МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В.Н. Каразіна

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРІОГРАФІЇ, ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ТА АРХЕОЛОГІЇ

Бондаренко Станіслав Костянтинович

КУЛЬТУРА ЧИТАННЯ ТА ПРОБЛЕМИ ЇЇ ДОСЛІДЖЕННЯ (НА

МАТЕРІАЛІ ХАРКІВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ другої половини ХІХ – початку ХХ

ст.)

Магістерська робота

студента 5 курсу

денної форми навчання

Науковий керівник

к.і.н., професор

КУДЕЛКО С.М.

Харків – 2010

2

ЗМІСТ

Перелік скорочень ................................................................................................................... 3

Вступ ............................................................................................................................................ 4

Розділ 1. Історіографія та методологія історії і культури читання

1.1. Генезис історії читання, як наукового напрямку у зарубіжних

дослідницьких практиках: читання і предмет історичної науки. .................................... 11

1.2. Минуле та сьогодення вітчизняних культурно-історичних студій:

проблеми теорії, методології і практики дослідження читання. ..................................... 30

1.3. Читання і модернізація: джерелознавчі аспекти ........................................... 49

Розділ 2. Читання в індустріальну епоху: «новий читач» на фоні соціально-

економічних змін

2.1. Дешеві бібліотеки «для народу»: вітчизняний та зарубіжний досвід в

контексті процесів модернізації і трансформації форм ментальності. ........................... 57

2.2. Читати всупереч всьому: особливості культури читання у безплатних

народних бібліотеках Харківської губернії другої половині ХІХ - на початку ХХ

ст. ................................................................................................................................................. 70

2.3. Читацьке сприйняття та інтерпретаційні можливості рекомендаційних

каталогів: Х. Д. Алчевська і «народні» читачі. ................................................................... 83

Розділ 3. Культура читання у Харківській громадській бібліотеці: міська

культура і народження мегаполісу (кінець ХІХ - початок ХХ століття)

3.1. Шлях до мрії: бібліотека і міський простір (1886 - 1915 рр.). ....................... 98

3.2. Книга, як цінність: побут, смаки та уподобання читацької аудиторії........ 105

3.3. «Третій розряд»: культура читання в контексті ментальності «міських

низів». ....................................................................................................................................... 118

Висновки ................................................................................................................................ 132

Список джерел та літератури ........................................................................................... 139

Додатки ................................................................................................................................... 176

Резюме ..................................................................................................................................... 184

Summary ................................................................................................................................. 185

3

ПЕРЕЛІК СКОРОЧЕНЬ

ДАХО Державний архів Харківської області

МНО Міністерство народної освіти

РШ «Русская школа»

ХГБ Харківська громадська бібліотека

ХГВ «Харьковские губернские ведомости»

ХТРНГ Харківське товариство розповсюдження у народі

грамотності

ЮК «Южный край»

4

ВСТУП

У зв’язку з бурхливим промисловим розвитком, процеси урбанізації в

Російській імперії наприкінці ХІХ ст. набули високого темпу. Із зростанням

міст змінювалося культурне середовище, виникав новий спосіб життя,

складалася нова ментальність. «Великі реформи» 1860-х років, звільнили

маси людей, майбутнє яких виявилося безпосередньо пов’язаним з розкладом

традиційного способу буття, залученням до нового, міського, секуляризацією

та індивідуалізацією, змінами у індивідуальній та масовій свідомості.

Зазнавали змін спосіб життя, ментальність, світосприйняття. З’являвся, так

би мовити, новий тип індивіда – людина індустріальної епохи, яка

поповнювала ряди міської бідноти і являла собою на зорі свого існування

надзвичайно цікаве культурне явище. Соціокультурні особливості людини з

соціальних низів справили неабиякий вплив на розвиток культури у ХХ

столітті, заклавши початки так званої «масової культури». Наша принципова

позиція полягає в тому, що попит на літературу тих чи інших жанрів, рівня,

класу, у своїй динаміці, розвитку, є джерелом, яке характеризує свідомість та

самосвідомість людини, актуалізує її повсякденні інтелектуальні потреби.

Тому дослідження читача, читання, як процесу, якому властиві свої

закономірності, динаміка, має велике значення для характеристики цілої

історичної епохи.

Засновуючись на міждисциплінарному підході, в даній роботі ми

робимо спробу розглянути особливості культури читання серед різних верств

населення Харківщини з антропологічної точки зору. З цією метою, нами

досліджується процес та особливості читання в різних соціальних прошарках

за матеріалами бібліотек Харкова та Харківської губернії другої половини

ХІХ – початку ХХ ст. Особливої уваги ми приділяємо вивченню читання в

контексті теорії та історії літературознавства і бібліотечної справи.

Залучаючи до нашого дослідження широку джерельну базу, яка стосується як

5

самого процесу читання, так і умов, в яких воно протікало, ми робимо спробу

проаналізувати особливості культури різних соціальних груп міста Харкова

та губернії, культурний перебіг урбанізації з антропологічної точки зору.

Актуальність теми даної роботи зумовлена тим, що дослідження

історії і культури читання, як науковий напрям, має нині широкі перспективи

розвитку у застосуванні до місцевих джерел, які вивчалися епізодично, або

не були введені до наукового обігу. За допомогою методів історії читання ми

маємо змогу додати культурному обличчю міста Харкова і губернії у другій

половині ХІХ – на початку ХХ ст. нових рис, з нестандартних теоретичних

позицій підійти до розгляду джерел з історії культури. Ми маємо можливість

зробити перші кроки до історико – антропологічної характеристики

пересічного жителя міста – основної складової його культурного фону в

умовах модернізації та соціально-економічних трансформацій.

Сучасні вектори розвитку гуманітарного знання істотно змінили

класичну парадигму вивчення культури на основі реконструкції її ідеальних

змістів і значень. Завдячуючи звертанню до мікроісторії та історії

повсякденності, культурологія і антропологія, на методах яких базується

історія читання, з абстрактно-теоретичної дисципліни перетворюється в

діючий засіб аналізу, знаходить здатність до розуміння й пояснення

соціальної реальності, виявляється придатним для антропологічної

експертизи суспільства і терапії індивідуальних людських проблем. Як

відомо, нині перехід інформації до розряду найважливіших універсальних

категорій суспільного розвитку, зростання її обсягу, інформатизація

суспільства, і насамкінець, виникнення «суспільства знань», дозволило по-

новому поставити питання про інформаційну культуру людини і суспільства

в умовах сучасності. Читання, як базова технологія сприйняття інформації у

письмовій культурі і як найважливіший культурна навичка, в умовах

сучасних інформаційних технологій перетерплює важливі структурні зміни,

що є предметом дискусій провідних філософів і культурологів світу. Таким

6

чином, наше дослідження, тісно пов’язане із перебігом культурних змін у

сучасному світі, певною мірою актуалізує сучасні трансформації культури

читання і культури сприйняття у минулому.

Об’єктом аналізу виступає, культурна особистість нової урбанізованої

людини, що виникла у провінційному російському середовищі у другій

половині ХІХ століття, представника соціальних низів, «нового читача»

індустріальної епохи, еволюція її ментальності та світосприйняття, яка

актуалізується у процесі читання та сприйняття літературних творів.

Предметом є еволюція культури читання представників різних, а

зокрема нижчих та середніх за своїм матеріальним станом, соціальних

прошарків міста Харкова і Харківської губернії у визначений хронологічний

період, яка стає ключем до спроби розкриття особливостей світогляду та

ментальних рис пересічної людини в контексті процесів модернізації.

Метою ми бачимо комплексний аналіз та інтерпретацію особливостей

культури читання серед найбільш поширених соціальних груп суспільства

другої половини ХІХ – початку ХХ століття в контексті історії її вивчення у

різних галузях гуманітарного знання. В процесі дослідження перед нами

стають також наступні завдання:

- розкрити стан наукової розробки та визначити джерельну базу з тієї

проблеми, що цікавить нас, а саме культури читання;

- порівняти положення, теорію і розвиток бібліотечної справи у її

теоретичному та практичному аспектах у Харкові та губернії, із ситуацією у

дешевих бібліотеках для народу у загальноросійському масштабі і серед

розвинених країн Заходу у визначений час;

- з’ясувати структури та особливостей читацьких уподобань серед

різних соціальних прошарків міста Харкова та Харківської губернії у

визначених період часу;

7

- охарактеризувати культурне життя міста Харкова і губернії

індустріальної епохи з урахуванням отриманих нами нових даних про

ментальність та світосприйняття пересічних осіб з соціальних низів;

Хронологічні межі роботи слід визначити періодом складання нових

рис ментальності об’єкту аналізу, тобто другою половиною ХІХ – початком

ХХ ст., періодом, протягом якого відбувалося зростання міст, проходила

активна інкорпорація нових суспільних станів до міського середовища та

перетиналися культурні процеси, що супроводжували ці зміни. Джерельна

база накладає більш чіткі обмеження на хронологію розвідки: 1862 року було

відкрито першу недільну школу Х. Д. Алчевської, у якій велося

спостереження читачів та почали свою роботу школи та бібліотека

Харківського товариства грамотності. Останній звіт про діяльність народних

та земських бібліотек датується 1918 роком.

Територіальні межі, не обмежені територією Харкова і Харківської

губернії. Автор, використовуючи статистичний та історико-порівняльний

методи застосовував матеріали що стосуються літературного та культурного

процесу у Російській імперії. Крім того, сам по собі об’єкт дослідження –

«нова» людина, новий читач індустріальної епоху, звичайно не був лише

вітчизняним явищем. Щоб продемонструвати це, автором приведені

статистичні і фактичні дані про народні бібліотеки і умов читання провідних

країн Європи другої половини ХІХ – початку ХХ ст. При цьому, слід

зазначити, що предмет аналізу – сфера уявлень читачів – досліджувалася на

матеріалах Харкова та Харківської губернії.

Методологічною основою роботи є принципи історизму та

об’єктивності пізнання історичного минулого, визнання цілісності,

взаємозумовленості, та причинно-наслідкового зв’язку в історичному

процесі. Наше дослідження спирається на використання як

загальнонаукових, так і спеціально-історичних методів. При аналізі

матеріалів бібліотек нами було застосовано метод класифікації та

8

типологізації, системного та структурного аналізу, історико-генетичний

метод, метод контент-аналізу. Також відмітимо, що у процесі інтерпретації

наявних джерел, ми спираємося на методологію історичної антропології, і

власне, методи історії читання, яка являє собою сукупність соціологічних,

спеціально-історичних, історико-антропологічних, літературознавчих та

психологічних методів.

Джерельна база роботи ґрунтується на використанні опублікованих

статистичних матеріалів та звітів народних та публічних бібліотек Харкова,

звітів Харківського товариства грамотності, матеріалах земської статистики,

інтерпретованому автором матеріалі бібліографічного покажчика для

народних бібліотек, даних всеросійського перепису населення 1897 р., по м.

Харкову і Харківській губернії та перепису жителів міста 1912 р., а також на

тогочасній загальноросійській та місцевій періодиці та публіцистиці, яка

висвітлювала питання народної просвіти та бібліотечної справи,

опублікованих мемуарних джерелах. Детальніше про джерельну базу

дослідження та класифікацію виявлених джерел йтиметься у параграфі 3

першого розділу.

Історіографічну базу роботи складають наукові праці з історії читання

зарубіжних авторів, а також літературознавчі, культурологічні,

мистецтвознавчі праці вітчизняної історіографії, принципові роботи в галузі

мікроісторії та історичної антропології. В даному випадку немає, на нашу

думку, сенсу проводити ґрунтовний історіографічний аналіз, оскільки мова

про тенденції всередині історії читання та читачезнавчих студій, мова піде у

параграфі 1 першого розділу роботи.

Наукова новизна закладена в тому, що нами вперше у вітчизняній

історіографії здійснено спробу науково розглянути питання про культуру

читання в Харкові та губернії на зламі двох епох, а також вперше розроблено

і застосовано до місцевих джерел та культурно-історичного контексту

9

комплексний підхід щодо вивчення культури читання, з урахуванням її

соціального змісту. Зокрема, нами було:

- залучено матеріал народних бібліотек та читалень, як джерела щодо

характеристики уявлень і світогляду пересічного жителя міста, на різних

етапах його влиття до міської повсякденності в умовах модернізаційних

процесів;

- на основі комплексної обробки характеристик читачів за спогадами

викладачів та бібліотекарів, до наукового обігу введено нову групу джерел з

історії читання та історії Харківщини в цілому, значно розширено

інформативний потенціал низки джерел з історії культури міста Харкова та

губернії;

- запропоновано класифікацію читачів міста Харкова у визначений

період часу, критерієм якої є особисті культурні потреби читачів;

- проаналізовано літературні смаки читачів з різних соціальних груп та

занять, визначено жанри, тематику і окремі твори, які користувалися

найбільшою популярністю серед різних груп читачів у другій половині ХІХ –

на початку ХХ століття;

- зроблено спробу інтерпретації широкого спектру джерел, які

стосуються побутових умов, проектів, уявлень про бібліотеки, як засіб

трансляції культури, з принципових позицій історії читання, нового

напрямку в історичній науці;

Слід сказати, що наукові проблеми, до яких береться історія читання,

не нові. Подібні запитання вже ставилися історією книги. Присутність книги,

літературного твору в різних соціальних прошарках, їхнє функціонування

були предметом історії і соціології літератури. Нерівномірний розподіл книг

поміж жителів певної місцевості у певний час, ієрархія бібліотек у

залежності від об’єму фондів, характеристика самих фондів, вже були

предметом багатьох праць з історії культури та бібліотечної справи. Втім,

нашим завданням буде дослідити читання, як процес і культурну практику у

10

її соціальному та ментальному змісті. У такий спосіб джерела з історії

бібліотечної справи та освіти у Харкові та губернії раніше не розглядалися.

Практичне значення магістерської роботи полягає у наступних

важливих моментах:

- зібраний та інтерпретований нами фактографічний матеріал може бути

використаний у краєзнавчій та екскурсійній просвітницькій роботі у

бібліотеках та навчальних закладах різного профілю;

- висновки та основні положення роботи можуть бути залучені у якості

матеріалу для розширення уявлень про культуру міста Харкова і губернії у

другій половині ХІХ – початку ХХ століття, що вірогідно знайде своє

відображення у спеціальних та узагальнюючих дослідженнях з історії

культури, освіти та бібліотечної справи в Україні.

Структура роботи складається таким чином, щоб органічно

поєднувати у собі аналіз та інтерпретацію джерел, історіографічні ремарки,

джерелознавчу критику та відтворення показових, принципово важливих

елементів джерельної бази. Робота складається зі вступу, трьох розділів,

висновків, списку літератури і додатків. Перший розділ присвячено

історіографії та методології досліджень читання. Соціально-економічним

умовам виникнення «нового читача», розгляду обставин, в яких проходив

процес читання, аналізу літературних смаків читачів, присвячено другий і

третій розділ.

11

РОЗДІЛ І.

Історіографія та методологія історії і культури читання

1.1. Генезис історії читання, як наукового напрямку у зарубіжних

дослідницьких практиках: читання і предмет історичної науки

У останні десятиріччя актуальність пошуку сутності гуманітарного

знання значно зросла. Інтенсивний пошук нових змістів, активна

самоідентифікація гуманітарних наук, неминуче примушують звернути увагу

на метафору «нова». Сучасна історіографія насичена концепціями на кшталт

«нова історична наука», «нова культурна історія», «нова соціальна історія» та

інші. У кожному з цих концептів закладено антитезу, голова сутність якої –

протистояння «старій» науці. Таким чином, проситься висновок про те, що

сучасні напрямки в історичній науці формуються, перш за все, у противагу і

протилежність «старим»1. Цю тенденцію можна пояснити виходом

теоретичної складової гуманітарних наук на наступний якісний щабель

розвитку, прогресом наукового знання. Однак, як відмічає історик Пітер

Берк, позитивне визначення новій історичній науці дати нелегко2. На його

думку, нові напрямки у гуманітарному знанні об’єднані, як хотілось би

думати, не довкола винайдених гносеологічних принципів та методів, які

розширюють їхній предмет, а перш за все, довкола критики попередників.

Тут хотілося б пригадати слова відомого датського філософа Сьорена

К’єркегора, який відмічав, що перш ніж критикувати, критикові необхідно

мати у розпорядженні власний варіант відповіді, який дозволяє краще,

якісніше досліджувати предмет, довкола вивчення якого сформовано теорію,

1 Шартье Р. Интеллектуальная история и история ментальностей: двойная переоценка? / Р.

Шартье. // Новое литературное обозрение. - 2004. - №66. 2 Берк П. Нова історія: її минуле і майбутнє. / П. Берк / Новi перспективи iсторiописання: переклад

з англ./ Берк, П., Дарнтон, Р., Гаскелл, А., та інш. - К.: Нiка-Центр, 2004 . – С. 12.

12

що критикується1. Нехай ця думка несе в собі всі вади інструменталізму,

однак вона залишається актуальною до цієї пори, особливо у застосуванні до

парадигмальних основ тих сучасних напрямків в історичній наці, які мали

сміливість назвати себе новими не по суті своїх методів, а перш за все –

всупереч «старим»2.

Згідно до поглядів американського історика і філософа Томаса Куна,

все те, проти чого направлений вектор розвитку вже згадуваної дихотомії

між старою та новою історичною наукою, являє собою так звану «традиційну

парадигму» історіографії3. При цьому, відмітимо, що у гуманітарному знанні,

поняття парадигми втрачає класичні риси, деформується4. Плюралізм методів

та особливості суб’єктно – об’єктної взаємодії у гуманітарному знанні

надзвичайно ускладнює можливість виділяти окремі методологічні

комплекси, домени у цих науках5. Філософ і теоретик науки Карл Поппер, з

огляду на це, пропонує розглядати традиційний спосіб дослідження

минулого, як «історицизм», головною якістю якого є «умотивованість»

форм6. Крім цього, К. Поппер вказує на те, що «історицизм» є аморальною

методологією, хоча і спирається на етику суспільства, що прагне до

моральності. Історицизм на думку К.Поппера, при цьому, не являє собою

пояснювальної схеми, оскільки його пояснювальні можливості вкрай

обмежені7. В цілому ж, погляд на те, що історицизм, як форма існування

традиційної парадигми, може описати свій предмет, однак не може його

1 Берк П. Нова історія: її минуле і майбутнє. / П. Берк / Новi перспективи iсторiописання / Берк, П.,

Дарнтон, Р., Гаскелл, А. - К.: Нiка-Центр, 2004 . – С. 12. 2 Там само. - С. 14. 3 Кун Т. Структура наукових революцiй / Т. Кун. – К.: Port-Royal, 2001. – С. 128. 4 Копосов Н. Е. Как думают историки. / Н. Е. Копосов, – М.: НЛО, - 2001, - С. 16. 5 Кун Т. Структура наукових революцiй / Т. Кун. – К.: Port-Royal, 2001. – С. 146. 6 Поппер К. Р. Логика научного исследования : перевод с : англ. /К. Р. Поппер. – М.: Республика,

2004. – С. 83. 7 Там само. - С. 84.

13

пояснити, є очевидним і в сучасній науці досить розповсюдженим, особливо

в контексті постмодерністської гіперкритики гуманітарного знання1. На нашу

думку, слід зазначити, що найважливіша особливість історичного знання як

раз і полягає у тому, що суб’єкт пізнання – історик, знаходиться всередині

процесу який він досліджує – історичного процесу, і не може вийти за його

межі, і це накладає принципово важливі відбитки на методи пізнання. В

цьому сенсі, особливості можна розглядати, як принципову неможливість

людини-спостерігача, суб’єкта, стати на точку «зовнішнього погляду»,

неможливість експериментатора стати поза часом. З цього витікає думка про

те, що глобальні описові схеми не можуть пояснити історичний процес у

цілому, однак здатні виразити точку зору окремого дослідника, при чому

жодна з них не буде ближчою до істини. Виходячи з твердження про те, що

історичний процес у цілому не є доступним позитивному знанню, сучасні

дослідники закономірно приходять до того висновку, що слід звертатися до

його елементів, структур і часток2. Цілісному пізнанню, таким чином,

протиставляється дрібне, часткове3.

Повернемося до так званої «традиційної парадигми», щоб спробувати

коротко схарактеризувати її принципи, які Пітер Берк схильний називати

«догматами». Серед них назвемо такі: справжня історія завжди розвернута до

минулого політики та економіки; історія повинна концентруватися на

описанні подій; знання про минуле повинне викладатися, як «погляд зверху»,

як наратив, що володіє безспірним авторитетом; історія мусить спиратися

1 Берк П. Нова історія: її минуле і майбутнє. / П. Берк / Новi перспективи iсторiописання. / Берк,

П., Дарнтон, Р., Гаскелл, А. - К.: Нiка-Центр, 2004 . – С. 11. 2 Шартье Р. История сегодня: сомнения, вызовы, предложения. / Р. Шартье. // Одиссей. Человек в

истории. - 1995. – М.: Наука, 1995. - С.192-205 3 Берк П. Нова історія: її минуле і майбутнє. / П. Берк / Новi перспективи iсторiописання. / Берк,

П., Дарнтон, Р., Гаскелл, А. - К.: Нiка-Центр, 2004 . – С. 11.

14

перш за все на письмові джерела, (при цьому об’єктивність джерел, як

методологічна позиція, може знаходитися поза межами теорії)1.

В контексті даного дослідження, критика традиційної парадигми в

сучасній історіографії не може бути розглянутою детально. Тому, далі

перейдемо до антитез, висунутих «новою» історичною наукою «старій

парадигмі». Перш за все, назвемо популярну тезу про те, що «все має свою

історію» - читання, клімат, дозвілля, житло, розваги, жіночість – будь що2.

Таким чином, у «новій історичній науці» зникає суворий поділ на

магістральне та периферійне. Крім того, нова історична наука запропонувала

«погляд знизу», який формують історичні мікронаративи, погляди

«неісторичних» осіб на історію3. Дослідники образно відмічають, що

історична наука «отримала нові голоси», стала поліфонічною. Крім того,

розширення тематичного розмаїття в історичних дослідженнях другої

половини ХХ століття, призвели до необхідності розробки нових та

вдосконалення старих методів роботи з безліччю заново відкритих джерел.

Поява безлічі історичних субдисциплін на фоні тенденції до

полідисциплінарності, закономірно призвела до появи нових термінів,

оновлення категоріального апарату гуманітарного знання4. В цьому сенсі

«нова» історична наука вже дала позитивні результати. Цей процес, однак,

породив розвиток засад «нової» проблематики у методології. Однією з

принципових проблем стало наступне протиріччя. Якщо факти, якими оперує

наука є невіддільними від інтерпретації в рамках даної теорії, то джерело у

своїй об’єктивній суті має окремий, речовий зміст. Тобто, «нова» історична

наука, по суті, займається переосмисленням старих джерел. Тому, питання

1 Берк П. Нова історія: її минуле і майбутнє. / П. Берк / Новi перспективи iсторiописання. / Берк,

П., Дарнтон, Р., Гаскелл, А. - К.: Нiка-Центр, 2004. – С. 16. 2 Там само. - С. 17. 3 Там само. - С. 17. 4 Спигел Г. М. К теории среднего плана: историописание в век постмодернизма. // Одиссей.

Человек в истории.1995. – М., 1995. – С. 213-214.

15

про те, скільки нових джерел, поза їхньою інтерпретацією, було привнесено

новою історичною наукою, залишається відкритим у тому сенсі, що самих по

собі нових джерел, з позитивної точки зору, «нові» напрямки в історичній

науці не відкривали1. Тому, зупинимося на думці про те, що історіографічні

практики нових напрямків історичної науки скоріше декларують можливість

вивчати минуле по-іншому, чим насправді вивчають історію відмінно від

того, у який спосіб вивчали її історики минулих поколінь2.

Зміни, крізь які пройшла історична наука протягом ХХ століття,

нерідко визначають, як «антропологічний поворот». Під цим визначенням

розуміють трансформацію історії з науки про минуле політики та економіки

в науку про минуле людини в її історичному часі. Слід відмітити, що в

даному випадку історичне знання, так би мовити, наблизилося до ідеалів

історизму, згідно з яким будь-який предмет повинний вивчатися лише у

контексті власного минулого. Тому далі, на наш погляд, виявляється

можливим усі напрями антропологічно-орієнтованої «нової» історичної

науки об’єднати під назвою «історична антропологія». Нехай, цей термін не

буде відображати історіографічних особливостей, відмінностей методології,

однак він успішно характеризуватиме загальну направленість, парадигму

сучасних антропологічно-орієнтованих напрямків у сучасному історичному

знанні3.

Для всіх видів антропологічно-орієнтованої історіографії є

характерним перенесення акценту з дослідження державних структур,

інститутів суспільства та великих спільнот до вивчення дрібних, від

описання значних подій, до аналізу повсякденності. Історична антропологія в

1 Кнабе Г.С. Общественно-историческое познание второй половины XX века, его ту пики и

возможности их преодоления // Одиссей. Человек в истории. 1993. – М., 1994. – С. 249-250. 2 Шартье Р. История сегодня: сомнения, вызовы, предложения. / Р. Шартье. // Одиссей. Человек в

истории. - 1995. – М.: Наука, 1995. - С.192-205 3 Берк П. Нова історія: її минуле і майбутнє. / П. Берк / Новi перспективи iсторiописання / Берк, П.,

Дарнтон, Р., Гаскелл, А. - К.: Нiка-Центр, 2004 . – С. 25.

16

історії широко застосовує категоріальний апарат і методологічний

інструментарій інших гуманітарних дисциплін. Історик, представник другого

покоління школи Анналів Жак Ле Гофф, у свій час, висловив думку про те,

що історична антропологія являє собою загальну, глобальну історичну

концепцію: «…вона об’єднує усі досягнення нової історичної науки,

увібравши в себе вивчення ментальності, матеріального та духовного життя,

повсякденності, концентруючись довкола антропології»1 (переклад наш – С.

Б.). Тут ми мусимо констатувати думку про те, що заявивши про себе, як про

нову парадигму, історична антропологія водночас нанесла удар по власних

основах, які декларували відмову від розбудов глобальних теорій. Крім того,

з часом, виявилося, що кожен дослідник, який спирався на парадигму «нової

історичної науки», у результаті прямував до створення власної

узагальнюючої схеми інтерпретації історії в цілому2. Розширення

предметного поля історичного знання швидко призвело до втрати

історіописанням своєї цілісності та принципів, надзвичайному роздробленню

науки на галузі, напрямки та школи, які застосовували кардинально

відмінний методологічний інструментарій3. Таким чином, намагання нової

історичної науки створити чергову, тотальну, інтегруючу пояснювальну

модель минулого, виявилася безпідставною. Цей процес було підкріплено

критиками-постмодерністами. З робіт постмодерністів Ролана Барта, Поля

Рікера, Мішеля Фуко, стає очевидним той факт, що принципово в процесі

створення історичного наративу у ХХ столітті, у зрівнянні із ХІХ мало що

змінилося4. Історія і нині являє собою оповідання, наратив, що діє за

1 Ле Гофф Ж. С небес на землю. / Ж. Ле Гофф. // Одиссей. Человек в истории. - М., 1991. - с. 25-44. 2 Шартье Р. История сегодня: сомнения, вызовы, предложения. / Р. Шартье. // Одиссей. Человек в

истории. - 1995. – М.: Наука, 1995. - С.192-205 3 Анкерсмит Ф. Р. История и тропология: взлет и падение метафоры. / Ф. Р. Анкерсмит. — М.:

Прогресс-Традиция, 2003. – С. 133. 4 Уайт Х. Метаистория: Историческое воображение в Европе XIX века. / Х. Уайт. – Екатеринбург:

Изд-во Урал. ун-та, 2002. – 528 с.

17

літературними закономірностями. Структури та сутність нової історичної

науки героїзувалися, наближаючись за семантичною суттю до драматизму,

властивого традиційній парадигмі, набували сюжетних рис. Поступово

ставав очевидним той факт, що історична наука, коли береться до створення

глобальних пояснювальних схем, «перетворюється» на літературу. «Битва за

історію», спроба історичною наукою переглянути і об’єднати в собі цілий

комплекс гуманітарних наук, таким чином, не призвела до вдосконалення

методології історичної науки в цілому і не сприяла покращенню якості

історичних досліджень1.

В рамках даного дослідження ми не маємо можливості заглиблюватися

у історіографічні процеси всередині історичної антропології. Варто

зазначити, що одним із небагатьох напрямків так званої «нової» історичної

науки що пережила удар постмодерністської критики, виявилася історія

читання2.

За своєю сутністю, історія читання повністю відповідає критеріям

«напряму в науці» з точки зору наукознавства. Вона являє собою на

сучасному етапі об’єднання вчених, зі своїми лідерами, яке сформувалося

довкола подібних, близьких методологічних принципів. Власне, з

історіографічної точки зору, історія читання генетично належить до третього

покоління французьких істориків школи Анналів. Однак, не дивлячись на

таке потужне коріння, представники історії читання різко заперечують

спільність своїх методологічних поглядів зі своїми попередниками3. Слід

підкреслити наголос істориків читання на своїй відмові від побудови

глобальних описових схем. Цей факт, однак, не стає на заваді наукознавцям,

1 Берк П. Нова історія: її минуле і майбутнє. / П. Берк / Новi перспективи iсторiописання / Берк, П.,

Дарнтон, Р., Гаскелл, А. - К.: Нiка-Центр, 2004 . – С. 17. 2 Стаф И. К. Роже Шартье: итог двух десятилетий. / И. К. Стаф. // Одиссей. Человек в истории.

2000. - М.: Наука, 2000. 3 Шартье Р. История сегодня: сомнения, вызовы, предложения. / Р. Шартье. // Одиссей. Человек в

истории. - 1995. – М.: Наука, 1995. - С.192-205

18

які схильні зараховувати «історію читання» до історичної антропології1. На

сучасному етапі історія читання являє собою напрямок історичної науки, що

динамічно розвивається, набуває всесвітнього дослідницького інтересу.

Варто, однак відмітити, що в історії читання антропологічний підхід

застосовується переважно, як мікроісторичний. Це пов’язане із тим, що

предметом історії читання завжди виступає певна невелика спільність, у

рамках якої діють загальні установки на читання. В історії читання, при

цьому, «читачем» може виступати як конкретний індивід, так і група людей,

або спільнота інтерпретаторів. Ця особливість викликана тим, що в даному

напрямку історичного знання, під читанням розуміють не стільки як акт

сприйняття інформації, а стільки як процес взаємодії читача і тексту,

екзегезу2.

Як напрямок, історія читання зародилася у Франції на початку 1970-х

років, об’єднавши в себе такі історичні, культурологічні та філософські

студії, як французька соціокультурна історія, англійська історія літератури,

італійська соціологія культури. В якості теоретико-методологічної основи,

більшість представників історії читання спираються на французький

структуралізм і так звану школу «аналізу дискурсу»3. Мета нової дисципліни

полягала у вивченні параметрів, що визначають сприйняття письмових

текстів у різні епохи, у різних культурних середовищах і «читацьких

співтовариствах». Подібний підхід, припускав радикальне зрушення

традиційної історіографічної перспективи. Приводячи в зіткнення «світ

текстів» й «світ читачів», відтворюючи ту або іншу модель читацького

поводження, що існувала в минулому, історик по необхідності повинен був

1 Берк П. Нова історія: її минуле і майбутнє. / П. Берк / Новi перспективи iсторiописання / Берк, П.,

Дарнтон, Р., Гаскелл, А. - К.: Нiка-Центр, 2004 . – С. 18. 2 Стаф И. К. Роже Шартье: Уроки истории чтения. / И. К. Стаф. // Шартье Р. Письменная культура

и общество / Пер. с франц. и послесл. И.К. Стаф. – М.: Новое издательство, 2006. – С. 243-256. 3 Квадратура смысла: Французская школа анализа дискурса. - М.: Прогресс, 1999. - С. 201.

19

опиратися не тільки на документальні свідчення, але й на формальні

характеристики самих текстів, друкованих або рукописних1. Принциповим

припущенням для історії читання є те, що у будь-якому тексті закладено

декілька варіантів прочитання. Простий текст подається без врахування

можливої різниці між смислом, який був закладений автором, критиком або

традицією, і тим, як його будуть використовувати та інтерпретувати. Тобто,

текст існує, коли існує читач, здатний надати йому зміст. Задачею історика,

який взявся до вивчення історії читання, є спроба встановити умови, зміст,

матеріал читання, і головне – інтерпретація сприйняття. Метою дослідника є

відтворення конкретно – історичної ситуації довкола обраної ним моделі

перетинання «світу тексту» та «світу читача». Значення та вплив текстів

залежить також і від способів та обставин, крізь призму яких текст

сприймається читачем. Читачі в свою чергу ніколи не мають справи з

«ідеальними» текстами, позбавленими матеріальності. Вони використовують

у повсякденному житті слова і предмети, властивості яких пов’язані з

процесом читання. Таким чином, будь-яка історія читацької поведінки є

історією написаних об’єктів та прочитаних слів. Читання також обов’язково

являє собою дію, втілену у певних жестах, звичках, означеному просторі2.

На думку Р. Шартьє, дослідження історії читання передбачає аналіз

кількох видів відмінностей, перш за все, - між різними ступенями оволодіння

читанням не просто як механізмом, а як ментальною практикою. Не всі, хто

читають, читають однаково, і в кожну історичну епоху ця відмінність має

власні риси, які дозволяють уточнювати культурне обличчя часу3. Тут

потрібно враховувати і розбіжності між прийомами та нормами культури

1 Квадратура смысла: Французская школа анализа дискурса. - М.: Прогресс, 1999. - С. 201. 2 Дарнтон Р. Історія читання. / Р. Дарнтон. // Нові перспективи історіописання. / За ред.. П. Берка;

Пер. З англ. – К., Ніка – Центр, 2004. – С. 195. 3 Стаф И. К. Роже Шартье: Уроки истории чтения. / И. К. Стаф. // Шартье Р. Письменная культура

и общество. / Пер. с франц. и послесл. И.К. Стаф. – М.: Новое издательство, 2006. – С. 249.

20

читання, які визначені для кожної страти, правилами користування книгами

та способами їх використання. Слід враховувати інтереси читачів. Від всього

вищезазначеного залежить те, як будуть читати в конкретний час. З цим

підходом, ідентична на перший погляд дія – читання, отримує глибину і

багатомірність, кольори та відтінки. «Довга» історія читання та читачів

повинна стати історією використання, розуміння та засвоєння текстів1.

З одного боку історія читання розглядає світ, як сукупність предметів,

форм та ритуалів, взаємодія яких формує та обмежує зміст, з іншого боку –

знайомить зі світом окремого читача, як світом, який складається зі

«спільноти інтерпретаторів», кола читачів. Кожна спільнота інтерпретаторів

вступає у спілкування з письмовим текстом, використовуючи певні прийоми,

жести та методи. У процесі читання відбувається взаємодія між внутрішнім

світом людини та текстом, в якому приймає участь і тіло і простір. Нові

спільноти, соціальні прошарки, рухи і внутрішні зміни всередині груп та

класів, - таксонів соціальної, культурної або іншої класифікації завжди дають

«нових читачів»2. Зміна читацької парадигми створює нові тексти,

породжуючи при цьому безліч нових інтерпретацій вже існуючих. Такі

поняття, як «невизначене місце», «текстові лакуни», «невизначеність тексту»,

є ключовими, до яких прибігають сучасні дослідники при описанні процесів

рецепції художніх текстів3.

Засновником і донині провідним фахівцем в області історії читання

прийнято вважати відомого французького історика та культуролога, голову

Центру історичних досліджень при Вищій школі соціальних наук – Роже

Шартьє. На ряду із ним, крупними дослідниками в галузі історії читання є

1 Шартье Р. Культурные истоки Французской революции. / Р. Шартье – М.: Искусство, 2001. – С.

35. 2 Бурдье П. Люди с историями, люди без историй. / П. Бурдье, Р. Шартье. // Новое литературное

обозрение. - 2003 - №60. 3 Шартье Р. Читатель в постоянно меняющемся мире. / Р. Шартье. // Иностранная литература. -

2009. - №7.

21

Джефрі Брукс (США), роботи якого присвячено вивченню читання у

Російській імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття та лубочній і

народній літературі цього часу; Роберт Дарнтон, професор Прінстонського

університету (США), послідовник школи Анналів, предметом ґрунтовних

праць якого стало читання у Франції за часів Французької буржуазної

революції; Ентоні Графтон (США), професор Прінстонського університету,

дослідження якого присвячені читанню в житті видатних історичних осіб;

Карло Гінзбург (Італія), один із співзасновників історії читання, як напрямку,

представник мікроісторії, історик та культуролог. Також, широко відомими

працями з історії читання на Заході є роботи Ж. Амесс, Г. Кавалло, М.

Лайонса (Сіднейський університет), Е. Блейр, М. Паркс, Р. Віттман1.

Спробуємо проаналізувати методологічні погляди на історію читання

головних її зарубіжних представників. Згідно уявленням Р. Шартьє, метою

історії читання є «реконструкція моделей читацької поведінки, обумовлених

соціокультурною парадигмою епохи»2. Класичне для історичної антропології

поняття ментальності дослідник замінює, не без спрощення та звуження

змісту, категорією уявлення. Ця калька, насправді, виявляється досить

вигідною з методологічної точки зору: звуження терміну тут призводить

лише до уточнення та конкретизації. Поняття «ментальність» в такому разі

позбавляється своїх вад: плюралістичності значень і психологічного

забарвлення, властивого цьому термінові в контексті взаємодії історичної

науки з теоріями колективного несвідомого. Слід відмітити, що в роботах

французького дослідника ключовим поняттям є особисто введене ним до

історіографії поняття апропріації. У розумінні Р. Шартьє, апропріація означає

спосіб, у який індивід або соціальна група взаємодіє (шляхом присвоєння або

1 История чтения в западном мире от античности до наших дней. / Г. Кавалло, Р. Шартье. – М.:

ФАИР, 2008. – 544 с. 2 Бурдье П. Люди с историями, люди без историй. / П. Бурдье, Р. Шартье. // Новое литературное

обозрение. - 2003 - №60.

22

відторгнення), певний культурний взірець, мотив, або форму. При цьому,

апропріація у розумінні Шартьє не співпадає із процесом інкультурації, а є

тим терміном, що визначає глибинний, контекстний зміст процесу

культурної взаємодії1.

Похідна теоретична установка Р. Шартьє також полягає у

протиставленні ним культурного і соціального наративів. Як прихильник

структуралізму, він стверджує, що логіка дискурсу (тексту) та логіка

соціальних і культурних (у соціальному вимірі) практик, не тотожні одне

одному, а знаходяться у постійній складній взаємодії2. На думку вченого,

кожна письмова культура створює правила прочитання текстів та правила

їхнього толкування (інтерпретації).

На думку французького дослідника, у процесі навчання культурі

(інкультурації), у кожного індивіда складається власне уявлення про правила

інтерпретації соціального наративу і про те, яка саме інтерпретація є

коректною, вірною, а яка – помилковою. Таким чином, культура формує у

свого носія певний «образ», власний структурний елемент, свого роду

молекулу змісту. Слідуючи за думкою провідного фахівця в галузі історії

читання, бачимо, що переломлення, зміна, казус, девіація загальноприйнятих

настанов та взірців інтерпретації у процесі читання людиною тексту –

основного «ритуалу» писемної культури – і є головним предметом

дослідження культури читання. Однак, звичайно, історія читання не обмежує

на цьому своє предметне поле, яке включає в себе такі елементи, як традиції,

правила та норми інтерпретації в межах культурного поля3.

1 Шартье Р. Культурные истоки Французской революции. / Р. Шартье – М.: Искусство, 2001. – С.

38. 2 Там само. - С. 37. 3 Бурдье П. Люди с историями, люди без историй. / П. Бурдье, Р. Шартье. // Новое литературное

обозрение. - 2003 - №60.

23

На думку французького вченого, історик читання повинен вивчати

процес взаємодії тексту та інтерпретатора у якомога вужчому культурному

середовищі. Тут дослідник мусить вивчати процес взаємодії між

текстуальним дискурсом та соціокультурним наративом, яким керується

читач. Найцікавіша особливість цієї взаємодії полягає у тому, що дискурс

тексту фіксує в собі, так би мовити «фотографує» культурний простір, у

якому його було створено, по суті є «дитям» свого часу, із яким людина,

читач – продукт іншого світу, іншої культури вступає у безпосередній діалог.

Мова, якою вони розмовляють – це мова символіки тексту, як універсального

механізму письмової культури. Таким чином, Р. Шартьє пропонує вивчати

механіку взаємодії двох абстрактних величин: тексту, як ідеального продукту

культури та свідомості читача, індивіда, як частини суспільства і носія

зміненої, девіантної відносно до дискурсу тексту культури1.

Для того, щоб більш детально окреслити предмет історії читання,

Шартьє розділяє культурне поле, пов’язане з читанням, на дві підсистеми:

- Система 1. Являє собою «соціальний дискурс» тексту – закладена в

даному тексті схема, модель сприйняття та інтерпретація, свого роду

«правила гри» з читачем. До цієї системи також входить соціокультурний

маркер прихований у наративі – закодована інформація про його роль і

значення у культурі. Маркери визначаються як стилістикою тексту, так і

носієм та його оздобленням. До цієї підсистеми належить книга, як

матеріальний об’єкт, носій тексту, об’єм у якому перебуває текст і форма, яка

визначає умови сприйняття.

- Система 2. Містить у собі «культурний дискурс» читача, тобто

установки і правила письмовою культури, яких дотримується (чи нехтує

ними) читач, по відношенню до тексту. До цієї ж підсистеми взаємодії

входять інтереси читача у тій чи іншій галузі літератури, зовнішні ознаки

1 Шартье Р. Читатель в постоянно меняющемся мире. / Р. Шартье. // Иностранная литература. -

2009. - №7.

24

його взаємодії зі світом тексту: вибір і особливості місця і часу для читання,

тощо1.

Тут слід підкреслити, що Р. Шартьє, використовуючи категорію

«дискурс», розуміє під ним перш за все сукупність правил та настанов,

модель читання у певному культурному середовищі. Для уточнення,

дослідник вводить термін «перформація», який характеризує таку якість

дискурсивних моделей всередині культури, як текучість та багатогранність2.

Підводячи підсумок теоретичних пошуків французького дослідника,

наголосимо, що завдяки введенню в дослідницький інструментарій бінарної

взаємодії у системі «текст-інтерпретатор», історія читання повертає

історикам обґрунтовану можливість вивчення текстів та письмової культури.

Таким чином, ми можемо вважати, що історія читання, дійшовши

надзвичайного заглиблення в теорію дискурсу, теоретично, цілком здатна

подолати «кризу росту» історичної науки і гуманітарного знання, спричинену

постмодерністською критикою.

В контексті даної роботи ми не маємо змоги детальніше зупинитися на

поглядах опонента Р. Шартьє – Р. Дарнтона, який відстоює більш

традиційний погляд на історію читання, як на історію книги. Далі, ми

схарактеризуємо її лише поверхово. У цей час найбільше полеміки в історії

читання на Заході викликають три переходи, або так звані «революції

читання»: від читання вголос до читання очами («про себе»); від читання

публічного до приватного; від повільного, або інтенсивного, читання до

читання швидкого, або «екстенсивного», - так званої «революції читання»

XVIII століття. На даному етапі є можливим виділити так би мовити, дві

течії, пов'язані з іменами Р. Шартьє й Р. Дарнтона. Прихильники Р. Шартьє

1 Шартье Р. Читатель в постоянно меняющемся мире. / Р. Шартье. // Иностранная литература. -

2009. - №7. 2 Шартье Р. История сегодня: сомнения, вызовы, предложения. / Р. Шартье. // Одиссей. Человек в

истории. - 1995. – М.: Наука, 1995. - С.192-205

25

важливу роль у культурі читання віддають фізичному, тілесному сприйняттю

тексту, у той час як прихильники Р. Дарнтона – перш за все ідейному

впливу1.

Розглянемо думки, яких дотримується дослідник читання, публіцист М.

Альберто: «продивляючись текст, читач осягає його зміст дуже складним

способом, який включає в себе переоцінку тих значень, що вже були відомі,

символічну систему умовностей, ерудиції та досвіду читання текстів,

особистого досвіду та смаку. Текст, який я читаю, я наділяю емоціями,

фізичними відчуттями, інтуїцією, душею і все це залежить від того яким

чином я став самим собою. Читачі прислуховуються до тексту, вони

створюють образи та вербальні метаморфози, генерують нові змісти, при

чому генерують їх найбільш потужно, коли виявляють зв’язок між власним

досвідом, знаннями та текстом… 2».

На думку М. Альберто, читання виявляється не навичкою, не

автоматичною дією, а процесом. Вчений і публіцист, послідовник Х. Борхеса

схиляється до думки про те, що читання є перш за все процесом

реконструкції. Тобто, звертаючись до масового читача, ми маємо відмовляти

йому у будь-яких сталих настановах та традиціях екзегези та інтерпретації,

окрім власного досвіду. На думку публіциста, масовий читач остаточно

звільнив зміст книги, не зобов’язуючи власну свідомість дотримуватися

певних норм при сприйняті змісту. «Символічно, - пише М. Альберто –

читання асоціюється з іншими нашими тілесними функціями, і щоб бути

зрозумілим потребує метафор»3. Як не дивно, найширше вживаними в історії

були гастрономічні метафори. Їх знайдемо ми і в М. О. Рубакіна, який

визначає книжковий матеріал, як щось поживне, набір страв, поживні ниви, а

1 Шартье Р. Культурные истоки Французской революции. / Р. Шартье – М.: Искусство, 2001. – С.

38.

2 Мангуэль А. История чтения. / А. Мангуэль. – Екатеринбургг, 2008. – С. 112. 3 Мангуэль А. История чтения. / А. Мангуэль. – Екатеринбургг, 2008. – С. 168.

26

читачі в нього «поглинають без розбору всіляку літературну травку, яка

потрапляє на зуби…1» (переклад наш – С. Б.), і в інших дослідників, які мали

справу з читанням, зокрема Х. Д. Алчевської, для якої читання – перш за все

акт соціального спротиву, чи дія проти емансипації, а читання може і

повинно бути лише серйозним ділом, справою життя. Для читача, який є

предметом нашого дослідження, також були свої метафори, перш за все,

пов’язані з читанням Святого Писання. Таким чином ми можемо визначити

читання «круговою метафорою»: «світ є книгою, у якому читач – літера у

тексті світу2» (переклад наш – С. Б.).

Варто згадати принципово важливу для історії читання роботу

італійського історика церкви Карло Гінзбурга. Відомий вчений, представник

«мікроісторії», дослідник культури читання. У 1970-х роках за архівними

матеріалами він вивчав свідомість мірошника, яка була відображена у

допитах інквізиції. Дослідник прийшов до висновку про те, що той мислив

категоріями єретичної літератури пізнього Відродження, які сприйняв

перекручено, з урахуванням власних уявлень про життя, обмежених роботою

на млині. Допитливий розум мірошника, його тяга до знання й упертість

дозволили заповнити ті місця у текстах, які він не розумів, своїми

«вставками», доступними його розумінню. Італійський вчений прийшов до

висновку, що саме ланцюжок такого роду «вставок» й являє собою шар, зріз

індивідуального, особистого світогляду, світосприйняття кожної людини, в її

читацькій особистості3.

На думку австралійського дослідника з університету Сіднея, Мартіна

Лайонса, який досліджував читачів провідних країн Заходу наприкінці ХІХ –

на початку ХХ століття, діяльність публічних абонементних бібліотек в усіх

1 Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике., Т. 1. / Н. А. Рубакин. – М., 1975. – С. 62. 2 Мангуэль А. История чтения. / А. Мангуэль. – Екатеринбург, 2008. – С. 112. 3 Гинзбург К. Сыр и черви. Картина мира одного мельника, жившего в XVI в. / К. Гинзбург. – М.,

2000. – С. 14.

27

країнах Заходу була направлена на вирішення перш за все політичних

завдань1. Великої уваги на заході приділяли питанням філантропії. Подібно

до заводських шкіл, публічні бібліотеки слугували засобом соціального

контролю, за допомогою якого «розумова еліта» нових читачів залучалася до

цінностей, які сповідували представники правлячого класу2.

Серед принципових робіт з історії читання, слід відмітити книгу

американського історика Д. Брукса «Росія, що вчилась читати: літературний

процес та популярна література у 1861 – 1917 рр.», яку було видано у США в

середині 1980-х років. Це дослідження є чи не єдиним серед зарубіжних,

присвяченим проблемам читання у Російській імперії в даний проміжок часу. Д.

Брукс аналізує систему освіти і особливості видавничої справи, ідеологічні

суперечності з питань освіти і літератури для народу у колах інтелігенції. Однак,

особливу цінність у роботі американського дослідника має проведений ним

контент аналіз книжок так званої лубочної літератури, яка мала величезну

популярність. Він встановив, що найбільшою популярністю серед читачів

лубочної літератури користувалися книжки, сюжет яких був пов'язаний із

пригодами, кримінальним життям, потойбічним світом, та найрізноманітнішою

романтикою, зокрема, наприклад, фантасмагоричними лицарськими зрушеннями

заради любові, дружби та справедливості3. Дослідження читання лубочних

книжок не є предметом нашого дослідження, однак ми ще повернемося до цієї

теми, розглядаючи особливості сприйняття популярної літератури в цей час

взагалі.

Слід відмітити, що серед сучасних західних істориків читання до

теперішніх пір є досить популярною є «парадигма модернізації». Точніше, нам

1 Лайонс М. Новые читатели в XIX в.: женщины, дети, рабочие. // История чтения в западном мире

от Античности до наших дней. / М. Лайонс. – М., 2008. – С. 426. 2 Там само, - С. 426 – 427. 3 Brooks J. When Russia learned to read: Literacy and popular literature, 1861 – 1917. – Princeton, 1985.

– P. 77.

28

не вдалося зустріти серед їхніх робіт принципових заперечень проти моделі

модернізації, яка була запропонована сучасною школою неомодерністів і

сутність якої лежить у ідеї переходу від «традиційного» суспільства до

«модерного»1.

Таким чином, перенесення наголосу з дослідження читання як такого на

взаємозалежність і взаємозв'язок між читанням та конкретно-історичними

особливостями розвитку того чи іншого суспільства, іншими словами, на

з'ясування того, як читання впливало на суспільний розвиток та до якої міри

особливості цього розвитку визначали характер читання - один з результатів

дискусії та основний напрямок у сучасних дослідженнях з історії читання.

Питання «як читання змінило хід історії?» вже має свою історіографію. Варто

виділити дослідження провідних сучасних істориків культури Роберта Дарнтона

та Роже Шартьє2. Головним у їхніх працях є твердження про те, що поширення

ідей через різні види друкованої продукції було не менш важливе для

трансформації суспільства, ніж будь-які інші суспільні процеси.

На думку наукознавців, історія читання вже нині зіграла свою важливу

роль у розвитку методології гуманітарного знання. В ситуації постмодерністської

кризи гуманітарних наук, історія читання зберігає оптимізм, стверджуючи, що

минуле все ж таки, цілком доступне пізнанню. Завдяки історії читання, минуле

відкрило для дослідників безліч нових сторін, поставило перед наукою ряд

важливих запитань. Все це говорить на користь того, що теоретичні засади історії

читання можуть бути вірними, окрім того, що вже виявилися корисними,

розкривши нові аспекти у вивченні історії культури. Як відмічає Р. Шартьє, саме

історія читання нині, замість літературної критики та культурної історії, займає

1 Спигел Г. М. К теории среднего плана: историописание в век постмодернизма. / Г. М. Спигел. //

Одиссей. Человек в истории.1995. – М., 1995. – С. 213-214. 2 Дарнтон Р. Історія читання. / Р. Дарнтон. // Новi перспективи iсторiописання. / Берк, П., Дарнтон,

Р., Гаскелл, А. - К.: Нiка-Центр, 2004. – С. 154.

29

провідне місце у дослідженні історії текстів та культурних практик1. У відповідь

на постмодерністський виклик, історія читання повернула текстам та їхнім

інтерпретаторам історичний вимір, повернувши історику право вивчати минуле

за письмовими джерелами, значно збагативши при цьому, його методологічний

інструментарій.

1.2. Минуле та сьогодення вітчизняних культурно-історичних студій:

проблеми теорії, методології і практики дослідження читання

Дослідження читача у бібліотекознавстві та літературознавстві має на

вітчизняному просторі довгу історію. Історіографії дослідження читача у

Росії у другій половині ХІХ століття присвячено монографію Б. В. Банка. На

1 Шартье Р. История сегодня: сомнения, вызовы, предложения. / Р. Шартье. // Одиссей. Человек в

истории. - 1995. – М.: Наука, 1995. - С.192-205

30

його думку, «Скасування кріпосного права, залучення маси людей до

незвичних для них сфер життя, поставило перед інтелігенцією ряд запитань,

пов’язаних із необхідністю вивчення цього процесу. Серед важливих питань

було зокрема читання серед «народу». Визнання громадської ініціативи

вирішальним засобом у розвитку народної освіти об’єднало інтелігенцію

довкола просвітницьких та ліберальних ідей. Економічний та суспільний

розвиток країни саме в ці десятиліття було поставлено у пряму залежність від

народної просвіти, що значно перебільшувало її об’єктивні можливості.

Дослідження вітчизняного читача у дореволюційний період має, як вже

відмічалося, велику вагу та вплив на теорію ті методи бібліотечної справи

взагалі»1. (переклад наш – С. Б.).

Саме у другій половині ХІХ століття з’явилися терміни «читач із

народу», «народний читач», «читач з простого люду» та інші ярлики і

маркери, які надовго, впритул до сьогодення, увійшли до лексики

бібліотечної справи, літературознавства, історичної науки і звісно, до студій з

історії читання. Студії з вивчення літературних смаків та культурних потреб

пересічних читачів зажди привертали до себе живий інтерес суспільства та

влади. Влада завжди намагалася поставити читання під свій контроль, у

різний спосіб нав’язуючи ті чи інші інтелектуальні пріоритети. Так, Б. В.

Банк відмічав, що «боротьба за керівництво читанням – це дзеркало класової

боротьби»2. Держава руками інтелігенції прагнула створити, сформувати

читача так, як їй було потрібно, згідно до своєї ідеології. Тему «формовки»

читача у радянський період було розвинуто у сучасній роботі Є. Добренко3.

У своїй праці автор торкається і більш ранніх періодів, однак не помічає, що

1 Банк Б. В. Изучение читателей в России (XIX в.). / Б. В. Банк. – М.: Книга, 1969. – 262 с. 2 Там само. – С. 44. 3 Добренко Е. Формовка советского читателя: Социальные и эстетические предпосылки рецепции

советской литературы. / Е. Добренко. – СПб., 1997. – С. 24.

31

методи і підходи дослідження і навіть до «тиску» на читачів було розроблено

і розвинуто ще у дорадянський період.

Питання про культуру читання і грамотність серед «простого народу»

неодноразово підіймалися у публіцистиці, яка обслуговувала сферу освіти. Із

самого початку суспільно-політичного просвітнього руху його учасники у

пряму залежність ставили розповсюдження грамотності серед народу не

тільки із збільшенням кількості початкових навчальних закладів, а й із

збільшенням ролі книги і друкованого слова1.

Висвітлимо принципово важливу для розуміння історіографічного

процесу другої половини ХІХ століття дискусію щодо так званої «лубочної»

літератури. З матеріалу багатих фактами розвідок того часу, нам стає відомо,

що першими книгами, що потрапляли до рук грамотних простолюдинів

минулого, були звичайно, релігійні книги, за тогочасною термінологією,

«божественні» - молитовники, псалтир, книжки так званого «духовно-

морального» змісту, найбільш популярними серед них були житія святих, де

мала місце не тільки важлива духовна, моральна складова, але і зворушлива

фабула. Ці книжки дбайливо зберігалися в селянських хатах й іноді їм навіть

приписували містичні властивості. Однак надзвичайною популярністю серед

читачів користувалися й численні лубочні книжки світського змісту. У

періодичній пресі розгорнулася дискусія про народне читання, головний

зміст якої становила проблема «лубочної нісенітниці». «Просвітителі» з

інтелігенції народницького напрямку вважали за необхідне замінити її

книгами, написаними й виданими спеціально «для народу». Такі книги вже

почали з'являтися на книжковому ринку, і із приводу перших такого роду

творів, випущених видавництвом «Суспільна користь», У 1865 році в

журналі «Сучасник» статтю «Російська література. Народні книги»

1 Банк Б. В. Изучение читателей в России (XIX в.). / Б. В. Банк. – М.: Книга, 1969. – С. 55.

32

опублікував О. М. Пипін1. Це був один з перших публічних виступів

представників інтелігенції щодо проблем народного читання в Росії. О. М.

Пипін звернув увагу на те, що в народу давно є улюблені книги, «ті, що

мають свою величезну популярність, іноді дуже давні, дуже нерідко дивні

або навіть безглузді, але проте люб'язні своєму читачеві»2. «Бова

Королевич», «Мілорд Георг», й інші лубочні твори - це на думку публіциста

«народна література», що виникала сама по собі, зусиллями народних

грамотіїв, без участі освічених станів і літератури вищого класу і сорту. Із

сучасних розвідок з історії читання на Заході нам стає відомо, що у XVII

сторіччі, у вік Корнеля і Расіна, у століття розквіту класицизму, простий люд

Франції задовольнявся «уцілілими від Середніх віків лицарськими романами,

астрологічними фокусами й церковними легендами»3. Минуло XVIII століття

- вік Просвіти, прогриміла революція, але й в 50-х роках XIX в. у Франції

народний смак залишався як і раніше нерухомим. По суті, і в Росії

відбувалося те ж саме, стверджував О. М. Пипін: лубочні книжки на його

думку були необхідні простому читачеві й тому мали безсумнівну цінність.

Нові книги, говорив він, написані спеціально «для народу» авторами з

«вищих класів», що вважають потрібним подбати про «розвиток маси», вже

з'явилися в коробах у рознощиків, вони коштують дешевше лубочних

книжок, але в популярності своїй не йдуть ні в яке порівняння з останніми.

Укладачам новітніх книг «для народу» варто було, на його думку,

поставитися до лубочної літератури з усією увагою, придивляючись до тих

поглядів і потреб, які діють у народній масі. Помітимо, що більшості новітніх

просвітителів другої половини XIX сторіччя точка зору О. Н. Пипіна була

чужою. Тим часом, його думка нині напрочуд сучасна і збігається з думкою

1 Пругавин А. С. Запросы народа и обязанности интеллигенции в области просвещения и

воспитания. / А. С. Пругавин. – СПб., 1895. – С. 92. 2 Там само – С. 55. 3 Там само. – С.56.

33

низки дослідників, зокрема спеціалістів з історії книги. Таким чином, у

Російській імперії паралельно починається з XVIII в. динамічний розвиток

«високої» літератури і йде окрема історія масової літератури.

Стійкість масового смаку, стверджує, ґрунтуючись на ідеях В. Я.

Проппа, сучасна дослідниця Н. М. Зоркая, визначається тим, що в кожній

людині незмінно живе в тих або інших масштабах і формах певний

«початковий», первісний смак, що відповідає масовому1. В основі його -

стійкі структури, живі з архаїчних часів, стародавні константи

прихильностей і переваг, архетипи фольклорного сприйняття. Незмінне

збереження цих структур у будь-якій читацькій свідомості й пояснює,

очевидно, успіх масової літератури взагалі й довголіття лубочних книжок,

зокрема2.

Тим часом, численні учасники дискусії із проблем народного читання

говорили про «лубочну нісенітницю» з подивом й обуренням, пояснюючи її

успіх недоліком «справжніх книг для народу» і невмінням серйозних

видавців організувати збут своєї продукції. На початку 90-х рр. у книжкових

крамницях І. Д. Ситіна налічувалося близько 580 назв лубочних книжок,

причому тиражам і числу перевидань могли б позаздрити й сучасні автори.

Це викликало гнів інтелігентних критиків. Народ, стверджували вони, давно

переріс низькопробну і може сприйняти кращі твори російських і західних

класиків, а також серйозної наукової книги, якщо все це пристосувати до

рівня його розуміння. Зайнятися цією справою - святий борг освічених

людей3.

1 Зоркая Н. М. Сюжетные и зрелищные формы русской лубочной культуры конца XIX — начала

XX века. – М., 1992. 2 Гудков Л. Д. Массовая литература как проблема. Для кого? / Л. Д. Гудков. // Новое литературное

обозрение. – 1997. - №22. – С. 78-100. 3 Алчевская Х. Д. Передуманное и пережитое: Дневники, письма, воспоминания. / Х. Д.

Алчевская. – М.: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1912. – 467 с.

34

Для того щоб зрозуміти особливості відношення народу до тих чи

інших літературних жанрів, насамперед було потрібно вивчити стан

«народного читання». На думку російського бібліотекознавця М. О.

Рубакіна, «…історія літератури не є тільки історією виникнення ідей,

історією письменників та їхніх творів – але й історією читачів цих творів»1.

«Ніщо не характеризує стан суспільного розвою, суспільної культури, як

рівень читацької публіки у даний історичний час… У читачі, так би мовити,

віддзеркалюється суспільне життя, як у краплині води знаходить свій

відбиток, оточуюче середовище» (переклад наш – Б.С.). За настроєм читачів

ми маємо можливість у певній мірі судити про настрій середовища.

Прагнення та тривоги суспільства миттю знаходять відбиття у виборі книг.

Якщо починає непокоїти те чи інше питання, читачі одразу ж починають

шукати з існуючих книг такі, що на даний момент можуть їх задовольнити.

Історія читацької аудиторії – одна з найцікавіших і яскравих сторінок з

історії суспільного розвитку». «Російський читач, і сірий і напівкультурний, і

навіть найінтелігентніший – залишається «іксом». За останні роки і

суспільство і друк… більше цікавилися читачем з народу… (різного роду

товариства)… збирають відомості про те, що він читає і як він читає, які

книги відповідають його потребам і чому, яким чином потрібно складати

науково – популярні книжки, щоб з боку народного читача зустріти добре

вітання, бути зрозумілими, а головне – цікавими. Яким чином повинно бути

організоване розповсюдження добрих книжок у народному середовищі…

Дослідження читача з народу продемонструвало, наприклад, що ніякої

особливої белетристики для нього не потрібно, що змішування літератури

народної і дитячої - … помилка2» (переклад наш – Б.С.). Під «читачем за

1 Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике., Т. 1. / Н. А. Рубакин. – М., 1975. – С. 35. 2Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике., Т. 1. / Н. А. Рубакин. – М., 1975. – – С. 37.

35

народу» класик бібліотечної справи мав на увазі «читачів із селян, робітників

та солдатів1».

При складанні власного опису російського читача М. О. Рубакін

користувався спеціальною програмою власної розробки. Він отримав

відповіді на свій соціобібліографічне опитування від 458 учасників, які були

представлені вчителями, молодшим медичним персоналом, фабричними

працівниками, селянами, та «різними особами, що приймають питання

народної освіти близько до серця2». Більшість опитуваних походили з

губернських міст, повітових, заштатних, залізничних станцій та дрібних

містечок3. Таким чином, для дослідження «читача з народу», загалом,

маловідомого інтелігенції, М. О. Рубакін запропонував не масовий, а

індивідуальний підхід, в першу чергу з огляду на особливості джерельної

бази, небагатої, на його думку, на необхідну кількість даних. «Для одних

читач з народу являється в образі гончарівського слуги, іншим – у вигляді

сивого начетника, розкольника…4» - відмічав вчений. Згадаємо принципово

важливий методологічний принцип М. О. Рубакіна, згідно з яким в книги

немає власного змісту, бо останній створюється читачем, має право на

існування.

Серед інших дослідників читання, слід назвати Х. Д. Алчевську, відому

просвітительку, яка протягом п'ятдесяти років займалася педагогічною й

літературною діяльністю та членів організованого нею педагогічного гуртка,

Л. Б. Хавкіну, та А. М. Калмикову, до діяльності яких, тісно зв’язаних із

Харковом, ми ще повернемося. Велику вагу має дослідження, проведене О.

Я. Габелем5. Своєю метою він поставив схарактеризувати стан та особливості

1 Там само. – С. 38. 2 Там само – С. 38. 3 Там само. – С. 39. 4 Там само. – С. 37. 5 Габель А. Я. Народные библиотеки-читальни. / А. Я. Габель. // Русская школа. – 1903. – №12.

36

роботи народних бібліотек в Російській імперії. Робота О. Я. Габеля містить

багатий фактографічний матеріал, який, нажаль, не має безпосереднього

відношення до Харківської губернії.

Найбільш загальним соціальним процесом в Російській імперії у

визначений нами проміжок часу, був перехід від традиційного сільського

типу існування до модернового, міського. Спираючись на модерністську

парадигму, процеси розвитку Російської імперії ґрунтовно досліджував

сучасний російський історик Б. Н. Миронов, зокрема торкаючись проблем

читання1. Вивчення соціально-економічних процесів у російській імперії не

входить до теми нашої роботи. Водночас, ми не можемо залишитися

осторонь принципово важливої для сучасної вітчизняної історіографії

роботи, яка торкається також і еволюції читання. Зупинимося детальніше на

принципових ідейних позиціях метра російської історичної науки. На думку

історика, головним процесом, який був характерний для інтелектуальної і

культурної сфери Російської імперії у добу після «Великих реформ» 1860-х

років, був «розвиток індивідуалізму в усіх сферах суспільства, його

проникнення в усі суспільні прошарки»2. Також, з робіт Б. Н. Миронова ми

дізнаємося, для цього періоду була характерною «секуляризація

індивідуальної та масової свідомості»3. Процес розвитку імперії, дослідник

охарактеризував, як «генезис особистості, малої демократичної сім’ї,

громадянського суспільства і правової держави»4 (переклад наш – Б.С.). На

його думку «… у соціальному, культурному, економічному та політичному

відношеннях Росія розвивалася в тих самих напрямках, що і європейські

1 Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало XX в.): Генезис

личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. Т.1 : /

Б. Н. Миронов. - СПб., 1999. – С. 288. 2 Там само. – С. 41. 3 Там само. – С. 41. 4 Там само. – С. 41.

37

країни»1. Однак, якщо у Європі цей розвиток призводив до злиття народу у

націю, то у Російській імперії відбувалося розкіл суспільства за станами, «для

кожного з яких існували окремі соціальні, правові та культурні умови»2.

Згідно з цим, дослідник виділяв дві основні суспільні групи: селянство та

міські низи з одного боку, дворянство, буржуазія та інтелігенція з іншого.

Робітникам промислових підприємств Б. Н. Миронов відмовляв у окремому

положенні, оскільки на його думку, той був навіть на початку ХХ століття

таким, що ментально не відрізнявся від більшості селян3. З цим твердженням,

нажаль ми не можемо погодитися, в першу чергу з огляду на те, що читання

серед робітників промислових підприємств досить сильно відрізнялося від

читання у інших соціальних групах. Крім того, за підрахунками дослідника,

читачів в Російській імперії наприкінці ХІХ століття було не більше 4% від

всього населення, що виглядає сумнівним. Б. Н. Миронов відмічає, що

розвиток освіти «посилював схильність до серйозного, прагматичного

читання, прискорював перехід від усної культури до письмової4. На думку

автора «Соціальної історії Росії», «книга і читання робили селянство більш

відкритим впливу міської культури… готувало до переходу від традиційного

суспільства до індустріального»5. Далі, історик продовжує ілюструвати

сюжет про спільність історичного розвитку Російської імперії та провідних

європейських країн, тепер у галузі культури та ментальності. На думку Б. Н.

Миронова, розвиток цей був спільним, однак асинхронним, тобто Росія

1 Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало XX в.): Генезис

личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. Т.1 : /

Б. Н. Миронов. - СПб., 1999. - С. 290. 2 Там само. – С. 291. 3 Там само. - С. 292. 4 Там само. - С. 295. 5 Там само. - С. 300.

38

значно відставала від заходу, на кілька сторіч1. Це твердження ми не можемо

підтвердити, спростувати, чи то навіть проілюструвати особливостями

культури читання у Харкові та губернії у визначений проміжок часу. Річ у

тім, що темпи зміни читацьких симпатій до тих чи інших культурних шарів,

були значно нижчим від темпів економічного розвитку, мали власні

тенденції, були більш консервативними та залежали від матеріального стану

читацької аудиторії: найнижча жила в одному столітті, а середня та вища – у

зовсім іншому. Не зважаючи на деяку суперечливість тверджень російського

дослідника щодо культурних процесів, ми не можемо відмовити його роботі

в оригінальності застосованої методології. Так, зокрема, метод контент

аналізу творів народної літератури, який було запропоновано Д. Бруксом,

використано і уточнено Б. Мироновим, ми можемо застосувати до списків

найпопулярніших авторів серед читачів Харкова та губернії, спираючись на

твердження про те, що лейтмотив, образи та стилістика популярного твору у

певній мірі корелював із актуальними повсякденними інтелектуальними

потребами читачів.

Читання, як процес, багато років досліджувалося у вітчизняній

психології та літературознавстві. Зупинимося на теоретичних та

методологічних поглядах представника радянської історіографії проблем

читання першої половини ХХ століття, одного з перших, хто звернувся до

аналізу проблем психології читання, С. Л. Вальдгарда2. Перш за все, на

думку дослідника, слід чітко встановити соціально – психологічну природу

читання. Читач виступає перед нами в усій складності та багатогранності

своєї соціально – зумовленої особистості – зі своїми зацікавленнями,

життєвим досвідом, світоглядом, емоціональним складом, характером,

1 Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало XX в.): Генезис

личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. Т.1 : /

Б. Н. Миронов. - СПб., 1999. - С. 290. 2 Вальдгард С.Л. Очерки психологии чтения. / С. Л. Вальдгард. – М.-Л., 1931. – 112 с.

39

цілями. В кожної книги, при цьому – може бути не один складний

багатомірний читач, а їхня сукупність, соціальний колектив, певна страта. На

думку С. Л. Вальдгарда, книга функціонує таким чином, що вибирає собі

відповідну групу читачів. Сам по собі процес читання завжди є процесом

мислення даного читача, пов’язаний з образністю та емоційним

переживанням тексту, естетикою сприйняття. Для розуміння книги, відмічає

С. Л. Вальдгард – читач повинен мати деякі попередні знання про ті реальні

явища, про які у ній йде мова1. Ці знання, у взаємодії одне з одним,

приводять до встановлення стійких відносин між собою, які являють нам

складніші інтелектуальні утворення. Розуміння тексту – це розуміння

внутрішнього змісту, підтексту, мотиву, що стоїть за текстом. На думку

вченого, існує кілька складових, які впливають на процес розуміння. По

перше, це вплив змістів. Ціле повідомлення складається з окремих слів і

фраз тільки формально. Недостатньо зрозуміти зміст окремих фраз, щоб

зрозуміти зміст усього тексту. Фрази не ізольовані, кожна наступна несе в

собі зміст попередньої. Процес впливу змістів, об'єднання далеко віддалений

друг від друга елементів - спеціальна діяльність декодувальне повідомлення

людини. Особливо вона складна при роботі з великими за обсягом текстами.

С. Л. Вальгард доходить висновку про те, що процес розуміння тексту носить

активний пошуковий характер. Чим більше практики, тим швидше людина

знаходить у тексті найважливіше й потрібне. У письмовому тексті цьому

допомагає рубрикація: заголовки, абзаци, відбиття, виділення й т.д. Складені

фрази розуміються легше, ніж підлеглі. Труднощі також залежать і від змісту

тексту – яку ймовірність має той або інший елемент тексту. Завжди є з

підтекстом: вираження з переносним значенням; порівняння; прислів'я;

байки. Щоб правильно зрозуміти ці елементи, необхідно абстрагуватися від

1 Вальдгард С. Л. Очерки психологии чтения. / С. Л. Вальдгард – М.-Л., 1931. – С. 33.

40

зовнішнього змісту. Підтекст має місце в будь-якому художньому творі.

Поверхневе прочитання майже завжди недостатньо для розуміння1.

На думку сучасного російського дослідника, соціолога літератури, А. І.

Рейтблата, «…на процес читання впливають соціальний стан читача, стать,

вік, національність, світогляд і ціннісні орієнтації, переконання, потреби,

мотивація, життєвий досвід, особливості психіки, ступінь й особливості

розвитку уяви й пам'яті, уваги й мислення. Ці фактори формують особливості

сприйняттю літератури»2. На думку дослідника, «…читання, первинно було

пов'язане із сакральною сферою. В так званій традиційній культурі, воно

мало відірваний від повсякденності, ритуальний, магічний характер. Читання

було доступне переважно соціальній верхівці та духовенству. Слід

розрізнювати читання, як технічне вміння і читання, як дію, яка має

соціально-культурне навантаження і статус»3. Якщо останнє твердження має

під собою наукове підґрунтя, то на відміну від неї, теза А. І. Рейтблата про

недоступність читання широкому загалу за часів Київської Русі може бути

поставлено під сумнів. Історичний досвід, разом з тим, свідчить, що книга і

читання взагалі, і особливо – читання, як повсякденне явище – є характерною

особливістю і водночас необхідним атрибутом міської повсякденності. Таким

чином, слід зробити висновок про те, що процеси урбанізації тягнули за

собою радикальну зміну в культурі читання: читання позбувалося свого

сакрального змісту і набувало рис повсякденності. Крім того, лише у місті,

яке пропонує за своєю суттю безліч конфліктуючих ментальних елементів та

взірців поведінки, можливе повноцінне функціонування культури читання у

традиційній формі циклу «автор – книгопродавець (бібліотека) – читач».

Дослідник відзначав таку особливість «народного читання», як відсутність

1 Вальдгард С. Л. Очерки психологии чтения. / С. Л. Вальдгард – М.-Л., 1931. – С. 33. 2 Рейтблат А. И. От Бовы к Бальмонту: Очерки по истории чтения в России во второй пол. XIX в. –

М., 1991. – С. 113. 3 Там само, - С. 114.

41

психічної установки на книгу і читання у «низових» соціальних прошарках .

Згідно до класифікації, поданої А. І. Рейтблатом , можна виділити наступні

типи читання в Російській імперії за соціально-психологічними чинниками,

станом та мотивацією:

- читання, як ретранслятор соціального змісту для неграмотних.

- читання, як необхідний вид діяльності з огляду на вимоги соціального

статусу та ролі.

- читання, як вид діяльності, направленої, на реалізацію особистих

духовних потреб.

Також, слід відмітити, що читання, на думку вченого, мало на той час

становий характер. Там, де рівень грамотності не був високим, читання

взагалі найчастіше сприймалося з незгодою, із певним спротивом. Ця думка,

висловлена А. І. Рейтблатом , має, однак і деякі джерельні заперечення.

Зокрема, у довіднику Х. Д. Алчевської ми зустрічаємо відомості про

вибірково – позитивне відношення до літератури певного жанру серед

представників найнижчої читацької аудиторії1. Крім того, серед нижчих

верств населення читання світської літератури вже наприкінці ХІХ століття

не вважалося нікчемним, негідним зайняттям2. Далі, А. І. Рейтблат відмічає,

що розповсюдження змін у культурі читання, розширення кола читачів –

відбувалося не напряму, а через сітку станової ієрархії суспільства. Тобто,

«механізми міжстанової взаємодії ( з одного боку – значна замкненість та

специфічність станових структур, з іншого – поступове запозичення взірців

поводження і культурних норм нижчими станами – у вищих) створювали

найбільший вплив на характер розповсюдження книги у те чи інше соціальне

1 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения. – СПб.; М. –

Т. 1 – 3. – 1884 – 1906. 2 Рейтблат А. И. От Бовы к Бальмонту: Очерки по истории чтения в России во второй пол. XIX в. –

М., 1991. – С. 113.

42

середовище»1. Специфіка читання низових верств населення у Російській

імперії полягала також і в тому, що розповсюдження книжної культури

прискорювалося діяльністю громадських та просвітніх організацій. Взагалі, з

огляду на вищезазначені особливості буття Російської імперії, на думку

дослідника, слушним було б виділяти окрему літературу для кожного

соціального стану. Ніби слідуючи становій стратифікації населення,

література розподілилася на наступні категорії: товстого і тонкого журналу,

газетну, лубочну, та «літературу для народу». Кожна література мала свою

читацьку аудиторію, своїх книгопродавців, власних авторів і стиль існування,

- власну культуру читання і вжитку2.

Проблеми читання дуже детально вивчалися наприкінці 1960-х, на

початку 1980-х років у вітчизняній філології та естетиці. Розглянемо

методологічні позиції сучасної російської дослідниці читання М. В.

Миронової3. На думку дослідниці, розуміння - це декодування повідомлення

і його «з'ясування», тобто вбудовування у свій досвід. Для розуміння

необхідні дві умови. Перша - знання відповідного кола понять, граматичних

правил мови. Спершу, на її думку, сприймається загальна думка висловлення,

а вже потім іде розшифровка слів і фраз, а не навпаки. Авторка стверджує,

що процес розуміння дуже складний. На перших етапах сприйняття

повідомлення виникають гіпотези про його зміст, тобто йде пошук змісту,

вибір з ряду альтернатив. Сприйняття починається з окремих слів і фраз

тільки якщо йде робота з погано знайомою мовою. У звичайному випадку,

коли сприйняття проходить рідною для читача мовою розуміння окремих

слів і фраз - процес допоміжний. Акт розуміння - це розшифровка всього

1 Рейтблат А. И. Предыстория массового чтения в России (конец XIX - начало ХХ в.) // Чтение:

проблемы и разработки. / А. И. Рейтблат. – М.: ГБЛ, 1985. - С. 89-111. 2 Рейтблат А. И. От Бовы к Бальмонту: Очерки по истории чтения в России во второй пол. XIX в. –

М., 1991. – С. 113. 3 Миронова М. В. Психология и социология чтения./ М. В. Миронова. - Ульяновск, 2003. - 67 с.

43

повідомлення в цілому. Це завжди пошук контексту (мовного, ситуаційного).

Вільних від контексту елементів висловлення просто немає. Контекст надає

словам і фразам у висловленні конкретне значення. Друге - знання базисних

семантичних структур або глибинних синтаксичних структур, які лежать в

основі кожного компонента висловлення й виражають емоційні або логічні

системи відносин. Повне розуміння кожної складової частини повідомлення

може бути забезпечено тільки за допомогою переходу від поверхневих

граматичних структур до базисних, глибинних. Мало зрозуміти безпосереднє

значення повідомлення. Дослідниця вважає, що крім цього необхідно

виділяти внутрішній зміст, тобто здійснити складний перехід від тексту до

підтексту, до виділення того, у чому центральний, внутрішній зміст

повідомлення, щоб стали зрозумілі мотиви, що стоять за вчинками

персонажів1.

Більшість знавців естетики і психології читання 1970-х рр. спиралися

на роботу літературознавця Л. Г. Жабицької2. Розглянемо позиції, які

відстоювала дослідниця. На її думку, читачеві потрібно вміти абстрагуватися

від зовнішнього змісту й переходити на внутрішній рівень. Текст може бути

прочитаний з різною глибиною, і різні люди через це сприймають той самий

текст по-різному. Процес цього переходу від зовнішнього змісту до

внутрішнього змісту повідомлення - важливий і мало розроблений розділ

психології. Розуміння тексту – це розуміння внутрішнього змісту, підтексту,

мотиву, що стоїть за текстом. Л. Г. Жабицька констатує, що існує кілька

складових, які впливають на процес розуміння. По перше, це вплив змістів.

Ціле повідомлення складається з окремих слів і фраз тільки формально.

Недостатньо зрозуміти зміст окремих фраз, щоб зрозуміти зміст усього

тексту. Фрази не ізольовані, кожна наступна несе в собі зміст попередньої.

1 Миронова М.В.Психология и социология чтения. – Ульяновск, 2003. – С. 12. 2 Жабицкая Л. Г. Восприятие художественной литературы и личность. / Л. Г. Жабицкая. –

Кишенев, 1974. – С. 80.

44

Процес впливу змістів, об'єднання далеко віддалених елементів, це і є

спеціальна діяльність, декодування повідомлення людиною. Особливо вона

складна при роботі з великими за обсягом текстами. Процес розуміння тексту

несе, таким чином, активний пошуковий характер. Чим більше практики, тим

швидше людина знаходить у тексті найважливіше й потрібне. У письмовому

тексті цьому допомагає рубрикація: заголовки, абзаци, виділення.

Дослідниця вводить поняття про «імовірнісний підхід» до розуміння

авторського повідомлення. Складені фрази розуміються легше, ніж підлеглі.

Труднощі також залежать і від змісту тексту, залежно від того, яку

«ймовірність» має той або інший елемент тексту. Завжди є труднощі з

підтекстом: непрості для сприйняття вираження з переносним значенням;

порівняння; прислів'я; байки. Щоб правильно зрозуміти ці елементи,

необхідно абстрагуватися від зовнішнього змісту. Підтекст має місце в будь-

якому художньому творі. Поверхневе прочитання майже завжди недостатньо

для розуміння. Залучення читача в текст відбувається за рахунок існування в

тексті «порожніх місць»: автор може опустити важливу деталь, опис героя,

не сформулювати висновок з описаної сцени. Це змушує читача

домислювати, добудовувати, доповнювати. Чим більше таких порожнеч, тим

активніше діє читач1.

Дослідження естетики читання, як культурного процесу, привело

вітчизняних філологів другої половини ХХ століття до думки про те, що

«художній твір по своїй суті є синтезом емоцій і переконання. Вплив й

оцінки твору мистецтва залежать від світоглядної спрямованості, ціннісної

орієнтації особистості. Якщо художній твір суперечить корінним цінностям

особистості, він не знайде відгуку, навіть якщо буде високої якості»2. Також

велику роль у розумінні й осмисленні художньої творчості (тексту) відіграє

1 Жабицкая Л. Г. Восприятие художественной литературы и личность. / Л. Г. Жабицкая. –

Кишенев, 1974. – С. 80. 2 Там само. – С. 81.

45

подібний соціальний, життєвий досвід читача й автора, який було

відображено у даному творі. На сприйняття може впливати також й

особистість автора: вік, стать, національність, популярність, репутація,

«модність» автора. Розумові процеси тут мають місце, але вони повинні

підкорятися відтворенню образів і не придушувати емоційності. Помітимо,

що слова мають понятійне значення й образний зміст. Письменник підбирає

слова так, щоб у читача реалізувався саме образний зміст слів. Якщо читач

буде опиратися тільки на понятійне значення слів, твір не буде для нього

художнім. Сприйняття проходить скрізь читача, тобто через відбиття тексту

у його свідомості. Образи тексту створюються на основі індивідуального

досвіду читача, таким чином, читацьке уявлення тексту є завжди

суб'єктивним1. Одні автори більш жорстко визначають змісти, даючи

докладні описи, інші – менш жорстко, даючи читачеві можливість

фантазувати. С первинними поданнями по асоціації виникають побічні,

вторинні подання або спогади, які сприяють особистісному переживанню

тексту. Сприйняття відбувається також і через емоційно-вольові

переживання читачів2.

Типологія читачів стала переметом наукових інтересів

літературознавця С. О. Трубнікова. У його роботах досліджувалися читачі-

сучасники. Зокрема, він дійшов висновку, що «переживання читача можуть

бути трьох видів»3. Перші - внутрішні вольові дії й переживання за героїв

твору. Звичайно читач приймає точку зору героя, його проблеми й турботи й

із цих позицій дивиться на події й людей. У результаті такого

співпереживання читач відкриває внутрішній світ героя. Емоційно-вольові

процеси тут служать засобом пізнання. Другий вид – особисті читацькі

1 Миронова М.В.Психология и социология чтения. / М. В. Миронова – Ульяновск, 2003. – С. 12. 2 Там само. – С. 12. 3 Трубников С. А. Типология читателей художественной литературы. / С. А. Трубников. – М.,

1978. – 59 с.

46

емоційно-вольові реакції. Читач сприймає твір зі своєї точки зору, з позиції

своїх смаків, поглядів, світогляду. Одним персонажам читач співчуває, інших

він ненавидить. Третій вид - реакції, які викликаються сприйняттям через

твір особистості автора: він подобається або не подобається, читача

влаштовують або не влаштовують його моральні, ідейні позиції. Всі ці три

види переживань, на думку автора, співіснують у взаємозалежності.

Читацьке сприйняття розглядалося і у роботах історика С. В.

Оболенської, праці якої найближче стоять до західних уявлень про історію

читання. На думку С. В. Оболенської, «Різний ступінь розуміння книги

походить з двох причин: від ускладнень формального порядку та від

особливостей попередніх знань читача. Бувають випадки, коли читачеві

зрозумілі окремі фрази та навіть думки, однак суправербальні зв’язки

залишаються для нього таємницею. Таку форму розуміння слід називати

частковим сприйняттям. Крім того, слід відмітити, що саме часткове

сприйняття є найширше розповсюдженою формою розуміння книг взагалі»1.

Таким чином, залучення читача в текст відбувається за рахунок

існування в тексті «порожніх місць»: автор може опустити важливу деталь,

опис героя, не сформулювати висновок їхньої описаної сцени й т.д. Це

змушує читача домислювати, добудовувати, доповнювати. Чим більше таких

порожнеч, тим активніше діє читач. Читаючи книгу, людина сприймає не

тільки те, що закладене в ній автором. Він доповнює читання «сприйняттям

від себе»: книга збуджує у ньому певні спогади та емоції. Тут діє принцип

апперцепції – враження, що їх отримує суб’єкт безпосередньо від книги

доповнюються з його попереднього змісту. Таким чином, ми можемо певною

мірою погоджуватися з думкою М. О. Рубакіна про те, що кожний читач

1 Оболенская С. В Народное чтение и народный читатель в России конца XIX в. / С. В.

Оболенская. // Одиссей. Человек в истории. – М.: Наука, 1997. – С. 204-232

47

сприймає книгу по-своєму, а різні читачі сприймають одну й ту саму книгу

абсолютно не ідентично1.

Психологія читання вивчалася у радянський період Б. Г. Умновим2.

Безпосередньо розробці теоретичних питань історії читання і читача

присвячено роботи І. Є. Баренбаума3. Помітимо, що на вітчизняному

просторі історія читання не виділилася в окрему галузь знання, перебуваючи

переважно у рамках філології, історії бібліотечної справи, історії книги,

теорії естетики. Аналіз зародження, визрівання, в контексті радянської

історіографії в цілому, оригінальних ідей, які б могли лягти в основу

вітчизняної історії читання, складає значний дослідницький інтерес і повинен

стати темою окремого дослідження.

Також, треба звернути увагу на те, що вітчизняні студії з історії

читання майже до кінця 1980-х рр., розглядали читання або виключно у

контексті певної галузі знань, або у зв’язку з політичною історією, партійною

боротьбою. На наш погляд, в сучасних умовах необхідно розглядати

еволюцію читацьких інтересів не як відбиття політичної обстановки, а як

прояв глибинних змін у культурі та суспільстві. Спрямованість до людини

повинна бути основою дослідження історії читання. Неможливо розглядати

читацький інтерес поза розумінням того, як він реалізовувався надалі на рівні

взаємодії читача й тексту, у процесі функціонування твору. Нам важливо

довідатися що нового відкривав у собі читач у різний історичний час,

дивлячись на той самий, або типологічно близький текст. Сучасну історію

читання цікавить проблема функціонування тексту, його «робота» в різні

епохи, те, які шари свідомості брали участь у його сприйнятті. Нам повинний

1 Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике., Т. 1. – М., 1975. – С. 61. 2 Умнов Б. Г. О понятийном аппарате психологии читателя. // Федоровские чтения 1976. Читатель

и книга: Сб. науч. трудов. / Б. Г. Умнов. - СПб, 1978 . - С. 41. 3 Баренбаум И. Е. История чтения в системе книговедческих дисциплин. // Федоровские чтения

1976. Читатель и книга: Сб. науч. трудов. / И. Е. Баренбаум. - СПб, 1978 . - С. 23.

48

бути цікавий особистий зміст, який читач вкладав у текст. Як працював

механізм породження змісту при сприйнятті твору. Це відбиває риси його,

читача, особистісного культурного, у тому числі релігійного досвіду. Саме

такий підхід може дати відповідь на питання про ступінь готовності людини

до соціальних трансформацій, допомогти зрозуміти їхній особистісний вимір.

Політична історія повинна виступати тлом, на якому розгортається

читацький інтерес, а не умоглядною причиною його змін.

49

1.3. Читання і модернізація: джерелознавчі аспекти.

Як уже відмічалося, у нашому дослідженні, ми розділяємо твердження

представників так званої «парадигми модернізації» про те, що головним

соціально-економічним процесом у Російській імперії у другій половині ХІХ –

на початку ХХ століття, до складу якої входили українські землі, був процес

так званої модернізації, оновлення, та урбанізація, процес зростання міст і

розповсюдження міського способу буття1. Одним із основних проявів цього

процесу в культурній сфері стала секуляризація індивідуальної та масової

свідомості, розпад традиційного способу буття, посилення ролі письмової

культури в житті людини, освіти і книги, як засобів інкультурації. Спробуємо

дослідити вплив вказаних процесів на особливості джерельної бази з історії

читання у визначений хронологічний період.

«Великі реформи» 1860-х років дали поштовх до росту кількості

грамотного населення та збільшення кількості носіїв та споживачів письмової

культури, читачів. Влиття маси нових індивідів та цілих соціальних груп до

культурного життя країни стало причиною росту кількості та значення

бібліотек і бібліотечної справи в цілому. Процес навчання культурі народних

мас на фоні одночасного втручання їх у всі сфери життя, росту самостійності

та індивідуалізму викликав великий дослідницький інтерес серед тогочасної

інтелігенції.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття читання

досліджувалося у бібліотеках різних типів та видів, у середніх та нижчих

навчальних закладах. Бібліотеки знаходилися під контролем влади та під

ідейним впливом інтелігенції. Керівництво бібліотек приділяло велику увагу

збиранню якомога повнішої та різнобічної інформації про інтелектуальні

1 Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало XX в.): Генезис

личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. Т.1 : /

Б. Н. Миронов. - СПб., 1999. - С. 290.

50

потреби користувачів. Така діяльність була направленою для пристосування

бібліотеки до реальних потреб читачів шляхом корекції комплектування

фондів. Головна функція роботи бібліотек з вивчення власних користувачів,

таким чином, полягала у їхньому всебічному вивченні. Дослідження читачів у

бібліотечній справі велося систематично протягом багатьох років. За цей час

відкладався масивний пласт історичних джерел, який складався зі звітів

бібліотек та різного роду бібліотечних комісій. Більшість цих матеріалів нині

знаходяться у опублікованому вигляді. Бібліотечна звітність включала в себе

перш за все статистичні дані про кількість читачів, їхній вік, суспільне та

матеріальне становище, місце проживання, заняття, тощо. Окремо зводилася

інформація про кількісні показники видачі книг, як в цілому, так і по окремим

відділам систематичного каталогу. Крім того, дані про кількість виданих книг

та їхню жанрову спрямованість, майже завжди приводилися також в

залежності від кожної групи читачів окремо. Звіти про діяльність бібліотек

містять о у собі також інформацію про пріоритет читацьких уподобань щодо

окремих авторів та літературних жанрів, запити читачів щодо тих чи інших

книг, про відношення читачів до книг, їхні побажання щодо роботи бібліотеки.

Звітність у своїй масі також наповнена багатим фактичним матеріалом

стосовно форми організації роботи з читачами, побутові умови бібліотечних

приміщень, не стандартизовані характеристики користувачів бібліотек, які

приводяться переважно у літературно обробленій формі.

З точки зору джерелознавства, за змістом та формою, ми не можемо

віднести бібліотечну звітність суто до якогось одного типу письмових джерел.

За формально ознакою, звітність є актовим матеріалом. Однак, матеріали, які

були у нашому розпорядженні, містять у собі окрім актових та діловодних

документів, матеріали соціологічних досліджень, статистичні дані та

документи громадських об’єднань (бібліотек), а також наукові статті та

промови з нагоди річниць діяльності книгарні чи певних персон, які мали

відношення до бібліотечної справи. В цьому щорічні звіти, наприклад,

51

Харківської громадської бібліотеки, нагадують науковий часопис, не будучи

при цьому публіцистичними за напрямком. Відмітимо, що така насиченість,

поліморфізм, характерний не для всіх бібліотек Харкова та Харківської

губернії у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Так, наприклад,

матеріали, які стосуються земських народних бібліотек і читалень Товариства

грамотності значно бідніші і вужчі за змістом.

Таким чином, звітність бібліотек та спеціальних комісій з їхнього

обстеження, ми використовуємо у нашій роботі, як основне джерело для

характеристики читацької аудиторії, її уподобань та смаків, побутових умов

бібліотек. Під час роботи у Харківській громадській бібліотеці ім. В. Г.

Короленко, нами було оброблено звіти про діяльність цієї бібліотеки протягом

1886 – 1915 років, що стало у пригоді при написанні третього розділу

дослідження. Нами було детально проаналізовано звіти про діяльність

Харківського товариства грамотності, які також опубліковані та зберігаються

у фондах Харківської громадської бібліотеки. Звітність товариства несе багато

інформації про стан справ, які стосуються діяльності товариства поза межами

наших дослідницьких інтересів, тому багато уваги приділялося нами лише до

тієї інформації, яка характеризувала діяльність бібліотек та читалень і їхніх

відвідувачів, а також публічних читань та лекцій. Добутий багатий

фактографічний матеріал увійшов до другого параграфу розділу другого

нашого дослідження.

Для того, щоб детальніше розглянути особливості створення джерельної

бази з питань діяльності книгозбірень та їхніх читачів, звернемося до

особливостей роботи утворювачів джерел – бібліотек, як установ та

організацій, їхньої класифікації та правил роботи.

У визначений нами період часу на території Російської імперії склалися

три типи та види бібліотек, за статусом, організацією, функціонуванням та

призначенням. Звернемося до класифікації книгозбірень, запропонованої у

52

роботі вітчизняної дослідниці історії бібліотечної справи Т. В. Новальської1.

Дослідниця пропонує виділяти наступні типи бібліотек:

- Державні. Відкривалися такі книгарні офіційними державними

установами і діяли у складі організацій та установ, міністерств, в структурі

державної влади та управління. Такі бібліотеки не передбачали публічного

доступу до своїх фондів, або цей доступ був дуже обмеженим.

Комплектувалися вони переважно виданнями законодавчого характеру,

відомчою літературою і фаховими збірниками. Губернські, намісницькі,

окружні та повітові управління, місцеві зазвичай мали свої книгозбірні. У

свою чергу, державні бібліотеки поділялися на галузеві та відомчі. Бібліотеки

установ освіти та вищих навчальних закладів перебували у віданні

Міністерства народної освіти. Територію сучасної України було поділено на

учбові округи. Попечитель опікувався системою освіти і, відповідно,

бібліотеками, які функціонували в системі народної освіти. Діяльність

університетських бібліотек регламентувалася статутами університетів.

Відмітимо, що особливості читання студентів у бібліотеках вищих навчальних

закладів, не входять до предмету нашої роботи, оскільки їхня діяльність має

свою специфіку і вимагає окремого дослідження, хоча, безперечно,

представляє великий дослідницький інтерес2.

- Публічні. Публічні бібліотеки належали до найпоширенішої категорії

бібліотек, у яких доступ до користування фондами був відкритий всім

верствам населення. З огляду на цю особливість, відкритість всім соціальним

прошаркам та групам, джерела, сформовані бібліотеками такого типу дають

найповніші характеристики читання у хронологічному зрізі. Публічні

бібліотеки поділялися на народні та громадські і постійно знаходилися під

суворим наглядом з боку місцевої влади. Їхня діяльність регламентувалася

1 Новальська Т. В. Український читач у бібліотекознавчих дослідженнях (кінець ХІХ – початок ХХ

ст. ). – К. 2005. – С. 43. 2 Там само. – С. 48.

53

«Правилами про безплатні народні читальні та порядок нагляду за ними» від

1888 р., які передбачали наявність спеціального цензора, що слідкував за

комплектуванням і наповненням бібліотечних фондів. Інші правила

розглядаються нами у першому параграфі другого розділу, присвяченого

діяльності дешевих бібліотек. Фонди таких бібліотек складалися переважно з

художньої літератури, періодики та белетристики, однак були і виключення –

тобто такі книгарні, які володіли багатим фондом наукової літератури. Серед

публічних бібліотек Т. В. Новальська виділяє такі, що існували за державний

кошт, приватні, бібліотеки громадських установ і товариств, органів місцевого

самоврядування: земств, міських дум, та сільських общин. Такий поділ, на

наш погляд, є досить умовним, адже фінансування бібліотек завжди мало

багато різних джерел, таких як сплата за абонемент, залог за літературу, кошти

засновників і пожертви меценатів, та інші. Слід відмітити, що нерідко публічні

бібліотеки вели окрему статистику щодо жінок-читачів, яка може бути

використаною у гендерних дослідженнях.

Значна частина джерел, які являють дослідницький інтерес для вивчення

історії читання, була створена безпосередньо під час дослідницької роботи

літературознавців, філологів, теоретиків бібліотечної справи та народної

освіти. Дослідники привертали багато уваги проблемам народної просвіти,

намагаючись висвітлити вплив і значення просвітницької роботи

представників інтелігенції крізь призму позитивних змін у рівні грамотності,

освіти та культури народу. Роботи бібліотекознавців і літературознавців,

теоретиків народної освіти другої половини ХІХ – початку ХХ століття, М. О.

Рубакіна, Л. Б. Хавкіної та М. О. Корфа, являють собою для нас групу

наративних джерел, аналіз якої дозволяє детально схарактеризувати стан та

особливості роботи народних бібліотек у визначений проміжок часу і був

використаний у роботі над першим та другим розділами дослідження.

54

Перше дослідження народних бібліотек, яке було проведене земством,

відноситься до 1907 р1. Його було проведено через рік після прийняття

рішення губернського та повітових земств прийняти народно-бібліотечну

справу до земського відома2. З цього часу земство займалося підготовкою до

ведення бібліотечної справи, опрацюванням даних зі стану та кількості

бібліотек. Губернське земське зібрання передбачувало в інтересах

планомірного розвитку бібліотечної справи видавати щорічні статистичні

огляди стану народних бібліотек у губернії. З цією метою губернське

зібрання встановило форму річної звітності по народних бібліотеках, згідно з

якою земські управи повинні були надавати звіти своїм повітовим управам3.

Саме ці звіти, які складалися 1908 – 1918 рр. слугують дослідницьким

матеріалом для розгляду стану, діяльності і особливостей народних бібліотек.

Мемуарні джерела представлені опублікованими спогадами

харківського громадського діяча, учасника просвітницького руху і

книготорговця М. П. Балліна та відомого московського книговидавця І. Д.

Ситіна, які використовуються нами з метою розкриття особливостей зв’язку

культури читання та літературного процесу як у Російській імперії в цілому,

такі у Харкові та Харківській губернії у визначений період часу.

Документи Міністерства народної освіти, які стосувалися регламентації

діяльності бібліотек складають окрему групу актових джерел. Серед них

найціннішими є каталоги літератури, рекомендованої для народного читання.

Контент аналіз таких каталогів протягом кількох десятиліть дозволяє судити

про еволюцію уявлень влади про пересічного, народного читача. Ці каталоги

регулярно публікувалися у різних часописах, та зокрема у «Російській школі»,

тому дослідники володіють можливістю досить повно їх проаналізувати з

метою уточнення образу «уявленого» читача з точки зору влади. На жаль, з

1 Народные библиотеки Харьковской губернии за 1911 г. Статистический обзор. – Х., 1913. – С. 4. 2 Там само. – С. 6. 3 Там само. – С. 6 – 7.

55

огляду на об’єм роботи, необхідної для збирання інформації за великий

проміжок часу, нам не вдалося у повній мірі проаналізувати матеріали

рекомендаційних каталогів, тому ми вирішили не вводити у дослідження

розділ, який присвячений висвітленню цього питання. Документи МНО, що

регламентували роботу народних бібліотек, біло висвітлено нами лише

частково у першому параграфі другого розділу роботи. На нашу думку,

особливості комплектування бібліотек та нагляду за ними є предметом

окремого дослідження, яке стосується скоріше історії бібліотечної справи, ніж

історії читання. До речі, питання про організацію роботи народних бібліотек

неодноразово висвітлювалися у монографіях з історії культури, а у масштабі

українських земель нещодавно розглянуті у роботі Т. В. Новальської1.

На думку багатьох представників тогочасної інтелігенції, читацькі

запити народу значно розходилися із тим книжковим репертуаром, який

пропонували каталоги рекомендованої літератури Міністерства народної

освіти. З цієї причини, окремий і надзвичайно важливий комплекс джерел з

історії читання на Харківщині саме такого типу складають опубліковані

матеріали педагогічного гуртку просвітительки Х. Д. Алчевської, що увійшли

до збірки «Що читати народу? Критичний покажчик книг для народного і

дитячого читання»2. Ця збірка являє собою аналіз літератури, запропонованої

рекомендаційними каталогами МНО у їхньому застосуванні до читання в

народі. Покажчик містить відгуки на прочитані книги читачів та слухачів

навчальних закладів та просвітніх установ, які знаходилися у тісному зв’язку

з діяльністю Харківського товариства грамотності. Особливості цього

джерела та спробу його інтерпретації зроблено нами у третьому параграфі

другого розділу даної роботи. Статті та дискусії пов’язані з проблематики

1 Новальська Т. В. Український читач у бібліотекознавчих дослідженнях (кінець ХІХ – початок ХХ

ст. ). – К. 2005. – С. 48. 2 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения. – СПб.; М. –

Т. 1 – 3. – 1884 – 1906.

56

народного читання, знайшли свій вияв у публіцистиці на шпальтах часописів

«Бібліотекар», «Руська школа», «Руське багатство», «Життя» та інших.

Дані всеросійського перепису населення 1897 р., по м. Харкову і

Харківській губернії та перепису жителів міста 1912 р., та матеріали

Харківського календаря за 1880 – 1900 роки, було використано нами у якості

джерела для висвітлення роботи бібліотек та читалень на фоні міської

повсякденності у другому та третьому розділи дослідження.

В цілому, масив джерел з історії читання та його дослідження, який

утворився у Харкові та Харківській губернії у другій половині ХІХ – початку

ХХ століття є досить репрезентативним та достатнім для висвітлення

більшості проблем, яких ми торкаємося у даному дослідженні.

57

РОЗДІЛ ІІ

Читання в індустріальну епоху: «новий читач» на фоні соціально-

економічних змін

2.1. Дешеві бібліотеки «для народу»: вітчизняний та зарубіжний досвід в

контексті процесів модернізації і трансформації форм ментальності

На початку ХХ століття Харків щомісяця отримував більше 8 000

екземплярів періодичних видань з 27 інших міст Російської імперії, серед

яких було 203 окремі назви часописів і газет. Відомо, що 26 видань місто

отримувало іноземними мовами: французькою, німецькою, фінською, та

польською. Сотнями екземплярів харків’яни отримували «Ниву» (2983

номерів), видання «Батьківщина» (695), «Довкола світу» (437), «Біржові

відомості» (424), «Новий час» (245), «Північний кур’єр» (204), «Світ» (165),

«Життя» (153), «Церковний вісник» (135), «Розвідник» (119), «Російські

відомості» (104). З Далекого Сходу та Красноярська щомісяця надходило

більше двадцяти одиниць примірників газет та журналів1.

Всі ці дані свідчать про те, що Харків розвивався як діловий та

культурний центр із різноманіттям літературних смаків та стилів життя,

наповнений водночас і малограмотними бідняками, і збіднілими дворянами,

військовими, і інтелігентною університетською людністю, світськими левами

та духовними і світськими високопосадовцями. Всі з них читали газети та

книги, у свій час, у своєму улюбленому, або єдино можливому місці, маючи

свій власний світ думок, надій та мрій, обирали читати те, що забажають, або

мріяли над чимось, читаюче те, що були зобов’язані читати з тих чи інших

обставин. Дізнатися про те, яким було це читання в усіх його проявах, стилях

та особливостях – занадто важке завдання. Спробуємо далі висвітлити лише

1 Что читает Харьков? // Южный край – 25 августа – 1900 р.

58

ті його особливості, які були характерні для тих харків’ян та мешканців

Харківської губернії, які щойно почали долучатися до міської культури, у той

чи інший спосіб стикаючись із необхідністю пов’язувати своє життя із

письмовою культурою, читанням та книгою – протягом кількох днів, місяців

чи навіть всього життя.

Рівень життя читацької аудиторії – надзвичайно важлива

характеристика, яка впливає на культуру читання найсильніше, оскільки

визначає форму і спосіб читання. В даному дослідженні ми не будемо

докладно аналізувати структури міської повсякденності Харкова і губернії

наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., - ця тема є предметом окремого

дослідження. Ми, перш за все, змалюємо ті лишень головні її елементи, які

необхідними для читання, а саме: вік, рівень освіти, матеріальне становище

та вільний час. Етнічний та релігійний склад читацької аудиторії справляв

вплив не менший, однак в рамках даного розділу ми торкнемося його лише

поверхово.

У культурній топографії Харкова, згідно до міського перепису 1912

року, найбільш грамотними були Нагірний та Центральний райони Харкова1.

Далі за відсотком грамотного населення далі йшли Єкатиронославсько –

Благовіщенський, Гончарівський, Москалівський, Старомосковський райони.

Тут грамотність складала 73 – 80 %. Такі райони міста, як Журавлівка,

Холодна гора, Піски, Мала Панасівка – мали 62 % грамотного населення.

Найменшою долею грамотних (40 – 50 %) відрізнялися райони Лисої гори,

Новоселівки, Сабурової дачі та інші «далекі окраїни»2.

«За віковим складом населення Харків повинен бути

охарактеризований, як місто з переважанням молоді, підлітків та дітей…

1 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905).

– Х., 2004. – С. 127.

2 Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 года– СПб., – 1904. – С. 76.

59

містом холостяків та неодружених…1» (переклад наш – С. Б.) - так

характеризував місто не рубежі віків Д. І. Багалій. Звичайно, в контексті

нашого дослідження, джерела характеризують стан читання переважно серед

жителів молодого, у меншій мірі – зрілого віку, що зумовлено використанням

не тільки статистики земських бібліотек, але й матеріалами вечірніх шкіл,

тому дані вікового складу загалом по місту дають скоріше лише певне

уявлення про загальну картину життя, ніж про конкретні особливості й риси

культури читання. Так, в земських бібліотеках Харківської губернії

найбільша кількість читачів була віком 10 – 16 років2.

«Своєрідним еталоном, точкою відліку для з’ясування життєвого рівня

зайнятого у виробництві населення міста… стає заробітна плата робітників

найбільшого підприємства – ХПЗ. У 1903 – 1904 роках середній заробіток

становив тут 1,7 карбованців на день3. Найменший заробіток становив 34

копійки, а найбільший – 2,8 карбованців. У цілому по місту, найменш

оплачуваною категорією зайнятих були чорнороби, які отримували 80

копійок на день (чоловіки) та 50 - жінки4. Хатні службовці заробляли 6 – 10

карбованців на місяць. До 1913 року заробітна плата найманих

некваліфікованих робітників зросла незначно5, тому ці дані ми маємо право

більш – менш спокійно використовувати для характеристик всього

хронологічного періоду дослідження. Чи могли читачі з цього соціального

прошарку дозволити собі книгу? Для цього приведемо ціни на деякі

1 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905).

– Х., 2004. – С. 127.

2 Отчет о деятельности Комитета по устройству сельских библиотек и народних читален за 1896 г.

– Х.: Тип. Губ. Правления, 1897. – С. 49.

3 Історія міста Харкова ХХ століття / О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн та ін., - Х., 2004. –

С. 84. 4 Там само. – С.84. 5 Там само. – С.84.

60

продовольчі та промислові товари широко вжитку: м’ясо коштувало 18 – 20

копійок за фунт, хліб – 3 – 5 коп., плащ – 1 крб. 75 коп.1 Ціна на книгу

складала 8 – 15 коп., якщо це було спеціально створена дешева, або лубочна

книжка видання І. Д. Ситіна, І. А. Морозова, О. О. Суворіна2, . Книга «для

багатих», видана, наприклад, книжковим магазином М. О. Вольфа –

коштувала середнього місячного заробітку3. Таким чином, з огляду на своє

матеріальне становище, «новий читач» з соціальних низів міг дозволити собі

лише дешеву книгу.

Вільний час є необхідним для того, щоб людина могла задовольняти

свої інтелектуальні потреби. Вільний час і способи його проведення, як

елемент повсякденності, стає базою для читання наодинці та користування

бібліотеками. В Англії робочий день, тривалістю 9 годин став законом у 1880

році4. Середня тривалість робочого дня у Харківській губернії за даними Ю.

І. Кірьянова, наприкінці ХІХ ст. становила 12 – 14 годин на день, що

відповідає тривалості робочого дня в Англії на початку ХІХ ст.5, та 1870 р. в

Німеччині6. В Російській імперії, 1913 року робочий день становив – 9 – 10

годин7. Дослідники робітничої повсякденності виділяють градації вільного

часу на такі компоненти: 1) час, необхідний для оновлення сил (сон); 2) час,

необхідний для ведення домашнього господарства; 3) власне, вільний час,

дозвілля. З огляду на вищеназвану тривалість робочого дня, неробочий час,

не пов’язаний із виробництвом, ненабагато перевищував період, необхідний

1 Історія міста Харкова ХХ століття. / О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн та ін., - Х., 2004. –

С. 84. 2 Там само. – С.85. 3 Лайонс М. Новые читатели в XIX в.: женщины, дети, рабочие // История чтения в западном мире

от Античности до наших дней. / М. Лайонс. – М., 2008. - С. 432. 4 Там само. – С. 433. 5 Там само. – С. 433. 6 Там само. – С. 433. 7 Там само. – С. 433.

61

для сну1. До того ж, в Росії наприкінці ХІХ ст.. була досить розповсюдженою

система позмінної 6 – годинної праці, яка найбільше втомлювала людей2.

Робітники витрачали свій вільний час на пересування від місця проживання

(якнайчастіше найманого житла) до виробництва, на догляд і ремонт

промислового обладнання3. За даними, які приводить далі дослідник,

працівникам за такої схеми доводилося спати не більше п’яти годин на добу

– за дві зміни. «Головними гальмами розумного проводження часу є занадто

тривалий робочий день, який задурює людині голову й віднімає в нього масу

сил та енергії, таким чином робітникові до снаги тільки поїсти та лягти

спати, якщо не хоче він замордовувати себе довгим сумлінням і коротким

сном. Крім того, низька заробітна платня примушує його тулитися по

смердючих та багатолюдних квартирах, де не тільки читати, але й думки

докупи зібрати не можливо майже…4» (переклад наш – С. Б.). Читати нерідко

нерідко доводилося при світлі вугілля в печі. Тим не менше, щоденно книги,

брошури та газети читали 80% робітників5. У Німеччині взимку кількість

робітників, які брали книги на абонемент, збільшувалося, а влітку –

зменшувалося, оскільки у багатьох сферах виробництва робочий день взимку

був коротшим, що давало змогу ширше користуватися своїм вільним часом6.

Подібну ситуацію ми простежуємо і у Харкові.

Влітку Харків був непридатним для спокійного інтелектуального

труду: «у задушливій атмосфері людина відчуває томління не тільки вдень,

1 Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец XIX – начало XX века). / Ю. И.

Кирьянов. – М., 1979. – С.85. 2 Там само. – С. 85. 3 Там само. – С. 86. 4 Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец XIX – начало XX века). / Ю. И.

Кирьянов. – М., 1979. – С.85. 5 Там само. – С. 86. 6 Лайонс М. Новые читатели в XIX в.: женщины, дети, рабочие // История чтения в западном мире

от Античности до наших дней. / М. Лайонс. – М., 2008. - С. 429.

62

але і вночі, - томління, яке віднімає тілесну силу, послаблює усіляку

розумову діяльність, віднімає найменшу можливість спокійно відпочити,

укріпитися сном… Залишаючи всі роботи осторонь, людина проводить

нерідко цілий день у знесиленні, а вночі томиться безсонням…1».

«Населення міста зростало – пише Д.І. Багалій, - кам’яні бараки і

купецькі дома, що були збудовані колись для хазяїна та двірні, пішли нині

під квартири… Сирі, нездорові підвали діставались на долю міської бідноти,

яка розраховувалася за таке житло не тільки грошима, але й власним

здоров’ям» 2 (переклад наш – С. Б.).

Ми не можемо не приводити факти жахливих побутових умов

«низового читача». Однак, в той самий час повинні робити поправку на те,

що поступово життєвий рівень жителів міста та губернії, хоча і повільно –

зростав. До того ж, працедавці були зацікавлені у підвищенні кваліфікації

робітників та якості їхньої праці, а для цього вільний час був необхідним,

перш за все – для самоосвіти. Звісно, що робітники промислових підприємств

Харкова, звичайно, не були одним – єдиним користувачем народних ті інших

спеціалізованих публічних бібліотек. Читачів постачали й інші прошарки

міських жителів. Відмітимо, що в цей час, на думку російського історика Б.

Н. Миронова, який застосовував у своїй роботі аналіз антропометричних

даних, умови життя міщан були найгіршими з усіх інших станів суспільства3.

Історія читання в індустріальну епоху є ніщо інше, як історія процесу

вибору стратегії інтелектуальної діяльності представників всіх верств

населення, кожна з яких є апріорі вільною у виборі матеріалу і засобів.

Кожна верства має свій розсуд і розум. «Читач з народу», якого нерідко

1 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905).

Т. 1. – Х., 2004. – С. 85. 2 Там само. – С. 84. 3 Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (XVIII - начало XX в.): Генезис

личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. Т.2 : /

Б. Н. Миронов. – СПб., 1999. – С. 337.

63

називали в колах обтяженої філантропією напівбуржуазної інтелігенції,

«великою дитиною», також мислив самостійно і свідомо1. Читанню у

індивідуальному розвитку відводилося центральне місце. На заході,

робітники – автори мемуарів, дають у них майже повну картину тієї

літератури, яка направляла їх у житті, описували програми, якими керувались

у читанні. Сумлінний пошук та вилучення знань відігравали головну в

досягненні інтелектуальної свободи2.

«…Незаможне населення… може виділяти на придбання книг нікчемні

копійки, до того ж, придбає їх в книгонош, а у кращому випадку – у дрібних

крамничках, а ці джерела (книг), як відомо, мало стурбовані про гідний

підбір свого товару, прагнучи лише привернення покупця… заманливими

заголовками лубкових видань»3. Вважаючи «такого роду літературу» (лубок)

«придатною хіба що для збереження одного лиш механізму читання»4,

земства активно вдалися до бібліотечної справи.

Земські бібліотеки здійснювали видачу книг без залогу та будь-якої

плати5 всім місцевим жителям, починаючи з семи років. Бібліотеки

функціонували як в будні, так і в святкові дні, протягом трьох годин, з 1

вересня до 1 травня.

Слід додати, що народними бібліотеками, звичайно, не вичерпувалися

всі джерела отримання книг міською людністю. За правилами, для видачі у

народних бібліотеках могли бути використані учнівські та вчительські

бібліотеки початкових шкіл Міністерства народної освіти. І, дійсно,

можливість використання шкільних книг широко перетворювалася у

1 Лайонс М. Новые читатели в XIX в.: женщины, дети, рабочие // История чтения в западном мире

от Античности до наших дней. / М. Лайонс. – М., 2008. – C. 419. 2 Там само. – С. 433. 3Народные библиотеки Харьковской губернии за 1911 г. Статистический обзор. – Х., 1913. – С. 6-

7. 4 Там само. – С. 6 – 7. 5 Там само. – С. 14.

64

практику1. Звичайно, при цьому, за кількістю та якістю книг пришкільні

бібліотеки значно поступалися земським. Таким чином, значну частину

шкільних та земських бібліотек слід вважати «змішаною».

Народні бібліотеки могли бути відкриті на основі «Загальних правил

про публічні бібліотеки»2, або в силу «Правил про народні бібліотеки

Міністерства народної освіти»3. Таким чином, існувало два основні типи

бібліотек. При чому, в контексті нашого дослідження, цікавим є той момент,

що читання книг у бібліотеках Міністерства допускалося лише на дому

(абонемент), в той час як публічні бібліотеки мали можливість влаштовувати

загальні читання. Крім того, до 1905 р. цензурний нагляд за публічними

бібліотеками був менш суворим4.

Приміщення бібліотеки є важливою складовою культури читання. Воно

формує загальне відношення до процесу читання, обстановку, в якій

відбувається процес сприйняття. Крім того, зручне та просторе приміщення

дає змогу правильно і систематично розмістити книжковий матеріал та легко

знаходити потрібні книги, та навпаки – у тісному та погано освітленому

приміщенні витрачається багато зайвих зусиль. До того ж, тіснота

приміщень, завжди пов’язана з непристосованістю книгосховищ, наслідком

чого стає передчасне «старіння» книг, їхня «зачитаність». Слід сказати, що

певний час закон зобов’язував земства при поданні на відкриття бібліотеки

вказувати можливість надання спеціального приміщення. Однак, з часом, цей

закон було скасовано з метою не перешкоджати його вимогами відкриттю

нових бібліотек5. Загалом, у Харківській губернії лише 37 % бібліотек було

забезпечено окремим приміщенням6.

1 Народные библиотеки Харьковской губернии за 1911 г. Статистический обзор. – Х., 1913 – С. 48. 2 Там само. – С. 42. 3. Там само. – С. 29. 4 Там само. – С. 44. 5 Там само. – С. 48. 6 Там само. – С. 64.

65

Таким чином, при школах різного типу знаходилося 64% народних

земських бібліотек. 18% ділили приміщення з волосними та сільськими

правліннями. Окремі квартири винаймали 7%. Різного роду чайні-читальні

Товариства тверезості займали 4%. Спеціалізованими приміщеннями було

забезпечено лише 1% бібліотек, в той час як окремими будівлями,

відведеними під книгосховища та читальні зали було забезпечено 1,4%

бібліотек для народу. Слід відмітити, що приблизно з 1907 р. ситуація стала

змінюватися на краще майже повсюдно: бібліотеки скрізь почали відділяти

від школи, що свідчило про нове відношення до бібліотеки – як до

самостійної установи, із власними цілями і завданнями1.

Щодо культури читання в бібліотеках, які знаходилися при школах, то

тут ми можемо виділити наступні характерні риси. Бібліотека, яка

розміщувалася при школі, хоча б навіть маючи окреме приміщення, все ж,

потрапляла у залежність від шкільного режиму. Важко, або навіть майже

неможливо було організувати в цьому випадку видачу книг в години

шкільних занять, без ризику нанести шкоду правильності останніх. Про

відкриття читалень в таких умовах, звісно, не доводилося й мріяти2. Між тим

у ранковий час, особливо, якщо прийняти до уваги той факт, що бібліотеки

функціонували головним чином восени та взимку, бібліотека та школа

заважали одна одній. Бібліотеки розміщувались безпосередньо у класних

кімнатах, у коридорах, в учительській, у квартирі вчителя3. Взагалі, народні

бібліотеки були досить дорогими в організації – тому і доводилося їм

«паразитувати» на вже готових, але не призначених для читання

приміщеннях, займали «куток». Література стосовно народних бібліотек

щодо їхнього стану якнайчастіше використовую епітет «тіснилися»4. Звісно,

1 Народные библиотеки Харьковской губернии за 1911 г. Статистический обзор. – Х., 1913 – С. 48. 2 Там само. – С. 64. 3 Там само. – С. 29. 4 Там само. – С. 30.

66

що таке розміщення бібліотек аж ніяк не підкреслювало їхньої значущості, а

навпаки – семантично і просторово «прив’язувало» до ментальної території,

яка належала у сприйнятті – школі.

Середньостатистична бібліотека являла собою квадратну кімнату,

довжиною близька 7 аршин та 4,5 аршин заввишки1. В Харкові висота

бібліотечних приміщень дорівнювала 5 аршинам2. Середня площа становила

30 кв. аршин. Спираючись лише не суб’єктивні оцінки завідувачів бібліотек,

ми можемо судити, що у своїй більшості бібліотечні приміщення буле добре

або задовільно освітлені3. Однак, зазвичай бібліотечне приміщення мало 2 –

3 вікна, до того ж – невеликої площ, що не є достатнім. До цього ж, відомо,

що лампи використовувалися дуже широко4, що певною мірою ілюструє

справжню якість освітлення. Суб’єктивність у відношенні до освітленості у

даному випадку пояснюється тим, що пересічне дешеве житло мало ще гірші

умови. Не були рідкістю холодні та тісні приміщення, в яких доводилося

зберігати та використовувати літературу5. Зустрічалися бібліотеки із

земляною підлогою, в Харківській губернії доля таких бібліотечних

приміщень становила 17%. Частина бібліотечного приміщення завжди

зайнята шафами і полицями. Виходячи з цього, бібліотечні приміщення не

можна було назвати просторими. Повітря в них вистачало для комфортного

перебування максимум 10 – 15 осіб6, за тієї умови, що в середньому однією

такою бібліотекою користувалися дві – три тисячі абонентів. Тобто,

бібліотеки і читальні за рідкими винятками, не могли бути використані як

клуби, або місця, де можна було б зібратися для задоволення потреб у

спілкуванні.

1 Народные библиотеки Харьковской губернии за 1911 г. Статистический обзор. – Х., 1913 – С. 48 2 Там само. – С. 29. 3 Там само. – С. 30. 4 Там само. – С. 31. 5 Там само. – С. 64 6 Там само. – С. 29.

67

Інвентар більшості харківських бібліотек був банально простим. До

нього входили шафи або полиці для книг, столи, сидіння і стільці для

відвідувачів та службового персоналу. Переважно книги зберігалися у

шафах, подекуди – на полицях, а в одній бібліотеці – на підлозі1. Відомо, що

вмістилищем знань могла виступати також «якась чудернацька шафа-

сховище, стінки якої було виготовлено з металевої сітки»2. Загалом кількість

шаф, які майже повсюдно визначалися, як тісні, у одній бібліотеці не

перевищувала однієї – двох. Слід відзначити, що гідне влаштування

бібліотечних приміщень неможливе, якщо шафи тісні. Тиснява у книжкових

шафах веде до затискання книг, що завдає їм шкоди. Більше половини

бібліотек скаржилися на нестачу інвентарів. Найчастіше персонал звертався

із проханням про придбання ламп та столів3.

У земських бібліотеках Харкова та губернії дослідники відмічали

тенденцію до зниження кількості жінок серед абонементів бібліотек по

досягненню ними повноліття4.

Діяльність народних бібліотек – читалень була спрямована на те, щоб

донести книгу до представників найбіднішого класу населення – селян,

міщан, ремісників, солдатів. Бібліотека пропонувала доступний книжковий

фонд, керувала самим процесом читання, давала можливість розумно і

корисно проводити свій вільний час. Як тільки цю просту ідею було

сприйнято суспільством, народні бібліотеки і читальні стали відкриватися

систематично, привертаючи до себе увагу земств, міських органів

самоуправління, освітніх товариств та приватних осіб.

Вивчення організації та діяльності бібліотек не буде повним, якщо не

торкнутися питання про літературу, яку читали в цих бібліотеках. Перш за

1 Народные библиотеки Харьковской губернии за 1911 г. Статистический обзор. – Х., 1913 – С. 29. 2 Там само. – С. 30. 3 Там само. – С. 50 4 Там само. – С. 47.

68

все, слід відмітити, що найбільш читаними в усіх без виключення бібліотеках

були книги з відділу белетристики. Про цікавість робітників до белетристики

свідчать звіти Харківської публічної бібліотеки, а точніше однієї її філії,

контингент якої складали переважно працівники паровозобудівного заводу.

75% книговидачі складали книги «вишуканої» літератури. Також широким

попитом користувалися твори на історичну тематику, наукова література з

суспільно – економічних питань1. Бібліотекарі відмічали, що

найрозвиненішими навички читання та звички до постійного читання були у

працівників типографій, наборщиків, заводських службовців. Так звана

«робітнича інтелігенція» охоче читала Шекспіра і Гете2. Таким чином,

незважаючи на витрату часу і праці, матеріальні розтрати – читачі

продовжували відвідувати бібліотеки та публічні читання.

Таким чином, не тільки майже повна відсутність вільного часу для

читання, вкрай низький рівень доходів для придбання книг, жахливі побутові

умови ускладнювали задоволення інтелектуальних потреб «нових читачів»

індустріальної епохи. Спеціально пристосовані для масового читача

бібліотеки – одні із небагатьох джерел для самоосвіти, також страждали від

бідності, створюючи читачеві замість комфорту чергові незручності. Тут ми

можемо зробити висновок про те, що читання, як ментальна практика,

набувала серед нижчих верств населення у визначену епоху, героїчних,

жертовних рис, вимагаючи від людини неабиякої витримки і зусиль.

1 Народные библиотеки Харьковской губернии за 1911 г. Статистический обзор. – Х., 1913 – С. 51. 2 Там само. – С. 51.

69

2.2. Читати всупереч всьому: особливості культури читання у безплатних

народних бібліотеках Харківської губернії другої половині ХІХ - на

початку ХХ ст.

«Інтенсифікація економічного розвитку в Харкові наприкінці ХІХ - на

початку ХХ, потреба у кваліфікованих кадрах для промисловості,

транспорту, торгівлі, вимагали розширення мережі навчальних закладів усіх

рівнів1. Уряд був не в змозі задовольнити цю потребу у повній мірі. На фоні

демократичного земського руху та під впливом філантропічних ідей

інтелігенції було покладено початок створенню вечірніх та недільних шкіл і

курсів, народних бібліотек – читалень, освітніх товариств. Вперше в Росії

народні читання почали влаштовуватися в Петербурзі, в музеї головного

управління військово-навчальних закладів. Перші народні бібліотеки на

Сході України було засновано Харківським товариством грамотності.

Товариство грамотності було засноване у березні 1869 р. завдяки зусиллям

міської інтелігенції. Існувало товариство переважно завдяки пожертвам.

Головною метою діяльності Товариства було «розповсюдження грамотності

та початкових корисних знань»2 серед народу. В контексті даного

дослідження, з усієї багатогранної діяльності товариства нас цікавитимуть

лише ті його сторони, що стосуються діяльності народних бібліотек. У 1871

р. Товариством у Харкові було відкрито чотири безплатні народні бібліотеки.

Справи йшли непогано: книговидача становила сотні одиниць літератури на

місяць3. Надалі було створено Спеціальну книжкову комісію при Товаристві,

яка повинна була переглядати всю літературу, допущену міністерством

народної освіти до бібліотек. На основі висновків цієї комісії книги заносили

1 Історія міста Харкова ХХ століття / О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн та ін., - Х., 2004. –

С. 84. 2 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.). / Т. В.

Коломиєць. — Х., 1995. — С. 95. 3 Там само. – С. 173.

70

до відповідних рубрик рекомендаційних каталогів. Списки літератури,

розміщені у каталозі, згодом стали видаватися окремо1. Слід відзначити, що

за якістю і широтою огляду літератури цей каталог значно перевищував

відповідні зразки каталогів Міністерства народної освіти.

У другій половині ХІХ ст. в Росії була прийнятною думка про те, що

школа дає початкові знання і поштовх до постійного самовдосконалення, яке

можна досягти тільки шляхом позашкільної освіти2. «…Народні бібліотеки –

читальні справедливо вважаються умовою успішного розвитку народної

освіти. Тільки за наявності бібліотек, насіння грамотності, привнесене

школою, можуть розростися і дати бажані плоди. Без них рецидив

безграмотності був би неминучим явищем…»3. Керуючись цим, Харківське

товариство грамотності приступило до практичного вирішення проблем

позашкільного характеру. Ним було розпочато широку і планомірну

культурно – освітню діяльність з улаштування народних читань у Харкові.

Як свідчать дані, наведені дослідниками, такі читання дуже приваблювали

простих людей, які приходили сюди цілими сім’ями з найвіддаленіших

районів міста4. Це підштовхнуло Товариство до дій, які могли б наблизити

аудиторії до слухачів. Було відкрито приміщення для читань на Лисій горі

(1890 р.). Дослідники діяльності товариства свідчать, що досвід влаштування

малих аудиторій мав позитивні наслідки: тут завжди був повний аншлаг5. В

приміщення, розраховане на 75 осіб, зазвичай заходило більше сотні

слухачів. Ситуація «аншлагу» у народних бібліотеках товариства згадувалася

1 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.). / Т. В.

Коломиєць. — Х., 1995. — С. 95. 2 Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. / Н. А. Рубакин. – М., 1975. – С. 65. 3 Народние библиотеки Харьковской губернии за 1911 г. Статистический обзор. – Х., 1913. – С. 4. 4 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) : Дис...

канд. іст. наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 95. 5 Там само, – С. 95.

71

Х. Д. Алчевською1. 1887 – 89 рр. читання Товариства відвідало 3606 чол.,

1900 р. – близька 4,5 тисяч, 1904 р. – 102999 чол. за один рік2. Деякі аудиторії

не подавали відомостей про кількість слухачів.

Організацією народних читань було покладено окрему комісію,

звітність якої також є опублікованою і доступною дослідникам. Наприкінці

ХІХ століття, комісія народних читань намагалася проводити читання у тих

місцях та районах, де «публіка не соромилася своїх брудних чобіт і

розірваних ліктів»3. Читання проходили у неділю, в другій половині дня.

Кількість аудиторій в Харкові постійно зростала і на початок ХХ ст.. досягла

восьми. Аудиторії влаштовувалися в реальних училищах, школах,

солдатських казармах, в харківських в’язницях, в нічліжному притулку, в

будинку праці. Наприкінці ХІХ століття у чотирьох читальнях розподіл

читачів за віком виглядав нерівномірно. В аудиторії нічліжного притулку

було 74% дорослих, у Дергачівській аудиторії – 65%, на Москалівці дорослі

відвідувачі складали 61% слухачів. Аудиторія у Реальному училищі, звісно,

була насичена підлітками та дітьми і дорослих тут було лише 21%. Комісія

народних читань постійно намагалася покращити проведення народних

читань, їхній зміст та оснащення. Члени комісії підшукували лекторів і

клопотали перед адміністрацією про їхнє затвердження у цьому званні,

ретельно підбирали теми. Слід сказати, що спершу читання були платними –

комісія брала по 5 копійок з кожного відвідувача4. Відмічалося, що народні

читання відвідували переважно незаможні категорії жителів міста, а саме,

ремісники, дрібні торгівці, а також велика кількість учнів молодших класів

середніх учбових закладів. Першу лекцію, яку було тут прочитано,

1 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) : Дис...

канд. іст. наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 95. 2 Там само. – С. 179. 3 Отчет о народных чтениях в Харькове (1895 – 1896 гг.), - Х., 1897, - С. 75. 4 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) : Дис...

канд. іст. наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 98.

72

присвятили хрещенню Русі. Аудиторія у нічліжному притулку, де збиралися

чорнороби, та аудиторія на Благовіщенському ринку біли переповнені. Перед

прочитанням лекції завжди служили молебень. Велике значення мав так

званий «чарівний ліхтар»*1. Цей пристрій коштував дорого, як і картини до

нього. В якості джерела світла використовували кисень. Організатори читань

намагалися здешевити ліхтар. Оптику замовляли безпосередньо з Лондона,

від Стюарта, а все інше виготовляли у Харкові. У такий спосіб вдалося

знизити витрати на ліхтар до 70 карбованців2. Також, з матеріалів комісії,

нам стає відомо про фотографії харківських читалень, які було надіслано до

Москви на виставку3. На жаль, нам не вдалося поки що виявити цих, без

сумніву, цінних знімків. Відмічалося, що «простий народ високо цінує

безкорисну готовність інтелігенції приділяти частину свого дозвілля на його

користь… Зворушливо буває, коли якийсь жебрак… дякує від щирого

серця»4 (переклад наш – С. Б.). Звітність дає можливість слідкувати за

кількістю слухачів, які записувалися на прослуховування тієї чи іншої лекції,

твору. З цих даних ми певною мірою можемо судити про те, наскільки

охочими були читачі до тієї чи іншої тематики, культурного зразку. Нам стає

відомо, що наприкінці ХІХ століття найбідніша категорія читачів міста охоче

слухали такі лекції та втори: «Освоєння Сибіру», «Гори та гірська порода»,

«Капітанська дочка», «Війна 1812 року», «Байки Крилова», та «Життя

Миколи Чудотворця»5. Відмітимо, що сюжет про сибірський похід Єрмака

був також популярний серед лубочної літератури цього часу, однак нам не

відомо, чи мав прочитаний текст перед слухачами текст про Сибір пряме

відношення до лубочних книжок. Там, де було більше дорослих –

* «Чарівний ліхтар» (лат. Laterna magica; фантаскоп,туманні картини) — апарат для проекції

зображень. 2 Отчет о народных чтениях в Харькове (1895 – 1896 гг.), - Х., 1897, - С. 77. 3 Там само, - С. 78. 4 Там само, - С. 81. 5 Там само, - С. 81.

73

популярною була релігійна, природознавча та історична тематика, там, де

молодь і діти – літературні твори і казки. На нашу думку, таке

співвідношення варте окремої інтерпретації. Справа в тім, що серед

малограмотних та неграмотних читачів орієнтованість на ті чи інші сюжети

мало змінювалася протягом життя, була стабільною, знаходилася в межах

традиційної культури. Читачі молодшого віку наприкінці ХІХ століття мали

вже інші смаки. Нове покоління читачів ставало більш секуляризованим,

їхній світогляд у тісній взаємодії з міською культурою, набував нових рис,

про що свідчить зокрема бажання читати і слухати художні твори, а не

релігійні. У 1901 році читання проводилися вже у семи аудиторіях:

Реальному училищі, на Москалівці, у нічліжному притулку, бібліотеці-

читальні на Журавлівці, у Домі Праці, губернській та пересильній в’язницях1.

Аналіз джерел дозволяє визначити смаки слухачів народних читань. В

аудиторії реального училища більшість слухачів складали діти. Найбільшу

аудиторію тут зібрало читання «Грамоти, що зникла»2. У Москалівській

аудиторії більшість складали дорослі, серед яких було багато жінок. Дітей до

цієї аудиторії не пускали взагалі за браком вільних місць. Тут найохочіше

слухали лекції на релігійну тематику. У нічліжному притулку більшість

складали дорослі чоловіки, а жінок було найменше серед всіх інших

аудиторій – 8,1%. Тут у 1901 році більше всього відвідувачів приходили

слухати Тараса Бульбу, однак найбільш стабільно високим був інтерес до

релігійної тематики, зокрема лекції про Іоанна Златоуста3. Аудиторію, яку

приютив Дім Праці, що був розташований на Кінній площі, складали дорослі

чоловіки. Тут, на відміну від згадуваних вище аудиторій, перевагу надавали

художнім творам. Найбільше слухачів зібрав тут «Кавказький полонений» Л.

1 Отчет о деятельности Харьковского общества распространения в народе грамотности за 1901

год. – Х., Типография губернского Правления, 1903. – С. 94 2 Там само. - С. 95. 3 Там само. - С. 95.

74

Толстого1. Що ж стосується тюрем, то тематика лекцій тут взагалі була

значно вужчою, однак помітимо, що протягом 1901 року слухачі перевагу

надавали лекції про Святих Апостолів2.

До створення мережі харківських міських бібліотек Товариство

приступилося у 90 – і рр. ХІХ ст.. Ініціатива створення безплатних бібліотек

– читалень для найбідніших мешканців міста була підтримана, наслідком

чого було створення спеціального комітету по влаштуванню народних

бібліотек у Харкові, до якого увійшли Х. Д. Алчевська, Л. Г. Єфимович, М.

А. Гредескул та В. Я Данилевський3. Каталожна комісія4 намагалася надати

комплектуванню літературою планомірного характеру: спеціально створений

рецензійний відділ постійно слідкував за літературними новинками, велася

робота по врахуванню інтересів та потреб читачів5. В читальні зали

допускалися всі книги, дозволені загальною цензурою. На початку 1890-х

років «Комітет з видання книг для народу» займався літературою на

французьку тематику. Готувалися до видання книги під назвами «Жанна

Д’Арк», та інші6. Крім того, Комітет підготував надзвичайно цікаву з

дослідницької точки зору «Програму питань для збирання відомостей щодо

читання книг у народі». На жаль, нам поки що не вдалося відшукати списку

запитань, однак деякі результати нам стають відомі з подальших звітів

Товариства.

1 Отчет о деятельности Харьковского общества распространения в народе грамотности за 1901

год. – Х., Типография губернского Правления, 1903. – С. 94 2 Там само, - С. 97. 3 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) : Дис...

канд. іст. наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 98. 4 Там само. – С. 103-105. 5 Там само. – С. 107. 6 Отчет о деятельности Харьковского общества распространения грамотности в народе за 1891

год. – Х.: тип. Зильберберга, 1892. – С. 18.

75

Спробуємо висвітлити питання про читачів бібліотек та читалень

Товариства грамотності. Відомості про кількість відвідувачів та їхні потреби

містяться у щорічних звітах Товариства у розділі, присвяченому безплатним

народним читальням. Першого грудня 1891 р. по Василівському провулку на

Москалівці було відкрито першу безплатну народну бібліотеку – читальню

Харківського товариства грамотності1. Спочатку книги видавалися

відвідувачам лише у читальній залі, а потім було організовано абонемент

видачі книг для домашнього читання. Книги видавалися безпосередньо під

невелику заставу в сумі 20 коп., або під письмове поручительство, надане

офіційною особою2. Кількість відвідувачів тут доходила до двохсот

шістдесяти осіб на день, а у перший рік роботи побувало тут більше тисячі

відвідувачів. 50% з них складали діти віком до 14 років, 34% - підлітки, 16% -

дорослі. За суспільними станами відвідувачі читальні розподілились

наступним чином: міщан тут було 50%, селян – 28%. За заняттями найбільше

було учнів (60%), майстрів та ремісників (12%), без визначених занять – 9%3.

Таке співвідношення відвідувачів протягом багатьох років залишалося майже

незмінним. Слід сказати, що у групу, яка зазначалася окремо, як «останні»,

входили купці, дворяни, домовласники, військові і духовенство. З цієї

причини, нажаль, протягом тривалого періоду часу, ми не можемо виявити

особливостей відвідування читальні цими читацькими групами. Слушним

зауваженням було б і те, що не зважаючи на приналежність до різних станів

суспільства, відвідувачі народних читалень були єдині у своїй бідності.

«Особи інших станів з числа відвідувачів читалень майже нічим не

відрізняються від так званого народу… хоча вони і належать до дворян, з

1 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) : Дис...

канд. іст. наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 98. 2 Там само. – С. 98. 3 Отчет о деятельности Харьковского общества распространения грамотности в народе за 1891

год. – Х.: тип. Зильберберга, 1892. – С. 17.

76

огляду на своє матеріальне становище, вони давно втратили зв'язок із тим

суспільним станом, до якого належали раніше, злилися з сірими людьми»1

(переклад наш – С. Б.). Так, наприклад серед читачів у першій безплатній

бібліотеці Товариства грамотності 1901 року дворян, за станом, було 8%2.

Відмітимо, що на відміну від дешевого відділу Харківської громадської

бібліотеки, користувачі книгарень Товариства були у своїй масі значно

біднішими за своїм матеріальним становищем. Читальні Товариства

відвідували переважно мешканці прилеглих, наближених до неї районів

міста. «Місцевість, що лежить не далі однієї версти від читальні, дає 60%

відвідувачів»3. У 1895 році першу і третю читальні відвідували 1,1% купців

Харкова, 1,2% почесних громадян міста, 1,6% харківських дворян, 2,1%

селян та міщан4. За конфесійною ознакою, бібліотеки-читальні найбільше

відвідували православні. Однак, у абсолютному підрахунку, заклади

відвідували 0,8% католиків і лютеран Харкова та 2% харківських євреїв5.

Останні відвідували читальні рівномірно протягом року, в той час як

християни – переважно восени та взимку. Загалом, найбільше відвідувачів

було у листопаді, а найменше – у липні. Жінки частіше записувалися

переважно до бібліотек, чоловіки – до читалень. Це означає, що жінкам було

зручніше читати вдома, а чоловікам – за його стінами. Крім того, читачі

неодноразово згадували, що вони мають обмаль вільного часу: «Я читаю

більше вдома, тому що так я маю кілька зручних хвилин – беру книгу і

1 Отчет о первой и третьей бесплатной народной читальне Харьковского общества

распространения в народе грамотности за 1895 год. – С. 102. 2Отчет о деятельности первой бесплатной народной читальни-библиотеки Общества грамотности

за 1901 год. – Х., 1901, - С. 79. 3Отчет о первой и третьей бесплатной народной читальне Харьковского общества

распространения в народе грамотности за 1895 год. – С. 98. 4 Там само. – С. 104. 5 Там само. – С. 104.

77

читаю1» (переклад наш – С. Б.). Жінок серед православних читачів було

менше, ніж серед євреїв та католиків. За прошарками міської людності, серед

відвідувачів бібліотек та читалень жінки розподілились таким чином. Серед

селян одна жінка приходилася на 6,5 читачів чоловічої статі, серед міщан –

на 9,1 чоловіків, серед купецького стану – на 9,7, а серед дворян на 15

чоловіків. На нашу думку, пояснюючі ці факти, легко помилитися. На

перший погляд виходить, що серед селян було найбільше читачів-жінок, а

серед дворян – найменше, що мало корелює із рівнем освіти цих категорій.

Ми дозволимо собі припуститися іншої думки. Ми схильні припускати, що

жінки дворянського походження, а також з міщан і купців досить рідко

відвідували народні бібліотеки Товариства, користуючись іншими

книгарнями та джерелами отримання матеріалу для читання. Читальні

Товариства грамотності ніяк не вирізнялися серед інших «народних» за

своїми побутовими умовами. Лише діти могли тут миритися з тіснотою

приміщень2. Читальні Товариства грамотності працювали по буднях і по

вихідним, відкриваючи свої двері у другій половині дня, з п’ятнадцятої до

двадцятої години3. Розглянемо літературні смаки найбідніших жителів

Харкова. Перш за все відмітимо, що серед цієї групи читачів періодика

популярністю не користувалася і складала загалом не більше 18% видачі.

Тобто, читали переважно книги, а серед них превалювала художня

література. Проаналізувавши ряд звітів першої бібліотеки-читальні

товариства за 1898 – 1901 роки, ми виділимо десятку найпопулярніших

авторів. На першому місці стоятимуть твори М. В. Гоголя, за ним слідує –

Майн Рід, Брати Грімм, Л. М. Толстой, Ф. Купер, Ж. Верн, Ф. М.

1Отчет о деятельности первой бесплатной народной читальни-библиотеки Общества грамотности

за 1901 год. – Х., 1901, - С. 79. 2 Отчет о первой и третьей бесплатной народной читальне Харьковского общества

распространения в народе грамотности за 1895 год. – С. 98. 3 Отчет о деятельности первой бесплатной народной читальни-библиотеки Общества грамотности

за 1901 год. – Х., 1901, - С. 79.

78

Достоєвський, Вальтер Скотт, Г. Х. Андерсен і Ч. Діккенс. Характерно, що

зібрана нами група лідерів читацького попиту, ілюструє інтереси дорослих

читачів-міщан, які складали більшість відвідувачів читальні №11. Літературні

потреби промислових працівників Харкова в цей самий час мали подібний

характер. Харківськими просвітниками було відкрито бібліотеку для

робітників при Харківському казенному винному складі. Тут були виключно

дорослі читачі, які іноді брали на дім літературу для сімейного читання.

Читальний зал розміщувався у їдальні, читали тут під час перерви. 73%

книговидачі тут складала белетристика, а на періодику (часописи і газети

«Довкола світу», «Нива», «Південний край», «Харківський листок»)

приходилося 13%, видачі. Літературу з історії та географії видавали у 7

випадках зі ста, а релігійну – у трьох випадках2.

Товариство грамотності, також як і інші заклади просвітницького

характеру, намагалося досліджувати своїх читачів. Для цього, 1902 року було

розроблено спеціальну анкету для читачів3. Із переліком запитань можна

ознайомитися у додатках до роботи. (Див. додаток 1). Окремо слід

відзначити роботу четвертої безплатної народної бібліотеки – читальні,

відкритої у місті Харків 1896 р. на Журавлівці. Як свідчить Д. І. Багалій, цей

район Харкова, довгий час являючи собою окреме від міста поселення,

населений був виключно військовими обивателями – державними селянами.

Економіка цього району довгий час мала землеробський характер, тобто

1 Отчет о деятельности первой бесплатной народной читальни-библиотеки Общества грамотности

за 1901 год. – Х., 1901, - С. 79. 2 Отчет отделения для рабочих при Харьковском казенном винном складе / Отчет о деятельности

Харьковского общества распространения грамотности в народе за 1901 год. – Х.: тип. Губернского

правления, 1903. – С. 113. 3 Отчет о деятельности Харьковского общества распространения грамотности в народе за 1901

год. – Х.: тип. Губернского правления, 1903. – С. 94.

79

стиль життя тут мало відрізнявся від сільського1. Більшість відвідувачів

бібліотеки (85%)2 біли селянами і тимчасові робітники зі своїми

специфічними запитами та інтересами. Замість, власне, видачі книг,

бібліотека займалася проведенням публічних читань наукового та

літературного змісту. В середньому, на кожному читанні перебувало близька

60 – 70 слухачів3. Більшу кількість читальня не могла вмістити через тісноту

приміщення. Кількість читачів з року в рік зростала дуже повільно, а крім

того, влітку абоненти майже зовсім переставали відвідувати бібліотеку. Через

віддаленість району, люди не завжди наважувалися пізно ввечері (саме в цей,

неробочий, час проводилися читання) залишати свій дім4. Комітет виніс

рішення перебратися до нового приміщення, ближче до міста, пов’язуючи

незначну кількість читачів з розташуванням бібліотеки в глухому провулку

Журавлівки на Технологічному в’їзді. Крім того, ця вулиця міста мала дуже

крутий підйом, не була вмощена каменем, тому у бездоріжжя сюди було

важко піднятися5. Однак, нове приміщення не змінило ситуацію. Діяльність

бібліотеки у цьому районі міста не виправдовувала витрачених коштів – на

одного читача втрачалося втричі більше коштів, ніж в інших бібліотеках6.

Активно діяв «Комітет з улаштування сільських бібліотек та читалень».

В результаті діяльності комітету було створено «Керівництво до

облаштування безкоштовних народних бібліотек та читалень»7. Керівництво

1 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905).

Т. 1. – Х., 2004. – С. 102. 2 Там само. – С. 107 – 108. 3 Там само. – С. 110. 4 Кизченко В.И. Культурный облик пролетариата Украины в период империализма. – К.: Наук.

думка, 1990. – 228 с. – С. 54. 5 Отчет о деятельности первой бесплатной народной читальни-библиотеки Общества грамотности

за 1901 год. – Х., 1901, - С. 79. 6 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) : Дис...

канд. іст. наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 111. 7 Руководство к устройству бесплатных народных библиотек и читален. – Х., 1895.

80

являє собою збірник основних правил, що регулювали діяльність народних

бібліотек із поясненнями, і є цінним джерелом для дослідження історії

читання. Комітет з облаштування народних бібліотек протягом багатьох

років отримував річні звіти бібліотек повітових міст та сіл Харківської, а

протягом кількох років – і ряду інших губерній європейської Росії. Ця

звітність формує ще один комплекс джерел з історії читання. Однією з

особливістю цієї групи джерел є довільність форми, що свідчить про

надзвичайну різноманітність форм роботи і забезпечення народних бібліотек.

Так, саме з такої звітності ми дізнаємося, що більшість безплатних народних

бібліотек у Харківській губернії відкривалися на кошти місцевих жителів, а

питання про відкриття книгарні вирішували на сільському сході. У с.

Рубіжне Вовчанського повіту існувала бібліотека, де книги видавали лише

особам, віком не молодше п’ятнадцяти років, а обов’язки сторожа виконував

селянин, який мешкав безпосередньо у бібліотеці. На відміну від міста, де

більшість відвідувачів складали учні – діти та підлітки, у губернії переважали

особи віком від двадцяти до сорока років1. У селах та містечках Харківської

губернії охоче читали белетристику, книги на історичну тематику та духовну

літературу – останню особливо під час посту2. Серед заміжніх жінок

користувалася попитом література по догляду за дітьми. У звітах ми також

можемо віднайти відгуки селян про роботу бібліотеки. Так, з них ми

дізнаємося, що в разі постановки питання про необхідність збирання коштів

на закупівлю книжок, книгарню охоче підтримували як грамотні, так і

неграмотні. Селяни відмічали більшу користь бібліотеки у зрівнянні з

відвідуванням шкіл3. Серед інших джерел, варто відзначити листи, що

надходили на адресу Товариства грамотності від народних вчителів,

1 Отчет о деятельности Харьковского общества распространения грамотности в народе за 1895

год. – Х.: тип. Губернского. Правления, 1896. – С. 47. 2 Там само. – С. 47. 3 Там само. - С. 59.

81

працівників та користувачів бібліотек. Певна кількість з них були

опубліковані у звітах Товариства. З них ми можемо дізнатися про ряд цікавих

фактів, що стосуються читання сільських жителів. Так, наприклад, стає

відомо, що нерідко сільські читачі домовлялися із вчителем, щоб той

придбавав для них на їхні кошти літературу на свій смак. Ті, що не могли

доручити обрання книг більш освіченим читачам, користувалися послугами

книгонош, при чому, обирали казки або лубочну літературу, згідно до свого

смаку1.

Про ставлення читачів до книг красномовно свідчить те, що пропажа

книг стала з перших днів існування народних бібліотек хронічним явищем і

набула великого розмаху. Наприклад, за липня 1896 р. по липень 1898 р. в

першій міській бібліотеці – читальні при річній книговидачі 40 тис.

примірників, читачі не повернули 300 томів на суму 300 крб.2. Незважаючи

на те, що працівники цієї бібліотеки добровільно брали на себе зобов’язання

стежити за своєчасним поверненням книг читачами. З огляду на втрати

книжкового майна, вводилася карткова система. Книги, які брали на

абонемент, часто затримували, як і скрізь у дешевих бібліотеках – головним

чином найцінніші. В такому випадку до боржника за місцем проживання

відправляли сторожа3. За прийнятою згодом інструкцією, передбачалося для

відшкодування вартості втрачених книг створити фонд зі щорічних

обов’язкових внесків кожного члена бібліотеки4.

1 Отчет о деятельности Харьковского общества распространения грамотности в народе за 1895

год. – Х.: тип. Губернского. Правления, 1896. – С. 47. 2 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.): Дис...

канд. іст. наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 106. 3 Отчет о деятельности первой бесплатной народной читальни-библиотеки Общества грамотности

за 1901 год. – Х., 1901, - С. 79. 4 Там само. – С. 107.

82

2.3. Читацьке сприйняття та інтерпретаційні можливості

рекомендаційних каталогів: Х. Д. Алчевська і народні читачі

Окремий і надзвичайно важливий комплекс джерел з історії читання на

Харківщині складають опубліковані матеріали педагогічного гуртку

просвітительки Х. Д. Алчевської, що увійшли до збірки «Що читати народу?

Критичний покажчик книг для народного і дитячого читання». Маючи для

своєї діяльності, добрі матеріальні можливості, Х. Д. Алчевська 1862 року

відкрила у Харкові приватну недільну школу для незаможних жителів міста

(вік учнів становив - від 9 до 40 років) і разом зі своїми помічницями

протягом декількох років вела спостереження за читанням учнів у цій школі.

Учительки влаштовували бібліотеки й пропонували читачам переказувати

зміст прочитаного, записували ці перекази й відгуки про книги, проводили

невеликі публічні читання вголос. У місті слухачами найчастіше були

учениці недільної школи, різного віку, переважно молоді жінки: прислуги,

домогосподарки, майже всі селянського й міщанського походження. Читали

здебільшого книги, написані спеціально для народу. Читці намагалися

якнайдетальніше записати свої враження про те, як проходило читання, і

зафіксувати реакцію слухачів, а також відтворити їхні висловлювання.

Передбачалося, виявляючи відношення читачів і слухачів до тих або інших

книг, скласти для видавців і вчителів анотовані рекомендаційні списки

літератури для народу. Плодом цієї роботи стали, три містких томи, об'єднані

загальною назвою «Що читати народу? Критичний покажчик книг для

народного й дитячого читання»1. Це тритомне видання ми залучаємо як

джерело для характеристики «народного читача» другої половини XIX –

початку ХХ ст. Цінність, і навіть унікальність цього джерела визначається

тим, що його матеріали дозволяють судити не тільки про те, які книги і як

1 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб.,

1884. – С. 536.

83

читали в народному середовищі, але й про те, як вони сприймалися

народними читачами. Покажчик побудований у такий спосіб: кожна книга,

що була рекомендованою для читання, була представлена бібліографічним

описом, коротким викладом змісту й думкою рецензента. Далі йшов запис

переказу змісту книги читачами, або відповідей на питання вчительки. Тут

ми стикаємося з так званим «перепросом», про методологію якого йшлося у

першому розділі нашого дослідження. Надавалося значення справжнім

словам і вираженням слухачів, автори намагалися помістити їх у книзі в

повній недоторканності. Відмітимо, що на той час методика «перепросу», або

вибіркового бібліографування, мала новаторський характер1.

Робота «Що читати народу», яка була призначена в першу чергу для

використання в якості рекомендованого каталогу, містила низку на перший

погляд другорядних, але насправді надзвичайно важливих елементів. Це

пов’язане з тим, що покажчик містить системну обробку щоденників, які

вели вчителі шкіл та бібліотечні працівники2. «Відгуки читачів про книги

йшли нерідко урозріз із тим, що думала про неї вчителька. Однак, нам

здавалося вкрай важливим помічати що є доступним розумінню народу, що

він думає з тих чи інших питань3» (переклад наш – С. Б.). Безпосередньо

спостереження за читанням проводилося під керівництвом Алчевської, в

чотирьох школах Товариства грамотності та бібліотеках при цих школах, а

також у Недільній жіночій школі4. «Не всі вчительки дотримувалися

докладних записів про переказ учнями прочитаного – деякі віддавали

перевагу тому, щоб записати коротке резюме. Крім відгуків, записаних

вчителями, маємо ми в роботі Х. Д. Алчевської також письмові відгуки самих

1 Банк Б. В. Изучение читателей в России (XIX в.). / Б. В. Банк. – М.: Книга, 1969. – С. 72. 2 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб.,

1884. – С. 536. 3 Там само. – С. 536 – 539. 4 Там само. – С. 539.

84

читачів, записні з їхніх слів вчительками. «Не беручись вирішувати – писала

просвітителька, - котрі з них являють більший інтерес, котрі – є більш

типовими, віддаємо ми перевагу писемній передачі (транскрипції – С. Б.)

усного переказу. Крім того, існує ступінь підготовки, при якій учень читає

досить добре, а пише вельми погано, не маючи змоги висловити свої думки

про твір письмово…1» (переклад наш – С. Б.).

Використане нами джерело не дозволяє, звичайно, зробити скільки-

небудь масштабні висновки щодо світосприймання селянських слухачів.

«Недоторканність» висловлень, про яку дійсно дуже піклувалася Алчевська у

відповідності зі своїм наміром «усвідомити світогляд слухачів», не могла не

бути все-ж таки відносною. Чи варто говорити про те, що інтерпретація, хоча

б мимовільна, при записі без живої мови читача або слухача неминуча? На

думку С. В. Оболенської, «матеріали Покажчика «Що читати народу?»

«більше дають для розуміння позиції його укладачів…»2. Читання Х. Д.

Алчевської для більшості постійних її слухачів були першим знайомством з

більш-менш серйозними книгами світського змісту, для багатьох - взагалі із

книгами. Процес читання був для них актом живого спілкування із читцем,

один з одним і не в останню чергу - з героями книг. Слухачі постійно

переривали читання своїми коментарями, поясненнями, зверненими до тих,

хто чогось не зрозумів, що іноді ведуть їх убік від тексту, що читає, порою

майже вступали в діалог з героями, майже що брали участь у дії, що

розігрується в п'єсі. Що стосується селянських слухачів, то впадає в око

жвавість їхньої реакції, що значною мірою визначається, як видно, умовами

сприйняття - усним мовленням читця. Спробуємо все ж, спираючись на

1 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1.

– СПб., 1884. – С. 536. 2 Оболенская С. В. Что читать народу? Крестьянские читатели и интеллигентные

просветители в России конца ХІХ века. / С. В. Оболенская. // Самиздат. //

http://zhurnal.lib.ru/o/obolenskaja_s_w/chtenie.shtml

85

записи Х. Д. Алчевської та її помічниць про читання п'єс Островського, і на

інші матеріали про народне читання зробити кілька спостережень відносно

відображення ціннісних орієнтацій селян. Х. Д. Алчевську перш за все

цікавило питання про те, наскільки її підопічні перебувають під владою

марновірств. Вона помітила, що розповіді про чаклунів, відьом і примар

викликають досить часто недовірливе відношення. Люди сміються й

іронізують, визнаючи, що «в подібних вигадках багато вигаданого»1. Разом з

тим у глибині душі вони, очевидно, вірять в існування якихось темних сил.

Слухачі не звернули уваги на одну з головних ідей Островського - осуд

«самодурства» і зіставлення його з іншою системою моральних цінностей.

Що можна витягти із записів Х. Д. Алчевської відносно її власного

відношення до розбіжностей у розумінні образів і ситуацій у п'єсах О. М.

Островського? Вона сприймає їх досить драматично, як свідчення існування

«безодні», що розділяє інтелігенцію й «народ», і вся її діяльність

переконливо свідчить про гаряче прагнення перебороти цю «безодню». Вона

з прикрістю помічає, що «буденне сіреньке життя» простого народу вступає в

протиріччя з «ідеалом, створеним інтелігентною людиною», але розходження

культурних страт, очевидно, настільки істотно, що їй важко перебороти

власне зневажливе нерозуміння тих, хто перебуває на іншій стороні

«безодні». «Ці люди» - так говорить вона про селян, що слухають читання

«Бідної нареченої» - співчувають ниттю бідної чиновниці...». Тон цих слів Х.

Д. Алчевської, що стає нам зненацька зарозумілим, свідчить про те, що вона

дивним чином не намагається вникнути в сутність «розбіжностей», а лишень

констатує їх2.

Украй негативне теоретичне відношення Х. Д. Алчевської до лубочної

літератури й те, що, читаючи лубочну книжку й навіть переконуючись у її

1 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб.,

1884. – С. 536. 2 Там само. – С. 539.

86

незвичайному успіху в публіки, вона не намагається зрозуміти, у чому тут

справа, проникнути в природу інтересу до цієї літератури, говорить про те,

що «безодня» виявлялася непереборною не тільки внаслідок неосвіченості

«простого народу» і мала не тільки культурний, але й соціальний зміст.

Підвищення рівня грамотності в Росії, розвиток народної освіти, становлення

індустріального суспільства, звичайно, змінювали ситуацію, але культурна

стратифікація збереглася й виявилася більш міцною, ніж стратифікація

соціальна. Щодо побутування в народі власної лубкової літератури, ми маємо

сказати, що читачам, яким відмовляють у праві на індивідуальність ніде

більше шукати своєї історії, крім як у літературі яку вони для себе

створюють. Література, створена всередині і для потреб певної групи є

зліпком стереотипів цієї групи, моделлю її поведінки та світосприйняття. До

такої літератури не можна підходити з позицій загального

літературознавства. З цієї точки зору публічні читання Алчевської мали

характер уособлення в фігурі читача, який прочитував книгу перед широким

загалом – гіпотетичного конгломерату всіх слухачів, який навчає усіх як слід

читати. Цей момент давав можливість яскраво продемонструвати дистанцію і

формалізм, від якого так намагалася відійти Х. Д. Алчевська.

Таким чином, у записах Х. Д. Алчевської, як дослідниці народного

читання, ми зіштовхуємося з тим, що можна назвати «культурною

розбіжністю», - абсолютною розбіжністю у сприйнятті книги «народними

читачами» і тими, хто прагнув просвітити їх, прищепити їм добротний смак,

прилучити до «високої» світової літератури. Однак, такого роду інциденти

нічого не міняли в намірах і діях Х. Д. Алчевської та її помічниць. Описане у

її роботах сприйняття слухачами різних літературних творів дозволяє

поставити проблему «культурних розбіжностей». В першому томі Покажчика

було поміщено статтю «Островський у застосуванні до читання в народі», де

аналізувалося питання про те, чому саме укладачі рекомендують для

«народного читання» п'єси драматурга: за змістом всі вони доступні простим

87

людям, оскільки в них зображене «повсякденне життя», і герої цих п'єс -

люди із середніх і нижчих класів; мова цих людей - мова «повсякденного

російського життя» - зрозуміла «простим» читачам, а драматична розмовна

форма легко сприймається при самостійному читанні й при читанні вголос.

У реакції слухачів на заключні сцени з драматичних творів Островського

виявилася одна з найцікавіших особливостей їхнього сприйняття. Вони, як

пише Х. Д. Алчевська, «ставилися безпосередньо до того, що відбувається в

них на очах і жили сьогоденням». Дослідниці, на її думку, вдалося віднайти,

що найбільш глибокі, важливі, ризикнемо сказати, «базові», «позачасові»

людські почуття (хоча й тут, цілком ймовірно, існували розходження)

виявлялися загальними у селян та інтелігентний людей. Характерно також,

що увагу селян незмінно привертали так звані «пристрасті». Деякі слухачі

могли бути підготовлені до цього лубочними книжками, побудованими

цілком і повністю на описі сильних почуттів і «страстей»1. Однак, у

розумінні проблем повсякденного життя, в оцінці моральних якостей, що

проявляються в них, ціннісних критеріїв, особливостей поводження думками,

вчительки досить істотно розходилися із селянськими слухачами. Не слід

упускати з виду й ту обставину, що в суто «міських» п'єсах, до яких

відносилася «Бідна наречена», багатьох дрібних деталей життя й поводження

діючих осіб селяни адекватно зрозуміти не могли.

Спробуємо проаналізувати записи, що містяться у покажчику. З нашої

точки зору, найбільш доцільно було б приводити аналіз та інтерпретацію

наявних відомостей про сприйняття у такий спосіб. Спершу, розглядати

читання класичного твору, а далі - читання лубочної кальки з нього. Такий

підхід за наявності необхідних джерел дозволяє дослідити процеси рефлексії

на прикладі оригінального твору та саморефлексії – на прикладі лубочних

підробок, які є переробкою класики тим самим культурним середовищем, в

1 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб.,

1884. – С. 543.

88

якому вони побутували. Нажаль, таку можливість ми маємо щодо не всіх

проаналізованих помічницями просвітительки творів. Як відомо,

просвітителі, у тому числі й Х. Д. Алчевська ставили одним зі своїх завдань

боротися з нею, шляхом заміщення такого роду низькосортних творів -

добутками більше гідними, на їхню думку, звання літературних. Чимало

відомих дослідників літератури, наприкінці XIX століття робили успішні

спроби розібратися в «лубочній книжці». Лубок, зародився ще в дописемній

культурі, у безпосереднім спорідненні з вертепом, народним театром і

фольклором. Наприклад, відома повість Гоголя «Ніс» є певним запозиченням

з однойменної лубочної книжки. Лубком спочатку називали низькоякісні

картини, далеко не мистецьки виконані на лубку (березовій корі), що

зображували найчастіше карикатурні сцени народного життя, головним

чином комічні. Такі твори поширювалися в місцях ярмаркової торгівлі

коробейниками та «офенями», коштували такі «картини» надзвичайно

дешево, їх могли дозволити собі найбідніші верстви населення. Лубок мав,

через цю особливість, дуже широку аудиторію. Поступово лубочні книги

ускладнювалися, через ріст грамотності в низовому середовищі міського

населення. Текст, з ХVIII століття, який доповнював зображення,

розширювався, досягав декількох сторінок. Читання лубочних книг стало

традицією, їх любили в народі, передавали в спадщину. Найчастіше, крім

Святого Писання (Нового й Старого Завіту), такі книги були єдиним, так

сказати, світським доповненням у бібліотеці «народного читача». Ця

література із часів Петра І перебувала також й у середовищі малограмотних

службовців, згодом, іноді, навіть дворян. Тобто лубок поширювався не там,

де його могли взяти задешево, але там, де в його «вульгарності й цинізмі»,

спрощеності, міфологічному, казковому характері існувала необхідність

через свої культурні потреби. У другій половині ХІХ століття виданням

лубочних книжок займався міщанин І. Д. Ситін. Його книжки в Російській

імперії, на відміну від творів класиків, розходилися стотисячними тиражами.

89

Лубочна книжка була традицією, вона «жила» у народній свідомості,

фігуруючи в повсякденному житті у вигляді анекдотів і байок. Слухачі

народних читань Х. Д. Алчевської не раз згадували фрагменти лубочних

сюжетів під час обговорення більш «високої» літератури. Читання лубочних

книг було значною частиною низової культури читання1. Приводячи приклад

надзвичайно чудернацьких фраз з лубочної книжки Миколи Зряхова «Битва

росіян з кабардинцями»2, Х. Д. Алчевська говорить про стиль її як смішний,

«високопарний», як про такий, що не в змозі розхитати чиїсь нерви. Бажаючи

перевірити, як відноситься народ до лубочної книжки, Алчевська запросила

до себе колишніх своїх учнів, віком 14 – 18 років і почала читання «Битви»3.

Перш за все, стало відомо, що в народі такий «твір» існує у кількох

екземплярах – у декількох чоловіків, але вони настільки бережуть їх, що

перечитують їх іноді лише у власних сім’ях, а до рук нікому не дають. Слід

відмітити, що дехто зі старих погано відносився до світської літератури,

стаючи в опозицію до учнів. «Особливо недолюблюють ці ретрогради

грамотних дівчат» - відмічає Алчевська, - «і навіть прізвисько їм придумали

– «читака»4. Антипатії ці не розділяла молодь: дівчата, які закінчували курси

Алчевської легко виходили заміж, і чоловіки пишалися їхньою освітою5. Ми

також можемо згадати випадок, коли навіть прості епізоди лубочної книжки

не знаходили розуміння. Не міг бути сприйнятим контекст. Однак, на

емоційному рівні все було зрозумілим. «Звучав стогін, як над покійником.

Що ж могло так зворушити в цій книжці? Все ті ж шляхетні почуття відваги,

1 Рейтблат А. И. От Бовы к Бальмонту: Очерки по истории чтения в России во второй пол. XIX в. –

М., 1991. – С. 113. 2 Рейтблат А. И. Предыстория массового чтения в России (конец XIX - начало ХХ в.) // Чтение:

проблемы и разработки. – М., 1985. - С. 89-111. 3 Там само. – С. 90. 4 Там само. – С. 90. 5 Рейтблат А. И. От Бовы к Бальмонту: Очерки по истории чтения в России во второй пол. XIX в. –

М., 1991. – С. 113.

90

мужності, самопожертви, боротьби пристрасті з боргом – всі ті почуття, які

зворушували в усі часи кожне незачерствіле серце, кожну чуйну душу.

Різниця тільки в тому, що інтелігентна людина шукає рафінованої простоти

та добірності мови, в той час як малограмотний читач досі благоговіє перед

«карамзінським» стилем, який уявляється йому чимось прекрасним,

піднесеним, зворушливим»1 (переклад наш – С. Б.). До речі, слід зазначити,

що Х. Д. Алчевська досить позитивно відносилася до читання в народі тих

лубочних книжок, які не були на думку вчительок, «цинічною підробкою»

класичних творів, або фольклору2. Прочитана перед аудиторією лубочна

історія про хороброго лицаря Францила Венеціана – викликала як

зацікавлення, так і нудьгу, а до кінця читання половина слухачів пішла

«напитись води». Лубочна повість про англійського мілорда Георга (не

інакше, як «мілорда глупого» в середовищі інтелігенції), сприймалася

загалом з інтересом3. Наявність у книзі казкових елементів, як то зачаровані

замки, чарівники та смертоносні чари створювала цій книжці неповторний

шарм. Не зважаючи на те, що текст книги був досить складним, а мову

літературною можна було б назвати лише з великою натяжкою. Текст

повнився словами на кшталт «імажинація», «сентименти», «вояж», які не

могли бути зрозумілими4. Тут ми маємо справу з тим, що лакуни в тексті

повністю закривалися емоційним сприйняттям сюжету. Зі слів однієї дівчини

стало відомо, що ця книга про Мілорда Георга є для неї цікавою і вона хотіла

колись її мати – і кучер на ім’я Устим привіз їй цю книжку з Луганська, а її

брат, конторник, привозив собі її з рудника5. Блідий, хворобливий юнак

1 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб.,

– 1884. - С. 556.

2 Там само. - С. 556. 3 Там само. - С. 556. 4 Там само. - С. 556. 5 Там само. - С. 557.

91

розповів про те, що переказ історії Мілорда Георга доводилося йому чути від

знайомого помічника телеграфіста. Посилаючись на релігійну

екзальтованість, юнак дійшов думки, що ця досить цинічна повість нагадує

йому епізод з Писання1. Живою, цікавою мовою було написано лубочну

книжку, широко відому в народі під прізвиськом «Гуак»2. Сюжет книжки

закручується довкола фантастичних пригод героїв: битви з драконом,

перемоги на турнірі, пригодах у зачарованому замку. Читачі так живо

сприймали ці пригоди, що повністю занурювалися у сюжет3. Один юнак,

який не міг бути присутнім на публічному читанні, оскільки був зайнятий

роботою, настільки зацікавився, що вчителька надсилала йому книгу в поле4.

У полі, всі сто сорок дві сторінки були прочитані за кілька годин5. Зі слів

дівчини стало відомо, що частину «Гуака», подарував її батькові кондуктор, в

той час, коли її батько служив сторожем на залізниці6. По закінченні читання

читання кілька голосів почали просити взяти книгу додому для близьких.

(Тут, однак, не зрозуміло, чи буде ця книга прочитана родичами, чи її для

них знову вголос прочитає учень – Б. С. ). Читати книги видавали по черзі,

при цьому, нерідко можна було почути прохання дати книгу хоча б на один

вечір, а дехто просив книгу на вихідні, бо в будній день не мав часу читати7.

Після прослуховування, книги, що сподобалися, учні звичайно виписували

додому, отчого про них дізнавалися їх близькі й також їх прочитували.

1 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб.,

– 1884. С. 563. 2 Там само. – С. 563. 3 Там само. - С. 563. 4 Там само. - С. 563. 5 Там само. - С. 559. 6 Там само. - С. 559. 7 Там само. - С. 567.

92

Цікавий випадок відбувся з ученицею, батько якої суворо забороняв їй

приносити із собою книги не духовного змісту. Книгу графа Л. М. Толстого,

однак, він схвалив, порахувавши її теж «святою».

Нерідко читання перетікало в обговорення слухачами досить далеких

від змісту тексту тем. Але так виявлялося тільки на перший погляд.

Наприклад, при читанні в середовищі дорослих дівчат, 17 - 20 років

оповідання графа Л. М. Толстого під назвою «Бог правду бачить, але нескоро

скаже», видавництва «Посередник», у якому згадується віщий сон, незабаром

привів до неможливості читати твір далі, тому що почалося обговорення

власних «віщих» снів слухачів1. Читання текстів, що містили елементи

оповідання, пов'язані із чарівництвом, гаданням, нечистою силою, викликало

величезний інтерес слухачів. Це свідчило про те, наскільки великою була в

«сфері уявлюваного», людей, цілком сучасної епохи, міфологічна складова.

Особливо рельєфно цей міфологічний шар свідомості виявився під час

прочитання книжки Павловича за назвою «Побут народів арійського племені

в доісторичний час», у якій приводилися описи язичницьких обрядів2. Щойно

воно було прочитане, як слухачі негайно згадали випадок з будуванням оселі

десь на Холодній горі, коли вже після того як на новому місці був

відслужений молебень, хазяї за старовинним звичаєм випустили сюди

павука, що повинен був сплести павутину. Павук очікувань не виправдав й

справа зупинилася. Чи не є цей факт одним із численних підтверджень того,

що і язичеські й християнські традиції живуть у нашій країні в тісному

переплетенні, особливо в побуті, у повсякденності, переживаючи всі

соціальні катаклізми. Також з цих обговорень стало відомо, що на

Москалівці наприкінці ХІХ ст. жив старий, який проти лихоманки

рекомендував носити із собою павука в горіховій шкарлупі. Тобто, читання

1 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб.,

– 1884. С. 563. 2 Там само. - С. 559.

93

такого роду книг відкривало в слухачах безодню у всіх відносинах

язичницьких вірувань. При чому, їхнє побутування можемо ми зустріти

скрізь, в усіх сферах життя, адже згадка про таємничі сили, залежно від

сюжету книги, виявляла щоразу нові епізоди з власного життя читачів. Про

готовність сприймати нові міфи свідчить крайній інтерес, виявлений

слухачами до легенд і казкових оповідань, що пришли із Західної Європи.

Так, наприклад, приведемо ще один цікавий сюжет, про читання казки

«Ундіна», яка є частиною скандинавських легенд, і являє собою зворушливу

історію про зраду любові дівчини-русалки, що перетворилася на струмок з

холодною ключовою водою, довідавшись про зраду коханого. Казка

викликало надзвичайний емоційний інтерес і участь дорослих слухачів1.

Щодо відношення до книги згадаємо і те, що книгу, яку читачі

отримували у подарунок, зазвичай обережно і з пошаною загортали в білу

чисту хустину2. Також ми можемо дізнатись про те, що із книгою намагалися

бути дбайливими, сприймаючи її як цінність. Книгу, що зіпсувалася, читачі

самостійно ремонтували: підшивали, підклеювали, обертали білим папером.

Страждали в основному тільки краї сторінок, чорніючи від звички змочувати

пальці, перш, ніж перевернути сторінку3.

У своєму дослідженні ми звертали увагу саме на фрази, які не були

зрозумілі читачами, назвемо їх, як прийнято в сучасній науці, лакунами.

Вичленувати ці лакуни не становить великої праці, вони вже наведені в книзі

Х. Д. Алчевської. Виходячи з достатку лакун, що виявилися при переказі

добутків класиків, можна зробити висновок про те, що відвідувачі народних

читань і бібліотек бачили перед собою зовсім інший текст, але ніяк не той,

котрий для них читали в голос, або який вони читали самі. При прочитанні

1 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб.,

– 1884. С. 568. 2 Там само. - С. 567. 3 Там само. - С. 567.

94

«Записок з мертвого будинку» Ф. М. Достоєвського, слухачами не були

зрозумілі наступні фрази: гумор, класичні, поетизувати, саркастично,

аристократ. Багатьом коштувало величезної праці відшукати зв'язок

заголовка зі змістом. Залишалися незрозумілими цілі речення, абзаци, що

вимагають елементарної ерудиції. По суті, ми маємо справу з тим явищем,

коли літературний твір, нехай навіть адаптований для недосвідченого читача,

функціонує по-іншому, «неправильно». В даному випадку, ми не беремося

судити про існування «правильного» змісту, залишаючи, поки що, цю

проблему філософам1. Зміст і фабула тексту твору довільно мінялися залежно

від того, яким був культурний і соціальний рівень читача. Кожен читач

вкладав у твір свій зміст настільки, наскільки його мовні, розумові категорії,

словниковий запас, не дозволяли йому осягти авторський задум. При чому,

тут досвід читання не грав вирішальної ролі. Відомо, що на «курси» Х. Д.

Алчевської приходили «книголюби» з робітників, що прочитали сотні книг.

Але й вони при переказі тих чи інших творів «губили» значну частину змісту,

закодованого автором. З іншого боку, величезний вплив робив на сприйняття

творів соціальний досвід читача. Так, зміст філософської казки під назвою

«Два вечори», прочитаної серед різних вікових і соціальних груп, був

повністю розкритий однією дівчиною, що читала мало. Зрозуміти твір

допомогло їй те, що вона працювала кравчинею,і постійно спілкувалася з

досить освіченими особами2. Тобто, тут ми можемо лише підтвердити тезу

про те, що у здатності читача правильно сприйняти авторський задум,

головним є не досвід ерудиції, а в першу чергу досвід спілкування людини, її

соціальний досвід, середовище, у якому проходило становлення особистості.

До речі, в цьому наша думка збігається із висновком М. О. Рубакіна про те,

що літературний твір лише пробуджує в читачі ті елементи світосприйняття,

1 Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. / М. М. Бахтин. – М.: Искусство, 1979 . – 423 с. 2 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб.,

– 1884. – С. 568.

95

які вже були сформовані в нього. Цим, водночас, пояснюється і те, що нам

властиво втрачати цікавість до раніше важливих для нас книг з набуттям

нового життєвого досвіду. Тобто, тут маємо ми справу з функціонуванням

наративу в процесі сприйняття. Дискурс твору, проекція буття, створена

автором, що спирався на ту чи іншу соціальну, та навіть ментальну

парадигму, діє подібно до матриці, крізь яку пропускає себе, свій досвід

читач. Особистий досвід може бути різним – соціальним, чуттєвим,

інтелектуальним. І лише ті сторони особистості читача реагують, яких твір

торкається на емоційному, чуттєвому рівні, або на будь – якому іншому рівні

досвіду, який був, або якого людина прагне. Особливості дискурсу

сприймалися завдяки сюжету загалом, стилю мовлення, словам –

індикаторам. Таким чином, якщо сюжет стосується життя «простого народу»,

бідняків, сиріт, селян, - він буяє фразами із цього середовища. Такий наратив

сприймається в цілому правильно, лакуни заміняються читачем адекватно,

тому що у своїй уяві він може уявити, відтворити, пережити ту ситуацію, про

яку йде мова в тексті. Коли ж мовлення заходить про пана, чиновника, зміст

не сприймається – цьому суперечить «соціальна парадигма» читача, при

чому настільки сильно, що нерідко траплялися нам навіть випадки свідомого

психічного «блокування» себе від впливу твору1.

Через ці вищеназвані особливості, очевидним є «метод» і спосіб

сприйняття літературних творів читачами з міських низів. Через брак

соціального досвіду, необхідного щоб зрозуміти текст, їм доводилося щосили

напружувати свою уяву й фантазію. Читачі народних бібліотек, поринали в

текст як у живий світ, сприймали його не як художній вимисел, а як

реальність, співчували героям від усього серця, не припускаючи, що перед

ним вигадані персонажі, ставилися до них як до реальних, живих людей і все,

що відбувалося з ними, сприймали як те, що відбувається «тут і зараз».

1 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб.,

– 1884. – С. 568.

96

Основною особливістю культури читання в низовому міському середовищі

було емоційне сприйняття та обмежений, своєрідний соціальний досвід

аудиторії. Читання, сприйняття було таким, яким був досвід, яким була

ментальність і культура: синтез, співіснування домінуючих цінностей

християнства та дохристиянських уявлень, конфлікти міського та сільського

стилю і способу життя, прагнення індивіду до змін свого соціального

статусу. До того ж, ми повинні виділяти ще й символічну складову процесу

читання. Більш повне сприйняття емоційно забарвлених літературних творів

читачами могло бути пов’язаним із тим, що з символікою відчуттів,

пристрасності читачі вже могли бути знайомі – беручі ці образ з бульварної

літератури, та навіть з власної повсякденності.

У всякому разі, поки що, ми не знайшли підтверджень думки

російського історика Б. Н. Миронова, ніби Російській імперії в результаті

реформ 1860-х років, система цінностей всіх верств суспільства зазнавала

таких трансформацій, які призводили до насичувалася її прагматизмом та

індивідуалізмом. Навпаки, ми реєструємо серед читачів Харкова та губернії

потяг до фантазії, до пошуку ідеальних змістів. Припустимо, що саме у такий

спосіб люди «захищалися» від агресивного середовища, в якому вони

опинилися внаслідок розпаду традиційного способу буття. Таким чином,

психічний механізм «залишення світу» діяв і серед найнижчих культурних та

соціальних верств. Варто додати, що більше докладний аналіз із

використанням методів історії читання може послужити основою для

створення «ментальної карти» міського жителя, своєрідної й повноцінної

картини його уявлень про світ у цілому й свого місця в ньому.

Спробуємо перевірити наскільки економічне та матеріальне буття

впливало на читацькі уподобання міщан, проаналізувавши особливості

їхнього читання у наступному розділі нашої роботи

97

РОЗДІЛ ІІІ

Культура читання у Харківській громадській бібліотеці: міська культура

і народження мегаполісу (кінець ХІХ - початок ХХ століття)

3.1. Шлях до мрії: бібліотека і міський простір (1886 - 1915 рр.)

Положення читачів Харкова поступово покращувалася із розширенням

бібліотечної мережі та пристосуванням нових приміщень. В цілому, однак,

стан дешевих книгозбірень у залишався важким. Винятком в даному випадку

слід вважати Харківську Громадську бібліотеку. Харківська громадська

бібліотека довгий час не мала власної, спеціально пристосованої будівлі.

Багато разів бібліотека переїжджала. 1900 року для неї було збудовано

окреме, спеціально спроектоване приміщення. Тут ми можемо бачити все

необхідне: великий читальний зал, містке книгосховище, вестибюлі, гардероб.

На фоні інших публічних бібліотек розкішно виглядали паркетна підлога, 32

дюжини віденських стільців, 36 крісел, гардероб на 600 персон, гранітні і

мармурові сходи, вентиляція і підйомник для книг, електричне освітлення, та

окремий зал для науковців1 (Див. додаток 7. – С. Б.). Нова будівля бібліотеки

була більшою за попередню в 5 разів, її площа становила 511 квадратних

сажнів*2. Вона сягала 14 аршин*3 у висоту. Сховище для книг раніше не

могло вмісти всіх книжкових багатств (80 тисяч томів), а нове було

розраховане вже на 280 тисяч книг. З урахуванням темпів накопичення

бібліотекою книжкового майна, запас був на 33 роки. Тут було змонтовано 4

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за пятнадцатый год ее существования ( февраль

1901 – октябрь 1901). – Х., 1901. – С. 19. * 1090 м2. * 9995 см.

98

тисячі спеціальних дерев’яних полиць загальною довжиною 4 версти*1.

Бібліотекою було придбано земельну ділянку. Подвір’я бібліотеці повинно

було б вистачити на все ХХ століття. В новому приміщенні були кімнати,

яких раніше не було взагалі. Серед них кімната для курців, вбиральня,

квартира завідуючого. Загальний читальний зал освітлювали п’ять дугових

ліхтарів з відбитим від стелі світлом та двадцятьма чотирма лампами

розжарювання. Такими ж лампами на шнуровому підвісі та стельових

люстрах було оснащено всі приміщення. У книгосховищі використовували

спеціальну переносну електричну лампу. У читальному залі спеціальні

стойки для видачі книг було виготовлено з дубу. В свою чергу, вони

відділяли від залу місце видачі книг. Цю стойку було змонтовано на

спеціальній естраді. Тут нерідко влаштовувалися концертні вечори, тому

стойка була пересувною, а естраду можна було розширювати2. Відмічалося,

що головною рисою будівлі, спроектованої О. М. Бекетовим була її

пристосованість, прорахованість спеціально під бібліотеку. Прототипом

книгосховища стала бібліотека Стразбурзького університету3. Розглядаючи

книжкові багатства, як велику цінність, будівлю зводили з цегли і бетону, а

перекриття та балки були зроблені з заліза – все з урахуванням норм

пожежної безпеки. Книгосховище також містило залізні стропила. Воно

відділялося від інших приміщень вогнестійкими дверима. Скрізь

використовувалося лише електричне освітлення та центральне водяне

опалення. Всі приміщення обладнано пожежними кранами і рукавами4.

Для користування всім цим багатством читач повинен був заплатити 3

карбованці на рік. Читання книг у залах бібліотеки було безкоштовним, а на

* 4,3 км. 2 Отчет Харьковской общественной библиотеки за пятнадцатый год ее существования ( февраль

1901 – октябрь 1901). – Х., 1901. – С. 20. 3 Там само. - С. 12. 4 Там само. - С. 12.

99

абонемент літературу видавали під заставу. У Правилах роботи Харківської

громадської бібліотеки наголошувалося, що «Читання книг, газет та журналів

в залах бібліотеки є безкоштовним для всіх». Читання книг на дому

оплачувалася, як вже відмічалося вище. Всі користувачі бібліотеки, що

внесли річну плату, автоматично становилися членами бібліотеки і

отримували право голосу на загальних зборах1. Правління бібліотеки

прагнуло зробити видачу книг повністю безкоштовною. При цьому, не

можна не відмітити того факту, що видача книг на абонемент складала на

початку ХХ століття 60% доходних статей бюджету2. Харківська громадська

бібліотека була плоттю від плоті харківської інтелігенції. Саме представники

цієї соціальної групи складали основу її штату, визначали ідейну

спрямованість бібліотеки, як просвітницького закладу3. Мрією членів

правління Громадської бібліотеки було створення «просвітницького

містечка, де буде книжковий магазин, бібліотечний часопис, власне

видавництво, де буде зібрано все те, що стосується Південної Росії,

Харківського краю і особливо міста»4 (переклад наш – С. Б.). Формулювання

«Південь Росії» взагалі часто зустрічається у джерельній базі, яка

характеризує роботу Громадської бібліотеки. До речі, на цьому прикладі ми

яскраво можемо побачити особливий імперський метанаратив просвітителів

Харківщини, який дослідив В. В. Кравченко5.

Спираючись на дані про кількість населення Харкова, яка дорівнювала

170 тисяч осіб, правління Харківської громадської бібліотеки підрахувало,

що абонементом користувалося 30% «культурних жителів», або 10% від

1 Правила работы Харьковской общественной библиотеки. – Х. 1886. 2 Харьковская общественная библиотека за 25 лет ее существования. – Х., 1912. – С. 70. 3 Там само. - С. 75. 4 Отчет Харьковской общественной библиотеки за пятнадцатый год ее существования ( февраль

1901 – октябрь 1901). – Х., 1901. – С. 20. 5 Кравченко В. В. Харьков/Харків: столица Пограничья/В. В. Кравченко – Вильнюс: ЕГУ, 2010. –

С. 175.

100

всього населення міста. Таке відношення вважалося як дуже сприятливе,

оскільки підкреслювало значимість бібліотеки у культурному житті міста.

Наприкінці ХІХ століття тут вже існували декілька приватних та станових

бібліотек, та ряд багатих книгосховищ у вищих навчальних закладах.

Контент-аналіз виступів членів Правління бібліотеки з нагоди її річниць

свідчить, що найчастіше підкреслювалося саме просвітницьке значення

громадської бібліотеки. «Просвітницький вплив бібліотеки

розповсюджувався на всі верстви міського населення, хоча і у неоднаковій

мірі»1. Слід сказати, що за кількістю читачів, Харків випереджував багато

міст, однак не був водночас і найбільш читаючим містом. Більше читачів на

душу населення було у таких містах Європейської частини Російської

імперії, як Самара, Нижній Новгород і Вороніж2. За кількістю читачів на

душу населення Харків випереджувала також Сибір. Що ж стосується не

абонементу, а кількості відвідувачів, то Харківська громадська бібліотека

поступалася лише Одесі та Вороніжу.

Наприкінці ХІХ століття Харківська публічна бібліотека займала п’яте

місце серед міських бібліотек Російської імперії за кількістю книг. Вона

поступалася Віленській, Кронштадтській, Одеській і Ризькій бібліотекам.

При цьому, однак, серед публічних бібліотек, які не мали станового

характеру, Харківська громадська бібліотека була найбагатшою. Слід

зазначити, що ця першість, однак, не стосується університетських бібліотек,

які мали особливий статус і не розглядаються у нашому дослідженні. У 1913

році фонд Харківської громадської бібліотеки налічував 172 861 томів. В

середньому, цього року кожний читач прочитав 19 книжок. В бібліотеці Нью

Йорка в цей же рік на одного читача приходилося 21 книга. Таким чином,

читачі ХГБ читали майже стільки ж, скільки й читачі Сполучених Штатів

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за пятнадцатый год ее существования ( февраль

1901 – октябрь 1901). – Х., 1901. – С. 20. 2 Там само. - С. 67.

101

Америки. У масштабах Харкова кількість книг бібліотеки вдвічі

перевищувала число жителів міста1. Неодноразово наголошувалося, що

Харківська громадська бібліотека вирізнялася серед усіх інших не тільки

кількістю книг, але і їхньою якістю: тут була література, здатна задовольнити

цікавість всіх верств суспільства.

П’ятнадцяти найкращим студентам вищих навчальних закладів

Харкова бібліотека дарувала безплатний абонемент – право безкоштовного

користування бібліотекою. У наступні роки безплатним абонементом

бібліотеки користувалися вчителі народних училищ Харкова. Було введено

пільгові абонементи, які видавали на поруки. Пільга являла собою звільнення

від сплати залогу за книги та більш довгий строк, продовж якого читач мав

право користуватися книгою2.

Як стає відомо, кожного дня Громадська бібліотека працювала з 9

години ранку до 9 години вечора. Такий час роботи бібліотеки задовольняв

не всіх читачів. Неодноразово ставилося питання про продовження часу

роботи бібліотеки до десятої години вечора. Однак, правління помірковано

відхиляла цю пропозицію3.

Метою нашого дослідження не є розгляд питання про комплектування

бібліотечного фонду. Однак, все ж таки, приведемо деякі цікаві факти, які

певною мірою характеризують політику у відношенні до читачів. Одним із

таких фактів, є існування у бібліотеці так званих «Зеленої» та «Публічної»

книг. Перша являла собою список літератури, яка була рекомендована

читачам. Список ділився на такі ж самі розділи, як і систематичний каталог

бібліотеки. До другої, «публічної» книги вносилися вимоги читачів, які

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадацать восьмой год ее существования (

октябрь 1913 – октябрь 1914) – Х., 1915. – С. 8. 2 Отчет Харьковской общественной библиотеки за пятнадцатый год ее существования (февраль

1901 – октябрь 1901). – Х., 1901. – С. 7. 3 Там само. - С. 7.

102

бібліотека не могла задовольнити1. Вимоги читачів, які містилися одночасно

в двох книгах, надсилали до букіністів, видавництв, книжкових магазинів

(Земського складу, Джунковського, «Нового часу», Карцева, Стасюлевича,

Розова, Дубровіна)2. Таким чином, бібліотека не тільки вдосконалювала свій

фонд та пристосовувалася до читацьких вимог, але ставала свого роду

провідником, посередником між читачем та книжковою торгівлею. У 1900-ті

роки каталог бібліотеки постійно реорганізовувався з урахуванням потреб у

самоосвіті3. Гордістю бібліотеки був надзвичайно багатий белетристичний

відділ. Тут біли всі представники літературної класики, в оригіналах і у

перекладі, так звані «концентричні кола» художньої словесності – вищий,

середній і нижчий сорт літератури. На думку членів правління бібліотеки,

кожна велика бібліотека повинна була мати у своєму фонді всі ці три сорти

літератури. Читач, таким чином, не обмежувався у виборі. Працівники

бібліотеки дотримувалися тієї думки, що людина зростатиме власними

силами від одного сорту літератури, до іншого, більш високого. Такі ж «три

кола» містив фонд наукової літератури, що відрізнявся своєю

систематичністю. Майже з кожної галузі знань тут були присутні книги, які

давали елементарні знання з окремої дисципліни, науково-популярні і

спеціальні знання. Користуючись всім цим, читач мав надзвичайно широкі

можливості для самоосвіти4.

Щодо системи реєстрації читачів, слід сказати, що для кожного читача

заводилася спеціальна картка, на яку записувалися номери виданих читачеві

книг. Після здачі книги номер викреслювали. Відмічалося, що така система

реєструє скоріше читачів, а не книги. Внаслідок цього книга, яку не могли

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестой год ее существования (сентябрь 1891 –

сентябрь 1892).. – Х., 1892. – С. 16. 2 Там само. - С. 16. 3 Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать второй год ее существования (октябрь

1907 – октябрь 1908). – Х., 1908. – С. 5. 4 Харьковская общественная библиотека за 25 лет ее существования... – С. 72.

103

знайти у бібліотеці, якщо вона, наприклад – падала за шафу, від читача все

одно вимагали повернути назад1.

Протягом 1886 – 1914 років кількість відвідувачів Харківської

громадської бібліотеки постійно зростала2. Графік, який міститься у таблиці

Х більш детально характеризує рух читачів у бібліотеці протягом 1891 – 1911

роки. Дані, щодо кількості читачів, більш детальні, розміщено також у

Додатку 2.

Таким чином, громадська бібліотека поступово вписувалася в

культурний простір міста, залучаючи до активного читання і досягнень

світової науки і літератури щоразу більшу кількість читачів з різних

соціальних груп.

1 Отчет Харьковской публичной библиотеки за одиннадцатый год ее существования (октябрь 1896

– октябрь 1897). – Х., 1897. – С. 5. 2 Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать пятый год ее существования… - С. 15.

104

3.2. Книга, як цінність: побут, смаки та уподобання читацької аудиторії

Найбагатший матеріал про побут та смаки читацької аудиторії містять

статистичні звіти, які стосуються Кабінету для читання ХГБ. Кабінет для

читання Харківської громадської бібліотеки був відкритий 26 вересня 1886

року1. Завданням його було – надати якомога ширшій читацькій аудиторії

можливість користуватися у стінах бібліотеки газетами і журналами, а також

цінними книгами, які не видавались на абонемент. Його було спеціально

обладнано всіма необхідними засобами для письма. Пізніше, вхід у кабінет

для читання з газетами та журналами заборонявся, щоб не заважати

науковцям2. Безплатний кабінет для читання одразу дуже вдало вписався в

культурний простір міста. В Харкові на цей час вже існували читальні зали.

Однак, всі вони були платними, і за вхід до них щоразу треба було заплатити

п’ять – десять копійок. Крім того, їхні наукові відділи не відрізнялися

багатством3. З 1886 по 1901 рік кабінет для читання відвідали 125 тисяч осіб.

Спершу, він розміщувався у флігелі подвір’я бібліотеки. Приміщення

Кабінету являло собою 2 маленькі кімнати. Виявилося, що у цих кімнатах

було темно, вогко, не вистачало вентиляції. Читачі йшли до Кабінету через

забруднений і темний двір. Не дивлячись на ці незручності, у перші місяці

існування кабінету кількість відвідувачів сягала тут 6 тисяч осіб на місяць4.

Що стосується самої бібліотеки, то на початку свого існування, вона

страждала від тісноти. Книги розміщувалися тут на підлозі, підвіконнях,

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестнадцатый год ее существования (1901-

1902). – С. 18. 2 Отчет Харьковской общественной библиотеки за десятый год ее существования (октябрь 1895 –

октябрь 1896). – Х., 1897, - С. 21. 3 Зубашев Е. Л. Бесплатный кабинет для чтения. / Харьковская общественная библиотека за десять

лет ее существования. / Е. Л. Зубашев – Х., 1897. – С. 55. 4 Отчет Харьковской общественной библиотеки за десятый год ее существования (октябрь 1895 –

октябрь 1896). – Х., 1897, - С. 21. - С. 18.

105

скрізь, де існував шматочок вільного місця1. Разом з переходом Харківської

громадської бібліотеки у дім Купецького банку, Кабінет для читання отримав

дещо кращі умови. Однак, при цьому все одно, нерідко відвідувачам

доводилося читати стоячи, або сидячи удвох на одному стільці2. 1889 року

книгарня переїхала до адреси на розі Петровського провулку та Московської

вулиці, у Темнинський будинок. Тут бібліотека квартирувала тимчасово в

останній раз. Тут Кабінет для читання отримав вже три кімнати, одна з яких

була спеціально обладнаною для наукових занять3. Однак, і це приміщення

виявилося вельми тісним, крім того, тут також була відсутня вентиляція, а у

темний час доби використовувалося гасове освітлення4. У зв’язку з появою

взимку цього року інфекційних захворювань, у місті Харків, виникла

небезпека передачі інфекції співробітникам бібліотеки через книги. Член

правління М. Ф. Сумцов запропонував прийняти міри протидії цій небезпеці.

Співробітники бібліотеки повинні були частіше мити руки та протирати їх

спиртом. Для придбання спирту виділялися окремі кошти. Прилавки та столи

протирали розчином марганцю. Книги, які читачі повертали з абонементу,

протирали щітками, змоченими у розчині сулими. При цьому, було створено

спеціальний каталог книг, які підлягали вилученню, з причини їхнього

можливого зараження. Читачам, які брали книги додому, нагадували про

необхідність не давати їх до рук хворих та обов’язково повідомляти

співробітників бібліотеки, якщо такі факти мали місце5. Відомо, що у

читальному залі, з метою надання якомога комфортніших умов читачам,

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за тертий год ее существования (сентябрь 1888 –

сентябрь 1889). – Х., 1889, - С. 14. 2 Отчет Харьковской общественной библиотеки за десятый год ее существования (октябрь 1895 –

октябрь 1896). – Х., 1897, - С. 21. - С. 18. 3 Там само. - С. 18. 4 Там само. - С. 19. 5 Отчет Харьковской общественной библиотеки за пятый год ее существования (сентябрь 1890 –

сентябрь 1891), - Х., 1891. – С. 13.

106

виставляли питну воду. В час епідемії воду обов’язково кип’ятили. Разом із

усією бібліотекою, Кабінет для читання перемістився до нової будівлі,

спроектованої архітектором О. М. Бекетовим, де умови були незрівнянно

більш комфортними.

З 1892 року Кабінет для читання обслуговувався «колективною працею

інтелігентної жіночої молоді»1. Слід відмітити, що праця співробітниць була

цілком добровільною і ніяк не оплачувалася. Кожен відвідувач, який вперше

завітав до кабінету, одразу отримував вхідний білет, а його дані вносилися до

спеціальної картотеки, метою якої була реєстрація відвідин. При цьому, слід

відмітити, що особи, які читали виключно періодику, до 1914 року іноді не

отримували вхідних білетів2. Тому, в цьому випадку, статистика має певні

вади. Доповнити цей пробіл ми можемо лише методом ретроспекції,

порівнюючи дані звітів наступних та попередніх років3. Запити на книги

оформлювалися на особливих білетах4. Кабінет для читання був відкритий

щодня. У будні дні в період з 1 вересня і до 1 травня, кабінет працював з 9

години ранку, до 9 вечора, а у вихідні – з 11 години ранку до 5 години дня.

З кінця 1880-х років кожен відвідувач був повинен при вході брати

безкоштовний білет, який засвідчував його права, як передплатника. При

цьому, він вказував стан, до якого належить, рід занять, довідку про місце

проживання5. Завдяки цій простій формі, нині дослідники мають можливість

дізнатися про склад відвідувачів книгарні.

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за пятый год ее существования (сентябрь 1890 –

сентябрь 1891), - Х., 1891. – С. 19. 2 Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать восьмой год ее существования

(октябрь 1914 – октябрь 1915). - С. 27. 3 Миронов Б. Н. Историк и социология / Б. Н. Миронов. – Л.: «Наука» – С. 112. 4 Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестнадцатый год ее существования. – С. 19. 5 Зубашев Е. Л. Бесплатный кабинет для чтения. / Харьковская общественная библиотека за десять

лет ее существования. / Е. Л. Зубашев – Х., 1897. – С. 55.

107

Користувачі Кабінету для читання Харківської громадської бібліотеки

у статистичних даних розділені за місцем свого проживання, яке вони

вказували в процесі оформлення абонементу1. Слід сказати, що районування

міста (19 районів), за яким розподілялися читачі, не співпадало з

адміністративними районами, було введене спеціально співробітниками

бібліотеки, укладачами звітів. Динаміку змін у чисельності відвідувачів

можна детальніше прослідити у додатках. (Див. Додаток 3. – С. Б.). 1890 року

найбільше читачів було з Центрального і Театрального районів міста2.

Більшість читачів мешкали поблизу від бібліотеки. З часом, кількість

відвідувачів кабінету для читання зменшувалася. Така тенденція була

пов’язана із розподіленням читачів між іншими книгарнями або відділами,

розширенням бібліотечної мережі. Стабільною низькою була кількість

відвідувачів з Журавлівки та кількість «дачників»3. На початку ХХ століття

значно зросла кількість читачів з міських окраїн4.

Всі відвідувачі були віднесені до відповідних розрядів. Таких розрядів

вирішено було зробити десять. Читачів розподілили на: студентів вищих

навчальних закладів; осіб вільних професій; Інших занять та звань; осіб

торгового стану; жінок всіх звань та занять; чиновників громадської служби;

ремісників та майстрів; учнів чоловічої статі; військових; духовних осіб.

Слід зазначити, що студенти вищих навчальних закладів завжди складали

більшість (дві третини) відвідувачів5. Протягом 1886 – 1914 років серед

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за десятый год ее существования (октябрь 1895 –

октябрь 1896). – Х., 1897, - С. 21. 2 Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестой год ее существования (сентябрь 1891 –

сентябрь 1892). – С. 17. 3 Там само, - С. 17. 4Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать восьмой год ее существования

(октябрь 1914 – октябрь 1915). – С. 28. 5 Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестой год ее существования (сентябрь 1891 –

сентябрь 1892). – С. 17.

108

відвідувачів кабінету для читання бібліотеки постійно знижувалася кількість

священників, торгівців та чиновників, в той самий час, як доля жінок,

майстрів (робітників), студентів та учнів зростала. Однак, дані про кількість

виданих книг свідчать, що загалом всі категорії читачів читали щороку

більше. Змінювалися також форми і способи отримання літератури, що

відповідала їхнім смакам.

Кабінет для читання відвідували переважно у осінні та зимові місяці, а

влітку – під час екзаменів у вищих навчальних закладах та літніх канікул,

читачі відвідували кабінет рідше. З огляду на долю осіб, що навчаються, у

абсолютному підрахунку, ми можемо зробити припущення, що читачі-

студенти та учні, бібліотекою користувалися перш за все з метою навчання,

а власні духовні потреби серед них були на другому плані, оскільки влітку

відвідували бібліотеку мало. На жаль, статистичних даних, які б могли

уточнити наше припущення, нами виявлено не було1. Лише аналізуючи

статистичні дані, приведені після 1900 року, ми можемо сказати, що в літні

місяці кількість студентів та учнів серед відвідувачів книгарні значно

зменшувалася. На початку ХХ століття, влітку частіше відвідували

бібліотеку особи вільних професій. Найбільш стабільно і рідко до бібліотеки

ходили особи духовного сану2. Протягом існування кабінету за всі роки,

більшість його відвідувачів складали студенти. Студентська молодь

замовляла переважно наукову літературу. Поглянемо на діаграму, що

характеризує відвідування кабінету для читання. Дані діаграми уточнюються

у Додатку 5. ( Див. Додаток 5. – С. Б. ).

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестой год ее существования (сентябрь 1891 –

сентябрь 1892). – С. 17. 2 Отчет Харьковской общественной библиотеки за пятый год ее существования (сентябрь 1890 –

сентябрь 1891). - С. 26.

109

Абонементи Харківської Громадської бібліотеки читали головним

чином журнали та газети за поточний рік. Статистика запитів на ці журнали

та газети у 1891 р. не велася, що було пов’язано із певними труднощами:

неможливо було організувати збір даних, не ускладнюючи життя читачам та

роботу співробітникам1. Однак, за даними минулих років, наведеними у

звітах бібліотеки, ми можемо встановити, що періодикою найбільше

цікавилися студенти (12972 запити) та особи вільних професій (2197

запитів)2.

Дані про чисельність виданих книжок та їх розподілі за розділами

каталогу дають можливість надати характеристику матеріалу для читання

для кожного підрозділу відвідувачів. Студенти читали переважно книги з

таких відділів як медицина і ветеринарія (3278), белетристика (3277),

юридичні та політичні науки (1905). Учні читали переважно белетристику

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за пятый год ее существования (сентябрь 1890 –

сентябрь 1891). - С. 19. 2 Там само. - С. 19.

110

(761), історію (267), богослів’я та філософію. Слід відмітити, що значна

кількість запитів саме на ці розряди каталогу серед учнівства є характерною

рисою цієї групи читачів. Однак, статистика свідчить, що слухачі духовних

семінарій майже зовсім перестали 1890 року відвідувати кабінет для читання.

Чиновники, також як і учні, читали головним чином белетристику (203).

Популярною була юридична література (77 запитів). Військові орієнтувалися

на періодику (46), історію (40), белетристику (32), медицину (31), юридичні

та політичні науки (28). Представники духовенства читали педагогічну

літературу (89), філософію та богослов’я (18). Особи вільних професій, до

яких відносилися переважно лікарі, читали літературу з медицини (398

запитів), белетристику (263), книги з права та політекономії (229). Особи, що

займалися торгівлею, читали переважно белетристику (198 запитів),

медицину (51), періодичні видання (43). Майстри та ремісники полюбляли

найбільше белетристику (228), юридичний відділ (100), періодику (65).

Особи без конкретних занять читали белетристику (1007 запитів). На нашу

думку, для того, щоб проаналізувати, особи з якого соціального стану

намагались читати найбільше, слушно поглянути на те, скільки книжок було

прочитано кожною групою читачів у цілому. (Див. Додаток 6. – С. Б.). Тут ми

бачимо, що найбільше книг замовляли студенти, учні та чиновники, а

найменше – особи духовного звання. Можна зробити висновок про те, що

саме ці три групи читачів були найактивнішими читачами бібліотеки взагалі1.

Проаналізуємо статистику запитів на книги за відділами каталогу.

Каталог включав у себе 1890 року такі розділи: Белетристика; Медицина та

ветеринарія; Правознавство, політичні та соціальні науки; Періодичні

видання; Історія (історія мистецтва та літератури); Природничі науки, фізика

та хімія; Богослів'я, філософія, логіка, психологія; Математика, астрономія,

механіка; Довідкова література; Педагогіка; Сільське господарство і ремесла;

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестой год ее существования (сентябрь 1891 –

сентябрь 1892). – С. 17.

111

Географія та мандри; Дитяча та народна література; Місцевий відділ;

Земський та міський відділ. За даними таблиці, видно, що найбільшим

попитом користувалася література з відділу белетристики, медицини, і

права1. (Див. Додаток 7. – С. Б.)

У звіті 1896 року правління вирішило не друкувати списки книг та

авторів, яких вимагали читачі найчастіше. З цієї причини 1895 рік стосовно

ХГБ стає для нас свого роду «білою плямою», і ми не можемо прослідити

зміну читацьких уподобань за ряд років.

У звітах зазначається, що іноді запит на книгу не міг бути задоволений

з тієї причини, що книгу було видано на абонемент. Найчастіше, на

абонемент видавали белетристику та книги з медицини2. Попит читачів кінця

ХІХ – початку ХХ століття на літературу з різних відділів каталогу

висвітлено у наступній діаграмі.

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестой год ее существования (сентябрь 1891 –

сентябрь 1892). – С. 21. 2 Там само, - С. 22.

112

Книги, які читачі замовляли більше, ніж 10 разів на рік, вносили до

спеціальної таблиці. Кожний відділ каталогу мав своїх лідерів, «бестселерів».

На нашу думку, список бібліотечних бестселерів дає підстави говорити про

смаки читачів, їхні уподобання та потреби. Ми спробуємо проаналізувати

також еволюцію читацьких уподобань однієї бібліотеки протягом 1890-х,

1910 – х років. Результати цього аналізу будуть інтерпретовані нами в

наступному розділі. Таким чином, спираючись на статистичні дані, виділимо

лідерів попиту, розподіливши їх за тематикою.

З філософського відділу каталогу твори філософа Артура Шопенгауера

читачі вимагали 69 разів. Психолог Вільгельм Вундт зацікавив читачів 48

разів. Богослов та екзегет Фредерік Фаррар – 43 рази. Ця трійця авторів серед

харківських читачів була популярнішою ніж Г. Спенсер, Б. Паскаль, Ч.

113

Ламброзо та Д. Леббок разом узяті. Найменше запитів було на книги

німецького філософа Е. Канта. Втім, серед популярних були книги

харківського професора і монархіста прот. Т. І. Буткевича1.

Що стосується творів художньої літератури, то тут ми повинні

поступитися принципом, згідно з яким ми виділяємо лише трьох лідерів. З

огляду на більшу емоційну насиченість та широку читацьку аудиторію

белетристичних творів, їхня значимість для характеристики «читача

індустріальної епохи» є більшою. Статистика свідчить, що серед

белетристики на 1890 рік найпопулярнішим автором серед всього кола

читачів був Лев Толстой (177 запитів). За ним в абсолютному підрахунку

слідували твори Михайла Євграфовича Салтикова-Щедріна (159 запитів) та

Еміля Золя (133). В десятку лідерів входили також Ф. М. Достоєвський, О. Ф.

Писемський і його роман «Тисяча душ», І. Тургенєв, А. Дюма, В. І.

Немирович-Данченко, М. О. Островський, Б. М. Маркевич, В. М. Гаршин, М.

О. Гоголь. Серед зарубіжних авторів белетристів популярністю (понад 70

читацьких запитів на рік) користувалися Гі де Мопассан, Віктор Гюго і

Чарльз Діккенс2. До белетристики також було занесло твори лубочної

літератури. Слід сказати, що певні твори такої літератури також потрапляли

до списку популярних книг. Як свідчить статистика, дуже популярною

можна назвати лубочну книжку «Кіт Мурлика», яка являла собою збірку

казкових оповідань, написаних Миколою Вагнером під впливом творчості Г-

Х. Андерсена3. Слушним є той факт, що «Кіт Мурлика» користувався серед

читачів такою ж самою популярністю, як «Декамерон» Джованні Боккачо,

твори Д. Г. Байрона і Ж-Ж. Руссо. Цікавим є той факт, що 1890 р. серед

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестой год ее существования (сентябрь 1891 –

сентябрь 1892). – С. 21. 2 Там само. – С. 23. 3 Широков В. А. Русский Андерсен // Вагнер Н. П. Сказки Кота-Мурлыки. / В. А. Широков. – М.,

1992, - С. 116.

114

харківських читачів творчість письменника Л. Захер-Мазоха мали однакову

популярність з творами Т. Г. Шевченка (25 запитів). Невелика кількість

читацьких запитів поступала на твори М. Костомарова, І. Гребінки, та І.

Карпенко-Карого (Тобілевича)1.

Бестселером Юридичного відділу каталогу був Звід законів Російської

імперії2. У історичному відділі беззаперечним лідером попиту виступали

твори соціолога Макса Вебера. Поряд з ним, читачі охоче запитували

англійського історика Г-Т. Бокля, історика літератури і критика А. М.

Скабічевського, російського історика М. І. Карєєва, С. М. Соловйова, М.

Костомарова, О. Н. Пипіна. У середині списку популярності серед читачів,

стоять твори харківського вченого Д. І. Багалія. При цьому, слід сказати, що

історики Д. М. Бантиш-Каменський, історик літератури С. А. Венгеров, М. О.

Максимович та навіть Теодор Моммзен, користувалися меншою

популярністю, ніж Д. І. Багалій3. Відділ географії та мандрів приваблював

читачів творами ботаніка та хіміка К. К. Клауса (87 запитів), Ч. Дарвіна (80

запитів), природничих наук – О. М. Бутлерова, А. М. Бекетова. Відділ

бібліотечного каталогу з математики, механіки та астрономії найчастіше

видавав читачам роботи математика М. Є. Ващенко-Захарченко. Серед

лідерів популярності слід назвати ім’я популяризатора науки Камілла

Фламаріона, твори якого справили великого впливу на наукову особистість

вченого астронома, академіка М. П. Барабашова4. Медичний розділ каталогу

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за пятый год ее существования (сентябрь 1890 –

сентябрь 1891). - С. 19. 2 Там само. - С. 25. 3 Там само. - С. 25. 4 Бондаренко С. К. Створення першого в світі «Атласу зворотнього боку Місяця»//Харківщина:

Перші та вперше. 50 розповідей/ Л. О. Бєлова, П. В. Єремєєв, С. М. Куделко та ін. – Х., 2009, - С.

30.

115

найчастіше видавав читачам роботи Цимсена (117 запитів) та Боткіна (105

запитів)1.

Серед періодики читачі найбільше замовляли «Вісник Європи»,

«Російську Думку» та ілюстрований щотижневий журнал «Нива». Перші

видання слід охарактеризувати як ті, що на думку видавця Альвіна Каспарі,

були орієнтовані на старші класи середніх навчальних закладів, гімназій та

реальних училищ2. Останнє видання – «Нива», мало в Російській імперії

свою аудиторію3. Російський історик і соціолог літератури А. І. Рейтблат

висловлює думку про те, що головним адресатом ілюстрованих тижневиків

був так званий «напівосвічений читач»4. Дослідник характеризує цього

читача у такий спосіб: «… вони звикли шукати відповідей на свої запитання

у книгах, однак коротка тривалість освіти зумовила той факт, що наукова

картина світу не була засвоєна ними повністю…» (переклад наш – С. Б.). А. І.

Рейтблат наполягає на еклектичності світогляду «напівосвіченого» читача,

акцентує увагу на тому, що такий читач знаходиться у тісному зв’язку зі

світом традиційного світогляду. Далі, дослідник доходить думки, що у такого

читача переважає потяг «не до систематичності, а до різнобічності»,

розважальності інформації, яку він бажає споживати5. На думку дослідника,

саме «ілюстрований тижневик» найбільше цікавив такого читача6.

В роки так званої «реакції», посилення консервативних ідей у

післяреволюційний час (1907 – 1911 рр.), простежувалася тенденція до

зменшення попиту користувачів кабінету для читання на періодичні видання.

Укладачі звіту ХГБ за 1908 р. акцентували увагу на цьому явищі.

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестой год ее существования (сентябрь 1891 –

сентябрь 1892). – С. 17. 2 Старожил. Метранпаж Некрасова//Солнце России. – 1913 - №3. 3 Рейтблат А. И. От Бовы к Бальмонту. – С. 97. 4 Там само, - С. 97. 5 Там само, - С. 97. 6 Там само, - С. 97.

116

«Зменшилася кількість запитів на періодичні видання, але збільшилася на

белетристику, історію, медицину і технологію. Важко пояснити значно

менший попит на нові журнали – причину слід шукати у тому, що смаки

читачів змінилися. Багато читачів стали перечитувати твори старих

письменників»1. (переклад наш – С. Б. ). Серед періодичних видань в цей час

орієнтири змінилися. Лідирував часопис «Сучасний Світ» («Мир Божий»),

та «Руське Багатство».

Таким чином, з огляду на популярність «Ниви» ми можемо сказати, що

читач, якому до смаку було читати просте, доступне видання був серед

читачів Харкова нерідким явищем, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття.

Це припущення також цілком підтверджується загальною статистикою

кількості періодичних видань, які отримував Харків.

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать второй год ее существования

(октябрь 1907 – октябрь 1908). – С.26.

117

3.3. Третій розряд: культура читання в контексті ментальності міських

низів

Певний час дешевий абонемент знаходився у віддаленні від робітничих

кварталів міста1. У третьому розряді всіх читачів ділили на заможних і

незаможних2. Поступово, як відмічається у звіті за 1907 рік, дешевий

абонемент майже розділився на книгарню для міської бідноти та окрему

бібліотеку для дітей. Діти, школярі, просили почитати казки, підлітки

замовляли літературу про мандри, а також оповідання і романи. Одному

читачу за один раз видавали лише дві книги. Автора вказували рідко, маючи

в цьому певні утруднення. Користуватися книгою читачі мали право

протягом десяти днів3. Якщо книгу не повертали у вказаний термін, лист із

нагадуванням про обв’язки надсилали на адресу читача протягом 20 днів. Що

ж стосується умов читання, то тут вони, на від міну від інших відділів,

покращувалися значно повільніше. Протягом всього свого існування Третій

відділ залишався тісним і задушливим, некомфортним для читачів. Одразу

після відкриття книгарні для незаможних жителів міста, адміністрація

висловлювала побоювання щодо можливої конкуренції його з основною

бібліотекою. Однак, цього не сталося. Дешевий абонемент одразу і назавжди

отримав власний контингент читачів з найменш заможних і найменш

освічених станів міської людності. Були випадки, коли матеріальний стан і

читацький досвід не корелювали між собою. Так, наприклад, на перший

погляд досить небідні читачі виявлялися ледве грамотними, такими, що

доживши до зрілості, нічого не чули про Л. Толстого. «Підписався один пан,

як на перший погляд – вельми заможний, хазяїн якогось заводу.

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать второй год ее существования (октябрь

1907 – октябрь 1908). – С.26. 2 Там само. - С. 11. 3 Там само. - С. 19.

118

Утруднюється обрати книгу по каталогу і просить дати щось цікаве. До

пропозиції взяти щось з Пушкіна або Гоголя він віднісся абсолютно байдуже.

За його щирим зізнанням, таких імен він не знає, і майже нічого в житті не

читав»1. (переклад наш – С. Б.).

Правління завжди акцентувало увагу на тому, що дешевий абонемент

має просвітницький, виховальний характер. Крім того, Третій розряд

бібліотеки, власне не можна вважати народною бібліотекою. Каталог його

був значно ширшим, аудиторія – більш різноманітною. Правління називало

Третій розряд свого роду «перехідною сходинкою» між безкоштовною

читальнею і публічною бібліотекою, яка так би мовити, підготовлює читачів

до великої публічної бібліотеки. І дійсно, часто читачі Третього розряду

зростали, переходили до іншого абонементу.

У планах бібліотеки було створити з цією метою спеціальний каталог

рекомендованої літератури, розрахований на малоосвічених читачів. Аналіз

цього каталогу має велике значення з дослідницької точки зору. Його зміст

схарактеризував би для нас ставлення бібліотеки до читача, розкрив оцінку

бібліотекою його розумових здібностей та культурних уподобань. На жаль,

поки що, нам не вдалося виявити цей каталог. Співробітниці книгарні

повинні були також записувати рецензії на книги до особливої картотеки.

Функція картотеки полягала в тому, щоб збирати дані про той чи інший твір,

що дозволяло вдосконалити рекомендації читачам. Для цього, тут

позначували, для якого віку та ступеню підготовки читача рекомендувати

книгу. Також, ця картотека була обов’язковою для ознайомлення для нових

робітників відділу. Нажаль, про те, яким чином класифікували читачів, які

критерії застосовували щодо оцінки їхніх здібностей, нам поки що відомо

мало. Взагалі ж, читачі дуже часто вимагали літературу «з під стійки», тобто

таку, що читають усі. Ми можемо зробити припущення, що таке поведінка

1 Денявская В. П. Очерк десятилетней деятельности третьего разряда библиотеки. / Харьковская

общественная библиотека за десять лет ее существования. / В. П. Денявская. – Х., 1897. – С. 47.

119

була пов’язаною із соромом від незнання авторів і відсутності достатньо

сформованого смаку.

У 1907 році штат співробітників Третього розряду складався з

п’ятдесяти дев’яти осіб. Наглядала за їхньою діяльністю спеціально обрана

на зборах відділу особа, строк каденції якої складав один рік. Весь склад

співробітниць ділився тут на чотири комісії: книжкову, інвентарну,

абонементну і статистичну. Переважали тут вчителі недільних шкіл. Також

тут постійно чергували підлітки жіночої статі, які відповідали за прибирання

книг. Правління бібліотеки оплачувало їхню працю сумою у чотири

карбованці на місяць. Підлітки працювали тут позмінно з 9.30 ранку до 14.30

і з 14.30 до 19 години вечора1. У кутку для них влаштували свого роду

«чайну», де стояв самовар2. Правління відмічало, що цим молодим

працівницям не вистачало сумління. Часто вони залишали робочі місця.

Правління не вважало за потрібне боротися з цим3. Взагалі, робітники

дешевого відділу користувалися широкими правами та самостійністю.

Найбільша кількість читачів відвідували бібліотеку у другій годині дня.

Каталог у Третьому розряді існував лише в одному екземплярі і був

рукописним. З огляду на це, він рідко видавався до рук читачів.

«Третій розряд призначений виключно для бідного населення міста»4.

Читачами цього відділу були учні молодшої та середньої школи, діти,

модистки, солдати, ремісники, листоноші, дрібні торгівці, фельдшери,

домогосподарки, вчителі, наборщики, особи без визначених занять. Залог у

ньому обмежено у 20 копійок за одну книгу і 30 копійок за дві. Плата за

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать второй год ее существования (октябрь

1907 – октябрь 1908). – Х., 1908. - С. 13. 2 Денявская В. П. Очерк десятилетней деятельности третьего разряда библиотеки. / Харьковская

общественная библиотека за десять лет ее существования. / В. П. Денявская – Х., 1897. – С. 43. 3 Там само. - С. 14. 4 Отчет Харьковской общественной библиотеки за четвертый год ее существования (сентябрь 1890

– сентябрь 1891). – Х., 1891. - С. 28.

120

читання книжок складала 5 копійок у будь-якому випадку1. Третій розряд

мав свій власний каталог, який складався з книг різних відділів:

белетристичного, дитячого, наукового2. Каталог бібліотеки 1895 року

налічував 12 томів релігійної літератури, 491 том художньої, 31 історичної.

Книги, в яких розповідалося про мандри та народи інших континентів

налічувалося 17. Також були тут різного роду довідники, медична та

педагогічна література. З точки зору Правління бібліотеки, вірним рішенням

було виписувати для дешевого абонементу такі часописи як «Джерело»,

«Світ Божий», «Сходи», та «Довкола світу». Дешевий абонемент не був

народною бібліотекою. Навіть контингент читачів тут був іншим. Поява тут

«мужика у сердязі, що при вході перехрестився б на всі боки та замовив

Саратовський листок» (переклад наш – С. Б.) здивувала бібліотекарів, що

його прихід відобразився навіть у промовах з нагоди десятої річниці ХГБ3.

Першими, хто прочитував книги, що надходили до Третього розряду,

були його співробітники. Слід відмітити, що тут працювали переважно, а

іноді виключно жінки4. Після прочитання, замітку (відгук) про книгу

заносили до спеціального зошиту. Приділялася увага вивченню рецензій на

книги у педагогічній літературі. Ця міра була важливою тому, що «близьке

знайомство співробітниць із книгами…» дозволяло легше рекомендувати

літературу користувачам. Останні, при виборі матеріалу для читання,

орієнтуються переважно на знання та вибір бібліотекаря5. Слушно відмітити,

що у такому випадку читач ставав не суб’єктом, а, скоріше, об’єктом

бібліотечної справи. У своїх замовленнях на літературу читачі могли

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за четвертый год ее существования (сентябрь 1890

– сентябрь 1891). – Х., 1891. - С. 28. 2 Там само. - С. 28. 3 Денявская В. П. Очерк десятилетней деятельности третьего разряда библиотеки. / Харьковская

общественная библиотека за десять лет ее существования. / В. П. Денявская – Х., 1897. – С., 40. 4 Там само. - С. 28. 5 Там само. - С. 28.

121

залишити і такі записки: «а краще ще що-небудь, на ваш смак щось цікаве».

Приведемо й інші: «Прошу, дайте будь ласка ще який-небудь добрий твір.

Ну, і за ті що раніше були – спасибі»1 (переклад наш – С. Б.). Що ж до

уподобань користувачів дешевого абонементу, то тут у звітності ми можемо

зустріти деякі цікаві факти. Наприклад, згадувалися примхливі читачі, що

передивлялися масу книг, перш ніж обрати собі для читання одну, за смаком.

Деякі обирали книгу за зовнішністю, відмовляючись від тих, колір яких їм не

подобався. Більшість користувачів абонементу були більш охочими до

товстих книжок2. Багато читачів, які приходили до Третього розряду,

набували такої спраги до читання, що за три-чотири роки прочитували весь

запас літератури. При найменшій матеріальній можливості, такі читачі

переходили у Другий розряд – тобто до основного масиву користувачів

закладу. Відмічалося, що на рік бувало до п’ятдесяти подібних випадків.

Іноді, особливо сумлінний читач, який вже освоїв всю бібліотеку відділу,

скаржився, що «більше нічого читати» і залишав бібліотеку. Однак, зазвичай,

такі читачі охоче поверталися до бібліотеки, як тільки дізнавалися про

надходження нових книжок3.

Для найбільш точного і повного ознайомлення зі складом користувачів

та їхніми літературними смаками велася спеціальна статистика. В усі

абонементні картки вносилися дані про прозвище, ім’я, вік, адресу, освіту та

заняття читача4. При цьому, однак, помітимо, що на читачів не здійснювався

тиск. Слід сказати, що сюжет про «тиск» на читача з боку просвітителів,

інтелігенції – є лейтмотивом цілого ряду вагомих праць, предметом яких є

дослідження читання5. Що стосується Харківської громадської бібліотеки, то

1 Денявская В. П. Очерк десятилетней деятельности третьего разряда библиотеки. / Харьковская

общественная библиотека за десять лет ее существования. / В. П. Денявская – Х., 1897. – С., 45. 2 Там само. – С. 46. 3 Там само. – С. 49. 4 Там само. – С. 47. 5 Банк Б. В. Изучение читателей в России (ХІХ в.)./ Б. В. Банк. – М.: «Книга», 1969. – С. 63 – 70.

122

то тут «… співробітниці не дозволяють собі ніякого тиску на читачів,

надаючи їм, за їхнім бажанням, повну самостійність у виборі літератури»1.

Однак, ми не можемо говорити про повну відсутність керівництва читанням.

Скоріше, ми можемо впевнено охарактеризувати його, як ненав’язливе.

«Більшість передплатників не вміли працювати з каталогом, тому немало

зусиль витрачалося на те, щоб вивчити смаки та визначити рівень розвитку

читача, з тією метою, щоб рекомендувати йому саме таку книгу, яка його

зацікавить та привабить до бібліотеки2. Найпопулярнішим методом вивчення

читацького смаку була тут бесіда. Для полегшення видачі, книги з кожного

відділу мали наклейки (ярлики) певного кольору. Белетристика помічалася

червоним, дитяча література – синім3.

За даними 1890 року, Третій відділ Харківської Громадської бібліотеки

на постійній основі відвідували 1575 читачів. З них у віці до 13 років було

375 чол. (23,8%), підлітків 13 – 16 років – 576 чол. (36,6%). Дорослих, старше

16 років – 624 особи (39,6%)4. Приблизно такий самий розподіл читачів за

віком ми зустрічаємо 1895 та 1900 року. За своїми заняттями у 1890 році

читачі дешевого відділу розподілились таким чином: 655 учнів, 153 – дітей,

що не навчаються, ремісників – 145, торгівців – 87, робітників – 62,

службовців (аптек, телеграфу, контор, залізниці) – 59, наборщиків

типографій – 45, модисток – 23, прислуги – 22, нижчих військових чинів – 19,

вчителів – 9, фельдшерів – 5, листонош – 4, музикантів – 3 особи5.

За рівнем освіти найбільше було тут учнів та випускників нижчих та

середніх учбових закладів і лише 7 студентів вишів.

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за четвертый год ее существования (сентябрь 1890

– сентябрь 1891). – Х., 1891. - С. 28. 2 Денявская В. П. Очерк десятилетней деятельности третьего разряда библиотеки. / Харьковская

общественная библиотека за десять лет ее существования. / В. П. Денявская – Х., 1897. – С. 42. 3 Там само. – С. 28. 4 Там само. – С. 29. 5 Там само. – С. 30.

123

Статистика відвідування Третього відділу бібліотеки була незмінною

протягом багатьох років. Змінювалася лише кількість відвідувачів. Тут ми

приведемо лише графік, який відображує особливості відвідування дешевого

відділу бібліотеки за місяцями.

124

Ми можемо бачити, що кількість відвідувачів різко зростала в осінні та

зимові місяці, а влітку читачі дуже мало відвідували бібліотеку.

У 1900 році Третій розряд постійно відвідували 563 абонементи. В

цьому році було відкрито ще один філіальний відділ ХГБ, тому кількість

читачів тут зменшилася, особливо знизилася кількість робітників1. 1910 року

дешевий абонемент відвідували 2679 учнів різних нижчих та середніх

навчальних закладів, 293 службовця, 104 прикажчики, 34 осіб робітників, 12

осіб прислуги, домогосподарок – 1742. Дешевий абонемент набував все

більшої популярності серед жителів Харкова. Крім того, читацька аудиторія

поступово вирівнювалася за віком.

Певний інтерес для дослідника являє сюжет про причини вибуття

читачів з кола абонементів бібліотек. Слід сказати, що бібліотечна статистика

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать четвертый год ее существования

(октябрь 1910 – октябрь 1910). – С.26. 2Там само. - С. 32.

125

того часу приділяла великою уваги руху читачів, а тому кожен читач, що

вибував – фіксував причину, з якої він вирішив залишити бібліотеку.

Засновуючись на звітах Харківської громадської бібліотеки, нами було

проведено контент-аналіз причин вибуття читачів. В нашій роботі ми не

враховували такі графи, як «вибув за хворобою», та «перехід до іншого

читацького розряду». На наш погляд, ці зміни не відображали характерних

змін у читанні особистості, хоча і були на той час типовими. З дослідницької

точки зору, велику цікавість становить 1905 рік. Цього року дешевий

абонемент покинула велика кількість читачів. При цьому, причини вибуття

вказувалися значно точніше. Ми зустрічаємо тут наступні цікаві факти.

Домашня бібліотека розширилася у чотирьох читачів настільки, що

необхідність у відвідуванні книгарні, на їхню думку, відпала. На підставі

небажання заплатити штраф, троє читачів позбулися абонементу. У зв’язку із

початком польових робіт бібліотеку не змогли відвідувати двоє. Призваним

до діючої армії був один читач. Одного відвідувача було заарештовано. Ще

один постійний відвідувач вказав причину закриття абонементу так: «немає

часу читати, оскільки присутній на мітингах»1. Також один абонемент було

закрито читачеві за те, що він «писав на стінах».

Головним джерелом для вивчення літературних смаків абонементів є

листки з вимогами на літературу і абонементні картки, на яких вказувалися

автори замовлених книг. Читачі Третього розряду у 1890 році цікавилися

переважно белетристикою, яка складала тут 92% книговидачі.

Найпопулярнішим автором був серед читачів 3 відділу Жуль Верн2. Ми

можемо привести такі факти, як переписування читачами літературних

творів. Саме твір Жуля Верна один з читачів тримав два тижні. Відомо, що за

цей час йому вдалося переписати половину одного з його широко відомих

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за девятнадцатый год ее существования (октябрь

1905 – октябрь 1906). – С.26. 2 Там само. - С. 29.

126

романів1. Читач, який працював шевцем, переписував вірші Пушкіна,

Некрасова і Лермонтова. Їх він потім прочитував вголос для домочадців. Він

майже не мав часу, щоб відвідувати книгарню, тому літературу замовляла і

отримувала за нього його жінка2. Мали місце і інші вимоги. Так, збереглася

вимога військового, який замовляв «малі поняття з історії та малі поняття з

географії»3.

Щодо інших популярних авторів, то тут нам стає відомо, що часто

читачі замовляли твори таких письменників, як Вальтер Скотт, Тургенєв,

Чарльз Діккенс, Майн Рід. На відміну від основних розрядів, аудиторія

Третього розряду менше цікавилася Ф. М. Достоєвським, І. О. Гончаровим,

В. М. Гаршиним4. Часто читали історію Н. М. Карамзіна. Найменше читачів

Третього розряду цікавили Марко Вовчок, Пантелеймон Куліш та І. Нечуй –

Левицький5. 1895 року лідером читацького попиту у Третьому розряді став

Майн Рід. Друге та третє місця посіли відповідно твори Жуля Верна та І.

Тургенєва. Часто читали цього року Д. Л. Мордовцева, О. В. Круглова, Льва

Толстого, Вальтера Скотта. Ф. М. Достоєвський займає середину списку.

Менше двадцяти разів на рік читачі замовляли Д. М. Петрушевського, У. М.

Теккерея, популярного серед молоді поета С. Я. Надсона і Марка Вовчка6.

Куліш та Нечуй – Левицький зовсім зникли зі списку книжок, які замовляли

більше десяти разів на рік. Втім, більше читачів замовили А. П. Чехова,

Аксакова, і Жорж Санд. При цьому, словник Даля замовляли майже так само

1 Денявская В. П. Очерк десятилетней деятельности третьего разряда библиотеки. / Харьковская

общественная библиотека за десять лет ее существования. / В. П. Денявская – Х., 1897. – С. 49. 2 Денявская В. П. Очерк десятилетней деятельности третьего разряда библиотеки. / Харьковская

общественная библиотека за десять лет ее существования. / В. П. Денявская – Х., 1897. – С. 49. 3 Там само. - С. 50. 4 Там само. - С. 51. 5 Там само. - С. 51. 6 Там само. - С. 51.

127

часто, як і твори Лермонтова і Гете1. На початку ХХ століття до списку

аутсайдерів потрапили В. Г. Белінський, С. Т. Аксаков, Д. А. Коропчевський,

О. Дюма та Генріх Гейне. 1900 року Жуль Верн повернув собі звання

улюбленого автора серед читачів аудиторії Третього розряду. 1905 року у

першу десятку улюблених авторів читацької аудиторії увійшли Ф. М.

Достоєвський, О. Н. Анненська, А. П. Чехов, Фенімор Купер, Д. Н. Мамін-

Сібіряк. При цьому, в непростий для імперії час, лідером попиту стали

«Казки руського народу». Слідом йшли твори Жуля Верна і Льва Толстого2.

Певною мірою, інтелектуальні потреби молодих читачів і бідняків, для

яких було відкрито дешевий абонемент, різнилися від таких у користувачів

Кабінету для читання та двох основних розрядів Громадської бібліотеки. При

цьому, серед періодики ілюстрований щотижневик «Нива» також мав велику

популярність, що дозволяє судити про те, що певна читацька група, зі своїми

потребами та смаками – аудиторія тижневика – у великій кількості

знаходилася серед всіх користувачів бібліотеки3. Серед користувачів відділу

було багато дітей, тому широким був інтерес читацької аудиторії до казок.

Серед казкових оповідань читачі найбільше полюбляли Г. Х. Андерсена,

братів Грімм та Е. Т. Гофмана.

Відмічалося, що найбільш досвідченими читачами тут були наборщики

типографій, працівники та службовці механічних заводів. Серед них були

такі, що охоче читали Шекспіра і Гете, інтересувалися науковою літературою

з хімії, фізики, електротехніки.

Книжки серед читачів Третього розряду швидко псувалося, не

зважаючи на їхнє дбайливе відношення. Це пояснюється тими обставинам,

1 Денявская В. П. Очерк десятилетней деятельности третьего разряда библиотеки. / Харьковская

общественная библиотека за десять лет ее существования. / В. П. Денявская – Х., 1897. – С. 51. 2 Отчет Харьковской общественной библиотеки за девятнадцатый год ее существования (октябрь

1905 – октябрь 1906). – С.26. 3 Там само. – С. 30.

128

серед яких читали книжки. «Достатньо поглянути на вбрання і руки

передплатників – слюсарів, робітників заводів і фабрик), щоб зрозуміти

причини їх швидкого зношування»1 (переклад наш – С. Б.). Читачі загортали

книги у папір, підклеювали, ховали під полу. Власне, так робив один читач,

який працював двірником. Слушно відзначити, що книги він замовляв з

наукового каталогу, незмінно історичного змісту2.

Культура і книга являє собою велику цінність. Іноді, на думку читача,

таку, що частину її слід залишити собі – у буквальному розумінні. Тут ми

підходимо до ще однієї цікавої історії – «історії вирваних сторінок» та

вкрадених книг. Правління бібліотеки кожного року у своїх звітах відмічало

факти пошкодження книг читачами. Читачі Харківської громадської

бібліотеки мали шкідливу звичку залишати надписи на полях книг. Зі слів

укладачів звітів, нам стає відомо, що такі надписи могли бути навіть

нецензурними, або у вигляді малюнків3. На жаль, в рамках даного

дослідження, ми не ставили задачу виявити та дослідити ці маргіналії, які

безперечно мали б характеризувати особливості культури читання. Зазвичай,

читачі найохочіше виносили аркуші та цілі зошити з книг по медицині та

природничим наукам, з багатим ілюстративним матеріалом. Однак, не було

рідкістю для бібліотекарів і те, що читачам настільки подобалися п’єси

Островського, а також підручник «Загальна психологія», що їх частину читачі

залишали собі. Цікавим є той факт, що найменшої шкоди наносили книгам

саме читачі Третього розряду – найбідніші, і найменш освічені. В той час як

користувачі кабінету для читання та інших відділів бібліотеки не тільки часто

забирали цілі розділи книг із собою, але й винаходили різні технології

1 Денявская В. П. Очерк десятилетней деятельности третьего разряда библиотеки. / Харьковская

общественная библиотека за десять лет ее существования. / В. П. Денявская – Х., 1897. – С. 51. 2 Там само. - С. 51. 3 Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестой год ее существования (сентябрь 1891 –

сентябрь 1892). – Х., 1892. – С. 15.

129

крадіжки книг. Записувалися під вигаданими прізвищами, підміняли

обкладинки книг, виписували на абонемент літературу, яку було заборонено

виносити з бібліотеки. Керівництво бібліотеки з цього приводу відмічало, що

шкоду наносили часто коштовним науковим книгам, які могли зацікавити

лише інтелігентного читача. 1891 року були пошкоджені «Нариси

найважливіших пам’яток санскритської літератури», «Нарис історії давньої

персидської літератури». З книги «Курс оперативної хірургії та хірургічної

анатомії» читач, який побажав залишитися невідомим, забрав із собою розділ,

який стосувався резекції суглобів ніг. Твори Гете настільки сподобались

читачеві, що він вирішив залишити на пам'ять кілька розділів1. Сторінки

виривали з п’єс О. М. Островського, Г. Ібсена. З книги Менделєєва вирвано

сторінку про азот, певно – майбутніми колегами видатного вченого.

Анатомічний атлас втрачав сторінки майже щомісяця. Незрозумілим фактом

стала для бібліотекарів повернута читачем-інкогніто книга, де старанно було

обірвано всі поля2. Нерідко підмінювали один твір іншим. Так, 1911 року

невідомий читач вирізав з обкладинки твір Дж. Г. Маккея «Анархісти», те

вклеїв замість нього збірник поезії Г. Гейне.

Крадіжка книги наприкінці ХІХ століття відбувалася так. «Читач

приходив до бібліотеки, замовляв книгу, яка не видається на дім, відривав

червоний ярлик, який позначував цінність книги, а також знищував першу

сторінку зі штемпелем. У такому вигляді читач здавав книгу, а через деякий

час, оформлював вимогу на книжку, як на таку, що видається на абонемент3»

(переклад наш – С. Б.). Саме так було вкрадено «Судові устави Олександра ІІ»,

«Керівництво для мирських суддів та судових приставів», а також «Довідкову

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за десятый год ее существования (октябрь 1895 –

октябрь 1896). – Х., 1896, - С. 15. 2 Отчет Харьковской общественной библиотеки за одиннадцатый год ее существования (октябрь

1896 – октябрь 1897). – Х., 1897. – С. 5. 3 Там само. – С. 16.

130

книгу для тих, хто відбуває військову повинність». Іноді, читачі анонімно

повертали книги на абонемент. Вартість залогу за досить цінні книги

становила на початку ХХ століття 30 копійок. Тому, якщо цю книгу було

важко купити, читачі могли просто не повернути її до бібліотеки. У такий

спосіб лише протягом 1911 року книгарня втратила 194 томи на суму 178

карбованців1.

Таким чином, інтелектуальні потреби користувачів міських низів та

середнього прошарку жителів Харкова, відрізнялися, але більшого впливу на

них завдавав вік і заняття читачів, ніж їхній матеріальний стан.

1 Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать шестой год ее существования (октябрь

1911 – октябрь 1912). – Х., 1913. – С. 24.

131

ВИСНОВКИ

У ХІХ столітті в країнах Заходу починалося масове розповсюдження

грамотності. «Нові читачі» ХІХ ст., в основному, походили з середовища

дрібної буржуазії, ремісників та службовців. Рівень грамотності населення у

більшості країн Заходу вже 1890 р. досяг 90%, майже зітертою була різниця в

рівні грамотності чоловіків та жінок. Для Заходу почалося «золоте сторіччя»

книги. Ціле покоління, масово навчаючись читати, по-новому відкривало

літературні твори класиків і сучасників, по – новому сприймаючи і оцінюючи

їх. У Російській імперії за даними Всеросійського перепису населення 1897

року, читати вміли особи віком від чотирьох років, а процент грамотного

населення складав 21,2%. Серед них найбільше було осіб віком від 11 до 24

років.

Головним соціально-економічним процесом у Російській імперії у

другій половині ХІХ – на початку ХХ століття, до складу якої входили

українські землі, був процес так званої модернізації, оновлення, та

урбанізація, процес зростання міст і розповсюдження міського способу буття.

Одним із основних проявів цього процесу в культурній сфері стала

секуляризація індивідуальної та масової свідомості, розпад традиційного

способу буття, посилення ролі письмової культури в житті людини, освіти і

книги, як засобів інкультурації. «Великі реформи» 1860-х років дали поштовх

до росту кількості грамотного населення та збільшення числа носіїв та

споживачів письмової культури, читачів. Влиття маси нових індивідів та

цілих соціальних груп до культурного життя країни стало причиною росту

кількості та значення бібліотек і бібліотечної справи в цілому. Процес

навчання культурі народних мас на фоні одночасного втручання їх у всі

сфери життя, росту самостійності та індивідуалізму викликав великий

дослідницький інтерес серед тогочасної інтелігенції. Інтенсифікація

економічного розвитку в Харкові наприкінці ХІХ - на початку ХХ, потреба у

132

кваліфікованих кадрах для промисловості, транспорту, торгівлі, вимагали

розширення мережі навчальних закладів усіх рівнів . Уряд був не в змозі

задовольнити цю потребу у повній мірі. На фоні демократичного земського

руху та під впливом філантропічних ідей інтелігенції було покладено початок

створенню вечірніх та недільних шкіл і курсів, народних бібліотек –

читалень, освітніх товариств.

Читання, як складова культури людства, має свою історію.

Дослідженням читання, як культурної практики у минулому, займається

окремий розділ історичної науки – історія читання. Історія вивчає читання

комплексно і водночас у окремих його елементах. До них відносять умови,

серед яких проходить процес сприйняття текстів, рівень життя читацької

аудиторії, суспільний статус літератури і читання. З цією метою нами було

проаналізовано особливості читання у народних та публічних бібліотеках

Харкова і Харківської губернії у визначений час. Слід відмітити, що акцент на

саме цьому типі бібліотек зроблено тому, що публічні бібліотеки були

відкритими для всіх верств населення, а тому їхній матеріал найповніше

ілюструватиме особливості читання якомога більшого числа соціальних

прошарків.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття читання

досліджувалося у бібліотеках різних типів та видів, у середніх та нижчих

навчальних закладах. Бібліотеки знаходилися під контролем влади та під

ідейним впливом інтелігенції. Керівництво бібліотек приділяло велику увагу

збиранню якомога повнішої та різнобічної інформації про інтелектуальні

потреби користувачів. Дослідження читачів у бібліотечній справі велося

систематично протягом багатьох років. За цей час відкладався масивний

пласт історичних джерел, який складався зі звітів бібліотек та різного роду

бібліотечних комісій. Бібліотечна звітність включала в себе перш за все

статистичні дані про кількість читачів, їхній вік, суспільне та матеріальне

становище, місце проживання, заняття, тощо. У визначений нами період часу

133

на території Російської імперії склалися три типи та види бібліотек, за

статусом, організацією, функціонуванням та призначенням. Серед них нами

досліджувалися зокрема державні (земські) і публічні (народні) бібліотеки, як

такі, якими переважно користувалися читачі з досить низьким рівнем освіти,

культури і життя.

Матеріал, що характеризує умови у тогочасних народних та публічних

бібліотеках свідчить, що у Харківській губернії 1913 року лише 37% бібліотек

було забезпечено окремим приміщенням. При школах різного типу

знаходилося 64% бібліотек. 18% ділили приміщення з різного роду

адміністративними будівлями. Окремі квартири винаймали 7%. Різного роду

чайні, читальні займали 4%. Спеціалізованими приміщеннями було

забезпечено лише 1% бібліотек, в той час як окремими будівлями,

відведеними під книгосховища та читальні зали було забезпечено 1,4%

дешевих книгозбірень. Приміщення бібліотек були тісними, темними, погано

оздобленими, часто із земляною підлогою і низькою стелею.

Використовувалося гасове освітлення. Книги зберігалися на підвіконнях.

Більшість бібліотек видавали книги лише на дім, тому що для читання у

приміщенні необхідних умов не було.

Скасування кріпосного права, залучення маси людей до незвичних для

них сфер життя, поставило перед інтелігенцією ряд запитань, пов’язаних із

необхідністю вивчення цього процесу. Серед важливих питань було зокрема

вивчення читання серед «народу», яке перебувало в контексті проблем

народної освіти. Визнання громадської ініціативи вирішальним засобом у

розвитку народної освіти об’єднало інтелігенцію довкола просвітницьких та

ліберальних ідей. Економічний та суспільний розвиток країни саме в ці

десятиліття було поставлено у пряму залежність від народної просвіти, що

значно перебільшувало її об’єктивні можливості.

Дослідження вітчизняного читача у дореволюційний період має, велику

вагу та вплив на теорію та методи бібліотечної справи взагалі. Саме у другій

134

половині ХІХ століття з’явилися терміни «читач із народу», «народний

читач», «читач з простого люду» та інші ярлики і маркери, які надовго,

впритул до сьогодення, увійшли до лексики бібліотечної справи,

літературознавства, історичної науки і звісно, до студій з історії читання.

Студії з вивчення літературних смаків та культурних потреб пересічних

читачів зажди привертали до себе живий інтерес суспільства та влади. Влада

завжди намагалася поставити читання під свій контроль, у різний спосіб

нав’язуючи ті чи інші інтелектуальні пріоритети.

На початку ХХ століття Харків щомісяця отримував більше 8 000

екземплярів періодичних видань з 27 інших міст Російської імперії, серед

яких було 203 окремі назви часописів і газет, що характеризує активне

читання його мешканців. Культурна топографія міста Харкова, свідчить, що

згідно до міського перепису 1912 року районами з найбільшою кількістю

грамотного населення були Нагірний та Центральний райони. Далі за

відсотком грамотного населення йшли Єкатеринославсько – Благовіщенський,

Гончарівський, Москалівський, і Старомосковський райони. У них

грамотність складала 73 – 80 %. Такі райони міста, як Журавлівка, Холодна

гора, Піски, Панасівка – мали 62 % грамотного населення. Найменшою долею

грамотних (40 – 50 %) відрізнялися райони Лисої гори, Новоселівки,

Сабурової дачі та інші «далекі окраїни».

Матеріальний стан більшості читачів Харкова і губернії того часу був

невисоким. Середня заробітна плата у місті складала 1,7 карбованців на день.

Поглянемо на тогочасні ціни на деякі продовольчі та промислові товари

широко вжитку: м’ясо коштувало 18 – 20 копійок за фунт, хліб – 3 – 5 коп.

При цьому, ціна книги складала 8 – 15 коп., якщо це була спеціально створена,

дешева книга. Багато оздоблена – коштувала середнього місячного заробітку.

Таким чином, з огляду на своє матеріальне становище, «новий читач» міг

дозволити собі лише дешеву книгу. У тогочасного читача було мало вільного

часу. Середня тривалість робочого дня у Харківській губернії, наприкінці ХІХ

135

ст. становила 12 – 14 годин. Важкими були умови життя, рідко можна було

зустріти комфортне житло. Набагато простіше було читати не вдома, а у

спеціально пристосованих для цього закладах, - бібліотеках. Однак,

бібліотечна справа у Харкові до середини ХІХ століття розвивалася повільно.

Існували багаті особисті книжкові зібрання, бібліотеки навчальних закладів,

таких як Харківський університет, різного роду духовних та світських установ

і товариств – закриті для широкого загалу. У тісному зв’язку із розвитком

народної освіти, перші безплатні відкриті бібліотеки у другій половині ХІХ

століття було відкрито Харківським Товариством грамотності. 1886 року

засновано Харківську Публічну бібліотеку – сучасну бібліотеку Короленка.

Широкий шлях до самоосвіти було відкрито, таким чином, лише у другій

половині ХІХ століття.

Статистичні дані бібліотек Харкова та губернії свідчать, що молоді

серед читачів було найбільше. Найбільша кількість читачів відвідувала

бібліотеки у осінні та зимові місяці, що пояснюється необхідністю готуватися

у бібліотеці до занять. Користувачі мешкали переважно поблизу від бібліотек.

Найбільшою була потреба читачів у періодичних виданнях, белетристиці,

історії та історичній літературі, довідниках та книгах з медицини. Серед

періодичних видань, найширшою популярністю користувалися такі журнали

як «Сучасний світ», «Російське багатство», «Російська думка», та науково-

популярний часопис «Вісник знання». Харківські студенти були головними

відвідувачами окремого кабінету ХГБ для наукових занять. Серед

філософської літератури найчастіше читали твори А. Шопенгауера, В. Вундта,

Г. Спенсера, Е. Канта, Б. Паскаля, та Г. Лейбніца. Історичний відділ

найчастіше ділився з читачами творами М. Вебера, Г. Бокля, С. Соловйова, М.

Костомарова, О. Пипіна, Ф. Шлосера та Т. Момзена. Охоче читали Ч. Дарвіна,

М. Бекетова і О. Бутлерова. Студентська молодь використовувала Громадську

бібліотеку, як вагоме доповнення до вузівської. Серед творів художньою

літератури найбільше читачів цікавили такі автори, як Л. Толстой, Е. Золя, Ф.

136

Достоєвський, І. Тургенєв, О. Дюма, О. Островський, Н. Гоголь, Ч. Діккенс та В.

Гюго. Для найбідніших жителів міста ХГБ 1890 року відкрила так званий

«дешевий» абонемент, або «Третій відділ». За віком тут також переважала

молодь та підлітки, які складали понад 40% відвідувачів. Більшість були учнями

середніх та нижчих навчальних закладів. Також читачами дешевого абонементу

були працюючі молоді особи, які займалися самоосвітою, та ряд інших категорій

читачів. Працівники відділу вказували на непідготовленість читачів, невміння

користуватися каталогом, малий читацький досвід. Найчастіше читачі підбирали

матеріал для читання не самі, а за допомогою бібліотекаря. Таким чином, саме

тут найбільше побутував новий, неінтелігентний тип читача, який був не стільки

суб’єктом, скільки об’єктом бібліотечної справи. Втім, за статистичними даними,

серед таких малоосвічених читачів, у дешевому підрозділі бібліотеки,

найпопулярнішою була белетристика та дитяча література. За статистичними

даними 1896 року, ми бачимо, що найбільшим попитом серед користувачів

дешевого абонементу користувалися такі автори як Майн Рід, Жуль Верн, І.

Тургенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Ч. Діккенс, М. Гоголь, В. Гюго, М. Твен,

В. Скотт, Ф. Купер, Ж. Санд, Брати Грім, Г. Х. Андерсен, Г. Бічер-Стоу, М.

Сервантес, та А. Чехов. Слід сказати, що історичні романи та подорожі в

однаковій мірі любили всі категорії читачів. Найбільш досвідченими читачами

були наборщики типографій та робітники механічних заводів, - так звана

«робітнича інтелігенція». Характеризуючи відношення до книг, помітимо, що

найменшої шкоди наносили книгам найбідніші, і найменш освічені читачі.

Результатом нашого дослідження є комплексний аналіз особливостей

культури читання серед найбільш поширених соціальних груп суспільства у

визначений період часу. Було розкрито стан наукової розробки теми, визначено і

досліджено джерельну базу з в проблем історії і культури читання, висвітлено

розвиток бібліотечної справи у її теоретичному та практичному аспектах у

Харкові та губернії. Нами було визначено структуру та особливостей читацьких

уподобань серед різних соціальних прошарків міста Харкова та Харківської

137

губернії у межах другої половини – початку ХХ століття. Охарактеризовано

культурне життя міста Харкова і губернії на зорі індустріальної епохи з

урахуванням отриманих нами нових даних про ментальність та світосприйняття

пересічних жителів, у контексті їхнього залучення до модернізаційних процесів.

Підводячи підсумки нашої розвідки, ми можемо дійти висновку, що майже

повна відсутність вільного часу для читання, вкрай низький рівень доходів для

придбання книг, а також непрості побутові умови надзвичайно ускладнювали

задовольняння інтелектуальних потреб нових читачів індустріальної епохи.

Спеціально пристосовані для масового читача бібліотеки – одні із небагатьох

джерел для самоосвіти, також страждали від бідності, створюючи читачеві,

замість комфорту, чергові незручності. Добре оздоблені книгозбірні були

великою рідкістю. Тут ми мусимо сказати про те, що читання, як культурна

практика, набувала серед багатьох читачів у визначену епоху, героїчних,

жертовних рис, вимагаючи від людини неабиякої витримки і зусиль. Слід

особливо відмітити широкі інтереси, прагнення до знань тогочасної читацької

аудиторії. Положення читачів Харкова поступово покращувалася із розширенням

бібліотечної мережі та пристосуванням нових приміщень. В цілому, однак, стан

дешевих книгозбірень у губернії залишався важким. Винятком в даному випадку

слід вважати Харківську Громадську бібліотеку. Літературні смаки читачів

другої половини ХІХ – початку ХХ століття змінювалися повільно. Головна

тенденція полягала у збільшенні попиту на художню літературу і белетристику,

яка відволікала від життєвих реалій. Аналіз ідейного навантаження і сюжетів

найпопулярніших творів того часу дозволяє охарактеризувати тогочасного

читача, як втікача від світу, романтика і шукача справедливості, мрійника і

водночас вольову та сильну духом людину. Інтелектуальні потреби читачів з

«міських низів» та середнього прошарку жителів Харкова і губернії відрізнялися,

але більшого впливу на них завдавав, досвід, вік і заняття читачів, ніж їхній

матеріальний стан.

138

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Абрамов Я. В. Хроника народных библиотек. / Я. В. Абарамов. // Русская

школа. – 1897. - №4 – С. 217 – 224.

2. Алчевская Х. Д. Книга взрослых: Второй год обучения. / Х. Д. Алчевская.

– М.: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1911. – 571 с.

3. Алчевская Х. Д. Передуманное и пережитое: Дневники, письма,

воспоминания. / Х. Д. Алчевская. – М.: Тип. Т-ва И. Д. Сытина, 1912. – 467 с.

4. Алчевская Х. Д. Чтение шведских и норвежских писателей в деревне и в

городе // Русское богатство. – 1903. - № 1. – С. 1 – 21.

5. Алчевская Х. Д. Полгода из жизни воскресной школы: (Из записной

тетради учительницы воскресной школы). / Х. Д. Алчевская // Русская школа

– 1895 - №1. – С. 48 – 76.

6. Альбицкий П. Вопросы о народном образовании. / П. Альбицкий. – Казань,

1896. – 87 с.

7. Андреева Е. А. Какие книги читаются в воскресной школе. / Е. А.

Андреева. // Частный почин в деле народного образования. – М., 1894. – С.

319 – 334.

8. Ан-нский С. А.(Раппопорт С. А.) Очерки народной литературы. / С. А. Ан-

нский. – СПб., 1894. – 149 с.

9. Арефьев В. Читатель народной газеты. / В. Арефьев. // Русское богатство.

– 1898. - №12. – С. 16 – 40.

10. Астафьев П. Деревенский читатель. / П. Астафьев. // Жизнь. – 1898. - №35

– С. 253 – 262.

11. Астафьев П. К вопросу о народном чтении. / П. Астафьев. // Сборник

Пермского Земства. – 1888. - №5. – С. 169 – 171.

12. Астафьев П. Читающая публика в провинции. / П. Астафьев. // Жизнь. –

1898. - № 18. – С. 331 – 337.

139

13. Безобразов В. П. Народное хозяйство России. / В. П. Безобразов. – СПб.,

1882. – 303 с.

14. Белов Е. Что читает народ? / Е. Белов. // Гражданин. – 1873. - № 29. – С.

812 – 815.

15. Белоконский И. П. Съезд по вопросам внешкольного образования и

разумных развлечений в Харькове. И. П. Белоконский. // Для народного

учителя. — 1915. — № 14. — С. 20—26.

16. Бобров А. А. Крестьянин и книга: (Из личных наблюдений за 27 лет труда

на пользу грамотного крестьянства, 1877 – 1905 гг. ). / А. А. Бобров. –

Владимир, 1908. – 38 с.

17. Вахтеров В. П. Внешкольное образование народа. / В. П. Вахтеров. – М.,

1896. – 372 с.

18. Венгеров С. А. Достоевский и его популярность в последние годы. / С. А.

Венгеров. // Отклик. – СПб., 1881.

19. Водовозов В. И. Что читать народу? / В. И. Водовозов. // Вестник Европы.

– 1886. - № 7. – С. 425 – 440.

20. Воронов И. К. Грамотность в связи с экономическими и культурными

условиями. / И. К. Воронов. // Современное положение русской деревни. –

Саратов, 1903.

21. Габель А. Я. Народные библиотеки – читальни. / А. Я. Габель. // Русская

школа. – 1903. - №2.

22. Глинский Б. Б. Русский читатель и его книга. / Б. Б. Глинский. – СПб.,

1900. – 224 с.

23. Горянская С. Ф. Первые бесплатные городские читальни в С. –

Петербурге: (Организация их и итоги деятельности за 1888 г.). / С. Ф.

Горянская. // Русская мысль. – 1989. - № 10. – С. 86 – 89.

24. Громбах А. А. Народные библиотеки Московской губернии. / А. А.

Громбах. – М., 1906. – 86 с.

140

25. Губернское совещание по внешкольному образованию в Харькове в июле

1916 г. // Школа и жизнь. — 1916. — № 32. — С. 7—8.

26. Дадонов В. «Русский Манчестер» (Письмо об Иваново – Вознесенске). /

В. Дадонов. // Русское богатство. – 1900. - № 12. – С. 46 – 67.

27. Девель В. Городские и сельские библиотеки и читальни для народа по

сведениям Петербургского комитета грамотности. / В. Девель. – СПб., 1892. -

62 с.

28. Денявская В. П. Очерк десятилетней деятельности третьего разряда

библиотеки. / Харьковская общественная библиотека за десять лет ее

существования. / В. П. Денявская. – Х., 1897. – С. 47.

29. Двадцатилетие Харьковской Общественной библиотеки. – Х., 1913.

30. Звягинцев Е. А. Из хроники народного образования. / Е. А. Звягинцев. //

Вестн. воспитания. — 1915. — № 6. — С. 65—90.

31. Золотов В. А. Исследование крестьянской грамотности по деревням,

преимущественно Тверской губернии и частью Московской. / В. А. Золотов.

– СПб., 1863. – 47 с.

32. Зубашев Е. Л. Бесплатный кабинет для чтения. // Харьковская

общественная библиотека за десять лет ее существования. / Е. Л. Зубашев –

Х., 1897. – С. 55.

33. Ивин И. С. О народно – лубочной литературе: К вопросу о том, что

читает народ: (Из наблюдения крестьянина над чтением в деревне). / И. С.

Ивин. // Русское обозрение. – 1893. - № 9. – С 242 – 260.

34. Библиотеки и читальни за апрель 1913. // Известия Харьковской

городской думы – 1913 - №5.

35. Клейнборт Л. М. К характеристике читателя из народа. / Л. М. Клейнборт.

// Вестник знания. - № 1. – С. 138 – 150.

36. Кого читает народ? // Петербургская газета. – 1909. - № 256.

37. Корф Н. Образовательный уровень взрослых грамотных крестьян. / Н.

Корф. // Русская мысль. – 1881. - № 10. – С. 1- 33.

141

38. Краткие сведения о современной торговле народными книгами и

картинами. – М., 1985. – 12 С.

39. Краткий очерк деятельности Харьковской Общественной библиотеки за

25 лет. – Х., 1913. – 23 с.

40. Левин К. Что читает и чем интересуется учащаяся молодежь. / К. Левин. //

Мир божий. – 1903. - № 11. – С. 185 – 198.

41. Ледерле М. М. Мнения русских людей о лучших книгах для чтения. / М.

М. Ледерле. – СПб., 1895. – 264 с.

42. Маракуев В. Н. Что читал и читает русский народ. / В. Н. Маракуев. – М.,

1886. – 39 с.

43. Мезьер А. Читатель и книга. / А. Мезьер. // Сев. Зап. – 1913. - №8. – С.

135-146.

44. Милюков М. О том, что читает народ, и откуда берет он книги. / М.

Милюков. // Книжник. – 1865. - № 1. – С. 39 – 50.

45. Народные библиотеки Харьковской губернии за 1911 год:

Статистический обзор. – Х., 1913. – 117 с.

46. Николаев А. А. Хлеба и света!: Материальный и духовный бюджет

трудовой интеллигенции у нас и за границей. / А. А. Николаев. – СПб., 1910.

– 87 с.

47. Одесский И. Экскурсы в душевный мир учащихся: Психология юного

читателя. / И. Одесский. // Вестник воспитания. – 1899. - № 3. – С. 41 – 68.

48. Орелкин П. Ответы окончивших курс в народных школах на вопросы

редакции «Русского народного учителя». / П. Орелкин. // Рус. Нар. Учитель.

– 1893. - № 11. – С. 483 – 508.

49. Отчет о деятельности городских бесплатных библиотек и читален за 1908

год. – Х., 1910.

50. Отчет о деятельности Комитета сельских библиотек Харьковского

общества распространения в народе грамотности. – Х., 1910.

142

51. Отчет о деятельности Комитета по устройству сельских библиотек и

народных читален за 1896 г. – Х.: Тип. Губ. Правления, 1897.

52. Отчет о деятельности Комитета по устройству сельских библиотек и

народных читален за 1900 год. – Х., 1902.

53. Отчет о деятельности Харьковской комиссии по устройству народных

чтений за 1910 г. – Х.: Тип. М. Х. Сергеева и К. М. Гальченко, 1911.

54. Отчет Харьковской общественной библиотеки за третий год ее

существования (сентябрь 1888 –сентябрь 1889). – Х., 1889, - С. 14.

55. Отчет Харьковской общественной библиотеки за четвертый год ее

существования (сентябрь 1890 – сентябрь 1891). – Х., 1891. - С. 28.

56. Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестой год ее

существования (сентябрь 1891 – сентябрь 1892). – Х., 1892. – С. 16.

57. Отчет Харьковской общественной библиотеки за десятый год ее

существования (октябрь 1895 – октябрь 1896). – Х., 1897, - С. 21.

58. Отчет Харьковской публичной библиотеки за одиннадцатый год ее

существования (октябрь 1896 – октябрь 1897). – Х., 1897. – С. 5.

59. Отчет Харьковской общественной библиотеки за пятнадцатый год ее

существования ( февраль 1901 – октябрь 1901). – Х., 1901. – С. 19.

60. Отчет Харьковской общественной библиотеки за шестнадцатый год ее

существования (1901-1902). – С. 18.

61. Отчет Харьковской общественной библиотеки за девятнадцатый год ее

существования (октябрь 1905 – октябрь 1906). – С.26.

62. Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать второй год ее

существования (октябрь 1907 – октябрь 1908). – С.26.

63. Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать второй год ее

существования (октябрь 1907 – октябрь 1908). – Х., 1908. – С. 5.

64. Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать пятый год ее

существования, - С. 15.

143

65. Отчет Харьковской общественной библиотеки за двадцать восьмой год ее

существования ( октябрь 1913 – октябрь 1914) – Х., 1915. – С. 8.

66. Очерк положения народного образования в Полтавской губернии за 1907

– 1908 учебный год. – Полтава, 1901. – 248 с.

67. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 года /

Под ред. Н.А. Тройницкого. – Т. 47. Харьковская губерния. – СПб.: Изд.

Центр. стат. ком. М-ва внутр. дел. – 1904. – 300 с.

68. Правила работы Харьковской общественной библиотеки. – Х. 1886. – 7 с.

69. Приложение 1-е к Отчету Харьковской Общественной библиотеки за

пятнадцатый год ее существования ( с 1 окт. 1900 г. по 1 окт. 1901 г.). – Х.,

1902. – С.20.

70. Прокопович С. Н. Бюджеты петербургских рабочих. / С. Н. Прокопович.

// Зап. Рус. Техн. Общества. – 1909. – т. 43. - № 3. – С. 96 – 106.

71. Пругавин А. С. Запросы народа и обязанности интеллигенции в области

просвещения и воспитания. / А. С. Пругавин. – СПб., 1895. – 549 с.

72. Рубакин Н. А. Книжный поток: факты и цифры из истории книжного дела

в России за последние 15 лет. / Н. А. Рубакин. // Русская мысль. – 1903. - № 3.

– С.1-12.

73. Рубакин Н. А. К характеристике читателя и писателя из народа. / Н. А.

Рубакин. // Сев. Вестн. – 1891. - № 4. – С. 110 – 145.

74. Рубакин Н. А. Новые времена – новые веяния. / Н. А. Рубакин. // Русская

мысль. – 1905 - № 7. –С. 111 – 127.

75. Рубакин Н. А. Русские читатели и их обстановка. / Н. А. Рубакин. //

Вестник знания. – 1905. - № 1. – С. 172 – 182.

76. Рубакин Н. А. Читательская выучка: Материалы для характеристики

нарастания читателей на Руси. / Н. А. Рубакин. // Образование. – 1903. - № 1.

– С. 101 -125.

144

77. Семенова – Тянь-Шанская О. П. Жизнь «Ивана»: очерки из быта крестьян

одной из черноземных губерний. / О. П. Семенова – Тянь-Шанская. – СПб.,

1914. – 136 с.

78. Состояние сельских библиотек – читален Харьковской губернии к 1 – му

января 1908 г. – Х., 1909. – 167 с.

79. Старожил. Метранпаж Некрасова. // Солнце России. – 1913 - №3.

80. Страхов С. Народная библиотека – читальня и ее посетители. / С.

Страхов. – М., 1900. – 26 с.

81. Хавкина Л. Б. Английский библиотечный союз / Л. Б. Хавкина //

Просвещение. – 1907. – № 9. – С.264–267.

82. Хавкина Л. Б. Библиотеки, их организация и техника / Л. Б.Хавкина. –

СПб., 1911. – 197 с.

83. Хавкина Л. Б. Народные читальни и библиотеки в Париже. / Л. Б.

Хавкина // Русская школа – 1902. – № 10–11. – С.73–89.

84. Хавкина Л. Б. Из жизни одной народной библиотеки. К десятилетию

первой бесплатной народной читальни. / Л. Б. Хавкина. // Вестник

воспитания. – 1902. – № 2. С.85-92.

85. Хавкина Л. Б. Руководство для небольших библиотек. / Л. Б. Хавкина. –

М., 1917. – 242 с.

86. Хавкина Л. Б. Публичные библиотеки в Австралии. / Л. Б. Хавкина //

Русская школа. – 1904. – № 12. – С.21–31.

87. Харьковская Общественная библиотека за период с 1886 по 1902 гг. //

Вестник воспитания. – 1903. – № 3. – С.70–82.

88. Харьковский календарь на 1886 год. – Х., 1885. – С. 230.

89. Харьковский календарь на 1888 год. – Х., 1886. – С. 213.

90. Харьковский календарь на 1890 год. – Х., 1890. – С. 133.

91. Хохров М. С. Читатель из народа. / М. С. Хохров. // Ежемесячный

Журнал. – 1915. - № 7. – С. 98 – 105.

145

92. Что читать народу? Критический указатель книг для народного и

детского чтения. – СПб.; М. – Т. 1 – 3. – 1884 – 1906.

93. Щепотьева Е. Умственные запросы народа и их удовлетворение. / Е.

Щепотьева. // Рус. Мысль. – 1889. - № 4. – С. 22 – 61.

94. Щербина Ф. А. Крестьянские бюджеты. / Ф. А. Щербина. – Воронеж,

1900. – 477 с.

95. Юбилей Харьковской Общественной библиотеки. // Библиотекарь. –

1912. – Вып.1. – С.16,10.

96. Яковенко В. С книгами по ярмаркам. / В. С. Яковенко. // Вестник Европы.

– 1894. - № 9. – С. 401 – 419.

1. Абрамов К. И. История библиотечного дела в СССР (до 1917 года). / К. И.

Абрамов. – М.: Советская Россия, 1959. – 199 с.

2. Александров Д. А. Историческая антропология науки в России. / Д. А.

Александров. // Вопросы истории естествознания и техники. - 1994. - № 4. –

С. 3-22.

3. Алексеева С. «Сумочные народные читальни». Книгоноши для глубинки. /

С. Алексеев. // Библиотечное дело. – 2008. - № 3. – С., 20 – 21.

4. Амесс Ж. Схоластическая модель чтения. / Ж. Амесс. // История чтения в

западном мире от Античности до наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р.

Шартье; пер. с фр. М. А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. – М.:

Фаир, 2008. – 544 с.

5. Анкерсмит Ф. Р. История и тропология: взлет и падение метафоры. / Ф. Р.

Анкерсмит. — М.: Прогресс-Традиция, 2003. — 496 с.

6. Анкерсмит Ф. Р. Нарративная логика. Семантический анализ языка

историков. / Ф. Р. Анкерсмит. – М.: Идея Пресс, 2003. — 360 с.

7. Арон Р. Избранное: Введение в философию истории. / Р. Арон. – М.; СПб.,

2000.

146

8. Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека. / Н. Д. Арутюнова. – М.: Языки

русской культуры, 1999. – 185 с.

9. Арутюнова Н. Д. Падучева Е. В. Лингвистическая прагматика // Новое в

зарубежной лингвистике / Сборник статей., Вып. 16. – М.: Прогресс, 1985. –

896 с.

10. Арьес Ф. Ребенок и семейная жизнь при старом порядке. / Ф. Арьес. –

Екатеринбург, 1999. – 416 с.

11. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. / Ф. Арьес. – М.: Прогресс –

Академия, 1992. – 527 с.

12. Афанасьев М. Д. За книгой: Место чтения в жизни советского рабочего. /

М. Д. Афанасьев. – М.: Книга, 1986 – 128 с.

13. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его

существования (1655-1905): в 2-х т. / Д.И. Багалей, Д.П. Миллер. – Т. 2 ( ХІХ

– начало ХХ века) – Х.: Фолио, 2004. – 973 с.

14. Байбурин А. К. Некоторые вопросы этнографического изучения

поведения // Этнические стереотипы поведения. / А. К. Байбурин. – Л.:

Наука, 1985. – 325 с.

15. Бак Д. П., Кузнецова Н. И., Филатов В. П. Границы интерпретации в

гуманитарном и естественнонаучном знании. / Д. П. Бак., Н. И. Кузнецова.,

В. П. Филатов. // Вопросы философии. – 1998. - № 5.

16. Банк Б. В. Изучение читателей в России (XIX в.). / Б. В. Банк. – М.: Книга,

1969. – 262 с.

17. Баранов А. Н. Введение в прикладную лингвистику. / А. Н. Баранов. – М.:

УРСС, 2001.

18. Барг М. А. Категории и методы исторической науки. / М. А. Барг. – М.:

Наука, 1984 . - 342 с.

19. Баренбаум И. Е. История читателя и чтения в системе книговедческих

дисциплин. // Читатель и книга. Федоровские чтения. Сборник научных

трудов. / И. Е. Баренбаум. – М., 1978. – 208 с.

147

20. Баренбаум И. Е. История читателя как социологическая и книговедческая

проблема. / История русского читателя. Сборник научных трудов ЛГИК., Т.

25. / И. Е. Баренбаум. – Л., 1973.

21. Баренбаум И. Е. Книжный Петербург. / И. Е. Баренбаум. – М., 1980. – 204

с.

22. Баренбаум И. Е. Петербургский типограф – демократ 60 – х гг. XIX в. Ф.

С. Сущинский и издания его типографии // История книги и издательского

дела. Сборник научных трудов. / Под ред. Кутасовой Э. И. / И. Е. Баренбаум.

– Л., 1977. – 160 с.

23. Баренбаум И. Е. Н. М. Лисовский и становление книговедения в России //

Книга: Исследования и материалы. / И. Е. Баренбаум. – М., 1995.

24. Баренбаум И. Е. Некоторые итоги изучения истории русского читателя. //

Там же. / И. Е. Баренбаум. – Л., 1982. – С. 3–21;

25. Баренбаум И. Е. Разночинно-демократический читатель в годы

демократического подъема (вторая половина 50-х – начало 60-х годов XIX в.)

// История русского читателя. / И. Е. Баренбаум. – Л., 1979.

26. Баренбаум И. Е. Давыдова Т.Е. История книги. Книга в России до 1917 г.

/ И. Е. Баренбаум. – М., 1960. – 200 с.

27. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр. / Сост., общ.

ред. и вступ. ст. Г.К. Косикова. / Р. Барт. – М.: Прогресс, 1989. – 616 с.

28. Барт Р. Сад, Фурье, Лойола / Пер. с фр. Б.М. Скуратова. / Р. Барт. – М.:

Праксис, 2007. – 256 с.

29. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура

Средневековья и Ренессанса. / М. М. Бахтин. – М.: Художественная

литература, 1990 . – 542 с.

30. Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. / Бахтин М. М.

Исследования разных лет. – М.: Художественная литература, 1975 . – 502 с.

31. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. / М. М. Бахтин. – М.:

Искусство, 1979 . – 423 с.

148

32. Беловицкая А. А. Общее книговедение: Учеб. Пособие. / А. А.

Беловицкая. – М.: Книга, 1987.

33. Белокрыс М. А. Запрещенные издания в личных библиотеках забайкальце

в. // Макушинские чтения. / М. А. Белокрыс. – Новосибирск, 1988. – С. 113–

117;

34. Бенвенист Э. Общая лингвистика. / Э. Бенвенист. – М.: Прогресс, 1984. –

448 с.

35. Берк П. Историческая антропология и новая культурная история. / П.

Берк. // Новое литературное обозрение. – 2005 - № 75.

36. Берк П. Нова історія: її минуле і майбутнє. / П. Берк / Новi перспективи

iсторiописання: переклад з англ./ Берк, П., Дарнтон, Р., Гаскелл, А., та інш. –

К.: Нiка-Центр, 2004. – 387 с.

37. Бессмертный Ю. Л. Историческая антропология сегодня: французский

опыт и российская историографическая ситуация // Историческая

антропология: место в системе социальных наук, источники и методы

интерепретации: Тезисы докл. и сообщ. науч. конф. / Ю. Л. Бессмертный. –

М., 1998. – С. 32 - 34.

38. Бессонова М. А. У истоков лаборатории авангарда: от лубка к «великим

наивам» // Мир народной картинки. Материалы научной конференции

«Випперовские чтения — 1997». Вып. XXX. / М. А. Бессонова. – М., 1999. –

С. 333—344.

39. Берулава Г. А. К проблеме стилей понимания // Психологические

исследования стилей индивидуальности. / Г. А. Берулава. – Сочи, 1997.

40. Библиотечное дело: Терминологический словарь. – М.: Книга, 1986. – 139

с.

41. Бібліотечна справа Харківщини до 1917 року. Бібліографічний посібник. /

ХДНБ ім. В. Г. Короленка; уклад. Г. М. Єрофеєва. – Х., 1999. – 274 с.

149

42. Блок М. Короли-чудотворцы: Очерк представлений о сверхъестественном

характере королевской власти, распространенных преимущественно во

Франции и в Англии. / М. Блок. – М.: Языки русской культуры 1998г. – 712 с.

43. Блюм А. В. Издательство «Посредник» и его читатели. // История

русского читателя. / А. В. Блюм. – Л., 1979. – Вып. 3. – С. 62 – 76.

44. Богин Г. И. Схемы действий читателя при понимании текста. / Г. И.

Богин. – Калинин, 1989.

45. Бондаренко С. К. Створення першого в світі «Атласу зворотнього боку

Місяця». //Харківщина: Перші та вперше. 50 розповідей. / Л. О. Бєлова, П. В.

Єремєєв, С. М. Куделко та ін. / С. К. Бондаренко. – Х., 2009, - 208 с.

46. Бугров В., Халымбаджа И. Фантастика в дореволюционной русской

литературе: Опыт аннотированной библиографии // Поиск-83. / В. Бугров. –

Свердловск, 1983. – С. 328—352;

47. Быховская И. М. «Человек телесный» в социокультурном пространстве и

времени (Очерки социальной и культурной антропологии). / И. М.

Быховская. – М., 1997.

48. Бурдье П. Люди с историями, люди без историй/ П. Бурдье, Р. Шартье. //

Новое литературное обозрение. – 2003. - №60.

49. Бурлаков Ю. А. Механизмы речи и мышления. / Ю. А. Бурлаков.– М.,

Изд-во МГУ, 1995.

50. Вальдгард С.Л. Очерки психологии чтения. / С. Л. Вальдгард. – М.-Л.,

1931. – 112 с.

51. Венедиктова Т. Актуальная метафорика чтения (попытка описания). / Т.

Венедиктова. // Новое литературное обозрение. – 2007. - № 87.

52. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. / А. Вежбицкая. – М.: Русские

словари, 1996. – 278 с.

53. Винокур Т. Г. К характеристике говорящего. Интенция и реакция // Язык

и личность. – М., 1989.

150

54. Выготский Л. С. Психология искусства. / Л. С. Выготский. – М., 1987. –

344 с.

55. Гадамер Г. – Г. Человек и язык / Пер. с нем. Х. С. Гафарова // От «я» к

«другому». Сб. переводов под ред. Т. В. Щитцовой. / Г. – Г. Гадамер. –

Минск, 1997. – 290 с.

56. Гайденко П. П. У истоков новоевропейской науки. / П. П. Гайденко. //

Науковедение. – 1999. - № 2.

57. Герменевтика: история и современность. Критические очерки. – М., 1985.

58. Гинзбург К. Микроистория: две – три вещи, которые я о ней знаю //

Современные методы преподавания новейшей истории. / К. Гинзбург. – М.,

1996. – С. 207 - 236.

59. Гинзбург К. Образ шабаша ведьм и его истоки. / К. Гинзбург. // Одиссей.

Человек в истории. 1990. – М., 1990. – С. 132 -146.

60. Гинзбург К. Сыр и черви. Картина мира одного мельника, жившего в XVI

в. / Пер. с итал. М.Л. Андреева, М.Н. Архангельской., Предисловие О.Ф.

Кудрявцева. / К. Гинзбург. – М.: РОССПЭН, 2000. – 272 с.

61. Гирц К. Интерпретация культуры. / К. Гирц. – М., 2004.

62. Графтон Э. Гуманист за чтением / История чтения в западном мире от

Античности до наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М.

А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. / Э. Графтон. – М.: Фаир,

2008. – 544 с.

63. Гренди Э. Еще раз о микроистории // Казус: Индивидуальное и

уникальное в истории. 1996. / Э. Гренди. – М., 1997. – С. 291 - 302.

64. Громыко М. М. Традиционные формы поведения и формы общения

русских крестьян XIX в. / М. М. Громыко. – М., 1986. – 290 с.

65. Гудков Л. Д. Массовая литература как проблема. Для кого? / Л. Д.

гудков. // Новое литературное обозрение. – 1997. - №22. - С. 78-100.

151

66. Гуревич А.Я. Апории современной исторической науки – мнимые и

подлинные. / А. Я. Гуревич. // Одиссей. Человек в истории. - 1997. – М.:

Наука, 1998.

67. Гуревич А. Я. Избранные труды. Средневековый мир. / А. Я. Гуревич. –

СПб.: Изд-во С.-Петерб. Ун-та, 2007. – 560 с.

68. Гуревич А. Я. Историческая антропология: проблемы социальной и

культурной истории. / А. Я. Гуревич. // Вестник АН СССР. - 1989. - № 7. – С.

71-78.

69. Гуревич А. Я. Историческая наука и историческая антропология. / А. Я.

Гуревич. // Вопросы философии. - 1988. - № 1. – С. 56-70.

70. Гуревич А. Я. Проблемы средневековой народной культуры. / А. Я.

Гуревич. – М., 1981.

71. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. Изд. 2-е. / А. Я.

Гуревич. – М., 1974.

72. Гуревич А. Я. Средневековая литература и ее современное восприятие //

Из истории культуры средних веков и Возрождения. / А. Я. Гуревич. – М.,

1976.

73. Данилевский И. Н. На пути к антропологической истории России //

Историческая антропология: место в системе социальных наук, источники и

методы интерпретации: Тезисы докл. и сообщ. науч. конф. / И. Н.

Данилевский. – М., 1998. – С. 45 - 48.

74. Дарнтон Р. Історія читання. // Нові перспективи історіописання / За ред..

П. Берка; Пер. З англ. / Р. Дарнтон. – К., Ніка – Центр, 2004.– 392 с.

75. Деррида Ж. Структура, знак и игра в дискурсе гуманитарных наук. / Ж.

Деррида. // Вестник МГУ. Серия 9. Филология. - № 5. – 1995.

76. Дмитревская, И. В. Текст как система. Порядок. Сложность.

Информативность. / И. В. Дмитриевская. – Иваново, 1988. – С. 28–38.

152

77. Добренко Е. Формовка советского читателя. Социальные и эстетические

предпосылки рецепции советской литературы. / Е. Добренко. – СПб.:

Академический проект, 1997. – 322 с.

78. Дридзе Т. М. Язык и социальная психология. / Т. М. Дридзе. – М., 1980.

79. Дубин Б. В. Классическое, элитарное, массовое: начала дифференциации

и механизмы внутренней динамики в системе литературы. / Б. Дубин. //

Новое литературное обозрение. - 2002. - 57. – С. 6-23.

80. Дубин Б. В. Рейтблат А. И. О структуре и динамике системы

литературных ориентаций журнальных рецензентов (1820 – 1978 гг.) // Книга

и чтение в зеркале социологии / Под ред. Г. Н. Грановой, Н. В. Инночкиной.,

Сост. В. Д. Стельмах, Н. К. Лобачев. – М.: Книжная палата, 1990. – 209 с.

81. Дюби Ж. Развитие исторических исследований во Франции после 1950

года // Одиссей. Человек в истории. 1991. / Ж. Дюби. – М., 1991. – С. 48 - 59.

82. Егоров Т. Г. Психология овладения навыком чтения. / Т. Г. Егоров. – М.,

1953. – 264 с.

83. Евлампиев И. И. Два измерения интерпретации. / И. И. Евлампиев. //

Метафизические исследования., Вып. 1., Понимание. – СПб., 1997.

84. Ельников М. П. Книговедение как наука: от шестидесятых до

двухтысячных // Книга: Исследования и материалы. / М. П. Ельников. – М.,

2002. – 315 с.

85. Жабицкая Л. Г. Восприятие художественной литературы и личность. / Л.

Г. Жабицкая. – Кишенев, 1974. – 134 с.

86. Жильмон Ж. Ф. Реформация и чтение // История чтения в западном мире

от Античности до наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр.

М. А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. / Ж. Жильмон. – М.:

Фаир, 2008. – 544 с.

87. Житомирова Н. Н. Читательские запросы и круг чтения учащихся средней

школы дореволюционной России (конец XIX – начало XX века). // История

153

русского читателя. Сборник статей. Труды ЛГИК., Т. 32. / Н. Н. Житомирова.

– Л., 1976. – 177 с.

88. Зайцев А. И. О Применении методов современной психологии к

историко-культурному материалу. / А. И. Зайцев. // Одиссей. Человек в

истории. – М.: Наука, 1991. – С. 15-17.

89. Залевская А. А. Психолингвистические проблемы функционирования

слов в лексиконе человека. / А. А. Залевская. – Тверь, 1999.

90. Зверева К. Е., Зверев В.А. Круг чтения крестьянства Сибири в период

капитализма (80-е годы XIX в. – 1917 г.)// Распространение книги в Сибири

(конец XVIII – начало XX в.). / К. Е. Зверева. – Новосибирск, 1990. – С. 78–

96.

91. Здобнов Н. В. История русской библиографии до начала ХХ века. / Н. В.

Здобнов. – М., 1955. – 607 с.

92. Зелинский А. Р. Некоторые подходы к изучению восприятия

художественной литературы. // Социально – психологические проблемы

чтения. / Сборник научн. трудов. / А. Р. Зелинский. – М. 1979. – 149 с.

93. Зенкин С. Русская теория и интеллектуальная история. / С. Зенкин. //

Новое литературное обозрение. - 2007. - №87

94. Зингер П. Чтение в позднем Средневековье // История чтения в западном

мире от Античности до наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с

фр. М. А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. / П. Зингер. – М.:

Фаир, 2008. – 544 с.

95. Зомбарт В. Буржуа. / В. Зомбарт. – М.: Наука, 1924. – 443 с.

96. Зоркая Н. М. Сюжетные и зрелищные формы русской лубочной культуры

конца XIX — начала XX века. – М., 1992. – 124 с.

97. Зотов А. Ф. Современная западная философия. / А. Ф. Зотов. – М.:

Высшая школа, 2001 . – 784 с.

154

98. Иванов А. Е. Студенческая корпорация России конца XIX – начала XX

века: опыт культурной и политической самоорганизации. / А. Е. Иванов. –

М.: Новый хронограф, 2004. – 408 с.

99. Иванов В. В. Семиотика культуры среди наук о человеке в XXI столетии / В.

В. Иванов // Одиссей. Человек в истории. 2000. – М.: Наука, 2000. – С. 86-95.

100. Идентичность: Хрестоматия. / Сост. Л. Б. Шнейдер. – М.: Изд-во

Московского психолого-социального института, 2008. – 272 с.

101. Изгоев А. С. Об интеллигентной молодежи (заметки о ее быте и

настроении). // Интеллигенция в России. 1909 -1910. / А. С. Изгоев. – М.,

1991.

102. Историческая антропология: место в системе социальных наук,

источники и методы интерпретации: Тезисы докладов и сообщений научной

конф. Москва, 4-6 февраля 1997 г. / Отв. ред. О. М. Медушевская. – М.:

РГГУ, 1998.

103. История книги и издательского дела. Сборник научных трудов. / Под

ред. Кутасовой Э. И. – Л., 1977. – 160 с.

104. История ментальностей, историческая антропология. Зарубежные

исследования в обзорах и рефератах. – М.: РГГУ, 1996. – 255 с.

105. История чтения в западном мире от Античности до наших дней / ред.-

сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М. А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А.

Недашковской. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

106. Ишмуратов А. Т. Омельянчик В. И. Контекст знания и пресуппозиция //

Пути формирования нового знания в современной науке. / А. Т. Ишмуратов.

– К.: Наукова думка, 1983 . – 229 с.

107. Ищук Г. Н. «Записки охотника» И. С. Тургенева в народном восприятии

// Научн. Докл. Высш. Шк. Филол. Науки. / Г. Н. Ищук.– 1986. - № 3. – С. 72

– 74.

155

108. К новому пониманию человека в истории: Очерки развития современной

западной исторической мысли / Под ред. Б. Г. Могильницкого. – Томск, 1994.

– 225 с.

109. Кавалло Г. Шартье Р. Введение // История чтения в западном мире от

Античности до наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М.

А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

110. Кавалло Г. От свитка к кодексу // История чтения в западном мире от

Античности до наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М.

А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. / Г. Кавалло. – М.: Фаир,

2008. – 544 с.

111. Карасик В. И. Язык социального статуса. / В. И. Карасик. – М : Гнозис,

2002. – 333 с.

112. Касавин И. Т. Миграция. Креативность. Текст. Проблемы

неклассической теории познания. / И. Т. Касавин. – СПб., 1999.

113. Квадратура смысла: Французская школа анализа дискурса. – М.:

Прогресс, 1999. - С. 201.

114. Кизченко В. И. Культурный облик пролетариата Украины в период

империализма. / В. И. Кизченко. – К.: Наукова думка, 1990. – 228 с.

115. Ким С. Г. Основные тенденции исторической антропологии в Германии

1960 - 80-х гг. // К новому пониманию человека в истории: Очерки развития

современной западной исторической мысли. / С. Г. Ким. – Томск, 1994. – С.

130 - 190.

116. Кирьянов Ю. И. Бюджетные расходы рабочих России в конце XIX –

начале XX в. // Россия и мир. Сборник научных трудов. / Ю. И. Кирьянов. –

М.: РОССПЭН, 2001.

117. Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец XIX –

начало XX века). / Ю. И. Кирьянов. – М., 1979. – 286 с.

156

118. Кирьянов Ю. И. Менталитет рабочих России на рубеже XIX–XX в. //

Рабочие и интеллигенция России в эпоху реформ и революций. 1861 –

февраль 1917. / Ю. И. Кирьянов. – СПб.,1997.

119. Клейменова Р. Н. Книжная Москва первой половины XIX века. / Р. Н.

Клейменова. – М.: Наука, 1991. - 240 с.

120. Клейнборт Л. М. Русский читатель – рабочий: по материалам,

собранным автором. / Л. М. Клейнборт. – Л., 1925. – 260 с.

121. Кнабе Г.С. Общественно-историческое познание второй половины XX

века, его ту пики и возможности их преодоления // Одиссей. Человек в

истории. 1993. – М., 1994. – С. 249-250.

122. Книга: Энциклопедия. – М.: БРЭ, 1999. – 800 с.

123. Книга и чтение в зеркале социологии / Под ред. Г. Н. Грановой, Н. В.

Иночкиной., Сост. В. Д. Стельмах, Н. К. Лобачев. – М.: Книжная палата,

1990. – 209 с.

124. Книга и чтение в жизни небольших городов: По материалам

исследования чтения и читательских интересов. – М.: Книга, 1973. – 328 с.

125. Книга, чтение, библиотека: Соврем. исслед. по социологии чтения, лит.,

библ. дела, 1965 – 1985 гг.: Аннот. Библиогр. Указ. – М.: Гос. Б-ка СССР им.

В. И. Ленина, 1987. – 78 с.

126. Книга, чтение, библиотека: Зарубежные исследования по социологии

литературы.: Аннот. Библиогр. Указ. за 1940 – 1980 гг. – М., 1982 – 402 с.

127. Книговедение: Энциклопедический Словарь. – М.: БСЭ, 1982. – 664 с.

128. Коган В. З. Из истории изучения читателей в дореволюционной России

// Проблемы социологии печати. – Вып. 1. / В. З. Коган. – Новосибирск, 1969

– 423 с.

129. Кодак Н. Ф. Бытие книги: заметки о прошлом и настоящем книжного

дела. / Н. Ф. Кодак. – К.: Либідь, 1999. – 176 с.

130. Колесов В. В. Язык и ментальность. / В. В. Колесов. – СПб., 2004.

157

131. Коллингвуд Р. Д. Идея истории. Автобиография. / Р. Д. Коллингвуд. –

М.: Наука, 1980 . - 485 с.

132. Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності

(1869 - 1920 рр.). / Т. В. Коломиєць. — Х., 1995. — 378с.

133. Копосов Н. Е. О невозможности микроистории // Казус: индивидуальное

и уникальное в истории. Вып. 3. / Н. Е. Копосов. – М., 2000., С. 33-51.

134. Косериу Э. Синхрония, диахрония и история. / Э. Косериу. – М.: УРСС,

2001.

135. Корепова К. Е. Русская лубочная сказка. / К. Е. Корепова. – Нижний

Новгород: Китиздат, 1999. – 243 с.

136. Косиков Г. К. Ролан Барт – семиолог, литературовед // Барт Р.

Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и вступ.

ст. Г. К. Косикова. – М.: Прогресс, 1989. – 616 с.

137. Косов Б. И. Новая эра книги. / Б. И. Косов. // Библиография. – 1990. - №

6.

138. Кравченко В. В. Харьков / Харків: столица Пограничья. / В. В.

Кравченко – Вильнюс: ЕГУ, 2010. – 358 с.

139. Кром М. М. Антропологический подход к изучению русского

средневековья (заметки о новом направлении в американской

историографии). / М. М. Кром. // Отечественная история. - 1999. - № 6. С.

90-106.

140. Кром М. М. Историческая антропология. Пособие к лекционному курсу.

/ М. М. Кром. – СПб.: Дмитрий Буланин, 2000. – 80 с.

141. Кром М. М. Отечественная история в антропологической перспективе //

Исторические исследования в России. Семь лет спустя / Под ред. Г. А.

Бордюгова. / М. М. Кром. – М., 2003. – С. 179-202.

142. Кроче Б. Теория и история историографии. / Б. Кроче. – М.: Языки

русской культуры, 1998. – 191 с.

158

143. Крысин Л. П. О речевом поведении человека в малых социальных

общностях // Язык и личность. / – М., 1989.

144. Кун Т. Структура наукових революцій. / Т. Кун. – К.: Port-Royal, 2001. –

226 c.

145. Куприянов А. И. Историческая антропология. Проблемы становления //

Исторические исследования в России: тенденции последних лет / Под ред. Г.

А. Бордюгова. / А. И. Куприянов. – М., 1996. – С. 366-385.

146. Лабунская В. А. Бытие субъекта: самопрезентация и отношение к

внешнему «Я» // Субъективная личность и психология. – М., 2005.

147. Лайонс М. Новые читатели в XIX в.: женщины, дети, рабочие // История

чтения в западном мире от Античности до наших дней / ред.-сост. Г.

Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М. А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А.

Недашковской. / М. Лайонс. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

148. Лакофф Дж. Джонсон М. Метафоры, которыми мы живем // Теория

метафоры. – М., 1990.

149. Лебедев А. В. Тщанием и усердием: Примитив в России XVIII -

середины XIX века. / А. В. Лебедев. – М.: Традиция, 1998. – 247 с.

150. Ле Гофф Ж. С небес на землю. / Ж. Ле Гофф. // Одиссей. Человек в

истории. – М., 1991. - с. 25-44.

151. Ле Руа Ладюри Э. Монтайю, окситанская деревня (1294-1324). / Э. Ле

Руа Ладюри. – Екатеринбург, 2001. – 536 с.

152. Лейкина-Свирская В.Р. Интеллигенция в России во второй половине

XIX века. / В. Р. Лейкина-Свирская. – М.: Мысль, 1971. – 368 с.

153. Лейкина-Свирская В. Р. Русская интеллигенция в 1900-1917 годах. / В.

Р. Лейкина-Свирская. – М.: Мысль, 1981. – 285 с.

154. Лесков Л. В. Человек в ритмах истории и проблема современного

неловка как исторического субъекта. / Л. В. Лесков. // Мир психологии. –

2003 - № 1. – С. 252 – 267.

159

155. Леонтьев А. А. Основы психолингвистики. – М.: Academia, 2005 . – 288

с.

156. Лисовский Н. М. Книговедение: его предмет и задачи // Sertum

bibliologicum в честь Президента Русского библиологического общества

проф. А. И. Маленина. / Н. М. Лисовский. – Пг., 1922.

157. Литературные произведения в движении эпох – М., 1979. – 288 с.

158. Лиотар Ж. – Ф. Состояние постмодерна. / Ж. – Ф. Лиотар. – СПб., 1998.

– 451 с.

159. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров. Человек. Текст. Семиосфера.

История. / Ю. М. Лотман. – М.: Языки русской культуры, 1996. – 464 с.

160. Лотман Ю. М. К проблеме типологии культуры / Труды по знаковым

системам, т.3., С.30-38. / Ю. М. Лотман. // Учен. зап. Тарт. гос. ун-та, 1967.

Вып. 198.

161. Лотман Ю. М. Массовая литература как историко-культурная проблема.

/ Ю. М. Лотман. // Лотман Ю. М. О русской литературе. – СПб.: Искусство-

СПБ, 1997. – С. 817-836.

162. Лотман Ю.М. Проблема «обучения культуре» как ее типологическая

характеристика. / Ю. М. Лотман. // ТЗС №5, - Тарту, 1971.

163. Лотман Ю. М. Художественная природа русских народных картинок //

Мир народной картинки. Материалы научной конференции «Випперовские

чтения — 1997». Вып. XXX. / Ю. М. Лотман. – М., 1999. – С. 384—396.

164. Луппов С. П. Кто покупал книги в Петербурге во второй четверти XVIII

века // История книги и издательского дела. Сборник научных трудов. / Под

ред. Кутасовой Э. И. / С. П. Луппов. – Л., 1977. – 160 с.

165. Лурия А. Р. Язык и сознание. / А. Р. Лурия. – Ростов-н/Д: Феникс, 1998.

– 413 с.

166. Людтке А. «История повседневности» в Германии после 1989 года //

Казус: индивидуальное и уникальное в истории. 1999 (вып.2). / А. Людтке. –

М ., 1999. - С. 117 -126.

160

167. Людтке А. Полиморфная синхронность: немецкие индустриальные

рабочие и политика в повседневной жизни // Конец рабочей истории? / А.

Людтке. – М., 1996. – С. 63 - 129.

168. Людтке А. Что такое история повседневности? Ее достижения и

перспективы в Германии // Социальная история. Ежегодник, 1998. / А.

Людтке. – М., 1999. – С. 77 - 100.

169. Мазуркевич О. Р. Визначні українські педагоги – народні просвітителі.: [

Х. Д. Алчевська та її сподвижники.]. / О. Р. Мазуркевич. – К.: Знання, – 1963.

– 79с.

170. Макаров М. Л. Основы теории дискурса. / Л. М. Макаров. – М.: Гнозис,

2003. – 280 с.

171. Мангуэль А. История чтения / Пер. с англ. М. Юнгер. / А. Мангуэль. –

Екатеринбург: У-Фактория, 2008. – 381 с.

172. Манхейм К. Проблема интерпретации мировоззрения // Культурология.

ХХ век: Антология. / К. Манхейм. – М., 1994. – 506 с.

173. Маркова В. Трансформація книжки в умовах інформаційного

суспільства: культурологічний підхід. / В. Маркова. // Вісник книжкової

палати. – 2005. - № 9.

174. Маркова И. Б. Круг чтения сибирских чиновников в первой половине

XIX в.// Русская книга в дореволюционной Сибири. Книгописная

деятельность и круг чтения сибиряков. / И. Б. Маркова. – Новосибирск, 1984.

– С. 60–61.

175. Морковина И. Ю. Культурные факторы и понимание художественного

текста. / И. Ю. Морковина. // Изв. АН СССР. Серия литература и язык. – т.

43. - № 1.

176. Махлин В. Л. Затекст: Эрих Ауэрбах и испытание филологии // Аурбах

Э. Мимесис. Изображение действительности в западноевропейской

литературе. / В. Л. Махлин. – СПб.: Университетская книга, 2000 . - 511 с.

161

177. Махлина С. Т. Словарь по семиотике культуры. / С. Т. Махлина. – СПб.:

Искусство – СПБ, 2009. – 752 с.

178. Машкова М. В. История русской библиографии начала ХХ века (до

октября 1917 года). / В. М. Машкова. – М., 1969 – 465 с.

179. Медик Х. Микроистория. / Х. Медик. // THESIS. Теория и история

экономических и социальных институтов и систем. 1994. – т. 2. – Вып. 4. – С.

193 - 202.

180. Мелентьева Ю. Культура чтения как фундамент информационной

культуры личности. Ю. Мелентьева. // Библиотека в школе. - 2007. - №17.

181. Менцель Б. Что такое «популярная литература»?: Западные концепции

«высокого» и «низкого» в советском и постсоветском контексте. / Б.

Менцель. // Новое литературное обозрение. - 1999. - № 40. – С. 391—407

182. Мечковская Н. Б. Семиотика. Язык. Природа. Культура. / Н. Б.

Мечковская. – М.: Academia, 2004. – 431 с.

183. Мигонь К. Наука о книге: очерк проблематики. / К. Мигонь. – М.: Книга,

1991. – 200 с.

184. Микешина Л. А. Проблемы эпистемологии гуманитарного знания. / Л.

А. Микешина. – М.: Канон, 2009. – 560 с.

185. Мильчина В. Книги и смыслы. Международная конференция «Теория и

мифология книги: французская книга во Франции и России» (Москва, 11-12

сентября 2006 г.). / В. Мильчина. // Новое литературное обозрение. – 2007. -

№ 85.

186. Мир народной картинки: Материалы научной конференции

«Випперовские чтения – 1997». – М.: Прогресс - Традиция, 1999. - 397 с.

187. Миронов Б. Н. Историк и социология / Б. Н. Миронов. – Л.: «Наука» –

175 с.

188. Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (XVIII -

начало XX в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского

общества и правового государства: В 2 т. / Б. Н. Миронов. – СПб., 1999.

162

189. Миронова М. В. Психология и социология чтения./ М. В. Миронова. -

Ульяновск, 2003. – 69 с.

190. Михайлов А. В. Йохан Хейзинга в историографии культуры // Хейзинга

Й. Осень Средневековья: Исследование форм жизненного уклада и форм

мышления в XIV и XV вв. во Франции и Нидерландах. / А. В. Михайлов. –

М.: Наука, 1988. – 529 с.

191. Могильнер М. Мифология «подпольного человека»: радикальный

микрокосм в России начала ХХ века, как предмет семиотического анализа. /

М. Могильнер. – М.: «Новое литературное обозрение», 1999. – 208 с.

192. Мольский М. Динамика населения города Харькова в последней трети

XIX в. / М. Мольский. – Х., 1970.

193. Моргенштерн И. Г. Книга и книжное дело в информационном обществе.

/ И. Г. Моргенштерн. // Книга: Исслед. и материалы. – Сб. 67. – М., 1994.

194. Народная картинка XVII-XIX веков: Материалы и исследования. - СПб.:

Дмитрий Буланин, 1996. - 239 с.

195. Наумов В. В. Лингвистическая идентификация личности. Изд. 2-е,

стереотипное. / В. В. Наумов. – М.: Ком-Книга, 2007. – 240 с.

196. Некрылова А.Ф. Русские народные городские праздники, увеселения и

зрелища (конец XVIII — начало XX века). / А. Ф. Некрылова.– Л., 1988.

197. Немировский Е. Л. На подступах к семиотике книги // Червинский М.

Зберский Т. Система книги. Семиотика книги / Пер. с пол. Т. Я.

Казавчинской., Под ред. Э. Б. Кузьминой. / Е. Л. Немировский. – М.: Книга,

1981. – 129 с.

198. Нечкина М. В. Загадка художественного образа. Художественный образ

в историческом процессе. / М. В. Нечкина. – М., Наука, 1972. – 320 с.

199. Никитина С. Е. Языковое сознание и самосознание личности в языковой

культуре. / С. Е. Никитина. – М., 1989.

163

200. Никифоров А. Л. Семантическая концепция понимания // Загадка

человеческого понимания. / А. Л. Никифоров. – М.: Политиздат, 1991 . – 352

с.

201. Никифорова О. И. Психология восприятия художественной литературы.

/ О. И. Никифорова. – М.: Книга, 1972. – 152 с.

202. Николаева Т. М. Скрытая память языка: попытка постановки проблемы.

/ Т. М. Николаева. // Вопросы языкознания. – 2002. - №4.

203. Низовий М. А. Вступ до книгознавства: навчальний посібник. / М. А.

Низовий. – К.: Кондор, 2009. – 144 с.

204. Низовий М. А. Визначення поняття «книга»: основні етапи, попередні

підсумки та перспективи / М. А. Низовий, С. В. Карпенко // Вісн. ХДАК: Зб.

наук. пр. – Вип. 16. – Х.: ХДАК, 2005.

205. Новальська Т. В. Український читач у бібліотекознавчих дослідженнях

(кінець ХІХ - початок ХХІ ст.). / Т. В. Новальська. – К.: КНУКіМ, 2005. – 250

с.

206. Новi перспективи iсторiописання: переклад з англ./ Берк, П., Дарнтон, Р.,

Гаскелл, А., та інш. - К.: Нiка-Центр, 2004 . - 387 с

207. Норман Б. Ю. Грамматика говорящего. / Б. Ю. Норман. – СПб.: Изд-во

СПбГУ, 1994.

208. Оболенская С. В. «История повседневности» в современной

историографии ФРГ // Одиссей. Человек в истории. 1990. – М.: Наука, 1990. –

С. 182 -198.

209. Оболенская С. В Народное чтение и народный читатель в России конца

XIX в. / С. В. Оболенская. // Одиссей. Человек в истории. – М.: Наука, 1997. –

С. 204-232

210. Оболенская С.В. Некто Йозеф Шефер, солдат гитлеровского вермахта.

Индивидуальная биография как опыт исследования «истории

повседневности» // Одиссей. Человек в истории. 1996. – М.: Наука, 1996. – С.

128 - 147.

164

211. Оболенская С. В. Солдаты читают Л. Н. Толстого. / С. В. Оболенская. //

Одиссей. Человек в истории. – М.: Наука, 2001. – С. 287-310.

212. Оболенская С. В. Что читать народу? Крестьянские читатели и

интеллигентные просветители в России конца ХІХ века. / С. В. Оболенская. //

Самиздат. // http://zhurnal.lib.ru/o/obolenskaja_s_w/chtenie.shtml

213. Обсуждение назревших проблем советского книговедения // Книга:

Исслед. и материалы. – Сб. XI. – М., 1965.

214. Окунева И. Археология чувственности. Феномен «чтения» у Пруста и

Беньямина //Опыт и чувственное в культуре современности. Философско-

антропологические аспекты. / И. Окунева. – М., 2004, - C. 70-93.

215. Орлова В. С. К проблеме изучения читательских характеристик

респондентов // Социально – психологические проблемы чтения. / В. С.

Орлова. – М., 1979. – 148 с.

216. Орлова В. С. Культурные нормы рабочих и их связь с социальной

позицией // Книга и чтение в зеркале социологии / Под ред. Г. Н. Грановой,

Н. В. Иночкиной., Сост. В. Д. Стельмах, Н. К. Лобачев. / В. С. Орлова. – М.:

Книжная палата, 1990. – 209 с.

217. Орлова В. С. Литературная ориентация и читательское восприятие (об

итогах и проблемах одного исследования) // Книга и чтение в зеркале

социологии / Под ред. Г. Н. Грановой, Н. В. Иночкиной., Сост. В. Д.

Стельмах, Н. К. Лобачев. / В. С. Орлова. – М.: Книжная палата, 1990. – 209 с.

218. Орлова В. С. Понимание художественного текста читателями различных

социальных групп // Социально – психологические проблемы чтения. / В. С.

Орлова. – М., 1979. – 148 с.

219. Парамонова, М. Ю. Модернизация по-русски в категориях и метафорах.

/ М. Ю. Парамонова. // Одиссей. Человек в истории. 2004. – М.: Наука, 2004.

– С. 403-407

220. Паркс М. Читать, переписывать и толковать тексты: Монастырские

практики раннего Средневековья // История чтения в западном мире от

165

Античности до наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М.

А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. / М. Паркс. – М.: Фаир, 2008.

– 544 с.

221. Плетнева Н. Образ России в лубочной традиции // Образы России в

научном, художественном и публицистическом дискурсе. Материалы

международной научной конференции. / Н. Плетнева. – Петрозаводск, 2001.

– С. 50—57.

222. Портнов А. Н. Язык и сознание: основные парадигмы исследования

проблемы философии XIX – XX в. / А. Н. Портнов. – Иваново, 1994.

223. Потебня А. А. Слово и миф. / А. А. Потебня. – М.: Правда, 1989 . – 624 с.

224. Практики неочевидного: история чтения как история человека. // Новый

Мир. – 2007. – №12.

225. Прошлое – крупным планом: современные исследования по

микроистории. / Отв. ред. М. М. Кром. – СПб., 2003.

226. Пузырей А. А. Культурно-историческая теория Л. С. Выготского и

современная психология. / А. А. Пузырей. – М., 1986. - 117 с.

227. Пушкарев Л. Н. Сказка о Еруслане Лазаревиче. / Л. Н. Пушкарев. – М.,

1980. – 193 с.

228. Пушков В. П. Гришина З. В. Источниковедческий анализ статистики

чтения периодики в Петербургской публичной библиотеке (1863-1912). / В.

П. Пушков., З. В. Гришина. // История СССР. – 1987. - №2. – С. 121-135.

229. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. / Б. Рассел – М.:

Терра, 2001. – 2008 с.

230. Ревель Ж. Микроанализ и конструирование социального // Современные

методы преподавания новейшей истории. / Ж. Ревель. – М., 1996. – С. 236 –

261.

231. Рейтблат А. И. Библиотека «для себя» и библиотека «для всех»: сходства

и различия. // Что мы читаем? Какие мы?: Сб. науч. трудов. / А. И. Рейтблат.

– СПб.: РНБ, 1993. – С. 38-52.

166

232. Рейтблат А. И. "Библиотеки для чтения" в России. / А. И. Рейтблат. //

Библиотекарь. – 1991. - № 3. – С. 9-11.

233. Рейтблат А. И. Бова Королевич и другие. / А. И. Рейтблат. // Наше

наследие. – 1990. - № 2. – С. 149-153.

234. Рейтблат А. И. Взаимоотношения авторов и издателей. Читательская

аудитория. // Книга в России. 1861-1881. - Т. 3. / А. И. Рейтблат. – М.: Книга,

1991.– С . 28-44.

235. Рейтблат А. И. Витязи толкучего рынка: К истории низовой словесности

/ Предисл., публ., коммент. // Лица. / А. И. Рейтблат. – М.; - СПб.:

Феникс,1994.

236. Рейтблат А.И. Детективная литература и российский читатель: (Вторая

половина XIX — начало ХХ в.). // Книжное дело в России во второй

половине XIX — начале ХХ в. / А. И. Рейтблат. – СПб., 1994.

237. Рейтблат А. И. Книга и читатель 1900-1917: Воспоминания и дневники

современников / Сост., публ., предисл. и коммент. / А. И. Рейтблат. – М.:

Пашков дом, 1999. – 204 с.

238. Рейтблат А. И. Книга, чтение, библиотека: Сов. исслед. по социологии

чтения, литературы, библиотечного дела, 1965-1985 гг.: Аннот. библиогр.

указ. / Сост. А.И. Рейтблат, Т.М. Фролова. – М.: ГБЛ, 1987. – 78 с.

239. Рейтблат А. И. Из истории изучения "народной" культуры города:

незавершенная книга М.М. Никитина о русском лубке. // Советское

искусствознание. / А. И. Рейтблат. – М., 1986.

240. Рейтблат А. И. Литературный гонорар в России XIX - начала ХХ в. (К

постановке проблемы). // Книжное дело в России во второй половине XIX -

начале ХХ века. / А. И. Рейтблат. – Л.: ГПБ, 1988.

241. Рейтблат А. И. Лубочная книга / Подг. текста, сост., вступ. статья,

коммент. / А. И. Рейтблат. – М.: Худож. лит, 1990. – 398 с.

242. Рейтблат А. И. Лубочная литература и фольклор. // Традиционная

культура. / А. И. Рейтблат. – 2001. - № 2. – С. 18-23.

167

243. Рейтблат А. И. Материалы к библиографии русского дореволюционного

детектива. / А. И. Рейтблат. // De Visu. – 1994. - № 3-4. – С. 77-81.

244. Рейтблат А. И. Материалы к истории авторского права в России в

первой трети XIX в. / А. И. Рейтблат. // Книга: Исслед. и материалы. 1993.

Вып. 65. - С. 137-144.

245. Рейтблат А. И. Миграция в города и чтение. / А. И. Рейтблат. // Там же.

– С. 36-46.

246. Рейтблат А. И. Московские «альманашники» // Чтение в

дореволюционной России. Вып. 2. / А. И. Рейтблат. – М.: РГБ, 1995.– С. 29-

53.

247. Рейтблат А. И. О системе показателей динамики чтения. / А. И.

Рейтблат. // Сов. библиотековедение. – 1981. - № 3. – С. 40-51.

248. Рейтблат А. И. Общественные библиотеки в России: современное

состояние и перспективы развития. // Библиотека и чтение: проблемы и

исследования. / А. И. Рейтблат. – СПб.: РНБ, 1995. – С. 113-142.

249. Рейтблат А. И. Основные тенденции развития массового чтения в СССР.

// Тенденции развития чтения в социалистических странах. / А. И. Рейтблат. –

М.: РГБ, 1983. – С. 119-145.

250. Рейтблат А. И. От Бовы к Бальмонту: Очерки по истории чтения в

России во второй пол. XIX в. / А. И. Рейтблат. – М.: Изд-во МПИ, 1991. – 223

с.

251. Рейтблат А. И. Советский читатель 1917-1921 гг. // История книги в

СССР. Т. 3. 1917-1921. / А. И. Рейтблат. – М.: Книга, 1986. - С. 188-205.

252. Рейтблат А. И. Предыстория массового чтения в России (конец XIX -

начало ХХ в.) // Чтение: проблемы и разработки. / А. И. Рейтблат. – М.: ГБЛ,

1985. - С. 89-111.

253. Рейтблат А. И. Читательская аудитория в России в пушкинскую эпоху //

Университетский пушкинский сборник. / А. И. Рейтблат. – М.: Изд-во МГУ,

1999. - С. 23-31.

168

254. Рейтблат А. И. Читательская аудитория русского "толстого" журнала:

Вторая половина XIX века. // История литературы и художественное

восприятие. / А. И. Рейтблат. – Тверь. 1991. - С. 101-108.

255. Рейтблат А. И. Читатель лубочной книги // Книжное дело в России во

второй половине XIX - начале ХХ века., Вып. 5. / А. И. Рейтблат. – Л.: ГПБ,

1990. - С. 125-137.

256. Рейтблат А. И. Чтение в России в XIX - начале ХХ века: Аннот.

библиогр. указ. / А. И. Рейтблат. – М.: РГБ, 1992. – 47 с.

257. Рейтблат А. И. Что нес с базара русский народ (Лубок в исследованиях

последних лет). / А. И. Рейтблат. // Новое литературное обозрение. – 2000. -

№ 44. - С. 317-326.

258. Рейтблат А. И. Цензура народных книг в России во второй четверти XIX

в. / А. И. Рейтблат. // Новое литературное обозрение. – 1996. - № 22. - С. 226-

232.

259. Рейтблат А. И. Цензура как источник библиотечного комплектования:

эпизод из истории библиотеки Московского университета // Рукописи.

Редкие издания. Архивы. / А. И. Рейтблат. – М.: Археографический центр,

1997. - С. 185-190.

260. Репина Л.П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и

интеллектуальной истории. / Л. П. Репина. // Одиссей. Человек в истории.

1996. - М.: Наука, 1996.

261. Репина Л. П. Смена познавательных ориентаций и метаморфозы

социальной истории. // Социальная история. Ежегодник, 1997. / Л. П.

Репина. – М., 1998. - С. 11 – 52.

262. Репина Л. П. Социальная история и историческая антропология:

новейшие тенденции в современной британской и американской

медиевистике. / Л. П. Репина. // Одиссей. Человек в истории. 1990. – М.,

1990. - С. 167 - 181.

169

263. Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. / Н. А. Рубакин. – М.: Книга,

1975. – 224 с.

264. Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике. // Рубакин Н. А.

Избранное. В 2–х т., Т. 1. / Н. А. Рубакин. – М.: Книга, 1975. – 224 с.

265. Рубинштейн М. М. Книга и чтение в жизни небольших городов. / М. М.

Рубинштейн. – М., 1973. – 328 с.

266. Рубинштейн М. М. Психология читательских интересов. / М. М.

Рубинштейн. – М., 1950. – 194 с.

267. Сенченко М. Книжкова справа України: ретроспектива і перспектива. /

М. Сенченко. // Вісн. Кн. палати. – 2006. - №9.

268. Серль Д. Что такое речевой акт? / Д. Серль. // Зарубежная лингвистика,

Т.2. – М., 1999.

269. Смирнова Б. А. Выдающийся русский книговед Н. А. Рубакин / Вступ.

Ст.. // Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М.: Книга, 1975. – 224 с.

270. Смирнова С. М. Перепись работников московских учреждений (1918 г.),

как источник сведений по истории чтения и библиотечного дела // Книга и

чтение в зеркале социологии / Под ред. Г. Н. Грановой, Н. В. Иночкиной.,

Сост. В. Д. Стельмах, Н. К. Лобачев. – М.: Книжная палата, 1990. – 209 с.

271. Советский читатель: опыт конкретно-социологического исследования. –

М.: Книга, 1968. – 343 с.

272. Согрин В. В., Зверева Г.И., Репина Л.П. Современная историография

Великобритании. / В. В. Согрин., Г. И. Звеерва., Л. П. Репина. – М., 1991.

273. Соколов Б.М. Художественный язык русского лубка. / Б. М. Соколов. –

М.: РГГУ, 1999. – 264 с.

274. Соціологія культури в новому тисячолітті: навчально – методичний

посібник для викладачів та студентів. – Х., 2002. – 160 с.

275. Спигел Г. М. К теории среднего плана: историописание в век

постмодернизма. / Г. М. Спигел. // Одиссей. Человек в истории.1995. – М.,

1995. – С. 213-214.

170

276. Cпоры о главном: Дискуссии о настоящем и будущем исторической

науки вокруг французской школы «Анналов». – М., 1993.

277. Стаф И. К. Роже Шартье: итог двух десятилетий. / И. К. Стаф. //

Одиссей. Человек в истории. 2000. - М.: Наука, 2000.

278. Стаф И. К. Роже Шартье: Уроки истории чтения. / И. К. Стаф. // Шартье

Р. Письменная культура и общество / Пер. с франц. и послесл. И.К. Стаф. –

М.: Новое издательство, 2006. – С. 243-256.

279. Стельмах В. Д. Социология чтения: реальное и желаемое. // Книга и

чтение в зеркале социологии / Под ред. Г. Н. Грановой, Н. В. Иночкиной.,

Сост. В. Д. Стельмах, Н. К. Лобачев. / В. Д. Стельмах. – М.: Книжная палата,

1990. – 209 с.

280. Степанский А. Д. К истории научно – исторических обществ в

дореволюционной России. // Археографический ежегодник за 1974 г. / А. Д.

Степанский. – М., 1975.

281. Стефаненко Т. Г. Социальная и этническая идентичность. / Т. Г.

Стефаненко. // Идентичность: Хрестоматия / Сост. Л. Б. Шнейдер. – М.: Изд-

во Московского психолого-социального института, 2008. – 272 с.

282. Средневековый роман и повесть. – М.: Художественная литература,

1974 . – 639 с.

283. Талалалкина О. И. История библиотечного дела за рубежом. / О. И.

Талалалкина. – М.: Книга, 1982. – 272 с.

284. Тарасов Е. Ф. Сорокин Ю. А. Национально-культурная специфика

речевого поведения. / Е. Ф. Тарасов. – М.: Наука, 1977. – 352 с.

285. Теоретические проблемы руководства чтением. // Труды ЛГИК., Т. 33. –

Л., 1973. – 158 с.

286. Тихомирова И. Книга – возбудитель переживаний. Концепция Н. А.

Рубакина (1862 – 1946). / И. Тихомирова. // Библиотечное дело. – 2008. - № 1.

– С. 19 – 23.

171

287. Трубников С. А. Типология читателей художественной литературы. / С.

А. Трубников. – М., 1978. – 59 с.

288. Уайт Х. Метаистория: Историческое воображение в Европе XIX века. /

Х. Уайт. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2002. – 528 с.

289. Усманова А. Р. Умберто Эко: парадоксы интерпретации. / А. Р.

Усманова. – Минск: Пропилеи 2000. – 200 с.

290. Успенский Б. А. История и семиотика (Восприятие времени как

семиотическая проблема) // Избр. труды, т. 1., Семиотика истории.,

Семиотика культуры. Изд. 2 – е. / Б. А. Успенский. – М., 1996.

291. Федосюк М. Ю. Неявные способы передачи информации в тексте: учеб.

Пособие. / М. Ю. Федосюк. – М., 1988.

292. Филюшкин А. И. «Постмодернистский вызов» и его влияние на

современную теорию исторической науки. / А. И. Филюшкин. // Топос - №3.

– Минск: Пропилеи, 2000. – 165 с.

293. Фрейд З. Психология бессознательного. / З. Фрейд. – М.: Просвещение,

1990 . – 448 с

294. Фрейре П. Формування критичної свідомості / Пер. з англ. О. Дем’янчук.

– К.: Юніверс, 2003. – 176 с.

295. Фрумкина Р. М. Культурно - историческая психология Выготского -

Лурия // Человек. - 1999. - № 3.

296. Фуко М. История безумия в классическую эпоху. / М. Фуко. – СПб.:

Книга света, 1997. – 576 с.

297. Хапаева Д. Поход за именами. О новых персональных стратегиях в

российской гуманитаристики. / Д. Хапаева. // «Критическая Масса» - 2005. -

№1.

298. Харитонович Д. Э. Средневековый мастер и его представления о вещи //

Художественный язык средневековья. – М.: Наука, 1982 . – 272 с.

172

299. Харьков и губерния на страницах газеты «Харьковские губернские

ведомости» 1838–1917 гг., Вып. 1–3. / Харьк. гос. науч. б-ка им. В. Г.

Короленко; Сост. В. А. Ярошик и др. – Х., 1993–94.

300. Харьков и губерния на страницах газеты «Харьковские губернские

ведомости»: 1838-1917 гг.:Вып.1: . - Х., 1993. – 123 с.

301. Харьков и губерния на страницах газеты «Харьковские губернские

ведомости». 1838-1917 гг. Вып.2: 1892-1896 гг.: библиографический

указатель. – К. 1994. – 145 с.

302. Харьков и губерния на страницах газеты «Харьковские губернские

ведомости». 1838-1917 гг. Вып.4: 1903-1907 гг.. – Х. 1995 . – 192 с.

303. Харьков и губерния на страницах газеты «Харьковские губернские

ведомости». 1838-1917 гг. Вып.5: 1909-1912 гг.. – Х. 1995 . – 151 с.

304. Харьков и губерния на страницах газеты «Южный край» (1880-1918):

Библиогр. указ. Вып.1. (1880-1886 гг.) / Харьк. гос. науч. б-ка им. В.

Г.Короленко; Сост. В. А. Ярошик и др. – Х., 2002. – 180 с.

305. Хвостова К.В. Современная эпистемологическая парадигма в

исторической науке. / К. В. Хвостова. // Одиссей. Человек в истории. – М.:

Наука, 2000. – С.10

306. Хейзинга Й. Осень средневековья. / Й. Хейзинга. / Пер. Д. В.

Сильвестрова. – М., 1988.

307. Хобсбаум Э. Век империй. 1875 - 1914. / Э. Хобсбаум. – Ростов-н/Д:

Феникс, 1999. – 541 с.

308. Хромов О. Р. Русская лубочная книга XVII-XIX веков. - М.: Памятники

исторической мысли, 1998. - 219 с.

309. Чейф У. Л. Память и вербализация прошлого опыта // Текст: аспекты

изучения семантики, прагматики и поэтики / Сборник статей. / У. Л. Чейф. –

М., УРСС, 2001. – 192 с.

173

310. Червинский М. Зберский Т. Система книги. Семиотика книги. / Пер. с

пол. Т. Я. Казавчинской., Под ред. Э. Б. Кузьминой. – М.: Книга, 1981. – 129

с.

311. Черниговская Т. В. От истории письма к современным

психолингвистическим исследованиям // Человек пишущий и читающий:

проблемы и наблюдения. Материалы международной конференции. 14-16

марта 2002. / Т. В. Черниговская. – СПб.: Изд-во СПбГУ, 2002.

312. Черняк М. Читатель массовой литературы: мифы и реальность. / М.

Черняк. // Библиотечное дело. – 2008. - № 17.

313. Чешков М.А. Историческая сослагательность, постнеклассическая наука

и развивающийся мир. / М. А. Чешков. // Одиссей. Человек в истории. – М.:

Наука, 2000. – С. 14-20

314. Чорний Д. М. Харків початку XX століття: iсторiя мiста, долі людей. / Д.

М. Чорний. – Х., 1995. – 116 с.

315. Шартье Р. Интеллектуальная история и история ментальностей: двойная

переоценка? / Р. Шартье. // Новое литературное обозрение. - 2004. - №66.

316. Шартье Р. История сегодня: сомнения, вызовы, предложения. / Р.

Шартье. // Одиссей. Человек в истории. - 1995. – М.: Наука, 1995. - С.192-205

317. Шартье Р. Культурные истоки Французской революции. / Р. Шартье. –

М.: Искусство, 2001. – 256 с.

318. Шартье Р. «Народные» читатели и их чтение от эпохи Возрождения до

эпохи Классицизма // История чтения в западном мире от Античности до

наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М. А. Руновой, Н. Н.

Зубкова, Т. А. Недашковской. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

319. Шартье Р. Письменная культура и общество / Пер. с фр. И. К. Стаф. / Р.

Шартье. – М.: Новое издательство, 2006. – 272 с.

320. Шартье Р. Читатель в постоянно меняющемся мире. / Р. Шартье. //

Иностранная литература. - 2009. - №7.

174

321. Швейцер А. Д. Социальная дифференциация английского языка в США.

– М.: Наука, 1983 . – 216 с.

322. Широков В. А. Русский Андерсен. // Вагнер Н. П. Сказки Кота-

Мурлыки. / В. А. Широков. – М., 1992, - С. 116.

323. Шкуратов В. А. Историческая психология / Пособие для дополнит.

образования. / В. А. Шкуратов. – М.: Смысл, 1997 . – 505 с.

324. Эко У. Два типа интерпретации. / У. Эко. // Новое литературное

обозрение. – 1996. - № 21.

325. Эко У. От интернета к Гутенбергу. / У. Эко. // Новое литературное

обозрение. – 1998. - № 32.

326. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. / У. Эко. –

СПб.: Симпозиум, 2004 . – 544 с.

327. Энциклопедия книжного дела. – М., Юрист, 2004. – 643 с.

328. Якимов Г. Р. Черный книжный рынок в дефицитарной ситуации // Книга

и чтение в зеркале социологии / Под ред. Г. Н. Грановой, Н. В. Иночкиной.,

Сост. В. Д. Стельмах, Н. К. Лобачев. – М.: Книжная палата, 1990. – 209 с.

329. Яковенко Н. Вступ до історії. / Н. Яковенко. – К.: Критика, 2007. – 376 с.

330. Ярошевский, М. Г. История психологии. / М. Г. Ярошевский. – М.:

Мысль, 1985 . – 575 с.

331. Brooks J. Readers and Reading at the End of the Tsarist Era // Literature and

Society in Imperial Russia, 1800—1914. – Stanford, 1978. – 512 p.

332. Brooks J. When Russia learned to read: Literacy and popular literature, 1861

– 1917. – Princeton, 1985. – 451 p.

175

ДОДАТКИ

Додаток 1. Анкета для читачів Москалівської безплатної народної бібліотеки-читальні ХТРНГ, 1903 р. (див. Отчет о деятельности Харьковского общества распространения в народе грамотности за 1901 год. – Х., Типография губернского Правления, 1903. – С. 94.)

1. Скільки часу Ви берете книги з Москалівської читальні?

2. Багато доводилося Вам читати книг та газет, перш ніж Ви почали брати

їх у читальні?

3. Які саме книги, втори Вам більше до вподоби?

4. Які книги Ви вважаєте корисними?

5. З усіх книжок, які Ви прочитали, що Вам сподобалося найбільше?

6. Ви обираєте книги самотужки (за каталогом, порадою), або просите,

щоб Вам рекомендував книгу бібліотекар?

7. Ви читаєте газети?

8. Що саме вас цікавить у газетах? Те, що відбувалося у Харкові, чи інші

відомості? Які саме?

9. Окрім Вас особисто, читає хтось у Вас вдома книги, які Ви приносите з

бібліотеки? Або ви читаєте вголос, а інші слухають?

10. Де Вам зручніше читати, вдома чи у читальні?

11. Чи вважаєте ви читальню корисною в однаковій мірі для дітей та

дорослих?

176

Додаток 2. Загальна статистика відвідування читачами всіх розрядів

Харківської громадської бібліотеки

Сстатистика відвідування читачами ХГБ (1886 - 1911)

Рік Кількість відвідувачів (осіб)

1891 1785

1892 2019

1893 2202

1894 2335

1895 2260

1896 2086

1897 2202

1898 2187

1899 2421

1900 2468

1901 2572

1902 2863

1903 2785

1904 2708

1905 2836

1906 2864

1907 3210

1908 3275

1909 3605

1910 3925

1911 4187

Додаток 3. Кількість відвідувачів кабінету для читання ХГБ за районами міста

Кількість відвідувачів Кабінету для читання ХГБ за районами міста (осіб) Театральний 597 383 625 Х 1201 891 Ветеринарно-Технологічний 405 154 565 Х 1106 832 Воскресенсько-Нетіченський 305 122 386 Х Х Х Благовіщенський 286 121 307 Х 369 435 Жандармсько-Тюремний 288 114 164 Х 155 174 Вознесенсько-Михайлівський 225 145 389 Х 398 521 Клочківсько-Піщанський 181 73 348 Х 327 468 Холодногірський 155 56 108 Х 76 282 Заїківсько-Основ'яненський 152 82 147 Х 31 187 Петінсько-Чугуївський 92 51 167 Х 64 163 Немишлянсько-Сабурівський 68 42 64 Х 63 118 Журавлівський 35 33 126 Х 379 421 Іванівський 30 10 46 Х 37 51 З передмість та дач 43 40 73 Х 80 74 Мешканців інших міст 269 155 146 Х 30 89 Осоіб без адреси 47 174 83 Х 58 182 Центральна ділянка 744 380 1217 Х 1198 873

Рік 1890 1895 1900 1905 1910 1914 Кількість білетів

178

Додаток 4. Відвідування Кабінету для читання ХГБ за місяцями

Відвідування Кабінету для читання ХГБ за місяцями (осіб)

Січень 9626 6680 3318 Х 6098 6886

Лютий 10012 6999 7388 Х 5871 5648

Березень 9352 5247 7008 Х 3662 5922

Квітень 5613 4514 2712 Х 2935 3654

Травень 4811 2903 1945 Х 1236 2961

Червень 4801 2805 3361 Х 891 2855

Липень 4139 2977 4165 Х 803 2845

Серпень 4317 3803 5677 Х 2434 3074

Вересень 8734 6473 6233 Х 6014 7038

Жовтень 10559 7335 5563 Х 8022 8157

Листопад 9369 7300 5135 Х 8203 8816

Грудень 7676 5978 2100 Х 6127 5771

Рік 1890 1895 1900 1905 1910 1914

179

Додаток 5. Розподіл читачів Кабінету для читання ХГБ за заняттями

Відвідування Кабінету для читання ХГБ абонементами з різних суспільних станів (осіб)

Студенти 53385 32297 23053 Х 24249 25253

Учні 3536 3486 9577 Х 13687 8890

Чиновники 4499 2340 1986 Х 1398 980

Військові 2038 1212 763 Х 273 379

Духовного звання 160 147 100 Х 58 46

Особи вільних професій 12673 8536 3075 Х 2472 5869

Торговці 6215 2889 1762 Х 536 439

Майстри 2499 1957 1924 Х 2683 867

Жінки 2747 2929 3245 Х 4010 6451

Інших занять та звань 7991 4099 5244 Х 4141 7028

Рік 1890 1895 1900 1905 1910 1914

180

Додаток 6. Кількість книг, виданих різним суспільним групам

Кількість виданих книг читачам з різних суспільних станів (томів)

Студенти 12972 21133 19978 Х 32451 40739

Учні 1738 3470 10443 Х 16729 10591

Чиновники 657 1030 1275 Х 2453 3488

Військові 379 305 717 Х 211 460

Духовного звання 45 98 35 Х 79 66

Особи вільних професій 2197 3344 2228 Х 6291 7007

Торговці 1105 555 270 Х 1600 1950

Майстри 614 369 656 Х 3367 3102

Жінки 205 1617 2669 Х 9065 8967

Інших занять та звань 1940 5835 10281 Х 11903 5483

Рік 1890 1895 1900 1905 1910 1914

181

Додаток 7. Кількість виданих книг за розділами каталогу

Кількість виданих книг за відділами каталогу (томів)

Белетристика 5162 8788 11955 Х 21963 19855

Медицина та ветеринарія 4033 3206 2858 Х 4417 4728

Правознавство, політичні та соціальні науки 2287 3153 2958 Х 5297 6948

Періодичні видання 1935 13384 18490 Х 20997 21857

Історія (історія мистецтва та літератури) 1698 2103 3010 Х 6018 9106

Природничі науки, фізика та хімія 1353 690 1820 Х 2174 1713

Богослів'я, філософія, логіка, психологія 984 1691 2118 Х 4287 4609

Математика, астрономія, механіка 980 636 1248 Х 2117 2419

Довідкова література 933 917 1720 Х 5390 6499

Педагогіка 879 786 1667 Х 2785 1685

Сільське господарство і ремесла 649 1136 1647 Х 3268 3996

Географія та мандри 485 1391 676 Х 1230 3533

Дитяча та народна література 256 205 342 Х 202 347

Місцевий відділ 136 118 208 Х 280 224

Земський та міський відділ 64 Х 169 Х 205 214

Рік 1890 1895 1900 1905 1910 1914

182

Додаток 8. Причини закриття читацьких абонементів.

Причини вибуття читачів з абонементу (разів за рік)

Відїзд до іншого місця проживання 192 223 275 368 Х

Внаслідок нестачі вільного часу для читання 188 226 160 152 Х

Відсутність бажання читати 15 X Х 59 Х

Незадоволеність книгами 14 18 5 13 Х

Відкриття іншого джерела отримання книг 17 X Х X Х

Перехід до іншої бібліотеки 4 22 7 64 Х

Далека відстань до бібліотеки 8 10 17 25 Х

Заборона батьків 4 3 Х X Х

Заборона начальства X 11 2 5 Х

Необхідність економити гроші 3 4 Х Х Х

Рік 1890 1895 1900 1905 1910

183

Додаток 9. План першого та другого поверхів Харківської громадської бібліотеки. ( Так звана «нова»

будівля, архітектор О. М. Бекетов, 1900 р.) (Копія автора – Б. С.)