цілісність та недоторканність України, усвідомлено вико-

нувати навчально-бойові завдання;

– вироблення у військовослужбовців високої дисци-

плінованості, норм військового товариства, готовності і

здатності до виконання свого військового обов’язку,

наказів командирів (начальників) і поставлених навчально-

бойових завдань;

– розвиток у військовослужбовців постійного праг-

нення до вдосконалення своїх професійних та морально-

бойових якостей.

Основними напрямами ідеологічної роботи під час

проведення заходів військового виховання є:

– здійснення тісного зв’язку під час процесу навчан-

ня та виховання військовослужбовців;

– виховання особистим прикладом;

– проведення постійної індивідуальної виховної ро-

боти з підлеглими;

– формування вірності Батьківщині, Військовій при-

сязі, Бойовому Прапору військової частини, кращим тра-

диціям бойового братерства;

– прищеплення дисциплінованості, виконавської

дисципліни, свідомого виконання завдань військової служ-

би;

– підвищення престижу військової служби;

– формування наполегливості, стійкості, цілеспрямо-

ваності, ініціативи, сміливості, самовладання, хоробрості,

відваги, мужності та героїзму.


організації інформаційно-пропагандистського забезпечен-

211

ня є:

– роз’яснення внутрішньої й зовнішньої політики

України у сфері оборони, функціонального призначення та

ролі Збройних сил України у забезпеченні обороноздат-

ності держави;

– роз’яснення особовому складу положень Конститу-

ції України, законів України, нормативно-правових актів

Президента України, Кабінету Міністрів України, вимог

статутів Збройних сил України та наказів командирів

(начальників);

– доведення та оперативне роз’яснення особовому

складу законів України, інших нормативно-правових актів,

що стосуються проходження військової служби, соціаль-

ного та правового захисту військовослужбовців та членів

їхніх сімей, міжнародних зобов’язань України з питань

військової сфери;

– роз’яснення місця й ролі Збройних сил України у

забезпеченні обороноздатності держави з урахуванням

історичного досвіду та сучасних викликів і загроз, специ-

фіки визначених завдань за призначенням;

– інформування особового складу щодо суспільно-

політичного, соціально-економічного, культурного та ду-

ховного розвитку України, проведення військово-шефської

роботи, досягнення високої інформованості військовослу-

жбовців та цивільного персоналу із суспільних політично

значущих питань;

– формування правової обізнаності, правової культу-

ри та свідомої правомірної поведінки особового складу;

– поширення серед особового складу військово-

технічних та військово-спеціальних знань, підвищення йо-

го військово-технічної культури, майстерного володіння

озброєнням та військовою технікою.

Основними напрямами ідеологічної роботи під час

організації інформаційно-пропагандистського забезпечен-

212

ня є:

– здійснення воєнно-ідеологічної підготовки особо-

вого складу;

– проведення інформаційної роботи;

– організація зв’язків із громадськістю та засобами

масової інформації.

Основні завдання ідеологічної роботи під час заходів

військово-патріотичного виховання:

– утвердження в свідомості особового складу глибо-

ких національних почуттів та патріотичних переконань,

поваги до української мови, культури, історичного мину-

лого, національних і військових традицій, гордості за на-

лежність до своєї держави, віри в її процвітання, згурту-

вання особового складу навколо ідеї незалежності України;

– формування в особового складу свідомого розумін-

ня державної політики у військовій сфері, виховання

патріотизму та особистої відповідальності за виконання

визначених завдань військової служби;

– виховання в особового складу високоморальних та

патріотичних норм поведінки й діяльності, формування в

них готовності до свідомого виконання обов’язків військо-

вої служби і збройного захисту держави;

– пропаганда основ української державності,

політичної системи та перспектив розвиту соціально-

економічної моделі України, національних традицій, ду-

ховних та моральних цінностей Українського народу;

– формування в особового складу Збройних сил

України гордості та поваги до державних символів

України, підтримання і розвиток військових традицій

Збройних сил України, виду та роду військ, військової ча-

стини, системи військових ритуалів (прийняття Військової

присяги; підняття Державного прапора України; зустрічі

молодого поповнення, вручення військовослужбовцям

зброї, військової техніки, нагород, відзнак, погон;

213

– підтримка взаємодії із громадськими та релігійними

організаціями в проведенні спільних заходів ідеологічної

роботи;

– розвиток у військовослужбовців інтересу до історії

Збройних сил України, їх традицій, прихильності до своєї

частини, підрозділу.

Основними напрямками ідеологічної роботи під час

проведення заходів військово-патріотичного виховання є:

– реалізація Концепції військово-патріотичного вихо-

вання та виконання заходів Програми військово-

патріотичного виховання у Збройних силах України;

– використання потенціалу навчальних закладів,

військово-патріотичних об’єднань, наукових, громадських,

молодіжних, ветеранських, спортивних, культурно-

просвітницьких та інших організацій (установ);

– створення та організація роботи музеїв і кімнат

бойової (трудової) слави військових частин;

– проведення заходів військово-меморіальної роботи.


організації культурно-просвітницької роботи є:

– проведення інформаційних та культурно-

просвітницьких заходів, спрямованих на роз’яснення і

пропаганду військової політики держави, сприяння право-

вому, військово-патріотичному, естетичному, фізичному

вихованню особового складу Збройних сил України;

– пропаганда національної культурної спадщини

українського народу засобами культури та мистецтва,

національно-історичних, бойових та військових традицій

Збройних сил України;

– розвиток особистості військовослужбовців, задово-

лення їхніх культурних потреб;

– формування у військовослужбовців національної

самосвідомості, духовності, моральної, естетичної та ху-

дожньої культури, шанобливого ставлення до звичаїв і

214

традицій народу України;

– створення умов для розвитку особистості, задово-

лення духовних потреб військовослужбовців, працівників

Збройних сил України та членів їх сімей, сприяння роз-

криттю талантів і дарувань, організація діяльності гуртків,

курсів та клубів за інтересами.


виконання заходів щодо захисту особового складу від

негативного інформаційно-психологічного впливу є:

– роз’яснення особовому складу чинників впливу не-

гативної інформації, пов’язаної з необ’єктивним висвіт-

ленням процесів, що відбуваються в Збройних силах Укра-

їни;

– формування позитивного іміджу Збройних сил Ук-

раїни, популяризація та підвищення в українському суспі-

льстві престижу військової служби, сприяння вдоскона-

ленню військово-професійної орієнтації та допризовної

підготовки молоді, покращанню військово-шефської робо-

ти;

– проведення заходів щодо формування громадської

думки в інтересах підтримки воєнної політики України,

налагодження зв’язків із цих питань з органами державної

влади, місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян;

– роз’яснення особовому складу рішень військово-

політичного керівництва країни та завдань, визначених

військам (силам);

– збір і узагальнення інформації про імовірні джерела

та об’єкти негативного інформаційно-психологічного

впливу;

– аналіз та прогнозування інформаційної обстановки

в районі дислокації військової частини (підрозділу), рівня

її впливу на особовий склад та населення;

– вивчення, аналіз та узагальнення змісту, форм, ме-

тодів, способів та прийомів інформаційно-психологічного

215

впливу, прогнозування його можливих наслідків;

– здійснення постійного контролю за поведінкою

військовослужбовців, їх настроями, організація індивіду-

альної роботи;

– планування та здійснення організаційних, випе-

реджальних заходів протидії інформаційно-

психологічному впливу, нейтралізація та організація за-

побіжних (профілактичних) заходів щодо поширення не-

правдивих чуток серед особового складу, попередження

неправдивих слухів, тривожних висловлювань і проти-

правних дій, спрямованих на зниження морально-

психологічного стану особового складу та ін.;

– попередження (припинення) поширення негативної

інформації (чуток) через безперервне та об’єктивне інфор-

мування військовослужбовців, населення;

– організація взаємодії (співробітництва) з питань

проведення заходів захисту від інформаційно-

психологічного впливу з органами державної влади, орга-

нами місцевого самоврядування та іншими військовими

формуваннями і правоохоронними органами України.

Права і обов’язки посадових осіб щодо організації та

проведення ідеологічної роботи у Збройних силах України.

Керівництво ідеологічною роботою здійснюється на

всіх рівнях військового управління.

Генеральний штаб Збройних сил України формує і

доводить оперативні вимоги, напрями та основні завдання

ідеологічної роботи, координує діяльність органів військо-

вого управління з цих питань.

Штаби видів Збройних сил (оперативних команду-

вань) управління військових частин, командири (началь-

ники) усіх рівнів та їх заступники по роботі з особовим

складом безпосередньо організовують проведення ідео-

логічної роботи у підпорядкованих військах (силах),

здійснюють безпосереднє керівництво та методичне забез-

216

печення проведення заходів.

Командири (начальники) відповідають за організацію

ідеологічної роботи, виховання, військову дисципліну, мо-

рально-психологічний стан особового складу, додержання

принципів соціальної справедливості.

Командир (начальник) зобов’язаний:

– планувати ідеологічну роботу і здійснювати заходи

щодо її належної організації;

– організовувати воєнно-ідеологічну підготовку осо-

бового складу, здійснювати контроль за її ходом,

об’єктивно оцінювати досягнуті підлеглими результати,

підбивати підсумки й заохочувати кращих, узагальнювати

та впроваджувати передовий досвід у практику навчання

особового складу;

– постійно вдосконалювати особисту підготовку та

майстерність підлеглих командирів (начальників), методи

керівництва ідеологічною роботою з особовим складом

військової частини, корабля (підрозділу);

– встановлювати у військовій частині, на кораблі (у

підрозділі) такий внутрішній порядок, який гарантував би

неухильне виконання законів України і положень статутів


– показувати приклад дисциплінованості, неухильно-

го виконання вимог законодавства, наказів і розпоряджень

командирів (начальників), бути ввічливим і справедливим

у ставленні до підлеглих, не принижувати їх честі й

гідності;

– постійно виховувати підлеглих у дусі гуманізму та

людяності, спираючись при цьому на загальновизнані

принципи міжнародного права;

– виявляти чуйність та бути уважним до підлеглих,

поєднувати вимогливість і принциповість із повагою до їх

честі й гідності, вникати в проблеми їх побуту, забезпечу-

вати соціальну та правову захищеність, за необхідності

217

клопотати за них перед старшими командирами (началь-

никами);

– знати потреби і запити особового складу, приймати

рішення за його заявами, скаргами та іншими зверненнями.

Заступники командирів військових частин

(підрозділів) по роботі з особовим складом відповідають

за: безпосередню організацію і проведення ідеологічної

роботи; військову дисципліну, морально-психологічний

стан особового складу; воєнно-ідеологічну підготовку та

інформаційну роботу; організацію дозвілля військовослу-

жбовців, членів їх сімей, працівників військової частини, їх

соціальний захист.

Заступник командира військової частини, корабля

(підрозділу) по роботі з особовим складом зобов’язаний:

– планувати і проводити ідеологічну роботу, спрямо-

вану на виховання у військовослужбовців відданості

Українському народові, формування в особового складу

військової частини (підрозділу) високих морально-

психологічних якостей, готовності до свідомого виконання

положень Конституції України і законів України, Військо-

вої присяги, вимог військових статутів Збройних сил

України, інших нормативно-правових актів і наказів ко-

мандирів (начальників);

– виховувати особовий склад військової частини, ко-

рабля (підрозділу) у дусі свідомого виконання військового

обов’язку, вірності Бойовому Прапорові, традиціям друж-

би і військового товариства;

– спрямовувати ідеологічну роботу, на якісне вико-

нання завдань бойової підготовки, підвищення боєздат-

ності військової частини, корабля (підрозділу) та зміцнен-

ня єдиноначальності;

– вивчати та аналізувати морально-психологічний

стан підрозділів, надавати допомогу командирам, началь-

никам родів військ і служб у поліпшенні морально-

218

психологічного клімату та організації ідеологічної роботи

у військових колективах;

– знати ділові якості та морально-психологічний стан

офіцерів, сержантів (старшин), особисто навчати їх прак-

тики ідеологічної роботи з особовим складом, надавати

необхідну методичну допомогу;

– брати участь у роботі з кадрами, їх атестації, у до-

борі кандидатів для вступу до військових навчальних за-

кладів, здійснювати вивчення, добір, навчання керівників

груп воєнно-ідеологічної підготовки;

– планувати, організовувати й контролювати прове-

дення у підрозділах заходів ідеологічної роботи з особовим

складом, співпрацювати із органами державної влади та

місцевого самоврядування, громадськими організаціями

щодо організації заходів ідеологічної роботи, доповідати

безпосереднім командирам (начальникам) про проведену

роботу;

– знати потреби і запити особового складу, вживати

заходів для вирішення проблемних питань і задоволення

заяв, підтримувати зв’язок із сім’ями військовослужбовців,

піклуватися про поліпшення матеріально-побутового ста-

новища особового складу;

– організовувати та проводити роз’яснення законо-

давства України та брати участь у забезпеченні додержан-

ня військовослужбовцями його вимог;

– вивчати суспільно-політичну обстановку в районі

розташування військової частини, вносити командирові

пропозиції щодо вдосконалення ідеологічної роботи з осо-

бовим складом;

– організовувати і контролювати воєнно-ідеологічну

підготовку особового складу військової частини, корабля

(підрозділу), вносити пропозиції щодо змісту і методики

проведення занять, виходячи з особливостей службової

діяльності та специфіки навчально-бойових завдань; осо-

219

бисто керувати однією з груп воєнно-ідеологічної підго-

товки;

– забезпечувати постійне інформування військово-

службовців про суспільно-політичну обстановку в Україні,

воєнну політику держави та завдання Збройних сил

України;

– піклуватися про духовний і культурний розвиток

військовослужбовців, під час розроблення планів прове-

дення вихідних та святкових днів, разом із командирами

організовувати і проводити заходи ідеологічної роботи з

військовослужбовцями, членами їх сімей, цивільним пер-

соналом;

– постійно підтримувати зв’язки з органами дер-

жавної влади, місцевого самоврядування та громадських

організацій, сприяти їм у проведенні спільних заходів

військово-патріотичного виховання;

– контролювати правильність використання тех-

нічних засобів виховної роботи, своєчасність доставки і

видачі особовому складу періодичних видань;

– вивчати і впроваджувати передовий досвід ідео-

логічної роботи, вносити пропозиції щодо вдосконалення

форм і методів військового виховання, воєнно-ідеологічної

підготовки та інформаційної роботи;

– доповідати командирові військової частини

(підрозділу) та інформувати старшого начальника про мо-

рально-психологічний стан особового складу, а також за-

ходи ідеологічної роботи.

Досвід організації та проведення бойової підготовки

в артилерійських підрозділах і навчального процесу у

ВВНЗ вчить, що найкращих результатів досягають там, де

втілюються нові ефективні форми й методи навчання;

впроваджуються новітні досягнення військової науки, пе-

дагогіки та психології; приділяється особлива увага зрос-

танню методичної майстерності керівників занять; постій-

220

но удосконалюються методичні документи для проведення

навчальних занять.

Нові види озброєння та військової техніки родів

військ та спеціальних військ спричиняють появу і нових

способів їх застосування, а це обумовлює необхідність по-

дальшого вдосконалення форм і методів навчання військ.

5.4 Методика підготовки керівника

до проведення заняття

Загальні положення

На кожному занятті вирішується певне дидактичне

завдання. Ефективність його вирішення залежить перш за

все від підготовленості керівника до проведення заняття.

Крім того, на ефективність заняття також впливає здат-

ність керівника впроваджувати в навчальний процес най-

доцільніші форми й методи навчання. Таке впровадження

вимагає від керівника докладання значних зусиль під час

підготовки до заняття – напередодні, в ході заняття та піс-

ля його проведення.

Підготовка до конкретного заняття

Підготовка керівника до конкретного заняття перед-

бачає:

‒ з’ясування та формулювання теми заняття;

‒ визначення навчальної та виховної мети;

‒ добір літератури та визначення навчального ма-

теріалу до теми;

‒ визначення структури обраної форми заняття;

‒ визначення методики і педагогічних прийомів на

усі фази заняття;

221

‒ підготовку дидактичних засобів та наочних посіб-

ників;

‒ визначення форми контролю та оцінювання знань,

умінь та навичок тих, хто навчається;

‒ раціональний розподіл часу на всіх етапах за- нят-

тя;

‒ визначення місця керівника заняття для де-

монстрування й опитування в рамках заняття;

‒ складання плану або плану-конспекту заняття;

‒ перевірку готовності помічників (якщо потрібно) та

слухачів до заняття.

Під час підготовки безпосередньо до конкретного

заняття його керівник повинен враховувати:

‒ основні мотиви, інтереси воїнів до даного предмета,

їхнє особисте ставлення до занять, що проводить саме цей

керівник;

‒ рівень, який характеризує уміння навчатися, праце-

здатність, регулярність навчальної праці та сумлінність під

час самостійної роботи;

‒ активність тих, хто навчається, на занятті, їхню

увагу і дисциплінованість;

‒ здібності кожного, його потенційні можливості та

уміння застосовувати знання на практиці;

‒ можливості використання ТЗН та наочних посібни-

ків за даною темою і в даному навчальному класі;

‒ свою працездатність та санітарно-гігієнічні умови

місця та навчального обладнання, які будуть використову-

ватися для проведення заняття.

Будь-яке заняття розпочинається зі вступної части-

ни. В ній керівник заняття вирішує два завдання, а саме:

‒ забезпечення нормальної зовнішньої обстановки

для спільної роботи керівника і тих, хто навчається;

‒ створення психологічного настрою слухачів на плі-

дну навчальну працю.

222

До основних моментів попередньої організації за-

няття відносять:

‒ перевірку наявності слухачів, матеріального забез-

печення та зовнішнього стану приміщення;

‒ перевірку готовності навчальних місць, зовніш-

нього вигляду слухачів та обов’язкове попередження про

виконання заходів безпеки;

‒ доведення актуальності теми заняття та мобілі-

зацію уваги з боку слухачів.

У ході основної частини заняття його керівник по-

винен звертати увагу на дотримання загальних правил що-

до пояснення навчального матеріалу, формування умінь і

навичок, запровадження активних форм організації нав-

чальної праці та підтримки на необхідному рівні навчаль-

ної дисципліни.

Під час пояснення навчального матеріалу керівник

заняття повинен дотримуватися таких правил:

‒ продумати та визначити своє місце під час пояс-

нення матеріалу, щоб було всім видно і чути, що показує

та розповідає керівник заняття (можна сидіти, якщо це не

вплине на результативність заняття);

‒ без необхідності (наприклад, якщо це не контроль

або надання допомоги) не ходити по класу;

‒ говорити гучно, але не кричати, пояснення повинні

бути чіткими та зрозумілими;

‒ темп викладання матеріалу – розмірений, а мова –

доступна;

‒ виділяти головне в матеріалі, не захоплюватися

другорядним;

‒ додержуватися послідовності викладання;

‒ своєчасно використовувати ілюстративний мате-

ріал, стежити за правильністю та акуратністю записів на

класній дошці.

Сутність будь-якого заняття полягає в наданні слуха-

223

чам знань, на основі яких формуються уміння та навич-

ки. Структура їх формування має свої особливості, які не

суперечать основному шляху пізнання. До основних ком-

понентів цієї структури відносять:

‒ ретельний аналіз і засвоєння правила, яке лежить в

основі навички (уміння);

‒ подолання труднощів під час виконання вправ з ме-

тою набуття навички;

‒ постійне вдосконалення навичок;

‒ закріплення досягнутого рівня навички з вико- рис-

танням її на практиці та з подальшим удосконаленням і

доведенням її до майстерності.

Ефективність деяких занять, особливо практичних та

тренувань, залежить від індивідуального підходу в навчан-

ні. Наприклад, на занятті, яке проводить командир відді-

лення (гарматної обслуги) зі своїми підлеглими зі спеціа-

льної чи технічної підготовки, повинна передбачатися

перш за все конкретна навчальна робота з конкретними

слухачами. Для цього він повинен додержуватися певних

правил (рекомендацій), які є загальними для всіх, хто про-

водить заняття. Ось деякі з них:

‒ у ході викладання навчального матеріалу керівник

заняття повинен дотримуватися такого темпу, який забез-

печив би з’ясування навчальних питань більшістю, а ще

краще усіма слухачами;

‒ домашнє завдання потрібно індивідуалізувати, але

без шкоди для підготовки фахівця-артилериста, тобто кож-

ний слухач повинен виконувати свої функціональні

обов’язки, незважаючи на його здібності;

‒ перевірку знань, виконання домашнього завдання,

ведення конспектів командир (викладач) здійснює систе-

матично, але у слабших слухачів частіше.

Якість заняття, а особливо класного, до певної міри

залежить від статутного порядку та дисципліни, які запро-

224

вадив керівник заняття. Тому необхідно знати причи-ни,

хоча б загальні, які можуть призвести до порушення дис-

ципліни, та методи запобігання їх виникненню.

Під час проведення заняття керівник не повинен, не-

гайно реагуючи на порушення, приймати непродумане рі-

шення, не розібравшись у причинах порушення. Він му-

сить додержуватися відповідних умов успішного дисцип-

лінарного впливу:

‒ за наявністю порушення зробити зауваження пору-

шнику дисципліни, згодом розібратися в причинах пору-

шення і тільки тоді, якщо буде потрібно, накласти на нього

стягнення;

‒ домагаючись позитивного впливу в процесі вихо-

вання, керівник заняття повинен додержуватися справед-

ливості щодо порушника, незважаючи на особливе став-

лення до нього чи тиск із боку оточення;

‒ перш ніж відреагувати на дії порушника, необхідно

звернутися до почуття власної гідності і не опускатися до

рівня недисциплінованого слухача.

У процесі підготовки до заняття керівник повинен за-

здалегідь обміркувати та в ході заняття додержуватися та-

ких основних традиційних вимог:

1. Організаційних (чіткість проведення всіх етапів

заняття; раціональне використання навчального часу та

обладнання; підтримка навчальної дисципліни на рівні, що

забезпечить добре засвоєння навчального матеріалу).

2. Дидактичних (доцільність навчальних завдань;

навчальна та виховна мета; оптимальний зміст матеріалу,

який враховував би рівень підготовленості слухачів; раціо-

нальні методи навчання, які відповідали б навчальній меті,

складності навчального матеріалу та підготовленості слу-

хачів; додержання принципів навчання).

3. Психологічних (урахування психологічних особ-

ливостей слухачів та їхнього психологічного стану, стану

225

керівника заняття, настрою на заняття як керівника занят-

тя, так і слухачів).

4. Етичних (рішучість; справедлива вимогливість

кожного слухача; принциповість; тактовність).

5. Гігієнічних (температура приміщення та освітле-

ність, які б сприяли нормальній навчальній праці; враху-

вання працездатності слухачів; із першими ознаками пере-

втоми групи зробити короткочасний відпочинок).

Підготовка до будь-якого заняття повинна передба-

чати ретельне обмірковування та визначення його керівни-

ком напрямків дій зі стимулювання слухачів до результа-

тивного оволодіння знаннями, уміннями і навичками вій-

ськового фахівця. Існує багато прийомів, способів для ви-

рішення цього завдання, але всі вони реалізуються через

вплив на свідомість слухачів та напружену розумову пра-

цю керівника заняття. До основних напрямків дій керівни-

ка можна віднести:

‒ активне та наполегливе керування пізнавальною ді-

яльністю слухачів із додержанням при цьому основних

принципів навчання;

‒ постійний пошук творчих, нестандартних підходів

під час розв’язування навчальних завдань у суворій відпо-

відності до умов та можливостей, за яких здійснюється на-

вчання;

‒ застосування диференційованого підходу під час

навчання окремих слухачів чи окремих груп;

‒ раціональне використання кожної хвилини заняття;

‒ створення атмосфери демократизму, товариського

суперництва, діловитості, дружнього спілкування взамін

довіри та відносно рівноправних відносин між слухачами –

з одного боку і керівником заняття – з іншого;

‒ прогнозування ходу навчальної діяльності та на цій

підставі здійснення вибору досконалих навчальних техно-

логій для досягнення бажаної мети;

226

‒ стимулювання слухачів до ретельного і наполегли-

вого оволодіння військовою спеціальністю.

Отже, ми розглянули сутність підготовки до прове-

дення основної частини заняття та надали деякі рекомен-

дації з підвищення ефективності цього етапу заняття. Що

ж стосується завершальної частини заняття, то в ній най-

важливішим фрагментом є завдання на самостійну роботу.

Таким чином, ми розглянули загальну підготовку до

проведення занять та надані рекомендації щодо безпосере-

днього проведення заняття, складання методичних доку-

ментів і щодо організації самостійної роботи. Але під час

підготовки до конкретного виду занять необхідно врахову-

вати особливості, властиві саме цьому виду.

Основні принципи та методи навчання

Принципи навчання – це вихідні дидактичні поло-

ження, що відображають перебіг об’єктивних законів і за-

кономірностей процесу навчання і визначають його спря-

мованість на розвиток особистості, в яких знаходять місце

вимоги до змісту, організації та методики навчання слухачів.

Сучасна вітчизняна військова дидактика виділяє таку

систему принципів навчання:

‒ громадянськості;

‒ соціальної обумовленості;

‒ науковості;

‒ виховного характеру;

‒ фундаментальності і практичної спрямованості.

‒ спадкоємності, послідовності і систематичності;

‒ єдності групового та індивідуального навчання;

‒ відповідність навчання віковим та індивідуальним

особливостям;

‒ свідомості і творчої активності;

‒ доступності і високого рівня труднощів під час на-

вчання;

227

‒ наочності;

‒ продуктивності та надійності.

‒ принцип оптимальності.

Організаційно-методичні принципи навчання

1. Принцип громадянськості відображає соціальні

аспекти навчання. У сучасній Україні його значущість є за-

гальновизнана зі зміною державного статусу, необхід-

ністю відродження почуття патріотизму, почуття Батьків-

щини, розвитку національної ідеї, характеру, ментальності,

формування необхідних цінностей і напрацюванням кон-

цепції національної освіти. Цей принцип знаходить вира-

ження в орієнтації змісту освіти на розвиток особистості, її

духовності та соціальної зрілості, тісний зв’язок навчаль-

ного процесу в підрозділах із життям країни і її Збройних

сил, із повсякденною практикою частин і підрозділів.

2. Принцип науковості навчання передбачає відпові-

дність змісту освіти рівню розвитку сучасної науки і техні-

ки, прогнозування розвитку тенденцій у науці, досвіду, що

накопичений цивілізацією. Під час проведення занять, на-

вчань він вимагає використання додаткового матеріалу,

який містить відомості про глобальні проблеми і сучасні

досягнення у військовій сфері у світових масштабах.

Принцип науковості має відношення і до методів навчан-

ня: використання проб-лемних ситуацій, спеціального нав-

чання уміння спосте-рігати явища, фіксувати і аналізувати

результати спосте-режень, вести наукову дискусію, дово-

дити свою точку зору, працювати з навчальною та науко-

вою літературою.

3. Принцип виховного навчання. Цей принцип перед-

бачає формування у процесі навчання базової культури

особистості воїна: моральної, правової, естетичної, фізич-

ної, культури військової праці та життєдіяльності, спілку-

228

вання.

4. Принцип відповідності вікових та індивідуальних

особливостей слухачів передбачає реалізацію вікового

(призовного) й індивідуального підходів.

Принцип відповідності навчання віковим та індивіду-

альним особливостям вимагає, щоб зміст, форми і методи

організації їх діяльності відповідали віковим (призовним)

етапам. Відповідно до цього принципу повинні враховува-

тись індивідуальні характеристики темпераменту, характе-

ру, здібностей, волі і, що важливо у сучасних умовах, стать

тих, хто виконує військовий обов’язок.

5. Принцип свідомості і творчої активності визна-

чає позицію та ставлення воїнів до участі у військово-

педагогічному процесі навчання.

Свідомість воїнів у навчанні – це розуміння ними

сутності проблем, що вивчаються, переконаність у прави-

льності та практичній цінності одержаних знань, їх пози-

тивне ставлення до навчання. Свідомість надає навчанню

виховного характеру і значною мірою сприяє формуванню

у воїнів високих морально-психологічних та військово-

професійних якостей особистості.

Активність слухачів у навчанні – це їх інтенсивна

розумова діяльність і фізична підготовка в процесі навчан-

ня та використання знань, навичок і умінь.

Реалізації принципу свідомості та творчої активності

сприяє використання різних форм самоуправління у нав-

чальному процесі: від традиційних підходів до інновацій-

них рішень.

6. Принцип доступності навчання і високий рівень

труднощів під час навчання вимагають урахування у його

організації реальних можливостей слухачів, відмови від ін-

телектуальних, фізичних та емоційних переживань, що не-

гативно впливають на фізичне та психічне здоров’я. У

ньому повинен бути збережений рівень психічної напруги,

229

який необхідний для підтримання у воїнів інтелектуально-

го та енергетичного тонусу, активності та інтенсифікації

навчальних та бойових дій, пов’язаних із подоланням нав-

чальних труднощів.

Принцип уточнює основні педагогічні правила дос-

тупності та доцільності в навчанні:

1) вчити від відомого до невідомого;

2) від менш важкого до більш важкого;

3) від складного до більш складного.

Цей принцип передбачає побудову навчального про-

цесу таким чином, щоб у воїна з’являлося бажання перебо-

роти труднощі та пережити радість успіху, досягнення. Це

допомагає йому зняти підвищену тривожність та невпев-

неність у можливості вирішення навчально-бойових за-

вдань.

7. Принцип наочності є одним із найважливіших у

процесі навчання.

Із підвищенням абстрактності в навчанні необхідно

використовувати різні види наочності:

‒ природну (предмети об’єктивної дійсності і дії з

ними);

‒ експериментальну;

‒ образотворчу (картини, фото, малюнки, кінофільми,

телепрограми);

‒ комп’ютерну та мультимедійну системи;

‒ звукову (магнітофонні записи);

‒ символічну і графічну (карти, графіки, формули);

‒ словесну (образні словесні описи подій, фактів,

дій) із навичками їх використання.

8. Принцип продуктивності професійної компетент-

ності та надійності навчання, професійної спрямованості

освіти.

Для вирішення службово-військових та навчально-

пізнавальних завдань слухачам не просто потрібні знання,

230

а цілісний комплекс взаємозв’язаних компонентів війсь-

ково-професійної компетентності: знання; навички; умін-

ня; військово-професійної позиції; психологічні якості; ак-

меологічні інваріанти (вища множинність знань) тощо.

Достатність навчання пов’язана зі створенням умов

для надійного збереження у пам’яті необхідних для майбу-

тньої військової діяльності знань. Проте оскільки людська

пам’ять не в змозі утримувати всю інформацію, командир

повинен чітко визначити, що воїну потрібно за-

пам’ятовувати твердо, а з чим лише досить ознайомитися.

5.5 Активні форми і методи бойової підготовки

та напрямки їх удосконалення

У сучасних умовах підвищуються вимоги до офіцер-

ського складу щодо якості навчання і виховання підлеглих.

Офіцери повинні мати відмінну підготовку не лише зі спе-

ціальності, а й мати глибокі знання з теорії військового на-

вчання. Це вимагає від них досконалого володіння актив-

ними формами та методами бойової підготовки військ. Під

активними методами навчання розуміють такі способи і

прийоми педагогічного впливу, які спонукають слухачів до

розумової активності, прояву творчого, дослідницького

підходу і пошуку нових ідей для вирішення різноманітних

завдань за спеціальністю. Активні методи повинні викли-

кати у слухачів прагнення самостійно розібратися у склад-

них військово-професійних питаннях і на основі глибокого

системного аналізу наявних факторів і подій виробити оп-

тимальне рішення з дослідницької проблеми для реалізації

його в практичній діяльності.

Активні форми і методи нерозривно пов’язані між со-

бою, їх сукупність створює певний вид занять, за якими

здійснюється активне навчання. Методи наповнюють фор-

231

ми конкретним змістом, а форми впливають на якість мето-

дів. Якщо на занятті певної форми використовуються акти-

вні методи, можна досягти значної активізації навчально-

виховного процесу, зростання його ефективності. У цьому

разі сама форма занять набуває активного характеру.

До активних методів навчання належать: проблем-

ний, діалоговий, ігровий, дослідницький, модульний, опо-

рних сигналів, критичних ситуацій, автоматизованого нав-

чання, самостійної роботи, контролю, інші. Ці та інші ме-

тоди активного навчання поділяються на дві групи: іміта-

ційні і неімітаційні, а імітаційні, у свою чергу, – на ігрові

та неігрові (табл. 5.1).

Таблиця 5.1 − Класифікація методів активного навчання на

заняттях

ІМІТАЦІЙНИЙ

Вид заняття Метод

Лекція Проблемний, діалоговий, опорних сигна-

лів, контролю

Семінар Діалоговий, проблемний, контролю

Групові заняття та

вправи

Проблемний, опорних сигналів, конкрет-

них ситуацій, контролю

Самостійні заняття

під керівництвом

викладача

Самостійної роботи, проблемний, модуль-

ний, контролю, автоматизованого навчан-

ня

Самостійна робота Автоматизованого навчання, самостійної

роботи, контролю

Виконання завдань

ВНР та НДР Дослідницький, контролю

Участь у роботі

конференцій Проблемний, діалоговий

Активні форми і методи навчання дозволяють пере-

вести навчальний процес на інтенсивний шлях розвитку,

тобто максимально його активізувати і надати більшої

232

практичної спрямованості.

Активні методи навчання – це сукупність способів

організації й управління навчально-пізнавальною діяльніс-

тю, які допомагають активізувати увагу і мислення слуха-

чів на заняттях. Активні методи навчання покликані підт-

римувати інтерес слухачів до навчального процесу; ство-

рювати умови для оцінювання й самооцінювання засво-

єння навчального матеріалу; розширювати їхні творчі мо-

жливості та ініціативу; сприяти формуванню потреби на-

бувати нові знання та навички.

Активність слухачів, як відомо із військової психоло-

гії, залежить від проходження основних психологічних

процесів, а саме: відчуття, сприйняття, пам’яті та мислен-

ня.

Вплив керівника заняття на проходження переліче-

них психологічних процесів у бажаному напрямку є голов-

ною метою втілення активних методів навчання.

Заходи з активізації органів чуття повинні бути

такими: 1. Викладання навчального матеріалу повинно бути

повним та зрозумілим.

2. У процесі навчання потрібно залучати всі органи

чуттів. Технічні засоби навчання повинні впливати лише

на основний канал донесення інформації.

3. Зовнішні умови (освітленість навчальних місць,

пофарбованість та чистота приміщень, необхідна темпера-

тура, шумозахищеність) повинні сприяти ефективній робо-

ті органів чуття.

4. Кількість слухачів у приміщенні повинна відпові-

дати чинним нормативам.

5. Режим навчального процесу (навчальна робота,

праця та відпочинок) повинні сприяти якісному вивченню

навчального матеріалу.

233

6. Розвивати відповідальність за якість та повноту за-

своєного матеріалу і зацікавлювати слухачів під час викла-

дення теми заняття.

7. Керівнику заняття потрібно постійно підтримувати

увагу слухачів.

Заходи з активізації сприйняття дійсності повин-

ні бути такими: ‒ створення необхідних умов, що викликають дії ор-

ганів чуття. Це безпосередньо відтворює предмет, який ви-

вчається;

‒ під час підготовки до заняття керівник повинен уя-

вляти, як навчальний матеріал буде сприйматися, і зробити

все, щоб зміст заняття був зрозумілий кожному слухачеві;

‒ активізація сприйняття може бути досягнута за ра-

хунок усвідомлення важливості навчального матеріалу під

час виконання завдань, що пов’язані з посадовими

обов’язками;

‒ підвищити сприйняття можна виділенням найваж-

ливішої частини навчального матеріалу;

‒ для окремих видів занять (самостійна робота, кон-

сультація, виконання індивідуального завдання) підвищен-

ня сприйняття досягається за рахунок особистих якостей

кожного зі слухачів. Це розвиває спостережливість як най-

більш результативну форму сприйняття;

‒ для досягнення сприйняття основного навчального

матеріалу керівник заняття повинен використовувати важ-

ливі заходи психологічного механізму: зіставлення, порів-

няння виниклого в індивідуальній свідомості образу з реа-

льним предметом навчання.

Кожна людина під час навчання вирішує триєдине

завдання, а саме: запам’ятовування, зберігання в пам’яті,

відтворення предмета навчання в потрібний момент. Від-

повідно до цього існують заходи з активізації пам’яті на

234

цих трьох етапах.

Запам’ятовування навчального матеріалу: 1. Навчальний матеріал повинен викладатися переко-

нливо і доступно.

2. Вивчення матеріалу здійснювати відповідно до

схеми:

‒ зрозуміти, про що йде мова;

‒ усвідомити основний зміст;

‒ з’ясувати логіку сприйняття матеріалу;

‒ запам’ятати об’єкт навчання.

3. Для кращого запам’ятовування навчального мате-

ріалу керівник може використовувати особисті якості слу-

хачів, тобто:

‒ почуття обов’язку;

‒ відповідальність за результати навчання;

‒ почуття важливості поданого матеріалу для майбу-

тньої професії офіцера.

4. Зосереджувати увагу на головній частині об’єкта

навчання. Постійно контролювати рівень засвоєння мате-

ріалу методом відтворення.

Зберігання навчального матеріалу в пам’яті 1. Організація вивчення навчального матеріалу по-

винна забезпечити його глибоке запам’ятовування.

2. Елементи повторення матеріалу потрібно вклю-

чати в усі подальші заняття і самостійну роботу.

3. Керівник постійно повинен вимагати від слухачів

відповідального ставлення до одержання знань та пока-

зувати їх практичне значення для майбутньої професії.

4. Вимагати від слухачів застосування одержання

знань у щоденному житті, службі та на заняттях.

Відтворення навчального матеріалу: 1. Відтворення матеріалу – це також дія, спрямована

235

на закріплення знань у пам’яті. Вона реалізується у співбе-

сідах із товаришами на тему одержаних знань: на семіна-

рах, заліках, іспитах, консультаціях та інструктажах до на-

ступних занять.

2. Керівник заняття повинен постійно звертатися до

відтворення одержаних знань підлеглими з метою їх закрі-

плення. Відтворення може бути усним, письмовим або

змішаним.

3. Схема заняття повинна передбачати постійне нава-

нтаження, яке складається із запам’ятовування навчально-

го матеріалу та відтворення одержаної інформації.

4. Для збереження знань потрібно повторювати мате-

ріал з моменту одержання якомога частіше. Перше − відт-

ворення повинно здійснитися під час сприйняття нового

матеріалу, друге – не пізніше другої доби.

Заходи з активізації мислення: 1. Процес мислення можливий лише за наявності ін-

формації, що накопичується в пам’яті. Тому рівень активі-

зації мислення залежить від рівня активізації "постачаль-

ника інформації", тобто відчуття, сприйняття і уявлення.

2. Аналіз, синтез, узагальнення можливі за наявності

в пам’яті знань. Звідси випливає, що активізація мислення

залежить від рівня активізації пам’яті.

3. Активізація мислення досягається постановкою

посильних завдань, проблем, питань, які слухач вирішує

сам. Такий підхід у навчанні формує у слухачів дійсне ми-

слення, здатність засвоювати, пізнавати, розуміти і відкри-

вати для себе щось нове.

4. Для підвищення активності мислення необхідно на

занятті перевіряти рівень усвідомлення матеріалу, що

сприймається слухачами. Це досягається втіленням різних

форм мислення, а саме: понятійної форми обговорення,

умовиводу та ін. Крім того, активізація мислення досяга-

236

ється залученням слухачів до аналізу навчального матеріа-

лу, порівняння окремих положень, узагальнень або навпа-

ки – конкретизації викладених фактів.

Як бачимо, прагнення до підвищення ефективності

бойової підготовки через активізацію пізнавальної діяль-

ності слухачів вимагає всебічного урахування їх індивіду-

альних якостей, мотивів навчальної праці. Успіх вирішен-

ня цього складного завдання залежить від рівня професій-

ної та педагогічної підготовленості керівника заняття, від

його уміння організувати навчальний процес з урахуван-

ням психологічного фактора слухачів.

5.6 Сутність активних форм та методів навчання

Мета, сутність та шляхи реалізації

проблемного методу навчання

Вимоги, що ставляться до офіцерських кадрів Зброй-

них сил України, викликають необхідність переходу ВВНЗ

та військ на інтенсивний шлях розвитку через впрова-

дження активних методів навчання (АМН).

Активні методи навчання базуються на експеримен-

тально встановлених фактах про те, що в пам’яті людини

відбивається до 90 % того, що вона робить, до 50 % того,

що вона бачить, і лише 10 % того, що чує. Тому можна

сказати, що на процес одержання знань, формування вмінь

та навичок найкраще впливає проблемний метод навчання

(проблемне навчання). Сутність цього методу полягає в

тому, що знання не повідомляються в готовому вигляді, а

перед слухачем ставиться проблема для самостійного ви-

рішення, в ході якого він приходить до усвідомлених

знань. Це один з методів активного навчання, який органі-

зує пошукову діяльність слухачів, формує в них навички

продуктивного, творчого вивчення дисципліни.

237

Репродуктивні методи не реалізують завдання фор-

мування творчої самостійності. А метою проблемного нав-

чання є не лише засвоєння системи знань, а й формування

пізнавальної самостійності, розвиток творчих здібностей.

Центральне місце у проблемному навчанні займають

проблемна ситуація і проблема (завдання). З аналізу про-

блемної ситуації й починається процес мислення. Таким

чином, проблемна ситуація – це така ситуація, в яку потра-

пляє слухач, якщо стикається з перешкодами, які необхід-

но долати. Виникле інтелектуальне навантаження є стиму-

лом для появи бажання долати труднощі.

Проблемна ситуація складається з трьох головних

компонентів:

‒ потреби нового знання або способу дій;

‒ невідомого знання, яке потрібно засвоїти;

‒ досягнутих, засвоєних у ході навчання знань, вмінь

і навичок.

Проблемна ситуація викликає у слухачів потребу

звернутися до власного практичного досвіду, але з більш

глибоким узагальненням та переоціненням. Головними за-

ходами щодо створення проблемних ситуацій є посилення

протиріч; включення питань, завдань і ситуацій з вибором

відповідей; заохочення слухачів до дослідження реальних

наукових проблем та ін.

Проблема – це результат аналізу слухачем проблем-

ної ситуації, створеної керівником заняття або умовами

життя. Повний цикл розумових дій мозку щодо вирішення

проблеми складається з таких етапів: виникнення пробле-

мної ситуації, усвідомлення сутності ускладнення та фор-

мування проблеми, знаходження способу вирішення про-

блеми, доказ і перевірка правильності вирішення. Вищий

рівень активності самостійної пізнавальної діяльності слу-

хачів досягається тоді, коли вони в ситуації, що виникла,

самі формують проблему, висловлюють припущення, об-

238

ґрунтовують гіпотезу, доводять її і перевіряють правиль-

ність вирішення проблеми, спираючись на досвід, який

мають.

Проблемне навчання – це не лише активне засвоєння

матеріалу в навчальному процесі шляхом вирішення про-

блемної ситуації, а й оволодіння методами одержання цих

знань.

Головними формами проблемного навчання є:

‒ проблемне викладання;

‒ часткова пошукова діяльність;

‒ самостійна дослідницька діяльність.

Проблемність створюється рядом методичних при-

йомів з метою викликати у слухачів інтерес і спонукати їх

на роздуми над поставленими питаннями, розкрити перед

ними весь процес виникнення і вирішення проблеми.

Проблемне викладання потребує цілеспрямованої ме-

тодичної роботи щодо підготовки навчального матеріалу з

метою виділення проблемних питань та завдань, що будуть

вирішуватися під керівництвом керівника заняття.

При частково-пошуковій діяльності керівник спрямо-

вує роботу за допомогою спеціальних питань, які потре-

бують самостійних міркувань слухача та активного пошу-

ку правильної відповіді (вирішення).

Дослідницька діяльність слухачів міститься в само-

стійному виконанні завдання і передбачає наявність про-

блеми та виконання всієї послідовності процесу дослі-

дження. Вона здійснюється в різних формах: написання

реферату й доповіді, розроблення курсових та дипломних

завдань (робіт, проектів), дослідження окремих питань.

Проблемне навчання залежно від складу та якості

підготовки слухачів може здійснюватися на різних рівнях

складності й самостійності. Рівні та способи дій керівника

заняття і слухачів наведені в табл.5.2.

239

Таблиця 5.2 – Рівні проблемного навчання і способи дій

керівника та слухачів під час заняття Номер

рівня Дії керівника Дії слухачів

Перший

Проблемно викладає та

пояснює навчальний ма-

теріал

Засвоюють зміст та мето-

дику викладання проблемно-

го матеріалу, запитують та

відповідають на запитання

Другий Створює проблемні си-

туації в ході заняття

Разом із керівником аналі-

зують проблемні ситуації,

визначають проблеми та

способи їх вирішення

Третій

Створює проблемну си-

туацію та стимулює само-

стійність дій слухачів

Самостійно визначають та

вирішують проблему

Четвертий

Доводить невпорядкова-

ні вихідні дані для прий-

няття рішення слухачами

Самостійно визначають,

формують та вирішують

проблеми

Наведена в таблиці 5.2 типологія рівнів проблемного

навчання та особливостей проблемних ситуацій показує,

чим вони обумовлені. Це потрібно враховувати керівникам

під час підготовки та проведення занять із різними катего-

ріями слухачів.

Проблемне навчання передбачає не лише активне за-

своєння знань, але і ставлення, а також вирішення нових,

зокрема нестандартних, оригінальних завдань. Таким чи-

ном, воно сприяє формуванню і прояву творчих можливос-

тей слухачів.

Проблемне викладання і проблемне навчання вима-

гають спеціальної методичної підготовки як викладача, так

і слухачів.

Розглядаючи проблемне навчання і залежність фор-

мування навчально-пізнавальних мотивів від організації

навчального процесу, потрібно враховувати, який із спосо-

бів організації процесу вирішення проблемної ситуації ви-

240

користовується:

– спосіб немотивованої вимоги;

– спосіб цільової вимоги;

– навчально-проблемний спосіб.

У ході вирішення завдання немотивованим способом

умови доводяться без формування навчальної мети та об-

ґрунтування необхідності вирішення. Потрібно лише як-

найшвидше знайти спосіб вирішення та одержання резуль-

тату.

Під час вирішення завдань способом цільової вимоги

формулюється мета завдання, але не визначається порядок

його вирішення.

Використовуючи навчально-проблемний спосіб (най-

більш раціональний), у ході вирішення проблемної ситуа-

ції (завдання) визначається як мета, так і процес її досяг-

нення.

Навчально-проблемний спосіб має три видозміни за-

лежно від того, яка проблемна ситуація створюється пос-

тавленим завданням:

‒ дослідницька;

‒ пізнавальна;

‒ навчальна.

Діяльність керівника заняття під час проблемного на-

вчання передбачає:

‒ знаходження проблеми і створення проблемної си-

туації;

‒ знання або знаходження найефективнішого способу

її вирішення;

‒ керівництво етапом визначення проблеми;

‒ надання допомоги слухачам під час аналізу умов та

вибору плану вирішення завдання;

‒ уточнення формулювання проблеми;

‒ допомогу в пошуках способів самоконтролю;

‒ обговорювання допущених помилок та їх впливу на

241

результат вирішення завдання;

‒ організацію колективного обговорення вирішеної

проблеми з поясненням можливих шляхів реалізації на

практиці.

Головне завдання проблемного навчання – навчити

слухача самостійно одержувати знання та вміти викорис-

товувати їх на практиці.

Проблемне навчання за умови правильної його орга-

нізації стимулює розвиток розумових здібностей, творчого

мислення слухачів, їх самостійності.

Відомо, що мислення – це найвищий рівень пізнання,

процес відображення об’єктивної дійсності. Процес мис-

лення – це складна розумова діяльність, яка містить багато

розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, абстрагу-

вання, узагальнення, конкретизацію, класифікацію і систе-

матизацію.

Необхідність у мисленні виникає тоді, коли

з’являються мета, проблема, нові обставини, інакше кажу-

чи – виникає проблемна ситуація. Залежно від змісту за-

вдання розрізняють такі види мислення: практичне, наоч-

но-образне, теоретичне.

Процес формування прийомів розумової діяльності

повинен мати таку схему: засвоєння змісту прийому – його

самостійне застосування – перенесення на нові ситуації.

Головним для творчого мислення є нешаблонність,

вміння охопити завдання всебічно, з урахуванням реальних

умов, інакше кажучи – системно.

Творчість – це найвищий рівень пізнання, складний

психологічний процес. Він існує як синтез пізнавальної,

емоційної та вольової сфер свідомості. Особливе місце в

творчому мисленні займає уява.

Військова діяльність офіцера потребує від нього опе-

ративно-тактичного мислення та уяви як основи передба-

чення майбутнього бою (операції). Передбачити свої май-

242

бутні дії та протидії ворога, вміло прогнозувати їх розви-

ток – одне з найважливіших завдань професійної підготов-

ки офіцерів та їх підлеглих.

Розвиток уяви і творчості в практичній діяльності є

найважливішими умовами формування особистості сучас-

ного слухача.

Творчо мислити потрібно на всіх заняттях, оскільки

вони вимагають активності, вольових та емоційних якос-

тей, тривалої підготовки і напруженої праці. Провідне міс-

це в цьому належить проблемній лекції. Вона підвищує ак-

тивність і піднімає науковий рівень навчального матеріалу.

Найкращих результатів, як свідчить досвід, досягають тоді,

коли проблемна лекція має таку структуру військової під-

готовки:

‒ формування проблеми;

‒ пошук шляху до її вирішення;

‒ доведення правильності його вирішення;

‒ вказівки щодо проблем, які будуть вирішені на

наступних заняттях.

Досягнення цього можливе за умови, якщо керівник

заняття послідовно, упродовж усієї лекції буде створюва-

ти проблемні ситуації, які слухачі разом із ним будуть ви-

рішувати свідомо, творчо і до кінця.

Таким чином, керівник заняття, створюючи проблем-

ні ситуації (проблеми), спонукає слухача до мислення, а

разом з тим – до самостійної пізнавальної діяльності. Така

лекція, на відміну від традиційної, вчить слухачів думати,

бачити проблему самостійно з подальшим знаходженням

способів її вирішення.

Втілення проблемного навчання на семінарах вима-

гає від керівника заняття ґрунтовної теоретичної й методи-

чної підготовки. Керівник повинен прагнути створити на

семінарському занятті творчу дискусію. Сама дискусія і є

головним у проблемному семінарі.

243

Що таке дискусія? Дискусія – це колективне мислен-

ня. Вона підвищує активність кожного слухача, допомагає

розвитку логічного мислення, перетворює знання в пере-

конаність, вчить міркувати, критично оцінювати та творчо

оволодівати навчальним матеріалом. Головною умовою

для виникнення дискусії є:

‒ добра підготовка усіх учасників семінару;

‒ доведення до слухачів (заздалегідь) проблем та на-

вчальних питань обговорення;

‒ повідомлення можливих шляхів вирішення про-

блем, які будуть обговорюватися;

‒ винесення на обговорення таких питань, які б не

мали готової відповіді та були тісно пов’язані з життям

військ.

Керівник заняття повинен уважно стежити за ходом

вирішення ним же створеної проблеми, спонукати групу до

знаходження оптимального вирішення.

Результативність дискусії буде кращою, якщо керів-

ник заняття буде:

‒ скеровувати слухачів на наукове розкриття своїх

тезисів, логічне і послідовне обговорення доказів;

‒ заохочувати учасників семінару до зацікавленого

обговорення поставлених проблем;

‒ стежити за тим, щоб обговорення не було переван-

тажене другорядними питаннями.

Таким чином, втілення проблемних семінарів дозво-

лить значно підвищити якість вивчення матеріалу та на-

вчить слухачів самостійно, творчо вирішувати завдання

повсякденної діяльності.

Метод проблемного навчання використовують і під

час проведення групових та практичних занять. Головним

під час проведення занять цього виду є розвиток творчого

підходу до вирішення одержаних завдань, а також для фо-

рмування самостійного оволодіння навчальним матеріа-

244

лом.

Визначення питань (завдань), призначених для ство-

рення проблемної ситуації, є найскладнішим та творчим

процесом під час розроблення навчально-методичних ма-

теріалів, оскільки практично неможливо спрогнозувати

способи вирішення проблемної ситуації слухачами.

Під час проведення заняття від керівника вимагають-

ся необхідна психолого-педагогічна підготовка, глибоке

знання та розуміння сутності проблемного навчання та ме-

тодів вирішення проблемних ситуацій.

Беручи до уваги все вищевикладене, можна навести

один із варіантів роботи керівника щодо підготовки та

проведення проблемного заняття. Послідовність його дій

може бути такою:

1) уточнення вихідних даних, які є необхідними для

розроблення навчально-методичних матеріалів до заняття;

2) вивчення теоретичних положень та рекомендацій

щодо застосування проблемного методу під час проведен-

ня конкретного виду занять;

3) з’ясування готовності слухачів до роботи на дано-

му занятті;

4) формування навчальної мети заняття;

5) розроблення питань для створення проблемних си-

туацій на занятті;

6) формулювання навчальних проблем;

7) визначення можливих шляхів вирішення навчаль-

них проблем;

8) надання допомоги слухачам у вирішенні проблем;

9) розроблення плану обговорення вирішених про-

блем;

10) підбиття підсумків заняття та постановка завдань

для самостійної роботи.

Таким чином, застосування проблемного методу нав-

чання забезпечить високу ефективність проведення занять,

245

сприятиме високій активності і творчості слухачів, відпра-

цюванню необхідних військово-професійних якостей.

Розуміння і сутність ігрових методів навчання

та їх вплив на якість навчання

Відомо, що активні методи навчання розподіляються

на дві групи: імітаційні та неімітаційні, а ігрові, у свою

чергу, – на ігрові і неігрові. До групи імітаційних ігрових

методів входять: соціально-психологічний тренінг, стажу-

вання на визначеній посаді, рольовий тренінг, ділові ігри,

військово-управлінські ігри та різновиди інших ігор.

Ці форми є різновидами ігрового методу.

Ігрові форми військового навчання

Маневри, тактичні нав-

чання, КШН, штабні тре-

нування, групові вправи,

тактичні летючки та ін.

Навчання управління повсякден-

ною діяльністю підрозділів

Розроблені У стадії розроблення

Ігрові методи навчання

Моделювання

Соціально-психологічний тренінг націлений на пог-

либлення досвіду спілкування за допомогою елементів до-

слідження, для чого використовують групову дискусію та

рольові ігри.

Цей метод допомагає виробляти вміння оптимально

мотивувати й стимулювати слухача до дії.

Рольовий тренінг, або розігрування ролей, – один із

найефективніших активних методів навчання. Він дає гар-

ні результати під час аналізу окремих багатоцільових

управлінських завдань, що вирішуються шляхом компро-

місу між учасниками з різними рольовими цілями. Під час

цього моделюються конфліктні ситуації, обумовлені незбі-

246

гом інтересів учасників.

Цим методом можна імітувати, наприклад, службову

нараду, призначивши слухачів на ролі учасників наради:

керівництво військової частини, начальники служб, ко-

мандири підрозділів та ін.

Ділові ігри забезпечують максимально емоційне

сприйняття слухачами подій, що створює найоптимальніші

умови для розвитку гнучкості мислення, творчості, цілесп-

рямованості, привчає до колективної праці, стимулює

практичні навички.

Як правило, ділові ігри розподіляються на навчальні,

військово-спеціальні і дослідницькі.

Головне призначення ділової гри – максимально на-

близити умови навчання до конкретної практичної діяль-

ності. Тому головну ознаку ділової гри можна сформулю-

вати так: у грі повинен бути змодельований процес дій

особового складу щодо відпрацювання управлінських рі-

шень, які відповідали б вимогам і основним положенням

статутів, порадників.

У діловій грі йдеться про управління станом (пове-

дінкою) об’єкта, який імітує службову діяльність. Кожний,

хто бере участь у грі, повинен мати свою роль. Виконуючи

функціональні обов’язки, обумовлені посадою, він не по-

винен виходити за рамки правил гри. Роль кожного слуха-

ча у діловій грі набуває індивідуального забарвлення. Це

дозволяє вирішувати три головних завдання:

‒ набуття слухачем навичок прийняття управлінь-ких

рішень у конфліктних ситуаціях;

‒ дослідження впливу особистих якостей команди-ра

на ефективність управлінських рішень;

‒ вивчення ділових і моральних якостей слухачів як

майбутніх учасників ділових відносин.

Поняття особистості в діловій грі передбачає моде-

лювання діяльності особи, що визначається її посадою (мі-

247

сцем) в об’єкті ігрового моделювання. Тому введення тієї

чи іншої ролі в діловій грі передбачає наявність у її учас-

ників, що грають цю роль, спеціальних знань та навичок і

їх використання в процесі гри для вирішення поставлених

завдань. Таким чином, під час підготовки до ділової гри

слухачі повинні вивчити навчальний матеріал, в якому ви-

кладені можливі варіанти управлінських рішень і довідкові

дані до майбутньої ігрової діяльності.

Одним із головних понять у діловій грі є поняття

конфліктної ситуації. Приймаючи рішення в конфліктній

ситуації, учасники ділової гри емоційно напружені, завдя-

ки чому забезпечується їх вимушена активність. Кожний

слухач, який бере участь у грі, повинен мати рольову мету,

обумовлену специфікою функціональних обов’язків у грі.

Досягнення ж загальної мети забезпечується взаємо-

дією учасників з вирішення конфліктних ситуацій.

Підготовка й проведення ділової гри – це трудоміст-

кий та складний процес, що потребує значних затрат часу

й залучення великої кількості тих, хто розробляє гру.

Цей процес містить:

‒ створення колективу розробників;

‒ визначення теми та навчальної мети гри;

‒ розроблення проспекту та сценарію гри;

‒ підготовку методичних матеріалів;

‒ розроблення завдань, інструкцій для учасників гри;

‒ розбір гри.

Розроблення ділової гри починається з визначення її

теми та навчальної мети. В темі відбиваються: характер ді-

яльності, масштаб управління, склад імітацій та умови об-

ставин. Щоб визначити навчальну мету, гру розбивають на

етапи та фрагменти, для кожного з яких визначають свою

мету. Загальна мета повинна якнайповніше відповідати на

питання, для чого проводиться гра, яка категорія слухачів

залучається, чого навчати і яких результатів необхідно че-

248

кати після завершення гри.

Важливе місце займає підготовка проспекту гри. В

ньому відбиваються тема та загальна навчальна мета гри,

вихідні обставини та їх можливі зміни, склад учасників та

їх можливі ролі, система оцінювання (стимулювання),

план-календар розроблення матеріалів гри.

Одним із необхідних атрибутів будь-якої гри є сис-

тема її оцінювання. Практика показує, що завдання систе-

ми оцінювання мають на меті:

‒ примусити учасників ділової гри інтенсивно пра-

цювати на всіх етапах;

‒ забезпечити змагання між ігровими групами;

‒ досягти певного порядку взаємодії учасників гри;

‒ безпосередньо оцінювати якість відпрацьованих у

ході ділової гри рішень.

Основним документом для проведення ділової гри є

сценарій. Його розроблення починається з визначення

структури ділової гри. З цією метою гра розбивається на

етапи. Після цього складаються тексти інформаційних по-

відомлень (увідних), за допомогою яких учасники дізна-

ються про обставини та час одержання ввідних. Гра про-

водиться в реальному часі, а ігровий час може охоплюва-

ти великі проміжки часу (тиждень, місяць та більше). Далі

формулюються можливі дії слухачів: дається час на оці-

нювання обставин, обговорення та вирішення поставле-

них завдань, ведення необхідних документів.

Для того щоб учасники мали можливість підготува-

тися до гри, їм заздалегідь дають завдання до ділової гри.

Гра починається з оголошення теми та початкового момен-

ту ігрового часу. Потім програється етап за етапом. Досвід

проведення ділових ігор доводить, що одержані результати

не завжди адекватні тим, що націлені на відпрацювання

правильного рішення. Під час гри важливо, щоб усі ввідні

мали логічне завершення.

249

Завершальною частиною ділової гри є її розбір. В ре-

зультаті детального розбору та оцінювання слухачів по-

винно скластися уявлення про правильні дії в тих чи інших

обставинах, які були створені в діловій грі.

Ділові ігри є єдиною з найбільш прогресивних форм

ігрового методу. Його застосування разом з іншими мето-

дами навчання дозволить значно підвищити якість підго-

товки слухачів.

Під час проведення тактичних навчань усі учасники,

від солдата-спеціаліста до командира батареї (інші посадо-

ві особи), беруть участь у вирішенні одного спільного за-

вдання. Практичних навичок, в межах відпрацювання своїх

функціональних обов’язків, набувають сто відсотків слу-

хачів. У цьому полягає сутність заняття із застосуванням

ділової гри.

Таким чином, заняття із втілення ділової гри забезпе-

чують:

‒ створення духу змагання, що значно активізує нав-

чальний процес;

‒ формування відповідальності кожного слухача за

результати вирішеного завдання;

‒ скорочення часу набуття практичних навичок вико-

нання посадових обов’язків;

‒ можливість об’єктивно оцінити кожного слухача

щодо виконання ним посадових обов’язків.

Діалогові методи навчання

Одним із найважливіших засобів активізації процесу

мислення та пізнавальної діяльності є діалогові методи на-

вчання.

Майже всі методи навчання у своїй основі – діало-

гові. Наприклад, індивідуальна бесіда, семінар-дискусія,

ділова гра, індивідуальні й групові консультації та ін.

Цей метод навчання створює нове педагогічне сере-

250

довище в навчальній системі, яке побудоване на засадах

демократизму, рівноправних відносин між слухачем та ко-

мандиром (викладачем). Глибокому засвоєнню знань тими,

хто навчається, і сприяє створення таких обставин, в яких

обговорення навчального питання, обмін думками, твор-

чий диспут велися б вільно, без емоційного перевантажен-

ня як з боку викладача (командира), так і з боку слухачів.

Обговорення навчального матеріалу ведеться з ура-

хуванням багатьох факторів: ступеня підготовленості слу-

хачів, складності навчальних питань, чіткості постановки

питань, від особистих якостей керівника занять та кожного

слухача. Формами діалогового методу можна вважати ін-

дивідуальні чи колективні бесіди, семінари, диспути та ін.

Одним із найскладніших видів обговорення навчаль-

ного матеріалу є семінар. У вищій школі розглядають три

типи семінарських занять:

1) семінар, що має за головну мету поглиблення ви-

вченого матеріалу та знаходиться у тісному зв’язку з на-

вчальною програмою;

2) семінар, який має на меті відпрацювання окремих

найскладніших питань навчальної програми;

3) семінар, що має дослідницький характер, і не за-

лежить від лекційного курсу.

Особливо ефективно діалоговий метод діє у ході ін-

дивідуальних бесід керівника занять зі слухачами. Напри-

клад, може бути проведене таке заняття, на якому слухачі

доповідають про складений ними розклад занять батареї.

Під час дискусії з керівником слухач навчається відстою-

вати свою думку, глибоко розбиратися в навчальному ма-

теріалі, висловлювати свої думки й формувати характер.

Найчастіше діалоговий метод навчання використовується

на заняттях із гуманітарної підготовки. Такі форми цього

методу, як творча бесіда, диспут, дискусія та інші, дають

найкращі результати під час вивчення цього предмета.

251

Таким чином, проведення занять у формі діалогу ке-

рівника з тими, хто навчається, дозволить, з одного боку,

більш ефективно викладати, а з іншого – засвоювати нав-

чальний матеріал будь-якого предмета навчання.

Метод самостійної роботи

Самостійна робота слухача – це цілеспрямована дія-

льність щодо творчого перероблення інформації, що до-

зволить сформувати навички пізнання і відпрацювати зда-

тність самостійно мислити, оцінювати факти та явища дій-

сності. Лише під час самостійної роботи одержана інфор-

мація переробляється в знання, а знання – в уміння і на-

вички. Дійсними можуть вважатися лише такі знання, що

стали об’єктом власної діяльності слухача.

Самостійна робота студентів (військовослужбовців)

здійснюється упродовж усього часу навчання, на заняттях

будь-якого виду та під час самостійної підготовки. Метод

самостійної роботи є видом індивідуальної навчальної

праці слухачів та однією з найважливіших частин навчаль-

но-виховного процесу.

Самостійна робота слухачів спрямовується на досяг-

нення військово-освітньої та виховної мети й повинна пла-

нуватись, організовуватися, проводитись і контролюватися

відповідно до загального навчально-виховного процесу.

Керувати самостійною роботою слухачів повинен коман-

дир (викладач). Він повинен формувати у них потребу тво-

рчої праці, ставити конкретні завдання за терміном та об-

сягом їх виконання, забезпечувати необхідним навчально-

методичним матеріалом, а за необхідності консультувати,

здійснювати контроль за процесом і результатом вирішен-

ня завдань.

Ефективність та якість самостійної роботи слухачів

значною мірою визначаються тим, як реалізується навча-

льна функція педагогічного керівництва цією роботою.

252

Самостійні заняття під керівництвом командира (ви-

кладача) становлять окремий вид занять. Вони проводяться

за розкладом з метою активного засвоєння слухачами но-

вих знань, їх розширення та поглиблення, написання рефе-

ратів, виконання інших завдань, що вимагають творчого

підходу. Під час самостійної роботи можуть також прово-

дитися тренування на озброєнні та військовій техніці, інші

тренування під керівництвом командира (викладача). Крім

того, при правильній організації самостійної роботи забез-

печується формування у слухачів культури розумової пра-

ці, самостійності та ініціативи в пошуку та набутті нових

знань.

Самостійні заняття мають значні можливості й пот-

ребують найретельнішого методичного та матеріально-

технічного забезпечення. На ці заняття виносяться як тео-

ретичні, так і практичні питання. Ці питання розміщуються

у логічній послідовності, утворюючи закінчений цикл. Не-

доцільно виносити на самостійні заняття дуже складні пи-

тання та питання, що мають суто інформаційний характер

або складний взаємозв’язок з іншими питаннями.

Головним методом роботи слухачів на такому занятті

є самостійне вивчення навчального матеріалу, а для деяких

тем – вправи (тренування).

Із боку керівника заняття повинні здійснюватися ме-

тодичні рекомендації слухачам щодо теми, мети, переліку

питань, літератури, послідовності та форм відпрацювання

питань, що виносяться на самостійну роботу, а також ви-

даватися завдання для самоконтролю і само-оцінки. На-

вчально-методичні матеріали необхідно регу-лярно понов-

лювати відповідно до вимог керівних доку-ментів, накопи-

ченого досвіду з проведення такого виду за-нять, останніх

досягнень, педагогіки і психології.

Якість самостійного заняття буде залежати від рівня

професіоналізму керівника та обраної ним найдоцільнішої

253

методики.

Для проведення самостійних занять керівник по-

винен забезпечити наявність та справність тренажерів

(озброєння), технічних засобів навчання, наочних посібни-

ків.

Трудомісткість вивчення дисциплін, як правило, об-

числюється за допомогою коефіцієнта самостійної роботи.

Він розраховується як відношення часу, відведеного на са-

мостійну роботу, до часу вивчення цієї самої теми під ке-

рівництвом командира (викладача):

робс. = ...

.

занкер

робс

t

t (5.1)

Ефективність самостійної роботи слухачів значною

мірою залежить від планування ними своєї діяльності. Ви-

хідними даними для планування є семестровий розклад за-

нять, план-календар основних заходів на місяць та ін.

У ході планування самостійної роботи перші години

відводяться на вивчення дисциплін, які є важкими для за-

своєння.

Відпрацювання лекційного матеріалу доцільно про-

водити на перший, другий або третій день після прослухо-

вування лекції.

Підготовку до семінарів доцільно починати відразу

після прослуховування лекції й одержання плану прове-

дення семінару.

Підготовку до групових вправ із тактичних дисциплін

і практичних занять рекомендовано починати за два–три

дні.

Підготовку до іспитів рекомендовано починати за

три–чотири тижні, до заліків – за кілька днів.

У ході самостійної роботи слухачі повинні вчитися

самостійно оволодівати знаннями, вміннями і навичками,

постійно їх нарощувати й удосконалювати.

254

Студентів (військовослужбовців) необхідно також

ознайомлювати з особливостями самостійної роботи зі ста-

тутами, порадниками, інструкціями та ін.

Щоб самостійна робота слухачів під керівництвом

командира (викладача) мала гарні результати, потрібно

здійснювати чіткий і принциповий контроль за ходом і ре-

зультатами цього виду навчальної діяльності слухачів. Ме-

тодичне керівництво самостійною роботою слухачів вико-

нується командирами (викладачами) під час проведення

всіх видів навчальних занять.

Головний напрямок і зміст самостійної роботи з дис-

ципліни визначає лекційний курс.

Для ефективності управління процесом самостійної

роботи необхідно постійно мати інформацію про її хід та

результати. Цю інформацію одержують за допомогою кон-

тролю, який є засобом зворотного зв’язку в навчальному

процесі, стимулює самостійну роботу слухачів і дає мож-

ливість оцінити ступінь досягнення навчальних та вихов-

них цілей.

З усього вищевикладеного можна зробити висновок,

що самостійна робота є одним з активних методів навчан-

ня слухачів, що розвиває у них самостійність мислення і

творчість в оволодінні військовою професією.

Дослідницький, модульний та інші методи навчання

Принципи дидактики вищої школи реалізуються в нав-

чальному процесі за допомогою методів навчання, що визна-

чають засоби сумісної роботи викладача і слухача, через що

здійснюється засвоєння слухачами знань, відпрацювання на-

вичок та вмінь, розвиток їх пізнавальних здібностей.

До основних методів навчання відносять: лекційний

метод; метод самостійної роботи; обговорення навчально-

го матеріалу на семінарах, групових і практичних заняттях;

показ (демонстрацію); вправи; метод практичних робіт і

255

дослідницький метод.

Специфічним для вищої школи є те, що слухачів не-

обхідно вчити не лише правильно і в повному обсязі

сприймати навчальний матеріал, але й самостійно здобува-

ти нові знання, тобто пізнавати невідоме чи відоме частко-

во. Цій цільовій настанові найбільше відповідає дослідни-

цький метод навчання, розрахований на творчий підхід в

одержанні знань та навичок.

Дослідницький метод – це цілеспрямована пошукова,

творча діяльність студентів (курсантів) для вирішення но-

вих, актуальних теоретичних завдань. Цей метод може за-

стосовуватися на різних етапах вирішення навчальних

проблем. По-перше, він дозволяє оволодіти методами нау-

кового пізнання дійсності. По-друге, формує у слухачів

творчий підхід під час вирішення різноманітних завдань.

По-третє, цей метод стимулює інтерес, потребу в творчій

діяльності. По-четверте, дослідницький метод дає повні,

добре засвоєні знання, які можна використовувати опера-

тивно та гнучко.

Дослідницький метод потрібно визначати як спосіб

організації пошукової, творчої діяльності слухачів із вирі-

шення нових для них проблем.

Більшість дослідницьких завдань – це невеликі по-

шукові завдання, що вимагають проведення всіх етапів

процесу дослідження.

Дослідницький метод застосовують у процесі вико-

нання слухачами робіт навчально-дослідницького характе-

ру: під час підготовки рефератів і доповідей для семінарсь-

ких занять; проведення експериментальних досліджень у

ході виконання лабораторних робіт; виконання курсових і

дипломних робіт та ін.

Сьогодні підготовка військових фахівців усіх освіт-

ньо-кваліфікаційних рівнів повинна відповідати вимогам

державних стандартів освіти як нормативної бази функціо-

256

нування системи вищої освіти.

Основою процедури встановлення відповідності фак-

тичного рівня освітньої та професійної (фахової) підготов-

ки слухачів відповідним вимогам державних стандартів

вищої освіти є контроль якості підготовки спеціалістів.

Виконання наукових досліджень з удосконалення

озброєння і військової техніки, пошук найбільш ефектив-

них способів їх застосування на полі бою і таке інше до-

зволять слухачам на практиці засвоювати методологію те-

орії пізнання, основні закони і критерії, що визначають ро-

звиток військової справи.

Одним із дидактичних принципів вищої школи є нав-

чання з високим рівнем труднощів, який обумовлюється

закономірностями пізнавальної діяльності тих, хто навча-

ється, їхніми розумовими і фізичними здібностями. Його

суть полягає в тому, щоб ті, хто навчається, свідомо ово-

лодівали необхідними знаннями, навичками і вміннями з

високим рівнем напруження своїх розумових та фізичних

сил.

Установлено, що в процесі набуття певної кількості

знань у людини значно збільшується здатність до засво-

єння потоку інформації. І навчання більш успішне не тоді,

коли воно йде «легко», без напруження (в такому разі нав-

чальний матеріал проходить поза увагою, втрачається ін-

терес до нього, з’являється несерйозне ставлення, уповіль-

нюється розвиток особистості тих, хто навчається), а тоді,

коли навчання, враховуючи пізнавальні можливості слуха-

чів, забезпечує високий рівень труднощів та примушує їх

напружено працювати.

Новим напрямком розвитку методів активного нав-

чання за різними спеціальностями є модульне навчання

(рис. 5.1).

Модуль становить певний обсяг знань навчального

матеріалу, а також перелік практичних навичок, які пови-

257

нен одержати слухач для виконання своїх службових

обов’язків. Модуль може складатися з однієї або багатьох

модульних одиниць.

Модульна одиниця – це визначений обсяг знань і

вмінь, необхідних для виконання однієї закінченої операції

або якої-небудь логічно завершеної частини роботи, на-

приклад, теми навчальної дисципліни.

Основним джерелом навчальної інформації у моду-

льному методі навчання є навчальний елемент, який має

форму стандартизованого пакета з навчальними елемента-

ми з якої-небудь теми або з рекомендаціями (правилами) з

відпрацювання практичних навичок.

Навчальний модуль – це інтеграція різних видів за-

нять, підпорядкованих загальній темі навчального курсу

або окремій актуальній проблемі. Мета розроблення нав-

чальних модулів полягає в розчленуванні змісту кожної

теми на складові елементи відповідно до військово-

професійних, педагогічних та дидактичних завдань.

Теорія модульного навчання базується на специфіч-

них принципах, що тісно пов’язані із загальнотактичними.

Загальний напрямок модульного навчання, його цілі, зміст

і методику організації визначають такі принципи: модуль-

ність; виділення зі змісту навчання окремих навчальних

елементів; динамічність; дієвість та оперативність знань і

їх системи; гнучкість; зрозумілість перспективи; різнома-

нітність методичного консультування; паритетність.

Модульне навчання, базуючись на перелічених прин-

ципах, цілеспрямовано інтегруючи навчальні елементи в

модулі, більш ефективно забезпечує індивідуалізацію та

активізацію навчання слухачів і якісну їх підготовку для

роботи у військах за призначенням.

Для розроблення комплексу моделей (модульної про-

грами) необхідні системний аналіз і глибокі методичні ро-

зробки змісту і структури дисциплін, які б забезпечили ви-

258

моги кваліфікаційних характеристик із формування вміння

слухачів на відповідних рівнях (репродуктивному, еврис-

тичному, творчому).

Основним ядром, що розкриває зміст окремої теми

(розділу, дисципліни), є інформаційне забезпечення, яке

реалізується в ході навчально-виховного процесу у формі

лекцій, семінарів, практичних, лабораторних, групових і

самостійних занять під керівництвом викладача, тактичних

занять і навчань, а також під час самостійної роботи (слу-

хачів) курсантів.

Існують ще декілька методів активізації пізнавальної

діяльності слухачів щодо засвоєння знань.

Метод аналізу критичних ситуацій. Він полягає у

збиранні, систематизації, глибокому і всебічному аналізі

умов, у яких розглядається питання або проблема, що ціка-

вить, та у визначенні раціональних способів їх теоретично-

го або практичного вирішення.

Критичні ситуації можуть траплятися в будь-якій із

цих сфер діяльності.

Заздалегідь підготовлений план вирішення критичної

ситуації допомагає командиру на службі знаходити прави-

льне рішення. Так, наприклад, виконання бойового завдан-

ня на бойових артилерійських стрільбах – це сукупність

умов, які повинні бути враховані в критичній ситуації. То-

му доцільно розбирати можливі критичні ситуації для того,

щоб полегшити майбутню діяльність.

Метод аналізу критичних ситуацій активізує насам-

перед мотивацію дій слухачів (військовослужбовців) на

необхідність підготовки до грамотного вирішення можли-

вих критичних ситуацій.

Існує ще метод інциденту. Цей метод полягає в

умілій постановці керівником заняття питань, які вимага-

ють оперативного вирішення на основі конфліктної ситуа-

ції та створення певних умов. Джерелом конфліктної ситу-

259

ації є об’єктивні протиріччя реальної дійсності у військо-

вій справі. Цей метод доцільно використовувати на занят

Рисунок 5.1 – Структура навчального модуля

тях будь-яких форм. Наприклад, відбувається тренування у

виконанні вогневого завдання дивізіоном. Увідні в ході

тренування повинні бути такими, щоб сприяли формуван-

Навчальний модуль

Новий навчаль-

ний матеріал Навчальний матеріал

суміжних дисциплін

Інформаційне забезпе-

чення

Теоретичний матеріал

Навчальні за-

вдання (практич-

ні заняття)

Пакет

прикладних

програм

Лабораторні

заняття

Рекомендації для прак-

тичної роботи

Курсова робота (за-

вдання, проект)

Дипломні роботи

(завдання, проект)

До наступного модуля

260

ню у слухачів професійних навичок на творчому рівні. Че-

рез те, що підготовка, а також реакція на ввідну у всіх по-

садових осіб різна, то це неминуче призведе до інциденту.

Це формує у слухачів навички управління підрозділами.

Для активізації процесу мислення слухачів викорис-

товується метод опорних сигналів (метод Шаталова). Ос-

нову цього методу становлять відомі закони педагогіки та

психології. Сутність цього методу полягає у викладенні

навчального матеріалу за допомогою опорного конспекту

(схем, слайдів, діафільмів та ін.). Розглянемо цей метод на

прикладі читання лекцій із використанням опорних сигна-

лів. Лекція прочитується (прослуховується) у досить шви-

дкому темпі (без конспектування). Для закріплення вивче-

ний матеріал повторюють за допомогою опорних конспек-

тів, які видаються кожному слухачеві перед заняттям (лек-

цією). Опорний конспект – це аркуш паперу з набором го-

ловних слів, фраз, цифр, знаків, малюнків, графіків (тобто

опорних сигналів даної лекції).

На наступному занятті слухачі (курсанти) відтворю-

ють конспекти по пам’яті та ставлять запитання керівнику

заняття (командиру, викладачеві). Одночасно проходить

усне опитування деяких слухачів.

Оцінки за письмові та усні відповіді виставляються у

«Відомості відкритого обліку знань». Матеріал, який по-

вторюється декілька разів відразу після викладання та кон-

троль якого здійснено на наступному занятті в повному

обсязі, має ймовірність запам’ятовування 90 %.

Для підвищення рівня сприйняття навчального мате-

ріалу існує ще й метод мозкової атаки (штурму). Сут-

ність цього методу полягає в індивідуальному висловлю-

ванні різних ідей певним колективом щодо питання (про-

блеми), яке цікавить, та швидкому відпрацюванні оптима-

льного рішення.

Для більш ефективного відпрацювання цього методу

261

необхідно знати й розуміти його можливості та сферу за-

стосування відповідно до таких вимог:

‒ неприпустима будь-яка критика або обговорення

ідей, адже це може призвести до відстрочення висловлю-

вання думки;

‒ важливим є кількісний склад групи, оскільки за-

вдання полягає в генеруванні ідей;

‒ необхідно створити умови, в яких думки висловлю-

валися б вільно і розкуто;

‒ потрібно різними засобами заохочувати слухачів

(курсантів) до висловлювання своїх ідей.

Можливо, після вирішення будь-якого питання бага-

то ідей будуть здаватися нікчемними та недоцільними. Але

в процесі використання цього методу головним є те, що

ідей повинно бути багато і щоб вони мали відповідну пос-

лідовність. Для одержання гарних результатів необхідно,

щоб члени робочої групи (штабу, органу управління) зао-

хочувалися кількістю балів з метою якісного вирішення

військово-професійного завдання. Важливо мати загальне

уявлення про завдання, знати та розуміти його, але фахів-

цем бути необов’язково. Досвід використання методу моз-

кової атаки (штурму) доводить, що дуже часто найоригіна-

льніші рішення пропонують саме початківці, а не фахів-

ці.

Прикладом використання цього методу може бути

практичне заняття зі стрільби артилерії. Керівник ставить

завдання і дає можливість більшості групи висловлювати

свою думку, відповіді на запитання не коментуються. Піс-

ля прослуховування керівник аналізує кожну відповідь.

Слухачам (курсантам), які висловили найдоцільніші варіа-

нти вирішення завдань, призначаються заохочувальні бали.

Цей метод дозволяє активізувати мозкову діяльність та пі-

двищувати працездатність майбутніх офіцерів.

Розвиток сучасної науки й техніки дозволяє втілюва-

262

ти в навчальний процес автоматизоване навчання.

За допомогою автоматизованих систем навчання мо-

жна створити такі підсистеми: навчання, контролю, само-

стійної роботи, моделювання, лабораторного практи-куму

й ін. Забезпечують високу якість навчання в ході ви-

користання автоматизованих систем навчання такі сфери:

а) об’єктивність змісту та процесу навчання – кожне

заняття є результатом колективної творчості викладацько-

го складу;

б) індивідуалізація навчання – кожний слухач працює

з ЕОМ у режимі діалогу. Тому можна працювати в зруч-

ному для себе режимі за індивідуальним сценарієм;

в) сприятливі емоційні обставини – слухач може са-

мостійно аналізувати, творити, діяти інтелектуально;

г) ідеальна психологічна атмосфера – ЕОМ здатна

надати будь-яку допомогу, багато разів пояснити матеріал

дисципліни (предмета навчання).

Це перевага з точки зору тих, хто навчається. Також є

переваги автоматизованих систем навчання і для керівника

заняття (командира): керівник звільняється від нетворчої

праці, він здатний проконтролювати слухачів велику кіль-

кість разів за одне заняття (7–10 разів), відбувається еко-

номія часу під час підготовки та проведення занять.

Доцільність включення того чи іншого заняття (теми,

розділу або всієї дисципліни) до автоматизованої системи

навчання визначається такими факторами:

‒ можливістю структурного подання навчального ма-

теріалу;

‒ можливістю подолання апаратних обмежень;

‒ ступенем інтенсифікації навчання;

‒ метою навчання;

‒ частотою проведення занять;

‒ стабільністю змісту навчального матеріалу;

‒ доступністю для самостійного засвоєння;

263

‒ об’єктивністю контролю знань;

‒ можливістю збереження інформації.

Після того як навчальний матеріал обраний, почина-

ють розроблення сценарію заняття. Основна вимога до

сценарію – організація діалогу між керівником та слуха-

чем, у якому роль керівника відіграє ЕОМ. Сценарій міс-

тить набір заповнених навчальним матеріалом екранів та

інструкцію щодо переходу від одного екрана до іншого.

Основним блоком функціональної рис. 5.2 є блок на-

дання навчальної інформації. Він містить набір екранів, на

яких відображується весь обсяг навчального матеріалу ку-

рсу. Але потрібно все ж пам’ятати, що для одержання мак-

симального ефекту від автоматизованого навчання необхід-

но здійснювати ретельний відбір навчальної інформації.

Рисунок 5. 2 – Функціональна схема автоматизованого

курсу навчання


Анотація курсу

Розпізнавання того, хто навчається

Надання навчальної інформації

Тренування

Контроль знань

Управління процесом навчання

Аналіз результату збирання статистики

264

Навчальний матеріал розділу розкриває питання

організації воєнно-ідеологічної підготовки у Збройних

силах України. Крім питань основних засад та принци-

пів ідеологічної роботи, у розділі подані питання для

вивчення активних форм та методів бойової підготов-

ки, сутності активних форм і методів навчання. Важ-

ливим є навчальний матеріал розділу, що розкриває

методику підготовки керівника до проведення заняття.

Знання навчального матеріалу розділу дозволить тим,

хто навчається, підвищити рівень особистої підготовки.



Ідеологічна робота (принципи, напрямки), методика

підготовки до заняття, принципи й методи навчання, акти-

вні форми і методи бойової підготовки, навчальний мо-

дуль.



1. Основні складові Концепції виховної роботи.

2. Роль гуманітарної підготовки в системі ідейного ви-

ховання слухачів.

3. Особливості організації проведення гуманітарної під-

готовки.

4. Підготовка керівника до занять.

5. Принципи навчання, визначення.

6. Активні форми і методи бойової підготовки (навчан-

265

ня).

7. Класифікація методів активного навчання.

8. Проблемний метод навчання, сутність, засіб.

9. Ігровий метод навчання.

10. Діалоговий метод навчання.

11. Метод самостійної роботи.

12. Дослідницький, модульний методи навчання.

266

РОЗДІЛ 6

ОРГАНІЗАЦІЯ ВИХОВНОЇ РОБОТИ

У ПІДРОЗДІЛІ

Виховання військовослужбовців – це струнка система

роботи, що складається із взаємозв’язаних і взаємообумов-

лених елементів.

Мета і завдання визначають зміст виховання, яке по-

єднує гуманітарне, моральне, військове, правове, естетичне

та фізичне виховання.

Успіх військового виховання військовослужбовців

залежить від уміння командирів усіх ступенів диференці-

йовано підходити до кожного воїна, від знання його інди-

відуальних особливостей та правильного їх урахування в

навчанні та вихованні особового складу.

Виховна робота – це повсякденна та цілеспрямована

організаторська, гуманітарна та педагогічна діяльність ко-

мандирів, заступників із виховної роботи, з підготовки

вмілих і мужніх воїнів, відданих своїй Батьківщині, здат-

них вирішувати складні завдання в сучасному бою.

Головним організатором виховної роботи в підрозділі

є командир. Організаторська робота проявляється в тому,

що він ставить завдання офіцерам, прапорщикам, сержан-

там щодо виховання особового складу та забезпечує їх ви-

конання; контролює проведення заходів; спрямовує роботу

своїх помічників; особисто бере участь у виховній роботі;

оцінює її рівень у підрозділах, поширює передовий досвід,

доповідає про її стан старшим командирам.

267

6.1 Завдання та система

виховної роботи в підрозділі

Виховання особового складу Збройних сил України

обумовлене запитами військової практики, специфікою за-

вдань, що виконують військові частини та підрозділи як у

мирний час, так і в бойових умовах, у зв’язку з тим, що ви-

ховна робота, її система в підрозділі проводяться в умовах

постійної бойової готовності, безумовного виконання ви-

мог військової дисципліни і встановленого порядку і пе-

редбачають особливу цілеспрямованість та організова-

ність.

Суб’єктами виховного процесу в підрозділі є коман-

дири підрозділів, офіцери виховної роботи, самі військові

колективи.

Об’єктами виховного впливу є всі військовослужбов-

ці, які мають певні знання, навички, вміння, погляди, жит-

тєвий досвід.

Мета виховання виходить із вимог суспільства, дер-

жави до військовослужбовців ЗСУ та характеру сучасної

війни. Головна мета виховання – підготовка високопрофе-

сійного військовослужбовця, здатного успішно вести бо-

йові дії.

Складовими частинами процесу виховання військо-

вослужбовців є:

‒ ідейно – політичне виховання;

‒ військове виховання;

‒ правове виховання;

‒ естетичне виховання;

‒ фізичне виховання.

Основу структури виховання як процесу становить:

а) суб’єкт виховання (офіцери, військові колективи);

б) об’єкт виховання;

в) система відносин;

268

г) впливи;

д) зв’язки між цими поняттями.

Військова педагогіка затверджує принципи вихован-

ня особового складу Збройних сил України. Принципи ви-

ховання – це науково обґрунтовані, вихідні керівні педаго-

гічні положення, що набрали форми нормативних вимог,

обов’язкові для діяльності будь-якого вихователя, на осно-

ві яких виконується вся виховна робота.

У сучасній військовій педагогіці обґрунтована систе-

ма принципів виховання:

‒ науковість та цілеспрямованість виховного впливу;

‒ виховання в процесі військової діяльності;

‒ виховання військовослужбовців у колективі і через

колектив;

‒ індивідуальний і диференційований підхід;

‒ поєднання вимог до військовослужбовців із пова-

гою до їх особистості та турботою про них;

‒ опір на позитивне в особі воїна і військового колек-

тиву;

‒ єдність, злагодженість виховних впливів.

6.1.1 Основні принципи виховання, сутність

та зміст виховання

Виховання військовослужбовців має визначальне

значення у забезпеченні самовідданого і компетентного

виконання священного обов’язку перед Батьківщиною.

Воно цілком обґрунтовано і закономірно є пріоритетним

напрямком службової діяльності кожного командира. Тому

готовність і підготовленість командира здійснювати вихо-

вну роботу у підрозділі відповідно до загальної мети вихо-

вання і в інтересах вирішення поставлених завдань стає

одним із визначальних факторів підтримання високої бо-

269

йової готовності підрозділу.

Для виявлення оптимальних моделей, алгоритму і те-

хнології виховної роботи командиру важливо визначитись

із сутністю процесу виховання, його змістом, закономірно-

стями, принципами.

Особистість воїна формується і розвивається під

впливом багатьох факторів:

1) об’єктивних та суб’єктивних;

2) природних та суспільних;

3) внутрішніх та зовнішніх;

4) незалежних від волі та свідомості людей, які діють

стихійно або на науковій основі відповідно до поставленої

мети виховання.

Отже, процес виховання – це динамічне, складне

явище, що здійснюється на основі цілеспрямованого орга-

нізованого формування особистості як громадянина і воїна

незалежної держави.

Мета, завдання виховання визначаються потребами

сучасного суспільно-економічного розвитку України, роз-

будови її Збройних сил. Система виховної роботи у Зброй-

них силах базується на ідеї гуманізму, оновлення, демок-

ратичності і передбачає ряд основних аспектів:

а) ідею реалістичних цілей виховання та різнобічний

розвиток особистості воїна, що базується на здібностях;

б) ідею самовизначеності воїна – процес інтеграції

окремих позитивних якостей у єдине ціле;

в) ідею спільної життєдіяльності, духовного єднання

воїнів та командирів – заміну авторитарності впливу ко-

мандира на безпосередню співпрацю із військовослужбов-

цями;

г) ідею спрямування особистості воїна – центр усієї

виховної роботи повинен бути спрямований на суб’єкт ви-

ховання, а не на програми виховання;

д) ідею добровільності – щоб командир домагався

270

виявлення у воїнів інтересу до служби, прагнення до само-

регуляції своїх природних сил, власної ініціативи у вико-

нанні службових обов’язків.

Процес виховання військовослужбовців базується на

об’єктивних та суб’єктивних факторах.

Формування позитивних загальнолюдських якостей

(людяність, доброта, чесність, порядність) має об’єктивний

закономірний характер.

Система організованих, цілеспрямованих впливів на

особистість воїна з боку командирів, товаришів по службі

становить суб’єктивний фактор.

Процес виховання

1. Оволодіння статутними нормами і правилами

поведінки. В умовах військової служби воїн повинен не

лише знати загальні правила, але й засвоїти правила та ви-

моги військових Статутів і зрозуміти їх суть, обумовле-

ність даних правил і норм поведінки потребами виконання

свого військового обов’язку перед народом України.

2. Формування переконань. У процесі формування

переконань командир повинен застосовувати різноманітні

методи і прийоми, що дозволяють йому домогтися глибо-

кого розуміння суспільних норм та правил поведінки.

Переконання – це тверді погляди на що-небудь, які

базуються на певних положеннях, думках і у свідомості

військовослужбовців пов’язані з глибоким і щирим ви-

знанням і переживанням їх істини, беззаперечної перекон-

ливості. Переконання формуються досвідом воїна під

впливом оточуючої дійсності в процесі навчально-

виховної роботи та повсякденного життя.

3. Формування почуттів військовослужбовця. Фо-

рмування почуттів особистості є невід’ємною частиною

виховного процесу. Необхідно, щоб виховний вплив на ви-

271

хованців мав безпосереднє емоційне забарвлення, пережи-

вання правильності тих чи інших положень, правил та

норм поведінки.

Почуття – це особлива норма ставлення військовос-

лужбовця до явища, події, самої дійсності, що зумовлена їх

відповідністю чи невідповідністю потребам особистості.

Формування почуттів полягає в тому, що замість

байдужого ставлення до важливих явищ життя виникає

адекватне позитивне емоційне ставлення. Процес форму-

вання почуттів у воїнів є досить складним явищем і здійс-

нюється упродовж усієї служби і подальшого життя війсь-

ковослужбовця. У виховній роботі з воїнами процес фор-

мування почуттів повинен бути адекватним і віковим і від-

повідати призовним особливостям психічного розвитку.

4. Вироблення умінь і навичок у поведінці. Цей етап

передбачає озброєння воїнів умінням і навичками діяти в

процесі військових і суспільних відносин відповідно до

належних норм і правил поведінки у здійсненні повсяк-

денної військової діяльності. Переконання – це лише кері-

вництво до дії, оскільки на цій основі необхідно виробити

позитивні й необхідні вміння і навички в поведінці війсь-

ковослужбовця. 5. Самовиховання особистості військовослужбовця.

Самовиховання передбачає опору та розвиток творчих зді-

бностей та власних інтересів воїна.

Процес виховання особистості має складну структу-

ру, до якої входять:

а) самовиховання;

б) цілеспрямоване виховання;

в) перевиховання особистості воїна.

Структура виховного процесу базується на конкрет-

них завданнях формування особистості:

1. Виховання воїна активним, свідомим громадяни-

ном, захисником незалежної держави.

272

2. Розвиток у воїна позитивних загальнолюдських

якостей.

3. Навчити воїна до співжиття і адаптації після звіль-

нення з рядів Збройних сил у суспільному житті.

4. Розвивати творчі здібності воїна.

Виконання цих завдань базується на двох аспектах:

психологічному та педагогічному. Психологічний аспект

передбачає:

а) сприйняття інформації про статутні правила і нор-

ми поведінки;

б) узагальнення одержаної інформації конкретним

військовослужбовцем;

в) осмислення та розуміння одержаної інформації з

правил поведінки;

г) закріплення знань і статутних норм та правил по-

ведінки, використання їх у практичній діяльності.

Педагогічний аспект передбачає:

а) мету та завдання виховання;

б) зміст виховання особистості воїна;

г) форми організації виховного процесу;

д) критерії вихованості особистості воїна.

У педагогічній технології, яка розглядає теорію вихо-

вання як провідну ланку у формуванні особистості, наго-

лошується на тому, що виховний процес має двосторонній

характер.

З одного боку, на військовослужбовця діють впливи,

які свідомо організовані командирами, громадськістю та

засобами масової інформації;

З іншого боку – військовослужбовець є як складним

природним явищем, особистість якого здатна до реальної

самооцінки навколишньої дійсності.

Отже, свідомість воїна, на основі якої базуються по-

чуття, переконання, навички у поведінці, є провідною лан-

кою у виховному процесі.

273

Закономірності процесу виховання:

1. Обумовленість виховання суспільними потре-

бами та умовами служби. Вона передбачає:

‒ національну гордість військовослужбовця;

‒ урахування традицій, ментальності українського

народу;

‒ розвиток позитивних матеріальних і духовних пот-

реб, що виражаються в процесі військової діяльності.

Ця закономірність реалізується так:

а) на заняттях в аудиторії, в польових умовах, у ході

несення служби;

б) на виховних заходах (виховна година, зустріч із ві-

домими людьми, ветеранами війни тощо).

2. Взаємозалежність виховання, навчання, освіти

та розвитку особистості. Ця закономірність виражає під-

хід до особистості воїна з позицій такого правила: вихову-

ючи – навчай, а навчаючи – виховуй, вона передбачає:

а) удосконалення інтелекту і логічного мислення;

б) розвиток творчих здібностей воїна як особистості;

в) вироблення навичок до самовдосконалення.

3. Визначальна роль діяльності у спілкуванні та

вихованні особистості військовослужбовця. Ця законо-

мірність тісно пов’язана з формами розумового, морально-

го, духовного та естетичного виховання, вчить думати, ви-

словлюватися як усно, так і письмово.

4. Залежність виховання від вікових (призовних)

та індивідуальних особливостей воїнів.

5. Взаємозв’язок воїна і військового колективу у

виховному процесі

274

Принципи і закономірності виховання

Системний характер виховання у підрозділі проявля-

ється як цілеспрямована, організаційно оформлена взаємо-

дія всіх суб’єктів військової праці, що регулюється дійс-

ним законодавством, педагогічними принципами і спрямо-

вана на забезпечення успішного вирішення завдань війсь-

кової служби і підготовки.

Сучасна реальність свідчить про те, що у виховному

процесі серед інших закономірностей можна виділити,

власне, педагогічні закономірності виховання військовос-

лужбовців.

1. Обумовленість мети і завдань виховної роботи

конституційними, морально-етичними орієнтирами і пози-

ціями, правовими рамками служби.

У цій закономірності відображена соціальна детермі-

нованість виховання, яке є важливою функцією держави,

що реалізується у специфічному інституті – Збройних си-

лах України.

У зв’язку з цим основні керівні лінії виховної роботи

повинні проходити від державних структур, фокусуючись

на формуванні військовослужбовця, військового колекти-

ву, забезпеченні ефективності військової праці.

2. Відповідність моделі і технології виховання вимо-

гам нормативних документів, науково-методичним реко-

мендаціям.

Суть урахування цієї закономірності полягає в немо-

жливості сформувати монолітне, боєздатне військо без

єдиних засад, без обґрунтованих вимог до виховного про-

цесу.

3. Залежність результатів виховання не тільки від ви-

ховної діяльності, але й від реальних умов, взаємодії в

конкретних ситуаціях.

Відповідно до цієї закономірності організатор вихов-

275

ного процесу повинен забезпечити нормальні умови життя

і діяльності військовослужбовців. Це передбачає найкраще

задоволення всього комплексу потреб особового складу,

яке тільки можливе у реальній ситуації. Для цього потрібні

координація і взаємодія виховних, організаційних та об-

слуговуючих заходів. Особлива увага повинна приділятися

поєднанню виховання, навчання, морально-

психологічного, соціального і побутового забезпечення.

Урахування закономірностей виховної роботи здійс-

нюється шляхом застосування принципів виховання.

Принципи виховання

Теоретичною основою принципів виховання є названі

вище закономірності виховання.

Принципи виховання − це вихідні положення, що ви-

значають основні вимоги до процесу виховання особистос-

ті військовослужбовця, до його змісту, організації, форм,

методів та прийомів.

Як і принципи навчання, принципи виховання

об’єктивні за змістом, але суб’єктивні за формою свого іс-

нування, тому знання вимог принципів виховання, законо-

мірностей виховного процесу, які вони відображають, до-

зволяють вихователю свідомо і творчо вирішувати завдан-

ня виховання воїнів, систематизувати та впорядкувати

свою діяльність, здійснювати педагогічно обґрунтовано,

впевнено досягати поставленої мети виховання. Додер-

жання принципів виховання дозволяє командиру прогно-

зувати розвиток виховного процесу у підрозділі.

1. Принцип гуманізації і демократизації виховного

процесу. Цей принцип означає, що вся виховна робота у

підрозділі підпорядковується завданням формування гро-

мадянина, захисника незалежної України. Гуманістичний

аспект цього принципу передбачає:

276

а) виховання людяності і доброти, чесності і справед-

ливості, рис стійкого захисника Вітчизни;

б) виховання свідомої дисципліни, краси військової

служби, її необхідності;

в) формування творчих задатків як громадянина своєї

держави, її захисника.

Виходячи з цього принципу, командир особливого

значення надає формуванню у воїнів основ світогляду,

який базується на наукових закономірностях. Командир

допомагає військовослужбовцю виробити реальні уявлен-

ня про особливості виконання патріотичного обов’язку у

Збройних силах України, залучити до участі у всіх видах

суспільної діяльності у підрозділі.

Цей принцип реалізується так:

‒ під час проведення планових занять, на навчаннях

тощо;

‒ у ході проведення політико-виховної роботи у під-

розділах;

‒ під час проведення спеціальних тематичних вечо-

рів, зустрічей із кращими людьми даної місцевості, ветера-

нами війни, праці;

‒ у процесі інших заходів тощо.

Реалізації вимог цього принципу повинна сприяти

громадськість.

2. Принцип зв’язку виховання з реаліями військо-

вої служби, життям суспільства (соціально-ціннісна

спрямованість виховання). Цей принцип реалізується за

такою самою системою, як і попередній. Його особливість

полягає в тому, що він визначається також конкретними

умовами будівництва суверенної України.

Він передбачає:

а) широке ознайомлення з повсякденним життям вій-

ськового підрозділу, Збройних сил України, їх завданнями,

з життям і діяльністю українського народу;

277

б) залучення військовослужбовців до проведення за-

ходів загального рівня (наради, виконання культмасових

заходів тощо).

3. Принцип виховання військовослужбовця в ко-

лективі в ході спільної діяльності.

Цей принцип реалізується:

а) через соціальні та статутні відносини в колективі;

б) у процесі вирішення завдань навчально-бойової

підготовки, пізнавальної діяльності;

в) у суспільно-корисній роботі та культурно-масових

заходах.

4. Єдність вимог і повага до особистості воїна.

Суть принципу випливає з моральних цінностей (совість,

честь, права, порядність) та гуманного ставлення до особи

військовослужбовця.

5. Послідовність, систематичність та єдність вихо-

вних впливів.

Суть принципу полягає в тому, що цілеспрямований

вплив на військовослужбовця характеризувався єдністю

вимог командирів, колективу, батьків.

6. Відповідність віковим (призовним) та індивіду-

альним особливостям воїнів. Реалізовуючи цей принцип,

офіцер-вихователь повинен враховувати:

‒ фізичні дані (різний стан здоров’я);

‒ психологічні дані (темперамент, особливості харак-

теру, інтереси, нахили, задатки);

‒ інші дані (звідки призваний військовослужбовець,

набутий досвід, уміння, навички тощо).

7. Свідомість, самодіяльність та активність воїнів.

Суть принципу випливає із засад демократизації на-

шого суспільства і передбачає формувати свідому, творчу

особистість воїна, вимагає його активної самодіяльності та

політичної активності.

278

8. Принцип правової домінантності командира у

виховній діяльності – основа керівництва виховною ро-

ботою. Вона відповідно до вимог цього принципу повинна

мати активний, динамічний характер.

Головними його учасниками є командири всіх ступе-

нів, підлеглі та військовий колектив, які одночасно є і

суб’єктами, і об’єктами виховання.

Методи виховання, умови їх ефективного

використання

Оволодіння методами виховання та їх системне ви-

користання дозволяють командиру не лише чітко уявляти

собі, як діяти з підлеглими, але й визначати перспективу

виховної роботи, виявляти ефективні засоби для досягання

її мети.

На вибір конкретних педагогічних методів впливає

чимало факторів. З одного боку, це ситуативні фактори:

1) стан підлеглого і військового колективу;

2) психологічні особливості командира-вихователя;

3) зовнішні обставини тощо.

З іншого боку, дія факторів сталого характеру обу-

мовлює усвідомлений та спланований вибір методів вихо-

вання, а саме:

1) рівень свідомості воїна;

2) зрілість військового колективу;

3) ступінь духовного і морального розвитку військо-

вослужбовця;

4) засвоєний стиль виховання;

5) потреба у використанні нових методів взаємовід-

носин вихователів та воїнів тощо.

Комплексний підхід до виховання, будучи скоорди-

нованою взаємодією всієї різноманітної педагогічної дія-

льності посадових осіб, суспільних організацій та військо-

279

вих колективів у процесі ратної праці та дозвілля особово-

го складу, передбачає використання системи методів

об’єднаних єдиною метою.

Отже, методи виховання – це засоби впливу на сві-

домість, волю, поведінку і систему відносин військовос-

лужбовця з метою формування активних громадян незале-

жної України.

Метод виховання поділяється на окремі елементи, які

називають прийомами виховання. В одних умовах метод є

самостійним шляхом вирішення педагогічного завдання, в

інших – прийомом (бесіда – як метод формування поглядів

та переконань і бесіда – як прийом методу навчання).

Виховання – двосторонній процес, що об’єднує діяль-

ність командира і військовослужбовця. Щоб викликати ак-

тивну готовність до виховного впливу, необхідно постави-

ти воїна в певні умови.

Засобами виховання називають доцільно організовані

методичні шляхи вирішення виховних завдань. Це можуть

бути: предмети, військова техніка, наочні посібники, кни-

ги, радіо, телебачення і види діяльності: засоби мистецтва,

живе слово педагога, навчання в полі, громадська робота.

Перша група методів формування суспільної свідо-

мості. До неї належать методи всебічного впливу на сві-

домість, почуття і волю військовослужбовців з метою фо-

рмування у них загальнолюдських, національно-

патріотичних якостей, поглядів і переконань.

Пояснення – найбільш поширений метод. Його мета

– розкрити соціальний, моральний, естетичний зміст тих

чи інших вимог до військовослужбовця, його служби і

обов’язків, подій та явищ, допомогти йому правильно оці-

нити сутність своїх дій та вчинків.

Розповідь – вибір теми визначається її актуальністю.

Ефект досягається тоді, коли є впевненість і переконаність

командира в тому, що розповідь досягне поставленої мети.

280

Бесіда – теми різні: етичні, політичні, пізнавальні

тощо. В бесіді командир спирається на досвід військовос-

лужбовців.

Лекція – це розгорнуте і організоване в доступну фо-

рму системне викладення того чи іншого соціально-

політичного, військово-патріотичного, морального, ідейно-

естетичного змісту. Логічним центром лекції є якесь тео-

ретичне узагальнення, а конкретні дані служать ілюстраці-

єю.

Лекція повинна характеризуватися:

а) переконливістю доказів та аргументів;

б) обґрунтуванням і композиційною стрункістю;

в) пафосом;

г) саме викладення повинне сприяти ідейно-

патріотичному, емоційному впливу.

Диспут – це метод формування думок, оцінок, пере-

конань, що базуються на закономірності і знаннях, одер-

жаних у ході зіткнення думок, різних точок зору і завжди

відрізняються високою мірою узагальнення, стійкості і

гнучкості. Призначення диспуту – створювати орієнтовану

основу для творчих пошуків і самостійності рішень.

Приклад – військовослужбовці схильні до насліду-

вання у зв’язку з недостатнім життєвим досвідом, склад-

ною ситуацією у суспільстві, відсутністю стійких звичок

поведінки.

Громадська думка – вихователь намагається, щоб

його вимога стала вимогою колективу. Для формування

здорової суспільної думки командир залучає всіх вихован-

ців (воїнів) для обговорення подій у колективі, країні, різ-

них явищ тощо.

Привчання – організація планомірного і регулярного

виконання військовослужбовцями статутних настанов з

метою перетворення їх у звичні форми військової і суспі-

льної поведінки.

281

Звичка – це той процес, при якому думка переходить

у справу.

Вправа. Вправа містить у собі багаторазове повто-

рення певних дій, вчинків, але це не механічне повторення,

а свідомий творчий процес. У результаті вправ формують-

ся вміння і навички, звички, нові знання, розвиваються ро-

зумові здібності.

Доручення – сприяє формуванню громадської актив-

ності. Щоб доручення виховувало, воїни повинні знати су-

спільну значущість доручення.

Друга група – методи організації діяльності війсь-

ковослужбовців і формування досвіду поведінки. Вона передбачає:

а) педагогічну вимогу – конкретне завдання для воїна,

щоб виявити його ставлення до служби, вміння знайти не-

стандартне рішення;

б) громадську думку – думку військового колективу,

який впливає на формування позитивних чи негативних

рис особистості;

в) створення виховних ситуацій.

Третя група – методи стимулювання діяльності

поведінки військовослужбовця. До цієї групи належать:

1. Методи залучення військовослужбовця до твор-

чої діяльності:

а) виконання творчих завдань;

б) виготовлення муляжів, схем тощо;

в) удосконалення військових тренажерів, приладів

тощо;

г) участь у конкурсах, змаганнях тощо.

2. Методи заохочення:

а) система заохочень;

б) використання засобів масової інформації;

в) матеріальні стимули (відпустка, цінні подарунки,

подяки, грамоти).

282

Основні прийоми виховання:

1. Заохочення військовослужбовця до позитивної по-

ведінки: подяка, занесення подяки до особової справи,

складання позитивної характеристики з відправленням рі-

дним, на підприємство, відпустка.

2. Покарання: попередження; зауваження; оголошен-

ня усної догани; занесення догани до особової справи.

Четверта група – методи контролю. Вони перед-

бачають:

а) облік результатів оцінювання поведінки команди-

ром підрозділу;

б) написання характеристики;

в) ведення командиром щоденника виховної роботи

та обліку дисциплінарної практики;

г) самоаналіз власної поведінки.

В основу виховного процесу покладені не самі мето-

ди, а їх система. Педагогічною майстерністю оволодіває

той командир – вихователь, який знаходить оптимальну

відповідність методів виховання закономірностям військо-

вого та індивідуального розвитку військовослужбовців.

6.2 Індивідуальна виховна робота

з особовим складом підрозділу

Серед багатьох форм та методів виховання військо-

вослужбовців важливе місце належить індивідуальній ви-

ховній роботі. В діяльності командирів (начальників) її ор-

ганізації та проведенню необхідно надавати важливе зна-

чення, враховуючи її дієвість у вихованні та неможливість

охопити масовими формами виховної роботи весь особо-

вий склад [2].

Під індивідуально-виховною роботою потрібно ро-

зуміти комплекс індивідуальних, аналітичних та виховних

283

заходів щодо конкретної особистості з урахуванням віко-

вих, соціальних, психологічних та інших особливостей.

Вона проводиться для всебічного розвитку й підготовки

військовослужбовця до виконання навчально-бойових за-

вдань.

У процесі організації та проведення індивідуально-

виховної роботи вирішуються такі завдання:

‒ глибоке та всебічне вивчення життєвого досвіду, ін-

дивідуальних та психофізіологічних особливостей військо-

вослужбовця, оцінювання ступеня їх розвитку;

‒ визначення та оцінювання результатів службової

діяльності військовослужбовця;

‒ підняття рівня професійних навичок командного

складу, озброєння його сучасними методами управління

підлеглими;

‒ визначення форм та способів індивідуально-вихо-

вного впливу на військовослужбовців, охоплення повсяк-

денним систематичним та цілеспрямованим виховним

впливом усіх офіцерів, прапорщиків, сержантів і солдатів;

‒ формування необхідних для службової діяльності

соціально-психологічних характеристик військовослуж-

бовців, ціннісно-мотиваційних основ їх діяльності, устано-

вок на досягнення конкретних її результатів, поперед-

ження на основі знання індивідуальних особливостей вій-

ськовослужбовців негативних вчинків, порушень військо-

вої дисципліни;

‒ найбільш доцільним є військово-професійне вико-

ристання військовослужбовців за фахом, яке відповідає йо-

го можливостям та здібностям. Надання допомоги під час

адаптації військовослужбовців до різноманітних видів бо-

йової діяльності, умов військової служби, зняття стресових

станів, психологічного розвантаження після виконання на-

вчально-бойових завдань;

‒ правильна організація виховного впливу військо-

284

вого колективу на особистість кожного військовослужбов-

ця.

Для забезпечення високої дієвості індивідуально-

виховної роботи командир і його заступник з гуманітарних

питань повинні створити систему її організації – продума-

ну послідовність пов’язаних між собою заходів. Під час

цього необхідно керуватися такими правилами, які потріб-

но розглядати як принципи організації індивідуально-

виховної роботи: 1. Охоплення індивідуальним виховним впливом усіх

без винятку військовослужбовців незалежно від посади,

поведінки, досягнень та ставлення до службових

обов’язків.

2. Організація індивідуально-виховної роботи згідно

з вимогами статутів: начальник вчить та виховує своїх під-

леглих.

3. В організації індивідуально-виховної роботи необ-

хідно враховувати:

‒ стан справ у підрозділі, рівень згуртованості, наяв-

ність, склад і направленість мікрогруп;

‒ умови розташування підрозділу, частини, специ-

фіку населених пунктів, склад і особливості місцевого на-

селення;

‒ особливості військовослужбовців різних періодів

служби;

‒ стан військової дисципліни та внутрішнього поряд-

ку, специфіку і частоту порушень.

4. Уміння бачити в діяльності людини, у виконанні

нею свого військового обов’язку особистість. Розвиток,

виховання та перевиховання здійснюються шляхом органі-

зації відповідної діяльності воїна. Ратна праця та навчання,

якщо вони добре організовані, поєднуються з активною

виховною роботою, організованим дозвіллям, мають вели-

ку виховну силу.

285

5. Систематичність, цілеспрямованість індивідуаль-

ної виховної роботи.

Для того щоб створити в частині (підрозділі) систему

індивідуального виховання військовослужбовців, необхід-

но:

а) визначити, хто з ким індивідуально працює, періо-

дичність та форми цієї роботи. Практика роботи показує,

що кожна посадова особа повинна працювати з певною ка-

тегорією військовослужбовців, наприклад:

‒ командир дивізіону (батареї) з метою підвище-

ння ефективності індивідуальної виховної роботи повинен

знати ділові та психологічні якості офіцерів, прапорщиків,

сержантів підрозділу, а командир батареї – військове зван-

ня, прізвище, термін служби, посаду, фах та сімейний стан

кожного військовослужбовця. Крім того, командир підроз-

ділу індивідуально працює з офіцерами, прапорщиками,

працівниками Збройних сил України, сержантами підроз-

ділу, з недисциплінованими військовослужбовцями та

«групою ризику»;

‒ командир взводу індивідуально працює з особовим

складом взводу і повинен досконало знати ділові та мора-

− метод спостереження;

− метод вивчення документів;

− метод діагностичної бесіди;

− метод узагальнення незалежних характеристик;

− діагностичний експеримент;

Форми

індивідуально-виховної

роботи

286

льні якості, а також ім’я, прізвище, рік народження, рід за-

нять до військової служби, сімейний стан, досягнення та

недоліки кожного військовослужбовця в бойовій та гума-

нітарній підготовці.

б) забезпечити систематичність навчання офіцерів,

прапорщиків та сержантів з організації та проведення ін-

дивідуальної роботи з військовослужбовцями. У практич-

ному вихованні особового складу використовують такі фо-

рми роботи: командирську та гуманітарну підготовку, се-

мінари, збори, дні молодого офіцера, інше. В умовах під-

розділу головною формою є індивідуальне навчання кож-

ного військовослужбовця;

в) організувати оперативну та продуману службову

інформацію. Кожний офіцер, прапорщик та сержант пови-

нен чітко знати, про що, кого і з якою періодичністю він

інформує. Мета інформації – вивчення настроїв, думок

військовослужбовців і колективу в цілому, а також вихов-

ної діяльності в підрозділі. На основі цього командир і за-

ступник із виховної роботи аналізують стан виховної робо-

ти, вживають заходів із попередження негативних явищ,

вносять корективи в систему виховання;

г) постійно узагальнювати та поширювати досвід ін-

дивідуальної виховної роботи в підрозділі. Узагальнення

та поширення досвіду є, з одного боку, одним із напрямів

навчання, а з іншого – формою інформації про хід та ефек-

тивність виховної роботи в підрозділі;

д) забезпечити постійний контроль за ходом та ре-

зультатами індивідуальної роботи, надання допомоги ви-

хователям.

Основні обов’язки командирів усіх ступенів щодо

проведення індивідуально-виховної роботи визначені Ста-

тутом внутрішньої служби Збройних сил України.

Відповідно до вимог цього статуту командир ба-

тареї (роти) зобов’язаний:

287

‒ із пошаною ставитися до підлеглих, дбати про ви-

ховання рядових, сержантів і згуртування військового ко-

лективу;

‒ знати військове звання, прізвище, строк служби,

посаду чи спеціальність, родинний стан, ділові якості та

морально-психологічний стан кожного військовослужбов-

ця роти (батареї), постійно проводити з ними індивідуаль-

но-виховну роботу;

‒ виховувати особовий склад на усвідомленні кож-

ним військовослужбовцем свого військового обов’язку та

вірності Військовій присязі;

‒ піклуватися про підлеглих, знати їх потреби, пору-

шувати перед старшими начальниками питання про задо-

волення їхніх потреб.

Заступник командира батареї (роти) з гуманітар-

них питань зобов’язаний: ‒ забезпечувати соціально-психологічну адаптацію

військовослужбовців до умов служби з урахуванням їх

спеціальності та індивідуально-психологічних особливос-

тей;

‒ знати кожного військовослужбовця, його ділові,

професійні якості, морально-психологічний стан, запити,

настрої, сімейний стан і відповідно до цього проводити ви-

ховну роботу;

‒ проводити заняття з сержантами з основ педагогіки

та психології, навчати їх методів і форм індивідуальної ро-

боти з підлеглими;

‒ здійснювати морально-психологічну підтримку вій-

ськовослужбовців та їх підготовку до екстремальних умов

під час бойових дій, формувати у них стійкість до психо-

логічного і морального впливу противника;

‒ проводити виховну роботу з особовим складом ба-

тареї (роти), призначеним до варти (бойового чергування);

‒ дбати про створення соціальних і психологічних пе-

288

редумов гармонійного розвитку особистості кожного вій-

ськовослужбовця;

‒ піклуватися про поліпшення матеріально-

побутових умов підлеглих, їх соціальний і правовий за-

хист, знати потреби і запити військовослужбовців, ужива-

ти заходів щодо задоволення скарг і заяв, підтримувати

зв’язок із сім’ями особового складу батареї (роти).

Командир взводу зобов’язаний: ‒ із повагою ставитися до підлеглих, дбати про вихо-

вання рядових та сержантів і згуртування військового ко-

лективу;

‒ знати про успіхи й недоліки на службі, постійно

проводити індивідуальну роботу з виховання, складати

іменний список особового складу взводу;

‒ виховувати особовий склад взводу в дусі поваги до

військової служби;

‒ неухильно стежити за додержанням військовослуж-

бовцями військової дисципліни у взводі;

‒ піклуватися про підлеглих, знати їхні потреби, по-

рушувати перед старшими начальниками питання про за-

доволення їхніх прохань, дбати про їхнє здоров’я, вживати

заходів щодо його зміцнення;

‒ своєчасно доповідати командирові роти про потре-

би підлеглих, а також про застосовані заохочення і накла-

дені стягнення на рядових, сержантів взводу.

Таким чином, індивідуальна виховна робота є одним

із головних напрямів діяльності командирів та заступників

із гуманітарних питань. Її дієвість та ефективність обумов-

люються вмілим, науково обґрунтованим підходом, ство-

ренням та функціонуванням продуманої системи індивіду-

ально-виховної роботи. Вона складається з двох взає-

мозв’язаних психолого-педагогічних процесів: вивчення

індивідуальних особливостей військовослужбовців та ор-

ганізації їх виховання. Постійне цілеспрямоване вивчення

289

особистих якостей є вирішальною передумовою успіху ін-

дивідуальної роботи.

Командир та його заступник із гуманітарних питань

зможуть якісно організовувати та проводити індивідуальну

виховну роботу лише тоді, коли будуть постійно працюва-

ти над підвищенням своєї професійної та фахової майстер-

ності, наполегливо оволодівати методами виховання, знан-

нями у сфері військової психології та педагогіки.

6.3 Методика планування роботи

щодо зміцнення військової дисципліни

Дисциплінарний статут Збройних сил України визна-

чає, що військова дисципліна – це бездоганне і неухильне

додержання всіма військовослужбовцями порядку і пра-

вил, встановлених військовими статутами та іншими зако-

нодавчими актами України [3].

Військова дисципліна ґрунтується на усвідомленні

військовослужбовцями свого військового обов’язку, відпо-

відальності за захист Вітчизни, незалежності та територіа-

льної цілісності України, на їх вірності Військовій присязі.

Під час планування роботи щодо зміцнення військо-

вої дисципліни командир, заступник командира з виховної

роботи повинні проаналізувати стан військової дисципліни

попереднього місяця та визначити завдання, поставлені

перед підрозділом наступного місяця.

Першочерговими завданнями, на які необхідно спря-

мовувати зусилля, є: викорінення із життя військовослуж-

бовців нестатутних взаємовідносин, злочинів проти поряд-

ку підлеглості, ухилень від військової служби, безчинств

до місцевого населення, попередження загибелі особового

складу, профілактика самогубств та інших проявів девіан-

тної поведінки серед усіх категорій військовослужбовців

290

(пияцтва, наркоманії), попередження правопорушень під

час несення вартової служби, недопущення катастроф та

аварій військової техніки.

Особливу увагу необхідно звертати на збереження

державного та військового майна, зброї та боєприпасів,

вибухових речовин, на профілактику порушень чинного

законодавства у господарській сфері. Вживати рішучих за-

ходів щодо оздоровлення морально-психологічного кліма-

ту у військовому колективі.

Уся ця робота організується і проводиться з ураху-

ванням особливостей різних категорій військовослужбов-

ців.

Діяльність командира щодо підтримання військової

дисципліни оцінюється не кількістю накладених ним дис-

циплінарних стягнень, а виконанням обов’язків і[з додер-

жанням вимог законів та військових статутів, повним ви-

користанням дисциплінарної влади для наведення порядку

і запобігання порушенням військової дисципліни.

Планування роботи щодо зміцнення військової дис-

ципліни здійснюється:

‒ у з’єднаннях, ВВНЗ – на період (семестр) навчання;

‒ у військових частинах – на квартал;

‒ у підрозділах – на місяць.

Під час планування передбачається складання:

‒ типового місячного плану – системи роботи керів-

ного складу щодо зміцнення військової дисципліни;

‒ особистих планів роботи командирів та їхніх засту-

пників із виховної роботи всіх рівнів щодо зміцнення вій-

ськової дисципліни.

План основних заходів виховної роботи та зміц-

нення військової дисципліни дивізіону на період (се-

местр) навчання має таку структуру:

‒ організаційні заходи;

‒ морально-психологічне забезпечення навчально-

291

виховного процесу;

‒ інформаційно-пропагандистське забезпечення та

гуманітарна підготовка;

‒ культурно-виховна і просвітницька робота;

‒ військово-соціальна робота;

‒ медичне забезпечення;

‒ заходи щодо зміцнення військової дисципліни

(профілактика правопорушень та правової поведінки осо-

бового складу, заходи щодо збереження життя і здоров’я

військовослужбовців, морально-психологічне забезпечен-

ня військової дисципліни, організація служби військ, мате-

ріально-побутове забезпечення особового складу).

План виховної роботи на місяць

Структура цього плану:

‒ заходи щодо забезпечення бойової і мобілізаційної

готовності, якості навчання;

‒ заходи щодо інформування, культурно-виховної та

просвітницької діяльності;

‒ заходи щодо зміцнення військової дисципліни.

У своїй роботі командир батареї (взводу) щодо орга-

нізації служби військ і виховання особового складу засто-

совує різні методи й форми роботи, що передбачають:

1) знання вимог керівних документів щодо організа-

ції та проведення гуманітарної підготовки і зміцнення ста-

ну військової дисципліни;

2) планування цієї роботи;

3) якісне виконання поставлених завдань підрозділу,

організацію проведення занять із бойової підготовки, на-

дійне збереження зброї і боєприпасів, військового майна і

техніки;

4) повне і якісне виконання своїх функціональних

обов’язків, високий авторитет командира;

292

5) ефективну дисциплінарну практику та її контроль;

6) використання військово-соціологічних досліджень

у практичній роботі з виховання особового складу;

7) високий рівень організації служби військ, спромо-

жність добового наряду підтримувати статутний порядок;

8) додержання військовослужбовцями зовнішніх

форм дисциплінованості;

9) підтримання статутного внутрішнього порядку

всіма військовослужбовцями;

10) повне, якісне і своєчасне постачання військовос-

лужбовців установленими видами забезпечення;

11) систему проведення аналізу стану військової ди-

сципліни і служби військ у підрозділі та її підсумків;

12) проведення наполегливої повсякденної організа-

ційної і виховної роботи (правове інформування, збори

особового складу, огляди, конкурси, зустрічі з батьками,

аналіз стану профілактики травматизму серед особового

складу, вечори запитань та відповідей, навчання та обмін

досвідом роботи щодо практики зміцнення військової дис-

ципліни за категоріями, навчально-показових, інструктор-

сько-методичних занять з організації служби військ, підт-

римання внутрішнього порядку в підрозділі, інше);

13) ефективну індивідуально-виховну роботу коман-

дира з усіма категоріями військовослужбовців як одну з

основних складових частин зміцнення військової дисцип-

ліни;

14) контроль та надання допомоги підрозділам (під-

леглим).

Факторами роботи загального соціально-

психологічного вивчення якостей та психологічних особ-

ливостей військовослужбовців, які залучаються до несення

служби, можуть бути:

‒ загальні збори військовослужбовців підрозділу;

‒ підбиття підсумків стану військової дисципліни;

293

‒ вечори запитань та відповідей (повинні проводити-

ся щоквартально);

‒ інструктивні або інструкторсько-методичні заняття

з питань організації роботи щодо зміцнення військової ди-

сципліни, обміну досвідом кращих;

‒ тематичні вечори;

‒ випуск сатиричної газети підрозділу;

‒ випуск бойових листків, «листків-блискавок», при-

свячених кращим воїнам;

– вікторини, конкурси на краще знання положень

статутів, інших керівних документів з питань зміцнення

військової дисципліни;

‒ бесіди із визначенням тематики;

‒ правове інформування, доведення вироків військо-

вих судів за злочини, скоєні військовослужбовцями, та ін.

Таблиця 6.1 – Система роботи командира батареї (роти) що-

до зміцнення військової дисципліни та правопорядку

Щодня Щотижня Щомісяця

Приймає доповідь

чергового підрозділу,

перевіряє усунення

недоліків.

Приймає доповідь

старшини підрозділу

та командирів взводів

про виконання розпо-

рядку дня, стан війсь-

кової дисципліни та

правопорядку, про по-

рушення військової

дисципліни, доповідає

командиру дивізіо-

ну(батальйону).

Уточнює завдання

на день.

Організовує нав-

чання сержантів із

практики виховання


Планує роботу з

виховання особового

складу, навчання, під-

готовки до виконання

завдань у добовому

наряді.

Перевіряє розклад і

підбір особового

складу варти, прово-

дить практичні занят-

тя з підготовки війсь-

ковослужбовців до

несення вартової

служби.

Разом із команди-

рами взводів і старши-

ною проводить переві-

рку всіх приміщень

зберігання майна.

Планує на місяць

основні заходи роботи

щодо зміцнення війсь-

кової дисципліни та

служби військ, затвер-

джує план виховної

роботи на місяць.

Веде облік пору-

шень військової дис-

ципліни та громадсь-

кого порядку військо-

вослужбовцями бата-

реї (роти).

294

Продовження таблиці 6.1

Щодня Щотижня Щомісяця

Разом із старши-

ною підрозділу пере-

віряє внутрішній по-

рядок у приміщеннях,

утримання в чистоті

дільниць, закріплених

за підрозділом

Підбиває підсумки

несення вартової та

внутрішньої служби

особовим складом

батареї (роти). Пере-

віряє стан зберігання

зброї

Перевіряє службові

картки та робить від-

повідні записи.

Проводить аналіз,

підбиває підсумки

стану військової дис-

ципліни та правопо-

рядку за місяць (на за-

гальних зборах особо-

вого складу)

Здійснює контроль

за несенням служби

особами добового на-

ряду

Проводить аналіз,

підбиває підсумки


ципліни за тиждень

Особисто прово-

дить індивідуальну

виховну роботу з 2–3

солдатами. Підбиває

підсумки роботи з

командирами взводів,

ставить завдання на

наступний день.

Організовує дове-

дення до особового

складу заходів безпе-

ки під час занять із

бойової підготовки,

робіт на техніці та

озброєнні

Проводить нараду

з сержантами з пи-

тань зміцнення війсь-

кової дисципліни,


наступний тиждень.

Проводить індиві-

дуальну роботу з 1–2

офіцерами, прапор-

щиками, із 2–3 сер-

жантами

Проводить загальні

збори особового скла-

ду.

Проводить вечір

запитань та відпові-

дей.

Звіряє облік особо-

вого складу підрозді-

лу з обліком дивізіону

(батальйону)

Веде облік особо-

вого складу підрозді-

лу.

Організовує конт-

роль за додержанням

особовим складом

правил особистої гігі-

єни.

Контролює органі-

зацію проведення за-

нять та робіт, додер-

жання заходів безпеки.

Надає практичну

допомогу молодим

офіцерам і сержантам

з організації роботи з

підлеглими

295

Система роботи командира батареї (роти) щодо зміц-

нення військової дисципліни та правопорядку наведена в

таблиці 6.1.

Система роботи командира взводу щодо зміцнення

військової дисципліни наведена в таблиці 6.2.

Таблиця 6.2 – Система роботи командира взводу щодо змі-

цнення військової дисципліни Щодня Щотижня Щомісяця

Заслуховує до-

повіді молодших

командирів.

Контролює ви-

конання розпорядку

дня.

Стежить за до-

держанням внутрі-

шнього порядку.

Перевіряє наяв-

ність особового

складу, додержання

форми одягу.

Стежить за ви-

конанням наказів.

Спостерігає за

правильним навчан-

ням підлеглих сер-

жантським складом.

Вимагає вико-

нання заходів безпе-

ки.

Проводить інди-

відуальну бесіду з

одним-двома війсь-

ковослужбовцями.

Підбиває підсу-

мки за день

Підбиває підсум-

ки бойової і гумані-

тарної підготовки,


ципліни, ставить за-

вдання на наступний

день.

Готує молодших

командирів до занять

з особовим складом і

проведення виховних

заходів.


ність і справність

зброї, бойової техні-

ки, боєприпасів і

майна особового

складу взводу.

Періодично буває

присутнім на ранко-

вому підйомі та вечі-

рній перевірці особо-

вого складу взводу.

Проводить заходи

відповідно до вихов-

ного плану з особо-

вим складом взводу

Підбиває підсум-

ки роботи молодших

командирів, оцінюю-

чи дієвість їх систе-

ми виховної роботи,

діяльність кожного,


наступний місяць.

Доповідає ко-

мандиру батареї (ро-

ти) про потреби під-

леглих, заохочення і

накладені стягнення

на особовий склад

взводу.


ність документів у

військовослужбовців

і правильність їх

оформлення Прово-

дить стройовий

огляд.

Проводить 2–3

бесіди з кожним під-

леглим.

Організовує і

проводить 1 і більше

загальних зборів

особового складу

296

6.4 Методика роботи командира з аналізу стану

військової дисципліни у підрозділі

Основним змістом аналізу повинно бути визначення,

якою мірою стан військової дисципліни забезпечує підт-

римання високої бойової готовності частин та підрозділів,

виконання поставлених перед ним завдань [4].

У ході аналізу стану військової дисципліни командир

робить висновок про:

‒ дійсне положення справ із морально-психологічним

станом та станом військової дисципліни в підрозділі, час-

тині;

‒ характер порушень;

‒ категорії військовослужбовців, які допустили по-

рушення військової дисципліни;

‒ обставини, за яких створені правопорушення;

‒ причини, що призвели до порушення (табл. 6.3);

‒ ступінь вини посадових осіб, а також військово-

службовців, які скоїли порушення;

− вжиті заходи та їх ефективність;

На основі висновків командир (начальник):

1) розробляє комплекс додаткових заходів із попе-

редження порушень військової дисципліни;

2) доводить заходи до підлеглих командирів, ста-

вить їм завдання щодо зміцнення дисципліни;

3) забезпечує впровадження в життя намічених за-

собів та зміцнює контроль.

До системи аналізу військової дисципліни входять:

– термін його проведення;

– категорія військовослужбовців, які залучаються до

проведення аналізу;

– методи аналізу і використання вихідних даних йо-

го проведення;

– система обліку порушень.

297

Командири (начальники) аналізують і підбивають

підсумки стану військової дисципліни у такі терміни:

– командир частини, ВВНЗ – щомісячно;

– командир дивізіону (батареї) – щотижня;

– командир взводу, відділення – щоденно.

Таблиця 6.3 – Підготовка аналізу стану війскової дісцип-

лини Порядок визначення даних про стан військової дисципліни

Визначити основні чинники правопо-рушень, злочинів, грубих порушень

1. Зібрати і систематизувати дані

про стан військової дисципліни

1. Ухилення від військової служби:

‒ недоліки в обліку особового складу; ‒ порушення дисц. практики коман-

дирами;

‒ відсутність наполегливості, безкар-ність;

‒ приховування порушень

2. Класифікувати події, злочини,

грубі дисциплінарні прокрутки

2. Ухилення від військової служби:

‒ недоліки в обліку особового складу; ‒ порушення дисц. практики коман-

дирами;

‒ відсутність наполегливості, безкар-ність,

‒ приховування порушень Нестатутні взаємовідносини:

‒ неприйняття заходів недопущеності

цих явищ; ‒ приховування фактів нестатутних

взаємовідносин;

‒ запущеність виховної роботи; ‒ приниження ролі сержантів;

‒ кругова порука, невміння виявляти

конфлікти; ‒ вживання спиртних напоїв

3. З’ясувати кількість та харак-

тер порушень

4. Згрупувати за видами події,

злочини, грубі порушення, що впли-

вають на: ‒ бойову та мобілізаційну готов-

ність;

‒ навчальний процес; ‒ службу військ;

‒ загальний стан військової дис-

ципліни; ‒ морально-психологічний стан

особового складу

3. Порушення правил несення варто-

вої (внутрішньої) служби:

‒ поганий добір і підготовка особово-го складу для несення служби;

‒ занедбаність роботи з офіцерами і

прапорщиками; ‒ приниження вимогливості до зовні-

шньої форми дисциплінованості;

‒ незнання індивідуальних якостей підлеглих;

‒ безпечність і недостатня навченість

особового складу у володінні зброєю

298

Підсумки стану військової дисципліни підбиваються:

– командирами відділення з особовим складом щодо

кожного солдата;

– командирами взводів з особовим складом і окремо

із сержантами (старшинами), командирами відділення,

яким ставить завдання на наступну добу, визначає місце за

рейтингом кожного відділення;

– командирами батарей з особовим складом батареї

на загальних зборах батареї і окремо з командирами взво-

дів, із визначенням рейтингу між взводами і відділеннями

батареї;

– командирами дивізіону з особовим складом диві-

зіону на загальних зборах і окремо з командирами батарей,

із визначенням рейтингу між взводами і батареями дивізі-

ону.

Крім того, командир (начальник) періодично заслу-

ховує доповіді окремих командирів підрозділів їхніх за-

ступників про стан справ з дисципліною.

Облік порушень проводиться згідно з вимогами Дис-

циплінарного статуту Збройних сил України, наказу МО

України.

Облік заохочень та дисциплінарних стягнень прово-

диться в усіх підрозділах (від батареї і вище) та військових

частинах. Всі заохочення та дисциплінарні стягнення, пе-

редбачені цим Статутом, заносяться у тижневий строк до

службової карти військовослужбовця.

Службові картки ведуться:

а) у батареї – на рядових та сержантів;

б) у штабі військової частини – на прапорщиків та

офіцерів.

Облік правопорушень ведеться:

– злочинів і подій – штабом частини у журналі облі-

ку злочинів і подій;

– грубих дисциплінарних порушень – командирами,

299

від батареї до частини, у відповідних журналах обліку гру-

бих дисциплінарних провин.

Командири дивізіонів та рівні з ними посадові особи

зобов’язані періодично переглядати службові картки вій-

ськовослужбовців з метою перевірки правильності засто-

сування заохочень та накладення стягнень.

Кожний військовослужбовець один раз на рік, а та-

кож у разі переведення на нове місце служби повинен

ознайомитися зі своєю службовою карткою й розписатися

про це. У разі переведення військовослужбовця службова

картка пересилається до нового місця служби.

Без суворого обліку всіх порушень дисципліни не-

можливо провести детальний аналіз стану військової дис-

ципліни.

Аналіз стану військової дисципліни і служби військ

доцільно проводити у такій послідовності.

Основним джерелом інформації для збирання даних

про стан військової дисципліни і служби військ є:

– особисте спостереження командирів (начальників)

за несенням служби і поведінкою підлеглих;

– контроль виконання в підрозділах конкретних по-

ложень законів України, вимог військових статутів, дирек-

тив, вказівок і розпоряджень;

– доповіді і донесення про стан дисципліни і служ-

би військ;

– індивідуальні бесіди й опитування різних катего-

рій військовослужбовців;

– вивчення документів та ін.

Під час організації збирання, узагальнення і вивчення

даних про стан військової дисципліни і служби військ

першочергове значення мають об’єктивність, повнота,

конкретність і своєчасність, а також правильність класифі-

кації злочинів, пригод і грубих порушень.

Крім того, командир повинен вивчити рівень війсь-

300

кової дисципліни і служби військ, а саме:

а) кількість і характер скоєних злочинів, пригод,

дисциплінарних провин офіцерами, прапорщиками і війсь-

ковослужбовцями служби за контрактом, сержантами і

старшинами строкової служби, солдатами (за період служ-

би);

б) виявити причини та мотиви порушень, що зале-

жать від індивідуальних особливостей військовослужбов-

ців (морально-психологічних, духовних якостей тощо).

Такими мотивами можуть бути:

– конкретні цілі;

– риси характеру;

– схильність до негативних традицій і звичок;

– перекручення дисциплінарної практики;

– зловживання службовим положенням;

– негативне ставлення до підлеглих тощо;

в) виявити причини порушень, що залежать від дія-

льності командирів, при цьому звернути увагу на:

– організацію виховання у військовослужбовців ви-

соких морально-психологічних та бойових якостей, свідо-

мого виконання службових обов’язків;

– організацію та якість проведення занять з бойової

та гуманітарної підготовки;

– організаторську роботу й особисту участь коман-

дирів (начальників) у підтриманні твердого статутного по-

рядку відповідно до вимог статутів;

– піклування про побут та здоров’я військовослуж-

бовців, їх своєчасне забезпечення потрібними видами пос-

тачання;

– організацію та цілеспрямованість під час прове-

дення всього комплексу виховної роботи з формування

зрілої особи військовослужбовця;

– застосування найбільш ефективних форм та мето-

дів виховної роботи з особовим складом;

301

– організацію, проведення та дотримання заходів

безпеки під час роботи з озброєнням тощо;

– особистий приклад командирів щодо виконання

своїх службових обов’язків, законів військових статутів,

наказів і розпоряджень старших начальників;

г) визначити характер та ефективність заходів, що

застосовуються командирами, їхніми заступниками з вихо-

вної роботи:

– з розроблення комплексних планів та прийняття

своєчасних заходів щодо забезпечення військової дисцип-

ліни, поліпшення служби військ та їх результативність;

– з реагування на факти порушення військовослуж-

бовцями правил та порядку, що встановлені законами Ук-

раїни та військовими статутами;

– з ефективності системи контролю та інформації.

У взводі командир взводу і йому рівні аналізують

стан військової дисципліни щоденно з особовим складом

взводу й окремо із сержантами, командирами відділень.

У ході аналізу доцільно визначити:

– позитивні приклади виконання військовослужбо-

вцями взводу службових обов’язків;

– яке відділення досягло найкращих показників із

військової дисципліни, визначити місце за рейтингом кож-

ного відділення;

– кількість та характер дисциплінарних порушень за

тиждень та конкретних порушників;

– характеристику і причини порушення військової

дисципліни незалежно від його тяжкості, в який час і ким

скоєно;

– стан внутрішнього порядку і виконання розпоряд-

ку дня;

– дотримання правил військової ввічливості, війсь-

кового вітання та дисципліни строю;

– стан бойової готовності взводу, ставлення особо-

302

вого складу до вивчення, експлуатації та утримання війсь-

кової техніки і зброї;

– дотримання форми одягу та вишколу військовос-

лужбовців.

Із сержантами:

– передовий досвід роботи сержантів щодо зміц-

нення військової дисципліни;

– особистий приклад кожного сержанта у виконанні

службових обов’язків;

– організація індивідуальної виховної роботи у від-

діленнях, знання командирами відділень індивідуальних

особливостей підлеглих і використання їх у повсякденній

практиці роботи з ними;

– вимогливість сержантів до підлеглих і до себе;

піклування про особовий склад;

– участь сержантів у дисциплінарній практиці;

– установити причини можливих конфліктних ситу-

ацій між військовослужбовцями і визначити заходи щодо

їх профілактики.

Командир взводу визначає заходи щодо подальшого

зміцнення військової дисципліни, висновки з аналізу допо-

відає командиру батареї (дивізіону) та його заступнику з

виховної роботи.

Під час підготовки аналізу стану військової дисцип-

ліни командир взводу повинен узагальнити особисті спо-

стереження за військовослужбовцями, доповіді командирів

відділень, суспільну думку особового складу про окремих

військовослужбовців, реакцію порушників та колективу на

стягнення, а також індивідуальні особливості підлеглих.

У дивізіоні (батареї) командир веде аналіз війсь-

кової дисципліни постійно.

Він аналізує:

1. Досягнуті результати зі зміцнення військової дис-

ципліни, покращання служби військ та їх вплив на підви-

303

щення бойової готовності в підрозділі, ставлення особово-

го складу до занять із бойової та гуманітарної підготовки,

несення служби у варті та добовому наряді, підтримання

статутного порядку у підрозділі, дотримання розпорядку

дня, правил носіння військової форми одягу і поведінки.

Називає кращі відділення та підрозділи, шляхи та ме-

тоди досягнення успіхів. Визначає місце за рейтингом ко-

жного відділення, взводу, батареї.

2. Кількість та характер правопорушень, за яких об-

ставин вони скоєні, у який період служби.

3. Стиль, методи роботи командирів взводів, батарей,

сержантів і старшин з виховання особового складу щодо

підтримання військової дисципліни і твердого статутного

порядку. Назвати гірші підрозділи в цьому плані, конкрет-

ні недоліки командирів та осіб добового наряду, з вини

яких допущені порушення дисципліни.

4. Внесок кожного офіцера, прапорщика, сержанта у

зміцнення військової дисципліни та поліпшення стану

служби військ, їх приклад у виконанні свого службового

обов’язку, вимогливості до особового складу стосовно су-

ворого дотримання вимог статутів, проявлення піклування

щодо забезпечення особового складу необхідними видами

постачання.

5. Конкретні заходи, терміни та відповідальних за ус-

унення недоліків, подальше зміцнення дисципліни та ста-

тутного порядку.

Результати аналізу доводяться до особового складу,

окремо до сержантів, офіцерів підрозділу в ході підбиття

підсумків військової дисципліни та ефективності роботи

командирів щодо її зміцнення.

Доповідь містить:

аналіз позитивних моментів, досвід роботи кра-

щих командирів, підрозділів;

кількість та характер проступків, їх причини,

304

вплив на бойову готовність, бойову та гуманітарну підго-

товку;

оцінку заходів щодо зміцнення військової дисци-

пліни, їх ефективність;

участь в індивідуально – виховній роботі та дис-

циплінарній практиці сержантів, прапорщиків, офіцерів

підрозділу;

рівень організаційної та виховної роботи у взво-

дах, відділеннях;

стан організації дозвілля особового складу;

роботу щодо згуртування військового колективу,

виховання в дусі дружби й військового товариства;

вплив порушень, скоєних офіцерами, прапорщи-

ками, сержантами на загальний стан бойової готовності та

військової дисципліни;

недоліки в проведенні аналізу військової дисцип-

ліни у взводах та відділеннях;

причини випадків порушень військової дисциплі-

ни.

Висновки аналізу військової дисципліни щомісяця

передають до штабу частини разом із відомостями про

провини військовослужбовців.

Командир дивізіону спільно із заступником із вихов-

ної роботи та начальником штабу розробляє заходи щодо

подальшого зміцнення військової дисципліни, дає вказівки

підлеглим офіцерам щодо проведення індивідуально-

виховної роботи та підтримання статутного порядку.

У ході підбиття підсумків з аналізом стану військової

дисципліни виступає заступник командира з виховної ро-

боти, який повинен розкрити такі питання:

морально-психологічний стан особового складу

підрозділу, характер та ефективність проведених виховних

заходів;

оцінка стану військової дисципліни, характер по-

305

рушень та їх причин;

робота командирів щодо зміцнення військової

дисципліни та забезпечення особистої взірцевості;

організація дозвілля особового складу, стан спор-

тивно-масової роботи;

спрямованість виховної роботи.

Підсумки стану військової дисципліни у військовій

частині оголошуються наказом по військовій частині, який

готують заступник командира і начальник штабу за участі

заступника командира частини з виховної роботи.


Можна зробити висновок, що постійна увага, які-

сна робота з аналізу та підбиття підсумків стану війсь-

кової дисципліни та ефективність роботи командирів

(начальників) щодо її зміцнення дають позитивні ре-

зультати у вирішенні питань покращання морально-

психологічного стану та військової дисципліни в про-

філактиці правопорушень серед особового складу.

Оцінювання ефективності роботи командирів

(начальників) під час підбиття підсумків стану війсь-

кової дисципліни впливає на хід управлінської діяль-

ності та є потужним важелем у підвищенні відповіда-

льності військовослужбовців.

306



Виховна робота, суб’єкти виховного процесу, об’єкти

виховного впливу, принципи виховання, зміст виховання,

процес виховання, методи виховання, індивідуально-

виховна робота, військова дисципліна, аналіз стану війсь-

кової дисципліни, службова картка.



1. Суб’єкти виховного процесу.

2. Об’єкти виховного процесу.

3. Сутність виховної роботи командирів підрозділів.

4. Складові частини процесу виховання.

5. Принципи виховання.

6. Структура процесу виховання.

7. Закономірності виховання.

8. Методи виховання.

9. Визначення військової дисципліни.

10. Шляхи досягнення військової дисципліни.

11. Структура плану виховної роботи на місяць.

12. Зміст аналізу стану військової дисципліни у під-

розділі.

13. Зміст доповіді командира підрозділу у ході під-

биття підсумків військової дисципліни.

307

РОЗДІЛ 7

СЛУЖБА ВІЙСЬК ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА

ПОВСЯКДЕННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІЙСЬК

Організація служби військ та її завдання

Служба військ – це складова частина повсякденної

діяльності військ (сил), що забезпечує необхідні умови

життя, їх навчання та побут, дотримання статутного по-

рядку та військової дисципліни у з’єднаннях, військових

частинах, військових навчальних закладах, військових на-

вчальних підрозділах вищих навчальних закладів, устано-

вах, організаціях Міністерства оборони України. Вона

спрямована на підтримання їх бойової та мобілізаційної

готовності.

Служба військ організовується і здійснюється відпо-

відними командирами (начальниками) і штабами. Керівни-

цтво службою військ є складовою частиною повсякденної

діяльності командирів і штабів усіх рівнів. Його суть поля-

гає у приведенні всього укладу військової служби у відпо-

відність до вимог Статутів Збройних сил України, наказів

та інших документів, що регламентують життя, побут та

діяльність військових частин (підрозділів).

7.1 Загальні обов’язки командира батареї (роти)

щодо організації служби військ у підрозділі

Командир батареї (роти) відповідає за підтримання

308

внутрішнього порядку і дотримання заходів пожежної без-

пеки в батареї (роті), за стан і збереження озброєння, боє-

припасів, техніки та іншого майна батареї (роти), за веден-

ня батарейного (ротного) господарства.

Командир батареї (роти) зобов’язаний:

– організовувати в батареї (роті) бойову підготовку,

складати розклад занять на тиждень, проводити заняття з

офіцерами, прапорщиками і сержантами (старшинами), а

також підрозділами батареї (роти);

– суворо стежити за виконанням особовим складом

заходів безпеки під час проведення занять і робіт, за пово-

дженням зі зброєю, боєприпасами, технікою, їх обслугову-

ванням та бойовим застосуванням, за своєчасне здавання

на склад невитрачених боєприпасів та вибухових речовин;

– стежити за утриманням і правильною експлуата-

цією всіх приміщень, відведених до батареї (роти), за чис-

тотою території, закріпленою за батареєю (ротою), а також

за проведенням заходів із пожежної безпеки;

– готувати особовий склад добового наряду від ба-

тареї (роти) та контролювати несення ним служби;

– проводити огляд та інструктувати особовий склад

батареї (роти) перед їх відпусткою, відрядженням та конт-

ролювати їх повернення;

– періодично бути присутнім на ранковому підйомі

та вечірній перевірці в батареї (роті);

– вести встановлений облік занять із бойової підго-

товки та облік особового складу батареї (роти), знати чисе-

льність (наявність і відсутність) особового складу за спис-

ком, а також наявність і стан озброєння, боєприпасів, тех-

ніки, пального та інших матеріальних засобів;

– щотижня підбивати підсумки бойової підготовки,

військової дисципліни та внутрішнього порядку;

– своєчасно забезпечувати постачання особового

складу батареї (роти), дбати про побут своїх підлеглих, їх-

309

нє здоров’я, стежити за дотриманням правил особистої гі-

гієни кожним військовослужбовцем;

– стежити за зовнішнім виглядом підлеглих, вико-

нанням ними правил носіння військової форми одягу, пра-

вильним припасуванням спорядження, обмундирування,

чищенням взуття;

– організовувати своєчасне одержання, правильну

експлуатацію, збереження, технічне обслуговування і ре-

монт озброєння, техніки, казарменого інвентарю, речового,

технічного та іншого майна батареї (роти), перевіряти не

менше ніж один раз на місяць їх наявність, стан та облік.

Результати огляду озброєння, боєприпасів та техніки запи-

сувати до книги огляду (перевірки) озброєння, техніки та

боєприпасів;

– перевіряти підготовку та стан озброєння батареї

(роти) перед кожним виходом на навчання чи заняття, а

також їх наявність після повернення із занять та навчань,

вживати заходів щодо запобігання катастрофам, аваріям та

поломкам, втратам зброї та боєприпасів;

– один раз на місяць звіряти дані батарейного (рот-

ного) обліку особового складу, а також матеріальних засо-

бів з обліковими даними військової частини;

– керувати господарством батареї (роти).

Контроль за діяльністю підлеглих і надання їм допо-

моги здійснюють згідно з вимогами наказів Міністра обо-

рони України, згідно з розробленим планом перевірки підро-

зділів і служб та графіком контролю за несенням служби.

Контроль проводиться шляхом комплексної роботи

офіцерів управління і штабу частини щомісячно в кожному

підрозділі протягом двох – трьох днів, охоплюючи всі сто-

рони життя та діяльності особового складу.

Найбільш важливі питання вартової, внутрішньої

служб, виконання розпорядку дня, стану військової дисци-

пліни перевіряються офіцерами щоденно за встановленим

310

графіком для того, щоб командир і штаб могли своєчасно

впливати на їх точне виконання.

Результати роботи кожного підрозділу (служби) у ви-

гляді доповіді (довідки) подаються командиру частини. У

доповіді відображаються позитивні сторони несення осо-

бовим складом вартової і внутрішньої служб, дотримання

статутного порядку і військової дисципліни, розкривають-

ся стиль і методи командирів, що досягли кращих резуль-

татів у службі військ, відмічаються недоліки, розкрива-

ються їх причини і пропонуються конкретні заходи щодо

їх усунення.

Контроль за виконанням наказів, директив та інших

керівних документів командир частини здійснює особисто,

а також через штаб. У штабі частини призначається відпо-

відальна особа, на яку покладаються контроль за виконан-

ням службових документів і ведення журналу контролю.

У журналі контролю відображаються стислі дані з

документів, що містять резолюції командира частини,

строки виконання документів, які перебувабть на контролі,

прізвище виконавців, підстава зняття з обліку.

Командири (начальники) з цією метою планують по-

садових осіб для здійснення контролю за особовим скла-

дом, виконанням розпорядку дня, попередженням злочи-

нів, надзвичайних подій та загибелі військовослужбовців, а

також навчанням підлеглих.

7.2 Організація вартової та внутрішньої служб

7.2.1 Організація вартової служби

Вартова служба організовується з метою охорони та

оборони військових об’єктів, Бойових Прапорів та осіб,

яких утримують на гауптвахті (у дисциплінарній частині),

311

на підставі вимог Статутів Збройних сил України, керівних

документів Міністерства оборони України, начальника ге-

нерального штабу Збройних сил України наказів Міністра

оборони України.

Організація вартової служби в Збройних силах Укра-

їни здійснюється на підставі частини 2 Статуту гарнізонної

та вартової служб Збройних сил України, Інструкції про

організацію вартової служби у Збройних силах України,

введеною в дію наказом Міністра оборони України.

Організація вартової служби передбачає:

– розроблення та затвердження розкладу варт із за-

значенням військових об’єктів і сил, якими кожен із них

повинен оборонятися;

– складання відомості наряду варт;

– складання табеля постів із зазначенням, що саме

підлягає охороні та обороні на кожному посту та конкрет-

них умов несення на посту служби, час, упродовж якого

чатовому дозволено вести спостереження з вишки, відста-

ні, ближче за які чатовому заборонено допускати до поста

сторонніх осіб. Порядок дій чатового під час нападу на

пост, на сусідні пости, під час пожежі на посту, випадки,

при яких чатовому дозволено застосовувати зброю;

– складання схеми розміщення постів, на яких за-

значаються межі постів, межі заборонених зон, види ого-

рожі, маршрути прямування змін до постів, маршрути

прямування чатових вдень і вночі, місця розташування

окопів, спостережних вишок, засобів зв’язку, сигналізації,

пожежогасіння, постів вартових собак, найнебезпечніші

підходи до постів;

– розроблення інструкцій начальникам варт, у яких

визначаються особливі обов’язки начальника варти щодо

охорони та оборони об’єктів, доручених варті; вказівки до

посилення охорони на ніч і в негоду, вказівки про порядок

відкриття ящиків із боєприпасами, дії варти у разі нападу

312

на об’єкти, що охороняються, пожежі, стихійного лиха, дії

за сигналом бойової тривоги;

– добір особового складу до несення вартової служ-

би;

– теоретичну підготовку варт;

– практичні заняття на вартовому містечку;

– проведення розведення варт;

– прийняття новою вартою об’єктів під охорону;

– контроль за несенням служби вартою;

– підбиття підсумків несення служби вартою;

– щомісячний аналіз стану вартової служби та ви-

роблення пропозицій щодо її покращання.

Ретельний добір, розстановка і вміла підготовка осо-

бового складу до несення вартової служби є основою ус-

пішного виконання бойового завдання.

Командири військових частин і підрозділів, від яких

споряджаються варти, несуть відповідальність за добір

особового складу і підготовку його до несення служби.

Організацію вивчення добору та підготовку особово-

го складу варт проводять відповідно до вимог наказу Мі-

ністра оборони України. Вартова служба у військовій час-

тині організовується на підставі рішення командира війсь-

кової частини, до якого входять наказ про організацію

служби військ і бойового навчання, розклад варт, відомість

гарнізонного (добового) наряду; табелі постів, схеми роз-

міщення постів; інструкції начальникам варт; графіки пе-

ревірки варт особовими керівного складу (щомісячні).

У наказі щодо вартової служби повинні бути зазна-

чені:

– склад варт, їхнє озброєння та порядок відпочинку;

– час, місце і порядок проведення занять із теорети-

чної та практичної підготовки варт, керівники занять і на-

чальники служб, які залучаються до їх проведення;

– порядок підготовки варт з охорони і супроводу

313

військових вантажів, конвоювання (супроводження) засу-

джених військовослужбовців (у разі потреби);

– необхідну кількість зброї та запас бойових патро-

нів для несення вартової служби і виконання завдань щодо

посилення охорони об’єктів варт;

– черговий підрозділ, порядок його виклику та

озброєння;

– час і місце проведення медичного огляду особово-

го складу варт;

– порядок та періодичність проведення практичних

тренувань щодо спільних дій варти та чергового підрозділу

(підрозділу посилення охорони);

– порядок забезпечення особового складу варт до-

датковим харчуванням;

– час та місце підбиття підсумків несення служби у

варті;

– військовослужбовці, допущені до несення служби

начальниками варт та чатовими з охорони найбільш важ-

ливих постів;

– комісію щодо вивчення та допуску військовослу-

жбовців до несення вартової служби;

– відповідальних за підтримання у належному стані

об’єктів навчально-матеріальної бази вартової служби.

7.2.2 Організація вивчення, добору та підготовки

особового складу варт

Робота щодо допуску молодого поповнення до не-

сення вартової служби проводиться двічі на рік після за-

кінчення його підготовки, проведення спеціальних занять

із вивчення вимог Статутів Збройних сил України, табелів

постів, інструкцій варт, ознайомлення з розміщенням пос-

тів та особливостей охорони об’єктів. Ця робота здійсню-

314

ється спеціально призначеними комісіями на чолі із засту-

пниками командирів з’єднань, військових частин, началь-

ників військово-навчальних закладів, військових навчаль-

них підрозділів, медичних працівників, офіцерів відділів

гуманітарних питань, служби озброєння та військових

юристів. У ці самі терміни здійснюється переатестація вій-

ськовослужбовців строкової служби та служби за контрак-

том, які залучаються до несення служби у вартах [ 2, 3].

Призначені комісії повинні:

– всебічно вивчати ділові, моральні та психологічні

якості, фізичний та сімейний стан військовослужбовця;

– проводити поглиблене медичне обстеження осо-

бового складу;

– перевіряти засвоєння вимог військових Статутів

Збройних сил України, особливих обов’язків згідно з табе-

лями постів та інструкцій варти, положень законів України

про відповідальність за порушення правил несення варто-

вої служби, викрадення зброї, боєприпасів та військового

майна;

– перевіряти знання матеріальної частини штатної

зброї, результати виконання практичних стрільб та резуль-

тати здачі заліків із фізичної підготовки.

За результатами роботи комісії складається акт, який

подається на затвердження командиру військової частини.

Допуск військовослужбовців до несення вартової

служби здійснюється згідно з наказом командира військо-

вої частини на підставі затвердження акта, в якому повинні

бути висновки про допуск до несення служби у варті за

кожного військовослужбовця. До акта додаються відомості

результатів здачі заліків зі знань військовослужбовцями

вимог Статутів Збройних сил України, табеля постів та ін-

струкцій, законів України про відповідальність за пору-

шення правил несення вартової служби, викрадення зброї,

боєприпасів та військового майна, матеріальної частини

315

стрілецької зброї, заходів безпеки під час поводження з

нею, а також відомості результатів виконання практичних

стрільб, заліків із фізичної підготовки. Зазначені відомості

готуються командирами підрозділів за результатами про-

ведення спеціальних занять з підготовки особового складу

до несення вартової служби і подаються до призначеної

комісії для використання у роботі з вивчення військовос-

лужбовців та прийняття остаточного рішення щодо їх до-

пуску до несення служби у варті. Витяги з цього наказу та

списки військовослужбовців, які за своїми психологічними

якостями не можуть бути допущені до несення вартової

служби, повинні бути в командирів підрозділів, від яких

споряджаються варти, у штабах батальйонів (дивізіонів),

військових частин та начальників медичних служб.

У разі переведення військовослужбовців строкової

служби та служби за контрактом з інших військових час-

тин їхній допуск до несення вартової служби здійснюється

у такому самому порядку, але не раніше ніж через місяць із

дня прибуття до військової частини.

Військовослужбовці, які прибувають із відпусток,

довгострокових відряджень, а також після лікування у ме-

дичних закладах, залучаються до несення служби у варті

лише після їх адаптації у військових колективах, виконан-

ня ними практичних стрільб зі штатної зброї і не раніше

ніж через тиждень із дня повернення.

Список військовослужбовців, які залучаються до не-

сення вартової служби зі зброєю, повинен узгоджуватися з

підрозділом військової контррозвідки Служби безпеки Ук-

раїни.

Не менше двох разів на рік з усіма військовослужбо-

вцями, які призначаються начальниками варт, проводяться

планові практичні заняття, приймаються заліки зі знань

обов’язків. Їх медичне обстеження проводиться не рідше

двох разів на рік.

316

Молодші офіцери і прапорщики та ті, які переведені з

інших військових частин, призначаються начальниками

варт тільки після їх адаптації у військовому колективі,

проведення з ними спеціальних занять із вивчення вимог

Статутів Збройних сил України, інструкції начальника вар-

ти, табеля постів та особливостей охорони постів і

об’єктів, що охороняються. Призначення їх помічниками

начальника варти з метою стажування не допускається.

Практичні стрільби зі штатної зброї організовуються

і проводяться:

– з військовослужбовцями усіх категорій, які залу-

чаються до несення вартової служби, – не менш ніж один

раз на місяць;

– зі стрільцями воєнізованої охорони – не менш ніж

двічі на півріччі у години занять згідно з програмою підго-

товки особового складу воєнізованої охорони.

Наказами начальників гарнізонів визначаються час та

місце виконання практичних стрільб підрозділами воєнізо-

ваної охорони з’єднань військових частин, закладів, уста-

нов, організацій та підприємств Міністерства оборони Ук-

раїни, що дислокуються у гарнізоні.

На всіх військовослужбовців строкової служби та

служби за контрактом у штабах батальйонів (дивізіонів)

або у командирів окремих рот (батарей) військової частини

заводяться особові справи, в яких повинні бути:

– дві фотокартки військовослужбовця (розміром

9 х 12 см);

– автобіографія військовослужбовця;

– довідка про склад сім’ї з адресами і телефонами

усіх близьких родичів, які мешкають поблизу місця прохо-

дження служби військовослужбовцем;

– характеристика з останнього місця служби, нав-

чання (роботи) до призову до Збройних сил України (за за-

питами командирів підрозділів);

317

– характеристики, надані командиром підрозділу за

підсумками кожного періоду;

– медична характеристика з висновками медичної

комісії про стан здоров’я військовослужбовця і допуск йо-

го до несення вартової служби;

– дані з районних військових комісаріатів щодо пе-

ребування військовослужбовця на обліку у районних від-

ділах (управліннях) управління (Головного управління)

внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України,

наркологічних диспансерах, психіатра і невропатолога за

місцем його мешкання перед призовом до Збройних сил

України;

– листи з відповідями батьків військовослужбовця

на запити щодо особливостей його характеру;

– листи індивідуальних співбесід та висновки щодо

індивідуальних соціально-психологічних якостей військо-

вослужбовця на підставі проведених анкетувань, тестувань

та спостережень;

– аркуш з особистим підписом про доведення вимог

статей Кримінального кодексу України щодо кримінальної

відповідальності за військові злочини, наказів про засу-

дження військовослужбовців за скоєння злочинів, а також

вимог заходів безпеки.

У ході службової діяльності за результатами прове-

дення індивідуальної виховної роботи, соціологічних дос-

ліджень, психологічних та медичних обстежень військово-

службовця командир роти (батареї) вносить у документи

особової справи відповідні зміни, що відбулися в родин-

ному, морально-психологічному стані та стані здоров’я

цього військовослужбовця. На їх підставі у разі необхідно-

сті відповідними посадовими особами батальйону (дивізі-

ону) або військової частини приймається рішення про не-

допущення військовослужбовця до несення служби у варті.

Матеріали особових справ використовуються під час

318

вивчення, добору та допуску військовослужбовців до не-

сення вартової служби.

Підготовка варт організовується та проводиться

у три етапи

Перший етап. За дві-три доби до заступання у наряд

командиром роти (батареї) або батальйону (дивізіону) із

залученням заступника командира роти (батареї) або бата-

льйону (дивізіону) з виховної роботи, командирів взводів,

призначеного начальника варти, старшини підрозділу та

санітарного інструктора здійснюються добір та розподіл

особового складу згідно з табелем постів. При цьому

обов’язково враховуються індивідуальні якості, сімейно-

родинні обставини, наявність ознак нестандартної поведі-

нки військовослужбовців, стан їхнього здоров’я, фізична

витривалість, практична підготовленість та важливість

об’єктів, що охороняються.

Призначений склад варти записується до Книги до-

бору варт батареї (роти). Вона підписується посадовими

особами, які брали участь у доборі і розподілі особового

складу варти, та затверджується командиром батареї (ро-

ти).

У разі спорядження варти від батальйону (дивізіону)

або військової частини склад варти дописується до книги

добору варт дивізіону (батальйону) або військової частини.

У цьому разі призначений склад варти підписується поса-

довими особами, які брали участь у доборі і розподілі осо-

бового складу варти, та затверджується відповідним ко-

мандиром. Старшина батареї (роти) або особа, яка його за-

міщає, за одну – дві доби до заступання варти повинен

оголосити склад варти на вечірній перевірці.

Контроль за добором і розподілом особового складу,

який заступає у варту, здійснює командир дивізіону (бата-

319

льйону) або відповідальна особа військової частини.

Другий етап. Напередодні дня заступання військово-

службовців у наряд у години, визначені розпорядком дня

військової частини, з особовим складом у класі для підго-

товки варт проводяться теоретичні заняття з вивчення по-

ложень військових статутів, особливих обов’язків чатових,

матеріальної частини стрілецької зброї та заходів безпеки

під час поводження з нею. На електрифікованих макетах

об’єктів, що підлягають охороні, відпрацьовується порядок

взаємодії між чатовими і резервною групою варти, а також

особливим складом варти та черговим підрозділом (підро-

зділом посилення варти) у разі виникнення екстремальних

ситуацій, нападу на варту чи об’єкти.

Теоретичні заняття проводяться особисто команди-

ром батареї (роти), від якої призначено варту, командиром

(начальником штабу) дивізіону (батальйону), якщо варту

призначено від дивізіону (батальйону), а з вартою, призна-

ченою від військової частини, – одним із заступників ко-

мандира військової частини.

Третій етап. Практичні заняття з особовим складом

варти проводяться у день заступання в наряд у вартовому

містечку військової частини (військової комендатури). На

заняттях відпрацьовуються: порядок дії чатових на посту,

застосування ними зброї відбиття нападу на вартове при-

міщення, об’єкти, що охороняються, та на зміну, яка пря-

мує на пости та з постів; порядок зміни чатових, прий-

мання та здавання поста; прийоми рукопашного бою, дії і

порядок застосування засобів пожежогасіння; порядок за-

ряджання та розряджання зброї, вивчення її матеріальної

частини та заходів безпеки під час поводження з нею й ін-

ші питання, що враховують особливості практичного не-

сення служби.

320

Навчальне місце

1

Порядок заря-

джання та розря-

джання зброї, тре-

нування у дотри-

манні заходів без-

пеки при пово-

дженні з нею


2

Порядок прий-

мання та здавання

поста, зміна чато-

вого


3

Порядок дії ча-

тового в різних

умовах обстанов-

ки, дії чатового,

озброєного багне-

том


4

Дії чатового під

час гасіння поже-

жі, застосування

засобів пожежога-

сіння


5

Відпрацювання

прийомів руко-

пашного бою


6

Дії особового

складу з відбиття

нападу на вартове

приміщення,

об’єкт, що охоро-

няється, зміну ва-

ртових

Практичні заняття проводяться під особистим керів-

ництвом командира батареї (роти) військової частини, від

якої призначено варту, командира (начальника штабу) ди-

візіону (батальйону), якщо варта призначена від дивізіону

(батальйону), начальника (заступника начальника) штабу

військової частини, якщо варту призначено від військової

частини, із залученням командирів батареї (рот), від яких

призначено особовий склад, шляхом відпрацювання по-

рядку дій особового складу варт на навчальних місцях.

Номер навчального місця та короткий зміст навчаль-

ного питання, що буде відпрацьовуватися, наводяться ни-

жче.

До проведення цих занять залучаються офіцери слу-

жби ракетно-артилерійського озброєння та начальники фі-

321

зичної підготовки і спорту (інструктори рукопашного бою)

та служби пожежної безпеки (командир пожежного під-

розділу), для яких штабом військової частини повинні бути

розроблені й затверджені функціональні обов’язки.

Під час проведення розведення варт особовий склад

внутрішньої варти зобов’язаний особисто інструктувати

один із заступників командира військової частини, а гарні-

зонні варти – військовий комендант гарнізону або його за-

ступник.

Підбиття підсумків несення служби з особовим скла-

дом варти, яка змінилася, проводиться особисто команди-

ром підрозділу, від якого вона призначалася, у години, ви-

значені розпорядком дня військової частини.

Медичний огляд особового складу варти проводиться

у медичному пункті військової частини у день заступання

в наряд у години, визначені розпорядком дня. Під час

огляду визначається стан здоров’я та здійснюється тілес-

ний огляд кожного військовослужбовця, а за необхідності

– перевіряються пульс та артеріальний тиск. Повторне

опитування особового складу варти щодо стану здоров’я

здійснюється черговим лікарем (фельдшером) військової

частини під час проведення роведення варт.

7.2.3 Організація внутрішньої служби

Внутрішня служба – це система заходів, що прово-

дяться для організації повсякденного життя і діяльності

військової частини, підрозділів та військовослужбовців.

Внутрішня служба організовується з метою підтри-

мання у військовій частині порядку та військової дисцип-

ліни, належного морально-психологічного стану, які забез-

печують постійну бойову готовність та якісне навчання

особового складу, збереження здоров’я військовослужбов-

322

ців, організоване виконання їхніх завдань [3].

Внутрішньою службою у військових частинах та під-

розділах керують їхні командири. У разі розташування в

одному підрозділі кількох підрозділів, командири яких не

мають спільного безпосереднього начальника, керівництво

внутрішньою службою наказом командира військової час-

тини покладається на командира одного з цих підрозділів.

Безпосереднім організатором внутрішньої служби у війсь-

ковій частині є начальник штабу, а в роті (батареї) – стар-

шина роти (батареї).

Відповідальність за стан внутрішньої служби у війсь-

кових частинах покладається на всіх прямих начальників,

які повинні надавати допомогу підпорядкованим військо-

вим частинам і підрозділам з організації та забезпечення

виконання вимог внутрішньої служби і систематично пе-

ревіряти її стан.

Внутрішня служба передбачає:

– організацію та підтримання внутрішнього порядку

у військових частинах (підрозділах);

– чітке виконання розпорядку дня;

– добір, підготовку і несення служби добовим наря-

дом;

– організацію внутрішньої служби у парках;

– організацію протипожежної безпеки;

– проведення санітарно-гігієнічних заходів;

– охорону навколишнього середовища.

Під час організації внутрішньої служби командирам

та штабам необхідно суворо дотримуватися вимог, викла-

дених у Військових Статутах Збройних сил України, нака-

зах та директивах Міністра оборони України та Генераль-

ного штабу Збройних сил України.

Для підтримання твердого статутного порядку, до-

тримання військової дисципліни військовослужбовцями,

виконання розпорядку дня, збереження зброї та боєприпа-

323

сів, а також недопущення пригод та проступків, особливу

увагу необхідно звернути на добір та якісну підготовку

осіб добового наряду, постійний контроль за несенням ни-

ми служби.

Під час добору та підготовки добового наряду по-

винні враховуватися досвід та морально-ділові якості вій-

ськовослужбовців, стан здоров’я та фізичні дані.

7.3 Морально-психологічне забезпечення

вартової служби

Несення вартової служби потребує від військовослу-

жбовців максимальної віддачі фізичних та моральних сил.

У зв’язку з цим особливої ваги набуває діяльність коман-

дирів усіх рівнів щодо морально-психологічного забезпе-

чення вартової служби.

Головними завданнями морально-психологічного за-

безпечення вартової служби є:

– виховання у військовослужбовців розуміння мети,

важливості, юридичної і моральної відповідальності за ви-

конання вимог Статуту гарнізонної та вартової служб


– формування в особового складу високих мораль-

но-вольових та психологічних якостей, стійких навичок дії

зі зброєю в руках;

– постійне вивчення та аналіз індивідуально-

психологічних якостей військовослужбовців, коригування

їх психологічного стану;

– запобігання злочинам та подіям під час несення

вартової служби;

– аналіз й урахування умов несення вартової служ-

би, їх максимальне наближення до реальних.

Підбір та розподіл особового складу, який заступає

324

до несення служби, проводиться командирами підрозділів,

від яких призначається варта із залученням фахівців орга-

нів виховної роботи.

На етапі підбору та розподілу особового складу важ-

ливе значення мають:

– вивчення індивідуальних соціально-психологічних

якостей особистості;

– психологічна підготовка особового складу до ви-

конання завдань варти;

– аналіз ходу адаптації до умов служби;

– виявлення осіб, які належать до «групи ризику».

Жоден військовослужбовець, віднесений до «групи

ризику», не повинен допускатися до несення служби у вар-

ті.

Документація з організації виховної роботи у варті

повинна містити:

– перелік основних заходів із виховної роботи, які

проводяться у варті;

– пам’ятку начальнику варти з організації виховної

роботи з особовим складом;

– пам’ятку редактору бойового листка варти;

– план-завдання активу варти;

– пам’ятку агітатору зміни варти.

Пам’ятка начальника варти з організації виховної

роботи з особовим складом варти Начальник варти зобов’язаний:

– брати участь у доборі посадових осіб варти, у роз-

поділі особового складу на постах та змінах, при цьому

особливу увагу звертати на добір особового складу для

охорони найбільш важливих об’єктів;

– брати участь у призначенні активу варти (агітато-

ри змін, редактор бойового листка);

– організувати та особисто проводити бесіди з вар-

товими щодо вимог Законів України, наказів Міністра обо-

325

рони України, Статутів Збройних сил України, табеля пос-

тів, при цьому звернути особливу увагу на вартових, які

заступають уперше;

– організувати та особисто проводити з вартовими

тих змін, які не сплять, бесіди за матеріалами газет і жур-

налів, про героїчні подвиги чатових, про події у державі та

за кордоном, про досвід несення служби кращими воїнами;

– керувати роботою активу варти: ставити завдання

редактору бойового листка на випуск бойових листків, за

необхідності – листків-«блискавок», агітаторам змін – на

проведення бесід за визначеною тематикою, контролювати

їхню роботу;

– організовувати прослуховування радіопередач

українського радіо, перегляд телепередач телебачення Ук-

раїни;

– організувати забезпечення особового складу варти

якісною гарячою їжею, особливо тих, хто змінився з пос-

тів;

– піклуватися про відпочинок особового складу вар-

ти;

– стежити за станом здоров’я вартових;

– організовувати дотримання встановлених санітар-

но-гігієнічних норм у приміщенні варти;

– проводити індивідуальні бесіди з вартовими, ува-

жно вивчати настрій кожного з них, а також варти в ціло-

му, не допускати виникнення конфліктних ситуацій;

– підбивати підсумки несення служби на постах піс-

ля кожної зміни;

– під час підбиття підсумків несення служби оціни-

ти виконання обов’язків кожним військовослужбовцем,

дати оцінку активу варти;

– подбати про розміщення підсумкового бойового

листка варти у приміщенні підрозділу.

326


Навчальний матеріал розділу розкриває зміст

служби військ та роботу командирів підрозділів щодо її

організації і контролю повсякденної діяльності підроз-

ділів. Особлива увага звертається на організацію вар-

тової та внутрішньої служб. Зміст навчального матері-

алу розділу має важливе значення для практичного за-

стосування майбутніми командирами підрозділів під

час виконання службових обов’язків.

Навчальний тренінг.


Служба військ, вартова служба, внутрішня служба,

підготовка варт, добір особового складу, особова справа,

етапи підготовки варт, сутність внутрішньої служби.



1. Служба військ, визначення, сутність.

2. Організація вартової служби (що містить).

3. Організація вивчення, добору та підготовки осо-

бового складу варт.

4. Дати характеристику станам підготовки варт.

5. Практичні заняття з особовим складом варт, хара-

ктеристика, навчальні місця.

327

6. Організація внутрішньої служби, визначення.

7. Що передбачає внутрішня служба?

8. Головні завдання морально-психологічного забез-

печення вартової служби.

9. Перелік основних заходів із виховної роботи, що

проводяться у варті начальником варти.

328

РОЗДІЛ 8

МОРАЛЬНО – ПСИХОЛОГІЧНА ПІДГОТОВКА

ОСОБОВОГО СКЛАДУ

8.1 Морально-психологічна підготовка в

артилерійських підрозділах та підрозділах Ракетних

військ під час підготовки й виконання бойових завдань

Бій – єдиний засіб для досягнення перемоги в озбро-

єній боротьбі. У бою перевіряються, удосконалюються, ре-

алізуються військові знання і навички, одержані воїнами у

ході занять і тренувань, загартовуються їх морально – пси-

хологічні та бойові якості.

Бойова обстановка висуває перед військовослужбов-

цями винятково високі й суворі вимоги, примушує їх від-

мовитися від багатьох уявлень і звичок мирного часу.

Досягненню цієї головної мети підпорядкована вся

морально – психологічна робота, організовувана в бойовій

обстановці. В умовах підготовки і ведення бою вона відрі-

зняється особливою цілеспрямованістю, оперативністю,

конкретністю, гнучкістю своїх форм та методів, здатністю

безпосередньо впливати на свідомість, відчуття і бойові дії


Для успішного виконання завдань у бою військовос-

лужбовця необхідно володіти цілим комплексом морально-

політичних і психолого-фізіологічних якостей, необхідна

висока професійна надійність військовослужбовців і війсь-

кових підрозділів, що формується цілеспрямованою мора-

льно-психологічною роботою.

329

Морально-психологічна робота є складовою части-

ною організації бою, вона організовується і проводиться

всіма посадовими особами безперервно і в будь-якій об-

становці. Її конкретні завдання і напрями, форми і методи

визначаються на основі рішень та бойових наказів коман-

дирів.

Морально-психологічна робота в бойовій обстановці

– це складова частина організації бою, це організаторська й

ідеологічна діяльність командирів зі створення і підтримки

в особового складу високого морального духу й готовності

в будь-яких умовах бою виконати завдання, що стоїть пе-

ред підрозділом.

У зв’язку з цим морально-психологічна підготов-

ка у період безпосередньої підготовки до бойових дій

вирішує такі завдання:

1. Формування у підлеглих переконання у справедли-

вому характері війни (військового конфлікту) з боку Укра-

їни.

2. Виховання особового складу у дусі вірності кон-

ституційному обов’язку із захисту інтересів держави.

3. Викриття реакційної політики і планів агресора.

4. Доведення військово-політичної обстановки в світі

і на театрі воєнних дій (ТВД).

5. Роз’яснення особовому складу підрозділу пос-

тавленого бойового завдання, доведення до кожного особ-

ливостей майбутніх бойових дій.

6. Інформування про дії військ противника на ТВД, в

районі майбутніх для батареї бойових дій, про випадки

жорсткого поводження противника із полоненими і мир-

ним населенням.

7. Розкриття національно-психологічних особливо-

стей противника, показ негативних рис його національної

психології.

8. Вивчення політико-морального стану підлеглих.

330

Критеріями оцінювання морально-психологічного стану

особового складу підрозділу є:

– погляди, переконання, настрої воїнів, ступінь згу-

ртованості військового колективу;

– здатність особового складу переносити тягарі,

труднощі в бою;

– психологічна і фізична готовність до бойових дій;

– стан військової дисципліни і порядку.

По завершенні вивчення, яке проводиться шляхом

одержання інформації і доповідей від сержантів, осіб акти-

ву, а також особистих спостережень, дається загальна оці-

нка політико-морального стану особового складу, вказую-

чи на готовність (або на нездатність) підрозділу вести бо-

йові дії, виконати поставлене бойове завдання.

9. Пропаганда успішних дій своїх військ, героїчних

вчинків бійців частини, з’єднання.

10. Ретельний інструктаж спостерігачів за повітряним

простором, воїнів, виділених для бойової охорони.

11. Формування готовності до раптових дій против-

ника (вогняний наліт, удари авіації) в період безпосеред-

ньої підготовки до бойових дій.

12. Показування сильних і слабких сторін угрупован-

ня (частин) противника.

13. Збільшення часу перебування особового складу в

засобах захисту від зброї масового ураження в ході робіт,

бойового навчання, з метою тренування.

14. Доведення до кожного солдата і сержанта його

завдань у разі раптового нападу противника. Формування

установки на рішучі й сміливі дії в бою, а також у разі на-

паду диверсійної групи противника.

15. Переконання підлеглих у надійності й належній

ефективності своєї зброї, бойової техніки і засобів захисту.

16. Розвиток і підтримання внутрішньої групової згу-

ртованості і бойової злагодженості розрахунків, обслуг.

331

17. Контроль за забезпеченням підлеглих необхідни-

ми нормами постачання.

18. Вивчення поповнення, турбота про його правиль-

ну розстановку і підготовку до ведення бою.

На період підготовки до ведення бойових дій склада-

ється план, що затверджується командиром підрозділу. У

плані виховної роботи передбачаються:

– заходи з доведення і роз’яснення особовому складу

бойових завдань і способів їх виконання;

– інструктаж молодших командирів, офіцерів, осіб

бойового активу;

– шляхи і способи морально-психологічного впливу

на воїнів;

– організація політичного і бойового інформування;

– доповіді про настрої і морально – психологічний

стан особового складу.

Ці завдання можуть бути успішно реалізовані, якщо

морально-психологічна робота в бойовій обстановці відпо-

відатиме таким вимогам, як:

1) висока ідейність;

2) активний наступальний характер;

3) тісний зв’язок із виконанням бойових завдань;

4) гнучкість, своєчасність реагування на зміни бойо-

вої обстановки;

5) безперервність, цілеспрямованість, дієвість;

6) оперативність військово-політичної інформації;

7) зростання впливу командира з урахуванням бойо-

вого завдання і обстановки, що склалася;

8) правильне визначення її форм, методично уміле їх

поєднання і творче застосування відповідно до характеру

бойових дій, завдань і обстановки.

Війна із самого початку круто змінить обстановку у

військах, значно ускладнить роботу командирів, вимагати-

ме від них уміння діяти в нових умовах. Потрібно буде не-

332

гайно відмовитися від настроїв, звичок мирного часу, пе-

ребудувати всю роботу на військовий лад, тобто підпоряд-

кувати зміст, форми і методи морально-психологічної ро-

боти вирішенню конкретних бойових завдань відповідно

до реальної обстановки, в якій опиняться підрозділ, части-

на.

Головне в цей період – подолати сумніви, вистояти в

умовах сучасного бою. Такі стани – основна причина роз-

губленості, яка може мати серйозні наслідки. Запобігати їм

можна шляхом розвитку в особового складу психологічної

готовності до бойових дій у будь-який час, у кожен даний

момент, переконаності в можливості в умовах сучасного

бою не лише вижити, а й одержати перемогу. Упевненість

народжується:

– з упевненості у військовій техніці, зброї і в своїй

особистій майстерності, в ефективності наявних засобів

захисту від зброї масового ураження;

– з віри у бойову майстерність і високі моральні

якості своїх товаришів по зброї, що дає змогу воїнам, ці-

лим військовим колективам успішно вирішувати складні

бойові завдання при неповному їх складі;

– з повної довіри воїнів своїм командирам, упев-

неності в їх організаторських та інших якостях.

Стан упевненості і внутрішньої готовності воїнів

сприятиме бойовому настрою, готовності до самопожерт-

вування і є результатом морально-психологічної роботи.

Основою основ загальної упевненості у перемозі є внутрі-

шня ідейна переконаність в перемозі над ворогом. Отже,

морально-психологічна робота в бойовій обстановці має

конкретний характер. Конкретний зміст морально-

психологічної роботи в підрозділі визначається тією реа-

льною обстановкою, в якій підрозділи перебувають: в обо-

роні, в наступі та інших видах бою.

Основні напрями морально-психологічної роботи, її

333

зміст обумовлюються характером бойових дій, специфікою

їх впливу на психіку і поведінку військовослужбовців.

В обороні морально-психологічна робота націлена на

формування ідейної спрямованості і психологічної устано-

вки особи і військових підрозділів протистояти ударам усіх

засобів наземного і повітряного противника, включаючи

застосування зброї масового ураження і високоточної

зброї, підтримання готовності до відбиття атак танків і мо-

топіхоти супротивника, до активних дій із їх знищення у

разі прориву в район вогневих позицій і для підтримання

механізованих і танкових підрозділів під час проведення

ними контратак і переходу в наступ.

Змістом морально-психологічної роботи під час

підготовки оборонного бою є:

1. Формування у підлеглих правильних уявлень про

особливості оборонного бою.

2. Роз’яснення особовому складу одержаного бойово-

го завдання в майбутньому оборонному бою, його можли-

вого характеру і особливостей, а також причин переходу

з’єднання (частини) до оборони.

3. Доведення до особового складу наявних даних про

противника та організація безперервної розвідки.

4. Мобілізація воїнів на створення стійкої оборони,

здатної протистояти вогневим ударам противника, засто-

суванню ним високоточної зброї. Уміле використання при

цьому вигідних умов місцевості та її інженерного облад-

нання.

5. Забезпечення сучасної організації системи вогню,

особливо протитанкового, що передбачає надійне вогневе

ураження противника, взаємне прикриття обслуг, маневр

вогневими засобами і вогнем на загрожуючих напрямках.

6. Суворий контроль за дотриманням особовим скла-

дом заходів маскування.

7. Зосередження зусиль особового складу на прове-

334

дення заходів щодо захисту від зброї масового ураження,

переконання підлеглих у надійності й ефективності засобів

протирадіаційного і хімічного захисту.

8. Виховання у воїнів готовності вести бій у зонах за-

раження, руйнування і пожеж.

9. Формування у підлеглих переконаності в тому, що

ніхто не може залишити займані позиції без наказу стар-

шого командира, навіть в умовах повного оточення і відсу-

тності тактичного зв’язку із сусідами.

10. Роз’яснення підлеглим необхідності сміливих і

рішучих дій у разі раптового нападу диверсійно - розвіду-

вальних груп і десантів противника.

11. Забезпечення особового складу всім необхідним

для ведення оборонного бою, задоволення його санітарно -

побутових потреб.

Зміст морально-психологічної роботи під час ве-

дення оборонного бою

1. Оперативне бойове інформування особового скла-

ду, доведення щонайменших змін у бойовій обстановці.

2. Забезпечення чітких і злагоджених дій гарматних

обслуг в умовах інтенсивної вогневої дії противника, без-

помилкових дій навідників (розвідників, обчислювачів),

своєчасної і точної передачі зв’язківцями бойової інфор-

мації і команд, що подаються.

3. Активізація бойової поведінки воїнів, забезпечення

здатності виконати вогневі завдання в умовах бойових

втрат неповною обслугою.

4. Посилення морально-психологічної роботи у відді-

леннях взводів (відділених) для стрільби прямою навод-

кою, організація надійної самооборони підрозділу.

5. Забезпечення чіткої взаємодії з підтримуваними

механізованими підрозділами (частиною).

6. Мобілізація особового складу на ведення вогню з

найвищою напруженістю, сміливі і самовіддані дії під час

335

відбиття атаки противника, що уклинився в оборону.

7. Створення наступального пориву у всіх військово-

службовців, що беруть участь у контратаці і підтримують

їх вогнем.

8. Пропаганда героїчних вчинків, бойового досвіду,

ініціативних дій кращих воїнів і розрахунків.

9. Особистий приклад дисциплінованої поведінки в

бою, швидке і сміливе прийняття необхідних рішень.

10. Правильне і сучасне реагування на особовий

склад.

11. Попередження чуток і панічних висловів, їх рішу-

че припинення.

12. Своєчасне заохочення особового складу.

13. Організація своєчасної медичної допомоги і шви-

дкої евакуації поранених із поля бою.

14. Мобілізація воїнів на відновлення боєздатності

підрозділу, ліквідацію наслідків ядерних та хімічних уда-

рів противника.

15. Організація поховання воїнів, загиблих у боях за

Батьківщину, з наданням їм військових почестей.

Основні форми морально-психологічної роботи в

оборонному бою:

– особистий приклад командира;

– індивідуальні та групові бесіди, короткі інструк-

тажі, наради;

– особисте спілкування командирів, офіцерів із ви-

ховної роботи з воїнами на бойових порядках;

– інформація особового складу про бойову обстано-

вку, хід виконання бойових і спеціальних завдань загаль-

новійськовими частинами і підрозділами;

– розповсюдження листівок, пам’яток, преси;

– вивчення бойових властивостей зброї масового

ураження противника і завдань підрозділів з його виявлен-

ня і ліквідації;

336

– бойове інформування особового складу.

Основні зусилля в морально-психологічній роботі

спрямовуються на підтримку емоційно-вольової стійкості,

готовності виконати завдання безперервної підтримки вог-

нем механізованих і танкових підрозділів під час ведення

ними активних і швидких бойових дій.

Зміст морально-психологічної роботи під час під-

готовки наступального бою:

1. Формування у підлеглих дійсних уявлень про осо-

бливості сучасного наступального бою (рішучість, напру-

женість, швидка і різка зміна бойової обстановки, високі

темпи бойових дій, інтенсивність застосування бойових за-

собів).

2. Оперативне бойове інформування особового скла-

ду, роз’яснення йому завдань майбутнього бою.

3. Забезпечення чітких уявлень у воїнів про завдання

механізованому підрозділу (частини), наступальні дії, які

підтримуватимуться артилерійською батареєю.

4. Підтримання достатньо високого морально-

психологічного рівня підлеглих, розвиток у них готовності

до виконання раптово виникаючих бойових завдань, дій у

умовах застосування противником високоточної зброї і

зброї масового ураження.

5. Роз’яснення особовому складу бойового розпоря-

дження старшого начальника та організація його виконан-

ня.

6. Турбота про забезпечення підлеглих всім необхід-

ним для ведення наступального бою.

7. Роз’яснення підлеглим наслідків нерішучої і бояз-

кої поведінки в бою, значення взаємної підтримки і бойо-

вої виучки в наступі.

8. Проведення цільової психологічної підготовки до

майбутніх бойових дій, тренувальні заняття з відпрацю-

вання конкретних елементів майбутнього бойового за-

337

вдання.

9. Забезпечення маскувальних заходів щодо підгото-

вки підрозділу до наступального бою.

10. Організація вивчення особовим складом пам’яток,

інструкцій із боротьби з танками і піхотою противника;

листівок з описом найбільш ефективних тактичних прийо-

мів у наступальному бою.

Досвід проведення морально-психологічної

роботи у підрозділах під час виконання бойових

завдань

Під час проведення морально-психологічної роботи в

підрозділах, що виконували бойові завдання чітко визна-

чилася спадкоємність досвіду ведення локальних війн і

конфліктів та під час проведення антитерористичної опе-

рації на сході України. Це стосується перш за все, таких

принципів її організації:

1) єдність морально-психологічного і військового

керівництва;

2) тісний взаємозв’язок морально-психологічної та

організаторської роботи;

3) безперервність та оперативність;

4) конкретність та цілеспрямованість;

5) залежність від реальної обстановки завдань, що

вирішуються військами.

Для ознайомлення військовослужбовців із бойовим

досвідом використовуються різні форми:

– військово-технічні конференції;

– допомога, брошури;

– пам’ятки-листівки;

– повчання, інструкції;

– попереднє відпрацювання основних тактичних

прийомів ведення бойових дій;

338

– проведення занять у містечках морально-

психологічної підготовки, що мають схожість із діями ві-

рогідного противника.

Характерним для морально-психологічної роботи в

частинах стало висунення в ній на передній план мораль-

но-психологічної підготовки воїнів, у ході якої вони усві-

домлювали особливості бойових дій.

З досвіду морально-психологічної роботи, що прово-

диться в бойовій можна зробити такі висновки.

По-перше, під час виконання бойових завдань мора-

льно-психологічна робота у військах повинна проводитися

гласно, відкрито і чесно.

З усією очевидністю позначилася одна з основопо-

ложних істин: йдучи від переконливих відповідей на зло-

боденні питання воїнів, морально-психологічна робота бу-

ла приречена на відрив від життя, втрату ефективності.

Там же, де командири і їх заступники з виховної роботи

виходили з чіткого і зваженого аналізу ситуації, говорили

при цьому хоча і неприємну, але правду, – морально-

психологічна робота виступала дійсно могутнім засобом

досягнення перемоги, додатковою зброєю.

По-друге, в екстремальних умовах значно ускладню-

ються завдання морально-психологічної підготовки особо-

вого складу.

На моральний і психологічний стан воїнів впливають

не тільки специфіка бойових дій, високі фізичні наванта-

ження і особливості країни перебування, але і щонайменші

факти неповажного ставлення, грубість, приниження, ни-

зька культура міжнаціонального спілкування, недостатня

духовна і військово-професійна готовність молоді до вій-

ськової служби.

Як показала практика, в процесі морально-

психологічної підготовки воїнів можна виділити три спе-

цифічні завдання. Орієнтація на них дозволяє більш цілес-

339

прямовано вести роботу з формування у воїнів правильних

поглядів, цільових установок і необхідних якостей.

Першим завданням морально-психологічної підгото-

вки є забезпечення нейтралізації і спростування неправи-

льних думок, упереджень, пов’язаних з елементами паци-

фізму, політичної пасивності, неправильним розумінням

майбутніх завдань. Вирішення цього завдання здійснюєть-

ся в ході гуманітарних занять, індивідуальних і групових

бесід, інформацій, зустрічей з воїнами, які нагороджені

урядовими нагородами..

Іншим завданням морально-психологічної підготовки

є формування у воїнів прагнення до майстерного оволо-

діння своєю спеціальністю, установок до бойових дій у

специфічних умовах, поглиблення знань про театр війсь-

кових дій. Для вирішення цього завдання важливо забезпе-

чити тривале мешкання в польових умовах. Під час плану-

вання занять з бойової і гуманітарної підготовки доцільно

застосувати поступове нарощування навантажень. На так-

тичних заняттях потрібно домагатися того, щоб психічна

напруженість поступово перетворювалася з пригнічуваль-

ного чинника в мобілізаційний. Офіцери повинні врахову-

вати пропозиції сержантів, що мають бойовий досвід, для

досягнення максимальної ефективності занять.

Ще одним завданням морально-психологічного під-

готування є формування у воїнів упевненості в собі, над-

бання ними відчуття гордості своєю причетністю до спра-

ви державного рівня.

Підтверджувалася також необхідність зосередження

основних зусиль морально-психологічною роботи в части-

нах і підрозділах, що вирішували головні завдання, які дія-

ли на основних напрямах, в першому ешелоні, в рухомих

групах і групах захоплення.

Особлива увага в морально-психологічній роботі

приділялася частинам і підрозділам, що виконували за-

340

вдання з охорони та оборони об’єктів і комунікацій, про-

ведення колон, розмінування доріг і місцевості.

Необхідно врахувати ряд положень, які мають велике

значення для підготовки воїнів до дій у бою. До них відно-

сять:

– комплекс заходів щодо переходу свідомості вій-

ськовослужбовців з «мирного» на «воєнний» стан;

– підготовку і ввід до строю в процесі бойової об-

становки офіцерів-вихователів;

– організацію морально-психологічної роботи в різ-

них видах бою і в угрупованнях військ коаліційного скла-

ду, зведених підрозділах і оперативних групах;

– ведення морально-психологічною роботи серед

населення і спеціальної пропаганди на противника з вико-

ристанням технічних засобів;

– психологічне поновлення людей в проміжках між

військовими діями.

Виходячи з досвіду, велику ефективність у форму-

ванні військових професійних якостей, бойової активності

і високої відповідальності за виконання бойових завдань

показали такі форми морально-психологічної роботи:

– снайперський рух;

– змагання на звання кращого фахівця;

– змагання на право називатися екіпажем або об-

слугою імені однополчанина-героя, стріляти зі зброї або

водити машину за героя ;

– ознайомлення воїна зі спеціально виготовленими

альбомами-літописами рот батарей (рот) бойової слави

(фотографії, малюнки, біографії, характеристики та опис

подвигів воїнів підрозділу, нагороджених урядовими наго-

родами);

– проведення вечорів ушановування кращих воїнів

підрозділу, в ході яких вони діляться з молодими солдата-

ми своїм досвідом, розповідають про те, як подолали труд-

341

нощі;

– проведення різних військових ритуалів (напри-

клад, ритуал виходу на виконання бойового завдання).

Форми і методи морально-психологічною роботи з

відновлення боєздатності знаходяться в прямій залежності

від: обстановки, збитків, нанесених противником, завдань,

поставлених командуванням.

Проте за всіх обставин головна увага зосереджува-

лась на організації і проведенні морально-психологічної

роботи в тих підрозділах, де була збережена боєздатність,

забезпечене виконання подальших завдань.

Основні морально-психологічні заходи щодо

відновлення бойової здатності підрозділу

Під відновленням боєздатності військ прийнято ро-

зуміти проведення комплексу заходів щодо усунення зби-

тків, нанесених противником, і приведення особового

складу, техніки, систем управління та організаційну струк-

туру підрозділу в стан, що забезпечує виконання бойових

завдань.

Під час визначення порядку проведення цієї роботи

потрібно керуватися такими принципами:

1) відновлювати боєздатність військ, по можливості

в рамках існуючої організаційно-штатної структури;

2) відновлення, в першу чергу, систем управління, а

також підрозділів, що зазнали найменших втрат і які відіг-

рають головну роль у виконанні вогневого завдання;

3) використовувати для відновлення, перш за все,

власні засоби.

Для цього потрібно виконати такі заходи.

1. Визначити бойові втрати особового складу, зокре-

ма провідних фахівців, активу, а також техніки і зброї.

Підрозділ вважається боєздатним, якщо він має не бі-

342

льше 20 − 30 % втрат, має стійке управління, необхідний

запас матеріально-технічних засобів, високий морально-

бойовий стан особового складу.

Підрозділ, який втратив 40 – 60 % особового складу і

управління, але зберіг не менше двох основних підрозділів,

потрібно вважати обмежено боєздатним.

Якщо втрати досягають 70 %, підрозділ вважається

небоєздатним.

2. Перерозподілити особовий склад з метою досяг-

нення максимальної боєздатності підрозділу. Тут велику

допомогу можуть надати постійна робота з оволодіння во-

їнами суміжними спеціальностями, досягнення взаємоза-

мінюваності.

3. Організувати медичну допомогу пораненим, спри-

яти похованню загиблих воїнів.

4. Мобілізувати новопризначений актив на забезпе-

чення їх зразковості і впливу у відділеннях (обслугах).

5. Організувати навчання новоприбулих фахівців,

злагодження обслуг і екіпажів, надання допомоги в бойо-

вому становленні.

6. Подати заявки на поповнення особовим складом і

доукомплектування технікою, озброєнням, боєприпасами,

майном, іншими матеріальними засобами. Як правило,

особовий склад поповнюватиметься із залишків підрозді-

лів, що зазнали значних втрат або резерву.

7. Здійснити оперативний розбір дій особового скла-

ду в бою спільно з командирами підрозділів, вживати за-

ходи щодо заохочення тих, хто відзначився, і пропаганди

їх передового досвіду.

8. Відправити листи батькам і близьким загиблих во-

їнів,

9. Представлених до нагородження воїнів за муж-

ність і героїзм у виконанні бойового завдання.

10. Забезпечити інформування бойового складу про

343

обстановку на ділянці фронту, успіх загальновійськових і

танкових підрозділів, заходи командування з відновлення

боєздатності частини, наданню допомоги потерпілим.

11. Проводити індивідуальну роботу з воїнами, що

відчувають себе невпевнено, активізувати їх почуття від-

повідальності за виконання бойового завдання, надати до-

помогу їм і вселити упевненість у своїх силах.

12. Підтримувати в особового складу високу психо-

логічну стійкість.

Таким чином:

Морально-психологічна робота в бойовій обстановці

є складовою частиною підготовки й успішного ведення

бою.

Командир підрозділу спільно зі своїм заступником з

виховної роботи несуть особисту відповідальність за її ор-

ганізацію і дієвість.

Майстерно організовувати і проводити морально-

психологічну роботу в бойовій обстановці – запорука ефе-

ктивного впливу на особовий склад, від якого, в першу

чергу, залежатиме хід бойових дій.

8.2 Управління психічною підготовкою

військового колективу й особи

Психологічно офіцер впливає на колектив та особу

різними прийомами і засобами, що об’єднують методи. З

точки зору групового та індивідуального сприйняття,

осмислення і закріплення в логічній пам`яті важливе зна-

чення мають вербальні (словесні, мовні) методи:

– переконання;

– навіювання;

– психологічна консультація.

Їх головне призначення полягає в тому, щоб виклика-

344

ти потрібні зміни в психіці воїна і психології колективу і

на цій основі сформувати стійкі звички поведінки.

Вербальними методами може успішно користуватися

офіцер, що добре володіє словом, письмовою та усною мо-

вою, який може грамотно складати бойові накази і віддава-

ти усні розпорядження, переконувати і вимагати, повчати і

надавати психологічну допомогу тим, хто її потребує.

Переконання − цілісна система словесно-предметних

впливів на свідомість воїна і загальну думку колективу, яка

забезпечує добровільне сприйняття наказів офіцера і пере-

творення їх у мотиви поведінки воїнів.

Це передовий метод психологічної підготовки воїнів,

оскільки формує у них творчу свідомість і керує їх практи-

чною і бойовою діяльністю.

Відомо, що армія будується на принципах централіз-

му, єдиноначальства та субординації, але це не означає, що

можна сформувати ідеологічну стійкість і психологічну

надійність одним наказом, змусити за командою глибоко

осмислити вимоги військових статутів. Потрібна велика

роз’яснювальна робота, і в ній успіху досягає офіцер, який

уміє гнучко й ефективно користуватися різними прийо-

мами і засобами переконливого впливу на колектив та осо-

бу, знає закономірність пізнавальних процесів.

Низький рівень культури окремих воїнів вимагає від

офіцера найбільш активних засобів і прийомів впливу на

духовний світ підлеглих.

Потрібно викладати ідеї і політику держави в тісному

зв’язку з реальними справами військового колективу, щоб

кожен воїн осягнув дійсність через призму уявлень, по-

чуттів і переконань. Тут хотілося б звернути увагу на те,

що сприйняття інформації має двоступеневий характер.

На першому ступені воїн самостійно завдяки своєму

кругозору і понятійному апарату досліджує, усвідомлює і

запам’ятовує інформацію. На другому ступені він може

345

довіритись авторитетній думці і сприйняти інформацію як

психологічну установку.

Отже, з деяких найбільш важливих питань офіцер

може орієнтуватися на авторитетних воїнів, лідерів колек-

тиву, які потім забезпечать колективне розуміння викладе-

ного.

Особовий склад повинен добре знати, що під впли-

вом стресу виникають фізіологічні і психічні явища – сим-

птом страху. До перших відносять: серцебиття, прискоре-

ний пульс, сухість у роті, холодний піт, тремтіння кінцівок,

переживання, біль у кишківнику. До других відносять: по-

гіршення пізнавальних процесів, ослаблення волі. Завдан-

ня офіцера – переконати підлеглого в тому, що фізіологічні

зрушення (симптом страху) – це природні процеси, дати

рекомендації щодо попередження негативних емоцій.

Вміння переконувати – мистецтво. Ним володіє той

офіцер, який має глибокі знання у сфері психології особис-

тості і колективу, розуміє, як відбиваються у свідомості

кожного воїна групова оцінка і колективна думка.

Солдату потрібно знати істинні мотиви подвигу, яка

сила може зробити воїна героєм. Звісно, в першу чергу

любов до Батьківщини, крім того, помста за друзів, побою-

вання за осуд, мета одержати нагороди, бойовий азарт,

страх перед покаранням за невиконання наказу.

Метод переконання не можна підмінити так званими

нотаціями, коли офіцер не доводить якесь положення, а

декларує його, стверджуючи те, що воїн давно знає, а тому

нецікаво слухати.

Умови для ефективного переконання:

1) особисте переконання офіцера та любов до своєї

справи;

2) наукова підготовленість і різнобічність знань;

3) врахування індивідуальних особливостей особи і

психології колективу;

346

4) вміння встановити контакт, викликати довіру;

5) свіжість думки та зрозумілість викладення;

6) реалізм і правдивість;

7) чесність та оптимізм;

8) вміння доводити, пояснювати, не погоджуватися;

9) вміння використовувати факти і приклади;

10) витримка, терпіння і викладацький такт;

11) емоційна чуттєвість.

Переконання залежить від уміння використовувати

різноманітні прийоми привертання уваги. До них відно-

сять:

– зміну гучності голосу і тону мови;

– періодичні звертання та запитання;

– відповідні жести й рухи;

– вміння тримати паузу та ін.

Важливий момент у роботі щодо переконання підле-

глого – відволікання його від негативних мотивів діяльно-

сті і формування корисних якостей.

Отже, для переконання воїна офіцеру необхідно:

1) проявляти доброзичливість і підвищене терпіння;

2) послідовно і методично доводити істину;

3) бути уважним до слів підлеглого;

4) надавати психологічну підтримку нерішучому вої-

ну;

5) виробляти самостійність і критичність мислення;

6) відволікати підлеглого від егоїстичного характеру;

7) створювати емоційно гальмівну напругу;

8) формувати позитивні стимули та установки.

Навіювання – система психологічного впливу на ко-

лектив і особу, розрахована на некритичне сприйняття пе-

реданої інформації з метою викликати необхідні установ-

ки, орієнтації, дії.

Навіювання, на відміну від переконання, звернене не

до логіки і розуму, а до підсвідомості, почуття воїнів, го-

347

товності сприйняти слова і дії офіцера як потрібне, як на-

каз, що не підлягає оскарженню.

Навіювання тісно пов’язане з переконанням, але не

потребує доведення. Між обома методами не існує межі.

Логіка переконання має не тільки інформаційне значення,

а й переконливу силу, викликаючи те чи інше емоційне пе-

реживання.

Навіювання – закономірне психічне явище. Базується

на особливій властивості психіки – навіюваності, якою во-

лодіють всі люди, хоча і не однаковою мірою. Навіювання

з`являються одразу після встановлення взаємного контакту

між людьми і здійснюються за допомогою слів і поглядів,

рухів і вчинків людей.

Навіюючий вплив може виходити не тільки від окре-

мої людини чи групи людей, але й від комплексу соціаль-

но-психологічних факторів (загальноприйнятих ідей, зви-

чаїв, традицій, символів і т. д.).

Дослідження показують, що з допомогою навіювання

у багатьох людей можна викликати різні емоційні реакції –

від коротких часових хвилювань до тривалих станів. Це ві-

дбувається тому, що в процесі життя людина зв’язує до-

сить повторювані слова з дією певних подразників, які ви-

кликають ті чи інші емоції.

Метод навіювання широко використовується в різних

сферах людської діяльності: у медицині, спорті, педагогіці,

мистецтві, пропаганді. За його допомогою знімається вто-

ма, переключається увага, покращується пам’ять, зміцню-

ється воля, підвищується працездатність людини.

Навіювання активно використовується в психологіч-

ній підготовці особового складу до виконання складних

завдань. До легконавіюваних належать люди із загостре-

ним сприйняттям оточуючих, зі слабкою нервовою систе-

мою.

До середньонавіюваних людей можна віднести людей

348

із недостатньо розвиненим образним мисленням, увагою, зі

слабкою емоційністю.

До важконавіюваних належать ті, хто має сильну не-

рвову систему, критичний розум або навпаки, не вміють

концентрувати увагу на одній думці і страждають психіч-

ними порушеннями.

Метод навіювання може забезпечити безпомилкову

роботу воїнів як легконавіюваних, так і важконавіюваних,

але за відповідних умов. Їх психологічна надійність – ве-

личина непостійна і визначається індивідуальними біорит-

мами.

Мета навіювання, яка, до речі, співвідноситься з пе-

реконанням і роз’ясненням, – активізувати приховані резе-

рви людської психіки, сформувати установки правильної і

соціально-моральної поведінки. Словесне навіювання мо-

же бути:

1) мотивованим;

2) керованим;

3) негативним.

Мотивоване навіювання. Воно спирається на авто-

ритет офіцера, який віддає наказ, розпорядження. Викори-

стовуючи цей вид словесного навіювання, командир впли-

ває на солдатів опосередковано, через авторитетних сер-

жантів і воїнів взводу.

Кероване навіювання. Воно порівнюється з емоцій-

но вольовим впливом у вигляді рішучої вимоги чи наказу.

Кожна вимога повинна бути чіткою, зрозумілою і однозна-

чною. Підкреслимо таку закономірність: кероване навію-

вання найбільш ефективне, коли офіцер раптово для підле-

глих подає команду. В такому разі воїни не встигають її

обдумати, але завдяки звичці підкорятися діють автомати-

чно.

Негативне навіювання. У психологічній підготовці

воно, засноване на цікавості людини, постійному намаган-

349

ні задовольняти дослідницький інстинкт, застосовується

нечасто.

Більш сильним варіантом є гіпноз. За допомогою гіп-

нозу лікують дефекти мови, алкоголізм, наркоманію, усу-

вають пригнічувальні стани, страх. Тому гіпноз може бути

використаний для психологічної підготовки деяких воїнів.

У деяких країнах Заходу, особливо в США, останні-

ми роками широко розробляється так звана психологічна

зброя, яка повинна ушкоджувати центральну нервову сис-

тему людини, маніпулювати її свідомістю й поведінкою.

Як спосіб штучного управління поведінкою людини

застосовується електронне маніпулювання мозком за до-

помогою ультразвуку та мікрохвильового випромінюван-

ня. Створюються цілі програми людської поведінки із ви-

користанням комп’ютерної техніки разом із гіпнозом і за-

собами впливу на психіку.

Таким чином, чуйне ставлення з боку офіцера, його

уміння і бажання побачити проблему очима воїна, викори-

стання елементів переконання і навіювання для закріплен-

ня установки на виконання прийнятого рішення забезпе-

чують психологічну консультацію і допомогу воїну.

Свідома й активна діяльність у процесі різноманітних

тренувань, дотримання статутного порядку, подолання

труднощів військової служби – усе це ефективно розвиває

емоційно-вольову сферу колективу, формує установки і

звички дисциплінованої поведінки військовослужбовців.

У мирний час вчити воїна того, що необхідно на вій-

ні, втрачає свою гостроту, реалізується частково, не охоп-

лює весь процес бойової і гуманітарної підготовки. Офіцер

часто готує солдата як спеціаліста, що вміє стріляти, води-

ти танк, працювати за пультом, але, на жаль, не завжди ро-

звиває у нього відвагу, сміливість, стійкість та інші війсь-

кові якості.

На навчаннях вирішуються тактичні завдання і гру-

350

пові вправи, але знову ж таки не завжди проводиться пси-

хологічна підготовка військовослужбовців, не оцінюються

морально-бойові якості.

Ці недоліки можна усунути за допомогою єдиної сис-

теми практичних методів психологічної підготовки.

Практичні методи психологічної підготовки:

1) психологічні вправи і тренування;

2) метод аварійних ситуацій;

3) метод стресових дій.

Психологічні вправи і тренування.

Психологічні вправи і тренування – це система бага-

торазових і таких, що ускладнюються, повторів спеціаль-

них дій і вчинків з метою формування у воїнів необхідних

особистих якостей, підвищення психологічної надійності

колективу.

Вони містять у собі:

– вправи і тренування на спеціальних тренажерах,

імітаторах, навчальних постах;

– комп’ютерні ігри;

– вправи з подолання спеціальних смуг перешкод,

загорож, завалів, водних рубежів;

– спеціальні спортивні ігри і змагання;

– психологічні вправи для розвитку пізнавальних,

емоційних і вольових якостей;

– соціально-психологічні тренування, ролеві ігри,

практикуми зі згуртування бойової групи, формування

психологічної сумісності і злагодженості.

Ці вправи і тренування дають змогу розвивати потрі-

бні психологічні якості в комплексі з навчанням бойової

майстерності, набуттям професійних здібностей, навичок і

звичок, які звільняють воїна від додаткових роздумів під

час виконання тих чи інших операцій і дозволяють йому

сконцентровувати увагу на найголовнішому.

Вправи і тренування дозволяють удосконалювати у

351

військовослужбовців особливі якості особистості – схиль-

ність до ризику і вміння застосовувати рішення в неорди-

нарній ситуації.

Метод аварійних ситуацій – система прийомів і за-

собів, що моделює діяльність військового колективу і вій-

ськового спеціаліста в складних умовах (відмови техніч-

них засобів і озброєння, несправності засобів зв’язку та

електроживлення, аварії, інше).

Моделювання аварії здійснюється за допомогою тех-

нічних та інших засобів. Воно дозволяє уявити реальну си-

туацію і визначити оптимальні способи дій у ній окремих

спеціалістів і військових колективів.

Одним із найпростіших видів моделювання аварійної

ситуації є створення різноманітних перешкод (введення

несправності зброї, приладу наведення і т. п.).

Воїн, який перебуває в аварійній ситуації без відпові-

дної підготовки, діє або імпульсивно, або орієнтується на

прямі показники і світлову інформацію. Психологічно під-

готовлений оператор підсвідомо сприймає не лише прямі

показники, а й інші ознаки. Він може в умовах неповної

або неправильної інформації швидко вибрати рішення і ді-

яти правильно.

У цьому, власне, і полягає перевага психологічно під-

готовленої людини перед автоматикою, яка в аварійному

режимі дає одне, іноді неправильне, рішення, оскільки ін-

формація, що надходить до неї, може бути спотвореною.

Метод стресових чинників

Це комплекс прийомів та засобів, за допомогою яких

офіцер створює у воїнів емоційну і фізичну надійність різ-

ного ступеня з метою формування сильної волі.

Емоційне напруження (або стрес) має два ступені:

– легкий;

– сильний.

Стрес по-різному сприймається кожною людиною.

352

Один воїн, збуджуючись, підвищує результати діяльності,

інший, навпаки, знижує показники навіть при незначному

хвилюванні.

Іноді стрес викликає позитивні емоції.

Стрес у бойових умовах є сильнодіючим негативним

фактором, що знижує бойову активність воїнів.

Метод стресових впливів передбачає формування у

воїна вольових якостей в умовах постійного зростання на-

пруження.

Типові дії воїна у стресовій ситуації:

– імпульсивне виконання однієї дії замість іншої;

– помилкові дії в результаті хвилювання або непра-

вильного рішення;

– помилкова дія під час правильного рішення;

– невиконання окремих дій, пропускання сигналів,

команд.

Для попередження цих реакцій у воїна виробляються

чіткі виконавчі функції.

Тобто метод стресової взаємодії є сильним фактором

підвищення психологічної надійності військового колекти-

ву в тому разі, якщо офіцер дотримується основних умов:

– знає рівень підготовки кожного воїна, вміло орга-

нізовує спеціальні заняття;

– створює емоційну напругу, поступово підвищую-

чи рівень стресових ситуацій;

– включає в метод різноманітні прийоми та елемен-

ти стресових ситуацій, які можуть трапитися в сучасному

бою.

Звідси видно, що для успішного виконання завдань у

бою воїну необхідно володіти цілим комплексом соціаль-

но-психологічних та психолого-фізіологічних якостей, ви-

сокою відповідальність за доручену справу, дисциплінова-

ністю, зібраністю, стійкістю до стресу, високою сприятли-

вістю органів чуттів, точністю і швидкістю реакції, стійкі-

353

стю координації рухів та дій.

Таким чином, для того щоб добитися перемоги в су-

часному бою, воїн повинен не лише досконало знати і май-

стерно володіти зброєю, бути фізично розвиненим і загар-

тованим, але й бути готовим протистояти сильному впливу

бойової обстановки на його психіку, іншими словами, він

повинен уміти керувати своїми почуттями, мати міцну

психіку, бути готовим до різних випробувань, з якими мо-

же зіткнутися в бою.

Усі ці якості майбутні командири підрозділів повинні

формувати і розвивати в собі й у підлеглих у ході навчаль-

но-виховного процесу в мирний час, у ході підготовки вої-

нів до захисту Вітчизни.

8.3 Управління соціально-психологічним

кліматом військового колективу

Соціально–психологічний клімат – це стан колекти-

ву, що характеризується рівнем соціального сприйняття і

ступенем задоволеності його членів різними сторонами

спілкування та взаємодії.

Соціально – психологічний клімат залежить:

– від особистості керівника;

– компетентності виконавців;

– сумісності під час виконання колективної роботи.

Щоб управляти соціально-психологічним кліматом,

необхідно всебічно вивчити колективну думку і настрій,

конфліктні ситуації і взаємовідносини, дисципліну і тра-

диції.

Суспільна думка військового колективу – це сукуп-

ність ціннісних міркувань особового складу, в яких вияв-

ляється загальне або переважне ставлення членів колекти-

ву до різних подій і явищ у житті суспільства.

354

У суспільній думці чітко виявляються:

– рівень ідейної зрілості колективу;

– його спрямованість;

– цілеспрямованість.

Вплив суспільної думки на поводження

військовослужбовців

Суспільна думка – сильний важіль виховання особис-

тості. Ефективність суспільної думки пояснюється такими

властивостями:

1 ) поєднання переконання і психологічного примусу,

оскільки в ньому сконцентровано виражаються розум, воля

і почуття великої кількості людей. Міркування та оціню-

вання суспільної думки викликають у людини потребу сві-

домої самооцінки, породжує прагнення до самовдоскона-

лення;

2 ) оперативністю реакції на події, систематичністю,

гласністю і невідворотністю оцінок вчинків особистості з

боку найближчого соціального оточення;

3 ) здатністю ряду колективних міркувань перетворю-

ватися в ціннісні стандарти і впливати не лише на свідо-

мість, але і підсвідому сферу людської психіки;

4 ) залежністю від психологічних установок суспільс-

тва.

Функції суспільної думки досить різноманітні:

− ціннісна;

− пізнавальна;

− регулювальна;

− об’єднувальна (функція зімкнення);

− виховна;

− пропонування (примусова);

− консультативна (обговорення законопроектів);

− формувальна;

355

− спонукальна;

− інформативна.

Алгоритм та умови формування суспільної думки:

− потреба колективу в ідеї (актуальність ідеї);

− висування ідеї (гласність);

− тлумачення ідеї (багаторазовість повторення);

− формулювання ідеї (пізнання джерел та шляхів −

руху ідеї, правдивість);

− повторення формулювання ідеї;

− закріплення змісту формулювання;

− ціннісний стереотип.

Причини розбіжності думок у колективі:

1) розбіжність інтересів членів колективу;

2) конфліктні відносини у колективі;

3) наявність негативно спрямованих груп;

4) інертність та інфантильність членів колективу.

Формування колективної думки:

а) стихійно;

б) цілеспрямований вплив командирів.

Існують два основних підходи у формуванні колек-

тивної думки:

а) у першому випадку командир підрозділу пропонує

воїнам основну ідею майбутньої колективної думки,

роз’яснює її, аргументує і переконує їх у необхідності за-

йняти ту чи іншу позицію. У разі боротьби з помилковими

нездоровими думками організовується колективна диску-

сія для того, щоб воїни самі дійшли до доцільного колек-

тивного рішення;

б) другий спосіб формування колективної думки з

конкретного питання полягає в тому, що командир дає під-

леглим можливість широко розглянути поставлену про-

блему (на зборах, у дискусії, на заняттях), щоб корисні

думки і пропозиції окремих воїнів привертали увагу всіх,

закріплювалися в колективній пам’яті і збагачувалися дум-

356

кою інших. Спрямована колективна дискусія особливо

ефективна, коли потрібно докорінно перебудувати думку,

змінити вже сформовану позицію.

У своєму зародженні і розвитку колективна думка

проходить ряд етапів:

I етап – члени колективу самостійно дізнаються про

подію і дають їй оцінку, кожний на своєму рівні (етап ін-

дивідуальної свідомості);

II етап – члени колективу обмінюються своїми дум-

ками, формуються групові думки, можуть виникати проти-

борчі групи;

III етап – одна з групових точок зору стає доміную-

чою і у подальшому застосовується як загальна (ціннісний

стереотип).

Процес управління суспільною думкою передбачає

ряд напрямів:

1) постійна робота з активом, націлена на зміцнення

його впливу на воїнів;

2) знання конкретних носіїв негативних настроїв у

колективі та аргументована полеміка з ними;

3) розкриття справжньої особи помилкових автори-

тетів і послідовне усунення недоліків, боротьба з проявами

соціальної несправедливості, що дає підґрунтя для пересу-

дів;

4) своєчасна реакція на утворення мікрогруп,

з’ясування їхньої спрямованості, неофіційних лідерів;

5) урахування суспільної оцінки діяльності офіце-

рів, активу і причин її зміни.

Встановлено, що колективна думка відбиває погляди

більшості при гласному обговоренні питання. Експеримен-

ти показують, що в процесі утворення колективної думки

відбувається консолідація індивідуальних думок у групі.

Це проявляється в тому, що коефіцієнт згоди зростає після

обговорення питання в групах, які досягли високого рівня

357

розвитку. Якщо в групах низького рівня згуртованості ко-

ефіцієнт згоди обговорення теми досягає всього 80 %, то в

групах із високим рівнем розвитку цей коефіцієнт набли-

жається до 100 %.

Управління колективною думкою досягається при

додержанні таких умов:

1) постійний і надійний зв’язок з особовим складом;

2) регулярне інформування про поточні події;

3) попередня робота з підготовки колективу до пев-

ного впливу суспільної думки;

4) розвиток гласності і культури дискусій;

5) вмілий вибір найбільш доцільних форм впливу

на свідомість і почуття воїнів – збори, преса, групові й ін-

дивідуальні бесіди;

6) доведення до особового складу правдивої інфор-

мації, хто і як проходить службу, виконує свої обов’язки,

ставиться до товаришів і командирів;

7) доведення до колективу його власної думки з

найбільш важливих питань служби і побуту, його значу-

щості для зміцнення дисципліни і підвищення боєготовно-

сті;

8) забезпечення педагогічного такту і чуйності в

роботі з військовослужбовцями;

9) підтримання статутних взаємовідносин і активна

боротьба з відхиленнями від норм загальнолюдської мора-

лі.

Методи вивчення колективної думки:

– анкетування (відкритого або закритого типу);

– соціологічне опитування;

– спостереження;

– індивідуальні бесіди.

Здорова колективна думка – сильний важіль вихо-

вання особистості. Його сила полягає в тому, що вона ви-

ходить одночасно від усього колективу. Свій вплив колек-

358

тивна думка робить безупинно і повсюдно: у навчальному

класі, у варті, казармі, в полі.

Таким чином, вивчення і формування колективної

думки – не самоціль, а засіб стабілізації військових колек-

тивів, один зі способів згуртовування людей на принципах

соціальної справедливості, гуманізму і моральності, зага-

льногромадянської згоди.

Настрій колективу (групи воїнів) – це спільне пере-

живання тих або інших подій, фактів громадського життя,

а також подібного емоційного стану, що опанували на де-

який час усім колективом або його частиною і впливають

на його життя і діяльність.

Колективні настрої володіють:

– особливою вразливістю;

– великою імпульсивною силою (швидко перерос-

тають у дії);

– динамічністю (може швидко змінюватися за силою

та змістом).

Вони активізують або стримують військову діяль-

ність.

Настрої можуть бути позитивні (стенічні, оптимісти-

чні) і негативні (астенічні, песимістичні).

Позитивні настрої містять у собі такі емоції і почуття,

як задоволеність, бадьорість, наснага, оптимізм, радість,

почуття професійної гордості, почуття прекрасного, по-

чуття любові до Батьківщини, щастя, бойовий порив та ін.

Негативний настрій містить у собі незадоволеність,

невпевненість, песимізм, зневіру, нудьгу, депресію, розпач,

дратівливість, гнів, страх, злість, паніку та ін.

Насамперед негативні настрої виникають у результаті

небезпечних ситуацій, гіперстресів та потрясінь. Отже, не-

гативні настрої є свого роду сигналом тривоги, різкого ди-

скомфорту ситуації, сильного стресового впливу, поганих

взаємовідносин і низького рівня згуртованості колективу.

359

Колективний настрій складається із групових та ін-

дивідуальних емоційних станів. Тому офіцеру бажано зна-

ти, у якій групі і хто конкретно є джерелом гарного або по-

ганого настрою, так звані лідери – оптимісти і лідери – пе-

симісти. Це можна визначити, використовуючи метод ан-

кетування або опитування (інтерв’ю). Крім того, необхідно

виявити і знати воїнів, які найбільш чутливі до змін групо-

вих настроїв, яскраво і рельєфно відбивають їх у поведінці

та діях.

Найчастіше негативний настрій виникає в результаті

небезпечних ситуацій, потрясінь.

Аналіз колективного настрою офіцер може провести

методом спостереження за реакціями, висловленнями,

емоційними проявами воїнів. Однак цей метод складний і

невизначений, оскільки військовослужбовець, намагаю-

чись охарактеризувати своє самопочуття, як правило, по-

годжує його або зі своїми потребами і моральними ціннос-

тями, або з думкою товаришів по службі. Крім того, зов-

нішній вигляд воїна не завжди відбиває його дійсний на-

стрій.

Для більш конкретного і більш наочного оцінювання

колективного настрою офіцер може використовувати ме-

тодику емоційно – символічної аналогії, в основіу якої по-

кладені специфічні зв’язки кольору, словесних символів з

емоційними станами людини.

Офіцеру-керівнику потрібно вчитися володіти своїми

емоціями, знати як прийоми усунення особистого роздра-

тування, так і способи, за допомогою яких він може підня-

ти настрій колективу. Особистий приклад бадьорості й оп-

тимізму швидко передається підлеглим, активізує ратну

працю. І навпаки, якщо командир виявляє нервозність,

обурюється діями підлеглих, то колектив піддається пога-

ному настрою, погіршуються результати служби.

360

Управління колективним настроєм воїнів у підрозді-

лі:

1) з’ясування причин поганого настрою та їх усунен-

ня або нейтралізація;

2) утворення за допомогою лідерів–оптимістів (вої-

нів, які володіють почуттям гумору, чуйністю й особистою

привабливістю) так званої групи гарного настрою (здоро-

вого ядра, активу) для забезпечення емоційного комфорту

в колективі;

3) індивідуальний вплив на воїнів, які мають негати-

вні почуття (з’ясувати, що їх викликало);

4) організація побуту і цікавого дозвілля воїнів;

5) використання емоційних можливостей, військових

ритуалів, радіо і телебачення, гарної музики і т. ін.;

6) головний засіб впливу – особистий приклад, опти-

мізм, бадьорість, упевненість дій і поведінки, самовладан-

ня і витримка командира.

Традиція колективу – це сталі в колективі, чітко ви-

значені дії і відносини, додержання яких стало колектив-

ною потребою. За норми і правила життя й поведінки вої-

нів традиції виступають у вигляді соціально-

психологічних регуляторів і передаються з покоління в по-

коління.

Розрізняють довгострокові і короткочасні традиції.

Довгострокові традиції передаються від командира

до командира, без особливих змін (традиційні, наприклад,

методи переконання, ритуали урочистих зборів, військові

ритуали).

Короткочасні традиції динамічні, легко змінюють-

ся, хоча їхнє ядро при цьому може залишатися без змін, ві-

дбувається накопичення нових форм і прийомів.

Основні методи вивчення традицій колективу: спо-

стереження, опитування, бесіди, анкетування.

У процесі служби між військовослужбовцями фор-

361

муються певні стосунки. Однак відсутність досвіду міжо-

собистісного спілкування, недостатні знання звичаїв і тра-

дицій на перших порах можуть призвести до міжособисті-

сних конфліктів.

Конфлікт (лат. – зіткнення) означає протиборство

між людьми, які захищають свої інтереси, відстоюють свої

погляди і звички поведінки, доводять свою правоту, нама-

гаються самозатвердитися в колективі.

Конфлікти у військових колективах мають службо-

вий і неслужбовий характер.

Службовий конфлікт – це конфлікт між начальником

і підлеглим, підлеглим і начальником, між військовослуж-

бовцями в рівних званнях і посадах.

Неслужбові конфлікти стосуються різних сторін дія-

льності колективу. Це в основному міжособистісні конфлі-

кти, в яких у першу чергу проявляються невміння воїнів

взаємодіяти і спілкуватися один з одним, недоліки харак-

теру і низька соціально-психологічна культура.

З урахуванням кількості воїнів, які беруть участь у

конфлікті, можна розрізнити:

– парні конфлікти (в яких діють дві особи);

– групові (що охоплюють декілька воїнів);

– міжгрупові;

– спільні конфлікти (охоплюють майже весь ко-

лектив).

Причини конфліктів у військових колективах

І група – причини, які випливають із властивостей

військовослужбовців:

1) відсутність свідомої дисципліни у військовій час-

тині;

2) наявність у колективах соціально нестійких осіб,

дезорганізаторів, егоїстів;

362

3) інертність у стилі роботи колективу, військовос-

лужбовців, що призводить до опору новому, якісному;

4) особливості характеру ряду членів військового ко-

лективу (грубі, схильні до суперечок);

5) прояв моральної невихованості окремих осіб.

Ці причини породжують нестатутні взаємовідносини

у військових колективах.

ІІ група – причини, що випливають із властивостей

особистості керівника:

1) недостатня підготовленість керівника до роботи з

особовим складом, невміння управляти людьми та їх дія-

льністю;

2) негативні риси характеру керівника, насамперед

неврівноваженість, що веде до неповаги до підлеглих, а та-

кож владність і відсутність гнучкості у професійній діяль-

ності;

3) невідповідність стилю керівництва рівню зрілості

колективу.

ІІІ група – причини, що випливають зі стилю керів-

ництва:

1) взаємне нерозуміння, несумісність. Починається

боротьба за «правду», «справедливість»;

2) протиріччя суспільних та групових інтересів, коли

люди відстоюють інтереси лише своєї групи й ігнорують су-

спільні.

ІV група – причинами конфліктів можуть бути від-

носини між особистістю і групою. Такими причинами є:

1) неправильна реакція людини на вплив оточуючих

і навпаки;

2) негативна система домагань до оточуючих або

завищена оцінка своїх можливостей;

3) необ’єктивне оцінювання можливостей оточую-

чими;

4) неповне і неточне сприйняття і розуміння обста-

363

новки.

Для своєчасного виявлення конфліктів і подальшого

впливу на людей важливо знати не лише їх причини, але й

ознаки конфліктних ситуацій. Найбільш характерними з

них є:

факти відхилення від виконання вказівок, розпо-

ряджень безпосередніх начальників;

обопільна або одностороння словесна чи фізична

образа, нездорова суперечка;

негативні судження про навколишнє оточення,

про життя і діяльність посадових осіб;

різке ставлення до служби, до товаришів;

замкненість, пригніченість окремих, особливо мо-

лодих воїнів;

формальна організація виховної роботи;

приниження гідності особистості в офіційній і не-

офіційній обстановці, а часом відкриті знущання над мо-

лодими воїнами;

упередженість у застосуванні стягнень і заохочень

до окремих військовослужбовців;

відсутність турботи про підлеглих;

навмисне зниження або підвищення вимогливості

до підлеглих та ін.

Кожний конфлікт, будучи динамічним явищем, про-

ходить такі стадії:

1) виникнення;

2) існування;

3) пошук засобів усунення;

4) загасання.

Конфлікт може виникнути або стихійно, або з чиєїсь

ініціативи. Виникнувши, він може відразу ж згаснути (ко-

роткочасний конфлікт), продовжуватися визначений час

(тривалий конфлікт), зайти у глухий кут (затяжний конф-

лікт).

364

Тривалість конфлікту обумовлена невмінням сторін,

що протиборствують, вирішити його, недостатнім взаємо-

розумінням або надмірною емоційністю партнерів, іншими

причинами. Кожний конфлікт порушує нормальний хід

життя військового колективу.

Методика попередження конфліктів

І. Аналіз приводу і причин конфлікту. На цьому

етапі додержується умова: привід знаходиться на поверхні,

а причина нерідко замаскована.

Виявляючи причини конфлікту, офіцер визначає зону

службової, ділової і неслужбової, особистої конфліктності,

виділяє службовий конфлікт у першу чергу.

ІІ. Психопрофілактика конфліктних ситуацій.

Конфлікт легше попередити, ніж усунути.

Попередити конфлікт – це означає попередити про-

тиріччя у взаєминах воїнів, тактовно підказати мирну стра-

тегію вирішення суперечки. Ця стратегія виконується за

додержання таких умов.

Умови попередження конфлікту:

1) взаємне прагнення вислухати товариша, зрозуміти

зміст речення, оцінити сказане, відкинувши особисті упе-

редження;

2) повага точки зору і думки співрозмовника;

3) уміння тактовно спростовувати слова співрозмов-

ника й у коректній формі пропонувати свою точку зору;

4) уміння спокійно сприймати критику і критикувати

насамперед не слова, а суть справи;

5) здатність швидко визнати свої помилки і приноси-

ти вибачення за допущену різкість;

6) на завершальній стадії конфлікту погоджуватися з

найбільш правильними судженнями, визначати сферу

365

з’ясованого і переконуватися в тому, чи усунута причина

конфлікту.

ІІІ. Урахування індивідуальних якостей учасників

конфлікту. Командир у бесіді виявляє характер та історію

взаємин воїнів: чи були вони друзями, що було поштовхом

до сварки.

IV. Визначення справжніх цілей конфлікту.

Головне – розмежувати егоїстичні спрямування і ділові

конфлікти, сугубо особисті й колективні.

V. Усунення справжніх причин конфлікту (особ-

ливо психологічну несумісність).

VІ. Створення емоційної рівноваги в конфлікті.

VІІ. Додержання педагогічного такту під час ви-

рішення конфлікту. Педагогічний такт офіцера виявля-

ється в умінні виконувати ряд умов.

VІІ. Вибір способу впливу на сторони, що конфлі-

ктують:

шляхом взаємних поступок;

шляхом примирення;

шляхом осуду (громадського або карного);

шляхом роз’єднання сторін, що конфліктують;

шляхом адміністративно-дисциплінарного впливу.

Основні напрями попередження конфліктів:

1. Організаторська діяльність посадових осіб.

Вона повинна забезпечувати:

а) об’єднання членів військового колективу, розвиток

духу самокритичності, непримиренності до недоліків;

б) утвердження законності, статутного порядку в під-

366

розділі, у колективі;

в) суворе виконання функціональних обов’язків кож-

ним членом колективу, підтримання порядку роботи

служб, бібліотеки, клубу, складів і т. п.;

г) удосконалювання процесу керівництва колекти-

вом.

2. Виховна робота в колективах щодо попередження

конфліктів забезпечує:

а) формування світогляду, розуміння завдань і ці-

лей військової служби;

б) розвиток моральних якостей, усвідомлення вій-

ськового обов’язку, розуміння статутних традицій, норм

військової етики, що створюють внутрішню основу для

атмосфери військового товариства і дружби;

в) прищеплення навичок правильного міжособисті-

сного спілкування в колективі, уміння регулювати своє по-

водження, почуття.

Практичні заходи для попередження конфліктів:

успішному запобіганню і недопущенню конфлік-

тів сприяє статутна організація служби військ;

розміщення військовослужбовців з урахуванням

психологічної сумісності;

прийом військовослужбовців командиром;

своєчасне і повне вирішення питань щодо скарг та

заяв;

індивідуальні бесіди;

збори і наради, суди честі, офіцерські збори;

опитування.

Шляхи подолання конфліктів:

педагогічний;

адміністративний.

Педагогічний шлях забезпечує збереження колекти-

ву, а разом із тим і його морально – психологічний розви-

ток.

367

Основним методом педагогічного впливу на тих, хто

конфліктує, є переконання.

Під час вирішення конфліктів у військових колекти-

вах використовуються методи психологічного впливу:

прямі й непрямі.

Адміністративний шлях застосовується в крайніх ви-

падках, коли інші способи вирішення конфлікту результа-

ту не дають. Спосіб передбачає:

переміщення військовослужбовця;

покарання;

інші види примусу.

Таким чином, конфлікти у військових колективах –

складне явище, вони не є фатальною неминучістю. Їх мож-

на попередити і подолати, якщо виявляти джерела, причи-

ни й умови їхнього виникнення і розвитку, вчасно вживати

необхідні заходи. Правильний підхід до проблеми попере-

дження конфліктів і вміле їх вирішення дозволять істотно

знизити гостроту нестатутних взаємин.

8.4 Психологічна підготовка особового складу

Забезпечення бойової готовності і боєздатності

Збройних сил України до захисту суверенітету і

незалежності потребує постійного удосконалення якості й

ефективності бойової підготовки особового складу.

Якісна військово-професійна підготовка

військовослужбовців до виконання навчально-бойових

(бойових) завдань розглядається як одна з найважливіших

вимог, що висуваються Указами Президента України,

наказами Міністра оборони України, наказами,

директивами і розпорядженнями начальника Генерального

штабу – Головнокомандувача Збройних сил України.

У Законі України про оборону України визначається,

368

що «обороноздатність держави – це здатність держави до

захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Вона складається з матеріальних і духовних елементів та є

сукупністю воєнного, економічного, соціального та

морально-політичного потенціалу у сфері оборони та

належних умов для його реалізації» .

У системі підготовки військ (сил) важливе значення

набуває морально-психологічна і суто психологічна

підготовка захисників держави. Моральний дух,

психологічна та функціональна готовність особового

складу, військових підрозділів значною мірою визначають

боєготовність і боєздатність військ, суттєво впливають на

формування та розвиток необхідних морально-бойових

якостей особового складу.

Багатоплановий військово-педагогічний процес

складається із взаємозв’язаних і нерозривних складових,

якими є навчання, виховання, освіта, розвиток (розумовий

та фізичний) та психологічна підготовка.

Досвід війн та локальних конфліктів кінця ХХ –

початку ХХІ століття, досвід миротворчої діяльності

Збройних сил України засвідчують, що змінилися як

стратегія і тактика застосування різних родів Збройних

сил, так і значення психологічної підготовки у загальній

системі підготовки військ, веденні бойових дій, виконанні

завдань із підтримання миру і безпеки.

Зростаючу роль саме психологічної підготовки

особового складу у військово-педагогічному процесі

обумовлюють такі обставини:

по-перше, підвищуються обсяг, складність і значення

завдань, які вирішують Збройні cили України, роль

людського, морально-психологічного фактора у воєнному

захисті держави;

по-друге, у зв’язку із подальшим розширенням

взаємодії і співробітництва з арміями провідних країн світу

369

виникає необхідність удосконалення системи навчання і

виховання, психологічної підготовки військовослужбовців

відповідно до вимог щодо виконання завдань з підтримки

миру і безпеки, захисту загальнолюдських цінностей від

можливої загрози агресії і проявів тероризму;

по-третє, на підвищення ролі психологічної

підготовки особового складу істотно впливає ряд

військово-технічних факторів сучасного етапу військового

будівництва та розвитку військової справи. Одним із них є

поява нової складної бойової техніки і зброї, нових родів

військ, зміни в засобах ведення бойових дій.

Не менш важливою обставиною, що визначає

необхідність підвищення якості психологічної складової

професійної діяльності, є збільшення впливу на психіку

воїна негативних умов служби, особливо під час ведення

бойових дій.

Кінцевою метою психологічної підготовки (ПП)

особового складу Збройних cил України є формування

стійкої психологічної готовності до виконання

поставлених завдань у процесі професійної діяльності.

Якісні зміни, що відбуваються в технічному

оснащенні армії і флоту, у формах і способах збройної

боротьби, значно підвищують роль і значення людини як

головного фактора війни, висувають надзвичайно високі

вимоги до її бойової та психологічної підготовки.

Узагальнюючи різні підходи до розроблення проблем

психологічної підготовки особового складу до професійної

діяльності і до бойових дій, ми виходимо з таких

принципових положень:

− підготовка психіки особового складу до можливої

війни, до діяльності відповідно до поставлених завдань

(професійної діяльності), є об’єктивною необхідністю. Це

викликано тим, що всі бойові дії веде людина, яка має

індивідуальні психологічні якості і здібності. Впливаючи

370

на людину, бойові дії впливають також і на рівень

виконання бойових завдань цією людиною;

− формування психологічної готовності особового

складу до професійної діяльності не є вихованням

окремих якостей воїна, оскільки ефективність дій у бою –

це сукупне вираження твердих ідейних переконань,

впевненість у необхідності захисту своєї країни,

моральних і психологічних якостей, загального настрою

особистості і військового колективу на беззаперечне

виконання свого військового обов’язку;

− психологічна готовність пов’язана з ідеологією і

політикою держави, її формування проводиться у загальній

системі бойової підготовки особового складу,

здійснюється в усіх формах діяльності воїнів і військових

підрозділів. Психологічна підготовка не обмежується

проведенням лише спеціальних заходів, а є одночасно

специфічним компонентом виховання і навчання воїнів у

військовому середовищі, одним із завдань військово-

педагогічного процесу;

− рівень та стан психологічної підготовки особового

складу залежить і взаємозв’язаний із розвитком озброєння

і техніки, військової науки, економічних та політичних

чинників держави або військового блоку держав, а також

залежить від ефективності психолого-педагогічних дій

командного складу.

Таким чином, дослідження проблеми підготовки

особового складу дає можливість зробити висновок про те,

що організована, цілеспрямована й ефективна

психологічна підготовка особистості військовослужбовців,

малих груп та військових колективів до професійної

діяльності є закономірною і нагальною необхідністю, а з

урахуванням сучасних тенденції ведення бойових дій

набувають ще більшого значення.

371

Психологічна підготовка особового складу

Збройних сил україни. Сутність, зміст, завдання та

принципи

Психологічна підготовка особового складу Збройних

cил України – це цілісний та організований процес фор-

мування у військовослужбовців психічної стійкості і пси-

хологічної готовності до дій у бою, у складних і небезпеч-

них умовах, в обстановці, що різко змінюється, під час

тривалої нервово-психологічної напруги, подолання труд-

нощів, пов’язаних із виконанням військового обов’язку як

у воєнний, так і у мирний час.

Психологічна підготовка особового складу Збройних

cил України до виконання завдань за призначенням

відбувається у загальній системі підготовки військ і є

одним інтегративним компонентом військово-

педагогічного процесу (рис. 8.1).

На кожному напрямку всебічної підготовки

вирішуються переважно властиві йому завдання із

використанням різних технологій.

Технологія психологічної підготовки особового

складу – це навчальна система найбільш раціональних ме-

тодів, способів, прийомів та форм досягнення цілей психо-

логічної підготовки психіки військовослужбовців до стій-

кої індивідуальної практичної діяльності та у складі під-

розділу на полі бою в умовах сучасної війни, що визначає

найбільш раціональні й ефективні методики досягнення їх

психологічної готовності і стійкості до впливу стрес-

факторів бою (екстремальної обстановки).

Основною метою психологічної підготовки є фор-

мування у особового складу емоційно-вольової стійкості та

психологічної готовності до бою (виконання завдань за

призначенням) (табл. 8.1).

7

Рисунок 8.1 – Система психологічної підготовки у Збройних силах України

37

2

68

0

373

Структурно-змістовна характеристика процесу

всебічної підготовки особового складу, роль і місце

психологічної підготовки відображено на рис. 8.2.

Рисунок 8.2 ˗ Психологічна готовність військовослужбовця

у структурі військово-педагогічного процесу

Формування психічної (емоційно-вольової)

стійкості

Завчасно (до початку бойових дій) у солдатів форму-

ється психічна стійкість – це система психічних якостей

військовослужбовця, яка визначає його потенційну можли-

вість долати труднощі й успішно виконувати поставлене

бойове завдання.

Така система психічних якостей воїна охоплює:

− знання труднощів різних бойових ситуацій і спо-

собів управління своєю поведінкою за цих обставин;

− знання можливих дій противника і способів про-

Військово-педагогічний процес підготовки особового

складу

мета

розвиток

(розумовий та

фізичний )

навчання

виховання психологічна

підготовка

психологічна готовність до професійної

діяльності (виконання бойових завдань)

емоційно-вольова

стійкість

функціональна (професійна готовність)

374

тидії йому;

− знання тактики дій своїх військ;

− поглиблене знання своїх обов’язків і можливостей

бойової техніки та озброєння;

− стійкі навички та вміння долати труднощі бойових

завдань, керувати своїми психічними станами й діями,

визначати свої можливості, а також готовність до вирі-

шення поставлених завдань;

− погляди і переконання, мотиви та психічні установ-

ки на необхідність і можливість подолання труднощів та

успішного виконання бойового завдання;

− особистісні якості воїна, що відображають його

стійку здатність переборювати труднощі бойової операції,

володіння своїми психічними станами і діями.

Зміст психічних якостей, що формуються, тісно

пов’язаний із характером тих труднощів, які долають у

ході виконання бойового завдання.

Ці якості, що становлять психічну стійкість, досяга-

ються моделюванням у ході бойової підготовки умов май-

бутньої бойової діяльності, які можуть мати місце у бойо-

вій операції, вони характеризують ступінь теоретичної

ознайомленості військовослужбовця і його практичну під-

готовленість до подолання різних стрес-факторів бойових

ситуацій. Вона свідчить про його психічну підготовленість

до бойових дій, до першого бойового завдання.

Формування психологічної готовності

Здатність військовослужбовця виконати своє завдан-

ня так, як він уміє (виявити бойову майстерність), зале-

жить перш за все від внутрішніх чинників: переконань лю-

дини; її здатності ефективно діяти в ситуаціях небезпеки,

раптовості, невизначеності, дефіциту часу; емоційного

стану воїна на даний момент часу; стану його здоров’я то-

що. Сукупність усіх цих чинників одержала назву «психо-

логічна готовність».

375

Таблиця 8.1 − Структурно-змістовна характеристика процесу всебічної підготовки особового складу Види всебічної


Які елементи та

якості

особистості

переважно

формуються

Якості особистості,

що формуються

Які структурні

елементи

діяльності

забезпечуються

Специфічні

види

формування

особистісних

якостей

В яких

формах


здійснюється

Кінцевий

результат

Військово-

професійна

психічні

процеси: досвід

та знання,

навички, вміння

професійна пам’ять,

професійне

мислення,

професійне

уявлення, військова

майстерність

навички як

вищий ступінь

у розвитку дій

(виконавча

регуляція)

навчання:

повторювання,

тренування,

вправи

бойова

підготовка:

технічна,

тактична,

вогнева та ін.

всебічна

підгото-

вленість

(ТРИВА-

ЛА

ГОТОВ-

НІСТЬ)

Психологічна спрямованість,

загартування

мотивів, воля,

емоційно-

вольовий досвід

психологічна

стійкість

спонукальна

регуляція

психологічне

загартування:

психологічні

тренування,

повторення,

вправи

бойова

підготовка:

моделювання

бойових

ситуацій

Воєнно-

ідеологічна

спрямованість,

переконання,

світогляд, ідеали

ідейна

переконаність,

патріотизм,

ненависть до ворога

та ін.

потребово-

мотиваційні

елементи

(спонукальна

регуляція)

виховання:

ідейно-

політичне,

військове,

правове та ін.

воєнно-

ідеологічна

підготовка,

культурно-

виховна

робота

Фізична біологічна

сторона

особистості,

організм

сила, кмітливість,

швидкість,

витривалість

виконавча

регуляція

фізичне

виховання

заняття з

фізичної


375

83

376

Таблиця 8.2 − Сфери впливу на особовий склад засобами

психологічної підготовки

Сфери впливу Бажана мета впливу

Кінце-

вий

резуль-

тат

Мотиваційна

сфера

Формування відданості своїй Вітчизні,

переконаності у пріоритеті

національних інтересів та цілей своєї

держави, вірність Конституції та

військовому обов’язку, висока

дисциплінованість, готовність будь-що

виконати поставлені завдання Форму-

вання

психо-

логічної

готовно-

сті та

емо-

ційно -

вольової

стійкості

Емоційно -

вольова сфера

Розвиток рішучості, наполегливості,

емоційної стійкості під час виконання

бойових завдань в екстремальних

умовах, здатності до самоконтролю та

саморегуляції власного емоційно-

вольового стану

Психо -

фізіологічна

сфера

Розвиток у військовослужбовців

швидкості і точності сприйняття

інформації, усвідомленої та суворої

послідовності виконання оперативних

функцій, точної реакції, здатності до

швидкого переключення діяльності,

всебічної фізичної загартованості

Психологічна готовність воїна до бою один із ос-

новних компонентів готовності підрозділу до негайних

бойових дій.

Вона припускає, по-перше, усвідомлення воїном

відповідальності за долю Батьківщини, рідних, близьких;

упевненість у собі, своїх товаришах, бойовій техніці і

зброї, по-друге, бажання боротьби, прагнення випробувати

себе, подолати свої слабкості, добитися перемоги над про-

377

тивником.

Психологічна готовність військовослужбовців –

це націленість і мобілізованість психіки воїнів на подолан-

ня майбутніх бойових труднощів, яка забезпечує результа-

тивність та якість виконання бойових завдань, адекватно

до їх складності, значущості та важливості.

Основними структурними елементами психо-

логічної готовності воїна є:

мотиваційний – прагнення подолати труднощі май-

бутнього бою і розуміння необхідності їх подолання,

оцінювання своїх можливостей щодо управління

психічними станами і діями на основі раніше накопичено-

го досвіду;

пізнавальний – забезпечує необхідним обсягом

відповідної інформації, що потрібен для цілеспрямованої

діяльності в екстремальних умовах бойової обстановки;

емоційний – переживання почуття впевненості або

сумніву у своїй готовності до подолання труднощів сучас-

ного бою, уміння управляти своїми емоційно-вольовими

процесами в екстремальних умовах;

вольовий елемент забезпечує воїнам подолання

труднощів сучасного бою.

Кожний із цих елементів передбачає націленість і

мобілізацію психіки воїна на подолання труднощів сучас-

ного бою. Визначається також можлива поведінка воїна,

що свідчить про його готовність або неготовність вико-

нувати бойове завдання.

Основними ознаками психологічної готовності

воїна до бою є: відсутність метушливості або замкнутості,

обачлива, рівна поведінка; чітке, безпомилкове виконання

наказів та команд; нормальний фізіологічний стан (частота

пульсу, дихання, колір обличчя тощо).

Виділяють три рівні стану психологічної готов-

ності до бою: низький, середній та високий.

378

Низький рівень проявляється в тому, що воїн не

упевнений у собі, у нього відсутнє прагнення до протибор-

ства, він нерішучий, зайве метушливий або замкнений,

припускається помилок під час виконання простих команд.

Для середнього рівня характерне поєднання упевне-

ності в собі й інших із недостатнім прагненням до проти-

борства й рішучих дій. Воїн припускається незначних по-

милок під час виконання команд, його фізіологічний стан

близький до норми.

Високий рівень відрізняється бажанням боротьби,

відсутністю сумнівів, прагненням випробувати себе, доби-

тися перемоги над противником. На такому рівні психо-

логічної готовності воїн довго перебувати не може. Спра-

цьовують захисні механізми психіки і фізіології людини.

Сутністю психологічної підготовки є підвищення

психічної стійкості і його психологічної готовності;

перетворення факторів бою в знайомі, звичні, очікувані

(адаптування); оволодіння військовослужбовцями

необхідними знаннями та досвідом у подоланні

психологічних навантажень; розвиток у особового складу

здатності швидко перебудовуватися відповідно до

обставин.

За змістом психологічна підготовка є системою

заходів, спрямованих на завчасне формування й

закріплення у військовослужбовців і військових

підрозділів стійких психічних якостей, необхідних для

виконання завдань військово-професійної діяльності і

здійснюється на етапі організації підготовки

військовослужбовців, військових частин до бойових дій

(виконання завдань за призначенням).

Психологічна підготовка разом із професійно-

психологічним відбором, прогнозуванням психологічного

стану особового складу військ (сил), психологічним

супроводженням бойової діяльності, психологічною

379

реабілітацією військовослужбовців є компонентами

психологічного забезпечення діяльності та підготовки


Психологічне забезпечення разом з інформаційно-

пропагандистським, соціально-правовим, культурологіч-

ним забезпеченням та захистом особового складу від

негативного інформаційного впливу є складовими

морально-психологічного забезпечення повсякденної

діяльності, підготовки та застосування військ (сил).

Об’єктом психологічної підготовки є

військовослужбовець (свідомість), військові колективи чи

підрозділи (суспільна свідомість).

Суб’єктом психологічної підготовки є командири

(начальники), офіцери по роботі з особовим складом,

інструктори, викладацький склад навчальних закладів

(підрозділів).


здійснюється в загальному процесі бойової підготовки, що,

у свою чергу, складає основу її успішності.

Головні завдання психологічної підготовки:

− забезпечення стійкої психологічної готовності

військовослужбовців до захисту Батьківщини, до рішучих

дій під час виконання навчальних завдань, готовності до

ризику та зустрічі з небезпекою;

− формування у військовослужбовців психічної

стійкості до психотравмуючих факторів сучасної війни,

тривалих перевантажень;

− їх навчання методів попередження психотрав-

мування, саморегуляції, виявлення ознак одержання

психологічних травм;

− надання першої допомоги;

− створення передумов високої бойової активності

військовослужбовців;

− адаптація військовослужбовців до бойових умов,

380

їх навчання основних способів самозахисту;

− зниження психологічних травм, підвищення рівня

професійних та бойових навичок і вмінь, фізіологічної і

психологічної витривалості військовослужбовців.

Основними принципами психологічної підготовки

є:

− патріотична спрямованість, формування

негативних установок до противника;

− моделювання у ході вирішення навчально-

бойових завдань зовнішньої картини бою (бойових умов);

− натуралізація у створенні бойових умов, що

викликає в особового складу реальні психічні стани

бойової підготовки, яка передбачає включення під час

виконання навчально–бойових (бойових) завдань

елементів ризику та небезпеки;

− психологічне загартування – максимальне

напруження духовних, психічних, психологічних та

фізичних сил, недопущення розслаблення;

− психологічне протиборство разом із вогневим,

тактичним та іншими видами впливу, забезпечення

можливості з відчуття впливу на себе;

− безпека дій особового складу.

Свідоме, активне і творче використання

військовослужбовцями цих принципів, а також методів і

форм навчання, виховання є головною умовою

ефективності психологічної підготовки як процесу.

У військовій практиці склалася така система

основних напрямів психологічної підготовки:

− формування мотиваційних основ бойової діяльності

воїнів;

− інформування особового складу про навчально-

бойові завдання, способи і прийоми їх вирішення;

− залучення особового складу до активних

практичних дій у процесі бойової підготовки в умовах,

381

близьких до реального бою.

Складна структура системи психологічної підготовки

воїна, багатоплановість факторів і завдань, що впливають

на неї, потребують проведення психологічної підготовки

різних видів*.

*Під видом психологічної підготовки розуміють

визначену сукупність цілей, завдань та засобів їх

вирішення в умовах, які склалися

Залежно від мети розрізняють психологічну

підготовку до військової служби у конкретному виді

збройних сил, роді військ, до вивчення бойової техніки, до

виконання бойових вправ, того чи іншого виду бойових дій

(наприклад, повітряний бій).

У зв’язку з тим, що об’єкти психологічної підготовки

є різними, виділяють психологічну підготовку воїнів,

малих груп, рядового та командного складу, особового

складу окремих спеціальностей та професій.

За терміном проведення розрізняють психологічну

підготовку до бойової діяльності (попередню) і

психологічну підготовку до виконання конкретного

бойового завдання (безпосередню).

Залежно від цільових установок, ступеня охоплення

особового складу, націленості застосованих засобів та

методів для формування тих або інших компонентів

психологічної підготовленості розрізняють загальну,

спеціальну та цільову психологічну підготовку.

Загальна психологічна підготовка – вид

психологічної підготовки особового складу, завданням

якого є формування й удосконалення єдиних для

військовослужбовців психологічних якостей згідно з

вимогами сучасної війни.

Вона спирається на формування та розвиток у

особового складу політичної свідомості, патріотизму,

382

відповідальність за долю Батьківщини та бойових

товаришів, волі до перемоги та впевненості в ній, бойової

активності та готовності до самопожертви. Загальна

підготовка єдина для всіх видів Збройних cил та родів

військ.

Виконання завдань загальної психологічної

підготовки досягається формуванням у

військовослужбовців визначеної мотивації, спрямовується

на навчання їх прийомів емоційно-вольової мобілізації,

зняття негативних психічних станів, методів надання собі і

товаришам по службі першої психологічної допомоги,

способів виживання в екстремальних умовах, згуртування,

злагодження, підвищення соціально-психологічної

сумісності та стійкості військових підрозділів.

Спеціальна психологічна підготовка – вид


якого є розвиток специфічних військово-професійних

якостей військовослужбовців відповідного роду військ,

напрацювання високої бойової активності та психічної

стійкості, навичок поведінки в екстремальних умовах.

Значна частина завдань спеціальної психологічної

підготовки вирішується в процесі стрільб, пусків ракет,

проведення тренувань та навчань в умовах, максимально

наближених до бойових, з метою розвитку у

військовослужбовців сприяння професійної уваги,

професійної пам’яті, здатності протистояти стресорам,

характерним для конкретного роду військ (сил).

Цільова психологічна підготовка – це вид


якого є адаптація психіки воїна до умов виконання

бойового завдання, формування бойового психічного

стану, напрацювання чіткої внутрішньої установки на

підготовку до конкретного бою (виконання завдань за

призначенням).

383

Цільова психологічна підготовка проводиться в

інтересах адаптації психіки військовослужбовця до умов

виконання конкретного бойового завдання, формування

бойового психічного стану, напрацювання чіткої

внутрішньої установки на підготовку до конкретного бою.

Вона проводиться у комплексі з тактичною (тактико-

спеціальною) підготовкою особового складу.

Цільова психологічна підготовка може бути

розподілена на ряд етапів:

1-й етап (перед виконанням бойового завдання) –

відбувається мобілізація особового складу для виконання

завдання;

2-й етап (безпосередньо в ході виконання бойового

завдання) – підтримання бойової готовності, бажання до

прояву ініціативи, попередження негативних психічних

станів;

3-й етап (після виконання бойового завдання) – знят-

тя психічної напруженості, відновлення бойової готов-

ності, підтримання пильності, попередження благодуш-

ності і розслабленості, мобілізація особового складу на ви-

конання нових бойових завдань.

Завдання психологічної підготовки вирішується за

допомогою засобів і способів. Основою їх пошуку і

розроблення є ідея максимального наближення навчань та

занять до умов сучасного бою, вирішення не умовних, а

близьких до реальних бойових завдань.

Засобами психологічної підготовки є:

− загальний процес бойової підготовки військ та

його основні складові (вогнева, технічна, фізична,

спеціальна, медична підготовка та ін.);

− заняття на тренажерах, у спеціально обладнаних

класах, смугах, у центрах психологічної підготовки.

Способи психологічної підготовки залежать від

конкретної мети та матеріальної бази, специфічних вимог

384

до підготовки особового складу конкретного виду та роду

Збройних cил, специфіки виконання завдань. Деякими з

них є:

− вміла імітація вогню противника, створення

реальної картини бою;

− створення в обстановці навчань та польових занять

елементів небезпеки та раптовості;

− створення умов, коли необхідно вирішувати

завдання в обмежений термін, при нестачі часу;

− виконання вправ неповним підрозділом, недос-

татньо озброєними та дієздатними військовослужбовцями.

Способи психологічної підготовки знаходять своє

відображення в основних методах, які поділяють на

вербальні та практичні.

Методи психологічної підготовки – систематизо-

вана сукупність дій, прийомів та способів для вирішення

визначених завдань або досягнення визначеної мети

психологічної підготовки.

Вербальні методи умовно складаються з методу

переконання, методу навіювання та психологічного

консультування військовослужбовців.

Практичні методи вбирають у себе моделювання

психологічних факторів (чинників) бою, психологічні

вправи і тренування, метод аварійних ситуацій, метод

стресових впливів, метод вольової регуляції.

З погляду групового й індивідуального сприйняття,

осмислення і закріплення в логічній пам’яті

військовослужбовця важливе значення мають вербальні

(словесні, мовні) методи – переконання, навіювання і

психологічна консультація. Їх головне призначення в тому,

щоб викликати бажані зміни у психіці воїна і психології

колективу і на цій основі сформувати стійкі звички

поведінки.

Вербальними методами може успішно користуватися

385

той командир підрозділу, що майстерно володіє словом,

письмовою та усною мовою, уміє грамотно складати

бойові накази і віддавати усні розпорядження підлеглим,

переконувати і вимагати, вселяти впевненість і надавати

психологічну допомогу тим, хто цього потребує.

Метод переконання є цілісною системою словесно-

наочного впливу командира підрозділу на свідомість воїна

і загальну думку колективу, яка забезпечує добровільне

ухвалення наказів і перетворення їх на мотиви поведінки

військовослужбовців.

Психологічний механізм переконання полягає в тіс-

ному його зв’язку зі світоглядом та волею воїна. Перекона-

ння безпосередньо впливають на зміст мотивів діяльності

воїна та формують його установку. Переконаність – основа

таких вольових рис, як мужність, рішучість, вірність

ідеалам, стійкість, які допомагають йому успішно

оволодівати необхідними навичками, долати труднощі

військової служби.

Психологічна консультація – це один із

найважливіших методів психологічної підготовки й

допомоги, що сприяє зняттю психічної напруженості в

колективі та у поведінці окремого воїна, пошуку

оптимальних моделей поведінки у критичних ситуаціях.

Психологічне консультування за допомогою спеціально

організованого процесу спілкування сприяє усвідомленню

воїном ситуації, висвітленню її причин, актуалізації

додаткових сил та резервів для її подолання.

В процесі бойової підготовки командир підрозділу

зобов’язаний створити єдиний комплекс практичних

методів моделювання психологічних факторів

(чинників) бою. Їх складовою є методи психологічних

вправ і тренувань, аварійних ситуацій і стресових дій.

Психологічні вправи і тренування є системою

багатократних повторень спеціальних дій і вчинків, що

386

постійно ускладнюються, з метою формування у воїнів

необхідних особистих якостей і підвищення психологічної

надійності колективу.

Вони включають:

− вправи і тренування на спеціальних тренажерах,

імітаторах, навчальних постах;

− комп’ютерні ігри;

− вправи з подолання спеціальних смуг перешкод,

інженерних загороджень, завалів, водних рубежів тощо;

− спеціальні спортивні ігри і змагання;

− психологічні вправи для розвитку пізнавальних,

емоційних та вольових якостей;

− соціально-психологічні тренування, рольові ігри,

практикуми щодо згуртування бойових груп, формування

їх психологічної сумісності і злагодженості.

Формами* психологічної підготовки особового

складу до бойових дій (виконання завдань за

призначенням) є:

психологічна просвіта – систематичне та

організоване розповсюдження серед військовослужбовців

психологічної інформації з метою формування у них

розуміння закономірностей функціонування людської

психіки і поведінки людей в екстремальних умовах

бойової обстановки, знання шляхів і способів управління

можливостями власної психіки та надання психологічної

допомоги іншим військовослужбовцям;

заняття із предметів бойової підготовки,

орієнтованих на розвиток необхідних психологічних

якостей та станів;

спеціальні форми: психотренінги, прийоми

психологічної саморегуляції тощо.

*Форми психологічної підготовки – встановлений

зразок, сукупність прийомів та засобів проведення

психологічної підготовки

387

В основу способів психологічної підготовки

покладені принципи внесення до процесу бойової

підготовки елементів напруженості й раптовості,

небезпеки й ризику, властивих реальній бойовій

обстановці, і багаторазове тренування особового складу у

виконанні прийомів та дій у цих умовах.

У той самий час для формування відповідних якос-

тей психічних процесів, особливо уваги, пам’яті й мис-

лення, необхідно в процеси заняття, тренування та навчан-

ня вносити елементи активності й творчості, що сприяють

розвитку у особового складу кмітливості, спритності, са-

мостійності, ініціативності, а також збільшувати питому

вагу практичних дій на бойовій техніці, при зброї, на тре-

нажерах, макетах тощо з одночасним вирішенням розумо-

вих завдань у різноманітних умовах обстановки.

Для формування у воїнів психологічної готовності

до війни важливе значення має створення у них чіткого уя-

влення картини сучасного бою і виховання впевненості у

зброї та засобах захисту, які перебувають на озброєнні

військ.

Велике значення для психологічної підготовки осо-

бового складу має використання існуючих і розроблення

нових комплексів вправ щодо формування емоційно-

вольової стійкості (обкатування особового складу танками,

легководолазна підготовка та водіння танків під водою,

стрибки у воду, подолання вогневих смуг, тренування у

відпрацюванні способів захисту від займистих речовин

тощо) і застосування різноманітних тренажерів для вироб-

лення професійних якостей уваги, пам’яті, мислення.

Напруженість у процесі бойової підготовки досяга-

ється збільшенням фізичних та нервово-психічних нава-

нтажень шляхом створення обстановки з наявністю різно-

манітних труднощів і позбавлень:

− інтенсивністю світлових та звукових подразників,

388

характерних для бою;

− відсутністю достатньої інформації й часу;

− проведенням робіт і виконанням функціональних

обов’язків у складних погодних та кліматичних умовах

місцевого театру воєнних дій (дощ, сніг, заметіль, піщані

бурі, спека, холод, низький атмосферний тиск тощо);

− тривалою активною діяльністю у засобах захисту;

− безперервністю денних та нічних дій;

− проведенням занять і стрільб у нічних умовах;

− постійною протидією супротивника;

− наявністю «втрат» у живій силі й техніці;

− наочністю зовнішньої картини бойової дійсності

(втрати, руйнування, пожежі тощо);

− необхідністю тривалого і частого подолання харак-

терних для театру воєнних дій перешкод, загороджень, зон

заражень та осередків пожеж;

− тривалим виконанням обов’язків в умовах ізоляції

від колективу, у складних умовах обстановки, за наявності

елементів небезпеки тощо.

Раптовість під час проведення занять та навчань

забезпечується засобами імітації, що застосовуються не-

сподівано й на незначній відстані від особового складу, а

також:

− створенням «несправностей» і «виходом із ладу»

зброї, бойової техніки, номерів розрахунків, членів

екіпажів тощо;

− швидкою зміною ввідних та обстановки, що вима-

гають від воїнів негайних та активних дій;

− прихованою підготовкою та несподіваним застосу-

ванням різноманітних перешкод і загороджень у моменти

активних дій особового складу;

− активними заповзятими діями супротивника;

− несподіваним проведенням бойових тривог;

− проведенням занять і навчань на незнайомій місце-

389

вості тощо.

Внесення у процес бойової підготовки елементів

небезпеки та ризику досягається:

− подоланням різноманітних складних перешкод в

умовах безпосередньої фізичної небезпеки;

− рухом в атаку за розривами снарядів та мін;

− киданням бойових гранат в атаці на ходу, без зупи-

нення;

− рухом в атаку на лижах шляхом буксирування осо-

бового складу за танками;

− стрибками в воду в повному спорядженні і форсу-

ванням водних перешкод вплав та на підручних засобах;

− переміщенням під водою як із використанням ізо-

лювального протигазу, так і без нього;

− подоланням заболочених ділянок місцевості та

водних перешкод по льоду;

− водінням танків під водою та зануренням під воду

для інженерних робіт;

− стрільбою штатним снарядом та проведенням

стрільб у нічний час;

− активним захистом від займистих засобів;

− проведенням робіт та обладнанням позицій в умо-

вах реального зараження місцевості навчальними рецепту-

рами імітаційних засобів чи дегазацією зараженої зброї та

бойової техніки;

− десантуванням і спішуванням з транспортних та

бойових засобів на ходу;

− обкатом танками і пересуванням десантом на тан-

ках;

− встановленням та розмінуванням мінно–вибухових

загороджень із бойовими запальниками;

− лазінням по скелястих стінах значної крутизни та

по ділянках із від’ємними кутами.

Створення на заняттях і навчаннях обстановки

390

напруженості, раптовості, небезпеки і ризику не є самоціл-

лю. Підвищуючи гостроту реакції воїнів, вона повинна

привчати їх активно діяти в умовах підвищених

психічних навантажень і тим самим набувати необ-

хідний досвід вольових дій у подоланні труднощів та

негативних психічних станів, формувати в них комплекс

таких вольових якостей, як самовладання, стійкість, рішу-

чість, сміливість, мужність, які в умовах цілеспрямованої

діяльності стають одним із джерел героїзму.

Запровадження до навчальної обстановки різнома-

нітних труднощів і небезпечних ситуацій повинно здійс-

нюватися щодо конкретних умов театру воєнних дій та на-

рощуватися поступово з набуттям особовим складом дос-

віду й емоційно-вольових навичок у придушенні страху.

Створення під час бойової підготовки обстановки ак-

тивності й творчості досягається засобами, що спонука-

ють особовий склад до розумової праці та самостійності:

− постановкою перед тими, хто навчається, питань

причинно-наслідкового характеру, що дозволяють творчо

використовувати свої знання та проникати в сутність мате-

ріалу, що вивчається, а також розвивають здатність роби-

ти самостійні висновки;

− збільшенням обсягу практичних дій тих, хто навча-

ється, щодо вирішення ввідних, різноманітних завдань ро-

зумового або рухливого характеру із внесенням елементів

змагання;

− виконанням нормативів в умовах, наближених до

бойової дійсності;

− виконанням функціональних обов’язків та само-

стійних завдань у складній обстановці, що швидко

змінюється;

− вмілим визначенням супротивника;

− постійним контролем за діями особового складу і

докладним розбором наявних позитивних сторін і

391

недоліків у їхній діяльності.

Уявлення про картину сучасного бою в особового

складу складається на тактичних навчаннях, на заняттях і

тренуваннях щодо вивчення сучасних видів зброї та спо-

собів захисту від неї, в результаті словесного опису бойо-

вих дій, перегляду спеціальних кінофільмів та діафіль-

мів, плакатів, малюнків, а також читання художньої літе-

ратури на військову тематику.

Однак копіювання однієї зовнішньої картини бою не

забезпечує створення психологічної обстановки, наближе-

ної до бойової. Наближувати умови навчання до бойових –

означає передусім створювати на навчаннях і заняттях об-

становку, змушуючи тих, хто навчається, виконувати увесь

той обсяг заходів і дій, які вони повинні будуть робити на

війні.

Виховання впевненості у зброї та в надійності

індивідуальних засобів захисту досягається: − демонстрацією зброї, бойової техніки, засобів за-

хисту та їх можливостей;

− високою якістю занять щодо вивчення зброї, бойо-

вої техніки, засобів захисту та добрим знанням їх особо-

вим складом;

− проведенням стрільб, водінь та інших заходів на

добре пристріляній, вивіреній зброї та полагодженій бой-

овій техніці, а тренувань у захисті від зброї масового ура-

ження супротивника – у полагоджених і перевірених засо-

бах захисту;

− початком виконання стрільб, водінь і дій щодо за-

хисту від зброї масового ураження з особистого показу

керівником занять (командиром) чи найбільш підготовле-

ними сержантами і солдатами;

− систематичними тренуваннями у нормативних ді-

ях при зброї (бойовій техніці) та в тривалому перебуванні

в засобах захисту в умовах цілеспрямованої діяльності.

392

Крім того, впевненість у надійності індивідуальних

засобів захисту з великою ефективністю формується в ре-

зультаті проходження через камеру (намет) технічної пере-

вірки протигазів і виконання функціональних обов’язків у

засобах захисту на місцевості, зараженій рецептурами нав-

чальних імітаційних засобів, а також показу відповідних

навчальних кінофільмів.

Особливості психологічної підготовки особового складу

Під час підготовки військовослужбовців до бойових

дій необхідно враховувати ті труднощі, що мають місце у

сучасному бою. Ці труднощі, які можна назвати психо-

травмуючими факторами бою, створюються спеціально

противником для досягнення в ньому перемоги. Їх

усвідомлення, урахування і вміле застосування, як свідчить

досвід колишніх війн і сучасних воєнних конфліктів, за-

безпечують успіх як окремих бойових дій, так і всієї

воєнної кампанії .

Психотравмуючі фактори бойових дій умовно

поділяються на дві групи:

− перша група – фактори, що безпосередньо

емоційно впливають на особистість військовослужбовця.

До цієї групи належать такі: небезпека (загроза життю, по-

лон); раптовість (неочікуваність); новизна (нестандарт-

ність); невизначеність; відповідальність за прийняте

рішення і його виконання; негативні емоційні реакції

військових фахівців, що взаємодіють між собою (за верти-

каллю та за горизонталлю влади, прояв боязні, нервозність,

невпевненість в діях, нечіткість команд і доповідей); моно-

тонія (функціональний стан людини, що виникає при од-

номанітній роботі); групова ізоляція (вимушена самотність

під час виконання бойових завдань); клаустрофобія (бо-

язнь замкненого простору); агорафобія (боязнь відкритого

393

простору, прагнення сховатися від звукового і візуального

бойового впливу); дискомфорт (відсутність елементарних

нормальних умов для задоволення повсякденних духовних

та фізичних потреб військовослужбовців, постійний ін-

формаційно-психологічний вплив на них супротивника);

кров, тяжкі поранення або крики поранених, смерть бойо-

вих товаришів, руйнування укриттів, будівель або бойової

техніки, шум, гуркіт тощо;

− друга група – фактори, що опосередковано

емоційно впливають на особистість військовослужбовця і

залежать від його професійних можливостей. До цієї групи

належать такі фактори: дефіцит часу та інформації (супе-

речливість інформації); збільшення темпу дій; надзвичайна

інтелектуальна складність прийняття рішень; надлишок

інформації; суміщення декількох видів діяльності водночас

(аферентні операції – сприйняття інформації; логічні –

пов’язані з переробленням інформації, оцінювання обста-

новки і прийняття рішення; еферентні – пов’язані з ре-

алізацією прийнятого рішення); ступінь злагодження дій

військових фахівців; високий рівень психофізичної втоми;

небувале ускладнення управління підрозділами; участь у

насильстві тощо.

Окрім розглянутих факторів, можна виділити ще

декілька, які за своїм характером здебільшого належать до

соціально-психологічних, факторів групової діяльності і

виражаються у процесі взаємодії між військовослуж-

бовцями, що складають один екіпаж (розрахунок). До них

належить так званий емоційний ефект групи. Відмічено,

що іноді в умовах крайньої небезпеки між всіма членами

екіпажу виникає підвищена нервозність, конфлікти, тобто

порушується природний для даної ситуації порядок

взаємодії між членами екіпажу (розрахунку). Це може ви-

ражатися у криках, у нав’язливих порадах командирові

(або іншому члену екіпажу) з боку інших військовослуж-

394

бовців. Як правило, такий ефект не покращує результатив-

ності бойової діяльності.

Крім того, може виникнути так званий професійний

ефект групи. Він виражається в тому, що хто-небудь із

членів екіпажу (розрахунку) повністю або частково

виключається із взаємодії при вирішенні бойового завдан-

ня внаслідок надмірних психологічних навантажень, силь-

ного страху, отримання психологічної травми. В цьому

випадку людина може впадати у ступорний (заціпеніння)

стан або виконувати зовсім не ті дії, які потрібні в даній

ситуації, і тим самим порушити узгодженість діяльності

всього екіпажу (розрахунку). Тому у процесі психологічної

підготовки військовослужбовці, особливо командири

підрозділів, повинні навчатися способів виведення з таких

станів.

У процесі психологічної підготовки, окрім розгля-

нутих вище факторів, повинні моделюватися й інші, які за

своєю суттю належать до фізико-хімічних факторів сере-

довища, але здійснюють істотний вплив перш за все на

емоційний стан військовослужбовців. До них належать:

1. Фізичні фактори: а) метеорологічні (температура і

вологість повітря); б) радіаційні (наявність радіаційного

зараження); в) баричні (тиск); г) механічні (шум, вібрація

тощо).

2. Хімічні фактори: а) зміна компонентів повітря

(кисневе голодування або навпаки перенасичення киснем);

б) зміна газового складу повітря (задимленість, наявність

отруйних речовин тощо); в) механічні домішки (наявність

у повітрі високої концентрації пилу тощо).

Інверсія часу сну і неспання, різке обмеження часу на

відпочинок і відновлення сил, нерегулярне і мізерне хар-

чування – усе це обумовлює негативний вплив фактора

фізичної і психічної втоми, неприємних фізичних відчуттів

на діяльність воїнів. Цьому багато в чому сприяє і від-

395

сутність нормальних умов для життя і бойової діяльності,

які доводиться переживати воїнам у бойових умовах.

Важливу роль у бойовій обстановці відіграють і нега-

тивні емоційні реакції взаємодіючих фахівців – старших

начальників, рівних за званням і посадою, і підлеглих. Цей

фактор здійснює свій вплив як на начальників, так і на ін-

ших воїнів, на командирів підрозділів, і призводить до

зниження якості бойової роботи.

Для того щоб психологічно підготувати військово-

службовця до бою, необхідно перш за все завчасно готува-

ти його психіку до впливу зазначених факторів. Це озна-

чає, що саме ці фактори повинні моделюватися у процесі

психологічної підготовки. При цьому військовослужбовець

повинен не просто звикнути до впливу даних факторів, а

свідомо вчитися виконувати бойові завдання за умов їхнь-

ого впливу. Успішність вирішення цього питання багато в

чому залежить від правильної організації психологічної

підготовки.

Для того щоб виявити весь комплекс впливів сучас-

ного бою, що діють на психіку воїнів, необхідно розуміти

загальну психологічну модель бою.

Виходячи із загальноприйнятих, широких визначень,

психологічна модель бою є уявним образом (аналогом),

своєрідною картою психічних процесів та явищ, що мають

місце в реальному бою.

Психологічна модель бойових дій показує: що вона є

стимулом бойової активності воїнів; визначає чинники, що

впливають на бойову поведінку; показує зміни в психіці

учасника бою, що відбуваються під впливом стресогенних

факторів; психологічні явища повинні піддаватися корекції

в бойовій обстановці для досягнення ефективності бойових

дій.

Модель дозволяє системно впливати на бойову ак-

тивність воїнів шляхом дії як на їх внутрішні психологічні

396

можливості, так і їх соціальне, бойове й екологоерго-

номічне середовище при організації психологічної підго-

товки особового складу.

Представлена психологічна модель бойових дії доз-

воляє виділити дві групи факторів (чинників), що впли-

вають на бойову діяльність військ: зовнішні і внутрішні.

Зовнішні фактори (чинники) можна розділити на

соціальні, бойові і еколого - ергономічні. Соціальні чинни-

ки вирішальні за дією на воїнів у бойовій обстановці,

оскільки є основою для формування широких соціальних

мотивів їх поведінки й міцних бойових установок.

До внутрішніх факторів (чинників) бойової актив-

ності воїнів належать фізіологічні та психологічні чинники

бойової поведінки. Воїн – не сліпе знаряддя в руках

зовнішніх обставин бою і природних інстинктів. Його по-

ведінка у вирішальному ступені визначається спрямо-

ваністю особистості, особливостями характеру, інтелекту,

волі, емоцій, здібностей. Важливе значення в регуляції

бойової активності військовослужбовців мають віра, забо-

бони, чутки, символи-цінності, способи регуляції

психічних станів (ритуали, обряди тощо). Без розуміння

цього неможливо пояснити, звідки беруться самопожерт-

вування, виправданий ризик, взаємовиручка в тих ситу-

аціях, де, здавалося б, повинен превалювати інстинкт са-

мозбереження.

Саме переважаючі мотиви, рівень бойового досвіду

визначають поведінку воїна в обстановці дії «вторинних»

психологічних чинників бою: небезпеки, раптовості, не-

сподіванки, новизни бойових подій, дефіциту часу й ін-

формації, втрати бойових товаришів, дискомфорту, участі

в насильстві тощо.

Соціальні, бойові, фізіологічні і психологічні чинни-

ки бойової поведінки воїнів діють в різний час із різною

силою, в різних комбінаціях. Небезпечна для життя обста-

397

новка буде по-різному сприйматися воїнами, вони по-

різному розуміють цілі війни, неоднаково відносяться до

супротивника, до товаришів по службі, командирів, що бе-

руть участь в різних видах бою, солдати відрізняються

бойовим досвідом, типом нервової системи тощо.

Військові керівники всіх рівнів, психологи повинні

передбачати специфіку впливу чинників бою на поведінку

воїнів і прагнути додати їм позитивний, мобілізуючий ха-

рактер.

У процесі психологічної підготовки особового складу

підрозділу керівником занять (інструктором) повинні

імітуватися різні бойові ситуації з метою вдосконалення

бойової діяльності. Чим ближче до реальності наближа-

ються імітовані умови бою, тим ближче за своєю психо-

логічною структурою навчально-бойова діяльність набли-

жається до бойової. У військовослужбовця, що здійснює

навчально-бойову діяльність, мотиви, цілі, дії, операції по-

винні бути якомога більш схожими на ті, які потрібні для

успішного вирішення реальних бойових завдань і які мо-

жуть виникнути в реальному бою. За емоційним забарвле-

нням навчально-бойова діяльність також повинна бути

схожа на бойову.

Імітація бойових ситуацій, умов бою – це створення

моделі бойового середовища. Але її створення не є са-

моціллю, оскільки головним завданням психологічного

моделювання у процесі психологічної підготовки особово-

го складу є саме відтворення моделі самої бойової діяль-

ності, а не зовнішня картина бою.

Наближення умов навчання до умов реальної бойової

діяльності – це одна з найважливіших передумов успішно-

го формування психологічної готовності воїнів до бою.

За засобами моделювання психологічних факторів

(чинників) бою виділяють такі прийоми моделювання :

1. Словесно-знакові. При цьому моделюванні

398

вплив на військовослужбовців здійснюється через другу

сигнальну систему за допомогою слів, знаків, інформатив-

них жестів. Це може бути розповідь або пояснення про

майбутній бій, можливості отримати травму, поранення

тощо.

2. Наочні. При цьому моделюванні вплив

здійснюється шляхом показування різних предметів,

наприклад, після впливу на них стрілецької та інших видів

зброї.

3. Комп’ютерні. Вплив на військовослужбовців

здійснюється шляхом моделювання факторів (чинників)

бою у ході вирішення завдань та комп’ютерних ігор під

час роботи на ЕОМ.

4. Тренажерні. Вплив здійснюється шляхом мо-

делювання факторів (чинників) бою із використанням тех-

нічних засобів, що сприяють виробленню у воїнів тих або

інших навичок і умінь.

5. Імітаційні. Вплив на військовослужбовців

здійснюється із використанням засобів імітації зовнішніх

ознак бойової обстановки.

6. Бойові. Вплив здійснюється шляхом моделю-

вання факторів (чинників) бою із використанням бойової

техніки, озброєння і підручних засобів, що застосовуються

для організації і ведення бойових дій.

При організації процесу психологічної підготовки

командиру підрозділу, керівнику заняття (інструктору) не-

обхідно керуватися такими правилами:

− вносити елементи, що ускладнюють діяльність,

тільки після освоєння військовослужбовцями порядку ви-

конання дій у нормальних умовах;

− прийоми, засоби моделювання психологічних фак-

торів (чинників) бою повинні відповідати за сенсом змісту

дій, навчальним елементам, що відпрацьовуються за

відповідною темою;

399

− моделювати навчально-бойові ситуації (завдання)

необхідно у випадковому порядку, раптово, несподівано

для військовослужбовців, щоб не було звикання до

послідовності моделювання, шаблонності дій, бажано

постійно комплексно змінювати і поєднувати модельовані

фактори (чинники) бойової обстановки;

− найчастіше необхідно моделювати ті фактори (чин-

ники) бою, імовірність дії яких для військових фахівців

відповідної спеціальності вища;

− під час моделювання психологічних факторів (чин-

ників) бою рівень психічного навантаження повинен доз-

воляти більшості особового складу одержати позитивний

результат у подоланні напруженості і досягненні успіху.

Таке дозування навантажень сприятиме формуванню у

військовослужбовців віри в себе, стимулювати їх бажання

одержати складніше завдання;

− якщо військовослужбовець не впорався із бойовою

ситуацією, йому на наступному тренуванні потрібно за-

пропонувати більш простіше завдання за тими змодельо-

ваними факторами (чинниками), що виявилися причиною

ускладнення.

Для того щоб оцінити, досягли чи ні військовослуж-

бовці необхідного рівня підготовленості, що дозволяє

здійснювати перехід до наступного етапу психологічної

підготовки, потрібне проведення контрольних заходів, ви-

ходячи з положення, згідно з яким будь-які якості людини

проявляються в її діяльності, що здійснюється в умовах,

які вимагають використання цих якостей. Не поставивши

військовослужбовця в умови, в яких йому необхідно вико-

ристовувати ті або інші якості, неможливо достовірно

визначити їх наявність.

Етапи перебігу процесу психологічної підготовки

особового складу мають свої особливості як у різних родах

військ, так і під час підготовки різних військових фахівців.

400

На першому етапі переважно використовуються де-

монстраційні методи, що знижують нестачу інформації про

умови реального бою і дають загальне орієнтування в за-

своюваних діях.

На другому етапі починають інтенсивно застосо-

вуватися умовно-ситуативні методи, спрямовані на фор-

мування орієнтовної основи професійних дій окремого

воїна і підрозділу в цілому. Завершенням другого етапу

необхідно вважати освоєння професійних дій, чітке їх ви-

конання в нормальних умовах, тобто без моделювання різ-

них перешкод.

Третій етап припускає поєднання умовно-

ситуативних методів із використанням імітації вторинних

факторів (чинників) бою. Таке поєднання дозволяє підви-

щити стійкість до зовнішніх впливів і сформувати упев-

неність військовослужбовців у своїх силах. Завершенням

третього етапу психологічної підготовки необхідно вважа-

ти досягнення військовослужбовцями такого рівня ово-

лодіння військовою діяльністю, при якому її хід не пору-

шується в результаті імітації різних впливів вторинних

факторів (чинників) бою.

Четвертий етап – актуалізація мотивів бойової

діяльності за допомогою внесення елементів небезпеки до

навчально-бойової діяльності практичними методами «ре-

альних» ситуацій. Цей етап підготовки може починатися і

до завершення третього етапу, але обов’язково після дру-

гого етапу, після твердого освоєння дій у нормальних умо-

вах. Основний же розвиток цей етап повинен одержати

після завершення третього етапу психологічної підготовки.

Завершенням четвертого етапу психологічної підготовки

необхідно вважати формування у військовослужбовців го-

товності до бойової діяльності.

Психологічна підготовка організовується з

обов’язковим урахуванням:

401

− основних завдань, що покладені на військову ча-

стину, підрозділ;

− наявного ступеня колективної та індивідуальної

професійної, фізичної та психологічної підготовки війсь-

ковослужбовців;

− тематики, загальної мети та завдань навчання (тре-

нування);

− необхідності суворого дотримання мір безпеки під

час проведення занять, збереження життя і здоров’я особо-

вого складу.

Так, під час вогневої підготовки основні заходи

спрямовуються на створення різних за складністю умов,

перешкод, відпрацювання вправ у різних погодних умовах,

терміну доби і року. Проводиться стрільба з різних видів

зброї з різними комбінаціями цілей, зі створенням переш-

код і загороджень на шляху стрільби, з підвищенням

швидкості руху як стрільця, так і мішеней.

Під час технічної підготовки основним завданням є

оволодіння різними типами машин, зменшення часу їх

підготовки і ремонту, зменшення водобоязливості і вміння

долати перешкоди під «вогнем» і «вибухами».

Заняття з фізичної підготовки повинні включати у

себе марш-кидки і багатоборство, долання вогневих смуг із

вибуховими ефектами, долання «тропи розвідника»

(штурмових смуг) відразу після кросу, пересування сильно

пересіченою місцевістю, включення до тренувань завдань

гірської підготовки, боксу і рукопашного бою.

Для спеціальної підготовки важливими є елементи

імітації, навчання на незнайомій місцевості з умовною

втратою зв’язку, в умовах дії отруйних речовин, проведен-

ня збору особового складу у різний час доби, виконання

завдань скороченим складом із збільшенням психічного

навантаження, метання бойових гранат, долання водних

перешкод із зброєю у складі відділень (груп, екіпажів, ро-

402

зрахунків).

Під час розташування на місці основними питан-

нями психологічної підготовки, що підлягають вивченню,

є питання організації психологічної підготовки в загальній

системі бойової підготовки та повсякденної діяльності,

ознайомлення особового складу з факторами негативного

впливу на психіку військовослужбовця в особливих умо-

вах військово-професійної діяльності (бойових дій), опа-

нування посадовими особами методами керівництва та

організації психологічної підготовки особового складу.

Під час пересування підрозділів в основному

відпрацьовуються питання організації психологічної підго-

товки особового складу методами аварійних ситуацій,

стресового впливу, виконання завдань у складі неповних

відділень (розрахунків, екіпажів), практичні вправи само-

регуляції та аутотренінгу, а також дії та поведінка військо-

вослужбовця у разі захоплення у полон (заручники), ор-

ганізація психологічної підготовки особового складу до

виконання завдань у складі групи (відділення) у відриві від

основних сил в умовах обмеження матеріальних запасів,

порушення режиму діяльності і відпочинку.

Під час занять із ведення наступального (оборон-

ного) бою змістом основних питань психологічної підго-

товки є закономірності психічних проявів та їх вплив на

поведінку військовослужбовця у бою, бойовий стрес і його

основні характеристики, шляхи і способи підтримання

психологічної стійкості і бойової активності особового

складу в ході бойових дій.

При цьому супутніми завданнями занять із бойо-

вої підготовки в інтересах психологічної підготовки є:

− формування у військовослужбовців стійкої системи

світогляду, розуміння внутрішньої та зовнішньої політики

держави, свідомого відношення до призначення, мети та

завдань Збройних cил України;

403

− постійний аналіз морально-психологічної обста-

новки, підготовка пропозицій і забезпечення виконання

рішень щодо підтримання психологічної стійкості особо-

вого складу бригади (полку) і зниження психогенних

втрат;

− розвиток у особового складу високих моральних

якостей, звичок до дотримання норм загальнолюдської мо-

ралі, чесності, гуманізму, колективізму, товариства та

взаємодопомоги, довіри до командирів і начальників, дис-

циплінованості, намагання до удосконалення військової

майстерності;

− виховання у офіцерів відповідальності за ор-

ганізацію бою, стійкого управління підрозділами під час

ведення бойових дій; розвиток у них високих вольових

якостей;

− проведення заходів психологічного супроводу осо-

бового складу під час ведення бойових дій;

− сприяння підвищенню бойової активності та бойо-

вої напруги військовослужбовців у ході виконання бойо-

вих завдань;

− організація психологічної допомоги військовослу-

жбовцям та психологічної реабілітації у воєнний час;

− вивчення та коригування соціально-психологічного

клімату, згуртування військовослужбовців взводу, утвер-

дження культури поведінки у взаєминах між військово-

службовцями;

− вивчення індивідуальних якостей та психологічних

особливостей військовослужбовців з метою запобігання

правопорушень, усіх проявів неадекватної поведінки;

− надання методичної допомоги сержантському та

старшинському складу з питань методичного керівництва

наданням психологічної допомоги підлеглим.

404


на навчаннях та заняттях із бойової підготовки

Психологічна підготовка особового складу під час

тактичних (тактико-спеціальних) навчань

Тактичні (тактико-спеціальні) навчання є вищою

формою цілеспрямованого формування необхідних особо-

вому складу психологічних якостей. На навчаннях в осо-

бового складу проявляються комплексні знання, навички

та вміння, а також морально-психологічні якості, набуті у

процесі навчання і виховання, виникають психічні стани і

почуття, близькі до тих, що характерні для бойової обста-

новки.

Усе це дозволяє не тільки вдосконалювати психіку

особового складу, але й перевіряти його психологічну го-

товність до ведення бойових дій.

Навчання повинні проводитися за комплексною те-

матикою, у високому темпі, днем і вночі, у складних по-

годних умовах (дощ, сніг, туман, мороз, ожеледиця тощо),

в обстановці, що швидко змінюється, із виконанням (іміта-

цією) бойової стрільби артилерії і мінометів, бомбових

ударів авіації, проходженням техніки (танків, БМП, БТР)

через зайняті позиції і райони, польотами вертольотів і

літаків над особовим складом, стрільбою зі всіх видів

стрілецької зброї, метанням бойових гранат, форсуванням

водних перешкод, проходженням заболочених ділянок

місцевості, десантуванням, подоланням зон ураження,

руйнувань і пожеж, різноманітних інженерних загород-

жень, діями в засобах захисту і в умовах активних радіопе-

решкод.

Під час навчань особовий склад повинен вміти вести

боротьбу з танками, БМП, БТР, низько літаючими повітря-

ними цілями противника, його диверсійно-

розвідувальними групами і десантами, захищатися від зай-

405

мистих речовин, зазнавати «втрат» живої сили і техніки,

надавати допомогу «постраждалим», «пораненим» і

відновлювати свою боєздатність.

Для активізації дій особового складу і виховання у

нього високої пильності на навчаннях також потрібно

практикувати передачу хибних команд, інформацію про

обстановку тощо.

До початку тактичних (тактико-спеціальних) навчань

з особовим складом повинні бути вивчені способи і

прийоми сучасної збройної боротьби, а також проведені

тактико-стройові (тактичні) заняття, на яких, окрім дій у

різних видах бою, відпрацьовуються окремі прийоми,

спрямовані на вирішення завдань психологічної підготов-

ки.

До них належать такі: подолання під впливом про-

тивника різноманітних загороджень, перешкод, вогнищ

пожеж і зон заражень; діям за встановленими сигналами

оповіщення щодо радіаційного і хімічного зараження, при

застосуванні противником високоточної зброї; надання са-

модопомоги і взаємодопомоги при опіках, пораненнях; дій

десантуванням; обкатування танками; вихід із пошкодже-

них танків (БМП, БТР) під вогнем противника; евакуація

поранених тощо.

На цих заняттях для засвоєння особовим складом

кожного навчального питання необхідно створювати так-

тичну обстановку, що вимагає від особового складу

психічної напруги, активних і рішучих дій. Противника

необхідно позначати мішенями, манекенами, макетами

озброєння і воєнної техніки, виділяти для цього необхідну

кількість особового складу та засоби імітації.

У сучасних умовах залишається важливим інженерне

обладнання місцевості, яке не лише створює сприятливі

умови для ведення бою, але є важливим фактором збере-

ження боєздатності військ, захисту особового складу як

406

звичайних, так і високоточних засобів ураження.

Крім того, заходи з обладнання та заняття з подолан-

ня інженерних загороджень на місцевості сприяють фор-

муванню в особового складу правильного уявлення про

сучасний бій, виховує у воїнів самовладання, стійкість,

наполегливість у досягненні поставлених цілей.

На кожному тактичному (тактико-спеціальному) нав-

чанні необхідно вимагати, щоб особовий склад у повному

обсязі виконував завдання з інженерного обладнання

місцевості відповідно до обстановки, для цього виділяти

необхідний час, ресурси і здійснювати контроль за їх ви-

конанням.

Досягнення впевнених дій особового складу в умовах

застосування противником високоточної зброї, засобів ма-

сового ураження і запалювальних сумішей є вагомим зав-

данням психологічної підготовки підрозділів, частин

(з’єднань).

На навчаннях, де моделюються умови застосування

вищезазначеної зброї і засобів, повинні вирішуватися такі

завдання психологічної підготовки особового складу:

− формування у військовослужбовців правильного

уявлення про характер бою із застосуванням ядерної, ла-

зерної, хімічної та інших видів зброї;

− виховання впевненості в можливості виконання по-

ставлених бойових завдань в умовах застосування против-

ником цих видів зброї, а також у надійності захисних вла-

стивостей техніки, місцевості, інженерних споруд та

індивідуальних засобів захисту;

− формування навичок у подоланні і веденні бойових

дій у зонах, заражених радіаційними та отруйними ре-

човинами противника або вогневих зон, без зниження бой-

ової активності і темпів наступу;

− формування навичок і вмінь у самодопомозі і

взаємодопомозі, у швидкій ліквідації наслідків застосуван-

407

ня противником зброї масового ураження, високоточної

зброї і відновлення боєздатності підрозділів, частин

(з’єднань);

− виховання стійкості, мужності, здатності тривалий

час діяти в індивідуальних засобах захисту, вміти проводи-

ти заходи з інженерного обладнання місцевості, аварійно-

рятувальні роботи, санітарної обробки, дезактивації, дега-

зації й дезінфекції.

Для формування у особового складу правильного

уявлення про характер бойових дій із застосуванням зброї

масового ураження в ході навчань необхідно здійснювати

імітацію як самої зброї, так і зовнішньої картини наслідків

її застосування.

Недостатній психологічний вплив на особовий склад

імітаторів зброї масового ураження повинен компенсува-

тися складністю тактичної обстановки, фізичною й роз-

умовою напруженістю, а також динамічністю й безперерв-

ністю дій.

Світлове випромінювання можна імітувати застосу-

ванням упродовж 10 − 15 с спрямованих променів від фар

або інших джерел яскравого світла, а за допомогою іміта-

торів радіаційного зараження створювати умови для робо-

ти дозиметричних приладів і ведення радіаційної розвідки.

Усе це вимагає від особового складу прояву не лише

швидкості реакції і винахідливості, але й самовладання.

При цьому особливу увагу необхідно звертати на умілі дії

тих, хто навчається, і збереження ними бойової активності.

На навчаннях із підрозділами можна допускати

імітацію ядерного вибуху за допомогою «ШИРАС» або

освітлювальних ракет, домагаючись швидкості й правиль-

ності дій військовослужбовців. Імітацію необхідно супро-

воджувати підривом зарядів вибухових речовин, розміще-

них на безпечній відстані від особового складу.

Імітація зовнішньої картини наслідків застосування

408

зброї масового ураження повинна полягати у створенні во-

гнищ пожеж, займанні макетів бойової техніки, «виведен-

ня з ладу» особового складу, озброєння і бойової техніки,

руйнувань оборонних споруд, макетів будівель, мостів

тощо.

Усе це повинно здійснюватися з метою створення

умов для активних практичних дій тих, хто навчається:

визначення рівнів радіації і меж радіоактивного зараження;

рятування екіпажів техніки, що «горить», і «пошкодже-

них» машин; гасіння вогнищ пожеж і подолання завалів і

руйнувань; евакуації і ремонту бойової техніки; надання

допомоги «постраждалим»; відновлення боєздатності ча-

стин і підрозділів, а також пунктів управління; подолання в

засобах захисту ділянок місцевості, «заражених» радіоак-

тивними речовинами та пилом; відновлення оборонних

споруд; проведення часткової спеціальної обробки; відоб-

раження контратак «супротивника», що використовує ре-

зультати ядерних ударів у своїх цілях.

Використання на навчаннях знаків із написами «зава-

ли», «зруйновано», «заражене» повинно бути мінімальним,

оскільки це є елементом умовності і не сприяє формуван-

ню необхідних психологічних якостей особового складу.

Ліквідацію наслідків ядерних ударів доцільно

відпрацьовувати з особовим складом не лише у кінці нав-

чань, але й у ході їх, добиваючись кожного разу повного і

якісного виконання передбачених планом робіт.

У тих випадках, коли імітується застосування супро-

тивником хімічної зброї, виконання завдань психологічної

підготовки досягається:

− створенням хімічної обстановки, наближеної до ре-

альної дійсності;

− тренуванням особового складу в діях із захисту з

одержання сигналу сповіщення, що подається раптово в

ході виконання підрозділами бойових завдань;

409

− тривалим перебування у протигазах і засобах захи-

сту при веденні бойових дій;

− визначенням «втрат» у живій силі з урахуванням

конкретних заходів захисту, що виконуються особовим

складом за сигналом сповіщення;

− постійним контролем за виконанням особовим

складом заходів захисту, що відповідають реальній обста-

новці, з обов’язковим «виведенням з ладу» осіб, що не ви-

конали заходів захисту, і евакуацією їх із «зараженого рай-

ону»;

− формуванням в особового складу віри в надійність

індивідуальних і колективних засобів захисту, а також за-

хисних властивостей техніки;

− проведенням у повному обсязі комплексу

профілактичних та лікувальних заходів і показом ефектив-

ності їх застосування різними способами.

Створення у ході навчань хімічної обстановки, наб-

лиженої до реальної дійсності, здійснюється за допомогою

добре продуманої системи імітації, що дозволяє в потріб-

ний момент викликати у тих, хто навчається, психологічну

напруженість.

Для цього доцільно застосовувати імітаційні засоби в

періоди найбільш активних і напружених дій особового

складу – під час виконання інженерних робіт, при подо-

ланні різних перешкод, заболочених ділянок, гірсько-

лісистих районів місцевості, при розгортанні для атаки з

ходу і відбитті контратаки в ході ведення нічних бойових

дій, при переслідуванні, а також під час відпочинку або

процесу їди.

Залежно від виду бойових дій імітаційні засоби мо-

жуть застосовуватися:

− при знаходженні підрозділів в районах зосереджен-

ня і при веденні оборонних дій – за допомогою вертольотів

із використанням імітаційних засобів;

410

− при здійсненні маршу – шляхом підриву імітацій-

них фугасів або гранат із одночасним підривом зарядів

вибухових речовин для імітації ударів авіації та вогню ар-

тилерії;

− при переслідуванні противника, що відходить,

шляхом завчасного створення заражених ділянок місце-

вості.

Залежно від обстановки можуть застосовуватися од-

ночасно всі перелічені вище способи імітації.

Формування в особового складу віри в надійність

індивідуальних і колективних засобів захисту, а також за-

хисних властивостей техніки, що має спеціальну захисну

систему, досягається:

− проведенням перевірки протигазів і відпрацюван-

ням напередодні навчань нормативів із користування про-

тигазом у зараженій атмосфері;

− знаходженням особового складу (для їжі, відпочин-

ку тощо) у місцях, забезпечених фільтровентиляційними

установками;

− подоланням заражених ділянок на машинах із

включеною системою захисту без протигазів.

Показування особовому складу ефективності

профілактичних та лікувальних заходів проводиться, як

правило, на пунктах спеціальної обробки шляхом дегазації

озброєння і бойової техніки з подальшою перевіркою від-

сутності на них навчальних рецептур імітації отруйних ре-

човин супротивника за допомогою приладів хімічної ро-

звідки, а також проведенням санітарної обробки відкритих

ділянок шкіри за допомогою індивідуального протихіміч-

ного пакета.

На навчаннях, що проводяться в умовах застосу-

вання супротивником запалювальних речовин, вогни-

ща пожеж створюються підриванням імітаційних засобів,

споряджених вогневою сумішшю, а також обробкою по-

411

верхні навчальних об’єктів спеціально приготованою во-

гневою сумішшю.

Під час навчання особового складу захисту від запа-

лювальних речовин його необхідно підвести до розставле-

них зразків (макетів) бойової техніки. На поверхні цієї

техніки (макетів) необхідно заздалегідь нанести вогневу

суміш, яку потрібно раптово підпалити для тих, хто нав-

чається. Ефект горіння можна посилити застосуванням

гранат (шашок) чорного диму.

За командою командирів підрозділів особовий склад

повинен за допомогою табельних і підручних засобів (вог-

негасники, брезенти, пісок, сніг тощо) швидко ліквідовува-

ти вогнища пожеж і продовжувати виконувати бойове зав-

дання.

Крім того, особовий склад може долати вогнища по-

жеж у пішому порядку.

Під час навчання дій із захисту від запалювальних

речовин в обороні особовий склад розміщується в траншеї

(окопах) із підготовленими вогнищами горіння на пере-

криттях, одязі, дні або бруствері. Після раптового для тих,

хто навчається, спалаху вогневої суміші (підриву імітацій-

них фугасів) вони повинні розпочати гасити пожежі: заси-

пати вогнища пожежі землею, піском, мулом або снігом,

накрити вогонь підручними засобами, збити полум’я

свіжозрубаними гілками дерев або чагарника тощо.

У всіх випадках необхідно також тренувати особовий

склад у гасінні вогневих сумішей, що горять на манекенах

і на собі.

При відпрацюванні питань розміщення військ на

місці основну увагу необхідно приділяти вихованню в осо-

бового складу високої пильності і постійного прагнення до

укритого розміщення і маскування. Від кожного військо-

вослужбовця необхідно вимагати умілого використання

захисних і маскувальних властивостей місцевості, щілин,

412

укриттів, окопів, постійної готовності до захисту від зброї

масового ураження, відбиття атак наземного і повітряного

супротивника, пильного несення служби в охороні.

З метою повного і якісного відпрацювання цих пи-

тань командири повинні надавати тим, хто навчається,

необхідний час, здійснювати контроль за ходом робіт, а

також проводити огляди готовності підрозділів і частин у

районах розташування.

При розташуванні військ на місці повинні широко

практикуватися імітація нальотів авіації із застосуванням

різних видів зброї супротивника, дії його десантів і ди-

версійно-розвідувальних груп, «виведення з ладу» осіб, які

недбало ставляться до служби охорони (дозорних і пат-

рулів), а також техніки, що погано охороняється.

Необхідно розігрувати бої сторожових застав і за-

гонів, особливо в нічний час і в умовах обмеженої види-

мості.

При відпрацюванні питань маршової підготовки

військ повинні вирішуватися завдання виховання в особо-

вого складу постійної готовності до зустрічі із противни-

ком, моральної і фізичної витривалості, рішучості і напо-

легливості в досягненні поставлених цілей.

Для цього всі маршові пересування військ необхідно

здійснювати в передбаченні зустрічі із противником і про-

водити їх, як правило, на великі відстані.

Маршрути руху підрозділів повинні вибиратися на

характерній для театру військових дій місцевості, що вив-

чається, із широким використанням ґрунтових польових,

гірських і лісових доріг із наявністю заболочених ділянок,

місць із сипким піщаним ґрунтом, завалів, ярів, крутих

підйомів і спусків, канав і водних перешкод.

У ході маршу особовий склад повинен переправляти-

ся убрід і по збудованих мостах, відбивати нальоти авіації,

напад диверсійних груп і десантів, захищатися від запаль-

413

них засобів і зброї масового ураження супротивника.

На окремих ділянках маршруту доцільно імітувати

«вихід із ладу» транспортних засобів і продовжувати

здійснення маршу в пішому порядку із застосуванням

марш-кидків.

При відпрацюванні питань наступального бою у осо-

бового складу повинне формуватися правильне уявлення

про нього, виховуватися високий наступальний порив і не-

похитна рішучість активними діями розгромити супротив-

ника всіма наявними засобами, військове товариство і

взаємовиручка в бою, сміливість і відвага, рішучість та

ініціативність.

Залежно від теми і цілей навчань необхідно передба-

чати відпрацювання з особовим складом таких навчальних

питань:

− проведення вогневої підготовки із широким вико-

ристанням вогневих засобів, що ведуть вогонь із закритих

позицій і прямим наведенням;

− подолання перешкод та інженерних загороджень

при веденні бойових дій;

бойова стрільба зі всіх видів зброї механізованих і

танкових підрозділів, метання бойових гранат, стрільба ар-

тилерії, мінометів і бомбометання авіації при виконанні

наступальних і оборонних дій;

− відбиття контратак супротивника як із бойовою

стрільбою, так і без неї;

− боротьба з повітряними цілями супротивника, що

летять низько;

− ведення бойових дій в умовах застосування зброї

масового ураження супротивника і його запалювальних за-

собів, захист від них;

− подолання водних перешкод із ходу;

− дії підрозділів в умовах задимлення місцевості і в

нічних умовах;

414

− дії механізованих підрозділів без підтримки арти-

лерії та авіації в оточенні супротивника;

− порятунок екіпажів пошкоджених машин, надання

допомоги пораненим і ремонт бойової техніки.

Під час руху в атаку і при розвитку наступу в глибині

оборони супротивника підрозділи повинні долати іміта-

ційні протипіхотні і протитанкові мінні поля, на яких «під-

рив» особового складу і бойової техніки позначається ко-

льоровими димами.

Особовий склад і бойову техніку, що «підірвалася»

на мінах, необхідно «виводити з ладу» й евакуювати з поля

бою.

Необхідно добиватися, щоб особовий склад атаки під

час в пішому порядку пересувався на полі бою бігом

поєднано із прискореним кроком, а при бойових діях у ході

атаки опорних пунктів – чергуванням перебігань і перепо-

взання.

У ході переслідування і здійснення маневру на полі

бою необхідно частіше практикувати прискорені пересу-

вання особового складу пішим порядком і на лижах (марш-

кидки), а також дії десантом на БМП, БТР.

При відпрацюванні питань форсування водних пере-

шкод, окрім переправи танків під водою і убрід, необхідно

широко практикувати переправу розвідувальних і ме-

ханізованих підрозділів убрід і уплав на підручних засо-

бах.

У ході форсування на переправних засобах, крім то-

го, доцільно створювати умови, що примушують особовий

склад спішуватися, не доходячи до берега, стрибати у воду

і також продовжувати переправу убрід або уплав.

Плаваючі засоби, «виведені з ладу» перед водою і на

воді, можуть використовуватися як рятувальні і слідувати

за особовим складом, маючи на борту спеціально підго-

товлених плавців і засоби порятунку потопаючих.

415

Форсування повинне проводитися під впливом во-

гневих засобів супротивника і супроводжуватися імітацією

його вогню.

Розриви снарядів, мін і бомб на воді доцільно іміту-

вати послідовним підриванням електричним способом за-

рядів вибухових речовин, встановлених на якорях на гли-

бині 10−15 см від поверхні води в 30−50 м за межами діля-

нок форсування, а також за допомогою вибухових пакетів і

димових шашок, що скидаються з переправних засобів або

запускаються за течією від верхової межі ділянки форсу-

вання.

У ході форсування водних перешкод слід практику-

вати обліт особового складу літаками і вертольотами, що

низько летять, а при здійсненні переправ у межах полігонів

відпрацьовувати відбиття нальотів авіації супротивника

бойовими патронами із використанням радіокерованих

мішеней.

При веденні військами оборонних дій для формуван-

ня в особового складу стійкості і мужності основні зусилля

необхідно зосередити на проведення в повному обсязі ін-

женерного обладнання позицій, відбиття масованих атак

бронетехніки, літаків, вертольотів, проведення контратак, а

також відпрацьовувати з особовим складом обкатування

його танками, обліт літаками та вертольотами, захист від

запалювальних засобів і зброї масового ураження супро-

тивника.

У ході оборонного бою необхідно відпрацьовувати

гасіння вогнищ пожеж, порятунок екіпажів «пошкодже-

них» бойових машин і надання допомоги «пораненим» і

«ураженим», евакуацію і ремонт бойової техніки у поль-

ових умовах і підвезення боєприпасів.

Підрозділи, що не виконали в повному обсязі у вста-

новлені терміни завдання з інженерного забезпечення і не

організували систему вогню, необхідно вважати не підго-

416

товленими до ведення оборонного бою. Залежно від обста-

новки і наявності часу ці підрозділи повинні знову ор-

ганізовувати оборону або відпрацьовувати ці питання

після навчань на додаткових заняттях.

Найбільші можливості для психологічного гартуван-

ня особового складу надаються на навчаннях із бойовою

стрільбою. Вони насичені елементами реальної небезпеки і

дозволяють особовому складу накопичувати необхідний

досвід активної діяльності в умовах бою.

Ведення вогню зі всіх видів стрілецької зброї, танків,

БМП, БТР, застосування бойових снарядів, мін і бомб, ме-

тання бойових гранат і рух особового складу в безпосе-

редній близькості до розривів – усе це викликає у воїнів

бойове збудження, при якому зосереджуються і виявля-

ються на практиці їхні знання, навички, уміння і емоційно-

вольові якості, основні психологічні риси особистості. Дії

особового складу в такій обстановці сприяють формуван-

ню у воїнів самовладання, рішучості, мужності, сміливості

й відваги.

Максимальне наближення обстановки навчань із

бойовою стрільбою до реальної дійсності досягається в тих

випадках, коли бойова стрільба поєднується з практични-

ми діями особового складу на полі бою, якщо навчання не

зводиться тільки до бойової стрільби, а основна увага ак-

центується на тактичних прийомах і діях тих, хто нав-

чається.

Потрібно широко практикувати ведення вогню з ку-

леметів і гранатометів із-за флангів бойових порядків

підрозділів, «виводити з ладу» окремих військовослуж-

бовців і бойову техніку з метою евакуації, а також ремонт

техніки при польотах снарядів і літаків над бойовими по-

рядками.

Дуже важливо, щоб особовий склад рухався в атаку і

наступав за розривами снарядів і мін на допустимій у мир-

417

них умовах мінімальній відстані.

Особовий склад артилерійських та мінометних

підрозділів повинен до автоматизму відпрацьовувати по-

рядок ведення вогню в період артилерійської підтримки

атаки і вогневого супроводу наступаючих підрозділів, щоб

уникнути помилок при бойовій стрільбі і виключити

нещасні випадки в ході навчань.

Психологічні якості, необхідні для бою, успішно ро-

звиваються у особового складу в результаті дій, пов’язаних

із несподіваною зміною обстановки. До таких несподіва-

нок належать контратаки супротивника, що наносяться

раптово для тих, хто навчається, у фланг і тил бойового

порядку, поява над полем бою повітряних цілей, що літа-

ють низько, застосування супротивником зброї масового

ураження, високоточної зброї, запалювальних засобів і різ-

них перешкод у періоди найбільш напружених дій особо-

вого складу, а також зміни у способах переміщення його

на полі бою.

Раптовість контратаки забезпечується прихованістю

її підготовки і проведення для тих, хто навчається.

Таким же порядком повинні з’являтися над полем

бою літаки і вертольоти.

У ході наступу (рейду) особовий склад повинен не-

сподівано натрапляти на малопомітні перешкоди, завали,

рови, «міни-сюрпризи», пастки для танків і бойових машин

тощо. Для цього контратакуючі групи, десанти, ди-

версійно-розвідувальні групи, імітаційні групи створення

загороджень можуть до моменту їх використання прихова-

но розміщуватися у вичікувальних районах і застосовува-

тися в найнесподіваніших для особового складу моментах.

418

Психологічне гартування особового складу

під час вогневої підготовки

На заняттях із вогневої підготовки поряд із фор-

муванням у особового складу навичок і вмінь у діях зі

зброєю воїнів психологічно готують до виконання бойових

завдань, розвивають у них швидкість реакції, увагу,

пам’ять і мислення, виховують цілеспрямованість, напо-

легливість, самостійність, рішучість та сміливість [1,4].

Головне у психологічному гартуванні на заняттях із

вогневої підготовки – формування у особового складу

впевненості у своїй зброї, ефективності її застосування,

виховання активності, рішучості і самостійності в зни-

щенні противника.

Впевненість у зброї формують, насамперед домагаю-

чись твердого знання її тактико-технічних характеристик,

можливостей і матеріальної частини, постійно підкреслю-

ючи перевагу її над аналогічними зразками зброї, навчаю-

чи усунення характерних затримок і несправностей під час

стрільби в різних умовах обстановки, а також домагаючись

твердого знання і вмілого застосування правил стрільби

при вирішенні вогневих завдань.

Для цього необхідно підвищувати інтерес особового

складу до вивчення зброї і правил стрільби з неї: демон-

струвати її можливості та ефективність вогню; організо-

вувати змагання на правильність і швидкість виконання

нормативів; навчати в обмежений час усувати несправ-

ності і затримки під час стрільби; тренувати в підготовці

вихідних даних у коректуванні вогню в обмежений час, у

складних умовах обстановки, під впливом перешкод тощо.

Розбирання і збирання зброї, усунення несправностей

і спорядження стрічок (магазинів) набоями необхідно

здійснювати в різних природно-кліматичних умовах, вдень

і вночі; розбирання ударного механізму затвору гармати,

419

розбирання і збирання кулемета, заміна ударника, спо-

рядження стрічок робити не на столах (стелажах), а безпо-

середньо в танку (БМП, БТР) чи на брезентах, біля машин;

розбирання і збирання стрілецької зброї й усунення не-

справностей у ній робити в окопі, траншеях, обмеженому

просторі техніки (БМП, БТР), а також у ході вирішення во-

гневих завдань у темряві й у засобах індивідуального захи-

сту. Дії особового складу повинні обмежуватися за часом і

обов’язково оцінюватися командиром на кожному занятті.

Виховання активності і самостійності в знищенні

противника вогнем зі зброї досягається виключенням шаб-

лонів дій в організації і проведенні стрільб, а також широ-

ким впровадженням системи імітації влучення чи уражен-

ня цілі, що дозволяє військовослужбовцю безпосередньо

спостерігати за результатами своєї стрільби.

У ході тренувань механізованих і танкових

підрозділів доцільно показувати цілі в різній комбінації,

щоб особовий склад самостійно вирішував вогневі завдан-

ня, виявляючи активність і винахідливість у знищенні

цілей залежно від їх важливості. Для виключення шаблону

дій в організації і проведенні стрільб необхідно кожному

стріляючому змінювати місце для стрільби, порядок пока-

зу, місцезнаходження і напрямок руху цілей, способи

освітлення цілей і місцевості.

Для формування в особового складу психологічної

стійкості в ході занять військовослужбовцям необхідно

створювати зовнішні перешкоди: частіше проводити тре-

нування в індивідуальних засобах захисту, в умовах пога-

ної видимості і погоди, встановлювати на шляху руху

військовослужбовців різні перешкоди і загородження, об-

межувати їхні дії за часом, впливати на них звуковими

ефектами тощо. Для удосконалення психологічних якостей

підлеглих командири під час проведення занять повинні

нарощувати обстановку: змінювати характер цілей, місце і

420

час їхньої появи, спосіб імітації або освітлення, ступінь

маскування, ділянку місцевості і напрямок руху стріляю-

чих, положення для стрільби і дії військовослужбовців (у

пішому порядку, на БМП, БТР, з місця, під час руху, за-

лежно від бойового завдання, що виконують), фізичне

навантаження, характер впливу на військовослужбовців

зовнішніх подразників. Для цього при проведенні занять зі

спостереження і визначення відстаней необхідно імітувати

(за допомогою акустичних систем) вогонь зі стрілецької

зброї, розриви снарядів і мін, шум двигунів техніки, що

рухається, літаків, вертольотів, а в нічний час періодично

освітлювати місцевість ракетами й іншими джерелами

світла, застосовувати манекени з муляжами поранень і

травм.

Психологічна підготовка особового складу ракетників

Особливості підготовки ракетників обумовлені спе-

цифікою їх бойової діяльності:

− постійною високою бойовою готовністю;

− вирішальною залежністю підготовки і пуску ракет

від дій окремих виконавців;

− складністю технічного виконання операцій із підго-

товки і пуску ракет всіма спеціалістами.

Зазначені особливості вимагають формування у вої-

нів-ракетників поряд із емоційно-вольовою стійкістю пси-

хологічної готовності до виконання завдань за призначен-

ням, її впевненості в досконалості своєї зброї та її надійно-

сті, технічного мислення, оперативної пам’яті та самокон-

тролю, а також впевненості і можливості забезпечення

«живучості» ракетних підрозділів.

Психологічна готовність ракетників до ведення бойо-

вих дій виховується головним чином як готовність будь-

якою ціною і в будь-який час виконати наказ із нанесення

ракетних ударів по противнику. Під час занять, тренувань і

421

перевірки бойової готовності особовий склад набуває

твердих знань своїх обов’язків і вміння діяти в умовах пе-

реходу до стану війни. Для формування стійкості названих

умінь та знань необхідно проводити комплексні заняття,

тренування і перевірки в напружених умовах, що харак-

терні для початку війни. При цьому особливу увагу необ-

хідно приділяти навчанню ракетників сміливих і рішучих

дій у випадку раптового нападу противника, його ди-

версійних дій, виховувати у них винахідливість та ініціа-

тиву, вчити самостійно приймати правильні рішення при

втраті зв’язку зі старшими начальниками.

Для відпрацювання у ракетників стійкості до різного

роду впливу обставин необхідно під час тренувань і пе-

ревірок бойової готовності імітувати психологічний вплив

противника: подавати фальшиву інформацію, хибні сигна-

ли, команди і розпорядження засобами зв’язку, застосову-

ючи радіоперешкоди.

Щоб не допустити неправильних дій тих, хто нав-

чається, керівники тренувань (перевірок) повинні своєчас-

но вводити необхідні обмеження і суворо контролювати дії


Для формування у ракетників почуття впевненості в

досконалості своєї зброї під час вивчення устаткування,

дій і правил його експлуатації необхідно підкреслювати

високі тактико-технічні характеристики, бойові власти-

вості, експлуатаційну й технічну надійність цієї зброї.

Особливу увагу при цьому необхідно приділяти

безвідмовності в діях і безпечності зброї при застосуванні.

Для цього у підлеглих треба формувати правильне уявлен-

ня про ступінь небезпечності робіт з ракетами, бойовими

частинами, вміння і навички виконувати завдання в

аварійних ситуаціях. Такі навички відпрацьовуються на

заняттях зі спеціальної і технічної підготовки та вдоско-

налюються на тактичних навчаннях. При цьому напру-

422

женість дій і ступінь небезпеки нарощуються поступово.

Кожний номер розрахунку повинен вивчати свої обов’язки

і відпрацьовувати способи дій під час виникнення різно-

манітних варіантів аварійних випадків.

Аварійні ситуації необхідно створювати, як правило,

раптово для тих, хто навчається, і передбачати заходи для

надання допомоги особовому складу при виникненні роз-

губленості та інших негативних явищ. Поряд із вивченням

своєї техніки необхідно подавати порівняльні характери-

стики аналогічної зброї інших країн, звертаючи особливу

увагу на переваги своєї зброї, на недоліки зброї противни-

ка. З цією метою на заняттях доцільно показувати

спеціальні відеофільми, слайди, а також проводити бесіди,

у яких роз’яснювати ці аспекти тощо.

Для зміцнення почуття впевненості у своїй зброї

необхідно залучати весь особовий склад бойових ро-

зрахунків до випробувань, тренувань, перевірок, регла-

ментних та інших робіт з обслуговування і ремонту тех-

ніки.

Для формування технічного мислення необхідно,

щоб ракетники набули твердих знань у сфері будови і дії

техніки, що ними експлуатується, і на цій основі мати

чітке уявлення про роботу апаратури, взаємодію ме-

ханізмів, устаткування, обладнання різноманітних систем.

Глибоке розуміння фізичних процесів, що відбуваються в

апаратурі і приладах, необхідне для того, щоб швидко і

правильно приводити ввірену техніку в готовність до ро-

боти, знаходити і усувати несправності, приймати пра-

вильні рішення і знаходити раціональні способи їх вико-

нання за непередбачених обставин.

Для розвитку і тренування технічного мислення, а та-

кож винахідливості, самостійності та ініціативи на занят-

тях з технічної і спеціальної підготовки необхідно вводити

«несправності» в апаратуру, схеми і прилади, регулярно

423

використовувати дублювальне обладнання і механізми,

вводити відхилення критичних параметрів від норми, об-

межувати строки використання виробів та їх вузлів

(наприклад, за температурним режимом, за відстанями

транспортування, за строками зберігання тощо) і вимагати

від військовослужбовців приймати самостійні рішення.

Для відпрацювання стійкості оперативної пам’яті і

технічного мислення до сильних зовнішніх подразників

необхідно на тренуваннях, заняттях зі спеціальної і техніч-

ної підготовки, з одного боку, збільшувати кількість задач,

які повинні вирішуватися воїнами або підрозділом у ціло-

му, та інформації (правильної або хибної), яка надходить

за одиницю часу, з іншого – обмежувати час на виконання

цих завдань і скорочувати числовий склад розрахунків.

Крім того, необхідно вводити різноманітні перешкоди і

подразники (шуми, вибухи, крики поранених, запахи

тощо), створювати несприятливі умови для роботи (обме-

жена видимість, негода, висока або низька температура, за-

газованість у замкнених відсіках, кабінах, пунктах управ-

ління тощо), працювати в засобах захисту при обмеженій

інформації і втраті зв’язку в найбільш важливі моменти.

Інтенсивність перешкод повинна нарощуватися від

заняття до заняття, а їх тривалість необхідно доводити до

часу повного виконання того або іншого завдання (підго-

товка ракети до запуску на позиції, підготовка й розраху-

нок даних для пуску ракети, зондування атмосфери і ви-

дачі метеорологічних даних тощо).

Відчуття впевненості особового складу в живучо-

сті ракетних підрозділів формується в процесі практично-

го відпрацювання таких питань:

− прихованості дій (на марші, при переміщеннях у

позиційних районах, при підготовці і пуску ракет тощо) від

виявлення розвідкою противника (спеціальною,

авіаційною, космічною тощо);

424

− розосередження бойових порядків та їх елементів

на позиціях;

− інженерного обладнання позиційних районів у

відповідно до умілого використання захисних властиво-

стей місцевості і маскування;

− пусків ракет з окопів та укриттів;

− мінімального часу перебування підрозділів поза

укриттями при підготовці пусків і після пусків ракет;

− організації охорони і оборони в позиційних райо-

нах, на марші та при інших переміщеннях.

Особовому складу доцільно показувати на аерофото-

знімках (супутникових фотографіях), який вигляд має їх

підрозділ із повітря. Це допоможе сформувати впевненість

в ефективності способів маскування.

Систематичне проведення занять і навчань ракетних

підрозділів в умовах «впливу» диверсійно-розвідувальних

груп та інших груп противника з метою виявлення і зни-

щення розрахунків ракетних систем сприяє формуванню

постійної пильності, привчає до чіткої організації охорони

й оборони, до роботи щодо розрахунків скороченого скла-

ду як способу виконання завдання з підготовки і пуску ра-

кет в умовах «нападу» на позицію.

Для скорочення часу перебування підрозділу поза

укриттям необхідно намагатися виконувати бойові завдан-

ня в мінімально короткі строки (працювати вночі, як днем;

працювати у засобах захисту так само, як без них;

працювати скороченим складом за нормативами ро-

зрахунків повного складу тощо).

Специфіка бойової діяльності артилеристів (ро-

зрахунків артилерійських систем, бойових машин та міно-

метів) висуває особливі вимоги до формування в них нави-

чок до вправних дій у поєднанні зі стійкістю, моральною

та фізичною витривалістю, самовладанням та мужністю,

колективізмом та взаємовиручкою, вимагає формування в

425

артилеристів психологічної готовності до єдиноборства з

танками, БМП, БТР.

Основи емоційно-вольової стійкості і такі вольові

якості, як стійкість, самовладання та мужність, заклада-

ються в особового складу підрозділів артилерії на заняттях

і тренуваннях зі спеціальної й тактичної підготовки, при

вивченні сучасних засобів збройної боротьби, особливо в

ході подолання фобій – «літакобоязні», «танкобоязні» і

«вогнебоязні».

Для формування і розвитку високих вольових яко-

стей на заняттях зі спеціальної підготовки необхідно прак-

тикувати відпрацьовування з особовим складом відбиття

раптового нападу наземного і повітряного противника на

вогневі позиції і командно-спостережні пункти артилерії.

Атака танків і обльоти позицій артилерії літаками (верто-

льотами) повинні супроводжуватися веденням ними вогню

холостими пострілами з одночасною імітацією розривів

снарядів та бомб, створенням вогнищ пожеж поблизу во-

гневих позицій і спостережних пунктів.

У ході пересувань, зміни вогневих позицій та ко-

мандно-спостережних пунктів доцільно практикувати по-

долання особовим складом різних перешкод і загороджень

(завалів, ділянок мінування, водних перешкод, заболоче-

них та піщаних ділянок місцевості тощо), ведення бороть-

би з диверсійними групами, відбиття раптових нападів по-

вітряного противника, диверсійних груп.

В усіх випадках необхідно вимагати від особового

складу, щоб він продовжував виконувати основне бойове

завдання, одночасно ведучи боротьбу з різноманітними за-

собами нападу противника, долаючи труднощі, що при

цьому виникають.

Специфіка бойової роботи вимагає від артилерійсь-

ких розрахунків тісного поєднання вправності і фізичної

витривалості при веденні вогню з максимальною швид-

426

кострільністю.

Для вироблення такої якості необхідно використо-

вувати тренування на спеціальних тренажерах для за-

ряджання і проводити їх в умовах напруженості (навчаль-

но-тренувальним пострілом зі швидкострільністю, макси-

мально допустимою для гармати, у засобах захисту, в умо-

вах імітації бойових шумів та вогневого впливу супротив-

ника).

Характер ведення вогню на тренуваннях та їхня три-

валість повинні охоплювати всі можливі випадки стрільби

(швидка при боротьбі з танками, короткочасна на гранич-

ному режимі при артилерійських нальотах, тривала з мак-

симальною швидкострільністю чи додержання установле-

ного режиму вогню тощо).

Подальше удосконалення витривалості при веденні

артилерійського вогню з максимальною швидкостріль-

ністю досягається в ході тактичних навчань зі стрільбою як

холостими, так і бойовими пострілами.

У характері бойової діяльності оператора ПТРК на

відміну від розрахунку артилерійських систем існують

суттєві розбіжності (відносна самостійність у боротьбі з

танками, висока чутливість снаряда до керуючого впливу

оператора, швидкоплинність і висока напруженість бою

«танк − оператор − танк»), що вимагають формування в

нього таких специфічних якостей:

− стійкості зорово-рухових навичок (сприйняття

взаємного розміщення цілі, снаряда і місцевості, швидкість

реакції і точність координації в керуванні польотом снаря-

да);

− стійкості сприйняття й оцінювання малих

проміжків часу (відчуття часу).

Стійкість зорово-рухових навичок досягається бага-

торазовими тренуваннями оператора з керування польотом

снаряда в умовах емоційної напруженості на тренажерах

427

чи установці ПТРК.

Тренування повинні проводитися переважно на

місцевості, при постійній зміні вогневих позицій і районів

цілей. Під час тренувань доцільно відтворювати за допо-

могою аудіозапису шумові ефекти бою і роботу двигуна

снаряда при його сходженні з напрямної й у польоті; іміту-

вати стрільбу танків та інших видів зброї по оператору

ПТРК; встановлювати перешкоди на ділянці керування по-

льотом снаряда (підривом імітаційних зарядів у районі

цілі, задимленням цілі тощо); вести стрільбу в засобах за-

хисту і в умовах обмеженої видимості (у дощ, сніг, туман,

вночі тощо).

Для формування стійкого сприйняття взаємного

розташування цілі, снаряда і місцевості необхідно більшу

частину артилерійсько-стрілецьких тренувань проводити в

умовах перешкод та емоційної напруженості на місцевості

по реальних цілях, що рухаються із бойовими швидкостя-

ми. При цьому особливу увагу необхідно звертати на фор-

мування в оператора твердих навичок в правильному ви-

борі світлофільтра залежно від умов стрільби (рельєфу

місцевості, погоди, часу доби й року).

Для вироблення швидкості реакції оператора (у да-

ному випадку зорово-рухової) в процесі тренувань на тре-

нажері необхідно створювати штучне «відведення снаря-

да». «Відведення» створює оператор тренажера спочатку в

звичайних умовах, а в міру набуття навички – у емоційно-

напружених. Оператор тренажера повинен фіксувати усі

випадки уповільнення реакції оператора і повторювати

стрільбу до стійкого виконання завдань.

Для вироблення точності зорово-рухової координації

в керуванні польотом снаряда необхідно, дотримуючись

вимог методики навчання операторів на тренажері, вводи-

ти спеціальні вправи:

− утримання імітатора снаряда спочатку в контурі

428

цілі, потім у заданій точці екрана тренажера і, нарешті, у

заданій точці місцевості упродовж установленого керівни-

ком часу;

− проводження імітатора снаряда по контурах

ускладнених фігур (наприклад, по контуру літери «ж», по

лабіринту, спіралі тощо);

− стрільба на тренажері з відключеною схемою кон-

тролю положення снаряда над місцевістю зі складним

рельєфом;

− здійснення контролю проводиться оператором тре-

нажера, який зобов’язаний припиняти подальше виконання

завдань у випадку «втикання снаряда в землю».

Удосконалення і перевірку стійкості зорово-рухових

навичок операторів ПТРК доцільно здійснювати в ході

тактичних навчань із бойовою стрільбою, а також на

спеціальних заняттях.

Для формування в операторів ПТРК стійкості сприй-

няття й оцінювання малих проміжків часу доцільно прово-

дити спеціальні тренування – підготовчі і безпосередньо на

електронно-оптичному тренажері.

Підготовчі тренування полягають у вправах з вироб-

лення навичок у визначенні часу польоту снаряда до цілі, у

виборі траєкторії і розподілі польотного часу на її ділян-

ках, в оцінюванні проміжків часу на ділянках траєкторії. Ці

тренування доцільно проводити із поступово наростаючою

напруженістю, і по досягненні навичок у розподілі й оці-

нюванні проміжків польотного часу снаряда на ділянках

траєкторії вводити різні перешкоди (шуми бою, вибухи

імітаційних фугасів, роботу в засобах захисту тощо).

Подальше удосконалення і контроль стійкості сприй-

няття й оцінювання часу оператором досягається на тре-

нажерах за існуючою методикою в умовах перешкод. Крім

того, оператор тренажера повинен ставити військовослуж-

бовця в більш тяжкі умови, ніж це передбачено методи-

429

кою: практикувати стрільбу на мінімальні дальності, об-

межувати польотний час снаряда до цілі введенням у тре-

нажер дальності, обчисленої самим оператором, тощо.

Для вироблення стійкості, концентрації і швидкості

переключення уваги на артилерійсько-стрілецьких тре-

нуваннях необхідно практикувати такі вправи:

постановку перешкод, що викликають на екранах

тренажерів появу зображень, подібних до імітатора снаря-

да і цілі;

перетинання на місцевості лінії «снаряд-ціль» корот-

кочасною появою реальних об’єктів, схожих на ціль;

чергування стрільби по різновіддалених цілях зі

стрільбою по цілях на протилежних напрямках;

насичення місцевості полями невидимості, «мертви-

ми зонами»;

постановку завдань оператору на розвідку цілей на

ділянках поганої видимості.

Для удосконалення і підтримки стійкості і переклю-

чення уваги на необхідному рівні доцільно також викори-

стовувати тренування в процесі інших видів навчання і по-

всякденного життя операторів ПТРК за допомогою вправ,

рекомендованих для розвідників.


Морально-психологічна робота є складовою час-

тиною організації бою, вона організовується і прово-

диться всіма посадовими особами безперервно і в будь-

якій обстановці. Навчальний матеріал розділу висвіт-

лює питання морально-психологічної роботи під час

підготовки і ведення бойових дій. Матеріал розділу є

необхідним і важливим для практичної роботи з особо-

вим складом підрозділу.

430



Морально-психологічна підготовка, морально-

психологічна підготовка у різних видах бою, методи пси-

хологічної підготовки, конфлікти у військових підрозділах,

психологічна готовність військовослужбовців.



1. Метод переконання, дати характеристику.

2. Метод навіювання, його характеристика.

3. Критерії оцінювання морально-психологічного стану

підрозділу.

4. Зміст морально-психологічної роботи під час веден-

ня оборонного бою.

5. Основні форми морально-психологічної роботи в

оборонному бою.

6. Зміст морально-психологічної роботи в наступі.

7. Основні морально-психологічні заходи щодо віднов-

лення бойової готовності підрозділу.

8. Сутність соціально-психологічного клімату військо-

вого колективу.

9. Напрямки процесу управління суспільною думкою.

10. Методи вивчення колективної думки.

11. Службовий конфлікт, сутність.

12. Неслужбовий конфлікт, сутність.

13. Причини конфліктів у військовому колективі.

14. Способи впливу на сторони, які конфліктують.

15. Заходи для попередження конфліктів.

16. Шляхи подолання конфліктів.

431

ВИСНОВКИ

У підручнику здійснено узагальнення позитивного

досвіду та результатів багаторічної практики і наукових

досліджень з питань:

управлінської діяльності командира;

науково-психологічних основ вивчення особис-

тості воїна та військового колективу;

активних форм та методів навчання;

організації воєнно-ідеологічної підготовки у

Збройних силах України;

організації і проведення виховної роботи в під-

розділі;

служби військ як складової повсякденної діяль-

ності підрозділів (частин);

морально-психологічної підготовки особового

складу та ін.

Під час розкриття змісту підручника були використа-

ні підручники та посібники, розроблені на кафедрі війсь-

кової підготовки, в інших військових організаціях.

Автор сподівається, що більшість рекомендацій, на-

ведених у підручнику, буде використано читачами в прак-

тичній роботі та навчанні.

Розглянуті в підручнику питання воєнної політики

держави, положень Воєнної доктрини України та концепції

національної безпеки, на думку автора, дадуть читачам уя-

влення про політику нашої держави на міжнародній арені,

про розбудову сучасних Збройних сил, про напрямки дія-

льності країни у сфері воєнної політики на перспективу.

Одержання нових науково-педагогічних позитивних

результатів надасть можливість розширити та уточнити де-

які положення й рекомендації, наведені в підручнику.

432

ГЛОСАРІЙ

Педагогіка

Авторитет ‒ вплив, який чинить на кого-небудь ок-

рема особа або соціальний інститут унаслідок своїх заслуг,

інтелектуальних, моральних, ділових якостей.

Адаптація ‒ здатність організму (особистості, функ-

цій) пристосовуватися до різних умов зовнішнього середо-

вища. Приведення особистості в такий стан, що забезпечує

стійку поведінку в типових проблемних ситуаціях без па-

тологічних змін структури особистості.

Адаптація соціальна ‒ процес і результат активного

пристосування людини до умов і вимог соціального сере-

довища. Її змістом є зближення цілей і ціннісних орієнта-

цій групи або індивіда щодо засвоєння ними групових

норм, традицій, соціальних установок, прийняття на себе

соціальних ролей. Є одним із механізмів соціалізації осо-

бистості.

Активність особистості ‒ діяльне ставлення людини

до світу, його здатність виробляти суспільно значущі пере-

творення матеріального й духовного середовища; проявля-

ється у творчій діяльності, вольових актах, спілкуванні.

Аналіз ‒ у буквальному сенсі розчленовування (уяв-

не чи реальне) об'єкта на елементи. У широкому сенсі це

синонім дослідження взагалі. Самоаналіз ‒ одна з найваж-

ливіших умов підвищення ефективності педагогічного

процесу, зростання професіоналізму вчителя. Анкета ‒ ме-

тодичний засіб для отримання первинної соціологічної та

психологічної інформації на основі вербальної (словесної)

комунікації, форма заочного опитування, об'єднана єдиним

дослідницьким задумом; система питань, спрямованих на

виявлення кількісно-якісних характеристик об'єкта або

предмета аналізу.

433

Анкетування ‒ метод масового збирання інформації

за допомогою анкет; анкетне опитування.

Взаємодія ‒ процес безпосереднього або опосередко-

ваного взаємного впливу людей один на одного, що перед-

бачає їх взаємну обумовленість загальними завданнями,

інтересами, спільною діяльністю і взаємно орієнтованими

реакціями. Ознаки реальної В.: одночасне існування об'єк-

тів; двобічність зв'язків; взаємний перехід суб'єкта та об'є-

кта; взаємозумовленість зміни сторін; внутрішня самоак-

тивність у слухачів.

Виховання ‒ цілеспрямоване управління процесом

розвитку людини через її включення в різні види соціаль-

них відносин у навчанні, спілкуванні, грі, практичній дія-

льності.

Виховна система ‒ комплекс виховних цілей, людей,

які їх реалізують у процесі цілеспрямованої діяльності, ві-

дносин, що виникають між її учасниками; освоєне середо-

вище і управлінська діяльність щодо забезпечення життє-

здатності ВС. Створюється для реалізації педагогічних ці-

лей і забезпечення розвитку особистості слухачів.

Вчення ‒ одна зі сторін процесу навчання, активна

діяльність студентів, спрямована на оволодіння запасом

знань, прийомами їх самостійного набуття та застосування.

Гра ‒ заняття, дії, форми спілкування студентів, що

не мають обов'язкового характеру, приносять радість, за-

доволення від досягнення ігрового результату. Г. − уявна

чи реальна діяльність, цілеспрямовано організовується з

метою відпочинку, розваги та навчання.

Дидактика ‒ наука про навчання і освіту, методи, за-

соби, організації.

Дидактична система ‒ підсистема виховної системи,

сукупність цілей, змісту освіти, процесу, методів та форм її

організації.

Дискусія ‒ спосіб організації спільної діяльності з

434

метою інтенсифікації процесу прийняття рішення в групі;

метод навчання, що підвищує інтенсивність та ефектив-

ність навчального процесу за рахунок залучення слухачів

до колективного пошуку істини.

Дисципліна ‒ форма суспільного зв'язку між людь-

ми, яка є засобом підтримки та дотримання порядку, необ-

хідного для спільної діяльності людей. Важлива ланка Д. ‒

самодисципліна, коли індивід виходить із внутрішнього

переконання, особистого і загального інтересів; якісна ха-

рактеристика порядку, організованості в тій чи іншій спі-

льності, у сфері життєдіяльності людей, що відображає ві-

дповідність їхньої поведінки сформованим у суспільстві

нормам.

Диференціація навчання ‒ побудова навчання на

основі поділу слухачіів на групи. Кожну групу утворюють

слухачі, яких характеризує подібність певних індивідуаль-

но-психологічних особливостей.

Диференційований підхід ‒ цілеспрямований педа-

гогічний вплив на групи студентів, які існують у їх співто-

вариствах як його структурні або неформальні об'єднання

або виділяються педагогом за схожими індивідуальним

якостями. ДП дозволяє розробляти методи виховання не

для кожного слухача окремо, а для певних категорій сту-

дентів.

Діалог ‒ форма спілкування, що складається, як пра-

вило, з реплік учасників, які чергуються, і спираються на

психологічну рівність їхніх позицій.

Дозвілля ‒ можливість людини займатися у вільний

час різноманітною діяльністю за своїм вибором. Виділяють

п'ять груп Д.: відпочинок, розваги, свята, самоосвіта, твор-

чість.

Закономірності педагогічного процесу ‒ суттєві зо-

внішні і внутрішні зв'язки, від яких залежать спрямова-

ність процесу й успішність досягнення педагогічних цілей.

435

Зовнішні: гармонізація інтересів суспільства й особистості

при визначенні цілей та завдань; обумовленість економіч-

ними, політичними й духовними факторами. Внутрішні:

залежність від вікових та індивідуальних особливостей ви-

хованців; єдність дій учасників; взаємозв'язок процесів

освіти, виховання і розвитку; єдність цілей, форм, методів

утримання.

Занедбаність педагогічна ‒ стійкі відхилення від

норми в моральній свідомості й поведінці слухачів, обумо-

влені негативним впливом середовища і помилками у ви-

хованні.

Здатність до навчання ‒ індивідуальні показники

швидкості і якості засвоєння людиною знань, умінь і нави-

чок у процесі навчання.

Зміст виховання ‒ система знань, переконань, нави-

чок, якостей і рис особистості, стійких звичок поведінки,

якими повинні оволодіти студенти відповідно до постав-

лених цілей та завдань.

Зміст освіти ‒ педагогічно адаптована система знань,

умінь та навичок, досвіду творчої діяльності та досвіду

емоційно-вольового ставлення, засвоєння якої покликане

забезпечити формування різнобічно розвиненої особистос-

ті, підготовленої до відтворення й розвитку матеріальної та

духовної культури суспільства; система наукових знань,

практичних умінь та навичок, а також світоглядних і мора-

льно-естетичних ідей, якими необхідно оволодіти учням у

процесі навчання.

Знання ‒ результат процесу пізнання дійсності, який

отримав підтвердження у практиці; адекватне відображен-

ня об'єктивної реальності у свідомості людини (уявлення,

поняття, судження, теорії).

Ідентифікація ‒ 1) упізнання чогось, кого-небудь;

2) уподібнення, ототожнення з ким-небудь, чим-небудь;

процес засвоєння соціальних ролей, ототожнення індивіда

436

з реальним або уявним об'єктом.

Ідентичність ‒ відчуття самототожності, безпе-

рервності себе в часі, відчуття «я такий самий»; стійкий,

прийнятий образ себе у всьому багатстві взаємозв'язків

особистості з навколишнім світом (включає образ-

ставлення до свого тіла, соціальний статус, расову та наці-

ональну належність).

Індивідуальний підхід ‒ здійснення педагогічного

процесу з урахуванням індивідуальних особливостей сту-

дентів (темпераменту, характеру, здібностей, схильностей

та ін.) Значною мірою впливають на їх поведінку в різних

життєвих ситуаціях. Суть ІП полягає у гнучкому викорис-

танні різних форм та методів виховання з метою досягнен-

ня оптимальних результатів щодо слухачів.

Індивідуальність ‒ неповторна своєрідність психіки

кожної людини, що здійснює свою діяльність як суб'єкт

розвитку суспільно-історичної культури. І. визначається як

внутрішній психічний світ людини, що включає основні її

сфери: інтелектуальну, мотиваційну, емоційну, вольову,

предметно-практичну, екзистенціальну.

Інновація ‒ створення, поширення і застосування

нового засобу (нововведення). Діяльність із пошуку й

отримання нових результатів, способів їх отримання.

Колектив ‒ це організована група людей, об'єднаних

спільною діяльністю, цілі якої корисні суспільству і лю-

дям. Ознаки К.: об'єднання людей в ім'я певної соціально

схвалюваної мети; спільна діяльність, що будується на

принципах колективізму; організованість і згуртованість

групи; наявність колективістських взаємин; єдині ціннісні

орієнтації, моральна і духовна єдність.

Компенсація порушених функцій ‒ складний різ-

номанітний процес перебудови функцій організму при по-

рушеннях або втраті яких-небудь з них.

Концепція ‒ сукупність, система поглядів, те чи інше

437

розуміння явищ, процесів; одиничний, визначальний за-

дум, основна думка якої-небудь наукової праці, твори.

Корекція ‒ система педагогічних та лікувальних за-

ходів, спрямованих на подолання або ослаблення недоліків

психічного й фізичного розвитку.

Культура ‒ сукупність матеріальних та духовних

цінностей, створених людством у процесі суспільно-

історичної практики.

Лекція ‒ систематичне, послідовне, монологічне ви-

кладення викладачем (учителем, лектором) навчального

матеріалу, як правило, теоретичного характеру. Виділяють

такі види Л.: ввідні, настановні, поточні, оглядові, завер-

шальні. Одна з головних вимог до Л. ‒ цілісність та систе-

матичність викладення, а структура її залежить від особли-

востей навчального матеріалу та дидактичних цілей.

Медико-психолого-педагогічна консультація ‒

спеціальна установа, що проводить комплексне медико-

психолого-педагогічне обстеження аномальних студентів

для направлення їх до відповідних навчально-виховних та

оздоровчих установ.

Менталітет ‒ особливості індивідуальної й суспіль-

ної свідомості людей, їх життєвих позицій, культури, мо-

делей поведінки, зумовлені соціальним середовищем, на-

ціональними традиціями. М. свідчить про специфічні риси

соціалізації людини, її автономності та самобутності.

Метод ‒ спосіб, шлях наукового пізнання, досягнення

мети, певним чином упорядкована діяльність.

Метод виховання ‒ сукупність найбільш загальних

способів вирішення виховних завдань та здійснення вихо-

вної взаємодії.

Методика ‒ приватний варіант методу, не стандарти-

зований метод дослідження.

Методологія ‒ вчення про принципи побудови, фор-

ми і способи науково-пізнавальної діяльності, теоретичне

438

обґрунтування сукупності методів, їх єдності та зв'язків.

М. науки дає характеристику компонентів дослідження:

його об'єкта, предмета, цілей та завдань.

Моделювання ‒ метод дослідження соціальних явищ

і процесів, що ґрунтується на заміщенні реальних об'єктів

на їх умовні образи. Відтворюються властивості, зв'язки,

тенденції досліджуваних систем та процесів, що дозволяє

оцінити їх стан, зробити прогноз, прийняти обґрунтоване

рішення.

Навчання ‒ цілеспрямований процес взаємодії педа-

гога і студента, в ході якого здійснюються освіта і розви-

ток людини. Процес Н. двосторонній: включає в себе про-

цес навчання (діяльність студента) і процес викладання

(діяльність педагога),

Обдарованість ‒ надзвичайно багатозначний термін,

що пояснює рівень успішності виконання діяльності. У по-

всякденній психології − синонім талановитості, умова для

видатних досягнень в тій чи іншій діяльності.

Освіта ‒ процес і результат засвоєння систематизо-

ваних знань, умінь і навичок та забезпечення на цій основі

відповідного рівня розвитку особистості. Є необхідною

умовою підготовки людини до життя в суспільстві, до

професійної та трудової діяльності. Основний шлях одер-

жання О. ‒ навчання у навчальних закладах під керівницт-

вом педагогів. Крім того, значимим виявляється самостій-

не вдосконалення людини в різних сферах знань (самоосві-

та). Рівень О. обумовлювався вимогами виробництва, сус-

пільними відносинами, станом науки, техніки й культури.

Освітні установи ‒ державні, муніципальні, приватні

заклади, що реалізують освітні програми різного рівня і

спрямованості.

Особистісний підхід ‒ послідовне ставлення педаго-

га до вихованця як до особистості, як до свідомого, відпо-

відального суб'єкта власного розвитку та виховання, це ‒

439

базова ціннісна орієнтація педагога, що визначає його по-

зицію у взаємодії із кожним слухачем та колективом. Він

передбачає допомогу вихованцю в усвідомленні себе осо-

бистістю, виявленні та розкритті його можливостей, стано-

вленні самосвідомості, самореалізації та самоствердженні.

Педагогіка ‒ наука, що вивчає сутність, закономір-

ності, тенденції та перспективи розвитку педагогічного

процесу.

Педагогічна майстерність ‒ синтез особистісно-

ділових якостей та властивостей особистості, що визначає

високу ефективність педагогічного процесу. Можна виді-

лити чотири відносно самостійних елементи: майстерність

організації колективної та індивідуальної діяльності студе-

нтів; майстерність переконання; майстерність передачі

знань і формування досвіду діяльності; майстерність воло-

діння педагогічною технікою.

Педагогічна система ‒ безліч взаємозалежних стру-

ктурних компонентів, об'єднаних єдиною освітньою метою

розвитку особистості, що функціонують у цілісному педа-

гогічному процесі.

Педагогічна технологія ‒ сукупність знань про спо-

соби й засоби здійснення педагогічного процесу.

Педагогічний процес ‒ динамічна система, системо-

утворювальним чинником якої є педагогічна мета, а зага-

льною якістю ‒ взаємодія педагога і слухача.

Педагогічні засоби ‒ матеріальні та нематеріальні

елементи дійсності, використовувані як знаряддя, інстру-

менти педагогічної діяльності (магнітофон, спортивні сна-

ряди, мова, жест і т. д.).

Планування ‒ процес відображення майбутнього

ходу роботи в її загальних стратегічних напрямках і дета-

лях.

Позиція ‒ система відносин людини до певних сто-

рін і явищ навколишньої дійсності, проявляється у відпові-

440

дних переживаннях і діях. У соціальній психології викори-

стовується як одна з характеристик індивіда як члена гру-

пи, виражає його ставлення до займаного положення, задо-

воленість статусом і роллю, виконуваної в групі. Вона ви-

значає унікальність сприйняття особистістю світу, подій,

що відбуваються, себе в ньому і в зв'язку із ними.

Пояснення ‒ метод навчання, що передбачає пояс-

нення, аналіз, тлумачення й доказ різних положень матері-

алу, який викладається.

Розвиток ‒ у філософському аспекті це необоротна,

спрямована, закономірна зміна матеріальних об'єктів, в ре-

зультаті чого виникає новий якісний стан об'єкта. Процес

становлення особистості під впливом зовнішніх та внутрі-

шніх, керованих і некерованих соціальних і природних фа-

кторів. Р. припускає кількісні і якісні зміни в людині.

Рушійні сили розвитку ‒ протиріччя між виникаю-

чими потребами і можливостями їх задоволення.

Світогляд ‒ система поглядів на світ і місце в ньому

людини; цілісне уявлення про природу, суспільство, люди-

ну, що знаходить вираження в системі цінностей та ідеалів

особистості, соціальної групи, суспільства. В основі С. ле-

жать світорозуміння (сукупність певних знань про світ),

світосприйняття (ідеали, моделі та образи реальності), чут-

тєві стосунки.

Система ‒ упорядкована множина взаємозв'язаних

елементів та відносин між ними, створюють єдине ціле.

Ознаки С.: елементна будова в межах від двох до нескін-

ченності; взаємодія елементів, наявність системотвірного

фактора; ієрархія зв'язків, цілісність, єдність. Компоненти

педагогічної С.: педагогічні цілі, учасники педагогічного

процесу, взаємодія педагогів та учнів, педагогічні засоби,

управління педагогічними процесами.

441

Система освіти ‒ сукупність спадкоємних освітніх

програм і державних стандартів різного рівня і спрямова-

ності.

Технологія ‒ раціональне (стабільне) поєднання де-

кількох послідовно застосовуваних операцій для одержан-

ня будь-якого продукту. Т. може сприйматися як логічно-

операційно відтворюване ядро методики. Ознаки Т.: пос-

тановка цілей, оцінювання педагогічних систем, оновлення

планів і програм на альтернативній основі, операційні

компоненти, засоби і способи організації діяльності, пос-

тійне зростання ефективності процесу, потенційно відтво-

рювані педагогічні результати.

Уміння ‒ оволодіння способами (прийомами, діями)

застосування засвоєних знань на практиці.

Фактори розвитку особистості (соціальні та біоло-

гічні) ‒ їх співвідношення залежить від багатьох зовнішніх

та внутрішніх обставин. Серед біологічних факторів особ-

ливе місце займає спадковість. До спадкових властивостей

організму належать: анатомо-фізіологічна структура, особ-

ливості нервової системи, видові задатки людини (задатки

промови, прямо ходіння, мислення). Основними соціаль-

ними факторами виховання студентів є; сім'я, мікросере-

довище та колектив.

Форма організації навчання ‒ дидактична катего-

рія, що означає зовнішній бік організації навчального про-

цесу, пов'язаний з кількістю студентів, часом і методом на-

вчання, а також порядком його здійснення.

Форми організації виховання ‒ порядок організації

конкретних актів, ситуацій, взаємодії учасників виховного

процесу; сукупність організаторських прийомів та вихов-

них засобів, що забезпечують зовнішнє вираження змісту

виховної роботи.

Формування особистості ‒ зміни, новоутворення,

ускладнення особистості без зазначення джерел цих змін.

442

Функції освіти ‒ трансляція і поширення культури в

суспільстві; формування установок, ціннісних орієнтацій,

життєвих ідеалів; соціальна селекція (можливість здійсни-

ти диференційований підхід до навчання); вплив освіти на

процес соціальних змін.

Цілепокладання ‒ спосіб висування і обгрунтування

педагогічних цілей, відбір шляхів їх досягнення, проекту-

вання очікуваного результату (визначається програма май-

бутнього, припущення про майбутнє).

Цілісність педагогічного процесу ‒ синтетична як-

ість педагогічного процесу, що характеризує вищий рівень

її розвитку, результат стимулювальних свідомих дій суб'-

єктів, що функціонують у ньому. Це єдиний і неподільний

педагогічний процес, якому властиві внутрішня єдність

складових його компонентів, їх гармонійна взаємодія.

Ціль ‒ ідеальний образ бажаного майбутнього ре-

зультату людської діяльності; усвідомлене уявлення про

кінцевий результат діяльності (не завжди збігається з ре-

зультатом). Педагогічна Ц. ‒ прогнозований результат пе-

дагогічної діяльності (зміни у студентів). Виділяють різні

види Ц.: стратегічні, тактичні, групові, індивідуальні.

Теорія та методика виховання

Ввічливість ‒ моральна і поведінкова категорія, риса

характеру. Під ввічливістю, як правило, розуміють уміння

шанобливо і тактовно спілкуватися з людьми, готовність

знайти компроміс і вислухати протилежні точки зору. Вві-

чливість вважається вираженням гарних манер та знання

етикету.

Вихованість ‒ рівень розвитку особистості, що вияв-

ляється в узгодженості між знаннями, переконаннями, по-

ведінкою і характеризується ступенем оформленості суспі-

443

льно значущих якостей, реалізується в конкретних вчин-

ках, поведінці, діяльності.

Виховання ‒ у широкому педагогічному розумінні −

це спеціально організований, цілеспрямований і керований

вплив колективу, вихователів на вихованця з метою фор-

мування у нього заданих якостей, здійснюваний у навчаль-

но-виховних установах, що охоплює весь навчально-

виховний процес.

Вихователь ‒ посадова особа, що виконує виховні

функції в освітньому закладі.

Виховна діяльність ‒ діяльність педагога, спрямо-

вана на створення сприятливих умов для розвитку особис-

тості слухача. Вона не обмежується лише його спільною зі

слухачем діяльністю, а спрямована також і на інших лю-

дей, що контактують із ним, на середовище її проживання,

на мікроклімат тих спільнот, в які він входить.

Культура поведінки ‒ це сукупність сформованих,

соціально значущих якостей особистості, повсякденних

вчинків людини в суспільстві, що будуються на нормах

моральності, етики та естетичної культури.

Мета виховання ‒ 1) це очікувані зміни в людині

(або групі людей), результати педагогічної діяльності;

2) уявне представлення результатів педагогічної діяльно-

сті, втілених в образі людини, яку хочуть виховати.

Методи виховання ‒ шляхи, способи впливу вихова-

теля на свідомість, волю, почуття, поведінку вихованця з

метою досягнення у нього заданих якостей.

Моральне виховання ‒ цілеспрямований, організо-

ваний процес формування у людини стійких моральних

якостей, переконань, потреб, почуттів і звичок моральної

поведінки.

Об'єкт виховання ‒ те, на що спрямоване вихован-

ня. Об'єктом виховання є особистість слухача: саме на неї

в кінцевому підсумку орієнтований цілеспрямований

444

вплив вихователів.

Особистість ‒ 1) соціальний індивід, суб'єкт суспіль-

них відносин і свідомої діяльності та спілкування; 2) лю-

дина як носій якихось властивостей;

Повага ‒ позиція однієї людини по відношенню до

іншої, визнання переваг особистості.

Система виховання ‒ стійкий і такий, що має влас-

тивості цілісності соціально-педагогічний механізм із до-

статнім ступенем ймовірності, що реалізує в теорії та прак-

тиці задані цілі виховання. «Масштаб» існування системи

виховання ‒ суспільство, педагогічна культура. Це якась

еталонна модель, результати дії якої, апробовані на соціа-

льному рівні, увійшли в досвід людства і мають свою спе-

цифіку (система спартанського виховання, система вихо-

вання скаутів, система виховання А. С. Макаренка та ін.).

Суб'єкт виховання ‒ джерело виховної активності.

Як колективні суб'єкти виховання можуть виступати вихо-

вні організації, педагогічний колектив, студенский колек-

тив, студентські об'єднання. Індивідуальними суб'єктами

виховання є педагоги, батьки, друзі. Суб'єктом виховання

може бути і сам студент. По-перше, він сам джерело впли-

ву на інших: однолітків і педагогів. По-друге, від нього за-

лежить ставлення до педагогічних впливів, спрямованих на

нього самого: реакція на них, опір одним і прийняття ін-

ших. По-третє, він розвивається в результаті власних ціле-

спрямованих зусиль, пов'язаних із самопізнанням, самови-

значенням, самореалізацією і саморегуляцією.

Толерантність ‒ термін, що позначає терпимість до

іншого світогляду, способу життя, поведінки і звичаїв. То-

лерантність означає повагу, прийняття і правильне розу-

міння інших культур, способів самовираження і прояву

людської індивідуальності. Під толерантністю не передба-

чається поступка, поблажливість чи потурання. Прояв то-

лерантності також не означає терпимості до соціальної не-

445

справедливості, відмови від своїх переконань або поступки

чужим переконанням, а також нав'язування своїх переко-

нань іншим людям.

У вузькому педагогічному сенсі виховання ‒ це про-

цес і результат виховної роботи, спрямованої на вирішення

конкретних виховних завдань.

Психологія

Авторитарні (владний, директивний) ‒ характерис-

тика людини як особистості або її поведінки стосовно ін-

ших людей, що підкреслює схильність користуватися пе-

реважно недемократичними методами впливу на них: тиск,

накази, розпорядження і т. п.

Авторитетність ‒ здатність людини мати певну вагу

серед людей, бути для них джерелом ідей і користуватися

їх визнанням та повагою.

Агресивність (ворожість) ‒ поведінка людини щодо

інших людей, що відрізняється прагненням заподіяти їм

неприємності, завдати шкоди.

Адаптація ‒ пристосування органів чуття до особли-

востей діючих на них стимулів з метою їх найкращого

сприйняття і оберігання рецепторів від зайвого переванта-

ження.

Активність ‒ поняття, яке вказує на здатність живих

істот виробляти спонтанні рухи і змінюватися під впливом

зовнішніх або внутрішніх стимулів-подразників.

Акцентуація ‒ виділення якої-небудь властивості чи

ознаки на тлі інших, її особливий розвиток.

Альтруїзм ‒ риса характеру, що спонукає людину

безкорисливо приходити на допомогу людям і тваринам.

Апатія ‒ стан емоційної байдужості та бездіяльності:

Апперцепція ‒ поняття, яке визначає стан особливої

446

ясності свідомості, її зосередженості на чому-небудь, озна-

чає деяку внутрішню силу, що спрямовує хід думки і хід

психічних процесів.

Асоціація ‒ поєднання, зв'язок психічних явищ одне

з одним.

Атракція ‒ привабливість, потяг однієї людини до

іншої, що супроводжується позитивними емоціями.

Атрибуція ‒ приписування якоїсь безпосередньо не

сприйнятої властивості предмета, людини або явища.

Атрибуція каузальна ‒ приписування деякої пояс-

нювальної причини, вчинку або дії людини, за якою спос-

терігають.

Афект ‒ короткочасний стан сильного емоційного

збудження, що має бурхливий перебіг і виникає в резуль-

таті фрустрації або якої-небудь інший, сильнодіючої на

психіку причини, як правило, пов'язаної із незадоволенням

дуже важливих для людини потреб.

Афіліація ‒ потреба людини у встановленні, збере-

женні та зміцненні емоційно позитивних, дружніх, товари-

ських, приятельських відносин із людьми.

Бажання ‒ стан актуалізованої, тобто такої, що по-

чала діяти, потреби, яка супроводжується прагненням і го-

товністю зробити що-небудь конкретне для її задоволення.

Бар'єр психологічний ‒ внутрішня перешкода пси-

хологічної природи (небажання, боязнь, невпевненість то-

що), що заважає людині успішно виконати деяку дію. Час-

то виникає в ділових і особистих взаєминах людей і пере-

шкоджає встановленню між ними відкритих і довірчих ві-

дносин.

Буденна свідомість ‒ усереднений рівень свідомості

мас людей, що складають дане суспільство. Б.с. відрізня-

ється від наукової свідомості невисокою достовірністю і

точністю наявних у ній відомостей.

Валідність ‒ якість методу психологічного дослі-

447

дження, що виражається у його відповідності тому, для ви-

вчення та оцінки чого він спочатку був призначений.

Велика група ‒ значне за кількісним складом соціа-

льне об'єднання людей, утворене на підставі будь-якої абс-

трагованої соціально-демографічної ознаки: статі, віку, на-

ціональності, професійної належності, соціального чи еко-

номічного становища і т. п.

Витіснення ‒ один із захисних механізмів у психоа-

налітичній теорії особистості. Під дією В. із пам'яті люди-

ни виводяться зі свідомого в сферу несвідомого відомості,

що викликають у нього сильні неприємні емоційні пере-

живання.

Відображення ‒ філософсько-гносеологічні поняття,

що належить до теорії пізнання. Відповідно до нього всі

психічні процеси і стани людини розглядаються як відо-

браження в її голові об'єктивної, незалежної від неї дійсно-

сті.

Відхилення (девіантної) поведінки ‒ поведінка лю-

дини, що відхиляється від встановлених правових або мо-

ральних норм.

Відчуження ‒ процес або результат втрати для лю-

дини значення або особистісного сенсу того, що раніше

приваблювало її увагу, було для неї цікавим і важливим.

Відчуття ‒ елементарний психічний процес, що яв-

ляє собою суб'єктивне відображення живою істотою, у ви-

гляді психічних явищ, найпростіших властивостей навко-

лишнього світу.

Віра ‒ переконання людини у чому-небудь, не підк-

ріплюється переконливими логічними аргументами чи фа-

ктами.

Властивості нервової системи людини ‒ комплекс

фізичних характеристик нервової системи, що визначають

процеси виникнення, проведення, переключення і завер-

шення нервових імпульсів у різних відділах і частинах

448

центральної нервової системи.

Вміння ‒ здатність добре виконувати певні дії й ус-

пішно справлятися з діяльністю, що передбачає ці дії.

Внутрішня мова ‒ особливий вид людської мовної

діяльності, безпосередньо пов'язаний із несвідомими, ав-

томатично протікаючими процесами перекладання думки в

слово і навпаки.

Воля ‒ властивість (процес, стан) людини, що вияв-

ляється в її здатності свідомо керувати своєю психікою і

вчинками. Проявляється в подоланні перешкод, що вини-

кають на шляху досягнення свідомо поставленої мети.

Впізнавання ‒ віднесення сприйманого об'єкта до

категорії вже відомих.

Вчинок ‒ свідомо скоєна людиною і керована волею

дія, що випливає із певних переконань.

Галюцинації ‒ нереальні, фантастичні образи, що

виникають у людини під час хвороб, що впливають на стан

її психіки.

Геніальність ‒ вищий рівень розвитку у людини

будь-яких здібностей, робить її видатною особистістю у

відповідній галузі або сфері діяльності.

Генотип ‒ сукупність генів або яких-небудь якостей,

отриманих людиною у спадок від своїх батьків.

Гіпноз ‒ викликане навіюванням, тимчасова втрата

свідомості людини або зняття свідомого контролю над

власною поведінкою.

Група ‒ сукупність людей, виділена на основі якого-

небудь одного або декількох загальних для них ознак.

Групова динаміка ‒ напрям досліджень у соціальній

психології, в якому вивчається процес виникнення, функ-

ціонування та розвитку різних груп.

Депресія ‒ стан душевного розладу, пригніченості,

що характеризується занепадом сил і зниженням активності.

Детермінація ‒ причинне обумовлення.

449

Дистрес ‒ негативний вплив стресової ситуації на ді-

яльність людини, аж до її повного руйнування.

Діяльність ‒ специфічний вид людської активності,

спрямованої на творче перетворення, вдосконалення дійс-

ності і самої себе.

Домінанта ‒ переважаючий осередок збудження в

головному мозку людини, пов'язаний з підвищеною ува-

гою або актуальною потребою. Здатний посилюватися за

рахунок тяжіння збуджень з сусідніх ділянок мозку.

Егоцентризм ‒ зосередженість свідомості й уваги

людини виключно на самій собі, що супроводжується іг-

норуванням того, що відбувається навколо.

Екстраверсія ‒ зверненість свідомості й уваги лю-

дини в основному на те, що відбувається навколо неї. Е.

протилежна інтроверсії.

Емоції ‒ елементарні переживання, що виникають у

людини під впливом загального стану організму і ходу

процесу задоволення актуальних потреб.

Емоційність ‒ характеристика особистості, що вияв-

ляється в частоті виникнення різноманітних емоцій і по-

чуттів.

Емпатія ‒ здатність людини до співпереживання і

співчуття іншим людям, до розуміння їх внутрішніх станів.

Еферентний ‒ процес, спрямований зсередини назо-

вні, від центральної нервової системи до периферії тіла.

Жест ‒ рух рук людини, що виражає її внутрішній

стан або вказує на який-небудь об'єкт у зовнішньому світі.

Життєдіяльність ‒ сукупність видів активності, що

об'єднуються поняттям «життя» і властиві живій матерії.

Забобон ‒ стійка помилкова думка, що не підкріпле-

на фактами і логікою, заснована на вірі.

Забування ‒ процес пам'яті, пов'язаний із втратою

слідів колишніх впливів і можливості їх відтворення.

Заміщення (сублімація) ‒ один із захисних механіз-

450

мів, що являє собою підсвідому заміну однієї забороненої

або практично недосяжної цілі на іншу, дозволену і більш

доступну, здатну хоча б частково задовольнити актуальну

потребу.

Запам'ятовування ‒ психічний процес, що полягає в

закріпленні, збереженні та наступному відтворенні мину-

лого досвіду, дає можливість його повторного застосуван-

ня в життєдіяльності людини.

Зараження ‒ психологічний термін, що позначає не-

свідому передачу від людини до людини будь-яких емоцій,

станів, спонукань.

Захисні механізми ‒ психоаналітичне поняття, що

означає сукупність несвідомих прийомів, за допомогою

яких людина як особистість оберігає себе від психологіч-

них травм.

Збереження ‒ один із процесів пам'яті, спрямований

на утримання в ній одержаної інформації.

Збудливість ‒ властивість живої матерії набувати

стану збудження під впливом подразників і зберігати його

сліди упродовж деякого часу.

Звикання ‒ припинення або зниження гостроти реа-

гування на подразник, який ще продовжує діяти.

Зворотний зв'язок ‒ процес одержання інформації

про стан партнера по спілкуванню з метою поліпшення

спілкування та досягнення бажаного результату.

Згуртованість малої групи ‒ психологічна характе-

ристика єдності членів малої групи.

Здібності ‒ індивідуальні особливості людей, від

яких залежить набуття ними знань, умінь і навичок, а та-

кож успішність виконання різних видів діяльності.

Знак ‒ символ або об'єкт, який служить замінником

іншого об'єкта.

Значення (слова, поняття) ‒ той зміст, який вклада-

ють у це слово або поняття, в якому його вживають люди.

451

Зона потенційного (найближчого) розвитку ‒ мож-

ливості в психічному розвитку, які відкриваються у люди-

ни при наданні їй мінімальної допомоги з боку.

Зосередження ‒ сконцентрованість уваги людини.

Ідентифікація ‒ ототожнення. В психології ‒ вста-

новлення подібності однієї людини з іншою, спрямоване

на її згадування і власний розвиток ідентифікуючої з ним

особи.

Ілюзії ‒ феномени сприйняття, уяви і пам'яті, що іс-

нують лише в голові людини і не відповідають якому-

небудь реальному явищу або об'єкту.

Імпульсивність ‒ характерна риса людини, що вияв-

ляється в її схильності до швидкоплинним, непродуманих

дій та вчинків.

Індивід ‒ окремо взята людина в сукупності всіх вла-

стивих їй якостей: біологічних, фізичних, соціальних, пси-

хологічних та ін.

Індивідуальний стиль діяльності ‒ стійке поєднан-

ня особливостей виконання різних видів діяльності однією

й тією самою людиною.

Індивідуальність ‒ своєрідне поєднання індивідуа-

льних властивостей людини, що відрізняє її від інших лю-

дей.

Ініціатива ‒ прояв людиною активності, не стиму-

люючої ззовні і не обумовленою не залежними від неї об-

ставинами.

Інсайт (осяяння, здогад) ‒ несподіване для самої лю-

дини, раптове знаходження вирішення якої-небудь про-

блеми, над якою вона довго і наполегливо думала.

Інстинкт ‒ вроджена, мало змінювана форма поведі-

нки, яка забезпечує пристосування організму до типових

умов його життя.

Інтелект ‒ сукупність розумових здібностей людини

і деяких вищих тварин, наприклад, людиноподібних мавп.

452

Інтеракція ‒ взаємодія.

Інтерес ‒ емоційно забарвлена, підвищена увага лю-

дини до якого-небудь об'єкта або явища.

Інтроверсії ‒ зверненість свідомості людини до самої

себе; поглиненість власними проблемами і переживання-

ми, супроводжувана ослабленням уваги до того, що відбу-

вається навколо. І. є однією з базових рис особистості.

Інтроспекція ‒ метод пізнання психічних явищ шля-

хом самоспостереження людини, тобто уважного вивчення

самою людиною того, що відбувається в її свідомості при

вирішенні різного роду завдань.

Інтуїція ‒ здатність швидко знаходити правильне

рішення завдання і орієнтуватися в складних життєвих си-

туаціях, а також передбачати хід подій.

Іфантилізм ‒ прояв дитячих рис у психології та по-

ведінці дорослої людини.

Клімат соціально-психологічний ‒ загальна соціа-

льно-психологічна характеристика стану малої групи, та

особливості людських взаємин, що склалися в ній.

Когнітивна безпорадність ‒ психологічний стан або

ситуація, при якій індивід, маючи необхідні знання, вміння

та навички для розв'язання задачі через ряд причин когні-

тивного характеру не може впоратися з нею.

Коефіцієнт інтелектуального розвитку ‒ числовий

показник розумового розвитку людини, одержуваний у ре-

зультаті застосування спеціальних тестів, призначених для

кількісного оцінювання рівня розвитку інтелекту людини.

Колектив ‒ високорозвинена мала група людей, від-

носини в якій будуються на позитивних нормах моралі. К.

має підвищену ефективність у роботі.

Компенсація ‒ здатність людини позбавлятися від

переживань із приводу власних недоліків за рахунок поси-

леної роботи над собою і розвитку інших позитивних якос-

тей.

453

Комплекс неповноцінності ‒ складний стан людини,

пов'язаний із недоліком яких-небудь якостей (здібностей,

знань, умінь і навичок), супроводжуваний глибокими нега-

тивними емоційними переживаннями з цього приводу.

Комунікації ‒ контакти, спілкування, обмін інфор-

мацією та взаємодія людей.

Константності сприйняття ‒ властивість сприймати

об'єкти і бачити їх відносно постійними за величиною, фо-

рмою і кольором у фізичних умовах сприйняття, які змі-

нюються.

Конфлікт внутрішньоособистісний ‒ стан незадо-

воленості людини будь-якими обставинами її життя, пов'я-

заний із наявністю у неї інтересів, які суперечать один од-

ному, прагнень, потреб, що породжують афекти і стреси.

Конфлікт міжособистісний ‒ важко вирішуване

протиріччя, що виникає між людьми і викликане несуміс-

ністю їхніх поглядів, інтересів, цілей, потреб.

Конформність ‒ некритичне прийняття людиною

чужої неправильної думки, супроводжуване нещирою від-

мовою від власної думки, в правильності якої людина вну-

трішньо не сумнівається. Така відмова при конформній по-

ведінці, як правило, мотивована якими-небудь кон'юнкту-

рними міркуваннями.

Кореляція ‒ математичне поняття, яке вказує на ста-

тистичний зв'язок, що існує між явищами, які вивчаються.

Криза ‒ стан душевного розладу, викликаний трива-

лою незадоволеністю людини собою і своїми взаєминами з

оточуючим світом. К. вікова нерідко виникає при переході

людини з однієї вікової групи в іншу.

Лідер ‒ член групи, чий авторитет, владу чи повно-

важення беззастережно визнають інші члени малої групи,

готові слідувати за ним.

Лідерство ‒ поведінка лідера в малій групі. Набуття

або втрата ним лідерських повноважень, здійснення своїх

454

лідерських функцій.

Локус контролю ‒ поняття, що характеризує локалі-

зацію причин, виходячи з яких людина пояснює свою вла-

сну поведінку і спостережувану нею поведінку інших лю-

дей. Внутрішній Л.к. ‒ це пошук причин поведінки в самій

людині, а зовнішній Л.к. ‒ їх локалізація поза людиною, в

її довкіллі.

Лонгітюдне дослідження ‒ тривале за часом свого

проведення, наукове дослідження процесів формування,

розвитку та зміни будь-яких психічних або поведінкових

явищ.

Мазохізм ‒ самоприниження, самокатування люди-

ни, пов'язане з незадоволеністю собою і переконаністю, що

причини життєвих невдач знаходяться в ній самій

(див. Внутрішній локус контролю). М. ‒ одне з головних

понять, використовуваних в типології соціальних характе-

рів.

Мала група ‒ невелика за кількістю сукупність лю-

дей, що включає від 2−3 до 20−30 осіб, зайнятих загальною

справою і таких, які мають прямі особисті контакти одна з

одною.

Марево ‒ фантазії, мрії людини, які малюють у її уя-

ві приємні, бажані картини майбутнього життя.

Марення ‒ ненормальний, хворобливий стан психіки

людини, що супроводжується фантастичними образами,

галюцинаціями.

Масові комунікації ‒ засоби передачі інформації,

розраховані на масову аудиторію: друк, радіо, телебачення

і т.п.

Масові явища психіки ‒ соціально-психологічні

явища, що виникають у масах людей (населення, натовп,

маса, група, нація тощо). М.я.п. включають чутки, паніку,

наслідування, зараження, навіювання та ін.

Меланхолік ‒ людина, чия поведінка характеризу-

455

ється уповільненою реакцією на діючі стимули, а також

мовні, розумові і рухові процеси.

Мислення ‒ психологічний процес пізнання, пов'я-

заний із відкриттям суб'єктивно нового знання, з вирішен-

ням завдань, із творчим перетворенням дійсності.

Міміка ‒ сукупність рухів частин обличчя людини,

що виражають його стан або ставлення до того, що він

сприймає (уявляє, обдумує, пригадує і т. п.).

Мова ‒ система використовуваних людиною звуко-

вих сигналів, письмових знаків та символів для представ-

лення, перероблення, зберігання і передачі інформації.

Модальність ‒ поняття, що означає якість відчуттів,

що виникають під дією певних подразників.

Мотив ‒ внутрішня стійка психологічна причина по-

ведінки або вчинку людини.

Мотив влади ‒ стійка риса особистості, що являє по-

требу однієї людини володіти над іншими людьми, праг-

нення панувати, керувати, розпоряджатися ними.

Мотив досягнення успіху ‒ потреба добиватися ус-

піхів у різних видах діяльності, що розглядається як стійка

особистісна риса.

Мотив уникнення невдач ‒ більш-менш стійке пра-

гнення людини уникати невдач у тих ситуаціях життя, де

результати її діяльності оцінюються іншими людьми.

М.у.н. ‒ риса особистості, протилежна мотиву досягнення

успіхів.

Мотивація ‒ динамічний процес внутрішнього, пси-

хологічного і фізіологічного управління поведінкою, що

включає ініціацію, напрям, організацію, підтримку.

Мотивування ‒ розумне обґрунтування, пояснення

самою людиною її вчинків, яке не завжди відповідають іс-

тині.

Навичка ‒ сформований, автоматично здійснюваний

рух, який не потребує свідомого контролю та спеціальних

456

вольових зусиль для його виконання.

Навіювання ‒ неусвідомлений вплив однієї людини

на іншу, що викликає певні зміни в її психології та поведі-

нці.

Навчання ‒ набуття знань, умінь і навичок у резуль-

таті життєвого досвіду.

Надійність ‒ якість наукового методу дослідження,

що дозволяє отримувати одні й ті самі результати при по-

вторному або багаторазовому використанні цього методу.

Намір ‒ свідоме бажання, готовність що-небудь зро-

бити.

Наочно-дієве мислення ‒ спосіб практичного вирі-

шення завдань, що передбачає зорове вивчення ситуації та

практичні дії в ній із матеріальними предметами.

Наочно-образне мислення ‒ спосіб вирішення за-

дач, що включає спостереження за ситуацією і оперування

образами її складових предметів без практичних дій з ни-

ми.

Направленість особистості ‒ поняття, що означає

сукупність потреб та мотивів особистості, які визначають

головний напрямок її поведінки.

Напруженість ‒ стан підвищеного фізичного або

психологічного збудження, супроводжуваний неприємни-

ми внутрішніми відчуттями і який потребує розрядки.

Наслідування ‒ свідома чи несвідома поведінка лю-

дини, спрямована на відтворення вчинків і дій інших лю-

дей.

Настрій ‒ емоційний стан людини, пов'язаний зі сла-

бко вираженими позитивними або негативними емоціями і

такий, що існує упродовж тривалого часу.

Негативізм ‒ демонстративна протидія людини ін-

шим людям, невжиття нею розумних порад із боку інших

людей. Часто зустрічається у дітей у період вікових криз.

Нейропсихологія ‒ галузь психологічної науки, що

457

вивчає зв'язок психічних процесів, властивостей та станів з

роботою мозку.

Несвідоме ‒ характеристика психологічних власти-

востей, процесів і станів людини, що знаходяться поза

сферою її свідомості, але має такий самий вплив на її пове-

дінку, як і свідомість.

Норми соціальні ‒ прийняті в даному суспільстві

або група правил поведінки, які регулюють взаємини лю-

дей.

Обдарованість ‒ наявність у людини задатків до ро-

звитку здібностей.

Об'єктивація ‒ процес і результат локалізації образів

сприйняття у зовнішньому світі − там, де знаходиться дже-

рело сприйняття інформації.

Образ ‒ узагальнена картина світу (предметів, явищ),

що складається в результаті перероблення інформації, що

надходить через органи чуттів.

Онтогенез ‒ процес індивідуального розвитку орга-

нізму або особистості.

Оперативна пам'ять ‒ вид пам'яті, розрахований на

збереження інформації упродовж певного часу, необхідно-

го для виконання деякої дії або операції.

Операція ‒ система рухів, пов'язаних з виконанням

конкретної дії, спрямованих на досягнення конкретної ме-

ти.

Опитування ‒ метод психологічного вивчення, в

процесі застосування якого людям задають питання і на

основі відповідей на них судять про психологію цих лю-

дей.

Опитувач особистий ‒ метод дослідження особис-

тості, що базується на використанні системи письмових

або усних, заздалегідь продуманих питань, адресованих

людині, чиї психологічні особливості підлягають вивчен-

ню.

458

Орієнтовна реакція (рефлекс) ‒ реакція організму

на нові стимули, що виявляється в загальній активізації, в

зосередженні уваги, в мобілізації сил та ресурсів.

Осмисленість сприйняття ‒ властивість людського

сприйняття приписувати сприйманому об'єкту або явищу

певний сенс, позначати його словом, відносити до певної

мовної категорії.

Особистість ‒ поняття, що означає сукупність стій-

ких психологічних якостей людини, що становлять її інди-

відуальність.

Очікування ‒ одне з основних понять когнітивної

психології, дані про здатність передбачення людиною

майбутніх подій.

Пам'ять ‒ процеси запам'ятовування, збереження,

відтворення та перероблення людиною різноманітної ін-

формації.

Пам'ять генетична ‒ пам'ять, обумовлена геноти-

пом, що передається з покоління в покоління.

Пам'ять довготривала ‒ пам'ять, розрахована на

тривале зберігання і багаторазове відтворення інформації

за умови її збереження.

Пам'ять короткочасна ‒ пам'ять, розрахована на

зберігання інформації упродовж невеликого проміжку ча-

су, від декількох до десятків секунд, доти, поки інформа-

ція,що міститься в ній, не буде використана або переведена

в довгострокову пам'ять.

Паніка ‒ масове явище психіки, що характеризується

виникненням одночасно у багатьох людей, що перебува-

ють у контакті одна з одною, почуттів страху, неспокою, а

також безладних, хаотичних рухів і непродуманих дій.

Первинні дані ‒ та інформація про досліджувані

явища, що виходить на початку дослідження і підлягає по-

дальшій обробці, перш ніж на її основі можна буде зробити

достовірні висновки про ці явища.

459

Первинні емоції ‒ генотипні, зумовлені, найпростіші

емоційні переживання: задоволення, незадоволення, біль,

страх, гнів та ін.

Передсвідомість ‒ психічний стан людини, що зай-

має проміжне місце між свідомістю та несвідомим. Харак-

теризується наявністю смутного усвідомлення пережитого,

але відсутністю вольового контролю або здатністю ним

керувати.

Переживання ‒ відчуття, супроводжуване емоціями.

Переконаність ‒ упевненість людини у своїй право-

ті, яка підтверджується відповідними аргументами і фак-

тами.

Персоналізація ‒ процес перетворення людини в

особистість, набуття нею індивідуальності.

Перцептивний ‒ той, що належить до сприйняття.

Піддослідний ‒ людина, над якою проводяться нау-

кові та психологічні досліди.

Подразливість ‒ здатність живих організмів біологі-

чно доцільно (з метою самозбереження і розвитку) реагу-

вати на значущі для їхнього життя впливи середовища.

Потреба ‒ стан потреби організму, індивіда, особис-

тості в чомусь, необхідному для їх нормального існування.

Почуття ‒ вища, культурно обумовлена емоція лю-

дини, пов'язана з деяким соціальним об'єктом.

Прагнення ‒ бажання і готовність діяти певним чи-

ном.

Практичне мислення ‒ вид мислення, спрямованого

на вирішення практичних завдань.

Предметне сприйняття ‒ властивість сприйняття

уявляти світ не у вигляді окремих відчуттів, а у формі цілі-

сних образів, що належать до сприйманих предметів.

Представлення ‒ процес і результат відтворення у

вигляді образу якого-небудь об'єкта, події, явища.

Проекція ‒ один із захисних механізмів, за допомо-

460

гою якого людина позбавляється від переживань із приво-

ду власних недоліків за рахунок приписування їх іншим

людям.

Просоціальна поведінка ‒ поведінка людини серед

людей, безкорисливо спрямована на їх благо.

Психіка ‒ загальне поняття, що означає сукупність

усіх психічних явищ, що вивчаються в психології.

Психічні процеси ‒ процеси, що відбуваються в го-

лові людини і позначаються в динамічно змінюваних пси-

хічних явищах: відчуттях, сприйнятті, уяві, пам'яті, мис-

ленні, мові та ін.

Психологічна сумісність людей ‒ здатність людей

знаходити взаєморозуміння, налагоджувати ділові та осо-

бисті контакти, співпрацювати один з одним.

Реакція ‒ відповідь організму на який-небудь подра-

зник.

Релаксація ‒ розслаблення.

Референтна група ‒ група людей, у чомусь приваб-

ливих для індивіда. Групове джерело індивідуальних цін-

ностей, суджень, вчинків, норм і правил поведінки.

Рефлекс ‒ автоматична відповідна реакція організму

на дію будь-якого внутрішнього або зовнішнього подраз-

ника.

Рефлексія ‒ здатність свідомості людини зосереди-

тися на самій собі.

Ригідність ‒ загальмованість мислення, що виявля-

ється в труднощах відмови людини від одного разу прий-

нятого рішення, способу мислення та дії.

Риса особистості ‒ стійка властивість особистості,

що характеризує її поведінку і мислення.

Рівень домагань ‒ максимальний успіх, який люди-

на розраховує добитися в тому чи іншому виді діяльності.

Рішучість ‒ готовність перейти до практичних дій,

сформований намір вчинити певний вчинок.

461

Розсіяність ‒ нездатність уваги сконцентруватися на

об'єкті.

Розуміння ‒ психологічний стан, що означає прави-

льність прийнятого рішення і супроводжуваний почуттям

упевненості в точності сприйняття або інтерпретації якої-

небудь події, явища, факту.

Роль ‒ поняття, що означає поведінку людини в пев-

ній життєвій ситуації відповідно до займаного нею поло-

ження (наприклад, роль керівника, підлеглого, батька, ма-

тері і т. п.).

Самоактуалізація ‒ використання і розвиток люди-

ною наявних у неї задатків, їх перетворення на здібності.

Прагнення до особистісного самовдосконалення. С. як по-

няття введене в гуманістичну психологію.

Самовизначеність особистості ‒ самостійний вибір

людиною свого життєвого шляху, цілей, цінностей, мора-

льних норм, майбутньої професії та умов життя.

Самовладання ‒ здатність людини зберігати внут-

рішній спокій, діяти розумно і виважено у складних жит-

тєвих ситуаціях.

Самооцінка ‒ оцінка людиною власних якостей, дос-

тоїнств і недоліків.

Саморегуляція ‒ процес управління людиною влас-

ними психологічними і фізіологічними станами, а також

вчинками.

Самосвідомість ‒ усвідомлення людиною самої себе,

своїх власних якостей.

Сангвінік ‒ тип темпераменту, що характеризується

енергійністю, підвищеною працездатністю та швидкістю

реакцій.

Свідомість ‒ вищий рівень психічного відображення

людиною дійсності, її представленість у вигляді узагаль-

нених образів та понять.

Сенс особистісний ‒ значення, яке об'єкт, подія,

462

факт або слово набувають для даної людини в результаті її

особистого життєвого досвіду.

Сенсибілізація ‒ підвищення чутливості органів

чуття під впливом дії на них певних подразників, зокрема

тих, які надходять у цей самий час до інших органів чуттів

(наприклад, збільшення гостроти зору під впливом слухо-

вих подразників).

Сенситивний період розвитку ‒ період у житті лю-

дини, що забезпечує найбільш сприятливі умови для фор-

мування у неї певних психологічних властивостей та видів

поведінки.

Сенсорний ‒ пов'язаний із роботою органів чуття.

Сила нервової системи ‒ властивість нервової сис-

теми витримувати тривалі і великі навантаження.

Символ ‒ знак чогось, що має певну схожість із поз-

наченим об'єктом.

Симпатія ‒ почуття емоційної схильності до люди-

ни, підвищений інтерес і потяг до неї.

Синестезія ‒ здатність подразника, адресованого

природою у пристосований для нього орган чуттів, одно-

часно викликати незвичне відчуття в іншому органі чуттів.

Наприклад, при сприйнятті музики у деяких людей можуть

виникати зорові відчуття.

Словесно-логічне мислення ‒ вид мислення люди-

ни, де як засіб вирішення завдання виступають словесне

абстрагування і логічні міркування.

Совість ‒ поняття, що означає здатність людини пе-

реживати, глибоко сприймати і жалкувати про випадки по-

рушення нею самою або іншими людьми моральних норм.

С. характеризує особистість, що досягла високого рівня

психологічного розвитку.

Соціальне очікування ‒ очікувані від людини, яка

займає в суспільстві певне положення, судження, дії і вчи-

нки, що відповідають її соціальній ролі.

463

Соціальний стереотип ‒ спотворені соціальні уста-

новки людини щодо людей певної категорії, що виникли у

неї під впливом обмеженого або одностороннього життє-

вого досвіду, спілкування з представниками даної соціаль-

ної групи: національної, релігійної, культурної і т. п.

Соціально-психологічний тренінг ‒ теорія і прак-

тика спеціального психотерапевтичного впливу на людей,

розрахована на поліпшення їхнього спілкування і присто-

сування до умов життя.

Соціометрія ‒ сукупність однотипно побудованих

методик, призначених для виявлення та подання у вигляді

соціограм та ряду спеціальних індексів, системи особистих

взаємин між членами малої групи.

Співпереживання – переживання людиною тих са-

мих почуттів та емоцій, що характерні для людей, які зна-

ходяться поруч із нею. (див. також емпатія).

Співробітництво ‒ прагнення людини до узгодже-

ної, злагодженої роботи з людьми. Готовність підтримати і

надати їм допомогу. Протилежне суперництву.

Спілкування ‒ обмін інформацією між людьми, їх

взаємодія.

Спостереження ‒ метод психологічного досліджен-

ня, розрахований на безпосереднє одержання потрібної ін-

формації через органи чуття.

Сприйняття ‒ процес прийому і переробки людиною

різної інформації, що надходить у мозок через органи

чуттів. Завершується формуванням образу.

Статеворольова поведінка ‒ поведінка, властива

людині певної статі в тій соціальній ролі, яка відповідає

цій статі.

Статус ‒ становище людини в системі внутрішньо-

групових відносин, що визначає ступінь її авторитету се-

ред інших учасників групи.

Стиль лідерства ‒ характеристика відносин, що

464

складаються між лідером і веденими. Способи і засоби, що

застосовуються лідером для надання потрібного впливу на

залежних від нього людей.

Стрес ‒ стан душевного (емоційного) і поведінкового

розладу, пов'язаний з нездатністю людини доцільно і розу-

мно діяти в ситуації, що склалася.

Суб'єктивний ‒ що стосується людини-суб'єкта.

Сумісність ‒ здатність людей працювати разом, ус-

пішно вирішувати завдання, що вимагають від них узго-

дженості дій і гарного взаєморозуміння.

Суперництво ‒ прагнення людини до змагання з ін-

шими людьми, бажання перемогти, перевершити.

Схема мислення ‒ система понять або логіка мірку-

вань, зазвичай застосовуваних людиною при зустрічі із не-

знайомим об'єктом або новим завданням.

Схильність ‒ схильність до чого-небудь.

Талант ‒ високий рівень розвитку здібностей люди-

ни, що забезпечує досягнення видатних успіхів у тому чи

іншому виді діяльності.

Творче мислення ‒ вид мислення, пов'язаний зі

створенням або відкриттям чогось нового.

Темперамент ‒ динамічна характеристика психічних

процесів і поведінки людини, що виявляється у їх швидко-

сті, мінливості, інтенсивності та інших характеристиках.

Теорія діяльності ‒ психологічна теорія, що розгля-

дає психічні процеси людини як види внутрішньої діяль-

ності, які походять зовні і мають структуру, аналогічну зо-

внішній діяльності.

Тест ‒ стандартизована психологічна методика, при-

значена для порівняльного, кількісного оцінювання у лю-

дини, досліджуваної психологічної якості.

Тестування ‒ процедура застосування тестів на

практиці.

Тривожність ‒ властивість людини приходити до

465

стану підвищеної турботи, відчувати страх і тривогу у спе-

цифічних соціальних ситуаціях.

Увага ‒ стан психологічної концентрації, зосередже-

ності на якомусь об'єкті.

Умовивід ‒ процес логічного висновку певного по-

ложення із деяких достовірних тверджень ‒ посилань.

Установка ‒ готовність, схильність до певних дій

або реакцій на конкретні стимули.

Уява ‒ здатність уявляти відсутній або реально не

існуючий об'єкт, утримувати його у свідомості і подумки

маніпулювати ним.

Флегматик ‒ тип темпераменту людини, що харак-

теризується зниженою реактивністю, слаборозвиненими,

уповільненими виразними рухами.

Фрустрація ‒ емоційно тяжке переживання люди-

ною своєї невдачі, що супроводжується відчуттям безви-

ході, краху надій у досягненні певної бажаної мети.

Характер ‒ сукупність властивостей особистості, що

визначають типові способи її реагування на життєві обста-

вини.

Цензура ‒ психоаналітичне поняття, що означає під-

свідомі психологічні сили, які прагнуть не допустити у

свідомість певні думки, почуття, образи, бажання.

Центральна нервова система ‒ частина нервової

системи, що включає головний, проміжний та спинний мо-

зок.

Цінності ‒ те, що людина особливо цінує в житті,

чому вона надає особливого, позитивного життєвого сенсу.

Честолюбство ‒ прагнення людини до успіхів, роз-

раховане на підвищення її авторитету і визнання з боку

оточуючих.

Чутливість ‒ здатність організму запам'ятовувати і

реагувати на дії середовища, що не мають безпосереднього

біологічного значення, але викликають психологічну реак-

466

цію у формі відчуттів.

Юридична психологія ‒ галузь психологічної науки,

що вивчає психічні процеси, явища і стани людей, що бе-

руть участь в сприйнятті, слідуванні юридичним нормам.

У Ю.п. досліджуються також явища, пов'язані з виробниц-

твом дізнання, судом і виправленням засуджених.

467

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Петренко В. М. Методика виховної роботи у військо-

вих підрозділах : навчальний посібник/ В. М. Петренко.

– Суми : Сумський державний університет, 2008.

– 318 с.

2. Колесніков В. О. Управління повсякденною діяльніс-

тю підрозділів в мирний час : підручник/ В. О. Колесні-

ков, В. О. Мазуренко, В. М. Петренко. – Суми : Видав-

ництво «Слобожанщина», 2001. – 484 с.

3. Статути Збройних сил України. − Київ : Видавництво

«Варта», 2004. – 499 с.

4. Свідлов Ю. І. Посібник для випускника ВВНЗ з орга-

нізації повсякденної діяльності підрозділів : методичний

посібник/ Ю. І. Свідлов, М. М. Ляпа, В. О. Мазуренко,

В. М. Петренко та ін. – Суми : Сумський державний

університет, 2005. − 422 с.

5. Нещадим М. І. Основи управління та прийняття рі-

шень у військовій справі : підручник/ М. І. Нещадим,

В, О. Колесніков, В. О. Мазуренко, В. М. Супрун. –

Суми : Видавництво «Слобожанщина», 2000. – 375 с.

6. Барабанщиков А. В. Военная педагогика и психоло-

гия : учебник/ А. В. Барабнщиков, В. П. Давыдов,

Е. П. Утлык, М. Ф. Феденко. – Москва : Военное изда-

тельство, 1986. −240 с.

7. Багдасаров Л. М. Воєнна психологія і педагогіка :

курс лекцій/ Л. М. Багдасаров. – Суми : друкарня

СВАКУ, 1996. – 141 с.

8. Смолянюк В.Ф. Політологія : підручник/ В. Ф. Смо-

лянюк. – Вінниця : Видавництво «Нова книга», 2002.

– 445 с.

468

ДОДАТКИ

469

Додаток А

(обов’язковий)

Порядок оцінювання знань військовослужбовців із

воєнно-ідеологічної підготовки

Контроль оцінювання знань військовослужбовців із

воєнно-ідеологічної підготовки здійснюється з метою пе-ревірки рівня знань та засвоєння особовим складом навча-льного матеріалу.

Оцінювання стану воєнно-ідеологічної підготовки є одним із головних критеріїв загальної оцінки ефективності діяльності органів військового управління, командирів з’єднань, військових частин та їх заступників.

Контроль за організацією проведення занять із воєн-но-ідеологічної підготовки та перевірка знань військово-службовців здійснюються командирами (начальниками), а також оперативними групами Генерального штабу Зброй-них сил України (оперативного командування).

Перевірка рівня знань військовослужбовців із воєн-но-ідеологічної підготовки здійснюється під час оцінюван-ня індивідуальної підготовки військовослужбовців і про-водиться відповідно до Порядку проведення модульно-рейтингового контролю знань із воєнно-ідеологічної підго-товки (додаток Б) в обсязі пройденого навчального ма-теріалу шляхом проведення тестування, заліків, контроль-них опитувань та з урахуванням виконання функціональ-них обов’язків.

Для проведення модульно-рейтингового контролю оцінювання знань військовослужбовців із воєнно-ідеологічної підготовки планується використання відповідного програмного забезпечення.

Рівень знань із воєнно-ідеологічної підготовки пе-ревіряється в групах слухачів усіх категорій. При цьому перевірці підлягають усі групи офіцерів військової части-ни. Загальна кількість перевірених груп повинна бути не

470

Продовження додатка А меншою 10 % від загальної кількості груп. Кількість слу-хачів у групах – не менше 70 % від спискової кількості.

Оцінювання рівня засвоєння військовослужбовцями навчального матеріалу проводиться за чотирибальною си-стемою: «відмінно», «добре», «задовільно», «незадовіль-но».

Результати контрольного оцінювання з воєнно-ідеологічної підготовки враховуються при формуванні оцінки з критерію рівня сформованості ідейних та мораль-них якостей військовослужбовця.

Стан ефективності організації воєнно-ідеологічної підготовки, індивідуального оцінювання військовослуж-бовцям визначати згідно з критеріями оцінювання.

Оцінку керівнику групи воєнно-ідеологічної підго-товки виставляти, виходячи з рівня його особистих знань в обсязі пройденого матеріалу за предметом навчання та за-гальної оцінки групи.

Критерії оцінювання знань військовослужбовця: «відмінно» – якщо надано не менше 90 % правильних

відповідей з усіх питань тесту у відведений час, дано правильні та обґрунтовані відповіді на додаткові запитання. Відповіді змістовні, думки викладені чітко, зрозуміло, у логічній послідовності;

«добре» – якщо надано не менше 85 % правильних відповідей з усіх питань тесту у відведений час, дано правильні відповіді на всі додаткові питання, але допущені неістотні неточності, відповіді були змістовними, при цьому не витримувалася їх логічна послідовність;

«задовільно» – якщо надано не менше 70 % правиль-них відповідей з усіх питань тесту у відведений час, відповіді з додаткових питань в основному правильні, але викладені недостатньо глибоко та без необхідного обґрунтування, відповіді невпевнені, думки викладаються недостатньо чітко та без дотримання логічної послідовності;

471

Продовження додатка А

«незадовільно» – якщо не виконано умови оцінюван-ня «задовільно».

Оцінку навчальній групі (підрозділу) необхідно ви-ставляти на підставі індивідуальних оцінок тих, хто брав участь у підсумковому занятті:

«відмінно» – якщо не менше 80 % військовослуж-бовців одержали позитивні оцінки, із них 50 % – «відмін-но»;

«добре» – якщо не менше 80 % військовослужбовців одержали позитивні оцінки, з них не менше 50 % – «доб-ре» та «відмінно»;

«задовільно» – якщо не менше 70 % військовослуж-бовців одержали позитивні оцінки;

«незадовільно» – якщо не виконані попередні умови. Загальна оцінка з воєнно-ідеологічної підготовки

військовій частині (підрозділу) виводиться як середнє арифметичне оцінок груп, які підлягали перевірці.

472

Додаток Б


Порядок проведення модульно-рейтингового контролю

знань із воєнно-ідеологічної підготовки

Модульно-рейтингова система контролю − це ком-

плекс організаційних та методичних заходів, спрямованих

на засвоєння військовослужбовцями знань згідно з нав-

чальним планом та оцінювання їх рівня.

Модульно-рейтинговий контроль засвоєння змісту

навчання з воєнно-ідеологічної підготовки проводиться

шляхом письмового або комп’ютерного тестування, про-

ведення опитування з тематики, визначеної навчальними

планами.

Для проведення модульно-рейтингового контролю

розробляються тестові завдання відповідно до тематики

занять.

Модульно-рейтинговий контроль знань із воєнно-

ідеологічної підготовки складається з тестового опитуван-

ня та контрольної співбесіди зі слухачами.

Розроблення тестів для проведення модульно-

рейтингового контролю покладається на Департамент

соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони

України та Головне управління по роботі з особовим скла-

дом Збройних сил України.

Додаткові запитання формулюються перевіряючим у

довільній формі в межах навчального плану.

Тестові завдання можуть бути закритої або відкритої

форми:

закрите тестове завдання – завдання із запропонова-

ними відповідями, з яких необхідно вибрати одну пра-

вильну. Закриті тестові завдання найбільш прийнятні для

діагностики теоретичних знань військовослужбовців;

473

Продовження додатка Б

відкрите тестове завдання – завдання з вільно кон-

струйованими відповідями. Відкриті тестові завдання ма-

ють нижчі показники точності та об’єктивності оцінюван-

ня.

Результати інтегрального оцінювання модульно-

рейтингового контролю оформляються Відомістю оціню-

вання знань із воєнно-ідеологічної підготовки (додаток В).

474

Додаток В


Відомість оцінювання знань із воєнно-ідеологічної


Підрозділ _____________________

Керівник ______________________

Перевіряючий _________________

Дата контролю _________________

Військове звання,

прізвище та ініціали

Оцінка за

тестування

Оцінка за

додаткові

питання

Загальна

інтегральна

оцінка

1.

2.

Зараховано ______________ осіб.

Не зараховано ____________ осіб.

Середній бал _____________ балів.

Підпис перевіряючого

________________________________

Навчальне видання

Петренко Валентин Миколайович

МЕТОДИКА ВИХОВНОЇ РОБОТИ

У ВІЙСЬКОВИХ ПІДРОЗДІЛАХ

Підручник

Художнє оформлення обкладинки Л. В. Петренко

Редактор Н. В. Лисогуб

Комп’ютерне верстання В. С. Петрова

Формат 60х84/16. Ум. друк. арк. 27,67. Обл.-вид. арк. 23,61. Тираж 500 пр. Зам. №

Видавець і виготовлювач Сумський державний університет,

вул. Римського-Корсакова, 2, м. Суми, 40007

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3062 від 17.12.2007.

МЕТОДИКА ВИХОВНОЇ РОБОТИ У ВІЙСЬКОВИХ...

Documents