Олег Полянський

Олег Полянський

УКРАЇНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ В 1921-1939 РР.

ТЕРНОПІЛЬ «ПІДРУЧНИКИ & ПОСІБНИКИ»

2004

УДК 94(477) П 54

Обкладинка Світлани Демчак

Полянськин Олег

П 54 Український рух опору в 1921-1939 рр. — Тернопіль: Підручники і посібники. 2004. — 64 с.

І5ЕШ 966-07-0007-5

У книзі на основі документальних джерел досліджуються маловідомі сторінки руху Опору в радянській Україні в 1921-1939 рр., зокрема питання збройної боротьби, руху Опору української інтелігенції, селянства, робітниц-тва, опозиційних настроїв щодо московського центру серед українських ра-дянських. партійних, комсомольських та військових кадрів.

Для науковців, викладачів і студентів, які вивчають історію України, політологію, спецкурси з даних дисциплін.

УДК 94(477)

І5ЕШ 966-07-0007-5

в Полансі.шій (). 2004

ВСТУП Серед багатьох складових проблеми «український національно-

визвольний рух у 1921—1991 роках» тема руху Опору в радянській Україні у 1921—1939 роках є найменш дослідженою і найбільш складною. По суті, за винятком праць Ю. Шаповала [1—4], Ю. Шаповапа та В. Пристайка [5-7], Ю. Шаповала та В. Золотарьова [8], а також робіт С. Білоконя [9], 1. Біласа [10], Д. Соловея [11], Г. Костюка [12], І. Винниченка [13], які хоч і не присвя-чені безпосередньо темі руху Опору, та все ж містять унікальні архівні мате-ріали та висновки на їхній основі, що дають змогу ставити і досліджувати в сучасній історіографії проблему руху Опору в радянській Україні у міжвоєн-ний період. Інші автори, зокрема, С. Кульчицький [14], О. Бойко [15], у своїх узагальнюючих працях лише побіжно торкаються цього питання.

Тому перед дослідниками постають непрості завдання розробки термі-нологічного апарату руху Опору, обгрунтування його хронологічних рамок, з'ясування суті національної політики більшовицької партії, зокрема щодо України, висвітлення історико-правових аспектів проголошення і встанов-лення радянської влади в Україні.

Особливої уваги потребує дослідження питань, пов'язаних із продов-женням збройного Опору українського селянства у 20-30-х рр., участі в русі Опору української інтелігенції, духовенства, робітництва, опозиційних на-строїв у середовищі партійних, комсомольських та військових кадрів УСРР.

Необхідно також під кутом зору руху Опору проаналізувати причини і наслідки українізації, визначити місце і роль у ньому такого своєрідного явища як український націонал-комунізм.

Розширення джерельної бази й детального аналізу вимагають питання зв'язків УВО та ОУН із середовищем руху Опору в радянській Україні, нама-гання останніх поширити свою діяльність на цю територію.

Нового осмислення і трактування потребують політичні процеси в 20 30-і роки в Україні, передовсім у плані з'ясування об'єктивності щодо них версій радянських спецслужб, української історіографії в еміграції та української радянської історіографії. Нинішня політична ситуація і розвиток історичної науки дають можливість реально оцінити організаційний стан ру-ху Опору й рівень його фабрикації та фальсифікації тоталітарним режимом.

Рух Опору в радянській Україні у 1921—1939 рр. був першою складовою частиною українського національно-визвольного руху, який тривав із часу поразки Другої української національної революції наприкінці 1920 року та безуспішних спроб повалити радянську владу під час так званого Листопадо-вого рейду 1921 року і до проголошення незалежності України у серпні 1991 року.

Враховуючи той факт, що в досліджуваний період так і не було розв'язане українське питання, тобто не створено української незалежної со-

борної держави, національно-визвольний рух слід розглядати під кутом зору: 1) процесу теоретичного обгрунтування ідеї незалежності України; 2) створення і діяльності культурно-просвітніх, економічних товариств, спор-тивно-військових структур та, врешті, політичних організацій і партій; 3) мирних (парламентських) та збройних форм боротьби за Українську Само-стійну Соборну Державу.

Дослідження цих проблем дає змогу ствердно відповісти на запитання, чи існував рух Опору в радянській Україні. Так, існував! Причому цей процес був фактично безперервним (перманентним). Він набирав різних форм: від пасивного Опору режимові, існування опозиційних настроїв у національних середовищах усіх верств населення і через діяльність легальних та напівлега-льних товариств, нелегальних організацій до збройного Опору тоталітарному режимові.

Тому справедливо зазначає І. Білас: «Серед нез'ясованих наукових про-блем постає й така, як спротив української нації репресіям окупаційних ре-жимів. Справедливо поклавши основну відповідальність за злочини на дер-жаву, ми все ж надто категоричні у твердженнях про загальну покірність на-селення, його необізнаність, казенне однодумство. Навряд чи варто зводити різноманітність течій суспільного життя навіть цього надзвичайно скрутного часу тільки до широкомовних кампаній на підтримку вироків проти «ворогів народу». Таке спрощення історичної реальності не тільки залишає без відпо-віді чимало суттєвих запитань, воно глибоко несправедливе щодо пам'яті тих, хто, як тільки міг, чинив опір. Таке спрощення, по суті, позбавляє нас дуже важливої моральної опори, змізернює нашу демократичну культуру, підмурки якої завжди підтримувалися прикладом та самопожертвою людей, котрі за найважчих часів знаходили сили жити по совісті» [10:19-20].

До позитивної відповіді на питання про рух Опору в радянській Україні схиляється відомий дослідник цих проблем Ю. Шаповал: «Протягом усієї до-би комуністичного панування в Україні завжди були патріоти, які чинили спротив (латентний або відвертий) режимові, вбачали перспективу України в більшій орієнтації на Захід і прагли створити не декларативну, а повноцінну Українську державу» [4:24].

Він же наголошує: «Документи свідчать, що спротив комуністичному режимові в Україні тривав увесь час, поки той режим існував. Українці не були безмовними жертвами, і надзвичайно важливо звернути увагу на досяг-нення руху Опору більшовизму» [4:417].

У той же час необхідно порушити надзвичайно важливу проблему, яку об'єктивно й реально не досліджував ніхто: чому українці йшли на службу комуністичному режимові? Ми може УСІМ' УРСР вважатися їхньою Вітчиз-ною? Очевидно, що відповідь на ці та інші запитання, може, хоча б час іконо, пояснити, чому існувала опозиція та рух Опору в радянській Україні.

Не менш важливим у цьому плані є дослідження прої рлммо-теоретичних поглядів та практичної діяльності більшовицької парні иіодо

4

національного питання взагалі, й українського питання зокрема. Із цим не-розривно пов'язана необхідність висвітлення історико-правових аспектів проголошення і встановлення радянської влади в Україні.

Наукове дослідження цих питань є надзвичайно важливим для з'ясування істинних причин руху Опору в радянській Україні 1921-1939 рр. та й взагалі українського національно-визвольного руху в радянський період. Що зумовило цей рух? Чому він тривав фактично до проголошення незалежності у 1991 році?

Очевидно, основною причиною була невирішеність у повному обсязі українського питання, територіальна розчленованість та загарбання українсь-ких земель іноземними державами (Польщею, Румунією, Чехословаччиною), відсутність повноцінної незалежної української держави у складі СРСР.

Адже декларативна українська державність у формі УСРР-УРСР лише формально розв'язувала українську проблему, а подальша фактична антиук-раїнська політика більшовицької партії сприяла антирадянським настроям, породила виникнення опозиції та руху Опору в радянській Україні у міжво-єнний період.

Щоб висвітлити ці складні процеси, які, до того ж, відбувалися в умовах формування і посилення тоталітарного режиму, необхідно принаймні стисло проаналізувати національну програму й реальну політику більшовицької пар-тії та з'ясувати, що ж насправді являла собою за національним складом КП(б)У, якими були історико-правові підстави проголошення та форми й за-соби встановлення радянської влади.

Очевидно, що в основі антиукраїнської політики більшовицької партії лежали теоретичні висновки К. Маркса та Ф. Енгельса, які у своїх працях, приділивши певну увагу Україні, при цьому доводили, що українство не зда-тне до власного державотворення, приречене на зникнення і віддавали пере-вагу серед слов'ян росіянам і полякам.

Виникнувши на зламі XIX і XX ст. і діючи в умовах багатонаціональної Російської імперії, більшовицька партія змушена була виробити своє став-лення до національного питання, свою національну програму. Суть її поляга-ла в тому, що більшовики з часу виникнення були прихильниками єдиної централізованої держави та єдиної централізованої партії, тому їхнє ставлен-ня до національного питання диктувалося цією стратегічною установкою, а іевні особливості, деякі корективи цієї генеральної лінії, були лише тактич-ним ходом, якій мав забезпечити реалізацію стратегічної мети.

Тому В. Ленін і його партія вели запеклу і нещадну боротьбу із соціал-демократичними рухами і партіями неросійських народів, зокрема українсь-кими. Як зазначає Г. Костюк: «...здавалося б, що, визнаючи програмове гасло «право націй на самовизначення, аж до відокремлення», визнаючи силу і зна-чення революційно-визвольних рухів у боротьбі з самодержавством, не мож-на було не визнавати права, принаймні за всіма соціал-демократичними пар-тіями поневолених народів, репрезентувати й очолювати ці рухи. Але росій-

5

ська соціал-демократія, а зокрема більшовики, гостро заперечливо і нетерпи-мо поставилися не тільки до всіх соціалістичних партій узагалі, але й в першу чергу до споріднених ідеологічно і програмово соціал-демократичних партій неросійських народів» [12:34].

Але політичні реалії примушували більшовиків певним чином рахува-тися з українським національно-визвольним рухом, який посилювався з кож-ним роком, особливо після розпаду Російської імперії в результаті Лютневої революції 1917 року. Адже національне питання в цей період стало одним з основних на теренах колишньої Російської імперії, в тому числі в Україні.

І тут особливо виразно проявилась вся суперечливість, подвійність, зрештою, демагогічність і фальшивість більшовицької програми з національ-ного питання. Будучи прихильниками не тільки централізованих і великих держав, більшовики фактично стояли за збереження єдності Російської імпе-рії. яка в 1922 році отримає назву СРСР. Тому й доводилося вдаватися до словесної еквілібристики на зразок: «Право націй на самовизначення і відо-кремлення не слід змішувати з доцільністю відокремлення; ми не прихильни-ки дрібних держав, ми, більшовики, не підтримуємо сепаратистських тенден-цій, ми ведемо агітацію не за відокремлення, а тільки за право на відокрем-ленняліідтримувати українців нам не доводиться, бо для пролетаріату цей рух не корисний».

Із приходом до влади більшовицька партія та її лідер В. Ленін вимушені були шукати нового теоретичного обґрунтування між «правом націй на само-визначення аж до державного відокремлення» і намаганнями створити єдину централізовану державу в рамках території колишньої Російської імперії. Ще в дореволюційних працях В. Ленін неодноразово твердив, що національно-визвольні рухи у своїй основі є буржуазними. Пролетарська партія їх підтри-мує, остільки, оскільки вони розхитують міць імперіалістичних держав. Але тепер, коли владу у свої руки взяв пролетаріат, пролетарська партія не може їх підтримувати, бо з'явилися нові соціалістичні рухи робітників і селян при-гнічених націй. Саме ці останні вступили у гострий конфлікт зі старими, бу-ржуазними національно-визвольними рухами. Більшовики, природно, під-тримують ці нові соціалістичні рухи. «Ми, як комуністи, — заявляв Ленін, — лише в тих випадках повинні і будемо підтримувати буржуазні визвольні ру-хи... коли ці рухи дійсно революційні, коли представники їх не будуть пере-шкоджати нам виховувати й організовувати в революційному дусі селянство і широкі маси експлуатованих».

Це означало, що комуністична партія підгримуватиме лише ті націона-льно-визвольні рухи, які вона контролю» , які йтимуть у фарватері її політики. Усім іншим оголошувалася нещадна війна.

Першим об'єктом, чи навіть швидше полігоном, на якому проходили апробацію більшовицькі теорія і практика, стала Україна, зокрема, Українсь-ка Народна Республіка. Формально визнавши УНР, більшовики відразу ж розпочали шукати шляхів і засобів її знищення. На противагу існуючій УНР

6

та її державним органам — Центральній Раді та Генеральному Секретаріату, вони проголошують радянську УНР, створюють її уряд — Народний Секре-таріат і розпочинають війну проти національної державності. Має місце пря-ма збройна агресія радянської Росії проти УНР. До того ж, саме більшовики розв'язують громадянську війну в Україні.

Як зазначає Р. Костюк, «...офіційно пропагуючи й далі гасло «самови-значення аж до відокремлення»...вони одночасно неофіційно, але продумано й планомірно робили все, щоб стихійний процес унезапежнення поневолених народів, який почався з перших днів Лютневої революції 1917 року припини-ти... Більшовики неофіційно, але інтенсивно й планомірно почали акцію (спочатку там, де для цього була реальна можливість і що було з погляду їх існування найважливіше) підготування до збройного знищення фактичної не-залежності того чи іншого народу. Так було з Україною, з балтійськими на-родами (Литва, Латвія, Естонія), так було з народами Кавказу, з Туркестаном та іншими....Не було жодної країни, жодної нації, які пізніше були залучені до радянської федерації, щоб те залучення відбувалося мирним, демократич-ним шляхом. Усюди було вжито збройні військові сили російської червоної гвардії і внутрішньонаціонапьну агентурну провокацію» [12:68-71].

У зв'язку з цим варто розглянути питання про створення, діяльність і національний склад КП(б)У. Вона була створена з більшовицьких осередків РСДРП(б) для прискорення і полегшення встановлення радянської влади в Україні. Тенденції до створення всеукраїнського більшовицького центру ста-ли помітними з літа 1917 року. Частина більшовицьких діячів, зокрема B. Шахрай, С. Мазлах, Ю. Лапчинський, М. Скрипник виступали за створен-ня окремої партії. У квітні 1918 року в Таганрозі було проведено партійну нараду більшовицьких організацій України, яка прийняла рішення про утво-рення Комуністичної партії більшовиків України, як самостійної одиниці. Але І з'їзд КП(б)У, що відбувся у липні 1918 року в Москві, під тиском ЦК РКП(б) і особисто В. Леніна, скасував постанову Таганрозької наради і про-голосив КП(б)У складовою частиною РКП(б), яка підпорядковується її ЦК, фактично на правах обласної організації. До речі, до складу ЦК КП(б)У тоді увійшло лише два українці.

Втім з'ясування питання про національний склад КП(б)У дає можли-вість зрозуміти суть важливої проблеми, що собою являла ця партія та чиї ін-тереси вона представляла. Так, відповідальний працівник ЦК КП(б)У C. Діманштейн зазначав, що в рядах більшовиків до 1917 року було лише 273 українці. Основне ядро становили росіяни та євреї. А на час 1-го з'їзду КП(б)У в ній було близько 7% українців, у листопаді 1920 р. — 19%, 1923 — 24%, 1933р. — 60% [16:335-336].

У довідці про національний склад КП(б)У від 1926 року зазначається, що на 1 січня 1924 року в партії перебувало 33,3% українців, 45,1% росіян, 14% євреїв та 7,6% інших; на 1 січня 1925 року: 37% українців, 43,5% росіян,

7

11.9% євреїв і 7,6% інших; на 1 січня 1926 року: 42,9% українців, 38,6% — росіян, 11,2% євреїв 7,3% інших. [17:170].

Керівний склад КП(б)У, починаючи з 1-го з'їзду, теж був російсько-єврейським. Так, у ЦК КГ~І(б)У, обраному 1-им з'їздом, із 15 членів ЦК лише 2 були українцями, а у виконавчому бюро ЦК КП(б)У — жодного. Проте там були Ш. Грузман, С. Закс, Я. Епштейн. Це ж стосується і Закордонного бюро, до складу якого входили Е. Квірінг (німець), Ф. Сергєєв-Артем (росіянин). Аналогічне становище з національним складом було і в державних органах влади — Центральному Виконавчому Комітеті рад та уряді. Так, із 41 члена першого ЦК українців було лише 13 чоловік. У першому радянському уряді України — Народному секретаріаті — із 24 народних секретарів та їхніх по-мічників лише 6 (25%) були українцями. Із 21 наркома Тимчасового робітни-чо-селянського уряду, сформованого у січні 1919 року, тільки 8 (38%) украї-нців. У складі Раднаркому, утвореному в березні 1919 року, із 17 наркомів — 5 (29%) українців [18:74-75]. Зрештою, до 1952 року ніколи українець не був першим секретарем ЦК КП(б)У.

Отож, саме під керівництвом цієї, по суті неукраїнської партії проголо-шувалася і встановлювалася радянська влада в Україні, приймалося рішення про входження республіки до складу СРСР.

Тому має рацію Ю. Бадзьо, який наголошує: «...більшовизм був продук-том російської національної історії, а на неросійських етнічних землях імпе-рії він утвердився шляхом експансії, підтриманої місцевим російським та зрусифікованим населенням. Дух великодержавництва століттями тяжів (і тяжіє) над історією Росії, деформуючи соціальну практику і політичну свідо-мість суспільства у напрямку, що привів, зрештою, до перемоги більшовиз-му. Цей дух допоміг більшовикам придушити національні визвольні рухи на терені імперії і встановити свою владу на величезному євразійському просто-рі... Експорт більшовицької революції з Росії в Україну та інші неросійські землі імперії набрав згодом світового масштабу, він тривав протягом усього існування СРСР і закінчився лише тоді, коли зазнав повного краху самий бі-льшовизм та його державно-політичний витвір — Радянський Союз» [19:16-17].

У цьому контексті абсолютно правомірною є постановка питання: чи було встановлення радянської влади в Україні наслідком законного волеви-явлення населення юридично обгрунтоване, визнане світовим співтоварист-вом, чи воно стало результатом застосування сили для втілення інтересів пар-тійної еліти сусідньої держави?

Як зазначають сучасні дослідники, аналіз офіційних нормативних актів, архівних матеріалів, спогадів учасників української революції, діячів радянсь-ких установ та більшовицької партії засвідчує, що 1 Всеукраїнський з'їзд рад був скликаний і проведений із порушеннями встановленої процедури, без під-тримки й повноправного представництва населення України, тобіо не виражав волевиявлення українською народу, а тому був не правомочним, а створені

8

рішенням нелегітимного з'їзду — органи радянської влади в Україні — неза-конними й, взагалі, радянська влада в Україні у грудні 1917 — березні 1918 рр. була встановлена за допомогою військової сили іноземної держави — РСФРР [16:37-38].

«Простежуючи генезу більшовизму в Україні, — пише Є. Стадній-чук, — можна стверджувати, що він не був внутрішнім національним витво-ром українського народу, а чужорідним, чужонаціональним, штучно перене-сеним на українську землю... Головною соціальною опорою більшовицької партії в Україні став російськомовний і єврейський пролетаріат міст, а також ті верстви українських робітників, які... зрусифікувалися» [18:76[.

Крім того, необхідно порушити ще один важливий аспект проблеми проголошення і встановлення радянської влади. Більшовицька партія за своїм національним складом у досліджуваний період не була українською. Вона називала себе робітничою і начебто встановлювала диктатуру пролетаріату, хоча насправді диктатуру навіть не всієї партії, а партійної верхівки. А що являв собою пролетаріат в Україні, який був основною рушійною силою со-ціалістичної революції?

За даними перепису 1897 року, в Україні проживало 23430387 чол., з яких 17005688 (72,6%) — українці; 2767952 (11,8%) — росіяни, 1935465 (8,3%)— євреї та 1721282 (7,3%) — представники інших національностей. Національний склад міського населення України був таким: з 3085391 чол. українці становили — 936086 (30,3%); росіяни —1050018 (34%); євреї — 830459(27%) та інші 268831 (8,7%) [20:25,27]. Це, так би мовити, дані на час створення більшовицької партії.

Тепер проаналізуємо матеріали перепису 1926 року, тобто через 9 років після взяття влади більшовиками. На цей рік в Україні проживало 29018187 чол., з яких 23218860 (80%) — українці; 2677166(9,2%) — росіяни; 1574391 (5,5%) —евреї; 1547770(5,3%) — інші. Національний склад міського населення України: з 5373553 чол. українці становили 2536499(47,2%); росі-яни — 1343689 (25%); євреї — 1218615(22,7%); інші — 274750 (5,1%) [20:72, 75]. Тобто і через п'ять років після утвердження більшовицької влади україн-ці у складі робітничого класу складали дещо менше половини від загальної його чисельності.

Тому питання про те, ким за національною ознакою були більшовики в Україні, яким за цією ж ознакою був робітничий клас, на який в основному вони спиралися, тобто хто по суті проголошував і встановлював радянську владу в Україні, є надзвичайно актуальним. Наукова відповідь на нього дає ключ до розуміння більшості процесів у Радянському Союзі і відповідно ра-дянській Україні протягом 1921-1991 років взагалі, й 1921-1939 роках зок-рема.

Як зазначає С. Кульчицький, «Компартія України за національним складом була в основному російсько-єврейською і не користувалася впливом в українському середовищі... Для більшовицької партії утворення Радянської

* '2 О. Полянськиіі. Укр. рух. опору. 9

України не становило самостійної мети. Державної незалежності України домагалися тільки поодинокі національно орієнтовані більшовики, так звані «націонал-комуністи», які були доволі слабо представлені серед рядового складу партії... і тим більше — у керівних кадрах. Партійно-державне керів-ництво Радянської Росії погоджувалося на окрему державність в Україні тільки з тактичних міркувань, щоб зсередини підірвати український визволь-ний рух. Коли національно-визвольний рух послаблювався у партійних вер-хах негайно посилювалися настрої на користь цілковитого злиття України з Росією... Аналізуючи політику РКП(б) після приходу до влади доходимо ви-сновку, що головна увага приділялася збиранню колишньої імперії, тобто утвердженню в нових формам «єдиної і неподільної Росії»[21:380, 83, 70].

В іншій своїй праці він же підкреслює, що в Україні, як і в інших союз-них республіках, державний апарат був переважив неукраїнським. У 1923 році питома вага українців у ньому не перевищувала 35%. Зокрема, в колегі-ях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% — з росіян і тільки на 14% з українців [14:104].

Тому автори колективної монографії «Українська революція і держав-ність», яких не можна запідозрити в ненауковості чи політичному радикаліз-мі, теж дійшли висновків, що більшовизм мав дуже слабке коріння в Україні й був фактично продовженням диктаторських течій, що існували в російсь-кому революційному русі; дії більшовиків у грудні 1917 року в Харкові, про-голошення там з'їзду Рад «Всеукраїнським» і радянської влади в Україні зви-чайно не були правочинними; увесь процес партійного й радянського будів-ництва в УРСР відбувався під безпосереднім керівництвом московського центру; майже всі питання партійного, державного, господарського й культу-рного життя УРСР того періоду розглядалися і вирішувалися спочатку в Мо-скві, а вже потім лише формально дублювалися відповідними партійними й державними органами республіки; не гребуючи ніякими засобам, спираючись на каральні органи, КП(б)У послідовно й неухильно ліквідовувала багатопар-тійність і утверджувала свою монополію в Україні. При цьому вона залиша-лась відверто проросійською, ворожою корінним інтересам українського на-роду партією; непослідовність більшовиків, які на словах проголошували українську державність, а на ділі здійснювали курс на подальшу централіза-цію і відновлення єдиної неподільної Росії; КП(б)У за своїм національним складом не була українською партією; українська революція тієї доби в кін-цевому підсумку зазнала невдачі. Натомість утвердилася на тривалий час Українська Соціалістична Радянська Республіка, що спиралась на військовий та економічний потенціал РСФРР, цілковито підпорядковувалась московсь-кому більшовицькому проводу і зберігала власну державність лише суто но-мінально [22:5, 79, 193, 195-196,203,210,212,222].

Таким чином, український національно-визвольний рух 1921 1991 рр., в тому числі рух Опору в радянській Україні 1921-1939 рр., Пуп іумовлений, з

10

одного боку, поразкою української національної революції, невирішеністю українського питання, тобто відсутністю повноцінної незалежної, соборної української держави на всіх українських етнічних землях. З другого боку, йо-го причиною стали: антиукраїнська політика більшовицької партії, що про-явилася в масовому терорі не лише до політичних опонентів, а й усіх верств населення, організації та використанні страхітливих голодоморів, як засобу вирішення своїх економічних і політичних проблем, русифікації майже всіх сторін економічного, суспільно-політичного й духовно-культурного життя, в т. ч. національної церкви.

Звичайно, за більш як сім десятиріч існування СРСР, а в його складі УРСР, відбувалася модернізація радянського суспільства, що проявилася у зростанні промислового виробництва, інтенсивному створенні кадрів спеціа-лістів народного господарства, поширенні загальної письменності населення, розвиткові культури, освіти, науки. Але якою ціною здійснювалася ця модер-нізація?

Як зазначає С. Кульчицький, «Під привабливим для народних мас гас-лом соціальної справедливості йшло насадження протиприродних виробни-чих відносин. Комуністичне будівництво відбувалося насильницькими мето-дами й супроводжувалося колосальними соціальними катаклізмами. В Украї-ні, де опір тоталітаризму був найдужчим, соціальна ціна модернізації вияви-лася найбільшою» [21:17].

Отже, у досліджуваний період існували об'єктивні причини руху Опору в радянській Україні, який тривав перманентно, набирав різних форм, відбу-вався з різною інтенсивністю і тривав аж до проголошення незалежності України у серпні 1991 року. Він був, з одного боку, продовженням боротьби українського народу за незалежність, а з іншого — відповіддю на ту політи-ку, яку проводив більшовицький режим.

РУХ ОПОРУ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ В 1921-1939 РОКАХ

Особливо активним і тривалим був збройний опір українського селянс-тва, яке пройшло школу світової війни та революції, мало зброю і прагнуло реалізувати свої уявлення про політичний і соціально-економічний лад Укра-їни. У повстанському русі брали участь усі верстви села, за винятком найми-тів і бідняків. Він набув масового національного характеру, прагнув соціаль-них, політичних та демократичних змін.

Лише в квітні-липні 1919 року в Україні вибухнуло близько 300 селян-ських повстань [18:64]. На боротьбу із селянами, що зі зброєю в руках висту-пали проти комунізації, було кинуто частини Червоної армії, очолювані В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком, зокрема, загони так званих «інтернаціоналістів» та «чонівців», які найжорстокішими метода-ми придушували повстанський рух.

11

1 все ж, за перші дві декади липня 1919 року в Україні було зареєстро-вано 207 селянських виступів. З них 111 припадало на Київську губернію, 37 — на Полтавську, 20 — на Волинську, 14 — на Херсонську, по 12 — Чер-нігівську і Подільську [21:132].

Навіть у жовтні 1920 року В. Ленін з тривогою писав: «Ми беремо хліб з Сибіру, беремо хліб з Кубані, але не можемо взяти його з України, бо там кипить війна і Червоній армії доводиться боротися проти банд, якими вона кишить» [23:493]. А в грудні цього року голова російського уряду підписав спеціальну постанову про надзвичайні заходи щодо придушення в Україні селянських повстань, в якій підкреслювалося, що це є питанням життя і сме-рті для радянської України.

Та, незважаючи на всі заходи, на початку 1921 року селянськими повс-таннями була охоплена майже вся Україна. Селяни збройно виступали проти продовольчої та посівної розкладки, за вільну торгівлю. Як зазначають дослі-дники, навесні 1921 року «громадянська війна плавно переросла в селянську війну» [21:145].

При цьому в селянсько-повстанському русі простежуються дві течії. У південних районах і частині Лівобережжя повстанці діяли під анархо-комуністичними гаслами, які сповідували талановиті селянські ватажки Н. Махно та М. Григор'єв. Так, наприклад, з'їзд Військово-революційної Ра-ди в Гуляй-Полі прийняв резолюцію, у якій зазначалося: «Визнаємо радянсь-ку владу на Україні в особі вільно обраних на пропорційній основі з трудя-щих мас найбідніших селян та робітників. Диктатур будь-яких партій не до-пускаємо, вимагаємо негайну заміну «чрезвичаек»..., свободи слова, друку, зборів...» [18:65].

На решті території України діяли повстанські загони, об'єднані націо-нальними гаслами, які були прихильниками ідеї створення самостійної Укра-їнської держави. За офіційними данини, наприкінці 1920 — на початку 1921 років лише у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тисяч бійців [22:209].

Унікальний документ про масштаби повстанського селянського руху на березень 1921 року, тобто на момент підписання Ризького мирного договору, дає «Зведення відділу пропаганди особливої наради при Головнокомандую-чому збройними силами півдня Росії». У ньому зазначається, що повстансь-кий рух, який набрав масового характеру в Україні, є для більшовиків гріз-ною небезпекою. Фактично, за винятком міст та залізничних вузлів «уся те-риторія України перебуває в рухах повсталого народу». За приблизними під-рахунками, в лавах повстанців нараховувалося 150000 осіб.

Особливу увагу привертає інформація про створення « Комітету поря-тунку України», який проводить агітацію за скликання Національних Зборів. Зазначається, що до складу Комітету також увійшли польська та єврейська організації, він користується підтримкою населення. Уся територія України поділена на округи, округи — на відділи, кожним з яких командує отаман.

12

Загальне керівництво здійснює отаман Струк. Головний отаман С. Петлюра користується великою популярністю серед населення.

Але найбільший інтерес складають рядки зведення, у яких йдеться про те, що «...у частинах Червоної армії спостерігається незадоволення комуніс-тами і комісарами, проводиться сильна агітація за перехід на бік повстанців, сильно поширене дезертирство, розвинуте шпигунство». Тому «хвиля селян-ських повстань заставила радянську владу відмінити демобілізацію в части-нах Червоної армії, розташованих в Україні» [28:212].

Для придушення цього масового селянського руху більшовики розпоча-ли червоний терор в Україні. Спеціально створені численні каральні загони, надзвичайні комісії, особливі відділи, ревтрибунали, політвідціли, регулярні війська й частини особливого призначення, міліція заарештовували, й без су-ду розстрілювали тисячі людей, у тому числі дітей.

Так, у повідомленні ДГІУ від грудня 1922 року йшлося, що внаслідок тривалої й напруженої роботи розгромлено ряд «петлюрівських банд і підпі-льних організацій» у Миколаївській, Кременчуцькій, Катеринославській гу-берніях, зокрема в Єлисаветрадському, Миколаївському, Херсонському, Оле-ксандрійському, Криворізькому повітах, а також Холодному Яру. У резуль-таті головні керівники банд і підпілля, відомі отамани Завгородній, Залізняк, Пугало, Гонта, Бондаренко і відомі підпільники Яковенко, Здобудь-Воля, Го-луб, Черкас та інші заарештовані. Усі вони старі, ярі петлюрівці-шовіністи, злісні вороги радянської влади, які вели безперервну, вперту боротьбу з нею протягом трьох останніх років [28:268-269].

Число заарештованих сягає 200 осіб. Серед них, йдеться у повідомленні, значна кількість активних учасників банд, членів організацій, груп, резиден-тур. Були повністю ліквідовані Знам'янська і Єлисаветградська петлюрівські організації і ряд волосних підпільних повстанських комітетів.

Тому мають рацію ті дослідники, які підкреслюють, що «... численні за-ходи, здійснювані керівними колами країни і повністю залежними від них партійними і державними правителями республік, нагадували спробу вря-тувати від розпаду Російську імперію і подати її суспільству під новим марк-систським ідеологічним прикриттям і новою — комуністичною назвою... Це був шлях у безвихідь, величезний, світового масштабу експеримент над мі-льйонними масами, який силою започаткували більшовики. Диктатура, вста-новлена після перевороту, означала присвоєння ними права ламати життя мі-льйонам, руйнувати народний побут, сім'ї, релігію, національні святині, тра-диції, права і свобода станів, устої приватної і особистої власності тощо» [24:21].

Привертає увагу факт усвідомлення селянами суті жовтневих подій, бі-льшовизму, російської експансії в Україну. Так, російські селяни, які під час голоду 1921-1923 рр. втікали у пошуках хліба з Поволжя в Україну, зустріча-лися з випадками ворожого ставлення до себе. «Ви зробили революцію, —

13

говорили українські селяни російським, — йдіть і живіть з нею і не приходь-те до нас» [25:166].

Одним з найбільших центрів збройного опору більшовицькому режимо-ві був район Холодного Яру — історичного урочища неподалік Чигирина і Мотронинського монастиря, відомий активною участю місцевого населення в національно-визвольному русі з часів Хмельниччини. Адже саме Чигирин став українською столицею в добу Першої національної революції 1648 1676 років. У цьому контексті варто пригадати так звану «Чигиринську змо-ву» 1873 року — селянське повстання, яке охопило понад 50 сіл повіту; «Та-ємну дружину» — нелегальну організацію холодноярських селян народо-вольського напрямку та чигиринські аграрні заворушення 1905-1906 років. Саме Холодний Яр, а, зокрема, такі населені пункти краю, як Мотронинський монастир, Медведівка, Мельники, Буда, Жаботин, Сміла, Черкаси, Умань, були у XVIII ст. політичним центром і основною соціальною базою гайдама-цького руху, в т. ч. його кульмінації— Коліївщини.

Власне населення цього краю взяло активну участь у Другій українській національній революції 1917-1921 років. Дослідники називають цю терито-рію «Холодноярською республікою», «Холодноярською державою», «Холо-дноярською організацією», «Чигиринською республікою».

Уже в березні-квітні 1917 року на Чигиринщині та Звенигородщині ви-никли перші відділи Вільного козацтва, а в жовтні цього ж року — в колиш-ній гетьманській столиці — м. Чигирині — відбувся Перший з'їзд вільного козацтва.

Центром стихійного селянського повстанського руху стало с. Мельники, а його керівниками — брати Василь, Петро та Олекса Чучупа-ки. Створивши спершу відділ самооборони, брати згодом реорганізували йо-го в боєздатну військову частину, яка вела успішні бої з німцями, денікінця-ми та більшовиками. Повстанці підтримували Директорію, співпрацювали з армією УНР під час Першого Зимового походу. Саме в Медведівці в лютому 1920 року відбулася нарада командирів і начальників штабів дивізій, що бра-ли участь у цьому поході. У ній взяли участь командувач армії УНР генерал М. Омелянович-Павленко, такі видатні військові командири, як Ю. Тютюнник, А. Гулий-Гуленко, а також Василь та Петро Чучупаки.

До «Холодноярської держави» належало 15 населених пунктів чигирин-ського, 10 —Кам'янського, 6 — Смілянського, 1 — Черкаського районів Чер-каської області; 10 — Олександрійського району Кіровоградської області. Ра-зом це складало близько півсотні сіл і містечок повстанського краю.

«Авторитет Холодного Яру був дуже великий,— зазначав чекістський історик Б. Козельський, — його визнавало навіть багато отаманів, які йому не підлягали. Через свою географічну місцевість та своєрідну романтику, зітка-ну з пережитків середньовіччя. Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю» [26:201].

14

У звинувачувальному висновку Холодноярським отаманам від січня 1923 року зазначалося (для кращого відтворення епохи, подаємо документ мовою оригіналу — О. П.): «Обьединенньїе общим чувством ненависти к но-вьім формам общественного строя, зти группьі направили свою знергию к ра-зжиганию восстания против революционной власти, помимо восстаний, но-сивших в общем и в целом зпизодический характер, их внимание бьіло на-правлено к созданию постоянньїх активньїх ядер, дисциплинированньїх и сплоченньїх, находящихся под руководством более или менее вьідающихся организаторскими и военньїми способностями к-р деятелей... Бьіл период, ко-гда Украйна стада ВАНДЕЕИ русской революции. Но даже на зтом фоне, на фоне бешеного бандитского разгула, захлестьівавшего государственньїй ап-парат, вьіделялись отдельньїе очаги, игравшие роль идейньїх, политических и тактических центров повстанчества, зти центрьі вдохновляли повстанчество на дальнейшую борьбу и руководили ею во всех отношениях. Из числа зтих центров особенно вьіделяется пресловутьій Холодньїй Яр, которьій в резуль-тате своей долгой и упорной борьбьі, стал в глазах к.-р. злементов, символом борьбьі против советской власти. Бьівали моменти, когда Холодньїй Яр пред-ставлял собой желто-блакитньїй остров среди бушующего моря гражданской войньї, располагая огромньїми, хотя и не организованньїми, вооруженньїми силами. В процессе революционного строительства бьіло сломлено сопро-тивление к.-р. сил. Постепенно, один за другим, стали уничтожаться главньїе опорньїе пунктьі украинского бандитизма. Наконец они исчезли.

Как и следовало ожидать, наиболее упорно боролись за своє существо-вание именно очаги повстанчества. Один за другим сдавали свои позиции. И только Холодньїй Яр продолжал держать знамя восстания.

К началу 1922 года украинского бандитизма как факта государственно-го значення уже не существовало. Исключением являлся район Холодного Яра... Все повстанческие заповеди свято блюлись холодноярскими атамана-ми. В районах прилегающих к Холодному Яру, бандитьі чувствовали себя как нельзя лучше, и в средине 1922 г. обстановка внутреннего фронта на гра-нице Кременчугской, Николаевской и Екатеринославской губерний напоми-нала время расцвета повстанчества. К зтому времени в Знаменском и Елиса-ветградском районах оперировали бандьі Завгороднего, Зализняка-Гупало и Черного Ворона, общей численностью 120 сабель, при пулеметах, обладаю-щие значительной активностью. Помимо зтого указанньїе бандьі располагали большими силами в виде подпольньїх ячеек, организаций, повстанкомов и таемньїх сотен. Все зти скрьітьіе кадрьі усиленно готовились к вьіступлению, дожидаясь момента всеобщего восстания с тем, чтобьі по общему сигналу подняться и стать в рядьі действующих банд» [26:208-209].

Це оцінка, так би мовити, однієї сторони — ворога. А тепер надамо сло-во самим повстанцям. «Брати селяни і козаки, — йшлося у зверненні інфор-маційного бюро штабу загону Холодного Яру від червня 1919 року — настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя

15

взятися, за зброю... Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до рішучої боротьби з насильством, неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом.,.»[26:13].

В одній зі своїх відозв холодноярські повстанці так визначали мету сво-єї боротьби: «Комуністи дивуються, через що повстав трудовий народ проти робітничо-селянської влади? А воно, нічого дивного немає, бо трудящим од-наково, хто б їх не грабував: чи то царський жандарм, чи червоний комунар, однаковісінько трудящому бачить, як його б'ють: чи чорною чи червоною нагайкою; однаковісінько трудящому, як і його хату спалять: чи червоні, чи чорні —однаковісінько її немає... Для нас, повстанців, особливих амністій не треба, ми вимагаємо від радянської влада здійснення тих лозунгів, котрі ки-нуті були комуністами з початку радянської влади: воля слова та друку, віль-не користування своїм власним трудом... Ми, повстанці, підняли зброю за здійснення сих лозунгів... Отже, якщо комуністи є дійсно захисниками прав трудящих, то не повинні боятися трудящих мас... Хай живе Повстанська Ар-мія, захисниця прав трудящихся!» [26:166-167].

Поразка української національної революції і встановлення радянської влади не припинили збройної боротьби селянства. У численних документах йдеться про продовження руху Опору протягом усіх 20-х, а подекуди й поча-тку 30-х років.

Так, у квітні 1921 року начальник Чигиринської повітової міліції повід-ав начальникові Кременчуцької губернської міліції про посилення і поши-рення повстанського руху: «Контрреволюційні банди Хмари, Ільченка, Дер-кача, Загороднього та ін., що залишилися з минулого року неліквідованими..., з настанням теплої пори року ... підняли свої голови для повстання проти ра-двлади... Усі бандити-кавалеристи, прекрасно озброєні та одягнуті. Вони по-чали нападати на міліцію, радянських службовців, волосні і сільські викон-коми та інші радянські організації, внаслідок чого зірвано планомірну робо-т у » ^ : 155].

У цьому та інших донесеннях зазначалося про підтримку повстанців мі-сцевим населенням, визначалася їх чисельність у 2000 осіб, характеризувала-ся тактика та інші особливості повстанського руху, центрами якого, назива-лися села Мельники та Цвітне.

У доповіді таємно-інформаційного відділу при РНК УСРР від серпня 1921 року визначалося соціальне походження повстанців, більшість з яких складали селяни, але були, зокрема серед керівництва, колишні петлюрівські офіцери, вчителі та ін. Вони «всячески поддерживали «идейность» за «рідну неньку» среди своих членов» [27:179].

У жовтні 1921 року цей відділ інформував, що влітку-воссми 1921 року правобережна частина Кременчуцької губернії займала одне і перших місць в Україні за розмахом повстанського руху. «Використовуючи аірши лині топо-графічні обставини, — говорилося в інформації, — колосальні .ІПСОІІІ масиви,

16

балки, болота й багаточисельні острови на р. Дніпро й Тясмин, а також ши-роке співчуття місцевого населення, банди протягом майже трьох років без-карно оперували в південній частині губернії зриваючи будь-яку радянську продроботу в селі» [27:188].

Далі в інформації йшлося, що на чолі окружного Холодноярського По-встанського штабу стоїть отаман Петренко, а його членами є Деркач, Чучу-пака, Василенко та ін., штаб здійснює політичне керівництво повстанським рухом та підтримує зв'язок із закордоном. Для ліквідації Холодноярського бандитського гнізда було розроблено ряд конкретних заходів військового, агентурного та політичного характеру. На вересень 1921 року в результаті проведених операцій були ліквідовані повстанські загони Зайця, Бойка, Шапошника, Овчаренка, Олійника, Яблучка, Вовчура, Залізняка, Назара Стодолі. Вбито 2 отамани і 40 повстанців, захоплено в полон 6 отаманів і 19 повстанців, добровільно здалися близько 40 отаманів і 263 повстанці [27:189-190]. Але вже через місяць, у листопаді 1921 року, в черговій інформації під-креслювалося, що знову спостерігається швидке зростання повстанського ру-ху в Кременчуцькій губернії, Чигиринському та Черкаському повітах де осо-бливу активність проявляють загони отаманів Орла, Хвилі і Загороднього: «У кожному куточку, кожному населеному пункті відчувається присутність бан-дитів» [27:201].

До речі, отаман Орел-Яків Гальчевський, уродженець Вінничини, ко-лишній учитель, був отаманом подільської повстанської групи та командував повстанськими загонами Правобережної України у 1922-23 роках. Боротьбу за незалежну Україну він продовжував до літа 1925 року. Як зазначає Р. Коваль, разом з ним до цього часу боролись отамани Байда-Голюк, Іван Трейко, Чорний Ворон, Садовий та інші. [26:29].

Про розмах селянського повстанського руху засвідчує статистика ЧК: за 10 місяців 1921 року було вилучено з боротьби різними засобами 444 отама-ни, серед яких убито в боях — 189, розстріляно — 9, заарештовано — 84. до-бровільно з'явилися з повинною— 162 [21:202].

Джерела засвідчують всеукраїнський характер селянського повстансь-кого руху. Так, на Херсонщині до 1923 року діяла повстанська організація «Сини обижених батьків», яка особливо відзначилася у боротьбі з «продзаго-нами». На Чернігівщині боротьбу вели повстанські організації С. Несукая та Галаки. Особливою активністю відзначалися дії повстанців загону С. Несукая у Сосницькому, Борзненському та Конотопському районах навесні 1924 ро-ку. Вони розбили загін міліції у Мені, вчинили напади на пароплав, який по річці Десні перевозив продподаток, поїзд, розгромили два радгоспи. Цього ж 1924 року на Уманщині діяв повстанський загін під керівництвом учителя Дерещука. Одним із центрів повстанського руху на Полтавщині було с. Драбове, в якому в 1927 році відбулося велике повстання.

Унікальний документ про розмах селянського повстанського руху на Черкащині, в якому перераховано повстанські загони, названо їхніх керівни-* З О. Полянський Укр. рух. опору. І 7

кін — 40 отаманів, вказано територю, на якій діяли повстанці, походить із се-редовища ГІІУ. Це доповідна записка начальника черкаського ГПУ про полі-тичну ситуацію у регіоні. У ній, зокрема, зазначається, що активну участь у боротьбі з радянською владою бере молодь, серед якої повстанці розповсю-джують відозви із закликом стати на захист «неньки-України». Безперечно цікавими є згадки про регулярні стройові заняття у повстанських загонах, об-ряд освячення зброї та ін. [27:260-261].

У доповідній записці згадується повстанський загін братів Блажевських, що діяв у Балакліївському, Шполянському, Корсунському та Городищенсь-кому районах протягом 1923-1930 років. Родина Блажевських походила із села Ксаверового Городищенського району. У повстанському русі взяли участь брати Степан, Микола, Михайло та Андрій, які розпочали свій бойо-вий шлях у загонах Ю. Тютюнника, пізніше Холодноярській республіці. Із середини 20-х років загін братів Блажевських діяв як самостійна одиниця. Останній бій цього загону відбувся у лютому 1930 року в урочищі Ламані Гори між Городищем та Млієвом, а наймолодший брат Андрій загинув у бе-резні цього ж року. Усього у справі братів Блажевських було притягнуто до суду близько сорока учасників-повстанців із Городищенського, Шполянсько-го, Корсунського та Ротмистрівського районів [27:251-259].

Тактика повстанської боротьби добре викладена подільським отаманом Я. Гальчевським-Орлом: «Ми сильні своєю таємничістю, — говорив ота-ман, — дібраним елементом, нежданим нападом-заскоком, використанням ночі, поганої погоди, безпосередньою бійкою руками і скорим зникненням. Нам одна дорога, а ворогові, що хотів би нас знайти, двадцять доріг до нас. 1 коли ворог знайде нас, то ми можемо вибрати: або зникнути, гублячи сліди, або зробити засідку, дати прочухана і відійти. Найчастіше діятимемо під по-кровом ночі малими гуртами, атакуючи по черзі важливі обєкти: штаб, теле-граф, варту, казарми, чрезвичайку, міліційну станицю, всеобуч, ревком та інші установи, за допомогою яких большевики тримають у ярмі Україну. До приватних помешкань повстанець, щоб не розпорошуватись, не повинен за-ходити. Тільки на виразний наказ можна зайти до будинку, щоб витягнути з нього якусь важну большевицьку рибу, чи до в'язниці, щоб визволити полі-тичних в'язнів. Кримінальників залишати під замком, як таких, що їх кожна влада мусить замикати. Документацію у штабах, ЧК, ревкомах й інших важ-ливих установах треба обов'язково забирати, бо вони є найкращим джерелом інформацій про ворога, зрадників і патріотів. Перед відходом — палити вій-ськові об'єкти: вогонь вночі має свою психологічну силу і мову, та й пізніше свої і вороги довго ще оглядатимуть згарище та з острахом згадуватимуть про тих, що таку помсту комуні заподіяли. Може, ми, врешті-решт, покладе-мо свої голови, але пам'ять кривавих змагань залишиться для тих, що будуть боротися після нас» [26:50-51].

У звіті про діяльність Черкаського Повітового Відділення ГІ1У за лис-топад 1922 року зазначалося: «...починаючи з листопада місяця минулого ро-

18

ку, настрої селянства стають все більш пригніченими і подавленими, а став-лення його до Радвлади стає все більш негативним і навіть переходить у во-роже. Бандитизм керується і підтримується підпільними петлюрівськими ор-ганізаціями, що мають зв язок із закордоном» [27:225-226].

Так, справді, існував тісний зв'язок між повстанським рухом в Україні й еміграційним урядом УНР в Тарнові. Про це свідчить надзвичайно цікавий документ «Огляд розвитку партизансько-повстанського руху на Україні», підготовлений Головною командою військ УНР. У ньому відзначається, що з переходом військ УНР за Збруч в Україні поширився неорганізований парти-зансько-повстанський рух. Але на початку 1921 року з України до Тарнова почали прибувати окремі діячі й представники підпільних організацій за ін-формаціями та вказівками. З огляду на це було організовано Партизансько-повстанський Штаб. «З цього моменту, — зазначається в огляді, — почина-ється систематична праця щодо налагодження зв'язків з організаціями на Україні. Утворена експозитура у Львові, влаштовано два контрольно-перепускні пункти ч.І в Тарнові і ч.2 в Дубно з підпунктами на кордоні в Підволочиську, Ланівцях і Корці. Мета їх влаштування: 1) прийом і відправка до Штабу людей, які прибували з України і перенаправлення людей на Укра-їну по справах П. П. Штабу; 2) розвідувальна діяльність щодо виявлення бо-льшевицьких сил на терені України .... Увесь терен України був розбитий на 5 груп і 22 райони. Начальниками груп і районів призначались відповідні ві-домі люди, які мусили координувати працю партизанських загонів і повстан-ських організацій в окрузі свого району .... З огляду на виявившуюся неви-стачальність існуючих 2 контрольних пунктів, кількість їх збільшена до 5 і 15 підпунктів (нові пункти засновані в Сарнах, Кременці і Копичинцях). Захо-дами цих пунктів влаштовуються етапові шляхи від кордону вглиб України для безпечної переправки по них людей, літератури, а з часом, коли буде одержана зброя, то і зброї з набоями. ... Настрій у селян зараз цілком сприя-ючий до загального вибуху, мається певна віра в нашу перемогу і велика прихильність до уряду УНР» [28:228-23 1].

Для ліквідації повстанського руху радянська влада вдавалися до різних способів, у тому числі — створення фіктивних антибільшовицьких орга-нізацій та центрів з метою їх виявлення і знищення. Так, ГПУ було створено фіктивний центр під назвою «Чорноморська повстанська група», який мав об'єднати всі повстанські загони й осередки Одеської, Миколаївської, Єлиса-ветградської та Кременчуцької губерній, щоб взяти їх під чекістський конт-роль і підвести під оперативний удар. Але незважаючи на всі заходи, бороть-ба продовжувалася. Так, у вироку Київського губернського трибуналу від лютого 1923 року звинувачувались отамани Завгородній, Голик-Залізняк, Гу-пало, Компанієць, Ткаченко, Добровольський, Здобудь-Воля, Ляшенко, Яко-венко, Дроботковський у злочинах, «направленньїх против рабоче-крестьянского государства с целью низвержения власти трудящихся и вос-становления власти УНР». Газета «Пролетарська правда» називала їх рица-

19

рями «лесов, полей и больших дорог», дії яких спрямовані на «срьів совет-ской государственной и политической работьі, срьів продналоговой компа-нии» [27:236-237].

Варто звернути увагу на те, що учасники селянського повстанського ру-ху мали високу національну свідомість, про що свідчать їхні спогади, звер-нення, відозви, летючки, зрештою, навіть інформація з більшовицько-чекістського табору.

Так, один із чільних керівників холоднодноярців, пізніше відомий беле-трист Юрій Горліс-Горський, у своїй книзі «Холодний Яр» писав, що в ши-роко розвиненій бойовій організації Холодного Яру під проводом Василя Чу-чупаки цілковито панували українські націоналістичні настрої. «На жаль, — зауважує він, — мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором проводила запеклу збройну боротьбу. То були села в околицях Холодного Яру на Чигириншині. Холодний Яр кров'ю і загравами спалених ворогом сіл вписав блискучі сторінки в історію визвольної боротьби. Тільки з Мельників в боротьбі загинуло понад триста осіб. Лише одна родина Чучупаків склала на жертовник Батьківщини життя кількох синів. Холодний Яр дав десятки вогненних прикладів, якими не кож-на нація може похвалитися... Вони погинули в боротьбі, в лапах чека, в тун-драх Півночі, не зганьбивши свого прапору, на якому написали: «Воля Укра-їни — або смерть!» [29:10-11].

ІЦе один учасник селянського повстанського руху Я. Гальчевський за-значає: «У повстанчих відділах український елемент був, безсумнівно, ідей-ний. Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами і фанатика-ми боротьби за національну Україну» [26:31].

В одній з тогочасних холодноярських відозв містився заклик до україн-ського народу: «У своїй хаті ти мусиш бути вільним і сам собі господар. Ми визнаємо, підтримуємо й будемо боронити 4-й універсал, проголошений уря-дом УНР 22-го січня 1918 року. Усі ж до зброї й оборони. Усі за свою Суве-ренну, Соборну, Самостійну Україну» [27:31].

Зрештою навіть представники радянських та чекістських органів, вико-ристовуючи здебільшого термінологію на зразок «куркульський бандитизм», змушені були визнати, що селянсько-повстанський рух носив політичний ха-рактер і був спрямований на здобуття незалежності.

Так, чекістський історик Б. Козельський у своїй книзі «Шлях зрадницт-ва й авантюр» пише, що повстанці, «...виступаючи в роді оборонця націона-льних прав українського народу,... проводили боротьбу з радянською владою під яскраво виявленими національними гаслами. «Самостійна Україна», «Ви-зволення України з-під московського ярма» — такий офіційний зміст петлю-рівської ідеології»; «... со стороньї бандитов бьіли попьітки придать своей

20

организации политический характер, распевая во время вьіхода из села «Ще не вмерла Україна» — доповідає радянський функціонер Гервіц [7:72, 259].

Згаданий уже вище подільський отаман Я. Гальчевський у книзі «Проти червоних окупантів» подав своє розуміння завдань і значення визвольної бо-ротьби: «...рік боротьби з окупантами за нами ...Ми маємо морально добре почуття, а окупанти пригноблені. Ми здобули життєвий і бойовий досвід, за-гартували свої характери й тіло, маємо віру, ідею, а червоні у безсилій злобі лютують і скаженіють, що ми не стали їхніми рабами. Ми почуваємося серед свого народу, на своїй, святій для нас землі, а наїзники весь час — серед се-лянського моря, ворожого їм» [27:51].

У той же час у спогадах учасників руху, наприклад, Івана Лютого-Лютенка «Вогонь з Холодного яру», показано увесь трагізм повстанської бо-ротьби, особливо в період більшовицької нової економічної політики. Але при всій, здавалося б, приреченості й безрезультативності боротьби, учасни-ки руху добре усвідомлювали її необхідність.

«Я знав, — пише Я. Гальчевський, — що наш повстанчий рух ...не ма-тиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферії ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого бо-ку, не згинемо безславно..., а зі зброєю в руках — по-козацьки... Правда, про-паде чимало наших, згине багато невинних людей, але ...кожна нова жерт-в а — цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллєть-ся марно!» [27:29].

Ці слова майже абсолютно співзвучні з роздумами Головного отамана військ УНР С. Петлюри. «Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю, — пише він 1926 р. у статті «Пам'яті полеглих за державність». — Нашої так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, іде-ологічної творчості, всього того, що нація свідомо і раціонально використо-вує для ствердження свого права на державне життя. Кров пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відігра-ватиме роль непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчен-не і кличе до продовження розпочатого» [30:229].

Окрему сторінку героїчної боротьби українського народу становить опір колективізації. Намагання більшовиків комунізувати українське село спричинилося до таємної, а іноді й відкритої непокори народу проти режиму. Крім масового пасивного опору, що виражався в небажанні вступати до кол-госпу, повністю позбуваючись землі й суспільно-господарського реманенту, селяни вдалися до продажу і масового забою худоби, псування машин, втеч із села на Донбас та в інші індустріальні центри, відмови виконувати державні завдання під тими чи іншими легальними приводами, приховування даних про врожай тощо. Крім того, майже по всій Україні спалахували стихійні по-встання, бунти, зокрема, дуже поширилися так звані «жіночі бунти». На дум-ку дослідників, у 1930 році Україна опинилась «на порозі» громадянської

21

віі'їни. Справді, починаючи з кінця 1928 року й до початку 1932 року вся Україна була охоплена хвилею протестів, бунтів і повстань.

Як зазначає С. Кульчицький, «...інтенсивне насадження комун у перші місяці 1930 року викликало колосальний опір селянства. Найчастіше він ма-теріалізувався у «волинках», тобто демонстративному небажанні працювати у примусово створеному колгоспі. Пройшло безліч баб'ячих бунтів... Вияви-лося. що в українському селі ще залишилися невилучені чекістами запаси зброї. В Антонівському районі Шепетівського округу певний час діяв озбро-єний загін чисельністю до 200 чоловік, який громив колгоспи й радянські установи, знищував акгивістів-незаможників. У Червоноповстанському ра-йоні на Одещині сформувалися збройні загони, в яких одночасно брали участь радянські й антирадянські партизани часів громадянської війни.... Се-лянські бунти на Чернігівщині й у Дніпропетровському окрузі поширилися на велику територію десяти районів і придушувались військовою силою» [14:157-158].

У «Спеціальному зведенні про активні антирадянські прояви на Україні (за даними на 9 березня 1930 року) зазначалося: «Охоплено масовими висту-пами 16 округ: Шепетівську, Бердичівську, Сумську, Проскурівську, Дніпро-петровську, Ізюмську, Тульчинську, Волинську, Білоцерківську, Кам'янську, Могилівську, Полтавську, Вінницьку, Сталінську, АМСРР. За минулу добу в 4-х округах -Шепетівській, Волинській, Проскурівській та АМСРР — на фу-нті масових виступів втрати такі:

3 нашої сторони 3 супротивної сторони

Вби

то

Пор

анен

о

Поб

ито

Вби

то

Пор

анен

о

Поб

ито

6 1 20 — 1 —

Арештовано 137 чололовік, у т. ч. 54 озброєних.» [13:21]. Під час масових виступів у 10 округах були втрати 386 осіб з боку радв-

лади і 191 особа з боку селян. За повідомленням інформаційного відділу ГПУ УСРР, з 1 січня до 12 червня 1930 року в Україні було вчинено 1535 терорис-тичних актів, а загальне число заарештованих у зв'язку з цим складала 1693 осіб [13:21]. Показово, що основною причиною «непокори» названо ко-лективізацію. Селянина-трудівника, якому більшовики у 1917 році обіцяли землю, через 12 років почали силою тягнути до колгоспного ярма. Фактично примусова колективізація стала трагедією для українського селянства.

Чимало селянських повстань на початку 1930 року було викликано за-криттям церков, зняттям дзвонів, прямою наругою над храмами, арештами священиків. Зокрема, 17 березня цього року в с. Клебані Тульчинської округи

22

зібралося близько 350 жінок, які зажадали повернути сільського священика, забраного ГПУ [13:22].

Щодо такої специфічної форми боротьби, як жіночі заворушення, слід сказати, що на той момент населення України зрозуміло, що всякий сиротин чоловіків окупаційній владі, навіть пасивний, призводить до арештів, заслані, і розстрілів. Тому сподівалися, що до жінок влада не застосовуватиме репрс сій, але помилилися. Особливо значні жіночі заворушення мали місце на І Не петівщині, Кубані, у Бирзульському районі, де «повсталі жінки повиганялп і і сіл голів сільрад, парторгів та різних уповноважених»[10:139-141]. На їхнє придушення було кинуто війська ГПУ-НКВД, багатьох жінок було заарешто-вано і кинуто до в'язниці.

Тоді ж, у 1930 році, повстало селянство кількох сіл Голо-Пристанського району на Херсонщині. Особливою активністю відзначалося селянство Малої Терновки, Куяви, Фрамполя, Великої Терновки, Тинної, Несторовець, Зелен-чі, Лисогірки, Рудки, Смотричівки у Кам'янець-ГІодільській окрузі.

Про розмах та розвиток повстанського руху в Україні свідчить спеціа-льне зведення ГПУ України в березні 1930 року за підписом В. Балицької о: «Шепетівський округ. У м. Лабунь Полонського району антирадянськиіі кримінальний елемент організував групу чисельністю 40 осіб, озброєну обрі-зами, мисливськими рушницями та сокирами.... Натовп із 400 осіб підійшов до Грицівського Райвиконкому, при цьому з їх боку здійснювалися постріли і обрізів та мисливських рушниць. Озброєною групою вбитий один комсомо-лець, а частина активу взята в заложники. Встановлюється зв'язок збройних груп цього району з Бердичівським округом» [28:383].

Далі у зведенні згадуються інші населені пункти Шепетівського окру-г у — села Котеленка, Гивіткове, Малі Мацієвичі, у яких повстанці розправи-лися з місцевими активістами. У селах Дерманка, Рилівка, Хролі, Судемон, Конотоп, Цлювка та Рисівка в заворушеннях беруть участь переважно жінки, які розправляються з активістами. У ряді сіл Анопільського району жінки ви-сувають лозунги проти колгоспів, за перевибори сільських рад.

У с. Іришки Старо-Костянтинівського району заворушення проходили під гаслами «Нам такої радянської влади не потрібно. Це не влада, а бандити. Вона нас пограбувала і забрала все» [28:384].

Аналогічні антиколгоспні повстання відбувалися в Ізяславі, Славуті. Сюди посунули кінні загони міліції. Але через день-другий з усього складу загону повернулися лише кілька чоловік. Решту селяни перебили. Повстансь-ким рухом були охоплені Полонне, Антоніни, Хмельницька та Вінницька об-ласті, Таращанський район, Волинь, Михайлівський, Перещепинський й Пав-лоградський райони Дніпропетровської області. У червні 1931 року на при-душення повстання селян села Михайлівка на Поділлі було направлено полк кінноти, застосовано артилерію. Після «встановлення порядку» всіх чоловіків віком понад 15 років було заарештовано, з них 300 осіб, а також 50 жінок за-проторили в концтабір.. У деяких районах України та Північного Кавказу для

23

придушення селянських виступів застосовувались військові літаки. У 1930-1931 роках з України, Криму і Північного Кавказу (де проживали українці) на заслання відправили 106546 родин [13:22].

Варто звернути увагу на те, що, намагаючись поставити Україну на ко-ліна, більшовицький режим вдавався до різноманітних засобів, у тому числі провокаційних. Так, є дані про створення чекістами провокаційних повстан-ських організацій в УСРР для виявлення і винищення опозиційних елементів. Зокрема, відомий дослідник Д. Соловей зауважує: «Підготовляючи такі фік-тивні повстання, ...провокатори ГПУ-НКВД виявляли на Україні масу людей незадоволених, опозиційне вороже настроєних до московсько-більшовицької окупаційної системи й влади, уплутували їх у сіті своїх «повстанських орга-нізацій» і давали ГПУ-НКВД «законні» підстави своєчасно заарештовувати оті небезпечні чи підозрілі для них елементи й безоглядно винищувати їх, тримаючи окуповану людність під постійним страхом» [10:142-143]. Такі провокаційні «повстанські організації» були створені ГПУ в багатьох регіо-нах України, зокрема, на Полтавщині (Ромни, Лубни, Лохвиця). У цьому та-кож виявлялися моральні засади більшовицької тоталітарної системи, яка з моменту свого виникнення вела безперервну війну з українським народом.

До речі, практика створення провокаційних «підпільних» структур, у т. ч. начебто формувань УПА, боївок СБ, мережі ОУН, використовувалася спецслужбами СРСР і в роки Другої світової війни, і в повоєнний період аж до самого розпаду Союзу. Навіть ті нечисленні документи, які останнім ча-сом стали доступні дослідникам, розкривають їхню єзуїтську, підступну, ан-тиморальну, антиукраїнську діяльність.

Саме в цьому контексті слід розглядати запровадження інституту зару-чників та відповідальних. Був виданий наказ і спеціальна інструкція щодо боротьби із так званим «бандитизмом». У них зазначалося, що потрібно звер-нути увагу не тільки на дрібні групки і великі загони бандитів, а й на ті верс-тви селянства та елементи начебто мирного населення, яке своєю підтримкою сприяють бандам, постачають їх продовольством. Тому в кожному населено-му пункті, включаючи хутори, з числа найбільш заможних селян необхідно визначити відповідальних, на яких покласти всю відповідальність за будь-які прояви бандитизму в районі даного населеного пункту.

Далі давалася детальна інструкція щодо використання цього інституту відповідальних. «Жоден випадок прояву бандитизму не може запишатися без покарань. У випадку вбивства чи поранення в селі бандитами представника Радянської влади, червоноармійця або члена комнезаму з числа відповідаль-них розстрілюється подвійне число, а питання, кого саме, визначається жере-бкуванням» [11: 94-98; 99-101].

Такими репресивно-підступними методами й засобами, застосувавши щодо українського села страшний голодомор, радянському режимові вдалося придушити в роки колективізації збройний опір селянства. Середні та замож-ні верстви українського села, тобто ті, хто хотів і вмів працювати на землі й

24

давав основну частину сільськогосподарської продукції, були оголошені кур-кулями, ворогами народу, бандитами і, відповідно, депортовані, знищені фі-зично чи морально. Наслідки такої боротьби тоталітарної системи проти се-лянства, яке зі зброєю в руках чи за допомогою інших способів відстоювало свої національні інтереси у сфері економічній, а також політичній та духов-но-культурній, наслідки колективізації та страхітливого голодомору україн-ське село відчувало протягом усіх років існування радянської влади та й, зрештою, відчуває досі.

Але в русі Опору брало участь не лише селянство, а й інші верстви то-гочасного українського суспільства, зокрема, інтелігенція. Певну роль у ньо-му відіграла так звана «українізація» — процес укорінення партійно-радян-ських структур влади в УРСР, започаткований більшовицькою партією, який згодом фактично вийшов з-під її контролю й обєктивно привів до зростання національної свідомості українців. Це, з свого боку, сприяло збереженню традицій визвольної боротьби з попередньої епохи, породжувало опозицію не тільки в середовищі інтелігенції, а й опозиційні настрої серед робітництва. У плані протистояння московському централізмові та тоталітаризму ці опози-ційні настрої охопили також певні кола партійних, комсомольських і навіть військових кадрів.

Отже, виходячи з національного складу КП(б)У, мізерного представни-цтва українців у державному апараті УСРР, у якому їхня питома вага не пе-ревищувала 35%, політика українізації офіційно мала мету ширше залучити корінне населення (звідси — коренізація) до складу партії, управлінських структур, сприяти розвитку мови й культури українців. Фактично це мало за-безпечити московському центру контроль над республікою не тільки сило-вими й адміністративно-політичними засобами. Крім того, здійснювана укра-їнською мовою ідеологічна робота мала зазвичай більшу ефективність. Із другого боку, українізація мала на увазі й зовнішню мету. Це насамперед на-магання продемонструвати західним українцям та численній українській емі-грації, як позитивно в УСРР розв'язується національне питання.

Слід зазначити, шо цей тимчасовий тактичний маневр більшовиків справив на частину останніх певний вплив і вони почали, хто переїжджати, а хто й повертатися у радянську Україну. Усі вони були згодом знищені разом із мільйонами інших українців.

Один з найяскравіших прикладів справжньої суті радянського режиму та українізації — доля видатного українського історика та політика Михайла Грушевського. Повіривши облудним запевнянням більшовиків, він у 1924 році повернувся з еміграції в радянську Україну, де через десять років був знищений, а разом з ним і його історична школа та спадщина.

Фактично із часу повернення, незважаючи на гарантії ВУЦВК, Раднар-кому та ГПУ УСРР, тобто з березня 1924 року, на нього було заведено спра-ву, взято на облік ГПУ й відтоді упродовж десяти років до своєї загадкової смерті у 1934 році М. Грушевський перебував під постійним наглядом ГПУ-

* 4 О Полянський Укр рух. опору 2 5

НКВД, а в його оточенні було чимало таємних інформаторів, які докладно й систематично доповідали про його настрої, розмови, наміри, зв'язки тощо.

Наведемо два вражаючої сили документи, які свідчать про справжню суть і наміри більшовицького режиму. 20 березня 1924 року «Я, помощник уполномоченного 1-й группьі контрразведьівательного отделения Киевского губотдела ГПУ, Зймонтов Г. С., рассмотрев материальї, компрометирующие гр. Грушевского Михаила Сергеевича как бьівшего украинского контррево-люционного деятеля и найдя, что материальї вполне достаточньї для подоз-рения вьіше указанного гражданина в контрреволюции, постановил: взять гр. Грушевського М. С. на учет неблагонадежньїх, отнеся его к группе укра-инской контрреволюции...» [6:133].

З єзуїтською підступністю чекісти розробляли план використання М. Грушевського: «...агентурньїе данньїе наводят нас на нижеследующие со-ображения: при настоящем положений вещей Грушевского можно использо-вать в качестве орудия по разложению украинских контрреволюционньїх кругов. ...Для использования его єсть две принципиальньїе линии — полити-ческая и чекистская. Если будет признано необходимьім использовать его по политической линии, то будет рациональньїм посадить его на президентское кресло [у ВУАН — О. П.], дав ему зтим самьім возможность превратить ака-демию в аппарат, проводяїций определенньїе задания под руководством пар-тийньїх органов.

Если же ГПУ УСРР признает возможньїм использование Грушевского вести по чекистской линии путем создания вокруг него сети наших людей, которьіе, прикрьіваясь его именем, будут проводить наши задания, то в таком случае привлечение Грушевского к руководству академией явилось бьі неже-лательньїм» [6:131].

Ось вам українізація і справжні наміри радянського режиму. А в декре-тах та постановах все подавалося під обгорткою турботи радянської влади про мову та культуру.

Так, у липні 1923 року було прийнято декрет Раднаркому УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», а в серпні цього ж року — «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». В останньому, зокрема, йшлося: «...робітничо-селянський уряд України визнає за потрібне... протягом най-ближчою часу зосередити увагу держави на поширення знання української мови... Внаслідок відносно слабкого розвитку української школи й українсь-кої культури взагалі, внаслідок відсутності потрібних підручників для на-вчання, відсутності підготовленого ...персоналу — життя, як ми бачимо на досвіді, приводить до фактичної переваги російської мови. Щоб усунути таку нерівність, ...уряд вживає низки практичних заходів, які ...мусять забезпечити українській мові місце, відповідне числу та питомій вазі українського народу на території УСРР» [ 17:106].

26

Серед конкретних заходів, які, зокрема, стосувалися співробітників державних установ, постанова визначала: «З наданням чинності цьому декре-тові ніхто з тих громадян, хто не володіє обома найбільш спорідненими мо-вами ( українською і російською ), не може бути прийнятий на службу в дер-жавну установу. Особи, що перебувають на державній службі до моменту на-дання чинності цьому декретові й не володіють обома найбільш поширеними мовами, мають вивчити їх протягом року... Особи, що не вивчили української мови, підлягають безумовному звільненню з державної служби. Звільнений не може бути прийнятий ні в один з державних органів без знання українсь-кої мови» [17:108-109].

Тому ще раз виникає запитання, що спонукало більшовицьке керівницт-во до такої політики. В українській історіографії за кордоном щодо цього вживають термін «обманна українізація». Деякі історики трактують україні-зацію як широкомасштабну провокацію, спрямовану на виявлення і наступне знищення національно свідомих українців.

Цікаве і глибоке трактування проблем українізації зробив у своїй статті відомий український історик Ярослав Дашкевич. Він зазначає: «натиск украї-нської національної стихії на партію був настільки сильним, що вона змуше-на була піти на національну реформу під дезорієнтуючою назвою україніза-ції. У той же час серед певних кіл існував шалений опір її здійсненню. До них у першу чергу належали верхівка КП(б)У, російська і зрусифікована бюрок-ратична верхівка, росіяни й обрусіле міщанство, пролетаріат, інтелігенція, органи ЧК і ЧА, російська православна церква. З другого боку, — пише Я. Дашкевич, — чи не була українізація стратегічним ошуканством більшо-вицької партії, розрахованим на внутрішній і зовнішній ужиток, а то й широ-комасштабною провокацією, скерованою на виявлення, а потім і винищення національно свідомих елементів?»

Через десять років після формального проголошення українізації у 1933 році із призначення першим секретарем ЦК КП(б)У П. Постишева більшови-ки перейшли, за визначенням Я. Дашкевича, до контрукраїнізації. Наслідки її для української нації були катастрофічними. По-перше, у результаті контрук-раїнізації було ліквідовано невеликий, але справді український за переконан-ням прошарок у Компартії та адміністрації. По-друге, все українське зазнало девальвації та падіння престижності. По-третє, серед національно свідомих селян, робітників й інтелігенції посилилось почуття смертельної загрози та просто тваринного страху перед усім українським. По-четверте, в результаті контрукраїнізації почалася неконтрольована міграція українців з Батьківщи-ни, де вони потрапляли до рук русифікаторів. По-п'яте, ті інтелектуали, яких не винищили в Україні, тікали до Росії, де їх приймали як бажаних спеціаліс-тів. По-шосте, відбулася глибока провіпціалізація української культури та науки, особливо в різних ділянках українознавства, унаслідок — поглибилося почуття меншовартості. По-сьоме, більшовики застосували лінгвоцид — від-мову від української мови як засобу спілкування, ліквідували можливості

27

української мови стати посередником у засвоєнні народом культурних еко-номічних, наукових і технічних надбань людства. По-восьме, в ім'я збере-ження життя інтенсифікувався відтік від українства, посилилося національне ренегатство. По-дев'яте, посилились тенденції укладання мішаних шлюбів, які здатні були захистити від звинувачень у націоналізмі. По-десяте — на мі-сця, звільнені терором і голодомором, мігрувало неукраїнське населення. По-одинадцяте, посилилась русифікація національних меншин України, їх пере-творювали в антиукраїнську п'яту колону. Крім того, відбувалася насильни-цька денаціоналізація українців Кубані, Курщини, Воронежчини, Ростовщи-ни, Саратовщини, Казахстану (Сірий Клин), Далекого Сходу (Зелений Клин), де було ліквідовано українські школи, клуби, пресу, радіомовлення [31].

Очевидно, що трактувати причини, результати й наслідки українізації не можна однозначно. Адже протягом приблизно десяти років її здійснення було розбудовано ряд національних структур в ділянці початкової, середньої, середньої національної та вищої освіти, науки, літератури та мистецтва, культурно-освітніх закладів, засобів масової інформації, що сприяло зростан-ню національної свідомості усіх верств українського суспільства. Тому мав рацію дослідник української культури М. Семчишин, який назвав україніза-цію «українським ренесансом XX століття» [32:427].

У той же час, стверджуючи про наслідки українізації, Ю. Лавріненко справедливо наголошував, що процес ренесансу завершився трагедією роз-стріляного відродження [32:937], про жахіття якої тоді ж писали С. Підгайний [34], В. Петров [35] та ін. Однією із перших спроб проаналізу-вати на теоретичному рівні суть цих процесів стала праця 1. Майстренка, в якій щодо припинення українізації автор зауважив, що в основу національної політики ВКП(б)-КПРС «лягли принципи не національної рівноправності, а асиміляції та русифікації, спрямовані на ліквідацію окремих націй, поглинан-ня їх російською націю, що прикривалася псевдонімом «радянський народ» [36:129].

На цю антиукраїнську політику більшовицької партії вказує й І. Дзюба: «Майже вся українська культура виявилася «контрреволюційною»... А тому знищено й всесвітньо відомих учених і письменників, і сотні талантів в усіх галузях культури, а рядових інтелігентів — тисячами й тисячами. Заодно і кі-лька мільйонів селян штучним голодом у 1933 році. На зміну українізації прийшла русифікація» [37:130, 132].

У цьому контексті видається не завжди науково аргументованою пози-ція відомого історика В. Солдатенка, який у своїх [38-40] з окремих питань робить інколи суб'єктивні висновки.

Так, зокрема, він пише, що «для більшовиків перспектива розвитку на той момент (листопад 1917 року — О. П.) пов'язувалася з мирним, ненасиль-ницьким шляхом розв'язанням питання про владу в Україні... Проте Центра-льна Рада не виявляла жодних прагнень до «зустрічного руху»... Центральна Рада поспішила оформити українську державність, протиставляючи її як мо-

28

лодій загальноросійській Радянській державі, так і заходам щодо створення центральних органів радянської влади в Україні, яких вживали тоді більшо-вики. Таким чином, у подіях, що розгорнулися, Центральна Рада зайняла не просто антирадянську, а й активно, навіть агресивно антирадянську позицію, яка логічно вела її до відкритої конфронтації з Радянською владою і, врешті решт, до неминучого збройного зіткнення з нею» [38:52, 53].

Тому, відкинувши, так би мовити, «рекламну» частину більшовицької програми з національного питання, маємо змогу побачити її справжню спря-мованість, яка полягала у створенні великої централізованої держави, в якій відбуватиметься асиміляція націй і створення якоїсь міфічної «інтернаціона-льної спільності».

Природно, що такі теоретичні установки, а особливо практичні дії біль-шовиків, з самого початку породили опозицію, спочатку в середовищі украї-нського націонал-соціалізму, пізніше націонал-комунізму. Достатньо прига-дати наукову критику Л. Юркевичем ленінської програми й практики з наці-онального питання. У праці «Російські соціал-демократи і національне пи-тання», він зазначав: «...за визнанням «права на самовизначення націй», яке тлумачиться у виключному розумінні права «відокремлення від гнобительсь-кої нації», випливає безпосередньо твердження, що «переваги великих дер-жав і з погляду економічного прогресу і з погляду інтересів мови безсумнів-ні». Ці дві засади виключають одна одну... З цього погляду виходить, що про-грама в національному питанні центрального органу РСДРП, що містить у собі визнання «права на самовизначення націй» і одночасно його заперечен-ням-дорівнює нулеві» [41:8].

У подальшому із критикою більшовицької політики в національному питанні виступили українські націонал-комуністи, зокрема, Сергій Мазлах, Василь Шахрай, Микола Скрипник, Олександр Шумський, Микола Хвильо-вий, Михайло Волобуєв та інші.

Так, у праці С. Мазлаха та В. Шахрая «До хвилі (Що діється на Україні і з Україною?)», яка стала, по суті, першим послідовним викладом українсько-го націонал-комунізму, було піддано серйозній критиці політику РКП(б) що-до України. Як зазначав 1. Лисяк-Рудницький, «вони вивели на світло біль-шовицькі крутійства й лукавства щодо української національної проблеми» [42:115].

Важливе місце в роботі С. Мазлаха та В. Шахрая займає останній розділ «Запитання т. Леніну». У своєрідній, гостро публіцистичній формі, автори порушують актуальні проблеми тогочасної дійсності, зокрема, дворушницьку політику більшовиків та їхнього лідера щодо українського питання.

«Відносно України, т. Леніне, — пишуть вони, — ми скажемо: може бу-ти зараз лише дві відповіді: 1) або самостійна Україна — тоді повинен бути і «свій» уряд і «своя» партія; 2) або Україна се «Південна Росія» — тоді треба прибрати до рук «хлоп'ят без штанців», щоб вони не псували справи. Т. Леніне, ми просимо вас відповісти ще нам на оці питання, які мають для

29

нас «особистий» інтерес. Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати са-мостійність України? Якщо не можна, то чому: чи тому що відстоювати са-мостійність України взагалі не можна, не полагається; чи тому, що не можна відстоювати самостійності! України так, як ми відстоюємо, то скажіть, як тре-ба відстоювати самостійність України аби можна було лишатися членом РКП?

Т. Леніне! Ми ждемо відповіді! З фактами рахуються! І ваша відповідь, як і мовчання, - будуть фактами великого значення» [43:389].

Розглядаючи український націонал-комунізм у контексті опозиційного руху московського централізму не можна, звичайно, оминути постать М. Скрипника — члена більшовицької партії, який у 1918 році зробив спробу створити незалежну від РКГ1(б) комуністичну партію. Так, у скрипниківсько-му проекті Таганрозької партійної поради чітко зазначалося: «Створити са-мостійну Комуністичну партію, що має свій Центральний Комітет і свої пар-тійні з'їзди і зв'язану з Російською Комуністичною партією через міжнарод-ну комісію (III Інтернаціонал)» [38:73].

Але цей проект, про що вже йшлося вище, не був реалізованим, а само-го Скрипника було усунуто від реальної участі у процесах як створення КП(б)У, так і УСРР. Тобто в подальшому він хоча займав важливі, але не першорядні посади в партійно-урядовій ієрархії УСРР. Лише очолюючи на-родний комісаріат освіти, йому вдалося зробити чимало у сфері українізації.

Фанатична віра у комуністичні ідеали і спроба примирити їх з ідеєю українства, що фактично було неможливим, стали причиною особистої тра-гедії М. Скрипника, яка закінчилася у липні 1933 року пострілом у власну скроню. Тому мав рацію І. Кошелівець, який підкреслив, що «саме на досвіді Скрипника і наступних десятиліть підтвердилося, що для України союз з Ро-сією у будь-якій формі виключений» [44:203].

Цю ж думку розвиває також І. Лисяк-Рудницький: «Люди, що ...хотіли сполучити віру в комуністичну революційну ідеологію із вірністю батьків-щині, опинилися в надзвичайно трудному становищі. Бо в очах своїх патріо-тично настроєних співвітчизників вони були спільниками чужого наїзника, тоді як їхні патріотичні товариші дивилися на них із глибоким підозрінням, як на небезпечних ухильників» [42:118].

Висвітлюючи опозиційний рух в середовищі українського націонал-комунізму, згадаємо такі течії в лівому русі, як борьбисти та боротьбисти, Українську Комуністичну партію та її закордонну групу представлену імена-ми М. Ткаченка, А. Річицького, І. Терлецького, П. Любченка, В. Винниченка, В. Мазуренка, М. Чечеля та багатох інших. Вони, звичайно, були в опозиції до шовіністично-централізаторських дій РКП(б).

Але, напевно, ця опозиційність найкраще і найчіткіше проявилася в дія-льності Олександра Шумського, Миколи Хвильового та Миколи Волобуєва, яка в історіографії отримала назву: «шумскизм», «хвильовизм» та «волобує-вщина» [45:340-342].

30

На відміну від М. Скрипника, «українськість» якого швидше була інтуї-тивною, спрацьовували, так би мовити, його гени, Олександр Шумський із самого початку своєї політичної діяльності й до вбивства за особистим роз-порядженням Сталіна та Кагановича, яке організував сумнозвісний Д. Судоплатов [3:152], йшов шляхом українського діяча. Член Української партії соціалістів-революціонерів, боротьбистів, Української комуністичної партії, після розпуску якої увійшов до складу КП(б)У, в якій стояв на позиці-ях незалежності від РКП(б). Будучи у 1924-1927 роках наркомом освіти УСРР, О. Шумський активно проводив політику українізації. У 1925 році під час зустрічі зі Сталіним у Москві розкритикував стиль роботи Кагановича на посаді генсека ЦК КП(б)У і запропонував його усунути та замінити кимсь з українських діячів. «Українські комуністи вже виросли і можуть самі обира-ти керівників партії й уряду» — заявив він [3:139].

У листі до Політбюро ЦК КП(б)У від лютого 1927 року він дав реальну оцінку ситуації в партії: «...становище комуніста-українця в партії таке, що він перебуває під постійним підозрінням в націоналізмі і його на кожному кроці б'ють свої ж члени партії. ...перебування українця-партійця під постій-ним підозрінням націоналізму, а атмосфері недовіри і постійних нагінок, по-збавляє його всякого авторитету...». У той же час О. Шумський звертає увагу на проблеми в здійсненні українізації: «Така тактика ...виправдовує русотяп-ські гасла, що гуляють у партійній організації: «украинизация без украинцев» або «мьі проведем украинизацию не украинскими руками» [46:193-194].

У травні 1927 року на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У він заявив: «...російський комуніст править у партії з підозрою і недружелюбністю. Він править при підтримці нікчемних малоросів, які в усі епохи за своєю суттю були лицемірними, по-рабськи нечесними і зрадливими. Тепер він співає про фальшивий інтернаціоналізм, відкидає з байдужим виглядом все українське і завжди готовий наплювати на нього (часом по-українськи), якщо це дасть йому можливість зайняти кращу посаду» [45:341].

Як бачимо, це була вже не просто опозиція, а спроба боротьби, нехай і на ідеологічному фронті. І цього, звичайно, більшовицька система не проща-ла. Цього ж 1927 року О. Шумський був звільнений з посади наркома освіти і висланий до Москви на другорядну посаду в профспілках. Заарештований 13 травня 1933 року (за дивним збігом обставин саме цього дня, протестуючи проти більшовицького терору, покінчив життя самогубством Микола Хви-льовий, якого фактично підтримував О. Шумський) він був засуджений на 10 років ув'язнення. Перебуваючи в ув'язненні, а пізніше на засланні, він не зрі-кся своїх поглядів, протестував, послідовно відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, писав листи до Сталіна, вимагав реабілітації. На засланні в Красноярську, будучи важко хворим, підготував монографію «Малороси», в якій писав про русифікацію України, «національ-но-політичну кастрацію українського народу» [47:304].

31

У вересні 1946 року катований, але не зломлений, прагнучи померти на рідній землі, виїхав поїздом із Саратова до Києва. Як написав у 1992 році у своїх спогадах начальник служби «ДТ» (дивізія і терор) МДБ СРСР П. Судоплатов — вбивця Є. Коновальця та багатьох інших діячів українсько-го національно-визвольного руху: «У Саратові був знищений відомий ворог партії Шумський, ім'ям котрого, шумськизм — називалась одна з течій укра-їнських націоналістів. Абакумов, віддаючи наказ про цю операцію, посилався на вказівки Сталіна та Кагановича» [48].

Розуміючи всю умовність класифікацій, все ж, варто зауважити, якщо О. Шумський представляв опозицію в сфері політичній, то Микола Хвильо-вий в культурі, чи вужче — в літературі, а Михайло Волобуєв у царині еко-номічній. У той же час, поза сумнівом, їхня позиція мала політичну мотива-цію.

Пристрасний заклик М. Хвильового «Геть від Москви!», його звернення до українців йти власним шляхом, орієнтуватися на кращі європейські тради-ції детально викладені в його публіцистично-критичних працях «Камо гря-деши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоро-сія?» написані та опубліковані у 1925-1926 роках.

Закликаючи орієнтуватися на психологічну Європу, а не на Москву — «центр всесоюзного міщанства», автор дає своє розуміння, що таке Європа: «...ми розуміємо Європу...як психологічну категорію, яка виганяє людсь-кість...на великий шлях прогресу..., під Європою ми мали на увазі не тільки технічні досягнення, але й головне — психологічну категорію, певний тип культурного фактора в історичному прогресі...» [48:442, 610].

М. Хвильовий відкидав Малоросійщину, провінціоналізм та іншу без-перспективну вузькість, нещадно критикував негативні сторони тогочасного життя нації, зокрема, тих представників української інтелігенції, які без ро-сійського диригента не мислили свого існування. При цьому він наголошу-вав. що «нація тільки тоді зможе...виявити себе, коли найде їй одній власти-вий шлях розвитку» [48:471].

Він розвінчав шовіністично-централізаторське ставлення так званого революційного демократа В. Бєлінського та засновника так званого соцреалі-зму М. Горького не тільки щодо української літератури, а й України взагалі.

Розвиваючи думки І. Нечуя-Левицького щодо негативного впливу ро-сійської літератури на українську, М. Хвильовий акцентує на неможливості орієнтації української літератури на російську, яку він у полемічному стилі називає літературою «московських задрипанок», «лишних людей», «мечтате-лей без определенньїх занятий», літературою пасивного песимізму, нездат-ною виховати сильну, здорову, цільну і залізну людину.

У контексті нашого дослідження про рух Опору в радянській Україні для нас важливе значення має одночасна характеристика М. Хвильовим еко-номічних і політичних проблем. Автор підкреслює, що «Українська економі-ка — не російська економіка», що «Союз ...залишається Союзом і Україна є

32

самостійна одиниця», а «Малоросія вже відійшла «в область преданія», «Ро-сія ж самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна» [49:573].

Він недвозначно наголошує, що ми є справді таки незалежна держава. І самостійна Україна не в тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів. «Коли якась на-ція, — пише він, — виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму, як державної одиниці, тоді всякі спроби затримати цей природній процес...вносять елемент хаосу...в світовий історичний процес» [49:590-591].

М. Хвильовий виступає проти «замазування самостійності порожнім псевдомарксизмом» і звертається до тих, хто «проспав» національну револю-цію і не здатен зрозуміти суть цих подій: «...лягали була Малоросія, підве-лись — стоїть Україна» [49:594].

Тому мав підстави дослідник і упорядник антології «Розстріляне відро-дження» Ю. Лавріненко ствердити, що М. Хвильовий чітко визначив кредо й категоричний імператив українського національного відродження. «Крізь по-лемічні хащі памфлетів, — пише він, — червоною ниткою чітко проходять три тези: 1) Кінець малоросійському епігонізмові і провінціалізмові, україн-ське мистецтво прилучається до світового і в першу чергу західноєвропейсь-кого...; 2) Кінець російській гегемонії в Україні; Росія мусить відійти в свої етнографічні межі;...Україна самостійна; 3) ...Памфлети Хвильового вислови-ли загальний настрій нації — від академіків починаючи і студентами та сіль-ськими вчителями кінчаючи» [33:395-396].

Ще одним яскравим свідченням опозиційності української еліти стала стаття молодого вченого-економіста Михайла Волобуєва «До проблем україн-ської економіки», опублікована в теоретичному органі КП(б)У журналі «Біль-шовик України» 1928 року [50]. Економічна теорія М. Волобуєва доповнила політичні ідеї О. Шумського та культорологічно-політичні — М. Хвильового.

М. Волобуєв насамперед розглядає історію «взаємин руської та україн-ської економік», показує колоніальну залежність України від Росії, починаю-чи від Переяславської угоди 1654 року й наголошує, що Україна й за радян-ської влади залишається колонією Росії. Свої теоретичні розкладки він під-кріплює конкретними цифровими аргументами.

Важливо підкреслити, що до дослідження проблем української націона-льної економіки М. Волобуєв звернувся тоді, коли в СРСР було взято курс на посилення планового централізованого управління економікою і створення так званого «єдиного народногосподарського комплексу». Єдина централізо-вана більшовицька партія, єдина політична радянська система виступали ка-тегорично проти створення в Україні замкнених економічних циклів. Власне шовіністичну суть цього централізаторського економічного механізму роз-крив дослідник.

Він показує, що в союзному проекті плану розвитку народного госпо-дарства виразно проводиться лінія на невизнання України як народногоспо-дарської цілісності. Більше того, її, згідно із проектом Держплану СРСР, шту-

33

чно ділять на регіони: «Південнно-Західний» та «Південно-Гірничопро-мисловий», уникаючи навіть назви Україна, як це було за царської імперії. Такий поділ, на думку М. Волобуєва, не тільки заперечує існування економі-чної української цілісності, а й суперечить дальшій політичній консолідації України, як самостійної республіки» [51:379].

Важливо наголосити, що висновки економічного характеру дослідник пов'язує з етнокультурними процесами. Він, зокрема, пише: «Ліквідація про-вінціяльного становища нашої мови, нашої літератури, нашої культури взага-лі буде наслідком забезпечення їй становища оформленого й закінченого на-ціонально-господарського організму» [50:62].

У цьому контексті безперечний інтерес являє собою заява Петра Соло-дуба — керуючого справами Раднаркому УСРР: «...група колишніх бороть-бистів, а частково Раковський, Скрипник, Затонський, я та інші, прагнули до розвитку української державності, як економічно незалежного організму» [58:20].

Таким чином, у середовищі української еліти, в тому числі представни-ків так званого націонал-комунізму, існувала серйозна опозиція щодо шовіні-стично-централізаторських, антиукраїнських устремлінь московсько-більшовицького центру. І цей опозиційний рух охоплював не тільки еліту. Як свідчать джерела, серйозні опозиційні настрої мали місце серед працівників радянських установ.

Так, у листі делегатів XIII Всеукраїнського з'їзду рад, написаному в лю-тому 1931 року, порушувалися питання про майбутнє української державнос-ті, про необхідність стрімкішого індустріального розвитку республіки, її бі-льших бюджетних повноважень. У цьому висловлювалися незгода з центра-лізацією управління промисловістю, незадоволення відсутністю міжнародної політики уряду УСРР тощо. Автори листа запитували: «Чому уряд та партія не можуть рішуче поставити питання про те, щоб всім економічним життям УСРР керував наш уряд, партія і робітничий клас України... Чому наш уряд має лише «прохати союзний уряд»? Суверенна республіка, коли їй що-небудь потрібно робити, не ходить на поклін. ...говориться про мову, культуру, а щоб заповнити національну політику державницьким змістом, у повному йо-го обсязі, цього немає. ...експлуатація велика, але в ім'я чого? ...за всі ці біди, яких ніколи не були в історії, за все будується російська промисловість. ...тепер ми голодуємо. В ім'я чого? Скажете, соціалізму?» [52:57-58].

Автори листа критикували навіть самого И. Сталіна за його великодер-жавницьку позицію і заявили, що «з такою експлуатацією робітничий клас України та бідняцько-середняцькі верстви довго миритися не будуть», недво-значно натякнувши на можливість повстання, якщо уряд УСРР не візьметься за справжню побудову української державності.

Далі автори листа висловлювали незадоволення становищем у Червоній армії та вимагали її українізації. Але особливу тривогу вищого компартійно-го керівництва викликали вимоги переглянути національний склад головної

34

репресивної сили СРСР — ДПУ. «Переважна більшість апарату та особисто-го складу (ДПУ — О. П.), — зазначалось у листі, — була сформована з еле-ментів ні соціально, ні національно не пов'язаних з українською радянською дійсністю. Це у більшості своїй — вихідці з сімей єврейських торговців і де-класованого російського, випадкового для України, елемента, який проліз ту-ди різними шляхами. Чому там не звертають уваги на українізацію... немов вони «держава в державі»... Ми вважаємо неприпустимим, щоб у складі кон-воїрської охорони ДПУ і взагалі всіх військ ДГІУ на Україні знаходилися не-українські елементи і національно, і територіально» [52:58-59].

Як бачимо, це були не просто якісь кулуарні розмови, а офіціальна по-зиція, протест, вимога, критика централізаторсько-шовіністської, антиукраїн-ської політики московсько-більшовицького центру. При цьому варто також звернути увагу й на такі принципові положення. Український комуністичний рух, що виріс на загальноросійському тлі й став провідником не тільки теоре-тичних уподобань, а й знаряддям у військовій боротьбі Росії за підкорення України, розколов українство політично, національно й соціально. Політич-но, бо на зміну національної держави, що зароджувалася, поставлено утопіч-ну ідею майбутньої бездержавності. Національно — оскільки українці, які тільки-но почали усвідомлювати себе як єдиний етнічний організм, знову бу-ли розділені між різними державами. Соціально — бо суспільству нав'язувався образ класового ворога, а, відтак, перманентні пошуки та боро-тьба з ним. Соціальний сенс революційної боротьби підносився над усіма ін-шими й тим самим розмивалися національні державні завдання [ 53:409].

Про позицію, чи, радше, опозицію старшого покоління української інте-лігенції й говорити не доводиться. Члени українських національних партій, позапартійні, які брали активну участь в Другій українській національній ре-волюції 1917-1921 років, не просто не сприймали більшовистського режиму, а й брали участь в українському русі Опору. Візьмімо, для прикладу, Братст-во українських державників — таємну організацію, що виникла навесні 1918 року в Києві, яка підтримувала зв'язки з екзильним урядом УНР і проіс-нувала до 1924 року. Провідну роль у діяльності БУД відігравав Сергій Сф-ремов — видатний український громадсько-політичний і державний діяч, лі-тературний критик, історик літератури, академік ВУАН, член НТШ. Беручи активну участь в українському національно-визвольному русі ще з кінця XIX ст. як член Загальної Української Безпартійної Демократичної Організа-ції, один з лідерів Української Радикально-Демократичної партії, Товариства Українських Поступовців, Української Партії Соціалістів-Федералістів; член Центральної Ради, Генерального Секретаріату С. Єфремов категорично не прийняв більшовизму.

Ось як аргументовано він обгрунтував свою позицію у «Щоденнику»: «Не раз, а, може, сотні разів ставив я перед собою питання: а може я поми-ляюся щодо більшовиків; може моя «стара» істота просто не розуміє «нових» вимог часу, може мій «старий міх нового» вина не вміщає. Може з мого боку

35

просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до цих «героїв нашого часу «. Тяжкі ці питання, і тяжкі переживання... Але коли перед мене стають оті — брехня, провокація, хвастовитість, які становлять головні риси більшовицької системи — то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо воно одверте й щире — можна зрозуміти, коли не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію — огидні ознаки розтлінного режи-му. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш. Але скі-льки ще людей отруїть, зопсує, здеморалізує оте порохно, ота гнилизна трух-лява» [54:91].

Більше того, він одним із перших в українському політикумі дав об'єктивну, гостро-критичну характеристику їх вождеві В. Леніну. «Я читаю Леніна, — пише він, — з перших його виступів, з середини 90-х років і його грубий тон ординарного агітатора ніколи не промовляв мені до душі. Плеха-нов був далеко талановитішим. ...Як практичний політик, він більший: сильна вдача..., яка не розбираючи пре просто вперед... Лад, який повстав з цього..., в кращому разі од миколаївського різниться тим, що нема царя Миколи II, а натомість став Микола III Ленін. Це в кращому разі, бо більшої реакції, полі-тичної і громадської,... світ ще не знав. І не побачить ніколи. Червона аракче-євщина— здобуток Леніна, як політика» [54:60-61].

Його, людину виховану в християнських традиціях, вражала фальши-вість і лицемірність радянського суспільного ладу. Про це йдеться, фактично, на кожній сторінці «Щоденника»: «Брехня, брехня, брехня ...якась вакханалія брехні, ціле море брехні, липкої, крикливої, навіть не натуральної. ...Хоч яке слово спадає на думку — все ж воно буде бліде, безбарвне, невиразне, занад-то слабке, щоб охарактеризувати безмежну підлоту і режиму, і тих, хто йому кориться. ...якось диявольська гримаса, а не життя» [54:108-109].

Ряд записів у «Щоденниках» засвідчує про рух опору тоталітарному бі-льшовицькому режимові, рух, який охопив і робітників, і селян, які подекуди об'єднувались у підпільні організації: «Нарікання на «робітничий уряд» лу-нають все частіше і гостріших набирають форм. ...Робітничий клас незадово-лений і він обертається тепер проти власти, що зве себе робітничо-селянською. Про задоволення селян і говорити нема чого...Задоволених нема. Усі нарікають, ремствують, гризуться, клянуть і нишком ждуть... Петлюри!.. Аж дивна та злість, з якою цей селянин говорить про «робітницько-селянську владу» [54:120, 122, 135,507].

«Одним словом, — підсумовує С. Єфремов, — всюди росте страшна, запекла зненависть проти режиму, що до такого стану довів людей».

Є у «Щоденниках» характеристики українських комуністів, про яких автор зауважує, що життя і їх робить самостійниками. Повертаючись до цієї теми, зокрема, теми українського націонал-комунізму, вважаємо за необхідне навести характеристику сучасного дослідника цих процесів. «Владні струк-тури СРСР, — пише Г. Єфіменко, — використовували українських націонал-

36

комуністів для того, щоб розколоти українське суспільство. Лише розколов-ши прихильників української державності і селян, нацькувавши їх одне на одного, більшовицьке керівництво могло без особливих турбот перемогти їх поодинці» [52:64].

Одним з найважчих і найзаплутаніших питань в історіографії є пробле-ма існування і діяльності в радянській Україні підпільних організацій. Вище вже зазначалося, що на сьогоднішній день неприйнятним є твердження чекіс-тів про численну, розгалужену мережу антирадянських організацій, які на-чебто готували ряд замахів, саботажів, диверсійних актів і т. д. Не можна та-кож погодитися із протилежними категоричними висновками більшості су-часних істориків, які заперечують будь-який підпільний організований анти-радянський рух. У той же час, здебільшого не підкріплюються конкретними історичними джерелами твердження окремих істориків та публіцистів на емі-грації про широкомасштабну діяльність антирадянського підпілля.

Зрештою, відомі дослідники цієї проблеми зазначають, що після роз-грому чекістами Центрального Повстанського Комітету та Козацької Ради у 1921 році умови для нелегальної антирадянської діяльності були дуже склад-ними. А відсутність у публікаціях, зокрема, спогадах, конкретних прикладів такої діяльності, не дає можливості зробити остаточні висновки про антибі-льшовицьке підпілля в УРСР.

Так, зокрема, Д. Соловей, розглядаючи таємні українські політичні ор-ганізації, поділяє їх на чотири групи. Перша — націоналістичне підпілля в УСРР. Автор вважає, що Українська Військова Організація та Організація Українських Націоналістів не розгорнули в радянській Україні широкої дія-льності через жорстокі переслідування ГПУ-НКВД і непопулярність тоталі-тарної націоналістичної ідеології. Він зазначає, що окремі вихідці із західно-українських земель, які в період української національної революції осіли на Надніпрянщині, могли мати якісь зв'язки із керівництвом УВО та пізніше ОУН, але «ніякої певно конкретної організованої акції супроти окупантів в УСРР вони не проводили, бо про це немає жодних незаперечних доказів» [10:39].

1 ще одне важливе спостереження про те, що «зв'язок з УСРР керівників УВО, а потім ОУН, дуже рано потрапив під контроль агентів ГПУ-НКВД. Отже, говорити про помітну організовану поза контролем ГПУ-НКВД проти-большевицьку боротьбу між двох світових війн на Наддніпрянщині, здійсню-вану УВО й ОУН, центри яких були поза межами УСРР, не доводиться, поки не подано про це незаперечних даних» [10:109].

Дослідник заперечує існування в радянській Україні у 20-х роках мона-рхічних «Всеукраїнської Національної Повстанчої Козацької Ради» та «Все-української Селянської Ради».

А от щодо четвертої групи, так званого демократичного підпілля в УСРР, то автор вважає, що воно реально існувало, як, до речі, існував серйо-зний рух Опору. Щоправда, не в такій формі і не з таким розмахом, «як дехто

37

собі уявляє». До цих демократичних організацій Д. Соловей відносить так звану «Шістку» — українську політичну організацію на Слобожанщині у 1920-1923 роках, яка була реорганізована в Українську Мужичу (Селянську) Партію (1923-1926 роки). Поруч з ними, на думку автора, діяли «Братство Української Державності», «Пирятинська організація української молоді» (1924-1925 роки), «Народна Воля», «Українська Революційна Народна Пар-тія», київська таємна політична організація «Буревісник», харківський студе-нтський гурток «Драгоманівці» тощо.

«Є чимало підстав думати, — робить висновок Д. Соловей, — що ота-ких дрібних політичних організацій, які в тій чи іншій формі намагалися створювати опір окупаційній системі на Україні, в 1920-х роках було чимало, але всі вони (внаслідок широко розгалуженої таємної агентури) гинули рані-ше, ніж могли приступити до якоїсь серйозної акції» [10:1 19].

Як цілком реально діючу розглядає Д. Соловей «Спілку визволення України», «Спілку Української молоді» та «Український Національний Центр». З ним, до речі, солідаризується відомий сучасний політик і дослідник зі Словаччини М. Мушинка. Він у рецензії на книжку Ю. Семенка «Наталя Павлушкова» (Мюнхен — Львів, 1999) зазначає: «Реальне існування СВУ та СУМ, на мою думку, обумовлене об'єктивними причинами. Не може бути, щоб після цілого ряду таємних політичних організацій, які діяли в часі жорс-токого царського самодержавства, в часі большевицького ладу в Україні не було жодного організованого руху Опору, щоб українці так швидко перетво-рилися на аморфну масу без організованого проводу. Немислимо, щоб у часі, коли в Україні виникали повстання проти совєтської влади, там була єдина комуністична партія большевиків і ніякої опозиції. Було б аномалією, якби колишній співорганізатор і лідер Української радикально-демократичної пар-тії соціалістів-федералістів, заступник голови Української Центральної Ради С. Єфремов, ставши свідком неймовірного насилля над українським народом, не організував добре законспірованого політичного руху за визволення Укра-їни з-під влади большевиків. СВУ в її складі й СУМ — існували як організа-ції опору проти совєтської влади. Заперечення таких організацій у пізніший час були інспіровані тими ж комуністами» [55].

Заперечує існування та діяльність підпільних організацій, у т. ч. СВУ, відомий еміграційний дослідник цих процесів — Григорій Костюк. Він нази-ває п'ятнадцять т. зв. «підпільних» організацій: 1. Спілка визволення України (СВУ), 1930; 2. Спілка української молоді (СУМ), 1930; 3. Український наці-ональний центр (УНЦ), 1931; 4. Союз Кубані й України, 1929-1932; 5. Контрреволюційна шкідницька організація. 1933; 6. Всеукраїнський есе-рівський центр, 1933; 7. Українська військова організація (УВО), 1933; 8. Польська організація військова (ПОВ), 1933; 9. Всеукраїнський боротьби-стський центр, 1934-1935; 10. Український центр білогвардійців-терористів, 1934; 11. Терористична група професора М. Зерова, 1935; 12. Блок українсь-ких національних партій, 1932-1936; 13. Троцькістсько-націоналістичний те-

38

рористичний блок, 1935; 14. Український троцькістський центр, 1936; 15. Націоналістична фашистська організація, 1935-1937.

Автор вважає, що вони ніколи реально не існували, а були придумані в кабінетах слідчих ДПУ-НКВС для посилення антиукраїнського терору: «...перелічені «підпільні» антирадянські організації є фальшивками ДПУ-НКВС, які були потрібні для прикриття й виправдання терору взагалі, а про-ти українців зокрема» [12:246].

У той же час Г. Костюк зазначає, що могло не бути жодної підпільної організації, але опір народу існував і він ніколи не припинявся. Ця нескоре-ність українського народу, зокрема постійна національна опозиція у рядах КП(б)У, активний спротив українського селянства колективізації, явно кри-тична позиція ВУАН, УАПЦ були головними осередками руху Опору та опо-зиції у радянській Україні.

Варто зауважити, що новітні дослідження істориків засвідчують не про вигадані чекістами організації, а про реальні, які чинили опір більшовицькій владі. Так, наприклад, у 1924-1925 роках групою молодих людей, переважно студентів, було створено Українську національно-козацьку партію. її члени серед інших документів підготували навіть демократичну Конституцію Укра-їнської республіки. УНКП була викрита в 1927 році. Керівників В. Артеменка та І. Шумигору розстріляно, решту піддано репресіям. У 1929 році в Києві було викрито підпільну організацію Комітет визволення України. її організа-торами стали переважно представники інтелігенції, зокрема Наталя Павлуш-кова — племінниця академіка С. Єфремова. Члени КВУ підготували і розпо-всюдили «Заклик до всіх пригнічених Московщиною людей України», в яко-му закликали, що пройшов час «будувати власне життя. Час пройшов піклу-ватися про свободу рідного краю. Хай живе самостійна Україна!» Але за кі-лька місяців організація була викрита, одних розстріляли, інших засудили до різних термінів ув'язнення [58:18].

Про боротьбу з більшовицьким режимом свідчив священик УАПЦ В. Хуторянський. Відбуваючи ув'язнення на Соловках, під час розмов з ін-шими політв'язнями, він казав: «...там, на Україні залишилося ще багато на-роду, який працює. Там є ще багато наших братів-українців, які за всяких сприятливих умов здійснюють свою роботу. Ми через Українську автокефа-льну церкву здійснювали консолідацію своїх сил...» [58:24].

Власне тому Україна стала об'єктом більшовицького політичного теро-ру, який носив перманентний характер з 1917 року й тривав до розпаду СРСР у 1991 році. Він торкнувся усіх прошарків і верств українського суспільства, всіх напрямків суспільно-політичного, економічного і культурно-духовного життя.

Абсолютно закономірно й науково об'єктивно назвав свою працю Сергій Бі-локінь — «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР». У ній він на-голошує, що державний терор лежав у самій природі більшовизму й проводився на суто науковій основі, як одна з ланок народного господарства [56:78-79]. Україн-

39

ство зазнало таких кількісних і якісних деформацій, що дійшло до зміни люд-ської суті. Пануючи протягом кількох десятиріч, влада просіяла увесь людсь-кий склад кожного суспільного класу, кожної соціальної верстви, винищуючи найкращих. Це погіршило людську субстанцію народу, пошкодило генофонд. У цьому суть, головний результат здійсненої соціальної революції. Найваж-ливіше враження від історичного процесу XX століття — злам історичної традиції.

Тому має рацію Т. Гунчак, що червоний терор в Україні, мабуть, є найт-рагічнішою сторінкою в історії нашого багатостраждального народу. За чис-лом жертв цей період значно перевершує будь-які суспільні катаклізми попе-редніх часів, а скільки на його рахунку понівечених людських душ — про це вже не дізнається ніхто.

«Увесь моральний жах терору, — зазначає І. Білас, — його вплив на розклад людської психіки визначався не окремими вбивствами і навіть не їх кількістю, а саме системою, яку насаджувала більшовицька диктатура» [11, т. 1:11].

Не просто встановити кількість жертв радянського терору в Україні міжвоєнний період. Так, за неповними підрахунками, у 1930-1941 роках в Україні було викрито 110 різного роду «контрреволюційних» організацій. У справі тільки однієї СВУ було засуджено у відкритому судовому процесі 45 осіб, відразу заарештовано 400 чоловік, а всього постраждало понад 30 тис. осіб [57:47].

Тільки за офіційними даними, у 1935 році в Україні було заарештовано 24934 особи, у 1936—15717, 1937— 159573, 1938—108006, 1939 —12000, 1940 — близько 50000 осіб [4:39]. Уявити розмах і жахіття терору дають мо-жливість новознайдені архівні джерела, зокрема, документи, що стосуються розстрілів в урочищі Сандормох під Медвеж'єгорськом (Карелія). Тут, на ознаменування 20-ліття «Великого Жовтня», було розстріляно 1111 солове-цьких ув'язнених, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, Мирослав Ірчан, Валеріан Полі-щук. Олекса Слісаренко, Антон Крушельницькій, Микола Полоз, Матвій Яворський, Микола Павлушков і сотні інших відомих і не дуже політв'язнів радянського «грандіозного комбінату смерті». Це були інтелігенти, робітни-ки, селяни, священики, політики, вчені, службовці. Протягом п'яти днів — 27 жовтня, 1, 2, 3, 4 листопада 1937 року капітан держбезпеки М. Матвеєв влас-норуч виконував наказ: з револьвера щодня, пострілом в потилицю, розстрі-лював не менше двохсот приречених [58].

Зрозуміло, щоб уявити загальну картину репресій, до цих цифр потрібно додати кількість ув'язнених у внутрішніх тюрмах НКВД, проаналізувати смертність у таборах, додати кількість репресованих селян (тільки під час ко-лективізації з України було виселено 1,2 млн чол.), мільйонні жертви голо-доморів 1921-1923, 1932-1933 років, а також депортованих.

40

І на довершення теми про більшовицький терор ще кілька цікавих цифр, які наводять Ю. Шаповал, В. Пристайко та В. Золотарьов. У завершальному розділі своєї праці «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні» вони подають біографічні ві-домості про 184 чекістів. З них 97 були євреями, 49 — росіянами, 20 — укра-їнцями, 8 — латишами, 3 — поляками, 3 — білорусами, по одному — вірме-нин, грузин, молдаван, німець [8:431-581].

У контексті українського національно-визвольного руху міжвоєнного періоду особливої уваги заслуговує питання про спроби УВО та ОУН поши-рити свою діяльність на радянську Україну. Чи справді існувало там націона-льне підпілля і діяли нелегальні структури ОУН та УПА? На сьогодні, очеви-дно, не можна дати однозначної відповіді на це запитання. Доступні нині джерела дозволяють лише зробити певні логічні припущення, а опосередко-вані згадки самого Є. Коновальця, хоч і не конкретно, підтверджують їх.

Так, відомо, що вже в 1920 році на радянську Україну Є. Коновальцем були направлені колишні Січові Стрільці — сотники Іван Андрух та Микола Опока, які мали завдання розбудувати там мережу УВО. У листах Коноваль-ця до Начальної Команди УВО у Львові є свідчення про листування з І. Андрухом: «У Празі є вже Чмола... Ніяких надзвичайних відомостей він не привіз. Цікавий є тільки лист від Андруха, котрий одержав він від нього з Києва...» [59:610].

Відомо також, як бідкався Є. Коновалець після самогубства М. Скрипника. На зауваження, що Скрипник був ідейним комуністом, Є. Коновалець лише розпачливо махнув рукою: « Гам при ньому були наші люди, що тепер буде з ними?» [59:610].

На сьогодні найширша інформація про зв'язки та впливи УВО та ОУН у радянській Україні міститься у працях українського еміграційного дослідни-ка та громадсько-політичного діяча Юрія Бойка-Блохина, який у своїх розві-дках «Націоналізм на східноукраїнських землях у добі Коновальця» [59] та «Євген Коновалець і Осередньо-Східні землі» [60] на основі доступних йому джерел проаналізував цю складну, але вкрай важливу проблему.

Петро Мірчук у праці, присвяченій Є. Коновальцю [61], лише частково зачіпає дане питання, а найновіша робота Я.Сватка [62] фактично повторює ті дані, які навели попередні автори.

Щоправда, автор передмови до книжки Я. Сватка, відомий учений Я. Дашкевич звертає увагу дослідників на необхідність розв'язання ряду про-блем, «які треба розкрити на підставі критичного вивчення документів і з урахуванням історичної дійсності, а не шляхом логічних (чи псевдо логічних) умовиводів» [62:2].

До проблем, які слід розкрити, належать такі: Є. Коновалець і засоби підпільної боротьби, тобто Є. Коновалець і політичний терор; джерела під-тримки націоналістичного руху, інакше — Є. Коновалець і фінансування під-пільної боротьби; трансформація УВО в ОУН; діяльність УВО та ОУН на Східній Україні.

41

Щодо діяльності УВО та ОУН на Східній, тобто радянській Україні, Я. Дашкевич вважає, що «Оперативні архіви із так званих радянських часів досі ще майже недоступні (або доступні лише для невеликої кількості довіре-них), а судові справи з фальшивими звинуваченнями та сфальсифікованими зізнаннями і свідченнями вимагають дуже філігранної праці, щоб відділити істину від спеціально сконструйованої неправди. Що Коновалець і ОУН тво-рили велику загрозу для СРСР — цілком зрозуміло, бо на нього так не полю-вали б і з ним так не воювали б. Але конкретно зміст цієї загрози лише почи-нає вимальовуватися не дуже ясними контурами. Потрібно великих дослід-ницьких зусиль, щоб ці контури заповнили реальним змістом» [62:3].

Тобто лише нові, конкретні документальні джерела дадуть можливість висвітлити одну з найтаємничіших і в той же час найважливіших та найціка-віших сторінок в історії українського національно-визвольного руху.

Тому сьогодні зробимо спробу лише окреслити загальні контури про-блеми. Ідеї самостійності України поширювалися на Наддніпрянщині ще з початку XX ст. Свідченням цього є теоретична і практична діяльність М. Міхновського, яка продовжувалося і в період Другої української націона-льної революції 1917-1921 років. Саме події революції, відродження націо-нальної державності у формі УНР, Гетьманату дали колосальний поштовх зростанню національної самосвідомості українців. Хоча українська націона-льна революція зазнала поразки, були розгромлені чекістами Центрповстан-ком, Козача Рада, Братство української державності, не всі учасники цих та інших нелегальних структур загинули. Тому керівництво УВО та ОУН., зок-рема, Є. Коновалець, стоячи на фунті соборництва усіх українських земель і створення Української Самостійної Соборної Держави, не могли не шукати шляхів поширення своїх ідей серед населення радянської України і, очевид-но, робили спроби створити там свої нелегальні націоналістичні структури. Опосередкована інформація про це міститься в розвідці Ю. Бойка.

Він звертає увагу, що вимоги якнайсуворішої конспірації примушували Є. Коновальця тримати всі нитки «наддніпрянського підпілля» у своїх руках. Гуди направлялися перевірені кадри і звідти прибували кур'єри, на адреси наукових бібліотек та інститутів, радянських та патріотичних керівників роз-силалася націоналістична література, зокрема орган ПУНу — часопис «Роз-будова нації» [60:34-35].

Делегат 1-го Конгресу Українських Націоналістів Макар Богуш отримав завдання нав'язати контакти з редакціями радянських партійних часописів «Комуніст». «Вісті», «Пролетар», для яких писав і в яких публікував свої статті [59:605-6071.

Робилися спроби поширювати в Донбасі націоналістичні листівки, про-никнути в Червону Армію, зокрема в частини, що дислокувалася в Україні, розгорнути діяльність серед українського населення так званого Зеленого Клину (Далекий Схід).

42

Така активна діяльність УВО та ОУІІ падіинчаино іуроувала радянське керівництво й воно прийняло рішення про ліквідацію Сні єна Копональця, як перед тим знищили Симона Петлюру, а пізніше Степана Ьандеру.

Аналізуючи рух Опору в радянській Україні, варто також звернути ува-гу на чіткі національні позиції Української Автокефальної Православної Це-ркви та її митрополита В. Липківського. У своїх проповідях він наголошував: «...Людина помирає, а народ живе довіку... Де ж займе місце на Страшному суді наш український народ? Народ наш і на землі не може знайти певного місця, все ховається за чужими спинами, все єднався із поляками і москаля-ми, і навіть із турками та татарами. Але перед Господом вже мусить він за-йняти певне своє власне місце, там уже не заховається між чужими народами. ...Душі народу не можна змінити нічим! І той народ найбільш нещасний, що не знає, не розуміє своєї душі, не дбає про неї. Бо не кількість народу, не ба-гатство його землі, а душа народу надає йому найбільше значення і в Бога, і в людей... В ці часи почувається якесь нове «благовіщення», нас закликають єднати своє життя не з Христом, а з якимсь Марксом та іншими іменами, що піднеслися на землі. Єднають нас уже не з янголами і Духом Святим, а з мер-твою матерією і її механічними законами... Коли в наші часи, дійсно, пере-творюється життя народів, то це перетворення повинно початись не з Маркса та його нащадків, що й собі не здобули життя, а з Христа, з його Благовіщен-ня й Воскресіння» [59:583, 584, 587].

ВИСНОВКИ Поразка Другої української національної революції 1917-1921 років,

внаслідок якої не було створено української незалежної соборної держави, стала основною причиною руху Опору в радянській Україні у міжвоєнний період. Його зумовлювали також антиукраїнська політика більшовицької партії, яка не просто обмежувала суверенітет УСРР, а піддала масовим реп-ресіям та фактично ліквідації не тільки політичних противників й опозицію, а фактично всі соціальні верстви тогочасного українського суспільства. В пер-шу чергу тих, хто так чи інакше був пов'язаний з українськими національни-ми державами часів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Голодомо-ри 1921-1923 та 1932-1933 років знищили кілька мільйонів українських се-лян, українську інтелігенцію, національно свідомий робітничий клас, репре-совано національні партійні, радянські, комсомольські та військові кадри.

Масовий терор як засіб державного управління в СРСР ліквідував одну частину населення і паралізував іншу. «Пануючи протягом кількох десятиріч у такий спосіб, — зазначає С. Білокінь, — влада просіяла увесь людський склад кожного суспільного класу, кожної соціальної верстви, винищуючи найкращих. Це погіршило людську субстанцію народу, пошкодило генофонд. У цьому суть, головний результат здійсненої соціальної революції» [63].

43

Але незважаючи на репресії і масовий терор, частина українського сус-пільства брала участь у русі Опору, який проявлявся у різних формах, відбу-вався з різною інтенсивністю, але не припинявся ніколи. Джерельні матеріа-ли дають підстави зробити такі висновки щодо українського руху Опору в 1921-1939 роках:

1. До середини 20-х років йшла активна збройна боротьба, в першу чер-гу українського селянства, проти більшовицького режиму. Із другої половини 20-х років вона пішла на спад і лише в період здійснення насильницької ко-лективізації дещо посилилася.

2. Українська інтелігенція брала активну участь у русі Опору 20-30-их років, який проявився здебільшого у мирних формах як протест проти існую-чої тоталітарної антиукраїнської системи.

3. Своєрідною опозицією в рамках системи стала поява і діяльність по-літичної течії, відомої як український націонал-комунізм.

4. Робітничий клас, який здебільшого був зрусифікований, а то й взагалі неукраїнським, брав меншу участь в русі Опору, але і в його складі були на-ціонально свідомі представники, які чинили опір тоталітарному режимові.

5. Опозиційні настрої щодо московського центру існували в середовищі партійних, радянських, комсомольських та військових кадрів.

6. Щодо існування та діяльності так званих «антирадянських, контрре-волюційних терористичних організацій», як це трактувала репресивно-каральна система, то тут потрібні дальші наукові дослідження, залучення но-вих архівних таємних матеріалів. Безперечно, вони не існували в таких обся-гах і не займалися такою діяльністю, як це їм приписували спецслужби. Оче-видно, не відповідають повною мірою і твердження української історіографії на еміграції про діяльність антирадянського підпілля. Але спроби його ство-рити і проводити певну діяльність, поза сумнівом, були. Зрештою, спроби налагодити зв'язки з таким підпіллям і включитися у боротьбу в радянській Україні у міжвоєнний період робили УВО та ОУН.

Отже, рух Опору в радянській Україні у 1921-1939 роках був виклика-ний об'єктивними причинами, відбувався перманентно, в ньому брали участь фактично всі соціальні класи та прошарки тогочасного українського суспіль-ства. Він був важливою складовою частиною українського національно-визвольного руху, який продовжувався після поразки української національ-ної революції 1917-1921 роках і тривав до проголошення незалежності у 1991 році.

44

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ 1. Шаповал Ю. У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні. — К., 1990. —

143 с. 2. Шаповал Ю. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії. — К.,

1993, — 316с. 3. Шаповал Ю. Людина і система. Штрихи до портрета тоталітарної доби в

Україні, —К. , 1994,—272 с. 4. Шаповал Ю. Україна XX століття: Особи та події важкої історії. — К.,

2001, — 560 с. 5. Шаповал Ю., Пристайко В. Справа «Спілки визволення України»: неві-

домі документи і факти. — К., 1995. — 289 с. 6. Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагі-

чне десятиліття: 1924-1934. — К., 1996.—335 с. 7. Пристайко В., Шаповал Ю. Михайло Грушевський: справа УНЦ і ос-

танні роки (1931-1934). — К , 1999. — 327 с. 8. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні:

особи, факти, документи. — К., 1997. — 606 с. 9. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР

(1917-1941 рр.). Джерелознавче дослідження.—К., 1999.—448 с. 10. Соловей Д. Голгота України. Частина 1. Московсько-большевицький

окупаційний терор в УРСР між Першою і Другою світовою війною. Ре-принтне видання. — Дрогобич, 1993. — 288 с.

11. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз: у 2 кн. — К., 1994. — Кн. 1. — 432 с.; Кн. 2, — 688 с.

12. Костюк Г. Сталінізм в Україні: Ґенеза і наслідки: Дослідження і спосте-реження сучасника. — К., 1995. — 508 с.

13. Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. — К., 1994, — 126 с.

14. Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921-1939). — К., 1999. — 336 с.

15. Бойко О. Історія України. — К., 2001. — 656 с. 16. Довідник з історії України. — К„ 2001. — 1136 с. 17. Національні відносини в Україні у XX ст. Збірник документів і матері-

алів. — К„ 1994, — 5 6 0 с. 18. Стаднійчук С.П. Становлення і характер радянської влада в Україні. Іс-

торико-правові аспекти (1917-1922 рр.). — К.,1998. —124 с. 19. Бадзьо Ю. Історія застерігає //Григорій Костюк. Сталінізм в Україні:

Ґенеза і наслідки. — К., 1995. — 508 с.

45

20.

21 .

22.

23.

24.

25.

26.

27.

2 8 .

29. ЗО. 31.

32, 33, 34.

35,

36,

37,

38,

39,

40,

41

42

43

46

Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). — К..1996. — 396 с. Українська революція і державність (1917-1920 рр.). — К.,1998. — 248 с. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. — К., 1997.—423 с. В.1. Ленін про Україну. — Ч. 2. — К„ 1969. Курносов Ю. Ю. Насиллля — головний аргумент більшовизму //Український історичний журнал.— 1991.—№12. — С. 16-27. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української на-ції Х1Х-ХХ ст. — К„ 1996. — 360 с. Героїзм і трагедія Холодного Яру. Збірник матеріалів і спогадів. — К., 1996, — 3 1 7 с. Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю. — К., 2001. — 288 с. Україна в XX столітті. Збірник документів і матеріалів (1900-1939). — К., 1996,—448 с. Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. —Львів, 1992. — 3 4 3 с. Петлюра Симон. Вибрані твори та документи. — К., 1994. — 271 с. Дашкевич Я. Політичне ошуканство чи провокація? Крах українізації 20-30-х рр. //Літературна Україна. — 1990. — 4 жовтня. Семчишин М. Тисяча років української культури. — К., 1993. — 550 с. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. — Мюнхен, 1959. — 9 8 0 с. Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. — К.: Прометей, 1947, — 9 3 с. Петров В. Діячі української культури — жертви більшовицького теро-ру. — К., 1992,—80 с. Майстренко И. Национальная политика КГІСС. — Сучаснисть, 1978. — 224 с. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К., 1998. — 2 7 6 с. Солдатенко В. Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. — К., 2002, — 3 5 2 с. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. — К„ 1999, — 9 7 6 с. Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917-1920 рр.). — К., 2001. — 247 с. Рибалка Л. Російські соціал-демократи і національне питання. — Мюн-хен: Сучасність, 1969. — 65 с. Лисяк-Рудницький Іван. Український комуністичний маніфест //Істо-ричне есе. У 2-х т. — Т. 2. — К., 1994. — 573 с. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — Т. 6. — К., 2001. — 520 с.

44. Кошелівець 1. Микола Скрипник. — Мюнхен, 1972. — 343 с. 45. Субтельний О. Україна: історія. К.,1991. — 512 с. 46. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. —

Т. 7. — К „ 2001, — 4 4 0 с. 47. Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996. — 942 с. 48. Московские новости. — 1992. — №31. 49. Хвильовий М. Твори: У 2-х т. — Т. 2. — К., 1990. — 325 с. 50. Більшовик України. — 1928. — № 2 , 3. 51. Панібудьласка В. Проблеми української економіки за концепцією

М. С. Волобуєва //Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 2: XX століт-тя. —Одеса; Київ, Львів. — 1999. —-С. 378-383.

52. Єфріменко Г. Національно-культурна політика ВКП (б) щодо радянсь-кої України (1932-1938). — К., 2001. — 304 с.

53. Піскун В. Українська політична еміграція у 20-30-х роках XX ст.: про-блема історичного вибору//Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 2: XX століття. — Одеса; Київ, Львів. — 1999. — С. 408^112.

54. Єфремов С. О. Щоденники. 1923 — 1929. — К., 1997. — 848 с. 55. Мушинка М. Спілка Визволення Україн існувала //Шлях перемоги. —

2000, — ч . 32 ,— 16 серпня. 56. Шаповал Ю. Україна як об'єкт сталінського політичного терору (1920-ті —

початок 50-х рр.) //Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 22-28 червня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. 4 .2 . — Львів, 1994. — С. 43-48.

57. Остання адреса. До 60-річчя соловецької трагедії. Т. 1. — К.,1997. — 325 с.

58. Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974. — 1020 с. 59. Бойко Ю. Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі. — На чужині,

1974 (Перевидання: Тернопіль, 1991). — 63 с. 60. Мірчук П. Євген Коновалець. — Торонто, 1958 (перевидання: Львів,

1990). — 108 с. 61. Сватко Я. Євген Коновалець і справа його життя. — Львів, 2001. — 40 с. 62. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР

(1917-1941 рр.) //Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса. 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 2: XX століт-тя .—Одеса; Київ, Львів. — 1999. — С. 371-377.

47

о Г У

ДОДАТКИ

З

Яків Гальчевський Юрій Горліс-Горський

Михайло Волобуєв Олександр Шумський (1903-1972) (1890-1946)

Микола Хвильовий (1893-1933)

Листівка Холодпоярських повстанців. Травень, 1921 р.

Хто такі повстанці і за віщо вони борються «Комуністи дивуються, через віщо повстає трудовий народ проти робіт-

ничо-селянської влади! А воно нічого дивного й немає, бо трудящим однако-во, хто б їх не грабував: чи то царський жандарм, чи червоний комунар; од-наковісінько трудящому болить, як його б'ють: чи чорною чи червоною на-гайкою; однаковісінько трудящому, як і його хату спалять: чи червоні, чи чо-рні — однаковісінько її немає.

Трудящим однаково, чи їх за слово розстрілював царський жандарм, чи тепер розстрілює червоний комунар.

Трудові маси однаковісінько будуть боротись як проти царською уряду, так і проти радянсько-комуністичного, коли він буде так робить, як і царсь-кий. Комуністи годують трудящих, провинившихся проти радянської влади, амністіями (помилуваннями), а хто повірив і прийшов, тих порозстрілювали. Тільки сього не буде, трудящі, котрі боролися за правду — за право трудя-щих, як би хотіли грабувати і знущатися з людей так, як комуністи, то давно б уже були комісарами без усякої амністії.

Для нас, повстанців, особливих амністій не треба, ми вимагаємо від ра-дянської влади здійснення тих льозунгів, котрі кинуті були комуністами з по-чатку радянської влади, скасування смертної кари, припинення війни, воля слова та друку, вільне користування своїм власним трудом. Сі льозунги ска-зані самими комуністами, а трудящим масам сього тільки й треба при всякій владі. Ми повстанці, вимагаємо від радянської влади негайно здійснити про-голошені три роки тому назад льозунги: робітничо-селянська влада, якщо во-на дійсно стоїть на сторожі прав трудящих, то не повинна боятись тих же трудящих. Чи є хоч один чесний трудящий, котрий став проти здійснення сих святих льозунгів: відміни смертної кари, припинення війни, волі слова та друку, вільного користування власним трудом.

Ми, повстанці, підняли зброю за здійснення сих льозунгів, а нас за се називають бандитами, нехай всі трудящі самі скажуть, хто за сі льозунги бо-ровся і бореться. Отож, якщо комуністи є дійсно захисниками прав трудящих, то не повинні боятися трудящих мас. Щоб уникнути кровопролиття та руїни, негайно провести в життя давно проголошені ними льозунги, а коли ні, то вони є зрадниками трудового народу, і пролита кров трудящих та руїни краю є тільки вина комуністів, і всі трудящі повинні підняти зброю проти зрадни-ків трудового люду за свої природні права.

Хто за здійснення сих льозунгів, той за трудовий нарід, хто проти здійс-нення, той є зрадник трудового народу.

ХАЙ ЖИВЕ ПОВСТАНЧЕСЬКА АРМІЯ, ЗАХИСНИЦЯ ПРАВ ТРУ-ДЯЩИХ!

Повстанці Хоподноярської округи. 15 травня 1921 року.

49

Листівка Українського національного козацького товариства. Січень, 1923 р.

Тяжку годину руїни і упадку переживає наша батьківщина. Дикий во-рог, мов чорний крук, рве скривавлене тіло нашої матері-України!

Україна в небезпеці, — і кличе вірних своїх синів стати в оборону її прав і вольностей, як ставали вони в часи славної великокнязівської і геть-мансько-козацької доби!

Українське національне козацьке товариство ще з часу всеукраїнського козацького з'їзду 3 жовтня 1917 року в місті Чигирині підняло бунчук боро-тьби за національно-державну Україну, а тепер кличе весь український віль-ний козацький нарід до єдиного національного козацького фронту і каже:

«Послухай, український козацький народе, за що боремось!» За потоптану ворогами віру й права, добуті і заповідані тобі прадідами! За визволення українського козацького народу від ворожого ярма, ко-

муністів, шибеників і розбійників, що в кінець зруйнували твою землю святу Україну-Русь!

За припинення братовбивчої війни та порозуміння між сусідніми нація-ми!

За те, щоби кожен козак-хлібороб, виборовший собі право на землю, зміг посісти її як власність і мирно обробляти!

За те, щоби кожний робітник, незалежно від його фаху, коли він чесно працює на користь і розвій Батьківщини, був би забезпечений на випадок старості!..

За те, щоби сам український козацький нарід вільно улаштував своє державне життя та вибрав господаря.

Отже, хто вірить в світле майбутнє великого народу, хто не бажає бути рабом, а жадає створення могутньої Української держави, то мусить стати негайно в лави Українського національного козацького товариства!

20 січня 1923 р. Біла Церква на Київщині.

50

Таємний обіжник ГПУ УРСР «Про український сепаратизм» 4 вересня 1926 р Совершенно секретно

ІІерепечатанию не подлежит Хранить наравне с шифром под ответственность

начальника органа ГПУ Напечатано в количестве 75 зкземпляров

ЦИРКУЛЯРНОЕ ПИСЬМО ГПУ УКРАИНЬІ Об украинском сепаратизме

Тактика «культурной борьбьі» украинских антисоветских злементов с советской властью, за последний период времени, все ярче и ярче вьірисовьі-вается в виде развития среди украинской общественности националистиче-ских идей сепаратистского характера.

Рост шовинистических тенденций ставит перед органами ГПУ необхо-димость своевременно реагировать на зто явление, имеющее политическое значение первостепенной важности. С зтой целью ГПУ УССР ориентирует местньїе органьї о сущности, истории и тактике украинского сепаратизме, а также о тех задачах, которьіе в связи с зтим стоят перед органами ГПУ.

Сепаратизм в истории укр. к.-р. Сепаратистские идеи в украинском контрреволюционном движении сьі-

грали исключительную роль. Тенденции, направленньїе к отделению Украиньї от России, развивались

и практически оформлялись параллельно с ростом большевистского движе-ния. Украинская мелкая буржуазия заговорила об отделении от Москвьі то-гда, когда ее благополучию стала угрожать опасность, в виде стихийного по-дьема революционной волньї.

Отделение Украиньї от России, декрегированное универсалом Цен-тральной радьі, явилось следствием утверждения в России советской власти.

В период же керенщиньї, подавляющее большинство украинских поли-тических партий и политических деятелей решительно отвергали возмож-ность отделения Украиньї и добивались только автономии или федерации.

Украинская буржуазия не рискнула вести борьбу с советской властью под флагом защитьі своих классовьіх интересов. Она предпочла классовое содержа-ние ведущейся ею борьбьі спрятать под оболочку национальньїх лозунгов.

Позтому вся ожесточенная вооруженная борьба, протекавшая в течение нескольких лет между советской властью и украинской контрреволюцией, бьіла построена по гакой схеме.

Советская власть вьіставила лозунг классовой войньї. Основньїми кад-рами советских войск бьіли рабочие России и Украиньї. Украинская буржуа-зия пьггалась использовать то обстоятельство, что среди пролетариата мало нерусифицированньїх украинцев. Ее представители вьібросили знамя защитьі всего украинского народа от порабощения его «московскими захватчиками». Они стремились доказать, что советская власть, под флагом социальной

51

борьбьі, ведет политику национального угнетения украинского народа и пре-вращения Украиньї в колонию московского империализма.

Благодаря такой тактике украинской буржуазии, вся долгая борьба ме-жду нею и соввластью бьіла окрашена ярко вьіраженньїми националистиче-скими цветами и имела своей формальной конечной целью создание незави-снмого, самостоятельного украинского государства. Таким образом, сепара-тистские тенденции являются осью официальной идеологии (или фразеоло-гии) украинской контрреволюции.

Сепаратизм после разгрома укр. к.-р. Украинская буржуазия в войне с советской властью потерпела полное

гюражение. Вместе с тем, XII сьезд РКП уточнил пути проведення в жизнь основ

нашей национальной политики. Зти два обстоятельства привели к тому, что приверженцьі сепаратист-

ских идей начали пересматривать свой идеологический багаж и менять вехи. Главную роль в смене вех сьіграли, конечно, разгром вооруженньїх сил

укр. к.-р. и укрепление советской власти на Украине. Представители укр. к.-р., благодаря зтому, утратили какие бьі то ни бьі-

ло благоприятньїе перспективу. Новьій национальньїй курс делал невозможньїм продолжение воору-

женной борьбьі с соввластью, так как вьібивал из рук шовинистов главньїй козьірь — «национальное угнетение».

Практически зто привело к ликвидации бандитизма, к прекращению за-говорщической, подпольной деятельности, к возвращению по амнистии ос-татков армии УНР и к расколу змиграции, из которой вьіделилась и верну-лась в предельї Украиньї чрезвьічайно значительная и влиятельная часть От-каз от борьбьі сопровождался признанием советской власти. Признание со-ветской власти означало отказ от принципов сепаратизма. Таким образом, на платформе независимости Украиньї открьіто стоит только непримиримая часть украинской змиграции.

Зта змиграция состоит из представителей разньїх политических тече-ний. от монархистов-хлеборобов (гетманцьі) до «социалистов».

Все они сходятся в одном: «Украйна является московской колонией, укра-инская советская власть — фикция, представители советской власти на Украи-не — ставленники московских завоевателей и т.д.» Ввиду зтого они не считают возможньїм идти на какие бьі то ни бьіло соглашения с зтой властью.

Перемеиа тактики: «Культурная борьба» То обстоятельство, что украинские националистьі прекратили открьітую

борьбу с советской властью и формально признали ее, не означает, что они окончательно примирились с теперешним положением вещей и искренно от-казались от враждебньїх замьіслов.

Здесь налицо не изменение идеологии, а перемена тактики.

52

Та тактика, которая обещала наиболее бьістрьіе результати тактика от-крьітой войньї, привела украинский сепаратизм к проигрьішу его борьбьі. Ус-ловия коренньїм образом изменились.

Расчетьі на свержение соввласти не оправдались. Советская власть дол-жна бьіть принята националистами как неизбежньїй факт.

Ввиду зтого вьїковалась новая тактика борьбьі. Тактика, в которой сов-власть играет роль обьекта, против которого направлено оружие «культурной работьі».

Термин «культурной работьі» пришел на смену провалившемуся лозун-гу вооруженной борьбьі за независимость.

«Культурная борьба» приобрела огромную популярность и втянула в рядьі своих сторонников подавляющее большинство виднейших представи-телей укр. контрреволюции. Цельїй ряд военньїх деятелей, министров, обще-ственников, лидеров партий, отказались от старьіх приемов и влились в рядьі бойцов «культурного фронта».

Цели и задачи «культурной» работьі сводятся к укреплению и развитию националистических тенденций: «Советская власть должна почуветвовать мощь национальной стихии, под напором которой она будет сдавать одну по-зицию задругой».

Для зтой цели используются все возможности. Украинизация использу-ется для группирования во всех жизненньїх частях государственного орга-низма сторонников националистических идей.

Создана Украинская автокефальная церковь, являющаяся могучим оп-лотом национализма и отличньїм агитационньїм орудием.

Украинская академия наук собрала вокруг себя компактную массу бьі-вших видньїх деятелей УНР.

В общем, представители украинского национализма работают, не по-кладая рук, над внедрением в массьі националистических чувств.

Они считают, что украинский народ проиграл свою освободительную борьбу из-за недостатка национальной сплоченности, и стремятся исправить зтотосновной недочет, т. е. добиться национальной спайки в массах.

Если период вооруженной борьбьі отличался широким развитием под-польной деятельности, то зпоха «культурной борьбьі» характерна стремлени-ем использовать легальньїе возможности.

Об использовании легальних путей для борьбьі с соввластью см. наш циркуляр об украинской общественности от ЗО марта 1926 г.

Нациоиалистьі и село Село привлекает исключительное внимание националистов. На сельско-

го кулака делается главнейшая ставка. В зтом сходятся все группьі украин-ской антисоветской общественности.

Видньїе представители антисоветской украинской интеллигенции г. Харькова по зтому поводу говорят:

53

«...На селе власть берет кулак. В связи с предоставлениєм свободьі вьі-боров кустарям, середнякам и проч., к власти приходит злемент антикомму-нистический, которьім партия управлять не в состоянии. Позтому украинской интеллигенции открьівается широкая возможность взять власть в свои руки.

После того, как власть на селе возьмет кулак, большая часть партийцев окончательно убедится в правоте Зиновьева и создаст оппозицию ЦК. Тогда раскол будет еще более значительньїй. Позтому перед украинской интелли-генцией стоит сейчас задача стремиться захватить влияние на селе».

Один из создателей хлеборобской партии, находящийся в Харькове, го-ворит: «Отрадно видеть подьем национальньїх чувств среди крестьянства. У меня бьівают сотни кресгьян и все они: и середняки, и незаможники, и кула-ки совершенно сознательньї в национальном отношении. Они вполне пони-мают, кто их обижает и кто виновен в их плохом положений. В своє время мьі ошибались и позтому проиграли нашу борьбу, но все же наша работа не пропала даром. Наши идеи впитались в крестьянство».

Таким образом зтот деятель убежден в том, что крестьянство успешно обрабатьівается в шовинистическом, самостийническом духе.

Цели зтой упорной обработки крестьянства хорошо сформулированьї пред-седателем Подольской автокефальной радьі: «Основной работой автокефалии является перевоспитание села. Вся деятельность ее должна бьіть направлена к максимальному внедрению в крестьянскую среду национального духа. Следст-вием зтого должно явиться то, что крестьянство поставит себе первоочередной задачей абсолютное национальное освобождение Украиньї из-под ига Москвьі».

Работа украинских шовинистов по воспитанию села в духе ненависти к Москве дает заметньїе результати, особенно, в среде молодежи. Об зтом сви-детельствуют многие данньїе повседневной работьі органов ГПУ.

Самостийнические идеи в насгоящсе время Шовинистьі различньїх политических оттенков сходятся в одном — в

ненависти к Москве. Змиграция об зтом говорит открьіто. Змиграция призьі-вает к борьбе с соввластью до тех пор, пока зта власть будет оставаться «не-украинской». Украинская власть в представлений змиграции — зто такая власть, которая не имеет связи с Москвой и представители которой — чисто-кровньїе украинцьі.

Антисоветский шовинистический злемент внутри страньї также, при каждом удобном случае, вьіявляет своє враждебное отношение к Москве.

Нижеследующие примерьі иллюстрируют зти насгроения.

А. Украинизация Несмотря на то, что твердое проведение нами украинизации лишает контр-

революционеров возможности пользоваться для своей демагогии вьіигрьішньїми козьірями, шовинистические злементьі украинизацию, гіроводимую советской властью. гіьітаются критиковать. Они твердят, что единственньїм результатом теперешней украинизации явится то, что «кацапьі» и «жидьі», находящиеся на

54

государственной службе, «обдирая в интересах Москвьі украинского крестьяни-на, будут говорить с ним на ломаном украинском язьіке».

По их мнению, настоящая украинизация должна сводиться к тому, что-бьі весь государственньїй аппарат перешел в руки «щирьіх украинцев». Зто — ближайшая задача, к осуществлению которой стремится украинский воинствующий шовинизм.

Общее мнение правьіх украинских кругов по зтому вопросу сводится к словам находящегося в г. Днепропетровске шовинистического деятеля, кото-рьій по зтому поводу говорит: «Украинизация даст нам куцую национальную свободу. Коммунистическая партия проводит украинизацию не потому, что находит зто полезньїм, а потому, что вьінуждена зто делать».

Украинская шовинистическая пресса за кордоном, в связи с проводимой украинизацией и вьідвижением на ответственную работу украинцев, конста-тирует тот факт, что среди украинской общественности начинает вспльївать на поверхность идея национальной государственности. По мнению прессьі, зто представляет «угрозу воинствующему и царящему на Украине велико-русскому шовинизму, угрозу оккупантам из Москвьі».

Газета «Діло», наиболее серьезньїй орган УНДО (Украинского нацио-нального демократического обьединения) пишет: «Надеяться большевикам на то, что зти мероприятия могут задушить нарождающееся национальное украинское освободительное движение, по'_дно. Вместе с тем, политика большевиков в области украинизации нами должна бьіть целиком использо-вана, так как она дает возможность украинцам более или менее легально концентрировать свои сильї и, тем самьім, создавать базу для будущей борь-бьі за украинскую государственность».

Часть украинских шовинистов считает, что смерть тов. Дзержинского знаменует собой поворот политики коммунистической партии. Они говорят: «Еще умрет два-три старьіх большевика и придут к власти молодьіе комму-нистьі, отличающиеся империализмом, карьеризмом и беспринципностью. Дзержинский и другие старьіе большевики ориентировались на всемирную революцию и для них рамки государства не играли решающего значення. В зтой области отношение к украинскому вопросу и автономии Украиньї у ста-рьіх большевиков бьіло терпимое, в результате чего и проводится украиниза-ция. Не то будет, когда к власти придут империалистьі и карьеристьі. Для ук-раинцев зто знаменует собой или полное порабощение Украиньї, или необхо-димость противопоставить зтому организованньїй отпор украинских сил».

Б. Индустриалшация Украиньї Сепаратисти стараются доказать, что Украйна является московской ко-

лонией и в силу зтого подвергается со сторони Москви самой жестокой зко-номической зксплуатации.

Большие недовольства вьізьіваются со сторони шовинистов тем, что со-ввласть, якоби извлекая из Украиньї огромньїе средства, уделяет из них для развития украинской промишленности самую ничтожную часть,

55

В представлений шовинистов, зксплуатация Украиньї происходит таким путем.

1. Естественньїе богатства Украиньї в Донбассе, Криворожье и т. п. раз-рабатьіваются Москвой и добьіча вьівозится в Россию без соответствующей компенсацій Украине.

2. Фабрикатьі поставляет Россия, хлеб производит Украйна. Россия так регулирует ценьї, что свои фабрикатьі продает по вздутьім ценам, а украин-ский хлеб скупает по дешевке.

3. Украйна, поставляя для зкспорта массу товаров, не получает соответ-ствующей доли импорта.

4. С Украиньї дерутся непомерно вьісокие налоги. Националистьі твердят, что Украйна дает Союзу чуть ли не 40% всех

доходов. а получает взамен самую ничтожную часть. Все же средства идут на развитие зкономики России.

Письмо, которое мьі приводим ниже, написано украинским учителем-шовинистом, своєму ученику, находящемуся теперь в Красной Армии. В письме, между прочим, говорится: «Возьми хотя бьі отчет IX сьезда КП(б)У и там тьі найдешь доказательства, что мьі — республика, не имеющая своего бюджета. Вьіходит, что не мьі распоряжаемся своими средствами, а берем то, что нам дает Москва. Теперь возьмем хотя бьі статьи, где пишется, что из 26 заводов на Украине хотят строить только два. Посмотри, где строят злектри-ческие станции, где отпускают большие кредити, почему наши солдатьі до сих пор служат на Кавказе и в Ленинграде. Словом, тьі хорошо следи за зко-номикой, как распределяются союзньїе средства, где строят заводьі, злектри-ческие станции и т.п., тогда тьі сразу прозреешь.

Читай сам и прокладьівай дорогу нашей прессе, нашим газетам и кни-гам. Об зтом тьі должен всегда помнить».

В письме зтом имеются также указания, как надо использовать для аги-тации среди масс все зти фактьі.

Шовинистьі, критикуя план развертьівания тяжелой индустрии, говорят: «Он лучший показатель того, что верхи СССР никогда не изживут велико-русского шовинизма, сконцентрируют все заводьі и фабрики в России, а с Украиньї будут вьїкачивать топливо и сьірье».

Бьівший премьер правительства УНР настроен оптимистически и так рисует перспективу развития украинской промьішленности: «Украйна как ни одна страна в мире, кроме Америки, отличается счастливьім сочетанием зне-ргетических ресурсов. Позтому национальная промьішленность Украиньї по-дьімется на такую вьісоту, что избавится от притеснения другими частями Союза. Она, как мощньїй поток, отбросит более слабьіе струи.

Зти перспективи принуждают нас не уньївать, не падать духом и про-должать работу. При УНР зтого подьема легко можно бьіло добиться при помощи иностранного капитала. Сейчас зто сделать труднее, так как полити-ческое влияние теперь чужое, и не наше, но украинцьі — самая культурная

56

нация в Союзе и зто является залогом осуществления наших национальньїх задач».

В. Территория и суверенность Часть украинских сепаратистов мечтает об украинской великодержав-

ности. В одном из последних номеров центрального органа УНДО «Діло», из-

дающегося во Львове, бьіла помещена статья, отражающая зти настроения. О том, что Украйна в ее теперешних границах должна бьіть независимьім госу-дарством, статья даже не говорит, так как зто считается азбучной истиной, аксиомой, о которой «Діло» в серьезной принципиальной статье не считает нужньїм снова упоминать. Речь в зтой статье идет ни о чем ином, как об ук-раинском империализме. Автор ее известньїй ундовец Левицкий доказьівает, что Украйна нуждается в Сибири, Зеленом Клине, Туркестане и Кубани для колонизационньїх и проч. целей. Ввиду зтого, Украйна должна стремиться гакже и к протекторату над путями к ним. В противном случае, утверждает «Діло», Украйна не сможет занять место среди великих держав, а вьінуждена будет мириться с положением второстепенного государства на манер Поль-ши и Румьінии.

Что касается внутренних контрреволюционньїх злементов, то они зтим вопросам уделяют меньшее внимание, так как их задачи вьіражаются сле-дующей формулой: «Язьік, нация, культура, территория, суверенность».

Таким образом, территория и суверенность относятся к задачам более отдаленного будущего, а в настоящее время главная борьба ведется за язьік, нацию, культуру и самостоятельную зкономику.

Все же, шовинистический злемент проявляет большую заинтересован-ность вопросами государственной суверенности Украиньї.

Так, например, арестованньїй вожак харьковских правьіх кругов так фор-мулирует на допросе свою позицию, являющуюся проіраммой правьіх: «Как на-ционалист считаю, что факт лишения Украиньї международного представитель-ства является актом недостойньїм украинской нации. Отсутствие правильно ор-ганизованной украинской армии не дает уверенности в продолжительном суще-ствовании советской украинской власти. Колониальньїе последствия дореволю-ционного положення Украиньї не ликвидируются, а попьітки проведення спра-ведливой зкономической политики встречают такой отпор, что существует большое опасение, что ликвидация зтого положення может не начаться. Нацио-нальньїм правительством я считаю то правительство, которое стремится возвра-тить Украине национально-суверенное государственное бьітие. Национальное государственное бьітие заключается в том, что государство вполне самостоя-тельно ведет внешнюю и внутреннюю политику».

В настоящее время мечтьі о немедленном вьіходе из Союза расценива-ются большинством шовинистов как несвоевременньїе.

57

Основная нацежда возлаїаеіся на вюннкновение войньї, котрая принесет большевнкам поражение. а Украине — независимость. Впрочем. имеются отдельньїе фуппьі, которьіе говорят: «Лучше бьггь под Попьшей, чем под жидами».

Правда, голоса зтих групп тонут в общей неприязни к ІІольше. Часть шовинистического злемента расценивает ІІольшу как фактор, при помощи которого Украйна добьется самостоятельности, без обьединения с ІІольским государством.

В представленим самостийников, Украйна будет обширньїм государст-вом, «от реки Сана до Кубани». Пока же шовинистьі болезненно реагируют на все мероприятия советской власти, которьіе, по их представленням, нано-сят вред ннтересам суверенности Украиньї. Так, напрнмер, большое возбуж-дение визвала передача РСФСР Таганрогского и Шахтинского округов. Уси-ленно мусснруются слухи о том, что Донбасе с Харьковом Москва в непро-должительном времени также собирается отнять от Украиньї.

Интересньїм образом самостийнических стремлений является дело ку-банских студентов Павленко, Бурбьі и др„ разрабатьівавшееся ГПУ УССР и ППО ГПУ по СКК.

Из статута, обнаруженного при обьіске у одного из участннков органи-зации, проживавшего в Киеве, явствует, что организацня ставила своей це-лью обьединенне крестьян Украиньї, Кубани, Крьіма, Западного Дона, юж-ной части Курской и Воронежской гу бер ний в одну мощную организацию («Украинское крестьянское обьединенне»).

Дополнительньїе материальї говорят о том, что конечной целью работьі должна бьіла явиться «вольная, независимая, самостоятельная, соборная Ук-райна» в указанньїх вьіше пределах.

Г. Сепаратнстские настроения в литературе Известньїй украинский литератор Могилянский в одном из номеров

харьковского журнала «Червоний шлях» поместил небольшой рассказ под за-глависм «Убивство». В нем повествуется о том, как три националистических дсятеля убили своего вождя за измену нацнональному делу.

Рассказ написан своеобразньїм ззоповьім язьїком, но если в него вду-маться, то становится ясним, что зтнм вождем-изменником, казненньїм в ра-ссказе за предательство, является никто иной, как профессор Грушевский.

Могилянский направші зтот рассказ-памфлет протнв Грушевского за то, что Г рушевский, бивший долгое время самостийником, осмелился признать советскую власть и федеративньїе начала вхождення Украйни в Союз, т.е. нзменил нацнональному делу.

Могилянский в рассказе проводит мисль о том, что такое преступление вождя должно караться смертью. Зто хороший образец того, как шовинисти питаются нспользовать литературу в своих целях. Они придают большое значение тапантлнвьім пнсателям и всеми силами стараются оказьівать на них своє влиянне.

58

Большое внимание уделяют шовинистические круги, между прочнм, позту Хвилевому, несмотря на то, что он является членом КП(б)У. ШОВИНИ-стическая закордонная пресса иногда перепечатьівает из наших журналов от-дельньїе его произведения и пьітается оказать на него националистическое воздействие.

Внутренние шовинистические круги также заинтересованьї молодими литераторами, в том числе и коммунистами.

По зтому поводу один из авторитетних представителей харьковской правой общественности висказал такую мисль: «Хвилевого ми можем под-держивать. На украинских коммунистов ми должни оказивать наше влияние и проводить нашу работу так, чтоби они не отходили от нас, а вместе с нами боролись за украинизацию, за Украйну».

Убнйство Петлюри Убийство Петлюри явилось фактором, которий украинские шовинистьі

сделали орудием агитации в целях развития украинского шовинизма и на-правлення его по руслу борьби «с МОСКОВСКИМИ оккупантами».

В «Коммуникате», посвященном убийству Петлюри, за подписью 53 змигрантских украинских организаций, говорится: «Ми уверени в том, что украинская общественность, а в первую голову украинская змиграция в зтот наиболее тяжельїй час национальной печали, поймет ту опасность, которая угрожает нашему национальному делу от гибельного удушення государст-венньїх стремлений украинского народа его вечним врагом, а, поняв зто, с еще большей знергией будет защищать те национальние ПОЗИЦИИ, на кото-рьіх так непоколебимо, честно и с честью стоял и пал Симон Петлюра.

Железной для нас является обязанность перед могилой великого пат-риота и неутомимого борца, несмотря ни на какие жертви, осуществить идею украинской государственности.

Убийство председателя Директории Украинской Народной Республи-ки — главного атамана войск Украйни, направлено против всего украинско-го народа. Враги украинского народа, оккупанти его страни, насильники его воли, а не мститель еврейского народа Украйни, направил руку убийци на Симона Петлюру.

Тем больше должни ми єдиним напряжением всех наших националь-иьіх сил доказать, что враги Симона Петлюри — наши враги».

В воззвании ЦК УСДРП к украинским рабочим и крестьянам говорите»: «Русские коммунистьі, царствующие при помощи железа и крови над укра-инским народом, подослали нанятого палача-жида Шварцбарта. Руками сво-его наемника убили Петлюру враги Украйни, которие уже давно хотели сте-реть с лица земли зтого наиболее активного борца за освобождение украин-ского народа...

Народние масси Украйни ненавидят оккупационную власть москов-ских коммунистов. Рабочие и крестьяне Украйни должни обьеднниться од-ной мьіслью, одним горячим стремлением: обшими силами освободиться из-

59

под власти коммунистических жандармов и провокаторов, зтих ненасьітньїх пьявок, которьіе пьют кровь нашего народа. Нелегка будет зта борьба Украи-ньї за свою свободу. Для успешной борьбьі нужна большая и сильная поли-тическая организация».

Общее мненне украинских правьіх кругов сводится к следующему: «Петлюра убит большевиками в связи с тем, что к власти пришел Пилсуд-ский — друг Петлюрьі. Пилсудский безусловно оказал бьі Петлюре большую помощь в деле борьбьі с большевиками, а потому «они» решили Петлюру уб-рать, подослав жида Шварцбарта. Петлюра пользуется на Украине большим авторитетом, и его убийство приведет к освободительной борьбе украинской нации».

Вместе с тем они считают, что имя Петлюри пользуется большим авто-ритетом на селе, и факт убийства Петлюри должен вскольїхнуть массьі кре-стьянской общественности, каковой момент и считают необходимьім исполь-зовать для своих антисоветских целей.

В связи с убийством Петлюрьі среди разрозненньїх антисоветских укра-инских партий и группировок за кордоном бьіла заметна тенденция к консо-лидации сил. Об зтом в достаточной мере говорят фактьі: Павел Скоропад-ский едет на панихиду по своєму непримиримому врагу Петлюре. Партия хлеборобов, стоявшая до последних дней в непримиримой оппозиции Пет-люре, посьілает делегацию на похороньї и возлагает венок на могилу Петлю-ри. Почти вся зарубежная шовинистическая украинская пресса, представ-ляющая собою отражение той или иной платформьі, резко отличающихся друг от друга, со времени смерти Петлюри, помещает статьи о необходимо-сти единодушной борьбьі против оккупантов всех националистических укра-инских группировок за кордоном. Кампания за обьединенне антисоветских украинских сил развертнвается все шире и шире.

Однако сейчас можно с полной уверенностью определить, что єдиного антисоветского фронта змиграция создать не в состоянии.

Вияснилось, что «єдиний фронт» обьединяет только те группи, кото-рьіе стоят на УНРовской платформе.

Те же группи, которие не признавали зтой платформи, ограничились признанием заслуг Петлюри и присоединились к протесту по поводу его уйийства.

Шаповаловские круги с УНРовцами не договорились. Полтавец-Остря-ница провозгласил себя гетманом.

Влиятельная и денежная организация «Оборона України», находящаяся в Америке, заняла в отношении петлюровцев отрицательную позицию, и ее печатний орган «Укр. громада» резко протестует против перехода политиче-ского наследства в руки Андр. Левицкого и К°.

Укр. соц. рад. партия находится в зависимости от «Оборони України» и также виступает против Андр. Левицкого. УНДО находится в колебании, так как враждует с Левицким, которий заключал договори с Польшей.

60

В общем змиграция находится в полной зависимости от своих хозяев, дающих субсидии. Такими источниками субсидий являются Польша, Чехо-словакия и Гермаиия, которьіе используют змиграцию в своих политических целях. Так как политические интересьі зтих государств сталкиваются, то ес-тественио, что они не позволят своим нахлебникам договориться до единой линии поведения.

Газета «Діло», между прочим, поместила две статьи Винниченко, в ко-торьіх он критикует идею єдиного фронта, указьгвая, что единство может бьіть создано на почве общих политических целей и условий, но никак не на почве психологических настроєний, вьізванньїх смертью Петлюрьі.

Однако если единьїй антисоветский фронт можно считать сорвавшимся, то, с другой стороньї, нужно учесть, что убийство Петлюрьі вьізвало безус-ЛОВНЬІЙ рост активности враждебньїх нам групп, которьіе будут стремиться причинить советской власти как можно больше вреда.

Организациоііііьіе В Ь І В О Д Ь І

Все изложенное еще раз говорит о том, что на работу по украинской общественности необходимо обратить самое серьезное внимание. Конкрет-ньіе задачи, стоящие перед органами ГПУ, мьі указьівали в циркуляре «Об украинской общественности» от 30/111 с.г.

В числе прочих заданий зтим циркуляром рекомендовалось: 1. Главное внимание уделить вьіявлетпо правих групп, их деятельности

и взаимоотношениям с остальньши кругами украинской общественности (циркуляр, раздел "Конкретньїе мероприятия ", пункт 2);

2. Не ограничиваться простим наблюдением за всеми кругами украин-ской общественности, а вести активную разведку среди видньїх представи-телей украинских антисоветских течений (пункт 5);

3. Увязать работу по украинской интеллигенции с работой по селу (пункт 6);

4. Освещать текущие настроєная украинской общественности, свя-занньїе с нашей внутренней и международной политической жизнью (пункт 7)-

Все отмеченньїе в предьідущем циркуляре мероприятия остаются пол-ностью в силе и для настоящего циркулярного письма.

Серьезность и сложность современной политической обстановки и свя-занная с нею активность враждебньїх нам социальньїх и политических слоев, требуют самого внимательного отношения к процессам, протекающим в мел-кобуржуазньїх националистических кругах.

Зта задача, в свою очередь, требует бьістрейшего развития нашей рабо-тьі по тем конкретним директивам, которьіе содержатся в циркуляре «Об ук-раинской общественности».

Зам. пред. ГПУ УССР Карлсон Пом. нач. СО ГПУ УССР Абугов Врид. нач. 1-го отделения СО Козельский

61

Щоденник С Єфремова. Січень, 1924 р. 23 січня. День почався знов з флага, цим разом з чорною облямівкою.

Помер Ленін. Помер, дарма, що офіціяльні «правительственнсьіе сообщения» казенним стилем промовляли казенні фрази, що йому краще, що він ходить, цікавиться справами, читає, мало не пише і навіть тиждень чи два тому «їз-див на полювання». Ще напередодні смерти на з'їзді Рад у Москві було заяв-лено игЬі еі огЬі', що «Ільїч поправляється». Власне, ніхто тому не вірив, і са-мі високоофіціяльні фігури, бо знають усі, що з прогресивного параліча не вихожуються, не поправляються. І от, немов щоб посміятися з офіціяльної брехні, другого дня по новому її оповіщенні він узяв та й умер. Довелося «симулювати» наглу смерть.

Власне, помер він давно, з рік тому, як не можна вже стало таїтися з хворобою, чи звертати її на «замах есерів 1918 р.» Ще відтоді був це труп, який жадної не мав ваги в політичному житті й який за живоття обернувся в якісь мощі чи чудотворний образ, що його іменем козиряли за урочистих ока-зій. Смерть фізична нічого не може взяти з того, що духовно давно вже поме-рло. Але психологічно все-таки це подія. Комуністи спантеличились. Обива-тель — холодний і байдужий читає пишні оповістки, чухаючи потилицю, з наказу міліції вивішує чорні флаги, тихцем злорадствує і лихословить та на-товпом облягає мануфактурні крамниці, збуваючи «червінці»: а ну ж вони покотяться донизу. І хоча фактично нічого не змінилось, але психологічно утворюється фунт може за того «неустойчивого равновесия», в якому пере-буваємо, й не зовсім безпечний. Це розуміють «партійці» і виходячи з мітин-гів після офіціяльних славословій, злісно сичать на натовп: контрреволюціо-нери!... А це зовсім не контрреволюція, а просто збайдужнілі, глибоко пере-лякані, ні до чого не цікаві люде. 1 зробили їх такими ті ж самі, що тепер злі-сно на них нарікають.

На довгий час почнеться ота казенна словесность, в якій слово «геній» мигтітиме певне так часто і акуратно, як телеграфний стовп над залізничною колією. Я читаю Леніна з перших його виступів, з середини 90-х років і його фуоий тон ординарного агітатора ніколи не промовляв мені до душі. Плеха-нов бун далеко талановитіший. До генія йому, як письменникові, певна річ дуже далеко. Як практичний політик, він більший: сильна вдача безперечно виявляється, яка не розбираючи пре просто вперед, не загадуючи, що з того вийде. Сильна вдача і може — професивний параліч. Наслідки чуємо всіма фібрами. Лад, який повстав з цього поєднання, в кращому разі од миколаївсь-кого різниться тим, що нема царя Миколи II, а натомість став Микола III Ле-нін. Це в кращому разі, бо більшої реакції, політичної й фомадської, ніж та, що стала за наслідок «твердої вдачі» або прогресивного паралічу Леніна, світ ще не видав. І не побачить ніколи. Червона аракчеєвщина — здобуток Лені-

1 Містові й світові (латин.). 62

на, як політика. Ну, а в такім разі чому ж не проклямувати і «без лести пред-анного» теж за генія?

Оратор на одному з сьогоднішніх мітингів договорився до того, що тре-ба перейменувати Москву на Ленінське. Аудиторія мовчки (тепер усе мовчки приймається) ухвалила. Може й перейменують. Адже перейменували Хреща-тик на вулицю Воровського.

24 січня. Газети (київські) говорять тільки про Леніна. Але як блідо, не-цікаво, безталанно говорять! Ні на одну свіжу думку не здобулися казенні пера, жадного проблеску щирого чуття, живого почування великої втрати. Патетично, напушисто («Никогда не перестанет Ленинское сердце клокотать у революции в груди!» — це ж спеціяльно вигадати таку попілість треба!), казенне, мертво... Ці люде, мабуть, безнадійно видихались, або й не мали ду-ху ніколи, коли навіть така втрата не може викресати з них вогню живого по-чуття. Офіціяльне словослов'я брехнею зогріте. Стиль акафістів, тільки без тієї примітивної безпосередньої віри, що часто скрашує ці витвори церковної елоквенції. Коли б Ленін міг читати цю безбарвну писанину, то, певне, пожа-лував би за опозиційною пресою: краще жива зненависть, ніж це мертве і ме-ртвуще славословіє, що своє вбожество і байдужість квітчає фольговими кві-тами надуманого фразерства.

Хтось з ораторів (про це написано в «Пролетарській правді») розпові-дав, що він чув розмову Леніна по телефону з сестрою. Сестра казала: «Я о поздаю сегодня домой, тьі, всроятно, не обедап, так там в духовке каша — подкрепись». Деталь з кашею зворушлива, тільки оратор не пояснив, як він ухитрився почути, що казала Леніну його сестра по телефону.

Заходив В. Чеховський. Розповідав про церковні справи. Є підозріння, що дехто з церковної Ради (Янушівський, навіть Мороз!) служать у больше-виків. Совітські, виходить, автокефалісти... Система провокації вже й туди залізла і робить розклад, як у школі, — скрізь. Не раз, а може сотні разів ста-вив я перед себе питання: а може я помиляюсь щодо большевиків; може моя «стара» істота просто не розуміє «нових» вимог часу, може мін «старий» міх «нового» вина не вмішає. Може з мого боку і просто несправедлива ота від-раза, яку почуваю до цих «героїв нашого часу». Тяжкі це питання, і тяжкі пе-реживання... Але коли перед мене стають оті — брехня, провокація, хвасто-витість, пошлість, які становлять головні риси большевицької системи — то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо воно одве-рте й щире — можна зрозуміти, коли не простити. Але не брехню, не лице-мірство, не провокацію — огидні ознаки розтлінного режиму. І він мусить за-гинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш. Але скрізь ще людей отру-їть, зопсує, здеморалізує оте порохно, ота гнилизна трухлява.

63

ЗМІСТ Вступ З Рух опору в радянській Україні в 1921-1939 роках 11 Висновки 43 Список використаних джерел і літератури 45

Навчальне видання

Електронна пошта РР@РР.ІГГЕЬ.НЕТ.иА 46020, м. Тернопіль, вул. Поліська, 6а. Тел. 8-(0352)-43-15-15,43-10-21, 43-10-31.

Полянський Олег Арсенович

УКРАЇНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ В 1921-1939 РОКАХ

Книгу видано в авторській редакції.

Підписано до друку 25.11.2003. Формат 60x84/16. Папір офсетний. Гарнітура Тітеа. Друк офсетний. 8,23 ум. др. арк., 6,56 обл.-вид. арк. Тираж 500.

Замовлення № 03-216.

Редакція газети «Підручники і посібники». Свідоцтво ТР №189 від 10. 01. 96.