НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/2014nadbuhom.pl/images/nbin_5_2014.pdf · НАД...

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/20141

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/2014 2 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/20141

nadbuhom.pl e-mail: [email protected] ul. Ogrodowa 13, skr. poczt. 77, 17-100 Bielsk Podlaski, tel. (+48)502565547

№ 5 (135) Вересень – Жовтень 2014 Nr 5 (135) Wrzesień – Październik 2014

Український часопис Підляшшя„Над Бугом і Нарвою”Видавець: Союз українців Підляшшяul. Ogrodowa 13, 17-100 Bielsk Podlaski, tel/fax 85-730-25-23www.zup.org.pl E-mail: [email protected]

Зреалізовано завдяки дотації Міністра адміністрації і цифризації.Редакція: Андрій Давидюк, Юрій Гаврилюк (головний редак-тор), Юстина Гапонюк, Іван Киризюк, Христина Костевич, Люд-мила Лабович, Кароліна Хмур. Співпрацівники редакції: Ігор Вереміюк, Микола Рощенко, Славомир Савчук, Леокадія Саєвич, Мирослав Степанюк, Єлизавета Томчук, Олена Чабан.

Не всі думки висловлені на сторінках нашого часопису віддзеркалюють погляди редакції. Не замовлених матеріалів не повертаємо. Редакція залишає за собою право редагувати, скорочувати тексти та змінювати заголовки. За зміст поміще-них реклам та оголошень редакція не відповідає.

Річна передплата на території Польщі коштує 50,00 зл. Річна передплата з-за кордону – рівновар-тість 35 доларів США (звичайною поштою) або 50 до-ларів США (летунською поштою). Банк. рахунок ви-давця: Związek Ukraińców Podlasia, Bank Pekao S.A., nr 41 1240 5253 1111 0000 5712 5402.

Ukraińskie pismo Podlasia„Nad Buhom i Narwoju”Wydawca: Związek Ukraińców Podlasiaul. Ogrodowa 13, 17-100 Bielsk Podlaski, tel/fax 85-730-25-23www.zup.org.pl E-mail: [email protected]

Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Administracji i Cyfryzacji.Redakcja: Andrzej Dawidziuk, Justyna Haponiuk, Jerzy Hawryluk (Jerzy Gawryluk – redaktor naczelny), Jan Kiryziuk, Krystyna Koście-wicz, Ludmiła Łabowicz, Karolina Chmur. Współpracownicy redak-cji: Helena Czaban, Mikołaj Roszczenko, Leokadia Sajewicz, Sławomir Sawczuk, Mirosław Stepaniuk, Elżbieta Tomczuk, Ihor Weremijuk.

Nie wszystkie opinie wyrażone na łamach naszego czasopisma wyrażają poglądy redakcji. Materiałów nie zamówionych redak-cja nie zwraca i zastrzega sobie prawo ich redagowania, skracania oraz zmiany tytułów. Redakcja nie ponosi odpowiedzialności za treść zamieszczonych reklam i ogłoszeń.

Roczna prenumerata krajowa kosztuje 50.00 zł (w przy-padku prenumeraty za okres krótszy ilość numerów nale-ży pomnożyć przez 8.50 zł). Roczna prenumerata zagraniczna – równowartość 35 USD (poczta zwykła) lub 50 USD (poczta lot-nicza). Rachunek bankowy: Związek Ukraińców Podlasia, Bank Pekao S.A., nr 41 1240 5253 1111 0000 5712 5402.

Druk: Andare. Studio Grafiki i Reklamy, ul. Senatorska 40/91, 00-95 Warszawa. Nakład: 1600 egz.

J. Hawryluk, Trochę o jesiennej dzisiejszości – na tle przeszłości... ......... 2Л. Лабович, В режимі невпинного зростання. Новий навчальний рік з українською мовою ......... 3K. Kościewicz, Ukraińskie źródła na czeremszańskim podwórzu ................... 5O. Kuprianowicz, Pamięci księcia Daniela w Chełmie ...... 8Г. Купріянович, Промова на відкритті скверу ім. князя Данила ....................... 10L. Łabowicz, Po raz drugi w Kazimierzu zaśpiewa „Rodyna” ................... 11«Наш вибіp». Інформаційний портал українців, що прибули до Польщі ................ 13«На семінари я поїхав навчитися битись, а виявилося – навчився жити». Розмова з І. Сидоруком .............. 14„Pojechałem uczyć się walczyć, a okazało się, że nauczyłem się żyć”. Rozmowa z E. Sidorukiem ......... 14Hiłczanie, „Hiłoczka” – wakacje na śpiewająco ............... 17Т. Шевченко, Заповіт ............................................................... 18T. Szewczenko, Testament ......................................................... 18К. У. Розум, І вражою злою кров’ю волю окропіте! ......... 19Ю. Гаврилюк, «Територія моїх поїздок межує на півночі з Прип’яттю і Біловезькою Пущею». Надбужанські мандрівки автора українського гимну ........... 22П. Білян, Кривава бійня від Льєжа до Львова ............... 25

Л. Лабович, Еволюція весільної обрядовості Північного Підляшшя. Друга світова війна та післявоєнний період ........... 29J. Hawryluk, Pomiędzy zmierzchem „starożytnej błahoczestiwej Rusi” a świtem kozackiej Ukrainy ....... 35A. Kulgawczuk, Echa rosyjskiej propagandy ..................... 41A. Kolańczuk, Lech Słowański – ukraiński syn Zamojszczyzny .................. 43І. Киризюк, З циклу «Шансон Підляшшя» ...................... 45Л. Лабович, З хроніки подій на Підляшші ........................ 46

НАША ОБКЛАДИНКАВид на сформований протягом віків архітектурний па-м’ятник Данилові Романовичеві – Холмську гору з вирос-лим навколо Пречистенського собору церковно-єпархі-альним комплексом будівель XVII-XVIII століть. Стор. ІІ: Данило Романович намальований з уяви Тама-ри Волошенко (Львів, 2001 р.). Стор. ІІІ: Реконструкція одягу мешканки середньовічного Холма та ймовірного вигляду Данилової резиденції (на другому плані) в експо-зиції Холмського музею. Внизу: Експоновані для огляду залишки стін оборонної та житлової вежі Дaнилового граду. Стор. IV: Церква св. Іоана Богослова у Холмі та пропам’ятна дошка у церковному притворі, присвячена 800-річчю народження Данила Романовича. Фото Ю. Гаврилюка


Почався новий 2014/2015 навчаль-ний рік і у підляських школах чер-

говий раз пролунала українська мова. У поточному році її уроки відбувають-ся у дев’ятьох пунктах у трьох місце-востях: Садку «Лісова поляна» № 9 у Більську, Початковій школі № 4 та Гімназії № 2 Комплексу шкіл ім. Ада-ма Міцкевича в Більську, початковій школі та гімназії Шкільно-садкового комплексу в Черемсі, початковій шко-лі та гімназії Комплексу громадських шкіл ім. свв. Кирила і Методія у Біло-стоці, міжшкільному пункті навчання української мови при Публічній гімна-зії № 2 у Білостоці, а також у міжсад-ковому пункті навчання української мови при Інтеграційному садку № 26 у Білостоці.

Охочих вивчати рідну мову від років не бракує в Садку «Лісова поляна» № 9 у Більську, в якому на заняття, поєд-нані з програмою «До традиції», запи-салося цього року 127 дошкільнят, що складає 69% усіх дітей установи. Що-правда їх менше ніж у минулому році, однак деякі батьки дописують ще свої малятка протягом навчального року.

Багато дітей із садка продовжує ви-вчення рідної мови в Комплексі шкіл ім. Адама Міцкевича в Більську, де з кожним роком збільшується число учнів, які хочуть вчитися української мови. Незгасаюче зацікавлення урока-ми призвело до створення цього року двох українських відділів на рівні пер-шого класу, в яких вчиться зараз 16 і 18 дітей.

Успіх навчання у більському комп-лексі пов’язаний також із важливи-ми організаційними змінами, дякую-чи яким від кількох років уроки прохо-дять уже не в міжкласних групах перед усіма заняттями дітей або після них, але в самостійних українських кла-сах, що зараз діють від першого кла-су початкової школи по третій гімна-зії (кожен «а» клас у школі – це україн-ський клас). Зараз рідної мови вчиться

в комплексі шкіл 173 учнів, з чого 130 дітей у початковій школі та 43 у гімна-зії. Це більше, аніж у попередніх роках. Слід згадати, що саме цього року ми-нає 20 років, відколи в Початковій шко-

лі № 4 у Більську вперше проведено за-няття української мови, започатковую-чи тим самим традицію творення в ре-гіоні пунктів навчання рідної підляша-нам мови.

В режимі невпинного зростання

Підляське воєводство – регіон, у якому поступово розвивається навчання української мови як рідної. Це помітно також цього навчального року, оскільки за зразком мину-

лих років зросла кількість дітей, які вчаться в регіоні української мови. Хватить сказати, що в Комплексі шкіл ім. Адама Міцкевича в Більську цього року

створено вже два українські відділи на рівні першого класу.

(Новий навчальний рік з українською мовою)Na Podlasiu jesień... Przebrzmiały

już dźwięki imprez kojarzących się z latem, zarówno tych czysto kon-certowych, jak i nawiązujących do tra-dycyjnych obrzędów – przede wszyst-kim dożynek kończących niegdyś czas żniwnego znoju, a wieszczących ob-fitość w stodołach, sąsiekach i spiżar-niach, no i na stołach, co sprzyjało za-równo zwyczajnej radości, zabawie, jak i weselom, które po Pokrowie zaczyna-no wyprawiać...

W tegorocznym kalendarzu mamy też wybory do samorządów. Już siód-me, bo pierwsze odbyły się 27 maja 1990 roku i były jednocześnie pierw-szym rzeczywiście wolnym aktem wy-borczym. Przy tej okazji w Bielsku i kilku gminach powstały Rusko-Ukra-ińskie Komitety Wyborcze – najwięk-szy sukces odniósł komitet w gminie wiejskiej Bielsk, wprowadzając do rady gminy 7 radnych, co zaowocowało też wyborem na stanowisko wójta Jerzego Ignatiuka, który dwa lata później stanął też na czele nowo powstałego Związku Ukraińców Podlasia.

Te pierwsze wybory były stosunko-wo proste i szybkie, wybierało się bo-wiem tylko radnego do rady miejskiej lub gminnej (w niektórych przypad-kach miejsko-gminnej). Ale z czasem przychodziły zmiany w systemie ad-ministracji samorządowej, więc i wy-borcom, a zwłaszcza komisjom wy-borczym przybywało pracy. W 1998 roku, w związku z wprowadzeniem trój-szczeblowej struktury samorządu tery-torialnego, który stał się obowiązują-cy od 1 stycznia 1999 roku, zaczęliśmy swoich przedstawicieli wybierać tak-że do rad powiatów i sejmików woje-wództw, przybyły zatem jeszcze dwie listy z nazwiskami kandydatów. Zaś w 2002 roku uzyskaliśmy jeszcze przywi-lej bezpośredniego wyboru wójtów lub burmistrzów (w miastach pow. 100 tys. mieszkańców – prezydentów), co wcze-śniej załatwiali za nas radni, pojawi-ła się więc druga tura głosowania, bo w pierwszej nie zawsze udaje się które-muś z kandydatów zdobyć co najmniej upragnione 50% plus 1 głos.

W tym roku 16 listopada odbędą się pierwsze wybory samorządowe przepro-wadzone na podstawie przepisów Ko-deksu wyborczego, ale pomimo „groź-nego” brzmienia tej zapowiedzi, nic się praktycznie nie zmieni (sam Kodeks, uchwalony przez Sejm w 2011 r., łączy po prostu w jednym akcie prawnym i ujednolica przepisy dotyczące przepro-wadzania wyborów parlamentarnych, wyborów prezydenckich, wyborów sa-morządowych i wyborów do Parlamentu Europejskiego, dotychczas regulowane oddzielnymi ustawami, które nagroma-dziły się przez demokratyczne dwudzie-stokilkulecie). Tak więc dla przykładu mieszkańcy Bielska i powiatu otrzyma-ją cztery różnokolorowe kartki z listami kandydatów i będą wybierać radnych miejskich lub gminnych, powiatowych i sejmikowych oraz burmistrza lub wój-ta. Członków Związku Ukraińców Pod-lasia znajdziemy wśród kandydatów na listach Koalicji Bielskiej, w tym prze-wodniczącego Andrzeja Artemiuka i wiceprzewodniczącą Marię Ryżyk, któ-rzy kandydują do rady powiatu. Wśród

osób z naszego grona, dobrze znanych z łamów „Nad Buhom i Narwoju” oraz audycji ukraińskich w radiu i telewizji, a także oczywiście imprez ukraińskich, do rady powiatu kandydują także Mi-kołaj Chrol i Elżbieta Nielipińska, zaś do rady miasta Piotr Kondratiuk, Piotr Ostaszewski, Elżbieta Tomczuk i Irena Wiszenko. Kandydatem Koalicji Biel-skiej na burmistrza Bielska jest Jaro-sław Borowski.

We wrześniu wydarzeniem spoza tradycyjnego kalendarza kulturalnego i społecznego były natomiast uroczy-stości w Chełmie, gdzie w nazwie miej-skiego skweru upamiętniono założy-ciela miasta – ruskiego księcia Daniela Romanowicza, który przez wzniesienie tu swej siedziby zapoczątkował prze-kształcenie zabużańskich peryferiów księstwa włodzimierskiego (wołyńskie-go) w nowy region. Chełm otrzymał bo-wiem nie tylko rangę ośrodka władzy książęcej, ale też centrum życia religij-nego i kulturalnego.

a Podlasiu jesień... Przebrzmiały

Trochę o jesiennej dzisiejszości – na tle przeszłości...

Zakończenie na str. 16

Nie ma teraźniejszości bez przeszłości. Największe parafialne święto prawosławne w Biel sku to „od zawsze” jesienna Preczysta (Ruzdwo Preczystoji Bohorodyci, 8/21 września). Jednak najsławniejsza ikona Bogurodzicy była oczywiście w Chełmie, obecnie przebywająca w Łucku, w którego okolicy osiedliło sie też wielu Ukraińców wypędzonych w Chełmszczyzny. Na zdjęciu: Konserwator Anatolij Kwasiuk podczas pracy przy jej odnawianiu w Muzeum Ikony Wołyńskiej. (fot. volyn-museum.at.ua).


Czeremcha. Miejscowość o poetycznej nazwie, niegdyś znaczący węzeł kole-

jowy, a teraz, gdy rola kolei w przewozach ludzi i towarów podupadła, coraz bardziej znana jako ważny przystanek na szla-kach kultury. Od lat obywają się tu mię-dzynarodowy festiwal folkowy „Z wiej-skiego podwórza” i ukraiński „Dżereła”. A wszystko to w ułatwiającej kontakt wi-dzów z wykonawcami prawdziwie swoj-skiej, kameralnej atmosferze, bez zgiełku typowego dla miast czy zatłoczonych ku-rortów. Dzięki temu jest tu bezpiecznie, więc jak zauważył jeden z bywalców, po-chodzący z Hajnówki mieszkaniec War-szawy: Każdy czuje się swobodnie, może robić co chce, nikt nikomu nie zagląda, co masz w plecaku... Takiej atmosfery nie ma nigdzie poza Czeremchą. Atmosfera jest ogólnie plenerowa – jedni leżą na trawie, inni stoją, jeszcze inni skaczą, chcą być jak najbliżej sceny, artystów, śpiewają ra-zem z muzykami. Miejsca siedzące zajęte, ale niełatwo wysiedzieć przy „energetycz-nej” muzyce. Wokoło ludzie w różnym wieku. Od małego do starego. Dzieciom wcale nie przeszkadza, że muzyka mająca źródła w folklorze, widać osłuchane. Star-si, po osiemdziesiątce, dosłuchują się a to melodii z czasów własnego dzieciństwa, a to tekstu przekazywanego z dziada-pra-dziada, bo folk to muzyka ludowa, tyl-ko unowocześniona, z duchem czasu. Dla młodszych folk jest zupełnie naturalny, bo „Czeremszyna” gra już ponad 20 lat, nie-

wiele mniej śpiewa „Hiłoczka” i wraz z nimi wyrosło nowe pokolenie.

„Z wiejskiego podwórza” jest pre-zentacją uwspółcześnionej kultury ludo-wej różnych narodowości, z różnych stron świata, natomiast „Dżereła. Ukraińskie Tradycje i Transformacje” skupiają się na miejscowej kulturze ludowej – tutejszej, od źródła, jako że dżereło znaczy właśnie źródło.

W tym roku festiwal odbył się 6 wrze-śnia. Dla imprezy plenerowej bardzo waż-na jest pogoda, a ta szczęśliwie dopisała. Impreza od lat odbywa się w Czerem-

sze i na trwale wpisała się w kalendarz, więc komu bliski jest folklor, ten o „Dże-rełach” zawsze pamięta. Dlatego jak za-wsze, oprócz mieszkańców Czeremchy, przyjechali zarówno mieszkańcy niedale-kich Kleszczel, Hajnówki, Bielska Podla-skiego, Orli, Siemiatycz, ale także z Bia-łegostoku, Warszawy, a nawet fascynaci z Lubelszczyzny czy Małopolski.

– Lubię, jak śpiwajut po swojomu – stwierdza Sławomir Smyk. – To mi przy-pomina dzieciństwo, bo tak śpiewali w Dobrowodzie.

– Wychowałem się we wsi Kędzierzyn-ka, na południe od Krakowa, więc folklor jest mi bliski – mówi Grzegorz. – Poza tym lubię każdą dobrą muzykę.

– Przyjeżdżam na „Dżereła”, bo to faj-na impreza, właśnie taka „u źródła”, moż-na posłuchać piosenek po swojomu – do-daje Elżbieta Marczuk.

Na placu przy Gminnym Ośrodku Kul-tury w Czeremsze najpierw można było wsłuchiwać się w „źródła”, tzn. prezen-towały się zespoły śpiewające tradycyj-nie, a gdy nastał wieczór przyszedł czas na „transformacje” i zagrała muzyka fol-kowa.

Rewelacyjny koncert dał zespół z Biel-ska Podlaskiego – „Hoyraky”. Świetne aranżacje, dynamika, witalność to dzie-ło wszystkich „Hoyraków”, ale przede

Ukraińskie źródłana czeremszańskim podwórzu

Стабільна ситуація не лише в Біль-ську, але й у Шкільно-садковому комп-лексі в Черемсі. Там українську мову вивчає зараз 45 учнів, з чого 28 в чоти-рьох групах початкової школи та 17 у двох групах гімназії.

Навчання української мови розви-вається в столиці воєводства. Дякую-чи старанням батьків минулого року вдалося зорганізувати міжсадкову гру-пу при Інтеграційному садку № 26 у Білостоці. Цього року вона продовжує функціонувати. На пополудневі занят-тя приїжджає десятеро малят віком від 2,5 до 5 років.

Дванадцятий рік у Білостоці діє міжшкільний пункт навчання україн-ської мови, з чого другий рік – при Пу-блічній гімназії № 2. Української мови вчиться в ньому у двох групах 11 учнів з цілого міста. Від цього року в школі проводить репетиції український мо-лодіжний ансамбль «Добрина».

Уроки української мови, поруч із за-няттями білоруської, відбуваються та-кож у Комплексі громадських шкіл ім. свв. Кирила і Методія. Тут української мови вчиться 24 учнів, з чого 18 у по-чатковій школі та шестеро в гімназії. Загалом, у Білостоці української мови вчиться 45 дітей.

Навчання української мови про-ходить також у Люблині та Красни-ку в Люблинському воєводстві. У Лю-блині в Українській недільній школі у двох міжшкільних групах рідної мови вчиться дев’ятеро дітей, з черги в між-садковій групі – семеро малят. У Крас-нику українську мову як рідну вивчає дев’ятеро дітей.

За даними директорів та вчителів, у першому семестрі 2014/2015 року укра-їнської мови на Підляшші вчиться 390 учнів. Це більше ніж у минулому році, коли рідної мови вчилося 372 підлясь-ких дітей. Зміни – здавалося б непо-

мітні, бо це ж збільшення найчастіше на кілька – кільканадцять учнів (при чому в одних установах дітей меншає, та в інших прибуває), проте за кілька років це дає гарний результат. На при-кладі наведеної нижче таблиці видно, що упродовж восьми років кількість учнів, які вчаться української мови в Підляському воєводстві збільшилася на понад 62%.

Отже – процес навчання української мови у школах на Підляшші відбува-ється в режимі постійного зростання.

Людмила ЛАБОВИЧ

На світлинах: Заняття з україн-ської мови в садку № 26 у Білостоці (фото Л. Лабович). Діти з Почат-кової школи №4 в Більську під час виступу перед своїми товаришами на Дню української культури (фото Ю. Гаврилюка).

Шкільний рік 2007/2008 2008/2009 2009/2010 2010/2011 2011/2012 2012/2013 2013/2014 2014/2015

Пунктнавчання Кількість учнів

Садок № 9 у Більську 75 78 84 114 98 116 142 127

Комплекс шкіл у Більську

(початкова школа)96 103 110 104 102 100 105 130

Комплекс шкіл у Більську (гімназія)

21 21 22 25 34 42 47 43

Початкова школа в Черемсі 32 38 31 29 31 23 24 28

Гімназія в Черемсі – – 8 11 7 11 18 17

Міжшкільний пункт при

Початковій школі № 12 у Білостоці(від 2013 р. – при

Гімназії № 2)

16 14 18 15 13 14 10 11

Громадська початкова школа

ім. Кирила і Методія у Білостоці

– 6 11 16 18 16 12 18

Громадська гімназія ім.

Кирила і Методія у Білостоці

– – – – – – 4 6

Міжсадковийпункт при Садку № 26 у Білостоці

– – – – – – 10 10

Загалом 240 260 284 314 303 322 372 390

Стан навчання української мови на Підляшші у 2007-2014 роках(Усі дані зібрані впродовж останніх років авторкою статті від директорів та вчителів)

„TuhajBej”

Wesołe śpiewaczki z Czeremchy-Wsi


wszystkim Piotra Ostaszewskiego, lidera grupy i urodziwej wokalistki Kasi Kow-nackiej. „Hoyraky” grają od trzech lat. Akordeon waży około 15 kg, ale dla Pio-tra to niewiele. Na scenie tańczył i skakał z nim na ramionach.

– W Czeremsze fantastyczna publicz-ność, organizatorzy. Śpiewało się super, jeśli tylko dostaniemy zaproszenie, na pewno chętnie tu wrócimy – stwierdza Piotr Ostaszewski. – Dlaczego śpiewamy po ukraińsku? Występowałem w zespo-le „Ranok” i występuję do tej pory, moż-na powiedzieć, że jestem weteranem, bo to już 15 lat. To jeden powód. Ale przede wszystkim dlatego, że to podtrzymywa-nie kultury i tradycji, która jest tutaj u nas, na Podlasiu. Tę kulturę podtrzymujemy w troszkę innej formie. Nasza muzyka to współczesny folklor, jakieś przeróbki. Co nam przyjdzie do głowy, co zagra w na-szej duszy – to zagramy i zaśpiewamy na scenie.

„Hiłoczka” to zespół ukraińskiej pie-śni tradycyjnej. Tworzy go najmłodsze po-kolenie mieszkańców gminy Czeremcha. Zespół założyła i prowadzi nieoceniona Irena Wiszenko. Podczas tegorocznego festiwalu „Hiłoczka” wystąpiła zarówno jako duży zespół, a także jako duet Elż-biety Suproniuk i Ilony Nesterowicz.

– Sześć lat śpiewam w „Hiłoczce”. Z Ireną Wiszenko świetnie się pracuje. To właśnie ona przekazała nam miłość do śpiewu – opowiada Elżbieta Suproniuk. – Zawsze lubiłam śpiewać. Muzyka jest w moim sercu. Jeśli jest taka potrzeba, żeby śpiewać w duecie czy trio, to jestem bardzo otwarta. Gdy byłam mała, zrobi-łam wielki błąd, bo nie poszłam do żad-nej szkoły muzycznej. Trudno. Jednak mu-zyka na zawsze pozostanie moim hobby, moją pasją. Kocham ją. W stresie, trud-nych chwilach muzyka mi pomaga. Śpie-wam po ukraińsku, bo tutaj się urodziłam,

Projekt „Dżereła. Ukraińskie Tradycje i Transformacje”zrealizowano dziękidotacji Ministra Administracjii Cyfryzacjiprzy wsparciu finansowym:Gminnego Ośrodka Kulturyw Czeremsze Sponsorzy:Gmina CzeremchaArhelan – Burzyńscy sp.j.Hoop InternationalPrzedsiębiorstwo Usług Komunalnych w HajnówcePHU Sigma – OchronaPracownia Patronat medialny:Polskie Radio Białystok, TVP 3 Białystok, „Nad Buhom i Narwoju”, „Głos Siemiatycz – Kurier Podlaski”

wychowałam, w domu się mówiło po swo-jomu. Owszem, przy swoich trudno śpie-wać, bo wszyscy nas znają, ale jak się coś kocha, to nie przeszkadza. Po pierwszej zwrotce stres przechodzi.

Głównym organizatorem festiwalu „Dżereła – Ukraińskie Tradycje i Trans-formacje” jest Sławomir Sawczuk. Uro-dził się i wychował w gminie Czeremcha. Od lat prowadzi audycje ukraińskie w Ra-diu Białystok.

– Chcemy pokazać z jednej strony źró-dła, z drugiej – co ze źródła można za-czerpnąć – mówi Sławomir Sawczuk. – A można zaczerpnąć, bo mamy „Hoyraky” z Bielska i „TuhajBej” z Olsztyna. Tym ra-zem nie przyjechał żaden zespół z Ukrainy. Tam sytuacja ciągle niepewna. Okazuje się jednak, że można na bazie własnych ze-społów zrobić tak dużą imprezę. Oczywi-ście chciałoby się, żeby był ktoś z Ukrainy, bo to zawsze coś nowego, świeżego.

Grupa śpiewacza z Czeremchy Wsi czy „Rodyna” z Dubiażyna to źródła kultury ukraińskiej w północnej części Podlasia. Ale są także inne zespoły, młodsze.

– Kultura tradycyjna przenosi się do miasta – tłumaczy Sławomir Sawczuk. – Ludzie mieszkający na wsiach odchodzą, a zespoły czerpią pieśni z różnych źródeł. „Dobryna” z Białegostoku śpiewa auten-tycznie białym głosem. Podobnie „Hiłocz-ka”, „Ranok”. Okazuje się, że to młodzież może nauczyć starszych białego śpiewu. „Hoyraky” to zespół folkowy i bardzo do-brze. „TuhajBej” gra folk-rock. Zależało nam, aby nie było to disco polo. Ludziom by się spodobało, ale w ruchu ukraińskim chcemy czegoś więcej.

Tegoroczne „Ukraińskie Tradycje i Transformacje” odbyły się przy pięknej pogodzie. Można powiedzieć, że wyjąt-kowo, bo w minionych latach często padał deszcz. Publiczność więc nie zawiodła – przy scenie ludzie tańczyli, śpiewali.

Sławomir Sawczuk: „Dżereła” to kon-tynuacja Polsko-Ukraińskich Spotkań Muzycznych, które w Czeremsze odby-wały się przez 10 kolejnych lat i groma-dziły liczne rzesze wielbicieli ukraiń-skiej kultury muzycznej. „Dżereła” – to po ukraińsku źródła – najczęściej ba-gienny, trudny do zdobycia teren, z któ-rego początek biorą rzeki. Podobnie jest z tradycyjną kulturą, której źródeł należy doszukiwać się w zamierzchłej przeszło-ści, które są ciągle nie do końca pozna-ne, określone i nazwane. Podobnie jak w przyrodzie, także w kulturze, źródła wy-sychają, zmieniając tym samym nieod-wracalnie pejzaż. Warto dbać o źródła. Dlatego też Związek Ukraińców Podla-sia prowadzi działalność, która ma na celu zahamowanie procesu językowej i kulturowej asymilacji tych mieszkańców naszego regionów, którzy posługują się gwarami ukraińskimi.

Tradycyjna pieśń udowa była przez setki lat nośnikiem tradycji ukraińskiej. Nadal pozostaje najbardziej atrakcyjnym sposobem przekazywania treści i emocji związanych z przynależnością do dane-go obszaru kulturowego i wspólnoty ję-zykowej.

– Wszelkie spotkania związane z muzy-ką, tańcem mają swoje zadanie, aby przede wszystkim łagodzić obyczaje – zwrócił się do zebranych na placu przy GOK-u Jerzy Szykuła, wójt gminy Czeremcha. – Mu-zyka powoduje, że antagonizmy, które są wśród nas, stają się łagodniejsze. Dzięku-ję dla Związku Ukraińców Podlasia, który co roku pamięta o Czeremsze i organizu-je „Dżereła”.

– Dziękuję dla GOK-u, urzędu gminy i szkoły, która pomaga logistycznie – dodał Sławomir Sawczuk. – Przy dobrej muzyce, zabawie proszę, abyście nie zapomnieli, że warto dbać o swoje. Nie tylko o pieśni, bo te łatwo przychodzą, ale także o język. Ze-społy, które dzisiaj występują, jak „Hi-łoczka”, „Ranok” – nie byłoby ich, gdyby dzieci nie uczyły się w szkole języka ukra-

orkiestra podwórkowa, świetna „Trans-kapela” z akcentami trochę bałkański-mi, trochę klezmerskimi, światowej sła-wy zespół cygański „Teraf de Haidouks” czy niesamowity mix Trebuniów Tutków i Voo Voo to tylko część wykonawców. „Z wiejskiego podwórza” to już wydarzenie kulturalne wykraczające swoim znacze-niem poza skalę gminy, powiatu, a nawet województwa, tym więc ważniejsze, że w swojej różnorodności pokazuje także mu-zykę naszych stron, piosenki znane nad Bugiem i Narwią od pokoleń. Między in-nymi dlatego tak bardzo oczekiwany jest koncert zespołu „Czeremszyna” oraz wy-stępy zespołów ukraińskich, które w tym roku przyjechały zarówno ze Wschodu, jak i z Zachodu.

Otwierający sobotni koncert występ ze-społu „Kozak System” z Kijowa to ogrom-na dawka energii, muzyka, przy której nie da się stać czy siedzieć, bo nogi same nio-są do tańca. Muzykę zespołu określa się jako folk-rock z akcentami tradycyjnej muzyki ukraińskiej. Można zresztą po-wiedzieć, że zespół tylko się rozgrzewał, bo jeszcze tego samego wieczora miał za-grać na scenie imprezy „Na Iwana na Ku-pała” na Bachmatach. Drugim zespołem zagranicznym grającym w Czeremsze i wykorzystującym w sobie tylko właściwy sposób tradycje ludowej muzyki ukraiń-skiej była kultowa kapela z Wielkiej Bry-tanii „The Ukrainians”.

Zespół już występował w Czerem-sze przed 9 laty, z tego koncertu była na-wet wydana płyta. Do jego popularności w Polsce przyczynił się Włodek Nako-neczny, który razem z Andrijem Maru-szeczką przez wiele lat wydawał pod mar-ką „Koka” kasety z muzyką ukraińską. Najpierw więc wydał kasetę, a później za-czął organizować w Polsce i Ukrainie wy-stępy zespołu, który stał się powszechnie znanym ukraińskim „brendem”, mimo że tylko dwóch jego członków ma korzenie ukraińskie.

ińskiego. Wszystkich rodziców i dziadków proszę, aby posyłali dzieci na nauczanie języka ukraińskiego, nie wstydzili się swo-jego języka, bo chto swoju mowu ridnu za-buwaje, toj ne maje szczastia w żytti.

– Jest to ostatnia impreza plenerowa. Korzystajcie, bawcie się, jak tylko dłu-go będziecie mogli – zaapelowała do wi-dzów Barbara Kuzub-Samosiuk, dyrektor GOK-u w Czeremsze.

I faktycznie, na placu przy Gminnym Ośrodku Kultury w Czeremsze muzyka grzmiała do północy. Kto chciał, ten tań-czył, słuchał, śpiewał... Źródła więc nie wyschły!

Oczywiście źródło ukraińskiej muzyki ludowej pulsowało tu „od zawsze”. Nato-miast na „oficjalnej” mapie kultury ukra-ińskiej Czeremcha zaczęła się pojawiać od połowy lat 80., gdy w tej osadzie kolejowej powstało koło Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego i zaczęto orga-nizować lokalne przeglądy eliminacyj-ne przed festiwalami kultury ukraińskiej w Sopocie z udziałem miejscowych ze-społów ludowych, w tym z Czeremchy--Wsi, a później też koncerty zespołów z innych stron Polski i Ukrainy. Z tego źró-dła wyrosła też „Czeremszyna”, śpiewają-ca od 1993 roku, początkowo w miejsco-wym GOK-u, a później w całym świecie. Pokłosiem jej działalności stały się nie tyl-ko płyty CD z folkiem ukraińskim, jedna z nich zresztą nosi tytuł „Źródło”, ale też coroczne spotkania folkowe „Z wiejskiego podwórza”, obecnie już w formacie Festi-walu Wielu Kultur i Narodów – jego tego-roczna 19. edycja odbyła się 18-20 lipca.

W ciągu tych trzech dni były trady-cyjne już dla tej imprezy warsztaty rę-kodzielnicze i muzyczne, konferencja na temat kultury ludowej, konkurs potraw re-gionalnych (plus dzieła artystycznych rąk i dusz na straganach), ale podstawą pro-gramu były oczywiście wieczorne kon-certy. Ich program też był bardzo boga-ty i zróżnicowany. „Hańba”, zbuntowana

„Hiłoczka” (Irena Wiszenko stoi druga z prawej)

„The Ukrainians”

– Z chłopakami z „The Ukrainians” poznałem się na początku lat 90. – opo-wiadał podczas czeremszańskiego kon-certu Włodek Nakoneczny. – Wówczas „Wedding Present”, znany zespół an-gielski, wydał płytę z piosenkami ukra-ińskimi, więc zacząłem szukać kontaktu z członkami grupy. Zespół zmienił nazwę na „The Ukrainians”, a w 1994 r. zorga-nizowałem im pierwsze tournée po Pol-sce. Od tego czasu współpracujemy.

Czują tę muzykę dogłębnie, powie-działbym serdecznie, od serca – stwier-dza Włodek. – Duszę mają ukraińską, czują muzykę. Natomiast języka nie zna-ją. Ciekawe, że teksty w języku ukra-ińskim pisze w połowie Irlandczyk, w połowie Anglik. Studiował filologię sło-wiańską i w pewnym momencie poczuł się tak swobodnie, że zaczął pisać tek-sty. Może nie są one do końca doskona-łe gramatycznie, ale na pewno z istotny-mi przemyśleniami. Kiedy ich poznałem, byłem zachwycony, że z folkloru ukraiń-skiego udało im się wyłowić nutę ludycz-ną i fantastycznie przełożyć ją na rock. Gdy zaczynali, na Ukrainie nie było jeszcze zespołu, który by tak trafnie wy-czuwał folklor ukraiński w muzyce roc-kowej. „The Ukrainians” przetarł szlak dla tego typu twórczości. Teraz takich zespołów jest więcej, np. „Kozak Sys-tem”. Jednak oni byli pierwsi.

Krystyna KOŚCIEWICZZdjęcia autorki artykułu


Książę Daniel Romanowicz (zwany też Halickim) – to

jedna z najwybitniejszych po-staci w historii Rusi-Ukrainy. Odegrał on również kluczową rolę w historii naszej Małej Oj-czyzny – Chełmszczyzny i Pod-lasia. To właśnie książę Daniel zapisał się przecież w dziejach jako założyciel Chełma, to on sprawił, iż to miasto stało się jedną z najważniejszych euro-pejskich stolic tego czasu. Do-piero w tym roku, w 750. rocz-nicę swojej śmierci, władca ten doczekał się uczczenia pamię-ci w mieście, którego był zało-życielem. W niedzielę 21 wrze-śnia 2014 r. jeden ze skwerów Chełma nazwany został imie-niem księcia Daniela. Uroczy-stość odbyła się w dniu jednego z największych świąt chełm-skiej społeczności prawosław-nej – święta Narodzenia Prze-najświętszej Bogarodzicy, czyli Preczystej, gdy co roku obcho-dzi się święto Chełmskiej Ikony Matki Bożej.

W tym roku świątecznym uroczy-stościom liturgicznym święta Preczy-stej w Chełmie przewodniczył biskup gorlicki Paisjusz z licznym duchowień-stwem. Uroczystości rozpoczęły się w przeddzień święta nabożeństwem Cało-nocnego Czuwania w cerkwi katedral-nej pw. św. Jana Teologa. W niedzielę odprawiono świąteczną Boską Liturgię. Na zakończenie biskup Paisjusz wraz z duchowieństwem wzniósł na środku świątyni modlitwę za duszę księcia Da-niela.

W uroczystościach liturgicznych wzięli udział zarówno miejscowi pa-rafianie, jak i pielgrzymi. Szczególnie licznie – jak każdego roku – przyby-li na święto chołmszczaky, czyli daw-ni mieszkańcy Chełmszczyzny, któ-rzy przed 70 laty zostali deportowani z ziemi przodków do ZSRR i obecnie mieszkają na terenie państwa ukraiń-skiego. Były grupy z Kowla, Łucka, Lwowa, Gródka i Równego. Byli rów-nież pielgrzymi z różnych miejscowo-

gniew Lubaszewski, który opowiedział o związkach władcy z Chełmem. Na-stępnie wystąpili oficjalni goście: za-stępca przewodniczącego Wołyńskiej Obwodowej Administracji Państwowej Ołeksandr Pyrożnyk, przedstawiciel wojewody lubelskiego – dyrektor Wy-działu Spraw Obywatelskich i Cudzo-ziemców Lubelskiego Urzędu Woje-wódzkiego i jednocześnie pełnomocnik wojewody lubelskiego ds. mniejszości narodowych i etnicznych Mariusz Ku-charek, a także w imieniu społeczności ukraińskiej regionu prezes Towarzy-stwa Ukraińskiego dr Grzegorz Kupria-nowicz. Uroczystość zakończyła się od-czytaniem postanowienia Rady Miasta o nazwaniu skweru oraz przecięciem symbolicznej biało-czerwonej wstęgi, czego dokonali przedstawiciel władz państwowych Ukrainy Ołeksandr Py-rożnyk, przedstawiciel wojewody lu-belskiego Mariusz Kucharek oraz pre-zydent Chełma Agata Fisz. Udział w uroczystości wzięli także: biskup gor-licki Paisjusz z duchowieństwem, Kon-sul Generalny Ukrainy w Lublinie ambasador Iwan Hrycak, Konsul Ho-norowy Ukrainy w Chełmie Stanisław Adamiak, deputowany Rady Najwyż-szej Ukrainy Jewhen Melnyk, przed-stawiciele różnych środowisk Chełma, miejscowa społeczność ukraińska, de-legacja Towarzystwa Ukraińskiego z Lublina, chołmszczaky z Ukrainy.

Ostatnim punktem programu uro-czystości ku czci księcia Daniela był koncert w kinie „Zorza”. Wystąpiły dwa zespoły: trio bandurzystek „Łeli-ja” z Łucka oraz Zespół Muzyki Daw-nej „Scandicus” z Tych. Konsul Gene-ralny Ukrainy w Lublinie ambasador Iwan Hrycak odczytał list skierowa-ny do uczestników uroczystości przez ministra spraw zagranicznych Ukra-iny Pawła Klimkina. Podczas koncer-tu odbyła się też premiera przygotowa-nego przez pracowników Chełmskiego Domu Kultury filmu dokumentalnego „Gród imieniem Chełm” (scenariusz i reżyseria: Barbara Szarwiłło i Bartło-miej Kazimierczak) o księciu Danielu Halickim i jego związkach z Chełmem w świetle wykopalisk archeologicznych przeprowadzonych ostatnio na Górze Chełmskiej. Wręczono również medale okolicznościowe ku czci księcia Danie-

Książę Daniel Romanowicz

Pamięci księcia Daniela w Chełmiez okazji 800-lecia urodzin założycie-la Chełma i władcy Księstwa Halicko--Wołyńskiego. O uczczenie w Cheł-mie pamięci księcia Daniela do władz miasta od 2006 r. zwracało się Towa-rzystwo Ukraińskie. Po prawie 8 la-tach zabiegów, 28 sierpnia 2014 r., Rada Miasta Chełm podjęła decyzję o nazwa-niu skweru w centrum miasta imieniem założyciela miasta.

Uroczystość nadania skwerowi imie-nia księcia Daniela otworzył przewod-niczący Rady Miasta Chełm Zygmunt Gardziński. Wprowadzenia historycz-nego dokonał chełmski historyk Zbi-

ści Chełmszczyzny, a także grupa piel-grzymów z Lublina, zorganizowana przez Towarzystwo Ukraińskie.

Kolejna część uroczystości z oka-zji 750. rocznicy śmierci księcia Danie-la odbyła się po południu. Jej central-nym punktem było nazwanie imieniem tego wybitnego władcy skweru poło-żonego niedaleko Góry Chełmskiej, gdzie znajdowała się rezydencja księ-cia i gdzie został on pochowany. Do tej pory jedynym znakiem pamięci o zało-życielu miasta była pamiątkowa tablica w chełmskiej cerkwi prawosławnej pw. św. Jana Teologa, odsłonięta w 2001 r.


Gdy w 2009 roku podczas przeglą-du zespołów folklorystycznych, któ-

ry odbywał się w Białostockim Muzeum Wsi w ramach imprezy „Podlaskie zioła-mi pachnące”, wybierano po raz pierwszy najlepsze zespoły z Podlasia na Ogólno-polski Festiwal Kapel i Śpiewaków Ludo-wych w Kazimierzu nad Wisłą, nikt nie się spodziewał, że będzie to początek trwają-cych nieprzerwanie sukcesów wykonaw-ców podlaskich w tym prestiżowym kon-kursie. Pierwszy reprezentant Podlasia – zespół ukraiński „Rodyna” z Dubiaży-na – wrócił w 2010 roku z Kazimierza z pierwszym miejscem. Nie był to, jak się okazało, odosobniony sukces, gdyż kolej-ne lata jedynie potwierdziły wysoki po-ziom wykonawców pieśni ukraińskich z Podlasia – rokrocznie nad Wisłą ktoś wy-śpiewywał po ukraińsku pierwsze, drugie, trzecie miejsce lub wyróżnienie. 14 wrze-śnia w Białostockim Muzeum Wsi po raz kolejny wybrano najlepszych wykonaw-ców podlaskich – reprezentantem Podla-sia na Ogólnopolskim Festiwalu Kapel i Śpiewaków Ludowych w Kazimierzu nad Wisłą w 2015 roku po raz drugi będzie na-sza „Rodyna”…

Na zakończenie lata – do skansenu

Tegorocznej imprezie w Białostockim Muzeum Wsi towarzyszyła wyjątkowo piękna słoneczna pogoda, zachęcająca nie tylko pasjonatów folkloru do udziału w przeglądzie zespołów folklorystycznych, ale też całe rodziny do niedzielnego odpo-czynku w skansenie. Były atrakcje zarów-

no dla najmłodszych, jak i dla najstarszych. Tych starszych zainteresował zwłaszcza rozruch bimbrowni leśnej, która powstała dzięki przekazaniu przez policję oryginal-nego sprzętu, zarekwirowanego od osób zajmujących się nielegalną produkcją al-koholu. W naturalnym otoczeniu pokaza-no kompletne wyposażenie współcześnie działającej bimbrowni. Co ciekawe, to je-dyna taka ekspozycja w kraju.

Tradycyjnie już w skansenie odbył się kiermasz rękodzieła ludowego, można też było kupić wyroby kuchni regional-nej, a także obejrzeć jedną z wielu ekspo-zycji przygotowanych przez Białostockie Muzeum Wsi, m.in. prezentującą pracę pszczelarzy. Ponieważ w tym roku festyn „Podlaskie ziołami pachnące” połączono z dożynkami wojewódzkimi, odwiedza-jący mogli też podziwiać widowiskowe wieńce dożynkowe. Na festyn przygoto-wano pokazy wykorzystania ziół w go-spodarstwie wiejskim (tzw. obrzęd szep-tuchy) oraz wędzenia wędlin metodą tradycyjną, odbywały się też konkursy: na najładniejszy wieniec (jedną z głównych nagród otrzymali „Orlanie” z Orli, a wy-różnienie – orlańskie „Werwoczki”) oraz kulinarny – „Podlaskie Smaki Jesieni”.

Kto do Kazimierza?

Ważną częścią imprezy jest przegląd zespołów folklorystycznych, którego głównym celem jest promocja wykonaw-ców pieśni ludowych z obszaru Podlasia, prezentujących folklor autentyczny oraz upowszechnianie tradycji śpiewaczych

województwa podlaskiego, ze szczegól-nym zwróceniem uwagi na zróżnicowa-nie kulturowe regionu. Od kilku lat ze-społy z regionu przyciąga na konkurs jego główna nagroda – udział w prestiżowym Ogólnopolskim Festiwalu Kapel i Śpiewa-ków Ludowych w Kazimierzu nad Wisłą, który odbywa się rokrocznie w czerwcu. Laureaci białostockiego przeglądu mają więc dziewięć miesięcy na przygotowa-nie się do konkursu. Warto jednak zauwa-żyć, że niestety, ta część całej imprezy, tak jak zresztą późniejsze prezentacje podla-skich wykonawców w Kazimierzu, jest najczęściej ignorowana przez lokalną pra-sę, a sukcesy zespołów z Podlasia są jedy-nie zauważane przez tzw. media „mniej-szościowe”.

W tym roku w Białostockim Muzeum Wsi wystąpiło o wiele mniej wykonaw-ców. Dzięki temu jednak poziom pre-zentacji był o wiele wyższy niż w latach ubiegłych.

– Zespoły i soliści coraz lepiej wiedzą, co jest wartością autentyczną, zarówno w śpiewie lokalnym, jak i muzyce instru-mentalnej – podsumowywał tegoroczny przegląd Mirosław Nalaskowski, muzyk, znawca folkloru, członek jury. – Ważne jest to, że wiele zespołów uważnie przeczytało regulamin, bo to jest podstawą do tego, żeby się zorientować, w jaki sposób się prezentować, jaką tradycję pokazać w re-pertuarze, śpiewie oraz jeśli idzie o strój, w którym zespoły występują na scenie.

W konkursie wzięli udział wykonawcy folkloru polskiego, białoruskiego i ukra-ińskiego, z tym że pod względem pozio-

Po raz drugi w Kazimierzu zaśpiewa „Rodyna”

la. Prezydent Chełma Agata Fisz prze-kazała je dla osób, które miasto Chełm uznało za szczególnie zasłużone dla za-chowania pamięci o postaci księcia Da-niela.

Organizatorami wrześniowych uro-czystości ku czci księcia Daniela w Chełmie były następujące instytucje: Prezydent Miasta Chełm, Konsul Ge-

neralny Ukrainy w Lublinie, Konsul Honorowy Ukrainy w Chełmie, Para-fia Prawosławna pw. św. Jana Teolo-ga w Chełmie, Fundacja „Partnerstwo i współpraca” w Chełmie oraz Towarzy-stwo Ukraińskie.

Wydarzenie to stało się ważnym mo-mentem przywracania pamięci o pomi-janych często kartach historii Chełma i

całego regionu. Po latach ignorowania pamięci o księciu Danielu w tym ksią-żęcym grodzie uhonorowano założycie-la miasta, a ukraińska karta historii gro-du znalazła swoje odzwierciedlenie w topografii miasta.

Olga KUPRIANOWICZZdjęcia G. i M. Kuprianowiczowie

Ваше Преосвященство! Пане По-сол! Пане Губернаторе! Pani Prezyde-nt! Всечесні Отці! Szanowni Państwo! Дос тойна громадо!

Dzisiaj jest w Chełmie dzień szcze-gólny – miasto oddaje cześć swemu za-łożycielowi w 750. rocznicę Jego śmier-ci. Trudno sobie wyobrazić dzieje miasta Chełma, takimi jak je znamy ze stronic hi-storii, gdybyśmy wykreślili z nich księcia Daniela Romanowicza. Bez niego takiego Chełma nie byłoby. To przecież on uczy-nił to miasto stolicą jednego z najpotęż-niejszych państw ówczesnej Europy, waż-nym ośrodkiem intelektualnym, kultural-nym i religijnym, dał wreszcie impuls dla dalszego rozwoju grodu nad Uherką.

Сьогодні велике свято для усіх си-нів Холмської землі, які зберігають цю традицію, якої символом є для нас саме князь Данило. Холмщаки жи-вуть зараз на усіх континентах, проте – як ті журавлі – злітають у рідне гніз-до – на Холмщину. У 750-ті роковини смерті, князь Данило дочекався в Хол-мі місця, яке нагадуватиме сьогодніш-нім мешканцям міста про його засно-

вника. Дуже приємно, що холмська православна церква св. Івана Богосло-ва не буде вже єдиним місцем у Холмі, де вшановано цю епохальну для історії Холма і Європи постать.

Jako prezes Towarzystwa Ukraińskie-go, w imieniu społeczności ukraińskiej re-gionu, chciałbym wyrazić podziękowanie dla Rady Miasta Chełma za tę historycz-ną decyzję o nazwaniu tego miejsca imie-niem księcia Daniela. Cieszy nas, iż zo-stał właśnie zrealizowany wniosek w tej kwestii skierowany przez nasze Towarzy-stwo do władz miasta w 2006 r. To bar-dzo ważne dla mieszkających w Chełmie i w regionie Ukraińców, iż postać, sym-bolizująca tradycję, z którą utożsamia się nasza społeczność, została tu tak pięknie uhonorowana. W naszej wdzięcznej pa-mięci książę Daniel zapisał się przecież nie tylko jako założyciel miasta, budowni-czy, potężny władca, ale także jako funda-tor chełmskiej diecezji prawosławnej i bu-downiczy wielu świątyń.

Символом нашої вдячності була сьогоднішня молитва за благовірного князя Данила, яку вознесли ми на за-

вершення святкової Літургії з нагоди свята Холмської ікони Пресвятої Бо-городиці, котру очолив Преосвящен-ніший Єпископ Горлицький Паїсій. Тепер, у підніжжя Холмської гори, де стояв палац князя Данила і де спо-чивають його останки, продовжуємо вшанування па м’яті великого Холм-ського князя.

Niech pamięć o księciu Danielu sta-nie się elementem łączącym wszystkich mieszkańców tego miasta – zarówno pol-ską większość, jak też nieliczną już spo-łeczność ukraińską Chełma. Warto w tym momencie podkreślić, że właśnie dzięki tej społeczności Chełm nadal po-zostaje miastem wielokulturowym, nie tylko w wymiarze historycznym. Niech pamięć o założycielu Chełma stanie się czynnikiem, który pozwoli wszystkim dostrzec wielokulturową tradycję tego grodu i da szansę, aby to co z tej histo-rycznej wielokulturowości jeszcze prze-trwało ocalić wspólnym wysiłkiem. Zna-komitym przykładem takich działań sta-ło się właśnie nazwanie tego skweru imieniem księcia Daniela.

Промова голови Українського Товариства д-ра Григорія Купріяновича на відкритті скверу ім. князя Данила в Холмі 21 вересня 2014 р.

Medal okolicznościowy ku czci księcia Daniela Romanowicza

Zespół „Rodyna” z Dubiażyna


mu i autentyczności wykonawstwa prym wiodły zespoły z międzyrzecza Narwi i Bugu. Nie dziwi więc fakt, że jednym z trzech reprezentantów Podlasia w Kazi-mierzu – po raz drugi już – będzie zespół ukraiński „Rodyna” z Dubiażyna, który zadbał o wszelkie detale występu:

– Przygotowaliśmy trochę inny reper-tuar niż śpiewamy na co dzień – powie-działa Elżbieta Tomczuk, kierownik ar-tystyczny grupy. – Śpiewaliśmy pieśni obrzędowe: pieśń żniwną, weselną i wio-senną. Zwracaliśmy też uwagę na wygląd – przyjechaliśmy w tradycyjnych „saja-nach”, wydobytych z kufra, kobiety za-śpiewały w białych chustkach, bez żad-nych ozdób, korali, czyli wyglądały tak, jak np. chodziły w pole. Chodzi bowiem o to, że do Kazimierza strój powinien być autentyczny, najlepiej, żeby stary. Może być szyty współcześnie, tak jak nasze „so-roczki”, fartuszki, które są oparte na na-szych tradycyjnych wzorach podlaskich. Nie powinien to być jednak strój współ-czesny, stylizowany.

O wymaganiach festiwalu w Kazimie-rzu „Rodyna” wie doskonale z własnego doświadczenia, gdyż właśnie tam w 2010 roku w kategorii zespołów śpiewaczych wyśpiewała pierwsze miejsce, a jak mó-wiono nieoficjalnie – brano ją nawet poduwagę jako kandydata do „Złotej Basz-ty” – nagrody głównej festiwalu. Był to ogromny sukces, gdyż do tego momentu nikt z wykonawców nie odważył się za-śpiewać w Kazimierzu w innym języku niż język polski. Stąd też takie kurioza, jak występowanie na kazimierzowskiej scenie z repertuarem ukraińskim przetłu-maczonym na język polski, w czym naj-lepszą „wprawę” mieli wykonawcy z Po-łudniowego Podlasia.

– W Kazimierzu śpiewaliśmy pięć lat temu – powiedział Władysław Wasz-kowiak z „Rodyny”. – Przyznano nam I miejsce i mamy z tego powodu satysfakcję. W Kazimierzu były tylko polskie zespoły ludowe. My jako jedyni śpiewaliśmy po ukraińsku. Byliśmy zaskoczeni, nie wie-dzieliśmy, jak nas ocenią. Panowała tam jednak miła atmosfera, fajnie nas przywi-tano.

– Bardzo nam się podobało – dodała Nina Tomczuk z „Rodyny”. – To niesa-mowite, że ludzie nas tak przyjmowali. Na drugi dzień, gdy był koncert galowy, za-proszono nas do studia, śpiewaliśmy dla ich radia. Były to niezapomniane wraże-nia, ale też niezapomniany stres, bo Ka-zimierz Dolny to centrum kultury. To coś, co można przeżyć raz lub co najwyżej dwa razy w życiu.

Oprócz „Rodyny” w 2015 roku region tzw. Białostocczyzny na Ogólnopolskim Festiwalu Kapel i Śpiewaków Ludowych w Kazimierzu nad Wisłą w kategorii ze-społów śpiewaczych będzie także repre-zentowany przez zespół śpiewaczy „Ką-dzielnice” z Jaświł. Z kolei w kategorii folkloru rekonstruowanego – przez tercet rodzinny z Makówki w gm. Narew, któ-ry wykonywał folklor anonsowany jako białoruski. Rzeczywiście – pierwsza pieśń była zaśpiewana po białorusku, jednak drugą utalentowane wokalistki wykona-ły w swojej ojczystej gwarze, bynajmniej nie białoruskiej. Był to utwór traktujący o młodej kobiecie, która wyszła za mąż za pijaka, śpiewany w różnych warian-tach nie tylko na Podlasiu, ale też na te-rytorium całej Ukrainy. Jako ciekawostkę można podać, że wybitny XIX-wieczny pisarz ukraiński Iwan Franko cytował tę pieśń w swoim artykule poświęconym ko-biecej niewoli w pieśniach ludowych.

Rokroczne rekomendacje na kazimie-rzowski festiwal kolejnych zespołów oraz solistów z Podlasia świadczy o dość wy-sokim poziomie wykonawczym oraz o dobrym stanie zachowania folkloru pod-

laskiego. Warto przypomnieć w tym miej-scu historię udziału naszych zespołów w Ogólnopolskim Festiwalu Kapel i Śpiewa-ków Ludowych. Tak więc w 2010 roku, o czym już wspomniano, wystąpiła nad Wi-słą „Rodyna”, zajmując od razu I miej-sce. Rok później zaprezentowali się w Ka-zimierzu: zespół „Czyżowianie” z Czyż oraz Wiera Niczyporuk z Malinnik, któ-ra została laureatką III miejsca w kategorii solistów. W 2012 roku I miejsce w katego-rii folkloru rekonstruowanego wyśpiewa-ły młode śpiewaczki z zespołu „Południ-ce” z Białegostoku, z kolei III miejsce zajęły „Wrzosy” z Wilanowa. Oprócz nich reprezentantem Podlasia był w 2012 roku duet Walentyna Marcinowicz z Krasnej Wsi oraz Witalis Socha z Toporek. W 2013 roku z repertuarem ukraińskim wystąpiły na festiwalu młode podlaskie wokalistki: zespół „Pozytyv” z Bielska Podlaskiego oraz grupa „Słowianoczki” z Białegosto-ku, która otrzymała wyróżnienie. Z kolei w tym roku z III miejscem z Kazimierza wróciły „Malinki” z Malinnik.

– Świetny początek zrobiła przed czte-rema laty „Rodyna”, która zajęła bardzo pewnie I miejsce w kategorii zespołów

«Ми працюємо для розви-тку співпраці між Поль-

щею і Україною у сфері культури, осві-ти, політики, економіки та поширен-ня ідей демократії і цінностей грома-дянського суспільства. Наша діяль-ність, спрямована на допомогу грома-дянам України, які перебувають на те-риторії Польщі». Саме так рекоменду-ють себе організатори Фонду «Наш ви-бір», засновано 2004 року з ініціативи друзів – українців і поляків – які тво-рять у Варшаві середовище, задіяне в польсько-українські справи. Для вирі-шення питань в сфері легалізації пере-бування на території Польщі, пошуку праці, медичної опіки тощо, Фонд веде не лише юридично-консультативну ді-яльність, співпрацюючи з польскими і міжнародними громадськими органі-заціями та організуючи зустрічі з пред-ставниками владних і адміністратив-них структур Польщі й України, але й інформаційну. Її елементом є інформа-ційний ресурс у формі друкованого ви-дання і електронного порталу зі спіль-ною назвою «Наш вибір», якого перша презентація відбулася 28 серпня 2011 р., під час святкування у Варшаві Дня Незалежності України.

Портал «Наш вибір» це частина про-екту «Інформаційні засоби для іммі-грантів з України у Польщі-III», що фі-нансується Європейським фондом ін-теграції громадян третіх країн, а також з бюджету польської держави. Про-ект реалізує Фонд «Наш вибір» спіль-

но з тижневиком української меншос-ті в Польщі «Наше слово». «Наша мета – заявляють журналісти – охопити ши-року аудиторію в Польщі, тому про-ект складається з паперової газети для тих, хто не має доступу до Інтернету, та порталу у польській та українській мовній версіях. Газета «Наш вибір» ви-ходить щомісяця і розповсюджується безкоштовно. Портал оновлюється ре-гулярно. Запрошуємо заходити на фо-рум, вести блог, розміщувати власні оголошення».

Звісно, окрім інформації, яка є від-повіддю на потреби українських іммі-грантів та має допомагати у вирішенні щоденних проблем, з якими вони сти-каються, представлені є й матеріали присвячені подіям, у які задіяні різні українські середовища Польщі, в тому числі й зв’язані з Підляшшям. Остан-ній приклад – цьогорічні відзначення Дня Незалежності України, які відбу-лися у Варшаві, адже в програмі зна-йшлися виступи підляських фольклор-них колективів «Ранок» і «Родина» та презентація українського бойового го-пака, якого першими популяризатора-ми у Польщі стали молоді підляшани, а точніше – більщани. Для зацікавлен-ня наших Читачів цим інформаційним ресурсом, який приносить нові штри-хи у образ українства в Польщі, пропо-нуємо розмову саме із одним з популя-ризаторів бойового гопака, Іллею Си-доруком, зараз студентом Варшавської політехніки. (ред.)

śpiewaczych – podsumowywał Mirosław Nalaskowski. – Kilka kolejnych zespołów również bardzo dobrze się prezentowa-ło. Za każdym razem byli to wykonawcy, którzy uczciwie pracowali na to, żeby w czerwcu kolejnego roku reprezentować w Kazimierzu własną tradycję wielokulturo-wego regionu. Jest to bardzo ważne, dla-tego że ci, którzy w Kazimierzu oceniają, są nie tylko muzykologami, ale też specja-listami od gwar. Profesorowie, chociażby z Uniwersytetu Marii Curie-Skłodowskiej w Lublinie, bardzo dobrze się orientują w zakresie lokalnych wariantów gwar. Jeże-li zespoły z regionu między Bugiem a Na-rwią są oceniane bardzo wysoko, to zna-czy, że są wiarygodne nie tylko wobec własnego repertuaru, ale też wobec wła-snej gwary.

Docenieni wykonawcy folkloru ukraińskiego

Oprócz zespołów, które pojadą do Ka-zimierza, jury przeglądu w Białostockim Muzeum Wsi doceniło zespół z Knyszyna wykonujący folklor polski, a także „No-winę” z Moszczony Królewskiej, „Malin-ki” z Malinnik oraz „Wrzosy” z Wilano-wa. Zarówno „Malinki”, jak і „Wrzosy” reprezentowały już Podlasie w Kazimie-rzu, jednak jako laureaci przed upływem pięciu lat nie mogą się starać o kolejny udział w nadwiślańskim festiwalu.

– W 2010 roku zdobyliśmy tu wyróż-nienie II stopnia – powiedziała Leokadia Sawczuk z Wilanowa – W 2011 roku zno-wu wzięliśmy udział w tym konkursie i zo-staliśmy wytypowani do Kazimierza. Śpie-waliśmy dawniejsze piosenki z naszej wsi. Uważałam, że powinny to być właśnie ta-kie utwory. Pojechaliśmy do Kazimierza i gdy usłyszeliśmy śpiewy, stwierdziliśmy, że nie mamy żadnych szans. Były tam pie-śni patriotyczne i inne. Zajęliśmy III miej-sce, z czego się cieszymy.

Co roku w Białostockim Muzeum Wsi występuje duża liczba wykonawców z międzyrzecza Bugu i Narwi. Patrząc na ich niemały sukces w tym konkursie, a następnie w Kazimierzu, trzeba stwier-dzić, że tradycja folklorystyczna ukra-ińskojęzycznego Podlasia zachowała się dość dobrze, lepiej niż tradycja polska czy białoruska, która o wiele wcześniej zaczę-ła zanikać. Teraz pozostaje jedynie czekać do czerwca 2015 roku, aby się przekonać, jak po raz kolejny podlascy wykonawcy wypadną na tle zespołów folklorystycz-nych z całej Polski.

Ludmiła ŁABOWICZFot. autorki artykułu

Інформаційний портал українців, що прибули до Польщі

Сторінка Фонду: www.naszwybor.org.plАдреса порталу: www.naszwybir.pl

Zespół „Nowina” z Moszczony Królewskiej

Zespół „Malinki” z Malinnik


Кілька років тому двоє молодих українців з Підляшшя – Михайло

Гаврилюк та Ілля Сидорук – зацікави-лися бойовим гопаком.

Після семінарів, які хлопці пройшли в Україні, вони почали навчати гопа-ка в Польщі. Про своє нетипове заці-кавлення, розвиток та ситуацію цього українського мистецтва в Польщі роз-повідає Ілля Сидорук, який проводить тренінги у Варшаві.

«НВ»: Що для тебе бойовий гопак, це хобі?Ілля СИДОРУК: Думаю, це вже спо-сіб життя. Коли людина починає за-йматися спортом, тренуватися, то ба-чить, що її стан фізичний та стан здо-ров’я покращується. Усе відбувається натурально. Коли вже займаєшся яки-мось спортом, то через якийсь час по-чинаєш думати про своє харчування, а коли вводиш дієту, то починаєш ду-

мати і підпорядковувати собі день, на-вчання, працю, щоб дотримуватися цих принципів, які обрав.– У чому допоміг тобі цей український стиль боротьби?– Напевно у самодисципліні. Зараз я не уявляю життя без здорового стилю – без спорту, без відповідного харчуван-ня та дотримування моральних прин-ципів.

Колись до іспиту я навчався до 3-ї години ночі. Тепер, коли за короткий час треба опанувати якийсь матеріал, я йду нормально спати й прокидаюся з ранку. Тоді в людини свіжий мозок і можна ефективніше навчатися. Я став дисциплінованим, завдяки чому маю час на тренінги, навчання на двох фа-культетах, на працю з дітьми та молод-дю, час включатися в допомогу Украї-ні. Без гопака, без встановленого пла-ну дня не знаю, чи взагалі б я сьогод-ні навчався.– Звідки у тебе таке зацікавлення?– Коли я ходив до середньої школи, нам розповідали про козаків як п’яниць, авантюрників тощо. Це супере чило з моїм образом козака – людини вільної, сильної, відважної. Думаю собі: от якби так було насправді, як нам казали в

Кілька років тому двоє молодих Кілька років тому двоє молодих К «НВ»: Що для тебе бойовий гопак, це мати і підпорядковувати собі день, на-

«На семінари я поїхав навчитися битись, а виявилося – навчився жити»

Kilka lat temu dwóch młodych Ukraińców

z Podlasia – Michał Haw-ryluk oraz Eliasz Sido-ruk zainteresowali się bo-jowym hopakiem. Po poby-cie na seminariach w Ukra-inie zaczęli oni uczyć hopa-ka w Polsce. O swym nie-typowym zainteresowaniu, stanie obecnym oraz per-spektywach rozwoju ukra-ińskiej sztuki walki w Pol-sce opowiada Eliasz Sido-ruk, który prowadzi trenin-gi w Warszawie. Nasz Wybór: Czym jest dla ciebie bojowy hopak – czy to hobby?Eliasz Sidoruk: Myślę, że to już sposób na życie. Gdy człowiek zaczyna zajmować się sportem, trenować, wów-czas widzi, że jego kondycja i stan zdrowia polepszają się. Wszystko odbywa się natural-

„Pojechałem uczyć się walczyć, a okazało się, że nauczyłem się żyć”

nie. Gdy już trenujesz jakąś dyscyplinę, po jakimś czasie zaczynasz myśleć o swym od-żywianiu, a gdy wprowadzasz dietę, wówczas zaczynasz pla-nować sobie dzień, naukę, pra-cę, aby podporządkować się obranym przez samego siebie zasadom.– W czym dopomogła ci ukra-ińska sztuka walki?

– Na pewno w samodyscypli-nie. Obecnie nie wyobrażam sobie życia bez zdrowego sty-lu – bez sportu, bez odpowied-niej diety i wierności zasadom moralnym.

Kiedyś przygotowywa-łem się do egzaminu do trze-ciej nad ranem. Obecnie, gdy w krótkim czasie trzeba opa-nować jakiś materiał, idę nor-malnie spać i wstaję rano. Wówczas człowiek ma świeży umysł i nauka daje efekty. Sta-łem się bardziej zdyscyplino-wany, dzięki czemu mam czas na treningi, studiowanie na dwóch kierunkach, na pracę z dziećmi i młodzieżą, czas na działania dla wspierania Ukra-iny. Bez hopaka, bez ustalone-go planu dnia – nie wiem, czy w ogóle bym się dziś uczył. – Skąd u ciebie takie zaintere-sowania?

– Gdy chodziłem do szkoły średniej mówiono nam, że ko-zacy to pijacy i awanturnicy. Stało to w sprzeczności z mo-im obrazem kozaka – człowie-ka wolnego, silnego, odważne-go. Myślałem sobie, że gdyby rzeczywiście było tak, jak nam opowiadano w szkole, to koza-cy w ogóle nie mogliby się zor-ganizować i stać się znaczącą siłą wojskową. Zacząłem inte-resować się tym tematem, któ-ry mnie wciągnął. Tak rozpo-częła się moja przygoda z ho-pakiem, który ukazuje zasady, zgodnie z którymi należy żyć. – Zdaje się, że wraz z Micha-łem Hawrylukiem byliście pierwszymi osobami w Pol-sce, które zaczęły trenować hopaka?– Już w 2007 roku Michał po-jechał na seminarium do Kału-sza, gdzie nauczył się techniki walki. Zaczęliśmy razem treno-

школі, то козаки взагалі не могли б ор-ганізуватися і стати потужною військо-вою силою. Я почав цікавитися темою і мені вона сподобалась. Так розпочала-ся моя пригода з гопаком, який показує правила, за якими варто жити.– Здається, у Польщі ти та Михай-ло Гаврилюк були першими, хто по-чав займатися гопаком.– Ще у 2007 році Михайло поїхав на семінар до Калуша, де навчився бойо-вої техніки. Ми почали тренувати ра-зом, шукати інформацію в Інтернеті. Це тривало зо два роки. Відтак ми пої-хали на семінар на Хмельниччину, де я отримав таку масу інформації, яку пе-реосмислював весь рік. Чесно кажу-чи, тоді на семінарі я поїхав навчити-ся битись, а виявилося – я там навчив-ся жити.

Це моя перша поїздка в Україну, це теж було дуже позитивне й для україн-ців, які не уявляли собі, що є щось таке Підляшшя, де люди говорять україн-ською говіркою, українською мовою. Багато із цих людей побачило, що за кордоном України є хороші люди, які хочуть підтримувати українську тра-дицію.– Вам вдалося організувати трену-вання на Підляшші?– Ми подумали, що ховати це чого на-вчилися лише для себе дуже шкода. Вирішили показати гопак насамперед найближчому оточенні, тому почали

організувати тренінги у містах, у яких ми навчалися. Михайло спробував це робити в Кракові, а я – у Варшаві.

Коли я тільки приїхав на перший курс до Варшави, тренував групу з кількох осіб. Ми зустрічалися в міських парках. Після перших місяців учасни-ки побачили, що в них краще здоров’я, що фізично вони краще функціону-ють. Група збільшувалася, крім хлоп-ців почали приходити дівчата. Після року нас було десятеро. Коли я завер-шував другий курс, мене попросили, щоб я показав «Гопак» у суботньо-не-

дільній українській школі у Варшаві. На прохання батьків з початком ново-го шкільного року я розпочав заняття для дітей.– Скільки ти тепер тренуєш дітей та молоді?– Зараз у мене біля 30 дітей віком від 5 до 15 років. Я впродовж року побачив, як тренування їх змінює. Коли вони приходили на перші заняття, боялися що-небудь сказати. Зараз така дитина ходить горда, не побоюється вислови-ти своїх думок і часто у них проявля-ються якості лідера.

wać, poszukiwać informacji w Internecie. Trwało to dwa lata. Następnie pojechaliśmy na se-minarium w obwodzie chmiel-nickim, na którym zdobyłem tyle wiedzy, że jej przyswoje-nie zajęło mi cały rok. Szczerze mówiąc, pojechałem wówczas na seminarium, aby uczyć się walczyć, a okazało się, że na-uczyłem się tam żyć.

Mój pierwszy wyjazd na Ukrainę miał też pozytywny aspekt dla miejscowych Ukra-ińców, którzy nie wyobraża-li sobie, że jest taki region jak Podlasie, gdzie ludzie rozma-wiają gwarą ukraińską, w ję-zyku ukraińskim. Wielu z nich uświadomiło wówczas sobie, że za granicami Ukrainy są faj-ni ludzie, którzy chcą kultywo-wać tradycję ukraińską.– Czy udało się wam zorgani-zować treningi na Podlasiu?– Pomyśleliśmy, że szkoda byłoby nie podzielić się zdo-bytą wiedzą z innymi. Posta-

nowiliśmy pokazać hopa-ka przede wszystkim najbliż-szemu otoczeniu, dlatego za-częliśmy organizować trenin-gi w miastach, w których stu-diowaliśmy. Michał próbo-wał to robić w Krakowie, a ja w Warszawie. Na pierwszym roku studiów zacząłem treno-wać grupę kilku osób. Spoty-kaliśmy się w miejskich par-kach. Po pierwszych miesią-cach uczestnicy treningów stwierdzili, że poprawia im się zdrowie, że mają lepszą kondycję fizyczną. Grupa po-większała się, oprócz chłop-ców zaczęły uczęszczać tak-że dziewczęta. Po roku było nas już dziesięcioro. Gdy koń-czyłem drugi rok studiów po-proszono mnie, abym zade-monstrował hopaka w sobot-nio-niedzielnej szkole w War-szawie. Na prośbę rodziców z początkiem nowego roku szkolnego rozpocząłem zaję-cia z dziećmi.

– Ile osób – dzieci i młodzieży – obecnie trenujesz?– Obecnie mam około 30 dzieci w wieku od 5 do 15 lat. W cią-gu roku zobaczyłem, jak tre-ningi je zmieniają. Gdy przy-chodziły na pierwsze zajęcia, bały się cokolwiek powiedzieć. A teraz takie dziecko jest pew-ne siebie, nie boi się wypowia-dać swych opinii i często prze-jawia zdolności przywódcze.

Odnośnie starszej grupy – obecnie liczy 12 osób. Nale-ży zaznaczyć, że bojowy ho-pak to nie tylko zajęcia z tech-niki walki, ale kompleksowy system nauki. Obecnie mamy grupę dziewcząt, która kulty-wuje ukraińskie tradycje haftu, śpiewu, a także odtwarza stare, zapomniane obrzędy. Bywa, że niektórym osobom z różnych przyczyn nie pasują termin tre-ningu, ale chcą dbać o zdro-wie, więc utworzyliśmy gru-pę, która studiuje, jak prowa-dzić zdrowy tryb życia, dysku-

tujemy o dietach i tym podob-nych sprawach. Na Ukrainie pojawił się nawet hopak-aero-bik dla dziewcząt. – Czy w Polsce można zajmo-wać się profesjonalnie bojo-wym hopakiem, tak jak kara-te czy jiu-jitsu?– Pozostały mi trzy lata stu-diów. Co będzie dalej – nie wiem. Bez wątpienia system bojowego hopaka czyni mnie zdrowszym. Mam nadzieję, że będę doskonalił się w nim przez całe życie. To także się-ganie do mych korzeni, do na-szej ukraińskiej kultury. Co do szkoły hopaka – co by nie mó-wić, jednak różne badania do-wodzą, że to jedyna oryginal-na sztuka walki w Europie. Dlatego uważam, że ma więk-sze możliwości niż wschodnie sztuki walki. Możliwe, że kie-dyś pojawi się szkoła bojowego hopaka w Polsce.

Rozmawiał Paweł ŁOZA


Щодо старшої групи – сьогодні вона нараховує 12 осіб. Треба зазначити, що бойовий гопак – це не лише заняття з техніки боротьби, але комплексна сис-тема навчання.

Зараз у нас є група дівчат, яка про-довжує українські традиції вишиван-ня, співу, а також відтворює старі забу-ті обряди. Буває, що часом комусь з різ-них причин не підходить термін тре-нінгів, але оскільки вони зацікавле-ні оздоровленням себе, то ми утвори-ли групу, яка навчається того, як вес-

ти здоровий спосіб життя, дискутуємо про дієти тощо. В Україні для дівчат за-раз з’явився навіть гопак-аеробіка.– Чи можливо в Польщі займатися професійно бойовим гопаком, так, як карате чи джіу-джитсу?– Мені ще залишилося три роки на-вчання. Що буде далі – не знаю. Без сумнівів, система бойового гопака по-кращує мені здоров’я, маю надію, що я буду вдосконалюватися у цьому все життя. Це теж повернення до моїх ко-ренів, до нашої української культури.

Щодо школи гопака – як би не диви-тися, різні дослідження показують, що це єдине оригінальне бойове мисте-цтво Європи. Тому вважаю, що він має більші можливості, ніж східні бойові мистецтва. Можливо, колись у Польщі з’явиться школа «Бойовий гопак».

* * *Більше інформації про бойовий гопак у

Польщі знайдете в мережі Facebook.Розмовляв Павло ЛОЗА

Фото «Наш вибір»та «Бойовий гопак у Польщі»

W czasie tegorocznych wakacji człon-kowie zespołu „Hiłoczka” występo-

wali z koncertami i wypoczywali na Pod-lasiu. 19 lipca 2014 r. zespół brał udział w festiwalu „Na Iwana, na Kupała” w Du-biczach Cerkiewnych. Święto „Na Iwa-na na Kupała” cieszy się dużą popularno-ścią. W tym dniu do Dubicz Cerkiewnych zjeżdżają turyści z różnych stron Polski. Atrakcją festiwalu są nie tylko występy znanych i popularnych zespołów ukra-ińskich, ale także prezentacja obrzędu i dawnych pieśni kupalskich.

„Hiłoczka” brała udział w przygoto-waniu obrzędu wraz z zespołem „Ranok”. Dziewczęta wyplatały wianki, śpiewały, ubierały drzewko zwane w dawnych cza-sach „Marynońka” lub „Kupajłycia”, któ-re chłopcy przynieśli z lasu (wierzba, so-sna, klon, brzoza). Naokoło „Marynońki” odbywał się korowód, gry i zabawy, pod-czas których chłopak i dziewczyna mogli wybrać sobie parę. Potem zapalano świe-ce i pochodnie i cały korowód podążał w kierunku rzeki. Tam odbywało się pusz-czanie wianków na wodę, śpiewanie pie-śni ,skakanie przez ognisko.

Obrzęd „kupalski” jest jednym z naj-bardziej niepowtarzalnych w swoim ro-dzaju. Jest to święto przyrody, kiedy dzień jest najdłuższy, a noc najkrótsza. Przygo-towanie obrzędu i współpraca zespołów „Hiłoczka” i „Ranok” dostarczyło wielu wrażeń i pozytywnych emocji - zarówno samym uczestnikom, jak i publiczności.

27 lipca zespół „Hiłoczka” koncer-tował w Bobrówce, w gminie Czerem-cha, z okazji otwarcia świetlicy wiejskiej. Występ spotkał się z dużym zaintereso-waniem mieszkańców wsi. Członkowie „Hiłoczki” mieli okazję spotkać się z ze-społami śpiewaczymi z Czeremchy Wsi i Wólki Terechowskiej, z którymi współ-pracują od wielu lat.

29 lipca „Hiłoczka” wzięła udział w konkursie na VIII Festiwalu Muzyki Lu-

dowej „Dawne Pieśni – Młode Głosy” Waniewo 2014. Zespół zajął I miejsce i otrzymał nagrodę finansową. Laureaci fe-stiwalu wystąpili 3 sierpnia na Festynie „Dożynki w Skansenie” w Muzeum Wsi w Białymstoku.

Od 7 do 10 sierpnia odbywały się warsz-taty muzyczne. Zespół „Hiłoczka” bierze w nich udział od kilkunastu lat. W tym roku warsztaty kolejny raz odbywały się w Ośrodku Wypoczynkowym „Bachma-ty” w Dubiczach Cerkiewnych. Głównym organizatorem był Związek Ukraińców Podlasia, a sponsorem Ministerstwo Ad-ministracji i Cyfryzacji w Warszawie.

Warsztaty prowadzone były pod opie-ką kierownika zespołu „Hiłoczka” Ire-ny Wiszenko oraz Jurija Kowalczuka, absolwenta Wydziału Folkloru Instytu-tu Kultury i Sztuki Państwowego Huma-nistycznego Uniwersytetu w Równem (Ukraina), pedagoga i solisty zespołu „Horyna”. Pan Jurij od dawna jest do-brym znajomym i sympatykiem nasze-go zespołu.

Uczestnikami warsztatów były dzie-ci i młodzież w wieku od 8 do 16 lat. Są to głównie nowe osoby, które dopiero za-czynają śpiewać w naszym zespole. Do tej pory jego członkami były dziewczęta. W tym roku okazało się to, że śpiewać chcą też chłopcy. W zespole jest 3 chłopaków.

Już od wielu lat celem warsztatów muzycznych jest głównie nauka techni-ki i specyfiki wykonywania autentyczne-go folkloru, śpiewu dwugłosowego oraz podniesienie poziomu artystycznego ze-społu „Hiłoczka”, a także kultywowanie własnych tradycji i kultury. W programie warsztatów były głównie zajęcia śpiewu, ale dodatkowo uczestnicy mogli nauczyć się wyplatania wianków i robienia gwizd-ków z drzewa lipowego. Czas wolny od zajęć przeznaczony był na miły i atrakcyj-ny wypoczynek w ośrodku: pływanie na rowerach wodnych, opalanie się, wspólne ogniska i spacery. Warsztaty muzyczne są bardzo przydatne. Jak twierdzą uczestni-cy – pozwalają rozwijać talenty muzycz-ne i zainteresowanie folklorem, zdobywać nowe doświadczenia muzyczne, kształ-tować osobowość i własne poglądy oraz przekonanie, jak ważne jest poszanowanie tradycji rodzinnych i kultury, mobilizują i zachęcają do większej pracy i wysiłku dla wspólnej integracji w zespole.

Już po zakończeniu wakacji zespół „Hi-łoczka” wziął udział w festiwalu „Dżereła. Ukraińskie Transformacje i Transforma-cje” w Czeremsze (6 września) i „Podla-skich Dożynkach” w Moszczonie Kró-lewskiej (7 września).

HIŁCZANIEFot. J. Hawryluk

W czasie tegorocznych wakacji człon-W czasie tegorocznych wakacji człon-W „Hiłoczka” – wakacje na śpiewająco

Zakończenie ze str. 2

Przypomina o tym nie tylko kompleks cerkiewno-diecezjalny i monasterski, któ-ry ukształtował się wokół cerkwi sobor-nej Narodzenia Przenajświętszej Boguro-dzicy z jej słynącą z cudów ikoną (sama świątynia nie dotrwała do naszych czasów – w połowie XVIII w. zastąpił ją obecny gmach, wzniesiony w stylu baroku), ale też „Latopis Halicko-Wołyński”, które-go pierwszą część, opowiadającą o życiu i czynach Daniela, napisano właśnie na Gó-rze Chełmskiej.

Po śmierci swego wybitnego założyciela i zmianie koniunktury politycznej Chełm stracił stołeczną rangę, ale zachował czo-łową rolę w regionie, czego następstwem stał się kolejny fakt o wymowie symbolu – przyjście na świat w rodzinie nauczyciela miejscowego gimnazjum Mychajła Hru-szewskiego, którego postać stała się sym-bolem zmagań o narodowe odrodzenie Ukraińców. Urodził się on prawie że do-kładnie w sześć stuleci po zgonie władcy – we wrześniu 1866 roku, a więc za dwa lata będziemy obchodzić 150 urodziny au-

tora „Historii Ukrainy-Rusi” i przewod-niczącego Ukraińskiej Centralnej Rady. Może do tego czasu uda się wcielić w ży-cie inną uchwałę chełmskiej rady miasta – o uczczeniu pamięci M. Hruszewskie-go pomnikiem, pod który nawet zostało wydzielone miejsce na zacisznym skwer-ku naprzeciwko cerkwi św. Jana Teologa, w której przyszłego historyka i polityka ochrzczono.

Co zrozumiałe, podczas uroczystości na Skwerze im. Księcia Daniela nie obe-szło się bez akcentów związanych z dniem dzisiejszym. Przybyli z Ukrainy przed-stawiciele władz obwodu wołyńskiego i Rady Najwyższej podziękowali za pol-skie wsparcie podczas Rewolucji Godno-ści („Majdanu”) i walce z rosyjską agresją, na ich też prośbę przed przecięciem wstęgi uczczono pamięć Nebesnoji Sotni i żołnie-rzy poległych na wschodzie Ukrainy. Mó-wiąc o historycznej roli Daniela Romano-wicza w historii europejskiej deputowany parlamentu ukraińskiego podkreślił zna-czenie jego postaci jako symbolu tych mo-mentów wspólnej przeszłości, które łączą oba narody.

Twierdzenie takie jest niewątpliwie uza sadnione, albowiem w czasach Danie-la międzynarodowe, a właściwie między-dynastyczne, stosunki ponad granicą Zie-mi Ruskiej i Ziemi Ladzkiej miały wiele pozytywnych momentów, o czym zresztą niedawno pisaliśmy w historycznych szki-cach na łamach naszego pisma. Zaś odkry-wane przez polskich i współpracujących z nimi ukraińskich historyków architektury zabytki związane z osobą ruskiego wład-cy rozbudzają u dzisiejszych chełmskich mieszczan, na ogół przecież Polaków, po-czucie dumy z wielkiej historii ich rodzin-nego miasta. Z kolei zwolenników misty-ki w polityce na pewno zainteresuje fakt, że Petro Poroszenko, który już w pierwszej turze został wybrany na prezydenta Ukra-iny, sponsorował badania cerkwi fundo-wanej przez zmarłego przed 750 laty Da-niela Romanowicza.

Ale i bez mistyki wiadomo – nie ma te-raźniejszości bez przeszłości. Więc wę-drując w przyszłość warto zabrać ze sobą dobre o niej wspomnienia.

Jurij HAWRYLUK

Trochę o jesiennej dzisiejszości – na tle przeszłości...


ТАРАС ШЕВЧЕНКО 1814 – 1861 – 2014 TARAS SZEWCZENKO

ЗаповітЯк умру, то поховайтеМене на могиліСеред степу широкогоНа Вкраїні милій,Щоб лани широкополі,І Дніпро, і кручіБуло видно, було чути,Як реве ревучий.Як понесе з УкраїниУ синєє мореКров ворожу... отойді яІ лани і гори —Все покину, і полинуДо самого БогаМолитися... а до тогоЯ не знаю Бога.Поховайте та вставайте,Кайдани порвітеІ вражою злою кров’юВолю окропіте.І мене в сем’ї великій,В сем’ї вольній, новій,Не забудьте пом’янутиНезлим тихим словом.

25 грудня 1845 р., Переяслав

Листопад 1845 року видався мо-крий, вітряний і холодний. Шев-

ченкові ця погода дошкуляла дужче, ніж зазвичай, бо тоді він, працюючи в складі Археографічної комісії, му-сив увесь час їздити по селах і міс-тах, змальовувати старовинні церк-ви, монастирі, незвичайні будівлі.

Вранці поет виїхав із села В’ю-нище до Андрушів, у дорозі змок до нитки. Весь день його морозило, і надвечір він повернувся до В’юни-ща зовсім хворим. Довелося злягти в чужій хаті.

Думи роєм носилися в голові, про-силися на папір. Хворіючи, поет на-писав своє посланіє «І мертвим, і жи-вим, і ненародженим…», «Давидові псалми» і ще кілька ліричних творів. Тоді ж написано вірш «Минають дні, минають ночі».

Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лі-кар Андрій Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В’ю-нища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення ле-генів. У той час мало хто видужував від цієї хвороби. Це знав і лікар, знав і поет. Після 20 грудня хворому по-гіршало, становище його було майже безнадійним.

Тарас Григорович лежав у чис-тій, теплій, затишній кімнаті, сум-но дивився у стелю і думав про свою останню годину, про долю України, про майбутнє рідного народу. В уяві виринав Дніпро, лани широкополі і села, що нагадували поетові писанку. Було боляче, що залишилися невиспі-ваними його думи, що гарячу, чисту, нерозтрачену любов до рідного наро-ду доведеться забирати з собою в до-мовину. Ось у таку годину Шевченко-ві страшенно захотілося сказати на-родові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки: «Як умру, то поховайте…»

Вірш написано на Різдво – 25 грудня 1845 року. Шевченко не знав тоді, що ця його поезія стане дуже популярною піснею, народним гім-ном, бойовим закликом до боротьби не тільки в його батьківщині, але й далеко за її межами. Не думав ні про славу, ні про почесті, ні про можливу кару за свої сміливі думки. Він тіль-ки хотів – може, в останній раз – ска-

зати народові про те, що думав, що почував. То був його заповіт.

На щастя, міцний організм пере-міг хворобу, і через два тижні поет уже вирушив на Чернігівщину з тим же таки завданням Археографічної комісії.

«Заповіт» пішов у люди: його пе-реписували в десятках і сотнях при-мірників, передавали з рук у руки,

«Заповіт» — квінтесенція всієї творчості Шевченка. У ньому сфокусовано провідні ідеї, мотиви й образи гнівної музи поета-борця, Увесь твір звучить

як пристрасна промова революційного трибуна, звернена до народу.

Листопад 1845 року видався мо-

І вражою злою кров’ю волю окропіте!

Тарас Шевченко. Автопортрет зі свічкою. 1845 р.

TestamentKiedy umrę, pochowajcieNa stoku mogiły –Pośród stepu szerokiegoUkrainy miłej.Żeby łany pól szerokich,Dniepr wśród urwisk mknącyWidać było, słychać było,Jak ryczy ryczący.Gdy poniesie z UkrainyDo sinego morzaWrogów krew... aż wtedy góryI łany, przestworza –Wszystko rzucę i polecęDo samego Boga,Żeby modlić się... a przedtemNie uznam ja Boga.Pochowajcie i wstawajcie,Kajdany zerwijcieI krwią wrogów podłych wolnośćPokropcie, obmyjcie.I mnie też w rodzinie wielkiej,Swobodnej i nowejPamiętajcie, wspominajcieDobrym, cichym słowem.

25 grudnia 1845, Perejasław

Przekład Petra Kuprysia

Wiersz Tarasa Szewczenki „Testa-ment” (oryg. ukr. Заповіт) został

napisany w czasie pobytu poety w Pere-jasławiu, w domu A. Kozaczkowskiego, w trakcie jego podróży po Ukrainie, gdy Szewczenko ciężko zachorował i był prze-konany o rychłej śmierci. „Testament” miał być uzupełnieniem przesłania zawar-tego w napisanym kilka tygodni wcześniej utworze „Do umarłych i żywych i nienaro-dzonych rodaków moich na Ukrainie i nie na Ukrainie list mój przyjacielski”. Pod-czas gdy wymieniony list poetycki wzy-wał Ukraińców do zgody narodowej, „Te-stament” stanowił otwarte wezwanie do działania w celu odzyskania niepodległo-ści. Poeta zwraca się do rodaków z prośbą, by pochowali go, gdy umrze, w miejscu, z którego będzie widział ukraińskie pola,

skały i nurt Dniepru. Wzywa Ukraińców, by drogą zbrojnego powstania odzyska-li wolność, nie cofając się przed krwawą walką, zaś w niepodległym już kraju, któ-ry będzie ich wspólną rodziną, od czasu do czasu wspomnieli także i jego.

Dzieło oparte jest na poetyce kontra-stu: rozpoczyna je utrzymany w spokoj-nym tonie monolog poety, proszącego o mogiłę położoną wśród stepów nad brze-giem Dniepru, zaś kończy dramatyczne wezwanie do buntu i „obmycia wolności krwią”, zbliżone do estetyki wystąpień an-tycarskich zawartych w utworach „Sen” i „Kaukaz”, a także do wcześniejszego po-ematu „Hajdamacy”. Po wyzdrowieniu, w trakcie porządkowania napisanych w cza-sie pobytu na Ukrainie utworów, Szew-czenko włączył „Testament” do zbioru

„Trzy lata” jako jego finałowy utwór i prze-słanie całego cyklu. Tytuł „Testament” nie pochodzi od autora, ale od wydawcy przy-gotowującego do druku wydanie „Kobzia-rza” z 1867, w którym zawarty został frag-ment tekstu (ze względów cenzuralnych wydrukowano tylko pierwsze osiem wer-sów utworu). Od tego czasu jest jednak po-wszechnie stosowany w odniesieniu do ca-łego wiersza.

Już w latach 60. XIX wieku do „Testa-mentu” muzykę układali Michał Werbycki i Mykoła Łysenko, w późniejszym okresie także Hordij Hładki. Tekst wiersza był rów-nież wykorzystywany w kantatach S. Lud-kiewicza, B. Latoszyńskiego, W. Barwiń-skiego i L. Rewuckiego. Ogólnie znanych jest ponad 60 wokalnych utworów, które wykorzystują tekst „Testamentu”.


вивчали напам’ять, аж поки твір по-трапив на сторінки невеликої збір-ки «Новыя стихотворѣнія Пушки-на и Шевченки», що була надруко-вана у Лейпцигу 1859 року, пізніше – у Львові (1863) та Петербурзі (1867). Великого поширення він набув під час перевезення тіла Шевченка на Україну. Значна заслуга в цьому ху-дожника Григорія Честахівського, який навчив «Заповіту» багатьох із тих людей, що прийшли на Чернечу гору попрощатися з Кобзарем.

У різних списках і різних видан-нях цей вірш мав різні назви: «Заві-щаніє», «Заповіт», «Думка», «Остан-ня воля». З 1867 року за ним закріпи-лася назва «Заповіт».

«Заповіт» – квінтесенція всієї творчості Шевченка. У ньому сфо-кусовано провідні ідеї, мотиви й об-рази гнівної музи поета-борця, Увесь твір звучить як пристрасна промова революційного трибуна, звернена до народу.

В елегійно-епічному тоні, засо-бами народної символіки Шевченко змальовує у перших строфах вірша поетичний образ України, зігрітий любов’ю. В наступних рядках мова стає уривчаста, схвильована – про

ворогів вітчизни поет не може гово-рити спокійно.

Силу Шевченкового «Заповіту» одразу відчули охоронці самодер-жавства. Шеф жандармів і началь-ник третього відділу Олексій Орлов, переглядаючи рукописну збірку

«Три літа», яка стала головною під-ставою звинувачення поета й заслан-ня – аж на десять років, з люттю пе-рекреслив текст «Заповіту», кваліфі-кувавши цей твір (та деякі інші) як «в высшей степени дерзкого и возмути-тельного содержания».

Образ степової гори-могили вели-кого Кобзаря став національною свя-тинею, оспіваною поетом у його «За-повіті».

Друзі поета, його сучасники, на-род свято виконали заповіт. З дале-кої північної столиці тіло Шевченка довго везли в Україну, не поховали й у Києві, попливло воно переповне-ним у повінь Дніпром далі, у край, де високі могили стоять над цією рі-кою. Друзі вибрали для поховання місце на Чернечій горі, звіривши ве-лич місця із заповітними рядками, а тендітні дівочі руки, за давнім на-родним звичаєм, покотили віз із важ-кою свинцевою труною горами й до-линами у довгу останню путь. Тут, на крутій горі, над самим Дніпром, і поховали.

Поставили на цій високій могилі над Дніпром дубовий хрест. У жод-ного правителя світу нема такої гран-діозної усипальниці, якою стала над горою сама твердь небесна. Так похо-вав народ свого вірного сина.

Цікава історія музики «Заповіту». Через сім років після смерті авто-ра «Кобзаря» громада Львова збира-лася вперше відзначити Шевченко-ві роковини великим концертом. Пі-сень на слова Шевченка тоді майже не було. Зважаючи на цю прикру об-ставину, львів’яни звернулися до мо-лодого київського композитора Ми-коли Лисенка з проханням написати музику до «Заповіту». Він охоче по-годився виконати це прохання й три-валий час напружено працював, на-магаючись поєднати дух шевчен-ківської поезії зі специфікою укра-їнської народної пісні. Напередодні

сьомих роковин від дня смерті поета він надіслав свій твір до Львова. Це був його перший оригінальний твір. У виконанні збірного хору львівської громади «Заповіт» уперше прозвучав у шевченківські дні 1868 року.

Одночасно з Миколою Лисенком написав музику до «Заповіту» й га-лицький композитор Михайло Вер-бицький, проте художній рівень його композиції був нижчий. Текст «Запо-віту» в нього співає тенор, а хор підхо-плює тільки одну прикінцеву строфу – «Поховайте та вставайте…». Широ-кого розповсюдження праця галиць-кого композитора не здобула.

Із 1868 року хорові колективи ви-конували цю революційно-націо-нальну пісню в дуже урочистій об-становці. Кожного разу під час спі-ву зал вставав. Ця традиція – слуха-ти спів «Заповіту» стоячи – пошири-лася на всю Україну.

1870 року з’явилася нова, цілком оригінальна мелодія «Заповіту», яка швидко поширилася по всій Украї-ні і незабаром стала популярною на-родною піснею. Написав її полтав-ський учитель музики Гордій Глад-кий. Самодіяльний хор, що збирав-ся в домі композитора, став першим виконавцем цієї музичної версії «За-повіту». Її авторові вдалося створити хорову мелодію величезної перекон-ливої сили. У ній вражаюче поєдну-ються народний гнів до гнобителів і глибока любов до рідної України, за-клик до боротьби за волю, за народне щастя і елементи ніжної лірики, яка характеризує українську природу. У музиці вдало відтворено узагальне-ний образ українського народу.

Незабаром Гордій Гладкий довіда-вся, що його «Заповіт» уже співають полтавські семінаристи, студенти у Харківському університеті й жителі Києва. Ця музична версія дуже спо-добалася Миколі Лисенку. Він зро-бив кілька незначних поправок, і піс-ня полинула у великий світ. Вона пе-реходила від покоління до покоління як дорогоцінний скарб, як велике ду-ховне надбання українського наро-ду. Цей «Заповіт» співаємо ми і сьо-годні.

1909 року в Полтаві Григорій Мар-кевич вперше надрукував ноти до «Заповіту». Весь прибуток від цьо-го видання мав піти у фонд пам’ят-ника Шевченку в Києві. З цензурних міркувань прізвище автора замінили ініціалом «Г.», який у наступних ви-даннях не фігурував. Мелодію три-валий час вважали народною. Хоро-ві обробки її здійснили Яків Степо-вий, Кирило Стеценко, Порфирій Де-муцький, Олександр Александров, Олександр Спендіаров та інші.

На текст «Заповіту» написано й музичні твори великих форм: канта-ти Василя Барвінського (1918), Ста-ніслава Людкевича (1934, друга ре-дакція – 1955), Бориса Лятошинсько-го (1939), Левка Ревуцького (1939), симфонічна поема Рейнгольда Глієра (1939). Загалом є понад 60 музичних інтерпретацій «Заповіту».

Перший переклад «Заповіту» здій-снив 1862 року польською мовою Ан-тоні Гожалчинський. 1868 року вірш переклав сербською Владимир Ни-колич. У 1869-му вийшов російський переклад Миколи Гербеля. Сприяли поширенню «Заповіту» за межами України й українські поети. У 1882-му Іван Франко зробив німецький переклад, а Сильвестр Калинець, житель Бразилії, 1936 року переклав «Заповіт», як і низку інших поезій Кобзаря, португальською мовою. За-раз він перекладений близько 150 мо-вами народів світу.

18 квітня 2008 року в будинку, де Шевченко написав «Заповіт» (колиш-ній будинок Андрія Козачковського, згодом Історичний музей у Переяс-лаві-Хмельницькому), відкрито Му-зей «Заповіту».

К. У. РОЗУМ

Колишній будинок щирого друга Шевченка, переяславського лікаря Андрія Козачковського, у якому в ніч на 25 грудня 1845 року Т. Г. Шевченком був

написаний «Заповіт» (зараз Музей «Заповіту»). Фото Сергій Криниця.

Тарас Шевченко, Вознесенський собор в Переяславі. Серпень – вересень 1845 року.

Первісний вигляд могили Тараса Шевченка на Чернечій горі біля Канева. Поштова картка з-перед Першої світової війни


Що Надсяння це рідний край Ми-хайла Вербицького, автора му-

зики нашого національного гимну, яка була скомпонована в селі Млини у Ярославському повіті та першими її слухачами стали українські гімназис-ти й семінаристи в Перемишлі, річ вже загальновідома. Натомість Надбужжя, виявляється, вписане в творчу біогра-фію автора його слів – Павла Чубин-ського, який більш ніж поетом був ет-нографом і народознавцем. Саме з-під його руки – як співучасника збирання

матеріалу в терені та редактора – ви-йшли у Києві (1872-1878 рр.) «Труды этнографическо-статистической эк-спедиции в Западно-Русский Край» – нараховуючий 7 томів збірник, у яко-му зібрані як зразки народної творчос-ті українців (народні пісні, казки, за-гадки, звичаї, вірування, народний ка-лендар), так і мовні та статистичні дані (Видання було нагороджене кілько-ма золотими медалями, в тому числі й Міжнародного географічного конгресу в Парижі – 1875 р.).

План проведення Імператорським Російським географічним товари-ством експедиції, яка б провела ши-рокомасштабну працю в терені, з ме-тою вивчення «народностей» т.зв. За-хідно-Руського краю, отже території здобутої Російською імперією у 1772-1807 рр., був укладений осінню 1862 р., отже в цей сам час коли П. Чубин-ський написав вірш про невмиру-щість України та її козацького роду. Однак швидкому його здійсненню завадило польське Січневе повстан-

(Надбужанські мандрівки автора українського гимну)

«Територія моїх поїздок межує на півночі з Прип’яттю і Біловезькою Пущею»

Січень поточного року став в Україні місяцем початку буремних подій, через що мало помічено ще один ювілей – 175-річчя від дня народження автора слів національного гимну Павла Чубинського. Але поки ювілейний рік ще триває, згадаймо і його незлим, тихим словом – тому, що це свого роду пре-людія перед випадаючим на 2015 рік двохсотріччям від дня народження автора музики українського славня Михайла Вербицького, як і тому, що досліджуючи українську народну культуру П. Чубинський

наві дувався також у холмські й підляські села та міста.

Павло Чубинський – ет-нограф, фольклорист,

поет – народився 27 січня 1839 року на хуторі, що нині входить у межі міста Борис-поля поблизу Києва, в сім’ї бідного дворянина. Закінчив Другу Київську гімназію, на-вчався у Петербурзькому уні-верситеті на юридичному фа-культеті. В студентські роки брав участь у діяльності пе-тербурзької української гро-мади. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Тарасом Шевченком і Ми-колою Костомаровим. Після мітингу проти розправи над учасниками польської патріо-тичної маніфестації у Вар-шаві Чубинського виключа-ють з університету, і він дея-кий час живе на Чернігівщи-ні, в селі Ропша. 1861 року за-хищає в Петербурзі дисерта-цію «Нариси народних юри-дичних звичаїв і понять з ци-вільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кан-дидата правознавства.

Повернувшись в Україну, впродовж 1861-1862 років пише етнографічні статті для «Основи», друкується також в «Черниговском листке» та у «Киевских губернских ведо-мостях», в яких побачила світ його «Програма для вивчення народних юридичних звичаїв у Малоросії» (1862). У цей час намагається відкрити безплат-ну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. 1862 року в Києві кілька укра-їнофільських гуртків об’єдна-лися в Громаду, серед перших членів якої були Павло Чубин-ський, Володимир Антоно-вич, Павло Житецький, Тадей Рильський та ін. Проти Гро-мади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. У вересні того року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію укра-їнською мовою «Усім добрим людям».

Саме осінню 1862 року на одній з вечірок у Павла Чубин-ського були сербські студен-ти, що навчалися в Київському

університеті та співали патріо-тичну пісню, в якій згадував-ся цар Душан і в приспіві були слова «срце бије и крв лије за своју слободу» (або «срб се бије и крв лије за своју слобо-ду…»). (На боці сербів за не-залежність від Османської ім-перії воювали двоє братів Чу-бинського). Чубинському піс-ня дуже сподобалася, і він рап-том подався в іншу кімнату, а через півгодини вийшов звідти з готовим текстом пісні «Ще не вмерла Україна», яку тут же проспівали на сербський мотив. Деякі дослідники вва-жають, що на написання та-кож вплинули мотиви мазурки „Jeszcze Polska nie zginęła…”, яка згодом стала польським гимном. «Марш Домбровсько-го» на той час був популярним серед народів, що боролися за незалежність (уже за кілька мі-сяців після написання вірша Чубинського, почалося січневе повстання). Зокрема, на мотив цієї польської пісні словаць-кий поет Само Томашек напи-сав пісню «Гей, Слов’яни», що

була гимном Югославії у 1944-2003 роках. Інша відома версія цієї пісні – болгарська «Шуми Марица», яка стала гимном Болгарії у 1886-1944 роках.

Спершу пісню співали на сербський мотив, потім на му-зику Лисенка. 1863 року текст потрапив у Галичину, де Ми-хайло Вербицький написав му-зику, відому тепер. Пісню довго вважали народною. Цей текст навіть опинився у збірці кубан-ських козацьких пісень, вида-них 1966 року – коли в Україні за «петлюрівський гимн» мож-на було поплатитися табора-ми або психушкою. Дослідник Дмитро Чередниченко подає 20 варіантів тексту й підкрес-лює, що перший рядок у Чу-бинського звучав так: «Ще не вмерла України і слава, і воля». На довгі роки прийнялася од-нак версія, у перших словах якої звучить національна аксіо-ма, що – всупереч всім і всьому – «не вмерла Україна!».

20 жовтня 1862 року шеф жандармів князь Долгору-ков дав розпорядження висла-

ня 1863-1864 рр., яке захопило також західну частину української етно-графічної території. Щойно у 1867-1868 рр. перші теренові досліджен-ня, збираючи матеріали для визна-чення меж «білоруського племені» та окреслення «етнографічного типу бі-лоруса» та його відмінностей від «ве-ликоросів» і «малоросів» провів «ет-нограф-белетрист», росіянин Сергій Максимов (1831-1901), але наслідки його праці зараз невідомі.

Павло Чубинський, який отримав завдання вивчення населення т.зв. Південно-Західного краю, не обме-жився його територією (Київська, Во-линська і Подільська губернії), але намагався дослідити також заселені українцями суміжні повіти Гроднен-ської, Сідлецької і Люблинської гу-берній та Бессарабської області. Отже на шляху мандрівок опинилася Холм-щина та Підляшшя (з історичної точ-ки зору його частиною є також околи-ці Берестя й Кобриня, які зараз при-йнято відносити до Полісся). Під час першої поїздки Чубинського в терен, влітку 1869 р., навідався він до Грубе-шівського, Томашівського, Замісько-го, Красноставського, Люблинсько-го, Любартівського, Володавського, Холмського, Більського (Біло-Під-

ти Чубинського «за шкідли-вий вплив на розум простолю-ду» на проживання в Архан-гельську губернію під нагляд поліції. Через рік він оселяєть-ся в Архангельську, де працює слідчим, потім секретарем ста-тистичного комітету, редакто-ром губернської газети, чинов-ником з особливих доручень при губернаторі. За сім ро-ків заслання в Архангельську українець Чубинський зробив чимало для російської науки, зокрема написав дослідження про ярмарки в архангельсько-му краї, про смертність на Ар-хангельщині, про печорський край, торгівлю в північних гу-берніях Росії, дослідив юри-дичні звичаї в губернії та ін.

1869 року йому дозволяють повернутися в Петербург, а по-тім і в Україну, щоб очолити експедицію в Південно-Захід-ний край для етнографічних та статистичних досліджень. Ма-теріали експедиції увійшли до семитомника, виданого протя-гом 1872-1879 років. У 1872 році Чубинський засновує Півден-

но-Західний відділ Російського Географічного товариства. У серпні-вересні 1874 року в Ки-єві відбувся III Археологічний з’їзд, що мав велике значення в активізації українознавчих до-сліджень. 1873 року Російське Географічне товариство наго-родило Чубинського золотою медаллю. 1875 року він одер-жав золоту медаль Міжнарод-ного етнографічного конгресу в Парижі.

Тим часом над українським рухом густішали зловісні хма-ри. У пресі дедалі частіше з’яв-ляються статті, що за змістом фактично є доносами на «се-паратистські українофільські» тенденції. Особливо спеціалі-зувалась у цьому напрямку га-зета «Киевлянин». Автори цих статей, зокрема, піддають ни-щівній критиці діяльність Ки-ївського відділення Географіч-ного товариства, буцімто за-снованого задля поширення «українського сепаратизму» та проведення III Археологічного з’їзду (мовляв, з такою ж ме-тою), а також і перепису насе-

лення, оскільки він засвідчив, що багато киян вважає україн-ську своєю рідною мовою.

У 1876 році грянув лихозвіс-ний Емський указ, а з ним – за-борона публічного вживання української мови, українських театральних вистав, концерт-них виступів, друку. Закрито Громаду та Південно-Захід-ний відділ ІРГТ, а також реко-мендовано видворити з Украї-ни найбільш «небезпечних для режиму» діячів українського руху – Михайла Драгоманова та Павла Чубинського.

Так на початку 1877 року Чубинський знову опиняєть-ся у Петербурзі, де працює чи-новником Міністерства шля-хів. У той час він тяжко за-хворів, у квітні 1879 року йде у відставку й після наполегли-вих клопотань дістає дозвіл повернутися в Україну. Живе у Борисполі та на своєму хуторі неподалік. 1880 року його роз-бив параліч, і він до кінця жит-тя був прикутий до ліжка. По-мер Чубинський 26 січня 1884 року. Похований у Борисполі.

Доля відвела Павлові Чу-бинському коротке життя. Од-нак він устиг щільно напо-внити його плідною працею й творчими здобутками. Внесок, зроблений Чубинським в на-родознавство, важко переоці-нити. Його етнологічні і фоль-клористичні дослідження до-нині слугують важливим під-ґрунтям розвитку віт чизняної наукової думки.

Та найголовніше, що в усіх його починаннях – як у нау-кових звершеннях, так і в гро-мадській діяльності – вираз-но проглядає безмежна від-даність українській націо-нальній ідеї. Тож і не дивно, що його вірш «Ще не вмер-ла Україна», цей концентро-ваний вияв патріотичних по-чуттів, підкорив рідкісну для поезії вершину – став непе-ревершеним виразником за-гальнонаціональних устрем-лінь, символом нації. А у цьо-му році – ювілею Шевченка і Чубинського – звучить з но-вою силою. (рес)

Павло Чубинський з дружиною Катериною. Початок 1870-х років.


ляського), Берестейського і Кобрин-ського повітів. Відтак, вже взимку, досліджував він територію Слоним-ського, Пружанського і Кобринсько-го повітів. «Таким чином, – писав зго-дом дослідник, – територія моїх поїз-док межує на півночі з Прип’яттю і Бі-ловезькою Пущею, на заході з р. Ве-пром, на південному заході з австрій-ським кордоном».

Звісно, вченому, який сам під-креслював майже повну, а то й по-вну, відсутність матеріалів «з Холм-ської Русі, з Підляшшя у Сідлець-кій і Гродненській губерніях», мож-на дорікати, що поза увагою зали-шив українські оселі у центральній

частині Сідлецької губернії та Біль-ський повіт у Гродненській (отже Підляське воєводство у межах 1566-1795 рр.). Оскільки у стастичному описі зараховує він ці терени до засе-лених українцями, можна здогадува-тися, що було це наслідком обмежень щодо часу й коштів та комунікацій-них умов (для прикладу, залізничне сполучення Берестя з Більськом з’я-вилося щойно у 1873 р.). Звісно, Біль-ський повіт, як частина українського етнографічного простору, не був тоді ігнорований, адже низка українсько-мовних фольклорних записів з Біль-ського (с. Чижі), а також Берестей-ського і Кобринського повітів, була

надрукована у публікації «Сборник памятников народного творчества в Северо-Западном крае» (Вільно, 1866).

Редагуючи матеріали до друку, Чубинський використав також чима-ло записів виконаних «місцевими си-лами» – у передмовах до окремих то-мів згадуються вдячним словом то-дішній холмський єпископ о. Ми-хайло Куземський та директор Лю-блинської учбової дирекції Феофан Лебедицев, які допомогли залучи-ти для зібрання матеріалів духовен-ство і вчителів народних шкіл, вчи-тель педагогічних курсів у Білій Ан-дрієвський, який передав записи сво-їх учнів та Федоренко, вчитель шко-ли в Городлі біля Грубешева. Цей, зі-браний різним способом етнографіч-ний матеріал з Надбужжя, розміще-ний за жанрами в 6-ти перших томах збірника. У 7-му томі подано загаль-ну характеристику місцевого укра-їнського населення, досить детальні статистичні дані про окремі повіти Люблинської і Сідлецької губ., а та-кож обширну мовознавчу розвідку, з врахуванням холмських і підляських говірок.

Юрій ГАВРИЛЮК

Кадр з музичного фестивалю «Захід» у Родатичах на Львівщині (17-19 серпня 2014)

Річка Перебель у Біловезькій пущі (біля села Топило), на окраїні української етнографічної зони Підляшшя. Фото Ю. Гаврилюка

Оголошення війни викликало ша-лену хвилю національної ейфорії

в Німеччині. Німці були переконані – місяць, півтора, вони будуть в Парижі. Далі розгром чекає на Російську імпе-рію. Вони були втішені, щасливі і пере-конані, що кайзер Віллі всіх переграв. Їх чекав славний шлях. Від перемоги і до перемоги. Газети виходили під гас-лами: Чим більше ворогів, тим більше честі!

Увесь серпень німці немов покази-лися від віри в перемогу. Вона охопи-ла не тільки пересічних німців, адже й досвідчені генерали заключали парі, в який саме вересневий день німецькі війська переможно увійдуть в Париж. Ні на що інше німці не розраховували.

4 серпня 25 тисяч німецьких солда-тів і офіцерів перейшли бельгійський корон і рушили до бельгійської форте-ці Льєж, яка прикривала переправу че-рез ріку Маас. Тут вони і застряли. До 16 серпня…

Довелося підтягувати додаткові сили. Кайзер Вільгельм просто таки скаженів через затяжний штурм міс-та. Під Льєж німці стягнули величез-ну кількість артилерії. Тільки за перші два дні штурму по місту випустили по-над 200 тисяч снарядів. В хід пішли но-винки тогочасного військо-промисло-вого комплексу: гаубиці «Велика Бер-та» і «Худа Емма».

Частина фортів Льєжа була зруйно-вана вщент. Проте здаватися бельгійці не думали. Тим часом французи і ан-глійці отримали додатковий час, щоб відмобілізуватися, підтягнути резер-вістів і навіть спробувати завдати зу-стрічного удару по наступаючих ні-мецьких арміях в Ельзасі. Подекуди вони навіть досягали успіхів, але під натиском переважаючих сил німців змушені були відступити.

6 серпня Австро-Угорщина нарешті оголосила Російській імперії війну (на чотири дні пізніше за Німеччину) і вже 8 серпня спробувала завдати удару в напрямку на Варшаву з півдня, проте нічого доброго з цього не вийшло. Росі-яни відкинули австрійські частини, за-вдавши їм важких втрат.

Після оголошення війни Австро-Угорщиною Микола ІІ видав черговий маніфест до підданих, мовляв, проти нас піднялись могутні німецькі дер-жави, але Росія справжня захисниця слов’янства і попереду перемога. Дер-жавна Дума висловила повну підтрим-ку владі і погодилась припинити засі-дання аж до 1 лютого 1915 року. Якщо не трапиться чогось надзвичайного, а трапитися, на думку російської еліти нічого не повинно, запорука цьому мо-гутні союзники і головне – підтримка всього слов’янського світу.

Брати-слов’ни

Проте з прагненням Росії поста-ти в образі захисника інтересів всьо-го слов’янства справа не залагодилась з самого початку. Зокрема, через дві най-більші після росіян слов’янські нації: українців і поляків (чи скоріше навпа-ки, поляків та українців).

Поляки вже понад сторіччя ледь не офіційно перебували в статусі воро-гів Російської імперії, а тут, скорис-тавшись моментом оголошення війни, Юзеф Пілсудський оголосив форму-вання Польських легіонів, які пови-нні були на боці Австро-Угорщини і Німеччини розпочати боротьбу про-ти Росії. Польські легіони відразу ста-ли подразником для українців Галичи-ни які, в свою чергу, мерщій взялися до формування національних військових формувань. В Галичині вже діяла роз-галужена мережа українських військо-во-спортивних організацій «Сокіл» і «Січ», тому військові формування опиралися на потужний організацій-ний фундамент. Так співпало, що саме в день трагічної загибелі Франца Фер-динанда українські військово-спортив-ні організації провели масову маніфес-тацію у Львові.

Слід відзначити, що на відміну від поляків, які раз за разом організову-вали повстання проти царату, україн-ський рух півтораста років носив зде-більшого мирний характер. «Майже немає польських родин, в яких би не було борців від 1831 і до 1863 років. Бо-

ротьба за самостійність Польщі це не спомин, не традиції записані на по-жовклих від старості документах, але щось близьке. Скільки з нинішніх поль-ських легіонерів бавилися в дитинстві зброєю, вищербленою на кістках ро-сійських жовнірів, скільки разом з мо-локом матері ссало її гіркі сльози, яки-ми оплакувала втрату мужа, батька чи брата… А українська кров за волю України проливалася так давно, що ни-нішнє покоління українців знає про це лише з книжок… Сама ідея державної самостійності України – це у нас укра-їнців плід політично економічних розду-мів», – писав в 1915 році член Бойової управи Українських Січових Стрільців Володимир Темницький у своїй книж-ці «Українські Січові Стрільці».

Тим не менше, не дивлячись на скромні бойові традиції останніх пів-тораста років, українці вже 4 серпня створили Головну Бойову Управу, вже через два дні в день оголошення війни Російській імперії був оголошений збір добровольців до Українського Легіону Січових Стрільців (УСС). За три тижні, в серпні 1914 року в УСС записалось 28 тисяч добровольців.

На Великій Україні, яка в той час знаходилася в складі Російської імперії, не доводилось навіть мріяти про окре-мі українські військові формування. Тим не менше, Симон Петлюра вже 30 липня (12 серпня) опублікував статтю-відозву «Війна і українці» і спробував означити ставлення українців до війни взагалі і до Російської імперії зокрема. Він закликав українців виконати свій обов’язок перед російською державою і висловлюючи сподівання, що колись в майбутньому ставлення влади до укра-їнського питання зміниться…

Проте, це мало бути в майбутньому, а в серпні 1914 року українці опинили-ся в паскудній ситуації. Мало того, що українські землі ставали одним з важ-ливих театрів безпосередніх бойових дій, так ще й виникала мало приємна перспектива воювати зі своїми земля-ками, які волею долі опинилися по ін-ший бік кордону і повинні були «ви-конувати обов’язки» перед державою,

Кривава бійня від Льєжа до Львова

100 років тому європейці самі перетворили квітучий континент на кладовище


яка була переконана, що насправді ні-яких українців не існує, а є лише час-тина російського народу, можливо тро-хи зіпсута польськими впливами. На-віть катастрофа Першої світової війни не примусила росіян змінити свої по-гляди, але натомість, вона багато чого навчила українців.

Крок до рефлексії

Описуючи перші прикордонні бої, журналісти «Ниви» зі знанням спра-ви (що не дивно оскільки Російська ім-перія кінці XIX на початку ХХ століт-тя часто воює) відзначають, що перші тижні війни завжди непевні, час тяг-неться повільно, оскільки противники тільки-но підтягують війська, прово-дять мобілізацію і всілякі успіхи чи не-вдачі носять тимчасовий характер.

Проте, в цілому вони оптимістично дивляться на перебіг подій, особливо їх надихає підрахунок економічних втрат Німеччини та Австро-Угорщини після вступу у війну Великобританії, та по-чатку блокади німецького торгового флоту. Виходячи з досвіду воєн за по-передні 50 років, «Нива» робить опти-містичний висновок: довго війна три-вати не може, надто дорого обходить-ся військова кампанія, це просто таки зруйнує економіку і ніякий державний бюджет не витримає такого наванта-ження. 100 років тому це була думка домінуюча серед експертів.

Тим часом, журнал «Нива» відзна-чає вдалі, на його думку, дії російських військ, а також розмірковує, хто ж на-справді винен у війні? Зробивши неве-личкий екскурс в новітню історію ні-мецької зовнішньої політики передво-

єнних років робиться переконливий і напевне, доволі об’єктивний висно-вок, про персональний внесок німець-кого кайзера Вільгельма у світову ката-строфу. Особливо цікаво, що претензії, які журналісти «Ниви» пред’являють кайзеру, нині дуже добре екстраполю-ються на політику, яку веде російський президент. Імператор прагнув безмеж-ної влади та руйнував федеративні за-сади конституції Німеччини. Австрію, яка взагалі була окремою державою, він розглядав як частину своєї імперії, яка просто випадково не ввійшла до її складу. Думки кайзера простягалися так далеко, що і британці германський народ, а він і їхній лідер. Якби такі ідеї захопили пересічного громадянина, то найімовірніше він завершив би кар’є-ру в медичних закладах, котрі спеціа-лізують на лікуванні душі, але оскіль-ки це був глава держави, то все вияви-лося набагато трагічніше.

Як відзначає «Нива», тодішні німці в абсолютній більшості поділяли по-гляди свого кайзера. Їм було дуже при-ємно усвідомлювати себе могутньою нацією, яку всі бояться, а значить, на їх думку, поважають. Те, що така політи-ка об’єднує проти Німеччини мало не увесь світ, на той момент мало турбу-вало німців, як нині мало турбує пере-січних росіян.

Зламані планиПроте війна руйнувала передвоєн-

ні сподівання і плани. Розрахунки ні-мецьких штабістів на швидку капіту-ляцію Бельгії виявилися марними, як зрештою і на повільну мобілізацію ро-сійської армії. Німці покладали надії на слабку і неорганізовану російську

залізницю, але виявилося, що при всіх своїх недоліках, вона здатна демон-струвати надзвичайні результати.

За три тижні після оголошення мо-білізації залізнична служба Російської імперії здійснила неможливе і мобілі-зувала на потреби армії 214 тисяч ваго-нів (для прикладу Німеччина – 250 ти-сяч вагонів). Кожного дня коліями ім-перії курсувало 360 потягів з військо-вими вантажами.

За 30 днів мобілізації Російська ім-перія зібрала 744 батальйони піхоти і 621 ескадрон кавалерії, більше того – 2/3 з них були готові до бою вже за три тижні. Якщо врахувати, що до почат-ку мобілізації основні сили російської армії були сконцентровані на терито-рії Польщі, то вимальовувалась цікава стратегічна перспектива, щоб завдати потужного удару по Берліну, причому саме в той момент, коли німецькі вій-ська з усіх сил ломилися у Францію...

Щоправда, як водиться, плани росі-ян були ще грандіознішими, ніж мож-ливості, які вони мали. «Великий князь сповнений рішучості наступати на Берлін і Відень, особливо на Берлін, про-кладаючи собі шлях між фортецями Торн, Позен і Бреслау», – писав в серп-ні 1914 посол французької республіки в Росії Моріс Палеолог. Уїнстон Чер-чиль, в той час морський міністр Вели-кобританії, відзначав, що величезний польський виступ наближав російські армії до Берліна і залишалося якихось 300 кілометрів рівнини, котру не роз-діляли ні гори, ні широкі річки. Тільки будки митників, написи на різних мо-вах і залізнична колія різної ширини, от і всі перепони, які відділяли росій-ські армії від Берліна.

Росіян охопила ейфорія. В перед-чутті перемог православний люд хо-див з корогвами на маніфестації. Про-те для успішного наступу на Німеч-чину Росії необхідна була лише одна умова: зустрічний удар французів на Кельн. Французи вдарили, але вкрай невдало...

Вершини оргроботи

Тимчасом Льєж впав і німецькі армії стальним катком покотилися на Фран-цію. Німці перекидали в Бельгію коло-сальні маси війська. Кожного дня 550 поїздів пересікали мости через Рейн. Більше мільйона солдатів були пере-везені в 11 тисячах вагонів. По мосту Гогенцолерна перші тижні війни поїз-ди йшли кожні 10 хвилин – вважаєть-ся, що це шедевр військової організації. «Марш німецьких військ через Бельгію нагадував нашестя південноамерикан-ських мурах, котрі періодично несподі-вано виходять з джунглів, пожираю-чи все на своєму шляху, не зупиняючись ні перед якими перепонами», – писала згодом американський історик Барба-ра Такман в своїй книзі «В серпні 1914-го». Німці крокували під спів солдат-ських пісень і рев втомлених солдатів наводив жах на околиці.

На додачу до всього, на цьому ета-пі війни французів підвела розвідка – за її оцінками в наступі через Бельгію брали участь 17 німецьких дивізій, а насправді виявилось вдвічі більше, ці-лих 30. Французи не уявляли, яка поту-га проти них сконцентрована.

Окрім того, вони вперто не хоті-ли оборонятися і копати окопи. Серед французького командування доміну-вала віра в необхідність рішучих на-ступальних дій. Вони були свято пе-реконані в необхідності атакувати. Під ідеї атакувальної війни була заточена вся французька військова доктрина пе-редвоєнного часу.

Як наслідок, в серпні 1914 року, тіль-ки-но відмобілізувавшись, французи по плану пішли вперед, намагаючись перенести війну на територію против-ника. Проте німці швиденько набуду-вали оборонних споруд, викопали око-пи і замість влаштовувати зустрічні багнетні атаки косили лави наступа-ючих французів з кулеметів. За 4 дні прикордонних боїв в Арденах загину-ли 140 тисяч французів (армія нарахо-вувала 1,25 мільйона солдат), але так і не змогли прорватися на територію Ні-меччини. Сучасні українці можуть собі уявити масштаби боїв того часу, якщо взяти до уваги, що скажімо, за півро-ку війни на Сході України за даними

РНБОУ загинуло 1196 українських вій-ськових, а 3044 було поранено. В серп-ні 1914 року французька армія тільки вбитими втратила більше 10% особо-вого складу.

«Ми повинні погодитися на відступ і окупацію. Так щезли ілюзії останніх двох тижнів. Тепер майбутнє Фран-ції залежить від її здатності боро-тися», – записав у щоденнику прези-дент Французької республіки Раймон Пуанкаре.

В цей момент німці відчули коло-сальний приплив самовпевненості. У них все виходило. Вони втопили в кро-ві наступ французів в Арденах. Був взятий Льєж і німецькі армії вступа-ли на територію північної Франції. Ар-мії Олександра фон Клюка і Вільгель-ма фон Бюлова увірвалися в Північну Францію і на 120 кілометровому фрон-ті вийшли у фланг і тил французьким військам та розпочали марш на Па-риж. Французький уряд звернувся до Росії з проханням якомога швидше за-вдати удару по Німеччині, бо в іншому випадку все може завершитися вкрай трагічно для союзників...

Відчайдушний крик французів по допомогу був почутий російським ко-мандуванням. 17 серпня 1914 року 1-ша і 2-га російські армії генералів Павла Реннекампфа і Олександра Сам-сонова вдерлися в Східну Пруссію, ма-ючи на меті розгромити 8-му німець-ку армію генерала Макса фон Прітві-ца. Німці були шоковані. Вони не чека-ли, що росіяни так швидко відмобілі-зуються. Фон Прітвіца охопила паніка. Під час телефонної розмови з команду-ючим німецьким Генеральним штабом Гельтутом фон Мольтке він дійшов до істерики, заявивши про загрозу втрати всієї Східної Пруссії. Більше того, при-пустив, що навіть на Віслі закріпитися не вдасться, оскільки вона мілководна. Одним словом: КА-ТА-СТРО-ФА!

Сучасне покоління українців за час Майдану, сепаратистських заворушень та антитерористичної операції на Дон-басі неодноразово ставало свідком того, як раптово поширюються хвилі паніки, тому може оцінити психологіч-ний стан німецького командування.

Ситуація для німців і справді була вкрай складна, але істерика, погана по-радниця. Особливо на війні. Началь-ник німецького генерального штабу фельдмаршал Мольтке і сам був у ста-ні крайньої напруги, оскільки вся його увага була прикута до німецького на-ступу у Франції, де німці відповідно до «плану Шліффена» намагалися злама-ти французький фронт і взяти Париж. І тут раптом паніка на сході. Мольтке

спробував закликати генерала фон Прітвіца до дисципліни і наказав, будь якою ціною утримати оборонну лінію на Віслі, але той сказав, що не зможе нічого гарантувати. Одразу було прий-нято рішення про відставку.

Війна ставила нові вимоги і німець-ке командування, хоча й без великого бажання, але ставило на керівні посади не друзів, знайомих і фаворитів, а до-свідчених ветеранів і, головне тих, хто виявив себе на фронті. Відтак команду-ючим німецького угрупування в Схід-ній Пруссії було призначено відстав-ного генерала Пауля фон Гінденбурга. Начальником в нього став генерал-ма-йор Еріх Людендорф. До війни він вва-жався технічним експертом, але проя-вив себе на фронті в Бельгії як грамот-ний, здатний стратегічно мислити ко-мандир. Згодом виявилося, що це най-кращий німецький стратег часів Пер-шої світової війни. Оскільки всі гене-рали, до яких керівництво Генштабу мало прихильність були при ділі і го-тувались до тріумфу в Парижі, то зу-пиняти росіян послали Людендорфа. Треба відзначити, що до війни, обидва генерали (і Гінденбург, і Людендорф), м’яко кажучи, не були фаворитами вер-ховного командування. Особливо Лю-дендорф, який до 48 років не став на-віть командиром полку і тільки війна відкрила його талант військового стра-тега. «З прибуттям дуету Гінденбург-Людендорф в штаб Східного фронту починається «наукова» війна німець-кого командування проти хороброго, але позбавленого стратегічного ба-чення і організації російського війська», – відзначає сучасний російський істо-рик Анатолій Уткін. Ідеї популярно-го в Росії полководця кінця XVIII сто-ліття Алєксандра Суворова про те, що «пуля дура, а штик – молодец» і до сьо-годні популярні серед росіян, а 100 ро-ків тому були предметом культу.

Натомість німці робили ставку не тільки на здатність солдатів до мордо-бою і різанини, але й на досягнення на-уки і техніки. На кулемети, артилерію та дирижаблі, але особливо на новин-ки в галузі зв’язку. В той час, як росі-яни практично не вміли користувати-ся раціями, то у німців на радіозв’язку базувалася вся координація військо-вих частин.

Окрім того, німецькій розвідці стало відомо, що російські командуючі Рен-некампф і Самсонов люто ворогують один з одним, їх дуель свого часу зміг зупинити тільки цар Микола ІІ, було очевидно, що якщо котрийсь із них по-трапить в халепу, то інший навряд чи буде поспішати на допомогу.


Тим часом, окрилені успіхами росі-яни наступали і стало очевидно, що ро-сійські армії Самсонова та Реннекамп-фа не мають наміру зближуватися і тим паче координувати свої дії. Німці отри-мали можливість громити їх по части-нами, окремо одна від одної...

Тим часом, фон Мольтке все ще сумнівався, чи генерали, яким він не дуже симпатизував до війни, справ-ляться з довіреною роботою. І вирішив підстрахуватися перекинувши на Схід три корпуси і кавалерійську дивізію з Західного фронту. Людендорф вважав, що підмога не потрібна, все одно вона прибуде пізно, коли справу з росіянами буде завершено. Проте, начальство від-повіло, що потреби в цих корпусах на Заході наразі нема, там все розвиваєть-ся за планом, Париж скоро візьмуть, а от в Східній Пруссії треба навести лад. Через два тижні стане очевидно, що це рішення стало фатальним для німців...

Прусська пастка Тим часом, за своєю давньою звич-

кою російські війська самовпевне-но марширували Східною Пруссією, не переймаючись розвідкою, впевне-ні, що німці після поразки при Гумбін-нені не скоро зберуться силами. Про-те Гінденбург і Людендорф, вже відно-вили управління 150-тисячним угру-пуванням, розібралися з оперативною обстановкою і виробили план, як окре-мо розгромити 1-шу і 2-гу російські ар-мії. Оскільки росіяни практично не ко-ординували свої дії, то використовую-чи залізницю німці швидко перегрупу-вали війська і вже 26 серпня 1914 року армія генерала Олександра Самсоно-ва опинилася в кільці. «Природнім, – писав згодом Уїнстон Черчіль, – був би наказ відступити. Але темний дух фаталізму – характерного для росі-ян, – здавалося позбавив командуючо-го сил». І Самсонов вперто наказував йти вперед. Тільки наступ. Генералу доповідали, що противник перекриває дороги і російська армія в мішку. Ну і нехай. Росіяни не відступають – тіль-ки вперед! Коли німці нанесли удар з флангів росіяни опинилися в пастці. Усвідомивши масштаби катастрофи генерал Самсонов впав в розпач і за-стрелився. 30 тисяч російських солда-тів були перебиті, 130 тисяч потрапи-ли в полон. 60 вагонів з трофеями були відправлені в Німеччину. Самі ж німці під Танненбергом втратили до 12 тисяч вбитими та пораненими. Ще раз варто відзначити колосальні масштаби люд-ських втрат в Першій світовій війні – відверто кажучи, це більше нагадує не війну, а бійню...

Після розгрому Самсонова Гінден-бург з Людендорформ зібрали вій-ська і нанесли флангові удари по ро-сіянах. Над 2-ю армією нависла загро-за оточення. Реннекампф прийняв єди-не правильне на той момент рішення – відступити. Почався відступ, який час-то нагадував втечу під вогнем німець-кої армії. Втрати росіян склали ще 145 тисяч вбитими і пораненими, всю ар-тилерію (понад 650 гармат), величезну кількість броньованих автомобілів.

Всередині Росії катастрофу в Схід-ній Пруссії старанно замовчували. «Нива» коротенько пише, що генерал Самсонов загинув в бою, про катастро-фу в Східній Пруссії взагалі ні слова. Міністр іноземних справ Росії Олек-сандр Сазонов під великим секретом повідомив французькому послу Морі-су Палеологу про загибель армії.

Галицька битваНа тлі катастрофи у Східній Прус-

сії ще більш колосальним виглядав успіх росіян на австрійському фрон-ті. На відміну від німців, які вкрай ра-ціонально і гнучко підходили до сис-теми управління військами, викорис-товуючи всі досягнення науково-тех-нічного прогресу, австрійці виглядали дуже консервативно. Окрім того, вони (як зрештою французи і росіяни) були свято переконані в необхідності насту-пати в будь-яких умовах. На німецькі маневри, особливо на перехід до обо-рони, тоді дивилися з певним презир-ством. Мовляв, обороняються тільки боягузи, а справжні чоловіки повинні іти на штурм.

Відповідним чином австрійці і дія-ли. 23 серпня австрійська армія, яка на-раховувала до мільйона солдат, попер-ла вперед з іще більшим ентузіазмом ніж росіяни в Східній Пруссії, в резуль-таті сама створила для росіян умови для перемоги. Це було не так складно, враховуючи, що росіяни мали ще й чи-сельну перевагу і сконцентрували про-ти австрійців до 1,2 мільйона війська. Австрійські частини розтягнулися на широкому 250-кілометровому фронті, між ними виникали розриви, артиле-рія не встигала за атакуючими колона-ми. Більше того, в атаку на противни-ка йшли в повний ріст і колонами, ну а тому нічого не залишалося, як коси-ти їх вогнем з кулеметів. Вийшло так, що якщо німці дали росіянам помили-тися і скористалися їх слабкими місця-ми, то австрійці навпаки – зробили всі «російські» помилки і хоча примуси-ли росіян оборонятися, натомість самі несли колосальні втрати. На додачу 30 серпня армія генерала Олексія Бруси-

лова нанесла удар у фланг австрійсько-му фронту і він рухнув. Австрійці по-чали відступати на захід. Майбутній філософ Фрідріх Вітгенштейн пише в щоденнику про 30 годин безперервно-го відступу. Разом з австрійською армі-єю відступали і українські доброволь-ці корпусу УСС.

В Галицькій битві військо Австро-Угорщини втратило 300 тисяч вби-тими та пораненими, понад 100 тисяч полоненими, росіяни втратили понад чверть мільйона солдат. Вже на почат-ку вересня росіяни увійшли в Львів. В той час росіяни не вважали галичан за українських націоналістів, навпаки, було переконання, що це «рускоє насє-лєніє», яке перебуває під ворожим ні-мецьким гнітом, а сам Львів це спокон-вічно російське місто, тому мовляв, по-вертаємо своє.

Тимчасом, як нині українці див-лячись на ціну бареля нафти та курсу міркують коли рухне економіка Росії, «Нива» в розпал Галицької битви пере-ймається питанням «От голода или на поле битвы?» – маючи на увазі, як саме загине Німеччина. Після доволі ґрун-товного аналізу економічного розви-тку за останніх сто років і процесу пе-ретворення Німеччини з країни аграр-ної в індустріальну, котра хоч і володіє високотехнологічним аграрним секто-ром, але імпортує значну частину про-довольства, робиться вдумливий ви-сновок: в умовах війни і блокади підво-зу продовольства через порти, Німеч-чині вже через 8 місяців стане вкрай сутужно, а через рік взагалі непере-ливки. Проте, автор робить оптиміс-тичний висновок, навряд чи війна буде тривати так довго, щоб Німеччина від-чула проблеми через дефіцит продо-вольства, все має закінчитися на його думку набагато раніше. «Расходы на войну будут так колоссальны, военные операции так решительны, что война вряд ли протянется дальше нескольких месяцев», – от такі оптимістичні про-гнози були на четвертому тижні війни в журналістів у 1914 році. Між іншим, українці можуть легко пригадати, як в травні цього року деякі політики були переконані, що АТО на Донбасі пови-нно тривати години, а не місяці. Мину-ло вже півроку, а до фінального акор-ду драми ще далеко, зрештою так було і 100 років тому. На тлі катастрофи ро-сійської армії в Східній Пруссії і розва-лу австрійського фронту в Галичині, на французьких полях повинна була вирі-шитися доля Парижа і цілої Європи.

(Далі буде)Петро БІЛЯН

Еволюція весільної обрядовості Північного Підляшшя

(Друга світова війна та післявоєнний період)Продовження з чисел 2/2014 та 4/2014

Процес поступового руйнування на-родної обрядової культури укра-

їнців Північного Підляшшя, і, зокре-ма, весільної обрядовості, прискорила Друга світова війна (у вересні 1939 році цю територію зайняли російські вій-ська, включивши її до складу так зва-ної Західної Білорусі. Два роки пізніше сюди прийшли німецькі війська).

Під час окупації одружувалися рід-ко. Однак, старші люди пригадують, що весілля у цей час відбувалися. Вони були набагато біднішими і коротшими, але справляли їх з дотриманням обря-дового сценарію, тобто з цілим риту-алом, який починався від сватання, а кінчався післявесільними гостинами.

Війна, під час якої гинули підля-шуки, бідніли села, а також нівелю-валися традиційні цінності суспіль-ства, вкрай негативно позначилася на сформованих віками звичаях та обря-дах підляшуків. Також післявоєнні по-дії спричинилися до поступового зане-паду усної традиції українців між Бу-гом та Нарвою. Це були репресії поль-ського збройного підпілля, які викли-кали почуття загрози і страху та змуси-ли частину підляшуків залишити рідні села і виїхати до СРСР (загалом з Біло-стоцького воєводства виїхало до СРСР 36 388 православних, у тому числі 10 122 з Більського повіту), а також во-рожа політика польської соціалістич-ної влади щодо національних меншин. Однак, на відміну від людності інших україномовних регіонів, які після Дру-гої світової війни опинилися у межах Польщі, населення північної частини Підляшшя не потерпіло внаслідок ак-ції «Вісла», передовсім тому, що його визнали білоруським.

Незворотні негативні наслідки в гос-подарському, громадському та демо-графічному, а через те й у культурно-му розвитку підляського села спричи-нила нищівна політика Польської На-родної Республіки, зокрема колективі-зація. Найбільша для підляшука цін-ність – земля, втратила своє значення. Це спричинило масову міграцію сіль-ського населення між Бугом і Нарвою до міст, в основному до Білостоку та на

так звані «повернені землі». Вона су-проводжувалася агітацією з боку вла-ди, яка заохочувала молодь виїжджа-ти до міст і «будувати соціалізм». Під-ляшуки, маючи у пам’яті свою ситуа-цію як непольської національної гру-пи перед Другою світовою війною, до-бачали в цьому шанс соціального, полі-тичного і культурного авансу. Проте це означало швидку асиміляцію у поль-ському середовищі: Białorusini (w sze-rokim znaczeniu) migrując do miast, obok zmian ról zawodowych, zmuszeni zostali do przyjmowania nowej roli społecznej – stawali się oficjalnie Polakami w mieście oraz nadal Białorusinami lub tutejszymi, po powrocie do swojej rodzinnej wsi. Był to etap złożonych i często dramatycznych zdarzeń oraz związanych z tym przemian kulturowych w mieście. Zmieniano imio-na, ukrywano miejsce pochodzenia, ogra-niczano uczęszczanie do Cerkwi, kontakty pokrewieństwa w mieście i inne. Miało to służyć ukryciu wiejskiego i prawosławne-go pochodzenia. Migracje do miast stwa-rzały możliwość „bycia Panem”, ale jed-nocześnie pozostawały w ostrym konflik-cie z tradycyjnym przywiązaniem do zie-mi, z tradycjami wiejskimi, a także wiąza-ły się z obawami zamieszkiwania wśród Polaków1.

Однак, міграція сільського населен-ня – це було явище, пов’язане з ширши-ми цивілізаційними перемінами, які відбувалися не лише в Польщі, – ін-дустріалізацією і урбанізацією. Саме вони спричинили масовий вихід моло-ді із села та зміну дотеперішнього спо-собу життя.

Після 1956 року разом з демокра-тизацією життя у Польщі було злікві-довано багато колгоспів, а земля зно-ву повернулася у руки підляських се-лян. Нова аграрна політика Польщі від-крила перспективи розвитку індивіду-альних сільських господарств та спри-чинила зростання продукції, а водно-час поліпшення рівня життя підляшу-ків. Старші мешканці сіл часто саме у зростанні добробуту вбачають причи-ну руйнування традиційної обрядо-вості: Як булі люде бідніши, скромніши, то й бильш трималіся усього. А тепер мают гроши. То добробит жиця всьо розвалів (Ніна Явдосюк, Добривода).

Однак у другій половині 1970 років у східній частині Білостоцького воє-водства, де проживало україномовне населення, різко зменшився приплив інвестицій. Це спричинило нову хви-лю міграції підляшуків до Білостоку та інших міст Польщі. Села між Бугом і Нарвою почали обезлюднюватися.

1980-1990 роки – це дальший ви-хід молоді з села, яка в місті шукала кращих перспектив для життя і пра-ці. Внаслідок цих процесів село стало приреченим на остаточний економіч-ний і культурний занепад. Зараз у біль-шості підляських місцевостей живуть майже виключно старші люди. Є села (наприклад Са сини), у яких половина хат стоїть пусткою.

Занепад традиційної сільської гро-мади, а разом із нею її народної куль-тури – характерне для ХХ ст. явище, пов’язане з процесом поступової «на-ціоналізації» етнічних груп наслід-ком входження ізольованого сільсько-го суспільства у загальнонаціональ-ну течію життя як господарчого, так і культурного. В умовах традиційної громади україномовна людність Під-ляшшя розвивала свою культуру, мову (яку звала «простою», «своєю») у спо-сіб безрефлексійний, неусвідомлюва-ний. Однак коли традиційна структу-ра села разом з його культурою почала розпадатися, вона відкинула свої етніч-ні цінності як «гірші» і почала прийма-ти «кращу», «міську» польську мову та «атракційніші» міські культурні взі-рці, що й було рівнозначне з полоніза-цією. Білоруські національні вартос-ті та білоруську мову, які на Північно-му Підляшші пробували прищеплю-вати підляшукам упродовж усього піс-лявоєнного періоду, були для них над-то чужими, натомість українська наці-ональна свідомість з багатьох причин не могла тут витворитися (периферій-ність регіону, брак своєї інтелігенції, політика польської влади, яка проти-вилася будь-яким виявам українсько-го національного руху на Підляшші, ставлення Православної церкви тощо). Відкинення своєї традиції пов’язане було також з уявленням про перевагу польської культури над «руською». За-раз у містах переважна більшість під-


ляшуків вважає себе поляками, а рід-ною мовою називає польську, хоч від-чуває свою відмінність від поляків, пе-редусім з огляду на віросповідання (Je-stem Polakiem, ale prawosławnym – це курйозні, але найчастіші національні декларації нащадків україно-, а також і білоруськомовних мешканців підлясь-ких сіл).

Немалий вплив на відкидання своїх етнічних цінностей мало і має досі та-кож ставлення титульної нації до наці-ональних меншин. На думку дослід-ників, негативне, або байдуже став-лення поляків до так званих «руських» та до їхньої культури і мови є причи-ною того, що на Підляшші асиміляцій-ні процеси проходять набагато швид-ше, ніж де-інде (проф. Е. Чиквін об-стоює думку про «стигматизацію» православної громади на Підляшші. Див.: E. Czykwin, Białoruska mniejszość narodowa jako grupa stygmatyzowana, Białystok 2000).

Украй низький рівень національно-го і мовного усвідомлення підляшуків – це важлива причина швидкого руй-нування їхньої народної культури і, зо-крема, традиційної весільної обрядо-вості. Цей процес прискорили цивілі-заційні переміни, які принесли зрос-тання рівня життя, загальну доступ-ність навчання, широкий розвиток за-собів масової комунікації і т. ін. За та-ких умов весільна обрядовість не мала найменших шансів перейти на якісно новий щабель розвитку і майже цілко-вито здеградувала під впливом поль-ської масової культури.

У післявоєнних роках на Північно-му Підляшші істотно змінилася струк-тура традиційного весілля, з якого по-ступово випали деякі обряди, а навіть цілі етапи весілля. Інші ритуали скоро-чувалися або об’єднувалися в одне дій-ство, а пісні мігрували до інших час-тин весілля, чи просто занепадали. Це відбувалося по-різному залежно від місцевостей.

Найшвидше процес руйнування на-родної весільної обрядовості, зрозу-міло, відбувався у містах, куди пере-селилися селяни. У міських умовах просто неможливо було продовжува-ти увесь барвистий весільний риту-ал, який складався на основі землероб-ського способу господарювання. Поча-ли випадати елементи передшлюбної обрядовості, а ціле весілля скоротило-ся до одної обрядодії, яка відбувалася у день церковного вінчання. Початково, зокрема у менших містах, як Гайнів-ка, давні мешканці сіл пробували при-щеплювати «міському» весіллю пев-ні елементи народної обрядовості, як

спомаганє, перепіванє. Однак під впли-вом масової культури і полонізаційних процесів весільна обрядовість підлясь-ких українців, які поселилися у містах, втратила свою дотеперішню специфі-ку, а чи не єдиним відмінним елемен-том від католицьких весіль стало цер-ковне вінчання.

Наслідком проживання у міському середовищі були також мішані право-славно-католицькі подружжя. З тим в’язалася найчастіше зміна конфесії і цілковита полонізація.

На селах зміни у весільному риту-алі відбувалися повільніше ніж у міс-тах. У 1940-1960 роках народне весіл-ля властиво зберігало ще свою тради-ційну структуру. Для тих, які залиши-лися на селах, надалі велике значення мала земля. Також ще після війни вирі-шальну роль у шлюбному виборі мали батьки, які намагалися одружити дітей у ранньому віці (17-18 років).

Проте помалу зростала роль мо-лодих, від волі яких почав залежати шлюбний вибір. Зразу це була лише їхня активніша участь в обговоренні всіх питань, пов’язаних з весіллям, на-приклад уже в 1950-1960 роках молода їздила у розгляди, хоча ще невдовзі піс-ля Другої світової війни моральні нор-ми суспільства їй цього забороняли. З часом цілковито помінялися критерії шлюбного вибору. Про це розповідає мешканець села Яново на українсько-білоруському пограниччі, якого у 1973 році записав А. Барщевський: Szto tam haworyti, usio pośle wojny pojszło po no-womu. Czy to koliś bat’ko pytau syna, z kim won chocze żenitiś, abo mati pytała doczku, za koho wona wydałasia b? Kryj Boże! Staryje sami dohoworuwaliś, hle-dzieczy nie na krasotu, ale na robotnost’, na hektary, na hroszy. Usie hety kocha-ni posle wojny pojawiliś. Bo wono wia-domo, mołodyje poperli w horod. Każdy stau pankom. To de ż won tobie taki panok bude chot’by i bat’ka, ale ż mużyka zamu-lenoho pytati, z kim jemu żenitiś. U koho swoje hroszy, u toho i swój rozum. A du-majete, szto tyje, szto zostalisie u wjoscy lepszyje? Skaże jemu bat’ko słowo, a won jomu: «kol tobie nie podobajetsia, to ja za-utra wyjedu u miasto i tolki mene budesz baczyti». Takoho bat’ko ożenit? Won jaku-ju schocze, takuju u chatu prywołocze, a bat’ki i ne piknut. Ot, szto2.

Зміна способу життя молоді на се-лах у 1970-1980 роках призвела до того, що молодь сама почала вирішувати пи-тання вибору подружжя, а головним мотивом стало передусім кохання.

Зразу після війни коли батьки, не діти вирішували всі справи, пов’яза-ні з подружжям, зберігалися всі ета-

пи передвесільної обрядовості, пов’я-зані зі сватанням дівчини та домовле-ністю двох родин про шлюб. Однак зі зростанням ролі молодих вони почали втрачати обрядову функцію. Це не від-булося зразу після Другої світової ві-йни, тому що ще в 1950, а навіть 1960 роках у більшості обстежуваних сіл передвесільні дії зберігали свій обря-довий характер (дотримування тради-ційних річних періодів для весілля та ритуальних днів тижня, у які можна засватати дівчину, поїхати в оглядини та справити лади, алегоричний спосіб ведення розмови при сватанні, велике значення у селах околиць Кліщель об-рядового хліба тощо).

З часом передвесільна обрядовість почала втрачати своє ритуальне зна-чення. І хоч у 1960 і навіть 1970 роках, залежно від села, зберігався звичай їха-ти у свати, сам обряд став просто до-мовленою заздалегідь зустріччю обох родин, у якій не мала сенсу метафо-ричність мовлення – одна з характер-них рис українського весілля. Почав також зникати звичай оглядати госпо-дарство молодого. У 1970 роках у біль-шості сіл передвесільні звичаї об’єдна-лася в одну обрядодію. Водночас поча-ли виходити з ужитку традиційні на-зви цих обрядів. Передвесільну зустріч обох родин почали окреслювати сло-вом договори. Вони могли відбуватися у будь-який день, та не мали вже обря-дової, а переслідували виключно прак-тичну мету. Батьки разом з молодими уже без участі дальшої родини, яка ко-лись також мала вплив на весілля, об-говорювали всі питання, пов’язані з підготуванням до шлюбу.

У другій половині ХХ ст. із руйну-ванням традиційної структури села почало мінятися ставлення до часу проведення весільних ритуалів. Ще у 1950 роках підляшуки дотримували-ся традиційних річних періодів для весіль, що було пов’язано з ритмом сільськогосподарських робіт. Однак, уже у 1960 роках почали одружува-тися будь-коли. Ці переміни були тіс-но пов’язані з цивілізаційним посту-пом – коли на селі з’явилися магази-ни, у яких можна було придбати гото-ві продукти та розповсюдилися холо-дильники, весілля можна було справ-ляти і влітку.

Щоправда, і досі визначальне зна-чення для вибору часу проведення ве-сілля має церковний календар. Також з огляду те, що церковне вінчання відбу-вається у неділю, того ж дня справля-ють весілля. Однак, кільканадцять ро-ків тому на Підляшші з доволі прагма-тичних причин (йдеться тут про про-

блеми з резервуванням залу на неділю) весільні врочистості почали відбувати-ся у п’ятницю.

У післявоєнному періоді змінилися також традиційні запросини гостей на весілля. Можливо, що вже у 1950-1960 роках почав занепадати звичай симво-лічного запрошування на весілля ці-лої сільської громади. Натомість, най-довше зберігалася традиція, що моло-дий і молода запрошують своїх гостей окремо. Ще у 1990 роках молода запро-шувала рідню і знайомих разом зі сво-єю старшою дружкою, а гостей з ін-шого села також зі старшим сватом (однак, уже в 1990 рр. ніхто не говорив старша дружка і старши сват, а про-сто старша і старши), натомість мо-лодий своїх гостей запрошував зі своїм старшим сватом. Наприкінці 1990 ро-ків поширився звичай спільних запро-син. Тепер найпоширенішою формою є весільна листівка.

Також у 1990 роках почали запро-шувати на весілля гостей разом з так званими «супроводжуючими особа-ми». Це значило, що кожна неодружена особа могла прийти на весілля з това-ришем, навіть якщо молодий або моло-да не були з нею знайомі. Це викликало велике обурення старшого покоління, для якого участь у весіллі чужих осіб була чимось недопустимим.

Уже в 1940-1950 роках у багатьох се-лах біля Гайнівки і Більська першим днем весілля була не субота, а неділя. Також у тих місцевостях не мало уже ніякого обрядового значення випікан-ня короваю. У Гайнівці не робили його вже наприкінці 1940 років, у інших міс-цевостях, наприклад Курашеві, на по-чатку 1960 років припинили його готу-вати своїми руками. Фактично, у селах

біля Гайнівки і Більська здоблений хліб зникнув з весільного стола у 1960-1970 роках. Доказом деградації обрядового значення короваю є те, що навіть най-старші інформанти народжені в 1920-1930 роках з таких місцевостей, як Кой-ли, Тиневичі Великі, Курашево, Оріш-ково, Пасічники Великі, Збуч, зовсім не пам’ятають коровайних пісень ні зви-чаїв, пов’язаних з його випіканням.

Процес десакралізації хліба у весіль-ному ритуалі відбувався, як вже було згадано раніше, по-різному, залеж-но від села. У статті М. Лобача3, який у 1968 р. записував народне весілля у селах біля Нарви, знаходимо ще опис звичаїв випікання короваю та коровай-ні пісні. Автор згадує також, що діли-ли його під час перепіваня. Однак роз-поділ короваю був у 1960 роках лише додатком до цього обряду, не автоно-мічною обрядодією, якої головний сенс пов’язаний був з культом хліба.

Інша ситуація була в місцевостях, розташованих більше на полудень – в околицях Кліщель. Там обряди, пов’я-зані з культом хліба, зберігалися дово-лі добре ще в 1960 роках. Цю ситуацію можна пояснити кількома причина-ми. По-перше, будь-які народні звичаї зберігаються краще в місцевостях, до яких повільніше доходить цивілізація. Тому й обряди, пов’язані з культом хлі-ба на Північному Підляшші, довший час не мінялися у селах, коло яких не було міських осередків, та раніше зане-пали у місцевостях коло міст.

Села, у яких зберігалися коровайні обряди, крім того, що знаходилися да-леко від міських осередків, були наба-гато бідніші ніж ті в околицях Гайнів-ки і Більська. У таких місцевостях, як, наприклад, Полічна, Добривода, Мику-

личі землі були менш родючими, ніж, наприклад, в Орішкові, Тиневичах Ве-ликих, Чижах, Збучі, де, як часом зга-дують старші люди, жилі господаріе. Можливо й тому в селах, де земля ро-дила скупо, такою шаною користував-ся хліб. От, приміром, ще після Дру-гої світової війни в селі Микуличі до-волі добре зберігалися звичаї, пов’язані з випіканням і діленням короваю. Крім того, від ритуальної «польки» батька молодої з короваєм починалися танці в неділю, звичай, який вдалося записати лише в цій місцевості.

У згаданих селах обрядове значення короваю деградувало у 1970-1980 ро-ках. Однак ще навіть у 1990 роках зби-ралися в суботу жінки для його виго-товлення, під час якого й приспівува-ли. У деяких місцевостях ще й досі го-тують на весілля коровай: У нас тепер-ка вже тая традиция загинула, алє в Дашіех то там ще ніе. Є ще тая тради-ция. Там мусит бути коровай. Там ще так по давнішному (Надія Внучко, Че-ремха-село).

Збереження коровайних пісень і об-рядів, як і взагалі традиційної культу-ри, залежить у великій мірі від при-сутності у селі талановитих співачок. Велика роль у тому сільських народ-них колективів, які зберігають у пам’я-ті давню уснословесну традицію укра-їнців Північного Підляшшя. Такі ан-самблі, як наприклад з Черемхи-села, неодноразово відтворювали на сцені обряди, пов’язані з випіканням коро-ваю. У 2006 р. жінки з того ж ансамб-лю разом з дитячою групою «Гілочка» з Черемхи брали участь у проекті «Чо-тири пори року», результатом якого є диск із записом чотирьох підляських обрядів, м.ін. ритуалу випікання ко-роваю. До жінок з народних колекти-вів звертаються ще часом молоді з про-ханням спекти на весілля традиційний весільний хліб. Проте сьогодні коровай на весіллі – це рідкість. Замість нього з’явилися на весіллі сенкач (sękacz – пе-чиво у формі сучкуватого зрізаного ко-нуса) і торт.

Обрядодії у суботу, пов’язані з приїздом молодого по сорочку, збе-рігалися довше, ніж коровай, тому, що ще й у 1970 роках молода купля-ла молодому одяг, який передава-ла йому в переддень вінчання. Од-нак цей звичай мав уже розважаль-ний, не обрядовий характер. Ввечері у молодої збиралися її подруги, при-їжджав також молодий зі своїм стар-шим сватом і влаштовували гости-ну. У 1990 роках дівич-вечір втра-тив будь-які риси традиційної укра-їнської обрядовості.

Черемшанські жінки про випікання короваю не забули та ще й привчають до цього молодь з колективу «Гілочка». (Польсько-українські музичні

зустрічі, Черемха 2006)


Унаслідок скорочення обрядодій пе-редвесільного циклу і в суботу, днем, коли починали співати обрядові піс-ні, стала неділя. Частина пісень, що їх тоді виконували, занепала (передусім ті, які були тісно пов’язані із втрачени-ми обрядами, наприклад випіканням короваю). Деякі з-посеред них мігру-вали до іншої частини весільної дра-ми, як згадана вже пісня «Начинаєть-ся, розвивається...». Вона починала не лише обрядодії в суботу, але й весіл-ля взагалі. В околицях Гайнівки і Біль-ська після Другої світової війни її по-чали співати вже в неділю. В околицях Кліщель, де випікали ще тоді коровай, а суботу надалі вважали головним ве-сільним днем, вона зберегла своє обря-дове місце.

Після Другої світової війни на ве-сіллі частіше почали виконувати не-обрядові пісні. Найпопулярнішими з-посеред них були «Ой, мамонько, ви-шня», яку співали майже скрізь, «Го-ріла сосна», «Коли калина не цвіла», «Чом ти не прийшов» та інші (зрозумі-ло, усі ці пісні співали зі збереженням особливостей української говірки сіл, у яких справлялося весілля). Входили у весільний обряд російські (як «Коля тракторист») та з часом також біло-руські пісні, в основному під впливом культурних заходів, що їх організува-ло Білоруське громадсько-культурне товариство, передач білоруською мо-вою у Радіо Білосток та школи, у якій молоді православні підляшуки вивча-ли як «рідну» білоруську мову. У мі-шаних селах, на пограниччях та у міс-тах, а з часом також на повністю укра-їномовних селах, став присутній поль-ський репертуар – передусім «Sto lat» та шлягери, як «Hej sokoły...».

Традиція співання обрядових ве-сільних пісень почала завмирати у 1950-1960 роках, коли перестали при-ходити на весілля запорожнікі, уосо-блення всієї громади. Водночас з весіл-ля випали дуже барвисті співочі діало-ги між ними та гістьми. Як згадує Люд-мила Юзвіюк, родом з села Збуч, пісен-ний репертуар на її весіллі в 1975 р. був уже дуже вбогий. Однак, як і у випад-ку з коровайними звичаями, багато на весіллі залежало від присутності серед гостей сільських співаків. Ще в 1990 роках траплялися літні люди, які вміли приспівувати при окремих обрядах ве-сільної драми.

Інколи народні співаки намагали-ся збагачувати весільний репертуар, достосовуючи тексти традиційних пі-сень до сучасних реалій. Наприклад у Черемсі-селі співали перед спомагян-ням:

Ой роде, роде, роде богати, Киньте Маньочці на спомаганє: Віте, братики, – хоч по злотому. А ти, матінко, – хоч на корову. А ти, дядуню, – на польонеза.

Згадка про машину марки «Polo-nez», яка була популярна у 1980-1990 роках, свідчить про те, що ще у тих ро-ках співано у Черемсі-селі весільні піс-ні. Проте в більшості сіл у 1980 роках обрядовий репертуар властиво вже за-тратився. Наприклад, на весіллях у се-лах коло Гайнівки 1990 років, які дуже добре пам’ятаю, ніхто не співав уже ве-сільних пісень.

Упродовж останніх десятиліть ціл-ковито змінилася функція весільно-го обрядодійства. Адже давнє весілля мало забезпечувати народноправове визнання і водночас магічний захист, підтримку новоствореного подружжя. Правову функцію було втрачено тоді, коли основною санкцією шлюбу стало церковне вінчання. Функція магічна, натомість, поступово затрачала свою актуальність із занепадом старого на-родного світогляду, заснованого на вірі у магічну силу.

Народне весілля з давних давен було пронизане діями, головною ме-тою яких було забезпечити благопо-луччя, багатство та щастя молодим, а також захистити їх від злого. Таку роль сповняв, між іншими, ритуаль-ний плач молодої, батьківське благо-словення, кроплення коней перед виїз-дом до шлюбу свяченою водою та ба-гато інших обрядодій. Крім того, під-ляшуки вірили, що участь у весіллі дає щастя його учасникам, є запорукою наступних подружжів для присутніх на весіллі сватів та дружок (сваньок). Таку мету мали, між іншими, ритуаль-ні діалоги між молодою та її подруга-ми. Наприклад, ще наприкінці 1950 рр. у Пасічниках Великих, коли молода виїжджала до молодого, дружки запи-тували її: Молодая, де ключіе? Вона їм відповідала: У комори в овсіе, ідіете за мною всіе.

Недотримання усіх вимог могло спровокувати нещастя. На доказ цього старші мешканці сіл наводять прикла-ди подружжів, яким не щастило тому, що під час весілля порушили певну ри-туальну дію, недостатньо ревно хоро-нили молодих від ворогів, тощо. На-приклад Ніна Явдосюк розповідає таку історію, яка трапилася на початку 1960 років під час переїзду молодої у дім мо-лодого: У нас молодая у Вуйнувці була з Дубич Церковних, а молодий з Вуйнувкі. Я була в його за старшу сваньку. Далі мні таліркі – ложка, виделєць і шклян-

кі. І висядалі з воза. Я не могла висіс-ти, бо і ікону визла, дві ікони, і його, і єї. І дала одну юой. Кажу «На, ти протри-май. Оно добре тримай». А вона каже «Добре, добре». Взяла і юой хустка тая вишмиґнулась і побилосьо. Як приїхала єї свадьба, як узналі і сталі плакати. О, то по просту було бардзо нервово. Ну і забився вуон пузьнєй. Каже: «жити ни буду». А чи то до того, чи не до того, оно всьо казалі, же то мєчта того, що то так зробив.

Віра в те, що весільні ритуальні дії можуть мати вплив на подальше життя молодої пари, зберігалася на Підляш-ші доволі довго. Властиво ще й нині старшим людям притяманне своєрідне «магічне» бачення світу та інтерпре-тації явищ – на селах люди надалі ві-рять, що під час весілля слід вистеріга-тися «поганих» дій людей, які не спри-яють молодій парі. Наприклад, коли в 1990 рр. у Збучі під час перепіваня по-чала поширюватися мода давати моло-дим гроші у конверті, був випадок, що в одному конверті, крім грошей, моло-ді знайшли марку. Зразу й звинувати-ли жінку, яка її вручила, у «чарах». Це було приводом сварки між обома роди-нами. Для молодих, передусім з осві-тою, це вже тільки «забобони». Попри те, у сьогоднішньому весіллі зберегло-ся чимало елементів магічного характе-ру (нині батько перед виїздом до церк-ви обходить три рази машини і кропить їх свяченою водою, молода, як і колись, стає під час вінчання на рушник, який тягне за собою ногою, коли священик водить шлюбну пару довкола престо-лу тощо). Однак, ці елементи не мають уже свого первісного магічного змісту, а лише звичаєвий характер.

Після Другої світової війни у під-ляському весіллі почали розростатися обряди розважально-ігрового характе-ру. Ті, що мали досі правовий або ма-гічний зміст, перетворилися у видови-ща, метою яких було передусім забави-ти гостей. Основний традиційний сю-жет весільного обряду – відображен-ня боротьби двох родів – втратив свою конфліктність, а давні звичаї пов’яза-ні з продажжю-купівлею молодої (спо-маганє, перепіванє, приданє), втратили первісний сенс. У другій половині ХХ ст. це вже були просто мальовничі ве-селі забави.

Хоч функція весілля змінилася, про-те ще в 1970 і навіть у 1980 роках зде-більшого зберігалася традиційна ком-позиція власне весільної частини ці-лої драми. У неділю молоді починали весільну гостину у своїх хатах, де від-бувався обряд спомаганя, а після шлю-бу у церкві всі гості їхали разом у дім

молодої, де відбувалася головна части-на весільного обряду і перепіванє мо-лодої. Уночі молода переїжджала в дім молодого, куди й у понеділок прямува-ли гості молодої – приданє. Ще на зла-мі 1960-1970 років вони везли скриню, у 1970 роках майно молодої перевозили у шафі. Також у понеділок відбувалося перепіванє молодого. Однак уже тоді випав з весілля обряд уповіваня моло-дої. З часом замість нього у весіллі з’я-виться чужа підляшукам традиція оче-пін, притаманна для масової культури.

У 1980 роках з міграцією чергово-го покоління українців між Бугом і На-рвою до міст та зростанням рівня жит-тя, у весіллі помітні чергові переміни, які пов’язані з випаданням наступних його елементів.

Перш за все весілля скоротилося до одного дня. Весілля кінця 1980 років відбувалося лише в неділю. Понеділок перестав бути частиною власне весіль-ного етапу цілої драми з дуже практич-них причин – підляшуки щораз часті-ше перебиралися до міст, де влаштову-валися на роботу і не могли брати учас-ті у весільній забаві в понеділок. Цього дня відбувалися уже тільки поправіни (поправунок) для найближчих родичів. Ритуальне перевезення молодої у дім молодого втратило свою актуальність зі зміною моделі сім’ї. Зараз молоді від-окремлюються від батьків і найчасті-ше перебираються жити в місті.

У 1980 роках весільну забаву по-ступово почали переносити з хати до так званої ремізи, клюбу, або до наме-

тів. Останні 20 років вона відбувається у ресторанах та у спеціальних весіль-них домах у містах. Це зумовило елі-мінацію інших елементів народної ве-сільної традиції.

Коли весілля вийшло з хати і почало відбуватися у наметах, втратило свою актуальність ритуальне місце молодих за столом у кутку. Молоді почали сі-дати посередині залу, а над їх голова-ми вішали ікону. З часом з’явилися у цьому місці атрибути сучасної весіль-ної обрядовості: кічові малюнки (голу-би, поєднані серця та обручки) та коро-тенькі штампові віршики, у яких гово-риться про любов, щасливе подружнє життя (головно польською мовою).

Життєвий практицизм зумовив іс-тотні зміни у весільній драмі націлені на її скорочення. Наприкінці 1990 ро-ків почало випадати з весілля снеда-нє, наслідком чого був занепад обря-ду спомаганя. З’явився натомість но-вий звичай – зараз молодий перед він-чанням приїжджає по молоду і разом із нею їде до церкви. Однак ще й досі влаштовують весілля, які починають-ся сніданком, частіше у хаті одного з молодих, рідше – окремо у хаті мо-лодого і молодої.

Як і спомаганє, поволі занепадає та-кож перепівапнє, а подарунки почина-ють вручати будь-коли, найчастіше ра-зом з квітами після вінчання.

Сьогоднішнє весілля підляських українців – це вже найчастіше церков-не вінчання та забава після нього, яка відбувається у ресторані або весільно-

му домі в місті (Гайнівці, Більську або Білостоці) при музиці так званій діс-ко-польо, з нерідко дуже недоладни-ми очепінамі. Щораз частіше лунає на ньому польська мова (сільська молодь, передусім народжена у другій полови-ні 1980 рр., не володіє уже українськи-ми говірками). та польський репертуар, хоч в останніх роках помітне, в осно-вному під впливом моди на так звану музику фольк, вертання до народного українського й білоруського репертуа-ру. Однак з колишньої мальовничості не залишилося на ньому властиво вже нічого: Uroczystości weselne, które obec-nie obserwujemy, poza nabożeństwem, to kiczowate, momentami żenujące przedsta-wienie, w których główne skrzypce grają wynajęci grajkowie z zespołów disco-po-lowych. Nie ma na nich miejsca na głęb-szą symbolikę, na śpiew, nawet na roz-mowę z rodziną i znajomymi, których nie widzi się na co dzień, ponieważ wszystko skutecznie zagłusza muzyka z komputera i pokrzykiwania wodzirejów. Nie ma koro-waja – zastąpił go trywialny tort, nie ma marszałka, są za to oczepiny z zabawami, które obserwują dzieci, a erotyczne pod-teksty w nich zawarte są aż nazbyt czytel-ne. Nawet w najbardziej intymny i wzru-szający moment – błogosławieństwa ro-dziców, wkradły się elementy obce naszej kulturze - takie jak «poezja weselna», czy-li grafomańskie rymowanki, wygłaszane przez wszędobylskich «mistrzów ceremo-nii» z zespołów4.

Закінчення на 44 стор.

Реконструкція весільного обряду рідного села у виконанні фольклорного колективу з Малинник на Огляді українських весільних і ліричних пісень у Кліщелях (2003 р.)


Nie będzie chyba przesadą stwierdze-nie, że inicjatywy społeczno-kul-

turalne ostatnich dziesięcioleci XVI w., zwłaszcza działalność wydawnicza i pe-dagogiczna ostrogskiej „Akademii” oraz szybki rozwój cieszącego się znacznym prestiżem społecznym ruchu brackiego, dzięki któremu w jednym szeregu mogli stanąć dumny wołyński książę, podlaski magnat oraz mieszczanie-rzemieślnicy z halickich i chełmskich miast, były począt-kiem budowania, a właściwie odbudowy-wania, odrębnego ruskiego bieguna naro-dowego. Był on jeszcze „dwuetniczny”, wspólny z Białorusią, chociaż z przewa-gą komponentu ukraińskiego, zaś wysiłki mające na celu unowocześnienie i dostoso-wanie społeczeństwa ruskiego do wymo-gów epoki kształtowanych pod wpływem Europy Zachodniej, ograniczały się do obszaru kultury. Przyśpieszoną polityza-cję przyniosła unia brzeska, kończąca sto-sunkowo spokojne – jeśli chodzi o stosun-ki narodowo-religijne wewnątrz państw, które utworzyły w 1569 roku Rzeczpo-spolitą – XVI stulecie. W zamyśle pol-skich kół politycznych i religijnych, zain-teresowanych zawarciem unii religijnej, miała ona jeszcze bardziej złączyć „Ruś” z Polską. Jednak oddźwięk społeczny wy-siłków unijnych na ziemiach ukraińskich przyniósł przeciwny efekt – zapoczątko-wał proces integracji wewnątrz ruskiej wspólnoty etniczno-wyznaniowej, dzia-łającej w zdecydowanej opozycji wobec wspierającej Cerkiew unijną władzy pań-stwowej.

W dramatycznym wieku XVII, jedno-cześnie heroicznym i tragicznym, szelest papierowych arkuszy, na których pisane były „protestacje” i „supliki” ze skargami na uciski religijne, zlał się ze szczękiem kozackich szabel i grzmotem armat, co stało się punktem zwrotnym w procesie krystalizacji pojęcia o odrębności ukraiń-skiego terytorium narodowego. Na miej-

scu amorficznej i pasywnej Rusi pojawia się dynamiczna Ukraina Kozacka, której granice są już całkowicie etnograficzne – widzimy je chociażby w instrukcji dla po-słów, ułożonej w 1685 roku przez Iwana Samojłowicza. Hetman kozacki nakazy-wał dokładać wszelkich starań, aby Polska oddała „całą prawą stronę Dniepru oraz Podole, Wołyń, Podlasie, Podgórze i całą Ruś Czerwoną”, m.in. z takimi miastami, jak Przemyśl i Jarosław. (Tak samo zary-sowany obszar geograficzny widzimy w żartobliwym „uniwersale do Lachów”, w którym Bohdan Chmielnicki tytułowany jest jako „z łaski miłościwego Boga król halicki, wielki książę ruski, siewierski, ki-jowski, podolski, bracławski, wołyński, chełmski, bełski”).

Na kształtowanie się ówczesnej Uk-rainy aktywnie wpływały także ziemie nad Bugiem i Sanem, które z dzisiejszej perspektywy mogą się wydawać mało znaczącymi peryferiami, a dla mieszkań-ców Kijowa są obecnie zagranicą. Jednak przed czterema wiekami na tym obszarze skupiał się znaczący potencjał ludzki i in-telektualny, dzięki czemu jego przedstawi-ciele brali udział we wszystkich ważnych wydarzeniach burzliwego końca XVI i pierwszej połowy XVII wieku. Tym bar-dziej że obszar na obu brzegach Bugu był epicentrum wydarzeń, które stały się ka-talizatorem gwałtownych zmian w społe-czeństwie ruskim – przygotowań i oficjal-nego zatwierdzenia unii cerkiewnej oraz pierwszego etapu walki przeciwko niej. Chodzi tu oczywiście przede wszystkim o „Wielki Brześć” (w XV-XVI w. tradycyj-ne miejsce sejmów Wielkiego Księstwa i cerkiewnych soborów), gdzie odbył się nie tylko ostateczny sobór w październi-ku 1596 roku, ale też cały szereg spotkań poprzedzających zawarcie unii. Trzeba też wspomnieć, że wśród ich uczestni-ków byli m.in. dwaj hierarchowie, którzy pochodzili z krasnostawskiego mieszczań-stwa – Dionizy Zbirujski (biskup chełmski w latach 1585-1603) oraz spowinowacony z nim Leonty Pełczyński (biskup piński w latach 1585-1595, zaś wcześniej, od 1577 roku – bis kup chełmski). To właśnie oni, z powodu konfliktu jurysdyk cyjnego z me-

tropolitą Michałem Rahozą, znaleźli się w gronie pierwszych konspiratorów, którzy w 1590 r., mówiąc słowami Zbirujskiego, „zmowiwszy się my cztery: władyka łuc-ki, piński, lwowski i ja, chełmski, uczyni-liśmy spis między sobą, chcąc się poddać pod posłuszeństwo ojca świętego papieża rzymskiego”. Z czasem jednak na pierw-sze miejsce wśród unijnych architektów wysunął się Adam Pociej, od 1593 roku biskup włodzimierski Hipacjusz, były brzeski sędzia i kasztelan (a więc sena-tor), przedstawiciel majętnego rodu szla-checkiego z ziemi brzeskiej (rezydencją rodową Pociejów, po ożenieniu się Adama z wołyńską księżniczką Anną Hołownią--Ostrożecką, stała się wniesiona przez nią w posagu nadbużańska Różanka w obec-nym powiecie włodawskim, przez co tę miejscowość często pomyłkowo podaje się jako miejsce jego urodzenia). Właśnie Hi-pacjusz Pociej, razem z bis kupem łuckim Cyrylem Terleckim, jeździł w 1595 roku do Rzymu, aby złożyć przysięgę papieżo-wi, a później był najaktywniejszy w walce z opozycją antyunijną, w której szeregach znalazła się większość wiernych, formal-nie oddanych w „posłuszeństwo” tronowi papieskiemu. Okazało się bowiem, że akt unijny – chociaż przede wszystkim przez samego Pocieja był uzasadniany szere-giem argumentów teologicznych, histo-rycznych lub po prostu praktycznych – zo-stał przyjęty przez ruski ogół jako zamach na jego „starożytną wiarę grecką”.

Kwestia unii cerkiewnej na ziemiach ukraińskich, zwłaszcza zachodnich – ha-licko-wołyńskich – nie była niczym no-wym. Już książę Daniel Romanowicz, który w latach 40. XIII w. szukał w Eu-ropie Zachodniej sojuszników do walki ze Złotą Ordą, prowadził z Chełma pertrak-tacje z kurią papieską, żywiącą nadzieję, że w zamian za pomoc na polu politycz-nym uda się skłonić ruskiego władcę do unii religijnej. Ponieważ wysiłki papieża, aby zorganizować antymongolską krucja-tę nie przyniosły sukcesu, jedynym na-stępstwem tej akcji dyplomatycznej stała się korona królewska, przyjęta przez Da-niela z rąk legata papieskiego w 1253 roku w Drohiczynie. Identyczny charakter po-

Nie będzie chyba przesadą stwierdze-Nie będzie chyba przesadą stwierdze-N scu amorficznej i pasywnej Rusi pojawia tropolitą Michałem Rahozą, znaleźli się w

Pomiędzy zmierzchem „starożytnej błahoczestiwej Rusi” a świtem

kozackiej Ukrainy

Dawna Ruś Kijowska i kozacka Ukraina – dwie epoki, będące fundamentem narodowego odro-dzenia w dobie Szewczenki i zmagań o utworze-nie Ukraińskiej Republiki Ludowej. Alegoryczna kompozycja, stanowiąca element pomnika Tarasa Szewczenki we Lwowie. Fot. Ju. Hawryluk


rozumienia polityczno-religijnego na ska-lę międzynarodową miała także unia flo-rencka w 1439 roku, która była próbą ratowania upadającego Bizancjum. Plany unijne snuł także Jagiełło, pierwszy król katolicki, pod którego władzą znalazł się ogół ziem ukraińskich i białoruskich (w latach 90. XIV w. nawet zaczęła się w tej sprawie korespondencja z Konstantyno-polem), a później jego wnuk Aleksander Jagiellończyk, skłaniając w 1500 roku ów-czesnego metropolitę kijowskiego Józefa do złożenia papieżowi deklaracji o uzna-niu jego zwierzchności na podstawie po-stanowień unijnych soboru florenckiego.Te wysiłki władców katolickich, którzy unifikację religijną swoich poddanychchcieli wykorzystać w celu umocnienia państwa, nie wyszły jednak poza stadium planów, a wydarzenia pierwszej połowy XVI w., przede wszystkim straty teryto-rialne Wielkiego Księstwa na rzecz Mo-skwy, wykorzystującej hasło obrony wia-ry, a także rozstrój wewnętrzny w Kościele rzymskim, który zaowocował reformacją, doprowadziły do tego, że – mówiąc słowa-mi M. Hruszewskiego – „rozmowy o unii ucichły i to na długo”. Problem powrócił jednak w zupełnie nowej sytuacji ostat-nich dziesięcioleci XVI w., gdy na skutek terroru cara Iwana Groźnego („oprycz-nina”) znikło zagrożenie „grawitowania prawosławnych ku Moskwie”. Zmieniła się też sytuacja wewnątrz Kościoła rzym-skokatolickiego w Polsce, którego nie-przejednana postawa wobec „schizmaty-ków” (zgodnie z zasadą „nie przyłączyć, ale przechrzcić”) była jednym z czynni-ków powodujących, że próby unijne z lat 1390-1500 pozostały bez faktycznych na-stępstw. Obecnie problem unijny, który powrócił na soborze trydenckim (1544--1563), kładącym fundament pod refor-mę Kościoła rzymskiego i odzyskiwanie pozycji utraconych wskutek ruchów pro-testanckich, zaczęli lobbować jezuici, któ-rzy w latach 60. XVI w. pojawili się także w Rzeczypospolitej.

Bez większej przesady można powie-dzieć, że założony w latach 30. XVI w. za-kon jezuicki stał się główną siłą papiestwa zarówno w walce z reformacją, jak też we wzmacnianiu jego wpływu na elity rzą-dzące, albowiem jednym z pryncypiów Towarzystwa Jezusowego było działać tam, „gdzie decydują się losy świata”. Wy-konanie takiego zadania miała gwaranto-wać ostra selekcja kandydatów do zako-nu, którzy musieli odznaczać się dużymi zdolnościami intelektualnymi i silną oso-bowością, oraz ich stała edukacja, także w dziedzinach pozareligijnych – aby byli

zdolni dobrze rozumieć „ducha współcze-sności”. Wykonując swoją misję – formal-nie religijną, ale w istocie polityczną – je-zuici koncentrowali się przede wszystkim na zdobywaniu wpływów wśród elit spo-łecznych i kształtowaniu ich poglądów, za-równo poprzez kazania i osobiste kontakty (m.in. jako spowiednicy), jak też tworze-nie sieci szkół (kolegiów i akademii), któ-re dawały doskonałe jak na owe czasy wy-kształcenie, a przy tym bezpłatne (koszty pokrywano z dochodów z majątków ofia-rowanych przez fundatorów poszczegól-nych szkół). Pierwsze kolegia jezuickie w Rzeczpospolitej zostały założone na ob-szarze polskim, szybko jednak zaczęły powstawać także w Wielkim Księstwie i na ziemiach ruskich Korony. Jako pierw-sze powstało tam kolegium w Jarosła-wiu. (Zaczęło ono funkcjonować w 1575 roku, wkrótce zbudowano dla niego ob-szerny murowany budynek z kościołem – na miejscu cerkwi prawosławnej, któ-rą „wygnano” na przedmieścia). Przez pe-wien czas działało też utworzone przez je-zuitów jarosławskich kolegium w dopiero co założonym Zamościu w powiecie kra-snostawskim, ale w 1594 roku założyciel miasta Jan Zamojski ufundował zamiast niego akademię obsadzoną przez profeso-rów z krakowskiego uniwersytetu. (Jej ab-solwentami były m.in. takie wybitne po-staci ukraińskiego życia kulturalnego w XVII w., jak rektorzy szkół kijowskich Kasjan Sakowicz i Izajasz Trochimo-wicz-Kozłowski, metropolita Sylwester Kossow oraz pisarze Józef Kononowicz--Horbacki i Jakub Hawatowicz. Jako cie-kawostkę można dodać, że pomocnikiem Zamojskiego przy organizowaniu akade-mii był lwowianin Szymon Szymonowic, ostatni polski poeta epoki renesansu (po-chodzenia ormiańskiego), który zapoży-czone z języka ukraińskiego pojęcie „sie-lanka” wprowadził na określenie wierszy idealizujących byt wiejski, przy czym jego zbiór „Sielanki”, wydany w Zamościu w 1614 roku, literaturoznawcy uważają za opis życia i zwyczajów wsi ukraińskiej. Wśród pierwszych wykładowców zamoj-skiej akademii był także inny piewca Ru-si-Roxolanii – polski poeta Sebastian Klo-nowic, autor łacińskojęzycznego poematu „Roxolania”). Kolejne kolegia jezuickie nad Bugiem i Sanem pojawiły się już w pierwszych dziesięcioleciach XVII w. – w Przemyślu i Brześciu, a później też w Dro-hiczynie.

Swoją działalnością, która w skali całej Rzeczypospolitej sprzyjała klerykalizacji życia społecznego i prowadziła do upadku tolerancji religijnej, zakon szybko wyro-

bił sobie opinię, z powodu której Bohdan Chmielnicki (notabene były uczeń kole-gium jezuickiego we Lwowie) zdecydowa-nie domagał się likwidacji jego komórek na obszarze objętym jurysdykcją Wojska Zaporoskiego, albowiem, jak stwierdzał, od jezuitów „zaczyna się niezgoda i naru-szenie pokoju”. Żądanie kozackiego het-mana było niewątpliwie skutkiem inten-sywnej „walki ze schizmą”, którą jezuici prowadzili w końcu XVI i pierwszej poło-wie XVII wieku, zarówno skłaniając Ru-sinów, zwłaszcza możnych, do przejścia na katolicyzm, jak też propagując ideę unii religijnej. Na tym polu osobliwie za-służyli się Benedykt Herbest (przez pe-wien czas rektor kolegium jarosławskie-go) oraz najbardziej znany kaznodzieja katolicki tego czasu Piotr Skarga, który w obszernym traktacie „O jedności Kościo-ła Bożego pod jednym pasterzem i o grec-kim od tej jedności odstąpieniu, z prze-strogą i upominaniem do narodów ruskich przy Grekach stojących” przedstawił sze-rokie spektrum argumentów, także o cha-rakterze kulturowym i politycznym, któ-re wg niego powinny zniechęcić Rusinów do patriarchy konstantynopolitańskiego i przekonać ich o konieczności przyjęcia zwierzchnictwa papieża.

Rozumiejąc, że unia religijna to przede wszystkim akt o charakterze politycznym, Skarga pierwsze wydanie swego dzieła (Wilno 1577) dedykował księciu Ostrog-skiemu – najpotężniejszemu w tym cza-sie magnatowi Rzeczypospolitej, który w powszechnej świadomości miał pozy-cję świeckiego „naczelnika w prawosła-wiu” (drugie wydanie, z 1590 roku, po-święcone było królowi Zygmuntowi III). W podobny sposób działał też nuncjusz papieski, pod wpływem którego Ostrog-ski w 1585 roku wysłał nawet do Rzymu list z zapewnieniem: „Niczego bardziej nie pragnę niż jedności i zgody wszyst-kich chrześcijan, i gdyby sprawa wymaga-ła, by za takie wielkie dobro oddać życie, nie zawahałbym się”. Jednak ten sukces papieskiego wysłannika był w rzeczywi-stości iluzoryczny, albowiem osiągnięcie jedności i zgody książę widział w global-nym rozwiązaniu problemu – przy zacho-waniu solidarności całego chrześcijań-skiego Wschodu. (Notabene, podobnie jak „terytorialny”, a częściowo też etniczny, przynajmniej ze strony matki, Rusin spod Przemyśla – katolicki duchowny i publi-cysta Stanisław Orzechowski-Roxolanus, który w latach 40. XVI w. pisał, że obie gałęzie chrześcijaństwa mogłyby się zjed-noczyć w uniwersalnej unii niezależnych i równorzędnych podmiotów). W warun-

kach „niewolstwa tureckiego” czterech patriarchów wschodnich oraz zdecydowa-nie wrogiego stanowiska moskiewskiego „Trzeciego Rzymu” taka próba „soboru florenckiego bis” była nierealna, co dekla-rację księcia w istocie sprowadzało do dy-plomatycznego reweransu. Oprócz tego wspomniane już inicjatywy kulturalne lat 70. i 80. XVI w. (ostrogska „Akademia”, oświatowa działalność bractw) rodziły na-dzieję, że głęboki kryzys, będący rezulta-tem dwóch stuleci upośledzonego położe-nia ruskiej elity społecznej i politycznej oraz bardzo ograniczonego przyswoje-nia z Bizancjum spuścizny antycznej (do-prowadziło to do regresu kultury ruskiej, zwłaszcza w porównaniu z zachodnioeu-ropejskim renesansem, który zakorzenił się w Polsce), zostanie z czasem przezwy-ciężony własnymi siłami.

Jednak ruski renesans w pokoju i zgo-dzie nie dokonał się, albowiem na prze-szkodzie stanęły wspomniane już dzia-łania czterech biskupów – lwowskiego Gedeona Bałabana, łuckiego Cyryla Ter-leckiego, chełmskiego Dionizego Zbiruj-skiego i pińskiego Leontego Pełczyńskie-go, którzy podczas pobytu na soborze w

Brześciu złożyli w czerwcu 1590 roku po-tajemną deklarację o pragnieniu „oddać posłuszeństwo najświętszemu ojcu pa-pieżowi rzymskiemu i poddać cerkwie Boże [tzn. swoje diecezje – JH] pod [jego] zwierzchność i błogosławieństwo”. Za-miary tego „kółka unijnego”, sprowoko-wane głównie przez konfliktwładykiBała-bana z bractwem lwowskim oraz swarami wewnątrz hierarchii, a więc przez dłuż-szy czas utrzymywane w tajemnicy także przed metropolitą, znalazły poparcie gor-liwego katolika Zygmunta III oraz katolic-kich kręgów kościelnych. Zainicjowany w takich okolicznościach proces unijny, w który stopniowo został włączony ogół hie-rarchów (a więc i nowy biskup przemyski Michał Kopysteński), a ze strony katolic-kiej, oprócz dworu królewskiego i nuncju-sza papieskiego, także niektórzy biskupi i zakon jezuicki, formalnie zakończył się sukcesem. W grudniu 1595 roku bisku-pi Hipacjusz Pociej i Cyryl Terlecki – w imieniu swoim i wszystkich hierarchów „nationis Russorum seu Ruthenorum” – przysięgli w Watykanie wierność papie-żowi, a w październiku 1596 roku pod-porządkowanie się metropolii kijowskiej

stolicy papieskiej zatwierdził sobór w Brześciu, który odbył się z udziałem me-tropolity i większości biskupów.

Ale był to tylko sukces formalny, al-bowiem charakter zawartej w ten sposób unii, ze strony prawnej będącej samowol-ną secesją największej w tym czasie me-tropolii patriarchatu konstantynopolitań-skiego, wywołał ostrą krytykę ze strony „niekoronowanego króla Rusi” Konstan-tyna Ostrogskiego. Poparł go też podmiot w dawnych czasach praktycznie pozba-wiony prawa głosu, a na którego istnienie zwracali w 1607 roku uwagę brzescy du-chowni, szlachta i mieszczanie, zarzuca-jąc swemu arcypasterzowi Hipacjuszowi Pociejowi (wówczas już metropolicie), że „oddał posłuszeństwo najświętszemu ojcu papieżowi bez woli i wiadomości wszyst-kiej rzeczy pospolitej religii greckiej”. Za-tem w warunkach końca XVI w. kręgu osób decydujących o sprawach kardynal-nych dla ludzkiego sumienia nie udawa-ło się już ograniczyć do osoby koronowa-nego monarchy i hierarchów cerkiewnych (przez niego mianowanych na „chleb du-chowny”) – swoje zdanie chciało wypo-wiedzieć zarówno niższe duchowieństwo, jak i rozbudzony społecznie świecki ogół.

Pamiętająca burzliwe wydarzenia końca XVI i pierwszej połowy XVII w. cerkiew św. Paraskewiji w Radrużu. Na następnej stronie barokowy ikonostas, który w ubiegłym roku powrócił do tej cerkwi z muzealnych magazynów


Dowiedziawszy się o pertraktacjach unijnych, Ostrogski zaczął domagać się od króla zgody na zwołanie soboru, na którym odbyłoby się omówienie sprawy unii z udziałem duchowieństwa i szlachty. Gdy ten się nie zgodził, w lipcu 1595 roku „Konstantyn z woli Bożej książę Ostrog-ski” wystąpił z posłaniem nawołującym prawosławną Ruś do obrony zagrożonego błahoczestia, osądzając działania bisku-pów jako zmowę uczynioną bez wiedzy społeczeństwa, gdy „sześciu czy siedmiu mężów, zmówiwszy się jako złodzieje i wyrzekłszy się swoich pasterzy, najświęt-szych patriarchów, przez których byli ustanowieni, ważą się oderwać od praw-dy i ciągnąć za sobą na zgubę nas wszyst-kich prawowiernych, uważając, żeśmy pozbawieni głosu”. Tak więc pierwszym skutkiem unii, zanim jeszcze stała się ona faktem dokonanym, było zjednoczenie jej przeciwników, którymi w tej sytuacji byli już nie tylko „fundamentaliści”, reprezen-towani chociażby przez mnicha z Supraśla, który na traktat P. Skargi „O jedności Ko-ścioła Bożego pod jednym pasterzem” od-powiedział „Słowem na obmierzłą Bogu, pohańską łacinę”. Protestować zaczął ogół aktywnego duchowieństwa i świec-kich – owa prawosławna „rzecz pospolita” ukształtowana zarówno przez tradycyj-ny – można rzec – statyczny duch „staro-żytności”, wcielony w postaci magnatów

prawosławnych, przede wszystkim ksią-żąt Ostrogskich, jak i dynamiczny duch walki mieszczaństwa o równouprawnie-nie na polu religijnym i kulturalnym, któ-rej areną w XVI w. były Lwów, Przemyśl, Bielsk czy Krasnystaw. Dla tego kręgu po-tajemna próba szukania wyjścia z poniża-jącego położenia poprzez ucieczkę pod opiekę silniejszego arcypasterza była od-stępstwem od Wschodu, skąd przyszło na Ruś chrześcijaństwo oraz kapitulanckim sojuszem z siłą, która w ciągu dwustulet-niej obecności i uprzywilejowanej pozycji na ziemiach ruskich wyrobiła sobie – deli-katnie mówiąc – mało pociągający image.

Jednak społeczna opozycja z Ostrog-skim na czele, chociaż budziła wątpliwo-ści niektórych senatorów, czy jest to wła-ściwy czas na akcję unijną, nie zatrzymała poparcia ze strony kierownictwa pań-stwa. Jak celnie stwierdziła N. Jakowen-ko: „Przeważyło podejście siłowe – wyko-rzystać sprzyjający moment ze wsparciem silnej ręki królewskiej”. Jednak się nie poddawali również opozycjoniści, do któ-rych przyłączyli się dwaj biskupi – prze-myski Michał Kopysteński i lwowski Ge-deon Bałaban, a także archimandryci największych monasterów (m.in. kijow-sko-peczerskiego i supraskiego). Dlatego w październiku 1596 roku w Brześciu za-częły obradować dwa wrogie sobie sobo-ry. Na pierwszym metropolita Michał Ra-

hoza i większość hierarchów potwierdziła swoją secesję z patriarchatu konstantyno-politańskiego i przyłączenie się do Ko-ścioła rzymskiego, obkładając nieposłusz-nych biskupów anatemą. Ich z kolei uznał za odszczepieńców, pozbawił stanowisk i obłożył anatemą sobór kierowany przez przedstawiciela patriarchy – jego posta-nowienia były niebawem potwierdzone w Konstantynopolu, z nakazem, aby w miej-sce biskupów-unitów powołać nowych (do tymczasowego kierowania metropolią kijowską wyznaczono egzarchów, w tym biskupa Bałabana i księcia Ostrogskiego). Jednak odnowienie prawosławnej struk-tury hierarchicznej nie było możliwe, al-bowiem hierarchowie-unici mieli popar-cie nie tylko w kręgach kościelnych (już w 1597 roku P. Skarga wydał dzieło „Synod brzeski”, w którym bronił prawomocności jego postanowień unijnych), ale też władz państwowych z królem Zygmuntem III na czele. W grudniu 1596 roku podpisał on akt oficjalnego ogłoszenia unii, adresowa-ny do „wysokiego i niskiego stanu wiary greckiej ruskiej ludzi”, nakazując w nim wojewodom, starostom, burmistrzom i in-nym urzędnikom ziemskim i miejskim: „żebyście wy sami tym postanowieniom synodu brzeskiego w niczym nie byli przeciwni, i innych poddanych naszych, którzy by się temu sprzeciwiali, abyście karali”.

Tych, „którzy by się temu sprzeciwia-li”, było jednak tylu, że – jak stwierdza M. Hruszewski – „stało się to, czego spo-dziewali się i bali senatorzy na konferen-cjach krakowskich przed rokiem: Ruś się podzieliła. Po jednej stronie stał na razie ogół prawosławny, z całym niemal ducho-wieństwem i dwoma biskupami. Po dru-giej metropolita z pięcioma biskupami i garstką kanoników”. Zatem niezależnie od oceny działań hierarchów, którzy za-inicjowali i zawarli unię, jak też jej samej (oceny te bowiem, często nieświadomie, w wielkiej mierze bywają uwarunkowane narodową i wyznaniową przynależnością historyków i publicystów), słowa uniwer-sału królewskiego, że „arcybiskup metro-polita ze wszystkimi innymi biskupami i ze wszystkim duchowieństwem ... Cer-kiew i wiarę grecką ruską z Kościołem i wiarą powszechną rzymską znowu złą-czyli i zjednoczyli” trudno nazwać uza-sadnionymi. Realnie oceniając ówczesną sytuację, bardziej uzasadnione wydaje się stwierdzenie, że w Brześciu de facto ukon-stytuowała się nowa struktura cerkiewna, przy czym udzielanie poparcia unii sta-ło się dla króla, w istocie jej współtwór-cy, swego rodzaju kamieniem węgielnym raison d’état polityki na ziemiach ruskich (odmowę biskupów Bałabana i Kopysteń-skiego w cytowanym już królewskim okól-niku nazwano uczynkiem „także prze-ciwko nam, władcy swojemu i przeciwko Rzeczypospolitej, ojczyźnie swojej”). Czyniło to marnymi wysiłki Ostrogskie-go i szlachty ruskiej, którzy poprzez sejm i sądy starali się pozbawić biskupów-uni-tów katedr i majątków cerkiewnych oraz próbowali uzyskać zgodę na odnowienie hierarchii prawosławnej. Natomiast hie-rarchii unickiej królewskie wspracie po-zwalało nie tylko przetrwać, ale też roz-szerzać swoje wpływy. Ponieważ „miecz duchowny”, czyli anatema, nie budził lęku u tych, którzy swoich byłych bisku-pów uważali za pozbawionych władzy du-chowej apostatów, sięgali oni po miecz jak najbardziej świecki. Zajmowali cerkwie z oddziałami uzbrojonych sług, prosili kró-la o nakazy dla starostów, aby ci wygania-li kler z parafii, a mieszczan-„dyzunitów”pozbawiali urzędów miejskich. Widzimy to chociażby w 1600 roku w Krasnym-stawie, gdzie zgodnie ze skargą podaną na sejm, w święto Trójcy biskup chełm-ski Dionizy Zbirujski wdarł się do cerkwi Św. Trójcy „rozłamawszy jej drzwi”, a miejscowy starosta z nakazu królewskie-go wypędził prawosławnych z magistratu. W 1602 roku król, na prośbę Hipacjusza Pocieja, który wg Hruszewskiego „szcze-

gólnie buszował pośród biskupów ... nie wahał się wtrącać nieposłusznych do wię-zień i karać na wszelkie sposoby”, ogło-sił banicję „ze wszystkich ziem i państw naszych” dla archimandryty monasteru supraskiego Iłariona Masalskiego „jako buntownika przeciwko starszemu przeło-żonemu” (zgodnie z ówczesnym prawem takiego wygnańca każdy mógł bezkarnie zabić). Z kolei o unickim biskupie Atana-zym Krupeckim, który po śmierci Kopy-steńskiego otrzymał królewską nominację na katedrę przemyską, miejscowy polski szlachcic i publicysta Jan Szczęsny Her-burt w pamflecie „Zdanie o narodzie ru-skim” (1613) pisał, że jego „apostolstwo” to „hajdukami cerkwie brać, pozwami na trybunał trapić, popy łapać, czerńce wyga-niać”.

Tak więc spiskowy i konspiracyjny sposób inicjowania, a później siłowo-po-licyjne metody wprowadzania unii depre-cjonowały ją w oczach patriotycznie na-stawionych Rusinów, którzy – mówiąc słowami Jarosława Isajewycza – „potrak-towali unię jako zdradę narodową, prowa-dzącą do utraty tożsamości kulturowej”, jak też w oczach historiografii ukraińskiejw XIX-XX w. Niemałe znaczenie ma też fakt, że zawdzięczając swoje przetrwanie opiece polskiego kierownictwa państwo-wego, Cerkiew unijna podążała nurtem jego polityki podczas walki z Chmielnic-kim (symboliczna jest tu obecność w pol-skim obozie wojskowym w 1651 roku, za sprawą unity-bazylianina Jakuba Suszy, chełmskiej ikony Bogurodzicy, którą w późniejszej propagandzie zaczęto nazywać „Cosacorum ad Beresteckum gloriosa ac memoranda profligatrix”, czyli „kozakówpod Beresteczkiem sławna i pamiętna po-gromczyni”). W następnym zaś stuleciu uległa ona silnej polonizacji i latynizacji, coraz bardziej tracąc więź z tradycją naro-dową, co szczególnie ostro przejawiło się na obszarze diecezji chełmskiej. Swego ro-dzaju rehabilitacja Cerkwi, która powsta-ła na skutek soboru brzeskiego, nastąpiła tylko w Galicji, gdzie w XIX w. w wa-runkach ustrojowych habsburskiej Austrii pierwsze pokolenia inteligencji, przeważ-nie duchownego stanu lub pochodzenia, w tym ze wsi nad Sanem (m.in. urodzony w Uluczu Iwan Mohylnycki), wbrew prze-konaniu rządzącego establishmentu, że „umarła narodowość ruska”, krok po kro-ku dokonywały rewindykacji swego kraju. Na innych obszarach unia była likwido-wana przez samych Ukraińców – w 1648 roku lub w końcu XVIII i XIX w. przez siłę, która w istocie najbardziej skorzysta-ła ze skutków politycznych „zjednocze-

nia” w 1596 roku – Imperium Rosyjskie, albowiem sobór brzeski odrodził to, cze-mu podobno miał ostatecznie zapobiec – „ciążenie ku Moskwie”, co w połącze-niu z brakiem realizmu polskiej oligarchii magnackiej, mającej nadzieję na zniszcze-nie Ukrainy Kozackiej, doprowadziło do „wozsojedinienija” w 1654 roku w Pereja-sławiu.

Zapał całkiem świeckiej wrogości, któ-ry wg N. Jakowenko ogarnął obie strony konfliktu „unitów” z „dyzunitami”, przy-nosząc krwawe ofiary, był w istocie na-turalny, albowiem centralne miejsce w życiu społecznym zajmowała wówczas re-ligia, przenikająca wszelkie sfery, w któ-rych obecna była jakakolwiek ideolo-gia. Konflikt szybko wyszedł poza ramykonfesyjne, albowiem właśnie na przeło-mie XVI i XVII wieku w dokumentach powstałych w opozycyjnych wobec unii kręgach „rzeczy pospolitej religii grec-kiej” pojawiają się wyrażenia o „narodzie ruskim” („narod ruskij”, „naród ruski”, „natio Ruthena”), do którego zaliczano zarówno „urodzonych”, jak też „pospoli-tych”. Pierwszym znanym dokumentem epoki, w którym przedstawiono wyjaśnie-nie ówczesnych wydarzeń w kategoriach narodowych, jest list lwowskiego bisku-pa Gedeona Bałabana do księcia Ostrog-skiego z grudnia 1598 roku, zaczynający się smutnym stwierdzeniem o nadejściu w „biednej Rusi” takiej epoki, w której „sta-le żałość, prześladowanie od naszych nie-nawistnych wrogów i apostatów Lachów, co tak pilnie o to się starają, jak by to nasz naród ruski wniwecz obrócić i zupełnie wykorzenić”. Chociaż więc list dotyczy sprawy czysto lokalnej i poniekąd „trady-cyjnej” – starań magistratu lwowskiego, aby ograniczyć aktywność gospodarczą mieszczaństwa ukraińskiego – poszkodo-wani przez te praktyki to już nie poszcze-gólni rzemieślnicy lub kupcy, ale członko-wie szerokiej wspólnoty narodowej, sam zaś incydent wpisuje się w łańcuch uci-sków, które cierpi ona od obcych. Jesz-cze bardziej wyraziście narodowo-histo-ryczny aspekt problemu został wyłożony w dokumencie publicznym – włączonym do instrukcji dla posłów województwa ru-skiego na sejm „Lamencie, albo przemo-wie do króla” (1609). Autorzy dokumentu, członkowie bractwa lwowskiego, charak-teryzując narodowy skład mieszkańców miasta, na pierwszym miejscu stawia-ją „starożytny przyrodzony naród nasz ruski”. W kontekst narodowo-historycz-ny wpisują też skargę, że „uciśnieni jeste-śmy my, naród ruski, od narodu polskiego jarzmem gorszym od niewoli egipskiej”, a


ТРИБУНА ЧИТАЧІВChyba nie ja jeden, szukając różnych

źródeł informacji, trafiam na rosyjskie media prorządowe, bo innych nie słychać, które wprost zachłystują się propagandą. Liderami w sianiu zamętu jest RTR Płanie-ta, Viesti.ru. i portale internetowe, których adresów nie podaję, bo ich reklama moim zdaniem nie jest ani pożądana, ani uzasad-niona. Zresztą sam drugi raz już do nich nie zaglądam.

Bo co to na przykład za dyskusja w te-lewizyjnym studio, gdy oponentów brak? Wszyscy powtarzają te same tezy, tylko in-nymi słowami: „Na Ukrainie dorwali się do władzy nacjonaliści, faszyści, banderowcy”. Ile to ma wspólnego z prawdą? Popatrzcie na wyniki ostatnich wyborów parlamentar-nych. Skrajne siły – radykałowie Laszki czy nacjonaliści Tiahnyboka – uzyskali margi-nalne poparcie. Więc po co fałszować rze-czywistość i naginać ją do swoich tez? Albo głosy: „Ta wredna Ameryka i jej sługusy dybią na wolność Rosji, na jej bogactwa”.

Rosjanie przyzwyczaili się mieć wokół siebie wrogów, przyzwyczaili się do życia w izolacji, zwłaszcza w czasach „zimnej wojny”, więc obecna sytuacja nie jest żad-nym społeczno-politycznym novum. Sączy się jad, ubija pianę nienawiści, a pod nie-biosa fruną sfrustrowane wołania: „Ratuj-my Ruś!”. A jeżeli te słowa zastąpić słowem „komunizm”, to błyskawicznie przenosimy się w czasy Związku Radzieckiego, do jego najciemniejszych kart: kart gułagów, dono-sicielstwa na skalę masową, wszechpotęgi aparatu bezpieczeństwa, cierpień milionów, cenzury wolnej myśli, wolnego słowa, na-chalnej i zakłamanej propagandy, jak u Geo-rge’a Orwella: „godzina miłości do bliźnie-go”. Nie ma żadnej różnicy, te same zapiekłe słowa, ci sami wrogowie... Jak to w słowach piosenki: „Ale to już było i nie wróci wię-cej...”. I wbrew dalszym słowom: Wróciło!

Znowu pranie ludziom mózgów. Tak obrzydliwej i kłamliwej propagandy daw-no nie słyszałem. Wydawało się, że tylko Żyrynowski potrafi wygadywać głupoty. Wcale nie! I co ma pomyśleć prosty czło-wiek w Rosji, skoro propaganda sięga dalej, nawet poza granice rosyjskiego państwa? Wystarczy posłuchać opinii kilku moich znajomych.

Rosja zawsze rozpychała się łokciami i nie było takim szczęściem być jej sąsiadem. I to ciągłe zdziwienie Rosjan: „Dlaczego nas

nie chcą, dlaczego od nas uciekają?! Dlacze-go wyzwolenie nazywają zniewoleniem, drugą okupacją? Dlaczego nienawidzą na-szych porządków? Dlaczego naszych boha-terów narodowych uważają za katów i cie-miężycieli? Typowy umysł imperialisty!

Niech zapytają Polaków, Ukraińców lub Bałtów. Jeżeli będą mieć cierpliwość, to ci im wyjaśnią i wytłumaczą. Wyjaśnią przy okazji, dlaczego w 1944 roku nikt nie sta-wiał bram powitalnych, jak to czyniono w roku 1939 na Zachodniej Białorusi czy Za-chodniej Ukrainie. Ludzie na Białostoc-czyźnie czy na Wołyniu lub w Galicji zo-baczyli w latach 1939-1941, jak wygląda „najwspanialszy ustrój na świecie”. Dwa lata wystarczyły, aby wielu wyleczyć sku-tecznie z komunistycznych sentymentów. Modlili się, aby nie zostać obywatelami So-wietskowo Sojuza. Jakoś nikogo do raju nie ciągnęło.

Pamiętam, jak mój ojciec wspominał: „Prostowali granicę i chcieli Czeremchę także zostawić po wschodniej stronie, ale Polacy ostro zaprotestowali, że to węzeł ko-lejowy Białystok – Bielsk – Hajnówka – Sie-dlce”. I granica została wytyczona 30 me-trów od ostatnich zabudowań wioski. A na przykład Tokary czy Łumno rozpołowio-no. Po ostatecznej decyzji w sprawie grani-cy społeczność wiejska nie bacząc, że jed-na trzecia pól została po wschodniej stronie, zamówiła nabożeństwo dziękczynne w zu-backiej cerkwi. Tak „ukochali” to „pierwsze w świecie państwo robotników, chłopów i inteligencji pracującej”.

I znowu słyszę: „Gdyby nie my, to was Hitler wykończyłby wszystkich”. Zgoda, prawda. „Przynieśliśmy wam wolność”. Czyją? Naszą? „Nie, naszą! Będziecie żyć tak jak my, komuniści, wam zaśpiewamy”.

A czy Stalin czy Lenin był lepszy? Pierwsze obozy dla przeciwników politycz-nych (eserów, mieńszewików) powstały już w 1920 roku. Dla wszystkich zaślepionych przodującą ideą świata polecam: przeczytaj-cie „Archipelag Gułag” Aleksandra Sołże-nicyna. Dużo zrozumiecie. Przez sowieckie obozy przewinęło się więcej ludzi niż przez hitlerowskie, szacuje się, że było to 40-50 milionów, a prochy 15 milionów zostały tam na zawsze. I nie trzeba było komór gazo-wych, wystarczył głód, chłód i praca ponad ludzkie siły. Nie mającym siły pracować ob-niżano porcje chleba: „Nie pracujesz – nie

jesz” i koło się zamykało. A kto był pensjo-nariuszem tych łagrów? Chłop, który zebrał dziesięć kłosków na kołchozowym polu, bo w domu dzieci płaczą z głodu; pracownica, która wyniosła z fabryki kilka szpulek nici; inżynier, któremu nieopatrznie wyrwało się kilka słów o niegospodarności w fabryce i o tzw. szturmowszczyźnie; duchowni, masa ludzi niczemu nie winnych, aresztowanych po donosie wrogiego sąsiada... Wszyscy do-stali swoje 10-15 lat za szkodnictwo gospo-darcze, wrogą agitację, sabotaż, bo za wy-muszone biciem w śledztwie „przyznanie się” do szpiegostwa lub udziału w anty-państwowej grupie przewidziana była kara śmierci, w drodze wyjątku zamieniana na 25 lat. Potocznie się mówi, że Biełomorka-nał z jednej strony kopali ci, co opowiadali dowcipy o Związku Sowieckim, a z drugiej – ci, co ich słuchali. Społeczeństwo kraju, w którego hymnie mieściły się m.in. sło-wa: „Ja takoj drugoj strany nie znaju, gdie tak wolno dyszyt czełowiek” dzieliło się na tych, co siedzieli, siedzą lub będą siedzieć.

Ktoś powie: „To było za komunizmu, za ZSRR, teraz jest Rosja”. Tak, zgoda, ale mentalność się nie zmieniła, styl myślenia i „uszczęśliwiania” sąsiednich narodów po-został taki sam. Jakie prawo moralne ma prezydent sąsiedniego kraju, aby dyktować narodowi ukraińskiemu, jak ma żyć, jakich wyborów dokonywać?

Sami Rosjanie nie rozliczyli się z ko-munistycznej przeszłości. Dlaczego w każ-dej większej miejscowości w Rosji, ale tak-że na wschodniej Ukrainie, na centralnym placu, jeszcze stoi pomnik Lenina? A czę-sto naprzeciw pomnika, po drugiej stronie placu, rozbrzmiewają dzwony cerkiewne. Naród rosyjski co tydzień chodzący do od-restaurowanych czy nowo wybudowanych cerkwi nie może pożegnać się z komuni-styczną spuścizną. Jakieś takie rozdwojenie jaźni. Już słyszę: „Co tam krzywdy zadane Bałtom, Polakom czy Ukraińcom, przecież to Rosjan najwięcej ucierpiało!” Tym bar-dziej, właśnie to Rosjanie powinni się ude-rzyć w piersi, zlikwidować wszystkie ślady 70-letniego eksperymentu społeczno-poli-tycznego, uznać wszystkie jego symbole za zbrodnicze (czerwone sztandary, czerwo-ne gwiazdy, pomniki Lenina i jemu podob-nych, nazwy ulic i miast), tak jak to zrobio-no w Niemczech z nazizmem.

Szanowni Czytelnicy. Jakie to proro-cze słowa napisał, już wspomniany wyżej, Aleksander Sołżenicyn, i to w 1964 roku! Przepraszam Czytelników za przydługawy

Echa rosyjskiej propagandy

przez różne zakazy ze strony magistratu, które ograniczały możliwość zarobkowa-nia, „zniewolony jest Rusin na przyrodzo-nej ziemi swej ruskiej... w tym to ruskim Lwowie”.

Tak więc zlanie się w jeden nurt starych i nowych konfliktów, które nacierająca strona polska motywowała religijnie – kie-dyś „schizmą”, a teraz jeszcze „dyzunic-twem” Rusinów – stało się katalizatorem jakościowej zmiany mentalnej, która na-brała charakteru odrodzenia narodowego opartego na powrocie w sferę idei „uśpio-nej” pamięci historycznej o czasach poli-tycznej niezależności Rusi. Warunki do tego powstały przede wszystkim dzięki stworzeniu ośrodka ostrogskiego i lwow-skiego, które ukształtowały pierwszą fa-langę aktywnej społecznie inteligencji i wykształconych działaczy, a decydują-cym momentem stało się antyunijne wy-stąpienie księcia Ostrogskiego, na skutek czego, jak trafnie stwierdza N. Jakowen-ko: „Przed Rusią stanął dylemat: za kim iść, czyjemu wezwaniu się podporządko-wać – monarchy na tronie czy własnego niekoronowanego władcy «z Bożej łaski»? Wybrawszy księcia, Ukraina tym samym odpowiedziała, komu w jej wyobrażeniu należy pierwszeństwo władzy”.

Dzięki publikacji „Ekthesis” (1597), która w formie protokołu podaje bieg wy-darzeń na soborze prawosławnym w Brze-ściu (zawarcie unii zostało tu określo-ne jako „zamieszanie i trwoga nie mała między metropolitem kijowskim ruskim

Michałem i niektóremi jednomyślnymi władyki a między chrześcijańskim mnó-stwem ludzi narodu ruskiego”) wiemy, że jego uczestnikami, a więc zwolennika-mi Ostrogskiego, byli także przedstawi-ciele Nadsania i Podlasia. Oprócz bisku-pa przemyskiego Michała Kopysteńskiego wspomniani są m.in. protopopi (dzieka-ni) z Jarosławia, Przemyśla i Milejczyc, a w gronie świeckich uczestników sobo-ru widzimy m.in. przedstawicieli bractwa w Bielsku oraz szlachtę z powiatu brze-skiego (Nestor i Joachim Zubaccy) i zie-mi przemyskiej (Michał Lityński, Łukasz Bojarski). Po soborze za zachowaniem „wschodniego posłuszeństwa” opowie-działy się parafie nie tylko w diecezji prze-myskiej, ale także w chełmskiej i włodzi-miersko-brzeskiej (jakby dla przeciwwagi unijnemu zaangażowaniu i determinacji biskupa Pocieja, właśnie w brzeskiej czę-ści jego diecezji kilka monasterów – w Drohiczynie, Bielsku, Jabłecznej i w sa-mym Brześciu – nigdy unii nie przyjęło). Prawosławni Chełmszczyzny i Podlasia podporządkowywali się wtedy biskupo-wi Bałabanowi, którego aktywność w roli patriarszego egzarchy potwierdza karcąca go królewska gramota z 1605 roku („w cu-dze diecezje, jako to włodzimierską, łuc-ką, chełmską, pińską wstępujesz, archi-mandrytów, ihumenów, księży i diakonów stawisz, cerkwie wyświęcasz”). Właśnie wtedy G. Bałaban zatwierdził bractwo cerkiewne, które powstało w Zamościu (1606), aktywną działalność kontynuowa-

ło też bractwo w Lublinie, którego prawo-sławna społeczność należała do diecezji chełmskiej. Ponieważ w Lublinie znajdo-wała się siedziba Trybunału Koronnego prowincji małopolskiej, do której należały także ukraińskie ziemie Korony, miejsco-we bractwo cieszyło się wsparciem przy-bywających tu na roki sądowe magnatów prawosławnych, od których w 1601 roku otrzymało nawet znaczne nieruchomo-ści (oprócz K. Ostrogskiego darczyńca-mi byli m.in. książęta Grzegorz Sangusz-ko, Joachim Korecki, Jerzy Czartoryski, Grzegorz Czetwertyński), a w 1607 roku przy wsparciu wspomnianych magnatów i szlachty z woj. kijowskiego, wołyńskiego i bracławskiego zaczęto budowę nowej mu-rowanej cerkwi (poświęcił ją metropolita Piotr Mohyła w 1633 roku). W 1618 roku powstało także bractwo w Chełmie – moż-na powiedzieć, że w sąsiedztwie rezyden-cji biskupa unickiego, którym był wów-czas Atanazy Pakosta. Jeszcze bardziej chwiejna była pozycja Atanazego Kru-peckiego, który po śmierci M. Kopysteń-skiego (1610) został pierwszym biskupem unickim w Przemyślu, albowiem aktywną walkę z nim prowadziło miejscowe ducho-wieństwo, szlachta prawosławna i bractwa, z których największą aktywnością odzna-czało się bractwo przy przedmiejskiej cerk-wi Św. Trójcy.

Cdn.Jurij HAWRYLUK

Fot. autora artykułu

Cerkiew Przemienienia Pańskiego w Lublinie


cytat, ale on wiele wyjaśnia: „Pisanie o tym wszystkim sprawia mi ból: składniki ukra-ińskie i rosyjskie przemieszały się mojej krwi, w sercu i myślach. Ale długie i przy-jazne współżycie z Ukraińcami w obozach pozwoliło mi zrozumieć, jak ich to wszyst-ko boli, jakie to już nieznośne dla nich. Na-sze pokolenie będzie musiało płacić za błę-dy poprzednich generacji. Tupnąć nogą i krzyknąć „to moje” – najprostszy to spo-sób. O całe niebo trudniej jest powiedzieć: „niech każdy żyje, jak chce”. Zadziwiają-ce, nie sprawdziły się przepowiednie Przo-dującej Doktryny, przewidujące zanik na-cjonalizmu. Nie wiedzieć czemu, rozkwitł on właśnie w epoce atomu i cybernetyki. I nadchodzą czasy, w których to my, chcąc nie chcąc, będziemy musieli spłacić wszyst-kie weksle, opiewające na samostanowie-nie i niepodległość innych – my sami, nie czekając aż nas zaczną palić na stosach, to-pić w rzekach i ścinać nam łby. Że jesteśmy wielkim narodem – powinniśmy udowod-nić nie ogromem podległych nam narodów, ale wielkością czynów. I głębokością orki na ziemiach, które zostaną nam po odejściu tych, co nie zechcą żyć razem z nami. Bar-dzo bolesna będzie dla nas sprawa ukraiń-ska. A trzeba zrozumieć, jaka już gorączka Ukraińców trawi. Jeżeli zbratanie nie uda-ło się w ciągu tylu stuleci – to teraz kolej na nas, aby dać przykład rozsądku. Powinni-śmy pozostawić wybór im samym. Im, fede-ralistom czy separatystom, niech tam mię-dzy sobą zadecydują, kto z nich ma rację. Upierać się przy swoim, to i głupie, i okrut-ne. Im więcej przejawimy teraz ustępliwo-ści, tolerancji i otwartości, tym większa jest nadzieja, że uda się nam w przyszłości od-budować naszą jedność. Niech spróbują sa-modzielnego życia”.*

Czy trzeba mieć pretensje do zwykłych Rosjan? Nie do wszystkich. Z pewnością do tych, co bezgranicznie popierają politykę swoich władz, do tych, którzy bezkrytycz-nie przyglądają się farsie wyborczej: dwie kadencje ja, jedną ty, potem znowu dwie ja... Gdzie jeszcze w cywilizowanym świecie bywają takie roszady?! A przecież to nie jest jakiś bantustan, a największy kraj świata, może nie najzamożniejszy, nie największy ludnościowo, ale za to z bronią atomową.

Powoli w Rosji rodzi się społeczeństwo obywatelskie, ale idea ta jeszcze długo prze-bijać się będzie z większych miast na głuchą prowincję, gdzie ciągle panują sowieckie tę-sknoty i sentymenty, a bardzo wielu żałuje Związku Radzieckiego. Gdzieś latem, na po-czątku lat 90., byłem w Brześciu. Widząc ob-wieszone flagami miasto, wtedy jeszcze bia-ło-czerwono-białymi, pytam miejscowych,

co to za święto. „Nie znajetie? Eto prazdnik tiech trioch, katoryje w Bieławieżskoj pusz-czy propili Sowieckij Sojuz”. Młodszym Czytelnikom wyjaśnię, że chodzi o spotka-nie Szuszkiewicza, Jelcyna i Krawczuka po-wołujące Wspólnotę Niepodległych Państw.

Wielu, nie tylko Rosjan zresztą, dzisiaj mówi: „Za czasów radzieckich pół świa-ta było nasze, wielu musiało się liczyć z na-szym zdaniem. Wszystko było poukładane, żyliśmy skromnie, ale nikt nie głodował, a i na kieliszek starczyło. Stać nas było po-jechać odpoczywać nad Morze Czarne lub przynajmniej na daczę poza miastem. I za-chciało się Gorbaczowowi i innym demo-kracji. Sekretarze partii porobili się gu-bernatorami, przewodniczący kołchozów farmerami i jak za dawnych czasów dobrze sobie radzą. Jak normalną drogą, uczci-wą pracą posiąść milionowe dochody? Stać się takim Bierezowskim, Abramowiczem, Gusinskim, Chodorkowskim... No i jak nie mamy popierać Putina, przynajmniej pensje i emerytury na czas płaci. Za Jelcyna i tego nie było! Wstydziliśmy się przed światem za wiecznie pijanego prezydenta, a Putin pod-niósł nas z kolan upokorzenia”.

No cóż, chcąc nie chcąc, trzeba się zgo-dzić z takim rozumowaniem. Widać rosyj-ski naród nie potrafi jeszcze stawiać wyż-szych wymagań, a przecież zasługuje na coś lepszego. Nie wierzy, że można coś zmie-nić kartką wyborczą. To dusza niewolnika. Z fatalizmem i pokorą przyjmuje kolejnych carów i nie jest ważne, czy w ich żyłach rze-czywiście płynie monarsza krew, czy tylko bolszewicka, czy jakaś inna.

Zawsze należy rozgraniczać naród ro-syjski i rosyjską władzę. Na sercu leży mi to, aby Rosjanie zaznali szczęścia wyboru, szczęścia wolnej myśli. Chciałbym, aby idee wolnościowe Puszkina, Lermontowa, Toł-stoja czy Turgieniewa przebiły się do narodu rosyjskiego, ubezwłasnowolnionego przez rewolucję i kilku zbrodniarzy w stylu Leni-na, Trockiego, Dzierżyńskiego czy Stalina.

Naród ukraiński też źle wybierał. Zmar-nowano 20 lat. W Kijowie wydawało się, że jelcynowska Rosja nie jest przeszkodą w narodowych aspiracjach, ale oto na na-szych oczach odradza się w Rosji idea im-perialistyczna. A w międzyczasie kosztem majątku narodowego uwłaszczali się i kra-dli fortuny tacy „Janukowycze” (oszczę-dzę Szanownym Czytelnikom nazwisk, wystarczy jedno, no może tylko majątek Witalija Kliczki został uczciwie wywal-czony pięścią). Władza w regionach z rąk jednych oligarchów przeszła w ręce dru-gich. Litwini, Łotysze czy Estończycy nie „bawili” się w jakąś Wspólnotę Niepodle-głych Państw, od razu wybrali zachodni kurs i widzimy, gdzie są.

Mądrzy Rosjanie wiedzą, że obecna sy-tuacja poróżni Rosjan i Ukraińców na stu-lecia. Nic tak nie boli, jak upokorzenie na-rodu, a to uczyniła Rosja odbierając Krym i wspierając separatystów na wschodzie. Po takiej podłości dotychczas ambiwalentnie myślący Ukraińcy stanęli zdecydowanie na pozycjach narodowych. Zostali zmusze-ni do przewartościowania słowa „patrio-tyzm”. Idea panslawistyczna „My, bracia Słowianie” przestała mieć rację bytu.

Czy naród ukraiński zdaje sobie sprawę, że droga do zachodniego dobrobytu w UE jest jeszcze bardzo daleka? Samo podpisa-nie umowy stowarzyszeniowej nie uczyni raju i dobrobytu. Ile to jeszcze wyrzeczeń czeka naród, ile to jeszcze razy Ukraina za-płacze...? Popatrzmy na polskie doświad-czenia. Że też dumny naród polski dał so-bie narzucić takie ograniczenia, cierpienia, trudności i rewolucyjnie nie powstał? Ileż to razy Polacy zgrzytali zębami, ale otwar-cie nie buntowali się, nie urządzali majda-nu w centrum Warszawy. A że jako tako się udało, to tylko dlatego, że społeczeństwo polskie miało zaaplikowaną tabletkę znie-czulającą w postaci odzyskanej niepodle-głości. Czy taka tabletka pomoże Ukraiń-com? A może paradoksalnie zagrożenie przez sąsiednie mocarstwo skonsoliduje naród, a słowa patriotyzm, wolność zyska-ją nowe wartości, nowe odcienie? Ale dro-ga to będzie ciernista...

Wpierw trzeba przebudować cały kraj, struktury i mechanizmy władzy, zmienić prawo, zreformować gospodarkę. A to nie stanie się tak szybko, jak pstryknięcie pal-cami. W Polsce zmieniano rzeczywistość przez 20 lat i ciągle jeszcze daleko jeste-śmy za bogatymi społeczeństwami Zacho-du. Obecnie polski dochód narodowy jest trzykrotnie wyższy od ukraińskiego, ale w momencie startu, tj. na początku lat 90., były na podobnym poziomie. To pokazuje, jaką drogę przebyła Polska wobec stojącej w miejscu Ukrainy, okradanej przez kolej-nych możnowładców. A potencjał Ukra-ina ma, może nawet większy niż Polska: węgiel kamienny, ruda żelaza, czarnozie-my, cieplejszy klimat, piękne Karpaty, cie-płe Morze Czarne. Inicjatywę społeczną i pracowitość także można pobudzić, wy-starczy stworzyć prawo nie dające szans na korupcję, którą obecnie jest przeżarty kraj od szczytów władzy do samych dołów. Dy-namika wydarzeń na Ukrainie w ostatnich miesiącach daje nadzieję, że coś drgnęło w narodzie, pojawiły się nowe siły, które mają szansę na sukces, tylko trzeba im trochę po-móc, chociaż brak jedności w UE temu nie sprzyja.

Arkadiusz KULGAWCZUK

Lech – a właściwie Lew – Słowański urodził się w wsi Siedliska w pow.

Zamość, która w 1398 r. była częścią skła-dową włości szczebrzeskiej marszałka Dymitra z Goraja. Jak podają źródła hi-storyczne, mieszkańcami wsi byli Rusini, sprowadzeni przez właściciela z jego dóbr pierwotnych położonych w okolicach Ja-sła. Już w 1685 r. we wsi była cerkiew pra-wosławna. Jeszcze u schyłku XVIII wie-ku cerkwie znajdowały się w okolicznych miejscowościach, takich jak Szczebrze-szyn, Zamość, Tomaszów, Kosobudy, Suł-mice, Biszcza, Łosiniec, Zamch, Żdanów, Krzeszów, Bortałyny, Stabrów, Różaniec, Lipiny. W 1880 r. wieś liczyła 128 domów i 960 mieszkańców, w tym 34 katolików i 10 Żydów. Spis z 1921 r. wykazywał 150 domów oraz 874 mieszkańców, w tym 734 Ukraińców.

We wsi była szkoła, a w remizie miej-scowy zespół teatralny wystawiał sztuki ukraińskie dla licznej publiczności ze wsi i okolicy. Jak pisał L. Słowański w liście do autora tych słów, epizody sztuk związa-nych z pożegnaniami kozaków ubranych w stroje tradycyjne odbywały się na sce-nie z udziałem osiodłanych koni. Udział młodzieży w tych spektaklach kształto-wał także narodową tożsamość ukraiń-ską. Jednocześnie było to bodźcem do na-uki. Chęci te wzrosły, gdy na egzaminie wstępnym do gimnazjum im. H. I. Za-mojskiego w Zamościu L. Słowański zna-lazł się w gronie trójki (na około 200 zda-jących), która uzyskała ocenę dobrą (4). Mimo trudności dojeżdżał z Zawady do Zamościa pociągiem, wracał o 17.00, a lekcje odrabiał przy lampie naftowej. Upa-dek II RP przerwał naukę.

Ze względu na to, że ojciec miał tyl-ko 1 ha ziemi, hodował buhaja, prowadził sklep i był domorosłym chirurgiem, syn nie był koniecznie potrzebny w gospodar-stwie. Podczas okupacji Niemcy uczynili z Zamościa Himlerstadt. Jako syn mało-rolnego chłopa otrzymał skierowanie do wyjazdu na roboty w Niemczech. Ojciec

doceniając wiedzę i zdolności syna, ma-rzył, by zdobył on przynajmniej średnie wykształcenie. W porozumieniu ze znajo-mymi mieszkańcami Chełma ojciec wrę-czył mu – jak pisze L. Słowański – jakąś sumę pieniędzy i wyprawił do Chełma, gdzie utworzono ukraińskie gimnazjum i szkołę techniczną, których uczniowie wy-łączeni byli z wyjazdu do pracy w Niem-czech. Po ukończeniu 4 klasy gimnazjum wstąpił do szkoły technicznej, gdzie uzy-skał dyplom technika. Podczas nauki w Chełmie zaprzyjaźnił się z arcybiskupem Iłarionem (prof. Iwanem Ohijenką) i ks. protojerejem Hawryiłem Korobczukiem – w okresie międzywojennym wieloletnim nauczycielem religii w języku ukraińskim w powiecie hrubieszowskim i działaczem towarzystwa „Ridna Chata”.

Prowadzone przez niego lekcje z religii w szkole technicznej, przepełnione ide-ami służenia Bogu i Narodowi, emocjo-nalnie związały Lowę-Łewka z bogatym obrządkiem prawosławnym, co stało się w przyszłości bardzo pomocne w działalno-ści naukowej, a oprócz tego wiara dodawa-

ła siły w pokonywaniu życiowych proble-mów, zwłaszcza zdrowotnych. Wzorcem dla niego była postać abp Ilariona jako osoby duchownej, człowieka, tytana pracy i wybitnego naukowca. Już jednak w cza-sie nauki w Chełmie spotykały go trudne chwile. W grudniu 1942 r. rodzinna wieś została wysiedlona przez hitlerowców. 30 Polaków i około 900 Ukraińców wywie-ziono do pow. hrubieszowskiego. Rodzice przenieśli się do Chełma i dzięki pomocy znajomych ojciec otrzymał pracę i miesz-kanie.

Po wyzwoleniu z okupacji niemieckiej i złożeniu egzaminu w kuratorium w Lu-blinie z języka polskiego i geografii, Łew-ko uzyskał świadectwo dojrzałości. Już w sierpniu 1944 r. rozpoczął pracę zawodo-wą w Powiatowym Zarządzie Drogowym w Zamościu. W 1946 r. rozpoczął stu-dia na Wydziale Inżynierii Lądowej Po-litechniki Warszawskiej. Ukończył studia w 1951 r. z oceną bardzo dobrą. W 1970 r. uzyskał stopień doktora nauk technicz-nych, w 1973 r. został powołany na docen-ta, a w 1983 roku otrzymał tytuł naukowy profesora nadzwyczajnego.

Działalność prof. Lecha Słowańskiego jako pracownika naukowego obejmowała podstawowe elementy tego rodzaju dzia-łalności: badanie i stałe rozwijanie warsz-tatu naukowego, kształcenie młodej ka-dry naukowej, upowszechnianie wiedzy w formie publikacji oraz działalność or-ganizatorską. Tematyka prowadzonych prac badawczych i doskonalenie warsz-tatu badacza wskazują na szerokie zain-teresowanie naukowe prof. Słowańskie-go. Prowadził on badania: odkształceń i sił metodami tensometrii elektrooporo-wej; wykorzystujące promienie X i gam-ma; elastooptyczne; wykorzystujące ul-tradźwięki, a także badania strukturalne materiałów budowlanych.

Pracował w zawodzie 56 lat, w tym 49 naukowo – w Instytucie Techniki Bu-dowlanej. Stworzył w ITB czołowy w kraju ośrodek eksperymentalnych badań

Cmentarz prawosławny na Woli w Warszawie jest miejscem wiecznego spoczynku setek Ukraińców i przedstawicieli innych narodów, zwłaszcza wyznania prawosławnego. Wśród grupy ukraińskiej jest wie-lu wojskowych (także generałów), poetów, piosenkarzy, dziennikarzy, osób duchownych, działaczy spo-łecznych, a także naukowców rodem z Chełmszczyzny, Podlasia i Wołynia. Do tej ostatniej grupy należy

profesor nadzwyczajny, dr nauk technicznych Lech Słowański (14.07.1924 -23.04.2012), znany naszym czytelnikom z listów do redakcji.

Lech Słowański – ukraiński synZamojszczyzny

*A. Sołżenicyn, Archipelag Gułag, tom III, str. 43 (wyd. polskie z 1990 r.).


wytrzymałościowych – statycznych i dy-namicznych. Wieloletni członek Rady Na-ukowej Instytutu. Autor i współautor kil-kudziesięciu publikacji, w tym trzech książkowych. Zasłużony nauczyciel aka-demicki. Od 1951 r. prowadził wykłady z metod doświadczalnych w mechanice dla studentów Wydziału Inżynierii Lądo-wej oraz wykłady z dziedziny wytrzyma-łości materiałów dla studentów Wydziału Inżynierii Sanitarnej i Wodnej Politechni-ki Warszawskiej. Laureat nagród zespo-łowych Ministra Budownictwa i Prze-mysłu Materiałów Budowlanych. Dzięki stworzeniu właściwej atmosfery nauko-wej i umiejętności pracy w zespole z gru-py kierowanej przez niego wywodzi się 5

innymi ks. płk Wasyla (Bazylego) Marty-sza – naczelnego kapelana wyznania pra-wosławnego w Wojsku Polskim, ks. Pawła Szwajki, ks. Mikołaja Holca (1907-1944), ks. Piotra Ohryzki (1891-1944), ks. Ser-giusza Zacharczuka (1915-1943). Cennych materiałów dostarczył w sprawie zamor-dowanego w marcu 1944 r. ks. Lwa Ko-robczuka (1919-1944) – syna jego nauczy-ciela religii w szkole technicznej. Warto wspomnieć, że był skoligacony ze znaną ukraińską rodziną Antoniego i Pawła Wa-syńczuków – parlamentarzystów II RP, organizatorów ukraińskiego życia oświa-towo-kulturalnego na terenie Chełmsz-czyzny i Południowego Podlasia.

Aleksander KOLAŃCZUK

Іван КИРИЗЮК

З циклу: Шансон Підляшшя Гомін

Проминають літаІ весна за весною,Ношу на устахСлід поцілунку,Мальований тобою.У дзеркалі пережитого,Ясним вогнемГорить молодості гомін!Грає весняноСкрипкою в грудях,Очей твоїхЗажурений спомин.

Ждання

Самотність,ЗеленимЦвіркуномСкаче,СередЧотирьох стін.Вибілена,Висповідана душа,ЖдеНа танець мотиля,З червоноюКраплинкою,Осіннього вина.

Покаяння

РозвісьНа тихПридорожних вербахРаниСвойого життяХай боліКриком журавляВ очеретахРозпливутьсяХай дзвономВечірнім одозветьсяПокаяння.

ЖиттяНаше життяРозметенеВітром історіїПо теплих поляхПо зелених лугахЩе тількиВ церковних розспівахЖивеРуська душаДуша ПідляшшяНас доляВитеребилаВід предків корінняРідненькі браття.

ЗавулкиЛастовині гніздечкаПритихлиІ нам прибуло літНа загонах пережитогоСовість бринитьПам’яттю вертаємоНа стидливі Завулки життяДопиваючи споминМов келих горілкиЗа подругМолодецькі лиця.

ПразникУ насНа ПідляшшіНа крилахВ заполіНесутьСвяточну радістьБілі ангелиГрають на скрипкахГудутьХто альтомХто басомМалюють грудьХлібовим квасомЇх очіВічно веселіТай сині синіМов дикі ожини.

Лелека

При дерев’янійКладочціЩо через річкуСтоїть на одній нозі ЛелекаЗа собою чуюЙого тіньНесподіваний клекітСтановиться моїм ОсіннімБілим танцемВ очеретах.

Знак

ПіщаноюКрутою дорогоюПрийдеСкрипальВ білій сорочціПрисядеНа каменіЩо є знакомПоколіньОставить слідВесни у поліВикарбованийМузикоюСловомРідної мови.

Крив’ятичі, 5 серпня 2014 р.

Еволюція весільної обрядовості Північного ПідляшшяМожемо бачити також спроби по-

вернутися до давньої весільної обрядо-вості. Деякі молоді підляшуки, зокре-ма пов’язані з українським чи білорусь-ким середовищем, намагаються справ-ляти весілля, залучаючи до нього пев-ні елементи колишньої народної об-рядовості. Однак, це маргінальне яви-ще. Більшість підляських весіль – це вже штампові забави, притаманні для масової культури, які не мають ніяко-го відношення до колишньої народної обрядовості. Крім того, щораз частіше молоді люди живуть у громадянському шлюбі і не влаштовують весілля.

* * * У ХІХ і на початку ХХ ст. весілля

зберігало ще свою традиційну струк-туру. Однак, уже тоді у весільній дра-мі відбувалися зміни, пов’язані перш за все зі зростанням значення церков-ного вінчання та втратою деяких обря-дів, вихідний сенс яких став незрозу-мілим. Йдеться, в основному, про ри-туали, у яких головна роль припадала брату молодої.

Переміни у весільному обряді тісно пов’язані з занепадом традиційної сіль-ської громади на Підляшші, початком якого стала Перша світова війна та ева-куація українціввглиб Росії. Цей процес прискорили Друга світова війна, націо-нальна та господарська політика поль-ської держави, а також цивілізаційні пе-реміни. Великий вплив на занепад на-родної обрядовості мала теж низька на-ціональна свідомість підляшуків та пе-реконання про меншовартість власної руської, сільської культури та перева-гу польської, міської. Тому й переміни у весільній обрядовості взагалі слід роз-глядати у контексті втрати підляшука-ми свого етнічного обличчя.

Під впливом цих факторів весіль-на драма почала спрощуватися і скоро-чуватися. Уже в міжвоєнному періоді на значній частині території Підляш-шя почав втрачати сакральне значен-ня весільний обрядовий хліб, наслід-ком чого було випадання таких риту-алів, як випікання і розподіл короваю, вийшов із вжитку традиційний весіль-них одяг та зазначилися, хоч не скрізь, польські впливи.

У післявоєнному періоді посилилася роль молодих у виборі шлюбної пари, що спричинило випадання елементів передшлюбної обрядовості, які об’єд-налася в одну дію, уже не ритуально-го, а дуже практичного змісту (батьки молодої і молодого разом домовлялися про весілля). Елементом передвесіль-ної обрядовості став також дівич-ве-чір, який з часом втратив будь-які риси традиційної обрядовості.

Так само у другій половині ХХ ст. скоротилася до одного дня власне ве-сільна частина ритуалу. Понеділок, який був інтегральною складовою час-тиною того етапу весілля, став компо-нентом післявесільної обрядовості. Це зумовило занепад обрядів, які відбува-лися у цей день (уповіванє, перепіванє).

Зубожіли також обрядодії головно-го дня весільної драми. Сьогодні ве-сілля – це вже найчастіше церковне вінчання у неділю (або п’ятницю) та забава після нього з трансформова-ними під впливом популярних куль-тур такими обрядами, як батьківське благословення, кроплення свяченою водою машини молодих перед від’їз-дом до шлюбу, вітання молодих го-рілкою, перепіванє, а також чужі під-ляській традиції очепіни. У деяких ве-сіллях залишається ще снеданє і об-ряд спомаганя.

Зміни структури весілля через зник-нення деяких етапів весільного обряду супроводжувалися випаданням обря-дових пісень. Це призвело до цілкови-того занепаду весільного репертуару, який заступили популярні українські, білоруські, російські та польські пісні.

У ХХ ст. помінялося також функ-ційне значення весільного ритуалу – з правової і магічної функцій акцен-ти почали змішуватися на розважаль-но-ігрову. Сьогодні весілля – це забава, приурочена до церковного вінчання, яке стало чи не єдиним елементом від-рубності весільної обрядовості украї-номовних жителів Підляшшя.

Отож, упродовж останніх десяти-літь народне весілля населення Пів-нічного Підляшшя фактично втратило свою етнографічну самобутність. Іні-ціативи осередків культури та різних товариств, утім і Союзу українців Під-ляшшя (конкурси, фестивалі тощо), а також експедиційні роботи сприяють збереженню пам’яті про традиційну весільну обрядовість. Часто це є також поштовхом для молодих, національ-но свідомих людей, залучати елементи народної обрядовості у свій побут (при організації весіль, хрестин тощо). Од-нак, це явище маргінальне.

Людмила ЛАБОВИЧФото Ю. Гаврилюка

Примітки:1 A. Sadowski, Pogranicze polsko-białoruskie. Toż-samość mieszkańców, Białystok 1995, s. 16, 17.2 A. Barszczewski, Białoruska obrzędowość i folklor wschodniej Białostocczyzny, Białystok 1990, s. 55.3 М. Лобач, Вясельныя абради ў вёсках каля Нарвы, [в:] Беларускі каляндар, Беласток 1978, с. 105-111.4 S. Sawczuk, Czy «korowaj» wróci na należne mu miejsce, [w] Nad Buhom i Narwoju, 6/2003.

profesorów i 3 docentów. Otrzymał pro-fesor liczne odznaczenia państwowe i re-sortowe, a wśród nich Krzyż Kawalerski Orderu Odrodzenia Polski, Złoty i Srebr-ny Krzyż Zasługi, Medal 40-lecia Polski Ludowej, Złotą Honorową Odznakę: „Za-służony dla Warszawy”, Złotą Odznakę „Zasłużony dla Budownictwa i Przemy-słu Materiałów Budowlanych”.

Emocjonalnie był związany z Chełmsz-czyzną i prawosławiem. W latach 2000--2005 uczestniczył w pracach komisji do spraw przeprowadzenia kanonizacji pra-wosławnych Ukraińców, pomordowanych na terenie Chełmszczyzny i Podlasia pod-czas konfliktu polsko-ukraińskiego w la-tach czterdziestych XX wieku, a między

Закінчення з 33 стор.

Фот

о Ю

. Гав

рилю

к


З хроніки подій на Підляшші«Джерела»

6 вересня в Черемсі прой-шов традиційний захід Со-юзу українців Підляшшя – «Джерела – українські традиції і трансформації». У пленері Ґмінного осередку культури виступили укра-їнські ансамблі з Підляш-шя: «Ранок» з Більська, «Ро-дина» з Дуб’яжина, жіно-чий фольклорний ансамбль з Черемхи-Села, «Струмок» з Дубич-Церковних, «Гілоч-ка» з Черемхи, «Добрина» з Білостока. Під час забави для молоді заграли «Гойра-ки» з Більська і «Тугай Бей» з Ольштина.

Завершили жнива з піснею

7 вересня у Мощоні-Коро-лівській відбулися «Підлясь-кі обжинки», циклічний за-хід проводжений Сільською радою, жителями Мощони-Королівської, Союзом укра-їнців Підляшшя та Ґмінним осередком культури, спор-ту і рекреації в Мельнику. У програмі заходу знайшли-ся виступи українських та польських фольклорних ан-самблів з Підляшшя: міс-цевої «Новини», «Гілочки» з Черемхи, «Криниці» з Ра-дивилівки та «Мельничан» з Мельника. Польський об-ряд завершення жнив та ставлення перепелиці пока-зав народний колектив «Ра-дісна осінь» з Моньок. За-кордонним гостем обжинок був український ансамбль «Поліські передзвони» з Ко-бриня в Білорусі.

Про події в Українів Білостоці

9 вересня в галереї «Арсе-нал» у Білостоці відбулася лекція Юлії Ваганової «Му-зей як модель змін у суспіль-стві: Національний худож-ній музей України – бари-

кади – Майдан» (на фото). Заступник генерального ди-ректора з виставкової робо-ти та міжнародної співпра-ці київського музею розпо-відала присутнім про по-дії Євромайдану, російсько-українську війну на сході України та останні проекти музею пов’язані з цими по-діями.

Майстер-класи в Малинниках

9 вересня у Малинниках відбулася перша зустріч третьої частини «Майстер-класів підляських пісень», проводжених Товариством спадщина Підляшшя. Вона була присвячена вивченню весільних пісень. Народного репертуару свого села вчила молодих людей з різних ре-гіонів Польщі Віра Ничи-порук, учасниця фольклор-ного колективу «Малинки» з Малинник. Друга зустріч пройшла 12-14 вересня, так само в Малинниках, та за-вершилася презентацією у Загороді в Козликах.

Марш живої пам’яті Сибіру

12 вересня в Білостоці про-йшли головні врочистос-ті ХІV Міжнародного мар-

шу живої пам’яті польсько-го Сибіру, який має на меті пригадати історію та жерт-ви сталінських депорта-цій на схід у 1940-1941 рр. (жертвами цього насиль-ства стали також громадяни Польщі іниших національ-ностей, в тому числі й укра-їнськомовні мешканці Під-ляшшя). Відзначення поча-лися богослужінням у пра-вославному соборі св. Ми-колая та завершилися коло пам’ятника Невідомому си-біряку, що знаходиться біля костелу Святого Духа. Узя-ли в них участь сибіряки не лише з Польщі, але також з Литви, Латвії, Естонії, Біло-русі, України, США, Кана-ди, Великобританії та Но-вої Зеландії, загалом – коло 10-ти тисяч осіб. На марш черговий раз приїхала де-легація поляків з України – учасників Товариства поль-ської культури на Волині ім. Еви Фелінської.

Розкопки в Козликах

12 вересня неподалік пам’ят-кової церкви в Козликах над Нарвою (спорудженої в 1792 р. в Клєниках та перенесеної в мальовниче місце над Нар-

вою в 1864 р.) почалися ар-хеологічні розкопки прово-джені Інститутом археоло-гії і етнології Польської ака-демії наук. Предметом за-цікавлення науковців ста-ли кургани, які багато ро-ків вважалося середньовіч-ними. На думку Даріюша Краснодембського, керівни-ка експедиції, вони набага-то молодші.

Танцювали в клуні

13 вересня міні-музей укра-їнців Підляшшя Загоро-да в Козликах став місцем другої вже зустрічі з народ-ними танцями під гаслом «Танці в клуні». Майстер-класи повела «Kapela Braci Dziobaków z Woli Destymfl-andzkiej» з Люблина. Кроків традиційного танцю вчило-ся понад 40 осіб.

«Родина» поїде до Казимежа

14 вересня у Білостоцько-му музею села під час пере-гляду фольклорних ансамб-лів у рамках заходу «Під-ляшшя пахуче зіллям» ви-ступили підляські ансамб-лі. Метою конкурсу було ре-комендувати найкращі гру-пи, які будуть представля-ти регіон на Загальнополь-ському фестивалі капел та народних співаків у Кази-межі над Віслою в 2015 р. До Казимежа поїдуть «Роди-на» з Дуб’яжина, «Кудель-ниці» («Kądzielnice») з Яс-вил, та сімейне тріо з Ма-ківки. Окрім цього за репер-туар і практику виконавчу журі оцінило чотири співочі ансамблі, з чого три – з між-річчя Нарви та Бугу: «Вере-си» з Вилінова, «Малинки» з Малинник та «Новину» з Мощони-Королівської.

Східний економічний конгрес

18-19 вересня у Білосто-ці під гаслом «Партнерство для розвитку» проходив Східний економічний кон-грес. Бізнесмени, політики, науковці та митники з Поль-щі та із-за кордону говори-ли між іншими про розви-ток східної Польщі, місце-вий прикордонний рух та торгівлю зі Сходом. Гос-тем конгресу був президент Польщі Броніслав Коморов-ський. З України взяв у ньо-му участь голова Держав-ної митної служби України Анатолій Макаренко.

Українські діти в Загороді

18 вересня діти другого і третього класу початкової школи Комплексу шкіл ім. А. Міцкевича в Більську по-бували в скансені українців Підляшшя «Загорода» коло Козлик, де провели «Свято печеної картоплі». Це була одна із багатьох позашкіль-них пропозицій для ді-тей, які вчаться української мови, в рамках ширшої на-вчальної програми Союзу українців Підляшшя «До джерел». Під час розважаль-но-навчальної зустрічі діти брали участь у конкурсах, пекли картоплю у вогнищі

та співали українські пісні. Вони мали нагоду провести час із ровесниками з україн-ських класів та відпочити на природі.

Хор з Почаєва на Підляшші

19-23 вересня побував у Польщі Хор Почаївської ду-ховної семінарії. Гості від-відали Підляське воєвод-ство на запрошення органі-заторів 18-их «Білостоцьких днів церковної музики».

19 вересня український хор взяв участь у концерті в Більському будинку культу-ри, де виконував як церков-ні, так і світські твори. 20 вересня він співав під час літургії в монастирі Благо-віщення Пресвятої Богоро-диці в Супраслі. Гості та-кож відвідали дві церкви – св. Пантелеймона в Застян-ках і св. Георгія в Білосто-ці. Другого дня свого пере-бування на Підляшші хор співав під час цілонічного бдіння в соборі св. Миколая в Білостоці.

21 вересня, в день свята Різдва Пресвятої Богороди-ці, гості з України співали під час літургії в соборі Св. Трійці в Гайнівці. Хор також взяв участь у врочистостях на честь святого мученика Гавриїла в білостоцькому соборі. Останнім пунктом програми перебування гос-тей з Почаєва на підляській землі був концерт у рамках 18-их «Білостоцьких днів церковної музики», який пройшов у церкві св. Духа в Білостоці.

Сквер ім. Данила Галицького

в Холмі

21 вересня у день свята Різд-ва Пресвятої Богородиці в Холмі відбулися відзначен-ня пам’яті засновника міста – руського князя Данила Ро-мановича Галицького. Саме цього року минають 750-і роковини смерті цього ви-датного володаря та полко-водця в історії Русі-України, який зробив свою державу – Галицько-Волинське князів-ство – однією із найпотуж-ніших держав Європи ХІІІ ст. Вересневі урочистості це перші офіційні відзначен-ня пам’яті цього визначного володаря з участю місцевих властей.

Однією із найважливі-ших подій дня було відкрит-тя скверу ім. князя Данила в Холмі. Про найменуван-ня вулиці чи площі в Хол-мі іменем князя Українське

Розкопки в Козликах

«Свято печеної картоплі»


товариство звернулося до властей Холма ще в 2006 р. 28 серпня 2014 р. Міська рада Холма прийняла рі-шення про найменування скверу в центрі міста іме-нем князя Данила Романо-вича. Досі єдиним у сучас-ному Холмі знаком пам’яті про засновника міста була пропам’ятна дошка при-свячена князю в холмській кафедральній православ-ній церкві св. Івана Бого-слова, встановлена в 2001 р. з нагоди 700-річчя з дня народження визначного володаря Галицько-Волин-ської держави.

У рамках відзначень, окрім урочистості найме-нування скверу в центрі Холма (біля вул. Люблин-ської, у підніжжя Холм-ської гірки) іменем кня-зя Данила, відбулася архі-єрейська Божественна Лі-тургія з нагоди свята Холм-ської ікони Божої Матері з молитвою за князя Данила в холмській кафедральній церкві св. Івана Богосло-ва, а також концерт друж-би у виконанні ансамблів з України та Польщі.

Відзначення провели Президент Міста Холм, Ге-неральний консул України в Люблині, Почесний кон-сул України в Холмі, Пра-вославна парафія св. Івана Богослова в Холмі, Фонд «Партнерство та співпра-ця» в Холмі та Українське товариство.

Заспівала «Добрина»

26 вересня у Публіч-ній гімназії № 2 в Біло-стоці, при якій існує між-шкільний пункт навчання української мови, висту-пив український ансамбль «Добрина». Концерт прой-шов у рамках «Дня інозем-них мов», який щорічно відбувається у школі.

Міністр зустрівся з меншинами

27 вересня у Білостоці по-бував Анджей Галіцький, новий міністр адміністра-ції і цифризації РП. Зустрів-ся він м.ін. з представника-ми національних меншин, у тому числі української, яку представляв голова органі-зації Андрій Артем’юк.

«Свято печеної картоплі»

28 вересня у сільській світ-лиці в Дуб’яжині відбули-ся шості зустрічі підляських ансамблів при печеній кар-топлі, проводжені місцевим фольклорним українським ансамблем «Родина», Сою-зом українців Підляшшя та Ґмінним управлінням Біль-ська. Традиційно на заході заспівали господарі – колек-тив «Родина», окрім того ви-ступили постійні гості кон-цертів у Дуб’яжині: «Луна» з Парцьова, «Ранок» з Біль-ська та «Згідні маки» з Рай-ська. Окрім виступів відбу-лася також товариська зу-стріч, під час якої кожен міг попробувати печеної карто-плі.

Учасники стажуванняу парламенті були

й на Підляшші

6-7 жовтня перебували в Білостоці учасники Між-народної програми парла-ментського стажування РП: молода юристка Єлизавета Кузьменко та працівник дер-

жавної адміністрації Вер-ховинського району Івано-Франківської області Воло-димир Аврам’юк (на фото). Вони зустрілися у Центрі співпраці громадських ор-ганізацій в Білостоці з пред-ставниками українського середовища регіону, окрім того побували в Радіо Біло-сток та Радіо Ортодоксія, де цікавилися питанням укра-їнських радіопередач. З чер-ги в Комплексі громадських шкіл ім. св. Кирила і Мето-дія придивлялися до уроків української мови. Зустрічі відбулися з ініціативи посла Олександра Сосни.

Фестиваль «Підляська осінь»

10-18 жовтня у Більську, Бі-лостоці, Гайнівці, Черем-сі, Вуорлі та Дубровиці-Малій проходили заходи XXIII Фестивалю україн-ської культури на Підляшші «Підляська осінь 2014». У його рамках 10 і 11 жовтня у Більську і Білостоці від-булася презентація книжки «Дві години. Спомини меш-канців Холмщини та Під-ляшшя про Акцію «Вісла»», виданої Братством право-славної молоді Люблинсько-холмської єпархії. Того ж 11 жовтня у Музею в Більську з концертами поліських пі-сень виступили група з села Залав’я, що на українському Поліссі, та гурт «З лісу», в якому співають любительки українського фольклору, в основному з польського се-

редовища. Концерт під на-звою «Оповідання з Поліс-ся – казки із зібраного Коль-бергом – історії з подорожі» – це підсумки проекту «По-лісся Кольберга – Полісся сьогодні».

12 жовтня у рамках фес-тивалю підляські та полісь-кі ансамблі відтворювали на сцені Більського будинку культури традиційне весіл-ля. Згодом відбулася презен-тація українських фільмів під гаслом «Обличчя укра-їнського кіно».

Фестиваль – це також теа-тральні вистави. Цього року постановку «Стара вітряни-ця», за казкою Г. Х. Андер-сена, презентували в Біль-ську, Черемсі та Білостоці актори Хмельницького ака-демічного обласного театру ляльок.

16 жовтня у рамках фес-тивалю концерт україн-ських ансамблів з Польщі і України пройшов у Вуорлі. З черги 17 жовтня у Комп-лексі шкіл ім. А. Міцкевича в Більську відбувся «День української культури». Того ж дня українські виконавці «Підляської осені» навіда-лися до Сім’ятич.

Гала-концерт фестива-лю пройшов 18 жовтня у Більському будинку куль-тури. Там само 19 жовтня театральну виставу «Князь Данило» на мотивах філь-му «Данило – князь Га-лицький» (режисер Ярос-лав Лупій) та поеми Олек-сандра Олеся «Княжа Ук-раїна» представили учні Української недільної шко-ли в Люблині. Того ж дня завершальні музичні кон-церти відбулися в Гайнів-ці, Білостоці та Дубровиці-Малій.

Детальніше про Фести-валь української культури на Підляшші «Підляська осінь 2014» – у наступно-му числі «Над Бугом і На-рвою».

Людмила ЛАБОВИЧФото авторки статті

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/2014 50

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 5/2014nadbuhom.pl/images/nbin_5_2014.pdf · НАД...

Documents