Всеукраїнський Центр вивчення Голокосту «Ткума»Tkuma All-Ukrainian Center for Holocaust Studies

Музей «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні»Museum «Jewish Memory and Holocaust in Ukraine»

Асоціація євреїв – колишніх в’язнів геттоі концтаборівThe Association of Jews - former prisoners of ghettos and concentration camps

UJE («Українсько-єврейська зустріч», Канада)UJE («Ukrainian Jewish Encounter», Canada)

Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба»All-Ukrainian Association of Teachers of History and Social Sciences «Nova Doba»

Єврейський фонд УкраїниThe Jewish Foundation of Ukraine

Єврейський форум УкраїниThe Jewish Forum of Ukraine

Materials of the International Scholarly-Practical Conference

Dnipropetrovsk2013

HISTORICAL MEMORY ABOUT THE WAR AND THE HOLOCAUST

Kyiv, September 28–30, 2012Dedicated to the 71st Anniversary of the Babi Yar

Матеріали міжнародної науково-практичної конференції

Дніпропетровськ2013

ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ ПРО ВІЙНУ ТА ГОЛОКОСТ

Київ, 28–30 вересня 2012 р.Присвячено 71-й річниці трагедії Бабиного Яру

УДК 94 (=411.16) (477)ББК 63.3

M 34

M 34

Materials of the International Scholarly-Practical Conference “Historical Memory about the War and the Holocaust”, Kyiv, September 28–30, 2012 : Articles and reports. – Dnipropetrovsk: “Tkuma” Center, 2013. – 260 p.

The collection contains scientific articles and reports on various aspects of the Holocaust history and memory in the context of Ukrai-nian and world history. Recommended for researchers, PG students, students, teachers and all those interested in history.

© Всеукраїнський центр вивчення Голокосту «Ткума» («Відродження»), 2013.

© «Ліра», 2013.ISBN 978-966-383-453-5

УДК 94 (=411.16) (477)ББК 63.3

Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Історична пам’ять про війну та Голокост», Київ, 28–30 вересня 2012 р. : Статті та повідомлення. – Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 2013. – 260 с.

ISBN 978-966-383-453-5

Збірка містить наукові статті та доповіді, присвячені різним аспектам історії Голокосту та пам’яті про нього в контексті укра-їнської та всесвітньої історії. Рекомендована науковим співробіт-никам, аспірантам, студентам, вчителям та всім, хто цікавиться історією.

5

МІЖНАРОДНА НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ «ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ

ПРО ВІЙНУ ТА ГОЛОКОСТ»

28–30 вересня 2012 р. у Києві відбулася Міжнародна науко-во-практична конференція «Історична пам’ять про війну та Голо-кост», присвячена 71-й річниці трагедії Бабиного Яру. Захід було організовано та проведено Всеукраїнським центром вивчення Голокосту «Ткума» за сприяння та фінансової підтримки наступ-них організацій: Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Міжнародної організації зі співробітництва з увічнення та вивчення Голокосту «Task-Force», Конференції з матеріальних вимог євреїв до Німеччини «Claims Conference», Американського єврейського розподільчого комітету «Джойнт», Голландського єв-рейського гуманітарного фонду «Dutch Fund». У конференції, яка проходила у приміщенні київського Будинку вчених, взяли участь провідні вчені, викладачі вищих навчальних закладів, дипломатич-ні представники – усього 40 учасників з 10 країн світу (Австрія, Ізраїль, Канада, Німеччина, Франція, Білорусь, Вірменія, Молдова, Росія, Україна).

Робота конференції розпочалася зі звернень від дипломатичних представництв та організацій до учасників конференції. З промо-вами виступили: д-р Арон Вайс, координатор програм «Джойнт» в СНД; Олена Галєгова, методист Інституту інноваційний техноло-гій та змісту освіти Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України; Амір Бен Цві, директор програм «Джойнт» в Україні; Бе-рел Родал, Голова правління UJE (Українсько-єврейська зустріч); Аркадій Монастирський, Голова правління Єврейського Фонду України, Президент Єврейського Форуму України.

Серед науковців на пленарному засіданні виступили проф. Владислав Гриневич з доповіддю «Моделі історичної пам’яті про Другу світову війну та Голокост в сучасній Україні»; проф. Дітер Поль з доповіддю «Голокост та пам’ять про Голокост в Європі та Україні»; д-р Ігор Щупак з доповіддю «Історична

6

пам’ять про Голокост в Музеї “Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні”».

Під час конференції діяла мобільна музейно-освітня вистав-ка «Голокост в Україні» та виставка наукової та педагогічної літератури з історії Голокосту, виданої Центром «Ткума».

Не менш насиченою була друга частина конференційного дня. Прозвучали доповіді відомих дослідників з України, Росії, Німеч-чини та Канади. Серед них варто відзначити виступи д-ра Андрія Боляновського, проф. Тараса Лупула, проф. Оксани Салати (Україна), проф. Геннадія Костирченка (Росія), проф. Кая Стру-ве (Німеччина) та Берела Родала (Канада).

Заключною подією першого дня конференції був Круглий стіл науковців, політиків та громадських діячів, на якому обговорювалися актуальні проблеми вивчення різних аспектів історії Голокосту, їх сприйняття у суспільстві та окремих його прошарках. Керували дискусією д-р Арон Вайс (Ізраїль), проф. Владислав Гриневич, Аркадій Монастирський (Україна), д-р Леонід Тьорушкін (Росія).

Другого дня робота конференції продовжувалася у форматі доповідей учасників з України, Франції та Вірменії. Також прово-дилася Панельна дискусія експертів, присвячена відображенню пам’яті про війну та Голокост у свідомості українського суспіль-ства, під час якої науковці торкалися проблем термінології, зокре-ма застосування терміну «Велика Вітчизняна війна» та його ре-левантності для сучасної української історіографії. Модераторами дискусії були д-р Тамара Бакка, д-р Людмила Гриневич (Укра-їна), д-р Аркадій Зельцер (Ізраїль), проф. Дітер Поль (Австрія).

Наприкінці другого дня конференції відбулася презентація книги проф. Владислава Гриневича «Неприборкане різноголос-ся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 – червень 1941 рр.». У монографії представлено авторське осмислення контекстів того різноголосся українського суспіль-ства, яке комуністична влада намагалася приборкати. Автор дово-дить, що саме нелояльністю вагомої частини населення до сталін-

7

ського режиму була зумовлена воєнно-політична катастрофа СРСР 1941 р. Особливе місце в книзі займає «єврейське питання», зокре-ма – проблема антисемітизму в українському суспільстві та в лавах Червоної армії, ідеологічні передумови Голокосту, що формували-ся нацистським режимом у Європі.

У презентації книги взяли участь відомі вчені, журналісти та громадські діячі, серед яких проф. Ярослав Грицак, д-р Володи-мир В’ятрович, проф. Оля Гнатюк (Польща), д-р Ярослав Пи-линський, проф. Мирон Стахів та ін. Модерував дискусію д-р Ігор Щупак.

Наступного дня, 30 вересня, учасники конференції вшанували пам’ять жертв Голокосту на щорічній церемонії в Бабиному Ярі, де з промовами виступили представники органів влади України та єврейських громадських організацій міста Києва.

Після церемонії, у Будинку вчених відбулося завершення та підбиття підсумків конференції. Науковці висловили свої вра-ження, побажання подяки стосовно проведеного заходу. На за-вершення директор «Ткуми» Ігор Щупак обговорив з присутніми шляхи та можливості їхнього подальшого співробітництва та учас-ті у наукових проектах «Ткуми» та Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні».

8

INTERNATIONAL SCHOLARLY-PRACTICAL CONFERENCE “HISTORICAL MEMORY ABOUT

THE WAR AND THE HOLOCAUST”

International Scholarly-Practical Conference “Historical Memory about the War and the Holocaust” devoted to the 71st a nniversary of Babi Yar tragedy has been held on September 28–30, 2013 in Kyiv. The event has been organized and conducted by “Tkuma” All-Ukrainian Center for Holocaust Studies with financial supporting of the following organizations: Ministry of Education and Science, Youth and Sports of Ukraine, Task Force for International Cooperation on Holocaust Education, Remembrance and Research, Conference on Jewish Material Claims against Germany, American Jewish Joint Distribution Committee and Dutch Jewish Humanitarian Fund. Leading scholars, university lecturers, diplomatic representatives have taken part in the Conference organized in the Kyiv House of Scientists. All in all there have been 40 participants from 10 countries worldwide (Austria, Israel, Canada, Germany, France, Belarus, Armenia, Moldova, Russia and Ukraine).

The Conference has begun with the addresses of diplomatic missions and organizations to the participants of the Conference. Among the speakers there have been: Dr. Aharon Weiss, “Joint” Program Coordinator in the CIS; Olena Galegova, Methodologist of the Institute of Innovative Technologies and Education Content run by Ministry of Education, Science, Youth and Sports of Ukraine; Amir Ben Zvi, “Joint” Program Director in Ukraine; Berel Rodal, UJE (Ukrainian Jewish Encounter) Board Director; Arkadiy Monastyrskyi, Chairman of the Jewish Foundation of Ukraine, President of the Jewish Forum of Ukraine.

Among the scholars who have taken part in the plenary session there have been: Prof. Vladyslav Grynevych with his report “The Models of Historical Memory about World War II and Holocaust in Modern Ukraine”; Prof. Dieter Pohl presented the report “Holocaust and

9

Holocaust Memory in Europe and Ukraine”; Dr. Igor Shchupak presented his report «Historical Memory about the Holocaust in Museum “Jewish Memory and Holocaust in Ukraine”».

The mobile museum-educational exhibition “Holocaust in Ukraine” and exposition of scientific and educational literature on the Holocaust history, published by “Tkuma” Center, have been opened for the visitors during the Conference.

The second part of the first Conference day has been equally in- teresting and rich. The participants have listened to the reports of famous researchers from Ukraine, Russia, Germany and Canada. The reports made by Dr. Andriy Bolyanovsky, Prof. Taras Lupul, Prof. Oksana Salata, Prof. Gennadiy Kostyrchenko (Russia), Prof. Kai Struve (Germany) and Berel Rodal (Canada) have been noteworthy.

Round table of scholars, politicians and public leaders has become the final event of the first day. The discussion has been dedicated to the current problems of various aspects Holocaust, their perception in society and its separate clusters. The discussion has been moderated by Dr. Aharon Weiss (Israel), Prof. Vladyslav Hrynevych, Arkadiy Monastyrsky (Ukraine) and Dr. Leonid Tyorushkin (Russia).

The second Conference day has preserved the format of reports prepared by the participants from Ukraine, France and Armenia. The panel discussion of the experts has been conducted as well. It has been devoted to the memory about the War and the Holocaust in the consciousness of the Ukrainian society. During the discussion the experts dealt with the problems of terminology, specifically the use of the term “Great Patriotic War” and its relevance for modern Ukrainian historiography. Dr. Tamara Bakka, Dr. Lyudmyla Hrynevych (Ukraine), Dr. Arkadiy Zeltzer (Israel) and Prof. Dieter Pohl (Austria) have been moderators of this discussion.

Presentation of the book by Prof. Vladyslav Hrynevych “Unbridled Dissonance: The Second World War and Socio-Political Identities in Ukraine, 1939 – June 1941”. The monograph presents the author’s understanding of the dissonance of Ukrainian society, which communist power was trying to bridle. The author proves that the

10

disloyalty of considerable part of the population to the Stalinist regime had caused military and political catastrophe of the USSR in 1941.

“Jewish question” holds special place in the book, in particular the problem of anti-Semitism in the Ukrainian society and in the Red Army, ideological background of the Holocaust, formed by the Nazi regime in Europe.

Prominent scholars, journalists and public activists have taken part in this event. Among them it stands to mention Prof. Yaroslav Hrytsak, Dr. Volodymyr Vyatrovych, Prof. Olya Hnatyuk (Poland), Dr. Yaroslav Pylynsky, Prof. Myron Stakhov and others. Dr. Igor Shchupak has been a moderator.

The next day, September 30, the participants of the Conference have taken part in the annual ceremony to commemorate Holocaust victims at Babi Yar, where the representatives of the Ukrainian go- vernment and Jewish public organizations from Kyiv have made their speeches.

After the ceremony, completion and Summary of the Conference have been held in the House of Scientists. The scholars have expressed their impressions and gratitude for the event. At the end Igor Shchupak, “Tkuma” Director, has discussed with the participants the ways and possibilities of their further cooperation and participation in research projects of “Tkuma” and Museum “Jewish Memory and Holocaust in Ukraine”.

11

REPORTS / ДОПОВІДІ / ДОКЛАДЫ

Dieter Pohl,Alpen-Adria-Universität Klagenfurt

(Klagenfurt, Austria)

HOLOCAUST AND HOLOCAUST MEMORY IN EUROPE AND UKRAINE

This is a very broad subject. In the following I want to focus on Ho-locaust Memory in Ukraine, but also put it in context with the course of the Holocaust, both in Europe in general, and in Ukraine in particular, as well as discussing its place it within the culture of Holocaust memory which prevails in Europe generally.

Let us start with a simple question: What was the Holocaust in Ukraine? Undoubtedly, there is a common understanding that the Ho-locaust refers to the murder of all those persons, who the Nazis or Ger-mans considered Jewish. A majority of these victims of Nazi persecu-tion considered themselves to be Jews, while a minority did not have any connections to Judaism except for Jewish ancestry or by being de-clared Jews by Nazi institutions, as was the case with the Crimchaks. Conversely, it is much more difficult to answer the question of how to define “the Ukraine” was during the time of the Holocaust. Since the Ukraine was not an independent nation state during World War II, most historians refer to the present frontiers of independent Ukraine as the framework of their analysis. Nevertheless, from the perspective of 1941, the answer to this question remains unclear. The government of Poland, for example, maintains that about three million Polish Jews were murdered during the German occupation, but amongst others, this figure includes approximately 750,000 Jewish victims from what is to-day Western Ukraine. Carpathian Ukraine or the Crimea was not even a part of the Ukrainian Socialist Soviet Republic during the war. Thus, it is necessary to properly define the geographical scope when one speaks about the Holocaust in Ukraine.

12

Again: What was the Holocaust in Ukraine? It was the mass murder of about 1,5 million Jews between June 1941 and, by and large, October 1943, when most of the last camps were dissolved. It was a crime which was predominantly organized by the German state with personnel from Germany, Austria and even German Western Bohemia (Sudeten Ger-mans), with the assistance of local auxiliaries. Of course the Romanian authorities were largely responsible for the killings in their occupation zone, so-called Transnistria between the rivers Dnistr and the Southern (Pivdennyi) Buh. At least in one instance the Hungarian military orga-nized a massacre of Ukrainian Jews, but overall, German rule or hege-mony prevailed in all areas, and it was German policies which shaped the legal and political framework for the mass murder.

The victims were quite unevenly dispersed throughout the Ukraine, as a consequence of the 19th century Tsarist Pale of Settlement and as a result of Soviet evacuation policies in the summer of 1941. Thus more than half of the victims came from Western Ukraine, especially from Galicia. The social stratification of the victims also varied from West to East. In Eastern Ukraine, especially in the left bank areas, up to a third of the Jews managed to be evacuated, and most of the men were drafted into the Red Army. In these territories, the remaining Jews were older and had fewer resources, while in Western Ukraine more than 90 % of the Jews came under German rule. In general, Ukrainian regions were as quite unevenly affected by the Holocaust. The Shtetls in Galicia, Volhynia and Carpathian Ukraine were as almost completely annihi-lated, while some of the more assimilated Jews in Central and Eastern Ukraine managed to survive.

What was the place of the Holocaust within the War History of Ukraine, especially during the years 1941 to 1944? There is no doubt that the Jews were the main victims of the German (and Romanian) occupation rule in Ukraine. They were the only specific group targeted for complete annihilation, even if one takes the fate of the Roma into consideration. They also constitute a majority of the civilian war victims. In my opinion, the overall statistics of the War losses in Ukraine has not yet been fully clarified. Many historians still use the highly problematic

13

figures of the Extraordinary State Commission on German-Fascist Crimes, which in some instances doubled the actual number of victims.

In my opinion, it is reasonable to say that the German occupiers killed approximately 3 million persons in Ukraine or from Ukraine. Half of the victims were Jews; approximately 800,000 were Soviet POWs who died within Ukraine, whereas several hundred thousand ci-vilians died from starvation, esp. in eastern Ukraine. Finally, between 100,000 and 200,000 others became victims of German anti-partisan warfare, were killed as communists or OUN members, were persecuted as Roma or as inmates of psychiatric institutions, or were so-called Os-tarbeiter who died in the Reich. The victim statistics for Ukraine during the German-Soviet War is higher. For the entire period between the years of 1939 to 1945, probably more than 5 million died, while the complete demographic losses add up to 8 or 9 million. Yet Jews consti-tuted at least half of all victims of the German occupation.

What were the specificities of the Holocaust in Ukraine, reconsid-ered in a European context? Considering the present borders, Ukrainian Jewry suffered enormous losses. In the present territory of Poland, more than two million Jews were murdered. Ukraine came in second place with 1,5 million, while in third place stood Belarus with more than half a million victims. From the Nazi point of view, Ukraine was part of the communist Soviet Union, and thus was perceived as being ruled by so-called Judeo-Bolshevism. This was the reason why the occupation in Ukraine started with an outright genocide, which was completely dif-ferent from earlier Nazi practices in Germany or the earlier occupation regimes in Western Europe. Thus, it was indeed the prior predominance of Stalinism which played an important role in the shaping of Nazi oc-cupation in the Soviet territories.

It has been claimed that the specificity of the Holocaust in Ukraine lay in the actual killings themselves, which were implemented in mass executions rather than in extermination camps. Patrick Desbois, who does important work in reconstructing and commemorating these crimes, has called it “Shoah par balles” or Holocaust by bullets. It is true that less than half of all Holocaust victims died in the so-called

14

gas chambers. But yet I do not think that is the most important and specific feature of these crimes in Ukraine, since mass executions were organized all over occupied the Soviet territories, including the Baltic states and Bessarabia. Mass executions of Jews took place in Serbia and in central and western Poland, though not at a comparable scale. Also, at least 300,000 of the Jewish victims from Ukraine died in the Belzec, Auschwitz and (probably) Sobibor death camps, in so-called gas vans or in ghettos and labor camps. Yet most Jews in Ukraine who came under German or Romanian rule were actually killed not far from their homes, and thus the present territory of Ukraine is full of mass graves from the time of the Holocaust. Oleksandr Kruhlov from Kharkiv has gathered information on more than 1,000 mass murder operations with-in Ukraine.

Unlike Poland, Latvia and Belarus, Ukraine was not a destination for Jews from Central Europe to be deported to. The Nazi leadership planned such deportations until early 1942, but for unknown reasons never implemented them. On the other hand, Romanian and Hungarian institutions deported hundreds of thousands of Jews from the areas they had annexed to Ukraine, were they were killed by German or Roma-nian units. The Hungarian army even used forced labor battalions with Jewish men on the Eastern front. Most of these prisoners died in the Southern Soviet Union.

Still, most other features of the Holocaust in Ukraine were similar to those in all of Eastern Europe or even in Europe in general: discrimination against Jews, isolation and expropriation, a bare minimum of housing and food, forced labor, as well as extreme violence, even against children. In Ukraine just as everywhere else, the majority of the population did not pay much attention to the fate of the Jews. A minority even denounced Jews or assisted German extermination policy by functioning as auxiliary policemen, while a tiny minority actively helped those persecuted. Anti-Semitism was widespread in Hitler’s Europe, especially during the years of German military success. But nevertheless, of course it was worst and especially murderous in Germany and Austria.

15

I think these are important facts and ramifications for the discus-sion on post-war memory of the Holocaust. In the Soviet Union, this Holocaust memory was quite specific, in the public sphere for most of the time almost nonexistent. Almost no other European country sup-pressed this part of war remembrance as much as the Soviet regime did, though there are some parallels with Romania. Of course, there was no complete silence in the public sphere. Jews were mentioned as specific victims of war from time to time, for example in the journal Sovyetish Heymland, or in the pamphlets on collaboration. And More-over, Holocaust remembrance was kept alive within social memory, of course among the families affected and the witnesses, but also to a cer-tain extent within culture, not only by Shostakovich and Evtushenko. But yet in general, the specific fate of the Jews was ignored and sub-sumed under the suffering of the so-called “peaceful Soviet citizens”. And most of the social memory got lost by the upcoming emergence of new generations.

All of this started to change during the last years of the Soviet Union, with the opening up of the public sphere and the decline of cen-sorship from 1988 on. This renaissance of Holocaust memory to a cer-tain extent echoed the developments in the West. Even here for a long time the Jews were considered as one group of victims of the Nazi regime among others, often neglected in comparison to the victims of political persecutions and the former concentration camp inmates. A specific Holocaust memory constituted itself only during the 1960s, but only during the 1990s did it shifted to the center of war memory in gen-eral. But nevertheless, each nation focused on its own Jewish minority, on the German Jews, the French Jews and so on. Holocaust history be-came a local issue: both the public and the historians in first place were first and foremost interested what happened to the Jews in their own town or region. But however, the overall majority of Holocaust victims came from Eastern Europe, especially from Poland, the Baltics, the So-viet Union, Romania and Hungary. Only during the last 15–20 years it has awareness of these facts spread in Western societies. Nowadays

16

the Holocaust is at the center of the historical identity in the European Union – one can even call it the negative founding myth of foundation.

Within Eastern Europe, especially within the former Republics of the Soviet Union, the situation was quite different. Here it was neces-sary to establish a completely new framework for war memory and to overcome the Soviet patterns of remembrance, which were focusing on the communist party and the so-called people’s war of resistance. Near-ly all persecuted groups of persecuted except the communists had to re-establish their identity: the so-called Eastern Workers “Ostarbeiter”, victims of the Anti-partisan warfare, Red Army soldiers who had been captured by the Germans, Roma and others. Thus the Holocaust topic was one amongst many others, and nowhere in Eastern Europe did it acquired a central position like in the West. On the contrary, to a large extent Holocaust memory in eastern Europe remained a concern of Western efforts, for example during the process of enlarging the Euro-pean Union to Eastern European countries, but also in funding remem-brance policies. I think that only in Poland, the country which suffered the highest losses of Jews during the war, an active culture of Holocaust Memory has only evolved in Poland, the country which suffered the highest losses of Jews during the war. So thus in many countries this kind of memory policies is considered rather more of a Western topic.

But yet almost everywhere in Eastern Europe, important civil so-ciety initiatives of civil society have emerged, supported by Jewish re-ligious and cultural organizations, by regional institutions, or also in by the educational sector. In all countries, at least some historians spe-cialized in Jewish or Holocaust history, and small research and remem-brance centers were set up. But yet in general, Holocaust memory is rather isolated from the general memory of the war.

From the mid-1990s, new historical discourses entered the public debates which had an intense impact on Holocaust Memory. The first and most important was the memory of communist crimes. Most of the West, with the exception of former Eastern Germany, never came under communist rule and thus did not share the experience of ideology and violence after 1945. In Eastern European countries, especially liberal

17

and conservative political forces draw their historical identity from the suffering under communism. This victimhood emerged in many soci-eties as a counter-narrative to suffering under German occupation, in the Ukrainian case focusing on the Holodomor and the Great Terror of 1937–38, as well as to a certain extent also the war- and postwar years. And some extremists even declare that communist rule was by and large enacted by so-called Judeo-Bolsheviks.

On the other hand, Holocaust Memory often seems to be an obsta-cle in the process of current nation building. Conservative and right-wing political forces, especially in the Baltics, in Ukraine, Romania and Hungary, are interested in rehabilitating those nationalist tendencies of the 1930s/40s, which before 1990 were considered as collaborators with the Nazi regime, some even as collaborators in the Holocaust. This applies in the first place instance to the Antonescu and Horthy regimes, but also to the nationalist underground movements in the Baltics and in Ukraine, and to German military units which consisted of Eastern Europeans, especially within the Waffen-SS. I think here is the task of the historians is to clarify which institutions and units were involved in Nazi crimes.

All specific Ukrainian cases in question in this regard, the Organi-zation of Ukrainian Nationalists, the Ukrainian Insurgent Army, and the Waffen-SS Division Galicia, are quite complicated. None of these were was responsible for the German policies of mass murders, nevertheless within the OUN in 1941 an anti-Semitic mood prevailed in 1941, which and it played a certain role in the June – July 1941 pogroms, and there were obviously cases of UPA members killing Jews who had sought shelter in the forests. Nevertheless despite this, especially in Western Ukraine the memory of the so-called National Liberation Struggle ob-viously dominates the memory of the war Memory. From a Western point of view, this seems to be quite paradoxical, since Western Ukraine was the epicenter of the Holocaust in Ukraine, every second victim had lived there, and these regions are is closest to central European culture.

These conflicts of memory cannot be resolved by historiography. But still, the historians have, I think, an obligation to apply their general

18

methodology and to reconstruct the basic events and structures of the war, and the Holocaust was one of the most important of them, especially in Ukraine. The while historians all over the world have only limited impact on the memory of the war Memory, nevertheless they can try to council public and civic institutions, and to contribute to discussions in the media. It is the task of political institutions on a central and on a local level, to support the remembrance on those who were violently killed, both by the Soviet and the Nazi regimes – and at the center of Nazi crimes stood the Holocaust. Nevertheless this should, on the other hand, not minimize the efforts to commemorate other victims like POWs, Roma, patients in psychiatric institutions or all the other civilians who were killed. The memory of the war Memory was restricted for a long period, – now it is high time to integrate all the victims.

19

Berel Rodal, Board Director and Chair, Advisory Board of the Ukrainian Jewish

Encounter Initiative (Toronto, Canada)

HISTORICAL MEMORY AND THE LEGACY OF METROPOLITAN ANDREY SHEPTYTSKY

I take as my point of departure that this is an international scholarly practical conference, so appropriate in treating subjects, the War and the Holocaust, that extend beyond conventional boundaries, including those of time. The Yugoslav intellectual Milovan Djilas once asked, “what is the most difficult task that can confront a Communist?” His answer – “to predict the past”. Beyond the jibe is serious matters of how our knowledge about the past, our understanding of it, and our memory of it, shape our present and future, our sense of who we are and could be.

This Conference is a reflection of the fact that we are not at the point of closing the book on the War and the Holocaust, in the sense that virtually all that needs to be known about them is basically known, but, rather, that we are still on the threshold, 70 years afterwards, of new knowledge and understanding. We are beginning to understand that what we’ve known and understood about the war, so dreadful in its effects in and on Ukraine and Ukrainians, Jews and non-Jews, needs to be seen also in new light, in the light of its reach both back and forward in time, and across national, ethnic, and geographic space.

This seems abstract. It may help to deepen our understanding of the past, and to provide a constructive focus for the future, if we consider the person and legacy of Metropolitan Sheptytsky. He is not sufficiently known or appreciated in Ukraine and elsewhere, sadly. His career as a civic activist, cultural figure, and religious leader in Galicia spanned most of the first half of the 20th century, under the rule of Austria-Hun-gary, the West Ukrainian National Republic, of Poland, German occu-pation, and Soviet Ukraine/the Soviet Union. While born into Polish nobility (of Ruthenian-Ukrainian antecedents), he chose the Ukrainian Catholic Church, to promote Ukrainian scholarship and education, and

20

to support the national aspirations of Ukrainians. But he condemned integral, self-absorbed, extreme nationalism, and Nazi rule. He refused to condone murder in service of the “nation”, and called on his Chris-tian flock and community to respect the commandment “Thou shalt not kill” and the precept, “Love Thy Neighbour as Thyself”. He sheltered Jews personally and arranged for Greek Catholic Monasteries to shelter Jewish children – none of whom were betrayed, and all of whom were returned to the Jewish community after the war. Was he perfect? Who is? He welcomed the Soviets when they came to power, and then the Germans. He lived in the historical context that others did, and with responsibilities and in circumstances that dictated (or incentivized) ac-commodation as so many others did. But he changed his mind, and acted.

A few months ago, in April, the leaders of the Ukrainian Council of Churches and Religious Organizations (UCCRO) visited North Amer-ica at the invitation of UJE for a series of events honoring the compas-sionate actions of Metropolitan Andrey Sheptytsky. The visiting group included Ukraine›s most senior spiritual leaders – the heads of both the Ukrainian Greek Catholic Church (Major Archbishop / Patriarch Sviatoslav) and of the Ukrainian Orthodox Church / Kyivan Patriar-chate (Patriarch Filaret); the Bishop of the Roman Catholic Church in Ukraine; the Metropolitan of the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church; Ukraine’s Chief Rabbi; the Chief Mufti; and leaders of Evan-gelical and Protestant denominations. The group was supplemented by prominent civil society leaders and scholars from Ukraine, non-Jew-ish and Jewish, and was received by leaders and members, together, of North American Jewish and Ukrainian communities. Many would have considered each element of what I’ve described, let alone the whole in combination as unlikely ever to happen. But it did, to honor and to know more about the Metropolitan Sheptytsky (and others who acted as he did).

Allow me to cite the Resolution of the Parliament of Canada re-garding Andrey Sheptytsky, introduced by Minister Jason Kenney in the House of Commons on April 24, which was passed (in the presence

21

of the visiting Ukrainian religious leaders) with unanimous consent of all Members of Canada’s House of Commons to cheers and extended applause.

Hon. Jason Kenney (Minister of Citizenship, Immigration and Multiculturalism, Conservative Party of Canada)

Mr. Speaker, on behalf of all members, we are delighted to be joined by religious leaders from Ukraine and I believe there have been consul-tations from all parties. I am pleased to propose the following motion and I seek unanimous consent for its adoption. I move:

Whereas Metropolitan Andrey Sheptytsky (1865-1944) of the Ukrainian Catholic Church, was the leader of Western Ukraine›s larg-est faith group during the period of the Second World War;

Whereas in the darkest period of Europe›s history, with the deepen-ing horrors of the mass murder of Jews in their homelands in Eastern Europe under German occupation during World War II, he spoke out eloquently against anti-Jewish violence and urged his congregants in a famous homily: “Thou Shalt Not Kill;”

Whereas leaders and representatives of all Ukraine›s major faith communities — Christian, Jewish, and Muslim—are visiting Canada to acknowledge Metropolitan Sheptytsky›s good works;

Whereas Metropolitan Sheptytsky acted to shelter and rescue Jews, saving over 160, including some present with us in Ottawa today;

This House is united in expressing Canada›s recognition of Andrey Sheptytsky›s courageous actions, compassion for his oppressed Jewish Ukrainian countrymen, and enduring example of commitment to funda-mental human rights as humankind›s highest obligation.

This resolution in/of Canada’s Parliament was the first such rec-ognition anywhere of Metropolitan Sheptytsky and his legacy for the future. One hopes and trusts that like recognition nearer to his home will follow.

22

Тарас Лупул,д. політ. н., доцент кафедри міжнародних відносин

Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича (Чернівці, Україна)

ВЛАДНЕ КОНСТРУЮВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ ЯК МОДЕЛІ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА КОНФОРМНОЇ ПОВЕДІНКИ НА ПОЛІТИЧНІЙ АРЕНІ

Можливе породжує дійсне, яке розвивається, завдяки тому, що не все можливе переходить у дійсне, так як в інакшому випадку все було б уже реалізовано і не було б сенсу говорити про розвиток. Це легко простежити на найпростішому прикладі: минуле – дійсне, майбутнє – можливе, теперішнє – необхідне. Використання ресурсів влади трансформує їх у цінності, тому у політичній сфері дуже важко відокремити принциповий політичний курс, базований на світоглядних conception of the world та ідеологічних елементах (припустімо ліберально-демократичних), від процесу управління як низки засобів та інструментів, а тому маємо досить складне завдання (у нашому прочитанні): як пояснити практику втілення абстрактних ідеологічних принципів сучасної ліберальної демократії як одного із селективних інструментів володіння та здійсення влади? Для розуміння того, наскільки це основне завдання вдалось вирішити звернимось до двох понять: «потенціал»/«політичний простір». «Potentia» – можливість, потужність; «potentatus» – верховна влада. У часи пізньoримської імперії термін «potentia» означав засоби влади, як при одноосібному monocratic (autocratis), так і при колегіальному (rex publica) пануванні, а «potestas» – влада місця. Колізія лібералізму полягає в тому, що ідейні натхненники (inspirers) лібералізму Ж. Боден та Т. Гоббс виходили із протилежних трактувань однокоріневих понять. Так, Т. Гоббс стверджував, що абсолютна влада (potentia) не є основою прав владарювання у певному місці (potestas), але є матеріалом, із якого твориться таке владарювання, причому основою владарювання є договір. Таким чином, держава – це не

23

правове утворення, а спосіб організації влади. Ж. Боден політичну експлікацію влади розглядав як «potestas», тобто реальність влади проступає не у способі чи можливості до примусу, а у згоді на упокорення/примус, а значить основою державної влади є вільне визнання підданих. З того часу перманента колізія лібералізму: статус влади постійно оспорюється правовою детермінацією. Така колізія ліберальної претензії на тлумачення влади і практичного її втілення, на нашу думку, породжує дві проблеми: владна дія набуває якісно іншого значення аніж будь-яка інша соціальна дія, так як постулюється, що без здійснення влади її адресат вів би себе інакше. Наш найпростіший аргумент тут такий: статус влади тісно пов’язаний із способом розподілу владних ресурсів. Певний спосіб розподілу ресурсів породжує певну владу і навпаки. А значить, влада здатна розпоряджатись ресурсами, які її активують. І саме в цьому проступає динаміка соціальної влади (порівняймо з аргументами П. Штомпки). В останньому влада набуває категоричного імперативу (негативний зміст), так як вона визначається у першу чергу не у залежності від того, що нею здійснено, а у залежності від того, що нею не зреалізовaнo. А тому, трактування сутнісної природи «демократизації» слід було пояснити через категорії «можливості», «дійсності», та «необхідності». Відкритим залишається питання: до якого рівня ліберальна демократія має «можливість» видозмінювати політичний простір («владу місця»/«potestas»)? Іншими словами, завдання дослідника полягало у тому, щоб пояснити чому потенційна/potentia сила/power є категоричним імперативом (негативний характер влади), який констатує факт примусу/compulsion упокорення/subdueing, пояснює факт автономії та свободи cуб’єкта/індивіда, але не розкриває чому cуб’єкт/індивід діє не у відповідності з ним, а заради нього. Категорії «можливості»/potentia, «дійсності»/potestas та «необхідності»/necesse дали змогу б зрозуміти чому індивід/суб’єкт поступає не стільки у відповідності з владою, а заради неї. Чи ще глибше: наскільки Ваш аналіз підкреслює чи заперчує диспозиційну властивість, тобто можливість у випадку

24

необхідності, використовувати владу, тобто наскільки ліберальна демократія допускає, що володіння владою передбачає можливість використовувати засоби влади? Розгляд цих питань дав б основи стверджувати, що аналіз потенціалу лібералізму як одного з способів для перетворення надав би підстави владу розділити на два види: актуальну та потенційну. Актуальна – аскрипційна здатність використовувати засоби влади (тобто можливість/potentia) – базується на очікуванні певних дій. Потенційна влада – це фактична «можливість»/«potentia» мобілізувати владні ресурси. Cпадщина спрощує і прояснює минуле, вносячи в нього сучасні цілі та наміри. Минуле є невід’ємною частиною нашого відчуття самобутності selfhood; впевненість у тому, що «ми були» є важливим компонентом впевненості в тому, що «ми є». Здатність згадувати та ідентифікувати себе з власним минулим надає нашому існуваню сенс, мету та цінність. Навіть надзвичайно болючі спомини залишаються важливою часткою емоційної історії; особи, котрі страждають втратою пам’яті та позбавлені пам’яті про своє минуле, не мають ідентичності. Ідентифікація з минулими етапами життя є вирішальною як для індивідуальної цілісності, так і колективної свідомості.

Знання історії посилює колективну ідентичність, чим підви-щує самозначимість народу. Групи, в яких відсутнє почуття влас-ного минулого, подібні до індивідів, котрі нічого не знають про своє минуле. Ідентифікація з національним минулим часто слугує гарантією збереження значимості на етапі національного гноблен-ня/oppression і зміцнює новий суверенітет. Народи, як втратили власне минуле у результаті завоювання, всіма засобами прагнуть повернути власну самоповагу. Завоювання власного минулого є інструментом відтворення величі у теперішньому. Історія, таким чином, стає тотожною ідентичності.

Але історія та історична пам’ять це не одне і теж. Історія від-різняється від пам’яті не тільки тим, яким чином знання про ми-нуле набуваються та підтверджуються, але й в який спосіб вони передаються, зберігаються та змінюються.

25

Ми приймаємо пам’ять як вихідну передумову знання, ми будуємо історію на засадах, котрі включають спомини інших людей. Однак, на відміну від пам’яті, історія не підвладна випадку: вона базується на емпіричних джерелах, які ми можемо знати на користь інших версій минулого. Колективна природа історії істотним чином відрізняє її від пам’яті. Історичне знання припускає групову діяльність. Саме поняття «минуле», як його розуміють історики, уже передбачає наявність певного соціального комплексу, який існує достатньо тривалий час для того, щоб його можна було пізнати за допомогою розуму. Для того, щоб пам’ятати та спілкуватись щодо подібного минулого, необхідні складні й перевірені часом соціальні інститути. А тому історію слід вивчати як соціальні інститути.

Соціальний інститут належно функціонує тільки тоді, коли за-безпечена солідарність членів спільноти, котра не може бути до-сягнута виключно контролем над територіальними кордонами, що потребує різноманітних механізмів, не пов’язаних з таким контр-олем. Такими інструментами є механізми, які забезпечують участь населення у політичному житті спільноти та соціалізацію. Серед цих механізмів є і пам’ять як політична арена. «Урядова арена» це та, в якій влада гарантована суб’єктам третім актором, котрий перебуває у центрі ієрархічної організації, чиє завдання – зміцнен-ня й стабілізація владного порядку. Функціонвання цієї арени за-безпечується цим актором та інститутами, що спеціалізуються на продукуванні поведінкового конформізму. Твориться ціла мережа прийняття рішень і правил, обов’язкових для акторів. Гарантії по-ведінкового конформізму інших набувають форми, титулів, прав і можливостей. Диспозиції та конформізм інших стосовно інших локусів/траєкторій влади зміцнені на тривалий час, як і конфор-мізм акторів стосовно один одного. Саме тому для таких акторів виникають можливості брати участь в обмежених конфліктах, співробітництві, конкуренції, переговорах. Якщо «політична аре-на» функціонує у цьому зв’язку нормально, то акторам не потріб-но акумулювати їх персональні ресурси – достатньо звернутись до

26

прав і титулів, гарантованих політичною ієрархією, для підтрим-ки конфорізму іншими. «Політична арена» формується тоді, коли актори сприймають себе як «закритих» кордонами у внутрішніх взаємодіях. Якщо «вихід» можливий, то соціальні актори уника-ють конфліктів, кооперації, конкуренції/змагальності, переговорів одних з одними. Контроль над кордонами та скорочення можли-востей «виходу» акторів генерує процес наростання політичного виробництва, механізми легітимації центральної ієрархії й струк-турування політії/polity та сприяє більш ефективному виконанню спеціалізованих функцій політичної ієрархії. Саме тому продуку-вання прав, гарантована система яких стабілізує соціальні взаємо-відносин, аналіз потенційних змін політичного простору свідчить, що формування сучасної policy (наприклад, становлення центру новітнього державотворення та його нового порядку обумовлено ефектом існуючих кордонів (приклад України) і наданих ними мож-ливостей «виходу», внутрішнє інституційне формування кордонів, можливості «виходу») зв’язані з наявним міжнародним порядком. «Брати участь» та «уникати», «невиконання невигідного прави-ла» – це фактори формування політичного простору через інстру-ментальний характер пам’яті. Тому, на нашу думку, звернення до таких понять як «loyalty» – творення системи; «voice»/«кордони»; «exit»/«політичне конструювання» слугує методологічною осно-вою розуміння того в який спосіб влада прагне конструювати іс-торичну пам’ять (тут можна навести праці Bartolini, Hirschmana, Caramani, Yeal’a Fergusona, Kriesi – клаcиків поняття «політич-ний простір»). Отже, «політичний простір – це взаємодія акторів, формування струткур протікання процесів, що творять політику/politics та засоби здійсненя конкретної політики/policy».

Специфіка сучасних «etat-nation» в тому, що джерелом легітимного насильства є народ/нація. Народ є те, до чого апелюють, прагнучи легітимізувати владу. Такий «логічний» зв’язок можна протлумачити з іншого боку. Істотна риса держави – легітимне насилля. Держава є інститут, який володіє монополією на легітимне насилля (веберіанська традиція). Але тут є певна

27

тавтологічність – суверен є той, хто здійснює легітимне насилля, а легітимне насилля є таке насилля, яке здійснюється сувереном. Чи не слід тут вважати, що така «певна тавтологічність» породжена семантичними особливостями понятійного ряду: суверенітет – влада – могутність – авторитет – панування – легітимне насилля. Всі ці поняття набувають змісту одне через одного. Владою володіють ті, хто владарює; владарюють ті, хто має авторитет; авторитет є те, чому підкорюються ті над ким володарюють, а також те, на що претендують ті, хто володарює. Народ, до якого апелюють у пощуках легітимності – абстрактна інстанція, чи інакше: «символічний диспозитив типу влади» (Клод Лефорт «L’inevntion démocratique. Les limites de la domination totalitaire». – Paris: Fayard, 1981). Парадокс демократичного суверенітету – політична абстракція «народ/нація» не існує навіть у вигляді емпірично фіксованої цілісності, якого-небудь зібрання людей. Це фіктивна величина, так як «народ/нація» є одночасно інстанцією, що встановлює і котру встановлюють. «Народ/нація» – це мислима єдність, від імені якої проголошується вища влада. Але разом з тим народ – це єдність, котра актом такого самопроголошення викликається до життя. Парадокс демократичного суверенітету – «народ/нація» це політичне тіло, яке виникає у момент свого самопроголошення. «Народу/нації» як політичної спільноти не існувало до того, поки він/вона самі себе не проголосили такими, що існують і обґрунтували необхідність такого проголошення. Чи не веде це нас до «тавтологічного парадоксу легітимації» – єдиним джерлом суверенітету є «народ/нація» – фіктивна самопроголошена величина, головний об’єкт лояльності та гранична/крайня основа легітимності влади.

28

Гарник Момджян,главный специалист Министерства культуры РА,

член Армянской ассоциации международного права и Союза политологов Армении (Ереван, Армения)

EВРЕЙСКАЯ ОБЩИНА АРМЕНИИ И ПАМЯТЬ О ХОЛОКОСТЕ

История еврейской общины Армении насчитывает свыше двух тысячелетий. Поселения евреев уже в древности имелись во всех крупных городах и столице Армении.

В Устной Торе (Мидраш Эйха Раба, гл. 1) рассказывается, что вавилонский царь Навуходоносор после разрушения Первого Хра-ма в V веке до н. э. пригнал часть евреев в Армению.

Армянские цари развивали города, и поселения евреев нужны были для их развития, так как последние имели навыки городской жизни. В результате численность иудеев в Армении значительно возросла, в некоторых городах – до половины от всех жителей. Ев-реи в Армении развивали торговлю и ремесла; так, Иосиф Флавий, находящийся на приеме у римской императрицы, на вопрос, что он знает об Армении, ответил: «Евреям в Армении живется хорошо». Армянские города этого периода сохраняли эллинистический об-лик и жили относительно свободно, евреи составляли в Армении значительную часть городского населения и играли в торговле не последнюю роль.

Современная еврейская община в основном представлена евреями, приехавшими в Армению из разных республик бывшего СССР. Первые поселенцы появились в середине 1930-х гг., сюда же эвакуировались евреи в годы Великой Отечественной. Второе переселение произошло в послевоенные годы, и было связано с тем, что Армения бурно развивалась. Согласно исследованиям, 37 % нынешних евреев поселились в Армении до 1960-х гг. Еще одна волна евреев прибыла в Армению в период с 1965 по 1972 гг. Таким образом, численность евреев в Армении во второй половине ХХ в. составляла более 10 тысяч человек. В 1989 г.

29

около 70 % евреев назвали родным языком русский, 26 % – идиш и 5,6 % – армянский.

Конец 1980-х – начало 1990-х ознаменовались событиями в На-горном Карабахе, землетрясением, обострением социальных про-блем. Но, несмотря ни на что, в это время была учреждена орга-низация армяно-еврейских культурных связей «АРЕВ», а в 1991 г. организована еврейская религиозная община Армении, первым председателем которой стал г-н Улановский. Тогда же была от-крыта первая в республике еврейская воскресная школа «Тора Ор» («Свет Торы»). В 1992 г., получив официальный статус в Комитете по делам религий при Президенте, была зарегистрирована религи-озная община Армении. В начале 1993 г. был создан объединитель-ный Совет евреев Армении.

В 1992–1993 гг. Армению покинуло около 6 тысяч евреев. На данный момент евреев в Армении насчитывается от 500 до 1000 человек, более того, в последние годы евреи начали возвращать-ся в Армению. На территории Армении действуют две еврейские организации – «Еврейская община Армении» (JCA) и «Еврейская религиозная община Армении» (JRCA), у которых есть собствен-ные информационные сайты.

Евреи Армении в основном говорят по-русски, многие изуча-ют иврит, большинство хорошо владеют армянским. C 1995 года в Ереванском государственном университете преподается иврит. В 1999 году возле мемориала, посвященного геноциду армян в Ере-ване, Еврейская община Армении посадила 12 деревьев, отождест-вляющих 12 колен Израиля, а также был установлен памятный ка-мень памяти жертв Холокоста.

Под руководством музыканта Вили Вайнера, признанного «Мистер Толерантность» Республики Армения, в стране действует еврейский культурный центр «Менора», который объединяет бо-лее 50 человек.

На улице Нар-Доси, 23 в Ереване, расположен еврейский религиозный центр Армении «Мордехай Нави», возглавляемый раввином Гершем-Меиром Бурштейном, который периодически

30

выезжает для проведения службы в синагоге Севана. Общинный центр «Мордехай Нави» состоит из молельного зала, а также благотворительной столовой и воскресной школы. Еженедельно в шабат после молитвы в Центре устраиваются трапезы, на которых беседуют обо всем, что связано с еврейскими традициями, на курсах для взрослых разъясняются недельные главы Торы. Здесь же проходят торжества по случаю каждого еврейского праздника. Также при еврейской общине действует благотворительный общинный центр «Орот Хесед», шефствует над которым ребецн Лея Премыслер. Продолжает работать детская воскресная школа «Тора Ор», действует общинная газета «Коэлет». С марта 2004 г. в Армении общиной начато производство кошерной пищи, которая экспортируется в Израиль и еврейские общины других стран.

Еврейская община Армении является членом Евро-Азиатского Еврейского Конгресса (ЕАЕК) и Всемирного конгресса русского еврейства (ВКРЕ). В конце 2002 г. общиной, при поддержке ЕАЕК, была начата публикация информационного бюллетеня сообщества.

С 11 по 12 мая 2009 г. в Ехегисе (Ехегнадзорский р-н Респу-блики Армения) прошел научный симпозиум «Проживание евреев в Ехегисе», а 24 февраля 2010 г. в Ереване в институте-хранили-ще древних рукописей «Матенадаран» прошла презентация книги «Евреи Армении: Средневековье» об истории пребывания евреев в Армении в Средние века. В книге нашли отражение результаты научных исследований о религиозной и светской жизни евреев в Армении, в скором времени община намерена опубликовать книгу об истории современной еврейской общины Армении.

В 1996 г. на территории Армении сделаны важные археологические открытия, были найдены надгробия, на которых содержались тексты на древнееврейском и арамейском языках. Найдены они были близ населенного пункта Ехегис в области Вайоц-Дзор на юго-востоке страны. Подобные открытия уже имели место. Так, архимандрит о. Гарегин (Овсепян) в 1910 г. обнаружил непохожий на другие надгробный камень, фотографию которого отослал известному ученому Николаю Мару. Плита

31

представляла собой камень размером 1,4 на 0,6 м, содержащий надпись в четыре строки, которая была расшифрована профессором П.К. Коковцовым.

После этого открытия был подписан трехсторонний договор между Иерусалимским университетом, ереванским Институтом археологии и этнографии и Армянской апостольской церковью. В 2000–2001 гг. организована совместная экспедиция, в состав ко-торой, помимо армянских ученых, вошли профессор Майкл Сто-ун, археолог доктор Давид Амид, фотограф Йовав Лоефф и доктор Гарвардского университета Серхио Лапорта, а также другие уче-ные. В ходе работ были найдены 62 надгробия с двадцатью над-писями, которые датируются периодом от 50-х гг. XIII в. до начала XIV в. По форме камни не отличаются от армянских надгробий того же времени – скорее всего их делали армянские мастера, а за-тем на плиты наносился текст на иврите и арамейском. Согласно опубликованным сообщениям, одна из надписей на иврите с при-месью арамейских выражений гласит:

Niftar Baba bar David be-khodesh Tammuz shenat aleph-taf-resh – dokhran tav lenichot nafshata

Скончался Баба, сын Давида в месяц Таммуз, год 1600 (1289 год н. э.), да упокоится его душа.

12 июля 2012 г. в беседе с корреспондентом «Новости Арме-нии» – NEWS.am глава еврейской общины Армении Римма Вар-жапетян-Феллер заявила, что в общине проживают 5 человек, переживших Холокост, и которые могут получить компенсацию, предоставляемую Германией. По ее словам, среди них есть и те, кто пережил блокаду Ленинграда, и они также претендуют на ком-пенсацию, хотя не были в нацистском гетто.

Каждый год 27 января еврейская община Армении отмечает Международный день памяти жертв Холокоста. Напомним, что 1 ноября 2005 г. Генеральная Ассамблея ООН приняла решение, что 27 января – день освобождения советскими войсками концен-трационного лагеря Аушвиц – объявляется Международным днем памяти жертв Холокоста.

32

А уже 27 октября 2006 г. в Ереване состоялось открытие памят-ника жертвам Холокоста и геноцида армян в Османской империи. Памятник расположен в самом центре столицы, на месте мемори-ального камня жертвам Холокоста. Автором памятника является известный армянский архитектор Рубен Аручян.

Композицию мемориала составляют 2 базальтовые стелы, сим-волизирующие похожую участь двух древних народов – армян-ского и еврейского. Стелы представляют собой две треугольные призмы, срез которых, при наложении друг на друга, создает кон-тур шестиконечной звезды. На стелах выбиты надписи на армян-ском языке и иврите: «Жертвам Холокоста и Геноцида», «Жить не забывая».

Армяне и евреи – два особых народа. Евреи и армяне почти едины в осознании себя «народом исключительных страданий». Геноцид и Холокост – две мощные этнотравмы двух библейских народов, сумевших дожить до третьего тысячелетия. Для челове-чества они стали точкой отсчета в понимании универсального До-бра и межэтнической Справедливости.

Холокост в школьных программах Армении

Холокост является составной частью школьной программы по истории Европы и Второй мировой войны. Конкретно к теме Хо-локоста обращаются в 8-м классе начальной школы (в возрасте 14 или 15 лет). На нее отводится примерно один час. Учебные мате-риалы по геноциду и Холокосту используются на уроках литерату-ры и языка.

33

Владимир Мосяков,к. и. н., доцент, директор Запорожского филиала

Европейского университета (Запорожье, Украина)

ПРОБЛЕМЫ ИСТОРИИ ХОЛОКОСТА НА СТРАНИЦАХ НАУЧНОГО ЖУРНАЛА «ТКУМА»

Наше внимание привлёк пятый номер научного журнала Все-украинского Центра изучения Холокоста «Ткума». Как и предыду-щие номера, он посвящен самым различным аспектам общечело-веческой трагедии – Холокоста.

Открывает этот номер статья председателя Академического совета Центра «Ткума», профессора университета Бар-Илан (Из-раиль) Дана Михмана. Статья посвящена рассмотрению постанов-ки «еврейского вопроса» в предвоенные годы. Чем дальше отхо-дим от Второй мировой войны, тем существенней меняется оценка Холокоста, отмечает Михман: сразу после окончания войны – это было «одним из зверств, содеянным криминальным нацистским режимом», а в наше время это «злодеяние, которое находилось в центре нацисткой теологии»1. Цели были не только расистскими, они были апокалиптическими – осуществить перестройку челове-чества в иерархический расовый порядок путем очищения его от еврейского существования2.

Михман указывает на имеющиеся разночтения разными авто-рами даты, непосредственно связанной с Холокостом: А. Гильберг считает, что эта трагедия продолжилась в течение 1933–1945 гг., И. Гутман и Ф. Фридман – 1939–1945 гг., а П. Лонгерич отождест-вляет эту трагедию лишь с 1941–1945 гг.

Автор этой глубокой по своему содержанию статьи отмечает, что «нацизм по сути своей хотел уничтожить существующие основополагающие принципы жизнедеятельности всего человечества, а также его мировидение, независимо от того, были

1. Проблеми історії Голокосту : Вип. № 5. – Дніпропетровськ : «Ткума», 2010. – С. 7.2. Там само. – С. 8.

34

принципы такого мировидения христианские или либеральные, демократические или социалистические»3.

Максим Гон в своей статье рассматривает проблему национа-лизма – украинского и польского – в контексте «еврейского вопро-са» в имеющейся по данной проблеме литературе. Американский социолог Р. Брубекер посвятил свою монографию анализу теорети-ческих основ национализма как такового4. Канадские исследовате-ли Т. Курило и И. Химка поместили в издании «Україна модерна» статью, посвящённую нашумевшей монографии В. Вьятровича «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастро-фи» (Львів, 2006). Эти авторы констатируют наличие элементов расизма в украинском национализме5. Кстати, так считает и А. За-йцев, который пишет: «Союз с нацистами способствовал проник-новению в идеологию ОУН элементов расизма и антисемитизма»6.

Вопросам присутствия евреев в идеологии и практике ОУН по-священа статья П. Долганова, который указывает на издания двух ведущих идеологов ОУН – В. Мартинца и С. Нижанивского. Пер-вому принадлежит довольно объемная монография под названием «Жидівська проблема в Україні», второму статья – «Ми і жиди», в которой автор пишет: «Начиная с XV века, евреи выступают на Украине уже не как одна из составных частей украинского народ-ного хозяйства, а как один из главных факторов польской колони-заторской политики»7.

А. Круглов посвятил свою статью погромам в Восточной Гали-ции летом 1941 г., сделав в заключение следующие выводы:

а) погромы проводились в самом начале начавшейся войны между СССР и Германией, когда власть в Восточной Галиции еще находилась в руках немецких армейских комендатур;

3. Там само. – С. 20.4. Брубейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі / пер. з англ ; Р. Брубейкер. – Львів, 2006.5. Курило Т. Як ОУН ставилося до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятравича / Т. Курило, П. Химка // Україна модерна. – 2008. – Ч. 13. – С. 258.6. Цит. по: Проблеми історії Голокосту. – С. 34.7. Там же. – С. 36.

35

б) организаторами погромов, а так же их участниками были в основном антисемитские настроенные жители – как украинцы, так и поляки;

в) греко-католическая церковь фактически ничего не пред-принимала, что бы не допустить такие погромы или скорее их прекратить8.

Д. Клусмейер произвел глубокий анализ взглядов Ганса Мор-гентау и Ханны Арендт на Холокост: первый настаивал на необхо-димости ограничить последствия Холокоста и других преступле-ний нацизма лишь сферой индивидуальных переживаний; вторая пыталась найти объяснение массовым убийствам, совершенным нацистами не в этической, а в логической плоскости9.

В статье И. Щупака нас привлекло следующее утверждение автора: «Именно на территории Украины сформировалась уни-кальная еврейская цивилизация, обогатившая мир важнейшими культурными ценностями и идеями, а также давшая многих вы-дающихся личностей. Хасидизм и сионизм, еврейский штетл и клейзмерская музыка, еврейский театр и земледельческие коло-нии – все эти и многие другие явления культурной, общественной и хозяйственной жизни появились и развивались на украинской земле в течение многих столетий»10.

И. Двужильная рассказала в своей статье о 13-й симфонии («Бабий Яр») Шостаковича как художественном памятнике траге-дии Холокоста. Она пишет: «Если брать Холокост, то естественное, вполне объяснимое наше желание – это побыстрее отгородиться от ужасов этой трагедии: серая дымка забвения неотвратимо заслоня-ет прошлое по мере того, как время движется вперед. Но память, память – это часть нашей личности и, конечно же, нельзя позво-лить забвению поглотить ее»11.

Е. Евтушенко в своей поэме «Бабий Яр» (ему тогда было всего 28 лет!) писал: «Над Бабьим Яром памятников нет. / Крутой обрыв

8. Там же. – С. 73.9. Там же. – С. 134–135.10. Там же. – С. 160.11. Там же. – С. 111.

36

как грубое надгробье. / Мне страшно. / Мне сегодня столько лет, / как самому еврейскому народу»12.

Выдающаяся русская пианистка Мария Юдина после премье-ры 13-й симфонии писала Шостаковичу: «Я могу сказать Вам спа-сибо и от покойных Пастернака, Заболоцкого, бесчисленных дру-гих друзей, от замученных Мейерхольда, Михоэльса, Карсавина, Мандельштама, от безымянных сотен тысяч “Иванов Денисови-чей”, всех не счесть, о коих Пастернак сказал – “замученных жи-вьем”. Вы сами все знаете, все они живут в Вас, мы все сгораем в страницах этой Партитуры, Вы одарили ею нас, своих современ-ников, чтобы мы сохранили ее и для грядущих поколений»13. Ка-кие проникновенные слова!

Весьма актуальными являются публикации и других авторов рецензируемого сборника: Ф. Винокуровой – о межнациональ-ных взаимоотношениях на украинско-польском приграничье в 1939–1944 гг.; И. Погребинской – о современных тенденциях исто-риографии Холокоста и коллаборации в Литве; А. Кержнера – об общественной и творческой деятельности литовского историка Ицхока Шипера; О. Козерода и А. Зарембы – о Холокосте в пе-риодических изданиях научной библиотеки им. В. Вернадского; М. Уриновича – о жизни и деятельности польского исследователя А. Чернякова.

Завершает сборник информация Н. Рудницкой о научно-прак-тической конференции, состоявшейся в 2009 г. в Житомире на тему: «Исторические уроки Холокоста и межнациональные отно-шения (к 70-летию начала Второй мировой войны)».

Следует отметить, что и этот Журнал, и иная, проделанная кол-лективом «Ткумы» работа способствует пониманию проблем свое-временного развития общества, формирует атмосферу гуманизма и толерантности.

12. Цит. по: Там же. – С. 120.13. Цит по: Волков С. Щостакович и Сталин: художники и царь / С. Волков - М., 2004. – С. 422.

37

Фредерик Сайо,незвисимый иследователь, писатель, журналист

(Париж, Франция)

СКРЫТЫЕ КАТЫНИ

В своем докладе я хочу побеседовать о «скрытых Катынях». Почему такое название? Потому что, несколько лет назад, я напи-сал книгу, которая называется: «О пользе массового истребления: Катынь». Когда Владимир Волков, тогда руководитель издатель-ства, попросил меня написать о дезинформации по поводу массо-вого истребления и особенно по поводу катынского расстрела, я заколебался, потому что эта тема очень известная, много специ-алистов ее уже изучали и о ней рассказывали.

Истину о Катыни теперь мы хорошо знаем. Мы знаем, что это преступление было совершено головорезами НКВД по предложе-нию Берии и по решению Сталина и Политбюро КПСС. В своей книге, я привожу много цитат из последний книги Виктора Заслав-ского, «Классовая чистка: Катынский расстрел», которая не издана во Франции, и в которой он опубликовал много документов. И если я решил написать книгу о Катыни, то это потому, что в течение моего исследования, особенно когда я читал рапорт польского су-дебного медика Марьяна Воджинского, меня очень удивило, что в одном и том же месте Катынского леса были найдены массовые захоронения русских жертв, которые были сделаны в разные пе-риоды террора в СССР, но об этом никто никогда не говорил. Ма-рьян Воджинский делал вскрытие найденных польских жертв в мае 1943 г., но после освобождения Смоленска и Катыни Красной армией поиски жертв в Катынском лесу прекратились, и над этим местом воцарилось молчание.

Так как темой моего расследования была дезинформация, я по-считал, что массовые захоронения русских жертв в катынском лесу были предметом дезинформации в дезинформации. Когда Сталин, а потом и его западные союзники Черчилль и Рузвельт решили от-рицать ответственность Советской власти за массовые расстрелы

38

польских офицеров в Катыни, польское правительство в Лондоне начало бой за истину, который продолжался после Второй мировой войны во время Холодной войны. Но и после войны опять никто не говорил о русских жертвах. Все о них забыли. Только помнили их семьи, но они молчали.

Януш Заводни, один из специалистов катынского дела, цити-ровал слова, которые якобы сказал после войны Николай Бурден-ко, судебный медик руководивший советской комиссией в январе 1944 г. в Катыни: «Наши друзья из НКВД допустили большую ошибку», и прибавил: «Если бы мы начали копать всю Нашу Мать Россию, мы сделали бы много других подобных открытий».

Несколько таких открытий было опубликовано во время вой-ны, но это было в коллаборационистской печати. Например, сама Катынь, которая стала хорошо известной, потому что Геббельс и Гитлер использовали ее, чтобы внести раскол в стан союзников, и потому что судьба Польши после войны была в центре междуна-родных разговоров.

Как я доказал в своей книге, нацистская власть узнала о суще-ствовании массовых захоронений польских офицеров в Катынском лесу задолго до 11 апреля 1943 г., но она выбирала момент, чтобы это раскрыть, который наступил, когда немецкая армия начала от-ступать от Сталинграда.

Первое упоминание о катынских массовых захоронениях было 11 апреля 1943 г. Оно было сделано немецким информационным агентством «Трансосеан». Это заявление стало быстро известным из-за ставок, которые на него делали, а также из-за того, что это было убийство польской интеллигенции.

Тот факт, что немецкая пропаганда раскрыла эту информацию, позволил советской дезинформации вменить это в вину немцам, которые оккупировали Катынь немногим после 21 июня 1941 г.

К тому же, нацистская пропаганда раскрыла другие массовые расстрелы жертв, совершенные советской политической полицией: в Виннице и в Быковне, пригороде Киева.

39

Через три месяца после раскрытия правды о Катыни, в июле 1943 г. в Виннице в парке нашли массовые захоронения жертв большого террора 1937–1938 гг. Французская коллаборационист-ская газета «L’Oeuvre» 20 июля 1943 г. упоминает международную судебно-медицинскую комиссию, которая, так же как в катынском лесу, делала вскрытия трупов в Виннице. Следует также заметить, что Игорь Щупак в своем докладе в Сорбонне 1 октября 2007 г. во время конференции «Массовые расстрелы евреев в Украине, 1941–1944» цитировал украинскую коллаборационнистскую га-зету «Дзвин», которая также упоминает массовые захоронения в Виннице, но позже, в номере от 7 сентября 1943 г.

Раскрытие правды о массовых захоронениях в Быковне про-изошло раньше. Киевское общество «Мемориал» делало выставку об истории быковнянских массовых захоронений. Там были похо-ронены жертвы сталинского террора с конца 1920-х до 1941 г. Как в Катыни и в Виннице, раскрытие правды о массовых захоронениях в Быковне произошло во время немецкой оккупации, но намного раньше: в сентябре 1941 г. Данная информация была опубликована в статье Комуса в журнале «Berliner-Borsen-Zeitung». В польской газете «Газета выборча» от 9 августа 2006 г., Евгений Сверчюк, председатель украинского Pen Club, бывший диссидент, работаю-щий над тем, чтобы вернуть память о Быковне, заявил: «Никто не может посчитать сколько жертв лежит в Быковне. Никто никогда не будет здесь делать кропотливую работу эксгумации. Историки считают, что здесь лежат люди в количестве от нескольких десят-ков до нескольких сотен тысяч».

Советская дезинформация использовала тот факт, что раскрытие правды о катынских, винницких и быковнянских массовых захоронениях сделала нацистская пропаганда, а так же то, что нацисты сделали много преступлений против человечества, в том числе еврейский геноцид в оккупированных странах, для того чтобы вменить это в вину нацистской власти. Они использовали так называемый антифашистский аргумент, чтобы скрыть и отрицать

40

преступления против человечества, совершенные советским режимом.

Здесь нам надо подчеркнуть, что антифашистский аргумент усиливался храбростью и героизмом солдат и офицеров Красной армии, которые освободили Европу от нацизма ценой миллионов жизней. Победа советских солдат произошла, в том числе и благо-даря частичной реставрации русских ценностей, сделанной Стали-ным в годы войны. Все это объясняет послевоенную либеральную эволюцию режима, особенно после смерти Сталина.

Дезинформацию и ложь Сталина о катынском расстреле, про-должили его союзники Рузвельт и Черчилль. Теперь мы знаем, что на полях депеши британского посла при польском правительстве в Лондоне Сэра Овена О’Малей министру иностранных дел Эде-ну напротив его предложения: «it would be very interesting if His Majesty’s Minister in Berne could get an opinion on the whole matter from Dr. Naville, Professor of Forensic Medicine in Geneva, who was a member of the German Sub-Commission, and is apparently the only neutral and accessible expert from either side»1, Эденом было напи-сано красными чернилами: «certainly we should not do that»2 с под-черкнутым словом «not», и ниже Черчиллем было дописано крас-ными чернилами: «I agree»3. 11 сентября 2012 г. в депеше агентства печати Риа-Новости сообщалось, что «Соединенные Штаты опу-бликовали тысячетомные архивы о катынском расстреле», а также, что «Историки предполагают найти в части этих архивов доказа-тельства, что американский президент знал о том, что немцы не участвовали в катынском расстреле».

Вот почему истина об ответственности СССР за катынский расстрел долго была скрыта.

Так как эта истина теперь раскрыта, «скрытые Катыни» в Вин-нице, Быковне, Бутове (пригороде Москвы) и во многих других ме-

1. было бы очень интересно, если бы министр Его Величества в Берне мог получить мнение в целом от нейтральных экспертов с обеих сторон, независимо от доктора Невилла, профессора судебной медицины в Женеве, который был членом немецкой Подкомиссии. 2. Конечно, мы не должны делать этого.3. Я согласен.

41

стах теперь замалчиваются, особенно в западных странах. Когда я говорю «во многих других местах», я имею в виду слова Бурденко: «если бы мы начали копать Всю Нашу Мать Россию, мы сделали бы много других подобных открытий».

Мне хотелось бы теперь сделать заключение. По обе стороны города Киева массовые захоронения: Бабий Яр и Быковня. В то время, как одно из них сейчас известно и почитаемо, другое только временно ексгумировано от лжи и забвения, и постепенно опять туда же и возвращается.

Об этих жертвах, позвольте привести отрывок из поэмы «Слу-жанка верная...» Шарля Бодлера:

«Les morts, les pauvres morts, ont de grandes douleurs, Et quand octobre souffle, émondeur des vieux arbres, Son vent mélancolique à l’entour de leurs marbres, Certes, ils doivent trouver les vivants bien ingrats, À dormir, comme ils font, chaudement dans leurs draps, Tandis que, dévores de noires songeries, Sans compagnon de lit, sans bonnes causeries, Vieux squelettes gelés travailles par le ver, Ils sentent s’égoutter les neiges de l’hiver Et le siècle couler, sans qu’amis ni famille Remplacent les lambeaux qui pendent à leurs grilles.»

«Усопших ждет в земле так много горьких бед; Когда вздохнет октябрь, деревья обрывая И между мраморов уныло завывая, – О, как завидуют тогда живым они, Их ложу теплому и ласкам простыни! Их мысли черные грызут, их сон тревожа; Никто с усопшими не разделяет ложа; Скелеты мерзлые, объедки червяков Лишь чуют мокрый снег и шествие веков; Не посетит никто их тихие могилы, Никто не уберет решетки их унылой»

(Перевод: www.stihi-xix-xx-vekov.ru).

Я лично посетил город Винницу в октябре 2007 г. Там, в парке я увидел памятник «Жертвам сталинских репрессии 1936–1941,

42

1944 годов», но когда я пошел посетить музей, я увидел, что там находится клуб шахматистов города, который был закрыт.

В Виннице я искал газету «Дзвин» от 7 сентября 1943 г., но не нашел. Позже, по совету Владислава Гриневича, я искал ее в Киеве в зале старой периодики университетской библиотеки, но опять не нашел.

В июле 2010 г. я посетил в Быковне «Национальный заповед-ник быковнянские могилы». Там я увидел щит с планом места, а также дом Института украинской национальной памяти, который, как мне тогда показалось, был закрыт и оставлен. Там я был один, никого вокруг. Я пошел осмотреть место. Помню, что разразилась сильная гроза. Я видел много ленточек, обвязанных вокруг дере-вьев и табличек с именами и иногда фотографиями жертв. В итоге я встретил только двух человек, у которых были длинные палки в руках. Позже я узнал, что это были грабители могил. На следую-щий день я встретил Владимира Безралинко, ответственного за до-сье Быковни в Киевском Институте национальной памяти. Он мне объяснил, как трудно им продолжать поиски в Быковне из-за того, что институт не является владельцем заповедника.

В конце концов, в Париже во время конференции «Советский Союз и Вторая мировая война», которая состоялась в мае 2011 г., Олег Хлевнюк, представитель национальных архивов Российской Федерации, заявил официально, что полное открытие архивов СССР будет не скоро.

Надеюсь, что мой доклад поможет будущим исследованиям в этой области.

43

Леонид Терушкин, научный сотрудник Российского Научно-просветительского

центра «Холокост» (Москва, Россия)

ПАМЯТЬ О ХОЛОКОСТЕ В ДНЕВНИКАХ И ПИСЬМАХ (ИЗ СОБРАНИЙ РОССИЙСКОГО НАУЧНО-

ПРОСВЕТИТЕЛЬНОГО ЦЕНТРА «ХОЛОКОСТ»)

Поиск, изучение писем, дневников и других документов лично-го происхождения евреев периода 1939–1945 гг. составляют одно из главных направлений деятельности Архива НПЦ «Холокост». На протяжении 20 лет эта работа ведется постоянно, прежде всего, в плане комплектования архива. Но последние 7–8 лет собирание, изучение и использование именно эпистолярных документов ста-ло самостоятельным, целенаправленным и всесторонним.

Еще в 2004–2005 гг. Архив НПЦ организовал серию публика-ций писем евреев-участников войны в различных изданиях Рос-сии, затем Израиля, Австралии и США. Сначала это были публи-кации документов сравнительно давно имевшихся в Архиве НПЦ (например, письма военного историка Ф. Свердлова). Это послу-жило толчком к тому, что из семейных коллекций стали поступать новые материалы. Мы не только следили за откликами читателей, мы старались установить с ними контакт, создать базу наших по-тенциальных фондообразователей.

Выход в свет первого выпуска сборника «Сохрани мои пись-ма…» в 2007 г., его широкое распространение и популяризация соз-дали благоприятные условия для дальнейшего пополнения архива: с 2007 по 2012 г. туда поступило как из России, так и из других бывших республик СССР, дальнего зарубежья свыше 900 новых документов. При этом только часть из них служила продолжени-ем ранее переданной переписки, большинство писем и дневников принадлежало новым авторам. Живой пример, что предоставлен-ные нам материалы (письма, дневники, очерки, литературные на-броски, стихи, фотографии, личные вещи) не просто «осели» в фондах и коллекциях, оказался очень убедительным и продолжает

44

работать до сих пор. Мы всегда старались найти какой-либо спо-соб использовать поступившие документы (публикации, выставки, предоставление материалов исследователям – отечественным и за-рубежным) и информировать об этом тех, от кого они поступили. Это способствовало тому, что пошла «цепная реакция» – к нам ста-ли обращаться друзья и знакомые тех, чьи материалы изучались и использовались нами.

Второй выпуск содержит 190 писем и семь дневников почти 90 авторов из России, Германии и Израиля. Он позволяет расши-рить представления о составе фондов архива НПЦ «Холокост» и их информационных возможностях, приоритетных направлениях собирательской и научно-исследовательской деятельности.

Таким образом, Архив пополнил не только существующие кол-лекции («Евреи-участники ВОВ», «Гетто», «В тылу и эвакуации» и др.) но получил еще ряд самостоятельных личных фондов: воен-ных корреспондентов М. Фуксмана (семейный фонд), М. Трахмана и Д. Минскера, архитектора В. Цоглина. В последнем, к сожалению редком, случае участник боевых действий дополнил подборку сво-их писем 1941–1950 гг. воспоминаниями, аудио и видеозаписями.

Во втором выпуске «Сохрани мои письма…», мы поместили больше писем и дневников известных личностей: поэтов и писа-телей Л. Кассиля, Д. Самойлова, Б. Слуцкого (последние поступи-ли в составе личного фонда генерала П. Бограда), кинооператора Р. Кармена, руководителя джаз-оркестра Всесоюзного радиоко-митета А. Цфасмана, разведчика Л. Треппера, доктора искусство-ведения, шекспироведа А. Аникста, кинематографиста В. Кагар-лицкого (семейный фонд), доктора физико-математических наук Л. Гольдина.

Особенность дневников военных лет (А. Аникст, А. Вейгман, В. Кагарлицкий, Л. Френкель, А. Цфасман, А. Шевелев) – откровенность записей и анализ не только своих чувств и переживаний, но и происходящего на фронте, в тылу, даже в оккупации, взаимоотношений людей, бытовых сюжетов, проявлений отваги и трусости, мародерства и самопожертвования.

45

Мотивы создания этих записей, которые делались среди боев и походов и в редкие минуты отдыха (часто в госпиталях, после ранения), образно сформулировал А. Аникст: «Надо выжить. Пережить все, перенести и потом рассказать об этом».

Публикации писем способствовали тому, что некоторые их ав-торы, дожившие до наших дней, написали воспоминания. Некото-рые из них – Л. Гурвица, П. Бограда, вышли отдельными издания-ми при участии НПЦ «Холокост». Публикация письма партизанки Симы Кричевской повлекла за собой ряд экспедиций сотрудников Архива вместе с родственниками героини в Брянск для изучения подробностей ее подвига. Результатом стало выявление новых имен партизан-евреев, установление мемориальной доски в честь партизанок С. Кричевской и Е. Янек в одной из школ г. Брянска и подготовка книги о партизанах Бежицы (Брянска).

В сборник 2007 г. были помещены письма инженера М. Ад-ливанкина, погибшего в январе 1942 г. под Москвой. Эти пись-ма были предоставлены его дочерью – Н. Адливанкиной в 2006 г. После публикации она передала в НПЦ «Холокост» архив свое-го отчима, тоже фронтовика А. Хавкина, автора-составителя ряда материалов для «Черной книги» И. Эренбурга, организатора пу-бликации на русском языке книги М. Рольникайте «Я должна рас-сказать». Именно в его архиве мы обнаружили рукопись историка-краеведа Елены Ивановой (п. Дубровка Брянской обл.). Сейчас эта книга – «Вызывая огонь на себя» – вышла в серии «Российская библиотека “Холокоста”».

Елена Алексеевна Иванова (1896–1972), внучатая племянни-ца Федора Михайловича Достоевского, была широко известна на Брянщине: педагог, историк-краевед, собирательница докумен-тальных свидетельств о партизанах и подпольщиках Великой От-ечественной. К ее наследию брянские исследователи уже обра-щались, но лишь частично. Совершенно неожиданно, последним делом ее жизни, занявшем более десяти лет, стал сбор свидетельств о Холокосте и еврейском сопротивлении.

46

На рубеже 60-х – 70-х гг., когда на эту тему в СССР было нало-жено негласное табу, Е.А. Иванова готовит к печати рукопись «По-ложение евреев при “новом порядке” гитлеровских оккупантов в 1941–1943 гг.». Что же привело сельскую учительницу, не имев-шей никакого личного отношения к трагедии еврейского народа, к созданию этого уникального текста?

С середины 50-х гг. прошлого века Елена Алексеевна, уже не-молодая женщина, обходит дом за домом, записывает и анализи-рует воспоминания о войне. Её ученики, знакомые, земляки начи-нают приносить свидетельства о жизни их родных в оккупации. Е.А. Иванова ищет и находит уникальные сведения об участниках партизанского движения на Брянщине, Смоленщине, Орловщине. Она ведет переписку с очевидцами событий, встречается с ними, записывает живые рассказы, уточняет данные, находит новые адре-са; кропотливо работает в архивах Москвы, Смоленска, Брянска.

Собранные материалы публиковались автором в «Красной Звезде», «Учительской газете», «Литературной газете», «Брянском рабочем». Выделим статьи Е.А. Ивановой в сборнике документов и материалов по истории партизанского движения на Брянщине, вышедшего в конце 50-х гг. Именно по материалам, собранным Еленой Ивановой, писателем Овидием Александровичем Горча-ковым была создана повесть «Вызываем огонь на себя», впослед-ствии экранизированная режиссером Сергеем Колосовым. Этот 4-серийный телефильм стал первым отечественным телесериалом (1964 г.). По всей видимости, изучая интернациональное подполье, Е.А. Иванова осознала, что среди партизан и подпольщиков, равно как и среди жертв «нового порядка» на Брянщине, было немало евреев. Они и стали героями ее последней книги.

Тематика публикуемой рукописи Е.А. Ивановой очень разнообразна. Драматизм судеб в смешанных браках; роль полицаев и их судьбы; сведения о тех, кто наживался на гибели евреев, рассказаны простым языком со слов очевидцев. Это реальные микроистории о каждом погибшем земляке. Они и выстроены как их минибиографии. А также биографии тех, кто

47

спасал или предавал. Рассказы соседей и земляков откровенны и бесхитростны; со всеми наслоениями как личных отношений, сплетен, домыслов и слухов, так и реальных фактов. Война вызвала страшные дилеммы, особенно в смешанных семьях. Вот лишь один из примеров: «Манукову, фельдшеру, приказали развестись с женой. Сказали: “Если не разведешься, то и с тобой будет то же, что со всеми евреями”». Потрясают рассказы о выдаче родной сестрой ушедшего на фронт жителя Дубровки его детей и жены-еврейки, или изгнание еврейской родственницы из дома. «Нина была сиротка. Отец и мать её умерли. Жила она у брата. Брат был на фронте. У него была русская жена. При немцах она стала гнать Нину из дома как еврейку». И некоторые из тех, кто выдавал или присваивал себе чужое добро – вот они, рядом, живут на соседней улице…

В книге приведены сведения о гибели, казалось бы, никому не известных жителей Центральной России. Но это типичные, малоисследованные обстоятельства Холокоста в регионе, не отраженные никакими другими источниками. Есть среди них и данные о казни родных известного авиаконструктора С.А. Лавочкина в деревне Петровичи Смоленской области, которые не были ранее опубликованы.

В совокупности, эти свидетельства характеризуют не только события войны, но и самих рассказчиков, их отношение к трагедии 20–25 лет спустя.

Одна из центральных тем, которая поднимается Е.А. Ивановой в рукописи – это тема спасения. Автора интересует вопрос: как смогли спастись евреи, когда шансов на спасение почти не оставалось; кто и как им реально помогал; поднимает вопрос о силе духа самих жертв. Именно об этом повествуют рассказы о выживших детях, выбравшихся из ям, куда сваливались тела расстрелянных людей; о девушке, скрывавшейся от немецких офицеров под периной…

Наряду с этим фиксируются и бытовые проблемы, которые редко поднимались ранее в литературе о Холокосте, да и войне

48

вообще. К примеру, в свидетельстве, посвященном семье Слуцкеров, рассказывается, как после их расстрела имущество было присвоено соседкой: она не вернула ничего даже когда после войны в поселок приехала единственная выжившая дочь погибших.

Таким образом, в круг интересов Е.А. Ивановой попадает также повседневная жизнь людей, их взаимоотношения, быт. Эти моменты, с одной стороны, не имеют прямого отношения к проблеме выживания, спасения от фашистских преследований, но, с другой, – служат общим фоном, без которого нельзя представить картины жизни людей того времени.

Один из важных сюжетов рукописи – ситуация с памятниками жертвам Холокоста и инициативы по их установке в середине 60-х гг. Это абсолютно неизвестная тема в историографии. Респондент, встреченный в Рославле на еврейском кладбище в 1964 г., рассказал Е.А. Ивановой: «Мой тесть и я ставили памятник на общей могиле расстрелянных евреев в 1946 или 1947 году. Ставили от еврейской общины. Теперь она не существует. Никто не следит за могилой, и там все пришло в запустение».

О действиях самой Ивановой узнаем из ее примечания: «Стоял памятник из грубого мрамора. Изгородь […] пришла в разрушение. Несколько звеньев её лежат на земле. Во многих местах прутья исчезли. Население растащило их для хозяйственных нужд. Могильный холм сровнялся с землей – только осталась покатость к низу, поросшая травой. Видно, что здесь паслась корова – лежат лепешки сухого навоза. Такова была картина в 1964 году. Видно было, что рославльскому начальству нет никакого дела до исторических мест. Тогда я начала хлопотать о памятнике. Евреи быстро поддержали меня, собрали деньги. Через четыре года – в 1968 году – был открыт памятник».

Из рукописи можно узнать, как непросто было организовать установку памятника; как реагировали на эту инициативу власти, местные евреи – директора предприятий, энтузиасты из Москвы и Риги. Один из разделов публикуемой рукописи автор назвала

49

«Материалы из архивов и книг». Он открывается отрывком из обширной статьи Е.А. Ивановой: «Будни партизанской бригады (Запись воспоминаний партизан)», опубликованной в 1959 г. в І томе сборника «Партизаны Брянщины». Там же даны списки имен евреев-партизан Брянщины, собранные в смоленских и московских архивах. Е.А. Иванова зафиксировала имена 14 командиров и комиссаров партизанских отрядов и разведгрупп, 52 командиров отделений и рядовых бойцов-евреев, 7 партизанских отрядов и бригад. Первое свидетельство – письмо о евреях-партизанах датировано февралем 1958 г.

Отдельно автор приводит список установленных ею жертв Холокоста в Смоленской области. Таким образом, в конце 1950-х – 1970 гг. Е.А. Иванова на краеведческом материале по территории Центральной России (а отчасти и по другим регионам) провела уникальную работу по фиксации сведений о различных аспектах Холокоста: уничтожение евреев и участие в этом местных коллаборационистов; выдача евреев земляками; попытки укрывательства и спасения евреев; участие евреев в партизанском движении; увековечение памяти жертв Холокоста. Можно смело утверждать, что после создания в середине 1940-х гг. «Черной книги» Ильи Эренбурга и Василия Гроссмана (в СССР увидевшей свет лишь в 1991 г.), никто, кроме Е.А. Ивановой, не вел в Советском Союзе столь тщательной поисковой работы. Одновременно, это была первая комплексная научная работа в отдельно взятом регионе.

Особый интерес представляет анализ «творческой лаборатории» автора, организация ею не только поисковой работы, но и фиксации данных. Несомненно, что Е.А. Иванова хорошо знала методы проведения опросов: то, что сегодня мы называем «устной историей». Материал рукописи представлен Е.А. Ивановой, как правило, в форме рассказов очевидцев или родственников о судьбе еврейской семьи или отдельного человека, либо о конкретном событии. Автор указывает не только фамилию, имя и отчество респондентов, но и их адрес, а в ряде случаев – и возраст, либо дату

50

рождения, особенности состояния здоровья и статуса («пенсионер по ранению на войне»). Любопытны характеристики некоторых респондентов: «Сильно глухая, шепелявая. Плохо понимает, что у неё спрашивают». Тщательно фиксировались места, где брались интервью: «встреча на еврейском кладбище», «на курорте», «в гостинице», «встреча в поезде» и т. д. Некоторые свидетельства состоят лишь из указаний: у кого можно получить информацию. Внесение таких данных в текст позволяет проследить хронологию и методику поисковой работы автора. Например, в 1970 г. в своей поездке на Северный Кавказ она записывает рассказы евреев о гибели их родных – это никак не связано с Брянской областью. Но эти воспоминания Е.А. Иванова не может не зафиксировать. Таким образом, автор становится летописцем Холокоста на всей территории СССР.

В ряде случаев в текст заносились копии справок, подтверж-дающих рассказ (например, об участии в партизанском движе-нии). Следует заметить, что записанная речь очевидцев не была исправлена или откорректирована Ивановой в соответствии с пра-вилами современной орфографии. Речь опрашиваемых людей пол-на просторечных оборотов, диалектизмов. Именно это помогает воспринимать «героев» рукописи как реальных людей, живших в те страшные времена, а не как литературных персонажей. Хотя, на самом деле, рукопись нельзя рассматривать лишь как сугубо историческое исследование: бытовые зарисовки, комментарии Е.А. Ивановой, истории о выживании, спасении, гибели, а иногда и легкий юмор делают ее близкой к литературному произведению, чей сюжет позволяет сохранить постоянное внимание читателя.

Е.А. Иванова надеялась опубликовать эту рукопись. Но только сейчас этот бесценный источник, как о Холокосте, так и о людях, сохранявших и сохранивших память о нем в годы, когда о еврей-ских жертвах не принято было говорить публично, становится до-стоянием общественности.

География поиска и изучения эпистолярного наследия перио-да Великой Отечественной войны и Холокоста весьма обширна –

51

Россия, Украина, США, Израиль, Латвия, Германия, Канада. Мы активно сотрудничаем с музеями и мемориалами, еврейскими об-щинными и культурными центрами, государственными архивами и музеями.

При содействии коллег из Музея Рижского гетто и общины «Шамир» к нам поступила уникальная коллекция (почти 290 ед.) фронтовых писем И. Рабиновича – известного в Риге до войны и в послевоенные годы ученого-математика. Исаак Моисеевич Ра-бинович родился в 1911 г. в Краславе, скончался в 1977 г. в Риге, был выдающимся популяризатором математических, астрономи-ческих знаний, историком этих наук в Латвии. Небольшие очерки его жизни и перечни его научных и научно-популярных печатных работ даны в нескольких изданиях, например, в регулярном изда-нии «Из истории естествознания и техники Прибалтики, том 6» (1980 г., Рига, стр. 234–242). В 1940/41 учебном году преподавал математику на подготовительных курсах Латвийского университе-та. И Рабинович успел вместе с семьей покинуть Ригу до прихода германских войск. Сражался в рядах 201-й Латышской дивизии. Как математик был направлен в топовычислительный взвод 220-го артиллерийского полка.

Из письма 31/XII 41 г. жене в эвакуацию:«[…] Война – с точки зрения отдельного человека, это Ужас

с прописной буквы! И я в этом ужасе нахожусь уже порядочное время и убеждаюсь, что война, с точки зрения нашего будущего, это великая – святая вещь. Я собственными глазами видел ужасы, чинимые этими гуннами. Могу тебя заверить: газетные сообщения скорее преуменьшение, чем преувеличение того, что творят эти негодяи. И я очень несчастен, что физическая неразвитость не позволяет мне ещё активнее участвовать в создании ужаса для фашистов. А мы их гоним. Гоним в шею, в хвост. Гоним чем и как попало».

После ранения, судя по письмам, в начале августа 1942 г. И. Рабинович стал рентгенотехником и рентгено-фотолаборантом – довольно «дефицитная» специальность в военно-медицинской

52

службе в то время. Он был рентгенотехником в передвижных госпиталях Северо-Западного, затем Степного и 2-го Украинского фронтов. Осенью 1944 г. был назначен «главным рентгенотехником фронта».

В 2010–2012 гг. сотрудники Архива НПЦ проводят работу по поиску в государственных архивах России в Москве, Биробиджане, Брянске, Томске. Там эпистолярные документы можно встретить как в личных фондах, а там очень широко представлены евреи-ученые, деятели науки и искусства, так и в личных и тематических коллекциях.

В частично, к сожалению, сохранившемся фонде «Микрофонный материал Биробиджанского радиокомитета ЕАО за 1942 г.» нашлись распечатки радио передач с использованием писем с фронта.

«Дорогие родители! Пишу это письмо с пути следования в го-род Калинин. Завтра думаю добраться до места и еще днем поз-же вступить опять в самую настоящую боевую жизнь. Здоровье мое хорошее. Опять начинаю, как и раньше громить врага. Первые девять месяцев войны для меня прошли недаром. На своем “рас-четном счете” я имею уже не одного погребенного фрица. Счет, конечно, будет с каждым днем увеличиваться. Так что, если и не вернусь домой, то моя жизнь будет искуплена. На днях по радио слышал весточку о родном Биробиджане. Передавали сообщение о еврейском антифашистском митинге. Очень был рад услышать знакомые имена, передайте им всем привет от фронтовика-поли-трука Фуксмана. Когда возвращусь домой с победой, будет много о чем вам рассказать. Целую Вас всех. Сема».

В передаче от 26.06.1942 г. для детей подчеркивается «особое отношение» нацистов к евреям. «Кровавый германский фашизм напал на страну Советов. Палач Гитлер задумал задушить свобод-ную страну, превратить в рабов русских, украинцев, белорусов, физически уничтожить всех евреев. Но этому никогда не бывать».

На фронт уходили целыми семьями – отец, сыновья, дочери. В семье Карпуль из Ростова воевали (и к счастью вернулись

53

живыми) трое. Борис ушел на фронт добровольцем 23.06.1941 г., подполковник. После демобилизации – зам. директора завода в Киеве. Его брат Яков – лейтенант. В 1953 г. – исключен из партии и снят с работы, но затем восстановлен. До и после войны работал преподавателем в финансовом техникуме. Сестра Цецилия – военврач 3 ранга.

Из письма Якова Карпуля к родным 30.06.1941 г. из Ленингра-да в Ростов:

«Ты помнишь, мама, как жили евреи при царском режиме, как топтал, угнетал, калечил и убивал этот проклятый режим нас, евреев. Разве фашизм лучше, нет, он во сто крат жесточе, более изощренней в своих издевательствах над малыми нациями и народностями. А разве наши дети, наша радость жизни могут получить толику свободной мирной цветущей жизни – нет, никогда этого не может быть. Счастье наших детей должно быть нерушимо и мы – отцы, матери, сестры и братья должны своей грудью защищать эту жизнь для них. Я с радостью подал заявление 22.06 о посылке меня добровольцем на фронт. Сегодня ночью вызвали в военкомат. На днях я пойду в гущу тех, кто рядом со мной будет отстаивать свободу нашей земли, счастье нашим дорогим детям. Как львы мы будем драться с озверевшим подлым врагом. Нет сомнения в том, что победа будет за нами, что враг будет уничтожен, что снова зацветет наша хорошая, наша прекрасная жизнь, жизнь свободных советских граждан. Десятки тысяч сынов и дочерей нашей Родины погибнут в борьбе за это счастье, в борьбе за наше правое дело – но фашизма на нашей земле не бывать, не бывать никогда, Н И К О Г Д А. Прощайте мои дорогие, любимые, жаль только, что так нам и не удалось увидеться за четыре года разлуки. Женечка! По твоему совету купил я себе путевку на период отпуска и должен был с 30.06 уйти, – но сволочная гадина, фашистский иуда, помешал этому осуществиться».

Автор этого, по сути прощального письма, вероятно, хотел как-то подготовить близких к тому, что может не вернуться.

54

Заведующий кафедрой математики в одном из Львовских ву-зов Алексей Гершгорн в начале войны командовал двумя огневыми взводами. Закончил войну майором, замначальника штаба 5-й От-дельной истребительной противотанковой артиллерийской брига-ды. Его «Дневник сталинградца» – бесценное свидетельство непо-средственного участника и очевидца. Первая часть дневника была начата в феврале 1941 г. и закончена в августе 1943 г. Дневник и коллекция писем поступили от его родных из Израиля при актив-ном содействии представителя НПЦ «Холокост» Г. Рейхмана.

«28 мая 1942 г. С утра вели пристрелку. Часа в 4 дня открыли беглый огонь по колонне. Как передали в НП наши снаряды по-падали в цель. Прошла пара минут, и батарея выпустила около 40 снарядов. Когда с наблюдательного пункта передали, что мы “на-били много фрицев” (излюбленное выражение комиссаров), меня сначала охватил восторг, а через несколько минут настроение резко изменилось. Чёрт знает что такое?! Ведь несомненно, что нацио-налистическими идеями проникнуты не одни главари фашистской партии и вина за пролитую иудейскую кровь падает и на широкие немецкие массы. Ведь почти достоверно, что мои сёстры погиб-ли, и, прежде всего, за то, что они иудеи, тем не менее, в груди у меня нет ненависти к немцу, как к таковому. Чёрт знает, что за великий народ! Даже тогда, когда на арену истории он выступает как носитель зла, и тогда он, в известном смысле, внушает к себе уважение».

При изучении документов военных лет мы стремимся макси-мально уточнить биографические сведения об авторе и адресатах, найти их фото, сведения о жизни до войны, прохождении службы, эвакуации родных. Иногда при этом случаются самые неожидан-ные открытия, как на фронтовых дорогах пересекаются судьбы са-мых разных людей (рядовых и довольно известных).

«Извещаю Вас с прискорбием, что ваш отец Кигель Борис Да-выдович, 1913 г. рождения, уроженец Новосибирска,[…] командир отделения 718 с. п. 139 с. див., погиб 14.9.1943 года. Похоронен: братская могила в 1 км. восточнее д. Хелмовские Особняки […]».

55

Во время боев за освобождение Брянска в 1943 г. на Безымян-ной высоте восемнадцатью воинами 10-й армии Западного фрон-та был совершен подвиг. Чтобы открыть дорогу к Десне и городу Рославлю, у деревни Рубеженка Куйбышевского района (гранича-щего с Рогнединским), в ночь с 13 на 14 сентября они овладели господствующей высотой и ценою жизни удерживали ее. Состав штурмовой группы, сформированной по добровольному принци-пу, был интернациональным. Бок о бок в неравном бою на высоте сражались русские, украинцы, евреи, татарин, осетин. Это о них поэт М. Матусовский и композитор В. Баснер написали песню «На безымянной высоте...». Она прозвучала в 1963 г., а 16 сентября 1966 г. автор слов и композитор были в числе приглашенных на открытие памятника. На одной из его граней навечно высечены имена шестнадцати «солдат из песни». Среди них – сержант Борис Давыдович Кигель. Подробно подвиг описан в книге В. Коваленко «О героях былых времен...» (Клинцы, 2008).

А несколько писем Б. Кигеля, присланные его дочерью Татья-ной были в 2005 г. опубликованы в газете «Еврейское слово», из-дающейся в Москве.

При участии наших коллег из Южного Научного Центра Рос-сийской Академии Наук мы встречались с Татьяной Борисовной, проживающей в Ростове-на-Дону. Она рассказала о встречах с М. Матусовским и В. Баснером, когда они сочиняли песню. Татья-на Давыдовна передала нам 13 сохранившихся писем отца. Борис Кигель почти все из них написал по дороге на фронт – путь из Но-восибирска, где формировалась дивизия, занял много времени. В Новосибирске, куда семья Кигеля эвакуировалась с Украины оста-вались его жена и две дочери.

«[…]Здравствуйте мои дорогие котеньки, Леленька и Танюша.Еду четверо суток. Вчера перевалили Урал, двинулись значи-

тельно медленнее. Вторые сутки идет дождь, протекает потолок почти надо мной, и сегодня думаю не расслабиться ночью. На остановке с моим приятелем Васей два дня варили кашу, едим с од-ного котелка, сдружились хорошо и решили не расставаться и там,

56

покуда это будет возможно. […] скоро смогу сообщить мой адрес, о вас, любимые мои, думаю, как о самом большом счастье. Не за-будьте сфотографироваться и первым письмом послать карточку. Целую моих родных крепко, крепко, крепко, крепко» (Письмо от-правлено из Уфы 28 августа 1943 г.)

«Здравствуйте мои любимые дорогие Лелюшка и Танюша. Се-годня 4.9. прибыл на передовую линию, завтра идем в бой. Доеха-ли хорошо, чувствую себя тоже хорошо. Писать постараюсь чаще.

Целую крепко-крепко. Любящий вас папка Боря.Мой адрес: Полевая почта 29500». Письмо от 4 сентября 1943 г.

До подвига оставалось 10 дней...Поиск и изучение эпистолярных источников важны не только

в научных и образовательных целях, но и с целью увековечивания памяти о героях и жертвах. Публикации писем погибших воинов евреев помогают в поиске их родных и близких. Поступившее в Архив НПЦ «Холокост» в 1998 г. и опубликованное в 2007 г. в сборнике письмо рядового Мони Шмирина, пропавшего без вести в боях под Киевом в 1941 г. помогло в 2011 г., когда были найдены и опознаны останки солдата, найти его родственников в США.

Недавно Архив Российского Центра «Холокост» пополнился уникальным документом, переданным жительницей израильского города Ашекелона Любовью Петровной Розенфельд – письмом ее родной тети, сестры отца, погибшего на фронте в 1944 г., офицера Михаила Розенфельда. В 1941 г. жительница Киева Анна Петровна Розенфельд отправила это письмо родственнице 11 июля 1941 г. Адресат письма, родственница «Мурка» – Мария Розенфельд, сравнительно недавно умерла, похоронена в израильском городе Кирьят-Гате.

Текст письма Анны Розенфельд (погибла в Бабьем Яру):«11.07.1941 года. Добрый день, дорогие Мурка и детки! Итак,

события идут своим чередом. Мы пока работаем. Готовимся в до-рогу. Кто по определённому маршруту, кто – куда повезёт. Если ты поторопишься с ответом, то, может быть, посоветуй, стоит ли направиться в твой город. Предполагаем ехать в Днепропетровск,

57

а определённо ещё неизвестно. Не волнуйся, если на время с нами прекратится связь. Деньги, высланные тобой, получили 2.07.1941 г. Спасибо большое. Пригодятся маме на дорогу. Напиши, какого числа Сёма уехал из дому и имела ли ты от него уже письмо. Ка-ковы у вас настроения. Долго ли вы собираетесь жить в Никополе или вы выезжаете в другой город. Мурка, извини, что мы тебе не пишем, но ты же понимаешь и сама, что у нас не до писем.

Через 2–3 дня получаем полный расчёт – и в счастливый путь, до скорого свидания. Миша, Сеня и Рома призваны. Соня с детьми и Фросей выехали со своим учреждением на Днепропетровск, а там, кажется, в Казахстан. Где буду я и Петя, пока не знаем. Мама тоже. Нюру с мамой и Пашей тоже на днях направят, а папа пока ещё не решился. Нюра, тётя Лена и дядя (Сандуковские) ещё не уехали. Фира с ребёнком пока остаётся в Киеве.

Мурка, волноваться о нас не нужно. Смотри лучше за собой и детьми. Всё уладится, и мы встретимся. Пусть только вернутся живыми и здоровыми Сёма, Миша, Сеня и Рома и другие родные герои. Держи с нами связь, пока можно на Киев, пиши по нашим адресам, а если не будет от нас ответа, то пиши Днепропетровск, ул. Железная, 4 тёте Сосл, через неё ты сможешь узнать, где мы. Если и через неё будет трудно связаться, то пиши – Москва – Цен-тральный почтамт, до востребования – Розенфельд Анне Петровне.

По этому адресу мы с Мишей и Сеней условились переписы-ваться, а получать прибывшие на моё имя письма я смогу по по-сланному им заявлению, заверенному домоуправлением с моего нового места жительства, что хоть и дольше, но, кажется, самый верный способ связи при наших обстоятельствах.

Ещё раз прошу тебя – не грусти о нас и не беспокойся. Нам ещё нужно сохранить силы для дальнейшей борьбы и полной победы над бандитом Гитлером.

До скорой благополучной встречи. Не задерживай ответ. Аня». Комментарий Любы Розенфельд: «В Днепропетровске, куда

собиралась ехать Аня с мамой и сыном, была убита её тётя Сосл с дочерью и двумя детьми. Фира, оставшаяся в Киеве с девочкой

58

9 мес. погибла в Бабьем Яру (это жена Ровы, брата Михаила Пе-тровича Розенфельда, которого иногда называли Ромой). Родители Мурки – отец Пейс Полищук – остался в Киеве, погиб в Бабьем Яру, мать – Рысл – эвакуировалась, была глубокой старушкой, жила в Киеве с сёстрами Пашей и Нюрой, которые упоминаются в письме.

Анна Петровна (Пейсаховна) не смогла эвакуироваться, т. к. её мама Гитя сломала ногу, когда ехала на трамвае в гости к нам – моей маме и детям её старшего сына, Михаила. Она была на костылях, уехать им всем было нелегко. Аню с мамой и ее сыном, десяти-летним Петей, должен был увезти из Киева родной брат Соломон. Но он – кадровый военный с 16 лет, в ВОВ был подполковником артиллерии, его срочно вызвали, он не смог приехать за мамой и сестрой с племянником. Бабушка Гитя на костылях, скорее всего, даже не дошла до Бабьего Яра.

Мы (Любовь Розенфельд, с матерью и братом Аликом. – Л. Т.) успели уехать, отец нас вывез. Как рассказывала впоследствии со-седка в Киеве, Аня забегала в нашу квартиру, положила на скатерть в столовой ложки и вилки, завернула всё это и ушла, видимо, про-дать хотела. Так она вместе с сыном и попала в Бабий Яр.

А Соломон в 1942 г. под Харьковом пропал без вести “вместе с машиной и ординарцем”, как сказали его жене Мане».

В комментариях Л. Розенфельд есть очень много подробно-стей о судьбах и других членов этой еврейской семьи. Почти все погибли – в Бабьем Яру, на фронте, в плену, по дороге в эвакуацию. За одним небольшим письмом перед нами встает трагедия всего еврейского народа. Даже целой страны…

59

Леон Шерман,научный консультант Музея «Память еврейского народа

и Холокост в Украине» (Порт-Шарлотт, США)

ИСТОРИЧЕСКАЯ ПАМЯТЬ О ВТОРОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЕ И ХОЛОКОСТЕ В AРТЕФАКТАХ ДЛЯ МУЗЕЙНЫХ ВЫСТАВОК

Когда перед группой людей стоит задача – учить молодое поколение и объяснять ужасы Холокоста, важно не только то, какие артефакты они представляют, но и то, как они их представляют. Если эти экспонаты представлены в полном объеме до деталей, это может ужаснуть студентов/посетителей музея, и они будут не в состоянии правильно освоить представленные в экспозиции факты. Даже если они сумеют до конца воспринять эту информацию, существует опасность того, что они могут унести с собой только чувство ужаса, не восприняв главных уроков Холокоста, уроков истории.

С другой стороны, музеи не могут (и не должны) осуществлять цензуру представленных посетителям материалов. Если музей не подаст правдивую информацию o Холокосте, удалит информацию о части исторического периода, он рискует произвести ревизию истории.

Между посетителями музея и разнообразными экспонатами существует определенная связь. Артефакты – это то, что передаёт историю и заставляет человека воображать и чувствовать.

К примеру: в музее лагеря Аушвиц (Освенцим, Поль-ша) представлены такие артефакты, как готовые к отправке на переработку волосы, очки, зубы, чемоданы и прочие личные вещи, принадлежавшие жертвам нацизма. Осматривая эти экспонаты, посетители уносят с собой только впечатления, связанные со смертью, мало зная о жизни миллионов людей всех возрастов, которые были истреблены в лагерях.

В Соединенных Штатах Америки существует 57 музеев и мемориалов Холокоста. Центральный музей в Вашингтоне, по

60

оценке историков и специалистов, занимает ведущее место в представлении и изучении этой трагедии.

Штат Флорида, где мы живем, с населением 18 млн человек, имеет 4 музея Холокоста и 1 мемориал.

В 1990 г. Валтер П. Лоебенберг, покинувший Германию в 1939 г. и проживающий в Сент-Питерсберге (Флорида, США), решил показать свою коллекцию артефактов и прочесть лекцию студентам. Интерес оказался настолько велик, что это привело к основанию Флоридского Музея Холокоста. Сегодня этот музей находится в трехэтажном здании с площадью в 2,7 тысячи кв. метров.

Главный экспонат музея – вагон, в котором перевозили людей в концлагеря. Этот вагон был предвестником смерти для будущих жертв Холокоста. Его нашли в Польше, откуда с большими трудностями он был отправлен в порт Майами. Оттуда его доставили в музей и начали реставрацию и ремонт. При замене пола, в расщелине между досками нашли золотое кольцо. Сегодня этот артефакт выставлен перед вагоном и привлекает к себе особое внимание. За вагоном – стена, высотой в 2 этажа. Она заполнена фотографиями довоенного периода, в которых отражена семейная жизнь людей в еврейских местечках. Эти фотографии сближают посетителей музея с людьми, ещё не ставшими жертвами; демонстрируют нормальность жизни до прихода нацистов к власти, дают ценность артефактам уничтожения и смерти, и создают эмоциональную связь между живыми посетителями и погибшими жертвами Холокоста.

Начинается экспозиция с истории антисемитизма документированной в фотографиях и артефактах, затем показана жизнь евреев до Второй мировой войны. Далее, Гитлер и нацизм (Хрустальная ночь), погром 1938 г., депортации и гетто, модель лагеря Аушвиц-Биркенау (Освенцим), ворота с надписью «Arbeit macht frei» («Труд делает свободным»).

61

В секции иудаики представлены свитки Торы, тифилин, шофар, которые также дополняют и дают представление о жизни религиозных общин.

Следующая секция отведена артефактам, представляющим ужасы концлагерей: фотографиям, письмам пленников, повязкам с шестиконечной звездой и произведениям искусства, отражающим Холокост.

Затем следует секция, посвященная сопротивлению нацизму, освобождению лагерей, Нюрнбергскому процессу. Заканчивается уроками истории геноцида.

Благодаря работе этого музея, Флорида является первым штатом в Америке, где в 1994 г. Сенатом принят закон, делающий обязательным преподавание истории Холокоста в школах.

Музей Холокоста и Образовательный Центр Юго-Западной Флориды в Неаполе зародился из выставки под названием «Из Пепла», которую создала группа из 20 человек – учеников средних классов Неапольской школы и их учителей. Используя грант в $1,2 млн, они создали выставку и перевозили её в другие школы и университеты. В 2001 г., с помощью Ассоциации Малого Бизнеса, Еврейской Федерации и пожертвований, эту выставку превратили в современный музей и образовательный центр.

Артефакты получали из разных источников: от коллекционеров, бывших узников концлагерей и гетто, переживших Холокост, их наследников.

Один из основных экспонатов – это железнодорожный вагон, перевозивший людей в лагеря. Его поиск (на который ушло 4 года) и приобретение были осуществлены Джеком Нортманом, членом правления и экс-президентом Музея. Семья г. Нортман была поймана в сети нацистов в Восточной Европе. Оба его родителя выжили, а сам он родился в Ландсберге – в лагере для перемещенных лиц в Германии.

Сегодня вагон установлен на прицепе и превращён в мобильный музей. Он служит передвижной выставкой, центральной в изучении Холокоста. С весны 2008 г. с этим проектом ознакомились более

62

45 тысяч человек. Вагон побывал более чем в 60 местах, в том числе в библиотеках, церквях, школах, колледжах и университетах.

В Голливуде (Флорида) находится Центр изучения и документации Холокоста. Цель этого музея, основанного в 1980 г. – вернуть имена и лица жертвам Холокоста. Для этого надо учить сегодняшнее и будущие поколения ответственности и уважению к человеческому достоинству и жизни.

Центр приобрел международную славу и признание за сбор информации и интервьюирование более чем 2,2 тысяч свидетеляй Холокоста. Волонтеры, прошедшие 54 часа университетской подготовки, записывали на видео воспоминания и истории выживших людей. Эти видео широко используются для обучения в школах и университетах, а также для постановок художественных и документальных фильмов. Артефакты музея были собраны путем обращения к широкой аудитории через объявления в газетах и по телевидению.

В 2007 г. музей приобрел вагон типа тех, которые перевозили евреев в лагеря на оккупированной нацистами территории Польши. После реставрации он был выставлен в новом здании музея наряду с другими артефактами (письма из лагерей, деньги гетто, одежда, фотографии и предметы иудаики).

Экспозиция музея состоит из следущих логических блоков:Предпосылки Холокоста;Геноцид и Холокост;Жизнь до...;Приход к власти нацистской партии;Гетто (Варшава, Лодзь и др.);"Окончательное решение": лагеря концентрации и уничтоженияСопротивление: мужественные поступки в отчаянные временаСпасители (люди и народы)Освобождение и его последствия (Жизнь возрождается, лагеря перемещенных лиц, и стремление к справедливости)Осмысление, Память и Ответственность.

63

Создание Образовательного Центра Памяти Жертв Холокоста в Орландо (Флорида) началось с того, что в 1980 г. студенты колледжа, вместе с Еврейской Федерацией Орландо, организовали лекции о Холокосте и о правах человека. Акцент был сделан на социальных, исторических, моральных и этических последствиях Холокоста.

Это положило начало и созданию музея. Экспонаты и предметы, относящиеся к периоду Холокоста, собирались много лет. В 1986 г. центр начал свою работу.

Было построено новое здание и открыта профессионально оформленная музейная выставка. Часть музея отведена библиотеке и документальным архивам.

Музей посвящен борьбе с антисемитизмом, расизмом и предрассудками. Конечной целью является развитие морального и справедливого сообщества путём обширных образовательных и культурных программ.

Используя уроки Холокоста как инструмент, каждый год центр учит принципам гражданственности тысячи людей всех возрастов, религий и традиций.

Уроки Холокоста могут быть переданы не только экспонатами периода Второй мировой войны, но также произведениями искусства. Скульптуры, фильмы, картины и литература могут иметь такое же сильное влияние, как и артефакты. Одним из таких примеров является Мемориал Холокоста в Майами (Флорида).

В 1984 г. комитетом людей, переживших Холокост, был задуман Мемориал Памяти Жертв Холокоста. Официально созданный в 1985 г., он был разработан архитектором Кеннетом Трейстером. Мемориал был открыт 4 февраля 1990 г. На церемонии отрытия в качестве докладчика присутствовал лауреат Нобелевской премии мира Эли Визель.

Мемориал был установлен в отдалении от жилых районов, на опушке пальмовой рощи, где развернулась полукруглая классическая колоннада. Колонны из светлого иерусалимского камня окаймляют идеально круглый пруд с цветущими лилиями,

64

подобранными так, что часть из них цветет днем, а часть ночью, и поверхность пруда всегда покрыта белыми цветами, олицетворяющими души загубленных людей. В середине пруда находится центральная точка Мемориала – остров со скульптурным изображением гигантской 14-метровой, тянущейся к небу руки с вытатуированным идентификационным номером узника Аушвица, окруженной 130 человеческими фигурами, отлитыми в бронзе в различных формах страдания – Скульптура Любви и Страдания. Обращенная кверху ладонь застыла в ожидании помощи. В любое время суток, из любой точки Мемориала, вытянутая к небу рука видна неразделимо с ее устремленным вниз отражением в темной воде пруда, как символ противостояния добра и зла. На остров ве-дет узкий коридор из иерусалимского камня – Тропа Одиночества. На стенах коридора – плитки с названиями концентрационных лагерей, свет проникает только через узкие щели в потолке. Слышен плач ребенка, фигура которого видна в конце туннеля. Звук плача усиливается по мере приближения к скульптуре. Позади колонны находится стена из полированных черных гранитных плит со списками имен жертв, которые были собраны у родственников и друзей погибших.

Еще один аспект, на который хотелось бы обратить внимание в своем докладе, – поддельные артефакты Холокоста.

Приобретая экспонаты для выставок в музеях, необходимо быть уверенным в подлинности предмета. Рынок торговли насыщен подделками артефактов и придуманными вариантами иудаики, повязок, денег и так далее.

Наиболее надежным источником экспонатов является местная община, где ещё много артефактов находится в руках людей, переживших войну, и их наследников. Необходимо распространить идею о том, что, прежде чем выбрасывать старые бумаги, документы, фотографии, их надо показать кураторам музеев, лидерам религиозных организаций или преподавателям истории Холокоста.

65

И в заключение, позвольте поделиться с вами словами Teсс Веис, основательницы Образовательного Центрa Памяти Жертв Холокоста в Орландо, из её выступления 13 марта 1994 г.: «Один мудрый человек сказал: “Все, что необходимо для триумфа зла, – это чтобы хорошие люди ничего не делали”. Я знаю, что это так, потому что я присутствовала при том, когда зло победило. Если зло когда-нибудь снова победит, это не будет потому, что я ничего не делала. Я знаю, что для вас тоже важно иметь возможность сказать то же самое».

66

ARTICLES / СТАТТІ / СТАТЬИ

Андрій Боляновський,к. і. н., старший науковий співробітник Інституту

українознавства імені І. Крип’якевича НАН України (Львів, Україна)

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИХ ВЗАЄМИН У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ У РОКИ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Актуальність теми

Серед найважливіших проблем сучасного суспільно-політич-ного розвитку в світі особливе місце займає розвиток гармоній-них міжетнічних та міжконфесійних відносин і забезпечення кон-сенсусу національних інтересів різних етнічних груп. Важливою проблемою було й залишається з’ясування першопричин міжна-ціональних непорозумінь та вивчення історичного досвіду забез-печення розвитку добросусідських стосунків представників різ-них національностей з метою його врахування й використання у процесі формування нових моделей розвитку міжнаціональних контактів.

В Україні одним зі шляхів розв’язання проблеми міжнаціо-нальних відносин є вивчення й урахування досвіду міжетнічних взаємин між українцями та представниками інших національнос-тей, котрі віддавна проживали на українських землях. З переходом до розбудови громадянського суспільства в Україні відбулися до-корінні зміни уявлень про зміст і мету міжетнічних відносин, кар-динальна реконструкція основ міжетнічних взаємин й формування нових моделей і цілої системи міжнародних стосунків. Поширені й вкорінені раніше стереотипи, орієнтовані на політичну парадигму, в якій основний акцент робився на негативних уявленнях й взаєм-них звинуваченнях, у сучасних умовах практично повністю втра-тили свої впливи на формування громадської думки серед молодих

67

генерацій українців та євреїв. Про це свідчить щорічне зростання масштабів міжнародних контактів між Україною та Ізраїлем у по-літичній, економічній, культурній та інших сферах.

Водночас поширеним є панування штучно сконструйованих образів та стереотипів з історії взаємин між українцями і єврея-ми серед частини представників старшого покоління, особливо політичних угруповань, зацікавлених у тому, щоб не допустити подальшого розвитку українсько-єврейського діалогу. В окремих випадках ці образи в потрібний момент виникають у масовій сві-домості й утворюють свого роду гальмівні чинники, що дозволяє стримувати розвиток таких стосунків й не дозволяє скеровувати їх у раціональному напрямку в конструктивне річище. Міфологі-зація, часто спричинена незнанням, є невичерпним джерелом для продукування та культивування різного роду домислів, спрощених або однобічних і вкрай тенденційних оцінок, що жодною мірою не полегшують пошуки істини і шляхів до подальшого зближення між українцями та євреями як у їх власних країнах, так і в діаспорі, поза межами їх національних держав. Наявність позитивних ас-пектів українсько-єврейських відносин навіть на фоні гіпертрофо-вано негативних образів не замовчують, але їх позитивний ефект доволі часто перекривають використанням негативних міфів. У деяких публікаціях у мас-медіа, у свою чергу, або розвинуто цю тему, або перелічено негативи, яким іноді хибно приписують домі-нування в усьому комплексі українсько-єврейських відносин. Усе це подекуди негативно впливає на результативність міжнаціональ-них стосунків, одним із важливих завдань яких є попередження та припинення міжетнічних конфліктів, а також вироблення зваже-них оцінок для урахування сучасними й майбутніми поколіннями цих народів у процесі подальшого поглиблення порозуміння й роз-ширення нових горизонтів співпраці між ними.

В науковій літературі українсько-єврейські відносини у роки Другої світової війни, подібно до багатьох інших питань з історії України, обтяжені незнанням, певними етнічними й політичними

68

упередженнями та контроверсійними оцінками1. Це особливо стосується Західної України, яку анексував Радянський Союз у 1939 р. й нацистська Німеччина улітку 1941 р., і де тон українсько-єврейських відносин значною мірою задавали СРСР і Третій рейх2. Для багатьох авторів характерні різні підходи й оцінки у споминах та наукових працях про одні й ті ж події та регіони і навіть про одні й ті ж міста3. Тому перед науковцями постає важлива наукова проблема вивчення теми українсько-єврейських відносин у Західній Україні у роки нацистської окупації, що тривалий час привертала увагу вчених.

Зрозуміло, що в одній публікації неможливо максимально охо-пити й висвітлити велику кількість ключових аспектів цієї пробле-ми. У даному дослідженні авторові хотілося б стисло окреслити тільки деякі особливості українсько-єврейських відносин у Гали-чині та на Волині під нацистською окупацією, головними з яких були співіснування у регіоні українців, поляків та євреїв протягом перших двох років окупації, історично складені особливі місцеві

1. Friedman Ph. Ukrainian-Jewish Relations during the Nazi Occupation // Friedman Ph. Roads to Extinction: Essays on the Holocaust / Ph. Friedman ; [ed. A.J. Fried-man]. – New York : Conference on Jewish Social Studies; Jewish Publication Society of America, 1980. – P. 176–208; Hunczak T. Ukrainian-Jewish Relations During the Soviet and Nazi Occupations / T. Hunczak // Ukraine during World War II. History and Its Aftermath. A Symposium / [ed. by Y. Boshyk]. – Edmonton : CIUS, 1986. – P. 40–45; Weiss A. Jewish-Ukrianian Relations in Western Ukraine During the Holocaust / A. Weiss // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / ed. by H. Aster and P.J. Potichnyj. – Edmonton : CIUS, 1990. – P. 409–420; Spector Sh. The Holocaust of Volhynian Jews, 1941–1944 / Sh. Spector. –Jerusalem, 1990; Romerstein H. Di-vide and Conquer: The KGB Disinformation Campaign against Ukrainians and Jews / H. Romerstein // Ukrainian Quarterly. – Vol. LX. – No. 3. – Fall 2004; Brandon R. The Shoah in Ukraine: History, Testimony, Memorialization / R. Brandon, W. Lower. – Bloomington : Indiana UP, 2008; Oldberg I. Both victim and perpetrator. Ukraine’s problematic relationship to the Holocaust. – Режим доступу: http://balticworlds.com/ukraine’s-problematic-relationship-to-the-holocaust/ [1.9.2011]. 2. Фоєрман Ю. Щоденник зі Станіслава (1941–1943 рр.) / пер. з польської ; Ю. Фоєрман. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2009; Щоденник Львівського гетто. Спогади рабина Давида Кахане. – К. : Дух і літера, 2009. 3. Для порівняння див., наприклад: Йонес Э. Евреи Львова в годы Второй мировой войны и Катастрофы европейского еврейства. 1934–1944 / пер. с иврита С. Шенбрунн ; Э. Йонес. – Москва-Иерусалим, 1999; Наконечний Є. Шоа у Львові / Є. Наконечний. – Львів : Піраміда, 2006.

69

умови й специфічна політика німецької окупаційної адміністрації, що безпосереднім чином впливала на перебіг відносин між ними.

«Етнічний трикутник» «українці–євреї–поляки»

На відміну від решти українських земель, що перебували у складі СРСР від 1922 р. і в межах яких переважали українці, росіяни та євреї, у Галичині й на Волині проживали головно українці, поляки та євреї, яких розділяли мовні, культурні, релігійні та інші бар’єри. Хоча українсько-єврейські стосунки складалися упродовж декількох століть, дві замкнені у собі громади, які мирно співіснували пліч-о-пліч, практично не перетиналися (за винятком суто економічних інтересів). Мінімальний ступінь взаємодії не сприяв міжкультурному взаємопроникненню представників двох етнічних груп у Західній Україні. Історичний досвід свідчить, що незнання традицій, культури представників різних національностей в минулому часто призводили до міжетнічних непорозумінь, формування хибних уявлень, що трансформувалися в усталені негативні стереотипи. Не були винятком і стосунки між українцями та євреями. Євреї існували як окрема етнічна група, неохоче йшли на зближення з українцями, що викликало в них недовіру до своїх етнічних сусідів. У той час, коли євреї з часом вивчали мови основних місць свого проживання, українці не володіли івритом й не знали, що про них думають чи говорять. В такій ситуації виникали стереотипи, поділ на «своїх» і «чужих». Євреї не бажали асимілюватися, віра не дозволяла пускати у свої громади інших, що викликало в багатьох із них дискомфортне відчуття «іноземця в гостях» й ще більшу відчуженість у стосунках між представниками двох етнічних груп. Євреї не робили нічого (або мало що робили) для того, щоб змінити таку ситуацію. Цим вдало скористалися завойовники українських земель, з успіхом для себе використовуючи представників однієї етнічної групи проти представників іншої. Наслідком цього були самоізоляція двох етнічних груп і відсутність мультикультурних взаємовпливів між ними, часто посилена релігійним фактором, що до міжвоєнного

70

періоду разом із соціальним відіграли чи не найважливішу роль роз’єднавчих чинників українсько-єврейських стосунків.

У Західній Україні досить поширеними були антисемітські упередження, що мали фольклорний, частково казковий характер, базувалися на народних забобонах і були частиною релігійного світогляду, специфічного для сільських місцевостей Східної Євро-пи. Євреї України, котрих притягувала культура Росії чи Польщі як метрополій і котрі охоче політично інтегрувалися в цих країнах й асимілювалися або схильні були до етнічного зближення з «наро-дом-паном», мало або взагалі не спілкувалися українською мовою, а тому асоціювалися з чужою владою, і в уяві українців були гру-пою, ворожою ідеї українського національного відродження. Іс-торично під час входження західноукраїнських земель до Польщі, Австро-Угорщини й СРСР вони жили кожна сама по собі своїми власними проблемами, переживаннями, відчуттями. Відсутність зв’язків у різних сферах і взаємопроникнення культур призводили до відчуженості між представниками трьох етнічних груп, унаслі-док чого сусіди рідко були приятелями. Релігійні упередження та історичні стереотипи політичного забарвлення стримували також розвиток українсько-єврейських взаємин на родинному рівні, уна-слідок чого українсько-єврейські сімейні стосунки ніколи не на-були того рівня, якого набули німецько-польські, французько-ні-мецькі чи українсько-єврейські шлюби, що були одним із багатьох чинників забезпечення міжнаціональних культурних впливів та усунення ґрунту для міжетнічних та міжконфесійних конфліктів між різними етнічними групами в Європі. Наслідком цього було відчуття відокремленості української й польської громад у Гали-чині та на Волині, відчуття непотрібності однієї етнічної групи іншій, поширення стереотипних уявлень про прагнення однієї з етнічних груп використати з найбільшою користю для себе пред-ставників інших двох національних груп населення4. Один з оче-видців тих подій – Шимон Редліх – навіть охарактеризував міжво-єнні взаємостосунки між галицькими та волинськими українцями,

4. Див.: Гон М.М. Iз кривдою на самотi: Украïнсько-єврейськi взаємини на захiдноукраïнських землях у складi Польщi (1935−1939) / М.М. Гон. – Рiвне, 2005.

71

євреями і поляками як конфлікт, акцентуючи увагу на ворожості й упередженнях, які представники цих етнічних груп відчували одні до інших5.

Історичні передумови й специфіка місцевих умов: вплив політичної ситуації на зламі 1930–1940-х рр.

1) Наростання антисемітизму в Другій Речі Посполитій

В областях України, що у міжвоєнний період перебували у складі СРСР, антисемітизм переслідували, а його прояви зводили до рівня кримінального злочину, унаслідок чого він набував прихованих форм і не проявлявся відкрито. Натомість у міжвоєнній Польщі розгортали діяльність чисельні політичні угруповання й антисемітизм було зведено до рангу офіційної урядової лінії (тут достатньо згадати наміри уряду Польщі підтримати наприкінці 30-х рр. ХХ ст. запропоновану антисемітом Полем де Лаґардом пропозицію депортації польських євреїв на Мадагаскар6, й функціонування крайніх правих організацій, що поширювали антиєврейську риторику). Ось лише деякі з обмежень доступу євреїв до багатьох посад у Польщі у другій половині 1930-х рр.: у серпні 1936 р. польський уряд запровадив вимогу вказувати прізвища власників на назвах магазинів (що спровокувало низку нападів польських екстремістів на єврейські крамниці), у травні 1937 р. Польська медична асоціація затвердила у статуті положення про виключення з її лав євреїв, у квітні 1938 р. Банк польський, найбільша фінансова установа Польщі, затвердив положення про звільнення євреїв зі своїх структур, а у травні того ж року запроваджено практику обмеження єврейським правникам отримувати ліцензії для здійснення юридичної практики у Другій

5. Redlich Sh. Jewish-Ukrainian Relations in Inter-War Poland as Reflected in Some Ukrainian Publications / Sh. Redlich // Polin. – Vol. 11: Focusing on Aspects and Expe-rience of Religion / [ed. by A. Polonsky]. – London and Portland, Oregon : the Lttman Library of Jewish Civilization, Institute for Polish-Jewish Studies, 1998. – P.233–236; Redlich Sh. Together and apart in Brzezany. Poles, Jews, and Ukrainians, 1919–1945 / Sh. Redlich. – Bloomington & Indianapolis : Indiana University Press, 2002. 6. Brechtken M. “Madagaskar für die Juden”: antisemitische Idee und politische Praxis, 1885–1945 / M. Brechtken. – München : Oldenbourg, 1997. – S. 288.

72

Речі Посполитій7. У середовищі промисловців і представників фінансових установ під час і після світової економічної кризи єврейські фінансові структури і заможних міщан, які зробили певний внесок у розвиток і модернізацію економіки, сприймали як конкурентів, котрі постали на заваді до розвитку капіталістичних підприємств місцевих етнічних більшостей. За таких обставин представники нацменшостей значною мірою засвоїли «уроки антисемітизму» «народу-пана» й стали певним чином «лакмусом» політики Другої Речі Посполитої, що заклала підґрунтя для поширення антисемітизму на Волині, рецидиви якого були започатковані в Галичині після встановлення тут польської влади сумнозвісним польським антиєврейським погромом у листопаді 1918 р. у Львові.

Унаслідок такої ситуації, якщо у СРСР антисемітизм формально був викорінений, то у Другій Речі Посполитій він був досить поширеним під впливом як історичних юдофобських тенденцій значної частини польського політикуму (що передавалися основній масі польського суспільства) в переддень Другої світовий війни, так і антисемітських ідей, «експортованих» із нацистської Німеччини. Окрім історичних антиєврейських тенденцій у настроях частини українців ці чинники зумовили відсутність приязні до євреїв у програмах українських політичних угрупувань в міжвоєнний період – як тих об’єднань, котрі діяли в Західній Україні, так і тих, що були створені й розгортали свою активність за її межами, зокрема, в країнах на захід від Польщі й передусім в межах її найближчого сусіда – Ваймарської республіки, де розвивали антисемітські гасла нацисти, особливо ж

7. Melzer E. No Way Out: The Politics of Polish Jewry, 1935–1939 / E. Malzer. – Cincinnati : Hebrew Union College Press, 1965. – P. 90f; Marcus J. Social and Political History of the Jews in Poland, 1919–1939 / J. Markus. – New York : Mouton Publishers, 1983 (див розділи 19 і 30); Rabinowicz H.M. The Legacy of Polish Jewry: A History of Polish Jews in the Inter-War Years, 1919–1939 / H.M. Rabinowicz. – New York : T. Yoseloff, 1965. – P. 179–194; Tomaszewski J. The Civil Rights of Jews in Poland, 1918–1939 / J. Tomaszewski // Polin: Studies in Polish Jewry. – Vol. 8. – London : Littmann, 1994. – P. 115–127; Read A. Kristallnacht: The Nazi Night of Terror / A. Read, D. Fisher. – New York : Times Books, 1989. – P. 43.

73

після їх приходу до влади в цій країні в період Третього рейху. Усі ці антисемітські «віяння із заходу» безпосереднім чином вплинули на формування уявлень і світогляду інтегрального українського націоналізму8, одним з компонентів якого була відсутність у середовищі Організації українських націоналістів (ОУН) єдиного ставлення до єврейської меншості в Західній Україні9. З одного боку, напередодні й на початку німецько-радянської війни для програми ОУН був характерним політичний і економічний антисемітизм із чітко вираженою соціальною специфікою (так би мовити, «етнічним колоритом»), посилений у перші дні війни політичним антисемітизмом нацистського режиму і побутовим антисемітизмом частини місцевого населення. З-поміж іншого це проявилося у виданні керівником Краєвого Проводу бандерівської ОУН Іваном Климовим кількох листівок антиєврейського змісту. З другого боку, неспростовним фактом є те, що створене з ініціативи її керівництва Українське Державне Правління (УДП) ніколи не видавало на підвладній йому території расистських антиєврейських законів або декретів про переслідування євреїв чи їх ізоляцію від решти населення10.

2) Вплив політики СРСР від осені 1939 р. до червня 1941 р. на кризу українсько-єврейських стосунків

у роки нацистської окупаціїОскільки для основної маси єврейства радянська влада

асоціювалася з символом визволення і зрівняння у правах, серед євреїв виявилося найменше (якщо не сказати дуже мало) ворогів

8. Див.: Armstrong J.A. Collaborationism in World War II: The Integral Nationalist Vari-ant in Eastern Europe / J.A. Armstrong // The Journal of Modern History. – Vol. 40. – No. 3. – September 1968. – P. 396–410. 9. Carynnyk M. Foes of our rebirth: Ukrainian nationalist discussions about Jews, 1929–1947 / M. Carynnyk // Nationalities Papers. – 2001. – Vol. 39. – No. 3. – P. 315–352. 10. Різні трактування проблеми ставлення ОУН до євреїв див.: Berkhoff K.C. The Organization of Ukrainian Nationalists and Its Attitude toward Germans and Jews: Iaroslav Stets’ko’s 1941 Zhyttiepys / K.C. Berkhoff, M. Carynnyk // Harvard Ukrainian Studies. – No. 23 (3–4). – December 1999. – P. 147–184; В’ятрович В. Ставлення ОУН до євреїв: Формування позиції на тлі катастрофи / В. В’ятрович. – Львiв : Видавництво «МС», 2006.

74

більшовицької системи. Самого по собі факту їх урівноправнення з рештою населення для євреїв виявилося достатньо для того, щоб аргументи на користь нової влади переважали при визначенні їх ставлення до Радянського Союзу. Унаслідок цього у Західній Україні так само, як і в країнах Балтії й багатьох включених до СРСР повітах зі здебільшого або переважно польським населенням склалися усталені уявлення про євреїв. В очах звичайних неєвреїв у містах і селах євреї, як національна меншість, були більше інших відповідальні за підтримку режиму радянської окупації і за репресії проти представників етнічної більшості в цей період. Мало хто звертав увагу на такі факти, як те, що радянські владні структури крім підприємств представників інших національностей націоналізували підприємства євреїв, що разом із місцевими націоналістами переслідуванням були піддані сіоністи, що рабинів переслідували так само, як і керівних діячів інших релігійних конфесій, що серед депортованих було багато тисяч євреїв, що більшістю тих, хто перебував при владі в радянський період, були росіяни і представники місцевих етнічно найбільших спільнот. Зате впадали у вічі ті євреї, які уперше в історії виявилися на високих постах і те, що прості євреї в основному вітали встановлення в Західній Україні більшовицького режиму, вбачаючи у ньому для себе менше зло порівняно з встановленим у сусідній Польщі гітлерівським окупаційним режимом (серед них був значний відсоток тих, хто або втік з окупованої Вермахтом Польщі, або мав там близьких родичів). Однак радянізація не змінила етнічної строкатості Галичини й Волині. Українці, поляки та євреї молилися кожен своєму Богу й більшовицькі атеїсти з їх намірами «знищити релігійні забобони» не змогли змінити відокремленого релігійного життя трьох етнічних груп. Різні традиції, різні свята у різний час, різні ритуали, їжа, культура, мова, звичаї, світогляд тощо не сприяли міжетнічному зближенню.

Отже, у Західній Україні під «першими совєтами» був пошире-ний латентний антисемітизм, що пізніше вплинув і на українців, і на поляків. За умов невеликої кількості людей з середньою чи ви-

75

щою освітою стороннім зацікавленим чинникам у разі сприятли-вого збігу обставин (зокрема, війни) можна було легко викликати сплеск ксенофобії супроти євреїв. Як наслідок цього після нападу Німеччини на СРСР по містах і селах Західної України відбулися єврейські погроми. Найстрашніші сталінські депортації відбулися 14–15 червня 1941 р. року, тобто за тиждень до німецького втор-гнення, і були ще занадто свіжі в народній пам’яті. Розстріли спів-робітниками НКВС багатьох тисяч в’язнів у тюрмах Західної Укра-їни на початку німецько-радянської війни й широке інформування про цей факт населення нацистськими окупаційними структура-ми з приписуванням головної провини за це євреям спровокува-ли хвилю проявів антиєврейських настроїв. Зростання антисеміт-ських настроїв у Західній Україні було, серед іншого, наслідком її більшовизації. Певна частина населення, особливо міські й сіль-ські люмпени, зазіхаючи на єврейське майно та житло, піддала-ся спокусі розправитися з беззахисними людьми. Але за кожним таким епізодом зазвичай були нацистські провокатори. «СС і по-ліція отримали підтримку з боку антиєврейськи налаштованої час-тини місцевого населення. Незабаром після окупації німецькими військами Литви і Західної України там почалися погроми. Вони відбулися частково за ініціативою, а частково з потурання опера-тивних груп і команд особливого призначення», – констатувалося в одному зі звітів керівництва поліції безпеки і СД про події улітку 1941 р. на окупованих східних територіях11.

Політика окупаційної адміністрації нацистської Німеччини 1) Відмінність нацистської політики супроти євреїв на Волині,

в Галичині і в решті окупованих східних регіонів

Окупаційна адміністрація нацистської Німеччини у Західній Україні створила обставини, за яких українці та поляки повинні були психологічно усвідомлювати, що вони опинилися в умовах, відносно кращих порівняно з тими, в яких опинилися євреї, котрим

11. Для порівняння з ситуацією в Литві див.: Kwiet K. Rehearsing for Murder: The Beginning of the Final Solution in Lithuania in June 1941 / K. Kwiet // Holocaust and Genocide Studies. – Vol. 12. – No. l. – Spring 1998. – P. 3–26.

76

було значно гірше, ніж представникам слов’янських народів. Різне становище, в яке їх поставила німецька окупаційна політика, зумовили різне ставлення до окупаційної влади і до впроваджуваних нею заходів. Дещо кращі умови проживання слов’ян порівняно з обставинами існування їх сусідів якоюсь мірою психологічно зобов’язували їх бути лояльними супроти гітлерівського окупаційного режиму й не чинити спротиву нацистській політиці переслідування і масового винищення євреїв12.

Водночас політика Третього рейху на Волині, що увійшла до складу Рейхскомісаріату «Україна» (РКУ), певною мірою різнила-ся від політики на галицьких землях, що як дистрикт «Галичина» (окрема адміністративно територіальна одиниця) увійшли до скла-ду створеної нацистською Німеччиною восени 1939 р. на території завойованої Польщі Генеральної губернії окупованих польських областей. На початку нацистської окупації на Волині проживало приблизно 100 тис. євреїв13, в Галичині більше як у 6 разів – понад 600 тис. Якщо на волинських землях винищення євреїв нацист-ськими оперативними командами СС і СД відбулося прискореним шляхом подібно до решти окупованих східних територій, у Гали-чині з огляду на велику кількість представників єврейської етніч-ної групи «остаточне вирішення єврейського питання» розтягну-лося до середини 1943 р. Протягом першого півріччя діяльності німецької цивільної адміністрації на території галицьких земель запланована широкомасштабна екстермінація місцевого єврей-ського населення не набула тут великого розмаху. Це диктувалося перш за все міркуваннями господарського характеру: євреї стано-вили більшість ремісників, а також значний відсоток спеціалістів-фармацевтів краю14. З огляду на те, що підшукування заміни їм

12. Pohl D. Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien, 1941–1944: die Or-ganisierung eines staatlichen Massenverbrechens / D. Pohl. – München : Oldenbourg, 1997.13. Наконечный В. Холокост на Волыни: жертвы и память / В. Наконечный. – Режим доступу: http://shorashim.narod.ru/case_nakonechniy.htm [1.10.2011] (назва з екрану).14. Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО), ф. Р-35, оп. 12, спр. 50, арк. 6–8.

77

вимагало тривалого часу, депортація євреїв із території Галичини до концтаборів була дещо призупинена. Відповідальний за її про-ведення керівник СС і поліції в галицькому дистрикті Фріц Кацман так обґрунтував доцільність цього кроку у звіті своєму шефові, ви-щому керівникові СС і поліції Сходу в Генеральній губернії Фрі-дріхові-Вільгельму Крюґеру: «Враховуючи, що приблизно 90 % ремісників у Галичині були євреями, завдання (мається на увазі де-портація частини євреїв до концтаборів і фізична ліквідація іншої частини на місцях. – А. Б.) могло бути вирішене тільки поступово, оскільки, негайна евакуація (вивезення з метою знищення. – А. Б.) не була в інтересах воєнної економіки»15. В результаті цього тут ак-ція знищення євреїв спершу відбувалась повільніше, ніж в інших окупованих регіонах: на січень 1942 р. в Литві вона охопила 88 % євреїв (135 тис. осіб), в РКУ – 25 % (200 тис. осіб), в галицькому дистрикті – менше 15 % (приблизно 70 тис. осіб)16.

На початку жовтня 1942 р., наприкінці перших 15-ти місяців окупації, на території галицьких земель залишилось 278 тис. євре-їв. Це становило приблизно 60 % від загальної кількості єврейсько-го населення, яке проживало тут на початку німецько-радянської війни. Поступово їхня кількість була зведена до мінімуму. Загалом в результаті екстермінаційної антисемітської політики гітлерів-ської Німеччини у регіоні згідно зі звітом Ф. Кацмана Ф.-В. Крю-ґеру, станом на 23 червня 1943 р. в Галичині було «вирішене єв-рейське питання»: більше 434 тис. євреїв переселені з Галичини,

15. Eksterminacja Żydów na ziemiach polskich w okresie okupacji hitlerowskiej. Zbiór dokumentów / [zebrali i opracowali T. Berenstein, A. Eisenbach, A. Rutkowski]. – Warszawa : Żydowski Instytut Historyczny, 1957. – S. 333. 16. Faschismus. – Berlin (West), 1979. – S. 127; Нюрнбергский процесс : сборник документов и материалов ; в 7 тт. – Москва : Юридическая ли-тература, 1967. – Т. 4. – С. 674; Бродський Р.М. Сіонізм / Р.М. Бродський, Ю.О. Шульмейстер. – Львів : Каменяр, 1972. – С. 66.

78

решта – понад 21 тис. осіб, розміщені в концентраційних таборах, невдовзі також підлягали ліквідації17.

2) Українсько-єврейські відносини за умов використання окупаційною владою Рейху різних етнічних груп

з метою «остаточного вирішення єврейського питання»

Змушені співпрацювати з окупаційною владою українці, по-ляки та євреї пристосовувалися до режиму окупації, в межах якого по-різному розгорталися відносини між ними. Можна цілком по-годитися з українським дослідником Ярославом Грицаком, який свого часу так визначив становище представників окупованих Рей-хом східних територій: «З огляду на особливо жорстокий харак-тер окупаційного режиму для місцевих жителів [Східної Європи] питання не стояло “колабораціонувати чи не колабораціонувати?”, а “як вижити?”. Колаборація лише збільшувала шанси на виживан-ня. Вибір можливостей був мінімальним. Народи Східної Європи були буквально розчавлені двома тоталітарними режимами, що змагалися між собою за встановлення контролю над цим регіоном. [...] Закономірністю окупаційних режимів є те, що міра колаборації найчастіше визначалася не поневоленими народами, а панівною адміністрацією»18.

З встановленням гітлерівського «нового порядку» в Західній Україні нацистська адміністрація вдало для себе використовувала різні етнічні групи з метою «остаточного вирішення єврейського питання». У рамках його прискорення німецькі каральні поліцій-ні органи під загальним керівництвом керівника СС і поліції в га-лицькому дистрикті подекуди залучали в примусовому порядку до своїх акцій підзвітну їм місцеву українську поліцію. У ряді випад-

17. Eksterminacja Żydów. – S. 331–334; Okupacja i ruch Oporu w dzienniku Hansa Franka. – Warszawa : Książka i Więdza, 1970. – T. 2. – S. 357; Berenstein T. Ekstermi-nacja ludności Żydowskiej w dystrykcie Galicja (1941–1943) / T. Berenstein // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego w Polsce. – Warszawa : Żydowski Instytut Histo-ryczny, 1961. – № 61. – S. 3–58. 18. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX–XX ст. / Я. Грицак. – К. : Генеза, 1996. – C. 232.

79

ків її службовці проти своєї волі були змушені брати участь в об-лавах й у деяких випадках у розстрілах євреїв і тим самим ставали сліпим знаряддям окупаційного режиму19.

Водночас німецька поліція до облав на євреїв крім службовців української допоміжної поліції залучала також значно більшу кількість працівників єврейської поліції (служби порядку), що у службових справах підпорядковувалась Єврейській Раді20. Єврейські поліцаї поділялись за званнями на аспірантів, підстаршин, старшин та комісарів. Наприклад, восени 1941 р. в одному лише Львові були створені 4 комісаріати єврейської поліції, до якої спершу належало 500, потім – 750 осіб, одягнених у форму колишньої польської поліції й озброєних гумовими дубцями. На шапці в них була жовта шестикутна зірка з літерами «JOL» (скорочення від «Judische Ordnung Lemberg» – «Єврейський порядок Львова»), а на лівому рукаві – жовта пов’язка з такими самими літерами. Через кілька місяців при єврейській поліції була створена служба безпеки з окремою в’язницею, умови перебування в якій були поза будь-якою критикою (у її невеликих камерах, зокрема, постійно перебувало по 50–60 осіб, кожен з в’язнів повинен був платити за їжу). Єврейська служба безпеки поділялась на два відділи (безпеки та слідчий) й складалася зі спеціально підготовлених 60-ти офіцерів, підстаршин і штатних поліційних службовців. Головним її завданням було виявлення й усунення будь-яких форм опору німецькій окупаційній адміністрації. Саме службовці єврейської поліції відіграли вирішальну роль у проведенні акцій «полювань» на галицьких євреїв, в яких пліч-о-пліч з ними брали участь удвічі менша кількість українських поліцистів й утричі менша кількість службовців німецької поліції, котрі перебрали на себе функції

19. Finder G.N. Collaboration in Eastern Galicia: The Ukrainian Police and the Holo-caust / G.N. Finder, A.V. Prusin // East European Jewish Affairs. – Vol. 34. – No. 2. – Winter 2004. – P. 95–118. 20. Trunk I. Judenrat: The Jewish Councils in Eastern Europe under Nazi Occupation / I. Trunk. – New York : Macmillan, 1972; Weiss A. The Relations Between the Juden-rat and the Jewish Police / A. Weiss // Patterns of Jewish Leadership in Nazi Europe 1933–1945. Proceedings of the Third Yad Vashem International Historical Conference, April 4–7 1977. – Jerusalem : Yad Vashem, 1979. – P. 201–218.

80

керівництва антиєврейськими акціями «чужими руками». Про це свідчать звіти української поліції Галичини про хід та наслідки облав з метою затримання євреїв. Наприклад, в рапорті VI-го комісаріату української поліції міста Львова від 25 березня 1942 р. про одну з них говорилось: «В акції брали участь: 22 українські поліцисти, 12 німецьких поліцистів, 40 – з жидівської порядкової служби [...] Доставлено на збірний пункт [...] 160 осіб.» Того ж дня у рапорті І-го комісаріату української поліції Львова вказувалося, що в облаві брало участь: «шуцполіцистів – 10, українських поліцистів – 20, з жидівської порядкової служби – 40 [...] Доставлено 512 жидів». Внаслідок лише одного дня облав – 25 березня 1942 р. – за най- активнішої участі єврейської служби порядку було затримано 2 254 євреї21. П’ять днів опісля у звіті IV-го комісаріату української поліції Львова від 30 березня про хід облав з метою затримання євреїв було констатовано: «До розпорядимости стояло: 21 укр. поліцистів, 15 німецьких урядовців з Шупо (німецької охоронної поліції в дистрикті “Галичина”. – А. Б.) взглядно Орднунґсдінсту і 38 членів жидівської порядкової служби. Акцію організовано в цей спосіб, що терен комісаріяту поділено на 7 стеж, до кождої стежі приділено 3 укр. поліцистів, 2 німецьких урядовців і 5 членів жидівської порядкової служби»22.

Мінімізація масштабів українсько-єврейських відносин окупаційною адміністрацією Рейху

Специфіку міжетнічних відносин у Західній Україні зумови-ли особливо жорстокі методи окупаційної політики, які нацисти застосовували у політиці супроти євреїв на окупованих східних територіях. Після того, як євреї були відокремлені від решти насе-лення й зосереджені у гетто, переважна більшість решти населен-ня рідко контактували з ними. Інформацію про євреїв серед біль-шості населення поширювали переважно самі люди у формі чуток та окупаційна влада у формі звернень з попередженнями про від-повідальність за переховування євреїв й повідомленнями про стра-21. ДАЛО, ф. Р–12, оп. 1, спр. 37, арк. 9. 22. Там само, спр. 18, арк. 76.

81

ту людей, які порушили цю заборону, а також нацистські засоби масової інформації у формі пропагандистських фільмів та cюжетів кінохроніки та плакатів, публікацій у пресі з карикатурами антисе-мітського змісту з метою формування негативного образу «жидо-більшовика». Спорадичні контакти були звужені переважно до ді-яльності людей, які вороже ставилися до євреїв й доносили на тих, які переховувалися, й людей, які допомагали євреям і переховува-ли їх, ризикуючи при цьому власним життям. Більшість же людей рідко коли стикалися з євреями й знали тільки те, що їх вивезли до гетто і відтак, згідно з офіційною нацистською термінологією, «пе-реселили» або «евакуювали», а про їх справжню долю дізнались тільки після відступу Вермахту з окупованих східних територій.

Безоглядна брутальність щодо євреїв відштовхнула від співпра-ці з адміністрацією нацистської Німеччини неєвреїв, багато з яких від нейтрально-вичікувальної позиції вдалися до осуду нацистської політики переслідування і вбивств євреїв, що серед іншого прояви-лося у небажанні більшості українців брати участь в антиєврей-ських погромах або допомагати нацистам розшукувати євреїв, які переховувалися від нацистів у містах чи лісах. Львів’янка Марія П’ясецька у повоєнних споминах так передала реакцію більшості галицьких українців і поляків на чутки про перші масові розстріли євреїв: «У людей з’явилося велике розчарування до німців [...] Ми добре бачили і розуміли, що вони як тільки покінчать з євреями, то те ж саме почнуть робити і з нами»23.

У той час, коли одних українців змушували брати участь в об-лавах на євреїв, інші за власним бажанням попереджували знайо-мих їм від міжвоєнного часу євреїв про підготовку «нацистських полювань» на них і тим самим рятували від депортацій до Белж-ця й інших нацистських концтаборів. У звіті 5-ї сотні німецько-го 24-го поліційного полку в Дрогобичі від 19 жовтня 1942 р. про виселення євреїв зі Стрия 17–18 жовтня було вказано, що під час оточення міста з метою акції з виявлення і завантаження у вагони

23. Cтенограма запису спогадів аспіранта Львівського Державного університету ім. Івана Франка Марії Юліанівни П’ясецької // Центральнй державний архів громадсь-ких об’єднань України у Києві (далі – ЦДАГО України), ф. 166, оп. 2, спр. 277, арк. 14.

82

понад 1,6 тис. євреїв «були використані 400 чоловіків Української будівельної служби». Водночас констатувалося: «Про акцію євре-ям мало бути відомо, оскільки майже всі стрийські євреї втекли або переховувалися в поляків або українців у їх домівках»24.

Зважаючи на небажання більшості українців брати участь в переслідуванні чи вбивствах євреїв, нацистські карально-поліційні структури організовували вбивства євреїв, інколи залучаючи укра-їнців як допоміжний персонал, приписуючи скоєні ними злочини українцям. Ось як прокоментував цю тактику один із розвідників Головного Розвідувального Управління (ГРУ) Червоної армії, яко-го важко запідозрити у бажанні «вибілити» населення окупованих Вермахтом східних територій: «Фашисти, як і раніше, намагаються внести розбрат між національностями, зовні намагаючись показа-ти переваги українців, натравлюючи їх на євреїв, росіян та інші на-ціональності. Це, однак, жодною мірою не вдається, тому знущан-ня й масові погроми над єврейським населенням організовуються німецькими органами влади, а згодом приписуються українцям»25.

Проблемність протистояння терору

Нацистська окупація та спричинені нею скрута й інші про-блеми не об’єднали людей проти загального ворога, але навпаки, атомізували суспільство, тобто розділили його на окремих людей, більшість з яких піклувалися про себе і про власне виживання і не схильні були думати про інших людей за винятком найближчих членів їх родин. Євреї в числі перших відчули на собі атомізацію населення – люди, що оточували їх, під страхом смертної кари за допомогу євреям були вимушені бути байдужими до їх долі, а час-то – і відверто ворожими. Проте нереально чекати проявів масово-го героїзму в умовах найжорстокішої з воєн, яку коли-небудь знало людство. Головні причини інертності українців та поляків Волині й Галичини відносно долі євреїв відомі: серед неєвреїв переважали 24. Российский государственный военный архив в Москве, ф. 1323 oп. 2, д. 2926, л. 33.25. Сов. секретно. Агентурная обстановка Южного фронта на 1 марта 1942 г. (по материалам ГРУ) // Российский государственный архив социально-политической истории в Москве, ф.69, оп. 1, д. 744, л. 32–48.

83

страх за своє життя (за переховування євреїв окупаційні установи запровадили смертну кару), прагнення вижити й прогодувати сім’ї, а також невпевненість у завтрашньому дні, що було наслідком ві-йни й окупації. Безпорадність, абсолютна неможливість протисто-яти терору, страх за своє життя і життя своїх близьких – усе це було характерне як для Західної України, так і для усіх окупованих Рейхом східних територій за умов наявності системи державно-го терору у поєднанні з пануючою ідеологією й за умов тиску на формування громадської думки. Маніпулювання індивідуальною та колективною свідомістю було одним із найважливіших засобів досягнення політичних цілей нацистської тоталітарної системи. Збройні формування рухів опору – радянського, українського та польського, до лав яких приєдналися окремі євреї і таким чином змогли врятувати своє життя, почали масово створюватися тіль-ки наприкінці 1942 р., коли, згідно з термінологією тогочасних ні-мецьких націонал-соціалістів, в основному відбулося нацистське т. зв. «остаточне виpішення єврейського питання».

При спробах окремими авторами піддати моральному осудові слов’янське населення за те, що воно опинилося осторонь траге-дії західноукраїнських євреїв, однак, обов’язково слід враховувати специфіку поведінки людей в екстремальних умовах, коли будь-яке «відхилення від нейтралітету» в той чи інший бік було питан-ням життя або смерті не тільки для переслідуваних євреїв, а й для людей, які були готові їм допомогти й надавали посильну допомо-гу. Були країни, в яких окупаційний режим був менш брутальним, і допомога євреям не була пов’язана зі смертельною небезпекою. В той же час, навіть в Західній Україні, де нацистський режим від-різнявся крайньою жорстокістю, місцеве населення іноді проявля-ло значно більше співчуття і готовності допомогти гнаним, ніж в інших окупованих Вермахтом країнах Східної Європи.

Праведники

Реакцією багатьох українців і поляків було несприйняття на-цистського режиму, що проявилося переважно в мовчазному осуді й значно меншою мірою в прихованій допомозі євреям. Едмонд

84

Баумвальд так згадував про перші місяці нацистської окупації Львова у вересні 1941 р.: «На євреїв була покладена контрибу-ція у кілька мільйонів рублів. Термін виплати був 2–3 дні. […] З арійського боку для виплати контрибуції прийшла таємна допо-мога. Населення інших національностей хотіло допомогти євреям, оскільки контрибуція була така велика, що було видно, що євреї не в стані їх виплатити»26.

Багато українців допомагали євреям, які опинилися в гетто, щоб хоч якось полегшити їх долю. Дарія Полюга (Масюк) з Яворо-ва згадувала: «В нас усіх євреїв відразу зігнали в гетто. Cпеціально загородили там, і там їх тримали. Я пам’ятаю навіть, що мама (в нас була така сусідка єврейка, но бідно жили такі) їм носила навіть їсти в гетто, правда там не можна було. Треба було так під дріт під-ходити, і там хтось із них підходив, треба було подати і самому ті-кати. Тому що просто жаль було, бо то були сусіди, довго прожили разом»27. У зверненні до місцевого населення німецький староста м. Борислав висловив жаль з приводу того, що «сільське населення продовжує допомагати євреям і таким чином завдає шкоду своїй громаді. Сільські жителі з допомогою хитрощів постачають євре-їв продуктами харчування у великій кількості. Вони приходять в огидні хати євреїв і приносять їм хліб, масло, птицю»28.

Оцінюючи реакцію слов’янського населення на політику Рей-ху щодо євреїв у Західній Україні, треба враховувати й те, що за пе-реховування євреїв нацистська адміністрація запровадила суворе покарання починаючи від депортацій до концтаборів і закінчуючи смертною карою. В Україні переховувати євреїв було значно не-безпечніше, ніж на Заході. Смерть загрожувала не тільки рятівни-кові, але й усій його родині. Тих, хто виказував євреїв та їхніх ря-тівників, нагороджували продуктами. Порятунок іншого і смерть власної родини – перед цим вибором праведник стояв щодня. Не-

26. Стенограмма воспоминаний Баумвальда Эдмонда Борисовича // ЦДАГО України, ф. 166, оп. 3, спр. 243, арк. 122. 27. Уривки цих споминів див.: 1926 р. н. – Дарія Полюга (Масюк). – Режим досту-пу: http://www.territoryterror.org.ua/uk/witnesses/biography/?ci_personid=3. 28. Евреи в Украине. Учебно-методические материалы / [сост. Илья Кабанчик]. – Днепропетровск, 2004. – C. 213.

85

зважаючи на це, сотні західних українців, а в масштабах України – тисячі українців ризикували життям, переховуючи євреїв. Тільки у Львові до початку ХХІ ст. проживало 15 людей, визнаних Правед-никами світу, які вночі носили їжу, одяг і все необхідне для понад 200 євреїв, котрі півтора року переховувалися в спорудженій ще за австрійських часів каналізації, великий колектор якої проходив під центральною вулицею Коперніка (у ньому, немов «у кишенях», врятувалося багато людей і коли від тепла на бруківці починав то-питися сніг, жителі вночі накидали його на дорогу, щоб службовці німецької поліції нічого не запідозрили)29. За неповними даними, лише згідно з офіційних повідомленнями керівника СС і поліції галицького дистрикту за переховування євреїв на його території було розстріляно понад 100 місцевих жителів30.

Роль Греко-Католицької Церкви в порятунку євреїв у Галичині

Особливий внесок у справу порятунку євреїв на галицьких землях зробив особисто Митрополит Греко-Католицької Церкви (ГКЦ) Андрей Шептицький, який переховував у своїй резиденції і в монастирях Галичини кілька сотень єврейських дітей. 29 серпня 1942 р. він вислав листа Папі Римському Пієві XII, в якому писав: «Сьогодні вся країна погоджується, що німецький режим є, можливо, до більшої міри, ніж більшовицький режим, злим, майже диявольським […] у пастирських листах я протестував проти вбивств. Звичайно, ці послання були конфісковані […]. Крім цього, я протестував окремим листом до Гіммлера і старався запобігти

29. Сусленський Я. Справжні герої / Я. Сусленський. – К. : ТОВ. «Україна», 1993; Ковба Ж.М. Людяність в безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання» : видання третє, виправлене і доповнене / Ж.М. Ковба. – К. : Бібліотека Інституту юдаїки, 2009; Gol-czewski F. Die Revision eines Klischees. Die Rettung von verfolgten Juden im Zweiten Weltkrieg durch Ukrainer / F. Golczewski // Solidarität und Hilfe für Juden während der NS-Zeit / [Hrsgb. v. Wolfgang Benz und Juliane Wetzel]. – Vol. 2. – Berlin : Metropol, 1998. – S. 9–82. 30. Коваль М.В. Нацистський геноцид щодо євреїв та українське населення (1941–1944 рр.) / М.В. Коваль // Український історичний журнал. – 1992. – № 2. – С. 31.

86

вписуванню молодих до поліцейських служб, де вони можуть бути згіршені […]. Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунків, карикатури всіх ідей і порядку. Ця система надмірного егоїзму до абсурдного, зовсім божевільного національного шовінізму, ненависті всього, що є чесним і гарним […]. Куди ця система заведе нещасливу німецьку націю? Хіба тільки до такої дегенерації, якої історія людства ще не бачила. Вже не менше як рік немає дня, в якому не були сповнені страшні злочини, вбивства, крадіжки, конфіскації, хабарництво. Жиди є першими жертвами […]. Це просто немов банда розлючених, або скажених вовків накинулася на цей бідний народ». При тому Митрополит вказав також на ненабагато краще становище християнського населення під нацистською окупацією: «Звичайно, що маси християн також стали жертвами несправедливих вбивств […]. Режим кріпацтва застосовано до сільського населення, а також ув’язнення майже всієї молоді і вивезення на працю до Німеччини по заводах сільського господарства. Від селян забирається майже все»31. У квітні 1943 р. Митрополит відверто заявив одному з керівників окупаційної адміністрації: «Ваші спеціальні служби застосовують насильства щодо моїх людей і при цьому погрожують їм зброєю […]. В селян відбирають все, також на моїй землі ви заганяєте людей у рабство так, як це колись робили татари. До людей при цьому ставляться, як до собак. Навіть за найсуворішого часу польського панування такі випадки були невідомі». Протестуючи проти залучення окремих місцевих мешканців до вбивств євреїв, Шептицький наголосив: «Ми є християнами, католиками, нас зобов’язує заповідь “Не убий”»32. Згодом після відновлення в Галичині сталінського режиму в серпні 1944 р. співробітники НКДБ у Львівській області переслали своєму керівництву таємний звіт про діяльність ГКЦ, у якому констатувалося: «Аналіз всіх наявних у 2-му відділі агентурних і офіційних даних свідчить, що до середини 1942 року ставлення Шептицького до німців

31. Церква і суспільне питання. – Львів : Місіонер, 1998. – Т. 2. – С. 982–986. 32. Mitteilung der V-Mann Andreas. 2.Mai 1943 // Bundesarchiv-Militärarchiv in Freiburg, RH 2/2560, Bl. 17.

87

почало поступово змінюватися і дух германофільства до 1943 року зійшов нанівець. Послання Шептицького […] до кінця 1942 року починають набувати лише антирадянського націоналістичного змісту, що закликає українське населення до єдності і збереження внутрішнього спокою. Наприкінці 1942 року Шептицьким було направлено лист Герінгу (насправді Гіммлеру. – А. Б.), в якому він протестував проти винищування євреїв і масового терору над українським населенням. У відповідь на цей лист була прислана з Берліна в місто Львів група гестапівців, яка зробила обшук в резиденції Шептицького (у монастирі [Святого] Юра), з метою виявлення зброї. Це ще більше налаштувало Шептицького проти німців і він заборонив духівництву у формулі поминання молитися за Гітлера і його воїнів»33.

Дії Митрополита наслідувало багато греко-католицьких свя-щеників. 7 липня 1941 р. греко-католицький священик із с. Тов-сте у Галичині Антон Ізвольський захистив євреїв зі свого села від нападів сусідів із сусідніх сіл, яких нацисти підбурювали вла-штувати антисемітський погром. Звертаючись до євреїв, священик закликав: «Ви повинні тільки перечекати, все мусить закінчитися добре». 12 липня того ж року він закликав вірних своєї парафії: «Ви повинні боротися за незалежну Україну вашою кров’ю, а не кров’ю євреїв, як це закликають робити німці»34. Хоча в резуль-таті спровокованого нацистами погрому в околицях Товстого за-гинули десятки євреїв, багато їх одновірців були врятовані завдяки захистові священика Ізвольського. У парафіяльному домі він пере-ховував п’ятеро єврейських дітей, якими опікувався сам за допо-могою родини церковного старости, й зумів розмістити у вірних людей шестеро єврейських родин, яким допомагав продуктами та одягом35.

33. ДАЛО, ф. П-3, оп. 1, спр. 71, арк. 17.34. Życie i zagłada zydów polskich 1939–1945 / [wybór i opracowanie R. Grynberg, M. Kotowska]. – Warszawa : Oficyna naukowa, 2003. – S. 369. 35. Hakehillot P. Polin: Encyclopedia of Jewish Communities, Poland / P. Hakehillot. – Jerusalem : Yad Vashem, 1980. – Vol. II. Eastern Galicia. – P. XXII, XXIX.

88

Отець О. Поберейко з Брюхович надав притулок єврейським дітям у сиротинці Василіан. Катехит о. Проць із Снятина у власно-му домі переховував родину Грінбаума – колеги вчителя із гімназії. Рятувати євреїв допомагали Климентій Шептицький, Марко Стек, Герман Будзінський, Никанор Дейнега, Іван Котів, Володимир Гри-цай, сестри Йосифа Вітер і Моніка Полянська й сотні інших діячів ГКЦ. Після закінчення війни Давид Кагане склав список 240 укра-їнських греко-католицьких священиків, які рятували євреїв, зазна-чивши, що цей список не є повний, а історик Філіп Фрідман ствер-див, що ще 450 ченців і черниць знали, де переховуються євреї, але ніхто не виказав місця їх сховку36. У монастирях Студитського уставу в Уневі, Львові, монастирському скиті в Лужках на Станіс-лавщині війну пережили понад 200 дітей, більшістю з котрих були євреї, для яких виробили фальшиві документи. Відомо, що тільки на Перемишлянщині, де місцевий парох о. Омелян Ковч згодом був канонізований за вихрещення сотень євреїв з метою врятувати їм життя, за допомогою монахів-студитів й лісників у лісах пере-ховувалося 1 700 євреїв37.

Висновки

Підбиваючи загальний короткий огляд специфіки українсько-єврейських відносин у Західній Україні, слід насамперед згадати про їх загальну кризу, що проявилася в найбільшому обмеженні масштабів контактів між представниками цих двох етнічних спіль-нот за всю їх попередню багатосторічну історію. Звужені до мікро-рівня на площині окремих локалізованих у часі й просторі груп, вони не сприяли міжетнічному зближенню між українцями і по-ляками. Вирішальний вплив на це мав нацистський чинник, яким треба вважати весь комплекс заходів окупаційної влади Рейху в Україні, починаючи від пропаганди в листівках і пресі, закінчу-

36. Бусганг Ю. Митрополит Шептицький – ще один погляд на його життя і діяльність / Ю. Бусганг. – Львів : УКУ, 2009. – С. 40. 37. Наша культура (Варшава). – 1973. – № 2. – С. 11; Кравчук А. Соціальне вчення та діяльність Митрополита Андрея Шептицького під час німецької окупації / А. Кравчук // Митрополит Андрей Шептицький: Документи і матеріали 1941–1944. – Київ, 2003. – С. 281.

89

ючи фільмами; починаючи від залякувань і погроз смертного по-карання за переховування євреїв і допомогу їм, і закінчуючи ви-конанням обіцяного з метою постраху і залякування неєврейського населення.

Опубліковані наукові дослідження з питань еволюції українсько-єврейських відносин під нацистською окупацією та впровадження нових методичних підходів до їх вивчення свідчать про те, що вони заслуговують на подальше аналітичне вивчення й синтезоване узагальнення та доповнення як раніше, так і нещодавно опублікованими документами, а також цілком невідомими широкому загалу дослідників архівними матеріалами. Високо оцінюючи вклад інших дослідників у вивчення проблеми, потрібно також вказати на важливість розробки сучасних теоретичних і методологічних засад єдиної загальної історії українсько-єврейських взаємин у роки Другої світової війни. З метою абстрагування від досліджуваної теми необхідним є також розширення уявлень про неї й дотримання певної дистанції відносно її інтерпретацій, розроблених досі, оскільки головним завданням кожного вченого є адекватне відображення внутрішньої комплексності проблеми, що викликає неоднозначні й часто цілком протилежні оцінки.

90

Сергій Гузенков,к.і.н., доцент кафедри філософії та суспільно-гуманітарних

дисциплін КЗ «ЗОІППО» ЗОР (Запоріжжя, Україна)

ДО ПИТАННЯ ПРО МІСЦЕ ТЕМИ ГОЛОКОСТУ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Кожна проблема може бути висвітлена у декілька способів. Так, якщо поставити питання про історіографію Голокосту в Укра-їні, можна отримати доволі оптимістичну відповідь. Адже трагедія визнана на офіційному рівні, існують два центри в Києві та Дні-пропетровську, які займаються дослідженнями, просвітницькими програмами та видавничою діяльністю.

Проте, якщо поглянути з більш широкої перспективи, поста-вивши питання про ступінь інтегрованості теми Голокосту в істо-рію України загалом та Другої світової війни на українських те-ренах зокрема, складається враження, що дві теми мають досить мало точок перетину, існують ніби в «паралельному просторі».

Ще у 2008 р. голландський історик Карел Беркгоф поділився враженням про те, що Голокост євреїв надалі вважають не надто бажаною для дослідження подією, а більшість українських істори-ків переконані, що ця тема належить не-українцям.

Ніби підтверджуючи його думку, польський дослідник Гжегож Мотика говорив про витіснення проблематики до вузькоспеціалізо-ваних дослідних інституцій Києва та Дніпропетровська, опубліко-вані висновки яких незначною мірою мають суспільний розголос1.

Аналогічні думки у 2009 р. висловив А. Подольський, підкрес-ливши, що праці українських істориків, пов’язані з проблемати-кою Голокосту, залишаються непомітними для офіційної науки на батьківщині, привертаючи при цьому увагу західних колег2.

1. Думки дослідники висловлювали на прохання видання «Україна модер-на». Див.: Війна переможців і переможених. Форум // Україна модерна (Війна переможців і переможених). – Київ, 2008. – № 13 (2). – С. 22–29.2. Подольський А. Українське суспільство і пам›ять про Голокост: спроби аналізу деяких аспектів / А. Подольський // Голокост і сучасність. – 2009. – № 1 (53). – С. 51.

91

Мета моєї публікації – проаналізувати особливості висвітлен-ня теми Голокосту в українській нормативній історіографії. За ви-значенням Г. Касьянова, це історіографія, яка формує пізнавальний та інтерпретаційний канон3.

Для досягнення поставленої мети треба, перш за все, розгля-нути фактори, що впливали на розвиток української історіографії.

Головним із них був процес «націоналізації» історії, який про-явився в зверненні до старих етнічних моделей українського ми-нулого4, що перетворювали історію України на минуле українців. Зазначений процес відбувався в добу, коли глобальний політич-ний, економічний та інтелектуальний контекст став якісно іншим, змінювалися самі традиційні форми та сприйняття національної ідентичності5. Це робило українську історіографію відірваною від світового процесу й замкненою на вузько національному розумінні минулого, яке не передбачало звернення до проблем «інших», а отже, і до теми Голокосту6.

Результатом зазначених процесів стала й «націоналізація» терміну «Голокост» та використання його для опису Голодомору 30-х рр. ХХ ст.

Так, термін «український Голокост» увійшов не тільки до ін-формаційного простору, а й до наукових видань. Лише у 2007 р. авторитетний український історик С. Кульчицький заявив про не-обхідність відмовитись від уживання цього терміну із моральних причини, оскільки тим самим забувається трагічна доля україн-ських громадян єврейської національності в роки Другої світової війни7.

3. Касьянов Г. Современное состояние украинской историографии: методологи-ческие и институциональные аспекты / Г. Касьянов // Ab Imperio – 2003. – № 2. – С. 494.4. Зашкільняк Л. Які історики потрібні сучасній Україні? / Л. Зашкільняк // Україна модерна (Марксизм на сході Европи). – Київ., 2009. – Ч. 14 (3). – С. 299.5. Касьянов Г. Современное состояние украинской историографии. – С. 499.6. Грицак Я. Голокост і Голодомор: виклики колективній пам’яті / Я. Грицак // Критика – 2001. – № 1–2 (159–160). – С. 14.7. Кульчицький С. Голодомор в Україні й український Голокост / С. Кульчицький // Форум націй. Газета конгресу національних громад України – 2007. – № 11 (67).

92

Разом із тим, заклик С. Кульчицького не був сприйнятий як ке-рівництво до дії. Тим більше, що трагедія Голокосту була модел-лю, за якою будувалися докази геноцидного характеру української трагедії. Про це, наприклад, згадував у 2008 р. співробітник На-ціонального інституту стратегічних досліджень при Президентові України І. Симоненко. У статті, присвяченій Другій світовій війні в історичній пам’яті українського народу, він наголошував на тому, що позиція українського керівництва щодо Голокосту є не тільки важливим напрямком творення історичної пам’яті, а й моделлю для порівняння із українським Голодомором8.

Процес «націоналізації» минулого торкнувся й теми Другої світової війни, яка, за спостереженням В. Гриневича, була однією з найменш розроблених в українській історіографії, і, водночас, по-стійним предметом політичних спекуляцій і засобом маніпулюван-ня суспільною свідомістю9.

Радянський міф Великої Вітчизняної війни, що робив СРСР уособленням сил добра, які поборювали абсолютне зло – нацизм10, зазнав незначних модифікацій. Вони полягали в підкресленні ролі українців у Червоній армії, виокремлення їхніх кількісних втрат, акцентуванні на великому значенні перемоги для українського на-роду – об’єднанні українських земель в одній державі, здобуття «міжнародної суб’єктності» (Україна – член-засновник ООН)11.

Зосередження на ролі українців у бойових діях призвело до того, що в працях про війну переважали описи бойових дій, часто за межами українських територій. Хоча для України історія Другої світової війни є, перш за все, історією окупації й Голокосту, саме ці аспекти відсувалися на другий план. Тобто, історія України воєнного періоду поступалася версії, в якій події «рухалися» слідом за українцями на фронтах.

8. Симоненко І.М. Друга світова війна в історичній пам’яті українського народу / І.М. Симоненко // Стратегічні пріоритети. – 2008. – № 4 (9). – С. 52.9. Гриневич В. Змагання переможців / В. Гриневич // Критика – 2007. – № 1–2.10. Зайцев О. Війна мітів про війну в сучасній Україні / О. Зайцев // Критика – 2010. – № 3–4 (149–150). – С. 16.11. В’ятрович В. «Українська Друга світова (в кольорі)» / В. В’ятрович // Дзеркало тижня. – 2009. – № 32.

93

Згадувана героїчна версія війни розглядає в якості головних акторів тих, хто брав безпосередню участь у бойових діях. Її своє-рідним відголоском можна вважати дослідження С. Єлісаветсько-го про участь євреїв у Русі Опору12, яке по-своєму «вписувало» євреїв в історію Другої світової війни.

Разом із тим, «наратив переможців» мало уваги приділяє жерт-вам, згадки про яких виконують функцію підкреслення «абсолют-ності зла», яке було здолане. Тому тема Голокосту, з її наголосом на страждання, залишалася менш привабливою для дослідників.

Тут можна провести паралелі із ситуацією в Ізраїлі. Як зазна-чала Іріт Абрамськи, в перші роки існування держави переможці, які пройшли фронти Другої світової та приймали участь у Війні за незалежність, склавши владну еліту, тривалий час не звертали ува-гу, або зневажливо ставилися до вцілілих жертв Голокосту. Тільки надзвичайні обставини змінили ставлення суспільства до трагедії, зробивши його вагомою частиною національної пам’яті13.

Зворотною стороною «націоналізації» теми Другої світової війни в Україні стало доповнення героїчної складової мотивами національного мучеництва (martyrdom). Сакралізація жертв була присутня й в радянській версії війни, де слугувала джерелом гор-дості за країну й водночас виправданням режиму та правлячої партії. Разом із тим, радянська версія не вирізняла нікого із загалу «мирних жертв фашизму»14.

Уявлення про свій народ як безневинну жертву чужинницьких і ворожих режимів є також складовою багатьох версій національної історії в Центральній та Східній Європі15. Як відзначив Роберт

12. Елисаветский С.Я. Полвека забвения: Евреи в движении Сопротивления и партизанской борьбе в Украине (1941–1944) / С.Я. Елисаветский ; Междунар. Соломонов ун-т, Ин-т полит. и этнонац. исслед. НАН Украины. – К., 1998. – 399 с.13. Абрамски И. Вклад переживших Катастрофу в создание государства Израиль / И. Абрамски. – Режим доступа: http://www.netzulim.org/R/Const/Con-ferR/LectionAbramsky.html (название с экрана).14. Портнов А. «Велика вітчизняна війна» в політиках пам’яті Білорусі, Молдови та України: кілька порівняльних спостережень / А. Портнов // Україна модерна (Пам›ять як поле змагань). – Київ-Львів, 2009. – № 15 (4). – С. 206.15. Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї / Я. Грицак. – К. : Критика, 2004. – С. 171.

94

Траба, навіть за умови відсутності декретування історії, в історіографіях регіону існує гегемоністський (hegemonic) дискурс, осереддям якого стали «незаслужено забуті» страждання власного народу16.

Як і в інших посткомуністичних країнах, в українській історіо-графії з’явилася тенденція представляти свій народ найпершим і найбільшим мучеником17. Мотив мучеництва вийшов за межі ака-демічної науки, ставши частиною популярної культури та політи-ки. У промовах та офіційних публікаціях представники влади наго-лошували на жертвах саме свого народу. Цю тенденцію польський дослідник Анджей Новак назвав «політикою мертвих тіл»18.

Для поглиблення доказів жертовності, як і за радянських часів, усі жертви плюсувалися, складаючи вражаючі цифри національ-них втрат. Тільки термін «радянський народ» змінювався на «гро-мадяни України (Росії і т. д.) всіх національностей».

У цій ситуації термін Голокост, який передбачав наголос на стражданнях єврейського народу, або зникав, при згадуванні самих жертв, або замінювався ідеєю «двох Голокостів» – геноциду євреїв та систематичного винищення слов’янського населення19.

Як приклад аналізованої тенденції можна навести випущену в 2010 р. на замовлення Українського інституту національної пам’яті книгу «Україна в роки Другої світової війни: спроба нового кон-цептуального погляду». В ній із 53 сторінок тексту, присвячених темі окупації, 9 займає розділ про винищення цивільного населен-ня і військовополонених. Жертви єврейського населення згадують-

16. Траба Р. «Другий бік пам’яті». Історичні досвіди та їх пам’ятання в Центрально-Східній Европі / Р. Траба // Україна модерна (Пам›ять як поле змагань). – С. 57.17. Грицак Я. Страсті за націоналізмом. – С. 171.18. Новак А. Історик на полі битви за пам›ять / А. Новак // Україна модерна (Пам›ять як поле змагань). – С. 95–101.19. Детальніше див.: думку Йогана Дітча, висловлену на прохання видання «Україна модерна». Війна переможців і переможених. Форум // Україна модерна (Війна переможців і переможених). – С. 55–56. та публікацію: Стриєк Т. Якої оповіді про минуле потребує Україна? / Т. Стриєк // Україна модерна (Марксизм на сході Европи). – С. 228–246.

95

ся разом із іншими мирними жителями, а відповідна термінологія (Голокост, Катастрофа чи Шоа) відсутня20.

Не менш виразно ставлення до трагедії єврейського народу видно в публікації матеріалів міжнародної конференції «Украї-на у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги)». В збірці міститься матеріал «Трагедія євреїв України в роки Другої світової війни» являє собою своєрідну квін-тесенцію ставлення української нормативної історіографії до теми, а саме:

винищення єврейського населення – наслідок антисемітської політики нацистів та їх намагання «остаточно вирішити» єврей-ське питання;

знищення мирного єврейського населення здійснювалося нацистами;

жертв було б менше, якби не покірність єврейського населення;певну роль у знищенні відігравали євреї-зрадники;антисемітська політика нацистів була чужою для українсько-

го народу. Українці зі співчуттям ставилися до євреїв і допомага-ли їм у важку годину. Про це свідчить велика кількість українців «Праведників народів світу»;

втрати єврейського населення є частиною загальних збитків, що їх зазнала Україна в роки війни;

відповідальність за злочини несуть лише тоталітарні режи-ми й в жодному разі не представники українського народу21.

Таким чином, в українській історіографії продовжує існувати тенденція розглядати геноцид єврейського населення виключно як злодіяння нацистів, незважаючи на те, що вступає в протиріч-чя зі стратегічною метою української історіографії – перетворення України із об’єкта на суб’єкт історичного процесу.

20. Патирляк І.К. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду / І.К. Патирляк, М.А. Боровик . – Ніжин : Видавець ПП Лисенко М.М., 2010. – С. 210–218.21. Слободянюк П. Трагедія євреїв України в роки Другої світової війни / П. Слободянюк // Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги : матеріали міжнародної наукової конференції / відп. Ред. Л.В. Легасова. – К, 2011. – С. 497–503.

96

Як слушно зауважив О. Зайцев, впродовж років незалежності в Україні національна пам’ять будувалася за одним рецептом: по-єднання радянського та національного міфів війни з поступовим перенаголошуванням на користь національного міфу22. Тому не видається дивним, що «українська версія» Другої світової війни нагадує модифіковану героїчно-віктимну радянську версію, в якій тягар війни несли громадяни України всіх національностей, а від-повідальність за злочини лежить виключно на нацистах.

Ще у 2003 р. Я. Грицак зазначав, що, «українські дослідники схильні займатися дослідженням численних злодіянь, вчинених нацистським режимом проти мирного українського населення. На-проти, проблема колабораціонізму й українсько-єврейських відно-син під час Голокосту лишаються на периферії уваги української історіографії»23.

З плином часу ситуація в українській історіографії істотно не змінилася й тема Голокосту в багатьох аспектах існує ніби в «па-ралельному світі» щодо української історії. Тому потрібен пере-гляд канону національної пам’яті із тим, щоб трагедія Голокосту перестала бути не-українською проблемою й згадуватися лише у спеціалізованих виданнях.

22. Зайцев О. Війна мітів про війну в сучасній Україні. – С. 17.23. Грицак Я. Украинская историография 1991–2001. Десятилетие перемен / Я. Грицак // Ab Imperio – 2003. – № 2. – С. 442.

97

Олександр Давлєтов,к. і. н , професор кафедри всесвітньої історії

та міжнародних відносин Запорізького національного університету (Запоріжжя, Україна)

ВИХОВАННЯ МАЙБУТНІХ «ВИКОНАВЦІВ ГОЛОКОСТУ»: ФОРМИ ТА МЕТОДИ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ОБРОБКИ

СВІДОМОСТІ ПІДЛІТКІВ У ТРЕТЬОМУ РЕЙХУ (1933–1945 рр.).

Історичний розвиток, як і будь-які політичні процеси у суспільстві, має різні складові свого поступу. Зараз, на початку нового тисячоліття, першочерговим завданням істориків є комплексний системний аналіз визначних подій і зрушень, надбань і втрат, які були характерними для бурхливого минулого століття. Озираючись назад, у ХХ ст., усвідомлюючи грандіозний злет людського розуму, величі досягнення в галузі науки та техніки, визначні здобутки у соціально-економічній сфері, ми мусимо визнати при цьому, що ні досягнення культури та цивілізації, ні нестримний і потужний індустріальний розвиток провідних країн світу не змогли захистити людство від виникнення в його надрах низки страхітливих тоталітарних режимів. Останні намагались відійти від магістрального шляху розвитку людської цивілізації, поставити під сумнів прогресивні світові завоювання і тотально втрутитися у долю держави, громадянського суспільства, в життя чи не кожного пересічного громадянина. 93 роки пройшло з того часу, як на політичній арені Веймарської Республіки виникла Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (НСДАП), яка згодом стала «керівною і направляючою силою» німецького суспільства в 1933–1945 рр. В наш час вже накопичено велику кількість наукових досліджень відносно генезису німецького варіанту фашизму. Так, надрукована у ФРН ще у 1995 р. «Бібліографія націонал-соціалізму», зібрана доцентом Манхеймського університету Міхаелем Рюком, має обсяг у 1428 сторінок і охоплює 20 356 робіт1. За підрахунками 1. Ruck M. Bibliographie zum Nationalsozialismus / M. Ruck. – Köln,1995. – 1428 s.

98

російського вченого, професора Ю.В. Галактіонова (Кемеровський держуніверситет, Росія) лише за перші 5 років після виходу в світ цієї збірки, кількість наукових розвідок про нацизм зросла ще на 2 тис. одиниць2. І цей процес триває і далі. Питання про молодіжну політику НСДАП доби Третього рейху (1933–1945 рр.) вже досить давно привертають увагу дослідників, як у вітчизняній історичній літературі – в країнах СНД3, так і за кордоном4. Серед сучасних дослідників зазначеної проблематики можна згадати С.В. Артамошина, Н. Фрая, Б.Р. Левіс та ін.5. Проте, спеціального дослідження, де розглядався б антисемітський аспект впливу НСДАП на німецьких підлітків доби Третього рейху, у вітчизняній історіографії поки що не існує.

В запропонованій статті зроблено спробу аналізу різноманіт-них форм та методів впливу НСДАП на свідомість підлітків Ні-меччини доби Третього рейху (1933–1945 рр.) та проаналізована діяльність «Гітлерюгенду» в системі шкільної освіти (антисеміт-ський аспект).

2. Галактионов Ю.В. Основные итоги изучения феномена национал-социализма к концу ХХ века / Ю.В. Галактионов // Германия и Россия в ХХ веке: две тота-литарные диктатуры, два пути к демократии / Ю.В. Галактионов. – Кемерово, 2000. – С. 3.3. Давлєтов О.Р. «Гітлерюгенд»: від «загону Адольфа Гітлера» до єдиної державної молодіжної організації «третього рейху» (1922–1939) : нариси / О.Р. Давлєтов. – Запоріжжя, 2006. – 296 с.; Міхальчишин Ю. Взаємозв’язок організаційних і програмно-ідеологічних чинників у розвитку NSDAP (1925–1926 рр.) / Ю. Міхальчишин // Вісник Львівського національного університету імені Івана Франка : Серія: Філософські науки. – Львів, 2007. – Вип. 10. – С. 269–280; Шагалова О.Г. Воспитание в духе национал-социализма как фактор формирова-ния ценностных ориентаций у немецкой молодежи /О.Г. Шагалова // Тюменский исторический сборник. – Тюмень,2004. – Вып. 7. – С. 209–216.4. Hellfeld M. Die betrogene Generation Jugend in Deutschland unter dem Faschismus / M. Hellfeld, A. Klonne. – Köln, 1985. – 540 s.; Weber-Kellermann J. Die Kindheit: Kleidung und Wohnen, Arbeit und Spiel. Eine Kulturgeschichte / J. Weber-Kellermann. – Fr.a.M., 1979. – 456 s.; Hayke R. Das Landjahr: Ein Stuck Erziehungsgeschichte unter dem Hakenkreuz / R. Hayke. – Trier, 1997. – 532 s.5. Артамошин С.В. Идейные истоки национал-социализма / С.В. Артамошин. – Брянск, 2002. – 184 с.; Фрай Н. Государство фюрера: национал-социалисты у власти: Германия, 1933–1945 / Н. Фрай. – М.,2009. – 255 с.; Lewis B.R. Illustrierte Geschichte der Hitlerjugend. 1922–1945 / B.R. Lewis. – Wien, 2011. – 191 s.

99

Призначення Паулем фон Гінденбургом Адольфа Гітлера на посаду рейхсканцлера 30 січня 1933 р., а згодом закон рейхстагу «Щодо надання уряду «національної концентрації» надзвичайних повноважень» від 24 березня 1933 р. поклали край існуванню вей-марської демократії.

В нових умовах ґенези Третього рейху розширилися й завдан-ня нацистського молодіжного руху. Відтепер це було:

1. прагнення до виховання всієї німецької молоді згідно з ідеоло-гією НСДАП;

2. тотальна підготовка молоді до «боротьби за волю»;3. виховання майбутніх партійних кадрів.

Прорив НСДАП до важелів державної влади мав наслідком і зміну пріоритетної мети Б. фон Шираха – рейхсюгендфюрера НСДАП. Вже 30 січня 1933 р. Ширах публічно заявив про те, що «відтепер “Гітлерюгенд” прагне стати єдиною організацією ні-мецької молоді»6.

Також було проголошено, що «Гітлерюгенд» бере під власний контроль всі сфери життя молодих німців: ідейно-політичні, проф-спілкові, соціальні, культурні, оздоровчі тощо, під гаслом «Молодь має керувати молоддю». Тому, з початку 1933 р. в Німеччині була розгорнута пропагандистська кампанія з поглинання інших моло-діжних спілок, організацій і груп «Гітлерюгендом». В цей час в ор-ганізації Шираха ще були впливові конкуренти у сфері молодіжної політики. Це і молодіжні підрозділи впливових політичних партій, зокрема КПН, СДПН, НННП; молодіжні відділення профспілок; різноманітні конфесійні об’єднання; бойскаутські групи; спор-тивно-туристичні організації (т. зв. «вандерфогель» – «перелітні птахи». – О. Д.). Більша їхня частина була сконцентрована в «Ім-перському комітеті німецького молодіжного руху». Тут було пред-ставлено 117 молодіжних структур із загальною кількістю членів понад 5 млн чоловік. На думку лідера НСДАП молодіжний рух Ні-меччини зубожів саме через роздрібненість течій, організаційних

6. Lewis B.R. Illustrierte Geschichte der Hitlerjugend. 1922–1945 / B.R. Lewis. – Wien, 2011. – S. 18.

100

форм та керуючих інстанцій. Подібний «хаос» мав подолати саме «Гітлерюгенд». Нацистські заходи щодо реформування сталої за часи існування Веймарської Республіки системи молодіжних ор-ганізацій мали наслідком лавиноподібне зростання кількості чле-нів власне «Гітлерюгенду». Якщо у 1932 р. до лав «Гітлерюгенду» входило 100 тис. чоловік – або 1 % німецької молоді , то у 1933 р. в ньому було вже 2,3 млн, у 1934 – 3,6 млн, а у 1935 – 5,4 млн членів7.

Б. фон Ширах проголосив 1936 р. – «роком юної німецької на-ції» і розгорнув безпрецедентну агітаційну роботу серед позасо-юзної молоді, а кількість членів «Гітлерюгенду» дійшла до 7 млн чоловік.

1 грудня 1936 р. Адольф Гітлер підписав «Закон про Гітлерю-генд», згідно з яким «Гітлерюгенд» отримав статус державної мо-лодіжної організації. Обґрунтуванням була теза про те, що «від мо-лоді залежить майбутнє німецького народу, а через це вся німецька молодь повинна бути підготовлена до своїх майбутніх обов’язків». Статті закону встановлювали:

1. Вся німецька молодь повинна вступити до «Гітлерюгенду».2. Вся німецька молодь вдома, у школі, у «Гітлерюгенді» пови-

нна навчатися фізично, розумово і морально в дусі націонал-соціалізму і служіння народу.

3. Завдання виховання всієї німецької молоді покладається на рейхсюгендфюрера НСДАП. У зв’язку з тим, що він є імпер-ським керівником німецької молоді Третього рейху, він має статус вищого керівника з резиденцією в Берліні і підпоряд-ковується безпосередньо рейхсканцлеру і фюреру Третьо-го рейху Адольфу Гітлеру8. Відтепер «Гітлерюгенд» став єдиною молодіжною організацією, що існувала на легальних підставах. Надзвичайні повноваження у сфері молодіжної політики були передані фюрером безпосередньо Б. фон Ши-

7. Hellfeld M. Die betrogene Generation Jugend in Deutschland unter dem Faschismus / M. Hellfeld, A. Klonne. – Köln, 1985. – S. 35.8. Hellfeld M. Die betrogene Generation Jugend in Deutschland unter dem Faschismus…

101

раху. Відбулася повна уніфікація «Гітлерюгендом» інших молодіжних рухів9.У 1932–1936 рр. під проводом Бальдура фон Шираха «Гітле-

рюгенд» в цілому успішно виконав поставлені лідером НСДАП завдання:

− були викоренені або асимільовані всі основні молодіжні організації Німеччини;

− «Гітлерюгенд» став єдиною молодіжною спілкою Третього рейху;

− узурповані майно і функції державних установ, що працювали з молоддю за часів Веймарської Німеччини (1919–1933 рр.);

− створена нова організаційна структура тоталітарного типу.Все це проходило на фундаменті ідей та поглядів Адольфа Гіт-

лера на виховання німецької молоді (за матеріалами книги «Моя боротьба»). Після провалу «пивного путчу» у листопаді 1923 р. Адольф Гітлер був засуджений на 5 років ув’язнення у фортеці в’язниці міста Ландсберг-на-Лехі. Саме там, «насолоджуючись таким приємним краєвидом з камери, полудневими прогулян-ками в саду, улюбленими стравами»10 та «компанійським прове-денням часу – на додатковому процесі, який відбувся відразу ж після першого суду над учасниками «пивного путчу» було засу-джено ще близько 40 учасників путчу, яких згодом теж направили до Ландсберга-на-Лехі»11, фюрер взявся за написання так званої «біблії націонал-соціалізму» – книжки, якій він спочатку дав пре-тензійну назву «Чотири з половиною роки боротьби проти брехні, безглуздості та боягузтва». Трохи згодом провідний партійний ви-давець НСДАП Макс Аман скоротив цю назву до лаконічного ви-слову «Моя Боротьба». Цікаво, що під цією назвою криється дво-томний твір. Перший том був надиктований Гітлером у в’язниці Емілю Морісу та Рудольфу Гессу в 1924 р., а вже в 1925 вийшов у 9. Gesetz über der Hitlerjugend vom 1.dezember 1936. – Режим доступу: http://www.dhm.de/lemo/html/dokumente/hjgesetz/06.09.2012 (назва з екрану).10. Штурм власти / М. Иванов. – М.,1997. – С. 8.11. Фест И. Гитлер: биография : в 3-х томах / И. Фест ; перевод А.А. Фёдоров, Н.С. Летнева, А.М. Андронов. – Пермь, 1993. – Т. 2. – С. 4.

102

світ. Він складається з 2 великих частин: «Розплата» та «Націонал-соціалістичний рух» і присвячений 16 загиблим під час «пивного путчу» «товаришам по партії». А так званий маловідомий «Другий том», присвячений переважно майбутнім зовнішньополітичним ці-лям НСДАП, був надиктований А. Гітлером персонально видавцю Максу Аману в 1928 р. та надрукований лише в 1961 р. мізерним накладом. Причому, до того моменту про його існування майже ніхто не знав.

Книжка «Моя Боротьба» написана від першої особи і являє со-бою еклектичну безсистемну суміш з автобіографічних споминів Гітлера, цитат з різних ідеологічних трактатів та персональних міркувань лідера НСДАП про майбутнє Німеччини. При цьому, незважаючи на це, саме в ній наявні – хай у не завжди чітко упо-рядкованій формі – всі основні елементи нацистського світогляду. Не випадково, вже в передмові фюрер заявив, що «для того, аби наше вчення знайшло собі завершений виклад, принципова сут-ність його повинна бути зафіксована письмово»12.

Спектр тем, яких торкався фюрер у своїй праці, досить широ-кий та різноманітний: від глобальних проблем щільно пов’язаних із зовнішньополітичною орієнтацією Німеччини у повоєнному світі до проблем проституції, інституту шлюбу, освіти і розповсю-дження сифілісу тощо. Ми, в цьому матеріалі, розглянемо саме по-гляди Гітлера на виховання німецької молоді, які у 1933–1945 рр. будуть втілені у життя.

Цікавий вже той факт, що в другій частині цієї «Біблії нацизму», присвяченій проблемі розбудови націонал-соціалістичного руху, саме проблемі молодіжного виховання приділено понад 17 сторінок. Це говорить про те, що вже в 1923 році, Гітлер відчував у молоді саме ту соціальну базу, на яку він бажав спиратись під час приходу до влади. Своїм найпершим завданням Гітлер вважав «захист і систематичну підтримку кращих елементів раси»13, починаючи від дитини до дорослого члена суспільства. Протягом

12. Гитлер А. Моя борьба / А. Гитлер. – Ашхабад, 1992. – С. 4.13. Там же. – С. 313.

103

наступних 17 сторінок він намагається описати, як саме треба виховувати «расово чистого» члена суспільства.

Провідним гаслом майбутньої виховної роботи мали б, на дум-ку Гітлера, стати наступні слова: «держава бачить своє головне за-вдання не в тім, щоб накачувати наших дітей можливо завеликою кількістю знань, а, насамперед, у тому, щоб виростити цілком здо-рових людей. Лише в другу чергу ми будемо думати про розвиток духовних здібностей. Але й у цій сфері ми будемо думати насам-перед про те, щоб розвити в нашій молоді характер, волю, силу, рішучість, а в сполученні з цим ми будемо систематично працю-вати над тим, щоб розвити в ній і почуття відповідальності. Лише в останню чергу ми будемо думати про чисто шкільні вправи»14.

Гітлер при цьому вже заздалегідь виходив з того, що НСДАП не потрібні слабкі, хоча б і всебічно розвинені люди, – націонал-соціалізму були потрібні лише «фізично здорові люди з твердим характером, рішучі й енергійні».

Фізичне здоров’я молоді, на думку Гітлера, ставало надбанням нації і держави. «У нашій державі турбота про фізичний розвиток не буде залишена кожній окремій особі, не буде тільки завданням батьків. Ні, цій проблемі сама держава присвятить величезну ува-гу, тому що це є проблема самоствердження нації, здоров’я якої і покликана захищати держава»15. Виховну роботу Гітлер вважав за необхідне почати з юних дівчат і домогтися того, щоб вони наро-дили Батьківщині здорових дітей. Саме цим Гітлер хотів закласти основу для створення «дійсно здорового потомства».

Стосовно проблеми фізичного виховання в школі, Гітлер від-значив, що в «націонал-соціалістичній державі школа повинна приділяти незрівнянно більше часу фізичному вихованню – нікуди не годиться обтяжувати молодих людей таким баластом, як це ро-биться тепер»16. Якщо в Німеччині 20-х років минулого століття заняття з фізичних вправ замінялися необов’язковою гімнастикою, тривалістю 2 години на тиждень, то, за Гітлером, в майбутньому 14. Там же. – С. 342.15. Там же. – С. 314.16. Там же.

104

на фізкультуру школярам повинно було виділятись по 2 години на добу (година до обіду, година – після), і при цьому на обов›язкових заняттях фізкультури основний час повинний приділятися не гім-настиці, а боксу. Саме цей вид спорту, на думку Гітлера, повинен був загартовувати у будь-якого хлопчика з юного віку стійкий характер.

Гітлера не влаштовувало, що «навчальні заклади принципово виховували [...] чиновників, інженерів, техніків, хіміків тощо», а не німецьких чоловіків. Кращим прикладом виховання молоді Гітлер вважав безумовно «армійське виховання». «Приклад армії – вважав лідер НСДАП – найкраще показує, наскільки усвідомлення власної фізичної сили й спритності будить у людині почуття мужності та дух наснаги». Тобто, саме вектор на фізичне виховання німецької молоді був необхідним для перетворення їх у потенційних солдатів, які вірять у власну нездоланність. Сам Гітлер цього і не приховував коли писав наступне: «[...] цю внутрішню віру треба виховувати з дитячого віку. Ми повинні виховувати власних дітей так, щоб вони вірили, що саме ми, німці, будемо безумовно могутніші за інших. Саме постановкою справи виховання ми повинні навіяти нашому народу усвідомлення того, що наша нація знову згодом стане непереможною»17. Все чітко і гранично зрозуміло – школа повинна вирощувати вояків, готових захопити світ, і більш нікого – існуючій націонал-соціалістичній Німеччині були потрібні насамперед солдати. Школа й армія якби зливалися в єдине ціле. Закінчуючи школу юнаки повинні були відразу потрапляти до армії, де вони продовжували власне фізичне удосконалення. При цьому армія повинна стати, на думку фюрера, для молоді насамперед «школою патріотичного виховання». Саме в армії, окрім фізичної і «патріотичної підготовки», молода людина повинна навчитися, насамперед, безоглядно підкорятися і виконувати накази. Така система виховання «повинна удосконалити віру у власну силу, виховувати корпоративний дух, глибоке

17. Там же. – С. 315.

105

переконання в непереможності власної нації»18. По закінченні даної системи виховання Гітлер запропонував навіть видавати два типи документів: по-перше, цивільний диплом, що надавав право займатися громадською діяльністю; по-друге, «свідоцтво про стан фізичного здоров’я», яке надавало право одружуватись. Тобто з цього виходить, що люди, які не пройшли морально-фізичну обробку-підготовку, позбавлялися всіх цивільних прав і ставали ізгоями, фактично ізольованими від суспільства. Але, найважливіше завдання системи шкільного виховання Гітлер бачив у вихованні фізично сильних вояків.

Опріч фізичного виховання держава повинна була, на думку Гітлера, виховувати характер, відданість, вірність, готовність до самопожертви, уміння тримати таємницю тощо – ось ті чесноти, які необхідні молоді. Завдяки системі виховання, Гітлер сподівався якщо не цілком знищити, то хоча б пом’якшити «вади» тогочасно-го німецького суспільства. Особливо велику увагу він приділяв ви-хованню сили волі та рішучості, систематичному культивуванню почуття відповідальності, умінню зробити рішучий крок. «Краще твердий наказ, ніж ніякого наказу, – писав Гітлер, – [...] краще, щоб наша молодь відповідала на запитання іноді не зовсім правильно, аніж не відповідала зовсім»19.

Отже, система морального виховання повинна була створити, так званий, «народний організм», вільний від тих «хвороб», що могли б призвести націонал-соціалістичну державу до можливої катастрофи. «Держава буде виховувати в юнацтві зі шкільної лави почуття відповідальності і готовності відстоювати власні думки. Це необхідно нам так само, як і систематичне виховання в молоді волі і рішучості до дії». Моральні якості, насаджувані з раннього дитинства, повинні були врешті-решт забезпечити існування і са-мої держави.

При цьому і сама система одержання загальноосвітніх шкіль-них дисциплін повинна була пройти через жорстке реформування. В основі першої корінної реформи шкільної системи освіти було 18. Там же. – С. 316.19. Там же. – С. 320.

106

твердження Гітлера про те, що «молодий мозок не повинен бути переобтяжений речами, які йому не зовсім потрібні і які він швидко забуває»20. На підставі цього у фюрера з’явилась думка про те, що школа повинна давати лише життєво необхідний мінімум знань. Варто помітити, що в цей життєво необхідний рівень знань не по-трапили, наприклад, іноземні мови, тому що, за Гітлером, «у житті 98 % молодих людей вони не знадобляться зовсім». Замість іно-земної мови передбачалося вивчення короткої характеристики іно-земних держав. «Завдяки цьому, – писав Гітлер, – більшість учнів одержали б загальні основи, які дійсно необхідні для подальшого життя. Ті ж, кому дійсно необхідне вивчення іноземних мов, зайня-лися б цим самі спеціально за власним вибором і досягли б потріб-них результатів»21. Внаслідок скорочення шкільної програми вио-кремився б вільний час для фізичних вправ. Особливо великі зміни вимагав Гітлер внести у викладання історії. Як і в інших фахових предметах він пропонував насамперед скоротити шкільну про-граму, а «центр тяжіння» перенести на те, щоб полегшити учням розуміння основної лінії історії. Сама історія, насамперед власної країни, повинна була розглядатися не як мета освіти взагалі, а як засіб-метод, що мав допомогти нації в майбутньому застосовува-ти уроки історії з максимальною користю. При цьому історія, як і будь-які інші науки, повинна була служити саме націонал-соціаліз-му. Тому в цій галузі, «однією з найважливіших задач [...] є турбо-та про те, щоб нарешті, був написаний такий курс історії, у якому домінуюче положення займала б саме расова проблема»22.

Другою великою реформою в системі загально шкільної осві-ти повинна була стати заміна матеріалізму на ідеалізм. Інакше кажучи, логіка мислення підростаючого покоління повинна була будуватися не на раціональному фундаменті, а на ірраціональній сліпій вірі. Нацистська держава, за Гітлером, повинна була дати будь-якій молодій людині лише вузькоспеціалізовані знання, для

20. Там же. – С. 321.21. Там же. – С. 322.22. Там же. – С. 323.

107

того щоб вона мала змогу «заробити собі на шматок хліба». При цьому основним завданням системи стає інтеграція молодої лю-дини в суспільство Третього рейху. Опріч цього Гітлер бажав, щоб «вже з юного віку ми виховували у нашої молоді повагу до наці-оналізму». Гітлер писав: «Вінець усіх завдань нашої постановки виховання повинен полягати в тому, щоб із усією виразністю по-ставити перед молоддю в першу чергу проблему раси. І розумом, і почуттям наша молодь має зрозуміти, що це головна з головних, провідна з провідних існуючих сьогодні проблем. Жоден юнак, жодна дівчина не повинна залишати власної школи, не зрозумівши до кінця, яке надзвичайне значення має це питання щодо чисто-ти крові. [...] Тому що ми повинні завжди пам’ятати, що будь-яке фізичне і розумове виховання в остаточному підсумку може бути корисно лише для тих людей, хто зрозумів насамперед принципо-ву важливість расової проблеми. [...] Якщо ми зуміємо на зазначе-них моментах реформувати всю справу виховання під кутом зору саме збереження чистоти раси, то це принесе найбільшу користь і військовій справі. У нашій державі військова служба взагалі буде розглядатися тільки як заключна глава у вихованні нашої молоді (виділено нами. – О. Д.)»23.

З вищезазначеного можна припустити наступну концепцію на-цистського виховання, над якою розмірковував Гітлер у 20-х рр. минулого століття: мінімум життєво необхідних знань при актив-ному націоналістично-расистському накачуванні підлітків дозво-лить контролювати середовище духовних інтересів молоді взагалі. Поряд з цим постійна фізична підготовка і військова служба дозво-лять направити енергію молоді або на підготовку до реваншу, або на безпосереднє здійснення воєнних дій.

Ці роздуми, викладені Гітлером у 1923–1924 рр. на папері, тоді здавались черговими, дещо безглуздими ідеями скандально відомого регіонального ватажка правих радикалів, але вже через десять років, після приходу до влади НСДАП, вони будуть втілюватись в життя. Задовго до цього, відштовхуючись від ідей

23. Там же. – С. 322.

108

фюрера стосовно німецької молоді, деякі з них будуть використані при розбудові саме оргструктур «Гітлерюгенду».

Починаючи з 1936 р. «Гітлерюгенд» намагається контролюва-ти майже кожну хвилину в житті молодого покоління мешканців Німеччини. Відтепер, будь-яке раніше цілком буденне заняття – спортивні змагання, туристичні подорожі, хоровий спів, відпочи-нок поза містом у наметових таборах і т. п. – все це проходило під наглядом функціонерів з «Гітлерюгенду». Був запроваджений навіть державний день молодіжної освіти – тому, хто був членом молодіжної нацистської спілки, не треба було щосуботи відвідува-ти школу. Замість цього – так звана «служба фюреру» – влітку до 12 годин. До того ж, щонеділі у школі 2 години всі підлітки прохо-дили нацистську ідеологічну підготовку. На будь-якому вечорі від-починку дітей примушували дискутувати з питань історії НСДАП. На уроках історії діти вивчали біографію фюрера. Ідеологічний вплив на молодь здійснювала і щонедільна радіопрограма «Година нації». Свій внесок робили і спортивні та фахові змагання.

Кожен з членів «Гітлерюгенду» був зобов’язаний здати фізичні нормативи заради отримання спеціального значка. Ці нормативи включали в себе два розділи: 1. Теорія; 2. Фізична підготовка. В межах теоретичної підготовки необхідно було знати:

- для дітей віком від 6 до 10 років – провідні гасла НСДАП, «Стягову пісню “Гітлерюгенду”» та «Пісню про Хорста Весселя»24;

- для підлітків віком від 14 до 18 років – біографію Адольфа Гітлера, умови життя німецької діаспори за кордоном, інформацію стосовно втрачених німецьких територій (за Версальською угодою 1919 р. – О. Д.), а також текст 6 обов’язкових пісень «Гітлерюгенду»25. У другому розділі мова вже йшла безпосеред-ньо про фізичну та допризовну підготовку:

- члени «Юнгфольку» (молодша вікова група «Гітлерюгенду», в якій перебували хлопчики від 10 до 14 років) двічі – у 12- та

24. Энциклопедия Третьего рейха / С. Воропаев. – М, 1996. – С. 114–115.25. Haupert B. Jugend zwischen Kreuz und Hakenkreuz / B. Haupert, F. Schafer. – Fr.a.M., 1991. – S. 152.

109

14-річному віці – здавали нормативи, що включали у себе: біг на 60 метрів за 11 секунд; стрибок у довжину до 3 метрів;

- кидання м’яча на 30 метрів, а також вміння складати солдат-ський ранець та успішне проходження 1,5 добового пішого турис-тичного походу26;

- юнаки від 14 до 18 років здавали ті самі нормативи та ще плавання, підтягування, вміння їздити на велосипеді, участь у п’ятнадцятикілометровому турпоході, встановлення намету й участь у табірному житті протягом 3-х діб. До того ж, кожен з них мав вправно стріляти з гвинтівки, орієнтуватись за допомо-гою компаса, за мапою та зірками, швидко облаштовувати наме-товий табір, знати назву та прикмети найпоширеніших дерев та лікувальних рослин. Для дівчат існували власні нормативні ви-моги, більш зорієнтовані на вивчення медичної допомоги, у тому числі і в екстремальних умовах, домогосподарства та майбутнього материнства.

Розглядаючи провідні вектори молодіжної політики у Третьому рейху, слід відзначити, що ми маємо виокремити наступні напрями:

1. Ідеологічна робота – виховання у расистському та парамілітаристському дусі.

2. Щільно пов’язана з ідеологічною, психологічна обробка молоді.

3. Фізичне виховання молоді.4. Допризовне військове виховання молоді.5. Соціальне стимулювання підростаючого покоління.Ідеологічна робота «Гітлерюгенду» була інтегрована з

діяльністю школи. Сам фюрер чітко виділив дві провідні цілі загальноосвітньої німецької школи: «По-перше, треба запалити вогонь в серці молоді й укоренити в її розумі поняття раса. По-друге, німецька молодь повинна бути готовою до війни, навченою або перемогти, або померти. Кінцева мета виховання –

26. Pimpf! Das geht Dich an. – B., 1936 – S. 13.

110

сформувати нових громадян, що усвідомлюють славу країни та охоплені фанатичною відданістю національній ідеї»27.

Всеохоплюючий характер такої підготовки підтверджує і мета Націонал-соціалістичної ліги німецьких вчителів, до складу якої в 1937 р. вже входило 97 % загальної кількості вчителів середньої школи: «Націонал-соціалізм – світогляд, що вимагає цілковитого визнання, він не повинен бути об’єктом випадкової чи скороминучої цікавості [...] Молодь Німеччини не повинна більше стояти перед вибором – як це було в епоху лібералізму, з її так званою “об’єктивністю” – духом яких ідей керуватися на початку життєвого шляху: “матеріалізму чи ідеалізму, расизму чи інтернаціоналізму, релігії чи атеїзму”. Ми повинні, виходячи з принципів ідеології націонал-соціалізму, свідомо формувати сві-домість молодих людей. Досягнення цієї мети повинно здійсню-ватися шляхом тих самих методів, завдяки яким наш рух зміг під-корити націю: переконання та пропаганда»28.

Всі школи та університети Німеччини вже були очищені від викладачів-євреїв. До 1938 p., щорічно, дві третини вчительського корпусу початкових класів проходили ідеологічну обробку в на-метових таборах за містом на фахових місячних курсах з лекція-ми, семінарами та заліком зі стройової підготовки. До навчальної діяльності вчителя допускали, якщо у керівництва школи не було ніяких сумнівів щодо його благонадійності.

В навчальних програмах Третього рейху найважливішими предметами були історія, фізкультура, германістика, біологія та німецька мова. Вивчення історії мало відверто націоналістичний характер, у будь-якому класі акцент робився на вивченні історії націонал-соціалістичного руху. Викладання біології базувалось передусім на поглядах фюрера відносно раси. Офіційно затвердженим підручником з біології був твір Германа Гауха «Нові основи расових досліджень», де справжніми людьми проголошували лише представників «нордичної раси», а євреї та

27. Энциклопедия Третьего рейха. – C. 354.28. Буллок А. Гитлер и Сталин : в 2-х томах. / А. Буллок. – Смоленск, 1994. – Т. 1. – С. 398.

111

інші народи відносились до тварин або так званих «недолюдків», що вважались перехідним видом.

Вивчення германістики відбувалося на платформі необхіднос-ті відновлення «колишньої тевтонської величі». Увага учнів була сконцентрована на історії германців як культуростворюючої раси, та історії євреїв як культуроруйнуючої раси.

В навчальні плани було також внесене вивчення трудів керів-ної ланки НСДАП.

Традиційна система університетського самоуправління була нацистами скасована, вся повнота влади була передана безпосе-редньо ректору, якого призначав уряд.

Професори й доценти повинні були читати лекції не лише з «германської історії», а й з «германської фізики», «германської біо-логії», «германської хімії» тощо. Було цинічно проголошено, що вся сучасна фізика в цілому – «єврейська» наука. А теорії Альберта Ейнштейна – це спроба досягнення євреями космічного світового панування чи обернення німців в рабство.

Релігійне навчання після 1933 р. було значно скорочено, а в 1935 р. з білетів випускних іспитів взагалі зникли питання з ре-лігії. Поступово була розпочата навіть певна ревізія християн-ства, зокрема заповіді «Не вбий». Відмова від загальновизнаних постулатів християнства вела до пошуків шляхів повернення германського язичництва, до міфа крові та раси. Герман Герінг, офіційний наступник фюрера, публічно виголосив: «Вороги звуть нас язичниками, бо ми відроджуємо язичницькі обряди. Однак ці обряди з’єднають наш народ. Вони підносять наші серця, роблять їх доступними для ідей нашого фюрера»29.

Що до психологічного шляху впливу, то слід зауважити досить велику увагу нацистів до цього аспекту. Прикладом можуть бути сценарії молодіжних заходів. Вступ до школи, перехід від «Пімпфів» до «Юнгфольку», а потім до «Гітлерюгенду» і т. п. Усе це було приводом до церемоній. Ці «вирішальні» моменти в

29. Волкова Н.П. Воспитание подрастающего поколения в третьем рейхе / Н.П. Волкова, С.Д. Алексеенко // Вопросы германской истории. – Днепропе-тровск, 1997. – С. 22.

112

житті підлітка використовувались партією Гітлера заради втілення ідей націонал-соціалізму в свідомість молодих німців. Щоб зробити цей вплив на молодь більш регулярним, був створений календар державних нацистських свят: 30 січня – день приходу НСДАП до влади; 9 листопада – день вшанування пам’яті нацистів, що загинули під час «пивного путчу» 1923 р.; 24 грудня – день проголошення партійної програми НСДАП – «25 пунктів»; 20 квітня – день народження фюрера тощо. Всі ці свята супроводжувались фейерверками, костюмованими балами, факельними процесіями, військовими парадами. До того ж і традиційні німецькі свята пристосовувались до потреб НСДАП. Так, Різдво було перетворено у «свято відродження життя»; народне свято літнього сонцевороту – 21 червня – було оголошено Днем молоді, якому надавалися риси язичницького обряду відродження, що зіставлявся зі створенням Гітлером нового, завжди «юного» німецького рейху.

Щорічно, на початку жовтня, в сільській місцевості влаштову-вали свято врожаю. В присутності тисяч людей фюрер наближався до імпровізованого вівтаря, де йому підносили «корону врожаю». Це свято було використано для уславлення нацистського культу «крові та ґрунту». У всіх заходах цього свята приймали участь чле-ни молодіжної спілки НСДАП та підрозділи вермахту.

Символіка та ритуали націонал-соціалістів поступово вкорінювались у повсякденне молодіжне життя. Привітання «Хайль Гітлер!» поступово витіснило всі інші види привітань і стало обов’язковим. Участь у масових ходах, ритуалах, скандування клятви вірності фюреру здійснювало великий емоційний вплив на молодь та міцно фіксувала у свідомості молодих людей стереотипи нацистської пропаганди. Як зазначала згодом німецька письменниця Еріка Манн у творі «Школа для варварів», «кожна дитина говорить [...] “Хайль Гітлер!” від 50 до 150 разів на день – більше ніж старих нейтральних привітань [...] Якщо ви зустрічаєте друга дорогою до школи, ви кажете це,

113

учбові заняття починаються і закінчуються цим. “Хайль Гітлер!” каже поштар, кондуктор, дівчина, що продає зошити тощо»30.

У лавах «Гітлерюгенду» насаджувався дух постійного змаган-ня та суперництва між підлітками. Підрозділи союзу змагались один з одним в опануванні спортивних норм та «світоглядних про-грам». Проходили змагання зі стройової підготовки, орієнтування, барабанщиків, сурмачів, співаків і т. п. За спогадами членів «Гітле-рюгенду», ці змагання часто доводили учасників до повного зне-силення у погоні за кількістю заходів та їхніми результатами.

Одним з провідних напрямків роботи нацистської молодіжної спілки стало фізичне виховання німецької молоді, яке в другій поло-вині 30-х рр. ХХ ст. набуло відверто мілітаристського характеру. Фюрер з цього приводу промовив: «Наша держава буде виходити з того, що нам потрібні не фізично слабкі люди, хоча б вони були всебічно освічені, а потрібні фізично здорові люди, з твердим ха-рактером, рішучі й енергійні, хоча б їх освіта й не була достатньо широкою»31. Нацистська пропаганда, спираючись на цей вислів фюрера, постійно стверджувала: «твоє тіло належить твоїй нації, бо ти зобов’язаний їй своїм існуванням. Ти відповідальний перед нацією за своє тіло». Таким чином підкреслювалося, що фізичне загартування – це не приватна справа, а обов’язок кожного німця. Ця обов’язковість фізичного загартування поширювалася й на ді-вчат. Відтепер турбота про стан здоров’я була зведена в ранг офі-ційного завдання для будь-кого зі складу «Гітлерюгенду». 1939 р. був взагалі проголошений Б. фон Ширахом «роком оздоровлення нації». Ввели навіть «10 заповідей членів “Гітлерюгенду”». Ними передбачалося суворе дотримання правил гігієни, здорове харчу-вання, відмова від алкоголю, куріння, кави, засвоєння навичок ме-дичної допомоги, регулярні заняття фізкультурою та спортом.

30. Давлєтов О.Р. «Гітлерюгенд»: від «загону Адольфа Гітлера» до єдиної державної молодіжної організації «третього рейху» (1922–1939) : нариси / О.Р. Давлєтов. – Запоріжжя, 2006. – С. 153.31. Зелева В.В. Власть и молодежь / В.В. Зелев. – Режим доступу: http://www.kprf-omsk.ru|smt|disput 04/03/1/9 (назва з екрану).

114

Практикувались військово-спортивні змагання, в яких у 1939 р. брали участь понад 7 млн осіб. Для цього, за допомогою офіцерів вермахту, була створена мережа військово-спортивних таборів по всій країні. В цих таборах, вже з 1935 p. були передбачені наступні види занять: метання гранати, марш у полі з військовим спорядженням, стрільба, орієнтування на незнайомій місцевості тощо. Особливу увагу приділяли в цих таборах навчанню стрілковій справі. Вже в 1937 р. на теренах Німеччини була створена мережа з 31 тис. тирів чи стрілкових полігонів. На них одночасно могло тренуватись до 1,5 млн осіб. Окрім цього діяли в межах «Гітлерюгенду» особові школи – морська, авіамодельна, зв’язкових, мотошкола – де готували інструкторський склад. Наприклад, у 1938 р. лише в авіамодельних гуртках Третього рейху займалось близько 800 тис. чоловік .

Тут треба навести ще одне висловлювання Гітлера: «Голо-вний наш захист полягатиме не стільки в силі зброї, скільки в силі самих громадян, нашим захистом буде не система фортець, а жива стіна чоловіків і жінок, сповнених високої любові до Вітчиз-ни і фанатичного національного ентузіазму»32. Він також наголо-шував, що саме мало вийти у процесі такого виховання: «Молодь повинна бути байдужою до болі. В ній не повинно бути ні слабкос-ті, ні ніжності. Я хочу знов побачити в її погляді блиск гордості та нестримність дикої тварини»33.

Нацисти потребували молодих людей не просто як «гвин-тиків», а як цілої нової генерації, в якій вони мріяли відтворити принади «справжніх тевтонців»: героїчний дух, мужність, радість битви, почуття честі, любов до волі, правдивість, готовність до самопожертви, ідеалізм, рішучість, шляхетність, справедливість, чесний спосіб життя, здатність керувати та т. ін.

Вже у цей час «Гітлерюгенд» став кадровим резервом НСДАП. Були створені спеціальні школи трьох типів: а) «школи Адольфа

32. Макаревич Э. Германия: программирование человека / Э. Макаревич // Диа-лог. – 1993 – № 4. – С. 63.33. Коваль В.С. «Барбаросса» – истоки и история величайшего преступления империализма / В.С. Коваль. – К., 1989 – С. 460.

115

Гітлера» (для расово чистих підлітків віком від 12 до 18 років); б) школи «Наполас» (для дітей робітників та військовослужбовців від 10 до 18 років); в) «орденсбурги» – елітні інтернати, що були підпорядковані СС (для молодих німців 14–21 років).

Щоб закріпити власну соціальну базу серед молоді, нацисти розробили цілу низку заходів, спрямованих на посилення їхнього соціального захисту:

- була підвищена вікова межа, за якою підлітком опікувалась держава – з 16 до 18 років;

- була заборонена дитяча праця до 14 років;- для молодих робітників максимальна робоча зміна

обмежувалася 8 годинами;- була знижена плата за навчання в вишах для дітей з

багатодітних родин;- молодятам, після одруження видавали державну грошову

допомогу до однієї тисячі марок під 1 % щомісячно й т. ін.Успіх нацистської ідеології серед молоді Третього рейху

можна частково пояснити двома моментами. По-перше, проводилася диференційована пропаганда, чітко пристосована до соціальних потреб різних верств населення. По-друге, світоглядні настанови від НСДАП надавались не в загальній формі, а завжди пов’язувалися із повсякденною практикою життя в Третьому рейху.

Після вступу в силу «Закону про молодь» від 1 грудня 1936 р. суттєві зміни торкнулись не лише юнаків, але й дівчат. Була введена окрема «дівоча повинність», а участь дівчат у роботі «Гітлерюгенду» стала обов’язковою. Засоби масової інформації пропагували ідеальний тип дівчини та «жінки-соратниці» чоловіка-борця, що допомагає йому в усіх діяннях на благо націонал-соціалізму.

Згідно з цим образом, найвище призначення дівчини – стати жінкою, народити та виховати повноцінну та здорову

116

дитину. Це її головний внесок у боротьбу за процвітання народу. Загальнофізичні вправи, фігурне катання, катання на роликах, плавання, легка атлетика, гімнастика, акробатика переслідували передусім мету виховання здорової німецької жінки, здатної народити здорову дитину. Більшість дівчат із задоволенням відвідували ці заняття, оскільки вони сприятливо впливали на зовнішній вигляд, поставу, надавали їм впевненості в собі. Цьому також сприяли заняття шитвом, музикою, співом, народними та бальними танцями. Обов’язкові також були курси, присвячені гігієні, де дівчат навчали вмінню одягатися, зачісуватися, етикету тощо. Також багато дівчат відвідували різноманітні курси домогосподарства при «Гітлерюгенді», де їх навчали різним видам рукоділля, кулінарії, нагляду за дітьми, навичкам організації родинного бюджету, надання першої медичної допомоги.

Для дівчат обов’язкове «світоглядне виховання» проводилося за скороченою програмою. Однак і вони повинні були знати біографічний шлях фюрера, історію націонал-соціалістичного руху та «Гітлерюгенду», історію Німеччини. При цьому вивчалися і специфічно жіночі теми – «роль жінки в німецькій історії», «завдання дівчат в націонал-соціалістичній державі». Специфікою програми світоглядного виховання німецьких дівчат був ухил занять в епос, народні казки, прислів’я тощо. Незважаючи на обов’язковість цих занять, багато дівчат позитивно оцінювали їхні результати. Заняття сприяли розширенню їхнього культурного рівня, укріплювали здоров’я, допомагали підготуватися до майбутнього родинного життя.

«Наша молодь, – говорив Гітлер на мітингу “Гітлерюгенду” в Райхенберзі у вересні 1938 року, – вчиться як думати по-німецьки, діяти по-німецьки, і нічому іншому. Коли ці діти у 10 років вступають до лав нашої організації, то там уперше вони проймаються свіжими віяннями. Через чотири роки вони переходять з «Юнгфольку» до «Гітлерюгенду» і там проводять наступні чотири роки. І потім ми не віддаємо їх у руки наших старих класових і станових ворогів, а приймаємо відразу в партію, робітничий фронт, в СА чи в СС, де вони ніколи більше не будуть

117

належати лише собі. І так все життя!»34.Таким чином, «Гітлерюгенд» остаточно ставав єдиною

офіційною молодіжною організацією Третього рейху. Безпосередньо до нього відійшов ряд виховних функцій міністерства науки, виховання, народної освіти; за «Гітлерюгендом» закріплювалося монопольне право на розвиток системи молодіжного туризму. При цьому він все більшою мірою переходив під контроль НСДАП, оскільки віднині ця організація фінансувалася з каси нацистської партії. Постанови 1939 р. чітко встановлювали умови членства в «Гітлерюгенді». Впроваджувалася нібито «молодіжна повинність», яка зобов’язувала підлітків і дівчат віком 10–18 років нести службу в структурах нацистської молодіжної спілки. Причому, можливість добровільного виходу з неї виключалась. Передбачалося виключення із «Гітлерюгенду» за вчинки «що наносять моральні втрати організації», або звільнення від служби в організації за станом здоров’я при наданні медичної довідки. Окрім цього, була можливість тимчасово призупинити членство в спілці, у випадку, якщо її член не виконував відповідних його віку спортивних норм або незадовільно вчився в школі. Однак і у цьому випадку від «відщепенця» вимагали додержання норм буденних для нацистського режиму. Поза «Гітлерюгендом» залишалась молодь Німеччини єврейського походження.

Напередодні Другої світової війни у складі нацистського молодіжного союзу було 91,3 % всього 10–18-річного населення Третього рейху.

Отже, протягом 1936–1939 рр. в ґенезі «Гітлерюгенду» можна виділити окремий етап розвитку в ході якого відбулося:- остаточне знищення усіх конкуруючих молодіжних організацій;- тотальне охоплення німецької молоді;- посилення вектору на мілітаризацію «Гітлерюгенду»;- перетворення «Гітлерюгенду» в резерв для вермахту, СА та СС;- завершення інтегрування союзу в державну систему- різкий антисемітський вектор в ідеологічній обробці німецької молоді.

34. Кнопп Г. За спиной Гитлера: Психограммы / Г. Кнопп. – Минск, 2003. – С. 39.

118

Олександр Зайцев,к. і. н., завідувач кафедри історії України,

доцент Українського Католицького Університету (Львів, Україна)

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ТА «ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ» НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Стосунки між українцями і євреями на окупованій нациста-ми території під час Другої світової війни неможливо адекватно зрозуміти без врахування досвіду попередньої, міжвоєнної доби, а зокрема динаміки «єврейського питання» в українському націо-налістичному дискурсі 1920–30-х рр. Ця проблематика слабо роз-роблена в історіографії та практично відсутня в історичній пам’яті українців. Однак, на моє переконання, вона повинна стати пред-метом не лише наукових досліджень та дискусій, а й публічного обговорення. Це рівною ж мірою стосується всіх «важких» і «го-стрих» питань міжетнічних стосунків у минулому. Їх замовчування або прикрашання на догоду хибно потрактованим «національним інтересам» може завдати цим інтересам лише шкоди.

Далі я коротко розгляну еволюцію ставлення українського ін-тегрального націоналізму до «єврейського питання» на прикладі трьох його найважливіших представників – ідеолога «чинного націоналізму» Дмитра Донцова, та двох політичних організацій – ОУН та Фронту національної єдності (ФНЄ).

Дмитро Донцов. Чи був Донцов антисемітом? На це питання дослідники давали діаметрально протилежні відповіді. Просте-живши єврейську тематику в творах Донцова, мусимо визнати, що з плином часу його ставлення до євреїв зазнавало суттєвих змін. Ймовірно, ще в дитинстві він засвоїв деякі упередження щодо єв-реїв1, але на соціал-демократичному етапі своєї діяльності нічим

1. У листі до Євгена Маланюка від 19 вересня 1931 р. Донцов так згадував свій шкільний досвід спілкування з ровесниками-євреями: «І я короткий час належав до гуртка самоосвіти, але хутко його покинув, бо одна колєжанка мала паскудний гачкуватий ніс, а другий колєга завжди цибулею пахнів» (Сварник Г. Кілька штрихів до ідейної біографії Дмитра Донцова / Г. Сварнюк // Україна модерна. – Львів, 1996. – Ч. 1. – С. 154–155).

119

їх не виявляв, навіть більше – виступав проти антисемітизму укра-їнських націоналістів, а в 1906 р. очолював у Києві боївку для за-хисту євреїв від погромників2.

Перші критичні випади проти євреїв з’явилися в публіцистиці Донцова після поразки збройної боротьби за незалежність Укра-їни 1917–1920 рр. Роль єврейства під час Української революції Донцов оцінив негативно: на його думку, євреї разом із росіянами були найбільшими противниками відокремлення України від Росії. Причину цього автор «Підстав нашої політики» вбачав не тільки в тому, що єврейство, мовляв, завжди і скрізь було на боці панівної нації, а й у спорідненості єврейської та російської психіки, «пси-хіки народів, що досі залишалися майже народами-номадами». В очах Донцова і євреї, і росіяни – буквоїди, догматики і формаліс-ти, надзвичайно ексклюзивні та схильні до крайнощів. «Як жиди, так і москалі – у своїх власних очах “вибрана нація”, і коли майже всі жидівські партії пристали до більшовизму, то чи це не тому, що в крові цієї раси лежить месіянська ідея?» Серед можливих інтерпретацій більшовизму автор визнавав навіть часткову рацію антисемітів, які твердили, що більшовизм – «це жидівська змова на згноблення християнства на користь воюючого Ізраїля», та все ж наполягав, що насправді більшовизм – це, в першу чергу, росій-ське явище. Донцов дійшов висновку, що «жидівство на Україні, як своєю месіянською філософією, так і своїм русофільством та своїм космополітизмом (наслідком розпорошення раси), мусить вороже ставитися до української національної ідеї»3.

Наступні події, які вплинули на активізацію єврейської теми в публіцистиці Донцова – вбивство С. Петлюри в 1926 р. і початок судового процесу його вбивці – Соломона Шварцбарта. Донцов умістив у «Літературно-науковому вістнику» серію полемічних антиєврейських публікацій, які були відповіддю на антиукраїнську

2. Липа Ю. Призначення України : 2-ге вид. / Ю. Липа. – Нью-Йорк, 1953. – С. 151.3. Донцов Д. Підстави нашої політики // Донцов Д. Твори / Д. Донцов. – Львів, 2001. – Т. 1. – С. 95, 194–195.

120

кампанію, що пов’язувала Петлюру й загалом український визвольний рух із єврейськими погромами4.

Утретє антисемітські мотиви посилилися у статтях Донцова з 1933 р., що можна пояснити його переконанням, що євреї є опорою комуністичного режиму в СРСР, а також впливом нацизму. У статті «Сумерк марксизму» він так прокоментував уривок з Мюнхенської програми НСДАП про намір видалити з Німеччини євреїв, якщо прогодувати все населення країни виявиться неможливим: «Обу-рюючо? Можливо. Але чи мають моральне право обурюватися на це жиди: коли вони видаляли напр. з України, не чужинців, а таки автохтонну українську людність (на Соловки і Сибір) для улег-шення чужинецької, жидівської кольонізації – одні безпосередно (Радек, Троцький), другі – як німецькі й американські жиди – по-середно підтримуючи жидівську кольонізацію України морально і матеріяльно?»5.

Говорячи про актуальність гітлеризму для українців, Донцов на перше місце ставив нацистський антикомунізм і антимарксизм, а на друге – те, що цей рух вивів на порядок денний «дражливе для нас жидівське питання»6. «Жиди і шабесґої7» фігурують у Донцова як найгірші вороги поряд із соціалістами, радикалами, більшовика-ми та масонами8. У 1937 р. Донцов написав статтю «Нерозрита мо-гила», в якій звинуватив провідників Української революції в низці фатальних прорахунків. Однією з таких помилок він уважав те, що революційний провід не використав стихійної юдофобії україн-ських мас і не скерував його в річище політичного руху на зразок гітлеризму: «Народна мудрість вичувала, що рівноправність сьому народові (євреям. – О. З.) серед нас,– значить в руках Троцьких і

4. Квіт С. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет/ С. Квіт. – К., 2000. – С. 171–174.5. Донцов Д. Сумерк марксизму (Тардє – Гітлєр – Сталінська опозиція, – і ми) / Д. Донцов // Вістник. – 1933. – Кн. 4. – С. 305.6. [Донцов Д. Передмова] // Єндик Р. Гітлєр / Р. Єндик. – Львів, 1934. – С. 3.7. Шабесґой (їдиш יוג-תבש, шабес-ґой – суботній гой) – у прямому значенні неєврей, найнятий юдеями для роботи в суботу, коли, за законами юдаїзму, самі юдеї не повинні працювати. Антисеміти називають шабесґоями тих, кого вважа-ють прислужниками євреїв.8. Донцов Д. 1937 / Д. Донцов // Вістник. – 1937. – Кн. 1. – С. 60.

121

Кунів батіг і наґан на нас. Що свободу для себе на Україні вони розуміють як примусове виселення з неї наших селян, як творення на нашім чорноземі другої Палєстини – з безправною більшістю і з упривілейованою меншістю […]. Недовір’я хлібороба до ган-делеса, злоба того, хто ходить простою стежкою, до комбінатора, нехіть того, хто шанує силу, до того, хто її боїться – сей куняючий в національній душі комплєкс почувань власної висшости мала ре-волюція уняти в яскраву проґраму, щоби створити рух, подібний до гітлєризму.

Але сеї проґрами провід нашої революції не створив»9.У статті «Загадка III-ої імперії» (травень 1939 р.) Донцов по-

вторив майже всі звинувачення проти «міжнародного жидівства», які висував Гітлер: воно, мовляв, було «силою розкладу», «сара-ною кинулося на повалену країну, щоби на спілку з переможцями визискати її, – а в літературі, в музиці в театрі, – захльороформу-вати духом порноґрафії, гедонізму і фільософії “наплювізму”, “чи-стого мистецтва”, або просто духом большевизму». «Пересякну-ті жидівством» і доктрина соціалістів, і їхні партії – так було й у Росії, й у Німеччині. Євреї кастрували душу народу, привносячи в літературу та пресу «жидівський, космополітичний дух», при-нижуючи й висміюючи національну гордість, патріотизм, героїч-не мистецтво. Донцов уважав великою заслугою Гітлера знешко-дження цих «бакциль», які разом із «веймарською буржуазією» та соціал-демократією вразили ослаблений національний організм Німеччини10.

Подібні висловлювання досить часто трапляються у творах Донцова 1930-х рр. і свідчать про глибоке й послідовне переконання. У зв’язку з цим мусимо констатувати безпідставність твердження, що «в працях ідеолога українського націоналізму

9. Донцов Д. Нерозрита могила / Д. Донцов // Там само. – Кн. 4. – С. 283–302.10. Д. Д. Загадка III-ої імперії / Д. Донцов // Вістник. – 1939. – Кн. 5. – С. 328, 333–335.

122

Дмитра Донцова немає положень, які можна було б кваліфікувати як антисемітські»11.

Не дивно, що Донцова стали вважати своїм духовним вождем українські прихильники теорії «жидокомуни». Один із них пи-сав йому в березні 1939 р.: «[...] Благаю Бога, аби прискорив день смерти московсько-комуністичної-жидівсько-масонерської дряні [...] Здаю собі справу, що “міліони свинопасів” є ще під впливом нашої також “рідної” соц[іялістично]-жидокомуністичної наволо-чі, яка мобілізуватиме усі свої сили на боротьбу з “хвашистами”, а в першу чергу з теоретиками – духовими вождями оттого, по їх словам, “шовінізму” [...]»12.

Погляди Донцова на роль єврейства, вироблені у 1930-х рр. залишалися незмінними принаймні до кінця Другої світової ві-йни, що видно із завершальних абзаців «Духу нашої давнини», де йдеться про загрозу «ґанґрени демократизму, матеріялізму, боль-шевизму, жидівства і масонства» для українського та інших наро-дів13. Характерно, що, як і в статті «1937», серед ідеологічних і світоглядних ворогів опинився єдиний національний ворог – єв-рейство. Це, на перший погляд, дивне порушення логіки поясню-ється тим, що Донцов, подібно до націонал-соціалістів, припису-вав усьому єврейству як національній спільноті найгірші, зі свого погляду, світоглядні прикмети.

Організація українських націоналістів. Програмний антисе-мітизм спершу не був притаманний ОУН. Хоч окремі її члени не приховували негативного ставлення до євреїв, все ж панівною була примирлива позиція. У 1930 р. «Розбудова нації» вмістила про-грамну статтю М. Сціборського, який закликав українців і євреїв

11. Дашкевич Я. Відновлення Української держави 1941 р. Проблеми дослідження / Я. Дашкевич // Українське державотворення: Акт 30 червня 1941 : зб. документів і матеріалів. – Львів ; Київ, 2001. – С. XLII.12. Biblioteka Narodowa (Warszawa), kolekcja: Towarzystwo Naukowe im. Tarasa Szewczenki, podzespół: Archiwum Dmitra Doncowa, teka VI, k. 404b.13. Донцов Д. Дух нашої давнини/ Д. Донцов. – Прага, 1944. – С. 262. У наступних виданнях книжки з цього переліку вцілів тільки матеріалізм. Пор.: Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій; Дух нашої давнини / Д. Донцов. – К., 2005. – С. 541.

123

до порозуміння і твердив, що завданням майбутньої української влади «буде дати жидам рівноправне положення й можність ви-являти себе у всіх ділянках суспільно-громадської, культурної та иншої діяльности». Така політика, сподівався автор, сприятиме ви-робленню в єврейських масах державницького патріотизму щодо України14.

Однак заклик Сціборського залишився без відповіді. Ані ОУН, ані єврейські політичні організації так і не зробили жодних реаль-них кроків до взаємного порозуміння. Ба більше, дуже скоро (осо-бливо з 1933 р.) євреї у стратегії ОУН зайняли місце серед «воро-жих націй» поруч з росіянами і поляками.

Чим завинили євреї в очах ОУН? Слід пам’ятати, що 1930-ті рр. – час найбільшого розмаху комуністичного терору в радян-ській Україні. Значний відсоток євреїв у більшовицькій партії та особливо в каральних органах СРСР породжував переконання про виняткову роль євреїв у злочинах більшовицького режиму. Те, що більшість радянських, а тим паче галицьких, євреїв не була при-четна до цих злочинів, не мало значення, адже з погляду інтеграль-ного націоналізму боротьба у світі точиться між націями як колек-тивними особистостями, а отже вся нація мусить відповідати за дії своїх представників.

Інший чинник, який сприяв посиленню антисемітизму в ОУН – перемога нацистів у Німеччині. Відомо, що українські на-ціоналісти покладали великі надії (як згодом виявилось – марні) на допомогу Німеччини в боротьбі за самостійність України. Щоб домогтися довір’я і підтримки гітлерівців, частина оунівців узяла на озброєння антисемітську риторику, багато в чому запозичену з писань німецьких ідеологів антисемітизму.

Концепцію «ворожих націй» поширювали не лише на політичні й економічні аспекти міжнаціональних відносин, а й на особисті стосунки. ОУН вела боротьбу проти мішаних шлюбів з представниками тих націй, які вважала ворожими.

14. Сціборський М. Український націоналізм і жидівство / М. Сціборський // Розбудова Нації. – 1930. – Ч. 11–12. – С. 266–272.

124

Коли М. Сціборський знехтував цим принципом, одружившись із єврейкою, він наразився на різкий осуд своїх товаришів. Навіть Коновалець, який вирізнявся з-поміж інших провідників ОУН більшою толерантністю і широтою поглядів, вважав за потрібне в листі від 17 квітня 1934 р. засудити свого соратника: «Коли націоналізм веде боротьбу проти мішаних подруж, оскільки ходить про займанців (зокрема поляків і москалів), то він не може перейти мимо над проблємою мішаних подруж з жидами, які, безперечно, є, коли не більшими, то такими самими ворогами нашого відродження. Коли ми вимагаємо примінювання оголошених нами засад від рядового членства, то тим самим не можемо для себе робити виїмків.

[…] Ваш вчинок обтяжив дуже орґанізацію […]»15. Коновалець не уточнив, чим саме обтяжив організацію вчи-

нок Сціборського, але здогадатись було неважко: саме в цей час у зв’язку з польсько-німецьким зближенням нацисти почали згорта-ти підтримку ОУН, і в цій ситуації «мезальянс» члена ПУН з єв-рейкою був зовсім недоречним. Утім, Сціборський був не єдиним порушником: крім нього дружин-єврейок мали ще й інші члени Проводу – Ріко Ярий і Микола Капустянський. Як видно, проголо-шувані принципи не завжди суворо застосовували на практиці.

До кінця 1930-х рр. ставлення ОУН до євреїв зазнало кардинальних змін порівняно з концепцією Сціборського 1930 р.16 З 1937 р. гітлерівці повернулися до розігрування «української карти» і повною мірою відновили співпрацю з українськими націоналістами. Невипадково з цього часу антисемітські мотиви стають особливо виразними як у публіцистиці ОУН, так і в документах для внутрішнього вжитку. Тогочасна концепція національної політики ОУН передбачала створення в майбутньому моноетнічної української держави шляхом асиміляції національних

15. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ф. 3833, оп. 3, спр. 1, арк. 83.16. Див.: Carynnyk M. Foes of our rebirth: Ukrainian nationalist discussions about Jews, 1929–1947 / M. Carynnyk // Nationalities Papers. Vol. 39. – 2011. – No 3. – P. 315–352.

125

меншин. Виняток робили тільки для євреїв. Ярослав Стецько, якому Коновалець доручив підготовку ідеологічного змісту другого Конгресу ОУН, писав: «Всякі меншини поза жидами, для яких будуть ґетта, будуть зденаціоналізовані й засимільовані всіми доцільними засобами, як атракцією ідеї, моральною демобілізацією (і висилками до границь їх “ойчизн”), так і фізичними засобами, коли це останнє буде потрібне й доцільне […].

Важною є справа жидів, та ми нічого потішного їм сказати не можемо (поза тим хіба, що в упорядкованій Укр[аїнській] Держа-ві не буде фізичних протижидівських погромів, хоча ми тямимо Шварцбарта)»17.

Утім, щоб дожити до «упорядкованої Української Держави», євреям треба було ще пережити добу націоналістичного повстан-ня, що його деякі оунівці розглядали як нагоду позбутися «воро-жого елементу». Колодзінський у «Воєнній доктрині українських націоналістів» писав: «Безперечно, що гнів українського народу до Жидів буде особливо страшний. Ми не маємо потреби цей гнів гамувати, противно [– треба його] побільшувати, бо чим більше загине Жидів під час повстання, тим буде краще для української держави, бо Жиди будуть одинокою меншиною, яку не сміємо об-хопити нашою денаціоналізаційною політикою. Всі иньші менши-ни, які вийдуть живими з повстання, будемо денаціоналізувати»18.

Чому, на думку членів ОУН, євреї не підлягали денаціоналізації (українізації)? Відповідь знаходимо у статті В. Мартинця, опублікованій того ж таки 1938 р. Розглянувши суспільну роль євреїв в Україні, автор визнав її винятково негативною: «[…] Жиди в нас це не тільки елємент під політичним оглядом – ворожий, в соціяльно-економічнім відношенні – паразитарний, в культурно-національній ділянці – шкідливий (денаціоналізаторський), у морально-ідеольоґічній площині – розкладовий (антидержавницький і інтернаціональний), але 17. Українська національна революція або Україна на шляху віднови й творення нових внутрішніх вартостей і встановлювання своєї великодержавної рації в Европі й світі // Архів ОУН у Києві, ф. 1, оп. 1, спр. 108, 118 (аркуші не нумеровані).18. Архів ОУН у Києві, ф. 1, оп. 1, спр. 466, арк. 136–137.

126

й під расовим оглядом це елємент непридатний до мішання й асиміляції». Навіть тоді, коли б євреї самі захотіли українізуватися і змішатися з українським населенням, цього не можна допускати, – переконаний Мартинець, – щоб вони «під українською формою, не дали нам жидівського духа, або іншими словами: щоб (зверхня) українізація жидів не означала (внутрішнього) ожидовлення українців, ожидовлення не тільки кровного, але й психольоґічного». Найгіршим наслідком «ожидовлення» була б утрата українцями державницького інстинкту, нібито зовсім непритаманного «бездомно-бездержавному» єврейському народові. Щоб уберегти українців від такої небезпеки, Мартинець вважав необхідним не лише заборонити мішані шлюби, а й повністю ізолювати євреїв від будь-яких – економічних, політичних і культурних – контактів з українцями. Фактично йшлося про те, щоб у майбутній українській державі замкнути всіх євреїв у гетто, що мало б привести до їхньої масової еміграції19.

Можна припустити, що посилення антисемітської риторики в публіцистиці ОУН було результатом кон’юнктурної мімікрії, ви-кликаної бажанням здобути прихильність нацистів. Утім, як ви-дно з «Воєнної доктрини» М. Колодзінського, деякі націоналісти були щиро переконані, що для добра України євреїв слід позбутися будь-яким шляхом, не зупиняючись перед фізичним винищенням.

Все ж, готуючись до повстання на випадок німецько-польської війни, КЕ ОУН у 1939 р. заборонила членам організації вчиняти репресивні дії щодо євреїв, аргументуючи це тим, що в країнах західних демократій (Англії, Франції, США) євреї нібито мали ви-рішальний вплив на формування зовнішньої політики20. Це може свідчити, що крайня антисемітська позиція однодумців тоді вже покійного Колодзінського на той момент не була панівною, хоч важко сказати, що тут зіграло більшу роль – принципові міркуван-ня чи кон’юнктура.

19. Мартинець В. Жидівська проблєма в Україні / В. Мартинець // Ідея в наступі: Альманах. – Лондон, 1938. – С. 24–47.20. Посівнич М. Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929–1939 роках / М. Посівнич. – Львів, 2010. – С. 229.

127

З таким суперечливим підходом до «єврейського питання» ОУН вступила у Другу світову війну. Ставлення ОУН до Голокос-ту – окрема дискусійна тема, що потребує спеціального розгляду. Тут висловлю лише одне припущення. Більшість керівників обох фракцій ОУН не були запеклими антисемітами, вони радше байду-же ставилися до долі євреїв, яких уважали чужинцями на україн-ській землі. Оунівці мали велику мету – самостійну Україну, і коли нацисти давали зрозуміти, що ціною самостійності є співучасть у знищенні євреїв, багато націоналістів готові були заплатити таку ціну. На щастя, конфлікт ОУН з окупаційною владою в 1941 р. по-збавив організацію необхідності брати участь в «остаточному ви-рішенні єврейського питання».

Досвід війни приніс, за словами полковника УПА й одного з ініціаторів ревізії ідеології ОУН Йосипа Позичанюка, «криваве протверезіння». Відповідаючи Дмитрові Донцову, який, критику-ючи нову програму ОУН(б), і далі вимагав боротьби зі «світовим жидівством», Позичанюк писав: «Треба бути сьогодні політичним немовлям, щоб не розуміти, що незважаючи ні на які наші традиції в жидівськім питанні, нині з ряду причин треба за всяку ціну від-пекатися від антисемітизму. І саме тому, чому треба відпекуватися від найменшої тіні гітлєризму. Бо власний наш нарід розпне або викине геть тих, хто стане на цю лінію»21.

Фронт національної єдності. Чи не найактивніше експлуату-вали єврейську тематику у 1930-х рр. публіцисти легальної наці-оналістичної організації, яка діяла в Галичині, намагаючись кон-курувати з ОУН – Фронту національної єдності Дмитра Палієва (1933–1941). Це можна пояснити тим, що одним з головних орієн-тирів Фронту була розбудова автаркічної української господарської системи в межах Польщі, а єврейське підприємництво розглядали як одну з головних перешкод на цьому шляху.

Зростанню неприязні до євреїв сприяли й економічна депресія та безробіття, порятунок від якої вбачали в застосуванні принципу

21. Цит. за: В’ятрович В. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи / В. В’ятрович. – Львів, 2006. – С. 84–85.

128

«свій до свого». Згідно з ним, українці мали купувати товари тіль-ки в українських крамницях, а українські працедавці мали при-ймати на роботу тільки своїх. Порушників цього принципу вва-жали ледь не національними зрадниками. Редагований Палієвим «Новий час» періодично публікував «чорні списки» українських адвокатів, які надавали роботу в своїх бюро євреям та полякам, і деякі юристи, як-от Теофіль Окуневський, змушені були публічно виправдовуватись22.

Боротьба з єврейськими «визискувачами» спонукала публіцис-тів «Перемоги» з цікавістю приглядатися до нацистського досвіду «обмеження» єврейства, тому вони не раз виступали на захист гіт-лерівської Німеччини від єврейської преси, запозичуючи при цьо-му деякі кліше нацистської антисемітської пропаганди, як це ро-бив, наприклад, Ростислав Єндик: «Жидівська преса верещить, що божевільний дурман огорнув німців. […] Треба підкреслити, що вартости, які вносять жиди, були завжди чужими для европейсько-го духа, чи то будемо брати айнштайнівський релятивізм – роздму-ханий міхур до величини цепеліна, фройдівський пансексуалізм з богом Фалльсом (так у тексті. – О. З.), літературний порноґрафізм, чи, нарешті, драматичне мистецтво, що явно зизує в бік коринтіян-ського храму. Що елімінація цих чужих расово чинників створить нову добу – можемо бути певні; що стануть нові вартости на відпо-відній висоті – дає запоруку минуле»23.

«Жидівська преса верещить», «як верещать жиди», «пейсатий інтернаціоналізм» – такі та подібні звороти, досить характерні для преси ФНЄ, мали викликати в уяві читачів вельми непривабливий колективний образ євреїв. Інший момент, який привертає увагу в статтях Р. Єндика – теза, що євреї расово чужі для європейців. По-дібний мотив ще на початку 1920-х рр. був присутній у Степана

22. Див.: Станиславівський. Свій до свого в практиці / Станиславівський // Новий Час. – 1933. – 9 лист. – С. 6; Безробітний. Безробіття й адвокати / Безробітний // Там само. – С. 3; Лист до редакції і відповідь // Новий Час. – 1933. – 29 лист. – С. 6; Падо. На ленті нашого життя / [Д. Паліїв] // Перемога. - 1933. – 1 груд. – Ч. 3. – С. 15.23. Єндик Р. Раса в модернім націоналізмі / Р. Єндик // Перемога. – 1933. – 15 груд. – Ч. 4. – С. 12.

129

Рудницького24, але у Єндика він набуває нового звучання: євреї не лише расово чужі, а й украй шкідливі для європейської і, зокре-ма, української культури. Саме Єндик – відомий антрополог – по-чав упроваджувати расистські елементи в антисемітський дискурс націоналістів.

На підтвердження тези про шкідливість єврейства для євро-пейської культури газета «Перемога» (орган ФНЄ) вмістила ури-вок із «Занепаду Заходу» Шпенґлера під назвою «Жиди». У ньому німецький філософ доводив, що євреї, навіть коли хочуть злитися з європейською культурою, залишаються для неї чужими. За що б не бралося єврейство, воно діє знищуюче, – застерігав Шпенґлер25.

Цю тезу підхопив публіцист «Перемоги» В. Львович: «Як пи-сав Шпенґлєр […], – жидові є чужа боротьба за ідею батьківщини, рідної мови, устрою – це не відповідає його натурі». Із цього, на думку автора, випливало, що українцям не можна розраховувати на симпатії євреїв до своєї боротьби, тим паче, що «як інтернаціо-налісти – ставляться жиди вороже до народів, що з народньої маси оформлюються в одноцільну всесторонно розбудовану націю». Невипадково «большевики скооперувалися з жидівською мафією і за їх посередництвом і допомогою намагаються параліжувати на заході Европи проукраїнські симпатії»26.

Для В. Львовича боротьба з євреями була, в першу чергу, бо-ротьбою проти економічного визиску українців: «Зі зростом на-ціональної свідомости іде визволення з-під економічного гнету. А ніде правди діти, що жид є т. сказати б омелою на дереві нації». Автор закликав «дати нашій торгівлі і промислові далекойдучу протекцію» в економічній боротьбі з єврейством27.

Разом з тим публіцист зазначав: «До ідейних стремлінь жидівства ми ставимося з повним респектом. Від жидів нічого не хочемо, тільки зрозуміння, що наші ідейні стремління – це наша і

24. Рудницький С. До основ українського націоналізму : 2-ге вид. / С. Рудниць-кий. – Відень ; Прага, 1923. – С. 76–79.25. Шпенґлер О. Жиди / О. Шпенґлер // Перемога. – 1934. – 1 лют. – Ч. 7. – С. 9.26. Львович В. Українці і жиди / В. Львович // Там само. – 15 лют. – Ч. 8. – С. 6.27. Там само. – С. 6–7.

130

виключно наша справа»28. Львович не вважав себе антисемітом: «Ми є асеміти. Хочемо жити власним життям. Жиди влізли нам в кишеню, але тільки в кишеню. Гірше представляється справа державних націй – де жиди влізли ще і в душу, точніше в літературу, штуку і науку, і там поширили свій погубний вплив. І реакція Німеччини – це пересторога для інших держав»29.

Якщо Львович закликав тільки до економічної боротьби з єв-рейством, то автор, що підписувався «Анті-Маккавей», ішов далі, вбачаючи розв’язання конфлікту у поголовному виселенні євреїв: «Не хочуть своєї держави. Ніяк не хочуть! З нами їм краще. Але нам з ними не є краще. Чи хочуть, чи ні – колись від нас підуть. Всі. Віримо, що цей час не так уже далеко»30.

Публіцисти «Перемоги» приписували єврейству всі найгірші моральні якості. Б. Мелянський змальовував євреїв як винятко-во аморальну стосовно інших народів націю. Описавши судовий процес над групою звенигородських євреїв-шахраїв у Львові, він зробив таке узагальнення: «Кожна нація має своїх викидків, але їх відсоток такий малий, що на його підставі не можна осуджувати цілі нації. Вчинки, що йдуть у розріз із загально-людською етикою і моральністю, ніколи не мали серед народів такої кількости при-клонників, як це бачимо серед жидів, коли йде про їх відношення до “ґоя”. Все, що могло б бути у відношенні жида до жида немо-ральне – в приміненні до “ґоя” усвячено і оправдано талмудом»31.

Інший автор, що сховався за псевдонімом «Невибраний», опу-блікував розлогу статтю, в якій описував начебто руйнівну і гноби-тельську роль євреїв у Німеччині і вихваляв Гітлера, який, мовляв, здійснював «цілковите відокремлювання їх від народу-господа-ря, відокремлення переводжене в строго законних та культурних

28. Там само. – С. 6.29. Там само. – С. 7.30. Анті-Макавей. Із юдейського царства / Анті-Макавей // Там само. – 15 трав. – Ч. 14. – С. 9.31. Мелянський Б. Жидівська мафія по наших селах / Б. Мелянський // Там само. 1 берез. – Ч. 10. – С. 12.

131

формах»32. На думку автора, тільки націонал-соціалісти врятува-ли Німеччину від остаточного поневолення підступними євреями: «Д-р Ґеббельс в Берліні, а Гітлєр, Ґерінґ, Дарре, Розенберґ, Гесс, Фрік і тисячі менших вождів націонал-соціалізму по всій Німеччи-ні молотами ґеніяльної пропаґанди гатили в приспану самосвідо-мість німецького народу: “Дивіться, слухайте! Тут ми й німецький нарід та його інтереси, а там ворог. Ходіть з нами проти нього”»33. За цими патетичними рядками прочитувався прозорий натяк: укра-їнським націоналістам треба йти тим самим шляхом.

У непідписаній статті «Українці як комбатанти жидів» «Пе-ремога» била на сполох з того приводу, що єврейські підприємці Польщі розпочали економічний бойкот Німеччини, фактично втя-гуючи в нього залежних від єврейської торгівлі українців. Автор статті закликав українців відповісти бойкотом «жидів і жидівських фірм, що з крамничних ляд поробили політичні барикади»34.

Антиєврейська пропаганда тривала й після першого конгресу ФНЄ 1936 р. Навіть більше, на першому засіданні обраної на кон-гресі Крайової ради Фронту 21 листопада 1936 р. її член Дмитро Кузик вимагав, щоб преса ФНЄ агресивніше виступала проти євре-їв, оскільки, мовляв, у такий спосіб можна здобути симпатії укра-їнського народу35. Важко сказати, чи додало це симпатій Фронтові, але з певністю можна ствердити, що він зробив вагомий внесок у поширення антисемітизму серед галицьких українців напередодні Другої світової війни.

Підсумовуючи, мусимо констатувати, що напередодні війни антисемітизм міцно вкоренився в ідеології та пропаганді українського інтегрального націоналізму в усіх трьох його основних різновидах – «чинному» націоналізмі Донцова та його «Вістника», «організованому» націоналізмі ОУН і «творчому» націоналізмі ФНЄ. Три головних чинники вплинули на посилення 32. Невибраний. Гітлєр і жиди / Невибраний // Там само. 1 квіт. – Ч. 11. – С. 5.33. Там само. – 15 квіт. – Ч. 12. – С. 10.34. Українці як комбатанти жидів // Там само. – 1 трав. – Ч. 13. – С. 10–11.35. Archiwum Akt Nowych w Warszawie, Ministerstwo Spraw Zewnȩtrznych, sygn. 2350, s. 547.

132

антисемітських мотивів: загострення господарської конкуренції під час економічної депресії 1930-х рр., переконання у винятковій ролі єврейства в більшовицькому режимі та світовому комуністичному русі та вплив нацизму, в якому вбачали потенційного союзника українських визвольних змагань. Утім, важко сказати, якою мірою пропаганда націоналістів вплинула на поставу мешканців західного регіону України під час війни. Це питання вимагає нових, ретельних і неупереджених досліджень.

133

Ірина Захарчук,д. філол. н., доцент кафедри української літератури

Рівненського державного гуманітарного університету (Рівне, Україна)

ХУДОЖНІ ПРОЕКЦІЇ ВІЙНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ: ТОТАЛІТАРНІ КООРДИНАТИ

Епоха тоталітаризму – одна з найдраматичніших в історичних координатах ХХ ст. Показники, які найчастіше використовують-ся для її характеристики, асоціюються з девальвацією людського життя, сплеском агресії й насильства та збройним вирішенням конфліктів. Окреслюючи три визначальні кризи західної цивіліза-ції, котрі детонували історію ХХ ст., Мирослав Попович виокрем-лює мілітарний фактор, який відповідно накладається на Першу світову війну і виникнення комуністичної диктатури, Другу світо-ву війну і розгром нацизму та «холодну війну», що спричинила розклад совєтського тоталітаризму1.

Беручи за основу тезу про мілітарні фактори як рушійні сили найзначиміших цивілізаційних криз ХХ ст., спробуємо виявити їх вагу та функцію в українських літературних проекціях. Адже мілі-тарна свідомість стала базовою для тоталітарної літератури, фор-мувала її культурні горизонти та закріплювала присутність ірраці-онального в офіційних авторепрезентаціях.

Варто наголосити, що інтерпретація досвіду Другої світової ві-йни завжди розгорталася в силовому полі ідеологічного контролю та жорсткої селекції тематичного наповнення і проблемних зрізів. Література, як і все совєтське мистецтво, була складовою ідеоло-гічної боротьби за пам’ять і колективну ідентичність. Стаття має на меті структурувати інтерпретаційні моделі мілітарного досвіду в проекціях української літератури тоталітарної доби. Хронологіч-но охоплено період після закінчення Другої світової війни і до кін-ця 60-х рр. ХХ ст. Відповідно виокремлюємо героїчно-патетичну,

1. Попович М. Червоне століття / М. Попович. – К. : АртЕк, 2007. – С. 886.

134

палімпсестну, авантюрно-пригодницьку та морально-критичну пояснювальні моделі.

Героїчно-патетична інтерпретаційна модель виникає одразу по закінченні війни. Відбувається тиражування та культивування мі-літарних міфів, які мали на меті закріпити пояснювальні моделі війни з перспективи переможців. Перший міф стосувався керівної та вирішальної ролі комуністичної партії у здобутті перемоги над фашизмом. Ідеологічне освячення перемоги закріплювало в сус-пільній свідомості переваги соціалістичної моделі, конкуренто-спроможність її ідеалів і усправедливлювало мілітарну експансію совєтської армії в європейському просторі. Отож, похідним постав міф священної війни та визвольної місії совєтської армії на звіль-нених від фашизму територіях. Для утвердження монолітності колективної ідентичності продукувався міф дружби народів, який відтворював атмосферу жертовності, взаємодопомоги, спільного прагнення народів СССР до перемоги. За утвердженням і розбу-довою знакових міфів мілітарної свідомості проглядалося чергове намагання влади уніфікувати багатогранність і неоднозначність досвіду війни, звівши його до апробованих, простих і зрозумілих стереотипів. До відбору та селекції совєтських мілітарних міфів можна застосувати аналітичні міркування Романа Сербина, який зазначає: «Історичні міфи не відтворюють історичну істину – це не їхнє завдання. Міфи дають ідеологічне зображення минувшини, яке є корисним для політичних цілей міфотворців. З історії виби-раються такі події і їх інтерпретується в такий спосіб, щоб підтри-мати заздалегідь вибрані політичні напрями»2.

В українській версії знаковою постаттю в розбудові героїчно-патетичної моделі виступив Олесь Гончар. Його трилогію «Прапо-роносці», що з’явилася протягом 1946–1948 рр., совєтські ідеологи активно вживлювали в офіційну культурну доктрину більш як чо-тири десятиліття. Цей роман Гончара стає візитною карткою в офі-ційній презентації українського досвіду війни. Мілітарний досвід спроектовано на цінності совєтського режиму та слугує для підтри-

2. Сербин Р. Українці у ворожих арміях у Другій світовій війні / Р. Сербин // Сучасність. – 2006. – № 1. – С. 75.

135

мання колективної ідентичності, підпорядкувавши собі культурну, національну та всі інші самототожності. «Присвоєння» війни в «Прапороносцях» відбувається через сакралізацію «визвольної мі-сії» совєтської армії та виправдання бойових дій, які відбуваються на чужій території. Початок твору означує символічний територі-альний рубіж, за яким постає політична стратегія, пов’язана з ле-гітимізацією влади переможців. «Кордон! Ми знову повернулись сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого, але багато чого навчились […]. Так! У справедливих армій доля завжди прекрасна»3. Армія постає великою родиною, рівнозначною матері-батьківщині як знаковому архетипу канону соцреалізму. Жоден із бійців армії-переможниці не є мародером, грабіжником чи ґвалтівником, боягузом чи дезер-тиром. Солдати не відчувають докорів сумління від того, що з при-нуки, волею обставин чи мимоволі стають убивцями, не божево-ліють від жаху під час артатак і бомбардувань, не озлоблюються від смертей і насильства. Експлуатація матриці ідеального воїна як еквівалента позитивного героя стає найбільш функціональною при творенні ідеологеми «справедливої армії». Маскулінний канон соцреалізму збагачується лицарською іпостассю воїна-визволите-ля, воїна-захисника. Для автора роману поняття «визволитель» і «переможець» є тотожними, і це обумовило стратегію мілітарних проекцій, які виконали функцію психологічної компенсації щодо реалій воєнного та повоєнного буття. Мілітарна домінанта обу-мовлює й ґендерну ідентифікацію героїв роману. При схематично відтвореному любовному трикутнику жіноча візія війни є відсут-ньою, а чоловіча узалежнена від міфу воїна-визволителя. Чоловічу тожсамість поглинає місія прапороносців, натомість «батьківщи-на» витісняє жіночі проекції. Знамените гасло твору «Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, все, навіть наші серця…», – актуалі-зувало модель жертвоприношення, закріплювало некритичність свідомості. На тлі плакатності й нечисельності жіночих поста-тей роману архетип батьківщини-матері вирізняється особливою

3. Гончар О. Твори : в 7-и т. – К. : Дніпро, 1987. – Т. I : Фронтові поезії ; Прапороносці : [трилогія] ; Новели. – К. : Дніпро, 1987. – С. 50.

136

монументальністю. Батьківщина постає ритуальним замінником жіночого дискурсу й витісняє інші жіночі іпостасі. Відбувається трансформація поняття «вірність» з приватної сфери в публічну.

Наріжні міфологеми «Прапороносців»: «матері-батьківщини», «батька», «героя», «великої родини» – виявилися суголосними офі-ційний культурній стратегії влади. Культурологічна модель рома-ну, яка базувалася на стиранні відмінностей між дійсністю та ілю-зією, цілком органічно втілювала мілітарну стратегію переможців. Героїчно-романтична версія війни стала оптимальною для одер-жавлення та канонізації в сталінській культурі. Приклад «Прапо-роносців» демонстрував ту «величезну дистанцію, яка пролягала між реальністю та літературою», й набула особливих масштабів після війни4.

Також міфологеми «Прапороносців» звучали в унісон з худож-німи критеріями совєтського кінематографа перших повоєнних ро-ків. Майже одночасно з твором українського прозаїка з’являються фільми «Винищувачі» («Истребители») 1947 р., «Подвиг розвідни-ка» («Подвиг разведчика») 1947 р., «Повість про справжню люди-ну» («Повесть о настоящем человеке») 1948 р., в яких домінувала христологічно-агіографічна модель мілітарного героя. Він поста-вав не просто воїном, який виконує бойове завдання, а як носій єдиної правди про війну, людина, що черпає фізичну і моральну силу для подвигів у совєтській ідеології5. У відгуках, які з’явились у перші роки після виходу роману, критики відчитували виразні коди, які вимагали ґрунтовної розбудови в культурі соцреалізму: «Ми бачимо наших воїнів, носіїв вищої, радянської національної культури, підготовлених десятиліттями Радянської влади до тої іс-торичної місії, яку їм довелось виконати. […] Але найголовніше, що приваблює в цьому романі, – його глибина, свіжість. В ньому розкривається незрівнянна ідейна, моральна перевага радянських

4. Гундорова Т. Соцреалізм як масова культура / Т. Гундорова // Сучасність. – 2004. – № 6. – С. 52–65.5. Советское богатство. Статьи о культуре, литературе и кино / [сост. Г. Гюн-тер]. – Санкт-Петербург : Академический проект, 2002. – С. 419.

137

людей, які виконали для всього людства священну визвольну місію»6.

Текст українського письменника виявився дуже своєчасним у плані модернізації й розвитку канонічних моделей, які в повоєн-ний період працювали на розбудову міфу про переваги совєтської ідентичності. Роман Гончара залишався на поверхні української совєтської кон’юнктури не лише перших повоєнних років, а й на-ступних десятиліть. Значною мірою це пов’язано з тим, що буттє-ві установки досвіду війни, як-от: постійне очікування загрози з боку ворога, моделювання мирного життя як бою, агресивність до «чужого світу» та романтичний ореол довкола мілітарної маску-лінності, залишалися пріоритетними в офіційному політичному та культурному дискурсі влади.

Палімпсестним виміром в осмисленні війни можна вважа-ти кіноповість Олександра Довженка «Україна в огні» (1943), яка була витіснена в «архіви пам’яті» й не стала фактом української ху-дожньої свідомості. Після того, як твір Довженка на засіданні по-літбюро в січні 1944 р. особисто розкритикував Сталін, «Україна в огні» була вилучена з культурного досвіду на довгі десятиліття. Го-стру критику з боку найвищих урядових структур викликали укра-їноцентричні координати війни, кодифіковані в категоріях жертви, приниження, трагізму. Сама назва твору – «Україна в огні» – слугу-вала тим мистецьким кодом, який підривав наскрізний для совєт-ського мистецтва архетип матері-батьківщини. Україна Довженка не вимагала безпрецедентних жертв і безоглядної любові, на відмі-ну від батьківщини «Прапороносців» Гончара, а радше сама стала жертвою небаченого насильства як з боку своїх, так і чужих. Вус-тами одного з персонажів автор проголошує контроверсійні етичні міркування, за якими в цій війні «не буде переможців і переможе-них, а будуть загинулі і уцілілі»7.

6. Слово про Олеся Гончара: Нариси, статті, листи, есе, дослідження / [упор. В.К. Коваль]. – К. : Рад. письменник, 1988. – С. 21.7. Довженко О. Україна в огні: Кіноповість, щоденник / О. Довженко. – К. : Рад. письменник, 1990. – С. 70.

138

У сприйнятті митця, війна має стати остаточним вододілом між злом у минулому та гуманізацією й перебудовою всіх сфер життя в майбутньому. Категорія «перемоги над ворогом» набуває полі-фонічного звучання: подолання наслідків насильства держави над особою не менш важливе, ніж збройна перемога над нацизмом.

Фронтові дороги бійців совєтської армії позначені величез-ними внутрішніми змінами, що завершуються постанням якісно нової шкали цінностей. «Кожен з нас мусить одержати дві пере-моги. Перемогу над загарбниками-фашистами, вітчизняну спіль-ну велику перемогу. І другу перемогу свою малу – над безліччю своїх недостатків, над грубістю, дурістю, […] над злом, неуважи-тельностю і, до речі, поганим ставленням до жінки. […] Я вірю, що сума оцих особистих, маленьких наших перемог буде такою надзвичайною», – заявляє капітан Василь Кравчина8. Кіноповість Довженка поруч із відтворенням трагедії України часів німецької окупації акумулювала потужну ретроспективну парадигму. Війна слугувала своєрідним збільшувальним склом для ревізії тоталітар-ного досвіду. Мораль каяття за насильство в совєтському мину-лому, його переосмислення під кутом зору поразок у теперішній війні дисонувала з патетикою офіційного мистецтва. Підсвідомо проступали паралелі між нацистською та совєтською державними машинами, які влада вважала недопустимими в умовах жорстокого протистояння унітарних режимів.

Варто зауважити, що «Україну в огні» Довженко задумував пе-редусім як фільм, що мав на меті відтворити українську версію мілітарного досвіду. У доповідній записці управлінню пропаганди й агітації при ЦК ВКП(б) «Україна в огні» згадується в числі тих, що включені у тематичний план виробництва документальних і ху-дожніх фільмів на 1943 р.9 З волі Сталіна цьому твору судилося за-лишитись тільки в літературному варіанті. Тому доречним є опри-сутнення паралелей із кінематографічним досвідом автора періоду війни. Це дасть змогу більш рельєфно розкрити палімпсестну мо-

8. Там само. – С. 88.9. Кино на войне. Документы и свидетельства / [авт.-сост. В. Фомин]. – М. : Материк, 2005. – С. 370.

139

дель «України в огні» стосовно канонічної парадигми совєтського мистецтва.

Під час війни Довженко працює також у жанрі документаль-ного кіно. Він знімає фільми «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р.), «Перемога на Правобережній Україні та вигнання німець-ких загарбників за межі українських радянських земель» (1945 р.). У цих фільмах Довженко виступає і як автор дикторського тексту.

Доречно зазначити, що одразу після початку війни перед со-вєтськими кінематографістами постала проблема відтворення збройного протистояння на екрані. Усвідомлюючи роль кіно як по-тужного ідеологічного чинника, партійне керівництво одразу задає політичні пріоритети в інтерпретації війни. Так, ще до офіційного початку військових дій на території СССР (жовтень 1940 р.) за-тверджується список фільмів, рекомендованих для демонстрації в часи війни. Дата затвердження відповідного циркуляра засвідчує, що партійне керівництво не просто сприймало війну як невідво-ротній факт, а й планомірно обдумувало стратегію її висвітлення, підпорядковуючи їй досвід кінематографії. Серед кінокартин, що увійшли до списку, існує позначка «особливо рекомендовані», до яких зараховані «Волга-Волга», «Депутат Балтики», «Ленін у Жов-тні» («Ленин в Октябре»), «Трактористи» («Трактористы»), «Ча-паєв» («Чапаев») та ін.10 Такий відбір свідчив, що поруч із утвер-дженням совєтської історії як серії збройних і трудових перемог відстежується чітка спрямованість на збереження спадкоємності між боротьбою з класовим ворогом і війною з нацизмом, прирече-ність якого є самоочевидним фактом.

Війна стала складним випробуванням для мистецтва кіно. Пе-ред документалістами постало непросте завдання, означити яке можна дилемою: як знімати війну? У середовищі кінематографіс-тів тривала дискусія, сутність якої зводилася до того, що реальний досвід війни є настільки вражаючим, що його не варто і недоціль-но (з огляду на політичні установки парадної війни) переносити на

10. Там же. – С. 60.

140

екран. Пропонувалося здійснювати в тилу інсценізацію бойових дій і підносити глядачеві як документальні кадри.

Важливим був і особистісний людський фактор. Більшість операторів не мали професійного досвіду, а також морально-пси-хологічної підготовки для роботи в екстремальних умовах. Знімати смерть, муки, страждання, повсякчасно наражаючись на небезпе-ку та перебуваючи на межі між реальністю та потойбічністю, ви-явилося непростим психічним і фізичним випробуванням. Окрім того, перші місяці війни оголили трагедію суспільства, залишено-го владою сам на сам з навальним наступом супротивника. Реаль-ний досвід війни разюче відрізнявся від тих схем, які культивувало совєтське керівництво культурою. Один із провідних режисерів і операторів документального кіно Роман Кармен згадував: «Важко, неможливо було знімати наше горе, наші втрати. Згадую, що коли я побачив, як на моїх очах був збитий радянський літак, і коли були виявлені трупи льотчиків, я не знімав цього, просто не знімав! У мене камера була в руках, і я, ковтаючи сльози, дивився на це, але не знімав. Тепер я кляну себе за це… […] Можливо тому перші матеріали виглядали на екрані не так, як дійсні реалії війни. Було мало змучених, стомлених солдатських облич, бійців у бруді, кро-ві, болотній багнюці…»11.

І в цих умовах пролунав заклик Олександра Довженка до операторів: «Плачте, але знімайте». Його почули не всі й не одразу. Але важливо, що сам митець відчув та сприйняв ті реалії війни, які прагнув увіковічнити як символ народної трагедії. Як згадують очевидці, буквально з перших днів війни Довженко наполягав на необхідності кінозйомок на всіх фронтах і в партизанських загонах, і при цьому рішуче й відверто виступав проти будь-яких інсценізацій військових дій12. Режисер Довженко усвідомив особисту відповідальність за відтворення правди війни. Він сподівався, що трагічні реалії поразки перших місяців стануть імпульсом для очищення совєтського мистецтва. Виступаючи на конференції, присвяченій співпраці кінематографістів союзних

11. Там же. – С. 208.12. Там же. – С. 248.

141

держав, яка відбулася в серпні 1942 р., митець наголосив: «Сьогодні і завтра доведеться розсувати жежі дозволеного у мистецтві. Те, що на догоду смаку, на догоду естетичним вимогам віку вважалось забороненим, як надто страшне, надто низьке, надто жорстоке, фізіологічне, – те проситься сьогодні на екран»13. Образно кажучи, увесь творчий досвід митця часів війни розвивається під знаком «розсування меж», що особливо позначилося на художніх імпульсах «України в огні». Очевидно, можна припускати, що документальна версія слугувала для Довженка певною апробацією його кіноповісті. Можливо, вона стала одним із способів «приручення влади» та її підготовки до сприйняття більш контроверсійних думок, висловлених у метафорично-узагальнених художніх формулах. І якщо документальні стрічки вписувались у героїчно-патетичну державну інтерпретацію, то кіноповість символізувала буттєву і творчу поразку в намаганні «розширити межі» канону. Водночас «Україна в огні» виявляє прагнення митця оприсутнити новий спосіб інтерпретації війни з наголосом на трагічному чинникові. Саме через проекції трагічного Довженко творить національну версію українського мілітарного досвіду.

Поява авантюрно-пригодницько рецептивної моделі зумовле-на читацькими запитами так званого середнього класу совєтського суспільства, в культурних смаках якого відстежувалася тенденція до зменшення ідеологічних акцентів і розширення розважально-мелодраматичного простору. Поставши в перші повоєнні роки, пригодницько-авантюрний вектор в українській художній моделі не зазнав розбудови. Його друге народження припадає на кінець 1950-х – поч. 1960-х рр. Українська совєтська література означе-ного періоду характеризується появою вагомого корпусу текстів, які втілювали авантюрно-пригодницьку настанову в структуриза-ції мілітарної свідомості. Серед них – «Європа-45» (1959), «Єв-ропа. Захід» (1961) П. Загребельного, «Гнівний Стратіон» (1960), «Підполковник Шиманський» (1966) В. Земляка, «Тополя на тому березі» (1965), С. Голованівського, «Дві доби мовчання» (1965)

13. Там же. – С. 5.

142

П. Гуріненка, «Пауль, Петер, Йоганн…» (1967) О. Сизоненка та ін. Передусім впадала у вічі екстремальність ситуації, яка передбачала напружену інтригу, смертельну небезпеку та мобілізацію фізичних і психологічних ресурсів. Відповідно, герої, які вступали у про-тиборство з обставинами, виділялися винахідливістю, швидкістю реакції та здатністю перемогти ворога не числом, а вмінням. Осо-бливою популярністю серед читачів користався роман Ю. Дольд-Михайлика «І один у полі воїн» (1956). Традиційна для совєтської шпигуноманії постать «бійця невидимого фронту», «свого серед чужих» втілена через розповідь про діяльність розвідника Гонча-ренка на ворожій території. Письменник трансформує традиційну для довоєнної совєтської літератури постать чекіста в романтич-но-загадкового мілітарного героя. Завдяки невидимості небезпеки, зовнішній непроявлюваності постаті ворога такий герой підсилює свій соціальний імідж та оновлює міф про видимих і невидимих, близьких і далеких противників совєтського режиму.

Посилення впливу авантюрно-пригодницької моделі в розбу-дові рецепції війни пояснюється невідповідністю між попитом но-вого читацького покоління та нездатністю тогочасного книжкового масиву їх задовольнити. У комунікативній моделі «текст – читач» далася взнаки лакуна, яка виявилася ще в перші повоєнні роки. Мова йде про потребу масової розважальної літератури, потяг до якої відстежувався в літературних смаках нового покоління. У перші повоєнні роки розвиток такої тенденції було заблоковано адміністративно-командним методом. Але після смерті Сталіна в період послаблення контрольно-селективних функцій влади на горизонті читацьких сподівань знову виринула потреба в текстах, які б відтворювали кліше масової літератури: доступність, розва-жальність, самодостатність любовних і пригодницьких сюжетів. Принципові засади популярної літератури реалізували життя для насолоди в поєднанні з бунтом проти звичаєвих норм суспільної моралі, які обмежували або накладали табу на життєві приємності.

143

Поєднання цих засад забезпечувало існування стабільного та ма-сового читацького кола14.

Компенсаторську функцію у заповненні прогалин масової роз-важальної літератури виконали твори авантюрно-пригодницького спрямування. Коштом майстерно побудованої інтриги вони утри-мували читацький інтерес. Це стало апофеозом ціннісно-змісто-вого наповнення мілітарної свідомості та водночас означило пев-ну межу, за якою розпочинається деструкція війни як горизонту культури.

Морально-критичну рецепцію спричинили нові тенденції в літературі та мистецтві, які виникають на ґрунті хрущовської від-лиги. Для нової літературної генерації тоталітарна міфологія пере-стає бути сферою віри і самонавіювання. У просторі української художньої свідомості здійснюється реміфологізація гегемонних мілітарних стереотипів шляхом витворення альтернативної шкали цінностей, які взорувалися не на державні стандарти «колективно-го», а локалізувалися довкола родинних, професійних, ментальних вимірів. Євген Сверстюк зазначає, що «шістдесяті роки були ча-сом великих збурень у цілому світі. На арену виходила радикальна молодь. Вона не хотіла того світу, який створили для неї батьки»15.

У російській літературі з’являється хвиля «лейтенантської прози», що сигналізує про появу нової літературної генерації, яка структуризує виразно опозиційну настанову щодо офіційної мілітарної свідомості. Серед текстів, які засвідчили новий рівень у переосмисленні теми війни, доречно виокремити твори: «Батальйони просять вогню» («Батальйоны просят огня») 1957 р., «Останні залпи» («Последние залпы») 1959 р. Ю. Бондарєва, «Південніше головного удару» («Южнее главного удара») 1957 р., «П’ядь землі» («Пядь земли») 1959 р. Г. Бакланова, «До побачення, хлопці» («До свидания, мальчики») 1961 р. Б. Балтера, «Зорепад» («Звездопад») 1961 р. В. Астаф’єва, «Один з нас» («Один из нас»)

14. Fast P. Realizm socjalistyczny w literaturze rosyjskiej. – Kraków : Universitas, 2003. – S. 215.15. Сверстюк Є. Блудні сини України / Є. Сверстюк. – К. : Знання, 1993. – С. 23.

144

1962 р. В. Рослякова, «Вбиті під Москвою» («Убиты под Москвой») 1963 р. К. Воробйова та інші.

Усі вони відтворювали війну в контексті протистояння мораль-них засад, акцентах на душевних потрясіннях окремого індивіда. Особливо вражаючою поставала незбіжність між пропагованим досвідом колективних перемог, оптимістичної наступальної стра-тегії й трагічно-безпросвітними буднями війни. Інтровертний спо-сіб кодифікації мілітарної свідомості зосереджено довкола само-пізнання, моральних випробувань, межових психічних станів.

Складовою таких пошуків стає деконструкція офіційних мілі-тарних міфів, здійснена поколінням українських шістдесятників. Серед знакових постатей у творенні авторського мілітарного міфу варто відзначити Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда.

В осмисленні досвіду війни українськими шістдесятниками можна відстежити дві тенденції. Одна вказує на спорідненість з ес-тетикою палімпсестної моделі в плані локалізації топографії війни. Інша пов’язана з дегероїзацією пам’яті про війну, зміною мораль-но-етичних акцентів і ґендерною ідентифікацією воєнного досвіду. Травма окраденого війною дитинства витіснила героїчно-патетич-ну інтерпретацію і стала відправним пунктом при деконструкції офіційної мілітарної ідеологеми.

Творчість Григора Тютюнника акумулювала кілька моделей деканонізації офіційних мистецьких доктрин. Найвиразніша сто-сується осмислення війни як загибелі селянської культури, що опиралася на ритуально-обрядове буттєве наповнення. Увага до ритуально-обрядового чинника в художній версії письменника була спрямована на відтворення екзистенційного виміру буття ін-дивіда, пошуку відповіді на питання «як жити, коли життя стає нестерпним»16. Війна в інтерпретації митця постала не тільки яви-щем, що несе загрозу людському життю, а й потужним фактором, що прискорює знищення усталених культурних практик. Не ви-падково ключовою в художній системі митця стає формула «наро-16. Мислівський В. Кінець селянської культури / В. Мислівський // Критика. – 2004. – Ч. 9–10. – С. 39.

145

дження-одруження-смерті» з естетичними акцентами на останньо-му компоненті («Три зозулі з поклоном»).

Неповна родина як наслідок репресій і воєнного досвіду в творчості письменника є ключовим архетипом, який стає наскрізним для художньої свідомості шістдесятників. Феномен неповної родини функціонує в творчості Г. Тютюнника в амбівалентних виявах. З одного боку, ціннісні орієнтири та моральна атмосфера відображають перевагу гуманістичних засад, а з іншого – відсутність батьківського права виховує чоловіків, які й у дорослому віці уникають серйозної відповідальності та потребують опіки й заступництва жінки.

У творчості Є. Гуцала («Родинне вогнище», «Мертва зона»), В. Дрозда («Земля під копитами») та інших шістдесятників клю-човою постаттю в репрезентації воєнного досвіду стає жінка-удо-ва. Така художня версія мала реальні підстави, закорінені у стате-вому дисбалансі українського повоєнного суспільства й водночас відображала психологічну ідентифікацію покоління «дітей війни», які перебирали установки саме материнського, а не батьківського досвіду.

Орієнтація на конкретні умови виживання зумовлює вибір ча-сопростору українського села як геополітичного фактора. Селян-ська версія війни для Гуцала і Дрозда є не випадковою й сягає зако-ріненості в патріархальні засади української культури. Досвід села часів війни ототожнено з українською версією мілітарного міфу. Якщо офіційно усталена модель «Прапороносців» Олеся Гончара презентувала мілітарну стратегію через експансію чужого просто-ру та розбудову екстраверних моделей, то покоління шістдесятни-ків свідомо обирає локальну настанову з наголосом на цінностях селянської культури.

І Дрозд, і Гуцало відображають величезні диспропорції між чоловічим та жіночим населенням, яких зазнало українське село по війні. Вдови і старі діди визначають ґендерні алгоритми наслід-ків війни: майже відсутні фізично здорові, працездатні чоловіки. Подвійна ноша, яка лягає на плечі жінок, постає як безприкладний

146

героїзм, жертовність і самозречення, що не знайшли належного осмислення в каноні соцреалізму повоєнного десятиліття. Певною мірою жіночий непоказний героїзм, що базується на виснажливій праці й постійному самообмеженні, протиставляється мілітарному чоловічому ореолу воїна совєтської армії як безапеляційному мис-тецькому авторитету.

Фемінізація образу війни для українських шістдесятників по-стає свого роду альтернативою до гегемонної маскулінності ге-роїчного штибу. Будучи ізольованими у плані культурної спадко-ємності від аксіологічних моделей досвіду української еміграції, нове покоління зосереджується на морально-етичній проблемати-ці, вбачаючи у ній спосіб самоствердження та пересотворення об-разу літератури.

Таким чином, різні рецептивні моделі війни, представлені в координатах українського досвіду, виявляють множинні рівні мі-літарної свідомості з акцентом на соціополітичній адаптації. То-талітарний дискурс цілеспрямовано табуював некомфортний до-свід, пов’язаний з етнічною ідентичністю, моральними травмами, екзистенційними вимірами.

Нова інтелектуальна рефлексія досвіду війни відбувається в українській літературі в системі посттоталітарних координат. Її змістові коефіцієнти базовані на альтернативних моделях пам’яті: історії родини, населеного пункту, етносу.

147

Анатолій Погорєлов, к. і. н., доцент кафедри історіографії, джерелознавства

та спеціальних історичних дисциплін Навчально-наукового інституту історії та права Миколаївського національного

університету імені В.О. Сухомлинського (Миколаїв, Україна)

ДЕЯКІ ЗАХОДИ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ З ВИЯВЛЕННЯ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ МИКОЛАЇВЩИНИ ТА

АНТИСЕМІТСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ В 1941–1942 рр.

Для остаточного вирішення «єврейського питання» на терито-рії окупованої України створювалися гетто і концтабори, куди зага-няли майже все єврейське населення. Для поголовного винищення євреїв окупаційна влада вдавалась і до пошуку «юдо-більшовиків» серед партійних та інших історичних матеріалів обласних архівів, а також матеріалів періодичної преси.

У середині липня 1941 р. державні архіви України отримали циркуляр про евакуацію секретних та інших першорядних фондів з одночасною ліквідацією тих, що не вдасться вивезти. Матеріа-ли, що не мали оперативного і наукового значення, знищувалися. Проте залишилось чимало історичних документів, евакуювати які виявилось неможливо через відсутність транспорту. З огляду на це з Миколаєва вивезли невелику кількість матеріалів. У період з 4 по 12 серпня 1941 р. проведено масштабну роботу з відбору документів, призначених до знищення. З 5 по 10 серпня архівні документи із сховищ вивозилися 5-ма машинами удень і вночі на електростанцію, хлібозавод, лазні та інші установи, забезпечені відповідною охороною, де йшло спалення документів у печах за-значених підприємств1. Як виявилося пізніше, знищили не всі ар-хівні матеріали.

Директивою рейхміністра окупованих радянських областей А. Розенберга рейхміністру України Е. Коху від 3 жовтня 1941 р.

1. Грімстед Кеннеді П. Доля українських культурних цінностей під час Другої світової війни: винищення архівів, бібліотек, музеїв / П. Грімстед Кеннеді, Г. Бо-ряк. – Київ–Львів : Червона калина, 1991. – С. 13–15.

148

наказувалось взяти на облік все культурне майно, яке могло б бути матеріалом для вивчення ідеологічного противника націонал-соці-алізму, досліджень німецької науки2. Під час окупації архів знахо-дився у підпорядкуванні архівного управління «Східного міністер-ства» або так званого штабу Розенберга. На окупованій території у його функції входило: управління окупованими радянськими те-риторіями, а також вивезення з цієї території музейних експонатів, історичних документів, бібліотек, книгосховищ та інших матері-альних та культурних цінностей3.

За розпорядженням окупаційної влади на початку жовтня 1941 р. обласний архів відновив свою роботу4. Працівники архіву діяльність розпочали з того, що збирали та звозили розкидані по закладах і установах міста документи, які під час евакуації радян-ських військ з Миколаєва призначалися для знищення у печах різ-них підприємств, проте з невідомих причин частково залишились неушкодженими5. Для цієї мети міська управа надала транспортні засоби. Загальна кількість співробітників архіву коливалась від 12 до 20 чоловік6.

В обов’язки працівників архіву входило: збір і систематизація розкиданих документів, переклад з російської на німецьку мову паперів, що цікавили окупантів, видача місцевим мешканцям дові-док, на яких робили приписки: «Член ВКП(б) або ВЛКСМ». Одне із головних завдань полягало у виявленні та складанні списків комуністів та євреїв. Такі ж доручення отримували й працівники

2. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні: Збірник документів і матеріалів / за ред. П. Костриби та ін. – К. : Держполітвидав УРСР, 1963. – С. 40.3. Кашеварова Н.Г. Документи оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга як джерело з історії Півдня України періоду Другої світової війни / Н.Г. Каше-варова // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри : зб. наук. праць ІІІ Міжнар. наук. конф., 15–16 квіт. 2011 р., Одеса / відп. ред. М.І. Михайлуца. Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України; Інститут історії України НАН України; Національна спілка краєзнавців України; Одеський національний морський університет. – Одесса : ВМВ, 2011. – С. 54–55.4. Державний архів УСБУ в Миколаївській області, спр. 12373-с, арк. 18 зв.5. Там само, арк. 18 зв., 25 зв.6. Там само, арк. 18 зв.

149

Херсонського архіву7. Це завдання дирекція архіву отримала від начальника відділу культури і просвіти гебітскомісаріату німця Баннека8.

У кінці грудня 1941 р. уповноваженими працівниками в примі-щені міського партійного архіву знайдені 400 порожніх картонажів для архівних справ, серед яких один виявився з папками докумен-тів. Не роздивляючись, їх перевезли в обласний архів. Ввечері 31 грудня відбувся підпал9, який здійснили учасники місцевої радян-ської підпільної організації10.

Наводячи порядок після підпалу впродовж 3–4 січня 1942 р. директор архіву вирішила переписати віднайдені документи в пар-тійному архіві. У цей момент, коли вона працювала в окремій кім-наті, увійшов німецький офіцер, що розслідував справу про під-пал. Відсторонивши її, передивився документи і наказав принести їх до окружного комісаріату11. Саме тоді в німецьких документах зроблена примітка, що в Миколаєві знайдені списки членів кому-ністичної партії та співробітників НКВС, захоплені інструкції з ор-ганізації і діяльності партизанських загонів та диверсійних груп12.

Директора архіву декілька разів викликали в гестапо, де оберштумбарфюрер Файстріцер запитували про наявність списків комуністів в архіві, чи відомі їй персонально мешканці єврейської національності та ін. Вона відповідала, що списків комуністів у міському архіві немає, а з євреїв нікого не знає.

У 1942 р. працівники гестапо вимагали надати їм з архіву наяв-ні газети, що видавались у Миколаєві, особливо їх цікавили газети за 1937–1938 рр.13

В архіві в період окупації зберігались цінні історичні документи дореволюційних та післяреволюційних років, фонди міської думи,

7. Там само, арк. 49–50.8. Там само, арк. 50.9. Там само, арк. 26 зв.10. Там само, арк. 22.11. Там само, арк. 26 зв.12. Нюрнбергский процесс : сб. материалов в 8 т. / [отв. ред. А. М. Рекунков и др.]. – М. : Юридическая литература, 1987. – Т. 5. –.С. 306.13. Державний архів УСБУ в Миколаївській області, спр. 12373-с, арк. 20 зв.

150

різних гімназій, документи про розвиток промисловості міста та ін.14

Деякими документами протягом усього періоду окупації ак-тивно цікавилися німецькі фахівці. Починаючи з лютого 1942 р. протягом 2,5 місяців в архіві працював офіцер Отто Фасс з м. Штудгарт, який вивчав матеріали про німецькі колонії періоду 1809–1870 рр. Архів також відвідували доктор Шіль, Вальдемар Віхман, Шроємаєр15.

Приблизно в травні 1942 р. до Миколаїва приїхав з Берліна представник Східного міністерства Вінтер16, який завідував спра-вами архівів та музеїв на окупованій гітлерівськими військами території України. Оглянувши архів, вказав на неприпустимість зберігання документів у підвалі, наказав перенести їх на горішні поверхи будівлі. У цей же час він визначив головний напрямок ро-боти історичного архіву: усі зусилля працівників скеровувались на виявлення за документами членів компартії та осіб єврейської на-ціональності, складання списків цих людей. Цю роботу необхідно було виконувати секретно, а складені списки передавати до окупа-ційних каральних органів17.

Значне місце в ідеології, політиці і практиці нацистської Ні-меччини для виправдання дій зі знищення єврейського населення відводилось антисемітській пропаганді на сторінках окупаційної преси, під час радіоефірів, показів театральних вистав тощо.

Варто зауважити, що на початку окупації аналітики німецьких розвідувальних органів відзначали значну прихильність населення України до німецько-румунських військ. Проте була певна різниця у ставленні місцевих мешканців до румунів та німців. У зайнятих Румунією областях на початку окупації українці ставились до нім-ців в основному доброзичливо. У німцях вбачали заступників, а в румунах – вступаючого у країну ворога. Причина цього явища по-

14. Там само, арк. 21 зв.15. Там само, арк. 55–58.16. Там само, арк. 28.17. Там само, арк. 25, 28.

151

лягала у різниці між поведінкою німецьких та румунських військ18. У кінці липня румунська преса та радіо відверто заговорили і про «історичні права королівства» на задністровські землі19.

Тому українці розуміли, що румуни воюють з метою націо-нального реваншу проти Росії за анексію Бессарабії та Північної Буковини, і війну з боку німців вважали виключно за звільнення від «єврейського більшовизму». В областях, зайнятих німецько-ру-мунськими військами, окупаційна влада спостерігала серед укра-їнців відхилення від комуністичних ідей, бо майже кожна роди-на зазнала репресій від більшовиків. До того ж за царської Росії українці були вільними землевласниками, і вони не забули, що в результаті примусового вступу до колгоспів в них відібрали все20.

Озлобленість українців до євреїв окупаційна влада пояснювала тим, що саме у вищому керівництві комуністичної партії, особли-во, в лавах ДПУ-НКВС було немало євреїв, яких звинувачували у масштабному терорі 20–30-х рр. ХХ ст. проти народу України21. Джерела свідчать, що таке ставлення до єврейського населення до-сить поширене серед українців у воєнний період, тому антиєврей-ські настрої серед населення окупаційна влада провокувала досить легко.

Відомі випадки, коли каральні органи чинили масштабні роз-прави над єврейським населенням з безпосередньою допомогою місцевого населення22. Наприклад, у момент вступу німецьких військ до Миколаєва у серпні 1941 р. окремі мешканці зустрічали німців з квітами та хрестом, говорячи при цьому: «Мої голубчики, скільки часу можна було вас чекати, я вас чекала 24 роки». Актив-но видавали радянський та партійний актив, дружин працівників НКВС. У вересні 1941 р. у Миколаєві, коли німецька влада зібра-ла багато єврейського населення на кладовищі, окремі громадяни

18. Нюрнбергский процесс. – С. 309.19. Крестовый поход на Россию : сборник статей / редактор-составитель М. Чер-нов. – М. : Яуза, 2005. – С. 204.20. Нюрнбергский процесс. – С. 309.21. Там само. – С. 305.22. Галузевий державний архів СБУ, ф. 13, спр. 746, арк. 17.

152

раділи цьому факту, говорячи: «Ідіть, ідіть! Ви з нас кров пили 24 роки, а тепер хай з вас крові нап’ються!»23.

Серед населення ширились розмови на зразок: «[…] у 1941 році євреям забезпечили евакуацію на Схід, а нам – ні. Воює зараз хто? Українці та росіяни, а євреїв дуже рідко зустрінеш, щоб вони во-ювали. Всі вони влаштувались керівниками та створюють собі комфорт»24.

Нацистські окупанти в СРСР проводили свої заходи відкрито, намагаючись за допомогою антисемітської ідеології залучити міс-цеве населення до співпраці. Німецька пропаганда постійно акцен-тувала, що євреї займали головні посади у радянській адміністра-ції, доносили і допомагали заарештовувати українців. У газетних публікаціях окупаційної преси Миколаївщини, як на більшості те-риторії окупованої України, один з головних напрямків антиєврей-ської політики полягав у поширені тези про «юдо-більшовизм», тобто звинувачення євреїв у причетності до злочинів сталінського режиму в 1920–1930 рр. Відбувалось сплетіння антирадянської і антиєврейської пропаганди в цілому. Аналіз показує, що кожен но-мер окупаційної преси містив статті такого характеру.

На сторінках «Української думки» постійно розміщувались ма-теріали про злочини радянських репресивних органів. У публікації з характерною назвою «В пазурях ЧК» свідок розповідав про зну-щання та розстріли мирного населення Херсона «чекістами-жи-дами» влітку 1920 року. Називались імена чекістів Монька Фона-рьов, Абрашка Коф, Золотарьов, а також відомого в Херсоні своєю жорстокістю чекіста «Соломончика»25.

У тому ж номері за 15 жовтня у статті «Кінець жидівської інк-візиції» діти розповідали про знущання над їхніми батьками у бе-резні 1938 р. «жида-енкаведиста» Лібермана, який під час допитів у Миколаєві мордував Іларіона Василенка у такий спосіб: залізним прутом бив по всіх частинах тіла, затискав дверима пальці та ін., у результаті 9-місячних тортур останній помер. Наприкінці сторінки

23. Державний архів УСБУ в Миколаївській області, спр. 10783-с, арк. 52.24. Державний архів УСБУ в Миколаївській області, спр. 11025-с, арк. 32.25. В пазурях ЧК // Українська думка. – 1941. – 15 жовтня. – № 7. – С. 4.

153

містився заклик до громадян, щоб вони писали про такі випадки до редакції газет і називали конкретні прізвища та імена26.

Вже у листопадовому номері27 містилась стаття під назвою «В застінках Миколаївського НКВД», де описуються тортури, механізм фізичного й психологічного впливу, що чинили «слідчі-жиди» Шіманович, Шор, Маліновський, Ельозон, Макаренко, Орентліхтман та інші на ув’язнених.

Інші статті містили матеріали, що висвітлювали становище селянства під владою «юдо-більшовиків» у період колективізації сільського господарства та Голодомору 1932–1933 рр.28.

Досить поширеним напрямком, що друкувала окупаційна пре-са, була тема майнової нерівності населення України і «жидо-ко-муністів». У публікації «Сторінка з минулого»29 наводились дані про заможне життя комуністів і євреїв у гарних будинках, одночас-но зображуючи митарства простих робітників у підвалах, сараях тощо.

Нацистська пропаганда готувала і спеціальні матеріали, які об-ґрунтовували необхідність знищення єврейської нації. У грудні в газеті розміщується стаття під назвою «Жиди – найбільший ворог людства»30.

Театри, радіо пропонували глядачам і слухачам постановки «Капітан Шубін», «Ніч перед судом», «Месники», де зображува-лась карально-репресивна діяльність євреїв-енкаведистів31.

Отже, у процесі здійснення каральних акцій зі знищення єв-рейського населення окупаційна влада застосовувала різноманіт-ні способи виявлення своїх жертв. Цим злочинам певною мірою сприяли місцеві державні архівні установи України, діяльність

26. Василенко І.І. Кінець жидівської інквізиції / І.І. Василенко // Там само.27. В застінках Миколаївського НКВД // Українська думка. – 1941. – 2 листопада. – № 12. – С. 3.28. Дніпровець Я. 1933 рік // Я. Дніпровець / Українська думка. – 1941. – 18 жов-тня. – № 8. – С. 3.29. Сторінка з минулого // Там само.30. Жиди – найбільший ворог людства // Українська думка. – 1941. – 3 грудня. – № 81. – С. 2–3.31. Державний архів УСБУ в Миколаївській області, спр. 10805-с, арк. 112–114.

154

яких з перших днів загарбники скеровували в русло пошуку і скла-дання списків на комуністичний актив та євреїв.

Головний напрямок антисемітської пропаганди полягав у по-ширенні через засоби масової інформації тези про «жидо-кому-нізм». Історичні факти засвідчують, що така пропаганда впливала на частину мешканців Миколаївщини.

Дискусійним залишається питання ставлення населення до єв-реїв у часи окупації та правомірність обвинувачення ними євре-їв-комуністів у злочинах проти українців під час становлення та утвердження більшовицької влади в УРСР. Проте сьогодні відомі документи, що підтверджують наявність значної кількості євреїв у партійних та каральних органах під час здійснення радянською владою масштабного терору 20–30-х рр. ХХ ст. проти народу України.

155

Оксана Салата,д. і. н., професор кафедри всесвітньої історії

Київського університету імені Б. Грінченка (Київ, Україна)

ГОЛОКОСТ В ІСТОРИЧНІЙ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Голокост сьогодні в Україні є чи не найважливішою темою історичного минулого, яка обговорюється в суспільстві і дослід- жується. Ця проблема, на нашу думку, є важливою також як один із аспектів у розбудові громадянського суспільства. Вона впливає не лише на формування відносин у суспільстві між поколіннями, етнічними групами, цілими народами, але й певним чином впливає на формування історичної пам’яті українського народу.

Так, Голокост – це, безперечно, неймовірно масштабна траге-дія, про неї необхідно говорити як про будь-який негативний до-свід в історії людства, щоб наступні покоління враховували його. Українство переосмислює цю трагедію. І тут важливо показати молодому поколінню не лише негативні явища Другої світової ві-йни, а й позитивний досвід відносин між двома народами. Зокре-ма, актуальною й важливою темою у контексті вищезазначеної, є тема допомоги представників українського населення єврейським родинам та окремим особам, що переслідувалися нацистами на те-риторії України.

Тему стосунків українців і євреїв під час Другої світової війни сьогодні розглядає багато як вітчизняних, так і зарубіжних істо-риків. Зокрема проблему порозуміння сучасних українців та єв-реїв, що живуть у незалежній Україні розглядають такі українські та єврейські історики та публіцисти, як Я. Грицак, Я. Дашкевич, Ж. Ковба, І. Хруслінська, П. Тима та інші.

На презентації книги польської дослідниці й публіциста Ізабелли Хруслінської та історика Петра Тима «Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини» Ярослав Грицак зазначив, що антисемітизму в Україні у звичному розумінні взагалі не існувало. На його думку, це була радше юдофобія,

156

підживлювана непорозуміннями, які подекуди траплялися між народами, що жили разом. За часів Речі Посполитої та Радянського Союзу, уряди держав сприяли діяльності євреїв-фінансистів та представників єврейського народу, що йшли працювати в радянські інформаційно-пропагандистські організації1. У той же час, уряди обох країн намагалися вкоренити у свідомість простих людей вороже ставлення та переваги одного народу над іншим, за принципом – «розділяй і володарюй». Саме цей момент, на нашу думку, і став ключовим у майбутніх стосунках між українським і єврейським населенням.

Унікальною є праця Жани Ковби «Людяність у безодні пе-кла...». Де вона, використовуючи значну кількість архівних мате-ріалів, усних спогадів корінних галичан: українців, поляків, євре-їв – свідків подій, розглянула соціальні, економічні умови життя трьох народів у міжвоєнні роки та в роки Другої світової війни, приділяючи основну увагу поведінці населення в роки загострення єврейського питання2.

Ізабелла Хруслінська й Петро Тима у своїй праці вперше ви-світлюють бачення українсько-єврейських відносин в період Дру-гої світової війни безпосередніми учасниками цих подій, і, що найважливіше, вони показують досвід знаходження порозуміння українських та єврейських лідерів останнє десятиліття3.

Сьогодні дискусія вітчизняних і зарубіжних науковців, щодо ставлення українців до Голокосту під час Другої світової війни не вщухає, більше того, розкриває все більше аспектів їх поведінки у складних умовах війни.

1. Коваль О. Чи такий страшний український антисемітизм, як його малюють? / О. Коваль // Дзеркало тижня. Україна. – 2012. – 27 січня. – № 3. – Режим досту-пу: http://dt.ua/SOCIETY/chi_takiy_strashniy_ukrayinskiy_antisemitizm,__yak_yogo_malyuyut-96269.html (назва з екрану).2. Ковба Ж. Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв’язання єврейського питання» : видання третє, виправлене і доповнене / Ж. Ковба. – К. : Дух і літера, 2009. – 296 с.3. Хруслінська І. Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини / І. Хруслінська, П. Тима. – К. : Дух і літера, 2011. – 328 с.

157

У сучасній українській історіографії переважна більшість праць присвячена висвітленню колабораціонізму українців та інших народів, що проживали в період німецької окупації на території України. Значно менше праць присвячено дослідженню долі українців, які, незважаючи на складні умови і смертельну небезпеку, рятували представників єврейського населення. Так, це явище було далеко не масовим, тому, що такі вчинки, на думку відомого українського історика Ярослава Грицака, були героїзмом4. А на героїчні вчинки здатні далеко не всі, до якого народу вони б не належали.

Ми не повинні забувати, що на окупованій території залиши-лися переважно звичайні люди, для більшості з яких питання ви-живання та збереження власної сім’ї було надзвичайно важливим, і тому, перш ніж кинутися на допомогу тим, кого внаслідок нацист-ської антиєврейської пропаганди вважали причиною усіх проблем пережитих під час панування радянської влади, більшість думала про те, які наслідки це буде мати для їх родин.

У книзі Жанни Ковби «Людяність у безодні пекла…» розкри-вається трагічна доля галичан, котрі були знищені нацистами за допомогу євреям. У ній наведено багато прикладів співчуття і до-помоги єврейським сім’ям та окремим особам українськими се-лянами та городянами. Авторка також зазначає, що свідчень було б набагато більше, якби більшість людей, переважно селян, ще й досі не боялися про це розповідати5.

Ось лише деякі з них. У гірському селі Керчин Сокальсько-го району місцеві жителі під час німецької окупації переховували майже усіх євреїв, які жили у селі. Про це свідчить жителька села Настя Меленчук. Вона розповідає про порятунок семи родин. Коли місцеві жителі почули, що в сусідніх селах розстрілюють євреїв, то «сховали жидів у лісі, там вони були всю війну, ніхто з села не звістив про них». Пан Омелян, мешканець цього ж села, розпо-відав про те, що допомагали й від холоду вкритися, й поїсти щось

4. Грицак Я. Українці в антиєврейських акціях // Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї / Я. Грицак. – К. : Критика, 2004.– С. 162–169.5. Коба Ж. Вказ. праця.

158

приносили. Загалом обоє селян були не багатослівні, але вразили такі слова пана Омеляна: «Питаєте, пані, про жидів. Питайте про нас, бо то були наші жиди. А кров у війну лилася рікою: жидівська, українська. Ще той час не прийшов, пані, щоб все говорити…»6.

Дуже врізаються у пам’ять останні слова, саме в них справжня істинна, яку часом більшість науковців не хочуть бачити. Вивчаю-чи німецький окупаційний режим необхідно розглядати його в ці-лому, бо трагедією він став для більшості людей: українців, євреїв, росіян та інших народів України.

Інший, не менш показовий, приклад про жителів села Яруги під Могилев-Подільським, що на Вінниччині, які рятували єв-рейські родини від німецької окупаційної влади всією громадою. Яружани на власні очі побачили як у полі біля села окупанти роз-стріляли колону єврейських біженців із Буковини, котрі намага-лися врятуватися втечею на схід. Конвой вів людей, виснажених дорогою і спрагою (їм не давали пити), і коли дехто з жителів Яру-ги спробував принести їм води, то мало не поплатився життям: їх спробували загнати в колону. Розстріли почались на очах місцевих жителів. Досі точно не відома кількість загиблих від тієї екзекуції: різні джерела називають різні цифри – від 650 до 1400 осіб...7.

Місцеві жителі одразу зрозуміли, що така ж доля могла чекати і ярузьких євреїв. І тоді практично все село піднялося на їхній за-хист. Було створено щось на зразок комітету порятунку: усі єврей-ські сім’ї розподілили між українськими сім’ями, які відповідали за те, щоб вони мали де сховатись на випадок облав чи несподіва-них нальотів жандармерії і могли прохарчуватись8.

Історія знає немало фактів того, як українське населення, спів-чуваючи єврейському народу, який переслідувався гітлерівцями на окупованій території, приходило на допомогу останнім, не на мить не замислюючись про те, що загрожує їм самим та їх сім’ям.

6. Там само. – С. 207–209.7. Мельник В. Село праведників. Під час Другої світової війни мешканці Яруги на Вінниччині рятували євреїв усією громадою. Євреї виїхали за кордон – і села «не стало» / В. Мельник // Україна молода. – 2012. – № 107. – Режим доступу: http://www.umoloda.kiev.ua/regions/66/286/0/56453 (назва з екрану).8. Там само.

159

Сьогодні в Україні можна знайти не лише науковців, які дослі-джують проблему Голокосту, але й пересічних громадян, зокрема й селян, які турбуються про збереження в пам’яті трагічних подій ні-мецької окупації. Показовим також є ситуація, котра вже протягом багатьох років турбує селян села Медвин богуславського району, що на Київщині.

Відомий у селі краєзнавець Степанченко Іван Якович усе життя присвятив дослідженню історії рідного села, його постійно турбу-вало питання увічнення пам’яті про загиблих євреїв, які складали досить велику громаду в їхньому селі. Протягом кінця 80–90-х рр. ХХ ст. Іван Якович, постійно звертався до голів сільської ради з питанням: «Чому, коли увічнюють пам’ять загиблих українців і росіян у їхньому селі, зовсім не згадують про більше ніж 300 осіб єврейських сімей, серед яких значна частина – діти?». Але місцеве керівництво постійно уникало відповіді на це болюче питання. Усі знали, що на околиці села Медвин є яри, де німецькими солдатами було розстріляно єврейські сім’ї, тому між собою вже давно нази-вали це місце Малим Бабиним Яром.

У 1989 р. Іван Якович почав складати списки загиблих євреїв у Малому Бабиному Яру, та записувати спогади односельців.

З інтерв’ю з Іваном Яковичем дізнаємося, що напередодні ві-йни єврейське населення не цуралося будь-якої роботи, а спільно з місцевими жителями працювали заради добробуту рідного села. Про це свідчить те, що єврейською общиною у селі Побережка Богуславського району Київської області було організовано реміс-ниче та колгоспне господарство «Червоний плугатар», куди євреї їздили із Медвина на роботу. Коли німецькі війська зайняли село і ввели окупаційний режим було проголошено, що усіх євреїв збира-ють у центрі села з метою перевезення до Палестини У перший же день усі єврейські сім’ї добровільно з речами з’явилися до пункту зібрання. Про те, що їх будуть розстрілювати вони зрозуміли лише тоді, коли в них відібрали речі й колонами повели на околицю села. Коли першу колону було розстріляно з другої декілька чоловік змо-гли втекти і сховатися у місцевих жителів.

160

Іван Якович розповів, що серед медвинців було немало тих, хто рятував чи переховував євреїв протягом війни. Так, мешканка села Медвин Салата Пелагея протягом усієї війни переховувала у себе вдома Грановського Мусія, який пізніше одружився на її донь-ці, у них народився син Грановський Борис Мусійович (після війни виїхав до Києва).

Тішкова Прісина та її донька Тішкова Катерина переховували у себе вдома Безік Мілю. Зазначимо, що Безік Міля протягом всієї окупації ходила разом з односельцями на суспільні та господарські роботи, і ніхто не розкривав її справжнього походження. За цей час у неї народилися двоє синів Ерік і Гарік, які після війни ходили до Медвинської загальноосвітньої школи, а потім переїхали до Києва.

Мешканець Медвина Сарапука Іван Борисович, знаючи, де у селі переховуються євреї, навідував цих людей, іноді допомагав, але жодного разу не заявив про місце їх перебування. Більше того, за допомогу односельцям і непокору був розстріляний німецькими солдатами.

Іван Якович і сьогодні переймається пам’яттю про загиблих єв-реїв-односельців. Він розповів, що у селі Медвин є старе і досить велике єврейське кладовище. На ньому є надгробні пам’ятники, що датуються ще 1820 р. Можливо, є й ще старіші, але вони сьо-годні у дуже занедбаному стані, тож йому дуже болить серце за таку недбалість.

Закінчуючи інтерв’ю ми запитали Івана Яковича: «Чому він так турбується про пам’ять єврейського народу?» Він відповів: «А як же інакше! Мій батько також був убитий німецькими солдатами, я їжджу до його могили аж в інший район, то чому ж у Медвині не поминають тих, хто загинув у ярах. Вони ж були нашими одно-сельцями, а значить не чужими для нас людьми».

Питання порозуміння між народами, що пережили Другу сві-тову війну є дуже важливим і тому має великі перспективи щодо його дослідження.

Усвідомлення трагедії єврейського народу в роки Другої сві-тової війни та власних моральних цінностей допоможе українцям

161

сформувати суспільство, в якому такі проблеми будуть просто не-допустимі. Але необхідно зазначити, що це можна зробити лише спільно з іншими народами, які живуть у нашій державі. Щоб то-лерантність, повага один одного стала основою розбудови справж-нього громадянського суспільства, а історична пам’ять народу ста-ла основою самоідентифікації.

Списки медвинських євреїв, що загинули у Малому Бабиному Яру:

Сігалова ХаваСігалова ТирляСігалов Сруль

Сігалов ЗусьСігалов Яків

Сігалова СофіяЮрківський Хаїм

Юрківський ЛайзерЮрківська Іда

Юрківська Ліпа Юрківська Сілька

Смаляр Гінда Смаляр Естерка

Уліцький Хаїм Уліцький Шльома

Бродська Роза Ременнікова Лея

Броневицька Брошка Слабовіт Донна

Слабовіт Тая Гельберг Сара Купер Шмідт

Зільгербер Йосип Зільберг Рахіль

Любарська Рахіль Любарська Анюта

162

Наталія Сугацька,к. і .н., доцент кафедри гуманітарних дисциплін

Миколаївського комплексу Національного университету «Одеська юридична академія» (Миколаїв, Україна)

ВІДНОшЕННЯ НАСЕЛЕННЯ ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ ДО АНТИЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ ОКУПАНТІВ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

Події Голокосту на території Південної України є однією з тра-гічних сторінок вітчизняної та світової історії.

Висвітлення трагічних сторінок Катастрофи, усвідомлення її уроків є актуальним завданням для науковців та політиків на су-часному етапі. Друга світова війна була надзвичайно багатою на явища – феномени, властиві тій чи іншій державі в різні періоди. Одним з таких явищ був, з одного боку, колабораціонізм, з іншо-го – діяльність «Праведників народів світу». Проблему Голокосту та діяльність колаборантів висвітлюють в своїх працях історики Ж.М. Ковба, Б.М. Ковальов, О.В. Марущенко, а також миколаїв-ські науковці М.О. Багмет, М.Е. Козирєва, П.І. Соболь, В.В. Щукін. Діяльність «Праведників народів світу» на Миколаївщині майже не досліджена. Тож, метою даної статті, в першу чергу, є висвіт-лення участі «Праведників народів світу» у рятуванні євреїв під час окупації нашого краю.

Політика Голокосту, запланованого тотального знищення єв-рейського населення Європи та окупованих республік СРСР, що здійснювалась на основі використання принципів расової теорії, є одним з масштабних злочинів керівництва Третього рейху. На окупованій території України загинула найбільша кількість євреїв СРСР – понад 1,5 млн осіб. За роки Другої світової війни єврей-ська громада України була знищена нацистами більш ніж на 2/3. З 2,5 млн громадян єврейської національності України, за підрахун-ками істориків, після війни залишилось 600–700 тис. осіб1. Євреїв

1. Гончаренко О. Політика нацистського геноциду євреїв України / О. Гончарен-ко // Архіви окупації 1941–1944 / Держкомархівів України ; упоряд. Н. Маковсь-ка. – К : Видавн. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – С. 790.

163

убивали тільки за факт національної належності, а не за якісь дії. В той самий час й інші етнічні групи цивільного населення УРСР зазнавали масового, нічим не обґрунтованого терору.

Знищення євреїв здійснювалося в унісон з територіальною експансією та поневоленням слов›янських народів і було оформ-лене як стратегічне політичне та ідеологічне завдання нацистсько-го керівництва Третього рейху. Успішне «розв›язання єврейського питання» на Сході мало безпосереднє відношення до долі євреїв Європи. Здобувши практичний досвід у проведенні масових акцій знищення цивільного населення на окупованій території СРСР, на-цисти приступили до ліквідації євреїв Європи.

Перше документально зафіксоване вбивство євреїв України відбулось у м. Сокаль Львівської області 22 червня 1941 р., коли разом з керівництвом району було розстріляно 104 єврея. Перший розстріл єврейських дітей документально зафіксований у м. Біла Церква 19 серпня 1941 р.2. Наявність серед жертв окупантів ді-тей свідчить про те, що євреї підлягали повному, а не вибірковому знищенню.

На відміну від європейських країн німецькі окупанти в СРСР проводили свої заходи відкрито, не приховуючи планів, намага-ючись на основі використання антисемітської ідеології залучити місцеве населення до співпраці або ж нейтралізувати його опір.

Антиєврейський геноцид на окупованих українських землях здійснювався силами німецьких та румунських загарбників за до-помогою та підтримкою колаборантів із числа місцевого населен-ня, які брали участь у всіх заходах з виявлення, ізоляції, конвою-вання та у безпосередньому знищенні євреїв.

Німецьке командування та окупаційна влада надавали великого значення організації співробітництва з населенням захоплених радянських земель. Саме ту частину суспільства, яка погодиться на таке співробітництво, вони вважали головною опорою нового порядку. Про такий підхід може свідчити, приміром, наказ, виданий командувачем 11 німецької армії Манштейном 20 листопада 1941 р. У цьому наказі, зокрема, говорилося: «Від 2. Там само. – С. 791.

164

антибільшовицьки налаштованних українців, росіян і татар треба очікувати, що вони висловляться за новий порядок. Пасивність численних елементів, начебто ворожих до Рад, повинна змінитися явно вираженою готовністю брати активну участь у нашій боротьбі проти більшовизму. Де такої готовності нема, її треба впровадити шляхом застосовування відповідних заходів. Добровільна участь у будівництві окупованої країни абсолютно необхідна для досягнення нашої господарської та політичної мети [...]

У контексті цих ідей набувають великого значення, між іншим, пропаганда та освіта населення, заохочення особистої ініціативи [...], а також широке залучення населення до боротьби проти пар-тизан, до створення місцевої допоміжної поліції»3. У наведеному документі, по-перше, чітко визначено ті верстви населення, на співробітництво з якими розраховували окупанти; по-друге, май-же відкрито звучить визнання того, що без допомоги та толерант-ного ставлення з боку місцевого населення окупантам буде досить складно і навіть неможливо встановити нову владу і подолати рух Опору на окупованих землях.

Проблему причин колаборації частини населення України під час гітлерівської окупації неможливо дослідити, не враховуючи умови життя, діяльність та політичні настрої інтелігенції, робіт-ничого класу, селянства України напередодні війни. Якщо проана-лізувати ситуацію, в якій опинилося населення України у перед-воєнний період, то стає зрозумілим, чому українське суспільство розкололось у воєнний час. У передвоєнні роки морально-по-літичний стан радянського суспільства зазнав значної деформа-ції, що проявилось у насильницькому насадженні однодумності (likemindedness), створенні обстановки тотальної підозри і страху, в психології людини – почуття власної другорядності. В умовах кризи українського суспільства, коли перед населенням постала проблема як жити далі, люди не могли тривалий час поводитись індиферентно. Рано чи пізно вони повинні були визначитися, з ким вони – сприймають нові порядки чи перебувають до них в опо-

3. Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941–1945) : сборник документов и материалов / ред. И. Арад. – Иерусалим : Яд Ва-Шем, 1992.

165

зиції, або знайти компромісне рішення. Це залежало від багатьох факторів – як особистих, так і суспільних.

Для досягнення своєї мети – залучення українського насе-лення до співпраці – гітлерівці активно використовували засоби масової інформації: радіо, газети, листівки, плакати, тощо. Дру-кована пропаганда була головною формою ідеологічної обробки населення. На її сторінках у першу чергу проводилася думка про безперспективність опору німцям, про непереможність армії вер-махту, про те, що населення має бути вдячним за його визволення від більшовизму. В Україні особливо широко використовувалася радіопропаганда. У передачах повідомлялося про поразки Черво-ної Армії, наводилися цифри взятих у полон (captives), йшлося про переможну ходу німецьких військ, про те, що німецький народ є носієм високої культури.

Більшість тих, хто згодився стати колаборантами, були тою чи іншою мірою люмпенізованими елементами. Одні стали такими через те, що не вписалися в радянську дійсність, інших штучно зробив такими сталінський режим, треті за власним бажанням ще до початку окупації стали кримінальними елементами і лише мен-ша частина була примушена до співробітництва з загарбниками, прагнучи врятувати життя своє чи своїх близьких, або просто шу-каючи засобів до виживання. Але навіть ця менша частина, потра-пивши в коло зрадників, поступово піддавалася моральній дегра-дації та люмпенізації (degradation to lumpens).

Важливе значення у формуванні колаборацїї мало прагнення певної частини населення заволодіти власністю, яка належала єв-реям. Це був один із чинників, за допомогою якого нацисти нама-галися активізувати антиєврейські настрої серед населення окупо-ваних земель. Тож незаперечним можна вважати те, що одним із спеціальних завдань, до виконання якого окупанти прагнули залу-чити українських колаборантів, було активне сприяння у знищенні єврейського населення. Дослідник Я. Хонігсман зазначає з цього приводу: «З самого початку війни нацисти зрозуміли, що вирішити “єврейську проблему” в Україні власними силами не вдається, і

166

здійснення цього завдання поклали на місцевих пособників. Став-ка виявилася безпрограшною, а ґрунт – родючим»4.

Не можна не помітити і того, що поряд із відкритою колабо-рацією представників неєврейського населення в установах та каральних органах, які створювалися окупантами, існувало ще й приховане співробітництво. Йдеться про випадки, коли україн-ське населення видавало німцям євреїв, які намагалися сховатися чи іншим способом урятуватися від нацистів. Як зазначає історик Ж. Ковба, такі випадки можна вважати специфічною захисною ре-акцією на загрозу суворого покарання з боку окупантів, яке очіку-вало на тих, хто переховував євреїв5.

Наведемо факти участі українського населення в подіях Ката-строфи на Миколаївщині. На відміну від західноукраїнського ре-гіону, на Півдні неєврейське населення не вчиняло погромів про-ти євреїв і, в цілому, ставилося до них зі співчуттям, але випадки, коли українське населення виявляло та видавало євреїв окупантам, мали місце. Маємо кілька документальних свідчень таких випад-ків. Так, у вересні 1941 р. українцями-жителями колгоспу ім. Ка-гановича (Жовтневий район Миколаївської області) були передані німцям для розстрілу не менше 70 євреїв, які були знищені у тому ж населеному пункті6. У цьому випадку українці не брали участі у розстрілі. Але є й інші факти. Група з 12 українців-поліцаїв з чис-ла жителів Богданівки під командуванням І. Сливенка охороняла Богданівський табір і відзначалася особливою жорстокістю по від-ношенню до в’язнів. Поліцаї відчували себе господарями стано-вища і підпорядковувалися лише чотирьом німецьким офіцерам, які проживали в селі і рідко навідувалися до табору. Пізніше в ході суду, що відбувався в повоєнні роки, довели, що І. Сливенко осо-

4. Хонигсман Я.А. Катастрофа еврейства Западной Украины: Евреи Восточной Галиции, Западной Волыни, Буковины и Закарпатья в 1933–1945 гг. / Я.А. Хониг-сман. – Львов, 1998. – С. 109.5. Ковба Ж. Колаборація українців і долі евреїв на теренах України періоду Другої свіової війни / Ж. Ковба // Запорожские еврейские чтения. – Запорожье : Диво, 2000. – Выпуск 4.6. Про руйнування і звірства, заподіяні німецько-фашистськими загарбниками: Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії. – К. ; Харків, 1944. – С. 168.

167

бисто вбив не менше 300 євреїв7. Для проведення «спецоперації» масового знищення в’язнів табору прибув каральний загін укра-їнських поліцаїв на чолі з головою Голтянської повітової поліції Андрусенком та його уповноваженим Кравцем. Крім того, активну участь у цих каральних акціях брав загін з фольксдойче (жителі німецьких колоній, які існували в регіоні з кінця XVIII ст.). І не тільки у Богданівському таборі, а й у районі сіл Червона Володи-мирівка, Лідіївка, Мостове8. Українці-поліцаї на чолі з головою ра-йонної жандармерії Є. Руденком знищували єврейське населення Баштанки, колоній Добре, Єфінгар, Новополтавка9.

З’ясовуючи питання про ставлення українського населення до євреїв у часи окупації, не треба забувати, що на мирне населення чинився масований тиск з боку нацистської пропаганди, яка нама-галася створити враження, що все населення вимагає знищення єв-реїв, які є винуватцями всіх негараздів, пов›язаних із радянською владою, в тому числі і того, що радянська влада виявилася нездат-ною захистити це населення від окупантів. Морально-психологіч-ний тиск на українців підкріплювався репресивними заходами з боку окупаційної влади, яка загрожувала смертною карою за при-ховування євреїв, а за їх видачу обіцяла винагороду.

Однією зі специфічних особливостей, характерних для пів-денноукраїнського регіону, було те, що разом з окупантами в ак-тах масового знищення єврейського населення брали участь німці (фольксдойче). Ще на початку нацистської окупації були створені спеціальні зондергрупи з числа місцевих німців. Для налагоджен-ня обліку фольксдойче та визначення статусу створили спеціальну зондеркоманду «R». Окупаційна преса всіляко заохочувала місце-вих німців до реєстрації та співробітництва з окупаційною владою.

7. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної Війни: 1941–1944 (До 60-річчя виз-волення області від німецько-румунських окупантів) / М.М. Шитюк, М.О. Багмет, Є.Г. Горбуров та ін. – Миколаїв : Квіт, 2004. – С. 271, 279.8. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941–1944 годах / сост. А. Круглов. – К. : Институт иудаики, 2002. – С. 428–429.9. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної Війни: 1941–1944. – С. 258.

168

Зондергрупа в колонії Ландау поділялась на 18 бірайхкоманд (районних комендатур), які розташовувалися тільки в німецьких колоніях. Приміром, на території Миколаївщини бірайхкоманди дислокувалися в колоніях Шпейєр, Вормс, Гальбштадт, Раштадт. Районним комендатурам підпорядковувалися загони зельбстшутц (загони самооборони), створені з числа місцевих німецьких коло-ністів. Так, під керівництвом раштадтської комендатури (БК-1110) знаходилися загони колоній Раштадт (сучасне с. Поріччя), Мюнхен (тепер с. Градівка), Михайлівка та хуторів Нова Америка (колиш-ній радгосп ім. Луначарського) і Богданівка (нині с. Богданівка II), загальна чисельність яких складала до трьохсот фольксдойче11. Румунська адміністрація спрямувала найбільш масовий потік єв-рейського населення Трансністрії, приреченого на фізичне вини-щення, саме в район дислокації загонів раштадтської комендатури. Євреїв з Одеси, Молдавії та інших регіонів етапами доставляли на правобережжя Південного Бугу, де силами загонів «зельбстшутц» здійснювалися їх конвоювання та масові розстріли. Богданівська трагедія була здійснена цими п’ятьма загонами БК-11 під коман-дуванням Гегеля. Акція, яка розпочалася 21 грудня 1941 р., в оку-паційних документах носила кодову назву «Подарунок Сталіну» й була явно приурочена до його дня народження12.

Крім подібних великомасштабних розстрілів також проводи-лися менш чисельні за кількістю жертв. Так, загоном самооборони хутора Нова Америка, до складу якого входили 32 колоністи, з січ-ня по жовтень 1942 р. на території Миколаївщини було знищено: у Веселинівському районі біля сіл Подолянка і Суха Балка по 300 чол., за с. Степанівка – 360 чол., хут. Ново-Ільїнка – 180 чол.; у Воз-несенському районі за с. Яструбинове й хут. Бабина Балка по 600 чол., біля хутора Нова Америка – 300 чол.; у Доманівському районі за с. Шевченко – 250 чол., с. Нова Умань – 100 чол., біля свинорад-госпу Суха Балка – 350 чол. мирного єврейського населення13.

10. БК = бециркс-команда.11. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної Війни: 1941–1944. – С. 256.12. Там само. – С. 256, 272.13. Там само. – С. 256.

169

Дані, що свідчили про участь фольксдойче у масових розстрі-лах євреїв, були встановлені в ході звільнення радянськими вій-ськами території Південної України від нацистської окупації. Збір інформації з цього питання здійснювався як радянськими караль-ними та правоохоронними органами, так і створеним у воєнний час Єврейським Антифашистським комітетом (ЄАК). Незначна частка матеріалів, зібраних ЄАК, які містили, в основному, спо-гади та розповіді свідків, вперше була опублікована лише через багато років по війні у «Чорній книзі»14.

Одним із дискусійних питань є питання про чисельність україн-ського населення, яке співпрацювало з нацистськими окупантами. Російський дослідник Б.Н. Ковальов, маючи на увазі всі окуповані нацистами території, вважає, що загальна чисельність «добровіль-них помічників» окупантів із числа місцевого населення складала близько 400 тис. осіб15. Український дослідник О. Марущенко вва-жає, що рівень участі українців в органах цивільної адміністрації під час окупації був нижчим, ніж відповідний показник у інших окупованих країнах Європи16. Ізраїльський автор Аб Мише висло-вив думку, що в Україні в часи окупації існувало співвідношення між німецькими та українськими поліцаями в пропорції 1 до 1517. Треба визнати, що окупанти не дуже довіряли народам, які були ними завойовані, і з огляду на це не могли брати до себе на службу занадто велику кількість представників цих народів. Кількість ко-лаборантів повинна бути такою, щоб залишалась можливість жор-стко контролювати їх діяльність. М.В. Коваль вказує: «За лічені

14. Черная книга. О злодейском повсеместном убийстве евреев немецко-фа-шистскими захватчиками во временно оккупированных районах Советского Союза и в лагерях Польши во время войны 1941–1945 гг. / пер. с идиш ; сост. В. Гроссман, И. Эренбург. – Запорожье : Интербук, 1991.15. Ковалев Б.Н. Нацистская оккупация и колаборационизм в России: 1941–1944 / Б.Н. Ковалев. – М. : Транзиткнига, 2004. – С. 86.16. Марущенко О.В. Сучасна українська історіографія і проблема колабораціонізму в роки німецько-фашистської окупації України / О.В. Мару-щенко // Сторінки воєнної історії України : збірник наукових статей. – К. : Інститут історії НАН України, 2003. – Випуск 7. – С. 53.17. Холокост. Убийство евреев в 1933–1945 гг.: Документы, свидетельства, лите-ратура. – М. ; Иерусалим : «Даат/Знание», 2003. – С. 59.

170

дні окупантам вдалося створити так звану українську допоміжну поліцію, яка за своєю чисельністю [...] становила 1 % населення [...] Саме завдяки німецьким прислужникам [...] змогли ефектив-но діяти на окупованій території таємна польова поліція, поліція безпеки та СД, інші спецслужби, які тримали місцеве населення в постійному жахові»18. Злочинна діяльність українських колаборан-тів назавжди залишається чорною плямою в історії українського народу, але треба зазначити, що навіть найбільш упереджені до-слідники не мають підстав стверджувати, що колаборанти склада-ли значний відсоток українського населення (не більше 1 %). Не існує доказів того, що рівень співробітництва українців з німецько- румунськими окупантами вищій, ніж в інших європейських краї-нах, захоплених нацистами, не кажучи про країни, які були сателі-тами. Антисемітизм не пустив глибокого коріння в свідомості не-єврейського населення краю.

Тож питання про ставлення основної маси українського насе-лення до євреїв у часи окупації є досить неоднозначним. Основна маса пересічного українського населення виявляла більшу чи мен-шу міру нейтральності по відношенню до подій Голокосту.

Але навіть за скрутних умов окупації серед українців були люди, які ризикували своїм життям та життям близьких, надаю-чи допомогу і переховуючи євреїв. Багато документів свідчить, що багатьом євреям вдалося врятувались від акцій масового знищен-ня лише завдяки допомозі місцевого населення. Зрозуміло, що ря-тівники керувалися тільки власним сумлінням і робили свій вибір свідомо, попри страх смертної кари внаслідок порушення заборон окупаційної влади. Наведемо лише кілька прикладів.

Відомим є такий факт: щодня євреїв, які утримувалися на кла-довищі, водили до криниці на вулиці ІІ-й Інгульській, щоб вони могли набрати води. Там вишиковувалась черга. Цим скористали-ся кілька підлітків – жителів селища Водопій. Хлопці відволіка-ли увагу охорони, даючи можливість втекти і сховатися кільком в’язням-євреям. Імена підлітків відомі, це Ф. Бондар, М. Буртиш,

18. Коваль М.В. Україна у Другій Світовій та Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.) / М.В. Коваль. – К. : Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – C. 127.

171

А. Горовенко, М. Щербина. Підліткам вдалося врятувати шістьох євреїв, що були приречені на знищення. Місцеві жителі приносили і намагалися передати євреям їжу та воду, обминаючи охорону. У той час не тільки допомагати євреям, але навіть виявляти симпатію до них було смертельно небезпечно. Люди розуміли, що допомо-га євреям означає ризик для власного життя. Але навіть у таких жахливих умовах українці ризикували своїм життям і надавали допомогу євреям. Форми такої допомоги були різні: українське населення ділилося харчами та одягом з в’язнями гетто і таборів, допомагало сховатися тим євреям, яким вдалося втекти, українські жінки брали до себе в сім’ї і виховували єврейських дітей.

Я.М. Дрізо, який опинився в Миколаєві восени 1941 р., перехо-вувався у жителів міста Швирьова та Суботіної, пізніше в м. Бірзу-ли (Котовську) весь час окупації його переховувала родина Зелін-ських. Він врятувався лише завдяки допомозі цих сміливих людей19.

Д.Ф. Швацька переховувала єврейського хлопчика Мішу, бать-ки якого були розстріляні. Маючи своїх власних маленьких дітей, не дивлячись на страшенний ризик, вона врятувала йому життя. Зі спогадів Бакларової Любові Петрівни (доньки Домни Швацької): «Коли почалася війна, мені було 3 роки. Мій батько – Швацький Петро Назарович – працював у дитячому будинку міста Миколаєва по вул. Рибній – ріг І-ї Слобідської (нині Чкалова). Німці вже оку-пували наше місто. Мій батько і чоловіки, які працювали з ним, хо-тіли дітей-сиріт роздати в українські сім’ї, щоб врятувати. А потім збирались піти на фронт. Фашисти в місті вже оприлюднили накази про знищення сімей за переховування євреїв. Батько привів до нас єврейського хлопчика Мішу, якого всі боялись до себе брати. Бать-ко прохав маму берегти його, як нас з братиком. Залишивши нам Мішу, пішов на фронт. Мамусі – Швацькій Домні Федорівні – було тоді 32 роки, і на руках в неї залишилось троє дітей: брат Анатолій 11 років, мені було 3 роки, і єврейський хлопчик Міша 14 років. Наша сім’я пережила багато горя. Скрізь знаходились фашисти та поліцаї. Мама підстригла наголо Мішу, щоб фашисти по кудрях

19. Дризо Я.М. Когда грохотала война... (Документы моей биографии) / Я.М. Дри-зо. – Николаев : Атолл, 2004. – С. 15, 18–22.

172

не впізнали в ньому єврея. Так він жив з нами і ми його ховали до кінця окупації. Міші на той час виповнилось 17 років і він пере-конав маму відпустити його на фронт з радянськими військами, бо дуже хотів помститись за загибель своїх рідних. Дійшов до Берліна старшим лейтенантом, мав багато нагород…»20.

К.Ф. Губарева (місто Первомайськ) під час війни переховувала Я.Х. Блейза – чоловіка рідної маминої сестри, жителя Одеси. Він розповів їй, що всіх євреїв міста вивозили в с. Богданівка Доманів-ського району, де катували і розстрілювали. Якову дивом вдалось втекти. В дім, де проживала Клавдія Федорівна, поселили трьох німців. Якова Харитоновича переховували на горищі. Так він про-вів два роки. В березні 1944 р. м. Первомайськ звільнили радянські війска. Яків Харитонович відправився на фронт у район Кишенева, після війни повернувся до Одеси21.

М.К. Казко, І.В. Абакумов, І.Т. Чабанок, А.І. Домущей (Возне-сенський район) по черзі в 1943 р. переховували Іту Терлецьку та двох її маленьких дітей – мешканців Одеси, які рятувались від оку-пантів. І.Т. Чабанок зробив їм документи, і допомагав з житлом. Після окупації сім’я Терлецьких повернулась до рідного міста22.

14 вересня 1941 р. проведено розстріл єврейського населення в селищі Нагартав Березнегуватського району. Очевидець страшних подій В. Тицький свідчив, що фашисти не помилували навіть хворих – для них було спеціально виділено 10 підвід, які привозили намічених жертв до місця розстрілу; дітей наколювали на багнети і через голови людей кидали до яру. Так знищили 865 євреїв – все єврейське населення Нагартава, яке не змогло евакуюватися23. Завдяки людяності місцевого населення вдалося врятуватися сім’ї Горенштейнів. Вони були біженцями з Кишенева. Їм порадили змінити прізвище на Зелінські. Колишній директор школи Ф. Олефіренко допоміг їм попервах харчами. Він відрекомендував єврейську сім’ю, як своїх знайомих, а з часом знайшов житло у

20. Інтерв’ю з Бакларовою Л.П., 2009. Архів автора.21. Інтерв’ю з Губаревою К.Ф., 2009. Архів автора.22. Інтерв’ю з Чабанком М.І., 2009. Архів автора.23. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної Війни: 1941–1944. – С. 250.

173

порожньому будинку. Допомагав сім’ї й староста І. Максименко. Він переселив Горенштейнів до віддаленого будиночка в саду колгоспу «9 січня». Це й врятувало їх від розстрілу. Пізніше родині допомагали і сусіди Шмальдії.

Про таких людей із вдячністю згадують євреї, яким вдалося врятуватися і вижити за часів окупації. У повоєнний період по всій Європі велися пошуки людей, що рятували євреїв від нацистського терору. Уряд Ізраїлю присвоїв їм звання «Праведників народів сві-ту», що є однією з найбільш почесних міжнародних відзнак у світі. В Україні цим званням відзначено більше двох тисяч осіб, серед яких 29 осіб – мешканці Миколаївщини. Кількість таких людей значно більша, але нажаль, пошукова робота розгорнулась лише у 90-х рр. ХХ ст., коли багато з цих людей вже пішли з життя, а ті, що дожили, часто не могли знайти свідків, які могли б підтвердити їх участь у рятуванні євреїв.

Підводячи підсумки, треба визнати незаперечним те, що ма-сових антисемітських проявів серед українського населення ні за весь період окупації, ні після її завершення не спостерігалось. Але і протестних акцій з боку українців по відношенню до актів зни-щення євреїв окупантами майже не було. Така поведінка цілком логічна в умовах загального нацистського терору та небезпеки, що загрожували життю кожної людини та її близьких в умовах окупа-ційного режиму, який на Півдні України був жорстокіший, ніж у більшості окупованих країн. В цих скрутних умовах все ж знахо-дились українські сім’ї, котрі, не дивлячись на смертельний ризик, надавали євреям допомогу і рятували їх від знищення.

174

Олег Суровцев,к. і .н., доцент кафедри історії України Чернівецького

національного університету імені Ю. Федьковича, голова Центру юдаїки при ЧНУ (Чернівці, Україна)

ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ НАСЕЛЕННЯ БУКОВИНИ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ

Коли ми говоримо про формування історичної пам’яті єврей-ського населення Буковини про Другу світову війну, нам необхідно окреслити визначальні аспекти, що впливали і впливають досі на формування цієї пам’яті.

По-перше, геополітична ситуація на Буковині та її зміна до і після Другої світової війни, зокрема революційна ситуація у 1918 р., жорстока румунізація різних національних громад Бу-ковини у 1930-ті рр., радянізація краю після 28 червня 1940 р., події червня–липня 1941 р. і окупаційний румуно-німецький ре-жим 1941–1944 рр., визволення радянськими військами у березні 1944 р. і продовження радянізації регіону й населення.

По-друге, необхідно взяти до уваги різні критерії стосовно того, хто є носіями історичної пам’яті (суб’єкт історичної пам’яті), зокрема, різне соціальне та майнове становище людини, виховання у сім’ї, політичні вподобання та релігійні вимоги.

По-третє, вплив радянського ладу з 1944 по 1991 рр., коли тра-гедія Голокосту замовчувалась, а носії пам’яті про нього помирали або емігрували за кордон.

По-четверте, сучасна геополітична ситуація довкола Буковини (наприклад, у 30–40-х рр. відкрито, а сьогодні латентно румунська влада претендує на Північну Буковину). Обидві сторони активно використовують пам›ять про події Другої світової війни як інстру-мент впливу на сучасну буковинську спільноту…

Усе це нам дасть можливість представити спектр сформованої історичної пам’яті єврейського населення Буковини.

Здається, сьогодні про Голокост ми знаємо майже все: катастрофі європейських євреїв у роки Другої світової війни

175

присвячено безліч публікацій. Щорічно в багатьох країнах світу проходять наукові конференції, семінари та дискусії, створено чимало художніх, музичних творів – картини та скульптури, симфонії та ораторії, знято десятки документальних і художніх фільмів. Фонд візуальної історії ШОА – Фонд Стівена Спілберга – зібрав понад 50 тис. свідчень очевидців, з яких майже 2 тис. належать буковинським євреям, що пережили Голокост1.

Перебуваючи у США та працюючи у Меморіальному му-зеї Голокосту (м. Вашингтон) у 2008 р. автор публікації отримав можливість прослухати та проаналізувати декілька десятків відео інтерв’ю, які на наш погляд є найбільш вдалими та інформативни-ми для глибшого розуміння подій Голокосту у Північній Буковині та Хотинщині у 1941–1944 рр. Опрацьовуючи спогади, нами було виявлено цікаву тенденцію – майже половина виявлених респон-дентів вказали, що вони – буковинські євреї, проте насправді вони народились на радянській території, яка у роки війни називалась Трансністрія, зокрема у сучасній Вінницькій та Одеській області. Таку ситуацію можливо пояснити тим, що значна частина поділь-ських євреїв після 1944 р. масово почали переселятись до Північ-ної Буковини, розуміючи, що прикордонна область дає більші мож-ливості мігрувати на Захід або краще влаштувати своє життя. Цей факт також є додатковим доказом того, що з таборів Трансністрії саме буковинських євреїв повернулось не більше 10 тис. чоловік.

Також важливим джерелом є мемуари, опубліковані Черні-вецьким товариством єврейської культури ім. Е. Штейнбарга про-тягом 1991–1996 рр. у 5-х випусках «Вісника» (свідчення в’язнів фашистських таборів-гетто)2. Тут було зібрано більше тисячі осо-бистих письмових спогадів та фотографій. Так, у першому випуску «Вісника», який побачив світ у жовтні 1991 р. опубліковано 39 спо-гадів з фотографіями їх авторів. Крім того, розпочато друкування переліку прізвищ буковинських євреїв, знищених у 1941–1944 рр. У другому випуску опубліковано декілька архівних документів, де

1. USC Shoah Foundation Institute. – http//vha.usc.edu. 2. Вестник. Люди остаются людьми. Свидетельства очевидцев / Черновицкое общество еврейской культуры им. Е.Штейнбарга. – Черновцы, 1991– 1996.

176

йдеться про утворення гетто в Чернівцях та підсумки депортації буковинських євреїв до Трансністрії. Крім цього, з’явився новий розділ «По совісті та людяності», в якому мова йде про людей, які рятували євреїв. У третьому випуску спогади 101 особи поділе-ні на групи по 44 таборах-гетто. Тут же вміщено 156 фотографій в’язнів. У ньому з’явився новий розділ «Архіви розповідають», в якому представлений огляд матеріалів Державного архіву Чер-нівецької області та список винних у злочинах проти єврейсько-го населення на Буковині. В четвертому випуску «Вісника» опу-бліковано 510 спогадів, де привертає увагу документ про подвиг чілійського консула в Чернівцях Д. Шимоновича, який врятував від смерті понад 800 польських євреїв, котрі у 1941–1944 рр. про-живали в Чернівцях. В ньому була завершена публікація, згідно з документами ДАЧО, 3 412 прізвищ вбитих буковинських євреїв. В останньому, п’ятому випуску вміщено матеріали про рух опо-ру чернівецького єврейства, багато документальних свідчень про Голокост в Північній Буковині та Хотинщині, про депортації в 1941–1942 рр., про тих, хто рятував євреїв, а також включений пе-релік місць утримання та масового знищення буковинських євреїв. Частина спогадів, зібраних Чернівецьким товариством єврейської культури ім. Е. Штейнбарга, була перевидана Є. Фінкель та М. Він-клером німецькою мовою в 2005 р. у Відні3.

На наш погляд, досить вдалою стала публікація «Колись Чер-нівці були гебрейським містом»4. Ці спогади буковинців, які пере-жили Голокост були зібрані влітку 1996 р. на Буковині студента-ми інституту Східної Європи та Вільного університету в Берліні. Інтерв’ю записувалися на аудіокасети, а згодом перетворювалися на оповідні тексти.

Єврейська громада, з давніх-давен, співіснуючи на теренах краю в мирі і злагоді з іншими національними групами, увібра-

3. Finkel J. Juden aus Czernowitz Ghetto, Deportation, Vernichtung 1941–1944. Uberlebende berichten (Aus dem Russischen von Kateryna Stetsevych) / J. Finkel, M. Winkler. – Wiehn, 2005. – 142 s.4. Колись Чернівці були гебрейським містом… : свідчення очевидців / переклад Петра Рихла. – Чернівці : Молодий буковинець, 1998. – 232 с.

177

ла в себе частину української, польської, румунської та, особливо, німецької культури й охоче ділилася своїми надбаннями з пред-ставниками інших націй. За допомогою ділових якостей єврей-ських представників буковинської промислово-фінансової еліти, швидкими темпами розвивалась економіка краю. «Чернівці були одним з найкультурніших міст колишньої Австрійської монархії, вони мало чим відрізнялися від великих європейських міст. До 1940 року Чернівці за своїм рухом були австрійським містом», – так згадували старі мешканці Чернівців довоєнне життя5.

У міжвоєнний період практично в кожному селі Північної Бу-ковини та Хотинщини проживали євреї. Сільський єврей вирізняв-ся від міського, передусім, від чернівецьких мешканців, зовнішнім виглядом, мовою спілкування, рівнем освіти, видами діяльності, фінансовими можливостями. У буковинських селах євреї займа-лись ремеслами, торгівлею, лихварством, тримали крамниці, корч-ми. Прикладом є спогади Якова Менашеса, який народився 1930 р. в родині ветеринара у Селятині. Там поряд із українцями, поляка-ми, німцями проживало понад 30 єврейських сімей. Відповідно, за спогадами Якова, у його сім’ї розмовляли всіма мовами. З 5 років хлопчик почав ходити до школи (хедеру), де одночасно займалось приблизно 20 дітей, а влітку часто підробляв з друзями, обслугову-ючи багатіїв, що відпочивали на курорті неподалік від села.

За результатами Першої світової війни Румунія збільшила свою територію та чисельність населення, завдяки розширен-ню своїх кордонів за рахунок Північної Буковини, Трансільванії, Домбруджі, значну частину населення яких складали євреї. Їх при-сутність в колись практично мононаціональній державі породжу-вала проблеми у плані створення унітарної держави та, певною мірою, загострювала антисемітські настрої у суспільстві. Єврей-ство було краще організовано, мало свої представницькі органи та політичні організації, що, зрозуміло, ускладнювало їх взаємини з панівною нацією. Невдоволення від можливих сутичок, прагнен-ня зробити економіку країни виключно румунською, посилювало

5. Там само. – С. 35–36.

178

праворадикальні рухи, програмною ідеологічною складовою яких став антисемітизм.

Під особливою загрозою знаходилось професійне та соціаль-не становище євреїв, що проявлялось у звільненні їх з державної служби чи в ускладненнях при отриманні румунського громадян-ства. За спогадами Лідії Гарник: «За румунів євреям було важко дістати державну посаду, проте можна було давати приватні уроки і почуватися більш-менш незалежним». В інших спогадах знахо-димо такі слова: «У той час життя було дорогим, оскільки румунам потрібно було давати великі хабарі, щоб дали тобі спокій. Час був нелегким, але ми жили і були вільними»6.

При змалюванні міського життя очевидці виділяли передусім, як його культурні і освітні потенції, так і економічне процвітан-ня Чернівців. Розповіді про літературні читання та театральні ви-стави, танцювальні вечори, купівельну спроможність населення, прогулянки і походи створювали яскраву картину міського життя напередодні війни. Насамперед, це спогади тих представників єв-рейських бюргерських родин, які детально описували культурне життя та свою діяльність і вважали це «гарне життя» типовим для решти населення.

«У нас було чудове життя. Ми мали декілька пляжів (народний пляж “Мамая”, “Лідо”). Я завжди там купалась. Це було чудово! Школи були першокласні – ліцей, гімназія, реальна школа. Ми мали кілька театрів. Часто гастролювали заїжджі театральні трупи з Відня, з Берліна, з цілого світу. Життя в Чернівцях було просто чудове! Щоб вивчати медицину і стати добрим лікарем заможні євреї їхали вчитися до Відня. Взагалі значна частина єврейського населення часто їздила до Відня»7. Ріа Гольд теж згадувала, що раз на рік її мати їздила купувати до Відня одяг, але вона зауважувала: «На Рінгплац, що зветься сьогодні Центральною площею, було чимало великих крамниць, наприклад, “Горн”, “Леон

6. Там само. – С. 11, 35.7. Schaary D. The Jews of Bukovina Between Two World Wars : Project for the History of the Jews in Romania. Book 127 / D. Schaary. – Tel-Aviv: Goldstein-Goren diaspora research center, 2004. – Р. 61.

179

Кьоніг”, “Герман” та “Біанович”. Всі вони належали єврейським комерсантам [...], там продавались іноземні товари, яких не було в румунських крамницях. Всі вони приходили з-за кордону, з Німеччини, Франції, Італії, Бельгії, Голландії»8.

Євреї, які досить рано були змушені розпочати трудову діяль-ність, щоб підтримувати свої родини матеріально, також описува-ли Чернівці як квітуче місто. Однак, їхній спосіб життя не давав їм змоги брати участь у культурних розвагах: «Я не міг займатися спортом або ходити на танці, оскільки я працював і в мене не було часу на це. На фабриці треба було працювати. Часу на розваги не залишалося. Діти з багатих родин – вони займалися спортом і всім таким іншим. А нам доводилось працювати увесь час. Мої батьки нерідко брали свою фабричну роботу додому, щоб, як кажуть, за-робити собі на кращий прожиток». За словами Йосифа Бурга: «У Чернівцях були, як і скрізь, суперечності між багатими та бідними євреями, але потрібно сказати, що багаті давали чимало на філан-тропічні цілі, вони великодушно утримували школи та благодійні установи. Адже єврейська громада була автономною і мала власні кошти»9.

Як до, так і після 1918 р., Чернівці були містом, де німецька мова, попри всі розбіжності, виконувала інтеграційну роль. У Чер-нівцях пишались німецькою культурою, молодь виховувалася у її традиціях. Більшість чернівецьких євреїв мали німецькі або ав-стрійські імена: Ервін, Карл, Франц та інші. Як писав Георг Дроз-довський: «Саме завдяки їм [євреям] місто аж до самого замикання брами зберегло свій німецький характер. Без єврейських лікарів, адвокатів, комерсантів та промисловців німецький театр і зага-лом німецька культурна сцена були б неможливі. Для гастролей і концертів не було б тоді фінансової бази. Всі газети, за винятком національної “Deutsche Tagespost”, очолювалися єврейськими ре-дакторами, незалежно від того, як вони називалися – “Allgenieine Zeitung”, “Czernowitzer Morgenblatt” чи “Vorwrts”, і всі книги, які завозилися в край, – як давніші, так і новинки, – потрапляли до 8. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 47–48. 9. Там само. – С. 37, 14.

180

нас завдяки євреям, за винятком книгарні Мюльдорфа та Енгеля, колишньої Пардіні. Більшість євреїв у домашньому вжитку вико-ристовували їдиш, від якого шляхетні родини по можливості дис-танціювалися. Цією мовою можна було досягти високих духовних злетів у віршах, піснях, прозі і, насамперед, у театрі. Хто виявляв до цієї мови зацікавленість, міг натрапити у Чернівцях на вислови високої цінності. На вистави зарубіжного театру “Wilnaer” (єврей-ська акторська група із Вільно) приходило безліч глядачів, які не були євреями. Цікаво, що ці гастролі відбувалися у “Німецькому домі”, сцена якого була обмальована фресковим живописом гер-манських фігур»10.

Радикальним обмеженням, яке з’явилося в цей час, стала ви-мога розмовляти лише румунською мовою. За словами Рії Гольд: «Після того, як Чернівці були захоплені румунами, по місту ходив офіцер з нагайкою і, почувши, що хтось розмовляє по-німецьки або на їдиші, відразу пускав її в хід. На стінах будинків були порозкле-ювані плакати з надписом: “Розмовляйте тільки по-румунськи!” Румунські жандарми, перевдягнуті в цивільне лупцювали нас про-сто на вулиці своїми гумовими кийками, якщо ми (євреї) забували про це»11.

Хвиля антисемітизму не могла не зачепити приватного життя населення регіону. Одна з найстаріших на сьогодні мешканок Чер-нівців, пані Роза Цикерман пригадувала: «Починаючи з 1933 року німецькі товаришки, з якими ми були разом з самого дитинства аж до університету, почали потрохи віддалятися, можливо, зі страху, що постраждають, якщо підтримуватимуть дружбу з євреями»12. Георг Дроздовський згадував: «Люди жили разом, поряд один з од-ним і взаєморозуміння втратили лише тоді, коли на заході стався

10. Дроздовський Г. Тоді в Чернівцях і довкола : спогади старого австрійця / Дроздовський Г. – Чернівці : Молодий буковинець, 2001. – С. 51. 11. Колись Чернівці були гебрейським містом – С. 48.12. Гуггенбергер Г. Єднання та протистояння. Аспекти німецько-єврейських відносин у Чернівцях (друга половина ХІХ – 1940 р.) / Г. Гуггенбергер // Питання історії України. Збірник наукових статей. – Чернівці : ЧНУ, 2000 р. – Т. 4. – С. 291.

181

переворот. Німецький характер міста зник, бо єврейське населення більше не брало участі у його житті»13.

Подружжя Майслерів згадувало: «Раніше ми дружили в школі з румунськими дітьми, але в останній рік перед війною була вже настільки гнітюча атмосфера, що румунські діти сторонилися нас, не хотіли гратися з нами. Дітей буквально примушували ненавиді-ти і уникати нас»14.

Та найгірше було попереду. Те, що подібні репресії, порівня-но з пізнішими переслідуваннями, були передднем справжніх, де-монструють висловлювання буковинських євреїв, які пережили Голокост: «Так, було важко, але ж ми жили тоді ще, як люди, ми були вільними. До 1941 року ще можна було жити, тоді ми ще, як кажуть, сміялися з усього. Поки ми не потрапили в гетто, ми, ма-буть, і не усвідомлювали, що ми євреї. Це було великою помилкою багатьох євреїв»15.

Напередодні 28 червня 1940 р. багато єврейських громадських діячів, сіоністів, бундівців, представників релігійних, культурних та спортивних організацій, заможні єврейські підприємці, торгов-ці, великі землевласники покинули Північну Буковину і перебра-лись до Румунії. Зі встановленням радянської влади, частина євре-їв, яка симпатизувала новій владі, стала активними провідниками комуністичних ідей в життя. Вони брали безпосередню участь у формуванні владних структур, працювали в органах народної осві-ти, юстиції, соціальної сфери, в промисловості тощо. Разом з тим, з перших днів радянські владні структури розпочали наступ на ре-лігійне та громадсько-політичне життя іудеїв.

Ось деякі уривки із спогадів того періоду: «До приходу росіян Чернівці були австрійським містом, були дуже доглянутим містом. І раптом все різко змінилося. Обличчя міста, населення – все змі-нилося до не пізнавання. Коли прийшли росіяни, вони все зруйну-вали. Росіяни ніколи нічого не ремонтували. Вони все запустили [..]. Вони “звільнили” нас від усього, тобто вони відібрали у нас

13. Дроздовський Г. Тоді в Чернівцях і довкола. – С. 54.14. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 51.15. Дроздовський Г. Тоді в Чернівцях і довкола. – С. 93.

182

все»16. «Совєтські» товариші та їх місцеві помічники тут же при-ступили до націоналізації підприємств, банків, крамниць, домово-лодінь. Таким чином, більша частина буковинських євреїв – дріб-них буржуа – була викинута з їх економічних позицій, а разом з тим із упоряджених квартир. «Колишні» власники влаштовувались нічними сторожами, завгоспами, інтендантами, йшли на будь-яку роботу17. Це підтверджує у своїх спогадах Ріа Гольд: «Інколи ми півдня стояли за шматочком хліба. У крамницях були повні діжки ікри, але хліба не було. Ми страшенно голодували і були щасливі, коли діставали хоч якийсь харч. Кожен жив для себе. Роботи не було, а гроші втратили свою вартість. Тоді вже ходили рублі, але обміняти леї не було можливості [...]. Гроші, які зберігалися в бан-ку, знецінилися. Мій батько заплатив перед Різдвом за шматок мас-ла чверть мільйона леїв. У той день, коли у місто вступили росіяни, банк закрили: все пропало, все було втрачено»18.

Під час короткочасного радянського панування для багатьох невдоволених буковинців легальним шляхом виїзду за кордон за-лишався один: через реєстраційну комісію, яка організовувала репатріацію етнічних німців у Німеччину в рамках проголошеної Гітлером акції «Додому в Рейх» – Нeim ins Reich. Г. Дроздовський згадував: «Слов’яни і румуни германізувались за ніч, та євреї на-магалися удаватися до цього, тому що їхнє існування стало пробле-матичним. З боку багатьох єврейських сімей Німецькому Червоно-му Хресту пропонувалися великі суми»19. За спогадами Р. Вагнера більшість німецькомовних українців, румун, євреїв потрапляли до списків переселенців завдяки підпільному центрові із підробки до-кументів, що знаходився на сучасній вулиці Руській у Чернівцях20.

16. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 36.17. Штейн І. Через заслання, кров і страх. Доля буковинських євреїв (1751–1944 рр.) / І. Штейн // Час. – 1997. – 7 листопада. – С. 8.18. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 25.19. Дроздовський Г. Тоді в Чернівцях і довкола. – С. 241.20. Осачук С.Д. «Додому в Рейх!» Переселення німців з Північної Буковини 1940 року (Матеріали, свідчення, документи) / С.Д. Осачук, В.М. Заполовський, В.Ф. Холодницький. – Чернівці : Золоті литаври, 2004. – С. 69.

183

Про перші дні румуно-німецької окупації Північної Букови-ни мешканка м. Глибока В. Лютик згадувала, як до неї прийшла єврейська сім’я (чоловік, дружина, і маленький хлопчик) і попро-сили сховати їх. Вона відвела їх у підвал, однак через певний час побачила, що перелякані люди повертаються зі словами: «Краще ми підемо, бо вб’ють й вас». Тільки-но вони дійшли до кінця горо-ду, – з’явились солдати і розстріляли всіх21.

Події депортації до таборів Трансністрії постраждалі євреї описують так: «Коли нас депортовували з чернівецького гетто до Трансністрії, на вокзалі було багато заплаканих дітей, сльози в очах дорослих і, найжахливіше – солдати з багнетами. Дружини румунських офіцерів, які не були чернівчанами, прогулювались по вокзалу і сміялись нам просто в обличчя. З нами раптом почали поводитись не як з людьми, а як з тваринами! Адже ми просто пе-ретворилися на худобу, яку відтак відправляли у Трансністрію»22.

Ось, що згадують люди, які пережили табори Трансністрії: «По дорозі у Трансністрію румуни відібрали у нас всі речі, які ми мали з собою і повикидали їх з поїздів. Бессарабські селяни потім приходили і підбирали їх. Нас жорстоко били, а під час перепра-ви на паромі через Дністер багатьох кидали просто у воду, і вони втопилися. Під час переправи було також знищено всі наші доку-менти, їх просто викинули в Дністер, і ми раптом стали людьми без будь-яких документів, прав, без будь-чого»23.

Цінними є свідчення лейтенанта Августина Рошке із жандарм-ського легіону м. Роман, якому була доручена евакуація євреїв із Сокирян: «Незважаючи не те, що у нас було достатньо возів, жи-телі сусідніх сіл, що мали вози, все рівно приходили до колони без викликів, так як знали, що це був хороший спосіб заробити гроші. Румуни платили по 250 лей за день, але власники возів брали із са-мих євреїв ще більше: 100 лей з людини, а коли дорога підіймалася вгору, вимагали ще 100 лей [...]. За наказом генштабу ті, хто буде відставати від конвою через безсилля чи хворобу, повинні бути

21. Вестник. Люди остаются людьми. –Вип. 3. – С. 71. 22. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 96.23. Там само. – С. 43.

184

знищені. Мені було наказано посилати за 2–3 дні до відправлення конвоїв сержанта [...] для підготовки ям приблизно на 100 чоловік в зручних місцях, подалі від сіл, щоб не було чути криків та по-стрілів [...]. Ями слід було рити через кожні 10 кілометрів, де й зби-ралися ті, які відставали від колони. Ті, хто навіть не міг дійти до ями, піддавались “АЛЕКСЯНУ” (кодове слово, яке означало стра-ту на місці). Селяни, як ворони, стояли вздовж дороги в очікуван-ні, що їм що-небудь дістанеться. В першій ямі, що була вже через 5 кілометрів, я залишив приблизно 50–60 осіб, яких охороняли 6 жандармів, і які залишились там до вечора, а потім всіх стратили. Через дітей, жінок, людей похилого віку колони просувались по-вільно з великими труднощами та неорганізовано. Приблизно 120 євреїв з першого конвою були захоронені в інших ямах. В кожному із наступних трьох конвоїв ми вбили 120 осіб, [...] а всього при-близно 500[...]»24.

У спогадах буковинських в’язнів, які вижили у Трансністрії, нерідко стверджувалося, що це був румунський план, спрямова-ний на те, щоб більша частина євреїв померла у дорозі: «Нас гнали сотні кілометрів пішки, у грудні без одежі, без їжі, без будь-яких грошей. Привал організували на відкритих місцях, щоб малочи-сельній охороні зручніше було стежити за нами. Ми повинні були ночувати у свинарниках, корівниках, конюшнях, без вікон, дверей, підлоги, а іноді просто на полі чи у лісі. Потім нас знову гнали сотні кілометрів, від одного села до іншого, а потім знову назад, щоби ми якнайшвидше вимерли. Часто, коли на шляху траплялись ліси, гаї жандарми розстрілювали нас». Л. Гарник одна з тих, хто пройшов крізь пекло трансністрійських таборів, згадувала нети-повий зворушливий випадок, який вона бачила в дорозі: «Один молодий німецький солдат, очевидно австрієць, скупив на базарі весь хліб і все масло, робив бутерброди і роздавав їх єврейським дітям»25.

24. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941–1944 годах / составитель А. Круглов. – К. : Ин-т Иудаики, 2002. – С. 451.25. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 73.

185

Депортовані з Пiвнiчної Буковини та Хотинщини євреї суттєво відрізнялися від місцевих. Вони зберегли риси общинної органі-зації життя, почувалися впевненіше, ніж євреї-подоляни, швидко організовували більш-менш пристойне існування, нерідко ставали на чолі гетто та своїми вчинками об’єднували всіх євреїв заради виживання. Проте, деколи мiж одними й другими навіть не було взаєморозуміння та єдності в діях26.

У румунських концтаборах і гетто існував дещо інший режим – повільної, але неминучої смерті. Я. Галан, який побував у Транс-ністрії після її звільнення радянськими військами, писав: «На від-міну від німецьких таборів, де люди знищувалися розстрілами, ці (румунські табори) були таборами повільної смерті. Тут вимирали від холоду, голоду, тифу та кров’яного поносу»27.

Багатьох буковинських євреїв депортували і розселяли в Мо-гилеві-Подільському, в концентраційному таборі, огородженому колючим дротом. Ось що згадують очевидці: «Ми жили в таборі разом з чотирма іншими сім’ями у великій кімнаті. Поступово всі чотири родини померли від тифу». «В Могилеві-Подільському нас привели до однієї хати і поселили дев’ятьох в одну кімнату. Тоді щодня приходили все нові і нові партії депортованих. Тих, які не могли знайти собі помешкання, погнали далі. Нас поселили у Мо-гилеві, а тих, котрі проживали там до нас, погнали далі на Україну […]. Нас розмістили у підвалах і школах. 6–7 місяців ми спали у великому спортивному залі разом із двадцятьма іншими родинами. Ми самі змайстрували собі ліжка з дощок і так жили. Люди мали у своїх рюкзаках різний одяг та інші речі і все це поступово виміню-валося у селян на харчі. Перший рік ми жили за прикраси. За один перстень можна було виміняти мішок картоплі або мішок муки»28.

В листах до родичів в’язні таборів Трансністрії писали, що «смерть має добрий врожай». Багато людей голодувало та

26. Ofer D. Life in the ghettos of Transnistria / D. Ofer // Yad Vashem studies. XXV. – Jerusalem, 1996. – P. 244–246.27. Шульмейстер Ю. Гитлеризм и история евреев / Ю. Шульмейстер. – К. : Изд. полит. л-ра, 1990. – С. 112.28. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 53.

186

вмирало, дехто божеволів від голоду, але більшість вмирала від хвороб та виснаження. Щоб вижити в таборах буковинські євреї йшли на базар і продавали свої речі. Одна буханка (один кілограм) коштувала 600–700 лей (20 рублів). Одну німецьку марку обмінювали на 20 рублів. Проте селяни неохоче продавали харчі за гроші, та й у буковинців їх майже не було, більшість вимінювала на одяг, постіль, взуття та мило. Так, одну подушку вимінювали на одну буханку хліба. У листах, які, до речі, писались на їдиші, щоб румуни та німці не могли їх прочитати, часто писали, що «масло і цукор пам’ятають тільки як спогади»29. Деякі євреї жебрали по селах. Взагалі жебракувати не дозволялось, і якщо когось за цим заставали румуни, він діставав 25 ударів палицею або його розстрілювали.

Проте декому жилося непогано, оскільки вони отримували листи та гроші від своїх родичів з Румунії або з Буковини. Переда-ча одного листа через румунських офіцерів коштувала євреям від 500 лей30. Більш заможними в концтаборах були євреї з Південної Буковини, які не знали грабунків радянської влади. А відбувалось це так: «добросердні» румунські офіцери, які хотіли нажитися на нещасті буковинських євреїв, діставали списки, які складалися в Чернівцях або в інших містах. Тамтешні родичі посилали гроші, які потім через посередників передавали адресатам31. В спогадах можливо натрапити й на неприємну інформацію, наприклад, нео-дноразово згадують про багатого єврея в таборі Джурин, який зда-вав за гроші кімнати для проживання прибулих євреїв з Буковини32.

Євреї, які прибували в Трансністрію з Буковини відрізнялися від радянських євреїв. У спогадах згадується, що вони були краще одягнуті і мали ситий вигляд, їм наймали кращі квартири в гетто і вони перебували в привілейованому положенні. Це відбувалося тому, що вони вважалися «своїми», тобто ті, що знали румунську

29. Державний архів Чернівецької області (Далі – ДАЧО), ф 653, оп.1, спр.141, арк.56–60.30. ДАЧО, ф. 653, спр. 141, арк. 66. 31. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 47.32. Shachan A. Burning Ice: the Ghettos of Transnistria / A. Shachan. – New York : Columbia University Press, 1995. – P.337.

187

мову, якою спілкувалися з солдатами33. Проте така ситуація була тимчасовою, згодом до них ставилися як і до інших євреїв. На по-бутовому рівні в умовах таборів і гетто Трансністрії різниця між буковинськими та радянськими євреями полягала ще й у тому, що буковинці зберігали до 1940 р. свій патріархальний устрій життя на відміну від радянських євреїв, які були позбавлені його в 1917 р.

Згодом гетто влаштували у Могилеві. Євреям дозволялось жити лише в одній частині міста. Українці могли здавати їм кімна-ти. Ось як згадує про це Л. Гарник: «Одна проста українська жінка взяла нас до себе в хату, в якій вона мешкала з малою дитиною. Там була лише одна кімната і невеличка кухонька. Вона принесла велике корито, нагріла води і помила мене й батька з ніг до го-лови. Потім вона уступила нам своє ліжко, а сама спала на якісь розкладайці, ділячи з нами всі харчі, які вона мала в хаті. Коли в бідолашної скінчилися всі запаси, то вона крала продукти і діли-лася з нами. Вона, навіть, приймала до себе німецьких солдатів з повіями, і всіма продуктами, які вони приносили, також ділилась із нами»34.

Вивчаючи спогади в’язнів таборів Трансністрії, часто виника-ло питання як можна було вижити в таких умовах. Тим, кому на той час виповнилося 14–20 років порівняно швидко адаптувалися до наявних важких обставин. Одні починали торгувати своїми ре-чами або речами померлих, інші знаходили роботу, за рахунок якої, вони могли забезпечити себе і своїх близьких найнеобхіднішим. Багатьох було залучено на допоміжні роботи військового характе-ру. Ось як очевидець змальовував їх: «Щодня за нами приходили жандарми. Навколо Могилева було багато зруйнованих будинків, і ми повинні були приводити їх в порядок. Ми мусили виходити на роботу щоденно. Взимку багато людей вмирало, і щодня при-ходило двоє чи троє, які вантажили цих покійників, наче дрова»35.

33. Сушон Л. Транснистрия в аду. Черная книга о катастрофе в Северном При-черноморье (по воспоминаниям и документам) / Л. Сушон. – Одесса, 1998. – С. 157.34. Вестник. Люди остаются людьми. – Вип. 3. – С. 29–30.35. ДАЧО, ф. 653, оп. 1, спр. 103, арк. 17.

188

В інших спогадах знаходимо наступне: «Що нам наказували, те ми й робили. Ми обрізували дерева в садах, згрібали листя, ремонту-вали будівлі. На відбудові залізничного мосту, який було підірва-но, ми працювали три місяці. Ми тягали всіляке залізяччя. Але ми були задоволені, що маємо, що їсти»36.

Крім того, в спогадах зустрічаємо розповіді про різні можли-вості забезпечити виживання в самому таборі: «Я працював на меблевій фабриці. Кожного дня я щось виносив звідти, скажімо, після роботи брав з собою трохи дров. Дрова я продавав за марки і за це купував собі хліба»37.

Дехто заробляв собі на кусень хліба, обслуговуючи потреби місцевого та єврейського населення Трансністрії, займались тес-лярством, шиттям, ремонтом взуття та ін. Так, згадував Ф. Роз-енблюм: «Мій брат був добрим шевцем. Його завжди забезпечу-вали роботою, люди приносили йому сала, м’яса, хліба [...], так нам вдалося вижити». А. Розенберг згадувала: «Я мала там швейну машинку, отож перешивала та шила різний одяг. За це мені часом давали трохи кукурудзяної муки»38.

Для депортованих євреїв єдиним способом вижити ставала робота. Люди працювали за будь-яку їжу, розуміючи це, місцеві органи влади широко використовували євреїв на різноманітних роботах. Наприклад на державній фермі «Рахни» щоденні витра-ти на утримання одного єврейського робітника становили 1 мар-ку (RKKS). У випадку, якщо вартість спожитого за місяць менше 1 RKKS на день, то єврейський робітник повинен був отримати грошову доплату, проте це положення залишалось лише на папе-рі. Для порівняння, сезонним неєврейським робітникам на фермі Рахни платили 60 RKKS на місяць. До того ж робітник отримував щодня: 200 г хліба (70 % просо, 30 % ячмінь); 50 г бобів; 100 г кар-топлі; 30 г моркви; 70 г капусти39.

36. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 106.37. ДАЧО, ф. 653, оп. 1. спр. 141, арк. 20.38. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 58, 63.39. ДАЧО, ф. 653, оп. 1, спр. 68, арк. 58.

189

Багатьох буковинських євреїв від голодної смерті врятували українські селяни. В спогадах знаходимо наступне: «Ми працю-вали у селян, котрі мали великий сад, ми допомагали селянам об-робляти землю. Кожен раз я приносив з поля дещо поїсти. У такий спосіб я зміг допомогти своїм рідним»40. Часто українські селяни залишали євреїв, що втікали з таборів, жити у себе по хатах, разом сідали за стіл і т. д. Це були звичайні працьовиті добрі люди, неза-ражені ідеями антисемітизму.

Часом спостерігались спроби втечі з таборів. Тим, кому це вда-лося, нерідко вступали у зв’язок із партизанськими групами. Але більшість втікачів зазнавали невдачі. Наступне згадує чернівчанин: «Перший раз нас втекло четверо, всі з Чернівців. Опівночі, коли вартові вже спали, ми непомітно вислизнули. Але ж ми не знали дороги! Довкола були ліси та поля, і ніхто не знав, куди треба йти. Отже, ми бігли цілу ніч, а вранці опинилися просто перед табо-ром. Ми увійшли так само непомітно, і вранці пішли на роботу [...]. Наступного разу, коли ми спробували знову втекти, нас схопили і привели назад до табору. Ми були ще майже діти, 16–17 років, з опухлими ногами. Нас жорстоко били. Ми благали вбити нас...»41.

Цікавою є розповідь ув’язнених про охорону табору у Джури-ні Вінницької області: «У тому селі була не тільки румунська та українська, але й єврейська поліція. Єврейська поліція знаходилась всередині табору, а українська – ззовні. На загал, їх було небагато, лише п’ятнадцять або двадцять чоловік. Це були нелюди, за най-меншу провину вони жорстоко били чи навіть розстрілювали. Єв-рейської поліції ми боялися навіть більше, ніж української»42.

Колишнiй в›язень Копайгородського гетто Я. Гiльскер згаду-вав: «У січні 1944 року єврейська община за допомогою Червоного Хреста зібрала депортованих дітей-сиріт віком до 14 років і вивез-ла у Румунію, а звідти до Палестини. Декілька днів ми перебували у Могилев-Подільскому дитячому будинку, а потім нас відвезли на

40. ДАЧО, ф. 653, оп. 1, спр. 141, арк. 13.41. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 107.42. ДАЧО, ф. 653, оп. 1, спр. 103, арк. 11.

190

залізничну станцію. Румунській офіцер складав список дітей. Нас посадили на потяг і відправили у Румунію»43.

Чим ближче наближалась Червона Армія, тим реальніше ста-вала загроза, що в останній момент румуни знищать усіх, хто за-лишився живим. Окупанти відкрито про це говорили на кожному кроці. Ось що згадує людина, яка перебувала тоді в Балті: «Перед відходом німців із Балти, нас змушували вантажити на вокзалі бо-єприпаси. Коли робота була виконана, людей і тих, хто не зумів втекти, загнали в будівлю між вокзалом і містом й спалили». В таборі-гетто міста Бар на початку 1944 р., коли радянські війська наближались до Вінниці, також усіх, хто не встиг втекти, було роз-стріляно 44.

Одна з небагатьох вцілілих буковинських єврейок згадувала, що групу в’язнів гетто із Акмечетки, майже виключно жінок, по-гнали будувати переправу через річку Буг. Була зима (березень 1944 р.), напівголі, босі, виснажені жінки, звичайно не могли впо-ратись із такою важкою роботою. Німецькому генералові, який ке-рував роботами, вказали, що робота босих людей в снігу неминуче призведе до відмороження ніг. На що генерал відповів: «Але ж їх все рівно завтра знищать»45.

Про звільнення з трансністрійських таборів більшість буковин-ських євреїв розповідають досить лаконічно: «Червона Армія, яка вигнала румунсько-німецькі війська з Трансністрії, забрала всіх уцілілих у Чернівці, на Буковину». Або інше: «Спочатку з’явилися партизани, з червоними стрічками, а відтак вже Червона Армія. Вона роздавала з автомашин чорний хліб і суп, і для нас це було великим благом»46.

До Чернівців, назад на Буковину, залишки колись могутньо-го єврейства добирались хто як міг: потягом, автомашиною чи на

43. В огне Катастрофы (Шоа) на Украине. Свидетельства евреев – узников концлагерей и гетто, учасников партизанского движения / под. ред. П. Агмона, И. Маляра. – Кирьят-Хаим, 1998. – С. 141.44. Сушон Л. Транснистрия в аду. – С. 205.45. ДАЧО, ф. 653, оп. 1, спр. 141, арк. 13.46. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 107.

191

бронетехніці, підводами небайдужих селян або просто пішки. На-приклад, так зробила Рахель Філін: «Ми вирушили [з табору Му-рафа] пішки до Чернівців, це було приблизно 300–400 кілометрів. Я йшла сама. Багато дітей по дорозі назад померло». В спогадах очевидців майже одностайно зауважувалося, що наприкінці війни, центр Чернівців виглядав, по суті, так само, як сьогодні47.

Всі більш-менш здорові єврейські хлопці та чоловіки відразу після таборів Трансністрії змушені були вступити до лав Червоної армії і невдовзі відправитись на фронт. Як згадував Г. Коломенко: «Нас було звільнено у березні 1944 року і хлопців, котрих вони [радянські війська] звільнили, відразу забрали в армію. До мене підійшов капітан і спитав, якими мовами я розмовляю. Я відповів, що розмовляю німецькою і румунською мовою. Він забрав мене з собою. Я їм перекладав понад рік. Ми визволяли Румунію, частину Угорщини й Австрію, до Граца»48. Переважна більшість євреїв-чо-ловіків швидко проходила елементарний курс військових навичок і відразу ж відправлялась на фронт. Значна частина загинула, ви-зволяючи Європу від нацизму.

Дехто повернувся у своє рідне місто, село лише після закін-чення війни. Вони застали обласний центр, своє рідне село, майже не зруйнованим. Однак значна частина колишнього населення Бу-ковини, зокрема Чернівців, зникла. Тим, хто вижив, край видався чужим: «Чернівці були безлюдними, але центр міста виглядав так само, як і сьогодні. Звичайно, не було більше Темпля, частина вну-трішнього міста була зруйнована. Але на загал, місто не змінилося. Лише колишніх жителів більше не було [...]. Додому повернулося дуже мало. Це було жахливо – залишитися самому у місті, де ти народився»49. Типовими є спогади Р. Філін: «Я повернулася додо-му, одягнута в мішковину, і моїм бажанням було тільки поїсти, по-митися і виспатися. Водопровід у Чернівцях після війни функціо-нував, але упродовж року не було електричного світла»50.

47. Там само. – С. 83.48. Там само. – С. 45.49. Там само. – С. 107.50. Колись Чернівці були гебрейським містом… – С. 68.

192

Вище викладений матеріал базується на основі опублікованих в Україні спогадах. Однак цінну інформацію містять спогади, які були зібрані фондом Спілберга, які, нажаль, є недоступними для українських дослідників. Для того щоб уявити значущість цих матеріалів, наведемо одне з таких свідчень Зіса Меєра 1914 р. н. (с. Банилів)51.

Зіс Меєр народився у небагатій сім’ї безграмотного робітника лісопильні. Завершив навчання у Сторожинецькій гімназії, всту-пив до Чернівецького університету на спеціальність «всесвітня історія». Його брат Наум очолював у Чернівцях сіоністську орга-нізацію «Авода». Згодом саме з цієї причини у 1952 р. КДБ пере-слідували його і, якщо б не смерть Сталіна, він міг би потрапити у в’язницю.

У 30-ті рр. Зіс описує складну ситуацію в університетському середовищі: протистояння румунських і єврейських студентів, по-стійні бійки, одного разу декілька днів румунські студенти демон-стративно не пускали євреїв на навчання.

За спогадами Зіса Меєра 28 червня 1940 р. з літаків розкида-ли газету «Радянська Буковина», листівки. Значна частина євреїв зустрічала з радістю радянську владу, сподіваючись на покращен-ня життя. Проте, коли через тиждень з’явилась велика кількість «росіян», населення Чернівців різко відчуло культурну відсталість, бідність, неохайність цих людей […], дуже грубе відношення з боку представників радянської влади (Зіс був направлений на ро-боту вчителем у м. Герца).

Війна між Німеччиною (Румунією) і СРСР застала Зіса з роди-ною у Чернівцях. В ці дні на вулицях Чернівців можна було поба-чити офіцерів гестапо, які зупиняли людей, перевіряли документи, арештовували. З приходом румунської влади було повідомлено, що всі євреї зобов’язані працювати – Зіс з братом був направлений на будівництво військового госпіталю, носили «жовту зірку», потра-пили до чернівецького гетто, де перебували разом з іншою сім’єю в одній кімнаті.

51. USC Shoah Foundation Institute – http//vha.usc.edu .

193

Зіс Меєр потрапив під депортацію до Трансністрії влітку 1942 р. – жандарм дав півгодини на збори. Згодом групу євре-їв було сконцентровано на площадці поблизу греко-католицької церкви (нинішня вул. Руська), а звідти їх погнали до залізничного вокзалу, погрузили у товарні вагони й після 2 днів шляху (вагони не відкривали) вони потрапили до Трансністрії.

Спочатку всі перебували у корівнику під охороною румунських солдат, вимінюючи останні речі на їжу у місцевих селян. У серпні 1942 р. німецькі офіцери здійснили селекцію здатних до роботи людей і на машинах перевезли їх через р. Буг, де розмістили у тру-довому таборі у м. Теплик. Тут існувала збройна охорона, щоденна перекличка, жінки і чоловіки перебували разом, спали на нарах, працювали 6 днів, неділя була вихідним днем, працювали на ні-мецьку організацію ТОДТ, займалися ремонтом доріг, майстрами працювали переважно українці. Брат Зіса (Наум) був прикріплений до машини, яка возила гравій, він швидко знайшов спільну мову з німцем-водієм і дізнався, що попередню групу євреїв було розстрі-ляно через декілька місяців роботи, бо вони вже не могли ефектив-но працювати… Кожного тижня приїжджав німецький офіцер (ка-пітан Швезер) і забирав на розстріл тих, хто не міг працювати. Зіс з родиною скористались недільним відпочинком і під час прання на річці, втекли, переодягнувшись у селянський одяг. Добралися до м. Бершадь, де кілька місяців переховувались від «єврейської поліції». Згодом перебрались до невеликого гетто у с. Сумовка, де перебували кілька десятків євреїв майже без охорони, – Зіс з роди-ною прожили там понад рік… У цей період у гетто можливо було вижити лише працюючи. Зіс, наприклад, заробляв обробкою скла.

Зіс Меєр повернувся на Буковину пішки. До 1945 р. він пере-бував у м. Сороки, працював у системі освіти (5–6 разів зазнавав допитів), згодом повернувся до Герца.

Таким чином, свідчення тих, хто пережив Голокост дають змогу зазирнути у такі сфери життя буковинського єврейства до, під час та після Другої світової війни, які неспроможна висвітли-ти офіційна історіографія. Значна частина спогадів буковинського

194

єврейства опубліковані за кордоном німецькою, англійською, ру-мунською мовою або на івриті, що робить їх недоступними для широкого використання та дослідження в Україні. Спогади буко-винських євреїв за змістом та цінністю є неоднорідними і знач-но різняться в залежності від соціального походження людини, мовного середовища, рівня освіти, майнового становища та від багатьох суб’єктивних факторів в житті кожного окремо взятого респондента.

195

Микола Шитюк,д. і. н,. професор Миколаївського національного університету

імені В.О. Сухомлинського (Миколаїв, Україна)

ЗНИЩЕННЯ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В ПІВДЕННІЙ ЧАСТИНІ РЕЙХСКОМІСАРІАТУ «УКРАЇНА»

Окупація нацистською Німеччиною південноукраїнських земель припадає на початок третього етапу (літо 1941 – осінь 1943 рр.) реалізації плану «остаточного вирішення єврейського пи-тання», розробленого нацистським керівництвом, що проявилось у масовому знищенні єврейського населення окупованих країн усіма можливими способами та методами. Події, які розпочалися у Пів-денній Україні з самого початку нацистської окупації, є трагічним підтвердженням людиноненависницької суті нацизму.

2 липня 1941 р. видано директиву, в якій були повторені та кон-кретизовані завдання про знищення мирного населення, включа-ючи євреїв. Для їх реалізації ще в травні – червні 1941 р. створю-валися чотири оперативних групи (айнзацгрупен) СС – «А», «B», «C» та «D» кількістю не менше 500 чоловік кожна, яким доручили безпосереднє знищення євреїв та комісарів. Одній з них – айнзац-групі «D» під командуванням О. Олендорфа доручалися дії у Пів-днній Україні, в Молдавії, Криму1.

Для того, щоб створити атмосферу безкарності, в командах діяв принцип кругової поруки, щоб кожний член команди обов’язково особисто брав участь у розстрілах. Як зазначав ізраїльський дослідник І. Арад: «На територіях, підвладних військовій адміністрації, айнзацгрупи СС мали повну свободу дій, і там не відігравали ролі ніякі економічні важелі чи потреба в єврейській робочій силі. На цих територіях тривало повне винищення євреїв. Коли німецька військова адміністрація в кінці 1941 – на початку 1942 рр. передала частину території Східної України під керівництво цивільної адміністрації, айнзацгрупами СС там

1. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941–1944 (До 60-річчя визволення області від німецько-румунських окупантів) / під редакцією М.М. Ши-тюк. – Миколаїв : Квіт, 2004. – С. 244–245.

196

знищені всі євреї Житомирської, Миколаївської, Дніпропетровської та Мелітопольської областей»2.

Діюча армія не лишалася осторонь від акцій знищення євре-їв. Приміром, після захоплення м. Кодими Одеської області за на-казом командира корпусу генерала Зальмута триста його солдатів разом з есесівцями перебили всіх євреїв, які проживали в місті3.

У подальшому військове командування звернуло увагу на те, що подекуди в місцевостях, де розгорталися антиєврейські акції, ще тривали воєнні дії, і виявляло клопотання про те, щоб солдати діючої армії не брали участі в акціях знищення євреїв. Команду-вач 6-ї армії навіть видав спеціальний наказ з цього приводу від 10 серпня 1941 р., в якому зазначалося, що в різних населених пунктах тилу армії органи СД рейхсфюрера СС та шефа німець-кої поліції проводять необхідні страти злочинних, більшовицьких, в основному єврейських елементів. Бувають випадки, коли вільні від служби німецькі солдати добровільно пропонують СД свої по-слуги при проведенні страт, перебувають на подібних заходах як глядачі і при цьому їх фотографують4. У зв’язку з цим командувач армії наказав:

«Будь-яку участь солдатів армії в якості глядачів чи виконав-ців на стратах, що не наказані військовим начальником, заборо-нено. Фотографії таких страт, які вже зроблено, дисциплінарний начальник повинен вилучити і знищити. У майбутньому фотогра-фування забороняється»5. 24 вересня 1941 р. наказ схожого змісту виданий командувачем групи армій «Південь», у ньому додатково йшлося про те, що «[...] індивідуальні акції військовослужбовців або їх участь в ексцесах українського населення проти євреїв забо-

2. Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941–1945) : сборник документов и материалов / ред. И. Арад. – Иерусалим : Яд Ва-Шем, 1992. – С. 14.3. Холокост. Убийство евреев в 1933–1945 гг.: Документы, свидетельства, лите-ратура. – М. ; Иерусалим : «Даат/Знание», 2003. – С. 68.4. Державний архів Миколаївської області (далі – ДАМО), ф. 10, оп. 1, спр. 142, арк. 5.5. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941–1944 годах / сост. А. Круглов. – К. : Институт иудаики, 2002. – С. 49–50.

197

роняються; військовослужбовцям забороняється спостерігати або фотографувати акції, які проводяться зондеркомандами»6. У такий спосіб фронтове командування опікувалося збереженням нормаль-ного психологічного стану солдатів діючої армії7. Таким чином на-цистське командування намагалося запобігти розповсюдженню відомостей про акти масового знищення єврейського населення. Очевидно, за виконанням згаданих наказів ніхто особливо не слід-кував, і солдати діючої армії не каралися за участь у знищенні єв-реїв і за фотографування акцій масового знищення мирного насе-лення на окупованих землях.

Зважаючи на швидкі темпи нацистської окупації території Пів-денної України, більшість євреїв не змогла евакуюватися та виїхати за межі регіону й опинилася в окупованій зоні. Радянськими влад-ними структурами не робилося ніяких спроб організувати евакуа-цію єврейського населення в початковий період війни. Інформація про антиєврейську політику нацистів, відома радянському уряду на початку війни, не доводилася до відома населення прифронто-вих регіонів. Радянський уряд виявився не здатним передбачити небезпеку, яка загрожувала єврейському населенню, та вжити за-ходів для мінімізації трагічних наслідків Голокосту. Як показали подальші події, євреям України довелося досить жорстокою ціною розплатитися за такі ілюзії.

Євреї, налякані радянськими передвоєнними репресіями, пе-реслідуваннями релігійних та суспільних організацій, не дуже прагнули евакуації і вважали за краще залишатися в рідних міс-цях. Територію, що мала бути окупованою нацистськими війська-ми, встигли покинути не більше 1/3 євреїв, які проживали до по-чатку війни, в цілому до 900 тис. осіб, з урахуванням призваних на військову службу. Ізраїльський дослідник І. Арад вважає, що кіль-кість євреїв, котрі покинули територію до початку окупації, сягала

6. Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941–1945). – С. 51−52.7. Холокост. Убийство евреев в 1933 – 1945 гг.: Документы, свидетельства, лите-ратура. – М. ; Иерусалим : «Даат/Знание», 2003. – С. 124.

198

50 %8. Американська дослідниця Л. Давидович висловила думку, що в роки окупації знищили 60 % єврейського населення України9. На жаль, більш точні статистичні дані з цього питання відсутні че-рез те, що спеціального обліку осіб, евакуйованих з місцевостей, де велися бойові дії, а згодом відбулася окупація, радянські владні структури в початковий період війни не проводили.

Нацистська окупація Півдня України відбувалася одночасно з початком третього етапу реалізації плану «остаточного вирішення єврейського питання», основним змістом якого стало тотальне ма-сове фізичне знищення єврейського населення на окупованих те-риторіях. Основною метою окупантів стало перетворення захопле-них територій в «юденфрай» – землі, вільні від євреїв. З огляду на це, в Південній Україні, на відміну від інших регіонів Радянського Союзу, німецькі окупанти не вважали за потрібне створювати гет-то як місця концентрації та ізоляції євреїв. Гетто в південній час-тині України створювалися лише в межах румунської окупаційної зони – Трансністрії. Характерною особливістю південного регіону було і те, що, на відміну від західних областей України, Східної Волині та Білорусі, не відбувалося єврейських погромів з боку українського населення в період безвладдя (коли радянські війська відступили й радянська адміністрація вже не діяла, а німецькі вій-ська ще не ввійшли та не встановили свою владу).

Слідом за бойовими частинами німецької армії до кожного окупованого населеного пункту терміново прибувала оперативна команда СС та айнзацгрупа, закріплена за регіоном (у Півднній Україні – група «D»), і впродовж 10–15 днів по тому видавався відповідний наказ, згідно з яким організовувалися виявлення («реєстрація») і знищення євреїв у даному населеному пункті. «Кожна оперативна команда просувалася слідом за частинами німецької армії, що наступали, і з окупацією населеного пункту здійснювала вилучення радянського активу, євреїв та інших осіб, неблагонадійних для німецької армії, і знищувала їх шляхом

8. Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941–1945). – С. 6–7.9. Dawidowіcz L.S. The War Against the Jews / L.S. Dawidowіcz. – NY., 2003. – С. 41.

199

розстрілу»10. Так спокійно, буденно і цинічно говорив про ці події колишній начальник поліції безпеки оберштурмфюрер СС Г. Санднер у свідченнях під час судового процесу в січні 1946 р., де розглядалася справа про злодіяння нацистських окупантів на території Миколаївщини. Трагічні події, які розгорнулися в Херсоні, Миколаєві та інших містах Півдня України, після захоплення їх німецькими окупантами, відбувалися саме в такій послідовності.

У ході окупації Центральної та Південної України на захопле-ній території створюється рейхскомісаріат «Україна». Наказ про створення Гітлер підписав 20 серпня 1941 р. Землі південної час-тини України включили до генерального округу (генерал-бецирк) Миколаїв з центром у Миколаєві. Округ очолював генерал-комісар Опперман. До складу округу увійшли території більшої частини Миколаївської, Херсонської та Кіровоградської областей, захопле-ні протягом липня – серпня 1941 р.11, але реальна передача влади від військового командування до цивільної адміністрації відбува-лася досить повільно, і саме в цей період найбільш активно діяли для виявлення та знищення євреїв опергрупи і айнзацкоманди. «У Миколаєві та прилеглих населених пунктах лютувала оперативна команда “D-4”, яка слідувала разом зі штабом 11-ї армії. На по-чатку жовтня 1941 р. цю команду змінила направлена з м. Києва генерал-лейтенантом СС команда “С-5”, очолювана оберштурм-фюрером СС Санднером»12.

Трагічні події розпочалися в Миколаєві наприкінці серпня 1941 р. Німці захопили місто 16 серпня і вже до кінця місяця айн-зацкоманда 11-а (входила до складу опергрупи «D») розстріляла 227 євреїв, яких вивезли приблизно за 1 км на північ від міста, де знаходився глибокий яр13.

14 вересня 1941 р. оприлюднено наказ про те, що всім євреям міста слід з’явитися 16 вересня для реєстрації з документами,

10. Ковба Ж. Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточ-ного розв’язання єврейського питання» / Ж. Ковба. – К. : Сфера, 1998. – 266 с.11. Нюрнбергский процесс : в 7-ми т. / под ред. Р.А. Руденко. – М.: Государствен-ное издательство юридической литературы, 1957–1961. – С. 623–645.12. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни. – С. 139−140.13. Там само. – С. 496.

200

грошима, цінностями та речами першої необхідності на збірні пункти в районі старого міського єврейського цвинтаря. Протягом кількох днів по Херсонській та інших вулицях, що вели до місця реєстрації, йшли миколаївські євреї. Як згадували очевидці цих подій, настрій у них був різним. У перші два дні переважно люди були спокійні, дехто навіть радів, оскільки офіційно йшлося про подальше їх переселення до інших місць проживання. В міру того, як «зареєстровані» не поверталися до своїх домівок, настрій змінювався, особливо після того, як стало відомо, що до місця реєстрації повинні прибути всі євреї, включаючи старих та інвалідів. Деякі, найбільш далекоглядні, залишали малолітніх дітей сусідам та знайомим. Усіх, хто прибув на місце реєстрації, розміщували просто неба на території єврейського цвинтаря, який охоронявся поліцією. Діти мешканців селища Водопій, розташованого неподалік від єврейського кладовища, кожного дня ходили туди і, незважаючи на погрози і заборони поліцаїв, приносили ув’язненим воду та їжу. Євреї, яким вдалося втекти, по кілька днів переховувалися в підвалах навколишніх будинків у жителів селища Водопій. Про ці події свідчив на судовому процесі над нацистськими злочинцями, який відбувався в Миколаєві в 1946 р., священик Свиридовський: «У вересні 1941 р. за наказом коменданта м. Миколаєва і начальника поліції, все єврейське населення – діти, дорослі й старики повинні залишити м. Миколаїв. Вранці 14 вересня вулиці, що ведуть до кладовища, були заповнені євреями […].

Населення міста з плачем проводжало натовп євреїв, які йшли на кладовище. Я особисто свідок того, як йшли євреї-смертники, сам ходив до кладовища, наповненого євреями в кількості при-близно 10 тис. чоловік різного віку». Люди залишалися «під від-критим небом, у спеку. І навіть воду передавати їм заборонялося. Тих радянських людей, які намагалися передати приреченим воду, жорстоко били»14.

14. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Укра-ины в 1941–1944 годах. – С. 167.

201

21 вересня 1941 р. під приводом відправки на сільськогосподарські роботи з місця ув’язнення почали вивозити чоловіків. Їх вивозили баштанським шляхом за 12 км від Миколаєва, де в яру між селами Воскресенським, Горохівкою та Калинівкою розстрілювали. Протягом наступних двох днів на це ж місце вивозили і страчували жінок та дітей. Очевидно, тут знищили від 3,5 до 7 тис. євреїв − мешканців Миколаєва15. Треба зазначити, що такий привід, як відправка євреїв на сільськогосподарські роботи, використаний для їх доставки до місця страти не лише в Миколаєві, але й у багатьох населених пунктах України: окупанти добре розуміли, що не варто правдиво сповіщати жертви про подальшу долю. Цинічна брехня з боку окупантів стала постійним супутником акцій масового знищення, заподіяних ними. Була ще одна характерна особливість антиєврейських акцій, заподіяних нацистами. Прагнучи уникнути завчасного розголосу, вони майже ніколи не проводили масові страти євреїв безпосередньо в населених пунктах, відшукували безлюдні місця за їх межами. За свідченнями очевидців, що зафіксовано в «Актах комісії з розслідування злодіянь над громадянами, вчинених німецько-фашистськими загарбниками по Миколаївській області. Квітень – листопад 1944 р.»: «У період розстрілу більшість жінок була з малими дітьми. Матері просили німецьких катів зачекати, не розстрілювати їх дітей. Німецькі кати, замість того, щоб задовольнити їх прохання, забирали у кожної жінки з рук дитину і на очах розстрілювали, а деяких дітей кидали живими до яру, де знаходилися трупи розстріляних». Після розстрілів у землю заклали вибухівку і підірвали, щоб позасипати трупи16. Як згадували свідки: «Глибокі балки були заповнені трупами догори й присипані невеликим шаром землі. Це було жахливо. Не пройшло й місяця, коли, замість чистого джерельця

15. ДАМО, ф.-Р, оп. 1, спр. 137.16. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941–1944 годах. – С. 167−168, 211; Черная книга. О злодейском по-всеместном убийстве евреев немецко-фашистскими захватчиками во временно оккупированных районах Советского Союза и в лагерях Польши во время войны 1941–1945 гг. : в 2-х т. / пер. с идиш ; сост. В. Гроссман, И. Эренбург.– Запоро-жье : Интербук, 1991. - Т. І. – С. 84−88.

202

у балці, з-під землі потекла зловонна рідина, яка вливалася в річку Інгул. Все навкруги пропахло трупами, що розкладалися»17. Тим часом, опергрупа «D» проводила рейди містом у пошуках євреїв, які не з’явилися на «реєстрацію» й уникли знищення. У звіті ортскомендатури від 31 серпня 1941 р. зазначалося: «СД за минулий тиждень стратила 230 євреїв, що не з’явилися на реєстрацію і закликали все населення Миколаєва не підкорятися німецьким військовим органам»18. У цей період окупанти навіть в офіційному листуванні ще не наважуються відкрито називати речі своїми іменами й в письмових документах фігурують слова «реєстрація» та «евакуація». За спогадами жителів міста, пункт «реєстрації» євреїв проіснував близько двох місяців. Сюди звозили євреїв, що не пройшли реєстрацію та були виявлені окупаційною владою. Відомим є такий факт: щодня євреїв, які утримувалися на кладовищі, водили до криниці на вулиці ІІ-й Інгульській, щоб вони могли набрати води. Там влаштовувалася черга за водою. Цим скористалися кілька підлітків – жителів селища Водопій. Хлопці відволікали увагу охорони, даючи можливість втекти й сховатися кільком в’язням-євреям. Імена підлітків відомі: це Ф. Бондар, М. Буртиш, А. Горовенко, М. Щербина19. Підліткам вдалося врятувати шістьох євреїв, що приречені на знищення. Місцеві жителі приносили і намагалися передати євреям їжу та воду, обминаючи охорону.

Протягом вересня тривали виявлення й арешти євреїв. Аре-штованих партіями щодня в закритих машинах підвозили до стін приміського селища Темвод і там розстрілювали біля заздалегідь підготовлених ям. Убитих і поранених закопували напівживими. Виявляли євреїв військовополонених та переміщених осіб, що зна-ходилися в спеціальному таборі в межах селища Темвод, серед біженців. Вони розстрілювалися на місці. Розстріли проводилися систематично щодня о 8 годині ранку. Херсон захопили німецькі

17. ДАМО, ф.-Р 1894, оп. 1, спр. 2, арк. 1–4.18. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни. – С. 276.19. Яхад. – 2003 г. – № 15.

203

окупанти 19 серпня 1941 р., а вже наступного дня до міста прибула зондеркоманда 11-а й 23 серпня оприлюднений її наказ:

«1. Всі євреї м. Херсона з 23 серпня поточного року з 12.00 по-винні носити на одязі єврейську зірку. Ця єврейська зірка повинна бути виготовлена з тканини й мати розмір 10 см. Цю зірку кожний єврей повинен прикріпити на лівому боці грудей та до спини […] Євреї, які не виконають наказ, будуть розстріляні.

2. Всі євреї повинні пройти реєстрацію, яка буде проводитися з 24 серпня, з 12.00 до 27 серпня до 18.00 […]. Реєстрацію проводить єврейський комітет. Вказівки комітету підлягають виконанню.

Всі гроші та цінності, які належать євреям, мають бути зданими до комітету. Євреї, котрі не виконають цей наказ, будуть розстріляні»20. Про хід виконання наказу йшлося у звіті зондеркоманди (за період від 28 серпня до 10 вересня), направленому до Берліна. У документі, зокрема, зазначалося: «Єврейське питання в його першій частині вирішене. Уже 23.08.41 р. євреям наказано носити єврейську зірку та зареєструватися. Реєстрація, згідно зі вказівками команди, проведена радою старійшин, яку створили для цієї мети. Після того, як провели виявлення та облік євреїв, вони для полегшення контролю зігнані на кілька вулиць, які ізольовані. Створення постійного єврейського житлового району не передбачається. Реєстрація дозволила вже на другий день задовольнити потреби вермахту в єврейських робочих командах. Щоденно в розпорядження надаються різні єврейські робітничі загони, чисельність яких зросла від 120 до 1 тис. чоловік в останні дні»21. Як видно з тексту документу, реєстрація євреїв у Херсоні, як і в Миколаєві, супроводжувалася їх затриманням та ізоляцією. При цьому окупанти не мали наміру створювати особливий район для проживання євреїв на зразок гетто. Це означало, що єврейське населення Херсона підлягало знищенню. Очевидно, командування зондеркоманди 11-а очікувало вказівок з боку командування

20. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни. – С. 246.21. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Укра-ины в 1941–1944 годах. – С. 63–64.

204

опергрупи «D» з цього приводу. Євреїв, як показали наступні події, використовували як заручників.

Про перших євреїв, знищених нацистами в Херсоні, повідо-млялося в оголошенні коменданта міста від 29 серпня: «Як від-плата за обрив двох ліній зв’язку, корегування російського артвог-ню, а також за таємні повідомлення про розташування особливо важливих об’єктів […], сьогодні розстріляні 100 євреїв та 10 біль-шовицьких керівників […]. Цим застерігаю, що в майбутньому за кожний новий акт саботажу будуть розстріляні 100 осіб, у тому числі 50 жінок»22. Відомості про розстріл підтверджуються в звіті зондеркоманди, про який йшлося раніше. Але в звіті вказано про страту 400 євреїв та 10 єврейок. Розбіжність у кількості страчених можна пояснити тим, що в період між 29.08 та 10.09 відбулося ще кілька акцій розстрілу заручників, або, що не менш ймовірно, ка-рателі в звітах, які відправлялися до Берліна, перебільшували кіль-кість знищених. На те, що такі випадки не поодинокі, особливо в початковий період війни, вперше звернув увагу американський дослідник У. Ширер23. Не випадковим є й те, що саме євреїв най-частіше використовували як заручників. 16 серпня 1941 р. началь-ник оперативного тилового району «Південь» видав «Інструкції про поводження з місцевим населенням», де, зокрема, говорилося: «Якщо злочинця не встановлено, то акти саботажу і диверсій необ-хідно приписувати не українцям, а євреям та росіянам і проти них слід застосовувати репресивні заходи»24.

У донесенні опергрупи «D» від 26 вересня 1941 р. зазначалося: «В поточний момент вирішується єврейське питання в Миколає-ві та Херсоні. Захоплені близько 5 тис. євреїв»25. Варто звернути увагу на те, що донесення складено після того, як більшість євреїв

22. Там же – С. 66.23. Ширер У. Крах нацистской империи / У. Ширер. – М. ; Смоленск : Олимп ; Русич, 1998. – 736 с.24. Коваль М.В. Україна у Другій світовій та Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.) / М.В. Коваль. – К. : Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – С. 166.25. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Укра-ины в 1941–1944 годах. – С. 76.

205

Миколаєва знищили (21–24 вересня) і про них у документі, оче-видно, не вважалося за потрібне навіть згадувати.

У середині вересня 1941 р. командир зондеркоманди 11-а Цапп отримав наказ від командира опергрупи «D» О. Олендорфа сто-совно знищення єврейського населення Херсона. Наведемо фраг-мент судового вироку в справі Цаппа від 26 лютого 1970 р.: «Зви-нувачуваний Цапп отримав від керівника оперативної групи “D” Олендорфа наказ убити жителів гетто Херсона – не менше 4 тис. єврейських чоловіків, жінок і дітей. Страту проведено протягом кількох днів між 16.09 та 30.09 1941 р.; нею керував звинувачений Цапп […] Жителів гетто пішки доставили до фабричного будинку на околиці Херсона. Звідти на машинах відвозили на місце страти […] Місце страти – два довгих рови глибиною приблизно 2,5 м за кілька кілометрів від міста, приблизно в 1–2 км від головного шля-ху. Євреї, яких доставляли, повинні знаходитися за вантажівками, які стояли за 300–500 м від ровів. Сама страта проводилася у двох місцях двома екзекуційними командами по 10–12 стрілків у кожній. Стрілки команд час від часу змінювалися. Члени команд підводили жертв від місця збору до місця страти групами, чисельність яких відповідала чисельності розстрілювальних команд. Євреї повинні стрибати в рів (хворих та немічних туди просто скидали) і ставати там спиною до відповідної екзекуційної команди, котра стояла на краю рову. За наказом “вогонь” їх убивали пострілами карабінів у потилицю»26. Назвати точну кількість євреїв Херсона, знищених окупантами в ході акцій масового знищення, досить складно через те, що спеціальної статистики не велося ні під час війни, ні після звільнення міста радянськими військами. У «Списку громадян м. Херсона, розстріляних німецько-фашистськими катами в період окупації», який був складений Надзвичайною Комісією безпосе-редньо після визволення (червень – серпень 1944 р.) з загально-го числа 908 жителів міста (список неповний) євреї складали 714 осіб (78,6 %)27. Члени комісії здійснювали подвірний обхід міста

26. Там же. – С. 168−169.27. Державний архів Хмельницької області (далі – ДАХО), ф.-Р 1975, оп. 1, спр. 8, арк. 165−184.

206

і фіксували дані про загиблих зі слів громадян, які вижили. Євреї в списку вказані цілими сім’ями, іноді без імен (лише прізвища). За багатьма адресами вказано кілька сімей, іноді навіть десятки сімей.

Про те, що масове знищення євреїв тривало протягом верес-ня − жовтня і проводилося досить швидкими темпами, свідчить наступний документ. У донесенні від 2 жовтня підбиваються певні підсумки: «За звітний період від євреїв звільнено міста Миколаїв та Херсон […]. З 16.09 до 30.09 страчено 22 467 євреїв та кому-ністів. Загальна кількість 35 782»28. Фельдкомендатура Микола-єва з особливим цинізмом та лицемірством звітувала до Берліна про діяльність протягом серпня – вересня таким чином: «У місті Миколаєві після вступу військ при чисельності населення близько 90 тис. мешканців мешкало близько 6 тис. євреїв. На дещо менше місто Херсон приходилася відповідна кількість євреїв. У сільській місцевості в окремих селах були великі єврейські поселення. В Миколаєві та Херсоні євреї евакуйовані СД. Намір створити гетто не міг бути здійсненим»29.

Очевидно, певна кількість євреїв у Херсоні на початок жовтня 1941 р. ще залишалася живою і використовувалася німцями на ро-ботах, що відстрочило їх знищення окупантами. У донесенні про діяльність айнзацгруп за 1–31 жовтня 1941 р. міститься інформація про розстріл євреїв у Херсоні «за активний саботаж як каральна міра»30.

Як вважає дослідник О.І. Круглов, протягом осені 1941 р. в регіоні окупантами знищені понад 13 тис. євреїв. Акції знищення проводилися силами опергрупи «D». Оперативність у їх діяльності високо оцінив Гіммлер, що перебував у Миколаєві з інспекційною

28. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Укра-ины в 1941–1944 годах – С. 67.29. Там же. – С. 67, 76, 77; Україна в другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1941–1942) : у 3-х тт./ упор. В.М. Косик. – Львів : Інститут українознавства НАН України ім. І. Крип’якевича, 1998–1999. – Т. 2. – С. 20.30. Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941–1945). – С. 168.

207

поїздкою й 5 жовтня на очах у підлеглих підвищив у званні коман-дира групи О. Олендорфа. У виступі з цієї нагоди Гіммлер підкрес-лював важливість ліквідації євреїв та утворення юденфрай (тери-торії, вільної від євреїв) та розгрому більшовизму для майбутнього заселення східних земель німецькими воїнами-селянами31.

У початковий період війни в німецькому полоні опинилася велика кількість воїнів Червоної армії. Нацисти в першу чергу намагалися виявити серед військовополонених комісарів, комуністів, а також євреїв. З цього приводу О. Олендорф у свідченнях під час Нюрнберзького процесу над військовими злочинцями зазначав: «У 1941 році, невдовзі після початку військових дій проти Росії, вступила в силу угода між начальником поліції безпеки і СД у таборах військовополонених на східному фронті. Усіх євреїв та партійних працівників необхідно видалити з таборів для військовополонених і силами айнзацкоманд знищити поза територією таборів. Наскільки мені відомо, такі дії здійснювалися протягом всієї російської кампанії»32. Є й інші свідчення. Так, у донесенні про діяльність айнзацгруп та поліції безпеки СД за жовтень 1941 р., зокрема, зафіксовано: «У міському шпиталі в Миколаєві виявлений єврей Гершко Соломон, який належав до протидесантного ударного батальйону»33. Житель Херсона М.В. Тиков свідчив: «У районі Каховки під час бою з німцями я був контужений і попав у полон […]. Спочатку нас всіх зібрали у Каховці, вишикували та відібрали євреїв, командирів та політруків, яких ставили до стінки і розстрілювали»34. Подібна ситуація типова. Влітку − восени 1941 р. євреїв виявляли і серед партизан. Свідчення про такі факти знаходимо в німецьких документах, опублікованих В. Косиком35. У донесенні начальнику СД від 2.10.1941 р. зазначалося: «У Миколаєві затримали єврея,

31. Круглов А.И. Энциклопедия Холокоста: Еврейская энциклопедия Украины / А.И. Круглов ; ред. И.М. Левитас. – К., 2000. – С. 121–122.32. Дризо Я.М. Когда грохотала война… (Документы моей биографии) / Я.М. Дризо. – Николаев : Атолл, 2004. – 105 с.33. Україна в Другій світовій війні у документах. – Т. 1. – С. 27−28.34. ДАХО, ф.-Р 1479, оп. 1, спр.7, арк. 8.35. Україна в Другій світовій війні у документах.

208

командира загону в боротьбі з парашутистами, який у бою з німецькими солдатами застрелив 43 солдата […]. Перевірка військовополонених виявила трьох євреїв, що були членами партизанської роти»36. Виявлені євреї підлягали безумовному знищенню.

Таким чином, акції масового знищення єврейського населення Миколаєва, Херсона, Вознесенська були організовані загарбника-ми протягом перших двох місяців після окупації. В ході цих акцій винищено абсолютну більшість євреїв, які мешкали в містах.

Євреїв виявляли та винищували серед військовополонених, які у великій кількості опинилися на окупованій території в почат-ковий період війни. Цими акціями окупанти демонстрували, що в південному регіоні вони не мали наміру створювати гетто, табори чи інші місця для тимчасового перебування євреїв, які підлягали тотальному винищенню.

Південь України – сільськогосподарський регіон, де в сільській місцевості проживала значна кількість єврейського населення. Події, що відбувалися в селах з перших днів нацистської окупації, розвивалися не менш трагічно, ніж у великих містах регіону. Більшість євреїв, які проживали в сільській місцевості, не мали можливості евакуюватися. Так само, як і в містах, через 1–2 тижні після захоплення села чи селища до нього прибувала опергрупа або спецкоманда й розпочиналося знищення євреїв. До акцій знищення активно прилучали українських поліцаїв та загони фольксдойче.

У селі Новий Шлях (колгосп Червона Зірка) Снігурівського району Миколаївської області, за спогадами мешканців сусідніх сіл, усім жителям населеного пункту (а це в основному, євреї), через тиждень після приходу німців наказали вийти на околицю села, де їх розстріляли біля викопаної ними ж траншеї. Пам’яткою про цю трагедію є обеліск, споруджений на місці розстрілу. Варто зазначити, що абсолютна більшість мешканців села навіть не збиралася евакуюватися до приходу окупантів, бо не знала про

36. Історія застерігає: Трофейні документи про злочини німецько-фашистських окупантів на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни : в 6-ти т. – К. : Політвидав України, 1986. – Т. 2. – С. 21.

209

антиєврейську політику нацистської Німеччини та перші факти масового знищення євреїв, що вже відбулися. Радянська преса не вважала за необхідне інформувати про це. З усіх жителів села врятувалися лише 2 сім’ї, котрі встигли виїхати до приходу окупантів37.

14 вересня 1941 р. проведено розстріл єврейського населення в одному з найбільших поселень Південної України – селищі На-гартав Березнегуватського району Миколаївської області. Євреїв зібрали в клубі для реєстрації. Там їх примусили зняти верхній одяг і партіями по 20 чоловік виводили до яру біля кладовища, де розстрілювали38. Нацисти відкрито знущалися над приреченими. За словами очевидця В. Тицького, дітей наколювали на багнети і через голови людей кидали в яр. Так знищили 865 євреїв – все єврейське населення Нагартава, яке не змогло евакуюватися39. За період нацистської окупації в Березнегуватському районі знищили 2 015 чоловік, з них 1 863 складали євреї40.

У селі Новополтавці Новобузького району Миколаївської об-ласті у вересні 1941 р. місцевих євреїв зігнали на базарну площу, після чого їх з побоями погнали на околицю села, де вчинили роз-стріл. Лише за один день знищили 875 осіб41.

Трагічний мартиролог можна продовжити: протягом вересня 1941 р. на Миколаївщині у с. Добре Баштанського району знищені 500 євреїв; у с. Єфінгар (Плющівка) Баштанського району – 519; у с. Романівка Березнегуватського району – 998; у с. Лиса Гора Первомайського району – 225; у колгоспах «Арбейт» та «Червона зірка» Снігурівського району – 600; у с. Криве Озеро (нині районний центр) – 4242. У Радіївському районі Миколаївської

37. Козирєва М.Е. Доля євреїв Миколаївщини в період фашистської окупації / М.Е. Козирєва, В.В. Щукін // Первые Запорожские еврейские чтения «Еврейское население Юга Украины» : доклады и сообщения. – Запорожье, 1997. – С. 124–125.38. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни. – Миколаїв : Квіт, 2004. – С. 277.39. Там само.40. Там само. – С. 249.41. Там само. – С. 278.42. Там само – С. 277.

210

області з перших днів окупації проводилося виявлення євреїв, яких заарештовували. «Коли зібралася перша партія заарештованих, їх під охороною під приводом відправлення на роботу до сусіднього району погнали у напрямку до с. Берізки Кривоозерського району. Не доходячи до р. Кодими, їх підігнали до ярів на території колгоспу ім. Крупської, де почали розстрілювати […]. Протягом місяця, лише у вказаному місці розстріляно 6,5 тис. чоловік, яких перед відступом німців облили бензином і спалили протягом 10 днів»43.

У держархіві Миколаївської області зберігся лист відомого письменника, фронтового кореспондента Іллі Еренбурга до голо-ви Снігурівського райвиконкому від 12 вересня 1944 р., в якому на основі показань свідків повідомлялося, що на території Ерштмай-ської сільської Ради (с. Першотравневе Снігурівського району) проведено масовий розстріл євреїв. «Жертви скинуті в колодязь, в ньому знаходяться 747 трупів»44. Це один з перших документів – свідчень подій Голокосту на Миколаївщині. Про події, які відбу-валися в цьому населеному пункті, розповідалося в миколаївській обласній газеті «Південна Правда» від 11 листопада 1944 р.: «[…] у селищі Ерштмайськ (дільниця № 8) староста наказав усім євре-ям з’явитися в клуб “на реєстрацію”. І коли люди з’явилися, клуб оточили озброєні автоматами жандарми. А гестапівські громили в цей час опечатували будинки, забивали вікна й двері. З клубу, під великим конвоєм, людей повели в степ, за півтора кілометри від села, у балку, до криниці […], роздягнувши людей догола. Фа-шисти почали криваву розправу. Знищено і скинуто в криницю 782 чоловіків, жінок і дітей. Старих, які не могли самі рухатися, та лю-дей, які лежали в Ерштмайській лікарні, німці вивезли на підводах і живими скинули в криницю»45.

На північ від с. Євгенівка (Снігурівський район Миколаївщини) в степу був великий колодязь, заповнений трупами загиблих радянських людей. Тут німецькі людоїди знищували єврейське

43. ДАМО, ф.-Р. 1002, оп. 1, спр. 19, арк. 11, 18.44. ДАМО, ф.-Р 1554, оп. 1, спр. 2. Лист І. Еренбурга голові райвиконкому, арк. 7.45. Південна Правда. –1944. – 11 листопада.

211

населення Снігурівського та Калініндорфського (сучасна Херсонська область) районів. За заявами місцевих жителів, у колодязь німці скинули понад 800 чоловік46. Наведена газетна замітка є цінною не тільки завдяки фактам, поданим у ній, але й зважаючи на те, що це єдиний матеріал про трагічну долю єврейського населення регіону, який подано в обласній газеті за 1944–1945 рр. Автором статті, І. Петренком, допущено помилку: описані події він відносить до літа 1942 р. З цим не можна погодитися. Зважаючи на те, що абсолютна більшість єврейського населення регіону знищена протягом кінця 1941 р. – початку 1942 р., видається неймовірним, щоб до літа 1942 р. на окупованій території зберігся населений пункт з великою кількістю єврейського населення, яке не було навіть зареєстрованим. Звертаючи увагу на долю євреїв селища Снігурівки, І. Петренко зазначає: «Усе єврейське населення, від сивого старика до немовляти, німці піддали поголовному знищенню. Усіх євреїв, які ще не встигли евакуюватися та захоплені ворогом, німці відправили назад за місцем проживання».

Акції знищення євреїв мали місце і на початку 1942 р., най-частіше жертвами таких акцій були євреї, яких етапували з інших місцевостей. Так, на початку січня 1942 р. до с. Червона Володи-мирівка німці пригнали етапом 750 євреїв з с. Кавказ Березнегуват-ського району. Їх розташували в конюшнях, а на ранок наступного дня розпочався розстріл, для якого скористалися двома ямами, в яких раніше випалювали вапно. До ям попередньо завезли соло-му, яку облили бензином та підпалили. Тіла розстріляних кидали у вогонь іноді напівживими. Розстріл відбувався під командуван-ням німецького коменданта Ебеля і здійснювався силами загону фольксдойче47.

Після цих подій у Південній Україні єврейські села остаточно зникли, залишившись лише фактом історії. На жаль, радянський уряд докладав зусиль до того, щоб навіть пам’ять про цю трагедію не збереглася. Лише в 1960−1961 рр. у селах Доброму, 46. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни. – С. 250.47. Південна Правда. –1944. – 11 листопада.

212

Новополтавці та Плющівці на кошти, зібрані родичами загиблих євреїв, були споруджені пам’ятники на братських могилах. У більшості згаданих населених пунктів до кінця 90-х років не було встановлено навіть пам’ятних знаків, а подекуди їх нема й сьогодні.

Євреї, яким різними шляхами вдавалося уникнути реєстрації та знищення до середини 1942 р., у разі виявлення іноді відправля-лися німцями до концтаборів. На території Миколаївської області окупанти створили кілька таких концентраційних таборів, де були з різних причин ув’язнені мирні радянські громадяни та військово-полонені. Спогади свідків та інші документи свідчать, що євреїв німці піддавали найтяжчим тортурам та знущанням.

Один з таких концтаборів розміщувався на хуторі Водокачка, що в 3-х км від залізничної станції Грейгове. Як зазначалося в зви-нувачувальному акті судового процесу над військовими злочинця-ми 1946 р., «[…] концентраційний табір типу Майданека та Освен-ціма створили в селі Грейгово поблизу Миколаєва. Системою катувань, знущань і вбивств табір перетворили в справжнє місце смерті для радянських громадян»48. Як свідчив один з ув’язнених Г.І. Костромитянин: «В’язні табору утримувалися в жахливих умо-вах, працювали вони на земляних роботах з ранку до пізньої ночі. Без усякого приводу їх морили голодом. Німці робили все можли-ве, щоб нас більше винищити». Інший в’язень концтабору С.Н. Го-луб пригадав такий епізод: «У жовтні місяці 1943 року вигнали групу євреїв, чоловік з 15, і, сильно побивши їх, примусили пір-нати у воду. Людей, які замерзали, примушували танцювати, по-тім знову били, заганяли в воду. Примушували цілуватися, а самі німці з охоронної поліції стояли осторонь та сміялися. Коли євреї вже не могли рухатися, втратили свідомість, їх відтягли від ставку і розстріляли»49.

Ще один концтабір знаходився на території Михайло-Ларин-ської сільради (Жовтневий район), в якому утримувалося у ве-ресні 1942 р. 600–800 чол. У таборі запровадили каторжний ре-жим, велика скупченість людей, тяжка, виснажлива праця, погана їжа та антисанітарні умови призвели до епідемії тифу та високої

48. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни. – С. 275.49. ДАМО, ф.-Р 10, оп. 1, спр. 137; Південна Правда. – 1946. – 11 січня.

213

смертності серед в’язнів. По відношенню до «громадян єврейсько-го походження» постійно здійснювалися тортури та побиття. Тут запроваджували особливий спосіб знущання над ними: євреїв за-прягали в підводи та використовували для перевезення вантажів, застосовували на найтяжчих роботах. На території, прилеглій до концтабору, розташовувався парк, де проводилися масові розстрі-ли в’язнів. Гестапівці з метою приховування злочинів наказували висаджувати дерева в тих місцях, де поховані розстріляні люди. Більшість ув’язнених у таборі знищили нацисти. Серед тих, хто відзначався особливою жорстокістю, поряд з німцями згадуються 2 перекладачі – Крамаленко та Гоффман (із числа фольксдойче)50. Вони приймали активну участь у знущаннях та розстрілах євре-їв. Не викликає сумніву, що число ув’язнених громадян вказано досить приблизно і в дійсності повинно перевищувати вказану цифру. Повертаючись до питання про перебування євреїв у конц-таборах на території Миколаївщини, треба зазначити, що в цьому регіоні окупантами не створювалося жодного табору спеціально для євреїв. Не можна заперечувати і те, що євреї були серед в’язнів таборів, але не могли складати більшості через те, що на момент створення основної маси концтаборів (літо 1942 р.) абсолютну більшість євреїв регіону знищили нацисти та їх поплічники. У та-борах опинилися ті євреї, яким вдалося уникнути смерті. Зрозумі-ло, що направлення євреїв до концтаборів практично не лишало їм шансу на виживання.

Фіксація місць масового знищення єврейського населення у Південній Україні розпочалася лише у 80−90-х рр. ХХ ст. У цей час встановлені пам’ятні знаки із зазначенням кількості загиблих у селах Березнегувате, оманівці, Новополтавці, Першотравневе (Ер-штмайське), на місці страти миколаївських евреїв біля с. Воскре-сенського та ін. Встановлення цих пам’ятних знаків стало свідчен-ням того, що в історичну свідомість народу України повертається пам’ять про трагічні події Голокосту.

Не можна не звернути уваги ще на одну особливість ситуації в південноукраїнському регіоні, хоча вона, до певної 50. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни. – С. 255; Південна Правда. – 1991. – 2 липня.

214

міри, є характерною для більшості окупованих українських земель. У більшості свідчень стосовно актів масового знищення акцентується увага на тому, що серед розстріляних переважали жінки, діти, старі та ін. Це цілком природно, якщо врахувати те, що на початку війни до діючої армії мобілізовано багато чоловіків, які були військовозобов’язаними. Крім того, частину кваліфікованих робітників та інженерного персоналу встигли евакуювати разом із підприємствами, багато з евакуйованих не мало можливості взяти з собою родини. Структура єврейського населення в інших окупованих країнах і навіть у західноукраїнських землях значно відрізнялася відносно більшою кількістю працездатних чоловіків. Тож, окупанти не вважали більшість єврейського населення, яка залишилася на українськїй окупованїй території, достатньо працездатною і такою, що може принести користь потребам армії. Це могло стати одним із факторів того, що нацистські загарбники не відчували особливих вагань стосовно доцільності масового знищення євреїв на окупованих українських землях. Звичайно, вказаний фактор не тільки не зменшує провини з боку окупантів та їх поплічників, навпаки, робить акти масового знищення стосовно саме цих абсолютно беззахисних людей ще більш брутальними, цинічними і нелюдськими.

На початку німецької окупації південноукраїнських земель ке-рівництвом нацистської Німеччини в складі поліцейських сил СС та СД створені спеціальні підрозділи (айнзацкоманди), основним завданням яких стало вилучення, концентрація та масове вини-щення єврейського населення. Надалі саме ці підрозділи, активно залучаючи місцевих колабораціоністів, найбільш варварськими методами знищили основну кількість євреїв, які залишилися на окупованій території.

Радянський уряд, військове командування та місцева адміністрація, маючи відомості про антисемітську політику нацистської Німеччини, не вважали за необхідне інформувати про це мирне населення ні напередодні війни, ні тоді, коли німецькі війська розпочали окупацію українських земель і перші факти масового знищення євреїв були відкрито здійснені нацистами.

215

Якби таку інформацію своєчасно довели до єврейського населення ще не окупованих територій, певна частина їх змогла б виїхати за межі територій і зберегти життя. Ні радянські урядові структури, ні місцева адміністрація не вживали спеціальних заходів евакуації єврейського населення за межі районів, які підпадали під нацистську окупацію внаслідок відступу радянських військ, євреї цілком свідомо приносилися в жертву загарбникам. Ситуація у Півднній Україні в цьому відношенні особливо критична. Більшість євреїв не змогла вчасно покинути місця проживання, зважаючи на швидкі темпи здійснення окупації нацистами в цьому регіоні. Вказане переконує в тому, що значна частина провини за великі масштаби подій Голокосту в південноукраїнському регіоні лежить на радянському режимі, який, з одного боку, не зумів організувати захист мирного населення в початковий період війни, з іншого боку, не здійснив заходів щодо мінімізації кількості потенційних жертв із числа єврейського населення.

Чисельність жертв геноциду проти єврейського населення міст Півдня України вражає. Не менш трагічною виявилась доля євре-їв, які проживали в сільській місцевості – в колишніх єврейських сільськогосподарських колоніях. Більшість з них не мали можли-вості виїхати перед початком окупації і стали жертвами каральних акцій, які проводилися протягом 1941 – початку 1942 рр. силами спеціальних підрозділів СС та СД. Наслідком цих акцій стало по-вне винищення євреїв серед сільського населення регіону, при цьо-му знищення проводилося дуже варварськими методами. Єврей-ські села та селища, історія яких у Південній Україні налічувала понад 150 років, перестали існувати.

Все це переконливо свідчить про особливий трагізм долі єв-рейського населення у південній частині рейхскомісаріату «Укра-їна». На відміну від інших окупованих територій України, у Пів-денному регіоні євреї не мали найменшої альтернативи, яка давала б їм можливість вижити. Нацистськими окупантами виявлені осо-бливий цинізм та безглузда жорстокість по відношенню до єврей-ського населення.

216

Тамара Вершицкая,директор Новогрудского историко краеведческого музея,

Новогрудского музея еврейского сопротивления (Новогрудок, Беларусь)

ПОБЕГ ИЗ НОВОГРУДСКОГО ГЕТТО В СВИДЕТЕЛЬСТВАХ, ЛИТЕРАТУРЕ, КИНО

И МУЗЕЙНОЙ ЭКСПОЗИЦИИ

История самого успешного побега за всё время нацистской ок-купации вышла из небытия во многом благодаря усилиям одного человека, принимавшего непосредственное участие в событиях. Его имя – Джек (Идель) Каган. Немногочисленные письменные свидетельства участников побега, оставленные в разные послево-енные годы, хранятся в архивах Яд Вашем и Еврейского Историче-ского Института в Варшаве (ŻIH) и, наверняка, ещё долго остава-лись бы практически неизвестными, если бы Джек Каган не начал писать свои воспоминания.

Первые свидетельства новогрудских евреев были переданы в Еврейскую историческую комиссию в Варшаве в 1946 г. Как из-вестно, 16 августа 1945 г. в Москве был подписан договор между СССР и Польшей о советско-польской границе, по которому СССР передал Польше ряд территорий, в частности Белостокскую об-ласть. В 1945–1947 гг. по разрешению Сталина многие жители до-военной Западной Беларуси выехали в Польшу. Среди них были не только поляки, но и католики-белорусы, и евреи.

Среди десятка свидетельств, оставленных новогрудскими ев-реями сразу после войны, наиболее важным документом отно-сительно строительства туннеля из гетто в Новогрудке и побега является свидетельство Сары и д-ра М. Якубович, узников ново-грудского гетто, имевшего статус трудового лагеря, которые бежа-ли через туннель 26 сентября 1943 г.1

1. Еврейский Исторический Институт (ŻIH), свидетельство № 301/1905.

217

Так как большинство эмигрантов стремились в Палестину, впоследствии в архиве Яд Вашем оказались свидетельства Дани-эля Осташинского2, Элияху Берковича3, Мордехая Мордуховича4.

История строительства туннеля и побега в данных докумен-тах является важной частью воспоминаний о пережитом во вре-мя Холокоста. Однако, несмотря на то, что в побеге участвовало около 250 человек, и более 150 из них успешно пережили войну в отряде Бельского, а после войны несколько человек создавали ки-буц и Музей борцов гетто в Израиле, письменных свидетельств не так уж много. Двое из семи ныне живущих участников строитель-ства туннеля и побега – Фаня Бродски (девичья фамилия Дунец) и Исраэль Колачек – впервые дали интервью только в 2012 г. для документального фильма о побеге, съёмки которого проходили в Новогрудке в августе 2012 г.

Можно сказать, что до конца 1990-х гг. эти свидетельства оста-вались на архивных полках. В 1998 г. в лондонском издательстве «Vallentine Mitchel» вышла книга воспоминаний двоюродных братьев Джека Кагана и Дова Коэна «Surviving the Holocaust with the Russian Jewish partisans» («Пережить Холокост с русскими ев-рейскими партизанами»), в которой побег из новогрудского гетто был впервые представлен, как уникальное явление в движении со-противления на территории оккупированной нацистами Европы. Дж. Каган – один из участников побега – рассказал о строитель-стве туннеля и побеге из гетто, дополнив свои собственные воспо-минания фактами из свидетельств других узников новогрудского гетто, совершивших побег. Книга была переведена на белорусский (1999), французский (2002), русский (2011) и немецкий (2012) языки.

В 2007 г. история побега под названием «Через туннель к ев-рейским партизанам», написанная Дж. Каганом, вышла на рус-ском и английском языках в издательстве «Юнипак», г. Минск. Это специальное издание было приурочено к открытию экспозиции,

2. Архив «Яд Вашем», Осташинский Д., свидетельство № 03/6841.3. Архив «Яд Вашем», Беркович Э., свидетельство № 03/2774.4. Архив «Яд Вашем», Мордухович М., свидетельство № 03/6300.

218

созданной в бараке, где жили узники, когда был обнаружен вход в туннель5. В 2012 г. книга была переведена на немецкий язык и издана при содействии Общества Дружбы с народами Восточной Европы в издательстве «Verlag Reinhardt Torn» на немецком и рус-ском языках.

Музей Еврейского Сопротивления, в котором представлена история побега и еврейский партизанский отряд Тувии Бельского, является частью Новогрудского историко-краеведческого музея. Это – единственный музей на территории бывшего Советского Союза, посвящённый сопротивлению евреев в годы Холокоста. В экспозициях ведущих музеев мира, посвящённых Катастрофе, представлены два акта сопротивления евреев Новогрудка. В Му-зее борцов гетто (Бейт Лохамей Ха-геттаот), Имперском военном музее в Лондоне, Музее погибшим евреям Европы в Берлине рас-сказывается о побеге через туннель из новогрудского гетто. В экс-позициях Яд Вашем, Мемориала Холокоста в Вашингтоне, Фло-ридского Музея Холокоста представлен еврейский партизанский отряд Бельского.

Эти два явления часто называют уникальными, поскольку речь идёт о самом успешном побеге на территории оккупированной на-цистами Европы и самом многочисленном еврейском партизан-ском отряде.

История Туннеля.

Гетто со статусом трудового лагеря было создано в Новогрудке на Кореличской улице в ходе второй акции массового уничтожения евреев, которая прошла 8 августа 1942 г. в гетто, находившемся на улице Пересека. Накануне акции путём раздачи новых трудо-вых удостоверений было отобрано 500–600 специалистов, которых вместе с семьями переселили из гетто на Пересеке в здание суда на Кореличскую улицу, где до этого евреи уже работали в мастерских. Таким образом, было создано второе гетто закрытого типа – тру-довой лагерь.

5. Экспозиция находится в г. Новогрудке, ул. Минская, 66.

219

Около 250 его узников, оставшихся в живых после последнего массового расстрела (7 мая 1943 г.), начали строить туннель спустя две недели после расстрела и 26 сентября 1943 г. совершили побег.

В оставленных воспоминаниях есть расхождения в количе-стве людей изначально попавших в трудовой лагерь (от 500 до 900 человек), по-разному определяется время начала строительства и длина туннеля. Сара Якубович, например, пишет, что строитель-ство началось в апреле, т. е. ещё до последней акции расстрела.

Однако все сходятся во мнении, что идея строить туннель с целью побега родилась среди тех, кто не хотел активно сопротив-ляться. Идея была принята всеми, и уже на начальном этапе, не-смотря на противоречия, было достигнуто согласие. Противники восстания согласились на строительство туннеля как на меру, ко-торая означала перенос более радикальных действий (восстание, нападение на охрану) на далёкую и неопределённую перспективу. Те, кто хотел действовать, получили возможность практически го-товиться к побегу.

Строительство туннеля требовало решения многих организа-ционных и технических вопросов. Был создан организационный комитет, который возглавил Берл Ёселевич. Среди организаторов были также председатель юденрата Даниэль Осташинский и на-чальник еврейской полиции в гетто Салек Якубович. Последний назначал людей копать туннель. Работали посменно, по два чело-века на протяжении двух часов. За день выкапывали по 2–3 ме-тра. Привлекались все мужчины, способные работать. Всего было задействовано около 50 человек из числа молодёжи. По вечерам 30–40 человек занимались транспортировкой земли на чердак.

Были определены ответственные за обеспечение орудиями труда и дополнительным продовольствием тех, кто копал. По мере возникновения проблем (недостаток воздуха в туннеле, отсутствие освещения, укрепление стен туннеля, удаление выкопанной земли и т.д.) подключались специалисты, которые их успешно решали.

Те, кто не принимал непосредственного участия в строитель-стве, были обязаны добывать дополнительную еду для тех, кто

220

копал. Об этом рассказывает в своём свидетельстве Мордехай Мордухович. Он работал на кухне, ежедневно доставляя хлеб из пекарни, находившейся в гетто на Пересеке, и воду для кухни, и имел возможность обеспечить дополнительный паёк хлеба («и масло на хлеб») для тех, кто копал туннель.

Таким образом, в строительстве туннеля было задействовано почти всё население трудового лагеря, и одной из главных про-блем, стоявших перед руководством, было сохранить всё в тайне. Кроме охраны гетто, которая состояла из местного населения, ма-стерами в мастерских были поляки и белорусы. Также, «евреев со всех сторон окружала разветвлённая сеть шпионов и за ними сле-дили на каждом шагу»6. Чтобы сохранить тайну, «было решено, что любого, кто выдаст секрет, убьют»7.

Строительство туннеля в закрытом охраняемом лагере на про-тяжении четырёх месяцев с тем, чтобы охрана ничего не заметила, проходило в условиях недоверия, когда все боялись всех, «боялись немцев, гоев и евреев. Страх, что предприятие будет открыто, со-провождал днём и ночью»8.

Кроме недоверия друг к другу, существовала ещё одна пробле-ма – неверие в саму идею возможности побега. Когда туннель был готов в начале сентября 1943 г., многие не верили в то, что смогут проползти более 200 м под землёй при высоте туннеля 70 см и ши-рине 65–70 см. «[…] были такие, кто выражал сомнение в возмож-ности побега. Одни говорили, что мы застрянем в туннеле, как в ловушке, другие думали, что нужно подождать и посмотреть, что будет дальше»9. Напряжение и разногласия были настолько вели-ки, что первая попытка побега сорвалась.

Джек Каган пишет, что первая попытка уйти через туннель не состоялась, потому что ночь была лунной, и было слишком светло. Однако Мордехай Мордухович говорит об открытом противодей-ствии всему замыслу побега евреев из Дятлова.

6. Архив «Яд Вашем», Беркович Э. свидетельство № 03/2774.7. Лейбович Х. // Pinkas Navaredok. – London, 2007.8. Архив «Яд Вашем», Мордухович М., свидетельство № 03/6300.9. Архив «Яд Вашем», Беркович Э., свидетельство № 03/2774.

221

Когда первая попытка бежать сорвалась, назначили новую дату побега – 26 сентября 1943 г. Было проведено тайное голосование, результатом которого стали 165 голосов «за» и 65 «против» (65 % и 35 %), после чего организаторы приняли решение о том, что мень-шинство должно подчиниться воле большинства. «Было решено бежать». Одновременно было принято решение «сторожить тех», кто был против побега10.

Главными условиями успеха самого побега стали его чёткая организация и твёрдость руководства.

Организаторы побега в деталях продумали:

1. Вопрос очерёдности.Все хотели быть первыми, поэтому было принято решение, что

никто не должен знать своё место в очереди. По заданию руко-водителя оргкомитета Берла Ёселевича Ицхак Розенхаус составил список всех узников. Накануне побега каждый получил клочок бу-маги с именем человека, за которым он должен был спуститься в туннель11. За порядком и соблюдением очерёдности следили два человека из оргкомитета, вооружённые пистолетами, стоявшие у входа в туннель.

2. Вооружённая охрана.Небольшое количество оружия, имевшееся в гетто, было раз-

делено на две части: для тех, кто шёл впереди и мог оказать сопро-тивление в случае, если у выхода из туннеля окажется полиция, другая часть – для тех, кто контролировал вход в туннель. В слу-чае, если полиция обнаружит происходящее в ходе самого побега, они должны были блокировать вход в туннель, чтобы те, кто уже находился внутри, могли спастись. Организаторы с оружием в ру-ках, как уже отмечалось выше, также контролировали порядок и очередность на входе в туннель.

3. Маскировочные действия, сопровождавшие побег.Было ослаблено крепление жестяных листов крыши, чтобы они

дребезжали на ветру, и устроено короткое замыкание прожектора,

10. Там же.11. Там же.

222

освещавшего территорию. За это отвечали электрики Гершон Михалевич и Аврам Раковский.

Побег начался в 8 часов вечера и длился один час. «В 8 часов вечера прожектор моргнул несколько раз и погас. Это было сигна-лом к началу побега. В 9 часов вечера в бараке была тишина. Затем началась стрельба, которая длилась полчаса, и снова наступила ти-шина. В 11.00 снова началась стрельба и вокруг в гетто забегала полиция. Были слышны их крики по-русски: “Ни единой живой души!”. До утра была снова тишина»12.

Кроме организационных проблем, организаторы побега стол-кнулись с проблемами моральными: что делать с теми, кто не мог бежать по состоянию здоровья, как, например д-р Якубович, кото-рый с трудом передвигался после того, как его подстрелил поли-цейский, или с теми, кого они не хотели брать с собой (речь шла о крещёном еврее из Вены по фамилии Мендельсон, с которым «ра-зобрались» накануне побега). Для тех, чье физическое состояние было под вопросом, была устроена пробная попытка. Идель Ка-ган, которому было неполных 14 лет, научился заново ходить по-сле ампутации отмороженных пальцев на ногах. Мысль о том, что он должен использовать этот единственный шанс, чтобы остаться в живых, заставила его подняться с нар и проползти более 200 м под землей. На пятый день, блуждая по лесу, он встретил партизан из отряда Бельского.

5 человек – Элияху Беркович; его двоюродная сестра Хая Сара Луски (Беркович), 1895 г. рождения, у которой было больное серд-це; его шурин Зисл Рейзин; Шмуэль Колачек и его сын Исраэль – в момент побега спрятались в заранее подготовленном укрытии на чердаке и оставались там в течение 8 дней. Когда лагерь перестали охранять и вывезли оборудование из мастерских, они вышли через ворота и успешно добрались до партизанского отряда Тувии Бель-ского. Исраэль Колачек сейчас живёт в Израиле. Он участвовал в съёмках фильма «Побег!» и интервью с ним было впервые записа-но для этого фильма.

12. Там же.

223

В чём уникальность побега из новогрудского гетто? Евреи, оказавшиеся в Новогрудском трудовом лагере, были обычными горожанами и жителями небольших местечек. У них были те же проблемы, с которыми сталкивались узники практически каждо-го гетто, и с которыми во все времена сталкивается любая груп-па людей, оказываясь в критической ситуации, когда стоит вопрос жизни и смерти. Решение действовать всем вместе, ради спасения всех, отличает новогрудских евреев от других известных попыток строить туннели для спасения отдельных групп (например, Дран-си, Франция).

Они оказались способными к беспрецедентной, по длитель-ности и масштабам, концентрации усилий всех, смогли всё под-чинить достижению общей цели. Участники побега вспоминали: «Все идеи были предложены людьми, у которых не было техниче-ских знаний. Всё шло от общего понимания специалистов и про-стых людей. Это просто вдохновляло их на выполнение задач»13; «Это было чудо. Всё материализовалось из ниоткуда. Была очень чёткая организация всего процесса и чётко организованная охрана. Специалисты добросовестно работали в мастерских, чтобы не вы-звать подозрений мастеров и охраны»14.

Но самое главное – они изначально сделали выбор в пользу жизни. 2/3 из общего числа бежавших уцелели во время побега, из них около 150 человек стали партизанами отряда Бельского. При-мерно треть погибла во время побега и облавы, организованной в окрестностях города на следующий день.

История строительства туннеля и побега сегодня представлена в экспозиции Музея Еврейского Сопротивления в г. Новогрудке. Экспозиция размещается в бараке, где начинался туннель. Вход в туннель был обнаружен в 2007 г., когда Новогрудский историко-краеведческий музей организовал с этой целью археологический поиск. Во время раскопок были найдены артефакты, непосред-ственно связанные с туннелем. Тогда же возникла идея проследить туннель на всём протяжении, установить выход и измерить длину

13. Архив «Яд Вашем», Осташинский Д., свидетельство № 03/6841.14. Опенгейм Ш. // Pinkas Navaredok. – London, 2007. – P. 389.

224

туннеля. Эта идея осуществилась в августе 2012 г. В Новогрудок приехали дети и внуки тех, кто строил туннель и бежал почти 70 лет назад, а также трое непосредственных участников строитель-ства и побега. Джек Каган, Рива Бернштейн и Исраэль Колачек принимали участие в съёмках документального фильма «Побег!». Исраэль участвовал в строительстве туннеля, но не бежал. Он был одним из пятерых, которые прятались в тайнике на чердаке, и зна-ет всё, что происходило после побега. Рива и Джек бежали через туннель. Причём Джек знал о туннеле всё время, пока туннель строился, а Рива узнала о нём только накануне побега. Их участие в съёмках позволило установить многие детали, которые до сих пор были неизвестны. Очень важно участие в съёмках второго и третьего поколения бывших узников новогрудского гетто. История их родителей, дедушек и бабушек, осознанно или бессознательно является частью их жизни. Совместный поиск туннеля, общение во время съёмок, недельное пребывание в Новогрудке сблизило их между собой и одновременно связало с Новогрудком, со своими корнями.

В настоящее время разрабатывается проект музеефикации тун-неля. Планируется реконструкция отдельных участков туннеля, создание сада непризнанных праведников и мемориального знака.

225

Сергей Назария,к. и. н., д. полит. н. (Кишинёв, Молдова)

ВЕЛИКАЯ ОТЕЧЕСТВЕННАЯ ВОЙНА И ХОЛОКОСТ В СОВРЕМЕННЫХ МОЛДАВСКИХ УЧЕБНИКАХ ИСТОРИИ

Общеизвестно, что история как предмет преподавания в шко-лах и вузах является не просто научно-мировоззренческой дисци-плиной, как скажем физика, химия, биология и т. д., но играет и нравственно-политическую роль в деле воспитания будущих граж-дан того или иного государства.

Перед тем, как непосредственно приступить к раскрытию в учебниках Республики Молдова после распада СССР указанных вопросов, следует сделать некоторые пояснения для немолдавско-го читателя. Дело в том, что в современной Молдове столкнулись два, в определённом смысле антагонистических, политико-идео-логических течения в деле освещения исторического прошлого и, соответственно, воспитания подрастающего поколения. Это – сто-ронники сохранения и укрепления молдавского государства, и те, которые выступают за присоединение Молдовы к Румынии или так называемые румынисты.

Первые считают Молдову равноправным и законным субъектом международных отношений, а молдаван – как отдельный самостоятельный народ, появившийся ещё до образования молдавского феодального государства в XIV в. и который в новое время образовал современную молдавскую нацию. Эти люди выступают за изучение молдавской истории как самостоятельной научной дисциплины и преподавания истории Молдавии в учебных заведениях Республики Молдова. Концептуально они стоят на позициях интернационализма и молдавского патриотизма, разделяют современные европейские демократические ценности, выступают за сотрудничество между народами и толерантность к представителям любой нации и религии. Соседние народы рассматриваются как дружественные, а национальные меньшинства, проживающие внутри страны – как составная часть многонационального народа Молдовы, как людей,

226

которые совместно с молдаванами веками строили Молдову и являются её исконными и законными гражданами.

Сторонники румынизма (румынисты) не признают молдав-ский народ (считая его частью «румынского рода»), законность молдавского государства, интерпретируя его как историческое не-доразумение, как продукт сталинизма и выступают за присоеди-нение «румынской земли» Бессарабии к «родине-матери Великой Румынии». Все соседние народы рассматриваются концепцией румынизма как «враждебные румынскому роду», а национальные меньшинства – как «пятая колона»1. Россия/СССР и многие другие соседние страны представлены исключительно в отрицательном свете, а в некоторых случаях – демонизируются. Истинной ро-диной является Румыния, всё румынское представлено исключи-тельно положительным и прогрессивным, а любая политика ког-да-либо проводившаяся румынскими элитами являлась честной и справедливой. В этом смысле, румынисты являются сторонниками изучения так называемой «истории румын» в молдавской средней и высшей школе.

Cвоей патологической ненавистью к «врагам румынского рода» особо отличается учебник по новой истории для 11 класса, авторами которого являются член-кореспондент АНМ, профессор Демир Драгнев и к. и. н., в 2005–2009 гг. депутат парламента РМ, а ныне руководитель архивного департамента республики Ион Вар-та2. С первых страниц этого учебника развёрнута усиленная про-паганда ненависти ко всему нерумынскому3.

На этом фоне вышеуказанные авторы приводят «примеры при-вилегированного положения» национальных меньшинств мас-сово колонизировавших Бессарабию4. Господа Варта и Драгнев называют «всех этих поляков, греков, армян и евреев настоящими подонками, которые загрязняют Кишинёв»5. Особую их непри-

1. Petrencu A. Basarabia în al doilea război mondial. 1940–1944 / A. Petrencu. – Chişinău, 1997. – P. 67.2. Varta I. Istoria românilor. Epoca modernă. Manual pentru clasa a XI-a de liceu / I. Varta, D. Dragnev. – Chişinău, 2002.3. Ibid. – P. 54, 55, 56, 59-61, 77, 78, 79, 83, 124-127, 124, 125.4. Ibid. – P. 117–118, 122, 151, 161–163.5. Ibid. – P. 117.

227

язнь вызывают евреи, «массово мигрировавшие из других стран в города»6. «Среди арендаторов значительную часть составляли евреи [...], контролировавшие крупные латифундии». Именно на них указано ученикам как на «эксплуататоров румынского крес-тьянства». Евреи, «жаждущие быстрого обогащения, жестоко об-ращались с крестьянами, навязывая им невыносимые условия»7.

Мы привели эти примеры из учебника по новой истории лишь для того, чтобы немолдавский читатель мог понять, в каком духе происходит «воспитание» детей в молдавской школе и с какими настроениями наши школьники приступают к изучению новейшей истории и, в частности, истории Второй мировой войны. Есте-ственно, что в одной небольшой статье невозможно рассмотреть все существующие учебники и все аспекты затронутой темы. Од-нако часть этих проблем, на примере освещения Великой Отече-ственной войны в некоторых учебниках по новейшей истории мы попытаемся осуществить.

Так, например, учебник для IX-го класса, автором которого является Г. Паладе, начинается с того, что в нём будут рассматри-ваться лишь вопросы, касающиеся развития румынского народа8. Другие народы не имеют ни малейшего значения и, к примеру, в разделах по культуре и экономике о них даже не упоминается...

На 48-й стр. читаем: «Оккупация Бессарабии и севера Буковины Советским Союзом породила тяжелейшие последствия для корен-ного населения края». А в преамбуле к теме «Румыния, Бессарабия и Транснистрия в годы второй мировой войны»9 подчёркивается, что «политический режим И. Антонеску имел военный, авторитарный характер, но являлся умеренным и толерантным в отношении оппозиции». Ниже отмечается, что «главной целью вступления Румынии в войну было освобождение оккупированных летом 1940 г. Советским Союзом территорий». А на 53–54 стр. уже гово-рится об «освобождении» Бессарабии и Буковины. На 54–55 стр.

6. Ibid. – P. 151.7. Ibid. – P. 152.8. Palade Gh. Istoria românilor. Epoca contemporană. Manual pentru clasa a IX-a / Gh. Palade. – Chişinău, 2002. – Р. 3.9. Ibid. – P. 52, 53.

228

дети узнают об «участии румынских армий (естественно „освобо-дительниц”. – С. Н.) в походе восточнее Днепра».

О развязанных «освободителями» на «освобождённых» тер-риториях терроре и геноциде – ни слова. Однако осуждаются на страницах учебника разрушения, причинённые инфраструктуре Бессарабии отступающей Красной Армией. При этом политика румынских властей оценивается исключительно положительно, и, хотя, между прочим, признаётся уничтожение около 100 тыс. евре-ев, этот факт никак не осуждается. Более того, в хвалебных тонах оценивается проводимая оккупантами в 1941–1944 гг. политика румынизации, «поддержка специалистов румынского этнического происхождения», «внедрение национальных культурных ценнос-тей». По всей видимости, истребляя сотни тысяч граждан других национальностей, Антонеску «внедрял национальные культурные ценности».

И наоборот, советское наступление оценивается как «новое за-воевание Бессарабии»10. Подробно описываются причинённые в его ходе разрушения, будто бы изгнание Гитлера было возможно иным образом. Косвенно осуждаются за это именно те, кто вое-вал с фашизмом. Отмечается, что «Советская армия начала насту-пление с целью разгрома германских войск, дислоцированных в Молдове и Буковине»11, при этом понятие «Молдова» относится исключительно к территории западнее Прута и никак не к Респу-блике Молдова.

Уже на 5-й стр. другого учебника для IX-го класса12 экспансионистская внешняя политика румынского фашистского государства оправдывается необходимостью решения «одной из острейших проблем румын – интеграции рода в единое государство», – тезис из «Mein Kampf». А на 7-й стр. ученики узнают, что «относительная бедность румын [...] порождена бесчисленными разрушительными вторжениями враждебных империй [...]. В XIX–XX вв. наиболее разрушительной силой была

10. Ibid. – P. 55–56.11. Ibid. – P. 56.12. Vizer B. Istoria contemporană a românilor. Materiale pentru clasa a IX-a / B. Vizer. – Chişinău, 1997.

229

Российская, а затем Советская империи, которые преследовали цель истребить румынскую нацию».

На этой же странице ученики узнают, что «большое количе-ство чуждых этносов [...] возросло в результате иностранных втор-жений, целью которых на протяжении веков был захват румынских земель. Данные этносы [...] оказались на румынских землях в ка-честве агентов господствующих имперских держав». На 10-й стр. г-н Визер пишет, что в городах проживали «инородцы», предста-вители «другой культуры, других традиций, других интересов, нередко враждебные автохтонному населению [...]. Именно это предопределяло подрывной характер оппозиционного и сепара-тистского движения в городах Румынии». Вот кто, оказывается, является врагом румын! И подобное тиражируется на многих стра-ницах учебника – 11, 12, 30.

«Генерал Антонеску, – по мнению автора, – является выдающейся личностью»13, а гитлеровское вторжение в СССР он оправдывает, бездоказательно повторяя гитлеровско-геббельсов-ский миф о подготовке Советского Союза к нападению на Герма-нию14. Здесь же уважаемый профессор утверждает, что «румынские и германские части освободили Бессарабию, север Буковины и ра-йон Герца». Гитлер и Антонеску представлены как освободители, и на 71-й стр. можно прочесть о том, что вели они войну против со-ветских народов с целью освобождения их из рабства. На 69-й стр. узнаём, что в годы войны население «Бессарабии и Транснистрии» уменьшилось из-за политики советского режима. О массовом тер-роре оккупантов против мирного населения и геноциде полумил-лиона евреев «освободителем» Антонеску – ни намёка. При этом, однако, достаётся Англии и США, которые, оказывается, после войны «предали» Румынию, предоставив её в полное распоряже-ние СССР15.

Данный учебник после некоторой «творческой доработки» в 2011 был переиздан в Румынии на деньги румынского

13. Ibid. – P. 66.14. Ibid. – P. 67.15. Ibid. – P. 75.

230

правительства и в настоящее время является основным для изучения «отечественной» истории для учеников IX-го класса16.

В одном из следующих учебников, на этот раз для XII-го клас-са17, сообщается, что «захват Бессарабии СССР в июне 1940 г. имел драматические последствия для автохтонного населения»18. При этом автор ни словом не осуждает политику И. Антонеску. Оправдывается и агрессия против Советского Союза, и наступле-ние румынской армии вглубь советской территории19. Геноцид ев-реев назван «антигуманным актом, выразившимся в депортации и насилии над евреями и цыганами в Транснистрии». И всё... Более всего г-н Енчу озабочен проблемами денационализации, руссифи-кации и колонизации20.

В другом учебнике для XII-го класса21, также переизданном в 2011 в соседнем государстве, для молдавских школьников22, отмечается, что имевшееся у Румынии напряжение с соседями (СССР, Венгрией, Болгарией) было вызвано исключительно их политикой23. По всей видимости, считая, что об этом ученики не проинформированы, автор сообщает им, что «приднестровские и буджакские степи были колонизированы русскими, украинцами, немцами, болгарами, которым было предоставлено по 40–50 га земли на семью»24. А на 72-й стр. они узнают, что «депортации из МАССР преследовали цель изменить этническую структуру на-селения посредством колонизации края русскими и русофонами».

В этом же контексте, автор приходит к выводу, что «установле-ние советской администрации в Бессарабии и на севере Буковины 16. Vizer B. Istoria românilor. Epoca contemporană. Material didactic pentru clasa a IX-a / B. Vizer. – Chişinău, 2011.17. Enciu N. Istoria românilor. Epoca contemporană. Manual pentru clasa a XII-a de liceu / N. Enciu. – Chişinău, 2002.18. Ibid. – P. 97.19. Ibid. – P. 104.20. Ibid. – P. 115, 116, 123, 128.21. Şişcanu I. Istoria românilor. Epoca contemporană. Manual pentru clasa a XII-a / I. Şişcanu. – Chişinău, 2001.22. Şişcanu I. Istoria românilor. Epoca contemporană. Manual pentru clasa a XII-a / I. Şişcanu. – Chişinău, 2011.23. Şişcanu I. Istoria românilor. Epoca contemporană. Manual pentru clasa a XII-a / I. Şişcanu. – Chişinău, 2001. – Р. 41–45.24. Ibid. – P. 67.

231

вызвало нескончаемую цепь страданий румынского населения [...]. В то время как молдаван отправляли в Россию [...], десятки тысяч русских и украинцев прибывали в Бессарабию, занимая ключевые посты в партии, государстве и в руководстве предприятиями»25. Г-н Шишкану поясняет, что «московские власти стремились по-средством жёстких мер, направленных против мажоритарного румынского населения, ликвидировать национальный дух»26. И далее в подобном стиле...

Косвенной реабилитацией агрессии Германии и Румынии яв-ляется и декларация об «освобождении Бессарабии и Буковины»27. Он также внушает лицеистам мысль о том, что «в ходе отступле-ния советские оккупанты осуществили массовые разрушения материальных ценностей», подробно их перечисляя28. На 84–85 страницах автор объясняет каким «счастьем» для «Бессарабии и Транснистрии» обернулось румынское правление в годы войны. Одновременно он пытается убедить читателя в искреннем стрем-лении Антонеску выйти из войны ещё в 1941 г., вводя их одновре-менно в заблуждение другим лживым утверждением о том, что «на Московской и Тегеранской конференциях было принято решение о сферах влияния США, Великобритании и Советского Союза»29.

При анализе подобного рода «учебно-методической литературы» не следует проходить мимо «научных трудов» «ве-дущего» молдавского историка румыно-националистической ори-ентации А.М. Петренко, долгие годы возглавлявшего Ассоциацию историков РМ, а в 2009 г. официально баллотировавшегося на пост президента республики. Он является автором ряда работ «моно-графического характера», рекомендованных студентам и лицеис-там, а также учебников по всеобщей истории новейшего времени.

В книгах и учебниках Петренко содержатся десятки и сотни «безосновательных утверждений и неточностей». Вначале укажем лишь на некоторые из этих кричащих несуразностей из одного его

25. Ibid. – P. 80.26. Ibid. – P. 95.27. Ibid. – P. 83–84, 87.28. Ibid. – P. 84.29. Ibid. – P. 87.

232

учебника для русских школ30. Правда, большинство из них слиш-ком уж примитивно безграмотны. Так, на 58 странице этой книж-ки можно прочесть, что «во второй половине 30-х годов возникает ещё один очаг войны – на этот раз в Европе». Уважаемому профес-сору и в голову не приходит, что очаг Второй мировой войны воз-ник в Европе ещё в первой половине 30-х гг., вскоре после прихода Гитлера к власти и об этом должны знать не только школьники, но также и доктора-профессоры, которые пишут для них «учебники».

Там же узнаём, что «в 1938 г. Гитлер потребовал от прави-тельства Чехословакии возвращения Судетской территории». Во-первых, он «не потребовал возвращения», а её аннексии, т.к. даже Гитлер знал, что Судетская область (а не «территория») никогда не была в составе Германии; а во-вторых, и г-ну Петренко также следовало бы знать об этих вещах, ведь он профессор новейшей всеобщей истории. Необходимо было бы знать и о том, что совет-ско-германский пакт от 23 августа 1939 г. не имел характера «со-юзнического договора»31. Во всяком случае, читая внимательно до-кумент, не найдём даже намёка на союз. На 63-й странице узнаём, что «во Второй мировой войне произошёл коренной поворот». Гос-подин Петренко так и не понял, что «повороты» совершали каруцы Антонеску, а в ходе войны произошёл «коренной перелом».

На странице 68 именитый историк открывает нам неразумным сенсационную новость: «Войска нацистской Германии […] оккупировали […] восточные области Российской Федерации». Т.е. – дальневосточные? Феноменально!!! Выходит, что танки Гудериана наступали не только с Запада, но и из Манчжурии… Вызывает сомнение, что автор хотя бы читает то, что пишет! На той же несчастной 68-й странице допускается ещё одна нелепость: «Победа способствовала созданию антигитлеровской коалиции». Г-ну профессору, «спасителю отечества» и обожателю друга Гитлера Антонеску, следовало бы знать, что к этому времени коалиция уже была создана, а победа лишь консолидировала её. На

30. Петренко А.М. Всеобщая история. 1918–2001 : учебник для IX класса / А.М. Петренко. – Ştiinţa, 2001.31. Там же. – С. 60.

233

одной странице машинописного текста допускаются 4–5 ошибок! И так во всех его «бестселлерах».

Этого столь «известного» профессора можно сравнить с самой матушкой-императрицей Екатериной Первой, которая в слове из трёх букв делала четыре ошибки: «ещё – исчо». Мы уж умалчива-ем о том, что столь «маститый учёный», даже став профессором, не знает о «линии Керзона»32, о «Ленд-Лизе»33, не понимает истори-ческую терминологию и многое чего ещё. Благодаря нашей, когда-то оказанной ему бескорыстной гуманитарной помощи, однажды исправив некоторые ошибки, он повторяет их в следующих изда-ниях. Это совсем простые вещи, однако преодолеть их уважаемый профессор, по всей видимости, не в состоянии.

В «исторических трудах» указанного автора присутствует мол-чаливое одобрение лозунгов типа: «Да здравствуют наши союзни-ки и великий вождь Германии Адольф Гитлер!»34, «Да здравствует румынская и немецкая армии!», «Да здравствует король Михай и канцлер Гитлер!», «Долой жидов и коммунистов!»35. В этих рабо-тах предпринята попытка обелить политику румынской админи-страции в оккупированных провинциях в 1941–1944 гг. и, в первую очередь, по отношению к нашим согражданам еврейской нацио-нальности (хотя тут же оговоримся, что насилию и убийствам были подвергнуты далеко не только евреи).

Партизаны, боровшиеся с фашизмом (и защищавшие «жи-дов») квалифицируются не иначе как террористы36, национальные меньшинства названы «пятой колонной»37, утверждается, что «ре-жим Антонеску являлся современной (читай: цивилизованной. –

32. Petrencu A. Istoria universală contemporană. 1914–1999. Manual pentru clasa a IX-a / A. Petrencu. – Chişinău, 1999. – Р. 88.33. Ibid. – P. 185; Petrencu A. Istorie universală. Epoca contemporană / A. Petrencu. – Chişinău, 1995. – Р. 50.34. Petrencu A. România şi Basarabia în anii celui de-al doilea război mondial / A. Petrencu. – Chişinău, 1999. – Р. 59.35. Ibid. – P. 63; Petrencu A. Basarabia în al doilea război mondial. 1940–1944. – Р. 92.36. Petrencu A. România şi Basarabia în anii celui de-al doilea război mondial. – Р. 49, 70; Petrencu A. Basarabia în al doilea război mondial. 1940–1944. – Р. 98, 99.37. Petrencu A. Basarabia în al doilea război mondial. 1940–1944. – Р. 60.

234

С. Н.) диктатурой, толерантной по отношению к демократической оппозиции»38.

Более того, наш «самый проевропейский профессор» дошёл до откровенного оправдания Холокоста, в ходе которого румынскими фашистскими властями было истреблено более полумиллиона ев-реев. «Речь шла о, – утверждает А. Петренко, приводя следующие “неотразимые доводы”, – a) румынофобском поведении и других антирумынских фактах многих иудео-коммунистических груп-пировок во время советской оккупации Бессарабии; b) действиях многих из них во время большевистского господства в Бессарабии (июнь 1940 – июль 1941 гг.), когда они полностью ангажировались в дело советизации этой румынской провинции; c) поведении мно-гих из них во время военных действий в июне – июле 1941 г., т. е. откровенном вооружённом сопротивлении, оказанном военным силам Держав Оси»39. Как видим, Петренко механически воспро-изводит всю нацистскую «систему аргументов» по оправданию массового уничтожения мирного населения. Будто бы женщины, дети и старики оказывали «откровенное вооружённое сопротивле-ние военным силам Держав Оси»…

Власовцев – этих русских нацистов и предателей – наш «объективный и нетенденциозный историк»40 называет в одной из своих работ (содержащей более 70 фактологических ошибок и множество концептуальных несуразностей, однако признанной «книгой 1995 года» в Румынии41 не иначе как «освободительной армией»42, игнорируя тот факт, что они совершили тягчайшие

38. Ibid. – P. 395; Petrencu A. România şi Basarabia în anii celui de-al doilea război mondial. – Р. 31.39. Petrencu A. Basarabia în al doilea război mondial. 1940–1944. – Р. 163.40. Именно так именует себя сам г-н Петренко, правда при этом ни разу не упоминает, что много лет возглавляемая им «Ассоциация историков Республики Молдова» ежегодно получала от румынского правительства десятки тысяч дол-ларов, а сам «непримиримый борец с коррупцией» выступает за ликвидацию независимого молдавского государства и его присоединение к Румынии. Только в 2006 г. сумма этих субсидий на «объективные и нетенденциозные» исследова-ния почти достигла $ 94 тыс. – см.: Moldova Suverană. – 2007, 15 martie.41. Petrencu A. Istorie universală. Epoca contemporană / А. Petrencu. – Chişinău, 1995.42. Ibid. – P. 30–31.

235

преступления не только против своего народа, но и участвовали в карательных экспедициях против польского, чешского, француз-ского и других народов. Более того, на советско-германском фрон-те эти изверги не воевали, т.к. гитлеровцы не доверяли им, а были использованы на Западном фронте в борьбе с англо-американцами. По всей видимости, этим «защищали европейскую демократию»?! В странах Западной Европы после войны подобные Власову «ге-рои» были осуждены и приговорены к различным срокам заклю-чения, а многие – к высшей мере через повешение, как, например, Квислинг в Норвегии или Лаваль во Франции.

Однако, в заключение следует отметить, что далеко не все мол-давские учебники идеологически основаны на националистичес-кой, ксенофобской концепции. Во-первых, это учебники по новей-шей истории зарубежных стран, автором которых является Ваш покорный слуга43.

Во-вторых, в 2006 г. вышли учебники по новейшей истории, написанные группой авторов на основе т. н. «интегрированной» концепции истории44. В них исторические события описаны и проанализированы с позиций интернационализма и толерантнос-ти, акценты направлены на сотрудничество между народами. То отрицательное, что было в их отношениях находит своё объяснение в политике элит, несущих главную ответственность за то зло, что имело место в действительности.

43. Nazaria S. Istoria universală contemporană (1914–1999). Manual pentru clasa a IX-a / S. Nazaria. – Chişinău, 1999; Nazaria S. Istoria universală contemporană (1914–2001). Manual pentru clasa a XII-a de liceu / S. Nazaria. – Chişinău, 2001; Caşu I. Istoria universală contemporană (1918–2002). Manual pentru clasa a IX-a. Ediţia a patra completată şi corijată / I. Caşu, S. Nazaria. – Chişinău, 2002; Назария С. Новейшая история зарубежных стран (1914–2002) : учебник для IX-го класса / С. Назария. – Chişinău, 2002; Назария С. Новейшая история зарубежных стран (1914–2002) : Учебник для XII-го класса / С. Назария. – Chişinău, 2002.44. Nazaria S. Istorie. Epoca contemporană. Manual pentru clasa a IX-a / S. Nazaria, A. Roman, M. Srînceană, S. Raţa, L. Barbus, A. Dumbravă. – Chişinău, 2006; Nazaria S. Istorie. Epoca contemporană. Manual pentru clasa a XII-a / S. Nazaria, A. Roman, M. Srînceană, S. Raţa, L. Barbus, A. Dumbravă. – Chişinău, 2006; На-зария С. История. Новейшее время :Учебник для IX-го класса / С. Назария, А. Роман, М. Спрынчанэ, С. Раца, Л. Барбус, А. Дубровский. – Chişinău, 2006; Назария С. История. Новейшее время : Учебник для XII-го класса / С. Назария, А. Роман, М. Спрынчанэ, С. Раца, Л. Барбус, А. Дубровский. – Chişinău, 2006.

236

Великая Отечественная война представлена на страницах этих учебников как героическая борьба всех народов СССР за свою свободу и свободу других стран и народов. Победа над фашизмом представлена как величайшее совместное достижение народов мира, в первую очередь СССР, США и Великобритании, при этом ненавязчиво подчёркивается решающий вклад Советского Союза в победу над гитлеровской Германией. Отдельно раскрывается вклад выходцев из Молдавии в общую победу над злейшим вра-гом человечества, при этом подчёркивается, что именно победа над фашизмом и освобождение нашей республики от нацистских поработителей сделало возможным послевоенный многогранный расцвет её экономики и культуры, а в последствие и появление не-зависимого молдавского государства на карте Европы.

Но, к сожалению, с 2011 г. эти учебники, прошедшие в своё время экспертизу Совета Европы, официально запрещены ми-нистерством просвещения РМ для использования в молдавских школах. Целью данной «образовательной политики» является пе-ресмотр итогов Второй мировой войны и ликвидация независи-мого Молдавского государства, посредством его присоединения к «Великой Румынии». А для достижения данной цели, необходима реабилитация румынских военных преступников и представление их в роли «национальных героев», «борцов за дело румынизма» и «объединителей румынского рода». Естественно, все несогласные с подобной точкой зрения объявляются «врагами румынского народа».

237

Сергей Шпагин,ст. преподаватель Южного федерального университета, глава Ростовского отделения Научно-просветительского

центра «Холокост» (Ростов-на-Дону, Россия)

ПРОБЛЕМЫ МЕМОРИАЛИЗАЦИИ ЖЕРТВ ХОЛОКОСТА В КОНТЕКСТЕ СОХРАНЕНИЯ ПАМЯТИ ЖЕРТВ

ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ (НА ПРИМЕРЕ ТРАГЕДИИ ЗМИЁВСКОЙ БАЛКИ В РОСТОВЕ-НА-ДОНУ)

Ростов-на-Дону занимает особое место в истории Вели-кой Отечественной войны1, оккупации2 и Холокоста3. Именно здесь Красная Армия остановила вермахт, но не смогла закрепить успех4. В результате город был дважды оккупирован, а серьезную победу заслонила сдача города, позже – жестокие, но успешные бои на Миус-фронте5.

1. Общую информацию о Ростове-на-Дону в годы Великой Отечественной войны см. на официальном сайте Администрации города: Афанасенко В.И. Ростов-на-Дону в годы Великой Отечественной войны / В.И. Афанасенко. – Режим доступа: http://www.donland.ru/Default.aspx?pageid=90852 (название с экрана). Справочную информацию по истории Ростовской области в годы войны см.: Ростовская область в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг. : энци-клопедический словарь-справочник. – Ростов-на-Дону : Южный рубеж; Память-Поиск, 2010. – 479 с. 2. Смирнов В.В. Ростов под тенью свастики / В.В. Смирнов. – Ростов-на-Дону : Книга, 2006. 3. Одна из первых работ по Холокосту, вышедшая в Ростове-на-Дону лишь намечала проблему регионального аспекта в общем контексте истории Холоко-ста. См.: Шпагин С.А. Основные проблемы Холокоста / С.А. Шпагин //Проблемы истории. – Ростов-на-Дону : Логос, 1996. – Вып. 3 – С.81–84. На сегодняшний момент наиболее полно история Холокоста на Дону представлена в работах краеведа Е.В. Мовшовича. См. последнее издание: Мовшович Е.В. Очерки исто-рии евреев на Дону / Е.В. Мовшович. – Ростов-на-Дону : Книга, 2011. 4. Ситников А. Первый урок «русского» для фельдмаршала фон Клейста / А. Ситников //Свободная пресса. – 20 ноября 2011. – Режим доступа: http://svpressa.ru/society/article/50033/ (название с экрана).5. См.: Миус-фронт в Великой Отечественной войне: 1941/1942 гг. 1943 г. / Г. Ма-тишов, В.И. Афанасенко, Е.Ф. Кринко. – Ростов-на-Дону : Изд-во ЮНЦ РАН, 2010.

238

Для жителей города это были «третьи» немцы. Воспомина-ния о мягкости немецкой оккупации Дона в 1918 году притупи-ли бдительность ростовчан, тем более что и в 1941 году жители еще не успели на себе в полной мере ощутить жестокость «новых немцев»6.

В свою очередь, память немецкого командования о поражении и, возможно, информация об отношении советских властей к эт-ническим немцам не только Поволжья, но и Дона, способствовали жестокостям оккупационного режима по отношению к захвачен-ным раненым и пленным военнослужащим, гражданскому населе-нию в целом7.

В Ростове-на-Дону между двумя оккупациями скопилось зна-чительное количество еврейского населения – местные жители, беженцы из западных областей СССР, включая присоединенные

6. Для историков и краеведов этот факт никогда не вызывал сомнения. Автор данной статьи сталкивался с подобным утверждением при опросах переживших оккупации города. Но упоминание об этой региональной особенности Холоко-ста на фактически первой в России международной конференции по Холокосту, проводившейся Центром «Холокост» в Москве 6–8 апреля 1994 г. вызвало эмоциональную реакцию. Данное упоминание важно в контексте эволюции по-нимания не совпадения памяти непосредственных участников событий и иссле-дователей, придерживающихся собственного взгляда на целостность трактовки событий Холокоста и, соответственно, формулы памяти о нем. Нам не кажется, что данный факт может бросить тень на память жертв Холокоста.7. Возможность увязки депортации немцев Поволжья с усилением репрессий в отношении гражданского населения на оккупированных территориях СССР прозвучала относительно недавно. Применительно к региону, упоминание о такой возможности прозвучала в выступлении проф. И.А. Альтмана в одном из выступлений в Ростове-на-Дону именно с целью подчеркнуть региональ-ную специфику Дона в истории Холокоста. Автору данной статьи приходилось работать в Государственном архиве Ростовской области (ГАРО) с документами, относящимися к 1915 году. Тогда в ответ на репрессии в отношении интерниро-ванных немецкими властями подданных Российской империи, власти Области войска Донского провели репрессивные меры в отношении немецких поселен-цев на Дону.

239

накануне нападения Германии территории8. Это важный аспект для понимания и масштаба последующей трагедии, и хода сегод-няшней ситуации, принявшей характер международного скандала. Напомним, речь идет о снятии мемориальной доски с упоминани-ем количества уничтоженных в Змиёвской балке евреев и термина Холокост на фронтоне «Мемориального комплекса памяти жертв фашизма в Змиёвской балке 1942 года».

В 1941 г. основными жертвами Холокоста стали евреи Таган-рога, уничтожавшиеся с 29 октября на Петрушиной косе. Ростов-на-Дону под оккупацией ноября 1941 г. пробыл всего неделю (с 21 по 29) и жертвы гражданского населения, включая евреев, не были столь значительными, как в период последующей оккупации с 22 июля 1942 по 14 февраля 1943 г.9

Массовые акции уничтожения в Змиёвской балке начались с подготовки больших ям, вырытых военнопленными 5–6 августа 1942 г., ставших и первыми жертвами оккупантов. Акции начина-ются 9 августа, а пик уничтожения гражданского населения, пре-имущественно евреев, пришелся на 11–12 августа.

То, что основная часть жертв оккупантов и их пособников – евреи, не вызывало сомнения ни у местного населения, ни у руководства страны. Именно события в Змиёвской балке стали отправной точкой для международного признания факта

8. Факт наличия среди беженцев, оказавшихся на территории Ростовской об-ласти, определенного количества евреев подвергался сомнению в ходе извест-ного судебного процесса по ситуации с заменой памятной доски на Мемориале в Змиёвской балке. Это помогло высветить наличие новой проблемы, важной и для региона – проблемы эвакуации. Поскольку Ростов-на-Дону являлся транс-портным узлом и центром продовольственного сырья и промышленной продук-ции военного значения, проблема эвакуации и беженцев приобретает важное исследовательское значение. Первые результаты исследования на данную тему уже были представлены в докладах К. Фефермана.9. И тем не менее, зверства оккупантов в отношении евреев в этот период документально зафиксированы. См.: Документы обвиняют. Холокост: свиде-тельства Красной Армии / составитель Ф.Д. Свердлов. – М. : НПЦ «Холокост», 1996. – С.81–87.

240

уничтожения советских евреев – об этом писал Илья Эренбург10, об этом говорилось в различных документах советского правительства11.

Но именно с трагедии Змиёвской балки начинается процесс трансформации Холокоста как массового уничтожения именно ев-реев, в убийства мирных советских граждан. Смещение советским руководством в своих официальных заявлениях акцента с еврей-ского характера жертв советских граждан, уничтожавшихся окку-пантами в контексте тогдашней антисемитской пропаганды наци-стов и их пособников, выглядело вполне логичным.

Что примечательно, сегодня выше упомянутый сборник доку-ментов некоторыми россиянами оценивается как образец военной пропаганды: «Вообще-то такие книжечки расцениваются как про-воцирование солдат на жестокость и нарушение правил ведения войны, что есть реальным военным преступлением»12.

В конкретных исторических условиях, замена слова «евреи» в публичных текстах и официальных сообщениях словосочетанием «мирные советские граждане» отвечало логике мобилизационной политики руководства СССР, ориентированной на превращение страны в единый военный лагерь.

С учетом ориентации нацистской пропаганды и практики, направленной на использование межнациональных противоречий для борьбы против СССР, было логичней представлять в качестве героев и жертв оккупантов гражданское население в качестве единой общности – «мирных советских граждан», не выделяя их

10. Ростов на Дону / подготовил к печати И. Эренбург //Черная книга о злодей-ском повсеместном убийстве евреев немецко-фашистскими захватчиками во временно оккупированных районах Советского Союза и в лагерях Польши во время войны 1941–1945 гг. / под редакцией В. Гроссмана, И. Эренбурга. – Виль-нюс : ЙАД, 1993. – С.196–197.11. См.: Зверства, грабежи и насилия немецко-фашистских захватчиков. – М. : ОГИЗ, 1942.12. Зверства, грабежи и насилия немецко-фашистских захватчиков. – Режим до-ступа: http://rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=2920627 (название с экрана).

241

этничность, особенно евреев13. Такой подход окрашивал характер войны в борьбу идеологий – нацизму противопоставлялся народный строй – советский, он же и социалистический. Соответственно, Отечество, которое требовалось защищать, носило не этно-национальный, а народно-эпический характер: советский строй, народный в смысле единой социальной базы, а не титульной нации и тем более, никак не связанный с политическим режимом и евреями.

Целый ряд конкретных обстоятельств военного времени спо-собствовал эффективности антисемитской пропаганды нацистов. Цель нападения Германии идеологически обосновывалась необ-ходимостью освобождения русского населения России от «жидо-большевизма». Естественно, в этих условиях делать акцент на ев-рейской тематике было для тогдашнего руководства СССР крайне опасно.

Сложная ситуация на фронте и в тылу требовала ведения ин-формационно-пропагандистской работы, направленной, прежде всего, на героизацию и самопожертвование всего советского на-рода. Акцент на советских евреях, как исключительной жертве на-цизма, не вписывался в такую идеологическую концепцию.

Тем не менее, на всех уровнях вертикали военной и граждан-ской власти, в сознании населения как на оккупированной, так и не оккупированной частях СССР, уже складывалось представление о ярко выраженной тенденции в политике оккупантов, направлен-ной на тотальное уничтожение именно евреев.

Поэтому в ходе фиксации ущерба, нанесенного оккупантами, фиксировавшегося непосредственно после освобождения конкрет-

13. См. на эту тему: Шпагин С.А. Реакция на Холокост советского еврейского политического деятеля Ем. Ярославского (М.И. Губельмана) / С.А. Шпагин // Хо-локост : выпуск 8: Материалы Двенадцатой Ежегодной международной междис-циплинарной конференции по иудаике. – М. : Сэфер, 2005. – С.75–83.

242

ных территорий СССР, часто делался акцент именно на еврейском характере жертв14.

С началом войны вырабатывалась определенная иерархия на-родов СССР, ставших жертвой не столько других государств – Гер-мании и её союзников, сколько идеологии ненависти к славянам, другим народам СССР и Европы, советскому строю, называвшей-ся тогда термином «фашизм», хотя более точным является понятие «нацизм». К окончанию войны в этой иерархии закрепилось гла-венствующее положение именно русского народа, как народа, при-нявшего на себя основной удар нацизма (фашизма) и сыгравшего руководящую роль в Победе.

Данная конструкция не исключала, а наоборот, включала под-робное упоминание о заслугах всех других народов СССР в борьбе с нацизмом. Естественно, с учетом политической конъюнктуры в отношении депортированных и не вполне лояльных народов.

Главным же при таком подходе был акцент на героике совет-ского народа. Трагедия всех народов СССР была идеологически, то есть качественно и «количественно» одинаковой. Качественно – это значит, что Победа и все, что было в её тени – «одна на всех», словно адаптируя лозунг «Россия единая и неделимая» к идеоло-геме, а не к территории. Количественно – статус жертв по отноше-нию к мотивации захватчиков должен был быть одинаков – мир-ные граждане советского государства. Никто не мог пострадать больше именно по мотивам, выходившим за рамки очерченного понятия Отечественной войны и связанной с этим понятием кате-гории «мирные советские граждане».

Для понимания сегодняшних проблем сохранения памяти о Холокосте, все большее значение имеет понимание характера Второй мировой войны и сопутствующих ей процессов – специфических региональных конфликтов, гражданских и социальных разногласий, межэтнических и конфессиональных

14. См. документы, относящиеся к уничтожению евреев Ростова-на-Дону в пе-риод недельной оккупации в 1941 г., составленные военными РККА: Документы обвиняют. Холокост : свидетельства Красной Армии / составитель Ф.Д. Сверд-лов. – М. : Центр «Холокост», 1996. – С.81–87.

243

противоречий. Немаловажную роль играют и дискуссии о роли Сталина.

В очень серьезном исследовании о разноголосице оценок во-йны и сопутствующих процессов, известный историк Владислав Гриневич пишет: «Вторая мировая (Великая Отечественная) как историческое событие, и как исторический образ, миф-символ, продолжает играть сущностную роль в духовной и политической жизни социума, остается неотъемлемой частью его исторической памяти»15.

В ситуации вокруг Змиёвской балки оценки событий и формы сохранения памяти о них как раз и стали центральными. Иными словами, концепциям о войне 1941–1945 как мифе о войне Отечественной, сегодня противопоставляется концепция о Холокосте как мифе.

Анализ дискуссий о характере конфликтов и событий ХХ века не входит в задачу данной публикации16.

Что касается анализа взаимосвязи форм и методов сохранения памяти об этих взаимосвязанных для социума постсоветских госу-дарств феноменов – Великой Отечественной войны и Холокоста, то неизбежным будет понимание их прошлого, и памяти о них как памяти в тени Отечества.

И эта память об утерянном Отечестве, как в России, так и для части социума постсоветского смыслового пространства будет действительно играть достаточно важную роль, естественно, пре-вращаясь в мифологему, как это и положено сакральному событию

15. Гриневич В. Неприборкане рiзноголосся: Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні, 1939 – червень 1941 рр./ В. Гриневич. – Київ – Дніпропетровськ : Видавництво «Ліра», 2012. – С. 9.16. Автору данной публикации уже приходилось принимать участие в дискусси-ях на эту тему в ходе международных конференций, организованных Центром «Ткума». В данном случае упор делается на новый аспект – систематизирован-ное противопоставление концепции Отечественная война – это миф, концепции, согласно которой Холокост – это миф. Соответственно, Холокост в Змиёвской балке – это миф, которым подменяется уничтожение мирных советских граждан, а вовсе не евреев.

244

типа войны и Холокоста и даже целому целостному, тотальному отрезку истории миллионов людей.

Парадокс заключается в том, что с точки зрения эволюции формулы памяти о Холокосте, она неизбежно будет также развиваться в тени советского Отечества. Для советских евреев СССР действительно стал им. Для кого-то физическим местом, для кого-то метафорой, для кого-то нелюбимым, но Отечеством. И созданное еврейское государство, сохраняя память о Холокосте, память об исчезнувшем межвоенном еврейском мире Европы, будет воспроизводить память об этом Отечестве ассимилированного и советизированного восточноевропейского еврейства. Но для центральной и западной Европы это утверждение вряд ли подходит. Соответственно, если отмеченные тенденции будут развиваться, сохранение памяти о жертвах Холокоста, что не равно памяти о Холокосте, будет развиваться в тени Отечества. Бабьи яры Европы – это некогда физическое, а теперь мифологизированное Отечество евреев диаспоры и Государства Израиль. А это означает, что Отечеством станет та часть Европы, где евреи уничтожались. И здесь неизбежно «сопротивление материала» – исторической памяти неевреев, непонимание евреев и неевреев, чьи семьи не затронул Холокост непосредственно. Вот это и показали события в Ростове-на-Дону в августе 2012 г.

Иными словами, условная монополия евреев и политиков ев-роатлантической зоны разрушена. Перед нами не копирование западных образцов ревизионизма и отрицания Холокоста, а фор-мирование нового дискурса. В проблемное поле истории, памяти, ритуалов и инструментального набора из сферы Холокоста вклю-чились профессионалы и значительная часть социума новой Рос-сии. Не замечать, не учитывать, тем более препятствовать этому абсолютно бессмысленно. Это новая тенденция, достаточно се-рьезная и долговременная.

Поэтому, без некоторого отстранения от событий августа 2012 г. в Ростове-на-Дону, связанных с многоплановыми меропри-ятиями, посвященными 70-летию трагедии Змиёвской балки, их

245

непосредственным участникам, тем более лицам, не владеющим всем объемом информации, понять глубинный смысл прошедших сдвигов сложно. К тому же сами события развивались на основе прежних знаний и, отчасти, стереотипов.

Понятно, что в традиционную концепцию истории и мифоло-гему Отечественной войны, её пантеона и мартиролога Холокост как катастрофа любого отдельно стоящего народа, а тем более ев-рейского, не вписывался. Жертва могла быть представителем со-ветской и/или социалистической общности. Население оккупи-рованных территорий – это население европейской части СССР. Даже если это гражданское население и было полиэтническим, многонациональным, оно проживало на исторически славянских территориях. Три балтийских республики СССР, тем более Каре-ло-Финская ССР и многонациональный состав РККА в этом смыс-ле – отдельная история.

Становление мемориализации жертв Великой Отечественной войны непосредственно после выхода за государственную границу СССР и окончания Второй мировой войны также носило направ-ленность не в пользу акцентирования внимания к потерям среди мирного населения, дифференцированного по этническому соста-ву. Масштаб потерь среди мирного населения объективно требовал понимания причин и меры ответственности государства, режима и руководства на персональном уровне за такие масштабные потери.

Поэтому акцент в пропаганде и политике делался на героизм советского народа, огромные жертвы страны, советского народа в целом. Исключение могло делаться советским республикам, тер-риториально пострадавшим от террора оккупантов в наибольшей степени. То есть, УССР и БССР как субъекты СССР территориаль-но оказались дольше других под оккупацией, поэтому и понесли значительные потери среди мирного населения. Помимо прочего, такой подход снимал с повестки дня две важные в контексте Хо-локоста проблемы – именно еврейские жертвы, включая трагедию Бабьего Яра на территории бывшей черты еврейской оседлости, и проблему коллаборационизма.

246

Что касается общего и не дифференцированного по этническо-му составу количества жертв, то цифра 20 миллионов погибших во Второй мировой войне активно использовалась как политиче-ский инструмент давления на политических оппонентов в пери-од Холодной войны. То есть, до появления понятия «индустрия Холокоста».

На государственном уровне понимание и собственно политика мемориализации героев и жертв советского народа начинает фор-мироваться с 1965 г., с 20-летия Победы СССР в Великой Отече-ственной войне.

Через 10 лет, руководство страны инициирует более масштаб-ные мероприятия, посвященные Победе, в тени которой невольно формируется представление и о трагедии народа, дифференцируе-мого уже по разным категориям: военнопленные, узники лагерей, малолетние узники и дети, ветераны тыла, депортированные на-роды и жертвы Холокоста.

Закономерно, что в 1975 г. трагедия Змиёвской балки получает официальное закрепление в форме объекта регионального значе-ния «Мемориальный комплекс памяти жертв фашизма в Змиев-ской балке 1942 г.»17

В последующие годы две формулы памяти о жертвах приме-нительно с символической и ритуальной ролью территории Зми-ёвской балки и собственно Мемориала сосуществовали достаточ-но мирно. Мемориал – территория с памятником и вечным огнем, траурный зал – были востребованы в ходе официальных меропри-ятий, связанных, прежде всего, с общими датами истории Великой Отечественной войны, но событийно не связанными с акциями уничтожения в августе 1942 г.

Первый серьезный сдвиг в плане идентификации событий ав-густа 1942 г. и, соответственно, попытка увязать Мемориал в Зми-ёвской балке с уничтожением преимущественно евреев, можно от-нести к 1992 г. К 50-летию трагедии, на студии «Донтелефильм»

17. Паспорт объекта культурного наследия регионального значения «Мемори-альный комплекс памяти жертв фашизма в Змиевской балке 1942 г.». – Ростов-на-Дону, 2010. – 6 с.

247

был снят 28-минутный документальный видеофильм «Свободно от евреев». Автор сценария и режиссер Ю. Калугин, оператор Э. Кечеджиян, директор картины В. Данилов18. Фактически, это был один из первых фильмов, основанных исключительно на доку-ментах, в том числе закрытых для исследователей сегодня, посвя-щенный теме Холокоста, хотя этот термин в нем не использовался.

Тем не менее, круглая дата, показ фильма по Ростовскому теле-видению, не вызвал последующего закрепления темы Холокоста в Змиёвской балке. Соответственно, официальные мероприятия и практика мемориализации не отражали специфики места трагедии и тем более Мемориала как связанного с трагедией советских ев-реев. Не проявляла соответствующих инициатив и возродившаяся еврейская община Ростова-на-Дону.

Вновь эта тема прозвучала в ходе Международного симпози-ума «Уроки Холокоста и современная Россия», проходившего в Москве в апреле 1994 г.19 С этого момента интерес к Холокосту в Ростове-на-Дону и Змиёвской балке, как к важнейшей странице истории Холокоста на территории России, носит серьезный и про-фессиональный характер.

Благодаря активности Центра «Холокост», публикациям и практической организационной работе его руководителей – И.А. Альтмана и А.Е. Гербер, эта тема входит в международное на-учное, информационное пространство, приобретая широкое обще-ственное звучание20.

18. Фильм можно посмотреть по ссылке: http://www.youtube.com/embed/r15tVdzkRyw?feature=player_embedded. Фильм и информация о встречах ро-стовчан с режиссером Ю.Е. Калугиным в августе 2012 г. и его обсуждение см. на страничке группы «Холокост в контексте всемирной истории» в социальной сети «В контакте»: http://vk.com/mail?#/club23409101. 19. См. раздел «Хроника симпозиума» в: Уроки Холокоста и современная Рос-ся : материалы международного симпозиума, проведенного в Москве 6–8 апре-ля 1994 г. – М. : ППЦ «Холокост», 1995. – С. 8.20. В задачи данной статьи не входит подробный анализ истории изучения и преподавания темы Холокоста в Ростове-на-Дону. Ограничимся констатацией факта – именно с этого момента тема становится актуальной на всех уровнях и проявляется в самых различных формах, в том числе, и в форме формирова-ния её активного неприятия.

248

На историческом факультете Ростовского государственного университета (ныне Южный федеральный университет) была от-крыта Специализация по иудаике с чтением специального курса «Холокост в контексте всемирной истории»21. В контексте заявлен-ной проблемы важно отметить ряд конференций, круглых столов и особенно Ростовскую летнюю школу по теме Холокоста. В рамках её работы в августе 2003 г. на имя мэра города М.А. Чернышева было направлено предложение включить в перечень ежегодно от-мечаемых траурных в истории города дат 11 августа – день нача-ла зверского уничтожения жителей Ростова-на-Дону. Как видно из формулировки, в предложении 2003 г. речь не шла о евреях и Холокосте.

Через год на фасаде траурного зала Мемориала, была разме-щена мемориальная доска с текстом: «11–12 августа 1942 года здесь было уничтожено нацистами более 27 тысяч евреев. Это са-мый крупный в России мемориал Холокоста». Инициатором и ав-тором текста был известный краевед профессор Е.В. Мовшович, опубликовавший ряд работ по истории евреев Дона и Холокоста в регионе22.

Естественно, при сохранении изначального статуса Мемори-ала, посвященного жертвам фашизма, еврейский акцент террито-рии Змиёвской балки был повышен. С одной стороны, это приве-ло к активизации еврейской общины и использованию в большей степени еврейской традиции, символики в ритуале мероприятий 11–12 августа. Но резкого противопоставления общегражданским ритуалам и традиции в ежегодных мероприятиях августа всё же не было.

Тем более неожиданным оказались последствия визуализации еврейского компонента на территории Мемориала. Как видно из письма тогдашнего и.о. министра культуры Ростовской области В.М. Геласа автору данной статьи, в Администрацию г. Ростова-

21. См. группу «Холокост в контексте всемирной истории» в социальной сети «В контакте»: http://vk.com/club23409101 и группу-зеркало на сайте ЮФУ: http://incampus.ru/campus.aspx?id=13765064.22. См. основную работу: Мовшович Е.В. Указ. соч.

249

на-Дону поступали многочисленные обращения граждан и орга-низаций «о том, что необходимо восстановить историческую спра-ведливость и указать, что в Змиевской балке жертвами фашизма кроме евреев стали люди и других национальностей»23. Далее из письма следует, что с 2009 по 2011 г. этот вопрос рассматривала городская межведомственная комиссия по наименованиям обще-ственно-значимых мест, установке памятных знаков, увековечи-ванию имен выдающихся людей и памятных событий в Ростове-на-Дону. В итоге было принято соответствующее постановление Администрации города от 21.04.2011 № 24524.

Практическим результатом явилось снятие мемориальной до-ски 2004 года, перенесение её внутрь помещения – в зал скорби, и размещение на ее месте доски с новым текстом: «Здесь, в Змиев-ской балке, в августе 1942 года гитлеровскими оккупантами были уничтожены более 27 тысяч мирных граждан Ростова-на-Дону и советских военнопленных. Среди убитых – представители многих национальностей.

Змиевская балка – крупнейшее на территории Российской фе-дерации место массового уничтожения фашистскими захватчика-ми советских граждан в период Великой Отечественной войны – является историческим памятником регионального значения.

Мемориальный комплекс “памяти жертв фашизма” в Зми-евской балке сооружен в 1975 году по проекту, разработанному творческим коллективом в составе: скульпторы Н.В. Аведиков, Е.Ф. Лапко и Б.К. Лапко, архитекторы Н.Н. Нерсесьянц, Р.И. Му-радьян. Реставрирован в 2009 году»25.

23. Письмо и.о. министра культуры Ростовской области С.А. Шпагину от 26.03.2012 № 01–16а/732-Н. Архив автора статьи.24. Там же.25. Фото и текст новой доски можно найти в сети на самых различных сайтах. В данном случае, цитируется текст из письма заместителя министра культуры Ростовской области В.М. Геласа от 16.01.2012 № 01-Н, в адрес БФ «Еврейский конгресс ЮФО». Оригинальный текст написан буквами одинакового размера, но в тексте письма название государства написано именно так: «Российской федерации».

250

В официальных ответах должностных лиц, публичных высту-плениях и публикациях, в ходе судебного иска адвоката В. Ливши-ца к управлению культуры города, основная аргументация снятия доски с упоминанием евреев и Холокоста сводилась к следующему:

1. Юридически Мемориал как объект культурного наследия регионального значения не несет в названии и сопутствующих до-кументах упоминания термина «Холокост», следовательно, текст доски 2004 г. ошибочен.

2. В имеющихся архивных документах нет доказательства, что упомянутые в тексте 2004 г. 27 тыс. являлись евреями.

Таким образом, принципиальным для проблемы мемориали-зации жертв гражданского населения СССР в годы Великой Оте- чественной войны в сегодняшней России стал вопрос о доку-ментальном оформлении этничности этих жертв в документах, составлявшихся непосредственно после освобождения данной территории.

Использование словосочетания «мирные советские граждане» в момент составления документов было понятным, и не выводило евреев из числа жертв как раз в силу наличия у местного населения информации и сохранившейся памяти о событиях.

Следовательно, превращение сути Холокоста в статистику, на-правленную на вывод евреев из категории жертв Змиёвской балки, становится методом замалчивания Холокоста в сфере мемориали-зации его жертв, а не предмета чисто научных исследований.

Соответственно, реальным последствием новых тенденций в подходах к Холокосту, может стать переформатирование памяти о Холокосте, а следовательно, что важно для неевреев, памяти и по-нимания смысла нацизма.

Ситуация вокруг Змиёвской балки, публично начавшаяся в но-ябре 2011 г. и продолжающаяся до сих пор, дает основания для се-рьезного анализа понятийного аппарата, источниковой базы, сути и контекста Холокоста, а также практических форм мемориализа-ции его жертв.

251

Формальная сторона дела после отказа Кировского районного суда удовлетворить иск адвоката В. Лившица к управлению куль-туры города Ростова-на-Дону не снимает проблему.

Напомним хронологию событий. На основе исторической записки, подготовленной к. и. н. А.А. Харченко, было принято решение заменить прежнюю мемориальную доску новой. Суть сводилась к тому, что в ней содержалась неверная информация, а именно: говорилось об уничтоженных в Змиёвской балке евреях и Холокосте, тогда как в действительности были уничтожены советские граждане разных национальностей и другие категории – подпольщики, военнопленные.

Такая замена терминов в принципе даже не требовала стати-стического анализа: сколько именно доказанных еврейских жертв покоится балке, чтобы было основание для изготовления новой доски. Аргументация сторонников сменны доски, убравшей поня-тие и термин «Холокост» строится в первую очередь на игре этих понятий – «советские граждане», а не «евреи» и как довершение – использование цифр в документах, составленных непосредствен-но после освобождения города, где применительно к одним и тем же цифрам – 16–18 тыс. применялись эти два понятия.

Бессмысленность шедших дискуссий состоит в том, что офи-циальные лица и привлекаемая ими часть общественности, декла-рируют признание факта Холокоста в принципе, факт уничтожения евреев конкретно в Змиёвской балке, но не хотят видеть визуаль-ное воплощение мемориализации жертв Холокоста на Мемориале жертв фашизма.

На примере ситуации вокруг Змиёвской балки мы сталкиваем-ся с фактом системного реваншизма в отношении мемориализации жертв Холокоста, по существу, с формой его замалчивания, откры-вающей путь к последующему полному отрицанию Холокоста как самостоятельного явления, подменяя суть статистикой.

Ситуация вокруг Мемориала в Змиёвской балке выявила не-сколько актуальных проблем и является индикатором более общих процессов, идущих в мире и захватывающих Россию.

252

Речь идет о параллельно идущих процессах формирования в России с определенным опозданием собственной формулы памяти и собственного варианта отрицания Холокоста.

Поскольку именно комплекс проблем, связанных со Второй мировой войной, в тени и в контексте которой выстраивалась прак-тически вся основная жизнь государств, народов и отдельных лю-дей, то окончание постпослевоенной эпохи, то есть, периода миро-вой политики, строившейся по правилам победителей, приводит к системному реваншизму.

Распад Ялтинской системы приводит к переформатированию материальной и не материальной жизни и деятельности бывших победителей и побежденных. Сложность в том, что в эпоху Ялты они находились в обоих лагерях, уходили с разными обозами – по-бедивших и проигравших.

Конструирование новой памяти вторым и третьим поколени-ями, а не только память немногочисленных непосредственных участников, оказалось востребованным и в условиях реванша, и в условиях формирования новых идентификаций, и ответа совпав-шей унификации в рамках глобализации.

Что важно, эти процессы формируют новые дискриминации со стороны всех категорий жертв прошлой истории в отношении по-томков победителей и их памяти. Эта история не отпускает новые поколения победителей и побежденных, она превращается в по-стисторию. То есть, не просто в политику, обращенную в прошлое, в метод «переигрывания истории».

Глобальный мир уходит не только от европоцентризма, но и от евроатлантизма, для которого проблема Холокоста была важной как с точки зрения морали, так и политических практик. Усиление роли мировых экономик вне евроатлантической зоны, снижает ак-туальность темы Второй мировой войны и меняет вектор памяти о ней. Примеры – сегодняшний японо-китайский конфликт из-за спорных островов, рост антиизраильских настроений и антисеми-тизма, расширение деятельности отрицателей Холокоста. Евро-пейские ценности в целом, не говоря уже о сохранении памяти о

253

Холокосте, могут уйти в тень новых проблем, в том числе, новых дискриминаций, геноцидов и немотивированной жестокости и ор-ганизованной преступности.

Это приведет к неизбежному росту дискуссий и ревизии сущ-ностных и контекстных вопросов Холокоста, включая его регио-нальные аспекты.

В этих условиях важным является не столько поиск региональ-ных особенностей Холокоста, сколько показ общей основы – ра-систская политика нацизма, его опасность в любой модификации, конкретные общие методы обоснования расовой ненависти, мето-дов осуществления политики уничтожения. Этим пришлось как раз заниматься в сложившейся ситуации в Ростове.

Но здесь кроется большая опасность, ибо в условиях кризиса и напряженности, симпатии толпы могут оказаться не на стороне жертв, а на стороне палачей. Методы нацистов могут быть реально востребованы экстремистами, и мы вынуждены реагировать на се-рию новых вызовов времени.

В общих чертах эти новые вызовы можно описать следующим образом. Память Хомо Дигиталис (Человек Цифровой) формиру-ется в условиях сжатия времени. Темп развития человека и сре-ды, темп изменений в нем и вокруг него, отрываются от памяти о реальном прошлом. У каждого человека на индивидуальном и коллективном уровнях своя память, не совпадающая с целями го-сударства, режима, социума, бытового окружения.

В мире завершается смена поколений, имеющих отношение к памяти о Холокосте. Новое поколение: постпослевоенное, пост-постсоветское. Ветераны тех событий в лучшем случае – их пра-деды, пережившие – их прабабки. Смена ценностных ориентиров приводит к потере связей между поколениями.

Война, определявшая духовную жизнь и идеологию эпохи Ялтинской системы мировой политики, превращается в постисто-рию, основанную на мифах, идеологии, виртуальных технологиях и компьютерных играх.

254

Память о войне, её героях, жертвах, палачах превращаются в элемент бюрократической вертикали власти в государствах раз-личной геополитической ориентации к этой памяти. И память эта уже не носит биполярный характер. А память о Холокосте, его за-малчивание или ревизия строилась именно на биполярной осно-ве. Сегодня в её основе – системный реваншизм. Иными словами, конфликт как бы переигрывается потомками действующих лиц и исполнителей тех лет. И выбор духовных предков иногда не со-впадает с физическим, что проявляется в использовании аргумен-тации нацистов в антисемитских пассажах потомков победителей нацизма.

Новый этап мемориализации жертв Холокоста сталкивается с формированием новых категорий жертвенности. Идея виктимно-сти как уход от реальности, от ответственности оказывается весь-ма привлекательной для определенных кругов на индивидуальном и коллективном уровнях. Последний пример – апеллирование час-ти социума Греции к периоду оккупации страны в годы Второй мировой войны как к причине экономической отсталости и аргу-менту, почему Германия и Европейский союз должны покрывать греческие долги.

Для сегодняшней России обращение к пока мягким формам замалчивания и отрицания Холокоста, по существу может стать составной частью контрмодернизации, признаки которой наблю-даются и в отношении к своей национальной истории.

Необходимо иметь в виду, что для России как государственного аппарата и ментальности её народов, отношение к страданиям гражданского населения всегда было важной и противоречивой проблемой. В обществе с сильными этатическими доктринами и практикой, страдание человека всегда проходило «на фоне больших кораблей». Если к этому добавить традицию эксплуатации населения даже для благих целей, то станет понятным некая глухота к этнотравмам в целом, а тем более к этнотравмам бывших братьев по Отечеству. Но отмеченная выше тенденция контрмодернизации в контексте поставленной проблемы формирует свою модель

255

виктимности русского народа. Это вполне естественно, но за нужным переосмысливанием инструментального по существу процесса «десталинизации», осуществлявшегося после 1956 г. в СССР, может стоять не боль о напрасных жертвах, понесенных русским народом, а оправдание их нуждами державы.

Практики советского и постсоветского общества демонстриру-ют нам пример того, что ритуал смерти и формула памяти, это в значительной степени смесь восточного христианства и язычества. Именно поэтому память о Холокосте, тем более о его жертвах, ока-залась включенной в новый и непривычный дискурс сегодняшней России.

Для сегодняшних граждан России, ветеранов и их внуков, трав-ма войны – это Победа со слезами на глазах – размытая гордость победителей и их потомков во втором и третьем поколении. Слезы на глазах, как у непосредственных победителей, так и у многочис-ленных потомков, по существу уже не о той войне, а о том Отече-стве, которое отстояли в войне, но потеряли потом. Эта память о своих жертвах затеняет память о невинных жертвах нацизма, Хо-локоста, Гулага и голода, т.е. о не героизированных жертвах. В той формуле памяти Павлик Морозов будет ближе Анны Франк, если они будут сравниваться линейно: или/или, наш/чужой.

Ситуация вокруг Мемориала в Змиёвской балке требует сосре-доточения академического сообщества в сфере тематики Холоко-ста на следующих моментах.

Разработка теоретических вопросов, связанных с понятием «Холокост в контексте всемирной истории», что означает вклю-ченность национальных проблем Холокоста в бывших субъектах СССР в общемировой контекст и восстановление понятийной це-лостности периода 1933–1945 гг.

Исследовать региональные особенности Холокоста с видени-ем общей сути Холокоста – тотальное уничтожение евреев, памяти о них, о сопротивлении, спасении, коллаборационизме. Это пред-полагает понимание взаимосвязи, но и отличия сути Холокоста и его контекста.

256

Наряду с формированием корпуса источников, введения их в научный и общественный оборот, и их доступность, совершен-ствованием методик их изучения, актуальным представляется аспект статистики. Сбор, анализ и развитие методик анализа ста-тистического материала, его привязка ко времени и пространству, институтам государств и категориям населения.

Важный аспект в цифровую эпоху – визуализация памяти о Хо-локосте и его жертвах. Ведь ситуация в Ростове-на-Дону как раз и связана с проблемой визуализации. Реально снятая доска уже пре-вратилась в экспонат будущей экспозиции по истории (надеюсь, только истории) ревизионизма и отрицания Холокоста в России.

Ситуация вокруг Змиёвской балки – жесткое напоминание всем нам о необходимости систематической, рутинной работы по изучению Холокоста и, соответственно, о необходимости между-народного сотрудничества специалистов в этой области и актив-ности гражданского общества, общественных и научных связей.

ДЛЯ НОТАТОК

258

CONTENT / ЗМІСТ / СОДЕРЖАНИЕ

REPORTS / ДОПОВІДІ / ДОКЛАДЫDieter Pohl 11HOLOCAUST AND HOLOCAUST MEMORY IN EUROPE AND UKRAINE

Berel Rodal 19HISTORICAL MEMORY AND THE LEGACY OF METROPOLITAN ANDREY SHEPTYTSKY

Тарас Лупул 22ВЛАДНЕ КОНСТРУЮВАННЯ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ ЯК МОДЕЛІ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА КОНФОРМНОЇ ПОВЕДІНКИ НА ПОЛІТИЧНІЙ АРЕНІ

Гарник Момджян 28EВРЕЙСКАЯ ОБЩИНА АРМЕНИИИ ПАМЯТЬ О ХОЛОКОСТЕ

Владимир Мосяков 33ПРОБЛЕМЫ ИСТОРИИ ХОЛОКОСТА НА СТРАНИЦАХ НАУЧНОГО ЖУР-НАЛА «ТКУМА»

Фредерик Сайо 37СКРЫТЫЕ КАТЫНИ

Леонид Терушкин 43ПАМЯТЬ О ХОЛОКОСТЕ В ДНЕВНИКАХ И ПИСЬМАХ (ИЗ СОБРАНИЙ РОССИЙСКОГО НАУЧНО-ПРОСВЕТИТЕЛЬНОГО ЦЕНТРА «ХОЛОКОСТ»)

Леон Шерман 59ИСТОРИЧЕСКАЯ ПАМЯТЬ О ВТОРОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЕ И ХОЛОКОСТЕ В AРТЕФАКТАХ ДЛЯ МУЗЕЙНЫХ ВЫСТАВОК

ARTICLES / СТАТТІ / СТАТЬИАндрій Боляновський 66ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИХ ВЗАЄМИН У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ У РОКИ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Сергій Гузенков 90ДО ПИТАННЯ ПРО МІСЦЕ ТЕМИ ГОЛОКОСТУ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

259

Олександр Давлєтов 97ВИХОВАННЯ МАЙБУТНІХ «ВИКОНАВЦІВ ГОЛОКОСТУ»: ФОРМИ ТА МЕТОДИ ІДЕОЛОГІЧНОЇ ОБРОБКИ СВІДОМОСТІ ПІДЛІТКІВ У ТРЕТЬОМУ РЕЙХУ (1933–1945 рр.).

Олександр Зайцев 118УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ТА «ЄВРЕЙСЬКЕ ПИТАННЯ» НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Ірина Захарчук 133ХУДОЖНІ ПРОЕКЦІЇ ВІЙНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ: ТОТАЛІТАРНІ КООРДИНАТИ

Анатолій Погорєлов 147ДЕЯКІ ЗАХОДИ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ З ВИЯВЛЕННЯ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ МИКОЛАЇВЩИНИ ТА АНТИСЕМІТСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ В 1941–1942 рр.

Оксана Салата 155ГОЛОКОСТ В ІСТОРИЧНІЙ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Наталія Сугацька 162ВІДНОшЕННЯ НАСЕЛЕННЯ ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ ДО АНТИЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЛІТИКИ ОКУПАНТІВ (ЗА МАТЕРІАЛАМИ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

Олег Суровцев 174ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ НАСЕЛЕННЯ БУКОВИНИ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ

Микола Шитюк 195ЗНИЩЕННЯ ЄВРЕЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В ПІВДЕННІЙ ЧАСТИНІ РЕЙХСКОМІСАРІАТУ «УКРАЇНА»

Тамара Вершицкая 216ПОБЕГ ИЗ НОВОГРУДСКОГО ГЕТТО В СВИДЕТЕЛЬСТВАХ, ЛИТЕРАТУРЕ, КИНО И МУЗЕЙНОЙ ЭКСПОЗИЦИИ

Сергей Назария 225ВЕЛИКАЯ ОТЕЧЕСТВЕННАЯ ВОЙНА И ХОЛОКОСТ В СОВРЕМЕННЫХ МОЛДАВСКИХ УЧЕБНИКАХ ИСТОРИИ

Сергей Шпагин, 237 ПРОБЛЕМЫ МЕМОРИАЛИЗАЦИИ ЖЕРТВ ХОЛОКОСТА В КОНТЕКСТЕ СОХРАНЕНИЯ ПАМЯТИ ЖЕРТВ ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ (НА ПРИМЕРЕ ТРАГЕДИИ ЗМИЁВСКОЙ БАЛКИ В РОСТОВЕ-НА-ДОНУ)

Наукове видання

Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції

«Історична пам’ять про війну та Голокост»

Київ, 28–30 вересня 2012 р.Статті та повідомлення

Редактори: І. Щупак, А. Медведовська, О. КолпаковаКоректор: Є. Саламаха

Комп’ютерна верстка та дизайн: Д. Назаренко

Підписано до друку 20.03.2013. Формат 60х84/16Папір офсетний. Гарнітура Times. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 15,11Наклад 300 прим. Зам. №86

ВБФ «НПЦ «Ткума» («Відродження»)Свідоцтво про державну реєстрацію БО №000503

Видавництво і друкарня «Ліра»49038, м. Дніпропетровськ, пл. Десантників, 1

Свідоцтво про внесення до ДержреєструДК №188 від 19.09.2000