ВСЕУКРАЇНСЬКА

АСОЦІАЦІЯ СІЛЬСЬКИХ

ТА СЕЛИЩНИХ РАД

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БІОРЕСУРСІВ

І ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ УКРАЇНИ

ДОВІДНИК

ДЛЯ СІЛЬСЬКОГО

ТА СЕЛИЩНОГО ГОЛОВИ

Київ-2014

2

УДК 352.075(035)

ББК 65.32-21

Д 58

Рекомендовано до друку Науково-методичною радою

Всеукраїнської асоціації сільських та селищних рад

(протокол № 12 від 18 грудня 2013 р.)

Думки, тлумачення та коментарі належать тільки їх авторам.

Автори: В.К. Терещенко, О.М. Бородіна, В.П. Васільєв, В.Г.Вдович, С.М. Вегера,

О.Д. Витвицька, В.П. Галушко, А.А. Гребеннікова, М.П. Гриценко, Й.М. Дорош,

О.С. Дорош, К.О. Ємельяненко, В.Є. Івченко, Т.Г. Камінська, Н.М. Коробова,

П.В. Кравець, Ю.А. Краснова, В.І. Курило, Є.О. Ланченко, В.П. Лисенко, Г.К. Лоїк,

Є.В. Мілованов, Н.В. Морозюк, О.А. Муляр, А.Д. Остапчук, О.П. Павліщук, Ф.Т. Пана-

сюк, І.В. Прокопа, А.Т. Ратушенко, В.С. Січкар, О.Б.Станкевич, М.М.Тимошенко,

В.А. Ткачук, О.В. Фартушна, М.І. Фурсенко, Г.О. Черкаська, А.О. Ярковий.

Редакція та упорядкування: В.К. Терещенко, Г.О. Черкаська, М.М. Лисенко,

Л.І. Лисенко, Н.О. Парецька, Н.В. Гринь.

Рецензенти:

Хвесик М.А. – доктор економічних наук, професор, академік НААН України;

Державна установа «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку

Національної академії наук України»;

Пасхавер Б.Й. – доктор економічних наук, професор, академік НААН України;

Державна установа «Інститут економіки та прогнозування Національної академії наук

України».

ISBN 978-617-640-123-0

Цей Довідник був створений за підтримки проекту Агентства США з

міжнародного розвитку (USAID) Агроінвест. Здійснення зазначеного проекту стало

можливим завдяки підтримці американського народу, наданій через USAID. Зміст

матеріалів Довідника необов’язково відображає точку зору проекту USAID Агроінвест

або уряду США.

ББК 65.32-21

УДК 352.075(035)

© автори, 2014

© Всеукраїнська асоціація

сільських та селищних рад, 2014

ISBN 978-617-640-123-0 © Проект USAID АгроІнвест, 2014

3

РОЗДІЛ І.

ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ

СІЛЬСЬКИХ ГРОМАД

1. Сільський розвиток на базі громад

1.1. Сутність і політика сільського розвитку

Сільський розвиток і розвиток сільських територій: розмежування

понять. Сприяння сільському розвитку є сьогодні одним із стратегічних

напрямів державного регулювання суспільних процесів і вагомою складовою

самоорганізації громадян у сільській місцевості в розвинених країнах світу. В

Україні ж подібні процеси продовжують розглядатись і спрямовуватись через

призму розвитку сільських територій. Термін «сільський розвиток» вживають

то як синонім поняття «розвиток сільських територій», то як доповнення, то як

противагу йому. Тому є необхідність уточнити сутність цих двох понять.

Загалом згадані терміни (поняття) є різними варіантами перекладу

англомовного терміну rural development, що дослівно означає саме «сільський

розвиток». У найширшому розумінні ним позначається уся сукупність процесів,

спрямованих на поліпшення добробуту, якості життя і якісних характеристик

сільського населення на основі зростання сільської економіки, збереження

довкілля та розширення доступу жителів до базових соціальних послуг.

В різні періоди суспільного розвитку в зазначеній сукупності особливої

актуальності набували то одні, то інші процеси, з якими й асоціювалось поняття

rural development. В останні десятиліття минулого століття в Україні особливо

актуальним був розвиток сільської інфраструктури, після 2000 р. – відродження

великотоварного виробництва, з яким пов’язувались надії на відновлення робо-

чих місць та гарантованих заробітків у сільському господарстві. Саме це й

закріпилось у масовій свідомості як основна характеристика поняття «розвиток

сільських територій». Само собою вважалося, що перелічене здійснюється в

інтересах сільського населення. Проте невдовзі виявилось, що звужене тракту-

вання розвитку сільських територій можна з успіхом використовувати для про-

сування бізнесових проектів, добиваючись бюджетних субсидій на будівництво

тваринницьких комплексів, розширення посівів експоорієнтованих культур, або

інвестицій у спорудження потрібної для бізнесу інфраструктури. Від таких

проектів сільське населення має або незначну вигоду, або й зовсім її не має,

часто отримуючи натомість екологічні проблеми. Характерно, що згаданим

проектам нерідко надається перевага над фінансуванням будівництва, наприк-

лад, закладів освіти, охорони здоров’я чи інших об’єктів, вкрай необхідних

населенню.

4

Певних інтерпретацій набувало трактування сільського розвитку і в

зарубіжних країнах. Але його основною характеристикою був і залишається

людиноцентризм. Йдеться про те, що, по-перше, цей розвиток обов’язково має

бути спрямований на задоволення потреб і забезпечення реалізації інтересів

сільського населення і, по-друге, сільські жителі, їхні громади мають бути

провідниками (ініціаторами) і активними учасниками його заходів. В Україні

також необхідно саме так усвідомлювати зміст усього комплексу завдань, які

сьогодні потрібно розв’язувати у сільському секторі. А вони, на відміну від

вузько трактованого поняття «розвиток сільських територій», виражаються

терміном «сільський розвиток».

Основні засади сільського розвитку. Головними проблемами сільської

місцевості практично всіх країн світу є: нерозвиненість (слабкість) сільської

економіки; відставання доходів сільського населення від доходів міських

жителів, бідність; безробіття та відсутність якісних робочих місць; міграція

молоді та працездатного населення у великі економічні центри; інформаційна

ізольованість; руйнування традиційного укладу життя на селі, втрата цінностей

селянської культури тощо.

Визначальним чином це зумовлено змінами в сільському господарстві, з

яким село (сільський сектор суспільства) нерозривно пов’язане. Підкоряючись

загальним законам економічного розвитку, сільськогосподарське виробництво

інтенсифікується, нарощує продуктивність шляхом використання досягнень

науково-технічного прогресу. Окрім позитивних результатів, це супроводжу-

ється і негативними наслідками для сільських жителів, сільського життєвого

середовища та суспільства загалом. Серед них – погіршення якості та безпеки

продуктів харчування, скорочення площ орних земель та їх поступове вис-

наження, забруднення навколишнього середовища. Лібералізація ринків і глоба-

лізація світового господарства лише загострили процес розшарування сільсь-

кого населення, що обумовило появу концепції сталого сільського розвитку,

суть якої полягає у досягненні довготривалого, економічно ефективного

розвитку сільських громад при збереженні природних основ життєдіяльності та

забезпечення економічної та соціальної захищеності всіх верств населення.

Сучасною методологічною основою формування політик розвинених

країн світу у сфері сільського розвитку є Концепція багатофункціональності

сільського господарства. Вона наголошує на існуванні «невідворотного» взає-

мозв’язку між різними ролями та функціями сільського господарства у трьох

взаємопов’язаних сферах: економічній, соціальній та екологічній. Йдеться про

те, що виробництво продуктів харчування, а також інших сировинних та

енергетичних продуктів можливе лише шляхом поєднання цих трьох сфер,

кожна з якої виконує певні соціально-економічні та екологічні функції та

забезпечує збереження традиційних знань при створенні національних продук-

тів, обробітку та охороні сільськогосподарських земель і гармонічній взаємодії

з живою природою.

Концепція багатофункціональності ґрунтується на визнанні сільського

господарства специфічною сферою економічної діяльності, унікальною за

5

різноманітними суспільними результатами, які вона може продукувати одно-

часно з виробництвом сільськогосподарської продукції. У процесі сільськогос-

подарського виробництва не тільки створюються певні товари, які надходять на

внутрішній і міжнародний ринки, але й продукуються суспільні блага нетовар-

ного характеру, такі як продовольча безпека, екологічні послуги, красоти

ландшафтів, культурна спадщина тощо.

Багатофункціональність сільського господарства є визначальною рисою

багатофункціональності села як соціально-територіального сектора суспільства.

Водночас багатофункціональність села – поняття набагато ширше, ніж багато-

функціональність сільського господарства, оскільки село виконує й інші

важливі суспільні функції. До них зокрема, належать:

• виробнича – задоволення потреб суспільства в продовольстві та

сільськогосподарській сировині, а також товарах і послугах інших галузей та

видів економічної діяльності;

• соціально-демографічна – відтворення людського капіталу для забез-

печення сільського господарства й інших галузей трудовими ресурсами;

• духовно-культурна – створення сільським населенням духовних

цінностей, збереження національно-культурних традицій, охорона пам’яток

природи, історії та культури в сільській місцевості;

• природоохоронна – підтримання екологічної рівноваги на великих

територіях, охорона агроландшафтів, утримання заповідників, заказників,

національних парків тощо;

• рекреаційна – забезпечення розвитку сфери оздоровлення та

відпочинку населення;

• контрольно-територіальна – обслуговування інженерних комунікацій

і споруд, сприяння відповідним державним органам у забезпеченні суспільного

порядку і безпеки на сільських територіях.

Формування політики сільського розвитку. З урахуванням викладеного

вище під сільським розвитком слід розуміти такий процес, при якому забез-

печується гармонійний розвиток усіх сфер села (виробничої, соціальної, духов-

ної тощо) на основі самоорганізації сільських громад з максимально можливим

використанням внутрішніх факторів розвитку (місцевих активів) при їх

поєднанні з зовнішніми можливостями. За таким підходом в основі формування

політики сільського розвитку лежить створення економічного підґрунтя для

підвищення рівня і удосконалення якості життя сільського населення за раху-

нок розвитку громад. Вихідною стратегічною настановою формування такої

політики є спрямування її на підвищення доходів бідних, а не на підтримання їх

комфортнішого існування в умовах бідності. Політика сільського розвитку

повинна ґрунтуватися на кардинальних змінах у підходах до розвитку села, які

полягають у створенні умов, за яких сільські жителі отримували б можливості

заробляти більше, інвестувати у себе та у власні громади, розвивати свої села і

території, в тому числі шляхом внесків у підтримання локальної інфраструк-

тури з урахуванням пріоритетів кожної локальної сільської громади.

6

Централізовані підходи до розвитку сільських територій за принципом

«згори вниз» відходять у минуле. По-перше, бюджетні кошти на виконання

заходів відповідних програм майже не виділяються через хронічну нестачу. По-

друге, використання цих коштів є вкрай неефективним, значна частина їх

втрачається «по дорозі» до запланованого об’єкта чи заходу. Вони мають

змінитися на децентралізований підхід «знизу вгору», що опирається на

саморозвиток громад. Якщо селяни беруть на себе більшу відповідальність за

зміни в своїх громадах, то сільський розвиток відбувається ефективніше і на

сталій основі. Залучення жителів до прийняття та реалізації рішень щодо

майбутнього сіл розширює можливості їх розвитку на основі місцевих ресурсів

(активів) громад. Місцеві жителі розуміють компроміси між економічним роз-

витком, якістю навколишнього природного середовища та соціальною справед-

ливістю глибше, ніж бізнес чи урядовці на регіональному або національному

рівнях, а також мають «місцеві знання» про неформальні ресурси та організації,

що в цілому може сприяти успіху локальних програм.

Формування політики сільського розвитку вимагає й відповідних змін у

всій системі державного регулювання суспільних процесів, зокрема (і насам-

перед) в аграрному секторі. Аспекти сільського розвитку повинні виокремлю-

ватися як в аграрній політиці, так і в складі інших політик (соціальної, регіо-

нальної, регуляторної тощо) та в діяльності відповідних міністерств і відомств

для того, щоб вони повніше враховували специфіку сільського населення і

сільської місцевості при виконанні своїх функцій. Для координації ж роботи з

формування та реалізації національної політики у сфері розвитку села на

засадах державно-приватного партнерства доцільно створити Державне агент-

ство сільського розвитку як центральний орган державної виконавчої влади,

діяльність якого спрямовується Кабінетом Міністрів України. Профільним

міністерством у розв’язанні проблем сільського розвитку за прикладом інших

держав, має бути аграрне міністерство, що нерідко відображається навіть у його

назві (наприклад, у Польщі – Міністерство сільського господарства і розвитку

села).

Відповідні зміни мають відбутися і на регіональному рівні. Разом з цим,

при всій важливості інституційних перетворень, центральне місце у політиці

сільського розвитку належить сільським жителям і їх громадам.

1.2. Сільська громада та її формування

Сільська громада. Поняття сільської громади не тотожне поняттю

територіальної громади визначеному Законом України «Про місцеве само-

врядування в Україні»1

та іншими нормативно-правовими актами, а тим більше

поняттю сільської ради як елементу адміністративно-територіального устрою.

1

«…територіальна громада – жителі, об’єднані постійним місцем проживання у межах

села, селища, міста, що є самостійним адміністративно-територіальними одиницями,або

добровільне об’єднання жителів кілької сіл, що мають єдиний адміністративний центр».

7

Сільські громади – це самоорганізовані сільські жителі, які поділяють спільний

життєвий простір, об’єднані прагненням, готовністю і реальними діями до

поліпшення свого економічного, соціального і екологічного становища, що

створили для цього громадську організацію і визначили лідера з числа її членів.

У поданому визначенні важливою є наявність всіх елементів, що характери-

зують громаду: відсутність хоча б одного з них ставить під сумнів наявність

громади. Адже громада – це не проста арифметична сума людей, що

проживають в одному місці – у селі, частині села («кутку») чи одній вулиці. Це

суспільна і психологічна сутність, що характеризує місце, де разом проживають

люди, самих цих людей і взаємовідносини між ними.

Щодо місця проживання, то визначення громади розглядає його

передусім як поселення, де люди мешкають і задовольняють спільні щоденні

потреби разом. Замість територіального кордону такі місця можна розглядати і

як всеосяжні мережі взаємовідносин індивідуумів, що задовольняють щоденні

потреби та виражають спільні інтереси. Водночас не всі взаємовідносини між

людьми є основою для створення відчуття зв’язку, який характеризує громаду.

Лише через зважені, цілеспрямовані та взаємозалежні дії різні сегменти

локального співтовариства виражають спільні інтереси та потреби. Цей процес

взаємодії завершується виникненням громади.

Таким чином, громада – це гнучкий інститут сільського розвитку, який

формується через соціальну взаємодію. Через взаємодію може виникнути таке

єдине ціле, яке є значно кращим, ніж сума його частин. Це не означає, що

соціальні структури або системи не мають значення для виникнення громади.

Місцева економіка, соціально-демографічна структура населення, громадські

організації, природні ресурси тощо життєво важливі для формування громади

та її членів. Проте вони діють лише як елементи інституційного середовища та

взаємовідносин серед місцевих жителів, а для становлення громади потрібна

взаємодія між її членами.

Взаємодія – домінуючий та сталий показник локального життя, що напов-

нює змістом його екологічні, культурні, організаційні та соціально-психологічні

аспекти. Без такої взаємодії сільська громада не може існувати. Громада – це

місцева умова для формування зв’язків не тільки всередині співтовариства, а й

зі значно ширшим суспільством. За цієї умови більшість людей задовольняють

власні щоденні потреби. Оскільки вони розділяють спільну територію, то й

взаємодіють один з одним на щоденній та реальній основі. Ці взаємодії

збільшують обізнаність щодо локальних питань та проблем і можуть привести

до розвитку спільних дій, спрямованих на покращення благополуччя місцевого

населення. Процес взаємодії виникає лише тоді, коли різні сегменти сільського

співтовариства визнають спільні потреби, встановлюють канали зв’язку та

співпрацюють для задоволення цих потреб.

Формування громади. Викладене трактування громади, звичайно, не є

ідеалізацією місцевої гармонії та солідарності. У будь-яких людських спільно-

тах домінують власні інтереси, орієнтація на зовнішні ресурси, недовіра,

конфлікти інші негативні явища. Це, однак, не означає, що громада не може

8

існувати. Громада виникає із взаємодії між різними соціальними групами, часто

із категорично різними або, принаймні, суттєво різними точками зору. Така

взаємодія сприяє зближенню груп для оцінки спільних потреб та збільшення

обізнаності в проблемах, які стосуються всіх мешканців. Для цього мешканці

складають плани дій, які приносять користь всім учасникам та громаді в цілому.

Це бажання до дій не виникає на основі безкорисливих почуттів або переко-

нань, що їхні спроби отримають винагороду. Розвиток громади базується на

колективних потребах багатьох груп, які визнали або виробили спільну пози-

цію. Задоволення цих потреб сприяє кращому благополуччю сільського

співтовариства.

Таким чином, Процес формування сільських громад передбачає:

– ініціювання ідеї об'єднання сільських жителів для визначення спільних

для них проблем і заходів щодо їх розв'язання;

– створення громадської організації з метою мобілізації внутрішніх

активів і залучення зовнішніх ресурсів (у тому числі інвестицій); громадська

організація розробляє стратегію розвитку громади і визначає поетапний план її

реалізації;

– обрання компетентних місцевих лідерів, оскільки саме вони (а не сто-

ронні особи) можуть виявити і активізувати у односельців бажання та здатність

реалізувати спільні проекти;

– ідентифікацію місцевих проблем, які члени сільської громади вважають

за необхідне вирішувати спільними зусиллями, та черговість їх розв'язання;

– визначення складу та обсягу ресурсів членів сільської громади, котрі

залучаються ними для організації спільної діяльності;

– залучення зовнішніх ресурсів (у тому числі коштів державних цільових

програм, коштів інвесторів, неурядових організацій, меценатів тощо);

– розбудову соціальних мереж сільської громади шляхом встановлення

нею ділових зв'язків, пропагування локальних ініціатив цієї організації, лобію-

вання її інтересів на всіх рівнях; вивчення та імплементування передового

вітчизняного та зарубіжного досвіду діяльності інших подібних громад.

Лідерство у сільській громаді зумовлене її самоорганізацією. Функція

лідера – очолювати людей, не примушуючи їх до певних дій. Лідер громади

повинен досягти такого рівня соціальної взаємодії селян, щоб вони усвідомили

спільні проблеми, визнали важливість спільних зусиль з їх розв'язання через

самоорганізацію. Як свідчить вітчизняний досвід, на початку група ентузіастів

на чолі з лідером започатковують консолідацію селян у громаду. Обов'язкова

умова – якомога повніше залучення їх до ідентифікації та вирішення спільних

проблем, урахування всіх існуючих думок. Завдання лідера – конвертувати

конфліктний потенціал усередині громади у консолідовані дії.

Розвиток громади. В теорії розвитку громад виділяють два поняття –

«розвиток громади» та «розвиток у громаді». Термін розвиток у громаді вико-

ристовується для характеристики змін, пов’язаних з розвитком місцевого

бізнесу, підприємництва чи інших економічних структур. Цей процес зазвичай

супроводжується створенням доданої вартості у сільському господарстві,

9

технологічною модернізацією місцевого виробництва, посиленням контролю

над сільською економікою та іншими явищами, що пов’язуються з економічним

ростом. У цьому контексті громада розглядається як економічне середовище

діяльності сільських мешканців.

З точки зору результативності термін розвиток у громаді має конкретні

результати і їхнє досягнення сигналізує про успіх та кінцевий результат

розвитку. Такий розвиток передбачає також оцінку і залучення місцевих матері-

альних ресурсів (активів) і визначення потенційного позитивного впливу, який

буде досягнутий на певній території. План розвитку буде в такому разі зосе-

реджений на успішному впровадженні сільського бізнесу. Спільне рішення про

розміщення чи не розміщення бізнесу на території сигналізує про успіх чи

невдачу зусиль щодо місцевого розвитку.

У той же час, хоча згадані показники розвитку у громаді є важливими,

зосередженість лише на них ігнорує значення нематеріального (соціального)

аспекту для добробуту місцевих мешканців, членів громади. Розвиток сільської

економіки, у тому числі сільського господарства, навіть разом із внеском у

підсилення ролі місцевої громади у економічних процесах, не є достатнім для

того, щоб з’явилася громада. Одне лише підсилення місцевої економіки чи

економічних структур на селі мало сприяє підвищенню соціальних та культур-

них зв’язків між мешканцями, обговоренню та пошуку шляхів розв’язання їхніх

спільних потреб.

Розвиток громади передбачає підсилення соціальної взаємодії між

людьми. Це процес комунікацій та колективної мобілізації, становлення

взаємозв’язків між членами громади. Прикладом розвитку громади може бути

створення місцевої громадської ради. Такий процес зазвичай розпочинається з

об’єднання різноманітних за інтересами та представництвом груп місцевого

населення. Він передбачає, що спілкування жителів з цього приводу, різно-

манітні контакти між ними будуть розвиватися таким чином, щоб охоплювали

родинні, релігійні, професійні, аматорські та інші угрупування. Шляхом цільо-

вої оцінки інтересів, потреб та можливостей цих угрупувань, а також їх готов-

ності до дій, можуть бути підготовлені місцеві плани чи проекти громадського

та економічного розвитку, які й відображатимуть процес згуртування і розвитку

громади. Через такий розвиток громади буде сформована база, яка стане

запорукою для нарощування зусиль у майбутньому, дозволить відбуватися

довгостроковим колективним громадським діям.

У світі є чимало прикладів, які засвідчують, що там, де сільські жителі

усвідомили важливість самоорганізації і згуртування з метою розв’язання своїх

спільних життєвих проблем на основі мобілізації власних зусиль і місцевих

ресурсів, вони можуть досягти вагомих успіхів. Правда, при цьому органи вла-

ди і самоврядування надають їм певну допомогу, в основному консультаційну

та організаційну.

Практична модель саморозвитку сільських громад, апробована у багатьох

країнах, включає п’ять етапів. Починаючи із етапу самооцінки та організації,

модель веде селян через планування дій та реалізацію якого-небудь проекту до

10

структурованої оцінки та відзначення успішно виконаної роботи. Саморозвиток

громад веде селян в межах певної території (окремого села) до співпраці з

іншими селами у складі сільради чи між сільрадами, об’єднуючи зусилля

окремих громад в економічному розвитку сільської місцевості, і, як наслідок, у

подоланні бідності та покращенні якості життя.

Етап 1. Усвідомлення села як людської спільноти переводить громаду на

наступний рівень саморозвитку, оскільки мешканці, які проживають в одному

селі – це ще не громада; вони, зазвичай, не є одним цілим.

Етап 2. Родини об’єднуються і співпрацюють над розв’язанням кон-

кретних завдань (над проектами), що стосуються громади. Зовнішні консуль-

танти при цьому виконують роль наставника та помічника громади, допомага-

ючи мешканцям виявити власні пріоритети, можливості та сукупний потенціал.

Селяни навчаються, об’єднуючись та діючи разом для формування громади.

Етап 2 характеризується проектами, які реалізовані з метою вирішення

сьогоденних проблем, без всеохоплюючого сприйняття села як єдиного цілого.

Етап 3. Громади самостійно намагаються привести в дію механізми

керування розвитком села. Зовнішні консультанти поступово відмовляються від

лідерських ролей, пропонуючи підтримку та наставництво селянам, які беруть

управління процесом розвитку на себе. Упродовж 3-5 років персонал команди

консультантів працює із громадою в рамках кількох проектів, кожного разу

проходячи крізь усі п’ять етапів моделі. Етап 3 завершується, коли селяни про-

являють здатність організовуватись та діяти як згуртована громада, надаючи

пріоритети власним цілям та стабільно реалізовуючи проекти на колективне

благо громади.

Етап 4. Село здатне до саморозвитку. Громада використовує всі основні

механізми, необхідні для покращення свого стану. Із мінімальним втручанням

зовнішніх консультантів селяни оцінюють кроки, які необхідні для просування

вперед громади, і які тісно пов’язані із значнішими громадськими та урядовими

системами навколо них. Зростання на цьому етапі трансформує село у впевнену

у власних силах громаду, яка має для цього необхідні можливості.

Етап 5. Селяни можуть виявити потреби громади, організовуватись для їх

задоволення та забезпечити ресурси, необхідні для прийняття раціональних

рішень. Використовуються механізми моніторингу, які дозволяють постійно

відстежувати і вимірювати рівень саморозвитку громади самими її членами.

1.3. Сільська економіка і сільський розвиток

Зміст поняття сільської економіки. Сільська економіка є економічною

основою сільського розвитку. Інколи її ототожнюють з сільським господар-

ством, але це надто вузьке і по суті невірне її трактування. Сільська економіка –

це система галузей і видів діяльності, що функціонують в сільській місцевості;

вона включає в себе, окрім сільського і лісового господарства та рибництва,

добувні, переробні й інші галузі промисловості, будівництво, сферу послуг та

інфраструктуру. В організаційному плані це сукупність підприємств, установ,

11

організацій (або їх підрозділів), фізичних осіб – підприємців, інших господар-

ських одиниць, а також домогосподарств, розташованих на території адміні-

стративно-територіальної одиниці або на господарській території окремого

поселення у сільській місцевості.

Підкреслюючи недопустимість ототожнення сільської економіки з сіль-

ським господарством, слід зазначити, що сільське господарство упродовж

тривалого часу було і ще й сьогодні залишається в Україні та й низці інших

країн головною складовою сільської економіки. Водночас у зв’язку з переважа-

ючим розвитком в сільській місцевості несільськогосподарських видів діяль-

ності, її урізноманітненням, відбувається деаграризація сільської (а також всієї

національної) економіки. Цей процес особливо активно протікав у розвинених

нині країнах у минулому столітті. Деаграризація економіки – це стале змен-

шення частки (але не ролі!) сільського господарства в національній економіці,

зумовлене зростанням її ефективності та масштабів виробництва. Одним із

наслідків деаграризації економіки є зокрема, й те, що сільськогосподарські

виробники перестають бути головною суспільною верствою на селі.

Ототожнення сільської економіки з сільським господарством залишається

поширеним явищем в українському суспільстві, в тому числі в середовищі

владних структур. Це призводить до хибних уявлень і висновків, що мають

негативні наслідки для села. Практикується, зокрема, таке порівняння: в Україні

частка сільських жителів перевищує 30%, а в США та багатьох європейських

країнах у сільському господарстві зайнято всього 3-5% населення. З цього

нібито випливає, що подальше обезлюднення сільських територій є об’єктив-

ним і виправданим процесом. Автори таких тверджень не помічають (або

вдають, що не помічають) того, що вони порівнюють неспівставні величини:

структуру населення за місцем проживання і структуру зайнятості за видами

економічної діяльності. Якщо вести мову про структуру населення за місцем

проживання, то у США в сільській (за їхньою класифікацією) місцевості прожи-

ває 18%, а в багатьох розвинених європейських країнах 20-25% усіх громадян.

Якщо ж розглядати структуру зайнятості, то в Україні частка зайнятих в

сільському господарстві, мисливстві, лісовому господарстві, рибальстві і

рибництві у 2011 р. становила 16,8%. Загалом це 3,4 млн. осіб, серед яких

майже 77% – громадяни, що вважаються зайнятими в особистих селянських

господарствах.

В Україні у другій половині минулого століття спостерігалось урізнома-

нітнення (диверсифікація) сільської економіки, розвиток у ній тенденцій деагра-

ризації. Порівняно з іншими країнами це відбувалось з деяким запізненням і у

своєрідній формі, зумовленій пануванням на селі колгоспно-радгоспної системи

господарювання. Несільськогосподарські види діяльності розвивалися переваж-

но як виробничі підрозділи (ремонтні майстерні, автопарки, кормоприготу-

вальні цехи тощо) або підсобні виробництва (пекарні, консервні цехи,

пилорами, цегельні заводи і т.п.) сільськогосподарських підприємств. На кінець

1980-х років у сільськогосподарських підприємствах поза межами сільськогос-

подарського виробництва було зайнято понад 800 тис. чол.; разом з працівни-

12

ками місцевих організацій Міжколгоспбуду і Сільбуду, системи споживчої

кооперації, а також закладів соціальної сфери загальна чисельність сільських

жителів, зайнятих несільськогосподарською діяльністю (без маятникових

мігрантів) перевищувала 2 млн. осіб. Позитивні тенденції деаграризації сіль-

ської економіки в Україні були зруйновані загальноекономічною кризою 1990-х

років та в процесі ринкової трансформації сільського господарства.

Низький рівень диверсифікації сільської економіки, що надзвичайно

обмежує можливості працевлаштування на селі поза межами сільського

господарства, є сьогодні головним стримуючим чинником сільського розвитку.

Його подолання вимагає, з одного боку, вдосконалення державної регуляторної

і податково-бюджетної політик у напрямі створення найсприятливіших умов і

режимів розвитку на селі малого і середнього підприємництва в усіх видах

економічної діяльності, а з іншого – великої організаційної роботи з сільським

населенням щодо підвищення його здатності до самостійного господарювання

як в аграрній, так і позааграрних сферах, створення робочих місць для себе й

для других членів громади. У розв’язанні другого з перелічених завдань вагому

роль мають відігравати організації на базі громад.

Підвищення конкурентоспроможності сільського господарства як

чинник сільського розвитку. Серед вітчизняних науковців і практиків сформу-

валось стереотипне уявлення, нібито підвищення конкурентоспроможності

можливе лише у секторі великотоварного виробництва та у разі нарощення

його масштабів. Це вдало використовується зацікавленими бізнесовими колами

для «вибивання» бюджетної підтримки та інших преференцій. При цьому

ігноруються негативні аспекти надконцентрації аграрного виробництва,

зокрема те, що прибутки, які отримують власники великого аграрного бізнесу і

які мали б стати джерелом розвитку сільської економіки та поліпшення сіль-

ського життєвого середовища, «вимиваються» із села; не беруться до уваги

загрози і ризики для навколишнього середовища, людей та самого аграрного

бізнесу, які створюються за великого зосередження оброблюваних площ і

утримуваних в одному місці тварин тощо.

У світовій же практиці підтримання конкурентоспроможності означає

формування рівних можливостей господарювання для різних за розмірами та

видами сільськогосподарської діяльності виробників. Для цього заходи аграрної

політики спрямовуються на підтримку тих виробників, які мають в конкретний

період менші конкурентні можливості, зумовлені чи то обсягами виробництва,

чи видом діяльності, чи природними умовами господарювання. Наприклад

підвищення конкурентоспроможності маломасштабного сільськогосподар-

ського виробництва до рівня великотоварного здійснюється державою через

стимулювання процесів консолідації, кооперування, формування товарних

партій, полегшення доступу до вигідних цін тощо.

Завдання вітчизняної аграрної політики щодо підвищення конкуренто-

спроможності сільськогосподарського виробництва мало б передбачати ство-

рення умов для зростання загального рівня його продуктивності при гармо-

нійному поєднанні різних аграрних галузей і типів господарств (великих,

13

середніх і малих), коли кожне з них займає найбільш притаманну йому ринкову

нішу. Це поєднання повинне відкрити можливості раціонального використання

земельно-ресурсного потенціалу, а також створення умов рівного доступу

виробників до техніко-технологічних та організаційних інновацій, фінансів,

ринкової інфраструктури, вигід від експорту продукції.

Основою такої модернізації аграрного сектора має стати реальна участь

сільського населення у подоланні нинішніх диспропорцій у сільськогосподар-

ському виробництві і збалансуванні на цій базі його продуктової та органі-

заційної структур, що передбачає:

– запровадження правових, економічних та організаційних механізмів

регулювання діяльності агропромислових корпоративних структур, за яких би

економічний ефект від масштабу виробництва і рентні надприбутки не вилу-

чалися із села, а направлялися на місцевий розвиток, тоді як порушення

агроекологічних вимог до господарювання загрожувало б господарюючим

суб'єктам банкрутством;

– переорієнтацію системи державної підтримки аграрного сектора на

стимулювання створення й розвитку доступних широкому колу виробників

сільськогосподарської продукції місцевих продовольчих ринків, місцевих

ринків виробничих і кредитних ресурсів, інформаційних мереж тощо;

– доповнення державної аграрної політики заходами і механізмами

сприяння розвиткові сімейних господарств, що виробляють майже половину

валової сільськогосподарської продукції та постачають її на місцеві продо-

вольчі ринки, і які є сьогодні найвагомішою сферою прикладання праці сіль-

ського населення та, відповідно, однією з найважливіших складових сільської

економіки;

– прийняття Національного кодексу сталого агрогосподарювання, недо-

тримання вимог якого загрожуватиме великими санкціями, а їх виконання має

стати обов'язковою умовою надання сільськогосподарським товаровиробникам

будь-якої державної допомоги у рамках діючих цільових програм;

– здійснення заходів щодо консервації та залісення деградованих мало-

продуктивних сільськогосподарських угідь.

У сучасних умовах доцільно підняти на рівень державної аграрної полі-

тики поширення започаткованих в окремих регіонах України форм взаємо-

вигідного партнерства вертикально-інтегрованих аргопродовольчих формувань

і сімейних фермерських та особистих селянських господарств з метою спіль-

ного виробництва трудомісткої сільськогосподарської продукції, її подальшої

переробки та реалізації. Такі ініціативи є реальним прикладом залучення

малотоварного виробництва до участі у наступних ланках агропродовольчого

ланцюжка.

Заслуговують підтримки на державному рівні ініціативи сільських

громад з впровадження нових технологій виробництва, пакування, зберігання

сільськогосподарської продукції і виходу на їх ринки на основі консолідації,

кооперування, застосування інтернет-мереж тощо. Приклади таких ініціатив,

які здебільшого реалізовуються з участю міжнародних проектів, є в різних

14

регіонах України, вони демонструють реальне залучення господарств населення

до сучасної ринкової системи господарювання з виходом навіть на зовнішні

ринки.

Необхідно також в рамках заходів державної політики стимулювати

створення в кожній сільській громаді Товариства власників земельних паїв для

захисту селянами своїх прав у ході запровадження ринку землі. Товариство

повинно б мати повноваження з консолідації земельних масивів для здавання їх

в оренду, продажу, ведення спільного господарювання чи використання іншим

чином. Це сприяло б пожвавленню саморозвитку сільських громад і забезпе-

чило їх реальну участь у розвитку сільської економіки.

2. Біосоціальна концепція розвитку сільських територій

Сучасна система мотивації праці має створюватись на біосоціальній кон-

цепції стратегії розвитку трудових відносин, основними складовими якої є такі

базові положення:

1. Як свідчить історичний досвід, джерелом багатства людини, суспіль-

ства є праця та земля. За відомим твердженням Уільяма Петті, земля є мати, а

праця батько багатства.

2. Потреби і тільки потреби рухають життя окремої людини, колективу,

суспільства і служать основою постійної і трудової активності.

Ринок, ринкові механізми, як основа, база оцінки результатів соціально-

трудової діяльності особи, колективу, суспільства вичерпав свої можливості.

Він виконав свою історичну місію, і вичерпавши свою мотиваційну роль, так як

і інші системи, які мали місце в історії розвитку людства має бути замінений на

більш продуктивний. Ті функції які виконував ринок на початку становлення

суспільних капіталістичних відносин, і те в яких цілях його використовують на

сьогодні – це велика різниця. В основі ринку, як системи збудження активності

лежить потреба в придбанні, яка мотивує об’єкт управління вибирати напрямок

дій, які дають максимальні можливості, привласнювати результати чужої праці

на задоволення своїх особистих потреб, і які досягаються в процесі дій, що не

співпадають з суспільно-необхідними, а здійснюються в напрямку, які йдуть

на шкоду суспільству.

Завданням всіх реформ, які мали місце в історії розвитку суспільства,

було створення такого соціально-економічного середовища, яке постійно

спонукувало б людину, колектив, суспільство до високопродуктивної праці з

оптимальним напруженням фізичних та духовних сил на протязі всього

трудового періоду. І якщо цивілізації, імперії, держави, колективи не знаходили

рішення цієї проблеми, вони неминуче були приречені на загибель. При цьому

кожній історичній формації властиві свої системи мотивації праці, методи і

прийоми збудження трудової активності, залучення людей до праці.

Нами зроблена спроба класифікувати системи мотивації праці на основі

етапів історичного їх розвитку. Умовно ми їх ділимо на чотири групи (рис. 1).

15

З наведеної класифікації можна зробити висновок, що первісні суспільні

формації не мали своєї теорії мотивації праці. Активність біологічної особи

базувалась на інстинкті самозбереження, загрозі існування людини як

біологічного виду.

З розвитком суспільних формацій виникла необхідність в створенні

системи мотивації праці, в основі першої з них лежать зовнішні збуджувальні

мотиви.

Рис. 1. Схема класифікації систем мотивації праці (історичний аспект)

Основні причини виникнення – потреба уникнути та перекласти на інших

велике фізичне напруження, якого вимагала праця в умовах примітивності

знарядь.

Теоретичне обґрунтування – необхідність поділу праці на фізичну та

розумову. Для цього необхідно мати рабів, які б виконували фізичну працю, та

рабовласників, які виконували розумову працю.

Механізми здійснення – палиця, голод.

Ідеологічне забезпечення – фізична праця, як кара божа за перворідний

гріх людини. Для римлян, греків, євреїв фізична праця була прокляттям божим.

Відповідно до таких поглядів людина на цьому світі не могла досягти кінцевої

мети свого існування, це може статися лише на тому світі. Праця не є кращий

спосіб служіння богові (автори цих тверджень – Аристотель, Демокріт, Платон).

Первісні системи мотивації, в основі яких лежить інстинкт самозбереження

(біологічне існування)

Статус людини – біологічна особа

Відсутні трудові стосунки

Відсутні механізми спонукання

Системи мотивації на основі поєднання внутрішніх та частково-зовнішніх

збуджувальних мотивів

Механізми здійснення – ринкові, планово-адміністративні

Система трудових відносин – ринкова та планово орієнтована

Соціальний статус людини – найманий робітник, приватний власник, власник

Системи мотивації, в основі яких лежать зовнішні збуджувальні мотиви

Механізми здійснення – фізичний примус

Система трудових відносин – рабовласницька, частково як перехідна кріпацька

Соціальний статус людини – раб, кріпак, рабовласник

Системи мотивації на основі поєднання зовнішніх та частково внутрішніх

збуджувальних мотивів.

Механізми здійснення – адміністративні та ринкові

Система трудових відносин – кріпосницька та частково капіталістична як перехідна

Соціальний статус людини – кріпак, найманий робітник, власник, управляючий

16

Наслідки – повільний розвиток продуктивних сил та зникнення імперій,

рабовласницького ладу, в основі систем мотивації праці яких лежав фізичний

примус.

Наступним етапом розвитку систем мотивації праці стало поєднання

зовнішніх та частково внутрішніх збуджувальних мотивів.

Основні причини виникнення: потреба участі у процесі праці інтелекту і

розуму людини, тобто необхідності задоволення потреб другого і третього по-

рядку. Фізичну працю, м’язове напруження можна стимулювати палицею, а

свідому творчість, розумову працю мотивувати фізичним примусом

неможливо.

Теоретичне обґрунтування – необхідність подолання накопичених пере-

шкод для швидкого підвищення продуктивності фізичної, розумової та

уречевленої праці.

Ідеологічне забезпечення – праця не тільки основа існування суспільства,

але і кращий спосіб служіння Богові. Обранця Бога можна визначити перш за

все за рівнем віри в Бога та успіхами у праці. Таким чином, ця теорія дала

можливість створити відносно просту для розуміння людиною систему

збудження соціальної активності та найсуворішої моральної дисципліни

(автори: Мартін Лютер, Кальвін, Луцій Сенека, Адам Сміт).

Механізми здійснення – первісні форми соціально-трудових відносин, в

тому числі і первісні форми конкурентних відносин.

Наслідки – подальший розвиток продуктивних сил, різке розмежування

членів суспільства на бідних та багатих, поглиблення рівня експлуатації лю-

дини, виникнення соціальних конфліктів, які досягли форм соціальних

революцій.

Розглянуті системи існували протягом століть. Людство розвивалось,

ускладнювалась система суспільних зв'язків, що зумовлювалось революційни-

ми змінами у науці й техніці і це, в свою чергу, обумовило необхідність участі в

процесі праці не тільки фізичної сили, а й інтелекту, розуму людини. Час

м'язового напруження людей відійшов у минуле, а разом з ним і системи моти-

вації праці, в основі яких лежав фізичний примус. Виникла необхідність у

корінному реформуванні систем трудових відносин. Початком цих змін можна

вважати початок становлення капіталістичної системи господарювання. Однак

думка, що капіталістична система господарювання досконала і її слід копіювати

і наслідувати – хибна. Цей період характеризується пошуком систем мотивації

праці, сформованих на основі розуміння дієвості впливу мотивів на діяльність

особи, в тому числі і на діяльність в робочому середовищі та в процесі праці.

На цьому етапі розвитку суспільства системи мотивації праці базуються

на поєднанні внутрішніх та частково зовнішніх збуджувальних мотивів.

В цей період і виникають дві нові концепції подальшого розвитку

соціально-трудових відносин на основі:

- Перший варіант – свобода особистості; вирішення проблем індивіду-

алізму, визнання приватної власності як атрибуту індивідуальної свободи.

17

- Другий варіант – принципи організації суспільства, згідно з яким

рівність, братерство та взаємодопомога існують на основі спільної праці

колективу, усунення приватної власності на засоби виробництва – як причина

всіх людських нещасть.

Наслідки – бурхливий розвиток суспільства в першому та другому

випадках. В основному було досягнуто задоволення потреб першого порядку.

Створені на цих теоріях прикладні механізми залучення людей до праці

сприяли досягненню значних результатів у розвитку продуктивних сил люд-

ства. Але разом з тим, виконавши свою історичну функцію – забезпечення

задоволення основних (елементарних) потреб ця система втратила свою моти-

ваційну функцію. Адже відомо, що чим стабільніше і чим надійніше здійсню-

ється задоволення елементарних потреб, тим в більшій мірі знижується збуджу-

вальна роль стимулів, спрямованих на їх задоволення. Основною причиною

виникнення сучасної глобальної соціально – економічної кризи є втрата існу-

ючою системою мотиваційної функції збудження соціально – трудової

активності абсолютною більшістю трудового люду. Тобто виникає необхідність

реформувати трудові відносини на сучасному етапі. Необхідно прості, менш

продуктивні системи мотивації праці замінити більш складними, продук-

тивними.

В зв’язку з цим, нами зроблена спроба наблизити вирішення цієї проб-

леми на основі біосоціальної концепції розвитку соціально-трудових відносин.

Відмінність цієї концепції від попередніх ґрунтується на системному враху-

ванні всіх чинників, на яких повинна базуватись сучасна система мотивації

праці. Це, перш за все, такі чинники як потреби, мотиви, цілі, правила гри, дія,

досягнення мети, задоволення потреби, та виникнення нової потреби.

Ця схема система збудження соціальної активності (схема №2) незмінна

для всіх формацій, не змінюється з часом і виникла із появою соціалізованної

людини. Поновлюються, видозмінюються кожен із цих чинників окремо.

Ри

с. 2. С

тр

ук

тур

а біосоц

іал

ьн

ої к

он

цеп

ції м

ен

едж

мен

ту

К

о

н

к

у

р

е

н

т

н

і

в

і

д н о

с

и н и

ПО

ТР

ЕБ

И

МО

ТИ

ВИ

Ц

ІЛ

Ь

“П

РА

ВИ

ЛА

ГР

И”

ДІЯ

Матеріал

ьн

і (елем

ен

тарн

і)

потреб

и в харчу

ван

ня,

зб

ереж

ен

ні сп

ри

ятли

вої д

ля

тіла тем

перату

ри

(од

яг,

жи

тло), у

ни

кн

ен

ня б

олю

Сам

озб

ер

еж

ен

ня,

пр

ид

бан

ня

Соц

іалізован

і п

отреб

и: гаран

тії

свого стан

ови

ща, б

езп

еки

,

стан

ови

ща своїх н

ащ

ад

ків та

свого р

од

у

Потреб

и в реалізац

ії

ін

телекту

альн

их

та ф

ізи

чн

их

мож

ли

во

стей

, п

ри

род

ни

х

схи

льн

остей

Потреб

а в зм

агал

ьн

ості,

незалеж

ності, п

рести

жн

ом

у

полож

ен

ні тощ

о

Потреб

и в зр

остан

ні свого

вп

ли

ву

, всеб

ічн

ом

у розви

тку

через творчість

Над

ій

ності,

пр

ид

бан

ня

Сам

остій

но

сті,

стад

ності

Сам

ореалізац

ії,

досягн

ен

ня у

сп

іху

Досягн

ен

ня у

сп

іху

,

сам

ови

раж

ен

ня,

альтр

уїзм

у

Кількість, якість,

си

стем

а

взаєм

оу

в’язан

ості

цілей

Засоб

и та п

рава,

механ

ізм

и

оп

ерати

вн

ого

під

тр

им

ан

ня

ін

тересу

д

о п

рац

і,

соц

іал

ьн

о-оц

ін

очн

ий

Ум

ови

зд

ій

сн

ен

ня

дії в су

сп

ільн

о-

необ

хід

ном

у

нап

рям

і

Зад

оволен

ня

потреб

и

Ви

ни

кн

ен

ня н

ової

потреб

и

19

Розглянемо їх окремо та у взаємозалежності і взаємодії.

Потреби ділять на біологічні та соціальні. Такий поділ штучний, але

зручний для розуміння їх природи. Біологічні потреби існують у кожного, їх

задоволення необхідне для збереження існування окремої істоти або виду.

Найважливішими серед них є: харчування (голод та спрага), уникнення

болю, руху, комфорт сприятливої для тіла температури (житло, одяг),

сексуальні, материнські та ін. Це природні та універсальні потреби.

Соціальні потреби ґрунтуються на потребі людини бути визнаною

іншими членами суспільства. Ці потреби можуть бути задоволені тільки прямо

або посередньо при участі інших людей, через безпосередні сумісні з ними дії.

Незадоволення цих потреб призводить не до фізичних порушень в організмі, а

до стану напруженості, від якого людина бажає звільнитись, що і служить

збудником активності соціальної особи.

Внутрішньо властива суспільній природі людини потреба в змагальності

є об'єктивною і спонукає її постійно порівнювати себе з іншими та ствер-

джувати себе як особистість та індивідуальність. Якщо перевага, власне пере-

вершення не досягнуте, тоді людина знаходиться в стані незадоволення собою.

Звідси споконвічне прагнення соціалізованої особи набути таких властивостей,

які дозволяють їй перевершити досягнення інших, що і забезпечує

збуджувальні мотиви трудової активності.

І якщо суспільство надає можливості задовольнити потреби на основі дій,

які співпадають з суспільно – необхідними, наступає гармонічний розвиток

соціально – економічної системи. А якщо ж такої можливості в особи, колек-

тиву не існує, тоді потреба задовольняється в результаті дій, які не відповідають

суспільно – необхідним, що в кінцевому рахунку обумовлює кризу.

Ієрархія потреб, мотивів, якісна та кількісна характеристика цілей,

складові системи “правил гри” та умови здійснення дії в суспільно необхідному

напрямку представлені в схемі 2.

Роль чинника цілі у формуванні системи мотивації соціальної активності

особи глибоко досліджена І.П.Павловим. Він обґрунтував, що потреба в

досягненні поставлених цілей робить життя людини змістовним, створює

необхідні передумови для соціальної зрілості та є основною формою життєвої

енергії індивіду. Ним також встановлено, що для плодотворного рефлексу цілі

потрібне певне його напруження. Ціль, за висловом К. Маркса, – ідеальний,

внутрішньо збуджувальний мотив діяльності. Ціль визначає спосіб і характер

дій людини.

Слід зазначити, що пріоритет в постановці питання про місце цілей в

системі мотивації праці належить А.С.Макаренку. Якщо перед колективом нема

мети – писав А. Макаренко – то не можна знайти спосіб його реалізації. Він

довів, що розвиток колективу та особи повинен відбуватися через реалізацію

певних закономірностей, до яких відносив безперервний розвиток суспільно

значущих цілей, діалектику розвитку вимог, визначення перспективних ліній з

виділенням близької, середньої та далекої перспективи, організацію умов щодо

збудження ,,завтрашніх радощів”.

20

А.С.Макаренко особливо підкреслював конструктивні якості довгостро-

кових цілей в системі мотивації праці. Серед зарубіжних досліджень варто

виділити висновки, які зробив Тошіво Доко (Японія). До речі, ці висновки він

зробив на основі положень А.С.Макаренка, у відповідності з якими, система

мотивації окремих осіб повинна включати в себе такі положення: розподіл

роботи між членами колективу, делегування роботи та забезпечення творчості,

спостереження за процесом роботи. Ця ж система повинна включати в себе

також картину майбутнього, колективне вироблення цілей, активне викорис-

тання зв’язку керівників з підлеглими, оцінку результатів та реакцію на них. Це

одна із найважливіших складових систем мотивації праці. Вона зрештою і

визначає напрям дії людини. Щоб виконувати функцію збуджувальних мотивів,

цілі повинні відповідати цілому ряду вимог, які диференціюються відповідно до

рівня організації, напряму завдань, що стоять перед працівниками. Процес

постановки цілей і завдань повинен охоплювати всі рівні – від підприємства в

цілому до конкретних працівників.

Загально визнано, що найвищих результатів праці досягає людина тоді,

коли вона має в своєму розпорядженні і наділена необхідними засобами та пра-

вами, коли існує відповідність сукупності засобів та прав можливості отри-

мання кінцевого продукту.

Доведено, що наявність засобів у розпорядженні виробника розширює та

оптимізує область прийняття самостійних рішень, створює умови для усвідом-

лення підвищеної відповідальності за наслідки своїх рішень, дає можливості

для реалізації природних схильностей та інтелектуальних здібностей в процесі

виробництва, збільшуючи таким чином привабливість праці на основі задово-

лення відповідних потреб людини. Наявність засобів у розпорядженні вироб-

ника забезпечує необхідні передумови для становлення не просто виконавця, а

творчого виробника, виробника, який має можливість спрямовувати свої дії в

суспільно необхідному напрямі.

Як і інші чинники в системі мотивації праці, власність, в тому числі і

приватна, в недосконалих соціально-економічних умовах не може виконувати

ту вирішальну функцію, яка забезпечує ефективне господарювання.

Тобто, проблема власності не може бути вирішена прямолінійно, поза

“правилами гри”. Локальне рішення окремих питань, навіть і досить правильне,

не може, на наше переконання, вирішити проблему в цілому. Умови ефектив-

ного функціонування власності можуть бути створені відповідною системою

соціально-трудових відносин. Взяти хоч би одну підсистему “правила гри”. До

її складових, крім відповідності сукупності засобів та прав можливостям одер-

жання кінцевого продукту, належать: умови оперативного підтримання інтересу

до праці, умови співробітництва, необхідна сукупність членів конкурентного

середовища, взаємозв’язок системи цілей та системи стимулів, механізми порів-

няння проміжних та кінцевих результатів праці, система інформаційного

забезпечення, система прогресуючих можливостей та соціально-оціночний

механізм.

21

Правила гри мають бути побудовані таким чином, що дія, яка здійсню-

ється особою, колективом на задоволення потреб, відбувається в суспільно

необхідному напрямі.

Умови оперативного підтримання інтересу до праці вимагають розробки

певної системи заходів, спрямованих на спонукання до праці. Це: планування

діяльності, розробка проекту, система оплати праці, преміювання, розробка

системи стимулювання залежно від кінцевих результатів праці, використання

при цьому адміністративних методів, стратегії, тактики, а також врахування дії

конкуренції (ринок, якість, прибуток).

Найвищий мотиваційний ефект забезпечує поєднання системи цілей і

системи стимулів. Для цього необхідно розробити ієрархію цілей, їх постанов-

ку. Єдність цілей колективу і окремого працівника як по горизонталі (трудові

колективи в середині підприємства, виробники продукції, переробні галузі,

ринкові структури), так і по вертикалі – від рядового працівника до першого

керівника, створює у конкретних виконавців усвідомлення своєї причетності до

розробки цих цілей і заінтересовує їх в одержанні найкращих результатів.

Оцінка кінцевих та проміжних результатів праці методом формулювання

коротко-, середньо- та довгострокових цілей створює цілісну систему

підтримання мотивації праці та контролю за результатами.

Існує два варіанти постановки цілей:

а) піраміда цілей, коли з однієї загальної цілі виводиться ієрархія, або

ланцюжок часткових цілей і завдань;

б) передбачається кілька рівнозначних, рівноцінних напрямів діяльності і

стосовно кожного формуються свої системи цілей.

Викладене дає підстави зробити такі висновки:

1. Потреби рухають життя окремої людини, колективу, суспільства,

забезпечують постійну соціальну і трудову активність. Не власність, не інший

окремо взятий чинник, а потреби. Власність виконує певну функцію мотивації.

У сфері матеріального (товарного) виробництва вона має значно більшу

мотиваційну функцію, ніж в інших сферах діяльності.

2. Потреби, в свою чергу, ділять на 5 (умовно) ієрархічних рівнів.

3. Первісним в регуляції життєдіяльності людини є інстинкт самозбере-

ження.

4. По мірі соціалізації особи мотиваційним чинником виступають потреби

всіх п’яти рівнів.

5. Якщо потреба задоволена, і чим надійніше і стабільніше, тим у меншій

мірі, або зовсім вона перестає виконувати мотиваційну функцію. (До речі – це

основна причина кризи, в якій опинилась система колишнього Радянського

Союзу).

6. У стабільному суспільстві під дією інстинкту самозбереження знахо-

диться не більше 1% його членів.

7. Якщо під дією інстинкту самозбереження знаходиться 17-18% дієздат-

ного населення, тоді виникають соціальні потрясіння, вибухи. Як давня, так і

сучасна історія має багато прикладів, що підтверджують цей висновок.

22

8. Під дією потреб першого, другого та третього порядків знаходяться 80-

90% людей.

9. Під дією потреб третього, четвертого та п’ятого порядків знаходяться

10% людей, серед яких тільки у 7% потреба в придбанні розвинута значною

мірою. Тобто, тільки 7% людей суспільство повинно відшукати, виховати і

доручити їм виконувати функцію розвитку виробництва. В руках цих людей

повинна знаходитись виробнича, в тому числі і приватна власність з однією

метою – задоволення потреб суспільства, окремих його членів.

10. Кожний рівень потреб людини, колективу має задовольнятись через

умови змагальності.

Методичні підходи до біосоціальної концепції розвитку

сільських територій

Кризовий стан сільських територій обумовлюється в першу чергу

відсутністю взаємоузгодженості та cкоординованості цілей діяльності суб’єктів

управління розвитком сільських територій. Такий показник як рівень життя

сільської громаді не є основним критерієм оцінки їх діяльності.

На даний час в Україні існує кілька не взаємопов’язаних та відносно авто-

номних систем оцінки, а саме: рівня життя населення; соціально-економічного

розвитку адміністративно-територіальних одиниць (району, області, міста,

селища, села); посадових осіб органів місцевого самоврядування та державної

влади. Вони не мають комплексного характеру та використовуються для

вузькопрофесійних потреб залежно від мети оцінки, її суб’єктів та об’єктів.

Найбільше у вітчизняних дослідженнях приділяється уваги оцінці соціально-

економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць. Кожен фахі-

вець у сфері регіональної економіки, державного управління пропонує свої

методичні підходи до вирішення даного питання. Крім того, ця сфера найбільш

врегульована у законодавстві. Так, прийнято Закон України «Про державне

прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку

України», який визнаючи формування цілісної системи прогнозних і програм-

них документів економічного і соціального розвитку складовою частиною

державного регулювання економічного і соціального розвитку держави, зосе-

реджує увагу лише на розробці та виконанні прогнозних і програмних доку-

ментів окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць.

На виявлення негативних тенденцій та прийняття відповідних управлінських

рішень, спрямований інший нормативно-правовий акт – Постанова Кабінету

Міністрів України «Про моніторинг соціально-економічного розвитку малих

міст і селищ». З метою рейтингової оцінки районів та їх порівняння окремі

регіони ухвалюють локальні документи. Прикладом є Житомирська область,

керівництво якої вже протягом кількох років здійснює рейтингову оцінку

районів.

Не зважаючи на досить детальне нормативне регулювання здійснення

оцінки соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальних

одиниць, вона на рівень життя населення та ефективність діяльності посадових

23

осіб органів влади суттєвого впливу не має. Як приклад можна навести, звіти

про виконання щорічних програм соціально-економічного розвитку району чи

області, які є декларативними та носять лише інформативний характер.

Останнім часом в Україні активізувалася робота щодо упорядкування у

відповідності до європейських вимог системи щорічної оцінки державних

службовців. Але запропоновані підходи не вирішують проблеми автономності

оцінювання та не ув’язують діяльність посадових осіб органів населення з

задоволенням потребам населення та підвищення рівня його життя. Крім того ці

схеми не передбачають оцінки керівників органів влади.

Поняття «рівня життя населення» з’явилося в середині 50-х років ХХ

століття. Так, в 1954 в доповіді ООН про питання міжнародного визначення та

виміру життєвого рівня, Під ним розуміли фактичні умови життя населення.

Концепція рівня життя населення охоплювала 10 компонентів: здоров’я,

споживання продуктів харчування; освіта; зайнятість та умови праці; дохід;

житлові умови; соціальне забезпечення; одяг; рекреація та вільний час; права

людини. З еволюцією цього поняття фахівці почали наголошувати не на наяв-

ності благ, а на ступені задоволення потреб населення. Наразі Міжнародна

організація праці у своїх нормативно-правових документах декларує не тільки

право людини на їжу, одяг, житло, але й соціальний захист. ООН наголошує,

що для гідного рівня життя населення важливим є наявність вибору для

людини.

У вітчизняній науковій літературі сформувалось два підходи до тракту-

вання терміну «рівень життя». Згідно з першим, вузьким, рівень життя – це

споживання матеріальних і духовних благ. Згідно з другим враховується весь

комплекс потреб, що забезпечують процес життєдіяльності людини. Як слушно

зауважують вчені, якщо під рівнем життя розуміти лише споживання, то поза

увагою залишаються участь людини в громадському житті, її соціальне

оточення, існуючий рівень політичних свобод, гарантій і прав.

Потреби людини поділяють на біологічні та соціальні. Такий поділ

штучний, але зручний для розуміння їх природи. Біологічні потреби існують у

кожного, їх задоволення необхідне для збереження існування окремої істоти або

виду. Найважливішими серед них є: харчування (голод та спрага), уникнення

болю, руху, комфорт сприятливої для тіла температури (житло, одяг), сексу-

альні, материнські та ін. Це природні та універсальні потреби.

Соціальні потреби ґрунтуються на потребі людини бути визнаною

іншими членами суспільства. Ці потреби можуть бути задоволені тільки прямо

або посередньо при участі інших людей, через безпосередні сумісні з ними дії.

Незадоволення цих потреб призводить не до фізичних порушень в організмі, а

до стану напруженості, від якого людина бажає звільнитись, що і служить

збудником активності соціальної особи. І якщо суспільство надає можливості

задовольнити потреби на основі дій, які співпадають з суспільно – необхідними,

наступає гармонічний розвиток соціально – економічної системи. А якщо ж

такої можливості в особи, колективу не існує, тоді потреба задовольняється в

результаті дій, які не відповідають суспільно – необхідним, що в кінцевому

рахунку обумовлює кризу.

24

Отже, можна зробити висновок, що рівень життя населення – це ступінь

задоволення матеріальних, соціальних та духовних потреб людини. Його не

слід зводити лише до споживання товарів та послуг, при його визначенні

потрібно враховувати всі аспекти життя людей. На жаль, аналіз вітчизняного

законодавства свідчить, що під час реалізації державної соціальної політики

акцент робиться лише на елементарний набір первинних (матеріальних) потреб

людини.

Найбільшою перешкодою на шляху переходу від теоретичного вивчення

поняття «рівень життя населення» до його прикладного використання є суб’єк-

тивність потреб, які залежать від біологічних та соціокультурних особливостей

людини, соціально-економічних умов її проживання. Крім того, потреби

протягом життя людини постійно змінюються.

Під час обчислення популярного в міжнародній практиці індексу люд-

ського розвитку, використовується обмежена кількість показників: очікувана

тривалість життя при народженні, середня та очікувана тривалість навчання,

валовий національний продукт на особу населення (у дол. США). Звичайно така

методика є зручною, але використовувати його у прийнятті управлінських

рішень складно через довготривалий процес формування людського потен-

ціалу. Так, наразі Україна входить до країн з середнім рівнем людського роз-

витку і протягом останніх років її позиції залишаються майже без змін. Але

відомо, що демографічна ситуація в нашій країні, особливо в сільській

місцевості, з року в рік стрімко погіршується.

Більше показників охоплюють, так званні регіональні індекси людського

розвитку. В Україні вони поділяються на такі блоки: демографічний розвиток,

стан здоров’я, освіта, доходи, фінансування, рівень життя, розвиток ринку

праці, екологічна ситуація, умови соціального середовища. Через особливості

отримання статистичної інформації у такому вигляді його також складно

обчислити. Тому зважаючи на суб’єктивність рівня життя населення для

визначення його складових доцільним є соціальної та наукової експертиз з

залученням громадськості, державних діячів, посадових осіб органів влади,

профспілкових організацій тощо.

Чіткі підходи до розуміння сутності «рівня життя населення» та його

складових дозволить розробити відповідну систему заходів щодо його підви-

щення. Необхідно відмітити, що багато органів влади мають повноваження в

багатьох сферах. Наприклад, прокуратура. В таких випадках доцільно виокре-

мити, так звану «головну» функцію, «місію» органу влади, його вклад в підви-

щення рівня життя населення. Так для тієї самої прокуратури визначальним є не

кількість створених робочих місць, а кількість правопорушень в цілому.

Співвіднесення заходів підвищення рівня життя населення з функціями

органів державної влади та місцевого самоврядування дозволить «спустися» до

кожної організації, установи, а далі до посадової особи. Саме конкретні

працівники повинні стати первинною ланкою в оцінюванні реалізації політики

підвищення рівня життя населення. Керівників місцевих підрозділів органів

державної влади слід оцінювати на основі діяльності їх підлеглих. Так звані

25

координуючі органи такі як державні адміністрації слід оцінювати по діяльності

місцевих органів, які діють на їх території. Запропонована система оцінки

повинна не скасовувати, але лише доповнювати існуючу практику оцінки

ділових якостей, професіоналізму та компетентності державних службовців.

Для формування єдиної цілісної методики оцінки ефективності діяльності

суб’єктів управління розвиток сільських територій, яка б взаємоув’язувала їх

цілі необхідно:

- чітко визначити та закріпити в нормативно-правових актах поняття

рівень та якість життя населення, його основні складові;

- ув’язати фактори підвищення рівня життя населення з системою

забезпечення розвитку сільських територій;

- співвіднести за допомогою Державного класифікатору кожен елемент

системи з функцією органу управління.

Система оцінок повинна охоплювати всі ієрархічні рівні управління від

загальнодержавного до найнижчого – місцевого. На даний час в Україні вона

відсутня, хоч є певні напрацювання, зокрема існує досить багато наукових

досліджень щодо регіонального рівня. Згідно чинного законодавства оцінка

розвитку сільських територій здійснюється не комплексно, а у відповідності до

мети та завдань того чи іншого нормативно-правового акту.

На відміну від України у зарубіжних країнах, зокрема західноєвро-

пейських, у контексті концепції сталого розвитку розроблена струнка система

оцінки рівня розвитку територій, яка охоплює всі ступені управління: від

міжнародного до окремих муніципальних утворень. Так, на виконання розділу

40 Порядку денного на ХХІ століття, відповідною комісією при ООН було

розроблено систему індикаторів, які виміряють рівень сталого розвитку країн.

Їх поділили на чотири групи: соціальні (рівність, здоров'я, освіта, домогос-

подарства, безпека, населення), економічні (економічна структура, виробництво

і споживання), екологічні (стан атмосфери, земель, океанів, морів та прибереж-

ної зони, якість води й біорізноманіття) та інституційні (рамкові умови,

інституційне будівництво).

Паралельно з комісією при ООН над цим питанням працювали інші

міжнародні органи та організації: Євростат, Світовий банк, Організація з

економічного співробітництва та розвитку та інші. Так, Річний звіт Світового

банку про розвиток містить близько 80 індикаторів, які поділені на 6 груп.

Розроблена Організацією з економічного співробітництва та розвитку

система індикаторів також складається з шести груп: соціальні, санітарії

навколишнього середовища, економічні, енергетичні, житлові та сталості.

Кількість запропонованих Європейським Союзом показників сталого

розвитку досягає 42, які згруповані в 10 основних напрямів: економічний роз-

виток; бідність і соціальна виключність; старіння населення; здоров'я; зміни

клімату Землі й енергія; виробництво та споживання; менеджмент природних

ресурсів; транспорт; глобальне управління; глобальне партнерство.

Найбільш складним завданням у формуванні систем оцінок розвитку

територій є визначення переліку індикаторів на муніципальному рівні. У

26

західноєвропейських країнах єдина схема їх побудови відсутня. В кожному

населеному пункті залежно від мети розвитку формується власна система. Так,

наприклад в Німеччині в місті Хокейнхайм показники згруповані в п’ять груп:

екологія, економіка, суспільство або соціальний розвиток, участь та додаткові

показники. В той час як в місті Трепков-Кепеніка їх перелік значно менший і

поділяється традиційно на екологічні, економічні та соціальні індикатори.

Незважаючи на те, що кожен населений пункт розробляє власну систему

показників, все ж можна виокремити ряд спільних моментів. Так, в досліджених

нами стратегіях сталого розвитку пріоритетне значення належить економії енер-

горесурсів та екологічним аспектам: забрудненню повітря, водойм, накопи-

ченню та переробці відходів. Вагоме місце займає блок індикаторів, спрямова-

них на створення комфортних умов життя місцевого населення шляхом розв’я-

зання таких проблем, як поліпшення житлових умов, доступність суспільного

транспорту, забезпечення тиші та спокою. Економічний розвиток орієнтується

на підтримку місцевих підприємців, особливо соціально і суспільно корисних

підприємств, збалансування структури економіки та забезпечення високого

рівня зайнятості населення. Майже всі системи передбачають оцінку участі

населення в суспільному житті муніципального утворення, співробітництво з

міжнародним співтовариством та вклад території в розв’язання глобальних

проблем.

Основними елементами дієвої методики є:

• система показників розвитку сільських територій, розроблена для кож-

ного ієрархічного рівня управління (від загальнодержавного до місцевого);

• критичне значення показників, нижче якого можуть відбутися

незворотні деструктивні процеси;

• вагу кожного з індикаторів, яка характеризує його роль у формуванні

рівня та якості життя населення та формується на основі біосоціальної концеп-

ції розвитку соціально-трудових відносин;

• посадова особа або орган державного управління та місцевого самовря-

дування, які відповідають за регулювання індикатора.

На основі проведених нами досліджень, враховуючи вітчизняні наукові

розробки у сфері функціонування сільських територій та зарубіжний досвід,

нами запропонована система індикаторів, які поділяються на три групи:

економічну, соціальну та екологічну.

До економічної групи ми відносимо такі показники: виробництво валової

продукції сільського господарства (у порівнянних цінах 2005 р.) у розрахунку

на 100 га сільськогосподарських угідь; обсяг реалізованої продукції промис-

ловості у розрахунку на одну особу; кількість малих підприємств на 1000 осіб

наявного населення (крім сільськогосподарських); кількість фізичних осіб-

підприємців у розрахунку на 100 осіб населення; роздрібний товарооборот на 1

особу; обсяг реалізованих послуг у розрахунку на одну особу; кількість обслу-

говуючих кооперативів на 100 осіб наявного населення; рівень безробіття

населення; сума витрачених коштів в середньому на одного працівника –

жителя громади (передбачених колективним договором); дохід від підприєм-

27

ницької діяльності на 1 фізичну особу-підприємця; дохід від особистого

селянського господарства на одну особу; середньомісячна заробітна плата

найманих працівників; частка населення із середньодушовими витратами у

місяць, нижчими прожиткового мінімуму; середній розмір наданої соціальної

допомоги одній особі; податкові надходження до місцевого бюджету; надход-

ження до бюджету розвитку місцевих бюджетів; надходження плати за оренду

комунального майна та приміщень.

Для визначення рівня соціального розвитку сільських територій нами

пропонуються наступні показники: кількість дітей до 18 років у розрахунку на

1000 осіб населення; кількість молоді (18-30 років) у розрахунку на 1000 осіб

населення; природний приріст населення на 1000 осіб населення; кількість осіб,

які виїхали за рік з сільської місцевості; кількість осіб, яким надано допомогу

(амбулаторно і під час виїздів швидкої медичної допомоги) на 1000 осіб

населення; витрати на невідкладну допомогу на одну особу; захворюваність на

інфекційні хвороби та туберкульоз на 1000 осіб населення; смертність дітей у

віці до одного року на 1000 народжених; охоплення дітей дитячими дошкіль-

ними закладами; кількість випускників загальноосвітніх навчальних закладів,

які вступили до вищих навчальних закладів; частка населення території, яке має

базову або вищу освіту (особи, які навчаються у вищих навчальних закладах І-

ІУ рівня акредитації, мають освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавр,

спеціаліст, магістр); кількість закладів клубного типу на 1 сільський населений

пункт; витрати на утримання об’єктів соціально-культурного призначення;

оновлення книжкового фонду бібліотек; спортивні споруди на 100 осіб

населення; протяжність вуличного освітлення; витрати на озеленення вулиць;

введення в експлуатацію житлового фонду на 1000 осіб наявного населення;

частка житлового фонду газифікованого, обладнаного водопроводом та каналі-

зацією; кількість зареєстрованих злочинів на 100 осіб наявного населення.

В екологічній сфері, з огляду на актуальність створення механізмів,

направлених на охорону навколишнього природного середовища сільських

територій та відшкодування завданих громадам збитків, слід використовувати

такі показники: обсяг скинутих зворотних вод у природні поверхневі водні

об’єкти; викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря; наявність небез-

печних відходів; витрати на охорону навколишнього природного середовища;

частка фактично сплачених екологічних зборів у загальній сумі пред’явлених.

Запропонована система показників є загальною і орієнтовною. На прак-

тиці на муніципальному рівні вона повинна бути гнучкою. Так, в Україні

близько 28 тис. сільських населених пунктів та 12 тис. сільських рад, які значно

відрізняються за якісними характеристиками їх жителів (віковою структурою,

рівнем освіти та іншим). Відповідно потреби, мотиви та цілі цих громад

відрізняються. Це підтвердило проведене нами опитування сільських жителів:

для молоді першочерговим є наявність освітніх закладів та можливість

культурного проведення дозвілля, в той час як для переважної більшості осіб

похилого віку наявність закладів охорони здоров’я.

28

Усвідомлення громадою своїх потреб та формування цілей розвитку

знаходить свої відображення у стратегічному плануванні. При цьому для

врахування потреб всіх жителів незалежно від майнового стану, віку, соціаль-

ного статусу, важливим є активна участь населення у цьому процесі. Крім того,

слід враховувати, що «правила гри» на сільських територіях формуються, з

одного боку, на підставі офіційних нормативно-правових актів, з іншого, під

впливом неформальних чинників. Зважаючи на специфіку сільського способу

життя, тут як ніде особливо важливу роль відіграють міжособистісні взаємо-

відносини, неформальне спілкування. Виникає ситуація, коли директивні,

нав’язані зверху рішення селянами не виконуються, або виконуються, але

результат значно відрізняється від очікуваного.

Реалізація біосоціальної концепції можлива лише за умови створення

конкурентного середовища. Для цього громади слід порівнювати, а це в свою

чергу вимагає певної уніфікації систем оцінок на районному та обласному

рівнях. В цьому випадку виникають ряд методологічних проблем. Так,

складність побудови будь-яких моделей розвитку сільських територій полягає у

не достатній повноті інформації та неможливості її отримання. Відповідно до

українського законодавства заборонено вимагати надання суб’єктами госпо-

дарювання не передбаченої нормативно-правовими актами звітності. Завдання

вибору показників ускладнює те, що регіони України значно різняться за

природними, соціально-економічними умовами. З огляду на це індикатори

повинні бути співвимірними або у розрахунку на одну особу, або на площу

території, в інших випадках використовувати відносні показники.

Іншою методологічною проблемою є порівнянність показників з певним

критичним значенням, нижче якого відбудеться руйнація системи. Це вимагає

вироблення мінімальних соціальних стандартів забезпеченості сільського

населення послугами об’єктів соціальної інфраструктури, а також гарантії

дотримання цих стандартів урядом.

Відповідно до міжнародних нормативно-правових актів кожна людина

має право на такий життєвий рівень (включаючи їжу, одяг, житло, медичний

догляд, соціальне обслуговування), який необхідний для підтримання здоров’я і

добробуту її самої та її сім’ї, а також право на забезпечення у разі безробіття,

інвалідності тощо. В Україні в Основному законі – Конституції у ст. 48

зазначено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї

сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

На виконання Конституції України та з метою визначення механізму

реалізації соціальних прав та соціальних гарантій громадян, затверджений

Міністерством праці та соціальної політики Державний класифікатор соціаль-

них стандартів та нормативів, яким передбачено впровадження державних

соціальних стандартів і нормативів у таких сферах: доходи населення; соціальне

обслуговування; житлово-комунальне обслуговування; транспортне обслугову-

вання та зв'язок; охорона здоров'я; забезпечення навчальними закладами;

обслуговування закладами культури; обслуговування закладами фізичної куль-

29

тури та спорту; побутове обслуговування, торгівля та громадське харчування;

соціальна робота з дітьми, молоддю та різними категоріями сімей.

В Україні соціальні стандарти потребують перегляду. Аналіз та оцінка

сучасної ситуації на селі підтверджують, що рівень забезпеченості об’єктами

соціальної інфраструктури селян є досить високим, і в цілому відповідає

діючим нормативам, за виключенням медичних закладів, які повинні бути в

кожному населеному пункті незалежно від кількості жителів. Але це не є

результатом соціально-економічного розвитку, а наслідком скорочення сіль-

ського населення.

Самодостатність громад як основоположний принцип сталого

розвитку сільських територій

Людина як біосоціальна істота повноцінно розвиватися та задовольняти

свої потреби може лише в суспільстві. Ще древньогрецький філософ

Аристотель наголошував, що людина в ізольованому стані не є істотою

самодостатньою. Емпірично це було доведено психологами у ХХ столітті. Але,

як А. Маслоу, наголосив, що людина може повноцінно розвиватися лише в

сприятливому соціальному середовищі. Така потреба людей обумовила їх

об’єднання в соціальні спільноти ще задовго до виникнення держави та її

інститутів. А перші структуровані елементи системи самоврядування та публіч-

ної влади знайшли свій розвиток ще в грецьких містах-полісах. Необхідно

відмітити, що історії відомі випадки існування «так званих нелегітимних»

самоврядних спільнот в межах держав, прикладом є Запорізька Січ в Україні.

На сучасному етапі відповідно до юридичної практики існування таких «само-

врядних автономних утворень» не допускається.

Соціальні спільноти виникли разом з появою людини, але їх наукове

вивчення було розпочато лише в Новий час. Перше їх визначення було дане

Томасом Гоббсом в його праці «Левіафан». Так, під соціальною групою він

розумів сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною

справою. Протягом багатьох століть це визначення майже не змінилося. В

західній соціології загальноприйнятим тлумачення Джона Мерсера, який під

спільнотою розуміє функціонально зв'язане об'єднання людей, що живуть на

певній географічній території у певний час, які мають спільну культуру і які

складають певну соціальну структуру та проявляють почуття своєї єдності у

складі окремої групи. Інший американський соціолог Толкотт Парсонс визначав

поняття спільноти як соціальної системи, "що являє собою об'єднання діючих

особистостей, які володіють певним територіальним простором як основою для

здійснення більшої частини їхньої повсякденної діяльності".

Як відмічають дослідники, об’єднуючою основою для соціальних спіль-

нот є спільні умови проживання, приналежність до тієї чи іншої соціальної

групи, професійна самоідентифікація, єдина територіальна основа, спільні цілі,

потреби, інтереси прагнення тощо. На початку існування нашої цивілізації

соціальні спільноти були засновані спочатку на родинних, а згодом на

сусідських зв’язках. З часом племена осідали, утворюючи населені пункти. Все

30

більше основою для спільноти ставала територіальна ознака. Сучасною

соціологією вони визначаються з врахування територіальної специфіки та

соціально-культурних факторів. Соціальні спільноти як територіальні утво-

рення стали первинною одиницею державного управління та місцевого само-

врядування, трансформувавшись в територіальні громади.

Поняття «територіальної громади» найбільш на сучасному етапі дослід-

жується юридичною наукою, в якій під територіальною громадою розуміють

сукупність жителів, яка наділена певними правовими повноваженнями.

Відповідно до законодавства України територіальна громада – це сукупність

жителів, об'єднаних постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є

самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне

об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Юридична наука звертає увагу насамперед на територіальні громади як

зовнішньо формальний вираз асоціацій мешканців певних населених пунктів.

Хоч юридичною наукою і наголошується на деяких економічних аспектах

життя громади, зокрема що вона як первинний суб’єкт місцевого самовряду-

вання, що складається з фізичних осіб, які мають спільну комунальну власність,

володіють на даній території нерухомим майном, сплачують комунальні

податки та пов’язані індивідуально-територіальними зв’язками системного

характеру. Попри це теоретики муніципального права роблять акцент на

соціально-психологічну спільність. Так, Баймуратов М.О. розуміє під громадою

спільноту жителів (місцевої спільноти), що об’єднані спільною діяльністю,

інтересами та цілями щодо задоволення потреб, пов’язаних з побутом,

середовищем мешкання, відпочинком, навчанням, спілкуванням .

Дещо ширшим є розуміння Батанова О., що територіальна громада – це

складна «кумулятивна» форма суспільної організації, сукупність людей

(місцевих жителів), асоційованих на публічних засадах у межах певної території

та об’єднана різноплановими ознаками системного характеру (зокрема,

демографічний і територіальний (земляцький) зв’язок, правовий і політичний

зв’язок, майновий (економічний) і професійний зв’язок, мовний і релігійний

(соціально-культурний) зв’язок тощо). Хоч вчений і звертає увагу на важли-

вість, соціальних зв’язків, але розглядає їх з позиції відношення до легітимної

влади. При цьому не враховано економічні, виробничі, господарські, фінансові,

організаційні відносини, без яких не можливе існування громади як терито-

ріальної соціальної спільноти.

Пріоритетність при вивченні територіальних громад соціально-психоло-

гічних зв’язків, призвело до того, що у науці існує навіть думка, що територі-

альними громадами доцільно вважати лише сільські громади. Водночас велике

місто, відповідно до цього підходу, є територіальною спільністю, але не є спіль-

нотою, громадою. Виходячи з цього вчені роблять висновок, що громада є

невеликою за кількістю осіб, тому в ній створюється відчуття єдності і сусід-

ський зв’язок, викликані близькістю проживання та схожістю повсякденних

справ, постійними особистими контактами, подібним стилем життя, безліччю

загальних місцевих справ, загальною системою цінностей.

31

Ми погоджуємося з думкою Баймуратова М., що незважаючи на

прогресивний характер, існуючі тлумачення терміну «територіальна громада»

мають дещо однобічний характер, так як роблять акцент лише на її тери-

торіальну ознаку, що не відображає усього розмаїття даного соціального та

правового явища. За такого спрощеного ставлення до територіальної громади

втрачається соціально-правова сутність цього феномену, котрий містить в собі

поняття населення як спільноти жителів (місцевої спільноти), що об’єднані

спільною діяльністю, інтересами та цілями щодо задоволення потреб,

пов’язаних з побутом, середовищем проживання, відпочинком, навчанням,

спілкуванням.

Отже, у науці попри правову легітимізацію територіальних соціальних

спільнот як суб’єктів здійснення місцевого самоврядування, майже відсутні

дослідження їх як суб’єктів економічних відносин та одиниці національного

господарства. Це призводить до викривлення співвідношення між обов’яз-

ками та функціями громад та ресурсами для їх здійснення.

В процесі муніципалізації суспільного життя розширилось коло потреб

населення, які задовольняються на локальному рівні. Зі зміною розуміння

місця та ролі держави у суспільному житті, відбулося обмеження її участі у

ресурсному забезпеченні розвитку територіальних громад. Фінансово-еконо-

мічна криза, яка негативно позначилась на можливостях країн, прискорила

перегляд підходів до функціонування місцевих спільнот та призвела до

необхідності пошуку шляхів їх самодостатнього розвитку. В Україні вже на

загальнодержавному рівні є усвідомлення необхідності формування самодос-

татності сільських територій. Щодо наукових досліджень, то в економічній

науці вони практично відсутні.

Вивчення проблем самодостатності громад розпочалося ще за Старо-

давніх часів. В працях Аристотеля знаходимо, що суспільство, яке складається

із кількох поселень є майже завершеною державою, яка досягає самодос-

татнього стану та виникає ради потреб життя та існує ради досягнення благого

життя. З розвитком науки поняття «самодостатності» набуло поширення в

біології, психології, соціології.

Протягом останнього десятиліття його почали вживати в економіці та

практиці муніципального управління. Проте існуючі тлумачення поняття

«самодостатність» є суперечливими.

Термін «самодостатність» вживають в двох аспектах. Перший, пов'яза-

ний з природничими науками, які самодостатніми системами називають, ті які

виникають природнім чином та можуть в подальшому існувати без впливу

зовні. Другий підхід, використовують в соціологічних та економічних науках,

які під самодостатністю розуміють властивість стабільного і довготривалого (на

історично значимому відрізку часу) або нестабільного і короткотермінового

існування активної системи при незмінному стані зовнішнього простору або

іншого, в людській свідомості, оточення. На сучасному етапі термін «само-

достатність» набув широко розповсюдження в філософії. Самодостатня система

це та, яка зберігається, так і руйнується під дією внутрішніх чинників.

32

В регіональній економіці під самодостатністю розуміють здатність

регіону задовольняти матеріальні, фінансові та культурні потреби населення. У

вітчизняній науковій літературі також зустрічаємо підхід до самодостатності як

одного з принципів сталого розвитку територіальних соціально-економічних

систем.

Найбільш поширеною думкою в економіці та муніципальному управлінні

є обожнення самодостатності з фінансовою спроможністю територіальних

громад. Безперечно достатність фінансових ресурсів є важливим, але не єдиним

чинником розвитку соціально-економічних систем. Для самодостатніх терито-

ріальних громад важливим є збалансоване функціонування всіх її систем,

гармонійні внутрішні взаємовідносини між її елементами та адекватний зв’язок

з зовнішнім оточуючим середовищем. В цьому контексті справедливим є думка

Терещенко В.К., що формування бази самодостатності сільських громад дозво-

лить забезпечити посилення фінансової спроможності сільських і селищних

рад, самозгуртованість жителів громад на основі власного економічного

механізму вирішення соціальних проблем.

Соціологія самодостатніми називає такі реальні групи людей, які здатні

власною діяльністю створювати і відтворювати всі необхідні умови спільного

існування. Іншими словами, виробляти все потрібне для колективного життя.

Але формування самодостатності територіальних систем у сучасному розумінні

передбачає не перехід до натурального виробництва, а створення власного

повноцінного соціально-економічного механізму.

Неоднозначне відношення до використання поняття «самодостатність» в

практиці управління пов’язане з зведенням його тлумачення до буденного

побутового рівня, відповідно до якого здатність системи функціонувати авто-

номно незалежно від зовнішніх умов. З огляду на це існує думка, що вживати

термін самодостатність до територіальних систем, особливо сільських неко-

ректно. Безперечно, сільські громади як активні соціальні системи не можуть

бути автономними, закритими, ізольованими та незалежними від зовнішніх

умов. По-перше, вони входять до складу інших систем вищого порядку. По-

друге, як правило, сільські громади є невеликими за розмірами, а відомо, що

чим менша система, тим вона має менше можливостей для автономного

розвитку. Так, в Україні середня людність одної сільської територіальної

громади близько 1,5 тис. осіб. Площа, яку вона займає становить 60 кв. км.

Села як адміністративно-територіальні одиниці є частиною адміністра-

тивно-територіального устрою, яка не має політичної самостійності. Держава

активно впливає на сільські території, регулюючи їх діяльність. Виходячи з

цього слушним є зауваження вчених-філософів, які звертають увагу на те, що не

завжди руйнація та збереження системи відбувається при незмінних умовах

оточуючого середовища. Філософський підхід вважає, що незалежність будь-

якого внутрішнього стану системи має досить відносний характер. Тим самим

філософський підхід припускає чітке визначення тієї міри самостійності

об’єктів, їх незалежності від зовнішніх умов, яка необхідна і достатня для

визнання їх самодостатності.

33

Узагальнюючи вищевикладене запропоновано власне визначення поняття

«самодостатність територіальних громад». Під самодостатністю територіальних

громад ми розуміємо їх здатність власною діяльністю створювати і відтво-

рювати необхідні соціально-економічні умови для задоволення потреб насе-

лення шляхом активізації внутрішніх резервів сільських територій.

З методологічної точки зору самодостатність суспільства розглядається

як функція від збалансованої комбінації механізмів контролю над відносинами

суспільства з цими сферами, а також від рівня його власної внутрішньої

інтеграції. Складність побудови єдиного загального критерію самодостатності

територіальних систем обумовлюється методологічними проблемами. Більш

доцільно його поділити на часткові критерії, які охоплюватимуть всі основні

сфери сільських територій, їх внутрішні та зовнішні зв’язки, відповідатимуть

сучасним вимогам та будуватимуться на принципах сталого розвитку.

Критеріями самодостатності сільських територіальних громад є:

1. розширене відтворення людського капіталу;

2. наявність власної повноцінної економічної системи та її високі

адаптивні можливості в зовнішньому середовищі;

3. доступний для сільського населення соціальний механізм задоволення

потреб;

4. організаційно-фінансова автономія та дієздатність органів місцевого

самоврядування;

5. цілеспрямоване, збалансоване та еколого-економічне обґрунтування

використання ресурсного бази громади для створення сприятливого життєвого

середовища її жителям;

6. участь та адекватний контроль жителів громади як у внутрішніх, так і

зовнішніх відносинах та процесах, що стосуються їх життєдіяльності на всіх

рівнях від найвищого (державного) до найнижчого (місцевого);

7. інтегрованість в соціально-економічні процеси громади її жителів та їх

ефективна взаємодія, солідарність та партнерство.

Критерієм, який відображає ефективність заходів розвитку громади є

розширене відтворення кількісних (природний приріст населення, позитивне

сальдо міграції) та якісних характеристик (нарощування освітнього потенціалу,

високий рівень здоров’я населення, культурний розвиток громади) людського

капіталу. Він знаходить відображення у бажаннях молоді повертатися після

навчання в свій населений пункт, народження дітей, а також переїзд на постійне

місце проживання жителів інших громад.

Наступні чотири критерії самодостатності стосуються основних підсис-

тем сільських територій: економічної, соціальної, управлінської та природно-

ресурсної. Для виконання економічною системою своїх функцій щодо забезпе-

чення життєдіяльності населення обов’язковою умовою є наявність та вільний

доступ сільських товаровиробників до усіх її елементів: сфер виробництва,

обміну, споживання та розподілу. Характер участі селян у цих сферах визначає

конкурентоспроможність.

34

Самодостатні громади відображають насамперед економічні соціально-

економічні аспекти функціонування територіальних громад. Самодостатні

територіальні громади є повноцінними учасниками соціально-економічних

процесів в державі, важливим суб’єктом у політичному та громадському житті,

на національному ринку та у національній економіці. Для здійснення цього

необхідним є наявність у територіальних громадах власного соціально-

економічного механізму. Залежність якого від зовнішнього втручання залежала

б від об’єктивних причин – ресурсного потенціалу. Отже, для самодостатності

громади важливим є наявність такого соціально-економічного механізму, який

би сприяв процесам збереження цілісності та ефективності системи та

забезпечив початок розширеного відтворення на сільських територіях.

Соціально-економічний механізм самодостатньої громади повинен

забезпечувати відтворення життєдіяльності її членів. Для повного відтворення

на території повинно бути чотири процеси: виробництва, обміну, споживання та

розподілу. Крім того, характер участі селян у сферах обміну, розподілу та

споживання за межами сільських територій визначає конкурентоспроможність

сільських територіальних громад між собою та міськими громадами. Для

формування самодостатньої громади важливим є утвердження реальної здат-

ності селян розпоряджатися матеріальною та ресурсною базою сільських

територій. Саме тут виникають найбільші протиріччя. З проголошенням

приватної власності селяни не стали повноправними власниками землі та

майна. Так, наприклад, майнові сертифікати, забезпечували примарне право на

майно, яке на практиці важко виділити в натурі.

У процесі формування власного соціально-економічного механізму існує

умова, яка істотно обмежує можливості сільських територіальних громад. Це їх

функціональна спрямованість на аграрне виробництво та забезпечення

продовольчої безпеки держави. Сільськогосподарське виробництво обумовлює

специфіку сільського способу життя та робить проживання в сільській місце-

вості непривабливим та непрестижним. Негативні процеси, що проходять в

аграрній сфері поглиблюють деструктивні тенденції в сільському життєвому

середовищі. Так, наприклад наявність збиткового або відсутність сільськогос-

подарського підприємства посилює депресивність територіальної громади та

призводить до її повної залежності від зовнішніх умов.

Послабити негативні тенденції покликана свобода підприємницької

діяльності та реальна здатність членів громади займатися економічною діяль-

ністю. При цьому підприємницькі структури повинні мати можливість доступу

до зовнішніх ринків збуту продукції. Для створення рівних конкурентних умов

на ринку необхідне державне втручання.

Формування бази самодостатності сільських громад обумовлює необхід-

ність розширення їх самоврядних функцій. На законодавчому рівні державою

визнано право територіальної громади самостійно вирішувати питання місце-

вого значення. Але збереження на рівні державних органів виконавчої влади

широкого кола повноважень та нечітке визначення юридичного статусу органів

місцевого самоврядування обумовило розбалансування всієї системи

35

суспільних відносин на селі. Усунути ці недоліки можливо в процесі подаль-

шого реформування системи місцевого самоврядування шляхом створення

відповідних правових, організаційних та фінансових умов її функціонування.

Для формування самодостатньої громади важливим є утвердження

реальної здатності селян розпоряджатися ресурсною базою сільських територій.

Але саме в цій сфері виникають найбільші протиріччя. З проголошенням

приватної власності селяни не стали повноправними власниками. Так, наприк-

лад, майнові сертифікати, забезпечують примарне право на майно, яке на

практиці важко виділити в натурі. Іншою перешкодою у формуванні само-

достатніх сільських громад є розгляд їх територій тільки як ресурсно-

просторової бази для інших галузей економіки. Звичайно, важливо пам’ятати,

що громада повинна максимально ефективно використовувати свій природно-

ресурсний потенціал для створення сприятливого життєвого середовища її

жителям.

Перешкодою у формуванні сільських громад є розгляд їх територій тільки

як ресурсно-просторової бази для інших галузей економіки. Звичайно, важливо

пам’ятати, що самодостатня громада максимально використовує свій природно-

ресурсний потенціал, при цьому вміло використовує свої особливості та

специфіку.

Щодо земельних ресурсів, то хоч закінчується процес видачі державних

актів на право власності на землю. Зі зняттям мораторію селяни можуть

залишитися без головного засобу виробництва. На 25 найбільших українських

«латифундистів» припадає 3020 тис. га сільськогосподарських угідь, або 18 %

від загальної кількості сільськогосподарських угідь у користуванні або одна

п’ята частини.

Відмінність самодостатньої громади полягає не в наборі її елементів або

функцій, а зміні внутрішніх відносин та її зв’язків із зовнішнім середовищем.

Тому два останні наші критерії стосуються цієї проблеми.

В соціології існує дві протилежні точки зору щодо взаємовідносин в

сільській територіальній громаді. Відповідно до першого, між її жителями

спостерігається найбільш тісні соціальні та економічні зв’язки, більш менш

соціально-класова однорідність та традиційно існує співпраця. За іншим

підходом, відносини в сільській громаді характеризуються міжгруповою та

міжособистісною конкуренцією, конфліктністю та пріоритетністю особистих

інтересів.

Існування громади, формування власного соціально-економічного меха-

нізму та адекватна взаємодія із зовнішнім середовищем неможливе без соціа-

льних відносин, соціальної взаємодії та самозгуртованість населення. На думку,

вчених саме ці складові територіальної громади, а також наявність системи

соціально обумовлених інтересів, обумовлюють специфіку сільської громади та

її відмінність від міської. Виходячи з вищевикладеного, можна зробити

висновок, що всі елементи сільських територій та територіальних громад, а не

тільки соціальні аспекти, мають специфічні риси і формують сільський спосіб

життя.

36

На практиці відомі випадки як першого, так і другого типу взаємо-

відносин між селянами. Розвиваючи громаду на сучасному етапі, необхідно

врахувати, що для України з давніх давен притаманний общинний спосіб життя.

Так, общини (вервь і віче) були центрами громадського самоврядування в

Київській Русі. Вервь – територіальна селянська община, яка захищала своїх

членів, представляла їх інтереси у відносинах з державною владою, феодалами,

іншими общинами.

У господарському житті українців побутував прадавній, відомий усім

слов'янським народам звичай взаємодопомоги. Учені-етнографи бачать його

зародження ще в родовому суспільстві, коли діяв обов'язок допомоги членам

свого роду. З часом цей обов'язок трансформувався у добровільну участь у

спілках взаємодопомоги сусідніх сімей. Така добровільність освятилася

звичаєм, а тому члени громади сприймали взаємодопомогу певною мірою як

обов'язок .

Поширеною формою взаємодопомоги в господарській діяльності терито-

ріальної громади можна вважати супрягу. Вона виражалась у тимчасовій спілці

двох господарів (найчастіше сусідів), які не мали достатньої кількості робочої

худоби, а тому були змушені її з'єднувати на час певних робіт. Крім супряги,

стародавньою формою взаємодопомоги під час виконання термінових або

трудомістких робіт була толока. Ця форма праці є поширена в багатьох народів

і виникла вона, безперечно, з появою громади. Сходилися на толоку найчастіше

після попереднього запрошення господарями. Не піти на толоку – означало

образити господаря. В Україні толокою переважно збирали хліб, сіно, будували

хати, громадські будівлі (церкву, школу, "гміну" тощо).

Значну роль у господарській діяльності відігравали громадські позичкові

каси, що повсюдно почали організовуватися в Галичині у другій половині ХІХ

ст. Фонди позичкових кас нагромаджувалися по-різному: у Карпатах за рахунок

продажу громадського лісу чи облігацій, а частіше церковних грошей чи

селянської складщини. Отже, традиції та звичаї громадівського побуту багатьох

поколінь на українських землях є безцінним досвідом для розвитку територі-

альних громад в Україні. При цьому статус територіальних громад, їх функції,

компетенції, повноваження, взагалі тривалий час не був закріплений у

вітчизняному законодавстві. З часом громади делегували державним інститутам

реалізацію судової та оборонної функцій. Між тим держава, і особливо це

проявилося за радянських часів, намагалася все більше і більше впливати на

життєдіяльність громад, фактично позбавляючи їх будь-якої самостійності.

Нині в Україні в процесі реформування місцевого самоврядування з

одного боку потрібно зберегти давні традиції общинного способу життя, з

іншого, шляхом формування громадської свідомості надати більшу само-

стійність територіальним громадам у вирішенні їх місцевих справ. Зрозуміло,

що через об’єктивні причини громади не можуть виконувати деякі функції,

наприклад забезпечення національної безпеки держави. Але забезпечення

задоволення повсякденних потреб населення є природними функціями громади

і повинні зайняти провідне місце у правовому статусі територіальних громад.

37

Зважаючи на складність, багатофункціональність та спірність багатьох

питань, самодостатня громада не може функціонувати без налагодження

суспільних відносин та самостійного регулювання відносин в громаді, що слід

реалізовувати через ефективну систему самоврядування, соціального партнер-

ства та державного управління, які б не суперечили та взаємовиключали одне

одного, а доповнювали. Традиції та звичаї громадівського побуту багатьох

поколінь на українських землях є безцінним досвідом. Тому і сучасна само-

достатня громада не може існувати без соціальної взаємодії та самозгурто-

ваності, від яких залежить адекватність її зв’язків із зовнішнім середовищем.

Як слушно зауважують російські вчені життєдіяльність на селі відріз-

няється особливою цілісністю. Аграрна економіка значно більшою мірою, ніж

промисловість та інші галузі, занурена в складну мережу соціальних зв'язків, і

господарську діяльність сільського жителя не можна розглядати поза загальної

системи соціальних зв'язків. Економічні стимули, що формуються ринком,

впливають на господарське поведінку селян через сукупність соціальних відно-

син і норм, складових інституційну структуру сільській економіки. Селянин

багато в чому керується у своїх діях не особистою вигодою, не економічною

доцільністю, а традиціями, що склалися в тому локальному співтоваристві, до

якого він належить. Інститути, взаємодіючи з економічними інтересами і моти-

ваційними установками, визначають характер і спрямованість господарських

рішень. Тому глибоке розуміння проблем сільській економіки і правильна їх

інтерпретація не представляються можливими поза розгляду їх у тісному зв'яз-

ку з факторами і умовами, обумовленими явищами з інших сфер життя села.

Попри формалізацію в сільській громаді вагому роль відграють родинні

та сусідські відносини. Через це їх важко врегулювати нормативними актами. В

процесі життєдіяльності сільського населення на перше місце виходять норми

моралі, які в самодостатній громаді повинні враховуючи як психологічні, так і

соціально-економічні фактори, сприяти мотивації людей до так званої «соці-

алізації», залучення їх до соціально значущих справ. Так чином кожна людина

стає повноцінним членом громади, підтримує цей статус та пишається ним.

Прикладом є розвинені країни світу, в яких саме соціальний капітал, втілений у

нормах та мережах громадської участі, і є домінантною передумовою еконо-

мічного процвітання, так само як і ефективного самоврядування.

Визнаючи пріоритетні напрями розвитку громад важливо враховувати,

що функціонування та розвиток сільських територій як цілісних систем,

підпорядковується відповідним законам. Та оскільки неможливо звести

властивості системи до суми властивостей її складових елементів, то потреби

громади не можна зводити до простої сукупності потреб кожного її члена.

Особливо, як наголошують соціологи, це стосується невеликих груп людей.

Саме в таких колективах кожна людина є унікальною, у виконанні відповідних

функцій її не можна замінити. Таким чином в сільських громадах на перше

місце в процесі взаємодії її жителів виходять емоційні чинники, що і пояснює

досить високий рівень конфліктності. А притаманний селянам консерватизм в

38

таких умовах призводить до неприйняття багатьох як позитивних, так і

негативних нововведень.

Виходячи з цього, систему відносин в громаді слід будувати, з одного

боку, на принципах індивідуалізму та визнання свободи кожної особистості, а з

іншого, виходити з обов’язків людини перед суспільством, в якому вона

проживає. При цьому важливо враховувати інтереси всіх жителів громади, тому

що видалення одного з елементів сукупності порушить властивості цілісності.

Увага до потреб та врахування інтересів кожного з членів громади сприяє

високій ступені інтеграції. Це в свою чергу призводить до зростання комфорт-

ності життя на території громади.

3. Організація підприємницької діяльності в сільській

місцевості та її стимулювання

3.1. Активи сільського розвитку на базі громад

та їх капіталізація

Поняття активів і капіталів сільських громад. Сільська економіка

функціонує, використовуючи просторові, природні, соціальні, інфраструктурні

ресурси сільської місцевості. Відповідно результати від використання цих

ресурсів мали б спрямовуватись на їхнє відтворення та нарощування (збіль-

шення або якісне поліпшення), та, відповідно, служити економічним підґрунтям

сільського розвитку. Проте насправді суб’єкти сільської економіки – підприєм-

ства, організації тощо і навіть домогосподарства вагому частину доходів від

свої діяльності виводять за межі сільської місцевості і не вносять достатнього

внеску у досягнення цілей сільського розвитку – зростання добробуту, поліп-

шення якості життя і якісних характеристик місцевого населення, збереження і

вдосконалення місцевого життєвого середовища. А це значить, що місцеві ре-

сурси використовуються як активи господарюючих суб’єктів, а не активи

громад.

В економічній науці і практиці для означення умов і чинників господа-

рювання використовуються різні терміни: ресурси, потенціал, активи, капітал.

Термін «ресурси» означає джерела, засоби забезпечення виробництва, мож-

ливості, що використовуються для господарської діяльності. Поняттям «по-

тенціал» зазвичай користуються для позначення сукупності ресурсів, спро-

можних продукувати матеріальні блага. Тут враховується не лише можливий

результат від використання кожного виду ресурсу, але й результат їх сукупної

дії, тобто синергетичний ефект (зростання ефективності в результаті інтеграції,

злиття окремих частин в єдину систему, що передбачає появу можливостей,

котрим не володіє жоден ресурс). «Активи» визначають, по-перше, як майбутні

вигоди, прибутки або права доступу до них; по-друге, як джерела, ресурси, від

яких очікуються потенційні вигоди або прибутки. Отже, активи можна

39

трактувати як авансовану вартість чи благо, а це вже не що інше як передумови

формування чи існування капіталу. Категорія ж «капітал» в широкому розу-

мінні використовується для позначення всіх благ, які здатні приносити дохід.

Наприкінці ХХ ст. американські вчені почали застосовувати поняття

«капітал» при розробці науково-прикладних засад концепцій економічного

розвитку на основі розширення впливу громадянського суспільства у

відстоюванні і захисті своїх інтересів перед великим корпоративним капіталом.

В результаті цього категорія «капітал» стала основоположною у стратегіях

розвитку громад на основі використання внутрішніх можливостей. Вважається,

що капітал громади – це будь-які активи, які здатні продукувати додаткові

ресурси. За умови, коли активи інвестуються для створення нових ресурсів,

вони стають капіталом. Тобто процес капіталізації активів перетворює їх у

капітал громад.

Види капіталів громад і їх використання для розвитку. Сільський

розвиток на базі громад включає залучення, нагромадження та ефективне

використання місцевих активів, до яких належать людські ресурси, соціальний

капітал, природні та матеріальні ресурси, політичні повноваження, культурні

надбання, консолідовані фінансові активи (власні та залучені). Першооснова

розвитку капіталів громади – це поєднання природного, людського та

матеріального капіталів.

Людський капітал – це сукупність навичок та фізичних здібностей,

необхідних для трудової діяльності. В теорії сільського розвитку під людським

капіталом громад слід розуміти накопичений потенціал членів громади у

вигляді сукупності продуктивних здібностей, які при їх використанні сприяють

підвищенню рівня та якості життя селян. Однак з часом стала очевидною

цінність не лише людини як носія знань, навичок, умінь, але й соціальних

зв’язків між окремими індивідами громади, що виникають в процесі їх

суспільно-економічної взаємодії і не можуть бути замінені створюваною

вартістю окремого члена громади. Ця нова нагромаджена цінність отримала

назву соціального капіталу.

Соціальний капітал громади – це соціальна взаємодія її членів, їх

взаємозв’язки, формування лідерства, довіри, взаєморозуміння і поваги,

дотримання формальних і неформальних обмежень що в сукупності дозволяє

ефективніше досягати спільних цілей громади. Соціальні відносини і мережі у

даному випадку вважаються капіталом тому, що вони вимагають значних

вкладень – інвестицій часу та енергії з розрахунком на те, що з часом ці ресурси

можуть бути використані членами громади для їх потреб.

Успіх сільського розвитку залежить від здатності сільського населення

вирішувати свої власні проблеми. Для підвищення цієї здатності надзвичайно

важливо започаткувати в Україні програму розбудови можливостей громад,

аналогічну Програмі LEADER+ Європейського Союзу. Заходи такої програми

мали б стосуватися нарощення людського і соціального капіталів громад через

розширення доступу сільських мешканців та місцевих органів самоврядування

до можливостей користуватися новітньою інформацією, координувати свої

зусилля, отримувати з вітчизняних і зарубіжних джерел допомогу та самостійно

40

приймати рішення щодо того, як поєднати зовнішні ресурси зі своїми власними

з метою отримання бажаних результатів.

Політичний капітал сільської громади – це її доступ до прийняття рішень

на основі реальної влади. Влада є основним активом політичного капіталу.

Перетворення можливостей політичного впливу на владу здійснюється через

поєднання людей у громаду для отримання можливостей брати участь у

процесах розвитку на локальному рівні. Посилення повноважень громад може

базуватися на законодавчому наданні підтримки у зміцненні громадських

організацій і у створенні умов для того, щоб сільські жителі більш активно

використовували право голосу при вирішенні локальних проблем і прийнятті

рішень загальнодержавного рівня щодо розвитку аграрного сектору.

Фізичний капітал сільської громади – це частина розташованих на її

території матеріальних ресурсів юридичних і фізичних осіб – суб’єктів госпо-

дарської діяльності та домогосподарств, функціонування яких опосередкову-

ється суспільними відносинами, що здійснюються з участю громад, і які

служать реалізації інтересів громади. Основною складовою цього капіталу є

об’єкти інфраструктури.

Функціонування необхідної інфраструктури у сільській місцевості –

доріг, автотрас, шкіл, дошкільних закладів, лікарень, фельдшерсько-акушер-

ських пунктів, сільських клубів з діючими бібліотеками, Інтернет-зв’язком,

центрами навчання дорослого населення – безпосередньо впливає на конку-

рентоспроможність сільськогосподарських та несільськогосподарських під-

приємств на селі та якість життя у сільській місцевості. Пріоритети у

формуванні місцевої інфраструктури мають визначати сільські мешканці, однак

на національному рівні слід орієнтувати громади на майбутні перспективи.

Природний капітал громади – це доступні їй природні продукти і явища,

які використовуються для прямого і непрямого споживання, сприяють ство-

ренню матеріальних благ, відтворенню людини і умов її існування. Раціональне

використання природних ресурсів може становити місцеві принади як соці-

ально-економічний актив розвитку громади. Природним капіталом є також

формування спроможностей громад для залучення корпоративних структур до

використання приватних земельних ділянок для виробництва сільськогосподар-

ської продукції на взаємовигідних договірних засадах; розвиток сектора особис-

тих селянських господарств, сільського зеленого туризму, екологічного туриз-

му; розширення повноважень громад у використанні місцевих лісових, водних

ресурсів та добувної промисловості для цілей локального розвитку.

Культурний капітал. Існує широкий спектр культурних активів, які

повинна враховувати громада. Мистецтво є важливим активом багатьох громад:

музичні фестивалі, ярмарки витворів народних майстрів, театральні дійства,

танцювальні конкурси та багато інших культурних подій та заходів. Культурні

ресурси громади включають також історичні будівлі, археологічні розкопки,

музеї, фермерські та етнічні фестивалі, заходи які різними способами приносять

додаткові економічні вигоди громаді. Культурні проекти впливають на

економіку громади, особливо через роздрібну торгівлю, туристичні маршрути

та вартість нерухомості.

41

Фінансовий капітал громади – це фінансові ресурси, доступні для

інвестування з метою нарощування можливостей громади для підтримки

бізнесу, приватного та громадського підприємництва, а також акумулювання

благ для майбутнього розвитку громади. Фінансова політика локального рівня

має забезпечити стабільне зростання участі місцевого населення в програмах

економічного розвитку, розгортання його підприємницької діяльності та

зміцнення самого фінансового сектора. Необхідно створювати мережу фінансо-

вих установ, зацікавлених працювати у сільській місцевості з малими та

середніми підприємствами за програмами гарантування кредитів для проектів

економічного розвитку громад, програмами мікрокредитування із залученням

місцевих груп економічного розвитку. Разом з наданням кредитів для проектів

локального розвитку, фінансові установи мають оцінювати ступінь ризику,

пов'язаного з діяльністю того чи іншого сільського підприємства, застерігати

від тих видів діяльності, які є занадто ризикованими, надавати консультації

щодо зниження ризиків та технічну допомогу тим підприємствам, які отримали

кредити в цих фінансових установах.

3.2. Організація підприємницької діяльності

в сільській місцевості

Перехід України до ринкової економіки активізував підприємницьку

діяльність. Розвиток підприємницької діяльності вимагає від її учасників нових

підходів, нової філософії, освоєння нових професій, підходів до людей, до їх

діяльності, і найголовніше – нових знань.

Частина 1 ст. 43 Господарського кодексу України визначає, що підпри-

ємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприєм-

ницьку діяльність, яку не заборонено Законом.

Суб’єкти господарювання – учасники господарських відносин, які

займаються господарською діяльністю, реалізовують господарську компетен-

цію (сукупність прав та обов’язків), мають в наявності відокремлене майно та

несуть відповідальність за зобов’язаннями (окрім випадків, передбачених

законодавством).

До суб’єктів господарювання відносять:

Господарські організації – юридичні особи, що здійснюють господарську

діяльність та зареєстровані у відповідному до законодавства порядку.

Громадяни України, іноземці, особи без громадянства, що здійснюють

господарську діяльність та зареєстровані як підприємці.

Філії, представництва, структурні підрозділи господарських організацій,

створені ними для здійснення підприємницької діяльності.

Основною виробничо-господарською одиницею економіки є підприєм-

ство. Згідно з Господарським кодексом України підприємство2

– це самостій-

2

Господарський кодекс України

42

ний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної

влади, органом місцевого самоврядування, іншими суб’єктами для задоволення

суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення вироб-

ничої, науково-дослідної, торгівельної, господарської діяльності.

Обов'язкова умова діяльності суб'єктів підприємництва – державна

реєстрація.

Процеси створення, реєстрації, функціонування, управління та ліквідації

підприємств регулюється:

- Господарським кодексом України3

;

- Законом України “Про господарські товариства”4

;

- Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та

фізичних осіб-підприємців”5

;

- Іншими нормативними актами.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців – це

засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, набуття або

позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших

реєстраційних дій, які передбачені Законом України «Про державну реєстрацію

юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», шляхом внесення відповідних

записів до Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація фізичної особи-підприємця проводиться державним

реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного

значення або у районній державній адміністрації за місцем проживання цієї

фізичної особи (житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для

проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному

пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, що

знаходиться за певною адресою).

Державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним реєстра-

тором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення

або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації

за місцезнаходженням юридичної особи (адреса органу або особи, які

відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають

від її імені).

З 2012 року з’явилася можливість електронної реєстрації підприємства.

Для цього необхідно завантажити відповідне програмне забезпечення з сайту

Інформаційно-ресурсного центру6

, встановити його, отримати електронно-

цифровий підпис та заповнити і надіслати державному реєстратору відповідні

документи.

Для створення власної справи засновник (засновники) або уповноважена

ними особа повинні пройти ряд кроків (таблиця 1.).

3

Господарський кодекс України

4

Закон України "Про господарські товариства"

5

Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців"

6

ДП «Інформаційно-ресурсний цент». Режим доступу http://irc.gov.ua/.

43

Таблиця 1.

Послідовність заснування власної справи

1. Фізичною особою-підприємцем

Послідов-

ність

кроків

Коротка характеристика

Вид доку-

мента, що

оформляють

Крок 1 Рішення про початок підприємницької діяльності

1.1 Вибір видів підприємницької діяльності (КВЕД)

1.2 Підготовка бізнес-плану(не обов’язково) Бізнес-план

Крок 2 Підготовча робота

Орган державної реєстрації за місцем проживання

підприємця. Ви можете отримати довідкову інформа-

цію про особливості реєстрації фізичних осіб у місті чи

районі, необхідні для цього документи, про час роботи

державного реєстратора та всіх учасників реєстрацій-

ного процесу, розрахункові рахунки банків, на які

вносяться збори за оформлення реєстрації. Одночасно

ви отримаєте бланк реєстраційної картки

Крок 3 Державний реєстратор

Необхідно надати (особисто або надіслати рекомендо-

ваним листом з описом вкладення):

1) заповнену реєстраційну картку на проведення

державної реєстрації № 10 (Додаток 1);

2) копію довідки про присвоєння ідентифікаційного

номера громадянина-платника податків та інших

обов'язкових платежів;

3) документ, що підтверджує внесення реєстраційного

збору за проведення державної реєстрації (34 грн.);

4) паспорт (при умові подачі документів державному

реєстратору заявником особисто).

Дата надходження документів вноситься до журналу

обліку реєстраційних дій. Термін державної реєстрації

не повинен перевищувати два робочих дні.

Крок 4 Реєстрація

4.1. Державний реєстратор видає Виписку встанов-

леного зразка про державну реєстрацію фізичної особи

– підприємця не пізніше наступного робочого дня з

дати державної реєстрації.

4.2. Державний реєстратор не пізніше наступного

робочого дня з дати державної реєстрації зобов'язаний

передати відповідним органам статистики, ДПС, ПФУ,

фондів соціального страхування повідомлення про

проведення державної реєстрації фізичної особи-

підприємця із зазначенням номера та дати внесення

відповідного запису до ЄДР та відомості з реєстраційної

картки для взяття підприємця на облік.

Виписка з

єдиного

державного

реєстру

44

Крок 5 Державний податковий орган

5.1. Необхідно стати на облік платника податків і

отримати довідку, яка підтверджує взяття підприємця

на податковий облік.

Довідка про

взяття підпри-

ємця на подат-

ковий облік 4-

ОПП

5.2. Для представлення в установи банків, де

підприємець вирішив відкрити поточні рахунки, та інші

органи державної влади необхідно отримати копії

довідки.

Копія довідки

про взяття

підприємця на

податковий

облік

5.3 При необхідності включення до Реєстру платників

податку на додану вартість новостворений суб'єкт

підприємницької діяльності подає до органу державної

податкової служби за своїм місцем проживання такі

документи:

- заяву встановленої форми;

- копію виписки з ЄДР;

- копію довідки про присвоєння ідентифікаційного

номера;

- квитанцію про сплату збору за реєстрацію платника

ПДВ.

Орган державної податкової служби зобов'язаний

видати Свідоцтво про реєстрацію платника ПДВ.

Свідоцтво про

реєстрацію

платників

ПДВ

Крок 6 Реєстрація у фондах

На підставі повідомлення державного реєстратора

підприємець ставиться на облік у Пенсійному фонді

України та фондах соціального страхування.

Повідомлен-

ня про поста-

новку на облік

як платника

ЄСВ

Крок 7 Нотаріус (у разі відкриття рахунків у банку)

7.1. Необхідно нотаріально засвідчити підпис

підприємця на заповненій банківській картці (у двох

примірниках). Картки підписуються у нотаріальній

конторі в присутності нотаріуса. Необхідно мати при

собі паспорт і виписку з ЄДР.

7.2. Необхідно сплатити державне мито та вартість

нотаріальних послуг за засвідчення вірності копій

документів та справжності підписів. Представити

квитанції державному нотаріусу (у приватного

нотаріуса оплата здійснюється безпосередньо в

нотаріальній конторі).

Два

примірники

заповнених

банківських

карток

Крок 8 Виготовлення печатки і штампів

Для виготовлення круглої основної печатки необхідно

звернутися в штемпельно-граверну майстерню,

розробити та затвердити ескіз та подати ряд документів:

заяву, копію виписки з ЄДР, ескіз, паспорт (копія).

Печатка та

штамп

45

Крок 9 Банківська установа

Для відкриття рахунку до установи банку подаються

такі документи:

1) заява про відкриття рахунку встановленого зразка;

2) копія виписки з ЄДР, засвідчена нотаріально або

органом, що його видав;

3) копія документа, що підтверджує взяття підприємця

на податковий облік, засвідчена податковим органом,

нотаріально або уповноваженим працівником банку;

4) повідомлення про реєстрацію в органах Пенсійного

фонду України;

5) картки із зразками підписів та відбитків печатки

(підписи надаються у присутності працівника банку,

який відкриває рахунок, та засвідчуються цим праців-

ником або нотаріально (2 примірники).

Примітка: при відсутності печатки керівнику банків-

ської установи подається заява з проханням про дозвіл

працювати без печатки;

6) заява про оформлення перепусток у банк особам, що

оформляють фінансові документи і отримують (здають)

гроші (готівкою);

7) копії паспорту та довідки про присвоєння індивіду-

ального податкового номера (засвідчені нотаріально або

працівником банку).

Банк в 3 денний строк повинен надіслати поштою, з

повідомленням про вручення, на адресу органу держав-

ної податкової служби, в якому підприємець взятий на

облік, повідомлення про відкриття поточних рахунків в

установі банку.

Картка-ключ

доступу до

рахунку, інші

дані, що

дозволяють

віддалено

керувати

рахунком

Крок 11

Ліцензування та патентування окремих видів

підприємницької діяльності (при необхідності) з

відповідною підготовкою спеціальних документів

Крок 12 Початок здійснення підприємницької діяльності

2. Юридичної особою

(на прикладі товариства з обмеженою відповідальністю)

Крок 1 Рішення про відкриття підприємства

1.1. Вибір видів підприємницької діяльності (КВЕД).

1.2. Пошук партнерів для створення і

функціонування господарського товариства.

1.3. Підготовка бізнес-плану (необов'язково). Бізнес-план

Крок 2 Збори засновників

Протокол

зборів

засновників

2.1. Вибір організаційної форми і назви підпри-

ємства.

46

2.2. Вибори або призначення уповноваженого за

реєстрацію господарського товариства.

Крок 3 Підготовка установчих документів

Підготовка статуту підприємства

Статут

Крок 4 Підготовча робота

4.1. Державний реєстратор. Державна реєстрація

суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у

виконавчому комітеті за місцезнаходженням даного

суб'єкта. Державний реєстратор надає інформацію

про необхідні для реєстрації документи та

розрахункові рахунки банків, на які вносяться збори

за реєстрацію підприємства. Одночасно можна

отримати бланк реєстраційної картки.

4.2. Установа банку. В установі банку, де ви бажаєте

відкрити свій рахунок, потрібно взяти бланк заяви і

банківські картки, на яких необхідно нотаріально

засвідчити підпис осіб, що будуть мати право на

підпис фінансових документів.

Крок 5 Підготовка додаткових документів (за

необхідністю)

5.1. Якщо одним із засновників виступає юридична

особа, раніше зареєстроване підприємство —

необхідно додати нотаріально завірену копію

свідоцтва про державну реєстрацію (виписки з ЄДР)

та статут цієї юридичної особи.

5.2. Якщо одним із засновників виступає іноземна

юридична особа, додатково подається документ про

підтвердження її реєстрації в країні місцезна-

ходження (витяг із торговельного, банківського або

судового реєстру). Документ має бути завірений за

місцем видачі, перекладений на українську мову,

легалізований у консульській установі України (або

в посольстві відповідної держави в Україні) і МЗС

України.

Крок 6 Нотаріус

6.1. Засвідчити в статуті і засновницькому договорі

підписи засновників. Установчі документи підпису-

ються безпосередньо в нотаріальній конторі в при-

сутності нотаріуса. Необхідно мати при собі паспорт.

Установчі документи мають бути з пронумерова-

ними та прошитими сторінками і підписані заснов-

никами або уповноваженими ними особами. Підпис

представника юридичної особи скріплюється

печаткою цієї юридичної особи.

Документ про

сплату

державного

мита та вартості

нотар. Послуг

47

6.2. Одночасно (з метою економії часу) засвідчу-

ється заповнена банківська картка (в двох примір-

никах) із зразками підписів (Додаток 3). При цьому

необхідно подати нотаріусу накази на призначення

або протоколи про обрання посадових осіб, зазначе-

них в банківських картках, та статут підприємства.

6.3. При необхідності засвідчується копія свідоцтва

про державну реєстрацію (виписки з ЄДР) заснов-

ника юридичної особи.

6.4. Необхідно сплатити державне мито та вартість

нотаріальних послуг за засвідчення вірності копій

документів та справжності підписів.

Крок 7 Державний реєстратор

Необхідно представити особисто засновниками чи

уповноваженою ними особою або надіслати реко-

мендованим листом з описом вкладення наступні

документи:

1) заповнену реєстраційну картку на проведення

державної реєстрації форма № 1 (Додаток 2);

2)копію рішення засновників або уповноваженого

ними органу про створення юридичної особи;

3)два примірники установчих документів (у разі

реєстрації на підставі модельного статуту, відпо-

відна відмітка у реєстраційній картці);

4)документ, що засвідчує внесення реєстраційного

збору запровадження державної реєстрації (170

грн.);

5)паспорт та документ, що засвідчує повноваження

відповідальної за реєстрацію товариства особи, якщо

документи подаються особисто засновником або

уповноваженою ним особою;

6)копію рішення органів Антимонопольного

комітету України або Кабінету Міністрів України

про надання дозволу на узгоджені дії або на

концентрацію суб'єктів господарювання, витяги з

ЄДР (у випадках передбачених законодавством)

Крок 8 Реєстрація

8.1. Строк державної реєстрації юридичної особи не

повинен перевищувати три робочих дні з дати

надходження документів для проведення державної

реєстрації юридичної особи.

8.2. Виписка з ЄДР повинна бути оформлена і

видана (надіслана рекомендованим листом за

описом вкладення) засновнику або уповноваженій

ним особі державним реєстратором не пізніше нас-

тупного робочого дня з дати державної реєстрації

юридичної особи.

Виписка з ЄДР

та один примір-

ник оригіналу

установчих до-

кументів з від-

міткою держав-

ного реєстра-

тора про

державну

реєстрацію

48

8.3. Разом із Випискою з ЄДР засновнику або

уповноваженій ним особі видається (надсилається

рекомендованим листом) один примірник оригіналу

установчих документів з відміткою державного

реєстратора про проведення державної реєстрації

юридичної особи.

8.4. Не пізніше наступного робочого дня з дати

державної реєстрації юридичної особи державний

реєстр зобов'язаний передати відповідним органам

статистики, державної податкової служби, Пенсій-

ного фонду України, фондів соціального страхуван-

ня повідомлення про проведення державної реєстра-

ції юридичної особи із зазначенням номера та дати

внесення відповідного запису до Єдиного держав-

ного реєстру та відомості з реєстраційної картки на

проведення державної реєстрації юридичної особи.

Крок 9 Обласне управління статистики

1. Необхідно подати запит на довідку про включен-

ня до Єдиного державного реєстру підприємств і

організацій України.

2. Сплатити державне мито за довідку.

Довідка про

включення до

ЄДРПОУ

Крок 10 Державний податковий орган

10. 1. Податковий орган повинен видати (надіслати

рекомендованим листом за описом вкладення)

засновнику або уповноваженій ним особі довідку

про взяття на облік за формою 4 ОПП не пізніше

наступного робочого дня з дати державної реєстрації

юридичної особи.

Довідка про

взяття на

податковий

облік

10.2. Для пред'явлення в установи банків, де

товариство планує відкрити поточні рахунки, та інші

органи державної влади необхідно отримати копії

довідки.

Копії довідки

4-ОПП

10.3. ЮО повинна обрати систему оподаткування та

у разі обрання спрощеної системи подати

передбачені законодавством документи

10.4. Подати документи (якщо це передбачено

законодавством) для включення до реєстру плат-

ників податку на додану вартість

Свідоцтво про

реєстрацію

платника ПДВ

Крок 11

Реєстрація у фондах

На підставі повідомлення державного реєстратора

ТОВ ставиться на облік у Пенсійному фонді України

та фондах соціального страхування.

Повідомлення

про постановку

на облік як

платника ЄСВ

49

Крок 12 Виготовлення печаток і штампів

Для виготовлення круглої основної печатки необ-

хідно звернутися в штемпельно-граверну майстер-

ню, розробити та затвердити ескіз та подати ряд

документів:

- Заяву;

- Копію виписки з ЄДР

- Копію довідки зі статистики

- Ескіз

- Паспорт (копія)

- Пред’явити оригінал статуту за необхідності

(якщо печатка з логотипом)

Печатка та

штамп

Крок 13 Банківська установа

Для відкриття рахунку в банку подаються такі

документи:

1) заява про відкриття рахунку встановленого зразка;

2) нотаріально завірені копії статуту;

3) копія виписки з ЄДР, засвідчена нотаріально,

органом, що видав або працівником банку;

4) копія довідки про внесення до ЄДРПОУ (засвід-

чена працівником банку);

5) повідомлення про реєстрацію в органах

Пенсійного фонду (засвідчена працівником банку) ;

6) копія документу, що підтверджує взяття підпри-

ємства на податковий облік (засвідчена працівником

банку);

7) два примірники банківських карток із зразками

підписів осіб, що будуть підписувати фінансові

документи, засвідчені у нотаріуса, і відбиток

печатки;

8) копії протоколу зборів, наказу про призначення

осіб, які мають право підпису банківських доку-

ментів та зазначених у картці із зразками підписів

(засвідчені нотаріально або працівником банку);

10) копії паспортів та довідок про присвоєння

індивідуального податкового номера особам, які

мають право підпису (засвідчені працівником

банку);

11) копія заяви-розрахунку на встановлення ліміту

каси підприємства (засвідчена банком, що затвердив

ліміт каси підприємства);

12) заява про оформлення перепусток у банк особам,

що оформляють фінансові документи і отримують

(здають) гроші готівкою.

Банк в 3 денний строк повинен надіслати поштою, з

повідомленням про вручення, на адресу органу

державної податкової служби, в якому підприємець

Картка-ключ

доступу до

рахунку, інші

дані, що

дозволяють

віддалено

керувати

рахунком

50

взятий на облік, повідомлення про відкриття

поточних рахунків в установі банку.

Крок 14

Ліцензування та патентування окремих видів

підприємницької діяльності (при необхідності) з

відповідною підготовкою спеціальних документів

Ліцензія або

патент

відповідно

Крок 15 Початок здійснення підприємницької діяльності

Бізнес-планування – це процес розроблення і детального обґрунтування

реалізації підприємницької ідеї, який включає аналіз ринкових, виробничих,

організаційних і фінансових аспектів передбачуваного бізнесу та визначення

найкращих способів досягнення наперед встановлених цілей. Бізнес-пла-

нування дозволяє передбачити проблеми, які можуть з’явитися в процесі

реалізації підприємницької ідеї та знайти ефективні шляхи їх вирішення.

Бізнес-планування також може моделювати систему управління новим бізне-

сом, забезпечує основу для прийняття ефективних управлінських рішень та

сприяє зниженню ризиків підприємницької діяльності.

Планування в сільському господарстві має ряд специфічних особли-

востей, що зумовлені необхідністю комплексно враховувати значно більшу

порівняно з іншими галузями сукупність факторів:

�

біологічних, до яких належать біологічні цикли виробництва,

захист рослинного і тваринного світу, карантинні правила, потреба в

агрокліматичному потенціалі, видові та сортові вимоги тощо;

�

технологічних. У сільському господарстві технології надзвичайно

диференційовані й диверсифіковані. Вони залежать від природно-економічних

умов, технічної оснащеності виробництва, фінансових можливостей виробника.

Варіанти технологій вимагають ґрунтовної експертизи та аналізу їхньої

економічної ефективності. Надійним інструментом такої оцінки є технологічні

карти та розроблені на їх основі нормативи витрат;

�

технічних, що обумовлено необхідністю застосовувати в сіль-

ському господарстві широкий асортимент технічних засобів. Більшість із них

використовується протягом обмеженого проміжку часу. Технічні засоби часто

не уніфіковані, експлуатаційні й витратні матеріали, запасні частини не є

взаємозамінними. Тому вартість техніки є відносно високою порівняно з

вихідним продуктом;

�

екологічних. Природне середовище є невід’ємною складовою

аграрного виробництва, тому дотримання правил екологічної безпеки є

обов’язковим. Виробничі процеси не можуть ставити під загрозу екологічну

безпеку регіону, місцевості, конкретного ландшафту. Екологічність господар-

ської діяльності покращує соціальний імідж підприємства, полегшує співпрацю

з громадськістю, місцевими органами влади, зрештою, є економічно вигідною;

�

соціальних. У сільській місцевості у працівників можливості

вибору сфер прикладання своєї праці дуже обмежені, адже часто в населеному

пункті єдиним підприємством є тільки сільськогосподарське. Тому створення

позитивного соціально-психологічного клімату, врахування місцевих традицій,

51

потреб і настроїв працівників, членів їхніх сімей має набагато більше значення,

ніж у містах. На селі значно більша питома вага людей пенсійного віку (33,5 %

проти 23,8 % у містах), які потребують соціального захисту;

�

економічних. Економічна ефективність аграрного виробництва у

світі є нижчою, ніж в інших галузях виробництва; воно дотується. Отримання

результату є пролонгованим у часі і має великий ступінь ризику;

�

організаційних. Сільськогосподарське виробництво як жодне інше

розпорошене практично по всій території України. Це зумовлює значні

додаткові витрати, що пов’язані зі створенням великих транспортних,

інженерних та інших комунікацій, складністю управління, зв’язку тощо.

Існують два підходи до розробки бізнес-плану. При першому підході

автори ідеї (проекту) самі розробляють бізнес-план, залучаючи до цієї роботи

менеджерів, маркетологів, юристів, фінансистів та інших спеціалістів, зокрема,

можливих інвесторів. Цьому підходу слід надавати перевагу. Другий підхід

полягає в тому, що ініціатори бізнес-плану самі його не розробляють, а

залучають для цього консалтингові фірми і експертів. Досвід вітчизняних і

зарубіжних підприємств свідчить, що в розробці бізнес-плану обов’язково

повинен брати участь керівник підприємства.

Існують певні особливості при розробці бізнес-планів для окремих

підприємств і їх об’єднань. При плануванні діяльності об’єднань підприємств

спочатку розробляють плани для окремих підприємств, а потім ці плани

з'єднують в один бізнес-план. При створенні нового підприємства в план

включаються лише розрахункові показники. При вже існуючому бізнесі в план

включаються звітні дані за попередні роки, з якими порівнюють показники

планового року.

Нині в Україні найбільшого поширення набули такі західні методики з

розробки бізнес-планів:

• UNIDO (Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку) для

країн, що розвиваються з підготовки промислового техніко-економічного

обґрунтування і її електронна версія COMFAR;

• WORLD Bank (Всесвітній банк реконструкції та розвитку) та інші.

• BFM Group (інвестиційно-проектна компанія);

• ЄБРР (Європейський банк реконструкції і розвитку);

• СБРР;

• TACIS.

Щодо Українських методик, то Міністерством економіки України7

в

2006-му році затверджені методичні рекомендації з розроблення бізнес-плану

підприємств, а у 2010 році форми проектної пропозиції та форми бізнес-плану

інвестиційного проекту8

, також Міністерством аграрної політики розроблено

7

Методичні рекомендацій з розроблення бізнес-плану підприємств/ Міністерство

економіки України. – 2006. – 28 с.

8

Наказ Міністерства економіки України № 714 від 22 червня 2010 р.

52

методику складання бізнес-плану розвитку сільськогосподарського підприєм-

ства для умов України

Зміст, структура та обсяг бізнес-плану залежать від:

• аудиторії, для якої розробляється план;

• сфери діяльності, виду продукту і розміру майбутнього бізнесу;

• наявності конкурентів і перспектив розвитку підприємства тощо.

Наявність багатьох чинників, які впливають на зміст, структуру та обсяги

бізнес-плану унеможливлюють існування певної стандартної, універсальної

форми бізнес-плану. Проте склад розділів бізнес-планів практично залишається

незмінним, що дає можливість розробити загальні підходи до їх розробки. В

сільськогосподарських підприємствах найбільш складними є бізнес-плани, що

розробляються з метою залучення зовнішніх інвестицій у сферу виробничої

діяльності. Найбільш вичерпним в інвестиційних колах вважається зміст

бізнес-плану, розроблений українською інвестиційно-проектною компанією

BFM Group Ukraine:

1. Титульний лист бізнес-плану (інвестиційного проекту)

2. Меморандум про конфіденційність

3. Коротка анотація (резюме) бізнес-плану

4. Загальні положення:

- Відомості про компанію

- Загальна інформація (дата створення, організаційно-правова форма,

місцезнаходження, контактні дані)

- Інформація про власників та перших осіб компанії

- Основні види діяльності

- Характеристика продуктів і послуг

- Основні поточні фінансові показники

- SNW-аналіз компанії

5. Інформація щодо проекту:

- Сутність проекту

- Місце розташування проекту

- Соціальне, економічне, демографічне оточення

- Перелік та опис продуктів / послуг

- Основні маркетингові переваги

- Загальна вартість проекту (розмір капітальних витрат та необхідні

обігові кошти)

- Загальна потреба в залученні позикового фінансування

- Основні показники ефективності проекту

- Основні ризики проекту

- Соціальний, екологічний та економічний ефект проекту

- Пропозиція інвесторові / кредитору (прийнятна вартість кредиту,

розподіл часток, репатріація прибутку)

6. Маркетинговий план:

- Галузеве оточення бізнесу

- PEST-аналіз галузі

53

- SWOT-аналіз галузі

- Характеристика продуктів / послуг

- Аналіз ланцюжка створення вартості (Value Chain)

- Матриця Boston Consulting Group (життєвий цикл продуктів та

ціновий масштаб виробництва)

- Аналіз ринків збуту

- Оцінка розміру ринку та можливих тенденцій його розвитку

- Оцінка частки ринку та обсягу продажів

- Сегментація ринку та визначення ніші продукту бізнесу

- Конкуренція та конкурентні переваги

- Порівняльні характеристики конкурентних продуктів / послуг

- Порівняльні характеристики фірм-конкурентів

- Аналіз конкурентної ситуації на ринку

- Обґрунтування основних складових маркетингової стратегії

(маркетинг-мікс)

- SWOT-аналіз продуктів / послуг

- Організація зовнішньоекономічної діяльності компанії

- Організаційне забезпечення зовнішньоекономічних зв'язків

- Економічне забезпечення зовнішньоекономічних зв'язків

- Непрямі форми виходу на зовнішні ринки

- Стратегія плану маркетингу

- Загальна стратегія маркетингу

- Ціноутворення

- Тактика реалізації продуктів / послуг

- Політика після продажного обслуговування і надання гарантій

- Реклама та просування товару на ринок

- План продажу

- Факторний аналіз продажу

- Тенденції сезонних змін цін

- Тенденції сезонних змін обсягів продажів

- Акційні зміни цін

- Витрати на маркетинг (обґрунтування)

- Умовно постійні маркетингові витрати

- Умовно змінні маркетингові витрати

- Організаційний план та менеджмент

7. Організаційно-правова форма компанії:

- Штатний розклад

- Організаційна структура

- Біографії управлінського персоналу

- Основні наявні партнери та пов'язані компанії

- Інформація про радників, консультантів, менторів, проектних та

підрядних організацій, що беруть участь в організації проекту

- Правові аспекти організації проекту

- Основні вимоги до персоналу

54

- Забезпечення найму, навчання адаптації персоналу

- Обґрунтування фонду оплати праці (постійна і підрядна частина,

система преміювання, інше)

- Виплати оплати праці (помісячно до кінця розрахунків проекту)

8. Надходження від продажу продуктів / послуг (помісячно до кінця

розрахунків проекту):

- Умови реалізації продуктів / послуг (оплата за фактом, передоплата,

відстрочення платежів)

- Перелік сировини і комплектуючих, що відносяться на кінцеву

продукцію

- Умови оплати за сировину і комплектуючі (оплата за фактом,

передоплата, відстрочення платежу)

9. Формування транспортної та складської логістики:

- Логістичні і тимчасові витрати, що відносяться на сировину і

комплектуючі

- Логістичні і тимчасові витрати, що відносяться на кінцеву

продукцію

- Запаси сировини і періодичність закупівель

- Запаси готової продукції (в % від місячних обсягів продажу)

10. Система оподаткування проекту:

- Податкові виплати (помісячно до кінця проекту)

- Постійні / адміністративні витрати (помісячно до кінця розрахунків

проекту)

11.Інвестиційний план:

- Календарний план освоєння всіх етапів проекту до введення в

експлуатацію

- Календарний графік виплат по етапах проекту (платежі за

обладнання, будівництво, інші).

- Діаграма Ганта

- Способи і терміни амортизації всіх створюваних капітальних

активів проекту

- Відображення амортизаційних відрахувань в оподаткуванні

проекту

12.Виробничий план:

- Короткий опис виробництва

- Опис виробничих циклів

- Стратегія в забезпеченні сировиною і комплектуючими

- Виробничий план

- Державне та правове регулювання

- Можливості поліпшення і доробки продукту

- Розрахунок прямої собівартості окремо по кожному з продуктів

13.Фінансовий план:

- Потреба у фінансуванні (підбір суми кредиту (інвестиції) і графіка

фінансування)

55

- Виплати на погашення позик (виплати кредитного тіла)

- Виплати на обслуговування позик (відсотки по кредитах)

- Інші надходження грошових коштів, що беруть участь в проекті

- Інші виплати з проектного бюджету

- Звіт про прибутки і збитки (помісячно до кінця розрахунків

проекту)

- Звіт про рух грошових коштів (помісячно до кінця розрахунків

проекту)

- Звіт про баланс проекту (помісячно до кінця розрахунків проекту)

- Точка беззбитковості проекту

- Розрахунок потреби в первинних оборотних коштах

- Операційний важіль (відношення постійних витрат до змінних

витрат)

- Фінансовий важіль (відношення власного капіталу до позикового

капіталу)

- Фінансові показники (помісячно до кінця розрахунків проекту)

• Коефіцієнт поточної ліквідності (CR),%

• Коефіцієнт термінової ліквідності (QR),%

• Чистий обіговий капітал (NWC)

• Коефіцієнт обіговості запасів (ST)

• Коефіцієнт обіговості дебіторської заборгованості (CP)

• Коефіцієнт обіговості робочого капіталу (NCT)

• Коефіцієнт обіговості основних засобів (FAT)

• Коефіцієнт обіговості активів (TAT)

• Сумарні зобов'язання до активів (TD / TA),%

• Сумарні зобов'язання до власного капіталу (TD / EQ),%

• Коефіцієнт покриття відсотків (TIE), раз

• Коефіцієнт рентабельності валового прибутку (GPM),%

• Коефіцієнт рентабельності операційного прибутку (OPM),%

• Коефіцієнт рентабельності чистого прибутку (NPM),%

• Рентабельність обігових активів (RCA),%

• Рентабельність поза обігових активів (RFA),%

• Рентабельність інвестицій (ROI),%

• Рентабельність власного капіталу (ROE),%

• Оцінка загальної ефективності проекту

• Період окупності (PB)

• Дисконтований період окупності (DPB)

• Чиста поточна вартість (NPV)

• Індекс прибутковості (PI)

• Ставка внутрішньої прибутковості (IRR)

• Модифікована внутрішня норма рентабельності (MIRR)

• Тривалість (D)

56

14.Оцінка ризиків проекту

- Аналіз чутливості по:

• NPV

• DPB

• PI

• IRR

• PB

• ARR

• MIRR

• D

- Аналіз беззбитковості проекту

15.Статистичний аналіз проекту

16.Додатки до бізнес-плану:

- Фінансові звіти

- Аудиторські висновки

- Висновки фахівців з оцінки майна

- Рекламні брошури фірми

- Технічні опису продукту бізнесу

- Резюме ключових керівників

- Найважливіші угоди і контракти

- Інформація про виробничий процес

- Фотографії і малюнки товару

- Звіти про дослідження ринку

- Витяги з найважливіших законодавчих актів

- Інформація про забезпечення проекту

Бізнес-план розпочинається з резюме. Резюме розробляється в кінці

складання бізнес-плану так як воно містить (2-3 сторінки тексту) підсумкову

інформацію про майбутній бізнес і його цілі і з наступних розділів. Резюме

повинно бути написано так, щоб зацікавити потенційних інвесторів. Майбутні

інвестори і кредитори фірми після прочитання резюме повинні отримати чітку

відповідь на свої запитання: „що вони одержать при успішній реалізації плану?”

і „який ризик втрати ними коштів?”

Наступним важливим атрибутом підприємницького бізнесу є заснов-

ницькі документи. Вони підтверджують юридичний статус підприємства і через

те потребують професійного підходу до укладання. Тому таку роботу, як пра-

вило, доручають фахівцям (юристам, економістам). Проте користуючись

кваліфікованими довідковими матеріалами, а також ознайомившись з основ-

ними положеннями законодавчих актів щодо підприємницьких структур,

можна провести цю роботу самостійно.

Основними засновницькими документами, що засвідчують статус

юридичних осіб є статут та установчий договір. Дані документи є проектом

майбутньої справи, регулятором всіх аспектів діяльності підприємницьких

структур. Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства,

57

предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та

місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного (складеного)

капіталу, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів

товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань за

якими необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до

установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.

Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з

додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі статуту, повне і

командитне товариство – засновницького договору9

.

Статут підприємства – це офіційно зареєстрований документ, який

визначає форму власності підприємства, сферу його діяльності, спосіб його

управління та контролю, порядок утворення майна підприємства та розподілу

прибутку, порядок реорганізації та інші положення, якими регламентується

діяльність юридичної особи.

Існують два види статутів: типові й індивідуальні.

Типові статути потрібні для певних груп, організацій, підприємств:

акціонерні товариства (AT), малі підприємства, товариства з обмеженою

відповідальністю (TOB). Вони затверджуються вищими органами державної

влади та управління, з'їздами громадських організацій.

Індивідуальні статути розробляються для певної організації шляхом

конкретизації типового статуту. Затверджуються вони вищою установою, якій

підпорядковується підприємство, організація.

Структура типового статуту товариства з обмеженою відповідальністю:

1. Найменування та місцезнаходження товариства

2. Загальні положення

3. Юридичний статус товариства

4. Учасники товариства

5. Статутний капітал товариства

6. Майно товариства

7. Прибуток Товариства та його використання. Порядок покриття

збитків. Фонди Товариства

8. Органи товариства

9. Трудовий колектив товариства

10. Облік та звітність

11. Порядок внесення змін до статуту

12. Припинення діяльності товариства (реорганізація та ліквідація)

У 2012 році з’явилася можливість використовувати для реєстрації під-

приємства модельний статут – нормативно-правовий акт, затверджений

Кабінетом міністрів для створення та діяльності юридичних осіб відповідних

організаційно-правових форм господарювання10

.

9

Закон України "Про господарські товариства"

10

Постанова «Про затвердження модельного статуту товариства з обмеженою

відповідальністю» від 16.11.2011 р. № 1182

58

Модельний статут регламентує і закріплює встановлені законом правила,

що регулюють правовий статус, права, обов'язки й відносини, пов'язані зі

створенням, керуванням і господарською діяльністю відповідних юридичних

осіб. Відповідно до законопроекту, модельний статут не є установчим

документом.

Установчий договір — це угода (договір), яка укладається між двома

або декількома засновниками щодо створення підприємства (фірми) певним

шляхом. Суть установчого договору полягає в тому, що він є одним із

різновидів згоди про спільну господарську діяльність з утворенням самостійної

юридичної особи.

В установчому договорі визначаються предмет угоди, назва та юридична

адреса підприємства (фірми), статутний фонд, відповідальність засновників та

інші умови функціонування підприємства (фірми). Зміст установчого договору

— об'єднання майна (капіталів) і підприємницьких зусиль з метою отримання

прибутку. Тому головним для установчого договору є окреслення всіх

параметрів взаємовідносин між учасниками фірми, передусім майнового та

організаційного характеру. Все це визначає відповідну структуру установчого

договору, яка має такі розділи:

1. преамбулу;

2. предмет договору;

3. назву та місцезнаходження фірми;

4. загальні положення договору;

5. юридичний статус фірми;

6. статутний фонд і вклади учасників (засновників);

7. права та обов'язки учасників (засновників);

8. майно фірми. Розподіл прибутку;

9. порядок виходу зі складу учасників;

10 форс-мажор;

11 розв'язання суперечок;

12 умови припинення (розірвання) договору;

13. інші умови.

Установчий договір набирає чинності з моменту його підписання всіма

засновниками (учасниками) фірми.

Процес укладання засновницьких документів передбачає:

- Підготовчу роботу (цілі, завдань, методи організації роботи).

- Попередні переговори з потенційними засновниками (учасниками)

(для підприємств з колективною формою власності).

- Збирання та узагальнення необхідних матеріалів.

- Створення робочої групи для розробки статуту чи засновницького

договору.

- Юридичні, економічні консультації.

- Підготовку та проведення установчих зборів.

На зборах розглядають:

- Питання створення (заснування) підприємства, форми власності та

функціонування.

59

- Проекти найменування підприємства та її юридичну адресу.

- Склад засновників.

- Строки розробки засновницьких документів.

- Вибори керівних органів, організаційні питання.

Рішення зборів закріплюють протоколом, який підписується всіма

засновниками. На чергових зборах розглядаються та затверджуються підготов-

лені засновницькі документи, які підтверджують протоколом. Статут та

установчий договір підписують всі засновники (учасники), тиражують

необхідну кількість, засвідчують у нотаріуса, подають на затвердження.

Далі два примірники статуту (установчого договору) подаються держав-

ному реєстратору разом з відповідними реєстраційними документами для

проведення процедури реєстрації підприємства.

Обов’язковим документом, який подається державному реєстратору за

місцем проживання для проведення державної реєстрації підприємства, внесен-

ня змін чи доповнень, припинення діяльності є відповідна форма заповненої

реєстраційної картки. Перелік форм реєстраційних карток затверджено Наказом

Міністерства юстиції України від 14.10.2011 № 3178/5. Електронний варіант

карток можна завантажити з сайту Державної реєстраційної служби України

(розділ Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб підприємців)11

.

Після постановки на облік в органах Державної податкової служби та

Пенсійному фонді України платники податків та зборів (обов’язкових платежів)

зобов’язані12

:

1) вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-

господарську діяльність і забезпечувати її зберігання у терміни, встановлені

законами;

2) подавати до державних податкових органів та інших державних

органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність та інші

документи і відомості, пов’язані з обчисленням і сплатою податків і зборів

(обов’язкових платежів);

3) сплачувати належні суми податків і зборів (обов’язкових платежів) у

встановлені законами терміни;

4) допускати посадових осіб державних податкових органів до

обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи

пов’язані з утриманням об’єктів оподаткування, а також для перевірок з питань

обчислення і сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

Обов’язок фізичної особи щодо сплати податків і зборів (обов’язкових

платежів) припиняється із сплатою податку і збору (обов’язкового платежу) або

його скасуванням, а також у разі смерті платника.

Платники податків і зборів (обов’язкових платежів) наділені такими

правами:

11

Сайт Державної реєстраційної служби України. Режим доступу: http://www.drsu.gov.ua

12

Податковий кодекс України

60

1) подавати державним податковим органам документи, що підтвер-

джують право на пільги щодо оподаткування у порядку, встановленому

законами України;

2) одержувати та ознайомлюватися з актами перевірок, проведених

державними податковими органами;

3) оскаржувати у встановленому законом порядку рішення державних

податкових органів та дії їх посадових осіб.

На сьогоднішній день подання звітності до державних органів автомати-

зовано, відповідне програмне забезпечення можна завантажити з сайтів

Пенсійного фонду України та Державної податкової служби13,14

. Електронний

цифровий ключ-підпис можна отримати безкоштовно у Акредитованих центрах

сертифікації в органах Державної податкової служби України.

Відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати подат-

ків і зборів (обов’язкових платежів) і додержання законів про оподаткування

несуть платники податків і зборів (обов’язкових платежів) відповідно до законів

України. Фінансові санкції за наслідками документальних перевірок та ревізій,

які здійснюються органами державної податкової служби України та іншими

уповноваженими державними органами, застосовуються у розмірах, передба-

чених законодавчими актами, чинними на день завершення таких перевірок або

ревізій.

Окремі види підприємницької діяльності підлягають ліцензуванню.

Згідно Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяль-

ності» ліцензія – документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата

на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом

визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов, якими є установлені

з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікацій-

них та інших спеціальних вимог, обов’язкових для виконання при провадженні

видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. Ліцензія вида-

ється органом ліцензування, а саме, органом виконавчої влади, визначеним

Кабінетом Міністрів України, або спеціально уповноваженим виконавчим

органом рад. Ліцензія є платним документом. Види господарської діяльності,

які підлягають ліцензуванню, визначені Законом України «Про ліцензування

певних видів господарської діяльності»15

.

Ще одним засобом державного регулювання у сфері господарювання є

патентування підприємницької діяльності, яке здійснюється органами Держав-

ної податкової служби шляхом продажу торгових патентів. Торговий патент –

державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності

чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними у

Податковому кодексі України видами підприємницької діяльності.

Відповідно до чинного законодавства патентуванню підлягає:

13

Сайт Державного пенсійного фонду. Режим доступу: http://www.pfu.gov.ua.

14

Сайт Державної податкової служби України. Режим доступу: http://www.sts.gov.ua.

15

Податковий кодекс України

61

а) торгівельна діяльність у пунктах продажу товарів;

б) діяльність з надання платних побутових послуг за переліком, визна-

ченим Кабінетом Міністрів України;

в) торгівля валютними цінностями у пунктах обміну іноземної валюти;

г) діяльність у сфері розваг (крім проведення державних грошових

лотерей).

Рекомендуємо ознайомитись з розділом ХІІ Податкового кодексу

України 16

.

4. Організація діяльності кооперативних формувань

в сільських громадах

В сучасних складних умовах сільського буття єдиним кооперативним

формуванням, яке може допомогти сільській громаді спільними зусиллями

вирішувати складні виробничі та соціально-економічні проблеми є сільськогос-

подарський обслуговуючий кооператив. Особливістю сільськогосподарського

обслуговуючого кооперативу та принциповою його відмінністю від комерцій-

них структур є те, що кооператив є власністю своїх членів, управляється ними і

його діяльність спрямована на обслуговування та задоволення потреб виключ-

но своїх членів.

Історичний досвід України та сучасний міжнародний досвід свідчать, що

на відміну від всіх інших форм підприємницької діяльності, саме сільсько-

господарський обслуговуючий кооператив є механізмом самоорганізації дріб-

них сільських товаровиробників, механізмом захисту невеликих селянських,

фермерських господарств від недобросовісних посередницьких структур та

економічної залежності від них, механізмом формування соціального капіталу

в сільській місцевості та розвитку села в цілому.

У багатьох країнах сільськогосподарські кооперативи визнано неприбут-

ковими організаціями у зв’язку з їх особливою соціальною місією та унікаль-

ною економічною природою. Ця особливість полягає в тому, що кооперативи

здійснюють господарську діяльність не маючи на меті отримання прибутку.

Вони є формою взаємодопомоги селянам. Метою діяльності кооперативів є

надання послуг своїм членам, що дозволяє їм зменшити витрати або/та

збільшити доходи від власного господарства. Члени кооперативу є одночасно їх

власниками і клієнтами (користувачами послуг). Кооператив як господарюючий

суб’єкт надає послуги не стороннім клієнтам, а членам-власникам. Тому метою

кооперативу є саме надання послуг (за собівартістю), а не отримання прибутку

від такого надання для подальшого розподілу його між власниками (як це є у

суб’єктів підприємницької діяльності). Прагнення власників до отримання

прибутку із себе як клієнтів було б нелогічним.

Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» визначено, що

сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи здійснюють обслуговування

16

Закон України "Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності".

62

своїх членів — виробників сільськогосподарської продукції, не маючи на меті

одержання прибутку, і є неприбутковими організаціями.

Неприбутковість діяльності сільськогосподарських обслуговуючих

кооперативів визначається виходячи із сукупності таких ознак:

• кооператив надає послуги тільки своїм членам;

• члени кооперативу несуть відповідальність за зобов’язаннями, взятими

перед кооперативом щодо їх участі у господарській діяльності кооперативу;

• послуги надаються з метою зменшення витрат та/або збільшення

доходів членів кооперативу.

Сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи не купують продукцію

своїх членів, а реалізують її від їх імені, в окремих випадках сплачуючи члену

кооперативу аванс у формі попередньо встановленої ціни. Продукція, що

передається членом кооперативу, залишається його власністю аж до її

реалізації. У випадку включення кооперативу до сфери послуг зберігання та

переробки неприбутковість останнього забезпечує давальницька схема руху

товарів, оскільки передача продукції не веде до зміни власника .

Отже, надходження, одержані сільськогосподарським обслуговуючим

кооперативом від збуту (продажу) продукції за дорученням своїх членів не є

його доходами, вони тільки зменшують витрати та/або збільшують доходи

членів кооперативу.

Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив також не продає

членам засоби виробництва, а закуповує їх від їх імені за поданими ними

заявками та за їхній рахунок. За ці послуги кооператив отримує плату від своїх

членів, що може вноситися також заздалегідь — повністю чи частково. Ця

плата включається до доходу кооперативу.

Специфічною й найхарактернішою рисою сільськогосподарського

обслуговуючого кооперативу є те, що його члени поєднують в одній особі

співвласника кооперативу та його клієнта. Це має важливе стимулююче

значення, сприяє орієнтації інтересів учасників кооперативної організації,

насамперед на пошук економічної вигоди у групових діях.

Основними чинниками, що спонукають виробників сільськогос-

подарської продукції до кооперування, є:

• вигода від участі у великих за обсягом господарських операціях,

створення конкуренції комерційним посередницьким фірмам та уникнення

конкуренції між собою, використання професійного менеджменту;

• можливість отримувати прибуток не тільки від виробництва, а й від

подальших стадій руху виробленої ними продукції у межах маркетингового

ланцюжка певного товару (виробництво – збирання та зберігання – переробка –

транспортування – оптова торгівля – роздрібна торгівля-споживання);

• вихід на вигідні ринки збуту, постачання і послуг, у тому числі

міжнародні;

• переваги від координації дій, розподілу ризику і отримання ринкової

вигоди, тобто забезпечення контролю ситуації на ринку.

63

Законодавче забезпечення та основні визначення

Створення та діяльність сільськогосподарських обслуговуючих коопе-

ративів в Україні базується на нормах Конституції України, Господарського,

Цивільного, Податкового, Земельного, Трудового кодексів України, та

спеціального законодавства та нормативно-правових актів із питань кооперації,

основними з яких є:

� Закон України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 року N 1087-IV з

відповідними змінами й доповненнями, який визначає основні правові,

організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації

в Україні;

� Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997

р. N 469/97-ВР з відповідними змінами й доповненнями, який визначає

особливості функціонування сільськогосподарської кооперації;

� Наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 21

травня 2013 р. № 315 «Про затвердження Примірного статуту

сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу»;

� Наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 30

жовтня 2013 р. № 643 «Про затвердження Примірних правил внутріш-

ньогосподарської діяльності сільськогосподарського обслуговуючого

кооперативу.

З метою полегшення розуміння та застосування на практиці норм

чинного законодавства щодо функціонування сільськогосподарської кооперації

в Україні розроблено детальний постатейний науково-практичний Коментар до

Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» та суміжних правових

актів. В ньому, виходячи з наукової, юридичної та практичної точки зору,

детально прокоментовані всі положення Законів України «Про сільськогос-

подарську кооперацію» та «Про кооперацію», роз’яснені можливості засто-

сування їх норм з урахуванням положень інших законодавчих актів, у тому

числі й тих, на які відсутнє пряме посилання у зазначених Законах.

Основними визначеннями, які дає чинне законодавство в сфері

сільськогосподарської обслуговуючої кооперації є:

Сільськогосподарський кооператив – юридична особа, утворена фізич-

ними та/або юридичними особами, які є виробниками сільськогосподар-

ської продукції, що добровільно об’єдналися на основі членства для

провадження спільної господарської та іншої діяльності, пов’язаної з

виробництвом, переробкою, зберіганням, збутом, продажем продукції

рослинництва, тваринництва, лісівництва чи рибництва, постачанням

засобів виробництва і матеріально-технічних ресурсів членам цього

кооперативу, наданням їм послуг з метою задоволення економічних,

соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.

Головною особливістю сільськогосподарського кооперативу є його

утворення виробниками сільськогосподарської продукції. Це означає, що

утворювати сільськогосподарський кооператив можуть лише виробники

64

сільськогосподарської продукції – юридичні особи всіх організаційно-правових

форм господарювання та їх відокремлені підрозділи, фізичні особи (фізичні

особи-підприємці, домогосподарства ), які займаються сільськогосподарською

діяльністю, передбаченою класифікацією видів економічної діяльності, мають у

володінні, користуванні або розпорядженні землі сільськогосподарського

призначення чи сільськогосподарських тварин.

Об’єднання в кооператив має відбуватися на основі членства для провад-

ження спільної господарської та іншої діяльності, пов’язаної з виробництвом,

переробкою, зберіганням, збутом, продажем продукції рослинництва, тварин-

ництва, лісівництва чи рибництва, постачанням засобів виробництва і

матеріально-технічних ресурсів членам цього кооперативу, а також наданням їм

послуг із метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб на

засадах самоврядування. У цьому контексті термін «спільна господарська

діяльність» передбачає не стільки спільну працю (трудову діяльність), скільки

об’єднання зусиль у широкому розумінні.

Функціонування сільськогосподарського кооперативу, як і будь-якого

іншого, на засадах самоврядування означає їхнє автономне функціонування,

самостійне прийняття ними рішень із внутрішніх питань, включення виконавців

у процеси прийняття рішень; колективне управління, можливість участі всіх

членів у роботі органів управління .

Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив – сільськогоспо-

дарський кооператив, що утворюється шляхом об’єднання фізичних та/або

юридичних осіб – виробників сільськогосподарської продукції для організації

обслуговування, спрямованого на зменшення витрат та/або збільшення

доходів членів цього кооперативу під час провадження ними сільськогос-

подарської діяльності та на захист їхніх економічних інтересів.

Сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи є окремим видом як

обслуговуючих (відповідно до Закону України «Про кооперацію»), так і

сільськогосподарських (відповідно до Закону України «Про сільськогоспо-

дарську кооперацію»), але з низкою особливостей, а саме:

• їх засновниками і членами виступають самі товаровиробники, які при

цьому не втрачають своєї економічної самостійності;

• вони мають досить чітко визначену мету діяльності — зменшення

витрат та/або збільшення доходів членів кооперативу під час провадження ними

сільськогосподарської діяльності, а не одержання прибутку юридичною

особою, що їх принципово відрізняє від сільськогосподарських виробничих

кооперативів, які діють виключно з метою отримання прибутку.

• з іншого боку – можливість ведення діяльності із захисту економічних

інтересів значно розширює сферу діяльності таких кооперативів;

• можуть надавати послуги тільки своїм членам.

Важливим є те, що на відміну від виробничих, сільськогосподарські

обслуговуючі кооперативи можуть об’єднувати як фізичних, так і юридичних

осіб – виробників сільськогосподарської продукції.

65

Виробники сільськогосподарської продукції — юридичні особи всіх

організаційно-правових форм господарювання та їх відокремлені

підрозділи, фізичні особи (фізичні особи-підприємці, домогосподарства), які

займаються сільськогосподарською діяльністю, передбаченою класи-

фікацією видів економічної діяльності, мають у володінні, користуванні

або розпорядженні землі сільськогосподарського призначення чи

сільськогосподарських тварин;

домогосподарство – сукупність осіб, які спільно проживають в одному

житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним

для життєдіяльності, ведуть спільне господарство, повністю або частково

об'єднують та витрачають кошти. Ці особи можуть перебувати в родинних

стосунках або стосунках свояцтва, не перебувати у будь-яких із цих стосунків,

або перебувати і в тих, і в інших стосунках. Домогосподарство може складатися

з однієї особи.

У попередніх редакціях Закону України «Про сільськогосподарську коопе-

рацію» використовувався термін «сільськогосподарський товаровиробник» –

фізична або юридична особа незалежно від форми власності та господарю-

вання, в якої валовий доход, отриманий від операцій із реалізації сільськогос-

подарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за

наявності сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторіч-

них насаджень тощо) та/або поголів'я сільськогосподарських тварин у влас-

ності, користуванні, в тому числі й на умовах оренди, за попередній звітний

(податковий) рік перевищує 75% загальної суми валового доходу. Це обме-

ження не поширюється на осіб, які ведуть особисте селянське господарство .

Таким чином, існуюча редакція Закону України «Про сільськогоспо-

дарську кооперацію» розширила коло осіб, які можуть бути членами

сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу, оскільки не існує тепер

вимоги щодо доходу, отриманого від операцій із реалізації сільськогоспо-

дарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки. Таким

чином, щоб стати членом сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу,

будь-якій особі достатньо мати у володінні, користуванні або розпорядженні

землі сільськогосподарського призначення чи сільськогосподарських тварин і

займатися сільськогосподарською діяльністю.

Участь у господарській діяльності сільськогосподарського обслугову-

ючого кооперативу – збут через такий кооператив сировини, продукції її

переробки, закупівля засобів виробництва, користування технологічними

послугами кооперативу в обсязі та порядку, передбачених його статутом

та/або правилами внутрішньогосподарської діяльності .

Участь членів у господарській діяльності кооперативу є одним із

найважливіших кооперативних принципів, вона є одночасно і обов’язком, і

правом члена сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу.

Участь у господарській діяльності членів кооперативу забезпечує стабіль-

ність його існування, оскільки плата за послуги, надані членам кооперативу, є

основним джерелом надходжень до кооперативу. Якщо член кооперативу не

66

користується запланованими послугами кооперативу, то це означає зменшення

надходжень кооперативу від плати за такі послуги. У такому випадку

сільськогосподарському обслуговуючому кооперативу доведеться збільшувати

вартість послуг для решти членів кооперативу, що зменшує його конкуренто-

спроможність у порівнянні з іншими надавачами подібних послуг.

Саме виконання членом кооперативу своїх зобов’язань щодо користування

послугами кооперативу є найважливішою умовою успішної діяльності коопера-

тиву, саме тому при створенні кооперативу кожен із його майбутніх членів

повинен чітко усвідомлювати свою відповідальність як за долю самого

кооперативу, так і за наслідки своєї часткової чи повної відмови від співпраці з

кооперативом для інших його членів. Оскільки інший радикальний вихід із

ситуації, коли обсяг діяльності членів кооперативу зменшується, і функціо-

нування такого кооперативу у зв’язку з цим стає економічно невигідним (збит-

ковим) – це припинення діяльності сільськогосподарського обслуговуючого

кооперативу.

Порядок участі члена у господарській діяльності кооперативу визнача-

ється статутом та деталізується правилами внутрішньогосподарської діяльності

кооперативу. Зобов’язання щодо участі члена кооперативу в його господарській

діяльності є обов’язкового складовою частиною заяви про вступ до

кооперативу.

Кооперативні виплати у сільськогосподарському обслуговуючому

кооперативі – повернення членам кооперативу частини попередньо

надлишково сплаченої вартості наданих кооперативом послуг відносно їх

фактичної вартості, що розподіляється за результатами фінансового року

між його членами;

Кооперативні виплати є однією із фундаментальних специфічних ознак,

що відрізняє кооператив як особливу неприбуткову форму господарської

діяльності від різноманітних організаційно-правових форм підприємництва

(діяльності з метою отримання прибутку). За своєю економічною природою

кооперативні виплати – це повернення кооперативом надлишково отриманих

коштів за обслуговування його членів пропорційно обсягам користування

послугами кооперативу після визначення фактичної собівартості наданих

послуг за результатами фінансового року.

Кооперативні виплати у сільськогосподарському обслуговуючому коопе-

ративі можливі лише за двох умов:

1) члени сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу сплатили

вартість послуг за попередньою ціною;

2) члени сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу сплатили

за послуги суму більшу, ніж їхня фактична (реальна) вартість.

Слід зауважити, що у сільськогосподарському обслуговуючому коопе-

ративі у формі кооперативних виплат може повертатися не вся надлишкова

вартість наданих кооперативом послуг відносно їх фактичної вартості, а тільки

67

частина, розмір якої визначається загальними зборами сільськогосподарського

обслуговуючого кооперативу.

Механізм визначення розміру та нарахування кооперативних виплат у

розрізі видів діяльності кооперативу (якщо кооператив здійснює декілька видів

діяльності) встановлюється Правилами внутрішньогосподарської діяльності

сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу.

За бажанням членів кооперативу та на основі рішення загальних зборів

членів кооперативу кооперативні виплати можуть бути використані на

збільшення додаткового паю членів кооперативу.

Правила внутрішньогосподарської діяльності кооперативу – норма-

тивний документ, що встановлює вимоги до провадження господарської та

іншої діяльності кооперативу відповідно до законодавства та статуту

кооперативу.

Правила внутрішньогосподарської діяльності вперше передбачено

Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» в редакції Закону від

20.11.2012 № 5495-VI як обов’язковий внутрішній локальний нормативно-

правовий акт сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу. Правила

внутрішньогосподарської діяльності сільськогосподарського обслуговуючого

кооперативу встановлюють механізми та способи реалізації положень статуту

конкретного кооперативу з урахуванням особливостей його господарської

діяльності.

У Правила доцільно включати ті положення, які регулюють взаємо-

відносини між членами кооперативу та/чи між кооперативом та його членами,

що можуть змінюватися, через це їх недоцільно включати до статуту

кооперативу.

Виходячи із контексту Законів України «Про сільськогосподарську

кооперацію» та «Про кооперацію», враховуючи, що такі Правила встановлюють

механізм і способи реалізації положень статуту кооперативу, тобто практично

мають таку ж силу, що і статут кооперативу, тому він повинен затверджуватися

рішенням загальних зборів членів (зборів уповноважених ) кооперативу.

Примірні правила внутрішньогосподарської діяльності сільськогоспо-

дарського обслуговуючого кооперативу затверджені наказом Міністерства

аграрної політики та продовольства України від 30 жовтня 2013 р. № 643.

Вступний внесок – грошовий чи інший майновий неповоротний

внесок, який зобов'язана сплатити особа у разі вступу до кооперативної

організації.

Однією з обов’язкових умов, необхідних для набуття членства в

кооперативі є вступний внесок фізичної або юридичної особи безпосередньо

при вступі в кооператив. Метою вступних внесків є забезпечення організаційної

діяльності кооперативу до початку здійснення стабільної господарської

діяльності, за рахунок якої покриватимуться поточні витрати кооперативу, у

тому числі організаційні.

68

Законом допускається будь-яка форма (грошова, не грошова) вступного

внеску, але як правило, на практиці застосовується грошова форма внеску.

Вступний внесок є неповоротним, оскільки зараховується до неподіль-

ного фонду, який не підлягає розподілу між пайовиками.

Земельна ділянка не може бути формою вступного внеску, оскільки в разі

виходу або виключення з кооперативу фізична чи юридична особа має право на

одержання своєї загальної частки натурою, грішми або (за бажанням) цінними

паперами відповідно до їхньої вартості на момент виходу, а земельної ділянки –

у натурі.

Порядок встановлення розміру та сплати вступного внеску встанов-

люється статутом кооперативу, установчим договором кооперативного

об’єднання;

Неподільний фонд – обов'язковий фонд, що формується за рахунок

вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу і не підлягає

розподілу між пайовиками.

Формування неподільного фонду вступними внесками лише започатко-

вується. Надалі він може поповнюватися відрахуваннями від доходу

кооперативу, що формується у процесі його діяльності.

Кооперативний принцип створення неподільного фонду засновано на

тому, що метою кооперативної діяльності є не накопичення капіталу для

наступного розподілу між окремими членами кооперативу, а, скоріше, ство-

рення спільного капіталу, що використовується на загальне благо всіх членів

кооперативу. Зростання частки неподільного фонду у структурі майна коопе-

ративу стабілізує майнову базу кооперативу, підвищує його стійкість,

самодостатність, а також стабілізує процеси його діяльності.

Порядок відрахувань до неподільного фонду частини доходу визна-

чається статутом кооперативу.

У випадку ліквідації кооперативу майно неподільного фонду не підлягає

поділу між його членами й передається за рішенням ліквідаційної комісії іншій

(іншим) кооперативній організації (кооперативним організаціям) або

зараховується до доходу бюджету. При цьому в рішенні повинні бути визначені

напрями використання зазначеного майна.

Пай — майновий поворотний внесок члена (асоційованого члена)

кооперативу у створення та розвиток кооперативу, який здійснюється

шляхом передачі кооперативу майна , у тому числі грошей, майнових прав,

а також земельної ділянки;

У широкому розумінні пай є внеском, як правило, майновим чи гро-

шовим, у спільну справу при її заснуванні, а також часткою юридичної чи

фізичної особи у загальному обсязі майна, створеного з її участю (пайовиків).

Створюючи кооператив, його засновники передають юридичній особі

(фактично у користування) майно, яке забезпечує можливість кооперативу

існувати та провадити свою статутну діяльність. Процедура повторюється при

вступі нових членів у кооператив.

69

Розмір паю члена кооперативу визначається загальними зборами

кооперативу пропорційно до його участі у господарській діяльності коопера-

тиву відповідно до запланованого обсягу й вартості послуг, що надаються

кооперативом.

Принцип пропорційності при визначенні розміру пайових внесків —

головний, що обумовлено особливостями пайових відносин у кооперативах:

• паї кожного члена кооперативу пов’язані з користуванням послугами

свого кооперативу;

• паї не можуть вільно переходити від однієї особи до іншої;

• може бути передбачена персональна матеріальна відповідальність

членів кооперативу за борги кооперативу у випадку його ліквідації.

Умови й порядок повернення паю визначаються статутом кооперативу.

Особа, яка внесла свій майновий пай у кооператив у формі земельної

ділянки, отримує свій майновий пай виключно у формі земельної ділянки, тобто

в натурі (на місцевості).

Земельна ділянка в якості паю, як правило, використовується сільсько-

господарським обслуговуючим кооперативом для розміщення виробничої

інфраструктури (складу, переробного цеху тощо). Із метою забезпечення

стійкості діяльності сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу

умови повернення такої земельної ділянки необхідно чітко визначати в окремих

договорах.

Асоційовані члени сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу

здійснюють пайові внески у розмірі, визначеному статутом цього кооперативу.

Законодавство не містить обмежень щодо пайових внесків асоційованих членів

кооперативу, однак експерти вважають, що сума внесків таких членів

кооперативу не повинна перевищувати 10–20% пайового фонду. Обмеження

частки асоційованих членів дуже важливе, оскільки кооператив повинен

залишатися кооперативом, основними власниками якого є виробники

сільськогосподарської продукції .

Додатковий пай — добровільний грошовий чи інший майновий

поворотний внесок члена (асоційованого члена) кооперативу понад пай у

пайовому фонді кооперативу.

Внаслідок збільшення обсягів діяльності через кооператив, його члени

мають право внести додатковий пай. Механізм визначення розміру додаткового

паю кожного члена кооперативу та його сплати у сільськогосподарському

обслуговуючому кооперативі визначається Правилами внутрішньогосподар-

ської діяльності сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу;

Із паїв і додаткових паїв (пайових внесків) формується пайовий фонд

кооперативу, що є одним із джерел формування майна кооперативу.

Пайовий фонд – фонд, що формується з пайових внесків членів

кооперативу і є одним із джерел формування майна кооперативу, розмір

якого може змінюватися"

70

Оскільки пайовий внесок члена сільськогосподарського обслуговуючого

кооперативу формується із його паю та додаткових паїв, то пайовий фонд — це

майно кооперативу, що формується за рахунок паїв (у тому числі додаткових)

членів та асоційованих членів кооперативу.

Характерною рисою правового режиму пайового фонду є те, що на

обов'язкові та додаткові паї (пайові внески) нараховуються виплати на паї —

виплати частини доходу кооперативу на паї члена та асоційованого члена

кооперативу.

Цільовий внесок – грошовий чи інший майновий внесок члена коопе-

ративу, що вноситься понад пай до спеціального фонду кооперативу для

забезпечення виконання конкретних завдань кооперативу.

Спеціальний фонд створюється за рахунок цільових внесків членів

кооперативу та інших передбачених законом надходжень для забезпечення його

статутної діяльності й використовується за рішенням органів управління

кооперативу.

Спеціальний фонд, як правило, створюється для реалізації окремих

програм (проектів) кооперативу і на інші цілі не використовується. Прикладом

такої спеціальної програми може бути надання нових послуг для окремої

частини членів кооперативу, які, власне, і вноситимуть цільові внески, щоб

організувати надання таких послуг та у майбутньому користуватися ними.

Розмір і порядок формування спеціального фонду затверджуються

рішенням загальних зборів членів Кооперативу.

Резервний фонд — фонд, що формується за рахунок відрахувань від

доходу кооперативу та інших не заборонених законодавством надходжень,

використовується для покриття шкоди від надзвичайних ситуацій.

Відповідно до статі 2 Кодексу Цивільного захисту України, надзвичайна

ситуація — обстановка на окремій території чи суб’єкті господарювання на ній

або водному об’єкті, яка характеризується порушенням нормальних умов

життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею,

стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів

ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до

виникнення загрози життю або здоров’ю населення, великої кількості загиблих

і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до

неможливості проживання населення на такій території чи об’єкті, провадження

на ній господарської діяльності.

Тільки для покриття шкоди від таких ситуацій можуть використовуватися

кошти резервного фонду кооперативу.

Резервний фонд створюється, окрім відрахувань від доходу кооперативу,

ще й за рахунок перерозподілу неподільного фонду, пожертвувань,

безповоротної фінансової допомоги та за рахунок інших не заборонених

законом надходжень.

71

Членство в сільськогосподарському обслуговуючому кооперативі.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про сільськогосподарську коопе-

рацію» з засновниками та членами сільськогосподарського обслуговуючого

кооперативу можуть бути тільки виробники сільськогосподарської продукції —

юридичні та/або фізичні особи, які зробили вступний і пайовий внески у

розмірах, визначених загальними зборами кооперативу, дотримуються вимог

статуту, мають право ухвального голосу та беруть участь у господарській

діяльності кооперативу.

Принциповим у цій стаття є визначення, що засновники сільськогос-

подарського обслуговуючого кооперативу після його державної реєстрації

набувають статусу членів кооперативу. Це означає, що засновники не мають

жодних переваг або додаткових обов’язків порівняно із членами кооперативу,

які до нього вступили після здійснення процедури державної реєстрації..

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про кооперацію», членами коопе-

ративу можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства,

юридичні особи України та іноземних держав, що діють через своїх

представників, які внесли вступний внесок і пай у розмірах, визначених

статутом кооперативу, додержуються вимог статуту та користуються правом

ухвального голосу.

Членом кооперативу може бути фізична особа, яка досягла 16-річного

віку і виявила бажання брати участь у його діяльності.

Вступ до кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви. Особа,

яка подала заяву про вступ до кооперативу, вносить вступний внесок і пай у

порядку та розмірах, визначених його статутом .

Вступ у члени кооперативу ґрунтується на принципі добровільності, який

означає відсутність будь-якого примусу під час вступу в члени кооперативу.

Членом кооперативу може стати тільки той, хто має таке бажання і висловить

його у формі письмової заяви про вступ до кооперативу.

Законом встановлено вимоги, яким повинні відповідати особи, які

бажають організувати або стати членами вже діючого кооперативу. Їх можна

поділити на об’єктивні – досягнення встановленого законом віку (для фізичних

осіб), здатність брати участь у діяльності, спрямованій на досягнення цілей і

виконання завдань кооперативу, і суб’єктивні – бажання брати особисту участь

у діяльності кооперативу, користуватися його послугами, формувати його

фонди.

Таким чином, обов’язковою умовою членства є здійснення вступного та

пайового внесків, у розмірах, визначених загальними зборами кооперативу та

дотримання вимог його статуту.

Рішення правління чи голови кооперативу про прийняття до кооперативу

підлягає затвердженню загальними зборами його членів. Порядок прийняття

такого рішення та його затвердження визначається статутом кооперативу.

Крім того, члени кооперативу мають право ухвального голосу та беруть

участь у господарській діяльності кооперативу. Члени кооперативу беруть

72

участь у голосуванні на загальних зборах за принципом: «один член коопе-

ративу – один голос», незалежно від частки в пайовому фонді. А участь у

господарській діяльності кооперативу є основною умовою членства в

кооперативі.

У кооперативі, у тому числі у сільськогосподарському обслуговуючому

кооперативі, допускається асоційоване членство для осіб, які визнають його

статут і внесли пай.

Асоційованим членом кооперативу може бути фізична особа віком від 16

років або юридична особа, яка визнає статут кооперативу, внесла пайовий

внесок для розвитку кооперативу у розмірах, визначених статутом або Пра-

вилами внутрішньогосподарської діяльності і користується правом дорадчого

голосу в кооперативі.

Особа, що має намір стати асоційованим членом кооперативу, подає

заяву про вступ до кооперативу.

Асоційований член кооперативу не бере безпосередньої участі у

господарській діяльності кооперативу, однак його майновий внесок сприяє

розвитку кооперативу.

Кооператив зобов'язаний вести облік своїх членів і видати кожному з них

посвідчення про членство.

Членство в сільськогосподарському обслуговуючому кооперативі

припиняється в разі:

• добровільного виходу з нього;

• припинення участі в господарській діяльності сільськогосподарського

обслуговуючого кооперативу протягом двох років поспіль;

• несплати внесків у порядку, визначеному статутом кооперативу;

• смерті члена кооперативу — фізичної особи;

• ліквідації члена кооперативу — юридичної особи;

• припинення діяльності кооперативу.

Умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього

передбачаються виключно статутом кооперативу, тобто ніхто не може бути

виключений із кооперативу з інших підстав, ніж ті, що визначені статутом.

Виключення із членів кооперативу може бути оскаржене до суду .

Слід пам’ятати, що засновники кооперативу не мають жодних привілеїв у

порівнянні з членами кооперативу, які вступили після його державної

реєстрації. У кооперативах діє принцип рівності всіх членів щодо прийняття

рішень та умов отримання послуг.

Створення сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу

Одна з важливих передумов створення й успішної діяльності сільсько-

господарських обслуговуючих кооперативів полягає у територіальній концен-

трації виробників сільськогосподарської продукції, а обов’язковою умовою

початку розробки проекту організації кооперативу має бути їх ініціатива та

зацікавленість. Важливе значення має також підтримка становлення коопе-

73

ративу з боку органів державного управління та сільськогосподарських

громадських об’єднань. Конкретна робота із створення кооперативу може

здійснюватися лише за наявності лідера, який може його очолити.

Для початку процедури створення кооперативу як юридичної особи

необхідні ініціатори – коло осіб, які бажають створити такий кооператив і

візьмуть на себе не тільки тягар організаційної роботи зі створення коопе-

ративу, а й переконають інших у правильності та привабливості їхньої ідеї.

Згодом вони зазвичай стають засновниками кооперативу.

На початковому етапі створення сільськогосподарського обслуговуючого

кооперативу ініціативна група має відповісти на такі питання: чи є реальна

необхідність у цьому? Чи поліпшить кооператив існуючу ситуацію і що для

цього потрібно? Досягається це шляхом вирішення таких питань:

• визначення лідера, спроможного реалізувати задум про створення

кооперативу та розширення групи однодумців;

• вивчення законодавчої та нормативно-правової бази та практичного

досвіду діяльності кооперативів;

• визначення переліку та орієнтовного обсягу послуг;

• визначення обсягу необхідних фінансових і матеріальних ресурсів;

• оцінка потенційної можливості майбутніх членів-клієнтів щодо

здійснення ними відповідних внесків на створення матеріально-технічної бази

кооперативу і участі в його діяльності.

Першим документом, що приймається ініціативною групою за резуль-

татами підготовчої роботи, є протокол про наміри. Його приймають та підпи-

сують члени ініціативної групи після обговорення ідеї створення кооперативу.

Протокол про наміри скріплює підписами членів ініціативної групи їх

зобов’язання по створенню кооперативу, визначає пропонований вид діяльності

кооперативу на основі спільних для членів ініціативної групи потреб, та

терміни реалізації намірів по створенню кооперативу та виконанню певних

етапів підготовки.

Наступним етапом роботи ініціативної групи є визначення та оцінка

потреби в капіталовкладеннях, оренді приміщень чи об’єктів, персоналі,

обігових коштах. На практиці, така оцінка робиться шляхом анкетування

(опитування) жителів села – потенційних членів кооперативу. За результатами

такого місцевого дослідження визначаються основні напрями господарської

діяльності майбутнього кооперативу, бажання брати участь у діяльності

кооперативу, можливість залучення пайового капіталу для формування майна

кооперативу та розробляється попередній проект створення і діяльності

кооперативу.

Якщо на основі розробленого проекту приймається позитивне рішення,

то ініціативною групою створюється організаційний комітет, на який

покладаються такі функції:

74

• підготовка пропозицій щодо організації кооперативу;

• визначення потенційних членів кооперативу, розмірів вступних

внесків і внесків до пайового фонду кооперативу;

• розробка проекту статуту;

• розробка проекту правил внутрішньогосподарської діяльності

кооперативу;

• організація та проведення установчих зборів засновників кооперативу.

Рішення про створення кооперативу приймається його установчими

зборами. Тільки засновники кооперативу, які добровільно зібралися на

установчих зборах, можуть прийняти рішення про створення кооперативу.

Ніхто інший, включаючи органи влади, не може примусити будь-кого

створювати кооператив.

Чисельність засновників а після створення – членів кооперативу не може

бути меншою ніж три особи. Закон визначає тільки мінімальну кількість членів

кооперативу, оскільки за своєю природою кооператив не може бути компанією

однієї особи. Максимальна кількість членів кооперативу не обмежується .

На розгляд установчих зборів кооперативу виносяться такі питання:

1. про створення кооперативу та затвердження його статуту;

2. про затвердження правил внутрішньогосподарської діяльності

кооперативу;

3. про вибори членів правління (якщо правління обирається),голови

кооперативу, ревізійної комісії (ревізора);

4. про призначення відповідального за державну реєстрацію

кооперативу;

5. про визначення та затвердження юридичної адреси кооперативу.

Кооператив може бути зареєстрований за місцем проживання одного із

засновників і підтвердженням адреси реєстрації буде ксерокопія його паспорта.

Може також бути договір оренди приміщення, де буде розміщений кооператив.

Рішення установчих зборів оформляється протоколом, який підписують

головуючий та секретар зборів. У протоколі зазначаються особи, які брали

участь в установчих зборах: для фізичної особи — прізвище, ім'я та по батькові,

дані паспорта громадянина України або паспортних документів іноземця (для

осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, — дані документа,

який його замінює); для юридичної особи — прізвище, ім'я та по батькові

уповноваженого представника юридичної особи, документ, що підтверджує

його повноваження. Дані про фізичну особу засвідчуються її особистим

підписом, а про юридичну особу — підписом її уповноваженого представника.

Статут кооперативу розробляється з урахуванням положень наказу

Міністерства аграрної політики та продовольства України від 21 травня 2013

року № 315 «Про затвердження Примірного статуту сільськогосподарського

обслуговуючого кооперативу» та в обов’язковому порядку має включати:

75

1. найменування кооперативу, його тип та місцезнаходження;

2. мету створення кооперативу і вичерпний перелік видів його

діяльності;

3. склад його засновників;

4. умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з

нього;

5. права і обов'язки членів та асоційованих членів кооперативу;

6. порядок внесення змін до статуту кооперативу;

7. порядок встановлення розмірів і сплати внесків та паїв членами

кооперативу та відповідальність за порушення зобов'язань щодо їх сплати;

8. форми участі членів кооперативу в його діяльності;

9. порядок формування, склад і компетенція органів управління та

органів контролю кооперативу, а також порядок прийняття ними рішень, у тому

числі з питань, рішення з яких приймається одноголосно чи кваліфікованою

більшістю голосів членів кооперативу, які беруть участь у загальних зборах;

10. порядок формування, використання та розпорядження майном

кооперативу;

11. порядок розподілу його доходу та покриття збитків;

12. порядок обліку і звітності у кооперативі;

13. порядок реорганізації і ліквідації кооперативу та вирішення пов'язаних

з цим майнових питань;

14. порядок скликання загальних зборів;

15. умови і порядок повернення паю.

Важливо звернути увагу на те, що у відповідності до законодавства

статут повинен містити вичерпний перелік видів діяльності кооперативу. Однак

це не означає, що у статуті треба перелічувати кожну із послуг, яку надаватиме

кооператив. Їх можна згрупувати, вказавши таким чином: послуги у сфері

тваринництва (що в дійсності означатиме широкий спектр послуг із вирощу-

вання худоби, її збуту, забезпечення кормами тощо), послуги у сфері

рослинництва і т.д.

Кооператив може включати будь-які норми, що не суперечать

законодавству до свого статуту. Однак слід пам’ятати, що статут кооперативу

має бути зареєстрований відповідно до вимог законодавства. Якщо часто

вносити зміни до статуту кооперативу, то це забиратиме чимало часу та

ресурсів. Тому доцільно, щоб статути дозволяли врегульовувати окремі питання

діяльності кооперативів внутрішніми документами. Для сільськогосподарських

обслуговуючих кооперативів таким документом є, насамперед, Правила

внутрішньогосподарської діяльності.

Правила внутрішньогосподарської діяльності сільськогосподарського

обслуговуючого кооперативу розробляються з урахуванням положень наказу

Міністерства аграрної політики та продовольства України від 30 жовтня 2013 р.

№ 643 «Про Примірні правила внутрішньогосподарської діяльності

сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу»

76

• порядок організації надання послуг членам кооперативу відповідно до

переліку видів його діяльності, визначеного статутом;

• вимоги стосовно документального оформлення зобов’язань членів

кооперативу перед кооперативом щодо участі у його господарській діяльності;

• механізм визначення розміру додаткового паю кожного члена

кооперативу та його сплати, загальної частки пайових внесків асоційованих

членів у пайовому фонді кооперативу, розміру та нарахування кооперативних

виплат у розрізі видів діяльності кооперативу;

• вимоги щодо ціноутворення та фінансових відносин.

Враховуючи, що сфери та особливості діяльності сільськогосподарських

обслуговуючих кооперативів є надзвичайно різноманітними, кооперативи

мають можливість самостійно включати до зазначених правил додаткові поло-

ження, що сприятимуть більш ефективній організації діяльності кооперативу.

Наприклад, обов’язковість Договору про участь у господарській діяльності

кооперативу.

Однак у будь-якому випадку положення Правил не можуть суперечити

законам України, нормативно-правових актам та статуту кооперативу.

Наступним кроком створення кооперативу є його державна

реєстрація.

Державна реєстрація кооперативу має для нього важливі юридичні

наслідки:

— по-перше, він отримує статус юридичної особи і стає повноправним

суб'єктом цивільно-правових та інших відносин;

— по-друге, ця реєстрація дає змогу зробити перші кроки в організації

його діяльності: відкрити рахунок в банку, взяти в разі потреби приміщення чи

земельну ділянку в оренду, виробити за дозволом міліції печатку, штампи тощо.

Для реєстрації кооперативу, особа, уповноважена установчими зборами,

подає до органів державної реєстрації відповідного району, області (посадової

особи райдержадміністрації, яка від імені держави здійснює державну

реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців) за місцем знахо-

дження виконавчого органу створеного кооперативу, наступні документи

а) рішення установчих зборів про створення кооперативу, Статут,

установчий договір. Якщо членом кооперативу є юридична особа, то необхідно

також надати витяг з протоколу загальних зборів, в якому зазначається згода на

вступ в кооператив; документи нотаріально засвідчені;

б) реєстраційну карту встановленого зразка, яка є одночасно і заявою для

державної реєстрації;

в) документи, які засвідчують, що члени кооперативу зробили внесок в

неподільний і пайовий фонди, розмір яких обумовлюється в Статуті.

При наявності усіх документів, обумовлених положенням про державну

реєстрацію, орган державної реєстрації повинен протягом п’яти днів

зареєструвати кооператив і видати свідоцтво встановленого зразку з

ідентифікаційним кодом його членів. Орган державної реєстрації в п’ятиденний

термін передає в статуправління і податкову інспекцію копії реєстраційних

77

карток з поміткою про реєстрацію, а в Пенсійний фонд і фонд соціального

страхування інформацію про реєстрацію кооперативу.

Наступним кроком є внесення сільськогосподарського обслуговуючого

кооперативу в реєстр неприбуткових організацій. Для цього необхідно подати

у податковий орган за місцем реєстрації кооперативу заяву усталеного зразка,

та необхідні документи, відповідно до встановленого переліку.

Оскільки кооператив буде вести безготівкові розрахунки то обов’язково

має відкрити постійний розрахунковий рахунок в будь-якому банку України і

розпочати господарську діяльність.

Організація господарської діяльності сільськогосподарського обслу-

говуючого кооперативу

Виключно важливе значення для становлення і ефективного функціо-

нування кооперативу має план його діяльності (базовий бізнес-план). З цього

документу починає втілюватися в життя сама ідея створення кооперативу.

Метою його складання повинно бути насамперед переконання самої

ініціативної групи, що створює кооператив, майбутніх клієнтів – власників

кооперативу, його кредиторів, постачальників, покупців, інших ділових

партнерів, державних органів, суспільства в цілому в економічній доцільності

існування такого кооперативу, реальності ідеї його створення і нормального

функціонування, конкуренто- і платоспроможності, корисності суспільству та

безпечності для довкілля.

Базовий бізнес-план складається на термін більше одного року (краще до

п’яти років). Його форма довільна, але рекомендується включити такі чотири

розділи:

1. Загальні відомості про кооператив: адреса і реквізити кооперативу,

концепція (призначення) кооперативу, цілі і завдання; анотація бізнес-плану

(короткі висновки); характеристика відносин власності.

2. Маркетинговий план кооперативу: загальна стратегія ринкової діяль-

ності; товарна політика; результати вивчення ринку (споживачі, маркетингові

канали, конкуренти); ринкові прогнози.

3. Організація і управління: план виробництва (надання послуг);

технологічні аспекти; будівлі й устаткування; машини і обладнання; найманий

персонал; облік і звітність; юридичні особливості підприємства.

4. Фінансовий план кооперативу: звіт про доходи і збитки; рух грошових

коштів; баланс підприємства; розрахунок межі беззбитковості; програма

інвестування; оцінка ризику і страхування.

Якісно складений бізнес-план створення кооперативу може одночасно

виконувати роль його техніко-економічного обґрунтування. Складання такого

плану повинне завершитися визначенням найефективнішого напряму

використання ресурсів майбутньої кооперативу для досягнення його мети.

Водночас він дозволяє виявити проблеми та перешкоди на шляху організації

кооперативу, а отже, є первинним інструментом оцінки реальності запропо-

нованої ідеї.

78

Починати роботу кооперативу можна з обмеженою кількістю членів і

поступово її збільшувати. Для успішної роботи потрібно, щоб число членів

було достатнім для спроможності фінансування стартових витрат кооперативу.

Якщо членами кооперативу будуть сільськогосподарські підприємства або

потужні фермерські господарства, достатньо навіть трьох. Коли ж йдеться про

особисті селянські господарства, потрібно об’єднати відразу не менш 50 влас-

ників і одним з перших завдань ініціативної групи буде залучити нових потен-

ційних членів. Крім того, потрібно розглянути питання про географічне розта-

шування членів, найкраще, коли господарства членів розміщені компактно.

На етапі початку діяльності кооперативу голова з правлінням

кооперативу уточнюють:

- які фінансові кошти (або продукція, яку можна реалізувати) члени

готові внести в рахунок вступного та пайового внесків і в який термін;

- яке майно члени готові внести до пайового фонду, чи необхідне воно

для діяльності кооперативу;

- якщо кооператив планує отримати кредит, яке майно його члени

готові надати в якості застави;

- які зобов’язання члени готові на себе взяти.

За результатами цієї роботи формується план формування майна

кооперативу, програма надання послуг членам кооперативу та фінансовий план

в розрізі доходів та витрат.

На етапі становлення кооперативу (до початку надання послуг та надхо-

дження відповідної оплати) основним джерелом забезпечення його операційної

діяльності є вступні внески членів кооперативу, за рахунок яких оплачуються

поточні витрати.

Основою розгортання господарської діяльності кооперативу є

формування його матеріально-технічної бази. Основним і найбільш реальним

джерелом формування матеріальної бази кооперативу є паї, додаткові паї та

цільові внески його членів.

Як показує практика, процес створення сільськогосподарського обслуго-

вуючого кооперативу та формування його матеріально-технічної бази на основі

майнових паїв є досить складним. Без кваліфікованої консультаційної допо-

моги, розробленого практичного механізму, належного юридичного й еконо-

мічного супроводу сільським громадам самостійно цю проблему вирішити

досить складно, необхідна консультаційна підтримка фахівців в цій справі.

В цілому, джерелами формування майна кооперативу є:

• паї, додаткові паї та цільові внески членів кооперативу

• майно, добровільно передане кооперативу його членами;

• кошти, що надходять від провадження господарської діяльності;

• кошти, що надходять від створених кооперативом підприємств;

• грошові та майнові пожертвування, благодійні внески, гранти,

безоплатна технічна допомога юридичних і фізичних осіб, у тому числі

іноземних;

• інші надходження, не заборонені законодавством.

79

На практиці часто виникає питання: що робити у тому випадку, коли на

розгортання діяльності кооперативу не вистачає власних коштів, а зовнішні

джерела фінансування обмежені або взагалі недостатні? Важливо позбавитися

ілюзій, що фінансування кооперативу почнеться автоматично після його

реєстрації, якщо коштів для його розвитку немає, слід докорінно переглянути

спектр його господарської діяльності й обмежити її види та обсяг до розмірів,

які можуть бути профінансовані.

Операційні витрати сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу

фінансуються за рахунок його доходів, які можуть формуватись за рахунок:

• надходжень від його членів у вигляді оплати за надані послуги;

• коштів або майна, які надходять у вигляді пасивних доходів ;

• субсидій (дотацій), отриманих з державного та/або місцевих бюдже-

тів для підтримки сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, держав-

них цільових фондів або в межах технічної чи благодійної, у тому числі

гуманітарної, допомоги;

• інших не заборонених законом надходжень.

Слід звернути увагу на те, що цей перелік не є вичерпним, оскільки існує

норма про можливість «інших не заборонених законом надходжень».

При цьому, основним джерелом надходжень (доходу) кооперативу є

дохід (виручка) від господарської діяльності, яка в значній мірі залежить від

правильного формування цін на послуги. Правила та вимоги щодо ціноутво-

рення повинні міститися у Правилах внутрішньогосподарської діяльності

сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу.

Важливим фактором ціноутворення в сільськогосподарських обслугову-

ючих кооперативах є те, що кооператив надаючи послуги своїм членам не

може заробляти прибуток за їх же рахунок. Тобто, кооператив має надавати

послуги за їх фактичною собівартістю. Оскільки фактична собівартість послуг

може бути визначена тільки в кінці звітного періоду, ціноутворення в такому

кооперативі складається з двох частин:

• спочатку, перед наданням послуг з поставки/закупівлі засобів вироб-

ництва та збуту продукції, кооператив встановлює попередні ціни на ці

послуги;

• за результатами звітного періоду визначається фактична вартість нада-

них послуг та визначається фінансовий результат від господарської діяльності.

Фінансовим результатом господарської діяльності (чистим доходом)

кооперативу є різниця між доходами кооперативу від господарської діяльності

та витратами на її провадження. Після виконання зобов’язань сільськогос-

подарського обслуговуючого кооперативу та відшкодування збитків за минулі

періоди залишок фінансового результату господарської діяльності кооперативу

розподіляється загальними зборами у вигляді відрахувань до фондів коопера-

тиву, кооперативних виплат його членам та нарахувань на паї членам

кооперативу, у тому числі асоційованим.

80

Таким чином, для того, щоб розподілити кооперативні виплати та

виплати на паї у сільськогосподарському обслуговуючому кооперативі

обов’язково потрібно робити це на загальних зборах.

Виплати на паї обмежені до 20% коштів, що підлягають розподілу

загальними зборами. Такі обмежувальні заходи мають важливе значення. Вони

сприяють орієнтації інтересів членів кооперативу насамперед на пошук еконо-

мічної вигоди у групових діях. Кооперативні виплати підлягають розподілу між

членами кооперативу пропорційно до обсягу послуг, отриманих ними від

кооперативу. Таким чином стимулюється підвищення зацікавленості членів

кооперативу у користуванні послугами свого кооперативу.

Управління сільськогосподарським обслуговуючим кооперативом

Управління сільськогосподарським обслуговуючим кооперативом здій-

снюється на принципах самоврядування, демократії, гласності, активної участі

його членів у вирішенні всіх питань діяльності кооперативу.

Управлінські функції в сільськогосподарському обслуговуючому коопе-

ративі здійснюють: члени кооперативу; правління кооперативу; голова

кооперативу; спостережна рада; виконавча дирекція; ревізійна комісія.

Вищим органом управління кооперативом є загальні збори його членів,

які мають право приймати будь-які рішення, пов’язані з статутною діяльністю

кооперативу, вирішують питання про його ліквідацію. Збори проводяться

щорічно після закінчення фінансового року, можуть також скликатися поза-

чергово за рішенням правління кооперативу або з ініціативи не менш як

третини його членів і є правомочними, якщо на них присутні більше половини

членів кооперативу.

На загальних зборах застосовується, рівне голосування – кожний член

кооперативу має один голос, і це право не може бути передано іншій особі.

Члени кооперативу делегують правлінню кооперативу відповідальність за

проведення його політики в життя.

Виконавчим органом кооперативу є правління кооперативу. Прав-

ління кооперативу – це колегіальний виконавчо-розпорядчий орган, який

здійснює управління кооперативом між загальними зборами і відповідальний

перед загальними зборами.

У кооперативах, де менше 10 членів правління не обирається, його

функції виконує голова кооперативу. В кооперативах де 10 і більше членів

обирається правління, яке очолює голова. Повноваження правління і голови

кооперативу визначаються його статутом.

Якщо голова правління виконує свої обов’язки на платній основі, то

розмір оплати праці визначається загальними зборами. Члени правління коопе-

ративу працюють переважно на громадських засадах. У статутах кооперативів

може бути передбачено винагороду за їх роботу.

Правління або голова приймають рішення про прийняття нових членів і

припинення членства. Це рішення має бути затверджено загальними зборами.

81

Правління має право скликання чергових загальних зборів.

Демократичність у кооперативі забезпечується також закладеним у Законі

принципом ротації: обрання членів правління та голови кооперативу на термін

не більше ніж п'ять років.

Серед повноважень правління, у першу чергу, слід виділити повно-

важення щодо забезпечення діяльності загальних зборів: їх скликання,

визначення порядку денного, ведення протоколів та контролю за виконанням

прийнятих ними рішень. Таким чином, правління забезпечує додержання

принципів колективного самоврядування.

Правління також розробляє проект програм економічного і соціального

розвитку та організовує їх виконання після прийняття загальними зборами.

Вирішує найсуттєвіші питання господарської діяльності згідно зі

статутом, зокрема, укладання господарських договорів у відповідних сферах

діяльності кооперативу (щодо послуг з виробництва та реалізації сільськогос-

подарської продукції, та ін.); забезпечує збереження майна, що виражається в

недопущені розкрадання, нестачі, псування матеріальних цінностей; організо-

вує в разі потреби проведення незалежних аудиторських перевірок та за їх

результатами звітує на загальних зборах.

Виконавчий директор. Правління кооперативу може наймати виконав-

чого директора для оперативного управління діяльністю кооперативу та

делегувати йому частину власних повноважень. Щоб не допустити конфлікту

інтересів між членами кооперативу та виконавчим директором, Закон перед-

бачає, що виконавчий директор не може бути членом кооперативу. За своїм

юридичним статусом він є фактично найманим працівником і на нього

поширюється дія законодавства України про працю. Із виконавчим директором

правління кооперативу укладає контракт, яким визначаються його трудові

права та обов'язки, режим його робочого часу та часу відпочинку, умови

настання матеріальної відповідальності тощо.

Спостережна рада кооперативу. У кооперативах, де кількість членів

перевищує 50 осіб, контрольні функції можуть бути розділені між двома

органами — спостережною радою та ревізійною комісією.

Спостережна рада, на відміну від ревізійної комісії, здійснює тільки

загальний контроль за додержанням статуту кооперативу, кооперативних

принципів та за діяльністю правління кооперативу.

Щоб забезпечити певну незалежність членів спостережної ради, Законом

передбачено, що вони не можуть бути членами правління або ревізійної комісії

та не отримують винагороди за свою працю.

Ревізійна комісія (ревізор) кооперативу. Для контролю за фінансово-

господарською діяльністю кооперативу обирається ревізійна комісія. У

кооперативі, до складу якого входить менше ніж 10 членів, функції ревізійної

комісії виконує ревізор.

Ревізійна комісія (ревізор) підзвітна загальним зборам членів кооперативу

і обирається загальними зборами з числа членів кооперативу у порядку,

82

встановленому його статутом. Членами ревізійної комісії (ревізором) не можуть

бути члени правління кооперативу чи його спостережної ради.

Перевірки результатів фінансово-господарської діяльності кооперативу

проводяться ревізійною комісією за власною ініціативою, а також за рішенням

загальних зборів чи на вимогу не менш як 10 відсотків членів кооперативу.

На вимогу ревізійної комісії (ревізора) надаються будь-які матеріали,

бухгалтерські та інші документи, а також пояснення посадових осіб

кооперативу.

Ревізійна комісія (ревізор) складає висновок за річними звітами про

результати діяльності кооперативу.

Ліквідація кооперативу

Ліквідація сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу відбу-

вається виключно за:

• рішенням загальних зборів членів кооперативу або зборів

уповноважених;

• рішенням суду.

Єдиною підставою для ліквідації кооперативу за рішенням загальних

зборів є воля більшості членів кооперативу. Жоден державний орган не має

права примусити кооператив до самоліквідації або заборонити йому це зробити.

Добровільний порядок створення кооперативу передбачає і добровільний

порядок його ліквідації.

Третя сторона може домагатися ліквідації кооперативу тільки через суд.

Ліквідація кооперативу здійснюється комісією, призначеною органом,

який прийняв рішення про його ліквідацію. Цим же органом визначається

порядок діяльності ліквідаційної комісії.

Після призначення ліквідаційної комісії статутні органи кооперативу

припиняють діяльність.

Ліквідаційна комісія, обрана загальними зборами членів кооперативу,

підлягає контролю з боку ревізійної комісії кооперативу до завершення

ліквідації.

Ліквідаційна комісія зобов'язана провести роботу, пов'язану із стягненням

дебіторської заборгованості кооперативу і виявленням претензій кредиторів (з

повідомленням останніх про ліквідацію кооперативу), встановити порядок і

строки проведення ліквідації, а також строк для заявлення претензій

кредиторами, який не може бути меншим ніж два місяці з дня публікації

інформації про ліквідацію кооперативу.

Ліквідаційна комісія проводить ліквідацію кооперативу у порядку,

встановленому законом.

Майно кооперативу, що залишилося після задоволення вимог кредиторів

кооперативу, здійснення виплат членам кооперативу паїв та виплат на паї,

кооперативних виплат, оплати праці, розрахунків з кооперативним об'єднанням,

83

членом якого він є, розподіляється між членами кооперативу у порядку,

визначеному статутом.

Майно неподільного фонду не підлягає поділу між його членами і

передається за рішенням ліквідаційної комісії іншій (іншим) кооперативній

організації (кооперативним організаціям) або зараховується до доходу

бюджету. При цьому у рішенні повинні бути визначені напрями використання

зазначеного майна.

Неподільний фонд ліквідованого кооперативу можна розглядати як

резерв для розвитку інших кооперативів і кооперативного руху загалом.

Закон не визначає критерії та порядок вибору кооперативу, якому

передається майно, а також порядок такої передачі. Це доцільно було зазначити

у статуті кооперативу.

Зарахування майна кооперативу до доходу бюджету виглядає досить

дивною нормою, потребує механізмів реалізації та уточнень щодо того, до

якого саме бюджету зараховується майно неподільного фонду, а також, як цим

майном розпорядиться бюджет.

84

Додаток 1

ЗАТВЕРДЖЕНО

Наказ Міністерства аграрної

політики та продовольства України

21 травня 2013 р. № 315

ПРИМІРНИЙ СТАТУТ

сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу

1. Загальні положення

1.1. Сільськогосподарський обслуговуючий кооператив «_______________» (далі —

Кооператив) створений його засновниками на добровільних засадах відповідно до Цивільного

кодексу України, законів України «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську

кооперацію» та на підставі рішення установчих зборів (протокол № _________ від

___________).

1.2. Найменування Кооперативу:

повна назва Кооперативу українською мовою ____________________________. скорочена

назва Кооперативу українською мовою ________________________. повна назва Кооперативу

англійською мовою ____________________________. скорочена назва Кооперативу

англійською мовою _________________________.

1.3. Місцезнаходження Кооперативу:________________________________.

Найменування (організаційно-правова форма та назва) пишеться прописом (великими)

літерами.

2. Мета та види діяльності Кооперативу

2.1. Кооператив утворюється шляхом об’єднання фізичних та/або юридичних осіб —

виробників сільськогосподарської продукції для організації обслуговування, спрямованого на

зменшення витрат та/або збільшення доходів членів цього кооперативу під час провадження

ними сільськогосподарської діяльності та на захист їхніх економічних інтересів.

2.2. Предметом діяльності Кооперативу є______________________________.

Усі види діяльності, які згідно із законодавством України потребують спеціальних

дозволів чи ліцензій, здійснюються Кооперативом лише після їх отримання.

3. Юридичний статус та склад засновників Кооперативу

3.1. Кооператив утворений та здійснює свою діяльність відповідно до законів України

«Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію», інших правових актів України, а

також цього Статуту.

3.2. Кооператив є юридичною особою. Статус юридичної особи Кооператив набуває у

порядку, встановленому Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та

фізичних осіб – підприємців».

3.3. Кооператив здійснює обслуговування своїх членів — виробників сільськогос-

подарської продукції, не маючи на меті одержання прибутку, і є неприбутковою організацією.

3.4. Кооператив має самостійний баланс, поточні рахунки в установах банків, печатку зі

своїм найменуванням, а також може мати вкладні (депозитні) рахунки в установах банків.

Кооператив може мати штампи зі своїм найменуванням, бланки, а також знак для

товарів і послуг, емблему, зареєстровані відповідно до законодавства України.

3.5. Кооператив може укладати угоди, набувати майнові та немайнові прав, нести

обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді загальної юрисдикції, господарському та

третейському судах відповідно до законодавства та цього Статуту.

3.6. Засновниками кооперативу є:

________________________________________________________________________________

85

Для фізичних осіб: прізвище, ім'я та по батькові, дані паспорта громадянина України

або паспортних документів іноземця (для осіб без громадянства, які постійно проживають

в Україні, — дані документа, який його замінює). Дані про фізичну особу засвідчуються її

особистим підписом.

________________________________________________________________________________

Для юридичної особи: код ЄДРПОУ, назва та місцезнаходження юридичної особи. Дані

про юридичну особу засвідчуються підписом її уповноваженого представника.

3.7. Засновники Кооперативу після його державної реєстрації набувають статусу членів

Кооперативу.

4. Права та обов'язки Кооперативу

4.1. Кооператив має право:

• здійснювати господарську діяльність, спрямовану на обслуговування своїх

членів, самостійно визначати стратегію та основні напрямки свого розвитку

відповідно до економічної ситуації;

• відповідно до законодавства України придбавати, відчужувати, здавати або

брати в оренду рухоме та нерухоме майно, необхідне для його діяльності;

• брати зобов'язання по кредитах та позиках і гарантувати їх виплати майном

чи активами Кооперативу;

• об’єднуватись з іншими кооперативами для спільного здійснення будь-якої

не забороненої законодавством діяльності за галузевою або територіальною

ознакою за рішенням загальних зборів членів Кооперативу;

• може мати у власності майно, відокремлене від майна своїх членів;

• _______________________________________________________________.

(інші права, що не суперечать законодавству)

4.2. Кооператив зобов'язаний:

• надавати послуги своїм членам згідно з їх замовленнями відповідно до

видів діяльності Кооперативу;

• створювати належні умови для високопродуктивної та безпечної праці,

забезпечувати додержання законодавства про працю, правил і норм

охорони праці, техніки безпеки, соціального страхування;

• виконувати норми і вимоги щодо охорони навколишнього природного

середовища, раціонального використання та відтворення природних

ресурсів і забезпечення екологічної безпеки;

• створювати умови для навчання своїх членів та співробітників;

• сприяти соціальному розвитку громади, до якої відносяться члени

Кооперативу;

• розробляти та затверджувати Правила внутрішньогосподарської діяльності

Кооперативу;

• ______________________________________________________________.

(інші обов'язки, що не суперечать законодавству)

5. Порядок набуття та припинення членства в Кооперативі

5.1. Членами Кооперативу можуть бути виробники сільськогосподарської продукції —

юридичні та/або фізичні особи, які зробили вступний і пайовий внески у розмірах,

визначених загальними зборами кооперативу, дотримуються вимог Статуту, мають право

ухвального голосу та беруть участь у господарській діяльності кооперативу.

Фізичні особи можуть бути членами Кооперативу, які досягли 16-річного віку і виявили

бажання брати участь у діяльності Кооперативу.

5.2. Кооператив за рішенням загальних зборів може приймати до свого складу

асоційованих членів Кооперативу.

86

Асоційованими членами Кооперативу можуть бути фізичні особи, які досягли 16-

річного віку, або юридичні особи, які визнають цей Статут і внесли пайовий внесок для

розвитку Кооперативу у розмірах, визначених цим Статутом.

5.3. Вступ до Кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви. Особа, яка подала

заяву, вносить вступний та пайовий внесок в порядку і розмірах, визначених цим Статутом.

Рішення правління (голови) Кооперативу про прийняття до Кооперативу підлягає

схваленню загальними зборами членів Кооперативу.

5.4. Кооператив веде реєстр членів та асоційованих членів.

5.5. Членство у Кооперативі припиняється у разі:

• добровільного виходу з Кооперативу відповідно до поданої письмової

заяви;

• несплаті внесків у порядку, визначеному Статутом кооперативу;

• смерті фізичної особи — члена Кооперативу або ліквідації юридичної

особи — члена Кооперативу;

• припинення діяльності Кооперативу;

• припинення участі в господарській діяльності Кооперативу протягом двох

років поспіль.

Порядок припинення членства у Кооперативі здійснюється відповідно до законодавства.

5.6. Виключення з членів Кооперативу може бути оскаржене в судовому порядку.

6. Права і обов'язки членів та асоційованих членів Кооперативу

6.1. Члени Кооперативу мають право:

• брати участь в управлінні Кооперативом шляхом голосування на загальних

зборах членів Кооперативу за принципом «один член Кооперативу — один

голос», обирати і бути обраними в органи управління Кооперативом. Для

членів Кооперативу — юридичних осіб — ці права реалізуються їх

уповноваженими представниками;

• ухвального голосу на загальних зборах;

• користуватися послугами Кооперативу для здійснення своєї господарської

діяльності;

• одержувати кооперативні виплати пропорційно до обсягів участі у

діяльності Кооперативу;

• одержувати виплати на паї;

• у разі виходу або ліквідації Кооперативу одержувати частку майна

Кооперативу пропорційно вартості пайового внеску у порядку і в термін,

що визначені цим Статутом;

• отримувати повну інформацію про діяльність Кооперативу відповідно;

• _______________________________________________________________.

(інші права, що не суперечать законодавству)

6.2. Члени Кооперативу зобов'язані:

• брати участь у господарській діяльності Кооперативу;

• дотримуватися Статуту Кооперативу, виконувати рішення загальних зборів

і правління Кооперативу;

• сплатити визначені цим Статутом внески;

• _______________________________________________________________.

(інші обов'язки, що не суперечать законодавству)

6.3. Асоційовані члени Кооперативу мають право:

• дорадчого голосу;

• отримувати частки доходу на паї відповідно до законодавства;

• отримувати повну інформацію про діяльність Кооперативу.

87

6.4. За відповідною заявою члени Кооперативу можуть переоформити членство у

Кооперативі на асоційоване членство на підставі рішення правління Кооперативу, яке

підлягає схваленню загальними зборами Кооперативу.

7. Фонди Кооперативу

7.1. Для забезпечення статутної діяльності Кооператив у порядку, передбаченому цим

Статутом, формує пайовий, неподільний, резервний та спеціальний фонди.

7.2. Пайовий фонд Кооперативу формується за рахунок паїв (у тому числі додаткових)

членів та асоційованих членів кооперативу.

7.3. Неподільний фонд Кооперативу створюється в обов'язковому порядку і формується

за рахунок вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу. Неподільний фонд не

може бути розподілений між членами кооперативу, крім випадків, передбачених законом.

Порядок відрахувань до неподільного фонду частини доходу визначається цим Статутом.

7.4. Кооператив може визначати і утворювати інші фонди Кооперативу (в тому числі

резервний і спеціальні фонди). Їх розмір, порядок формування та використання

затверджуються рішенням загальних зборів членів Кооперативу.

7.5. Резервний фонд Кооперативу створюється за рахунок відрахувань від доходу

кооперативу, перерозподілу неподільного фонду, пожертвувань, безповоротної фінансової

допомоги та за рахунок інших, не заборонених законом надходжень для покриття можливих

втрат (збитків).

7.6. Спеціальний фонд Кооперативу створюється за рахунок цільових внесків членів

кооперативу та інших, передбачених законом, надходжень для забезпечення його статутної

діяльності і використовується за рішенням органів управління кооперативу.

7.7. Розмір відрахувань до фондів Кооперативу визначається рішенням загальних зборів

із дотриманням цього Статуту.

7.8. Кооператив веде облік фондів із визначенням пайових і цільових внесків кожного

члену Кооперативу.

8. Вступні внески

8.1. При вступі до Кооперативу для організаційного забезпечення його діяльності кожна

фізична і юридична особа робить вступний внесок у грошовій формі у розмірі ________

(прописом) гривень.

8.2. Вступний внесок є обов'язковою умовою членства у Кооперативі.

8.3. Вступний внесок зараховується у неподільний фонд і у разі виходу з Кооперативу

не повертається.

9. Пай та пайові внески

9.1. Пайовий внесок члена сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу

формується з його паю та додаткових паїв.

9.2. Порядок визначення розміру пайового внеску кожного члена Кооперативу

визначається пропорційно до його участі у господарській діяльності Кооперативу відповідно

до запланованого обсягу і вартості послуг, що надаються Кооперативом.

Розмір мінімального паю члену Кооперативу складає ___ гривень.

9.3. Члени Кооперативу мають право за власним бажанням внести додатковий пай до

пайового фонду.

Розмір мінімального додаткового паю члена Кооперативу складає ________ гривень.

9.4. Розмір паю асоційованого члена Кооперативу не може бути меншим _________

гривень.

9.5. Розмір додаткового паю асоційованого члена Кооперативу не може бути меншим

_________ гривень.

9.6. Паї можуть вноситися майном, майновими правами та/або грішми.

9.7. Факт внесення майна, що вноситься членами або асоційованими членами

Кооперативу в рахунок їхнього паю чи додаткового паю, підтверджується актом приймання-

передачі майна (далі — Акт) після державної реєстрації Кооперативу. Акт повинен містити

88

опис майна, що вноситься, його грошову оцінку, дату, на яку майно вноситься до Коопе-

ративу, підпис члена Кооперативу, який вносить таке майно, підпис голови Кооперативу та

печатку Кооперативу.

Акт укладається у двох оригінальних примірниках, з яких один залишається у члена

Кооперативу, який вносить вклад майном, а другий — зберігається у Кооперативі.

9.8. Майнові права членів Кооперативу вносяться до майна Кооперативу у

встановленому законодавством порядку.

9.9. Паї, що вносяться у грошовій чи не грошовій формі, відображаються у

бухгалтерських регістрах Кооперативу у день їх отримання Кооперативом. Внески до

Кооперативу у вигляді нематеріальних цінностей вважатимуться внесеними на дату, що

встановлюється рішенням загальних зборів членів Кооперативу. Передача Кооперативу права

користування земельною ділянкою у вигляді паю оформлюється відповідно до законодавства

України.

10. Право власності на пай в майні Кооперативу

10.1. У разі виходу, виключення чи ліквідації Кооперативу члени Кооперативу мають

право отримувати частку майна Кооперативу пропорційно вартості пайового внеску у

порядку і в термін, що визначені цим Статутом. Члени Кооперативу, які внесли свій

майновий пай у кооператив у формі земельної ділянки, отримують свій майновий пай

виключно у формі земельної ділянки, тобто в натурі (на місцевості).

Термін отримання частки майна Кооперативу не може перевищувати двох років. Відлік

цього терміну починається з 1 січня року, що наступає з моменту виходу (виключення) із

Кооперативу.

10.2. Право власності членів Кооперативу — фізичних осіб на частку майна

Кооперативу є спадковим.

10.3. Асоційовані члени Кооперативу у разі ліквідації Кооперативу мають право

отримувати першочергово свої паї та відповідні частки доходу на паї.

10.4. Спори щодо права власності на пай члена Кооперативу у майні Кооперативу

вирішуються відповідно до законодавства України.

11. Майнова відповідальність

11.1. Кооператив відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним йому майном.

11.2. Члени Кооперативу відповідають за зобов'язаннями Кооперативу тільки в межах

пайового внеску.

11.3. Кооператив не несе відповідальності за зобов'язаннями членів Кооперативу.

11.4. Кооператив може застрахувати своє майно і майнові права. Страхування

здійснюється добровільно за рішенням загальних зборів, якщо інше не передбачено законами

України.

12. Структура органів управління

12.1. Управління Кооперативом здійснюється на основі самоврядування, гласності,

участі його членів у вирішенні питань діяльності Кооперативу.

12.2. До органів управління Кооперативу належать:

12.2.1. Загальні збори членів Кооперативу — вищий орган управління Кооперативу.

12.2.2. Правління Кооперативу.

12.2.3. Ревізійна комісія Кооперативу.

12.3. Кооператив може утворювати спостережну раду Кооперативу.

12.4. Для здійснення своєї діяльності загальні збори, а в період між ними правління

Кооперативу або спостережна рада, можуть утворювати спеціальні комісії з членів

Кооперативу із залученням в якості консультантів-фахівців — не членів Кооперативу.

13. Загальні збори

13.1. Загальні збори:

o вносять зміни і доповнення до Статуту;

89

o обирають шляхом прямого таємного голосування голову Кооперативу та членів

правління Кооперативу, членів ревізійної комісії та членів спостережної ради;

o заслуховують та ухвалюють звіти органів управління Кооперативу про їх

діяльність;

o визначають види і розміри фондів Кооперативу, порядок їх формування та

використання;

o затверджують:

• правила внутрішньогосподарської діяльності Кооперативу;

• форму організації бухгалтерського обліку, визначення та погодження облікової

політики в Кооперативі;

• річний звіт і баланс Кооперативу;

• порядок формування і розподілу доходу Кооперативу;

• рішення правління Кооперативу про прийняття нових членів та асоційованих членів та

про припинення членства;

o вирішують:

• питання про входження Кооперативу до об'єднання кооперативів;

• питання про реорганізацію або ліквідацію Кооперативу.

Загальні збори мають право приймати будь-які інші рішення, пов'язані зі статутною

діяльністю Кооперативу.

13.2. Загальні збори проводяться щорічно. Вони можуть скликатися позачергово за

рішенням правління Кооперативу, на вимогу не менше третини його членів, спостережної

ради та ревізійної комісії (ревізора).

Про дату, місце, час проведення та порядок денний загальних зборів члени Кооперативу

повинні бути повідомлені не пізніше ніж за 10 днів до визначеного строку їх проведення.

Позачергові загальні збори членів Кооперативу повинні бути скликані протягом 20 днів

з дня надходження вимог про їх скликання. У разі незабезпечення правлінням (головою)

Кооперативу скликання позачергових загальних зборів вони можуть бути скликані особами,

які вимагають їх скликання, протягом наступних 20 днів.

13.3. Загальні збори членів кооперативу правомочні вирішувати питання, якщо на них

присутні більше половини його членів, а збори уповноважених — за наявності не менше 3/4

уповноважених.

Кожний член кооперативу чи уповноважений кооперативу має один голос, і це право не

може бути передано іншій особі.

Рішення загальних зборів членів (зборів уповноважених) Кооперативу про прийняття,

внесення змін до Статуту, вступ до кооперативного об'єднання або вихід з нього, про

реорганізацію або ліквідацію Кооперативу вважається прийнятим, якщо за нього

проголосувало не менш як 3/4 членів Кооперативу, присутніх на загальних зборах

Кооперативу. З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів членів

(уповноважених) Кооперативу, присутніх на його загальних зборах.

13.4. Рішення загальних зборів членів (зборів уповноважених) Кооперативу

приймаються відповідно до його Статуту відкритим або таємним голосуванням. У випадку

рівності голосів вирішальним є голос голови Кооперативу.

13.5. Рішення загальних зборів є обов'язковим для всіх членів та асоційованих членів

Кооперативу.

14. Правління Кооперативу

14.1. Правління Кооперативу обирається на термін, що не перевищує п’яти років.

14.2. Правління Кооперативу:

• здійснює поточне керівництво господарською діяльністю Кооперативу в

період між проведенням загальних зборів членів Кооперативу;

90

• розробляє та вносить на затвердження загальними зборами членів

Кооперативу напрями розвитку Кооперативу;

• приймає рішення про скликання загальних зборів;

• скликає загальні збори членів Кооперативу і контролює виконання

прийнятих ними рішень;

• вирішує питання діяльності Кооперативу;

• вносить на затвердження загальних зборів рішення про прийняття до

Кооперативу нових членів та асоційованих членів та припинення членства,

а також про переоформлення простого членства на асоційоване;

• укладає трудові договори (контракти) у разі найму на роботу виконавчої

дирекції та оцінює її діяльність;

• має право наймати виконавчого директора для оперативного управління

Кооперативом, який не може бути членом Кооперативу;

• організовує у разі потреби проведення незалежних аудиторських перевірок;

• розробляє Правила внутрішньогосподарської діяльності;

• встановлює форму і порядок ведення Книги реєстрації членів Кооперативу

та асоційованих членів;

• вирішує питання навчання членів Кооперативу, співробітництва з

вітчизняними та іноземними організаціями.

14.3. Кількість членів правління складає ____ осіб.

14.4. Члени правління Кооперативу обирають із свого складу заступника голови та

секретаря правління Кооперативу.

14.5. Члени правління Кооперативу працюють на громадських засадах.

14.6. Члени правління припиняють виконання своїх обов’язків у разі закінчення строку

їх повноважень, смерті фізичної особи – члена правління або ліквідації юридичної особи —

члена правління, дострокового відкликання загальними зборами.

14.7. Засідання правління Кооперативу проводиться у разі потреби, але не рідше

________на рік.

Рішення приймається більшістю голосів за наявності не менше як 3/4 складу членів

правління Кооперативу. У випадку рівності голосів вирішальним є голос голови Кооперативу.

15. Голова Кооперативу

15.1. Голова Кооперативу очолює правління і обирається загальними зборами

Кооперативу на термін, що не має бути більше п’яти років.

15.2. Голова Кооперативу:

• виконує рішення правління Кооперативу;

• представляє Кооператив перед третіми особами та у судових органах;

• забезпечує організацію господарської діяльності Кооперативу;

• здійснює оперативне керівництво діяльністю Кооперативу;

• приймає на роботу та звільняє штатних працівників;

• несе відповідальність за свою діяльність перед Кооперативом;

• виконує інші функції, делеговані йому правлінням Кооперативу.

-_______________________________________________________________.

(визначити у разі необхідності інші обов'язки)

15.3. У своїй діяльності голова Кооперативу підзвітний загальним зборам Кооперативу.

16. Спостережна рада Кооперативу

16.1. Спостережна рада обирається загальними зборами для контролю за діяльністю

виконавчого органу Кооперативу.

91

До створення спостережної ради весь обсяг її повноважень, визначений в цьому Статуті,

належить до компетенції загальних зборів Кооперативу. Члени правління Кооперативу чи

ревізійної комісії не можуть бути обрані членами спостережної ради Кооперативу.

16.2. Член спостережної ради не може бути членом правління чи ревізійної комісії

Кооперативу.

16.3. Спостережна рада складається з _______ осіб та обирається на термін не більше

трьох років.

16.4. До виключної компетенції спостережної ради відносяться такі повноваження:

• узгодження рішень правління про притягнення до майнової відповідальності

членів Кооперативу;

• попередній розгляд питань, що вносяться до порядку денного загальних зборів та

ухвалення рекомендацій для загальних зборів стосовно прийняття рішень з цих

питань;

• вирішення інших питань, що віднесено до компетенції спостережної ради

відповідно до умов цього Статуту та тих, що періодично можуть погоджуватись

загальними зборами як такі, що потребують ухвалення спостережної ради.

16.5. Порядок формування спостережної ради, проведення її засідань, а також прийняття

рішень спостережною радою визначаються Положенням про спостережну раду, яке

приймається загальними зборами.

16.6. Члени спостережної ради виконують свої функції на громадських засадах.

17. Ревізійна комісія (ревізор)

17.1. Для контролю за фінансово-господарською діяльністю Кооперативу загальними

зборами обирається ревізійна комісія. Ревізійна комісія обирається з числа членів

Кооперативу терміном на три роки. При обранні ревізійної комісії кількість її членів повинна

складати не менше трьох осіб. Члени правління, а також члени спостережної ради не можуть

бути членами ревізійної комісії.

17.2. Ревізійна комісія підзвітна загальним зборам Кооперативу.

17.3. Ревізійна комісія робить висновки до проектів річних звітів та балансів

Кооперативу, без яких загальні збори не мають права їх затверджувати.

18. Формування та розподіл фінансових результатів господарської діяльності

Кооперативу

18.1. Дохід Кооперативу може формуватися за рахунок:

• надходжень від його членів у вигляді плати за надані послуги у процесі

виробництва, заготівлі, переробки, постачання сільськогосподарської

продукції;

• коштів або майна, які надходять у вигляді пасивних доходів;

• субсидій (дотацій), отриманих з державного та/або місцевих бюджетів для

підтримки Кооперативу, державних цільових фондів або в межах технічної

чи благодійної, у тому числі гуманітарної, допомоги;

• інших не заборонених законом надходжень.

18.2. Надходження, одержані Кооперативом від збуту (продажу) сільськогосподарської

продукції за дорученням членів цього кооперативу, не є його доходами.

18.3. Фінансовим результатом господарської діяльності (чистим доходом) Кооперативу

є різниця між доходами кооперативу від господарської діяльності та витратами на її

провадження.

Після виконання зобов’язань сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу та

відшкодування збитків за минулі періоди залишок фінансового результату господарської

діяльності кооперативу розподіляється загальними зборами Кооперативу у вигляді

відрахувань до фондів кооперативу, кооперативних виплат його членам та нарахувань на паї

членам кооперативу, у тому числі асоційованим.

92

18.4. За рішенням загальних зборів членів Кооперативу частина доходу Кооперативу

може спрямовуватися на нарахування і виплату часток доходу на паї. Рішенням загальних

зборів може передбачатися різний відсоток часток доходу на паї для членів та асоційованих

членів Кооперативу.

18.5. За бажанням члена Кооперативу належна йому частка доходу Кооперативу може

бути використана на збільшення додаткового паю члена Кооперативу.

19. Облік та звітність

19.1. Кооператив здійснює бухгалтерський та управлінський облік, а також веде

статистичну звітність згідно із законодавством.

19.2. Питання організації бухгалтерського обліку, визначення та погодження облікової

політики належить до повноважень загальних зборів Кооперативу. Загальні збори можуть

делегувати повноваження організації бухгалтерського обліку голові кооперативу.

Бухгалтерський облік в Кооперативі ведеться з дня реєстрації та до його ліквідації.

19.3. Структура бухгалтерської служби Кооперативу визначається змістом та обсягом

облікових робіт і залежить від обсягу господарської діяльності, кількості працівників, членів

Кооперативу.

19.4. Голова Кооперативу та головний бухгалтер (у разі наявності) несуть персональну

відповідальність за додержання порядку ведення і достовірності бухгалтерського обліку та

статистичної звітності.

20. Регулювання трудових відносин

20.1. Трудові відносини у Кооперативі регулюються законодавством України.

20.2. Для виконання статутних завдань і цілей Кооператив залучає до роботи за

трудовим договором осіб, які не є членами Кооперативу. За угодою сторін між Кооперативом

та найманим працівником трудовий договір може укладатися у формі контракту.

20.3. Кооператив самостійно визначає форми і систему оплати праці з урахуванням

норм і гарантій, встановлених законодавством України, Генеральною та Галузевою угодами.

Мінімальна заробітна плата працівників Кооперативу не може бути нижчою

встановленого законодавством України мінімального розміру заробітної плати.

21. Реорганізація та ліквідація Кооперативу

21.1. Реорганізація Кооперативу:

• Кооператив за рішенням загальних зборів може бути реорганізовано лише в

інший Кооператив, відповідно до законодавства України;.

• у разі реорганізації Кооперативу все його майно та всі його права і обов'язки

переходять до правонаступника;

• порядок реорганізації Кооперативу встановлюється загальними зборами членів

Кооперативу.

21.2. Кооператив ліквідується:

• за рішенням загальних зборів членів Кооперативу;

• у разі, якщо кількість членів Кооперативу стає менше трьох;

• за рішенням суду.

21.3. Ліквідація Кооперативу здійснюється ліквідаційною комісією, призначеною

загальними зборами членів Кооперативу, а у разі ліквідації за рішенням суду —

ліквідаційною комісією, призначеною цими органами.

З дня призначення ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження з управління

Кооперативом. Ліквідаційна комісія у триденний термін з дати її призначення публікує

інформацію про ліквідацію Кооперативу в одному з офіційних друкованих засобів масової

інформації із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій. Ліквідаційна

комісія проводить належну підготовчу та організаційну роботу, складає ліквідаційний баланс

93

та подає його органу, що прийняв рішення про ліквідацію Кооперативу. Повнота і

достовірність ліквідаційного балансу повинні бути підтверджені аудиторами.

21.4. Майно Кооперативу, що залишилося після задоволення вимог кредиторів

Кооперативу, здійснення виплат членам Кооперативу паїв та виплат на паї, кооперативних

виплат, оплати праці, розрахунків з кооперативним об'єднанням, членом якого він є,

розподіляється між членами Кооперативу у порядку, визначеному Статутом.

Майно неподільного фонду не підлягає поділу між його членами і передається за

рішенням ліквідаційної комісії іншій (іншим) кооперативній організації (кооперативним

організаціям) або зараховується до доходу бюджету. При цьому у рішенні повинні бути

визначені напрями використання зазначеного майна.

21.5. Ліквідація вважається завершеною, а Кооператив таким, що припинив свою

діяльність з моменту внесення органом державної реєстрації запису про його ліквідацію до

державного реєстру.

22. Прикінцеві положення

22.1. Зміни та доповнення до Статуту Кооперативу вносяться за рішенням загальних

зборів членів Кооперативу. Внесення змін та доповнень до Статуту оформлюється окремим

додатком. Зміни до Статуту Кооперативу підлягають державній реєстрації.

22.2. Зміни та доповнення є невід’ємною частиною Статуту Кооперативу.

22.3. Повідомлення про зміни та доповнення до Статуту надсилаються до органу, що

зареєстрував Кооператив.

Голова Кооперативу ______________ _______________________

(підпис) (ініціали, прізвище)

94

Додаток 2

ЗАТВЕРДЖЕНО

Наказ Міністерства аграрної

політики та продовольства України

від 30 жовтня 2013 р. № 643

ПРИМІРНІ ПРАВИЛА

внутрішньогосподарської діяльності

сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу

Розділ I. Загальні положення

1.1. Примірні правила внутрішньогосподарської діяльності сільськогосподарського

обслуговуючого кооперативу (далі — Правила) розроблено відповідно до статті 8 Закону

України «Про сільськогосподарську кооперацію» та статуту сільськогосподарського

обслуговуючого кооперативу (далі — Кооператив).

1.2. Правила є внутрішнім нормативним документом Кооперативу, що встановлює

механізми та способи реалізації положень статуту Кооперативу з урахуванням особливостей

його господарської діяльності.

1.3. Правила затверджуються загальними зборами членів Кооперативу та є

обов’язковими для всіх членів Кооперативу.

Розділ II. Порядок організації надання послуг членам Кооперативу

2.1. Сфера господарської діяльності Кооперативу.

2.1.1. Кооператив здійснює свою господарську діяльність у сфері надання послуг,

визначених у статуті Кооперативу.

2.1.2. Базовою територією розміщення та надання послуг є село_________________ з

розширенням та створенням підрозділів у сусідніх селах _______________________________.

2.2. Порядок організації надання послуг членам Кооперативу.

2.2.1. Структура, обсяг та порядок надання послуг членам Кооперативу визначається

планом господарської діяльності Кооперативу, який формується на основі попередніх заявок

членів Кооперативу та затверджується загальними зборами Кооперативу.

Заявка члена Кооперативу на послуги є підставою для формування плану

господарської діяльності Кооперативу та основою для укладання між Кооперативом та

членом Кооперативу договору або іншої угоди щодо надання таких послуг.

Примірна форма та строки подачі заявок визначаються правлінням Кооперативу та

доводяться до відома всіх членів.

2.2.2. Збут сільськогосподарської продукції відбувається на основі укладених між

членами Кооперативу та Кооперативом договорів — доручень про надання послуг по збуту

продукції. Договори укладаються на основі та відповідно до затвердженого плану

господарської діяльності. Основними умовами договорів є:

• перелік та обсяги продукції;

• графіки/періодичність поставки;

• вимоги до якості та підготовки продукції;

• вартість послуг з реалізації (передпродажна підготовка, тимчасове зберігання,

транспортування та інше);

• порядок розрахунків;

• санкції за невиконання умов договору.

95

2.2.3. Закупівля засобів виробництва здійснюється на основі поданої членом

Кооперативу заявки, в якій вказується перелік та обсяг необхідних матеріальних ресурсів,

бажаний строк їх поставки, інші суттєві умови.

2.2.4.Технологічні послуги з виробництва сільськогосподарської продукції надаються

у строки та за графіком, який складається у відповідності із планом господарської діяльності

Кооперативу та затверджується правлінням Кооперативу. Графік складається в розрізі

основних видів послуг та базових одиниць техніки (тракторів, комбайнів, інших засобів), з

урахуванням територій компактного надання послуг, оптимізації використання техніки та

мінімізації непродуктивних витрат (простоїв, холостих перегонів та інше).

Затверджені графіки надання послуг доводяться до відома членів Кооперативу та

мають бути у вільному доступі для членів Кооперативу.

Зміна строків надання послуг відбувається на основі обґрунтованої письмової заяви

члена Кооперативу та/або рішення виконавчого органу не пізніше 10 днів до настання строку

надання послуг.

2.2.5. Технологічні послуги з переробки, передпродажної підготовки та зберігання

сільськогосподарської продукції надаються на основі укладених між членами Кооперативу та

Кооперативом договорів про надання відповідних послуг, які укладаються на основі та

відповідно до затвердженого плану господарської діяльності у цій сфері.

2.2.6. У залежності від видів господарської діяльності Кооператив розробляє та

встановлює для членів вимоги із дотримання певних норм при виробництві продукції з метою

відповідності її на якість та безпечність. Ці вимоги можуть регламентувати обсяги продукції в

розрізі її видів, сортів, порядок застосування хімічних засобів захисту рослин, дотримання

норм та стандартів якості продукції, а також екологічних стандартів та вимог виробництва

органічної продукції тощо.

Правління Кооперативу може відмовити члену Кооперативу в разі документального

підтвердження невиконання встановлених норм при виробництві продукції на її відповідність

встановленим вимогам, насамперед якості та безпечності.

2.3. Умови постачання продукції Кооперативу.

2.3.1. Умови постачання продукції визначаються договором або іншою угодою.

2.3.2. Член Кооперативу може самостійно пакувати свою продукцію та передавати її

для збуту через Кооператив.

2.3.4. Член Кооперативу може своїм транспортом поставляти продукцію в Кооператив

або використовувати транспортні послуги Кооперативу, якщо Кооператив надає такі послуги.

При транспортуванні продукції транспортом Кооперативу відповідальність за

збереження продукції несе Кооператив. При транспортуванні продукції транспортом члена

Кооперативу відповідальність за збереження продукції до

розвантажування її в призначеному Кооперативом місці несе член Кооперативу.

2.3.5. Місце та порядок зважування та контролю кількості та якості продукції

визначається і затверджується правлінням Кооперативу, доводяться до відома та є у вільному

доступі для членів Кооперативу.

2.3.6. Документи про поставку і на транспортування продукції в Кооператив

заповнюються і надаються членом Кооперативу.

2.3.7. У залежності від видів технологічних послуг із переробки та зберігання

сільськогосподарської продукції правління Кооперативу розробляє та затверджує норми

природних втрат при зберіганні та нормативи виходу продукції від її переробки, доводяться

до відома та є у вільному доступі для членів Кооперативу.

2.4. Постачання членам Кооперативу засобів виробництва.

Член Кооперативу зобов’язаний повністю розрахуватися за отримані матеріально-

технічні засоби виробництва згідно з поданою заявкою на послуги, окрім випадку надання

послуг у кредит (умови визначаються в заявці на отримання послуг або матеріально-

технічних засобів виробництва у безвідсотковий кредит і договорі надання кредиту).

96

Розділ III. Вимоги стосовно документального оформлення зобов’язань членів

Кооперативу перед Кооперативом щодо участі у його господарській діяльності

3.1. Загальними умовами членства в Кооперативі є зобов’язання членів Кооперативу

щодо участі у господарській діяльності Кооперативу. При вступі до Кооперативу заявник

самостійно визначає обсяги участі у господарській діяльності Кооперативу на перший рік

роботи, про що зазначає у заяві про вступ до Кооперативу. Правління Кооперативу розглядає

та схвалює заяву заявника. В окремих випадках правління Кооперативу тимчасово може

обмежити заявлені обсяги отримання послуг, якщо потужність техніки або обладнання

Кооперативу є недостатньою для якісного задоволення потреб члена Кооперативу.

3.2. Правління Кооперативу після прийняття заявника у члени Кооперативу та

схвалення (узгодження) обсягу послуг підписує з ним договір про участь у господарській

діяльності Кооперативу на один календарний рік. Істотними умовами такого договору є обсяг

та якість продукції (послуг), яка продається або закуповується через Кооператив, обсяг, ціна

та якість послуг, які надає Кооператив, відповідальність Кооперативу та членів Кооперативу

за виконання договірних зобов’язань.

3.3. На наступні календарні роки договір продовжується автоматично за умови, якщо

жодна із сторін за 30 календарних днів до початку нового року не подала пропозицій щодо

зміни умов договору або його припинення.

Член Кооперативу, який не планує поновлювати/продовжувати виконання своїх

зобов’язань, письмово попереджує про свої наміри Кооператив за шість місяців.

3.4. У разі суттєвої з об’єктивних причин зміни обсягу участі члена Кооперативу в

господарській діяльності Кооперативу член Кооперативу зобов’язаний письмово повідомити

Кооператив не пізніше _____ днів з моменту виникнення відповідних причин.

3.5. Зобов’язання щодо постачання продукції до Кооперативу.

3.5.1. У разі участі члена Кооперативу у діяльності Кооперативу в сфері зберігання,

переробки та реалізації овочів, фруктів, ягід і винограду член Кооперативу зобов’язаний

збувати через Кооператив не менш ____% виробленої такої продукції.

3.5.2. У разі участі члена Кооперативу у господарській діяльності Кооперативу в

частині зберігання, переробки та реалізації урожаю зернової продукції, кукурудзи, соняшнику

, цукрового буряку , не враховуючи продукції, що залишається у господарстві на внутрішні

потреби, член Кооперативу зобов’язаний збувати через Кооператив не менш ____%

виробленої такої продукції.

3.5.3. У разі участі члена Кооперативу у господарській діяльності Кооперативу в сфері

переробки та реалізації продукції тваринництва, не враховуючи продукції, що залишається у

господарстві на внутрішні потреби, член Кооперативу зобов’язаний збувати через Кооператив

не менш ____ % виробленої такої продукції.

3.6. Зобов’язання щодо закупівлі засобів виробництва.

Член Кооперативу зобов’язаний закуповувати через Кооператив необхідні засоби

виробництва в розмірі не менше _____% з тих їх видів, постачання яких здійснює

Кооператив, або не менше _____% їх річного обсягу, які планується використовувати в

господарствах членів Кооперативу.

3.7. Зобов’язання щодо використання технологічних послуг із виробництва

сільськогосподарської продукції.

3.7.1. Член Кооперативу зобов’язаний використовувати технологічні послуги

Кооперативу в обсязі не менше _____% річного обсягу, необхідного для виробництва

сільськогосподарської продукції в його господарстві.

3.7.3. Облік (реєстрація) зобов’язань та використання технологічних послуг ведеться

персоніфіковано в розрізі членів Кооперативу та розрізі видів послуг із зазначенням їх

фізичних обсягів та вартості.

97

3.8. Право брати додаткові зобов’язання.

Додатковими зобов’язаннями є використання технологічних послуг понад взятих

зобов’язань.

Заява про додаткові зобов’язання подається у письмовій формі на розгляд правління

Кооперативу двічі на рік. Членів Кооперативу повідомляють про останній термін подання

заяви за два тижні. Заяви розглядаються правлінням Кооперативу по кожній одиниці техніки.

Члени Кооперативу, які подають заяву на додаткове використання технологічних

послуг, мають перевагу перед тими, хто ще не прийняв зобов’язання щодо використання

технологічних послуг. Якщо потужностей для надання технологічних послуг недостатньо,

щоб задовольнити першу категорію членів Кооперативу, право на прийняття додаткових

зобов’язань розподіляється між ними пропорційно зобов’язанням, що вже були прийняті.

Члени Кооперативу, які вже взяли зобов’язання щодо використання додаткових

технологічних послуг, мають перевагу перед новими членами Кооперативу.

3.9. Недотримання зобов’язань щодо участі у діяльності Кооперативу.

До проведення загальних зборів після закінчення кожного фінансового року правління

та ревізор Кооперативу перевіряють дотримання зобов’язань кожним членом Кооперативу у

його господарській діяльності за минулий рік. У разі недотримання взятих зобов’язань член

Кооперативу зобов’язаний надати Кооперативу письмове пояснення у _____ денний термін з

дня отримання відповідного письмового запиту. Правління Кооперативу, враховуючи

письмове пояснення члена Кооперативу, приймає рішення про санкції, що можуть бути

застосовані до нього.

За винятком випадку, коли правління і ревізор Кооперативу визнає пояснення члена

Кооперативу поважними, останній повинен компенсувати Кооперативу суму постійних

витрат у розмірі, яка розраховувалась на обсяг прийнятих ним зобов’язань. Дані положення

мають бути зазначені у договорі про участь у господарській діяльності Кооперативу.

Санкції за недотримання зобов’язань щодо участі членів Кооперативу у діяльності

Кооперативу передбачаються у договорі про участь у господарській діяльності Кооперативу.

Розділ IV. Порядок формування майна Кооперативу

4.1. Сплата вступних внесків.

Член Кооперативу зобов’язаний сплатити вступний внесок у повному обсязі протягом

___ днів після схвалення правлінням Кооперативу його кандидатури про прийом в члени

Кооперативу.

4.2. Сплата обов’язкових пайових внесків.

4.2.1. Обов’язкові пайові внески вносяться пропорційно участі члена в господарській

діяльності Кооперативу у відповідності з його зобов’язаннями щодо цієї участі, які він бере

на себе відповідно до цих Правил.

4.2.2. Якщо середній обсяг участі члена у діяльності Кооперативу на певні види послуг

за останні три роки перевищує його зобов’язання, які визначені у заяві про вступ, більш ніж

на _____%, розмір пайового внеску збільшується на такий же відсоток.

4.2.3. Якщо особа перебувала у Кооперативі менше ніж три роки, для визначення

середніх обсягів діяльності береться розмір зобов’язань щодо участі в господарській

діяльності за період, протягом якого член перебував у Кооперативі.

4.3. Сплата додаткових пайових внесків.

4.3.1. Члени Кооперативу мають право внести додатковий пай понад обов’язковий

пай, який передається ними за власним бажанням до пайового фонду.

4.3.2.Додаткові пайові внески членів Кооперативу обмежуються. Розмір додаткового

пайового внеску кожного члена Кооперативу визначається як відсоток від загального розміру

пайового фонду і не може перевищувати ___% його суми. Додаткові пайові внески можуть

бути переведені в обов’язкові внески, якщо зобов’язання члена Кооперативу зростають.

98

4.3.3. Член Кооперативу може робити додаткові пайові внески тільки у тому випадку,

якщо він сплатив 100% обов’язкових пайових внесків або зобов’язався це зробити не пізніше

ніж через місяць після вступу.

4.4. Пайові внески асоційованих членів Кооперативу.

4.4.1. Асоційовані члени зобов’язані утримувати свої паї у пайовому фонді

Кооперативу протягом щонайменше _____ років.

4.4.2. При сплаті пайового внеску в майновій формі асоційований член Кооперативу

повинен отримати згоду правління Кооперативу. Майнові пайові внески обліковуються за

цінами, погодженими між асоційованим членом Кооперативу та правлінням Кооперативу.

4.5. Умови сплати пайових внесків.

4.5.1. Для нового члена Кооперативу порядок сплати пайових внесків, основою яких є

зобов’язання щодо участі у діяльності, є наступним:

1) ________% протягом 1 місяця після схвалення кандидатури правлінням

Кооперативу;

2) решта _________________________________________________.

4.5.2. Порядок сплати пайових внесків внаслідок збільшення участі в діяльності

(збільшення площі, обсягів поставок продукції тощо) є наступним:

1) ________% протягом 1 місяця після схвалення кандидатури правлінням

Кооперативу;

2) решта __________________________________________________.

4.5.3. Асоційований член сплачує ____ % пайових внесків протягом першого місяця

після затвердження його кандидатури правлінням Кооперативу, а решту — відповідно до

умов, визначених у його заяві про вступ.

4.6. Порядок здійснення пайових внесків у майновій формі.

Для прийняття на баланс Кооперативу пайового внеску у майновій формі правлінням

Кооперативу створюється спеціальна комісія у складі трьох осіб — голова Кооперативу, член

ревізійної комісії (ревізор), бухгалтер.

Комісія зобов’язана провести огляд об’єкта (предмета) внеску на предмет відповід-

ності його технічних характеристик, що зазначені у заяві члена Кооперативу, перевірити

наявність та відповідність технічної документації та правовстановлюючих документів.

4.7. Порядок здійснення пайових внесків шляхом передачі права користування

земельною ділянкою.

Рішення про здійснення пайового внеску шляхом передачі Кооперативу права

користування земельною ділянкою та про умови такого внеску (розмір земельної ділянки,

оцінка, цільове призначення, інше) приймається виключно загальними зборами Кооперативу.

Передача членом (асоційованим членом) Кооперативу права користування земельною

ділянкою як пайовий внесок до Кооперативу оформлюється відповідно до земельного

законодавства та рішенням загальних зборів Кооперативу.

4.8. Бухгалтерія Кооперативу зобов’язана вести персоніфікований облік обов’язкових

та додаткових пайових внесків у грошовому та натуральному обчисленні.

4.9. Паї, у тому числі резервного і спеціального фондів, є персоніфікованими, і у сумі

визначають загальну частку кожного члена Кооперативу у майні Кооперативу.

4.10. Повернення пайових внесків при виході з Кооперативу.

4.10.1. Повернення паїв може бути здійснено у грошовій та/або натуральній формі.

Рішення про повернення паїв у натуральній формі приймається виключно загальними

зборами Кооперативу і за умови, що таке повернення не може нанести шкоду відповідному

виду діяльності Кооперативу.

Повернення паїв у натуральній формі, яке може нанести шкоду відповідному виду

діяльності Кооперативу, повинно здійснюватися у грошовій формі, якщо це обладнання

(техніка або споруда) не було внесено членом (асоційованим членом) в якості пайового

внеску.

99

4.10.2. У разі виходу з Кооперативу або виключення з Кооперативу фізична чи

юридична особа має право на одержання своєї загальної частки натурою, грішми або (за

бажанням) цінними паперами, відповідно до їх вартості на момент виходу, а земельної

ділянки — у натурі.

4.10.3. Повернення паїв у грошовій формі може бути здійснено терміном до ___ років

але не більше, ніж передбачено законодавством.

4.10.4. Повернення паїв у грошовій формі для членів Кооперативу, які виходять після

закінчення строку зобов’язань, здійснюється у такому порядку:

1) __% протягом ______________ місяців після закінчення строку зобов’язань;

2) __% у кінці ______________ року після закінчення строку зобов’язань.

4.10.5. Для членів, що виходять з Кооперативу до закінчення строку зобов’язань або у

разі їх виключення з Кооперативу, повернення паїв у грошовій формі здійснюється у такому

порядку:

1) __% протягом ____________ місяців з моменту виходу або виключення з

Кооперативу;

2) __% у кінці _________ року з моменту виходу або виключення з Кооперативу.

4.10.6. Розрахунок загальної частки члена Кооперативу здійснюється на основі

фінансових показників річного балансу, затвердженого загальними зборами Кооперативу.

4.11. Визначення розміру та нарахування кооперативних виплат.

4.11.1. Пропозиції щодо визначення розміру (частини) економічного результату від

господарської діяльності Кооперативу для кооперативних виплат та проект розрахунку

кооперативних виплат готує правління Кооперативу та подає на затвердження загальних

зборів Кооперативу.

4.11.2. Кооперативні виплати розраховуються (розподіляються) між членами

Кооперативу пропорційно обсягу участі членів Кооперативу в господарській діяльності

Кооперативу.

Кооперативні виплати не виплачуються у випадку збиткової діяльності та якщо збитки

за минулі роки залишилися не відшкодованими.

4.12. Визначення розміру та нарахування виплат на паї.

4.12.1. Частина доходу, визначеного до розподілу, у розмірі до 20 відсотків

спрямовується на нарахування і виплату на паї. Рішенням загальних зборів може

передбачатися різний відсоток часток доходу на паї для членів та асоційованих членів

Кооперативу. Решта доходу розподіляється між членами Кооперативу у вигляді

кооперативних виплат відповідно до їх участі в господарській діяльності.

4.12.2. За бажанням члена Кооперативу належна йому частка доходу Кооперативу

може бути використана на збільшення додаткового паю члена Кооперативу.

4.13. Облік членів (асоційованих членів) Кооперативу та передачі паїв.

4.13.1. Облік членів (асоційованих членів) Кооперативу та передачі паїв ведеться в

реєстрах за формою, затвердженою правлінням Кооперативу. Реєстри поділяються на реєстри

членів (асоційованих членів) та реєстри сплати/передачі паїв. Реєстри ведуться на паперових

носіях у формі журналу, аркуші якого мають бути пронумеровані, прошнуровані, скріплені

підписом голови Кооперативу та завірені печаткою Кооперативу. Реєстр членів Кооперативу

веде та зберігає секретар правління Кооперативу.

4.13.2. Кооператив веде окремо реєстр членів Кооперативу та реєстр асоційованих

членів Кооперативу.

4.13.3. До реєстру членів заносяться дані про особу члена (асоційованого члена), а

також розмір його пайового внеску. Реєстр членів (асоційованих членів) Кооперативу містить

порядковий номер, прізвище, ім’я та по батькові, адресу члена (асоційованого члена), дату

подання заяви про вступ, дату прийняття рішення правлінням Кооперативу, дату вступу

члена (асоційованого члена), розмір пайових зобов’язань, суми сплачених у рахунок пайового

внеску, та дату виходу з Кооперативу.

100

4.13.4. Протягом ___ днів після схвалення загальними зборами Кооперативу рішення

правління Кооперативу про прийом членів Кооперативу секретар правління Кооперативу

зобов’язаний видати кожному з членів посвідчення про членство. Форма посвідчення

затверджується правлінням Кооперативу.

Розділ V. Ціноутворення та фінансові відносини з членами Кооперативу

5.1. Ціни на послуги кооперативу та порядок введення їх в дію затверджуються

загальними зборами Кооперативу.

5.2. Правління Кооперативу щорічно розробляє та виносить на розгляд загальних

зборів проект цін на послуги Кооперативу, які будуть надаватись членам Кооперативу.

5.3. При розробці проекту цін на послуги Кооперативу правління Кооперативу

зобов’язане дотримуватись структури ціни, яка передбачає:

1) прямі витрати (сировина, матеріали, оплата праці, інші прямі витрати);

2) накладні витрати — не більше __% від суми прямих витрат;

3) цінову безпеку (прогнозований рівень інфляції та ціновий запас на випадок

подорожчання вартості матеріалів/послуг інших організацій) — не більше ___% від суми

прямих та накладних витрат;

4) розмір податку за обраною Кооперативом системою оподаткування.

5.4. Коригування цін на послуги в межах до __% здійснюється правлінням

Кооперативу виключно у випадку перевищення, закладеного в структурі ціни рівня інфляції

та/або підвищення ринкової вартості основних складових прямих витрат Кооперативу. В

інших випадках коригування цін здійснюється за рішенням загальних зборів Кооперативу.

5.5. Кориговані ціни на послуги Кооперативу можуть бути введені в дію не раніше 30

календарних днів із дня їх затвердження та оприлюднення для членів Кооперативу.

5.6. Умови та порядок розрахунків за надані Кооперативом послуги.

5.6.1. Член Кооперативу оплачує надані Кооперативом послуги за фактом їх

виконання або у формі попередньої оплати на умовах, зазначених у договорах про участь у

господарській діяльності Кооперативу, зокрема:

1) оплата за постійні (регулярні) послуги (наприклад, по збору, охолодженню та

реалізації молока) здійснюється раз в місяць із розрахунку обсягу та вартості наданих послуг

впродовж 10 календарних днів із дня отримання відповідного рахунку;

2) оплата разових послуг (наприклад, обробіток землі, збір врожаю, транспортні

послуги та інше) здійснюється на основі відповідних рахунків протягом 10 календарних днів

із дня їх отримання.

5.6.2. Розрахунки за послуги можуть здійснюватись у готівковій формі через касу

Кооперативу або у безготівковій формі — шляхом перерахунку коштів через банківські

установи.

5.7. Умови оплати та надання відстрочки членам Кооперативу.

5.7.1. При постачанні матеріально-технічних засобів виробництва та надання послуг

член Кооперативу повинен сплатити на момент подання заявки ___% попередньої ціни, а

решту – в момент отримання свого замовлення або в момент отримання послуг.

5.7.2. Кооператив може надавати послуги або постачати матеріально-технічні засоби

виробництва з відстрочкою платежу виключно для своїх членів на термін не більше____

місяців за умови, що член сплатив ___% вартості послуги або матеріально-технічних засобів

виробництва і розмір його індивідуального пайового капіталу в Кооперативі повинен бути не

менше суми відстрочки. Для цього член Кооперативу має заповнити заявку на отримання

послуг або матеріально-технічних засобів виробництва з відстрочкою платежу.

5.7.3. Рішення про надання послуг або постачання матеріально-технічних засобів

виробництва з відстроченням платежу будь-якому члену Кооперативу приймає правління

Кооперативу, але на суму не більше _______ гривень. Термін прийняття рішення становить

101

____ днів з моменту подачі заявки членом Кооперативу на отримання послуг або

матеріально-технічних засобів виробництва з відстроченням платежу.

5.7.4. Правління Кооперативу може відмовити члену Кооперативу в наданні послуг,

постачанні матеріально-технічних засобів виробництва з відстроченням платежу у випадку:

відсутності фінансових можливостей Кооперативу;

неплатоспроможності члена.

5.8. У випадку схвалення рішення правлінням Кооперативу про надання послуги або

постачання матеріально-технічних засобів виробництва з відстроченням платежу між членом

та Кооперативом має бути укладений відповідний договір.

Розділ VI. Прикінцеві положення

Зміни та доповнення до Правил вносяться за рішенням загальних зборів членів

Кооперативу.

Голова Кооперативу ______________________________

(підпис) (ініціали, прізвище)

102

Додаток 3

ПРОТОКОЛ ПРО НАМІРИ

Ми, що нижче підписалися, сільськогосподарські товаровиробники

______________________ села (сіл, району) заявляємо про наш намір створити

багатофункціональний (збутовий, постачальницький, сервісний) сільсько-

господарський обслуговуючий кооператив для ведення спільної діяльності

(дати опис очікуваних видів діяльності)

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

Ми беремо на себе відповідальність докладати всіх зусиль по

розробці та обґрунтуванню програми та бізнес-плану господарської

діяльності кооперативу, з тим, щоб у випадку позитивного висновку,

кооператив був створений не пізніше ____________________________.

Для цього ми вирішили створити організаційний комітет, який буде

відповідати за розробку програми та бізнес-плану та координацію діяльності

ініціативної групи.

Підписи учасників угоди:

_____________________________

_____________________________

_____________________________

_____________________________

103

Додаток 4

ЗАЯВА ПРО ВСТУП ЧЛЕНА

Я, що нижче підписався__________________________________________-

________________________________________________________________

(п. і. б. фізичної особи або назва та реєстраційний номер юридичної особи)

Сільськогосподарський товаровиробник за адресою

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

(адреса)

ознайомившись із Статутом та правилами внутрішньої господарської

діяльності кооперативу, заявляю про свій намір:

• виконувати вимоги Статуту та Правил внутрішньої

господарської діяльності;

що стосується наступного виду діяльності (уточнити вид діяльності)

• зобов'язатись, за умови згоди кооперативу (і після схвалення моєї

кандидатури), постачати ______% (мінімум 50%) від обсягів виробництва

______________ (уточнити вид продукції), закуповувати _____% (мінімум

50%) матеріально-технічних засобів виробництва,

необхідних для мого господарства;

• використовувати сільськогосподарську техніку та обладнання

кооперативу у наступних обсягах:

- _________ : __ гектарів на рік;

- _________ : __ гектарів на рік тощо.

Це зобов'язання береться на ______ років і поновлюється автоматично,

за винятком випадку скасування зобов'язань, про яке я зобов'язуюсь

повідомити за шість місяців до закінчення їх строку.

• сплатити пайовий внесок у розмірі ______ гривень.

Порядок сплати наступний:

- % – протягом місяця після схвалення моєї кандидатури

Правлінням;

- % – 1 (листопада) після схвалення моєї кандидатури Правлінням;

- залишок – 1 (листопада) наступного року після схвалення

кандидатури Правлінням.

• зобов'язатись, що при зміні місця господарювання або при

виході на пенсію паї у кооперативі будуть передані новому власнику

господарства на умовах, визначених у правилах внутрішньої господарської

діяльності.

Дата “_____”______________________

Підпис___________________________

104

Додаток 5

ЗАЯВА ПРО ВСТУП АСОЦІЙОВАНОГО ЧЛЕНА

Я, що нижче підписався________________________________________

_____________________________________________________________

(п. і. б. фізичної особи або назва та реєстраційний номер юридичної

особи)

Ознайомившись із Статутом та правилами внутрішньої господарської,

діяльності кооперативу, заявляю про свій намір:

• виконувати вимоги Статуту та правил внутрішньої господарської

діяльності;

• сплатити пайовий внесок у розмірі _________ гривень у такому

порядку:____________________________________________________;

• зобов'язатись зберігати свої паї у кооперативі щонайменше

протягом _____ років.

Дата “_____”______________________

Підпис___________________________

105

5. Органічне виробництво – шлях до здоров’я

та добробуту селян

За майже 90 років сучасного існування як окремого напрямку господарю-

вання, органічне виробництво в світі з діяльності невеликого числа фермерів,

що виробляли чисті, натуральні продукти для визначеного кола своїх близьких

традиційних споживачів, перетворилося в могутній міжнародний процес, що

включає вже не тільки виробництво сільськогосподарської продукції, але і

жорстко регламентовані та контрольовані збереження, переробку, транспор-

тування, дистрибуцію і т.п.

За визначенням Міжнародної Федерації сільськогосподарського органіч-

ного руху (IFOAM), органічне сільське господарство – це сільськогосподарська

система, що сприяє збереженню навколишнього середовища, соціально та

економічно підтримує виробництво здорових продуктів харчування, волокна,

деревини і т.п. Органічне сільське господарство категорично уникає викорис-

тання ГМО, хімічно-синтезованих добрив, засобів захисту рослин і тварин та

ветеринарних препаратів, при цьому активно використовує натуральні природні

препарати з метою збільшення природної родючості ґрунтів, стійкості рослин

та тварин до захворювань.

У загальному розумінні органічне виробництво – це метод, який виключає

використання хімічно синтезованих добрив та засобів захисту рослин і тварин,

вживання генетично модифікованих організмів тощо. При цьому всі стадії

вирощування, транспортування, складування, переробки передбачають макси-

мальний захист довкілля, охорону здоров’я робітників та підлягають обов’яз-

ковій інспекції та сертифікації.

Основою для розвитку органічного виробництва є відповідні принципи, які

відображають можливості та шляхи поліпшення сільського господарства в

глобальному масштабі, включають методи догляду за землею, водою, росли-

нами і тваринами з метою виробництва, переробки та розподілу продуктів

харчування та інших товарів. Вони стосуються шляхів, якими люди взаємо-

діють з природними ландшафтами, пов’язаними один з одним і оберігають

спадщину майбутніх поколінь.

Принципи служать для спонукання органічного руху у всій його

різноманітності та регулюють розвиток основ, програм і органічних стандартів.

Вони представлені з урахуванням їх застосування в усьому світі.

Органічне виробництво ґрунтується на принципі здоров’я, принципі

екології, принципі справедливості та принципі турботи. Кожний принцип

сформульований як визначення з наступним поясненням. Вони складені як

етичні принципи для натхнення дій і повинні використовуватися як єдине ціле.

Принцип здоров’я.

Органічне виробництво повинно підтримувати й поліпшувати здоров’я

ґрунту, рослин, тварин, людини та планети як єдиного й неподільного цілого.

Цей принцип показує, що здоров’я як індивідуума, так і суспільства не

може існувати окремо від здоров’я екосистеми – на здорових ґрунтах ростуть

здорові рослини, які підтримують здоров’я тварин і людей.

106

Здоров’я – це єдність і цілісність живих систем. Це не просто відсутність

хвороб, а збереження фізичного, психічного, соціального та екологічного

благополуччя. Імунітет, стійкість і здатність до відновлення є ключовими

характеристиками здоров’я.

Принцип екології.

Органічне виробництво повинно ґрунтуватися на живих екологічних

системах і циклах, працюючи, співіснуючи з ними й підтримуючи їх.

Цей принцип “укорінює” органічне виробництво серед живих екологічних

систем. Підтримка й благополуччя досягаються через екологію середовища

виробництва. Наприклад, для рослин – це живий ґрунт, для тварин – екосистема

ферми, для риби й морських організмів – це водне середовище.

Органічне виробництво, випас худоби й природні системи дикої природи,

які використовуються для одержання врожаю, повинні відповідати природним

циклам і балансам. Ці цикли універсальні, але при цьому їхні процеси залежать

від місця розташування. Управління органічним виробництвом повинно бути

адаптоване до місцевих умов, екології, культури й масштабів. Вплив повинен

бути зменшений шляхом повторного використання, утилізації, ефективного

управління матеріалами і енергією з метою підтримки і поліпшення екологічної

якості та ресурсів, що охороняються.

Принцип справедливості.

Органічне виробництво повинне будуватися на відносинах, які гарантують

справедливість із урахуванням загального навколишнього середовища й

життєвих можливостей.

Цей принцип підкреслює, що всі, хто залучається в органічне виробництво,

повинні підтримувати гуманні відносини у формі, що гарантує справедливість

на всіх рівнях і для всіх сторін – фермерів, робітників, переробників, розповсю-

джувачів, продавців і споживачів. Органічне виробництво повинне надавати

кожному залученому високий рівень життя, вносити вклад у продовольчу

суверенність та зменшення бідності. Воно спрямоване на виробництво

достатньої кількості високоякісних харчових і інших продуктів.

Принцип турботи.

Управління органічним виробництвом повинне носити попереджувальний

та відповідальний характер для захисту здоров’я та благополуччя нинішніх,

майбутніх поколінь і навколишнього середовища.

Цей принцип стверджує, що обережність і відповідальність є ключовими

компонентами у виборі методів управління, розвитку, а також технологій

органічного виробництва. Органічне виробництво повинне запобігати ризикам

шляхом застосування інтенсивних технологій та відмови від технологій

наслідків, які важко передбачити, таких як генетична інженерія.

Сертифікація органічного виробництва.

Про національну систему сертифікації говорити поки що рано, оскільки

Закону, який би регламентував органічне виробництво в Україні, ще немає. На

сьогоднішній день виробництво органічної продукції, в більшості випадків, у

країні сертифікується представниками іноземних компаній, які діють у

107

відповідності до норм та стандартів, дійсних для країн ЄС, а іноді – США та

інших. Іноземних сертифікуючих структур в Україні близько п’ятнадцяти.

Давно працюють такі поважні організації, як Biokontroll (Угорщина), Контрол

Юніон (Нідерланди), IMO (Швейцарія), ЕТКО (Туреччина), а також представ-

ники Італії, Німеччини, Франції тощо. Єдиною українською структурою, яка

отримала міжнародну акредитацію на здійснення сертифікації органічного

виробництва, є компанія «Органік Стандарт», співзасновником якої є Федерація

органічного руху України. Однак, звісно, підприємства мають право самостійно

вибирати ту чи іншу сертифікуючу установу та органічні стандарти, за якими

вони будуть сертифікуватися.

Для ведення органічного землеробства сільськогосподарські землі повинні

відповідати певним вимогам щодо рівня їх забруднення шкідливими речови-

нами: пестицидами, важкими металами, радіонуклідами тощо. Але лише

наявності територій, потенційно придатних для ведення органічного земле-

робства, недостатньо. Слід чітко уявляти, що перехід від так званих звичайних

(інтенсивних) технологій агровиробництва до органічного землеробства (так

званий конверсійний період) є досить тривалим процесом (1-3 роки).

В Україні, в силу її специфіки, складного економічного стану деякі поля не

обробляються по кілька років. Якщо правильно велася історія полів, хімічні

показники ґрунту відповідають допустимому рівню, то сертифікація може

зайняти і менший період – інколи до 2 років. Інспекція проводиться не менше 1

разу, а в більшості випадків двічі на рік і сертифікат, який видається після

проведення інспекції, є дійсним на протязі одного року, наступного року уже

слід проводити пересертифікацію. Адже якщо господарство пропрацювало

один рік без використання хімічних засобів, то це не є гарантією того, що в

наступному році воно не використає недопустимі елементи. Сертифікуються всі

ланки діяльності господарства – поля, луки, тваринницькі ферми, склади,

господарство в цілому, елеватори – для уникнення змішування з іншими

видами зерна чи з конвенційним зерном. Також обов’язково сертифікується

організація, що безпосередньо займається експортно-імпортними операціями.

Перший крок на шляху до сертифікації – це укладення контракту між

підприємством та акредитованою сертифікуючою установою. Далі проводиться

інспекція господарства, яка є, перш за все, заходом контролю за дотриманням

усіх процедур, визначених стандартами. Відбираються проби ґрунту для

проведення аналізів на наявність шкідливих залишків. Інспектором проводиться

попередній огляд підприємства та здійснюється опис господарства: визнача-

ються план господарських будівель та земель (наприклад, для контролю за

дотриманням вимог щодо мінімальної площі утримання для тварин на

тваринницьких фермах); фіксується інформація щодо загальної площі земель,

використовуваних сортів рослин, про насіння, джерела його надходження та

насіннєвий фонд, про використовувані в господарстві власні та покупні

дозволені добрива; пишеться звіт про технології вирощування кожної культури;

перевіряється книга ведення історії полів з вирощуваними на них культурами;

вибірково перевіряються бухгалтерські документи.

108

В інспектованому господарстві серед обов’язкової документації мають

бути: щорічний план вирощування рослин, сівозміни, сорти, використання в

господарстві дозволених добрив та засобів захисту рослин; звіт щодо руху

тварин, інформація про падіж, використовувані корми та раціони, заходи щодо

профілактики хвороб, інформація про терапевтичне лікування; звіт про похо-

дження, тип, склад та використання закупленої підприємством продукції; звіт

відносно походження, типу, складу та використання проданих продуктів госпо-

дарства; звіт про реалізацію продукції на місцевому ринку.

Аналіз готової продукції проводиться вибірково чи при наявності обґрун-

тованих підозр. Про суттєві зміни у господарському процесі підприємству

потрібно повідомляти сертифікуючій установі. Рішення про сертифікацію

приймається після проведення інспекції та аналізу отриманих даних. Якщо

рішення про сертифікацію прийнято, господарство має право продавати

продукцію як таку, що вироблена за органічними стандартами. Підтвердження

сертифікату повинно відбуватися щорічно.

Особливо цікавою є сертифікація, зокрема українською сертифікаційною

структурою, невеликих 5-30-гектарних ферм, які завдяки своїй мобільності

потенційно є найефективнішими виробниками зокрема овочевої продукції і

мають великі перспективи її прибуткового експорту.

Проте процес переходу на органічне господарювання в Україні на сьогодні

супроводжується певними ризиками та необхідністю вирішення низки проблем.

Це і досить часто низька технологічна культура агровиробництва всіх рівнів,

починаючи від особистого селянського господарства до великих аграрних

об’єднань; відсутність відповідної законодавчої й нормативної бази; часткові

втрати урожаю на перехідному періоді у зв’язку зі зменшенням обсягів вироб-

ництва продукції (особливо це актуально для господарств, що застосовували

інтенсивні технології), хоча ці втрати дещо компенсуються вищою ціною на

органічну продукцію; все ще низький рівень обізнаності населення і виробників

щодо переваг органічного землеробства та самих органічних продуктів.

Через відсутність відповідного законодавства, бракує фінансової підтрим-

ки з боку держави в період конверсії та надання пільг або субсидій при

виробництві органічної продукції. В той же час уряди багатьох країн, з метою

заохочення фермерів запроваджувати нові форми ведення сільськогосподар-

ської діяльності та підтримки господарств в найбільш складний період конверсії

надають їм відповідну фінансову допомогу. Крім того, в деяких країнах існує

часткова державна компенсація вартості проведення сертифікації "органічних"

господарств.

Варто зауважити: в Європі плата за сертифікацію господарств складає від

250 до 1000 євро в залежності від виду діяльності, розмірів підприємства тощо.

Однак слід відмітити й те, що середня європейська ферма господарює

приблизно на 30-50 га угідь. В той же час, в Україні, де середня площа

сертифікованого господарства складає до 2000 га (за даними Міжнародної

Федерації органічного сільськогосподарського руху). Крім того, фермер має

оплатити вартість перельоту іноземного інспектора, його перебування та власне

саму інспекцію та сертифікацію. При таких площах вартість сертифікації може

109

суттєво похитнути бажання фермера займатися органічним виробництвом, адже

в даному випадку вона може навіть вдесятеро перевищувати європейські

показники. При менших розмірах господарств послуги сертифікації можуть

бути дещо дешевшими. На допомогу виробникам за цих складних фінансових

навантажень приходять організації, які зацікавлені в експорті органічної

продукції і власними ресурсами можуть забезпечити сертифікацію господарств.

Органічний рух у світі

Станом на 2011 р. під органічне сільське господарство в світі

використовувалися значні площі земель: в Європі – більше 9 млн. га, Північній

Америці – 2,6 млн. га, Латинській Америці – 8,4 млн. га, Австралії – більше 12

млн. га. В Європі частка земель, що переведені на органічне землеробство,

значно зросла за останні роки. Цьому сприяла започаткована у 1993 р. спільна

політика ЄС щодо підтримки фермерів у перші роки після переходу від

звичайного до органічного агровиробництва: середній показник в країнах ЄС

склав більше 5%, у Чеській Республіці – 10,55%, Швеції – 16,07%, в Австрії

частка таких земель також є однією з найбільших – 19,69%.

Хоча органічне виробництво продовжує зростати по всій планеті, основна

частина реалізації органічних харчових продуктів і напоїв, зосереджена пере-

важно у високорозвинених індустріальних країнах. На поточний момент більше

90% споживання органічних продуктів приходиться на Північну Америку і

Західну Європу. Однак, логічно, що по мірі подальшого економічного розвитку

інших країн, підвищення рівня добробуту їхніх жителів, а також їхньої освіти та

загальної інформованості, буде зростати і попит на органічні продукти в цих

країнах. Це, у свою чергу, буде вести до меншої концентрації споживання

органічних продуктів у світі. Прикладом тому може служити потужне

економічне зростання у таких країнах, як Бразилія, Індія, Китай, де значно

виросла чисельність сімей, що належать до середнього та вищого класів і, як

наслідок, споживання органічних продуктів також почало зростати.

За оцінками IFOAM, світовий ринок споживання органічних продуктів

складає вже більше 60 млрд.дол.США та має тенденцію до подальшого

зростання.

Прихильність та посилена увага споживачів до органічної продукції, особ-

ливо останнім часом, викликана багатьма фактами появи на ринку неякісних,

фальсифікованих продуктів харчування, численними випадками отруєнь та

збільшенням пропозиції продукції з вмістом генетично модифікованих організ-

мів. Саме тому і в Україні значними темпами починає розвиватися власний

внутрішній органічний ринок та збільшуватися попит на органічні продукти

харчування.

З 01 січня 2009 р. вступили в дію нові Стандарти Євросоюзу, затверджені

Постановою Ради (ЄС) № 834/2007 від 28 червня 2007 року щодо органічного

виробництва та маркування органічних продуктів і скасування Постанови

(ЄЕС) № 2092/91 та РЕГЛАМЕНТОМ КОМІСІЇ (ЄС) №889/2008 від 5 вересня

2008 р. «Детальні правила щодо органічного виробництва, маркування і

контролю для впровадження Постанови Ради (ЄС) №834/2007 стосовно

110

органічного виробництва і маркування органічних продуктів». Для того, щоб

органічна продукція могла продаватися в країнах ЄС, відповідні сертифікуючі

організації у своїй роботі мають керуватися згаданими стандартами.

Крім цього, серед вітчизняних виробників все популярнішою стає

органічна сертифікація у відповідностями з вимогами стандартів NOP (США),

BioSuisse (Швейцарія) та JAS (Японія). Це викликано зростаючим попитом на

органічну продукцію у згаданих країнах та регіонах, де віддають перевагу саме

цим стандартам.

Органічний рух в Україні

Хоча органічне виробництво продовжує зростати по всій планеті, основна

частина реалізації органічних харчових продуктів і напоїв, зосереджена

переважно у високорозвинених індустріальних країнах. На поточний момент

майже 97% споживання органічних продуктів приходиться на Північну

Америку і Західну Європу. Однак, логічно, що по мірі подальшого економіч-

ного розвитку інших країн, підвищення рівня добробуту їхніх жителів, а також

їхньої освіти та загальної інформованості, буде зростати і попит на органічні

продукти в цих країнах. Це, у свою чергу, буде вести до меншої концентрації

споживання органічних продуктів у світі. Прикладом тому може служити

потужне економічне зростання у таких країнах, як Аргентина, Бразилія, Індія,

Китай, де значно зросла чисельність сімей, що належать до середнього та

вищого класів і, як наслідок, споживання органічних продуктів також почало

зростати.

В Україні органічне землеробство вперше почало розвиватись на Полтав-

щині і одним піонерів був нині добре відомий новатор аграрного виробництва,

Герой Соціалістичної Праці, Герой України Семен Антонець і очолюване ним

ПП “Агроекологія”, що уже з 1977 р. у своїй діяльності керуються принципами

органічного землеробства. Господарство у тісній співпраці з ТОВ “Украгрофін”

та іноземними трейдерами, розпочало з 1999-2000 рр. відповідну сертифікацію

за європейськими стандартами своїх угідь як “органічних” та експорт

органічної сировини.

У 2005 р. було створено Федерацію органічного руху України, що об’єднує

вітчизняних органічних виробників, переробників, торгівців, науково-дослідні,

освітні та консультаційні заклади, всіх тих, кому не байдуже здоров’я своє та

рідних, а також майбутнє нашої землі.

Експорт сертифікованої органічної продукції, переважно, відбувався і

відбувається сьогодні за безпосередньої участі відповідним чином сертифіко-

ваних зовнішньо-торгівельних компаній, що мають достатній практичний

досвід, та знання світового ринку органічних продуктів і регулярно відстежу-

ють тенденції його розвитку. В останні роки почали відпрацьовуватись та

впроваджуватись в життя технології вирощування найбільш запитаних ринком

культур, як то соя, нут тощо.

Україна розпочала усвідомлено займатись органічним виробництвом лише

наприкінці 1990-х. Однак вона усе активніше заявляє про себе на міжнарод-

ному ринку органічних продуктів, входячи, за площами сільськогосподарських

угідь, задіяних під їхнє вирощування, до світових лідерів.

111

Демонструючи протягом останніх 10 років стійку позитивну динаміку

росту площ сільгоспугідь, на яких ведеться сертифіковане органічне вироб-

ництво, показник в 278800 га (у 2012 р.) кореспондується з 22 місцем у списку

країн з найбільшими площами органічних сільгоспугідь.

Таблиця 1

Динаміка сільськогосподарських площ України, зайнятих

під органічним агровиробництвом, га

Роки 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011

Площа 164449 239542 240000 241980 242034 249872 269984 270193 270226 270320

Доля сертифікованих площ серед загального об’єму сільськогосподарських

угідь України складає 0,7%, тоді як у сусідніх Чехії, Словаччині та Угорщині –

10,8; 8,6; 2,9 % відповідно. В одній із колишніх країн СРСР – Естонії – цей

показник складає 14,75%!

При цьому, Україна займає перше місце в східноєвропейському регіоні

щодо площі органічної ріллі, спеціалізуючись переважно на виробництві

зернових, зернобобових та олійних культур. Окрім того, в нашій державі

сертифіковано понад 300 тис.га дикоросів, сировина з яких відправляється на

експорт.

Офіційні статистичні огляди IFOAM стверджують, що якщо на початок 2003

р. в Україні було зареєстровано 31 господарство, що отримало статус “органіч-

ного”, то станом на початок 2013 р. в Україні нараховувалось вже 164 серти-

фікованих органічних господарства. Їх число продовжує невпинно зростати.

Рис. 1. Кількість сертифікованих органічних господарств в Україні

112

Більшість українських органічних господарств розташовані на півдні

Україні (в Одеській та Херсонській областях), на заході (Вінницькій, Закар-

патській, Львівській, Тернопільській та Хмельницькій областях), а також на

Полтавщині. Українські сертифіковані органічні господарства – різного розміру

– від кількох гектарів, як і в більшості країн Європи, до кількох десятків тисяч

ріллі. Однак середній розмір сертифікованого органічного господарства в

Україні все ще залишається одним з найбільших у світі і складає 1700 га.

Таблиця 2

Динаміка середніх площ органічних господарств України, га

Роки 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011

Площа 5305 3472 3429 3361 3025 2716 2288 2233 1903 1744

У процесі зростання числа дрібних органічних господарств, що спеціа-

лізуються, в першу чергу, на вирощуванні плодоовочевої продукції, зменшу-

ється середній розмір господарства з поступовим наближенням до середньо-

світових показників.

Тому відслідковується тенденція постійного збільшення кількості

сільськогосподарських виробників в Україні, й особливо невеликих та середніх

фермерських господарств, що дає надію кінцевим споживачам очікувати

максимального насичення внутрішнього ринку власною готовою продукцією.

Не дивлячись на суттєвий негативний вплив міжнародної фінансової кризи

на світовий ринок органічної продукції, він продовжував зростати і в 2009-2011

рр. Згідно оцінок IFOAM, у 2011 р. об’єми реалізації органічних продуктів у

світі склали 47,8 млрд. Євро, демонструючи стабільне зростання у порівнянні з

попередніми роками. Зростає споживання органічних продуктів в розрахунку на

душу населення, при цьому в Швейцарії цей показник перевищує рівень 153

Євро.

��

��

��

��

��

�

���

���

���

��

� � � � � �� �� �� ��

�� ����

� � �

���

��������

������

������ ��!�

��"����

�#$"��%&�'

( ���

���!� ���

Рис. 2. Країни з найбільшим ринком споживання органічної

сертифікованої продукції, на душу населення станом на 2010 р., Євро.17

17

Джерело: IFOAM, 2011

113

Хоча в Україні споживання органічних продуктів в середньому на одного

громадянина ледве перетнула межу 0,10 Євро, однак дослідження Федерації

органічного руху України свідчать, що сучасний внутрішній споживчий ринок

органічних продуктів в Україні активно почав розвиватись з 2006-2007 рр.,

склавши в 2008 році 600 тис. євро, 2009 — 1,2 млн. євро, 2010-го цей показник

зріс до 2,4 млн. євро, у 2011 р. – 5,1 млн. євро, а в 2012 р. – до 7,9 млн. євро!

Найбільшим попитом при цьому як у Києві, так і в інших регіонах України

користуються органічні молоко та молочні продукти, м’ясо та м’ясні продукти,

фрукти, овочі, соки, олії, крупи, борошно тощо.

Таблиця 3

Динаміка споживання сертифікованої органічної продукції в Україні

Роки 2007 2008 2009 2010 2011 2012

Млн.євро 0,5 0,6 1,2 2,4 5,1 7,9

Для вивчення найкращого світового досвіду та рекомендацій провідних

спеціалістів, Федерацією органічного руху України спільно з партнерами були

організовані вже чотири міжнародні конференції «Розвиток органічного

сектору в країнах Центральної, Східної Європи та Середньої Азії». Перша

конференція проводилася в 2008 р. у м. Києві (Україна), друга – у 2009 р. у м.

Тбілісі (Грузія), третя – у 2010 р. у м. Астані (Казахстан), четверта – в 2012 р. у

м.Ізмірі (Туреччина). У заходах щорічно приймали участь більше двохсот

експертів з більш ніж 20 країн світу. Спеціалісти та лідери органічного сектора

звертали увагу присутніх на важливості як суспільної, так і приватної коопе-

рації, потреби у створенні органічних планів дій, розробки як місцевих і

експортних ринків, так і сертифікації виробництва. Тому проведення 5 Міжна-

родної конференції «Розвиток органічного сектору в країнах Центральної,

Східної Європи та Середньої Азії», що є логічним продовженням попередніх

конференцій, відбудеться в 2014 р. знову у м. Києві (Україна).

Задля підтримки розвитку органічного господарювання в Україні

проводяться різноманітні заходи, зокрема, круглі столи, конференції, семінари,

Дні органічного поля тощо.

Повноцінний ефективний розвиток органічного виробництва неможливий

без розвитку внутрішнього ринку органічних продуктів. Цьому сприяє зрос-

тання попиту на безпечні, органічні продукти з боку споживачів, особливо у

великих містах України. Підвищенню поінформованості населення щодо пере-

ваг органічних продуктів сприяє проведення органічних ярмарок. Зокрема, у

жовтні 2009 р. у м. Львові відбувся Перший Всеукраїнський Ярмарок органіч-

них продуктів, який був організований та проведений Федерацією органічного

руху України у співробітництві з партнерами за підтримки Міністерства

аграрної політики України та місцевої влади. Логічним продовженням Першого

ярмарку стало проведення в жовтні 2010 р. Другого Всеукраїнського Ярмарку

114

органічних продуктів також у м. Львові. У 2011, 2012 та 2013 рр. вже у м. Києві

на Контрактовій площі організовувались Третій, Четвертий та, відповідно,

П’ятий Всеукраїнські Ярмарки органічних продуктів, які зібрали десятки тисяч

зацікавлених відвідувачів. Плануються у такому форматі наступні Ярмарки

органічних продуктів – як у Києві, так і в інших містах держави.

Крім того, у 2010-2011 рр. у Києві проходив Ярмарок органічних

продуктів харчування «Органічний дивограй», організований Асоціацією

«Біолан Україна». Сприяли популяризації органічних продуктів і проведені в

2010-2011 рр. ярмарки органічних продуктів у Донецьку, Івано-Франківській,

Львівській, Закарпатській областях.

Учасниками всіх органічних ярмарків були сертифіковані виробники

органічної продукції із різних областей України. Вони презентували високо-

якісну органічну продукцію власного виробництва, зокрема, фрукти, овочі,

гриби, соки, напої, сиропи, повидла, мед, м’ясні вироби тощо. Для гостей

ярмарок організовувались дегустації органічних продуктів харчування.

Загалом, в Україні вже виробляється широкий спектр сертифікованих

органічних продуктів: зернові, бобові, олійні культури, ефірні олії, горіхи;

овочі, фрукти, ягоди, кавуни, дині. Значний спектр продукції українського

виробництва представлений і на полицях магазинів та супермаркетів, зокрема:

борошно, крупи, олія, мед, кава, фіточаї, молочні вироби, соки, напої, сиропи,

повидла, м’ясо та м’ясні вироби, яйця.

За результатами діяльності органічних підприємств у 2009-2012 рр., в

рамках Всеукраїнського конкурсу «ОРГАНІК РОКУ», щорічно відзначаються

лідери та активні учасники органічного руху України. Зокрема, у 2012 р.

найкращими стали наступні підприємства та установи:

- найкраще підприємство-виробник сертифікованої органічної продукції

рослинництва – ТОВ «ЧИСТИЙ ПРОДУКТ-С» (Донецька обл.).

- найкраще підприємство-виробник сертифікованої органічної продукції

тваринництва –ТОВ «СТАРИЙ ПОРИЦЬК» (Волинська обл.).

- найкраще підприємство-оператор збору дикоросів у відповідності з

органічними стандартами – ВАТ "РІВНЕХОЛОД" (Рівненська обл.).

- найкраща торгова марка сертифікованої органічної продукції – ПАН

ЕКО.

- найкраще підприємство-переробник сертифікованої органічної

продукції – ТОВ «ОРГАНІК ОРИГІНАЛ» (Київська обл.).

- найкраща роздрібна мережа, що торгує органічними продуктами –

МЕГАМАРКЕТ.

- найкраща регіональна підтримка органічного руху України –

ПОЛТАВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ.

03 жовтня 2013 р. Президент України Віктор Янукович підписав Закон №

425-VII “Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції

та сировини”.

Законом визначаються правові, економічні, соціальні та організаційні

основи ведення органічного сільського господарства, вимоги щодо вирощу-

115

вання, виробництва, перероблення, сертифікації, етикетування, перевезення,

зберігання та реалізації органічної продукції та сировини.

Підписання згаданого Закону відбулося буквально напередодні святкуван-

ня 5-12 вересня 2013 р. Першого Органічного Тижня в Україні, який був

ініційований та проведення якого координувалось Федерацією органічного

руху України. Сотні заходів у різних куточках держави, в т.ч. Ярмарок,

виставки, дегустації, конференції, майстер-класи, семінари, лекції, відео сеанси

та ін. були спрямовані на те, щоб українці більше дізналися про переваги як

самих сертифікованих органічних продуктів, так і методів їх виробництва.

Зважаючи на тенденції розвитку органічного ринку в Україні в останні 3

роки, можна з впевненістю та оптимізмом стверджувати, що органічний рух у

нашій державі переходить в іншу площину – вихід на внутрішній ринок з

пропозицією власних товарів, а в найближче п'ятиріччя, за умови дієвої

підтримки держави, Україна має всі шанси ввійти до “десятки” світових лідерів

виробництва органічної продукції.

6. Розвиток зеленого туризму в Україні

6.1. Формування політики розвитку та функціонування

сільського зеленого туризму в Україні

Упродовж останніх майже двох десятиріч громадська неприбуткова

організація Спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні,

яка на сьогодні має у своїй структурі осередки практично у всіх обласних

центрах, використовувала наявні соціально-економічні передумови для розвит-

ку нового виду діяльності сільського населення та нового виду відпочинку

міських жителів, який набув терміну «сільський зелений туризм».

Співпраця з органами виконавчої влади та робота із законодавчим орга-

ном, дала можливість створити певну нормативно-правову базу для функціо-

нування сфери сільського зеленого туризму. Однак, на даному етапі, цього

недостатньо для подальшого сталого розвитку сільського зеленого туризму в

Україні.

Найголовніше, що у можливості сільського зеленого туризму повірили

сотні, сьогодні вже тисячі сільських господарів. І не тільки туристичних

регіонів країни, таких як Карпати та Крим, але й на Поліссі, Поділлі та

Слобожанщині. Це – вчителі, лікарі, працівники закладів культури та побуту,

громадських організацій, безробітні, які успішно використовують ресурси

власного особистого селянського господарства, у тому числі, для потреб сіль-

ського зеленого туризму. Це – приватні підприємці, які розбудовують історико-

культурні або агротуристичні комплекси, хутори.

Можна зупинятися на багатьох успішних проектах, результатах тощо,

які було досягнуто за цей період.

116

Однак, наразі актуальними є питання розвитку та функціонування сіль-

ського зеленого туризму, з однієї сторони, явища соціального та затребуваного,

з іншої сторони, – яке презентує країну новим самобутнім агротуристичним

продуктом.

При цьому, головною фігурою цього явища під назвою «сільський

зелений туризм» залишається сільський господар та його родина, яка потребує

обізнаності у нових формах господарювання, кредитування, можливостей

розширення зайнятості і отримання основного або додаткового доходу.

Тому у політиці розвитку як сільських територій, так і сільського

зеленого туризму вбачаємо надання можливостей сільським жителям збільшити

доходи для забезпечення життєвого рівня родини та розвитку громад.

Наступною проблемою, яка гальмує поступальний розвиток сільського

туризму в Україні, є якість надаваних послуг розміщення та обслуговування

туристів. У 2004 р. Спілкою була запроваджена система екологічної якості

«Зелена садиба», у 2008 р. – система добровільної категоризації сільських садиб

«Українська гостинна садиба».

Це був перший досвід запровадження систем такого типу в Україні.

Запроваджені системи якості знайшли своє місце на ринку послуг сільського

туризму в Україні. З того часу накопичився чималий власний досвід, вивчався

досвід європейських країн.

Враховуючи сучасний стан розвитку сільського зеленого туризму в

Україні, ці системи якості потребують перегляду та вдосконалення. У даному

матеріалі розміщена програма «Українська гостинна садиба» із змінами, які

внесені у січні 2013 р.

1 січня 2013 р. почав діяти новий закон про громадські організації, тому

актуальним стає питання зміни структури та статуту Спілки сприяння розвитку

сільського зеленого туризму в Україні, перерозподілу статутних завдань,

переліку послуг; 18 січня 2013 р. набрав силу наказ №24 міністра аграрної

політики та продовольства України «Про затвердження плану заходів Мінагро-

політики України щодо розвитку сільського зеленого туризму на період до

2015 року»; у квітні та червні 2013 р. заплановано підвищення кваліфікації 100

осіб за програмою «сільський зелений туризм» та підготовка інспекторів-

дорадників з категоризації «Українська гостинна садиба»; 7-8 червня 2013 р.

відбудеться 2 етап всеукраїнської конференції «Формування політики розвитку

та функціонування сільського туризму в Україні» тощо.

Розвиток сільського зеленого туризму набуває більш якісного та

структурованого забарвлення.

117

6.2. Дорожна карта. Законодавче регулювання діяльності

у сфері сільського зеленого туризму для осіб,

не зареєстрованих як підприємці

І. Основні проблеми

1.1. До громадян, не зареєстрованих як підприємці, державні органи часто

висувають безпідставні вимоги щодо одержання дозволів, сертифікатів, тощо.

1.2. Одержання доходів у сфері сільського туризму нечітко врегульовано

з точки зору оподаткування.

1.3. Особливості вимог до житлових приміщень, що використовуються у

сфері сільського туризму.

ІІ. Основні цілі та обмеження

2.1. Забезпечити можливість добровільного одержання дозволів, серти-

фікатів тощо у сфері сільського туризму за бажанням фізичних осіб, не

зареєстрованих як підприємці.

2.2. Визначити особливості обліку, декларування та звільнення від

оподаткування доходів у сфері сільського туризму.

2.3. Визначити мінімальні стандарти житлових приміщень, що

використовуються у сфері сільського туризму.

ІІІ. Поточне законодавче регулювання

3.1. Закон України «Про туризм» № 324/95 від 15.09.1995 р. спеціально

виділяє сільський туризм за ознакою об'єктів, що використовуються або

відвідуються; зокрема, йдеться про сільські населені пункти та розташовані в

них приміщення. В статті 4 Закону вказано також, що особливості здійснення

окремих видів туризму визначаються законом, тобто іншими законами або

міжнародними договорами України.

3.2. Фізичні особи, не зареєстровані як підприємці, можуть бути

суб’єктами діяльності у сфері сільського туризму та забезпечувати послуги з

тимчасового розміщення (проживання), харчування тощо відповідно до статті 5

Закону та статей 1, 6 і 7 Закону України «Про особисте селянське господарство»

№ 742 від 15.05.2003 р. Зокрема, майно особистих селянських господарств

(жилі будинки, споруди, вирощена сільськогосподарська продукція тощо) може

використовуватися для надання послуг у сфері сільського зеленого туризму.

3.3. Важливо зазначити, що сільський зелений туризм належить до

підсобної діяльності у сфері туризму (п. 3 Указу Президента України № 973/99

від 10.08.1999 р).

Фізичні особи-власники або орендарі індивідуальних засобів розміщення

також мають право надавати такі послуги без їх державної реєстрації як

суб’єктів підприємницької діяльності, за умови, що кількість місць такого

розміщення не перевищує 30 (пункти 3 і 7 Постанови КМУ № 297 від

15.03.2006 р. «Про затвердження Порядку надання послуг з тимчасового

розміщення (проживання)»).

3.4. Банківські рахунки учасників особистих селянських господарств

відкриваються банками згідно з інструкціями про відкриття рахунків фізичним

118

особам. При цьому банки мають право вимагати інформацію щодо обсягів і

періодичності реалізації продукції та послуг таких господарств (Лист НБУ №

25-118/1100-5821 від 07.06.2007 р.).

3.5. Фізичні особи, не зареєстровані як підприємці, відносяться до

суб’єктів з незначним ступенем ризику, а отже, заходи державного контролю

(нагляду) можуть проводитися щодо них не частіше одного разу на п’ять років,

в тому числі щодо кількості туристів, рівня надання послуг та виконання умов

договорів, а також внесення обов’язкових платежів до бюджету (п. 6 Постанови

КМУ № 25 від 21.01.2009 р.). Відповідно до цих особливостей має

застосовуватися і Порядок обліку особистих селянських господарств (Наказ

Держкомстату № 409 від 26.10.2009 р.).

3.6. На відміну від одноденних відвідувачів, туристами вважаються

особи, які перебувають у місці відвідання не менше 24 годин, обов’язково

включають принаймні одну ночівлю (п. 2.2. Наказу ДТА і Держкомстату №

142/394 від 12.11.2003 р.). Індивідуальні засоби розміщення (проживання), в

тому числі будинки, квартири, або кімнати в них, розрізняються як орендовані

(в випадку використання на платній основі) або неорендовані (використання на

безоплатній основі) (п. 2.7 Наказу).

3.7. Категорія готелям та іншим об’єктам для тимчасового розміщення

(проживання) надається на підставі добровільної сертифікації послуг стосовно

безпеки життя і здоров’я осіб, захисту майна та охорони довкілля (Пункт 31

Постанови КМУ № 803 від 29.07.2009 р.). Строк такої сертифікації не

перевищує три роки для готелів та інших об’єктів, де не діють системи

управління якістю послуг (п. 11 Постанови).

3.8. Суб’єкти туристичної діяльності, зокрема, зобов’язані інформувати

туристів про необхідність виконання загальнообов’язкових вимог (правил

пожежної безпеки, медичних щеплень тощо), забезпечувати надання першої

медичної допомоги та запобігання нещасним випадкам, оперативно інформу-

вати рятувальні служби та органи місцевого самоврядування про надзвичайні

ситуації та зниклих осіб (стаття 13 Закону України «Про туризм»).

Проте, вимоги щодо інформування споживачів та змісту договорів про

туристичне обслуговування (статті 191

та 20 Закону України «Про туризм»)

поширюються на інших суб’єктів, крім туристичних операторів і туристичних

агентів, лише на добровільних засадах.

Суб’єкти туристичної діяльності зобов’язані інформувати туристів про

виникнення всіх загроз їх безпеці в місцях тимчасового перебування, вживають

заходів, що спрямовані на сприяння оперативно-рятувальній службі цивільного

захисту у наданні оперативної допомоги особам, які постраждали під час подо-

рожі, у тому числі з їх тимчасового розміщення та харчування у період здій-

снення рятувальних заходів (п. 9-2 Постанови КМУ № 507 від 27.05.2009 р.).

3.9. На фізичних осіб, не зареєстрованих як підприємці, не поширюються

вимоги Закону України «Про захист персональних даних» № 2297 від

01.06.2010 р., в тому числі щодо реєстрації баз персональних даних у Державній

реєстраційній службі України.

119

3.10. Форми Книги обліку доходів і витрат для визначення суми загаль-

ного річного оподатковуваного доходу та Порядок ведення обліку доходів і

витрат затверджено Наказом ДПА № 1022 № 24.12.2010 р. Ця книга ведеться

фізичними особами, не зареєстрованими як підприємці, і містить сім рядків

(дата отримання доходу, джерело доходу (для фізичних осіб – прізвище, ім’я та

по батькові, реєстраційний номер облікової картки платника податку/серія та

номер паспорту, місце постійного проживання), сума доходів і витрат за місяць,

сума сплаченого податку).

Згідно з пунктом 3 Порядку, книга має форму блокноту чи зошита,

купується і ведеться платниками податку-фізичними особами самостійно.

Записи вносяться кульковою ручкою не пізніше наступного дня після

одержання доходів, понесення витрат чи сплати податків (суми вказуються у

гривнях).

Витрати, в тому числі, що дають право на податкову знижку, мають бути

підтверджені документально (фіскальні або товарні чеки, прибуткові касові

ордери, копії договорів); платник податку самостійно зберігає Книгу обліку

доходів і витрат та реєстр документів (за наявності такого реєстру), і надає

органу державної податкової служби на їх вимогу.

3.11. Порядок щорічного (до 1 квітня наступного року) декларування

доходів фізичними особами встановлено статтями 176-179 Податкового

кодексу.

3.12. Спеціальні вимоги щодо житлових приміщень у сфері сільського

туризму поширюються на такі приміщення або їх частини у випадку добро-

вільної сертифікації.

IV. Змістовна рекомендація

4.1. У випадку використання фізичною особою майна особистого

селянського господарства, для індивідуальних засобів тимчасового розміщення

(проживання) туристів реєстрація як підприємця не вимагається; сертифікація

відповідних підсобних послуг є добровільною.

4.2. Заходи державного контролю (нагляду) щодо кількості, якості та

обсягу указаних послуг можуть здійснюватися не частіше одного разу на п’ять

років; надання відповідної інформації частіше є добровільним.

4.3. Інформування туристів про виконання загальнообов’язкових вимог,

забезпечення першої медичної допомоги та запобігання нещасним випадкам

(наявність аптечки, протипожежних засобів тощо) є обов’язковим.

4.4. Відкриття банківських рахунків фізичних осіб для прийняття

платежів за послуги у сфері сільського зеленого туризму є добровільним.

4.5. Ведення книги обліку доходів і витрат, а також подання податкової

декларації у випадку одержання доходів на суму понад три мінімальні зарплати

протягом року є обов’язковим.

V. Технічна рекомендація

5.1. Зразки договорів можуть бути надані на запит фізичної особи.

5.2. Зразки Книги обліку доходів і витрат, а також податкової декларації

можуть бути надані на запит фізичної особи.

120

VІ. Періодичний перегляд

6.1. Дорожна карта підлягає періодичному перегляду та уточненню у ви-

падку внесення змін до актів законодавства, вказаних вище, а також до Інструк-

ції Національного Банку України «Про порядок відкриття, використання і зак-

риття рахунків у національній та іноземних валютах» № 492 від 12.11.2003 р.

6.3. Якість послуг у сільському зеленому туризмі

Проблема забезпечення якості продукції має в сучасному світі універ-

сальний характер. Показники якості, а також проблеми, пов'язані з випуском

якісного продукту чи надання послуг специфічні для кожної галузі, в тому числі

і для сфери туризму.

Якість сервісу – ключ до комерційного успіху. Досить часто при іден-

тичній матеріальній базі і напрямку діяльності, гостинні садиби відрізняються

між собою лише якістю обслуговування, що є для деяких основною козирною

картою в конкурентній боротьбі.

Світова практика напрацювала певні правила організації ефективного

сервісу, дотримання яких і дозволяє залучати по відношенню до конкретного

туристичного продукту весь накопичений у сфері сервісу досвід.

Умови якісного сервісу в сільському зеленому туризмі

Перше, – це дотримання основних та найбільш важливих для сфери

туризму принципів сучасного сервісу:

� максимальна відповідність послуг, які надаються, вимогам споживачів

та характеру споживання;

� нерозривний зв'язок обслуговування з маркетингом, його основними

принципами і завданнями;

� гнучкість сервісу, його спрямованість на врахування мінливих вимог

ринку, переваг споживачів турпослуг.

Друге, – всебічний, повний, об'єктивний та безперервний контроль якості

сервісу, який включає:

� участь гостя в оцінці якості і контролю за нею;

� дотримання методик і критеріїв, які дозволяють співвіднести вимоги

стандартів з фактичним станом справ;

� створення системи самоконтролю персоналу;

� використання чітко сформульованих якісних критеріїв оцінки якості

послуг, які надаються;

� участь персоналу в створенні систем і критеріїв якості;

� застосування технічних засобів контролю якості;

Можна виділити два основних критерії системи якості:

1.Вона повинна забезпечувати високий рівень якості, його відповідність

стандартам і потребам туриста.

2.Вона повинна служити інструментом для створення спеціальних техно-

логій з раціонального управління.

121

Визначальні складові якості послуг сільського зеленого туризму

Сільський туризм – це комплексний вид діяльності, що охоплює різно-

манітні аспекти життя сільської громади – соціальний, економічний, екологіч-

ний, культурологічний, етичний та інші.

Економічний аспект є базовим, бо саме він забезпечує мотивацію та

створює можливості для гармонійного розвитку громади та вирішення цілого

ряду проблем сучасного українського села.

Розглянемо економічний аспект сільського туризму, зокрема його власти-

вості як ринкового продукту, а ще точніше – проблему якості послуг сільського

туризму в сучасних ринкових умовах. Проблема якості послуг є однією з

найактуальніших у розвитку туристичної галузі. Якість обслуговування впливає

на структуру споживчого попиту і є важливим чинником в конкурентній

боротьбі на туристичному ринку, а також – один з основних факторів підви-

щення економічної ефективності туризму, зокрема, і сільського зеленого.

На якість обслуговування впливають такі фактори, як комплексність

послуг і товарів, їх направленість на конкретного споживача, своєчасність їх

надання.

Критерій якості визначається через систему показників, що оцінюють

різні види діяльності з обслуговування туристів.

Проблема якості у сільському туризмі полягає в тому, що реально

оцінити її можна лише скориставшись послугою, тобто вже витративши час та

гроші. Складність попередньої оцінки якості утруднює орієнтацію майбутнього

споживача у зростаючому морі ринкових пропозицій і призводить до цілого

ряду непорозумінь та невдоволення. Така ситуація не відповідає потребам

сучасного ринку. Отже, необхідно якимсь чином формалізувати показники

якості послуг сільського туризму, визначивши їх через достатньо зрозумілі,

вимірювані та контрольовані критерії.

Складність поставленого завдання обумовлена надзвичайно великим

діапазоном різноманітності послуг сільського туризму на українському ринку.

Цей діапазон значно більший, ніж у сфері, наприклад, готельних послуг. Важко

застосовувати однакові критерії, скажімо, до садиби, що пропонує відпочинок

для гірськолижників, VIP-комплексу для корпоративного відпочинку,

етносадиби музейного типу та екологічно-орієнтованої садиби для екотуристів.

Різноманітність напрямків діяльності обумовлює різноманітність вимірів якості

послуг. На сьогоднішній день головними складовими, що визначають якість

послуг сільського туризму є:

- комфортабельність місць розміщення;

- екологічна складова;

- кваліфікація господарів.

Категоризація сільських садиб має за мету визначення та приведення до

уніфікованих стандартів надання послуг розміщення, і є одним з найбільш

дієвих інструментів не тільки для визначення якості надаваних послуг, а й щодо

розвитку сільського туризму в Україні. Головною метою проведення категори-

зацій сільських садиб, що надають основні та додаткові послуги для своїх

122

гостей, у всіх країнах є підвищення та дотримання якості надаваних послуг

розміщення, обслуговування та мінімізація негативного впливу на навколишнє

середовище

Комфортабельність місць розміщення обумовлює обладнання кімнат для

відпочинку, а також всієї садиби усім необхідним устаткуванням для зручного

та безпечного відпочинку туристів. Вимоги до цієї складової є дещо подібними

до вимог готельного сервісу, з поправкою на специфіку сільського приватного

будинку.

На даний час в Україні діють 3 відомих добровільних системи категори-

зації не готельних закладів розміщення, що встановлюють перелік вимог та

градацію їх якості:

1. «Українська гостинна садиба» – загальноукраїнська система добро-

вільної категоризації, запроваджена Спілкою сприяння розвитку сільського

зеленого туризму в Україні у 2008 році на основі «Категоризації туристичних

садиб Івано-Франківської області», що успішно запроваджується зараз в

Україні та набуває дедалі більшого поширення.

2. «Категоризація туристичних садиб Івано-Франківської області» –

обласна категоризація, яка діє у межах Івано-Франківської області. Розроблена

і впроваджена у 2003 – 2004 роках за підтримки Карпатського Фонду Асоці-

ацією економічного розвитку Івано-Франківщини спільно з Івано-Франків-

ською обласною організацією Спілки, Регіональним туристично-інформацій-

ним центром та Радою з туризму Карпатського регіону

Якість місць розміщення, що гарантуються цими двома системами,

визначає побутовий комфорт туристів, котрий, очевидно, є базовою умовою для

привабливого відпочинку. Проте, переважна більшість туристів обирає

відпочинок у сільській місцевості не тільки заради побутового комфорту.

3. «Зелена садиба» – система екологічного маркування садиб та оцінки

екологічної якості послуг сільського туризму, яка була запроваджена Спілкою

сприяння розвитку сільського зеленого туризму у 2004 році.

Якість послуг розміщення для пересічного споживача у сільському

зеленому туризмі невіддільно пов’язана з екологічними факторами, адже тільки

українське село на даний час здатне забезпечити жителям міст, які є основною

цільовою групою споживачів туристичних послуг на сільських територіях

України, екологічно безпечний відпочинок.

Екологічна складова якості послуг сільського туризму є надзвичайно

важливою, адже в уяві більшості потенційних споживачів відпочинок на селі

асоціюється з відпочинком на природі і передбачає чисте та привабливе

довкілля, екологічно чисті продукти, екологічно-орієнтовані види відпочинку.

Недарма сільський туризм нерідко називають ще й зеленим туризмом. Проте,

не всі послуги сільського туризму можна назвати зеленими. Деякі садиби

приваблюють туристів чинниками, що ніяк не пов’язані з екологічним станом

довкілля. Наприклад, гірськолижний туризм, релігійно-паломницький туризм та

деякі інші. Отже, застосовувати до них термін «зелений туризм» недоцільно.

Однак, переважна більшість агротуристичних садиб має чималу екологічну

123

складову у структурі своїх послуг. Відповідно, якість цієї складової потребує

системи оцінки, зрозумілої споживачу. Вона розроблена за випробуваними

європейськими зразками з урахуванням специфіки умов України і визначає, у

першу чергу, такий спосіб існування та обслуговування садиби та її гостей,

внаслідок якого екологічний стан довкілля зазнає якомога меншої шкоди, або

навіть покращується. Наявність знаку «Зелена садиба» привертає увагу у першу

чергу екологічно орієнтованих туристів, які складають більшість у розвинених

європейських країнах, та яких дедалі більшає серед наших співвітчизників. Це

обумовлює зростання популярності екологічного маркування серед власників

садиб.

Наявність на даний час програм добровільної категоризації є тим пози-

тивним фактором, який дає можливість кожному власнику садиби отримати той

сертифікат, який якнайповніше буде відповідати переліку та якості надаваних

послуг, а також дасть можливість потенційному туристу отримати повну

інформацію як про асортимент основних та додаткових послуг, так і про

дотримання у садибі основних екологічних вимог та стандартів.

6.4. Програма якісного обслуговування

«Українська гостинна садиба»

Одним з найбільш дієвих інструментів щодо розвитку сільського туризму

є проведення категоризації сільських садиб з метою визначення та приведення

до уніфікованих стандартів надання послуг розміщення.

Актуальність проведення категоризації зумовлюється тими чинниками,

що власники сільських садиб, які пройшли процедуру категоризації, надають

той перелік послуг і забезпечують ті умови комфорту проживання, які є чітко

зрозумілими не тільки внутрішнім туристам, але й іноземним. Що, в свою

чергу, за даними асоціації Еврожитс, забезпечує зменшення витрат на

рекламування цих садиб при одночасному збільшенні кількості відпочиваючих.

Програма категоризації агроосель «Українська гостинна садиба»

розроблена Всеукраїнською Спілкою сприяння розвитку сільського зеленого

туризму.

Мета проведення категоризації агроосель в Україні – підвищення та

дотримання якості надаваних послуг розміщення, обслуговування та мінімізація

негативного впливу на навколишнє середовище. Нижче подано терміни, вжиті у

Положенні Програми «Українська гостинна садиба», та визначення основних

застосовуваних термінів:

Турист – особа, яка здійснює подорож з не забороненою законом країни

перебування метою на термін від 24 годин до одного року без здійснення будь-

якої оплачуваної діяльності та із зобов'язанням залишити місце перебування в

зазначений термін.

Суб'єкти туристичної діяльності – юридичні особи та фізичні особи –

підприємці, що здійснюють та/або забезпечують туристичну діяльність, а

124

також: фізичні особи, які не є підприємцями та надають послуги з тимчасового

розміщення (проживання), харчування тощо.

Споживач – фізична особа, яка набуває, замовляє, використовує або має

намір придбати чи замовити товари, роботи, послуги для власних (побутових)

потреб.

Безпека послуги – стан, за якого ризик заподіяння шкоди (для людей) або

втрат обмежений допустимим рівнем.

Якість послуги – сукупність характеристик послуги стосовно її здатності

задовольняти встановлені й передбачені потреби.

Умови обслуговування – сукупність факторів, які впливають на споживача

в процесі отримання послуги.

Послуга розміщення – діяльність щодо надання споживачеві місця для

короткотермінового проживання.

Примітка 1. Послугами з тимчасового розміщення (проживання) спожи-

вачів не вважаються: розміщення фізичною особою членів своєї родини або

інших осіб без оплати (в грошовій та інших формах), за рахунок майна, що їй

належить.

Засоби розміщення – будь-які об'єкти, в яких регулярно або час від часу

надають послуги розміщення для ночівлі.

Категорія засобу розміщення – класифікаційне угруповання, що

характеризується певним комплексом вимог.

Категорія (ІЗР та КАЗР) позначається цифровими символами – “1”, “2”,

“3”. Число збільшується відповідно до підвищення рівня якості обслуговування.

Засоби розміщення (ІЗР та КАЗР) класифікуються за трьома категоріями.

Вищу категорію позначають – цифрою “3”, середню – цифрою “2” нижчу –

цифрою “1”,

Колективні засоби розміщення поділяють на: готелі та аналогічні засоби

розміщення; інші колективні засоби розміщення; спеціалізовані засоби

розміщення.

Індивідуальні засоби розміщення:

1) орендовані засоби розміщення:

а) кімнати, орендовані в сімейних будинках;

б) житло, орендоване у приватних осіб або через агентства;

2) інші типи індивідуальних засобів розміщення:

а) неосновне власне житло;

б) житло, що його надають безоплатно родичам та знайомим;

в) інші індивідуальні засоби розміщення туристів.

Агроготель – готель, розташований у сільській місцевості, який має

умови для сільськогосподарської діяльності під час відпочинку.

Котедж – заміський засіб розміщення із однієї або кількох кімнат для

тимчасового проживання однієї чи кількох осіб або сімей, з окремими входами

для кожної з них.

Сільський будинок – приватний будинок на території особистого селян-

ського господарства, де можуть надавати послуги харчування або умови для

125

самостійного готування їжі переважно із продуктів особистого селянського

господарства.

Фермерський будинок – сільський будинок, розташований на території

фермерського господарства.

Аналогічні готелям засоби розміщення – підприємства будь-якої організа-

ційно-правової форми власності, що складаються з номерів і надають обмежені

готельні послуги, зокрема щоденне заправляння ліжок, прибирання кімнат та

санвузлів (наприклад, пансіонати, будинки відпочинку, туристичні бази тощо).

Помешкання, призначені для відпочинку – колективні засоби розміщення,

що мають єдине керівництво і надають обмежені готельні послуги, крім

щоденного заправляння ліжок та прибирання житлових приміщень (комплекси

будинків, організовані як житло).

Індивідуальні засоби розміщення – власне житло, в якому за плату або

безоплатно надають обмежену кількість місць (не більше 30); у цьому разі всі

одиниці розміщення (кімната, житло) є незалежні і їх займають туристи або

господарі, які використовують це житло протягом обмеженого проміжку часу

як другий будинок або будинок для відпочинку (дачу).

Кімнати, орендовані в сімейних будинках – засоби розміщення, в яких

турист зазвичай живе разом з сім'єю, що проживає в цьому будинку, та сплачує

орендну плату.

Житло, орендоване у приватних осіб або за посередництвом агентств –

індивідуальні засоби розміщення (квартири, вілли, будинки, котеджі тощо), що

їх на тимчасових засадах здають в оренду як повністю устатковані одиниці для

проживання туристів на підставі угод між домашніми господарствами.

Номер – окреме вмебльоване приміщення, що складається з однієї або

декількох кімнат, обладнаних для тимчасового проживання

6.5. Програма добровільної категоризації у сфері сільського

зеленого туризму «Українська гостинна садиба»

Мета: розвиток різних форм поселення у сільських садибах, підвищення

якості комплексного обслуговування туристів, надаваних послуг розміщення та

сприяння розвитку сільських територій в Україні.

1.Загальні положення.

Підготовку Програми добровільної категоризації у сфері сільського

зеленого туризму «Українська гостинна садиба» (далі – «Програма») та катего-

ризаційних вимог здійснено на підставі закону України "Про туризм", міждер-

жавних стандартів на туристично-екскурсійне обслуговування та аналогічних

стандартів країн-членів Європейської федерації сільського та фермерського

туризму EUROGITES (Австрії, Ірландії, Німеччини, Польщі, Угорщини,

Швеції, Швейцарії, Чехії).

Вимоги добровільної категоризації розроблені відповідно до вимог ДСТУ

4268:2003 “Послуги туристичні. Засоби розміщення. Загальні вимоги”,

126

нормативних документів та основних стандартів щодо індивідуальних та

колективних не готельних засобів розміщення європейських країн та України.

2.Сфера застосування

Програма застосовується з метою добровільної категоризації індивіду-

альних та колективних не готельних засобів розміщення.

Програма поширюється на індивідуальні та колективні не готельні засоби

розміщення, власники яких є членами Спілки сприяння розвитку сільського

зеленого туризму в Україні, а також на тих власників засобів розміщення хто не

є членами даної організації та добровільно об’єднуються у мережу «Українська

гостинна садиба».

Програма встановлює вимоги до різних категорій засобів розміщення

сільського туризму та порядок їх присвоєння. Вимоги Програми застосовують

до суб'єктів господарювання, що надають послуги індивідуальних та

колективних не готельних засобів розміщення.

3. Нормативні посилання

При розробці даної Програми враховані наступні нормативно-

законодавчі акти:

1. Закон України “Про туризм”, №324/95 від 15.09. 1995 р.

2. Закон України “Про особисте селянське господарство”, №742 від

15.05.2003 р.

3. Закон України «Про захист персональних даних», №2297 від

01.06.2010 р.

4. Постанова КМУ «Про затвердження порядку надання послуг з

тимчасового розміщення (проживання)», №297 від 15.03.2006 р.

5. Постанова КМУ «Про затвердження Порядку здійснення рятувальних

заходів на об'єктах туристичних відвідувань», №507 від 27.05.2009 р.

6. Наказ Держтурадміністрації і Держкомстату «Про затвердження Мето-

дики розрахунку обсягів туристичної діяльності», №142/394 від 12.11.2003 р.

7. ГОСТ 12.1.003-83 ССБТ. Шум. Общие требования безопасности.

8. ГОСТ 12.1.036-81 ССБТ. Шум. Допустимые уровни в жилых

помещениях и общественных зданиях.

9. ГОСТ 12.1.004-91 ССБТ. Пожарная безопасность. Общие требования.

10. ГОСТ 17.1.3.13-86 Охрана природы. Гидросфера. Общие требования

к охране поверхностных вод от загрязнения.

11. ГОСТ 2874-82 Вода питьевая. Гигиенические требования и контроль

за качеством.

12. ГОСТ 28681.1-95 "Туристско-экскурсионное обслуживание. Проек-

тирование туристских услуг".

13. ГОСТ 28681.2-95 Туристско-экскурсионное обслуживание. Турист-

ские услуги. Общие требования.

14. ГОСТ 28681.3-95 Туристско-экскурсионное обслуживание. Требо-

вания по обеспечению безопасности туристов и экскурсантов.

127

15. ГОСТ 30523-97 Услуги общественного питания. Общие требования.

16. ДБН 360-92 Містобудування. Планування і забудова міських і

сільських поселень.

17. ДБН В.2.2-9-99 Будинки і споруди. Громадські будинки та споруди.

Основні положення.

18. ДСТУ 4268:2003 “Послуги туристичні. Засоби розміщення. Загальні

вимоги”.

19. ДСТУ 4269:2003 “Послуги туристичні. Засоби розміщення.

Класифікація готелів”.

20. ДСТУ 4527:2006 “Послуги туристичні. Засоби розміщення. Терміни

та визначення”.

21. СНиП 2.04.01 – 85 Внутренний водопровод и канализация зданий.

22. СНиП 2.04.05-91 Отопление, вентиляция и кондиционирование.

23. СНиП 11-12-77 Санитарные нормы и правила. Защита от шума.

24. СНиП 23-05-95 Естественное и искусственное освещение.

25. Оцінювальна система стандартів якості послуг у сільському туризмі,

прийнята у 2005 році організацією Eurogites.

4. Знак, сертифікат «Українська гостинна садиба»

Добровільна категоризація у сфері сільського зеленого туризму «Україн-

ська гостинна садиба» має чотири категорії, які позначаються відповідним

знаком.

Знак «Українська гостинна садиба» включає композицію із слово-

сполучення українською – «українська гостинна садиба», англійською –

«ukrainian guest house» та графічного символу, на якому зображена українська

хатинка. Під хатинкою розміщені одна, дві або три квітки мальви.

Чотири категорії засобів розміщення позначаються:

базова – позначається без квітки

перша – однієї квіткою

друга – двома квітками

третя – трьома квітками

Знак дає право сільському господарю повідомляти про відповідну якість

житлових умов та рівень послуг у засобах реклами та інформації, встанов-

лювати плату, співставлену з його категорією тощо. Цей знак надається

Спілкою сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні і може

використовуватися як маркетинговий інструмент у зростанні популярності

садиби.

Знак «Українська гостинна садиба» у діаметрі 0,5 м надається власнику

для розміщення на зовнішній стороні будинку.

Знак надається на термін три роки, що засвідчується відповідним

сертифікатом:

128

5. Порядок здійснення добровільної категоризації

Категоризація засобів розміщення здійснюється у добровільному порядку

за заявою власника засобу розміщення (Додаток №1) до Комісії з категоризації

у сфері сільського туризму «Українська гостинна садиба» Спілки сприяння

розвитку сільського зеленого туризму в Україні, яка діє на підставі

затвердженого Положення про її діяльність.

До заяви господар додає анкету садиби сільського зеленого туризму

(Додаток №2).

Після узгодження термінів та інших організаційних питань інспектор-

дорадник з категоризації проводить категоризацію засобу розміщення з

обов’язковим наданням консультацій та порад його власнику.

Після завершення роботи інспектор-дорадник подає в Комісію по

категоризації заповнений та підписаний протокол вимог програми «Українська

гостинна садиба» (Додаток №3).

Для отримання знаку базового рівня садиба має відповідати всім

вимогам, позначеним у категорії “Б” (120 пунктів). Для отримання сертифікату

першого рівня садиба має відповідати 90% вимогам, позначеним у категорії “1”

(108 пунктів), другого рівня – 90% вимогам, позначеним у категорії “2”(108

пунктів), третього рівня – 90% вимогам, позначених у категорії “3”(108

пунктів).

129

Додаток 1

Голові Комісії з категоризації у сфері сільського

туризму «Українська гостинна садиба» Спілки

сприяння розвитку сільського зеленого туризму в

Україні

від ____________________________

П.І.Б.

який(а) проживає:

вулиця_________________________

село ___________________________

район__________________________

область_________________________

поштовий індекс_________________

тел.____________________________

e-mail:__________________________

Заява

Прошу провести категоризацію житлового будинку в межах моєї садиби

та ввести її у перелік таких, що входять у всеукраїнську мережу «Українська

гостинна садиба».

Анкета про житло, яке надається у користування туристам і

відпочиваючим, додається.

Дата Підпис

130

Додаток 2

А Н К Е Т А

садиби сільського зеленого туризму

Власна назва гостинної садиби сільського зеленого туризму

українською____________________________________________________

російською_____________________________________________________

англійською____________________________________________________

П.І.Б власника

українською____________________________________________________

російською_____________________________________________________

англійською____________________________________________________

Поштова адреса (індекс), телефон (код), e-mail, сайт

українською____________________________________________________

російською_____________________________________________________

англійською____________________________________________________

Характеристика житлового будинку (підкреслити):

рік забудови____________________________

побудований з цегли, дерева, ракушняку інше

_________________________ кількість поверхів______________________

вода: стаціонарна у домі, колонка, колодязь

кухня: газова, електрична плита, піч, камін, літня кухня

вхід до будинку: окремий / спільний з господарями

Зареєстрований(а): як ФО-СПД, як особисте селянське господарство, як

ТзОВ (підкреслити):

Де проходив(ла) навчання або стажування по цій

темі_________________________________________________________________

Маю сертифікати:

Програми «Українська гостинна садиба» ______ рівня. Дійсний до

________________

Програми “Зелена садиба” ____ рівня. Дійсний до _________________

Інші сертифікати _______________________________________________

Господар/господиня майстри народних промислів:

яких саме____________________________________

Період, коли можу приймати відпочиваючих:

від________________до_________________

Володію мовами _______________________________________________

131

Відпочиваючим надаватимуться:

окремі кімнати: одномісні ______площею___________м2

двомісні ______ площею___________м2

тримісні ______ площею___________м2

окремий будинок, котедж Всього місць _______

санітарні місця: туалет в будинку, туалет на вулиці, ванна, душ, сауна

(баня) (підкреслити):

можна користуватися кухнею для приготування їжі так / ні

можна паркувати автомобіль у гаражі так / ні

можна привозити домашню тварину так / ні

можна користуватися пральною машиною так / ні

можна перебувати з дітьми так / ні

можна дивитися телевізор так / ні

можна користуватися холодильником так / ні

можна користуватися телефоном так / ні

у господарстві є:

пасіка так / ні

корова так / ні

коза так / ні

вівці так / ні

порося так / ні

домашнья птиця так / ні

господиня випікає хліб так / ні

Віддаленість від садиби:

автобусна (залізнична) станція ____км.

медична допомога ____км.

музей, історичні пам’ятки ____км.

ресторан, кафе, бар ____км.

магазин, базар ____км.

переговорний пункт, пошта ____км.

можливість їздити на конях ____км.

можливість полювати ____км.

можливість ловити рибу ____км.

можливість купатися ____км.

можливість покататися у човні ____км.

інші пропозиції _____________________________________________

Є членом Спілки сприяння розвитку сільського зеленого туризму в

Україні? так / ні

Ціни: зима літо у міжсезоння

Ліжко /1 ніч/1 особа/ _____ _____ ____ грн.

Сніданок _____ _____ ____ грн.

132

Дворазове харчування _____ _____ ____ грн

Триразове харчування _____ _____ ____ грн.

Короткий опис запрошення від господаря (до 2000 знаків з пробілами):

українською

російською

англійською (за бажанням)

Не заперечую щодо розміщення моїх даних (прізвище, ім`я, по батькові,

контактна адреса, телефони та інша інформація, яка стосується мене та

розвитку сільського зеленого туризму) в друкованих та електронних носіях, які

поширює Спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні.

Підпис господаря Дата

133

Додаток 3

Протокол

вимог Програми добровільної категоризації у сфері сільського

зеленого туризму «Українська гостинна садиба»

Результати категоризації садиби (індивідуального місця

розміщення)__________________________________________________________

____________________________________________________________________

(власна назва )

____________________________________________________________________

(Прізвище, ім`я, по батькові власника)

розташованої за адресою: вул. __________________________________________

село ____________ району ___________________________________________

області ______________________________________________________________

Контакти власника садиби

(тел. та e-mail) ________________________________________________

Позначати через дріб: вимога/ факт

ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

Б 1 2 3

Садиба, благоустрій території

ІІ Приміщення загального користування

ІІІ Загальне технічне обладнання

IV Вимоги до житлового фонду

V Технічна оснащеність кімнат

VI Оснащеність кімнат меблями та інвентарем

VII Санітарні приміщення

VII

I

Приміщення для надання послуг харчування і

додаткові приміщення для надання послуг

IX Послуги

X Вимоги до персоналу та його підготовленості

XI

Вимоги до охорони навколишнього

середовища

№ ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

І Садиба, благоустрій території Б 1 2 3

1 Наявність світлової вивіски - - + +

2 Наявність знаку «Українська гостинна садиба» + + + +

3 Наявність окремого входу для гостей - - + +

4 Декоративне і (або) огороджувальне озеленення

території

- + + +

5 Місце для паркування автомобіля на території

садиби

+ + + +

134

6 Наявність гаражу для паркування - - - +

7 Обладнане місце для відпочинку поза межами

будинку (альтанка, колиба, зона відпочинку під

тентом тощо) зі столом та місцями для сидіння

- + + +

8 Спеціально обладнане місце для приготування

страв на відкритому вогні

+ + + +

9 Дитячий ігровий майданчик - - + +

10 Баня/сауна - - + +

11 Басейн - - - +

ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

ІІ Приміщення загального користування Б 1 2 3

12 Обладнання та меблі відповідають

функціональному призначенню приміщення

+ + + +

13 Вітальня, що виконує функцію рецепції та зони

відпочинку, має мінімальну площу 10 м

2

- + +

14 Вітальня, що виконує функцію рецепції, має

мінімальну площу 10 м2

- - - +

15 Вітальня оснащена меблями (крісла, дивани,

стільці, столи, журнальні столики)

- + + +

16 Оздоблення підлоги та стін зі штучних та

натуральних матеріалів

+ + + -

17 Оздоблення підлоги та стін з натуральних

матеріалів

- - - +

18 Декоративне оформлення інтер’єру приміщення

картинами, виробами декоративно-ужиткового

мистецтва тощо

- - + +

19 Живі квіти та декоративні рослини + + + +

20 Штучне освітлення не менше ніж 10 Вт/м2

+ + + -

21 Штучне освітлення не менше ніж 15 Вт/м2

Освітлювальні прилади гармонують із загальним

стилем приміщення

- - - +

22 Наявність килимів або килимового покриття у

зоні відпочинку та у коридорах

- - + +

23 Інформація для туристів (інформаційно-рекламна,

природоохоронна, етнографічно-культурна,

рятувальної служби)

- + + +

24 Наявність окремої загальної кімнати відпочинку

на кожному поверсі

- - - +

25 Можливість переглядання телепередач у загальній

кімнаті відпочинку

- + + +

26 Доступ до Інтернету - - + +

27 Можливість користуватися холодильником + + + -

135

ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

ІІІ Загальне технічне обладнання Б 1 2 3

28 Наявність аварійного освітлення (ліхтарі,

акумулятори)

+ + + +

29 Резервуар для запасу води щонайменше на 1 добу + + + +

30 Забезпечення підігріву води мінімум 2 години

вранці та ввечері

+ + + -

31 Постійне цілодобове гаряче та холодне

водопостачання

- - - +

32 Кондиціювання приміщень спільного

використовування, або використання інших

систем чи обладнання з можливістю забезпечення

заміни повітря та дотримання температурного

режиму від 18 до 22 о

С і вологості від 45% до 60%

- - + +

33 Опалювання приміщень окремими приладами або

центральне опалення

+ + + +

34 Телефон у будинку, доступний для туристів, у

тому числі, для екстрених дзвінків

- - + +

ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

IV Вимоги до житлового фонду Б 1 2 3

35 Одно -, двомісних кімнат не менше 30% 60% 80% 100%

36 Мінімальна житлова площа однокімнатної

одномісної спальні (без площі балкона, лоджії,

санвузла та коридору) м2

6 8 9 10

37 Мінімальна житлова площа однокімнатної

двомісної спальні (без площі балкона, лоджії,

санвузла та коридору) м2

8 10 12 14

38 Мінімальна житлова площа однокімнатної

тримісної спальні (без площі балкона, лоджії,

санвузла та коридору) м2

10 14 16 -

39 Мінімальна житлова площа однокімнатної

чотиримісної спальні (без площі балкона, лоджії,

санвузла та коридору) м2

12 16 18 -

40 Для кімнат, у яких кількість ліжок більше

чотирьох, до площі чотиримісної спальні додається

на кожне наступне ліжко мінімум 5 м2

(якщо ліжка

двоярусні – 9,5 м2

)

+ + + -

41 Кондиціювання житлових приміщень або

використання інших систем чи обладнання з

можливістю забезпечення заміни повітря та

дотримання температурного режиму від 18 до 22

о

С і вологості від 45% до 60%

- + + +

42 Мінімальна висота кімнати (см) 210 210 220 240

43 Мінімальна площа вільної підлоги з розрахунку на

одного проживаючого (м2

)

2,5

2,5

2,75

3,00

136

ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

Технічна оснащеність кімнат Б 1 2 3

44 Замок з внутрішнім запобіжником - - + +

45 Загальне освітлення + + + +

46 Світильник (бра, торшер) біля кожного ліжка - + + +

47 Настільна лампа - - + +

48 Електричні розетки із зазначенням напруги.

У кожній кімнаті у кількості не менше

1 1 2 3

49 Радіоприймач - - + +

50 Кольоровий телевізор - - - +

51 Забезпеченість супутниковою антеною - - - +

52 Телефон - - - +

53 Холодильник - - - +

ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

VI Оснащеність кімнат меблями та інвентарем Б 1 2 3

54 Мінімальні розміри односпального ліжка (см) - 90х

190

90х

190

90х

190

55 Мінімальні розміри двоспального ліжка (см) - 140х

190

140х

190

140х

190

56 Можливість забезпечення дитячим або

розкладним додатковим ліжком (крісло-диван

тощо)

- + + +

57 Допускається, у порядку винятку, оснащення

номерів двоярусними ліжками, якщо висота

кімнати становить мінімум 260 см, або відстань

від ліжка другого ярусу до стелі становить не

менше ніж 80 см)

- + + -

58 Комплект постільних речей і білизни: дві

подушки, суцільний матрац з наматрацником,

ковдра, додаткова ковдра, покривало на ліжко,

підковдра, простирадло, наволочки

+ + + +

59 Килимок біля кожного ліжка за відсутності

килима або килимового покриття підлоги

- + + +

60 Тумбочка біля кожного спального місця - + + +

61 Вішалка для верхнього одягу та головних уборів + + + +

62 Шафа для одягу з поличками і плічками - не <

2-х

шт.

на

місце

не <

3-х

шт.

на

місце

не <

4-х

шт.

на

місце

63 Стільці або інші меблі для сидіння не менше 1 2 2

64 М’які крісла для відпочинку (щонайменше 2 в

кімнату) або м’який диван

- - - +

65 Стіл + + + +

137

66 Письмовий стіл зі стільцем - - - +

67 Вікна оснащені гардинами або жалюзі, що

затемнюють приміщення та прозорими завісками

+ + + +

68 Дзеркало у кімнаті + + + +

69 Наявність щіток для одягу та взуття + + + +

70 Склянки або чашки з розрахунку 1 на одну особу + + + +

71 Набір посуду для чаю або кави - - + +

72 Інформаційно-довідкові матеріали у кімнаті - + + -

73 Інформаційно-довідкові матеріали у кімнаті (у

тому числі іноземними мовами)

- - - +

74 Протипожежна інструкція та інструкція щодо дій

в екстремальних умовах

+ + + +

ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

VII Санітарні приміщення Б 1 2 3

75 Кількість кімнат із повним санвузлом

(умивальник, унітаз, ванна або душ)

- - 25% 80%

76 Мінімальна площа санвузла з ванною (м2

) - 3,8 4,2 4,5

77 Мінімальна площа санвузла з душовою кабіною

(м2

)

- 3,3 3,8 4,0

78 Інвентар та предмети санітарно-гігієнічного

оснащення санвузлів в кімнаті (мінімальний

перелік для усіх категорій):

- дзеркало над умивальником з освітленням;

- електрична розетка з маркуванням напруги біля

дзеркала на відстані кабелю фену чи ел./обритви;

- поличка для туалетних речей;

- завіски для ванни чи душу;

- килимок на підлозі;

- тримач для рушників, гачки для одягу;

- склянка;

- рушники на кожного гостя не менше ніж

- банний рушник;

- туалетне мило на кожного проживаючого;

- туалетний папір;

- тримач для туалетного паперу;

- щітка для унітаза (у футлярі);

- кошик для сміття з вогнетривкого матеріалу;

- кришка до унітазу.

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

+

1

+

+

+

+

1

2

1

+

+

+

+

+

+

+

1

+

+

+

+

2

2

1

+

+

+

+

+

+

+

2

+

+

+

+

2

3

1

+

+

+

+

+

+

79 Повний санітарний вузол загального

користування у будинку або поруч з ним (не

більше ніж на 10 осіб, включаючи членів сім’ї)

Мінімальні вимоги до обладнання санітарних

вузлів загального користування

Туалети: туалетні кабіни, умивальник із

- + + +

138

дзеркалом, електрична розетка, туалетний папір,

мило або дозатор рідкого мила, паперові серветки

або електрорушники, гачки для одягу, кошики для

сміття з вогнетривкого матеріалу.

Ванні кімнати або душові: ванни або душові

кабіни, туалетна кабіна, умивальник із дзеркалом

та поличкою для туалетних речей, гачки для

одягу, кошики для сміття з вогнетривкого

матеріалу.

80 Природна вентиляція санітарних вузлів + + - -

81 Природна та примусова вентиляція санітарних

вузлів

- - + +

82 Санітарний блок типу «вигрібна яма» + - - -

83 Душ поза будинком + - - -

ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

VII

I

Приміщення для надання послуг харчування

згідно з ГОСТ 30523 та додаткові приміщення

для надання послуг

Б 1 2 3

84 Кухня для самостійного готування їжі, обладнана

холодильником, газовою (електричною) плитою,

або пічкою, придатною для готування їжі

+ + + -

85 Відповідно обладнана їдальня (спільна з кухнею,

загальною кімнатою)

- + + -

86 Відповідно обладнана їдальня (окрема від інших

приміщень)

- - - +

87 Кімната побутового обслуговування - - - +

88 Камера схову - - + +

ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

IX Послуги Б 1 2 3

89 Цілодобовий прийом + + + +

90 Прибирання кімнати щоденно або за бажанням + + + +

91 Прибирання санвузла щоденно + + + +

92 Заправляння ліжок щоденно або за бажанням

гостей

- - - +

93 Зміна постільної білизни один раз на 5 діб + + - -

94 Зміна постільної білизни один раз на 3 доби - - + -

95 Зміна постільної білизни щоденно або за

бажанням

- - - +

96 Зміна рушників один раз на 3 доби + + - -

97 Зміна рушників один раз на 2 доби - - + -

98 Зміна рушників один раз на 1 добу або за

бажанням

- - - +

99 Прання з поверненням білизни протягом 24 год. - - - +

100 Надання можливості для прання в окремому + + + +

139

приміщенні, обладнаному пральною машиною та

із забезпеченням мийними засобами

101 Прасування на першу вимогу - - - +

102 Надання праски, прасувальної дошки на першу

вимогу

+ + + +

103 Зберігання багажу в окремому приміщенні (на

прохання гостя)

- + + +

104 Інформаційні послуги (туристична інформація,

екскурсії, гіди-перекладачі тощо)

- + + +

105 Прокат спортивного та відпочинкового

інвентарю

- - + +

106 Надання першої долікарської допомоги, виклик

швидкої допомоги, користування аптечкою

першої допомоги

+ + + +

107 Послуги харчування. Надання сніданків - - + +

108 Харчування на замовлення. + + + +

ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

X Вимоги до господарів, персоналу та його

підготовленості

Б 1 2 3

109 Охайний зовнішній вигляд, дотримання

власної гігієни власника та персоналу

+ + + +

110 Кваліфікація: Власник повинен пройти навчання

та мати сертифікат про засвоєння основних вимог

щодо надання послуг у сфері сільського зеленого

туризму. Персонал повинен бути підготовленим

до виконання роботи та прийому туристів.

- + + +

111 Наявність книги обліку гостей + + + +

112 Посадові інструкції для найманих працівників,

що фіксують функціональні обов'язки і

встановлені правила роботи

- + + +

113 Персонал повинен проходити періодичний

медичний огляд

- + + +

114 Персонал повинен бути здатний створювати

атмосферу гостинності, у стосунках з гостями

виявляти доброзичливість. Готовий швидко та

ефективно виконати прохання гостей

+ + + +

115 Можливість спілкування з гостями однією

іноземною мовою

- - + +

ВИМОГА КАТЕГОРІЯ

XI Вимоги охорони довкілля Б 1 2 3

116 Вимоги охорони навколишнього середовища

щодо утримання присадибної території,

технічного стану будівель та споруд,

водопостачання та каналізації не нижчі вимог

+ + + +

140

ДСТУ 4268

117 Сміття та відходи збираються тільки в спеціально

обладнаних та позначених місцях з дотриманням

чинних санітарних вимог та правил згідно з

СанПин 42-128-4690

+ + + +

118 Тверді та рідкі побутові відходи складуються,

тимчасово зберігаються, утилізуються та

регулярно вивозяться згідно з вимогами СанПиН

42-128-4690

+ + + +

119 Територія садиби не має ознак забруднення + + + +

120 Пропоновані альтернативні місця відпочинку,

включаючи стежки пропонованих маршрутів,

доглянуті та очищені від сміття

+ + + +

Висновок

Поради та рекомендації власнику садиби (індивідуального місця

розміщення)

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

Садиба _______________________________________________відповідає

_____________ категорії програми «Українська гостинна садиба».

Інспектор-дорадник з категоризації _________________ П.І.Б.

(підпис)

Дата

141

7. Формування інвестиційної привабливості

сільських територій

Економічне зростання України неможливе без широкого залучення

інвестицій, адже фізична та моральна застарілість виробничих фондів усіх

галузей вітчизняної економіки робить інвестиційну модель її розвитку

фактично безальтернативною. У той же час, в силу різних причин, в країні

спостерігається значний дефіцит внутрішніх фінансових ресурсів, тому

проблема залучення прямих іноземних інвестицій стає ще більш актуальною.

Проте, іноземні інвестори не поспішають на територію України, фіксуючи

погіршення інвестиційного клімату та несприятливі умови ведення бізнесу.

Існує ряд негативних обставин, що істотно стримують іноземних

інвесторів при вкладанні капіталів. До них належать низька платоспроможність

підприємств, нерозвиненість фондового ринку, зростання корупції та злочин-

ності в економіці, низька купівельна спроможність населення, відсутність

вітчизняного реального виробничого інвестування, вивезення національного

капіталу за кордон…

Інвестиційна діяльність, як внутрішня, так і зовнішня, характеризується

конкретно вираженим регіональним аспектом, тобто вона базується на

маркетингу (або діагностиці) території, нових регіональних формах та об'єктах

цієї діяльності, а також на перевагах малого бізнесу.

7.1. Інвестиційна реформа України

Україна є досить неоднорідною країною як з точки зору географічних

умов, так і в плані соціально-економічного розвитку. Така географічна та

соціально-економічна різноманітність свідчить про значний потенціал

сільських територій, оскільки дозволяє запропонувати різноманітні «пакети»

інвестиційних умов, якими можуть скористатись широке коло потенційних

інвесторів, адже кожний інвестор орієнтується на цілком конкретні харак-

теристики територій, які для нього є визначальними.

2011 року за участі Президента України – Віктора Януковича, було

розглянуто та прийнято Інвестиційну реформу України. Загальною та основною

метою цієї реформи є активне залучення прямих іноземних інвестицій в

економіку України, формування позитивного інвестиційного іміджу України в

Світі, а також позиціонування України як фінансовий, політичний та бізнес

центр у Східній Європі.18

Одним з компонентів Інвестиційної реформи є

проведення та реалізація road-show, першу частину якого проведено до кінця

2011 року у 15 найбільших фінансових центрах Світу. Основна функція

реалізації Інвестиційної реформи була покладена на Державне агентство з

18

Інвестиційна реформа в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://

www.ukrproject.gov.ua/

142

інвестицій та управління національними проектами України (далі – Держінвест-

проект). Хоча частка України у глобальних інвестиційних потоках не

перевищує 0,5 відсотка, і конкуренція за інвестора посилюється з кожним

роком, вона володіє очевидними та беззаперечними економічними перевагами,

серед яких:

• наявність одного з найбільших ринків Східної Європи (46 млн.

споживачів);

• 5-те місце у світі за кількістю сертифікованих ITспеціалістів;

• стратегічно вигідне географічне розташування;

• доступ до чотирьох з десяти європейських транспортних коридорів;

• 1/3 світових чорноземів.

Наша країна, володіючи значним внутрішнім ринком, розгалуженим про-

мисловим і сільськогосподарським потенціалом, багатими та різноманітними

природними ресурсами, а також вигідним геополітичним розташуванням, може

стати одним із провідних реципієнтів інвестицій.

Іншим важливим напрямком роботи зі здійснення реформ є реалізація

Національних проектів – своєрідних «точок зростання» економіки України,

центрів залучення інвестиційних ресурсів.

«Національні проекти» – це масштабні економічні проекти, які мають

стратегічне значення для цілих галузей української економіки, спрямовані на

вирішення окремих соціальних проблем або радикальне економічне оновлення

цілих регіонів.

«Національні проекти» спрямовані на поліпшення якості життя, енерго-

забезпечення та енергозбереження, підвищення рівня людського потенціалу,

кардинального збільшення припливу прямих інвестицій.

Кожен із цих проектів фактично означає створення нової індустрії в

Україні. Це і LNG-індустрія, і сміттєпереробна галузь, і галузь відновлювальної

енергетики та ін.

Держава взяла на себе функцію підготовку старт-апів проектів (фінансу-

вання техніко-економічного обґрунтування, виділення земельних ділянок,

усунення регуляторних перешкод, а в окремих випадках – також надавати-

муться державні гарантії).

Національні проекти – перспективні, вигідні для бізнесу проекти. Їх

реалізація передбачає системні зміни в умовах доступу на ринок, ведення

бізнесу, спрощення процедур отримання дозволів та їх мінімізацію, прозоре

законодавче поле.

Понад 80% коштів для «Національних проектів», навіть враховуючи їх

соціальну складову, будуть залучені з ринку.

Структура Інвестиційної реформи передбачає 5 ключових блоків:

1. ІнвестПРОПОЗИЦІЯ – передбачає формування механізмів участі

українських інвестиційних проектів у міжнародному інвестиційному ринку.

Національні проекти є найважливішою складовою цього компоненту.

Важливим механізмом є “Біржа інвестпроектів” – підготовка і просування

інвестиційних пропозицій різних форм власності на інвестиційному ринку.

143

Використовуючи інструмент Біржі Україна здійснює просування проектів на

міжнародному ринку.

2. ІнвестІНФРАСТУКРУРА – в рамках, якої система інституцій і механіз-

мів, сприятиме полегшенню діяльності інвесторів в Україні.

Впровадження механізму реалізації інвестиційних проектів за принципом

«єдиного вікна», що дозволить суттєво скоротити для інвесторів «час до

ринку», забезпечить супровід інвестиційних проектів та їх після інвестиційну

підтримку.

Український Банк Розвитку (УБР) виступає, як ключовий елемент оптимі-

зації використання бюджетних видатків розвитку, що здійснюються на

поворотній основі. УБР покликаний стати ефективним механізм адміністру-

вання бюджетних видатків розвитку, який може змінити процедуру викорис-

тання багатьох державних цільових програм (ДЦП).

Фонд регіонального розвитку — має забезпечити здійснення комплек-

сних планів розвитку регіонів та адмініструвати видатки на їх реалізацію у

частині державного бюджету. Основною функцією діяльності ФРР стане під-

тримка створення комплексного бізнес-плану розвитку – ”інвестиційної моделі”

кожного окремого регіону України на основі аналізу економічного потенціалу,

природних і трудових ресурсів, географічного розташування тощо.

Фонд фінансування проектної документації. Фонд покликаний вирішити

системну проблему відсутності якісних інвестиційних проектів на ринку. Це

унікальний інструмент, оскільки він допоможе нам вирішити надскладну

проблему фінансування проектної документації для державних, комунальних і

приватних інвестиційних проектів, але на поворотній основі.

Державні гарантії повинні використовуватися лише для забезпечення

стратегічних напрямків розвитку економіки і реалізації «Національних

проектів».

3. ІнвестПАРТНЕРСТВО – нові механізми співпраці держави і приватних

партнерів для мобілізації державних активів та мультиплікації державних

коштів розвитку.

Державно-приватне партнерство сьогодні є, можливо, єдиним способом

оживити стратегічні державні активи та розпочати їх модернізацію. Також це

засіб ефективного використання державного майна без втрати права власності.

4. ІнвестМАРКЕТИНГ – здійснення скоординованої інформаціно-марке-

тингової кампанії, що суттєво покращить інвестиційну привабливість України

в світі.

ІнвестМАРКЕТИНГ передбачає запуск єдиного інформаційного 5-ти

мовного веб-порталу, який міститиме оновлювану інформацію про Україну, її

інвестиційний потенціал та можливості для здійснення інвестування. Інтеграль-

ною частиною порталу буде електронна інтерактивна версія “Біржі інвести-

ційних проектів” про яку згадувалося раніше.

5. ІнвестКЛІМАТ – формування відповідної законодавчої бази: Закон

України “Про Індустріальні Парки”, Закон України “Про Національні Проекти”,

Закон України “Про Інвестиційну Діяльність” (зміни), Закон України

144

7.2. Аналіз інвестиційної діяльності України

Інвестиційна привабливість територій, яка в кінцевому підсумку, прояв-

ляється в їх здатності залучати інвестиційні ресурси, формується під дією цілої

низки факторів. Частина з цих факторів може бути описана за допомогою

статистичних індикаторів, які, також, характеризують різні аспекти розвитку

соціально-економічного середовища територій.

За даними Державної статистичної служби, у січні-березні 2012 року в

економіку України іноземні інвестори вклали 885,1 млн. дол. США прямих

інвестицій. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, спрямованих в

Україну, на 1 квітня 2012 року становив 50 млрд. 793,5 млн. дол. США, що на

1,7% більше у порівнянні з обсягами інвестицій на початок 2012 року і з

розрахунку на одного українця становить 1115,7 дол. США19

.

Інвестиції надходили зі 130 країн світу. До десятки основних країн-

інвесторів, на які припадає більш ніж 83% загального обсягу прямих інвестицій,

входять: Кіпр – 13,66 млрд. дол. США, Німеччина – 7,47 млрд. дол., Нідерланди

– 4,91 млрд. дол., Російська Федерація – 3,66 млрд. дол., Австрія – 3,45 млрд.

дол., Великобританія – 2,3 млрд. дол., Франція – 2,28 млрд. дол., Швеція – 1,76

млрд. дол., Віргінські Острови (Брит.) – 1,65 млрд. дол. і США – 1,04 млрд дол.

У 2012 році в економіку України іноземні інвестори вклали 6,013 млрд

дол. США прямих інвестицій, що на 7,2% менше від показника за 2011 рік

(6,480 млрд дол.), за даними Державної служби статистики України. Загальний

обсяг внесених з моменту інвестування в економіку України прямих іноземних

інвестицій (акціонерного капіталу) на 1 січня 2013 року становив 54,462 млрд

дол., що на 8,2% більше порівняно з обсягами інвестицій на початок 2012 року,

і з розрахунку на одного українця становить 1 199 дол.

Основними країнами-інвесторами України залишаються Кіпр – 17,275

млрд дол., Німеччина – 6,317 млрд дол., Нідерланди – 5,169 млрд дол. і

Російська Федерація – 3,786 млрд. дол.

За даними Держстату, загальний обсяг прямих іноземних інвестицій,

спрямованих в українську промисловість, становить 17,167 млрд. дол. (31,5%

загального обсягу), у фінансовий сектор – 16,106 млрд. дол. (29,6%).

Заборгованість українських підприємств за кредитами і позиками, торго-

вими кредитами та іншими зобов'язаннями (боргові інструменти) перед

прямими іноземними інвесторами на 1 січня 2013 р. становила 9,582 млрд. дол.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій (акціонерний капітал і боргові

інструменти) на 1 січня 2013 р. становив 64,044 млрд. дол.

Обсяг прямих інвестицій (акціонерний капітал) з України в економіку

країн світу на 1 січня 2013 р. становив 6,482 млрд. дол., в т.ч. в країни ЄС –

6,046 млрд. дол. (93,3% загального обсягу), в країни СНД – 340,6 млн. дол.

(5,2%), в інші країни світу – 95,3 млн. дол. (1,5%). Прямі інвестиції з України

надходили до 49 країн світу, основний обсяг спрямований на Кіпр (89,6%).

19

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

145

Загальний обсяг прямих інвестицій (акціонерного капіталу і боргових

інструментів) з України в економіку країн світу становив 6,713 млрд. дол.

У 2011 році в економіку України іноземні інвестори вклали 6,48 млрд.

дол. прямих інвестицій, що на 8% більше від показника 2010 року.

За рейтингом Європейської Бізнес Асоціації, інвестиційна привабливість

України наприкінці 2012 року становила 2,12 бала з 5 можливих. Це найнижчий

показник з 2008 року. Незважаючи на це, Україна залишається привабливою

для інвесторів. Особливо, її аграрний сектор. На сьогодні в Україні створене

розвинене правове поле для інвестування. Законодавство України передбачає

необхідні гарантії діяльності для інвесторів. На території України до іноземних

інвесторів застосовується національний режим інвестиційної діяльності, тобто

надано рівні умови діяльності з вітчизняними інвесторами. Іноземні інвестиції в

Україні не підлягають націоналізації. У випадку припинення інвестиційної

діяльності іноземному інвестору гарантується повернення його інвестиції в

натуральній формі або у валюті інвестування без сплати мита, а також доходів

від інвестицій у грошовій або товарній формі. Держава також гарантує безпе-

решкодний і негайний переказ за кордон прибутків і інших коштів в іноземній

валюті, одержаних на законних підставах унаслідок здійснення іноземних

інвестицій.

Для підвищення захисту іноземних інвестицій Законом України від

16.03.2000 № 1547 ратифікована Вашингтонська Конвенція 1965 року про поря-

док вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами.

Підписано та ратифіковано Верховною Радою України міжурядові угоди

про сприяння та взаємний захист інвестицій з більше ніж 70 країнами світу.

Для сприяння іноземним інвесторам у питаннях взаємодії з органами

виконавчої влади та органами місцевого самоврядування утворено Державне

агентство з інвестицій та управління національними проектами України.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів

України щодо стимулювання іноземних інвестицій та кредитування» від

27.04.2010 № 2155 знято обов’язковість реєстрації іноземної інвестицій та

необхідність реєстрації інвестиції за двома різними процедурами.

З 1 січня 2012 року набрав чинності Закон України № 2623 «Про підго-

товку та реалізацію інвестиційних проектів за принципом «єдиного вікна». Цей

Закон визначає правові та організаційні засади відносин, пов'язаних з підго-

товкою та реалізацією інвестиційних проектів за принципом «єдиного вікна».

Прийнято Закон України № 2404-VI від 01.07.2010 «Про державно-при-

ватне партнерство», що визначає правові, економічні та організаційні засади

реалізації державно-приватного партнерства в Україні, зокрема для регулю-

вання відносин, які виникають при реалізації проектів у окремих сферах

економічної діяльності.

Сфери: пошук, розвідка родовищ корисних копалин та їх видобування;

виробництво, транспортування і постачання тепла та розподіл і постачання

природного газу; будівництво та/або експлуатація автострад, доріг, залізниць,

злітно-посадкових смуг на аеродромах, мостів, шляхових естакад, тунелів і

146

метрополітенів, морських і річкових портів та їх інфраструктури; машинобу-

дування; збір, очищення та розподілення води; охорона здоров'я; туризм, відпо-

чинок, рекреація, культура та спорт; забезпечення функціонування зрошуваль-

них і осушувальних систем; оброблення відходів; виробництво, розподілення та

постачання електричної енергії; управління нерухомістю

Закон визначає основною ознакою державно-приватного партнерства

забезпечення вищих техніко-економічних показників ефективності діяльності,

ніж при здійсненні такої діяльності державним партнером без залучення

приватного. Також, ознаками державно-приватного партнерства є довготри-

валість взаємовідносин (від 5 до 50 років), передача приватному партнеру час-

тини ризиків, внесення приватних інвестицій, незмінність терміну дії договору

цільового призначення та форми власності об’єкта ДПП.

Питання сприяння інвестиціям знайшли своє відображення у Програмі

економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкуренто-

спроможна економіка, ефективна держава«. Зокрема, в рамках програми

реформ здійснюються конкретні заходи з покращення бізнес-клімату, а саме:

удосконалення дозвільної системи, ліцензування, адміністративних послуг,

започаткування та ліквідації бізнесу, державного нагляду та контролю, техніч-

ного регулювання, формування митних процедур.

7.3. Інвестиційна привабливість сільських територій

Нові соціально-економічні умови, що виникають у зв'язку з переходом до

ринкової моделі функціонування господарства, визначають і нові підходи до

оцінювання інвестиційного потенціалу сільських територій, висувають завдан-

ня аналізу, моніторингу і пошуку шляхів вирішення проблем, пов'язаних з

інвестиційною діяльністю на цій території. Кризовий стан економіки України,

фактичне припинення фінансування з державного бюджету поставили регіони

перед необхідністю виживання, вони реально можуть розраховувати на свій

продуктивний потенціал, на розвиток механізму реалізації цього потенціалу з

залученням капіталу внутрішніх і зовнішніх інвесторів. Отже, територію слід

розглядати як своєрідний «товар» — об'єкт ринкових відносин, з яким місцеві

органи влади («продавець») виходять на ринок інвестицій. Іншими суб'єктами

(«покупцями») території є її жителі, як потенційні інвестори (місцеві та зі

сторони), державні органи обласного чи центрального рівня.

Виходячи зі специфіки маркетингу, місцеві органи влади створюють

імідж своїх територій як місця життєдіяльності та об'єкта вигідного вкладання

капіталу. Головний акцент при цьому робиться на перевагах не тільки

природних, економічних, соціальних, екологічних, культурних і політичних

елементів, а й на результатах людської діяльності. Всі ці елементи можуть бути

об'єктами вкладання капіталу інвесторів, об'єктами купівлі-продажу, але тільки

в своїй сукупності вони визначають ціну території як товару.

Різнопланова інвестиційна діяльність є вагомим чинником високоефек-

тивного соціально-економічного розвитку регіону. Через це завдання інвести-

147

ційної діяльності зводиться до максимального забезпечення працездатності

регіональних чинників, а саме: основних виробничих фондів; оборотних засобів

підприємств; трудових ресурсів; соціальної сфери; виробничої інфраструктури;

природних ресурсів.

Результатом спільного дослідження Інституту економічних досліджень та

політичних консультацій та Київського міжнародного інституту соціології на

замовлення Державного агентства з інвестицій та управління національними

проектами України став рейтинг інвестиційної привабливості регіонів, прове-

дений у 2013р. 20

Особливістю методології рейтингування було те, що регіони

оцінювалися самими інвесторами – тими, що вже присутні в регіоні. Оціню-

вання з позицій інвестора є, безумовно, суб’єктивним, однак можна погодитися

із авторами рейтингу, що найчастіше рішення про вкладання коштів

конкретний інвестор приймає на основі саме таких – суб’єктивних уявлень про

привабливість регіону. Для інвестора при ухваленні рішення найважливішими є

уявлення про співвідношення між очікуваним доходом і ризиками, а показники

соціально-економічного розвитку регіону та його конкурентоспроможності

відіграють при цьому другорядну роль.

Фактори, за якими проводилося оцінювання, за своїм характером

поділяються на дві групи – «жорсткі» (географія, ресурси, робоча сила,

іноваційність, розміри ринку, інфраструктура) та «м’які» (діловий клімат,

правила та процедури, успішний досвід, відкритість влади, діловий оптимізм).

Рейтингування здійснювалося за кожним фактором окремо та за їх сукупністю.

За підсумками рейтингування загальне перше місце зайняла Харківська

область. На другому – Львівщина, на третьому – Донецька область. Місто Київ

посіло четверте місце. Замикають рейтинг Запорізька область, місто Севас-

тополь та Чернівецька область. А за «м’якими» факторами, тобто чинниками,

які дають уявлення про існуючі бар’єри та ризики для інвесторів з боку влади та

ділового середовища, лідирує Львівщина, далі – Харківщина і Луганщина.

Донецька область – лише на сьомому, а Київ – на восьмому місці (табл. 1).

Автори рейтингу на підставі отриманих результатів запропонували для

кожного регіону певні рекомендації, виконання яких, на їх думку, сприятиме

підвищенню інвестиційної привабливості регіонів. Отримані результати можуть

бути корисними як для аналізу причин та чинників нинішнього стану справ, так

і для оцінки перспектив притоку інвестицій в той чи інший регіон.

Для України, де ринкові відносини лише формуються, проблема регіо-

нального розвитку та регіональної інвестиційної політики є дуже складною.

Нині організаційно йде процес формування диверсифікованої системи інвес-

торів. Вона складається з агентів різних функціональних і соціально-еконо-

мічних структур: виробничих, посередницьких, біржових, інвестиційних та

інших підприємств, створення ринкового інфраструктурного середовища.

20

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/

148

Таблиця 1

Рейтинг інвестиційної привабливості регіонів 2013 р.

Місце Регіон Бал

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

Харківська

Львівська

Донецька

м. Київ

Дніпропетровська

АР Крим

Київська

Рівненська

Луганська

Закарпатська

Одеська

Черкаська

Вінницька

Сумська

Івано-Франківська

Миколаївська

Тернопільська

Житомирська

Волинська

Херсонська

Чернігівська

Хмельницька

Полтавська

Кіровоградська

Запорізька

м. Севастополь

Чернівецька

1,51927

1,482541

1,470753

1,45908

1,449991

1,433978

1,411819

1,401647

1,396795

1,37958

1,37749

1,372945

1,367725

1,364563

1,348067

1,344425

1,334144

1,328964

1,323298

1,32279

1,31831

1,318155

1,290666

1,290058

1,270278

1,246546

1,225868

Приватні та державні інвестори в умовах ринку керуються при прийнятті

та реалізації інвестиційних рішень переважно двома аргументами: наявною

нормою рентабельності та макроекономічними перспективами її зростання на

майбутнє. Однак не менш суттєвими є темпи відтворювального процесу за

певним проектом інвестування.

Здійснення регіонального інвестиційного процесу передбачає вибір

основних пріоритетних його напрямів.

Такими напрямами повинні бути:

• екологічний аспект соціально-економічного розвитку територій та їхніх

поселень, пов'язані з цим питання демографічної ситуації;

149

• розвиток наукомістких виробництв (галузей, видів діяльності), орієнто-

ваних на висококваліфіковані кадри і відносно дешевші (за світовими

вимірами)

• трудові ресурси (унікальне і високотехнологічне устаткування, пере-

дові технології та висококваліфіковані кадри);

• будівництво об'єктів інфраструктури – виробничої, ринкової, соціальної,

інвестиційної та екологічної.

Кожний інвестиційний проект має конкретну спрямованість і з

найбільшою ефективністю може бути реалізований у тих сільських територіях,

де для цього є найкращі умови. Через це важливу роль у процесі обґрунтування

стратегії інвестиційної діяльності сільських територій відіграють оцінка і

прогнозування їх інвестиційної привабливості.

Оцінка і прогнозування інвестиційної привабливості регіонів мають бути

безпосередньо узгоджені з державною регіональною політикою. Метою цієї

політики є забезпечення ефективного розвитку окремих сільських територій з

урахуванням таких чинників, як раціональне використання різноманітних

можливостей кожного з них, ефект оптимальної інтеграції, територіальний

поділ праці та взаємна інтеграція.21

Інвестиційна привабливість визначається комплексом різноманітних

чинників, перелік і вплив яких можуть розрізнятися і змінюватися залежно як

від складу інвесторів, що переслідують різні цілі, так і від виробничо-технічних

особливостей території чи об’єкта, що інвестується.

При оцінюванні рівня загальноекономічного розвитку сільської території

вивчають потенційну потребу в обсягах інвестування, можливість формування

інвестиційних ресурсів за рахунок власних джерел, сукупну місткість

регіонального ринку. Для такого оцінювання використовують такі аналітичні

показники:

� частка сільської території в виробництві регіону;

� обсяг виробленої продукції на душу населення;

� рівень самозабезпеченості сільської території основними продук-

тами харчування (обсяг виробництва відповідних видів сільськогосподарської

продукції на душу населення);

� середній рівень заробітної плати у сільській території;

� обсяг і динаміка інвестицій у сільській території в розрахунку на

одного жителя;

� число підприємств (господарств) всіх форм власності у сільській

території.

При оцінюванні рівня розвитку інвестиційної інфраструктури сільської

території вивчають можливості швидкої реалізації інвестиційних проектів за

такими показниками:

21

Фінансово-економічні механізми інноваційно-інвестиційного розвитку України:

колективна наук. монографія / [Бурденко І. М., Герасименко О.В., Кириченко О.А. та ін. ].

— К. : НАУ, 2008. — 252 c.

150

- кількість підрядних будівельних структур всіх форм власності;

- обсяги місцевого виробництва основних видів будівельних матеріалів;

- виробництво енергетичних ресурсів (у перерахунку на електроенергію)

на душу населення;

- кількість залізничних шляхів сполучення в розрахунку на 100 км²

території;

- щільність автомобільних шляхів з твердим покриттям на 100 км²

території.

При оцінюванні демографічної характеристики сільської території вив-

чають потенційний обсяг попиту населення на споживчі товари та послуги, а

також можливість залучення кваліфікованої робочої сили у виробництва, що

інвестуються. З цією метою аналізують такі показники:

- частка населення сільської території в загальній чисельності жителів

регіону;

- частка населення, зайнятого в суспільному виробництві на підпри-

ємствах всіх форм власності;

- рівень кваліфікації робітників, зайнятих у суспільному виробництві.

Для того щоб визначити кількісний взаємозв'язок інтегрального показ-

ника оцінки інвестиційної привабливості сільських територій з ефективністю

інвестицій, для кожного регіону аналізують наявні показники цієї ефективності.

Ефективність інвестицій характеризується показником рентабельності власного

капіталу (власний капітал у цьому разі виступає аналогом суми інвестицій в

основні фонди, оборотні засоби і нематеріальні активи).

На основі отриманих результатів оцінюється вся територія країни за

рівнем інвестиційної привабливості (тобто ефективності здійснення інвестиції)

можна згрупувати в кілька груп, зокрема:

- території пріоритетної інвестиційної привабливості – ефективність в

регіоні на 35–40 відсотків вища, ніж по країні в цілому;

- території досить високої інвестиційної привабливості – ефективність на

15—20 відсотків вища, ніж по країні в цілому;

- території середньої інвестиційної привабливості – ефективність на рівні

показника по країні;

- території низької інвестиційної привабливості – ефективність на 20–30

відсотків нижча, ніж по країні в цілому.

Оцінка інвестиційної привабливості регіонів (сільських територій, міст)

країни (області) відкриває нові можливості для регіональної диверсифікації

вітчизняних і зарубіжних інвесторів, підвищує гарантію ефективності інвести-

ційної діяльності.

Найбільш привабливою для сільських територій формою залучення

інвестицій є створення спільних підприємств та стратегічних альянсів. Вона

передбачає залучення інвестицій у вигляді внесків до статутного фонду під-

приємств, які знаходяться на даній території. Інвесторами виступають пере-

важно фінансово стабільні промислові, агросервісні, іноземні та інші підпри-

151

ємства. Права й обов'язки інвестора визначаються Статутом новоствореного

господарського товариства чи спільного підприємства.

Традиційною і практично найбільш поширеною формою є залучення

кредитних ресурсів комерційних банків та інших фінансових інвесторів. Дже-

релами кредитування є банки та інші фінансові організації. Сільськогоспо-

дарські товаровиробники, можуть отримати кредити за двосторонніми домов-

леностями з іноземними фінансовими інвесторами.

Найбільш простою формою залучення інвестицій є використання госпо-

дарських договорів про спільну виробничу діяльність, при якій обмежений в

коштах сільськогосподарський товаровиробник та фінансово стабільне підпри-

ємство спільно фінансують виробничі витрати. При цьому досягається краще

використання землі й виробничих сільськогосподарських потужностей, збері-

гаються робочі місця, а працівники отримують заробітну плату. Винагородою

партнерам за понесені ними витрати матеріальних і грошових ресурсів є

вироблена продукція. Частки кожного партнера в загальному обсязі продукції

визначаються пропорційно їх внескам у спільну діяльність. Взаємовідносини

між партнерами регулюються господарським договором про спільну виробничу

діяльність.

Перспективною формою залучення інвестицій у сільське господарство є

також спільна діяльність сільськогосподарських, агросервісних, промислових та

інших підприємств у складі агропромислових фінансових груп. Хоча зараз такі

групи в сільському господарстві відсутні, вже створена достатня законодавчо-

нормативна база для їх поширення.

Сільськогосподарські підприємства можуть використовувати й інші,

менш поширені варіанти залучення інвестицій. Іноземні інвестиції являють

собою всі види цінностей, що вкладаються безпосередньо іноземними

інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності згідно з чинним законодавством

України.

Поряд з більш обґрунтованою регіональною диверсифікацією інвести-

ційної діяльності на сучасному етапі така оцінка дає можливість:

- розробляти інвестиційну стратегію на тривалу перспективу (оскільки

регіональні чинники мають більш стійкий, ніж галузевий, "характер");

- пов'язувати стратегію з потенціалом регіональних споживчих ринків і

ринків чинників виробництва;

- враховувати можливий період реалізації інвестиційних проектів у

окремих сільських територіях, виходячи з рівня розвитку їхньої інвестиційної

інфраструктури.

152

8. Зарубіжний досвід формування бази розвитку

самодостатності сільських громад

Усе різноманіття сучасних форм місцевого самоврядування зводиться до

декількох базових моделей і способи та методи самоврядування, що викорис-

товуються в сучасному світі, досить різноманітні. Систематизація їх залежить

від обраного нами критерію. Взявши за основу країнознавчий принцип, ми не

надто просунемося вперед, бо самоврядування в кожній країні несе на собі

відбиток її культури, історії, географічного положення, інших факторів. В

отриманих таким чином описах важко буде виділити головне, типове. Більш

перспективним є підхід, що підкреслює відмінності в походженні, а отже, і в

правових підставах різних муніципальних систем. Класик муніципальних

досліджень російський учений Л.А.Веліхов у своїй книзі "Основи міського

господарства" розрізняв "два характерних типи муніципальної організації: один

– що виник стихійно в еволюційному розвитку місцевих сил (англійська) і

інший – побудований за певним принципом і завданням (французька). Решта

муніципалітетів наближається то до першого, то до другого типу. Зрозуміло,

при цьому жодна з форм не існує в чистому вигляді: між ними можна знайти

безліч проміжних і опосередкованих типів. Але все ж, більшість з них так чи

інакше вписується в дві хрестоматійні моделі місцевого самоврядування,

першою з яких є "англосаксонська", другою – "континентальна". Послідовно

розглянемо кожну з них.

Англосаксонська модель. Для англосаксонської моделі, що утвердилася

у Великій Британії, США, Канаді, Австралії та інших, в основному англо-

мовних, країнах, характерні такі особливості.

По-перше, обрані населенням представницькі органи місцевого

самоврядування тут є самостійними, що означає, що жодна державна інстанція

не має права вказувати їм або керувати ними, коли вони займаються питаннями

своєї виключної компетенції.

По-друге, у цій моделі відсутнє пряме підпорядкування нижчестоящих

органів місцевого самоврядування вищим з яких би то не було питань; кожна

місцева громада – це окремий світ, який живе за своїми власними законами і

звичаями (при цьому держава висуває єдину вимогу: щоб ці закони і звичаї не

порушували загальнодержавне законодавство).

По-третє, в рамках даної моделі головна роль в управлінні місцевими

справами належить не стільки органу місцевого самоврядування в цілому,

скільки профільним комітетам і комісіям, які формуються депутатами цього

органу; саме ці комітети та комісії вирішують, наприклад, чи відкривати в

населеному пункті новий дитячий садочок і чи приймати на постійне про-

живання іммігрантів.

Ця модель – на відміну, наприклад, від континентальної – не передбачає

створення на місцях представництв центрального уряду, що опікуються

місцевими органами і наглядають за ними. Зрозуміло, тут є свої форми

державного контролю: робота місцевої влади контролюється в основному

153

опосередковано, через столичні міністерства, а також суди. Населення країн, що

використовують англосаксонську модель, може обирати не лише депутатів

представницького органу місцевого самоврядування, але і ряд посадових осіб,

які хоча і не входять до складу цього органу, але беруть участь у місцевому

самоврядуванні. Наприклад, в США місцеве населення обирає шерифа,

скарбника та деяких інших функціонерів.

Континентальна модель. У більшості країн світу, особливо в країнах

континентальної Європи, франкомовних країнах Африки, а також країнах

Латинської Америки, Близького Сходу утвердилася інша модель місцевого

самоврядування. Цю модель прийнято називати континентальною. У чому ж її

особливості і відмінності від англосаксонської моделі?

По-перше, при континентальній моделі передбачається наявність на

даній території чиновників державної адміністрації, що спостерігають за

діяльністю органів місцевого самоврядування. Це принципово відрізняє конти-

нентальну модель від англосаксонської.

По-друге, в рамках континентальної моделі зазвичай зберігається

підпорядкованість органів самоврядування різних рівнів. В Італії, наприклад,

області стежать за тим, щоб нормативні акти, прийняті органами самовряду-

вання територіальних одиниць, що входять в дану область (провінцій, комун та

інших), не суперечили чинному законодавству, а також визначають основні

напрямки розвитку даних територій, розподіляють між ними гроші, що

надходять від центральних властей.

По-третє, на відміну від країн з англосаксонською моделлю місцевого

самоврядування, в державах з континентальною системою місцеві органи

можуть брати участь у здійсненні влади на національному рівні. Так, у Франції,

муніципалітети беруть участь у виборах сенату (верхньої палати парламенту),

оскільки їх делегати представляють велику частину відповідних виборчих ко-

легій. Для виборів сенаторів в кожному з департаментів (так у Франції

іменуються адміністративно-територіальні одиниці регіонального рівня) утво-

рюється спеціальна колегія виборців. Вона складається з депутатів Націо-

нальних зборів (нижньої палати парламенту) від відповідного департаменту,

членів представницького органу департаменту – генеральної ради, а також

делегатів, обраних муніципальними радами комун (низових адміністративно-

територіальних одиниць).

Слід мати на увазі, що відмінності між двома розглянутими моделями в

даний час не носять принципового характеру. І англосаксонська, і конти-

нентальна традиції базуються на безлічі схожих принципів; фундамент

місцевого самоврядування і там, і тут складають представницькі органи, що

формуються населенням в результаті вільних і змагальних виборів.

Місцеві органи і адміністративно-територіальний поділ. Як правило,

система місцевих органів будується відповідно до адміністративно-територі-

ального поділу держави, який склався під впливом різних політичних,

історичних і соціально-економічних факторів.

Що ж таке "адміністративно-територіальний поділ"? Адміністративно-

територіальний поділ – це прийнятий для зручності державного та муніци-

154

пального управління розподіл населення країни за територіальними одиницями.

Воно встановлюється уповноваженими на те органами центральної влади, хоча

при цьому може враховуватися думка населення. Наприклад, Росія є

федеративною державою і адміністративно-територіальний поділ тут відно-

ситься до виключного відання суб'єктів Федерації.

Звичайно, "карликові" держави можуть взагалі не мати адміністративного

поділу – там просто немає території, яку можна було б розділити. Але часто і в

цих державах існує місцеве самоврядування на рівні невеликих населених

пунктів (сіл, маленьких міст і т.п.) або міських районів. Навіть крихітна

Андорра має у своєму складі 7 самоврядних громад, а в невеликому князівстві

Монако налічується цілих три міста.

Низові ланки адміністративно-територіальної управлінської структури

утворюють органи місцевого самоврядування невеликих за територією та

кількістю жителів населених пунктів (місто, село, селище) або групи сіл

(наприклад, в Бангладеш). У найбільших містах світу такою низовою ланкою

може бути міський район. Своєрідною низовою одиницею є кочове плем'я або

рід в африканських країнах. Середню ланку складають органи управління

вищестоящих, більш великих територіальних одиниць (провінції і області в

Італії, префектури в Японії). А вінчають цю піраміду центральні органи

державної влади.

Далеко не в кожній адміністративно-територіальній одиниці є представ-

ницькі органи місцевого самоврядування. Як правило, їх немає в невеликих за

розміром територіях з малою чисельністю населення: найбільш важливі питан-

ня місцевого життя тут вирішують за допомогою безпосередньої демократії –

загальних зборів, референдумів тощо Такі органи можуть бути відсутні і на

середньому – регіональному – рівні. Їх немає, наприклад, у французьких

кантонах і округах, болгарських областях, польських воєводствах. Пояснюється

це, як правило, особливостями тієї чи іншої країни та існуючими відмінностями

між "штучно" (тобто законодавчим шляхом) створеними територіальними

одиницями і "природно" сформованими утвореннями (наприклад, місто, як

правило, – природне утворення, яке лише визнається центральною владою, в

той час як кордони провінцій часто встановлюються "штучно"). Наявність або

відсутність представницьких органів місцевого самоврядування в тих чи інших

адміністративно-територіальних утвореннях ілюструє різноманіття управлін-

ських форм не тільки в різних країнах, але і на різних "поверхах" управлінських

систем.

Поєднання різних управлінських рівнів у великих містах. У ряді

інших адміністративно-територіальних одиниць осібно стоять великі міста. У

багатьох з них регіональний та низовий рівні управління поєднуються.

Наприклад, Париж одночасно є і комуною (низовою одиницею місцевого

самоврядування), та департаментом (регіональною одиницею). Справами обох

утворень керує один і той же орган – Рада Парижа. Аналогічним чином

здійснюють функції міські і регіональні збори представницьких органів

скандинавських столиць – Стокгольма, Осло і Хельсінкі. У федеративних

державах найбільші міста часто поєднують повноваження суб'єкта федерації і

155

місцевого самоврядування (такі як Берлін, Бремен, Гамбург, Відень). Гро-

мадська рада Відня, наприклад складається з 100 членів, що обираються

строком на п'ять років, одночасно є ландтагом землі (тобто парламентом

суб'єкта федерації) та міською радою.

Великі міста зазвичай діляться на менші територіальні одиниці (округи,

райони тощо), де функціонують свої власні органи самоврядування. У таких

містах (Париж, Брюссель, Відень, Торонто) мається, як правило, два рівні

самоврядування: загальноміський та районний. Вельми своєрідно здійснюється

управління Лондоном: реально воно функціонує лише на окружному рівні, бо

ніякого координуючого центру тут просто немає. (Лондон розділений на 32

округи, керованих муніципальними радами, а загальноміський орган

самоврядування – Рада Великого Лондона – була скасована в 1985 р. з ініці-

ативи уряду консерваторів.) З точки зору організації міського господарства

поділ міст на менші територіальні одиниці (райони, округи, муніципалітети і

т.д.) має як свої переваги (невеликою територією легше керувати), так і

недоліки (наприклад, необхідно координувати і забезпечувати діяльність різних

служб, що мають загальноміське значення – транспорту, каналізації, водо-

проводу, зв'язку тощо). Мабуть, тому в невеликих містах воліють такого поділу

не проводити.

Державна адміністрація на місцях. Конкретні комбінації різних форм

державного управління та самоврядування визначаються історичними,

географічними та іншими особливостями країни. Як вже зазначалося, для

континентальної моделі місцевого самоврядування характерна активна роль

призначуваних “зверху” представників державної адміністрації на місцях

(своєрідного "государевого ока"). В одних державах такі "намісники" прямують

в усі без винятку адміністративно-територіальні одиниці, як, скажімо, у

багатьох країнах, що розвиваються. В інших країнах представник центральної

влади направляється тільки в досить великі територіальні утворення, як

правило, в адміністративно-територіальні одиниці середньої ланки (держави

континентальної Європи). В Італії, наприклад, представником центру в області

є урядовий комісар. Він має резиденцію в обласній столиці, керує діяльністю

чиновників державної адміністрації та координує її з роботою обласних органів

влади і управління. В італійських провінціях (область в Італії складається з

кількох провінцій) діють префекти. Вони очолюють і координують діяльність

державних служб на відповідній території, здійснюють нагляд над місцевими

представницькими органами, контролюють процес управління в таких сферах,

як юстиція, поліція, залізниця. Тим же займаються префекти у Франції, Греції,

Румунії, губернатори в Швеції, Іспанії.

В Індії на чолі області (найбільшого територіального підрозділу

індійського штату, яка є суб'єктом федерації) стоїть комісар, а на чолі округу

(область ділиться на кілька округів) – колектор (заступник комісара), який

призначається губернатором штату за вказівкою уряду штату. На низовому

рівні інтереси держави представляють призначувані владою відповідного штату

комісар муніципальної корпорації (у найбільш великих містах) або ж секретар

156

(у решті міст). Комісар Делійської корпорації – органу самоврядування індій-

ської столиці – призначається безпосередньо центральним урядом. Зазвичай

комісар корпорації займає свою посаду протягом фіксованого терміну, але може

бути відкликаний достроково у разі, якщо уряд штату вважатиме, що він не

справляється зі своїми обов'язками. Його заміна можлива і за ініціативи міської

ради; для цього не менше 3/5 членів представницького органу повинні зажадати

його відставки.

Як приклад африканської країни з континентальної моделлю місцевого

самоврядування можна послатися на Центрально-Африканську Республіку.

Державна адміністрація на місцях тут представлена префектами і супрефек-

тами, призначуваними урядом які безпосередньо підкоряються міністру

внутрішніх справ. Префекти керують діяльність державних чиновників, забез-

печують збір податків, приймають рішення про відкриття (закриття) того чи

іншого підприємства, магазину, складають списки призовників на військову

службу, розробляють щорічні плани громадських робіт. Супрефекти наділені

аналогічними повноваженнями в рамках керованих ними Супрефектурами, на

які діляться префектури. Супрефекту підпорядковані старшини, які очолюють

сільські комуни, яким, у свою чергу, підпорядковуються старости сіл, що

входять до комуни.

Чому багато країн заохочують подібне "намісництво"? Значення пред-

ставника державної адміністрації на місцях полягає насамперед у тому, що він

зміцнює зв'язок державної влади з місцевим самоврядуванням, націлюючи

комуни і муніципалітети на рішення не тільки локальних, але і висунутих

центральною владою загальнонаціональних завдань. Недоліком в даному

випадку є те, що представники державної адміністрації деколи намагаються

підпорядкувати собі місцеве самоврядування. У результаті знижується

демократичний потенціал всієї політичної системи, вона стає менш гнучкою і

ефективною.

Спеціальні округи. Важливу роль у місцевому самоврядуванні деяких

зарубіжних країн грають спеціальні округи. З їх допомогою здійснюється

управління як цілими галузями місцевого життя, так і окремими службами.

Найбільш широке поширення ця практика набула в США. Там налічу-

ється два десятки різновидів спеціальних округів: серед них шкільні, пожежні,

санітарні, природоохоронні, водопостачання, електропостачання, охорони

здоров'я і т.д. Всього ж таких округів в США близько 50 тис. (у тому числі

шкільних приблизно 14,5 тис.), причому розташовані вони нерівномірно.

Половина всіх спеціальних округів припадає на вісім штатів: Каліфорнія,

Пенсільванія, Техас, Канзас, Міссурі, Іллінойс, Небраска і Вашингтон.

У кожному спеціальному окрузі формується керівна рада з трьох – п'яти

осіб, який або обирається населенням, або призначається владою штату чи

місцевою владою. Призначення переважає в таких штатах, як Алабама і

Міссурі, вибори – в Орегоні і Арізоні. У штаті Юта використовуються обидва

методи. Зазвичай члени керівної ради займають свої посади за сумісництвом, а

його засідання проводяться не частіше двох разів на місяць. Як правило, член

157

керівної ради обирається на три-чотири роки, причому терміни повноважень

різних членів нерідко перехрещуються, що сприяє спадкоємності і стабільності

роботи ради.

Для чого ж створюються спеціальні округи? Шкільні округи, наприклад,

створюються для керівництва школами та їх фінансування – у ці округи

об'єднана велика частина початкових і середніх навчальних закладів країни.

Причому розрізняються два типи шкільних округів – незалежні і залежні.

Незалежні округи – їх у США більшість – функціонують автономно від будь-

яких інших органів управління як в адміністративному, так і у фінансовому

відношенні. Залежні округи, навпаки, позбавлені будь-якої самостійності і

цілком знаходяться у віданні місцевої влади.

Межі спеціальних округів іноді не збігаються з традиційними адміні-

стративно-територіальними межами: один округ може включати в себе неве-

лику сільську територію, а може виходити за межі цілого штату. Це дуже

важливо, так як подібна розбіжність дозволяє спеціальним округам виконувати

досить серйозне завдання – самим своїм існуванням вони зміцнюють єдність

країни, "зшиваючи" державний простір додатковими і вельми міцними

зв’язками.

У фінансовому відношенні спеціальні округи самостійні. Їх бюджет не

потребує схвалення місцевої влади. Діяльність таких округів фінансується за

рахунок споживачів надаваних ними послуг – їм платять за транзитний проїзд,

користування мостами, тунелями, будинками відпочинку тощо. Шкільні, а

також деякі інші спеціальні округи (наприклад, каналізаційні та паркові) має

право стягувати податки з нерухомості, що знаходиться на їхній території.

Більше того, округи можуть випускати облігації для фінансування капітального

будівництва шкіл, мостів, аеропортів, отримувати грошові субсидії від вище-

стоящих організацій.

До недоліків спеціальних округів зазвичай відносять "закулісний" харак-

тер їхньої діяльності – адже вони фактично не підзвітні населенню. Крім того,

великою проблемою є нерівність у доходах різних округів. Ті з них, які

володіють постійними джерелами доходів (наприклад, від великих мостів і

тунелів), знаходяться у більш вигідному становищі. При цьому механізм

перерозподілу надлишків, або так званий “вирівнювальний територіальний”

підхід відсутній. У підсумку багаті округи стають ще багатшими і

використовують наявні кошти на виплату чималих відсотків від випущених

ними облігацій або ж на будівництво нових, зовсім не обов'язково, але фінан-

сово вигідних і престижних об'єктів. Крім того, наявність округів ускладнює

здійснення єдиної і узгодженої муніципальної політики.

Спеціальні округи є не тільки в США. У Канаді створюються як шкільні,

так і спеціальні округи по керівництву поліцією, охороною здоров'я, водопос-

тачанням і т.д. Але на відміну від американських округів, вони позбавлені

самостійних джерел фінансування. Їх діяльність оплачується провінційними та

місцевими властями і в силу цього перебуває під жорстким адміністративним

контролем.

158

Місцеве управління в сільських районах. Для держав, які дотримуються

континентальної моделі, типова уніфікована (одноманітна) система місцевого

самоврядування. Тут усі низові територіальні одиниці управляються за єдиним

зразком. Усі громади, як міські, так і сільські, незалежно від розміру території

та чисельності населення, користуються правами муніципалітету – знову-таки

рівними. У країнах з англосаксонською моделлю муніципалітети, як правило,

створюються тільки в містах, у той час як для сільського самоврядування

використовуються інші організаційні осередки. Так, наприклад, в США

самоврядування в сільській місцевості здійснюється в основному в регіо-

нальних адміністративно-територіальних одиницях-графствах (на один штат в

середньому припадає 63 графства). В одних штатах графства є низовою ланкою

сільського місцевого самоврядування, в інших – поділяються на таун і Тауншип

(обидва слова походять від англійського town-невелике місто).

Тауни функціонують в шести штатах Нової Англії – району, розташо-

ваного на північному сході США (Коннектикут, Род-Айленд, Массачусетс,

Вермонт, Нью-Гемпшир і Мен), де свого часу зародилася дана форма місцевого

самоврядування. Тауни управляються на основі рішень, прийнятих зборами

дорослих жителів або їх представників. Такі зібрання зазвичай проводяться

щорічно, хоча при необхідності можуть скликатися і частіше. На них обира-

ється рада у складі трьох – п'яти осіб (кількість його членів може доходити і до

дев'яти), який, діючи в якості своєрідного виконавчого комітету, здійснює

загальний політичний курс, схвалений на зборах, видає різні дозволи, укладає

контракти, підтримує власність тауна в належному стані, організовує прове-

дення загальних зборів та виборів. На зборах також затверджується бюджет

тауна, обираються окремі посадові особи.

Тауншип набули поширення в штатах Міннесота, Пенсільванія, Іллінойс,

Канзас, Мічиган і деяких інших. В області організації самоврядування Тауншип

в чому схожі з таунами Нової Англії. Тут також періодично проводяться збори

місцевих жителів, проте, повноваження цих зборів обмежені, а відвідуваність

невисока – деколи в цих заходах беруть участь лише місцеві посадовці, які

приймають рішення від імені всього Тауншипа. У тауншипах деяких штатів

загальні збори жителів взагалі не проводяться. Посадові особи тут вибираються

населенням на виборчих дільницях згідно звичайної виборчої процедури, а всі

найважливіші питання місцевого життя вирішуються за допомогою

референдумів.

На думку багатьох американців, подібна форма самоврядування в більшій

чи меншій мірі підходить для спільнот з невисоким рівнем розвитку

комунікацій, що функціонують на основі досить архаїчних соціальних зв'язків.

Найчастіше їх жителі нездатні виконувати функції виборних посадових осіб. У

сучасній Америці спостерігається занепад цієї форми організації місцевого

життя, що виражається, зокрема, в передачі ряду традиційних повноважень

таунів і тауншипів графствам.

В Англії, починаючи з XVI століття, сільське самоврядування здійсню-

ється через парафії (в Уельсі і Шотландії – громади). У той час прихід пред-

159

ставляв собою нижчу клітинку самоврядування, групувати навколо місцевої

церкви і що складалася з парафіян, які сплачували збори на її потреби. В даний

час парафії управляються парафіяльними радами, які в обов'язковому порядку

формуються в поселеннях, де проживає більше 200 осіб, які мають право

голосу. У тих парафіях, де немає своєї ради, загальні збори повинні проводи-

тися не рідше двох разів на рік, хоча на практиці зазначене положення дотри-

мується не завжди. Парафіяльні збори може призначити спеціальну комісію для

ведення поточних справ приходу.

Традиційні вожді. У ряді африканських країн, а також у країнах Океанії в

управлінні місцевими справами офіційно беруть участь традиційні вожді.

Незважаючи на вжиття час від часу центральними властями заходів з

обмеження впливу феодальної і родоплемінної верхівки на місцях, традиційні

інститути виявилися вельми живучими. Причини очевидні – високий авторитет

вождів серед населення і невміння нових органів влади ефективно користу-

ватися відібраними у них функцій. Досвід незалежного розвитку Африки

показав, що є питання (наприклад, розподіл землі), які неможливо вирішити, не

звертаючись до історичних форм місцевого самоврядування. Крім того, вожді

більш успішно збирають податки. Ці обставини змушують молоді держави

переглядати колишні негативні оцінки феодальної і родоплемінної аристократії

і її роль у здійсненні місцевого самоврядування.

Общинні (племінні) органи самоврядування є і у корінних народів

Америки. Однак, якщо в Південній Америці індіанське населення багато в чому

зберегло традиційні інститути вождів, родових і племінних рад і т.д., а також

традиційні способи вирішення внутрішньогромадських конфліктів, то в

Північній Америці такі органи були створені державою, а потім впроваджені в

індіанські громади. Природно, від традиційних інститутів в подібних випадках

майже нічого не залишилося. Так, у США індіанське общинне самоврядування

організовано згідно зі спеціальним федеральним законом, прийнятим у 1934

році. Тоді міністерство внутрішніх справ розробило для індіанських громад, які

проживають у резерваціях, типові конституції або хартії, які потім представ-

лялися на розгляд населення резервацій. Для вступу подібного документа в

силу потрібно, щоб він був схвалений більшістю в 2/3 голосів населення

резервації. Прийнята конституція (хартія) знову надходила в міністерство

внутрішніх справ США, де утверджувалася остаточно.

Сьогодні організація самоврядування в індіанських громадах, що

знаходяться на території Сполучених Штатів, в основному однотипна.

Повнолітні виборці (з 21 року) обирають раду та її голову. Рада утворює комісії,

комітети, бюро, управління. Він збирається в сесійному порядку не рідше

чотирьох разів на рік. Рада також створює общинні суди, які відправляють

правосуддя у цивільних, кримінальних та адміністративних справах у межах,

встановлених законодавством США. Общинним судам підпорядковується і

поліція резервацій.

У Канаді общинне самоврядування індіанців організовано згідно з

Індіанським актом – федеральним законом, прийнятим у 1951 році. Кожна

громада обирає одного вождя і рада. Величина ради залежить від чисельності

160

населення громади: один член ради обирається від кожних 100 жителів, але

загальна кількість його членів не може становити менше двох і більше 12 осіб.

У виборах бере участь населення не молодше 21 року. Правда, в Індійському

акті передбачена можливість обрання вождів і членів ради відповідно до звичаїв

громади, але тільки в тому випадку, якщо не можна забезпечити формування

органів самоврядування індіанських громад описаним вище способом. З 1972

року фінансування адміністративної діяльності рад взяло на себе міністерство у

справах індіанців і північних територій. Однак там, де для цього є можливості,

індіанські громади можуть використовувати власні джерела фінансування (різні

збори, доходи від використання общинного майна тощо); вони також мають

право отримувати з державного бюджету цільову фінансову підтримку

розроблених і реалізованих громадами програм соціально-економічного і

культурно-освітнього характеру.

Структура органів місцевого самоврядування за кордоном. Нагадаємо, що

в наші дні поняття "місцеве самоврядування" включає в себе два види органів:

• по-перше, представницький (рада, збори, асамблея тощо), що

обирається населенням відповідної адміністративно-територіальної одиниці і

приймає рішення з найбільш важливих місцевим питань;

• по-друге, виконавчий (одноособовий – мер, бургомістр та ін., або

колегіальний – комітет, магістрат і т.д.), покликаний виконувати рішення

засідають в раді (зборах, асамблеї) депутатів і здійснювати повсякденне

управління.

Регіональні представницькі органи. Зазвичай представницькі органи

місцевого самоврядування формуються як на низовому, так і на середньому

(регіональному) рівні. Регіональні представницькі органи, як правило, обира-

ються на строк від двох до шести років. Так, у Швеції термін повноважень

ландстингів (обласних представницьких органів) встановлено в три роки.

Місцеві збори в німецьких повітах (крайстагі) обираються на чотири роки, а

генеральні поради французьких департаментів – на шість років. Регіональні

ради найчастіше координують роботу представницьких органів низової ланки і

вирішують великомасштабні завдання, які не під силу муніципалітетам.

Представницькі органи середньої ланки можуть формуватися і непрямим

шляхом. Так, в Угорщині члени обласних рад обираються на зборах делегатів

сільських і міських представницьких органів (за принципом: один радник від 10

тис. жителів). У Тунісі ж, наприклад, регіональні ради складаються з

представників регіонів у національному парламенті, президентів (мерів)

муніципалітетів регіону, а також президентів сільських рад. Очолюються такі

ради призначаються згори губернаторами.

Вельми своєрідно будується управління графствами в канадських

провінціях Онтаріо і Квебек. Графство тут є ніби другим, надбудовним елемен-

том місцевого самоврядування, що координує діяльність низових муніци-

пальних одиниць. В адміністративному і фінансовому відношенні воно є

похідним від муніципалітетів, розташованих на його території. Графства не

мають власних фінансових повноважень, і їх бюджети складаються з внесків

відповідних муніципалітетів.

161

В однорідних регіональних одиницях деяких країн можуть формуватися

різні типи представницьких органів. У згаданих вище американських графствах,

наприклад, створюються в основному два типи рад: коміссіонерна рада та рада

контролерів. Коміссіонерні ради (від англійського слова commissioner, що

означає "представник", "уповноважений") набули поширення приблизно в 80

відсотках графств. Вони обираються безпосередньо населенням, частіше всього

у складі трьох – семи чоловік. Причому жителі, обрані до коміссіонерної ради,

не можуть займати інші державні посади. Що ж до рад контролерів, то вони

формуються з виборних посадових осіб муніципалітетів і тауншипів, що

входять в графство. У середньому така рада складається з 20 членів,

Муніципальні представницькі органи. На низовому рівні головною

дійовою особою місцевого самоврядування є самоврядна громада чи муніци-

палітет, тобто орган місцевого самоврядування, який має статус юридичної

особи. Як вже зазначалося, в рамках континентальної моделі місцевого само-

врядування муніципалітети утворюються як у містах, так і в сільській

місцевості. У державах же з англосаксонською моделлю місцевого самовряду-

вання муніципалітети створюються тільки в містах. Це означає, що місто і село

тут управляються по-різному, хоча в даний час відмінності між ними поступово

стираються. У результаті інтенсивного будівництва більші міста стали втрачати

колишню компактну форму, вони "розповзаються" вшир, перетворюючись у

величезні урбанізовані райони, що не мають чітких природних кордонів.

Головним критерієм відмінності міста від сільського населеного пункту в даний

час виступає чисельність населення. Так, зокрема, йде справа в Канаді.

Мінімальна кількість жителів, необхідна для того, щоб населений пункт

вважався містом, законодавством провінції Онтаріо визначається в 15 тис.

чоловік, Манітоби – 10 тис., Квебека – 6 тис., Саскачевану і Альберти – 5 тис.

Дещо важче отримати статус міста в багатомільйонній Японії. Для цього

населений пункт зобов'язаний відповідати наступним вимогам: його населення

повинно перевищувати 50 тис. чоловік; більше 60% всіх житлових будов

населеного пункту повинні знаходитися в його центральній частині; принаймні

60% жителів повинні бути зайняті у промисловості, торгівлі або бути особами

вільних професій (до яких належать юристи, журналісти, діячі мистецтва тощо);

населений пункт зобов'язаний мати ряд міських служб, перелік яких

визначається вищестоящою префектурою.

Особливості формування та терміни повноважень представницьких

органів місцевого самоврядування. Представницький орган місцевого

самоврядування зазвичай обирається населенням відповідної адміністративно-

територіальної одиниці шляхом прямих виборів. Від числа жителів залежить і

кількісний склад місцевої ради. У Франції, наприклад, муніципальні ради

можуть нараховувати від 9 (у комунах з населенням менше 100 осіб) до 69

членів (в комунах з населенням більше 300 тис. чоловік). Виключення було

зроблено для таких великих міст, як Париж, Марсель і Ліон, чисельність

муніципальних рад яких становить відповідно 163, 101 і 73 члени. У Бельгії

чисельність муніципальних рад коливається від 5 до 55 членів, в Італії – від 15

до 80, в Голландії – від 7 до 45, в Норвегії – від 13 до 85, в Данії – від 5 до 35.

162

Термін повноважень органів місцевого самоврядування може становити

один рік (деякі канадські провінції), два (Мексика, Болівія), три (Швеція,

Естонія), чотири (Норвегія, Угорщина, Японія) роки, п'ять (Туреччина, Кіпр)

або ж шість (Франція , Бельгія, Люксембург) років. Питання про те, який термін

оптимальний для муніципальних рад, залишається предметом постійних

дискусій. Кожна позиція тут має як слабкі, так і сильні сторони. Якщо термін

повноважень невеликий, у виборців з'являється можливість досить жорстко

контролювати своїх обранців. З іншого боку, за короткий час муніципальні

радники часто не встигають увійти в курс справи, належним чином освоїти

секрети і навички нової роботи. У такій ситуації їм нелегко планувати свою

діяльність на більш-менш віддалену перспективу – адже жоден радник не знає,

чи буде він переобраний знову. Крім того, часті вибори обходяться недешево. З

фінансової і організаційної точки зору більш тривалий термін роботи рад

переважніше – він дозволяє депутатам відволіктися від неприємних дум про

майбутні вибори й зосередитися на повсякденних обов'язках.

Сесії представницьких органів місцевого самоврядування, порядок їх

проведення. Основною формою роботи місцевих представницьких органів є

сесії. У низових адміністративно-територіальних одиницях вони скликаються,

як правило, частіше, ніж у вищестоящих. Так, у Франції ради комун збираються

на чергові сесії чотири рази на рік, а ради департаментів – два рази. У Швеції

число сесій представницьких органів низової ланки встановлюється ними

самими, в той час як сесії рад середньої ланки повинні проводитися не рідше

чотирьох разів на рік.

Крім чергових, можуть скликатися і позачергові (надзвичайні) сесії. Як

правило, вони проводяться для обговорення екстрених питань, вирішення яких

не терпить зволікання. Порядок скликання таких сесій скрізь визначається по-

різному. Але зазвичай вони проводяться за вимог уряду, відповідного представ-

ника державної адміністрації на місцях, певного числа депутатів, а також за

ініціативою місцевого виконавчого органу. На таких сесіях найчастіше розгля-

даються лише ті питання, для вирішення яких вони спеціально скликалися.

Комісії (комітети) представницьких органів місцевого самоврядування та

їх різновиди. Займаючись повсякденними справами, представницькі органи

місцевого самоврядування можуть утворювати комісії (комітети), які бувають

постійними і тимчасовими, обов'язковими і факультативними, а також галу-

зевими, функціональними і територіальними. Постійні комітети формуються

одразу ж після обрання даного представницького органу і функціонують про-

тягом усього періоду його повноважень або якого-небудь іншого фіксованого

терміну (у Великобританії, наприклад, комітети формуються на один рік).

Тимчасові (спеціалізовані) комітети і комісії створюються по мірі необхідності

для вирішення або вивчення будь-якої конкретної проблеми і розпускаються

після виконання свого завдання. Обов'язкові комітети призначаються відпо-

відно до вимог законодавства тієї чи іншої країни. Шведські муніципалітети,

наприклад, повинні формувати комітети з освіти, довкілля та охорони здоров'я,

будівництва, а також комітет з виборів і комітет соціального добробуту.

163

Галузеві комітети створюються по конкретному напрямку муніципальної

діяльності (охорона здоров'я, освіта тощо), у той час як функціональні комітети

виконують обслуговуючі функції по відношенню до інших комітетів ради і

вирішують комплексні, спеціальні питання (юридичний, фінансовий, кадровий

комітети і т.п.). Територіальні ж комісії об'єднують членів ради, обраних від

якого-небудь певного району, і відповідають за його загальний розвиток.

Крім того, можуть утворюватися різні консультативні комісії, до складу

яких входять не тільки муніципальні радники, а й представники населення. У

Франції, наприклад, такі комісії називаються "позамуніципальними". Вони

дозволяють членам місцевих рад і простим громадянам обмінюватися думками

з різних актуальних проблем. Ці комісії не вважаються офіційними органами

комуни і є засобом залучення населення до розгляду різних питань місцевого

самоврядування.

У країнах з англосаксонською моделлю місцевого самоврядування (і

особливо у Великобританії) використовується така практика "комітету всього

ради". Це дає раді можливість провести своє засідання (або його частину) в

якості комітету і не керуватися суворими правилами, продиктованими для

ведення засідань муніципальних рад, що дозволяє більш оперативно розглянути

те чи інше питання. У такому випадку мер зазвичай залишає своє крісло голови,

і засідання веде особа, тимчасово обрана радою.

У країнах з континентальною моделлю місцевого самоврядування компе-

тенція комітетів найчастіше обмежується тільки підготовчими і контрольними

функціями, в той час як у країнах з англосаксонською моделлю комітети

можуть наділятися і розподільчими функціями. У Великобританії, наприклад,

комітети керують багатьма напрямками муніципальної роботи, фактично

виконуючи роль виконавчих органів – рада просто передає (делегує) їм багато

своїх повноважень. Процедура засідань місцевої ради тут найчастіше зводиться

до заслуховування звітів відповідних комітетів і прийняття чи відхилення

підготовлених ними рекомендацій.

Комітетська система, за якої основна робота проводиться в комітетах,

наділених при цьому досить широкими повноваженнями, має ряд переваг, до

яких в першу чергу слід віднести наступні:

- Вона дозволяє раді організовувати роботу сесій більш раціонально,

тобто не перевантажувати її обговоренням деталей, а сконцентруватися на

вирішенні спільних питань;

- Система комітетів налагоджує розподіл праці між членами ради,

забезпечуючи спеціалізацію радників з конкретних питань життя громади в

залежності від їхніх інтересів;

- При здійсненні контрольних функцій комітетами, члени яких спеці-

алізуються в тій чи іншій області, значно підвищується ефективність контролю.

Разом з тим не варто забувати і про те, що діяльність численних комітетів

часто знижує роль самої ради як ядра, основи всього механізму муніципального

самоврядування, призводить до розпорошення його владних повноважень,

сприяє нав'язування комітетами своєї волі раді.

164

Виконавчі органи як складова частина місцевого самоврядування. Важ-

ливою складовою частиною місцевого самоврядування є виконавчі органи, що

відповідають за повсякденне управління місцевими справами і реалізацію

рішень представницьких органів. Іноді вони виконують також і певні

загальнодержавні функції. У Німеччині, Японії, Франції, Італії виконавчі органи

місцевого самоврядування займають подвійне становище: з одного боку, вони

вирішують повсякденні проблеми комуни або муніципалітету, а з іншого –

виступають низовою ланкою виконавчої вертикалі влади, відповідальним за

реалізацію вказівок, які надійшли згори.

Існує кілька способів формування виконавчих органів на місцях. Вони

можуть обиратися радою або населенням, призначатися вищестоящою владою,

а також утворюватися з використанням різних комбінацій обрання та

призначення (частина посадових осіб призначається, а частина обирається).

Виконавчі органи, що обираються радою. Іноді виконавча ланка місце-

вого самоврядування формується з депутатів, обраних до місцевого представ-

ницького органу. У деяких містах США мер міста обирається з числа депутатів

міської ради самими ж депутатами. У цьому випадку має місце так звана

система "слабкий мер – рада", що зародилася в XIX столітті. Вона припускає,

що рада керує місцевими справами в основному через профільні комітети.

Головною її відмінною рисою є не стільки спосіб обрання мера, скільки обме-

женість адміністративних повноважень останнього. "Слабкий" мер зазвичай має

право не погодитися з тим чи іншим рішенням ради та накласти на нього вето

(яке часто легко долається простою більшістю голосів членів ради). Крім того,

мер має право пропонувати раді прийняття тих чи інших нормативних актів.

Він також головує в раді. У той же час призначати і зміщувати голів муніци-

пальних департаментів (тобто членів своєрідного "муніципального уряду") він

може лише зі схвалення ради (часом такі призначення виробляються самою

радою). У рамках системи "слабкий мер – рада" ряд виконавчих функцій

чиновники, які обираються безпосередньо населенням (скарбник, атторней

(атторней – тут: стряпчий, довірена особа; в інших значеннях – прокурор,

адвокат, клерк), можуть здійснювати самостійно. Бюджет муніципалітету

найчастіше розробляється і приймається самою радою (за активної участі його

фінансового комітету). Право вето "слабкого" мера зазвичай не поширюється на

прийнятий радою бюджет. Термін повноважень ради часто перевищує термін

повноважень мера, причому число можливих переобрань однієї і тієї ж особи на

посаду мера може обмежуватися. Основний недолік даної системи очевидний: у

її рамках фактично відсутня посадова особа, яка несе персональну відпові-

дальність за стан місцевих справ. Практика свідчить, що система "слабкий мер –

рада" може успішно працювати лише в невеликих співтовариствах, заснованих

на неформальних і добросусідських зв'язках. Для великих міст, які потребують

політичного та адміністративного лідера, вона навряд чи придатна.

У Великобританії муніципальні ради щорічно обирають своїх голів, які,

подібно "слабким" мерам в США, позбавлені реальних виконавчих функцій.

Вони не мають серйозного впливу на роботу адміністративного апарату

165

муніципалітету, оскільки керівництво галузями муніципального господарства

тут також зосереджено в руках комітетів, сформованих радою. Роль голови

зазвичай зводиться до ведення засідань ради та здійсненню представницьких

функцій – участі від імені ради в публічних заходах.

У ряді німецьких земель (Рейнланд-Пфальц, Саар і ін.) голова місцевого

виконавчого органу – бургомістр (у громадах з населенням більше 50 тис.

чоловік він називається обер-бургомістром) – також обирається радою, будучи

його головою. Тут позиції глави виконавчого апарату набагато сильніші, ніж у

Великобританії. Це, зокрема, визначається тим, що бургомістр має право

опротестовувати рішення ради та у зв'язку з цим припиняти їх виконання.

Фактичне становище бургомістра, що обирається радою, тут часто не менш

значуще, ніж становище бургомістра, що обирається в інших німецьких землях

безпосередньо населенням.

Обрання радою глави виконавчого органу місцевого самоврядування

характерно і для таких країн, як Австрія, Данія, Франція, Чехія, Іспанія. У

Франції, наприклад, муніципальна рада обирає з числа своїх членів мера та його

заступника терміном на шість років. Дана практика набула поширення і в

латиноамериканських країнах (Мексика), а також у деяких державах Африки

(Єгипет, Туніс).

В окремих країнах спосіб обрання виконавчого органу (радою або ж

населенням) залежить від кількості жителів на відповідній території. В Угор-

щині, наприклад, голови місцевої адміністрації – бургомістри – обираються

представницькими органами в адміністративно-територіальних одиницях,

населення яких налічує більше 10 тис. осіб (у решті – безпосередньо

населенням).

Місцеві ради можуть обирати зі свого складу не тільки посадових осіб,

одноосібно здійснюють виконавчі функції, але і колегіальні виконавчі органи. В

Італії обласна рада на першому ж своєму засіданні обирає голову та членів

джунти – виконавчого комітету ради. Джунта реалізує рішення ради,

представляє на його розгляд проекти обласних планів, бюджетів, програм

розвитку, стежить за їх виконанням, управляє обласним майном. У німецьких

землях Гессен, Бремен, а також у міських громадах землі Шлезвіг-Гольштейн

(міста Кіль, Франкфурт, Вісбаден і ін.) на низовому рівні утворюється

колегіальний виконавчий орган – магістрат. Він обирається місцевим представ-

ницьким органом зі свого складу і включає від 6 до 12 членів, в тому числі

бургомістра.

У Фінляндії комунальний представницький орган – збори уповноважених

– обирає комунального керівника (мера), що є вищою посадовою особою

комуни та відповідає переважно за ведення її господарських справ. Виконавчим

органом комуни вважається, однак, не мер, а колегіальний орган – комунальне

правління, також обирається зборами уповноважених. До 1977 р. головою

правління був комунальний керівник, проте потім пости голови правління і

мера були розділені в цілях децентралізації владних повноважень і демокра-

тизації комунальної адміністрації. Колегіальні виконавчі органи місцевих рад

166

функціонують також у Бельгії, Голландії, Швеції, Фінляндії, великих містах

Данії.

Вельми своєрідний виконавчий орган – контрольна рада (рада контро-

лерів) – утворюється муніципальними радами канадської провінції Онтаріо. У

містах з населенням не менше 100 тис. жителів такі ради формуються в

обов'язковому порядку і складаються з мера і чотирьох контролерів. У містах з

меншою кількістю населення контрольні ради формуються за згодою місцевих

жителів (у територіальних підрозділах з населенням менше 45 тис. чоловік така

рада складається з мера і двох контролерів). Контрольна рада на колегіальній

основі керує поточною діяльністю всього державного апарату, призначає глав

департаментів муніципалітету, представляє раді проект муніципального бюд-

жету. Члени контрольної ради, як правило, очолюють окремі комітети муніци-

пальної ради. Вагома роль даного органа в місцевому управлінні забезпечується

і тим, що муніципальна рада може скасовувати рішення контрольної ради лише

більшістю в 2/3 голосів.

Колегіальні виконавчі органи місцевих рад типові й для "радянської"

моделі місцевого самоврядування. Так, на Кубі провінційні і муніципальні

асамблеї народної влади з числа своїх членів обирають виконавчі комітети.

Члени виконавчого комітету, у свою чергу, обирають голову, заступника голови

та секретаря, які затверджуються асамблеєю і є одночасно головою, заступ-

ником голови та секретарем самої асамблеї.

Виконавчі органи обираються населенням. У деяких країнах мер (бурго-

містр, градоначальник) обирається самим населенням. Ця обставина визначає

його сильні позиції в системі місцевого самоврядування і часом створює

серйозні проблеми у взаєминах з депутатами. У більшості великих міст США

діє система "сильний мер – рада", яка починаючи з другої половини XIX

століття стала витісняти систему "слабкий мер – рада". Як правило, рада при

даній системі нечисленний: це п'ять – дев'ять чоловік. Мер, безпосередньо

обирається громадянами, має право не погодитися з тим чи іншим рішенням

представницького органу, тобто накласти вето, яке зазвичай може бути подо-

лане лише кваліфікованою більшістю депутатів (як правило, ця величина стано-

вить 2/3 від загального їх числа). Мер також готує рекомендації щодо того, які

закони і постанови радою слід прийняти в першу чергу, відповідає за складання

і виконання муніципального бюджету, одноосібно призначає і звільняє муніци-

пальних чиновників, самостійно вирішує багато поточних питань управління.

Як показує практика, система "сильний мер – рада" підходить в першу

чергу до умов великого міста, де населення неоднорідне, а складність

управління вимагає концентрації владних повноважень і відповідальності в

одних руках. Сильний лідер тут покликаний забезпечувати згоду між окремими

верствами населення, служити арбітром у протиборстві різних груп інтересів.

Зрозуміло, у цієї системи теж є недоліки. Зокрема, в неї спочатку "вбудована"

можливість конфлікту між мером і радою, а в ситуаціях такого роду дуже легко

дестабілізувати механізми муніципального управління. Ця система також

передбачає, що мер повинен бути одночасно і політичним лідером, і вмілим

167

адміністратором, а це не завжди поєднується в одній людині. Крім того,

політикам часто не вистачає технічних знань, необхідних для компетентного

керівництва адміністрацією сучасного мегаполісу.

Схожа система діє в німецьких землях Баварія і Ба-ден-Вюртемберг, де

вона отримала назву "південно-німецької ради". Главою виконавчого апарату і

одночасно головою місцевої ради бургомістр обирається населенням, що

володіє широкими правами в галузі планування і фінансів, а також самостійно

вирішує всі кадрові питання. У Бразилії, також дотримуються схеми "сильний

мер – рада", населення муніципій (це єдиний рівень місцевого самоврядування в

даній країні) безпосередньо обирає префекта (мера) і муніципальну асамблею.

Безпосередньо населенням обираються і багато мерів муніципальних рад

Канади. Термін їх повноважень (на відміну від американських мерів), як

правило, не перевищує одного-двох років, та й характерний для американських

міст заборону на неодноразове переобрання однієї і тієї ж особи на посаду мера

для Канади нетиповий. Відповідно до існуючої традиції канадському меру

зазвичай надається можливість висунути свою кандидатуру на наступний

термін, якщо тільки він не проявив на цій посаді явну некомпетентність.

Адміністративні повноваження мера в Канаді не настільки значні, як у США.

Можна сказати, що вони займають проміжне положення між американськими

"сильними" мерами і головами британських муніципальних рад. Влада

канадських мерів зазвичай базується не стільки на юридичних повноваженнях,

скільки на особистому впливі і авторитеті.

У Японії населенням обираються глави виконавчої влади всіх адміні-

стративно-територіальних одиниць (так звані «головні виконавці») – губер-

натори в префектурах, мери в муніципалітетах і старости в селах. Японський

голова місцевої виконавчої влади котельної володіє значною самостійністю по

відношенню до відповідного раді та часто виступає в ролі представника

центрального уряду. У разі, якщо "головний виконавець" визнає це необхідним,

він має право взяти на себе ті чи інші функції ради. При виникненні розбіж-

ностей з останнім він має право розпустити раду. Місцевий представницький

орган, у свою чергу, може відсторонити губернатора (мера) з посади більшістю

у 3/4 голосів.

Набагато рідше населення обирає колегіальний виконавчий орган. У

Португалії, наприклад, громадяни, що проживають на відповідній території,

обирають членів муніципальної палати, яка є виконавчим органом місцевого

самоврядування. У її складі від 5 до 11 членів (виняток зроблено лише для

столиці – Лісабона, муніципальна палата якого складається з 17 членів).

Головою палати тут стає особа, яка очолює список кандидатів перемогла на

таких виборах політичної партії.

Призначувані виконавчі органи. Практика призначення виконавчих

органів не характерна для розвинених демократичних держав і зустрічається в

основному в країнах Сходу. Правда, є винятки: так, у Бельгії, Голландії та

Люксембурзі мер (бургомістр) призначається главою держави – монархом – за

пропозицією відповідної муніципальної ради. Такий спосіб формування

виконавчого органу тут покликаний підкреслити значимість мера не тільки як

168

голови місцевої адміністрації, але і як представника центрального уряду, що

грає важливу роль у здійсненні контролю над місцевими органами влади.

Виконавчі органи, що формуються комбінованим способом. Одним з

комбінованих способів формування виконавчих органів стала американська

система "рада – керуючий". При такій системі мер, що обирається найчастіше

муніципальним радою (а часом і населенням), головує в порівняно невеликій за

чисельністю раді і виконує переважно представницькі і церемоніальні функції.

Яких-небудь значущих адміністративних повноважень він позбавлений, права

вето у нього також немає. А для повсякденного керівництва рада наймає

професійного керуючого, що відповідає за практичну реалізацію прийнятих

депутатами рішень. Керуючий, як правило, наділений повноваженнями, якими

в інших містах володіє "сильний" мер (призначення муніципальних чиновників,

підготовка бюджету тощо). На відміну від "сильного" мера керуючий

звільнений від церемоніальних функцій, що дає йому можливість зосередити

свою увагу на адміністративних питаннях. Головним достоїнством системи

"рада – керуючий" є її ефективність, так як виконавчі функції тут здійснюються

професіоналом, добре розбирається в муніципальних питаннях.

Однак сила цієї системи, а саме те, що вона передбачає наявність

хороших високопрофесійних управлінців, в деяких випадках обертається її

слабкістю: за відсутності таких система "рада – керуючий" працює неефек-

тивно, що може згубно позначитися на всіх сферах життя самоврядної громади.

Саме тому такої системи уникають у великих містах. Істотним її недоліком є

також те, що керуючий, призначений радою, не підзвітний населенню. При

цьому він може мати значний вплив на раду, що складається переважно з

непрофесіоналів, які суміщають діяльність у виконавчому органі зі своєю

основною роботою. Подібне положення справ не може не призводити до

певного спотворення волі виборців.

Крім США, інститут муніципальних керуючих функціонує також у

Канаді, Німеччині, Ірландії, Норвегії, Швеції, Фінляндії. Так, у Німеччині він

використовується в землях Північний Рейн – Вестфалія і Нижня Саксонія, де

общинна рада обирає з чиновників-професіоналів директора громади, а

повітова рада (крайстаг) – повітового директора. Директори перебувають на

посаді вельми тривалий термін (зазвичай 8 – 12 років), що значно посилює їх

самостійність стосовно представницького органу.

Особливість інституту керуючого в Ірландії полягає в тому, що,

зважаючи муніципальним чиновником, він призначається не місцевою радою, а

спеціальною урядовою комісією з місцевих призначень. Депутати не можуть

самостійно змістити керівника. Рада здатна лише тимчасово призупинити з

ініціативи 2/3 своїх членів діяльність керуючого і звернутися до міністра

місцевого управління з проханням про його зміщення.

У рамках "комісійної" системи місцевого самоврядування рада комісіо-

нерів, обирається населенням у складі трьох – семи чоловік, одночасно грає

роль і представницького, і виконавчого органу. Кожен комісіонер при цьому

керує одним або декількома напрямками муніципальної діяльності. При цій

169

системі відсутня спеціальна посадова особа, яка виконує функції голови міської

адміністрації, хоча зазвичай будь-хто з комісіонерів наділяється титулом мера.

Мер тут виконує лише представницькі функції та головує на засіданнях ради.

У штаті Алабама (США), наприклад, рада комісіонерів зазвичай скла-

дається з трьох членів. Один з них стає головою ради (мером), однак голосує в

раді на рівних підставах з іншими його членами. Між трьома комісіонерами

обов'язки найчастіше розподіляються таким чином: перший керує питаннями

громадської безпеки, другий – адміністративними питаннями (включаючи

фінанси та комунальні послуги), а третій комісіонер відповідає за громадські

роботи. Термін повноважень ради становить три або чотири роки. У першому

випадку звичайно щорічно переобирається один комісіонер, а в другому весь

склад ради комісіонерів переобирається одночасно.

Вперше дана система була випробувана в американському місті

Галвестон (штат Техас) на самому початку XX століття, після того як тут стався

сильна повінь, викликана потужним ураганом. Сформована ситуація спонукала

групу видних жителів міста, переважно бізнесменів, утворити новий міський

уряд (у формі ради комісіонерів), яке очолило роботи з подолання наслідків

стихійного лиха. Діяльність ради була визнана успішною, і досвід Галвестона

став запозичуватися іншими містами. Найбільш широкого поширення комісійна

форма міського самоврядування досягла до кінця другого десятиліття ниніш-

нього століття. У 1917 році вона діяла в 500 містах, як правило невеликих.

Вельми скоро, проте, проявився такий важливий недолік даної системи, як

безконтрольність і кругова порука серед комісіонерів. Дуже часто в їхніх

взаєминах панував принцип "не чіпайте мій департамент, і я не буду чіпати

ваш". Відсутність повноважного глави виконавчої влади позбавляло муніципа-

літет єдиного політичного і адміністративного керівництва, ускладнювало

координацію діяльності різних департаментів. Комісіонерам ж часто не

вистачало належної кваліфікації, конкретних технічних знань, необхідних для

якісного керівництва муніципальними департаментами. Будучи професійними

політиками, вони рідко були хорошими адміністраторами.

Не дивно, що популярність комісійної системи поступово стала падати, і

починаючи з 30-х років американські міста почали відмовлятися від неї. В

даний час ця система продовжує діяти приблизно в 5% міст США, в основному

відрізняються слабко вираженими соціальними протиріччями, невисоким

рівнем культури та мобільністю населення.

Вельми своєрідно будується управління такими великими містами

Канади, як Калгарі, Едмонтон і Вінніпег, що представляє собою своєрідний

синтез трьох класичних американських форм муніципального управління

(систем "мер – рада", "рада – керуючий", а також комісійної системи). Найбільш

важливі рішення тут приймає муніципальна рада, очолювана мером, якого

обирає населення. Крім того, утворюється рада комісіонерів (дві – п'ять осіб),

який, фактично виконуючи функції керуючого, забезпечує керівництво

діяльністю адміністративного апарату муніципалітету. Комісіонерами в цих

170

містах стають професійні менеджери, наймані муніципалітетом за контрактом.

Кожен з комісіонерів керує поруч муніципальних служб, взаємодіючи з

комітетами ради та виконуючи їхні вказівки. В якості колегіального органу рада

комісіонерів несе колективну відповідальність перед муніципальною радою.

Чиновницький апарат муніципального управління. Важливим елементом

управління загалом і муніципального управління – зокрема є чиновницький

апарат, то є різні департаменти, відділи, бюро і т.п. Подібно комітетам ради,

департаменти можуть бути галузевими і функціональними. У Великобританії,

наприклад, формуються галузеві департаменти освіти, бібліотек і музеїв,

житлового будівництва, пожежної безпеки, транспорту і т.д. функціональні

відділи надають різноманітну технічну допомогу галузевим департаментам

(юридичні консультації, підготовка договорів, видача заробітної плати, прид-

бання канцелярських товарів тощо).

У німецьких містах чиновницький апарат будується на принципах,

спільних для всіх земель, і всі департаменти мають єдину нумерацію. Міська

адміністрація зазвичай включає департаменти загального управління, фінансів,

безпеки і підтримки порядку, культури та освіти, у справах молоді, охорони

здоров'я і соціальних проблем, будівництва, управління громадськими

службами, економіки і транспорту. Департаменти французьких муніципалітетів

називаються дирекціями. Зазвичай налічується сім-вісім дирекцій, у тому числі

освіти, спорту, культури, відпочинку, санітарії, соціальних дезурбанізації.

У невеликих муніципалітетах штат співробітників виконавчого апарату

невеликий, причому окремі посади можуть заміщатися за сумісництвом з якою-

небудь іншою роботою. У деяких сільських комунах Франції, наприклад,

функції секретаря мерії, зайнятого неповний робочий день, виконує місцевий

вчитель. У невеликих комунах є і такі своєрідні посади, оплачувані на відрядній

основі, як церковний дзвонар, майстер з ремонту баштових годинників та ін.

Чиновники місцевих органів найчастіше призначаються і зміщуються

головою місцевої адміністрації або ж муніципальною радою. У Великобританії

кожен департамент очолюється так званим "головним чиновником" – спеці-

алістом в області, відповідного профілю департаменту. В останні десятиліття в

британських муніципалітетах, як і в окремих американських, все більш виріз-

няється постать так званого "головного виконавчого чиновника", покликаного

здійснювати загальне керівництво діяльністю всіх головних чиновників і

очолюваних ними департаментів. Хоча така посада формально не є обов'яз-

ковою, в даний час вона є приблизно в 90% британських муніципалітетів,

причому роль головного виконавчого чиновника може варіюватися від

"першого серед рівних" до фактично головного керуючого муніципалітетом.

У США окремі категорії муніципальних чиновників обираються безпо-

середньо населенням, що ставить їх в досить незалежне становище по

відношенню до поради і, як правило, гарантує відносну свободу дій.

171

РОЗДІЛ ІІ.

ПРАВОВІ АСПЕКТИ МІСТОБУДІВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

2.1. Порядок розроблення, внесення змін, погодження

та затвердження генерального плану

Планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом

розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів

зонування територій і детальних планів території.

Основним видом містобудівної документації, призначеної для обґрун-

тування довгострокової стратегії розпланування, забудови та іншого

використання території населеного пункту, є генеральний план.

Порядок розроблення, погодження і затвердження генерального плану

сільського населеного пункту здійснюється згідно Закону України "Про

регулювання містобудівної діяльності"22

і ДБН Б.1.1-15:2012 "Склад та зміст

генерального плану населеного пункту"23

. У комплексі містобудівної

документації відповідне місце займає генеральний план (рис. 2.1).

В загальному населений пункт – це місце постійного проживання

людей, які зайняті у різних галузях економіки країни24

.

Що ж стосується сільського населеного пункту, то він має свої

особливості. Його територія використовується і як просторовий базис для

розміщення всієї містобудівної інфраструктури населеного пункту і як

важливий засіб сільськогосподарського виробництва.

Отже, сільський населений пункт крім того, що впритул оточений

земельними угіддями, безпосередньо в своїх межах містить значний відсоток

сільськогосподарських угідь, де мешканці села ведуть особисте селянське

господарство. Ведення особистих селянських господарств визначає тип жилої

забудови, для яких найзручнішим є одноповерхові жилі будинки або

мансардні і в двох рівнях. Тому в сучасних умовах незалежності України

потрібно шукати нові шляхи утвердження і сталого розвитку села, оскільки

зміна земельних відносин в Україні, в основі якої лежать приватна, державна і

комунальна форми власності на землю, вимагає створення ефективної

системи розпланування і забудови сільських поселень.

������������������������������������������������������������

22

Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" (від 17.0 .2011 р., № 3038 –

17).

23

ДБН Б.1.1.-15:2012 Склад та зміст генерального плану населеного пункту. – К. :

Мінрегіон України, 2012 – 21с.

24

Лоїк Г. К., Тарасюк І. Г., Степанюк А. В., Смолярчук М. В. Розпланування т забудова

територій сільських населених пунктів і фермерських господарств:. На чальний

посібник. – К.: "Арістей", 2008. – 344с.

172

Генеральна схема планування території України

Схеми планування окремих частин території України

(кілька областей, узбережжя Чорного та Азовського морів, гірських територій Карпат,

територій, що зазнали радіоактивного забруднення і т. н.)

Схеми планування територій АР Крим, областей, районів

Генеральні плани населених пунктів

Плани зонування територій

Детальні плани території

Проект будівництва:

1) технічний проект;

2) робочий проект;

3) техно-робочий проект.

Рис. 2.1. Структура і порядок розроблення містобудівної документації

Перелічені особливості сільського населеного пункту визначають його

поняття: сільський населений пункт – це компактні або розосереджені місця

постійного проживання сільських жителів в межах території сільських рад,

які працюють переважно в агроформуваннях ринкового типу та інших

територіально розосереджених галузях, ведуть особисте селянське господар-

ство, мають установи та заклади культурно-побутового призначення та

інженерну інфраструктуру25

.

Для створення належних умов проживання, праці і відпочинку у

сільському населеному пункті будуються, крім житла і надвірних господар-

ських приміщень, будівлі сакрального, культурно-побутового призначення,

інженерні комунікації, парки та інші матеріальні елементи. Всі ці складові,

розташовуючись на певній території, створюють відповідний план конкрет-

ного сільського населеного пункту, який разом з топографічною характерис-

тикою, навколишнім середовищем та панорамою визначають його розплану-

������������������������������������������������������������

25

Лоїк Г. К., Тарасюк І. Г., Степанюк А. В., Смолярчук М. В. Розпланування та

забудова територій сільських населених пунктів і фермерських господарств:. На

чальний посібник. – К.: "Арістей", 2008. – 344с.

173

вання та архітектурно-просторову організацію, властиву лише конкретному

сільському поселенню.

Розвиток земельних відносин, в основі яких лежать три форми влас-

ності – державна, комунальна і приватна, визначає основний зміст розплану-

вання і забудови сіл, а непорушність права приватної власності закладає

міцний економічний фундамент у їх стабільному і сталому розвиткові. Звідси

випливає головний напрям розпланування та забудови сіл, який полягає у

найбільш повному задоволенні зростаючих матеріальних і духовних потреб

сільських жителів на базі розвитку усіх видів агроформувань та інших

галузей.

У розплануванні населених пунктів вирішуються соціальні, економічні,

інженерно-технічні, санітарно-гігієнічні, архітектурно-художні та інші

питання. Соціальна сторона проявляється у всіх розпланувальних діях:

організації культурно-побутового обслуговування, благоустрої, створенні

умов житлового будівництва, веденні особистого селянського господарства,

відпочинку тощо.

З економічної точки зору розпланування села має сприяти підвищенню

економічної ефективності капіталовкладень в будівництво та благоустрій. В

цьому допомагає правильне функціональне та будівельне зонування населе-

ного пункту, а відтак обґрунтоване розміщення усіх його елементів.

В інженерно-технічному відношенні необхідно забезпечити інженерне

обладнання, витримати протипожежні вимоги, виявити несучу здатність

ґрунтів для відповідної забудови, допустимі за нормами ухили місцевості і т.

д.

При розплануванні села створюються сприятливі санітарно-гігієнічні

умови для проживання, праці та відпочинку відповідно до санітарних правил

і норм.

Архітектурно-художні вимоги полягають у створенні органічно цільної

системи, узгодженні усіх частин села, при цьому забезпечуючи індивіду-

альність його архітектурно-художнього образу з одночасним задоволенням

ужиткових потреб. Тому, крім формально обов’язкового дотримання вимог

державних будівельних норм (ДБН), потрібно в розпланування села вдихнути

душу, любов і повагу до тих людей, які живуть і житимуть у населеному

пункті.

Розпланування села має відповідати таким основним принципам:

1) відповідність складу та об’ємів будівництва і територіального роз-

витку обґрунтованим розрахункам кількості жителів і їх демографічного

складу на проектний період, забезпечуючи реальність проектування;

2) функціональне зонування, як перший етап розпланування, перед-

бачає розподіл території населеного пункту на окремі зони відповідно до їх

цільового використання (жила, виробнича, санітарно-захисна, зовнішнього

транспорту, комунальна та інші);

3) будівельне зонування, яке полягає у розподілі сельбищної території

на окремі зони за типами і кількістю поверхів будинків та їх інженерно-

174

комунікаційним забезпеченням, вносячи будівельно-технічний порядок у

регулюванні забудови і направляючи будівництво по найбільш економічному

шляху;

4) створення громадського центру як найважливішого елементу насе-

леного пункту;

5) забезпечення всебічного обслуговування культурно-побутовими

закладами;

6) створення сприятливих санітарно-гігієнічних і протипожежних умов;

7) забезпечення необхідними інженерними комунікаціями та

благоустроєм території села;

8) максимальне врахування існуючої забудови і природних умов;

9) раціональне використання земель, відводячи під будівництво

малопродуктивні та деградовані землі;

10) надання присадибних ділянок до 0,25 га в селах і до 0,15 га в

селищах для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських

будівель і споруд26

;

11) передбачити можливість територіального розширення населеного

пункту і його розвиток в перспективі.

Ці принципи характеризують зміст розпланування та забудови

сільського населеного пункту.

Отже, розпланування сільського населеного пункту – це архітектурно-

просторова організація території населеного пункту для створення

сприятливих умов проживання, праці та відпочинку його жителів шляхом

повного забезпечення культурно-побутовими закладами, необхідним

інженерним обладнанням, благоустроєм території та наданням можливостей

ведення особистого селянського господарства ринкового типу27

.

Потрібно врахувати те, що українське село зараз перебуває на перелом-

ному етапі свого розвитку і дуже важливо вміти дивитися кожному

сільському голові на сучасне свого рідного села з майбутнього, а із сучасного

в майбутнє.

Планування території України здійснюється на трьох рівнях (рис. 2.2):

1) на державному рівні (генеральна схема планування території

України, схеми планування окремих частин території України);

2) на регіональному рівні (схеми планування території АР Крим,

областей та районів);

3) на місцевому рівні (генеральні плани населених пунктів, плани

зонування територій, детальні плани території, проекти будівництва).

Отже, генплан сільського населеного пункту розробляється на основі

схеми планування території району.

������������������������������������������������������������

26

Земельний Кодекс України (від 25.10.2001р., № 2768-ІІІ)- 80.

27

Лоїк Г. К., Тарасюк І. Г., Степанюк А. В., Смолярчук М. В. Розпланування т забудова

територій сільських населених пунктів і фермерських господарств:. На чальний

посібник. – К.: "Арістей", 2008. – 344с.

175

До компетенції сільських і селищних голів відноситься містобудівна

документація місцевого рівня, до якої належить генеральний план, план

зонування територій, детальний план території, проект будівництва.

Для розроблення генерального плану сільського населеного пункту

потрібно попередньо визначити обсяг будівництва і потрібну площу території

під населений пункт. Все це залежатиме від людності, населеного пункту на

проектний період.

Тому сільський голова, який затверджує "Завдання на розроблення

генерального плану сільського населеного пункту", зобов’язаний мати

відповідну інформацію, вміти перевірити її достовірність і володіти самою

методикою відповідних розрахунків.

Сюди входять такі розрахунки:

• людність на проектний період;

• кількість дворів (квартир);

• потреба у житловому будівництві;

• потреба в об’єктах обслуговування;

• площа під населений пункт.

Розрахунок людності на проектний період.

Основою для розрахунку житлового і культурно-побутового будів-

ництва, а також визначення площі території під населений пункт є кількість

жителів, які проживатимуть в цьому населеному пункті на проектний період.

Розрахунок людності ведеться за двома методами:

�трудовим балансом;

�природним приростом (статистичний метод);

За трудовим балансом при проектуванні села на новому місці людність

визначається за формулою:

,

)ВБ(100

100А

Нтб +−

∗=

Нтб – людність на проектний період; А – містоформуюча група, осіб;

Б – обслуговуюча група, %; В – несамодіяльна група, %;

Наприклад, якщо "Завданні на розроблення генерального плану сіль-

ського населеного пункту" вказано, що А=780 осіб, Б=20%, В=54%, то,

підставивши їх у формулу, одержимо:

),осіб(300

)5420(100

100780

Нтб

=+−

∗=

Містоформуюча група "А" – це частина жителів, яка зайнята у сфері

матеріального виробництва. Величина "А" визначається за науково-обґрун-

тованими нормами затрат праці на виробництво одиниці продукції.

Ці нормативи залежать від рівня механізації і автоматизації виробничих

процесів і з розвитком науково-виробничого прогресу мають тенденцію до

176

зниження. Нормативи затрат праці на виробництво одиниці продукції

прогнозуються відповідними науково-дослідними інститутами.

Група "Б" зайнята у сфері обслуговування мешканців села. Для сіль-

ських поселень ця величина приймається в межах 15-25%.

Несамодіяльна група "В" не бере участі ні в сфері матеріального

виробництва, ні в сфері обслуговування. До неї відносяться діти дошкільного

віку, пенсіонери, інваліди, люди працездатного віку, що навчаються з

відривом від виробництва. Величина цієї групи залежить від демографічного

складу жителів села.

Демографія – це розподіл кількості жителів населеного пункту за

віковими групами. В різних регіонах, залежно від конкретних факторів,

демографічний склад може бути різним.

Для оперативних розрахунків ця величина береться в межах 40-55 %.

При реконструкції села людність на проектний період визначається

також за методом трудового балансу, але за іншою формулою:

,

БmnваТ

100А

Нтб −+−−−

∗=

де Нтб – людність на проектний період; А – містоформуюча група, осіб;

Т – жителі працездатного віку, %; а – жителі працездатного віку, які

зайняті в домашньому господарстві, %; в – жителі працездатного віку, які

навчаються з відривом від виробництва, %; n – непрацюючі інваліди в

працездатному віці, %; m – працюючі пенсіонери, працюючі інваліди праці і

працюючі підлітки, %; Б – обслуговуюча група, %.

Для великих сільських поселень із значною кількістю працюючих, що

доїжджають з навколишніх населених пунктів, чисельник формули може

бути таким:

(А – Р)*100,

де Р – кількість працюючих, що доїжджатимуть на роботу до

проектованого сільського поселення, але проживають за його межами і

входять до містоформуючої групи за місцем проживання.

Проектну кількість жителів за методом трудового балансу порівнюють

з наявною людністю і природним приростом. Тому для порівняння за

природним приростом, розраховують за такою формулою;

,)

100

УР

(ННТ

фп

±= де

Нф – фактична людність села, осіб;

Р – середньорічний природний приріст мешканців села, %;

У – переміщення жителів села за рахунок механічної міграції, %;

т – прийнята кількість років на проектний період.

Величина середньорічного природного приросту "Р" визначається за

даними статистичних органів за n-років. "У" визначається за статистичними

даними і характеризується механічним переміщенням людей за n-років.

В результаті порівняння розрахункової людності за трудовим балансом

і природним приростом можливі такі варіанти:

177

Нтб = Нп – потреба в трудових ресурсах забезпечена; Нтб > Нп –

недостача власних трудових ресурсів;

Нтб < Нп – надлишок трудових ресурсів.

Якщо ж обидва розрахунки (Нтб і Нп ) менші за фактичну Нф людність

села, то приймається за розрахункову існуюча кількість жителів і вирішується

проблема про зайнятість працездатної групи жителів села та поліпшення

демографічного складу шляхом підвищення соціально-економічних умов.

Сільський голова зобов’язаний взяти безпосередню участь при цих розра-

хунках і прийнятті за основу розрахункової людності на проектний період, бо

від цієї величини залежать усі подальші розрахунки і площа території під

населений пункт.

Аналізуючи співставлені величини (Нтб, Нп, Нф), беруть за розрахун-

кову (Н) одну з них, але не меншу за існуючу (фактичну) кількість мешканців

у населеному пункту станом на час складання генплану.

Розрахунок житлового будівництва

Сільські населені пункти забудовують переважно одноповерховими,

мансардними і з квартирами у двох рівнях житловими будинками садибного

типу і лише частково секційними будинками.

Співвідношення квартир різних типів житлових будинків визначається

"Завданням на розроблення генерального плану сільського населеного

пункту" і переважно залежить від місця населеного пункту в системі

розселення (в зоні впливу промислового центру, в суто аграрному районі і

т.д.). При розрахунку житлового будівництва потрібно забезпечити кожну

сім’ю окремою квартирою.

Кількість сімей при оперативних розрахунках визначається

,

C

H

K = де

К – кількість сімей; Н – прийнята за розрахункову людність на

проектний період, осіб; С – середній склад сім’ї, осіб.

Наприклад, при людності 3000 осіб та орієнтовному середньому складі

сім’ї 3,6 кількість сімей становитиме:

833

6,3

3000

К ==

Отже, необхідна кількість квартир для забезпечення житлом на проект-

ний період 3000 осіб складає 833. Для подальших розрахунків приймається

потрібне співвідношення квартир різних типів житлових будинків і розміри

земельних ділянок, про що вказується у "Завданні на розроблення генераль-

ного плану сільського населеного пункту". Розподіл квартир за типами жилих

будинків виконується за зразком табл. 1.

Але орієнтовна кількість сімей не відповідає демографічній ситуації

конкретного населеного пункту і не враховує процентного співвідношення

сімей різного чисельного складу.

178

Таблиця 1

Розрахунок житлового будівництва на проектний період

№

Типи житлових

будинків

Квартири,

%

Кіль-

кість

квартир

Кіль-

кість

будинків

Розмір

ділянки на 1

квартиру, га

Загальна

площа

земельних

ділянок, га

1

1кв. 1 пов. житловий

будинок.

2

1кв. житловий будинок у

2-х рівнях

3

2кв. блок. житловий

будинок у 2-хрівнях

4

3кв. блок. житловий

будиноку 2-х рівнях

5

4кв. блок. житловий

будиноку 2-х рівнях

6

8кв. 2 пов. секц. житл.

буд.

Разом 100 833

Тому для конкретного розрахунку кількості сімей різного чисельного

складу і кількості жителів за чисельним складом сімей потрібна інформація

про те, скільки і яких за чисельним складом сімей буде проживати в

проектованому населеному пункті. Відповідний розрахунок проводиться на

основі демографічних статистичних даних про сімейну структуру мешканців

сільського населеного пункту за кількістю осіб, бо в іншому разі зацікавлена

сторона в якомога більшій площі під населений пункт намагатиметься

зменшити коефіцієнт сімейності "С" у формулі

.

C

H

K =

Наприклад, при визначеній проектній людності – 3000 осіб і процент-

ному співвідношенні складу сімей за кількістю осіб (Р) для розрахунку

остаточної кількості сімей за кількістю осіб користуються відповідною мето-

дикою при заданих параметрах, які заносяться в таблицю 2.

Таблиця 2

Розрахунок кількості сімей різного чисельного складу і

кількості жителів за складом сімей

Кількість С Р С*Р

Сімей (К) Осіб (Н)

1 10 10 92 92

2 22 44 202 404

3 28 84 258 774

4 20 80 184 736

5 12 60 110 550

6 і > 8 48 74 444

100 ∑ с*р = 326 ∑ К = 920 Н = 3000

179

С – чисельний склад сім’ї, осіб;

Р – відсоток сімей за чисельним складом;

С*Р – перехідний добуток;

К – кількість сімей за кількістю осіб;

Н – кількість жителів за складом сімей.

Розрахунок проведено за умови, що розрахункова людність (кількість

жителів) на проектний період складає 3000 осіб.

Загальна кількість сімей обчислюється за формулою:

,

)РС(

100Н

к

∗∗

Підставивши дані у формулу (див. табл. 3.2), отримаємо

,сімей920

326

100300

к =∗

Кількість сімей і –го чисельного складу визначається за формулою:

,Р

100

к

Xii

∗=

де К – кількість сімей відповідного чисельного P складу; і – відсоток

сімей і-го чисельного складу.

Для прикладу визначимо кількість сімей перших двох груп:

К1 = 920*10 / 100 = 92 сім’ї

К2 = 920*22 / 100 = 202 сім’ї

Аналогічно проводяться подальші розрахунки.

Розрахувавши кількість сімей кожної чисельної групи, визначається

загальна людність в кожній з них. Наприклад, для сімей у складі 2 осіб:

Н2 = К

2*С

2 = 202* 2 ос. = 404 особи.

На основі такого розрахунку визначається об’єм житлового

будівництва: типи житлових будинків і їх кількість, забезпечуючи окремою

квартирою кожну сім’ю.

Житлове будівництво в населених пунктах здійснюється, як правило, за

типовими проектами, які розробляються проектними та науково-дослідними

інститутами і рекомендуються для впровадження на певний період часу. В

сучасних умовах дозволяється будівництво житлових будинків за індивіду-

альними проектами при умові погодження їх з відповідними інстанціями.

Розрахунок потреби в об’єктах обслуговування

Мережа установ і закладів сакрального та культурно-побутового

призначення охоплює:

• навчально-виховні заклади;

• установи культури, мистецтва та сакральні споруди (церкви, монас-

тирі, каплиці, придорожні хрести);

180

• заклади охорони здоров’я, спортивні та фізкультурно-оздоровчі, масо-

вого відпочинку і туризму;

• підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслу-

говування та комунального господарства.

Об’єкти обслуговування залежно від характеру, кількості та рівня

розвитку їх послуг, частоти звернення людей до них поділяються на установи

і заклади повсякденного, періодичного та епізодичного обслуговування.

До об’єктів з повсякденним обслуговуванням належать дитячі дош-

кільні установи та початкові й середні школи, приміщення для фізкультурно-

оздоровчих занять та дозвілля, пункти молочної кухні, підприємства торгівлі

товарів повсякденного попиту та ін.

До установ і закладів періодичного попиту належать церкви, школи-

інтернати, аптеки, поліклініки, будинки просвіти та центри дозвілля, кіно-

театри та відео-зали, бібліотеки, спеціалізовані магазини з товарами періо-

дичного попиту, підприємства побутового обслуговування (приймальні пун-

кти, пральні, підприємства хімчистки, перукарні, лазні), відділення зв’язку та

філії ощадного банку тощо.

Епізодичний зміст мають лікарні та пологові будинки, театри, цирки,

фабрики хімчистки та спеціалізовані підприємства побутового обслугову-

вання, у тому числі пов’язані з ремонтом складної побутової техніки, ремон-

том та пошиттям верхнього одягу та взуття тощо.

Частота звернення до закладів, установ і підприємств обслуговування

пов’язана з величиною радіуса обслуговування або витратами часу на

пішохідне пересування чи з використанням транспорту.

Так, для дитячих дошкільних установ і початкових шкіл радіуси обслу-

говування не мають перевищувати у містах – 300 м, у селах – 500 м.

Приміщення для фізкультурно-оздоровчих занять та дозвілля, пункти

молочної кухні, аптеки, підприємства торгівлі з товарами повсякденного

попиту, майстерні дрібного ремонту взуття та одягу, відділення зв’язку та

філії ощадного банку розміщуються з радіусом обслуговування, який не

перевищує 500 м.

Поліклініки та їх філії розміщуються з врахуванням радіуса обслуго-

вування, який не перевищує у містах 1000 м. У сільській місцевості доступ-

ність поліклінік, амбулаторій, фельдшерсько-акушерських пунктів і аптек

приймається з врахуванням витрат часу на пересування з використанням

транспорту і не має перевищувати 30 хв.

Об’єкти обслуговування у сільській місцевості можна передбачати на

групу поселень з врахуванням транспортної доступності, яка не перевищує до

установ і підприємств періодичного обслуговування – 30-40 хв., епізодичного

обслуговування – 1-1,5 год.

У сільських населених пунктах основні установи і підприємства

обслуговування розміщуються, як правило, у складі громадського центру

села. Винятком є установи охорони здоров’я, які розміщуються відокремлено

181

від інших установ і підприємств обслуговування у зв’язку з підвищеними

санітарно-гігієнічними вимогами до них, а також дитячі садок-ясла.

Вмістимість об’єктів культурно-побутового призначення визначається

за нормативними показниками на 1000 жителів відповідно до рекомендацій

ДБН Б.2.4-1-9428

.

Розрахунок потреби в об’єктах обслуговування та нормативні

показники площ земельних ділянок для установ і закладів обслуговування

наведені в таблиці 329

.

Таблиця 3

Розрахунок потреби в об’єктах обслуговування

№

Назва об’єкта

Одиниця

виміру

Норма на

1000 жит.

Потрібна

вмістимість на

розрахункову

кількість

жителів (Н),

Норма

земельної

ділянки,

га

Загаль-

на

площа,

га

1 2 3 4 5 6 7

1 Церква кількість вірних300 0,50

2 Будинок Просвіти місце 200 0,50

3 Середня школа учень 200 1,50

4 Дитсадок-ясла місце 70-90 0,70

5 Торговельний центр - - - 0,20

5.1 Продовольчий

магазин

торг.площа, мІ 110 0,05

5.2 Магазин промтоварів торг.площа, мІ 80 0,05

5.3 Їдальня-кафе сид.місце 40 0,05

5.4 Комбінат побутового

обслуговування

робоче місце 11 0,05

5.5 Готель місце 8 0,05

6

Фельдшерсько-

акушерський пункт

об’єкт

1

0,05

7 Адміністративний

будинок та інші

об’єкт 1 1 0,10

Разом - - - -

Розрахунок площі під населений пункт.

У зв’язку з тим, що вибір території під населений пункт проводиться

одночасно під житлову і виробничу (промислову) зони, то відповідно

визначається площа цих двох зон.

Розрахунок площі житлової зони:

������������������������������������������������������������

28

ДБН Б.2.4 – 1 – 94 Планування і забудова сільських поселен . – К. :

Укрархбудінформ, 1994-94с.

29

ДБН 360 – 92** Містобудування. Планування і забудова мі ьких та сільських

поселень. – К.2002, – 107 с

182

Пжз = (П1 +П2 +П3 +П4 +...+Пn)*К1 , де

Пжз – розрахункова площа під житлову зону, га;

П1 – площа житлової забудови, га;

П2 – сумарна площа земельних ділянок при об’єктах обслуговування,

га;

П3 – площа зелених насаджень загального користування, яка розрахо-

вується за формулою:

П3 = 12 мІ * Н, де

Н – розрахункова людність (кількість жителів), осіб; 12 м2

– норма на 1

мешканця;

П4 – площа під спортивним ядром (1,5 га);

Пn – можливі інші території, які вклинюються в населений пункт.

К1– коефіцієнт, що враховує площу під вулицями і проїздами (К1 =

1,20); Площа території під виробничу зону визначається за формулою:

ПВЗ= (Пскл + Пмтд + Пбд + Пкд +П) * К , де ПВЗ – площа виробничої

зони, га;

Пскл – площа складського сектора, га;

Пмтд – площа машино-тракторного двору, га;

Пбд – площа будівельного двору, га;

Пкд – площа кінного двору, га;

Птс – площа тваринницького сектору, га;

К2 – коефіцієнт, що враховує площу під господарськими дорогами і

проїздами (К2 = 1,10).

Генеральний план сільського населеного пункту

Генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної

документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довго-

строкової стратегії планування і забудови та іншого використання території

населеного пункту30

.

Основними завданнями генерального плану сільського населеного

пункту є:

1) обґрунтування територіального розвитку і визначення напрямів його

цільового використання;

2) врахування державних, громадських і приватних інтересів у розпла-

нуванні, забудові та іншому використанні територій;

3) обґрунтування зміни межі населеного пункту, черговості і пріори-

тетності забудови та іншого використання територій;

4) визначення меж функціональних зон, пріоритетних та допустимих

видів використання та забудови територій;

������������������������������������������������������������

30

Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" (від 17.0 .2011 р., № 3038 –

17).

2

183

5) формування планувальної структури та просторової композиції

забудови населеного пункту;

6) оцінка загального стану довкілля населеного пункту, основних фак-

торів його формування, визначення містобудівних заходів для поліпшення

екологічного і санітарно-гігієнічного стану;

7) визначення територій, які мають інженерно-будівельні, санітарно-

гігієнічні, природоохоронні та інші обмеження їх використання.

Строк дії генерального плану населеного пункту не обмежується. Ос-

новні показники генерального плану розраховуються на 15-20 років, про що

вказується у завданні (додаток 1). Питання про дострокове внесення змін до

генерального плану може порушуватися перед відповідною сільською

(селищною) радою.

Генеральні плани населених пунктів та зміни до них розглядаються і

затверджуються відповідними сільськими чи селищними радами на чергових

сесіях упродовж трьох місяців з дня їх подання.

Проектні рішення генерального плану використовуються сільською

(селищною) радою, її виконавчим органом при здійсненні ними відповідних

повноважень, зокрема, при:

1) підготовленні пропозицій до "Проекту землеустрою щодо встанов-

лення та зміни межі населеного пункту";

2) розробленні місцевих містобудівних програм та плану соціально-

економічного розвитку населеного пункту;

3) розробленні місцевих правил забудови, детальних планів території,

планів червоних ліній, проектів забудови та іншої проектної документації;

4) координації на відповідній території діяльності суб’єктів місто-

будування щодо комплексної забудови населених пунктів;

5) підготовленні рішень щодо умов використання та забудови земель-

них ділянок фізичними та юридичними особами, а також щодо можливості

зміни використання і забудови земельних ділянок;

6) прийнятті рішень щодо розташування та проектування нового будів-

ництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об’єктів

містобудування та упорядкування територій;

7) розробленні завдань на проектування соціальної, інженерної і

транспортної інфраструктури;

8) організації робіт з проведення оцінки впливу діяльності підприємств,

установ та організацій на стан довкілля та визначення заходів на зменшення

цього впливу;

9) підготовленні вихідних даних для розроблення планів земельно-

господарського устрою території населеного пункту, грошової оцінки земель

населеного пункту та іншої землевпорядної документації;

10) підготовленні рішень щодо продажу земельних ділянок, які знахо-

дяться в межах населених пунктів, на конкурсних засадах;

184

11) прийнятті рішень щодо вибору, вилучення (викупу), надання у влас-

ність чи в користування земельних ділянок, надання дозволу на будівництво

об’єктів містобудування незалежно від форм власності;

12) узгодженні питань забудови та іншого використання територій

спільних інтересів із територіальними громадами суміжних адміністративно-

територіальних одиниць;

13) встановленні на відповідних територіях режиму використання

земель, передбачених для містобудівних потреб.

Матеріали генерального плану використовують як вихідні дані при

розробленні інвестиційних програм і проектів, схем розмежування земель

державної та комунальної власності, визначенні земель населеного пункту

для приватизації, схем розвитку систем інженерного обладнання, інженер-

ного захисту та інженерного підготовлення території, інженерно-технічних

заходів цивільного захисту (цивільної оборони).

Генеральний план населеного пункту складається з текстових та

графічних матеріалів.

Текстові матеріали містять:

- основні положення генерального плану;

- пояснювальну записку з розрахунками та обґрунтуваннями прийнятих

архітектурно-планувальних рішень.

У пояснювальній записці даються посилання на: "Завдання на

розроблення генерального плану", рішення місцевих органів влади та органів

місцевого самоврядування, місцеві програми, довідки і т. ін.

Пояснювальна записка містить:

1) вступ

2) ретроспективний аналіз та оцінку сучасного стану використання

території сільського населеного пункту;

3) комплексну містобудівну оцінку території сільського населеного

пункту; 4) пропозиції та обґрунтування щодо перспективного розвитку та

використання території сільського населеного пункту, взаємоузгодженого

вирішення спільних проблем його розвитку із суміжними населеними

пунктами, інженерно-транспортної інфраструктури, охорони навколишнього

природного середовища;

5) додатки (матеріали про погодження, експертизу, громадське обго-

ворення та затвердження генерального плану).

У "Вступі" характеризуються підстави, головна мета, законодавчі та

нормативно-методичні основи розроблення генерального плану, наводиться

перелік і джерела вихідної інформації, склад авторського колективу.

У "Ретроспективному аналізі та оцінюванні сучасного стану викорис-

тання території сільського населеного пункту" розкривається:

1) характеристика географічного розташування населеного пункту, його

оточення (перелік суміжних адміністративно-територіальних одиниць),

185

адміністративний статус, інформація про розміри існуючого населеного

пункту і кількість жителів;

2) короткий історичний екскурс, характеристика послідовних змін

площі населеного пункту та адміністративного статусу населеного пункту;

3) оцінка ступеня та проблем реалізації раніше розробленої містобу-

дівної документації на відповідну територію (схеми планування території

сільради, генерального плану населеного пункту, детальних планів

територій);

4) аналіз тенденцій та сучасний стан функціонального використання

земель (структура використання земель населеного пункту, перелік основних

власників землі та землекористувачів, щільність і характер забудови, наяв-

ність територіальних ресурсів в існуючих межах населеного пункту);

5) відомості про структуру та обсяги житлового фонду і об’єктів

громадського обслуговування, перелік об’єктів господарського комплексу та

інженерно-транспортної інфраструктури тощо;

6) Місце населеного пункту в районному агропромисловому комплексі

і в районній системі розселення, в мережі загальнодержавних і регіональних

інженер-но-транспортних магістралей, виробничі, трудові, культурно-

побутові, рекреаційні взаємозв’язки з іншими населеними пунктами;

7) соціально-демографічний потенціал (кількість, структура, природний

рух, сальдо міграції, зайнятість мешканців населених пунктів, рівень її освіти

та професійної кваліфікації);

8) структуру та потужність виробничого комплексу;

9) природно-ресурсний потенціал, рівень та умови його використання

(природно-кліматичні умови проживання та господарської діяльності,

земельні, водні, мінерально-сировинні та інші ресурси, які мають суттєве

значення для розвитку населеного пункту);

10) оздоровчо-рекреаційний і туристичний потенціал населеного

пункту та оточуючих територій (наявність історико-культурної спадщини,

своєрідність природних ландшафтів, лісів та інших відповідних ресурсів,

рівень та умови їх використання);

11) рівень розвитку місцевої соціальної та інженерно-транспортної

інфраструктури (стан житлового фонду і закладів соціально-культурного

обслуговування (у т.ч. міжселенного значення), житлова забезпеченість,

забезпеченість об’єктами соціальної сфери за видами обслуговування,

класифікація вулиць, стан водо- та енергозабезпечення, водовідведення,

санітарного очищення території і т. ін.);

12) санітарно-епідемічний та екологічний стан території з визначенням

об’єктів, які негативно впливають на стан навколишнього середовища, та зон

їх впливу;

13) рівень природної, пожежної та техногенної безпеки території

(структура та розміщення потенційно небезпечних об’єктів та інших джерел

186

виникнення надзвичайних ситуацій, їх розподіл за групами ризику, площа

території та кількість людей в зонах можливого ураження, включаючи вплив

аналогічних об’єктів, розташованих на суміжних територіях);

14) охоронні зони, в межах яких обмежується забудова та інше

використання території;

15) інженерно-будівельні умови забудови та іншого використання

території населеного пункту, можливості містобудівного освоєння територій,

прилеглих до населеного пункту;

16) рівень інвестиційної привабливості території (обсяги інвестицій,

рівень забезпечення інвестиційних потреб, стан ринку нерухомості).

Після цього обґрунтовується функціональне і будівельне зонування

території населеного пункту, проектні пропозиції щодо його архітектурно-

планувальної організації в проектних межах.

У процесі будівельного зонування виняткове значення надається

вибору місця під громадський центр, як одного з найважливіших структурних

елементів населеного пункту. Для нього потрібно вибирати ділянку, доміну-

ючу в природному та композиційному відношеннях.

Далі обґрунтовується система проектної вуличної мережі, як основи чи

скелету плану населеного пункту, організація системи транспорту,

благоустрою та озеленення.

У пояснювальній записці також подаються:

1) проектні рішення щодо інженерного забезпечення (водопостачання,

водовідведення, газо-, електро-, теплопостачання, телефонізації та радіо-

фікації), комунального обслуговування (розрахунок кількості та потужності

пожежних депо, обсягів відходів та місць під об’єкти їх утилізації тощо),

інженерного підготовлення території;

2) заходи з охорони навколишнього середовища, культурної спадщини.

У кінці пояснювальної записки містяться основні техніко-економічні

показники проекту.

До складу графічних матеріалів генерального плану населеного пункту

входять:

1) схема розташування населеного пункту (у довільному масштабі) в

системі розселення;

2) план існуючого використання території (масштаб 1:5000, 1:2000);

3) схема існуючих планувальних обмежень (масштаб 1:5000, 1:2000);

4) модель перспективного розвитку населеного пункту (у довільному

масштабі);

5) генеральний план (основне креслення у масштабах 1:5000, 1:2000);

6) схема проектних планувальних обмежень (масштаб 1:5000, 1:2000);

7) схема вулично-дорожньої мережі, сільського та зовнішнього

транспорту (масштаб 1:5000, 1:2000);

8) схема інженерного обладнання території (масштаб 1:5000, 1:2000);

187

9) схема інженерної підготовки та захисту території (масштаб 1:5000,

1:2000); 10) схеми "інженерно-технічні заходи цивільного захисту (цивільної

оборони)" на мирний час (згідно з ДБН Б.1.1-5).

На "Схемі розташування населеного пункту в системі розселення"

зображають існуючий стан розташування населеного пункту та пропозиції

наявної містобудівної документації щодо розвитку територій для перспек-

тивних містобудівних потреб (у тому числі спільних потреб декількох

територіальних громад).

На схемі відображають:

– межі адміністративно територіальних утворень; – центри розселення;

– функціональне використання території в межах системи розселення;

– головні мережі та споруди водопроводу, каналізації, енергопос-

тачання, зв’язку та інших значних об’єктів інженерної інфраструктури;

– меліоровані землі;

– об’єкти державної та місцевої дорожньо-транспортної мережі. На

"Плані існуючого використання території" відображають:

а) межу населеного пункту;

б) території існуючої забудови різного функціонального призначення в

межах населеного пункту:

1) житлової забудови (садибної, блокованої, багатоквартирної);

2) громадської забудови (адміністративно-громадських центрів, сак-

рального призначення, закладів освіти, охорони здоров’я, фізкультури і

спорту, культури, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуго-

вування та інших),

3) ландшафтно-рекреаційні (ліси, лісопарки, луки, пляжі, дачна забу-

дова, садівницькі товариства);

4) зелених насаджень загального користування (парки, сквери, буль-

вари, набережні);

5) спеціального призначення (санітарно-захисні зони, захисні смуги

тощо);

6) виробничі (промислові підприємства, підприємства енергетики,

транспорту, будівельної індустрії тощо);

7) складські;

8) комунальні (кладовища, крематорії, сміттєпереробні та сміттєспа-

лювальні заводи, сміттєсортувальні станції, полігони, звалища, ското-

могильники тощо);

9) магістральних (з їх назвами) та житлових вулиць і доріг, площ,

тунелів, мостів, естакад, транспортних розв’язок, міського та зовнішнього

транспорту (для сільських населених пунктів – території вулиць і доріг усіх

категорій, майданів, споруд транспорту);

10) головних споруд інженерної інфраструктури;

11) об’єктів спеціального призначення;

12) території, що мають статус земель історико-культурного призна-

чення; 13) природно-заповідного фонду;

188

14) сільськогосподарських угідь;

15) водних поверхонь;

в) земельні ділянки, надані для забудови та іншого використання;

г) нерухомі пам’ятки культурної спадщини (за відсутності історико-

архітектурного опорного плану).

"Схему існуючих планувальних обмежень" виконують на копії плану

існуючого використання території.

Для сільських населених пунктів "Схема існуючих планувальних обме-

жень" може бути поєднана з "Планом існуючого використання території".

На "Схемі існуючих планувальних обмежень" відображають існуючі

обмеження, встановлені відповідно до законів України, нормативно-правових

та нормативних актів, а саме:

а) території зі складними інженерними умовами (підвищеної

сейсмічності, підтоплення, затоплення, зсувів, просідань внаслідок гірських

виробок тощо);

б) зони з перевищенням нормативного рівня впливу електричних і

магнітних полів, випромінювань і опромінювань, шумового впливу,

забруднення хімічними, біологічними шкідливими речовинами, радіаційного

забруднення;

в) ділянки та санітарно-захисні зони виробничих і комунально-склад-

ських підприємств, кладовищ, охоронні зони інженерних комунікацій, ділян-

ки території, що використовувались під скотомогильники, звалища, склади

токсичних речовин, вибухівки, зони відвалів, териконів і т. ін.;

г) зони санітарної охорони об’єктів водопостачання та охоронні зони

об’єктів інженерної інфраструктури;

д) прибережні захисні смуги річок, морів, інших водойм та водних

об’єктів, смуги відведення каналів;

е) території, що мають статус земель історико-культурного при-

значення;

ж) території історичних ареалів;

з) зони охорони пам’яток культурної спадщини;

и) території заповідників, заказників, регіональних ландшафтних

парків, інших об’єктів природно-заповідного фонду, а також природоохо-

ронного, курортно-оздоровчого та рекреаційного призначення з відповідними

охоронними зонами;

к) місця залягання розвіданих запасів корисних копалин;

л) особливо цінні сільськогосподарські землі.

На схемі "Модель перспективного розвитку населеного пункту"

відображають:

– прилеглу територію;

– головні напрямки подальшого планувального розвитку населеного

пункту – основні елементи планувального і транспортного каркаса, екологіч-

ної мережі;

189

– населені пункти в системі розселення;

– основні функціональні зони (сельбищні, сільськогосподарські,

природно-ландшафтні, виробничі);

– систему громадських центрів.

"Генеральний план (основне креслення)" (далі – основне креслення)

виконують з урахуванням "Плану існуючого використання території".

На цьому кресленні відображають елементи плану існуючого викорис-

тання території, що залишаються незмінними на етапі реалізації генерального

плану, пропозиції і проектні рішення щодо архітектурно-планувальної

організації громадських центрів транспортної та інженерної інфраструктури: .

а) території для перспективних містобудівних потреб, існуюча та

проектна межі населеного пункту;

б) перспективне функціональне зонування території населеного пункту

в проектних межах:

- житлової забудови (садибної, блокованої, багатоквартирної);

- громадської забудови (адміністративно-громадських центрів, об’єктів

освіти, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, культури, торгівлі та громад-

ського харчування, побутового обслуговування, фінансової та ділової сфери,

науково-дослідних та проектних організацій, сакральних споруд тощо);

- ландшафтно-рекреаційної (ліси, лісопарки, луки, пляжі, садівницькі

товариства);

- озеленення спільного користування (парки, сквери, бульвари, набе-

режні); – спеціального призначення (санітарно-захисні зони, захисні смуги і т.

ін.)

- виробничої (промислових підприємств, підприємств енергетики,

транспорту, будівельної індустрії тощо);

- складської;

- комунальної (кладовищ, крематоріїв, сміттєпереробних та сміттєспа-

лювальних заводів, сміттєсортувальних станцій, полігонів, звалищ,

скотомогильниківі т.ін.);

- території вулиць і доріг усіх категорій, майданів, споруд транспорту;

- головних споруд інженерної інфраструктури;

- об’єктів спеціального призначення;

- нерухомих пам’яток культурної спадщини (за відсутності історико-

архітектурного опорного плану);

- територій, що мають статус земель історико-культурного призна-

чення;

- природно-заповідного фонду;

- сільськогосподарських угідь; – водних поверхонь.

На "Схемі проектних планувальних обмежень" відображають проектні

пропозиції щодо встановлення санітарно-захисних зон, захисних смуг та

інших територій (у тому числі території, що мають статус земель історико-

190

культурного призначення, території історичних ареалів, зони охорони

пам’яток культурної спадщини), де згідно із законодавством встановлені

відповідні обмеження на їх використання після реалізації рішень та заходів

генерального плану.

"Схема проектних планувальних обмежень" може бути поєднана з

основним кресленням.

На "Схемі вулично-дорожньої мережі зовнішнього транспорту"

відображають існуючі та проектні вулиці всіх категорій у червоних лініях,

майдани та основні транспортні споруди (автостанції, зупинки всіх видів

транспорту, автостоянки).

На "Схемі інженерного обладнання території" відображають існуючі

та заплановані головні інженерні споруди, магістральні мережі водо-, тепло-,

електро-, газопостачання, зливової каналізації та очисні споруди каналізації,

місця випуску очищених стічних вод, високовольтні лінії електропередачі.

На "Схемі інженерної підготовки та захисту території" відображають:

- ділянки території, що потребують підсипання або зрізання фунту,

дренування, виторфовування, рекультивації тощо;

- інженерні споруди для захисту від затоплення, підтоплення,

небезпечних геологічних процесів;

- ділянки русел річок та водойм, які потребують регулювання, очи-

щення, днопоглиблення тощо;

- засоби відведення дощових та талих вод, головні споруди дощової

каналізації, місця випуску очищених стічних вод;

елементи вертикального планування (поздовжні ухили вулиць, висотні

позначки на перетинах вулиць у характерних точках зміни рельєфу.

Рішення про розроблення генерального плану сільського населеного

пункту приймає сільська (селищна) рада. Функції замовника проекту покла-

даються на виконавчий орган сільської ради або на сільського голову.

Організацію розроблення, погодження, проведення експертизи та

затвердження генерального плану здійснює замовник за умови обов’язкового

проведення громадських слухань.

По прийняттю сільською радою рішення про розроблення генерального

плану замовник згідно з чинним законодавством зобов’язаний:

1) через органи масової інформації повідомити про таку потребу, а

також про форми, місце і час подання фізичними та юридичними особами

пропозицій щодо генерального плану;

2) домовитись з проектною організацією, яка має ліцензію на розроб-

лення генерального плану, та укласти з нею договір на виконання цих робіт з

визначенням вартості і термінів виготовлення проектної документації;

3) звернутися до відповідної районної державної адміністрації про

одержання інформації щодо: спільних з суміжними територіальними грома-

191

дами проблем соціально-економічного розвитку й використання території,

об’єктів загальнодержавного і регіонального значення, розміщення яких має

бути враховане при розробленні генерального плану;

4) разом з розробником генерального плану, з урахуванням відповідних

пропозицій фізичних та юридичних осіб, скласти проект "Завдання на розроб-

лення генерального плану" (форма додається – додаток 1);

5) за погодженням з районним органом містобудування і архітектури

уточнити перелік погоджувальних організацій відповідно до вимог чинного

законодавства та особливостей місцевих умов використання конкретної

території;

6) у випадках, коли загальнодержавні та регіональні інтереси й запропо-

новані умови їх реалізації не збігаються з інтересами конкретного сільського

населеного пункту і не були внесені в " Завдання на розроблення генераль-

ного плану", провести відповідне погодження з управлінням містобудування і

архітектури відповідної облдержадміністрації;

7) розглянути відкоригований розробником генерального плану проект

"Завдання на розроблення генерального плану" і подати його на затверд-

ження сільському голові;

8) надати розробникові генерального плану завдання та вихідну

інформацію для проектування відповідно до Закону України "Про інфор-

мацію".

У разі потреби внесення змін до раніше виданого завдання або до

вихідних даних, що доповнює обсяг робіт, вже виконаних на час внесення

змін, замовник укладає з розробником додаткову угоду.

Замовник і розробник генерального плану мають право призупинити

виконання робіт при належному оформленні двосторонніх актів і проведен-

ням відповідних взаєморозрахунків.

За час розроблення генерального плану про будь-які зміни у викорис-

танні чи відведенні земельних ділянок виконавча влада інформує розробника

генерального плану для врахування їх у проектних рішеннях.

Після завершення розроблення генерального плану сільського

населеного пункту дії замовника такі:

1) передає генеральний план на погодження в установи та організації,

перелік яких вказаний у "Завданні на розроблення генерального плану";

2) в разі потреби надсилає проектні матеріали на погодження виконав-

чим органам місцевого самоврядування суміжних адміністративно-територі-

альних одиниць у частині, що торкається їх інтересів (розширення меж насе-

леного пункту, розвиток спільних систем інженерно-транспортної інфра-

структури, комунального господарства, міжселищного соціально-культур-

ного обслуговування і т. ін.);

3) подає генеральний план на експертизу;

4) організовує громадське обговорення генерального плану;

192

5) доручає розробникові генерального плану скоригувати проект на

підставі відповідних зауважень;

6) подає остаточний проект генерального плану на затвердження сесії

сільської ради на затвердження;

7) оприлюднює через засоби масової інформації рішення про затвер-

дження генерального плану.

У випадку розширення меж сільського населеного пункту генеральний

план погоджується райдержадміністрацією і оформляється розпорядженням.

Генеральний план погоджується з обласними (республіканськими в

АРК) організаціями у випадках, якщо "Завданням на розроблення генераль-

ного плану передбачено реалізацію на території сільського населеного пункту

державних та регіональних інтересів і розроблені рішення генерального

плану впливають на державні та регіональні інтереси.

Замовник подає генеральний план на експертизу містобудівної

документації31

.

Генеральний план затверджується на сесії сільської (селищної) ради.

Дата затвердження вважається введенням в дію генерального плану.

Внесення змін до затвердженого генерального плану або розроблення

нового генерального плану обґрунтовується відділом містобудування і архі-

тектури райдержадміністрації разом з розробником генерального плану і

оформляється висновком, підставі якого сільська рада приймає відповідне

рішення.

Завдання на внесення змін до генерального плану і сам генеральний

план із внесеними змінами погоджуються лише з тими зацікавленими органі-

заціями та органами місцевого самоврядування, до сфери інтересів і компе-

тенції яких входять змінені проектні рішення. Перелік цих організацій

визначається у завданні на внесення змін до генерального плану.

Зміни до генерального плану населеного пункту вносять шляхом

розроблення проекту зміни до генерального плану населеного пункту.

Зміни до генерального плану населеного пункту можуть стосуватися

всієї території населеного пункту або його окремих частин і пов’язані із:

- необхідністю розроблення нових розділів генерального плану

відповідно до законодавства;

- зміною параметрів територіального розвитку населеного пункту;

- зміною показників розрахункової чисельності населення;

- зміною функціонального призначення територій;

- необхідністю зміни магістральної вулично-дорожньої мережі, чер-

воних ліній;

������������������������������������������������������������

31

ДБН 360 – 92** Містобудування. Планування і забудова міс ьких та сільських

поселень. – К.2002, – 107 с.

193

- необхідністю змін межі населеного пункту;

- необхідністю врахування державних інтересів;

- зміною основних видів економічної діяльності;

- зміною планувальних обмежень;

- занесенням населеного пункту до Списку історичних населених місць

України;

- необхідністю розвитку інженерної інфраструктури;

- при розробленні історико-архітектурного опорного плану, визначенні

меж історичних ареалів, нововиявлених пам’яток;

- занесенням населеного пункту до переліку курортів.

Обсяги та зміст зміни до генерального плану визначають у завданні

(додаток 1).

До складу проекту змін до генерального плану обов’язково включають

такі текстові та графічні матеріали:

а) пояснювальну записку з обґрунтуванням запропонованих змін;

б) схеми розташування територій, щодо яких вносяться зміни, у

функціонально-планувальній структурі населеного пункту;

г) план існуючого використання території, щодо якої вносяться зміни;

д) схему планувальних обмежень території, щодо якої вносяться зміни;

є) основне креслення (відображає зміну і вплив цієї зміни на прилеглі

території).

У залежності від змісту зміни до генерального плану виконують

відповідні коригування розділів генерального плану.

Для проведення експертизи проекту зміни до генерального плану

подаються графічні та текстові матеріали, що визначені завданням (додаток

1) та відповідно до Порядку проведення експертизи містобудівної докумен-

тації;

Зміни до генерального плану сільського населеного пункту вносяться

на підставі рішення сільської ради, яка затвердила цю документацію.

Затверджувати генеральний план населеного пункту без проведення

громадських слухань забороняється. Тому сільські і селищні ради та їх

виконавчі органи (у разі делегування їм таких повноважень) зобов’язані

забезпечити:

- оприлюднення прийнятих рішень щодо розроблення генерального

плану з прогнозованими містобудівними, правовими, економічними та

екологічними наслідками;

- оприлюднення генерального плану та доступ до цієї інформації

громадськості;

- реєстрацію, розгляд та узагальнення пропозицій громадськості до

генерального плану;

- узгодження спірних питань між громадськістю і замовником гене-

рального плану через погоджувальну комісію;

194

- оприлюднення результатів розгляду пропозицій громадськості до

генерального плану

Оприлюднення генерального плану здійснюється не пізніше як у

місячний термін від дня його надходження до відповідного органу місцевого

самоврядування.

Оприлюднення генерального плану є підставою для подання пропо-

зицій громадськості до відповідного органу місцевого самоврядування.

Пропозиції громадськості мають бути обґрунтовані в межах відповід-

них законодавчих та нормативно-правових актів, державних будівельних

норм, стандартів і правил та надаватися у строки, визначені для проведення

процедури громадських слухань.

Пропозиції, надані після встановленого строку, не розглядаються.

Пропозиції до генерального плану населеного пункту мають право надавати:

- повнолітні фізичні особи, які проживають на території, для якої

розроблено відповідний генеральний план;

- юридичні особи, об’єкти нерухомого майна яких розташовані на

території розроблення генерального плану;

- власники та користувачі земельних ділянок, розташованих на

території розроблення генерального плану та на суміжній з нею;

- представники територіальної громади, діяльність яких поширюється

на відповідну територію;

- народні депутати України, депутати відповідних місцевих рад.

Для розгляду спірних питань, що виникають у процесі громадських

слухань, утворюється погоджувальна комісія.

До складу погоджувальної комісії входять:

- посадові особи відповідного органу місцевого самоврядування;

- представники органів земельних ресурсів, природоохоронних і

санітарно-епідеміологічних служб, містобудування та архітектури, охорони

культурної спадщини та інших;

- представники професійних об’єднань та спілок, архітектори, нау-

ковці;

- уповноважені представники громадськості, які обираються під час

громадських слухань. Кількість представників громадськості має становити

не менше 50 відсотків і не більше 70 відсотків загальної чисельності комісії.

Головою погоджувальної комісії є посадова особа відповідного органу

місцевого самоврядування.

Погоджувальна комісія упродовж двох тижнів після її створення роз-

глядає спірні питання, зафіксовані у протоколі громадських слухань, та

ухвалює рішення про врахування або мотивоване відхилення цих пропозицій

(зауважень).

Засідання погоджувальної комісії є правомочним, якщо у ньому взяли

участь не менше двох третин її членів (з них не менше половини представ-

ників громадськості).

195

Рішення погоджувальної комісії приймається більшістю присутніх

членів та оформлюється відповідним протоколом.

У разі неспроможності погоджувальної комісії врегулювати спірні пи-

тання між сторонами остаточне рішення приймає відповідний орган місце-

вого самоврядування. Урегульовані погоджувальною комісією спірні питання

між сторонами або прийняті відповідним органом місцевого самоврядування

рішення є підставою для внесення змін до генерального плану населеного

пункту.

Оприлюднення результатів розгляду пропозицій громадськості до гене-

рального плану здійснюється у двотижневий термін від дня їх прийняття

шляхом опублікування в засобах масової інформації, що поширюються на

відповідній території, а також розміщення таких рішень на офіційних веб-

сайтах цих органів.

Особи, які оприлюднюють генеральні плани населених пунктів, є відпо-

відальними за їх автентичність.

Фінансування заходів щодо врахування громадських інтересів здійсню-

ється за рахунок органів місцевого самоврядування.

Генеральний план сільського населеного пункту у складі пояснюваль-

ної записки і графічних матеріалів передається замовникові, відділу місто-

будування і архітектури райдержадміністрації, управлінню містобудування і

архітектури облдержадміністрації.

Контрольний примірник зберігається в архіві проектної організації, яка

розробляла цей генплан.

2.2. Функціональне і будівельне зонування

Процес реконструкції існуючих і будівництво нових населених пунктів

здійснюється за принципом зонування їх території. Зонування поділяється на

функціональне і будівельне. Початковою стадією є функціональне зонування.

Територія населених пунктів поділяється на такі функціональні зони:

житлову (сельбищну), промислову (виробничу), транспортну, санітарно-

захисну, комунально-складську та інші.

Отже, функціональне зонування є найважливішим етапом розроблення

генерального плану населеного пункту, який вносить порядок в систему

розпланування та організації його території.

Функціональне зонування – це розподіл території населеного пункту на

окремі частини, визначені для певного цільового призначення. В сільських

населених пунктах територія поділяється переважно на дві основні

функціональні зони: житлову (сельбищну) і виробничу. Можуть бути

долучені санітарно-захисна, комунально-складська і транспортна зони

(рис.2.2.).

196

Рис. 2.2. Функціональне зонування території сільських населених

пунктів:

а – малого; б – середнього; в – великого;

І – жилі квартали і мікрорайони; ІІ – громадський центр;

ІІІ – промислові і комунально-складські підприємства;

ІV – сільськогосподарські і виробничі комплекси; V – зелені насадження

загального користування; VІ – санітарно-захисна зона;

VІІ – напрям панівних вітрів; VІІІ – автомобільні магістралі; ІХ – залізниця;

1 – комунальна зона; 2 – машин-но-тракторний двір; 3 – складська група;

4 – сільськогосподарські виробничі комплекси; 5 – промислові підприємства.

197

Можна виділити три основні схеми взаєморозміщення жилої і

виробничої (промислової) зон:

1). лінійна;

2). торцова;

3). лінійно-торцова (вклинена). (рис.2.3.) 1) 2) 3)

Умовні позначення:

� жила зона � виробнича (промислова) зона

- взаємозв’язки жилої і виробничої (промислової) зон

�

Рис. 2.3. Схеми взаєморозміщення жилої

і виробничої (промислової) зон

При лінійній схемі промислова зона з приблизно однаковою

санітарною характеристикою розміщується паралельно сельбищній зоні. Ця

схема має суттєві переваги над іншими:

– чітке функціональне зонування;

– організація трудових зв’язків по найкоротших віддалях;

– можливість створення спільних для двох зон закладів обслуговування.

При цій схемі особлива увага надається архітектурному вирішенню фасадної

частини виробничої забудови, яка повернена фасадною стороною до

сельбищної зони.

При торцовій схемі взаємозв’язок виробничої зони зі сельбищною

встановлюється на стику їх торцових сторін. При цьому передбачається

розташовувати найбільш шкідливі сектори виробничої зони найглибше від

жилої забудови. В цьому перевага даної схеми.

Лінійно-торцова схема характерна для населених пунктів, які

історично склалися.

Тільки комплексне врахування містобудівних, виробничо-техноло-

гічних, транспортних вимог дозволяє правильно вирішувати розміщення і

подальший розвиток жилих і виробничих зон населених пунктів.

Отже, при розплануванні сільського населеного пункту функціональ-

ному зонуванню надається особлива увага. Житлова зона завжди розміща-

ється з навітрової сторони відносно виробничої і вище за рельєфом.

198

Якщо в сільському населеному пункті виробнича зона передбачається

на відповідній нормативній санітарно-захисній відстані від жилої

(сельбищної) зони, то проектування як жилої так і виробничої зон має вестись

одночасно в комплексі як один проект. Це дає можливість раціонально

використовувати землю, яка увійшла в межі санітарно-захисної зони, врахо-

вуючи клас шкідливості кожного сектора виробничої зони. Залежно від

характеру технологічного процесу і шкідливості відходів виробничі (промис-

лові) об’єкти діляться на 5 класів з встановленням для кожного з них таких

санітарно-захисних зон: І клас – 1000 м і більше, II клас – 500 м, III клас -300

м, IV клас – 100 м, V клас – 50 м.

Для зменшення розриву між жилою і виробничою зонами варто в

санітарно-захисній зоні більш шкідливого об’єкту розміщати виробничі

сектори меншої шкідливості при умові забезпечення остаточної санітарно-

захисної норми.

Отже, взаєморозміщення секторів виробничої зони пов’язується з

жилою зоною, зовнішнім транспортом, плануванням то організацією

території відповідної сільської ради і проектом територіального землеустрою

наявних агроформувань в межах території сільської ради.

Таким чином, взаємнорозміщення функціональних зон має сприяти:

створенню належного санітарно-гігієнічного стану для побуту, праці і відпо-

чинку людей; створенню зручних територіальних умов для діяльності

промислових підприємств; раціональному використанню земель.

При розміщенні будівництва в межах жилої зони важливого значення

набуває правильне вирішення будівельного зонування, яке вносить

будівельно-технічний порядок у регулювання забудови населеного пункту.

Отже, будівельне зонування – це розподіл сельбищної території на час-

тини за типами, кількістю поверхів та інженерно-комунікаційним забезпечен-

ням будинків. Недотримання принципів будівельного зонування призводить

до збільшення затрат на інженерний благоустрій.

У сільських населених пунктах передбачаються три будівельні зони: з

одно-поверховою садибною, садибною блокованою з квартирами у 2-х рівнях

і секційною забудовою. Кожній будівельній зоні відповідає свій рівень благо-

устрою. Загальний принцип будівельного зонування сіл полягає в розміщенні

зони підвищеної кількості поверхів у центральній частині населеного пункту.

У невеликих сільських населених пунктах передбачаються дві

будівельні зони: садибна забудова одноповерховими житловими будинками і

з квартирами у двох рівнях або мансардного типу.

Вдале розміщення будівельних зон в загальній структурі населеного

пункту створює відповідний архітектурно-художній акцент у формуванні

громадського центру, як ядра архітектурно-розпланувальної композиції (рис.

2.4.).

199

Рис. 2.4. Будівельне зонування

житлової забудови сільських

населених пунктів

200

2.3. Розміщення і забудова громадських центрів

За давніми традиціями українського села громадські заклади та уста-

нови розміщуються у його центральній частині з виділенням громадського

майдану. Здебільшого домінуючою будівлею була церква.

Тут також розміщаються будинки просвіти, сільська (селищна) рада,

відділення зв’язку, торговельний центр. У малих селах громадський центр

може формувати також школа.

Отже, громадський центр сільського населеного пункту є найваж-

ливішим структурним елементом, де концентруються органи управління,

установи культурно-побутового та сакрального призначення, головний

майдан для проведення масових громадських заходів (рис. 2.5., 2.6.).

Площі громадських майданів рекомендуються в межах 0,3–0,7 га

залежно від характеру забудови, висоти і протяжності будівель, а також

прийому їх розміщення.

Рис. 2.5. Громадський центр села Ракитне

Новоселицького району Чернівецької області.

Автори генерального плану Г. Лоїк, Я. Кінаш

Експлікація: 1 – церква, 2 – сільрада, 3 – школа, 4 – просвіта,

5 – торговельний центр.

У громадському центрі розміщаються не всі об’єкти культурно-

побутового і сакрального обслуговування

201

2.4. Вулична мережа

Зараз сільські вулиці є в дуже запущеному, незадовільному стані. Тому

створення упорядкованої вуличної мережі є одним з найважливіших завдань

сучасного українського села.

Основним призначенням вулиць, як композиційних осей формування

архітектурно-планувальної структури села є забезпечення зручного транс-

портного і пішохідного сполучення між кварталами, громадським центром,

виробничими дворами агроформувань, господарськими і зовнішніми доро-

гами. Вздовж вулиць прокладаються інженерні комунікації, відводяться

поверхневі води з території населеного пункту. Все це впливає на

встановлення ширини вуличної мережі. При проектуванні вулиць потрібно

враховувати напрямок пануючих вітрів, рельєф території населеного пункту,

вимоги до розміщення жилих будинків стосовно сторін світу (інсоляція

жилих кімнат). Тому для більшої частини території України потрібно

надавати перевагу меридіальному напрямкові вулиць (північ – південь) або

діагональному (північний схід – південний захід). В цих випадках напрямки

вулиць не співпадають з напрямком пануючих вітрів і в той же час

забезпечується достатнє провітрювання забудованої території, а також

оптимальна інсоляція жилих приміщень (квартир) при розміщенні будинків

паралельно вулицям.

Правильне використання рельєфу дає можливість забезпечити при-

роднє відведення поверхневих вод і мінімальний об’єм земляних робіт. Це

забезпечується при ухилі території в межах 5-60 тисячних.

Дуже важливою пересторогою є недопущення проїзду через жилу

територію транзитного автомобільного транспорту.

Враховуючи те, що втрати на інженерний благоустрій вуличної мережі

є дуже великі, їх протяжність і ширина мають бути мінімально необхідними.

Тому потрібно уникати односторонньої забудови вулиць. Вона допустима

лише на вулицях, що прилягають до водоймищ або зелених масивів.

Враховуючи те, що за вогнетривкістю забудова у сільській місцевості

відноситься переважно до IV-V ступеня, через кожні 300 м потрібно

передбачати у кварталі протипожежні розриви (проїзди).

Вулична мережа у сільських населених пунктах поділяється на:

1) головні вулиці шириною в межах червоних ліній 20-24 м;

2) міжквартальні вулиці (об’єднують кілька кварталів) шириною

15-18 м;

3) жилі вулиці шириною 12-15 м (вздовж довгої сторони кварталу –

15 м, короткої – 12 м);

4) внутрішньоквартальні проїзди шириною 6-8 м.

Головна вулиця сполучає основні структурні елементи сільського

населеного пункту (громадський центр, жилі квартали, виробничу зону) і є, як

правило, головним в’їздом в населений пункт з боку автодороги зовнішнього

транспорту (рис. 2.6).

202

Рис. 2.6. Поперечний профіль головної вулиці

Міжквартальні вулиці служать для транспортних і пішохідних

сполучень жилої (сельбищної) території з головною вулицею, громадським

центром, зоною відпочинку та іншими зонами (рис. 2.7.). Вони об’єднують

групи жилих кварталів.

Рис. 2.7. Поперечний профіль міжквартальної вулиці

Жилі вулиці організовують жилий квартал, забезпечують під’їзд до

кожного селянського двору, протипожежні розриви (300 м), прокладання зов-

нішніх інженерних мереж і відведення поверхневих атмосферних вод (рис.

2.8.).

203

Рис. 2.8. Поперечний профіль жилої вулиці

Внутрішньоквартальні проїзди передбачаються для під’їзду і пішо-

хідного сполучення до селянських дворів, які розташовані всередині

жилого кварталу. Вони бувають тупиковими, петельними і кільцевими.

Наскрізні проїзди не рекомендуються. Проїзд у середину жилого кварталу

проектується не глибше 100-150 м і таким чином аби поверхневі стічні

води стікали самопливом з кварталу в бік жилої вулиці (рис.2.9.).

Рис. 2.9. Поперечний профіль внутрішньо квартального проїзду

Проїзди поєднуються з тротуарами. Тупиковий проїзд має закінчува-

тися майданчиком для розвороту транспорту з розміром сторін по 12 м

кожна.

204

2.5. Організація житлової забудови

Жила забудова може здійснюватись будинками садибного та безсадиб-

ного типів. Будівництво житлових будинків секційного (безсадибного) типу

передбачається як виняток, при відповідному обґрунтуванні.

Розміри присадибних земельних ділянок у сільських населених пунктах

встановлюються у відповідності з вимогами Земельного кодексу України і

вказується у "Завданні на розроблення генерального плану", яке затверджує

сільський голова.

Для підвищення компактності забудови частина виділеної громадянам

присадибної ділянки може бути винесена за межі сельбищної (жилої) зони.

В умовах сформованої (існуючої) забудови при реконструкції насе-

лених пунктів присадибну ділянку навколо будинку варто зберегти в існую-

чих контурах і розмірах, якщо це не суперечить законодавству і не перешко-

джає удосконаленню розпланувальної структури всього.

Організація житлової забудови здійснюється у відповідності з будівель-

ним зонуванням. Житлова забудова кварталів садибного типу залежно від

розміру присадибних земельних ділянок може бути односторонньою,

двосторонньою, тристоронньою, чотиристоронньою. Найкращим варіантом є

чотиристороння забудова кварталу, бо всі вулиці матимуть естетичну

панораму забудови (рис. 2.10.).

Рис. 2.10. Житлова забудова кварталів садибного типу

Лінійні розміри (ширина і довжина) земельних ділянок при житлових

будинках залежать від їх площі, передбаченої у "Завданні на розроблення

генерального плану". Ширина ділянок регламентується протипожежними

нормами розривів між будинками і розривами за вимогами інсоляції

(рис.2.11.).

Перевищення розривів між житловими будинками веде до зменшення

лінійної щільності забудови, збільшує протяжність вуличної мережі і погір-

шує архітектурно-художній облік вулиці. Для збільшення площі жилих квар-

талів в середині кварталів передбачаються внутрішньоквартальні проїзди.

Забудова житловими будинками блокованого типу з квартирами у двох

рівнях аналогічна садибній забудові, проте дає можливість створенню різних

композиційних прийомів за рахунок вертикального і горизонтального

розміщення окремих блоків. (рис.2.12.).

205

Особливістю блокованої забудови є те, що вона поєднує позитивні

якості одноповерхової садибної забудови і секційної з відповідним рівнем

комунальних послуг.

Розміщення житлових будинків секційного типу може мати декілька

можливих варіантів. Вони можуть розміщатися при головній вулиці в ліній-

ному напрямі, по периметру кварталу або частини його. Але найпоширені-

шою моделлю є створення архітектурно-планувальної групи секційних

будинків, яка розміщується, як правило, в центральній частині сільського

населеного пункту і просторово поєднується з громадським центром, форму-

ючи єдиний архітектурний ансамбль.

З усіх типів житлових будинків найприйнятнішим для сільської місце-

вості є безперечно одноповерховий одноквартирний або одноповерховий з

мансардою жилий будинок (рис.2.13.).

Рис. 2.11. Мінімальні розміри

фасадної частини присадибної

ділянки.

206

Рис. 2.12. Композиційні прийоми блокованої забудови

207

Рис. 2.13. Проект жилого будинку з мансардою.

Автор

Лоїк

Г.К. (загальний

вигляд)

�

208

(до рис. 2.13)

209

(до рис. 2.13)

210

Серії житлових будинків для особистих селянських

і фермерських господарств

Забезпечення житлом чи допомога у будівництві житла сільським

мешканцям, особливо фермерам, у нашій країні не вирішені.

Сільські жителі, в тому числі фермери, ведуть як виробниче так і

житлове будівництво за власні кошти, тобто держава залишила їх на самоті.

Сподіваючись на подальший ріст добробуту і матеріально-технічної

бази селян, в тому числі, фермерів, а відтак, враховуючи підвищення вимог

до житла, пропонуються різні серії житлових будинків, які відповідають

спеціалізації їхніх господарств, специфіці життя і побуту сільських родин, а

також перспективі їх розвитку.

Законом України "Про фермерське господарство" дозволяється будів-

ництво відокремленого фермерського житлового будинку за межами населе-

ного пункту. Розміщати житловий будинок потрібно в тій частині наданої для

ведення фермерського господарства земельної ділянки, з якої забезпечується

зручний доступ до всіх виробничих об’єктів господарства і транспортного

сполучення. Для облаштування відокремленої садиби фермеру може надава-

тися за рахунок державного бюджету допомога на будівництво під’їзних

шляхів до фермерського господарства, електро- і радіотелефонних мереж,

газо- і водопостачальних систем 11

.

Сезонність робіт у сільськогосподарському виробництві, а відтак

потреба у постійній зайнятості селян спонукає в сучасних ринкових умовах

до поєднання сфер виробництва сільськогосподарської продукції з її

реалізацією безпосередньо в господарствах виробника, створення відповід-

них умов для прийняття рекреантів та їх обслуговування і таке інше.

Все це вимагає докорінної зміни традиційного селянського житла.

Тому пропонуються відповідні серії житлових будинків для особистих

селянських і фермерських господарств.

Житловий будинок може бути окремою будівлею або зблокованим з

крамницею, коли господар, крім основної виробничої діяльності, веде

торговельно-комерційний бізнес. Таке поєднання житлового будинку з торго-

вельно-комерційними приміщеннями поступово набуває розповсюдження.

Враховуючи сезонність робіт у селянських і фермерських господар-

ствах рослинницького напряму, в них доцільно поєднувати торговельно-

комерційну діяльність, вирішуючи зайнятість родини і одночасно отримуючи

додаткові доходи. Для таких умов рекомендуються житлові будинки, в яких

виділяються приміщення для відповідних торговельних площ (рис. 2.14).

Для великої сім’ї, до складу якої входять старше покоління і створена

молода сім’я, прийнятним є двоквартирний житловий будинок. (рис. 2.15.)

������������������������������������������������������������

11

Закон Укрaїни "Про фермерське господарство" (від 19.0 .2003р., № 973 – ІV).

U

211

Рис.2.14. Проекти житлових будинків на одну

родину. Автор Лоїк Г. К.

Експлікація приміщень: 1- тераса; 2 – спальня; 3 – коридор; 4 – загальна

кімната; 5 – душова; 6 – туалет; 7 – ванна; 8, 9 – торговельно-комерційне

приміщення; 10 – їдальня; 11 – кухня; 12 – спіжарня (комора); 13 – зал.

212

(перший поверх)

Рис. 2.15. Проект житлового будинку на дві сім’ї

з торговельно-комерційними приміщеннями.

Автори: Півторацький Т. М., Степанюк А. В.

213

(мансардний поверх)

Експлікація:

1,2– тамбур; 3,10,13 – коридор; 4,15 – загальна кімната; 5,16 –

торговельний зал; 6,14 – санвузол; 7 – мийна; 8 – склад продовольчих

товарів; 9 – склад промислових товарів; 11 – кімната персоналу; 12 –

санвузол персоналу; 17 – паливна; 13, 18 – хол; 19,27 – спальня; 20,28 –

кімната для гостей (рекреантів); 21,29 – дитяча кімната; 22,30 – санвузол;

23,31 – кухня; 24,25,26,32 – тераса.

Цей тип житлового будинку дозволяє вести роздільне проживання,

мати ряд спільних приміщень і не втрачати родинного спілкування, взаємо-

допомоги і підтримки.

Будівництво такого будинку може здійснюватись у дві черги. На

першу чергу будується перший поверх зі всіма необхідними приміщен-

нями, але з дахом, під яким передбачається мансарда. Завершення мансарди

здійснюється на другу чергу, що дає можливість господарю раціонально

розподілити свої кошти на будівництво відповідно до матеріальних

можливостей.

Для малої родини, яка відособлено від батьків веде особисте селян-

ське чи фермерське господарство і має можливість одночасно займатися

комерційною діяльністю, тобто безпосередньою реалізацією вирощеної

продукції, пропонується одноквартирний жилий будинок з відповідним

вбудованим торговельно-комерційним приміщенням. (рис. 2.16.).

214

(перший поверх)

Експлікація приміщень першого поверху:

1– торговельно-комерційне приміщення; 2 – шинок;

3 – літня тераса; 4 – сходова клітка; 5 – коридор; 6 – гардероб персоналу;

7 – складське приміщення; 8 – овочевий цех; 9 – гарячий цех; 10 – м’ясо-рибний

цех; 11 – санвузол; 12 – мийниця посуду; 13 – холодильна; 14 – санвузол для

відвідувачів; 15 – санвузол персоналу.

215

(другий поверх)

Експлікація приміщень другого поверху:

1– дитяча кімната; 2 – спальня; 3 – тераса; 4 – сіни; 5 – сходова клітка;

6 – загальна кімната; 7 – кухня; 8 – санвузол.

Рис. 2.16. Проект житлового будинку.

Автори: Півторацький Т. М., Степанюк А.В.

216

Із поглибленням процесів урбанізації дедалі більшої актуальності

набуває зелений туризм. Це пояснюється органічною потребою людини у

спілкуванні з природою в її мало змінених станах, у її затишних мальовничих

куточках. Продумані об’єкти зеленого туризму мають бути розташовані у

місцях із максимально збереженими складовими природних ландшафтів і

традиційним укладом побуту й господарювання місцевих жителів в таких

збережених привабливих ландшафтах.

Оптимальними складовими зеленого туризму є: розміщення рекреантів

у зручних комфортабельних будиночках із мальовничими краєвидами з вікон

та балконів; харчування, основу якого складає колоритна національна кухня

місцевого етносу з неповторними стравами; залежно від регіону можливість

знайомства з навколишніми теренами через кінні, пішохідні, водні маршрути,

або із використанням підвісних канатних доріг. І при цьому в полі зору

туристів – рекреантів має бути весь спектр традиційних господарювань і

ремісничих занять місцевих жителів – у реаліях: мати можливість самим

покосити сіно, згребти його, подоїти корову, принести з гнізда тепле щойно

знесене яйце, попрацювати на городі, подвір’ї. Цим вимогам може забез-

печити перебування і проживання рекреантів зеленого туризму у селянських і

фермерських господарствах, які розміщені у мальовничій і привабливій

місцевості.

Наприклад, у прикарпатських і карпатських регіонах, відособлені від

основного житлового осередку, фермери практикують будівництво двоквар-

тирного блокованого житлового будинку – одну квартиру для своєї сім’ї,

другу для рекреантів. Це створює зручні затишні умови для рекреантів і

економічно вигідно для господаря (Рис. 2.17.).

Але для офіційного обслуговування рекреантів господар має належно

оформити право власності чи користування на відповідну земельну ділянку,

привести свою садибу і жилий будинок до ладу, аби зацікавити рекреанта.

Та й села, які розраховують на відвідини рекреантів "зеленого туризму",

повинні на в’їзді з автомобільних доріг оформити приваблюючу рекламу.

217

Експлікація приміщень:

1– ґанок; 2 – тамбур; 3 – коридор; 4 – житлова

кімната; 5 – кухня; 6 – вітальня; 7 – загальна

тераса; 8 – санвузол; 9 – сходова клітка

218

Експлікація приміщень: 1 – спальня; 2 – спальня; 3 – гардероб;

4 – санвузол; 5 – спальня; 6 – коридор; 7 – сходова клітка; 8 – балкон

Рис. 2.17. Проект житлового будинку на дві квартири, одна з яких для

рекреантів "зеленого туризму". Автори: Мазепа М.В., Степанюк А.В.

Загальний вигляд. Плани першого і другого поверхів.

Ведення фермерського господарства є досить нелегкою, трудомісткою

справою, особливо тваринницького напрямку. Це вимагає постійної

присутності фермера у господарському дворі. Наприклад, ферми великої

рогатої худоби є переважно універсальними. Там виробляється молоко,

м’ясо, вирощується молодняк для відтворення та відгодівлі. Все це вимагає

від фермера пошуку ринків збуту, виходу на внутрішній і, можливо, на

зовнішній ринки, пошуку покупців для отримання доброї ціни, аби мати

прибуток. Для цього фермеру потрібні знання з менеджменту і маркетингу,

працювати не лише фізично, але певну частину робочого часу виділяти

плануванню своєї діяльності, розвиткові зв’язків з іншими фермерами, аби

уникнути ризиків, затримки платежів, а відтак інфляції. Тому для таких

господарств рекомендується 4 кімнатний житловий будинок з двома офіс-

кабінетами та двома гаражами (рис. 2.18.), де фермер веде відповідну доку-

219

ментацію, утримує відповідний штат фахівців з агроменеджменту, забезпе-

чуючи їх і себе автомобільним транспортом. Для цього в комплексі

житлового будинку передбачено два офіс-кабінети і два гаражі.

Експлікація приміщень: 1– тамбур; 2 – хол; 3 – гардеробна; 4 – кухня;

5 – загальна кімната; 6 – ванна і санвузол; 7 – кабінет; 8 – гараж на 2 автомобілі;

9 – паливна; 10 – склад.

220

Рис. 2.18. Проект житлового будинку фермера з офісами – кабінетами

та двома гаражами. Архітектори Півторацький Т.М., Степанюк А.В.

Загальний вигляд. Плани першого і мансардного поверхів.

221

РОЗДІЛ ІІІ.

ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

НА СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЯХ

1. Загальна характеристика законодавства у сфері

регулювання земельних правовідносин на сільських

територіях

1.1. Нормативно-правові акти – офіційні документи, прийняті уповно-

важеними органами держави, що містять правила загального характеру.

Нормативно-правові акти є основним, а на думку багатьох – навіть єдиним

джерелом права в Україні.

Основними різновидами нормативно-правових актів в Україні є:

а) закони України, насамперед, Основний закон нашої держави –

Конституція України, кодифіковані закони – кодекси, прирівняні за

юридичною силою до законів України декрети КМУ (видавалися у 1992-1993

рр. на підставі ст. 97-1 Конституції УРСР87).

Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу

має, поза сумнівом, Конституція України.

У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім

Основного – Конституції), у тому числі кодифіковані, мають однакову

юридичну силу.

б) підзаконні нормативно-правові акти (постанови КМУ, накази

міністерств, Державного агентства земельних ресурсів України). При цьому

варто зазначити, що останні мають відповідати ст.ст. 57, 117 Конституції

України, а також постанові Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р.

№ 731 «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-

правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади», а саме, у

встановлених законодавством випадках мають бути зареєстровані Мінюстом

та опубліковані.

в) нормативи, стандарти (ДБН, СНиП, Гост тощо)

Слід наголосити також відзначити, що законодавство колишніх СРСР

та УРСР застосовується для регулювання відносин, що не врегульовані

законодавством України (ЗУ «Про правонаступництво України» та

Постанова ВРУ «Про порядок тимчасової дії на території України окремих

актів законодавства Союзу PCP» від 12.09.1991).

Законодавство, яке втратило чинність, може застосовуватися щодо

відносин, які виникли під час його дії. Це особливо часто має місце у

земельних відносинах з огляду на специфіку земельної ділянки (як об´єкт

права земельна ділянка може існувати надзвичайно довго).

222

1.2. Земельний кодекс України.

Порядок відведення земельних ділянок визначений ст. 118, 121, 124

Земельного кодексу України.

Приватизація землі як напрямок земельної реформи розпочалася в

Україні в 1992 р., коли були прийняті Закон України «Про форми власності

на землю» від 30 січня 1992 р., постанова Верховної Ради України «Про

прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992

р. та Земельний кодекс України від 18 грудня 1990 р. (в редакції від 13

березня 1992 р.).

Поняття приватизації земельних ділянок розуміється в двох аспектах:

широкому (наприклад, Закон України «Про приватизацію державного май-

на», Закон України «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного

будівництва», які визначають приватизацію як відчуження майна (у тому

числі і земельної ділянки), що перебуває в державній (комунальній) влас-

ності, на користь фізичних та юридичних осіб) та вузькому (приватизацію

земельних ділянок як лише безоплатну передачу у приватну власність

земельних ділянок, раніше наданих у користування громадянам.

Враховуючи, що відповідно до пп. а) п. 15 Розділу Х Перехідних

положень Земельного кодексу України купівля-продаж земельних ділянок

сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності,

крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб, набуття права власності

на земельні ділянки сільськогосподарського призначення на підставі рішень

органів влади про їх передачу у приватну власність може відбуватись

виключно в контексті зазначеного вище вузького розуміння приватизації

земельних ділянок.

Можливість передачі земель громадянам шляхом безоплатної привати-

зації визначена, зокрема, у статтях 116 та 118 Земельного кодексу. Крім того,

відповідно до ст. 121 ЗК України право на безоплатну приватизацію землі

мають лише громадяни України. Вони можуть претендувати на безоплатну

передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної

власності в розмірах, визначених цією статтею.

Так, згідно із ст. 121 Земельного кодексу України громадяни України

мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель дер-

жавної або комунальної власності в таких розмірах:

а) для ведення фермерського господарства – в розмірі земельної частки

(паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташо-

ваних на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться

фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської

ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір

земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У

разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної

ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства – не більше 2,0

гектара;

223

в) для ведення садівництва – не більше 0,12 гектара.

Стосовно земельних ділянок для ведення особистого селянського

господарства та для ведення садівництва особливості процедури полягають у

наступному.

Процедура набуття права власності шляхом приватизації земельної

ділянки встановлена земельним законодавством. Зокрема, ст. 118 Земельного

кодексу України містить положення із зазначенням усіх етапів приватизації –

від початку до кінця.

Наведена стаття дозволяє виділити дві процедури оформлення права

власності на земельні ділянки в порядку приватизації:

� скорочена процедура – шляхом розроблення технічної документації

із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в

натурі (на місцевості);

� повна процедура – шляхом розроблення проекту землеустрою щодо

відведення земельної ділянки у власність.

При цьому головна різниця полягає у кількості погоджень кожного з

видів землевпорядної документації.

Отже, перша визначена нормами ч. 1 та ч. 2 ст. 118 Земельного кодексу

України, а саме:

«1. Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка

перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської

чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищ-

ної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У разі якщо

земельна ділянка державної власності розташована за межами населених

пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради

міністрів Автономної Республіки Крим.

2. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самовря-

дування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк

на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір

земельної ділянки.»

Підтвердженням перебування земельної ділянки в користуванні

громадянина може бути запис у земельно-шнуровій, господарській або

поземельній книзі, також матеріали інвентаризації БТІ, якщо користування

виникло до 1 січня 2002 року (набуття чинності Земельного кодексу України

від 25.10.2001 р.), або договір оренди землі.

Також необхідно зазначити, що документація із землеустрою щодо

встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)

має відповідати вимогам передбаченим ст. 55 Закону України «Про земле-

устрій», та містити: пояснювальну записку, технічне завдання на складання

документів, що посвідчують право на земельну ділянку, копії заяв фізичних

або клопотання юридичних осіб, матеріали польових геодезичних робіт і

план земельної ділянки, складений за результатами кадастрової зйомки,

рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про

надання або передачу земельної ділянки у власність або надання в

224

користування, у тому числі на умовах оренди, акт прийомки-передачі межо-

вих знаків на зберігання, акт перенесення в натуру (на місцевість) меж

охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особли-

вого режиму використання земель за їх наявності, кадастровий план

земельної ділянки, перелік обмежень прав на земельну ділянку і наявні

земельні сервітути.

Також необхідно зазначити, що така документація повинна містити

висновки державного органу земельних ресурсів та органу у справах

будівництва і архітектури про наявні обмеження на використання земельної

ділянки.

При цьому погодження (у формі висновків про погодження) цими

органами відповідної технічної документації чинним законодавством не

передбачена, однак на практиці застосовується.

Друга процедура визначена нормами ч. 6 – 11 ст. 118, 186-1 Земельного

кодексу України.

Так, після отримання дозволу від органу місцевого самоврядування на

початок розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної

ділянки процедура його розробки та погодження виписана у ст. 186-1

Земельного кодексу України:

«Стаття 1861

. Повноваження органів виконавчої влади в частині

погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок

1. Проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок усіх

категорій та форм власності підлягає обов'язковому погодженню з

територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що

здійснює реалізацію державної політики у сфері земельних відносин.

2. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах

населеного пункту або земельної ділянки за межами населеного пункту, на

якій розташовано об’єкт будівництва або планується розташування такого

об’єкта, подається також на погодження до структурних підрозділів

районних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій

у сфері містобудування та архітектури, а якщо місто не входить до

території певного району, – до виконавчого органу міської ради у сфері

містобудування та архітектури, а в разі, якщо такий орган не утворений, –

до органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань

містобудування та архітектури чи структурного підрозділу обласної

державної адміністрації з питань містобудування та архітектури.

3. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки:

природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення,

земельної ділянки, розташованої на території чи в межах об’єкта

природно-заповідного фонду або в межах прибережної захисної смуги,

підлягає також погодженню з органом виконавчої влади Автономної

Республіки Крим у сфері охорони навколишнього природного середовища,

структурним підрозділом обласної, Київської чи Севастопольської міської

державної адміністрації у сфері охорони навколишнього природного

середовища;

225

розташованої на території пам’яток культурної спадщини національ-

ного значення, їх охоронних зон та охоронюваних археологічних територіях,

підлягає також погодженню з центральним органом виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини;

розташованої на території земель історико-культурного призначення,

пам’яток культурної спадщини місцевого значення, їх охоронних зон, в

історичних ареалах населених місць та інших землях історико-культурного

призначення, крім випадків, зазначених в абзаці третьому цієї частини,

підлягає також погодженню з органом виконавчої влади Автономної Рес-

публіки Крим у сфері охорони культурної спадщини, відповідним структур-

ним підрозділом обласної, Київської чи Севастопольської міської державної

адміністрації у сфері охорони культурної спадщини;

лісогосподарського призначення підлягає також погодженню з цент-

ральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

лісового господарства, а на території Автономної Республіки Крим – з

органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань лісового

господарства;

водного фонду підлягає також погодженню з центральним органом

виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного

господарства, а на території Автономної Республіки Крим – з органом

виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань водного госпо-

дарства.

4. Розробник подає на погодження до органу, визначеного в частині

першій цієї статті, за місцем розташування земельної ділянки оригінал

проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а до органів,

зазначених у частинах другій і третій цієї статті, – завірені ним копії

проекту.

5. Органи, зазначені в частинах першій – третій цієї статті, зобов’я-

зані протягом десяти робочих днів з дня одержання проекту землеустрою

щодо відведення земельної ділянки або копії такого проекту безоплатно

надати або надіслати рекомендованим листом з повідомленням розробнику

свої висновки про його погодження або про відмову в такому погодженні з

обов’язковим посиланням на закони та прийняті відповідно до них норма-

тивно-правові акти, що регулюють відносини у відповідній сфері.

6. Підставою для відмови у погодженні проекту землеустрою щодо

відведення земельної ділянки може бути лише невідповідність його поло-

жень вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових

актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

У разі якщо проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки

підлягає обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації,

погоджений проект подається замовником або розробником до централь-

ного органу виконавчої влади, що здійснює реалізацію державної політики у

сфері земельних відносин, або його територіального органу для здійснення

такої експертизи.

226

7. Органам, зазначеним у частинах першій – третій цієї статті, при

погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки

забороняється вимагати:

додаткові матеріали та документи, не включені до проекту земле-

устрою щодо відведення земельної ділянки відповідно до статті 50 Закону

України "Про землеустрій";

надання погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної

ділянки будь-якими іншими органами виконавчої влади, органами місцевого

самоврядування, підприємствами, установами та організаціями;

проведення будь-яких обстежень, експертиз та робіт.

Кожен орган здійснює розгляд та погодження проекту землеустрою

щодо відведення земельної ділянки самостійно та незалежно від погодження

проекту іншими органами, зазначеними у частинах першій – третій цієї

статті, у визначений законом строк».

Таким чином, статтею не тільки детально врегульовано особливості

процедури погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної

ділянки, а водночас, передбачено чіткі вимоги до органів державної влади

щодо термінів та порядку їх розгляду.

Крім цього до Земельного кодексу України були включені принципи,

які давно закріплені Законом України «Про дозвільну систему у сфері

господарської діяльності» від 6 вересня 2005 року № 2806-IV, зокрема,

принцип мовчазної згоди – принцип, згідно з яким суб'єкт господарювання

набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської

діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного

документа дозвільного характеру, за умови якщо суб'єктом господарювання

або уповноваженою ним особою подано в установленому порядку заяву та

документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк документ

дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано або

не направлено.

Враховуючи наведене, за умови порушення чітко встановлених тер-

мінів розгляду проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки

вважається, що відповідний орган державної влади з розгляду питань,

пов'язаних з погодженням документації із землеустрою, позитивно погодив

наданий для розгляду проект.

У разі якщо проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки

підлягає обов'язковій державній експертизі землевпорядної документації,

погоджений проект подається до відповідного органу земельних ресурсів для

здійснення такої експертизи.

Випадки проведення обов’язкової експертизи землевпорядної докумен-

тації визначені у ст. 9 Закону України «Про державну експертизу земле-

впорядної документації» від 17 червня 2004 року № 1808-IV, згідно з якою до

такої документації відносяться проекти землеустрою щодо відведення

земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призна-

чення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого,

рекреаційного та історико-культурного призначення.

227

У зв’язку із цим на практиці з метою визначення чи відноситься

земельна ділянка сільськогосподарського призначення до особливо цінних

земель, до складу проекту землеустрою включається технічний звіт з якісної

характеристики ґрунтового покриву.

На останній стадії розроблення проекту землеустрою щодо відведення

земельної ділянки Рада міністрів Автономної Республіки Крим, районна,

Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська,

селищна, міська рада у двотижневий строк з дня отримання погодженого

проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки – після отримання

Витягу з ДЗК в територіальному органі земельних ресурсів, сесія сільської,

селищної або міської рад приймає рішення про затвердження проекту

землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність. В

рішенні обов’язково вказується кадастровий номер земельної ділянки, яка

передається у власність.

Після затвердження проекту землеустрою йде стадія складання,

реєстрації та видачі державного акта на право власності на земельну ділянку.

Під час розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної

ділянки особливу увагу доцільно приділити кадастровим зйомкам (ст. 198

Земельного кодексу України), які включають геодезичне встановлення і

погодження меж та складання кадастрового плану земельної ділянки. Так,

чинним законодавством не визначено момент, коли мають бути виконані

відповідні роботи – до погодження проекту землеустрою чи після, разом з

тим, без наведених дій неможливо визначити геодезичні координати пово-

ротних точок меж земельної ділянки, без чого у свою чергу неможливо

визначити кадастровий номер земельної ділянки. Принагідно також зазна-

чимо, що погодження меж із суміжними землевласниками та землекорис-

тувачами є обов’язковою дією, яка дозволить убезпечити набувача від

можливих спорів у майбутньому з приводу меж землекористування та

оскарження законності процедури відведення.

Особливості встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місце-

вості) визначені в Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних

ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, яка

затверджена Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від

18.05.2010 № 376.

Приватизація земельних ділянок фермерськими господарствами

поділяється на два види. Перший – приватизація наданих у користування

земельних ділянок фермерського господарства його членами, другий –

приватизація за рахунок земель запасу.

1. Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України громадяни та

юридичні особи набувають права власності та права користування

земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за

рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в

межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами

аукціону.

228

Статтею 13 Закону України «Про фермерське господарство» передба-

чено, що члени фермерського господарства мають право на одержання

безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності

земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

Членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну

власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі

земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розта-

шованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розта-

шовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського

господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок

земельної частки (паю).

Дія частин першої та другої цієї статті не поширюється на громадян,

які раніше набули права на земельну частку (пай).

Згідно із частиною четвертою статті 1 Закону України «Про фермер-

ське господарство» фермерське господарство діє на основі Статуту. У

Статуті зазначаються найменування господарства, його місцезнаходження,

адреса, предмет і мета діяльності, порядок формування майна (складеного

капіталу), органи управління, порядок прийняття ними рішень, порядок

вступу до господарства та виходу з нього та інші положення, що не

суперечать законодавству України.

У свою чергу відповідно до статті 3 цього ж Закону членами фермер-

ського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-

річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення

фермерського господарства, визнають Статуту фермерського господарства і

дотримуються їх положення. Членами фермерського господарства не можуть

бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).

Таким чином, переоформлення державного акта на право постійного

користування та довічного успадкованого володіння земельними ділянками

для ведення селянського (фермерського) господарства на право власності,

можливо шляхом безоплатної передачі земельних ділянок у розмірі земельної

частки (паю) членам фермерського господарства у разі його створення чи

безоплатної передачі земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю)

особі, на яку видано державний акт.

2. Процедура надання земельних ділянок для ведення ФГ громадянам

за рахунок земель запасу відповідає повній процедурі приватизації визна-

ченій у ст. 118 Земельного кодексу України, за винятком таких особливостей:

претендент на отримання земельної ділянки до прийняття рішення про дачу

згоди на розробку проекту відведення повинен пройти професійний відбір,

що передбачено ст. 6 ЗУ «Про фермерське господарство» від 19.06.2003 №

589, ч. 6 ст. 118 ЗКУ.

Земельні торги. Згідно із ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України

громадяни і юридичні особи набувають права власності і право користування

земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за

рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в

229

межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами

аукціону.

Саме аукціонний порядок на сьогодні передбачений для продажу

земельних ділянок державній і комунальній власності і прав на них, вклю-

чаючи право оренди, суперфіцію та емфітевзису. Так, згідно ч.1 ст. 134 ЗКУ

земельні ділянки державної або комунальної власності або права на них

(оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них

об'єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підля-

гають продажу окремими лотами на конкурентних основах (земельних

торгах), окрім випадків, встановлених частиною другої цієї статті. Форма

проведення земельних торгів – аукціон (ч.1 ст. 135 ЗКУ).

Загальний порядок проведення земельних торгів закріплений у ст.ст.

136-138 ЗКУ. У загальному вигляді процедура проведення земельних торгів

включає такі етапи:

1. Визначення органами місцевого самоврядування призначених для

продажу земельних ділянок (підбір земельних ділянок);

2. Визначення меж земельної ділянки(лота) в натурі (на місцевості);

3. Реєстрація права комунальної власності на земельні ділянки;

3. Визначення вартості земельної ділянки;

4. Оголошення про проведення земельних торгів;

5. Проведення земельних торгів;

7. Оформлення результатів земельних торгів.

Всі виключення із загального правила, коли земельні торги не

проводяться передбачені ч. 2 статті 134 Земельного кодексу України.

Серед винятків варто виділити такі:

- розташування на земельних ділянках об'єктів нерухомого майна

(будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних

осіб;

- будівництво об'єктів забезпечення життєдіяльності населених пунк-

тів (сміттєпереробних об'єктів, очисних споруд, котелень, кладовищ, проти-

ерозійних, протизсувних і протиселевих споруд);

- передача громадянам земельних ділянок для ведення фермерського

господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садів-

ництва, будівництва і обслуговування населеного будинку, господарських

будівель і споруд(присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва,

будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для

городництва;

- розміщення інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської

продукції;

- поновлення договорів оренди землі.

Крім того, відповідно до частини 3 статті 134 ЗКУ, земельні торги не

проводяться при наданні (передачі) земельних ділянок громадянам у

випадках, передбачених статтями 34 (сінокосіння), 36 (городництво) і 121

(приватизація) Земельного кодексу України, а також передачі земель

загального користування садівничому товариству і дачному кооперативу.

230

1.3. Закон України «Про Державний земельний кадастр»

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Державний земельний

кадастр», Державний земельний кадастр визначається як єдина державна

геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах

державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх

використанні, а також даних про кількісну і якісну характеристику земель, їх

оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

Законом вводиться нова посада державного кадастрового

реєстратора, який уповноважений на:

здійснення реєстрації заяв про внесення відомостей до Державного

земельного кадастру, надання таких відомостей;

перевірку відповідності поданих документів вимогам законодавства;

формування поземельних книг на земельні ділянки, вносити записи до

них, забезпечувати зберігання таких книг;

здійснювати внесення відомостей до Державного земельного кадастру

або надавати відмову у їх внесенні;

присвоювати кадастрові номери земельним ділянкам;

надавати відомості з Державного земельного кадастру та відмову у їх

наданні;

здійснювати виправлення помилок у Державному земельному кадастрі;

передавати органам державної реєстрації речових прав на нерухоме

майно відомості про земельні ділянки.

Підстави та основні вимоги щодо внесення відомостей до Державного

земельного кадастру визначені у ст. 21 Закону України «Про Державний

земельний кадастр»:

«1. Відомості про межі земельної ділянки вносяться до Державного

земельного кадастру:

на підставі відповідної документації із землеустрою щодо формування

земельних ділянок – у випадках, визначених статтею 791 Земельного кодексу

України, при їх формуванні;

на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення

(відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) – у разі

встановлення (відновлення) меж земельної ділянки за її фактичним

використанням відповідно до статті 107 Земельного кодексу України;

на підставі проектів землеустрою щодо впорядкування існуючих

землеволодінь – у разі зміни меж суміжних земельних ділянок їх власниками.

2. Відомості про цільове призначення земельних ділянок вносяться до

Державного земельного кадастру:

а) щодо категорії земель:

на підставі відповідної документації із землеустрою, яка

розробляється при формуванні земельних ділянок, – щодо земельних ділянок,

які формуються;

на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки,

яким передбачена зміна її цільового призначення;

231

б) щодо виду використання земельної ділянки в межах певної категорії

земель:

на підставі відповідної документації із землеустрою, яка

розробляється при формуванні земельних ділянок, – щодо земельних ділянок,

які формуються;

на підставі письмової заяви власника (користувача) земельної ділянки

державної чи комунальної власності, – у разі зміни виду використання

земельної ділянки (крім земель сільськогосподарського призначення та земель

оборони);

на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки,

яким передбачена зміна її цільового призначення.

3. Відомості про економічну оцінку земель вносяться до Державного

земельного кадастру на підставі затвердженої технічної документації з

такої оцінки.

4. Відомості про угіддя земельної ділянки вносяться до Державного

земельного кадастру:

на підставі відповідної документації із землеустрою, яка розроб-

ляється при формуванні земельних ділянок, – щодо земельних ділянок, які

формуються;

на підставі проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економіч-

не обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь (щодо земель сільсько-

господарського призначення), проектів землеустрою щодо впорядкування

існуючих землеволодінь та землекористувань (щодо земель інших категорій).

5. Відомості про обмеження у використанні земель вносяться до

Державного земельного кадастру на підставі схем землеустрою і техніко-

економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністра-

тивно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо створення

нових та впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань, проек-

тів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування

сівозміни та впорядкування угідь, проектів землеустрою щодо відведення

земельних ділянок, технічної документації із землеустрою щодо

встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), іншої

документації із землеустрою.

6. Відомості про межі частини земельної ділянки, на яку поширюється

право суборенди, сервітуту, вносяться до Державного земельного кадастру

на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж

частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту.

7. Відомості про нормативну грошову оцінку земель вносяться до

Державного земельного кадастру на підставі технічної документації з

такої оцінки.

8. Відомості про межі адміністративно-територіальних одиниць

вносяться до Державного земельного кадастру на підставі проектів

землеустрою щодо встановлення та зміни меж адміністративно-

територіальних одиниць.

232

9. Відомості про розподіл земель між власниками та користувачами

вносяться до Державного земельного кадастру відповідно до даних Держав-

ного реєстру речових прав на нерухоме майно.

10. Відомості про бонітування ґрунтів вносяться до Державного

земельного кадастру на підставі затвердженої технічної документації з

бонітування ґрунтів.

11. Відомості про державний кордон України вносяться до Держав-

ного земельного кадастру на підставі документації із землеустрою щодо

встановлення в натурі (на місцевості) державного кордону України,

розробленої відповідно до актів (міжнародних договорів) щодо демаркації

та делімітації державного кордону України.

12. Органи державної влади (крім Верховної Ради України) та органи

місцевого самоврядування у строк не пізніше п'яти робочих днів після прий-

няття рішень про затвердження документації із землеустрою і технічної

документації з оцінки земель, яка згідно з цією статтею є підставою для

внесення відомостей до Державного земельного кадастру, надають цент-

ральному органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів або його

територіальному органу відповідно до їх компетенції засвідчені копії

вказаних рішень для внесення відповідної інформації до Державного

земельного кадастру.

13. Документація із землеустрою і технічна документація з оцінки

земель подається до центрального органу виконавчої влади з питань

земельних ресурсів або до його територіального органу відповідно до їх

повноважень, визначених цим Законом, разом з електронним документом,

що містить результати робіт із землеустрою та оцінки земель.

14. Внесення відомостей до Державного земельного кадастру

здійснюється у строк, що не перевищує чотирнадцяти робочих днів з дня

отримання відповідних документів, якщо цим Законом не встановлено інший

строк для здійснення цих дій.

15. Відомості вносяться одночасно до документів Державного

земельного кадастру у текстовій та графічній формі.

16. Подання документації із землеустрою до центрального органу

виконавчої влади з питань земельних ресурсів, його територіальних органів

для внесення відомостей до Державного земельного кадастру здійснюється

розробником такої документації, якщо інше не встановлено договором на

виконання робіт із землеустрою.

17. Інформація про дату реєстрації заяв про внесення відомостей до

Державного земельного кадастру, вхідний номер, стислий зміст заяви, а

також інформація про наслідки її розгляду підлягає оприлюдненню на

офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади з питань

земельних ресурсів.»

Законом у ст. 22 також визначено вимоги до документів, які є

підставою для внесення відомостей до Державного земельного кадастру.

233

А саме документи, які є підставою для внесення відомостей до

Державного земельного кадастру, мають відповідати таким вимогам:

текст документів має бути написаний розбірливо;

документи не мають містити підчищення або дописки, закреслені слова

чи інші, не обумовлені в них виправлення, орфографічні та арифметичні

помилки, бути заповнені олівцем, а також з пошкодженнями, які не дають

змоги однозначно тлумачити їх зміст;

документи мають відповідати законодавству.

В ст. 34 Закону встановлені окремі вимоги до кадастрового плану

земельної ділянки. Так, на кадастровому плані земельної ділянки

відображаються:

площа земельної ділянки;

зовнішні межі земельної ділянки (із зазначенням суміжних земельних

ділянок, їх власників, користувачів суміжних земельних ділянок державної

чи комунальної власності);

координати поворотних точок земельної ділянки;

лінійні проміри між поворотними точками меж земельної ділянки;

кадастровий номер земельної ділянки;

кадастрові номери суміжних земельних ділянок (за наявності);

межі земельних угідь;

межі частин земельних ділянок, на які поширюється дія обмежень у

використанні земельних ділянок, права суборенди, сервітуту;

контури об'єктів нерухомого майна, розташованих на земельній

ділянці.

Таблиці із зазначенням координат усіх поворотних точок меж

земельної ділянки, переліку земельних угідь, їх площ, відомостей про цільове

призначення земельної ділянки та розробника документації із землеустрою

на земельну ділянку є невід'ємною частиною кадастрового плану земельної

ділянки.

Кадастровий план земельної ділянки складається при формуванні

земельної ділянки у паперовій та електронній (цифровій) формі.

Порядок складання та затвердження вимог до оформлення кадастрових

планів земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У разі зміни відомостей, передбачених частиною першою цієї статті,

власнику (користувачу) земельної ділянки за його заявою Державний кадаст-

ровий реєстратор видає Витяг з Державного земельного кадастру про земель-

ну ділянку, складовою частиною якого є кадастровий план, що містить

внесені відомості.

Окремо увагу необхідно звернути на порядок виправлення помилок,

допущених при веденні Державного земельного кадастру, що на сьогод-

нішній день актуально в контексті, зокрема виправлення «накладок».

У разі виявлення фізичною або юридичною особою у витягу довідці з

Державного земельного кадастру, викопіюванні з картографічних матеріалів

234

Державного земельного кадастру технічної помилки (описка друкарська,

граматична, арифметична чи інша помилка), допущеної органом, що

здійснює ведення Державного земельного кадастру, заінтересована особа

письмово повідомляє про це територіальний орган центрального органу

виконавчої влади з питань земельних ресурсів у районі (місті), який перевіряє

відповідність відомостей Державного земельного кадастру інформації, що

міститься в документах, які стали підставою для внесення цих відомостей.

Якщо факт невідповідності підтверджено, орган, що здійснює ведення

Державного земельного кадастру, безоплатно виправляє допущену помилку в

день надходження повідомлення та не пізніше наступного дня повідомляє

про це заінтересованих осіб.

Виправлення технічної помилки у відомостях Державного земель-

ного кадастру, яка була допущена не з вини органу, що здійснює його

ведення, здійснюється за плату, розмір якої встановлюється Кабінетом

Міністрів України.

У разі виявлення технічної помилки, допущеної в записах Державного

земельного кадастру, органом, що здійснює його ведення, зазначений орган у

п'ятиденний строк письмово повідомляє про це заінтересовану особу.

Виправлення технічних помилок, допущених у відомостях Держав-

ного земельного кадастру внаслідок наявності технічних помилок у

документах, на підставі яких були внесені такі відомості, здійснюється

після виправлення помилок у зазначених документах.

Виправлення інших помилок, допущених у відомостях Державного

земельного кадастру внаслідок помилки у документації із землеустрою,

оцінки земель, здійснюється після внесення змін до такої документації.

Виправлення помилок у відомостях про земельну ділянку може

здійснюватися також на підставі технічної документації із землеустрою

щодо встановлення (відновлення) меж земельних ділянок у натурі (на

місцевості) або матеріалів інвентаризації земель чи рішення суду.

Інформація про виправлення технічних помилок не пізніше наступного

дня з дня їх виправлення надається в письмовій формі власникам та

користувачам земельних ділянок, а також третім особам, інтересів яких

стосувалося виправлення помилок.

Також необхідно зазначити, що згідно ст. 29 Закону передбачено

можливість встановлення та реєстрація на частину земельної ділянки права

суборенди, а також обтяжень (сервітуту, суперфіцію та емфітевзису) на

підставі технічної документації із землеустрою.

У зв’язку із цим внесено зміни до Закону України «Про землеустрій»,

який доповнено статтею 55-1. «Технічна документація із землеустрою щодо

встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право

суборенди, сервітуту».

Так, встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширю-

ються права суборенди, сервітуту, проводиться відповідно до топографо-

геодезичних і картографічних матеріалів. При цьому технічна документація

235

із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку

поширюються права суборенди, сервітуту, включає:

а) пояснювальну записку;

б) технічне завдання на складання документації, затверджене

замовником;

в) кадастровий план земельної ділянки із зазначенням меж частини

земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту;

г) матеріали польових геодезичних робіт;

ґ) копії документів, що є підставою для виникнення прав суборенди,

сервітуту.

1.4. Закон України

«Про регулювання містобудівної діяльності»

Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється

відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної

документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням буді-

вельних норм, державних стандартів і норм (ст. 39 Земельного кодексу

України).

Відповідно до Закону України «Про регулювання містобудівної діяль-

ності» від 17.02.2011 № 3038-VI містобудівна документація визначається як

затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання плану-

вання, забудови та іншого використання територій.

До такої документації, наприклад, відноситься генеральний план

населеного пункту, на підставі якого в свою чергу розробляється план

зонування території та детальний план території.

Водночас, відповідно до ч. 1 ст. 17 цього Закону частиною генераль-

ного плану населеного пункту є план земельно-господарського устрою цього

населеного пункту, який згідно з положеннями п. 2 Порядку складення плану

земельно-господарського устрою території населеного пункту, затвердже-

ного постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2008 року № 79,

розробляється з метою здійснення організаційно-правових, інженерно-тех-

нічних та природоохоронних заходів щодо використання земель відповідно

до цільового призначення, розподілу земель за формами власності та

користування, зокрема, оренди, забезпечення режиму використання земель у

межах охоронних зон, зон особливого режиму та захисту від руйнування та є

різновидом документації із землеустрою.

Також необхідно зазначити, що план земельно-господарського устрою

населеного пункту відноситься до виду землевпорядної документації, яка

розробляється суб’єктами господарської діяльності, які мають ліцензію на

виконання землевпорядних робіт.

У процесі розроблення плану земельно-господарського устрою населе-

ного пункту визначаються:

- межі земельних ділянок усіх форм власності та користування із

зазначенням їх цільового призначення, межі охоронних і санітарно-захисних

зон, зон особливого режиму використання земель;

236

- організаційно-правові, фінансові та інші заходи щодо формування

екомережі, освоєння земель, поліпшення їх якості, рекультивації та консер-

вації, забезпечення інженерного захисту;

- вихідні дані для обчислення розміру податку на землю та орендної

плати за земельну ділянку;

- умови використання земель у межах охоронних і санітарно-захисних

зон, зон особливого режиму використання земель, а також порядок відшко-

дування збитків власникам землі та землекористувачам, яких вони можуть

зазнати внаслідок встановлення таких зон;

- умови передачі в оренду земельних ділянок, на яких розташовані

об'єкти реконструкції застарілого житлового фонду, та умови справляння

орендної плати за ці земельні ділянки на період будівництва;

- порядок і обсяг компенсаційних виплат власникам земельних ділянок

приватної власності у разі виникнення потреби у таких землях згідно із

затвердженою містобудівною документацією;

- інженерно-технічні заходи щодо будівництва захисних споруд, верти-

кального планування, регулювання рівня ґрунтових вод та режиму стоку

поверхневих вод;

- напрями природоохоронної діяльності.

Всі вищенаведені завдання консолідуються з функціями землеустрою,

які останній виконує на сучасному етапі розвитку земельних відносин,

зокрема, головною з них – прогнозно-планувальну, що обґрунтовує

можливість забезпечення виконання відповідних завдань виключно через

землеустрій та його механізми і засоби.

Містобудівна документація у цьому випадку має похідний характер,

оскільки базується на планово-прогнозних рішеннях документації із

землеустрою.

2. Правове регулювання розроблення окремих видів

документації із землеустрою

2.1. Правове регулювання розроблення проектів землеустрою,

що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни

та впорядкування угідь

Законом України від 04.06.2009 № 1443-VI «Про внесення змін до

деяких законодавчих актів України щодо збереження родючості ґрунтів»

вносяться зміни до Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III

(далі – ЗКУ), згідно яких земельні ділянки сільськогосподарського призна-

чення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва викорис-

товуються відповідно до розроблених та затверджених в установленому

порядку проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрун-

тування сівозміни та впорядкування угідь і передбачають заходи з охорони

земель. На період до 1 січня 2015 року зазначені вимоги поширено на

237

власників землі та землекористувачів, які використовують земельні ділянки

сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогос-

подарського виробництва загальною площею більш як 100 гектарів.

Новою редакцією статті 55 Кодексу України про адміністративні

правопорушення від 07.12.1984 № 8073-X, яка набирає чинності з 1 січня

2013 року, встановлюється відповідальність за відхилення від затверджених в

установленому порядку проектів землеустрою, а також використання земель-

них ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного

сільськогосподарського виробництва без затверджених у випадках, визна-

чених законом, проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне

обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь.

Вищенаведене обумовлює актуальність розгляду правового забезпечен-

ня розроблення проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне

обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь.

Сівозміна визначається як чергування сільськогосподарських культур у

часі і на території згідно з науково обґрунтованими для певних культур

нормами періодичності, що базуються на особливостях біологічної взаємодії

культур та впливу їх на родючість ґрунту.

Відповідно до статті 52 Закону України «Про землеустрій» від

22.05.2003 р. № 858-IV проекти землеустрою, що забезпечують еколого-

економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь, розробляються

з метою організації сільськогосподарського виробництва і впорядкування

сільськогосподарських угідь у межах землеволодінь та землекористувань для

ефективного ведення сільськогосподарського виробництва, раціонального

використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного

середовища і поліпшення природних ландшафтів.

Проекти землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунту-

вання сівозміни та впорядкування угідь (далі – проекти сівозмін),

визначають:

а) розміщення виробничих будівель і споруд;

б) організацію землеволодінь та землекористувань з виділенням сіво-

зміни, виходячи з екологічних та економічних умов, формування інженерної

та соціальної інфраструктури;

в) визначення типів і видів сівозміни з урахуванням спеціалізації

сільськогосподарського виробництва;

г) складання схем чергування сільськогосподарських культур у

сівозміні;

ґ) проектування полів сівозміни;

д) розробку плану переходу до прийнятної сівозміни;

е) перенесення в натуру (на місцевість) запроектованих полів

сівозміни.

Водночас особливості розроблення вказаних проектів землеустрою

визначаються постановою КМУ від 2 листопада 2011 р. № 1134 «Про затвер-

дження Порядку розроблення проектів землеустрою, що забезпечують

еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь».

238

Так, відповідно до п. 3 вказаної Постанови підставою для його розроб-

лення є рішення відповідного органу виконавчої влади, органу місцевого

самоврядування або суду про проведення робіт із землеустрою.

Проект землеустрою погоджується з відповідною сільською, селищ-

ною, міською радою або районною, Київською, Севастопольською міською

держадміністрацією та відповідно до п. 10 Постанови підлягає державній

експертизі землевпорядної документації в установленому законом порядку.

Після отримання позитивного висновку державної експертизи земле-

впорядної документації проект землеустрою затверджується замовником.

Стосовно вимог до проектних рішень щодо сівозмін та благоустрою

необхідно зазначити наступне.

Згідно статті 52 Закону України від 22.05.2003 № 858-IV «Про земле-

устрій», проекти сівозмін передбачають впорядкування сільськогосподар-

ських угідь, а також містять проектні рішення щодо розміщення виробничих

будівель і споруд.

Вимоги до сівозмін визначаються в кожному конкретному випадку із

застосуванням наукових підходів та одночасно із урахуванням положень

постанови КМУ від 11 лютого 2010 р. № 164 «Про затвердження нормативів

оптимального співвідношення культур у сівозмінах в різних природно-

сільськогосподарських регіонах».

Зокрема, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від

11.02.2010 р. № 164, допустимі нормативи періодичності вирощування

культури на одному й тому самому полі становлять:

- для озимих жита і ячменю, ячменю ярого, вівса, гречки – не менше

ніж через один рік;

- для пшениці озимої, картоплі, проса – не менше ніж через два роки;

- для кукурудзи в сівозміні або на тимчасово виведеному із сівозміни

полі – протягом двох – трьох років поспіль;

- для багаторічних бобових трав, зернобобових культур (крім люпину),

буряку цукрового і кормового, ріпаку озимого і ярого – не менше ніж через

три роки;

- для льону – не менше ніж через п’ять років;

- для люпину, капусти – не менше ніж через шість років;

- для соняшника – не менше ніж через сім років;

- для лікарських рослин (залежно від біологічних властивостей) – один-

десять років.

Крім цього, оскільки проекти землеустрою можуть передбачати також

проектні рішення щодо розміщення виробничих будівель і споруд, зміна

угідь під внутрігосподарське будівництво (землі під господарськими

будівлями і дворами, землі під господарськими шляхами і прогонами), оче-

видно, має здійснюватись на основі відповідної містобудівної документації

(генерального плану сільськогосподарського підприємства) із урахуванням

ДБН Б.2.4-3-95 «Генеральні плани сільськогосподарських підприємств», а

також ДБН Б.2.4-1-94 «Планування і забудова сільських поселень», ДБН 360-

239

92** «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень»,

СанПіН № 5.02.12/н «Санітарні правила і норми розміщення, облаштування

та експлуатації малих ферм для утримання тварин (худоби, птахів, звірів) у

населених пунктах Української РСР».

2.2. Правове регулювання розроблення проектів землеустрою

щодо встановлення та зміни меж населених пунктів

Відповідно до ст. 173 Земельного кодексу України межа району, села,

селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі,

що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від

інших територій.

Межі району, села, селища, міста, району у місті встановлюються і змі-

нюються за проектами землеустрою, які розробляються відповідно до

техніко-економічного обґрунтування їх розвитку, генеральних планів

населених пунктів.

Статтею 46 Закону України «Про землеустрій» передбачено, що для

встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних утворень розроб-

ляються проекти землеустрою щодо встановлення і зміни меж відповідних

адміністративно-територіальних утворень.

Слід наголосити, що розробка проекту землеустрою щодо зміни меж

населеного пункту без розробки генерального плану населеного пункту

суперечить законодавству, проте на практиці такі випадки достатньо

поширені. Разом із тим чинне законодавство далеко на завжди вимагає

існування техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) розвитку населеного

пункту як окремого документа. Відповідно до п. п. 2.1-2.3. ДБН Б. 1-3-97

«Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження

генеральних планів міських населених пунктів», ТЕО розвитку населеного

пункту розробляється у вигляді концепції розвитку міста, селища як стадія

розробки генерального плану. ДБН Б.2.4-2-94 «Види, склад, порядок

розроблення, погодження та затвердження містобудівної документації для

сільських поселень» не передбачають розробки ТЕО розвитку сільських

поселень. Таким чином, вважаємо, що необхідною і достатньою підставою

для розробки проекту землеустрою повинен бути генеральний план

населеного пункту, який у будь-якому випадку містить обґрунтування його

розвитку.

Особливості розроблення проектів землеустрою визначені Методич-

ними рекомендаціями з розробки проекту землеустрою щодо встановлення

або зміни меж населеного пункту, затверджені наказом Держкомзему від 10

липня 2008 р. № 165.

Так, проект землеустрою щодо встановлення або зміни меж населеного

пункту розробляється в такому порядку:

1) підготовчі роботи;

2) розробка проекту;

240

3) затвердження проекту шляхом прийняття рішення щодо встанов-

лення або зміни меж населеного пункту;

4) розроблення технічної документації щодо встановлення або зміни

меж населеного пункту.

Підготовчі роботи виконуються розробником проекту за участю дер-

жавних органів земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування і

включають збір, систематизацію, аналіз і вивчення вихідних даних та підбір

планово-картографічних матеріалів, рекогносцировочне обстеження

території.

Формування території населеного пункту виконується на плані, який

складається в масштабі не дрібнішому як 1:10000. На плані показуються

існуючі межі населеного пункту, у необхідних випадках – межі землеволо-

дінь, землекористувань та наносяться проектні межі. Формування території

населеного пункту проводиться з урахуванням існуючої системи розселення і

перспектив його розвитку, розміщення землеволодінь і землекористувань,

гідрографії і рельєфу місцевості, забезпечення компактності території та

функціональних зв'язків між об'єктами виробництва та об'єктами обслуго-

вування населення.

Проект землеустрою щодо встановлення або зміни меж населеного

пункту складається з пояснювальної частини, графічних матеріалів та

додатків.

Пояснювальна записка повинна містити: економічне обґрунтування

доцільності встановлення або зміни меж, яке включає в себе інформацію

щодо загальних обсягів економічного і фінансового потенціалу, перелік

підприємств, розташованих на території населеного пункту, занятості насе-

лення на них, обсягів і складу податкових надходжень, достатності цих

надходжень до місцевого бюджету для забезпечення реальних можливостей

вирішувати питання місцевого значення та стосовно розвитку соціальної,

оздоровчої, рекреаційної, транспортної інфраструктури; відомості щодо

розмірів населеного пункту в існуючих та проектних межах та відомості

щодо зонування по доцільному використанню земель з врахуванням їх

придатності.

Графічні матеріали включають в себе план населеного пункту з нанесе-

ними існуючими та проектними межами, а для міст Києва, Севастополя, міст

обласного підпорядкування – копію завіреного Генерального плану. На

графічних матеріалах відображаються межі суміжних рад.

Додатками до проекту землеустрою щодо встановлення або зміни меж

населеного пункту є:

а) рішення місцевої ради стосовно клопотання про надання дозволу на

розробку проекту землеустрою щодо встановлення або зміни меж населеного

пункту;

б) технічне завдання на виконання землевпорядних робіт;

в) висновки органів земельних ресурсів, природоохоронних органів,

санітарно-епідеміологічних органів, органів містобудування і архітектури,

органів охорони культурної спадщини;

241

г) матеріали погодження меж суміжними радами у випадку поділу

межею землекористувань із землекористувачами, землевласниками; виснов-

ки відповідних місцевих органів виконавчої влади щодо встановлення або

зміни меж населеного пункту;

д) рішення відповідних рад про погодження проекту землеустрою щодо

встановлення або зміни меж.

Проект землеустрою щодо встановлення або зміни меж населеного

пункту підлягає державній експертизі.

Проект землеустрою вважається затвердженим шляхом прийняття

рішення щодо встановлення або зміни меж населеного пункту, відповідно до

компетенції, Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної

Республіки Крим, рішеннями обласних рад.

Окремо необхідно розглянути проблему, яка закладено статтею 176

Земельного кодексу України, відповідно до якої межі адміністративно-

територіальних утворень посвідчуються державним актом України.

Форма та порядок видачі державного акта України на межі

адміністративно-територіального утворення встановлюються Верховною

Радою України.

Проте чинними на сьогодні нормативно правовими актами не затвер-

джено форму та порядок видачі державних актів України на межі

адміністративно-територіальних утворень.

У свою чергу, згідно із статтею 55 Закону України «Про землеустрій»

встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться

відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів.

Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійсню-

ється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається

місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на

місцевості).

Крім того, Методичними рекомендаціями з розробки проектів земле-

устрою щодо встановлення або зміни меж населеного пункту, затвердженими

наказом Держкомзему від 10 липня 2008 р. № 165 встановлено, що межі

населеного пункту зазначаються на картах (планах) таких масштабів, які є

прийнятними для точного встановлення їх місце розташування, в разі

необхідності – на окремих вкладках більш крупного масштабу.

Встановлення меж населеного пункту вважається таким, що відбулося,

після встановлення меж в натурі (на місцевості) та внесення відомостей до

Державного земельного кадастру.

Таким чином, межі населеного пункту вважаються встановленими, а

органи місцевого самоврядування набувають права розпоряджатися земель-

ними ділянками, які відповідно до розроблених проектів щодо встановлення

меж відповідної сільської, селищної, міської ради включаються до їх

територій, після встановлення (винесення) меж території населеного пункту в

натуру (на місцевість), закріплення меж території межовими знаками та

242

внесення відомостей про земельну ділянку до державного земельного

кадастру (АС ДЗК).

Також слід зазначити, що згідно із частиною першою статті 174

Земельного кодексу України, рішення про встановлення і зміну меж районів і

міст приймається Верховною Радою України за поданням Верховної Ради

Автономної Республіки Крим, обласних, Київської чи Севастопольської

міських рад.

2.3. Правове регулювання інвентаризації земель

На сьогоднішній день інвентаризація земель здійснюється на всій

території України. Правові підстави для її проведення визначені ст. 35 Закону

України «Про землеустрій», згідно якої Інвентаризація земель проводиться з

метою встановлення місця розташування об'єктів землеустрою, їхніх меж,

розмірів, правового статусу, виявлення земель, що не використовуються,

використовуються нераціонально або не за цільовим призначенням, виявлен-

ня і консервації деградованих сільськогосподарських угідь і забруднених

земель, встановлення кількісних та якісних характеристик земель, необхід-

них для ведення державного земельного кадастру, здійснення державного

контролю за використанням та охороною земель і прийняття на їх основі

відповідних рішень органами виконавчої влади та органами місцевого

самоврядування.

При цьому у разі виявлення під час проведення інвентаризації земель

державної та комунальної власності земель, не віднесених до тієї чи іншої

категорії, віднесення таких земель до відповідної категорії здійснюється

органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування на

підставі відповідної документації із землеустрою, погодженої та затвер-

дженої в установленому законом порядку.

Наведену позицію щодо можливості проведення обліку земель, які

були утворені в результаті «берегоукріплення», підтверджує також норма

відповідно до п. 7 Розділу VII. Прикінцевих та перехідних положень Закону

України «Про Державний земельний кадастр» від 7 липня 2011 року № 3613-

VI, згідно з якою до розмежування земель державної та комунальної

власності формування земельних ділянок із земель запасу, не переданих у

власність та користування, визначення їх угідь, а також віднесення таких

земельних ділянок до певних категорій може здійснюватися на підставі

матеріалів інвентаризації земель, проведеної за рішенням: у межах населених

пунктів – сільських, селищних, міських рад, за їх межами – районних

державних адміністрацій (набирає чинності з 01.01.2013).

Порядок проведення інвентаризації земель затверджено Кабінетом

Міністрів України постановою від 23 травня 2012 р. № 513 «Про

затвердження Порядку проведення інвентаризації земель».

Встановлені Постановою цілі проведення інвентаризації полягають у

наступному:

243

- забезпечення ведення Державного земельного кадастру, здійснення

контролю за використанням і охороною земель;

- визначення якісного стану земельних ділянок, їх меж, розміру, складу

угідь;

- узгодження даних, отриманих у результаті проведення інвентаризації

земель, з інформацією, що міститься у документах, які посвідчують право на

земельну ділянку, та у Державному земельному кадастрі;

– прийняття за результатами інвентаризації земель Кабінетом Міні-

стрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими

держадміністраціями та органами місцевого самоврядування відповідних

рішень;

- здійснення землеустрою.

Інвентаризація може проводитись на території адміністративно-

територіальних одиниць або їх частин, окремої земельної ділянки.

За результатами проведення інвентаризації земель виконавцем робіт

складається технічна документація, що включає:

1) технічне завдання на виконання робіт з інвентаризації земель;

2) пояснювальну записку, яка містить коротку характеристику об'єкта

інвентаризації, підстави для виконання робіт, реквізити виконавця, опис

матеріалів, використаних під час складання технічної документації, зміст і

склад виконаних робіт із землеустрою;

3) текстові матеріали:

а) рішення органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної

Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування або суду про прове-

дення інвентаризації земель;

б) копії документів, що містять вихідні дані, які використовувалися під

час проведення інвентаризації земель;

в) матеріали топографо-геодезичних вишукувань;

г) додатки, які складаються у формі таблиць і містять дані, зазначені у

пунктах 22 – 23 цього Порядку;

д) пропозиції щодо узгодження даних, отриманих у результаті прове-

дення інвентаризації земель, з інформацією, що міститься у документах, які

посвідчують право на земельну ділянку, і Державному земельному кадастрі;

е) графічні матеріали – робочий і зведений інвентаризаційні плани.

Враховуючи положення постанови КМУ, наприклад, для проведення

інвентаризації за межами населеного пункту пропонується наступний

порядок.

1. Розпорядження районної державної адміністрації про надання

дозволу на проведення інвентаризації.

2. Розроблення документації із землеустрою щодо інвентаризації

земель відповідної ради за межами населеного пункту.

3. Погодження (у випадку, коли технічна документація, що розроб-

ляється під час формування земельних ділянок із земель запасу, не переданих

у власність (користування), подається виконавцем відповідній комісії з

244

розгляду питань, пов'язаних з погодженням документації із землеустрою, яка

в установленому порядку погоджує її або надає мотивовану відмову).

4. Розпорядження про затвердження технічної документації щодо

інвентаризації земель відповідної ради за межами населеного пункту.

3. Реєстрація права власності на земельні ділянки

3.1. Порядок реєстрації прав на земельні ділянки

Основні нормативно-правові акти та методичні рекомендації, що

регулюють суспільні відносини щодо реєстрації прав на земельні ділянки та

їх обтяжень з 01.01.2013 року:

• Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме

майно та їх обтяжень»;

• Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх

обтяжень, затв. постановою КМУ від 22 червня 2011 р. № 703;

• Порядок ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме

майно, затв. постановою КМУ від 26 жовтня 2011 р. № 1141;

• Порядок використання даних Реєстру прав власності на нерухоме

майно, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна,

Державного реєстру іпотек та Державного реєстру обтяжень рухомого майна,

затв. Наказом Мінюсту від 14.12.2012 № 1844/5;

• Порядок доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на

нерухоме майно, затв. Наказом Мінюсту від 02.08.2011 № 1936а/5;

• Методичні рекомендації стосовно державної реєстрації права корис-

тування чужим майном (сервітуту), право користування чужою земельною

ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзису) та право користу-

вання чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцію), схвалені коле-

гією Державної реєстраційної служби України 11.12.2012 (протокол № 3);

• Методичні рекомендації стосовно об’єктів нерухомого майна, права

на які підлягають державній реєстрації, схвалені колегією Державної

реєстраційної служби України 11.12.2012 (протокол № 3);

• Методичні рекомендації щодо порядку державної реєстрації речових

прав у разі поділу або виділу частки з об'єкта нерухомого майна та об'єднан-

ня об'єктів нерухомого майна, схвалені колегією Державної реєстраційної

служби України 11.12.2012 (протокол № 3);

• Методичні рекомендації стосовно документів, необхідних для прове-

дення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень,

схвалені колегією Державної реєстраційної служби України 11.12.2012

(протокол № 3).

Державна реєстрація прав на землю займає особливе місце у правовому

механізмі набуття та реалізації суб’єктивних прав на землю. Як специфічна

правова категорія з притаманними їй юридичними ознаками вона виступає

важливою складовою загальної реєстраційної системи держави.

245

Доречно погодитися з думкою П.Ф. Кулинича, що державна реєстрація

прав на землю є офіційним визнанням і підтвердженням державою фактів

виникнення, переходу або припинення прав власності, користування, зокрема

права оренди землі, їх обмежень, земельних сервітутів тощо, що супро-

воджуються внесенням даних про зареєстровані права до Державного

реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Більш розширеним та конкретизованим є визначення С.В. Гринька,

реєстрація прав на землю – це юридично визначена, поліфункціональна,

вольова діяльність суб’єктів земельних реєстраційних правовідносин,

спрямована на внесення передбачених законодавством належно отриманих

даних у спеціально призначені для цього офіційні документи уповноваже-

ними державою органами за встановленою процедурою з метою виникнення,

зміни або припинення відповідних прав на землю у належних заінтересо-

ваних осіб, які її ініціюють, та утвердження останніх як суб’єктів за значених

легалізованих прав.

Основною метою реєстрації прав на землю є настання конкретних

правових наслідків, а саме, санкціонованого державою утвердження особи як

законного суб’єкта, носія відповідного права на землю, тобто легалізація,

надання законної сили, узаконення статусу власника земельної ділянки чи

землекористувача.

Згідно із Земельним кодексом права на землю знаходять свій вияв у

певних титулах на сформовані земельні ділянки. Такими титулами прийнято

вважати право власності (приватної, комунальної та державної) на земельну

ділянку, право користування земельною ділянкою (право постійного

користування, право оренди земельної ділянки), а також права на чужі речі

(сервітут, емфітевзис, суперфіцій).

Обов’язковій державній реєстрації підлягають вказані речові права та

обтяження на нерухоме майно, яке розміщене на території України, що нале-

жить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповнова-

жених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства,

іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним держа-

вам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого

самоврядування.

Систему органів державної реєстрації прав становить центральний

орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у

сфері державної реєстрації прав, та структурні підрозділи територіальних

органів Міністерства юстиції України, які забезпечують реалізацію його

повноважень та є органами державної реєстрації прав. Держателем Держав-

ного реєстру прав є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує

реалізацію державної політики у сфері державної реєстрації прав. Адміні-

стратором Державного реєстру прав є державне підприємство, що належить

до сфери управління Міністерства юстиції України, здійснює заходи із

створення та супроводження програмного забезпечення Державного реєстру

прав та відповідає за технічне і технологічне забезпечення, збереження та

захист даних, що містяться у Державному реєстрі прав.

246

Згідно зі ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових

прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Державна реєстрація прав прово-

диться на підставі: 1) договорів, укладених у порядку, встановленому зако-

ном; 2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно

до вимог цього Закону; 3) державних актів на право власності або постійного

користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом; 4)

рішень судів, що набрали законної сили тощо.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію

речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» фізичним та юридичним

особам у разі безоплатної передачі їм земельної ділянки із земель державної

чи комунальної власності за рішеннями органів державної влади, Ради

міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування

при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно видається

свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

3.2. Свідоцтво про право власності на земельну ділянку

Колишні державні акти на право власності на земельні ділянки замінені

відповідними свідоцтвами. Що ж стосується державної реєстрації права

постійного користування земельними ділянками, то на підтвердження цього

права надається витяг з Державного реєстру прав.

Статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на

нерухоме майно та їх обтяжень» прямо не передбачено інших випадків

видачі свідоцтв на земельні ділянки окрім приватизації, що на практиці

призводить до непорозумінь із реєстраційною службою.

Так, в статті 79-1 ЗКУ чітко передбачає випадки, коли здійснюється

формування нової земельної ділянки, зокрема, при поділі чи об’єднанні

раніше сформованих земельних ділянок.

Водночас необхідність видачі нових свідоцтв на сформовані в резуль-

таті поділу або об’єднання земельні ділянки передбачена тільки опосеред-

ковано.

Відповідно до п. 55-1. Постанови КМУ від 22.06.2011 № 703 «Про

затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх

обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав

на нерухоме майно» для проведення державної реєстрації прав з видачею

свідоцтва про право власності на нерухоме майно у зв’язку з набуттям права

власності на новосформовану земельну ділянку заявник подає органові дер-

жавної реєстрації прав документи, що зазначені у пункті 28 цього Порядку.

У разі формування земельної ділянки шляхом поділу або об’єднання

раніше сформованих земельних ділянок заявник, крім документів, що

зазначені в абзаці першому цього пункту, подає органові державної реєстра-

ції прав документ, що підтверджує виникнення права власності на раніше

сформовану земельну ділянку і зазначений у пункті 27 цього Порядку.

247

3.3. Повноваження нотаріусів у сфері реєстрації прав

на земельні ділянки

Окремо необхідно зазначити, що нотаріуси наділені повноваженнями у

сфері державної реєстрації прав, здійснюючи насамперед так звану

«вторинну» реєстрацію прав у період становлення державної реєстрації прав.

Так, державна реєстрація прав власності, реєстрація яких проведена

відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення (тобто до 1

січня 2013 р.), під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном,

об’єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким

вчиняється така дія. У подальшому нотаріусом проводитиметься державна

реєстрація прав виключно у результаті вчинення нотаріальної дії з

нерухомим майном, об’єктом незавершеного будівництва (за наявності

відомостей про право власності на нерухоме майно в Державному реєстрі

прав).

4. Державний, самоврядний та громадський контроль

у сфері використання та охорони земель

Згідно ст. 2 Закону України «Про державний контроль за використан-

ням та охороною земель», контроль за використанням та охороною земель

полягає в забезпечення додержання органами державної влади, органами

місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного

законодавства України; забезпечення реалізації державної політики у сфері

охорони та раціонального використання земель; запобігання порушенням

законодавства України у сфері використання та охорони земель, своєчасне

виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення;

забезпечення додержання власниками землі та землекористувачами стан-

дартів і нормативів у сфері охорони та використання земель, запобігання

забрудненню земель та зниженню родючості ґрунтів, погіршенню стану

рослинного і тваринного світу, водних та інших природних ресурсів. Тобто,

державний контроль у сфері використання та охорони земель здійснюється

відповідними державними інституціями в межах компетенції, що визначена

земельним законодавством.

За земельним законодавством України, державний контроль за вико-

ристанням та охороною земель – це врегульована нормами права владно

організуюча діяльність спеціально уповноважених державних органів,

спрямована на забезпечення додержання норм земельного законодавства

всіма суб’єктами відповідних суспільних відносин, попередження та

виявлення правопорушень, вжиття заходів впливу на порушників і

поновлення порушених прав землевласників і землекористувачів.

На думку А.М. Мірошниченка та Р.І. Марусенка, контроль за викорис-

танням та охороною земель більш доцільно визначати як діяльність

248

уповноважених суб’єктів із перевірки дотримання норм земельного законо-

давства та вжиття заходів щодо припинення його порушень та притягнення

порушників до юридичної відповідальності.

За суб’єктом здійснення виділяють такі форми контролю: державний,

самоврядний та громадський.

Державний і самоврядний контроль у галузі використання та охорони

земель, як зазначає мають спільне походження. Вони виявляють собою

реалізацію конституційних засад українського народу – через діяльність двох

складових публічної влади – органів державної влади і органів місцевого

самоврядування. При цьому державний і самоврядний контроль у сфері

використання та охорони земельних ресурсів мають спільну мету, домінант-

ною складовою якої є забезпечення раціонального використання та охорони

земель як основного національного багатства. Завданням державного земель-

ного контролю є забезпечення виконання всіма суб’єктами земельних відно-

син, незалежно від їхньої підпорядкованості і форм власності вимог по

використанню та охороні земель, виконання відповідних програм і заходів.

На законодавчому рівні засади здійснення самоврядного контролю

визначаються лише в загальному вигляді, а сама ст. 189 ЗК України, ЗУ «Про

охорону навколишнього природного середовища», п. б) ч 1 ст. 33 ЗУ «Про

місцеве самоврядування».

Здійснення Громадського контролю передбачене ст. 190 ЗК України,

відповідно до якої Громадський контроль за використанням та охороною

земель здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відпо-

відними органами місцевого самоврядування, центральним органом виконав-

чої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного

нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, центральним органом

виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного

нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища,

і діють на підставі положення, затвердженого центральними органами

виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сферах

нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, охорони навколишнього

природного середовища.

Зокрема, наказом Міністерства екології та природних ресурсів України

від 27 лютого 2002 року № 88 затверджене Положення про громадських

інспекторів з охорони довкілля. Водночас Положення про громадський

контроль за використанням та охороною земель до цього часу не розроблене.

Головною формою контролю за використанням та охороною земель є

державний контроль. Його завдання полягає у перевірці діяльності усіх

суб’єктів земельних правовідносин незалежно від форми власності.

Серед органів державної влади, на які покладено функції контролю за

використанням та охороною земель необхідно віднести Міністерство

охорони навколишнього природного середовища України, яке згідно із п. 1

Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України,

затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 452/2011, є

249

головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у

формуванні і забезпеченні реалізації державної політики, зокрема у сфері

охорони та використання природно-заповідного фонду, здійснення держав-

ного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства про охорону

навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтво-

рення та охорону природних ресурсів [31].

До сфери управління останнього згідно із Указом Президента України

«Про Державну екологічну інспекцію України» 13 квітня 2011 року №

454/2011 входить Державна екологічна інспекція України, на яку відповідно

до пп. 2) п. 4 даного Положення серед іншого покладено обов’язки із держав-

ного нагляду (контролю) за додержанням законодавства про використання та

охорону земель, зокрема, також щодо встановлення та використання водо-

охоронних зон і прибережних захисних смуг, а також додержання режиму

використання їх територій.

Ще одним органом державної влади є Міністерство аграрної політики

та продовольства України, яке діє на підставі Положення, затвердженого

Указом Президента України від 23 квітня 2011 року № 500/2011. Основними

завданнями Мінагрополітики України є формування та забезпечення реаліза-

ції державної політики з питань земельних відносин.

На сьогоднішній день головну функцію контролю за дотриманням

земельного законодавства покладено на Державну інспекцію сільського

господарства України.

Правовий статус Державної інспекції сільського господарства України

визначено Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 459/2011,

яким затверджено відповідне положення.

Серед іншого Держсільгоспінспекція України відповідно до покла-

дених на неї завдань:

1) організовує та здійснює державний нагляд (контроль) за:

- веденням державного обліку і реєстрації земель, достовірністю інфор-

мації про наявність та використання земель;

- виконанням умов зняття, збереження і використання родючого шару

ґрунту під час проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, буді-

вельних та інших робіт, пов'язаних із порушенням ґрунтового покриву,

своєчасного проведення рекультивації порушених земель в обсягах, перед-

бачених проектом рекультивації земель;

- дотриманням вимог земельного законодавства при набутті права

власності на земельні ділянки за договорами купівлі-продажу, міни, дару-

вання, застави та іншими цивільно-правовими угодами;

- дотриманням органами державної влади, органами місцевого

самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного

законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю;

- дотриманням правил, установленого режиму експлуатації протиеро-

зійних, гідротехнічних споруд, збереженням захисних насаджень і межових

знаків;

250

- проведенням землеустрою, виконанням заходів, передбачених проек-

тами землеустрою, зокрема, за дотриманням власниками та користувачами

земельних ділянок вимог, визначених у проектах землеустрою;

- розміщенням, проектуванням, будівництвом та введенням у дію об'єк-

тів, які негативно впливають або можуть вплинути на стан земель;

- здійсненням заходів, передбачених проектами землеустрою щодо

захисту земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочення,

засолення, солонцювання, висушування, ущільнення та інших процесів, що

призводять до погіршення стану земель, а також щодо недопущення власни-

ками та користувачами земельних ділянок псування земель шляхом їх заб-

руднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами,

засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами, заростання

чагарниками, дрібноліссям та бур'янами;

- дотриманням строків своєчасного повернення тимчасово зайнятих

земельних ділянок та обов'язкового виконання заходів щодо приведення їх у

стан, придатний для використання за призначенням;

- дотриманням порядку визначення та відшкодування втрат сільсько-

господарського та лісогосподарського виробництва;

- використанням земельних ділянок відповідно до цільового призна-

чення;

- дотриманням вимог земельного законодавства органами виконавчої

влади та органами місцевого самоврядування з питань передачі земель у

власність та надання у користування, у тому числі в оренду, зміни цільового

призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них

на конкурентних засадах;

- в частині родючості ґрунтів за зміною показників якісного стану

ґрунтів у результаті проведення господарської діяльності на землях сіль-

ськогосподарського призначення;своєчасним проведенням підприємствами,

установами, організаціями всіх форм власності заходів щодо збереження,

відтворення та підвищення родючості ґрунтів;

2) обстежує земельні ділянки, які підлягають рекультивації, та видає

спеціальні дозволи на зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних

ділянок відповідно до проектів, затверджених у встановленому порядку, а

також обстежує земельні ділянки, яким заподіяна шкода внаслідок їх

самовільного зайняття, використання не за цільовим призначенням, зняття

ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу;

При цьому з метою виконання покладених на Держсільгоспінспекцію

України завдань її посадові особи в межах своїх повноважень мають право:

– складати акти перевірок, протоколи про адміністративні правопору-

шення та розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні

правопорушення, давати обов'язкові для виконання приписи (розпоряджен-

ня), а також подавати в установленому законодавством порядку до відпо-

відних органів матеріали перевірок для притягнення винних осіб до

відповідальності;

251

- безперешкодно обстежувати в установленому законодавством поряд-

ку підприємства, установи та організації усіх форм власності, що перебу-

вають у власності та користуванні юридичних і фізичних осіб, для прове-

дення перевірок з питань, що належать до компетенції Держсільгоспінспекції

України;

– отримувати в установленому законодавством порядку від централь-

них і місцевих органів виконавчої влади, виконавчих органів Автономної

Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ

та організацій незалежно від форми власності документи, матеріали та іншу

інформацію, необхідну для виконання покладених на Держсільгоспінспекцію

України завдань;

– звертатися до органів прокуратури з клопотанням про подання позо-

ву до суду щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподар-

ського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих

земельних ділянок, строк користування якими закінчився;

– викликати громадян, у тому числі посадових осіб, для отримання від

них усних або письмових пояснень з питань, пов'язаних з порушенням

земельного законодавства;

– передавати до органів прокуратури, органів дізнання та досудового

слідства акти перевірок та інші матеріали про діяння, в яких вбачаються

ознаки злочину;

– проводити у випадках, установлених законом, фотографування,

звукозапис, кіно- і відеозйомку як допоміжний засіб для запобігання

порушенням земельного законодавства.

Також необхідно зазначити, що відповідно до постанови Кабінету

Міністрів України від 12.12.2011 № 1300 «Про утворення територіальних

органів Державної інспекції сільського господарства» територіальні органи

Державної інспекції сільського господарства є правонаступниками Держав-

ної хлібної інспекції Автономної Республіки Крим, обласних державних

хлібних інспекцій, установ Української державної насіннєвої інспекції, що

реорганізуються шляхом приєднання до територіальних органів інспекції, та

територіальних органів Державного комітету із земельних ресурсів, у частині

виконання такими територіальними органами повноважень із здійснення

державного контролю за використанням та охороною земель.

Положення про державну інспекцію сільського господарства в Авто-

номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затверджено

Наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України 23.12.2011

№ 770.визначає правовий статут Державної інспекції сільського господар-

ства, зокрема, повноваження щодо проведення перевірок суб’єктів земельних

правовідносин.

Також на сьогоднішній день також затверджений порядок проведення

перевірок і застосування санкцій Наказом МінАПК від 25.02.2013 № 132

«Про затвердження Порядку планування та здійснення контрольних заходів з

питань перевірки стану дотримання суб’єктами господарювання вимог

земельного законодавства».

252

Повноваження державних інспекторів у сфері державного контролю за

використанням та охороною земель покладено на посадових осіб Державної

інспекції сільського господарства.

Повноваження державних інспекторів у сфері державного контролю за

використанням та охороною земель та дотриманням вимог законодавства

України про охорону земель визначні у ст. 10 Закону України «Про держав-

ний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 року

№ 963-IV.

Так, державні інспектори у сфері державного контролю за викорис-

танням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про

охорону земель мають право:

- безперешкодно обстежувати в установленому законодавством поряд-

ку земельні ділянки, що перебувають у власності та користуванні юридичних

і фізичних осіб, перевіряти документи щодо використання та охорони земель;

- давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) з питань

використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства України

про охорону земель відповідно до їх повноважень, а також про зобов'язання

приведення земельної ділянки у попередній стан у випадках, установлених

законом, за рахунок особи, яка вчинила відповідне правопорушення, з

відшкодуванням завданих власнику земельної ділянки збитків;

- складати акти перевірок чи протоколи про адміністративні право-

порушення у сфері використання та охорони земель і дотримання вимог

законодавства про охорону земель та розглядати відповідно до законодавства

справи про адміністративні правопорушення, а також подавати в установ-

леному законодавством України порядку до відповідних органів матеріали

перевірок щодо притягнення винних осіб до відповідальності;

- у разі неможливості встановлення особи правопорушника земельного

законодавства на місці вчинення правопорушення доставляти його до міліції

чи до приміщення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради для

встановлення особи порушника та складення протоколу про адміністративне

правопорушення;

- викликати громадян, у тому числі посадових осіб, для одержання від

них усних або письмових пояснень з питань, пов'язаних з порушенням зе-

мельного законодавства України;

- передавати до органів прокуратури, органів дізнання та досудового

слідства акти перевірок та інші матеріали про діяння, в яких вбачаються

ознаки злочину;

- проводити у випадках, встановлених законом, фотографування, звуко-

запис, кіно- і відеозйомку як допоміжний засіб для запобігання порушенням

земельного законодавства України;

- звертатися до органів прокуратури з клопотанням про подання позову

до суду щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподар-

ського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих

земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

253

РОЗДІЛ ІV.

ЕКОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

ФУНКЦІОНУВАННЯ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ

4.1. Схеми санітарного очищення населених пунктів

Схема санітарного очищення населеного пункту розробляється в

складі містобудівної документації або окремим документом у відповід-

ності до вимог, встановлених Наказом Міністерства будівництва, архітек-

тури та житлово-комунального господарства України від 10 січня 2006

року № 6 "Про затвердження Рекомендацій із розроблення схем санітарної

очистки населених пунктів". Замовником розроблення такої Схеми можуть

бути як органи місцевого самоврядування так і місцеві державні адміні-

страції.

Схема санітарного очищення населеного пункту визначає черговість

здійснення заходів, обсяги робіт з усіх видів очистки і прибирання, системи і

методи збирання, зберігання, видалення, знешкодження, перероблення, утилі-

зації та захоронення відходів, необхідну кількість збиральних машин, механіз-

мів, устаткування й інвентарю, доцільність проектування, будівництва чи

реконструкції розширення об’єктів системи санітарної очистки, їх основні

параметри і розміщення, орієнтовані капіталовкладення на будівництво і

придбання технічних засобів по видаленню відходів тощо.

Таку схему розробляють на розрахунковий термін 25 років з

виділенням першочергових (5 років) та довгострокових заходів.

До Схеми санітарного очищення населених пунктів як правило вклю-

чають: загальні дані про населений пункт і природно-кліматичні умови;

матеріали щодо існуючого стану і розвитку населеного пункту на перспек-

тиву; дані щодо сучасного стану системи санітарної очистки і прибиран-

ня; матеріали з організації і технології збирання і транспортування побу-

тових відходів; розрахункові обсяги робіт; методи перероблення, утилі-

зації, знешкодження та захоронення відходів; технологію механізованого

прибирання вулиць, доріг, площ, тротуарів і відособлених територій;

розрахунок необхідної кількості спецмашин і механізмів за видами

робіт; організаційну структуру підприємств системи санітарної очистки і

прибирання; капіталовкладення на заходи щодо санітарної очистки і

прибирання територій; графічну частину й основні положення схеми.

За результатами розробки така Схема підлягає обов’язковому пого-

дженню з місцевими органами санітарно-епідеміологічної та екологічної

служб, управлінням містобудування, архітектури та житлово-комунального

господарства і затверджується рішенням сесії місцевої ради.

254

4.2. Програми поводження з відходами та їх розміщення

Місцеві і регіональні програми поводження з відходами є складовою

місцевих цільових програм, що характеризуються сукупністю науково-

дослідницьких, проектних, промислових, соціально-економічних цілей і

завдань задля досягнення певних продуктивних результатів у соціально-

економічному розвитку територіально-адміністративної одиниці. Чинне

Законодавство України наділяє місцеві органи виконавчої влади, органи

місцевого самоврядування повноваженням розробляти цільові програми

поводження з відходами.

Структура та принципи розроблення програм, поводження з відходами

регулюються: Законом України "Про державні цільові програми", Зако-

ном України "Про відходи", Наказом Міністерства економіки та з питань

європейської інтеграції України від 8 травня 2003 року № 114 "Про затверд-

ження тимчасових методичних рекомендацій щодо розроблення державних

цільових програм", Наказом Міністерства економіки України від 4 грудня

2006 року № 367 "Методичні рекомендації щодо порядку розроблення регіо-

нальних цільових програм, моніторингу та звітності їх виконання", Наказом

Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господар-

ства України від 10 січня 2006 року № 2 "Про затвердження Рекоменда-

цій щодо підготовки місцевих програм поводження з твердими побутовими

відходами", Постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 р.

№ 106 "Про затвердження Порядку розроблення та виконання державних

цільових програм", Наказом Міністерства економіки України від 4 грудня

2009 року № 1367 "Про Порядок обміну інформацією між виконавцями

державних цільових програм та координації цієї роботи".

Відповідно до вищенаведених нормативних актів, місцева чи регіо-

нальна Програма поводження з відходами – це комплекс взаємопов’язаних

та узгоджених в часі заходів: організаційних, технологічних, технічних,

ресурсозберігаючих, екологічних, санітарно-гігієнічних, фінансово-еконо-

мічних, соціальних, інформаційних, освітньо-виховних, спрямованих на

розв’язання проблем сфери поводження з відходами на території певних

населених пунктів.

Обов’язок розробки таких програм, відповідно до вимог чинного законо-

давства, покладається на місцеві державні адміністрації, а затвердження –

на органи місцевого самоврядування. Так, наприклад, відповідно до

Наказу Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального

господарства України від 10 січня 2006 року № 2 "Про затвердження

Рекомендацій щодо підготовки місцевих програм поводження з твердими

побутовими відходами", такі рекомендації надаються саме місцевим

державним адміністраціям.

Органи ж місцевого самоврядування при погодженні таких програм

мають керуватися вищезазначеним нормативним актом з погляду визна-

чення відповідності розроблених проектів місцевих та регіональних

,

255

програм поводження з відходами встановленим вимогам чинного законо-

давства.

Відповідно до вимог Закону України "Про місцеве самоврядування"

затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку

відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з

інших питань місцевого самоврядування здійснюється виключно на

пленарних засіданнях сільської чи селищної ради.

У компетенції органів місцевого самоврядування вирішувати

розміщення на своїй території об’єктів поводження з відходами шляхом:

• прийняття рішення про відведення земельних ділянок;

• надання згоди на розміщення на території села (селища) місць чи

об’єктів для зберігання та захоронення відходів, сфера екологічного впливу

функціонування яких згідно з діючими нормативами охоплює відповід-

ну адміністративно-територіальну одиницю;

• надання дозволів на будівництво або реконструкцію об’єкта

поводження з відходами на відповідній території села (селища) у порядку,

визначеному законом;

• надання дозволів на експлуатацію об’єкта поводження з небезпечними

відходами на відповідній території населеного пункту у порядку, визначеному

законом. Відповідно до вимог Земельного кодексу України, Закону України

"Про регулювання містобудівної діяльності" та Закону України "Про від-

ходи", фізичні та юридичні особи, які мають наміри здійснити розміщення

відходів або будівництво об’єктів поводження з відходами на вільних землях

в межах території сільських чи селищних, як і суб’єкти, в яких такі земельні

ділянки перебувають у власності чи користуванні, без зміни їх цільового

призначення, зобов’язані отримати від відповідної сільської (селищної) ради

дозвіл на здійснення такої діяльності.

Для отримання такого дозволу замовник, який зацікавлений у розмі-

щенні відходів або будівництві об’єкта поводження з відходами, надсилає

відповідно до сільської чи селищної ради, клопотання про попереднє

погодження місця розташування таких об’єктів.

Таке клопотання має відображати:

– орієнтир місця бажаного розміщення об’єкта (адреса) і орієнтовний

розмір земельної ділянки під розташування зазначеного об’єкта;

– інформацію про об’єкт будівництва (тип, кількість поверхів, загальна

площа, призначення об’єкта, потужність виробництва і т. ін.) – у випадку

будівництва об’єкта поводження з відходами.

До клопотання додаються:

– узгоджена з інженерними службами схема розміщення об’єкта;

– містобудівне обґрунтування розміщення об’єкта поводження з

відходами; – ксерокопія свідоцтва про державну реєстрацію замовника,

як суб’єкта господарювання або документа, що посвідчує його особу

– у разі проведення реконструкції, реставрації і технічного переосна-

щення, документ, що посвідчує право власності чи користування земельною

;

256

ділянкою та право власності на будинок (його частин), та письмову згоду

його співвласника на проведення зазначених робіт (у разі їх наявності);

– попереднє оцінювання впливу на навколишнє середовище,

проведене відповідно до вимог ДБН А.2.2-1-2003;

– у разі подання документів для отримання дозволу на будівництво

стаціонарного об’єкту поводження з небезпечними відходами – декла-

рацію безпеки об’єкта підвищеної небезпеки (відповідно до вимог Закону

України "Про об’єкти підвищеної небезпеки").

– Клопотання розглядається сільським /селищним/ головою та

передається для аналізу і пропозицій на розгляд земельної комісії, земле-

впорядникові відповідного виконавчого комітету чи безпосередньо виконав-

чому комітетові відповідної ради (в залежності від правового статусу

земельної ділянки). Загальний термін розгляду клопотання, відповідно до

вимог Закону України "Про звернення громадян", має становити не більше

30 днів від дня реєстрації Клопотання.

Позитивний висновок виконкому відповідної ради та погоджене

містобудівне обґрунтування є підставою для оформлення Акта вибору

земельної ділянки.

Такий Акт видається забудовникові за результатами роботи спеці-

ально створеної та затвердженої рішенням виконкому комісії. Термін видачі

такого Акту становить 7 днів з дня обстеження земельної ділянки комісією.

Відповідальність за підготовку і підписання Акту вибору земельної ділянки

несе замовник (забудовник) згідно з вимогами чинного законодавства.

Після затвердження комісією Акту вибору земельної ділянки,

замовник (забудовник) має подати до виконкому відповідної ради документи

для підготовки проекту рішення сільської (селищної) ради про попереднє

погодження місця розташування об’єкта.

Вибір земельних ділянок для розміщення об’єктів поводження з від-

ходами не проводиться лише в разі, якщо це вирішено у затвердженому

генеральному плані відповідного сільського населеного пункту, якщо будів-

ництво об’єкта здійснено, але проект землеустрою щодо відведення земель-

них ділянок не розроблявся, передбачається розширення земельної ділянки

без зміни її цільового призначення та зведення на ній будівель і споруд.

Термін дії рішення сільської (селищної) ради щодо попереднього

погодження місця розташування об’єкта поводження з відходами на період

проектування не має перевищувати:

– для архітектурно і технічно-нескладних об’єктів (І, II категорій

складності) – 1 рік;

– для архітектурно і технічно-складних об’єктів (багатофункціо-

нального призначення) – 2 роки.

Такі земельні ділянки вилучаються і надаються для будь-яких

потреб у межах відповідного населеного пункту за рішенням сільської

(селищної) ради у відповідності до чинного законодавства.

257

Після погодження проектної документації забудовник звертається з

клопотанням до землевпорядної організації (на свій розсуд) щодо скла-

дання проекту відведення земельної ділянки. Умови та строки виконання

цих робіт визначаються договором між замовником та виконавцем.

Проект відведення земельної ділянки узгоджується з відповідними

службами, зокрема, санітарно-епідеміологічною службою, відповідними

територіальними органами Міністерства екології та природних ресурсів

України, Міністерства надзвичайних ситуацій України тощо.

Матеріали проекту відведення земельної ділянки з позитивним вис-

новком державної землевпорядної експертизи подаються до землевпорядної

служби, яка готує проект відповідного рішення на найближчу сесію

сільської ради щодо затвердження проекту відведення, вилучення та

надання земельної ділянки, або аргументовану відмову у наданні.

Передача в оренду земельної ділянки, що перебуває у комунальній

власності, межі якої визначені в натурі, без зміни її цільового призначення,

здійснюється без розроблення проекту відведення на підставі рішення

сільської/селищної/ ради. Передача в оренду земельної ділянки, громадянам

і юридичним особам із зміною її цільового призначення та із земель запасу

під забудову об’єктів поводження з відходами здійснюється за проекта-

ми відведення в порядку, передбаченому Земельним кодексом України12

.

На підставі рішення відповідної ради, землевпорядні організації

переносять на місцевість межі наданих земельних ділянок, що надає

можливість їх подальшого використання за призначенням.

Вимоги щодо розміщення об’єктів поводження з відходами встанов-

лені відповідним законодавством державними будівельними нормами

України, державними санітарними нормами та правилами України, які є

обов’язковими для виконання13,14

.

Органам місцевого самоврядування розміщення будь-яких споруд і

об’єктів, надання згоди на розміщення на території населеного пункту місць

чи об’єктів для зберігання та захоронення відходів яке не відповідає у

повному обсязі всім екологічним вимогам і заходам, передбачених в

містобудівній документації і висновку екологічної експертизи, на території

сільських рад або населених пунктів, не допускається15

.

При виборі земельних ділянок під будь-яке нове будівництво,

потрібен експертний висновок органів та установ санітарно-епідеміологічної

служби [17, п 2.4] та державної екологічної експертизи16

.

������������������������������������������������������������

12

Земельний Кодекс України (від 25.10.2001р., № 2768-ІІІ)- 80.

13

Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" (від 17.0 .2011 р., № 3038 –

17).

14

Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя".

15

ДБН Б.2.4 – 1 – 94 Планування і забудова сільських поселен . – К. : Украрх-

будінформ, 1994-94с.

16

Закон України "Про екологічну експертизу".

258

Об’єкти поводження з відходами мають відокремлюватись від жит-

лових і громадських будинків спеціальними санітарно-захисними зонами.

Такі зони створюються навколо об’єктів, що є джерелами виділення шкідли-

вих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і

електромагнітних полів, іонізуючих випромінювань і т. ін.17

. При цьому, в

санітарно-захисній зоні не допускається розміщення житлових будинків,

дитячих дошкільних закладів, шкіл, лікувально-профілактичних та оздо-

ровчих закладів загального користування, установ відпочинку, спортив-

них споруд, садів, парків, садівничих товариств та городів18

.

Відповідно до законодавчих вимог, санітарно-захисною зоною є відстань

між територією сільськогосподарського підприємства та межею житлової

забудови поселення, ділянок громадських установ, будинків і споруд, а також

територій парків, садів, скверів та інших об’єктів зеленого будівництва

загального користування, садівницьких товариств та інших, прирівняних до

них об’єктів. Так, наприклад, для утильзаводів по переробці трупів тварин,

риби, птиці та їх відходів санітарно-захисна зона становить 1000 м19,20

.

Таким чином, будь-які дії суб’єкта підприємницької діяльності, який

планує здійснювати будівництво об’єкта поводження з відходами на

певній земельній діяльні забороняються до набуття цим суб’єктом права

власності чи постійного користування земельною ділянкою21

.

В той-же час суб’єктам поводження з відходами забороняється

здійснення будь-яких будівельних робіт на будь-якій земельній ділянці до

отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Дозвіл на виконання

будівельних робіт надається інспекціями державного ар хітектурно-буді-

вельного контролю на підставі:

- проектної документації;

- документа, що засвідчує право власності чи користування (в тому

числі на умовах оренди) земельною ділянкою;

- угоди про право забудови земельної ділянки;

- рішення виконавчого органу відповідної ради або місцевої державної

адміністрації про дозвіл на будівництво об’єкта містобудування;

- комплексного висновку державної ї експертизи;

- документа про призначення відповідальних виконавців робіт.

Здійснення будівельних робіт на об’єктах поводження з відходами

без дозволу на виконання будівельних робіт, а також здійснення не зазна-

чених у дозволі будівельних робіт вважається самовільним будівництвом і

тягне за собою відповідальність згідно з законодавством 22

.

������������������������������������������������������������

17

Земельний Кодекс України (від 25.10.2001р., № 2768-ІІІ)- 80.

18

ДБН Б.2.4. – 3 – 95 Генеральні плани сільськогосподарських підприємств. . – 1995. – 55с.

19

так само.

20

Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів від 19.06.96р.,

№173).

21

Земельний Кодекс України (від 25.10.2001р., № 2768-ІІІ)- 80.

22

Закон України "Про планування та забудову територій" (від 06. 04. 20 0 р., №16 – 64 – ІІІ).

259

Відповідно до Законів України "Про охорону навколишнього при-

родного середовища", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про від-

ходи", "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населен-

ня", "Про об’єкти підвищеної небезпеки", Постанови Кабінету Міністрів

України від 3 серпня 1998 року № 1218 "Про затвердження Порядку розроб-

лення затвердження і перегляду лімітів на утворення та розміщення

відходів" надання дозволу на експлуатацію об’єктів поводження з небез-

печними відходами здійснюється шляхом прийняття рішень виконавчим

комітетом відповідної ради.

Такий дозвіл надається суб’єктам господарювання, які здійснюють

операції поводження з небезпечними відходами на території відповідного

населеного пункту. Підприємствам, на яких відсутні об’єкти поводження з

небезпечними відходами, видається відповідна довідка управлінням еко-

логії та природних ресурсів органу місцевого самоврядування.

З метою отримання відповідного дозволу чи довідки суб’єкт господа-

рювання надає до управління екології та природних ресурсів такі документи:

1) заяву;

2) проект лімітів на утворення та розміщення відходів;

3) довідку про наявність спеціально відведених в установленому

законодавством порядку місць чи об’єктів розміщення відходів;

4) відомості про склад і властивості відходів, що утворюються, а також

ступінь їх небезпечності для навколишнього природного середовища та

здоров’я людини;

5) довідку про нормативно допустимі обсяги утворення відходів;

6) довідку про питомі показники утворення відходів;

7) довідку про наявність установок (потужностей) з видалення відходів;

8) довідку про наявність потужностей з утилізації відходів;

9) копію договору (контракту) на передачу відходів іншим власникам;

10) довідку про обсяги токсичних відходів та обсяги утворення,

використання і поставку відходів як вторинної сировини і відходів вироб-

ництва за поточний рік;

11) висновки санітарно-епідеміологічної експертизи щодо об’єктів

поводження з відходами;

12) інформацію стосовно розміщення відходів, накопичених за

попередні роки;

13) наказ про призначення відповідальних осіб у сфері поводження з

відходами;

14) звіт про виконання планових заходів у сфері поводження з відхо-

дами за попередній рік;

15) перспективний план заходів у сфері поводження з відходами,

спрямований на запобігання або зменшення обсягів утворення відходів і

запобігання їх негативного впливу на навколишнє природне середовище та

здоров’я людини;

16) декларацію безпеки об’єкта підвищеної небезпеки;

260

17) договір обов’язкового страхування відповідальності за шкоду, яка

може бути заподіяна аваріями на таких об’єктах;

18) план локалізації та ліквідації наслідків аварій на об’єкті;

19) копію дозволу на будівництво чи на реконструкцію об’єкта;

20) висновки державних та, в разі наявності, громадських експертиз;

21) копію рішення відповідної ради про надання згоди на розміщення

об’єкта підвищеної небезпеки на території сільського населеного пункту;

22) ліцензію на здійснення операцій у сфері поводження з небезпеч-

ними відходами (у разі одержання лімітів на утворення та розміщення від-

ходів, включених до розділу А Жовтого переліку відходів, затвердженого

постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 2000 року № 1120).

Відповідно до Закону України "Про звернення громадян" в місячний

термін органи місцевого самоврядування розглядають вищезазначений

пакет документів та здійснюють обстеження відповідного об’єкта з виїздом

на місце.

При обстеженні такого об’єкту визначається відповідність фактичних

обсягів і місць розміщення небезпечних відходів вимогам природоохо-

ронного законодавства та даним, вказаним у наданих суб’єктом господа-

рювання документах.

При відповідності об’єкта природоохоронним вимогам надання

Дозволу здійснюється прийняттям рішення виконкомом відповідної ради.

Довідка про відсутність об’єктів поводження з небезпечними від-

ходами видається органом місцевого самоврядування без попереднього

погодження з виконкомом відповідної ради.

В разі виникнення будь-яких зауважень Дозвіл та Довідка надаються

тільки після їх усунення та повторної перевірки.

4.3. Формування та функціонування фітоценозів

для сільських територіальних громад

На сучасному етапі в межах селищних та сільських територій необ-

хідно розробляти нову стратегію і тактику формування та функціонування

сталих екосистем та їх рослинності, що ґрунтується на природоохоронних та

економічних принципах.

Це викликане тим, що саме структура фітоценозів є домінантою впливу

на основні фактори зміни клімату та стан довкілля, а саме: баланс вуглецю,

кисню та інших хімічних елементів; техногенне забруднення міст, селищ і сіл

промисловими відходами, в першу чергу, внаслідок необдуманої їх утилі-

зації; необґрунтоване використання пестицидів та агрохімікатів в культурних

фітоценозах навколо населених пунктів; порушення балансу територіального

розподілу формування та функціонування природних, антропоприродних та

культурних біогеоценозів, зокрема і таких їх складових, як продуценти

(фітоценози), консументи (споживачі або зоологічні угрупування) та реду-

261

центи (деструктори), що розкладають мертву органічну речовину до

неорганічних сполук тощо.

Відомо, що в умовах міст достатньо розроблені особливості функціо-

нування біогеоценозів та їх фітоценозів. Однак, в умовах селищних та

сільських територій на сучасному етапі практично не розробляються на

науковій основі системні принципи ефективного формування та функціо-

нування природних та культурних фітоценозів, а також супутнього біорізно-

маніття за виключенням локальних фрагментарних аспектів.

Викладене свідчить про необхідність удосконалення концепції розпо-

ділу фітоценозів селищних та сільських територій, зокрема і їх садиб, на

соціальній, культурній, виробничій, природоохоронній та економічній

основі, тобто з врахуванням системного, а не фрагментарного підходу. Це

дозволить суттєво покращити сталий та ефективний розвиток цих населених

пунктів з позицій охорони довкілля. Відмічене є особливо актуальним на

сучасному етапі, коли в селищах та селах суттєво поглиблюється місцеве

самоврядування, а їх громади несуть самобутній етнічний характер, що менш

притаманно жителям міст.

При обґрунтуванні принципів формування та функціонування природ-

них та культурних фітоценозів сільських територій в Україні необхідно

враховувати методологічні особливості їх розвитку в країнах Європейського

Союзу та інших регіонів світу.

Не має сумніву, що в селищних та сільських населених пунктах клю-

човою суспільною одиницею є садиба, в основі якої повинен існувати тради-

ційно сімейний та етнічний принцип формування і функціонування фітоце-

нозів екосистем залежно від зональних аспектів та площі території, зокрема

в напрямку: створення фітодизайнових композицій для отримання естетич-

ного задоволення, очищення довкілля від несприятливих чинників та

охорони навколишнього природного середовища; сталого отримання в

асортименті та оптимумі якісної і безпечної рослинної та тваринної продукції

на природоохоронній та економічній основі тощо.

На основі сімейного принципу повинні розвиватися фермерські, коопе-

ративні та інші форми розвитку фітоценозів, отримання з них за потреби

відповідної продукції тощо. При цьому необхідно враховувати, що зелені

рослини або ж фітопродуценти при правильному їх використанні є основним

фактором уповільнення глобального потепління на планеті, покращення

стану навколишнього природного середовища тощо.

Враховуючи викладене, в останні роки ведуться дискусії щодо

відсоткового розподілу територій природних та культурних фітоценозів

екосистем. Найбільш науково обґрунтованим, на наш погляд, є класич-

ний принцип, в основі якого є теорія трійчастого (три третини) територі-

ального балансу функціонування фітоценозів, що повинна вивчати

класична фітопродуцентологія.

Класична фітопродуцентологія (або теорія трійчастого територі-

ального балансу глобального, державно-регіонального та місцевого рівнів

262

функціонування фітоценозів екосистем) – це вчення про закони динаміч-

ного формування, функціонування і контролю територій з фітопродуцен-

тами, на яких: одну частину займають природні флористичні розмаїття,

що вивчає природна фітопродуцентологія (ліси, лісовкриті площі, землі

під водою, відкриті заболочені та інші природного походження землі,

заповідники тощо); другу – обмежено окультурені природні та створені

людиною сталі фітопопуляційні структури, що відноситься до антропо-

природної фітопродуцентології, яка в свою чергу розподіляється на

культурприродну (лісові культури, чагарниково-трав’янисті ценози, луки,

пасовища та інші створені людиною сталі фітоценози навколо населених

пунктів тощо) та урбаноландшафтну фітопродуцентологію (місця

відпочинку, ботанічні сади, зони фітодизайну, інші фітокомпозиції та

штучні водойми в межах забудованих земель); третю частину – культурні

фітоценози відкритого та закритого типу, що вивчає культурна фітопро-

дуцентологія або ж фітокультурологія.

Відомо, що територія України становить близько 60, 4 млн. га23

.

Виходячи із принципу трійчастого територіального розподілу екосистеми

нашої країни, кожна із трьох її частин повинна займати орієнтовно 20

млн. га.

Аналіз територіального балансу сучасного стану фітоценозів

України свідчить24

, що із 60,4 млн. га її загальної території, перша час-

тина флористичного розмаїття або складові природної фітопродуцен-

тології займають лише 15,0 млн. га або 24,7 відсотка від загальної

території (ліси та лісовкриті площі, включаючи і природні заповідники -

10,5 млн. га, відкриті заболочені землі – 0,97 млн. га, землі під водою –

2,4 млн. га, інші землі 1,1 млн. га тощо). Цей показник майже на 5 млн. га

або на 9,1 відсотка менший від вище наведених екологічно обґрунтованих

параметрів тобто третьої частини (орієнтовно 20 млн. га) території

України.

Особливої уваги заслуговує аналіз територіального балансу другої

частини функціонування флори України (складові антропоприродної

фітопродуцентології, а саме: а) окультурені людиною сталі популяційні

структури за межами населених пунктів або складові культурприродної

фітопродуцентології – лісові культури, чагарниково-трав’янисті ценози,

луки, пасовища тощо; б) урбаноландшафтні фітокомпозиції забудованих

земель або складові ландшафтної фітопродуцентології. Ця частина

біогеоценозів на сучасному етапі становить лише 13,0 млн. га, зокрема:

сіножаті – 2,4; пасовища – 5,5; інші землі сільськогосподарського приз-

начення – 2,5; забудовані землі з урбаноландшафтними композиціями –

������������������������������������������������������������

23

Вигера С. Фітонцидологія з основами вирощування та застосування фітонцидно-

лікарських рослин: Навч. посіб. – 2-е видання доповнене і перероблене. Житомир. ПП

“Рута”. В-во “Волинь”. 2009.-296 с.

24

Статистичний щорічник України за 2007 рік. -К.: Консультант, 2008. -556 с.

263

2,5 млн. гектарів25

. Щодо природоохоронного балансу функціонування

фітоценозів (близько 20 млн. га) цей показник (13,0 млн. га) займає лише

21,5, а не 33,3 відсотка від загальної території.

В свою чергу третя частина або культурні фітоценози відкритого та

закритого типу тобто рілля, що вивчає фітокультурологія, займають

площу 32,4 млн. га або 53,8 відсотка до загальної території або ж 77,8

відсотка до сільськогосподарських угідь, що є критичним екологічним

показником26

. Зокрема, ці землі орієнтовно на 12,4 млн. гектарів переви-

щують екологічно орієнтовані параметри – близько 20 млн. гектарів.

Без сумніву, що при обґрунтуванні відсоткового співвідношення

трьох частин формування та функціонування екосистем в межах терито-

ріального розподілу селищ та сіл залежно від ряду особливостей, є пот-

реба вносити певні корективи, особливо між природними та антропо-

природними фітоценозами.

Щодо відсотку ріллі серед сільськогосподарських угідь Україна займає

одне з ведучих місць у світі, що є негативним природоохоронним чинником.

Виходячи з таких аспектів, назріла нагальна потреба розробки принципово

нової стратегії і тактики стосовно зменшення посівних площ та їх струк-

туризації в Україні, що без сумніву повинно вплинути на покращення стану

довкілля, а також стратегію і тактику контролю економічно видаткового

(шкідливого) та прибуткового (корисного) біорізноманіття природних і куль-

турних екосистем тощо.

Це особливо є актуальним на сучасному етапі, так як внаслідок

використання культурних фітоценозів без наукового обґрунтування ряд

земель не відповідають природоохоронним параметрам, зокрема із-за

еродованості водою, підкислення, заболочення та перезволоження, засо-

лення тощо. Виходячи з викладеного, саме ці землі в першу чергу повин-

ні, залежно від ряду факторів, екологічно обґрунтовано та поступово

переводитися в першу або другу частину балансу територіального розпо-

ділу біогеоценозів.

Відомо, що важливим фактором функціонування природних і культур-

них фітоценозів є фітодизайновий принцип, який ґрунтується на ряді таких

показників, як естетичне задоволення, покращення природоохоронної

ситуації за рахунок очищення довкілля від несприятливих чинників тощо.

Такий підхід вимагає обґрунтування щодо уточнення терміну фітодизайну.

Фітодизайн – це вчення про закони формування рослинних угрупу-

вань екосистем закритого і відкритого типу з метою їх гармонійного функці-

онування на основі принципів естетичного задоволення, очищення довкілля

від несприятливих чинників, посилення ролі природних регулюючих

механізмів, отримання, за потреби, в асортименті та оптимумі, якісної та

безпечної фітопродукції тощо.

������������������������������������������������������������

25

там само

26

Статистичний щорічник України за 2007 рік. -К.: Консультант, 2008. -556 с.

264

В умовах селищних та сільських територій, на відміну від міських,

необхідно розробляти специфічну стратегію і тактику формування фіто-

дизайнових композицій, як в межах проїжджої частини цих пунктів та їх

садиб, так і навколо них. Саме на цих територіях логічним є формування

етнофітодизайну.

Таким чином, надзвичайно актуальним в фітодизайні є використання

місцевих або традиційних рослин, особливо фітонцидно-лікарських, які

століттями і тисячоліттями формуються і функціонують на певній частині

сільських територій нашої країни. Саме ці види рослин, одночасно з

інтродукованими, нетрадиційними або малопоширеними, в останні роки

почали більш ефективніше використовувати в етнофітодизайні. Виходячи з

викладеного, заслуговує на увагу більш поглибленого вивчення питання

щодо перспектив формування і функціонування етнічного фітодизайну

(етнофітодизайну).

Етнофітодизайн – це вчення про закони формування фітодизайно-

вих композицій екосистем закритого і відкритого типу із місцевих етнічних

видів і популяцій рослин, з метою їх гармонійного функціонування на основі

принципів естетичного задоволення, отримання, за потреби, в асортименті та

оптимумі, якісної та безпечної фітопродукції, очищення довкілля від неспри-

ятливих чинників, посилення ролі природних регулюючих механізмів тощо.

В умовах України використання фітонцидно-лікарських та інших груп

рослин з наукової точки зору є на початковому етапі та має фрагментарний

характер, особливо в умовах сільських територій, а тому потребує поглиб-

леного та прискореного наукового обґрунтування. Наприклад, коректним є

формування в межах ряду сільських територій фітоценозів з такими фітон-

цидно-лікарськими рослинами як акація, алича, барбарис, бузина, бузок

звичайний, вишня, глід, горобина, горіх волоський, калина, кизил, ліщина,

липа, обліпиха, самшит, терен, шовковиця, шипшина, ялина, ялівець, бар-

вінок, алтея (рожа), нагідки, любисток, материнка, чорнобривці тощо27

. Ці

групи рослин є більш стійкими до несприятливих та шкідливих біотичних

чинників в порівнянні з культурними видами.

Такий підхід дозволить збільшити популяції таких корисних комах, як

ентомофаги, дикі та домашні запилювачі, що в свою чергу повинно суттєво

вплинути на ефективність запилення квіткових ентомофільних рослин. Крім

того, завдяки різним строкам цвітіння вище наведених рослин, будуть

створені передумови щодо збільшення тривалості безперервного квіткового

конвеєра для домашніх бджіл та відповідно створення передумов щодо

отримання якісної та безпечної їх продукції.

В ряді випадків на території сіл біля великих міст, що характери-

зуються значними викидами промислових відходів та інших забруднювачів,

������������������������������������������������������������

27

Вигера С. Фітонцидологія з основами вирощування та застосування фітонцидно-

лікарських рослин: Навч. посіб. – 2-е видання доповнене і перероблене. Житомир. ПП

“Рута”. В-во “Волинь”. 2009.-296 с.

265

необхідно створювати специфічні фітодизайнові композиції, які б краще

впливали на парниковий ефект та очищали повітря від несприятливих

чинників.

Не викликає сумнівів, що на сучасному етапі виникає нагальна необ-

хідність відновлення в межах селищних та сільських територій давно

створених, але запущених парків та заповідників тощо, яких в межах України

є достатньо. Саме ці структурні підрозділи повинні стати складовою сталого

функціонування сільських територій.

Історичний аналіз свідчить, що динаміка суспільства в останній період

набуває суттєвих змін, особливо з позицій виробництва фітопродукції для

харчування та лікування населення, а також використання в інших напрямах

господарювання. Зокрема, на початку третього тисячоліття особливого

значення при веденні культурних фітоценозів набуває новітній напрям –

природоохоронний та економічний принцип виробництва фітопродукції,

що базується на отриманні в асортименті та оптимумі якісної і безпечної

фітопродукції, виходячи із показників охорони навколишнього природного

середовища, зокрема збереження родючості ґрунтів та довкілля від впливу

несприятливих чинників тощо.

Це особливо є актуальним при виробництві фітопродукції для дитячого

та дієтичного харчування, а також лікування за рахунок створення препаратів

натурального походження. Такий принцип випливає із двох відомих і важ-

ливих для людства постулатів: а) при харчуванні населення їжа повинна бути

ліками, а ліки – продукцією харчування; б) коли Природа створила хвороби

людей, то вона має і ліки проти цих хвороб.

Доведено, що гармонійне та стале формування та функціонування

природних та культурних фітоценозів в екосистемах впливає на динаміку

чисельності їх економічно прибуткового (корисного), статичного та

збиткового (витратного, шкідливого) фітоконсументного біорізноманіття,

зокрема на його домінанту – ентомокомплекс, а також організми деструкто-

рології. Це в свою чергу дозволяє суттєво вплинути на зменшення забруд-

нення довкілля такими небезпечними токсикантами як пестициди та

агрохімікати.

Відомо, що основним осередком успішного розвитку природоохорон-

ного та культурного рівня сільських території є шкільні заклади. Саме тому

з метою успішного формування та функціонування природних, антропопри-

родних та культурних фітоценозів, поглиблення вчення про фітонцидно-

лікарські рослини, а також використання їх в різних напрямах господар-

ського комплексу, зокрема при формуванні фітодизайну з включенням

етнічних рослин, розвитку зеленого туризму та бджільництва , необхідно

створити при школах принципово нові дослідницькі заклади, наприклад

ботанічні сади фітонцидно-лікарських рослин та етнофітодизайну або ж

аптечні ділянки.

Завданням функціонування таких закладів буде навчання школярів та

молоді щодо проведення наукових досліджень в напрямку особливостей

266

вирощування фітонцидно-лікарських рослин ( а всі рослини практично такі)

та використання на науковій основі у різних галузях господарського комп-

лексу, зокрема у фітодизайні відкритого та закритого типу, гуманітарній та

ветеринарній медицині, кормовиробництві та бджільництві, харчовій,

косметичній та парфумерній промисловості, для захисту самих рослин від

несприятливих чинників, включаючи шкідливі організми, що в свою чергу

створить передумови щодо розширення світогляду населення та пропаганди

знань про різні групи рослин.

Виходячи з викладеного, при функціонуванні ботанічних садів такого

типу на їх співробітників будуть покладені відповідні функції щодо сталого

формування та функціонування природних і культурних фітоценозів

місцевого значення в межах сільських територій, а саме.

1. Проведення наукових досліджень щодо інтродукції, введення в

культуру, вирощування, всебічного вивчення та використання відомих та

нових видів фітонцидно-лікарських рослин в різних напрямах господа-

рювання.

2. Теоретичне обґрунтування та розробка параметрів екстенсивного,

інтенсивного (промислового), натурального (органічного або біологічного),

біодинамічного, точного, інформаційного та no-till землеробства з врахуванням

матеріальних, енергетичних, політичних, економічних, екологічних та інших

показників при вирощуванні фітонцидно-лікарських та інших груп рослин.

3. Розробка та впровадження екологічно та економічно обґрунтованих

технологій фітосанітарного контролю природних та культурних екосистем

залежно від обраного напряму землекористування, з врахуванням принципів

динамічного розвитку сучасного карантину рослин та інтегрованого захисту

рослин.

4. Пропаганда серед дітей, молоді, студентства та дорослого населен-

ня України знань щодо вирощування та використання фітонцидно-

лікувальних властивостей рослин на науковій основі.

5. Наукове обґрунтування та розробка параметрів щодо озеленення, в

тому числі і за рахунок фітонцидно-лікарських рослин, територій селищ, сіл,

місць проживання і відпочинку населення, промислових та інших під-

приємств праці, а також рекультивації та реабілітації еродованих та мало-

продуктивних земель, яких в Україні є більше 10 мільйонів гектарів. Це іще

раз свідчить про необхідність створення таких закладів, так як для

ефективного вирощування наприклад зернових культур, що займають площу

13-14 мільйонів гектарів існує багато дослідницьких закладів.

6. Проведення консультацій щодо створення фітодизайнових компо-

зицій відкритого і закритого типу з фітонцидно-лікувальними властивостями

на присадибних та дачних ділянках, в жилих приміщеннях, лікарнях, дитячих

садках, школах, місцях відпочинку, на виробництві особливо з важкими

умовами праці тощо.

7. Наукове обґрунтування та створення передумов щодо ефективного

розвитку зеленого та садибного туризму в країні.

267

8. Організація і проведення екскурсій для всіх верств громадян по

ботанічному саду для розширення їх знань щодо вирощування та викорис-

тання фітонцидно-лікарських та інших груп рослин.

9. Проведення навчальних та виробничих практик для школярів та

студентів.

10. Створення першої в Україні фіточайної з консультаціями та ліку-

ванням без використання синтетичних препаратів громадян професійними

фітотерапевтами.

11. Створення школи підготовки та підвищення кваліфікації профе-

сійних робітників по вирощуванню фітонцидно-лікарських, квітково-декора-

тивних, плодово-овочевих та інших груп рослин для різних установ.

12. Вирощування та реалізація доброякісного сертифікованого насін-

нєвого та посадкового матеріалу фітонцидно-лікарських, овочевих, квітко-

вих, плодово-ягідних та інших груп рослин на противагу стихійним ринкам.

13. Створення першої в Україні комп’ютерної бази даних по фітон-

цидно-лікарських та інших групах рослин для навчально-науково-

виробничого процесу.

При правильній організації ботанічних садів такого типу вони будуть

в майбутньому самоокупними і приносити певні прибутки, але для його

організації необхідні певні кошти і технічне забезпечення.

Аналіз розвитку агропромислового комплексу різних країн свідчить,

що в них набувають розвитку кілька напрямів ведення агроекосистем, які

істотно різняться між собою в першу чергу за такими параметрами, як

економічні, енергетичні, природоохоронні тощо.

Так, зокрема, ці напрями логічно розподілити на такі групи, як:

виробництво фітопродукції без використання синтетичних препаратів (біоло-

гічне або органічне, натуральне й біодинамічне землеробство) та з викорис-

танням синтетичних препаратів (екстенсивне та інтенсивне землеробство).

Техніко-технологічним супроводом цих напрямів виробництва фітопродукції

в останні роки є такі новітні чинники як no-till, точне та інформаційне

землеробство, які мають надзвичайно великі перспективи в умовах України.

Серед усіх вище наведених напрямів особливої уваги заслуговує

виробництво фітопродукції без використання синтетичних препаратів з його

новітнім та інформаційним забезпеченням, в основі чого є натуральне

(органічне) та біодинамічне господарювання.

За визначенням Міжнародної асоціації сільськогосподарського орга-

нічного руху (IFOAM) органічне сільське господарство – це цілісний

системний підхід, що базується на сукупності методів, які забезпечують

життєздатну екосистему, безпечне продовольство, корисне харчування,

добробут тварин та соціальну справедливість.

Виробництво натуральної (органічної) продукції культурних фітоце-

нозів включає ряд основних ланок, зокрема – організаційно – правова –

сертифікація та стандартизація – вирощування сировини за умов натураль-

ного (органічного) господарювання або ж землеробства – збирання, збері-

268

гання та транспортування сировини – переробка сировини та отримання якіс-

ної й безпечної продукції – транспортування та зберігання продукції –

реалізація продукції – споживання продукції тощо. Кожна з цих ланок має

свою специфіку, але особливої уваги заслуговує розробка принципів

організаційно-технологічних та правових аспектів, сертифікації та стандарти-

зації, а також вирощування сировини за умов натурального землеробства.

Слід підкреслити, що в літературних джерелах України є декілька

визначень щодо натурального (органічного) землеробства, але особливої

уваги заслуговує наступне .

Натуральне (органічне, біологічне) землеробство – це система

організації та ведення господарства, де технологічні операції, що спрямовані

на оптимізацію росту та розвитку рослин, проводять з використанням лише

природного походження (натуральних) технологічних матеріалів (добрив,

засобів захисту рослин, регуляторів росту тощо) та з урахуванням показників

якості й безпеки фітопродукції на основі міжнародних стандартів та

сертифікації виробництва.

Основний принцип натурального (органічного) виробництва –

державний спеціалізований супровід (контроль) щодо відсутності природних

токсичних речовин і синтетичних препаратів, генетично модифікованих

організмів у замкненому циклі, при якому виробники забезпечують свої

фітоценози власного виробництва органічними добривами, а тваринництво

кормами з власних полів, а також реалізація сертифікованої якісної і безпеч-

ної продукції на персоніфікованих ринках.

Перш ніж розглядати питання щодо особливостей ведення натураль-

ного (органічного) землеробства в Україні, слід звернути увагу на вивчення

зарубіжного досвіду в цьому напрямку.

Основними аргументами для впровадження натурального землеробства

за кордоном вважаються: необхідність отримання якісної та безпечної про-

дукції для харчування та лікування; деяке перевиробництво рослинної та

тваринної продукції; потреба зниження глобального процесу забруднення

навколишнього природного середовища; невеликий, порівняно з Україною,

рівень розорюваності земель; наявність значної чисельності населення, яке

здатне придбати дорожчу, але екологічно чисту продукцію тощо.

Для ведення цього перспективного та вкрай необхідного напряму

виробництва фітопродукції в багатьох країнах світу створені відповідні

державного значення та приватні структури та спілки фермерів, які коорди-

нують і допомагають працювати в цьому напрямку.

Крім виробництва якісної та безпечної продукції для харчування і

лікування населення, ці структурні підрозділи ставлять такі основні завдання:

- забезпечення оптимально замкненого процесу виробництва;

- бережливе витрачання природних ресурсів;

- використання перш за все природних регулюючих механізмів в

екологічних системах;

269

- збереження та підвищення родючості ґрунтів власними силами

господарств;

- розвиток певного тваринницького напряму в місцях вирощування

кормів тощо.

В Україні натуральне (органічне) землеробство в організаційно-вироб-

ничому і науково-навчальному аспектах перебуває на початковому етапі й

має фрагментарний характер.

Зокрема, основними гальмівними факторами, стримуючими цей процес

є28

:

- велика розорюванність с. – г. угідь, яка в ряді областей сягає близько

80 %, в той час як у розвинутих країнах світу – лише 25 – 40 %;

- незадовільна підтримка і визнання державними структурами;

- відсутність державної стратегії, затверджених законів та нормативів;

- немає можливості навчатись у цьому напрямі в навчальних закладах,

відсутність консультативної служби і спеціальної літератури;

- психологічний та економічний бар’єри у трудівників різних форм

власності;

- недостатня інформація щодо організаційних, економічних та

природоохоронних аспектів отримання якісної та безпечної продукції;

- наукові суперечки та брак комплексних досліджень щодо концепції

натурального землеробства;

- відсутність персоніфікованих ринків збуту та реклами для покупців

якісної та безпечної продукції.

Незважаючи на викладені гальмівні фактори, в кінці ХХ століття ряд

наукових установ України почали обґрунтовувати та розробляти концепцію

щодо особливостей розвитку натурального (органічного) землеробства. Так,

зокрема, з 1994 року ряд співробітників Національного аграрного універ-

ситету (нині НУБіП України) почали проводити дослідження і обґрунтували

створення системи організаційних, науково-освітніх і виробничих підрозділів

та їх ефективної діяльності в Україні (Біологічне землекористування в

Україні. Новини захисту рослин. Щоквартальний додаток до ж. Пропозиція,

1999, березень, с.15-16), зокрема:

1. Організація державної структури із біологічного землекористування.

Основні її функції включають організацію, розробку стратегії і тактики роз-

витку біологічного землекористування на державному рівні, його коорди-

націю та контроль, рекламу, допомогу у виході господарств цього напрямку

на місцевий, державний та світовий ринок тощо.

2. Створення всеукраїнських науково-виробничих асоціацій, наприклад

“Біоземля“. Вони створюються на основі добровільного об’єднання установ,

організацій, господарств різних форм власності, які зацікавлені в забезпе-

ченні населення якісною та безпечною продукцією.

������������������������������������������������������������

28

Вигера С.М. Біологічне землекористування в Україні. Новини захисту рослин.

Щоквартальний додаток до ж. Пропозиція. 1999, березень. С. 15-16.

270

3. Створення нових (чи шляхом реорганізації функціонуючих) науково-

навчальних підрозділів у різних регіонах країни, які мають бути членами

асоціацій і взяти на себе певні функції, зокрема: розробку теоретичних основ

і концепції біологічного землекористування; навчання кадрів різного рівня із

біологічного землекористування, що в свою чергу потребує створення ряду

нових структурних науково-навчальних підрозділів, дисциплін, спеціалізації,

науково-дослідних полів; створення та забезпечення ефективної діяльності

навчально-консультативно-інформаційної та міжрегіонально-координаційної

мережі тощо.

Таким чином, враховуючи надзвичайну потребу ведення натурального

землеробства в Україні, особливо для вирощування плодово-ягідних, овоче-

вих та фітонцидно-лікуючих рослин, ця справа вже починає розгортатися на

державному рівні й має великі перспективи.

Так, зокрема, на Установчих зборах 19 грудня 2002 року з метою

сприяння розвитку сільськогосподарського виробництва була заснована

Міжнародна Громадська Асоціація учасників біовиробництва “БіолАН

Україна“. Головою Правління Асоціації цієї структури є Василь Пиндус.

В червні 2005 року створена Федерація органічного руху України,

президентом якої є к. е. н. Є.В. Милованов.

Ці структури співпрацюють з Міжнародною Федерацією руху за орга-

нічне сільське господарство (IFOAM), є її повноправними членами, прий-

мають активну участь у розробці міжнародних стандартів органічного

виробництва, конгресах, конференціях тощо.

В ряді навчально-наукових закладів України, зокрема і в Національ-

ному університеті біоресурсів і природокористування України, вже

проводяться поглиблені дослідження та готуються фахівці по органічному

виробництву.

В організаційно-правовому відношенні логічно, щоб виробник продук-

ції був членом одної із асоціацій або інших структурних підрозділів, що

займається виробництвом натуральної (органічної) продукції на державному

рівні. Це дозволить ефективніше господарювати, зокрема мати правову,

наукову та фінансову підтримку, включаючи реалізацію продукції на внут-

рішньому та зовнішньому ринках. На сучасному етапі в Україні функціонує

декілька різних структурних підрозділів, що здатні координувати вироб-

ництво такої продукції.

Вкрай необхідною складовою натурального (органічного) виробництва

фітопродукції є її сертифікація та стандартизація з врахуванням міжнародних

аспектів, що дозволить успішно реалізовувати не лише на внутрішньому, але

і на зовнішньому ринках, де економічний зиск може бути ефективніший.

Важливою технологічною особливістю є зональний підхід щодо під-

бору видового складу вирощуваних культур, ступеня їх стійкості до неспри-

ятливих чинників та особливо до економічно збиткового (шкідливого)

біорізноманіття. В класичному відношенні виробляти натуральну фітопро-

271

дукцію необхідно, як правило, в більш екологічно безпечних регіонах та

особливо в спеціальних сировинних зонах, що затверджені постановами

Кабінету міністрів України.

Світовий досвід свідчить, що натуральним виробництвом в Україні

більш доцільно займатися фермерським господарствам з незначними пло-

щами, які зможуть більш ефективно, в порівнянні з великими (більше 1000

гектарів), впровадити замкнутий цикл, де ферми забезпечуються власними

кормами, а поля власними органічними добривами в достатній кількості. При

цьому ефективність виробництва повинна збільшуватися, якщо поряд з

орними землями будуть природні або антропо-природні фітоценози, де

успішно функціонують природні регулюючі механізми.

Сумнівним є впровадження натурального господарювання на приса-

дибних ділянках для товарного виробництва, так як поруч фізичні особи

можуть вирощувати фітосировину з використанням синтетичних препаратів.

Біодинамічне виробництво. Якісно новим та більш досконалим

різновидом щодо натурального (органічного) виробництва є біодинамічне. В

основі такого виробництва лежить біодинамічне землеробство, для якого

запропоноване наступне визначення.

Біодинамічне землеробство – це система організації та ведення

господарства, де технологічні операції, що спрямовані на оптимізацію росту і

розвитку рослин, проводять із використанням лише природного походження

(натуральних) технологічних матеріалів (добрив, засобів захисту рослин,

регуляторів росту тощо) та з урахуванням космічних, духовних і природних

сил, а також показників якості й безпеки фітопродукції на основі

міжнародних стандартів та сертифікації виробництва.

Основою біодинамічного землеробства є використання препаратів

500-507, у склад яких відповідно входять певні компоненти, в тому числі і

фітонцидно-лікарські рослини.

Ці біодинамічні препарати готуються за спеціальної технології, що

потребує спеціального вивчення, включаючи і їх застосування.

Значних успіхів щодо біодинамічного землеробства, завдяки зусиллям

вченого українського походження Алекса Подолинського, досягла Австралія,

де посівні площі займають близько 800 000 тис. гектарів.

Останнім часом виник ряд асоціацій, національних організацій і

Міжнародний антропософський рух із керівним органом у Швейцарії.

В умовах України такий напрям землеробства також починає розвива-

тися та функціонують дві ферми (Вінницька та Тернопільська області).

Найбільш важливими екологічними аспектами формування та

функціонування натурального і біодинамічного виробництва фітопродукції в

умовах України є наступні фактори.

Забезпечення життя ґрунту. Відомо, що основну долю біомаси

становлять бактерії, які виконують різні функції: розкладання органічної

речовини, фіксація атмосферного азоту, перетворення аміаку в нітрати тощо.

Крім того, в ґрунті є такі організми, як дорослі комахи та їх личинки, інші

272

популяції зоологічних видів. Весь комплекс взаємопов'язаних організмів

забезпечує динамічну живучість і здорову діяльність ґрунтової системи

завдяки ланцюгу: ґрунт – ґрунтові організми – гумус – рослина. Антропічний

фактор у цій системі оптимізує живучість ґрунту з урахуванням сезонних

ритмів.

Збереження та підвищення родючості ґрунтів. В основу вирішення

цієї проблеми, виходячи з концепції біодинамічного землеробства, покладено

те, що ґрунт – жива, саморегулююча система, де, охоплюючи космічні,

природні та інші фактори, проходить комплекс процесів, взаємопов'язаних із

навколишнім середовищем, включаючи космічні, природні та інші фактори.

Поліпшення родючості ґрунту проводять за рахунок:

- збільшення якості й кількості гумусу;

- збільшення органічної речовини в ґрунті за рахунок органічних доб-

рив рослинних поживних залишків, сидератів, інших природних чинників,

але без внесення мінеральних добрив;

- створення умов для глибшого проникнення кореневої системи

рослин у ґрунт;

- оптимальної аерації та температурного фактора ґрунту;

- створення оптимального водного режиму за рахунок поглинання

води, опадів та усунення причин випаровування води;

- забезпечення рівномірного розподілу поживних речовин у ґрунті;

- створення умов для життя ґрунту;

- запобігання водної та вітрової ерозії.

Оптимальний добір культур, їхнє співвідношення та чергування в

сівозміні. Культури добираються з таким розрахунком, щоб забезпечити їхнє

вирощування і досягнення потенційно природної урожайності без зниження

родючості ґрунтів, та не порушення процесів саморегуляції організмів тощо.

Біодинамічний розвиток ферм. Основна мета створення таких ферм –

забезпечити повністю замкнутий цикл виробництва, при якому досягається

самозабезпечення натуральними кормами та органічними добривами.

Захист рослин від шкідливих організмів. Базується на максималь-

ному використанні природних регулюючих механізмів, що забезпечують

саморегуляцію в екологічних системах. Для захисту культур використову-

ються лише такі натуральні методи й прийоми, як організаційно-техноло-

гічний, агротехнічний, біологічний, мікробіологічний, фітонцидний, механіч-

ний, фізичний, імунологічний, абіотичний тощо. При цьому не використо-

вують жодного грама синтетичних препаратів та генетично модифікованих

організмів.

Забезпечення ґрунту оптимально приготовленим перегноєм. При

біодинамічному землеробстві свіжий гній не використовують, а створюють

умови для його ефективного компостування (від 6 місяців).

Врахування, крім земних, космічних факторів при вирощуванні

культур. При цьому враховують, що життя Природи в цілому і життя рослин

сприймаються в єднанні з широким космічним середовищем, що оточує

273

Землю. Вплив на ріст і розвиток рослин сонячних річних ритмів, Місяця,

інших планет і факторів – важливі чинники, які враховують у біодина-

мічному землеробстві.

Взаємодія духовного стану людини, її вплив через власні дії на ріст

і розвиток рослин. В своїй сутті це – гармонія антропічного і рослинного

динамізму в фітокультурології та Природі загалом.

В останні роки внаслідок бурхливого розвитку технічного та інфор-

маційного забезпечення виробництва фітопродукції особливого обґрунту-

вання та впровадження у цей процес заслуговують такі напрями, як no-till,

точне та інформаційне землеробство, елементи яких з успіхом доцільно

використовувати при виробництві фітопродукції без застосування синте-

тичних матеріалів.

Точне землеробство – це система керування виробництвом фітопро-

дукції шляхом моніторингу в просторі та часі стану агроекосистем і

застосування динамічних норм технологічних матеріалів (насіння, добрив,

засобів захисту рослин тощо) відповідно до унікальних особливостей кожної

елементарної ділянки фітоценозу.

Вперше в нашій країні розроблення технологій точного землеробства

розпочалось 1997 року Національним аграрним університетом, зокрема

факультетом механізації сільського господарства (професори Д. Г. Войтюк та

Л. В. Аніскевич) з представництвом корпорації «АГКО» в Україні29

.

З 1999 року розпочались дослідження щодо оптимізації захисту рослин

(доц. факультету захисту рослин С. М. Вигера).

Інформаційне землеробство є якісно новітньою різновидністю щодо

точного землеробства. В науково-виробничому відношенні в умовах

України воно знаходиться на початковому етапі і вперше почало теоретично

обґрунтовуватися з 2004 року в Національному аграрному університеті на

кафедрі механізації сільського господарства (проф. Аніскевич Л.В.). З

позицій контролю фітосанітарного стану екосистем сумісно з цією кафедрою

обґрунтування і дослідження почали проводити співробітники кафедри

інтегрованого захисту і карантину рослин (доц. Вигера С.М.).

Інформаційне землеробство – це система одержання безперервної в

просторі та часі інформації про агробіологічний стан екосистем і моделю-

вання законів оптимального управління біоресурсами та технологічними

матеріалами з метою виробництва якісної та безпечної фітопродукції на

основі природоохоронних, соціальних та економічних вимог30

.

Результати досліджень останніх років показали, що необхідно впрова-

джувати методику оптимального управління природними та культурними

екосистемами і особливо біоресурсами, технологічними матеріалами тощо.

������������������������������������������������������������

29

Вигера С. Фітонцидологія з основами вирощування та застосування фітонцидно-

лікарських рослин: Навч. посіб. – 2-е видання доповнене і перероблене. Житомир. ПП

“Рута”. В-во “Волинь”. 2009.-296 с.

30

там само.

274

Це викликає необхідність розробки нових теоретичних та практичних

підходів щодо ведення екосистем, зокрема на основі аналізу безперервної в

просторі та часі інформації про стан біоресурсів та навколишнього природ-

ного середовища, з метою їх високоефективного функціонування, як для

отримання якісної та безпечної фітопродукції, так і для потреб фітодизайну, а

також збереження довкілля. Це викликане тим, що сучасний рівень техно-

логій виробництва фітопродукції характеризується директóрним методом

управління виробництвом продукції рослинництва.

Директóрний метод базується на тому, що агрономічна служба госпо-

дарства, інженерний підрозділ, служби захисту рослин, агрохімії, ґрунто-

знавства тощо проводять взаємодію з полем безпосередньо (директóрно) на

підставі апріорних знань про його агробіологічний стан, досвіду фахівців,

епізодичного моніторингу місцевизначених параметрів поля тощо.

Викладене іще раз підтверджує думку, що на сучасному етапі необ-

хідно застосовувати систему інформаційного землеробства на основі коор-

динатного принципу, базовими рисами якої є:

- безперервність процесу моніторингу сільськогосподарських угідь;

- керованість агробіологічним потенціалом поля в оптимальному

режимі за рахунок координатного принципу;

- точний контроль (в часі і просторі) динаміки чисельності шкідливого

та корисного біорізноманіття агроекосистем;

- виконання операцій збирання сільськогосподарських культур в

режимі змінних технологічних параметрів роботи;

- повний контроль якості та безпеки продукції;

- раціональна прибутковість без негативного впливу на довкілля.

Виходячи із того, що сучасні системи землеробства розподілено на дві

групи, а саме з використанням синтетичних препаратів та без їх викорис-

тання, логічним було б розмежувати інтегрований захист рослин від шкід-

ливих організмів з відповідним обґрунтуванням. При такому підході для

землеробства з використанням синтетичних препаратів (екстенсивне та

інтенсивне) логічною є назва натурально-синтетичний захист рослин, для

якого є наступне визначення.

Натурально-синтетичний захист рослин – це контроль шкідливих

організмів, який, враховуючи економічні пороги шкідливості та коригуючи

природні регулюючі механізми первинних і вторинних біоценозів, викорис-

товує в єдиному технологічному процесі вирощування культур за умов

екстенсивного та інтенсивного землеробства всі методи і прийоми, які задо-

вольняють економічним, екологічним і токсикологічним вимогам з метою

отримання якісної й безпечної фітопродукції.

При такому підході натурально-синтетичний захист рослин повинен

базуватися на організаційно-технологічному, агротехнічному, імунологіч-

ному, біологічному, мікробіологічному, біотехнічному, механічному, фізич-

ному, хімічному, генно-інженерному, абіотичному та фітонцидному методах.

275

Для землеробства без використання синтетичних препаратів (нату-

ральне або органічне та біодинамічне) коректною є назва натурально-

біоценотичний захист рослин з наступним визначенням.

Натурально-біоценотичний захист рослин – це контроль шкідливих

організмів, який, враховуючи економічні пороги шкідливості та коригуючи

природні регулюючі механізми первинних і вторинних біоценозів, викорис-

товує в єдиному технологічному процесі вирощування культур за умов

натурального (органічного) та біодинамічного землеробства лише природ-

ного походження методи і прийоми, які задовольняють економічним, еколо-

гічним і токсикологічним вимогам з метою отримання якісної та безпечної

фітопродукції.

Викладене свідчить, що натурально-біоценотичний захист рослин

повинен базуватися лише на організаційно-технологічному, агротехнічному,

імунологічному, біологічному, мікробіологічному, біотехнічному, механіч-

ному, фізичному, абіотичному та фітонцидному методах, але з виключенням

хімічного та генно-інженерного, які є одними із найбільш небезпечних

забруднювачів довкілля.

Як було сказано вище, основною структурною одиницею сільських

територій є садиба. Саме до садиб, де природоохоронна ситуація набагато

краща від умов міст, в останні роки звернута особлива увага міського

населення, яке хоче періодично там відпочивати. При правильній формуванні

та функціонування садиб і відповідно сільських територій, в них з успіхом

може системно розвиватися садибний туризм (що на наш погляд дещо

відрізняється від зеленого туризму), фітодизайн, бджільництво, а також

натуральне виробництво рослинної та тваринної продукції. Це свідчить, що

саме місцеві та регіональні ботанічні сади повинні стати основним коор-

динуючим осередком щодо суттєвого поліпшення нашого спілкування у

“Храмі Природи“ та створення передумов для розвитку і процвітання здо-

рової нації України.

276

V.

, , -

, . , - , , .

, - .

, ,

, – .

. , ,

.

-

, -.

- , . « », «

», « », « », « », «

», « », « , , ,

», « », « », «

», « », «

», « », 02.06.2009 264 «

»,

« ,

' », 23 04.06.96 « - »,

« », « » « »,

.

277

« »

II. -

1. , , 25. , ,

, , , , .

26. , , 1. , ,

: 38)

, , ' , ' ,

; 43) , , ,

, , ; 44)

, , , ,

; 45) , ,

, , , ;

55) ,

; 30. - ,

, , , - '

, , :

) ( ) : 6) , ,

, ; 7) ,

, - , ,

; , , , …

278

« »

I.

3. :

;

, ;

- , , -

- , ; , ;

- , , -

, , ;

- , , ,

. 20. ' -

- , ' ,

, , , , -, ,

, , , , (

- ), - :

- . -

, ; - ,

- ; - ,

, , , , .

' : -

, , ;

279

- , , , ( )

; - '

; - , ; - -

, - - , ,

, - ;

- ' ;

- , , ,

, ( ) , , ' .

107. -

, - , «

», , :

- , —

' .

5.1.

,

,

. -

, , .

.

,

, , -

280

. .

, .

, .

, . -

, . , ,

, - , -

.

. ,

.

5.2.

, , , .

, .

, : 1. ; 2. ( ),

,

( ' ) . - ' .

.

- ( ) ' . '

, -. :

, , , , , .

, ( ,

281

, , ), ,

.

, ,

. , ( ).

« »

: 1. ,

( ) .

2. , , ' .

. 3.

. 4.

. 5. ( )

. ( ) - .

6. , ,

.

: 1.

. 2. , ,

,

- , . 3.

, , , .

4. .

282

.

, , , ,

' , 500 2000 .

-

, 1. : 1000 ) ' 5000

1000

) ' :

1000 200 3000 300 5000 500 ) '

' :

400 200 600 250 600 300 ) ( )

' :

10 15 20 25 40 50 60 75 100 100 150 150

2. : ) ( ) : 15 25 0 50 50 75 75 100 100 150 150 300 200 400 )

:

12 . 500 12 . 24 . 1500 54 . 2000

283

3. ) ( ) 50 25 75 50 100 75 150 100 200 150 400 200 400 1000 300 ) 500

300

4. : 150 25 300 50 400 75 400 100

5. 100 6. 300 7. 300 8. : ) ( ) : 100 25 200 50 300 100 500 150 750 200 750 100 . - 300 ) ( ): 100 . - 1 . 300

100 . 400 . - 1 . 3 .

1000

) 400 . - 3 .

1200

( ) -

.

1. ( ,

) , ( ), , .

284

2. - , , -

. 3.

' - , - ,

. 4.

: ) ' , , ' .

- . )

' .

, ' .

' ' - , , , ,

, - , , , , , , , ( ), , .

: , , , , , , , , , ,

, , , , - , (

), ( , ) , ' ' .

.

( , , ).

( - , -

) - ( , ). , ,

,

. , ,

, .

285

, - . 1000

. - , -

, . , , .

« » ' ' ,

. ,

, .

. , ,

, , ,

.

- . '

, 5 ' ( ).

1. - ,

. -

. 2. , -, - .

,

. ' .

3. - .

4. - .

. 5. 1 , '

.

286

. -

, . 6.

' , - ' . , , , ,

. '

. 7. , ' -

, ' .

8.

( ) . 9. , , -

, , . -

.

' , .

' .

' , ,

, , , ,

. «

», « » « ».

' , . -- ,

' . ,

.

, , , , , ,

.

287

, ,

, , , .

, ,

. ,

, . ,

. ,

. 1. ,

,

( ' ' , , , , ).

2. ' : -

, , ;

- , , , ( )

; - '

; - ; -

, - , ,

, - ;

-

; -

' .

288

- , .

1. : - ( ,

, , ); - ; - ( ,

, , ).

, , , , -

. ,

.

' .

- , ,

. 2. ,

.

, , , , ,

, . , ,

- . , , .

, , ,

, .

, , ,

. 8-10° ,

- 16-20° , — - . ( - ,

, , , , , ). 10° ( ,

), . ,

- ,

289

, . , ,

.

( ) 1 . ( )

3- . , ,

- . ( )

. . ( )

- .

, ( ) .

3. - .

( , , ).

.

' . .

- ( )

. .

. , .

4. . , '

,

, - .

( ) -

.

, ' , , -

, .

290

-

.

.

.

0,1 1000 .

, , , ,

0,8-1,4 1,5 .

2 , 0,5 , , , .

, , 25 , 2 1 .

. 1 .

. -

, - .

( ) - .

( 25 ),

, , , , , ,

, , -

, , , .

2 ( , ). -

, , , .

291

, :

. 1. , , 2 ( , ) 3. ( - ). 4. - - - ( ) - (1

5 ) - ’ ( ) 5. . 6. ( , ) 7. , ,

( , , ). , , .

( , ):

1. 2. 1 3. 2 4. 5. ( ) 6. , 7. ( ) ’

8. . 9. ( , , ,

) 10. ( , , , ) 11. 12. ( , ) 13. 14. ( ) . 15. (

) 16. ( -

) 17. ( , , -, ) 18. , , . 19.

292

20. , . 21. , , . 22. , , , -

. 23.

( ). 24. ,

. 25. . 26. . 27. , , , – .

29. . 30.

.

. 1. , , . 2. : - - - ( ) 3. . 4. ( ,

). 5. : - - ’ - - - , , . 6. , .

. ( - – 10 . 1.5 . , -

: – 100 . 4 .; – 10 . 12 .; – 25 . ).

7. : - ( ) ; - – ; - – 1 .) ; - , – (1 .) ; - – , , ; - .; - - , ;

293

- , , - . 8. - ; - ; - ( ); - ; - , , (

); - – ( ). ; - ’ , ( , ).

9. . 10. ,

. 11. – - , , ’ , , ; - ; - - ; - ; - , ; - 13. - – , , -

’ ’ ( ). - – , ,

( -24) 14. . 15.

.

. 1. ’ , . 2. . 3. . 4. – . 5. (

). 6. : - ; - ; - ; , ,

; - – ( , ,

, );

294

- , ; - ( ), . 7. . 8. ( ). 9. – ( , -

, ). 10. . -

. 11.

.

V. 1. ’ , , 3. ( , -

, , ) . 3. ( , , ), . 4. , , , . 5. , , , -

, . 6. ( ). 7. , . 8. , . 9. , ( - 1) 10. 2 – 3 , -

. 11. , . 12. , .

13. , . 14. ( -2). 15.

.

V. 1. , 2. , , . 3. . 4. , , (0,1 1 . ) 5. ’ ( ) 6. (2 ), (0,8 – 1,4) (1,) ,

. 7 , ( 1 ) 8. , , ( 2,5) , . 9.

295

10. ’ . 11. - . 12. ( ) . 13.

.

V . 1. , , 2. ( , ) 3. , 4. ( , ) 5. - ; - – ; - . 6. -

- , , , ,

7. – : - ; - . ; - ( ); - ( 1,8 ); - ; - ; - (5 ); - ; - .

8. - , , , , . , , , .

9. - , . .

10. . 11. ( – ). 12. ( , , ). 12 ( ). 13 – . 14. ( ). 15. - . 16. ( ) . 17. . 18

.

296

( )

1. 1.1.

…….. ( – ) ,

, , « -

», « », « », « », « », «

», « », 02.06.2009 264 «

», «

». 1.2. ’ , ,

. 1.3. , ’

( , , ,

, ).

1.4. , , ’ «

», « », « - », « », « -

», « » « »

- , - , ,

, , , .

1.5. , , 18 , ,

, , . 1.6. . , ,

, , .

297

1.7. : - ; - ’ , - ,

- ; - , ,

; - ; - ; -

, ; - .

1.8. , .

1.9. - ,

. 1.10. : - – ,

, ;

- – ( );

- – , ,

;

- – , , ,

; - – , , , ;

- – , , - , ,

, , , ,

; - – ,

; - – ;

298

- – , , -

, ; - –

, ; - – , , , ;

- – , ;

- – , , , ,

; - – , ,

;

- – , - ; - – , , ’

; - , -

– , ’ , , - ’ .

2. 2.1. - :

- ’ ;

- , ;

- - ; - , , -

; - , -

; - ,

.

« ».

299

2.2. , ,

« ». 2.3.

, , , , , .

2.4. , , ,

, ,

. 3. ’ 3.1. , , ’ : - , ,

, , ;

- , , ,

; - -

, ( ), ;

- ( , , );

- .

’ ; -

; - ’

, . ’

; - ( , ), , ;

- , , ;

- ; -

; -

, , ;

300

- , -

, ’ ; - , ; - ,

, . 3.2. , , ’

: - , ; - . - . , 14- .

3.3. : 3.3.1. : 3.3.1.1. : - , ,

. - ,

; - -

: – ’ , – , ( ) .

3.3.1.2. : - -

, , , , - ;

- ’ , , , ’ ;

3.3.2. .

3.3.3. , .

3.4. : - ; - ; - ; - ’ ; -

; - ( ,

- ) ( ), ’ , , , ;

301

- , 14 , ,

; - , , -,

; - ,

, ; - ; - , -

; - , - - ; - ,

; - , - ; - ( , ) ’ ; - ; - ; - ,

. 4. 4.1.

. 4.2. : - ; - ; - - ; - ; - , ’

. 4.3. ’

. 4.4. ’ -

- . 4.5. ,

. , ,

, .

302

4.6. , – , ’

. , , , , , ’ -

, . , .

4.7. - . -

, , . , ,

.

, , , -

. , , ,

. 5. 5.1. -

, .

5.2. , , ,

, .

5.3. , , -

, ’ . 5.4. , -

, - ’ . 5.5. , ,

500 700 . , ( ),

, - .

5.6. : - ; - , - ’ .

5.7. , , , -

.

303

5.8. . ,

- . 6. . ,

( ), , 18- . , , ’

’ . 7. 7.1. ( )

’ : - ; -

; - ; -

; - ,

; - , ,

; - ;

- . , ,

’ . 7.2. ( )

( , ) .

8. , , ,

8.1. , ,

, . 8.2. , , - ,

, . 8.3. ,

, - , , , .

8.4. , , , , , -

, .

304

9. -

, , -

- , , .

10. 10.1. , 3-

, ’ - , -

. 10.2. ’

, , - . -

- . -

, . 10.3.

’ .

10.4. - ,

.

11. 11.1. ( ): -

- ,

; -

. 11.2. : - -

; -

, ’ , , .107 ;

- ’ ;

- , , , ;

305

- ; - ;

; - ’

. 11.3. - : - , ’

;

-

. . 11.4. : - . 218

.1 .154 - ;

. –

, . : (

), . -

, , , ,

, -

, .

, – , .

, ( ).

.

( , ; ) ,

’ .

306

: – , ’

( ), ( , , , , , .).

, , , ’

( .) . , ,

.

( ’ , , , – .).

:

- , , , , ,

. ., ( , .).

, ( ) ,

. ( ), .

( ) , .

. , ( , ) , ( , , .).

, ( ),

( , , , .), .

, ' ( ,

, , , ), . .

– ,

. : , , , , ,

307

. - , , ,

, , ( ), , . : ,

, , , , , , , , .

1.

, ,

:

, , , , ,

,

- , - , - -

( , )

, ,

,

, , , ,

, ; -

( , , .

, ,

, ,

: ( ,

)

( '

, ; , , )

(

- ,

, , ,

–

, , , ,

, ,

, ,

, , -

, , ( , ),

; – ’

, , , ,

, , , ,

,

. ;

308

, , ,

,

,

-

, ,

, ,

( , , , .),

, ,

– ’

( ) :

, , , ,

– , , ;

–

–

( , , , ),

–

–

:

- ( ) (

),

– , - ’ ; , -

- –

( - , ); –

, ;

– ,

:

,

. , ,

– ,

, , ,

, .

–

309

–

, –

( , , , ), –

, ,

,

( )

,

– ,

,

,

, , , ,

, ,

,

:

,

,

, , ,

- ' ,

:

( )

,

- ,

, , ,

- , , '

- ,

- , , ,

-

310

- , -

- . - ' -

: • , -

- ; • ; • , , , , . .;

• - , - ;

• ; - , .;

• .

, ,

- . ’

, , , .

, . , .

1. .

2. , , ; -

. 3. .

, - , -

5%. . 4. , , ,

( , , , , .) 5.

, -. 6. , ,

. . - . . -

311

, .

. 7. : ,

, , ( ), ,

, .

8. , , - - -

. 9. . 10. -

. , , . -

, , . -

, , - .

- - .

- 0,8-1,5, – 0,8-1,2. - -

. - 2. 40% - 30-150 10-30 .

( – 1-2 , – 0,1-0,2 ). 1 .

( ), 50-150 10-20 -

. ( ), .

, , ,

. -

, . - , , 20-30 2-3 .

20-30 1-2 . , 30% 14%

, , 32% 14% . ,

312

, , , - . 40-80

. , . ’ D2 D3.

5-6

, ,

1- 2-

2- -’ 2

,

,

5- -’ 2

,

9- -’ 2

9-10-

12-

12- , 20-22-

, , ,

26- ,

36-

36- -’

50- -’ 2,0

65- 90-

100-105- -’ 2,0

:

125-128-

140-

-’ 0,3

-’ 0,5

10-15

313

30

- 0,2

10% ’

:

-’ 0,3

-’ 0,5

:

35-40

25-30

15-20

-’ 5,0

-’ 10,0

-’ 10,0

30-35

15-

20

’ ’ -

, , ,

4-5

10-20 ,

10

, -

- ( )

5-

9-10-

:

-’ 0,3

-’ 0,5

6 -’ 0,2

,

-’ 0,2

314

VI.

6.1.

, -

52, - - , -, , .

:

- ; -

, , ( ) ;

- ,

; -

; - - ;

- ' , , , , ;

- , .

, , :

- , , , , ,

; -

,

52 ,

, (

)

315

, , , ; - ,

, , , ;

- - , ;

- , - ,

. , , -

, , , 53.

-, ,

, -.

, -

.

-

, , ,

, .

54

, , .

, ’ ,

.

53 , ' ,

, . « » « »,

, ' , , , - .

316

- ( 40 50 )

« » (2011), « » (2011), « » (1996), « » (1994),

(2003) - .

, , , ,

, , .

, , , , , , .

- « , -

, » (1999), .

- - , ’ . -

« » (1991), (2006),

, , « », - - (1992),

- (1995),

(2004), , (2003, 2007, 2011), - -

(2005), -- .

6.2.

, , .

: , ; , ,

, ; ' , , -

, , , , - , ,

; ; , -

;

317

, , .

« » , ’

, . :

, , , ;

, :

; , -

. , -

: , - ;

’ , - ’ ;

, ’ -,

. « »

, . :

1) , ' -, , , , ' ,

, - / ;

2) , - , - , ,

. . ,

- ,

-. ,

, ; , ' ; ,

318

, ( -) .

26 2011 . 196 ,

« ». , , :

( , , , ),

; , 1:10000 1:25000 1963 ,

1:10000-1:50000 ( ) , -2000

-42; ,

;

;

, , ; ,

1:100000 ; -

, - , ’ ( ) ’ , ;

- , - – -90.

6.3.

:

- , - , -

, - , - ( , , , -

); .

, « » . « »

319

’ , , .

« » , ’ , ’ ’ -

. , ,

( ), ( ) ( . 1).

. 1.

, « » , ’ :

1) , , , -, , ( -

, ); 2) - , ( -

), , , , - ;

, :

;

- ;

;

, ;

.

;

( -

), ( ), .

320

3) , , , ;

4) , , - , ; 5) , , -

; 6) , -

;

7) ; 8) , ;

9) , ;

10) , ; 11) ' , - , ; ,

; , , ,

; , , ' , ; ,

, ' . ’ -

, ’ . -

- .

- , -, 20

. « » ,

, « -» , , ' , , ,

, , - ' ,

, , - ,

. : – , - , , ,

, ( );

321

– -

, , - , ,

( ( )); – -

, ( ), -, , , , ,

' , ( ). (

) , - ,

, .

, ' , , - , , , -

, , . ( ), ( ). - ( )

.

, , , - , ’ .

.

« » , ,

, ( , , , - ) . , :

1) ’ ( ) , - , ' , ;

2) , , , , ;

3) .

15 45 , 5

. 48 20 .

. ’

( 10 ).

322

, '

, , , , , -

. - , , ,

, ' .

, , .

-

- , ,

, ,

’ . - -

« - -

» (2001), « » (2002),

« » (2002), «

« » (2003), «

, ' - » (2004), -

, ' «

- - -

- » (2002). - ,

.

-

:

323

; - ; ; , - ; , -

( , , , - );

, , , - , , ;

- , ; ; ,

( -, ,

);

, ;

;

- ; , -

; -

, , ; ; ( , ) -

; , -

; ; .

, - , .

- , , -

' .

324

6.4. . -

-,

, - , ,

.

- , , « »

(2003), « » (2004),

« - »

(2008), « » (2010), « -

» (2012).

, - ’ :

- , ’ , ,

’ - , ;

; , , .

-

, -

, - ( ) ( -

). , ,

, , , . ,

, - , , ,

( . 2).

325

, « -

» : ;

; ; -; ;

.

. 2.

(

)

( ,

, ,

)

( ,

)

( ’

)

326

, , , , ,

, , -

- . ( -

, , - , ) -

- , .

, , :

, , , , , ; - , - , -

. -

: , -

, ’ , -

,

, -

- - . -

, - , - -

, , - .

55. , «

» ( , ,

' ), - , ' , -

. , ’ -

55 – -- , -

, ' .

327

, ’ , , - , ,

; -

; - , -

. , -

( ), -

- ( ), / - -

. ’

.

, , -

, .

( , ,

; ,

, ’ - ) ’ -

. , :

( , , - , - );

« », , , ’ , -

;

, .

, - , , -

( -

) ' (

328

) .

- ( -

, ) , , . ,

, , , ’ , , , ,

, ( -

), : ;

; - - ;

- .

, - ,

. -

. , -

.

, , - , , ,

, - , -

, . , -

, . , ’ -

. , . , -

, .

, -, ,

, ' . - , -: , , -

, , , .

329

-,

- , - , ,

. , - , .

, - , , ,

« » ( -

). , -

, . , ( ) - ,

. : ; ; .

,

, .

, -

. ’ -

, - -, - .

’ - ,

, , -

. -

, ,

’ ’ . ’ ’

.

330

« . . », ,

. , , .

.

. , -

. - ( ),

( ) . , « », -

, , ,

, , -

. :

, ;

- ;

, , ,

, , - (

- ; , -

, , -

); , -

, -, ,

,

; ; ,

- .

331

. -

, , - , ,

, , . :

( , ),

; (

, ); ( -), -

; ;

, ; , .

, - ( -, ), , - ,

: ; ; , , ;

; ; , , ,

; - ,

, , .

’ - - ,

, , .

, ,

, , 30 , , 60 , .

, , , ,

332

( ), - , ( ) ,

, -, .

’ -, , ,

. -

, 15 , (

, , , , -

, ). « .

. » « - », ,

. , ,

, ’ ( ), -

. ,

, - , -

. -

, - , .

, -, -

. , - . 96

: , , ' ,

, ; - ;

- .

333

« ». , ,

10- , .

30 33 -

: , , ; ( ) , , -

, , -

. , , -

- .

,

,

,

- , ,

, - :

- - ( ,

, -, , , ,

, , , .) ,

, - ,

; - ( -

), - ;

, -

( ,

334

, ’ , , ,

, , - , );

, ( , ,

);

, (

, , ,

);

, ,

, ;

-

- ;

, , ;

- ,

( , , , , ), , -

, , - ;

;

, , ,

, ,

335

, , ;

, ;

; ’ ;

, ; -

10- .

– ( 56 )

56, , , ’ ( ), ’ -

.

/ , , ,

, .

. -

. -

, , 2.2., 2.3, 4.4, 4.5, 7.4, 8.5. 9.2 .

-,

56 ( ) - ,

, ( , , , , ,

).

336

, .

7.4, , ’ - ( -

/ ) , , ;

, ; -, ; -

; ; - , -

, ;

, ; ; ,

; - , -

; , , , ,

; -

. , 8.5 ’ ’

, , , : )

; ) , , ; ) , ; )

; ) , .

’ -

:

( 7.4);

( 8.5). -

, , « » (2011), 196 26 2011 .

, -. ,

.

, , ,

337

- , , - , ,

, « » (1996) « » (2011). , ,

, .

( ).

, , , 2.2,

, ,

, ,

.

. 4.4. «… -

, , ». , ,

: ,

; ,

; -

- .

, 9.2. ,

( , , , , -

) : ;

, , ; ,

, , , , ;

338

« » , ;

- ,

. , , -

-

. ( 8.5) –

, .

, ,

, ( 4.4),

. -

( ), , -

, , -

. , -

, , . -

- .

( ,

, , - , -

), .

.

- , , -

( , , , , )

339

( , , , , ,

;

, ).

- -

( 4.4). ,

, , . « .

. », - -

. ( ),

( ) , - , -

, , - , ,

( , « », , ).

, , , ( ,

, ), - . ’

, . - , ,

, , .

: 1. -

, ’

340

.

, , ’ .

2. - , , ,

, , .

, , ,

’ -, ,

, . , ’ -

: -, ,

. 3.

, - , , - -, ( ,

, - ,

).

6.5.

.

– ( ), -

, , , , - , , .

105 , .

: 1) ; 2)

, ; 3) -

, , , , ,

; 4) ;

341

5) , , -

, ; 6) ,

, - , ;

7) , , , -;

8) -, ,

; 9) ; 10) , ,

, , , ; 11) ,

; 12) , ;

13) ;

14) ; 15) , ' , , ;

16) , , '

, ; 17) , - ; 18) , ;

19) - , - , , .

-, , - -

. , , ,

. -

, .

342

- ,

, : ( . 49); ( . 63); -

, , ( . 64); , ( . 65);

( . 651); - ( . 66);

, ( ) ( . 67); , ( .

68); ( . 69); , , , , ( . 70); ( . 73);

( . 75); ( . 77) . :

( . 245); ( . 246) ( . 247)

, , ’ - ( . 252). -

, , - . -

, . , ,

, , , 7–10 . .

. 246 .

- . ,

, . 23 2008 . 665.

, , , , . , - 3 33 , «…

, , ,

, ».

343

, 86 - , , -

, .

. – , -

. – ( )

. – , , .

, , -

. -

, ’ ; - ,

;

; . , ’ , ,

. , ( , , ) -

. :

;

; ,

5 ( ) , . , « »

- , , ( ), ( ) -

.

.

:

, , , , ;

( );

344

( ) ; ’

, , .

.

’ -,

, .

, .

- -

, . . . - , .

, , -. , : ,

, . ,

. ,

.

- ( ) 38 «

». , -

, . ,

.

27.02.2002 . 88.

, . : , ; ( ); ,

; .

345

,

, .

. . –

. ,

, ( ).

( ) ,

- ( . 21 « »).

,

.

, , ,

- .

. , ,

.

. , , . , ’

, , - , ( ,

, ) ( , ).

, ,

. ,

. -

346

, , .

- , , -

, , .

- ( )

( ) . , -

.

.

, :

; ,

, ; - , « »

, -. ’ ,

, , . , . . .

(

96-98% ). , , -

, , . , ’

, . : ,

2,8 30 , 25 – . 1-2

2,5 . , , 1000 . 15 .

347

, ' :

.

;

- ' , ( ), -

, , ;

, - ,

' , - ,

;

; .

, ( ) .

- , ,

- .

( ) - ( ) .

- ,

, , - . - ( )

. , , -

.

.

348

VII.

, -

, - , - , .

,

, , 30

2011 . N 1242 « - ,

, », , N 75 04.02.2013 .

, , - – , .

7.1. , ’

. 10 , - - . , -

, , , , -

, . , - , - , .

- .

: ( , , , ); ( , , , -

, ); - ( , , , , -

, , , , , -, );

( , , , , , .);

349

( , , , , , ).

, , , , ,

, . – , , , ,

, , , , , . – -. -

( ), , , - - .

– -. .

– ( , -), ( ) (

, ).

( ) ( ). , , -

. : – ;

– , – .

. ' -, , .

, , .

: , ; ’ , ' ; ( -

), . -

. -- , -

( ) . ,

, - . - -

4163-2003 « - . ».

350

- - , - , .

, . ,

, ( ).

, , : « ». ,

. ,

, ,

. ( )

. –

, , . – -

–

. , .

– . : –

( ); – . -

, , . : • , ,

, ; • ; , ,

, ; • ; • ; • ; • - ; • ; • - ,

, - .

( 500-600 ). -

- , ’ .

351

, - .

: . , ’ ( )

, – , ’ .

. .

, , , .

. ,

. : - ( ); ; ;

; . , , . -

, .

, .

: • ( ); • ; • ; • (

). , , ,

, ( ) ,

( , ). « » . « » ,

, , , . « ».

. 3- : • , -

( , , , ); • , ’ ( ,

); • , , -

.

352

. . -

, , .

, « » .

: « 3 18 01.02.2012 ».

- .

, .

, , . (

’ ) . .

, - . -

, - - . « »

(/) . - , , .

– . -, , - . , , : , , ,

, , - , , , ,

, , , ’ ( ), , .

- ( -

) . , , ,

, - . , -

, , , , . (

)

.

353

, .

. , , , -

. - . – . , - . :

« », « -», « », .

. -

. , ,

’ . ( . 58)

: ( ) ( – , ’ , , –

, , , , ’ ). ( – « » ’ ( ). : ,

, ( , ); , , ;

' , , : – , ( ), , -

, , .

' , , - . -

, ( ) ( ) .

, - , , 1

, ,

. ( , - ), , -

.

354

. , 30

, « » – 7 . ,

, ’ - .

, , , .

. ’ -

. , ,

. - ,

, , . ,

, - – .

( ) . -

2- , . -

: • – ; • – , .

- ’ .

, 250 (30-

40 ). .

( ) .

, .

( 10 ) . ( 10

) . « ».

355

:

:

______________________ ________

______________________________________ ____________________

.________ -

2013

( , )

- ,

( , )

,

( , )

.

1. 01-01. -

, - ,

.

, .

1, 2, 3

01-02. ,

.

, . 7

01-03.

, . 121

01-04.

.

, . 14

-

. : ( ) ,

; ; , ' ; ;

, :

356

- : 10

1994 . 512/94 // . – 1996. - 2. – . 70-72.

, ,

: 668- 30 1995 . // . –

1996. – 2.- . 73-60.

: 8 1993 . 523 // . –

1993. – 2. – . 66-86. 30 2011 ., N 1242

« , ,

»

, . , -

, -

.

7.2.

, , , , .

, , , - , , - .

.

– , , ,

,

, . .

- . ,

357

, . ’

, , , .

. ( ) .

:

______________

2 5 2013 .

_________________ 2013

1 2013

2012

2013

,

:

,

2012

, ,

,

’

2 1. 2.

( )

( )

358

( ) ( ) 15 -

. - 12

. -

’ . -

. – , -

. ,

. , , , , , . , : –

; – 5 .; – 10 – 15 .;

– 10 . - .

. ,

. -

, . - : , ,

. -

( , , ).

, - , -

. , ( , – 10 .; – 5 .; , – 3- .)

’ . – , -

, , . : -

; ( ); ( ). , -

, , -, , ( -

, ).

359

. -

. : 1 6 , 1. : . -

, ( 15 ). , , .

. , .

, -, . , , ,

, , .

. : , , . « » ,

, « » . -

; - . :

: . . …………………. , «

» . « »,

« », « » -. .

« », , , ,

. ( , , -

, ) .

, , ’

. - , , -

, . –

( ), - -

. , , ,

360

« », - -

( . 26). - « »

, , – , ,

, - .

. 26 , , :

– ;

– ; , , – ; .

. - , .

, , -, . ,

.

, , . :

– , - , . -

’ , ; – ,

, ’ ; – ,

’ ; – , ; – ( , , -

) ,

, « », , , -

, - .

, .

361

, , , .

« », « », « », ,

« », « , , »,

, , , ,

, ,

. ,

, . , , .

,

, . ,

, , .

- . .

, : ; ; ( , ). , , -

, ' ; ;

. , -

: , , , - , ( , ).

. ,

; ; ;

; ; -

; , ' ;

; .

, . , -

362

, ; ; -

; . - ,

, .

7.3. .

-

– , , , ,

, ' , ' , .

, -

. , .

, , , ' 10 -

. .

, , - 30 .

, , , -

, , . - , , -

' , .

.

' . – ,

, , ’ - -

, - . « »

. ,

, .

363

, – .

, , -

, .

. ’

, : , -

; ; ,

, , , - , ,

’ , ’ - ; , ; , ,

’ , - ;

, - .

, , , ,

. - ,

, , .

, , , , ,

, .

’ : , ' , ,

( ) . , '

, , . . ( ) -

( , ( ) , , , ).

364

( , - ).

. , -

, - .

. ' , ' , . , ,

. ,

, . - .

7.4.

,

. , .

, , « -». ,

, .

, - . ,

, , .

, .

, , ,

. ,

, , . ( , ),

.

. , .

, , ' ,

365

, .

. , ,

. ( )

( ), - , -

, . .

–

. –

. – , .

, , - ( , , , - -

, , ) , , , .

. .

. ,

– . ,

. : 1. ; , ; 2. - ,

; 3. ( ,

); , , .

, ,

. , ,

. , , .

( - ).

( – ). .

. 5.

366

' -

-

,

.

,

, , ( ) – .

, , ( ) – .

, - , - ( ,

, )

, ,

( , , )

, - , –

.

-

-

, ,

,

, ,

, ,

. , ,

367

' -: , ,

, . –

, . ,

.1.; 2.

1 2 3 4 . .

(

)

1 2 3 4 5 6. 2.

, -

, , . , 81/02-04 , 81 –

, 02-04 – . .

: , : ( ) ;

; ( ) – -; ( ) – ; , -

; ; ; . - ,

.

. , - , -

( , ). -

. - , . ,

368

, – -.

, – , .

-

.

3(297 420 ), 4 (210 297 ), 5 (148 210 ).

, - .

, - :

– -- – , , -

, ; - -

( ) - :

- – 30 ; - – 10 ; - – 8 .

, , - .

, , - , , .

, , ' ,

, - .

, , - . –

, – , , , - .

- , : – ,

- – . .

, (

).

369

. ' - . , -

, , , ( , ,

). . -4 ( ?).

, . - , , , , , -

– , . ( , , , )

. , .

, -. ,

« ?», « ?». :

( ?) ; ( ?) .

, -.

. , , -

, . , 5,

. , -

. . .

.

, , , . : 28 2003 -

: 28.03.03. ( « .» ). - ( , ) -

. : 28 2003 . '

, ' ( , , ,

). -

. ,

.

370

. – – ,

.

¬ .

, : 2-7/23 : 2-7 – , 23 –

( ). .

, .

( ) ( , -

). -

, . : , , - .

, – .

, -

. , , -

, , .

, « », , , , -

, . . -

, . , ( )

, , , ( ) . , ,

( ) . ¬ ,

« ». ( ) ,

, ; , - –

( ) . , -

( , , – , ), ,

.

371

.

-, , , , -

. ,

( , ), .

- , .

, , , , ' . -

, , « . », « .».

– .

: - ( , ' , ); - ( , , , );

- ; - ; - .

- .

- : « »,

, , , , , .

( ( ) ), , - ,

, , . , , -

, - .

, , ( ) , ,

, , , , :

- ' , , - ;

- ( , , ,

);

372

- - , -, , , ;

- ; - ; - , ; - ( , ); - ; - ; - .

, ( ) ( -) ,

. , , .

. , - .

-.

, - , –

. , -

. ,

« » . - ,

.

-.

. . – ,

( ) , , , .

: ( -), , , , .

, , .

, , , , .

, , ,

.

373

, , « ». ,

, , .

, .

, , .

.

. ' :

- ( ) – ,

, , ; - ( ) –

« » « »:

- –

( – -), « » , -

, , , . -

– , ( ) .

. ( ) ,

. , .

, -, , ¬ ,

, - ( , ).

, , - , ,

, .

( ). « »

.

374

« », - , , , ,

. , ,

, , , , , .

, , , ,

( ) ( ). , .

. , .

. .

, : - ; - ; - .

.

. ,

, . .

( -) .

, , , -, :

- , , : : 5 . 2 .;

- , ,

; -

, : : 5 . 2 . .

. ,

, . .

: -

; - ; - ;

375

- , ; - ( ).

, , ,

. ¬ ,

, , ( , , , , , ,

).

, , ( ) , .

, , - ( ) , .

. -

, . ' , -

. , -

, . , ,

, , .

. . -

. .

: - – ; - –

10 ; - - - – - 30 ;

- ; , - 15- ; - , ,

– 2- , – 10 .

30 , « » – 7 .

( ) , .

376

. :

- , , ;

- ; - : - ( ); -

( ); - , , ; - .

- ( - ).

, .

. , . -- , , -

. , , - -

. .

( ) .

- .

. , , -

, - . . « -

( ) .

.

.

.

( ) . , , .

377

, ,

.

( ) . - , :

( ) , , , , .

. -

. - ( ) ' - .

. ,

.

( ).

( , )

.

, , .

, , - ( )

. ( ) -

. ( 10 ) -

: 1. ; 2. ; 3. ; 4. ( ) ; 5. .

, , , ,

.

,

, ( , ).

378

– - , .

.

. .

( ) , .

, . , , :

« . ____ , ____».

.

,

, . ( ) ' .

, ,

. ( 10 ) :

, , , - . . .

, -

( -) .

, .

- ,

.

, – .

( ) . ( )

( ) .

379

7.5. ,

37 « » , ,

, ( – ) :

1) ; 2) ,

, , , , , - . , ,

, : 1) ; 2) ; 3) ; 4) .

, - , .

, ,

.[5] 7 « »

, , - , ,

, , ,

, – , , ,

. , ,

' .

, - .

, , ,

' , , .

( , .) - ,

, .

380

-, ,

. . ' -

, '

' . , , , -

. ' ,

, ' ' , , -

. 15 « » -

20 « - ».

, - . , -

, , ,

, , , . , ,

, , . - -

, : – , ,

' , ' , ( ) ( , , , , , , ), ' - ; –

' . -

, . , ' ,

, .

-,

( , , , , .) ,

( : « ' : -

, . , 3, . 8»).

381

- .

- ,

, , ,

, . , , .

-

. - , 1247

1251 - ( 4).

, .

, ,

. , - , -

. , , .

, , ( 1).

, , .

, .

. , , ,

, ' - .

- ' ( ) ( ) -

1238 . .

, , -

. -

382

, , , .

, , .

- , - .

, , , -

- , -

, . , ,

, ( )

, .

. , , -

, -

, - , , , , .

- .

, ,

.

' , .

. , , , , '

.

( ), , ( ) ( ) -

, , , . '

' ( ' ).

, , . .

383

.

- -

. , , .

, , - , -

, ,

, . ,

. , , -

, ( 68 ).

, , , , ' ,

, , , , -

. ,

, ' , . -

, , . -

. . ,

, - ' ,

. . ,

, , ,

, -, , .

. ,

, -

.

384

, ,

.

, , -

.

, . ,

, ' , .

- .

, . ,

, . : ( )

; ; -, ' , , ; , ' , ; , -

; - ; ;

( , , , , - , , .)

. ( ) ,

, – ( , ) .

-. . , . -

, - , , -

. , - .

( - , ,

, ' , ),

385

, – .

, -

, , , .

. , - ( , , ), -

' , , -

, , .

, , -

197 . - . , , .

-, – , -

.

, . , -

.

, , .

. , -

, , , , - :

1. , , ;

2. , , , , ,

, ; 3. , .

,

.

, , ,

386

– , , ( ) ( 6).

- . -

. ( 3).

, ,

-, , , , , ,

. ,

.

. '

' ' ,

' . . -

, , , , , ,

. , ,

, -

, , , , ( 5).

, , , , ,

, . -

, , , ,

. , , -

, , , .

. ,

387

, .

, ,

, . ,

, , . , -

, , , , - .

- , -

, - ( , , , , -, ).

, , , ,

( . . , )

, .

,

, ' , - .

, , , ( ) , -

.

: - , ( ), -

; - ; - , -; - ; -

; - ; -

.

’ , .

388

1

- .

, , . - ., -

: ( ) 00258951,

19 1998 ,

- ., « -412», 23-56

. . 534, 525 ’ .

. . , , / /.

, -

. .

. . . , .

. . .

0 . 85 ., 34.

.

/ /.

389

2

, ,

________________________

( , , ) ______________________ ________ _______________________________

________________________________

, '

,

(

)

,

,

,

-

-

1 2 3 4 5 6 7

390

3

, ,

, ' ,

1 2 2

——————————————————————

——————————————————————

——————————————————————

____________________________________________

391

4

, ,

«___» ____________________ 19____

, __________________________, ____________________ ( ) ( )

__________________________________________________________

( , , )

_____________________________________________

________________________________________________________ .

. _______________________________________________ ( , ' , )

. , ( )

. 1

N ______________

________________________

( )

—————————— 1. , '

, , : « _________________________________________ ».

( , ' , )

392

5

, ,

«___» ___________________ 19____ , ___________________, ( ) _________________ _______________________ ( ) _________________________________________________ ( , , ) ___________________________ ______________________ , , , , .

N ______________

________________________

( )

393

6

, ,

'

,

«___» _________________ 19____ , __________________, ( ) __________________ _______________________ ( ) ( , __________________________________________________________________

, ) ________________________ _______________________

, 73 « » ____________________________________________________ ( , , )

. ______________________________________________________ ( , ' , )

______________________________________________________ ( , , )

______________________________________________

__________________________________________________________________ ( )

, _____________

_________________________________________________________________ ( )

.

N _________________

_________________________

( )

394

7.6.

, :

« »; ; « »; 14 1997 . N 348 « -

, ' , , ,

, » 24.09.2008 « -

»; .

« » 02.10.1996 393 -

, ' , , ,

. ,

, -, , , -

. , -

, , , .

-, , ,

, ' , .

, -.

. , ' , , - , , ,

, , . (

) , - ,

, - .

395

( ), ( ).

( ) .

, , - '

, , 7 .

3 : ( ), ( ), .

( ) – , ,

, , , - , , - .

( ) –

, , , , ,

, . - – -

, . –

, ( ), , , , , -, ' , .

, , '

. ,

, ’ .

. - .

, , , , , -

, . , -

, ' ,

, . ,

396

, ' .

, .

, ( ), , ,

.

, - , , -

17 „ », , .

, , .

, ' - ( )

. , ( ), ' '

, , , -

( ). ( ) '

, ( ) ,

, ' . , ( -

), , '

. ,

, , , , ' , , ,

, –

.

. - .

, , , -

, .

397

, , , -

, . , ,

-,

. , , .

- , .

, , - , -

.

' : ' , ;

;

- , ;

, ,

, - , , , ;

, ' ;

;

,

, , ,

,

' ; ' -

; ;

, , ,

.

398

,

, .

- , , , –

, ' . , -

, , , - ,

, . , ,

' .

. , ,

. , -

, , ' -.

, , . -

.

. . -

, , . , .

, , , - ,

. , -

, , , , , , -

.

.

, , - ,

.

399

- -.

.

, , , ,

- . -

, , . -

. .

: 1. 2. 3. 4. 5. ' 6. 7. 8. 9.

. ,

; ; - ;

- ;

, , , , ; ' ' -

, , - ,

, ; ;

( , ) , ;

400

;

;

-, ,

, , - , , , -

;

, ,

, , ;

- 14.04.97 . 348, -

, ; , ,

, - ; , -

, ;

. . , -

, . -

: ) ; ) .

.

, . . -, -

. - .

:

.

.

401

: • :

; •

' , ;

• , , -

, , , ' .

, - , , .

( ,

, 1153 17.10.97 ).

, ' .

, , . , - ,

. , -

.

.

: • . • . • -

, . :

1. , . -

, , , , ' ,

. 2. ; - , ' ,

. 3. , , ' ,

402

. , .

4. , ,

, , . ,

, .

5. .

, :

, ' , - , ( - , ), , -

; . , .

, , , , ,

' , .

, , , ' - ,

.

’ , , , .

, , :

; -

; -

; ( -) - ; ; '

. ,

, , - .

.

403

:

1) ; 2) .

24 « » , ,

, , .

, ,

, ' , - , '

, . .

, , , -

. ( ) ( .25 « -»).

« » - . ,

26 , , , ,

, ' , , , ,

, , -, .

-. , , , -

, , , ' - , , '

, , ( .11 «

). ' , -

, ' - , .

' .

.

404

7.7.

-

, 28.02.2001 . 199. - -

24.10.2001 1386. -

. - , :

, ;

, ,

. :

, -

; , - ; , - ,

, , -

. , -

, - . -

, - . -

. , -

, « » .

:

, , , , ,

– ; –

405

, , .

, , ,

. , .

, , , , ,

. , ,

, .

, ,

, : , ,

; ; - ( );

, , ;

, ;

' , ;

, , ;

, .

, ,

, , , , , , ,

, , – , ,

– , , .

.

, ,

.

406

, , , , , -

. ,

, -, , , , , -

. , , , , -

, .

, , , , -

. - , , , , -

, .

, _______________________________________________________

( )

,

,

,

, ’

,

,

,

, ’

,

,

,

,

,

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 14 15

, __________________________________________________________

( )

. 5 10.

407

,

, - 4 ( 17

« ») , , -

' , -

, , , .

, , , ' .

, , , -, , , , ,

, , , , , ,

. -

' . - ( ) –

.

, , -

- '

30 2004 102

. , ,

' ( 6 42 « »). : , '

; ; , . : , , ; , , ;

408

; , ; ; ,

' ; , .

: - , , -

, , , -, .

: –

, ;

– , ,

' , ;

– , -

, ;

– - , , -

' . -

, , , -

, , , , -

. , ' , -

- .

, -, .

26

2001 1440. , ,

, .

409

, , , , ,

. ,

( 5 ) , . ,

, , , , . ,

, , , ,

. .

, .

' , ,

' , ,

.

, , , ,

, , .

, , , . , -

, , , .

, , , , , . ' , .

:

; ( ,

, , );

. ,

, : ;

410

( );

; ,

, . .

, 3/4 . , , .

. , .

, , .

- ,

. , . -

, , , -, , , -

. .

, ,

, . . , .

, , - , 2

40 . 10

-.

, , , - , ,

.

7.8.

, .

. -

411

- .

, .

,

, . .

1

, . .

2011/

2000, 2000 2005 2007 2009 2011

128736 381404 623289 894286 1251005 9,7 . .

55853 160621 278968 365300 521066 9,3

- 24696 58404 95203 129760 198512 8,0

- ( ) 3322 11072 20078 34654 68059 20,5

44865 151307 229040 364572 463368 10,3 -

128736 381404 623289 894286 1251005 9,7

. . 115887 306769 509533 709025 1024249 8,8

- ( ) 158 3523 16924 37831 29053 183,9

8488 25461 49053 67053 83778 9,9

3099 4444 9939 10493 30856 10,0

1104 41207 37840 69884 83069 75,2

57 96609 298275 470953 661915 971231 10,1

57 , ,

. .

412

, , , -

.

( ), - .

. – -

( , , ) ’ . - ( ) -

. – -

, , . , , ,

; , ’ ( , , -

, ). - , -

, , - .

. - ,

, -,

. , -

: - ; ;

; .

– , -

: , - ; ,

; , .

, ,

, , , , ,

.

413

– ’ , - , ,

. :

, , -

, . , ;

, , . ,

. , - ;

- , , ,

, , . ,

;

, , .

; ’

’ ;

- , .

,

. ;

, , -

, . -

, ; -

, , . ,

, , .

414

« » :

; ,

, , , , , ;

. « » :

– , , , ,

; – ,

, , ( ).

, , . , -

, ’ . -

, ,

, , -

, ’ . -

. : -

-

, , , .

- .

. : , 18 ,

; ; ’ ; ,

, ; ’ ; ’

415

; , 3 , ; ,

; , ,

, . , -

, , .

, 1 2013 . 1218 .

2.

2

1998-2012 .

01.01. 1998

01.01. 2000

01.01. 2002

01.01. 2004

01.01. 2006

01.01. 2008

01.01. 2010

01.01. 2011

01.01. 2012

01.01.2013

, . 45 74 140 205 350 515 869 941 1073 1147

.

,

.

. « -

» 17.07.2003 1078

. ’ ,

, , - ( 2003 .) , -

– 101 %. ,

: – ; – ; – ( ); – ,

’ ; – , ’ , , , .

416

- ,

. , ,

, .

, , , 100 %. - 10 , , .

, 101 %.

.

. ’ (

20.12.1997 1427 .) ,

, ( ).

’

1 , , 1 1998 ., 1 %.

, (

) .

,

, 1. - .

.

. , -

. ( ) -

.

.

417

-

- , ’ , .

, , . « », «

», - ,

- . 2010-2012 .,

, . 2013 .

. , , -

- - -

(http://fpsu.org.ua). ,

-,

, - , .

, , - . -

, - - ,

, . -

. - ,

, . -

- , .

-, , , -

( , );

, , ; ,

.

418

: -

; ; , , -

; ; ; ; . « » ,

, « »

35-45 %

. , , ,

, ( ), ,

. -

. -

, . .

, . - (http://profapk.org.ua).

2011-2013 . :

, -; ,

, ; ; . ; ; ; ; ; ;

419

; . ,

, ,

. , , ,

, - ,

1 2013 . 1218 . ( ), 7,30 . . -

- 1 2013 . 1242 . , 7,44 . .

,

2011-2013 .

- , . , , -

- ,

. , 2011-2015 . -

, , ,

, , - , - -

, , , , . ,

, , - , , ,

, . , ,

.

: ; ; ; ; , .

; ;

420

’ ; , , ; . -

’ . - ’ (http://medprof.org.ua.ua). 2007-2011 . :

; , -

; ; ; ; ; .

2011-2013 .

, , -

, , - -

, , - .

: .

. -; ; ; , ; ; .

. ; ; .

, ,

, . – ,

, -. ,

421

, , - , ,

, . , , -

, , , - ,

. , .

( ,

, ’ , , ), 4 . (33 %

), , - .

.

, - - - .

, , ,

, -

, ( )

. -

- ;

,

. . 8 « » , , -

. 30.08.2002 1298, ,

: – 01.09.2005; – 01.06.2007; – 01.09.2008.

422

, , ,

:

– , , - -, , ,

, ( – 1-24 );

– ( ) , , ,

, ( – 4-10 );

– ( ) , , ( – 1-8

); –

. 25 ,

, ,

1 ( . 3).

3

,

I ( 01.09.2005)

I ( 01.06.2007)

I ( 01.09.2008)

1 1 1 1 2 1,03 1,06 1,09 3 1,06 1,12 1,18 4 1,09 1,18 1,27 5 1,12 1,24 1,36 6 1,15 1,3 1,45 7 1,18 1,37 1,54 8 1,22 1,47 1,64 9 1,31 1,57 1,73

10 1,4 1,66 1,82 11 1,5 1,78 1,97 12 1,61 1,92 2,12

423

3 13 1,72 2,07 2,27 14 1,84 2,21 2,42 15 1,97 2,35 2,58 16 2,11 2,5 2,79 17 2,26 2,66 3 18 2,37 2,83 3,21 19 2,49 3,01 3,42 20 2,61 3,25 3,64 21 2,74 3,41 3,85 22 2,88 3,5 4,06 23 3,02 3,71 4,27 24 3,17 3,8 4,36 25 3,35 3,93 4,51

.

1 25 : 1 : 3,35; – 1 : 3,93; – 1 : 4,51. , -

25 4,51

1 . 1 ,

( . 6 « »). ( )

( ) - 1 . , -

, -

, - .

, , - , -

1 . ,

2013 . , ( ) ( ) 1 -

, 1 2013 . 852 . 1 2013 . 928 .

.

424

4

2013 .

1 1

1 , . 852 928

, 1147 1218

1 1 1147 1218 2 1,09 1152 1223 3 1,18 1162 1233 4 1,27 1172 1243 5 1,36 1182 1262 6 1,45 1235 1346 7 1,54 1312 1429 8 1,64 1397 1522 9 1,73 1474 1605

10 1,82 1551 1689 11 1,97 1678 1828 12 2,12 1806 1967 13 2,27 1934 2107 14 2,42 2062 2246 15 2,58 2198 2394 16 2,79 2377 2589 17 3 2556 2784 18 3,21 2735 2979 19 3,42 2914 3174 20 3,64 3101 3378 21 3,85 3280 3573 22 4,06 3459 3768 23 4,27 3638 3963 24 4,36 3715 4046 25 4,51 3843 4185

.

. 12-14 ,

– 10 . :

- , ,

. - 2013 . 1 852 .,

425

(12 ) 1806 . (852 . 2,12), –

1551 . (852 . 1,82). , -

, 1-5 , -

, ( ) « », -

1 2013 . 1-5 1147, 1152, 1162, 1172, 1182 . , 1

: 1218, 1223, 1233, 1243, 1262 .. ( 4 ).

1 - 2013 . 295 .,

. -

/ . 2005-2011 . -

( . 5).

5

, .

2011/

2005, 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011

- 1087 1578 1852 2581 2513 2747 3053 2,8

641 806 1060 1448 1611 1889 2081 3,2 ’

-

517 658 871 1177 1307 1631 1778 3,4

- -

;

620 828 1090 1511 1783 2065 2380 3,8

967 1212 1554 2017 2117 2580 3120 3,2

806 1041 1351 1806 1906 2239 2633 3,3 .

2005 ., , ,

’ , , ( . 6).

426

6

, , %

2011/

2005, . . 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011

-: 112,4 130,2 119,2 128,0 118,7 106,5 97,9 -14,5

134,9 151,6 137,1 142,9 131,8 122,7 116,0 -18,9:

66,3 66,5 68,2 71,8 76,1 73,2 66,7 0,4

79,5 77,4 78,5 80,2 84,5 84,4 79,0 -0,5 ’

:

53,5 54,3 56,0 58,4 61,7 63,2 57,0 3,5

64,1 63,2 64,5 65,2 68,6 72,8 67,5 3,4

-; :

64,1 68,3 70,1 74,9 84,2 80,0 76,3 12,2

76,9 79,5 80,7 83,7 93,5 92,2 90,4 13,5 .

: – 50 % ( , -

): ; ( ); , . - -

50 % . ( );

– , , « -» – 40 %, « » – 20 % (

); « », « » – 20 %, « » –

15 %, « » – 10 % ( ). ,

.

( ) . , ;

427

– : - – 10 %, , - – 15,

– 25 % ( ). , -

, ; – 50 % ( ):

’ ; ( );

. , , ,

, , ; – 40 % ( ) , , 10 6 ; – : – 33 % ( ); , –

25 % ( ). - , -

. ( ) ;

– : – 25 % - ( ); –

15 % ( ). ,

. ( ) . , ;

– , -, , – 10 % ( -

) ; – :

II – 10 %, I – 25 % - ; – 25 %

. . -

- ,

50 % , - . , -, , 903 . (1806 . 50 %) 775,50 . (1551 . 50 %).

, , ,

, ,

428

. - ,

, , ,

.

(

) - , . , ,

- , , , ,

1-24 . –

26.09.2005 557 ( ) -

( . 7-8).

7

- , -

: , 300 13-14

, 301 800 14-15 , 800 15-16

11 10 : - , -

- , 11

, , , , , -

, - , , ( -

):

12

11 10

1 8-9 , 5 4-5

429

7

: , 300 12-14

, 301 1000 14-15 , 1000 15-16

12-14

- , , - -, - , :

12

11 10

58 8-9

( ) .

-

( ) : 3 – 10 %, 10 – 20, 20 –

30 % ( ) . , -

-

’ ( . 57 « »). . : -

( ) ( , - ) 10 ,

– 4 , - 361,20 . (1806 . 20 %), –

155,10 . (1551 . 10 %). , -

: 3070,20 . (1806 . + 903 . + 361,20 .) 2481,60 . (1551 . + 775,50 . + 155,10 .), .

- 1

( . 8).

58 , -

( ), 9 .

, 1 5 .

430

8

, % ( )

1

,

-

, - , , ,

I-II -

, , -, ,

, -

, . - -

,

5,04 3,99 3,4 2,85

- III-IV 9,35 7,39 5,7 4,55

, , - , -- -

, . -

,

10,78 8,53 6,82 5,7

. ( ) - 25 %. .

. , , 2013 . 6 -

-

( ). 1

, , 2013 . 852 ., 1

: 852 . 5,7 % = 48,56 . , 6

431

(1 ), : 48,56 . 6 . = 291,36 .

( ) , . ,

’ 05.10.2005 308/519 ( )

’

; , , , , , ;

, - ; ,

( , , -, ) .

, -

1-18 . ,

, ( . 9).

9

, ,

-

, , 14 – :

14 13 12 11

, : , -’ , ( , )

, ( , ), ( ) - , ( ) , -

, , -; ; : - ,

- ; , ( - ),

– , :

432

9

10 9 8 7

- 4 :

10 9 8

6 .

,

, ( . 10).

10

( ) I

, 10,91 9,10

, , 5 7,96

. - 25 %

. .

,

- , , , ( )

: 3 – 10 %, 10 – 20, 20 – 30 % ( 29.12.2009 1418).

- , , ,

, , .

433

( , , ) - 19.05.1999 859

.

1 , , , – - ( ) ,

, , , ,

( . 11).

11

, ,

,

1

( ( )

) 500 4

501 800 5 801 6000 6 6001 9000 7 9001 20000 8 20001 40000 9

40001 10 .

–

.

, , 15 20 % 25 % 33 %,

- , - - . , .

434

- 50 % .

, ’ , - , : 3 –

10 %, 10 – 20 %, 20 – 30 %. – 10 % .

, .

- . , -

, , ( - ).

- :

- ; -

; - 6 ; -

, -, , ,

.

- , , , -

, .

. 2013 . « -

. . . » ( -), , .

’ , , - ,

, ,

( 250 .) 1 .

, 1 2013 .

1440 . (8,63 . 166,83, 8,63 . –

435

1 , 166,83 –

2013 . 40- ). 5760 . (1440 . 4).

: 50 %

100 % . 2013 . , , 2880 . (5760 . 50 %)

5760 . (5760 . 100 %).

14400 . (5760 . + 2880 . + 5760 .). , -

: ; -

5 -

. ,

( ) .

,

. « -», 1 2014 .,

– ,

. – - , ,

, ’ .

’ . -

4 . I – , ,

, , , ;

, . II – , ,

, ,

436

, ; , ,

- , . III – , -

, - , , ,

; , - ,

- , .

IV – , - , ,

- , , /

- .

V – , , -

, , / - .

, : -

V-4 ;

- I-1 10

V-4; -

30 %;

- V-3 1,2 -

V-4; -

V-2 2 V-4;

- V-1 2,5

V-4.

437

9 .

.

: 9 – 0,10; 8 – 0,15; 7 – 0,20; 6 – 0,25; 5 – 0,30; 4 – 0,35; 3 – 0,40; 2 – 0,45; 1 – 0,50.

- , ,

, . :

1) ;

2) , « -

»; 3) ,

« », « - »; 4) ; 5) ; 6) , -

; 7) , ;

8) -, , , ;

9) - , 75

; 10) , -

, , ; 11)

, , – -

, , ;

12) , .

: 1 – 0,2; 5 – 0,4; 10 – 0,6; 15 – 0,8; 20 – 1,0.

438

,

6 -: 10 – ;

10 – . ,

II, III, IV, V, - , -, 10 %

: ;

– 100 % . , , -

« », « », -

09.03.2006 268 «

, , » ( ) .

, , , ,

.

, ,

- - .

: , - ( , -

); , - ( , ); ,

, , , , ,

, .

. – ,

(3, 2 1 ). – ,

( – ) ; - , –

(5, 4 3 ).

439

– ( – ) ;

( – ) , ( , –

), , ; (7, 6 5 ).

– - , ,

, , (

) , ( )

, ( ) -, , ,

( ) , ( ) , ,

(9, 8 7 ). . ’ –

, ( ) - , , ( ), ,

, , -

, ( - ) ,

( ) , ( ) , (

), , - , ( ), -

, (11, 10 9 ). , -, , .

– ( ) - ( ), ,

, ,

, ( ),

, , , , , , , ,

( ) (13, 12 11 ).

– , - , ,

( ) , , (15, 14 13 ).

440

( ) ( ) . , , ,

2 . , 2013 .

, , ( . 12), ( . 13).

12

,

, .

1819

1045-1155 935-1045

671-700 578-607

1155-1265 985-1095

671-700 578-607

2140

1926 718-747

578-607 531-560

2140

1926 718-747

578-607 531-560

( 3 7,5 . .) 1150

904 .

441

13

,

-

.

-

.

-

.

1 160 6 120 11 70 2 150 7 110 12 60 3 145 8 100 13 55 4 140 9 90 14 50 5 130 10 80 15 45

.

, , ,

.

: 3 – 10 %; 5 – 15 %; 10 – 20 %; 15 – 25 %; 20 – 30 %; 25 – 40 %.

/ ,

’ , -

. , ’ , .

.

: 1) ,

, , 3-7 %

;

442

2) :

– , , – 50 %

( , , , ) ( ) ;

– , , -, , -

- , , ,

, – 100 %

( , , , ) ( ) . - , , -

;

– – 50 % ;

3) ( , , , -

) ’ - – 50 %

50 % ;

:

1) ,

10 % ; 2) -

- - ,

. ,

-

: ( , ),

40 ., , - 70 ., – ,

10 % 20 % , - .

443

:

1) : – 10, , - –

15, – 25 % ; 2)

– 5 10 % ; « » – 5 % .

,

,

10 , -

, ’ 1 5 ’ -

-

’ . : 10 15 – 1 ; 15 20 – 2, 20

25 – 3, 25 30 – 4, 30 – 5, - - ,

. -

10 - 10 .

, , . , ,

, - . , , « » . , ,

.

.

. ,

. ( 2013 .) -

. 9 10 %

, .

444

7.9.

, , , - .

« » -

. , -

, – .

, - - , ,

. , -

. , -

, .

. -

, .

.

. , - .

.

, - ’

.

, ,

’ . ’ - : «1 : », «1 :

», «1 : ». , «1 : »: -

; - ;

445

, ; - ;

, .

- . ,

.

, , . -

.

.

« ». « -

». .

. «

» . ’ -

, -

, - , ,

.

.

. - ,

, .

: - ; - ; - ; - ; - .

, , -,

446

, . ,

.

.

, -

« - » 17.10.90 . 400-12.

12.03.2012 333 « -

» «

» 996-14 16.07.1999 . 68 27.07.2000 . «

» 23.08.2012 938 « -

»

, 28.02.2002 .

228 « , , - ».

. .

– ,

,

, . – ,

, , ,

, , ,

. – ,

’

.

447

( .9.2.1)

. 7.9.1.

-

.

, , ’

. . –

, -, , -

’ . ’

. ’ –

. –

( ),

, , ’

, . – , , -

. –

, , .

, ,

.

448

’ - ,

, . ’ – - -

, , ,

, .

, , .

– , , ’ .

.

, , .

, ,

. . :

; .

, , - ,

( ),

( ). , , -

, , , ,

. ( -

) – ,

, , , -

. -.

. – ,

: .

449

:

; .

– , -

. ( ) .

– , ,

, -, , .

.

.

, . - ,

( -, , , ,

, ) , .

-

, ,

. .

. ( , , , ),

, - 57 28.01.2002 .

,

. -

. - , -

.

.

450

:

, ;

,

;

( ), . ,

, - , -

, ( ), , , ,

. .

– , ,

, .

, .

. ,

-

.

, . `

. - - .7.9.2.

. :

; ; -’ ; .

451

. 7. 9.2.

. .

:

1. , , .

2. - , – .

3. - .

.7.9.3.

.

, , .

.

-

452

-, , :

- ; - – ; - ` – - ; - – ; -

; - .

.9.2.3.

.7. 9.3. .

.

.

, . ,

– – : -

; - ; - « », « , », « , , »;

,

,

, .

453

- ; - .

- .

, , .

.

.

- - ,

. -

.

. .

, , - .

, ,

. – - - . -

, . , -

. – -, . , - .

, :

- ; - .

, , .

– , - , -

, , . , -

.

454

-

. , ,

. , ,

. – ,

, . , ,

.

. - , 27.12.2001 . 604 « -

». -

’ . -

. -, .

. . 7. 9.4.

. 7.9.4.

455

' . 7. 9.5.

. 7.9.5. '

- ,

, , - , - , - .

, , - :

1) , ’ – ;

2) – ;

3) , , – ;

4) - . .

.

- : , ,

. .

, - , .

.

9.2.1.

456

9.2.1.

1 2 3 2111

,

2120 .

.

.

2210 ,

,

2220

2230

2240 , ,

, ,

2240 ,

, 2240

’ ’

2250

(

)

2271

2272

2273

2274

3110

. 7.9.6.

457

. 7.9.6.

,

2456-17 07.10.2010 .

28.02.2002 . 228 « , ,

» 57 28.01.2002 .

,

« ’ »

« »

– ( . 2 , 2 ), ; ( . 4-3 , 4-3 )

458

. , ,

. ,

.

.7.9.7.

. 7.9.7.

. . ,

.

,

,

,

,

,

,

459

: - ; - ( ); - ; - ; - -

( ) – .

. -

. : -

; -

- .

.

,

, - « -

», - 4 2002 . 205.

, , , :

; -

, ’ , ,

- /

; ’

. , 15

460

,

. .

, . /

, , , -

’ ,

. .

-

. .

.

,

’

. -, ’

. -

(+) (-) ,

.

. -, , ,

, , - , ,

, . , -

, ( ) ( -

461

) , ,

. , , ,

. . -

, , , ’ -

-

, , 25.05.2004 .

89. « » – ,

-

( - )

’ . , .

, – - .

, .

-, , -

, -

.

.

- . - ,

. -

462

- .

- ,

907 « -»

, - 28.11.2000 . 119.

. -

, , 06.10.2000 .

100.

. . « -

» . ,

- ,

.

. .

, , - , , -

.

: 31 « »; 32 « »; 70 « ».

, , :

311 « » – ,

, « » ;

312 « » –

463

, . ,

, : 321 « » – , -

; 322 « » – ,

.

-

, – ( ) .

80 « »

( . 7.9.1). 80 « »

, , -

. 801 802 431 « -

».

7.9.1.

80 « »

\

1 801

, ,

-

2 802

, - , -

– , -

81 « », ( . 7.9.2).

464

7.9.2.

81 « »

/

1 811 ,

, ,

. -

/ .

, , ,

2 812

-

. - , -

, , -

. 3 813

. - -

, -

.

7.9.3.

7.9.3.

/

1.

1111 801, 802,

813 661

2.

1111 301 321,323

3.

1111, 1120 801, 802, 813

651

4.

1111,1120 651 321,323

5.

1131,1132, 1133,1134, 1135

364 321,323

465

7.9.3. 6.

1131,1132,

1133,1134, 1135

801,802,813 231,232,233, 234,235,238

7.

1140 301 321,323

8.

1140 801,802 362

9.

1161,1162, 1163,1164

801,802,813 675

10.

1161,1162, 1163,1164

675 321,323

70 « », : 701 «

»; 702 «

». 701 702 :

, . 701-702 ,

431 « ».

. 7.9.4.

7.9.4.

/

1.

,

311, 321 702

2. , ,

701, 702, 713 311, 312, 316, 321, 322, 326

3.

341 701,702

4.

701,702 431

466

.

802 « -

» 661, 651, 675, 231-235, 221, 131-133 .

. : -

702 « » ,

– 681 « ». – 713 « »

714 « ». -

. ,

, , ,

, , ,

. 1 ( ),

. .

, -

, - : , ,

. , -

. – , . -

.

.

. . .

: -

( );

467

- ( 2 , 2 ) – ;

- -

; - -

. -

-

.

. ,

, , .

- . -

- - ,

. ,

2456-17 07.10.2010 .

11.01.2011 . 11 « »

( ) 124 « »

.

: .

. 7.9.4. -

- .

, ,

’ . .

468

. 7.9.4.

: – 5; – -

6; – 4;

’ – 6.

. ,

469

.

. , ’ .

’ - « ’ ».

’ -

.

, ’ ’ « » .

- ,

. ( -

) , ( ) -

. ’

' Internet, ’

Internet. .

’ . ’

: «1 : », «1 : », «1 : ».

, «1 : »: ;

; , ; -

; ,

. ,

, . 7.9.5

470

7.9.5.

1 2 3 4 5 1. - ,

2 15

2. -

, -

, 2

10

3.

-

10

4-1

, -

, 2

8

4-2

, -

, 2

6

4-3 , -

, 2

5

4-4 -

, -

, 9

4

5

- , 12

8

6

- ,

12 10

7

- ,

4,6,7,8 8

-

8 ’ -

, -

’ ,

6

9 -

-

13

10 -

1,6,12, -

10

471

. ’

.

: - ; - ; -

; - -

, « »;

- - -

; - - ,

.

. - 802 « -

» 811 « , » 661, 651, 652, 653, 675, 231-235, 221, 131-

133 . - .

: - 702 « »

, – 681 «

». – 713 « »

714 « ». -

.

, , ,

, .

: ; ; ;

472

; ; - ; ;

.

. , 70% .

, , . - 903 «

».

377 « »,

-. , - -

, 235 977 « ».

48 « »,

48 377. ,

2456-17 07.10.2010 .

11.01.2011 . 11 « - »

( ) - 135 « »

( ) - 132 « »

, - ,

.

:

- - ;

473

- ; - ; - .

.

– , -,

. – -

( -, ).

– , - . ’ -

, ’ , .

: - -

; - , ;

– , ,

. ,

, , : . . 1 . 92

, : - , ,

, ; -, , ( ’ ),

. ,

, – . , , . . ,

, . , ,

, .

, - .

474

- , -

, .

-1 ( ) « - », – ’

, .

( ) , : , , – ,

. ( ) . - .

( ) -3 ( ) «

». - , ( ) ,

. -

( -6 ( )), ,

- , -, .

.

( , ) . .

, ’ . ( ) -

. , - .

, , . .

, . .

10 101 «

», 102 « ». 101 « »

( ) , . . .

102 « » - ( ’ - ) -

,

475

( , , , , -, ).

,

. . 10

3 « , » 6 « ’ » ( ) .

8 « » 401 « ».

, , ,

. , 801 «

», 802 « » (

), 811 « , », 812 « »,

813 « » ( )

401 « - ». ( ) ,

: 801, 802, 811, 812, 813

364, 675. , ,

. , , . : 801, 802, 811, 812, 813 364, 675.

( ) . -

, , , -

.

: 101 « » – ; 401 « » –

. ,

:

476

) , , – ;

) , , – .

,

, - .

- 01 « » ,

. . 7.9.6

7.9.6.

/

1. ( ) 101 364 2. ’

( ) 101 675

3. ( ): - -

801, 802

401

811-813 401 4. :

801, 802

365, 675

5. 811-813 365,675 6. 811-813 364,675 7. 641 365,675

8. (

)

101 364

9. 812 401 10.

101 401, 131 – 133

11.

401 101

12. :

101 401

401 101

13. 401 101

477

- , -

, 27 2000 . 68.

:

- 4 « - » 408 ( )

; - 6

» 409 ( ) – ;

- 9 « » 438 ( ) – -

;

4 , - , .

364 « » .

, - , 364 « -

» 101 « ». 6 ,

, . 675 « -

» 101. 364 675

. « »

( , ) - . «

» - « - ».

9 , .

.

« » - « - ».

.

.

478

, . . . -

( ) 2000 « » . ’ -

’ : ; ;

; ; - .

,

2456-17 07.10.2010 . 2768-III, 25.10.2001 .

( ) - 121 « »

( ) - 126 « ».

7.10. - -

. ,

, . , -

,

, – – . -

- , ,

59.

, ; , , .

,

. -

,

59 ( . . 11-16).

, 96- [ ]. – : , 2007. – : http://www.ilo.org/public/-

russian/standards/relm/ilc/ilc/96/pdf/rep-vi.pdf.

479

( 27,3), : – , (83,6 %

, ), – (0,05 % ), . 16,35% , ,

: ,

( , , ). -

( , , , , ).

: –

; – ,

, .

, ,

- 60. ( . . )

, .

( . 46) , , , -

, , - , ,

, , .

, :

- ’ ,

; -

; - , , 61.

60

[ ]. – : http://www.ilo.org/wcmsp5/groups/public/-@dgreports/@cabinet/documents.

61 . . . – .: , 2010. – 103 .

480

– , , ’ , ’ , -

, , , .

, , - ,

62. 1998 -

, -

, , , ’ , - , . .46 .

p p i i i p pi i p -, p i i p i p p , i i p i -

i i i i p ’ . , p i -i p i p p i i

p i i p - p i p p i i p 63.

i i i , i pi i p – p , i , p , p p . p p i p i i , p - p i i pi p p i .

p i i - p p i ’ i i p pi , i

pi i, i i , p – i pi i .

p i i i i p . i p i i pi , p i i i i i pi p i i - p

i p p i . p i i - p i p i i i

pi p p p p i . i i i i , p

i , pi , i p i i , 64.

62 . . :

[ ] / . . – : , 2007. – 387 . 63 . . . / . . , . . . – .:

, 2012. – .54. 64 .:

21.12.2011 3758- // . – 2012. – 6. – . 98.

481

p i , p i i i i i p , p i i

p . p i i - p i i i ’ i , p

p p i- i p p .

i p pi i i i p i p , , i p , p

p p i p . p i i ’ i , i p , i i i i p ,

p - p i pi p p pi p i p i . p i i p

p p i i -, p i p pi

p ( i - pi , i -i i i , i i ). I i i , p , i

– i - i i , p : - pi p p i, pi

p i ( p p i i , p p i );

- i i - p , p pi p i i .

i – p p i i – i i p i i pi p i i , p -

i i i pi i , p i i- p i , i i p

i i p . i – i – i p p i i , p

p i i p p i p i p p . i i p i i i ,

p , i i i , p i i i , i p ,

p p , i p – i , p p p i i

p i p ’ p , p i , i

p , p . i i i , p pi i -

p i p i i , p , i p i p p p i p i i , , , p i , pi -i i i i .

482

.

,

. , ,

. ,

, . . , -

’ , ‘ , . – ,

, -

. ,

, , ‘ .

’ - ,

, , . ,

, , , ’ , . -

47 % , , 23 . pi , i p , i , p

i p i i p - p .

, i p i p p p i - p « p p i ’ i »

i 21 1992 p 2811- II, p p pi pi i p i i , p p p i ’ , i i

i , i p pi p p i ’ i i i i .

p - p p « p p- i i ’ » i 1 p 2000 p

1768-III, p p i i i p i p p i – pi i p -

i i , p i i ’ . i i p i p i p i i p .

483

p i 2011 p i i i pi p 1057 p p i i p p -

i i i pi 2015 p . p i i p i i i i p- p p i 15 p 2001 p. 637 p i

i i, p i « i i », i - p pi i pi p pi i , - i p i i pi 2015 p .

p i i p i p p p p i i p i i i, p -

i i i pi p i 21 p 2001 p. 1712, p p i , p i i i, p p -

p i i p p i i. p i i p p -

i i i pi 2015 p ( i – p p ) i i i p p , i i ,

i , i - pi , i , i i , -p i , p i , i i i , i pi , i , i i i i i p i i i i.

p P p i p i i , p p p p

i i i ' p i i p i i pi p i p p i i ' , p i i i

i p p i : p i , i p p , i p i , ,

p i , p i ' p i .

i p ' i i i p p – i i p

i ' , i pi , p i - i , i , p i i , p i p i -

, i , , i p i - i . p i pi p i ' i p i , p i i i i p -

i . p i i i i i p .

i p i - p « p p i i » « p p i i i -

p p i i i p i ». i p p -i p i i , i , i i i p -

ipi p , i i . p i 10 p 2006 p 359/2006

« i p i ». i i p i

484

pi i p p , - i i p p i pi i .

i i i pi p i 20 p 2006 p 842 « p p i i i i p p p i p

p « i ». i i p p i p i p i i

, i ’ p i . i p p p i p i p i i

i . -

, . , ‘ , : - ‘ ( -

« ‘ » 1 2000 1768- );

- ‘ ( « ‘ » 21 1992 2811- ).

‘ – - , ‘ -

. , - ‘

, 75 ‘ ( . 5 « ‘ »).

. 2013 «

» ( - )

: – 21 %, 1 – 75

%, , , 1 – 100 % - . , 1 2013 -

240,00 ., 6 – 729,00 ., 6 18 –

907,50 ., , , – 894 . ' ,

. -

, -,

, ( ) ( – )

' .

485

,

- .

. ‘

, ' , , , .

: -‘ , ( );

1) ' ( , - ,

). ‘ . 5. . 4

« ‘ » – ' , ; , , ,

, - , - I-IV

; , I II I

; , ' ;

, I ; , ' ,

, . ' ( ) , -

, - -, I-IV

. ' - , ;

2) , ' ( , ,

, , , , 6 , );

3) ( );

. ‘

‘ ,

486/202/524/455/3370 15 2001 . -

. , -

486

' , , ,

, - , , -

. ,

; ,

, , - -

, ; , I - 18 ,

II , , 80- )

. ' , '

, - 12 - , 10- -

' - ' ( ) ,

21 ' 10,5 ' , ,

( ), ‘ - .

’ , - ,

' ( , , 65- I II , , - )

0,6 , , ' .

( ), , - . , ,

2012 393 . 4-5 . , ‘

« ‘ », :

- ‘ ; - ; - ; - ; - , ; - .

487

‘ – , ‘ ( -

, ) , , ‘ , ‘ -

. ' ' - , , , ,

‘ . , .

‘ , ‘ ,

, , -, , ' .

.

. , -

( ). ‘ –

, ' -, . , , – -

( , ).

- – - , , – , (

) '

' , .

' , -

' , -, 70 56 (

– 70) . , 1-4 , - , -

180 (90 – - 90 – ).

- ,

. . 7.10.1.

488

7.10.1

‘ 01.01.13.( .) 01.12.13 ( .)

‘ (25% /

) 268,75 304,50

‘

(100% )

544,00

882,00

,

. , « ‘ » , -

100 , , , 100

, . ‘ 25 % -

. –

.

, . 12

( ). ,

. ’

, . : 1) ,

; 2) . (

); 3) -

’ . .

, - , , ( )

. , , ,

,

489

, .( ,

);

4) – ; 5) ‘

, . ,

.

, ( . 7.10.2).

7.10.2

01.01.13 ( .) 01.12.13 ( .)

(30 / 6 ) 26 160,00 30960,00

(60 / 6 ) 58 320,00 61 920,00

(120 / 6 ) 116 640,00 123 840,00

(10 / 6 ) 9 720,00 10 320,00

01.01.13 ( .) 01.12.13 ( .) (24 ) 810,00 860,00 (48 ) 1012,50 1075,00

(72 ) 1485,00 1576,67

10 6 , :

- – 24 ; - – 48 ; - – 72 . ,

, - ( ),

490

, , ( ), , ( , ) ,

, , ( ) , .

.

-, , . , -

« », -

, . , ,

.

, -, . ,

,

, . - . , ,

, -65. , -

18 , , 200 .

, , , ,

, . , ( -

), . ( ) . ,

, , .

, , '

– ' , - –

. .

65 . [ ]. – : http://politikan.com.ua/2/7/0/2893. htm.

491

.

. , , -. , ,

, - , .

-

: - ( , , , , , ;

- ( ) ;

- ; - ( , , , , ), ( ) ; - – , ; - ,

, – , .

– – – , .

, , '

. '

, - ' -

.

, , -

, , , - , , ' , ,

, . , -

- , .

, , ,

492

, , , , . ,

– - . , ,

, , ’

, . 15 «

' » - , : 1 2010

– 100 , - , '

, 130 ( . 7.10.3). -

( , ) ' , .

7.10.3

01.01.13 ( .) 01.12.13 ( .)

130,00 130,00 (100% / ) 1147,00 1218,00

, , '

( ' ).

, , -. ’

’ , ,

, , , .

, , ’ ,

, . ’

. , (

), .

493

i p ( i , ) p ( i p i), ,

i i p p (pi i p ) i i p ( ip) p ( ip) p

p p p p p i i i i pi ( , ) .

i i , i i i , i i , p i p p p i,

i p , p p i i , p p , i p ,

. p i , , , p p i p

i . i p , ( ,

i ), p ( ) p i p i i , i p ip p i, i i i 18 p i ( i

p I-IV pi p i p i - , – i

i i , i 23 p i ), p ipi, pi pi i i 50 i p

i i i i i p i i ' p p p i i i i ,

30 i i p i i i i i . p i i i ' i

i ' i i i i i i p i p i p i , p p i i i ( . 7.10.4).

7.10.4

P ip p , i ,

i -p ( i , ) i i p ip

(30% / i i i

01.01.13 ( .)

01.12.13 ( .)

6 p i 291,60 309,60

i 6 18 p i 363,00 385,80 i 18 23 p i 344,10 365,40

i p ( i , ) p ip (50% / i i i )

6 p i 486,00 516,00 i 6 18 p i 605,00 643,00 i 18 23 p i 573,40 609,00

494

p . p i p p p i

i i : 1) p p , p ,

p i p i; 2) p p p i i p p

p p p i p , i i p p p i i i , i p p , -

p i , , i ( pi i ) p , i i i p

p p i i p p i 135 i p , p

p , p i p , i i i i p , i i

p ; 3) i i p p ; 4) i p p ip' , i p -

i ' . p i i p i p p i i i i ' i

p i i p ip' . p i , p -

, i p p p i, i i p p ip' i i

p pi i i p ( ) . p i p

p i p i p , i i , p

i p . i , p i ' p i i

i i i , i i i . p - i p p , p -

, p p i . i i p - p , i p ,

p . 40 i i , i ' p i i i i i , i p i i i , i i p p ipi p i i i ( . 7.10.5).

p i , i i p , p

p i i i , i i p i i , i p , p i i p -

i i i i - p , , i i .

495

7.10.5

P ip i , i

i , i i (2 /

i i i )

01.01.13 ( .)

01.012.13 ( .)

6 p i 1944,00 2064,00 i 6 18 p i 2420,00 2572,00

i , i i ,

p p i p p p i. p i , i

i , p p i i i :

– i i p p , p , p i p i;

– i pi p i i p i i - p ,

i i ; – i i p p ; – i i p p i ' ( i , i i i i , i p i , –

p p p i i , i i i i i , i p

p i ); – i p i i p ip i , i i , i , p

, p i i ( p i p i p p i i p -

i i p p ip i , i i p i i p p i .

p i , i p i , i , p p i i p p . p p p i

i i , i p p i p p i i p i .

i , i i , p - i i i . p p

pi i i i p i i p ip i , i-i , i , p , p i i

. i , i i , p -

i , i i

496

, i 18-pi i .

p i . , ’ 2009 p i. , p -

p , i p p pi i - pi i , i i .

p p - p p i i i :

- , p p ; - i i p p , p p -

p p i i i i i p p i i pi p ;

– i pi p . p i p , p

i i i 12 i i p pi p .

P ip p ip p p -i p p p

p p i ( . . 2). p p i p -

i p , i p i i p - i p

, i i p p . p pi p p i i

, p , i i p i p i .

, , – - ,

66. , , -

, - , ( , , ).

-, «

».

, .

66 . . . / . . , . . . – .:

, 2012. – .54.

497

,

, , .

, ,

, , , « , », «

», « », « », .

. -

, , « », -, .

:

- , ’ , , ,

; - , ’

, , , , , ;

- , ’ , , , , ,

’ .

, , , ,

« »: – « , ». , ,

, (

) ( – ). .

: -

, , , - , - , , ,

;

498

- ( ) , , ’ ;

- , , - , -

, , .

: - –

, -, , , -

.

; - - -

, - , -, - , , ,

; - ,

- , ( 10 35-40 ),

. , - ,

, , , -

, , , , , ;

- –

, , , - , , ,

, , . -

, , , , , .

, - , ,

, , .

499

: - (

); - ;

- - ; - , ; - , -

, ;

- ’ , ;

- , ;

- , -

. -

, , , . ,

- .

2004 „ », .

- - , , : - ,

; - ;

- ;

- ;

- -;

- ;

500

, :

-

’ , - ,

( , ) , -

, , ;67

- , - , ;

-

– - , -

; - , ,

, , - .

’ - , , -

. , , , ,

, . , ’ , , -

.

, , ’ , , -

. , - , ,

, ,

« », , -

.

67 . . . / . . , . . . – .:

, 2012. – .54.

501

, , - -

, , - .

, - , -

. , ,

’ , .

,

. , - -

, .

, , -, -

. , ,

, 68. ,

. – , -

( - « »).

«

». : - , ; - ; - ,

« ». -

( , , ).

, , ,

.

68 : . – : , « », 2006.

502

« » . -

, - , – -

. , , - , . , , -

’ , . , ,

’ , . , ,

, ’ .

- , -

. 16 - ,

.

. , –

. - .

- .

-

. ,

, , , .

. ,

, . ’ ,

, .

’ , ’ - . , ’

- , , -

503

’ 69.

- .

. - (

), , ’ , « » ’ .

70.

- ’ , (

), .

1995 .

. -

. -

. ’ -

. ’ .

, ? ,

’ . ’ , - . ,

, - , - .

, .

69 : . –

: , « », 2006. 70 : . –

: , « », 2006.

504

- .

( ) .

,

.

.

’ .

. ’

. - ’ ’ ,

- . ,

, - .

, -

, . ,

( ), ( ) ( , « ») , -

. -

. , , ,

. , ’ ,

, , . ,

. - , , .

, .

71. , .

71 : . –

: , « », 2006.

505

, - ,

. , .

, ,

. ’ -

, , - -

. -

, , , -

. , . -

, , .

, , . ,

, .

, ,

, , . ,

, , 72.

7.11. .

.

– .

, , , . , , ,

, , :

72 : . –

: , « », 2006.

506

1. , .

2. . .

3. , .

4. . .

5. , . 6. .

, :

, , , ,

. . , ,

-, :

1. , ,

; 2. – , ; 3. . . , ; 4. .

, -; 5. – ,

; 6. .

15 – 46

– , , .

46 – 1,2

– .

1,2 —3,6

– .

3,6

– .

507

. , , , . ,

, : 1. . 2. . 3. . 4. . 5. . 6. .

: • ; • – , .

;

• – ; • .

. - :

1. , . – ,

. 2. , – ,

, ; 3. – , ; 4. , , ,

, ; 5. ,

, – ; 6. ,

, ; 7. , ; 8. ,

. ,

. . -

: « 2 , , 60 ,

». : ) , ; ) . , 70% 2 ,

: « » « » – ;

508

) , . , , ,

– , , : ) . : « ?», « », « » ; ) . ,

, , .

– ; – , ,

, , - . –

, .

– . – -

. -

. , , - . -

– . ,

. -, , , -

. ,

: – ? – ? – ? – ? – ? – ? – ?

« » , : – – – – – – .

, , .

, .

, . -

, , ' - , .

, , : • , – ; • , - ; • , .

509

, , , ,

– . , ’ .

, . , , , , « ». ,

- .

.

. , .

, , , -

. ,

. .

, , ’ . ,

. – ,

. , .

, , .

.

1. : – ? , ’ , .

2. . – .

3. « ». , ,

« » . « », « » , « »

. : « « ». « » « « ».

4. , -, , . -

, , ,

510

’ . . - , ,

; . 5. , - , , , , ,

, - .

6. , - ,

. ! 7. ( ,

, , .), , . , ’ -

; , , .

8. , - , , .

9. - .

10. : « ?», « ?»

11. , , . ,

: « , . - ’ . ». : « -

. , ’ ». 12. - : « ?» 13. .

, « », , - : « , ,

», « , , », « , - ».

14. , : « ».

, . , , , . , , , ,

, , .

511

15. , . -

: « », « », – ! 16. -

, . , : – « ». , , : « ».

? : « … , ».

– « ». . , ,

. , , , .

– « ..» ’ . ’ : « …» «

…». – « , ». ,

? ? ’ , , ? ,

, : « , , - . ?».

– « », . . « » –

. , , , :

« , , ».

.

1. . , , , .

2. , . : ,

. .

3. , : « » « ». , -

. , , , , , : « « »? ( : « »). .

( : « »). « ».

512

’ « », ,

. 4.

, , . , , – ’ , . : « .

». , - . : « ». 5. :

« . 20 ». ,

. 6. ( , ,

, – ) : « , ?».

7. . ,

’ . – . 8. , , ,

. ,

’ , .

9. , , , , . ,

, ,

. 10.

. ’ . 11. , ,

, , , , .

12. , , . ,

. , , ’ :

, - , , . , , ,

. ’ , . , , .

513

, .

, . , -

: , , ’ .

. « …»: « » ,

, . - , : « ». -

». , , . , , . -

. , , , :

. , , , , ,

.

.

, .

, , « ». ,

, .

, .

( , ),

: . , ,

. . ’ : « , ». ,

. - . ’

, , . , .

514

. .

« » « ». , , .

, , , .

( « », « », « », « », « », « », « …» .)

« » « ». , , -, , . :

. . -

. – « »: « : ?»

. . , -

, : « , , ...», - , .

. , , . : «

. , ?».

. , , - , .

:» ?». , .

. , -, -

. :» , ?»

. - . :

« , ?» ( ). -

, : « : 20 20 ?». , . . -

, , : – ,

. , , .

– , , .

515

– . , .

– , . – ,

.

. , ,

. –

. , - .

. , , .

. , . ,

, , . . . : -

. « ». .

, . -: « …. , ,

… ». , - ,

. . ,

, , .

. , . , .

, , , : « , … …

…», . :» , …».

. , ,

, , . ,

. , .

, , ,

.

516

. :

. . ,

. . , -

- , .

. , , ,

. . .

, . , ,

. , , ,

. - :

. , - , -

. :

: « , , !»

. , ’ . : « ?» (

). . -

, . : « ; ,

». .

– , , , .

– , . ,

, , .

– « » « » , - « ».

. , , , ,

. .

517

– ( , ),

. , .

. – , , :

... …

, … , … , … , …

, , … , …

, … ,

. . .

, : « , …» « …». ,

, . , .

. ( , ).

. , ,

. , : « ?…» « ?».

, , .

, . , ’ .

' , – –

.

, .

?

, , . . , , . : ,

( ) .

518

: , .

, , ( )

. , – . , ,

, .

?

« – ». , ( ,

2-3 ), . - ( ) , , : « , . , .

, . …». . «

, - . -

, : , – - . , -

, . .

« - » « » : , ,

« ». , , . , .

– . , « » , , ,

« ». .

, , .

« ?» , , - , .

, . - , « ?» , .

.

( ) , ,

.

519

. – , , ,

. , ’ .

, , , ,

. , . , « ».

– 5-20 . – 30 . ’ , ,

. – , .

.

. .

, , . , , ,

. ’ , ,

, , . - , .

, . ,

. , « », .

? « ».

: « , » « , - ».

« - ». , ,

. , .

« ». - -, , :

. , .

« ». : - .

, , , .

520

, « - ». ? - - , .

, . , , ,

. . – , .

. .

. , , , , - .

1 « » 46 15 1999 .

,

( ), ’ …

( ). ,

, , ’ , .

( )

’ ( ) . , ’

.

. , , , . -

( ) .

.

« ».

, – ,

. ' ,

, .

521

, , , . ,

. , , .

. «DON ’T»- «

» , , , ,

, . , .

. . .

. . .

. . - , .

, . , .

, . .

. . . ,

. . . . .

. . , . , '

' . . .

. . ,

, , . .

- , . , . .

.

522

, . . . .

. , , ,

, . , .

, . .

. .

. , . ,

. , . , . - , ,

. . .

. , , .

. .

- , . , , ,

. .

, .

. . , ,

, . . ,

. , . , , . , . .

.

523

, . - , , . , . , . ,

, . .

. ' ,

. . ,

, , . . ,

, . . ,

. . , . . .

- , . . . . , . ,

- , . , , . .

, .

. , .

, , .

, .

.

, , .

. . , .

, , , .

524

- , : ,

. . , ,

.

. , .

. .

, . , . ,

. , , .

, . ,

. ,

, . ' , -

, , , - -. ,

. , « »,

. . « ».

' , .

. , -, .

( - ). 1. - .

, . . , .

2. , . , .

3. « » – .

4. - . , . ' ,

, .

525

5. , . « », ,

, . , .

, .

6. , , . .

, ' . – .

7. , ' -.

. , .

8. . , -

. , , , . 9.

, .

. (

, . .) , . ,

. « » . , ,

. , .

« – – – ». . . ,

, . . .

– , . . , ,

, ’ . ’ , .

. – :

’ . , , : ,

. « , ». « » .

526

- – . , « ’ »,

, , ( ) . . ,

, , , . , , ,

, . , .

, « », , . ,

. , , .

( ) . . ,

, . , . .

. - : .

: , . , . , . (

), , ,

, , , .

, . .

, , .

, , . , .

, ( ).

( ), , .

, , – .

.

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І. ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ГРОМАД... 3

1.Сільський розвиток на базі громад ........................................................................ 3

1.1. Сутність і політика сільського розвитку............................................................ 3

1.2. Сільська громада та її формування..................................................................... 6

1.3. Сільська економіка і сільський розвиток......................................................... 10

2. Біосоціальна концепція розвитку сільських територій.............................. 14

3. Організація підприємницької діяльності ............................................................ 38

3.1. Активи сільського розвитку на базі громад та їх капіталізація..................... 38

3.2.Організація підприємницької діяльності в сільській місцевості............. 41

4. Організація діяльності кооперативних формувань в сільських громадах ...... 61

5.Органічне виробництво – шлях до здоров’я та добробуту селян ................... 105

6. Розвиток зеленого туризму в Україні................................................................ 115

6.1. Формування політики розвитку та функціонування сільського зеленого

туризму в Україні .................................................................................................... 115

6.2. Дорожна карта. Законодавче регулювання діяльності у сфері сільського

зеленого туризму для осіб, не зареєстрованих як підприємці............................ 117

6.3. Якість послуг у сільському зеленому туризмі .............................................. 120

6.4. Програма якісного обслуговування «Українська гостинна садиба» .......... 123

6.5. Програма добровільної категоризації у сфері сільського зеленого

туризму «Українська гостинна садиба.................................................................. 125

7. Формування інвестиційної привабливості сільських територій .................... 141

7.1. Інвестиційна реформа України ....................................................................... 141

7.2. Аналіз інвестиційної діяльності України...................................................... 144

7.3. Інвестиційна привабливість сільських територій ....................................... 146

8. Сучасні моделі закордонного місцевого самоврядування .............................. 152

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВІ АСПЕКТИ МІСТОБУДІВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ........171

2.1.Порядок розроблення, внесення змін, погодження та затвердження

генерального плану......................................................................................................171

2.2. Функціональне і будівельне зонування .........................................................195

2.3. Розміщення і забудова громадських центрів ................................................200

2.4. Вулична мережа ..............................................................................................201

2.5. Організація житлової забудови. Серії житлових будинків для

особистих селянських і фермерських господарств .............................................204

РОЗДІЛ ІІІ. ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ НА СІЛЬСЬКИХ

ТЕРИТОРІЯХ ............................................................................................................................... 221

1. Загальна характеристика законодавства у сфері регулювання

земельних відносин на сільських територіях ....................................................... 221

2. Правове регулювання розроблення окремих видів документації із

землеустрою в сільській місцевості ...................................................................... 236

3. Реєстрація права власності на земельні ділянки .............................................. 244

4. Контроль у сфері використання та охорони земель ........................................ 247

РОЗДІЛ ІV. ЕКОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ФУНКЦІОНУВАННЯ

СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ.................................................................................. 253

4.1. Схеми санітарного очищення населених пунктів.........................................253

4.2. Програми поводження з відходами та їх розміщення..................................254

4.3. Формування та функціонування фітоценозів для сільських

територіальних громад............................................................................................ 260

РОЗДІЛ V. ВЕТЕРИНАРНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ ТЕРИТОРІЙ

СІЛЬСЬКИХ ТА СЕЛИЩНИХ РАД................................................................. 276

5.1. Організація ветеринарного обслуговування тваринництва......................... 279

5.2. Забезпечення епізоотичного благополуччя ................................................... 280

РОЗДІЛ VI. ВЗАЄМОДІЯ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ З СТРУКТУРАМИ ЛІСОВОГО ТА

МИСЛИВСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ............................................................ 314

6.1.Порядок взаємодії органів місцевого самоврядування та лісового

господарства............................................................................................................. 314

6.2.Режими доступу до інформації ........................................................................ 316

6.3.Форми доступу місцевих громад до інформації щодо лісів і лісового

господарства............................................................................................................. 318

6.4.Залучення місцевих громад до прийняття управлінських рішень у

лісовому господарстві.Законодавчо-правові засади участі громадськості в

управлінні лісовим господарством........................................................................ 324

6.5.Порядок взаємодії з територіальними органами лісового господарства

щодо попередження лісопорушень ....................................................................... 340

РОЗДІЛ VII. ДІЛОВОДСТВО В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО

САМОВРЯДУВАННЯ.......................................................................................... 348

7.1. Вимоги, що пред’являються до складання та оформлення документів ..... 348

7.2.Документування діяльності колегіальних та представницьких органів

місцевого самоврядування ..................................................................................... 356

7.3.Порядок оформлення та розгляду депутатського запиту та

депутатського звернення ........................................................................................ 362

7.4.Організація роботи з документами в органах місцевого

самоврядування ....................................................................................................... 364

7.5. Нотаріальні дії, що вчиняються посадовими особами органів місцевого

самоврядування ....................................................................................................... 379

7.6. Організація роботи зі зверненнями громадян до органів

самоврядування ....................................................................................................... 394

7.7. Формування кадрового резерву в органах місцевого самоврядування

та питання оцінювання діяльності посадових осіб місцевого

самоврядування ....................................................................................................... 404

7.8. Особливості оплати праці в бюджетній сфері............................................... 410

7.9. Особливості бухгалтерського обліку в сільських та селищних радах ....... 444

7.10. Соціальний захист населення........................................................................ 478

7.11. Основні правила ділового етикету. Технологія ділового спілкування..... 505