Оповідання, повісті

© Руслан Горовий, тексти, 2007, 2011, 2013© Ксенія Мацкевич, упорядкування, 2013© Анатолій Омельченко, обкладинка, 2013

Руслан ГоровийГАГАРІН І БАРСЕЛОНАОповідання, повісті

ББК 84 (4 Укр) 6-44 Г-70

ISBN 978-966-663-343-2

«Гагарін і Барселона» — збірка вибраних оповідань та повістей українського журналіста, автора, режисера та керівника відомого проекту «Служба розшуку дітей» Руслана Горового. І хоча твори автора тематично не пов’язані з його телевізійними проектами, режисерський досвід надає його розповідям дивовижної ясності деталей і справжньої кінематографічності — «картинки» з книжки ще довго стоять перед очима після прочитання.У цій книжці немає жодної вигаданої історії чи персонажу — всі вони взяті з реального життя та доповнені власним, доволі багатим та різноманітним, життєвим досвідом автора. А повість «Дев’яноста хвиля міграції» — майже автобіографічна... Тож ця книжка не чи-тається — вона проживається.

Це — більше, аніж просто книжка...

Дизайн обкладинки: Анатолій Омельченко

Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидава ти, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої пись мової згоди на це Автора.

Промоція, права та контракти: PR-Prime CompanyE-mail: copyright@msbrand.net

Контакт для ЗМІ: pr@msbrand.net

Розпрощалася з намиПокотилась ланамиЗ поза гір пролунало — “Гов!”На шматки розлетіласьНаче зорі світиласьТа, що раніше звалась — “Любов”.

7

ПРАВДА

— Добрий вечір. Прикордонний контроль. Прошу до-кументи.

Я витягнув із бардачка паспорт і передав через віконце прикордоннику.

— Куди прямуємо?— До Кишинева.— Мета поїздки?— Пити.Прикордонник, який до того сонно гортав сторінки

мого паспорта, звів на мене збентежений погляд.— Не зрозумів.— Що саме?— Мету вашої поїздки до Молдови.— Пити їду.— В гості?— А пити тільки в гостях можна?Обличчя прикордонника посуворішало.— Шо ти тут дибіла клеїш? — він намагався додати

голосу сталеві ноти, та не надто виходило.— А ми вже з вами «на ти»? — прикриваючи рота ру-

кою, я позіхнув. — Щось не пам’ятаю, щоб пив із вами на брудершафт.

— Шо — розумний?— А в чому річ? — ця розмова мені відверто почала

на бридати. — Пане офіцере, у вас є якісь претензії до моїх до кументів?

— До чого тут це?— А до того, що якщо немає, то можете побажати мені

щасливої дороги.

8

Обличчя прикордонника скам’яніло.— Гадаєш, що можеш тут отак їхати і з мене приколюва-

тися? Я вже п’ять годин тут стою і маю вас таких слухати.— То змініть роботу, — я знов позіхнув, — я тут до чого?— Я в тебе нормально питаю: навіщо ти їдеш до Ки-

шинева?— А я відповідаю тобі: пити.— І скільки ти там пити збираєшся?— Три дні. У неділю повернуся, бо в понеділок на роботу.— Дивись — не спийся.— Не переймайтеся, якось витримаю, не вперше.Потупцювавши ще мить біля машини, прикордон ник

по вернув мені паспорт.— Їдь. Зупинишся біля стоп-лінії, зараз митники пі-

дійдуть.— А щасливої дороги?— Буде тобі зараз дорога, — прошипів прикордонник

і пішов до будки митників.Проїхавши десять метрів, я заглушив «Форда» біля

стоп-лінії. В будці прикордонник щось жваво пояснював митнику. За мить той витягнув свою целюлітну дупу, що ледь не розри вала формені штани, і, перевалюючись на слонячих ногах, підійшов до мого авта.

— Добрий вечір. Митна служба.— І вам добрий.— Наркотики, зброя, кóлючі предмети, валюта понад

п’ять тисяч доларів є?— Немає нічого.— А якщо перевірити?— Ваше право.— Чого ви такий навіжений? — митник скрізь прочи-

нене водійське віконце професійним поглядом злодія

9

оглянув салон машини. — Колегу мого он вивели з рів-новаги...

— Я його не чіпав, він перший почав мені «тикати».— Ну, ви ж розумієте, робота тут нервова.— То хай іншу шукає.Митник нарешті посміхнувся. Здоровенна репа роз-

тяглася, відкривши два верхні золоті зуба.— А вам було складно йому сказати, що ви просто

їдете в гості?— Мене мама в дитинстві вчила не брехати.— То ви їдете до Кишинева пити?— Пити.— А що в Києві пити немає чого?— Чого ж немає? Є. Тільки не хочеться.— А там хочеться?— А там — так, дуже хочеться.Митнику набридла розмова, тим паче що позаду мене

вже утворилася невеличка черга.— Відкрийте багажник.Я виповз з авта і відчинив. В багажнику було порожньо,

як у пустелі Гобі.— Підозрілий ви чоловік, — нахмурився митник. — Що,

геть без речей?— Онде в салоні сумка, там пара трусів і майка. Не

зима ж.— Та не зима... І все ж ви якийсь дивний. Речей не

маєте, мета поїздки — пити. Гм...— А мета моєї поїздки вас, чоловіче, взагалі турбувати

не має.— Не треба так, — митник почав червоніти, — бо зараз

поставимо твою таратайку на яму й розберемо на зап-частини для перевірки, будеш тоді скиглити.

10

— Прапор вам у руки.— Що, не віриш?— Та чого ж не вірю, вам же потім вибачення просити.

Та й скаргу я накатаю — і тут, і в Києві.— От чого ви тут уже двадцять хвилин базіканням

зай маєтеся?! — свинячі очі митника почервоніли і майже злилися з пикою.

— Я? Мене спитали — я відповів. Якби ви просто робили свою справу, я б не базікав тут, а уже їхав Придністров’ям.

Митник стояв, дивився на мене поглядом, який за його думкою, мав мене спопелити. Раптом він аж якось просвітлів, повеселішав.

— Гаразд, щасливої дороги, їдьте у свій Кишинів.Остання фраза мені геть не сподобалася, однак я завів

свого «Форда» і поїхав до наступного терміналу, над яким майорів червоно-зелений прапор ніким не визнаної Придністровської Молдавської республіки. В дзеркальце заднього огляду я по мітив, як митник, зайшовши у свою будку, підняв слухавку і заходився з кимось гомоніти.

 Знову стоп-лінія. Цього разу підійшли одразу двоє при-

дністровців — митник і прикордонник. Подальша розмова між нами відбувалася на україно-російсько-молдавскій суміші, тож щоб не плутатися, переповім у довільній формі рідною мовою.

 — Доброго вечора, вітаємо у Придністровській Мол-

давській республіці. Прошу документи.Я простягнув паспорт. Доки прикордонник щось у ньо-

му розглядав, митник обійшов навколо машини, чомусь зазирнув під праву передню арку колеса.

— Куди прямуємо?— До Кишинева.

11

— В гості?— Ні.— А чого?— Пити.Чоловіки повеселішали, мабуть тільки й чекали від

мене цих слів.— Пити? А що — вдома не наливають?— Наливають. А що — українцю в Молдову вже поїхати

випити не можна?— Та можна, чого ж не можна, — посміхнувся прикор-

дон ник, — тільки навіщо галас на кордоні здіймати?— Я не здіймав.— А твої щойно дзвонили — казали, що ти нарваний.— Вони спитали — я відповів. Ви спитали — відпові-

даю вам.Прикордонник крутив мій паспорт в руках.— І все ж не зрозуміло, чому просто не сказати, що

їдеш у гості, і їхати собі. Чого обов’язково нариватися?— То казати правду — по-вашому означає: нариватися?— І де ж ви там ночуватимете?— Вулиця Леніна, будинок два.Прикордонник на мить замислився:— А номер квартири? — уточнив.— То приватний будинок, товариша.— Ось бачите: таки в гості їдете.— Ні, не в гості. Він там не живе, хата від батьків

лишилася.— Якийсь ви дивний. А може ви й зараз п’яний?— А ви що — в ДАІ підробляєте?— А ви таки п’яний? Чи може обкурений?— Я не вживаю наркотиків. — Зиркнувши на митника,

який і досі крутився біля машини, гукнув до нього: — Вам багажника відчинити?

12

Митник, який усім виглядом показував, що він тут най головніша фігура, на мить звів на мене погляд і про-цідив крізь зуби:

— Треба буде — скажу. Треба буде — то й машину роз-беремо на складові.

— Угу, давайте, одні вже щойно намагалися.Ситуація потроху почала виводити мене з себе.— Хлопці, що таке? Є претензії до мене — кажіть. Хо-

чете машину розбирати — розбирайте. Робіть хоч щось або про пускайте. Ті голову морочили, тепер ви. Їду я пити, вам з того що?

— А чого ти так нервуєш?— А чого б це я був спокійний, коли мене ось вже

годину мордують за те, що я правду кажу?!— А на біса вона кому треба, твоя правда! Тут тобі не

цирк. Люди працюють, а ти їх виводиш з терпіння.— Працюйте, я ж не заважаю. А то стоїте, мені в паспорт

дивитеся, як баран на нові ворота, і філософствуєте.— Обережніше з виразами.— Гаразд, вибачте.Прикордонник повернув мені документи, озирнувся

до митника:— Машину перевірятимеш?— Чого там перевіряти! Порожній він, сказали ж тобі.— Добре, — прикордонник повернувся до мене, —

зайдіть у міграційну службу, заповніть документи і мо-жете їхати.

Від’їхавши від КПП на паркування, я зайшов у кабінет міг раційної служби. Усі стіни кімнати було завішено фотографіями злочинців та зниклих без вісти.

— Ого, скільки! — вирвалося у мене.Маленький сухий чоловічок сидів за столом, щось

писав і навіть не підвів голови.

13

— Це ви — той, хто пити їде?— Я.— Міграційку самі заповнюватимете?— Та, гадаю, ви допоможете?Разом із паспортом я поклав перед чоловіком двад-

цятку. Той спокійним вивіреним жестом скинув гроші в шухляду і заходився писати мені картку. Надряпавши щось і клацнувши штампом, він, нарешті, звів на мене погляд.

— А чого в Кишинів — пити? У нас, в Дубоссарах, коньяк кращий.

— Мо’ й так, — я посміхнувся, — але в Дубоссарах у мене нікого немає.

— А в Кишику, виходить, є?— Виходить, є.Чоловік прискіпливо оглянув мене й заусміхався.— Ох і наробив ти тут шелесту. Ваші взагалі думали,

що це якась перевірка з Києва. Їдь, — він тицьнув мені паспорт і міграційну картку. — Тільки обережно — внизу в балці на тебе вже ДАІ чекає. Наші щойно передали. З ними краще не сперечайся. Тут у нас не Європа. Заберуть права — і шукай вітру в полі. Бананова республіка — вона і є бананова республіка. Жалітися потім не буде кому.

— Дякую, — я з усмішкою махнув наостанок чоловікові рукою і вийшов з кімнати.

 Надворі вже сутеніло. Я запалив сигарету і поїхав

од кор дону. Дорога круто пішла вниз. Перед спуском я помітив знак обмеження швидкості «50».

— Могли б і не ставити, — пробубонів я сам собі, ви-пускаючі цівку диму носом. — З такими шляхами все одно швидше не поїдеш...

14

На дні балки, праворуч у кущах, дійсно ховалась мі-ліцейська машина. Даішник тупцяв майже на дорозі і поглядав у мій бік. Рука зі смугастою паличкою піднялася, змахнула до мене і показала на дорогу поруч з їхньою машиною.

— Добрий вечір. Інспектор ДПС сержант Радару. Будь- ласка, ваші документи.

— Будь-ласка, — я простягнув міліціонеру водійське по свідчення через віконце. — Я щось порушив?

— Вийдіть з машини.— Навіщо?Сержант поправив кашкета і нахилився ближче до

дверцят машини:— Тому що я так хочу.— Ви можете хотіти все, що схочете. — Я відкинувся

на спинку крісла. — Проте ви не назвали причину, через яку мене спинили.

Сержант почав нервувати:— Чув, хохол, це тобі не вдома.— Та чув, мене застерегли.— Що означає: застерегли?— Сповістили, що ви мене тут чекатимете, бо вас

попередили, що я їду до Кишинева пити.Мені здалося, що я чую, як мозок сержанта скрипнув

від напруги, запрацювавши на не передбачену зазда-легідь по тужність. Сержант на хвилину завмер і лише кліпав очима.

— І хто ж це такий попереджальник?— Спитайте в того, хто вам дзвонив і повідомляв про

мене.— Слухай, чоловіче, — даішник поправив кашкета, —

ти таки дивний. Замість того щоб спокійно їхати собі у справах, ти ось уже півтори години з усіма сваришся.

15

— Хіба я сварюся? Я просто відповідаю на запитання.— І ти вважаєш, що це нормально?— Що саме?— Те, що ти на кордоні серйозно заявляєш, що їдеш в

іншу країну пити. Та ще й на машині.— А в чому проблема? Зараз я тверезий.— А назад?— Я два дні питиму, потім за добу висплюся, от і все.— Дурня якась.— Чому ж дурня, сержанте? Ось ви після зміни — при-

їдете додому і не вип’єте?— Може й вип’ю, одначе не буду наперед усім цим

вихваля тися.— А я й не вихвалявся, я лише чесно відповідав на

запитання.— Та кому ти, на біса, потрібен зі своєю правдою?!

Головне — це порядок. А який може бути порядок, коли ти всім розказуєш, що їдеш бухати? Ми тут усі для чого стоїмо?

— Для чого?— Для того, щоб порядок був. Ми зобов’язані його

кон тролювати. А ти нам у душу гидиш.— Ось у чому річ! — Я запалив ще одну цигарку. — Ви

просто заздрите.— Ми?!— А хто ж, я? Ви всі. Ви маєте щодня брехати. Собі, один

одному, друзям, батькам, дружинам, усім. Усім, аби тільки здавалося, що все навколо «чинно й благородно». А я не хочу брехати, не хочу і не буду! Ото ви мені й заздрите. І передаєте мене одне одному, щоб попити у мене кров.

Сержант зітхнув, покрутив права у руках, знов звів на мене погляд.

16

— А може, ти таки обдовбаний чи п’яний? У трубку дихнеш?

— Звісно! Тільки за присутності двох свідків і за на-явності сертифікату на прилад.

— Ти, мабуть, геть тупий. Де я тобі зараз свідків знайду?— Не я ж вам їх шукатиму.Сержант віддав права, взяв під козирок.— Щасливої дороги, їдьте обережно! — Потім нахили-

в ся до мене ближче: — Скажіть мені чесно, все залишиться між нами, — це вас хтось послав, щоб ви тут таке влаш-тували?

— Чесно?— Звісно, чесно.— Я в Кишинів пити їду.— Тьху на тебе! — сержант сплюнув на бік і пішов до

своєї «шістки».Я крутнув ключем у замку, і «Форд» почав забиратися

на інший бік балки. — Добрий вечір. Прикордонна служба Республіки

Мол дова. Будь ласка, документи, техпаспорт і міграційну карточку.

— Та вже радше — доброї ночі! — Я простягнув доку-менти. — Доки проїдеш усі ваші кордони, то й ранок настане.

— А, то це ви, той, що в Кишинів пити їде? — прикор-донник засміявся.

— Вже й вам клацнули?— Аякже! Ти доки назад їхатимеш, тут про тебе всі

знатимуть. Дивись, навіть у міграційній картці написано.Я зазирнув у міграційку. Дійсно, у графі «мета поїздки»

не було підкреслено жодного з варіантів, а розгонисто виведено російською: «Пить еду».

17

— Круто, — я кліпнув очима. — Однак це ж правда!— Вірю. Я її собі на пам’ять заберу, — прикордонник,

ус міхаючись, засунув міграційну собі в нагрудну кише-ню. — Що ж, не буду вас затримувати, їдьте, а то й, справді, ніч скоро впаде. Привіт столиці!

— Дякую, — я встромив свої документи у бардачок, — дуже приємно було з вами поспілкуватися.

— І мені. Приємно, коли людина їде в мою країну не зло чи́нити, а пити. Пий, на здоров’я!

Він махнув, і тітонька відчинила переді мною шла-гбаум.

 — Нарешті, — з полегшенням натиснув на газ своєму

«Форду» і попрямував у бік Кишинева.Дорога, на відміну від придністровської, виявилася

значно кращою, тож незчувся, коли доїхав до мосту через Дністер, або Ністру, як його тут називають. Влетівши на міст, раптом побачив якусь тінь на іншому боці мосту. Чоловік у формі махав мені жезлом з червоним зблиском на кінці, примушуючи спинитися.

— Дідько! — я вдарив по гальмах.«Форд» обурено вискнув, однак спинився перед постат-

тю у формі. Чоловік у хакі в одній руці тримав жезла, іншою при тримував автомата, що висів у нього на плечі. Обережно підійшов до моєї машини.

— І куди ж ти преш? Що — геть лою в голові не маєш? Зараз би на брилу налетів, льотчику.

Попереду, дійсно, шлях перепиняли кілька розмальо-ваних у біло-червоні смуги блоків. До того ж щирилися два зварених із залізничних рейок «їжаки». А далі з-під маскувальної сітки, неначе розглядав мене і мого «Фор-да», БТР.

18

— Хай тобі грець! Справді ледь не вляпався.— А я що кажу.Я нарешті розгледів, що на касці чоловіка блакитними

бук вами написано «МС».Ото було би шереху, якби я в миротворців в’їхав.— Вибачай, служивий, не хотів.— Гадаєш, ти один тут такий літун? Куди це ти так

квапишся?— До Кишинева.— В гості?— Та ні, пити.Вояк аж прицмокнув.— Клас. Молодця! Щаслива людина. Якби ти знав, як

би я хотів бути на твоєму місці.— Сідай, поїдемо разом.— Ага, — заржав, наче кінь, вояк, — почекай-но, тільки

збігаю і скажу начальству, що я в Кишинів пити поїхав.Вояк зняв каску і почухав коротко стрижену потилицю.— Щасти тобі, тільки ж не жени сильно, а то й не

нап’єшся, — він зробив крок до БТРа, аж раптом повер-нувся. — Слухай, у тебе куриво є?

— Тримай, — я простягнув йому щойно розкриту пач-ку, — вибач, та більше немає.

— Та мені одненьку.— Бери, не видумуй. Я дорогою десь куплю.Я обережно об’їхав бетонні блоки і завернув повз

Вадул-луй-Воде до Кишинева. — Та де ж ти? — голос у мобільному лунав, неначе з

підземел ля. — Я вже занудився тебе чекати!— Я вже на Ботаніці, зараз буду! — гаркнув я. — Чекай

біля Макдональдса, а то дорого в роумінгу теревенити.

Я кинув телефон на сидіння поруч і за хвилину вже спрямував машину на стояночку за Макдональдсом. Там посеред стоянки стовбичив і на всі зуби посміхався Давид.

— Привіт, старий, — я заглушив двигун і вийшов до нього, розкривши обійми.

— А я вже почав хвилюватися, де ти. Дзвонив пацанам на кордон, а у них там якась надзвичайна ситуація.

— Яка ситуація?— Та я так зрештою і не збагнув, чи то п’яного ловлять,

чи то ще щось. Утім, забудь. На ось, — Давид простягнув мені запітнілу пляшку пива «Кишинів», — випий. Щойно купив для тебе у Макдональдсі.

— Знаєш, — я покрутив у руках пляшку, — щось я не хочу пити.

— Ти що захворів? — Давид зареготав. — Проїхати пів-тисячі кілометрів і не захотіти пити?! Це на тебе не схоже.

— Схоже чи ні, та щось не хочеться. Хай почекає, — я кинув пляшку на сидіння машини. — Пішли, Давиде, покажеш мені місто, а потім, може, й вип’ємо.

— Щось ти темниш, брате, — Давид обійняв мене за плече. — То рушаймо. Що тобі показати?

— Почнемо з генделиків.Ми обидва зареготали так, що бездомний песик, який

обню хував смітник біля Макдональдса, перелякано чкур-нув через дорогу.