КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СПОЛУЧНИК –VII

АЛЬМАНАХ

ЛІТЕРАТУРНОЇ ТВОРЧОСТІ

КИЇВ – 2012

2

Редакційна колегія: Л.В.Грицик, д-р філол. наук, проф. (голова);

Н.В.Костенко, д-р філол. наук, проф.; О.Г.Астаф’єв, д-р філол. наук, проф.; А.О.Ткаченко, д-р філол. наук, проф.;

Н.І.Бернадська, д-р філол. наук, проф.; Н.М.Андрійченко, канд. філол. наук, доц.;

О.С.Яровий, канд. філол. наук, доц. (відп. секретар); Т.І.Ярова (технічне опрацювання)

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту філології (протокол № 9 від 23 квітня 2012 року)

Друкується за авторською редакцією

Сполучник–VІІ. Альманах літературної творчості. / Київ.

Нац. ун-т ім. Тараса Шевченка; редкол.: Л.В.Грицик (голова) [та ін.]. – К.: «Логос», 2012 . – 422с.

Чергова, сьома, книга щорічного художнього видання «Сполучник»

складається із оригінальних творів, перекладів, статей студентів і

випускників Інституту філології Київського національного університету

імені Тараса Шевченка. Авторів різного віку та уподобань об’єднує

відданість важливим буттєвим цінностям, прагнення естетичної

довершеності, відкритість читачеві й навколишній дійсності, яка

закономірно постає у їхньому слові дивовижно багатогранною.

3

ЗМІСТ Яровий Олександр. Сім – число повноти. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

АНТОЛОГІЯ АКТУАЛЬНОГО ВІРША

Нестерова Юлія. Елегія забуття. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12

ПОЕЗІЯ

Астапенко Ігор. «Це все ти…», «Молочно-медова пахучість женьшеню..»,

«Думки – як човни…». «Занадто піднявши планку». Про Осінь. «Так

кажуть…». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14

Богданець Світлана. «Я все розклала по порядку…», «У своїх віршах я

могутня…». Міра. «Стоять ліси, закутані у мох…». Уривки. Зграя над

містом. Рандеву. Лапті. Ми більше не пишемо листів. Зорова поезія

(Зебра. Бермудський трикутник. Контраст. Самотність у мережі. Слава.

Зло. Кохання. Еволюція. Дружба. Брехня. Справедливість). . . . . . . . . 16

Войток Сергій. «Життя відколи життя…», «Світає світло…».

Совершенный грех. «Мені болить!..». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27

Гладун Дарина. За минуту до Нового года. Девушка. Смотри и молчи!

Перекресток. Повседневность. Героям різних епох. Слово. . . . . . . . . . 28

Гринчій Анастасія. «Заснуть, забыться…», «Оглянись, уносит ветер в

небо поезда…». Звонок. «Молчание – лезвие по венам…».

Виртуальность. «Жизнь могла сложиться по-иному…». Виртуальная

любовь. «Кохай мене…». Маленький принц. Лихорадка. Прохожие.

Kaizora. «Холодным морозом укрывает душу…». Каменный зверь. . .33

Гришкова Анна. «Похилиться Ейфелева вежа…», «Табличка…», «Сто

одиноких «я»…». Творцам. «Я не буду смущаться правды…»,

«Дома…». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40

Дорошенко Каріна. «Колискова життя…», «У небі вчуються зорі…»,

«Порушили спокій трави…», «Русалкою пропливатиму…», «Поезії

місяцеспів…». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43

Дука Аліна. «Небо усміхнулось…», «Небо скрапує зорями…», «Дощ

хлюпає…», «Гроза мені співає колискову», «Танцюю під дощем…»,

«Розлилася туга…». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45

Кльопова Євгенія. «Вдыхать воздух и жить моментом…», «Увековечь

мой образ на холсте…», «Раскачиваясь на качелях…» . . . . . . . . . . . . . 48

Коваль Ольга. Філософія життя. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50

Колдаєва Альона. Рубаи ( «Ты, сделав шаг назад, остановил

мгновенье…»). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50

Кушик Наталка. «Знаходиш себе – і губиш…», «Отак починалася

воля…», «Пишуть цівочкою дощу…», «Мілішають озера наших

душ…», «Ось і настав цей ранок солодкавий…». Переконливо.

4

Перспектива. Постнеповторність. «Вечір зализує рани…»,

«Перезимовую літа…», «Падає сніг…». «Нещасливиця…». Відплата…

Спогляд. О.Г. Прощальна. Не сподіваючись. «Минаю занедбаний

цвинтар…». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .51

Люднова Анна. Зорями у пил. Рецепторами душі. Там у слові –

безмежність спокуси… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 58

Муравецька Ярослава. Скрипаль. У дзбанку. Я вже не та… Деструкція.

Художнику. Б’ється в вікна захмеліла тиша… Лялька. Червоний букет

із білих троянд. Володарка Ночі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60

Нікітченко Катерина. Малюнок на спомин. Подрузі. Стомлена. . . . . . . . 64

Онищук Катерина. «Ти дивишся в очі…», «Вона була ще дуже юна…»,

«До чого це яскраве сонце…». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65

Познанський Євгеній. Страшный Суд. Лев. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67

Поляк(Піскун Андрій). Стеля (00-21). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68

Рибась Оксана. Terra Logia. Кінець і початок. Музика сфер. «Повітря

рідне…», «Життя у клітинку…», «У руці рука…». Маяк. Колискова. 76

Романюк Роман. «Вечір знову, як ніготь по нерву…», «Я живу в озимілих

березах…», «Коли небо візьметься черленим…». Київ-Пасажирський.

«Сонце між соснами в горизонт…», «Дощ навспак…», «Жінко,

залишися…», «Як хотів би… колись…», «Я впевнений: ночі походять

звідси…». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82

Семчишин Дмитро. Антоніна. Одкровення. Богиня Оази. Кров гранатовий

сік. «Я не хочу до цих іспанських ангелів…». Фотографія вечірнього

пейзажу. Інформація для роздумів Едварда Мунка. Враження від

вигаданого квітневого вечора. Журавлиновий переліт. Ностальгія за

Кінбурном. Передчуття конкісти. Травневому. Трублаїні. Віднайдена

хроніка. Чернігів давній.Сонети (Чернігівський сонет. Сонет метелика.

Кельтський сонет. Парковий сонет. Меланхолійний сонет). . . . . . . . . 93

Шиденко Наталія. А мій Амур всі стріли розгубив. Душа. . . . . . . . . . . . 108

Яровий Олександр. «Сивію – і чіпляюся за щастя…», «Та давня, вільна

ніч…», «Випав сніг у мені сьогодні…». Моновірш – 1. Моновірш – 2.

Моновірш – 3. Моновірш – 4. Короткий курс ностальгії. Попелюшка

проти інтернету. «Настане час, коли усе настане…». . . . . . . . . . . . . . 110

КНИГА В КНИЗІ

Скакун Ірина. КНИГОСХОВИЩЕ.Безкрилі… Воїн світла. Вітрові…

Другові. Запах самотності. І навіть… Книгосховище 29. Криза № 2.

Криза № 3. Місто тисне… Мовчати. Ода зняттю стресу , або Віват,

Єсєнін! Похмуре. П’ятничний вечір. Пантрагічний. Подаруй… За

Фрейдом… Самоюриспруденція. Сонет про складну долю високого

мистецтва… Сонце не вийде… Спаліть… Суспільний комплекс. Там,

де я народилась… Темно-зелена королева. Троянда. У великому

5

місті… Хороші поради. Хто ти?.. Чиєсь серце. Чого тобі треба? Що

залишається в тебе тоді… Бедлам буття. Внутрішні віруси. Я і

метрополітен. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114

ПРОЗА

Бодасюк Олена. Планета в кишені. Доконане життя минулого часу.

Метелик, або Один день вічності. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135

Гладун Дарина. Безсоння. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140

Гринчій Анастасія. В небо. Откровение № 1. Ночь в замке. Путь

кардинала. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141

Гришкова Анна. Діалог дверей із дзеркалом. Свобода? . . . . . . . . . . . . . 144

Коваль Ольга. Плюшеве серце. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 161

Ковінько Марина. Дневник Золотой Рыбки. Лазурная лиса.Продавец

счастья. Весеннее largo. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 164

Левчук Катерина. Віддзеркалення. Ціна життя. Про одну гривню і

вдячність. Відчути щастя на дотик. Фатальна муха. . . . . . . . . . . . . . . 190

Люднова Анна. Ніч безсоння. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 215

Нікітченко Катерина. Щеня. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 217

Онищук Катерина. У ритмі рідного серця. Друзі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 219

Рибась Оксана. Казка про серце з ручками. Казка про дорослу Дівчинку.

Колеса долі. Після слів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .221

Семчишин Дмитро. Ґелґіт. Звістки з фронту. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 231

Ткаченко Марія. До Болу на 12.30. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 233

ДРАМАТУРГІЯ

Гульчак Оксана. Літають. Живий покійник. Орфей, або По той бік

любові. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .236

Познанський Євген. Компьютер Клио. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .248

КРИТИКА. ЕСЕ. ПУБЛІЦИСТИКА

Гульчак Оксана. Жінка, що тане (Відгук на повість «Жінка зі снігу»

В.Слапчука). Шинкарка та одразу мавка (Відгук на містичну драму

С.Новицької «Шинкарка»). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .257

Костенко Наталія, Яровий Олександр. Правда без ненависті (Про роман

О. Сизоненка«Валькірії не прилетять (Берлінські хроніки). . . . . . . . .260

Максимова Катерина. Поетика Майка Йогансена і Сергія Жадана:

спадкоємність і відмінність. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 274

ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ПОЛИЦЯ

Кушик Наталка. Переклади творів С.Єсєніна, І.Бродського,

А.Вознесенського, Б.Ахмадуліної. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .281

6

КИТАЙСЬКА ТЕМА

Скирда Людмила. Поезії із книги «Мелодії чотирьох сезонів» (Чень

Хаосу. Передмова) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 293

Мурашевич Катерина. Цей світ – любові острів… (Рецензія на збірку

Л.Скирди) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 304

Шекера Ярослава. Концепція простору в давній китайській поезії. Образ

води в давній китайській поезії. Своєрідність художніх засобів танської

поезії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 308

Шекера Я., Бедненко О., Маляр Д., Мурашевич К., Харчук К.

Переклади творів давньої китайської поезії. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 331

Шекера Ярослава. З нових перекладів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 360

ФІЛОЛОГІЧНА ЛАБОРАТОРІЯ: Сходознавство

Алієва Жале Фазіль Кизи. Поетика сучасного турецького вірша (уривок)

Переклала Заміна Керім Кизи Алієва. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 374

НАШ ГІСТЬ

Завірюхіна Ірина. Три жінки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .393

ПОЕТИЧНА КОЛЕКЦІЯ

Евтушенко Евгений. Афганский муравей. Когда мужчине сорок лет.

Молитва. Баллада о выпивке. Ольховая сережка. «Проклятье века – это

спешка…». «Поэзия – великая держава…». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 409

ВІЧНЕ СЛОВО

Біблія про Добро. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .421

14

П'янка благодатність волосся-перлини – Я в нього вплету найсвітліші бажання. Ми стрибнемо дико у човен з калини І десь попливемо рікою кохання. І там, на малинових хвилях, щоночі Я буду тебе цілувати до болю. А вдень буду пестити руки жіночі, А зранку вмиватись твоєю красою. Ми будем пірнати у щастя свавільно, І нас обійматиме радість-матуся. Ти в усмішці так розіллєшся повільно, А я буду пити її й не нап'юся. Й коли підглядатимуть зорі за нами І нас заховає вуаль вечорова, Наснажусь подіями нашої драми І скажу тобі три божественні слова...

* * *

Думки – як човни, що чалапають звивинами, Вночі попричалювались у сні. Напившись у венах червоними винами, Вже більше не можуть коритись війні. Думки, що промчали моторними катерами, Сховались собі в підсвідомості порт. Щоб потім постати скаженими кратерами І виблюнуть лаву криваву за борт. Думки, що мандрують давно субмаринами, Катуючи течії мозку на дні, Піднялись наверх і важкими цеглинами Упали ось тут на папері… дурні…

15

* * * Занадто піднявши планку, Ти, може, й засвітиш сонцем. Але навіть в грі в мовчанку Стіна буде переможцем…

ПРО ОСІНЬ

Вже завтра про осінь не актуально – Її заборонять вважати сучасним, Тому ще закутаюсь, поки реально У зношену осінь, фасоном прекрасну. Вкраду виноградно-кленову палітру, А з нею й листочки в багряній помаді. Ей, дубе, а як ти оплачуєш вітру Стриптиз берези у листопаді? Вкраду у осені сережки із бараболі, Ще поки в осені коси неполаковані, Ще поки грудень вербує в голі, Ще поки вербоньки не завербовані. Поцуплю, ще поки не видно зиму, Колони диму, ще поки вогонь палає. Чи в тебе, осене, солодкого того диму Нема? Є? – Немає… Помчу тунелями в шкарлупі горішка, В серцевині вмиюсь його сльозою. Зупинюсь і сяду-посиджу трішки, Щоб дорога в осені була легкою.

* * *

Так кажуть: «Життя – як зебра: то чорна,то біла смуга».

16

Сьогодні ламаєш ребра, А завтра знаходиш друга. Лиш смужечки у тварини Приблизно, та однакові. У нас – чорноти години І десять секунд любові…

Світлана Богданець,

випускниця Козинської ЗОШ

Обухівського району на Київщині

* * *

Я все розклала по порядку, І хай ми майже не знайомі, Я на тобі поставлю крапку, Ти на мені поставиш кому. Я прочитаю нас ізнову, Повиправляю помилки І там, де ти поставив коми, Чорнилом витисну крапки. Та через ночі й дні потому Я знову вирішу загадку: Я схочу скрізь поставить коми, Але ти вже поставив крапку.

* * *

У своїх віршах я могутня: Захочу – нам створю майбутнє, Тебе з собою заримую, Коханню крила намалюю. Твої слова в моїх руках! І все, що прозвучить в рядках Моїх простих і вбогих віршів Я не почую. І тим більше В душі твоїй цих слів немає.

17

Не певна я, та відчуваю. Я з точністю перенесу У образ твій душі красу. В тобі нічого не зміню, Лише коханням заміню Твої непевні почуття – Від них мені нема життя!

МІРА

І наостанок кілька слів. Я міряю життя тобою У кількості тих дивних днів, В яких ти поряд був зі мною. Вважають рідні та знайомі, Сімнадцять буде вже мені. Але лише тобі відомо, Що я жила всього два дні.

* * *

Стоять ліси, закутані у мох: Їм холодно, мабуть, в осінню днину. Дарма, що сонце, мов гарячий бог Цілує їх у загорілу спину. Розлитий мед на листі мерехтить, Життя у нім вже ледве-ледве мліє. О, друже, не трудись його зцілить! Осіннє сонце світить, та не гріє. Старіє ліс… Мабуть, йому пора. Деревам сивина спада на віти, І зморшками мережиться кора. Ні, не збираюсь я його жаліти. На тому місці, де одне вмира, Я вірю, щось нове повинно жити!

22

Зоропоезія «Зебра» передає усім відомий вислів, що «життя – як зебра: смуга чорна, смуга біла». Ніколи не знаєш, коли у твоєму житті настане ця чорна смуга, можливо, саме тоді, як найменше її очікуєш. Але варто пам’ятати, що навіть, коли у житті все погано, то обов’язково треба шукати в цьому якийсь позитив для себе (білі літери на чорному тлі), і навпаки: ти думаєш, що все прекрасно, треба вчасно помітити негатив, який може бути поруч ( чорні літери на білому тлі).

Твір «Бермудський трикутник» – це слово «час», літери якого розміщені на вершинах трикутника. Як відомо, Бермудський трикутник – це місце, у якому все безслідно зникає і ніколи не повертається. Так і час: він минає, з ним минає життя, і те, що відбувалося колись, вже ніколи не повернути. Люди безсилі перед цим, тому не потрібно марнувати безцінні миті, які в нас є, прожити їх так, щоб не довелося жалкувати.

23

Зорова поезія «Контраст» показує різницю в інтонації голосу людини і те, як це впливає на свідомість. Слово «Крик» написане великими і жирними літерами, це паралель між гучністю і силою крику. Краї літер гострі, бо крик ніби пронизує свідомість людини. Поряд сірим плавним шрифтом написане слово «шепіт». На фоні крику його ледь помітно, але це слово бачити приємніше, ніж попереднє. Так і в житті: для слуху людини милозвучнішим є тихий шепіт, ніж пронизливий та шокуючий крик.

«Самотність у мережі» присвячена проблемі людини у світовій мережі. Серед безлічі символів «@», з якими часто асоціюється Інтернет, в центрі знаходиться літера «Я», що символізує особистість. У наш час люди часто спілкуються через Інтернет, знаходять нових знайомих, а іноді й своє кохання. Але насправді в цьому світі не може бути справжніх почуттів, через повідомлення не можна донести всього того, що хочеться сказати людині, а за усміхненим фото і доброзичливими репліками може критися людина з чорною душею і поганими намірами. Тому скільки би ти не мав знайомих в Інтернеті, ти завжди залишаєшся

самотнім, і таке спілкування ніколи не зможе замінити

підтримку справжніх друзів і рідних, які поруч з тобою завжди.

24

Далі я хочу представити цикл зоропоезій «Тлумачний

словник». Він, на мою думку, є дуже цікавим, оскільки значення слів можна дізнатися за самим їх написанням та формою. Наприклад, у слові «свобода» літери розташовані далеко одна від одної, тобто вільні. От вам і тлумачення цього слова. Свобода – воля.

У слові «слава» літери великі, ніби тягнуться догори, як і людина, що задирає носа від гордості, знаменитості, слави.

Коли поглянеш на те, як написане слово «зло», одразу ж відчуваєш огиду. Букви незграбні, з колючими краями. Таким має бути і відношення кожного до зла.

25

«Кохання» завжди починається красиво (літера «к»), але потім

все змінюється: закоханий не знає куди себе подіти, поводиться неадекватно (літери «о» і «х»), іноді робить помилки (відсутність другої літери «н»), бачить світ з іншого боку, ніби в дзеркалі (перевернута буква «я»).

У кінці слова «вічність» поставлено три крапки, що означає

щось незакінчене, як і вічність.

Слово «еволюція» відображає те, як змінювалась людина і світ

впродовж свого існування. Кожна наступна літера більша за попередню, що означає прогрес у вивченні людиною світу. Але рано чи пізно знання людей можуть мати згубні наслідки: ядерна зброя, андронний колайдер, клони та інші винаходи зрештою знищать людство, настане нова ера, де все почнеться заново, з нижчої сходинки, ніж починало попереднє людство (літера «я» маленька, менша за літеру «е»).

27

світло на проблеми людства, змушує нас замислитися над життям.

Хотілося б додати, що тлумачення зорових поезій дуже суб’єктивне. Кожна людина, читаючи їх, розуміє це по-своєму, бачить те, що близьке її стану душі. В кожного можуть виникати різні асоціації, це залежить від того, як той чи інший сприймає світ, що його хвилює в даний момент. У цьому і полягає значення візуального мистецтва, адже воно може вплинути на світобачення будь-якої людини, донести одну думку всім через індивідуальний підхід до кожного.

Сергій Войток, студент ІІІ курсу,

спеціальність «Українська мова і література»

* * * «життя відколи життя»

Р. П.

життя відколи життя і ми тут не перші люди життя відколи життя так буде і не вдієш нічого змінити? – відвертий обман цілі? – відволікаючий туман віра? – ніким не зломима

але теж хибна вуаль тіней багато світло одне воно ж таки діє воно ж таки є у тому абсурдність у тому є бунт не створюй кордонів цінуй все що є брати і сестри ми ціле – одне тіней багато світло одне…

28

* * *

Світає світло, Згасиме лиш вночі. Нестримні крила, – Досконалість в далечінь. Нетлінно колихає, Щось важливе у житті, Перлинно обирає, Мить… – зупинкою.

* * *

Мені Болить! І біль цей не залити. Мені Болить! Чи може підпалити. Мені Болить! Як в пеклі в грудях пламеніє, Горить і тліє, Тліє і Болить. Мені Болить!

Дарина Гладун, студентка І курсу,

спеціальність «Літературна творчість»

ЗА МИНУТУ ДО НОВОГО ГОДА

В заброшенном доме, В пустынной квартире

Летают мысли. В молчание тихо, Почти ощутимо,

Мечты повисли. Потухли все свечи,

29

Погасли все лампы, Исчезли люди.

Стою одиноко В заброшенном замке

Чужих иллюзий. А там, за окошком, Как белая кошка,

Зима резвится. Бежит за клубочком – За снежным комочком,

Юлой кружится. Застывшие мысли Лениво повисли

На ветках елей. И вдруг, словно мышки, Пустились вприпрыжку

За кошкой белой. Хор ангелов слышен То громче, то тише

Под звездным небом. Расправить бы крылья, Над серою пылью

Подняться мне бы. Увидеть, как вечер Сгорает навечно

Под небосводом. Потом до рассвета Гоняться по свету

За старым годом.

ДЕВУШКА

Посвящается Скляр Ирине Вильевне

Девушка за зеркалом живет. Может, мы с ней вовсе не похожи? Может быть, она всегда поет? По-другому думает, быть может?

38

– Представляешь, я уже скучаю... Нет, не плачь, а помоги мне встать. Я хочу увидеть летний вечер, Золотом укрытые поля. Знай, что духом ухожу я в вечность, Только тело заберет земля... Но умолк и вдруг упал без силы. В суматохе закружился дом. И безмолвно, взглядом лишь просил он: Не жалеть не горевать о нем

ПРОХОЖИЕ

Хорошие Прохожие Спешат, спешат, спешат... И веру, И безбожие Приемлет их душа. Растрачены. Охвачены Успехом прошлых дней. Для боли Предназначены И жизнью слиты с ней. Похожие Прохожие Шагают, как один. И солнце Вместе с кожею Срывает тень с их спин.

39

KOIZORA

А завтра утром не видеть света... Мой самый верный союзник - ночь. И каждый выдох всё ближе к смерти, И с каждым вдохом сложней помочь. Моё ожиданье не чуждо страха, Дожить бы лишь до конца темноты. Усну навеки среди фотографий, Где мне из каждой смеёшься ты.

* * * Холодным морозом укрывает душу Самым одиноким на этой земле. Я останусь в прошлом, я сон не нарушу В бесконечно-серой натянутой мгле.

Я останусь в замке, что слился веками, Среди черных стен одиноко кружить. Так хотелось плакать пустыми ночами, Так хотелось смерти и хотелось жить. Отражает эхо пустынные залы. Там, где бродят тени, что зовут меня. С безразмерных окон открываю дали, Без надежды выйти, увидать свет дня. Но я буду верить, безумно и слепо, И застывшей жизни не ускорю ход. Этот замок мрачный обернётся склепом, Мне безмолвно вечность предсказав вперёд.

40

Анна Гришкова(Анна Трепез), студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

* * *

Похилиться Ейфелева вежа, Розвалиться древній Біг-Бен... Хтось буде дико жахатись, А хтось заспіває пісень. Світ може змінитись на краще, Чи здатні змінитися люди? Зруйнуємо ж того Біг-Бена, Посіємо паніку всюди! Коли життя неспроможне впливати, Безвихідь і відчай нам допоможуть. Можливо, нарешті хтось схаменеться І зрозуміє, що справді тривожно. Ця страшенно дурна дріб’язковість Поступиться місцем значущості... Це – виправданий ризик сучасності Та крок на шляху до могутності.

* * *

Табличка: «Не беспокоить!» Табличка: «Вход воспрещён» Все заперты в клетках иллюзий, Где громко молчит телефон. Невидимы эти строенья – Высокий забор безразличия, Бетонные стены невежества, Меж которыми нету отличий.

41

А ведь зАмками хотят удивить, Хоть замкАми скрывается факт, Что пустует владенье сие И царит там ужаснейший мрак. Зачем же стучаться, ломая кости?.. Изведайте иные края, Где табличка: «Пожалуйте в гости!» Табличка: «Входите, друзья!»

* * *

Сто одиноких «я», сто одиноких «ты» Раскиданы судьбою по планете Невмоготу друг друга обрести, Не в силах перебить преграды эти. Сто книг они прочли, Сто драм пронаблюдали, Но не хватает знаний, Нет главной той мечты, Ведущей по пути Без мук и без печали. Бродя по миру, жалкие, Кидаются к утехам встречным, Желая в них найти покой От пустоты и боли бесконечной. Кто их осудит, кто поймёт, Но вряд ли кто подумает любя, Что мог бы стать чудесным «Ты» Для затерявшегося «я».

* * *

Я не буду смущаться правды, Если та станет предо мной и заглянет в глаза.

46

І почувши тишу, Стримаю зітхання… Я знесу розлуку, Як знесла прощання. Та як будеш іншу Стежкою водити, Спробуй розгадати, Чи змогла б любити… Так, як я, мій птаху, Через біль і втому, Всупереч усьому, Всупереч усьому.

* * *

Небо скрапує зорями – Дивний, сяючий дощ… Подорожній, ти зморений Від трамваїв і площ? Зупинімось під кленами На хвилину, чи мить, І очима зеленими Розкажи, що болить. Ось криниця й вода у ній, Заспіваю пісень… Подорожній, я ангел твій На сьогоднішній день.

* * *

Дощ хлюпає, Душа схлипує, Хвилюються думки і сплітаються у вузькі стежки.

47

Кидає вітер в обличчя сльози весни, Облишеної сонцем. Небесні очі закриті темними рукавицями хмар. Повільно вмирає день на руках у вечора.

* * * Гроза мені співає колискову. Розбившись, дощ стікає по вікні, Щось шепче, та не чую його мови, Як і твоєї не почую, ні… По жилах телефону плине тиша І скрапує додолу, наче кров. Я не скажу байдуже: «Будь здоров». Ти будеш мені Музою чи віршем…

* * *

Танцюю під дощем, Ми з ним одні у полі, Змивається сльоза І серця тихий щем. Танцюю під дощем! Я вирвалась наволю! Танцюю під дощем! Танцюю під дощем! Танцюю під дощем! Він пестить мої очі, Цілує у вуста І хочеться іще! Танцюю під дощем! Вже не лякають ночі, Їх змила ця вода, Танцюю під дощем!

48

Танцюю під дощем! За вітром сум розвію, Лиш серденько горить Роз'ятреним огнем. Танцюю під дощем, Коханий, як умію, Я цей танок удвох Танцюю із дощем!

* * * Розлилася туга, cпохмурніло небо, Цілували очі краплі самоти. І печаль небесна злинула на тебе, А у мене очі шепотять: «Прости...» І довкола вітер розтривожив віти, Літо – як не літо, і вже я – не я. Не дивися сумно, що я рвусь летіти. Ти мене не втратив, я ж бо не твоя...

Євгенія Кльопова, студентка IV курсу,

спеціальність «Літературна творчість»

* * * Вдыхать воздух и жить моментом, Быть улыбчивой и простой, Уметь принимать комплименты Восхищаться своей красотой. Смеяться и быть ребенком, Читать и писать стихи На талии моей тонкой Вес твоей крепкой руки. Засыпать не считая звезды, Просыпаться с солнца лучом Стать собой никогда не поздно, Если рядом твоё плечо.

53

ПЕРЕКОНЛИВО

Примхлива перемога – І черевата зніченість. Мовчіть, хоча б для Бога. Навіщо ця трагічність? Хай крається роками, Змарудиться – минеться. Прозаїку – покора, І нам – що заманеться.

ПЕРСПЕКТИВА

Холодні у Місяця думи: Ця нинішня «ніч» безталанна. Ці люди обійняті сумом, Бо радістю хворі оманливою. І кожному воля – неволя І дім – заґратовані шати Цим людям, напевно, замовлено Ще довго. Чекати.. Чекати… Ця нинішня «ніч» – тільки розплач Утрачене все ж не здобуте Тим часом зникають урозтіч Слова благі (все ж не почуті) Цим людям, напевно Господнім, Урешті зітхати на тому Й дивитись на Місяць сьогодні Ще довго з холодного дому.

ПОСТНЕПОВТОРНІСТЬ

Скрегоче коліщатами годинник. У клопотах залізний батько Час. Атаками у «–надцять» бід рутинних Розбитий всюдиславлений Парнас. Століттю стиль завдячує в погорді Під гонораром ремигає хист,

54

Куди не глянь – мов ляпасом по морді, Викручуйся закінчений артист. Гряде доба наступного «ізм-изму» (Вже й мозок відцурається хребта) Погляньмо пильно крізь стандартів призму, Де наша спільнообрана мета.

* * *

Вечір зализує рани. Ранок відшукує слід. Долі хлипкі, полум'яні Зрівнює вихриплий світ. Вітер остуджує сміло Подихом самоти. Віри. Любові! Хотіли На все життя досягти.

* * *

Перезимовую літа, злітають святкуваті зими. Занадто справа клопітка: до щастя підбирати рими. Не варто правити містки, природа тут не мудрувала. І мастаків до містики тяжким ярмом обдарувала. Та колесо прокрутить час, беркицьне брязкальце коштовне.. Ми ще побачимось – не раз, на сутінках у срібну повню. Життя усе ж аукціон, а ми? – ми найдешевші лоти. Придбають нас й огорнуть нас – габою позолоти.

55

* * * Падає сніг – Сподіви сіє. Глід на снігу… Гарно, Месіє, Бути при Світлі. Тіло для Бога. Вірна дорога – Вічна дорога. Перезимуємо. Нам за спасіння Біль і покора, Кривд потрясіння. Тільки багацько-багацько До Раю Нас зобов`язань Таки Переймає.

* * * Нещасливиця. Ледащиця Начіпляла на сукню бід Сукня вицвіла. Ціль іскриться Під прицілом увесь похід. Їй байдуже, що завше чують: Хто боїться, хто вже звідтіль Воєдино здавен зійшлися Невзаємна весна і біль. Нещасливиця. Заскорузло. На скроні туга грузька сповза Жити в тузі, либонь, безглуздо Надто хоробро. Прикро за…

ВІДПЛАТА

Гарцює пульс у сальсі опівнічній, Праворуч у моїй легені простріл.

56

Не вабить зично привідкритий простір І замкнуте раптове потойбіччя. Чимраз дорожче розраховуватись кров`ю: Безглузде зацікавлення – за цівку.. В соборі я поставлю білу свічку, Аби тобі булося у здоров ї̀.

СПОГЛЯД

Лиже лип сухожилля сонячний пломінь І лежать вутлі тіні на тілі землі До віконниці липнуть сніжниці іконні Плинуть мрій клопіткі кораблі Ізоглоси вгорі граки крилоносять Розкартавлюється суєта Неглибока ця осінь на шкірі подосі Гірко шкіриться самота.

О.Г.

Зима. За північ. Невичерпна тьма. Щеза сльоза. Зазолотилась туга. Дрижить під небом вітру тятива І розсилає стріли сиза хуга. Влучання в ціль. Дещиця болю. Ми Ще пропорційні любощам ущентним. Спроквола кличуть нас, злучають сни, А ми, як завше, горді та нікчемні.

61

До всенародного молоха Ледь доторкнутися крильми, Вплітаючи в сітки згадки, З вітру творити пенати, Серця роз’єднані скибочки Марно зі світом єднати.

Я ВЖЕ НЕ ТА…

Я вже не та… Розіп’ята на гранях. Яка з них ліпша – дійсність, творчість, сон? Загублена в скалічених зізнаннях, Одягнута в ілюзії фасон. Так квапно душу ловлять у тенета – Ця істина не схована й проста, Так забирають музу у поета, Взамін – у подарунок – висота… Я вже не та… Я зібрана з уламків, З частин чужих не кольорових снів… На вибір – ніч чи тиші кілька дзбанків На смерть і відчай, радощі і гнів…

ДЕСТРУКЦІЯ

Деструкція. Самознищення. Зустрічай мене, в’язниця. Самозняття. Самопідвищення. П’ятигранне втаємничення. Заборонене, пошматоване І поділене… Сонце й хмари… П’ю світанку вино зачароване, Білоцвіття весни схвильоване.

62

ХУДОЖНИКУ

Не спокушай нічних дарів, Узявши крила у вістунок, В кленове пустоцвіття снів Сховай осміяний малюнок.

Б’ЄТЬСЯ В ВІКНА ЗАХМЕЛІЛА ТИША…

Б’ється в вікна захмеліла тиша, Лід мовчанням наливає вени, І обман, прудкий, неначе миша, Покида життя фальшиві сцени. Лід, мов сон, й вогню на розтопити, Лід мовчання у тремких руках… Неспокійно трунок ночі пити, Мов п’янкий коктейль – Чумацький шлях… Ще від дум горіти і горіти, Ще лишитись спогадом у снах… У тобі мені не передніти, У мені – світ топиться в сльозах.

ЛЯЛЬКА

Я тобі лише лялька, Хай красива, ніжна і витончена, Але бездушна, Хай чарівна, з чіткими рисами обличчя, Але пластмасова, Хай ти граєшся мною, Але не зламаєш… А, може, ні? А ти мені лише очі, Хай кохані, хай єдині в світі, Але мертві.

63

ЧЕРВОНИЙ БУКЕТ ІЗ БІЛИХ ТРОЯНД

Червоний букет із білих троянд До серця свого пригорну, Мов ліки, цілунками питиму яд, Мов крига, чекаю весну. Чарівним світанням із темних ниток Мовчання своє розпочну, Нехай не тривожить намарне твій крок, І я в потойбічні засну. І світлою ніччю без сонця і хмар Надійде незвіданий дар, Мене спопелить із очей твоїх жар, Поринеш у світ моїх чар.

ВОЛОДАРКА НОЧІ

Ти владою марно хизуєшся, хижа Володарко Ночі, Цілунком даремно печеш Місяцевий Млинець. Нема тобі рівних, та, може, знайдуться охочі Тебе запросити на чесний і лагідний грець. Ти станеш не тою, що звикла у мріях з’являтись, Усмішками Вітер зірве нетривкий оксамит, Щось в серці почне неспокійно єднатись, Немов на шматочки розірваний кимось магніт. Сторожко ступнеш ти, не скинувши з себе байдужу утому, Не крикнувши поглядом безлічі сонячних слів, Накличеш коханням на себе Содом і Гоморру, І плетиво чорних, замучених в безвісті снів...

64

Катерина Нікітченко, студентка IV курсу, спеціальність «Українська мова і література»

МАЛЮНОК НА СПОМИН

Намалюй мені весну прийдешню І мене в пелюстках дивоцвіту. Два штрихи – і ніжний подих вітру Обійме замріяну черешню. Намалюй, як я цілую промінь, Надай обриси невидимому сяйву. Обери для неба синю барву. Намалюй мене собі на спомин.

ПОДРУЗІ

Обіймаючи мрію, говорити не смію. Зачарована небом, я у травень ввійду. Я усмішками й чарами поле засію І сама на тім полі ніжноцвітом зійду. Ти мене упізнаєш – я всміхатимусь щиро, Ти мене упізнаєш – я не дуже змінюсь. Я тебе дочекаюся, подруго мила, І з тобою натхненням своїм поділюсь.

СТОМЛЕНА

Я дуже стомлена. Осудом їхнім поранена. Мабуть, за віщось поранена… Я переломлена. Мабуть, зламали «погордливу», Бо серед них я юродива І несоціалізована… Буду на завтра розтерзана, Буду назавтра з протезами, Лиш би не паралізована…

65

Все ж не знесилена… Я за життя позмагаюся, Я над Дніпром налітаюся З сильними крилами.

Катерина Онищук, студентка ІІІ курсу,

спеціальність «Українська мова і література»

* * * Ти дивишся в очі, А вони – наче осліпли, Неначе хтось забув темряву ночі Серед барвистих квітів... Очі вже не бачать, а губи ще шепочуть Про те, як добре разом... Навіщо слух лоскочуть...?... І вже не рідні руки, Не теплі ті обійми, Не торкають серця поцілунки, Вже не про того мої мрії... І вже у сні бентежнім З іншим я блукаю, Не з тим у вечірнім мереживі Сонце проводжаю... Мені з ним любо, мило І так спокійно стало, Неначе справжнє диво До душі припало... Я візьму твою руку І погляну в очі – Які ж вони блакитні! І як же мало буде ночі!

* * *

Вона була ще дуже юна, Така наївна, молода... В її руках не в'яли квіти,

66

Легка була її хода. Любові теплі рукавички Тендітні плечі обгорнуть, І так же легко на узбіччі У порох серце розітруть... Уже не може рівно дихать, Як то колись воно було. Можливо, ще вона полюбить, Лиш, якби серце зажило...

* * *

До чого це яскраве сонце Серед холодного осіннього буття? Ти спозаранку глянеш у віконце І там побачиш сенс свого життя... Вона пройде лебідкою по хвилях, Захопить душу в той же час, Ніжним променем на синім небосхилі, Акварелі в чаруючих очах. І поспіхом, шукаючи пальто, Ти з дому за нею поспішаєш, Щоб не встигла зайти в метро, Бо як же її потім відшукаєш! І, як на зло, пухнастий кіт Під ногами манірно вишиває, І з кожною хвилиною твій світ Хвилювання і ніжність заповняє. Ти на вулиці. Холодний вітер Збадьорить і надасть снаги. Безтурботні на подвір'ї діти, І вже простигли всі її сліди... Її нема! Небесна королева, Як Мері Попінс щезла вмить, Проте, як буде доля мила, Побачиш ти її хоча б у сні...

67

Євгеній Познанський, студент IV курсу історичного факультету

СТРАШНЫЙ СУД

сонет

Теперь не каждый верит в Страшный Суд; Иной его считает только старым И мрачным мифом . Очень тяжек труд Бороться с этим дьявольским угаром. Другого ужасает Страшный Суд, И кажется ему сплошным кошмаром, Мир рушится за несколько минут, И дышит ад смертельным, страшным жаром. Добра над злом победою святой Я вижу Страшный Суд. Нет тьмы угроз, Пускай ответ за все придется дать - Суд Божий справедливей, чем земной. В Божественном величии Христос! Тогда его злым людям не распять.

5 января 2011

ЛЕВ

Посвящается Муаммару Каддафи

Может, все-таки чудо случится Вроде тех, что бывали когда-то. Как без этого выдержать Ливии Схватку с монстром раскормленным НАТО? Если б нефти в стране этой не было, То о ней и не слышал бы свет; И никто не придумал бы сказочки «Мол, у них демократии нет».

72

спробуй цькувати Кесаря я вже районована екзотика зрослий під променем Ра

х_124_13_05_2011

11. Лік капілярів лиш марнує рядки маринований нашпиґований або абортований з борту ванни лиск водневий вир безвинний рил вальс завтра кінець світу піду куплю свічку

х_124_13_05_2011

12. Шипить гладенька поверхня рідин нагород за стелю чіпляються нігті застиглі приходить в памороках лід рікою нескорених кайл тканиниться сполотніла підошва в швах структуриться в клітинах обор собор узаконеної ендогамії незгодні ж завислі між світом і тим холодні вже голодні вже не розтоплений рубероїд вій виллє вітру сніп німіє невміло олії олімп так хороше всім затинатися піттюпцем

73

коли лис колись ацетоном вмиється й вломить свій шмат ліс рукою нескоєних сяйв

х_124_14_05_2011

13. Вони бачать ліпше ніж вночі вони бачать ліпше без ножа вдень бо день і так гострим буяє буває вбиває

х_124_16_05_2011

14. В постурбаністичному пеклі октаграмляться гекталітри сліз свердловини закинуті в серця трьох осіб денне дивляться ріками не прозоро давляться криками поза сором під снігами корозії в друзки проросле жмуття зелене кіптяви свіч серед щебеню стрімголів похилився стовп зітлілого тіла сірника він дихає пихою нив де дикобрази стають зразками писемности серед запахів неіснуючих квіт

х_124_29_06_2011

15. Жилаві серця дахів розриті променями міст все ліпляться докупи пташенятами обскурація декомпозиційних ознак мотта клепле орбіту палко

74

й лиш зклеєні вроздріб цв'яхи горять серед жил

х_124_12_06-03_07_2011

16. Хтось множить з'їдення килимів, що тануть оманою заманюючи злість решток ледве вицвівши поспіль хтось подрібнює томи це зручний вираз помсти за неграмотність а в руці ціна назви звикла класти стиха хаос ос

х_124_29_03-17_06-03_07_2011

17. Дощеві до корита насиплеш дотиків затиснеш отвори в тимчасовий крик зненацька розділений аромат пилу дóкори леготу ділять плин сов як важко спинитися коли падаєш а спина вже поцілувала ґрунт лиш рехлексії дарують спазматичну згірклість щастя я підійматимусь на шостий поверх поволокою сліз по стінах дивуватиму її своїм відображенням в калюжах снігу денно губами талого віднайденого загубленими на поталу

х_124_03_07_2011

18. Вона зсередини обклеєна світлинами із глини й гудиння битого шкла в надіях і деревах зчитуючи оптимальні ґенези зір підсолені гострим присмаком прагнення плину у них щось гине згинаючись часом серед волосся

75

гієроґліхвами серед структур сивини того що згинається серед волосся

порожня чаша шарму облич чомусь заселяє голови хіттю а тулуби без ймення прослизають під килимом звивин світлини ззовні обклеєні нею мов я. . .

х_124_11_07_2011

19. Теплі перехресні зсірілого полум'я клітки застряглі на абищицю стрілки понад вгорі ними віє обезтенеченими зграями водомірів зекстажено-велетенських рук їх плин поверхнею плівкою, що в макусі мідій похилою лінією ввіткнутих в візії теплі

х_124_29_07_2011

20. Закришталіла оболонка моїх рехлексій розшаровується від подиху золотавих променів на

заселені конструкції мене обдає шалом що в сльозах випростовується негайно хоч це лиш зомлілі образи краса ціни загублених десь на дні мене ізнов виростають терпкі тремтячі корені а десь там я обернений в нас лікую незліченні миті

х_124_06_08_2011

84

Під вільховий хор, мирує мене тобою. Тіл розігріто-курний ладан В церкві з туману. Зовсім сп’янів і тверджу тебе, як апостольське Послання мені. І ширшає голос. Замало простору. Затісно на фресках квітам. Я у тобі роблюся апостольно Спокійний… Святий… Світлий…

Світлий вірш Кам’яніє самотнє ліхтарне світло, а Ти – мінлива. Як я іду, вростаю в шлях і в тло дивишся. Мозку спинному, нервам моїм чутна, стоїш невіддільно у світлі. А я у темряву самотність свою волочу сізіфову. Ліхтар нависає, розп’яття наче, пропалює душі моєї китайку латану. А я у світла тебе так хочу Відвоювати.

Червоний

Обрій під сонце прогнув хребет, а мені б лиш з червоних сукенки обіймів Тебе вийняти.

85

І купати у теплих потоках пальців. Загорнути у червінь західну червня. Колисати тебе, як пшениць грація зерня. А мені б серцем, як Ківш, великим зачерпнути Тебе з неба всю, як вимріяв. А мені б для очей твоїх, журавлів закликаних, стати вирієм.

ГОСТИНИ ЕРАТО (цикл)

Сутінь

В травах весняних згубився, немов у лісі, В пошуках стомлений поле усе сходив. Тут мене, німфо, ти під дощем залишила… Пісню твою дощ обірвав. Як завжди, Важчають думи, наче вечірні роси, Сутінь бентежна в поле моє заходить. Німфо, приходь. Тут я. Чекаю й досі. З вітром відчитую мову твоєї вроди.

Ніч

Погляд у темряві неба застиг, Десь понад вічністю поля… Я тебе всує, Німфо, на«ти» І не назву ніколи. Час співчутливо спиняє ходу У непрозіррі для мене…

86

Я тебе тихо домислюю тут З шепоту трав священних.

Ранок

Я бачив як нишком, тихо, Мов перша росте трава, В твоєму волоссі вітер Для мене весну ховав. А заздрісний ранок снігом Сягнути її хотів. Німфеє моя кандідо, Чи й ти так непевна слів?

* * * Я, дорога пряма між соснами, Наче проділ у Мавчиному волоссі. Іду з відром по весну До беріз, де простір. Дорога сільська в ямах, Як леопард. Млин напівзруйнований. А я так весняно іду молодий! Задоволений!

КИЇВ-ПАСАЖИРСЬКИЙ

Мозок вперто долає прострацію Під таночок племен алжирських, Що туристи втяли на станції Київ-Пасажирський.

Черевики із «Львіввзуттєвфаб», Капелюшок «маде ін Франція», Спів мобільників, крики нахаб – Танець станції.

91

Як тільки обсновує поле відсутність Худоби, ніг, рук,

плуга, борони, сапи, Із чорного лісу на поле сунуть Поважний чабан

і отари засапані.

Цим вівцям заказано їсти городину. Ці вівці не сміють займати трави. Цим чорним отарам згодовують світло. Отари до ранку годуються звуком. Вони ізуснбіч оточують села, Як повінь захоплює в коло горби. Отари чим далі, тим більше сердяться, Бо менше і менше забави губі. Лише найпрудкіші проб`ються-бо в перші. Лише найдостойніші зможуть злизати Гарячим язъком з повік немовляти Останньої відсвіт свічі з божника. А далі? О темінь настане яка! А далі, як хвиля врізається в хвилю, Як задні передніх беруть на багнети, Так мусить на темряву темрява стати, У темряву темрява вгризтись зубами. І чує чабан, певну бачить біду. І мусить хаусу притишити біг, Поки ще є час, і ще чорно поки Отара не вибухла само-в-собі. Чабан приклада довгі пальці до вуст, І стелиться полем, і просто світиться Розложистий свист. І в один момент

92

З отари – із піни – стається твердь. І сотні голів у стооку злились. І суне отара за свистом ввись. Здіймає угору Голодну Голову. На поле тим часом на світлий свист Із лісу виходять, ну де й взялись, Дванадцять вовків, Як слухняні песики. Ні тріскоту гілки… Ні листу шелесту… Вовки блискавками прошиють отару. Криваво хаос погамують, мов біси: Нога

до ноги, ну, нога

до ноги отара

втікає до схід-

ного лісу.

Чабан нажене їх уже на межі. Перейме погоничів. Гнаних утішить. Вклякне на коліно й молитимесь: «Ти, що почав усе це, що кінця йому несть, ми шлях цей пройшли, і ми мали за честь Тобі прислужитись в розвазі сьогодні перед возз’єднанням напередодні». Устане і стане знімати з плеча, Зісподу підшитого світлом, плаща чорного. Чорним до чорного лісу,

93

світлом – до світу його повісить, сосен гілляки нагнувши, щоб т е

м р я в а с к р а п у в а л

а в

г л

и б .

и . н .

у

Дмитро Семчишин, студент І курсу магістратури,

спеціальність «Українська мова і література»

АНТОНІНА

Вологий шум дороги й шини Дощ у верхів’ях шурхотить Асфальт шепоче Антоніна Іде у німбі парасоль Де шелест крапель Антоніна У затишок ступить дозволь І швидко там застукотить Самотній дивиться уклінно І де проходить Антоніна Сплетуться пальці наших доль.

19.09.10.

94

ОДКРОВЕННЯ

На твої теплі соковиті груди Навік мій тихий ляже поцілунок, Аж збуряться вогнем студені руни, Вино отруту понесе в пониззя, І спорохнявіє священна зброя. За руки взявшись, перейдуть по двоє Проміння й тіні у безмежні висі, І ніжний дотик губ тебе розбудить. Мене зчарує босонога стрункість, Що ступить на солодку сонну землю, І серце їй любов свою постелить, Залебедять птахи над головою. Моя нага і бронзова богине, Вогню дитино, Всесвіт не загине! Бо вічно буде дихати тобою, У тиші слухать і сміятись лунко. Легким серпанком оповиті плечі, Навшпиньки вітер; і ласкаві очі, Гнучкого тіла чистота співоча Дають частину жару нетерпляче. Підуть твої тоненькі пальці світом, З малих слідів ростимуть білі квіти. І я узрю, чого ніхто не бачив, Пізнаю спокій і природу речі.

15.03.11.

БОГИНЯ ОАЗИ

Співаю я, ось я, богиня оази, Волаю у простір порожній. Голосно кличу, богиня оази, До мене прийди, подорожній.

95

З обличчя змий пил, перемішаний з потом Холодною впийся водою, Плодів покуштуй і забудь про турботи, Я буду любитись з тобою. Співаю я, ось я, богиня оази, Волаю у простір порожній. Голосно кличу, богиня оази, До мене прийди, подорожній. Струси зі взуття свого порох пустині І ляж на траву відпочити. Щасливішою від твоєї гостини Я дам тобі їсти і пити. Співаю я, ось я, богиня оази, Волаю у простір порожній. Голосно кличу, богиня оази, До мене прийди, подорожній. У затінку сядь і наслухайся тиші, Заплющ свої очі скорботні. Я поряд мовчатиму, мій наймиліший, Богиня оази самотня. Співаю я, ось я, богиня оази, Волаю у простір порожній. Голосно кличу, богиня оази, До мене прийди, подорожній.

28.05.11

КРОВ ГРАНАТОВИЙ СІК

Кров гранатовий сік розливається в тілі дивною квіткою дише ехінацеєю гріє удень і вночі

96

в холоді перехресть і провулків у досвітньому мороці пахне кров гранатовий сік ах улюблений вами щік засірих щасливчики спраглими чорними дірами тягнете з квітки нектарної сутність великого бога впаде на дно вже замулених нутрощів у безпросвітності сингулярність Шварцшильда кров гранатовий сік уночі сни позбавлені спокою спокоєм вічний обман день хапає мене за руку уникаючи щирого ляпаса сміхом народження лжі то до тихого неба сягає то врізається в зболену землю А те світло моє таки падає кожного дня розбивається плаче об камінь не бажаючи хочеться жити і світ помістити у крик сіль не в очі лише з очей я швидко кроплю листки своїм гранатовим соком.

18.09.10

* * *

Я не хочу до цих іспанських ангелів І без мене хай постить чесний Франциск Лише трішки піску золотого в долоньку Задумливо щоб пропускати між пальцями

97

І знову у лоно землі повертати Ридати Ти така чарівна І мене тут нема І напевне тому ти така чарівна Каліфорнія

27.09.10

ФОТОГРАФІЯ ВЕЧІРНЬОГО ПЕЙЗАЖУ

Картину вечірньої втоми Малює цей захід у глянці, Ще мучиться денна оскома Мій часе, лети, але зглянься. Дозволь зупинитися раптом У баченій тільки картині. Нехай заспокійливим клаптем У душу впаде небо синє, А чорні хвилясті галузки, Що в зелені прийдуть до тями, Повільно покрають на друзки Його фіолетові плями.

12.04.10

Інформація для роздумів Едварда Мунка

Рвуться слова і висновки борзо, Глуз, акторський талант на ура, А всі почуття через азбуку Морзе Передати мала б облудна гра. Смисл простий – на кожному кроці Втіхи заради у лютий крос. Крапка й тире без фальшивих емоцій, І щиро, до смерті, кричу я:

SOS! 15.04.10

98

ВРАЖЕННЯ ВІД ВИГАДАНОГО КВІТНЕВОГО ВЕЧОРА

Уже запалять ліхтарі, І аж до ранньої зорі Вони радітимуть горіти – Тонкі нічного світла діти. Бруківки питимуть дощі, Щоб так волого на душі. Колеса пізніх диліжансів Скрипітимуть квітневі станси, Де плетиво тоненьке віт Накреслить в небі дивний слід Легкими порухами пензля – У тихих барвах темний вензель. Помітить, спише все перо, А той, хто дасть йому добро, Засне і бачитиме квіти, Що сонце виростить на вітах.

16.04.10

ЖУРАВЛИНОВИЙ ПЕРЕЛІТ

У польоті, хоча і не клином Верхи сосен лоскочуть п’яти Десь позаду будинки плинуть Десь попереду – хати Пломеніють солодкі зорі Молоко тече з грудей ночі Ліс до неба підняв суворі Зелені очі І стежить захоплено: хоч і не клином В небі лягає чудесний слід

103

ІІІ Диск сонця догоряв. Надходив вечір. У місті починалось святкування. Спалахували ясно смолоскипи, Вітаючи прибульців з океану, Розбили глек гвоздичної олії, А у пляшках ховалися заграви, Раз по раз наливали у горлянки За вітер і за єдність королівства. Та все на площі люду прибувало У пошуках достойної розваги – Шукати вбогі крихти для вечері, Тютюн жувати або грати в кості. Хто натрапляв на нерухоме тіло, Одразу падав, щоби не вставати, А солодко хропіти до світання В міцних обіймах владного Морфея. Дівчата заробляли, як уміли І від солоних жартів реготали. До ранку їх тримаючи в обіймах, Горлали моряки єдину пісню. Волання те ятрило мої вуха, Дарма, що я знаходився у башті І бачив місто ніби на долоні Із висоти пташиного польоту.

ІV І так всю ніч я мусив бадьоритись, Але під ранок не здолав дрімоти, Зімкнувши очі на жорстокім ложі, Чолом торкнувшись кам’яної кладки. Та й у такім напівсвідомім стані Зненацька я відчув прихід тривоги – Червоним з ніг до голови залило, Мов хрещення, що збудеться у крові. З’явився сон із волохатим тілом, Страшною лапою вхопив за серце І, посміхаючись, як імператор, Відкинув заяложену завісу.

104

Я бачив – у червоному тумані Блукало стадо дивної худоби: У племінних биків оббиті роги, Зі спущеною шкурою телята. Крізь м'ясо так виблискували ребра, Що сморід залягав на пасовиськах. Даремно вони терлись об корівок – Не мали ті ні вимені ні зору. Бики ревіли, щоби у ревінні Я чув людське благання перед смертю: «Облиште, я не хочу йти на страту, Бо я невинний і бажаю жити!»

V Видіння поступилось місцем яві, І тут мене уже запевнив ранок, Що сон не міг пощезнути нікуди, А мав своє диявольське підґрунтя. До мене донеслось людське ревіння, І швидко підійшовши до бійниці, Я зором охопив таку картину, Яка вдавалась тільки пензлю Босха. Ті, хто пили ще вчора за гостинність, Збирали рештки дорогих наїдків, До памороків пестили дівчаток, Качались по землі у лютій муці. Заплющували вже тверезі очі, Кляли бенкети, мир і Боже Царство, Хапалися руками за повітря, Кричали: «Як пече, пече, сволота!» Неподалік сиділа юна матір, Що загорнувши у брудне лахміття Блакитний труп нещасної дитини, Вовчицею пораненою вила. Я бачив – карти, що малюють чорним, Бо я кажу – не принесуть вже хліба. Над пристанню пливло повільне сонце З розірваною, наче мак, душею…

05-05.07.11

105

ЧЕРНІГІВ ДАВНІЙ Дзвенить ладаном, пахне дзвоном На чернігівському валу. Срібним голосом по закону Била дзвонів возносять хвалу. Розливається дзвін в окрузі, Лине спокоєм за Десну. Бастіонні гарматні музи Вічній владі скорилися сну. Я у думі ходив турботній, Та й туди заблукать довелось. Там Шевченко сидить самотній І очима шукає чогось.

17-18.04.11

СОНЕТИ ЧЕРНІГІВСЬКИЙ СОНЕТ

В одну з доріг і в усмішку квітня тисячолітній Чернігів Тепло далеких полів на крилах на чорно-білих несе лелека Золоточолі собори сиві до хліба-солі серця щасливі кладуть поволі на рідні ниви.

17.04.11

110

Олександр Яровий, доцент кафедри теорії літератури, компаративістики і літературної творчості

* * *

Сивію – і чіпляюся за щастя, Як іній за галузку молоду. На сповідь і припізнене причастя З осінньою приреченістю йду. І що прошу з небесного палацу, Обкульгуючи землю жебраком?.. Куди несу напівбезглузду працю В напівбезумнім світі без ікон? Ти будеш, наче ранок, молодою. А я кочу тягар із ностальгій… Пребудь мені прекрасною бідою, Болюча зірко, юний смутку мій…

28.01.12

Київ

* * *

Та давня, вільна ніч з проталинами сну, Та дивна, вічна ніч мене й донині будить. Мій спомине, явись!

Покоси полину Хай оросить сльоза – і хто мене засудить? Ми гинули ту ніч в обіймищах жаги, Воскреслі й молоді, виходили із ночі, Щоб знову попливти в її безбереги, В урочища для двох, у марення урочі. … А пам'ять… наче кров, увсенаповнить жили, Й так свіжо заболить вже виходжена путь, Що й залишки стремлінь, які чекання з’їли, Віддав би до крихтин – щоб тільки запірнуть

111

В ту дивну, дику ніч півслів моїх, півснів, Де тіні наших тіл колишуться в нестямі. Я ж тільки простогну зімлілими вустами Тієї ночі спів…

23.11.90

Київ

* * * Випав сніг у мені сьогодні – Білий-білий – до чорноти… Дай же в руки твої холодні Теплу нЕзабудь віднести, доки тепла!

Бо злі завії, Заметілі в мені знялись… Знай: часами живуть надії Лиш на те, що було колись. Помолися за мене тихо, В небо дивлячись голубе. Бо в полоні бездушних віхол Не зненавидів я тебе. Помолися за мене, клята, Помолись, моя свята, Ти ж і плата мені, й розплата, Ти ж і дяка мені, і мста. Помолися – чужа! єдина! Хай простить нам Господь гріхи, Хай пробачить обом провини, Хай… розплавить в мені сніги…

28.02.91

Київ

Моновірш – 1

До Києва немає свіжих рим…

112

Моновірш – 2

А церква не римується ні з чим!

Моновірш – 3 (студентам)

Вже є грошва на банкоматі…

Моновірш – 4

До жнив дожив? Не здай зерно на експорт!

КОРОТКИЙ КУРС НОСТАЛЬГІЇ

Ми б і добре жили, так горЯ не дали. А тепер би – і час… Так запізно. У блуканнях побила душа постоли, А тебе все немає, Вітчизно. А душі все здається, що я молодий. Що не зналося злої години, Що живу. Що ніякий не крав лиходій Ні любові… ні літ…

Ні людини. 17.03.12

Київ

ПОПЕЛЮШКА ПРОТИ ІНТЕРНЕТУ

(сили нерівні…)

Сидиш в інтернеті, Як псих в очереті, А десь Попелюшка Промчить на кареті.

113

Жива Попелюшка! Фактично принцеса. Але ти не тямиш

В дивах ні бельмеса.

З реальності втік ти. Забув, що людина. В твоїм гарбузові Висить павутина. У думці – багач ти. (В кишенні – полушка… ) І німо ридає Жива

Попелюшка! 11.04.12

Київ

* * *

Настане час, коли усе настане. Усе, чого розпачливо хотів. Немов зело, розкішливе і п’яне, Прозябне із небачених світів. Розтане скам’янілий контур ночі, Проб’ється цвіт з чорнозему пітьми. То буде щастя. Хто ж його не хоче? Але чи будем

у тім щасті ми? 18.04.12

Київ

118

Їх розгорнутих маніфестів І звичайних словесних фрикцій, Звіти з допитів і арештів, І записки із експедицій, Ленін, Біблія, Торквемада, Шопенгауер і Брокгауз, І загублена тут помада – Все намішано, всюди хаос. Порох пестить папери з столу Олівці і чорнильні ручки Недопиту в шухляді колу, І записку: «Подохніть сучки» Між сторінками у Франка Ніби акт нищівної злучки Маскультури і елітарки Як княгині і пролетарки Ніби шейха і бідняка Отже доля дивись яка… Книгосховище 29 – Темне пончо із павутиння… Книгосховище 29 – Місце книгозахороніння…

КРИЗА №2.

(ТАРГАНИ І ЦИТАДЕЛІ)

Коли в голові проростуть цитаделі, Я буду від світла в бляшанці ховатись. І в кожні покинуті в травні оселі Стануть мої таргани розбігатись. З кожної склянки, тарілки, виделки Будуть дивитьсь яхонтові очі, Гострі, чіпкі, як гарячі обценьки, Десь під ребром, як ножем, залоскочуть. В кожному закутку, в кожнім рубцеві, В серці будинку, як голка у сіні,

119

Будуть служити своїй королеві Мої таргани, як розбурхані тіні. Але все дарма – в голові – цитаделі, І справи давно, так давно невиправні… Якщо таргани вже у вашій оселі Будь ласка не кидайте жИтла у травні.

КРИЗА № 3.

(САМОАРХЕОЛОГІЯ)

Маю таке відчуття, що я нічим не краща за старушенцію, агресивну, нудну, як завжди всім і вся невдоволену. я навіть навідалась нещодавно в ритуальну агенцію запитати, почому труна, щоб заспокоїти «душу зболену»… Я й сама помічаю, що зриваюсь без особливої на те причини на першого ліпшого, хто трапить під гарячу руку. Ще маю панічний страх, що не зможу прожити в пеклі рутини, якщо не ковтну за десять хвилин до їди якусь енну пігулку… За компом і купою книг я проводжу 80 % вільного часу, Буває, харчуюсь тільки морозивом і консервованою сливою. А інколи так хочеться з’їсти з друзями торт чи просто випити

квасу... В чому ж справа? Мабуть тому, що я не почуваюся щасливою...

МІСТО ТИСНЕ...

Місто тисне, Місто їздить в голові. Як дитинство, Не належить вже тобі. На роботі Накричить якийсь кретин І в суботу Ти як завжди знов один...

120

Мабуть в вирій Відлетіли всі думки У квартирі Ти промотуєш роки. На дивані Пиво, чіпси, валідол. Кран у ванній Зіпсує увесь футбол. І від злості Розіб’єш об стіл торшер Ломить кості Чим займатися тепер? В мозку чисто Де ідеї всі нові? Тисне місто Місто їздить в голові...

МОВЧАТИ...

«Я дихаю тобою, все в тобі, Тебе завжди мені буває мало!» Але повітря так і далебі Спокійно, врівноважено мовчало. «Без тебе я замерзну, наче лід, Ти тільки йдеш – мені самотньо стало.» Але, проклавши тіней довгих слід, Жагуче сонце теж тепер мовчало. « З тобою очищаюсь від турбот, Без тебе спрагну, мого ідеала.» Але вода стікала в темний грот, І теж нажаль приречено мовчала.

129

Її одягли серпантином, Поставили зовсім одну І стали поїть аспірином. Троянда ж чекала весну... Плекали її аромати, Будили водою від сну. Здавалось, так вічно б стояти. Троянда ж чекала весну... Але пелюсточки зів’яли... І ось в смітнику вже вона. В той час як троянди не стало, Нарешті з’явилась весна.

У ВЕЛИКОМУ МІСТІ...

В великому місті дурманить вогнями, Болить голова від людей і авто. А гальм істерія викрикує гами, Зриваючи смІття строкате манто. Маршруткою затхлою гається ранок. Старенький дідусь, що збирає пляшки, Зіграє симфонію з банок і склянок, Яку не співають досвітні пташки. На пиво і чіпси ми завжди спроможні – Не подвигу хоче блакитний екран. І бісять ці дні до нудоти тотожні, І біситься неба брудний дельтаплан. В великому місті дурманить вогнями, Болить голова від людей і авто. І байдуже місту, що станеться з нами В великому місті достатньо «ніхто»!

130

ХОРОШІ ПОРАДИ Я не бачила, хто танцював під грозою, Бо писала листи гострим почерком трав. Усі поруч казали – покинь буть сліпою, Але як прозрівати ніхто не сказав. Я ловила комети собі у волосся, Й запевняла, що протяг висмоктує сни. Та сусід говорив, що мені це здалося: «Пий таблетки. Безсоння завжди восени...» Ми читали із шторами разом шпалери, Прилітали слова, щоб про щось потриндіть... Мене всі поучали – знайди кавалера, Та ніхто не показував, де він лежить. Я терпіла крізь зуби усі кавалькади Заховавши поглибше розбурхану злість Так, я знаю, бувають хороші поради, Та чийсь ніс в твоїм світі небажаний гість...

ХТО ТИ?...

Ламаються рамки і рвуться картини, Зникає написане з стрічок блокноту, І в’ється мережа на них з павутини... А ти скрізь шукаєш навіщо і хто ти...

Відходять маршрутки, купують жетони, Проходять дощі і звільняють з роботи, Йдуть люди, що брешуть собі в телефони, А ти в них запитуєш злякано хто ти... Складаються вірші і палиться проза, І Завтра на грилі готує турботи... Цікаво, що бачить із неба Спіноза? Але навіть він не дізнається хто ти...

131

Скінчається пара і тане Аляска, Із моди виходять сріблясті тренчкоти. І як не крути, все життя – дивна казка, Де вічно шукаєш у безвісти хто ти...

ЧИЄСЬ СЕРЦЕ

На моїх очах Все закуте льодом Чиєсь серце Скам’яніло. На моїх очах Воно стало глодом Чиєсь серце, Що боліло. На моїх очах Подзьобали птахи Чиєсь серце, Воно впало. На моїх очах Натовпу мурахи Чиєсь серце, Затоптали. На моїх очах Безпорадна маса – Чиєсь серце, Тихо вмерло. На моїх очах Ніби кусень м’яса – Чиєсь серце Пси роздерли.

132

На моїх очах тануть тіні світла, Чиєсь серце – воно ж... На моїх очах! Краще б я осліпла Дивитись не можу...

ЧОГО ТОБІ ТРЕБА?

Чого тобі треба? Сьогодні, учора, завтра? Болю, мук? Інтонацій, голосу? Спеки, затінку, вітру, холоду? Сили, слабкості? Віри, єресі? Меду липового чи із вересу? Сліз солодких, солоних, перчених? Ігор звичних чи небезпечних? Мов чи слів, може азбук Браеля?..

Щось іще?! Нічого не маю я !.. То життя тоді забирай давай, Вже давно розкуплені всі місця у рай!

А тепер відлюднику трохи від починь, Сівши чорним яструбом на моїм плечі…

ЩО ЗАЛИШАЄТЬСЯ В ТЕБЕ ТОДІ...

Що залишається в тебе тоді, Коли від друзів зосталися тільки навушники І афоризм – «друг пізнається в біді»?.. Що залишається в тебе тоді, Коли тобі кажуть в обличчя про непотрібність, Ті, що відстоюють правду і рівність?.. Що залишається в тебе тоді? Говорять – із пам’яті кадрів не ріжуть... Тебе продали за бухло і за їжу. Що залишається в тебе тоді?...

137

не спати до п’ятої межі вечірнього світанку, а злітати в магазин. На безкоштовній хмаринці, якщо пощастить.

Повертаюся до свого сходинкоподібного будинку болотняно-невизначеного кольору. Йому справді моторошно стояти в оточенні рудих хмарочосів. Ось чому над будинком завжди світить сонце – хмари десятою дорогою оминають призначені їм прочухани.

Щось сіпається в кишені. А, це мій світ, м’ячик-стрибунець. Невже там знову землетрус? Я створила планетку своєю уявою, але, здається, людям вже не потрібна. Може, подарувати її кому-небудь? Бідолашна, люди зовсім її не цінують, захаращують сміттям, будують атомні електростанції та саркофаги над ними. Вигадали собі теорію походження, нібито від кільцевих червів. «Деградація» називається. Ніби в процесі регресу черви перетворилися на людей. Брехня. Кільцевих я проходила ще в школі – надскладні розвинуті істоти. Не могли вони настільки регресувати.

Люба моя Земле, так приємно тебе роздивлятись, а допомогти нічим не можу! Невеличкий клаптик космосу навколо кульки, далі проглядаються материки. Ще далі – країна, місто, район. Коли вже закінчиться це безглузде паювання? Будинок. Квартира. Стіл. Якась дівчинка з дуже сумними очима пише олівцем у зошиті. І приголомшливий скрегіт дрилів. Роздирає та шматує. Розщеплює, народжуючи двійника. Їй боляче? Що там написано? «Стою на хвилеподібному асфальті, тримаючи в руках парасольку...» Цікаво. Зараз почитаю.

ДОКОНАНЕ ЖИТТЯ МИНУЛОГО ЧАСУ

1993 – 2000 Побачила, почула: сказала. Зрозуміла; заговорила; закрокувала. Була... Гралась, сміялась, щасливилась. Квіткостворювалася – народилась. Пливла...

138

2000 – 2010 Гранітогризти? Не знала; сіла. Знущались? Пручалась! Терпіла... Знеособилась, скайданилась: навчалась. Жовтоплямилась. Червоновідпочивала. 2010 – 2011 Конала, страждала, палала. Знекрилилась, знекровилась... Не впала. Залишкомріялась; вставала – йшла... Вистояла, вижила – перемогла? 2011 – ... Відновлюсь, самозладнаюсь: оперюся. Заживу, саморозширюсь – посміхнуся. Відпустило? Минуло? Не забуватиму... Житиму. Творитиму. Літатиму...

МЕТЕЛИК, або ОДИН ДЕНЬ ВІЧНОСТІ

Тепло і затишно. М’які стіни кокона – твердий захист. Я ще не

бачила Нічого, але Ніщо скоро побачить мене. Метелик-одноденка...

Декілька годин – довге життя. Нове життя, яке наближається з

кожною миттю. Стогін простору стає нестерпним, і я чую його –

могутній заклик: «Вперед». Єдине зусилля – і перший сонячний

промінь осяює нову дійсність. Ривок – вона розгортається навколо

мене.

Маю крила, отже, можу летіти. Такі великі – пригортаю

тремтячий світ. І кораблі на орбіті, про які відомо все. Переплетіння

139

вітряних потоків дарує свободу. Зверху та знизу – два блакитних

океани: теплий і прохолодний – два дзеркала відображають те, що

пролітає між ними. Безмежний лабіринт без входу і виходу. А це не

світ, це – відлуння навколо мене, істоти зі скляними крилами.

Різнокольорові мрії вирують у шаленому водоспаді ідей. Миготіння

почуттів, коли остання думка помирає під тиском майбутньої. Все

навколо – прозорий кришталь, що виблискує нескінченними

гранями. Кожну секунду проживати декілька життів. І Сонце...

Знову зміна. Скільки їх було? Відчуваю Його присутність.

Поєднання ворожості й сили, направлені на мене. Пташина-Без-

Імені. Сталеві пазурі темряви роздирають біле світло. Моє світло.

Так боляче: мільйони розпечених цвяхів розбухають зсередини.

Знаряддя страху. Вище. Тягне вниз... Ще вище, адже піднятися може

лише той, хто падав з найвищої точки. Піднятися туди, де не існує

поняття “небезпека”, звідки видно земну кулю і мерехтливі пласти

думок. Прорватися крізь мильну плівку в нову нереальність. Невже

ще один пузир лопнув?

І назавжди спали міцні обручі, що стискали клешнями сумніву.

Вперед. До квіткового поля, де солодкий нектар ллється ріками, де

спокій і щастя, де можна побачити неіснуючі фарби, де ніщо не

обмежує політ; політ не мимо, а скрізь. Прискорення, сповільнення,

чергування простору та стиснутих секунд, і кожна квітка промовляє

до мене...

Рожева сонячна куля ховається за обрій. Спливає час – ця

рухлива модель непорушності. Скоро народиться місяць – невже я

його не побачу? Все відчуваю – лінія стає пунктиром. Чую колір і

бачу звук. Минуле та майбутнє замикаються в кільце. Спалах –

мільйони червоних зірок. Надто яскраве світло. Втекти... Рух і...

темрява.

Не темрява – просто сонця немає. Я в центрі, отже, маю світити?

Тепло і затишно. Світ у світі. Такий широкий простір, такі далекі

межі розвитку. Величезний кокон, але і я збільшуюсь. І зовсім скоро

відчую тиск, а світ подарує заклик...

Метелик-одноденка... Як добре, коли один день є вічністю.

140

Дарина Гладун, студентка І курсу, спеціальність «Літературна творчість»

БЕЗСОННЯ

Сон… Яке приємне слово! Особливо коли цього самого сну в

тебе не було ось уже чотири доби!.. Раніше я, як та миша, невпинно бігала туди-сюди заплутаними

лабіринтами, що з’єднують роботу з домом, і думала, що щаслива… Втім, я таки була щасливою… Літери на моніторі стали набувати дивовижних форм. Маленькі,

задерикуваті, вони зухвало дивилися на мене тисячами своїх крихітних очей…

Кави!.. Якщо людина не спить чотири доби, її починають переслідувати

слухові галюцинації, потім з’являються зорові і тактильні… Дитячий плач. Я ставлю кружку на стіл і чимдуж біжу в сусідню кімнату… Спить. Спить і посміхається своїм снам… Здалося… Допиваю каву… На ліжку перед черговим робочим днем відсипається моя друга

половинка. Робота – дім. Робота – дім… Зараз він живе за такою схемою, а я… Знову сідаю за комп’ютер і продовжую писати статтю: «Нострадамус передрік, що…» Хоча, якщо розібратися, байдуже, що там передрік Нострадамус. Скільки разів уже говорили про кінець світу?.. Та за останні

п’ять років, певно, більше, ніж про інфляцію та кризу! А результат?.. Результату немає. Втім, воно і добре. Був би результат, тоді б ми всі…

Дитячий плач. Та ні, певно знову здалося. Якби був результат, не було б світу. А це – не дуже добре.

Точніше, дуже недобре… Але можливо, люди змогли б пристосуватися і до цього?

Пережили ж наші предки якось льодовиковий період! От тільки цікаво: як…

141

«На жаль, машини часу ще не винайшли…» На жаль… Чи на щастя… Впевнена, що з першої подібної

штукенції зроблять атракціон у парку розваг. Платиш гроші і подорожуєш, куди заманеться…

На стіл виліз маленький павучок. Він трохи побігав навколо миші, а потім виліз на клавіатуру. Я намагалася зігнати незваного гостя, але марно. Він досить вправно тікав від моїх пальців, щоразу перестрибуючи на іншу клавішу…

Я позіхнула… Сон… Солодкий сон… А може, ну його?! Завтра допишу!.. Ні, не допишу. Завтра буде так, як вчора, і як позавчора… Сьогодні! Зараз! Павучок нахабно виліз мені на руку. «Отже, в цілому можна сказати, що…» Можна сказати, що павукові пощастило, бо я якраз дописую

статтю і ще кілька секунд не буду намагатися його розчавити. Нахаба, певно відчувши неладне, зліз із моєї руки, перестрибнув

на клавіатуру, потім – на мишу. Він видерся на саму її верхівку, став, переможно оглядаючи все навколо і… показав мені язика.

Я потерла очі… Павук щез. Сон! Мені терміново потрібен сон! Ще трішечки… Ще одне слово… Крапка! Я прожогом кинулася до ліжка і там, під теплою ковдрою,

одразу ж заснула, не зважаючи на велику кількість випитої кави… Донечка, цей маленький вередливий будильник, розбудила мене

о пів на сьому ранку, коли «половинка» саме біг на роботу. Робота – дім. Робота – дім... Це – схема його життя… У мене ж усе простіше і одноманітніше: дім… дім і робота

вдома.

Анастасія Гринчій, студентка ІІІ курсу, спеціальність «Російська мова і література»

В НЕБО

Падай...Падай все ниже... Вода раскрывает тебе свои объятия.

Хотя нет, это воздух. Ты падаешь в небо. Как долог был путь. Но сейчас он только начинается. Среди этой бескрайней чистоты и

142

синевы. Забудь боль. Забудь ненависть. Теперь это в прошлом. Вечность согреет тебя. Не бойся полета. Крылья уже растут. Здесь их никто не сломает.

Смотри, как улыбается солнце. Покой и тишина...Ты дома. Ты уже никуда не спешишь...

Разведи руками волны. Нет, не волны... Тучи. Воздух... Мы падаем в небо...

ОТКРОВЕНИЕ №1

А когда-то мы все придумывали сказки... А когда-то Добро

побеждало Зло... Неправда! Этого не было. Это всего лишь фантазия взбудораженного мозга, погрязшего в паутине лжи и ненависти. Вспомнить солнечные зайчики детства, бегущие по зеленой тропинке, когда еще так остро не чувствовалось одиночество и ненужность в этом мире. Но больше нет слез. Душа очерствело сосуществует с дикой кошкой, обитающей внутри, рвущей тонкую материю стальными когтями.

Нас не спрашивали... В грязные, рваные тряпки вдохнули жизнь и бросили их в дикое и беспощадное стадо, обреченных выживать. Зачем-то. Это вечное противостояние способно сломать любого. Детство... Его тоже нет. Нет настоящего, нет будущего. Есть только боль. Невозразимая реальность...

А я все еще верю в сказки.

НОЧЬ В ЗАМКЕ

– Страшно... – маленький мальчик поднялся с жесткого,

холодного пола и громко всхлипнул, но тут же испуганно замолчал, ужаснувшись оглушающего эха, которое пронеслось по пустым этажам и коридорам.

Мальчик подошел к окну. Лунный свет чертил на полу невесомую дорожку. И это призрачное сияние оказалось вдруг роднее и дороже, чем все, что было в его недолгой жизни. Но свет внезапно стал меркнуть, черные тучи наступали все ближе, грозясь уничтожить это слабое проявление жизни. За считанные секунды темнота укрыла небольшую комнату, разорвав беззащитные

143

серебрянные лучи. Охваченный ужасом, мальчик закричал, больше не пугаясь жуткого эха, которое вторило его крикам.

– Не бойся, – послышался над ухом ласковый голос. – Мы с тобой. Не плачь, скоро все закончится...

Рано-утром, заглянув в окна старого замка, солнце увидело маленькую безжизненную фигурку мальчика, неподвижно лежащего на холодном полу. Но ужасней всего было слабое подобие улыбки, застывшей на бескровном лице, в последнем озарении счастья...

ПУТЬ КАРДИНАЛА

Кардинал раздражённо поправил сползающую сутану. Времени

оставалось в обрез. С тех пор, как он спустился в подземелье, прошло уже более часа, а желаемое сокровище всё находилось где-то в глубинах земли. Неужели мальчишка солгал? Жёлтое лицо кардинала сморщилось ещё больше. Странный шорох слева заставил его сердце биться быстрее. При слабом свете свечи он заметил ускользающую тень, слишком большую для крысы. Кардинал торопливо перекрестился. Ещё один поворот. Вот она! Лестница, ведущая на второй ярус подземных коридоров. Пять, шесть, семь ступеней… всё, как и рассказывал маленький негодник. Старик нервно улыбнулся, показав бледные дёсны. Сзади снова что-то зашелестело.

– Проклятые крысы, – кардинал ускорил шаг. Он знал, что у него оставалось всего два пути. Один к заветной мечте, ради которой он переступил все границы и рамки, нарушил всё клятвы, которые давал своёму сану. И он знал, что если понадобится, то сможет повторить свои преступления ещё раз. Но был ещё второй путь, путь к смерти, тот, который он никогда не выберет добровольно.

Кажется это здесь… Кардинал сжался в предчувствии добычи. Неприметная серая дверь, как призрак, возникла перед ним из темноты. Рука старика заметно дрожала, когда он вставлял ключ в замочную скважину. Он уже не слышал подозрительных шорохов за спиной, которые становились всё громче. Дверь бесшумно отворилась. Вот и всё. Полные укоризны глаза епископа, когда он понял, что его отравили, убийство его мальчишки, долгие годы лжи и притворного послушания – всё разом стёрлось из его памяти. Кардинал подбежал к резной деревянной шкатулке, стоящей на

147

явище не було таким масовим. А поки це так, мені хочеться спалити всі шопінг-моли до біса. Там їх місце.

Отже, ми викочуємо чотири великі сумки. Нас зустрічає моя бабуся. Останній раз ми бачилися років зо два тому.

– О, рідні мої, ви такі красуні! – Спасибі, бабусю. – Я знайшла для вас таксі. Щоравда, починаю сумніватися, що

все ваше барахло туди поміститься, – каже старенька. – Тут немає просторіших авто? –питає мама. – А навіщо? Якщо буде мало місця, ми з Анхен залишимо тебе

тут. – Як смішно. Бабуся мені підморгнула. Чикаго мені здається дуже схожим на Нью-Йорк, принаймні

наскільки можна судити по фотографіях. Тільки статуї свободи тут нема. Але не біда, якось і без неї обійдуся. Клімат досить помірний, мені подобається. Цікаво, які тут люди?

День 3 У бабусі чудова квартира. Двоповерховий, оснащений високими

технологіями, акваріум. Я в захваті. Тут стільки всього цікавого. І кімната в мене класна. Можна було не тягнути з собою весь той непотріб, який зараз на першому поверсі. Здається, більшу частину доведеться відправити на звалище. З чого знову-таки випливає похід по магазинах.Тьху.

У мене така турботлива бабуся. Я давно не снідала у ліжку. А вона мене цим порадувала. Останні місяці мати перебувала в жахливій депресії, і мені самій доводилося доглядати за нею. А тепер я нарешті відпочиваю. Справді відпочиваю. Шкода, канікули ось-ось закінчаться.

Іноді так приємно дати волю своєї ліні і провести практично весь день у ліжку, не роблячи нічого корисного. Схоже, мій організм ще не до кінця прийшов до тями від зміни часових поясів, тому ніяких ознайомчих прогулянок по новому місту. Поки що.

День 4 Вчорашній день минув як у тумані. Не можна допустити, щоб і

цей виявився аналогічним. Приводжу себе до порядку, сама пропоную мамі пройтися по

магазинах. Вона приємно здивована.

148

Через кілька годин я зрозуміла, що Чикаго – місто більше, ніж мені здавалося. Люди тут мало відрізняються від німців – такі ж метушливі, вічно стурбовані надуманими проблемами і заняті створюванням нових проблем. Якби люди отримували по долару за кожну вигадану ними проблему, то всі давно стали б мільйонерами

А ми з мамою вибираємо косметику. До нас підходить жива барбі:

– Добрий день. Я можу вам чимось допомогти? – Так, – каже мама, – скажіть, цей шампунь придатний для

сухого волосся? – Звісно, – відповідає барбі і видає завчений текст: Компоненти,

що містяться в ньому – це екстракти цілющих трав і рослин, які подбають про ваше волосся та шкіру голови.

Я беру флакончик, вивчаю склад дві секунди: – Ага, екстракти. Шкоду диметикону і пропіленгліколю ще ніхто

не відмінив. Ходімо звідси, мам. Я востаннє подивилась на ту дівчину, з обличчя якої стерлася

безглузда усмішка, і більше ніколи не хочу її бачити. Я роздратована.

День 10 Літні канікули прямують до фініша. Через декілька днів я вже

буду ходити до школи. Нової школи. Там на мене чекають нові однокласники, нові вчителі. Не люблю заводити нові знайомства. Як правило, вони марні. До того ж, треба прикидатися тим, ким ти не є, аби сподобатися казна кому. Жах.

День 11 Сьогодні я відвідала свою нову школу з метою остаточно

покінчити з паперовою тяганиною, і мені це вдалося. Я навіть трохи поспілкувалася з директоркою. Нею виявилася досить мила пані, якій, проте, ніяк не вдавалося приховати неприємні відчуття, викликані моїм німецьким акцентом. Мені це здалося потішним.

День 13 Мій перший день у школі. Як це важко. У мене 20 з гаком

однокласників і я не уявляю, як усіх запам'ятати. Бо відмінних рис у них не більше, ніж у курки мізків. Умовно всіх можна розділити на три категорії. Перша – так звана «еліта». До неї належать хлопці з футбольної команди і дівчата з групи підтримки – супергламурні стерво. Друга – сірі мишки. Кволі хлопці і страшненькі дівчатка, які

149

мріють хоча б потусуватися з «елітою», не те щоб стати її членами. Це робить їх шістками «еліти».

І третя – ізгої. Вони в суворій меншості. Тут є представники молодіжних субкультур, закінчені ботани та інші. Над ними жартують і знущаються найчастіше, а все тому, що вони не підлаштовуються під «еліту» або когось ще. Я й гадки не маю, за кого приймуть мене. Я хочу залишитися сама по собі.

Та сьогодні, навевно, не вийде. До мене підбігла дівчинка-сіра-мишка:

– Привіт! Я Грейс! А ти новенька, так? Як тебе звати? – Анхен. – Яке дивне ім'я. – Німецьке. – А-а, зрозуміло. Приємно познайомитися! – Ага. – Як тобі нова школа? – Поки що ніяк. – У нас взагалі-то весело, думаю, тобі сподобається. Бла-бла-бла. Дивно, але крім цієї Грейс зі мною протягом дня більше ніхто не

розмовляв. З одного боку, я раділа, з іншого – це мене здивувало. Не те щоб я жах яка цікава, але такої відстороненості з боку людей, які мене бачитимуть майже кожного дня, я не очікувала.

Ну, і добре. Нарешті я знову вдома. – Привіт, люба, зустріла мене бабуся. – Як тобі перший день у

новій школі? – Привіт... Та... трохи незвично. – Познайомилася вже з кимось? – Ага. – Ну, молодець. Обідати будеш? – А як же. День 14 Другий день у школі вже повноцінний навчальний. На уроці

англійської нам дали завдання написати короткий твір на тему «Як я провів літо», і потім зачитати. Я, звичайно, чула про те, що американці тупі і все таке, але ніколи не замислювалася над цим серйозно. Тим не менше, мені пощастило переконатися в справедливості цього твердження на власному досвіді. Розповіді

150

однокласників були настільки примітивними й нудними, що я мало не заснула. Але що мене вразило найбільше - вчителька хвалила абсолютно всіх і нижче оцінки «В» ніхто не отримав.

Найгірші мої побоювання підтвердилися на уроці математики – програма випускного класу відповідала програмі 8-го класу моєї школи в Берліні. Куди я потрапила?..

День 16 П'ятниця. Грейс мене покликала до себе додому. У мене є ще

одна година в запасі, я чепурюсь. Не знаю, проведемо ми весь вечір у неї вдома, або десь прогуляємося – у будь-якому випадку я хочу відчувати себе впевнено. Гадки не маю, як заведено в американців проводити вільний час.

О 18:30 ми маємо зустрітися біля школи, бо місто я все ще знала погано, а часу на вивчення місцевості не мала.

Німці взагалі дуже пунктуальні люди. Запізнитися на зустріч у нас означає проявити неповагу до людини, якій зустріч призначена. У американців, схоже, все не так.

О 18:40 я вже думала йти геть, як раптом помітила Грейс, незграбно крокуючу назустріч мені.

– Привіт! – Привіт. Я вже думала, що ти не прийдеш. – Та що ти! Невже я спізнилася? – Ем... Ну, є трохи. – Ах, добре, що ти мене дочекалася! То як, ходімо до мене? – Ходімо. Моя нова подруга живе у звичайній квартирі зі звичайними

батьками, яких удома не було. Я зраділа, що ми будемо самі. Зайшовши в кімнату Грейс, мені, напевно, не вдалося приховати

подиву. Добре лише, що вона не помітила презирства, яке в мене викликали незвичайні декорації її кімнати: всюди висіли і стояли величезні фотографії Грейс, до того ж так ретельно відредактовані, що спершу можна і не зрозуміти, хто ця дівчина, чиє обличчя не відповідає оригіналу. Раптом я згадала барбі з магазину.

– Подобається? – запитала Грейс. – Так... Мило. – Дякую. У той момент мені захотілося залишити місце, що було

втіленням сліпого самолюбства і недалекості світогляду.

159

– Ух ти, дякую! – вона чмокнула мене в щоку, – Проходь, приєднуйся до всіх.

Вона провела мене до своєї кімнати. Там сиділи четверо дівчат, про щось говорили, щось пили. І тут я подумала: «Чорт забирай, тільки не це. От лайно». Однією з цих дівчат була Емілі. Побачивши мене, вона нічого не сказала, решта привіталися:

– Привіт, я Ліза. – Привіт, я Мері. – Привіт, я Дороті. – Емм... Намагатимусь запам'ятати. І привіт. Мене звати Анхен. – Приємно познайомитися, – сказали вони майже одночасно. – І мені, – це була не зовсім правда. Потім вони продовжили свою бесіду, немов забувши про мене.

Ну, і добре. Все одно нові парфуми Діор, які вони обговорювали, не викликали в мене інтересу.

Через 10 хвилин зайшли Грейс і її тато. Вони занесли стіл і поставили його посеред кімнати. Після цього вони перетягли всю їжу з кухні у кімнату. Ну, і почалося:

– За тебе, Грейс! – Ми тебе любимо! – З Днем народження тебе-е-е! З Днем народження тебе-е-е! З

Днем народження, люба Грейсі! З Днем народження ТЕБЕ-Е-Е! Задоволені вечерею і підігріті невеликою кількістю алкоголю,

ми почали танцювати. Було майже весело. Коли одна за одною дівчата стали плюхатися на дивани, Грейс

зробила музику тихіше і оголосила, що буде дивитися подарунки. – Отже, почнемо з подарунка Мері... Браслет від Тіффані! – вона

продемонструвала аксесуар гостям, приміряла його, а ми схвально закивали і тоді вона продовжила:

– Що ж мені подарувала Ліза? Подивимося... Прасочка для волосся, така, яку я хотіла! Я тебе обожнюю!

– Ну, Дороті, що ж тут у нас... Хм... Яка красива ручка. Дякую, – вона відважила невеликий уклін і відклала футляр з ручкою в бік. Залишалося два подарунки – мій і Емілі. Грейс взяла її презент:

– Та-ак, що ж приготувала для мене моя люба Емілі... О боже, це ж Діор! Ті самі парфуми! – схоже, іменинниця була щаслива. Насолоджувалася й Емілі.

Залишився мій подарунок.

160

– Цікаво, що ж подарувала мені моя нова подруга Анхен... Це... книга, – вона якось неоднозначно на неї поглянула, і мені це не сподобалося, – Ну, спасибі.

Решта дівчат теж якось дивно на мене подивились. Я чекала іншої реакції. Шкода.

Щоправда, дивнішою була картина, яку я спостерігала хвилиною пізніше. Емілі розглядала мій подарунок.

– Джером «Ка» Джером, – голосно зачитала вона. – Клапка, – виправила її я. – Що? – «Ка» означає Клапка. – Яка різниця? Все одно я про таке не чула. – Тому що ти дурна. – Я дурна? Це ти дурна! На День народження подарувала книгу. Навколо почувся сміх. Я почала нервувати. – Від твоїх парфумів мудрості не додасться, – сказала я. – Та ти що? А від твоєї книжечки теж. Дивись! Емілі сторінка за сторінкою рвала книгу, а я дивилася на це, не в

силах вимовити хоч слово. Решта гостей сміялися голосніше. Де була Грейс – не знаю.

Раптом на мене нахлинула сильна хвиля почуттів і енергії. Я взяла перше, що попалося під руку, і кинулася з ударами на Емілі.

На жаль, чи на щастя... першим ліпшим виявився ніж для торта. Я побачила здивовані очі своєї жертви, відчула щось тепле і

липке на своїй руці. Що було далі – я не пам'ятаю.

Епілог.

День 134 Вищі правоохоронні інстанції винесли вердикт судити мене як

дорослу. Судовий процес тривав місяць. За замах на вбивство у стані афекту мені присудили 15 років позбавлення волі в колонії суворого режиму для жінок.

Можливо, це прозвучить дивно, але у в'язниці мені подобається. Тут немає звичної фізичної свободи, але є більш важлива – свобода поведінки. Я не маю на увазі, що можу творити тут все, що мені заманеться, ні. Я маю на увазі, що тут ніхто не прикидається, щоб сподобатися іншим. Ніхто не приховує своїх почуттів та емоцій. Ніхто не бреше, а кажуть те, що думають. Тому що у зворотному

161

немає сенсу. У в'язниці і, можливо, тільки у в'язниці можна залишатися самим собою.

Я була готова до всього, що може чекати на мене в подібному місці. Але тільки не до того, чого в'язниця повинна позбавляти. Такий парадокс...

Не варто співчувати або жаліти ув'язнених. Ми живемо у світі, набагато кращому, ніж світ брехні, фальші і лицемірства.

Особисто я щаслива. Я вільна.

Ольга Коваль, аспірантка кафедри правосуддя

юридичного факультету

ПЛЮШЕВЕ СЕРЦЕ Останній чорний ґудзик був міцно приладнаний на голові.

Майстриня кілька хвилин милувалася своїм творінням, а потім поклала його у великий кошик.

Там, на дні, вже лежали схожі на нього плюшеві ведмедики. З м'яким хутром, в різнокольорових сорочечках, із чорними намистинками очей і носа.

Вони були схожі один на одного, але напис «Hand Made» красномовно стверджував, що кожен із них дійсно особливий і неповторний. Адже навіть одними руками неможливо зробити дві абсолютно ідентичні речі, в тому числі й іграшки.

На лапці останнього ведмедика був вишитий блискучими нитками напис: «Hand Made Collection 2011». А тому він також особливий. Хоча намистинки його очей і були заховані під кошлатим хутром, та й вуха були не зовсім симетричні. Але ж він такий був один. І іншого такого, навіть з тієї ж колекції, вже не буде!

З великої коробки він потрапив у ще більшу. Заставлене всілякими приємними дрібницями приміщення. Зі світлими стінами, великими вітринами і людьми, що не звертали на нього жодної уваги. Це була звичайна крамниця в самому серці великого міста, проте ведмедику здалося, що й вона особлива.

— Ще один... — Зітхнув хлопець, що його розпакував. Він не довго думаючи посадив ведмедика в плетений кошик на

нижню полицю великої шафи. Ведмедик був там зовсім не помітним, а тим часом його побратими потрапили в більш затишні і теплі місця: на диван і стіл, і ще один сидів тепер біля каси.

166

Мне тоже как-то приходилось видеть деньги. Однажды в аквариум упала мелкая монетка. Вначале она так блестела, что мы ни на плавник не отплывали от этого чуда, а потом монетка заржавела. Смотреть на нее перестало быть интересным. Только люди способны променять золотую рыбку на подобный мусор.

Луч 37 от переселения в новый аквариум Иногда нас переселяют в новый аквариум. Случается менять и

хозяев. Очень часто кто-то из нас умирает. Но никогда в жизни золотые рыбки не плачут о близких: умершие рано – раньше достигают и Китая. К тому же мы ни к чему не привязываемся, иначе было бы трудно покинуть свою страсть, отправляясь в страну желаний. А еще рыбы всегда молчат, ведь чудеса плавают лишь в тишине. И больше всего на свете несбывшиеся желания боятся крика.

Луч 40 от переселения в новый аквариум

Утром, когда первый луч по своей давней привычке, постучал в наш аквариум, мы заметили рядом новую рыбку. Ее подселили к нам ночью. Рыбка рассказала, будто бы еще недавно она жила в Китае. Сначала у нее был великолепный хрустальный сосуд, а потом Чжан, бывший хозяин, продал ее другим людям. «Неужели и в Китае рыбок продают?» – удивились мы. «И кошки там тоже есть», – вздохнула новенькая, заметив за стеклом мягкие рыжие щупальца. – И шума не меньше».

Не верю! В Китае не может быть кошек. Сегодня же ночью, когда все уснут, убегу в чудесный Китай – и докажу это всем. Жаль, что нельзя взять с собой зеленую рыбку: она так громко чирикает, что удрать тихо будет вряд ли возможно.

ЛАЗУРНАЯ ЛИСА

О-оп! – кисточка – аккуратно в стаканчик. – Вот так! – и на

бумаге уже – сад. Бабочки – цветут, цветы – порхают. Ярко – сразу не понять: где лепестки, где крылышки. Так рисуют только дети. Веселые, добрые и любопытные. Шедевров на земле много, художников – и того больше. Но лишь маленькое сердечко чувствует все секреты красок и карандашей. Только детям знакомы

167

зеленые пони. И совсем не страшно, когда конек машет ладошкой. Маленькой, с пятью пальчиками. А потом – улетает, взмахнув фиолетовым крылом. Дети точно знают: розовые лягушки и синий аист – не выдумка. И очень обидно, когда мамы и папы начинают учить, будто желтый зайчик – вздор и глупости, а солнце – уж чересчур красное! Просто ужас: какие они скучные, эти взрослые! Ума, вроде бы, и прибавилось, а фантазия – никакущая… Ну и ладно: все равно дети о плохом долго не думают. Дети рисуют только хорошее. Поэтому, когда маме холодно, а папе скользко, ребенок просит новые краски. Он знает: еще чуть акварели – и наступит лето…

– Привет, Ромашка! – над ярко-красной чашечкой – порхает

зеленый Пони. – Ты очень похожа на солнце! Даже чуть-чуть ярче… – Ну да! – ворчит где-то внизу синий Подсолнух. – Вымахала,

как дерево, и уже на солнце равняется! Ни капли скромности… На самом деле, Подсолнух – очень добрый. У него просто

привычка такая – ворчать на всех. А Ромашка и вправду большая, даже огромная. Намного больше зеленого Пони и маленького разноцветного домика. Но она совсем не гордая. Ромашка – приветливая. И очень вежливая. Поэтому она отвечает:

– Здравствуй, конек! Сегодня небо точно такого же цвета, как и твои крылышки!

И даже подсолнуху: – Здравствуйте, дяденька! Синее – вам к лицу! – Эй, ребятки! – внезапно из густой оранжевой травы – длинные

желтые ушищи! – Вы, случайно, не встречали лазурной Лисы? Полдня за ней гоняюсь – поймать не могу!

– Привет, кролик! – вежливо улыбается зеленый Пони. – Никакой я не кролик! – возмущаются уши. – Я – хитрющий

желтый Заяц! Меня все малиновые волки боятся! – и убежал, не дождавшись ответа: некогда ему возится с такими невеждами!

– Кролик… заяц… тушканчик… – все еще дуется старый Подсолнух. – И какая разница: все равно ведь – желтый!..

– Бедная лазурная Лиса! – сочувствует маленький крылатый конек. – И что с ней теперь будет?!

168

– Ничего не будет, – шепчет Ромашка. – Я видела: она в обратную сторону побежала… Там растет большая елка. Оранжевая. Так что Лиса – спрячется надежно.

– Какая прекрасная новость! – радуется зеленый Пони. – Я так рад!

– Еще бы! – краснеет Ромашка. – Она ведь такая красивая! – О да! – соглашается лошадка – и расправляет крылья. – И все-

таки не мешало бы ее предупредить… Конек улетает. Ромашка поворачивается к солнышку. И только

синий Подсолнух все еще ворчит: – Подумаешь, красавица! Лазурная!.. По-моему, лазурь – это

вообще как-то не ярко… – Не начальник – мучитель! – наконец вернулся – папа. –

Постоянно задерживает… Два часа лишних на работе проторчал! Еще эти бесконечные пробки!

– У-ух! Моя голова! – потеет мама над газовой плитой. – Сил моих больше нет. А еще стирка… Андрюша, ну где ты так запачкался?

– Мы футбол играли… – В новых брюках? Какой ужас!.. А где-то в ванной уже рычит стиральная машина, беспомощно

пытаясь перекричать папин телевизор. Впрочем – как всегда… Всегда – они заняты, всегда – уставшие, всегда у них – проблемы. Другое дело ребенок: ну какие заботы в его-то годы?! Уроки – да и только. Ах, да…

– Андрюша, ты уроки выучил? – вспоминает вдруг мама, домывая последнюю тарелку.

– Но ведь завтра суббота… – Уже суббота? Не может быть! – удивления – будто суббота –

впервые в жизни. – Совсем забыла… Попробуй тут вспомнить! – задумчиво вытирает руки. – Тогда чем же ты сейчас занимаешься? – родителям всегда надо все знать.

– Рисую… – Опять?! – она каждый день это спрашивает. – Художник!

Слышишь, отец, наш сын – художник! – и уже смотрит через плечо сына-художника. На рисунок. – Это что? Огонь?

– Нет. Это трава.

169

– И где ты видел оранжевую траву? Пожар, а не трава! – Трава! – обижается ребенок. – Брось, наконец, эти глупости! Тебе уж семь скоро, а лошадки

у тебя до сих пор зеленые… – Дорогая! – откладывает газету папа. – Здесь пишут: в

Универмаге скидки на технику. Надо бы завтра съездить посмотреть…

– Ну посмотри, если хочешь… У меня все равно завтра уборки на весь день…

– А как же я? – у ребенка на глазах – слезы. – Вы уже месяц (!) мне каток обещаете…

– Ой! – оба родителя – в один голос. Несколько секунд – для легкой переоценки ценностей и… – Давай в следующую субботу… Итак – решено: завтра опять остается лишь одно – рисовать… – Здравствуй, Лиса! – зеленое копытце протягивается к

лазурной лапе. – Ты все прячешься? – Еще бы! – дрожит от ужаса пушистый хвост. – Уж очень он

страшный, этот желтый Заяц! – Да ты не бойся, лисичка: косой в другую сторону побежал, –

сообщает добрый зеленый пони. – Да и елка твоя – оранжевая: так что лазурь – совсем незаметная.

Лиса немного успокаивается, хотя светлый кончик пышного хвоста все еще дрожит. Заяц ведь может вернуться – и тогда… Ужас, что будет тогда! Он заставит ее рассказать, где растет розовая капуста! И этот желтый обжора не оставит еды ни для кого: ни для нее, ни для семьи малинового Волка, ни для старого серого Медведя! И все умрут – от голода, конечно. А еще у косого – страшные уши! Как начнет шевелить ими – лисья душа сразу в пятках!

Где-то в оранжевой траве гудит фиолетовый Шмель. Ему вторят серебристые улыбки разноцветных Колокольчиков. Цветы – смеются: им щекотно, когда Шмель приветливо жужжит внутри глубоких чашечек. Он для них поет. Оттого поет, что так тепло и радостно, что солнце – такое яркое, такое красное! А Колокольчики – такие милые! Невозможно ведь – не любить цветы!

170

Даже трусливой лазурной Лисе становится весело. Она совсем уж перестала дрожать и даже осмелилась высунуть из-под елки остренькую мордочку. Тогда конек решается ей предложить:

– Давай я тебя прокачу! Мы проведаем большую красную Ромашку. Она очень волнуется за тебя…

– Ромашка очень добрая, – отвечает лазурная. – Но если Заяц вернется?.. Н-нет, я лучше здесь останусь! – и мордочка – обратно прячется под елку

– А я знаю, где растет изумрудная морковка… – заманчиво улыбается пони – и Лиса быстренько вылезает из-под оранжевой сени. Еще минутка – и она уже на зеленой спинке маленькой лошадки.

– Я всегда знал: лисе перед морковкой – не устоять! – смеется конек, помахивая фиолетовыми крылышками. И добавляет:

– Ты, главное, не бойся: если ушастый появится – ми улетим в синий лес: туда он точно нескоро добежит!

– Папа, возьми меня с собой! Папа – собирается, у Андрюши – глаза блестят. – Ну, пожалуйста… – Не могу, Андрюха, встреча – деловая… – что-то беспомощно

ищет. – Дорогая, где мой галстук? Голос мамы – из кухни – пытается заглушить миксер: – А разве не в шкафу? Конечно – в шкафу. Даже Андрюша знает. Только не папа. Папе

– некогда знать – ерунду всякую. – Мамочка, расскажи мне что-то интересное! – Сыночек, не видишь – занята… – стучит – какими-то

кастрюлями. – Ну, пожалуйста… – Ладно, – соглашается – с неохотой. – И чтобы тебе такого

рассказать… А! – что-то вспомнила. – Как-то раз… – Люда! – кричит с комнаты папа. – Завяжи мне, наконец, этот

дурацкий галстук! Все. Истории не будет. – Пап, а можно я к ребятам пойду? – ловит отца – у самого

выхода.

171

– Маму спрашивай – спешу… Ушел. – Мам, можно мне на улицу? – Нет, нельзя! – и чего – так резко? – Одного – я тебя не пущу. – Там Дима и Саша… – Не смей с ними гулять! Они плохие ребята… Отчего – «плохие» – Андрюша не знает. Ему не объясняют:

мама сказала – значит «плохие». Не обсуждается. – Тогда пойдем со мной, – умоляет мальчик. – Не могу. Плиту включила. И не видит: у Андрюши – почти слезы. Подступают, колючие,

очень близко. – Мам, можно я мяч возьму? – Что? Мяч? В квартире?! Понятно. – Мам, а можно…? Да ладно. И так понятно: ничего – нельзя. Андрюша бы плакал, но ведь он – уже большой. Остаются… краски! Что он будет рисовать? Конечно же – лазурную Лису.

Пушистую и красивую. – Ах, какая красивая! – высокая Ромашка первой увидела

Лису. – Едут! – поняли Колокольчики – и по лужайке – серебристая

радость. – Едут-едут-едут… – Вижу-вижу-вижу… – прожужжал фиолетовый Шмель. Даже синий Подсолнух поворчать забыл. Здесь очень любят лазурную Лису. На лужайке верят – она

приносит счастье. Даже солнце стало красней, посмотрев, на лисью лазурь. Всё вокруг: тучки, бабочки, цветочки – запело, заплясало,

закружилось от радости. Ведь такая гостья пришла! Все ее встречают – приветствуют – обнимают – спрашивают – рассказывают. Время убегает незаметно. Лису пора угощать.

– Сбегаю за изумрудной морковкой, – предлагает зеленый Пони. – Это рядом, я – мигом.

172

Только шаг отошел – и вдруг: завизжали Колокольчики – тревогу:

– Ти-и-и-или-и-инь! Тилинь-тилинь-тилинь! Из оранжевой травы – желтые ушищи. – Нашел! – радостно закричал – Заяц. – Наконец я нашел

лазурную Лису! Лису – в дрожь: дрожат лапы, дрожат уши, дрожит хвост, а в

глазах – серебристые слезки. Все – не спастись. От ужаса – даже солнце глаза закрыло.

– Не трогай ее! – вступилась за лису жалостливая Ромашка. – Мы не дадим Лису в обиду!

– Не дадим, не дадим, не дадим! – вторят ей Колокольчики. – В обиду?! – подымаются желтые уши. От удивления. – За

такие слова – сам обижусь… Я и не думал – обижать… Я ей морковки принес… изумрудной…

Так все узнали, что Заяц – на самом деле – очень добрый. Он принес лисе морковку, чтобы обменять – на счастье.

– Спасибо, было очень вкусно, – поблагодарила лазурная красавица, отведав изумрудного лакомства. – Но мне – пора.

– Куда, – удивляются друзья. – Надо рассказать одному мальчику, что я – существую… – А он – хороший? – интересуется Подсолнух. – Очень. – Тогда передай ему привет, – просит Ромашка. А конек, обещав еще как-то навестить Лису, помахал

крылышком, на прощанье… – Тук-тук, – стучат в окошко. Интересно, кто? Седьмой этаж, все-таки... Андрюша отрывает

голову от альбома. – Открой, я к тебе, – просит… лазурная Лиса. – Неужели ты существуешь? – кисточка – шу-усь! из рук. – Или

я сплю? Лиса подходит ближе и гладит Андрюшу по голове. – Это – не важно, – улыбается – мило. – Главное, я приношу

счастье… – Андрюша, с кем ты разговариваешь? – мама – из кухни.

173

– Это – лазурная Лиса, – отвечает мальчик. Не важно, что ему не поверят. Главное, она – пришла.

В комнату заходит мама. Улыбаясь, она ставит на стол красивый торт.

– Это для Лисы, – шепчет и нежно целует мальчика в лоб. – Или она больше любит – морковку?

2010

ПРОДАВЕЦ СЧАСТЬЯ

Топ-топ-топ, – бежит подоконником. И сколько можно? Работаю, ведь. Это – счастья. Резвые. Неугомонные. Их прогулки – мне мешают. Пытаюсь – унять. Куда мне! Стар

уже… Непоседы – топают ножками. Прыг – топ, топ – прыг. Прыг-прыг! Начинаю… Учить, конечно. О людях. Жизни. Надеждах.

Радостях. Мечтах. И главное – о хозяине…. Да-да, будет хозяин. У каждого будет.

Какой еще – хозяин? – даже слышать не хотят. Ничего: малые еще. Подрастут.

Топ-топ-топ, – и где они? Опять – прячутся. Маленькие. Пестрые. Непоседы. Одним словом – дети. Подкрались: прыг – и на плече. Потянулись на цыпочках – и к

уху. Шепотом: – Мы – маленькие… Спать хотим! Но счастье – не должно спать. Даже в детстве. Оно так

необходимо людям. И днем, и ночью. И малое, и великое. Большие счастья помогают угомонить малышей. – Не шалите, ребятки, – учат они. – Балованное счастье – хуже

несчастья. Да… – вздох. Жаль, что не все они – настоящие. Не все счастья – ручные. Не

все – вечные… Топ-топ-топ, – уже где-то за окном. И так – беспечно!.. Уж очень не простая она, моя работа. Я – продавец счастья. Моя

обязанность – появляться там, где ждут.

178

Последнее. Деревья – большие. Дима – маленький. В розовой ручке –

золотая. Розовая – замерзла. Золотую ругают деревья. – Это все ты! – Ты виноват! – Мальчик – потерялся. – Из-за

тебя. – Ну и листья пошли… Раньше – совсем другие были… Клен смущается. Это ведь его листик. Самый золотой. Самый

виноватый. А если мама не найдется? Диме страшно. Сыро. Холодно. – Как грустно… – хлюпает носом тучка. Плачут – все. Кроме

виноватого. – Продавец! – листик вдруг намолчался. – Помоги, наконец,

ребенку! – Гм… Думаешь, мне пора? – в золоте – запестрело. Появилась

палатка. – А то! – возмущается листик. – Мальчик – под дождем. А он –

спрашивает! Да-а… Надо что-то делать… А что? – продавец – думает. Все –

ждут решения. Зонтик! Да, зонтик… Над Диминой головой – разноцветное небо. Дождь – уже не

капает. Он барабанит. Весело. Это дождику. А Диме нужна – мама. Хлоп! – продавец счастья – по лбу: – И как же я не догадался? Зонтик – хорошо. Даже очень. Но

мама – важнее… – Как же так? – зонтик – удивляется. Чуть обиженно. Он ведь

такой красивый! – Может, ты – Дима?! – продавец счастья – мальчику. – Там, –

палец – в осеннее золото, – я видел женщину. Она звала Диму… – Да… Пойдем… – маленькая ручка – в большой. Глаза –

радостные. Взгляд – доверчивый. – Это – мама… – Прощай, Дима! – старый клен – машет веткой. – Прощай,

листик! Дима – забрал листик, мама – увела Диму, тучка – унесла

дождик. Клен – остался сам. Ждать продавца счастья. Тот обещал зайти.

Как и раньше. Весной.

179

* * * – Ну посмотри на меня! – за рукав дергает – осень. Старик – под

деревом. На мокрых листьях. Голова – прижалась к стволу. Рядом – несколько монет. Нашел – поднял – посмотрел – передумал – бросил. Надоело так жить…

– Чего тебе? – отвечает – резко. В золотые глаза – больше не смотрит. – Из-за тебя – я промок…

– Из-за меня? – ей – больно. – Сам отказался – укрыться… А мог ведь…

– Не важно, – махнул рукой. – Сухой – мокрый… Не имеет значения. Ни для кого. Похоронить – и то некому… Разве ты – листьями укроешь…

– Не теперь… Еще успеешь, – не сдается осень. И все улыбается, сияет! Даже мокрая… – Жить – стоит!

– Тебе – все красоваться бы… золото примерять… насмехаться над старыми… - вздыхает дед. – А попробовала бы – как я… Голод, холод, одиночество…

– Жить – стоит! – настаивает. – Отстань! – ворчит старик. – И что за осень? Не то, что раньше

были… И не подумаю… – говорит. – Не спеши – умирать: вдруг – все

измениться. Обидно то – не дождаться. – Отстань, тебе говорят!.. Хватит! Мы и так знаем, что дальше! Сейчас появится –

продавец счастья! И все – будет хорошо! – Мы-то – знаем, – шепчутся листья. – А старик – нет! Ничего, и он сейчас узнает. – Ей, дедуля! – дед – поднимает голову. Палатка. В ней –

плотненький продавец. Улыбается. Почти как осень. – Ну чего ты здесь валяешься? Вставай! К тебе – сын приехал!

– Ко мне? Сын? Алеша!.. Алешенька… – поверил – сразу. Сорвался – полетел. Как молодой. К сыну.

И все-таки, осень, как ты хороша!

* * * Да… меня часто забывают благодарить. Жаловаться – нечего.

Сам выбрал такую работу.

180

Продавец счастья. Громко – звучит. На самом деле – продавец – это условно. Чаще – отпускаю

даром. Иногда – за «спасибо», а обычно – просто так… Продать все – не оставить себе. Другое дело – дарить.

Рука дающего не оскудеет. И счастье – приумножается… Сегодня – я хорошенько поработал. Даже приустал. Чуть-чуть.

Малость отдохну – и опять за работу. А пока – всё. Рабочий день – закончился. Намерился – из парка. Не получилось. Опять – листья.

– Нет, не всё! – кричат – вдогонку. Удивляюсь. – А как же Алена? – шелестит под ногами. – Что – Алена? – не понимаю. – Она – плачет… Да-а… Рано обрадовался… Дополнительная работа…

* * * Ветер. Грусть. Алена. На скамейке в одиноком парке. Окруженная золотом. Плачет. – Что с тобой, Аленка? – Ты? – грустно отзывается удивленный ветер. – Как всегда… – под тихими шагами шелестят сухие листья. – Это не можешь быть ты… – отрицательный жест головой. Она

закрывает лицо маленькими ручками. Сквозь тонкие пальцы пробиваются серебряные слезки. – Тебя – я обидела…

Он не отвечает. Молча отнимает ее ладони от лица – и кладет в них желтую ладошку клена. Слезы – замирают. Алена встречается взглядом с приветливой улыбкой.

– Не надо плакать, Аленка, – в его руках появляется красный сверток. – Я поделюсь с тобой счастьем.

– У тебя никогда не было счастья… – удивляется осень глазами Алены.

– Теперь – есть…

* * *

189

– Antonio Vivaldi! La primavera! Largo. Ольга Андреева. Скрипка!

Свершилось! В зале – сотни глаз. Ну и что с того? Она – одна. Откинула рыжую прядь – с плеча, положила – скрипку.

Грациозно подняла – смычек. «La primavera», – прошептала тихо, как молитву. И вдруг… В зале – одни глаза… – Сыграй для меня, Лёля, – где-то из памяти – на ухо – горячие

губы. – Сыграй… – «Largo», Лёля! – тихо шепчет где-то за спиной взволнованный

учитель. – «Largo»!!! – Сыграй для меня, Лёля… Как же не сыграть – первому учителю?! – Др-и-др-ииииии-дрр-и! – неожиданно полетело – в сотню глаз. Почему – поняли лишь одни… И снова – хохот, презрение, негодование, непонимание. – Артистка! – А рры-ы-ыжая-то какая – ма-а-ама родная!.. И – главное: – Неудачница! И только тогда, когда никто уже не ждал, она вызывающе

подняла глаза. И смычок плавно заскользил по струнам. Да, это было – «Largo».

Не для кого-то. Для нее. Набережная. По дощатой пристани – звуки шагов. Легкий шепот

прячется за плеском волн. На искаженный водой город – гротескно падают фонари. Вокруг – сон. И лишь две длинных тени – потерялись в загадках давно отпетого дежа-вю.

– Разве я виноват, Лёля? – Разве мне не болело, Лёля? – Так ведь папа решил… – Я не хотел… – Прости меня, Лёля… Она – не ответит. Только – «Antonio Vivaldi. La primavera».

190

– Прости меня, моя Лёля… – Музыку, главное, – любить надо, – помнит Лёля – каждое

слово. – И кто еще любил – так, как я? Но научилась ведь – без тебя…

С неба в воду внезапно посыпались снежинки. – Хлюп-хлюп-хлюп… – пробудилась река. Но морозный, еще

молодой март ее тотчас приспал. А на дощатом причале не переставало грустить весеннее largo.

Киев,

март, 2010

Катерина Левчук (Гусар), студентка ІІ курсу, спеціальність «Англійська мова та література. Переклад»

ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ

Осінній вечір. Що ж, це досить-таки дивно – сидіти отак пізно в маленькій кав’яренці, якраз навпроти вікна із запиленими шибками. Дивно… навіть трохи моторошно.... Аж холодок пробігає по спині...

Як мале кошеня, захоплено розглядаєш своє віддзеркалення. Нам завжди подобається вивчати риси власного обличчя. Та й взагалі! Це ж так цікаво – копатися в собі. Це таке невичерпне джерело вражень!

Але от в чому прикол: коли будеш концентруватися лише на власному відображенні, не помітиш нічого, що там за шибкою. От і зараз... Варто тільки перевести погляд на вузеньку вуличку обрамлену щойно запаленими ліхтарями, як на тебе зразу ж, неочікувано навалюється вся ця повна краса осіннього вечора... Щось в цьому всьому таке тепле і запашне, як та філіжанка вміло звареної кави «по-східному», що стоїть якраз навпроти тебе і дихає гарячою парою…

Ось якраз чимчикує якийсь старенький з величезною торбою на спині. Мабуть, він черговий нещасний безхатченко... Та й власне, якщо йому навіть і є куди йти, яке це жалісне видовище! Хочеться зірватись з місця і допомогти йому з тим триклятим мішком, заговорити до нього, сказати якусь банальну фразу... Нехай

191

банальну, але це було б куди гуманніше, ніж просто тупо сидіти і пасивно спостерігати.

Наступної миті ти вже зриваєшся на ноги і біжиш до дверей, покидаючи на вихолодження пахучий напій. В дверях тебе раптом щось спиняє. Навіщо це? Чи це взагалі справжнє бажання допомогти, чи просто чванливий виклик собі, чисто дитинний за своєю природою... і зовсім не гуманний? Може, ця твоя спроба протерти шибку була не для того, аби краще проглядався вечірній пейзаж, а лише, щоб побачити власне відображення незаплямованим випарами кнайпової кухні і віддихом її відвідувачів?

Ці думки так і затуманюють тобі погляд і ти вже навіть забуваєш про суб’єкт, що їх, власне, і породив.

Дідусь, звичайно, встиг кудись вчалапати цим часом.

І до кнайпи вже якось незручно повертатись... Що ж... Тоді на тролейбус.

* * *

Це так класно, просто їхати куди-небудь, їхати у невідомість, коли перед очима майорять обриси вечора. Звичайно на людей краще не звертати уваги, бо на їх обличчях зараз можна прочитати тільки вираз стурбованості, втоми, горя... Лиш де не де промайне непевна усмішка... Нещасні… Але як їм допомогти? Як втішити кожного? Та й хіба це взагалі можливо? Краще просто споглядати міський пейзаж, незасмічений нещасними фізіями. Але куди без них? Хоч не хоч, в очі втрапляє засмучене обличчя жінки чи чоловіка... чи дитяче, все в сльозах! Раптом з вікна на тебе знову дивиться твоє власне похмуре віддзеркалення, викривлене болем. Ти невільно дивуєшся. І обличчя теж міниться на очах. Ця гра тіней здається тобі абсурдною і трохи навіть смішною. Скляне обличчя посміхається...

Ой, от і потрібна зупинка...

192

* * *

Вдома ти знову сідаєш біля вікна і втуплюєшся в нічне небо. Зорі. Як це прекрасно. Неймовірно, які вони могутні! Висять собі просто у своєму вічному холодному блиску і тисячоліттями вражають душі несліпих істот... Висіли, висять і будуть висіти. Але вони якісь надто байдужі. І з них немає майже ніякої користі. Не те що Сонце. Хоча це теж зірка, але воно не гордує дарувати Землі своє тепло. За думками якось й не помічаєш, як тебе дбайливо вкутує дрімота...

* * *

Десь загавкав собака... Це раптом повертає тебе із загубленого стану, і тіло зразу ж відгукується болем в усіх суглобах. З вікна в тебе знову вдивляється втомлене, сонне обличчя. Тепер це вже навіть починає дратувати! Нащо це скло взагалі?!

Ну, так... Щоб холодно не було. Але ж це так відволікає! Он якраз за сусіднім будинком назріває рожевий пуп’янок світанку... А так би можна було й проґавити його, розглядаючи власні зморшки і синці. І врешті то ж лише відображення! Лише тінь! Ні, те скло таки дратує! І ще це нав’язливе віддзеркалення!..

* * *

Вибігаєш геть з приміщення, що оточене з усіх боків скляними поверхнями, вириваєшся на свободу, тікаєш кудись подалі від себе, кудись геть за місто, на природу... туди, де можна злитись зі світом в одне ціле і забути нарешті про це егоїстичне «я», що весь час диктує тобі свої умови брутального виживання...

* * *

Дзвінка тиша навкруги... Заворожуюча навіть. Ненав’язливий спів пташки чи гудіння бджоли... Духмяні запахи напувають душу... І ти розчиняєшся у цій розкоші відуттів... Врешті важко вже розібрати, де ти, а де не ти... Насправді ти взагалі перестаєш існувати, світ зливається з тобою і стає тобою, а ти стаєш його невіддільною частиною...

197

– Ні, Стьопка, я не можу повернутись до батьків, поки не впрошу когось відправити мого листа. Навіть не проси. – Стьопка докірливо змигнув своїми очицями-гудзиками, але так нічого і не сказав.

– Откуда ти тут взявся? – спитала здивовано Ліда, незграбно привстаючи на ліктях, щоб краще розгледіти хлопчика.

– З сусідньої палати… Можна я тут посиджу? – Канєшно не можна… Тебе ж шукають! – обурилась Ліда. Хлопчик звів на неї очі в мовчазному проханні. – Ну, будь ласка! – жалібно занив він. – Мені треба, щоб хтось

відправив мого листа! – і він дістав з-за пазухи трохи прим’ятий конверт. – Бо лікар казав моїй мамі, що я можу не прокинутись після цієї операції… А цей лист дуже важливий. Його треба обов’язково відправити.

– А кому пісьмо? – Нашому президенту. – урочисто промовив хлопчик. – Я ось тут

підписав, тільки марку ніде не можу знайти… А без марки, мама каже, лист всеодно не дійде.

Ліда хотіла сказати, що це всеодно марна штука писати президенту… Але щось їй завадило те промовити… Вона так і сиділа, мовчки спершись на лікті й цікаво розглядала наївного русявого хлопчика.

– А може ви відправите? – раптом схопився хлопчик. – Будь ласка! Допоможіть… – він знову втупив свої величезні жалібні очі в розгублене обличчя простоволосої бабусі.

– Нє… Ти шо… Це все глупо! – Ну, будь ласка! – хлопчик її ніби й не чув. – Будь ласка, будь

ласка, будь ласка!.. – Нє… Ні за шо! Хлопчик вмовк, але його очі набрались доповна сльозами. І тут двері знову відчинились, і до палати вбігла та сама

медсестра. – Ага! Ось ти де! Ми всю лікарню перевернули! Що ти тут

робиш? – вона неуважно оглянула палату. – Не можна хвилювати бабусю. Бабуся стомилась… Ідемо.

Хлопчик зіскочив з ліжка і неохоче пішов за сестрою. На ліжку залишився лежати Стьопка з надірваною лапою і

невідправлений лист без марки.

198

* * * Наступного ранку Олег Петрович знову сидів на хисткому

стільці біля ліжка пані Ліди. – Ну, як ви сьогодні? – несміливо почав лікар. – Як всігда. Але я вам говорила вже, що то не важно. Ви лучче

скажіть… – жінка кинула швидкий, чимось присоромлений погляд. – Той мальчік, шо вчора згубився… Як він? Його опєріравалі?

– Який хлопчик?.. А.. Ви про Антошку? А звідки ви його знаєте? – Яка разніца? Його опєріравалі чи ні? – тепер жінка впялась у

лікаря своїми маленькими, полинялими очима, від чого той нервово за йорзав на стільці і намагався десь заховати власні очі.

– Ну… Так, прооперували його… Але розумієте… – Олег Петрович ніколи особливо не відрізнявся вмінням вправно плескати язиком, але для такого в нього взагалі не знаходилось слів.

Він тільки залився гарячим румянцем від напруженого мислення і вупився у брудну підлогу.

– Він вчора забув тут в мене свойого, цього… зайця… – вона дістала з тумбочки біля ліжка іграшку. Лікар мовчки взяв кролика з надірваною лапою.

– І ще… Когда ви мене випісувать будєтє?

* * * В поштовому відділенні якраз була обідня перерва. Касирка

Людка дістала з цератного пакета бутерброди з вареною ковбасою і скляний банячок солоних огірків. Галина Степанівна, завідувачка відділу, огрядна кобіта в товстезних окулярах, з пофарбованою на руде ріденькою копою старечих кучериків, завзято водила ножем по товстезному шматку хліба, розмазуючи не набагато тонший шар масла і одним оком тупилась у якусь жовтопресну газету. Поштарка Катя, висока і худа, як швабра, відсторонено диміла цигаркою біля вікна, бездумно струшуючи попіл у попільничку на підвіконні. Її очі в оправі зморшкуватих повік і вій з кілько кілограмовим шаром туші були схожі на дві шибки затуманеного вікна.

– Катька! Ти з нами? – гукнула її касирка і із видимим задоволенням вп’ялась у свій бутерброд вправленими в золото кутніми зубами. – Давай, приєднуйся. – вже із забитим ротом промимрила добродушна Людка.

«Катька» ніби й не чула.

199

– Агов! Ти що заснула? Поштарка кілька разів повільно кліпнула і перевела ожилий

погляд на подругу. – Та тут така штука, Любашо… – вона постукала цигаркою об

попільничку і знову ніби впала в задуму, спостерігаючи за тліючою сигаретою.

– Ну? Шо там вже таке? Людка встигла ще схрумкати цілий огірок, доки нарешті

дочекалась відповіді. – Ми оце розбирали пошту і там був один лист… Тільки не

смійся! – вона раптом цілком перевела свою увагу на касирку, що надкусила вже другий огірок і безвинними очима Божого теляти дивилась на свою співбесідницю.

– Не буду. – заінтриговано завірила Людка. – Кажи давай. – Там був лист, адресований президенту… Людка пирснула зі сміху (благо хоч перед тим ще встигла

ковтнути черговий шмат бутерброда). Поштарка лише мовчки спостерігала за подругою, явно

розчарована такою реакцією. – Дарма ти так… – сумно протягла та, затягуючись сигаретним

димом, як ніби набирала повітря перед довготривалим зануренням у воду. – Ось почитай. – вона простягла прим’яту, розірвану куверту.

– Читай уголос. – відгукнулась Галина Степанівна зі свого місця, відкладаючи газету, напевне не знайшовши там ніяких нових пліток про ненависних їй політиків.

Людка поважно витерла руки заздалегідь наготовленою серветкою, витягла з конверта листа і делікатно розгорнула папірець з незграбно розкиданими дитячими каракулями.

«Дорогий пан Президент... – почала касирка, ледь стримуючи смішок, – мама каже, що ти найважливіший серед людей у нашій країні, тому я тобі і пишу. Розумієш, в нашому будинку зламався ліфт. Мама каже, що наше місто дуже маленьке і про нього завжди забувають, тому ніхто й не приходить ремонтувати ліфт. Я писав панові Ліфтяру, але він чомусь не приїхав. А я навіть марку приліпив. Тоді мама сказала, що в пана Ліфтяра, мабуть, немає часу, щоб їздити до таких маленьких міст, як наше. Тому я вирішив написати тобі. Ти ж можеш дозволити панові Ліфтяру приїхати до нас? Тільки ти не подумай, що я прошу це для себе. Мені ліфт

200

взагалі не потрібен, бо я часто хворію і майже завжди сиджу вдома. Але над нами живе старенька бабуся. Вона живе сама і ніхто їй не допомагає. І з тих пір як зламався ліфт вона майже не виходить з дому. Я її ніколи не бачив, бо завжди хворію, а біля вікна завжди протяг. Але мама каже, що бабуся дуже сумна, бо зламався ліфт, і вона тепер зовсім сама сидить у себе в квартирі.

Тому, будь ласка, відпусти до нас пана Ліфтяра. Він тільки полагодить ліфт і тоді повернеться до своєї роботи у великих містах. А коли він не приїде до нас, то я боюся, що бабуся помре з горя, як часто буває в казках.

P.S.: Пан Президент, мене забрали до лікарні, а, щоб я видужав, лікар каже, що мені лише треба подихати в якусь пластмасову штуку, після чого я засну і прокинуся вже здоровим. Але я підслухав розмову дорослих (тільки не подумай нічого поганого, бо то я випадково) і пан Лікар сказав, що я можу не прокинутись більше . Тому, якщо ти не пустиш пана Ліфтяра, Бабуся може померти, адже я вже, може, не зможу потім нікому написати. Сподіваюся я правильно підписав листа.

Бувай, пане Президент. Я вірю, що ти допоможеш, бо більше просто нікому.

З повагою ваш Антон Світленко». На конверті друкованими літерами значилась назва міста, вулиця

і номер горе-будинку. Галина Степанівна вражено похитувала головою, поштарка Катя

знову заглибилась у свої думки, затуманена сигаретним димом, а Любаші чомусь зовсім перехотілось сміятись.

* * * Пані Ліда поверталась додому, бо вже починало помітно

вечоріти. Вона важко пересувала свої старечі ступні, вслухаючись у власне дихання. В цератній сумчині ледь-чутно подзенькували дві щойно впольовані у прибазарному смітнику пляшки. Жінка думала про листа, точніше про марку, на яку витратила свої останні жалюгідні заощадження. Але ж як це було необдумано! Яка вона все-таки дурепа! І в її то віці… Нащо було посилати того листа? Так би хоч кусень хліба купила б. А так… Ні, вона нізащо не вибачить собі такого марнотратства. Але що тут вибачати?..

201

Вибачай, не вибачай… завтра чи сьогодні її душа всеодно нарешті упокоїться з миром. Пані Ліда не вірила в Бога. Тим більш вона не вірила ні в рай, ні в пекло. Там за смертю мав бути просто кінець… Тиша і спокій. Повне ніщо. Інакше вона тоді взагалі не розуміла, нащо було тягти це все знущання цілих майже дев’ять десятків літ, якщо після смерті вона мала ще щось робити. Ні, велике спасибі, але то було не для неї…

Так, за веремією власних думок пані Ліда не зчулася, як добрела до свого під’їзду.

Ну, от… Тепер плентатись аж на дев’ятий поверх пішки!.. Це було виснажливіше, ніж вся її сьогоднішня мандрівка разом узята… І заради чого, питається?

Жінка спересердя всілася на лавку. Все. Досить. Вона не зрушить з цього місця, поки її серце

нарешті не спиниться. Але спокійно посидіти їй вдалось лише якихось кілька

миттєвостей, бо якраз після того двері під’їзду різко відчинились, і звідти вилетіла її елегантно вбрана сусідка-бізнесменша та ще й голова управління їхньої місцевої дом-ради в одному обличчі.

– Ой!.. Пані Лідо! Ви уявляєте?.. Ліфт полагодили! Тут взагалі таке було… – жінка раптом сама себе перервала і стурбовано глипнула на годинник. – Ой, вибачте, маю бігти… Але я вам потім обов’язково все переповім. Заходьте до нас завтра після десятої. Ми маємо ще обговорити похорони малого Світленка…Ох, яке горе! Яке горе… Ну, все. Я побігла.

За хвилину вона зникла за рогом будинку, а ще за мить стих навіть стукіт від її підборів.

Ліфт «полагодили»? Та ні, то брехня… З якого б це дива?.. А коли не брехня? Пані Ліда все ж змусила себе підвестися і попленталась до входу.

Зайшла і стала перед дверима ліфту. Невже таки ввімкнули? Вона із завмерлим серцем натисла маленький надгризений (і кому він тільки заважав?) пиндик-кнопку… Тиша. Таки брехня!

Раптом десь тихо загув ліфтовий механізм. Не може бути!.. Перед Лідою скромно відкрились вузькі двері. В кабінці хтось

навіть помив підлогу і вкрутив нові жарівки! Це було просто диво!.. Нещасна жінка навіть не зауважила, що

по її зморшкуватим щокам течуть гарячі сльози щастя…

202

Може, їй таки для чогось ще варто жити?.. Ну, хоча б щоб ще разочок прокататись на цьому обновленому

ліфті!.. ПРО ОДНУ ГРИВНЮ І ВДЯЧНІСТЬ

Я стою навпроти будки контролера, якраз біля автоматів, що за червінця можуть виплюнути тобі п’ятак синіх пластмасових монеток. Вчора я стояла на цьому ж таки місці… Правда, в душі тоді панувало таке скажене сум’яття!.. І до того ж в руках не було коробки шоколадних цукерок «Асорті» від «Roshen»…

От цікаво… Їй взагалі сподобаються ці цукерки? А може вона діабетик? Або анорексик… Ні, для анорексії вона вже надто солідного віку, та й фігурка так собі не модельна… А з іншого боку – хай би вона навіть викинула ці цукерки у смітника при виході з метро… Хіба я для цього їх купувала, аби перевірити, чи любить ця непримітна жіночка у синьому кашкеті солодощі? Ні. Я хочу лише подякувати. Не більше і не менше.

Ось вона сидить, як і вчора, уся така насторожена і уважна… Погляд, як у вірного мисливсього собаки. Точно не пропустить жодного транспортного «зайця»… Що в неї зараз в голові? Про що вона думає? Здається, їй не дуже подобається тут стирчати. Можливо вона навіть ненавидить цю роботу. Ненавидить усіх цих перехожих. Точніше мусить ненавидіти! Мусить підозрювати кожного і сканувати його цим насторожено-ворожим поглядом, від якого зразу ж почуваєш себе злочинцем.

І як її закинуло сюди? Може вона мріяла бути яким-небудь слідчим… Або детективом… У своїх далекій рожевій молодості. Хотіла розкривати злочини, розв’язувати заплутані справи… Хотіла бути таким собі супер героєм у спідниці… А чому б ні? А може в неї батько був міліціонером і просто влаштував своє чадо, куди була змога. Врешті, то не має значення… Точніше, звичайно, має! Це якраз те, що має найважливіше значення! Але хіба я маю право, про це судити?

Так, ще вчора мені було не до цих нісенітних думок… Вчора мені в голові були тільки гроші. Як це не сумно звучить. Це ж треба! Все життя вважала себе такою «антиматеріальною» в питаннях фінансових… Але ж не дарма кажуть: «Про дорогу скажеш,кума,як пройдеш по ній сама»…

203

Отак зовсім випадково, прямо перед касою за жетонами, довелося мені виявити, що в гаманці в мене всього один нещасний карбованець! Коли Ви не суперзірка і не держслужбовець, то Вам, звичайно, відомо, що за проїзд заплатити мені не вистачало якраз ще однієї єдиної гривеньки!

Вивернула всі кишені – там, тільки вітер гуляє… Чи можете собі уявити мої почуття? Якщо ні, скажу чесно,

переживання не з найкращих. Можна було б зателефонувати рідним, друзям і т.д. Але все ж, то якось не дуже зручно зізнаватись у власному безглуздому банкрутстві. Та й у людей же, мабуть, справи свої…

Пройшлась туди-сюди, уважно розглядаючи підлогу – раптом десь згубилось хоч 50 копійок… І, як на зло, жодної тобі здибанки! Стала збоку і спинила погляд на жіночці біля каси, яка тільки оце отримала в решту кілька папірців номіналом в одну гривню – а мені ж треба всього один такий!

Може, підійти і попросити? На секунду озирнулась на себе зі сторони і побачила власну

гідність не кращою за ту, що в жебраків на вулиці. А раніше ще думала: і як їм гордість дозволяє?.. Та тут, виявляється, до гордості якось навіть справа не доходить… Тут, аби додому дістатись! А якщо подумати, що їм не про мамині обійми і цікаву книжку думка, а про голодний шлунок, що іноді отак пустує собі по кілька діб…

Господи, які ж ми всі сліпі і безжалісні! Тепер я розумію, чому ті «вершки», що роз’їжджають на «мерсах» і «лексусах» ігнорують наш «середній клас»… Вони нас просто не розуміють, бо живуть у власній обмеженій системі. А щоб зрозуміти – треба вийти з системи.

Ну, це зараз в мене попливли такі всякі аля-філософські міркування… Тоді мені була тільки та триклята гривня в голові! Мда. Голодній кумі – лише хліб в голові.

Стояла я отак і дивилась на ту контролерку біля турнікетів з поглядом мисливської собаки…

А врешті-решт, вона ж теж людина! І я пішла напрямки до неї. Мовляв, так і так… Не розрахувала, гривні не вистачає… і все таке. Ну, вона то не повірила,звичайно(а я ж то чесно!..), але все-таки пропустила, сердито щось буркочучи собі під ніс… Але ж пропустила!

208

Спинившись на вулиці, Алекс брав саксофон і прислухався… Повз нього простукували підбори якоїсь панянки… Він вбирав у

себе цей ритм і починав грати, підхоплюючи інші навколишні звуки, розмовляючи зі Світом священною мовою свого серця…

* * * Художниця вражено просто-таки скам’яніла перед живим

монументом. Музикант віртуозно перебирав клапанами саксофону і самовіддано ткав незрівнянної краси полотно згуків… Усе його тіло, усі його рухи і жести були пройняті музикою і натхненням. Він сам був тим Натхненням. Здавалося, що якась муза-жартівниця вирішила вселитись у його тіло і тепер потішала дивовижною гармонією вуха і душі усіх небайдужих …

Дівчина відійшла трохи в бік і вся переповнена хвилюванням навела об’єктив фотоапарату на музиканта. Чи вдасться їй спіймати примхливу Музу за її верткий хвіст? Чи вдасться їй закувати Натхнення в світлові контури на фотоплівці? Якби ж усе було так просто…

* * * Алекс відіграв чергову композицію і зупинився перепочити. Він

прихилив саксофона обережно до стінки і дістав пуделко з цигарками. Неквапливо закурив, насолоджуючись кожним досконалим рухом стомленої руки…

Повз нього шугали постаті, стукотіли підбори і проносились хмарки найрізноманітніших запахів… Йому здалося, що хтось рухається у керунку до нього. І справді, за кілька хвилин зовсім близько поряд з собою Алекс відчув важке дихання і різкий запах спирту…

– Здоров, брат… – прохрипіло щось зліва від нього. – І ти будь здоровий… – поволі промовив йому у відповідь

Алекс. – Слушай, не знайдеш мені лишньої сігарєтки? Алекс мовчки простягнув до балакучого, пропахлого спиртом,

простору зліва пуделко і запальничку. – Спасіба. Музикант почув як черкнуло механічне кресало… А тоді поряд з

ним щось важко, поволі задихало... потому закашлялось, і з темряви знову прорипів прокурений голос.

209

– Я, кстаті, Тоша… Тута недалеко моя точка. Ми з тобою… так сказать, сусіди. – він мабуть спробував доповнити свої слова красномовним смішком, але щось йому втрапило в горло і він знову голосно закашлявся. Алекс мовчав.

Так, не вимовивши ні слова, вони простояли кілька хвилин, смакуючи дорогими цигарками.

– Пахне осінню. – раптом промовив задумано Алекс, звертаючись скоріше до себе, ніж до свого «сусіда».

– Мо й пахне… – байдуже відказав хрипучий голос. – Слухай… Брате.., – іронічно наголосивши на другому слові,

почав Алекс. – Скажи, що ти бачиш? – Я?.. Ти про шо? – Та про все… Брат «Тоша» довго не відповідав. Алекс ніби відчував на собі

його погляд, те, як він уважно вдивляється в його затемнені окуляри… його вагання…

– Ну, нічо такого… Люді, люді… Грязь… апять люді… Тут і казать нічого…

Алекс тихо про себе всміхнувся. – Спасибі. – тихо прошепотів він. – Та нє за шо… Брат… Вони ще трохи покурили, а тоді Тошка подякував за «сігарєтку»

і пішов собі кудись у небуття…

* * * В кожного з нас своя Матриця… Свій Всесвіт.І нам нізащо не

вдасться побачити світ очима іншого. Або не бачити його так, як «не бачить» Алекс.

Якщо я спитаю, що таке «форчопакса», то наврядчи хтось зможе одразу, не вагаючись, відповісти. Адже це слово позначує лише вигадку з моєї власної свідомості… У читача можуть виникнути певні асоціація, а можливо навіть хтось пригадає ідентичний набір звуків з якоїсь іноземної мови… Але уявити МОЮ «форчопаксу» ви всеодно не зможете(насправді і уявляти нічого не треба, бо це просто бездумний набір літер). Так само для Алекса «сонце» було лише назвою на слух, і теплом на дотик. «Світло» чи назва будь-якого кольору значили для нього тільки видозмінений варіант чужої «форчопакси»… Але хіба вам погано жилося без моєї «форчопакси»? Так само і Алекс не розумів необхідності в тих усіх

210

«незамінних» речах з життя зрячої людини. Те, з чим сліпий музикант не міг безпосередньо познайомитись на дотик, слух чи запах, свідомо відправлялося ним на одну з двох куп абстрактних понять: «добре» чи «погане». Так, наприклад, «темрява» втрапила до останньої групи, бо у більшості зрячих вона викликала чомусь негативні алюзії. А от «веселка» чи «райдуга» були для нього чимось абсолютно хорошим… Навіть практично священним. Його бажання побачити ту романтичну, семикольорову смужку після дощу можна було порівняти хіба що з прагненням щирого віруючого помилуватися наяву своїм божеством… Він знав, що собаки, хоч і бачать, але не розрізняють кольорів. Тому він дуже любив собак. А одну навіть вважав своїм єдиним справжнім другом, єдиною істотою в житті такого сліпого музиканта, як він, що могла хоч трошки зрозуміти його «матрицю».

Хоупик (від англійського «hope», тобто «надія») сам знайшов Алекса. Вони обоє були викинуті з рожевого виміру, що здавався реальністю для більшості живих істот з їхнього середовища. Вони ніби стояли по іншу сторону невидимої межі, вони були двома неоковирними камінцями, які доля навіщось виколупала з сірої мозаїки всім зрозумілої «нормальності». Але… Вони були цілком щасливі. Особливо коли якого-небудь безвітряного осіннього вечора Алекс брав Хоупа на повідок і цілком довірявся двокольорному зору і бездоганному нюху свого чотириногого товариша, що приводив їх до скрипучої дерев’яної лавки на міській набережній. Алекс діставав з наплічника щойно придбані собачі галети та пляшку світлого пива і вмощувався на лавці. Хоуп сідав поряд і з вдячністю приймав з рук господаря пахучі смаколики. Алекс поволі посьорбував пиво і вслухався в шум річки. Він не бачив усього того сміття, що його несла поглумлена водойма… не помічав п’яних грубіянів біля місцевої закіптюженої кафешки… В цю мить для нього існувала лише тиха заспокійлива дзюркотлива пісня річки… І так, він дійсно був щасливий у цьому своєму світі, у своїй власній «матриці»…

* * * Але долі чомусь набрид попередній розклад мозайки. І вона

вирішила викинути один з тих неоковирних камінців геть за межі чуттєвої, матеріальної дійсності.

Однієї моросливої ночі вона втілилась у сонного, засліпленого утомою водія і скерувала його вантажівку на ледь-освітлений

211

перехід, в якомусь глухому провулку міста… Якраз тут неподалік голосно гудів зношений бойлер, і Алекс просто не почув гуркіт коліс… За кілька миттєвостей до вічної Тиші, сліпий музикант ще встиг подумати про бідного Хоупа, якому тепер нікому буде купувати собачі галети… Але ж він, мабуть, знайде собі нового хазяїна… Ні, він мав просто обов’язково знайти! Такі людяні собаки ніколи не залишаються самі…

* * * В Художниці теж був свій власний Всесвіт і досить-таки

компактний. Він вміщався в одну маленьку однокімнатну квартирку під самим дахом облупленої п’ятиповерхівки. Її кімната була скоріше схожа на порослу дикими рослинами старобудову, адже голі стіни, де-не-де заляпані химерними різнокольоровими закарлючками і заклеєні усілякими плакатами, аж до самої стелі затуляли височезні пальмоподібні вазони. Другий ярус квартирних «джунглів» був з найрізноманітніших пухнастих, колючих та в’юнких рослин. Біля самої підлоги скупчились пігмейські поселення різновидових кактусів. Серед цього Едему якимсь чином вдалося примоститись пружинному ліжку на високих металевих ніжках. Під цим чотириногим звіром у картонних ящиках зібралася гора усякого флористського причандалля: маленькими лопатками, пшикалками, пакетиками з добривами, парою садових ножиць… Біля вікна, за найвищою пальмою, притулилась до стіни металева розкладна драбинка. Справа від входу був приладнаний цілий каскад настінних полиць, заставлених книжками… Зліва висіло велике старомодне люстро, майже цілком(посередині залишався маленький круглий просвіт) заліплене різнокольоровими стікерами з дрібними розкосими каракулями та нашвидкуруч зробленими замальовками. Килиму не було, та він власне й був би тут зовсім ні до чого, адже будь-який клаптик простору на підлозі, вільного від численних горщечків з рослинами, встеляв не один шар змальованого простим олівцем паперу… Капці тут теж були, звичайно, непотрібні – в маленькому квадратному коридорчику усе взуття скидалося у неакуратну, безформну купу під великий неоковирний комод, в якому зберігалися й інші атрибути гардеробу мешканки квартири. Увесь кухонний простір займали квадратні тумби зі звичним господарським начинням, теж заліплені стікерами та вирізками з

220

Вона дочекалася. Її найкращий друг сьогодні вже через 4 години буде стояти на Центральному вокзалі, вдихаючи київське повітря, ловити, нехай байдужі, проте такі рідні та звичні погляди наших українців.

Олег цілий рік жив і працював у Німеччині, щодня слухаючи по Скайпу: «Кидай тих фріців! Повертайся! Я вже квартиру знімаю, велику – з'їхала від батьків. Будемо разом жити, ми ж знаємо один одного. Може наречену привезеш. Буде весело!».

Дві краплі води, здавалося друзів краще не буває – Ганночка та Олег. Вони називали себе ГОЯ – творчий тандем, рідні люди.

Останні приготування: пиріг доходить, його улюблений – з яблуками, вже на столі холодець, гречка та вареники зі щедрими шкварками. Новенька сукня до ладу сидить на довершеній фігурі, очі підведені, губи і парфуми, обов'язково з нотками зеленого чаю. Поставила частування до холодильника, щоб не зіпсувалося. Сумка, телефон, ключі – закриті двері, дрібний стукіт каблучків, і серце вискакує.

Приїхала на вокзал на 15 хвилин раніше, знайшла колію. Все! Готова. Чекає.

Поїзд поволі під'їжджав до перону. Третій вагон. Виходять люди. А очі у Ганночки так і вишукують рідний небесний погляд. Осі Він! Усміхнений. Так змінився! Одягнений в зелений джемпер та чорні класичні брюки. В одній руці величезна валіза на коліщатках, на плечі все та ж чорна спортивна сумка. Вмить він повернувся до сходинок вагону і подав руку молодій дівчині, допоміг спуститися з речами. «Ну як же без цього..., – промайнуло в голові у Ганни, – джентльмен.». Проте, молода дівчина не відпустила його руки, не забрала свій багаж. Вона гордо йшла поруч. «Невже! Олег знайшов свою долю! Як це чудово!», – раділа Ганночка. Молоді люди підійшли до дівчини. Друзі обійнялись. Дійсно, були дуже раді бачити один одного.

– Познайомся, Ганночко, це моя наречена, Карла. Уявляєш, ми познайомились зовсім випадково...

Ганночка вже не чула Олега. Вона лиш стежила, з яким запалом він розповідав про цю милу дівчину, ловила його погляд і розуміла, що радість за друга затьмарює ненависть на саму себе. Для неї «наречена» звучало як «нарéчена». Тільки не прекрасна Карла, а вона – Ганночка. Вона приречена, вона закохана. Його розповіді про

221

Німеччину та кохану отруювали серце, залишаючи рану, випалену, гарячу, живу.

На цьому пероні скінчилися барви життя і легке дихання. Зараз лише оболонка Ганни зустрічає друга та його наречену. Вже зовсім скоро дівчина знову опритомніє. Проте, як же важко пережити цей шалений біль у серці.

Катерина Рибась, студентка І курсу магістратури, спеціальність «Українська мова і література»

КАЗКА ПРО СЕРЦЕ З РУЧКАМИ

Жила-була Людина. А всередині жив цілий населений світ.

Одного зимового дня сіро було Людині, і органам її було сіро, і вони пересварилися.

Кожен вимагав щось своє. – Я маю право на додаткову кількість соку – хіба можна на

такому мізерному пайку прожити? – це Шлунок. – Я хочу, щоб мені каміння повитягали, скільки можна склад

забивати? – це Жовчний. Голоси ставали все гучніші. А серце мовчки слухало. – Я тут головний і вимагаю, щоб мене постійно чистили. А ви

мене шануйте! – пробасив Товстий Кишечник. – Шануйте-шануйте! І мене! – піддакнув Тонкий. І скрізь «я», «я», «я» і «хочу», «хочу», «хочу». А Серце мовчки стукало. – Ми все чуємо! – це Вуха. Очі – хором: – А ми взагалі всевидячі! Серце зітхнуло і промовило: – Може і «всевидячі», зате незрячі. Раптом усі глянули на того, хто це говорив. Серце, не

відриваючись від своєї роботи, повело далі тихим голосом. І всі самі не знати чого замовкли.

– Я б могло сказати, – продовжило Серце, – що постійно переганяю тисячі літрів животворної рідини. І це без сну та

222

відпустки. Жоден з вас не може мене замінити. Але я не буду з вами сперечатися.

Голос Серця став теплішим: – Коли я відкрите, проміння згори напуває мене джерельною

водою, а сонце любові – пригощає солодким нектаром. І від цього у мене виростають руки, і я обіймаю ними Людину, і всіх вас, проникаю обіймами капілярів у найменший пальчик…

Мізинчик на лівій нозі пожвавився: – Так, я тебе відчуваю. Тепло! Серце лагідно промовило: – Спасибі, мій хороший. Людина, напоєна любов’ю, відчуває

зміни всередині. Це дуже просто: мої руки ростуть і зливаються з її руками. І їй тоді здається, що це крила. Зовні майже нічого не змінюється, бо все відбувається тут, у нашому світі. Хоча якщо придивитися пильно до такої людини, можна помітити блиск в очах і радість дій. Наші з нею руки стають сильними і вона охоплює ними всіх навколо.

Всі зачудовано мовчали, і кожен відчував щось своє. – А найщасливіше я тоді, коли наші з нею руки торкаються

Великих рук. – Де вони? – запитали хором органи. – Вони скрізь, вони і тут… І Серце заспівало світлу пісню без слів, з однією мелодією. І всім

здалося, що вони відчувають тепло зусібіч і лагідність дотику. – Яке ти сильне! – мовили вони Серцю. – Діти мої, це вже не я. Це обійми Божественної Любові. – Пішло, зникло, де воно? – закричали деякі. – Воно завжди з нами, – спокійно сказало Серце. – Для того, щоб

бути щасливим, потрібно не боятися втратити… А втратити не можна – бо ми всі єдині.

Людина рухала гори, усміхаючись серцем. Наставала весна.

КАЗКА ПРО ДОРОСЛУ ДІВЧИНКУ

Жила була Дівчинка з великими зеленими оченятами, кирпатим

носиком і двома рудими косичками. Бабуся часто розповідала їй

227

– Я їх переклала у віршах. Чернишов кинув, як каменем: – Ви мені будете розказувати! Ви ж посередній перекладач!..

Думаєте, я не знаю, як Ви працюєте? Їздите тут, людей відволікаєте... У Вас і руки тремтять, коли пишете... Це не Ваші вірші!

– Не мої. Але перекладені мною. І знаєте що, – я раптом відчула сталеву нотку у власному голосі. – Ви не маєте права – ні професійного, ні морального – кричати на мене. Свою справу я роблю завжди якісно і вчасно. І їжджу сюди не для того, щоб когось відволікати, а за матеріалом для перекладу. А що руки тремтять, то уже, даруйте, не ваш клопіт!

Начальник аж посинів. Глянув на мене згори вниз, як із вежі прожектором:

– Та ти знаєш, що я можу зробити?! Я ж тебе звільню, от і все! І не подивлюся, що інвалід!

Я не раз стикалася з таким ставленням, і завжди болісно дивувало: за віщо? Така невмотивована ненависть, огида... За що?

– Леопольде Борисовичу. Якщо Ви не хочете друкувати мій текст, поверніть його мені.

– На здоров'я! Чернишов жбурнув листи. Добре, хоч не розсипалися, бо з

підлоги ще спробуй збери... – І це візьми! – він витяг із ящика столу друковані сторінки, ті

самі, що я приносила йому вчора. – Будеш працювати, доки не зробиш добре. І поезію перекладай п р о з о ю, ти мене зрозуміла?

Я дивилася на цю абсолютно знервовану, жовчну, заповнену злістю людину – і раптом стало безмірно шкода його, такого дріб’язкового і обмеженого, неспроможного подивитися на ситуацію під іншим кутом. Шкода...

– Зрозуміла. Ви б не хотіли, щоб я працювала у Вашому штаті. І Вас пересмикує кожен раз, коли бачите мій візок. Але ж він не має жодного стосунку до моєї професійності! Сподіваюся, до мого наступника Ви поставитеся краще...

Я розвернулась і поїхала до дверей. Головне зараз втриматись у візку, не вивалитись, коли тягнутимусь до ручки...

Дивно, але бос (тепер уже колишній) мовчить. Попри небажання ще раз бачити його фізіономію, я обернулася:

228

– І затямте, будь ласка: нехай у мене травма, хай я візочниця, але не інвалід. Бо інвалід – це людина залежна, нещасна і самотня. А я – щаслива! На все добре!

Написавши заяву «за власним бажанням», виїхала з редакції – на вулицю. На волю.

Все б добре, але обговорення ситуації з родиною приємним не назвеш. Мама поставилася до рішення з розумінням, а ось брат...

– ...Хіба так важко було перетерпіти? Чи вважаєш, що тобі буде скрізь заквітчана дорога?

– Знаю, що не буде... – І далі? Ти вже думала? – голос у нього якийсь чужий... – Слухай, Костю, зараз мені треба трохи відпочити і прийти до

тями. А з часом я знайду роботу. – «З часом»!.. Мама відірвалася від миття посуду: – Ну чого ти напосівся на сестру? – А чого? – Кость відвів очі. – Дбай про неї, забезпечуй... Все. У

мене ще повно справ... Хряснули двері. У мами в очах стояли сльози. От уже мені ця жалість... – Мам, не хвилюйся, я знайду роботу. Перекладачів з

турецької у нас не багато, а я хороший спеціаліст. – Так, звісно... ... З дитинства ми з братом були нерозлийвода. А чотири роки

тому все в один момент перекинулося з ніг на голову... Після аварії він дивився за мною в лікарні, а потім і вдома – довго. Тоді майже не спілкувалися, чи ж до того було? Кость доглядав мене, але прийняти отакою, іншою так і не зміг. Виник бар’єр... Брат, постійний товариш дитячих ігор, найщиріший друг моєї юності...

Невже так складно зрозуміти: змінилася зовнішність, але ж сутність лишилась та сама!

Колись сусід сказав мені, що Кость навідує забігайлівку з немилозвучною назвою «Ляпсус». Шкода, що йому не хочеться додому. Виходить так: щоб позбутися гіркоти, він кличе Бахуса. А той із задоволенням приймає всіх підряд у свої міцні кріплені обійми...

...Мамусю, рідна. Вибач мене за те, що коїться з нашою сім’єю...

229

На відміну від рідних, з Романом ми могли обговорити все на світі. Я не думала, що звичайне знайомство може перерости в таку міцну дружбу. Це було три тижні тому, на наступний день після мого звільнення. І з того моменту ледве не щодня ми спілкувалися, і було так тепло, як ніколи. Я навіть не хочу думати, що може бути далі… Забагато опіків було на серці…

Ми сиділи в затишному кафе на дворі біля Майдану. – Вкотре приходжу до висновку, що доводити комусь щось –

позиція жертви... Але, Ромцю, ти собі не уявляєш, як важко тому, хто підпадає під категорію «з особливими потребами», підтверджувати своє право на нормальне існування у світі фізично здорових людей...

– Дано, ти колись дивилася фільм «Небеса обітовані»? Я заперечно похитала головою. – Уяви: військові зі зброєю, на танках, мають завдання за будь-

яку ціну звільнити міський смітник, де живуть колишні інтелігенти, списані перебудовою і відкинуті, як непотріб. В кінці історії вони сіли в потяг і знялись у небо – геть із цього світу, де їм не стало місця. По них стріляли з кулеметів, а вони летіли... Їх не можна було вбити, і знаєш, чому?

– Бо вони уже мертві? – Ні. Тому що вони вічно живі. Я занурила погляд у його очі, намагаючись зазирнути в

самісіньке серце. – Спасибі тобі, Ромо. За розуміння і просто за те, що ти є поряд. – Богданочко, ну то як у тебе з роботою? – Пам’ятаєш, мене мали взяти на посаду коректора у

видавництво? Я ще здивувалась, якщо чесно, – уже ж дуже швидко погодилися. «Ну то й що, – кажуть, – що у Вас досвіду немає. Приставимо до Вас досвідченого фахівця – швидко наб'єте руку». Кілька разів я з ними зв’язувалась, то запевняли, що тримають місце для мене. Дійсно, це їм економічно вигідно: якщо в штаті «фізично обмежена людина», знижуються податки... Та якось позавчора була в них, а вони мені: «Даруйте, ми не можемо Вас узяти на посаду коректора (ти зараз будеш сміятися і плакати), оскільки в зв’язку з нестабільною соціально-політичною ситуацією в державі наше україномовне видання можуть закрити». А я дивлюся в їхні ясні очі і читаю єдину причину – це, як завжди, мої колеса. І головне, що

230

вони, дивлячись на мене, розуміють, що я це розумію... Звісно, шукатиму далі, але як же все остогиділо! Ця постійна за-леж-ність, від якої нікуди дітися... Але в моєму випадку рук опускати не можна: вони мають крутити колеса.

– Знаєш, що, Дано? В мене пропозиція, я їду в Одесу за тиждень – там моїми генетичними розробками зацікавилась одна солідна фірма. В мене вже з житлом є варіанти. Поїдеш зі мною?

– Що?! – в мене аж голова запаморочилася з несподіванки. Роман спокійно дивився на мене. – Так, а що ти втратиш тут? Сім’ю, яка тебе не розуміє?

Роботу, яка тебе не потребує? – Ромо, – думки плуталися, а серце скаженіло в грудях. – Ти

розумієш, що пропонуєш? Я – така, і ти – такий, ну хіба ми пара?! – Тю, дурненька. – Роман глянув суворо. – Я беру на себе

відповідальність. Ти готова? Я вже розуміла, що скажу, але залишки якоїсь внутрішньої

інерції ще тліни всередині: – Ти збожеволів? – спитала я пошепки. – Я просто не хочу з тобою розлучатися. Ми поставимо тебе на

ноги. Віриш? Сльози котилися, наче в очах розтала крига. – Дуже хочу вірити. Теплі обійми закрили мене від усього навколо, від усіх…

ПІСЛЯ СЛІВ

Місто прокидалося. Я відчинила вікно в ранок і по дитячому

радію сонцю. А воно не проминає нагоди ковзнути своїм лагідним промінням по обличчю, по руках, щохвилини плутаючись у волоссі. Море сьогодні спокійне, воно завжди таке коли сонячна погода, і це заспокоює.

Навіть не озираючись, я знаю, як спить він, мій рідний, мій… Тихенько сопучи, на правому боці, закинувши руки за голову. Люблю наших дітей, яких чекаю йому народити. Тихесенько сідаю на візок і їду готувати сніданок.

Я ніколи не вірила в хепі енди. І досі не вірю. Просто після слів залишається головне…

235

«Та не думала я ображатись. Ще чого? Вигадав!» «Не вигадав нічого, ти б бачила як ти губи надула. О, я знаю! Це

звісно таке щось, але тобі має сподобатись» – казав це, почавши маніакально шукати ручку своїми кишенями.

Знайшовши, взяв чисту серветку зі столу і почав на ній щось малювати.

«Не підглядай!» «Добре, добре» – сміялась вона; то все видавалось їй таким

несерйозним і кумедним. «Не смійся! Що ж тут смішного? Я тебе ледь терплю, а ти

щаслива. Піду, хай це і по-дитячому буде» – думав він. «Тааак! Заплющ очі!» – наказав він їй. Вона швидко заплющила їх, ще й руками закрила, щоб було

напевне. «Можна розплющувати?» «Ау, можна розплющувати? Ти де?» «Та йди ти. Зовсім не смішно. Я розплющую!» Стілець навпроти неї був пустим. (Вітер боляче пройшовся

голими плечима.) На столику лежав пустий посуд і помальована ним, присунута до неї, серветка, складена вдвічі. («Мені це не подобається, зовсім не подобається» – подумала вона)

Розгорнула. Напис містив слова: квиток до Болу. Далі йшли її прізвище й ім’я та інформація про вагон, полицю та

час відправлення – 12.30. «О, то я ще маю час!», – посміхнулась сама до себе, всі страхи

зникли. Він же її любить, певно, що любить. Якийсь час посиділа роззираючись в різні боки, розшукуючи

його ретельно підстрижену голову. Коли це їй набридло, вона запитала у дідуся за сусіднім

столиком, чи не бачив він у якому напрямку зник її супутник. Дідусь знизав плечима. «Мабуть іще по сік пішов», – подумала вона й попрямувала до

дверей, що ведуть у забігайлівку. Кілька кроків і вона відчуває холодний метал клямки у своїй

долоні. За скляними дверима видно офіціанта, барну стійку, але не його.

« Дивно», – майнуло їй в голові.

236

Вона рвучко потягла двері на себе і зайшла. Жодного офіціанта, жодної барної стійки і столиків. Перед її

очима був перон і самотній потяг, з якого у зеленій формі біг до неї вусатий дядько.

«Квиток! Квиток!» – кричав він. «Який квиток? Не маю жодного квитка!», – кричала вона йому. Але він був уже поруч і вирвав щось із її рук. «А це що? Що? Квиток до Болу!» – махав він серветкою перед її

носом. «О!» « Все, потяг скоро рушає, ти майже запізнилась», – тараторив він

і тяг її за руку, спочатку пероном, потім східцями, а на кінець і вагоном.

Завівши її до салону купе, задоволено запитав: – Що, морозива?

ДРАМАТУРГІЯ

Оксана Гульчак, студентка ІІ курсу магістратури,

спеціальність «Літературна творчість»

«ЛІТАЮТЬ» (драматичний етюд)

Діючі персонажі: Режисер – чоловік років п’ятидесяти, достатньо вибагливий; Марина – активна студентка, що прагне здобути своє; Дівчина

Акт І Сцена. Посередині стоїть гарний стіл, за яким сидить поважний чоловік, а напроти молода дівчина. Стоїть шафа з книжками, пара стільців поруч. Дівчина: (починає вставати, квапливо збирається) Та я на вас у суд подам! Ви з глузду з’їхали! А ще заслужений працівник, режисер! Дівчина іде зі сцени, чоловік посміхається, починає перебирати папери.

237

Режисер: (думки вголос) Що за актори пішли, ні з кого вибирати (похитує головою). І як вони збираються на сцені грати, весь настрій зіпсували (дивиться на годинник). Так, пора вже йти.

Акт ІІ Чути стукіт у двері. На сцену швидко виходить інша дівчина, волосся розтріпане, переривисті подихи, дивиться на годинник. Режисер підіймає голову і помічає її. Режисер: О ні, шановна, на сьогодні все, прийом закінчено. Марина: Як закінчено? Ще п’ять хвилин. Режисер: Ви що, мене не чуєте? Марина: Будь ласка, це питання життя і смерті. Режисер: Чиєї? (посмішка). Дівчина сідає на стілець перед режисером. Марина: Це дуже важливо, вони в мене літають! Режисер: При чому тут «літають»? Ви сама хто така? Марина: Я студентка Драгоманівського університету, Марина, написала п’єсу і хочу аби ви на неї подивилися. Режисер: (собі під ніс) Хоч не акторка. (до дівчини) А чого це я маю приділяти увагу вашій п’єсі? Марина: Вона для пробудження кращих людських почуттів, вона для кохання. Режисер: Ну якщо для кохання, то ми марно витрачаємо час. Марина: Ой! Та не для, а про кохання. Там реальність переплітається із … Режисер: Солоденька, про «Ромео і Джульєтту» мені наново писати не треба, таким люди не зацікавляться. Марина: Але у мене ще й казка, чарівники, літають там… Режисер: Чарівники кажеш, тоді зараз і побачимо як вони володіють своїми чарами! Марина: (не звертаючи уваги не сказане, продовжує свою розповідь) Головний конфлікт відбувається між… Режисер: (голосно) Нами! Я бачу ти дуже хочеш мене зацікавити, то вилазь на стіл і танцюй! Твої ж герої танцюють?!

Акт ІІІ Дівчина дивиться на нього великими очима, не знає що казати.

242

Олег: Я знайшов його! (показує не пакет) Чоловік: Нарешті, я вже зачекався. Давай його сюди. Олег віддає пакет і лопату. Простягає руку приятелю. Олег: Допоможи, а то я не можу вилізти. Чоловік: Зараз-зараз (кладе пакет на землю біля лопати, останню бере у руки) Чоловік з розмаху б’є Олега по голові. Юнак втрачає свідомість. Чоловік закидає його землею, бере пакет і втікає.

Сцена 4 Юнак непритомний лежить у ямі, що сам розкопав. Тим часом до тієї ж могили підходять ще два чоловіки. Перший: Будемо сподіватися, що нікого тут не було. Другий: Ага, а то піднятися бозна коли, пертися невідомо куди та ще й просто так! Буде дуже «приємно»! Перший: Не переживай! Дістанемо гроші і йдемо звідси! Другий: Швидше аби! Перший: Ось! (показує на цеглину) Ми вже прийшли, починай копати. Другий: Щось мені здається, ніби тут уже хтось був? Перший: Чого це раптом? Другий: Ти що не бачиш? Понатоптувано як… Перший: Так, ти мені не мудруй! Мало кому треба було тут шастати, може бомжі якісь. Давай розкопуй, а я дивлюся. Олег помалу опритомнює. Другий чоловік збирається відсувати цеглину, нахиляється над нею. Другий: Я тобі загалом скажу, що це негарно. Перший: Що вже знову? Другий: Тут усюди могили, а ми розкопувати зібрались. Моторошно… Перший: Так, ти мені не розказуй! Швиденько все роби й пішли. Другий чоловік відсуває цеглину, темно, самого Олега не видно. Аж раптом із землі простягаються дві руки. Олег: Нарешті, витягніть мене звідси! В обох чоловіків очі робляться по п’ять копійок, відкривається рот: «А-а-ааа». Чоловіки кидають все на місці, а самі починають втікати. Другий: Я ж тобі казав, що це погана ідея! Нащо треба було лізти!

243

Перший: Мовчи! Другий: Живий покійник – це тобі мовчи?! Перший: Який ще покійник, там його не мало бути і взагалі, живий покійник? Ти що собі думаєш? Другий: Я у живих… також не вірив, але ти ж сам бачив?! Дві руки.. Перший: Там мали бути лише гроші! Ніяких покійників! Перелякані чоловіки втекли, жодного разу не обернувшись назад. Сцена 5 Олег тре себе по голові. Олег: (сам до себе) Та-аа… добре довбонув… покійник… живий? Що вони морозили? А-а… мені все одно! Треба звідси вибиратись… Олег ледве вилазить із ями, трохи хитається, тримається однією рукою за голову, обдивляється навкруги. Олег: (сам до себе) Будемо сподіватися, що нікого не зустрінемо. Ні живих, ні мертвих. Йде. Олег: (сам до себе) Чого це я клюнув? Це і так зрозуміло, що гроші він би мені не дав. Нащо було погоджуватись? Як бездарний, так бездарний! (киває головою) Проходить трохи і раптом зупиняється. Олег: (сам до себе) Слухай, а може щось з цього і вийде. Історія ж цікава видалась, тим більш реальна. (йде далі) Треба спробувати щось написати, а раптом покійники людей більше зацікавлять!

«ОРФЕЙ, або ПО ТОЙ БІК ЛЮБОВІ» (пародія на класицистичну драму)

Головні персонажі: Орфей – син річкового бога Еагра і музи Калліопи; Еврідіка – німфа, дружина Орфея; Аїд – бог підземного царства померлих; Харон – перевізник душ померлих через р. Стікс; Хор – душі померлих; Слуги Аїда. Сцена 1

244

Стовпище на березі Стіксу. Штовханина. Звідкись починає долинати чудова музика. Галас стихає. Хор: В гай після весілля в день весняний Знов пішла збирати квіти. Панно, Ти, о Еврідіко, моє серце і душа, Для мене світ увесь – твоя одна краса! Ти мала бути назавжди, навік моя, Але тебе вкусила лютая змія, І німфи плакали над тілом, а вітри Плели із їх ридань могильнії вінки. І я, мов мертвий, не знаходжу собі мир: Без тебе – чорно і безбарвно, світ – пустир. (до Орфея) Чи місце є живому поміж мертвих? Чи вже негоже є у царстві Зевса, Що смієш оскверняти биттям серця Домівку душ твоїх же предків злеглих? Орфей: Не тішить мене златий Геліос, Не розважає і сестра його, Селена. Лилася з уст поезія весела, Допоки з Еврідікою стрічав рожеву Еос. Хор: Чого ж блукаєш ти у царстві тіней? Орфей: Шукаю тут життя свого спасіння! (входить Харон) Харон: Я – сторож в цій країні, я – Харон. По той бік Стіксу будеш після похорон! Орфей: Хароне, змилуйся, журби моєї ти не знаєш – Нікого ж бо віками не кохаєш! (починає співати) Коли немає віри і сили, Коли затьмарює розум страждання, Де ти, лебідко, де твої крила? Нам залишилося тільки кохання… Знаю, тебе повернути зумію, Знаю, є неможливе у світі. Бачиш: у безвісті тануть, тліють

245

Наші іще ненароджені діти. Ти в царстві підземнім, у мертвій країні, Думи про тебе – куди їх гонити? Сонце і щастя сплять у домовині. Знай: я без тебе не вмію жити. Сильний Аїде, і ти, Персефоно, Змилуйтеся зі щербатого серця. Маєте душ усіляких мільйони – Хай Еврідіки одна повернеться…

Сцена 2 Там же. Входить із супроводом Аїд. Орфей кидається перед ним на коліна. Орфей: Владико мудрий, чесний, справедливий, Будь до біди моєї милостивий! Аїд: Орфею? Обов’язок твій – Аполлонові служити. По що навідавсь ти у мої володіння? Орфей: О царю! Пусти на землю милу Еврідіку – Пісні хвалебні співатиму тобі довіку. Буття наше під сонцем пролетить як мить, Та хочу я його з коханою прожити. Дочасно є душа її в твоїй оселі. Благаю! Поверни мені кохану й дні веселі! Аїд: Нечуване нахабство! Геть з моїх очей! Несила слухати царю таких речей! Забрати у Аїда підданого хочеш? Та що ж ти голову дурницями морочиш… Орфей: О Ваша Всемогутносте, даруйте, І голосу жалю мого почуйте. Кіфара ця все без упину квилить, Та так, що й квіти всі додолу хилить. Як відлетіла Еврідіка в підземелля, То серце в грудях вже не зна смирення: Не спить та плаче, плаче, плаче…

246

Правителю, життя – бо є невічне, Невдовзі знову станемо пред твої вічі. Верни, прошу, солодку мить життя, Щоб з Еврідікою потім піти у небуття. (грає на кіфарі) Голос ніжний кіфари струни, А майбутнє лягло до труни. Заклинаю, благаю, молю: Поверніть Еврідіку мою! Аїд: Розчулив ти мене до сліз, Орфею.

Чи можу розлучить тебе із милою душею? Ти йди попереду – вона услід летітиме. Ти йди, не оглядайсь, хоч як кортітиме. А глянеш хоч разок – то так собі затям: Я вдруге Еврідіку тобі вже не віддам.

А якщо виведеш її на білий світ, То з нею ви живіть хоч сотню літ! Орфей: О царю! Бракує слів подяки… Аїд: Щасти! (до слуги) Йди Цербера одлякуй. Хор: О царю наш, і мудрий, і великий, Ти – наймудріший із усіх мужів,

Ти чесно відраховуєш багатство наших днів, Ти зглянешся над бідним прохачем –

У тебе дружить серце із мечем. У тебе в голові – лиш найясніші думи,

Вони стирають наші біди й суми. У тебе у руках є правосуддя меч: Кого вважаєш підлим – тому голівка з плеч… Але зумів побачить його любов ту грішну, І він від тебе чує лиш звісточку утішну. Піде він по землі, звеличить твою славу, Бо наймудріший ти, Аїде наш стоглавий. І пісню ту його підхопить вся земля – Про підземелля найчеснішого царя! (Аїд із супроводом виходить)

247

Сцена 3 Там же. З’являється тінь Еврідіки. Орфей безмежно радий їй. Орфей: О серденько! Душе моя тремтлива! Ходімо – жде нас знов життя щасливе! (Орфей повільно йде до виходу. За ним безшумно пливе душа Еврідіки) Хай геть ідуть журба й печалі! Хвороби й біди, тримайтеся подалі!

Лиш сонце торкнеться Еврідіки повік – Нерозлучні ми з нею будемо навік. (Орфей зупиняється. Еврідіка теж) Чи є кохана за спиною? Ох… Нема у мене в серці спокою… (йдуть далі) Вже й вихід з царства недалеко – Удихнеться нам живе повітря легко. (зупиняються, Орфей прислухається) Чи йдеш позаду? Озовись, моя царівно. Бо оглядатися Аїд же не велів нам. (прислухається, ступає ще кілька кроків, жалісно говорить) Не має голосу душа твоя тендітна… (з оптимізмом) На світ лиш вийдем, Еврідіко рідна, Зевс удихне в тебе життя жадане І моє серце до життя запалить. (зупиняється, тужливо промовляє)

Як же важко терпіти з тобою розлуку, Та дав наш владар мертвих ту науку, Лиш-бо живу тебе, кохана, обійму.

Що йдеш за мною – тому хіба віру йму. (прислухається, зітхає)

Ти тут? Світлішає. Тебе розгледіти я міг би. Коли ж покинемо це чорне лігво?! (сам до себе) А може мила дес0ь відстала? Чи, борони Господь, упала? Стежина тут все темна і слизька, Дорога наша – кам’яниста, неблизька… Еврідіко, де ти?

248

(Орфей рвучко оглядається, вона стоїть позаду нього. Він хоче обійняти її, але вона одлітає назад у пітьму) О ні! Жорстока доле! Повернись, кохана! Аїде, небо, чому такі ви невблаганні? Любов до Еврідіки не знає меж! Тепер не знає їх скорбота теж… Хор: О, розуме! Ти всім потрібен. Хто ми без тебе є? Коли відповімо на почуття терпке, То це в безодню приведе. Як у Орфея в голові Літають мрії голубі. Без розуму життя недоладне, Важке, незграбне, неурядне. Коли ж ти розум маєш в голові, То і життя стає тобі тривким. За розум треба нам всім братись, А не на серце покладатись. Хто розум у голові має, Той виграє й перемагає!

Євген Познанський, студент IV курсу історичного факультету

КОМПЬЮТЕР КЛИО

Действующие лица: Клио – муза истории. Гермес – бог торговли, путешествий, гонец Зевса и аферист. Геродот – великий историк, секретарь Клио. Малюта Скуратов – глава опричников при Иване Грозном. Адольф Гитлер – комментарии излишни. ( Кабинет Клио. Клио сидит за Компьютером. Входит Геродот)

249

Геродот Приветствую мудрейшую из муз! Но что я вижу на столе у Клио? Нет больше свитков, стилоса, чернил, Пергаментов и даже авторучки. Пусть госпожа простит мне любопытство И объяснит, что это за предмет?

Клио

Ах, милый секретарь мой, Геродот, Знай: это называется «компьютер»; Компьютер, да ещё и необычный. При помощи такого агрегата Книг можно написать десятки тысяч Но главное, что без труда он может События веков давно минувших Отредактировать, в каком угодно духе, Отформатировать и просто удалить!

Геродот

О, как прекрасно! Что то значит время, В Элладе о таком и не мечтали, Теперь наука – чудо из чудес. У нас сегодня, Клио, день приёмный, Просители уже под кабинетом, Желает ли их видеть госпожа?

(Клио кивает, но в кабинет влетает Гермес).

Гермес Привет, историки! Сестра, я извиняюсь, Но на Олимпе внеочередная Уже открылась сессия богов. И Зевс тебе велит прервать работу. Ты на Олимпе тоже быть должна.

Клио Гермес, но что же буду я там делать? Я не политик, Зевс об этом знает.

254

Гермес Простых людей в стране тогда хватало, Но зверь такой нашёлся только ты; И наконец: я вовсе не обязан Любого кровопийцу защищать.

Малюта

Да я ж к тебе с подарком! Видишь, милый, Секретные какие документы О жертвах политических репрессий Ивана Грозного. Да это ж раритет!

Гермес

И что я буду с ними делать, А?! Я не историк, я же тут на время.

Малюта

Подаришь Клио или Геродоту А нет – с аукциона их продай, Копейка будет тоже неплохая.

Гермес

Согласен, пишем: «Оправдать Малюту». (клацает на компьютере, Малюта низко кланяется и

удаляется.

Входит Гитлер и приветствует Гермеса по- нацистки).

Что?! Гитлер, только вас и не хватало, Вы тоже за амнистией?

Гитлер

Так точно!

Гермес О Клио, если каждый день должна ты Встречать подобных нелюдей, тогда я Тебе, сестра, сочувствую всем сердцем.

255

Гитлер Немало лет проклятия терпел я, Теперь же времена переменились; Согласен, я военный есть преступник, Детей одних убил я миллионы, Но ведь и я боролся с коммунизмом А нынче это в моде, так, майн херст?

Гермес

Ну, этого герр Гитлер, маловато.

Гитлер Но к этому добавить я могу И комнату янтарную, тогда как?

Гермес

Серьёзно? Но она, ведь – не у вас.

Гитлер Но я вам назову миллиардера, который приобрел её. Идёт?

Гермес

Игра свеч стоит, но ещё добавьте Валюты, чтобы выкупить её.

Гитлер

Да нет базара!

Гермес Ах бедняжка Клио! Ты тут живёшь годами на зарплату, А ловкий парень на твоем же месте Разбогател всего за полчаса! Ну, фюрер, подавай твои секреты.

(Гитлер подаёт ему записку, Гермес читает, бормоча под нос)

256

Ага, Нью-стрит, дом номер, всё понятно. В компьютер эти данные введу, А после и Адольфа оправдаю.

Гитлер

Хайль Гитлер!

Гермес Так, где же тут вторая мировая, «Роль Гитлера». Сейчас всё перепишем! (Неожиданно компьютер начинает выть)

Чего он воет? Заморгал экран, Ошибся, видно, кнопкой. Всё исчезло! Не кончил я компьютерные курсы, Вот и ошибся… Что за наказанье!

(Влетает Клио)

Клио Что вы наделали?! Чего поднялся кризис?

Гермес

Не кончил я компьютерные курсы Ну и ошибся потому, сестра.

Клио

А что ты делал?

Гермес Как «что»? Вел приём. Великим людям доброе их имя Я возвратил: Скуратову, Нерону, Адольфу Гитлеру.

Клио

Гермес! Ты обезумел! Эй, Геродот, гони отсюда в шею Ворюгу этого в крылатой шапке, И Гитлера и прочих палачей!

265

тут звучить мотив щастя! Адже й сам автор, і його живі та мертві товариші чи командири були безмежно молодими, двадцятилітніми, безвусими! Війна злилася з їхньою юністю... «Мне часто снятся все ребята, / Друзья моих военных дней…» – як співається у зворушливій пісні «На безымянной высоте».

То була не тільки смерть, а й справжнє життя – трагічне і прекрасне. Час юності, дружби, любові. Час вибору і знайдення себе. Час, коли ставали справжніми людьми… Про це пише Олександру Сизоненку Юрій Бондарєв у листі від 24 березня 2011 р.: «И все твои солдаты, офицеры – это мои сотоварищи, мои близкие люди, почти всех сейчас их нет на белом свете. Независимо от разных разностей в характерах – это были прекрасные люди – как их не хватает сейчас! Мы с тобой, Саша, жили, воевали и умирали рядом с людьми, уже неповторимыми, ибо изменилась и сама Земля, и воздух ее, и тепло Солнца».

Такі люди – неповторні. Але якщо світу треба існувати, вони мають повторитися! «Богатыри – не вы…» До речі, Сизоненко дещо змінено цитує знамените лермонтовське «Бородіно» (заголовок «Тоді лічить ми станем рани…»). «Погана їм дісталась доля?» Ні – найкраща: покласти життя «за други своя». «У справедливих армій доля завжди прекрасна», - як сказав на віки вічні інший класик. Отже, такі люди іще мають бути. Вони з’являться, якщо в нас читатимуть такі книжки…

У переказі згаданих рядків Хемінгуея про левів Сизоненко використав своєрідний стилістичний прийом, незвичайну категорію часу – минуле у формі майбутнього, що переживається як теперішнє: Сантьяго побачить левів, які виходитимуть із глибин пустелі… і завмиратимуть на березі океану… Це час видінь і сновидінь, міфів і архетипів: так створюється відчуття особливої буттєвої глибини, панорамності, наперед визначеного плину героїчних і трагічних подій вселенського масштабу.

У романі немає послідовного розвитку сюжету. Лінійний хід подій часто переривається ретроспекцією або авторськими відступами. Перший розділ, «На переправі» – абсолютно реалістичний, «непарадний». В ньому автор із документальною точністю описує рух маршового батальйону новобранців-«чорнорубашечників» (у перші дні війни вони – безвинно – опинилися на окупованій території) і себе, тяжкохворого, в тифозній

266

агонії, якого земляки тягнуть до місця призначення, щоб не звинуватили в дезертирстві; він – непритомний – впаде прямо в грязюку, і його врятують односельці (серед них незабутній побратим Петя-Лепетя), і таки доправлять у «карантин для тифозних»… А через кілька днів усі вони, його друзі, загинуть на плацдармі під Паланкою за Дністром.

Після цього першого трагічного епізоду ретроспективно розгорнуті другий і третій розділи-новели, де в зіставленні зображено полководців – радянського (Сталіна, якого маршал Шапошников переконує не переоцінювати перші перемоги під Москвою і не захоплюватись «аналогіями 1812 року»: противник сильний, здатний перейти в наступ, подолати його буде непросто), і німецького – Гудеріана. (Останній після поразки під Москвою був відсторонений від справ; Гітлер нікого, крім підлабузників, не хотів слухати; це засвідчено в Гудеріанових «Спогадах одного солдата»). Так: ворог могутній, злютований фанатизмом, добре озброєний і вишколений. І величезну заслугу наших полководців, офіцерів, солдатів письменник бачить у тому, що вони змогли вистоять і перемогти такого ворога! Ці розділи завершуються публіцистичним відступом автора, який таврує бульварну пресу, що цинічно закликає «відпочити від пафосу», забути чи принизити подвиг воїнів-визволителів: «…Яка невдячність!... Мертвим не боляче – мертві за себе постоять не можуть… Але ми ще живі – «учасники Великої Вітчизняної і Другої світової війн»… Вони завжди будуть живими. Авторські апеляції до сучасності є батьківською підтримкою тим, хто не втратив совісті і пам'яті в сучасному безчассі, і немилосердним ляпасом для хулителів власної історії, для тих, хто плює в душу народу, догоджаючи новим господарям світового чину, відпрацьовуючи свої нікчемні срібняки…

(А художньо-публіцистичну манеру викладу Олександр Сизоненко не вигадав; у воєнній прозі вона має давню традицію. Можливо, таку форму оповіді письменнику підказали все ті ж «Севастопольські оповідання» Л. Толстого, де великий письменник супроводжував художньо-образні картини авторськими публіцистичними коментарями).

У наступних розділах відтворено динаміку подій, пропущену крізь серце автора – героя і оповідача (від призначення в мінометну

267

роту командиром першої обслуги до останнього бою в Берліні, на Фрідріхштрассе, 22 квітня 1945 р.).

Головна подія в історії – це людина, її особистість, характер, доля. Ці долі детально простежені автором. Портрети однополчан – випуклі, живі рельєфи, карбовані у пам'яті неповторні профілі. З цими людьми зріднила українського двадцятилітнього хлопця війна. Причому, як у Толстого, не важливо, хто з них «кращий», хто «гірший», тому що головним героєм роману є правда. У спогадах, художніх і нехудожніх, завжди є небезпека представити себе тодішнього «таким, як нині», з висоти прожитих літ. Але в даному випадку якось дивовижно поєднуються спостережливі очі вчорашнього старшокласника, а тоді – сержанта, із мудрістю багатого літами старця. Небуденна доля випала тому хлопчині: дар слова, власне, і порятував його, і вготовляв йому якесь знакове місце у суворій мозаїці війни. Йому, зеленому сержантові, пише персонального листа-відповідь… генерал-майор, редактор газети «Красная звезла», аналізуючи фронтову новелу початківця!.. Лист такого рангу втрапляє спочатку навіть не до адресата, а до командира роти Хуратова: «мабуть, так належить за субординацією». І потім талановитому хлопцеві, якого читали цілі фронти, не дадуть померти столичні (московські) хірурги… Бо в одному з берлінських будинків він буде буквально перерізаний навпіл важкою «скаженою чергою» з кулемета «MG-42». Чи знає наш сучасник, що це за кулемет? Десь у перших розділах автор пояснює: ним косили сосни для накатів у бліндажах. Провів чергу – сосни попадали, тільки обрубай сучки – і готово… Ураган смертоносного металу.

Ось воно, 28 квітня 1945 року, що могло стати датою смерті. І ми б не мали письменника і його творів, не мали б цієї оповіді про найбільше планетарне жахіття ХХ віку… Штурм штабу ВМС Німеччини на берлінській Фрідріхштрассе. «І мене й справді там уб’ють»… Можливо, ця сцена є кульмінаційною і набільш вражаючою. Всяка смерть, хочемо чи не хочемо, – це кульмінація дотеперішнього земного життя. Кілька скупих, майже побутових штрихів – те, що навіки закарбувалося в пам'яті автора-героя. Кімната берлінського штабного будинку під час ближнього бою підстрибне вгору, і стрімко вдарить… підлогою солдата в обличчя. А далі можна тільки цитувати, бо переказ тут безпорадний: «Брязь!

268

– засвітиться в очах чи спалахне електрозварка. Щось немилосердно запече в груди і в шию. А потім припиниться так само раптово, як і почалося. І коли припиниться, я здогадаюсь, що лежу ницьма на підлозі і що автомат мій строчить піді мною, а стріляні гільзи обпікають мені шию і груди, бо я ж лежу на ньому!..» Недаремно німкеня Ельза розпачливо кричала йому напередодні з натовпу цивільних німців: «Не рушай у Берлін! Там тебе вб’ють!» (новела «Ельза»). Автор пише, що й досі чує її голос, «схвильований голос, сповнений тривоги за мене», і почуває себе й досі… безсмертним – «стільки в тому голосі бриніло тоді тривоги і ніжності до мене, пришельця хтозна з якої далини на її землю!» Безсмертні носії гуманізму. Люди зі Сходу. Не вжити силу до беззахисних, не зробити невиправданого зла – вже є добром на війні. В антибуття свої антизакони, але й тут можна лишатися воїном, не стаючи злочинцем.

Крізь десятиліття письменник все чує голос цієї «чужої жони, громадянки ворожої країни», яка з десятками інших своїх співвітчизників і співвітчизниць різного віку, від дітей до стариків, довірливо вийшла до радянських військ із підвалу. Мабуть, справді по-особливому звучали слова бійця-письменника, який за наказом командира полку Андреєва перекладає мирному населенню фразу Сталіна – німецькою: «Гітлери приходять і відходять, а народ німецький, держава німецька – залишаються!..» (До слова, чи знають сучасні адепти євроінтеграції, що якби не ця фраза-позиція, то Німеччина на переможних радощах була б розчленована англо-американським альянсом? Нація, може, й була б, а держава – навряд…). Відразу потому чуються радісні відгуки, люди виходять із темних кутків, мружачись на світло; особливо вражає опис молодих жінок і дівчат «в якомусь несусвітньому дранті, з намазаними сажею обличчями, щоб виглядати старими, неохайними й одворотними». Слово «руського солдата» викликало довіру. «Деякі цілують навіть мої чоботи, ніби я своїм перекладом сталінської фрази повернув їх з могили на світ Божий!» І письменникові майже через сім десятиліть відчутно відкривається правічна мудрість: «Всі люди браття, вони створені Богом для взаємної любові і добра, а не для війн і вбивств».

Вражає в романі вже згаданий ротний командир Хуратов. Це трагічна постать, через долю якого письменник показує потворне,

273

пролито ріки екранної крові?» І справді – ні за що. Не за перемогу Людини і Правди, а для нищення людини, правди, любові… Не лишає він у спокої й іуд-землячків, які возводять зрадників і колаборантів до рангу героїв, а воїнів, що проливали власну кров за цілу Європу і світ, оббріхують; нацьковують один на одного представників народів, що складали переможну спільноту. «Хай вони та їхні хазяї біснуються в ненависті до Росії, а народів-братів, що постали з однієї колиски – Київської Русі – нікому і ніколи не роз’єднати. Запам’ятайте це, загумінкові хуторяни, й дітям своїм перекажіть! Бо Україну вам ніколи не загнати в криївки і схрони! Як і в призьбу крайньої хати, щоб звідти через тин давати дулі великому сусідові-братові!.. З люті й ненависті ні храму, ні собору, ні будинку на збудуєш! Не забуваймо цієї простої, ясної і правдивої Істини!» Письменник застерігає від небезпечного «розкручування» ненависті і злоби в українському суспільстві. «Це стосується, – пише він в епілозі «Мертвим не боляче» – і ненависті до Великої Вітчизняної війни. Численні фальсифікатори забувають про істину: «Якщо ти вистрілиш у своє минуле з пістолета, то воно вгатить у тебе з гармати». І знову війна?! А коли ж дочекаємося миру?

* * * Справжня воєнна проза завжди є антивоєнною. Роман Олександра Сизоненка увійде в низку кращих творів

сучасної антимілітарної прози, традиція якої сягає сивої давнини (згадаймо «Шах-наме» Фірдоусі). Автор антивоєнних романів «Прощай, зброє», «По кому подзвін» Ернест Хемінгуей вважав війну злочином, а її паліїв пропонував розстрілювати… Олександр Сизоненко, якого по праву можна назвати українським Хемінгуеєм, своїми «Берлінськими хроніками» нагадує: «Паплюжачи минуле, ви позбавляєте свою Вітчизну майбуття!»

Високу оцінку розділам роману, що друкувалися в періодиці, дали видатні російські письменники сучасності Юрій Бондарєв і Валентин Распутін (їхні листи вміщено у виданні роману). Юрія Бондарєва просто вразила нова проза Олександра Сизоненка: «Тебе ж я скажу солдатское и писательское спасибо за твой талант, духовную чистоту, чистую память, великое солдатское сотоварищество, которое сильнее, нежели у других «баталистов»».

274

Олександр Олександрович Сизоненко здійснив свій письменницький подвиг, створивши велику книгу про епохальні події останніх літ війни. І хочеться сказати йому словами Хемінгуея:

– Будь сильним і спокійним, старий. Нехай тобі сняться леви!.. «Спробуймо й ми обійтися без люті й ненависті», – пише автор

роману вже в заключних рядках. Все лікує всесильний час. Втихомирюються бурі в душах людських, і в тихому, спокійному плесі пам’яті мудрий старий воїн бачить себе і бачить картини давно минулого… Та ще більше йому болить майбутнє свого народу і планети. «За всіх скажу, за всіх переболію» – як нині мало, аж до рахунку на одиниці, сповідників цього високого тичинівського гасла! Але вони є, і вони будуть у кожному поколінні. Вони – сіль землі. Тому ми і маємо надію на завтрашній день…

Без гніву та пристрасті, на ноті всеперемагаючої Любові, письменник закликає людей лишатися людьми. Бо тільки в цьому – порятунок!

Катерина Максимова, студентка І курсу магістратури,

спеціальність «Літературна творчість»

ПОЕТИКА МАЙКА ЙОГАНСЕНА І СЕРГІЯ ЖАДАНА: СПАДКОЄМНІСТЬ І ВІДМІННІСТЬ

Література була, є і залишається важливою людинотворчою силою. Можна відзначити її здатність до формування, зміни світогляду, функцію передачі досвіду, історичних відомостей та суспільних ідей. Скільки б не точилися суперечки щодо створення чистого мистецтва, мистецтва заради мистецтва, спроби вивести цю силу лише в цей контекст зводяться винятково до експерименту.

Як відомо, будь-які ідеї, в тому числі, літературні знахідки, мотиви, теми, не виникають на порожньому місці і не зникають безслідно. Вони, щоправда, можуть змінюватися, адже, наскільки б точно не наслідував письменник ту чи іншу естетичну доктрину, він все одно буде більше схожий на свою добу, аніж на попередників. В цьому розумінні доба – те основне тло, на якому виступає автор.

Для того, аби зрозуміти літературні процеси сучасності, необхідно дійти до витоків тих чи інших явищ. Сучасна українська

275

література безпосередньо пов’язана не тільки з письменством останніх років радянського союзу, а з авангардом 20-х років.

90-ті роки, як і 20-ті – переламний період в історії української літератури. Спадкоємність поетами 90-х традиції авангарду 20-х доводить відновлення традиції перерваної штучно епохи. Одним з прямих продовжувачів українського авангарду сьогодні вважається Сергій Жадан.

Щодо переваги поезії в критичні епохи С. Єфремов ще на початку ХХст. писав: «Перевага пишної «мови богів» над скромною прозою буває раз у раз за критичних у письменстві моментів. Характеризує вона часто початкову добу його існування, свого роду дитинство літератури — і тоді свідчить про буяння, нехай наївне та недовершене, молодого духу, що рветься попід небеса злетіти. Але теж нерідко буває вона ознакою втоми, перестаріння й безсилля, коли удаваний пафос заступає оте справжнє буяння, а підтяті крила тільки ілюзію дають шугання в високості, навсправжки ж не здатні знятися й на вершок од прикрої дійсності, — і тоді ця вишукана мова знаменує занепад, вичерпання, той літературний decadence, що не так про шукання свідчить, як про рафіновану, умисну вишуканість. Є прикмета, що всі періоди занепаду, а тим паче літературного, позначено розростом, хоч і не завжди розцвітом, віршованої літератури».[1, с. 147]

Виходячи з такої характеристики Єфремова можемо говорити про поезію 20-х років як початок епохи, а 90-х, як занепад. Фактично ми маємо не стільки яскравий розвиток нових форм, скільки продовження і завершення старої традиції.

На наш погляд, найсильніший поет епохи – не завжди найхарактерніший. Так, якщо ми візьмемо 20-ті роки ХХст, то в центр маємо поставити Тичину як визнаного генія. Однак, постаті такого масштабу подають більшою мірою власний стиль, аніж стиль епохи. При цьому вони в своїй творчості презентують ключові події, але не тло епохи.

Одним з найпомітніших у сучасному літпроцесі є харківський поет Сергій Жадан (нар. 1974 p.), член гурту «Червона фіра», к.ф.н., лауреат премії «Бу-Ба-Бу» 1999 р. Поет видав книги «Рожевий дегенерат» (1993), «Неп» та «Генерал Юда» (1994), «Цитатник (вірші для коханок і коханців)» (1995), «Пепсі» (1998, україно-

276

німецька), «Переваги окупаційного режиму» (1999), «The veri veri best poems…» (2000) та «Історія культури початку століття» (2004).

Він є одним з яскравих представників неомодерного дискурсу 90-х, чия творчість близька до поезії М.Семенка (М.Сулима вважає, що своєю поезією С.Жадан замикає український футуризм). Сьогодні його творчість розвивається у стилі постмодерного авангарду.

У віршах поєднується розчарованість покоління, що замикало собою XX століття, з естетизмом золотої доби модернізму 20-30-х років. Лише у деяких присутня інтелектуальна гра, що зближує його з постмодерною творчістю 90-х. Однак, на наш погляд, говорячи про близькість Жадана до Семенка, варто говорити, що він має не менше спільного з іншим поетом 20-х років – Майком Йогансеном.

За однією з офіційних версій, Жадан не має попередників, точніше, він їх не визнає. Однак, щодо Йогансена зазначає наступне: «Вразили останнім часом чи не найбільше. Минулої зими подарував мій друг Ростик Мельників, поет і літературознавець. Він упорядкував це видання, і торік його випустило видавництво «Смолоскип».

Я Йогансена читав, коли мені було 17, 18, 19. Зачитувався томиком, виданим у «Бібліотеці поета» наприкінці 1980-х. Після того він на довгий час випав із моєї уваги. А тут перечитав і отримав

колосальне задоволення ς і від віршів, і від прози. Гарно, сильно й потужно».

Для нашого дослідження ми обираємо цих двох поетів не лише з огляду на близькість їх тем та художніх прийомів. Вони є яскравими презентантами доби. Звернемося до рецензій на твори цих письменників.

«…він… як би це сказати… став тим, ким його хотіла бачити історія культури початку століття: її безнадійно застуженим горлом [7]». – Олександр Бойченко, анотація до видання «Цитатника» Жадана 2005 року.

Що ж до Йогансена, В. Коряк зауважує: «Майстер слова. Ювелір форми. Пише дивно. Залюблений у комуну соромливо і інтимно. Розум бере гору над уявою. Що дасть – не знати. Перед тим, як то кажуть, ціле життя, а гевал з нього добрячий, хоч і пише про хвору душу. Дуже вчений, і це біда його і козир водночас [9, с. 684]». Як

277

бачимо, Йогансен – яскравий представник 20-х р, так званого пролетарського дискурсу за версією Соломії Павличко [12].

На підставі цього судження можемо також зробити висновок про те, що завдяки власним інтелектуальним здібностям Майк Йогансен міг користуватися такою ж літературною грою, як її подекуди використовує Жадан. Принаймні, ця техніка для нього не просто не чужа, а й достатньо органічна.

У громадянській поезії автор культивує словесний потік, тяжіє до реалістичного бачення поетичного комплексу батьківщини: С.Жадан як професійний філолог використовує постмодерну гру стилів, навіть елементи сюрреалізму.

Звертаючись до фольклорних джерел, Йогансен переосмислює їх у світлі ренесансних ідей (збірка «Кроковеє коло», 1923). Поетична збірка «Ясен» (1929), яка з'явилася після книжок «Революція» (1923) та «Доробок» (1924), виявила нову якість творчих пошуків Йогансена: від стихійної революційності молодого українського інтеліґента раннього періоду творчості письменник еволюціонізує у напрямку «романтика чистого слова». Еволюція поета та його ліричного героя йшла лінією романтизації щоденної, живої, суперечливої дійсності, що по-своєму утверджувала «романтику буднів» [9, c. 686].

Перш, аніж узятися до «балад учасника великої соціалістичної будови» і справді внести щось нове у баладний жанр, Йогансен робив свої «підступи до теми».

В основу ж балад поета про громадянську війну покладено нове розуміння героїчного, може, трохи подібного до античного, де інтереси суспільства ставляться вище інтересів особистих і людина йде на подвиг заради інтересів і цілей громади.

Що ж до самої баладної форми – автор відходить від містичного сюжету, він у нього з одного боку затемнений, але жодних казкових подій не відбувається. Традиційна загибель героя вкінці твору. Ці самі риси можемо спостерігати у баладах Жадана, зокрема, в збірці «Ефіопія».

Хоча в багатьох творах Йогансена відчутне велике замилування красою природи, усе ж він є поетом-урбаністом; разом з тим, незважаючи на стихійність романтичного пориву, є він поетом-філософом. Присутність різних реалій доби в його поезії природня.

282

И если время, ветром разметая,

Сгребет их все в один ненужный

ком...

Скажите так... что роща золотая

Отговорила милым языком.

1924

До свиданья, друг мой, до свиданья.

Милый мой, ты у меня в груди.

Предназначенное расставанье

Обещает встречу впереди.

До свиданья, друг мой, без руки, без

слова,

Не грусти и не печаль бровей,-

В этой жизни умирать не ново,

Но и жить, конечно, не новей.

1925

Годі. До побачення, мій друже,

Ми до крові поріднились вже.

Поважатиму тебе до скону – дуже.

Ще зустрінемось, як Бог убереже.

Ну, бувай. Не треба зайвих жестів.

Не сумуй, – печалитись найгірш.

Помирати краще без протестів,

Бо прожити зараз – це не вірш.

ИОСИФ БРОДСКИЙ

Я памятник воздвиг себе иной!

К постыдному столетию - спиной.

К любви своей потерянной - лицом.

И грудь - велосипедным колесом.

А ягодицы - к морю полуправд.

Какой ни окружай меня ландшафт,

чего бы ни пришлось мне извинять,-

я облик свой не стану изменять.

Мне высота и поза та мила.

Меня туда усталось вознесла.

Ты, Муза, не вини меня за то.

Рассудок мой теперь, как решето,

а не богами налитый сосуд.

Пускай меня низвергнут и снесут,

пускай в самоуправстве обвинят,

пускай меня разрушат, расчленят,-

Поставив пам’ятник собі я інший!

Він спиною – до століття ганебного.

Обличчям – до кохання

пронедбаного.

В нього груди – велосипедним

колесом.

А сідниці – для брехливого

розголосу.

Які там побіч мене панорами,

які б не пробачались люду драми, -

я змінювати образ не волію.

Мені висоти й поза милі ці.

Зі мною тут утома назирці.

Не звинувачуй, Музонько, -

навспак.

Свідомість в мене зараз, як

283

в стране большой, на радость

детворе

из гипсового бюста во дворе

сквозь белые незрячие глаза

струей воды ударю в небеса.

друшляк,

а не заповнений богами куманець.

Тож нумо! Круште. Забаривсь

кінець..

Захочете, пришийте самоправство,

і розчленовуйте на глум

самодержавству.

А поки що на радість дітворі,

зо гіпсового бюсту у дворі

крізь очі, що незрячими завжди,

я в небо вдарю цівками води.

Предпоследний этаж

раньше чувствует тьму,

чем окрестный пейзаж;

я тебя обниму

и закутаю в плащ,

потому что в окне

дождь - заведомый плач

по тебе и по мне.

Нам пора уходить.

Рассекает стекло

серебристая нить.

Навсегда истекло

наше время давно.

Переменим режим.

Дальше жить суждено

по брегетам чужим.

1960-е годы

Шостий поверх завжди

відчуває пітьму,

як осінній пейзаж;

я тебе обійму

та плащем огорну –

за квадратом стіни

дощ заллється слізьми.

Розійдемося ми.

Нам пора. Час настав.

Хтось оскалини скла,

наче карти розклав.

Не до спільного тла

експонатам новим,

перемкнемо режим.

Далі жити судилось

за статутом чужим.

МОРСКИЕ МАНЕВРЫ

Атака птеродактилей на стадо

ихтиозавров.

Вниз на супостата

пикирует огнедышащий ящер -

скорей потомок, нежели наш

пращур.

МОРСЬКІ МАНЕВРИ

Атака птеродактилів на стадо

Іхтіозаврів.

Униз на супостата!

стрімке піке від вогнедихаючого

ящура –

нащадка радше, аніж предка

нашого.

284

Какой-то год от Рождества

Христова.

Проблемы положенья холостого.

Гостиница.

И сотрясает люстру

начало возвращения к моллюску.

Июнь 1967,

Севастополь

Якесь там літо від Різдва

Христового.

Проблеми стану холостого.

Готель.

І потрясає люстрою

онтогенез зворотній до молюска.

Е.К.

Я выпил газированной воды

под башней Белорусского вокзала

и оглянулся, думая, куды

отсюда бросить кости.

Вылезала

из-за домов набрякшая листва.

Из метрополитеновского горла

сквозь турникеты масса естества,

как черный фарш из мясорубки,

перла.

Чугунного Максимыча спина

маячила, жужжало мото-вело,

неслись такси, грузинская шпана,

вцепившись в розы, бешено ревела.

Из-за угла несло нашатырем,

Лаврентием и средствами от зуда.

И я был чужд себе и четырем

возможным направлениям отсюда.

Красавица уехала.

Ни слез,

ни мыслей, настигающих подругу.

Огни, столпотворение колес,

пригодных лишь к движению по

кругу.

18 июля 1968,

Москва

Я випив мінеральної води

під баштою вокзалу Білоруського,

та згодом озирнувся: ну куди б

мені звідсіль закинути кістки.

Прорізався

поміж будинками набряклий лист.

Із метрополітенівського горла

під турнікетів писк,

мов фарш із м’ясорубки, маса перла.

Із чавуну Максимовича зад

майнув, дзижчало вело-мото,

таксі летіли, лихварі – підряд

пропонували дешево миттєве фото.

На розі розливали самогон

і продавали засіб "антиміль"

І я здавався нібито чужим собі і

чотирьом

ймовірним напрямкам звідсіль.

Поїхала красуня.

Ані сліз,

Ні роздумів у подруги спроквола.

Вогні, стовпопотворини коліс,

придатних тільки їздити по колу.

Я пробудился весь в поту:

мне голос был – «Не всё коту -

Прокинувся увесь спітнілий,

бо говорила вища сила:

289

Я тебя никогда не увижу.

Даже если на землю вернемся

мы вторично, согласно Гафизу,

мы, конечно, с тобой разминемся.

Я тебя никогда не увижу.

И окажется так минимальным

наше непониманье с тобою

перед будущим непониманьем

двух живых с пустотой неживою.

И качнется бессмысленной высью

пара фраз, залетевших отсюда:

«Я тебя никогда не забуду.

Я тебя никогда не увижу».

Якщо навіть на землю вернемось

ми удруге, за вченням Гафіза,

ми звичайно, що розминемось.

Я з тобою уже не зустрінусь.

І здаватиметься мінімальним

наше необіймання з тобою

для майбутнього необіймання

двох живих із пітьми пеленою.

І гойднеться з несяжною виссю

пара фраз, що зірвалися звідси:

«Я ніколи тебе не забуду.

Я з тобою уже не зустрінусь.»

БАЛЛАДА-ДИССЕРТАЦИЯ

Нос растет в течение всей

жизни

(Из научных источников)

Вчера мой доктор произнес:

«Талант в вас, может, и возможен,

но Ваш паяльник обморожен,

не суйтесь из дому в мороз».

О нос!..

Неотвратимы, как часы,

у нас, у вас, у капуцинов

по всем

законам

Медицины

торжественно растут носы!

Они растут среди ночи

у всех сограждан знаменитых,

у сторожей,

у замминистров,

сопя бессонно, как сычи,

БАЛАДА-ДИСЕРТАЦІЯ

Ніс росте

протягом усього життя

(Із наукових

джерел)

Учора лікар мій прорік:

«Талант у Вас, напевно, є,

та лютувальник Ваш здає..

Тож у мороз плестися гріх –

із хатніх втіх»

Носатим всім!..

Невідворотно, як роки,

у нас, у вас, у капуцинів

ростуть носи, як будяки!

за віяннями Медицини.

Ростуть насамперед вночі

у знаменитих діячів,

у сторожів,

у замміністрів;

сопуть носи, немов сичі,

290

они прохладны и косы,

их бьют боксеры,

щемят двери,

но в скважины, подобно дрели,

соседок ввинчены носы!

(Их роль с мистической тревогой

интуитивно чуял Гоголь.)

Мой друг Букашкин пьяны были,

им снился сон:

подобно шпилю,

сбивая люстры и тазы,

пронзая потолки разбуженные,

над ним

рос

нос,

как чеки в булочной,

нанизывая этажи!

«К чему б?» - гадал он поутру.

Сказал я: «К Страшному суду.

К ревизии кредитных дел!»

30-го Букашкин сел.

О, вечный двигатель носов!

Носы длиннее - жизнь короче.

На бледных лицах среди ночи,

как коршун или же насос,

нас всех высасывает нос,

и говорят, у эскимосов

есть поцелуй посредством носа...

Но это нам не привилось.

1963

аж прохолодні і косі,

їх б`ють боксери,

ловлять двері,

але у щілини, мов дрилі,

сусідок вкручені носи!

(З інтуїтивною тривогою

відчув містичну суть їх Гоголь.)

Мій друг Букашкін п’яні бУли,

узрівся сон йому,

як буря,

торуючи гнучкі верхи,

турнувши бра і нічники,

над ним

ріс

ніс,

як чеки «свіжоспечені»,

нанизуючи поверхи!

Букашкін вранці кинув слово:

«А це, здавалося б, до

чого?»

«До суду, – ляпнув я, – Страшного.

Ревізії кредиторського діла!»

30-го Букашкін сіли.

Perpetuum mobile носів!

Чим довший ніс – життя коротше.

На лицях зблідлих уночі

ніс, мов упир або коршак,

висмоктує нас бідолах,

і кажуть, є у ескімосів

традиція: цілунки носом…

Та в нас чомусь це не вбулося.

СТРИПТИЗ

В ревю

танцовщица раздевается, дуря...

СТРИПТИЗ

В ревю

танцівниця роздягається

291

Реву?..

Или режут мне глаза прожектора?

Шарф срывает, шаль срывает,

мишуру.

Как сдирают с апельсина кожуру.

А в глазах тоска такая, как у птиц.

Этот танец называется «стриптиз».

Страшен танец. В баре лысины и

свист,

Как пиявки,

глазки пьяниц налились.

Этот рыжий, как обляпанный

желтком,

Пневматическим исходит молотком!

Тот, как клоп —

апоплексичен и страшон.

Апокалипсисом воет саксофон!

Проклинаю твой, Вселенная,

масштаб!

Марсианское сиянье на мостах,

Проклинаю,

обожая и дивясь.

Проливная пляшет женщина под

джаз!..

«Вы Америка?» — спрошу, как

идиот.

Она сядет, сигаретку разомнет.

«Мальчик,— скажет,— ах, какой у

вас акцент!

Закажите мне мартини и абсент».

заманливо…

Реву?..

Може, вічі мені ріжуть ніжки

знадливі?

Шарф зриває, шаль зриває (п’є з

манірки)

Так здирають з апельсина шкірку.

А в очах благальна туга, як у птиці.

Це «стриптиз»! О браво,

танцівнице.

Жасний танець. В барі голомозі,

свист.

Наче п’явки,

в п’яних очі налились.

Цей рудий, немов заляпаний

жовтком,

пневматичним пробиває молотком!

Той, мов кліщ –

апоплексичний фон.

Апокаліпсисом виє саксофон!

Проклинаю твій, Усесвіте,

масштаб!

Марсіанські срібні сяйва на мостах.

Я обожнюю –

і проклинаю враз.

Проливна гопцює дівочка під

джаз!..

«Ви Америка» – патякаю дурне.

Дівка сяде та цигарку розімне.

«Хлопче, – мовить, – ах, який у вас

акцент!

Замовляйте перш мартіні і абсент.»

292

БЕЛЛА АХМАДУЛИНА

По улице моей который год

звучат шаги - мои друзья уходят.

Друзей моих медлительный уход

той темноте за окнами угоден.

Запущены моих друзей дела,

нет в их домах ни музыки, ни

пенья,

и лишь, как прежде, девочки Дега

голубенькие оправляют перья.

Ну что ж, ну что ж, да не разбудит

страх

вас, беззащитных, среди этой ночи.

К предательству таинственная

страсть,

друзья мои, туманит ваши очи.

О одиночество, как твой характер

крут!

Посверкивая циркулем железным,

как холодно ты замыкаешь круг,

не внемля увереньям бесполезным.

Так призови меня и награди!

Твой баловень, обласканный

тобою,

утешусь, прислонясь к твоей груди,

умоюсь твоей стужей голубою.

Дай стать на цыпочки в твоем лесу,

на том конце замедленного жеста

найти листву, и поднести к лицу,

и ощутить сиротство, как

блаженство.

Даруй мне тишь твоих библиотек,

твоих концертов строгие мотивы,

и - мудрая - я позабуду тех,

кто умерли или доселе живы.

Не перший рік за шибкою моєю

звучать прощальні кроки моїх

друзів.

Відхід забарливий для темряви тієї

із вуличних конклюзливих ілюзій.

Всі занехаяні буденні справи їхні,

нема в оселях ані музики, ні співу…

Ще пригадається ваш невситимий

гріх

і пробачатиметься за законом Гніву.

Ну що ж, ну що ж, хай не розбудить

страх

вас, незахищених, посеред ночі.

Та плями зради, друзі, на руках

не западаються в добропорядні очі.

Самотносте, харизмою знеболена!

Поблискуєш сталевим своїм жалом.

Безжалісно ти замикаєш коло,

вважаючи, що стерпіла чимало.

Отож поклич мене й нагороди!

Твоя лелійка, приголублена тобою,

прихилиться до тебе, народитись

удруге самовтечею новою.

Дозволь навшпиньки стати в цьому

лісі,

на вістрі уповільненого жесту

відшукувати жолуді, мов гільзи,

відчути це сирітство, як блаженство.

Ти подаруй мені бібліотечну тишу,

концертів акомпанементи плинні,

і – мудрая – я не згадаю тих,

хто вже помер або живі понині.

І я пізнаю мудрість і печаль,

297

І навіть за правління Цинь.

* * *

Лоян потопає в божественних квітах – Це царство півоній несамовитих, Це військо духмяне краси на сторожі. Улюблені квіти! Улюбленці Божі!

* * * Який чудовий вірш! Яка можуть! Чень Хаосу зумів у вірш вдихнуть Енергію всесильну і нестримну. «Ми досі молоді!» – сказав поет. Я згодна з ним! Прекрасний мрії лет Дарує нам цю молодість безцінну.

* * *

І «Мазератті», й «Ламборджіні», Червоні, срібні, чорні, сині, Окупували весь Пекін, І «Майбахи», і «Мерседеси», І «Астон Мартіни» чудесні… Нехай живе Ден Сяопін!

* * *

Де я була? Я купувала шовк. Ти подививсь на мене і замовк. І вмить згадалось – на початку травня Ми забрели в провулок Дешалан. Старий Китай нас захопив у бран І зазвучали рими й ноти давні.

* * *

298

В ранковий час, о так, в ранковий час Зустріла Вас на сонячній алеї. Ви поспішали, гольф чекав на Вас. Я ж малювала вранішні лілеї. Ставок був невеликим, але він Прекрасним був й достоту рукотворним: Кущі півоній, іриси й за ним Ще три сосни, мов золоті валторни. Ви підійшли і посміхнулись так, Немов усе життя мене чекали. Я здивувалась й мовила: «Ні хао!»……. Й подумала – це, мабуть, добрий знак, А, може, це китайський зодіак, А, може, це міраж на літнім ставом?

* * *

Цей вірш про півонію Ніжну, пухнасту, Таку і в Китаї Зутрінеш нечасто. Рожеві пелюстки, Смарагдові стебла І посмішка тиха, І погляд у небо. Неначе принцеса У перлах і шатах. В ній ніжності стільки І стільки принади, Що кожного ранку, Проходячи поряд,

299

Я дякую Господу, Дякую зорям.

* * *

Розквітли вранці померанці На схилах Хуашань гори. Весни співці, моцартіанці! Берись до пензля і твори! Як сяг цвіт на темнім листі, Не просто сяє, а гряде Духмяне, чисте, променисте Життя прекрасне й молоде!

* * *

О, Гао Мане, твій портрет Тараса, Мабуть, один з найкращих в цьому світі, Твоя рука лежить на «Заповіті», Рядки якого вічності окраса, Тому ви вдвох, неначе друзі разом Десь летите над людством й понад часом.

* * *

У фіолетовім тумані Поміж гліциній молодих Ніким не впізнані й незнані

Ми пропливали повз горіх, Повз клен розлогий, кущ азалій, Ліхтарики і ліхтарі У фіолетовій нірвані Ми танцювали до зорі. Всю ніч звучав і сяяв зримо, І шаленів оцей кураж: Дель океану незглибима, І скрипки голос невситимий Для нас з тобою і про нас.

308

Весни музичний інструмент…. Зі збірки можна почерпнути багато знань про китайську

культуру, наприклад, про мистецтво витинанки, каліграфії, живопису, віршування, пекінської опери. Зі сторінок книги до нас приходять великі китайські діячі: Лао Цзи, Конфуцій, Мен Цзи, Ван Сичжи, Чжу Да, Ци Байши та ін.

Добігаю поглядом до останніх рядків збірки... Розумію, що скучила за Китаєм. Збірка Людмили Скирди краще ніж фотокартки з пейзажами Китаю пробудила спогади про галасливі вулиці, червоні ліхтарі, нічні ярмарки, золотисті карпи у ставках, цвіт азалій та слив мейхуа. Подякуємо Людмилі Скирді за цю присутність китайського колориту, за запах лілей і хризантем, за звуки пекінської опери, за слова Конфуція та за мелодію любові….

Ярослава Шекера, доцент кафедри китайської, корейської та японської філології

КОНЦЕПЦІЯ ПРОСТОРУ В ДАВНІЙ КИТАЙСЬКІЙ ПОЕЗІЇ

Просторові уявлення китайців, як і кожного народу, беруть

початки із сивої давнини, з найдавніших міфів та легенд. Давні уявлення китайців починалися, певна річ, із сотворення світу: вічне, але незриме й нечуттєве Дао народило дві субстанції-протилежності – інь та ян, вони – первинну трійцю: небо, землю й людину; останні,

відтак, – усі десять тисяч речей у світі (кит. 道生一, 一生二, 二生三,

三生万物 Dao sheng yi, yi sheng er, er sheng san, san sheng wanwu).

Таким чином, вже на ранніх етапах розвитку китайської цивілізації людина поєднувалася міцним ланцюжком зі своїми «батьками» –

небом і землею (天地 tiandi): «людина живе за законами землі, земля

– неба, небо – Дао, Дао – природи» (人法地, 地法天, 天法道,

道法自然 ren fa di, di fa tian, tian fa Dao, Dao fa ziran, з 25-го розділу

«Лао-цзи»). Людина мислилась як невід’ємна часточка навколишнього безмежного простору, тому ідея просторового відчуття притаманна усім проявам китайського мистецтва: садобудівництву, малярству, каліграфії, нарешті, поезії. Щодо

312

Такою просторовою свідомістю наповнене також віровчення давніх даосів – скажімо, в розділі «Осінні води»

книги «Чжуан-цзи» («庄子 秋水») водяний дух Хебо так

відповідає духові Північного моря Хайжо:

…计四海之在天地之间也,

不似罍空之在大泽乎?

计中国之在海内,

不似稊米之在大仓乎?

Подумай: чотири моря знаходяться між небом і землею –

чи не так само, як посудина для зберігання вина у

великому ставку? Подумай: Китай міститься між морями –

чи не так само, як рис у великому засіку?

Бачимо подібні схеми у Конфуція та Чжуан-цзи: 鲁

Lu 东山 Dongshan 泰山 Taishan (царство Лу Східна

гора Тай-гора) та 中国 Zhongguo 四海 Sihai 天地 tiandi

(Китай чотири моря небо й земля): даосизм та конфуціанство у плані розгортальної концепції простору лише потверджують одне одного. Проте існує й деяка різниця: концепція розгортання простору в конфуціанстві слугує для того, аби показати постійне прагнення людського духу до висот, до вдосконалення, а в даосизмі – для зображення відчуття особистої свободи людини; відтак у цьому питанні віровчення доповнюють одне одного. Як приклад даоського уявлення простору наведімо уривок твору «Записки персикового джерела» відомого цзіньського автора Тао Юань-

міна (365-427) (陶渊明«桃花源记»):

才尽水源, В глибині водойми стоїть гора. У ній є

便得一山. твірмаленький о, який ніби випромінює

山有小口, світло. На початку прохід дуже вузький,

初极狭, 才通人. лише людина може пройти.

313

仿佛若有光.

Змальовуючи таку непривабливу (лише на початку твору!) і таємничу картину, автор має на меті дати читачеві відчути певне пригнічення, тиск і напругу, що символізує різноманітні сковування і обмеження людини на її життєвому шляху. Згодом читач ніби виривається на волю з вузького проходу, крихітний простір змінюється широченною країною з галасливими вуличками, квоктанням курей і гавкотом собак, а головне – щасливим життям. Це своєрідне китайське Ельдорадо, куди, без сумніву, прагне потрапити кожен. Тао Юань-мін вказує такий шлях, який лежить поза людським горем і стражданнями.

Психологічно-культурна модель розгортання простору, його розширення і розвитку присутня у всіх жанрах китайського мистецтва. Це сформована просторова концепція, яка стала основою культури цього народу: відчувається прагнення до вершини, до чогось вищого за вже досягнуте.

Просторові уявлення давніх китайців народжують у поезії й суто протилежну концепцію: згортання простору, його «розвиток» у вірші від більшого до меншого, закритість і прихованість зображуваного. Такі тенденції в мистецтві також беруть початок від давнього даоського віровчення – насамперед наявна закритість простору, а потім уже відчувається «рух» авторової думки ззовні досередини. Щодо закритості простору, то ця особливість віршування більше простежується в поезії Тао Юань-міна, наприклад, у вірші

«Тільки вино» («止酒»):

坐止高荫下, Сиджу лише в тіні високих дерев,

步止筚门里, Ходжу лиш у плетені двері,

好味止圆葵, Від соняшників тільки чую п’янкий аромат,

大欢止雉子. І радість велика – лише для маленького сина

Бачимо закритий і самодостатній простір автора, в якому він сконцентровується в собі. Вірш завершується визначальною думкою про безтурботне і радісне життя малюка.

314

Закритість простору, в якому перебуває поет, та відособлення від зовнішнього світу зумовлюють подальше його згортання. Просторова картина ніби згортається перед очима читача, деталізація зображуваного символізує заглиблення автора в себе, у свій внутрішній світ. Розгляньмо цю особливість на прикладі відомого вірша танського поета-пейзажиста Ван Вея (700-761) «Пташина кричить над

потоком» (王维 «鸟鸣涧»):

人闲桂花落， У серці спокійно мені; облітають кориці квітки,

夜静春山空。 У горах весняних безлюдно, задушлива ніч.

月出惊山鸟， Зійшов місяченько, пташину зі сну сполошив –

时鸣春涧中。 Вона над потоком у горах кричить навсібіч!

[Танське небо 2003, 39]

Погляд поета разом із крихітними пелюстками кориці опускається в глибоку гірську долину, до струмка. Струмок у підніжжі весняних гір – це той «згорнений», прихований простір, який ніби тягне читача у свою глибінь. Такі нічні

реалії, як «сходить місяць» (月出 yue chu), «сполошилися

птахи» (惊...鸟 jing…niao), «часті крики птахів» (时鸣 shi ming)

з надгірського великого простору повертаються, проникають у малий простір, тобто в гірську долину, а разом з ними поет занурюється у свій внутрішній світ. Таке відчуття простору китайськими поетами, тобто уявний рух вірша в напрямку згори донизу і ззовні досередини, є чуттєвою формою поезії і взагалі китайського мистецтва. Як і попередню концепція розгортання простору, такий спосіб зображення в поезії можна порівняти з художнім прийомом градації. Цікаво, що в китайському малярстві, з яким нерозривно пов’язана поезія, ідея розгортання простору полягала як у методі (стилі) зображуваного, так і в самій дії розкручування довгих картин-сувоїв, коли пейзаж поступово з’являвся перед очима глядача.

Вважають, що започаткував концепцію згортання простору від більшого до меншого і ззовні досередини легендарний засновник даосизму Лао-цзи. Він наголошує зокрема на таких

315

поняттях існування усього сущого, як 深谷 shengu («глибока

долина»), 心善渊 xin shan yuan («серце повертається до

витоків») та 渊兮，似万物之宗 yuan xi, si wanwu zhi zong

(«витоки – це предок усіх речей»). Тобто людина рано чи пізно повертається серцем до своїх витоків, до джерел і початків усього сущого. При цьому душа не зазнає відчуття суму й гіркоти, а перебуває в стані незрівнянного й незнаного раніше

наповнення. Через те в рядку 人闲桂花落 ren xian guihua luo

немає й крихітки печалі – тієї, коли облітають пелюстки квітів; натомість поет переживає радісне осягнення суті життя, він тішиться очищенню й заспокоєнню своєї душі. Автор переносить свої думки, переживання, свій настрій і душу у природній простір, надаючи йому поза чисто естетичною ще й функцію відображення стану людської душі. Відтак поет ніби повертається в лоно природи, а це є кінцева мета вчення даосів.

Таким чином, у концепції простору давніх китайців гармонійно поєдналися два китайські віровчення – даосизм і конфуціанство, вони доповнюють та стверджують одне одного. Поети часто відображають в природно-географічному просторі історичні та політичні реалії, власні думи й почуття, навіть релігійні переконання, тому простір у віршах набуває дещо важливішої, аніж звичайна естетична, функції. Поетичні образи, зумовлені особливим відчуттям простору давніми китайцями, мовби ненавмисні, вони глибоко заховані між іншими, більш зримими, образами.

ЛІТЕРАТУРА

1. Завадская Е. Эстетический смысл числа и тени в теории

китайской живописи // Историко-филологические исследования: Сб.

статей памяти акад. Н.И.Конрада. М., 1974.

2. Кіктенко В. Визначення категорії первісної сутності

Піднебесної // Східний світ, 1996, №2.

3. Кобзев А. Учение о числах и символах в китайской

классической философии. М., 1994.

4. Танське небо: Китайська поезія доби Тан / Пер. з кит., передм.,

комент. Я.Шекери. К., 2003.

316

5. Торчинов Е. Даосизм: опыт историко-религиозного описания:

Учеб. пособие для студ. вузов, обуч. по гуманит. спец. СПб., 1998.

ОБРАЗ ВОДИ В ДАВНІЙ КИТАЙСЬКІЙ ПОЕЗІЇ

Вода й вогонь – дві основні іпостасі Всесвіту, які спричинились до існування життя. «Інь» та «Ян», жіноче й чоловіче начала творять

«тьму речей» (万物) в природі. Тому вода є неодмінним елементом

возвеличення у творчості будь-якого народу. У китайців вона завжди

присутня в пейзажах (山水画) та пейзажній ліриці (山水诗).

Заворожувальна статика, що, на перший погляд, охоплює картину, оживляється тією незборимою енергією, яку несуть дзюрчання потічка, лет бурхливої ріки чи ледь чутний шелест дощу… В опис непорушної природи, яким зазвичай починаються давні китайські вірші (світить місяць, височіє ліс, дмухає вітрець тощо), вносять музику й пісню ріка чи крики птахів.

Давні китайці завжди прагнули гармонії у всьому – насамперед у «стосунках» людини й природи, й ідея їх єдності пронизує філософські школи, твори мистецтва, зрештою, саме життя китайців. Суттю цієї ідеї, як вважає пан Ген Ерлін, «фактично є розкриття єдності духовного та матеріального в природі, єдності морального та природного розуму, єдності природних та мисленнєвих закономірностей, єдності суспільного та природного порядку»

1.

Тому в китайській поезії немає чистих описів природи і голих суспільних сюжетів – в першому випадку неодмінно присутній дух автора, в другому – вкраплюється елемент природних реалій.

Дослідженням образів води в китайській поезії займалося небагато фахівців. Зокрема Я.Савицька розглядає конкретний образ озера Сіху в творчості поетів різних періодів

2, а А.Кобзєв аналізує

водну образність в окремих поезіях Ду Фу, акцентуючи також місце й роль води у світогляді давніх китайців

3. Китайський дослідник

Тань Де-цзін розглядає так звані «приховані» віршові образи і зокрема торкається специфіки образу води в танській поезії

4.

В пропонованому дослідженні ми спробуємо розглянути три приховані значення води як образу (сум, печаль; плин часу; та

317

жінка, дівчина) на прикладах танської поезії та вірша із «Книги пісень».

Насамперед слід зауважити, що в давній китайській поезії слова

江, 河 «ріка» (ці ієрогліфи часто вказують відповідно на Янцзи і

Хуанхе) та 湖 «озеро» зустрічаємо частіше, аніж 涧 та 溪 «струмок».

Причиною цьому є, певно, те, що спокійні водойми (ріки та озера) у свідомості звичайної людини народжують мир, спокій, сумовитий настрій і спогади. Звідси, з глибин людської психології і бере початок зображення води в поезії як образу суму – за родиною, домівкою, товаришем, коханим. Як приклад наведімо строфу з чималого вірша танського поета Чжан Жо-сюя (прибл. 660-прибл.

720) «Весняна ріка в квітах місячної ночі» (张若虚 «春江花月夜»):

昨夜闲潭梦落花,可怜春半不还家.

江水流春去欲尽,江潭落月复西斜. В квітах опалих ставочок минулої ночі приснивсь. «Муж мій нещасний домів не вертає, а вже прогуло

піввесни...» Плине водиця в ріці, як завжди; ця пора незабаром скінчиться; Місяць на заході знову, і скоса ставок освітив

5.

Визначальна особливість цього вірша в тому, що через обмежену кількість елементів пейзажу (ніч, місяць, ріка, квіти, ставок, дерева) автор передає велику й невтішну печаль в житті молодої жінки, чоловік якої в далеких мандрах. Прикметно, що

«персонажем» вірша виступає не дружина (в поезії немає слів 女

«жінка» чи 妻 «дружина»), а саме вищезгадані ріка, місяць, квіти

тощо. Тут місяць і ріка є своєрідними «зв'язковими» між подружжям; вони викликають у дружини ланцюжок асоціацій: і вона, і її чоловік бачать місяць на відстані один від одного, отже, ніби поєднані поглядами через місяць; річка, яка протікає повз домівку дружини, несе свої води до чоловіка (він пливе в човні, очевидно, саме цією річкою), і подружжя ще й таким чином перебуває в незримому зв'язку.

У першому з наведених рядків бачимо ще одну водяну реалію –

潭 «ставок», який разом із 落花 «опалі квіти» створює образ суму:

320

персонажами вірша, так само і хмарки, які мимохіть здоганяють одна одну і символізують блудного сина, можуть уособлювати і старого рибалку, і човняра. Ось так комбінований образ води з хмарами, димом чи іще чимось поєднується з реаліями суспільного життя. Як вважає Я.Савицька, китайська традиція відносить хмари також до світу води

7. У поезії їх називають «небесними горами», а в

древніх трактатах мовилось: «хмари пов’язують воєдино гори й ріки». Тобто, різноманітні стани води в поезії також творять свої образи.

Як бачимо, образ води може символізувати багато що. Тому досить цікаво простежити «полеміку» китайських дослідників з приводу тлумачення чотиривірша Ду Фу (712-770) «Карта восьми

військових загонів» (杜甫 «八阵图»), у якому вони неоднаково

трактують образ води (江流); інколи трапляється й так, що

пояснення одного автора ніби доповнює тлумачення іншого, занурюється ще глибше в коріння поетичного образу.

功盖三分国, 名成八阵图.

江流石不转, 遗恨失吞吴.

Як результат твоїх старань постали три держави, Їх названо «картою восьми військових загонів». Річка тече, і каміння не рухається, Шкода, що не вдалося захопити країну У.

(Художнього перекладу вірша не подаємо в зв'язку з відсутністю єдиного тлумачення тексту китайськими дослідниками). Аби збагнути всі тонкощі й причини неоднакового тлумачення образу води, слід проаналізувати вірш повністю, адже за сюжетом цієї поезії стоїть широка історична панорама, без знання якої неможливо щось зрозуміти. Отже, йдеться про події періоду Трьох царств (Вей, Шу та У), який тривав протягом 220-280 рр. У вірші поет звертається до видатного полководця царства Шу Чжу Геляна – саме завдяки йому Піднебесна й була розділена на три держави. Щодо

загадкового八阵图, то китайські дослідники при його тлумаченні не

доходять спільної думки. Чен Юань як пояснення цитує літературну

пам’ятку тих часів «三国志•蜀志•诸葛亮传»: 提演兵法, 作八阵图

[Чжу Гелян] застосував військове мистецтво стратегії й тактики,

321

створив вісім військових угрупувань"8. В іншому джерелі

9

тлумачення, власне, таке саме, лише розкривається зміст отих 八阵:

це天, 地, 风, 云, 龙, 虎, 鸟, 蛇 «небо, земля, вітер, хмари, дракон,

тигр, птах, гадюка». Та коли зазирнемо до ще одного збірника танських поезій

10, то практично все стає зрозумілим: Чжу Гелян,

виявляється, в певному місці «побудував» панораму розташування військ на місці бойових дій, використовуючи каміння. Можливо, він запровадив цю стратегію в країні Шу для успішного проведення воєнних операцій, а вже потім зафіксував свій винахід у камені. Незрозумілими залишаються лише вісім назв отих військових угрупувань (небо, земля тощо). Можна лише припустити, що вони були символами усіх стихій (небо, земля та вода), в яких діяло військо. Небо, зокрема, могло означати також стріли, які летять у

повітрі і «несуть із Неба» кару ворогові. Третій рядок (江流石不转)

видається найцікавішим, адже він здається і простим (не має жодної власної назви), і, разом з тим, у іншій критичній праці його тлумачення відмінне від аналізу в трьох згаданих збірках. Отже, прихований зміст третього рядка згідно з примітками в збірках полягає в тому, що, хоча вода й тече, та не зрушує з місця закладене Чжу Геляном каміння (символ воєнної могутности); влітку вода піднімається, каменів не видно, а взимку вони знову виступають із води – каміння збереглося й донині. І хоча безпосередньо не вказується на захований тут образ (підтекст), проте слід гадати, що непорушні камені символізують славу визначного полководця, яка живе дотепер. У праці Тань Де-цзіна (с. 85) подається зовсім інакша інтерпретація, пов’язана з наступним, четвертим рядком

(遗恨失吞吴). Тому спершу слід розтлумачити його зміст. Царство

Шу завдяки умілому полководцю Чжу Геляну було могутніше за царства Вей та У. Проте план бойових дій проти У (з метою підкорити його) провалився. Чжу Гелян радив царю держави Шу Любею об’єднатися з У і виступити проти Вей, але Любей з метою помститися царю У Гуаньюю легковажно пішов проти У. Ця битва закінчилася поразкою Любея. Пізніше Чжу Гелян прагнув загарбати царство Вей, що йому не вдалося. У збірнику «Тисяча танських чотиривіршів» четвертий рядок тлумачиться як безмежний жаль з приводу поразок у битвах як проти У, так і проти Вей, тим часом як

330

вечірньо-нічну картину. Паралелізм у другій половині вірша ґрунтується на протиставленні речей живого (журавлі та човен; хоч сам човен і істота, та в ньому перебуває автор вірша) і неживого (абстрактна ніч та місяць) світів. Таким чином поет підкреслює контраст цих двох «складових» світу. Третій рядок вірша (qiū hи yм shuāng chuбn yм zhī) можна теж розглядати як паралелізм: протиставляються два предмети, які за своєю суттю належать до різних розрядів (або ж те, що відбувається на воді і в небі – найімовірніше, пара журавлів летить). Отже, можемо сказати, що паралелізми й антитеза тут роблять об’єкти змалювання більш яскравими і виразними.

Горизонтальний паралелізм застосовують здебільшого для підкреслення особливостей і відмінностей персонажів (людей), краєвидів та подій, а вертикальний – для змалювання людських бід (у порівнянні із щасливим життям минулих днів) та розвитку подій. Застосування поетом вертикального паралелізму найчастіше можна визначити за наявністю часових відношень: «минулого року» – «цього року» (qщniбn – jīnniбn), «колись» – «тепер» (wгngniбn – jīnrм). Наведімо такі промовисті рядки з вірша Ду Му (803-852) «Садок Цзіньгу плекає давнину» (Dщ Mщ «Jīngŭ huбi gŭ»):

Wгngniбn rйn shм shāng xīn wаi, Jīnrм fēngguāng shŭ mиng zhōng. Раніше незгоди між людом печалили серце, Тепер же ті видива лише у снах проминають. Вірш побудований на історичних реаліях. Йдеться в ньому про

садок Цзіньгу багатія Шичуна, розташований поблизу м. Лояна, і про красуню Люй Чжу, яка кинулася з високої будівлі в цьому саду. Це відбувалося в часи династії Західна Цзінь (265-317рр.), тому поет зіставляє ті далекі від нього часи й хаос, який охопив суспільство, зі своєю реальністю, коли все те перетворилося в напівлегенду, сон.

Таким чином, за допомогою художнього засобу dщibĭ в танській поезії відтіняли два зображувані предмети чи стани: протилежні явища природи чи минулий і нинішній стани головного героя або навколишнього світу.

Як бачимо, своєрідність художніх засобів танської поезії, а саме метафори, гіперболи та паралелізму, вимагає від дослідника та перекладача художніх текстів особливої уваги до національної

331

специфіки китайської поезії. Дослідження тропів і стилістичних фігур завжди залишається актуальним і має великі перспективи, позаяк скарбниця класичної китайської поезії величезна і багата.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кобзев А.И. О философско-символическом смысле образов

природы в китайской поэзии // Проблема человека в традиционных

китайских учениях. – М.: Наука, 1983. – С. 140-152.

2. Конрад Н. И. «Восемь стансов об осени» Ду Фу // Запад и Восток:

Статьи. – М.: Главная ред. вост. лит-ры, 1972. – С. 150-173.

3. Кравцова М. Е. «Красавица» – женский образ в китайской лирике

(поэзия древности и раннего средневековья) // Проблема человека в

традиционных китайских учениях. - М.: Наука, 1983. – С. 153-162.

4. Савицкая Я. К. Воплощение образа озера Сиху в стихотворениях

китайских поэтов VIII–XX вв. // Культурно-языковые контакты. –

Владивосток, 2000. – Вып. 3. – С. 229-238.

5. Бублейник Л.В. Особливості художнього мовлення: Навч. посіб. зі

спец. курсу для студ. гуманіт. ф-тів. – Луцьк: РВВ “Вежа” Волинського

держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2000. – 177с.

6. Gŭdiгn shī cн dгodъ. – Jнnбn: Shāndōng rйnmнn chūbгnshи, 2001. –

427p.

7. Танське небо: Китайська поезія доби Тан / Пер. з кит., передм.,

комент. Я.Шекери. – К.: ПВП «За друга», 2003. – 64 с.

ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ ДАВНЬОЇ КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

«КНИГА ПІСЕНЬ» (ХІ-VІ ст. до н.е.) Це зібрання зразків найдавнішої китайської народної пісенно-

поетичної творчості. Матеріал добре зберігся завдяки тому, що вже на початку I тис. до н.е. у древніх школах Китаю юнаків, окрім стріляння з лука та управління колісницею, навчали виконанню пісень. У піснях був закріплений історичний, моральний, естетичний, релігійний та художній досвід народу, надбаний за тисячоліття попереднього розвитку. Конфуцій (VI-V ст. до н.е.) дав цим перлинам народної творчості таку характеристику: «Пісні розвивають уяву, вчать спостережливості, єднають людей, виховують [справедливий] гнів, наставляють у служінні як батькові, так і володареві, повідомляють багато чого про птахів і звірів, дерева й трави» («Судження та бесіди», XVII, 9). Пісні сприяли Конфуцію та його послідовникам у популяризації їхнього вчення; з цією метою

332

дане зібрання було відповідним чином оброблене, кожен твір отримав коментар, що тлумачив його зміст згідно з конфуціанським ученням, а вся «Книга пісень» перетворилася в ілюстрацію конфуціанських положень.

Поезія «Книги пісень» – це найпростіші трудові пісні, весь зміст яких міститься в назві повторюваної дії, пісні-заклинання тотемів, стародавня календарно-обрядова поезія, пісні, пов’язані з весільною та поховальною обрядовістю, епічні пісні, серед яких визначають міфічні, героїчні та історичні, культові гімни, нарешті, лірика з розробленою системою художніх засобів і політична дидактика.

Перший розділ пам’ятки «Звичаї царств», переспів і переклад із якого наводимо нижче, містить пісні на побутові й історичні теми, твори, в яких присутні елементи соціальної критики, пісні, пов’язані з календарною обрядовістю тощо. Проте найбільш повно і розмаїто представлена тема любові: від величання нареченої до сповіді покинутої дружини. Найвірогідніше, авторами більшості пісень цього розділу були жінки.

Молодий очерет (переспів)

Ось очерет – синій-пресиній, Біла роса зльодяніла ув іній. Той, через кого сумує душа, – З ним розділя берегами ріка. Вгору крізь течію йду я за ним – Шлях видається той дуже тяжким. За течією туди лину я: Він – серед річки, скраєчку ж – то я…

Ген очерет прохолодно синіє, Роси обсохли, поволі біліють. Той, що про нього ця розповідь лине, – На острівці, на ріки середині. Вгору крізь течію йду я за ним – Шлях видається той дуже тяжким.

337

Наше буття – мов ранкова роса, В днях, що минули, бринить гіркота. Переживаю, зітхаю я смутно, Думи безрадісні важко забути. Збутися туги, розвіяти чим? Тільки стоїть ось вино каламутне

*.

Давня спудейська салатова одіж

†

Серце хвилює; спогадки в нім бродять. Але для вас лиш, володарю мій, Пісню цю я проспіваю сьогодні. Олень самотній «ю-ю» ніжно кличе, Їсть степового багацько полину. Гості чудові до мене прийшли – Цитри і дудки для них виграють. Ніби висвічує місяць – ясниться; Тугу свою подолаю коли?! Бачу: печаль із єства вирина, І неможливо її зупинити.

Йдете у полі вузькими стежинами – Прошу: вітайте усяку людину. Зустріч прийшла – про бенкет говоріть, В серці згадайте ви ласку колишню. Мало на небі зірок, ясен місяць, Линуть на південь сороки над лісом. Тричі сосну облетіли вони – Де ж теє гілля, де птаху присісти?

*

* Каламутне вино пили бідняки, натомість очищене, добре вино – аристократи.

† Салатова одіж (в оригіналі зелені комірці) – спудейський однострій за епохи

Чжоу (ХІ-ІІІ ст. до н.е.). Вжита історична ремінісценція, яка підкреслює тугу

поета за давніми часами, коли молодь мала змогу вчитися, – на відміну від його часу з постійними міжусобицями.

338

Як я люблю, коли гори високі! Також люблю, коли море глибоке. Ставився добре Чжоу-гун

† до людей,

У Піднебесній утримував спокій. Пер. Я. Шекери

Пісня про плинність життя (переспів)

Пляшка вина – і свою я пісню співаю, Скільки там того життя? Я не знаю. Висохне все, як ранкова роса. Дні вже минули, на серці одна самота. Сумно, давно вже спокою не знаю, Смуток, печаль розривають всю душу мою. Як же забути ці муки, цей біль? Тільки вино. Це – життя мого сіль. Шати зелені нагадують щось – Спогади серце наповнили враз. Нині, поважний володарю мій, Душу свою відкриваю для вас! Олень шукає свою оленицю. Не знайде. Біль полином він гірким заїдає. Гостей частую у домі своєму: «Грайте, музики! Грайте, співайте!» Сяєво місяця все покриває, Туга у душах – глибоко-глибоко.

* Образ: талановиті мужі ніяк не можуть знайти пристановища в житті,

застосування своїх здібностей. Ϟ Чжоу-гун – політик, військовий діяч і мислитель початку епохи Чжоу. У

китайській мові чжоу, а також подібні цзоу, мяо, шао тощо – один склад,

тому тут і далі ми враховували цю особливість у ритмічній організації

перекладу.

339

Сум не покине серденька мого. Хутко біжіть ви – стежки-бо чекають: Там ізгадайте ви друзів колишніх! Місяць у небі висвічує ясно, Крихітні зіроньки поруч кружляють, Ворони всі у далекі краї відлітають. Три вони кола зробили над соснами – Так і не знають, куди ж їм пристати… Пер. К. Харчук

Пісня про плинність життя (переспів)

Сидиш за вином і співаєш, Роздуми важезні снуєш. Невже то життя так зникає, Неначе на сонці згорає роса? Всі дні, що пішли, пригадаєш – Та в них тільки суть гіркота... Сумуєш, страждаєш і плачеш, Не можеш забути всі думи журні. Жагу сю страждань не втолити – Лише залишається пити. Зелені ковніри згадаю – Пробуджують тугу стару. Господар сьогодні почує Сю пісню глибинну мою. «Ю-ю!» – крикне олень у лісі, Гука скуштувать диких трав. Наразі чекаю на гостей, Розважить їх хочу музиками. Пер. Д. Маляр

340

ЦАО ЧЖИ (192-232) Син Цао Цао. Зазнавши гонінь від брата-імператора Цао Пі

(187-226), багато років провів у засланні, спізнавши всю гіркоту вимушених мандрів.

Поезія Цао Чжи сповнена суперечностей: оптимістичні надії змінюються сумними роздумами, прагнення до героїчних подвигів – розпачливими зітханнями. У поетичній творчості митця яскраво виділяються два періоди: в молодому віці (до 220 р. – кінця династії Хань) Цао Чжи передає у віршах власні ідеали й прагнення; другий період його творчості позначений зміною поетичних настроїв, що зумовлено змінами життєвих обставин та поглядів. У пізньому періоді його творчості відображено сум і пригнічення тих намагань, яким не судилося здійснитись. Цао Чжи своєрідно виражає свій протест проти несправедливості – за допомогою змалювання навмисного відходу від усього земного. Такі, скажімо, його вірші про «подорожі до небожителів», що пов’язані із загальним тоді захопленням даоською магією та медитацією.

Летючий дракон Уранці мандрую на гору Тайшань

* –

Тумани густії, біляві хмарини. Зненацька двох отроків милих зустрів – Обличчя у них такі свіжі й картинні. На оленях білих мандрують вони, Лінчжи

† – у руках, чудодійна рослина.

Людей, які Дао сягнули, впізнав, Питав їх про істину – став на коліна.

Із заходу вийшов на вежу з нефриту

‡ –

Там башти злоті, і дорога низинна. У духів божественні ліки прийняв – Володар їх сам зготував так сумлінно!

* Тайшань – див. прим. до «Пісні про відхід духу».

† Лінчжи – корисна грибоподібна лікарська рослина китайської

фармацевтики; має сіруватий, темно-коричневий або світло-фіолетовий

колір. За легендою, здатна продовжувати людське життя. ‡ У Нефритовій вежі жили безсмертні.

345

Здоганяємо хмару, зійшли на високу терасу, За горою – палац, мов грибок. Чи ж не варто дивитись?! Ген стоїть собі дерево – тепле, розкішне й зелене, Пнеться вгору туман – скоро все в ньому стане тонути. Риба грається вільно і лотоси свіжі гойдає, Розлітаються птахи, квітки опадають понуро. Перед себе не ставлю весни запашної вино, Стіни міста побачу я в зелені гір, обернувшись. Пер. Я. Шекери

Мандри царського внука*

Сплелися, мов шовк той, смарагдові нитки трави, Розкрили пелюстки на дереві квіти червоні. Не мовлю про істину явну: не вернетесь Ви; Якщо і прийдете, то квіт опаде вже додолу… Пер. Я. Шекери

Разом із Ван Чжу-бу пишу на мотив

«Маю про кого думат軆

Щаслива година була б – та коханий чогось не вертає. Дивлюся у даль, а внизу лиш верстат мій співає.

Я східною ходжу межею – сама й без мети; А місяць зійшов, та людей дуже мало гуляє. Пер. Я. Шекери

Разом із Ван Чжу-бу пишу на мотив

* Вірш написаний як імітація рядків поезії «Кличу відлюдника», що

належить до чуських строф: Помандрував царський онук і не повертається,

весняна трава росте пишною-пишною. Описується у вірші сум дівчини за

коханим. † Ван Чжу-бу – відомий поет Ван Жун (467-493), який разом із Сє Тяо

належав до угруповання «вісім друзів із Цзінліна». Вони часто писали

вірші на спільні теми, і ця поезія – одна з таких. «Маю про кого думати» –

назва народної пісні юефу доби Хань.

346

«Маю про кого думати» Настала пора та ніхто не вертається, Дивлюсь вдалину і лиш ткацький верстат промовля. Мандрівки за східну межу все ніяк не кінчаються, Та вже місяць зійшов і не кожна людина блука.

Пер. Д. Маляр

ЛУ ЦЗІ (261-303)

Деякі дослідники вважають його основоположником формалістичної літератури, адже твори поета більше вражають досконалістю форми, ніж глибиною і значимістю змісту. Основний його трактат «Ода красному письменству» присвячений змалюванню процесу творчості: перевтілившись у давнього автора, Лу Цзі описує його духовні осягнення, хвилювання перед початком роботи, екстаз і творчий підйом, усемогутність поета, якому здається, що «увесь світ живе всередині його словесних утворень». Лу Цзі надає художньому слову (вень) неземної сили: воно зображається не слугою людським, а таким, що має над митцем певну владу, сильнішим від нього. Слову як такому притаманна містична сила: воно – “мов удар батога, що покваплює увесь твір”.

За Лу Цзі, кожен художній твір – це двоєдиний комплекс, що поєднує раціонально-чуттєвий зміст та його словесне оформлення. В «Оді…» висвітлені етапи постання художнього твору: 1) зовнішній світ; 2) його чуттєво-раціональне віддзеркалення; і 3) словесне втілення думок і почуттів – власне літературний твір. Проте якими б важливими не були справжні почуття автора, та в основі будь-якого твору, вважає поет, лежить відображення тієї абсолютної ідеї Дао, що складає основу всього сущого: «В істотах і предметах воно багатолике, в літературному втіленні воно багатообразне».

Ода красному письменству (уривок)

Стою у повній темряві І споглядаю світ глибинами душі, Опікуюся древнім я каноном. Зітхаю за часами тими, що канули у небуття.

347

Дивлюсь на все – так багато навколо речей, І думи мої все про них. Бачу листя, що опадає, і осінь, яка десь лютує, І сумую за цим усім. Та радісно стає мені, коли милуюся квітами і відчуваю пахощі

весни. Тріпоче серце, як згадає холод. Часом воля моя підносить мене аж до хмар. Я оспівую великі діяння та моральні чесноти наших пращурів. І ось я блукаю палацами письменства, Оспівую красу і довершеність. Я в печалі – то кидаю пензля, то берусь до роботи ізнов. Виливаю своє хвилювання паперу…

Пер. К. Харчук

ІЗ ПОЕЗІЇ ДОБИ ТАН (618-907) Вершиною віршотворчости впродовж багатовікової історії

Китаю вкупі з сьогоденням справедливо вважають добу Тан, відому як утвердженням міцної державности, бурхливим злетом літератури й мистецтва, так і ганебним падінням – неминуча доля всіх імперій. Доба Тан – золотий вік китайської класичної поезії: за менш ніж 300 літ було створено близько 50 тисяч віршів понад двохсот поетів. Це тільки ті, що дійшли до нас, – а скільки ще творів не збереглося на скрижалях історії!.. Відшліфовано зовнішню форму твору: струнка будова вірша, зумовлена наявністю паралелізмів, точних наскрізних рим, а також розбивка восьмивірша (традиційна форма) на двовірш-голову, двовірш-підборіддя, двовірш-шию та двовірш-хвіст. Велика кількість традиційних художніх образів та постійна поява авторських (індивідуальних) образів сприяла сприйняттю вірша як цілісного мегаобразу, в якому віддзеркалювалося бачення митцем довкілля і себе у ньому як нерозривної єдності.

МЕН ХАО-ЖАНЬ (689-740) Основне джерело біографічних даних – твори самого поета (у

Китаї вірші найчастіше писалися до конкретної події чи знаменного випадку в житті автора). До сорока років Мен Хао-жань удосконалювався в науках, а коли захотів служити, то після складання іспитів (таких спроб було дві з перервами в часі) у списку

352

мов лотос золотий зацвів. Тут можна зором охопити прекрасні води рік широких. О, як бажав би я тут жити між хмар і сосен вічних та високих

*!

Пер. К. Мурашевич

Присвячую Ван Луню

†

Лі Бо вирушає у мандри на тихому човні; Відлуння ходи чути з берега, пісня луна… Ріка у пелюстках із персика, водами повна, Та глибші дарує Ван Лунь почування безмовні. Пер. Я. Шекери

Пісня міста Цюпу

‡ (14-та)

Небо й землю осявають із печей вогні, Навсібіч стріляють іскри, валить сизий дим. Лиця в праці багряніють; ясен місяць, ніч; Пісня струшує осінні ріки, бистрі й зимні. Пер. Я. Шекери

Пісня міста Цюпу (15-та) Чжанів

§ аж три тисячі збілене волосся.

Певно, від печалі довге – чи мені здалося? Я не відаю про те, що в яснім люстерку Десь дістав – о де, скажіте! – я цей іній осені... Пер. Я. Шекери

* Жити (спати) серед сосен і хмар – поширений перифраз, що означає вести

життя самітника (даоси та буддисти вдалині від цивілізації, в горах,

займалися спогляданням світу і самовдосконаленням). † Коли Лі Бо, мандруючи, минав озеро в районі Цзінсянь (південна частина

сучасної провінції Аньхой), навколо якого росли персики, селянин на ім’я

Ван Лунь часто приходив і частував його вином. ‡ Місто Цюпу – на території сучасної провінції Аньхой. “Пісень міста

Цюпу” в поета 17. § Чжан – 3.33 м. Три тисячі чжанів – гіпербола.

353

Пісня жінок на річці Ба*

Хутко біжить річка Ба – мов найшвидша стріла, Човник легесенько мчить, наче в дивний політ. Місяців десять, далеко – три тисячі лі

†,

В мандрах коханий – за скільки повернеться літ? Пер. Я. Шекери

Експромт Меча я підіймаю – швидкий струмок рубаю. Але водиця в нім тече іще хутчіш. Я келих підіймаю – до дна все випиваю. Але печаль стиска серденько ще сильніш. Пер. К. Мурашевич

Проводи друга Стоять високі гори сині у північній стороні. Омиті східні стіни білим озером глибоким. Як прийде час й розлучимось на цій землі, То проростеш вздовж тисяч лі ти пирієм високим. У небі хмари, що пливуть, – твої заблукані думки, А захід сонця – давнього то друга вічні почуття. Про свій відхід мені ти скажеш помахом руки – І залуна, мов грім, іржання вірного твого коня. Пер. К. Мурашевич

ДУ ФУ (712-770).

Поет-реаліст періоду розквіту Тан. Юнаком неодноразово складав імператорські іспити на посаду чиновника, проте щоразу невдало – основною причиною була його надмірна (з погляду

* Річка Ба (巴水) – у сучасній провінції Сичуань.

† Лі – 576 м.

354

екзаменаторів) самостійність на іспитах, невідповідність його творів жодному з “трьох видів простоти”: підбору фактів, підбору слів, манері викладу. Потрапити на державну службу поетові вдалося лише в зрілі роки. Але протримався недовго: набридла нудна одноманітна робота, та й не міг бачити постійні чвари й бездіяльність пихатого чиновництва навколо себе. Життя його закінчилось у невідомості та бідності: за переказами, помер на човні (поет навіть не мав постійного житла) від хвороб.

Поезія Ду Фу – це «віршована історія», як називали її сучасники поета. Це історія періоду, в який жив митець, місцями детальніша, ніж описи в історичних хроніках; це історія гіркого життя поета, переплетена з миттєвими радощами самозабуття на лоні природи. У поезії Ду Фу відсутній аналіз описуваних подій: він зображає предмети та явища такими, які вони є насправді, правдиво “записує історію”. Однак цінність його творів ще й у тому, що поряд із чисто прозовими реаліями (війни, повсякденна праця селян, невесела буденність) наявна глибока образність та елементи лірики. Квінтесенція кожного вірша – в останніх рядках («око вірша»), де, як правило, прихована істина, суть буття, а нерідко й розпач поета з приводу власної гіркої долі.

Піднімаюсь на гору

(переспів) Вітер. Чутно. Мавпи голоси. Острів. Видно. Птахове крило. Листя. Пада. Шурхотом з небес. Річка. Стрімко. В далину біжить. Осінь. Кличе. В гості. Не мене. Сам. Угору. Все життя іду. Білі. Скроні. Вже несила йти. Пляшка. Боже, дав би хто ковтнуть! Пер. К. Харчук

355

Місячна ніч Ця ніч у Фучжоу

* позначена місячним променем,

В хороми дружини моєї вселилась самотня печаль... Спогадую доньку і сина далеких голублячим спомином – Вони не розділять матусине горе, не згадують батька в Чан-ані.

А жаль... А місяць розлився пахучим туманом; мокріє волосся; І лик бурштиново-ясний холодить мої руки цим сяйвом нічним. Коли ж ми з дружиною разом побачимо місяць, уже не розділені темним шатром, як було це; І він нас осяє у парі, осушить ридання сліди? Пер. Я. Шекери

Місячна ніч Лиш місяць в Фучжоу засяє сьогодні, Дружина пошле йому погляд самотній. Сумую за дітьми, втомивсь від чекань. Не сміють і думать вони про Чан-ань. Волосся дружини – мов хмарка пухка, Застигла у сяйві, мов яшма, рука. Коли ж до вікна підійдемо опівночі ми, То місячне світло осушить нам сльози сумні. Пер. К. Мурашевич

При місяці згадую братів (переспів)

Тривожно гримлять барабани – вже пізно, і люди не ходять; Це осінь, і чується втомлена пісня гусей... А ніч розсипає дзвінкої роси білі води; А в ріднім краю місяць світло ясніше несе. І брат мій далеко, розлучені ми – чи навіки? Ніхто не пита, чи помер я давно, чи живу;

* Фучжоу – місто у північній частині сучасної провінції Шеньсі.

356

Я довго не маю листів, а послав їх без ліку, – Пожежі війни все палають вві сні й наяву... Пер. Я. Шекери

Погляд навесні Чан-ань у руїнах, та гори і ріки живуть, У місті – дерева й напровесні трави глибокі. Сумую. А квіти забачу, то сльози проллю. Розлука нестерпна. Співають птахи – моє серце в турботі.

Три місяці поспіль палає запекла війна; Листи з Батьківщини для мене дорожчі від злота. Волосся коротке, на скроні сивини лягли, Рідке воно, шпильками – не заколоти. Пер. Я. Шекери

Місто Боді

*

В місті Боді підіймаються хмари – з воріт випливають. Нижче, під містом Боді, миска з дощиком перевертається. Води у річці бурлять, ув ущелині грім гримотить, Сонце і місяць у смерку, дерева й ліани зелені звисають. Коням військовим сутужно, а ті, що вернулись, – раді. Нині із тисячі в нас тільки сотня сімей виживає. Все вояки забирають безжальні в сумної вдови – Горе і плач на осінній рівнині по селах лунає. Пер. Я. Шекери

БО ЦЗЮЙ-І (772-846)

У дитинстві та юності майбутній поет багато подорожував із

батьками по віддалених провінціях Китаю. Змалку захоплювався мистецтвом віршування і питаннями державного управління; хлопчик отримав традиційну конфуціанську освіту, зокрема, чудово розбирався у класичних трактатах. Однак, більше переймаючись

* Боді (місто Білого імператора) – місто на високому березі Янцзи.

357

бідами народу, які бачив навколо, він бачив власне покликання у покращенні життя простого люду. Літературний талант Бо Цзюй-і помітили дуже рано; чимало часу, однак, довелося йому витратити на підготовку і складання іспитів: у 10-річному віці він вирушив до Чан-аню (тогочасна столиця) навчатися, а найвищий ступінь цзіньши отримав аж у 29 літ. По цьому поет здобув бажану чиновницьку посаду, а з нею і можливість здійснити свої наміри служіння народові. До кінця життя обіймав як значні, так і дрібні посади, з усіх сил намагаючись полегшити долю народу.

У поетичній творчості Бо Цзюй-і найважливішими вважав вірність життєвій правді, конкретність художніх образів та викривальну спрямованість творів, реалістично змальовуючи страждання народу під гнітом несправедливої влади. На противагу іншим придворним поетам, Бо Цзюй-і писав мовою, близькою до простонародної; він уперше вивів китайську поезію з вузького кола віршування придворної аристократії. Так, за переказами, кожен вірш поет читав літній служниці, а потім запитував, чи вона розуміє. Якщо так, він записував вірш, а ні – переробляв і спрощував. Критики пізніших часів говорили про нього: «Уся простонародна мова Піднебесної висловлена Бо Цзюй-і».

Багато творів Бо Цзюй-і присвячено нелегкій жіночій долі, засудженню соціальної нерівноправності та співчуттю бідам тогочасного жіноцтва. Переймання долею жінок та їхніми бідами через нерівноправне становище у суспільстві зумовлені життєвим досвідом поета, чутливістю його душі. Тема вільного кохання близька і самому митцю, адже він був закоханий в одну простолюдинку, з якою не міг одружитися через відповідні моральні принципи тогочасного суспільства, а саме – неможливість союзу між простим народом та вищим класом.

За свідченням сучасника і соратника Бо Цзюй-і, танського поета Юань Чженя, вірші митця писали на стінах урядових будинків, даоських і буддійських храмів, поштових станцій, вони не сходили з вуст знатних людей та їхніх дружин, пастухів і конюхів. Усе це говорить про надзвичайну популярність поета.

358

Пісня у внутрішніх покоях*

Сльози вуаль промочили, і сон не приходить на очі. Співи в передніх покоях лунають глибокої ночі. Ще молода – та володаря ласка утрачена вже; Біля решітки з бамбука

† сидить до світання в куточку.

Пер. Я. Шекери

Пісня у внутрішніх покоях (переспів)

Очі не бачать сну. Падають краплі на шовк. Ніч. Та все чутно ту пісню тужну, Втрачено милість, і пан мій замовк. Лиш вранішнім зорям біля жаровні видно її одну. Пер. К. Харчук

Прощаючись, пишу про траву на древній рівнині‡

Розкішно трава зеленіє в степу, За рік вона всохне – і знов пишно вбрана. Природна пожежа не спалить її – І знову зростає під вітром весняним. На древню доріженьку пахощ ляга. А міста руїни – у дикім буянні. Проводжу я царського внука

§ у даль –

І повна травиця жалю розставання. Пер. Я. Шекери

* Вірш оспівує печаль другої дружини імператора, яка втратила його любов

і ласку. У внутрішніх покоях жили дружини та наложниці володаря. † Йдеться про бамбукову решітку коло печі для сушіння одягу.

‡ Вірш написаний 787 р., коли поетові було 16 років, і він вирушав із

Цзяннані (південь Китаю) до столиці складати іспити. § “Царський онук” – вказівка на мандрівця, тобто на ліричного героя поезії

(Бо Цзюй-і пише про себе від третьої особи).

359

Жалію квіти півонії І

Дивлюся з сумом: перед ґанком вогняні півонії – На вечір лиш зосталося дві гілочки червоні. Здійметься завтра вранці вітер – забере усе; Вночі хвилююся – несу до квітів світоч сонний

*.

ІІ Печально: зв’янули квітки, поникнули перед дощем. Краса розсипалась, померла – і розлетілася за вітром. На землю впала, чиста й свіжа, – у серці нездоланний сум; Я порівняю це з кружлянням в гнилім багнищі дивоцвіту. Пер. Я. Шекери

У човні вночі Глибоке озерце, ясний краєвид по дощу; Погожий вітрець – і пливе прохолода під міст. Осінні журавлики – в парі, а човен один; Бездонної ночі їх разом осяює місяць. Пер. Я. Шекери

Нічний сніг Тривожно прокинувсь – мороз на постелі німіє; Піднявся, ізнову поглянув: віконце ясніє. Глибокої ночі я знаю: залежаний сніг; І голос тріскучий бамбука чимраз даленіє. Пер. Я. Шекери

Читаючи «Лао-цз軆

Хто мовить – не знає, хто знає – в мовчанні‡.

У Вчителя чув я ці мудрі слова.

* Як вважають китайські критики, ліричний герой переживає, що наступного дня

вже не побачить краси півоній, і тому вночі несе до квітів смолоскип, щоби

намилуватися ними і таким чином ніби продовжити їм життя. † Лао-цзи – великий китайський філософ, засновник даосизму. Жив у країні Чу

(південь сучасного Китаю) в період Ворогуючих держав (V-ІІІ ст. до н.е.). «Лао-цзи» (або «Дао-де-цзін») – назва його основної праці. ‡ Бо Цзюй-і перефразовує тут слова з 56-го розділу “Лао-цзи”: Хто знає – не

говорить, хто говорить – не знає.

363

Хіба ж відмінні шерсть і кісточки від інших? Покірний ти донині, хоч і постарів. Нікчемна річ, і смисл у тебе неглибокий, А я розчулився і вірша оповів.

Ранні квіти Чи все у Чан-ані спокійно, чи бунти ізнов? Не бачу, щоб звідти прийшла хоч одненька людина. В останньому місяці в’ється холодна Бацзян

*,

А квіти гірські вже розкрили свої серцевини. Рясні абрикоси – в цвіту між снігами стоять, Чекають терпляче нової весни квіти сливи кармінні. Лиш віє гіркий вітрюган і пилюку здійма; Хто журиться тим, що покваплюють скроні в сивинах?

Картина, що зображає сокола

(переспів) Під вітром ненависним паморозь в'ється – Так сокіл страшний на картині замовк; Майстерна рука на тонкім білім шовку Створила його диво-пензлика грою. Як водить очицями хитрий зайчисько, Пульсує у птаха вервечка думок; А очі розкосі, чужі і глибокі, блакить розливають рікою сумною.

Приборкали птаха. Скривавлені кігті Шовковим шнурком до стіни прип'яли... Величні колони стояли навколо... Здається, гукни лиш – і сокіл на здобич Враз кинеться грізно, на птахів звичайних І пір'я, і кров серед дикої мли Впадуть в божевільну пустирну утробу.

* Бацзян, або Башуй – річка на території сучасної провінції Сичуань.

364

БО ЦЗЮЙ-І (772-846)

Сам-один уночі ранньої осені

Утуна* студені листки край криниці тріпочуть.

Це осінь, і чути: сусіди одежу перуть… Я сплю в самотині – лиш стріха сама наді мною; Прокинувся враз – блідолиций півліжка залив.

На озері І

В горах за шахами ось із ченцем сидимо. Чисті й прозорі на дошці бамбукові тіні. В хащах бамбукових зовсім не видно людей, Часом у затишку голос почую Ваш тільки.

ІІ Хлопчик правує човенцем на озері всмак: Лотоси білі збира крадькома – і вертається. Не розуміє, що треба сліди замітать: В рясці плавучій за човником шлях розкривається.

Персики храму Далінь†

В четвертому місяці вже облетіли квітки, Та в храмі гірськім щойно персики стали квітчатись. Як жаль, що весна поверта, де її не знайдеш; Сюди чи прилине вона? Нам не знати, не знати...

Навесні написав на озері‡

Весна підступила до озера – наче картина. Водицю гладесеньку стиснули дикі вершини.

* Утун, або катальпа, – південне дерево родини бігнонієвих, що має велике

листя серцеподібної форми, запашні квітки й круглі грубі стручки. † Храм Далінь (Великий ліс) – одне зі святих місць буддизму в Китаї,

розташоване в горах сучасної провінції Аньхой. За переказами, храм

побудували монахи у часи правління династії Цзінь (265-420). ‡ Вірш написаний 824 р. в м. Ханчжоу; йдеться про відоме озеро Сіху. У

травні поет мусив покидати місто, отримавши призначення на чиновницьку

посаду в м. Лоян.

365

У горах – смарагдових сосен безкраї ряди, Гойдається місяць у серденьку хвиль – як перлина. Довкола килим зеленавий – нитками то рис, Трава молода вбрала сукню зеленую гінко. Не можу покинуть Ханчжоу і просто піти – На озері тут пропадає часу половина!

Вечірній погляд із вежі Уфен*

Сонце ясне осява надвечір’я – ізгинув туман. Вежа Уфен підіймається в небо широке осіннє. Трави уранці в степу часто-густо споліскує дощ. Ліс багряніє – в заграві згорає його половина! Наче брови дві, Лунмень

† височать, а навколо – зело,

Нижче Ішуй – бистра річка – несе золотисту нитчину. В осінь ввійшов я природно – чудовий навкруг краєвид; Саме спіймав я найкращу у ранку погожому днину.

Сплю осінньої дощової ночі Три холодні осіннії ночі стоять. Самотою старий – о цей спокій жаданий! Укладається пізно – як лампу згасив, І так солодко спить у дощистім звучанні. Ранок. Гріє у попелі пляшку води, Кропить ковдру ще теплу настоєм духмяним. На світанку студено – старий не встає; А ув інеї листя збагрянило ґанок.

* Уфен (Вежа п’яти феніксів) – вежа над основними воротами Лояна; зовні

схожа на пагоду, вгорі має п’ять менших надбудов, а з боків – дві оглядові

вежі. Загалом нагадує крила птаха, звідки й назва. † Лунмень – дві скелі, що височіють одна проти одної (у передмісті м.

Лояна) і ніби затиснули вузеньку річечку Ішуй. Здалеку вони здаються

велетенськими воротами, звідки й назва. У давнину вважалося, що вони

заступають Лоян від стихійного лиха, а від часів доби Хань так стали

називати один із чотирьох районів, що прилягають до Лояна.

374

Лист на північ Питаєте про невідомий повернення час? Осінні дощі уночі переповнили гори Даба

*...

Як будем разом край віконця... Незгасна свіча... То бесіда буде: задощені гори Даба...

ФІЛОЛОГІЧНА ЛАБОРАТОРІЯ: Сходознавство

Жале Фазіль Кизи АЛІЄВА

ПОЕТИЧНА ФОРМА, РИТМ І ОСОБЛИВОСТІ ТАКТУ

Розділ із праці «Поетика сучасного турецького вірша»

(Переклала з азербайджанської Заміна Керім Кизи Алієва,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри тюркології ІФ КНУ)

Жале Фазіль Кизи Алієва народилася у м. Баку (Азербайджан)

1966 року. У 1988 р. закінчила факультет сходознавства, 1998-го – юридичний факультет Бакинського Державного університету. 1996 року захистила дисертацію на тему: «Формування і тенденції розвитку фізулізнавства».Періодично виступає зі статтями в пресі та науковій періодиці. Працює над докторською дисертацією.

Як у системі образів сучасної турецької поезії, так само і в

характеристиках поетичних форм ми спостерігаємо багату й розмаїту картину.

Упродовж багатьох століть не виходячи з-під впливу арузу, навіть оцінюючи метрику як розмір арузу в художньо-теоретичній літературі [1], тюркська поезія на сучасному етапі свого розвитку широко користується метрикою.

Починаючи з 20-х років нашого століття повернення до коренів із національним колоритом, використання форми національного вірша та тенденція до спрощення мови перетворились у широкий

* Даба – гори на межі між провінціями Сичуань та Шеньсі.

375

культурний рух. «Написання народною мовою, що починалось з Ахмета Расіма та Хусейна Рахмі ,завершується Омером Сейфеттіном, Решатом Нурі і Рефіком Халідом[2].

Хусейн Tунджер, виступаючи на сторінках журналу «Тюркська земля» (1911-1931), прийшов до висновку, що «…разом з Шінаси та Кемалем мова, окремий атрибут, перестала бути самоціллю, почала повільно опускатись до рівня посередництва». [3]

Т. Меліклі, який присвятив спеціальну статтю традиціям національного вірша, писав: «Сучасна турецька література - література вільного вірша. Уже протягом багатьох десятиріч verlibr – вільний вірш, є провідною поетичною системою в Туреччині». [4]

Однак яким би сильним не було прагнення вільного вірша в сучасній турецькій поезії, - майстрів, що писали за складами, які вважалися «національним ритмом», теж було багато. Навіть вірші, іноді написані арузом, продовжують виражати ностальгію за диванною поезією. Як матеріал, що викликає інтерес із погляду традиції та новаторства форми, в розвитку поезії останнього періоду у вільному вірші можна констатувати використання окремих піввіршів. І. Джечер, міркуючи над природою поезії Mуваффака Оната Самі, пояснює це таким чином: «... Онат не шукав новаторства, краси на вершині, не мріяв, спираючись на минуле (наш вибір. – Ж. А) намагався бути новим, писати сучасні й нові вірші». [5]

Справді, в основному у вільному вірші Оната спостерігаємо майстерне використання цього або іншорозмірного арузового вірша при творенні окремих піввіршів. Початок вірша «Menşura yağan yağmur» («Дощ, який ішов у Меншурі») написаний за зразком розміру хезедж , хоч у поетичному тексті помічаємо піввірші іншого розміру:

Düğüm düğüm çözülüyor sessiz;

Dьєьyor yerlere billur, billur. Ma vi bir ka vs halinde peydahlanıyor işte Nur/[6] Те, що другий піввірш розміром рамал написаний у «fəilatün

fəilatün fəilün» – очевидно.

376

На перший погляд, авангард у сучасному вірші взятий зі зразків, заснованих на традиціях сюрреалізму, але насправді бере початок з національних традицій.

Ще однією рисою нової поезії є відмова від використання великих літер і розділових знаків. Наприклад, у творчості Асаф Халет Челебі немає жодної великої букви та розділового знаку. Для прикладу наведемо вірш поета під назвою «Kadıncıgım» («Моя жінка»):

oyluk kemiğimi çtkartıp

kendime bir kadıncık yaptım

ve bir єamar vurup rafa oturttum

ben evden çıkınca kadıncığun yemeklerimi pişirdi söküklerimi dikti

ve akєam olunca korkusundan çıkıp rafa oturdu geceleri kadıncığımın dizine korum başımı

ve üç kıl koparınca uyurum [7]

М. Каплан, який торкається особливості форми поезій Аттіли

Ільхана, так пояснює цей поетичний вибір: «Під час Першої світової деякі митці під впливом нігілістичного світогляду оголосили війну тривіальності, маючи на меті позбутися всього застарілого. Французький поет Гійом Аполлінер уперше порушив питання розділових знаків у своїх віршах і змінив сам вигляд вірша. Дадаїстсько-футуристичні й сюрреалістичні течії, як і в усьому мистецтві, принесли в літературу, безпрецедентні для того часу технічні інновації». [8]

Для того, аби переконатися, що ця традиція йде не тільки від Гійома Аполлінера, й не лише з турецької диванної літератури, а й літератур інших народів, які до кінця дев'ятнадцятого століття

377

користувалися арабським алфавітом, достатньо показати, що й там не використовували великих літер та знаків пунктуації.

Цілком іншою оригінальною поетичною формою є вірш Седата Умрана «MEЄALELER» («Смолоскипи»), де всі слова починаються великою літерою:

ARZU YARILDI BİR NAR GİBİ İÇİMDE YER YER DÖKÜLDÜ KIVILCIMLAR HALİNDE TANELERİ PERDELER ETRAFINDA UÇAN PERVANELERİ: PARILDAYAN CAMLARDA TİTRİYOR MEŞALELER. NEFES ALIYOR SENSİZ PERDELER KARANLIKTA AY SÜKUTLA ÖRTÜYOR TENHADA KOZASINI FISILDIYOR PERDELER, BİR HABER KARANLIKTA; VE UYKU UZA TIYOR SÜKÜNDOLU TASINI... [9]

Адаптуючи традиції диванної поезії, її форму, сучасні поети не відмовляються від роботи у стилі та формі диванного вірша. Навіть розробляють та творять власні дивани. Один із них, виходячи з обсягу, автором називається «divançe» («маленький диван») та складається зі збірки віршів, написаних в основному у ліричних жанрах класичним віршем. [10] М. Байрам в «Сунуш»-і, який змінив «Диванче», пише: «До цього дивану увійшли вірші, написані у стилі народної поезії та старі вірші,й інші твори, які високо оцінили друзі. Спочатку я писав свої твори азербайджанською і турецькою мовами. Але потім звернувся до турецької, якою спілкуються в Анадолу. Ось чому частина віршів у «Диванче» написані азербайджанською. А деякі входять до складу азербайджанських. Саме цим пояснюється відмінність стилю та форма моїх віршів». [11]

«Диванче» складається з касид, газелей, рубаїв та ін. Збірка починається з тербі (чотиривірш) на знамениту касиду Фізулі «Вода». Знайомство з однією з газелей Сараї, написаною азербайджанською мовою, становить неабиякий інтерес::

Ona bir ləhzə tamaєa mənə min can gətirir цzьnьn hьsnьnə hər

qəmzəsi bьrhan gətirir

382

Burda haris türkü söyler Neron gibi tunç sazıyle; Hain kaplan gibi güler Kin haykıran avazıyle. Yine hırsin taş heykeli Onun büyük abidesi; Dokuz kızm en güzeli Ona cengin mabudesi. [22]

Мехмет Eмін найчастіше використовує форму з одинадцяти

складів, у строфі із чотирьох перехресно римованих піввіршів: Bak, Lahur'un aksakalh hocası Belh 'dekiyle bir rüyayı görüyor; Benares 'in soJgun yüzlü racası Birnüvabla bir maksada yürüyor. Bak, Zerdüşt'ün toprağında diz çöken Bu gьn burda baєka ateє istiyor; Muhammed'in mihrabma yaє dцken Bu gün burda baєka dua ediyor. [23]

Мехмет Емін експериментував також і в формах із

чотирнадцяти, п’ятнадцяти складів. Наприклад, поет, який написав поему «İsyan ve Dua» («Бунт і Молитва»), прагнучи уникати одноманітності, користується трьома напіввіршовими пунктами, римованими у вигляді а-а-b.

Ben, en büyük elemler diyarmm yolcusuyum; Gözlerimde o korkunç yangmlarm akisleri, Ayağımm altmda gözyaşları, kan izleri... Iki elim yüzümde çılgm gibi koşuyorum; Haykırıyor ardrmdan ölülerin kemikleri, Beldelerin birkanh ağız gibi delikleri. [24]

Як видно, два піввірші першого і другого пункту теж

римуються. Іноді Мехмет Емін у пошуках форми звертається до фольклору

та класичної поезії, усередині поетичного тексту використовує рядки з ашугської поезії, або «терджи». Тільки система римування

383

таких частин, написаних стопами із сімох складів, відділяє їх від баяти:

Ey se vgili memleket Aç bağrım bizgeldik; Sana necat, hürriyet Vermek için yükseldik. Aç bağrını Oğuz'un Topraklan can bulsun; Evlatları Moskofun Zincirinden kurtulsun. [25]

Звичайно, що склад Мехмета Еміна не є притаманним усім

турецьким творам. Його поезії оцінюються завдяки хронологічним пріоритетам. У турецькій поезії великі поети складу частіше писали у стилі народної літератури. Серед них можна назвати таких професіоналів, як Ахмед Кутсі Teджер, Осман Атілла. Наприклад, поезія Османа Атілли «Arzuhalçı» («Писар»), максимально наближена до герайли, приваблює читача своєю чарівністю:

Arzuhalci, aziz komєum, Boşmu daktilonda kağıt? Yaz derdimi harf harf dağıt Baksana ne hal olmuєum! Yazık ohnazmı kağıda? Kağıtlara sığmaz derdim. Ben her iki dünyada da Arzuhalcilik ederdim. [26]

Без сумніву, на творові О. Атілли позначилися вірші із

суміжними римами:

Başına döndüyüm ay lələ Kərəm, Gözlərim tor görür, ürəyim vərəm.

Dəryalar mьrəkkəb, meєələr qələm, Mirzələr yazdıqca dərdim var mənim...

Помітно, що у творчості поетів, які народилися в регіонах із

могутньою традицією народної поеми, силабічність і фольклорні

384

традиції проходять червоною ниткою. Наприклад, у поетичній творчості Бекира Ситки Ердогана, народженого 1926 року в Гарамані, помітно потужний вплив традицій форми віршового розміру із парними римами та герайли. Зокрема, позиція редифа, яка є невід'ємною рисою ашугської поезії, дуже сильна в поетичних зразках цього автора. Звернемо увагу на деякі строфи твору під назвою «Birinci gece» («У перший вечір»):

Gurbetten gelmisim, yorgımum господар Gurbetten gelmişim, yorgımum hancı Єuraya biryatak serya vaєyavaє. Aman, karanhğı görmesin gözüm! Beyaz perdeleri ger ya vaє ya vaє. Sıla burcu burcu ille ocağım Çoluk çocuk hasretinde kucağım... Sana her şeyimi anlatacağun Otur baє ucumda soryavaєyavaє. [27]

Герайли Б. С. Ердогана написані вільніше, легкою мовою, в

манері близькій до стилю народного вірша: Навіть в останньому

піввірші згадується ім’я автора: Benim yarim bezden kilim Dokur Konyada, Konyada. Bülbül gibi dertli dilim Okur Konyada, Konyada. Mevlananın sezmediği, Mantıkların çözmediği, Kitabların yazmadığı Fikir Konyada, Konyada. Ayrıhktän yemiє tekme; Yakma gurbet, onuyakma! Burda gezdiğine bakma, Bekir Konyada, Konyada. [28]

Серед поетів останнього періоду, якому притаманні новаторські

пошуки, можна назвати Гюльтекіна Саманоглу. Про його склад Ічер писав: «Уторована форма складу надала цілісності в новому форматі, гармонії та змісту. В пошуках ритмів, відборові двовіршів

385

досяг нової гармонії і змістової цілісності. Мова вірша ідеальна, нова та незвичайна ..». [29]

Ці риси творчості поета розглянемо на прикладі поезії «Köprüler» («Мости»):

Altından çokca sularm geçtiği Nice köprüler gördük yıllar yılı: Taєmdan, tahtasmdan, demirinden. Athsı, yayası, paşası beyi; Kimi sevinç dolu, kimi saygıh Yurüdü, nicesinin üzerinden. Bir kenara itip şeytanca aklı, Üstünden çokca dostun yürüdüğü, Ömürboyu nice köprüler kurduk: Sevgiierle büyüyen, dayanıkh. Yedi renk birleştirir yerle göğü; Köprüler uzanır gözden gönüle, Kimi civil cıvıl, kimi de buruk. Köprü var, insanı bağlar inanca; Köprüler var, kitaphklar dolusu; Yunus'u getirir yaєayan dile. [30]

Вірш із чотирьох строф написаний одинадцятьма складами:

перша строфа складається з шести піввіршів, другий куплет із чотирьох піввіршів, а третій та четвертий із трьох. Перший-четвертий, другий-п‘ятий, третій-шостий піввірші першої строфи римуються. Але автора не задовольняє римування усередині строфи, він використовує міжстрофове римування. Наприклад, римуються третій піввірш другої строфи з останнім піввіршем третьої, другий піввірш третьої з останнім піввіршем четвертої. Цікаво зазначити, що поет зосереджений на темі, «будує мости» від строфи до строфи. Цей яскравий приклад може вважатися в сучасному турецькому вірші блискучим прикладом єдності форми і змісту.

А твори Абдуррахіма Карагоча зберігають усі ознаки класичної

форми, за змістом схожі на твори глибокого соціального спрямування, на класичні лірично-філософські шедеври Аласкера, Хаста Гасима:

386

Gönül yaylasmın yavru marakı Dağlardan, taşlardan sakın ha sakın. Dumanlı, rüzgarlı, karlı, boralı Amansız kışlardan sakın ha sakın. Can bir damla kandır duzakta, okta Ecelin gölgesi dolaşır gökte Kartal kara зizgi, єahin boz nokta Ahcı kuşlardan sakın ha sakm. Ormanda zulüm var saadet olmaz Zorba yem dağıtır kim alet olmaz Ayıda, sırtlanda adalet olmaz Baş yiyen başlardan sakın ha sakın. [31]

Не можна не згадати й Ніязі Йилдирима Генджосманоглу, з його

особливими заслугами привнесення в сучасну турецьку поезію складу та збагаченні її новими формами. Епос «Аlp-Erenler Destanı» засвідчує звернення поета до класичної спадщини. Натхненний поезією Деде Горгута Н. Й. Генджосманоглу у вступній частині дастану пише майстерну відповідь:

Allah Allah demeyince Gьzel iєler onabilmez. Cümle sular buzkesilse Okyanuslar dona bilmez. Vatan, bayrak, millet aşkı Üflemekle sönebilmez. Eğer öyle sönebilse, Dünya böyle dönebilmez. [32]

Римуючи герайли як газелі, поет надає їм нової форми, знову

урізноманітнює її: İç Oğuz'da, Dış Oğuz'da, Sözün sonu Baş Oğuz'da. Hanlar hanı Bayındır Han, "Olabilmez..."dese bir an Uçabilmez kuş Oğuz'da. [33]

Таким чином, окремі піввірші, які надаються після кожних двох

бейтів, римуються між собою.

391

досконалі зразки римування. Таким чином, тут я спираюся на традиції». [42]

Особливості поетичної форми турецького верлібру, за винятком окремих наукових джерел, достатньо не досліджені. Для вивчення необхідно провести цілий ряд зіставлень фактичного матеріалу, виявити механізм впливу форми на зміст, вивчити естетичні особливості. Найбільш успішними в цій галузі є дослідження А. Бабаєва і Т. Меліклі, вони заклали основу для майбутніх досліджень.

Порівняння з арузом та вивчення поетичних особливостей вільного вірша уможливлює повніше розуміння проблеми.

Причини «сходинкового» формування слів та виразів у вільному вірші дослідник А. Бабаєв пояснює, звертаючись до творчості Назима Хікмета: «Чого досягаємо таким формуванням двовіршів («сходинковим» – Ж.А.)? Вага кожного слова зростає, читач отримує можливість краще бачити, або уважніше слухати, повніше відчути образний зміст. Замість того, щоб змусити читача відразу сприйняти ці образи, поет наче веде його сходинками – з однієї на іншу». [43]

Характеризуючи особливості вільного вірша в літературах тюркомовних народів, А Т. Меліклі пише: «Дослідження поезії тюркських народів показує, що алітерація, анафора, внутрішня рима - характерні особливості турецької поезії. У схильній до впливу арабо-перської поезії турецький літературі відбулися важливі структурні зміни, знизилась роль алітерації з анафорою, відповідно зросла роль рими. Відомий польський тюрколог Тадеуш Ковальські резонно стверджував, що алітерація та рима (у сучасному розумінні) в поезії тюркських народів обернено пропорційні». [44]

Властивості сучасної турецької літератури, особливо поетичної форми вірша, дуже розмаїті. Дослідження всього багатства цієї поезії вимагає довготермінової напруженої праці багатьох дослідників.

ЛІТЕРАТУРА

1 .Див: Əliєir Nəvai. Mizanьl-əvzan. Daєkənd, 1978.

2 .S.K. Karaalioğlu. Türk edebiyatı tarihi. C. 4. İstanbul, 1982, s. 18.

3 .H. Tuncer. "Türk Yurdu" üzerine bir inceleme. Ankara, 1990,s. 69.

392

4 .T. Məlikli. Türkiyə ədəbiyyatının kökləri və tacı, s. 20. 5 .İ. Geçer. Cumhuriyet döneminde türk şiiri antolojisi, s. 254.

6 .Yenə orada, s. 256.

7 .M. Kaplan. Cumhuriyet devri Tьrk єiiri, s. 169.

8 .Yenə orada, s. 222.

9. İ. Geçer. Antoloji..., s. 334. 10 .Див: Mikail Bayram. Sarayi Divançesi. Konya, 1997.

11 .Yenə orada, s. 7-8.

12 .Yenə orada, s. 23.

13. M. Kaplan. Cumhuriyet devri Tьrk єiiri, s. 378. 14.T. Məlikli. Türkiyə ədəbiyyatının kökləri və tacı, s. 26.

15.M. Kaplan. Cumhuriyet devri Tьrk єiiri, s. 376. 16 .Yenə orada, s. 364. 17 .Yenə orada, s. 363.

18 .İ. Geçer. Antoloji, s. 349. 19 .Yenə orada, s. 377.

20 .Ə. Babayev. Nazim Hikmət. Həyatı və yaradıcılığı (rusdilində), s.

9-10. 21 .Yenə orada, s. 23. 22 .M.E.Yurdakul. Єiirler, s. 229. 23 .Yenə orada, s. 139.

24 .Yenə orada, s. 257. 25 .Yenə orada, s. 153. 26 .Cumhuriyet devri Tьrk єiiri, s. 458. 27 .I.Geçer. Antoloji, s. 338.

28 .Yenə orada, s. 339-340. 29 .Yenə orada, s. 370.

30 .Yene orada, s. 373. 31 .Yenə orada, s. 420. 32 .N.Y.Gençosmanoğlu. Alp-Erenler Destanı. Ankara, 1990, s. 18-

20.

33 .Yenə orada, s. 20. 34 .Yenə orada, s. 35. 35 .S. Vurğun. İstiqbal təranəsi. Bakı, 1947, s. 52. 36 .Ə. Babayev. Nazim Hikmət. Həyatı və yaradıcılığı (rus dilin-də),

s. 26.

37 .T. Məlikli. Türkiyə ədəbiyyatının kökləri və tacı. s. 96.

393

38 .Cumhuriyet devri Tьrk єiiri, s. 133.

39 .Qısa Ədəbiyyat Ensiklopediyası (rus dilində). C. 7, s. 680. 40 .T. Melikli. Türkiyə ədəbiyyatının kökləri və tacı, s. 20-21. 41 .Ə. Babayev. Nazim Hikmət. Həyatı və yaradıcılığı, s. 251. 42 .Sitat Ə. Babayevin "Nazim Hikmət. Həyatı və yaradıcılığı"

əsərindən götürülmüşdür, s. 247. 43 .Ə. Babayev. Nazim Hikmət. Həyat və yaradıcılığı, s. 257. T. Melikli. Türkiyə ədəbiyyatının kökləri və tacı, s. 23.

НАШ ГІСТЬ

Ірина Завірюхіна, викладач української літератури

КНУ ТКТ ім.І.Карпенка-Карого

ТРИ ЖІНКИ

1.

Вона йде осіннім парком, і листя — жовте, зелене, коричневе, червонясте — тихо шарудить під підошвами її кросівок. Вона жадібно вбирає очима їх кольорову розмаїтість, уважно придивляється, добираючи той чи інший листок до барвистого букета в руках. А небо над нею високе і безжурно-синє, золотаве сонце пестить теплими долонями цей парк, чорні силуети дерев, обрамлені спалахами полум'яного листя, зелену траву, що пробивається зі споду, обережно торкається її блідого обличчя, її русявого волосся, заглядає в зеленаві очі і щось промінить в них зтиха — тепле, радісне, світле. Вона мружиться, притискає до грудей букет осені, охоплює себе руками і видається такою маленькою в своїй джинсовій курточці, в оточені величезних жовтогарячих листочків клену, з жахним розчахом діточих зелених очей, в обрисах яких відчутний ґвалт татарських кочівників над тендітними русинками, гуркіт копит їх невисоких коней, брязкіт збруї та заліза, шалене «Ала! Ала!», струнка постать в довгій білій сорочці, зляканий біг босих ніг без надії втекти безкраїми просторами сивих степів, гіркий дух полину, скрекотання коників в траві, дрібні кроки польових мишей і різка тінь крил чорних круків, що вирують над ними, відбиті широким розлетом її брів, різкою

402

Відчувши увагу цю, та й досягши свого, він застиг потойбіч — білі руки на склі, темні очі пильно вдивляються в простір кімнати. Той, хто був з нею, потягнувся за штаньми, а вона... рахувала.

Третій поверх. Балкон. Як він заліз? По горіху, що росте поблизу? По дивовижній мішанині козирка під'їзду, труб і чужих вікон? І... як давно він стояв там, спостерігаючи за ними? І... навіщо? Боги, божевільні боги всесвіту, навіщо?!

Вони були разом півтора роки. З першого дня він повідомив їй, що не любить і не збирається одружуватися. Що він з нею тільки поки не знайде іншу, кращу. Називав це щирістю. Певно, ніколи не думав, як лягати в ліжко з людиною, котра щойно сказала тобі таке. Пам'ятала перший їх вечір у друзів разом. З яким обуренням вони дивилися на неї, як здивовано перепитували: а як же Настка? Чому? Не витримала тоді, вийшла вперед, охопила маленькими долонями великі білі перса і мовила, дивлячись прямо в очі:

– Тому що в мене груди більші і я неймовірно роблю… дещо! Більше питань не було. А він... соромливо відводив в бік погляд,

замість пояснити комусь щось, замість вступитися за неї. Ніби і справді роздумував, а як же там Настка, і чи не помилився він... А за три місяці закохався в іншу, поїхав до неї в Київ, складати до ніг зізнання, тіло і серце. Повернувся. Той великий, щедрий дар виявився не потрібним. Мала хлопця і не хотіла нічого міняти. Він прийшов тоді до неї, і... як прийняла? Як змогла прийняти?

Казав, що секс лишає його байдужим. Ха! Як стогнав він, скавучав тихесенько, вигинався місточком, коли її ніжні пальці і губи пестили його тіло, коли видихав розпачливо й щиро: так ніхто не кохав...

Біда була в тому, що мав ідеали краси і жінки. А вона не вкладалася в жоден. Білошкіра, пухка, це тепле тіло можна розділити на двох супермоделей, певно, з важкими повними грудьми і стегнами, з маленькими, ніжними ручками і ніжками, пильним поглядом чорних очей з-під півкол чорних вій на круглому, як місяць вповні, обличчі. Старша за нього на кілька років, в свої двадцять п'ять фарбувала сивину в чорній гриві, а до того ж єврейка. А йому все марились стрункі білявки з очима лісової лані і постаттю диснеївської феї...

Розсварився з батьками. Прийшов до неї жити. Не мав роботи. Вона годувала, пестила, розважала. Час минав. Не хотів шукати

403

роботи. Її платні на двох не вистачало. Перша його застуда. Потім друга. Третя. Кипа боргів. Сварки з батьками. Надрив і втома. Пестив її тоді, намагався запокоїти, підтримати. Партизанська війни за те, що треба йти працювати. Що не маленький вже, аби бавитись іграшками, що вона не втитримує, зрештою, а жінка ж! Що... Знайшов. Не протримався і трьох тижнів. Знову пауза, очікування, надії, знову... Грошей хронічно не вистачало. Плела з бісеру прикраси на замовлення, як маленький павучок в нірці. Розмовляючи з батьками чи гостями, дивлячись фільми, думаючи, кожну вільну хвилину поєднувала разом нитки і бісер, знову, знову і знову. Час спливав. Як раділа, коли він нарешті знайшов роботу! Марилося їй безхмарне життя, квартира, яку можна винайняти, і нарешті не вислуховувати щодня від матері, що вона товста і огидна, що треба щось з цим робити, що її хлопець нікуди не годиться, але якщо одружиться, то й нехай, що, що, що...

Він сказав їй тоді, що закохався знову. Що це тепер назавжди, справжня любов, таке неможливо не впізнати. Що він вдячний за все, що було, але... Дивилась пильно і спокійно зовні. Усміхалася. Згода. Принаймні, більше не доведеться годувати двох. Згода. Їй болів цей клубок, вона не зважувалась його розплітати, а він розірвав... Згода. Вона прийме це. Друзі? Бог з тобою, друзі то друзі. Чом би й ні? Вона прийме. Це життя. Знову.

З новим коханням не складалося. Дівчина не відповідала взаємністю. Він приходив до неї оповідати про щастя своє і муки, що терпить від нього, а потім вони кохалися на її скрипучому дивані. А розмови — тільки про ту, про іншу. Всередині закипав вулкан. Всередині боліло і гомоніло. Коли зрештою вона перейняла його на вулиці і сказала: годі. Я не можу, не хочу і не буду так дружити! Хочеш сексу — шукай його деінде. І більше не відповідала на дзвінки і не відкривала двері. Майже тиждень. Потім вони знайшлися і говорили знову. Що, зрешою, він обрав вільне життя і вона його не перепиняла. Що так далі не можна. Що на цьому — все, крапка, годі, кінець. Що вона шукатиме собі хлопця, він собі — дівчину, і у всіх все буде добре. Домовилися.

Час спливав. Її ніжність визирала назовні обережно, як налякане звіря з клітки і ховалась назад при найменших натяках на небезпеку. Шукала пару і не вдовольнялась тим, що бачить. Поки не зустріла його. Саша. Що дивився на неї захоплено і радісно. Взивав красунею

404

і богинею. Для якого доторк долоні її був коштовним подарунком. І вона вглядаючись в це дитинне, чисте обличчя, русяві кучері й соняшну усмішку, думала: все буде добре. Вона зможе вибудувати ці стосунки, сплести їх, як чарівне кольє з бісеру і дорогоцінного каміння, кожна деталь якого охоплена її долонями і увагою. Що цього разу все буде правильно, так, як то має бути.

Вона дивилась на бліде, гнівне обличчя за склом, а тоді встала, напівсхована зім'ятим простирадлом, розчахнула двері балкону і спитала зтиха:

– Андрію, навіщо ти прийшов? – Я люблю тебе. – Ні, ти кохаєш іншу. Ти говорив мені про те чимало. – Я помилявся. Єво... – Як би ти не заліз сюди, ти невчасно. – Я люблю тебе. Пробач. Пробач за все, що я зробив! Я... тільки

тепер починаю розуміти, який скарб я втратив, наскільки сліпим я був, Єво! Я все, все виправлю. Будь ласка. Я...

– Я не вірю тобі, Андрійку. – В нас все буде добре. Я... зрозумів, що завжди і назавжи

любив і любитиму тільки тебе одну, що... – Я не вірю, – в очах їй бриніли сльози. – Я доведу. Ти побачиш. Я... я не можу без тебе жити. Не можу

й не буду! Він не потрібен тобі, ти ж бачиш, ти сама це відчуваєш і розумієш! Бо ми ж родина, бо я люблю тебе, Єво! Бо...

– Двері там, – мовила тихо і хрипко. – Ти невчасно. – Єво! Він стояв розхристний, блідий, чорні очі горіли полум'яно і

страшно. Вхопив її за руку, потягнув до себе, пробуючи обійняти. Відвернулася. І тут втрутився Сашко, сіпнувши Андрія за воріт.

– Тобі ж сказали: не руш! Гнівно сяйнув очима, крутнувся, різким рухом боляче

зачепивши Єву і Сашка водночас і вибіг у коридор. Довго вовтузився там з замком і нарешті зник, грюкнувши дверима.

А в сусідній кімнаті спала бабуся. Вона тільки зараз згадала про неї. Надто галасу було, могла ж і вийти.

Плакала. Вже не стримуючи сліз. Сашко намагався обійняти. Вирвалась. Тремтячими руками налила вина і випила залпом. Кохатися більше не хотілося. Нічого не хотілося.

405

– Колишній? – спитав Сашко очевидне. Вона тільки мовчки кивнула і підійшла до вікна. Біля під'їзду на

асфальті сидів Андрій і тоскно дивився в її вікно. – Видихай. Минулося вже. Все добре. – Як він заліз сюди? Шалений... Він же може що завгодно

зробити зі мною, з собою... не тямиться... Мені доведеться спати тепер з ножем.

– Дурниці. Нічого він не зробить, це поза, і тільки. – Поза. Однак він надто добре вміє себе накручувати. Од цього

до щирої переконаності — півкроку. І... я не певна, що він їх ще не зробив.

– Минеться йому. Переживе. З хлопаками таке буває. Ходи сюди краще. Заспокойся.

– Я... – відвернулася. – Я не можу. Сиділа, притулившись лобом до холодного скла. Обличчям

стікали гарячі, пекучі сльози. І час в'язко охоплював мить цю у стиглі обійми.

«Може, – все думалося, крутилося в голові божевільне сподівання, – він дійсно з тих, хто усвідомлює любов лише втрачаючи її? Може...» Хитала головою, не вірячи ні собі, ні йому. Вдивлялась в маленьку постать на асфальті.

– Видихай, – обійняв її ззаду Сашко. А вона схлипнула і піднялась, розгублено пройшлася кімнатою.

А потім повільно вдяглася, накинула плащ на плечі і, взявши в руки старий, але теплий светр, вийшла у двері через плече сказавши дурницю:

– Він там замерзне.

3. Тепле осіннє сонце гріло місто. Дні зісковзували в безодню, як

краплі дощу по обличчю — все вниз і вниз, все швидше і швидше. Вечоріло. Золотаве проміння на прощання фарбувало світ жовтим, а ніч, якої ще не видно, домальовувала довгі темні тіні.

Вона відкрила хвіртку, звично протиснувши руку крізь тісне плетіння дроту, вкотре думаючи, як складно, певно, робити це чоловікам із широкими долонями, і зайшла до саду. Цей маленький крок завжди дивував. Он там, зовсім поряд і невимовно далеко — місто, дороги, вулиці, метро, багатоповерхівки, а тут — треба

410

перед своими сорока, и каждой каплей молока, и каждой крошкой хлеба. Когда мужчине сорок лет, то снисхожденья ему нет перед собой и Богом. Все слезы те, что причинил, все сопли лживые чернил ему выходят боком. Когда мужчине сорок лет, то наложить пора запрет на жажду удовольствий: ведь если плоть не побороть, урчит, облизываясь, плоть – съесть душу удалось ей. И плоти, в общем-то, кранты, когда вконец замуслен ты, как лже-Христос, губами. Один роман, другой роман, а в результате лишь туман и голых баб – как в бане.

До сорока яснее цель. До сорока вся жизнь как хмель, а в сорок лет – похмелье. Отяжелела голова. Не сочетаются слова. Как в яме – новоселье. До сорока, до сорока схватить удачу за рога на ярмарку мы скачем, а в сорок с ярмарки пешком с пустым мешком бредем тишком. Обворовали – плачем.

411

Когда мужчине сорок лет, он должен дать себе совет: от ярмарок подальше. Там не обманешь – не продашь. Обманешь – сам уже торгаш. Таков закон продажи. Еще противней ржать, дрожа, конем в руках у торгаша, сквалыги, живоглота. Два равнозначные стыда: когда торгуешь и когда тобой торгует кто-то. Когда мужчине сорок лет, жизнь его красит в серый цвет, но если не каурым – будь серым в яблоках конем и не продай базарным днем ни яблока со шкуры. Когда мужчине сорок лет, то не сошелся клином свет на ярмарочном гаме. Все впереди – ты погоди. Ты лишь в комедь не угоди, но не теряйся в драме! Когда мужчине сорок лет, или распад, или расцвет – мужчина сам решает. Себя от смерти не спасти, но, кроме смерти, расцвести ничто не помешает.

1972

412

МОЛИТВА

Как бы я в жизни ни куролесил, Весел – невесел,

трезв или пьян, Где-то в Непале

или в опале, – Как ни взлетел бы я,

как бы ни пал, Как бы молиться судьба не велела, Нету молитвы другой у меня: «Только бы,

только бы ты не болела, только бы,

только бы не умерла». Если на улице вижу больницу, – Мысль о тебе,

будто нож под ребром. Кладбищ нечистая совесть боится. Местью грозят:

«Мы ее отберем! В тех, кто любимых пытает, –

нет Бога. Смерти страшней

истязанье твое. Пусть отдохнет.

Ее спрячем глубоко, чтобы ты больше не мучил ее!» «Боже! –

кричу я всей болью глубинной. – Что мне бессмертья сомнительный рай! Пусть я умру,

но не позже любимой – Этою карой меня не карай!»

1972

413

БАЛЛАДА О ВЫПИВКЕ В.Черных

Мы сто белух уже забили, цивилизацию забыли, махрою легкие сожгли, но, порт завидев, – грудь навыкат! – друг другу начали мы выкать и с благородной целью выпить со шхуны в Амдерме сошли. Мы шли по Амдерме, как боги, слегка вразвалку, руки в боки, и наши бороды и баки несли направленно сквозь порт; и нас девчонки и салаги, а также местные собаки сопровождали, как эскорт. Но, омрачая всю планету, висело в лавках: «Спирта нету». И, как на немощный компот, мы на «игристое донское» глядели с болью и тоскою и понимали – не возьмет.

Ну кто наш спирт и водку выпил? И пьют же люди – просто гибель… Но тощий, будто бы моща, Морковский Петька из Одессы, как и всегда, куда-то делся, сказав таинственное: «Ща!» А вскоре прибыл с многозвонным огромным ящиком картонным, уже чуть-чуть навеселе; и звон из ящика был сладок, и стало ясно: есть! порядок! И подтвердил Морковский: «Е!»

414

Мы размахались, как хотели, – зафрахтовали «люкс» в отеле, уселись в робах на постели; бечевки с ящика слетели, и в блеске сомкнутых колонн пузато, грозо и уютно, гигиеничный абсолютно предстал тройной одеколон. И встал, стакан подняв, Морковский, одернул свой бушлат матросский, сказал: «Хочу произнести!» «Произноси!» – все загудели, но только прежде захотели хотя б глоток произвести. Сказал Морковский: «Ладно, – дернем! Одеколон, сказал мне доктор, предохраняет от морщин. Пусть нас осудят – мы плевали! Мы вина всякие пивали. Когда в Германии бывали, то «мозельвейном» заливали мы радиаторы машин.

А кто мы есть? Морские волки! Нас давит лед, и хлещут волны, Но мы сквозь льдины напролом, жлобам и жабам вставим клизму, плывем назло имперьялизьму?!» И поддержали все: «Плывем!» «И нам не треба ширпотреба, нам треба ветра, треба неба! Братишки, слухайте сюда: у нас в душе, як на сберкнижке, есть море, мама и братишки, все остальное – лабуда!»

415

Так над землею-великаном стоял Морковский со стаканом, в котором пенились моря. Отметил кэп: «Все по-советски…» И только боцман всхлипнул детски: «А моя мамка – померла…» И мы заплакали навзрыдно, совсем легко, совсем нестыдно, как будто в собственной семье, горьмя-горючими слезами сперва по боцмановой маме, а после просто по себе. Уже висело над аптекой «Тройного нету!» с грустью некой, а восемь нас, волков морских, рыдали, – аж на всю Россию! И мы, рыдая, так разили, как восемь парикмахерских. Смывали слезы, словно шквалы, всех ложных ценностей навалы, все надувные имена, и оставалось в нас, притихших, лишь море, мама и братишки (пусть даже мамка померла). Я плакал – как освобождался, я плакал, будто вновь рождался, себе – иному – не чета, и перед Богом и собою, как слезы пьяных зверобоев, была душа моя чиста.

1964

416

ОЛЬХОВАЯ СЕРЕЖКА Д.Батлер

Уронит ли ветер в ладони сережку ольховую,

начнет ли кукушка сквозь крик поездов куковать,

задумаюсь внось, и, как нанятый, жизнь истолковываю,

и вновь прихожу к невозможнсоти истолковать.

Себя низвести до пылиночки в звездной туманности,

конечно, старо, но поддельных величий умней,

и нет униженья в осознанной собственной малости –

величие жизни печально осознано в ней.

Сережка ольховая, легкая, будто пуховая,

но сдунешь ее – все окажется в мире не так,

и, видимо, жизнь не такая уж вещь пустяковая,

когда в ней ничто не похоже на просто пустяк.

Сережка ольховая выше любого пророчества.

Тот станет другим, кто тихонько ее разломил.

Пусть нам не дано изменить все немедля, как хочется, –

когда изменяемся мы, изменяется мир.

И мы переходим в какое-то новое качество,

как вдаль отплываем к неведомой новой земле,

421

звонящий над толпой спешащих, пьющих церквами белокаменных стихов. Вот город Лермонтов под бледными звездами темнеет в стуках капель и подков трагическими очерками зданий, иронией молчащих тупиков. Село Есенино сквозь тихие березки глядит в далекость утренних дорог. Гудит, дымится город Маяковский. Заснежен, строг и страстен город Блок. В твоей стране, на первый взгляд беспечной, поэзия – и кровь и слезы вдов, и Пастернак, как пригород твой вечный у будущих великих городов.

1956-1970

ВІЧНЕ СЛОВО

БІБЛІЯ ПРО ДОБРО

Любов нехай буде нелицемірна; відвертайтеся зла та горніться до

доброго; будьте братолюбні один до одного з ніжністю; пошаною один

одного випереджайте; в ревності не слабійте; духом палайте; Господові

служіть; втішайтесь надією; в скорботі будьте терплячі, в молитві стійкі;

беріть уділ у потребах святих; будьте гостинні до чужинців.

Благословляйте гонителів ваших; благословляйте, а не проклинайте.

Радійте з тими, хто радіє, і плачте з плачущими. Будьте однодумцями між

собою; не величайтеся, але наслідуйте смиренних; не думайте про мудрість

свою зависоко; не воздавайте нікому злом за зло, але дбайте про добре

перед усіма людьми. Якщо можливо це з вашого боку, живіть у мирі зі

всіма людьми. Не мстіть за себе, возлюблені, але дайте місце гніву Божому.

Бо ж написано: Мені належить помста, Я воздам, – говорить Господь.

Отож, коли твій ворог голодний, нагодуй його; якщо він спраглий, напій

його: роблячи це ти збираєш розпалене вугілля йому на голову. Не будь

переможений злом, але перемагай зло добром!

(З Послання святого апостола Павла до римлян. Розділ 12, вірші 9 -21).

422

ВИДАВНИЧИЙ ПРОЕКТ

Альманах «СПОЛУЧНИК»

Започатковано 2005 року. Періодичність – 1 випуск на рік.

Запрошуємо до участі в проекті університетських авторів – студентів,

аспірантів, викладачів.

Приймаються тексти, подані ТІЛЬКИ на електронних носіях, ретельно

вичитані. Вимоги до оформлення: шрифт – Times New Roman, кегль – 11,

одинарний міжрядковий інтервал. Вкотре нагадуємо: набрані тексти не

«розсіювати» окремими файлами, а подавати твори єдиним корпусом-

файлом (персоналія чи назва підбірки). Вказуйте повністю ім’я,

прізвище, спеціальність, курс, обов’язково – контактні дані (телефон,

електронна адреса).

Неналежно оформлені матеріали не розглядатимуться.

Редколегія лишає за собою право відбору, скорочення та коригування

творів.

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО АЛЬМАНАХУ «СПОЛУЧНИК»!