21 лютого 2017 року – з нагоди Міжнародного дня рідної мови –

в Національному музеї літератури України відбулася зустріч із

директором Інституту української мови НАН України доктором

філологічних наук, професором Павлом Юхимовичем Гриценком за

темою: «Українська мова: міфи, реальність, перспективи».

Співорганізаторами заходу виступили Інститут української мови НАН

України, Національний музей літератури України та Національна

спілка письменників України.

Участь у зустрічі взяли також учителі – післядипломники-

практики Київського університету імені Бориса Грінченка, студенти

Національного університету імені М.П. Драгоманова, науковці

Інституту української мови НАН України, представники

громадськості.

Захід розпочався виступом П.Ю. Гриценка, в якому він окреслив

наукове бачення історії української мови, нинішньої мовної ситуації в

Україні та шляхів подальшого успішного утвердження української

мови у статусі державної. Учений зупинився на кількох основних

тезах щодо вищевказаної проблематики, які є науково

обґрунтованими і не викликають сумнівів у дослідників-мовознавців

– як вітчизняних, так і зарубіжних славістів.

По-перше, українська мова, за словами П.Ю. Гриценка, є досить

давньою мовою, коріння якої сягає VI ст. н.е.: саме на цей період

припадає розпад праслов’янської мови й формування деяких

визначальних для сучасної української літературної мови

специфічних, або ж диференційних, рис (багатьох граматичних

форм, окремих лексем, звуку «и» тощо), які дають змогу

виокремити її серед інших слов’янських мов. Висновки щодо історії

становлення української мови вчені робили на основі численних

автентичних джерел (зокрема, й датованих ХІ ст.), що збереглися

до нашого часу. По-друге, важливу роль у філологічних студіях

відіграє той факт, що українська мова є мовою автохтонного

населення території сучасної України й, відповідно, за допомогою її

засобів позначено явища, притаманні окремому географічному й

соціокультурному простору. Про це свідчать, наприклад, місцевий

фольклор, діалекти, етнографічні артефакти. Таким чином, у мові

закарбовано певний унікальний спосіб суспільного життя й

обставини, в яких воно тривало і триває. По-третє, мова й

писемність відігравали виключно важливу роль на теренах Київської

Русі: при княжих дворах і монастирях функціонували скрипторії,

тобто майстерні, які займалися переписуванням книг та

інтролігацією (виготовленням книжкових оправ). Усвідомлений

характер державотворення підтверджується й письмовим

фіксуванням новоукладених законів, зокрема «Руської Правди» (ХІ-

ХІІ ст.ст.) – збірки стародавнього руського права. Не в останню

чергу завдяки високій культурі книжності тогочасний київський стіл

(престол) справляв вагомий економічний, політичний, культурний

вплив на решту східнослов’янських земель: так, надсилаючи до них

своїх посадників, київський князь велів не тільки відряджати з

посланцями дружину (частину війська), а й спеціально

переписувати для них Євангеліє та зводи світських законів

(прикладом може слугувати одна з найдавніших книг – широко

відоме «Остромирове Євангеліє», переписане в 1056-1057 рр. для

новгородського посадника Остромира).

Саме численні документально підтверджені історичні факти

доводять давню вкоріненість української мови на територіях її

побутування й, відповідно, як достовірні свідчення можуть

використовуватися з метою підваження різноманітних

інформаційних маніпуляцій. Одним із таких документів є мапа

поширення української мови («Карта южнорусских наречий и

говоров»), датована 1871 роком. На ній чітко позначено межі

україномовного ареалу – від Вороніжчини й Кубані до Мармарощини

та Підляшшя, від Берестейщини до Бессарабії і Таврії. Аби

перевірити й оновити дані, зафіксовані на цій мапі, вчені Інституту

української мови НАН України відряджалися в експедиції до

вказаних регіонів і за підсумками ретельних досліджень

(насамперед шляхом застосування діалектологічного питальника)

дійшли висновку, що українська мова там досить широко

використовується в побуті й досі.

Усі вищезгадані, а також багато інших даних, отриманих

ученими, спростовують міф про одвічну українсько-російську

двомовність на території України. Як наголосив П.Ю. Гриценко,

існують об’єктивні причини появи цього міфу, пов’язані з тривалим

бездержавним існуванням українців і, як наслідок, цілеспрямованим

поширенням іншої мови на всі сфери побутування: упродовж

багатьох років практикувалося надання преференцій особам, які

опанували російську мову та спілкувалися нею в публічних

установах – навчальних закладах, органах державної влади тощо.

Більшість російськомовних громадян сучасної України свого часу

зазнали впливу обставин, які змусили їх зробити вибір не на користь

української мови. Вчені наразі не встановили точний відсоток таких

осіб, але припускають, що серед російськомовних громадян України

вони становлять абсолютну більшість. Аби повернутися до

повноцінного вживання української мови як у побуті, так і у

суспільному житті, ці люди потребують підтримки.

Крім того, зауважив П.Ю. Гриценко, належним має бути

бюджетне фінансування національного книгодрукування,

кінематографу, засобів масової комунікації. Одним із пріоритетів слід

визначити також заохочення бізнес-середовища до надання

підтримки українському медіа-продуктові.

Окремо науковець наголосив на надзвичайно важливій ролі

педагогів у поширенні й удержавленні української мови. На його

думку, саме від учителів значно мірою залежить, чи залишатимуться

стійкими носіями мови та мовно-національної свідомості випускники

вітчизняних шкіл.

По закінченні виступу П.Ю. Гриценко відповів на низку

запитань, поставлених учасниками зустрічі. Він, зокрема

підкреслив, що, долаючи непаритетність мов в Україні та сприяючи

подальшому всебічному розвитку і якнайширшому функціонуванню

української мови на загальнодержавному рівні, слід, водночас,

дотримуватися постулату: «Мови не винні, мови між собою не

воюють, немає вищих і нижчих мов, але є рідна мова, яка має

посідати відповідне місце у спільноті». Це означає, що перехід на

українську мову спілкування має бути органічним і якнайменш

психологічно травматичним для особи. Надію на те, що процес

відбуватиметься саме так, дає піднесення в сучасній українській

літературі. Адже, на думку П.Ю. Гриценка, життєздатність мови

забезпечується не лише наявністю колективу мовців, які нею

послуговуються, а й продуктом їх мовної діяльності, тобто текстами,

в тому числі й художніми.

Насамкінець учений зазначив, що поширення й удержавлення

української мови об’єктивно не може бути миттєвим, проте

дослідники вважають, що вже на даному історичному етапі воно має

незворотний характер.