МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

ДЕМ’ЯНЕНКО ІРИНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК: 347.97/.99

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ДІЯЛЬНОСТІ МІСЦЕВИХ

ЗАГАЛЬНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ

12.00.10 – судоустрій; прокуратура та адвокатура

Д и с е р т а ц і я

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник -

Каркач Павло Михайлович,

кандидат юридичних наук,

професор

ХАРКІВ – 2017

2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ……………………………………………...…....3

ВСТУП……………………………………………………………………………………..4

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МІСЦЕВИХ

ЗАГАЛЬНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ…………………………………………………….11

1.1. Стан наукових досліджень організаційно-правових основ

функціонування місцевих загальних судів………………………………………….….11

1.2. Місцеві загальні суди як основна ланка судової системи України…………........20

1.3. Правові основи забезпечення діяльності місцевих загальних судів……………..29

1.3.1. Міжнародні стандарти організації і діяльності місцевих загальних судів………..39

Висновки до Розділу 1……………………………………………………………....…..43

РОЗДІЛ 2. ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ МІСЦЕВИХ

ЗАГАЛЬНИХ СУДІВ…………………………………………………………………...46

2.1. Поняття та суб’єкти організаційного керівництва роботою

місцевих загальних судів………………………………………………………………...46

2.2. Статус та повноваження голови місцевого загального суду……………….……..63

2.3. Роль апарату в організаційному забезпеченні роботи місцевого

загального суду……………………………………………………………….……..…..103

Висновки до Розділу 2……………………………………………………………...….122

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ОСНОВ ФУНКЦІОНУВАННЯ

МІСЦЕВИХ ЗАГАЛЬНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ…………………………….....…..125

3.1. Проблеми удосконалення мережі місцевих загальних судів……………....……125

3.2. Проблеми навантаження на суддів місцевих загальних судів…………………..150

3.3 Проблеми кадрового забезпечення і спеціалізації суддів місцевих

загальних судів……………………………………………………………………....….169

Висновки до Розділу 3……………………………………………………………..…..180

ВИСНОВКИ……………………………………………….…………………….…..….183

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………….……...…191

ДОДАТКИ……………………………………………………………………………....230

3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

АРК – Автономна Республіка Крим

ВККС – Вища кваліфікаційна комісія суддів України

ВРЮ – Вища рада юстиції

ВРП – Вища рада правосуддя

ВРУ – Верховна Рада України

ВС – Верховний Суд

ЗУ – Закон України

ДСА – Державна судова адміністрація України

ЄСІАС – Єдина судова інформаційна (автоматизована) система

ЄСПЛ – Європейський суд з прав людини

ЗМІ – засоби масової інформації

КРЕС – Консультативна рада європейських суддів

КСУ – Конституційний Суд України

КУ – Конституція України

КМ РЄ – Комітет міністрів Ради Європи

КМУ – Кабінет Міністрів України

КЗпП – Кодекс законів про працю України

КРЄС – Консультативна рада європейських суддів

МВС – Міністерство внутрішніх справ України

МЗС – місцеві загальні суди, місцевий загальний суд

НШСУ – Національна школа суддів України

ООН – Організація Об’єднаних Націй

ПАРЄ – Парламентська асамблея Ради Європи

ПУ – Президент України

РСУ – Рада суддів України

РЄ – Рада Європи

СЕПЕЖ – Європейська Комісія з питань ефективності правосуддя

ТУ – територіальне управління

4

ВСТУП

Актуальність теми обумовлена тим, що місцеві загальні суди є основною

ланкою судової системи України, і від їх ефективного функціонування найбільшою

мірою залежить успішна реалізація завдань судової влади і забезпечення права

кожного на судовий захист. Однак на сьогодні мережа місцевих загальних судів так і

не була належним чином впорядкована, судові установи часто знаходяться у

непридатному для здійснення правосуддя матеріально-технічному стані, а судді цих

судів надмірно перевантажені. Ефективність функціонування цих судів знижують і

недоліки в організації їх роботи. Всі ці проблеми потребують нагального

розв’язання, адже без реформування основної ланки судової системи – місцевих

загальних судів – мета судової реформи не може бути досягнута.

Місцеві загальні суди опинялися в полі зору практично усіх сучасних

дослідників судової влади: В. Д. Бринцева, І. В. Винокурової, С. В. Глущенко,

В. В. Городовенка, Ю. М. Грошевого, О. Ю. Дудченка, О. В. Капліної, Р. О. Куйбіди,

О. М. Курила, В. Т. Маляренка, І. Є. Марочкіна, Л. М. Москвич, І. В. Назарова,

О. М. Овчаренко, С. В. Прилуцького, М. В. Руденка, В. В. Сердюка,

Е. Є. Сілантьєвої, Н. В. Сибільової, С. Л. Шаренко, О. Г. Шило, В. І. Шишкіна та ін.

Разом з тим, проблеми організації і функціонування місцевих загальних судів були

предметом самостійних досліджень лише у кандидатських дисертаціях

С. Г. Штогуна (2004 р.) та О. А. Калашник (2016 р.), з часу захисту останньої

законодавство про судоустрій і статус суддів було змінене внаслідок Конституційної

реформи щодо правосуддя. Крім того, у наукових роботах цих та інших авторів були

досліджені не всі аспекти організації й діяльності місцевих загальних судів, що

зумовлює наявність теоретичних прогалин у сфері наукової розробки цієї складної і

багатоаспектної проблеми.

Таким чином, вказані обставини вимагають детального теоретичного

дослідження обраної теми, розробки пропозицій щодо змін і доповнень до

законодавства про судоустрій, і надання на цьому ґрунті відповідних практичних

рекомендацій методичного характеру.

5

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація

виконана на кафедрі організації судових та правоохоронних органів Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого в межах державної цільової

комплексної програми «Судова влада: проблеми організації та діяльності» (номер

державної реєстрації 0111U000957). Тема роботи затверджена вченою радою

Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (протокол № 4 від

23.12.2011).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних,

правових і організаційно-методичних основ функціонування місцевих загальних

судів в Україні. На досягнення зазначеної мети спрямовані такі завдання:

- з’ясувати місце і роль місцевих загальних судів у судовій системі України,

провести їх науково обґрунтовану класифікацію;

- визначити стан наукових досліджень організаційно-правових основ

функціонування місцевих загальних судів;

- охарактеризувати правові основи забезпечення діяльності місцевих

загальних судів з урахуванням міжнародних стандартів;

- розкрити зміст організаційного керівництва роботою місцевих загальних

судів, завдання, об’єкти та суб’єктів його здійснення;

- охарактеризувати правовий статус голови місцевого загального суду,

керівника та інших працівників апарату цього суду;

- внести пропозиції щодо удосконалення законодавчої регламентації та

підвищення ефективності організації і функціонування місцевих загальних судів.

Об’єктом дослідження виступають правовідносини у сфері організації і

функціонування місцевих загальних судів.

Предметом дослідження є організаційно-правові основи діяльності місцевих

загальних судів в Україні.

Методи дослідження. У межах дисертації використовується комплекс

загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Методологічною основою

дисертації є діалектичний метод наукового пізнання, за допомогою якого з’ясовано

сутність існуючих явищ і їх зв'язок з практикою організації і функціонування

місцевих загальних судів. Використання історичного і порівняльно-правового

6

методів дозволило простежити в історичному аспекті процеси, пов’язані зі змінами

статусу, мережі та підходів до організації роботи місцевих загальних судів, а також

розглянути міжнародний досвід побудови судів першої інстанції в країнах ЄС, США

та Канаді. Метод функціонального аналізу дав змогу розглянути співвідношення

повноважень голови місцевого суду та керівника його апарату. Метод правового

моделювання використовувався при конструюванні оптимальної моделі побудови

мережі місцевих загальних судів (підрозділ 3.1), навантаження на суддів цих судів

(підрозділ 3.2) та впровадження спеціалізації у місцевих загальних судах (підрозділ

3.3). Статистичний метод вживався при обробці емпіричних даних, які ілюструють

проблеми організації і функціонування місцевих загальних судів (кількість цих

судів, співвідношення їх видів, навантаження на суддів тощо).

Нормативну основу дослідження складають положення Конституції України,

Законів України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя»,

процесуального законодавства, відомчих актів ДСА, РСУ, рішення КСУ та ін. У

роботі використовувалися численні міжнародні акти, зокрема Конвенція про захист

прав людини і основних свобод 1950 р., Основні принципи незалежності судових

органів 1985 р., Рекомендація CM/Rec (2010) 12 щодо суддів: незалежність,

ефективність та обов’язки та ін., висновки Консультативної ради європейських суддів

з питань управління судами та ролі голів судів, а також законодавство деяких

зарубіжних держав (Франції, Німеччини, Бельгії, Італії, Польщі та ін.).

Теоретичною основою дослідження є роботи дослідників у галузі судового

права, адміністративного, конституційного та міжнародного права, процесуальних

галузей права та інших юридичних наук.

Емпіричну базу дослідження становлять: 1) аналітичні та статистичні дані

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ

щодо стану судочинства у місцевих загальних судах за 2011-2016 рр.; 2) узагальнення

внутрішньо-організаційних документів та заходів місцевих загальних судів

Харківської області (планів роботи, навчання, протоколів зборів суддів, оперативних

нарад тощо); 3) аналітичні документи Європейської Комісії з питань ефективності

правосуддя щодо оцінки європейських судових систем.

7

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що робота є одним із

перших комплексних досліджень теоретичних, організаційних і правових основ

організації і діяльності місцевих загальних судів в Україні, виконаним після

проведення Конституційної реформи щодо правосуддя з урахуванням нових Законів

України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 та «Про Вищу раду

правосуддя» від 21.12.2016.

Уперше:

- визначено роль місцевих загальних судів як основи організованої у формі

піраміди судової системи України, яка забезпечує рівновагу і стабільність судової

системи, реалізуючи найбільший обсяг судового навантаження, і тим самим закладає

підвалини для функціонування судів вищих інстанцій та інших елементів судової

системи України;

- запропоновано класифікацію місцевих загальних судів залежно від

чисельності суддів відповідного суду: (1) малі (з чисельністю до 3 суддів); (2)

середньо-малі (4-5 суддів); (3) середні (6-9 суддів); (4) середньо-великі (10-14

суддів); (5) великі (15-25 суддів); (6) особливо великі (понад 25 суддів);

- сформульовано систему організаційних і процесуальних засобів для

зменшення навантаження на суддів місцевих загальних судів, до яких віднесено:

(1) організаційні фактори: (а) оптимізацію мережі цих судів; (б) вирішення кадрових

проблем шляхом збільшення їх штатної чисельності та оперативного заповнення

існуючих вакантних посад; (в) підвищення ефективності організації роботи суду,

поглиблення спеціалізації суддів, впровадження новітніх інформаційних технологій;

(2) процесуальні фактори: (а) спрощення процедур судочинства; (б) створення

альтернативних або доповнюючих механізмів вирішення справ; (в) оптимізацію

предметної юрисдикції цих судів шляхом виключення з неї адміністративних справ;

- запропоновано авторське визначення організаційного керівництва роботою

суду як процесу організації його роботи, що має таку структуру: а) зміст –

упорядкування позапроцесуальних відносин у суді, які пов’язані із створенням умов

для належного функціонування суду; б) завдання – узгодження і спрямування

діяльності всіх працівників суду на повноцінну реалізацію завдань судової влади;

в) суб’єкти: голова суду та його заступник, а також керівник апарату суду та його

8

заступник; г) об’єкти: судді та працівники апарату суду.

Удосконалено:

- теоретичні основи реформування мережі місцевих загальних судів, яке на

думку автора повинно бути синхронізованим з проведенням адміністративно-

територіальної реформи і відповідати побудові місцевої мережі суміжних із судовою

владою інститутів: прокуратури, адвокатури, центрів безоплатної правової допомоги

та органів виконання судових рішень. Пропонується досягти цього за допомогою

укрупнення ряду малих судів шляхом їх реорганізації у формі злиття зі створенням

підрозділів окружних судів на територіально віддалених місцях;

- розуміння статусу голови місцевого загального суду як обраного зборами

суддів керівника відповідної судової установи, який за допомогою організаційної,

координаційної та контрольної функцій виконує завдання представництва інтересів

суду, організаційного узгодження і спрямування діяльності всіх суддів на здійснення

правосуддя, а також працівників апарату суду – на організаційне забезпечення їх

діяльності;

- теоретичне формулювання системи міжнародних стандартів організації та

діяльності місцевих загальних судів: 1) повне фінансування місцевих судів,

забезпечення їх достатніми ресурсами, належними приміщеннями і устаткуванням; 2)

укомплектування судів достатньою кількістю суддів та кваліфікованим допоміжним

персоналом; 3) визначення об’єктивних критеріїв навантаження на суддів,

враховуючи демографічні, соціальні, економічні та інші умови, задля недопущення їх

перевантаження; 4) об’єктивний і неупереджений розподіл справ між суддями;

5) участь суддів у прийнятті рішень щодо управління судами, визначення судового

бюджету та його розподілу; 6) запровадження новітніх інформаційних технологій;

7) звільнення суддів від обов’язків, які прямо не пов’язані із здійсненням правосуддя;

- поняття судового округу як певної території, на яку поширюється юрисдикція

відповідного суду (його територіальна підсудність), до складу якої може входити

одна, кілька або частини однієї чи кількох різних адміністративно-територіальних

одиниць. Аргументовано, що окружний підхід є конкретним проявом принципу

територіальності, що застосовується при утворенні судів у випадках, коли

територіальна юрисдикція суду повністю чи частково не співпадає із адміністративно-

9

територіальним поділом держави. Запропоновано визначати межі судового округу для

місцевого загального суду з урахуванням двох критеріїв: меж відповідних

адміністративно-територіальних одиниць, а також чисельності їх населення.

Набули подальшого розвитку:

- погляди на місце місцевих загальних судів у судовій системі України, яке

визначається такими ознаками: (1) ці суди є найбільш доступними – територіально,

інформаційно, матеріально наближеними до населення; (2) діють виключно як суди

першої інстанції; (3) є основною ланкою судової системи, розглядаючи абсолютну

більшість справ і матеріалів; (4) виступають первинною ланкою судової системи,

оскільки вперше розглядають і вирішують по суті відповідні справи, з роботи у них

розпочинається професійна діяльність суддів; (5) є найчисельнішою ланкою судової

системи (в розрізі кількості цих судів і чисельності суддів, які там працюють);

(6) мають найширшу предметну підсудність, що є універсальною, загальною та

міжгалузевою; (7) несуть найбільше судове навантаження як у абсолютному, так і

відносному показниках серед всіх ланок судової системи України;

- аргументи проти створення дволанкової системи місцевих загальних судів, що

полягають в: 1) ускладненні судової системи; (2) територіальній віддаленості цих

судів від населення; (3) збільшенні обсягу фінансування в умовах дефіциту

бюджетних коштів;

- рекомендації щодо тактики і методики реалізації повноважень голови

місцевого загального суду щодо здійснення організаційного керівництва роботою

суду за такими напрямками: (а) щодо суддів; (б) щодо апарату суду; (в) щодо зборів

суддів; (г) щодо присяжних; (д) щодо заступників голови суду;

- пропозиції щодо удосконалення правової регламентації організації й діяльності

місцевих загальних судів на рівні ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу

раду правосуддя», відомчих актів ВРП, ДСА та РСУ.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

сформульовані в дисертації висновки та пропозиції можуть бути використані: (1) у

сфері науково-дослідницької діяльності – для подальшого дослідження проблем

побудови судової системи, організації роботи суду; (2) у правозастосовній сфері –

для забезпечення єдності та ефективності застосування законодавства, що

10

регламентує організацію та функціонування місцевих загальних судів, а також

практичного використання у роботі суддями, у т. ч. тими, які займають

адміністративні посади, працівниками апарату суду, посадовими особами ДСА (акт

впровадження ТУ ДСА у Харківській області від 01.02.2017); (3) у правотворчій

роботі – для розробки нових і вдосконалення існуючих положень ЗУ «Про

судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду правосуддя», відомчих актів ВРП,

ДСА та РСУ; (4) у навчальному процесі та навчально-методичній діяльності – під

час викладання навчальних дисциплін: «Судове право», «Організація судових і

правоохоронних органів», «Судове адміністрування» (акт провадження Харківського

регіонального відділення НШСУ від 06.03.2017).

Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення, викладені у

дисертації, розглядалися і обговорювалися на засіданнях кафедри організації судових

та правоохоронних органів Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого. Основні результати, висновки і пропозиції дослідження доповідалися

автором на таких наукових заходах: науковому семінарі «Захист прав і законних

інтересів особи у кримінальному судочинстві» (м. Харків, 20.05.2011), науково-

практичній конференції «Публічна влада в Україні та конституційно-правовий

механізм її реалізації» (м. Харків, 28.09.2011), Всеукраїнських науково-практичних

конференціях «Юридична осінь» 2011, 2012 та 2014 рр. (м. Харків, 09.11.2011,

13.11.2012, 14.11.2014), VІIІ Міжнародній конференції «Від громадянського

суспільства – до правової держави» (м. Харків, 26.04.2013), Міжнародній науковій

конференції «IV Харківські кримінально-правові читання» (м. Харків, 16-17.05.2014),

Міжнародній науковій конференції «Державний суверенітет і народний суверенітет в

сучасних умовах» (м. Харків, 26-27.09.2014), Всеукраїнській науково-практичній

конференції «Проблеми реформування прокуратури» (м. Харків, 15.04.2016), VІІI

Науковому круглому столі «Верховенство права – основоположний принцип правової

держави (м. Харків, 16.12.2016).

Публікації. Основні положення дисертації відображено у пʼяти наукових

статтях, опублікованих у фахових виданнях з юридичних наук України та у

зарубіжному виданні, а також тезах десяти наукових доповідей на науково-

практичних конференціях.

11

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МІСЦЕВИХ ЗАГАЛЬНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ

1.1. Стан наукових досліджень організаційно-правових основ

функціонування місцевих загальних судів

Проблеми організації і діяльності МЗС опинялися в полі зору практично усіх

сучасних дослідників судової влади. Зважаючи на загалом значний обсяг

напрацювань у цій сфері, необхідно здійснити їх класифікацію. Так, залежно від

призначення відповідної літератури її можна поділити на наукову та навчально-

методичну. Залежно від спрямованості досліджень – на ті, які: а) спрямовані на

розгляд МЗС як елемента судової системі України в числі інших її складових; б) ті,

для яких МЗС є самостійним предметом дослідження; в) ті, які досліджують окремі

аспекти організації і діяльності МЗС. Залежно від форми викладення наукових

результатів – на дослідження: а) дисертаційні; б) монографічні; в) рівня наукових

статей; г) рівня тез доповідей на науково-практичних конференціях, семінарах,

круглих столах тощо. Залежно від галузі юридичної науки, в якій проводилися ці

дослідження, їх можна поділити на ті, що здійснювалися за: а) основним науковим

напрямом у цій сфері – науковою спеціальністю 12.00.10 – судоустрій; прокуратура

та адвокатура; б) суміжними науковими спеціальностями: 12.00.02 – конституційне

право; муніципальне право; 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове

право; інформаційне право; 12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність тощо.

Значний внесок у дослідження цих проблем зробили фахівці кафедри

організації судових та правоохоронних органів Національної юридичної академії

імені Ярослава Мудрого під керівництвом професора І. Є. Марочкіна. Результати

їхніх багаторічних розробок узагальнені у колективній монографії «Судова влада»,

яка, виступаючи загальним теоретичним підґрунтям для цього дослідження, містить

окремий присвячений організації і функціонуванню МЗС підрозділ 4.6 «Правовий

статус місцевого суду» [353].

12

Засновник і багаторічний очільник цього наукового напряму, І. Є. Марочкін

розглядав питання організації і функціонування МЗС в контексті забезпечення

доступності й самостійності судової влади, а також розкриття змісту її

основоположних ознак і функцій [165-170]. Зокрема, ним зроблено висновок щодо

необхідності територіального наближення судів до населення (що забезпечують

МЗС), а також зменшення навантаження на суддів цих судів, запровадження

поглибленої спеціалізації з урахуванням зарубіжного досвіду на рівні цих судів

тощо. Результати багаторічних наукових досліджень І. Є. Марочкіна отримали

втілення у численних підручниках та посібниках, про які йтиме мова далі, а також у

наукових розробках його учнів і послідовників.

Варто відмітити також праці Н. В. Сібільової, які заклали основу теоретичного

дослідження судової системи і статусу суддів в незалежній Україні. Так, однією із

перших вона сформулювала «золоте правило» побудови судової системи: «одна

ланка = одна інстанція», досліджувала принципи територіальності, спеціалізації та

інстанційності при побудові судової системи, розглядала перспективи

запровадження посад слідчих суддів в межах МЗС [332-334] тощо.

На якісно новий рівень дослідження проблем судової системи вийшли з

написанням дисертаційних робіт Л. М. Москвич та І. В. Назарова. Так, найбільш

вагомим у дослідження проблем ефективності судової системи слід визнати

науковий внесок Л. М. Москвич, яка зараз очолює Харківську наукову школу теорії

судової влади. Так, у своїй докторській дисертації на тему «Проблеми підвищення

ефективності судової системи» дослідниця торкнулася практично всіх найбільш

актуальних питань судоустрою України, в т. ч. й організації та функціонування МЗС.

Нею обґрунтовано доведено, що ефективність судової системи залежить від таких

об’єктивних і суб’єктивних умов, як: (а) раціональний судовий устрій; (б)

оптимальна судова процедура; (в) високий професійний рівень суддів і службовців

апарату суду; (г) досконалість механізму судового управління; (д) відповідність

функціонування суду очікуванням суспільства [185, 190]. Розробку цих та інших

актуальних проблем судової системи Л. М. Москвич продовжує на рівні наукових

статей і тез доповідей. Зокрема, вона піднімає складні питання фінансування судів,

які вкрай негативно позначаються на роботі МЗС [186], необхідність забезпечення

13

стабільності судової системи, у якому важливу роль відіграє її правильне

структурування, а відтак – і МЗС [188], визначає роль удосконалення організації і

діяльності МЗС в контексті подальшого розвитку судової реформи [192, 193] тощо.

І. В. Назаров у дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних

наук на тему «Судові системи країн Європейського Союзу та України: порівняльно-

правовий аналіз» простежив природу виникнення принципів побудови судової

системи, довів історичне значення принципу єдності судової системи, класифікував

судові системи європейських країн та ін. [205]. В контексті нашого дослідження

важливим є також внесок автора у аналіз моделей побудови судів першої інстанції в

країнах ЄС та врахування їхнього досвіду для України. Крім згаданої дисертації та

опублікованих за її результатами монографій [199, 204], слід відмітити численні

наукові статті і тези І. В. Назарова з цих питань, в яких послідовно і системно

аналізується досвід діяльності судів різних рівнів та інстанцій в європейських

державах [202, 203], проблеми їх адміністрування [201], перспективи реформування

судової системи України [198], в т.ч. запровадження мирової юстиції [197] та ін.

Важливе значення серед теоретичних основ дослідження відіграють роботи

В. В. Городовенка, який, аналізуючи принципи судової влади, повно і всебічно

розкрив їх реалізацію, в т. ч. на прикладі МЗС [57]. Так, ним було розкрито зміст

принципів територіальності та інстанційності, які визначають місце МЗС у судовій

системі України [56, 69], роль органів суддівського самоврядування, зокрема зборів

суддів цього суду [59], запровадження спеціалізації в діяльність МЗС [60] тощо.

Надійне теоретичне підґрунтя дисертації створюють праці В. Д. Бринцева. Так,

у своїй докторській дисертації він детально дослідив питання організаційного

забезпечення діяльності суду, у т. ч. місцевого загального, проаналізувавши роль у

цьому процесі голови суду, ДСА, керівника апарату [33, 35]. Таким чином

В. Д. Бринцев сформулював цілісну концепцію внутрішньосудового управління

(менеджменту) Також одним із перших у вітчизняній юридичній літературі він

розглянув проблеми запровадження посад слідчих суддів у МЗС [28]. Крім того, він

є автором збірки «Місцевий суд: нормативна база, коментарі, методичні

рекомендації», яка свого часу мала важливе значення у науково-методичному

забезпеченні роботи МЗС [182].

14

Питання побудови судової системи України із врахуванням іноземного досвіду

та міжнародних стандартів досліджував В. І. Шишкін [387-392], який відносно

організації МЗС пропонував передбачити дволанкову їх систему, побудова якої не

збігається із адміністративно-територіальним поділом держави, задля звільнення цих

судів від впливу місцевих органів влади.

Цікаві наукові напрацювання у розглядуваній сфері здійснив

С. В. Прилуцький, розглядаючи у своїй докторській дисертації, присвяченій

загальним проблемам судової влади, перспективи запровадження мирових судів,

удосконалення органів суддівського самоврядування та ін. Досліджуючи ці та інші

питання, вчений висловився за необхідність кардинальних змін в організації та

діяльності судової системи передусім на рівні місцевих судів [261].

У низці кандидатських дисертацій, присвячених окремим актуальним

проблемам судової влади, розглядаються ті чи інші аспекти організації та діяльності

МЗС. Так, Д. Б. Баронін заклав передумови для характеристики правового статусу

МЗС, проаналізувавши поняття й елементи правового статусу суду [14]. О. В. Білова

досліджувала організацію і діяльність органів суддівського самоврядування, в т.ч. на

рівні МЗС [18]. Також питання суддівського самоврядування, зокрема діяльності

зборів суддів, досліджувалися у кандидатській дисертації О. М. Коротун [131].

О. Ю. Дудченко розглянув порядок судового адміністрування, докладно дослідивши

правовий статус голови суду та керівника апарату суду, а також співвідношення

їхніх повноважень [90]. О. М. Курило досліджував питання організації роботи

апеляційних судів, які мають багато спільного із організацією роботи МЗС [143,

144]. Також питання статусу апеляційних судів розглядав В. М. Коваль, проводячи

при цьому певні паралелі із функціонуванням МЗС [113]. О. Р. Куйбіда при

дослідженні напрямів реформування судової системи сформулював низку пропозиції

щодо удосконалення мережі МЗС [139]. О. О. Овсяннікова сформулювала поняття і

значення принципу транспарентності судової влади, розглянувши його реалізацію в

організації та діяльності МЗС [216]. О. М. Овчаренко докладно проаналізувала

реалізацію доступності судової влади на прикладі територіальної та іншої

доступності МЗС, навівши вичерпні аргументи на користь побудови їх мережі

відповідно до адміністративно-територіального устрою України [217].

15

В. І. Потапенко на прикладі цих судів сформулював окремі аспекти забезпечення

самостійності судової влади [249]. О. Б. Прокопенко, досліджуючи право на

справедливий суд, запропонував низку заходів до покращення функціонування МЗС,

зокрема щодо системи альтернативних (позасудових) інститутів вирішення правових

спорів, призначення суддів на адміністративні посади та ін. [295]. Ю. О. Рємєскова в

контексті взаємодії судової влади з іншими гілками влади проаналізувала окремі

питання фінансування, організаційного (ресурсного) забезпечення МЗС [308].

Е. Є. Сілантьєва розглянула питання спеціалізації на рівні МЗС, приділивши

особливу увагу питанням розвитку ювенальної юстиції [335]. А. С. Цибуляк-

Кустевич, досліджуючи перспективи запровадження в Україні мирової юстиції,

проаналізувала співвідношення МЗС і мирових судів з точки зору побудови їх

мережі, кадрового забезпечення і предметної компетенції [377]. І. В. Юревич

розглянула питання МЗС з точки зору забезпечення єдності судової системи,

докладно розглянувши такі проблеми, як, наприклад, функціонування окремих і

достатньо автономних судово-ієрархічних вертикалей спеціалізованих судів у

системі судів загальної юрисдикції системи, а також неможливість надмірної

непродуманої суцільної спеціалізації судів [407].

Крім згаданих робіт, питання організації і діяльності МЗС підіймаються у

контексті їх порівняння з судами інших юрисдикцій. Так, певну увагу у своїх

наукових дослідженнях МЗС приділив В. В. Сердюк, розглядаючи їх в контексті

розмежування юрисдикцій судів різних спеціалізацій у своїй кандидатській

дисертації [330], а пізніше, на рівні докторської дисертації, – в межах реалізації

повноважень ВС України [331]. У аналогічному контексті, а саме щодо

розмежування судових юрисдикцій між підсистемами судів різних спеціалізацій,

очолюваних відповідними ВСС, розглядала статус МЗС у дисертації на здобуття

наукового ступеню доктора юридичних наук і С. В. Глущенко [47].

Проблеми організації і діяльності місцевих судів в контексті функціонування

господарської юрисдикції дослідував Д. М. Притика. У своїй докторській дисертації

на тему «Організаційно-правові засади становлення і діяльності господарських судів

України» він проаналізував співвідношення місцевих загальних і місцевих

господарських судів, навів критерії розмежування їх юрисдикцій, розробив загальні

16

для цих судів основи судового управління (адміністрування) тощо [262, 263].

Аналогічний за спрямуванням внесок у дослідження розглядуваної проблематики

зробив на рівні кандидатської дисертації І. Б. Шицький, який проаналізував зміст

правового статусу, спеціальну правосуб'єктність місцевого господарського суду, а

також питання організації діяльності місцевих господарських судів [386].

Співвідношення місцевих загальних та адміністративних судів, а також роль

МЗС у вирішенні адміністративних справ аналізували дослідники організації та

діяльності адміністративних судів: І. М. Винокурова [41], О. Г. Свида [325],

І. М. Соловйов [344] та ін. На підставі їх висновків і пропозицій стає можливим

сформулювати власну позицію щодо доцільності поширення юрисдикції МЗС на

розгляд адміністративних справ, а також питому вагу останніх у загальному масиві

навантаження на суддів МЗС.

Значний внесок у дослідження питань функціонування МЗС зробили вчені-

процесуалісти. Одним із провідних вітчизняних науковців, чиї погляди лягли в

основу побудови мережі МЗС, а також визначення процесуального порядку їх

діяльності щодо розгляду кримінальних справ, був Ю. М. Грошевий. Він звертав

увагу на проблеми навантаження на ці суди, а також підтримував думку щодо

необхідності створення місцевих окружних судів, до юрисдикції яких слід віднести

розгляд цих справ по першій інстанції [71]. Велику теоретичну і практичну цінність

у площині дослідження мають наукові розробки В. Т. Маляренка, який докладно

розглядав питання правосуддя та здійснення судового контролю у діяльності МЗС, а

також вніс пропозиції щодо запровадження у вітчизняне законодавство інститутів

слідчих суддів, суду присяжних, відновлювального правосуддя та здійснення інших

заходів, спрямованих на наближення вітчизняного судочинства до європейських

стандартів [161] З точки зору повноважень суду з розгляду кримінальних справ та

вирішення інших питань у кримінальному провадженні досліджували

функціонування МЗС такі провідні вітчизняні вчені-процесуалісти, як О. В. Капліна

[107, 108], В. Т. Нор [208], О. Г. Шило [384] та ін. Питання діяльності слідчих суддів,

що є проявом внутрішньої спеціалізації на рівні МЗС, підіймалися у дисертаціях

Ю. В. Скрипіної [339], Д. Є. Крикливця [135], питання здійснення суддями МЗС

судового контролю за досудовим розслідуванням – А. Р. Туманянц [365],

17

В. В. Косова [133] та ін. Діяльність МЗС з розгляду цивільних справ вивчали

В. В. Комаров [118], К. М. Гусаров [72], О. О. Гаркуша [45] та ін.

Важливе значення у розгляді питань організаційного керівництва роботою

МЗС мають роботи фахівців у галузі адміністративного права. Так, питання судового

управління в контексті адміністративно-правових засад судової реформи розглядала

С. Ю. Обрусна [211], А. А. Стрижак [350], які поширювали поняття судового

управління як на діяльність з організаційного керівництва судами, так і на

організаційне забезпечення судів. Проблеми фінансування судової влади, у т. ч.

МЗС, досліджував В. В. Кравчук [134]. Структуру адміністративно-правового

статусу голови місцевого суду, його права і обов’язки досліджував П. В. Панталієнко

[230]. Питання адміністративно-правового забезпечення функціонування апаратів

судів розглядав В. Ю. Мащук [174]. Проблеми становлення і розвитку

адміністративних судів, в т. ч. роль у цьому МЗС, аналізували Ю. С. Педько [231],

М. І. Пипяк [234], А. В. Руденко [320], Ю. В. Юрченко [410] та ін.

Попри такий значний обсяг зазначених наукових робіт, всі вони вивчали лише

окремі аспекти організації і діяльності МЗС, тобто не розглядали ці питання

комплексно і всебічно, з огляду на що, навіть у своїй сукупності, не дозволяють

вважати розглядувану проблематику повністю вичерпаною.

У зв’язку із цим окремої уваги заслуговують роботи С. Г. Штогуна та

О. А. Калашник, для яких організація і функціонування МЗС стали самостійним

предметом дослідження. Так, у захищеній у 2004 р. кандидатській дисертації

С. Г. Штогуна на тему «Правові проблеми організації і функціонування місцевих

загальних судів в Україні» [395] було розглянуто правовий статус МЗС, становлення

та реформування цих судів як суб’єктів судової влади та основної ланки системи

правосуддя, поняття та сутність організації роботи МЗС, функціональний розподіл

обов’язків між суддями та іншими працівниками суду, організаційне забезпечення

діяльності судів, а також проблеми реалізації міжнародно-правових стандартів в

діяльності МЗС України. Дисертація С. Г. Штогуна була одним з перших в

українській науці досліджень, спеціально присвячених проблемам організації і

функціонування МЗС в аспекті здійснення судової реформи. Проте за час, який

минув з її написання, законодавство про судоустрій і статус суддів змінилося

18

декілька разів, а також було оновлено процесуальне законодавство і концептуальні

документи з питань судової реформи. Крім того, змінилися і соціально-політичні

умови, в яких організуються і функціонують МЗС. Отже, незважаючи на те, що

загалом вказана робота С. Г. Штогуна, як і наступні його праці з цієї тематики [394,

396], заклала ґрунтовний теоретичний фундамент для подальших наукових розробок

у площині організації та діяльності МЗС, на сьогодні більшість її положень втратили

актуальність і практичне значення, у зв’язку із чим потребують оновлення.

Така спроба була здійснена у 2016 р. у дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата юридичних наук О. А. Калашник на тему «Правовий статус

місцевих загальних судів в Україні» [106]. Наукову новизну своєї роботи дослідниця

обґрунтувала тим, що вона є першим монографічним дослідженням, в якому з

урахуванням положень ЗУ «Про забезпечення права на справедливий суд», яким

викладено в новій редакції Закон, КПК та інших нормативно-правових актів у

комплексі висвітлюються питання правового статусу МЗС в Україні. Авторкою

проаналізовано розвиток правової думки з питань організації і діяльності МЗС,

історичний аспект становлення і розвиток місцевих судів в Україні, поняття і

структуру правового статусу МЗС, особливості реалізації принципів судоустрою у

діяльності МЗС, права і обов’язки суддів МЗС, повноваження голів МЗС, проблеми

удосконалення правового регулювання діяльності апарату МЗС тощо.

Разом з тим, у дисертації О. А. Калашник залишилися без належної уваги такі

важливі аспекти правового статусу МЗС, як їх нормативні джерела і міжнародні

стандарти їх функціонування; питання удосконалення мережі МЗС; проблеми

навантаження на ці суди та суддів, які в них працюють; перспективи поглиблення

спеціалізації в цих судах; проблеми організаційного керівництва роботою МЗС;

іноземний досвід організації й функціонування цих судів та ін. Низка висновків і

пропозицій, сформульованих дослідницею, є спірними і потребують перевірки в ході

наукової дискусії, зокрема щодо визначення апарату суду, обсягу повноважень

голови МЗС, порядку призначення суддів на адміністративні посади, збереження

існуючої територіальної організації МЗС тощо. Крім того, вказаній дисертації

притаманні й структурні недоліки, приміром, юрисдикція МЗС та перспективи її

удосконалення розглядаються у розділі «Організаційні аспекти діяльності МЗС»,

19

хоча ці питання стосуються різних аспектів їх статусу: організаційного й

функціонального; у розділі «МЗС як орган правосуддя» розглядаються

повноваження голови МЗС і колективу суддів цього суду, хоча вони не мають

безпосереднього відношення до здійснення цим судом правосуддя тощо. Також слід

враховувати, що ця робота виконана до проведення Конституційної реформи щодо

правосуддя і прийняття ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016, а також

«Про Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016, тому не враховує їхніх положень, які

суттєво вплинули на організацію і діяльність МЗС.

Розглядаючи навчально-методичний рівень розробок даної проблематики, слід

відмітити, що відповідні структурні частини (розділи, підрозділи, параграфи),

присвячені характеристиці МЗС, наявні практично в усіх підручниках та навчальних

посібниках з організації судових та правоохоронних органів, судового права,

судового адміністрування тощо. Серед таких джерел варто відмітити навчальну

літературу кафедри організації судових та правоохоронних органів Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого: так, у підручниках «Організація

судових та правоохоронних органів» за редакцією І. Є. Марочкіна та

Н. В. Сибільової, які витримали декілька перевидань [223, 224], наводилася

характеристика статусу МЗС, їх складу, повноважень їх голів тощо. З урахуванням

Конституційної реформи щодо правосуддя вказана інформація викладена у

відповідному навчальному посібнику за редакцією Л. М. Москвич [225]. Питання

організації роботи суду, які більшою мірою стосуються МЗС, розглядаються в

навчальному посібнику «Організація роботи суду» за редакцією професора

І. Є. Марочкіна [221]. Як основна ланка судової системи МЗС характеризуються й в

іншій навчальній літературі для студентів вищих юридичних навчальних закладів

[46, 209, 351, 354, 406], однак такі джерела дають лише загальне уявлення про

організацію і діяльність МЗС, не враховуючи наявної у цій сфері проблематики.

Окрему увагу слід звернути на навчально-методичну літературу, яка готується

для суддів та працівників апарату суду в рамках проектів за підтримки міжнародних

організацій: «Україна: верховенство права» Агентства США з міжнародного

розвитку, ЄС «Прозорість та ефективність судової системи України: компонент

державної служби» тощо. У таких посібниках приділяється увага питанням

20

управління [345, 355], комунікацій [39, 347, 348], психологічної атмосфери [40] в

суді тощо. Основи правового статусу, професійної етики, особливості роботи

помічників суддів МЗС висвітлюються у Посібнику помічника судді загального суду

[247]. У призначеному для працівників МЗС виданні «Інноваційні методи

адміністрування в українських судах» детально описані методи, які використовують

провідні МЗС у своїй діяльності з метою покращення адміністрування. Особливу

увагу приділено організаційній структурі суду, делегуванню та розподілу

повноважень, розподілу справ серед суддів, кадровій роботі, зв’язкам з

громадськістю та ЗМІ, застосуванню інформаційно-комунікаційних технологій [100].

Оскільки судді і працівники апаратів МЗС становлять найчисленнішу цільову

аудиторію зазначених посібників, останні найбільшою мірою враховують

особливості їх організації та діяльності, пропонуючи інноваційні підходи до

вирішення питань управління в цих судах. Разом з тим, такі джерела мають

першочергову практичну спрямованість і їм бракує надійної теоретичної бази.

Таким чином, незважаючи на загалом великий обсяг наукових напрацювань і

наявність спеціальних досліджень у сфері предмету нашої дисертації, доводиться

констатувати їх обмеженість і неповноту, що зумовлює необхідність проведення

цього дослідження задля подолання вказаних теоретичних прогалин.

1.2. Місцеві загальні суди як основна ланка судової системи України

Характеризуючи МЗС, передусім необхідно визначити їх роль і місце у судовій

системі України. При цьому поняття «судова система» ми розглядаємо у наведеному

І. В. Назаровим значенні, як систему спеціальних державних органів – судів, які є

носіями судової влади, створені для задоволення потреби в розгляді та вирішенні

виникаючих правових суперечок, мають загальні завдання, принципи організації та

діяльності, відповідають рівню соціально-економічного розвитку суспільства [199, c.

13]. Як зауважують І. Є. Марочкін та Н. В. Сибільова, судовій системі притаманні

певні зв’язки й відносини між судами як окремими її елементами, а також їй властиві

такі риси, як ієрархічність, багаторівневість і структурованість [226, c. 66].

21

Відповідно, статус суду у системі судів визначається характером взаємозв’язків між

різними судами, які до неї входять [14, c. 150].

Стосовно внутрішнього структурування судової системи, І. В. Назаров слушно

відмічає, що для неї характерний внутрішній поділ по горизонталі (на рівні) і по

вертикалі (на галузі). Поділ по горизонталі створюється для забезпечення дії

принципу інстанційності, а поділ по вертикалі можливий за наявності зовнішньої

спеціалізації судових органів, при якій вони наділяються внутрішньою

самостійністю [353, c. 236]. Відповідно, юридична наука виокремлює поняття

«рівень (ланка) судової системи» як сукупність судів, які мають однакову предметну

компетенцію, аналогічну структуру, ті ж самі функції і діють в межах

територіальних одиниць, прирівняних одна до одної, а також «гілка судової

системи», яке застосовується для відокремлення певних її підсистеми: гілка

загальних судів, гілка адміністративних судів, гілка господарських судів [222, c. 43].

Тож в межах даного підрозділу зосередимо увагу на характеристиці МЗС як ланки

(рівня) судової системи, а також взаємовідносинах цих судів з іншими ланками

судової системи: як по «по горизонталі» - з місцевими судами інших спеціалізацій,

так і «по вертикалі» - з судами вищого рівня загальної спеціалізації.

Фахівці зазначають, що МЗС становлять першу ланку (рівень) у системі судів

загальної юрисдикції, їх також заведено йменувати основною ланкою судової системи

[15, c. 11; 221, c. 72]. Таке розуміння МЗС наводиться у науковій і навчальній

юридичній літературі в якості загальноприйнятої правової позиції, що не вимагає

додаткових пояснень. Разом з тим, на наш погляд, ця теза потребує належного і

вичерпного теоретичного обґрунтування, яке по суті досі не було надане, для того,

щоб коректно сформулювати місце цих судів у судовій системі.

Оригінальним є підхід до розуміння організації судової системи,

запропонований провідною вітчизняною дослідницею судової влади Л. М. Москвич.

Взявши за основу теорію соціальних систем, вона звертає увагу на те, що найбільш

стійкою є система, організована у формі піраміди або трикутника. Саме у такій

формі організовані більшість судових систем світу, а також судова система України:

на низових ланках – місцеві, вище – апеляційні суди, на вершині – ВС України [188,

c. 175]. Виходячи із цього підходу, МЗС утворюють основу цього трикутника

22

(піраміди), забезпечуючи його рівновагу і стабільність; суди вищих інстанцій

базуються на місцевих судах, виступаючи відносно них своєрідною надбудовою. В

цьому проявляється роль МЗС як основної ланки судової системи України.

На іншу характерну ознаку цієї ланки судової системи вказує поняття

«місцеві» у назві розглядуваних судів. Згідно із тлумачним словником української

мови, це поняття означає: 1) той, що стосується певної місцевості, краю; не

загальний; 2) який поширює свою дію тільки на частину цілого [38, c. 679]. На думку

фахівців, характеристика суду як «місцевого» покликана наголосити на

функціональному призначенні цих судів: здійснювати правосуддя «на місці»,

перебуваючи найближче до людей та їх колективів, їх відносин, цілей та

прагнень[353, c. 465]. Все вказане достатньою мірою характеризує місцеві суди, які:

1) мають чітко визначену територіальну локалізацію; 2) поширюють свою

юрисдикцію на певну територію; 3) є територіально найбільш наближеними до

населення. Отже, прикметник «місцеві» характеризує територіальне знаходження і

територіальну підсудність цих судів.

Місце суду у судовій системі характеризує також таке поняття, як «інстанція»,

яке розглядається науковцями відносно наявних у певного судового органу

процесуальних повноважень щодо розгляду, вирішення або перегляду цивільних,

кримінальних, господарських та інших справ, що залежать від стадії судового процесу

[406, c. 137]. МЗС є судами першої інстанції, тобто такими, що розглядають і

вирішують справи по суті. Це означає, що саме із цих судів розпочинається судовий

процес, а їхні рішення можуть бути предметом перегляду судів вищих інстанцій.

При цьому МЗС можуть виступати виключно судами першої інстанції, тому в їх

організації і діяльності повністю додержується «золоте правило» побудови судової

системи: одна ланка = одна інстанція [332, c. 296].

Повноваження МЗС визначені ст. 22 Закону, згідно з якою місцеві суди як

суди першої інстанції розглядають справи, віднесені процесуальним законом до їх

підсудності. Компетенція МЗС з розгляду відповідних справ обумовлює їх місце у

судовій системі порівняно із судами інших спеціалізацій. Виходячи із ч. 2 ст. 22

Закону, МЗС мають найширшу підсудність, яка охоплює цивільні, кримінальні,

23

адміністративні справи, справи про адміністративні правопорушення, тобто майже

усі (крім господарських) справи, з розгляду яких можуть спеціалізуватися суди.

Визначена Законом юрисдикція МЗС має як переваги, так і недоліки. До

переваг можна віднести те, що поєднання в одному органі судової влади,

максимально наближеному до населення, повноважень щодо розгляду й вирішення

переважної більшості справ, найбільш поширених на практиці, забезпечує

доступність правосуддя для громадян. Основним недоліком є те, що поєднані у

підсудності МЗС судові юрисдикції є принципово різними за предметом, суб’єктним

складом учасників, процедурою розгляду тощо, що не дозволяє забезпечити

однаково високий рівень якості розгляду й вирішення відповідних справ. Адже один

і той самий суддя фізично неспроможний однаково досконало володіти цивільним,

кримінальним і адміністративним законодавством, а також оперативно і без

затримок «переключатися» із проблематики цивільних на специфіку кримінальних

або адміністративних справ і навпаки, на чому слушно наголошує С. Г. Штогун [394,

c. 119]. Враховуючи викладене, існує необхідність часткового перегляду предметної

компетенції МЗС, про що йтиме мова у підрозділі 3.2 цієї роботи. Разом з тим

наголосимо, що ми стоїмо на позиціях недоцільності розмежування цивільної і

кримінальної юрисдикцій в різних судових органах, пропозиції щодо чого

періодично з’являються у науковій юридичній літературі [153, c. 5], тому

оптимальним засобом розв’язання відповідних проблем вважаємо поглиблення

внутрішньої спеціалізації суддів МЗС (див. підрозділ 3.3 дисертації).

Хоча, виходячи із сформульованого у науковій юридичній літературі

В. В. Сердюком розуміння поняття юрисдикції судів за спеціалізацією [330, c. 175],

ці суди поряд із спеціалізованими адміністративними та спеціалізованими

господарськими судами можна вважати спеціалізованими судами з розгляду

цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення

(враховуючи при цьому той факт, що вони розглядають також деякі адміністративні

справи), однак Закон використовує щодо їх назви поняття «загальні». О. Ющик

пояснює це тим, що в межах родового поняття «суди загальної юрисдикції»

виділяються два протилежні видові поняття: «спеціалізовані суди» (визначене на

основі окремої судової юрисдикції) і «загальні суди» (визначені на основі тієї

24

частини загальної юрисдикції, яка не збігається з окремими судовими юрисдикціями

спеціалізованих судів) [411, c. 91]. Такий підхід можна вважати принципово

правильним, хоча і сформульованим із значною логічною помилкою, адже саме

спеціалізація виділяється як протилежність загальному, його особлива частина, а не

навпаки, як вважає зазначений автор. Тобто в цьому відношенні поняття «загальні»

використовується законодавцем як позначення «звичайної», «всеохоплюючої»,

«базової» юрисдикції, що виступає основою виокремлення спеціалізованої.

Отже, саме МЗС «за визначенням» розглядають і вирішують всі справи, за

винятком тих, що віднесені процесуальним законом до компетенції місцевих

господарських або адміністративних судів. З огляду на це С. Г. Штогун пропонує

називати їх «міжгалузевими» судами [395, c. 36], хоча хоча поняття «міжгалузеві»

саме по собі не розкриває галузей права, на спори у сфері яких поширюється

юрисдикція цих судів. Тому усталене поняття «загальні» (у значенні «універсальні»,

«міжгалузеві») можна вважати найбільш прийнятним для позначення цих судів.

Показово, що до жодних інших судів загальної юрисдикції це поняття в Законі не

застосовується. Так, вищу відносно МЗС ланку судової системи ч. 2 ст. 26 Закону

іменує «апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також

справ про адміністративні правопорушення». Існуючий до судової реформи 2016 р.

відповідний ВСС мав назву «Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних та кримінальних справ». Отже, законодавець не сформулював єдиного

підходу до найменування гілки судової системи, до якої відносяться МЗС.

Найширша підсудність, надана законом МЗС, зумовлює той факт, що вони

несуть основний тягар виконання функцій судової влади на території України.

Оскільки сформульована теза потребує підтвердження, відзначимо, що місце МЗС у

судовій системі України та ту роль, яку вони виконують, наочно ілюструють дані

судової статистики. Так, протягом 2011 р. до МЗС надійшло 7 млн 415 тис. справ і

матеріалів, що на 15,6 % більше, ніж у 2010 р. (6 млн 413 тис.). У структурі справ і

матеріалів переважали ті, які розглядаються в порядку адміністративного

судочинства (їх частка становила відповідно 46,5 %). У 2012 р. кількість справ і

матеріалів, що надійшли на розгляд до МЗС, значно зменшилась (до 3 млн 687 тис.

або на 50,3 %) за рахунок справ зі спорів із приводу реалізації публічної політики у

25

сферах зайнятості населення та соціального захисту громадян, що розглядались у

порядку адміністративного судочинства. Упродовж 2013 р. на розгляд МЗС

надійшло понад 3 млн 577 тис. справ і матеріалів, що майже на 3 % менше, ніж у

2012 р.; у 2014 р. – 2 млн 924 тис. (на 18,3 % менше, ніж у 2013 р.); у 2015 р. – майже

2 млн 711 тис. (що на 7,3 % менше, ніж у 2014 р.). У 2016 р. – понад 2 млн 658 тис.,

(що порівняно з 2015 р. менше на 1,9 %). [4-9]. Хоча за останні роки кількість справ і

матеріалів, які надходили на розгляд до МЗС, поступово зменшується (починаючи із

2012 р. – за рахунок зменшення надходження справ зі спорів із приводу реалізації

публічної політики у сферах зайнятості населення та соціального захисту громадян,

що розглядались у порядку адміністративного судочинства, а починаючи із 2014 р. –

також із врахуванням того, що відповідні статистичні дані наводяться без

урахування даних судів АРК, м. Севастополя, 33 місцевих судів Донецької області та

18 місцевих судів Луганської області), однак загальний обсяг навантаження на ці

суди залишається найбільшим у судовій системі.

Співставляючи ці дані із рівнем навантаження на місцеві суди інших

спеціалізацій, слід вказати, що у 2015 р. на розгляді місцевих адміністративних судів

перебувало 254,745 тис. справ, заяв та матеріалів [10], а на розгляді місцевих

господарських судів – 266,5 тис. заяв та господарських справ [346]. Очевидно при

цьому, що МЗС несуть навантаження у рази більше, ніж спеціалізовані суди того ж

рівня, і загалом розглядають близько 90 % від загального обсягу справ і матеріалів,

які надходять до всіх місцевих судів України.

Як зазначають дослідники, МЗС як суди першої інстанції розглядають нині

абсолютну більшість цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні

правопорушення [171, c. 134; 321, c. 69]. Аналіз наведеної тези вимагає

співставлення обсягу навантаження на ці суди та на суди загальної спеціалізації

вищих інстанцій, для чого доцільно навести дані щодо надходження справ і

матеріалів на розгляд апеляційних судів. Так, у 2011 р. до цих судів надійшло 441,8

тис. справ і матеріалів, що на 8,3 % менше, ніж у 2010 р. (481,7 тис.); у 2012 р. – 330

тис. справ, що на 25,3 % менше ніж у 2011 р.; у 2013 р. – 340,1 тис., що майже на

2,4 % більше показника 2012 р.; у 2014 р. – 285,5 тис., що на 16,1 % менше показника

2013 р.; у 2015 р. – 298,8 тис., що на 4,7 % більше показника 2014 р.; у 2016 р. – 294

26

тис., що на 1,6 % менше показника 2015 р. [4-9]. Таким чином, як і при порівнянні із

обсягом роботи судів інших спеціалізацій, можна констатувати, що співвідношення

навантаження місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції становить 90 % до

10 % відповідно.

МЗС є найчисельнішою ланкою у судовій системі України. Так, на сьогодні їх

мережа, затверджена Указом ПУ від 20.05.2011, налічує 663 суди [235]. Таким

чином, МЗС в Україні у 6 разів більше, ніж усіх інших судів (27 апеляційних + 27

місцевих господарських + 27 місцевих адміністративних + 8 апеляційних

господарських судів + 9 апеляційних адміністративних судів + 2 ВСС + ВС = 101).

Крім того, МЗС є найчисленнішою за кількістю суддів ланкою судової системи

України. Так, згідно із встановленою ДСА кількістю суддів, які працюють у судовій

системі України, загальна чисельність суддів МЗС становить 4855 осіб [265], що

становить більше половини від загальної чисельності суддівського корпусу в

Україні. В середньому, умовно беручи чисельність населення України за 45 млн.

осіб, один МЗС припадає на 67,873 тис. населення, а один суддя цього суду – на

9,268 тис. громадян. У цьому відношенні мережа МЗС України і кількість суддів, які

там працюють, цілком відповідають міжнародним стандартам, оскільки, як вказує

Л. М. Москвич, більшість європейських країн дотримуються правила – 1-2 суди

першої інстанції загальної юрисдикції на 100 тис. населення [185, c. 100]. При цьому

чисельність суддів в країнах Європи зростає. Так, у 2005 р. в середньому в державах

Європи один суддя припадав на 9–15 тис. громадян [84], тоді як у 2014-2016 рр., за

даними СЕПЕЖ, у середньому на 100 000 жителів припадає 21 суддя [379]. Середня

кількість суддів в Україні на 100 тис. населення становить 17,1, що відповідає

показникам таких держав, як Ісландія (17,1), Естонія (17,7), Фінляндія (18,1), Австрія

(18,3), Швейцарія (15,8). Разом з тим, у багатьох державах цей показник є значно

вищим, приміром у Німеччині (24,7), Польщі (26,2), Словенії (47,1), Чехії (29,1), а в

деяких – значно меншим, наприклад, в країнах Сполученого Королівства (3,5-3,8),

Грузії (5,4), Данії (6,6), Франції (10,7) [416]. При цьому йдеться про загальну

кількість суддів всіх судових інстанції, враховуючи яку, показники України можна

вважати близькими до середньоєвропейських. Однак навантаження на українські

МЗС значно перевищує європейські показники (див. підрозділ 3.1).

27

Варто звернути увагу також на таку характерну ознаку МЗС, як найбільша

розгалуженість їх мережі серед усіх судів України. Так, місцеві адміністративні суди

створюються на рівні областей, те саме стосується місцевих господарських судів. На

цьому рівні діють і апеляційні суди. Натомість МЗС діють на рівні міст, районів,

районів у містах тощо, і в цьому відношенні є найбільш територіально наближеними

до населення (про проблеми визначення їх мережі див. підрозділ 3.1 дисертації).

МЗС є неоднорідними з точки зору різних характеристик, що зумовлює

необхідність проведення науково обґрунтованої їх класифікації. При вирішенні

цього питання насамперед необхідно виходити із положень законодавства, яке

тривалий час (згідно із ЗУ «Про судоустрій» від 2002 р. та «Про судоустрій і статус

суддів» від 2010 р.) передбачало існування чотирьох різновидів МЗС: 1) районні;

2) районні у містах; 3) міські; 4) міськрайонні суди. Згідно із ЗУ «Про забезпечення

права на справедливий суд» у 2015 р. цей перелік було доповнено таким різновидом

МЗС, як міжрайонні. Деякі зміни до цього вніс Закон, на підставі положень ч. 1 ст.

21 якого можна виокремити такі різновиди окружних МЗС, як ті, що утворюються:

(1) в одному районі (районні суди); (2) в одному районі у місті (районні у місті суди);

(3) у декількох районах чи районах у містах (міжрайонні); (4) у місті (міські суди);

(5) у районі (районах) і місті (містах) (міськрайонні суди). Таким чином, з

формального боку Закон закріпив лише один різновид МЗС – окружні, проте з

іншого – зберіг диференціацію щодо адміністративно-територіальних одиниць, в

яких вони утворюються. При цьому як раніше, так і зараз розрізняються всі

вищевказані суди лише залежно від адміністративно-територіальної одиниці, на яку

поширюється їх територіальна підсудність, тоді як обсяг процесуальних

повноважень, організаційні та інші питання для всіх МЗС є єдиними. Отже,

законодавець передбачає диференціацію МЗС в залежності лише від одного

критерію – територіальної підсудності.

Іншим критерієм класифікації, який має вагоме практичне значення, є

чисельність суддів відповідного суду, яка безпосередньо впливає на низку

організаційних питань щодо його роботи: можливість поглиблення спеціалізації

суддів (чим більша кількість суддів, тим більш детальною може бути їх

спеціалізація, і навпаки); розмір приміщення, в якому розташовується суд;

28

чисельність працівників апарату суду; розмір видатків на суд; вирішення житлових

та інших проблем забезпечення суддів тощо.

Чисельний склад того чи іншого суду в Україні встановлюється Наказом ДСА

про визначення кількості суддів у МЗС, апеляційних судах областей, апеляційних

судах міст Києва та Севастополя, Апеляційного суду АРК № 133 від 15.10.2014

[265]. Вивчення цього нормативного акта показує, що загалом у МЗС передбачено

4855 штатних посад суддів, при цьому мінімальна кількість суддів у суді – 3 особи, а

максимальна – 46 суддів. Залежно від штатної чисельності суддів певного суду, яка

відповідним чином позначається на особливостях їх організації і діяльності, можна

виокремити малі суди (з чисельністю до 3 суддів) та великі (з чисельністю 15 і

більше суддів), а решту судів віднести до середніх. Проте і в межах останніх наявна

диференціація, адже проблеми організації судів з чисельністю до 5 суддів близькі до

малих судів, а суди із чисельністю понад 10 суддів за організаційною будовою

подібні до великих судів. В свою чергу, в межах категорії великих судів існують

такі, що за своєю чисельністю наближаються до апеляційних судів. Наприклад, у

Вінницькому міському суді працює 44 судді, у Херсонському міському – 46, що

більше, ніж, скажімо, в апеляційних судах Волинської (38), Закарпатської (36),

Рівненської (33) та ще ряду областей. Відповідно, організація особливо великих МЗС

має специфічні проблеми, властиві не скільки місцевим, стільки апеляційним судам,

з урахуванням, звичайно, принципу інстанційності.

Таким чином, залежно від штатної чисельності суддів можна виокремити такі

різновиди судів: малі (з чисельністю до 3 суддів); середньо-малі (з чисельністю 4-5

суддів); середні (з чисельністю 6-9 суддів); середньо-великі (з чисельністю 10-14

суддів); великі (з чисельністю 15-25 суддів); особливо великі (з чисельністю понад

25 суддів). На підставі аналізу цього документа, та не враховуючи суди АРК та м.

Севастополя, можна зробити висновки, що малі суди чисельністю 3 судді (меншої

кількості суддів в судах не передбачено з огляду на необхідність утворення

належного складу суду у відповідних категоріях справ, передбачених процесуальним

законом) складають близько 19 % судових установ; середньо-малі – близько 36 %;

середні – близько 20 %; середньо-великі – близько 15 %; великі – близько 7 % і

особливо великі – близько 3 %.

29

Також існує залежність розміру суду і його різновиду за територіальною

підсудністю. Так, більшість районних, міських судів є малими, середньо-малими або

середніми. Більшість міськрайонних судів належать до середніх, середньо-великих,

великих або особливо великих судів. Те саме стосується районних у містах судів,

хоча серед них вбачається неоднорідність: приміром, всі суди таких великих міст, як

Одеса і Київ, є особливо великими (за винятком Подільського районного суду

м. Києва, чисельність якого складає 21 суддю). В інших великих містах районні у

місті суди менш чисельні: наприклад, у Харкові кількість суддів у судах складає від

13 до 23 суддів; у Дніпрі – в межах 10-16 суддів; у Запоріжжі – від 9 до 18 суддів.

Очевидно, що наведена диспропорційність зумовлена передусім нерівномірним

адміністративно-територіальним поділом і різною чисельністю населення

відповідних міст чи районів. Однак на неї впливають й інші фактори, як-то кількість

справ, наявність приміщень для роботи суддів, обсяг фінансування тощо. В цьому

відношенні оптимальним вбачається більш рівномірний розподіл судів залежно від

чисельного складу суддів, які там працюють. Наразі досягнення цього найбільш

імовірне через укрупнення малих і середньо-малих судів в межах окружних, про що

детальніше мова йтиме далі, а також поділу особливо великих судів.

1.3. Правові основи забезпечення діяльності місцевих загальних судів

Правові основи діяльності організації і діяльності МЗС можна визначити як

сукупність правових норм, які визначають місце МЗС у судовій системі України,

окреслюють межі їх юрисдикції та повноваження, встановлюють статус суддів та

працівників апаратів цих судів, регулюють правовідносини, що складаються з

приводу організаційного забезпечення їх діяльності тощо. Беручи до уваги

різноманітність розглядуваних правових норм, постає завдання здійснити їх науково

обґрунтовану класифікацію. Як справедливо зазначають науковці, класифікація є

поширеним і ефективним засобом пізнання предметів, явищ об’єктивного світу [372,

c. 73], вона передбачає виявлення різних регулятивних властивостей норм права,

визначення місця різних форм у механізмі правового регулювання, встановлення

системних властивостей норм, їх взаємозв’язків [110, c. 313]. Критеріями

30

класифікації виступають види суспільних відносин, що регулюють відповідні норми,

ступінь категоричності викладених приписів, форма виразу диспозиції та ін. [213, c.

226-230]. Для юридичних норм типовою є класифікація, що передбачає їх поділ на

нормативно-правові акти, правові договори, правові звичаї, прецеденти тощо, тобто

здійснювана залежно від характера джерела цих норм [172, c. 506]. Оскільки для

регулювання судової влади застосовуються норми, закріплені в нормативно-

правових актах держави, їх класифікація здійснюється залежно від юридичної сили

акту, де втілені положення, які регламентують організацію і діяльність МЗС. За цим

критерієм мжна виділити норми: КУ; законів; підзаконних актів Президента, ВРУ та

КМУ; відомчих актів органів судової влади; локальних актів МЗС.

На національному рівні найвищу юридичну силу має Конституція України

[127] як Основний Закон нашої держави. Можна вважати, що завдання МЗС як

основної ланки органів судової влади визначають положення ст. 3 КУ. Варто

підтримати думку науковців, які звертають увагу на базисний характер цієї статті,

що є нормативно-юридичним фундаментом гуманістичного спрямування розвитку

суспільного і державного життя в Україні [128, c. 19]. Відповідне значення мають й

норми ст. 8, які проголошують дію в Україні принципу верховенства права, а також

Розділу ІІ Конституції України, що закріплюють права і свободи людини і

громадянина. Відповідні конституційні норми, як слушно зауважує

В. В. Городовенко, входять до концепції належної правової процедури у

функціонуванні судової влади [55, c. 14].

Більш конкретне значення в плані організації і діяльності МЗС мають

положення Розділу VIII «Правосуддя». Внесені до нього зміни, пов’язані із

Конституційною реформою щодо правосуддя, певним чином негативно позначилися

на врегулюванні організації і діяльності МЗС, оскільки ч. 4 ст. 125 КУ більше не

згадує про існування місцевих судів. Проте це не означає втрату ними належного

правового статусу, оскільки законодавець взагалі відмовився від регламентації

побудови судової системи у КУ. Така модель ще до її втілення відстоювалася

окремими досліниками, зокрема О. Ющик вказував на некоректну класифікацію

судів, що виходить із різних кваліфікаційних ознак [411, c. 89], а В. Городовенко

пропонував відмовитися від визначення у Конституції переліку ланок, які входять до

31

складу судової системи, з огляду на більш складний порядок реформування судової

системи, який воно створює [62, c. 41]. Звертаючись до іноземного досвіду,

зауважимо, що в результаті Конституційної реформи щодо правосуддя Україна

обрала модель тих держав, конституції яких не визначають ланок судової системи,

віддаючи це питання на вирішення судоустрійному законодавству (наприклад, ст.

109 Конституції Республіки Білорусь [126], ст. 176 Конституції Польщі [125] та ін.).

Існує й протилежний підхід, коли ланки судової системи отримують закріплення в

Основному Законі, як це до 2016 р. було і в Україні (наприклад, ст. 92 Конституції

Бразилії [124]). Ми є прихильниками другої моделі, яка дозволяє закріпити на

конституційному рівні визначений підхід до структурування судової системи

держави, убезпечуючи її від довільних змін та надаючи змістовного наповнення

принципам її побудови.

Крім того, положення зазначеного розділу КУ передбачають принципи

територіальності і спеціалізації, за якими будуються система судів загальної

юрисдикції (ч. 1 ст. 125), порядок утворення, реорганізації і ліквідації судів (ч. 2 ст.

125), положення щодо статусу суддів (ст. ст. 126-129), основні засади судочинства

(ч. 2 ст. 129), питання судових рішень (ст. 129-1), деякі питання організаційного

забезпечення функціонування судів і діяльності суддів (ст. 130) тощо.

Відповідні положення КУ набувають офіційного тлумачення у рішеннях і

висновках КСУ, що стосуються питань судової влади, а саме: а) належного

фінансування судових органів [311, 312]; б) призначення суддів на адміністративні

посади в судах [314, 315]; (в) забезпечення незалежності суддів [316]; г) призначення

голови ДСА [313], які теж можна віднести до правових основ діяльності МЗС в Україні.

Загалом щодо удосконалення регламентації судової системи в КУ, можна

запропонувати більш чітко визначити її ланки, доповнивши перелік принципів,

відповідно до яких вона будується, принципами інстанційності та єдності. Крім того,

доцільно визначити, що місцеві суди є основною ланкою судової системи України, а

питання її організації і діяльності визначаються окремим органічним законом.

На сьогодні таким законом є ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від

02.06.2016 [291]. Питання організації і діяльності МЗС конкретизуються у ньому у

Гл. 2 «Місцеві суди» Розд. ІІ «Судоустрій». Закон визначає види і склад місцевих

32

судів (ст. 21), повноваження місцевого суду (ст. 22), статус судді, голови та

заступника голови місцевого суду (ст. ст. 23-25). Порівнюючи регламентацію даних

питань із аналогічним Законом від 07.07.2010 [290] як у первісній редакції, так і

викладеним у новій редакції згідно із ЗУ «Про забезпечення права на справедливий

суд» від 12.02.2015 [277], а також із ЗУ «Про судоустрій України» від 07.02.2002

[292], можна дійти висновку, що вона майже не набула розвитку, за винятком статті,

присвяченої заступнику голови місцевого суду, визначення кількості заступників

голови місцевого суду, повноважень голови суду тощо. Найбільш суттєвою новацією

Закону є передбачення місцевих судів в якості окружних. Проте в цілому можна

зробити висновок, що за останні 15 років законодавча регламентація організації та

діяльності МЗС в Україні суттєвих змін не зазнала.

Крім вказаного Закону, який є базовим в аспекті нашого дослідження, окремі

питання в цій сфері регламентуються також іншими законодавчими актами.

Приміром, питання щодо надання консультацій з приводу утворення чи ліквідації

суду, переведення судді з одного суду до іншого та ін. регламентуються ЗУ «Про

Вищу раду правосуддя» [268]; питання доступу до рішень цих судів – ЗУ «Про

доступ до судових рішень» [274]; їх виконання – ЗУ «Про органи та осіб, які

здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» [283] та

«Про виконавче провадження» [266]; питання електронного документообігу в цих

судах – ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг» [276] та

«Про електронний цифровий підпис» [275]; процедура розгляду справ у цих судах –

відповідно ЦПК [378], КПК [137], КАС [114] та КУпАП [116]; правовий статус

працівників апаратів цих судів – ЗУ «Про державну службу» [272] та КЗпП [115].

Також згідно із новим порядком утворення і ліквідації судів важливе значення у

визначенні мережі МЗС відіграватимуть відповідні закони, прийняті за внесеним ПУ

проектом після консультацій з ВРП.

У врегулюванні організації і діяльності МЗС помітне значення мають

підзаконні акти. Окремі дослідники відносять до підзаконних правових актів всі ті

акти як нормативного, так і індивідуального характеру, що регулюють організацію

роботи суду, які на підставі законодавства про судоустрій видають Президент, КМУ,

ДСА, органи суддівського самоврядування і голови судів [353, c. 34], проте такий

33

підхід видається нам помилковим. Доцільно розмежувати акти вищих органів

державної влади (ПУ, ВРУ і КМУ), і акти органів судової влади (ВРП, ДСА, органів

суддівського самоврядування тощо), при цьому підзаконними вважати перші з них, а

другі – розглядати як відомчі.

Підзаконні акти поділяються на акти як загального, так і індивідуального

характеру. Серед першої групи актів варто відмітити Порядок складення присяги

судді особою, вперше призначеною на посаду професійного судді, затверджений

Указом ПУ від 06.04.2011 [284], оскільки даний документ має загальний характер і є

проявом нормотворчої діяльності ПУ у сфері вирішення організаційних питань судової

влади в Україні. Проте найбільше значення з їх числа мають програмні документи з

питань судово-правової реформи, що визначили напрями розвитку МЗС у контексті

реформування судової системи України. Так, у Концепції судово-правової реформи в

Україні від 28.04.92 [281] в числі основних завдань реформи визначалися такі, як:

поступово здійснити спеціалізацію судів; максимально наблизити суди до населення;

чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи; гарантувати право

громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим

судом. Попри те, що в цілому дані завдання були поступово реалізовані, варто

відмітити, що визначені Концепцією положення щодо розглядуваних нами судів

(щодо створення міжрайонних (окружних) судів, які розглядають цивільні та

кримінальні справи, які не віднесені до одноособового розгляду колегіально у складі

трьох професійних суддів) у життя втілені не були.

В подальшому питання реформування системи місцевих судів підіймалося у

Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в

Україні відповідно до європейських стандартів від 10.05.2006 р. (далі – Концепція

2006 р.) [130], у якій з деякими корективами відроджується ідея запровадження

дворівневої структури місцевих судів з метою оптимального поєднання критеріїв

доступності судів і незалежності суддів, а також в Концепції реформування

кримінальної юстиції України від 08.04.2008, яка виходила із тих самих підходів

[287]. Проте, як бачимо, їх положення так і не отримали законодавчого закріплення і

залишилися існувати в порядку пропозиції, а в умовах прийняття КПК та Закону

майже зовсім втратили актуальність.

34

На відміну від згаданих актів, в останньому програмному документі з питань

судово-правової реформи, а саме у Стратегії реформування судоустрою, судочинства

та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки від 20.05.2015 р. (далі –

Стратегія) [349], питання місцевих судів жодного разу прямо не згадується, проте у

п. 5.4 визначається низка заходів, що мають бути вжиті задля підвищення

ефективності правосуддя та оптимізація повноважень судів різних юрисдикцій, і

стосуються організації та діяльності МЗС, серед яких йдеться про перегляд

структури судової системи України, оптимізацію системи судів, підвищення

ефективності управління кадровими ресурсами судів; забезпечення широкого

використання інформаційних систем для надання послуг «електронного правосуддя»

тощо. Таким чином, Стратегія охоплює практично всі проблемні аспекти діяльності

МЗС, хоча і не конкретизує переліку і строків вжиття практичних заходів щодо

розв’язання більшості із них. Прийняття Закону показало, що далеко не всі із

запланованих заходів отримали у ньому регламентацію. З огляду на це, зазначений

документ потребує подальшого втілення у законодавчій площині.

Певну роль у повсякденній діяльності МЗС відіграють індивідуальні

підзаконні акти. Слід відмітити, що після проведення конституційної реформи щодо

правосуддя роль ПУ та ВРУ у вирішенні таких індивідуальних питань зменшилася.

У науковій юридичній літературі обґрунтовано наголошувалося, що повноваження

вказаних суб’єктів у цій галузі (нормативного врегулювання судової влади – І. Д.)

законодавство належним чином не регламентує, тоді як функція видання

підзаконних правових актів у галузі судоустрою має бути чітко внормована

законодавством про судоустрій, а основні акти повинна приймати ДСА як орган, що

здійснює організаційне забезпечення діяльності судів, разом із РСУ як вищим

органом суддівського самоврядування [308, c. 34]. Погоджуючись з вказаною

думкою, слід позитивно оцінити наведені зміни, які переорієнтували виконання

відповідних повноважень в бік ВРП, оскільки вони підвищують самостійність

судової влади, обмежуючи вплив на неї вищих органів інших гілок державної влади.

Певне значення в сфері організації роботи МЗС мають акти КМУ, насамперед

в аспекті фінансування їх діяльності, оскільки уряд розробляє і забезпечує виконання

Державного бюджету України (ст. 116 КУ). Виходячи із положень ЗУ «Про джерела

35

фінансування органів держаної влади» від 30.06.1999 [273], суди як органи державної

влади здійснюють свою діяльність виключно за рахунок бюджетного фінансування

в межах, передбачених ЗУ про Держбюджет України на відповідний рік. При цьому

кошти на фінансування судів передбачаються у Держбюджеті окремим рядком, що,

на думку І. В. Юревич, забезпечує умови для конституційних гарантій їх

самостійності та незалежності суддів, оскільки унеможливлює негативний вплив на

них через механізми виділення та розподілення належних їм відповідно до закону

коштів Державного бюджету України [408, c. 1117]. Тому, як відмічають дослідники,

від успішного виконання КМУ бюджету залежить повне і своєчасне фінансування

органів судової влади [221, c. 25]. Разом з тим, слід погодитися з Л. М. Москвич щодо

наявності прогалини нормативного регулювання у тому, що не прийнято спеціального

нормативного акта, який закріпив би основні засади фінансування судів з

одночасним установленням відповідальності за порушення його норм [186, c. 158].

Крім того, постановами КМУ вирішуються деякі інші організаційні питання у

сфері роботи МЗС. Наприклад, ним затверджено Порядок ведення Єдиного державного

реєстру судових рішень від 25.05.2006 [278], Порядок виплати винагороди та

відшкодування витрат на проїзд і наймання житла, виплати добових народним

засідателям і присяжним за час виконання ними обов’язків у суді [244], він визначає

порядок забезпечення суддів, які потребують поліпшення житлових умов, службовим

житлом (ст. 138 Закону) тощо.

Досить широким за обсягом різноманітних нормативно-правових актів, що

регламентують різні питання організації діяльності МЗС в України є відомчий рівень

правового регулювання, який складають акти ВРП, ДСА, а також органів

суддівського самоврядування (насамперед, РСУ). Дані акти врегульовують питання

діловодства в МЗС, питання інформатизації та комп’ютеризації, роботи ЄСІАС,

обліку, звітності та статистики.

Серед таких документів, затверджених наказами ДСА, слід вказати: Інструкцію

з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних

судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді АРК та Вищому

спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ [101];

Інструкція про порядок оформлення, обліку, використання та зберігання

36

службовихпосвідчень працівників апаратів місцевих та апеляційних судів [102];

Інструкцію про порядок передання до архіву місцевого та апеляційного суду,

зберігання в ньому, відбору та передання до державних архівних установ та архівних

відділів міських рад судових справ та управлінської документації суду від 15.12.2011

[103]; Інструкцію про порядок роботи з технічними засобами фіксування судового

процесу (судового засідання) від 20.09.2012 [104]; Положення про порядок

використання ресурсів локальної комп’ютерної мережі в ДСА, ТУ ДСА, місцевих та

апеляційних судах загальної юрисдикції [252]; Типові посадові інструкції

працівників апарату МЗС від 20.08.2005 [362]; Типове положення про апарат

місцевого, апеляційного судів від 28.09.2012 [361]; Положення про бібліотеку суду

від 18.03.2011 [238]; Форми звітності про розгляд апеляційними та місцевими (крім

господарських) судами судових справ і матеріалів та Інструкцію щодо їх заповнення

і подання від 05.06.2006 [280] тощо. Наказом ДСА за погодженням із МВС

затверджено Положення про Державну установу «Служба судової охорони» від

06.11.2015 [240], а спільним їх наказом – Правила пропуску осіб до приміщень судів

та транспортних засобів на їх територію від 12.09.2005 [255].

Значною за обсягом є і нормотворчість органів суддівського самоврядування в

особі РСУ, рішення якої згідно із абз. 2 ч. 9 ст. 133 Закону є обов’язковими для всіх

органів суддівського самоврядування, крім з’їзду суддів України. РСУ бере участь у

прийнятті актів ДСА, зокрема низку відомчих актів було затверджено їх спільними

рішеннями: Положення про автоматизовану систему документообігу суду [237];

Положення про службу судових розпорядників та організацію її діяльності [242];

Перелік вимог щодо стану приміщень місцевих судів [232] тощо. При цьому можна

вважати, що саме РСУ визначала межі компетенції ДСА в рамках передбачених

законом повноважень цього органу щодо видання таких актів, оскільки ДСА діє на

підставі Положення, затвердженого рішенням РСУ від 22.10.2010 № 12 [239]. Крім

того, одноособовими рішеннями РСУ затверджено Перелік судових рішень судів

загальної юрисдикції, що підлягають включенню до Єдиного державного реєстру

судових рішень [233]; Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції

[233], Правила поведінки працівника суду [254], Порядок підготовки, розгляду та

37

погодження матеріалів щодо визначення кількості суддів у судах [245], Коефіціенти

навантаження на суддів [402] та ін.

Разом з тим, узагальнюючи масив цих актів, необхідно звернути увагу на те,

що вони потребують впорядкування і систематизації як за змістом, так і за

суб’єктами і порядком їх прийняття. Як зауважують науковці, ще за часів дії ЗУ «Про

судоустрій України» від 07.02.2002 склалася практика видання спільних наказів Голови

ДСА і РСУ, яка збереглася і нині [221, c. 26]. На сьогодні серед переліку повноважень

ДСА передбачено лише два, які стосуються прийняття відповідних відомчих актів:

розробляти та затверджувати за погодженням із ВРП Типове положення про апарат

суду, а також затверджувати положення про бібліотеку суду (пункти 12 та 15 ч. 1 ст.

152 Закону). Однак з інших питань ані в Законі, ані у науковій юридичній літературі не

наводиться чітких критеріїв визначення правотворчих повноважень ДСА. Це

призводить до того, що однакові за предметною сферою врегулювання акти в одних

випадках видаються одноосібно ДСА чи РСУ, а в інших – їх спільними рішеннями.

В умовах відсутності єдиного центру правотворчості на відомчому рівні відповідні

акти мають тенденцію до нагромадження і дублювання, що знижує їх ефективність.

У зв’язку із розширенням правотворчої компетенції ВРП, передбаченим

Законом, ця ситуація може ще більше загостритись. ВРП було надано повноваження

щодо затвердження Положення про ЄСІАС, Положення про ДСА та типове

положення про її територіальні управління, Положення про Службу судової

охорони, Положення про проведення конкурсів для призначення на посади

державних службовців у судах, органах та установах системи правосуддя,

Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної служби в системі

правосуддя, Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, а також

щодо погодження Типового положення про апарат суду, Положення про порядок

створення та діяльності служби судових розпорядників та ін. (п. 13-14 ст. 3 ЗУ «Про

Вищу раду правосуддя»). Разом з тим, ані ЗУ «Про Вищу раду правосуддя», ані

Закон у своїх перехідних положеннях не передбачають строків, впродовж яких

відповідні акти ДСА і РСУ мають бути замінені актами ВРП. Не є визначеним і

суб’єкт, уповноважений на затвердження інших відомчих актів, які не входять до

цього переліку. З огляду на це, видається необхідним на законодавчому рівні

38

визначити саме ВРП головним суб’єктом, відповідальним за прийняття відомчих

актів у сфері судової влади, який має чітко визначити нормотворчу компетенцію

ДСА та інших суб’єктів щодо видання таких актів, і слідкувати за їх своєчасним

оновленням та відповідністю чинному законодавству, а також передбачити строки

перегляду відомчої бази відповідних нормативних актів.

У системі правового регулювання діяльності МЗС можна виділити також

локальний рівень, до якого слід віднести накази і розпорядження голів місцевих судів,

повноваження щодо видання яких з питань, що належать до їх адміністративних

повноважень, передбачене ч. 2 ст. 24 Закону, рішення зборів суддів відповідного

суду, які приймаються із питань внутрішньої діяльності суду чи роботи конкретних

суддів або працівників апарату суду та є обов’язковими для суддів та працівників

цього суду (п. 5 ч. 5 ст. 128 Закону), а також накази керівників апаратів відповідних

судів, які є обов’язковими для працівників апарату. У науковій юридичній літературі

відмічається, що природа наведених актів органів суддівського самоврядування та

голів судів є дискусійною, оскільки, з одного боку, вони містять елементи

адміністративно-управлінських рішень, а з іншого – не мають процесуальної природи

[221, c. 30]. На думку А. А. Стрижака, ці акти є односторонніми юридично-владними

волевиявленнями суб’єктів державного управління в галузі правосуддя, що

приймаються в рамках закону і призводять до встановлення, зміни чи припинення

конкретних правових відносин щодо організації та забезпечення функціонування

судової влади [350, c. 71]. Проте варто відзначити, що позапроцесуальна природа цих

актів є очевидною, і вони спрямовані виключно на здійснення організаційного

керівництва роботою суду (детальніше про них див. розділ 2 дисертації). Їх правова

природа дійсно потребує законодавчої конкретизації, зокрема, визначення переліку

питань, з приводу яких приймаються відповідні акти, кола суб’єктів, для яких вони

мають обов’язковий характер, а також правових наслідків їх невиконання або

неналежного виконання.

У науковій юридичній літературі звертається увага на те, що нормативного акту,

який би повно описав модель діяльності суду першої інстанції не існує, тому в окремих

місцевих судах приймаються локальні нормативні акти, які визначають основні засади

функціонування суду [371, c. 18]. Приміром, у Люботинському міському суді

39

Харківської області накази голови суду можна об’єднати у такі групи: (1) з основної

діяльності (наприклад, накази: № 02-03/02 від 04.01.2016 «Про затвердження плану

виконання постанов колегії ТУ ДСА у Харківській області від 18.12.2015», № 02-

03/21 від 10.10.2016 «Про введення в дію штатного розпису на 2016 рік з

01.05.2016», № 02-04/27 від 18.08.2016 «Про створення комісії щодо введення в

експлуатацію основних засобів та нематеріальних активів ТУ ДСА у Харківській

області»); (2) з особового складу (наприклад, № 02-04/33 від 10.10.2016 «Про

проходження практики»); (3) про надання відпусток суддям. Окрему групу

локальних актів становлять розпорядження голови суду з основної діяльності

(наприклад, стосовно виконання судових рішень). Загалом, саме у актах голови суду

мають бути комплексно урегульовувати всі організаційні аспекти діяльності МЗС:

щодо його організаційної структури, розподілу обов’язків між головою суду, його

заступником, керівником апарату та працівниками останнього, інформаційного

забезпечення діяльності суду, планування, звітності, контролю виконання, роботи зі

зверненнями громадян, спеціалізації суддів тощо.

1.3.1. Міжнародні стандарти організації і діяльності місцевих загальних судів

До правових основ діяльності МЗС варто віднести міжнародно-правові акти з

питань судової влади. Розглядаючи міжнародні стандарти судової влади та їх

значення в аспекті регламентації організації та діяльності МЗС, необхідно звернути

увагу передусім на положення таких основоположних документів, як: Загальна

декларація прав людини від 1948 р. [95], Міжнародний Пакт про громадянські і

політичні права від 1966 р. [181] та Конвенція про захист прав людини і основних

свобод від 1950 р. [286] Значення цих міжнародно-правових актів полягає у тому, що

завдяки їм права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному

співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий

стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави [338, c. 173]. Відповідно,

вони заклали також засади функціонування механізмів захисту цих прав, одним із

основних серед яких є судовий захист.

Важливе значення серед вказаних актів має Конвенція про захист прав людини

і основних свобод від 1950 р., ратифікована Україною 17.07.1997, що в оцінках

40

дослідників, створило нову правову ситуацію щодо захисту прав людини, оскільки

зумовило необхідність дотримуватись її положень та спиратись на практику ЄСПЛ

[48, c. 11] всіма органами державної влади, передусім судами. Ключову роль при

цьому має закріплене у ст. 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд та

низка похідних від нього прав [363, c. 17], кожне з яких дослідники розглядають як

правовий принцип, на основі яких будується той чи інший інститут права [61, c. 16].

Очевидно, що з одного боку, забезпечення цих прав потребує наявності розвинутої

судової системи, основною ланкою якої є розглядувані нами суди; а з іншого – ці

права найбільш повно реалізуються при розгляді справи у суді першої інстанції,

яким на національному рівні виступає МЗС. При цьому як судова система держави,

так і кожен національний судовий орган окремо мають відповідати сформульованим

на підставі ст. 6 Конвенції ЄСПЛ інституціональним критеріям, до яких відносять

доступність, незалежність, створення на підставі закону та ін. [58, c. 23].

Крім того, варто звернути увагу на положення спеціальних міжнародних актів,

присвячених організації і здійсненню судової влади, які приймалися на рівні ООН та

РЄ. Необхідно наголосити, що, на відміну від міжнародних договорів, які в разі

ратифікації виступають частиною національного законодавства України, ці акти не

мають визначеної юридичної сили, однак разом з тим, їм притаманні властивості

норм-принципів, що спрямовують функціонування права [3, c. 88]. Відповідно, слід

виходити із того, що загальновизнані норми і принципи міжнародного права,

закріплені в них, є складовою частиною правової системи держави [322, c. 25].

Так, стандарти незалежності функціонування МЗС як органів судової влади

встановлюють Основні принципи незалежності судових органів, схвалені

резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29.11.85 та 13.12.85, які,

зокрема, проголошують право кожного на судовий розгляд у звичайних судах або

трибуналах, які застосовують встановлені юридичні процедури (п. 5) [227].

Крім гарантій незалежності судів і суддів, міжнародні документи приділяють

певну увагу питанням організаційного забезпечення судової влади, які є особливо

актуальними для роботи МЗС. Так, згідно із п. 1.8 Європейської Хартії про закон

«Про статус суддів» від 10.07.1998, через своїх представників та свої професійні

організації судді залучаються до винесення рішень стосовно управління судами,

41

визначення судового бюджету та його розподілу на місцевому і національному

рівнях. З ними також консультуватимуться таким же чином з приводу планів

стосовно будь-яких змін до закону, а також з приводу визначення винагороди за

працю та їх соціальне забезпечення [92].

Значну увагу РЄ приділяє проблемам навантаження суддів і судів. Так,

Рекомендація КМ РЄ R (86) 12 від 16.09.1986 містить заклик до держав-членів надавати

судам необхідні кошти для ефективного розгляду зростаючої кількості справ, що ними

розглядаються, а також поступово зменшувати коло завдань, які не стосуються

судочинства, що мають бути виключені із судової юрисдикції та передані до

компетенції інших органів [210]. Рекомендація КМ РЄ R (95) 12 від 11.09.1995

пропонує державам-членам визначати критерії навантаження на суддів з урахуванням

демографічних, соціальних, економічних та інших умов. Одночасно приділено увагу

необхідності ефективного використання матеріальних ресурсів, зокрема приміщень

судів, а також упровадження в роботу суду новітніх інформаційних технологій [289].

Досить детально вказані питання регламентує також Рекомендація CM/Rec

(2010) 12 КМ РЄ державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та

обов’язки від 17.11.2010 [302]. Так, відповідно до п. 24, розподіл справ серед суддів

суду має здійснюватися на основі об'єктивних попередньо встановлених критеріїв

для забезпечення права на незалежність та неупередженість суддів. На такий

розподіл справ не повинні впливати сторони у справі чи інші особи, зацікавлені в

результатах розгляду справи. Ці положення на національному рівні знайшли свій

прояв в позбавленні голів судів повноважень щодо розподілу справ між суддями.

Актуальним в Україні залишаються питання належного матеріального

забезпечення діяльності судів, особливо на місцевому рівні. Згідно із пп. 32-34

Рекомендації, органи влади, які відповідають за організацію та функціонування

судової системи, зобов'язані забезпечувати суддям умови, що дають їм змогу

виконувати свою місію та досягати ефективності, захищаючи й поважаючи

незалежність і неупередженість суддів. Держави мають виділяти судам достатньо

ресурсів, приміщень та устаткування, щоб вони могли функціонувати відповідно до

стандартів, викладених у ст. 6 Конвенції, а також щоб судді могли ефективно

працювати. Коментуючи цю норму, В. В. Городовенко відмічає, що судді можуть

42

лише тоді виконувати свої службові обов’язки, коли для цього існують належні

умови, як наприклад: відповідне приміщення суду, бібліотека, комп’ютерне

забезпечення, технічний персонал тощо [53, c. 43].

З питань щодо повноцінного комплектування складу МЗС, а також

необхідності зменшення навантаження на суддів, які там працюють, необхідно

керуватися положеннями Рекомендації, згідно з якими у судах має працювати

достатня кількість суддів та кваліфікований допоміжний персонал (п. 35), а для

попередження виникнення та зменшення надмірного робочого навантаження в судах

потрібно вжити необхідних заходів для забезпечення незалежності судової влади,

щоб передати вирішення несудових питань іншим особам із відповідною

кваліфікацією (п. 36). Останнє питання, як буде показано нами далі, є особливо

актуальним в аспекті розмежування повноважень голови та керівника апарату МЗС.

Також Рекомендація підкреслює, що і органи влади, і судді повинні

підтримувати ідею використання систем електронного розподілу справ і технологій

зв'язку та передачі інформації (п. 37). Крім того, запровадженню в роботу суду

інформаційних технологій присвячена ще низка рекомендацій КМ РЄ: R (2001) 2

щодо побудови та перебудови судових систем та правової інформації в економічний

спосіб від 28.02.2001 [303]; R (2001) 3 щодо надання громадянам судових та інших

юридичних послуг з використанням новітніх технологій від 28.02.2001 [304]; R

(2003) 14 щодо функціональної сумісності інформаційних систем у сфері юстиції від

09.09.2003 [305] та ін. Дані положення об’єктивуються у функціонуванні ЄСІАС, а

також при впровадженні інших інформаційних технологій у роботу суду, які є

засобами її спрощення і прискорення (див. підрозділ 3.2 дисертації).

В контексті розгляду міжнародних стандартів слід відзначити й таке їх

джерело, як висновки КРЕС – дорадчого органу з питань незалежності,

неупередженості та компетентності суддів, заснованого з метою зміцнення судових

систем у державах-членах. Висновки КРЕС на підставі дослідження існуючого стану

речей в державах-членах РЄ сприяють виробленню інноваційних пропозицій для

удосконалення статусу суддів та послуг, які надаються громадянам, у сфері

забезпечення доступу до суду [415]. Зокрема, важливі положення у досліджуваній сфері

викладені в таких висновках КРЕС, як: № 2 (2001) щодо фінансування та управління

43

судами у контексті ефективності судової влади та статті 6 Європейської конвенції з

прав людини [42], що визначив основні напрями підвищення ефективності

фінансування судів та управління ними на національному рівні; № 4 (2003) щодо

належної підготовки та підвищення кваліфікації суддів на національному та

європейському рівнях [43], що конкретизував питання кадрового забезпечення

суддівського корпусу; № 19 (2016) від 10.11.2016 про роль голів судів [44], мета

якого полягала у вивченні проблем та питань, пов’язаних з роллю голів судів,

враховуючи гостру необхідність в забезпеченні більш ефективного функціонування

незалежної судової системи і підвищенні якості правосуддя тощо.

З урахуванням викладеного можна виокремити такі міжнародні стандарти

діяльності МЗС: (1) повне фінансування місцевих судів, забезпечення їх достатніми

ресурсами, належними приміщеннями і устаткуванням; (2) укомплектування судів

достатньою кількістю суддів та кваліфікованим допоміжним персоналом; (3)

визначення об’єктивних критеріїв навантаження на суддів, враховуючи демографічні,

соціальні, економічні та інші умови, задля недопущення їх перевантаження; (4)

об’єктивний і неупереджений розподіл справ між суддями; (5) участь суддів у

прийнятті рішень щодо управління судами, визначення судового бюджету та його

розподілу; (6) запровадження у діяльність суду новітніх інформаційних технологій; (7)

звільнення суддів від обов’язків, які прямо не пов’язані із здійсненням правосуддя.

Отже, міжнародно-правові акти, хоча безпосередньо і не регламентують

статусу МЗС (оскільки їх назва, організаційна будова та повноваження є різними для

різних держав в залежності від особливостей побудови судової системи), проте

визначають важливі положення загального характеру, які відіграють роль

міжнародних стандартів судової влади і гармонізація з якими національного

законодавства України сприятиме підвищенню ефективності організації і діяльності

всіх органів судової влади нашої держави, в тому числі і МЗС.

Висновки до Розділу 1

1. МЗС і судді, які у них працюють, як у абсолютних показниках щодо

загальної кількості розглянутих справ і матеріалів, так і відносно рівня

середньомісячного навантаження на суддів, несуть основний тягар роботи судової

44

системи України. Порівняння показників їх роботи із аналогічними даними щодо

судів вищих інстанцій, а також місцевих судів інших спеціалізацій показує, що

співвідношення між розглянутими ними справами складає 90 до 10. Крім того,

місцеві загальні суди є найбільш чисельними за кількістю судових установ та суддів,

які в них працюють. Це дозволяє визначити їх як базову ланку судоустрою, яка

утворює основу побудованої у виді трикутника (піраміди) судової системи України.

2. Проблеми організації і діяльності МЗС опинялися в полі зору практично усіх

сучасних дослідників судової влади. Залежно від призначення відповідної літератури

її можна поділити на наукову та навчально-методичну. Залежно від спрямованості

досліджень – на ті, які: а) спрямовані на розгляд МЗС як елемента судової системі

України в числі інших її складових; б) ті, для яких МЗС є самостійним предметом

дослідження; в) ті, які досліджують окремі аспекти організації і діяльності МЗС.

Залежно від форми викладення наукових результатів – на дослідження: а)

дисертаційні; б) монографічні; в) рівня наукових статей; г) рівня тез доповідей на

науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах тощо. Залежно від

галузі юридичної науки, в якій проводилися ці дослідження, їх можна поділити на ті,

що здійснювалися за: (а) основним науковим напрямом у цій сфері – науковою

спеціальністю 12.00.10; (б) суміжними науковими спеціальностями: 12.00.02;

12.00.07; 12.00.09. Незважаючи на загалом великий обсяг наукових напрацювань і

наявність спеціальних досліджень у сфері предмету дисертації, доводиться

констатувати їх деяку обмеженість і неповноту.

3. Існує залежність розміру суду і його територіального різновиду, коли

більшість районних, міських судів є малими, середньо-малими або середніми, а

більшість міськрайонних, районних у містах судів належать до середньо-великих,

великих або особливо великих судів. Обгрунтовано, що різна чисельність суддів у

МЗС одного різновиду зумовлена нерівномірним адміністративно-територіальним

поділом і різною чисельністю населення відповідних міст чи районів. Оптимальним

вбачається рівномірний розподіл судів залежно від чисельного складу суддів, які там

працюють. Досягти цього можливо шляхом укрупнення малих і середньо-малих

судів в межах окружних, а також поділу особливо великих судів.

45

4. Правові основи діяльності організації і діяльності МЗС можна визначити як

сукупність правових норм, які визначають місце МЗС у судовій системі України,

окреслюють межі їх юрисдикції та повноваження, встановлюють статус суддів та

працівників апаратів цих судів, регулюють правовідносини, що складаються з

приводу організаційного забезпечення їх діяльності тощо. Їх можна класифікувати за

юридичною силою на норми: Конституції України, міжнародних договорів, згода на

обов’язковість яких надана ВРУ, законів України, підзаконних, відомчих і локальних

актів. Крім того, відокремлену групу правових основ функціонування МЗС

складають міжнародні стандарти їх організації і діяльності.

5. Тенденцією останнього часу є зменшення ролі підзаконних актів у

врегулюванні організації і діяльності судів на користь законодавчих і відомчих, що

підвищує автономію і самостійність судової влади. Разом з тим, наявний великий

масив відомчих актів, який потребує упорядкування, оскільки деякі з них застаріли

або дублюють одне одного. Проблемним при цьому є відсутність єдиного центру

правотворчості на відомчому рівні, коли однотипні за предметною сферою акти

приймаються окремо ДСА або РСУ, чи ними разом, а в перспективі – також ВРП.

Тому видається необхідним на законодавчому рівні визначити саме ВРП головним

суб’єктом, відповідальним за прийняття відомчих актів у сфері судової влади, який

має чітко визначити компетенцію інших суб’єктів щодо видання таких актів, і

слідкувати за їх своєчасним оновленням та відповідністю чинному законодавству.

6. Міжнародними стандартами діяльності МЗС є: (1) достатнє фінансування

судів, забезпечення їх достатніми ресурсами, належними приміщеннями і

устаткуванням; (2) укомплектування судів достатньою кількістю суддів та

кваліфікованим допоміжним персоналом; (3) визначення об’єктивних критеріїв

навантаження на суддів, враховуючи демографічні, соціальні, економічні та інші умови,

задля недопущення їх перевантаження; (4) об’єктивний і неупереджений розподіл справ

між суддями; (5) участь суддів у винесенні рішень стосовно управління судами,

визначення судового бюджету та його розподілу; (6) запровадження у діяльність суду

новітніх інформаційних технологій; (7) звільнення суддів від обов’язків, які прямо не

пов’язані із здійсненням правосуддя.

46

РОЗДІЛ 2

ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ МІСЦЕВИХ ЗАГАЛЬНИХ СУДІВ

2.1. Поняття та суб’єкти організаційного керівництва роботою місцевих

загальних судів

Як справедливо відмічають дослідники, в основу єдності судів в одній системі

закладено тісний взаємозв’язок організаційних і правових аспектів функціонування

судової влади [145, c. 201], і без одночасного реформування структури,

вдосконалення роботи працівників апарату, чіткого розмежування їхніх повноважень

досягти цього дуже важко [157, c. 44]. Отже, організаційні основи функціонування

МЗС тісно пов’язані із правовими, вони слугують забезпеченню єдності судової

системи та інших принципів судової влади, тому потребують самостійного розгляду.

Проблеми організації роботи, керівництва й управління на рівні як МЗС, так і

судової влади в цілому, були предметом наукового дослідження таких вчених, як

В. Д. Бринцев [33-35], О. Ю. Дудченко [87-91], С. Ю. Обрусна [211, 212],

А. А. Стрижак [350], І. В. Юревич [407, 408] та ін. Проте у науковій юридичній

літературі немає єдиного підходу до розуміння й термінологічного найменування

відносин, які складаються щодо керівництва роботою МЗС.

Шлях розв’язання вказаної теоретичної проблеми, на наш погляд, полягає у

чіткому розмежуванні функціональних і організаційних відносин у суді. Так,

діяльнісний або функціональний аспект розкриває функції, які у передбаченому

процесуальним законодавством порядку виконує місцевий суд як орган судової

влади, що спрямовані на реалізацію завдань судової влади. З огляду на це зазначені

категорії потребують самостійної уваги.

Відзначимо, що питання завдань та функцій МЗС не є достатньо дослідженим

у науковій юридичній літературі, тому повинно синтезуватися на підставі

досліджень пов’язаних категорій. Так, виходячи із визначеного у ст. 2 Закону

завдання суду, найбільш загальним завданням МЗС є забезпечення кожному права

на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і

законами України, а також міжнародними договорами. На підставі сформульованої

47

Л. М. Москвич мети судової системи завдання МЗС як її елемента можна розуміти як

забезпечення стійкості суспільства шляхом усунення відхилень його елементів і груп

від формально встановленого ціннісно-нормативного порядку [185, c. 56].

І. Шицький, виділяючи місцеві суди у особливий підвид юридичних осіб публічного

права, визначає їх завдання як здійснення правосуддя на засадах верховенства права

з метою забезпечення захисту гарантованих КУ та законами прав і свобод людини і

громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і

держави [385, c. 99]. На думку О. А. Калашник, роль МЗС є динамічним аспектом

його правового статусу як органу судової влади, що полягає у виконанні ним дій,

спрямованих на здійснення правосуддя шляхом розгляду і вирішення цивільних,

кримінальних, адміністративних справ і справ про адміністративні правопорушення

у передбаченому законом порядку [106, c. 68]. Отже, завдання МЗС можна

сформулювати як захист прав та свобод особи, інтересів суспільства і держави

шляхом реалізації покладених на нього функцій судової влади у визначених законом

межах, порядку та стосовно кола справ, які йому підсудні.

Реалізація вказаних завдань забезпечується шляхом здійснення функцій

судової влади, що розглядаються правниками як основні напрями діяльності судової

влади, які визначають її роль і призначення у суспільстві [149, c. 19]. Як вказував

професор І. Є. Марочкін, функції судової влади залежать від місця й ролі суду в

певному суспільстві [170, c. 109]. З цього можна вивести обернену залежність: суду

певного рівня й інстанції (в нашому випадку – МЗС) притаманні специфічні функції.

Перелік функцій судової влади законодавчо не визначений, питання щодо їх

кола є дискусійним у науковій юридичній літературі. З огляду на різноманіття точок

зору з цього приводу, науковці виділяють монофункціональний, біфункціональний і

поліфункціональний підходи до визначення функцій судової влади [151, c. 42]. Так,

В. А. Лазарєва вважає єдиною функцією судової влади захист прав людини, а її

формою – здійснення правосуддя [147, c. 32]. Такий підхід зустрічається і в працях

українських дослідників, зокрема О. М. Лобойка та О. Г. Шило [154, c. 64].

Очевидно, що таке розуміння поєднує поняття функцій і завдань судової влади, а в

якості форм їх реалізації розглядає функції суду. Інші автори відносять до числа

функцій судової влади правосуддя і судовий контроль, що можна вважати

48

біфункціонуальним підходом. Його дотримуються В. Борденок [24, c. 6],

О. Кондратьєв [120, c. 12], О. Константий [122, c. 36], В. Скрипнюк [342, c. 75],

А. Туманянц [365, c. 6] та інші автори. Зустрічаються більш розгорнуті переліки

функцій судової влади, як наприклад: розгляд і вирішення по суті правових

конфліктів; вирішення питань щодо можливості застосування до особи заходів

процесуального примусу і провадження процесуальних дій; розгляд і вирішення

скарг на дії (бездіяльність) прокурора та органів досудового розслідування, і надання

висновку щодо їх законності і обґрунтованості; офіційне засвідчення юридичних

фактів; прийняття рішень щодо обмеження прав та свобод громадян; тлумачення

правових норм [223, c. 17]. Інші дослідники розглядають такі, як: правосуддя; нагляд

за судовою діяльністю; судовий контроль за виконавчою владою; судовий

конституційний контроль [309, c. 96-98].

Загалом, незалежно від підходу до виокремлення того чи іншого переліку

функцій судової влади, питання щодо якого лежить за межами даного дослідження,

наголосимо, що на МЗС покладається реалізація більшості із них (за винятком

функцій, які притаманні судам інших інстанцій або юрисдикцій, наприклад,

конституційного судового контролю, що здійснюється КСУ). З цього можна зробити

висновок, що саме МЗС у функціональному відношенні найбільшою мірою

забезпечують реалізацію завдань судової влади.

Зауважимо, що у науковій юридичній літературі існує підхід, який поряд із

основною (правосуддям) виділяє забезпечувальні (допоміжні) функції судової влади,

що створюють умови належного кадрового, матеріально-технічного, інформаційно-

аналітичного та іншого забезпечення судової діяльності [352, c. 24], що дозволяє

окремим правникам розглядати організацію роботи чи управління суду функцією

судової влади, хай навіть у значенні допоміжної чи внутрішньої [11, c. 65; 35, c. 71;

343, c. 6]. З цього приводу В. В. Сердюк вказує, що діяльність судової влади не

обмежується правосуддям, потребуючи здійснення додаткових видів діяльності

(щодо кадрового, інформаційно-аналітичного, наукового забезпечення), але вважає,

що таку додаткову діяльність не можна ставити на один рівень із правосуддям [328,

c. 44-45]. Правильність такого висновку підтверджується також точкою зору щодо

існування у суді внутрішніх відносин, які пов’язані з організацією ефективної роботи

49

суду, тобто зі здійсненням управлінських дій [90, c. 10]. До таких питань, на думку

дослідників, належать організація взаємовідносин конкретного суду з іншими

органами всередині судової системи і взаємозв’язків з іншими правоохоронними

органами, органами державної влади і управління, встановлення науково

обґрунтованої структури судів, взаємодії їх посадових осіб і підрозділів, чисельності

судових кадрів, удосконалення форм статистичної звітності, вирішення питань

спеціалізації суддів тощо [206, c. 42-43]. Загалом, наведені підходи наочно ілюструють

необхідність виокремлення різних за своєю природою відносин у суді, незалежно від їх

конкретного найменування: «функціональних» та «організаційних», «процесуальних»

та «позапроцесуальних», «зовнішніх» і «внутрішніх». Відповідна забезпечувальна

діяльність потребує відокремлення від функціонального аспекту характеристики

МЗС і самостійної характеристики.

Таким чином, організаційний аспект відображає позапроцесуальні

управлінські відносини, що складаються в межах МЗС з питань його устрою,

структури й облаштування, а також різних форм забезпечення ефективної реалізації

покладених на нього завдань і функцій. Для його характеристики необхідно

з’ясувати поняття відповідної діяльності, її завдання, предмет, суб’єкти та зміст.

Поняття цієї діяльності не є усталеним у юридичній науці. Як зауважує

О. Ю. Дудченко, відносини, що виникають під час виконання організаційної

діяльності, потребують злагодженої координації та управління [89, c. 250]. Отже,

організація роботи суду тісно пов’язана із категорією «управління», і деякими

дослідниками розглядається як один з його складових елементів [263, c. 13]. При

цьому теоретичні підходи до визначення змісту поняття «судове управління» істотно

різняться. На думку С. Ю. Обрусної, судове управління є різновидом соціального

управління, що поєднує в собі ознаки державного управління й самоуправління, має

комплексний характер і охоплює всі напрями управлінської діяльності у судовій

сфері [212, c. 18]. І. Голосніченко та П. Соломон визначають управління в суді як

підзаконну цілеспрямовану організуючу діяльність, направлену на задоволення

потреб суду як організації, що здійснює юрисдикцію, не втручаючись у вирішення

питань підготовки і розгляду конкретних судових справ [49, c. 222].

50

Предмет такого управління також розуміється по-різному. Так, одні науковці

поширюють поняття «судове управління» як на діяльність з організаційного

керівництва судами, так і на організаційне забезпечення судів, вважаючи, що воно

охоплює всі напрями управлінської діяльності у судовій сфері [211, c. 18]. Інші

включають до нього також здійснення відповідних установчих (кадрових) щодо

судової влади функцій ВРУ та ПУ [350, c. 29]. Д. М. Притика вважає, що предметом

судового управління є: питання організації судових органів, відбір суддів і

представників народу, які беруть участь у реалізації судової влади; управління

кадрами судових органів; перевірка організації роботи судових органів; вивчення та

узагальнення судової практики; організація роботи з ведення судової статистики

[262, c. 174]. В. Д. Бринцев наголошує на комплексному характері процесу

адміністрування, який передбачає організаційне забезпечення діяльності суду;

матеріально-технічну базу; фінансове забезпечення; кадровий склад носіїв судової

влади, апарату суду; організацію роботи і вирішення питань взаємин з іншими

органами державної влади та питань внутрішньої діяльності суду; матеріально-

технічне забезпечення судочинства [35, c. 225].

Очевидно, що у наведених визначеннях йдеться про судове управління «у

широкому значенні», у розумінні державного управління сферою судової влади,

хоча зустрічаються і підходи, які надмірно звужують дану категорію, розглядаючи її,

приміром, лише відносно процесів проходження інформації у суді [157, c. 46]. Однак

в контексті цього дослідження інтерес для нас становить здійснення відповідної

діяльності на «локальному рівні», тобто в межах МЗС.

Також важливо наголосити, що відносно суду як органу судової влади

реалізація управлінських процесів має значну специфіку порівняно з управлінням в

інших органах державної влади. Як зауважують дослідники, хоча управлінські

зв'язки простежуються в судовій системі, вони є внутрішніми, організаційно-

правовими, пов'язаними з управлінням своєю системою [2, c. 7]. Це зумовлено тим,

що реалізація відповідних елементів управління вступає у колізію з принципами:

незалежності судової влади, що означає, що суддя відправляє правосуддя

безсторонньо, а будь-яким органам, посадовим особам і громадянам забороняється

впливати на суддю й суд у цілому [57, c. 173]; незалежності суддів, яка, згідно з

51

позицією КСУ, є невід’ємною складовою їх cтатусу і одночасно є конституційним

принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів

[316], і полягає у праві ухвалювати рішення винятково на підставі фактів, чинного

законодавства і свого внутрішнього переконання [63, c. 48], а також передбаченими ч. 4

ст. 48 Закону для забезпечення дії цього принципу гарантіями незалежності суддів.

У міжнародних документах наголошується на тому, що управлінські функції

повинні бути сформульовані і адаптовані до конкретного середовища судової влади,

поважаючи її незалежність, а також незалежність і неупередженість суддів (п. 25

Висновку КРЕС про роль голів судів) [44]. Науковці також дотримуються думки, що

рамки управління в суді обмежені конституційними основами судочинства, найбільш

фундаментальними з яких є незалежність суддів і суду в цілому [35, c. 155]. В свою

чергу, принцип незалежності суддів в організації роботи суду проявляється насамперед

у забороні будь-якого стороннього впливу на прийняття процесуальних рішень з боку

посадових осіб судової системи, не передбачених законодавчою регламентацією

судочинства [180, c. 21]. Тому у процесуальній діяльності суду неможлива реалізація

заходів, які мають управлінський характер і передбачають владний вплив керівника на

підлеглих, оскільки це може обмежувати незалежність судової влади і суддів як її

носіїв. З огляду на це, як зауважує В. Д. Бринцев, у сфері судів поняття «судового

управління», «управління судом» сприймаються як недопустимі словосполучення, в

чому криється складність поєднання інститутів незалежності суду, окремих суддів і

управління судами [182, c. 31]. На тому, що судове управління не поширюється на

сферу правосуддя, здійснюваного судом, наголошує і Д. М. Притика [262, c. 174].

Отже, застосування терміну «управління» відносно суду не є повністю коректним.

З цієї точки зору поряд або замість категорії «управління» у сфері організації і

здійснення судової влади використовуються інші терміни. На думку дослідників,

поняття «судове управління» є тотожним терміну «організаційне керівництво у

судах», що виражає «внутрішній» управлінський процес, який реалізується органами

чи посадовими особами судової влади у рамках системи органів судової влади [257,

c. 65]. На думку А. А. Стрижака, поняття «організаційне керівництво судами»

означає таку діяльність голови певного суду, яка передбачає створення умов і

спрямування роботи суддів щодо своєчасного, повного і всебічного розгляду кожної

52

справи, що знаходиться на розгляді у відповідному суді, однак не передбачає

надання їм вказівок щодо суті спірних питань і порядку застосування норм

матеріального і процесуального права [350, c. 28].

О. Ю. Дудченко, погоджуючись, що не є коректним використовувати термін

«судове управління» для визначення управлінських процесів, які відбуваються в

судовій системі, вважає, що їх природу більш точно передає поняття

«адміністрування в суді», яке означає цілеспрямовану практичну діяльність осіб, які

займають адміністративні посади в певному суді, що передбачає керування

конкретним елементом судової системи (судом), і полягає в технологічному процесі

підготовки, прийняття і виконання управлінських рішень, спрямованих на

забезпечення належного функціонування суду з метою забезпечення ефективного

здійснення правосуддя [90, c. 15]. На думку М. Д. Савенка, адміністрування суду

передбачає повноваження бути керівником установи, направляти і визначати вчинки

та дії її працівників, спрямовувати процес, впливати на стан діяльності та розвиток

установи [323, c. 8-9]. В. Д. Бринцев, хоча і допускає, що при побудові національної

моделі організаційного забезпечення судової діяльності є всі підстави виходити з

тотожності цього інституту «управлінню судами», проте для позначення

особливостей управління і меж його допустимості на рівні цілісної системи, якою є

судова влада, використовує термін «судовий менеджмент» [35, c. 173].

Отже, для позначення кола правовідносин, які пов’язані із створенням умов

для належного функціонування суду, узгодження і спрямування діяльності його

працівників на повноцінну реалізацію завдань судової влади використовуються різні

терміни: «судове управління», «організаційне керівництво», «організаційне

забезпечення», «судове адміністрування», «судовий менеджмент» тощо.

На наш погляд, термінологічні проблеми у даній сфері створює відсутність

законодавчого позначення процесів керівництва та спрямування роботи суду. Так,

ЗУ «Про судоустрій України» від 2002 р. передбачав серед повноважень голови МЗС

(як і голів судів вищих ланок) «організаційне керівництво діяльністю суду», що, на

нашу думку, було найбільш вдалим терміном у розглядуваній сфері. Проте

починаючи із 2010 р. законодавець від нього відмовився, закріпивши лише поняття

«організаційне забезпечення діяльності судів», аналіз змісту якого, наведеного у

53

Розділі ХІ Закону, дозволяє дійти висновку, що воно стосується судового управління

«в широкому значенні».

Попри те, що законодавець відмовився від позначення даних відносин, це не

означає, що МЗС, як і будь-яка інша судова установа, є некерованим і діє без будь-

якої спрямовуючої сили. Тому потребує законодавчого закріплення належний термін

для управління роботою суду, якою, на нашу думку, має виступати категорія

«організаційне керівництво роботою суду». Вона поєднує у собі як владний

цілеспрямований вплив, спрямування діяльності, роботи кого-небудь, чого-небудь,

очолення когось, чогось, що розкриває сутність поняття «управління» [38, c. 1511],

так і дає змогу уникнути негативного забарвлення цього терміну відносно судової

влади. Водночас, ми не заперечуємо можливості використання у цій сфері й інших

термінів, зокрема «судове адміністрування» чи «судовий менеджмент», однак вони

через свою новизну, ряд лексичних недоліків і неоднозначне розуміння у

професійній і повсякденній правосвідомості є менш прийнятними.

Розглядаючи завдання організаційного керівництва, необхідно враховувати, що

організаційна, позапроцесуальна діяльність, що здійснюється всередині суду, має

значення не сама по собі, а слугує підґрунтям для реалізації процесуальної діяльності зі

здійснення функцій судової влади, тобто має допоміжний і вторинний характер. Як

зауважує М. К. Якимчук, організація та управління мають за мету створення

належних умов для реалізації поставлених завдань [412, c. 107]. Водночас, без

належної організації роботи суду ефективність його діяльності різко знижується,

оскільки перша великою мірою впливає на його ефективність, доступність,

забезпечуючи належні умови для справедливого відправлення правосуддя [100, c.

17]. Отже, між цими групами відносин існує безпосередній кореляційний

взаємозв’язок, за якого без відповідного організаційного підґрунтя визначена законом

процедура судового розгляду не може бути реалізована, тоді як найбільш досконала

організація роботи суду, розглядувана безвідносно до функцій, які він виконує,

позбавлена сенсу. Звідси можна зробити висновок, що загальним завданням

організаційного керівництва роботою МЗС є ефективна реалізація завдань і функцій

цього суду, про яке йшла мова вище.

54

Водночас, організаційне керівництво роботою суду має специфічні завдання,

які розкривають його сутність і дають змогу оцінити ефективність. Так, мета

наукової організації праці в суді визначається як максимальне забезпечення діяльності

судів з тим, щоб: (а) відправлення правосуддя не вимагало надмірного, не пов’язаного з

його характером перенапруження в роботі суддів; (б) уникнути невиправдано значних

соціальних витрат і витрат часу усіх осіб, які беруть участь у судочинстві; (в) знання і

досвід роботи працівників були б оптимально і ефективно використані; (г) забезпечити

збереження в судах висококваліфікованих кадрів [221, c. 17].

Існує підхід, відповідно до якого розмежовуються завдання організації роботи

суду відносно процесуальної діяльності по здійсненню правосуддя і пов’язані з іншою

роботою судів, що здійснюється у позапроцесуальній формі. Наголошується, що в

судочинстві організація роботи переслідує мету найбільш ефективного організаційного

забезпечення додержання процесуальних функцій і правил, тоді як у позапроцесуальній

діяльності організація праці має своєю метою удосконалення правовиховної,

аналітичної, довідково-кодифікаційної роботи, планування, ведення діловодства тощо

[206, c. 43]. На наш погляд, таке розмежування є штучним, адже завдання другої групи

фактично відображають елементи організації роботи суду, про які йтиме мова далі.

Загалом, завдання організаційного керівництва роботою МЗС можна визначити як

створення належних умов для постійного, безперешкодного здійснення правосуддя

всіма суддями відповідного суду шляхом повного, всебічного та об’єктивного розгляду

і вирішення віднесених до їх компетенції справ в установлені законом строки та з

додержанням визначеної законом процедури.

Зміст організаційного керівництва роботою МЗС дозволяє розкрити поняття

«організація», яке визначається у тлумачних словниках як дія за значенням

«зосереджуватись, мобілізувати, спрямовувати себе на що-небудь» [38, c. 853] або як

«організованість, планомірний, продуманий устрій чого-небудь, внутрішня

дисципліна» [219, c. 449] тощо. Дані загальні положення набувають конкретної

специфіки відносно організації роботи в тій чи іншій сфері суспільних відносин або

щодо діяльності певного органу державної влади, але загалом розуміються як

комплекс заходів по упорядкуванню, оптимізації і розподілу функціональних

обов’язків відповідних працівників на певній ділянці роботи з метою

55

найефективнішого вирішення завдань, що стоять перед відповідною системою [109,

c. 12; 13, c. 136; 164, c. 45; 297, c. 115] тощо.

Наукову організацію роботи суду визначають як раціонально зорганізовану

працю, спрямовану на максимальне підвищення ефективності правосуддя при

мінімальних витратах праці і неухильному дотриманні матеріального і

процесуального закону з урахуванням рекомендацій науки і узагальнення

передового досвіду [206, c. 9-10]; комплекс заходів, що виходять з єдиних

концептуальних засад і направлені на створення і підтримання постійної

відповідності структури суду, функціональних підрозділів і посадових осіб

характеру і об’ємам виконуваної роботи [371, c. 4]; раціонально зорганізований труд,

спрямований на максимальне підвищення ефективності правосуддя при мінімальних

витратах праці і при неухильному дотриманні матеріального і процесуального закону з

урахуванням рекомендацій науки і узагальнення передового досвіду [143, c. 39].

Аналізуючи вказані визначення, можна дійти висновку, що у них немає істотних

розбіжностей, оскільки всі вони визначають єдину сутність організації роботи –

оптимізацію, упорядкування діяльності суду, що передбачає вжиття комплексу

заходів, тобто взаємопов’язаної і взаємообумовленої сукупності певних дій,

спрямованих на ефективну реалізацію завдань і функцій суду.

Організація роботи розглядається як комплекс або система заходів, що

передбачає необхідність виділення певних елементів, які в сукупності становлять її

сутність. До таких елементів у науковій юридичній літературі відносять: визначення

цілей, завдань та функцій; розробку та вдосконалення організаційної структури та

штатів; підготовку, добір, розстановку і виховання кадрів; забезпечення

матеріальними та фінансовими ресурсами; збір, обробку, аналіз інформації,

використання її для реалізації владних функцій; прогнозування з урахуванням

суспільних відносин, що розвиваються, законодавчої бази, яка змінюється;

планування; облік (звітність); контроль [146, c. 32-39; 179, c. 83; 412, c. 110]. Крім

того, П. М. Каркач включає до їх числа: розподіл роботи, створення належних умов –

облаштування робочого місця, забезпечення папером, бланками, методичною

літературою, науково-технічними засобами, створення і підтримання здорової

56

психологічної атмосфери в колективі, постановка і вирішення конкретних завдань та

контроль за їх виконанням, оцінка якості виконаної роботи [109, c. 12].

Незважаючи на розмаїття підходів до визначення елементів організації роботи

в цілому і суду зокрема, на підставі їх аналізу можна виокремити такі основні

складові: вирішення кадрових питань щодо суддів і працівників апарату;

інформаційне, аналітичне, методичне і правове забезпечення роботи суду;

прогнозування й планування роботи суду; облік і звітність щодо діяльності суду;

контроль виконання діяльності суду. Наголосимо, що кожен з вказаних елементів

має самостійне змістовне наповнення і становить самостійну тему наукових

розробок. Їх значення в контексті нашого дослідження полягає у їх правильному

структуруванні, адже, як справедливо зазначають фахівці, «організувати означає

створити певну структуру, перетворити на систему велику кількість елементів» [345,

c. 31]. В цьому і полягає зміст наукової організації роботи суду.

Слід враховувати, що відносно організації роботи суду вказані елементи

набувають значної специфіки і мають внутрішню диференціацію, що зумовлюється

особливими характерними ознаками судової влади, функціями, які вона виконує, а

також принципами, на яких вона здійснюється. Як слушно зауважує В. Д. Бринцев,

напрацювання у сфері наукової організації праці, хоча й зі сфери діяльності

правоохоронних органів, практично не можуть бути адаптовані для суду через

специфіку судової влади [35, c. 155]. Приміром, кадрове забезпечення роботи суду

стосується як носіїв судової влади – професійних суддів, так і працівників апарату

суду, при цьому відповідні напрями принципово відрізняються за порядком добору

кадрів, вимогам, що до них висуваються, та ін. Розподіл службових обов’язків між

працівниками апарату суду здійснюється керівником апарату залежно від займаних

працівниками посад і обсягу їх роботи. Відносно суддів цей елемент організації

роботи може виявлятися у їх спеціалізації, яка визначається за рішенням зборів

суддів відповідного суду.

Планування як елемент організації роботи полягає у визначенні мети розвитку

певної системи на майбутній період, напрямків, завдань, найбільш ефективних

методів і засобів їх реалізації, строків виконання визначених цілей, ресурсів,

необхідних для їх досягнення [2, c. 131]. Проте ситуативний характер

57

функціонування судової влади, який означає, що вона реалізується лише за умови

звернення до неї суб’єктів права, які перебувають у стані конфлікту [149, c. 17],

зумовлює неможливість запланувати на певний період надходження, розгляд і

вирішення конкретних справ не уявляється можливим. З огляду на це, фахівці

наголошують, що процес планування роботи місцевого суду передусім має бути

зосереджений на підтримці працездатності та належного організаційного

забезпечення найважливіших ділянок роботи суду: організації прийому громадян,

комплектування персоналу суду, діловодства, вдосконалення роботи суду,

підготовки кадрів, підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату суду [182,

c. 146]. Тож планування в роботі суду стосується насамперед внутрішньо-

організаційної діяльності та інших заходів, які мають позапроцесуальний характер:

проведення зборів суддів та виконання їх рішень, вивчення законодавства,

здійснення узагальнень судової практики, навчання працівників тощо.

Відносно діяльності суду набуває значної специфіки також такий елемент

організації роботи, як контроль виконання, що полягає у встановленні відповідності

процесу функціонування об’єкта управління прийнятим управлінським рішенням

задля усвідомлення результатів виконаної роботи, своєчасного попередження і

усунення недоліків та прорахунків [2, c. 132], оскільки контролю виконання в

значенні управлінської діяльності підлягає передусім робота апарату суду, а не

виконання повноважень самими суддями.

Викладені особливості зумовлюють необхідність визначення меж

організаційного керівництва роботою суду, які проходять по «лінії розмежування»

функціональних і організаційних відносин у суді. Тому зазначені елементи, які

характеризують організацію роботи суду, в більшості можуть бути застосовані щодо

діяльності працівників апарату суду, тоді як діяльність професійних суддів щодо

здійснення правосуддя не підлягає жодному управлінському чи керівному впливу.

Однак це не виключає зовсім дії елементів організації роботи суду, а лише ставить

питання про інші форми їх реалізації. Зокрема, щодо контролю виконання це може

здійснюватися через процедури оскарження судових рішень, дисциплінарного

провадження щодо судді тощо. Крім того, варто звернути увагу, що у

позапроцесуальній діяльності суддів організаційне керівництво може здійснюватися

58

у більш повному обсязі. Це стосується додержання суддями трудової дисципліни,

покладених на них статусних обов’язків, а також окремих питань, які займають

граничне місце між процесуальними й організаційними правовідносинами

(наприклад, строки розгляду судових справ), більш детальна характеристика яких

буде наведена у наступних підрозділах дисертації.

Розглядаючи суб’єктів організаційного керівництва, необхідно виходити із

того, що воно здійснюється шляхом застосування засобів практичної реалізації

керуючого впливу та виявляється у взаємодії суб’єкта й об’єкта управління [12, c.

207]. Як зауважує О. Ю. Дудченко, у цьому випадку йдеться про відносини

працівників судової системи, функціональне призначення яких полягає у виконанні

адміністративних повноважень, а отже таких, які займають адміністративні посади

[90, c. 11]. Отже, відповідна діяльність є персоніфікованою, тобто покладається на

чітко визначених у законі суб’єктів, які заслуговують окремого розгляду.

Суб’єкти здійснення організаційного керівництва роботою МЗС повинні бути

класифіковані в залежності від посад, на які покладаються відповідні повноваження.

Це зумовлено розглядом суду як певної сукупності посад із закріпленими за ними

функціями та повноваженнями, що заміщуються суддями та працівниками апарату,

трудова діяльність яких потребує вирішення спірних питань та координації у

потрібному напрямі [90, c. 23]. При цьому в межах МЗС загалом можна виділити дві

категорії посад: посади суддів, а також посади працівників апарату МЗС.

Серед першої категорії посад, на основі ч. 4 ст. 21 Закону, можна виокремити

суддів, які перебувають на адміністративних посадах, до яких, виходячи із ч. 1 ст. 20

Закону, належать голова суду та його заступник. Поняття «адміністративної посади»

не є визначеним нормативно. Фахівці з адміністративного права визначають їх як

посади (професійну діяльність осіб) в органах влади щодо практичного виконання їх

функцій і завдань, що передбачають наявність державно-владних повноважень для

здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій [16, c.

133]. Поняття адміністративної посади у судовій системі України О. Ю. Дудченко

визначає як встановлений законом та штатним розписом структурний елемент суду

(як державного органу), якому відповідає юридично встановлений комплекс прав та

обов’язків (повноважень) щодо організаційно-позапроцесуального керівництва в

59

суді, що поширюється на увесь суд, з метою забезпечення здійснення ефективного

правосуддя [88, c. 253]. А. В. Лапкін розглядає адміністративну посаду у суді як

посаду, пов’язану із здійсненням повноважень щодо організаційного керівництва

роботою суду з метою ефективного забезпечення здійснення правосуддя [151, c. 87].

Щодо даного поняття виділяються такі основні ознаки: 1) адміністративна посада є

структурним елементом суду; 2) існування адміністративної посади у суді визначено

на рівні закону та закріплено штатним розписом суду; 3) їй відповідає закріплений

на законодавчому рівні комплекс прав та обов’язків (повноважень) щодо

організаційно-позапроцесуального керівництва в суді; 4) повноваження, закріплені

за адміністративною посадою, мають загальний характер та поширюються на усі

позапроцесуальні відносини у суді; 5) мета діяльності осіб, які займають

адміністративні посади у судовій системі, полягає у забезпеченні здійснення

ефективного правосуддя [90, c. 31].

Загалом погоджуючись із вказаним визначенням, додамо, що віднесення посад

голови суду та заступника голови суду до адміністративних є дискусійним, оскільки

як наявність у них відповідно до чинного законодавства організаційно-розпорядчих

повноважень, так і поширення їх на увесь суд викликає заперечення. На наш погляд,

для правильного з’ясування змісту судового адміністрування необхідно звернутися

до ознак управлінської діяльності, конкретним проявом якого воно є, серед яких

виділяють: її юридично-владний, розпорядчий характер, організаційний зміст,

активність і цілеспрямованість, безперервне і постійне здійснення, наявність

відносин влади і підпорядкування [2, c. 7]. І якщо реалізація головою місцевого суду

своїх передбачених законом повноважень дозволяє говорити про організаційний,

цілеспрямований і постійний характер його діяльності, то така ознака, як владно-

розпорядчий характер, у його повноважень відсутня. З огляду на це, вважаємо, що

позначення посад голови і заступника голови суду як адміністративних, а також

розуміння як адміністративних здійснюваних ними повноважень не є правильним,

про що більш детально мова йтиме у наступному підрозділі дисертації. Тож більш

прийнятним для закріплення у Законі терміном було б «особи, які здійснюють

організаційне керівництво роботою суду» тощо.

60

Розглядаючи другу категорію посад у МЗС, а саме працівників апарату даного

суду, необхідно звернути увагу, що саме на них, відповідно до ч. 1 ст. 155 Закону,

покладається організаційне забезпечення роботи суду. Проте підпорядкування

апарату суду ДСА, а також функції, що на нього покладаються, не дозволяють

говорити про діяльність працівників апарату як управлінську чи владно-розпорядчу

відносно суду. Управлінські відносини можуть існувати в межах самого апарату

(між його керівником та працівниками), або щодо апарату (з боку ДСА, голови

суду), але аж ніяк з боку апарату відносно суддів відповідного суду чи будь-яких

інших осіб. У науковій юридичній літературі справедливо наголошується на тому,

що, додержуючись принципу незалежності суддів, органи юстиції та ДСА

створюють належні умови для функціонування і діяльності судів, однак не мають

права втручатися в оперативну діяльність судів, нав’язувати свою думку з приводу

законності й обґрунтованості рішень (вироків) суду [2, c. 570]. Отже, діяльність

апарату суду має підпорядкований, допоміжний характер щодо організації роботи

МЗС, тому розглядати її як адміністративну немає підстав.

Ключовою посадою серед працівників апарату суду є посада його керівника,

який згідно із ч. 1 ст. 155 Закону очолює апарат суду. На керівника апарату суду

покладається персональна відповідальність за належне організаційне забезпечення

суду, суддів та судового процесу, функціонування автоматизованої системи

документообігу тощо. Це дозволяє окремим фахівцям відносити керівників апарату

суду та їх заступників до категорії службовців із юридично встановленим

комплексом прав та обов’язків (повноважень) щодо організаційного керівництва в

суді з метою забезпечення здійснення ефективного правосуддя, а також ставити

питання про віднесення їх посад до адміністративних [90, c. 44].

Можна вважати, що посада керівника апарату суду була запозичена із

іноземного досвіду існування судових адміністраторів. Приміром, на позитивну

практику їх роботи у США В. Д. Бринцев звертав увагу ще у 2001 р., зазначаючи, що

судові адміністратори і в місцевих, і у федеральних судах США за своїм правовим

статусом і функціональними обов’язками по суті є першими заступниками відповідних

голів судів. При цьому вони самостійно виконують функції щодо матеріально-

технічного, кадрового забезпечення діяльності судів, а усі інші організаційні заходи

61

щодо втілення принципів наукової організації праці в судах, організації судових

процесів здійснюють за погодженням з головою суду [34, c. 28]. У Польщі, як указує

І. В. Назаров, адміністративні повноваження у суді розподілено між головою суду та

директором, при цьому голова суду керує та представляє суд, за винятком тих

питань, що належать до компетенції директора суду; є професійним лідером серед

суддів відповідного суду [201, c. 10].

Аналізуючи передумови запровадження посад керівників апаратів судів,

наведені у юридичній літературі [113, c. 112; 185, c. 366-367; 236, c. 75; 353, c. 485],

можна дійти висновку, що основним аргументом на користь звільнення голови суду

від ряду спеціальних повноважень щодо організаційного керівництва роботою суду

був перерозподіл його повноважень на користь суто суддівських з метою

підвищення оперативності розгляду судових справ і як наслідок – загальної

ефективності роботи суду й судової системи. Показово при цьому, що такий варіант

рядом дослідників відстоювався відносно не всіх без виключення судів, а передусім

вищих інстанцій, враховуючи як їх кількісний склад, так і характер та розмаїття

організаційно-управлінських обов’язків [113, c. 113; 143, c. 152]. Таким чином, не

заперечуючи обґрунтованості обмеження повноважень з організаційного керівництва

роботою суду голів вищих судів, які є чисельними, мають великі і розгалужені апарати

та складну внутрішню структуру, відносно голів місцевих судів таке вирішення цього

питання може бути поставлене під сумнів.

Загалом, можна вважати, що частковий перерозподіл повноважень щодо

організаційного керівництва роботою МЗС, що мав місце із прийняттям Закон,

замість спрощення цієї системи породив ряд проблем, серед яких першочергового

значення набуває розмежування повноважень голови суду і керівника його апарату.

Більшість дослідників стоять на позиціях, відповідно до яких ці особи діють в

одному напрямку, що дозволяє вести мову про «спільне управління» [49, c. 222],

«взаємопов’язані форми судового адміністрування» [353, c. 478], «біцентризм

судового управління» [183, c. 104], «співкерівників суду» [143, c. 156]. При цьому, на

думку зарубіжних дослідників, керівник апарату суду є партнером голови суду,

якому останній делегує значну частину своїх управлінських (адміністративних)

функцій [236, c. 75]. О. А. Калашник йде ще далі, відмічаючи, що у МЗС по суті

62

склалося тривладдя, за якого голова МЗС безпосередньо шляхом здійснення

контролю за ефективністю діяльності апарату та опосередковано шляхом скликання

зборів суддів та винесення на їх розгляд питання щодо діяльності працівників

апарату суду має реальні важелі впливу на апарат суду [106, c. 117]. Отже, на думку

дослідниці, йдеться не про два, а про три центри керівництва роботою МЗС: з боку

голови суду, керівника апарату і зборів суддів.

При вирішення цього питання необхідно розуміти, що керівництво діяльністю

суду – це єдиний процес, який не може бути штучно розділений між головою

місцевого суду та керівником апарату суду, а тим більше – зборами суддів, які

реалізують управління судом в межах самоврядування у взаємодії з першими двома

суб’єктами. Також варто наголосити, що в українських реаліях відносини

партнерства у суді належно сприймаються далеко не всіма його учасниками. На

практиці перед головами судів і керівниками апаратів судів неодмінно виникає

основне питання: хто з них є головним в питаннях управління апаратом суду? За

умов протилежних поглядів на його вирішення створюється ситуація не партнерства,

а конкуренції або навіть протистояння.

На вказані проблеми звертає увагу А. Селіванов, який зазначає, що вимоги

єдності системи судів загальної юрисдикції не обумовлені єдиним порядком

організаційного забезпечення, оскільки не встановлено підпорядкованості керівника

апарату голові суду, і таким чином закон роз’єднує внутрісудове управління, не

містить однозначного розуміння статусу відповідального керівника суду [326, c. 3].

А. Л. Борко вважає, що голова суду не має достатньо важелів впливу на керівника

апарату суду та його заступника, лише порушуючи перед ДСА питання накладення

на них дисциплінарних стягнень та звільнення з посад, чого може бути недостатньо

для ефективного контролю за діяльністю апарату суду [26, c. 158]. Така ситуація, яка

випливає із положень закону, може привести до різноманітних непередбачуваних

наслідків: від відсутності узгодженості і координації зусиль голови і керівника

апарату суду до протистояння між ними в силу тих чи інших причин. Очевидно, що

така «боротьба за владу» у суді може вкрай негативно позначитись на роботі суду і

навіть паралізувати її. Крім того, як слушно зауважує С. Л. Шаренко, зосередження

всіх організаційних функцій лише на особі керівника апарату є передчасним,

63

оскільки він на сьогодні ще не користується безумовним авторитетом серед

працівників апарату суду і, тим більше, не є такою особою для суддів [381, c. 311].

З огляду на це, у місцевому суді повинен бути лише один керівний центр,

відповідальний за організацію роботи суду, і ним, на наше переконання, має

виступати саме голова суду, що має бути відображено у тексті ст. 155 Закону,

шляхом вказівки на те, що у своїй діяльності керівник апарату суду керується

наказами і розпорядженнями голови суду.

2.2. Статус та повноваження голови місцевого загального суду

Особливості правового статусу голови місцевого суду можна

охарактеризувати за допомогою таких елементів, як порядок призначення і

звільнення голови суду, вимоги, що до нього ставляться, його повноваження.

Одним із найбільш дискусійних питань щодо характеристики правового

статусу голови МЗС є порядок набуття останнього. Про це свідчить той факт, що

такий порядок за останні 10 р. змінювався декілька разів і передбачав повноваження

щодо призначення суддів на адміністративні посади різних органів: ПУ, РСУ, ВРЮ,

збори суддів. Принципові зміни у цій процедурі мали місце у зв’язку із прийняттям

ЗУ «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 08.04.2014, що

передбачив звільнення з адміністративних посад голів місцевих судів та їх

заступників, як і голів судових органів вищого рівня, а також встановив порядок їх

призначення на посади строком на один рік шляхом таємного голосування із числа

суддів цього суду більшістю від кількості суддів, які працюють у відповідному суді.

Отже, повноваження щодо призначення на посади голів місцевих, апеляційних та

вищих судів, а також їх заступників було перекладено з ВРЮ на суддів відповідних

судів. Показовим при цьому є те, що за наслідками обрання суддів на відповідні

адміністративні посади їх у більшості випадків посіли ті самі особи, які працювали

на них раніше. Незважаючи на це, в подальшому саме вказаний порядок отримав

своє закріплення у новій редакції ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 12.02.2015,

а також Законі, відповідно до частин 2-3 ст. 20 якого голова місцевого суду, його

заступник обираються на посади зборами суддів відповідного суду з числа суддів

64

цього суду шляхом таємного голосування більшістю від кількості суддів

відповідного суду строком на три роки, але не більш як на строк повноважень судді.

Обрання суддів на адміністративні посади в такий спосіб на думку дослідників

відповідає європейським стандартам і є досить демократичним. Він дозволяє

суддівському колективу самостійно вирішувати питання управління на місцях,

унеможливлює тиск на суддів ззовні [249, c. 37]. Однак аналіз порядку призначення

голів судів у зарубіжних державах показує дещо інше. Так, в державах з

монархічною формою правління (Великобританія, Японія, Нідерланди, Люксембург)

голів судів призначає монарх. В державах з республіканською формою правління

існують різні підходи до призначення голів судів: Президентом (Ірландія, Румунія,

Греція), парламентом (Литва, Польща), спеціальним судовим органом (Вищою

радою магістратури тощо) [256]. Фактично, у закріпленні вітчизняним законодавцем

такого порядку знайшли втілення рекомендації, встановлені у Концепції від 2006 р.,

де наголошувалося на необхідності запровадити порядок, за яким адміністративні

посади в судах займатимуть судді, призначені органами суддівського

самоврядування (наприклад, обрання голови суду та його заступника зборами суддів

відповідного суду, територіальною радою суддів або іншим органом суддівського

самоврядування залежно від рівня суду та кількості суддів у ньому) [130].

Загалом, обрання голови суду зборами суддів є цілком виправданим як з точки

зору легітимації статусу голови суду в очах колективу цього суду, так і з точки зору

розширення повноважень первинного органу суддівського самоврядування, яким

виступають збори суддів. Адже ще в умовах надання зборам суддів повноважень

заслуховувати голів судів щодо їх діяльності дослідники розцінювали це як

свідчення дійсної реальності суддівського самоврядування [68, c. 121]. Очевидно, що

досліджуваний порядок призначення суддів на адміністративні посади ще більше

підвищить роль суддівського самоврядування і самостійність судової влади.

Разом з тим, необхідно звернути увагу на наступні проблеми такого порядку.

Так, обрання голови суду простою більшістю голосів створює ситуації зайняття

даної посади особами з мінімальним рівнем підтримки серед суддів, коли кожний із

суддів голосує сам за себе (що, на прикладі виборів голови суду в Оржицькому

районному суді Полтавської області, РСУ визнала прийнятним [50]), і лише

65

ситуативне об’єднання кількох суддів дозволяє зайняти ці посади певним особам, що

не сприяє утвердженню авторитету і стабільності даної посади. Частково гарантує

останнє порядок дострокового звільнення голови суду та його заступників з посади,

яке відбувається за ініціативою не менш як однієї третини від загальної кількості

суддів відповідного суду шляхом таємного голосування не менш як двома третинами

суддів цього суду (ч. 4 ст. 20 Закону). Отже, для звільнення голови суду рівень

недовіри до нього має значно переважати рівень довіри. Проте у малочисельних

судах ці показники фактично вирівнюються. Так, у суді, в якому працює три особи,

«коаліція» двох суддів дозволяє їм розділити посаду голови суду між собою і

втримувати її, ігноруючи думку третього судді. І навпаки: незадоволення персоною

голови суду дозволяє їм поставити і проголосувати питання про його дострокове

звільнення, фактично «нейтралізувавши» конкурента на наступні два роки, протягом

яких після дострокового звільнення він не може бути обраний на будь-яку

адміністративну посаду в судах (ч. 6 ст. 20 Закону). У судах з кількістю суддів 5 осіб

для цього необхідна згода 3 суддів тощо. Загалом, подібна модель характеризується

небезпекою внутрішніх конфліктів навколо посади голови суду, що може

дестабілізувати роботу суду в цілому.

З огляду на це, у науковій юридичній літературі пропонуються різні варіанти

щодо визначення суб’єкта призначення голів судів. Так, О. Ю. Дудченко вважає, що

ним має бути ВККС [87, c. 115]. О. А. Калашник пропонує призначати суддів на

адміністративні посади та звільняти їх із цих посад РСУ [106, c. 121]. При цьому

дослідники в якості основного аргументу на підтримку своїх пропозицій

посилаються на міжнародні стандарти. Виклад останніх з цього питання міститься у

Висновку КРЕС «Роль голів судів» № 19 (2016) від 10.11.2016, згідно з пп. 38-40

якого процедура призначення голів судів повинна проводитись тим же шляхом, що

відбір і призначення суддів, включати в себе конкурентний відбір на основі

відкритого конкурсу для кандидатів, які відповідають заздалегідь визначеним

законом вимогам, і бути організована так, що найкращий кандидат обирається і/або

призначається на посаду. Одночасно КРЄС вважає, що судді відповідного суду

мають бути залучені до цього процесу. У тих державах, де голови судів обираються

66

своїми колегами – суддями відповідного суду, має превалювати врахування

об’єктивних критеріїв досягнень і компетентності обраного кандидата [44]

На підставі викладених положень можна констатувати, що обрання голови

МЗС зборами цього суду без встановлення будь-яких умов до якостей і порядку

добору відповідного кандидата не відповідає міжнародним стандартам. З огляду на

це, доцільно передбачити як систему вимог до кандидата на посаду голови місцевого

суду (про що більш детально йтиме мова далі), так і необхідність внесення

кандидатур на посаду голови суду іншим органом суддівського самоврядування,

безстороннім відносно конкретного МЗС, але таким, що мають безсумнівний

авторитет для всіх його суддів. На нашу думку, найкраще відповідають цим вимогам

збори суддів апеляційного суду відповідної області, оскільки, на відміну від РСУ,

судді, які до них входять, безпосередньо взаємодіють із суддями місцевих судів і

обізнані із їхніми якостями та ситуацією у конкретному суді.

Проблеми можуть виникати і у зв’язку із закінченням повноважень голови

суду, а також достроковим звільненням його з посади. Так, з одного боку Закон не

визначає строку, в межах якого мають бути проведені збори суддів для обрання

голови суду. Згідно із ч. 7. ст. 20, закінчення строку, на який суддю обрано на

адміністративну посаду в суді, припиняє його повноваження на адміністративній

посаді. У поєднанні з тим, що лише голова суду визначається суб’єктом,

уповноваженим скликати збори суддів, це веде до такої проблеми, що просто нікому

буде скликати збори суддів у випадку закінчення повноважень голови суду

(строкового чи дострокового). З огляду на це, пропонуємо внести зміни до порядку

скликання зборів суддів місцевого суду (про це більш детально мова йтиме далі), а

також передбачити, що збори суддів для обрання голови суду мають бути скликані

не пізніше, ніж за два місяці до закінчення строку його повноважень.

Також викликає застереження встановлення трирічного строку для

перебування на посаді голови суду (нагадаємо, що в редакції ЗУ «Про відновлення

довіри до судової влади» йшлося взагалі про однорічний строк, а ЗУ «Про

забезпечення права на справедливий суд» - про дворічний). Такий строк уявляється

занадто коротким для опанування особою всіма передбаченими законом

повноваженнями голови суду з метою налагодження його ефективної роботи. Крім

67

того, короткий строк повноважень веде до частих виборів голови суду, що знову ж

таки загострює відносини у колективі суду, відволікає суддів від нормальної роботи.

З огляду на це, пропонуємо повернутися до 5-річного строку перебування судді на

адміністративній посаді, який перевірений практикою та загалом позитивно

зарекомендував себе у попередній період.

Дискусійним у науковій юридичній літературі є і положення стосовно

можливості повторного обрання судді на посаду. Приміром, М. Д. Савенко пропонує

обирати суддів на керівні посади в судах лише на один строк в порядку ротації, тоді як

повторне обрання на адміністративну посаду допустиме після того, як всі судді

перебували на відповідній посаді [324, c. 14]. Аналогічний варіант, за якого

повноваження голови суду судді будуть виконувати по черзі протягом не більше 2 р.,

починаючи із судді, який має найбільший стаж суддівської роботи, пропонує

В. Г. Гончаренко [51, c. 137].

Однак, на наш погляд, при цьому не враховуються особисті якості суддів, їх

здібності до організаційного керівництва роботою суду. Так, деякі судді взагалі не

мають бажання займатися роботою, пов’язаною із виконанням повноважень голови

суду; інші можливо і бажають це робити, однак не мають потрібних для цього якостей.

Обрання їх на адміністративні посади в порядку ротації шкодитиме як організації

роботи суду, так і самим цим суддям, тому наведену пропозицію вважаємо

неприйнятною. Загалом, встановлення обмежень щодо кількості строків перебування

судді на адміністративній посаді виглядає штучним і може розцінюватися як прояв

недовіри з боку законодавця до суддів, які займають ці посади. Встановлення строку

перебування судді на адміністративній посаді, після якого повинні проводитися нові

вибори голови суду, а також можливість дострокового звільнення внаслідок

триваючого незадовільного виконання обов’язків, систематичного або грубого

одноразового порушення закону при їх виконанні, є достатніми гарантіями від

«узурпації повноважень» з його боку, тому перешкоджати в його переобранні залежно

від тривалості перебування на посаді вважаємо недоцільним. В будь-якому разі, збори

суддів здатні самостійно прийняти відповідне рішення, керуючись при цьому виключно

результатами попередньої роботи голови суду на адміністративній посаді.

68

Викликає питання і встановлення ч. 6 ст. 20 Закону дворічного строку

заборони займати адміністративну посаду для судді, якого достроково звільнено з

адміністративної посади в суді. Дійсно, осіб, які засвідчили свою неспроможність

виконувати обов’язки з організаційного керівництва роботою суду, недоцільно

призначати на відповідні посади, однак редакція цієї норми не є досконалою. По-

перше, вона створює передумови для неформального блокування суддів, зведення

між ними рахунків і погіршення психологічної атмосфери у суді. По-друге,

унеможливлює зайняття особою адміністративної посади в будь-якому суді, тоді як

рішення щодо цього приймається зборами конкретного суду, і, отже, має локальну

дію. По-третє, дворічний строк не корелюється зі строком виконання особою

повноважень голови або заступника голови суду. Тому можна зробити висновок, що

дострокове звільнення з адміністративної посади не повинно мати правових

наслідків для відповідного судді: якщо збори суддів йому більше не довіряють, то

його просто не оберуть на цю посаду повторно.

З огляду на нестабільність національного законодавства з цього питання, при

його вирішенні варто виходити із кращого іноземного досвіду, узагальнивши який у

п. 44 Висновку щодо ролі голів судів, КРЕС встановила, що строки повноважень

голови суду можуть варіювати від 2 до 7 років, з можливістю переобрання один або

кілька разів. З одного боку, строк повноважень повинен бути досить тривалим для

отримання достатнього досвіду та можливості у реалізації ідей щодо покращення

судових послуг, а з іншого – не бути надто довгим, оскільки це може призвести до

встановлення певного режиму і перешкоджати розвитку нових ідей [44]. З

урахуванням викладеного, оптимальною моделлю зайняття адміністративних посад

у МЗС ми вважаємо таку: обрання зборами суддів більшістю від кількості суддів, які

працюють у цьому суді, строком на 5 років з можливістю повторного переобрання

без встановлення обмежень у кількості строків перебування на посаді. Особа може

бути звільнена з відповідної посади достроково в такому ж порядку, при цьому

збори суддів для вирішення відповідного питання можуть бути скликані за

ініціативою третини суддів цього суду.

Загалом же особливий порядок призначення і звільнення осіб, які займають

адміністративні посади у судді, обмеження строку їх повноважень, переобрання всіх

69

цих осіб відповідно до ЗУ «Про відновлення довіри до судової влади» тощо

дозволяють зробити висновок про винятково важливе значення, яке приділяється

цим посадам з боку законодавця, і їх ключову роль в організаційному керівництві

роботою МЗС. У зв’язку із цим слід звернути увагу на відсутність у Законі будь-яких

вимог до кандидатури на адміністративну посаду у суді. Це призводить до того, що

вказані посади може зайняти будь-який суддя, незалежно від його досвіду роботи та

здібностей. Це не є правильним, адже, як справедливо відмічає Л. М. Москвич,

управлінська діяльність вимагає наявності у голови суду відповідних професійно

важливих якостей і здібностей, які свідчили б про його профпридатність до неї [190,

c. 316]. На необхідності встановлення вимог до кандидатів на ці посади

наголошується у п. 39, 40 Висновку КРЕС щодо ролі голів судів, згідно з яким

повинні існувати об’єктивні критерії для забезпечення того, щоб відбір і кар’єра

суддів грунтувалися на здобутках з урахуванням кваліфікації, моральних якостей,

професіоналізму й ефективності; у процедурі призначення голів судів повинно

превалювати врахування об’єктивних критеріїв досягнень і компетентності обраного

кандидата [44]. Голова ВСС України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Б. Гулько зазначає, що досягнення успіху в реалізації повноважень голови суду

неможливе без таких якостей, як особиста організованість, дисциплінованість,

комунікабельність, конструктивне реагування на критику, пошук точок дотику в

конфліктних ситуаціях, які є неминучими у професійних колективах [158].

Порівнюючи вирішення цього питання із вимогами, які на сучасному етапі

ставляться до зайняття адміністративних посад в найбільш близьких до судів

органах державної влади, якими можна вважати органи прокуратури, слід вказати,

що ЗУ «Про прокуратуру» передбачає, що особа повинна відповідати якостям

керівника, необхідним для перебування на адміністративній посаді, критеріями яких

виступають: 1) професійні якості кандидата: системні професійні знання, успішне

виконання службових обов’язків, постійне підвищення свого професійного рівня

тощо; 2) морально-ділові якості: ініціативність, креативність, відповідальність,

принциповість, вимогливість до себе та до інших тощо; 3) управлінсько-

організаторські здібності: здатність до чіткого визначення завдань і контролю за їх

виконанням, вміння розподілити обов’язки між виконавцями, планувати і

70

координувати роботу підлеглих тощо; 4) досвід роботи: для призначення на

адміністративні посади особа повинна володіти належним життєвим та професійним

досвідом тощо [148, c. 325-326]. Стосовно адміністративних посад у судах навіть

такі оціночні критерії відсутні. У зв’язку із цим варто підтримати пропозиції Л. М.

Москвич розробити Стандарти відповідності адміністративній посаді в суді, в які

включити такі характеристики, як: досвід роботи, дисциплінованість,

відповідальність, ініціативність, рішучість, психологічний і фізичний стан,

аналітичний розум і прогностичні здібності [185, c. 353]. Також є слушними

пропозиції розробити для перевірки відповідних професійних здібностей, моральних

та психологічних якостей кандидатів на ці посади певні тестові перевірки на знання

права, основ судового адміністрування, психологічні тести [229, c. 336].

Загалом, встановлення певних вимог до кандидатур на ці посади є необхідним

з огляду на те, що голова суду наділяється більш широкими і важливими

повноваженнями, ніж суддя, який не займає адміністративної посади, що передбачає

і більш високі вимоги до нього. Крім того, у своїй роботі голова суду повинен

вирішувати ряд неформальних питань, які не регламентуються законодавством,

проте виникають у практичній діяльності будь-якого керівника. Також варто

враховувати те важливе соцільне значення, яке приділяється адміністративним

посадам у суді. Все це зумовлює необхідність закріплення у законі певних вимог або

принаймні критеріїв, які мають ставитися до кандидатур на такі посади.

Такі критерії можуть бути поділені на об’єктивні і суб’єктивні. До об’єктивних

належать такі, які притаманні особі незалежно від її внутрішнього ставлення до них

або уявлення про це сторонніх осіб, наприклад, інших суддів, які входять до складу

зборів суддів і приймають рішення про обрання судді на адміністративну посаду

(вік, досвід роботи, освітньо-кваліфікаційний рівень тощо). До суб’єктивних

відносяться індивідуальні якості особистості, які залежать від неї самої та мають

бути встановлені іншими особами зі складу зборів суддів (ділові та моральні якості).

Відносно об’єктивних критеріїв передусім йдеться про досвід роботи в суді.

Очевидно, що головою місцевого суду має бути суддя, який має достатній

професійний досвід, який би дозволив йому здійснювати керівництво роботою суду.

У цьому відношенні заслуговує на інтерес досвід США, де голови федеральних

71

окружних судів призначаються за принципом старшинства, що базується на цензі

суддівського стажу. На цю посаду просувається суддя, який є старшим відносно

інших суддів, які не досягли 64 р., перебували на посаді судді протягом хоча б

одного року і не перебували раніш на цій посаді. Така система, на думку

дослідників, повністю виключає будь-який політичний вплив [256, c. 11]. Однак на

нашу врахування в якості основного критерію призначення найбільшого стажу

роботи на посаді судді цього суду є неправильним. По-перше, найбільший стаж

роботи не означає наявності у особи найвищих організаторських і ділових якостей;

по-друге, такий критерій означає автоматичне і безальтернативне призначення на

посаду, що суперечить ознакам виборності і строковості перебування на

адміністративних посадах у судах, які наявні на сьогодні.

Враховуючи викладене, вважаємо, що такий досвід має складати принаймні 10

років стажу на посаді судді. Оптимальним також було б набуття даного досвіду

безпосередньо у тому суді, на адміністративну посаду в якому претендує особа.

Таким чином, вона мала б достатню обізнаність не лише з роботою судді, а й з

внутрішніми проблемами конкретного суду. Крім того, за такої умови її кандидатура

була б відома всім суддям відповідного суду, які б мали достатнє особисте уявлення

про ділові і моральні якості цього судді. Загалом, до голови суду мають ставитися не

нижчі вимоги, ніж до суддів, уповноважених здійснювати кримінальне провадження

щодо неповнолітніх, які обираються серед суддів зі стажем роботи суддею не менше

10 р., досвідом здійснення кримінального провадження в суді і високими морально-

діловими та професійними якостями (ч. 6 ст. 18 Закону). У разі, якщо в суді жодний

суддя не має відповідного досвіду роботи, доцільно передбачити, що голова суду

обирається з числа суддів, які мають найбільший стаж роботи у даному суді.

Інші об’єктивні критерії обрання судді на адміністративні посади, на наш

погляд, не мають істотного значення. Так, наприклад, вік особи прямо залежить від

стажу роботи на посаду судді, тому не має самостійного значення. Додаткові вимоги

щодо рівня освіти, володіння іноземними мовами, науковим ступенем чи іншими

кваліфікаційними характеристиками, на наш погляд, не повинні виділятися в якості

критерію обрання на цю посаду, оскільки це ставить у дискримінаційне становище

інших суддів, а також викликає складнощі стосовно врахування «питомої ваги»

72

кожного із цих здобутків за умови конкуренції між ними у різних суддів. Разом з

тим, вони безумовно повинні враховуватися зборами суддів при розгляді

відповідних кандидатур. В окремих випадках закон може прирівняти їх до

необхідного стажу роботи суддею. Наприклад, здобуття наукового ступеню з

юридичних наук може бути прирівняне до необхідного стажу на посаді судді, що в

цілому відповідає підходу, втіленому у Законі, коли до необхідного для призначення

до судів вищих рівнів досвіду роботи суддею прирівнюється наявність наукового

ступеню та певного стажу наукової діяльності.

До суб’єктивних критеріїв призначення на керівні посади у суді слід віднести

належні ділові та моральні якості особи, а також управлінсько-організаторські

здібності. Наприклад, для голови суду як для керівника судової установи, фактично

позбавленого будь-яких владно-управлінських повноважень щодо її працівників,

надзвичайно важливою є комунікативна компетентність, під якою фахівці розуміють

сукупність здібностей, знань та вмінь, потрібних для ефективного спілкування [39, c.

8]. На цьому наголошує КРЕС, вказуючи у п. 8 Висновку щодо ролі голів судів на те,

що останні мають бути прикладом та створювати клімат, в якому судді в процесі

здійснення ними своїх функцій, в разі необхідності, зможуть звернутися до них по

підтримку та допомогу, в т. ч. з питань етики та деонтології [44].

Ці поняття є оціночними і встановлюються фактично зборами суддів під час

обрання кандидата на посаду голови суду. Однак в їх основі можуть лежати і

об’єктивні передумови, наприклад, результати кваліфікаційного оцінювання судді,

або дисциплінарна практика щодо нього. Так, наприклад, уявляється неприпустимим

обрання головою суду особи, яка систематично піддається дисциплінарним

стягненням за різноманітні порушення. Проте в умовах обрання голови суду зборами

суддів цілком можлива ситуація, коли судді обирають головою безвідповідальну і

недисципліновану особу, вважаючи, що такий «керівник» дозволить їм самим

безкарно порушувати службову дисципліну. Шляхи виходу із такої ситуацію

уявляються нами в наступному: (1) встановлення обмежень щодо обрання на

адміністративні посади у суді суддів, які мають непогашене дисциплінарне

стягнення у виді догани або більш суворе на день обрання, або протягом останніх 3

років три і більше разів притягалися до дисциплінарної відповідальності;

73

(2) внесення пропозиції щодо кандидатури голови місцевого суду зборами суддів

апеляційного суду, що забезпечило б більшу об’єктивність і безсторонність при

виборі і перевірці відповідних кандидатур.

Крім того, надзвичайно важливим для голови суду є довіра до нього з боку

колективу суду і підтримка всіх його членів. Передусім мова йде про суддів, які

висловлюють таку довіру і підтримку під час голосування на зборах суддів. Проте

при цьому залишається без належного урахування думка працівників апарату суду,

яка також має важливе значення, зокрема з огляду на поширення на них частини

повноважень голови суду. З огляду на це, видається виправданим залучення до

обрання голови суду також працівників апарату шляхом з’ясування думки

працівників апарату (яка матиме дорадче значення для зборів суддів).

Така підвищена увага до набуття статусу головою місцевого суду має значення

не сама по собі, а у зв’язку із тією роллю, яку він виконує у суді, що розкривається у

науковій юридичній літературі через такі категорії, як завдання, функції,

повноваження голови суду. Так, значення функцій суддів, які займають

адміністративні посади, вбачається дослідниками у тому, що вони характеризують

різноманітність завдання голови суду щодо здійснення адміністрування у суді, дають

можливість визначити обсяг його роботи, сформулювати об’єктивні потреби

суб’єктів адміністрування і в результаті сформувати оптимальну систему

повноважень голови суду та його заступника [353, c. 523-524]. Перелік функцій

голови суду, який наводиться у науковій юридичній літературі, є досить широким.

Найбільш детально вони викладені Л. М. Москвич, яка серед основних функцій

голови суду щодо адміністрування у суді виділяє такі: 1) забезпечення цілеполягання

і ціледосягнення силами і засобами, які є у розпорядженні суду; 2) адміністративна;

3) інформаційно-аналітична; 4) соціальна; 5) прогностична; 6) планування;

7) мотиваційно-стимулююча; 8) корегуюча; 9) стримуюча; 10) забезпечення

компетентності і дисципліни всього персоналу; 11) контролююча [190, c. 316]. З

наведеними міркуваннями можна погодитися лише частково, оскільки первинними

відносно функцій є завдання голови суду, а не навпаки. Призначення голови суду

може бути розкрите за допомогою таких категорій, які наводяться в порядку

підпорядкованості: завдання – функції – повноваження. Саме в залежності від

74

сутності завдань голови суду можуть бути визначені функції, як основні напрями

діяльності відповідної посадової особи, спрямовані на їх досягнення, що

характеризуються спеціальними правовими засобами і здійснюються в особливих

організаційно-правових формах з використанням повноважень, наданих їм законом.

Робота голови суду спрямована на досягнення загальної мети судової влади, в

межах якої він повинен забезпечити виконання таких завдань, як злагоджена і

безперебійна робота суду, неухильне додержання закону при розгляді й вирішенні

справ, належні умови роботи суддів і працівників апарату суду. Всі ці аспекти

досить повно охоплюються такою категорією, як «організаційне керівництво

роботою суду», що була розкрита у попередньому підрозділі дисертації. Адже, як

справедливо вказується у науково-практичному коментарі до ЗУ «Про судоустрій і

статус суддів», від умілої організації роботи керівником суду без втручання з його

боку у розгляд суддями конкретних судових справ, безпосередньо залежить

дотримання процесуальних строків, підвищується кваліфікація суддів, на належному

рівні проводиться прийом громадян [94, c. 96]. Саме від керівників судів у першу

чергу залежить своєчасність і оперативність відправлення правосуддя [300, c. 335].

Така логіка відповідає і міжнародним стандартам. Так, КРЕС відмічає існування

загальної тенденції до розширення управлінських функцій голів судів при

різноманітності варіантів управління, підкреслюючи, що будь-яка управлінська

модель повинна служити кращому відправленню правосуддя, а не бути самоціллю

(п. 24 Висновку щодо ролі голів судів) [44].

При цьому голова суду повинен бути не тільки і не стільки керівником,

управлінцем, оскільки, як буде з’ясовано далі, керувати він фактично ніким у суді не

може; натомість його призначення полягає у загальній координації роботи суду,

узгодженні діяльності суддів, які у ньому працюють, працівників апарату й органів,

що забезпечують функціонування судової влади, а також осіб, які звертаються до

суду за захистом своїх прав, забезпеченні незалежності суддів і їхніх потреб. Отже,

він опосередковує складний комплекс взаємовідносин, який можна розглядати на

декількох рівнях: (1) внутрішньому – між суддями і судовою установою (судом), в

якій вони працюють; між окремими суддями; між окремими суддями та зборами

суддів; між суддями та апаратом суду; (2) зовнішньому – між судовою установою

75

(судом) та особами, які до нього звертаються чи справи яких він розглядає; між

судом й іншими судами, передусім вищого рівня; між судом і органами, що

покликані здійснювати його організаційне забезпечення (ВРП, ВККС, ДСА, НШСУ);

між судом й представниками суміжних із судовою владою інститутів (прокуратури,

адвокатури, органів виконання судових рішень); між судом й іншими органами

державної влади, місцевого самоврядування, юридичними і фізичними особами.

В свою чергу, враховуючи елементи організації роботи суду, які були

визначені нами раніше, до спеціальних функцій голови суду ми можемо віднести

такі: організаційну; координаційну; контрольну. Всі вони є управлінськими за своєю

природою, однак враховують обмежений характер останнього у сфері судової влади:

організаційна стосується вирішення в межах компетенції кадрових питань,

інформаційно-аналітичного забезпечення, планування, обліку і звітності;

координаційна включає застосування формальних і неформальних практик до

узгодження і спрямування діяльності суддів та працівників апарату суду в єдиному

напрямі реалізацій завдань судової влади; контрольна передбачає перевірку головою

суду відповідності закону й вимогам ефективності діяльності працівників апарату

суду з окремих аспектів організації його роботи тощо. Ці функції голови

реалізуються в межах МЗС, спрямовані на його суддів і працівників апарату, і є тісно

пов’язаними між собою, з огляду на що провести чітку лінію їх розмежування досить

складно. Поряд з цим, голова місцевого суду виконує представницьку функцію, яка

має певну специфіку: не є управлінською по своїй природі, хоча випливає з його

статусу як керівника відповідної установи; реалізується поза межами судової

установи, у зносинах зі сторонніми відносно суду суб’єктами. Крім того, голова

суду, залишаючись суддею, виконує загальні суддівські функції щодо розгляду й

вирішення юридично значущих справ, здійснення судового контролю та ін. Такий

підхід до визначення функцій голови МЗС відповідає міжнародним стандартам, адже

КРЕС у п. 6 відповідного Висновку визначає, що роллю голів судів є: представляти

суд та колег-суддів; забезпечувати ефективне функціонування суду і тим самим

підвищувати якість служіння суспільству; виконувати суддівські функції [44].

Для досягнення цих функцій на голову місцевого суду покладається відповідні

повноваження. Розглядаючи їх еволюцію за останнє десятиріччя, можна зробити

76

висновок, що вона йде у бік суттєвого обмеження виконання головою

організаційного керівництва роботою суду на користь розширення повноважень

керівника апарату суду. Так, у Концепції від 2006 р. зверталася увага на те, що судді,

які перебувають на адміністративних посадах, здійснюють не властиві для посади

судді адміністративно-господарські функції: розподіляють справи між суддями,

формують колегії суддів для розгляду справ, впливають на вирішення питань кар'єри

та соціального забезпечення суддів (відпустки, премії тощо). Враховуючи це, було

зроблено висновок, що функції голови суду мають бути обмежені представницькими

повноваженнями і контролем за діяльністю апарату суду [130]. За зразок був взятий

досвід зарубіжних країн, в яких голова суду не має широких повноважень.

Наприклад, у Канаді функції голови суду зводяться до контролю за розподілом справ

і складанням графіка їх розгляду [156, c. 58]. В США обов’язки голови суду носять

церемоніальний характер: координація роботи суду, призначенні зустрічей і

організація конференцій та ін. [256, c. 11]. Внаслідок впровадження цих положень в

українське законодавство виникла ситуація, коли, як вказує С. Л. Шаренко, голова

суду не має ніякого механізму впливу на строки розгляду справ в суді окремими

суддями, на формування єдиної практики судочинства, на підбір кандидатів на

посаду судді і на інші моменти, корисні усьому суспільству [381, c. 311].

Враховуючи зміни, яких зазнали повноваження голови місцевого суду

починаючи із 2010 р., ускладнюється проведення класифікації повноважень голови

місцевого суду. Усталеним є їх поділ на 4 групи: суддівські, адміністративні,

організаційні та представницькі [223, c. 106; 294, c. 28]. Критерієм цієї класифікації

виступав характер або ж функціональна спрямованість відповідних повноважень.

Попри те, що суддівські та представницькі повноваження не зазнали істотних змін,

адміністративні та організаційні повноваження голови місцевого суду були суттєво

обмежені і реформовані, тому наразі розглядати всі ці групи не є доцільним, більш

коректно говорити про його повноваження: 1) загальні як судді, а також

2) спеціальні повноваження, обумовлені його перебуванням на адміністративній

посаді [91, c. 206; 300, c. 335].

Суддівські повноваження голови суду, по-перше, змін не зазнали, по-друге, не

розкривають спеціальний статус голови суду, з огляду на що не становлять

77

самостійного інтересу в межах даного дослідження. Одночасно при їх

характеристиці слід відмітити, що в Законі не знайшли втілення найбільш

радикальні пропозиції щодо звільнення голови суду від розгляду судових справ [396,

c. 7]. Такий підхід, за якого голова суду продовжує уособлювати одночасно суддю та

керівника судової установи [294, c. 28], вважаємо цілком виправданим.

Підтримується він і на міжнародному рівні. Так, у п. 15 Висновку щодо ролі голів

судів КРЕС наголошує на важливості того, щоб голови судів після свого

призначення продовжували здійснювати повноваження судді. Продовження

практики є важливим не тільки для того, щоб голови судів не втрачали свій

професіоналізм та підтримували контакт з іншими суддями відповідно принципу

«перший серед рівних», але й для того, щоб вони краще виконували свою

організаційну роль шляхом безпосереднього розуміння питань, що випливають з

щоденної практики. Робоче навантаження голів судів може бути зменшене, з

урахуванням їх управлінських завдань [44].

В цьому контексті варто звернути увагу на співвідношення загальних і

спеціальних повноважень голови суду. На думку В. Д. Бринцева, на реалізацію

функції правосуддя має відводитись від 50 % до 70 % робочого часу (залежно від

завантаженості та штатної чисельності суду). В разі повного усунення від процесу

розгляду справ голови судів втратять кваліфікацію, а здійснення ними правосуддя на

рівні середнього навантаженння рядового судді знизить ефективність управлінських

процесів, для забезпечення яких голова суду щоденно має виділяти не менше однієї

години на початку та в кінці робочого дня [182, c. 67-68]. З цією точкою зору слід

погодитися, оскільки в будь-якому випадку голова суду передусім залишається

суддею, і має виконувати відповідний обсяг навантаження, на що прямо вказує ч. 12

ст. 20 Закону. Однак обсяг цих повноважень має бути пропорційно зменшений з

урахуванням обсягу спеціальних його повноважень. Така пропорція, на наш погляд,

має становити 2/3 до 1/3, де перший показник – це обсяг суддівських повноважень, а

другий – це спеціальні повноваження голови суду. Щодо заступників голови суду, то

відносний обсяг їх спеціальних повноважень відносно суддівських ще менший і

залежить від розподілу обов’язків із головою суду.

78

Предметні наукові дослідження з цих питань не проводилися, проте навіть

шляхом поверхових підрахунків можна встановити, що на виконання повноважень з

організаційного керівництва роботою суду відволікається значна частка зусиль

суддівського корпусу. Так, якщо загальна чисельність судів становить 663, у

кожного із них є голова, який витрачає на виконання своїх спеціальних повноважень

1/3 від загального навантаження, то це означає, що загалом 220 умовних

представників суддівського корпусу займаються виключно організаційним

керівництвом роботою судів. Посади заступників існують у 159 загальних місцевих

судах, кількість суддів у яких перевищує 10, а у 11 з них, кількість суддів у яких

перевищує 30, існує по два заступники голови суду, що становить ще близько 60

умовних суддів. Тобто приблизно 280 умовних суддів із загальної кількості 4855

суддів або понад 5 % не виконують безпосередньо функції судової влади, натомість

на їх утримання виділяються додаткові кошти, що виявляється у встановленні ч. 6

ст. 135 Закону щомісячної доплати за перебування на адміністративній посаді:

суддям, які обіймають посади заступника голови суду – 5 %, а голові суду – 10 %

посадового окладу судді відповідного суду. Виходячи із встановленого законом

посадового окладу судді місцевого суду, на утримання лише голів місцевих судів на

місяць додатково витрачається 1989 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, і

ще понад 250 – на утримання заступників голови суду. Ці цифри законодавцю

обов’язково слід враховувати як при проведенні реформи мережі МЗС, так і при

визначенні обсягу спеціальних повноважень голови суду. Очевидно, що в умовах

економічної кризи необхідно прагнути до підвищення ефективності витрачання

бюджетних коштів, в т. ч. на організаційне керівництво роботою суду. Це на

практиці означатиме скорочення чисельності суддів, які займають адміністративні

посади, при розширенні обсягу їх повноважень.

Виходячи із такого розуміння, варто визнати правильною позицію законодавця

щодо встановлення граничної чисельності заступників голови суду. Так, виходячи із

ч. 10 ст. 20 Закону, кількість заступників голови суду поставлене в залежність від

кількості суддів цього суду: у судах із чисельністю суддів до 10 осіб, голова суду

взагалі не має заступника; із чисельністю від 10 до 30 суддів – має 1 заступника; із

чисельністю понад 30 суддів – може мати 2 заступників. На випадок відсутності

79

голів місцевих судів, у яких не передбачена посада заступника голови суду, діє

встановлене ч. 3 ст. 24 Закону правило, згідно з яким повноваження голови виконує

суддя цього суду, який має більший стаж роботи на посаді судді.

Поряд з цим слід враховувати, що обсяг деяких повноважень голови суду

(зокрема, представницьких, а також у сфері взаємодії зі зборами суддів) прямо не

корелюється із чисельністю суддів, які працюють у відповідному суді. Тому,

приміром, принципової відмінності у обсязі й змісті повноважень голови суду у суді

зі штатною чисельністю 8 суддів, і у суді з чисельністю 11 суддів не спостерігається,

тоді як перший не має заступника і на нього припадає навантаження від роботи зі

всіма 8 суддями, а другий – має, і на нього умовно приходиться 5,5 судді. Ще більш

суттєвою ця невідповідність стає, порівнюючи обсяг роботи голів судів чисельністю

11 та 29 осіб відповідно, коли на першого приходиться 5,5 судді відповідного суду, а

на другого – 14,5. З огляду на це, кількість заступників голови суду має бути

поставлена в залежність не просто від чисельності суду, а від кількості суддів, які

припадають на одну адміністративну посаду. Щоб сбалансувати ці показники,

вважаємо за доцільне закріпити законодавчо, що посада заступника за рішенням

зборів суддів може бути введена у МЗС у разі, коли на одну адміністративну посаду

приходитиметься 15 і більше штатних суддівських посад, але не більше двох

заступників голови суду. Відтак, заступник з’являтиметься у голови суду, якщо у

ньому працює 15 суддів, другий заступник – якщо у ньому працюватиме 30 суддів

тощо. Таким чином, посади заступників голови існуватимуть лише у великих і

особливо великих судах, що дасть змогу скоротити понад 90 таких посад і

заощадити 135 прожиткових мінімумів для працездатних осіб щомісячно.

Потребують скорочення і посади голів малих і середньо-малих судів, що має

бути досягнуто в процесі їх реорганізації та злиття в окружні суди. Детальніше ці

питання розглядатимуться в підрозділі 3.1 дисертації, наразі відзначимо, що на

сьогодні таких судів в Україні нараховується 345, і залишення принаймні третини із

них дасть змогу скоротити 200 посад голів судів і заощадити при цьому 600

прожиткових мінімумів для працездатних осіб щомісячно.

Проте шлях скорочень і заощаджень сам по собі не вирішує проблеми, які

складаються навколо адміністративних посад у суді. На наш погляд, наведені

80

показники переконливо свідчать проти додаткового обмеження повноважень голови

суду, натомість підтверджують протилежне: якщо збереження посад голів судів в

принципі не дискутується, то варто розширювати їх спеціальні повноваження задля

того, щоб ці кошти витрачалися з більшою ефективністю. В іншому випадку, в разі

наділення голів судів суто номінальними повноваженнями, відволікання значної

кількості людських і матеріальних ресурсів на їх виконання не є виправданим.

Спеціальні повноваження голови суду, в свою чергу, можуть бути поділені

залежно від об’єкта їх впливу на повноваження щодо: а) суддів; б) апарату суду,

його працівників; в) зборів суддів; г) присяжних; д) заступників голови суду. Окрему

групу становлять представницькі повноваження голови суду, оскільки вони

реалізуються «за межами» суду від імені всього суду, тому їх можна вважати

зовнішніми, тоді як всі наведені вище – внутрішніми повноваженнями голови суду.

Розглянемо ці групи повноважень голови місцевого суду більш детально.

Представницькі повноваження. Ці повноваження, що реалізуються на

виконання відповідної функції голови суду, характеризують його роль у зносинах із

сторонніми відносно суду суб’єктами від імені та в інтересах відповідного суду.

Відповідно до п. 7 Висновку КРЕС щодо ролі голів судів, останні відіграють

ключову роль, представляючи суд, за допомогою цього процесу вносять свій вклад в

розвиток всієї судової системи, а також забезпечують відправлення незалежного

правосуддя високої якості окремими судами. В цілому голови судів можуть

відігравати певну роль у підтримці та розвитку відносин з іншими державними

органами та установами, наприклад: Радою суддів або аналогічним органом, де такі

існують; іншими судами; прокуратурою; адвокатами; міністерством юстиції; ЗМІ;

суспільством [44]. Положення п. 1 ч. 1 ст. 24 Закону, згідно з якими голова місцевого

суду представляє суд як орган державної влади у зносинах з іншими органами

державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними

особами, можна вважати такими, що відповідають міжнародним стандартам у цій

сфері. Представницькі повноваження мають важливе самостійне значення, а також

виступають запорукою реалізації інших, внутрішніх, повноважень голови суду.

Приміром, з їх використанням, формулюючи пропозиції до ДСА щодо зміни

чисельності суддів відповідного суду, голова МЗС може впливати на рівень

81

навантаження на суддів, а отже – на якість розгляду ними справ, як це буде показано

далі, та ін. Загалом, повноваження цієї групи можна вважати найбільш

«стабільними», оскільки з 2002 р. вони суттєвих змін не зазнавали, і доцільність їх

покладення на голів судів ніким у науковій юридичній літературі не оспорюється

Повноваження щодо заступника. Наведена група повноважень голови суду є

факультативною, оскільки реалізується лише в тих судах, де законодавством

передбачене існування посади заступника голови суду, тобто у судах, кількість

суддів у яких перевищує 10 суддів (ч. 10 ст. 20 Закону). Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 24

Закону, голова місцевого суду визначає адміністративні повноваження заступника

голови місцевого суду. Наголосимо, що до 2010 р. голові місцевого суду надавалося

повноваження «визначати обсяг обов'язків заступника (заступників) голови суду»,

тобто з того часу ці повноваження звузилися, оскільки йдеться вже не про всі

обов’язки заступника голови, а лише про адміністративні. Постає питання, чи може

при цьому голова суду делегувати своєму заступнику певні представницькі чи

організаційні повноваження, приміром відрядити його для участі у зносинах з

іншими органами державної влади чи місцевого самоврядування тощо, оскільки

подібні повноваження не є адміністративними. Виходячи із положень Закону, на

нього необхідно дати негативну відповідь, що додатково підтверджується нормою

ст. 25, яка визначає, що заступник голови місцевого суду здійснює адміністративні

повноваження, визначені головою суду (виділення наше – І. Д.). Зауважимо, що

висловлена нами з цього приводу думка стала предметом критики, хоча чіткої

альтернативної точки зору при цьому сформульовано не було [353, c. 528-529]. Тому

варто відмітити, що законодавчі формулювання щодо природи повноважень голови

суду та його заступника мають бути більш коректними. Більш вдалою у цьому

відношенні необхідно визнати норму, що втратила чинність, і надати голові суду

право визначати загальний обсяг обов’язків свого заступника.

Крім того, слід враховувати, що ані формально, ані фактично статус голови

суду по відношенню до його заступника не є визначеним. Так, заступник голови

суду теж є суддею, і має рівний статус з головою суду. Порядок призначення голови

суду і його заступника єдиний, і вони не залежні одне від одного при вирішенні

кадрових питань щодо заміщення адміністративних посад у судах. Відносин влади-

82

підпорядкування між головою суду і його заступником Закон не встановлює. Будь-

яких заходів впливу щодо заступника як до посадової особи суду, при неналежному

виконанні ним покладених на нього повноважень, голова суду застосовувати не

може. Виходячи із цього, вважати повноваження голови суду, які він має по

відношенню до свого заступника, адміністративними не можна. Скоріше, мову треба

вести про замінюваність голови суду щодо виконання повноважень останнього.

Повноваження щодо суддів. Наголосимо, що можливості здійснення головою

суду цих повноважень обмежується дією принципів незалежності й самостійності

суддів, основну «внутрішню» загрозу яким І. Є. Марочкін вбачав саме у впливі на

суддів при розгляді й вирішенні юридично значущих справ з боку суддів, які

займають адміністративні посади в цих судах [168, c. 175]. У міжнародних

документах наголошується на тому, що внутрішня незалежність судової системи

вимагає, щоб окремі судді були вільні від вказівок або тиску з боку голови суду при

розгляді справ. Голови судів, які діють як вартові судової незалежності,

неупередженості та ефективності, самі повинні поважати внутрішню незалежність

суддів у їхніх судах (п. 13 Висновку КРЕС щодо ролі голів судів) [44].

Відтак, зазначена група повноважень голови суду значно звузилася починаючи

з 2010 р., коли голів судів було позбавлено повноваження щодо розподілу справ між

суддями, який став автоматичним і забезпечується за допомогою ЄСІАС (ст. 15

Закону). Вказане повноваження голів судів було предметом дискусій, приміром

Л. М. Москвич оцінювала його як надзвичайне владно-розпорядче повноваження

голів судів, що перешкоджає незалежності суддів [189, c. 170]. Водночас,

знаходились і ті автори, зокрема С. Штогун, які вважали цю проблему надуманою і

вказували на істотні недоліки іншого порядку розподілу справ між суддями [396].

ЄСІАС, яка в оцінках фахівців фіксує будь-яке втручання у систему і виключає

можливість вплинути на розподіл справи [367], в тому числі з боку голови суду,

дійсно можна вважати фактором, що має справити позитивний вплив на

удосконалення роботи суду і покращення доступності правосуддя, укріплення

гарантій незалежності і неупередженості суддів [295, c. 10]. Разом з тим, кількарічна

практика її функціонування так і не розв’язала існуючі у цій сфері проблеми,

оскільки і на сьогодні, на думку Л. М. Москвич, індивідуальна суддівська залежність

83

залишається ключовою сучасною проблемою реалізації на практиці основних

принципів організації і здійснення правосуддя [192, c. 95]. Крім того, робота цієї

системи та виконання своїх обов’язків відповідальними за це працівниками, в свою

чергу, потребує незалежного контролю з боку не лише ДСА, а й голови суду,

відповідне повноваження якого має бути чітко прописане у Законі.

Безпосередньо відносно суддів реалізується повноваження голови суду

видавати на підставі акта про призначення судді на посаду, переведення судді,

звільнення судді з посади, а також у зв’язку з припиненням повноважень судді

відповідний наказ (п. 4 ст. 24 Закону). Це практично єдине повноваження, з приводу

якого у законі є вказівка на необхідність видання головою суду відповідного наказу.

Одночасно, ч. 2 ст. 24 Закону передбачено, що голова місцевого суду з питань, що

належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження. З

цього можна зробити висновок, що повноваження голови щодо оформлення вступу

на посаду чи звільнення судді місцевого суду відноситься до адміністративних, хоча,

як слушно зазначає С. Л. Шаренко, голова суду не може впливати на зміст цього

наказу [381, c. 310], тому його необхідно розглядати як обов’язок голови суду

посвідчити факт того, що суддя приступив до виконання своїх обов’язків у

конкретному місцевому суді або припинив їх, і жодного владно-управлінського

характеру це повноваження не має.

На голів судів покладено обов’язок повідомляти ВККС та ДСА, а також через

веб-портал судової влади про вакантні посади суддів у суді у триденний строк з дня

їх утворення (п. 5 ч. 1 ст. 24 Закону). З огляду на те, що це повноваження у 2016 р.

було розширене шляхом вказівки на необхідність такого інформування також через

веб-портал судової влади, можна вважати, що таким чином голова суду сприяє

транспарентності судової влади, забезпечуючи її зв'язок із суспільством у важливій

справі кадрового забезпечення відповідної судової установи. Крім того, це

повноваження можна розглядати як таке, що спрямоване на належну організацію

роботи суду з метою своєчасного заповнення вакантних посад і недопущення

перевантаження інших суддів через їх наявність.

В цьому ж контексті можна розглядати і повноваження голови місцевого суду

забезпечувати виконання вимог щодо підвищення кваліфікації суддів місцевого суду

84

(п. 8 ч. 1 ст. 24 Закону). Так, відповідно до ч. 8 ст. 56 Закону суддя проходить

підготовку у НШСУ не менше ніж раз на три роки. Отже, голова місцевого суду має

забезпечувати додержання цих вимог суддями відповідного суду, однак закон не

надає йому необхідних організаційних засобів для виконання цього обов’язку,

зокрема, засобів реагування чи впливу на суддю, який відмовляється в порядку

черговості проходити вказану підготовку. Фактично, вказане повноваження голови

суду зводиться до підписання відрядження судді для навчання, хоча також повинно

включати належне планування навчання суддів з урахуванням обсягу роботи суду,

навантаження на цих суддів, їх спеціалізації тощо.

Крім вказаних, відносно суддів реалізується й інші повноваження голови суду,

зокрема щодо визначення їх спеціалізації, обсягу навантаження та ін. Оскільки вони

реалізуються головою суду не одноосібно, а за рішенням зборів суддів, такі

повноваження розглядаються в контексті взаємодії голови суду зі зборами суддів.

Повноваження відносно апарату суду. Одними з найбільш істотних

виявились зміни у регламентації повноважень голів місцевих судів по відношенню

до апарату суду. Так, якщо ЗУ «Про судоустрій України» від 2002 р. їм надавалося

право приймати на роботу і звільняти працівників апарату суду, присвоювати їм

ранги державного службовця у встановленому законом порядку, застосовувати щодо

них заохочення та накладати дисциплінарні стягнення (п. 4 ч. 1 ст. 24), то починаючи

із 2010 р. голова суду міг лише вносити керівникові ТУ ДСА подання з цих питань.

(п. 3 ч. 1 ст. 24 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 2010 р.). Ще більше його

повноваження у цій сфері були обмежені п. 3 ч. 1 ст. 24 Закону, згідно із яким голова

суду «погоджує призначення на посаду керівника апарату суду, заступника

керівника апарату суду, а також вносить подання про застосування до керівника

апарату суду, його заступника заохочення або накладення дисциплінарного

стягнення відповідно до законодавства». Така форма впливу голови суду на

призначення та звільнення керівника апарату та його заступника, як погодження,

позбавляє голову суду будь-якої ініціативи у вирішенні цього питання.

Парадоксальна ситуація складається щодо звільнення керівника апарату суду:

приміром, якщо він незадовільно виконує свої обов’язки, конфліктує із головою

суду, останній формально позбавлений можливості ініціювати його звільнення і

85

може лише вносити подання стосовно застосування до нього дисциплінарного

стягнення. Проте ситуації прийняття рішення про звільнення керівника апарату суду

начальником ТУ ДСА, з яким голова суду не згодний, Закон не регламентує; згідно

із ЗУ «Про державну службу» відсутність згоди голови суду не є перешкодою для

звільнення керівника апарату. Тому це повноваження можна вважати формальним.

Норма закону щодо того, що голова суду «контролює ефективність діяльності

апарату суду» свідчить про перенесення природи повноважень голови місцевого

суду щодо його апарату з площини владно-розпорядчих до сфери суто контрольних.

Однак методика реалізації такого роду повноважень правовими актами не

встановлена, не вироблена вона і правозастосовною практикою. Зокрема, такі методи

реалізації управлінських функцій голови щодо суду, які наводяться В. Д. Бринцевим,

як: організація та проведення співбесід та атестацій; організація комплексних

перевірок дотримання працівниками суду правил внутрішнього трудового

розпорядку, трудової і виконавчої дисципліни, дотримання нормативної бази;

застосування механізмів дисциплінарної відповідальності державних службовців та

інших працівників тощо [35, c. 226], в умовах чинного законодавства можуть

використовуватися в повному обсязі не головою, а керівником апарату суду.

Серед вироблених світовою практикою форм контролю голови суду за

роботою адміністратора в літературі також згадується: визначення переліку

показників ефективності управління, регулярне отримання інформації від судового

адміністратора, його звіти про стан вирішення управлінських питань [49, c. 222].

Задля їх реалізації голова суду має вчиняти наступні дії: 1) визначати перелік

показників або ознак ефективного управління; 2) регулярно отримувати звіти про

стан справ у суді та фінансові звіти, що містять інформацію про стан виконання

бюджету, плани роботи і графіки їх виконання; 3) застосовувати метод

спостереження за діяльністю суду, адміністратора, зокрема за тим, як поводиться

останній у разі виникнення проблем або кризових ситуацій, чи виявляє він ініціативу

в роботі; 4) застосовувати інтерв’ювання, ставити питання щодо роботи

адміністраторів суду [355, c. 49]. Уявляється, що вказані форми і методи можуть

застосовуватися у практичній діяльності голови суду, однак їх кінцева ефективність

досить сумнівна.

86

Підстави для таких побоювань дає нам те, що при цьому голова суду не має

можливості безпосередньо реагувати на факти неефективної роботи апарату, зокрема

шляхом притягнення до дисциплінарної відповідальності винних працівників. Адже

стосовно працівників апарату голова місцевого суду не має прямих повноважень;

його вплив обмежується лише керівником апарату, який згідно із ч. 5 ст. 155 Закону

призначає на посаду та звільняє з посади працівників апарату суду, застосовує до

них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення. Відповідно, вирішення цих

питань знаходиться повністю у компетенції керівника апарату, який здійснює це на

власний розсуд в межах наданих законом повноважень. Тобто у разі, коли голова

суду виявив факти неналежного виконання своїх обов’язків секретарем судового

засідання (наприклад, запізнення на роботу тощо), з цього питання він може тільки

звернутися до керівника апарату суду з відповідним документом, форма якого

законом не регламентується (заявою, поданням, доповідною запискою). Далі

вирішення цього питання повністю залежить від керівника апарату, адже закон не

встановлює не лише обов’язку задоволення ним вимог голови суду, а й навіть їх

розгляду. Однак за наслідками його бездіяльності голова суду може внести до

начальника ТУ ДСА подання щодо застосування до керівника апарату суду

дисциплінарного стягнення. Очевидно, що такий порядок є громіздким і

малоефективним, оскільки в результаті працівник апарату, який неналежно

виконував свої обов’язки, дисциплінарної відповідальності може уникнути.

Голова МЗС впливає на визначення структури і штатної чисельності апарату

суду шляхом погодження цього питання (ч. 7 ст. 155 Закону). Однак це питання

ініціюється не ним, а керівником апарату, а затверджуються відповідним ТУ ДСА,

тож відповідне повноваження можна вважати суто формальним. Проте відповідно до

п. 31 Висновку КРЕС про роль голів судів, останні повинні мати право утворювати

організаційні підрозділи або відділи в суді, а також окремі посади з метою

задоволення різних потреб в процесі діяльності суду [44]. Отже, повноваження щодо

визначення структури і штатної чисельності апарату суду доцільно віднести до

сфери компетенції голови суду, тоді як ТУ ДСА надати право його погоджувати.

Отже, голова місцевого суду фактично позбавлений можливості впливати як

на формування, так і на роботу апарату суду. Такий стан справ робить як його, так і

87

суд в цілому повністю залежними від ДСА в аспекті організаційного забезпечення

діяльності суду, що, на наш погляд, є невиправданим як суто в практичній площині,

так і в аспекті принципу незалежності суду, який опиняється під загрозою. Крім

того, це може призвести до непередбачуваних ускладнень в організації роботи

місцевого суду, оскільки замість єдиного керівного центру у суді створюється

декілька: як зазначає А. Селіванов, організаційний апарат безпосередньо

підпорядкований керівникові апарату, помічники прикріплені до суддів, служба

судових розпорядників повинна керуватися розпорядженнями голови суду та судді,

секретарі судових засідань взагалі залишаються без належного прикріплення [326, c.

3]. Фактично, ефективна робота суду за таких умов безпосередньо залежить від

сумлінності керівника апарату і злагодженості його роботи з роботою голови суду,

належних професійних відносин між ними. В іншому випадку, в умовах

непорозуміння між керівником апарату і головою суду, конфронтації між ними суд

виявляється фактично некерованим. Таким чином, на наш погляд, повноваження

голови суду і керівника апарату потребують додаткової конкретизації у Законі, що

має відбуватися як шляхом більш чіткого розмежування сфер їх відповідальності,

так і посилення взаємодії щодо забезпечення організації роботи місцевого суду.

Послідовно зазнає суперечливих змін також повноваження голови місцевого

суду щодо ведення судової статистики. Якщо п. 6 ч. 1 ст. 24 ЗУ «Про судоустрій

України» від 2002 р. на голову суду повністю покладався обов’язок організовувати

ведення судової статистики, то згідно із ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» від 2010

р. він повинен був лише контролювати ведення в суді судової статистики, а також

дбати про інформаційно-аналітичне забезпечення суддів з метою підвищення якості

судочинства. Проте в Законі від 2016 р. законодавець повернувся до існуючої раніше

моделі і передбачив, що голова суду організовує ведення в суді судової статистики

та інформаційно-аналітичне забезпечення суддів з метою підвищення якості

судочинства (п. 7 ч. 1 ст. 24). Закріплення за головою суду вказаного повноваження

узгоджується з поглядами окремих дослідників на те, що управління судом – це не

тільки встановлення підпорядкованості одних посадових осіб іншим, а й контроль за

всією інформацією, яка є в суді [157, c. 46]. Тому цілком закономірно, що голова

суду як керівник цієї установи повинен не просто контролювати, а й безпосередньо

88

організовувати інформаційні процеси у суді. В той же час, з огляду на те, що

підготовка статистичних даних забезпечується ЄСІАС, вказане повноваження голови

суду в частині судової статистики фактично означає організацію роботи і

контролювання цієї системи. Водночас, такого повноваження за головою суду

законом не закріплено, що створює певну колізію.

Сумніви також викликає покладення на голову суду обов’язку організовувати

інформаційно-аналітичне забезпечення суддів з метою підвищення якості

судочинства, адже Закон не конкретизує складових цього забезпечення. Думається,

що передусім тут йдеться про належну комп’ютеризацію судів, забезпечення їх

необхідними базами законодавства та інших даних (в тому числі й електронними),

зразками процесуальних актів, судової практики та інші форми впровадження в

роботу суду інформаційних технологій, про які мова йтиме у підрозділі 3.2

дисертації. Однак постає питання, яким чином голова суду має виконувати цей

обов’язок, коли Закон не надає йому ані відповідних повноважень, ані належної

матеріальної бази, за допомогою якої таке інформаційно-аналітичне забезпечення

може бути здійснено. Крім того, в цьому відношенні вбачається певне дублювання з

положеннями п. 8 ч. 1 ст. 152 Закону, яка у числі повноважень ДСА визначає

організацію комп’ютеризації судів для здійснення судочинства, діловодства,

інформаційно-нормативного забезпечення судової діяльності тощо. Отже, по суті, і

це повноваження голови суду необхідно розуміти як таке, що передбачає контроль за

виконанням своїх обов’язків органами ДСА та працівниками апарату суду,

функціонуванням ЄСІАС.

Повноваження щодо присяжних. У зв’язку із скасуванням інституту

народних засідателів у 2016 р. голова МЗС втратив низку повноважень, пов’язаних із

формуванням складу народних засідателів, залученням їх до участі в судовому

розгляді тощо. Однак він зберігає за собою деякі повноваження щодо організації

участі у судовому процесі присяжних з метою підвищення рівня довіри до судової

системи і забезпечення високої легітимності судових рішень [59, c. 45], оскільки

останні беруть участь виключно у розгляді справи МЗС, який один лише діє як суд

першої інстанції у справах за їх участю.

89

Повноваження голови місцевого суду щодо залучення до участі в судочинстві

присяжних не згадуються у ст. 24, проте частково урегульовані Главою 3 Розділу ІІІ

Закону. При цьому викликає зауваження та обставина, що список присяжних

складається за зверненням ТУ ДСА, хоча за раніше діючим законодавством

аналогічний список народних засідателів складався за поданням голови місцевого

суду. На наш погляд, і в організаційному, і у процесуальному відношенні

повноваження щодо складання таких списків мають єдину природу, і повинні

надаватися саме голові місцевого суду. Крім того, звернення ТУ ДСА до місцевої

ради має й організаційні складнощі, оскільки перше діє на обласному рівні, а друга –

як правило, на рівні району (міста), тож звернення голови місцевого суду, навіть

якщо він діятиме за окружним принципом, до відповідної місцевої ради видається

більш оперативним і ефективним приводом складання відповідного списку.

Крім того, голова суду наділений правом увільняти особу від виконання

обов’язків присяжного (ст. 66 Закону). Хоча Закон прямо цього не передбачає, але за

логікою письмове запрошення для участі у здійсненні правосуддя разом із

повідомленням для роботодавця про залучення особи як присяжного від імені суду

(ч. 3 ст. 67) теж повинен підписувати голова суду. З огляду на це, обов’язки щодо

забезпечення організації участі в судочинстві присяжних фактично закріплені за

головою місцевого суду і становлять окрему їх групу, з огляду на що вимагають

належного закріплення у ст. 24 Закону.

Повноваження щодо зборів суддів. Важливим напрямком повноважень, і

одночасно однією з форм відносин голови суду з суддівською спільнотою, що

визначає його статус, слід вважати взаємодію голови місцевого суду і зборів суддів.

Останні беруть участь у вирішенні кадрових питань щодо голови місцевого суду, а

також мають інші повноваження щодо організації роботи МЗС [18, с. 67]. Голова

місцевого суду є одночасно і членом його зборів, й нарівні з іншими суддями бере

участь у вирішенні зборами суддів віднесених до їх компетенції питань.

Поряд з цим, Закон передбачає додаткові обов’язки голови суду по

відношенню до зборів суддів. Так, на голову суду покладається скликання зборів

суддів (ч. 2 ст. 128). Останнє, в свою чергу, може відбуватися за власною

ініціативою голови суду або на вимогу не менш як третини від загальної кількості

90

суддів даного суду. Однак прогалиною Закону при цьому слід вважати той факт, що

він не вирішує, як діяти у разі фактичної відсутності волевиявлення голови суду на

скликання зборів суду. Це може бути у випадку відсутності голови суду (коли дана

посада є вакантною, він перебуває у відпустці, відрядженні, захворів і т.д.), або ж

відмови голови суду від скликання зборів суду, наприклад, у разі внутрішнього

конфлікту всередині суду. В умовах, коли збори суддів обирають голову суду,

потенційно можлива й така ситуація, коли голова суду буде умисно зволікати зі

скликанням зборів, на яких має розглядатися це питання, задля того, щоб штучно

продовжити строк своїх повноважень. На жаль, Закон не визначає альтернативи

рішенню голови суду про скликання його зборів, а за відсутності такого рішення

проведені збори мають визнаватися неправомірними. Отже, у Законі необхідно

передбачити відповідне повноваження заступника голови суду у разі відсутності

голови, а ч. 2 ст. 128 сформулювати таким чином, що «збори суддів скликаються

головою суду або на вимогу не менш як третини від загальної кількості суддів

даного суду» без вказівки на «власну ініціативу голови суду». Це дозволить скликати

збори за відсутності голови, а також в тих випадках, коли строк його повноважень

закінчився або його звільнено з посади голови суду достроково.

Законом не передбачено, хто головує на зборах суддів місцевого суду і

визначає їх порядок денний. Однак з положень ст. 128 Закону випливає, і практика

йде таким шляхом, що це здійснює саме голова місцевого суду. Це є логічним і

обґрунтованим з огляду на статус голови як керівника даного суду і очільника

відповідного суддівського колективу. Тому вважаємо, що у Законі має бути вказано,

що головує на зборах суддів саме голова цього суду, а у разі його відсутності

головуючий визначається згідно із ч. 3 ст. 24 Закону.

Відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 128 Закону, збори суддів обговорюють питання

щодо внутрішньої діяльності суду чи роботи конкретних суддів або працівників

апарату суду та приймають з цих питань рішення, які є обов'язковими для суддів та

працівників даного суду. Однак при цьому не визначено, хто саме повинен вносити

вказані питання на розгляд зборів суду. Логічно припустити, що їх має вносити

головуючий, тобто голова суду. Але наділення його такими повноваженнями

одноосібно створить загрозу проведення зборів суддів під повним контролем голови,

91

який не допустить винесення на їх розгляд небажаного для себе питання. З іншого

боку, надання можливості внесення питань на обговорення зборів кожною з

присутніх на них осіб створює ризик дестабілізації проведення зборів і зриву їх

роботи. Тому доцільно передбачити, що питання на обговорення зборів вносяться

головуючим за пропозицією присутніх на засіданні осіб. У разі внесення питання не

менш ніж третиною членів, воно підлягає обов’язковому обговоренню і вирішенню.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 128 Закону, збори суддів визначають спеціалізацію

суддів з розгляду конкретних категорій справ. Це означає, що закріплення за суддею

певної спеціалізації здійснюється лише за рішенням зборів суддів. Слід привітати

вилучення законодавцем загальної вказівки на «пропозицію голови суду», за якою

збори вирішували це питання, яка на практиці створювала передумови для

нехтування власною позицією судді з приводу закріплення за ним бажаної

спеціалізації. В результаті на суддів, які є новими особами у даному колективі,

перебувають у неприязних стосунках з головою суду або зі своїми колегами,

покладався розгляд такої категорії справ, що становить найбільший обсяг і являє

собою найбільшу складність у роботі даного суду, без урахування їхньої кваліфікації

і особистих якостей. Разом з тим, необхідність пропозиції голови суду передбачено

п. 9 ч. 1 ст. 24 та ч. 4 ст. 18 Закону щодо кількості та персонального складу слідчих

суддів, а також суддів, уповноважених здійснювати кримінальне провадження щодо

неповнолітніх. Крім того, згадану загрозу фактично зберігає і головування голови

суду при проведенні зборів, тому у тексті Закону необхідно передбачити критерії, за

якими збори суддів приймають рішення щодо визначення спеціалізації суддів, а

також можливість його прийняття з урахуванням думки відповідного судді, чия

спеціалізація визначається (детальніше див. підрозділ 3.3 дисертації).

Важливе значення має повноваження зборів визначати рівень навантаження на

суддів відповідного суду з урахуванням виконання ними адміністративних або

інших обов’язків (п. 3 ч. 5 ст. 128 Закону). Проблеми навантаження на суддів МЗС є

надзвичайно актуальними, і їм присвячено підрозділ 3.2 дисертації. За допомогою

розглядуваного повноваження збори суддів можуть частково їх розв’язати на рівні

окремого місцевого суду. Голова суду при цьому має прагнути, щоб навантаження

на суддів було справедливим і пропорційним. Враховуючи, що законодавець

92

передбачає вирішення цього питання зборами з урахуванням виконання суддями

адміністративних обов’язків, це повноваження зборів безпосередньо стосується

також голови суду, який має винести на розгляд зборів своє бачення оптимального

навантаження на себе і обґрунтувати його, за наслідками обговорення остаточне

рішення приймається зборами.

Крім зазначеного способу визначення навантаження на суддів, збори суддів та

голова суду можуть певним чином впливати на визначення штатної чисельності

суддів відповідного суду. Так, згідно із п. 2.1 Порядку підготовки, розгляду та

погодження матеріалів щодо визначення кількості суддів у судах, ДСА готує

матеріали щодо визначення кількості суддів за власною ініціативою або за

зверненням голови чи зборів суддів відповідного суду, ТУ ДСА, РСУ. Голова суду

або збори суддів у триденний строк з дня утворення вакантної посади судді можуть

звернутися до ДСА з пропозицією щодо зменшення кількості суддів у разі, коли

середньомісячне судове навантаження (з урахуванням коефіцієнтів складності) на

одного суддю є меншим за середній аналогічний показник по Україні [245]. З цих

положень випливає віднесення до сфери спільної компетенції голови та зборів суддів

місцевого суду забезпечення рівномірного навантаження на суддів, а також

визначення оптимальної їх чисельності. Разом з тим, наведене формулювання

створює невизначеність у тому, на кого покладається персональна відповідальність

за ініціювання змін чисельності суддів – на голову суду чи збори суддів. З

урахуванням викладеного, пропонуємо покласти виконання обов’язку щодо

ініціювання зміни кількості суддів у суді перед ДСА саме на голову суду, який має

здійснювати це у взаємодії зі зборами суддів. Фактично, таку модель передбачає

РСУ, вказуючи у п. 2.3 Порядку, що до пропозиції голови суду додається копія

рішення зборів суддів відповідного суду про результати обговорення зазначеного

питання. Крім того, особливістю визначення кількості суддів у місцевому суді є

необхідність додавати до пропозиції голови суду також лист-позицію голови

апеляційного суду та начальника відповідного ТУ ДСА. Оскільки правом

представляти МЗС у зносинах із цими суб’єктами також наділяється голова суду, то

саме його слід визначити як суб’єкта, на якого покладається оформлення і внесення

до ДСА відповідної пропозиції.

93

Важливим напрямком взаємодії голови місцевого суду і його зборів є

заслуховування на зборах суддів звітів суддів, які обіймають адміністративні посади

в даному суді, та керівника апарату суду. Певні перепони до фактичної реалізації

цих положень створює відсутність закріплення періодичності такого звітування та

наслідків, які тягне його відсутність чи негативна оцінка зборами суддів роботи його

голови. При цьому вважаємо за необхідне пов’язати заслуховування таких звітів з

періодичністю проведення зборів, тобто на кожному з чергових зборів суддів голова

суду, його заступник та керівник апарату мають відзвітувати про свою діяльність і

роботу суду та відповісти на питання присутніх. Крім того, в Законі необхідно

передбачити норму щодо можливості висловлення зборами суддів недовіри не лише

керівникові апарату, а й голові суду та його заступнику за наслідками звітування, що

має тягти за собою відставку відповідних осіб з їхніх посад.

Поряд з наведеним вище, на голову суду, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 24 Закону,

покладається забезпечення виконання рішень зборів суддів місцевого суду. В певну

колізією з цією нормою вступає ч. 12 ст. 128, відповідно до якої виконання рішень

зборів суддів покладається на голову відповідного суду або його заступника за

дорученням зборів, оскільки, виходячи із першої норми, голова суду у кожному

випадку є відповідальним за виконання рішень зборів місцевого суду, а відповідно

до другої – збори повинні надати йому або його заступнику відповідне доручення

щодо цього. Вважаємо, що для голови суду спеціальне доручення зборів для

виконання їхнього рішення непотрібне, воно має місце лише якщо виконання

рішення зборів покладається ними на іншого суддю.

Узагальнюючи спеціальні повноваження голови суду, варто відмітити, що на

відміну від ЗУ «Про судоустрій» від 2002 р. у чинному акті не передбачено норми,

яка покладає на голову місцевого суду обов’язок здійснювати організаційне

керівництво діяльністю суду. Отже, законодавець допустив істотну прогалину,

оскільки залишив невизначеним найголовніше питання – призначення голови суду.

Характерно, що у ст. 24 та інших Закону законодавець уникає терміну «організація»

та похідних від нього при регламентації повноважень голови суду (за винятком

повноваження організовувати ведення судової статистики, про яке йшлося вище).

Поряд з цим, Закон у п. 2 ч. 1 та ч. 2 ст. 24 акцентує увагу на адміністративному

94

характері його повноважень. Термін «адміністративні повноваження» стосовно

голови суду широко використовується і у науковій юридичній літературі: до 2010 р.

ним позначалися повноваження голови суду відносно апарату суду [224, c. 106; 294,

c. 28], однак у наступних працях зроблено спробу обґрунтувати поширення цього

терміну практично на весь комплекс спеціальних повноважень голови суду як його

керівника [91, c. 29]. На наш погляд, такий підхід помилковий, оскільки не враховує

того факту, що адміністративними повноваження робить не сам по собі статус

керівника певної установи (в даному випадку – суду), а ті правові можливості щодо

управління відповідною установою, які у голови суду відсутні.

Слід відмітити, що суперечність між формою і змістом відповідних

повноважень голови суду закладена законом. Так, за передбаченою законодавцем

конструкцією адміністративними є повноваження, з приводу яких голова суду видає

наказ чи розпорядження (ч. 2 ст. 24 Закон). Проте Закон не уточнює, з яких саме

конкретних питань голова суду видає вказані акти, або формулює їх некоректно.

Наприклад, у ч. 4 ст. 159 Закону є вказівка на те, що розпорядженнями голови суду

мають керуватися судові розпорядники. В той же час, на одному рівні з головою

суду у цій нормі закону згадуються і розпорядження від окремих суддів. Очевидно,

що ставити на один рівень розпорядження для судових розпорядників, які видаються

головою суду, і ті, що виходять від рядового судді, неможна. Адміністративні

повноваження до судових розпорядників реалізує тільки голова суду, тоді як

відносно суддів йдеться лише про сприяння у організації судового засідання тощо.

Загалом, до повноважень, стосовно яких голова суду видає наказ або

розпорядження (і які, таким чином, законодавець вважає адміністративними) можна

зарахувати: оформлення призначення на посаду, переведення судді, звільнення судді

з посади, а також припинення повноважень судді; визначення адміністративних

повноважень заступника голови суду, забезпечення виконання рішень зборів суддів

місцевого суду, а також надання суддям відрядження, затвердження графіку

відпусток і т.д. По-перше, коло таких обов’язків зовсім незначне, по-друге, вони не

мають характеру владно-розпорядчих, в літературі вони традиційно розглядалися як

організаційні [294, c. 29], і зберігають свою організаційну природу на сьогодні. Тому

95

вказівка закону на адміністративний характер повноважень, з питань реалізації яких

видаються відповідні акти голови суду, некоректна.

Також постає питання, по відношенню до кого повноваження голови суду

набувають адміністративного характеру, від чого, як слушно вказує А. Селіванов,

залежить управлінський статус голів судів [326]. Так, аналізуючи ЗУ «Про

судоустрій України» від 2002 р., О. Б. Прокопенко зазначав, що адміністративні

повноваження голови суду поширюються лише на апарат суду, оскільки голова суду

призначає та звільняє його працівників, застосовує щодо них заохочення та накладає

дисциплінарні стягнення тощо [294, c. 29]. Однак з 2010 р. апарат виведений зі сфери

керівництва голови суду, і адміністративних повноважень ані до його керівництва,

ані до рядових працівників голова місцевого суду не здійснює.

Не можна вести мову і про адміністративний характер повноважень голови

стосовно суддів місцевого суду. Судді, які працюють у місцевому суді, не є його

підлеглими, і керувати ними він не вправі, що випливає із положень щодо

незалежності і недоторканості суддів (ст. ст. 48-49 Закону), тому висновки деяких

авторів про те, що судді є підпорядкованими голові суду [300, c. 350], або щодо того,

що судді знаходяться в «певних трудових відносинах» з головою суду і підзвітні

йому в частині виконання обов’язків, що виникають під час трудових правовідносин

у суді як державній установі [376, c. 6], не відповідають дійсності. Натомість треба

погодитися з В. Д. Бринцевим, який вважає, що голова суду стосовно суддів є просто

«першим серед рівних», хоча він і відповідає за стан всієї роботи суду. Виходячи із

цього, недоліки в роботі суддів і конкретні зауваження на їх адресу повинні

обговорюватися на спеціальних нарадах, а також із застосуванням методу

індивідуальних співбесід з цих питань [35, c. 227]. Також голова суду як керівник

судової установи покликаний розв’язувати різноманітні конфлікти, які виникають

між суддями, працівниками апарату, особами, які звертаються до суду, виступаючи в

ролі авторитетного арбітра [40, c. 102]. Вказані прийоми можна вважати засобами

організаційного впливу на суддів з боку голови, проявами його координаційної

функції, однак вони не мають владно-управлінського і взагалі правового характеру.

Зазначене стосується і повноважень голови місцевого суду по відношенню до

зборів суддів. Погоджуючись з В. Д. Бринцевим у тому, що сприяння регулярному

96

проведенню зборів суддів і дотримання умов для реального суддівського

самоврядування є складовою менеджменту голови суду щодо суддів [35, c. 227], ми,

однак, не можемо вважати ці повноваження адміністративними, оскільки вони

виконуються за допомогою координаційних засобів.

Виходячи із Закону адміністративні повноваження голова суду може

застосовувати щодо свого заступника при визначенні обсягу його повноважень.

Однак і в цьому питанні його можливості суттєво обмежені. По-перше, голова суду

не може делегувати заступникові більше повноважень, ніж має сам. По-друге,

заступник не є підлеглим голові суду, про що йшлося вище. По-третє, посада

заступника на сьогодні існує лише у чверті загальних місцевих судів. Тому

розглядати взаємовідносини голови суду і його заступника в площині

адміністративних повноважень також немає підстав.

Узагальнюючи викладене, слід відмітити, що ще спираючись на раніше діюче

законодавство, дослідники робили висновок, що голову суду не можна назвати

повноцінним адміністратором [396, c. 7]. Тим більше, не доводиться говорити про

голову суду як про судового адміністратора на підставі такого обмеженого кола

повноважень, як той, що визначений у Законі. Як справедливо зазначається у

науковій юридичній літературі, аналіз повноважень голови суду та його заступника

дає підстави стверджувати, що судді, які займають адміністративні посади,

позбавлені реальних важелів впливу не тільки на роботу апарату суду, а й на суддів;

єдиним реальним важелем впливу голови суду чи його заступника на суддів має

бути вплив через авторитет та повагу [353, c. 537-538]. Отже, ні де-юре, ні де-факто

реального впливу на роботу суду голова місцевого суду не має і діяльність, яку він

здійснює, не є владно-розпорядчою. Відповідно, вказівка у законі на

адміністративний характер повноважень голови суду не може вважатися коректною,

а його статус потребує уточнення і конкретизації.

Така конкретизація, на наш погляд, може відбуватися у двох протилежних

напрямках. Одним із них є переосмислення в межах існуючої моделі повноважень

голови суду і переведення їх з площини владно-управлінських (адміністративних) у

сферу контрольних (що також є елементом управління, але в обмеженому вигляді).

Це дає змогу як унеможливити втручання голів судів у здійснення правосуддя [132,

97

c. 4], так і забезпечити реалізацію управлінських функцій голови щодо всього суду

[35, c. 226]. Більш яскраво акцентує на цьому Закон, у п. 3 ч. 1 ст. 24 якого щодо

повноважень голови місцевого суду відносно ефективності діяльності апарату суду

застосовується термін «контролює». До 2016 р. він вживався також щодо ведення в

суді судової статистики, однак чинним законом був замінений на термін

«організовує». Таким чином, замість безпосередніх керівних повноважень стосовно

апарату, як це було до 2010 р., голова місцевого суду наділяється правом (і

одночасно виконує обов’язок) щодо контролю за його діяльністю.

На жаль, Закон при цьому не передбачає форм такого контролю, як і засобів

реагування голови суду на виявлені порушення (за винятком права вносити подання

стосовно керівника та його заступника до територіальних органів ДСА, про яке

йшлося вище). Слід погодитися з висновком, що така ситуація зменшує ефективність

контролю голови суду за його роботою, а також перетворює голову суду з керівника

судової установи на «звичайного контролера» [353, c. 534]. Однак в цілому

концепція контролюючого характеру повноважень голови суду щодо апарату

уявляється нам цілком обґрунтованою у сучасних умовах, базується на тому, що

голова, уособлюючи суд і являючись представником судової влади, від імені та в

інтересах суду контролює питання організаційного забезпечення його діяльності, що

здійснюється виконавчою владою за допомогою апарату суду, не втручаючись у

безпосереднє їх вирішення. При цьому реалізація контрольних повноважень головою

суду потребує додаткової законодавчої регламентації, а також належного науково-

методичного обґрунтування.

Іншим напрямком є розширення управлінських повноважень голови суду, за

допомогою яких він міг би вважатися повноцінним керівником судової установи.

Адже, як справедливо відмічає В. В. Городовенко, позиція керівника суду – це

позиція першого серед рівних, але водночас і особи, яка повинна професійно

займатися питаннями ефективного управління діяльністю суду [65].

О. Г. Жуковський слушно вказує на те, що голова суду має керувати всіма

напрямами діяльності суду й обмежувати його реальні управлінські повноваження

не варто; оскільки за якість роботи суду відповідає голова, то він повинен мати

98

належний обсяг повноважень [94, c. 100]. Це може бути досягнуто лише за рахунок

розширення закріпленого Законом переліку повноважень голови суду.

Орієнтирами для таких змін можуть слугувати положення Висновку КРЕС

щодо ролі голів судів, в якому відмічається, що голови судів несуть відповідальність

за управління роботою суду, в тому числі управління персоналом суду,

матеріальними ресурсами та інфраструктурою. Вкрай важливим є те, щоб вони мали

необхідні повноваження і ресурси, необхідні для ефективного виконання цього

завдання (п. 27) [44]. До таких повноважень відносяться наступні: щодо персоналу

(апарату суду); щодо забезпечення інфраструктури суду; щодо визначення структури

суду; щодо фінансового забезпечення суду.

Так, в межах першої із цих груп відмічається, що голови судів можуть мати

або широкі за обсягом повноваження (зокрема, стосовно відбору та найму,

встановлення винагороди, переведення, притягнення до дисциплінарної

відповідальності, оцінки продуктивності та звільнення), або обмежені можливості,

коли більшість керівних завдань виконуються зовнішнім органом або особою (п. 28

Висновку). Вважаємо, що для України є більш прийнятною перша модель, тож до

необхідних у цьому контексті змін можна віднести повернення голові суду

дисциплінарних повноважень щодо працівників апарату суду, що сприяло б

підвищенню їх відповідальності і належного рівня службової дисципліни у суді.

КРЕС відмічає, що голови судів мають функції щодо збереження

інфраструктури суду. Якщо такі повноваження виконуються органами, що

призначаються та підзвітні виконавчій владі, голови судів повинні бути залучені і

повинні мати значний вплив на те, як надаються ці послуги. Безперечною перевагою

є розподіл відповідальності з «керівником суду» або «адміністративним

директором», які можуть мати різний рівень повноважень в управлінні персоналом

суду. В таких випадках ці посадові особи повинні призначатися і бути підзвітними

головам судів (пп. 29, 30 Висновку). Зазначені положення мають орієнтувати

вітчизняного законодавця на розширення повноважень голови суду відносно

керівника апарату суду, зокрема надання йому права призначати і звільняти

керівника апарату та контролювати його роботу.

99

Важливим напрямом удосконалення повноважень голови суду є питання

фінансування судів, від якого, як справедливо зауважує Л. М. Москвич, залежить

ефективність їх функціонування [186, c. 164]. КРЕС звертає увагу на те, що критерії,

що використовуються в процесі виділення фінансових та людських ресурсів в різних

судах, є ключовим фактором для визначення ролі голів судів, яка повинна бути

значною, якщо не вирішальною, і наголошує, що голови повинні мати можливість

управляти бюджетом свого суду, яка передбачає їх відповідальність (пп. 32, 33

Висновку). Натомість, Закон не передбачає повноважень голови суду у сфері

фінансування суду, що можна вважати істотним обмеженням ролі голови суду у

здійсненні організаційного керівництва судовою установою. З огляду на це,

пропонується передбачити низку повноважень голови суду з цих питань, зокрема

підготовку запитів щодо обсягу фінансування суду, а також розпорядження

бюджетними коштами, виділеними на утримання відповідного суду тощо. З цим

пов’язана і роль голови суду у вирішенні питання щодо кількості суддів та

працівників апарату, необхідної для належної роботи суду, оскільки це також

залежить від затверджених обсягів видатків на утримання суду.

Необхідним видається і розширення повноважень голови суду щодо суддів.

Так, у Висновку КРЕС щодо ролі голів судів наголошується на тому, що голови

судів повинні мати можливість стежити за тривалістю судового розгляду.

Моніторинг тривалості розгляду та дії, до яких матимуть вдатися голови судів задля

прискорення прийняття рішень у справах, повинні бути збалансованими з огляду на

суддівську неупередженість, незалежність та конфіденційність судового розгляду

[44]. Коментуючи цю норму, експерти звертають увагу на наділення голів судів

повноваженнями щодо реагування в разі порушення розумних строків [158]. Разом з

тим, національне законодавство не передбачає повноважень голів судів у цій сфері,

що можна вважати його прогалиною. Для її подолання вважаємо необхідним

надання голові суду деяких дисциплінарних повноважень щодо суддів. Так, на

практиці саме голова суду володіє найбільшим обсягом інформації щодо

вчинюваних суддями порушень закону, може об’єктивно оцінити те чи інше діяння

судді з точки зору його законності, має «найкоротший шлях» комунікації із

відповідним суддею. Відомості, які надходять до нього щодо поведінки суддів,

100

характеризуються повнотою, достовірністю та оперативністю. На практиці до голови

суду зі скаргами на дії, бездіяльність чи рішення судді досить часто звертаються не

лише громадяни, які є учасниками процесів, а й їх адвокати, хоча жодними

повноваженнями у цій сфері голова суду не наділений.

Оскільки правових засобів впливу на суддів голова суду не має, то може лише

провести бесіду із суддею-порушником, під час якої запропонувати добровільно

усунути допущене порушення. Результативність її, відповідно, залежить лише від

особистого авторитету голови суду і власного сумління судді. В іншому випадку,

навіть у разі особистого виявлення порушень з боку судді (запізнення на роботу,

прогулу, несвоєчасного розгляду судових справ, некоректного ставлення до

учасників процесу, порушень суддівської етики тощо) голова суду може

відреагувати на них тільки шляхом подачі скарги (заяви) до ВРП. Відповідна скарга

розглядається останньою у загальному порядку, і рішення за нею доводиться чекати

досить довгий час, за який несумлінний суддя може вчинити ще ряд порушень

закону, за якими голова суду може тільки спостерігати, але вдіяти нічого не може.

Парадоксальним є те, що відповідну скаргу голова суду подає як керівник

відповідного суду, проте діє при цьому, як пересічний громадянин. Очевидно, що

така ситуація веде до підриву авторитету голови суду, зниження довіри громадян до

судової влади, дестабілізації ситуації у відповідному судді.

Шляхи виправлення її нами вбачаються у наступному. По-перше, можна

запропонувати особливий порядок розгляду ВРП скарг (заяв) щодо поведінки судді,

яка може мати наслідком дисциплінарну відповідальність судді, в тому випадку,

якщо вони надійшли від голови суду, у якому він працює. У цьому випадку

дослідники пропонують зобов’язати органи, що здійснюють дисциплінарне

провадження щодо суддів, відкривати, розглядати й приймати рішення по

дисциплінарній справі без перевірки даних про наявність підстав для притягнення

судді до дисциплінарної відповідальності [353, c. 538]. Тобто йдеться про те, що

таким скаргам (заявам) має надаватися пріоритет порівняно з дисциплінарними

скаргами від інших суб’єктів: встановлюватися скорочений строк проведення

перевірки викладених у них фактів або передбачатися її відсутність.

101

На думку А. С. Ємельянова, існує необхідність повернення головам судів

права ініціювати дисциплінарне провадження щодо конкретного судді, а також

запровадження обов’язковості врахування висновку голови суду при винесенні

рішення за результатами дисциплінарного провадження та обов’язковості його

участі на відповідному засіданні [93, c. 75]. О. А. Калашник відкидає таку

пропозицією як таку, що створить важелі впливу голови суду на суддів, але водночас

вважає за необхідне надати голові МЗС повноваження здійснювати контроль за

дотриманням суддями трудової дисципліни, коли встановлення таких фактів дасть

змогу голові винести зазначене питання на обговорення колективу суддів [106, c.

119]. Разом з тим, у останній позиції вбачається непослідовність, адже можливість

обговорити питання трудової дисципліни на зборах суддів не потребує надання

головам судів додаткових повноважень; водночас, будь-які подібні повноваження

можуть розцінюватися як такі, що створюють важелі впливу голови суду на суддів.

Натомість мова повинна йти про досягнення оптимального балансу між інтересами

судової установи, що полягають у забезпеченні суддівської дисципліни, і інтересами

забезпечення незалежності окремого судді. В кінцевому випадку й ті, й інші

спрямовані на ефективне відправлення правосуддя, тому питання про розширення

повноважень голови суду повинно розглядатися саме із цих позицій.

По-друге, голова суду може бути безпосередньо наділений певними

дисциплінарними повноваженнями. На наш погляд, йому доцільно надати право

накладати на суддів відповідного суду дисциплінарне стягнення у виді

попередження. Так, дане стягнення є найбільш м’яким і не тягне застосування до

судді інших несприятливих наслідків, окрім перебування в статусі судді, який має

непогашене дисциплінарне стягнення. Однак воно має важливий виховний і

попереджувальний ефект, дає змогу судді-порушнику виправитися без застосування

більш суворих стягнень. Переваги такої моделі ми вбачаємо у тому, що питання

щодо дрібних дисциплінарних порушень, вчинених суддею, будуть вирішені в

межах суду, в якому він працює, що справлятиме належний індивідуальний і

загальний профілактичний вплив на суддів, дасть змогу оперативно реагувати на такі

порушення, розвантажить ВРП від розгляду відповідних дисциплінарних скарг і

дасть їй змогу зосередитися на більш серйозних порушеннях в середовищі

102

суддівського корпусу тощо. Що ж до загрози незалежності суддів, то вона

мінімальна з огляду на наслідки дисциплінарного стягнення у виді попередження,

про які йшлося вище. Також їх можна зменшити можливістю оскарження суддею, на

якого накладено таке стягнення, його застосування до ВРП.

Показовим у цьому відношенні ми вважаємо досвід Німеччини, де судді

підлягають службовому нагляду, який здійснюється в тій мірі, в якій не порушується

їх незалежність, що розуміється як можливість об’єктивного зауваження про

неналежне виконання суддею своїх обов’язків або оцінки дії судді як протиправного,

попередження судді й заклик його до почуття обов’язку. Такий нагляд поширюється

на вторинну, не основну діяльність суддів, не пов’язану зі здійсненням правосуддя,

наприклад, затягування розгляду справи [204, c. 246]. При цьому голова суду має

право ініціювати питання щодо дисциплінарної відповідальності судді, розглядати

дисциплінарну справу відносно судді та застосовувати до судді дисциплінарне

стягнення у виді догани, про що повідомляється дисциплінарна установа [195].

Вважаємо цей досвід корисним для України, особливо в умовах поширеності фактів

порушення суддями трудової дисципліни, затягування строків розгляду справ тощо.

Таким чином, можна зробити висновок, що Закон не містить однозначного

визначення статусу голови місцевого суду. Повноваження останнього є суттєво

обмеженими, і їх характер законодавцем сформульований некоректно: формально

закріплені в якості адміністративних, вони фактично не є владно-розпорядчими, а,

зберігаючи свою організаційну природу, по відношенню до апарату суду набувають

значення контрольних. Такий стан справ негативно позначається на організації

роботи місцевого суду, позбавляючи її єдиного керівного центру, тому у тексті

Закону пропонується відобразити статус голови як керівника МЗС, який представляє

суд як орган державної влади у зносинах з іншими органами та особами, здійснює

його організаційне керівництво і від імені судової влади контролює організаційне

забезпечення роботи суду з боку ДСА в особі апарату суду і його керівника. Для

цього повноваження голови суду мають бути розширені як відносно працівників

апарату, так і відносно суддів відповідного суду.

103

2.3. Роль апарату в організаційному забезпеченні роботи місцевого

загального суду

Поняття «апарат» у науковій юридичній літературі визначається як сукупність

служб організаційного, юридичного, аналітичного, експертного, інформаційного,

науково-методичного, фінансового, матеріально-технічного, соціально-побутового,

забезпечення діяльності [409, c. 126]. Тобто йдеться про допоміжний, обслуговуючий

персонал, що виконує забезпечувальні відносно діяльності суду функції. О. М. Курило

вказує, що діяльність апарату, який виконує різноманітні дії організаційного,

допоміжного та підготовчого характеру, без яких неможливі власне дії судді по

вирішенню юридично значущих справ, спрямована саме на увільнення суддів від

виконання завдань, які безпосередньо не пов’язані із відправленням правосуддя [144, c.

118]. Отже, від належної роботи апарату залежить ефективність діяльності МЗС.

Правовою основою діяльності апарату суду є Розд. XI «Організаційне

забезпечення діяльності судів» Закону. Конкретно присвячена його організації і

діяльності ст. 155 Закону; крім того, в статтях 156-159 розкриваються інші аспекти

його функціонування, а саме щодо статусу помічників суддів (ст. 157); бібліотеки

суду (ст. 158); служби судових розпорядників (ст. 159). До цієї ж сфери відноситься і

ст. 160, присвячена Службі судової охорони, яка хоча організаційно і не входить до

структури апарату суду, проте виконує взаємопов’язані із ним функції щодо

забезпечення охорони та підтримання громадського порядку в судах. На відомчому

рівні питання організації і діяльності апарату суду регламентуються Типовим

положенням про апарат суду, яке затверджує ДСА за погодженням із ВРП [361], а

також низкою інших актів, які розглядалися у підрозділі 1.3 дисертації, а на

локальному, тобто на рівні кожного окремого суду, – Положенням про апарат суду,

яке розробляється на підставі типового положення про апарат суду та

затверджується зборами суддів відповідного суду (ч. 2 ст. 155 Закону).

Відповідно до ч. 1 ст. 155 Закону, основним завданням апарату суду є

організаційне забезпечення роботи суду, проте змісту цього поняття Закон не

розкриває, хоча цим питанням присвячено весь Розд. XI «Організаційне

забезпечення діяльності судів». В той же час, у ч. 2 ст. 146 розкривається зміст

104

забезпечення функціонування судової влади. Тому побудова цього Розділу

уявляється нелогічною: на нашу думку, він має носити назву «Забезпечення

функціонування судової влади», в контексті якого повинно регламентуватися

організаційне забезпечення діяльності судів. Дещо суперечливою є й ч. 3 ст. 155

Закону, яка регламентує сферу персональної відповідальності керівника апарату

суду, оскільки у ній функціонування ЄСІАС, інформування зборів суддів про свою

діяльність певним чином відмежовуються від організаційного забезпечення суду;

поряд з цим, окремо розглядається організаційне забезпечення: 1) суду; 2) суддів та

3) судового процесу, хоча по суті всі ці питання мають входити до складу єдиного

предмету організаційного забезпечення діяльності суду.

Науковці визначають організаційне забезпечення діяльності судів як систему

дій організаційного й розпорядчого характеру, спрямовану на створення належних

умов для нормальної роботи судів, а саме: а) достатнє фінансування; б) матеріально-

технічне й кадрове забезпечення; в) ефективне діловодство й інформативно-

аналітичне забезпечення; г) вирішення господарських питань; д) підтримання

правопорядку в судах тощо [353, c. 34]. В цілому це визначення є прийнятним, з ним

можна погодитися. Серед завдань, які покладаються на апарат суду, О. М. Курилом

виділяються такі: (1) дотримання загальних правил ведення судового діловодства в

суді та порядку роботи з документами з моменту їх надходження чи створення в суді до

відправлення або передавання в архів, звернення до виконання судових рішень; (2)

здійснення роботи з документального забезпечення роботи суду; (3) здійснення роботи

щодо обліку документообігу суду та ін. [143, c. 131]. На наш погляд, наведене коло

завдань однобічно стосується призначення лише одного структурного підрозділу

апарату місцевого суду – канцелярії, не враховуючи специфіки завдань інших його

структурних підрозділів. З огляду на те, що робота апарату МЗС є забезпечувальною,

допоміжною діяльністю, завдання його функціонування можна сформулювати таким

чином: створення умов для належного відправлення правосуддя шляхом

інформаційного, документального, комп’ютерного, кадрового, фінансового,

матеріально-технічного та соціально-побутового забезпечення роботи суду.

Сформульованим завданням відповідає наведений у п. 9 Типового положення

про апарат місцевого, апеляційного суду широкий перелік функцій апарату суду [361].

105

Відзначимо, що цей документ має внутрішню колізію в частині визначення

самостійною функцією апарату суду «організаційне забезпечення», оскільки всі

функції апарату суду спрямовані на організаційне забезпечення роботи суду. В той

же час, думається, що частина наведених у ньому функцій має бути закріплена

законодавчо для забезпечення легального визначення поняття «організаційне

забезпечення роботи суду», оскільки наразі законодавець чітко не окреслює сфери

відповідальності апарату суду і його керівника.

Закон, встановлюючи у ч. 3 ст. 155 персональну відповідальність керівника

апарату суду за належне організаційне забезпечення діяльності суду, не визначає,

перед яким суб’єктом він, а в його особі – весь апарат суду, несе цю

відповідальність. На наш погляд, відповідальність керівника апарату суду подвійна:

з одного боку, він відповідає перед судом, а з іншого – перед ТУ ДСА. При цьому

його відповідальність перед судом може розглядатися у двох вимірах: по-перше,

керівник апарату, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 24 Закону, підконтрольний голові

місцевого суду; по-друге, згідно із ч. 3 ст. 155 Закону, він є підзвітним органу зборам

суддів місцевого суду. Відповідальність керівника апарату місцевого суду перед

ДСА виявляється у тому, що, згідно із ч. 4 ст. 155 Закону, керівника апарату

місцевого суду, його заступника призначає на посаду та звільняє з посади начальник

відповідного ТУ ДСА України за згодою голови відповідного суду. Крім того, цей

же суб’єкт застосовує до керівника апарату суду заохочення та накладає

дисциплінарні стягнення, як на підставі подання голови місцевого суду, так і без

такого. Крім того, взаємний вплив ДСА та голови місцевого суду на діяльність

апарату суду виявляється у тому, що, відповідно до ч. 7 ст. 155 Закону, структура і

штатна чисельність апаратів місцевих судів за погодженням з головою суду

затверджуються відповідним ТУ ДСА в межах видатків на утримання суду. Таким

чином, апарат місцевого суду та персонально його керівник з питань організаційного

забезпечення діяльності суду мають подвійне підпорядкування і відповідальність –

як перед судом (в особі голови суду та зборів суддів), так і перед ДСА.

Визначення оптимальної структури і штатної чисельності апарату МЗС є

важливою передумовою його ефективної діяльності. Можна вважати, що участь у

вирішенні цього питання беруть три уповноважені суб’єкти: керівник апарату суду;

106

голова суду; начальник ТУ ДСА України. Особою, від якої виходить ініціатива у

вирішенні цього питання, є керівник апарату, оскільки саме він є найбільш

обізнаним з відповідними проблемами у суді. З відповідними пропозиціями він

звертається до голови суду, який може їх підтримати або певним чином скорегувати

шляхом погодження. При цьому Закон не регламентує ситуації, коли погляди

керівника апарату суду і голови суду на структуру і штатну чисельність апарату суду

розходяться, тобто в будь-якому разі їм необхідно шукати компроміс у вирішенні

цього питання. Далі відповідні пропозиції у виді подання подаються до ТУ ДСА

України, начальник якого їх затверджує в межах видатків на утримання суду.

Аналіз підходів до визначення структури апарату МЗС засвідчує наявність

різних моделей: із простою структурою і складноструктурованих. Приміром, у

Чорнобаївському районному суді Черкаської області наказом голови суду створено 2

підрозділи: судовий (у якому працюють: заступник голови, судді, помічник голови,

помічники суддів, секретарі судових засідань) та адміністративний, до складу якого

входять: відділ прийому і реєстрації; інформаційно-розпорядчий відділ; виконавчий

відділ; відділ архівної роботи; технічний відділ. У Дніпровському районному суді м.

Києва створено: відділ прийому та реєстрації; інформаційний відділ; технічний

відділ; відділ кадрів; судовий відділ; виконавчий відділ; відділ архівної роботи. В

Івано-Франківському міському суді діють: відділ прийому і реєстрації;

інформаційно-розпорядчий відділ; відділ забезпечення судового розгляду (судовий

відділ); відділ забезпечення звернення рішень до виконання (виконавчий відділ);

архів; технічний та господарський відділи [100, c. 22, 26, 32].

При вирішенні питання щодо структурування місцевого суду необхідно

враховувати, що ч. 8 ст. 155 Закону передбачає створення в апаратах судів управлінь,

відділів, секторів, що здійснюють свої функції на підставі положень, які

затверджуються керівником апарату відповідного суду. При цьому управління в

апаратах місцевих судів не створюються. Відповідно до положень постанови КМУ

від 12.03.2005 № 179 «Про упорядкування структури апарату центральних органів

виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій»,

самостійний відділ – це структурний підрозділ одногалузевого або

однофункціонального спрямування, який утворюється з чисельністю не менш як 6

107

працівників [293]. За відсутності відокремлених структурних підрозділів у виді

відділів (у разі недоцільності їх утворення) відповідні повноваження покладаються

на одного або декількох спеціалістів з відповідних питань, що має місце у більшості

малих і середньо-малих місцевих судів.

Підрозділами, наявність яких у кожному суді передбачена Законом, є такі:

канцелярія; служба судових розпорядників; бібліотека суду; підрозділи Служби

судової охорони. Канцелярія, згідно із ч. 10 ст. 155 Закону, щоденно протягом

робочого часу суду забезпечує прийняття та реєстрацію документів, що подаються

до відповідного суду. Служба судових розпорядників є структурним підрозділом

(сектором, відділом) апарату суду, на який покладається додержання особами, які

перебувають у суді, встановлених правил, виконання ними розпоряджень

головуючого в судовому засіданні. Вона підпорядковуються голові та керівнику

апарату суду. До її складу входять старші судові розпорядники та судові розпорядники.

Очолює службу її керівник, однак в апаратах місцевих судів, де штатна чисельність

служби не перевищує двох осіб, обов'язки керівника служби покладаються на старшого

судового розпорядника [242]. Бібліотека суду створюється у кожному суді для

забезпечення судів нормативно-правовими актами, спеціальною науковою

літературою, матеріалами судової практики. Її фонди формують друковані видання

та комп’ютерні бази даних (ст. 155 Закону). Згідно із Положенням про бібліотеку

суду [238], головним її завданням є забезпечення інформаційно-аналітичних,

науково-дослідних, освітніх потреб суддів та працівників апарату суду з метою

підвищення якості судочинства.

Також важливу роль в забезпеченні організації роботи МЗС відіграють

підрозділи Служби судової охорони ДСА, які здійснюють підтримання громадського

порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорону приміщень

суду, органів та установ системи правосуддя, виконання функцій щодо державного

забезпечення особистої безпеки суддів та членів їхніх сімей, працівників суду,

забезпечення безпеки учасників судового процесу (ст. 160 Закон). Зазначені

підрозділи були створені замість спеціалізованих підрозділів органів МВС (судової

міліції), які діяли у попередній період. Вони створюються і діють в системі ДСА в

організаційній формі Державної установи «Служба судової охорони», керуючись

108

відповідним Положенням [240]. При цьому охорона судів залежно від їх

розташування, оснащення технічними засобами охорони, інших особливостей

безпосередньо здійснюється службовими нарядами ТУ Служби судової охорони, які

складають один або декілька працівників Служби. Закон не відносить ці підрозділи

до складу апарату суду, вони мають самостійний статус і своє внутрішнє

підпорядкування, проте при здійсненні своїх повноважень взаємодіють із апаратом

суду. Так, згідно із Розд. VІ Положення, підрозділи Служби з питань підтримання

громадського порядку в суді, запобігання і припинення проявів неповаги до суду

взаємодіють з керівниками апаратів судів, судовими розпорядниками, секретарями

судових засідань, а з питань охорони приміщень й іншого майна судів та інших

органів суддівської системи – з відповідними керівниками органів суддівської

системи. Крім того, голова та керівник апарату відповідного суду визначені в числі

суб’єктів, які мають право на перевірку службових нарядів Служби судової охорони.

Разом з тим, видається доцільним приділити додаткову увагу координації службових

нарядів Служби з керівництвом суду, структурними підрозділами його апарату та

окремими суддями. З огляду на це, в частині охорони і забезпечення безпеки судів

доцільно визначити їх обов’язок щодо підпорядкування наказам і розпорядженням

голови відповідного суду і керівника його апарату.

Розглядаючи склад апарату суду, можна зробити висновок, що до нього

входять як понайменовані законом особи, так й інші працівники, які в тексті закону

не згадуються. В свою чергу, їх можна поділити на тих, що є державними

службовцями, і тих, хто такого статусу не має, виконуючи функції з обслуговування

апарату суду. Зокрема, ст. 155 Закону згадує таких працівників апарату суду:

керівник апарату; заступник керівника апарату; секретарі судового засідання,

наукові консультанти та судові розпорядники. Пункт 7 Типового положення про

апарат місцевого, апеляційного судів у складі апарату суду також передбачає

помічників суддів, консультантів, інших державних службовці, а також працівників,

які виконують функції з обслуговування апарату суду.

Розглядаючи правовий статус керівника апарату суду, слід звернути увагу, що

у 2010 р. відбувся суттєвий перерозподіл повноважень щодо організаційного

забезпечення діяльності суду та керівництва його апаратом від голови місцевого

109

суду до ТУ ДСА. Зберігаючи деякі повноваження у цій сфері, голова суду вже не має

адміністративних повноважень по відношенню до апарату суду, а отже, з нього

знімається персональна відповідальність за організаційне забезпечення діяльності

суду, яка відтепер повністю покладається на керівника апарату місцевого суду і

поширюється на належне організаційне забезпечення суду, суддів та судового

процесу, функціонування ЄСІАС (ч. 3 ст. 155 Закону). Зазначена норма окреслює

загальну компетенцію керівника апарату місцевого суду. Таким чином, на думку

дослідників, керівник апарату суду стає повноцінним «судовим адміністратором»,

якому голова суду делегує значну частину своїх управлінських (адміністративних)

функцій [236, c. 75]. В якості керівника установи розглядає керівника апарату суду

ВС України, який, розглядаючи справу про поновлення керівника апарату суду на

роботі, дійшов висновку, що керівник апарату суду є особою, яку можна віднести до

переліку осіб, наведеного у п.1 ч.1 ст.41 КЗпП [248].

З огляду на це, повноваження керівника апарату потребують додаткової уваги.

У науковій юридичній літературі повноваження керівника апарату суду

формулюються більш або менш широко. Приміром, Д. М. Притика вважає, що на

судового адміністратора покладаються функції управління кадрами, фінансами,

потоками справ, інформацією, приміщеннями, здійснення зв’язків з державними

установами, з громадськістю, проведення дослідницької та консультативної діяльності,

технологічне управління [264, c. 134]. О. М. Курило формулює значно ширший, їх

перелік, до якого включає управління: (1) персоналом; (2) фінансами і бюджетом; (3)

поточними справами; (4) структурними підрозділами суду; (5) присяжними; (6) у сфері

соціального забезпечення суддів та працівників апарату суду; (7) у галузі

інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності суду; (8) підготовкою і

проведенням судових засідань; (9) приміщеннями та майном суду; (10) у сфері

комп’ютеризації; (11) у сфері дослідницької і консультативної діяльності; (12) у сфері

зовнішніх відносин суду [143, c. 158-159]. В цілому із наведеною системою

повноважень керівника апарату суду можна погодитись, хоча коректність

формулювання окремих із цих функцій може бути поставлена під сумнів, приміром,

управління присяжними, оскільки законодавство не передбачає жодних повноважень

щодо них з боку керівника апарату суду, тим більше управлінських.

110

На підставі аналізу ст. 155 Закону, п. 14 Типового положення про апарат

місцевого, апеляційного суду, можна виокремити такі повноваження керівника

апарату суду: 1) адміністративні: здійснює безпосереднє керівництво апаратом суду,

забезпечує організацію роботи структурних підрозділів суду, працівників апарату

суду, їх взаємодію; 2) координаційні: взаємодіє з ДСА, її відповідним ТУ, органами

суддівського самоврядування, органами державної влади, органами місцевого

самоврядування, іншими установами й організаціями, ЗМІ з питань забезпечення

діяльності суду тощо; 3) організаційні: (3.1) загального характеру: організовує та

забезпечує розроблення і подання на затвердження в установленому порядку

структури та штатної чисельності апарату суду, а також кошторису видатків на

утримання суду; організовує роботу з фінансового та кадрового обслуговування

апарату суду; (3.2) у сфері діловодства в суді: організовує ведення діловодства в суді

відповідно до інструкції з діловодства; здійснює організаційне забезпечення ведення

судової статистики, діловодства, обліку та зберігання судових справ, належного

ведення архіву та роботи бібліотеки суду та ін.; (3.3) у сфері планування: забезпечує

підготовку планів роботи суду, які затверджуються головою суду; затверджує плани

роботи структурних підрозділів суду; (3.4) організаційно-забезпечувальні: здійснює

заходи щодо забезпечення належних умов діяльності суддів та працівників апарату

суду, інформаційно-нормативного забезпечення їх діяльності; здійснює організаційні

заходи щодо підтримання приміщення суду в стані, придатному для належного його

функціонування, проведення капітального та поточного ремонтів, технічного

оснащення приміщень, інформаційно-технічного забезпечення тощо; (3.5) у сфері

виконання рішень зборів суддів і голови суду: забезпечує виконання рішень зборів

суддів з питань внутрішньої діяльності суду; виконує доручення голови суду,

рішення зборів суддів щодо організаційного забезпечення діяльності суду;

4) контрольні: здійснює контроль за виконанням запланованих заходів; контролює

роботу з фінансового та кадрового обслуговування апарату суду; здійснює контроль

за бібліотекою суду; контролює роботу служби судових розпорядників та ін.; 5)

кадрові: (5.1) щодо добору і призначення кадрів апарату місцевого суду: організовує

проведення конкурсу на зайняття вакантних посад державної служби та забезпечує

його прозорість і об'єктивність відповідно до Порядку проведення конкурсу на

111

зайняття посад державної служби [279]; призначає осіб на посади державної служби

та звільняє їх з посад; виконує функції роботодавця для працівників апарату суду, які

не є державними службовцями; звільняє працівників апарату з їх посад;

(5.2) дисциплінарні: забезпечує виконання працівниками апарату Правил поведінки

працівника апарату суду, а також правил внутрішнього трудового розпорядку і

трудової дисципліни; застосовує до працівників апарату суду заохочення та накладає

дисциплінарні стягнення тощо; (5.3) кваліфікаційні: забезпечує організацію

підвищення рівня професійної компетентності державних службовців; забезпечує

ефективне функціонування системи оцінювання результатів службової діяльності

державних службовців тощо; 6) нормотворчі – затверджує положення про структурні

підрозділи апарату місцевого суду, канцелярію, правила користування бібліотекою

суду тощо; на підставі типового положення про апарат суду розробляє Положення

про апарат суду, що підлягає затвердженню зборами суддів.

Порівнюючи зазначені повноваження керівника апарату місцевого суду з

повноваженнями його голови, наведеними у попередньому підрозділі, можна

зробити висновок, що керівник апарату не має представницьких повноважень (хоча

фактично він представляє апарат відповідного суду), натомість наділений

кадровими, дисциплінарними і адміністративними повноваженнями відносно

працівників апарату. Загалом же, його повноваження у сфері організаційного

керівництва роботою суду є більш широкими, ніж у голови суду, що може вести до

ускладнень. По суті, єдиним засобом їх вирішення є надання голові суду

повноважень щодо призначення й звільнення керівника апарату суду, застосування

до нього заохочень і накладення дисциплінарних стягнень. На сьогодні жодних

прямих повноважень щодо керівника апарату голова суду не має, оскільки остаточне

рішення приймає ТУ ДСА, що може розглядатися як вплив на незалежність суддів.

Разом з тим, засобом впливу суддівської спільноти відповідного місцевого суду на

керівника його апарату є можливість висловлення йому недовіри зборами суддів, що

тягне за собою звільнення його з посади (ч. 3 ст. 155 Закону). Оскільки збори суддів

скликаються головою суду, який вносить питання на їх розгляд, то саме за

допомогою зборів і за їх підтримки голова суду може найбільш дієво вплинути на

звільнення керівника апарату суду з посади.

112

На відміну від керівника апарату суду, його заступникові Закон не приділяє

належної уваги. Він згадується лише в ч. 4 ст. 155 Закону в контексті призначення та

звільнення (порядок яких є аналогічним до керівника апарату суду). На заступника

керівника апарату покладається виконання обов’язків керівника апарату суду за його

відсутності, а також здійснення повноважень, визначених керівником апарату згідно

з посадовою інструкцією, затвердженою керівником апарату суду. У разі відсутності

заступника керівника апарату місцевого суду тимчасове виконання обов'язків за

посадою відсутнього керівника апарату місцевого суду покладається на іншого

працівника апарату суду наказом начальника ТУ ДСА України за поданням голови

суду (п. 19 Типового положення про апарат місцевого, апеляційного суду).

Пункт 11 Типового положення передбачає, що керівник апарату місцевого

суду може мати не більше двох заступників, якщо кількість працівників апарату

місцевого суду перевищує 60 осіб. Показовим є той факт, що посади заступника

керівника апарату існують у всіх без виключення судах, навіть з чисельністю суддів

до 10 осіб, в яких не передбачається посади заступника голови суду, що є

суперечливим рішенням законодавця. На нашу думку, в тих судах, де посада

заступника голови суду законом не передбачена, не повинно бути і посади

заступника керівника апарату. Необхідно звернути увагу також на те, що Закон не

передбачає повноваження зборів суддів висловити недовіру заступнику керівника

апарату, хоча на практиці така потреба може виникнути, у зв’язку із чим ч. 3 ст. 155

Закону має бути доповнена вказівкою на заступника керівника апарату.

Наукові консультанти є посадовими особами, покликаними здійснювати

науково-методичне забезпечення роботи місцевого суду, забезпечувати зв’язок

науки і практики на рівні окремого суду, впроваджувати у роботу суду передові

розробки юридичної науки тощо. На високий фаховий рівень вказаних осіб вказує

вимога у виді необхідності наявності наукового ступеня кандидата або доктора

юридичних наук, яка до них ставиться. Разом з тим, робота науковим консультантом

суду загалом не є привабливою для осіб з науковими ступенями. Особливі складнощі

існують у доборі консультантів у місцеві суди в сільських районах, у віддаленості

від великих міст, які, як правило, виступають центрами підготовки наукових кадрів.

З огляду на це, посади наукових консультантів, як правило, створюються у великих

113

МЗС: міських або районних у місті. Особи, які їх займають, зазвичай працюють за

сумісництвом, що перешкоджає їх повному включенню у організацію роботи

відповідного суду. Тому, на наш погляд, в ст. 155 Закону варто передбачити посаду

консультанта без вказівки на необхідність наявності у нього наукового ступеня.

Правовий статус секретаря судового засідання Законом не визначається, проте

як учасник відповідних видів судочинства він регламентується процесуальним

законодавством: ст. 73 КПК України, ст. 48 ЦПК України, згідно з якими секретар

судового засідання виконує такі повноваження: 1) здійснює судові виклики і

повідомлення; 2) перевіряє наявність та з’ясовує причини відсутності осіб, яких було

викликано до суду, і доповідає про це головуючому; 3) забезпечує контроль за

повним фіксуванням судового засідання технічними засобами; 4) веде журнал

судового засідання; 5) оформляє матеріали кримінального провадження в суді;

6) виконує інші доручення головуючого в судовому засіданні. У науковій юридичній

літературі вказується, що секретар судового засідання безпосередньо підпорядкований

керівникові апарату суду та судді, з яким працює, відповідно до внутрішнього

розподілу обов’язків, координує свою діяльність з помічником судді [221, c. 34]. Таким

чином, посада секретаря судового засідання «пов’язана» із посадою судді, в чому

вбачаються певні аналогії з посадою помічника судді. Проте на відміну від останнього,

суддя не має кадрових повноважень щодо секретаря судового засідання, а останній, на

відміну від помічника судді, не є підзвітним судді та має чітко визначений законом

процесуальний статус, на який суддя не впливає.

Окрема нормативна регламентація в Законі присвячена судовим

розпорядникам, які входять до складу відповідної служби, що згідно із ст. 156 діє у

кожному суді для забезпечення додержання особами, які перебувають у суді,

встановлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого в судовому

засіданні. Закон передбачає правову основу окремо створення та діяльності служби

судових розпорядників (це відповідне положення, що затверджується Головою ДСА

за погодженням із ВРП) [242], а окремо – самих судових розпорядників,

встановлюючи, що вони керуються у своїй діяльності Закон, вимогами

процесуального закону, відповідними правилами та інструкціями, розпорядженнями

голови суду та судді. Отже, судові розпорядники мають «потрійне»

114

підпорядкування: керівнику апарату суду; голові суду; окремому судді (під час

розгляду ним конкретної справи).

Більш детально їхні повноваження як учасників відповідних процесів

визначаються процесуальним законодавством: ст. 74 КПК України, ст. 49 ЦПК

України. Детальна регламентація прав і обов’язків судових розпорядників міститься

у пп. 5.1-5.4 Положення про службу судових розпорядників та організацію її

діяльності. КПК України вказує, що судовий розпорядник може залучатися (курсив

наш – І. Д.) до участі в кримінальному провадженні головуючим у судовому

засіданні. Тобто його участь у судовому розгляді кримінальних справ не є

обов’язковою. При цьому у разі відсутності в судовому засіданні розпорядника його

функції виконує секретар судового засідання (ч. 4 ст. 74 КПК України). Це дозволяє

зробити висновок, що посади секретаря судового засідання і судового розпорядника

у процесуальних правовідносинах є частково взаємозамінюваними (секретар

судового засідання може замінювати судового розпорядника, але не навпаки). ЦПК

України такої можливості не передбачає, але на практиці секретарі судового

засідання часто виконують обов’язки судового розпорядника і у цивільних справах.

Дискусійним є правове становище помічників суддів. У науковій юридичній

літературі вказується, що помічники судді не мають окремого правового статусу, а

має статус державного службовця з деякими особливостями проходження служби

(без конкурсного добору, можливість звільнення разом з керівником-суддею) [247, c.

47]. Стаття 155 Закону прямо не відносить їх до працівників апарату. Натомість їх

статусу присвячено окрему ст. 157 Закону, згідно з якою кожний суддя суду

загальної юрисдикції має помічника, статус і умови діяльності якого визначаються

Законом, ЗУ «Про державну службу» та Положенням про помічника судді,

затвердженим РСУ [241]. До 2016 р. помічники суддів не вважалися працівниками

апарату, а розглядалися як особи, що прикріплюються до нього апарату для

кадрового та фінансового обслуговування [221, c. 37]. Очевидно, що таке вирішення

суперечило єдності організаційного забезпечення діяльності суду, у зв’язку із чим

цілком обґрунтованими є внесені Рішенням РСУ № 20 від 03.03.2016 до п. 3

Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції зміни, згідно з якими

помічник судді є працівником апарату суду. Згідно із ч. 1 ст. 92 ЗУ «Про державну

115

службу», посади помічників суддів належать до посад патронатної служби. Тож

помічників суддів можна вважати працівниками апарату суду зі спеціальним

правовим статусом, обумовленим належністю їх до посад патронатної служби, що

виявляється у правилах їх добору, строку повноважень, вимогах до них та

підзвітності, що має бути чітко вказано у ст. 155 Закону.

Помічники суддів мають подвійне підпорядкування: відповідному судді та

керівнику апарату. Так, судді самостійно здійснюють добір помічників, призначення

яких здійснюється без конкурсу і на строк повноважень відповідного судді. Проте на

посаду вони призначаються та звільняються з посади керівником апарату

відповідного суду за письмовим поданням судді. При цьому керівник апарату суду

має право відмовити судді у призначенні особи на посаду його помічника у випадку,

коли претендент не відповідає вимогам, установленим Законом та ЗУ «Про державну

службу», а також вимогам Положення про помічника судді суду загальної

юрисдикції. З питань підготовки справ до розгляду помічники суддів підзвітні лише

відповідному судді (ч. 4 ст. 157 Закону), проте правил їх підпорядкованості з інших

питань (зокрема, службової дисципліни) Закон не регламентує, хоча очевидно, що з

цих питань вони підпорядковуються керівнику апарату суду, який їх призначає та

звільняє. В цьому відношенні видається дискусійною норма п. 15 Положення, згідно

з яким застосування заходів заохочення та дисциплінарного стягнення до помічника

судді здійснюється керівником апарату відповідного суду за поданням судді.

Очевидно, що за порушення службової дисципліни у суді правом притягнути його до

дисциплінарної відповідальності повинен бути наділений керівник апарату суду

безвідносно до подання судді, тоді як подання останнього може бути підставою для

притягнення до дисциплінарної відповідальності за невиконання помічником

обов’язків щодо підготовки справ до розгляду.

Помічник не є нерозривно пов’язаним із суддею, оскільки у випадку тривалої

відсутності судді (тривале відрядження, відсторонення судді від посади, відпустка у

зв'язку з вагітністю та пологами, відпустка по догляду за дитиною тощо), а також у

період з моменту припинення повноважень судді зі здійснення правосуддя або з

моменту звільнення судді із займаної посади, помічник судді може тимчасово

виконувати обов’язки помічника, додаткового помічника іншого судді, про що на

116

підставі особистої заяви помічника судді та подання відповідного судді видається наказ

керівника апарату суду (п. 17 Положення).

Виходячи із змісту відповідного Положення, помічник судді – це посадова

особа, яка забезпечує виконання суддею відповідних повноважень та сприяє

здійсненню правосуддя. Сформульовані у Положенні повноваження помічника судді

можна поділити на ті, які виконуються на постійній основі, і ті, що реалізуються за

дорученням судді. Про їх важливість свідчить ряд заборон, що для нього

встановлюються, а саме: 1) вчиняти дії процесуального характеру та дії, що можуть

потягнути за собою виникнення, зміну або припинення прав та обов’язків учасників

судового процесу; 2) розголошувати відомості, що становлять державну або іншу

охоронювану законом таємницю, та відомості, що стали йому відомими у зв’язку з

виконанням посадових обов’язків; 3) прилюдно висловлювати свою думку щодо

справи, яка розглядається, або надавати довідки, консультації з обставин, що можуть

бути предметом судового розгляду (п. 23 Положення).

Крім перелічених, до складу апарату МЗС входять й інші особи, які не

згадуються у тексті Закону, однак відіграють важливу роль в організації його роботи:

секретарі суду; інші працівники апарату суду, які не мають статусу державних

службовців і виконують функції з обслуговування апарату суду (діловод, оператор

комп’ютерного набору, спеціаліст з ІТ технологій, друкарка, експедитор, завідувач

архіву, архіваріус, бібліотекар, завідувач господарства тощо). Такі особи здійснюють

технічне забезпечення організації діловодства в суді, опрацьовують вхідну і вихідну

кореспонденцію, працюють із базами даних суду та здійснюють інші завдання. Питання

про заснування деяких штатних посад ставиться фахівцями в порядку пропозиції.

Приміром, для покращення взаємодії судів зі ЗМІ пропонується передбачити у великих

місцевих судах посади прес-секретарів, на які призначати осіб зі спеціальною

журналістською освітою та досвідом роботи в судовій (правовій) журналістиці [37, c.

48]. На жаль, через обмежені фінансові можливості це важко втілити на рівні

місцевого суду. Отже, чисельність таких працівників, диференціація обов’язків серед

них безпосередньо залежить від розміру суду, а також обсягу його фінансування.

З огляну на покладення на апарат суду організаційного забезпечення

діяльності МЗС, а персонально на його керівника – основного масиву роботи щодо

117

організаційного керівництва діяльністю суду, набуває актуальності проблема

забезпечення професіоналізму працівників апарату. Так, Л. М. Москвич вказує, що

позитивний результат від роботи апарату можливий лише за умови високого

професійного рівня судового адміністратора, а за існуючого низького рівня

матеріального забезпечення, відсутності заходів кар’єрного стимулювання посади

судових адміністраторів залишаються непривабливими для фахівців високого рівня

кваліфікації [185, c. 366-367]. З цим погоджується і О. М. Курило, вказуючи, що

апарат суду має комплектуватися виключно висококласними фахівцями [143, c. 119].

Вимога професіоналізму вичерпно розкрита у п. 3.2 Правил поведінки працівника суду

[253], згідно з яким працівник суду повинен: своєчасно й ефективно виконувати

посадові обов'язки чесно і сумлінно, відповідно до посадової інструкції, на високому

професійному рівні; вирішувати самостійно завдання, пов'язані з виконанням

посадових функцій, проявляючи високу організованість, вимогливість і

принциповість; не заважати іншим працівникам суду виконувати їхі службові

обов'язки; без наказу керівника утримуватися від виконання обов’язків,

непередбачених посадою. Професійний підхід працівника суду до роботи з колегами

та відвідувачами може бути продемонстрований через його оперативну роботу на

досягнення результату, добрі навички письмового та усного спілкування,

пунктуальність, дотримання вимог етикету, культуру телефонних розмов, вміння

працювати в команді, постійне навчання, прояв поваги до інших, відповідний

зовнішній вигляд. Коментуючи цю норму, фахівці вказують, що працівники апарату

повинні виконувати свою роботу оперативно, старанно, ефективно, ретельно, точно,

чесно й прозоро, раціонально використовувати ресурси суду [254, c. 22].

В свою чергу, підвищення професіоналізму як керівників апаратів місцевих

судів, так і їх рядових працівників може досягатися за допомогою низки факторів,

серед яких: (1) підвищення вимог до кандидатів на ці посади; (2) забезпечення

достатнього рівня оплати їх праці, матеріального і соціального забезпечення;

(3) підвищення кваліфікації керівників та працівників апаратів судів.

Розглядаючи вимоги до працівників апарату суду, необхідно відмітити, що

вони випливають із їхнього статусу, який, згідно із ч. 6 ст. 155 Закону, визначається

ЗУ «Про державну службу». Питання про відповідність посад працівників апарату

118

суду певним категоріям державних службовців свого часу було вирішене КМУ [269].

В умовах дії ЗУ «Про державну службу» від 2015 р. посади керівників апаратів

місцевих судів, керівників структурних підрозділів апаратів судів, їх заступників

віднесено до категорії «Б» посад державних службовців, а всі інші посади – до

категорії «В» (ч. 2 ст. 6). Відповідно до ч. 1 ст. 20 ЗУ «Про державну службу»,

вимогами до осіб, які претендують на вступ на державну службу, є вимоги до їхньої

професійної компетентності, які складаються із загальних та спеціальних вимог.

Отже, вимоги до працівників апарату суду, як до державних службовців, можна

поділити на загальні (встановлені ЗУ «Про державну службу») та спеціальні

(встановлені Законом та відомчими актами).

Розглядаючи загальні вимоги до працівників апарату місцевого суду, слід

погодитися з тим, що вони мають потребу в навичках, загальних для управлінських

посад [1, c. 5-6]. Отже, на них поширюються вимоги ч. 1 ст. 19 ЗУ «Про державну

службу», згічно з якою право на державну службу мають повнолітні громадяни

України, які вільно володіють державною мовою та яким присвоєно ступінь вищої

освіти не нижче: 1) магістра – для посад категорій «А» і «Б»; 2) бакалавра,

молодшого бакалавра – для посад категорії «В», а також відповідні обмеження щодо

вступу на державну службу. Виходячи із положень ч. 2 ст. 20 ЗУ «Про державну

службу», керівник апарату місцевого суду, його заступник, керівники структурних

підрозділів апарату згідно із загальними вимогами повинні мати вищу освіту рівня

магістра, а також відповідний досвід роботи (на посадах працівників апарату суду

нижчого рівня, інших посадах державних службовців, досвід роботи в органах

місцевого самоврядування або досвід роботи на керівних посадах підприємств,

установ та організацій незалежно від форми власності) не менше одного року. Інші

працівники апарату повинні мати лише вищу освіту рівня бакалавра, молодшого

спеціаліста. І ті, й інші повинні вільно володіти державною мовою.

Що стосується спеціальних вимог, які до них ставляться, то Закон не визначає

вимог до працівників апаратів судів, за винятком помічника судді, яким, згідно із ч. 2

ст. 157 може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту і вільно

володіє державною мовою. Також до наукових консультантів суду встановлено

вимогу наявності наукового ступеню кандидата або доктора юридичних наук (ч. 11

119

ст. 155). Загалом таку ситуацію можна вважати прогалиною правового регулювання

особливостей державної служби в системі правосуддя, які згідно із ч. 4 ст. 5 ЗУ «Про

державну службу» визначаються законодавством про судоустрій і статус суддів.

Поряд з цим, спеціальні вимоги до працівників апарату суду визначаються на

відомчому рівні. Так, приміром, згідно з п. 4.3. Положення про бібліотеку суду,

працівники бібліотеки повинні мати вищу освіту [238]. Вимога наявності вищої

юридичної освіти у п. 6 Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції

деталізується таким чином, що вона може бути за освітньо-кваліфікаційним рівнем

бакалавра, спеціаліста або магістра [241], тобто рівень цієї вимоги порівняно із

законом знижено. У зв’язку із цим фахівці відмічають, що в окремих випадках на

посаду помічника призначаються особи, які не мають досвіду роботи або мають

неповну юридичну освіту та продовжують навчання заочно. Така практика носить

винятковий характер і має місце за наявності реальних проблем з кадровим

забезпеченням судів [247, c. 50-51]. Відповідно до п. 2.7 Положення про службу

судових розпорядників та організацію її діяльності, на посаду судового

розпорядника призначається особа, яка має вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним

рівнем підготовки не нижче молодшого спеціаліста. На посаду старшого судового

розпорядника призначається особа, яка має вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним

рівнем не нижче бакалавра. На посаду завідувача сектору, начальника відділу

служби судових розпорядників призначається особа, яка має вищу освіту за

освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра та стаж роботи

на державній службі не менше трьох років [242].

Типове положення про апарат місцевого, апеляційного суду визначає вимоги

до керівника апарату місцевого суду та його заступника. Згідно із п. 11, на посаду

керівника апарату місцевого суду призначається особа, яка має вищу юридичну або

економічну освіту, або вищу освіту в галузі державного управління з освітньо-

кваліфікаційним рівнем магістра, стаж роботи за фахом на державній службі в

місцевому суді не менше трьох років або па керівних посадах за фахом у державній

службі не менше трьох років, чи стаж роботи за фахом в інших сферах не менше

п’яти років. На посаду заступника керівника апарату місцевого суду призначається

особа, яка має вищу юридичну або економічну освіту, або вищу освіту в галузі

120

державного управління з освітньо-кваліфікаційним рівнем магістра, стаж роботи за

фахом на державній службі в місцевому суді не менше двох років або на керівних

посадах за фахом в державній службі не менше двох років, чи стаж роботи за фахом

в інших сферах управління не менше 4 років [361].

Необхідно звернути увагу на ті вимоги до працівників апаратів судів, які

напрацьовані практикою зарубіжних країн. Наприклад, у США відповідно до

стандартів, встановлених Національною асоціацією судового управління від 1984 р.

судовий адміністратор повинен відповідати таким вимогам: (1) мати адміністративні

здібності, продемонстровані значним обсягом роботи на відповідальній керівній посаді

в урядових організаціях або у приватному секторі; (2) мати досвід у сучасних ділових і

управлінських методиках, включаючи використання і впровадження автоматизованої

обробки даних; (3) виявляти вміння планувати і проводити дослідження для

поліпшення управління судом, готувати рекомендації і їх впроваджувати після

затвердження; (4) вміти налагоджувати ділові відносини з іншими судами і

працівниками місцевого уряду, штату і федерального уряду, юристами і громадськістю;

(5) вміти проводити конференції і зустрічі, чітко висловлювати свою думку в письмовій

і усних формах, при спілкуванні зі своїми працівниками, суддями, представниками

урядових закладіві і громадськості; (6) мати професійну підготовку у сфері судового

управління й управлінський досвід, крім знання судових процедур; (7) бути

винахідливим, ініціативним, рішучим, наполегливим у проведенні змін методів

діяльності, мати організаційні навички; (8) дотримуватись високих етичних стандартів;

(9) виявляти відданість цілям і завданням суду як окремої гілки влади; (10) мати досвід і

вміння пристосовуватися до судового середовища; (11) дотримуватись стратегії,

визначеної судовою владою; (12) мати високий кваліфікаційний рівень, пов’язаний із

функціями, необхідними на посаді судового адміністратора [390, c. 4-9; 373, c. 53-55].

На наш погляд, Закон також повинен закріпити систему спеціальних вимог до

працівників апарату суду, передусім до його керівника, зокрема щодо відповідного

рівня освіти і досвіду роботи. Важливо при цьому, щоб кандидат на посаду

керівника апарату суду мав попередній досвід роботи у суді, що забезпечить його

обізнаність із проблемами організації роботи суду, який повинен складати

щонайменше 3 роки (цей стаж може входити у загальний досвід роботи). Також слід

121

підтримати О. Курила щодо необхідності встановлення конкурсних засад

призначення на посаду керівника апарату суду [143, c. 156], з приводу яких на сьогодні

у Законі спостерігається прогалина, хоча відповідно до ЗУ «Про державну службу» всі

державні службовці призначаються на основі конкурсу.

Рівень матеріального, побутового забезпечення і соціального захисту

працівників апарату місцевого суду визначається відповідно до положень ст. 150

Закону, згідно з якою розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада

якого віднесена до найнижчої за умовами оплати праці посади державної служби,

установлюється в розмірі, встановленому законодавством про державну службу.

Розмір посадових окладів інших працівників апарату суду збільшується на

відповідний коефіцієнт пропорційно посадовим окладам працівників, посади яких

віднесені до попередньої за умовами оплати праці посади державної служби в

такому суді з урахуванням юрисдикцій державних органів.

Таким чином, у варіанті вирішення цього питання, втіленому у чинному

Законі, відбулося зниження рівня матеріального забезпечення працівників апарату

суду порівняно із раніше діючим законодавством. Очевидно, що в умовах значного

підвищення рівня посадових окладів суддів законодавець прирівняв його до інших

категорій державних службовців. У зв’язку із цим варто звернути увагу на ту

незадовільну ситуацію, яка складається щодо оплати праці працівників апарату суду.

Так, на сьогодні, згідно зі Схемою посадових окладів на посадах державної служби

за групами оплати праці ТУ ДСА, апеляційних та місцевих судів з урахуванням

юрисдикції державних органів, посадовий оклад керівника апарату МЗС становить

5169 грн., заступника керівника апарату цього суду – 4308 грн., начальника відділу

апарату суду – 3101 грн., заступника начальника відділу – 2929 грн., завідувача

сектору – 2757 грн., головного спеціаліста – 2585 грн., провідного спеціаліста,

старшого судового розпорядника, старшого секретаря суду, секретаря судового

засідання – 2240 грн., спеціаліста, судового розпорядника, секретаря суду – 1723 грн.

[356]. Очевидно, що такий рівень оплати праці не є задовільним і не відповідає

умовам праці працівників апарату МЗС.

Підвищення фахового рівня працівників апарату має досягатися за рахунок їх

періодичного навчання, проведення з ними різноманітних навчально-методичних

122

заходів, тренінгів, курсів, семінарів тощо. На сьогодні відповідна робота

проводиться досить активно і дає помітні результати. Цьому сприяє і той факт, що

підготовка працівників апаратів судів та підвищення їхньої кваліфікації визначено п.

5 ч. 1 ст. 105 Закону в якості одного із завдань НШСУ. Таким чином, навчання

працівників апарату здійснюється як у НШСУ, так і на рівні кожного окремого суду.

В межах суду навчання здійснюється за заздалегідь розробленими планами, які

погоджуються головою суду і затверджуються керівником апарату. При цьому увагу

треба звертати на комплексний характер навчання, застосування сучасних здобутків

педагогіки, використання наочних матеріалів і прикладів з практики. Як справедливо

вказують фахівці, використання набору різнопланових навчальних методів дає змогу

особам, які навчаються, зберегти зацікавленість і досягти цілей відповідної програми

[348, c. 4]. Теми, з яких відбувається навчання, включають як усталені питання, які

потребують постійної уваги суддів і працівників апарату, так і найбільш актуальні

питання (останні зміни у законодавстві, новітні практики і методики організації

роботи суду). Зазвичай, протягом місяця планується навчання з однієї теми, в межах

якого проводиться два-три засідання (з середньою періодичністю одне засідання на

два тижні). Виконавцями навчальних заходів виступають як працівники апарату, так

і судді відповідного суду, обізнані з відповідних питань.

Висновки до Розділу 2

1. Організаційне керівництво роботою суду – це управлінський процес,

пов'язаний із впорядкуванням правовідносин, які пов’язані із створенням умов для

належного функціонування суду, узгодження і спрямування діяльності його

працівників на повноцінну реалізацію завдань судової влади. Воно реалізується

відносно двох категорій посад у МЗС: суддів та працівників апарату, що мають

значну специфіку, зумовлену дією принципів незалежності й недоторканності

суддів, що унеможливлюють здійснення щодо них прямого управлінського впливу.

2. Суб’єктами здійснення організаційного керівництва роботою МЗС є особи,

які займають адміністративні посади у суді: голова суду та його заступник, а також

керівник апарату відповідного суду. Компетенція цих суб’єктів не є чітко

розмежованою, що створює загрози протистояння і конфронтації між головою суду і

123

керівником апарату. З огляду на це, у місцевому суді повинен бути лише один

керівний центр, відповідальний за організацію роботи суду, і ним, на наше

переконання, має виступати саме голова суду, що має бути відображено у тексті

закону. З цією метою у ст. 155 Закону необхідно передбачити, що у своїй діяльності

керівник апарату суду керується наказами і розпорядженнями голови суду.

3. Посада голови місцевого суду характеризується такими ознаками, як:

виборний характер; строковість; відсутність формалізованих вимог до кандидатур на

цю посаду; можливість дострокового звільнення; виконання управлінських

повноважень тощо. Голова місцевого суду виконує завдання організаційного

керівництва роботою суду, узгодження і спрямування діяльності всіх суддів на

здійснення правосуддя, а також працівників апарату суду – на організаційне

забезпечення їх діяльності, що в кінцевому результаті має також забезпечення

ефективної реалізації функцій судової влади. На досягнення цього завдання

спрямовані такі його функції: представницька та управлінські: організаційна;

координаційна; контрольна.

4. З метою наближення порядку обрання голови суду на посаду міжнародним

стандартам доцільно встановити систему об’єктивних і суб’єктивних вимог до

кандидатів на цю посаду. Задля цього пропонується доповнити ст. 20 Закону

вимогами до кандидатури голови суду: «Головою суду може бути обрано особу з

числа суддів цього суду, яка має стаж роботи на посаді судді цього суду не менше 10

років або науковий ступінь у сфері права або державного управління, має високі

ділові і моральні якості, володіє необхідними управлінсько-організаторськими

здібностями, та користується довірою і авторитетом серед суддів і працівників

апарату відповідного суду. У разі, якщо в суді жодний суддя не має відповідного

досвіду роботи, голова суду обирається з числа суддів, які мають найбільший стаж

роботи у даному суді. Не може бути обраний головою або заступником голови суду

суддя, який на день обрання має непогашене дисциплінарне стягнення у виді догани

або інше, більш суворе, дисциплінарне стягнення, або протягом останніх 3 років три

і більше разів притягався до дисциплінарної відповідальності. При обранні голови

суду та його заступників враховується думка працівників апарату цього суду».

124

5. Повноваження голови місцевого суду залежно від правової природи можуть

бути поділені на дві групи: загальні (суддівські) і спеціальні (пов’язані із

перебуванням на адміністративній посаді). В свою чергу, спеціальні повноваження

голови місцевого суду залежно від об’єкта, на який вони спрямовані, поділяються на

зовнішні (реалізуються за межами суду) і внутрішні (здійснюються в межах

місцевого суду). До зовнішніх повноважень належать представницькі. До внутрішніх

– повноваження: (а) щодо суддів; (б) щодо апарату суду; (в) щодо зборів суддів; (г)

щодо присяжних; (д) щодо заступників голови суду.

6. До складу апарату місцевого суду як понайменовані законом особи, так й

інші працівники, які в тексті закону не згадуються. В свою чергу, їх можна поділити

на тих, що є державними службовцями, і тих, хто такого статусу не має, виконуючи

функції з обслуговування апарату суду. Структурними підрозділами, наявність яких

у кожному суді передбачена законом, є: канцелярія; служба судових розпорядників;

бібліотека суду; підрозділи Служби судової охорони. Залежно від розміру МЗС, його

апарат може бути простим або структурованим (що передбачає наявність відділів).

7. Головну роль в організаційному забезпеченні роботи МЗС відіграє керівник

апарату, наділений кадровими, дисциплінарними і адміністративними

повноваженнями відносно працівників апарату. Посада керівника апарату

опосередковує керівний вплив голови суду на працівників апарату суду, при

виконанні своїх повноважень голова суду та керівник апарату суду тісно

взаємодіють, тому законодавчо необхідно вирішити питання про підпорядкування

керівника апарату суду голові суду й надати останньому повноваження щодо

призначення й звільнення керівника апарату, застосування до нього заохочень і

накладання дисциплінарних стягнень.

8. Запорукою ефективної роботи апарату суду по організаційному

забезпеченню функціонування МЗС є професіоналізм його працівників. Підвищення

професіоналізму працівників апарату МЗС може досягатися за допомогою низки

факторів, серед яких: (1) встановлення вимог до кандидатів на ці посади;

(2) забезпечення достатнього рівня оплати їх праці, матеріального і соціального

забезпечення; (3) підвищення кваліфікації працівників апарату суду.

125

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ

ОСНОВ ФУНКЦІОНУВАННЯ МІСЦЕВИХ ЗАГАЛЬНИХ СУДІВ В УКРАЇНІ

3.1. Проблеми удосконалення мережі місцевих загальних судів

Серед можливих напрямів підвищення ефективності організації і діяльності

МЗС на сучасному етапі першочергове значення має удосконалення їхньої мережі,

від чого безпосередньо залежить успішне розв’язання інших проблем у

досліджуваній сфері. Як зазначає С. В. Прилуцький, територіальна віддаленість

судів першої ланки від населення (передусім сільського), перевантаженість місцевих

суддів провадженнями різного характеру та складності негативно позначаються і на

швидкості проведення судочинства, і на його якості, тому кардинальних змін в

організації та діяльності судової системи передусім потребують місцеві суди [261, c.

18]. З цим висновком необхідно погодитися, оскільки у зв’язку з проведенням

Конституційної реформи щодо правосуддя ці питання на сьогодні актуалізувалися.

Так, внаслідок Конституційної реформи було змінено порядок утворення і

ліквідації судів. Необхідно звернути увагу на той факт, що до 2016 р. це питання

вирішувалося ПУ на підставі пропозиції ДСА, що викликало дискусії серед

науковців і практиків, з огляду можливість ситуацій невиправданого утворення чи

припинення суду [106, c. 77]. Це свого часу зробило дане питання предметом

розгляду КСУ, який у своєму Рішенні № 7-рп/2011 від 21.06.2011 визнав його

конституційним [310]. Разом з тим, у Законі отримала закріплення нова модель, яка

передбачає, що суд утворюється і ліквідовується законом, проект якого вносить до

ВРУ ПУ після консультацій з ВРП (ч. 1 ст. 19).

Такий підхід має як переваги, так і недоліки, на які варто звернути увагу. Він

уявляється більш виправданим, ніж той, що існував раніше, оскільки: 1) підкреслює

важливе державне і соціальне значення утворення чи ліквідації органу судової влади,

оскільки закон про утворення або ліквідацію суду має вищу юридичну силу, ніж указ

ПУ; 2) передбачає участь у цьому процесі різних гілок державної влади: ПУ, який є

виключним суб’єктом внесення відповідного законопроекту; ВРП, яка надає

126

консультації щодо утворення чи ліквідації суду – від судової влади; ВРУ, яка

оформлює рішення про утворення або ліквідацію суду законом – від законодавчої

влади; 3) гарантує стабільність судової системи, оскільки закон про утворення або

ліквідацію суду має більш складний порядок прийняття, ніж відповідний Указ ПУ;

4) забезпечує прозорість утворення або ліквідації суду, оскільки прийняття

відповідного закону передбачає його обговорення на профільному комітеті та

пленарному засіданні ВРУ, можливі громадські слухання тощо.

Одночасно варто висловити і деякі зауваження стосовно нової процедури

утворення і ліквідації суду. Передусім, вона є досить складною і тривалою, що

унеможливлює оперативні зміни у судовій системі України (зумовлені, наприклад,

певними надзвичайними подіями тощо). Оскільки прийняття окремих законів щодо

кожного із судів, що входять до судової системи України, уявляється

проблематичним, то можна прогнозувати закріплення мережі всіх судів одним

законодавчим актом. З огляду на очікувану оптимізацію судової системи, цей акт

повинен бути ретельно продуманим і належним чином враховувати всі ті принципи,

які лежать в основі утворення і ліквідації судів, оскільки в сучасних умовах усунення

законодавчих помилок щодо визначення судової системи (наприклад, передбачення

окружного МЗС не в тому місці, яке є територіально доступним для населення тощо)

є дуже складним, що негативно позначиться на стані здійснення правосуддя у

відповідній місцевості і дестабілізує всю судову систему України.

Проблемним аспектом є і закріплення повноваження щодо внесення

законопроекту про утворення або ліквідацію суду виключно за ПУ. З одного боку, у

такому підході простежується намагання зберегти частину повноважень у цій сфері

за главою держави, що є цілком виправданим. Проте з іншого боку, закон не

визначає, як має вирішуватися це питання у випадку тимчасової відсутності ПУ, або

невнесення чи несвоєчасного внесення ним відповідного законопроекту тощо. З

огляду на це, необхідно передбачити альтернативний шлях ініціювання прийняття

відповідного закону, наприклад, шляхом внесення законопроекту профільним

парламентським комітетом на підставі пропозиції ВРП тощо.

При розгляді вказаної моделі викликає запитання і такий аспект прийняття

рішення про утворення чи ліквідацію суду, як консультації ПУ з ВРП. Як зміст, так і

127

процедура цих консультацій, а також їх наслідки потребують законодавчого

врегулювання. Зокрема, залишається невизначеним той факт, які саме питання є

предметом консультацій: лише принципова можливість утворення або ліквідації

суду, чи також його місцезнаходження, юрисдикція тощо; чи може Вища рада

правосуддя ініціювати перед ПУ питання про необхідність утворення або ліквідації

суду, а якщо так, то у якому складі і у формі якого акту; як бути, якщо погляди ВРП і

ПУ щодо необхідності утворення або ліквідації суду розходяться, та багато інших.

На жаль, ЗУ «Про Вищу раду правосуддя» [267] жодним чином не врегулював

ці питання. Так, вони згадуються лише в контексті загального переліку повноважень

ВРП, наведеного у ст. 3 цього Закону, згідно із п. 3 якої ВРП надає обов’язкові до

розгляду консультативні висновки щодо законопроектів з питань утворення,

реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів, узагальнює пропозиції

судів, органів та установ системи правосуддя стосовно законодавства щодо їх

статусу та функціонування, судоустрою і статусу суддів. Той факт, що зазначені

повноваження регламентовані в одному пункті, дозволяє передбачити можливість

участі судів, органів та установ системи правосуддя у вирішенні питань про

утворення або ліквідацію суду шляхом надання відповідних пропозицій до ВРП.

Однак вказівка на значення консультативних висновків як «обов’язкових до

розгляду» не передбачає обов’язковості їх врахування ПУ при прийнятті

відповідного рішення. Інші аспекти реалізації розглядуваних повноважень ВРП

відповідний Закон не регламентує. Отже, в умовах законодавчої неврегульованості

відповідні положення можуть перетворитися на формальність, або, навпаки, вести до

протиріч між ПУ і судовою владою.

Поряд з цим, викликає зауваження той факт, що на відміну від попередньої

моделі законодавець не передбачив участі у процесі утворення або ліквідації суду

ДСА. На наш погляд, цей орган повинен надавати свої пропозиції або брати участь у

консультаціях ПУ з ВРП, оскільки саме він відповідає за організаційне забезпечення

органів судової влади, і має компетенцію у вирішенні питань щодо забезпечення

новоствореного суду належним приміщенням, оргтехнікою, транспортом тощо.

З огляду на це, наведена у ст. 19 Закону процедура утворення або ліквідації

суду потребує законодавчого доповнення і конкретизації задля забезпечення її

128

ефективності. Вважаємо за необхідне передбачити, що участь у проведенні

консультацій з приводу законопроекту про утворення або ліквідацію суду має брати

ДСА, а роль ВРП має стосуватися не надання консультацій, а внесення ПУ

відповідних пропозицій щодо утворення чи ліквідації суду та обов’язкового

погодження відповідного законопроекту, що вноситься ПУ до ВРУ. Також варто

закріпити, що законопроект про створення або ліквідацію суду може бути внесений

не лише ПУ, а й профільним парламентським комітетом на підставі пропозиції ВРП

у випадку тимчасової відсутності ПУ, або невнесення ним відповідного

законопроекту протягом місяця після звернення ВРП до ПУ із пропозицією про

створення або ліквідацію суду. ЗУ «Про Вищу раду правосуддя» має бути

доповнений Гл. 11 «Участь Вищої ради правосуддя в утворенні або ліквідації суду»,

у якій доцільно передбачити процедуру прийняття і розгляду ВРП пропозицій судів,

органів і установ судової влади щодо створення або ліквідації суду, формування і

направлення ПУ відповідних пропозицій щодо цього, порядок проведення

консультацій із ПУ, можливість безпосереднього звернення ВРП до профільного

парламентського комітету із пропозицією щодо утворення або ліквідації суду тощо.

Іншою новацією Закону є те, що в основі побудови мережі МЗС покладено

поняття судового округу. Як наголошується у п. 3.5 Пояснювальної записки до

проекту Закону, створення місцевих окружних судів дозволить спростити систему

судоустрою і створить передумови для розвантаження судів, ефективного розгляду

справ у розумні строки [251]. Судовий округ слід розуміти як певну територію, на

яку поширюється юрисдикція відповідного суду (його територіальна підсудність).

До його складу може входити як певна адміністративно-територіальна одиниця

(прикладом в Україні є місцеві окружні адміністративні суди, які поширюють свою

юрисдикцію на область), кілька адміністративно-територіальних одиниць

(наприклад, міськрайонні суди, юрисдикція яких поширюється на місто обласного

підпорядкування і прилеглий район), або частини однієї чи кількох різних

адміністративно-територіальних одиниць (таких прикладів в Україні досі немає).

Варіант побудови судового округу, який обере законодавець при визначенні мережі

МЗС, на сьогодні чітко не визначений. Тому варто звернути увагу на ті варіанти

вирішення цього питання, які напрацьовані практикою іноземних держав, містяться

129

у програмних документах з питань судово-правової реформи, а також наводяться у

науковій юридичній літературі.

Передусім для кращого розуміння переваг і недоліків побудови ланки мережі

МЗС в Україні доцільно проаналізувати відповідний закордонний досвід.

Зауважимо, що в контексті євроінтеграційних прагнень України в якості об’єктів

порівняльно-правового аналізу нами обрані окремі розвинуті країни ЄС, які

належать до континентальної правової сім’ї. Так, приміром, в Естонії судами першої

інстанції є повітові суди. Загалом їх створено 4, проте до кожного із них також

належать «будинки суду» (від 3 до 6), територіально наближені до населення [70].

У Бельгії низову (першу) ланку судової системи утворюють мирові суди, у

яких суддя одноособово розглядає справи щодо незначних злочинів, спори з

цивільних і торговельних справ з незначною сумою позову, а також деякі спори

немайнового характеру. Основна (друга) ланка бельгійської судової системи –

трибунали першої інстанції, військові трибунали, трибунали з трудових спорів і

комерційні трибунали. Ці трибунали функціонують у кожному з 26 судових округів.

У кожній провінції утворено по два-три судових округи [243, c. 25]. Таким чином,

особливістю судової системи Бельгії є як диференціація її першої інстанції,.

поєднана зі спеціалізацією судових установ, так і створення судових округів, які не

співпадають із адміністративно-територіальним поділом держави.

У Італії на місцевому рівні діють мирові судді (близько 10 тис), які можуть

розглядати лише цивільні справи з незначною сумою позову; преторії (їх утворено

близько тисячі), в яких працюють від 1 до 50 суддів, які одноособовим суддею

(претором) розглядають справи про незначні кримінальні злочини, за які може бути

призначено покарання до 3 р. позбавлення волі, а також цивільні справи, сума

позову по яких перевищує компетенцію мирових суддів, та скарги на рішення

вказаних суддів; трибунали (їх налічується 160), які розглядають як суди першої

інстанції кримінальні та цивільні справи, що перевищують компетенцію преторій, а

як суди апеляційної інстанції – апеляційні скарги на постановлені преторами вироки

і рішення [243, c. 28]. Отже, у цій державі до судів першої інстанції відносяться дві

ланки щодо кримінальних справ і три – стосовно цивільних справ.

130

У Франції на нижчому рівні судової системи діють суди малої інстанції

(tribunal d`instance) та суди великої інстанції (tribunal de grande instance). Перші

являють собою реформовані мирові суди, які існували у Франції до 1958 р., і

розташовані в головних містах всіх департаментів і округів, а також у великих

кантонах у складі одного або кількох професійних суддів. Вони розглядають всі

цивільні справи із сумою позову до 10 тис. євро, справи про кримінальні або

адміністративні правопорушення, за які накладається штраф у розмірі, що не

перевищує 1500 євро, спори про оренду житлових приміщень, скарги з питань

складання виборчих списків та інші передбачені законом справи [204, c. 248].

Великий обсяг навантаження на ці суди привів до створення у 2002 р. місцевих судів

(la jurisdiction de proximité), що є найнижчою ланкою загальної судової системи і

здійснюють правосуддя як остання інстанція у складі одноособового судді для

оперативного розгляду дрібних цивільних (якщо сума позову не перевищує 1500

євро) і кримінальних справ на місцях. Суддя місцевого суду має право за власної

ініціативи або за проханням сторін направити справу на розгляд до суду малої

інстанції [207, c. 486-487]. Суди великої інстанції діють у кожному департаменті,

складаються з палат (які можуть бути територіально наближені до населення),

розглядаючи справи як суддею одноособово, так і колегіально. Вони вирішують

цивільні справи із сумою позову понад 10 тис. євро, справи про злочини, за які

передбачено покарання до 10 р. позбавлення волі, інші справи, не віднесені до

підсудності інших судів першої інстанції. Характерною рисою судів великої

інстанції є їх широка внутрішня спеціалізація, яка передбачає наявність суддів у

сімейних справах, суддів у справах неповнолітніх, слідчих суддів, суддів по

застосуванню покарань та ін. [151, c. 91] Також як суди першої інстанції у Франції

діють суди асизів, які у складі присяжних розглядають найтяжчі злочини, за які

передбачено довічне або тривале позбавлення волі. Ці суди діють по одному у

кожному департаменті, працюють сесійно і розглядають справи у складі 3

професійних суддів і журі присяжних [19, c. 47].

Таким чином, перша інстанція у Франції є загалом дволанковою, але в межах

цих ланок існує внутрішня диференціація, зумовлена дією принципів спеціалізації та

територіальності, яка дозволяє умовно виділити 4 рівні відносно кримінальних справ

131

і 3 – щодо цивільних. Особливий інтерес у її побудові для нас становлять місцеві

суди, які відповідають МЗС України лише за назвою, маючи набагато вужчу

юрисдикцію. На думку А. С. Цибуляк-Кустевич, місцевий суд Франції, що був

впроваджений для розвантаження судів малої інстанції та уповноважений розглядати

дрібні категорії справ у спрощеному порядку й брати участь у примиренні сторін, від

мирового суду відрізняється тільки назвою [377, c. 15]. Однак, на нашу думку, такий

висновок не є повністю обґрунтованим, оскільки при створенні цих судів

французький законодавець вірогідно керувався не ідеєю відродження мирової

юстиції, а максимального наближення суду першої інстанції до населення і

спрощення розгляду відповідних категорій малозначних справ. У цьому відношенні

досвід Франції може виявитися позитивним для України, із тим застереженням, що

це не повинно вести до ускладнення першої ланки судової системи нашої держави.

На низовому рівні судової системи Німеччини діють дільничні (місцеві) суди

(Local courts) у складі одного або декількох дільничних суддів. Ці суди розглядають

три категорії справ: (1) цивільні справи на суму до 5000 євро, а також незалежно від

суми позову спори про оренду нежитлових приміщень, спори між клієнтами і

власниками готелів, між пасажирами і водіями транспортних засобів, туристами і

бюро подорожей, спори щодо збитку, заподіяного іграми і т. ін.; (2) сімейні справи,

для розгляду яких у дільничних судах діє внутрішня спеціалізація: спори, що

виникають у взаєминах між батьками і дітьми; подружні спори та ін.; (3) кримінальні

справи: одноособовим дільничним суддею розглядаються справи про кримінальні

проступки, покарання за які передбачено у вигляді штрафу або позбавлення волі не

більше ніж на два роки, або якщо інкримінований делікт переслідується виключно в

рамках приватного обвинувачення [368, с. 83], а у складі суду шефенів – кримінальні

справи про злочини, не віднесені до виняткової компетенції судів землі або вищих

судів землі, але за умови, що покарання не перевищуватиме 4 р. позбавлення волі

[204, с. 222-223; 243, c. 81]. Крім того, деякі цивільні і кримінальні справи

розглядаються по першій інстанції судами землі, які за загальним правилом

виступають апеляційною інстанцією для рішень дільничних судів. Таким чином,

побудова першої ланки загальних судів у Німеччині є простішою, ніж у інших

132

європейських державах, і загалом нагадує українську, враховуючи, звичайно, що

судова система цієї держави на відміну від нашої належить до федеративних.

У Болгарії на низовому рівні існують районні суди, які є основними судами

першої інстанції і розглядають значну частину цивільних, кримінальних та

адміністративних справ. Поряд з цим, існують окружні суди, які вирішують по

першій інстанції цивільні і кримінальні справи, коло яких визначене законом, а

також розглядають як апеляційна інстанція справи за скаргами і протестами на

рішення районних судів. При цьому території діяльності судів можуть не збігатися з

адміністративно-територіальним устроєм держави [306, c. .124].

У Польщі, досвід якої для України заслуговує на особливу увагу, оскільки ця

країна вважається взірцем успішного проведення реформ у Центрально-Східній

Європі [159, c. 227], в якості судів нижчої ланки судової системи діють районні суди.

Вони створюються на території одного або декількох міст, мають розгалужену

внутрішню структуру, яка передбачає можливість наявності таких палат: у

цивільних справах, у кримінальних справах, з питань шлюбно-сімейних

правовідносин і справ неповнолітніх, по трудових спорах, по земельному кадастру й

майновому реєстру. Кожна така палата іменується як відповідний суд, однак

юридично і організаційно входить до складу районного суду (хоча може

розміщуватися і окремо від нього). Варто звернути увагу на можливість створення в

складі районного суду муніципальних судів, які мають статус відділень (палат)

районного суду, проте розташуються, як правило, поза межами приміщення

районного суду. Такі суди мають загальну, хоча і обмежену, підсудність: вони

розглядають у прискореному або спрощеному порядку відповідні цивільні і

кримінальні справи, кримінальні справи в порядку приватного обвинувачення й інші

справи, не віднесені до компетенції вищестоящих судів [202, c. 154]. Таким чином,

хоча в Польщі побудова судової системи судів загальною юрисдикції формально є

простою і в цілому відповідає українській, проте на рівні нижчої її ланки наявна

широка внутрішня спеціалізація, організаційно оформлена у виді судових палат, а

також організаційне відокремлення підланки муніципальних судів, територіально

наближених до населення. Слід погодитися із доцільністю запозичення досвіду

133

Польщі в частини організації і діяльності місцевих судів щодо спеціалізації,

визначення підсудності та розмежування юрисдикцій [36, c. 77].

Загалом, розглядаючи досвід функціонування судів нижчої ланки у іноземних

країнах, В. І. Шишкін відмічає, що судами першої інстанції у країнах Європи

виступають муніципальні суди [391, c. 345]. Проте цей висновок не є універсальним,

оскільки у багатьох європейських державах судами першої інстанції є дві або більше

категорії судів, юрисдикція яких залежить від характеру правопорушень, розміру

санкції чи суми позову. Як вказують І. Є. Марочкін та Л. М. Москвич, як правило,

справи з незначною сумою позову чи санкцією за правопорушення розглядаються

або мировими (Бельгія, Іспанія), або дільничними судами (Австрія, Бельгія), або

трибуналами малої інстанції (Франція), або преторами (Італія). Більш небезпечні

злочини чи позови на значну суму розглядаються трибуналами першої інстанції

(Бельгія, Італія), трибуналами великої інстанції (Франція), земельними (окружними)

судами (Австрія). Всі ці суди є судами першої інстанції (причому мирові та

дільничні є виключно судами першої інстанції, а трибунали та земельні –

переважно). Однак вони належать до різних ланок судової системи: мирові та

дільничні – до першої, а трибунали та земельні суди – до другої [243, c. 27].

Таким чином, характерною рисою побудови судів першої інстанції більшості

європейських держав є їх дволанковість, оформлена більш або менш виражено, яка

дає можливість диференціювати справи між судовими органами залежно від їх

категорії (насамперед, відокремити дрібні цивільні і кримінальні справи, які

розглядаються у спрощеному порядку, від загального масиву «більш серйозних»

справ). Це, як правило, поєднується із намаганням територіально наблизити суди

першої інстанції до населення, що в підсумку виявляється в існуванні місцевих

(муніципальних, дільничних) або мирових судів. Також загальноприйнятим

правилом є широка внутрішня спеціалізація таких судів. Поряд з цим, мережа судів

першої інстанції будується, як правило, в залежності від судових округів, а не від

адміністративно-територіального поділу країни. Однак зворотнім аспектом такої

моделі виступає надмірна складність побудови судів першої інстанції.

Слід звернути увагу, що у вітчизняних програмних документах судово-

правової реформи постійно підіймалося питання щодо необхідності реформування

134

системи МЗС. Так, ще у Концепції судово-правової реформи в Україні від 28.04.92

передбачалося, що до системи загальних судів входять районні (міські), міжрайонні

(окружні), обласні суди та ВС України. В районному (міському) суді одноособово

розглядаються адміністративні, цивільні та більшість кримінальних справ.

Міжрайонні (окружні) суди розглядають цивільні та кримінальні справи, які не

віднесені до одноособового розгляду. Ці суди здійснюють правосуддя колегіально у

складі трьох професійних суддів [281]. Проте, як зазначають дослідники, досвід

функціонування в Україні міжрайонних (окружних) судів, які були створені в червні

1992 р. для розгляду справ по першій інстанції у колегіальному складі професійних

суддів різних районних судів, виявився невдалим і вони фактично самоліквідувалися

із-за своєї недоцільності [395, c. 32].

Концепція від 2006 [130] констатувала, що існуюча система судів загальної

юрисдикції не повною мірою відповідає конституційним засадам організації

правосуддя. З цією метою пропонувалося реформувати систему МЗС. Так,

наголошувалося, що територіальну організацію цих судів не потрібно жорстко

прив'язувати до адміністративно-територіального поділу, а слід визначати, виходячи

з об'єктивних критеріїв, спрямовуючи на забезпечення наближеності місцевих судів

до людини та водночас незалежності суддів від місцевої влади. Юрисдикцію

кожного суду одного рівня доцільно поширити на територію з приблизно однаковою

чисельністю населення, місцезнаходження суду необхідно визначати з урахуванням

транспортних зв'язків, у найменуванні місцевих судів слід використовувати назву

населеного пункту за їх місцезнаходженням.

Крім того, Концепцією пропонувалося запровадження дворівневої структури

місцевих судів, що, на думку її розробників, обумовлене оптимальним поєднанням

критеріїв доступності судів і незалежності суддів. На першому, найбільш

наближеному до людей рівні – район чи місто – мали діяти місцеві суди, які

вирішують у першій інстанції цивільні, нескладні кримінальні та адміністративні

справи. Для другого рівня організації МЗС слід утворити (шляхом виокремлення з

існуючих загальних апеляційних судів) окружні кримінальні суди для розгляду

деяких категорій складних кримінальних справ, у яких буде функціонувати суд

присяжних. Вважалося, що реалізація цього підходу забезпечить більш професійне

135

здійснення правосуддя у кримінальних справах внаслідок поглиблення спеціалізації

судів, а також стане першим кроком до створення системи спеціалізованих

кримінальних судів. Подібні пропозиції наводяться також в Концепції реформування

кримінальної юстиції України від 08.04.2008, яка передбачала, що усі справи про

злочини у першій інстанції мають розглядатися місцевими судами, в системі яких

доцільно виділити окремі суди, що розглядатимуть справи про особливо тяжкі

злочини та функціонуватимуть у містах, де є слідчі ізолятори. Окремі категорії

справ, визначені законом, ці суди розглядатимуть за участю присяжних [287].

На відміну від попередніх програмних документів, у Стратегії [349] конкретні

заходи щодо реформування ланки МЗС не визначаються. Проте з положень п. 5.4

Стратегії можна зробити висновок, що законотворець передбачає піти шляхом

укрупнення окремих елементів судової системи, зокрема, створення міжрайонних

судів. Також в контексті розширення способів альтернативного (позасудового)

врегулювання спорів згадується необхідність «вивчення доцільності введення

мирових суддів». З цього можна зробити висновок, що конкретні уявлення про

реформовану модель МЗС у розробників судової реформи наразі відсутні, проте

вони не відкидають попередніх напрацювань: з одного боку, укрупнення МЗС, а з

іншого – створення мирових судів.

Як бачимо, зазначені пропозиції досі не знайшли підтримки законодавця. З

огляду на це, вони й досі залишаються предметом для наукових дискусій, основні

положення яких варто розглянути детальніше.

Так, реформування мережі місцевих судів і утворення на їх основі окружних

судів підтримується багатьма авторитетними вітчизняними дослідниками. Приміром,

Ю. М. Грошевий вказував на високий рівень навантаження на місцеві суди (150-180

справ) і на необхідність віднести до юрисдикції місцевих судів розгляд усіх

категорій справ, у тому числі й тих, що за чинним законодавством (на 2007 р. – І. Д.)

розглядаються апеляційними судами. Водночас складність останньої категорії справ,

специфіка організаційного забезпечення їх розгляду обумовлюють необхідність

створення місцевих окружних судів, до юрисдикції яких слід віднести розгляд цих

справ по першій інстанції [71, c. 8]. Як вбачається із подальшої історії цього питання,

136

розгляд й вирішення всіх кримінальних і цивільних справ по першій інстанції дійсно

було передано МЗС, проте окружних судів в межах цієї ланки сформовано не було.

Зважаючи на це, В. Д. Бринцев обґрунтовує потребу побудови п’ятиланкової

структури судів, до першої і другої ланок якої відповідно належать дільничний суд

та окружний суд. Дільничні суди як перша ланка судочинства утворюються

громадами і організаційно базуються на районних, міськрайонних, районних у

містах судах, поширюючи свою дію на територію із кількістю населення до 10 тис.

осіб. Другу ланку складатимуть окружні суди першої інстанції, які можуть

утворюватися на базі існуючих окружних адміністративних судів [33, c. 379]. Таким

чином, він висуває пропозицію створення «дворівневої» системи місцевих судів без

жорсткої прив’язки до адміністративно-територіального устрою.

Дворівневу систему місцевих судів пропонує створити й І. Б. Коліушко:

дільничі суди, які будуть розглядати менш складні справи, та окружні суди для

розгляду та вирішення складніших справ, у яких потрібен вищий рівень кваліфікації

суддів та вищий рівень їх незалежності [117, c. 25-26].

С. В. Глущенко пропонує утворення місцевих судових округів на основі

одномандатних виборчих округів. Також на її думку у місцевому судовому окрузі

доцільно створити відповідні сектори на підставі пропонованих нижче критеріїв. По-

перше, кількісний показник населення – чисельність населення в одному секторі, яке

проживає на відповідній території (варіативно – 10 тис. осіб шляхом об’єднання

кількох виборчих дільниць). По-друге, територіальне розташування сектора,

територія якого повинна перебувати у межах місцевого судового округу. По-третє,

кількісний показник надходження справ (ґрунтується на офіційній статистиці ДСА).

По-четверте, показник рівня соціальної конфліктності на території відповідного

місцевого судового округу [47, c. 327]. Таким чином, дослідниця формулює досить

чіткий критерій створення місцевих судових окружних судів, взявши за основу

систему виборчих округів, проте, враховуючи їх неоднорідність, доповнює це

пропозицією створення відповідних секторів, більш наближених до населення.

Узагальнюючи наведені погляди, можна зробити висновок, що в них усіх

простежується концепція побудови дворівневої системи місцевих судів без жорсткої

прив’язки до адміністративно-територіального поділу країни. Окружні суди

137

складатимуть «вищий рівень» такої системи, який з огляду на віддаленість від

населення або обмежену предметну підсудність (найбільш складні справи тощо) має

доповнюватися «низовим рівнем», яким виступатимуть «дільничні», «секторальні»

чи якісь інші суди, більш наближені до населення територіально і процесуально.

У подібних пропозицій знаходяться й опоненти. Так, Л. М. Москвич

наголошує на проблемах запровадження нових судів на тлі дефіциту бюджету, а

також з огляду на те, що чинна судова система демонструє свою дієздатність і в

принципі за належного фінансування та після певного коригування процесуального

законодавства матиме можливість діяти ще більш ефективно [187, c. 101].

Аналізуючи зарубіжний досвід створення судових округів, І. В. Назаров

констатує, що, незважаючи на очевидність «ідеального» правила про незалежність

меж судового округу від адміністративно-територіального поділу країни, таке

правило надзвичайно важко реалізувати. Тому більш простим шляхом він вважає

усунення можливості впливу місцевих органів влади на суди законодавчим шляхом

[200, c. 230]. Позиція цього вченого набуває особливої ваги з огляду на те, що вона

висловлена на підставі детального порівняльного аналізу судових систем ЄС.

Аналогічний висновок можемо сформулювати і ми в результаті вивчення досвіду

окремих європейських країн, наведеного на початку цього підрозділу.

П. В. Хотенець вказує, що за такого підходу структура судової системи країни

буде переускладнена, що вступить в суперечність із принципом доступності суду.

Крім того, існування в межах однієї ланки різних рівнів судів з необхідністю

породить питання про співвідношення їх юрисдикції, наявності чи відсутності

підпорядкованості тощо [353, c. 467]. Аналогічну думку висловлює М. І. Мельник,

на думку якого створення дворівневої системи місцевих судів ускладнює судову

систему, робить незрозумілою її територіальну, предметну та інстанційну

підсудність для громадян [176, c. 55]. Ці міркування є справедливими, адже для

пересічного громадянина, який звертається до суду, навіть в сучасних умовах буває

складно визначитися з правилами підсудності і відшукати місцезнаходження

«потрібного» суду, тоді як реформа у цій сфері віддалить суд від населення у сенсі

простоти і зрозумілості доступу до правосуддя.

138

І. В. Юревич вважає, що відмова від жорсткої прив’язки територіальної

юрисдикції судів до адміністративно-територіального поділу вимагає пошуку

об’єктивних критеріїв для визначення територіальної юрисдикції, яку для кожного

суду одного рівня доцільно поширити на певну територію держави з приблизно

однаковою чисельністю населення, місцезнаходження суду необхідно визначати з

урахуванням транспортних зв’язків тощо [407, c. 160]. Адміністративно-

територіальний поділ вже враховує такі критерії, які у випадку створення судових

округів лише передбачається визначити і втілити у життя.

С. Штогун вважає систему, що складатиметься з дільничних і окружних судів,

громіздкою та неефектиною, що схрещує спеціалізовані і міжгалузеві судові ланки, а

також покладає надмірне навантаження на суддів дільничних судів, що призведе до

допущення значної кількості помилок при вирішенні судових справ [398, c. 76].

Найбільш вичерпний перелік аргументів проти такого підходу наводить

О. М. Овчаренко, а саме: 1) для пересічних громадян буде незрозумілим, до якого

суду звертатися, а більш зручним є поділ судів на районні, обласні тощо; 2) при зміні

територій судових округів необхідно буде змінювати і всю систему органів

прокуратури, дізнання й досудового слідства для узгодження їх підвідомчості й

підсудності судів; 3) названий принцип спрацьовував би, якби судова влада була

самодостатньою, тобто повністю себе забезпечувала в організаційному плані; 4)

питання зручності розташування судових округів відповідно до основних об’єктів

інфраструктури й з урахуванням чисельності населення повинно вирішуватися не під

час поділу території країни на судові округи, а під час поділу на адміністративно-

територіальні одиниці; 5) сумнівною видається ідея, що розведення судових округів і

адміністративно-територіальних одиниць повністю усуне вплив на суддів із боку

місцевої адміністрації; 6) незрозуміло, за якими принципами формуватимуться

судові округи, оскільки цей процес потребує залучення величезних організаційних і

матеріальних ресурсів, інтелектуальних витрат. На думку дослідниці, лише

збереження існуючого принципу відповідності судових округів, особливо на рівні

місцевих судів, і адміністративно-територіальних одиниць може забезпечити

доступність правосуддя для населення [217, c. 81-83].

139

В підсумку, саме останню точку зору необхідно вважати більш переконливою.

Вона не лише відповідає наявним на сьогодні можливостям організаційного, в тому

числі і матеріального, забезпечення судової влади, а й виправдала себе історично, є

логічною і зрозумілою для населення, і в цілому забезпечує ефективне

функціонування МЗС в Україні. Адже ще у працях видатних мислителів минулого,

зокрема Монтеск’є, зустрічається думка, що відправлення правосуддя потребує

добре організованої і розгалуженої системи судів [27, c. 13]. Однак це не виключає

необхідності удосконалення існуючої в Україні системи шляхом утворення чи

ліквідації окремих МЗС у конкретних адміністративно-територіальних одиницях.

Перспективним варіантом реформування судової системи на її «низовому

рівні» є створення мирових судів, досвід існування яких в Україні мав місце в період

після Судової реформи 1864 р. Нині запровадження мирових судів підтримується

багатьма вітчизняними дослідниками, які вбачають у цьому вихід із стану стагнації,

в якому перебуває судова система [414, c. 274], можливість розвантаження місцевих

судів [413, c. 178]. На користь утворення мирових судів висловився і академік

В. Я. Тацій, вбачаючи їх дієвим засобом, здатним розвантажити місцеві суди і

суддів, які там працюють [359]. Підтримує створення мирових судів також видатний

український дослідник І. В. Назаров, так як це дозволить полегшити роботу місцевих

судів, підвищити ефективність судової влади, її доступність для населення й

зменшить час знаходження справ у судах. При цьому зникне потреба створенні

окружних судів, що лише б підвищило бюрократизацію судової системи [197, c.144].

На думку дослідниці цього питання А. С. Цибуляк-Кустевич, інститут мирової

юстиції наділений потенційною можливістю вирішення поточних проблем судової

влади: полегшення доступу до правосуддя та розвантаження місцевих судів,

підвищення оперативності розгляду справ судами та довіри населення до судової

влади, наближення суду до суспільства. В результаті його запровадження першим,

найбільш наближеним до людей рівнем доцільно визнати мирові суди (об’єднаних

територіальних громад), другим рівнем – районні (на основі нині діючих МЗС) з

внутрішньою спеціалізацією суддів, які розглядатимуть усі не підсудні мировим

судам цивільні та кримінальні справи [377, c. 72, 83, 92].

140

Зазначений варіант підтримує і С. В. Прилуцький, зазначаючи, що з метою

ефективної організації та діяльності судів першої ланки місцеві суди мають бути

чітко диференційовані на суди малої (мирові) та загальної інстанції (міські, районні,

окружні). Нескладні справи мають розглядатися в судах малої інстанції, більш

складні та суспільно значимі – у місцевих судах загальної інстанції [261, c. 235]. В

основу таких змін, на думку вченого, мають лягти чіткі розрахунки на основі

соціологічних, демографічних та статистичних даних [259, c. 30].

Таким чином, при запровадженні мирових судів також йтиметься про

дворівневу систему місцевих судів, однак допоміжну її ланку пропонується

створювати не «вгору», як це має місце відносно моделі окружних судів, а «вниз» -

на рівні, нижчому за районний суд (в селах, селищах тощо), при збереженні

останнього в якості вищого рівня відносно мирових судів.

Прикладом практичного втілення подібної моделі можна вважати досвід Росії,

де нижча судова ланка розділена на дві: мирові суди і районні (міські) суди. Мирові

суди розглядають кримінальні справи про злочини, покарання за які може бути

призначене не більше 2 р. позбавлення волі, справи про розірвання шлюбу, трудові

спори тощо [111, c. 345]. В результаті відродження мирової юстиції, на думку

російських дослідників, мирові суди стали найнижчою та найбільш територіально

наближеною до населення ланкою судової системи, яка утворюється, враховуючи

чисельність населення, що проживає на тій чи іншій території, і транспортні зв’язки

[152, c. 6], а право кожного громадянина на судовий захист, оскільки наближення

дільниць мирових суддів до місць проживання населення забезпечило значну

доступність та демократичність вітчизняного правосуддя [228, c. 6].

Проте дані положення в Україні досі не знайшли підтримки законодавця і

залишаються одним із можливих варіантів реформування системи МЗС. Викликають

вони критику і серед частини науковців, передусім зважаючи на відсутність

економічних можливостей для їх фінансування [307; 375]. До вказаних проблем слід

додати і такі: визначення мережі мирових судів; їх кадрове забезпечення

(чисельність корпусу мирових суддів, порядок їх добору і призначення на посади

тощо); статус мирових суддів (чи буде він аналогічний статусу професійного судді,

якщо ні – в чому полягають ці відмінності); компетенція мирових судів; процедура

141

оскарження їх рішень (до місцевих судів або до апеляційних) тощо. В підсумку, ідея

мирових судів в Україні виглядає привабливо, проте потребує ретельного

опрацювання і її практична реалізація залишається справою віддаленої перспективи.

В контексті удосконалення мережі МЗС потребують наукового аналізу

визначені Законом принципи і підстави, які лежать в основі вирішення питання про

утворення або ліквідацію суду. Наголосимо, що з числа наведених у ч. 3 ст. 19

Закону принципів, з урахуванням яких визначаються місцезнаходження,

територіальна юрисдикція і статус суду, стосовно МЗС принципи спеціалізації та

інстанційності загалом не мають вирішального значення, оскільки ці суди мають

найбільш загальну спеціалізацію і можуть виступати виключно судами першої

інстанції, про що йшлося вище. Натомість вирішального значення при цьому набуває

принцип територіальності, який означає розбудову судової системи судів загальної

юрисдикції відповідно до адміністративно-територіального устрою України з метою

здійснення судової влади на всій території України і доступності її для всього

населення [151, c. 58]. Як зауважують фахівці, перевагою побудови судової системи

за принципом територіальності є те, що вся інфраструктура держави – зв’язок,

транспорт, шляхосполучення – також побудована з урахуванням її адміністративно-

територіального устрою, що надає змогу кожній особі без значних витрат (часу і

коштів) звернутися за захистом своїх прав до свого суду [225, c. 28]. Слід погодитися

із В. В. Городовенком, що найбільшого значення дія принципу територіальності

набуває при визначенні мережі й місця знаходження місцевих судів, оскільки, щоб

забезпечити кожній особі реальну можливість дістатися судової установи для

вирішення своєї справи по суті, вона має бути розгалуженою [69, c. 193].

Це відображається у тому, що система МЗС відповідає системі

адміністративно-територіального устрою України, визначеній у ч. 1 ст. 133 КУ,

порівнюючи яку із ч. 1 ст. 21 Закону, можна дійти висновку, що МЗС створюються і

діють на другому, районному рівні системи адміністративно-територіального

устрою, поширюючи свою юрисдикцію на селища і села, які розташовані в межах

відповідного району. На цьому акцентує і використання у їх назві назви населеного

пункту, у якому вони знаходяться [119, c. 57]. В даному контексті деякі дослідники

навіть ставлять під сумнів родову назву цих судів «місцеві суди», пропонуючи

142

вважати їх просто «міськими судами», «районними судами» тощо [112, c. 20]. До

цього часу система МЗС майже повністю відповідає системі поділу території

України на райони, міста, райони у містах, коли у кожному з них створюється МЗС.

Можна вважати, що закріплення у Законі існування місцевих судів саме в

якості окружних означає відхід від традиційного розуміння принципу

територіальності побудови судової системи щодо мережі місцевих судів. Водночас і

до їх створення із цього правила існувало декілька винятків. Перший із них

становлять міста з районним поділом, у яких або немає міського суду, натомість

діють районні у містах суди, або навпаки, може існувати лише міський суд, без

створення районних у місті судів. При цьому останнім часом помітна тенденція до

створення замість кількох районних у місті судів одного великого міського суду.

Конкретними прикладами її практичної реалізації є ситуація щодо районних судів у

м. Вінниці, коли відповідно до Указу Президента № 437/2012 від 05.07.2012 замість

3 таких судів було утворено Вінницький міський суд. Аналогічний випадок на

початку 2016 р. мав місце відносно 3 районних судів у м. Херсон, коли на підставі

Указу Президента № 15/2016 від 19.01.2016 їх було ліквідовано і натомість створено

Херсонський міський суд. На основі вказаних випадків можна зробити висновок про

тенденцію створення одного міського суду у містах з наявністю 2-3 районів. Однак

такого підходу дотримуються не в усіх містах, де є така можливість, приміром, у

містах Суми, Кременчук, Кропивницький діють 2 районні суди, у м. Полтава – 3

суди тощо. Таким чином, на практиці залишається поширеним існування районних у

місті судів, проте створення замість них одного міського уявляється більш

виправданим і таким, що відповідає тенденції до укрупнення ланки МЗС.

Другий виняток являють міськрайонні та міжрайонні суди. Що стосується

міськрайонних судів, то їх на сьогодні в Україні нараховується 73 із загальної

чисельності 663 МЗС, або 11 %. Такі суди є традиційними для судової системи

України і поширюють свою дію на місто і прилеглий до нього сільський район,

тобто окремого районного суду за таких умов не створюється. Міжрайонні суди,

передбачені ЗУ «Про забезпечення права на справедливий суд» та Стратегією,

можна вважати певним прообразом окружних судів, закріплених у Законі, що

означає поширення юрисдикції МЗС на два чи більше суміжних районів. У цьому

143

відношенні, наприклад, міські суди у містах із районним поділом можна вважати

міжрайонними, оскільки вони створені замість кількох районних у місті судів. Проте

аналіз чинної Мережі МЗС показує, що на сьогодні жодного міжрайонного суду в

Україні досі не створено. Очевидно, що передбачена законом можливість їх

утворення вже в якості окружних очікує своєї реалізації шляхом укрупнення дрібних

районних судів у сільській місцевості.

В підсумку слід наголосити, що поняття судового округу, хоча і безпосередньо

не співпадає із адміністративно-територіальним поділом, проте не суперечить

принципу територіальності, оскільки також передбачає прив’язку судів до певної

місцевості. В цьому відношенні можна зробити висновок, що окружний підхід

можна вважати конкретним проявом принципу територіальності, що застосовується

при утворенні судів в тих випадках, коли територіальна юрисдикція суду повністю

чи частково не співпадає із адміністративно-територіальним поділом держави. Це

має враховуватися при застосуванні відповідних передбачених законом підстав для

утворення і ліквідації МЗС.

Розглядаючи значення кожної з таких підстав, закріплених у ч. 4 ст. 19 Закону

варто відзначити, що перша з них, а саме зміна визначеної законом системи

судоустрою, мало стосується МЗС, які виступають базовою ланкою судової системи

України. На сьогодні ймовірні зміни в їх системі пов’язані із тим, що законодавець

передбачив МЗС в якості окружних. Однак передбачене Законом їх утворення

повинно здійснюватися із урахуванням інших передумов, про які мова йтиме далі.

Така підставу утворення й ліквідації МЗС, як необхідність забезпечення

доступності правосуддя, І. Є. Марочкін розглядає як нормативно закріплену і

реально забезпечену можливість безперешкодного звернення особи до суду за

захистом своїх прав [165, c. 33]. Її зміст розкривається дослідниками через

сукупність її елементів – правових (інституційних і процесуальних), соціальних та

економічних, до яких, зокрема, відносяться: а) територіальна наближеність суду; б)

відкритість інформації про нього; в) універсальність юрисдикції суду; г) його

компетентність; д) стабільність судової системи [217, c. 74]. Можна зробити

висновок, що в контексті ч. 4 ст. 19 Закону йдеться саме про територіальну

доступність правосуддя, зумовлену потребою здійснення правосуддя на всій

144

території України й наближення його до населення [128, c. 614]. В цьому аспекті

відбувається зближення принципів доступності судової влади і територіальності

побудови судової системи, коли один із принципів реалізується за допомого іншого,

і навпаки. Разом із тим, саме потребою забезпечення доступності правосуддя може

бути обґрунтована необхідність реорганізації міського суду у кілька районних у місті

або навпаки; створення на базі функціонуючих окремо районного і міського суду

міськрайонного (чи на основі кількох районних – міжрайонного), або ж розділення

останнього тощо.

Очевидно, що в умовах реформування мережі місцевих судів забезпечення

доступності правосуддя повинно стати визначальною підставою утворення нових

окружних судів і ліквідації існуючих міських, районних і міськрайонних. При цьому,

як слушно зауважує Л. М. Москвич, загальновизнаним стандартом утворення судів є

пропорційне місцезнаходження судових територій – ділянок, районів, округів. При

визначенні необхідної кількості судів треба враховувати: а) щільність населення на

території, на яку планується поширити юрисдикцію новоствореного суду;

б) завантаженість суду; в) економічні можливості держави щодо утримання суду;

г) оцінку проблем адміністрування суду, пов’язаних із збільшенням його штатної

чисельності; д) зміну адміністративно-територіального устрою країни [185, c. 101].

Близьку до неї позицію займає і Д. Б. Баронін, який вказує, що кількість і якість судів

як елементів судової системи залежить від потреб населення [14, c. 125].

Однак слід враховувати, що доступність правосуддя не вичерпується лише

територіальною наближеністю судів до населення та іншими пов’язаними із цим

факторами. Це явище необхідно розглядати більш широко, як наближеність МЗС до

суб’єктів, які тісно з ними взаємодіють при виконанні покладених на них функцій:

прокуратури, органів досудового розслідування, органів виконання судових рішень,

центрів безоплатної вторинної правової допомоги тощо.

Так, приміром, розглядаючи проблеми взаємодії МЗС і прокуратури [79], слід

виходити із того, що, як слушно зауважує В. В. Сердюк, головна мета реформування

і судової влади, і прокуратури полягає у забезпеченні їх взаємодії, співпраці і

наближення [327, c. 93]. Це виявляється, зокрема, у тому, що більшість функцій

прокуратури реалізуються у суді. Зокрема, дослідники наголошують на важливості

145

організації оперативного співробітництва між слідчими суддями і прокурорами, які

здійснюють процесуальне керівництво досудовим розслідуванням [150, c. 263].

Таким чином, для ефективної реалізації відповідних функцій необхідною є

територіальна наближеність прокуратури та суду, передусім на місцевому рівні.

Однак аналіз ЗУ «Про прокуратуру» від 14.10.2014 [285] показує, що ним

загалом передбачено існування 178 місцевих прокуратур замість 638

міськрайонних, які діяли раніше. Таким чином, одна місцева прокуратура в

середньому припадає майже на 4 місцеві суди. Беручи до уваги територіальну

віддаленість цих судів від головного офісу місцевої прокуратури, можна

передбачити складнощі у забезпеченні своєчасної участі прокурорів у судових

засіданнях, наданні і отриманні із суду необхідних процесуальних документів

тощо. Отже, мережі місцевих прокуратур і місцевих судів мають корелюватися між

собою задля забезпечення ефективної їх взаємодії. Однак створення місцевих

прокуратур виявило проблеми такої моделі, пов’язані з територіальною віддаленістю

місцевої прокуратури від населення, судів, міськрайвідділів МВС та інших об’єктів її

діяльності, що ускладнює доступ громадян до прокуратури, а також реалізацію

прокурорами покладених на них повноважень [148, c. 109]. Вказані проблеми мають

бути враховані законодавцем при визначенні мережі МЗС за окружним принципом.

Що стосується мережі органів виконання судових рішень, то її відповідність

мережі МЗС, є очевидною, зважаючи на те, що в оцінках ЄСПЛ виконання судового

рішення є невід’ємною стадією процесу правосуддя і вагомим складником доступу

до суду [105]. Однак в умовах прийняття ЗУ «Про органи та осіб, які здійснюють

примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02.06.2016 [283]

вона не є чітко визначеною, оскільки законодавець відійшов від їх законодавчої

прив’язки до існуючої системи адміністративно-територіального устрою рівня міст і

районів, але він зберігається на обласному рівні. Таким чином, система органів

виконання судових рішень та мережа МЗС більше законодавчо не корелюються між

собою. Такий підхід не можна визнати задовільним, особливо в умовах хронічного

невиконання судових рішень в Україні, показник якого доходить до 80 % [67, c. 169].

У зв’язку зі складною соціально-економічною ситуацією в Україні

передбачено таку підставу утворення чи ліквідації суду, як необхідність оптимізації

146

видатків державного бюджету. В сучасних умовах ця підстава застосовується

однобічно: для обґрунтування необхідності ліквідації того чи іншого місцевого суду,

коли скорочення обсягу видатків на судову владу веде до скорочення мережі

судових установ. Однак в перспективі таку підставу слід розглядати більш широко і

використовувати її в контексті оптимізації видатків державного бюджету не лише на

судові, а й на інші установи, з якими пов’язані МЗС. Приміром, оптимальним з точки

зору використання бюджетних коштів буде створення окружних судів у тих

населених пунктах, які характеризуються розвиненою транспортною

інфраструктурою і наближеністю до об’єктів, з якими взаємодіє суд: прокуратури,

центрів безоплатної вторинної правової допомоги тощо. З цієї точки зору доцільним

є укрупнення малих місцевих судів, оскільки для держави вигідніше утримувати

один середній або великий суд, ніж декілька малих, кожен з яких слід забезпечити

окремим приміщенням, самостійним апаратом, транспортом тощо.

Однак з іншого боку, укрупнення судів створює проблему пошуку або

будівництва належних приміщень для їх розміщення. Адже, як справедливо

зауважує Л. М. Москвич, у багатьох приміщеннях, в яких зараз розташовуються

суди, організувати роботу судів належним чином неможливо через брак необхідної

кількості залів судових засідань, оргтехніки, через відключення приміщень від

теплової, електричної й телефонної мереж [186, c. 160]. Зі створенням окружних

судів ця проблема може лише загостритися, якщо не шукати комплексного варіанту

її розв’язання, який, на наш погляд, полягає у облаштуванні «будинків правосуддя»,

які розташовуватимуться у зручних, пристосованих для цього приміщеннях з

належною інфраструктурою. На сьогодні в Україні такі приклади наявні лише щодо

судів вищих інстанцій (наприклад, Апеляційний суд Тернопільської області [370],

Апеляційний господарський суд у м. Харкові, Будинок правосуддя Волинської

області [369] та ін.), однак більш актуальним таке будівництво видається стосовно

МЗС як таких, що є найбільш наближеними до населення. Отже, реформування

мережі місцевих судів має стати належним стимулом для розв’язання цієї хронічної

проблеми і пошуку відповідного фінансування для цього.

Також проблеми виникають у зв’язку із забезпеченням суддів житлом. Згідно

із ст. 138 Закону, після призначення на посаду суддя, який потребує поліпшення

147

житлових умов, забезпечується службовим житлом за місцем знаходження суду

органами місцевого самоврядування в порядку, визначеному КМУ. Однак у

відповідних адміністративно-територіальних одиницях, що будуть визначені як

центри розміщення новостворених окружних судів (передусім у сільській місцевості

і невеликих містах) ці законодавчі приписи не зможуть бути реалізовані, оскільки

необхідний житловий фонд там просто відсутній, а житлове будівництво не ведеться.

Ці фактори також необхідно враховувати при визначенні мережі окружних МЗС.

Важливим фактором, що лежить в основі утворення і ліквідації МЗС, є зміна

адміністративно-територіального устрою. Можна вважати, що шляхом збереження

цієї підстави законодавець безпосередньо пов’язав дію принципу територіальності із

адміністративно-територіальним поділом держави. Її значення полягає, зокрема, у

тому, що створення нових районів або міст, об’єднання кількох адміністративно-

територіальних одиниць цього рівня ведуть до створення чи ліквідації МЗС.

Варто звернути увагу, що на сучасному етапі поряд із судово-правовою

реформою в Україні здійснюється Конституційна реформа щодо децентралізації,

пов’язана із зміною адміністративно-територіального устрою держави, яка, серед

іншого, передбачає поділ території України на громади, які є первинними

одиницями у системі адміністративно-територіального устрою України. Декілька

громад становлять район [270]. Створення громад, коли на рівні громади як

первинної одиниці у системі адміністративно-територіального устрою України може

засновуватися суд (підрозділ місцевого суду або мировий суд тощо) може слугувати

на користь впровадження дволанкової моделі МЗС

Загалом, розглядаючи зв'язок адміністративно-територіального устрою

держави і побудови судової системи, науковці виділяють два підходи: перший –

коли кожна адміністративно-територіальна одиниця має свої відповідні судові

органи; і другий – коли структура судових органів теоретично не повинна збігатися з

адміністративно-територіальним устроєм держави [30, c. 9]. Перевагами першої з

них є забезпечення т. зв. «фізичної доступності» суду для населення, тобто

можливості особи безперешкодно і без зайвих фінансових та організаційних витрат

дістатися до необхідного їй суду [217, c. 79], вимогам якої відповідає районний

центр [140, c. 38]. Оскільки вся інфраструктура держави – зв’язок, транспорт,

148

шляхосполучення, також побудована з урахуванням адміністративно-

територіального устрою [129, c. 614-615], обґрунтовується доцільність розміщення

судів поряд з органами місцевого самоврядування, органами виконавчої влади для

створення відповідного адміністративно-владного осередку [185, c. 100].

У подібної моделі знаходяться і опоненти [47, c. 325; 204, c. 117; 388, c. 4; 389,

c. 7; 395, c. 38], узагальнення поглядів яких доводить, що основним аргументом,

який лежить в їх основі, є необхідність забезпечення незалежності суду від місцевих

органів влади. Логічним продовженням цих міркувань є різноманітні пропозиції

щодо створення судових округів, межі яких не співпадають з адміністративно-

територіальним поділом, про які йшлося вище.

Враховуючи, що незалежність в якості інституціонального принципу судової

влади поширюється як на її організацію, так і на функціонування [57, c. 126], можна

дійти висновку, що йдеться про колізію принципів територіальності, доступності й

незалежності при визначенні мережі МЗС. Тому при вирішенні даного питання

законодавцю необхідно визначитися із тим, що є більш важливим: зручність

існування єдиних адміністративно-територіальних центрів, у яких на максимально

наближеному до населення рівні представлені всі органи влади, в т. ч. судової, або ж

гарантування незалежності судів шляхом їх територіального відокремлення від

органів державної влади і місцевого самоврядування.

В підсумку необхідно відмітити, що на сучасному етапі складається ситуація,

коли реформування мережі МЗС вимагає одночасна наявність кількох із викладених

підстав: зміна визначеної Законом системи судоустрою, необхідність оптимізації

видатків державного бюджету, очікувана зміна адміністративно-територіального

устрою, пов’язана із процесами децентралізації тощо. При проведенні реформи всі

вищевикладені підстави утворення й ліквідації судів мають застосовуватися у

єдності і взаємозв’язку, доповнюючи одна одну. Вирішальне значення при цьому має

забезпечення доступності правосуддя, яке має запобігти механічній ліквідації судів і

скороченню чисельності МЗС, що є найбільш прогнозованим негативним

результатом реформи. Отже, процес оновлення мережі МЗС має відбуватися не

ізольовано, а в єдиному контексті із здійсненням адміністративно-територіальної

149

реформи в Україні, з одночасним реформуванням мережі суміжних інститутів:

прокуратури, адвокатури, органів виконання судових рішень.

Згідно із Висновками СЕПЕЖ, європейською тенденцією є скорочення

кількості судів і, як наслідок, збільшення розміру судів, до складу яких входить все

більше суддів, а також набуття судовою системою все більшої спеціалізації [379]. З

огляду на це, найбільш оптимальним варіантом реформи мережі місцевих судів на

сучасному етапі ми вбачаємо скорочення числа малих і середньо-малих судів і

створення на їх базі окружних. Проблема доступності таких судів до населення може

бути вирішена шляхом створення підрозділів цих судів (відділів, секторів тощо) на

базі реорганізованих міських чи районних судів. Приклад достатньо ефективного

функціонування таких підрозділів наявний на рівні апеляційних судів: це

територіальні відділи апеляційних судів великих областей, наприклад, Криворізький

відділ Апеляційного суду Дніпропетровської області, Маріупольський та

Артемівський відділи Апеляційного суду Донецької області. В оцінках закордонних

дослідників, поділ суду на частини здійснюється з метою забезпечення належних

умов для роботи і своєчасного розгляду справ, що робить судовий захист

доступнішим для населення [86, c. 58]. Також на користь цієї моделі свідчить

практика вирішення проблем територіальної віддаленості місцевих прокуратур, коли

в їх структурі за зональним принципом утворено відділи [148, c. 110].

Отже, утворення окружних МЗС із відділами у віддалених містах чи районах

можна вважати достатньо «м’яким» варіантом реформи, який забезпечує її

досягнення без кардинального зламу місцевого рівня судової системи. З одного боку,

буде забезпечено створення великих окружних судів без жорсткої прив’язки до

адміністративно-територіального устрою держави та із досягненням інших переваг,

про які йшлося вище; з іншого боку, буде збережена територіальна доступність цих

судів для населення. При цьому законом регламентуватиметься лише створення

окружних судів, тоді як кількість, місцезнаходження і штатна чисельність їх

підрозділів визначатиметься на відомчому рівні. Оскільки місцем роботи

конкретного судді вважатиметься окружний суд в цілому, то в його межах можна

буде забезпечити рівномірне навантаження на суддів, а також їх направлення на

місця без складних процедур переведення тощо. Згодом, в процесі удосконалення

150

організаційної та процесуальної основи правосуддя, покращення інфраструктури і

матеріальної бази чисельність відділів можна буде корегувати.

3.2. Проблеми навантаження на суддів місцевих загальних судів

Важливим показником, що наочно ілюструє роль МЗС у судовій системі

України, а також проблеми, які постають перед суддями, які там працюють, є рівень

навантаження на суддів. Так, максимальне середньомісячне надходження на одного

суддю МЗС спостерігалося у 2011 р. і становило 139,6 справ і матеріалів, що на 15,3

% більше порівняно з 2010 р. (121,1) [4]. Разом зі зменшенням кількості

надходження справ та матеріалів у наступні роки змінилось і навантаження на

суддів. Так, у 2012 р. воно складало 69,3 справ і матеріалів, що на 50,4 % менше

порівняно з 2011 р. [5]; у 2013 р. – 67,2, (на 3 % менше порівняно з 2012 р.) [6]; у

2014 р. – 58,5 (на 12,9 % менше порівняно з 2013 р.) [7]; у 2015 р. – 56,2 (на 3,9 %

менше порівняно із 2014 р.) [8]; у 2016 р. – 54,9 (на 2,3 % менше порівняно із 2015 р.)

[8]. Отже, за останні 6 р. помітна тенденція до зменшення навантаження на суддів

МЗС (з 2011 р. до 2016 р. більш як удвічі).

Однак загалом рівень навантаження на суддів МЗС є надмірним. Він

перешкоджає належному розгляду й вирішенню відповідних справ, спричиняє

порушення процесуальних строків, веде до судових помилок і загалом знижує якість

правосуддя. Основна проблема, яка виникає при цьому – тяганина судового

розгляду. Разом з тим, слід наголосити, що прямої кореляції між обсягом

навантаження на суддів та показниками справ, розглянутих з порушенням

процесуальних строків, на підставі аналізу даних судової статистики встановити не

вдалося. Приміром, у 2011 р., який характеризувався максимальним обсягом

навантаження на суддів, із порушенням процесуальних строків, встановлених ЦПК

України, у порядку цивільного судочинства було розглянуто 7 % від загальної

кількості розглянутих справ і матеріалів, у порядку кримінального судочинства –

понад 3 % від числа справ, провадження в яких закінчено [4]. Натомість у 2014 р.,

коли навантаження на суддів зменшилося на 58 % порівняно із 2011 р., із

порушенням процесуальних строків у порядку цивільного судочинства розглянуто

151

6 %, у порядку кримінального судочинства – 1,6 % загальної кількості розглянутих

справ [7]. Отже, зменшення навантаження не є вирішальним фактором, який

повністю усуває проблему порушення процесуальних строків.

З іншого боку, можна вважати, що відносно високих показників додержання

процесуальних строків у періоди «пікових навантажень» на суддів вдалося досягти

за допомогою максимальної особистої віддачі представників суддівського корпусу.

Однак такий стан справ, який є постійним, спричиняє стійкий негативний вплив на

самих суддів, перешкоджає можливості підвищувати свій професійний рівень і

позбавляє дозвілля, веде до різноманітних професійних деформацій і розладів

здоров’я. В. Маляренко справедливо звертає увагу на жорсткі умови, в яких

працюють судді, з огляду на надзвичайні стреси, постійне перебування в зоні

конфлікту між людьми, які звертаються до суду, фізичні перевантаження від

непомірної кількості справ [162, c. 5]. Іншими словами, суддям місцевих судів

доводиться забезпечувати додержання положень процесуального закону ціною свого

здоров’я, особистих потреб, вільного часу. Слід підтримати думку, що надмірна

кількість справ спричиняє зниження якості їх розгляду, що призводить до зниження

ефективності роботи всієї судової системи [121], веде до спрощення при здійсненні

правосуддя, безпідставних відмов громадянам у прийомі заяв тощо [165, с. 126], а

відтак – порушує право судді на забезпечення необхідних умов для здійснення

професійної діяльності і створює перешкоди доступності правосуддя [191, c. 45].

Внаслідок цього, як справедливо вказує Л. М. Москвич, забезпечення оперативності

розгляду справ, доступність та якість правосуддя все ще залишаються метою судової

реформи [189, c. 171]. Таким чином, від перевантаження страждають усі: і особи, які

звертаються до суду, і самі судді, і суспільство в цілому. Тому слід погодитися із

І. В. Назаровим, який в якості головних завдань судової реформи виділяє:

поліпшення доступності суду для населення, зменшення навантаження на суддів,

підвищення якості правосуддя і, нарешті, повернення довіри громадян до суду [198,

c. 627]. Всі вони є взаємопов’язаними, і без розв’язання проблеми навантаження на

суддів всі інші завдання судової реформи залишатимуться нереалізованими.

При цьому можна вважати, що проблема хронічного перевантаження є

специфічною проблемою саме МЗС. Дана теза спирається на порівняння

152

навантаження їх суддів з відповідними показниками як місцевих судів

спеціалізованих юрисдикцій, так і загальних судів вищих інстанцій. Так, у 2015 р.

середній рівень навантаження суддів місцевого господарського суду становив 32,5

справ на місяць (у 2014 р. – 31,25) [346]. Таким чином, середньомісячне

навантаження на суддів місцевих господарських судів у 1,8 рази менше, ніж на

суддів загальних місцевих судів. При цьому варто враховувати, що 2015 р.

характеризувався мінімальним навантаженням на суддів МЗС за останні 5 р., і

деяким збільшенням навантаження на суддів місцевих господарських судів. За

підсумками роботи окружних адміністративних судів у 2015 р. вбачається, що

середньомісячний показник надходження справ і матеріалів складає 56, що майже

дорівнює показнику середньомісячного розгляду справ і матеріалів одним суддею

(54) [10]. За даними 2015 р. показники навантаження на суддів місцевих загальних та

адміністративних судів майже зрівнялися, однак слід враховувати, що така

пропорція мала місце лише у цьому році, тоді як у попередні роки навантаження на

суддів місцевих адміністративних судів було у 2 і більше разів нижчим.

Ще більш показовим є співвідношення навантаження на суддів місцевих

загальних і апеляційних судів. Так, щомісячно у 2011 р. на кожного суддю

апеляційного суду надходило в середньому 23,4 справ і матеріалів (у 2010 р. – 29,8),

тобто навантаження на них зменшилось на 21,6 % [4]; у 2012 р. – 17,6 (навантаження

порівняно з 2011 р. зменшилось на 25,6 %) [5]; у 2013 р. – 18 (на 2,3 % більше

порівняно з 2012 р., що було викликано великою кількістю клопотань про

проведення негласних слідчих (розшукових) дій) [6]; у 2014 р. – 16,2 (на 11 % менше

порівняно з 2013 р.) [7]; у 2015 р. – 17 (на 4,9 % більше порівняно з 2014 р.) [8]; у

2016 р. – 16,9 (на 0,6 % менше порівняно із 2015 р.) [9]. Таким чином, рівень

навантаження на суддів цих судів у 3-5 разів менший, ніж на суддів місцевих судів.

При цьому загалом у МЗС України передбачено 4855 штатних посад суддів, а у

апеляційних – 1706 суддів [265], тобто в середньому по державі штатна чисельність

суддів апеляційних судів складає 35 % відносно чисельності МЗС. Однак по окремих

областях ця пропорція суттєво змінюється: приміром, у всіх загальних місцевих

судах Чернівецької області працює 78 суддів, а у апеляційному суді цієї області – 38

суддів, або близько 49 % від їх кількості. Схожа ситуація має місце в Івано-

153

Франківській області, де на 103 суддів МЗС приходиться 42 судді апеляційного суду,

або близько 41 %. Коментуючи цю ситуацію, дослідники обґрунтовано звертають

увагу на грубі помилки і прорахунки, допущені при визначенні кількості суддів

загальних місцевих та апеляційних судів, вказуючи на те, що співвідношення

кількості суддів апеляційних і місцевих судів у європейських країнах становить 1

до 5 [142, c. 17].

Відповідно, і обсяг навантаження на одного суддю МЗС є найвищим в усій

судовій системі України, що можна сприймати як «загальне правило». При цьому,

під впливом інших негативних факторів, зокрема значної штатної

неукомплектованості, яка спостерігається на рівні МЗС, передусім у сільських

районах, проблема надмірного навантаження на ці суди особливо загострюється. В

таких умовах надзвичайно важко втілювати на практиці внутрішню спеціалізацію

МЗС та реалізувати інші принципи судової влади, що, в свою чергу, негативно

позначається на забезпеченні прав особи у відповідних видах судочинства.

Зауважимо при цьому, що таке порівняння не має на меті принизити роль

апеляційних судів у здійсненні функцій судової влади, адже їхнє призначення інше,

ніж місцевих судів: перевіряти правильність застосування нижчим судом закону, а

також повноту і об’єктивність установлення фактичних обставин справи,

виправляючи помилки суддів нижчої інстанції та гарантуючи високу якість

судочинства, з огляду на більший досвід, авторитет і компетентність суддів, які там

працюють [149, c. 40]. Як слушно вказує В. В. Городовенко, не всі рішення судів

першої інстанції переходять за скаргами сторін до другої, тому кількість

апеляційних судів може бути незначною, проте вони мають бути укомплектовані

найбільш здібними і досвідченими суддями, що забезпечить якісний розгляд справ

[56, c. 133]. Водночас, у своїй більшості справи, які розглядаються апеляційними

судами, є апріорі більш складними, ніж ті, що вирішуються судами першої інстанції,

оскільки сам факт їх оскарження свідчить про спірний характер предмета розгляду,

отже – потребують більше часу і зусиль суддів. Як зауважує дослідник цього

питання О. Курило, апеляційні суди мають зосереджувати свою діяльність на

виконанні більш складних процесуальних завданнях, ніж розгляд справ по суті, що є

іманентною функцією місцевих судів, тому обґрунтованою тенденцією є зменшення

154

обсягу їх навантаження [143, c. 114]. З іншого боку, слід враховувати, що розгляд

справ у судах апеляційної інстанції завжди здійснюється колегіально, що веде до

фактичного збільшення навантаження на суддю цього суду.

Крім того, слід враховувати додаткові, крім здійснення правосуддя,

повноваження апеляційних судів, що відсутні у судів місцевих: аналізувати судову

статистику, вивчати та узагальнювати судову практику, інформувати про результати

узагальнення судової практики відповідні місцеві суди, ВС, надавати місцевим

судам методичну допомогу в застосуванні законодавства (ч. 1 ст. 27 Закону). Отже,

крім суто процесуальних, апеляційні суди виконують важливі організаційні

повноваження, спрямовані, зокрема, на надання допомоги місцевим судам.

Таким чином, менша кількість справ і менший показник навантаження на

суддів апеляційного суду, як і їх значний чисельний склад, є цілком закономірними і

логічно обґрунтованими. Проте це все ж не повинно призводити до такого розриву у

показниках навантаження на суддів цих ланок судової системи, як той, що був

показаний вище. Очевидно, що показники навантаження на всіх суддів у судовій

системі України повинні бути приблизно рівними. При цьому за основу необхідно

взяти показники навантаження саме на суддів МЗС, а до суддів судів вищого рівня

доцільно застосовувати певні коефіцієнти зменшення навантаження, розроблені з

урахуванням складності і тривалості справ, які вони розглядають і вирішують.

Визначення чисельності вищих судових органів має визначатися пропорційно до

чисельності МЗС. Думається, що оптимальною пропорцією, яка має лежати в основі

визначення кількості суддів апеляційних судів відносно МЗС, є не більше, ніж 1

суддя апеляційного суду до 3 суддів МЗС, що доцільно закріпити нормативно.

При цьому необхідно враховувати, що законодавець передбачає компенсацію

складності роботи суддів вищих судів при визначенні розмірів суддівської

винагороди. Варто звернути увагу, що відповідно до ЗУ «Про судоустрій і статус

суддів» від 2010 р. посадові оклади інших суддів встановлювалися пропорційно до

посадового окладу судді місцевого суду з відповідним коефіцієнтом (щодо суддів

апеляційних судів – 1,2). Такий підхід, що значно скорочував розрив між оплатою

праці суддів вищих ланок порівняно із суддями місцевих судів, науковці вважали

більш справедливим, оскільки судді місцевих судів розглядають найбільшу кількість

155

справ на місяць [66, c. 209]. Однак, виходячи із ч. 3 ст. 135 Закону, судді вищих судів

отримують на 60 % більший посадовий оклад, ніж судді місцевих судів. Такий підхід

можна вважати певною мірою дискримінаційним відносно суддів місцевих суді,

оскільки з точки зору показників навантаження саме для них мав би

встановлюватися підвищений розмір посадових окладів. Адже належне фінансове

забезпечення діяльності суддів спрямовано на досягнення такого рівня їх життя,

який відповідає важливості виконуваних ними державно-владних повноважень [218,

c. 266], а також реальному обсягу роботи, що реалізується на їх виконання. У цьому

контексті вважаємо, що для збалансування діяльності судової системи України

показники навантаження на суддів, складність справ, які вони розглядають, а також

рівень суддівської винагороди повинні корелюватися між собою.

Одночасно з цим, законодавець вдався до встановлення регіональних

коефіцієнтів збільшення посадових окладів суддів залежно від чисельності

населення міста, де вони працюють (ч. 4 ст. 135 Закону). Проте такий підхід

уявляється дещо однобічним, оскільки він спрямований на підвищення розмірів

посадових окладів суддів, які працюють у судах великих міст. Такі суди, як правило,

належать до великих або середньо-великих, є достатньо укомплектованими,

передбачають впровадження глибокої спеціалізації серед суддів, належне

матеріально-технічне й інформаційне забезпечення суду тощо. Таким чином,

зазначена норма дискримінує малі та середні суди, які знаходяться у сільській

місцевості й невеликих містах, і не враховує основного показника, відповідно до

якого має визначатися рівень суддівської винагороди – обсягу суддівського

навантаження і складності розглядуваних справ.

З огляду на викладене, доцільно було б закріпити нормативно вплив рівня

навантаження на суддів при визначенні суддівської винагороди суддів МЗС. Це

обґрунтовано тим, що надмірне навантаження на суддів має належним чином

компенсуватися, а судді – матеріально заохочуватися до високих показників своєї

роботи, які полягають, зокрема, у більшій кількості розглянутих справ і матеріалів.

При визначенні такої винагороди, яка повинна мати додатковий характер (у вигляді,

наприклад, доплати за високу інтенсивність праці), за основу доцільно взяти

середній показник навантаження на суддів за минулий рік. Збільшення навантаження

156

на суддю на певний відсоток справ і матеріалів за результатами наступного року має

компенсуватися відповідним відсотком доплати. Наприклад, якщо суддя розглянув

за рік на 10 % справ і матеріалів більше, ніж в середньому по державі за попередній

рік, він повинен отримати доплату до посадового окладу в розмірі, наприклад, 5 або

10 %. Конкретні розміри такої доплати, як і засоби обчислення показників

навантаження та інших можливих критеріїв, потребують додаткового дослідження і

обґрунтування, як і урахування не лише кількості, а й якості розглянутих справ. Але

принципова ідея полягає у тому, щоб винагороджувати суддів залежно від

конкретних результатів їхньої роботи, а не за «зрівняльною системою».

З огляду на це очевидно, що в умовах стабільного функціонування судової

системи необхідно прагнути до рівномірного навантаження на суддів МЗС в усіх

регіонах України. На думку В. В. Городовенка, вирішення проблем

перевантаженості суддів можливе у двох напрямках: перший полягає у визначенні

чисельності суддівського корпусу, який здатний адекватно справитися з існуючим

обсягом роботи, а другий – у вивільненні суддів від виконання обов’язків, які

безпосередньо не пов’язані із відправленням правосуддя [54, c. 5]. На наш погляд,

передумови цієї проблеми значно ширші, тому її розв’язання повинно досягатися за

рахунок поєднання двох груп засобів: організаційних і процесуальних. До

організаційних, зокрема, належать такі фактори: (1) оптимізація мережі МЗС; (2)

вирішення кадрових проблем цих судів – шляхом оперативного заповнення

існуючих вакансій на посадах суддів відповідних судів, а також збільшення їх

штатної чисельності за рахунок відкриття нових вакансій; (3) підвищення

ефективності організації роботи МЗС, поглиблення спеціалізації суддів,

впровадження новітніх інформаційних технологій у роботу суду тощо. До

процесуальних засобів можна віднести: (1) спрощення процедур судочинства;

(2) створення альтернативних або доповнюючих механізмів вирішення справ; (3)

оптимізація предметної юрисдикції МЗС.

Розглядаючи конкретну дію визначених засобів, відзначимо, що оптимізація

мережі МЗС покликана, серед іншого, зменшити навантаження на суддів цих судів.

Саме з цією метою дослідники відстоюють необхідність побудови дволанкової

системи цих судів, створення мирової юстиції та інші засоби, про які йде мова у

157

підрозділі 3.1 дисертації. В контексті запропонованого нами варіанту розв’язання

цієї проблеми відзначимо, що укрупнення місцевих судів за рахунок об’єднання

малочисельних районних судів і перерозподіл штатної чисельності суддів

пропонується в якості фактору, що сприятиме усуненню існуючої нерівномірності

розподілу навантаження і покращенню доступності для громадян, і зарубіжними

дослідниками [171]. Важливо при цьому, що питання реорганізації існуючих

міських, районних судів в окружні має вирішуватися не лише виходячи із кількості

населення, на яку поширюватиметься відповідний судовий округ, а й показників

навантаження на суддів тих судів, які пропонується ліквідувати чи об’єднати.

Обираючи певний суд в якості центру судового округу, законодавець має надати

пріоритет тому суду, судді якого несуть більше навантаження. Загалом,

навантаження має рівномірно розподілятися по всій мережі МЗС, незалежно від

того, в якій місцевості знаходиться суд і скільки суддів у ньому працюють.

Одним зі шляхів зменшення навантаження на суддів МЗС, який є найбільш

простим, зрозумілим і тісно пов’язаним із попереднім, є збільшення кількісного

складу цих судів. Так, одним із міжнародних стандартів ефективної діяльності

судової влади, відповідно до Рекомендації № R (94) 12 КМ РЄ державам-членам

«Про незалежність, дієвість та роль суддів», є достатнє укомплектування

суддівського корпусу [282]. Дане положення відтворене і у Рекомендації CM/Rec

(2010) 12 КМ РЄ державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та

обов'язки, згідно із п. 35 якої у судах має працювати достатня кількість суддів та

кваліфікований допоміжний персонал [302]. З огляду на це, набувають актуальності

питання щодо кількісного складу МЗС, що визначається ДСА за погодженням з ВРП

з урахуванням судового навантаження та в межах видатків, визначених у

Держбюджеті України на утримання судів та оплату праці суддів (ч. 6 ст. 19 Закону).

Слід звернути увагу, що порядок визначення кількості суддів у судах згідно із

Закон від 2016 р. дещо змінився. Зокрема, замість РСУ, яка брала участь у вирішенні

цього питання раніше, повноваження погоджувати кількість суддів у судах надано

ВРП, що виглядає виправданим з точки зору визначення цього органу як основного

відповідального за формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів

158

суб’єкта. Проте принципових змін у цій сфері не сталося, оскільки суб’єктом, який

відповідає за комплектування того чи іншого суду, як і раніше, залишається ДСА.

Звертає на себе увагу також та обставина, що у зазначених законодавчих

положеннях не отримали повного втілення передбачені у Концепції від 2006 р.

пропозиції щодо того, що кількість посад суддів у місцевих судах доцільно

визначати на основі розрахунку середньої кількості судових справ, яка припадає на

відповідну територію, поділеної на норматив навантаження на одного суддю, який, в

свою чергу, має залежати від кількості судових справ, правильному вирішенню яких

суддя може приділити достатню увагу [130]. Разом з тим, ці прогалини

компенсуються на відомчому рівні, а саме у Рішенні РСУ № 59 від 16.09.2016, яким

затверджено Порядок підготовки, розгляду та погодження матеріалів щодо

визначення кількості суддів у судах загальної юрисдикції [245]. Наголосимо, що у

зв’язку з переданням функцій РСУ у цій сфері ВРП дію положень даного Порядку

варто вважати тимчасовою, проте вони дають наочне уявлення про порядок

вирішення проблем чисельності суддів відповідних судів, якого бракувало раніше.

Визначальними аспектами вказаного порядку є, на наш погляд, такі:

1) визначення граничної чисельності суддів з урахуванням показників судового

навантаження, яке, в свою чергу, розраховується, виходячи із середньомісячної

кількості справ і матеріалів, які надійшли для розгляду в порядку процесуального

законодавства, із застосуванням рекомендованих показників середніх витрат часу на

розгляд справ і коефіцієнтів складності справ за категоріями, затверджених

рішенням РСУ від 09.06.2016 № 46 [316]. Разом з тим, звертає на себе увагу та

обставина, що дослідження відносно МЗС проводилося ще у 2012 р., внаслідок чого

на сьогодні деякі його результати можуть бути поставлені під сумнів як застарілі;

2) можливість перегляду чисельності суддів в разі суттєвого відхилення

середньомісячного судового навантаження на одного суддю в суді від середнього

аналогічного показника по Україні. Поняття «суттєвого відхилення» є оціночним,

проте Порядок передбачає, що показник середньомісячного судового навантаження

на суддю відповідного суду не може бути нижчим, ніж середній аналогічний

показник по Україні (з урахуванням інстанційності та спеціалізації суду). Таким

чином, відхилення від показника допускається у бік збільшення, але не в бік

159

зменшення навантаження, що не передбачає тенденції до загального зниження

навантаження на суддів; 3) участь у цьому процесі голови суду та зборів суддів. Так,

голова суду може звернутися до ДСА з пропозицією про зміну чисельності суддів

відповідного суду. Така пропозиція, згідно із п. 2.3 Порядку, повинна містити:

(1) аналітичну та статистичну інформацію про штатну і фактичну чисельність

суддів; (2) надходження справ і матеріалів, їх розгляд, наявність залишків

нерозглянутих справ за останні три роки; (3) забезпечення відповідного суду

приміщенням. До пропозиції голови місцевого суду, крім копії рішення зборів суддів

відповідного суду про результати обговорення зазначеного питання, також додається

лист-позиція голови апеляційного суду та начальника відповідного ТУ ДСА.

Отже, ініціатива голови МЗС щодо цього питання є обмеженою позицією

голови апеляційного суду та начальника ТУ ДСА, а вимоги щодо змісту відповідної

пропозиції вимагають від нього значних зусиль щодо її підготовки. Крім того,

вказівка на інших суб’єктів такого ініціювання зумовлює можливість зміни кількості

суддів у суді (насамперед, у бік їх обмеження) й всупереч їх позиції. Як показали

результати дослідження газети «Закон і бізнес», «у більшості випадків саме ДСА

ініціювала скорочення штату в окремих установах, а збори суддів не пішли проти

волі адміністрації та погодилися поділитися вакансіями з колегами» [96].

При цьому треба враховувати, що навантаження на суддів МЗС суттєво

різниться як між окремими судами, так і в розрізі регіонів. Приміром, традиційно

найвище навантаження спостерігається щодо суддів МЗС Дніпропетровської області

(86,5 справ у 2012 р., 83,8 – у 2013 р., 71,7 – у 2014 р., 66,4 – у 2015 р.), м. Києва (74,4

у 2013 р., 76,3 – у 2014 р., 76,5 – у 2015 р.); найменше – у місцевих судах

Кіровоградської (49,4 у 2014 р., 40,8 у 2015 р.), Сумської (50 у 2014 р.) та Рівненської

(45,2 у 2015 р.) областей [7, 8]. Це означає, що ДСА, а також система підготовки

кандидатів на посаду судді, не досить оперативно реагують на зміни у обсязі роботи

МЗС, що призводить до неспіврозмірного навантаження на їх працівників.

Останнім часом важливим фактором, щ справляє значний вплив на

навантаження суддів, є штатна неукомплектованість судів. У Рішенні № 87 від

02.12.2016 «Щодо кадрової ситуації, яка склалася у судах України» РСУ звернула

увагу на те, що у місцевих загальних судах фактично працює 81 % штатної

160

чисельності суддів, з них здійснювати правосуддя лише 63 % від штатної

чисельності суддів. При цьому у деяких МЗС взагалі немає жодного судді: так, за

станом на грудень 2016 р. у Лохвицькому районному суді Полтавської області,

Козівському районному суді Тернопільської області, Яремчанському міському суді

Івано-Франківської області, Радивілівському районному суді Рівненської області

немає жодного судді, призначеного на посаду. Ще у 5 судах, незважаючи на те, шо

судді перебувають у штаті відповідного суду, кількість суддів, яка має право

здійснювати правосуддя, дорівнює нулю (через закінчення 5-річного строку

повноважень, відсторонення суддів від посади тощо. Внаслідок цього, як відзначає

РСУ, накопичуються справи та матеріали, які фактично не розглядаються [404].

Уявляється, що одним із засобів подолання диспропорційності у навантаженні

на суддів різних місцевих судів повинно бути переведення суддів з тих судів,

навантаження у яких є нижчим, в ті суди, які характеризуються високим рівнем

навантаження. Таким чином, в межах судової системи, без необхідності проведення

добору нових суддів і збільшення кількості штатних судових посад, може

відбуватися збалансування навантаження на суддів. Як позитивний здобуток можна

відзначити той факт, що ст. 55 Закону передбачає таку можливість, регламентуючи

відрядження як тимчасове переведення судді до іншого суду того самого рівня і

спеціалізації. Серед підстав такого відрядження згадується «виявлення надмірного

рівня судового навантаження у відповідному суді», однак із змісту цієї норми чітко

не зрозуміло, про надмірний рівень судового навантаження у якому суді йде мова:

тому, з якого суддя переводиться, чи у тому, до якого він відряджається. Однак в

будь-якому разі, ВККС і ВРП повинні більш активно використовувати можливості

переведення (відрядження) для збалансування судового навантаження в межах

судової системи України. Важливим при цьому є забезпечення інтересів судді, який

відряджається, зокрема законодавчого встановлення гарантій і компенсацій для

нього, якщо таке відрядження пов’язане із переїздом судді до іншої місцевості, на

шо звернула увагу РСУ у своєму рішенні № 57 від 15.09.2016 [403].

Важливе значення для прискорення і спрощення судочинства має покращення

організації роботи суду. Ця проблема має багато складових, які розглянуті нами у

підрозділі 2.1 дисертації. З огляду на це, звернемо увагу лише на один із аспектів

161

даного явища, а саме запровадження у роботу суду новітніх інформаційних

технологій. Адже, як справедливо зазначають дослідники, здійснення правосуддя є

нічим іншим, як інформаційним процесом, або процесом зміни документованої

інформації, що надходить до суду у вигляді судових справ та інших документів і

виходить із нього у вигляді постановлених судом рішень [157, c. 45]. З огляду на це,

розробники європейських стандартів у сфері правосуддя виходять із того, що

інформаційні технології стали в європейських державах незамінним засобом

ефективного управління, зокрема в сфері здійснення правосуддя [304], є

необхідними для ефективного функціонування системи судочинства, особливо у

світлі дедалі більшого обсягу роботи судів і інших організацій у сфері юстиції [305].

СЕПЕЖ констатує, що для підвищення оперативності та ефективності різні

європейські країни все частіше розвивають та застосовують он-лайн процедури для

відкриття справи, обробки певних категорій скарг [379]. Широка низка таких заходів

передбачена Стратегією: поетапне запровадження інструментів «електронного

правосуддя», що дасть змогу користувачам звертатися до суду, сплачувати судовий

збір, брати участь у провадженнях та отримувати необхідну інформацію і документи

електронними засобами, за допомогою широкого використання інформаційних

систем (ІС): електронного менеджменту, у т. ч. системи електронного

документообігу, та відстеження справ (до вищих інстанцій), електронних

повідомлень, електронних викликів, електронного розгляду справ, електронних

платежів, аудіо- та відеофіксації засідань, ІС внутрішньої та законодавчої баз даних

тощо [349]. Отже, впровадження сучасних інформаційних технологій в практику

організації і функціонування МЗС є визнаним у світі фактором підвищення

ефективності роботи суду, який потребує належного застосування і в Україні.

На сьогодні згідно із ч. 3 ст. 15 Закону у судах функціонує ЄСІАС, яка виконує

ряд важливих завдань, передбачених у ст. 2-1 ГПК України, ст. 35 КПК України, ст.

11-1 ЦПК України, ст. 15-1 КАС України, а також Положенні «Про автоматизовану

систему документообігу суду», затвердженому наказом ДСА від 26.11.2010 № 188,

прийнятому за погодженням із РСУ (рішення від 26.11.2010 № 30) [237].

Персональну відповідальність за її функціонування в суді несе керівник апарату

суду. Незаконне втручання в роботу автоматизованої системи тягне за собою

162

відповідальність, установлену законом [77]. Крім цього, важливим є впровадження

інформаційних технологій у інші аспекти організації суду і здійснення судочинства.

Так, значно прискорює процес судового розгляду технічна фіксація його ходу за

допомогою звукозаписувальних засобів, оскільки секретар судового засідання

більше не повинен здійснювати письмове нотування руху справи для протоколу, а

працює зі зручною комп’ютерною програмою, що значно полегшує його роботу [64,

c. 213]. Важливе значення інформаційні технології відіграють і в процесі комунікації

між судом та учасниками судочинства. Приміром, це система отримання судових

повідомлень через СМС або засоби електронної пошти. Ще на етапі перших спроб

впровадження подібних новацій фахівці зазначали, що це значно пришвидшує обіг

кореспонденції, дає можливість покращити строки розгляду справ, економить час

сторін тощо [367, c. 8]. Створення системи інформаційного забезпечення діяльності

судів, як наголошує О. О. Овсяннікова, відіграє важливе значення в аспекті

підвищення рівня прозорості органів судової влади та спрощення механізму доступу

громадськості до суду [216, c. 17]. Практика останніх років довела слушність

наведених висновків. Разом з тим, у питаннях інформатизації судів залишаються

значні проблеми, зокрема те, що використовувана комп’ютерна техніка у більшості

судів уже застаріла, її кількість та технічні характеристики недостатні для

використання сучасного програмного забезпечення, у судах бракує фахівців у галузі

інформаційних технологій тощо [155, с. 476].

В перспективі широке впровадження інформаційних процесів має призвести

до функціонування в Україні системи «електронного суду», елементами якої є

можливість сторін подавати процесуальні документи в електронній формі,

прийняття судом рішень і направлення їх сторонам в електронному вигляді, робота

електронних баз судових рішень зі швидким доступом. Очевидними перевагами

такої системи є зручність та економія часу, автоматизація документообігу,

мінімізація зловживань тощо [21]. Адже навіть система подачі позовів поштою (на

відміну від особистого відвідування), яка в якості пілотного проекту

впроваджувалася в окремих судах, мала позитивний ефект, оскільки значно

скоротилася кількість позовів, які особи приносили до суду особисто, простоюючи

днями в чергах, зменшилось кількість негативу, невдоволення, пов’язаного з чергами

163

і зникло напруження, яке відчували всі судді і працівники суду [347, с. 3]. Аналогічні

позитивні результати має застосування системи відеоконференцзв’язку, до яких

Л. В. Богданов відносить зменшення числа відвідувачів у судах, значне скорочення

витрат, передусім на відрядження державних службовців, заощадження витрат часу

[20, с. 59-60]. В підсумку, наведені та інші сучасні технології ведуть до спрощення

судочинства, яке є важливою запорукою зменшення навантаження на суддів.

Таким чином, покращення організації роботи МЗС саме по собі не знімає

навантаження із суддів, які в них працюють, проте спрямоване на підвищення

ефективності їх діяльності. Важливе значення при цьому відіграє матеріальна база

роботи суду, зручність приміщення, у якому він знаходиться, обладнання його

офісною оргтехнікою тощо. Проведені міжнародними організаціями в Україні

дослідження виявили, що структура приміщень багатьох судів не відповідає

потребам суддів та працівників апарату суду, не сприяє доступу громадян до судової

інформації [301, с. 8]. Однак ця проблема не є суто вітчизняною, оскільки КРЕС в

одному зі своїх висновків звертає увагу на те, що навіть у західноєвропейських

країнах брак бюджетних коштів призвів до зменшення кількості залів засідань,

офісів, інформаційних технологій та/або персоналу (останнє означає, що судді

інколи повинні виконувати не суддівські функції) [42]. Таким чином, простежується

зв’язок між обсягом фінансування суду і навантаженням на суддів. Наприклад,

В. В. Городовенко влучно звертає увагу на те, що всі суди загальної юрисдикції

мають бути забезпечені достатньою кількістю просторих і відповідно обладнаних

залів судових засідань, тоді як нині у багатьох МЗС цього положення не

дотримуються [52, с. 27]. Брак залів судових засідань веде до створення черг на

судовий розгляд, це, в свою чергу, затягує судовий процес і веде до накопичення

справ і збільшення навантаження на суддю.

Отже, можна зробити висновок, що чим менше суддя буде відволікатися на

вирішення організаційних питань чи матеріальних проблем, незручності свого

робочого місця, тим більше часу у нього залишатиметься для здійснення правосуддя.

В свою чергу, розв’язання цих проблем потребує злагодженої роботи апарату суду і

належного виконання своїх обов’язків головою суду (див. Розділ 2 дисертації), а

також покращення матеріальної бази МЗС в результаті їх укрупнення (підрозділ 3.1).

164

Серед процесуальних засобів зменшення навантаження на суддів місцевих

судів важливе значення має створення альтернативних або доповнюючих відносно

діяльності МЗС засобів вирішення правових конфліктів, а також впровадження

процедур спрощення і прискорення розгляду цивільних та кримінальних справ, що

на практиці часто являють собою єдине ціле.

Так, наприклад, на підставі аналізу проблем перевантаження системи

правосуддя, європейська спільнота в особі КМ РЄ прийняла Рекомендацію R (86) 12

«Про заходи щодо недопущення і скорочення надмірного робочого навантаження на

суддів», в якій пропонувалося впроваджувати у національне законодавство такі

заходи: (1) спрощений порядок початку розгляду; (2) проведення судового розгляду

без засідань або проведення тільки одного засідання; (3) проведення виключно

письмового або усного провадження; (4) заборона або обмеження деяких заперечень

і пояснень; (5) більш гнучкі правила надання свідчень; (6) здійснення провадження

без перерв або з невеликими перервами; (7) призначення судового експерта до

початку судового процесу; (8) активну участь суду у веденні справи і виклику

свідків та заслуховуванні свідків тощо [210]. Специфіка кримінального судочинства

врахована у Рекомендації R (87) 18 «Про спрощення кримінального правосуддя»,

якою передбачалися різні варіанти спрощення його процедур, зокрема застосування:

так званих сумарних процедур; позасудового врегулювання справи відповідними

компетентними правоохоронними органами як можливої альтернативи

кримінальному переслідуванню; так званих спрощених процедур; спрощення

звичайних судових процедур [289]. Аналізуючи проблеми навантаження на суди,

СЕПЕЖ відмічає, що використання методів альтернативного вирішення спорів

(посередництво, примирення) пропагандується та стимулюється у Європі як у

цивільних, так і кримінальних справах, і констатує необхідність звернути більш

пильну увагу на вплив цієї тенденції на загальну завантаженість судів і на

фінансування цих процедур [379].

На сьогодні у кримінальному процесі України ці ідеї втілює кримінальне

провадження на підставі угод, що на думку дослідників полягає у застосуванні

особливого процесуального порядку, що є спрощеним відносно до загального і

слугує досягненню процесуальної економії [366, с. 236]. За статистичними даними, у

165

2014 р. судами було ухвалено 25 073 вироків на підставі угод, що становить понад

32 % від загальної кількості вироків [97]; у 2015 р. – 18 144 (понад 25 %) [98]; у 2016

р. – 13 334 (понад 24 %) [99]. Також прискоренню кримінального судочинства слугує

інститут спрощеного провадження щодо кримінальних проступків, що

характеризується спрощенням процесуальної форми [136, с. 573], який досі не

реалізується через відсутність законодавчого визначення кримінальних проступків.

У цивільному судочинстві досягнення цих завдань забезпечують мирові угоди

сторін. Також за спрощеною процедурою відбувається розгляд цивільних справ в

порядку наказного провадження. Так, у 2014 р. загальна кількість справ наказного

провадження, що перебували в провадженні, становила понад 281 тис. справ, з них

265,5 тис. – заяви про видачу судового наказу. Із загального обсягу 1 млн 492 тис.

позовних заяв, заяв, скарг, подань, клопотань, судових доручень та справ, що

розглядаються в порядку цивільного судочинства, це становить близько 19 % [7]. У

2015 р. кількість таких справ становила 243,8 тис., тобто понад 17 % від загальної

кількості справ, що розглядаються в порядку цивільного судочинства [8].

Разом з тим, про обсяг спрощених процедур в загальному обсязі судочинства

можна судити лише умовно, адже, наприклад, кількості проваджень у цивільних

справах, закінчених укладенням мирової угоди, статистика не фіксує. Крім того,

можливості спрощення і прискорення судочинства в Україні не можна вважати

вичерпаними. Оскільки загалом ці питання становлять предмет самостійних

досліджень, обмежимося вказівкою на те, що в оцінках дослідників медіативна роль

права спрямована на досягнення паритету інтересів учасників конфліктних

правовідносин, а компроміс стає зовнішнім проявом справедливості [317, с. 317].

Відповідно, на думку С. П. Штелик, в контексті інстанційного розташування судових

органів необхідно створити умови для здійснення медіації – досудового,

оперативного та ефективного способу розв’язання спорів [393, с. 42]. Адже, як

вказує І. В. Назаров, зарубіжною практикою, заснованою в тому числі на нормах

міжнародного права, визнана можливість передачі державою на розгляд

недержавних судів певних видів спорів [196, с. 188]. Наприклад, у Великій Британії,

основна частина цивільних справ не потрапляє для остаточного вирішення до суду, а

вирішується шляхом використання процедури медіації [203, с. 180]. Тож

166

вітчизняному законодавцю слід було б активніше заохочувати позасудові

добровільні способи врегулювання правових конфліктів: від складення

«європротоколів» щодо дорожньо-транспортних пригод замість провадження у

справі про адміністративне правопорушення, до впровадження процедур медіації у

цивільних і кримінальних справах, законодавче підґрунтя яких поки що відсутнє.

Важливим процесуальним засобом зменшення навантаження на суддів МЗС

можна вважати перегляд їх предметної юрисдикції в бік її обмеження. Як

зазначалося у підрозділі 1.1, ці суди мають найширшу підсудність, з огляду на яку

вони і вважаються «загальними». Однак в деяких випадках на ці суди покладається

компетенція спеціалізованої адміністративної юрисдикції, яка становить самостійну

гілку судової системи, і створена, як зазначає С. Г. Штогун, для захисту прав, свобод

та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-

правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, їхніх посадових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних

управлінських функцій [400]. Адміністративними місцевими судами ч. 3 ст. 21 Закон

визнає не тільки окружні адміністративні суди, а й також «інші суди, визначені

процесуальним законом», до числа яких ст. 18 КАС України віднесено МЗС.

При цьому адміністративні справи займають значну питому вагу у загальному

обсязі навантаження на МЗС. Так, у 2011 р. на розгляді МЗС перебувало 3 млн 721

тис. позовних заяв, клопотань, подань, заяв, судових доручень та справ, які

розглядаються в порядку адміністративного судочинства, що на 1 млн 943 тис.

більше порівняно з 2010 р. (1 млн 778 тис.), тоді як на розгляді місцевих

адміністративних – всього 281,1 тис. таких справ, або у 13,24 рази менше [4]. У 2012

р. ці показники склали відповідно 383,4 тис. і 242,6 тис. справ [5], у 2013 р. – 144,1

тис. і 227,8 тис. справ [6], у 2014 р. – 121,8 тис. і 193,6 тис. [7], у 2015 р. – 77,2 тис. і

177,5 тис. [8]. Таким чином, лише у 2015 р., який характеризувався найменшими

показниками надходження адміністративних справ на розгляд МЗС, ними розглянуто

32,9 % справ, що знаходились на розгляді усіх адміністративних судів першої

інстанції. Очевидно, що в умовах існування окремої гілки судової системи, яку

складають спеціалізовані адміністративні суди, така ситуація є невиправданою.

167

Слід погодитися із О. В. Щербанюк, що існування спеціалізованих судів

робить актуальним питання розмежування підвідомчості між судовими

підсистемами. При цьому слід виходити з того, що всі справи певної категорії мають

розглядатися тим і тільки тим судом, до підвідомчості якого вони віднесені, який

спеціалізується на розгляді певної категорії справ і має можливість кваліфіковано їх

розглядати [401, с. 53]. Аналогічну позицію займає і Л. М. Москвич, наголошуючи

на актуальності питання чіткого законодавчого розмежування компетенції між

судовими підсистемами, опрацювання способів взаємодії та координації між ними,

запропонування механізму вирішення можливих суперечок [193, с. 235]. Однак в

Україні наявна протилежна ситуація: в умовах наявності спеціалізованих

адміністративних судів, судді яких здатні найбільш якісно і кваліфіковано

вирішувати адміністративні справи, значна частка таких справ віднесена до

підсудності МЗС, і без того перевантаженого іншими категоріями справ.

Уявляється, що логічним варіантом розв’язання цієї проблеми є передання

відповідних адміністративних справ з юрисдикції місцевих загальних до юрисдикції

місцевих адміністративних судів. Такий варіант сприятиме не лише розвантаженню

МЗС, а й підвищенню ефективності функціонування адміністративних судів, на чому

наголошує І. М. Соловйов, пропонуючи передати всі спори за участю суб’єкта

владних повноважень, незалежно від того, чи пов’язані вони з виконанням

управлінських чи господарських функцій, адміністративним судам [344, с. 190]. Слід

визнати, що подібні пропозиції наражаються на критику, приміром колишній голова

ВС України В. В. Онопенко висловлювався за збереження існуючого порядку

розгляду адміністративних справ, запровадивши у місцевих судах спеціалізацію

суддів і за необхідності збільшивши кількість суддів у цих судах [220, с. 4]. Проте

варто враховувати, що зазначена пропозиція була висловлена ще у 2007 р., тобто до

створення гілки адміністративних судів, і на противагу їй. Низку аргументів проти

цього навів російський дослідник Д. Бахрах, зокрема: (1) вирішення кримінальних,

цивільних і адміністративних справ у одному суді полегшує доступ громадян до

правосуддя; (2) лише в єдиному районному суді можна розглянути і

адміністративно-деліктні, і адміністративно-позовні справи тощо [15, с. 10-11].

Однак слід враховувати, що наведені міркування були висловлені в умовах

168

відсутності у Росії окремих адміністративних судів і спрямовані проти їх створення.

В Україні в умовах існування окремої гілки спеціалізованих адміністративних судів

ці аргументи фактично нівелюються. Отже, запропоноване ними рішення

законодавця загалом ніяк не позначиться на організації МЗС, крім суттєвого

зменшення навантаження на суддів, які в них працюють.

Слід визнати, що на шляху подібних змін існують деякі перешкоди з боку

організації системи адміністративної юстиції. По-перше, на сучасному етапі, як

зазначалося вище, середньомісячні показники навантаження на суддів місцевих

загальних і місцевих адміністративних судів є приблизно рівними. Тому передання

на розгляд останніх всього масиву адміністративних справ призведе до зворотнього

дисбалансу судової системи, а саме перевантаження суддів місцевих

адміністративних судів приблизно на третину. Розв’язання цієї проблеми вбачається

нами у збільшенні кількості суддів цих судів, зокрема шляхом переведення частини

суддів з МЗС з тим, щоб показники навантаження на всіх цих суддів стали рівними.

По-друге, проблемою є побудова мережі місцевих адміністративних судів, які, як

відомо, зараз створюються по одному на область. Внаслідок цього існує віддаленість

окружних адміністративних судів від населення, що в свою чергу є причиною

процесуального визначення МЗС як адміністративних судів. Як слушно вказує

І. М. Соловйов, наділення МЗС повноваженнями з розгляду адміністративних справ

було здійснено для забезпечення зручного та ефективного захисту прав, свобод та

інтересів фізичних і юридичних осіб, шляхом гарантування доступності правосуддя

[344, с. 57]. У розв’язанні цієї проблеми ми підтримуємо С. В. Глущенко, яка

пропонує до територіальної організації окружних адміністративних судів

застосувати створення місцевих судових округів [47, с. 325]. Відмова від зв’язку

таких округів із адміністративно-територіальним поділом є найбільш актуальною

саме для адміністративних судів, покликаних розглядати спори за участю суб’єктів

владних повноважень. Отже, розширення предметної юрисдикції місцевих

адміністративних судів дасть змогу вирішити і суміжні завдання: наблизити ці суди

до населення і забезпечити їх незалежність від місцевих органів влади.

В підсумку необхідно зазначити, що розв’язання проблеми навантаження на

суддів місцевих судів має бути комплексним і всебічним, поєднувати організаційні і

169

процесуальні фактори. Орієнтиром при цьому повинно стати рівномірне і

збалансоване навантаження на суддів всіх ланок і спеціалізацій судової системи.

3.3 Проблеми кадрового забезпечення і спеціалізації суддів місцевих

загальних судів

В межах даного підрозділу розглянемо деякі проблеми кадрового складу МЗС.

У зв’язку із цим варто звернути увагу на те, що, по-перше, переважну більшість

суддівського корпусу нашої держави складають судді МЗС, по-друге, з МЗС, як

правило, починається професійна діяльність суддів інших судів України. З огляду на

це, хоча загалом дане питання є більш широким і вимагає окремого самостійного

дослідження, яке проводилося в роботах Л. М. Москвич [191], І. В. Назарова [204],

Б. О. Прокопенка [296] та інших дослідників, питання кадрового забезпечення МЗС

потребує деякої окремої уваги у межах даної дисертації [81].

Добір кандидатів на посаду судді визначається як процес оцінки професійних

якостей кола претендентів, визначення придатності кандидатів для виконання

посадових обов’язків; комплекс заходів для забезпечення відповідності

індивідуально-психологічних особливостей кандидата вимогам професійно-

посадової діяльності в органах державної влади [160, с. 55]. Як відомо, з 2010 р.

процедура добору кандидатів на посади суддів була суттєво ускладнена. Не

торкаючись всіх її аспектів, звернемо увагу на таку стадію, як проходження

кандидатами, які успішно склали відбірковий іспит та пройшли спеціальну

перевірку, спеціальної підготовки (п. 9 ч. 1 ст. 70 Закону), яку дослідники

пропонують вважати етапом навчання, що включає в себе співпрацю з реальними

кандидатами на посаду судді [296, c. 20]. Фактично, спеціальна підготовка

покликана забезпечити належний рівень знань, умінь та практичних навичок

кандидатів на посаду судді для належного виконання ними своїх посадових

обов’язків судді, тому її значення важко переоцінити. В той же час, вимоги до

порядку проходження та організації спеціальної підготовки кандидатів на посаду

судді, як на наш погляд, не позбавлені недоліків, оскільки, як показує практика,

результативність спеціальної підготовки залишається низькою.

170

По-перше, звертає на себе увагу строк спеціальної підготовки, який на

законодавчому рівні кілька разів змінювався: з 1 року до 6 місяців і з 6 місяців знову

до 12 місяців у 2015 р. Очевидно, що такого строку недостатньо, щоб особа повністю

опанувала всі особливості суддівської професії. По-друге, передбачається, що

спеціальна підготовка включає поєднання теоретичного та практичного навчання,

однак на практиці навчання недостатньо враховує специфіку майбутньої роботи

судді. По-третє, особливі зауваження викликає відсутність у порядку призначення на

посаду судді такого елементу, як стажування. На сьогодні досить суворі вимоги

щодо проходження стажування передбачаються для майбутніх адвокатів, нотаріусів

тощо, проте для суддів їх не встановлено. В той же час, у Висновку КРЕС № 4 від

27.11.2003 щодо належної підготовки та підвищення кваліфікації суддів на

національному та європейському рівнях, наголошується на тому, що у деяких

європейських країнах для кандидатів на посаду судді передбачається своєрідне

стажування під наглядом досвідченого судді, який ділиться своїми знаннями та

надає професійні поради на конкретних практичних прикладах, показуючи, який

підхід слід обрати, уникаючи дидактизму [43]. Тож окремі дослідники пропонують

поновити інститут стажування кандидата на посаду судді у суді, обґрунтовуючи це

тим, що це дасть змогу особі отримати знання та вміння щодо специфіки суддівської

діяльності і особливостей судового процесу [123, c. 44].

Відсутність стажування на посаді судді є, на наш погляд, прогалиною у

законодавстві, яка потребує заповнення. Адже переважна більшість кандидатів на

посаду судді не мають не тільки досвіду суддівської роботи, але й щонайменшого

уявлення про неї, тож на початку професійної діяльності потребують наставництва з

боку старших колег. Це створює як ускладнення у організації роботи суду, оскільки

для цього не вистачає часу та працівників (особливо у малих та середніх судах), так і

загрожує принципу незалежності суддів, оскільки будь-які підказки чи поради судді

можуть розцінюватися як втручання у здійснення правосуддя. Тому вважаємо, що

необхідно передбачити стажування у МЗС як обов’язкову стадію призначення на

посаду судді або ж елемент спеціальної підготовки кандидата на посаду судді, що

передує складанню кваліфікаційного іспиту, під час якого встановлюється рівень

теоретичних і практичних знань кандидата, готовність його до здійснення

171

правосуддя з врахуванням особистих та моральних якостей [397, c. 2]. При цьому

Закон має визначити строк і вимоги до стажування, а ВККС – розробити і затвердити

порядок його проходження. В результаті це дасть змогу значно поліпшити якісний

склад суддівського корпусу не лише МЗС, а й всієї судової системи України.

Проблеми у формуванні високопрофесійного суддівського корпусу МЗС може

створювати відмова від інституту призначення суддів вперше на 5-річний строк,

втілена у змінах до КУ щодо правосуддя і Законі. З одного боку, призначення судді

на посаду безстроково знімає проблему з несвоєчасним обранням суддів, що

створювало перевантаження інших суддів. Проте з іншого боку, такий 5-річний

строк фактично вважався випробувальним, і за його наслідками існувала можливість

об’єктивно оцінити здатність судді здійснювати правосуддя. Відмова від нього веде

до зниження контролю за новопризначеними і ще недосвідченими суддями, що, в

свою чергу, знижує якість реалізації функцій судової влади. Ця проблема передусім

стосується МЗС, до яких здійснюється призначення на посаду судді.

Розглядаючи склад МЗС, необхідно звернути увагу на необхідність втілення у

ньому принципу спеціалізації судової системи, який в оцінках правників виступає

спеціальним проявом загальнотеоретичного принципу розподілу функціональних

повноважень при побудові судової системи України, відповідно до якого окремі

суди і судді спеціалізуються на розгляді певних категорій справ, об’єднаних

подібністю об’єкта спірних правовідносин і спільною процедурою розгляду [149, c.

43]. При цьому в межах МЗС реалізується внутрішня спеціалізація, що полягає у

функціональному розподілі обов’язків між суддями одного суду, коли певний суддя

розглядає окрему категорію справ.

Значення спеціалізації вбачається науковцями у підвищенні професіоналізму

суддів завдяки зосередженню уваги і зусиль на одному предметі, поглибленому

вивченню окремих галузей законодавства та практики його застосування [215, c. 37;

371, c. 11], що тягне за собою прискорення судового розгляду, підвищення якості

вирішення справ, а також забезпечуватиме однакове застосування закону в межах

одного суду [17, c. 121; 141, c. 83]. В. В. Городовенко при розгляді цього питання

наводить влучне порівняння із спеціалізацією лікарів, коли пересічний громадянин

більше довіряє своє здоров’я не просто лікареві, а лікареві-спеціалісту у певній

172

вузькій сфері [60, c. 13]. Дійсно, суддя, який постійно розглядає однотипну

категорію справ, краще розуміє саму суть спірних відносин, досконало вивчає

відповідне законодавство у цій сфері, вчиться правильно застосовувати його на

практиці. Внаслідок цього сторони отримують більш фахове вирішення свого спору,

а з судді знімається додаткове навантаження, пов’язане із необхідністю опанування

нових для нього предметних сфер. Отже, правосуддя стає більш швидким і якісним.

Разом з тим, існує й точка зору щодо недоцільності суцільної спеціалізації на

рівні МЗС. В. Ф. Бойко, І. Є. Марочкін, О. А. Калашник наголошують на ризиках

звуження спеціалізації у виді втрати суддею навиків у розгляді справ інших

категорій [22, c. 4; 106, c 91; 167, c. 32]. Однак ефективним засобом протидії

зазначеним негативним проявам можна вважати пропозицію Е. Є. Сілантьєвої

застосовувати принцип так званої ротації суддів одного суду, тобто зі спливом

певного проміжку часу (2-3 р.) змінювати їх спеціалізацію задля підтримки високого

рівня компетентності суддів [335, c. 17].

Згідно із ч. 2 ст. 18 Закону, спеціалізація суддів з розгляду конкретних

категорій справ може запроваджуватися у випадках, визначених законом, а також за

рішенням зборів суддів відповідного суду. Таким чином, спеціалізацію суддів МЗС,

залежно від підстави її визначення, можна поділити на два види: (1) спеціалізація на

підставі закону –є обов’язковою у випадках, прямо передбачених Законом та/або

процесуальним законодавством; (2) спеціалізація на підставі рішення зборів суддів –

є факультативною і залежить від рішення зборів суддів. Тут варто зазначити, що і

передбачена законом спеціалізація суддів в межах суду визначається зборами суддів,

проте відмінність полягає у тому, що в першому випадку збори суддів виконують

законодавчі приписи щодо предмета та інших умов спеціалізації, від яких не можуть

відійти, а в іншому – вони такими приписами не зв’язані і визначають відповідну

спеціалізацію (її предмет, критерії тощо) на власний розсуд.

Необхідно звернути увагу на те, що питання внутрішньої спеціалізації суддів

МЗС «на підставі закону» урегульовані в Законі дещо суперечливо. Так, відповідно

до ч. 3 ст. 18, у МЗС та апеляційних судах діє спеціалізація суддів із здійснення

кримінального провадження щодо неповнолітніх. Оскільки дана стаття має назву

«Спеціалізація судів», можна вважати, що лише здійснення кримінального

173

провадження щодо неповнолітніх прямо визнається спеціалізацією суддів МЗС.

Поряд з цим, згідно із ч. 5 ст. 21 Закону, з числа суддів МЗС обираються слідчі судді

(суддя), які здійснюють повноваження з судового контролю за дотриманням прав,

свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні в порядку, визначеному

процесуальним законом. Таким чином, є всі підстави вважати визначення слідчих

суддів проявом внутрішньої спеціалізації в суді, хоча присвячені їм положення і

містяться у ст. 21, що регламентує види і склад місцевих судів. З огляду на це,

уявляється за доцільне регламентувати статус та вимоги як до суддів зі здійснення

кримінального провадження щодо неповнолітніх, так і до слідчих суддів у одній

ст. 18 Закону, в контексті положень щодо спеціалізації судів загальної юрисдикції.

Розглядаючи передбачену ст. 18 Закону спеціалізацію суддів, уповноважених

здійснювати кримінальне провадження щодо неповнолітніх, варто відзначити, що їх

існування у загальних місцевих судах є втіленням у національному законодавстві

ідей ювенальної юстиції [405, c. 6], спеціальні процедури якої, як справедливо

відмічає О. В. Капліна, покликані краще враховувати права та інтереси

неповнолітніх [108, c. 177]. Як зауважує Е. Є. Сілантьєва, запровадження в Україні

системи кримінальної юстиції щодо неповнолітніх зумовлено: (а) вимогами

міжнародно-правових актів, до яких приєдналася Україна; (б) об’єктивними

соціальними передумовами (високим рівнем дитячої злочинності й бездоглядності,

поширенням алкоголізму й наркоманії в підлітковому середовищі), що свідчать про

потребу кардинальної зміни підходів до правосуддя у справах неповнолітніх;

(в) низькою ефективністю існуючої системою органів із захисту прав неповнолітніх;

(г) віковими, психологічними й розумовими показниками розвитку дитини, які

вимагають особливих правил провадження судочинства [337, c. 50].

Поняття «ювенальної юстиції» пов’язане із основною її ланкою – судом у

справах неповнолітніх, при цьому специфічне поняття ювенальної юстиції відрізняє

її від загальної юстиції, створює ступінь її автономності. Дослідники наголошують

на тому, що у світі існують різні варіанти судів у справах неповнолітніх, що діють як

частина загальних судів. При цьому автономність суду для неповнолітніх

створюється комплексом правових норм, матеріальних і процесуальних [177, c. 18].

Очевидно, що вітчизняний законодавець обрав модель запровадження внутрішньої

174

спеціалізації щодо розгляду справ неповнолітніх в суді, а не створення окремих

спеціалізованих судів з цих питань, хоча саме такий варіант пропонували деякі

дослідники в якості наступного кроку розвитку ювенальної юстиції [175, c. 12].

До числа специфічних ознак суду у справах неповнолітніх відносяться

наступні: (1) такий суд у начальній стадії розгляду справи діє як мировий і

одноосібно; (2) особливі вимоги висуваються до освіти, професії і життєвого досвіду

судді: він необов’язково має бути юристом, а переважно психологом, педагогом,

лікарем; (3) при здійсненні правосуддя використовуються наявні у його

розпорядженні допоміжні неюридичні служби; (4) правосуддя реалізується по

специфічній судовій процедурі, в центрі якої знаходяться неповнолітній і суддя;

(5) суд у справах неповнолітніх має специфіку персональної і предметної

підсудності [178, c. 26-28]. Як бачимо, в цілому ці ознаки додержуються і при

виокремленні на рівні загального місцевого суду суддів, уповноважених здійснювати

кримінальне провадження щодо неповнолітніх.

Разом з тим, на ще недостатньому рівні виконуються вимоги щодо особистих

якостей судді і використання допоміжних служб. Так, ряд дослідників наголошують

на необхідності наявності у суддів у справах неповнолітніх професійного досвіду

для розгляду такої категорії справ, практичних знань (освіти) у сфері дитячої

психології та педагогіки, допоміжного апарату: дитячих психологів, психіатрів,

педагогів [175, c. 31]. Очевидно, що забезпечити додержання цих вимог на

сучасному етапі неможливо, крім окремих великих місцевих судів, тому вони є

більш прийнятними у разі існування окремих ювенальних судів. Однак створення

таких судів виглядає невиправданим з огляду як на фінансово-економічні фактори,

так і на відсутність правових, організаційних та інших передумов для цього. На

сучасному етапі більш виправданим видається розширення спеціалізації суддів у

справах неповнолітніх із розгляду кримінальних проваджень на інші категорії справ

(цивільних, а також про адміністративні правопорушення), у яких стороною є діти.

З огляду на це, засобами для покращення діяльності суддів у справах

неповнолітніх вважаємо такі: (1) обрання відповідних суддів зборами суддів

виключно за згодою відповідного судді, а також на підставі висновку психолога (або

певної комісії) про психо-емоційну придатність судді до здійснення правосуддя у

175

справах неповнолітніх; (2) проведення спеціальної підготовки таких суддів на базі

НШСУ, яка б включала отримання знань і навичок з психології, педагогіки, проблем

молодіжного середовища; (3) налагодження тісної взаємодії відповідних суддів із

службами у справах дітей, педагогічними колективами закладів освіти, дитячими

будинками та іншими органами і установами, що не обмежується підготовкою до

розгляду і вирішенням відповідних справ, а здійснюється на постійній взаємній

основі. Лише за таких умов спеціалізація з розгляду справ неповнолітніх може стати

не тягарем для суддів, які несуть його в силу необхідності додержання законодавчих

приписів, а справжнім покликанням і дійсно пріоритетним завданням.

Іншим проявом внутрішньої спеціалізації на рівні МЗС є існування інституту

слідчих суддів. У науковій юридичній літературі слідчого суддю визначають як нову

структурну одиницю судової гілки влади – суб’єкта кримінального процесу, який

забезпечує законність обмеження конституційних прав громадян під час досудового

слідства [339, c. 205]. Інститут слідчого судді був запозичений вітчизняним

законодавцем із зарубіжної практики, зокрема досвіду його функціонування у

Франції, Бельгії, Швейцарії, ФРН та Італії, хоча необхідність його запровадження

була предметом наукових дискусій [28, c. 7-9]. Дискусійним було і організаційне

становище слідчого судді. Так, Н. В. Сибільова висловлювала думку, що такий суддя

не повинен організаційно знаходитись у тій самій судовій установі, оскільки це

порушуватиме його неупередженість [333, c. 180]. Схожу позицію займав і

В. Д. Бринцев, наголошуючи, що слідчий суддя має бути цілком автономною

фігурою та не тільки не мати права розглядати будь-які справи по суті, а й входити

до структури конкретних судів першої інстанції [182, c. 21]. На противагу їм

А. Р. Туманянц вказувала, що слідчий суддя може входити до структури судів

першої інстанції, але обиратися саме на посаду слідчого судді й виконувати тільки ті

повноваження, які закріплені за цією посадою, тобто він має бути повністю

автономною процесуальною фігурою [364, c. 899]. Як бачимо, вітчизняний

законодавець обрав саме такий варіант і передбачив слідчого суддю як прояв

внутрішньої спеціалізації у суді.

Відповідно до визначення, передбаченого у п. 18 ст. 3 КПК України, слідчий

суддя – це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у

176

порядку, передбаченому КПК України, судового контролю за дотриманням прав,

свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. Отже, його можна вважати

суб’єктом, іманентно властивим саме МЗС як судам першої інстанції у кримінальних

справах, тоді як в апеляційний судах його повноваження виконує голова суду. При

цьому КПК України містить вказівку на те, що слідчий суддя у суді першої інстанції

обирається зборами суддів зі складу суддів цього суду. Проте порядок такого

обрання і організаційний статус слідчих суддів визначається ч. 5 ст. 21 Закону.

Слідчий суддя не звільняється від виконання обов’язків судді першої інстанції,

проте здійснення ним повноважень із судового контролю за дотриманням прав,

свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні враховується при розподілі

судових справ та має пріоритетне значення. Відповідно до кримінального

процесуального законодавства, на слідчих суддів покладається широке коло

обов’язків. Зокрема, вони уповноважені приймати рішення про: (а) застосування

примусових заходів на досудовому провадженні; (б) проведенні слідчих або інших

процесуальних дій, які обмежують конституційні права людини і громадянина;

(в) розгляд скарг на дії й рішення особи, яка здійснює дізнання, слідчого чи

прокурора з метою захисту і охорони конституційних прав і свобод людини [340, с.

168-169]. Як підкреслюють фахівці, відповідно до концепції, закладеної у новому

КПК України, відбувся частковий перерозподіл повноважень між прокурором і

слідчим суддею на користь розширення сфери судового контролю і одночасного

звуження сфери прокурорського нагляду [173, с. 144-145]. Внаслідок цього на

слідчих суддів лягає велике додаткове навантаження порівняно з іншими суддями

МЗС. Так, за даними судової статистики за 2013 р. до МЗС надійшло 454,8 тис.

клопотань, скарг, які розглядаються слідчим суддею під час досудового

розслідування, з них розглянуто 453,2 тис. зазначених клопотань та скарг; з них

задоволено – 367,6 тис. [6]; у 2014 р. – 467,4 тис. таких клопотань, скарг, що на 2,8 %

більше порівняно з 2013 р. [7]; у 2015 р. – 547,3 тис. клопотань, скарг, що на 17,1 %

більше порівняно з 2014 р. [8].

У зв’язку із цим у аналітичних документах зверталася увага на проблеми, які

можуть виникнути у зв’язку із функціонуванням інституту слідчих суддів, зокрема,

щодо складності спрогнозувати навантаження на слідчих суддів, можливості

177

виникнення проблем зі своєчасністю та оперативністю в проведенні тих чи інших

слідчих дій, а отже зі швидким розкриттям і розслідуванням злочинів [85]. увага на

ці проблеми і у працях науковців, зокрема В. Т. Маляренко ще до введення інституту

слідчих суддів цілком слушно зазначав, що суди у зв’язку з цим опиняються в

надзвичайно непростому, навіть скрутному становищі, оскільки ніхто не поспішає

збільшувати чисельності суддів, секретарів судових засідань, виділяти кошти судам

на відповідні процесуальні дії [163, с. 88]. Такий стан справ позначається на

організації роботи МЗС, зокрема, зумовлює необхідність вивільнення, по

можливості, слідчих суддів від виконання інших обов’язків судді, визначення більш

гнучкого графіку їх роботи, який би дозволяв у пріоритетному порядку розглядати

процесуальні питання, віднесені до повноважень слідчого судді, організаційного

забезпечення їх діяльності, зокрема, в аспекті вільних і безперешкодних зносин із

прокурором, слідчим, захисником, іншими учасниками кримінального провадження

тощо. Наприклад, заслуговує на увагу запровадження у деяких судах, у зв’язку із

необхідністю оперативного і невідкладного розгляду окремих процесуальних

питань, інституту чергового слідчого судді.

Як бачимо, запровадження у МЗС посад суддів, уповноважених здійснювати

кримінальне провадження щодо неповнолітніх, а також слідчих суддів, пов’язане із

реалізацією принципу внутрішньої спеціалізації суддів, що стосується сфери

кримінального провадження. З огляду на важливість виконуваних ними функцій,

уявляється необхідним уніфікувати вимоги до цих суддів, передбачивши, що ними

обираються судді зі стажем роботи суддею не менше 10 р., досвідом здійснення

кримінального провадження в суді і високими морально-діловими та професійними

якостями, а в разі відсутності у суді суддів з необхідним стажем роботи – особи з

числа суддів, які мають найбільший стаж роботи на посаді судді.

Зазначені категорії суддів не вичерпують можливих проявів спеціалізації

суддів МЗС, можливості якої можуть розширюватися за рішенням зборів суддів

відповідного суду. Так, приміром, в умовах ліквідації військових судів [детальніше

про цю проблему, а також про перспективи їх відродження в Україні див.: 23; 138;

214; 250; 271; 319; 329; 374; 382] стають актуальними пропозиції щодо

запровадження в судах загальної юрисдикції спеціалізації суддів із розгляду справ

178

про військові злочини [387, с. 110]. Перспективним напрямом спеціалізації суддів

МЗС є й розгляд справ про кримінальні проступки, до яких Концепцією

реформування кримінальної юстиції від 2008 р. пропонується віднести: а) окремі

діяння, що за чинним КК є злочинами невеликої тяжкості; б) передбачені чинним

КУпАП діяння, які мають «судову юрисдикцію» і не є управлінськими

(адміністративними) за своєю суттю (дрібне хуліганство, дрібне викрадення чужого

майна тощо) [287]. Дослідники цього питання В. Я. Тацій, В. І. Борисов,

В. І. Тютюгін та інші серед переваг запровадження інституту кримінальних

проступків звертають увагу на те, що це дозволить створити умови для суттєвого

розвантаження судової системи за рахунок того, що судове провадження стосовно

кримінальних проступків має здійснюватися за спрощеною процедурою. Для цього в

судах призначатимуться судді, які будуть спеціально уповноважені на розгляд справ

про проступки, а в перспективі можуть скласти інститут мирових суддів [25, c. 140;

357, с. 170; 358, c. 29]. Отже, після належної законодавчої регламентації інституту

кримінальних проступків в Україні знадобиться спеціалізація суддів з їх розгляду,

що матиме місце саме на рівні МЗС.

Крім вказаних напрямів, які можна віднести до перспективних, в межах

загального місцевого суду певні судді традиційно спеціалізуються на розгляді справ

про адміністративні правопорушення та інших адміністративних справ. Законодавче

оформлення цієї спеціалізації може стати кроком до наступного відокремлення

адміністративних справ з юрисдикції МЗС і передання їх на розгляд

адміністративних судів, про що йшла мова у підрозділі 3.2 дисертації.

Поряд з цим, судді МЗС можуть спеціалізуватися на розгляді спорів із приводу

трудових відносин, сімейних спорів, справ про відшкодування завданої шкоди тощо.

Проте, хоча на практиці така спеціалізація є досить поширеною, вона здебільшого

носить неформальний характер і не посвідчується документально. У зв’язку із цим

деякі науковці пропонують створити колегії з розгляду житлових питань, трудових,

шлюбно-сімейних, земельних тощо [380, c. 164]. Уявляється, що в умовах дії ЄСІАС,

при визначенні персонального складу суду для розгляду конкретної справи якою,

відповідно до ч. 5 ст. 15 Закону, повинно забезпечуватися врахування, зокрема,

спеціалізації кожного судді, можуть виникати проблеми з урахуванням такої

179

спеціалізації. З огляду на це, вважаємо за доцільне не лише подальше поглиблення

спеціалізації суддів МЗС, насамперед там, де це дозволяють штатні можливості суду,

а й документальне оформлення такої спеціалізації у наказі голови суду.

Проте слід враховувати, що можливості запровадження внутрішньої

спеціалізації безпосередньо залежать від розміру МЗС: чим більша штатна

чисельність суду, тим вужчою може бути спеціалізація, і навпаки. Як зауважують

фахівці, внутрішня спеціалізація необхідна для судів, що мають широку

юрисдикцію, розглядають велику кількість справ і включають достатню кількість

суддів і штат суду [222, c. 29]. У малих судах обмежена штатна чисельність суддів

унеможливлює належне її впровадження. Так, С. Г. Штогун вважає, що реально

втілити спеціалізацію можна лише при наявності не менше 6 суддів [394, c. 120]. На

думку С. В. Оверчука, перепоною для введення «внутрішньої» спеціалізації є

кількісний склад загальних судів першої інстанції. Створення, наприклад, в

районному суді палати з розгляду окремих категорій справ уявляється неможливим,

а значне збільшення числа суддів – недоцільним [215, c. 37].

Отже, правила щодо спеціалізації перетворюються на фікцію у судах

чисельністю 3-5 осіб, оскільки у таких судах поширеною є практика суміщення

посад слідчого судді і судді у справах неповнолітніх в одній особі, яка, до того ж,

часто є головою суду. Це, в свою чергу, призводить до перевантаження голів судів,

може створювати конфліктні ситуації при розгляді даного питання на зборах суддів.

Також виникає колізія щодо пріоритетності виконання одного із покладених на

відповідного суддю обов’язків, на якій наголошує як ч. 7 ст. 18, так і ч. 8 ст. 21

Закону. Уявляється, що поєднання цих обов’язків в одній особі, хоча і не

забороняється законом, проте є небажаним, однак у малих судах це є об’єктивною

необхідністю. Отже, відповідні норми щодо внутрішньої спеціалізації у малих судах

повинні бути скореговані. Зокрема, це можливо шляхом вказівки на виконання

обов’язків слідчого судді та/або судді у справах неповнолітніх у судах із

чисельністю суддів до 5 осіб головою відповідного суду або ж, навпаки, всіма

суддями такого суду за неможливості визначити особу, яка відповідає встановленим

законом вимогам тощо.

180

Висновки до Розділу 3

1. Аналіз закордонного досвіду (Бельгії, Італії, Франції, Німеччини, Естонії,

Болгарії і Польщі) показує, що характерною рисою побудови судів першої інстанції

більшості європейських держав є їх дволанковість, яка дає можливість

диференціювати справи між судовими органами залежно від їх категорії

(насамперед, відокремити дрібні цивільні і кримінальні справи, які розглядаються у

спрощеному порядку, від загального масиву «більш серйозних» справ). Це, як

правило, поєднується із намаганням територіально наблизити суди першої інстанції

до населення, що в підсумку виявляється в існуванні місцевих (муніципальних,

дільничних) або мирових судів. Також загальноприйнятим правилом є широка

внутрішня спеціалізація судів першої інстанції. Поряд з цим, мережа судів першої

інстанції будується, як правило, в залежності від судових округів, а не від

адміністративно-територіального поділу країни. Однак зворотнім аспектом с

втілення цих правил є надмірна складність побудови судової системи у європейських

державах, яка є найбільш виразною у визначенні мережі судів першої інстанції.

У вітчизняних програмних документах з питань судової реформи послідовно

обґрунтовується ідея створення дволанкової моделі місцевих судів. Аналіз

висловлених з цього приводу теоретичних ідей дозволяє виділити два варіанти

дволанкової моделі МЗС: (1) створення дільничних та окружних судів та

(2) створення мирових при збереженні районних, міських судів. Перша з них, таким

чином, передбачає допоміжну відносно існуючих місцевих судів ланку створювати

«вгору» - на рівні кількох адміністративно-територіальних одиниць, а друга - «вниз»,

тобто на рівні, нижчому за районний суд (в селах, селищах тощо). Однак на сьогодні

дволанкова система МЗС уявляється неприйнятною, оскільки: 1) не має під собою

надійного підґрунтя – адміністративно-територіальної реформи, яка має відбуватися

раніше судової або одночасно із нею; 2) призведе до переускладнення судової

системи, конкуренції її різних ланок та інстанцій; 3) спричинить територіальну

віддаленість місцевих судів від населення, а також суміжних із судовою владою

інститутів (прокуратури, центрів безоплатної правової допомоги, органів виконання

судових рішень); 4) вимагатиме значного збільшення обсягу фінансування в умовах

бюджетного дефіциту.

181

Можна сформулювати такі пропозиції щодо удосконалення мережі МЗС:

1) реформа судоустрою на місцевому рівні, який є максимально наближеним

до населення, а отже – найбільш соціально важливим і вразливим, має відбуватися

одночасно з адміністративно-територіальною реформою або після неї, але ажніяк не

раніше. В іншому випадку вона матиме в кращому разі тимчасовий характер, а в

гіршому – позбавить громадян доступу до суду.

2) суд першої інстанції в якості МЗС, його підрозділу (відділу, сектора) або

альтернативи (мирового суду) має бути присутній на максимально наближеному до

людей рівні. Компроміс між обмеженим обсягом фінансування і потребою

забезпечення доступності правосуддя полягає у прив’язці кількості МЗС і

чисельності їх суддів до чисельності населення. Суд має утворюватися у

адміністративно-територіальній одиниці, яка забезпечує рівномірну і зручну

територіальну доступність до суду відповідної кількості населення.

3) мережа МЗС повинна відповідати реформованій мережі суміжних

інститутів: прокуратури, адвокатури, органів виконання судових рішень та інших

органів та інститутів, з якими суд тісно взаємодіє у своїй діяльності.

4) створення дволанкової системи МЗС на сьогодні не є виправданим, оскільки

не має під собою надійного підґрунтя, яким є адміністративно-територіальна

реформа, а також призведе до ускладнення судової системи, потребуватиме

збільшення обсягу фінансування тощо. Однак це не заперечує можливості, з одного

боку, створення відділів місцевих судів у місцевості, територіально віддаленій від

центру судового округу , а з іншого – розвитку мирової юстиції, покликаної знизити

обсяг суддівського навантаження у дрібних справах.

5) таким чином, найбільш реальним напрямом реформи уявляється укрупнення

ряду малих судів шляхом їх реорганізації у формі злиття. Це дозволить покращити їх

матеріальну базу, поглибити спеціалізацію і зекономити кошти на утримання осіб,

які займають адміністративні посади у судах тощо.

2. Зниження ефективності функціонування МЗС відбувається через хронічне

перевантаження суддів, які в них працюють. Розв’язання цієї проблеми повинно

досягатися за рахунок поєднання двох груп засобів: організаційних і процесуальних.

До організаційних, зокрема, належать такі фактори: (1) оптимізація мережі МЗС;

182

(2) вирішення кадрових проблем цих судів – шляхом оперативного заповнення

існуючих вакансій на посадах суддів відповідних судів, а також збільшення їх

штатної чисельності за рахунок відкриття нових вакансій; (3) підвищення

ефективності організації роботи МЗС, поглиблення спеціалізації суддів,

впровадження новітніх інформаційних технологій у роботу суду тощо. До

процесуальних засобів можна віднести: (1) спрощення процедур судочинства;

(2) створення альтернативних або доповнюючих механізмів вирішення справ;

(3) оптимізація предметної юрисдикції МЗС.

3. Особливості кадрового забезпечення МЗС зумовлюються тими обставинами,

що, по-перше, переважну більшість суддівського корпусу нашої держави складають

судді МЗС, по-друге, з МЗС, як правило, починається службова кар’єра суддів інших

судів України. Для покращення якості суддівського корпусу МЗС необхідно

передбачити стажування у МЗС як обов’язкову стадію призначення на посаду судді

або ж елемент спеціальної підготовки кандидата на посаду судді, що передує

складанню кваліфікаційного іспиту, а також повернутися до 5-річного строку

призначення на посаду судді вперше, що має розглядатися як іспитовий строк для

встановлення відповідності особи вимогам до професійного судді.

4. Важливим фактором підвищення ефективності діяльності суддів МЗС є їх

спеціалізація, яку залежно від підстави її визначення можна класифікувати на два

види: (1) спеціалізація на підставі закону – є обов’язковою у випадках, прямо

передбачені Законом та/або процесуальним законодавством. Вона знаходить свій

прояв в існуванні посад суддів у справах неповнолітніх і слідчих суддів;

(2) спеціалізація на підставі рішення зборів суддів – є факультативною і залежить від

рішення зборів суддів. Можливості останньої суттєво обмежені у судах чисельністю

до 5 суддів, з огляду на що пропонується покласти у цих судах повноваження суддів

у справах неповнолітніх та/або слідчих суддів на голів цих судів. Існує необхідність

визначення на рівні МЗС спеціалізації з розгляду адміністративних справ, що

дозволить створити передумови для передання їх на розгляд місцевих

адміністративних судів. Перспективним напрямом спеціалізації суддів МЗС є

розгляд справ про кримінальні проступки, що дозволить створити передумови для

виникнення і розвитку мирової юстиції.

183

ВИСНОВКИ На підставі проведеного у роботі теоретичного узагальнення пропонується

вирішення наукового завдання щодо розробки теоретичних, правових і

організаційно-методичних основ функціонування МЗС в Україні, таким чином:

1. Місце і роль у судовій системі України МЗС відображає сама їх назва, яка

вказує на територіальне знаходження цих судів, згідно з яким вони: 1) мають чітко

визначену територіальну локалізацію; 2) поширюють свою юрисдикцію на певну

територію; 3) є територіально найбільш наближеними до населення, а також їх

компетенцію, яка є загальною, універсальною, міжгалузевою. Ці суди відносяться до

першої ланки судової системи і тієї її гілки, що спеціалізується на розгляді

цивільних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення,

що робить їх найбільш чисельним і важливим, базовим елементом судової системи

України. МЗС складають переважну більшість судових установ (663 суди), в них

працює більшість від чисельного складу суддівського корпусу країни (4855 суддів),

вони розглядають 90 % від загального обсягу судових справ.

2. Проблеми організації і діяльності МЗС опинялися в полі зору практично усіх

сучасних дослідників судової влади. Залежно від призначення відповідної літератури

її можна поділити на наукову та навчально-методичну. Залежно від спрямованості

досліджень – на ті, які: а) спрямовані на розгляд МЗС як елемента судової системі

України в числі інших її складових; б) ті, для яких МЗС є самостійним предметом

дослідження; в) ті, які досліджують окремі аспекти організації і діяльності МЗС.

Залежно від форми викладення наукових результатів – на дослідження:

а) дисертаційні; б) монографічні; в) рівня наукових статей; г) рівня тез доповідей на

науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах тощо. Залежно від

галузі юридичної науки, в якій проводилися ці дослідження, їх можна поділити на ті,

що здійснювалися за: (а) основним науковим напрямом у цій сфері – науковою

спеціальністю 12.00.10 – судоустрій; прокуратура та адвокатура; (б) суміжними

науковими спеціальностями: 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право;

12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право;

12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-

розшукова діяльність. Незважаючи на загалом великий обсяг наукових напрацювань

184

і наявність спеціальних досліджень у сфері предмету дисертації, проведених

С. Г. Штогуном та О. А. Калашник, доводиться констатувати їх обмеженість і

неповноту, що зумовлює необхідність подолання вказаних теоретичних прогалин.

3. МЗС є неоднорідними з точки зору різних організаційних аспектів, тоді як у

процесуальному відношенні всі вони мають однакові повноваження. В свою чергу,

це зумовлює необхідність проведення науково обґрунтованої їх класифікації,

критеріями якої можуть бути адміністративно-територіальні одиниці, на які

поширюється їх територіальна підсудність, а також розмір. Залежно від першого

критерію існують такі окружні МЗС: (1) районні; (2) районні у місті суди; (3)

міжрайонні; (4) міські; (5) міськрайонні суди. Залежно від розміру, місцеві загальні

суди можуть бути: малі – з чисельністю до 3 суддів (таких судів близько 19 %);

середньо-малі – з чисельністю 4-5 суддів (близько 36 %); середні – з чисельністю 6-9

суддів (близько 20 %); середньо-великі – з чисельністю 10-14 суддів (близько 15 %);

великі – з чисельністю 15-25 суддів (близько 7 %); особливо великі – з чисельністю

понад 25 суддів (близько 3 %). Розмір колективу певного суду безпосередньо

впливає на такі організаційні фактори: наявність заступників голови суду (посади

заступника вводиться у судах з чисельністю більше 10 суддів, двох заступників – з

чисельністю більше 30 суддів); можливість поглиблення спеціалізації суддів (чим

більша кількість суддів, тим більш глибокою може бути їх спеціалізація, і навпаки);

розмір приміщення, в якому розташовується суд; чисельність працівників апарату

суду; розмір видатків на суд; вирішення житлових та інших проблем забезпечення

суддів тощо. Малі та середньо-малі суди, які складають більшість судових установ,

забезпечують максимальне територіальне наближення судів до населення, проте

мають проблеми із впровадженням спеціалізації, пропорційним навантаженням на

суддів, призначенням суддів на адміністративні посади та комплектуванням

апаратів. Особливо великі суди за своєю організацією наближаються до апеляційних

судів. З огляду на це, існує необхідність як врахування розміру МЗС при

нормативній регламентації його організації та функціонування, так і пропорційної за

чисельністю суддів побудови мережі місцевих загальних судів.

4. Правові основи забезпечення діяльності МЗС складає сукупність правових

норм, які визначають місце МЗС у судовій системі України, окреслюють межі їх

185

юрисдикції та повноваження, встановлюють статус суддів та працівників апаратів

цих судів, регулюють правовідносини, що складаються з приводу організаційного

забезпечення їх діяльності тощо. Вони з урахуванням міжнародних стандартів

судового права складаються на рівні Конституції України, чинного законодавства,

підзаконних, відомчих і локальних актів.

Важливу роль у регламентації організації й функціонування МЗС відіграють

відомчий і локальний рівні, які, однак, характеризуються законодавчою

неврегульованістю, наявністю кількох суб’єктів видання відповідних актів з

дублюючими повноваженнями, колізіями між існуючими актами тощо. Для їх

впорядкування видається необхідним: а) на відомчому рівні – визначити ВРП

головним суб’єктом, відповідальним за прийняття відомчих актів у сфері судової

влади, який має чітко визначити нормотворчу компетенцію ДСА та інших суб’єктів

щодо видання таких актів, і контролювати їх своєчасне оновлення та відповідність

чинному законодавству, а також передбачити строки перегляду відомчої бази

відповідних нормативних актів; б) на локальному рівні – конкретизувати компетенцію

голови суду, керівника апарату суду і зборів суддів щодо прийняття обов’язкових в

межах суду рішень, зокрема, визначити перелік питань, з яких приймаються

відповідні локальні акти, суб’єктів видання кожного із них, коло осіб, для яких вони

мають обов’язковий характер, а також правові наслідки їх невиконання.

5. Ефективне функціонування місцевого загального суду залежить від

належного організаційного керівництва його роботою, яке можна визначити як

управлінський процес, пов'язаний із впорядкуванням правовідносин щодо створення

умов для належного функціонування суду, узгодження і спрямування діяльності

його працівників на повноцінну реалізацію завдань судової влади. Елементами, що

розкривають його сутність, є завдання, об’єкти, суб’єкти і зміст.

Завдання організаційного керівництва роботою МЗС – це створення належних

умов для постійного, безперешкодного здійснення правосуддя всіма суддями

відповідного суду шляхом повного, всебічного та об’єктивного розгляду і вирішення

віднесених до їх компетенції справ в установлені законом строки та з додержанням

визначеної законом процедури.

186

Об’єктами організаційного керівництва роботою суду є дві категорії посад у

МЗС: суддів та працівників апарату, що мають значну специфіку, зумовлену дією

принципів незалежності й недоторканності суддів, що унеможливлюють здійснення

щодо них прямого управлінського впливу.

Зміст організаційного керівництва розкривається за допомогою елементів

організації роботи суду, до яких відносяться: вирішення кадрових питань щодо

суддів і працівників апарату; інформаційне, аналітичне, методичне і правове

забезпечення роботи суду; прогнозування й планування роботи суду; облік і

звітність щодо діяльності суду; контроль виконання діяльності суду. Зазначені

елементи в повному обсязі можуть бути застосовані лише щодо діяльності

працівників апарату суду з організаційного забезпечення роботи суду, тоді як

діяльність професійних суддів щодо здійснення правосуддя не підлягає прямому

управлінському впливу, що зумовлено принципом їх незалежності.

Суб’єктами здійснення організаційного керівництва роботою МЗС є особи, які

займають адміністративні посади у суді (голова суду та його заступник), а також

керівник апарату відповідного суду. Компетенція цих суб’єктів не є чітко

розмежованою, що створює загрози протистояння між головою суду і керівником

апарату, конфліктів між ними. З огляду на це, у суді повинен бути один керівний

центр, відповідальний за організацію роботи суду, яким має виступати голова суду.

6. Голова місцевого загального суду – це наділений повноваженнями із

організаційного керівництва роботою суду керівник судової установи, посада якого

характеризується такими ознаками, як: виборний характер; строковість; відсутність

формалізованих вимог; можливість дострокового звільнення; наявність спеціальних

повноважень.

Повноваження голови місцевого загального суду залежно від правової природи

можуть бути поділені на дві групи: загальні (суддівські) і спеціальні (пов’язані із

перебуванням на адміністративній посаді). Їх оптимальне співвідношення має

становити 2/3 до 1/3. Спеціальні повноваження голови суду залежно від об’єкта, на

який вони спрямовані, поділяються на зовнішні (представницькі повноваження, які

реалізуються за межами суду) і внутрішні (повноваження з організаційного

керівництва роботою суду, які здійснюються в межах суду). Проблеми у реалізації

187

внутрішніх повноважень зумовлює те, що голова суду не має можливості впливати як

на формування, так і на роботу не лише суддівського корпусу, а й апарату суду, що

робить його номінальним керівником судової установи. Жодне із наданих йому

повноважень не має владно-розпорядчого характеру, з огляду на що вони не можуть

вважатися адміністративними. Це ставить під сумнів коректність терміну

«адміністративні посади у судах».

7. Оптимальною моделлю зайняття посад голови та його заступника у МЗС є:

обрання зборами суддів більшістю від кількості суддів, які працюють у цьому суді

на підставі пропозиції зборів суддів апеляційного суду, строком на 5 років з

можливістю повторного переобрання без встановлення обмежень у кількості строків

перебування на посаді. Особа може бути звільнена з відповідної посади достроково

зборами суддів, скликаними за ініціативою 1/3 суддів цього суду.

8. Організаційне забезпечення роботи МЗС, яке передбачає допоміжну,

обслуговуючу діяльність відносно реалізації суддями відповідного суду покладеної

на них функції правосуддя, здійснює апарат місцевого суду, який залежно від

розміру МЗС може бути простим або структурованим (що передбачає наявність

відділів). До складу апарату МЗС входять такі посадові особи: 1) керівник апарату

суду; 2) заступник керівника апарату; 3) помічники суддів; 4) секретарі судового

засідання; 5) наукові консультанти; 6) судові розпорядники; 7) секретарі суду;

8) спеціалісти з різних напрямів організації роботи суду тощо. Посади працівників

апарату можна класифікувати на: (1) керівні і підлеглі; (2) понайменовані законом та

ті, що в тексті закону не згадуються; (3) посади державної служби (у т. ч.

патронатної служби) і посади працівників, які виконують функції з обслуговування

апарату суду. Факторами підвищення професіоналізму працівників апарату МЗС є:

(1) встановлення вимог до кандидатів на ці посади; (2) забезпечення достатнього

рівня оплати їх праці, матеріального і соціального забезпечення; (3) підвищення

кваліфікації керівників та працівників апаратів судів.

9. Головну роль в організаційному забезпеченні роботи МЗС відіграє керівник

апарату, наділений кадровими, дисциплінарними і адміністративними

повноваженнями відносно працівників апарату. Він несе персональну

відповідальність за належне організаційне забезпечення діяльності суду як перед

188

судом (підконтрольність голові суду і підзвітність зборам суддів цього суду), так і

перед територіальним управлінням ДСА, начальник якого призначає й звільняє

керівника апарату за згодою голови суду, застосовує до нього заохочення та накладає

дисциплінарні стягнення. Керівник апарату наділений більш широкими і дієвими

повноваженнями із організаційного керівництва роботою суду, ніж голова суду; його

посада опосередковує керівний вплив голови суду на працівників апарату. З огляду на

це, керівник апарату повинен бути безпосередньо підпорядкований голові МЗС.

10. Напрями підвищення ефективності функціонування МЗС на сучасному етапі

лежать у площині: (1) удосконалення організаційного керівництва цими судами;

(2) реформування мережі МЗС; (3) зменшення й збалансування навантаження на

суддів цих судів; (4) підвищення вимог до кадрового складу цих судів, як щодо

суддів, так і працівників апарату; (5) поглиблення спеціалізації суддів МЗС.

11. Найбільш реальним напрямом реформування мережі МЗС уявляється

укрупнення ряду малих судів шляхом їх реорганізації у формі злиття. Це дозволить

покращити їх матеріальну базу, поглибити спеціалізацію і зекономити кошти на

утримання осіб, які займають адміністративні посади у судах тощо. Оскільки

місцевий загальний суд як повноцінна судова установа, її підрозділ (відділ, сектор)

або альтернатива (мировий суд) має бути присутній на максимально наближеному до

людей рівні, цю проблему пропонується вирішити шляхом створення відділів цих

судів у місцевості, територіально віддаленій від центру судового округу, а у

перспективі – за допомогою розвитку мирової юстиції, покликаної знизити обсяг

суддівського навантаження у дрібних справах. Окружний суд має поширювати свою

юрисдикцію на приблизно рівну кількість населення і утворюватися у

адміністративно-територіальній одиниці, яка забезпечує рівномірну і зручну

територіальну доступність до суду, утворювати судовий осередок разом із місцевими

органами прокуратури, безоплатної правової допомоги, виконання судових рішень.

12. Більш фаховому розгляду окремих категорій справ сприяє спеціалізація

суддів, яка, залежно від підстави визначення, у МЗС існує двох видів: (1) на підставі

закону – є обов’язковою і випадки, яких вона стосується, прямо передбачені Законом

України «Про судоустрій і статус суддів» та/або процесуальним законодавством.

Вона знаходить свій прояв в існуванні посад суддів у справах неповнолітніх і

189

слідчих суддів; (2) на підставі рішення зборів суддів –є факультативною і залежить

від рішення зборів суддів. Можливості спеціалізації обмежені у судах чисельністю

до 5 суддів, з огляду на що пропонується покласти у цих судах повноваження суддів

у справах неповнолітніх та/або слідчих суддів на голів цих судів. Перспективи

поглиблення спеціалізації на підставі закону у МЗС вбачаються у запровадженні

посад суддів, які розглядають справи про кримінальні проступки, що дозволить

зменшити навантаження на суддів з розгляду кримінальних справ та створити

підґрунтя для появи мирових суддів.

Для підвищення ефективності діяльності суддів у справах неповнолітніх

необхідним є: (1) запровадження комплексної спеціалізації щодо розгляду як

кримінальних, так і цивільних справ за участі дітей окремим суддею МЗС;

(2) обрання відповідних суддів зборами суддів виключно за згодою відповідного

судді, а також на підставі висновку психолога про психо-емоційну придатність судді

до здійснення правосуддя у справах неповнолітніх; (3) проведення спеціальної

підготовки таких суддів на базі НШСУ, яка б включала отримання знань і навичок з

психології, педагогіки, проблем молодіжного середовища; (4) налагодження тісної

взаємодії відповідних суддів із службами у справах дітей, закладами освіти,

дитячими будинками та іншими органами і установами, що здійснюється на

постійній взаємній основі.

13. З метою удосконалення правової регламентації організації і діяльності МЗС

пропонується:

1) доповнити закріплений у Конституції України перелік принципів,

відповідно до яких будується судова система України, принципами інстанційності та

єдності, а також передбачити, що питання її організації і діяльності визначаються

окремим органічним законом;

2) передбачити альтернативний шлях ініціювання прийняття закону про

утворення або ліквідацію суду Президентом України у разі відсутності останнього

або несвоєчасного ініціювання, шляхом внесення законопроекту профільним

парламентським комітетом на підставі пропозиції Вищої ради правосуддя;

3) доповнити ст. 20 Закону вимогами до кандидатури голови суду щодо стажу

роботи на посаді судді цього суду не менше 10 років, наявності у нього високих

190

ділових і моральних якостей, управлінсько-організаторських здібностей, та

користування довірою і авторитетом серед суддів і працівників апарату відповідного

суду, а також відсутності фактів притягнення до дисциплінарної відповідальності;

4) розширити перелік повноважень голови суду, передбачивши: здійснення

ним організаційного керівництва роботою суду; призначення і звільнення керівника

апарату суду; можливість безпосереднього застосування заохочень та стягнень до

працівників апарату суду;

5) з метою економії бюджетних коштів закріпити, що посада заступника за

рішенням зборів суддів може бути введена у МЗС у разі, коли на одну

адміністративну посаду приходитиметься 15 і більше штатних суддівських посад,

але не більше двох заступників голови суду;

6) з метою виключення конкуренції повноважень голови МЗС і керівника його

апарату передбачити, що у своїй діяльності керівник апарату суду керується

наказами і розпорядженнями голови суду;

7) передбачити право голови суду застосовувати до судді відповідного суду

дисциплінарне стягнення у виді попередження, а також пріоритетний і спрощений

порядок розгляду ВРП заяви голови суду про вчинення суддею, який працює у

відповідному суді, дисциплінарного проступку;

8) наділити керівника апарату суду правом притягати помічника судді до

дисциплінарної відповідальності за порушення трудової дисципліни безвідносно до

подання судді, а за поданням останнього – за невиконання помічником обов’язків

щодо підготовки справ до розгляду;

9) передбачити стажування у МЗС як обов’язкову стадію призначення на

посаду судді або ж елемент спеціальної підготовки кандидата на посаду судді, що

передує складанню кваліфікаційного іспиту;

10) закріпити виконання обов’язків слідчого судді та/або судді у справах

неповнолітніх у МЗС чисельністю до 5 осіб головою відповідного суду.

191

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдулин Р. С. Функция организационного обеспечения судейского

сообщества и его органов / Р. С. Абдулин // Российская юстиция. – 2006. – № 5. – С. 5-6.

2. Адміністративне право : підручник / Ю. П. Битяк (кер. авт. кол.), В. М.

Гаращук, В. В. Богуцький та ін.; за заг. ред. Ю. П. Битяка, В. М. Гаращука, В. В. Зуй. –

X. : Право, 2010. – 624 с.

3. Алексеев С. С. Структура советского права / С. С. Алексеев. – М., 1975. – 263 с.

4. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими

загальними судами, апеляційними судами областей, міст Києва та Севастополя,

Апеляційним судом Автономної Республіки Крим у 2011 році [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html. - Заголовок з екрана.

5. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими

загальними судами, апеляційними судами областей, міст Києва та Севастополя,

Апеляційним судом Автономної Республіки Крим у 2012 р. [Електрон.й ресурс]. –

Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html. - Заголовок з екрана.

6. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими

загальними судами, апеляційними судами областей, міст Києва та Севастополя,

Апеляційним судом Автономної Республіки Крим у 2013 р. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html. - Заголовок з екрана.

7. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими

загальними судами, апеляційними судами областей та міста Києва за 2014 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html. -

Заголовок з екрана.

8. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими

загальними судами, апеляційними судами областей та міста Києва за 2015 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html. -

Заголовок з екрана.

9. Аналіз даних судової статистики щодо розгляду справ і матеріалів місцевими

загальними судами, апеляційними судами областей та міста Києва за 2016 рік

192

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/sudova_statistika.html. -

Заголовок з екрана.

10. Аналітичний огляд стану здійснення адміністративного судочинства у 2015

році [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.vasu.gov.ua/sudovapraktika/statistika/anlit_ogljad_adminsudochinstva_2015/.

11. Анишина В. И. Основы судебной власти и правосудия в Российской

Федерации : курс лекций / В. И. Анишина. – М. : Эксмо, 2008. – 270 с.

12. Афанасьев В. Г. Научное управление обществом (Опыт системного

исследования) / В. Г. Афанасьев. – Изд. 2-е, доп. – М., 1973. – 392 с.

13. Бабкова В. С. Питання організації прокурорського нагляду за виконанням

законів про невідворотність покарання / В. С. Бабкова, Г. К. Кожевніков // Проблеми

організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах: Збірник

наукових праць. – Х. : ІПК Генеральної прокуратури України, 1998. – С. 134-139

14. Баронін Д. Б. Правовий статус суду в Україні: дис. … канд. юрид. наук:

12.00.10 / Д. Б. Баронін. – Х., 2015. – 201 с.

15. Бахрах Д. Нужна специализация судей, а не судов / Д. Бахрах // Российская

юстиция. – 2003. - № 2. – С. 10-11.

16. Битяк Ю. П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади :

монографія / Ю. П. Битяк. – Х. : Право, 2005. – 304 с.

17. Білецька А. М. Принцип спеціалізації суддів / А. М. Білецька // Актуальні

проблеми судового права : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. пам’яті

проф. Івана Єгоровича Марочкіна (Харків, 30 жовт. 2015 р.) / редкол.: Л. М. Москвич

(голова) та ін. – Х. : Право, 2015.– С. 119-121.

18. Білова О.В. Проблеми суддівського самоврядування в Україні : монографія /

О.В. Білова. – Х. : ІНЖЕК, 2009. – 175 с.

19. Боботов С. В. Правосудие во Франции / С. В. Боботов. – М.: Ин-т гос-ва и

права Рос. акад. наук, 1994. – 198 с.

20. Богданов Л.В. Сучасні технології в судочинстві: від електронного

документообігу до електронного суду / Л.В. Богданов // Вісник господарського

судочинства. – 2013. – № 3. – С. 59– 63.

193

21. Боголюбский И. Электронный суд в Украине: возможности, проблемы,

перспективы [Електронний ресурс] / И. Боголюбский // Судебно-юридическая газета. -

2016.04.04. - № 13. – Режим доступу: http://sud.ua/newspaper/2016/04/04/89028-

elektronnij-syd-v-ykraine-vozmozhnosti-problemi-perspektivi/print.

22. Бойко В. Ф. Судова система: проблеми та розвитку / В. Ф. Бойко // Вісник

Верховного Суду України. – 2000. – № 6. – С. 2-5.

23. Бондарев В. В. Стан забезпечення судового захисту конституційних прав в

свобод військовослужбовців / В. В. Бондарев, С. І. Дячук // Вісник Верховного Суду

України. – 2000. – № 4 (20). – С. 43-48.

24. Борденок В. І. Сфера місцевого самоврядування і суди загальною юрисдикції

/ В. І. Борденок // Юридична Україна. – 2005. - № 7. – С. 4-14.

25. Борисов В. І. Кримінальний проступок: концептуальні засади запровадження

до національного законодавства / В. І. Борисов, В. І. Тютюгін, Л. М. Демидова // Вісн.

Асоціації кримінального права. – 2016. – № 2. – С. 129-142.

26. Борко А. Л. Особливості адміністративних повноважень голови суду /

А. Л. Борко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. –

2013. – № 3 (62). – С. 155– 165.

27. Бородін І. Судова влада у теорії поділу влад / І. Бородін // Право України. –

2002. – № 10. – С. 11-14.

28. Бринцев В.Д. Досудове слідство: судовий слідчий чи «следственный судья»?

/ В. Бринцев // Право України. – 1997. - № 7. – С. 7-9.

29. Бринцев В. Д. Зміни конституційних засад судової влади - безумовна

передумова завершального етапу судової реформи / В. Д. Бринцев // Реформування

судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи : матеріали

наук.-практ. конф., 14 трав. 2010 р. – Х., 2010. – С. 180-183.

30. Бринцев В. Конституційний шлях коригування курсу судово-правової

реформи / В. Бринцев // Право України. – 2003. – № 2. – С. 7-11.

31. Бринцев В. Д. Конституційні засади підвищення ефективності судочинства в

судах загальної юрисдикції / В. Д. Бринцев // Суд в Україні: боротьба з корупцією,

організованою злочинністю і захист прав людини: Аналіт. розроб., пропозиції наук. та

194

практ. працівників Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України,

органам центр. та місцевої виконавчої влади. Т. 12. – К. : Рад. шк., 1999. – С. 188-191

32. Бринцев В. Д. Конституційні засади подальшого реформування системи

судоустрою України (в аспекті концепцій судово-правових реформ 1992-2008 років) /

В. Д. Бринцев // Конституційні аспекти судової реформи : Матеріали наук.-практ.

конф., 26-27 черв. 2008 р. – Х. : Право, 2008. – С. 30-36.

33. Бринцев В. Д. Система організаційного забезпечення судової влади України:

дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.10 / Бринцев Василь Дмитрович ; Нац. юрид. акад. ім. Я.

Мудрого. – Х., 2011. – 520 с.

34. Бринцев В. Д. Судове управління на регіональному рівні / В.Д. Бринцев //

Вісник Верховного Суду України. – 2001. – № 5. – С. 27-29.

35. Бринцев В. Д. Стандарти правової держави: втілення у національну модель

організаційного забезпечення судової влади: моногр. / В. Д. Бринцев. – Х.: Право,

2010. – 464 с.

36. Бурак О. Загальні питання розмежування цивільної, господарської та

адміністративної юрисдикцій // Вісник Вищого адміністративного суду України. –

2010. – № 1. – С. 76-81.

37. Буроменський М. Суди у відносинах з журналістами та ЗМІ: Посібник для

суддів / М. Буроменський, О. Сердюк, І. Підкуркова. – Київ, 2008. – 64 с.

38. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) /

Уклад, і голов, ред. В. Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.

39. Величко О. Ефективна комунікація. Посібник для працівників апарату суду /

О. Величко, Т. Янковська. – Київ, 2010. – 120 с.

40. Величко О. Управління конфліктами та стресом. Посібник для працівників

апарату суду / О. Величко, Т. Янковська. – Київ, 2010. – 192 с.

41. Винокурова І. М. Організаційно-правові засади діяльності адміністративних

судів в Україні : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / І. М. Винокурова ; Нац.

акад. прокуратури України. – Київ : [б. в.], 2011. – 19 с.

42. Висновок № 2 (2001) Консультативної ради європейських суддів до уваги

Комітету Міністрів Ради Європи щодо фінансування та управління судами у контексті

195

ефективності судової влади та статті 6 Європейської конвенції з прав людини //

Європейські та міжнародні стандарти у сфері судочинства. – Київ, 2015. – С. 223-225.

43. Висновок № 4 (2003) Консультативної ради європейських суддів до уваги

Комітету міністрів Ради Європи щодо належної підготовки та підвищення кваліфікації

суддів на національному та європейському рівнях // Право України. – 2011. – №11-12.

– С. 334–340.

44. Висновок № 19 (2016) від 10.11.2016 Консультативної ради європейських

суддів про роль голів судів [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zib.com.ua/ua/126746-u_radi_evropi_zrobili_visnovok_schodo_roli_goliv_sudiv_dokum.html.

45. Гаркуша О. О. Організація і діяльність судів цивільної юрисдикції в Україні :

автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.10 / О. О. Гаркуша; Академія адвокатури

України. – К., 2009. – 19 с.

46. Гель А. П. Судові та правоохоронні органи України: Навч. посіб. для студ. вищ.

навч. закл. / А. П. Гель, Г. С. Семаков, С. П. Кондракова. – К.: МАУП, 2004. – 272 с.

47. Глущенко С. В. Вищі спеціалізовані суди в системі судової влади України:

дис. … докт. юрид. наук: 12.00.10 / С. В. Глущенко. – Х., 2015. – 490 с.

48. Головатий С. П. Нові можливості щодо захисту прав людини в Україні /

С. П. Головатий // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. –

1999. - № 1. – С. 9-14.

49. Голосніченко І. Управління в судах: український і зарубіжний досвід (на

матеріалах Українсько-канадського проекту судової співпраці / І. Голосніченко,

П. Соломон // Право України. – 2010. – № 9. – С. 221-226.

50. Голосування за себе, при обранні голови суду, не порушує закон, — РСУ

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/126170-

golosuvannya_za_sebe_pri_obranni_golovi_sudu_ne_porushue_zak.html.

51. Гончаренко В. Г. Проблемні питання судово-правової реформи в України /

В. Г. Гончаренко // Вісн. Акад. адвокатури України. – 2010. – № 2 (18). – С. 136–138.

52. Городовенко В. В. Актуальні проблеми забезпечення відкритості судової

влади / В. В. Городовенко // Вісн. Верховн. Суду України. – 2011. – № 12. – С. 22-27.

53. Городовенко В. В. Європейські стандарти незалежності судової влади /

В. В. Городовенко // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 1. – С. 40-45.

196

54. Городовенко В. В. Забезпечення "розумних" строків розгляду справ:

організаційно-правові аспекти [Електронний ресурс] / В. В. Городовенко // Теорія і

практика правознавства. – 2012. – Вип. 1 (2). – С. 291-300.

55. Городовенко В. В. Належна правова процедура як загальновизнаний

стандарт функціонування судової влади / В. В. Городовенко // Адвокат. – 2012. – № 5.

– С. 12-17.

56. Городовенко В. В. Принцип апеляційного та касаційного оскарження рішень

суду / В. В. Городовенко // Вісн. господар. судочинства. – 2012. – № 3. – С. 131-139.

57. Городовенко В. В. Принципи судової влади : монографія / В. В. Городовенко.

– Х. : Право, 2012. – 448 с.

58. Городовенко В. В. Принцип справедливості судової влади:

загальнотеоретичні аспекти / В. В. Городовенко // Адвокат. – 2012. – № 2. – С. 20-24.

59. Городовенко В. В. Принцип участі народу у здійсненні правосуддя: деякі

практичні аспекти / В. В. Городовенко // Юридична осінь 2011 року: зб. тез доп. та наук.

повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувачів (9 листоп.

2011 р.). – Х.: Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого", 2011. – С. 43-45.

60. Городовенко В. В. Спеціалізація суддів як гарантія забезпечення належної

якості та ефективності правосуддя / В. В. Городовенко // Вісник Верховного Суду

України. – 2008. – № 1. – С. 12-15.

61. Городовенко В. Деякі питання нормативного закріплення принципів права /

В. Городовенко // Юридична Україна. – 2012. – № 6. – С. 11-18.

62. Городовенко В. До питання визначення змісту конституційно-правового

регулювання судової влади / В. Городовенко // Вісник Державної судової адміністрації

України. – 2013. – № 2. – С. 15-22.

63. Городовенко В. До питання визначення правової природи та системи

принципів судового права / В. Городовенко // Право України. – 2015. – № 3. – С. 42-52.

64. Городовенко, В. Змагальність як вихідний принцип судової влади /

В. Городовенко // Вісн. Акад. правових наук України. – 2012. – № 2. – С. 202-215.

65. Городовенко В. Керівникам судів необхідно використовувати максимальний

потенціал лідерства, волонтерства та альтруїзму [Інтерв’ю вела М. Закаблук] // Закон і

197

бізнес. – 2016. – № 50 (10.12.-16.12.2016) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zib.com.ua/ua/126748-golova_apelyaciynogo_sudu_zaporizkoi_oblasti_viktor_gorodove.html

66. Городовенко В. Незалежність суддів і самостійність судів у контексті нового

етапу судово-правової реформи / В. Городовенко // Вісник Академії правових наук

України. – 2011. – № 3. – С. 206-215.

67. Городовенко В. Принцип обов'язковості судового рішення / В. Городовенко

// Вісн. Акад. правових наук України. – 2012. – № 1. – С. 160-173.

68. Городовенко В. Роль органів суддівського самоврядування в забезпеченні

незалежності судової влади / В. Городовенко // Підприємництво, господарство і право.

– 2004. – № 1. – С. 118-121.

69. Городовенко В. Територіальність в основі побудови судової системи України

/ В. Городовенко // Право України. – 2011. – № 11-12. – С. 189-197.

70. Государственный суд Эстонской Республики [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://www.nc.ee/?id=165.

71. Грошевий Ю. М. Актуальні проблеми судоустрою та судочинства в Україні /

Ю. М. Грошевий // Університетські наукові записки. – 2007. – № 1 (21). – С. 6-12.

72. Гусаров К. В. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному

порядках : монографія / К. В. Гусаров. – Харків : Право, 2010. – 352 с.

73. Дем’яненко І. В. Взаємодія голови місцевого суду і органів суддівського

самоврядування / І. В. Дем’яненко // Збірник тез доповідей та наукових повідомлень

учасників всеукраїнської науково-практичної конференції молодих учених та

здобувачів 9 листопада 2011 р. / За заг. ред. А.П. Гетьмана. – Харків: НУ «Юридична

академія України імені Ярослава Мудрого», 2011. – С. 343-345.

74. Дем’яненко І. В. Деякі питання організації роботи апарату місцевого суду / І.

В. Дем’яненко // Публічна влада в Україні та конституційно-правовий механізм її

реалізації: Матеріали наук.-практ. конф., м. Харків, 28 верес. 2011 р. / Редкол.: В. Я.

Тацій, Ю. П. Битяк, А. П. Гетьман, С. Г. Серьогіна та ін. – Х.: 2011. – С. 147-150.

75. Дем'яненко І. В. Конституційні основи діяльності місцевих загальних судів

в Україні / І. В. Дем'яненко // Державний суверенітет і народний суверенітет в

сучасних умовах : VII Тодиківські читання : зб. тез наук. доп. і повідомл. Міжнар.

198

наук. конф. молодих учених, аспірантів і студентів (26-27 верес. 2014 р.) / НЮУ ім. Я.

Мудрого. – Х. : Права людини, 2014. – С. 146-147.

76. Дем'яненко І. В. Місцеві загальні суди як основна ланка судової системи

України / І. В. Дем'яненко // Юридична осінь 2014 року : зб. тез доп. та наук. повідомл.

учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувачів (Харків, 14 листоп.

2014 р.) / М-во освіти і науки України, Нац. юрид. ун-т ім. Я. Мудрого, Рада молодих

учених, Студент. наук. т-во, Юрид. клініка. - Харків : НЮУ ім. Ярослава Мудрого,

2014. – С. 129-132.

77. Дем'яненко І. В. Незаконне втручання в роботу автоматизованої системи

документообігу суду / І. В. Дем'яненко // Четверті Харківські кримінально-правові

читання : тези доп. та наук. повідомл. учасн. міжнар. наук. конф. студ. та аспірантів (м.

Харків, 16-17 трав. 2014 р.). – Х. : Право, 2014. - С. 435-436.

78. Дем'яненко І. В. Повноваження голови місцевого суду у світлі реформування

законодавства про судоустрій та статус суддів / І. В. Дем'яненко // Вісник

Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна: Серія «Право». -2012. –

№ 1000. – С. 269-273.

79. Дем'яненко І. В. Проблеми взаємодії місцевих судів та місцевих прокуратур в

умовах дії закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року / І. В.

Дем'яненко // Проблеми реформування прокуратури : матеріали всеукр. наук.-практ.

конф, м. Харків, 15 квіт. 2016 р. : у 2-х т.; редкол. Л. М. Москвич [та ін.]. – Х. : Право,

2016. – Т. 1. – С. 46-49

80. Дем'яненко І. В. Проблеми статистичної звітності як елемента організації

роботи місцевого загального суду / І. В. Дем'яненко // Юридична осінь 2013 року : зб.

тез доп. та наук. повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та

здобувачів (Харків, 14 листоп. 2013 р.) / Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Я.

Мудрого". – Х. : Право, 2013. – С. 368-372.

81. Дем’яненко І. В. Проблеми формування суддівського корпусу місцевих

загальних судів / І. В. Дем'яненко // Збірник тез доповідей та наукових повідомлень

учасників всеукраїнської науково-практичної конференції молодих учених та

здобувачів 13 листопада 2012 р. / За заг. ред. А.П. Гетьмана. – Харків: НУ «Юридична

академія України імені Ярослава Мудрого, 2012. – С. 138-141.

199

82. Дем'яненко І. В. Роль автоматизованої системи документообігу суду в

забезпеченні реалізації принципів судової влади / І. В. Дем'яненко // Вісн.

Харківського Нац. ун-ту внутрішніх справ. – 2013. – Вип. 2 (61). – С. 33-39.

83. Дем'яненко І. В. Статус голови місцевого суду за Законом України "Про

судоустрій та статус суддів"/ І. В. Дем'яненко // Вісник Харківського національного

університету ім. В. Н. Каразіна: Серія «Право». – 2012. – № 1034. – С. 254-258.

84. До європейської моделі судової влади // Юрид. вісн. України. – 2005. – №6. – С. 7

85. Довідка щодо проблемних питань прокурорсько-слідчої діяльності, які

виникають у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.gp.gov.ua/ua/scientifically_methodical_advice.html?_m=publications&_t=cat&i

d=113403. – Заголовок з екрана.

86. Дубровин Е. Суды общей юрисдикции в Украине / Е. Дубровин,

И. Мартинович // Юстыцыя Беларуси. – 2012. – № 3. – С. 57-60.

87. Дудченко А. Ю. Проблемы назначения на административные должности в

Украине / А. Ю. Дудченко // Вестник Воронежского государственного университета.

Серия: Право. – 2013. – № 1. – С. 111–120.

88. Дудченко О. Ю. Адміністративні посади у судовій системі України / О. Ю.

Дудченко // Актуальні проблеми права: теорія і практика : зб. наук. пр. – Луганськ,

2012. – № 25. – С. 251–257

89. Дудченко О. Ю. Проблеми адміністрування в судовій системі України / О.

Ю. Дудченко // Правопорядок у державному та суспільному розвитку: національний і

міжнародний вимір : зб. матеріалів юрид. наук.-практ. Інтернет-конф. «Актуальна

юриспруденція», 24 лют. 2012 р. м. Київ. – К., 2012. – С. 249-252.

90. Дудченко, О. Ю. Правовий статус осіб, які займають адміністративні посади

в суді: монографія / О. Ю. Дудченко. – Х. : Право, 2015. – 160 с.

91. Дудченко О. Ю. Щодо адміністративних повноважень голови суду / О. Ю.

Дудченко // Публічне право. – 2013. – № 2. – С. 205–212.

92. Європейська хартія про статус суддів // Вісн. Верхов. Суду України. – 1998. –

№ 4. – С. 2–9.

200

93. Ємельянов А. С. Проблемні питання визначення статусу голови

господарського суду в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» /

А. С. Ємельянов // Право України. – 2011. – № 6. – С. 73–77.

94. Жуковський О. Г. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» : наук.-практ.

коментар / О. Г. Жуковський ; за заг. ред. Є. Л. Стрельцова. – Х. : Одіссей, 2010. – 302 с.

95. Загальна декларація прав людини від 10 груд. 1948 р. / М-во юстиції України.

– К. : Логос, 1998. – 8 с.

96. Закаблук М. Поділись вакансією своєю // Закон і бізнес. – 2016. – №17

(1263) 23.04—29.04.2016 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zib.com.ua/ua/print/123246-

skilki_suddiv_potribno_odniy_ustanovi_abi_zabezpechiti_rivni.html.

97. Звіт про роботу прокурора за 12 місяців 2014 р. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html. - Заголовок з екрана.

98. Звіт про роботу прокурора за 12 місяців 2015 р. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html. - Заголовок з екрана.

99. Звіт про роботу прокурора за 12 місяців 2016 р. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html. - Заголовок з екрана.

100. Інноваційні методи адміністрування в українських судах. Практичний

досвід. – Київ, 2010. – 284 с.

101. Інструкція з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах

областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді

Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду

цивільних і кримінальних справ [Електрон. ресурс]: затв. наказом ДСА № 173 від

17.12.2013. – http://dsa.court.gov.ua/userfiles/Nakaz%20173.pdf.– Заголовок з екрана.

102. Інструкція про порядок оформлення, обліку, використання та зберігання

службових посвідчень працівників апаратів місцевих та апеляційних судів [Електрон.

ресурс] : затв. наказом ДСА України від 11.10. 2012 р. № 123. – Режим доступу:

http://dsa.court.gov.ua/dsa/14/N1232012/.

103. Інструкція про порядок передання до архіву місцевого та апеляційного

суду, зберігання в ньому, відбору та передання до державних архівних установ та

архівних відділів міських рад судових справ та управлінської документації суду

201

[Електрон. ресурс]: затв. наказом ДСА України від 15.12.2011 № 168. – Режим

доступу: http://court.gov.ua/archive/12295/.– Заголовок з екрана.

104. Інструкція про порядок роботи з технічними засобами фіксування

судового процесу (судового засідання): затв. наказом ДСА України від 20.09.2012 №

108 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/rada/show/v0108750-12. – Заголовок з екрану.

105. Кайсин та інші проти України: рішення Європейського суду з прав людини

від 03.05.2001 // Вибрані рішення Європейського суду з прав людини (1993-2002 рр.).

– Вип. 3. – Х.: Консум, 2003. – С. 257-258.

106. Калашник О. А. Правовий статус місцевих загальних судів в Україні: дис.

… канд. юрид. наук: 12.00.10 / О. А. Калашник. – Одеса, 2016. – 234 с.

107. Капліна О. В. Правозастосовне тлумачення норм кримінально-

процесуального права : Монографія / О. В. Капліна. – Х. : Право, 2008. – 296 с.

108. Капліна О. В. Проблеми реформування судових і правоохоронних органів

України та створення належного механізму їх функціонування // Реформування

судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи: матеріли наук.-

практ. конф., 14 трав. 2010 р. – Х., 2010. – С. 176-180.

109. Каркач П.М. Організація роботи районної, міської прокуратури : наук.-

практ. посіб. / П. М. Каркач. – Х. : Право, 2013. – 336 с.

110. Кельман М. С. Загальна теорія держави та права: Підручник /

М. С. Кальман, О. Г. Мурашин. – К.: Кондор, 2005. – 609 с.

111. Клеандров М. И. Судебные системы государств участников СНГ /

М. И. Клеандров. – М.: Юрист, 2002. – 623 с.

112. Коваль В. Актуальні проблеми функціонування судової системи України /

В. Коваль // Право України. – 2003. – № 12. – С. 20-24.

113. Коваль В. М. Апеляційні суди в Україні: становлення і розвиток: дис. канд.

юрид. наук: 12.00.10 / В. М. Коваль. – Одеса: Б.в., 2003. – 220 с.

114. Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 // Відом.

Верхов. Ради України. – 2005. – № 35–36, 37. – Ст. 446.

115. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : zakon.rada.gov.ua/go/322-08. – Заголовок з екрана.

202

116. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 № 8073-

X [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua. – Заголовок з екрана.

117. Коліушко І. Б. Про проект Закону України № 2834 «Про внесення змін до

Закону України “Про судоустрій України”» / І. Б. Коліушко // Питання удосконалення

судової системи України : матеріали наук.-практ. конференції. – Х. : Кроссроуд, 2007.

– С. 25–26.

118. Комаров В. В. Окреме провадження : монографія / В. В. Комаров,

Г. О. Світлична, І. В. Удальцова ; за ред. В. В. Комарова. – Х. : Право, 2011. – 312 с.

119. Коментар до Закону «Про судоустрій України» / За заг. ред.

В. Т. Маляренка. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 464 с.

120. Кондратьєв О. В. Організаційно-правові проблеми судового контролю:

автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.10 / О. В. Кондратьєв. – Х., 2005. – 32 с.

121. Кондратьєва О. Значне навантаження як виправдання [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://www.judges.org.ua/dig3248.htm.

122. Константий О. В. До питання про повноваження адміністративних судів

при перевірці рішень, дій, бездіяльності органів державної влади, місцевого

самоврядування, їх посадових і службових осіб / О. В. Константий // Вісник

Верховного Суду України. – 2015. - № 4. – С. 35-41.

123. Константий О. В. Щодо пріоритетів забезпечення ефективного

судочинства в Україні / О. В. Константий // Проблеми державного будівництва та

місцевого самоврядування на сучасному етапі : Матеріали міжнар. наук.-практ. конф.,

м. Харків, 21 трав. 2009 р. – Х. : СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2009. – С. 42-44.

124. Конституция Бразилии от 5 октября 1988 г. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: mykpzs.ru/konstituciya-brazilii-1988-russkij-tekst/.

125. Конституция Польской Республики от 2 апреля 1997 г. [Електрон. ресурс].

– Режим доступу: http://www.

concourt.am/armenian/legal_resources/world_constitutions/constit/poland/poland-r.htm

126. Конституция Республики Беларусь 1994 года [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.pravo.by/main.aspx?guid=6351

203

127. Конституція України від 28 червня 1996 р. (в ред. від 30.09.2016)

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

128. Конституція України. Науково-практичний коментар / редкол.: В.Я. Тацій

(голова редкол.), О.В. Петришин (відп. секретар), Ю.Г. Барабаш та ін. ; Нац. акад.

прав. наук України. – 2-ге вид., переробл. і допов. – Х.: Право, 2012. – 1128 с.

129. Конституція України: Наук.-практ. комент. / В. Б. Авер’янов, О. В.

Батанов, Ю. В. Баулін та ін. – Х.: Право; К.: Ін Юре, 2003. – 806 с

130. Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого

суду в Україні відповідно до європейських стандартів: схвалена Указом Президента

України від 10.05.2006 № 361/2006 // Уряд. кур’єр. – 2006. – № 95. – С. 1-8.

131. Коротун О. М. Організація і функції суддівського самоврядування за

законодавством України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.10 / О. М. Коротун;

Акад. адвокатури України. – К., 2009. – 20 с.

132. Корсак В. А. Позбавлення голів судів частини адміністративних важелів

унеможливлює вплив на здійснення правосуддя / В. А. Корсак // Закон і бізнес. – 2012.

– 29 груд. (№ 52). – С. 4

133. Косов В. В. Суб'єкти судово-контрольного провадження на досудових

стадіях кримінального процесу: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / В. В. Косов. – О.,

2012. – 20 с.

134. Кравчук Г. А. Правові основи фінансування судової влади в Україні :

автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Г. А. Кравчук; Київський міжнародний

університет. – К., 2011. – 20 с.

135. Крикливець Д. Є. Реалізація засади змагальності під час розгляду скарг

слідчим суддею: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Д. Є. Крикливець. – Л., 2016. – 321 с.

136. Кримінальний процес : підручник / Ю. М. Грошевий, В. Я. Тацій,

А. Р. Туманянц та ін. ; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого, О. В. Капліної,

О. Г. Шило. – Х. : Право, 2013. – 824 с.

137. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/main/t21. – Заголовок з екрана.

204

138. Куйбіда Р. Одіссея військових судів / Р. Куйбіда // Юридичний вісник

України. – 2005. – № 15. – С. 8-9.

139. Куйбіда Р. О. Організація і розвиток сучасної судової системи України:

автореферат дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / Р. О. Куйбіда. – Київ, 2006. – 20 с.

140. Куйбіда Р. О. Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи:

монографія / Р. О. Куйбіда. – К. : Атіка, 2004. – 288 с.

141. Куйбіда Р. О. Спеціалізація, територіальність та інстанційність в

організації системи судів України / Р. О. Куйбіда // Бюлетень Міністерства юстиції

України. – 2005. – № 9. – С. 82-91.

142. Куліш А. М. Організаційно-правові засади функціонування

правоохоронної системи України : монографія. Ч. 2 / А. М. Куліш. – Суми : СумДУ,

2007. – 236 с.

143. Курило О. М. Проблеми організації роботи апеляційного суду області:

монографія / О. М. Курило. – Х. : Юрайт, 2013. – 256 с.

144. Курило О. М. Проблеми організаційної роботи апеляційного суду області:

дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / О. М. Курило ; Нац. ун-т "Юридична академія

України ім. Я. Мудрого". – Х. : б. в., 2011. – 225 с.

145. Кучинська О. Проблеми єдності системи судів загальної юрисдикції у

світлі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» / О. Кучинська // Право

України. – 2010. – № 11. – С. 200-204.

146. Лазарев Б. М. Компетенция органов управления / Б. М. Лазарев. – М. :

Юрид. лит., 1972. – 280 с.

147. Лазарева В. А. Судебная власть и ее реализация в уголовном процессе /

В. А. Лазарева. – Самара: Изд-во «Самарский университет», 1999. – 136 с

148. Лапкін А. В. Закон України «Про прокуратуру». Науково-практичний

коментар / А. В. Лапкін. – Х. : Право, 2015. – 680 с.

149. Лапкін А. В. Організація судових та правоохоронних органів України: навч.

посіб. у схемах / А. В. Лапкін. – 4-те вид., змін. і допов. – Х. : Право, 2015. – 166 с.

150. Лапкін А. В. Проблеми взаємодії прокурора і слідчого судді у

кримінальному провадженні / А. В. Лапкін // Вісник Луганського державного

університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. – 2013. – Вип. 2. – С. 255-265.

205

151. Лапкін А. В. Судове право України : навч. посіб. у схемах / А. В. Лапкін. –

Х. : Право, 2016. – 148 с.

152. Лебедев В. М. Настольная книга мирового судьи : учеб.-метод. пособие /

В. М. Лебедев – М. : Изд-во БЕК, 2002. – 624 с.

153. Лесик А. Судова влада не третя, вона – одна з трьох / А. Лесик //

Юридичний вісник України. – 2003. - № 22-28 березня. – С. 5.

154. Лобойко Л. Концепція судового права у контексті судового захисту прав і

свобод / Л. Лобойко, О. Шило // Право України. – 2015. - № 3. – С. 60-70.

155. Логінова Н. І. Деякі аспекти інформатизації в системі судочинства /

Н. І. Логінова. О. Г. Трофименко // Митна справа. – 2013. – № 2 (86). – Ч. 2. – Кн. 1. –

С. 472– 477.

156. Лукашова Н. П. Значення канадського досвіду для становлення

незалежного судочинства в Україні / Н. П. Лукашова // Вісник Верховного Суду

України. – 2002. – № 2. – С. 52-56.

157. Лукашова Н. П. Про деякі питання організації діяльності суду першої

інстанції / Н. П. Лукашова, А. Ю. Малєєв // Вісник Верховного Суду України. – 2001. –

№ 1. – С. 44-47.

158. Магнушевська К. Євроексперти намалювали портрет керманича суду: це

розпорядник бюджету, який контролює строки розгляду справ, але ні в що не

втручається // Закон і бізнес. – 2016. – № 49 (03.12.-09.12.2016). [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/126638-

evroeksperti_namalyuvali_portret_golovi_sudu_ce_upravitel_by.html.

159. Малиновський В. Реформування територіальної організації влади Польщі:

уроки для України / В. Малиновський // Вісник Нац. акад. державного управління при

Президентові України. – 2007. – № 3. – С. 224-232.

160. Малиновський В. Я. Словник термінів і понять з державного управління /

В. Я. Малиновський. - 2-ге вид., доп. і перероб. – К. : Центр сприяння інституц.

розвитку держ. служби, 2005. – 254 с.

161. Maляpeнкo B. T. Пеpeбудoвa кpимiнaльнoгo пpoцeсу Укpaїни в кoнтекстi

євpoпeйськиx стaндapтiв: Moнoгpaфiя. - К.: Юpiнкoм Iнтep, 2005. – 512 с.

206

162. Маляренко В. Про рівень правосуддя в державі та повагу до суду /

В. Маляренко // Юридична Україна. – 2004. – № 1. – С. 4-10.

163. Маляренко В. Т. Конституційно-правові засади становлення судової

системи в Україні / В. Т. Маляренко // Матеріали наукової конференції "Конституція

України - основа модернізації держави та суспільства". 21-22 червня 2001 р. Харків. -

Х.:Право, 2001. – С. 86-91.

164. Маляров М. П. Организация работы районной (городской) прокуратуры /

под общ. ред. гос. советника юстиции 1-го кл. М. П. Малярова. – М. : Юрид. лит.,

1974. – 157 с.

165. Марочкін І. Є. Доступність правосуддя / І. Є. Марочкін // Пробл.

законності. – 2003. – Вип. 58. – С. 125–131.

166. Марочкін І. Є. Легітимність судової влади / І. Є. Марочкін // Проблеми

законності. – 2012. – Вип. 118. – С. 192-200.

167. Марочкін І. Є. Проблеми доступності судової влади: соціально-правовий

аналіз / І. Є. Марочкін // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 1. – С. 30-34.

168. Марочкін І. Є. Проблеми забезпечення самостійності судової влади /

І. Є. Марочкін // Проблеми законності. – 2010. – Вип. 112. – С. 167–177.

169. Марочкін І. Є. Проблеми спеціалізації судової діяльності // Актуальні

проблеми застосування Цивільного процесуального кодексу та Кодексу

адміністративного судочинства України: тези доповідей та наук. повідом. учасників

наук.-практ. конф. (м. Харків, 25-26 січня 2007 р.). – Х., 2007. – С. 273-276.

170. Марочкін І. Є. Судова влада як основний суб’єкт судового права /

І. Є. Марочкін // Право України. – 2015. – № 3. – С. 100-111.

171. Мартинова О. М. Місцеві суди в системі суб’єктів провадження у справах

про адміністративні правопорушення / О. М. Мартинова // Право і безпека. – 2011. – №

2. – С. 131-134.

172. Марченко М. Н. Теория государства и права: Учебник / М. Н. Марченко. –

2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. – 640 с.

173. Марчук Н. В. Організаційно-правові основи діяльності прокурора у

досудовому кримінальному провадженні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.10 /

Н. В. Марчук. – Х., 2012. – 244 с.

207

174. Мащук В. Ю. Адміністративно-правове забезпечення функціонування

апаратів судів загальної юрисдикції: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / В. Ю. Мащук.

– Дніпропетровськ, 2014. – 200 с.

175. Мачужак Я. В. Формування системи ювенальної юстиції в Україні:

перспективи створення ювенальних судів / Я. В. Мачужак, І. Б. Лавровська // Відновне

правосуддя в Україні. – 2005. –№ 3. – С. 9-14.

176. Мельник М. І. Місце Верховного Суду України в системі судів загальної

юрисдикції / М. І. Мельник // Питання удосконалення судової системи України :

матер. наук.-практ. конф. / ред. кол. : Ю. В. Баулін (голова ред. кол.) та ін. – Х., 2007.

– С. 54-57.

177. Мельникова Э. Б. Ювенальная юстиция: Проблемы уголовного права,

уголовного процесса и криминологии: Учебное пособие / Э. Б. Мельникова. – М. :

Дело, 2000. – 272 с.

178. Мельникова Э. Б. Российская модель ювенальной юстиции (теоретическая

концепция) / Э. Б. Мельникова, Г. Н. Ветрова // Правозащитник. – 1996. – № 1. – С. 22-41.

179. Михайленко О. Р. Прокуратура України: Підручник / О. Р. Михайленко. –

К.: Юрінком Інтер, 2005. – 296 с.

180. Михайловская И. Б. Суды и судьи: независимость и управляемость / И. Б.

Михайловская. – М. : Проспект, 2008. – 128 с.

181. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Факультативний

протокол до міжнародного пакту про громадянські та політичні права. – К.:

Українська Правнича Фундація, 1995. – 12 с.

182. Місцевий суд: нормативна база, коментарі, методичні рекомендації. – К.:

Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2006. – 432 с.

183. Москвич Л. М. До питання вдосконалення судового управління в Україні /

Л. М. Москвич // Питання боротьби зі злочинністю : зб. наук. пр. - Х. : Право, 2012. –

Вип. 24. – С. 99-107.

184. Москвич Л. До питання про проблеми судової реформи / Л. Москвич //

Вісник Академії правових наук України. – 2009. – № 4. – С. 171–179.

185. Москвич, Л. М. Ефективність судової системи: концептуальний аналіз:

монографія / Л. М. Москвич. – Х. : ФІНН, 2011. – 384 с.

208

186. Москвич Л. М. Належне фінансове забезпечення судів як передумова їх

ефективної роботи / Л. М. Москвич // Проблеми законності. – 2010. – Вип. 110. – С.

157–165.

187. Москвич Л. М. На шляху до реформування конституційних засад судової

системи / Л. М. Москвич // Право України. – 2009. – № 10. – С. 96–101.

188. Москвич, Л. М. Принцип стабільності судової системи / Л. М. Москвич //

Проблеми законності. – 2013. – Вип. 122. – С. 174-181.

189. Москвич Л. М. Проблеми ефективності судової системи України / Л. М.

Москвич // Проблеми законності. – 2008. – Вип. 94. – С. 170–175.

190. Москвич Л. М. Проблеми підвищення ефективності судової системи : дис.

... д-ра юрид. наук : 12.00.10 / Л. М. Москвич ; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім.

Ярослава Мудрого». – Х., 2011. – 485 с.

191. Москвич Л. М. Статус суддів: теоретичний та порівняльно-правовий аналіз

/ Л. М. Москвич – Х., 2004. – 223 с.

192. Москвич Л. М. Стратегічне бачення наступних кроків судової реформи / Л.

М. Москвич // Судова реформа в Україні: європейський вектор : ІІІ міжнар. судово-

прав. форум, 19-20 берез. 2015 р. – Київ, 2015. – С. 93–97.

193. Москвич Л. М. Щодо системності заходів судової реформи /

Л. М. Москвич // Право України. – 2014. – № 11. – С. 233–242.

194. Мохрицька І. Конституційні засади судоустрою, правосуддя та захисту за

законодавством України та Італії: порівняльний аналіз / І. Мохрицька // Вибори та

демократія. – 2009. – № 2. – С. 26-33.

195. Навчальний візит представників Вищої кваліфікаційної комісії суддів

України до Федеративної Республіки Німеччина (18-23 березня 2012 року)

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.vkksu.gov.ua/ua/mijnarodne-

spivrobitnitstvo/ofitsiyni-zustrichi-ta-robochi-viziti-kerivnitstva-vishoi-kvalifikatsiynoi-

komisii-suddiv-ukraini/navchalniy-vizit-predstavnikiv-vishoi-kvalifikatsiynoi-komisii-

suddiv-ukraini-do-federativnoi-respubliki-nimechchina/.

196. Назаров І. Використання терміна «суд» у законодавстві України /

І. Назаров // Вісник Академії правових наук України. – 2009. – № 4(59). – С. 180-189.

209

197. Назаров І. В. Інститут мирового судді та можливість участі органів місцевого

самоврядування в його створенні / І. В. Назаров // Проблеми реформування місцевого

самоврядування України в контексті наближення до європейських стандартів : матеріали

міжнар. наук.-практ. конф., м. Харків, 28 груд. 2009 р. – Х., 2009. – С. 142–144.

198. Назаров І. В. Подальші напрями реформування судової системи України /

І. В. Назаров // Правова доктрина – основа формування правової системи держави :

матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та

обговоренню п'ятитом. моногр. "Правова доктрина України", Харків, 20–21 листоп.

2013 р. / Нац. акад. прав. наук України. – Харків, 2013. – С. 625–627.

199. Назаров І. В. Принципи побудови судової системи: монографія /

І. В. Назаров. – Х. : ФІНН, 2009. – 142 с.

200. Назаров І. В. Принцип територіальності побудови судової системи в

законодавстві України та Європейських держав / І. В. Назаров // Проблеми законності.

– 2009. – Вип. 104. – С. 223-231.

201. Назаров І. В. Реалізація судового адміністрування на прикладі Польщі /

І. В. Назаров // Вісн. Вищої Кваліф. комісії суддів України. – 2014. – № 2. – С. 9-13.

202. Назаров І. В. Сучасна структура та напрями реформування судової

системи Польщі / І. В. Назаров // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2014. – №

10. – С. 152-159

203. Назаров І. В. Судова система Великої Британії та її реформування у зв'язку

із членством у Європейському Союзі / І. В. Назаров // Проблеми законності. – 2011. –

Вип. 115. – С. 179–187.

204. Назаров І. В. Судові системи країн Європейського Союзу та України:

генезис та порівняння : [монографія] / І. В. Назаров. – Х. : ФІНН, 2011. – 432 с.

205. Назаров І. В. Судові системи країн Європейського Союзу та України:

порівняльно-правовий аналіз: дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.10 / І. В. Назаров ; Нац.

ун-т "Юридична академія України ім. Я. Мудрого". – Х. : б. в., 2011. – 469 с.

206. Научная организация труда в аппарате судов и учреждений юстиции :

ученик / В. Б. Алексеев, В. П. Кашепов и др. – М. : Юрид. лит., 1984. – 160 с.

210

207. Новый Гражданский процессуальный кодекс Франции / пер. с франц.

В. Захватаев / предисловие: А. Довгерт, В. Захватаев / отв. ред. А. Довгерт. – К. :

Истина, 2004. – 544 с.

208. Нор В. Т. Вибрані праці / В. Т. Нор ; упоряд.: В. В. Луцик,

А. А. Павлишин. – Харків : Право, 2015. – 784 с.

209. Нор В. Т. Судові та правоохоронні органи України: підручник / В. Т. Нор,

Н. П. Анікіна, Н. Р. Бобечко. – Київ : Ін Юре, 2010. – 240 с.

210. О мерах по недопущению и сокращению чрезмерной рабочей нагрузки на

судей: рекоменд. № R (86) 12 Комитета министров Совета Европы от 16.09.1986 г. //

Рос. юстиция. – 1997. – № 7. – С. 8, 9.

211. Обрусна С. Ю. Адміністративно-правові засади судової реформи в Україні

: теорія, історія, сучасність : монографія / С. Ю. Обрусна. – Х. : ХНУВС, 2010. – 304 с.

212. Обрусна С. Ю. Поняття судового управління: проблеми дефініції /

С. Ю. Обрусна // Право і безпека. – 2010. – № 2. – С. 42-46.

213. Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Отв.

ред. проф. М. Н. Марченко. – Т 2. Теория права. – М.: Изд-во "Зерцало", 1998. – 640 с.

214. Оверчук С. В. Військові суди – необхідна складова військової юстиції в

Україні [Електронний ресурс] / С. В. Оверчук // Часопис Національного університету

«Острозька академія». Серія «Право». – 2015. – № 1. – Режим доступу:

http://lj.oa.edu.ua/articles/2015/n1/15osvyvu.pdf.

215. Оверчук С. В. Організаційно-правові проблеми реалізації принципу

спеціалізації в місцевих загальних судах / С. В. Оверчук // Актуальні проблеми

правотворення в сучасній Україні : зб. матеріалів IV Всеукр. наук.-практ. конф. 19

квіт. 2013 р. – К. : Ліра-К, 2013. – С. 36-40.

216. Овсяннікова О. О. Транспарентність судової влади: автореф. дис. … канд.

юрид. наук: 12.00.10 / О. О. Овсяннікова. – Х., 2009. – 20 с.

217. Овчаренко О. М. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації:

Монографія / О. М. Овчаренко. – Х.: Право, 2008. – 304 с.

218. Овчаренко О. М. Належне фінансове забезпечення суддів як гарантія їх

незалежності / О. М. Овчаренко // Проблеми законності. – 2012. – Вип. 120. – С. 258-267.

211

219. Ожегов С. И. Толковый словарь русского языка: 80000 слов и

фразеологических выражений / С. И. Ожегов, Н. Ю. Шведова; Российская АН.;

Российский фонд культуры; - 3-е изд., стереотипное. – М.: АЗЪ, 1995. – 928 с.

220. Онопенко В. В. Справедливість у державі може забезпечити лише

справедливий суд / В. В. Онопенко // Вісн. Верхов. Суду України. – 2007. – № 3. – С. 2-5.

221. Організація роботи суду : навч. посіб. [для студ. юрид. спец. вищ. навч.

закл.] / І. Є. Марочкін, Л. М. Москвич, О. М. Овчаренко та ін. ; за заг. ред.

І. Є. Марочкіна. – Х. : Право, 2012. – 256 с.

222. Організація судових та правоохоронних органів : навч. посіб. з підготовки

до іспиту / уклад.: О. Ю. Дудченко, А. В. Іванцова, Ю. І. Крючко та ін. ; відп. ред.:

О. О. Овсяннікова, І. В. Юревич. – Х. : Право, 2016. – 198 с.

223. Організація судових та правоохоронних органів : підручник / І. Є.

Марочкін, Л. М. Москвич, П. М. Каркач та ін. ; за ред. І. Є. Марочкіна. – Х. : Право,

2014. – 448 с.

224. Організація судових та правоохоронних органів. Марочкін І.Є., Сібільова

Н. В., Тихий В.П. та ін. За ред.. І.Є. Марочкіна, Н.В. Сібільової. – Х.: ТОВ «Одіссей»,

2007. – 528 с.

225. Організація судових та правоохоронних органів: навч. посібник : у 2 ч. / за

ред. Л. М. Москвич. – Ч. 1 : Основи судоустрою України / В. В. Городовенко [та ін.]. –

Харків : Право, 2016. – 244 с.

226. Організація судової влади в Україні: Навч. посіб. / За ред. І. Є. Марочкіна,

Н. В. Сібільової. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2009. – 184 с.

227. Основні принципи незалежності судових органів від 06.09.1985 //

Междунар. защита прав человека. Док. и коммент. – Х. : Синтекс, 1998. – С. 162–166.

228. Павликов С. Г. К вопросу о роли мировой юстиции в защите прав и свобод

российских граждан / С. Г. Павликов // Мировой судья. – 2005. – № 2. – С. 6–10.

229. Павлішин О. М. Призначення суддів на адміністративні посади в судах

загальної юрисдикції: порядок, проблеми та шляхи їх вирішення / О. М. Павлішин //

Актуальні проблеми судового права : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяч.

пам’яті проф. Івана Єгоровича Марочкіна (Харків, 30 жовт. 2015 р.) / редкол.: Л. М.

Москвич (голова) та ін. – Х. : Право, 2015. – С. 335-336.

212

230. Панталієнко П. В. Адміністративно-правовий статус голови місцевого

загального суду: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / П. В. Панталієнко; Нац.

ун-т біоресурсів і природокористування України. – К., 2012. – 20 с.

231. Педько Ю. С. Становлення та правове регулювання адміністративної

юстиції в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Ю. С. Педько. – К.,

2004. – 16 с.

232. Перелік вимог, що пред’являються до приміщень районних (міських)

судів: затв. наказом ДСА України від 15.05.2003, погодж. РСУ від 27.06.2003

[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://court.gov.ua/. – Заголовок з екрана.

233. Перелік судових рішень судів загальної юрисдикції, що підлягають

включенню до Єдиного державного реєстру судових рішень [Електрон. ресурс]: затв.

рішенням Ради суддів України від 17.02.2012 № 4. – Режим доступу:

http://court.gov.ua/sud5010/34/. – Заголовок з екрана.

234. Пипяк М. І. Адміністративний суд в системі державних органів України:

дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / М. І. Пипяк. – Львів, 2016. – 191 с.

235. Питання мережі місцевих загальних та апеляційних судів [Електрон.

ресурс]: Указ Президента України від 20.05.2011 № 591/2011. – Режим доступу:

zakon.rada.gov.ua/laws/show/591/2011.

236. Пітер Г. Соломон молодший. Судове адміністрування і якість правосуддя /

Пітер Г. Соломон молодший // Судова апеляція. – 2009. – № 3 (16). – С. 73–83.

237. Положення про автоматизовану систему документообігу суду

[Електронний ресурс]: затв. рішенням Ради суддів України від № 30 і наказом ДСА

України № 188 від 26.11.2010. – Режим доступу:

http://court.gov.ua/organy_samovrjaduvannja/2313133ds564/. – Заголовок з екрану.

238. Положення про бібліотеку суду [Електронний ресурс]: затв. наказом

Державної судової адміністрації України від 18.03.2011 № 65 – Режим доступу:

dsa.court.gov.ua/dsa/14/N652011/.

239. Положення про Державну судову адміністрацію України [Електронний

ресурс] : затв. рішенням Ради суддів України від 22.10.2010 № 12. – Режим доступу:

http://court.gov.ua/olsa. – Заголовок з екрана.

213

240. Положення про Державну установу «Служба судової охорони»: погоджено

МВС України і затверджено наказом ДСА України від 06.11.2015. № 191. – Режим

доступу: http://document.ua/pro-zatverdzhennja-polozhennja-pro-derzhavnu-ustanovu-

sluzhb-doc250505.html.

241. Положення про помічника судді суду загальної юрисдикції: затв.

рішенням Ради суддів України від 25.03.2011 № 14 [Електрон. ресурс]. –

http://www.court.gov.ua/organy_samovrjaduvannja/pppszu/. – Заголовок з екрана.

242. Положення про службу судових розпорядників та організацію її

діяльності: затв. рішенням Ради суддів України від 24.06.2011 № 32 і наказом ДСА

України від 14.07.2011 № 112 [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://court.gov.ua/dsa/2214/ndsa9/.– Заголовок з екрана.

243. Порівняльне судове право: Навч. посіб. / І. Є. Марочкін, Л. М. Москвич,

Н. В. Сібільова, В. С. Бабкова, Ю. І. Крючко; за ред. І. Є. Марочкіна та Л. М. Москвич.

– Х.: Право, 2008. – 112 с.

244. Порядок виплати винагороди та відшкодування витрат на проїзд і

наймання житла, виплати добових народним засідателям і присяжним за час

виконання ними обов’язків у суді: затв. пост. КМ України від 11.10.2002 р. № 1506 //

Офіц. вісн. України. – 2002. – № 42. – Ст. 1930.

245. Порядок підготовки, розгляду та погодження матеріалів щодо визначення

кількості суддів у судах [Електронний ресурс]: затв. Рішенням РСУ № 59 від

16.09.2016. – Режим доступу: www.rsu.gov.ua/ua/site/Downloads/risenna-rsu-no-59-vid-

16092016-p.pdf.

246. Посадова інструкція керівника апарату місцевого загального суду

[Електронний ресурс]: затв. наказом Державної судової адміністрації України від

19.06.2011. – Режим доступу: http://pl.dn.court.gov.ua/sud0542/2/3/6/.

247. Посібник помічника судді загального суду. – Київ, 2010. – 509 с.

248. Постанова Верховного Суду України від 25 травня 2016 року №2а-

28831/10/0570 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ua/125776-

pri_zvilnenni_kerivnik_aparatu_sudu_-_ce_kerivnik_ustanovi_-.html.

249. Потапенко В. І. Самостійність судової влади: дис. … канд. юрид. наук:

12.00.10 / В. І. Потапенко. – Х., 2015. – 216 с.

214

250. Пояснювальна записка до проекту Закону про внесення змін до деяких

законодавчих актів України (щодо утворення військових судів та окремих

організаційних питань) від 0604.2015 № 2557 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54668. – Заголовок з екрана.

251. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про судоустрій і

статус суддів» [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59259. – Заголовок з екрана.

252. Положення про порядок використання ресурсів локальної комп’ютерної

мережі в Державній судовій адміністрації України, територіальних управліннях

Державної судової адміністрації України, місцевих та апеляційних судах загальної

юрисдикції [Електрон. ресурс] : затв. наказом ДСА України від 04.12.2013 № 164. –

Режим доступу: dsa.court.gov.ua/.../Nakaz%20164%20+%20polojennia.doc.

253. Правила поведінки працівника суду [Електрон. ресурс]: затв. рішенням

Ради суддів України від 06.02.2009 № 33. – Режим доступу:

http://ng.kr.court.gov.ua/sud1113/org/court-staff

254. Правила поведінки працівника суду та Коментар. – К., 2010. – 40 с.

255. Правила пропуску осіб до приміщень судів та транспортних засобів на їх

територію : наказ ДСА України та МВС України від 12.09.2005 № 102 / 765 // Офіц.

вісн. України. – 2005. – № 44. – Ст. 2817.

256. Призначення голів судів у інших державах // Вісник центру суддівських

студій. – 2009. – № 13. – С. 11-13.

257. Приймаченко Д. В. Співвідношення понять «організаційне забезпечення

судів», «організаційне управління в судах» та «судове управління» / Д. В. Приймаченко,

Р. В. Ігонін // Слово Нац. школи суддів України. – 2013. – № 1. – С. 57-66.

258. Прилуцький С. В. Вступ до теорії судової влади (Суспільство. Правосуддя.

Держава) : монографія / С. В. Прилуцький; НАН України, Ін-т держави і права ім. В.Н.

Корецького. – К., 2012. – 317 c.

259. Прилуцький С. В. Єдність судової влади як конституційно-правова засада

правосуддя: проблеми теорії та практики / С. В. Прилуцький // Бюлетень Міністерства

юстиції України. – 2012. – № 7. – С. 23-31.

215

260. Прилуцький C. В. Суддівське самоврядування як конституційно-правова

основа єдності судової влади / C. В. Прилуцький // Бюлетень Міністерства юстиції

України. – 2012. – № 3. – С. 75-80.

261. Прилуцький С. В. Судова влада в умовах формування громадянського

суспільства та правової держави в Україні : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.10 /

С. В. Прилуцький. – К., 2013. – 448 с.

262. Притика Д. М. Правові засади організації і діяльності господарської

юрисдикції та шляхи їх удосконалення / Д. М. Притика. – К. : Ін Юре, 2003. – 328 с.

263. Притика Д. М. Організаційно-правові засади становлення і діяльності

господарських судів України: автореф. дис. … д–ра юрид. наук: 12.00.10. /

Д. М. Притика. – Х.: Б.в., 2003. – 24 с.

264. Притыка Д.М. Арбитражный суд: проблемы организации и деятельности /

Д. М. Притика. - К.: Орияне, 2000. – 392 с.

265. Про визначення кількості суддів у місцевих загальних судах, апеляційних

судах областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки

Крим [Електронний ресурс]: Наказ ДСА України № 133 від 15.10.2014 – Режим

доступу: http://dsa.court.gov.ua/userfiles/file/DSA/2014/Nakaz133/Nakaz133.pdf.

266. Про виконавче провадження [Електронний ресурс] : Закон України від

02.06.2016 № 1404-VIII. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1404-19.

- Заголовок з екрана.

267. Про Вищу раду правосуддя [Електрон.й ресурс]: Закон України від

21.12.2016 № 1798-VIII. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1798-viii.

268. Про Вищу раду юстиції: Закон України від 15.01.1998 № 22/98-ВР // Відом.

Верхов. Ради України. – 1998. – № 25. – Ст. 146.

269. Про віднесення посад працівників апарату судів загальної юрисдикції до

відповідних категорій посад державних службовців [Електронний ресурс]:

Розпорядження Кабінету Міністрів України № 88-р від 24.02.2003. – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/88-2003-%D1%80.

270. Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)

[Електронний ресурс]: Проект Закону України. – Режим доступу:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=55812&pf35401=351887.

216

271. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо утворення

військових судів та окремих організаційних питань): проект закону від 6 квітня 2015

року № 2557 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54668

272. Про державну службу [Електронний ресурс]: Закон України від 10.12.2015

№ 889-VIII. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/889-19.

273. Про джерела фінансування органів держаної влади: Закон України від

30.06.1999 // Відом. Верхов. Ради України. – 1999. – № 34. – Ст.274.

274. Про доступ до судових рішень : Закон України від 22.12.2005 р. № 3262-ІV

// Офіц. вісн. України. – 2006. – № 1. – Ст. 13.

275. Про електронний цифровий підпис: Закон України від 22.05.2003 № 852-

IV // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 25. – Ст. 1175.

276. Про електронні документи та електронний документообіг : Закон України

від 22.05.2003 № 815-IV // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 25. – Ст. 1174.

277. Про забезпечення права на справедливий суд [Електронний ресурс]: Закон

України від 12.02.2015 № 192-VIII. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/192-19.

278. Про затвердження Порядку ведення Єдиного Державного реєстру судових

рішень: пост. КМУ від 22.05.2006 р., № 740 // Офіц. вісн. України. – 2006. – № 22. –

Ст.1623.

279. Про затвердження Порядку проведення конкурсу на зайняття посад

державної служби [Електронний ресурс]: пост. КМУ від 25 березня 2016 р. № 246. –

Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/246-2016-%D0%BF.

280. Про затвердження форм звітності про розгляд апеляційними та місцевими

(крім господарських) судами судових справ і матеріалів та Інструкції щодо їх

заповнення і подання: наказ ДСА України від 05.06.2006 № 55 // Офіц. вісн. України. –

2006 р. – № 25. – Ст. 1856.

281. Про Концепцію судово-правової реформи в Україні: Постанова Верховної

Ради України від 28 квітня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №

30. – Ст. 426.

217

282. Про незалежність, дієвість та роль суддів: Рек. Ком. Міністрів Ради

Європи № R (94) 12 // Вісн. Верхов. Суду України. – 1997. – № 4 (6). – С. 10–11.

283. Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і

рішень інших органів [Електронний ресурс]: Закон України від 02.06.2016 № 1403-

VIII. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1403-19.

284. Про Порядок складення присяги судді особою, вперше призначеною на

посаду професійного судді: Указ Президента України від 06.04.2011 № 380/2011 //

Офіц. вісн. України. – 2011 р. - № 28. – Ст. 1158.

285. Про прокуратуру [Електронний ресурс] : Закон України від 14.10.2014 №

1697-VІІ. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1697-18.

286. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод

1950 р., Першого Протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України

від 17.07.1997 № 475/97-ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1997. – № 40. – Ст. 263;

1999. – № 22-23. – Ст. 197.

287. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 15 лютого

2008 року «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних

органів» [Електронний ресурс] : Указ Президента України вiд 08.04.2008 № 311/2008. –

Режим доступу : zakon.rada.gov.ua/laws/show/311/2008. – Заголовок з екрана.

288. Про спрощення кримінального правосуддя: Рекомендація R (87) 18

Комітету міністрів Ради Європи державам-членам, прийнята 17 вересня 1987 р. на 410-

м засіданні заступників міністрів [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.echr-base.ru/rec87_18.jsp. – Заголовок з екрану.

289. Про управління системою кримінального правосуддя: Рекомендація № R

(95) 12 Комітету міністрів Ради Європи від 11.09.1995 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/994_130.

290. Про судоустрій і статус суддів [Електронний ресурс]: Закон України від

07.07.2010 № 2453-VI. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2453-17.

291. Про судоустрій і статус суддів [Електронний ресурс]: Закон України від

02.06.2016 № 1402-VIII. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1402-19.

292. Про судоустрій України: Закон України від 07 лютого 2002 року //

Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 27-28. – Ст.180.

218

293. Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої

влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій: пост. КМУ

від 12.03.2005 № 179 // Офіц. вісн. України. – 2005. – № 11. – Ст. 522.

294. Прокопенко О. Б. Організаційно-правові засади призначення суддів

загальних судів на адміністративні посади / О. Б. Прокопенко // Вісник Верховного

Суду України. – 2008. – № 9. – С. 28-34.

295. Прокопенко О. Б. Право на справедливий суд: автореф. дис. … канд. юрид.

наук: 12.00.10 / О. Б. Прокопенко. – Х., 2011. – 20 с.

296. Прокопенко Б. О. Добір кандидатів на посаду судді : монографія /

Б. О. Прокопенко. – Х. : Право, 2016. – 208 с.

297. Прокурорський нагляд в Україні : підручник / І. І. Когутич, В. Т. Нор, А. А.

Павлишин, В. В. Луцик ; за ред. В. Т. Нора. – К.: Ін Юре, 2011. – 592 с.

298. Пруднікова О. В. Організація діяльності суду в аспекті забезпечення

принципу незалежності суддів / О. В. Пруднікова // Питання боротьби зі злочинністю.

– 2009. – Вип. 19. – С. 312-313.

299. Пруднікова О. В. Проблеми ефективної організації діяльності місцевого

суду / О. В. Пруднікова // Конституція України – основа побудови правової держави і

громадянського суспільства : тези доп. та наук. повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ.

конф. мол. учених та здобувачів, 26-27 черв. 2006 р. – Х., 2006. – C. 335–337

300. Пруднікова О. В. Шляхи вдосконалення організаційно-правових гарантій

належного функціонування судової влади / О. В. Пруднікова // Реформування судових

і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи : матеріали наук.-практ.

конф., 14 трав. 2010 р. – Х.: Одіссей, 2010. – С. 349-351

301. Путівник з досліджень діяльності судів для громадських організацій /

Кетрін Фанесток, Девід Вон. – Київ, 2010. – 68 с.

302. Рекомендація CM/Rec (2010) 12 Комітету міністрів РЄ державам-членам

щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки [Електронний ресурс]: ухвалено

Комітетом міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 р. на 1098 засіданні заступників

міністрів. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_a38.

303. Рекомендація Rec (2001) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-

членам щодо побудови та перебудови судових систем та правової інформації в

219

економічний спосіб: ухвалена Комітетом Міністрів 28 лютого 2001 року на 743‑му

засіданні заступників міністрів // Європейські та міжнародні стандарти у сфері

судочинства, - Київ, 2015. – С. 249-269.

304. Рекомендація Rec (2001) 3 Комітету Міністрів Ради Європи державам-

членам щодо надання громадянам судових та інших юридичних послуг з

використанням новітніх технологій: ухвалена Комітетом Міністрів 28 лютого 2001

року на 743-му засіданні заступників міністрів // Європейські та міжнародні стандарти

у сфері судочинства. – Київ, 2015. – С. 270-275.

305. Рекомендація Rec (2003) 14 Комітету Міністрів Ради Європи державам-

членам щодо функціональної сумісності інформаційних систем у сфері юстиції:

ухвалена Комітетом Міністрів 9 вересня 2003 року на

851‑музасіданнізаступниківміністрів // Європейські та міжнародні стандарти у сфері

судочинства. – Київ, 2015. – С. 276-281.

306. Репешко П. Судова влада Республіки Болгарії / П. Репешко // Право

України. – 1998. – № 12. – С. 124-127.

307. Решота В. В. Проблеми та перспективи запровадження інституту мирових

суддів в Україні [Електронний ресурс] / В. В. Решота // Демократичне врядування :

наук. вісн. – 2009. – Вип. 4. – 7 с. – Режим доступу :

http://www.lvivacademy.com/visnik4/fail/+Reshota.pdf.

308. Рємєскова Ю. О. Судова влада в системі поділу влади : монографія / Ю. О.

Рємєскова ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. – Х. : Право, 2014. – 192 с.

309. Ржевский В. А. Судебная власть в Российской Федерации:

конституционные основы организации и деятельности / В. А. Ржевский,

Н. М. Чепурнова. – Москва : Юристъ, 1998. – 216 с.

310. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України

(конституційності) окремих положень законів України "Про судоустрій і статус

суддів", "Про Вищу раду юстиції" (справа про повноваження державних органів у

сфері судоустрою) № 7-рп/2011 від 21.06.2011 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/v007p710-11.

220

311. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням ВС України щодо відповідності Конституції України (конституційності)

положень статей 19, 42 Закону України “Про Державний бюджет України на 1999 рік”

від 24.06.1999, № 6-рп/99 // Офіц. вісн. України. – 1999. – № 28. – Ст. 1432.

312. Рішення Конституційного Суду України у справі про фінансове

забезпечення діяльності судів від 11.03.2010 № 7-рп/2010 // Офіц. вісн. України. - 2010

р. – № 21. – Ст. 881.

313. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням 45 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України

(конституційності) положень ч. 2, 6 ст. 127, ч. 5 ст. 128 Закону України "Про

судоустрій України", указів Президента України "Про Державну судову адміністрацію

України", "Про Положення про Державну судову адміністрацію України" від

17.12.2009 № 32-рп/2009 // Офіц. вісн. України. – 2009. – № 10. – Ст. 3546.

314. Рішення Конституційного Суду України у справі про звільнення судді з

адміністративної посади від 16.05. 2007р.,№ 1-рп/2007 // Вісн. Конституційного Суду

України. – 2007. – № 3. – С. 5-8.

315. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України

(конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про тимчасовий порядок

призначення суддів на адміністративні посади та звільнення з цих посад" від

23.03.2010 р. № 9-рп/2010 // Офіц. вісн. України. – 2010. – № 25. – Ст. 987.

316. Рішення Конституційного Суду України у справі про незалежність суддів

як складову їхнього статусу від 01.12.2004 № 19-рп/2004 // Офіц. вісн. України. – 2004.

– № 49. – Ст. 3220.

317. Рой О. О. Роль принципу правового посередництва у функціонуванні

демократичної держави / О. О. Рой // Державне будівництво та місцеве

самоврядування. – 2011. – Вип. 22. – С. 308-317.

318. Роль голів судів [Електронний ресурс]: Висновок консультативної ради

європейських суддів № 19 (2016) від 10.11.2016. – Режим доступу:

http://zib.com.ua/ua/126746-u_radi_evropi_zrobili_visnovok_schodo_roli_goliv_sudiv_dokum.html

221

319. Романовський Я. Я. Становлення військового судочинства у країнах

Європи / Я. Я. Романовський // Вісник Національного університету «Львівська

політехніка». – 2012. – № 724. – С. 240–245.

320. Руденко А. В. Адміністративне судочинство: становлення та здійснення :

автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / А.В. Руденко. – Х., 2006. – 20 с.

321. Руденко М. Новий судоустрій України / М. Руденко // Вісник прокуратури.

– 2002. – №4 (16). – С. 62-69.

322. Рыжаков А. П. Уголовный процесс: Учебник для вузов / А. П. Рыжаков. –

3-е изд. испр. и доп. – М.: Издательство НОРМА, 2004. – 704 с.

323. Савенко М. Д. Адміністрування судів / М. Д. Савенко // Вісник Центру

суддівських студій. – 2007. – № 10. – С. 8-9.

324. Савенко М. Д. Засади адміністрування судів / М. Д. Савенко // Вісник

Центру суддівських студій. – 2009. – № 12. – С.13-15

325. Свида О. Г. Адміністративні суди в Україні: становлення та перспективи

розвитку : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.10 / О. Г. Свида. – О., 2008. – 17 с.

326. Селіванов А. Усе починається із закону: новелізація судоустрою в Україні

/ А. Селіванов // Голос України. – 2010. – № 149 (12 серпня). – C.3.

327. Сердюк В. Суд і прокуратура в аспекті єдності судової влади / В. Сердюк //

Вісник прокуратури. – 2007. – № 8. – С. 92-98.

328. Сердюк В. В. Верховний Суд України в системі розподілу функцій влади:

монографія / В. В. Сердюк. – К., 2007. – 229 с.

329. Сердюк В. В. Військові суди − органи правосуддя у Збройних Силах та

інших військових формуваннях України / В. В. Сердюк // Вісник Верховного Суду

України. – 2000. – № 6 (22). – С. 41-44.

330. Сердюк В. В. Юрисдикція судів України за спеціалізацією: монографія / В.

В. Сердюк. – К. : Прецедент, 2005. – 192 с.

331. Сердюк, В. В. Правовий статус Верховного Суду України в системі

судової влади: дис. ... д-ра юрид. наук / В. В. Сердюк. – Київ : Б. в., 2009. – 563 с.

332. Сібільова Н. В. Принципи побудови судової системи України /

Н. В. Сібільова // Матеріали науково-практичної конференції "Теоретичні та практичні

222

питання реалізації Конституції України: проблеми, досвід, перспективи". 25 червня

1997 р., Київ. – Х.: Право, 1998. – С.205-206.

333. Сибільова Н. В. Судоустрійний аспект реалізації принципу

неупередженості суду / Н. В. Сибільова // Актуальні проблеми формування правової

держави в Україні. До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних

свобод: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф.: У 2-х ч. – Ч. 2. – Х.: НЮАУ ім. Я.

Мудрого, 2000. – С. 177-180.

334. Сибільова Н. В. Проблеми побудови судової системи України /

Н. В. Сибільова // Правова держава Україна: проблеми, перспективи розвитку: Короткі

тези допов.та наук. повідом. республ. наук.-практ. конфер. 9-11 листопада 1995 р. – Х.

: Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого, 1995. – С. 295-297

335. Сілантьєва Е. Є. Організаційно-правові проблеми принципу спеціалізації

судів : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / Е. Є. Сілантьєва. – Х., 2014. – 20 с.

336. Сілантьєва Е. Є. Принцип спеціалізації в судовій системі України на

новому етапі судово-правової реформи / Е. Є. Сілантьєва // Пробл. законності. – 2011.

– Вип. 116. – С. 231-241.

337. Силантьева Э. Е. Концептуальные основы становления ювенальной

юстиции в Украине / Э. Е. Силантьева // Журн. науч. публикаций аспирантов и

докторантов. – 2013. – № 7. – С. 49-56.

338. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків:

Консум, 2001. – 656 с.

339. Скрипіна Ю. В. Слідчий суддя в системі кримінально-процесуальної

діяльності (порівняльно-правове дослідження): автореф. дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.09 / Ю. В. Скрипіна. – Х. : Б. в., 2008. – 20 с.

340. Скрипіна Ю. В. Теоретичні аспекти правового статусу слідчого судді за

проектами КПК України / Ю. В. Скрипіна // Проблеми законності. – 2008. – Вип. 94. –

С. 163-169.

341. Скрипіна Ю. В. Слідчий суддя як гарант захисту конституційних прав і

свобод громадян / Ю. В. Скрипіна // Право обвинуваченого на кваліфікований захист

та його забезпечення: Матеріали міжнар. наук.-практ. семінару, 1-2 груд. 2005 р., м.

Харків. – Х.; К. : ЦНТ "Гопак", 2006. – С. 205-208.

223

342. Скрипнюк В. Функції правосуддя в структурі державної влади в Україні /

В. Скрипнюк // Юрид. Україна. – 2005. – № 2 (26). – С. 70-76.

343. Смородинський В. С. Судова влада в Україні (загальнотеоретичні

проблеми) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / В. С. Смородинський ; Нац.

юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – X., 2001. – 20 с.

344. Соловйов І. М. Проблеми підвищення ефективності діяльності адміністративних

судів: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.10 / І. М. Соловйов. – Х., 2015. – 223 с.

345. Сорочан О. Управління персоналом, або хода переможця. Посібник для

працівників апарату суду / О. Сорочан, І. Хахуда. – Київ, 2010. – 160 с.

346. Статистична довідка щодо здійснення судочинства господарськими

судами України у 2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.arbitr.gov.ua/files/pages/10022016.pdf.

347. Стратегічні комунікації суду або як досягти поставлених цілей. – К., 2012. – 42 с.

348. Стратегічні комунікації: Навчально-методичний посібник для викладачів

суддів і працівників апарату суду. – К., 2010. – 274 с.

349. Стратегія реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових

інститутів на 2015-2020 роки [Електронний ресурс]: схвалено Указом Президента

України від 20 травня 2015 року № 276/2015. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/276/2015/print1454918416455639

350. Стрижак А. А. Судове управління в Україні: теоретичні основи і правове

регулювання : монографія / А. А. Стрижак. – Ужгород : Патент, 2004. – 120 c.

351. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: підручник /

[В. Т. Білоус та ін.] ; відп. ред. В. Т. Маляренко. – К. : Юрінком Інтер, 2007. – 350 с.

352. Судебная власть / Под ред. И. Л. Петрухина. – М. : ООО «ТК Велби», 2003.

– 720 с.

353. Судова влада : монографія / І. Є. Марочкін, Л. М. Москвич, І. В. Назаров та

ін. ; за заг. ред. І. Є. Марочкіна. – Х. : Право, 2015. – 792 с.

354. Судоустрій України : підруч. / за ред.: М. А. Погорецького,

О. Г. Яновської. – Київ : Юрінком Інтер, 2015. – 341 с.

224

355. Сучасне управління в суді: навч.-практ. посіб. / [Алльєро С. та ін. ; відп.

ред.: І. П. Голосніченко, П. Г. Соломон] ; Держ. суд. адмін. України, Укр.-канад.

проект суд. співпраці. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 527 с.

356. Схема посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати

праці територіальних управлінь ДСА України, апеляційних та місцевих судів з

урахуванням юрисдикції державних органів [Електронний ресурс]: Додаток до листа

ДСА України від 24.05.2016 № 8-3819/16. – Режим доступу:

https://www.documenty.in.ua/lyst-derzhavnoyi-sudovoyi-administratsiyi-ukrayiny-pro-

vyznachennya-okladiv-na-posadah-derzhavnoyi-sluzhby-vid-16-05-2016-r-8-3579-16/.

357. Таций В. Я. Концептуальная модель установления ответственности за

проступок в законодательстве Украины (проект для обсуждения) / В. Я. Таций,

В. И. Тютюгин, Ю. В. Гродецкий // Криминологический журнал Байкальского

государственного университета экономики и права. – 2014. – № 3. – С. 166-183.

358. Таций В. Я. Концептуальная модель установления ответственности за

проступок в законодательстве Украины / В. Я. Таций, В. И. Тютюгин, О. В. Каплина,

Ю. В. Гродецкий, А. А. Байда / Проблемы законности. – 2014. – Вып. 125. – С. 7-31.

359. Тацій В. Розвантажити суди допоможуть мирові судді [Електронний

ресурс] / В. Тацій // Слобідський Край. – 25 черв. 2012 р. – Режим доступу :

http://slk.kh.ua/news/vlada/rozvantazhiti-sudi-dopomozhut-mirovi-suddi---vasil-tatsij-.html.

360. Типова посадова інструкція керівника апарату місцевого загального суду

[Електронний ресурс]: затв. наказом ДСА України від 01.03.2007 № 21 // Режим

доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.11781.0. – Заголовок з екрану.

361. Типове положення про апарат місцевого, апеляційного судів [Електронний

ресурс]: затв. наказом Державної судової адміністрації України від 28.09.2012 № 115.

– Режим доступу: dsa.court.gov.ua/userfiles/115.doc.

362. Типові посадові інструкції працівників апарату місцевих загальних судів:

затв. наказом ДСА України від 20.08.2005 № 86 [Електрон. ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1041.11781.0.– Заголовок з екрану.

363. Толочко О. Право на справедливий судовий розгляд (стаття 6 ЄКПЛ) у

світлі українського законодавства та правозастосовчої практики / О. Толочко //

225

Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування,

український контекст. – К., 2004. – С. 233–270

364. Туманянц А. Р. Слідчий суддя як суб’єкт реалізації судових функції у

досудовому провадженні / А. Р. Туманянц // Форум права. – 2011. – № 2. – С. 896–901

[Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-

2/11tarudp.pdf.

365. Туманянц А. Р. Судебный контроль за законностью и обоснованностью

процессуальных решений органов досудебного следствия: дис. ... канд. юрид. наук:

12.00.09 / А. Р. Туманянц. – Х. : Б. и., 1998. – 181 с.

366. Тюрін Г. Є. Організаційно-правові основи участі прокурора у

кримінальному провадженні на підставі угод : монографія / Г. Є. Тюрін. – Х. : Право,

2015. – 288 с.

367. У Вінницькому окружному адмінсуді презентували систему

автоматичного розподілу справ // Юрид. вісник України. – 2009. – № 52 (26.12.2009-

01.01.2010). – С. 8.

368. Уголовно-процессуальный кодекс Федеративной Республики Германия.

Научно-практический комментарий и перевод текста / Павел Головненков, Наталья

Спица, Уве Хелльманн. – Universitatsverlag Potsdam, 2012. – 404 с.

369. У Луцьку облаштовують офіс для суддів за 24 мільйони [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.volynpost.com/news/81085-u-lucku-oblashtovuyut-

ofis-dlia-suddiv-za-24-miljony.

370. У Тернополі відкрився Будинок правосуддя [Електрон. ресурс]. – Режим

доступу: http://zik.ua/news/2007/11/27/u_ternopoli_vidkryvsya_budynok_pravosuddya_101704.

371. Федченко О. С. Організація діяльності місцевого суду / О. С. Федченко, П.

О. Гвоздик, А. Ю. Малєєв. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. – 52 с.

372. Филин Л. Н. Логическая структура классификации / Л. Н. Филин //

Философские науки. – 1971.– № 3. – С. 74–82.

373. Филлипов С. В. Судебная система США / С. В. Филлипов. – М.:

«НАУКА», 1980. – 173 с.

374. Філоненко С. Судова реформа: перезавантаження / С. Філоненко // Віче. –

2008. – № 15. – С. 6-7.

226

375. Хавронюк М. І. Чи потрібні Україні мирові суди? / М. І. Хавронюк,

С. Ф. Мироненко [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/3adf2d0e52f68d76c2256c080037bac9/605949bf98da

d31fc22575c8004fd3fe?OpenDocument.

376. Халиков А. Н. Роль председателя суда в обеспечении независимости судей

/ А. Н. Халиков // Рос. судья. – 2007. – № 5. – С. 5–7.

377. Цибуляк-Кустевич А. С. Мирова юстиція: дис. … канд. юрид. наук:

12.00.10 / А. С. Цибуляк-Кустевич. – Х., 2016. – 275 с.

378. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. // Відом.

Верхов. Ради України. – 2004. – № 40–41, 42. – Ст. 492.

379. Цикл з оцінки судових систем за 2014-2016 роки [Електронний ресурс]:

Презентаційна примітка СЕПЕЖ від 01.10.2016. – Режим доступу: www.coe.int/cepej.

380. Шаповал К. В. Принцип спеціалізації як концептуальна передумова

створення земельних судів в Україні / К. В. Шаповал // Вісник Академії адвокатури

України. – 2011. – № 3 (22). – С. 160-166.

381. Шаренко С. Л. Проблеми адміністрування у місцевому суді / С. Л. Шаренко

// Реформування судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи :

матеріали наук.-практ. конф., 14 трав. 2010 р. – Х.: Одіссей, 2010. – С. 310-312.

382. Шевченко В. П. Конституційно-правові основи військового правосуддя в

Україні: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.02 / В. П. Шевченко; НАН України;

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2003. – 21 с.

383. Шило О. Г. Слідчий суддя в кримінальному провадженні: функціональне

призначення та кримінальна процесуальна компетенція: [підрозд. 3.5] / О. Г. Шило //

Правова доктрина України : У 5 т. / редкол. В. Я. Тацій [та ін.]. – Х. : Право, 2013. – Т. 5:

Кримінально-правові науки в Україні: стан, проблеми та шляхи розвитку. – С. 667-685.

384. Шило О. Г. Теоретико-прикладні основи реалізації конституційного права

людини і громадянина на судовий захист у досудовому провадженні в кримінальному

процесі України : монографія / О. Г. Шило. – Харків : Право, 2011. – 472 с.

385. Шицький І. Місцеві господарські суди як юридичні особи публічного

права / І. Шицький // Право України. – 2005. – № 4. – С. 96-99.

227

386. Шицький І. Б. Правовий статус місцевих господарських судів в Україні:

становлення і розвиток: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / І. Б. Шицький ;

Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Київ : б. в., 2006. – 20 с.

387. Шишкін В. Військові суди через призму правової держави / В. Шишкін //

Право України. – 2004. – № 4. – С. 107-110.

388. Шишкін В. І. Концепція судової реформи (та додаткові матеріали) /

В. І. Шишкін. – К.: Укр. правн. фундація, 1994. – Вип. 1. – 55 с.

389. Шишкін В. Організація судоустрою у світлі вимог статті 6 Європейської

конвенції про захист прав і основних свобод людини / В. Шишкін // Право України. –

2000. – № 1. – С. 4-8.

390. Шишкін В. І. Судові системи країн світу: Навч. посіб: У 3-х кн. /

В. І. Шишкін. – Кн. 1. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 320 с.

391. Шишкін В. І. Судові системи країн світу: Навч. посіб.: У 3 кн. /

В. І. Шишкін. – Кн. 2. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 336 с.

392. Шишкін В.І. Судові системи країн світу: Навч. посіб: У 3-х кн. /

В. І. Шишкін. – Кн. 3. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 332 с.

393. Штелик С. П. Теоретичні аспекти інстанційної організації судової системи

України / С. П. Штелик // Адвокат. – 2011. – № 8. – С. 37-43.

394. Штогун С. Г. Перспективи покращення організації місцевих загальних

судів / С. Г. Штогун // Питання удосконалення судової системи України : Матеріали

наук.-практ. конф. (1-2 лют. 2007 р.). – Х.: Кроссроуд, 2007. – С. 115-120.

395. Штогун С. Г. Правові проблеми організації і функціонування місцевих

загальних судів в Україні: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.10 / С. Г. Штогнун. – Х.,

2004. – 204 с.

396. Штогун С. Голова суду – судовий адміністратор чи «міністр без

портфеля»? / С. Штогун // Юридичний вісник України. – 2006. – № 47 (25 листопада –

1 грудня 2006 року). – С. 7.

397. Штогун С. Г. Особливості навчання кандидатів на посаду судді в Україні /

С. Г. Штогун // Часопис Національного університету "Острозька академія". Серія

"Право". – 2012. – № 2 (6). – С. 1-6.

228

398. Штогун С. Проблеми і перспективи нового законопроекту про судоустрій /

С. Штогун // Право України. – 2007. – № 7. – С. 73-76.

399. Штогун С. Г. Суддівське самоврядування: з'їзди проходять - проблеми

залишаються/ С. Г. Штогун // Адвокат. – 2007. – N 7. – С. 3-6.

400. Штогун С. Фарватер судової реформи / С. Штогун // Юридичний Вісник

України. – 2008.02.09. – № 6. – С. 3.

401. Щербанюк О. В. Проблеми реалізації конституційних принципів

територіальності та спеціалізації судової системи України / О. В. Щербанюк // Вісник

господарського судочинства. – 2008. – № 5. – С. 45-54.

402. Щодо визначення коефіцієнтів навантаження на суддів [Електронний

ресурс]: Рішення РСУ № 46 від 09.06.2016. – Режим доступу:

http://www.rsu.gov.ua/ua/events/risenna-rsu-no-46-vid-09062016-sodo-viznacenna-

koeficientiv-navantazenna-na-suddiv.

403. Щодо встановлення гарантій та компенсацій для суддів, які переведені без

їх згоди [Електронний ресурс]: Рішення РСУ № 57 від 15.09.2016. – Режим доступу:

http://www.rsu.gov.ua/. – Заголовок з екрана.

404. Щодо кадрової ситуації, яка склалася у судах України [Електронний

ресурс]: Рішення РСУ № 87 від 02.12.2016. - Режим доступу:

http://www.rsu.gov.ua/ua/events/risenna-rsu-no-87-vid-02122016-sodo-kadrovoi-situacii-

aka-sklalasa-u-sudah-ukraini.

405. Ювенальное право: Учебник для вузов / под общ. ред. А. В. Заряева, В. Д.

Малкова. – М. : Юстицинформ, 2005. – 320 с.

406. Юзікова Н. С. Судові та правоохоронні органи України: підручник / Н. С.

Юзікова. – Д. : Оксамит-Текс, 2004. – 372 с.

407. Юревич І. В. Єдність судової влади : монографія / І. В. Юревич. – Х. :

Право, 2014 . – 264 с.

408. Юревич І. В. Організаційно-правове забезпечення єдності судової влади

[Електронний ресурс] / І. В. Юревич // Форум права : електрон. наук. фах. вид. —

2012. — № 1. — С. 1114—1119. — Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-

journals/FP/2012-1/12jivecv.pdf.

229

409. Юридична енциклопедія: в 6-ти томах. 1 том. – К.: Вид-во «Українська

енциклопедія», 1998. – 493 с.

410. Юрченко Ю. В. Адміністративно-правове регулювання діяльності

адміністративних судів : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Ю. В. Юрченко ;

Відкр. міжнар. ун-т розв. людини "Україна". - К., 2013. - 16 с.

411. Ющик О. Про юридичну техніку конституційного визначення судоустрою

України / О. Ющик // Право України. – 2001. – № 3. – С. 88-91.

412. Якимчук М. К. Проблеми управління в органах прокуратури України: теорія

і практика / М. К. Якимчук. – К.: Ін-т держави і права НАН України, 2001. – 440 c.

413. Яновська О. Модель мирового суду / О. Яновська, Н. Дика // Юридичний

вісник. – 2014. – № 2. – С. 175–179.

414. Ясинок М. Мирова юстиція: становлення, розвиток і перспективи / М.

Ясинок // Публічне право. – 2013. – № 3. – С. 271–277.

415. Consultative Council of European Judges (CCJE) [Electronic resource] // Council

of Europe. – Electronic data. – Mode of access:

http://www.coe.int/t/DGHL/cooperation/ccje/default_en.asp. – Title off the Screen.

416. Report on “European judicial systems – Edition 2014 (2012 data): efficiency

and quality of justice [Electronic resource] // Council of Europe. – Electronic data. – Mode of

access: http://www.coe.int. – Title off the Screen.

ДОДАТОКА

АКТвпровадження наукових розробок дисертацшного дослщження

здобувача кафедри оргашзацй судових та правоохоронних оргашв Нацюнального юридичного ушверситету Ёмеш Ярослава Мудрого

Демьяненко 1рини Володимир1вни на тему: «Оргашзацшно-правов1 основи д1яльност1 мюцевих загальних суд1в в Укранн»

за спещальшстю 12.00.10 — судоустрю; прокуратура та адвокатура

01 лютого 2017 року м. ХарювКомюш у склади

Начальника Територ1ального управлшня Державно!' судово! адмшютраци

Украши у Харювськш обласй Остапенка Володимира В1кторовича,

начальника вщдыу оргашзацшного забезпечення д1яльност1 суд1в та судово!

статистики Меренцево! Натали Костянтин1вни, начальника в1дд1лу по робот1 з

персоналом Левцун В1кторй 1ваювни склали цей акт про те, що положения,

висновки, пропозици й рекомендацй, сформульоваш в дисертацй здобувача

кафедри оргашзацй судових та правоохоронних оргашв Нацюнального

юридичного ушверситету 1мен1 Ярослава Мудрого Дем’яненко 1рини

Володимир1вни на тему: «Оргашзацшно-правовГоснови Д1яльност1 м1сцевих

загальних суд1в в Укра!н1», е науково обгрунтованими й впроваджуються

Територ1альним управл1нням Державно! судово! адм1н1страцн Украши у

Харювськш област1 при забезпеченш належних умов д1яльност1 м1сцевих

суд1в Харк1всько! обласп, координацй д1яльност1 кер1вник1в апарат1в мкцевих

суд1в та виконанн11нших повноважень, визначених законом.

3 науковим доробком, що мютиться у вказан1й робот1, ознайомлен1

сп1вроб1тники ТУ ДСА Украши у Харювськш обласй 1 кер1вники апарат1в

м1сцевих суд1в Харювсько! область

У практичнш д1яльност1 ТУ ДСА Украши у Харювськш областг

застосовуються результата дослщження Дем’яненко I. В., викладеш в

наступних роботах:

1. Дем’яненко I. В. Взаемод1я голови м1сцевого суду 1 орган1В

судд1вського самоврядування // Зб1рник тез доповщей та наукових

повщомлень учасниюв всеукрашсько! науково-практично! конференци

молодих учених та здобувач1в 9 листопада 2011 р. / За заг. ред. А.П.

Гетьмана. - Харюв: НУ «Юридична академ1я УкраТни 1меш Ярослава

Мудрого», 2011. - С. 343-345.

2. Дем’яненко I. В. Деяю питания оргашзаци робота апарату мюцевого

суду // Публ1чна влада в У крапп та конституцшно-правовий мехашзм и

реал1зацй: Матер1али науково-практично*1 конференци, м. Харюв, 28 вересня

2011 р. / Редкол.: В.Я. ТацШ, Ю.П. Битяк, А.П. Гетьман, С.Г. Серьопна та ш.

-X .: 2011.- С . 147-150.

3. Дем'яненко I. В. Конституцшш основи д1яльносн м1сцевих загальних

суд1в в У крапп // Державний суверештет 1 народний суверештет в сучасних

умовах : VII Тодиювсью читання : зб. тез наук. доп. 1 повщомл. М1жнар.

наук. конф. молодих учених, асшранпв 1 студенпв (26-27 верес. 2014 р.) /

Н Ю У 1М. Я. Мудрого. - X. : Права людини, 2014. - С. 146-147.

4. Дем'яненко I. В. Мюцев1 загальш суди як основна ланка судово'1

системи Украши // Юридична ос1НЬ 2014 року : зб. тез доп. та наук, повщомл.

учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувач1в (Харюв, 14

листоп. 2014 р.) / М-во освгта 1 науки Украши, Нац. юрид. ун-т 1м. Я.

Мудрого, Рада молодих учених, Студент, наук, т-во, Юрид. шишка. - Харюв :

НЮУ 1М. Ярослава Мудрого, 2014. - С. 129-132.

5. Дем'яненко I. В. Незаконне втручання в роботу автоматизовано'Г

системи документооб1гу суду // Четверт1 Харювсью кримшально-правовх

читання : тези доп. та наук, повщомл. учасн. м1жнар. наук. конф. студ. та

асшранпв (м. Харюв, 16-17 трав. 2014 р.). - X .: Право, 2014. - С. 435-436.

6. Дем'яненко I. В. Повноваження голови мюцевого суду у евши

реформування законодавства про судоустрш та статус судд1в // Вгсник

Харювського нацюнального ун1верситету 1м. В. Н. Каразша: Сер1я «Право». -

2012. - № 1000. - С. 269-273.

7. Дем'яненко I. В. Проблеми взаемодп мюцевих суд!в та мюцевих

прокуратур в умовах ди закону Украши "Про прокуратуру" вщ 14 жовтня

2014 року // Проблеми реформування прокуратури : матер1али всеукр. наук.-

практ. конф, м. Харюв, 15 квгг. 2016 р. : у 2-х т. / Нац. юрид. ун-т 1м. Я.

Мудрого, каф. орг. суд. та прав, оргашв; редкол. Л. М. Москвич [та ш.]. -

Харюв : Право, 2016. - Т. 1. - С. 46-49

8. Дем'яненко I. В. Проблемы статистичноУ зв1тност1 як елемента

оргаюзаци робота мюцевого загального суду // Юридична осшь 2013 року :

зб. тез доп. та наук, повщомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодых

ученых та здобувач1в (Харюв, 14 листоп. 2013 р.) / Нац. у н - т "Юрид. акад.

УкраУни 1м. Я. Мудрого". - X . : Право, 2013. - С. 368-372.

9. Дем’яненко 1.В. Проблемы формування судд1вського корпусу

мюцевих загальних суд1в // Зб1рник тез доповщей та наукових повщомлень

учасниюв всеукраУнськоУ науково-практичноУ конференщУ молодых ученых та

здобувач1в 13 листопада 2012 р. / За заг. ред. А.П. Гетьмана. - Харюв: НУ

«Юридична академ1я УкраУни 1меш Ярослава Мудрого, 2012. - С. 138-141.

10. Дем’яненко I. В. Роль автоматизованоУ системы документооб1гу суду

в забезпеченш реал1защУ принцип1в судовоУ влади // В1сник Харювського

Нац. ун-ту внутр1шшх справ. - 2013. - Вип. 2. - С. 33-39.

11. Дем'яненко I. В. Статус головы мюцевого суду за Законом УкраУни

"Про судоустрШ та статус судццв'У I. В. Дем'яненко // Вюник Харювського

нащонального ушверситету 1м. В. Н. Караз1на: Сер1я «Право». - 2012. - №

Начальник Територ1ал! ДержавноТ судовоУ адмш у Хаоювсьюй облает!

1034.- С . 254-258.

В. В. Остапенко

ДОДАТОК Б

АКТвпровадження наукових розробок дисертацн

здобувача кафедри оргашзацн судових та правоохороених оргашв Нацюнального юридичного ушверситету 1меш Ярослава Мудрого

Дем’яненко Грини Володимирцвни на тему: «Оргашзацшно-правов! основи Д1яльноот1 мкщевих загальних суддв в УкраГт»

за спещальшстю 12.00.10 — судоустрш; прокуратура та адвокатура у навчальний I науковий процес Национально!' школи суддцв Украши

06 березня 2017 року м. Харюв

Положения, висновки, пропозицп й рекомендаци, сформульованц в

дисертацшному дослщженш здобувача кафедри оргашзацн судових та

правоохоронних оргашв Нацюнального юридичного ушверситету цмеш Ярослава

Мудрого Дем’яненко I. В. на тему: «Оргашзацшно-правовц основи дцяльностц

мюцевих загальних судцв в Украпп» е внеском у розвиток юридично!' науки.

Сформульованц в нш положения й висновки е науково обгрунтованими й

впроваджуються Харювським репональним вцддшенням Национально!' школи

суддцв Украши при викладанш вцдповцдних навчальних курсцв з програм навчання

суддцв та пращвниюв апарату судцв, спещально!' подготовки кандидатцв на посаду

суддц, а також у науково-дослщнш сферц.

3 науковим доробком, що мютиться у вказашй роботц, ознайомлеш викладачц

та слухачц Харкцвського репонального вцддшення Национально!' школи суддцв

Украши, в тому числц кер!вники апаратцв мюцевих загальних судцв та праццвники

апаратцв судцв.

У навчальному процесц Харкцвського регюнатьного вцддшення Наццонально!'

школи суддцв Украши застосовуються результата дослцдження Дем’яненко I. В.,

викладеш в наступних роботах:

1. Дем’яненко I. В. Взаемодця голови мюцевого суду ц оргашв суддцвського

самоврядування // Збцрник тез доповцдей та наукових повцдомлень учасниюв

всеукраУнськоУ науково-практичноУ конференци молодих учених та здобувач1в 9

листопада 2011 р. / За заг. ред. А.П. Гетьмана. - Харюв: НУ «Юридична

академ1я УкраУни 1меш Ярослава Мудрого», 2011. - С. 343-345.

2. Дем’яненко I. В. Деяю питания оргашзацп роботи апарату мюцевого

суду // Публ1чна влада в УкраУш та конституцшно-правовий мехашзм й

реал1зацн: Матер1али науково-практичноУ конференци’, м. Харюв, 28 вересня

2011 р. / Редкол.: В.Я. Тацш, Ю.П. Битяк, А.П. Гетьман, С.Г. Серьопна та ш. -

X.: 2011.- С . 147-150.

3. Дем'яненко I. В. Конституцшш основи д1яльност1 мюцевих загальних

суд1в в УкраУш // Державний суверештет 1 народний суверештет в сучасних

умовах : VII Тодиювсыа читання : зб. тез наук. доп. 1 повщомл. М1жнар. наук,

конф. молодих учених, асп1рант1в 1 студент1в (26-27 верес. 2014 р.) / НЮУ 1м.

Я. Мудрого. - X. : Права людини, 2014. - С. 146-147.

4. Дем'яненко I. В. Мюцев1 загальш суди як основна ланка судовоУ

системи УкраУни // Юридична осшь 2014 року : зб. тез доп. та наук, повщомл.

учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувач1в (Харк1в, 14

листоп. 2014 р.) / М-во освгги 1 науки УкраУни, Нац. юрид. ун-т 1м. Я. Мудрого,

Рада молодих учених, Студент, наук, т-во, Юрид. юншка. - Харюв : НЮУ 1м.

Ярослава Мудрого, 2014. - С. 129-132.

5. Дем'яненко I. В. Незаконне втручання в роботу автоматизованоУ

системи документооб1гу суду // Четверо Харювсью крим1нально-правов1

читання : тези доп. та наук, повщомл. учасн. мгжнар. наук. конф. студ. та

асшрашлв (м. Харюв, 16-17 трав. 2014 р.). - X . : Право, 2014. - С. 435-436.

6. Дем'яненко I. В. Повноваження голови мюцевого суду у СВ1ТЛ1

реформування законодавства про судоустрш та статус судщв // Вюник

Харк1вського нащонального ун1верситету 1м. В. Н. Каразша: Сергя «Право». -

2012. - № 1000. - С. 269-273.

7. Дем'яненко I. В. Проблеми взаемодй' м1сцевих суд1в та м1сцевих

прокуратур в умовах дн закону УкраУни "Про прокуратуру" вщ 14 жовтня 2014

року // Проблеми реформування прокуратури : матергали всеукр. наук.-практ.

конф, м. Харюв, 15 квгг. 2016 р. : у 2-х т. / Нац. юрид. ун-т 1м. Я. Мудрого, каф.

орг. суд. та прав, оргашв; редкол. Л. М. Москвич [та ш.]. - Харюв : Право, 2016.

-Т . 1 . -С. 46-49

8. Дем'яненко I. В. Проблеми статистичноУ зв1тност1 як елемента

оргашзащУ роботи мюцевого загального суду // Юридична осшь 2013 року : зб.

тез доп. та наук, повщомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та

здобувач1в (Харюв, 14 листоп. 2013 р.) / Нац. ун-т "Юрид. акад. УкраУни 1М. Я.

Мудрого". - X . : Право, 2013. - С. 368-372.

9. Дем’яненко 1.В. Проблеми формування судд1вського корпусу мюцевих

загальних суд1в // Зб1рник тез доповтдей та наукових поввдомлень учасниюв

всеукраУнськоУ науково-практичноУ конференщУ молодих учених та здобувач1в

13 листопада 2012 р. / За заг. ред. А.П. Гетьмана. - Харюв: НУ «Юридична

академ1я УкраУни 1меш Ярослава Мудрого, 2012. - С. 138-141.

10. Дем'яненко I. В. Роль автоматизованоУ системи документооб1гу суду в

забезпеченш реал1зац1У принцип1в судовоУ влади // Вюник Харювського Нац.

ун-ту внутркшнх справ. - 2013. - Вип. 2. - С. 33-39.

11. Дем'яненко I. В. Статус голови мюцевого суду за Законом УкраУни

"Про судоустрш та статус судд1в"/ I. В. Дем'яненко // Вюник Харювського

нащонального ушверситету 1м. В. Н. Каразша: Сер1я «Право». - 2012. - № 1034.

- С. 254-258.

За сумлшну працю та професюнал1зм у шдготовщ висококвал1ф1кованих

кадр1в для судовоУ системи наказом Ректора НацюнальноУ школи судд1в

УкраУни Ошщука М.В. вщ 30 листопада 2016 року № 178-к, Дем’яненко 1.В.

в1дзначено почесною грамотою НацюнальноУ школи судд1в УкраУни.

суддя увщставщ В.К. Коржик