Мистецтво, 8 клас

Урок 31

Тема: стиль реалізм у живописі, музиці й театральному мистецтві.

Мета: ознайомити учнів із характерними рисами реалізму в живописі, із творчістю художників-передвижників; розглянути особливості живопису стилю реалізм; розглянути характерні риси музичного мистецтва реалізму; творчість композиторів «Могутньої купки»; повторити значення жанру оперета, ознайомити із шедеврами італійських опер стилю реалізм, ознайомити з поняттям «веризм»; розглянути особливості театрального мистецтва реалізму та прикладами драматургії.

Розвивати вміння учнів надавати характеристику живописній картині за ілюстрацією, проводити власне дослідження щодо втілення особливостей стилю реалізм в живописі, музиці , театральному мистецтві, впізнавати на слух музичні твори відомих композиторів, здійснювати аналіз музичного та театрального творів.

Виховувати інтерес до творчості композиторів «Могутньої купки», творчості видатних живописців-реалістів, драматургії реалізму, шедеврів реалізму в мистецтві.

Тип уроку: комбінований, урок поглиблення в тему, урок з елементами інтеграції.

Обладнання: проектор, мультимедійна дошка, комп’ютер, презентація до уроку.

Хід уроку.

1. Організаційний момент. Мотивація до навчання.2. Актуалізація опорних знань.3. Особливості живопису реалізму.

Реалізм — напрям та стиль в живописі, що полягає в якомога більш точній і об'єктивній передачі дійсності; естетична позиція художника, згідно з якою завдання мистецтва полягає в відображенні всіх сторін буття, а не лише його ідеалізованого представлення. Термін введений французьким літературним критиком Ж. Шанфльорі в 50-х роках XIX століття для позначення мистецтва, що протистоїть романтизму і академізму.В художній діяльності значення реалізму як стилю є доволі суперечливим, його кордони невизначені. В більш вузькому сенсі під реалізмом

1

розуміють позитивізм як напрямок в образотворчому мистецтві 2-ї половини XIX століття.Одним з перших реалістів був французький художник Густав Курбе (1819-1877), який в 1855 році відкрив в Парижі свою персональну виставку «Павільйон реалізму». До нього в реалістичній манері працювали художники барбізонської школи: Теодор Руссо, Жан-Франсуа Мілле, Жуль Бретон. У 1870-і роки реалізм розділився на два основних напрямки — натуралізм і імпресіонізм.Першим українським живописцем-реалістом вважають Тараса Шевченко. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.В сучасному живописі реалізм межує з гротеском, атигламуром. Яскравим представником такого напрямку в реалізмі є російський художник Василь Шульженко.

4. Засоби виразності у живописі.

Дж. Сегантіні. На водопої.

Наприкінці 19 століття уособленням віртуозного буржуазного живопису стануть твори італійця Джованні Больдіні, що працюватиме в Парижі. Традиції національного демократичного живопису знайдуть найкраще втілення у творах Джованні Сегантіні (1858—1899), відкритого як до

реалістичних традицій, так і впливів символізму.

Джованні Сегантіні (італ. Giovanni Segantini; 15 січня 1858, Арко біля Тренто — 28 вересня 1899, Понтрезіна, Швейцарія) — італійський художник, представник символізму в живописі. Малював портрети, пейзажі, жанрові композиції, картини з символічним забарвленням.

Народився в бідній родині поблизу Тренто. Відсутність значних мистецьких центрів в краї спонукала перебратися в Мілан, де отримав художнє навчання в вечірній школі Академії Брера в місті Мілан.Серед друзів митця — художник Еміліо Лонгоні, з яким він працював разом. Серед знайомих митців — брати Альберто і Вітторе Грубічі, власники художньої галереї, яка стане також архівом молодих художників.

2

Одна з перших картин Сегантіні — «Хор церкви Сант Антоніо» (1879) цілком жанрова, реалістича. Художника привабив мотив освітлення з вікна, що по різному відбився на віконній завісі, картині в важкій рамі, різблених лавах церкви.Художник, що виріс в провінції, що знав злидні і важку працю сусідів, часто малював сільскі сцени — «Збирання сіна», «Плугатар», «На водопої», «Селянка тягне дрова взимку». Одна з найпоетичніших картин Сегантіні в його сільській тематиці — «Дві матері», що подає кормилицю корову з телям і селянку з немовлям як рідних, нерозривно пов'язаних живих істот. І без туманних натяків і темних символів картина стала символом сільського життя взагалі, на яке так рідко могло спромогтися мистецтво всього 19 століття. До 1888 року Segantini стиснув в Мілані міцну дружбу з художником, який вже досяг великої популярності Франче́ско Филиппи́ни, який присвятив оперу "Враження лагуни". На картинах Сегантіні незвична, позбавлена екзотики, провінційна Італія прикордонних, гірских районів з бідною рослинністю, майже пустельна, позбавлена картинності Тоскани, Венето , Кампаньї, як в бідних краєвидах, так і в одязі персонажів. В картинах часто присутні гори з нетанучими снігами Альп.Цікавим є порівняння малюнка Сегантіні «Сіяч» з декількома творами ван Гога на цю ж тему. Але Сегантіні вирішує свій твір в реалістичнішій манері.Навчання в Мілані, стикання з новою буржуазною культурою відбилося в наверненні до незвичних тем, далеких від реалізму ранішніх творів, і насичених символами, таємицями, натяками на ускладненість життя і внутрішнього світу сучасників. Але картини Сегантіні позбавлені надриву, відкритого зображення страждань, хоча настрій його картин далекий від радості.Однією з провідних тем Сегантіні стала смерть. Він звертався до цієї теми на різних етапах творчості від цілком реалістичних зображень («Голова померлого») до визнаних творів в стилістиці символізму («Смерть», 1899).Художня манера Сегантіні була делікатна, він малював невеликими мазками і крапками (техніка пуантілізму). На багатьох його творах можна добре розгледіти крапки і риски. Але ці риски невеликі, ідуть за формою речей чи гір і далекі від розхристаної віртуозності Джованні Болдіні.Визнання як художник, Сегантіні отримав на виставці в Амстердамі у 1883 р, де представив свою картину «Аве Марія», мотив якої перегукувався з відомим твором Франсуа Мілле «Анжелюс». Але Сегантіні переніс сюжет на човен, що перевозить вівці по воді. На обрії височить церква в дивному сонячному сяйві, що і надало картині символічного забарвлення і філософських узагальнень. Серед нагород художника — золота медаль в Парижі у 1889 р., золота медаль на виставці в Турині у 1892 р.

3

Нагла смерть забрала художника у віці 41 рік. Він захворів, коли перебував високо у горах і не було можливості транспортувати хворого униз у долину, де був лікар. Несподівана смерть виглядала незрозумілою і за припущеннями була викликана отруєнням від свинцю, котрий тоді додавали у фарби. На аутопсії, однак, знайшли запалення апендицита і художник помер від його ускладнень.

5. Творчість художників-передвижників.

Товариство пересувних художніх виставок (скорочено передвижники) — творче ідеологічне об'єднання художників Російської імперії, в тому числі і українських, що було створено й активно діяло в останній третині XIX століття.В естетичному плані члени Товариства цілеспрямовано протиставляли себе і свої творчі пошуки, а також спосіб популяризації творчості представникам офіційного академізму. Певний вплив на передвижницький рух мали подібні художні течії у Західній Європі, романтизм та ідеї народництва. Свою діяльність передвижники будували на засадах кооперації.Передвижництво несло велику просвітницьку роль, мало велику кількість послідовників і в цілому здійснило значний вплив на розвиток мистецтва Росії та України.У 1863 14 юнаків, найкращих випускників імператорської Академії мистецтв Петербурга, на чолі з Іваном Крамським демонстративно покинули навчальний заклад після того, як їм відмовили у праві самостійно вибрати теми дипломних робіт. «Бунт чотирнадцятьох» виявився першим випадом проти академічної традиції, що відірвалася від реальності. Об'єднання майстрів реалізму в одну когорту — Петербурзьку артіль художників — стало переворотом в академічному російському мистецтві. Ідея про нове призначення живопису — відображувати блиск і вбогість суспільства повною мірою — стала єдиною для учасників культурного заколоту.У 1869 московські живописці Мясоєдов, Перов, Маковський, Прянишников і Саврасов запропонували активістам Артілі об'єднатися і створити художнє товариство нового типу, яке, виконуючи просвітницьку місію, організовувало б безплатні пересувні виставки (звідси й назва — передвижники, див. також ходіння в народ, народництво, хлопоманство) у різних куточках Російської імперії. Через рік новостворене Товариство пересувних виставок було офіційно зареєстровано. У різний час до його складу входили понад сто художників, серед яких Василь Перов, Іван Крамськой, Володимир Маковський, Микола Ґе, Олексій Саврасов, Іван Шишкін, Архип Куїнджі, Віктор Васнецов, Ілля Рєпін, Ісаак Левітан. За 53 роки свого існування (до розпаду в 1923-му) передвижники провели 48 виставок у Петербурзі, Києві, Москві, Харкові, Одесі, Казані, Ризі та інших містах.

4

Два десятиліття успішної діяльності Товариства змусили забути про його «хуліганське» коріння: петербурзький конфлікт академістів і заколотників став частиною історії мистецтва. Реалізм і народність, які пронизують передвижницькі картини, були визнані новим, прогресивним витком розвитку живопису. Іван Толстой, віце-президент Академії мистецтв у Петербурзі, який одним із перших усвідомив послаблення позицій традицій сучасного йому живопису, запропонував колишнім «ізгоям» викладацькі посади. Таким чином, у 1894 році вчителями академії стали Рєпін, Маковський, Шишкін і Куїнджі. Будучи вже прославленими майстрами пейзажу, вони навчали нове покоління живописців цього мистецтва, що зміцнило свої позиції як самостійний жанр.Примітно, що ще за життя більшість учасників Товариства мали визнання і в народі, і в середовищі панівного класу й були досить заможними. Особливу, якщо не найбільш значущу, роль відіграв у цьому знаменитий купець, меценат і шанувальник живопису Павло Третьяков. З 1856 року він почав збирати колекцію картин у нині прославленій галереї в Лаврушинському провулку Москви. До кінця XIX століття бути виставленим у Третьяковці нарівні з Верещагіним, Полєновим і Боровиковським вважалося особливим шиком.Третьяков приятелював із багатьма живописцями, вкладаючи значну частину своїх статків у їхні твори. В одного тільки Маковського Павло Іванович особисто придбав понад 30 робіт. Його галерея, що стрімко розросталася, лише за три десятиліття стала культовим музеєм Російської імперії і щонайменше ще на сотню років закріпила за іменами представлених у ній живописців статус народних улюбленців тТовариство утворилося в 1870 в Петербурзі за ініціативою І. Н. Крамського, Р. Р. Мясоєдова, М. М. Ге і В. Г. Перова в процесі боротьби передових художніх сил країни за демократичні ідеали і на противагу офіційному центру мистецтва — петербурзькій Академії мистецтв (див. Академії художні). Товариство розвивало найкращі традиції Артілі художників, керівник якої І. Н. Крамськой став ідейним вождем нового об'єднання. П. знаходилися під впливом суспільних і естетичних поглядів В. Г. Белінського і Н. Р. Чернишевського. Звільнившись від регламентації і опіки Академії мистецтв у створенні, демонстрації та реалізації своїх творів, вони організували внутрішнє життя Товариства на кооперативних засадах, розгорнули освітню діяльність.З 1871 Товариство влаштувало 48 пересувних виставок у Петербурзі та Москві, після чого вони демонструвалися у Києві, Харкові, Казані, Орлові, Ризі, Одесі та ін. містах. Рішуче порвавши з канонами та ідеалістичною естетикою академізму, мистецтво П. мало своєю основою творчий метод критичного реалізму. П. звернулися до правдивого з демократичних позицій зображення життя та історії народу, рідної країни, її природи. Прагнучи служити своєю творчістю інтересам трудового народу, вони прославляли

5

його велич, силу, мудрість і красу, а часто піднімалися до нещадного викриття тих, що його пригноблюють і ворогів, нестерпно важких умов його життя. У гуманістичному мистецтві П. знайшли рішуче засудження російських самодержавних порядків, з гарячим співчуттям було показано визвольний рух російського народу. Характерні для П. картини відрізнялися великою силою психологізму і соціального узагальнення, високою майстерністю типізації, умінням через окремі образи та сюжети представляти цілі класи і стани. Провідними жанрами в мистецтві П. були побутовий жанр і портрет, що дозволяли якнайповніше показувати життя народу, створювати образи передових людей прямо затверджувати демократичні ідеали. Значний розвиток отримали також історичний жанр та пейзаж ; у картинах на євангельські сюжети втілювалися актуальні етично-філософські проблеми.Товариство об'єднувало майже всі найталановитіші художні сили країни. У його склад в різні часи входили (окрім ініціаторів) І. Ю. Рєпін, В. І. Суріков, В. Є. Маковський, І. М. Прянішников, О. К. Саврасов, І. І. Шишкин, Ст М. Максимов, К. А. Савіцкий, А. М. і В. М. Васнецови, А. І. Куїнджі, В. Д. Поленов, Н. А. Ярошенко, І. І. Левітан, Серов Валентин і ін. Учасниками виставок Товариства були М. М. Антокольський, В. В. Верещагин, А. П. Рябушкин і ін. Велику роль в розвитку мистецтва П. грав критик-демократ В. В. Стасов; Третьяков Павло, комплектуючи свою галерею творами П., надавав їм важливу матеріальну й моральну підтримку. Авторитет і суспільний вплив Товариства неухильно зростали. Самодержавство вимушене було відмовитися від первинної тактики утисків і цькування Передвижників. Воно робило спроби підпорядкувати собі їхню діяльність, щоб підняти значення АХ (Академія мистецтв), яка переживала глибоку кризу.

М. Панов. Художники-передвижники.

Особливості реалістичного живопису:

Достовірність, уважне дослідження навколишнього світу, відтворення дійсності у часовому вимірі, критичність і максимум правдивості.

Ілля Рєпін. Запорожці пишуть листа турецькому султанові.6

«Запоро́жці пи́шуть листа́ туре́цькому султа́нові» (рос. Запорожцы пишут письмо турецкому султану) — відома картина українського художника Іллі Рєпіна, яку він створив в чотирьох екземплярах. Роботу над величезним панно (2,03×3,58 м) він почав 1880 і закінчив

лише 1891 року.Етюди до картини художник писав в кубанській станиці Пашківській, Катеринославі та у маєтку Качанівка Чернігівської губернії .Сюжетом цієї картини став відомий Лист запорожців турецькому султанові, написаний у 1676 році як відповідь запорозьких козаків на вимогу османського султана Мехмеда IV.За легендою, лист було написано в 1676 кошовим отаманом Іваном Сірком «з усім кошем Запорозьким» у відповідь на ультиматум султана Османської імперії Мехмеда (Мухаммеда) IV. Оригінал листа не зберігся, однак у 1870-х роках катеринославським етнографом-любителем Я. П. Новицьким була знайдена копія, зроблена у XVIII столітті. Він передав її відомому історику Д.   І. Яворницькому , який одного разу зачитав її, як курйоз, своїм гостям, серед яких був, зокрема, І. Ю. Рєпін. Художник зацікавився сюжетом і в 1880 році почав першу серію етюдів.

Рєпін сам на достатньому рівні знав історію українського народу, проте задля створення цієї роботи звернувся до історика Д. І. Яворницького (на картині зобразив його писарем). У листі до В. Стасова Рєпін писав: «…ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності й братерства, як козаки. Попередні замальовки (альбом «Малоросійські типи») здійснював під час подорожі 1880—1881 р. Коли в літературному журналі «Північ» у 1886 році надрукували один з цих ескізів під назвою «Хохол», Рєпін звернувся до гравера В. Мате, аби той передав редактору журналу П. М. Гнедичу, щоб він не змінював написів під його творами на ті, які неправильно відображають назву народу й принижують його національну гідність.

7

Версія, що зберігається у Харківському художньому музеї

Після 1880 року Рєпін займався неквапливою та тривалою серією ескізів і підбором моделей. Позувало Рєпіну для картини багато відомих особистостей. Зокрема, для центральних персонажів художник вибрав Д. І. Яворницького;— писар, а за отамана Сірка — самого київського генерал-губернатора М. І. Драгомирова. Усміхненого козака у білій шапці позував журналіст і письменник В. О. Гіляровський. Перший закінчений ескіз олією з'явився в 1887 році. Рєпін подарував його Яворницькому. Пізніше Яворницький продав його П. М. Третьякову, і зараз він висить у Третьяковській галереї.Основний (можна сказати, класичний) варіант картини був завершений в 1891 році. Після першого публічного огляду художника критикували, бо на думку багатьох картина була «історично недостовірною». Тим не менш доля полотна склалася вдало. Після шумного успіху на декількох виставках в Росії та за кордоном (Чикаґо, Будапешт, Мюнхен, Стокгольм) картину в 1892 році купив за 35 тисяч рублів імператор Олександр III. Картина залишалася у царських зібраннях до 1917 року, а після революції опинилася у зібраннях Державного Російського музею.Ще не завершивши основний варіант, Рєпін у 1889 почав працювати над другим, роботу над яким він так і не закінчив. Це полотно трохи поступається за розмірами початковому варіанту і є, так би мовити, кулуарним примірником. Другий варіант «Запорожців» художник спробував зробити «історично достовірнішим», але явно виявився незадоволений результатом і кинув на півдорозі. Зберігається він зараз у Харківському художньому музеї.

Відомості

8

Один з вельми колоритних персонажів змальований з художника Івана Францевича Ционглінського, викладача малювальної школи Імператорського Товариства заохочення мистецтв, активного учасника пітерського творчого об'єднання «Світ мистецтва». За національністю він був поляком, проте, все-таки склав компанію запорожцям.

Красень з благородними рисами обличчя і цілком інтелігентною усмішкою — онучатий племінник відомого російського композитораМ. І. Глінки. Знайшов Рєпин молоду людину в Петербурзі — в ті часи той був камерпажем.

Високий козарлюга з пов'язкою на голові — це одеський художник Микола Дмитрович Кузнєцов. Жартівник, силач, академік Академії мистецтв, професор, керівник класу батального живопису в Академії. За національністю він був греком.

Беззубий зморщений дідусь з люлькою був замальований Рєпіним з випадкового подорожнього на пристані міста Олександрівська (нині Запоріжжя).

Типовий бурсак, підстрижений під макітру, і що не встиг ще відростити вуса — художник Порфирій Демьянович Мартинович. Навчався в Академії мистецтв, володів філігранною графікою, але через хворобу у 25 років був вимушений залишити живопис. Рєпин його в очі ніколи в житті не бачив. А персонажа «Запорожців» він писав не з живого Мартиновича, а з гіпсової маски, знятої з лиця молодого художника. Коли з нього знімали маску, той усміхнувся, і усмішка так і залишилася на масці. Так її Рєпін і змалював.

9

Для похмурого козака із смерковим поглядом позував Василь Васильович Тарновський, український коллекціонер і меценат, власник відомого маєтку Качанівка. У Качанівці Рєпін змальовував козачу амуніцію (а заразом — і самого Василя Васильовича), якої у Тарновського було дуже багато. Його колекція старовини козацької епохи стала основою колекції Чернігівського історичного музею.

Образ козака Голоти змальований з кучера Василя Тарновського Никішки. Рєпін, будучи захоплений Никішкиними щербатістю, одноокістю, нетверезістю і смішливістю, встиг його замалювати, коли вони разом з Тарновським переправлялися через Дніпро на поромі.

Кошовий отаман Іван Дмитрович Сірко — одна з центральних фігур картини. Художник довго шукав для нього образ, що був схожим, зупинившись, врешті-решт, на генералові Михайлі Івановичі Драгомірові, тодішньому командувачі військами Київського військового округу, згодом — київському генерал-губернаторі.

Персонаж, що зображає татарина, малювався, дійсно, із студента-татарина. Але не всі риси обличчя у нього татарські. Прекрасні білі зуби були змальовані художником з черепа козака-запорожця, знайденого на розкопках біля Січі.

Для товстуна, який повинен був зображати ще одного хрестоматійного персонажа — Тараса Бульбу, — прототипом став професор Петербурзької консерваторії Олександр Іванович Рубець. Не зважаючи на те, що Олександр Іванович жив і працював в Пітері, родом він був із Стародуба, був нащадком польського шляхетського роду.

Із-за Бульби понуро виглядає худий, високий довговусий козак. Це ще один музикант, соліст Маріїнського театру, Федір Гнатович Стравінський, батько відомого композитора Ігоря Стравінського.

10

Напівголий запорізький вояка (заразом і картяр) — це приятель Рєпіна і Яворницького, педагог народної школи, Костянтин Дмитрович Белоновський. Картярем він був лише за сюжетом картини, а зовсім не в житті. Саме тому, що цей персонаж повинен являти собою образ не тільки воїна, але і любителя азартних ігор, він зображений з голим торсом — при серйозній грі козаки знімали сорочки, щоб не ховали карти за пазуху і в рукави.

Писар — Дмитро Іванович Яворницький. Саме він був головним натхненником і консультантом художника. Саме з експонатів зборів Яворницького Рєпін змалював велику частину амуніції, зброї і іншої козацької атрибутики. Перший закінчений ескіз картини Ілля Юхимович подарував саме Дмитру Івановичу.Усмішку, яка відображена на картині, Рєпіну вдалося видавити з Яворницького не відразу. Коли Яворницький приїхав в майстерню художника позувати, він був вельми похмурий. Але у Рєпіна знайшовся журнал з карикатурами, який він підсунув Яворницькому. Той, проглянувши декілька сторінок, заусміхався, і у такому вигляді потрапив в остаточний варіант картини.

Власник цієї обширної лисини і триповерхової потилиці — Георгій Петрович Алексєєв. Предводитель дворянства Єкатеринославської губернії, Обер-гофмейстер двору його Величності, кавалер майже всіх російських орденів, почесний громадянин міста Катеринослава, пристрасний нумізмат, автор наукових праць по російській

нумізматиці.Побачивши його унікальну потилицю і лисину Рєпін зажеврів бажанням відобразити їх на картині. Проте Алексєєв з обуренням відкинув пропозицію художника позувати йому в такій непривабливій позі. Тут на допомогу Рєпіну прийшов Яворницький. Запросивши Алексєєва подивитися свою колекцію монет, він нишком посадив художника ззаду, і поки довірливий нумізмат милувався колекцією, моторна рука майстра зобразила його в

11

потрібному ракурсі. Георгій Петрович упізнав себе вже в Третьяковці і був дуже ображений на обох, але робити було нічого.

Цікаві факти:

У лівій частині полотна козаки тримають списи, древка яких розмальовані в синьо-жовті та червоно-чорні кольори. Консультантом художника під час написання цієї картини був знаний історик українського козацтва Дмитро Яворницький. Саме з експонатів колекції Яворницького Рєпін змалював велику частину амуніції, зброї, іншої козацької атрибутики, зокрема й прапори[3].

Картина надихнула українського письменника Володимира Малика на створення пригодницько-історичної тетралогії «Таємний посол». АХМЕТ III і ЗАПОРОЖЦІ

В літо тисяча шістсоте, В літо теє Боже, Прийшла грамота Ахмета В наше Запорожжє: 

«Я, султан, син Магомета, Внук Бога їдного, Брат Місяця-перекроя І Сонця самого, 

Лицар сильний і могучий, Краль над королями. Воєвода всього світу І цар над царями, 

Цар столиці Цареграду І цар Македону, Греків, сербів, молдаванів І цар Вавилону, 

Цар Подолі, і Галича, І славного Криму, Цар Єгипту, і Ораби, І цар Русалиму, 

Сторож гробу в Русалимі І вашого Бога... Християн усіх на світі Смуток і підмога,— 

12

Кажу вам, усім козакам, Мені передатись, А як ні— добра від мене Вам не сподіватись!» 

Того ж літа запорожці Грамоту читали І до вражого Ахмета От що написали:

«Ти, султане, чортів сину, Люципера брате, Внуку гаспида самого І чорте рогатий! 

Стравнику ти цареградський, Пивнику макдонський, Свине грецька й молдаванська, Ковалю вавлонський! 

Кате сербів і Подолі, Папуго ти кримська, Єгипетський ти свинарю, Сово русалимська! 

Ти погана свинячая Морда, не підмога, І дурень ти, а не сторож У нашого Бога. 

Не годен ти нас, хрещених, І десь цілувати, А не то, щоб Запорожжя Під собою мати! 

Ми землею і водою Будем воюватись, І тебе нам, бісів сину, Нічого боятись! 

Так тобі ми відвічаєм, А року не знаєм, Бо ми ваших календарів 

13

В Січі не тримаєм. 

Місяць наш тепер на небі, День той самий, що у вас. За сим словом, вражі турки, Поцілуйте в ж... нас!»

6. Картини художників-передвижників.

І. Рєпін. Вечорниці

Вечорни́ці, досвітки — одна з форм осінньо-зимових вечірніх розваг, що відбувались у хаті. На вечорниці оповідали казки, танцювали, поєднуючи дозвілля з роботою. Здавна зібрання молодих відбувалося на вечорницях. Вечорниці починалися пізньої осені і тривали до початку Великого посту.Для проведення вечорниць дівчата

підшуковували простору хатину. Господиня цього дому — жінка (бабуся, вдова), яку всі прибулі величали «вечернична, досвітчана мати, паніматка». Саме вона стежила за дотриманням усіх звичаїв та традицій під час вечорниць. Причому, якщо молодь сиділа до півночі, то це вечорниці, якщо до третіх півнів — досвітки.За приміщення молодь розплачувалася хлібом, тканиною або ж іншими продуктами. Вечорниці відвідували молоді люди, які були неодруженими. Брати і сестри намагалися перебувати в різних оселях.Вечорниці були:

буденні святковіОсновою буденних вечорниць була робота дівчат за вишиванням, прядінням, шиттям, оскільки саме від їхньої працьовитості залежало і їхнє придане. Та й вранці необхідно показати матері свою роботу. На святкових вечорницях молодь танцювала, співала, тобто розважалася. Святкові вечорниці пов'язувалися з певною подією або ж святом.В свою чергу святкові вечорниці поділялися на:

недільні (по неділях) весільні прощальні празникові (на великі свята)

14

Хлопці ж розповідали різноманітні історії, казки, співали пісні, танцювали, залицялися. Дівчата відвідували вечорниці тільки у своєму селі і трималися переважно одного гурту, а хлопцям дозволялося відвідувати усі вечорниці свого села, а також і сусідніх.

Картина І.Рєпіна "Вечорниці" була створена у маєтку Тарновських у Качанівці (Середня Наддніпрянщина). Для її написання художник неодноразово відвідував навколишні села та замальовував сцени місцевих молодіжних розваг. На полотні можна побачити традиційні осінні зібрання молоді - вечорниці. З сюжету роботи зрозуміло, що зображена сцена відбувається у той момент, коли до вечорничної хати прийшли хлопці. Дівчата відклали свою роботу, на столі стоїть пляшка, молодь розважається. В центрі картини - танцююча пара, ліворуч - гурт музикантів (сопілка, скрипка, бубен), праворуч - гурт молоді і старших людей, які спілкуються та спостергіають за танцюючими.

І. Рєпін. Маніфестація 17 жовтня 1905 року.

художник написав картину ще в 1907 році, як відгук на маніфест Миколи ІІ від 17 жовтня 1905 року. Сам Рєпін говорив про свою роботу, що це «…рух російського прогресивного суспільства…по площі великого міста в екстазі

загального ликування». Всі, хто жили в Петербурзі на початку ХХ ст.. говорили про картину, що вона дуже точно передає ажіотаж і настрій товпи. На полотні зображена російська інтелігенція – філолог В.Прахов, актриса Л. Яворська з букетом, критик В. Стасов та люди, які ідуть з прапорами і транспарантами. Художник наче зупинив час на мить, йому вдалося передати настрої публіки, визвані новими державними реформами. В його образах немає лживості, автор дуже точно виписав характер демонстрантів. В роботі показана мода: дами в шляпах, мужчини в воєнній формі. Ця деталізована проробка переднього плану дозволяє глядачу бачити, відчувати дух, атмосферу того неспокійного часу. Рєпіну вдолося глибоко усвідомити всю суть революційного протесту і показати її в картині. Завдання, яке художник поставив перед собою – передати настрій товпи, тому картина випромінює сильні емоції. Слід звернути увагу на широкі мазки, небрежну манеру письма, яркі кольори, живописність і динаміку лінії. Рєпін міг би стати художником іншого стилю і композиції. Не те щоб він не хотів, скоріше час і

15

суспільство диктувало свої правила. Творчі люди постійно відчували сильний тиск, особливо це характерно для першої половини ХХ століття.

В. Суриков. Ранок стрілецької страти.

Так що ж хоче повідати глядачеві картина «Ранок стрілецької страти», яка знаходиться в експозиції Державної Третьяковської галереї в Москві? Це перше велике полотно Василя Сурікова, яке він виставив на суд глядачів. Працював він над ним протягом трьох років - з 1878 по 1881 Чому художник звернувся до теми російської історії? Ймовірно, позначилося перебування в стародавній Москві, куди він переїхав після закінчення Петербурзької Академії мистецтв. Кажуть, що спочатку художник хотів зобразити на полотні і кількох повішених. Він навіть намалював ескізи. Але одна з служниць в будинку, побачивши їх, зомліла. Тому Суриков відмовився від ідеї шокувати глядача. Але трагізм передчуття кари тримає нас в постійній напрузі. Це почуття сильніше, ніж споглядання кривавих сцен. Картина «Ранок стрілецької страти» сподобалася колекціонерові Третьякову. Він тут же придбав її. А пізніше додав в колекцію ще дві роботи майстра на історичну тематику - «Бояриня Морозова» та «Меншиков в Березові».

Це велике полотно (379 х 218 сантиметрів), виконаний маслом. Картина «Ранок стрілецької страти» витримана в темному колориті, що ще більше підкреслює трагізм і похмурість моменту. Художник вдався до цікавого прийому в побудові композиції. Він скоротив відстань між об'єктами на Красній площі. На картині вмістилися відразу Кремлівська вежа зі стіною, Храм Василя Блаженного і Лобне місце. Таким чином, всього кілька десятків персонажів створюють відчуття величезного натовпу, що символізує російський народ. Важливо, що постать царя розташована на другому плані. Щоб самодержця було видно, художник зобразив його верхи на коні. Петро

16

Перший веде «дуель поглядом» з одним із стрільців, який не зламався під гнітом репресій. Цар розуміє, що він не владний над гордим духом народу, і його помста залишається неутоленной.Для картини «Ранок стрілецької страти» Суриков використовував багату палітру. Раннє осінній ранок після дощової ночі, коли над площею ще висить туман, служить сірим фоном, на якому тим виразніше проступають білі сорочки засуджених стрільців і вогники свічок в їх руках. Яскравий плямою, що притягає погляди глядачів, виступає стрілець з рудим волоссям. Хоча руки його пов'язані, а ноги забиті в кайдани, видно, що його дух не зломлений. Це символізує високо зметнулися полум'я свічки, яку той стискає в долоні. Білі сорочки і сірий фон, цей гризайль пом'якшують яскраві одягу жителів тих часів. Червона хустинка маленької дівчинки і золототканий каптан стрілецької дружини переводять погляд глядача на скорботний народ.У картині «Ранок стрілецької страти» художник заклав певний код, зрозумілий не кожному. По-перше, це число «7». Саме стільки стрільців зображено на полотні (одного з них вже відвели стратити - залишилася лише його палаюча свіча - як символ його вічної душі). Також видно сім глав собору Василя Блаженного. Архітектурний фон полотна також несе в собі прихований зміст. Сувора кремлівська вежа відповідає фігурі царя Петра Першого, тоді як яскраві, строкаті глави церкви символізують сподівання православного російського народу, речником якого і виступали страчуваного стрільці.

В. Васнєцов. Богатирі.

Картина Віктора Михайловича Васнєцова «Богатині» по праву рахується справжнім народним шедевром і символом вітчизняного мистецтва. Створювалась картина в другій половині ХІХ століття, коли серед російських художників була дуже популярна

тема народної культури, російського фольклору. Для багатьох художників ця зацікавленість виявилась короткочасною, але у Васнєцова народна фольклорна тематика стала основою всієї творчості.

На картині «Богатирі» зображені три російських богатирі: Ілля Муромець, Добриня Нікітіч і Альоша Попович – знамениті герої народних билин. Богатирі та їх коні , розміщені на передньому плані картини, символізують

17

силу і міць російського народу. Цьому враженню сприяють і розміри картини – 295/446 см.

Над створенням цієї картини художник працював майже 30 років. В 1871 році був створений перший набросок сюжету в олівці, і з тих пір художник перейнявся ідеєю створення цієї картини. В 1876 році був створений знаменитий ескіз з уже знайденою основою композиційного рішення. Робота над самою картиною тривала з 1881 до 1898 року. Готова картина була куплена П. Третьяковим, і вона до цього часу прикрашає Державну Третьяковську галерею в Москві.

В центрі картини зображений Ілля Муромець, народний любимець, герой російських билин. Не всім відомо, що Ілля Муромець не казковий персонаж, а реальна історична особа. Історія його життя і ратних подвигів – це реальні події. Внаслідок, закінчивши свої праці по охороні батьківщини, він став монахом Києво-Печерського монастиря. Був примислений до лику святих. Васнєцов ці факти знав, створюючи образ Іллі Муромця. На картині Васнєцова ми бачимо могутнього воїна і при цьому безхитрісну відкриту людину. В нім сплітається ісполинська сила і великодушшя. «А кіль під Іллем лютий звір» - продовжує балада. Мощна фігура коня, зображеного на картині з масивним металічним ланцом замість упряжі, свідчать про це.

Добриня Нікітіч за народними переданнями був дуже освіченим і мужнім чоловіком. З його особистістю пов’язано багато чудес, наприклад, заговорена броня на його плечах, чарівний меч-кладинець. Добриня зображений таким як і в билинах – величавим, з тонкими, благородними рисами обличчя, які підкреслюють його культурність, освіченість, рішуче виймає меч із ножен з готовністю кинеться в бій, захищаючи свою батьківщину.

Альоша Попович по зрівнянню з товаришами молодий і стройний. Він зображений з луком і стрілами в руках, але прикріплені до сідла гуслі свідчать про те, що він не тільки безстрашний воїн, але і гусляр, пісенник, весельчак. В картині багато таких деталей, які характеризують образи її персонажів.

Упряжі коней, одяг, амуніція не видумані. Такі зразки художник бачив в музеях і читав їх описи в історичній літературі. Художник майстерно передає стан природи, ніби передбачення про настання біди. Але богатирі являють собою надійн і міцну силу захисників рідної землі.

18

В. Васнєцов. Оленка.

«Альонушка» — картина Віктора Васнецова, що зберігається в Державній Третьяковській галереї.

Роботу над картиною художник розпочав у 1880 році. Спочатку він малював пейзажні етюди на березі Вори в Абрамцеве, біля ставка в Охтирці. Збереглося кілька етюдів того часу.Робота була закінчена взимку 1881 року в Москві, після чого Васнецов відправив її на Пересувну виставку. Критик І. Е. Грабар назвав картину однією з найкращих картин російської школи. Сам Васнецов так відгукувався про свою картину:

«

«Алёнушка» как будто давно жила в моей голове, но реально я увидел ее в Ахтырке, когда встретил одну простоволосую девушку, поразившую моё воображение. Столько тоски, одиночества и чисто русской печали было в её глазах… Каким-то особым русским духом веяло от неё.

 »

Спочатку картина називалася «Дурочка Альонушка». «Дурочками» в той час називали сиріт (по-іншими відомостями, юродивих).Сюжет картини навіяний художнику російською народною казкою про сестрицю Альонку та братика Івана, улюбленою казкою більшості дітей. Тема сирітства і страждання дітей завжди привертала увагу художників. Про сиріт складено багато казок і пісень, написано чимало картин. Образ Альонки, створений художником, полонить глибоку людяність, щирість і чарівність. Перед нами дівчинка, що втекла з горя з дому в лісову гущавину, до глибокого виру, щоб виплакати образу, нанесену злими людьми. Одягнена Аленушка бідно. На ній старенький порваний сарафан, вицвіла блакитна кофта, ноги босі, а на дворі вже осінь. Схилена фігурка Альонки змальована м'якими лініями, які надають ніжність і поетичність її образу. Ці ж лінії повторюються в обрисах каменів. Кольорове рішення картини підкреслює її сумний настрій. Загальний тон картини неяскравий, в ньому переважають темно-зелені і червоно-коричневі кольори. Побуріла трава, червонувате осіннє листя, пожовкла зелень — все це гармонує з душевним станом Альонки. Крім неяскравих тонів ми бачимо в картині і світлу смужку згасаючої зорі, і яскраву зелень осоки, і рожеві квіти на сарафані Альонки, і ніжну бляклу блакить її кофти. Ці яскраві контрастні тони ще більше підсилюють емоційне звучання картини. Картина дуже поетична. Глядача підкуповує молодість і чистота дівчинки, він співчуває її горю. У різних казках по- різному складається доля Альонки, але кінець скрізь однаковий —

19

світле і добре перемагає темне і зле. Дивишся на картину і хочеться вірити, що пройде час, і настануть для Альонки світлі, щасливі дні. Картина В. М. Васнецова "Альонушка" була і залишається одним з найбільш відомих і улюблених народом творів живопису, близьким йому своїм глибоко національним характером.

І. Шишкін. Корабельний гай.

Великий художник-пейзажист Іван Шишкін займає особливе місце серед російських художників. Ніхто не писав природу так безкомпромісно красиво і з реалізмом, здатним по великій кількості любові і душі у творі посперечатися з будь-яким романтичним полотном. Практично весь багаторічний досвід в зображенні рідного краю втілений в полотні «Корабельна гай». Шишкін зумів передати світлий спокій літнього лісу завдяки багатій палітрі відтінків.

У невеликого лісового озерця, немов билинні богатирі, застигли велетенські сосни, прогріті гарячим сонцем. Вони начебто жадають випити в цей пекучий день живлющої вологи, убрати її могутніми коріннями. Галузі сосон високо злетіли над

землею. Крони цих вікових велетнів щільно зімкнулися. Відчувається, що сонячні промені із працею пробиваються крізь темно-зелену хвою. Дину даєшся, як могла людина за допомогою кисті й фарб перенести на полотно це лісове чудо

Іван Іванович Шишкін дав картині дивна назва: «Корабельний гай». З назви стає зрозумілим, що цієї сосни колись послужать службу людині — підуть на будівлю кораблів, величних будинків... Створюється враження, що поруч із картиною ми дихаємо свободней і глибше. З полотна немов віє на нас смоляним ароматом сосни, свіжою лісовою вогкістю, пріллю хвойної підстилки

Звертаєш увагу на огорожу із суків, галузей, що начебто захищає дрімучий ліс від непрошених гостей. Відчувається присутність людини, що піклується про захист зелених велетнів. А хто може загрожувати лісу? Тільки людина із сокирою. От і лісове озерце — начебто перешкода на шляху випадкового подорожанина. Правда, колода, перекинена через водну гладь, служить

20

своєрідним покажчиком подорожанинові. У правому куті картини вгадується стежка, що губиться десь за поворотом

Небо на картині займає незначне місце, але сонячне світло заливає весь передній план. Він прогріває стовбури сосон, пронизує до дна озерце, пагорок за ним, пестить молоді сосонки. Хочеться перейти на інший берег, куту битися в хащу й чекати якогось чуда. А чудо — це самі дерева. Вони перед нами. Вони відкриті нашому погляду

Свій шедевр «Корабельний гай» Шишкін написав в 1898 році, у цьому ж році він умер. Від «Корабельного гаю» віє величним спокоєм і незворушною силою. Художник розповів нам про вічне життя рідної природи, про невичерпну силу рідної землі і її нестаріючої, що вічно обновляється красі

І. Шишкін, К. Савицький. Ранок у сосновому лісі.

«Ранок в сосновому лісі» —

картина російських художників Івана Шишкіна та Костянтина Савицького. Савицький на ній зобразив ведмедів, проте колекціонер Павло Третьяков стер його підпис, таким чином авторство картини часто приписується одному Шишкіну.Картина користується популярністю завдяки композиційному включенню в пейзажне полотно елементів анімалістичної сюжетності. Вона детально передає стан природи, який побачив художник на острові Городомля. На картині зображене сонячне світло, що пробивається крізь колони високих лісних дерев. Відчувається глибина байраків, міць вікових дерев, сонячне світло ніби несміливо заглядає в цей дрімучий ліс. Відчувають наближення ранку грайливі ведмежата.Вічнозелені дерева підкреслюють відчуття величі та вічності світу природи. Часто зустрічається в картинах художника і композиційний прийом, коли верхівки дерев зрізаються краєм полотна, і величезні могутні дерева ніби не вміщаються навіть в досить велике полотно. Виникає своєрідний пейзажний

21

інтерьєр. У глядача виникає враження, що він опинився серед непрохідних хащів..Картина "Ранок в сосновому лісі" є одним із найбільш популярних творів передвижників на пострадянському просторі. Багато в чому це пов'язано з картинкою на обгортках цукерок "Ведмедик клишоногий" (рос. - "Мишка косолапый"), яка в загальних рисах повторює твір І.Шишкіна та К.Савицького. Картина художників була представлена на колекційних картках "Наши художники и ихъ картины", що вкладалися в коробки цукерок, які випускала московська фабрика з виробництва шоколадних цукерок та чайного печива, заснована Теодором Фердинандом фон Ейнемом. Згодом, ще до 1917 року, картина відтворювалася на обгортках цукерок. Авторство дизайну етикетки належало художнику М.Андреєву. Після 1917-го малюнки і шрифти для етикеток та упаковок запозичувалися зі старих, «дореволюційних» зразків, тому цукерка «Мишка косолапый» в етикетці за малюнком М. Андреєва та за первісним рецептом вироблялася з 1925 року вже на фабриці «Красный октябрь» після націоналізації фабрики Ейнема.

В. Сєров. Дівчина з персиками.

Відома робота художника В. Сєрова — картина «Дівчинка з персиками» була написана влітку 1887. Героїня портрета — дочка відомого підприємця і мецената Сави Мамонтова — Віра. Дівчинці було всього 12 років, коли майстер взявся писати її портрет.Робота давалася йому нелегко, і для того, щоб завершити полотно, йому знадобилося три місяці. Але по самій картині цього не скажеш: вона настільки пронизана легкістю, легкістю і світлом, що здається, була створена на одному подиху.Вірочка начебто сидить нерухомо,

уважно дивлячись на глядача. Але по її смаглявого особі, на якому проступив рум’янець, по темних скуйовдженим волоссям, помітно, що ще кілька хвилин тому дівчинка гуляла в залитому сонцем саду. Ще мить, і вона зірветься, немов метелик з квітки, знову в сад грати з дітьми. І ось цей самий момент вхопив талановитий художник.Що ще нам може повідати картина? Якщо придивитися, видно, що скатертина загорнута вгору і акуратно укладена, щоб її краю не звисали зі столу. Зазвичай так поступали в тих будинках, де були маленькі діти, щоб вони не могли потягнути за кінець скатертини і перекинути все, що поставлено на стіл. Саме на такому одвороті лежать персики, ножик і пара кленового листя. Мабуть, персики сюди тільки що принесла Віра, щоб пригостити своїх товаришів по грі, а, може бути,

22

молодшого братика або сестричку. Ймовірно, для цього і потрібен їй ножик: треба розрізати персик і дістати з нього кісточку. А листочки — імпровізовані тарілочки для половинок фруктів.Якщо вдивитися в очі дівчинки, видно, що у неї загадковий погляд, є в ньому навіть щось циганське. Віра чарівна і безпосередня, в її зовнішності відчувається те, що вона справжня заводила серед дітвори. Ось і зараз знайшла зайву хвилинку, щоб прихопити із зимової їдальнею частування для всіх. Її обличчя випромінює щастям, і так само променисто все навколо неї. Саме тому картина здається такою гармонійною і життєвої. Завдяки прийомам, узятим з імпресіонізму, В. Сєров зумів неповторно передати гру сонячного світла, його насиченість, і навіть те, що важко власне намалювати — легкість і скороминущість миті. «Дівчинка з персиками» дарує глядачеві відчуття радості і щастя.

7. Критичний реалізм та музичне мистецтво.

Крити́чний реалі́зм — термін, яким в радянському літературознавстві позначався реалізм XIX сторіччя. Прикметник «критичний» був запроваджений Максимом Горьким для «обґрунтування» появи нового стилю — так званого «соціалістичного реалізму», засновником якого вважали самого Горького.

Критичний реалізм по-новому зображує ставлення до людини і навколишнього середовища. Людський характер розкривається в органічному зв'язку з соціальними обставинами. Предметом глибокого соціального аналізу став внутрішній світ людини, критичний реалізм тому одночасно стає психологічним. У підготовці цієї якості реалізму велику роль відіграв романтизм, який прагнув проникнути в таємниці людського «Я». Поглиблення пізнання життя і ускладнення картини світу в критичному реалізм XIX століття не означає, однак, якогось абсолютної переваги над попередніми етапами, бо розвиток мистецтва відзначено не тільки здобутками, а й втратами. Втрачена була масштабність образів епохи Відродження. Неповторним залишався пафос твердження, властивий просвітителям, їхня ентузіастична віра в перемогу добра над злом. Підйом в країнах Заходу робітничого руху, формування у 40-х роках XIX століття марксизму не тільки впливають на літературу критичного реалізму, але і викликають до життя перші художні досліди зображення дійсності з позицій революційного пролетаріату.

Музичне мистецтво реалізму.

23

Музичний реалізм виріс з музичного романтизму і водночас успадкував здобутки «віденської класики» та неокласицизму загалом. Для реалістичної музики харакерна тісна пов'язаність із громадським життям .Вершиною реалізму в оперному мистецтві Франції визнають оперу Жоржа Бізе «Кармен». Творчості Бізе взагалі притаманні витонченість форм, чіткість викладу. Герої опери — прості люди з сильними і суперечливими характерами.Найяскравішим з представників італійського (та й світового) реалізму вважають Джузеппе Верді. Ґрунтуючись на кращих традиціях італійської опери, він створив справді новаторські, насичені глибоким драматизмом, і водночас психологічно правдиві музичні твори, найвідомішими з яких є опери «Ріголетто», «Травіата», «Трубадур», «Аїда», «Отелло».У яких музичних жанрах найкраще, на вашу думку, втілювати реалістичні образи: вокальних чи інструментальних?Якщо романтики намагалися передати ставлення до внутрішнього світу людини в піднесено-емоційний манері, так би мовити, «голосом серця», то в реалістичному мистецтві митців цікавить сувора правда життя. Для музики — це досить складне завдання, адже їй не притаманна конкретика «зображення життя у формах самого життя».Реалістичне відображення здійснюють через посилення інтонаційної виразності, драматизму ситуацій. Почуття простої людини зіставляють з жорсткими обставинами її оточення, отже, музика набуває загостреної соціальної спрямованості. Про реалізм в музиці, як стиль і творчий метод, правомірно говорити тоді, коли композитор конкретизує музичні образи за допомогою слова, сценічної дії, тобто використовує синтетичні жанри, зокрема оперу.Комнозитори-реалісти внесли в музику нове коло образів, пов’язаних як з повсякденним життям людини, так і з великими історичними подіями за участі народних мас. Реачізм — це доба введення народної пісні в музику, але не простого цитування, а піднесення до інтонаційного узагальнення.Деякі реалістичні властивості творів музичного мистецтва виявляються, починаючи з епохи Відродження. У багатьох композиторів XIX ст. риси реалізму і романтизму переплітаються.У західноєвропейській культурі найяскравішим виразником музичного реалізму вважають видатного італійського композитора Джузеппе Верді (1813-1901). Він автор 26 опер, кращі з яких належать до вершин оперного мистецтва. Творчість митця є прикладом високого гуманізму, спрямованого проти соціальної несправедливості, глибокого осягнення внутрішнього світу героїв. Реалістичному стилю композитора притаманні такі риси, як злиття музики з драматичною дією, простота і виразність наспівних мелодій, коріння яких — у італійській народній пісні.

24

Пригадайте опери Дж. Верді, які ви слухали раніше. Як ви думаєте, чи можна віднести ці твори до реалістичних? Поясніть свою думку.Жанрово-тематична палітра оперної творчості Дж. Верді багатоманітна, вона охоплює героїчні, ліричні та комічні твори. Свій творчий шлях майбутній реформатор оперного мистецтва розпочав як романтик, його героїко-патріотичні опери сприймали в Італії як заклик до боротьби за націоначьне єднання. Найпонулярнішими у світовому оперному репертуарі стали три «зіркові» реалістичні опери: «Травіата», «Трубадур» і «Ріголетто», присвячені знедоленим людям, які страждають і гинуть внаслідок соціачьної нерівності.На прикладі опери «Ріголетто» (за п’єсою В. Гюго «Король бавиться»), яку Дж. Верді вважав найкращим своїм творінням, можна простежити неповторний стиль великого маестро, його реалістичні відкриття в царині музичної драми з багатогранними образами-характеристиками.Музична драматургія опери — де напружений і динамічний наскрізний розвиток. Конфлікт закладений у трагічній долі головного героя — старого блазня, потворного горбуна Ріголетто, який постає то злим і жорстоким циніком, коли він насміхається, знущається над аристократами, то ніжним і люблячим батьком єдиної доньки Джільди, закоханої у легковажного красеня герцога. По-шекспірівськи масштабно вирішений в опері цей складний і неоднозначний образ. Його з надзвичайною силою правдивості автор протиставляє розбещеному придворному оточенню. У вокальній партії блазня використано «колючі» ритми й загострені декламаційні інтонації. Колорит наспівної партії юної Джільди сповнений світла. Образ герцога рельєфно характеризує знаменита галантна пісенька. Характери персонажів та їхні взаємини втілені правдиво, мелодії лаконічні та інтонаційно конкретні й виразні.Важливе місце в оперній драматургії виконує виразна оркестровка. У фінальній картині грози композитор, імітуючи лютування негоди, використовує живописний звукопис, багатство тембрових барв. Співом хору із закритим ротом передано завивання вітру, гуркотом литавр — грім, оркестровими иасажами-зигзагами — блискавки, що ніби прорізують нічну темряву. Так створено гнітюче тло розв’язки трагедії, яка призвела до загибелі Джільди.

Мистецька скарбничкаОпера (від «праця, твір») — синтетичний вид музичного мистецтва, зміст якого втілено в сценічних музично-поетичних образах. В опері поєднано музику, драматургію, образотворче мистецтво, хореографію.Дивертисмент («звеселяння», «розвага») — музичний жанр, вставна або заключна частина драматичної чи музичної вистави, що складається зі співу, танців, комічних сценок, пародій та інших номерів розважального характеру, зазвичай не пов'язаних із сюжетом.

25

«Могутня купка»Могутня купка, (рос. «Могучая кучка», рос. Балакиревский кружок', рос. Новая русская музыкальная школа') — творча співдружність російських композиторів, що склалася наприкінці 1850-х і початку 1860-х років. До «Могутньої купки» входили п'ятеро композиторів, завдяки чому в багатьох європейських мовах вона відома як «п'ятірка» (напр. англ. The Five, фр. Groupe des Cinq).Це: Балакирєв (керівник, 1837—1910), Римський-Корсаков (1844—1908), Бородін (1833—1887), Мусоргський (1839—1881), Кюї (1835—1918). Спочатку в складі гуртка були Балакирєв і Стасов, захоплені читанням Бєлінського, Добролюбова, Герцена, Чернишевського. Своїми ідеями вони надихнули і молодого композитора Кюї, а пізніше до них приєднався Мусоргський, що залишив чин офіцера в Преображенському полку заради занять музикою. У 1862 році до Балакіревського гуртка примикають тоді ще молодий М. А. Римський-Корсаков і О. П. Бородін, на той час вже відомий вчений-хімік.Більшість композиторів «Могутньої купки» систематично записували і вивчали російський фольклор. Їхню увагу привертала головним чином старовинна традиційна селянська пісня, в якій вони вбачали вираз корінних основ національного музичного мислення. Характерні для «кучкістів» принципи обробки народних пісень знайшли відображення в збірці Балакірєва «40 російських народних пісень». Композитори сміливо використовували народні мелодії як в симфонічній так і оперній творчості (напр. «Царева наречена», «Снігуронька», «Хованщина», «Борис Годунов»). Разом з тим вони проявляли інтерес і до фольклору інших народів, головним чином східних. Пізніше це підготувало ґрунт до становлення європеїзованих композиторських шкіл у підвладних Російській імперії народів Закавказзя і Середньої Азії. У середині 1870-х років «Могутня купка» як згуртована група перестала існувати. Однак її ідеї знайшли свій розвиток з одного боку завдяки педагогічній діяльності Римського-Корсакова, який з 1871 року викладав у Петербурзькій консерваторії, а з іншого боку своєрідним продовження могутньої купки став «Біляївський гурток», який збирався у домі мецената Біляїва з 1880-х років. Римський-Корсаков протягом майже двадцяти років був визнаним ідейним лідером цього гуртка, а потім, з початком XX століття, розділив своє лідерство з Лядовим, Глазуновим і, трохи пізніше (з травня 1907 року) Арцибушевим. Сам Римський-Корсаков так охарактеризував наступність біляївського кружка від могутньої купки:

Театральне мистецтвоТеатр стилю реалізм зображує сценічних персонажів близькими до реального життя, з реалістичною режисурою і постановкою.

26

Основи реалістичного театру були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, головна їх філософська сутність — предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання. Найбільший розквіт театру реалізму припадас на IX і XX століття.В Німеччині театральне мистецтво розвивалося стрімкими темпами. На сцені відомого Мейпингенського театру ставили п’єси Г. Ібсена, Г.Газгптмана та інших.Театральне життя Австрії славилося розквітом театрів передмість, що пов’язано із творчістю драматурга Ф. Раймунда. У другій половині XIX ст. значний вплив на театральне мистецтво країни здійснив «Бург-театр» (керівник Г. Лаубе).Італія прославилася розквітом жанру балету, що був заснований на традиціях античної пантоміми і культури народного танцю. Відомим став театр «Ла Скала» із своею балетною школою. її випускники — К. Бріанца, П. Леньяиі, В. Цуккі славилися високою технікою.

8. Узагальнення вивченого матеріалу.• Розкажіть про свої враження від живопису, музичного та театрального мистецтва епохи реалізму.• Які теми були провідними у творчості митців часу? Що відрізняє творчість митців-реалістів? Назвіть характерні риси живопису реалізму та відомих авторів.• Які твори стали шедеврами мистецтва реалізму? Назвіть їх. У чому особливості музики реалізму? Назвіть композиторів стилю та їх твори. Розкажіть про враження від уроку.

9. Домашнє завдання.Підготуйте з друзями протягом двох тижнів проект на тему «Мистецтво реалізму», який ви зможете представити на уроці узагальнення знань, та презентацію за темою. Спробуйте її озвучити музикою стилю та доберіть цікаві ілюстрації.

27