ÀÍÄÐÅÉ ØÅÏÒÈÖÜÊÈÉ

ÇÀÊËÈÊ ÄÎ ÏÎÊÀßÍÍß

ÏÎÑËÀÍÍß ÍÀ ÂÅËÈÊÈÉ Ï²ÑÒ

АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

ЗАКЛИК ДО ПОКАЯННЯПослання на Великий піст

ЛьвівВидавництво “Свічадо”

2013

УДК 27-46ББК 86.37-4Ш 48

Художнє оформленняЗоряни Кушнір

Видавництво спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції”

Інституту української мови НАН України, 1999

Андрей ШептицькийШ 48 Заклик до покаяння: Послання на Великий піст/ Митро-

полит Андрей Шептицький. — Львів : Свічадо, 2013. — с. 134ISBN 978-966-395-641-1

Своє Послання на Великий піст Митрополит Андрей Шептицький адресував тим, що потребують особливої до-помоги у наверненні під час Великого посту. Також наука Митрополита спрямована до душпастирів-сповідників. А оскільки йдеться тут про основні правди християнської віри, ця книжка, поза сумнівом, буде корисною для всіх християн.

УДК 27-46 ББК 86.37-4

© Видавництво “Свічадо”, ISBN 978-966-395-641-1 літературне опрацювання, 2013

5

Âñòóïíå ñëîâî

Дещо про християнське покаянняЩо таке покаяння? Яке його значення в християнсько-му житті?

Своїми першими словами «Покайтесь, бо наблизи-лося Небесне Царство» (Мат. 3, 2) св. Йоан Хреститель проголосив перехід зі Старого Завіту в Новий, а також закликав людей до нового життя в Христі. Взагалі можна вважати, що вся діяльність Ісуса  — Його про-повіді, чуда, вчення  — а також діяльність Його апос-толів спрямована в першу чергу до цього ґрунтовного морального навернення. Вони є закликом до покаяння, запрошенням до християнського життя.

Покаяння і навернення у християнській традиції вимагають попереднього усвідомлення людиною суті гріха в контексті духовного життя, життя безсмертної душі. Потрібне також основне знання про Боже мило-сердя і Його благодать. Не зрозумівши тієї шкоди, яку приносить для душі гріх (відчуження від Бога і його наслідки), людина не спроможна прийняти свідомого рішення, щоби відвернутися від нього й повернутися до Бога. А без осмислення Божого милосердя акт по-каяння міг би виходити зі страху, замість із любови, і таким чином не був би досконалим1.

У формальному вигляді християнське покаян-ня  — це св.  сповідь, одне із семи св.  таїнств. В імені Ісуса, священик слухає сповідь каянника і, з огляду на певні умови, уділяє розрішення (прощення гріхів).

1 «Як довго Ти лише зі страху перед наслідками гріха хочеш від Нього відвертатися, так довго у Тебе, мій Сердечний Брате, неповний, недосконалий жаль.» Митрополит Андрей Шептицький, Заклик до покаяння, 1939, с. 121.

6

Отримавши прощення, зокрема тяжких гріхів, каян-ник може причаститися.

Покаяння у найдавніших часах належало до зо-внішніх, ритуальних актів (жертв, і т.п.), які повинні були очищувати та освячувати людину. Старозавітні пророки поширили це поняття та перенесли його до моральної сфери, інтегруючи зовнішні акти людини з її внутрішнім, духовним життям. Вони вважали, що для справжнього покаяння необхідною була також внутрішня переміна та поправа життя людини. Така думка підтверджена в Новому Завіті, де покаяння розуміється у зв’язку з новим народженням, мораль-ним воскресенням віруючої людини із мертвих у нове життя в Христі.

В апостольському періоді покаяння часто було при-людним і відбувалося перед цілою церковною грома-дою. У Дідахе (Вченнях Св. Апостолів) читаємо таку за-охоту для вірних: «Увійшовши до Церкви, визнай свій гріх... Зібравшись у Господній день (у церкві), ламайте хліб і дякуйте, визнавши наперед свої гріхи, щоб ваша жертва була чиста». Про публічну сповідь св. Василій Великий каже, що Бог змилосердиться «над грішником, який, згрішивши, почувається впокорений і не встида-ється визнавати того, чого таємно допустився, благаю-чи братів помогти йому вилікуватися» з душевних ран, спричинених гріхом. Прилюдне покаяння могло бути приписане Церквою (наприклад, для «упавших», які в часі переслідувань відступили від Церкви, та пізніше бажали знову стати її членами), або могло виконува-тись добровільно для духовного вдосконалення, а не як кара. У VII столітті практика прилюдного покаян-ня була відмінена на християнському Заході та Сході і наголос був поставлений на таємному покаянні перед священиком, який здійснює Христову владу милосерд-ного судді.

7

Четвертий Латеранський та Тридентійський Собо-ри постановили, що християнин обов’язково мусить прийняти таїнство покаяння (сповідь) хоч раз на рік, під загрозою екскомуніки та позбавлення права на християнський похорон. У літургійних та таїнствен-них традиціях християнського Сходу та Заходу цю вимогу сповнювали особливо в часі Великого посту, коли практично вся увага християнської спільноти зосереджувалась на потребі духовного переображення. Така моральна переоцінка в літургійному часі посту за-лишилася властивою для життя Церкви й до сьогодні.

На психологічному рівні покаяння пов’язане з жа-лем. У грецькій традиції цей духовно-моральний на-стрій окреслюється словом «пентос», яке передає гли-боке значення цього налаштування серця й душі, а саме богоугодного жалю. Це — жаль, який дає поштовх до навернення і морального відновлення; жаль, з яким грішник звертається за поміччю до Бога; жаль, вияв-лений щирими сльозами, які вважають Божим даром і знаком блаженства (Мат. 5, 4). Апостол Петро заплакав, коли зрозумів, що відрікся від Ісуса (Мат. 26, 75; Лк. 22, 62). У Словах Отців Пустині написано: «Справді бла-женний Ти, Отче Арсенію, бо Ти заплакав над собою в цьому світі». Подібно й Митрополит Андрей завер-шує Заклик до Покаяння словами: «Заплач над собою, верни[сь] до Бога і будь добрий!» (с. 119).

Покаяння, у класичному розумінні християнської традиції, складалося з трьох основних вчинків: молит-ви, посту та актів християнського милосердя. Перші два ставлять наголос на внутрішньому, езотерично-му зосередженні людини, на осмисленні стану душі та зусиллях свобідної волі (через самопожертву, само-зречення) осягнути корінну духовну переміну. Акти милосердя виносять покаяння у сферу суспільного життя; заклик до такого покаяння вже не є виключ-

8

но приватною справою ізольованої душі, а радше но-вим сприйняттям християнських обов’язків щодо всіх ближніх — зокрема хворих, бідних та покривджених. У дусі Христової любови таке всебічне навернення каян-ника здійснюється через нове ставлення до ближнього і до Бога.

Крім власних зусиль каянника, необхідною для справжнього покаяння є також Божа благодать. Дина-міка навернення грішника на путь праведних, як і ціле християнське життя, полягає у співдії (гр.: «синергії») Божих і людських зусиль. Тому, щоби бути успішним, покаяння повинно відбуватися у молитовній єдності людини з Богом.

Вчення Митрополита Андрея Шептицького про покаяння

У дусі вже наявної греко-католицької покаянної лі-тератури Митрополит Андрей почав писати покаян-ні писання на самому початку своєї архипастирської діяльности. Вже 1901  р. надруковане було послання до вірних п. з. «О покаяню», а 1906 р. з’явилася друга праця  — «Великопосна Наука Вірним». У наступних роках богословська творчість Митрополита розви-валася в різних напрямах, а до специфічного питання про значення акту покаяння в християнському житті він повернувся аж у 1930-х роках. Турбуючись про ду-ховне життя тих, які у великопосний і великодній час не скористали з таїнственної благодаті, Митрополит звернувся до них окремим письмом після Пасхи 1934 р. Так почалася ціла низка щорічних покаянних писань на Великий піст, яку перервала світова війна і перша радянська окупація Західної України. В часі війни ви-йшли ще декілька творів, які також належать до пока-янних писань Митрополита Андрея.

9

Моральні роздуми, до яких Митрополит Андрей часто повертався у своїх покаянних посланнях на Вели-кий піст, були мотивовані не лишень катехитичним, але й душпастирським духом. Митрополит старався пов’язувати глибокий зміст і необхідність покаяння для християнського життя з конкретними турботами і труднощами українського народу. У 1934  р., напере-додні появи вищезгаданої низки щорічних покаянних послань, він запропонував такий моральний діагноз суспільства:

«Дивлячися на страшну руїну, у яку попав наш нарід на Придніпрянщині, на небувало тяжкі пе-реживання, руїну нашого шкільництва, крайнє зубожіння наших сіл, безробіття майже цілої ін-теліґентної молоді, крайню нераз нужду, в якій приходиться нашим дітям виховуватися й учи-тися; на краній упадок моральности по селах, на упадок християнської родини, на безхосенність нашої проповіді, на те, з якою легкою совістю люди навіть інтелігентні переступають сьому заповідь Божу; дивлячись на легкодушність моло-дих, несовісність старших, на те страшне багно, в яке з кожною хвилиною щораз глибше й глибше западаємо, не будучи в спромозі знайти твердого ґрунту під ногами; будучи щоденним свідком, як родина, що повинна бути християнська, безсо-ромно приймає систему неомальтузіянізму так, що ця погань аж в очі б’є; дивлячись на зростаючу небезпеку алькоголізму, на безсоромну немораль-ність і на дикі танці й забави молоді, на руїну всього того, з чим може лучитися якась тінь на-дії батьківщини на будуче, — я питав себе, яка того жахливого стану причина? І логіка фактів вела мене безнастанно до другого питання: Чи

10

не треба шукати причини тої руїни передовсім у нас самих?»2

Актуальність цих слів у наш час безсумнівна. Гово-рячи про духовне та моральне спустошення україн-ського суспільства в східних землях під атеїстичною владою в 1930-х роках, Митрополит звертається і до своїх духовних нащадків, які сьогодні, в післякомуніс-тичній добі, шукають християнських моральних аль-тернатив для суспільного життя. Виходячи поза межі виключно особистих, моральних роздумів на рівень всенародного іспиту сумління, Митрополит вислов-лює своє переконання, що, в моральному плані, від-повідальність, принаймні за якусь міру недолі, мусить приймати на себе віруючий християнський народ. Ось принцип християнської соціальної етики: для справж-нього навернення і для тривалих змін у суспільному житті необхідний перехід від безвідповідальности до відповідальности, тобто необхідне свідоме прийняття всіма членами (або більшістю) суспільства повної від-повідальности за власні моральні вчинки.

Заклик до Покаяння (1939)Турбуючись про духовне добро тих, які не користали з пасхального причастя, Митрополит Андрей Шептиць-кий звертається із закликом від старозавітної книги Мудрости (Ісуса Сираха): «коли ти согрішив, не тривай у грісі». Вже за 300 років до Христа існувала свідомість про духовну смертність внаслідок гріха та негайну по-требу грішникові лікуватися. Але до наших часів бу-вають грішники, які перебувають у духовному «болоті

2 Митрополит Андрей Шептицький, «Хто винен?» // ЛАєВ 1934. — т. XLVII. — с. 45. «Неомальтузіянізм» — йдеться про користування протизаплідними засобами.

11

гріха» місяцями, а то й роками. Для таких людей по-каяння стає труднішим не тільки з огляду на грішний стан, у якому перебувають, але й з огляду на те, що че-рез деякі смертні гріхи вони могли стягнути на себе кару на землі. До таких же людей автор звертається своїм закликом у надії, що, усвідомивши злобу свого гріха, вони зможуть повернутися до Божої благодаті.

Заклик до Покаяння складається із двох окремих, але тематично поєднаних частин і короткого додатку.

У першій частині Митрополит обговорює п’ять ро-дів тяжких гріхів і висловлює свої думки про Боже прокляття і кару на землі. Виходячи з біблійного вчен-ня, він пояснює, що Боже благословення необхідне не лише для вічного спасення душі, але й для духовного щастя на землі. Але внаслідок гріха існує також «якесь неблагословення Боже, якесь відвернення Господа Бога від нашої дочасної долі» (с. 71). Таке затримання Божо-го благословення приносить кари на землі для окремих людей і для цілих народів:

«Проклят буде плід твого лона й плід твоєї землі та те, що приведе тобі худоба й що вро-диться в тебе в кошарі... Засватаєш жінку, а ві-зьме її собі інший; збудуєш хату, а жити у ній не будеш... Врожай із твого поля й усю твою працю їстиме народ, якого ти не знаєш; а тебе будуть повсякчасно гнітити й утискати» (Втор.  28, 18. 30. 33).

Таким чином, різні види глибокого душевного не-щастя на землі (безплідність, раптова смерть, розлад сімейного життя) уважалися наслідками відсутності Божого благословення. Митрополит Андрей був впев-нений, що для таких грішників, яким стало трудно або й неможливо сприйняти духовне значення гріха, кари

12

та Божого благословення, потрібно було викласти кон-кретні, матеріяльні наслідки гріха. Це могло би «скло-нити» їх до покаяння та до осягнення того благословен-ня, яке він уважав необхідним для здорового розвитку природних людських сил та культури народів.

У другій частині книжки, «Намова до покаяння», Митрополит старається пояснити грішникам суть грі-ха і про потребу негайного лікування душі, яка пере-буває в такому стані. В основному є тут п’ять тез: без признання вини не може бути покаяння і поправи; без покаяння немає прощення, від чого залежить здоров’я душі і вічне життя; через нерозумність гріха люди-на стає подібною до тварини; грішник є невільником, який потребує визволення; та гріх перевищує людей, оскільки має в собі безконечність, силою якої торкає самого Бога. Розвиваючи ці тези, автор знову підкрес-лює важливість Божого діяння в процесі навернення грішника, пропонує оригінальне пояснення Божого гніву, з огляду на Його милосердя і незмінність, та опи-сує психологічне страждання грішника, яке можна по-рівняти з життям у пеклі. Кінцеві заклики до покаяння не є простими екзортами, а, навпаки,  — вказують на духовний шлях, який веде до праведности:

«Заплач над собою, вернися до Бога і будь добрий!» (с. 119);

«...спробуй вірою подивитись у лице милосердного Батька» (с. 121);

«...вставай іншою людиною та з Божою благодаттю починай нове життя» (с. 125).

Оскільки гріх є результатом гордости (с.  120), пев-ний рівень упокорення в сповіді є логічною протидією. Але це упокорення не повинно базуватися на страху перед наслідками гріха або перед сповідником (який

сам є грішником, с. 121), а радше на духовній зустрічі з милосердним Богом. Щойно тоді можна вважати жаль за гріхи повним і звершеним.

У третій частині книжки, «Додаток про часте Святе Причастя», автор розглядає деякі практичні питання з душпастирської практики таїнств сповіді та Євхарис-тії. Зокрема, як і в раніших працях на цю тему, Митро-полит пояснює важливість (але не обов’язок) частого причащання і ті умови (стан освячуючої благодаті і щирий намір), без яких причастя могло б бути свято-татством.

Хоч Митрополит присвятив Заклик тим, які по-требують особливої помочі в ділі навернення в часі Великого посту, ця наука спрямована також до душпастирів-сповідників. А оскільки йдеться тут про основні правди християнської етики, ця книжка, без сумніву, буде корисною й для ширшої християнської громади.

* * *Благослови, Господи, діло рук Слуги Твого Митро-

полита Андрея для здійснення Твоєї волі, вічного спа-сення нас, грішних.

Андрій Кравчук

Çàêëèê äî ïîêàÿííÿ

У серпні минулого 1938 року в Підлютім я довго працював над посланням до тих, що на Пасху не сповідалися. Послання розросталося, так що з нього зробилася мала книжка. Вона видавалася мені не досить опрацьованою і недокінченою. Повернувшись до Львова, я мав намір докінчити свою працю. З різних причин довго не міг того зробити. Тепер видаю цю працю, трохи поправлену і докінчену, з проханням до всч. духовенства використати її в постних проповідях або перечитати народові цілу чи уривками, які видадуться їм відповідними.

17

Âñòóï

«Дитино! Согрішив? Не чини того більше, а й за гріхи попередні твої молися. Утікай від гріха, немов від гадюки, бо як підійдеш — то він тебе вкусить; його ж бо зуби — левині зуби, які занапа-щують душі людські. Мов двосічний меч — кож-не беззаконня; на рану від нього  — немає ліків». (Сир. 21, 1-3).

Як щороку по Вознесенні, священики пишуть до мене про тих бідних християн, що й цього року не приступи-ли до св.  пасхального причастя. Не хотіли скористати з Божого милосердя, що їх віддавна кличе до покаяння, і, попри нагадування св.  Церкви, попри повторювані прохання і заклики мої та прохання і заклики духовних отців у парафії, перебувають у грісі. Ті мої безрезуль-татні нагадування змушують мене сьогодні промовити знову до Вас уже не моїми словами ані словами св. От-ців, а самими словами Св. Письма. Тому і нинішнє по-слання зачинаю від слів праведного мудреця Старого Завіту. Може, бодай декого з Вас, бідних грішників, спо-нукає до покаяння та думка, що задовго перед Божим Об’явленням, даним Ісусом Христом та апостолами, пе-ред Христовою смертю та установленням св.  таїнства Євхаристії, ще в Старому Завіті люди пізнавали, яке це велике зло, нещастя — свідомо й добровільно пересту-пити Божу заповідь, тобто образити Всевишнього Бога тяжким гріхом. Мудрець, слова якого я навів у вступі, Ісус Сирах, жив коло 300 літ перед Христом. Його книга, названа у Св.  Письмі книгою Премудрости, читається у нас не раз на Вечірні перед великими празниками як паремія. Вона сповнена мудрих порад, потрібних кож-

18

ній розумній людині. Між ними найчастіше трапляєть-ся ця: «Не гріши, а коли ти согрішив, бодай не тривай у грісі, старайся двигнутися, перепросити, до ласки Його вернути, почати нове життя». Старозавітній му-дрець знав добре, що кожний гріх засліплює чолові-ка, що гріх є темрявою, що «Путь безбожників неначе темрява теменна; вони не відають, об що спіткнуться» (Прип. 4, 19). Щоб стримати засліплену людину від грі-ха та щоб її зрушити, показує їй злобу і страшні наслід-ки гріха. Гріх — це укус гадюки, що приносить людині певну смерть, гріх — це тяжка рана, завдана двосічним мечем, яку треба довго лікувати.

А до слів старозавітного мудреця посмію додати, що смертний гріх буває гіршим і небезпечнішим злом, ніж укус гадюки, бо через пристрасть людина може в грі-сі любуватися, тішитися ним, вважати себе щасливою, тимчасом як, навпаки, укушений отруйною гадюкою не може тим укусом, тою їддю тішитися та в ній любу-ватися. Кого вкусила гадюка, той не чекає вечора, а за-раз біжить до лікаря, бо знає, що упущення одного дня може спричинити смерть. Якщо отрута змії дістанеться в кров, уже не знайде недужий ліку на свою рану, його смерть певна. Смертний гріх стає гіршим, небезпечні-шим, коли людина в ньому залишається, коли не стара-ється відразу діяти, не шукає відразу ліків. Гріх задав-нений, довго не сповіданий, до якого людина звикла, який став другою натурою, може запустити в душі таке глибоке коріння, що вже йому ніхто не зарадить. До певної міри про кожний смертний гріх можна казати, що люди йому не зарадять; треба Божої сили, жертви Христової смерти, треба Христових таїнств, які діють силою тієї жертви, треба св.  таїнства покаяння, щоб очистити людську душу з гріха. Це правда, що людська природа, людська воля, людські, хоч які великі, нама-гання є заслабкі, щоб вирвати людину з тої пропасти

19

смерти, якою є кожний смертний гріх. Але все-таки, за Божою благодаттю, грішник, котрий щойно впав у тяж-кий гріх, коли протре очі, коли, за Божою благодаттю, бодай трохи пробудиться, може, подумає собі, як блуд-ний син: «Опам’ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. При-йми мене як одного з твоїх наймитів» (Лк. 17, 19).

Та добра думка, дана людині Божою благодаттю з неба, рятує нещасного грішника і повертає його бать-ківській любові. Гірше, коли людина звикає до життя тварини, коли в болоті гріха перебуває місяцями, рока-ми й коли так полюбить болото, що вже боїться чистої води і чистого повітря. Тоді душі важче піднестися. Не тому, що Божа благодать не давала б особі нагоди ви-правитися. Як кожну людину, так і її, бідну, Бог хоче рятувати, бо не бажає смерти грішника, а прагне, «щоб усі спаслися» (1  Тим.  2, 4). І його, нещасного, Божа доброта приводить до покаяння (Рим.  2, 4). І віддав-на Бог своєю благодаттю чекає на його навернення та добрими спонуканнями неначе стукає до його серця. Не тому трудне навернення, що Бог не дає для нього сили, а тому, що грішник відкидає Божі спонуки, не слухає Божого голосу, не хоче піднестися і «збирає гнів на себе в день гніву» (Рим, 2, 5). Безпосередньо після упадку Божий голос лунав йому голосніше, але коли не хотів слухати, коли відвертався від Божого голосу, коли затуляв вуха, коли в новому грісі, може, навіть тяжчому, шукав забуття, — нещасний переставав від-чувати, чути Божий голос, звик відвертатися, легко-важити Божою добротою, звик оминати всяку нагоду виправитися, і тому для нього виправлення, покаян-ня, повернення до Батька стало чимраз труднішим.

20

А коли до смертного гріха, довго не спокутуваного, додає святотатську сповідь, тобто сповідь, у якій сві-домо й добровільно закриває, утаює гріх, не хотячи до нього признатися, а по такій святотатській сповіді приступить ще по-святотатськи до св.  причастя, тоб-то прийме Пресвяту Євхаристію, як Юда, зі смертним гріхом у душі, тоді його покаяння і навернення стає ще безконечно трудніше, воно стає таке трудне, що май-же неможливе. Воно не є неможливе, адже Бог кожної хвилини готовий усе простити, кожної хвилини гото-вий дати благодать для виправлення, і якщо грішник лише схотів би, міг би з тою благодаттю піднестися, але якраз у тому трудність, що грішник не хоче, що він від-кидає від себе Божу благодать навернення. Тоді його стан стає по-людськи безнадійний, тоді видається, що до нього можна застосувати страшні слова св. Павла у Посланні до євреїв: «Воно бо неможливо тих, — які раз просвітились були, що скуштували небесного дару й стали учасниками Святого Духа, скуштували доброго Божого слова й сил майбутнього віку, та й відпали! — знов оновлювати до покаяння, тих, які знову собі са-мим розпинають Божого Сина і прилюдно зневажа-ють» (Євр. 6, 4-6).

Наскільки ж страшніше, гірше, небезпечніше стано-вище людей, що не лише перебувають у грісі, але, крім тої Божої кари, на яку заслуговує кожний смертний гріх, стягають на себе окреме додаткове прокляття чи кару, що не відкладається на день Божого суду так, як усяка кара за смертний гріх, але вже в цьому житті пе-ред смертю спадає безмежним тягарем на душу і життя нещасної людини, що на те заслужила.

Щоб привести до покаяння і тих, що торік не при-ступили до пасхального причастя, і взагалі всіх бідних грішників, що живуть без освячуючої Божої благодаті і мало або й нічого не знають про те, хочу цього року

21

розглянути насамперед злобу тих гріхів, що є більши-ми, тяжчими від інших і через те заслуговують на біль-шу кару. Якщо грішник за Божою благодаттю пізнав би злобу гріха, якщо подивився б в очі тому мерзенному й страшному нещастю, яке грозить йому, то, без сумніву, злякався б сам перед собою, засоромився б і звернувся б до милосердного Бога, Небесного Отця, з бажанням повернутися до Його святої благодаті.

Тяжчим від інших гріхів є передовсім гріх спокуси. Та обставина, що грішна поведінка людини негативно впливає на інших, робить із кожного гріха окремий гріх, який називаємо спокусою.

На другому місці придивимося до тих гріхів, які на-зиваємо головними. Хоч вони самі собою можуть ще бути гріхом, не більшим від інших, та в них, неначе в зародку, містяться інші, з них інші випливають. Тому вони є гірші й небезпечніші від інших. Вони неначе вожді й провідники, які є немов головами ворожої ар-мії гріхів, що на нас нападає.

На третьому місці обговоримо ті гріхи, про які у Св. Письмі сказано, що вони кличуть до неба про Божу помсту на грішника. Їх у Св. Письмі показано так, що людину, яка їх допускається, названо проклятою. Вони, за наукою Св.  Письма, стягають на душу якусь Божу кару, що вже на цьому світі неначе належиться. Тою ка-рою буває часом і нагла смерть.

На четвертому місці розглянемо ті гріхи, що їх у наших катихизмах називаємо гріхами проти Святого Духа. Про них, або бодай про їхній вищий і повніший ступінь, Христос каже в Євангелії, що вони є непро-щенні, що для того роду грішників немає прощення ані в цьому світі, ані у вічності.

У кінці обговоримо гріхи, що їх звичайний сповід-ник не може розрішати, їх називаємо застереженими гріхами. Деякі гріхи застерігає собі або йому застерігає

22

церковне право, ординарій, себто єпархіяльний єпис-коп, деякі гріхи є церковним правом та рішенням Апостольського Престолу застережені найвищому Зверхникові Церкви — Римському Папі.

Показавши всі ці роди тяжчих та небезпечніших гріхів, будемо старатися збудити жаль за гріхи, вияви-ти причини, які мають схиляти грішника до покаяння, та спосіб, яким при Божій благодаті він може дійти до покаяння. Крім того, будемо старатися заохотити гріш-ників, аби, як каже апостол, приступали з довір’ям до престолу Божої благодаті, щоб одержати милосердя і знайти благодать потрібної помочі (Євр. 4, 16).

²ÃÐ²Õ ÑÏÎÊÓÑÈ

Кожний християнин знає, що між гріхами смертними, тобто між тими гріхами, з яких кожний зокрема заслу-говує на вічну кару в пеклі, є гріхи, одні від одних тяжчі. Кожний християнин знає, нпр., про той страшний гріх, що його називаємо згіршенням, або спокусою. Кожний знає той фрагмент Св. Письма, що його християнин не може без страху перечитати: «А хто спокусить одно-го з тих малих, що вірують у Мене, такому було б ліп-ше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря. ...горе тій людині, через яку спокуси приходять (Мт. 18, 6-7). Хто тільки вірить у Богом об’явлену правду через Ісуса Христа, хто ві-рить у Св.  Євангеліє, тому при читанні або слуханні тих слів мусить перейти через ціле тіло трепет жаху на саму гадку, що, може, і він мав те нещастя допуститися гріха, яким дав згіршення ближнім, передусім малим, простим, убогим або молодим, тобто коли своєю по-

23

ведінкою навів їх на дорогу гріха. Той гріх страшний тим, що навіть тоді, коли людина спокутує його щири-ми сльозами покаяння, не має змоги виправити чи від-кликати те зло, яке навела на душу ближнього. Згірше-на нею особа зійшла, може, на дороги гріха, відступила від Божого закону, від віри в Бога. Тепер за гріх спокуси нещасний грішник кається, хотів би все виправити, але як же скасувати те, що вже раз сталося, як на правед-ну дорогу покаяння повернути згіршеного, про якого, може, і не знає, де він? А що сказати про страшне ста-новище людини, яка не одному, а багатьом дала згір-шення, що сказати про людину, коли її гріх люди обго-ворюють, коли той гріх став взірцем для наслідування або коли за тим гріхом судять про Боже Об’явлення і християнство? Така людська природа. Коли, нпр., не-християни або й християни, мало віруючі чи й цілком невіруючі, бачать незаконні вчинки осіб, які голосно й одверто визнають себе християнами, нпр., членами братства, членами Католицької Акції, членами «Орлів» тощо, вони мають причину думати, що віра тих людей така, як їхні вчинки. Така думка видається навіть ро-зумною і природною, бо поведінка людини має бути такою, якими є її переконання. А коли люди в комусь бачать невідповідність переконання і поведінки, то, природно, легковажать переконаннями і вірою таких людей, дії яких не заслуговують на пошану. Тим-то не-християни судять про християнську віру і про Ісуса Христа за тим, як чинять християни.

«Горе людям, — каже Св. Письмо, — через яких моє ім’я хулиться поміж поганами» (Пор.  Іс.  52, 5). Такі люди своєю поведінкою відвертають інших від віри, від Ісуса Христа. Вони подібні до тих безбожних синів Елі-священика, що своїми грішними діями відвертали людей від Божого храму і відводили від жертв (1 Сам. 2, 17). Їхній гріх був такою тяжкою спокусою, що не тіль-

24

ки на них самих стягнув страшну смерть, а й на їхнього батька, старого священика, а також на ввесь народ на-вів велике нещастя — погром филистим’ян. Хоч батько їх і повчав, не минула його страшна смерть тільки тому, що не повчав досить гостро й суворо, що не відлучив їх від Божого жертовника і від приношення жертв.

З цього прикладу і з багатьох інших бачимо, що гріх спокуси стягав на людину Божу кару ще за життя. Цей гріх в особливий спосіб заслуговує покарання і на цьо-му світі. Це, зрештою, річ досить природна. Якщо є чесноти, що заслуговують на нагороду на цьому світі, як того вчить нас 4-а Божа заповідь, мусять бути і такі провини, що заслуговують на дочасну кару. Це чітко випливає і зі слова Христового: «Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив’язано йому до шиї». Коли грішникові краще вмирати такою страшною смертю, то, очевидно, ще краще було б йому зазнати іншої, мен-шої кари, нпр., було б щастям для гіршителя, коли Бог зіслав би на нього тяжку хворобу, бідність, тяжкі хво-роби в родині або й інші тяжкі присуди Божого прови-діння, що були б карою за спокусу. А навіть треба ска-зати, що такі кари на цьому світі були б для гіршителя великим Божим даром, рятували б душу через дочасну кару від вічної. Вони давали б надію на уникнення ві-чної кари, очевидно, лише тоді, коли гіршитель, ко-ристаючи з дочасної кари, виправився б і покаявся б з гріха .

Маємо, зрештою, і у Св.  Письмі інші приклади до-часної тяжкої кари за гріх спокуси. Коли цар Давид у хвилині забуття дав своєму народові спокусу, почув такий Божий засуд: «Тільки ж за те, що ти таким учин-ком тяжко образив Господа, дитина, що в тебе народи-лась, напевно вмре» (2 Сам. 12, 14).

25

²²ÃÎËÎÂͲ ÃвÕÈ

Головними гріхами називаємо ті, що є неначе джерела-ми та корінням інших гріхів і пороків. Тими гріхами є:

1. Гордість, яка протилежна чесноті покори.2. Захланність, що протилежна чесноті щедрости.3. Безсоромність, що протилежна чесноті стидли-

вости.4. Гнів, що протилежний чесноті лагідности.5. Нестриманість, що протилежна чесноті стрима-

ности, посту.6. Заздрість, що протилежна чесноті радости за

чуже добро.7. Лінивство, що протилежне чесноті старанности

та дбайливости.Про перший із цих гріхів, про гордість, каже

Св.  Письмо: «Бо початок гордині являє собою гріх» (Сир.  10, 13). Слово «гордість» означає різні стани душі. Насамперед так називають нестримний потяг до власного вивищення. Гордістю також називають легко-важення Божого закону, коли людина не хоче йому під-коритися. А на третьому місці гордістю треба назвати нахил зіпсутої природи до такого легковаження Божо-го закону. У цьому, третьому, значенні гордість є по-чатком усіх гріхів. Хто не бореться з тим нахилом, хто не працює над подоланням своїх пристрастей, а пере-довсім пристрасти гордости, той буде ображати Госпо-да Бога усіма гріхами, тобто буде легковажити Божий закон у всіх наказаних або заборонених вчинках. Але і в першому, і в другому значенні гордість є причиною інших гріхів. У першому значенні: хто шукає свого вивищення, буде шукати його різними незаконними

126

ÄÎÄÀÒÎÊ ÏÐÎ ×ÀÑÒÅ ÑÂ. ÏÐÈ×ÀÑÒß

Практика частішого, а навіть щоденного св. причастя, до якої Папа Пій X наполегливо заохочував вірних, а передусім молодь, поширилася досить значно і в нас. У багатьох парафіях число причасників, навіть щоденно, буває досить значним, а в школах, сиротинцях, при-тулках, бурсах та інститутах молодь радо горнеться до св. причастя.

Цей звичай є причиною безмежних благ, і духо-венство повинно, безумовно, цей звичай хвалити та поширювати. У декретах апостольського Престолу велику увагу звернено на часте св. причастя шкільної молоді. Так, нпр., у декреті, що починається словами «Sacra Tridentina Synodus...», під ч. 7 є такі слова: «Часте й щоденне причастя... треба поширювати передовсім у духовних семінаріях..., а так само у всіх інших христи-янських виховних закладах». А в декреті, що почина-ється словами «Quam singulari...», під ч. 6 читаємо: «Ті, що провадять виховання молоді, мають всіма способа-ми старатися, щоб по першому причастю хлопці при-ступали частіше до св. причастя, а, наскільки це мож-ливо, — навіть і щодня, як цього Христос і св. Церква бажають, та щоб це робили з цілковитою побожністю, на яку здатна їхня молодість. Але так само дбайливо треба безнастанно пригадувати про зберігання тих умов, які необхідні для частого причастя. Тими умова-ми є стан освячуючої благодаті і чистий, щирий намір. Треба вживати відповідних засобів, щоб перешкодити недостойному прийманню тієї ангельської і Божої по-живи. Апостол каже: «Тому хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за тіло і кров Господню» (1 Кор. 11, 27).

Небезпека святотатського причастя настільки пов’язана з практикою частого і щоденного причас-

127

тя, що, хвалячи одне, треба одночасно дуже застері-гати перед іншим. Та небезпека спирається в дечому на загальнолюдську вдачу — людина мало цінує те, до чого щодня звикла. Та небезпека більшає, коли молодь спільно приступає до св. причастя, що буває в семіна-ріях, у монастирях і взагалі у виховних закладах. Під час таких спільних, загальних причасть цілого дому, зібрання, братства чи товариства легко може статися, що хтось з усвідомленням гріха приступить до св. при-частя, спонукуваний до того прикладом товаришів й острахом перед здивуванням і судом інших, переду-сім старших і настоятелів. Молодий може боятися, що його осуджуватимуть за стримання від причастя і підозрюватимуть в якійсь тайній провині.

Тому необхідно, щоб катехити, проповідники, керів-ники духовних вправ і взагалі душпастирі шукали від-повідних засобів, які вберігали б вірних від страшного злочину святотатського причастя. Для того передусім треба, щоб при кожній нагоді заохочування до часті-шого причастя наполегливо повторювали: по-перше, що частіше причастя ніколи не є обов’язком, не нака-зане; по-друге, що не годиться й не вільно приступати до св. причастя без необхідних умов. Перше зрозуміле : християнин законом Божим і законом церковним не зобов’язаний до частішого причастя, ніж раз на рік. Церква запрошує, заохочує, але ніколи не наказує час-тішого св. причастя. І навіть пасхальне св. причастя в деяких виняткових обставинах можна пропустити або відкласти за порадою свого сповідника, як це говорить канон 859. § 1 Кодексу західного церковного права. Ко-декс церковного права справді не зобов’язує нас, але є доказом духа св. Церкви, яка так обережно зобов’язує до причастя навіть раз на рік7. Відповідно до того тре-ба сказати, що нема ніколи ніякої причини дивуватися

7 ККСЦ, кан. 461, § 3. кан. 708.

128

або підозрювати, якщо хтось навіть там, де є загаль-ний звичай щоденно причащатися, не приступить до причастя. Усі мусять це розуміти, і та правда має бути людям пояснювана і загально відома. Тоді ніхто не ма-тиме нагоди по-святотатськи причащатися зі страху перед підозріннями чи яким-небудь невдоволенням.

Умови до св.  причастя також мають бути зрозумі-ло представлені, і кожний мусить їх чітко розуміти та про них пам’ятати. Перша умова  — це стан освячую-чої благодаті, причастя Тіла й Крови Господньої — це життя для добрих, але смерть для злих. А злими пе-ред Господом Богом є всі християни, що не живуть у стані освячуючої благодаті. Треба, щоб вірні боялися того страшного злочину, яким є святотатське причастя. Кожний мусить чітко розуміти й пам’ятати, що хрис-тиянинові не вільно приступати до св. причастя, якщо совість звинувачує його в смертному грісі. У такому випадку не вільно йому причащатися навіть тоді, коли думав би, що має досконалий жаль. По тяжкім упад-ку треба розрішення в сповіді перед св. причастям. Без того розрішення причастя заборонене.

Крім стану освячуючої благодаті, треба щирого й доброго наміру. А намір полягає в тому, щоб той, хто причащається, не приступав зі звичаю, ані про людське око, ані з ніякого людського мотиву. Мусить у причасті хотіти сподобатися Богові, наблизитися до Ісуса Хрис-та, шукати ліку на недуги своєї душі й допомоги для подолання своїх хиб (dec. Sacra Trid. Syn. n.  2). Крім того, «щоб приступати часто або щоденно до св. при-частя обережно і з більшою заслугою, треба поради сповідника» (там само, п. 5).

Не треба дозволу священика. Священик, який при-чащає, не має права питати причасників про св.  спо-відь і не має права відмовити їм у св.  причасті. Від-мовити комусь у причасті  — це страшна зневага для

129

християнина, і священикові під тяжким гріхом забо-ронено так зневажати вірного  — за винятком, коли християнин є прилюдним грішником, тобто грішни-ком, відомим усім. Тому священикові заборонено да-вати причастя християнинові, що живе «на віру», що належить до якоїсь секти, що дає публічне згіршення п’янством тощо. Такому загальновідомому грішникові священик не має права давати причастя, інакше важ-ко згрішить, виставляючи Пресвяте Таїнство Христа на зневагу грішникові. У всіх інших випадках, коли вірний хоче приступити до св.  Трапези, заохочений словами священика: «Зі страхом Божим і вірою при-ступіть», священик під тяжким гріхом зобов’язаний дати причастя, навіть тоді, коли приватно знає, що цей християнин має тяжкий гріх. Може бути таке, що гріш-ник перед причастям приступав до сповіді і не дістав розрішення через брак доброго налаштування. Свя-щеник, не даючи розрішення, мусить попередити ка-янника, щоб той не приступав до причастя, але коли попри ту пересторогу каянник приступить до св. Тра-пези, священик не має права відмовити йому причастя, бо тим способом визнав би його грішником, а через те зраджував би печать сповіді. А навіть хоча б і не зі спо-віді священик про когось знав, що той є грішником, але не публічним, а тайним, то й тоді не мав би права його оминути і заплямувати його перед людьми.

Раніше вірні не мали права приступати до св. при-частя без дозволу сповідника. Сповідник мав розсу-дити, чи каянник досить над собою працює, чи досить бореться зі своїми пристрастями, щоб без шкоди для душі причащатися кілька днів по сповіді. Декрет Пія X змінив ту практику. Тепер не треба дозволу священика, треба тільки поради, але та порада може бути дана на цілий рік, може бути дана одним священиком, хоч дру-гий не дав би її, і тоді вірному можна причащатися за

130

радою одного з них. Але коли християнин певний про чистоту своєї совісти, йому вільно причащатися і про-ти поради священика, бо такий характер поради. А за причастя і за приступання до нього завжди відповідає не священик, а вірний. Певно, вірний вчинить необе-режно, коли проти поради священика буде причаща-тися частіше, але не согрішить, бо може мати причини вважати, що така порада невідповідна для нього.

Разом із заохоченням до частого причастя треба за-охочувати і до частої сповіді. Сповідь перед причастям не обов’язкова, за винятком тяжкого гріха. Але людина, яка хоче часто приступати до причастя, мусить мати совість, вразливу на образу Бога й на усякі небезпеки тяжкого гріха, а така совість виробляється через мудру й достойну сповідь і поради доброго сповідника. У ви-ховних закладах, де заохочують до частого причастя, треба подбати, щоб у передбачених випадках бодай час від часу кожний мав нагоду перед св. причастям при-ступати і до св. сповіді.

З досвіду відомо, що перед пасхальним причастям добрі душпастирі стараються запросити невідомих у парохії сповідників, до яких приступили б без стра-ху і такі грішники, які боялися б сповідатися у свого о. пароха . Само собою зрозуміло, що парох не має нія-кого права вимагати, щоб усі сповідалися в нього. Така практика була б, напевно, причиною не одного свято-татства, і за ті святотатства відповідав би душпастир.

У семінаріях і більших виховних закладах та в мо-настирях церковне право вимагає, щоб завжди було бодай два сповідники, до котрих усі мали б вільний доступ. Настоятелів також зобов’язано, щоб ніколи не робили труднощів, коли б хто хотів сповідатися в ін-шого священика.

Треба, очевидно, сказати й те, що неправильно чини-ли б, нпр., монахині, якщо вимагали б для себе якихсь

131

надзвичайних речей — нпр., сповіді у священика дуже зайнятого чи того, що далеко мешкає, й вимагали б, щоб настоятелька запрошувала їм якраз того священи-ка. Безперечно, у поважних випадках вірний може йти до сповіді хоча б і далеко, але турбувати священика, що мешкає неблизько, може хіба важкохворий або вмира-ючий, і те саме стосується і до монаших згромаджень чи до більших виховних закладів. Для більших інсти-туцій, де багато кандидатів до сповіді, треба бодай час від часу давати їм нагоду сповідатися у незнайомого священика, щоб без ніякого страху вони могли розкая-тися у всіх своїх гріхах.

У Східних Церквах св. причастя дають і дітям безпо-середньо після хрещення та миропомазання. Цей звичай скасував у нас Замойський Синод у розділі «Про хрещен-ня» (тит. 3, § 1). Без сумніву — зі страху, щоб не наражати Пресвятої Христової Крови на пролиття. Цієї заборони Замойського Синоду не можна пояснювати так, що діти щойно після першої сповіді, тобто на 7, 8, чи 9-му році життя мають приступати до св. причастя. Коли ж і в За-хідній Церкві вертається практика допускати до св. при-частя дітей у 3 або 4-річному віці, перед часом, коли ди-тина може тяжко согрішити і каятися з гріха у св. сповіді, то й ми поступово мусимо пришвидшувати в дітей пору, коли їх допускають до причастя. На Заході священики допускають до причастя дитину тоді, коли вона починає розрізняти між звичайною поживою і якоюсь святою поживою, хоч ще не може нічого знати про правди віри. Там, де в правдиво християнській родині мати стараєть-ся прищепити в душі дитини релігійні поняття про Бога, святість, молитву, можна й треба таких дітей причащати відразу після третього року життя, а загально так можна і треба чинити в притулках для сиріт, в дитячих будин-ках, які ведуть монахині, бодай щодо дітей, трохи більше розвинених і вразливих на релігійні поняття.

133

Çì³ñò

Вступне слово ...........................................................................5

Заклик до покаяння ...................................................15Вступ ..........................................................................................17 І ГРІХ СПОКУСИ ..............................................................22

ІІ ГОЛОВНІ ГРІХИ .............................................................25

III ГРІХИ, ЩО КЛИЧУТЬ ПРОПОМСТУ ДО НЕБА .......................................................29

IV НЕПРОЩЕННІ ГРІХИ ..................................................46 V ЗАТРИМАНІ ГРІХИ ......................................................65 VI БОЖЕ ПРОКЛЯТТЯ ......................................................68

Спонука до покаяння ................................................. 81Вступ ..........................................................................................83

І ВИЗНАЙТЕ СЕБЕ ВИННИМ ......................................88 II ГРІХ — ЦЕ НАЙБІЛЬШЕ ЗЛО .................................... 91 III ГРІХ — ЦЕ НАЙБІЛЬШИЙ НЕРОЗУМ ....................97 ІV ГРІХ — ЦЕ НЕВОЛЯ ....................................................103 V ГРІХ — ЦЕ ПРОВИНА ПЕРЕД БОГОМ ................ 110

ДОДАТОК ПРО ЧАСТЕ СВ. ПРИЧАСТЯ ......................126