31)/venu_2016-2(31).pdf · Науково-редакційна рада: О. І. Амоша,...

2016/№2 1

ВІСНИК економічної науки України

íàóêîâèé æóðíàë

2016 № 2 (31)

Науково-редакційна рада: О. І. Амоша, акад. НАН України (голова ради); В. М. Геєць, акад. НАН України (заступник голови); Б. В. Буркинський, акад. НАН України; В. П. Вишневський, акад. НАН України; В. К. Мамутов, акад. НАН України; П. Т. Саблук, акад. НААН України; В. М. Бородюк, чл.-кор. НАН України; М. П. Войнаренко, чл.-кор. НАН України; В. С. Савчук, чл.-кор. НАН України.

Редакційна колегія: д-р екон. наук О. І. Амоша (головний редактор);

д-р екон. наук Б. М. Андрушків; д-р екон. наук М. Г. Білопольський (заступник головного редактора);

д-р екон. наук Н. Ю. Брюховецька; д-р екон. наук Б. В. Буркинський; д-р екон. наук В. П. Вишневський; д-р екон. наук Ю. С. Залознова; д-р екон. наук Л. М. Кузьменко;

д-р екон. наук В. І. Ляшенко (відповідальний редактор); д-р екон. наук О. Ф. Новікова; д-р екон. наук Ю. В. Макогон;

д-р екон. наук Ф. Ю. Поклонський; д-р екон. наук М. Є. Рогоза;

д-р екон. наук Є. В. Савельєв (заступник головного редактора); д-р екон. наук Ю. М. Харазішвілі; д-р екон. наук В. А. Ткаченко;

д-р екон. наук Л. Г. Червова; д-р екон. наук М. М. Якубовський.

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації —

серія КВ № 9390 від 02.12.2004 р.

Матеріали друкуються українською, російською та англійською мовами.

Засновники: Інститут економіки промисловості НАН України, Академія економічних наук України.

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту економіки промисловості НАН України

(протокол № 13 від 23 грудня 2016 р.).

Видання включено до міжнародної наукометричної бази «Наукова електронна бібліотека E-Library.Ru (Російського індексу наукового цитування — РІНЦ)»

та індексується вільно доступною системою GoogleScholar

Точка зору редакції не завжди збігається з точкою зору авторів. Відповідальність за точність наведених фактів, прізвищ, цитат несуть автори.

При передрукуванні посилання на «Вісник економічної науки України» є обов’язковим.

© Академія економічних наук України, Інститут економіки промисловості НАН України, 2016

АМОША О. І., ШАМІЛЕВА Л. Л.

2016/№2 3

НАУКОВІ СТАТТІ

О. І. Амоша академік НАН України,

Л. Л. Шамілева канд. екон. наук

Інститут економіки промисловості НАН України, м. Київ

РОЗВИТОК ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ПРОМИСЛОВОСТІ НА ЗАСАДАХ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ:

КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ТА НАУКОВО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

(Публікація містить результати досліджень, проведених при грантовій підтримці Держаного фонду фундаментальних досліджень за конкурсним проектом Ф71/21095)

Постановка проблеми. Динамічний розвиток про-

мисловості, підвищення її конкурентоспроможності, способи переходу на сучасні технологічні рівні не можливі без ефективного процесу формування, роз- витку і використання трудового потенціалу як основ-ного чинника промислового виробництва. У свою чергу вплив на позитивні зміни в якості людського чинника виробництва пов’язаний із реалізацією прин-ципів соціальної відповідальності в соціально-трудо-вих відносинах. Визначення основних складових та умов запровадження та посилення соціальної відпові-дальності обумовлює необхідність розробки науково-методичного забезпечення для кількісного виміру та аналізу рівня розвитку трудового потенціалу на засадах соціальної відповідальності. Воно включає: форму-вання інформаційної підсистеми, в межах якої прово-диться оцінка, визначення моделі та алгоритму побу-дови та аналізу інтегрального показника, реалізації та апробації визначеної моделі.

Оцінка рівня розвитку трудового потенціалу про-мисловості на засадах соціальної відповідальності дає можливість визначити стан, потреби, пріоритети для прийняття обґрунтованих управлінських рішень при розробці та реалізації планів, програм, стратегій роз-витку виробництва і промисловості.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Оцінка проблем розвитку та використання трудового потенці-алу широко представлені в наукових працях багатьох вітчизняних учених, серед яких В. Герасимчук, І. Бу-лєєв, О. Грішнова, А. Колот, Л. Шаульська, В. Петюх, І. Петрова, О. Новікова, В. Антонюк, М. Ніжній, Е. Лібанова, Л. Лісогор та ін.

Трудовий потенціал більшістю наукових дослід-ників визначається як можлива сукупна здатність до праці, яка включає демографічні, морально-етичні, соціально-економічні, освітньо-кваліфікаційні, когні-тивно-психологічні характеристики якості та можли-вості окремої людини чи сукупного працівника [1, с. 40] або як ресурси праці, які визначають сукупність можливостей населення до активної трудової, підпри-ємницької, інноваційної діяльності в комплексі з умо-вами та якістю їх використання у сфері праці [2, с. 103]. На рівні окремих підприємств та організацій трудовий потенціал визначається як «сукупність пра-цездатних працівників, які можуть працювати в орга-нізації за наявності необхідних організаційно-техніч-них умов» [3, с. 97]. На сьогодні відсутнє єдине визна-

чення сутності та складу трудового потенціалу як со-ціально-економічної категорії, що пов’язано, в першу чергу, з різними вихідними концептуальними підхо-дами до такого визначення, — від факторного до ре- сурсного. За факторним підходом трудовий потенціал розглядається як форма особистого або людського чинника виробництва, а при ресурсному — трудовий потенціал ототожнюється з трудовими ресурсами в єд-ності кількісних та якісних характеристик. Узагаль-нення наукових досліджень проблем розвитку трудо-вого потенціалу дає можливість систематизувати ос- новні напрямки розвитку трудового потенціалу на різних рівнях формування та реалізації (суспільство, вид економічної діяльності, підприємство), які по-в’язані з забезпеченням відтворення населення, збіль-шенням тривалості його активного періоду, всебічним розвитком інтелектуальних, духовних, фізичних здіб-ностей особистості, підвищенням професійно-квалі-фікаційного рівня працівника відповідно до суспіль-них потреб, створенням матеріально-технічних і соці-ально-економічних передумов для продуктивної та ефективної зайнятості, посиленням відтворювальної, стимулюючої та регулюючої функцій заробітної плати, зниженням соціальних та професійних ризиків, забез-печенням надійного соціального захисту тощо.

На сьогодні одним із важливих чинників забезпе-чення розвитку трудового потенціалу виступає кон- цепція соціальної відповідальності яка за своїм зміс-том значною мірою обумовлює зміни в системі соці- ально-трудових відносин. У той же час основні на- уково-методичні дослідження з визначення ролі, зна-чення та її змісту розглядаються в основному в кон-тексті корпоративної соціальної відповідальності біз-нес-організацій [А. Колот, О. Грішнова, Е. Лібанова, О. Плахотний, Г. Задорожний, О. Охріменко, О. Но-вікова та ін.].

Включення чинника соціальної відповідальності в забезпечення розвитку трудової сфери обумовлено розширенням сфер реалізації та впровадження корпо-ративної соціальної відповідальності, адже саме відно-шенням у соціально-трудовій сфері найбільшою мі-рою притаманна соціальна відповідальність. А. Колот на підставі теоретико-методологічних узагальнень за-пропонував консолідовану соціальну відповідальність соціальних партнерів у соціально-трудовій сфері [5, с. 3-17], та визначив, що «корпоративну соціальну від-повідальність правомірно розглядати як компоненту


4 ВІСНИК ЕКОНОМІЧНОЇ НАУКИ УКРАЇНИ

соціальних ресурсів … або складову ресурсного порт-феля» [6, с. 14]. За світовим досвідом основні критерії реалізації соціальної відповідальності в сфері соціа-льно-трудових відносин пов’язані з реалізацією кор-поративних програм підвищення професіоналізму співробітників, з охорони та зміцнення їх здоров’я, морального стимулювання персоналу [7, с. 63-64].

На сьогодні за результатами наукових дослі-джень, пов’язаних з проблемами реалізації принципів соціальної відповідальності в трудовій сфері, система-тизовано основні напрямки та форми реалізації соці- альної відповідальності відповідно основних суб’єктів трудових відносин [7, с. 16].

У той же час практично відсутні наукові розробки в контексті визначення ролі та значення соціальної відповідальності в забезпеченні розвитку трудового потенціалу як в цілому по національній економіці, так і за окремими видами економічної діяльності, на по-чатковому етапі знаходяться дослідження, пов’язані з розробкою методик кількісного виміру рівнів такого розвитку [19]. Відсутність кількісних оцінок виміру рівня розвитку трудового потенціалу промисловості гальмує визначення характеристик соціально-еконо-мічних наслідків впровадження та реалізації принци-пів соціальної відповідальності в забезпеченні роз- витку трудового потенціалу.

Об’єктивна необхідність у подальшому поглиб-ленні теоретичних досліджень і методичних розробок пов’язана в першу чергу з уточненням та систематиза-цією чинників реалізації соціальної відповідальності в забезпеченні розвитку трудового потенціалу за окре-мими видами економічної діяльності, в тому числі і промислової, розробкою науково-методичного забез-печення виміру та аналізу рівня такого розвитку, що й обумовлює актуальність наукового дослідження.

Метою дослідження є розробка науково-методич-ного забезпечення кількісного виміру рівня розвитку трудового потенціалу промисловості на засадах соціа-льної відповідальності, визначення основних тенден-цій та чинників зміни рівнів.

Виклад основного матеріалу. Узагальнення науко-вих публікацій, оцінка правових документів з розвитку трудової сфери, аналіз практики використання трудо-вого потенціалу показують що до основних напрямів розвитку трудового потенціалу на засадах соціальної відповідальності доцільно включити такі: посилення відтворюючої, стимулюючої та мотиваційної функцій оплати праці; забезпечення розвитку людського, інте-лектуального та соціального капіталу; модернізацію в сфері зайнятості для забезпечення гідної праці; змен-шення професійних ризиків на виробництві; підви-щення ефективності та продуктивності праці, безпе- рервне професійне навчання; впровадження основних принципів цінності праці і працівника; затвердження соціально-трудових відносин, заснованих на громад-ській відповідальності, чесності, моралі та етиці; фор-мування сприятливого морально-психологічного клі-мату тощо.

Трудові відносини у контексті корпоративної со-ціальної відповідальності визначаються як пріоритет- ні, але на практиці сьогодні соціальна відповідальність частіше ототожнюється з додатковим соціальним па-

1 Розраховано авторами за даними статистичного

щорічника України та статистичного збірника «Праця України» за відповідні роки.

кетом, а не розглядається та не реалізується як інвес-тиції у розвиток трудового потенціалу. В першу чергу це пов’язано з оплатою праці. Реальна заробітна плата в промисловості не тільки не реалізує стимулюючу та мотивуючу функції, а навіть не забезпечує можливості відтворення робочої сили та утримання непрацездат-них членів сім’ї. Наприклад, погодинна оплата праці в промисловості України в рази нижча, ніж в пост- соціалістичних країнах: в 4,1 раза — від Польщі, в 4,4 раза — від Словаччини, в 3,3 раза — від Латвії та в десятки разів від високорозвинених країн Європи [16, с. 64]. Такий рівень оплати праці супроводжується втратою трудового потенціалу, його якісних характе-ристик за рахунок відтоку висококваліфікованих пра-цівників, молоді. Ця проблема визначена в Аналітич-ній доповіді до щорічного послання Президента Укра-їни до Верховної Ради України як «занепад кадрового потенціалу розвитку промисловості (старіння ресурсів, «відплив мізків» за кордон, втрата престижних інже-нерних, технологічних спеціальностей)…» [18, с. 347].

Зміна технологічних укладів, їх модернізація по-винна супроводжуватися постійною професійною освітою та підвищенням кваліфікації працівників. Якщо в цілому по промисловості має місце підви-щення освітнього рівня працівників, особливо з пов-ною вищою освітою, то витрати підприємств на ви- робниче професійне навчання та перекваліфікацію по-стійно зменшуються. Розподіл чисельності зайнятих за видами промислової діяльності з різними технологіч-ними рівнями свідчить про негативні структурні зру-шення, які склалися за останні шість років. Якщо в 2010 р. 61,8% середньооблікової чисельності штатних працівників були зайняті в галузях з низькотехноло- гічним рівнем, то вже в 2015 р. цей показник збільши-вся на 3,1% і склав 64,5%1.

Вагомим негативним чинником, який стримує можливості для розвитку трудового потенціалу, висту-пає тіньова зайнятість, яка є наслідком тінізації еко-номіки в цілому. Наприклад, в добувній промислово-сті за І квартал 2016 р. рівень тіньової економіки скла-дав 60% від офіційної ВДВ цієї галузі, а по переробній, відповідно, 52,0% [17].

Формування соціальної відповідальності в забез-печенні розвитку трудового потенціалу промисловості притаманне всім базовим складовим соціально-трудо-вих відносин, а основними суб’єктами цього процесу виступають роботодавці, підприємці, наймані праців-ники, трудові колективи, профспілки та громадські організації.

Соціальна відповідальність роботодавців та під- приємців пов’язана в першу чергу з забезпеченням до-статнього рівня оплати праці для відновлення робочої сили та гідного утримання непрацездатних членів сім’ї; розвитком та втіленням мотиваційних схем оп-лати праці як для формування інноваційних здібнос-тей працівників, так і для підвищення ефективності та продуктивності праці; з детінізацією заробітної плати, забезпеченням своєчасних виплат заробітної плати та соціальних виплат.

В сферу їх відповідальності відноситься також ор-ганізація робочого процесу, що супроводжується впровадженням сучасних методів організації праці,


2016/№2 5

створенням безпечних та гідних умов праці, забезпе-ченням повної та раціональної зайнятості працівників відповідно до їх освітнього та професійно-кваліфіка-ційного рівня. Формування інноваційної складової ро-бочої сили, забезпечення свободи вибору сфери праці та високої якості трудового життя також виступають умовам розвитку трудового потенціалу, які відносяться до сфери відповідальності роботодавців та підприєм-ців. Необхідно відзначити, що окремі складові соці- ально-трудових відносин, де формуються та забезпе-чуються умови для розвитку трудового потенціалу, од-ночасно можна віднести до сфер відповідальності всіх суб’єктів соціально-трудових відносин. Мотиваційна компонента визначає можливості розвитку схильності працівника до нестандартних ідей, сприяє форму-ванню корпоративної культури та корпоративних цін-ностей, посилює цінність праці, відданість і прина- лежність до трудового колективу. Умови для цього створюються та реалізуються одночасно як на рівні працівників та трудових колективів, так і на рівні ро-ботодавців та підприємців. Впровадження сучасних методів організації праці супроводжується мобільні-стю робочої сили, що виступає одним із індикаторів розвитку трудового потенціалу. Мобільність робочої сили одночасно виступає як стимулятор, так і дести-мулятор розвитку. Зокрема, можливість вільного ви-бору місця роботи, гідної заробітної плати, можливості кар’єрного зростання виступають як чинники такого розвитку, а високий рівень обороту працівників за зві-льненням, нестабільність трудового колективу нега- тивно впливають на можливості розвитку трудового потенціалу та супроводжуються падінням продуктив-ності та ефективності праці. Оборот по прийому ви-ступає в цілому стимулятором розвитку, а створення нових робочих місць, особливо з наявністю інновацій-ної складової, забезпечує формування нової якості ро-бочої сили, її конкурентоспроможності. Ефективна ді-яльність інститутів соціального захисту працівника, розвиток колективно-договірних відносин між робо-тодавцями та працівниками також визначають рівень соціальної відповідальності всіх суб’єктів трудового процесу в забезпеченні розвитку трудового потенціалу.

Соціальна відповідальність найманих працівників як суб’єктів трудового процесу в забезпеченні розвит-ку трудового потенціалу пов’язана з ефективністю та продуктивністю праці, професійним розвитком, збере-женням, розвитком та реалізацією людського та тру-дового потенціалу працівника, рівнем його конкурен-тоздатності, збереженням довкілля, формуванням корпоративних цінностей, а також рівнем його де- структивної трудової поведінки, зокрема, пов’язаної з невиконанням вимог техніки безпеки та ін.

Визначені умови забезпечення розвитку трудо-вого потенціалу промисловості за основними суб’єк-тами соціально-трудових відносин виконують роль внутрішніх чинників. Одночасно досить важливе місце посідають і зовнішні чинники, які пов’язані з рівнем розвитку промисловості як виду економічної діяльно-сті. Це — загальні обсяги виробництва, їх динаміка, рі-вень фінансової стійкості, рентабельності тощо. Забез-печити достатній рівень оплати праці, зменшити або

1 Кількість та зміст показників обумовлені їх наявні-

стю (або) відсутністю) в системі офіційної статистичної інформації України.

повністю ліквідувати заборгованість по соціальним виплатам та виплатам заробітної плати, забезпечити гідні та безпечні умови праці та інше можливо лише за умови стабільного розвитку всіх видів економічної діяльності промисловості, достатнього рівня рентабе-льності та конкурентоспроможності.

Визначення рівня розвитку трудового процесу на засадах соціальної відповідальності на підґрунті роз- глянутих концептуальних засад потребує формування інформаційного простору, в межах якого можлива ро-зробка інтегрального показника виміру. Система інди-каторів базується на статистичних показниках, які прямо або опосередковано характеризують відповідну сферу в системі соціально-трудових відносин1 (табл. 1) за 2010-2015 рр., при цьому показники були розрахо-вані в співставних цінах для виключення інфляційної складової.

Інтегральний показник розвитку трудового по- тенціалу промисловості на засадах соціальної відпові-

дальності ( /pmnп свI ) розраховується як багатовимірна нормована середня (1), а адитивна її модель забезпечує визначення впливу кожного з індикаторів на відносну зміну показника (2):

( ) /1

,m

t tpmnп св ij

iI z m

== (1)

де tijz — нормований і-й показник за t-й рік; 1,6;t =

1, ;i m= m — кількість показників, на множинні яких розраховується інтегральний показник.

Нормування вихідних показників з визначенням напрямків їх впливу на розвиток трудового потенціалу базується на розмаху варіації2 та забезпечує зміну ін-тегрального показника в межах від 0 до 1. Вплив кож-ного показника на відносну зміну інтегрального пока-зника визначається на підґрунті методу пропорційного ділення за співвідношенням:

( )

/ , .( ), .

1 2

,...

tpmnn св віднt

і відн itt t mt

II z

z z zΔ

Δ = ⋅ ΔΔ + Δ + + Δ

(2)

де ( ), .tі віднIΔ — відносна (в %) зміна інтегрального показ-

ника в t-му періоді порівняно з попереднім роком за рахунок і-го показника; 2, 6;t =

( )/ , .

tpmnn св віднIΔ — відносна (в %) зміна інтегрального

показника в t-му періоді порівняно з попереднім ро-ком;

1 2, , ,t t mt itz z z zΔ Δ Δ Δ — абсолютна зміна відповідаль-ного показника в t-му періоді порівняно з попереднім роком.

Закономірність зміни інтегрального показника відповідає характеру розвитку промисловості за останні шість років, — мало місце суттєве його зрос-тання (на 25,1%) в період виходу промисловості з фі- нансовій кризи, а потім зміна тенденції на проти- лежну, особливо в 2014-2015 pp. — падіння рівня в 2014 р. складало 12,7%, або 0,072 коефіцієнтних пункти, а в 2015 р. — 16% (табл. 2).

2 Максимальне та мінімальне значення для виклю-чення граничних меж (0 або 1) значень нормованих по-казників визначалися з 10% відхиленням від відповідних фактичних рівнів показників.



Таблиця 1 Система індикаторів визначення рівня розвитку трудового потенціалу на засадах соціальної відповідальності

Сфери розвитку трудового потен-ціалу промисловості на засадах соціальної відповідальності

Індикатори визначення рівня розвитку трудового потенціалу на засадах соціальної відповідальності

− оплата праці, мотивація про-дуктивної праці;

− безпечні та гідні умови праці; − трудова мобільність; − повна та раціональна зайня-

тість; − продуктивність та ефектив-

ність праці; − колективно-трудові відно-

сини; − якість робочої сили, конку-

рентоспроможність, іннова-ційність;

− професійний розвиток; − безпека праці, виробничі ри-

зики; − економічний розвиток про-

мисловості, рівень фінансо-вої стійкості

− середня номінальна заробітна плата; − питома вага фонду оплати праці (ФОП) в валовій доданій вартості; − питома вага мотиваційної складової в структурі ФОП; − заборгованість по заробітній платі; − кількість працівників, яким нарахована заробітна плата в межах

прожиткового мінімуму; − рівень зайнятості на роботах зі шкідливими умовами праці; − рівень виробничого травматизму; − тяжкість виробничого травматизму, кількість днів непрацездатності

в розрахунку на одного травмованого; − кількість працівників, які перебували в умовах вимушено неповної

зайнятості; − рівні прийому та вибуття працівників; − використання фонду робочого часу; − продуктивність праці (валова додана вартість в розрахунку на од-

ного штатного працівника); − продуктивність праці (реалізована продукція в цінах 2010 р. в розра-

хунку на одного штатного працівника); − питома вага працівників, які охоплені колективно-договірними від-

носинами; − частка молоді в обліковій кількості штатних працівників; − частка працівників з вищою освітою; − питома вага працівників, які навчились новим професіям

та пройшли перепідготовку; − частка промислових підприємств, які займались інноваціями; − інноваційні витрати в розрахунку на одне підприємство; − кількість впроваджених інновацій на промислових підприємствах; − індекс фізичного обсягу промислової продукції; − рентабельність операційної діяльності; − обсяги реалізованої промислової продукції (в цінах 2010 р.)

Абсолютні значення інтегрального показника

свідчать про досить низький рівень реалізації принци-пів соціальної відповідальності в забезпеченні роз- витку трудового потенціалу, який склався за останні 6 років в промисловості. Виходячи з граничних меж його зміни, а це від 0 до 1, середньорічне значення складає 0,51, тобто майже половину максимально можливого.

Таблиця 2 Динаміка зміни інтегрального показника розвитку трудового потенціалу промисловості на засадах

соціальної відповідальності

Роки Інтегральний показник (Іртпп/св)

Темп зміни, %

до 2010 р. до поперед-нього, року

2010 0,460 100,0 - 2011 0,557 121,1 121,102012 0,575 125,1 103,302013 0,567 123,3 98,602014 0,495 107,6 87,302015 0,416 90,4 84,00

Факторний аналіз впливу внутрішніх індикаторів

на відносну зміну інтегрального показника за співвід-ношенням (2) забезпечує їх ідентифікацію з визначен-ням напрямів впливу. Наприклад, основні чинники, які забезпечили суттєве зростання інтегрального по- казника в 2011 р., пов'язані з інноваційною складо-

вою, зростанням продуктивності праці та рентабельні-стю операційної діяльності, збільшенням мотивацій-ної складової в структурі ФОП, — в загальному збіль-шенні показника на 21,1% на долю визначених по- казників приходиться 14,07%. Паралельно діють і де- стимулюючі фактори, серед яких у першу чергу необ-хідно відзначити збільшення плинності кадрів в про-мисловості, падіння рівня колективно-договірних від-носин, зростання рівня заборгованості по заробіт- ній платі та збільшення рівнів тяжкості виробничого травматизму.

Звертає на себе увагу одна особливість, — саме ті фактори, які забезпечували розвиток трудового потен-ціалу на засадах соціальної відповідальності в 2011-2012 pp. в умовах суттєвих втрат промислового потен-ціалу за 2014-2015 pp. змінили свій вплив на проти- лежний. Падіння продуктивності праці, обсягів реалі-зації промислової продукції (в цінах 2010 p.), зниження можливостей працевлаштування, суттєве зростання за-боргованості по заробітній платі та зменшення фонду оплати праці в структурі валової добавленої вартості обумовили суттєве зниження інтегрального показника в 2014-2015 pp.

Узагальнення впливу чинників на зміну рівня ін-тегрального показника розвитку трудового потенціалу на засадах соціальної відповідальності в промислово-сті за останні шість років із диференціацією напрямків їх впливу як чинників розвитку та гальмування наве-дено в табл. 3.


2016/№2 7

Таблиця 3 Систематизація чинників розвитку трудового потенціалу промисловості

на засадах соціальної відповідальності за 2010-2015 рр.

Важелі розвитку Чинники гальмування

Зменшення: - кількості працівників, яким заробітна плата на-

рахована в межах прожиткового мінімуму; - рівня виробничого травматизму; - кількості працівників, які перебували в умовах

вимушеної неповної зайнятості; - питомої ваги зайнятих на роботі зі шкідливими

умовами праці. Зростання: - середньої номінальної заробітної плати; - частки підприємств, які займалися інноваці-

ями; - частки працівників з вищою освітою; - продуктивності праці (ВДВ в фактичних цінах

на одного штатного працівника); - інноваційних витрат в розрахунку на одне

інноваційно активне підприємство (в співставних з 2010 роком цінах);

- питомої ваги мотиваційної складової ФОП; - питомої ваги працівників, які навчилися новим

професіям та пройшли перепідготовку

- падіння індексу фізичного обсягу промислової продукції;

- зростання заборгованості з соціальних виплат та з виплат заробітної плати;

- зменшення обсягів реалізованої промислової про-дукції (в цінах 2010 року);

- зниження питомої ваги працівників, які охоплені колективно-договірними відносинами; зростання тяжкості виробничого травматизму; - падіння питомої ваги реалізації інноваційної про-

дукції в загальному обсязі реалізації; - зниження питомої ваги фонду оплати праці в

структурі ВДВ; - падіння рентабельності операційної діяльності; - зростання плинності робочої сили

Висновки

Проведене дослідження визначило таке: 1. Формування та реалізація основних принципів

соціальної відповідальності в забезпеченні розвитку трудового потенціалу промисловості притаманне всім базовим складовим соціально-трудових відносин, а ос-новними суб’єктами цього процесу витупають робото-давці, підприємці, працівники, трудові колективи, профспілки та громадські організації.

2. Визначення основних складових формування соціальної відповідальності за суб’єктами відповідаль-ності дає можливість розробити концептуальне та на-уково-методичне забезпечення виміру рівня розвитку трудового потенціалу на засадах соціальної відповіда-льності.

3. Кількісний вимір базується на багатовимірній нормованій середній, адитивна модель якої забезпечує можливість визначення впливу кожного внутрішнього індикатора на відносну зміну показника.

4. Зміна значень інтегрального показника роз- витку трудового потенціалу в промисловості за 2010-2015 рр. свідчить, що в галузі склався досить низький рівень реалізації принципів соціальної відповідально-сті в забезпеченні розвитку трудового потенціалу, — абсолютні значення інтегрального показника в серед-ньому складають лише половину (середньорічне зна-чення — 0,51) від максимально можливого.

5. Основні чинники, які виступають факторами зростання, пов’язані з формуванням інноваційної складової, зростанням продуктивності праці, незнач-ним збільшенням мотиваційної складової в структурі ФОП. Дестимулюючими чинниками виступають: збільшення плинності кадрів, зростання рівня забор-гованості по заробітній платі та соціальним виплатам, падіння ефективності колективно-договірних відно-син.

6. В умовах суттєвих втрат промислового потен-ціалу в цілому в 2014-2016 рр. дестимулюючими фак-торами виступають: суттєве падіння обсягів реалізації

промислової продукції, зниження можливостей праце-влаштування, зменшення оплати праці в структурі ва-лової доданої вартості промисловості та ін.

7. Оцінка рівня розвитку трудового потенціалу промисловості на засадах соціальної відповідальності, визначення впливу окремих чинників на його зміну за всіма суб’єктами соціально-трудових відносин забез-печить розробку та прийняття обґрунтованих управ-лінських рішень при запровадженні принципів соціа-льної відповідальності в соціально-трудових відноси-нах при формуванні відповідних планів, програм, стратегій.

Список використаних джерел

1. Чорний Р.С. Розвиток трудового потенціалу просторових форм організації українського суспільс-тва: монографія / Р.С. Чорний. — Львів: Інститут регі-ональних досліджень НАН України, 2013. — 384 с.

2. Шаульська Л.В. Стратегія розвитку трудового потенціалу України: монографія / Л.В. Шаульська; НАН України, Ін-т економіки пром-сті. — Донецьк, 2005. — 502 с.

3. Бельтюков Є.А. Трудовий потенціал підпри-ємства як чинник підвищення його конкурентоспро-можності / Є.А. Бельтюков, А.В. Пашкова // Еконо-міка: реалії часу. — 2011. — № 1(1). — С. 95-102.

4. Онікієнко В.В. Ринок праці праці та соціаль-ний захист населення: ретроаналіз проблеми, шляхи вирішення: [науково-аналітична монографія] / В.В. Онікієнко. — К.: Ін-т демографії та соціальних дослі-джень ім. М.В. Птухи НАН України, 2013. — 454 с.

5. Колот А.Н. Соціально-трудова сфера в умовах глобальних викликів: тенденції, проблеми, можливості стійкого розвитку / А.Н. Колот // Формування ринко-вої економіки: зб. наук. праць. — Спец. вип.: у 3 т. Соціально-трудові відносини і практика. — К.: КНЕУ, 2010. — Т.1. — 468 с.

6. Колот А.Н. Сучасна філософія корпоративної соціальної відповідальності: еволюція поглядів / А.Н.

АНТОНЮК В. П.


Колот // Україна: аспекти праці. — 2013. — № 8. — С. 3-17.

7. Охріменко О.О. Соціальна відповідальність. — навч. посіб. / О.О. Охріменко, Л.В. Іванова; Націона-льний технічний університет України «Київський по-літехнічний інститут». — 2015. — 180 с.

8. Соціальна відповідальність: навч. посіб. / [А.М. Колот, О.А. Грішнова, О.О. Герасименко та ін.]; за ред. А.М. Колота. — К.: КНЕУ, 2015. — 519 с.

9. Диагностика состояния и перспектив разви-тия социальной ответственности в Украине (эксперт-ные оценки): монография / О.Ф. Новикова, М.Е. Дейч, О.В. Панькова и др.; НАН Украины, Ин-т эко-номики пром-сти. — Донецк, 2014. — 320 с.

10. Корпоративна соціальна відповідальність: мо-делі та управлінська практика: підручник / за наук. ред. О.С. Редькіна. — К.: ТОВ «Фарбований лист», 2011. — 480 с.

11. Плахотный А.Ф. Проблемы социальной ответ-ственности / А.Ф. Плахотный. — Х.: Вища школа, Изд-во при Харьковском университете, 1981. — 190 с.

12. Соціальна відповідальність: теорія і практика розвитку: монографія / [А.М. Колот, О.А. Грішнова та ін.]; за ред. А.М. Колота. — К.: КНЕУ, 2012. — 501 с.

13. Задорожний Г.В. Свобода — відповідальність як джерело особистої динаміки господарського роз- витку (висновки — орієнтири для подальших дослі-джень) / Г.В. Задорожний // Духовно культурні чин-

ники соціоекономічної динаміки: монографія молодих вчених; за наук. ред. Г.В. Задорожного, І. Давидова. — Харків, 2013. — С. 254-262.

14. Дейч М.Є. Становлення та розвиток багато- рівневої систем соціальної відповідальності: управлін-ський аспект: монографія / М.Є. Дейч; НАН України, Ін-т економік пром-сті. — Донецьк, 2014. — 352 с.

15. Булеев И.П. Социальная ответственность бизнеса: теория и практика: моногр. / И.П. Булеев, Н.Ю. Брюховецкая, Е.В. Черных. — Донецк: ИЭП НАН Украины, ДонУЭП, 2008. — 137 с.

16. Тенденції тіньової економіки України І кв. 2016 р. [Електронний ресурс] / Міністерство еконо- мічного розвитку і торгівлі України. — Режим доступу: http://www.me.gov.ua/Documents/List?lang=uk - UA&id =e384c5a7-6533-4ab6-b56f-50e5243eb15a.

17. Витрати на робочу силу за 2014 рік: статисти-чний бюлетень / Державна служба статистики. — К.: 2015. — 38 с.

18. Аналітична доповідь до Щорічного послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році». — К.: НІСД, 2016. — 688 с.

19. Шамілева Л.Л. Соціальна відповідальність в трудовій сфері як чинник економічного зростання / Л.Л. Шамілева, А.Д. Панькова // Соціально-трудові відносини: теорія і практика: зб. наук. пр. — К.: КНЕУ, 2016. — № 1 (11). — С. 147-156.

В. П. Антонюк д-р екон. наук

Інститут економіки промисловості НАН України, м. Київ

ВПЛИВ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ НА РОЗВИТОК ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Постановка проблеми. Унаслідок збройного конф-

лікту та тимчасової окупації значної частини територій Донецької та Луганської областей більше мільйона людей були вимушені переїхати в інші регіони Укра-їни для захисту власного життя та реалізації своїх прав на безпечні умови життя і можливості проживати в Україні. Внутрішньо переміщені особи (ВПО) були вимушені покинути свої домівки, своїх друзів та рід-них, свою «малу батьківщину», де вони народилися і тривалий час проживали. Вони втратили не лише ма-теріальні цінності, але й соціальні зв’язки, свої плани на майбутнє та бажані перспективи. Більшість із них, втративши житло, майно, роботу, звичний спосіб життя та соціальне оточення та переживши надзви-чайне психологічне потрясіння, нині знаходяться в до-сить складних життєвих умовах. Україна вперше зіштовхнулася з масштабною та досить гострою проб-лемою вимушених внутрішніх переселенців.

Незважаючи на те, що перші переселенці появи-лися в країні ще в травні 2014 р., системного аналізу для усвідомлення нової проблеми та розробки науково обґрунтованих підходів щодо її вирішення поки що мало. В Україні відбулися за останні два роки низка круглих столів з проблем внутрішньо переміщених осіб, декілька форумів, організованих громадами пе-

реселенців та спонсорськими організаціями, де обго-ворювалися дана проблема, спроба усвідомлення її сутності та масштабу, пошук шляхів її вирішення. Значна увага проблемам переселенців приділена в на-ціональній доповіді НАН України «Політика інтеграції українського суспільства в контексті викликів та за-гроз подій на Донбасі» [1]. В останні півтора-два роки з'явилася низка публікацій по проблемах переселенців України, в той же час резерви наукового осмислення цієї проблеми не вичерпані. Здебільшого ВПО розгля-даються як об’єкти соціального захисту і допомоги. Не вистачає системного підходу в аналізі цієї проблеми з позицій виявлення потенціалу ВПО та їх впливу на розвиток територіальних громад, забезпечення їх пов-ноцінної інтеграції. Мета даного дослідження — визна-чення напрямів удосконалення соціально-економічної політики стосовно більш ефективного залучення по- тенціалу ВПО для вирішення їх власних проблем та розвитку територіальних громад.

Виклад основного змісту дослідження. Відповідно до рекомендацій Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) щодо вимуше-них переселенців, внутрішньо переміщеними особами вважаються окремі особи або групи людей, які були змушені тікати та залишити свої будинки або місця


2016/№2 9

проживання, але при цьому не перетнули визнаного на міжнародному рівні державного кордону, для того, щоб уникнути наслідків збройного конфлікту, ситуації масового насильства, порушення прав людини або ро-бити це внаслідок природних чи техногенних катаст-роф.

Україна вперше несподівано для себе зіштовхну-лася з проблемою вимушеного внутрішнього пересе-лення значної маси людей. Однак у світі ця проблема набула значного загострення у ХХ столітті в зв’язку з громадянськими війнами на територіях країн Африки, Південного Сходу, Європи. За даними Моніторинго-вого центру з питань недобровільних переміщень, чи-сельність внутрішньо переміщених осіб (далі ВПО) у світі досягла у 2013 р. рекордної відмітки — 33,3 млн осіб, що вдвічі перевищує чисельність біженців (бли-зько 16 млн) [2]. В Європі проблема ВПО загострилася в кінці ХХ століття внаслідок конфліктів на Балканах та на Кавказі. Протягом 1994-1995 рр. із Боснії до Сербії втекло близько 500 тис. біженців, а після війни у Косово в 1999 р. — ще близько 200 тис. [2]. У 2013 р. в Європі чисельність ВПО досягла 2,2 млн, у тому числі найбільшою їх кількість була в Азербайджані (543 тис.) та Грузії (206 тис.) [4].

Однак в останні два роки у світі відбулися текто-нічні зрушення у сфері вимушеного переміщення на-селення. Протягом 2015 р. у Ємені, Сирії та Іраку за-реєстровано понад 4,6 млн внутрішньо переміщених осіб. Загалом же в усьому світі внутрішніх біженців минулого року побільшало на 8,6 млн, йдеться в опублікованому 11 травня 2016 р. звіті Норвезької ради з питань біженців (NRC) та Моніторингового центру щодо внутрішньо переміщених осіб (IDMC). Таким чином, за даними організацій, на даний момент у світі нараховується 40,8 млн осіб, які залишили свої до- мівки через конфлікти у пошуках безпечного місця для життя. Станом на сьогоднішній день, кількість ви-мушених переселенців близька за розмірами до насе-лення деяких більших за середні держав, як от Ко- лумбія чи Іспанія, Південна Африка чи Південна Ко-рея, відзначається у доповіді УВКБ [5].

Найбільше внутрішніх переселенців торік дода-лось у Ємені, де коаліція на чолі з Саудівською Ара-вією проводить військову кампанію проти шиїтських повстанців. Тут у 2015 р. було зареєстровано 2,2 млн внутрішньо переміщених осіб. В охопленій громадян-ською війною Сирії зафіксовано 1,3 млн біженців, а в Іраку, де проходить кампанія проти "Ісламської дер-жави" — 1,1 млн.

За межами Близького Сходу до списку країн із найбільшою кількістю внутрішніх переселенців потра-пила Україна, яка посіла четверте місце у загальному списку. Загалом в Україні зафіксовано 1,7 млн осіб внутрішніх переселенців [6]. Україна в досить корот-кий час зіткнулася з масштабною проблемою внут- рішньо переміщених осіб. Порівняно з іншими краї-нами Європи, в Україні масштаби вимушених внут- рішніх переселень мешканців є значно більшими. Ос-новна маса ВПО — це переселенці зі сходу країни. Причиною такого стали загострення внутрішніх супе-речностей соціально-економічного розвитку Донбасу та зовнішня агресія.

У той же час слід зазначити, що на даний момент відсутня повна інформація про кількість ВПО в Укра-їні. Частка населення, яка виїхала із Донбасу внаслі-док воєнних дій, з різних причин не реєструвалися як

ВПО. При цьому вимушене переміщення, хоч і в мен-ших масштабах, триває. Це обумовлено тим, що збройний конфлікт поки що не завершено, навіть з огляду на Мінські домовленості слід констатувати, що немає ефективного механізму його припинення. Тому можна припустити зі значною вірогідністю, що кіль-кість переселенців у найближчий період суттєво не зменшиться, отже, будуть існувати і проблеми, пов’язані з необхідністю облаштування їхньої життєді-яльності. Юридична невизначеність територій, непід-контрольних Україні, невизначеність перспектив їх подальшого економічного розвитку може призвести до того, що навіть при закінчені збройного протистояння відплив населення може продовжуватися.

Населення, яке змушене було виїхати з АР Крим внаслідок окупації, та з Донецької та Луганської обла-стей уже в ході збройного протистояння, зіткнулося з численними проблемами — починаючи від можливос-тей та шляхів виїзду, пошуку місця тимчасового про-живання, пошуку можливостей зайнятості, освітніх за-кладів для дітей, отримання медичної допомоги та ви-рішення багатьох інших соціальних питань. Багато з них залишилися без документів, через що складним питанням було переоформлення документів, що за-свідчують особу, її приналежність до громадянства Ук-раїни, оформлення тимчасової реєстрації, а також можливості працевлаштування. Переважна більшість ВПО зазнала суттєвих матеріальних та моральних втрат, пов’язаних з таким:

вони залишили на окупованій території житло та майно, яке нагромаджували десятиліттями. У багатьох рухомому та нерухомому майну було завдано шкоди (або воно було знищене) внаслідок воєнних дій;

вони втратили роботу і стабільне джерело доходів, більшість переселенців не змогли швидко працевлаш-туватися на новому місці, а значна їх частина є безро-бітними і понині;

переїзд та облаштування на новому місці вима-гало значних коштів, а тривалий час безробіття приз-вів до суттєвого зменшення наявних заощаджень, або зростання боргів;

вони втратили звичне соціально-побутове середо-вище (родичів, друзів, колег, сусідів, знайомих пра- цівників соціальних служб тощо), що є необхідною умовою стійкого розселення;

у більшості на окупованій території залишилися родичі та майно, що вимагає періодичних поїздок на непідконтрольну Україні територію. Вартість послуг перевезення зросла в декілька разів, що ускладнює і без того важке матеріальне становище ВПО.

Незважаючи на те, що в Україні прийнято Закон "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо перемі-щених осіб", затверджено «Комплексну державну про-граму щодо підтримки, соціальної адаптації та реін- теграції громадян України, які переселилися з тимча-сово окупованої території України та районів прове-дення антитерористичної операції в інші регіони Ук-раїни, на період до 2017 року» становище більшості ВПО залишається проблематичним. В умовах, коли в Україні відбувається посилення соціальної несправед-ливості, що проявляється в низькій оплаті праці, зро-станні безробіття, падінні реальних доходів, ослаб-ленні соціального захисту населення, ВПО більшою мірою стикаються з її проявами, ніж інші верстви на-селення. В Україні однією з найбільш дискримінова-них груп населення є вимушені переселенці з Криму



та Донбасу. Про це свідчать як оприлюднені статис- тичні дані, так і результати дослідження "Українські ландшафти дискримінації", проведеного в січні-лю-тому 2016 р. фахівцями інформаційного центру "Май-дан Моніторинг" і дослідницького бюро Sociologist за підтримки Єврокомісії [7]. Це загострює суперечності на рівні громад. Дослідження показало, що в Україні однією з найбільш дискримінованих груп населення є вимушені переселенці з Криму та Донбасу. Серед ви-дів дискримінації переселенці найчастіше називали труднощі з пошуком роботи, винайманням житла, ме-дичним обслуговуванням та влаштуванням дітей до шкіл та інших навчальних закладів. Найбільш гост-рими є соціально-економічні проблеми ВПО, які сто-суються зайнятості, житла та доходів.

Із зони тимчасової окупації, як правило, виїж-джала найбільш активна та високоосвічена частина працездатних. За даними ДСЗ, розподіл ВПО за осві-тою відрізняється від розподілу серед загальної кіль-кості безробітних та є наступним: особи з вищою осві-тою становлять понад 64%, з професійно-технічною — 22, з початковою та середньою — 14%. У той же час серед всіх безробітних частка осіб з вищою освітою становить 44%, з професійно-технічною — 35, із се- редньою — понад 20%. Характерним є те, що частка переселенців з вищою освітою є переважаючою в усіх регіонах. Професійна структура безробітних з числа ВПО виглядає наступним чином: понад 57% станов-лять фахівці, професіонали, службовці, третину — особи з робітничими професіями, майже 11% — особи без професійної підготовки [8]. Таким чином, безро- бітні з числа ВПО претендують на технологічні робочі місця, та місця спеціалістів, що не відповідає пропо-зиції роботодавців. Тому без структурної перебудови економіки України проблему безробіття в цілому не вирішити, в тому числі і стосовно ВПО.

Досвід, напрацьований багатьма країнами, що мали проблеми з масовими переміщеннями населення внаслідок збройного протистояння (Сербією, Азер-байджаном, Грузією, Молдовою), показує, що най-більш прийнятним шляхом вирішення проблем ВПО є припинення конфлікту і повернення людей до своїх домівок. Однак це можливо лише тоді, коли припи-нення конфлікту здійснюється в інтересах обох сторін, коли ліквідуються загрози життю будь-якої особи. В умовах заморожування конфлікту повернення ВПО на попереднє місце проживання може бути неефектив-ним і пов’язаним з ризиками. Як відзначає член вико-навчого комітету Європейської ради у справах біжен-ців та вигнанців (ECRE), консультант ПРООН В. Пе-тронієвич, аналізуючи досвід Сербії, рішення про по-вернення внутрішньо переміщених осіб назад до Ко-сово, яке прийняло сербське керівництво, було непро-думаним. Реалії Косова такі, що особи, які виїхали звідти, а потім повернулися на контрольовані При-штиною території, не мають жодних гарантій безпеки, доступу до правосуддя, соціальної підтримки. Саме тоді постало питання про те, що ефективний процес повернення внутрішньо переміщених осіб додому не-можливий без забезпечення стандартних елементар-них умов проживання [3]. Розвиток ситуації в такому напрямку можливий і на Донбасі при умові збере-ження нинішнього керівництва так званих ДНР та ЛНР.

Отже, повернення ВПО на території поперед-нього проживання може затягуватися не на роки, а на

десятиліття, тому проблема облаштування життя ви-мушених внутрішніх переселенців стає довгостроковою. У Сербії ця проблема триває вже майже 20 років; в Азербайджані вона виникла в 1991 р., однак не вирі-шена і на сьогоднішній день; у Грузії вона триває з початку 1990-х років. Можна зробити висновок, що не виключенням буде Україна, де конфлікт ще не врегу-льовано, а кількість переселенців є найбільшою та продовжує зростати. Вирішення цієї надзвичайно гос-трої соціальної проблеми потребує значного часу, а в умовах фактичного продовження воєнних дій та гли-бокої економічної кризи це буде надзвичайно важким завданням. Слід відзначити, що значною частиною ро-боти УВКБ ООН є пошук довгострокових рішень для вимушено переміщених осіб [5].

Вирішення проблеми ВПО в Україні можливо двома шляхами: перший — повернення переміщених осіб назад на території попереднього проживання; дру-гий — інтеграція вимушених переселенців в нове для них середовище місць переселення. Перший шлях не є короткостроковим. Для забезпечення повернення людей в рідні домівки необхідно не лише припинення воєнних дій, але й створення безпечних умов для жит-тєдіяльності, ліквідація розрухи та відновлення еконо-мічної діяльності, відновлення соціальної інфраструк-тури, що потребує значних коштів, зусиль та часу, оскільки негативні наслідки війни є масштабними.

Отже, можна зробити висновок, що проблема ВПО в Україні здобуває риси довготривалої проблеми. Агентство ООН у справах біженців (UNHCR) на сво-єму сайті відзначає: "Через затяжний характер перемі-щення існує термінова необхідність пошуку сталих рі-шень для людей, які не можуть повернутися до своїх домівок. Зокрема, владі рекомендовано розробити довготерміновий та системний підхід для вирішення потреб переселенців у житлі. Уряду також необхідно закласти достатньо фінансування для впровадження нещодавно прийнятої програма по інтеграції пересе-ленців та Плану дій до неї" [9]. Це обумовлює необ-хідність застосування різних стратегій до її вирішення в короткотривалому та довготривалому періодах.

У короткотривалому періоді на першому етапі після вимушеного переміщення в центрі уваги мало бути забезпечення вирішення таких життєво важливих нагальних проблем, як відновлення документів, на-дання тимчасового житла, харчування, забезпечення необхідним одягом та засобами гігієни, медичними послугами. Основними інструментами є надання ор-ганізаційної, правової та соціальної допомоги держа-вою, волонтерськими та благодійними організаціями. При цьому, як правило, особливу увагу необхідно при-ділити найменш захищеним категоріям населення.

У довготривалому періоді підходи до вирішення проблеми ВПО мають бути іншими — спрямованими на вирішення стратегічних завдань життєзабезпечення переміщених осіб: забезпечення постійним житлом, роботою працездатних та економічно активних, мож-ливостями здобуття якісної освіти, забезпечення ВПО усіма конституційними правами та свободами, у тому числі можливістю вибору місця проживання, забезпе-чення сприятливих умов для інтеграції в нове середо-вище. Тут основна увага має бути спрямована на еко-номічно активне населення, на підростаюче поко-ління, яке формує людський потенціал країни. Пріо-ритетними інструментами мають бути ті, які пов’язані з забезпеченням активної політики зайнятості, підви-


2016/№2 11

щенням конкурентоспроможності робочої сили, роз-витком підприємницької активності, забезпеченням стійкого зростання трудових та підприємницьких до-ходів. Саме такий підхід створить можливості для ВПО стати незалежними та повноцінними громадянами су-спільства, можливості не лише утримувати самих себе, але й бути платниками податків.

Незважаючи на те, яку довгострокову життєву стратегію виберуть внутрішньо переміщені особи — осілості на нових місцях проживання чи тимчасового проживання до моменту повного врегулювання конф-лікту, важливим є вирішення питання інтеграції ВПО в громади приймаючих територій. Інтеграція є склад-ним процесом, особливо в умовах відмінностей в менталітеті населення різних територій, неоднакового сприйняття причин подій як на Донбасі (сепаратизм, проросійські орієнтації), так і в Києві (Майдан, рево-люція гідності), не завжди толерантної (а іноді й кон-фліктної) поведінки як переселенців, так і місцевих мешканців. Незважаючи на це, соціологічні опиту-вання показують, що українське суспільство готове до інтеграції переселенців. Лише 27% опитаних громадян вважають, що переселенці та інші меншини поводять себе негідно, а 76% опитан