ДРИНОВСЬКИЙ ЗБІРНИК

ТОМ VI

Харківський національний університет імені В. Н. КаразінаЦентр болгаристики та балканських досліджень

імені Марина Дринова

Харківське міське товариство болгарської культури імені Марина Дринова

Болгарська академія наукІнститут історичних досліджень

Комісія істориків Україна-БолгаріяОбщина Панагюриште

Харків-Софія

2013

Рекомендовано Науковою радою Центру болгаристики та балканських досліджень імені М. Дринова (протокол № 4 від 30 квітня 2013 р.)

Редакційна радаМ. Г. Станчев (Україна) – голова, Д. Айдачич (Сербія), П. Бахмайер (Австрія),

І. Тодєв (Болгарія), Н. Бєлішки (Болгарія), Л. В. Горіна (Росія), І. Ілчев (Болгарія), К. Косєв (Болгарія), Г. Марков (Болгарія), Р. Мішев (Болгарія), Ю. М. Могарічев (Україна),

В. Ю. Салєнков (Україна), П. С. Сохань (Україна), Н. Н. Червенков (Молдова), Г. Й. Чернявський (США)

Редакційна колегіяСтрашнюк, С. Ю., доц., к.і.н. (головний редактор, Харків); Стоянов, І., проф., д.і.н. (заст. головного редактора, Велико Тирново); Сорочан, С. Б., проф., д.і.н. (заст. головного редак-тора, Харків); Ченчик, Д. В., доц, к.і.н. (відповідальний секретар, Харків); Бурдяк, В. I., проф., д. політ. н. (Чернівці); Віднянський, С. В., проф., д.і.н. (Київ); Гришина, Р. П., проф., д.і.н. (Москва); Дроснєва, Е., доц., д-р (Софія); Каплін, О. Д., проф., д.і.н. (Харків); Козлітін, B. Д., проф., д.і.н. (Київ); Кравченко, В. В., проф., д.і.н. (Едмонтон); Крапівін, О. В., проф., д.і.н. (Донецьк); Куделко, С. М., проф., к.і.н. (Харків); Мартем’янов, О. П., доц., к.і.н. (Харків); Мілова, М. І., проф., д. політ. н. (Одеса); Мільчев, В. І., проф., д.і.н. (Запоріжжя); Наумов, С. О., проф., д.і.н. (Харків); Петков, П. Ст., проф., д-р (Велико Тирново); Поліщук, І. О., проф., д. політ. н. (Харків); Посохов, С. I., проф., д.і.н. (Харків); Потрашков, С. В., проф., д.і.н. (Харків); Прігарін, О. А., доц., к.і.н. (Оде-са); Радкова, Р., проф., д.і.н. (Софія), Романюк, О. І., доц., д. політ. н. (Харків); Тортіка, О. О., доц., д.і.н. (Харків); Чижов, О. П., доц., к.і.н. (Харків); Чорній, В. П., проф., к.і.н. (Львів),

Яровий, В. І., проф., д.і.н. (Київ)

Адреса редакційної колегіїУкраїна, 61022, Харків, м. Свободи, 6, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Центр болгаристики та балканських досліджень імені М. Дринова

Тел. / факс: (057)-707-50-27; E-mail: drinovcenter@gmail.com

Друкується за підтримки общини Панагюриште (Болгарія)

СВІДОЦТВО ПРО ДЕРЖАВНУ РЕЄСТРАЦІЮ ДРУКОВАНОГО ЗАСОБУ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Серія КВ № 122231-1115Р

ISBN 978-954-322-705-1 ISBN 978-954-322-706-8

© Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2013© Константин Атанасов Жеков, художнє оформлення, 2013© Академічне видавництво імені проф. Марина Дринова, 2013

ДРИНОВСЬКИЙ ЗБІРНИКТОМ VI

Харків-Софія

2013

Шостий том є збірником статей за матеріалами XII Кирило-Мефодіївських читань (Харків, 2012), присвячених 200-річчю від дня народження академіка І. І. Срезневського, а також кількох наукових форумів молодих учених, що проходили у Харківському та Софійському університетах протягом 2011–2012 рр. Крім тематичних розділів представ-лені також традиційні для „Дриновських збірників“ рубрики: „Джерела та джерелознав-ство“, „Рецензії“, „Наукове та художнє життя“, „Ювілеї“. Розраховано на професійних істориків, студентів гуманітарних факультетів й широкий читацький загал.

Шестой том представляет собой сборник статей по итогам XII Кирилло-Мефоди-евских чтений (Харьков, 2012), посвященных 200-летию со дня рождения академика И. И. Срезневского, а также нескольких научных форумов молодых ученых, проходив-ших в Харьковском и Софийском университетах в 2011–2012 гг. Кроме тематических разделов представлены традиционные для „Дриновских сборников“ рубрики: „Источ-ники и источниковедение“, „Рецензии“, „Научная и художественная жизнь“, „Юбилеи“. Рассчитано на профессиональных историков, студентов гуманитарных факультетов и широкий круг читателей.

The sixth volume is a collection of articles on the results of 12 Sts. Cyril and Methodius Readings (Kharkov, 2012), dedicated to the 200th anniversary of the birth of I. Sreznevskiy, as well as several scientific meetings of young scientists, held in the Kharkov University and the University of Sofia in 2011-2012. In addition to the traditional topical headings for “Drinov collections” new rubrics are presented: “Sources and source study”, “Reviews”, “Scientific and artistic life”, “Jubilees”. Designed for professional historians, students of humanitarian faculties and the general public.

5

УДК 94(4):981.9:929Кирилл Константин „0375/1492“

ХРИСТИАНСКИЕ ВИЗАНТИЙСКИЕ ОСНОВЫ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ КОНСТАНТИНА-КИРИЛЛА

И ФОРМИРОВАНИЕ СЛАВЯНСКОЙ ПИСЬМЕННОСТИ

О. Б. ДёминДьомін, О. Б. Християнські візантійські засади діяльності Костянтина-Кирила та

формування слов’янської писемностіВ статті обґрунтовується пріоритетність кирилиці над глаголицею. Основою кириличної

азбуки стали християнські та візантійські норми та принципи життя і діяльності Костянтина-Кирила.

Ключові слова: Костянтин-Кирил, Мефодій, кирилиця, Візантійська імперія.Дёмин, О. Б. Христианские византийские основы деятельности Константина-Ки-

рилла и формирование славянской письменностиВ статье обосновывается приоритетность кириллицы в сравнении с глаголицей. Основой

кириллической азбуки стали христианские и византийские принципы и нормы жизни и дея-тельности Константина-Кирилла.

Ключевые слова: Константин-Кирилл, Мефодий, кириллица, Византийская империя.Dyomin, O. B. Byzantine Christian bases of activity of Constantine and Appearance of the

Slavic scriptThe article explains the priority of the Cyrillic alphabet. Its basis became Christian and Byzantine

principles and standards of the life and activity of Constantine-Cyril.Keywords: Constantine-Cyril, Methodius, Cyrillic alphabet, Byzantine Empire.

Кирилло-мефодиевская проблематика и в начале ХХI столетия остается столь же акту-альной, как и ранее. И так же сложность вопроса заключается в том, что ранние, точно да-тированные памятники славянской письменности отстоят от даты создания азбуки на де-сятилетия и столетия. Поэтому соображения о том, что предложили Константин-Кирилл и Мефодий византийскому двору и моравским представителям, кириллицу или глаголицу, носят во многом умозрительный характер. В то же время, основными источниками из-учения раннего этапа появления славянской письменности остаются те же документы, что и ранее: главным образом, тексты „Житие Константина“ и „Житие Мефодия“. В связи с этим, перед исследователями встает проблема возможности, при таких обстоятельствах, используя традиционные источники, дать ответ на основной вопрос о первичности появ-ления кириллицы или глаголицы.

Не отрицая значение филологических методов, система доказательств может быть расширена путем привлечения исторических и информационных методик изучения ма-териала. Такой подход позволил автору обосновать первичность азбуки, впоследствии получившей название кириллицы, относительно глаголицы1. Помимо источниковедческо-го анализа, в первую очередь, перспективны те методы, которые используются в теории информации, основные положения которой были разработаны К. Шенноном более 60-ти лет тому назад. Хотя он сам утверждал, что теория информации неприложима ко всем на-укам, и призывал к осторожности2, ряд положений теории нашел широкое применение в гуманитарных науках, в частности, и в лингвистике.

При анализе текстов особую важность имеют выводы К. Шеннона относительно воз-можности измерения количества информации в языковом тексте и вероятности пред-сказания появления информации3. В работах последователей К. Шеннона его идеи были развиты применительно и к социальным системам. В частности, обращалось внимание на существование так называемой „избыточной информации“. Последнее означает, что некоторая информация может быть предвидена до ее получения. Так, для иллюстрации этого положения исследователи указывали на то, что почти со 100 % вероятностью можно предсказать, что в русскоязычном тексте вслед за сочетанием букв ТЬС появится буква Я4.

Такие ресурсы теории информации позволяют применять ее отдельные положения и в исторической науке. Например, в ходе анализа текста источника упоминание в нем о лю-бой прошедшей битве обязательно включает в состав „избыточной информации“ свиде-©Дёмин О. Б., 2013

6

тельство наличия некоторого числа человеческих потерь. Для проблемы происхождения славянской письменности подобное положение теории информации может означать, что в текстах „Житий“ присутствует „избыточная информация“ в пользу той или иной версии появления славянской азбуки. Однако ответ не может сводиться к поиску разгадки одно-го или нескольких недосказанных информационных положений. Скорее, вопрос заклю-чается в наличии во всем тексте „рассеянной“ избыточной информации, смысл которой был более или менее понятный современникам, но затем утраченный потомками. Однако именно эта информация предоставляет возможность восстановить целостное понимание текста и структурировать мировоззренческо-информационное пространство житийных произведений и выйти на конкретный результат.

Использование такой методики позволяет сделать следующие выводы. Хотя морав-ская азбука предназначалась для удовлетворения, в первую очередь, духовных потреб-ностей населения Великой Моравии, субъективным фактором создания славянской пись-менности стала философская составляющая мышления и образовательной подготовки Константина. Это было частично связано с господствовавшим в Византийской империи христианским мировоззрением, а частично с тем, что личность, которой приказали за-писать божественные слова – Константин, оказался высокообразованным и творческим, в рамках средневекового догматического научного мышления, человеком. Симптоматично его определение философии как науки: „Знание вещей божественных и человеческих, на-сколько может человек приблизиться к Богу, что учит человека делами быть по образу и подобию сотворившего его“5. Как считают исследователи, это во многом эклектическое определение науки, опирающееся на позднеантичные философские компендиумы, своего рода христианизированная античная формулировка6. Вместе с тем, показательно то, что в предложенной трактовке Константин опирался как на теологическое, через божествен-ное откровение, видение мира, так и на достижение человеческого разума и человеческой практики. Но второе подчиняется первому, ограничивается рамками веры. В целом же, данное понятие философии отражало состояние научных знаний кирилло-мефодиевского времени. Другое дело, что время жизни Константина пришлось на кризисный для фило-софии этап развития, переходный от патристики к схоластике. Поэтому в историографии достаточно широкий разброс оценок определения Константином философии как науки: от признания его христианизированным античным понятием до отнесения к нарождаю-щейся схоластике7.

В плоскости подобного умонастроения поисков соотношения божественного и чело-веческого лежит причина и первоначального отказа Константина от поездки в Моравию, и причина последующего согласия. Он отказывается, ибо повод собственно человеческий – отсутствие букв для языка мораван. Ведь последствия того, что кто-то попробует запи-сать божьи слова и беседы неизвестно чем и неизвестно на чем, едва ли не водой по воде катастрофические, ведь можно ославить себя как еретика: „Кто может записать на воде, беседу и прослыть еретиком?“8. Но и весомым аргументом для начала работы Константи-на над созданием письменности для мораван стало заявление императора Михаила и его родственника Варды, фактически руководившего делами империи, о возможности полу-чения Константином моравских букв через божественное откровение: „Если захочешь, то может тебе дать Бог, что дает всем, кто просит без сомнения, и открывает стучащим“9. Та-ким образом, из всего этого следует, что поиски новых букв Константин мог вести только в достаточно жестко ограниченных рамках философского подхода его времени к такому явлению как письменность: одновременно и божественному проявлению, и человеческой норме общения.

В литературе достаточно широко распространено представление о длительных ра-ботах Константина и его единомышленников над славянской азбукой еще до появления моравских представителей в Константинополе. Поэтому внезапное появление азбуки пос-ле „божественного внушения“ объявлялось просто агиографическим шаблоном10. Одна-ко о том, что это не был „мгновенный акт“, подчеркивается и в „Житие Константина“: Константин вместе с помощниками стал молиться и лишь „вскоре“ (не уточняется через какое время) сложились письмена. Конечно, наличие лиц, „кто были таких же мыслей,

7

как и они“11, может говорить о группе единомышленников, занятых работой над азбу-кой. Однако ведь самой азбуки они почему-то не создали в результате предполагаемой предшествующей работы, и славянская письменность появилась только после приказа из императорского дворца. Поэтому помощники, скорее всего, непрерывно молились, давая возможность Константину обдумать возможности решения вопроса.

Во многом это был подсознательный процесс, шедший в плоскости поиска путей во-площения божественной воли в нормативную практику письменности. Тексты „Житий“ позволяют говорить, что Константин не руководствовался исключительно интуицией, а опирался, в первую очередь, на полученные им в ходе учебы и жизненного опыта знания, современные ему научные формулировки, известные ему лично примеры, христианские нормы и церковные авторитеты.

Фундамент филологических представлений Константина был прочно заложен еще в детские и юношеские годы, особенно во время обучения в Константинополе. Вероятно, не случайно текст „Жития Константина“ фактически начинается с детского сна Констан-тина, в котором присутствует София (Мудрость) и которую он избирает себе в спутницы жизни. Глубокие светские знания, основанные на греческой традиции, он получил позже: „И в 3 месяца овладел всей грамматикой и за иные взялся науки, научился же и Гомеру, и геометрии, и у Льва, и у Фотия диалектике, и всем философским учениям, а сверх того и риторике, и арифметике, и астрономии, и музыке, и всем прочим эллинским учениям“12. Это позволило ему сделать вывод о том, что греки являлись родоначальниками всех наук и знаний. Это подтверждается тем, что Константин четко сформулировал данное положение во время обсуждения с арабами достоинств различных народов, специально подчеркнув, что „ведь все искусства вышли от нас“13, то есть греков.

Однако, кроме светских знаний, Константин с детства частично самостоятельно овла-девал и теологическими знаниями. Еще мальчишкой он „…взялся за учение, сидя в своем доме, уча на память книги святого Григория Богослова“14. Со временем авторитет церков-ных авторов стал для Константина почти непререкаемый. Поэтому для него огромнейшее значение имели высказывания о роли греческого наследия святого Климента, третьего папы Римского, мощи которого Константин отыскал в Херсонесе и частицу которых всег-да возил с собой. В „Воспоминаниях Климента“ говорилось о разделении между разными народами нравов и обычаев, законов и знаний. Грекам в этом распределении достались грамматика, риторика и философия15, то есть науки, непосредственно связанные с пись-менностью. В данном конкретном случае не имеет значения действительное авторство „Воспоминаний“, главное, что Константин воспринимал их, как и его современники, пло-дом трудов святого Климента Римского. Древнегреческое наследие византиец-христианин рассматривал как определенную ступень эволюции божественного промысла. Взаимопод-тверждение божественной и светской посылки служило для Константина мощным аргу-ментом в пользу греческих корней новой письменности.

Но что не менее важно, у Константина в доморавский период сложилось негативист-ское отношение к определенного рода письменным знакам, которые появились в резуль-тате непосредственной человеческой деятельности. Об этом есть прямые свидетельства в „Житие Константина“. В нем говорится, что во время пребывания в арабском халифате члены византийской миссии, в составе которой был и Константин, увидели дома хри-стиан, которые по распоряжению властей отмечались специальными знаками, воспри-нятыми византийцами как „кривляющихся и ругающих“. Константин дал христианскую интерпретацию увиденным рисункам, охарактеризовав эти символы в качестве изобра-жения бесов, которые не могут жить в одном доме с христианами и убегают от них. В домах же, на стенах которых нет подобных знаков, враги человечества, демоны, мирно сосуществуют с нехристианами16.

То есть, в конечном итоге выбор букв письменности для мораван определялся для Константина философской дилеммой. С одной стороны, использование греческого на-следства в сфере грамматики и философии, то есть опора на греческий алфавит, а с дру-гой стороны – разрыв традиции, появление кардинально отличных от греческих букв, при отсутствии объяснения этому с позиций именно грамматики и теоретической фило-

8

софии (богословия по номенклатуре того времени). Ведь для Константина вопрос за-ключался в таком выборе письменности, которая бы отражала знание и божественное, и человеческое, и при этом, данное дело (письменность) должно было по образу и подобию приближаться к Богу.

Но в избыточной информации содержится еще ряд положений, свидетельствующих о выборе Константином образца для моравской письменности. В первую очередь, это символика креста. Ряд современных славистов разделяют существующую в славянской филологии гипотезу, согласно которой первая буква глаголицы, которая имеет внешнее сходство с крестом, есть непосредственно знак креста, символ Бога17.

Однако внешнее сходство имеет глубинную основу, конкретно-предметную связь гла-голической буквы и вещественного креста, находящуюся как в византийской практике письма, так и в понимании Константином смысла изображения креста. В тексте „Житие Константина“ в описании диалога с Аннием, сторонником иконоборства, низложенным патриархом Иоанном VII Грамматиком, вырисовывается видение Константином сущ-ности креста в христианской жизни. Оно не дано в виде определения, но вытекает из различий между иконой и крестом. Анний стал требовать объяснений, почему не покло-няются разбитому кресту, а подгрудному изображению отдают должное как иконе. В от-ветах Константина бывшему патриарху крест представлен как исключительно целостное явление, а икона – и целостное, и частичное явление. В кресте утрата одной части ведет к утрате всего образа креста, а изображение на иконе только лица, то есть части, есть, тем не менее, подобием всего целого, то есть подобием первообраза. Анний, в развитие темы, стал подчеркивать, что христиане поклоняются крестам, которые не имеют над-писей, в то время, когда есть и другие, с надписями, хотя, одновременно, иконе отдают честь только в случае написания имени личности. Ответ Константина свелся однозначно к тому, что всякий крест образом своим подобен Христову кресту, а иконы не имеют единого образца18. То есть, крест, в трактовке Константина, восходит непосредственно к божественному началу, носит сакральный характер, а икона является всего лишь делом рук человеческих и не имеет божественного образца.

Но не менее важна для выяснения роли креста в славянской письменности практика употребления знака креста в византийской письменной традиции. В Византийской импе-рии существовало правило написания знака креста перед текстом, которое сохранялось в течение многих столетий и в самой империи, и в землях, зависимых от нее. Об этом свидетельствуют многочисленные археологические находки греческих и кириллических надписей со знаком креста перед текстом19. В „Житие Константина“ есть прямое сви-детельство того, что Константин с детства усвоил это правило: запечатлен эпизод о его первом творческом опыте, когда он на стене своей комнаты написал стихотворение, по-священное Григорию Богослову. Перед начальной строкой „Похвалы святому Григорию“ Константин начертал „крестное знамение“20.

Этого правила Константин придерживался и в дальнейшей своей жизни, в частности, в Великой Моравии, когда он занимался обучением детей21. Хотя об этом прямого свиде-тельства нет, но более поздние педагогические труды говорят об употреблении креста в соответствии с давними указаниями. В работе Константина Костянецкого (XV в.) „Разъ-ясненное сказание о буквах“ приведено правило: „Ведь велено нам впереди всех букв в на-чале азбуки писать знак креста, и не думай, что это – просто так. Ведь и мы в начале жизни сопричастны распятию Христову крещением и погребены будем с крестным знамением. Так и начиная писать Божественные буквы перед всеми ими, подобает поставить крест и сказать: „Кресте, помогай“, как в Апостоле сказано: „Да не позволит мне Господь клясться ничем, помимо креста Господня“. И когда уже выучивались буквы, дети писали „молитву за святых отцов наших“ также в виде креста22.

Понимание исключительно божественной природы креста, поставленного перед лю-бым текстом, выводило его за рамки письменности. Но и отказаться от знака креста в начале текста, согласно усвоенной им византийской традиции, Константин не мог. И точ-но также не мог поставить крест перед азбукой как символ целого, а затем вновь начать азбуку из глаголического „аз“ в виде креста, то есть из части целого (одной из почти че-

9

тырех десятков букв). Ведь два креста подряд нивелировали его божественную сущность. Это противоречило его взглядам, ибо приравнивало, фактически, крест к иконе. В системе мировоззрения Константина крест как буква, то есть часть целого, просто не мог функ-ционировать. Еще сложнее Константину было представить крест в качестве знака счета – единицы и далее до девяти, не говоря уже о его включении в двухзначные, трехзначные и так далее цифры.

В состав „избыточной информации“ входят и календарно-хронологические данные. В „Житии Константина“ присутствуют два эпизода, которые внешне выпадают из контекста истории о создании письменности и борьбе за ее сохранение. Речь идет о расшифровке Константином надписей на чаше, сделанной Соломоном из драгоценного камня, находив-шейся в церкви „Святой Софии“, и спор Константина с евреем в Риме, в ходе которого ему пришлось продемонстрировать хронологические расчеты для доказательства уже свер-шившегося прихода Христа23. То есть, в „Житии“ почему-то специально подчеркивалось умение Константина производить сложные хронологические математические операции, которые изучались тогда в курсе арифметики и астрономии. Возможное объяснение мо-жет быть связано с несколько иной причиной появления прозвища Константина – Фило-соф, чем это считалось ранее. Ведь в средневековом христианстве философами называли также людей, которые были способны заниматься сложными, как на то время, хронологи-ческими вычислениями для определения дат церковных праздников и хорошо владели их правилами. Как утверждалось в одной из древнерусских рукописей: „Аще который фило-соф навыкнет пасхалиям … и начнет хвалится … и ты рцы ему сыце: аще горазд еси и философ пасхалиям …, найди же ми … в кий день луна небесная настанет и в кий час, …найди ми, философе, рукою индиктовою пасху евреом и пасху христианом …“24.

Календарный аспект прозвища Философ присутствовал и при переводе первой цер-ковной книги на славянский язык. По мнению исследователей, то был, скорее всего, крат-кий апракос с текстами церковных служб на весь год. Не исключена возможность пере-вода особого типа краткого апракоса, так называемого праздничного. В нем содержались чтения на субботы и воскресенья почти всего литургического года25. И хотя содержание первого переведенного в Византии апрокоса все еще остается невыясненным, оно, как представляется, исходило из порядка чтений служб, принятых в византийской церкви. Ведь вряд ли иной порядок праздничных служб санкционировали бы в Константинополе, где началась работа по переводу книг с греческого языка на моравский язык.

И, хотя система праздников, в целом, существенно не различалась одна от одной ни в Константинополе, ни в Риме, однако уже в IX в. между двумя частями христианского мира обозначились отличия в регламентации годового круга церковных служб, определявших-ся датой пасхи. Несмотря на выработанные на первом Вселенском соборе христианских церквей 325 г. в городе Никее единые для всего христианского мира главные правила вы-числения Пасхи, сам процесс расчета даты требовал сложных и многоступенчатых ариф-метических действий. С целью их облегчения в IV в. первые семь букв греческого алфави-та были расписаны по дням месяца и соответственно по дням года, начиная с первого дня первого года эры „от сотворения мира“. В итоге, определенная буква оказывалась жестко привязанной ко дню недели. Буква, которая приходилась в текущем году на воскресенье, на востоке христианского мира стала называться „число богов“, на западе – „солнечные эпакты“, а на Руси – „вруцелето“.

К IX в. обнаружилось несколько расхождений в принципах расчетов и соответственно в датах празднования Пасхи в восточных и западных церквях. Во-первых, по разному счи-тали начало эры „от сотворения мира“: в Византии с 5508 г. до н.э., в Риме с 4713 г. до н.э. К тому же, римская церковь пользовалась и эрой от основания Рима, и начала вводить эру от Рождества Христова. Во-вторых, в пределах двадцативосьмилетнего солнечного цикла дополнительный 366-ой день високосного года вводился в разной последовательности: на востоке христианского мира – в 3, 7, 11, 15, 19, 23, 27 годах, а на западе – в 1, 5, 9, 13, 17, 21, 25 годах. В-третьих, в расчетах лунного цикла использовали разные способы нумера-ции годов. В Риме придерживались александрийского цикла, в котором счет велся от даты прихода к власти императора Диоклетиана – с 29 августа 284 г., а в Византии применяли

10

сирийский или константинопольский цикл, начинавшийся с дня весеннего равноденствия 249 г. В целом, расхождения между западным и восточным циклами составляли 3 или 16 дней. Кроме того, сохранялись различия календарного порядка, связанные с началом свет-ского года, счетом дней в месяце, использованием букв и цифр в календарных элементах. В итоге указанная совокупность хронологических деталей привела к различиям в церков-ном календаре и соответственно к различиям в системе постов и праздников византий-ской и римской церквей26. Определенное подтверждение приверженности Константина и Мефодия византийской системе праздников и постов присутствует в булле папы Стефана V. Обращаясь к правителю мораван Святополку, папа обвинял Мефодия и его учеников в приверженности к византийскому толкованию „символа веры“ и распространению визан-тийской системы постов, которая отличалась от франкской27.

В итоге можно сделать вывод, что в основе славянской церковной службы, привне-сенной Константином и Мефодием в Великоморавское государство, лежала византийская грекоязычная система церковных служб, праздников и постов. Да и едва ли можно пред-положить, что, занимаясь в Константинополе под надзором церковных иерархов первым переводом христианских текстов, Константин и его единомышленники замышляли ото-рвать церковные службы и праздники новых христиан от колыбели христианства и разо-рвать религиозное единство новых христиан с главнейшим, в их понимании, церковным центром.

Таким образом, традиционные источники, которые и до настоящего времени сохра-няют свою ценность при рассмотрении вопроса о создании славянской письменности, содержат достаточное количество избыточной информации, чтобы служить дополнитель-ным аргументом в пользу первичности кириллицы. Для образованного представителя византийского общества работа над славянской азбукой была возможна в нормативных рамках позитивного понимания древнегреческого философского наследия, в том числе и греческой письменности, в качестве следующей ступени божественного откровения. В противоположность этому жизненная практика сформировала у Константина негати-вистское отношение к самостоятельно изобретенным знакам. Христианско-философскую основу имело у Константина и обоснование сакральной целостности креста, с вытекаю-щей отсюда смысловой нагрузкой при использовании перед текстами. Как избыточная ин-формация, предоставляющая данные для календарной составляющей процесса создания новой письменности для мораван, присутствуют в тексте „Жития Константина“ хроноло-гические вычисления. В конечном итоге, для Константина воспринявшего византийскую христианскую и философскую картину мира, единственно приемлемой основой письмен-ности мораван мог быть греческий алфавит, что и предопределило создание им той азбу-ки, которая стала известна как кириллица.

1 Демин, О. Б. „Мы пришли дать вам слово“. Кирилл и Мефодий в истории славянской куль-туры. Одесса, 2003; Дьомін, О. Б. Християнські реалії Візантії середини ІХ століття та виникнення слов’янської писемності. – Історія в школах України, 2007, № 7, с. 47–49; Дьомін, О. Б. Херсонес та „Руські письмена“ в контексті творення слов’янської писемності Кирила та Мефодія. – В: Записки історичного факультету Одеського національного університету. Одеса, 2007, вип. 18, с. 129–135; Де-мин, О. Б. Византийский христианский и календарный контекст деятельности Константина Фило-софа: мог ли он создать глаголицу? – В: Древнее Причерноморье. Одесса, 2008, вып. 8, с. 119–126; Демин, О. Б. Биография как доказательство: к истории создания славянской письменности. – В: Curriculum vitae. Гуманітарний метод у гуманітарному знанні. Одеса, 2009, с. 35–39; Демин, О. Б. Ви-зантийская философия и создание Кириллом и Мефодием славянской письменности: взгляд историка. – В: Медієвістика. Одеса, 2009, вип. 5, с. 61–68; Демин, О. Б. Раннесредневековые европейские кон-фессионально-культурные реалии и создание славянской письменности. – В: Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. Чернігів, 2009, вип. 73, серія: історичні науки, № 6, с. 3–7.

2 Шеннон, К. Работы по теории информации и кибернетике. М., 1963, с. 667–668.3 Там же, с. 669–686.4 Седов, Е. Информационно-энтропийные свойства социальных систем. – В: Общественные на-

уки и современность. М., 1993, № 3, с. 93. 5 Житие Константина. – В: Сказания о начале славянской письменности. М., 1981, с. 73.6 Флоря, Б. Н. Комментарии к Житию Константина. – В: Сказания…, с. 109–110.

11

7 Пейчев, Б. Кириловото определение на философията. – В: Константин-Кирил Философ. София, 1969, с. 71–72; Велчев, В. Делото на славянския просветител Константин-Кирил Философ в историята на културата. – В: Константин-Кирил Философ. София, 1971, с. 232–245.

8 Житие Константина, с. 87. 9 Там же.10 Флоря, Б. Н. Комментарии к Житию Константина. – В: Сказания…, с. 127.11 Житие Мефодия. – В: Сказания о начале славянской письменности. М., 1981, с. 97.12 Житие Константина, с. 72–73.13 Там же, с. 76.14 Там же, с. 7215 Демин, О. Б. „Мы пришли дать вам слово“..., с. 60.16 Житие Константина, с. 75; Демин, О. Б. „Мы пришли дать вам слово“..., с. 42, 59.17 Степанов, Ю. С. Несколько гипотез об именах букв славянских алфавитов в связи с историей

культуры. – Вопросы языкознания, 1991, № 3, с. 27, 34.18 Демин, О. Б. „Мы пришли дать вам слово“..., с. 37–39.19 Заимов, Й. Битольская надпись болгарского самодержца Ивана Владислава 1015–1016 гг. –

Вопросы языкознания, 1969, № 6, с. 124–129; Заимов, Й. Битолски надпис на Иван Владислав само-держец български. София, 1970, с. 15–16; Белый, А. В., Э. И. Соломоник. Утерянная и вновь открытая мангупская строительная надпись. – Нумизматика и эпиграфика, XIV, 1984, с. 170–175.

20 Житие Константина, с. 72.21 Житие Константина, с. 87.22 Костенецкий, К. Разъясненное сказание о буквах. – В: Родник златоструйный. Памятники бол-

гарской литературы IХ – ХVIII веков. М., 1990, с. 156–157.23 Житие Константина, с. 86, 91.24 Цит. по: Климишин, И. А. Календарь и хронология. М., 1985, с. 263–265.25 Верещагин, Е. М. Из истории возникновения первого литературного языка славян. Переводче-

ская техника Кирилла и Мефодия. М., 1971, с. 14–16.26 Демин, О. Б. Византийский христианский и календарный контекст деятельности Константина

Философа..., с. 119–122.27 Флоря, Б. Н. Сказания о начале славянской письменности и современная им эпоха. – В: Ска-

зания…, с. 45.

12

ІЗМАЇЛ СРЕЗНЕВСЬКИЙ ТА СЛОВ’ЯНСЬКИЙ СВІТ (до 200-річчя від дня народження)

УДК 930(477.54):929 Срезневський І. І. СРЕЗНЕВСЬКИЙ ТА СТАНОВЛЕННЯ

ТРАДИЦІЇ ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ В ХАРКІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Ю. А. Кісельова Кісельова, Ю. А. І. І. Срезневський та становлення традиції історіографічної рефлексії в

Харківському університетіВ статті розглядається традиція історіографічної рефлексії в Харківському університеті в першій

половині ХІХ ст. Метою автора було з’ясувати вплив цієї традиції на становлення І. І. Срезневського як науковця та вказати, як традиція була ним продовжена у його науковій та викладацькій діяльності.

Ключові слова: І. І. Срезневський, історіографічне знання, Харківський університет.

Киселёва, Ю. А. И. И. Срезневский и становление традиции историографической рефлек-сии в Харьковском университете

В статье рассматривается развитие традиции историографической рефлексии в Харьковском университете в первой половине ХІХ в. Целью автора было выяснить влияние данной традиции на становление И. И. Срезневского как ученого и указать как традиция была им продолжена, воплотив-шись в его научной и преподавательской деятельности.

Ключевые слова: И. И. Срезневский, историографическое знание, Харьковский университет.

Kiseljova, J. A. I. I. Sreznevskiy and the formation of the tradition of historiographic reflection at Kharkov University

The article deals with the development of tradition of historiographic reflection at Kharkov University in the first half of the 19th century. The aim of the author was to determine the influence this tradition to the process of formation of I. I. Sreznevskiy as a scientist and specify how the tradition was continued by him in his research and teaching activities.

Keywords: I. I. Sreznevskiy, historiographical knowledge, Kharkiv University.

Ім’я видатного вченого Ізмаїла Івановича Срезневського нерозривно пов’язано з Харківським університетом. Тут він, син професора російської словесності цього університету, здобув вищу освіту, спробував свої сили в галузі політичної економії і ста-тистики, знайшов однодумців та соратників, співзвуччя своїм, навіяним романтичною добою, фольклористичним захопленням, отримав путівку у наукове життя (направлен-ня у закордонне відрядження) та зробив перші кроки як дослідник і викладач в галузі слав’янознавства.

Серед незчисленної кількості факторів та тенденцій, які визначили науковий шлях вченого та пов’язали його з alma mater, можливо виділити наукову традицію, яка безпо-середньо вплинула на становлення І. І. Срезневського як науковця, але до сьогодні не при-вертала уваги дослідників. Мається на увазі традиція історико-наукової (історіографічної) рефлексії в Харківському університеті.

У сучасній історіографічній науці загальновизнаною стала теза про одно часність поя-ви історіографічного компоненту зародженню самого історичного знання1. Але довгий час історіографія побутувала у вигляді внутрішньої рефлексії історика. Перетворенню ж її на зовнішню сприяв як процес інституціоналізації історичної науки, так і загальний розвиток історико-наукової складової універ ситетської науки першої половини ХІХ ст. В рамках цих процесів й буде розглянуто нами генезис історіографічної традиції в Харківському університеті та його вплив на формування наукової діяльності І. І. Срезневського.

Незважаючи на те, що І. І. Срезневський навчався на етико-політичному відділенні Харківського університету, ми вважаємо доречним розглядати процес його науково-професійного становлення в широкому контексті розвитку університетської ©Кісельова Ю. А., 2013

13

гуманітаристики. Такий підхід видається правомірним з огляду як на особливості роз-витку університетської науки того часу (а саме органічну близькість та відносно сла-бу диференційованість різних галузей знання), так і схильність самого науковця до літературної творчості, філологічних та етнографічних спостережень, які у культурному середовищі Харкова знайшли благодатний ґрунт. Важливим був також вплив наукових уподобань батька науковця І. Є. Срезневського (хоча і відносно нетривалий час через його передчасну смерть). Зацікавлення до філологічного знання молодому науковцю прище-плювала матір Ізмаїла Івановича, а також учні та колеги батька, які продовжували пра-цювати в університеті після його смерті (наприклад, викладач кафедри всесвітньої історії Є. М. Філомафітський, який був вихованцем родини Срезневських та у 1810-х рр. разом з Р. Т. Гонорським та Г. Ф. Квіткою плідно працював над виданням, ініційованого І. Є. Срез-невським часопису „Украинский вестник“2).

З перших кроків самостійного життя І. І. Срезневський мріяв про наукову кар’єру3. Тре-ба зазначити, що на 1840-і рр. в цілому був сформований погляд на систему професійних якостей університетського професора, в основу якої була покладена рефлексивна складо-ва діяльності університетського науковця. Сприяли цьому складні завдання формування нової професійної групи (університетської професури) та організації навчання у новоство-рених університетах на рівні західноєвропейської науки та освіти, що стояли перед твор-цями системи вищої освіти Російської імперії. Відтак, навіть у науково-атестаційних доку-ментах основними якостями кандидатів на вчені ступені були визначені такі як обізнаність з історичним розвитком наук, вміння використовувати найкращі досягнення наукової дум-ки в процесі викладання, спроможність до самостійних оцінок „переворотів у ході наук“4. Таким чином, певною мірою вважалось, що здатність до рефлексії дорівнювала здатності до наукової діяльності.

З іншого боку, історико-наукові знання у перші десятиліття існування Харківського університету виконували важливу просвітницьку функцію. Актуа лізували її перш за все іноземні професори. Звертаючись у публічних промовах до історії наук та відтворюючи універсальну схему руху наук, вони прагнули легітимізувати утвердження моделі європейського університету в Російській імперії, яку вони розглядали як продовження світової практики розповсюдження освіти5. З іншого боку, історія окремих галузей знан-ня, на їхню думку, мала важливе виховне значення. Наприклад, професор К. Роммель у своїй промові припускав, що викладання історії розвитку класичної філології з ХV ст. із вказівкою на її успіхи спроможне „пробудити любов до цієї науки“6. Професор А. Дегуров закликав вдумливо сприймати результати історичних творів, роз’яснюючи різницю між історичним романом та професійними історичними дослідженнями на прикладах творів Ф. Вольтера, Д. Юма, І. Босюета, У. Робертсона7.

У подальшому просвітницький потенціал історико-наукових знань стали використо-вувати і вітчизняні науковці. Наприклад, П. П. Гулак-Артемовський 1819 р. у промові під час відкриття кафедри польської мови надавав характеристику „стану наук у Польщі“, ма-ючи на меті „вказати головні періоди в долі польської мови поряд з науками та долею на-роду“8. Пізніше видавець „Українського журналу“ А. С. Склабовський надрукував 1824 р. вступну лекцію П. А. Затеплинського з історії астрономії, у передмові до якої він закликав автора до продовження цієї теми на сторінках журналу, тому що „історія наук“, на його думку, викликала широкий громадський інтерес9.

Просвітницьке значення мали, до певної міри, і вступні лекції, під час яких відбувалося ознайомлення з історичним розвитком окремої галузі знань, її сучасним станом, основ-ною науковою літературою. Поряд з таким знанням, яке слугувало, на думку викладачів, для „належного пояснення науки“10, поступово впроваджувалася і критична (а по суті історіографічна) методика викладання, коли основні постулати дисципліни розглядалися в боротьбі різних точок зору, що призводило до формування у слухачів критичного мис-лення, пробуджувало самостійну думку.

Пізнавальний потенціал критичного способу викладання в Харківському університеті був визнаний та широко використовувався професорами етико-політичного відділення, також і під час навчання на ньому І. І. Срезневського. Вчений з особливою подякою зга-

14

дував свого викладача російського права (ймовірно мова йшла про І. М. Даниловича), який перед початком курсу видавав студентам стислий огляд, де „з кожного з основних питань були вказані джерела їх вирішення та найбільш важливі праці вчених, які викладали одне з цих рішень чи містили міркування з їх приводу“. Всі слухачі повинні були заздалегідь готуватися до занять за джерелами та літературою11.

Таким чином, під час навчання І. І. Срезневського та його перших кроків як дослідника історико-наукові знання в університетській освіті та науці виконували потрійну функцію. Вони були важливою частиною професійної культури університетського науковця, склада-ли основу способу викладання та мали просвітницький потенціал.

Аналізуючи розвиток традиції історіографічної рефлексії в Харківському університеті, також слід звернути увагу на зародження історіографічного знання у надрах філологічних дисциплін. Зважаючи на те, що сфери компетенції філологічної та історичної наук у першій половині ХІХ ст. не були ще чітко розмежовані, матеріал з історії класичної філології та російської словесності склав основу перших історіографічних екскурсів. Саме класична філологія становила галузь наукової спеціалізації Івана Євсеєвича Срезневського, батька І. І. Срезневського. Він вивчав класичні мови в Московському університеті, а в подальшо-му успіхи в цій галузі забезпечили йому кар’єрне просування та отримання викладацької посади у Ярославському (Демидівському) училищі, де І. Є. Срезневський працював викла-дачем кафедри „словесності давніх мов та російського красномовства“. До Харківського університету він перейшов вже як викладач кафедри російської словесності12. Таким чи-ном, до кола наукових зацікавлень батька входили як класична філологія, так і російська словесність. Інтерес до філологічного знання був притаманним й І. І. Срезневському.

Університетська освіта в галузі класичної філології передбачала не тільки пізнання граматичних структур, але й спроможність інтерпретувати зміст творів. Більшість праць, з якими знайомилися студенти, були історичними. Наприклад, це були окремі книги „Історії“ Геродота, твори Ксенофонта, промови Демосфена, книги „Іродової історії“, трактат Лукіана „Про спосіб писати історію“, з латинської словесності – уривки з праці Тита Лівія, „Історія“ Тацита, промови Цицерона, життєписи Плутарха та ін. „Пояснення“ античних творів ви-магало, як правило, історичних коментарів. Разом із тим увага до праць окремих античних письменників надавала можливість та вимагала (згідно логіки викладання) ознайомити студентів старших курсів з цілісним поглядом на історію давньогрецької та давньоримської літератури. В Харківському університеті перші курси з історії класичних літератур розпо-чали викладатися ще у 1811–1812 навч. р.13. Згодом Х. Ромель зробив обов’язковим курс історії римської літератури в стінах Харківського університету. В часи навчання І. І. Срез-невського в університеті у 1820-х рр. цей курс викладав видатний професор І. Кронеберг, лекції якого з історії німецької літератури не могли вмістити усіх бажаючих їх прослухати14. Таким чином, університетська освіта у галузі класичної філології передбачала знайомство студентів з найважливішими історичними творами доби античності, формувала поняття про розумовий рух в античному світі, про особливості розвитку історичної думки давніх греків та римлян та надавала поштовх інтересу до особистостей істориків.

При такій посиленій увазі до історії іноземної літератури природно виникав інтерес і до процесу розвитку вітчизняної словесності. Саме в Харківському університеті професором І. С. Рижським у 1809–1810 навч. р. був прочитаний перший у російських університетах курс історії російської словесності15. При цьому, як зазначав М. І. Сухомлинов, викладач не обмежувався вибірковим розглядом творів, але звертав увагу на зв’язок та послідовність літературних явищ16. І. С. Рижський планував навіть з часом написати підручник з історії російської словесності17, але смерть вченого 1811 р. не дозволила здійснитися цим намірам. Батько І. І. Срезневського не продовжив практику попередника, зосередивши свою увагу на викладанні естетики. Але в 1820-х рр. історія вітчизняної літератури стала традиційним еле-ментом університетського філологічного навчання. Викладання цього курсу в Харківському університеті розпочав з 1823–1824 навч. р. екстраординарний професор Д. С. Борзенков18. Поширенню інтересу до історико-літературного процесу та до особистостей видатних „письменників історії“ сприяло видання 1822 р. підручника М. І. Греча „Досвід стислої історії російської літератури“. На той час саме підручники з історії словесності взяли на

15

себе функції формування багажу історіографічних знань та їх розповсюдження в системі університетського викладання. Вважаючи літературу „виразником думок та почуттів кож-ного народу“19, М. І. Греч обмежував її витонченою словесністю та історією. Відтак в підручнику історичні праці розглядалися як різновид прозаїчних творів, а четверта части-на підручника „Досвід стислої історії російської літератури“ містила відомості про виз-начних літераторів, в тому числі й істориків, авторів загальних історій XVIII ст.

Таким чином, окремі питання теорії та історії історичної науки входили до змістовної частини конгломерату філологічних дисциплін, який мав назву „словесність“. Такий стан справ при розподілі сфер компетенції різних дисциплін зберігався до середини ХІХ ст.

У 1840-х рр. близький товариш І. І. Срезневського викладач кафедри російської словесності А. Л. Метлинський (який, доречі, також закінчив етико-політичне відділення та захистив магістерську дисертацію з політичних наук) не лише включав до своїх курсів історико-наукові сюжети, а й пропонував зробити їх серцевиною навчання. Його курс теорії прози, судячи зі змісту його програми, претендував на роль дисципліни наукознав-чого профілю. У першій частині, яка була присвячена теорії філософських творів, розгля-далися особливості різних галузей науки, форми наукових творів, наукова публіцистика, надавався нарис розвитку наукового знання в стародавньому та новому світі20. Такий підхід відобразився і в тій частині програми, яка була присвячена історичним працям. Окрім питань, котрі представляли філологічний інтерес, до цього розділу були включені ще й питання історіографічного характеру, наприклад, „історія та історики Стародавнього Світу та Візантії“, а також „перебіг історичних досліджень в країнах Європи“21.

Розвиток літературознавчої думки підготував і теоретичні основи майбутньої історіографії. В ході розробки теорії літературознавства формувалися уявлення про безперервність історико-літературного процесу, особливості його періодизації та залежність цього процесу від суспільної думки й перебігу політичної історії. Була виро-блена низка понять, таких як „хід словесності“, „літературні напрями та школи“, які стали інструментами пізнання сутності літературного руху та певною мірою сприяли зароджен-ню нової галузі знань – „історії історичної літератури“. Слід зазначити, що саме в статті викладача Харківського університету Р. Т. Гонорського, де він намагався охарактеризува-ти стан вітчизняної літератури22, сучасні дослідники вбачають першу спробу дослідити літературу як специфічне явище зі своїм особливим внутрішнім життям та усвідомити її як самобутній процес23. Нарешті, саме в літературознавстві була сформульована ідея про відображення літературними та історичними творами самосвідомості народу та істориків, яка пізніше буде покладена в основу знакових для інституціоналізації історії історичної науки історіографічних творів С. М. Соловйова та М. Н. Петрова.

Одночасно формувався інтерес до історії науки і у істориків Харківського університету. Вже в магістерській дисертації М. Корсуна „Міркування про те, в чому полягає суть історії і який належний спосіб її вивчення“, виданій 1824 р., була висловлена думка, що „вірна та повна історія наук історичних [тобто історіографія – Ю. К.], яка б уміщала в себе не одну тільки літературу, але й увесь ряд змін, які сталися з історією та різницю у способах уяв-лення її давніми та новими письменниками“24, є рівноправною допоміжною історичною наукою поряд з джерелознавством та спеціальними історичними дисциплінами. І тільки єдність цих галузей знань, на думку автора, давала право історії „більше за інші науки служити знаряддям істинної просвіти“25.

Таким чином, можливо говорити про те, що історіографічне знання було іманентно притаманним університетській історичній освіті й науці. В подальшому традиція історіографічної рефлексії в галузі історичних наук активно розвивалася науковцями університету. Вже в 1830–1840-х рр. викладач російської історії П. П. Гулак-Артемовский значну частину свого двохрічного курсу з російської історії присвячував історіографічно-джерелознавчому вступові26. Викладачі кафедри загальної історії В. Ф. Цих та М. М. Лунін також зверталися до історіографічної проблематики як у своїй науковій творчості, так і під час викладацької діяльності. Саме ці вчені стали засновниками „харківської школи“ істориків, характерною особливістю якої сучасні дослідники вважають розробку тео-ретичних проблем історії27. При цьому суттєвою рисою їх теоретичних рефлексій була

16

нерозривність методологічних та історіографічних пошуків, а визначною особливістю лекційної діяльності цих двох істориків стало ініціювання викладання науково-критич-ним методом28.

Таким чином, можна стверджувати, що історіографічне знання формувалося у першій половині ХІХ ст. як важлива складова гуманітарної університетської освіти.

З огляду на це, доречно припустити, що при викладанні курсів по кафедрі історії та літератури слов’янських наріч, що була заснована в російських університетах Стату-том 1835 р. та по якій передбачалося викладання філологіч них та історичних дисциплін, історіографічним знанням також повинна була при