Київ 2007

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

менеджмент

За редакцією Г. В. Щокіна, М. Ф. Головатого,

О. В. Антонюка, В. П. Сладкевича

РекомендованоМіністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

ISBN 978-966-608-765-5

© Г. В. Щокін, М. Ф. Головатий, О. В. Антонюк, В. П. Сладкевич, 2007

© Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП), 2007

ББК 65.290-2я73 М50

Редакційна колегія: Г. В. Щокін — голова М. Ф. Головатий — заст. голови О. В. Антонюк — заст. голови В. П. Сладкевич — заст. голови, редактор-упорядник

Рецензенти: Ю. М. Бажал, д-р екон. наук, проф. В. Б. Захожай, д-р екон. наук, проф.

В. Л. Осецький, д-р екон. наук, проф.

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 5 від 31.05.06)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18-Г-851 від 02.10.06)

менеджмент: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М50 Г. В. Щокіна, М. Ф. Головатого, О. В. Антонюка, В. П. Сладкевича. — К. : МАУП, 2007. — 816 с.: іл. — Бібліогр.: у кінці розділів.

ISBN 978-966-608-765-5 Посібник охоплює широке коло питань з теорії та практики менеджменту: теоретико-

методологічні засади менеджменту, історію його розвитку у світі та в Україні, зміст і особ-ливості застосування сучасних технологій управління. Вперше в Україні систематизовано інформацію щодо сутнісних характеристик та особливостей становлення галузевих і внут-ріорганізаційних видів менеджменту, проаналізовано специфіку національних моделей, на-ведено інформацію про внесок провідних вчених і практиків з різних країн світу в розвиток теорії та практики управління.

Для студентів, викладачів вищих навчальних закладів, а також для всіх, хто цікавиться проблемами теорії і практики управління.

ББК 65.290-2я73

3

Передмова

Україна поступово стає рівноправним учасником світового економічного співтовариства. Одержання статусу країни з ринковою економікою, заплано-ваний вступ до Світової організації торгівлі є знаковими подіями, які свід-чать про важливість підготовки висококваліфікованих менеджерів, здатних забезпечувати конкурентоспроможність вітчизняних підприємств в умовах жорсткого, динамічного бізнес-середовища.

Розроблений авторським колективом професорсько-викладацького складу Міжрегіональної Академії управління персоналом навчальний посібник “Ме-неджмент” прислужиться виконанню цього завдання. Мета пропонованого посібника — дати читачам поглиблене і розгорнуте уявлення про теоретико-методологічні засади, еволюцію, типологію, сучасні технології, національні моделі сучасного менеджменту, а також допомогти у самостійному вивченні дисциплін з менеджменту.

Структура посібника охоплює широке коло питань з теорії та практики менеджменту. В першому розділі “Теоретико-методологічні засади менедж-менту” розкрито сутність і роль менеджменту в розвитку суспільства, наукові підходи до визначення сутності менеджменту (менеджмент як процес управ-ління, наука і мистецтво, сфера професійної діяльності). Значна увага приді-ляється методології менеджменту, висвітленню змісту його законів, принци-пів, методів та функцій.

Другий розділ “Історія розвитку теорії менеджменту” містить інформацію про концептуальну еволюцію організації сучасного менеджменту, ідеї основ-них шкіл управління: класичної, школи людських відносин і поведінкових наук, емпіричної школи науки управління, школи соціальних систем, нової (кількісної) школи, школи управління людськими ресурсами. Розкрито зміст і особливості сучасних підходів у менеджменті — процесного, системного і ситуаційного, а також шляхи подальшого розвитку сучасного менеджменту.

У третьому розділі “Історія менеджменту в Україні” поетапно висвітлено розвиток управління в Російській імперії, особливості економічної науки та управління на території України в дожовтневий період, науку і практику уп-равління під час воєнного комунізму та НЕП, в період 30–80-х років ХХ ст. і становлення менеджменту в незалежній Україні.

Четвертий розділ “Типологія менеджменту” містить загальну, галузеву та внутріорганізаційну класифікацію типів менеджменту. Вперше в Україні в одному навчальному посібнику зібрано і систематизовано інформацію про зміст, сутнісні характеристики, основні завдання, проблеми становлення майже 30 галузевих видів менеджменту (промислового, будівельного, аграр-ного, торговельного, політичного, бюджетного, податкового, муніципально-го, регіонального, банківського, освітнього тощо) та понад 20 внутріорганіза-ційних видів (стратегічного, фінансового, адміністративного, операційного,

�

логістичного, продуктивності, якості, мотиваційного, конкурентоспромож-ності, маркетингового, інноваційного, інвестиційного, антикризового та ін.).

У п’ятому розділі “Сучасні технології менеджменту” розкрито порядок розроблення і реалізації стратегії розвитку, зміст сучасних методів плануван-ня, порядок і елементи проектування структур управління, технології моти-вації персоналу, управлінського контролю, прийняття управлінських рішень, порядок управління організаційними комунікаціями, колективами, органі-заційними конфліктами, технології формування організаційної культури.

У шостому розділі “Національні моделі менеджменту” проаналізовано зміст і особливості американської, японської, німецької, французької та інших моде-лей менеджменту, специфіку менеджменту в країнах Північної Європи — Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії та ін., а також східнослов’янської моделі.

У розділі 7 “Видатні постаті в менеджменті” наведено інформацію про 80 видатних постатей — вчених і практиків менеджменту з різних країн світу, показано їх внесок у розвиток управління.

У написанні посібника брали участь: д-р соціол. наук, проф. Г. В. Щокін (ідея та загальна редакція); д-р політ. наук, проф. М. Ф. Головатий (підрозді-ли 1.1, 1.2, �.2.7, �.2.11, �.2.12, �.3.13, �.3.22, 5.9, 6.2, матеріали до розді- лу 7); д-р політ. наук, проф. О. В. Антонюк (підрозділи 1.3, �.2.6, �.2.21, �.3.3, 5.6); д-р екон. наук, проф. Т. Л. Мостенська (підрозділ 2.5.2, статті до розділу 7); д-р біол. наук, проф. О. В. Баєва (підрозділ �.2.18); д-р екон. наук, проф. Г. А. Дмитренко (підрозділ 6.6, статті до розділу 7); д-р філос. наук, проф. А. М. Черній (матеріали до розділу 7); канд. екон. наук, доц. Н. В. Бу-тенко (матеріали до розділу 7); канд. екон. наук, доц. М. В. Грідчіна (підроз-діл �.3.�); канд. екон. наук, доц. Л. М. Гурч (підрозділ �.3.6); канд. екон. наук, доц. А. О. Діденко (матеріали до розділу 7); канд. екон. наук, доц. Л. С. Дорошенко (матеріали до розділу 7); канд. екон. наук Л. О. Згалат-Ло-зинська (підрозділи �.3.2�, 6.1, 6.3, 6.�); канд. екон. наук, доц. А. В. Калина (підрозділи �.3.8, �.3.9, �.3.10, �.3.12, матеріали до розділу 7); канд. техн. наук, ст. наук. сп. М. О. Копнов (підрозділи �.2.15, �.2.16, �.2.17, �.2.22, �.2.23, �.3.18); канд. юрид. наук В. Г. Короткін (матеріали до розділу 7); канд. техн. наук, доц. В. М. Куценко (підрозділ �.3.1�); канд. екон. наук, доц. Я. В. Литвиненко (підрозділ �.2.10); канд. істор. наук Р. Р. Марутян (підроз-діл �.2.8); канд. екон. наук, доц. А. О. Мілай (підрозділ �.2.1�); канд. екон. наук Н. І. Новальська (підрозділ �.2.2); канд. пед. наук, доц. О. І. Пилипенко (підрозділ �.2.19); канд. техн. наук, доц. Н. Г. Салухіна (підрозділи �.2.�, �.2.5); канд. екон. наук, доц. В. П. Сладкевич (підрозділи 2.2, 2.3, �.3.1, �.3.2, �.3.7, �.3.11, 5.1, 5.2, 5.�, 5.5, 5.7, 5.8, 5.10, матеріали до розділу 7); канд. соціол. наук, доц. М. В. Туленков (підрозділи 2.1, 2.3.�, �.1); канд. екон. наук, доц. М. І. Філіппов (підрозділи �.2.1, �.3.7, матеріали до розді-лу 7); канд. геол. наук, доц. І. Г. Хільчевська (підрозділ �.3.20); канд. екон. наук, ст. наук. сп. А. Д. Чернявський (підрозділи �.3.19, �.3.21, �.3.23, 5.3, матеріали до розділу 7); канд. екон. наук, доц. В. О. Тьорло (підрозділ �.2.13); викладачі: Г. Ю. Барчан (матеріали до розділу 7); Л. М. Берестецька (підроз-діли �.2.3, �.2.9); В. Д. Бігдаш (підрозділ �.2.2�); Ж. В. Гончаренко (підроз-діл �.3.15); В. В. Кобржицький (розділ 3); Л. О. Лопатенко (підрозділ �.3.5); О. М. Поляничко (підрозділ �.2.20); О. В. Самокиш (підрозділ 6.5); О. В. Царі-ненко (підрозділ �.3.16).

5

Розділ 1

ТеореТИКо-меТодоЛоГІЧНІ  засадИ  меНедЖмеНТУ

1.1. сутність і роль менеджменту в розвитку суспільства

У країнах з постсоціалістичного, пострадянського простору менеджмент — порівняно нове явище, оскільки в авторитарних, тоталітарних суспільствах все вирішували кадри (“номенклатура”), відповідним чином підібрані, підготов-лені та використані в інтересах не людини, суспільства, а системи. Про менедж-мент як наукову, цілісну систему управління окремими соціальними структу-рами, інституціями, врешті — усім суспільством у країнах, що з’явилися після розпаду так званої соціалістичної системи, Радянського Союзу, почало йтися з радикальною зміною політичних, економічних і соціальних систем у нових дер-жавах, зі становленням принципово інших ринкових соціально-економічних відносин — з кінця 90-х років ХХ ст. З огляду на це менеджмент — надто моло-да наука і соціальна практика, що потребує глибокого осмислення, обґрунту-вання передусім у теоретичному плані, з урахуванням як загальносвітового, так і національного досвіду управлінської діяльності. Тільки за таких обставин виникає можливість сформувати принципово нову армію менеджерів-управ-лінців для усіх сфер соціального життя, а вже потім максимально повно роз-крити творчий, життєдайний потенціал окремого народу, нації, забезпечити справжній соціальний прогрес окремого суспільства.

Теоретико-методологічні засади менеджменту як наукової дисципліни ба-зуються на розробках і обґрунтуваннях багатьох зарубіжних і вітчизняних вчених. Основоположниками розвитку наукового менеджменту вважаються Ф. Тейлор, Г. Гантт, Ф. Гілбрейт, Л. Гілбрейт, М. Фоллет, Г. Емерсон, А. Фа-йоль, А. Маслоу, Р. Лейкерт та інші вчені США і країн Європи. Так, Ф. Тей-лор свою теорію і методологію організації праці будував на тому, щоб якомога ефективніше поєднувалися матеріальні ресурси і людський потенціал, щоб “інтелектуальна революція”, до якої він закликав, здійснювалася на основі взаємозацікавлених стосунків і діяльності керівників і працюючих. Г. Гантт розробив теорію лідерства, Ф. Гілбрейт і Л. Гілбрейт обґрунтували психоло-гію управління, Г. Емерсон вивчав так званий штабний принцип в управлінні тощо.

Щодо основних теоретичних засад методології менеджменту великий інте-рес привертають проголошені О. Шелдоном три основних принципи філософії менеджменту:

1) уся політика, умови і методика здійснення промислового виробництва мають бути спрямованими на досягнення загального добробуту;

6

2) завдання менеджменту — поєднувати обов’язки суспільства з безпосе-редніми потребами його громадян;

3) менеджмент має бути основою рівноваги між моральними засадами сус-пільства і принципами справедливості [66].

О. Шелдон обґрунтував методологічні засади менеджменту. Він вбачав обов’язковими для дієвого менеджменту:

• забезпечення ефективності виробництва за рахунок поєднання ма-теріального і людського компонентів;

• активне використання науки в управлінні людськими ресурсами;• певне відділення науки від капіталу і розподілення менеджменту на три

складових — адміністрування, власне менеджмент і організування.О. Шелдон наполягав на широкому і конкретному науковому підході до ор-

ганізування менеджменту, на тому, щоб працюючі брали якомога більшу участь у вирішенні питань, пов’язаних з умовами праці. Так, він вважав, що працюючий, за можливості, повинен бути гарантований від безробіття і мати рівень добробуту, що відповідає його трудовому внеску. Звідси можна дійти висновку, що менеджмент, за О. Шелдоном, має базуватися на засадах спра-ведливості. Це важливо, оскільки за радянських часів капіталістичну систе-му господарювання, зокрема організацію праці за системою Ф. Тейлора, вва-жали винятково потогінною капіталістичною системою.

Вперше систему досконалої організації праці в комплексі, як цілісне яви-ще, розглядав французький підприємець А. Файоль. Він аналізував менедж-мент за його основними функціональними ознаками: оперативне планування, календарне регулювання; управлінська координація і контроль; організація зворотного зв’язку. А. Файоль запропонував користуватися такими принци-пами менеджменту:

• розподіл праці відповідно до спеціалізації і виробничого кооперування; • логічне поєднання влади з відповідальністю; • міцна трудова дисципліна, що ґрунтується на підпорядкуванні загаль-

ній меті та завданням колективу, виробництва; • стимулювання працівників; • концентрування влади у руках керівництва (“мозковий центр”); • підпорядкування нижчих ешелонів вищим, взаємозалежна відповідаль-

ність; • безумовний порядок в організації робочих місць; • дотримання справедливого підходу щодо розподілу праці та її резуль-

татів; • розвиток ініціативи усіх працівників, передусім менеджерів.А. Файоль всебічно обґрунтував основні вимоги до менеджера: здоров’я і

фізична наснага; розум і відповідні інтелектуальні здібності; високі моральні якості; управлінські здібності (вміння об’єднати спільну діяльність багатьох працівників); глибокі знання підприємства, структури, її завдань, функцій тощо. У розумінні А. Файоля, менеджер має оптимально поєднувати людсь-кий, індивідуальний потенціал з усією організаційною системою, дбати про постійне вдосконалення виробничих процесів за рахунок досягнень науки, про всебічний розвиток ініціативи та активності працівників [6].

Деякі вчені, зокрема Г. Щокін, пропонують дещо розмежовувати менедж-мент науковий і виробничий [52]. Перший має суто науковий характер і при-

7

значення, оскільки пов’язаний з людськими ресурсами, другий — практично-прикладний.

Базові наукові, теоретичні засади менеджменту містять багато складових, що ґрунтуються на розвитку виробничого менеджменту. Це ідеї так званої ви-робничої демократії (створення безконфліктних відносин на виробництві, в трудовому колективі), широкого залучення до управління усіх працівників; ідеї теорії “Х” і теорії “Y” Д. Мак-Грегора, які характеризують різне уявлення керівників про ставлення до праці підлеглих; теорія мотиваційної гігієни Ф. Герцберга (праця, що дає задоволення, сприяє зміцненню психічного здоров’я працюючого).

Деякі особливості менеджменту як професійної діяльності вивчали Р. Блейк і Дж. Мутон (теорія стресового балансу між виробничими потреба-ми); К. Аржирис (теорія навчання у психологічній ситуації, максимально наближеної до реальної); А. Маслоу (теорія ієрархії потреб за ступенем їх важ-ливості для людини) та ін.

Щодо методологічного підходу існують кілька управлінських шкіл, основ-ними з яких вважаються школа наукового управління, адміністративна шко-ла управління, школа людських відносин і поведінкових наук, кількісна (або нова) школа науки управління [5, ��, �8, 66]. Принципові засади цих шкіл:

1. Школа наукового управління (Ф. Тейлор, Ф. і Л. Гілбрейти, Г. Гантт, Г. Форд та ін.) базується на тому, що переважно за рахунок спостережень, за-мірів, логіки, аналізу тощо можна досягти найкращої організації праці та її результатів. За визначенням Ф. Тейлора, менеджмент має існувати, викорис-товуватися і розвиватися безпосередньо на принципах наукового управління (вивчення витрат часу на працю, рухів і зусиль працюючих; впровадження науково розроблених стандартів і правил організації праці; професійне нав-чання персоналу, підвищення його кваліфікації; вдосконалення взаємовідно-син між тими, хто керує, і тими, хто працює та ін.);

2. Адміністративна школа управління (А. Файоль, Л. Гулік, Л. Урвік, Г. Емерсон та ін.) обстоює домінуючу роль у менеджменті адміністративно-уп-равлінської складової (розподіл праці; влада; дисципліна; підпорядкування індивідуальних інтересів працівників спільним, колективним; централізація управління; стабільність персоналу; чіткий розподіл обов’язків (порядок); корпоративний дух тощо. Наведені та інші принципи організації праці, на думку прибічників цієї школи, мають використовуватися у гнучкому режимі, зумовленому доцільністю, правомірністю тощо;

3. Школа людських відносин і поведінкових наук (Е. Мейо, А. Маслоу, Д. Мак-Грегор, Г. Мюнстерберг, М. Фоллет та ін.) максимальну увагу в управ-лінні приділяє людині, а не завданням, які потрібно розв’язати. Управління розглядається не як соціально-економічний, а як психолого-педагогічний процес; людина, її неповторні особливості, якості — як вирішальні фактори досягнення в управлінні, праці найкращих результатів. Хоча зародження цієї школи має свої джерела ще у 30-х роках ХХ ст., нині — у ХХІ ст., вона набу-ває дедалі більшої популярності;

�. Кількісна або нова школа науки управління (Р. Акофф, С. Бір, Д. Ек-ман, А. Ентховен, Е. Квейд та ін.) передбачає максимальне використання в управлінні математики, обчислювальної техніки, статистики, новітніх, пере-дусім комп’ютерних, технологій тощо; потребує впровадження в управління

8

не просто математичного апарату, а різноманітних моделей, що базуються на кількісних математичних даних.

Загалом жодна модель управління не може використовуватися в “чистому” вигляді. Сучасні підходи до управління здебільшого вважаються синтетични-ми, комплексними, пов’язаними з використанням кількох складових одно-часно залежно від умов, особливостей, специфіки завдань, які належить вирі-шувати, поставленої мети.

У сучасному менеджменті загалом виділяють три основних підходи:1) системний — організація, структура, якою управляють, розглядається

як цілісна система, що має складові, але потребує впливу як на кожну з них окремо, так і на всю систему;

2) ситуаційний — випливає із системного підходу і пов’язаний з конкрет-ними часовими умовами і особливостями управління;

3) процесний — управління розглядається як процес, що складається із взаємопов’язаних дій — функцій управління (тобто процес управління — це сума функцій планування, організування, координування, контролювання, обліку, аналізу тощо, кожна з яких також є процесом, що складається із взаємопов’язаних дій).

Вчені, фахівці, особливо в останній чверті ХХ ст., велику увагу приділяли пошуку резервів, що забезпечують високий рівень виробництва, його ефек-тивність. Більшість з них одностайно дійшли висновку, що всі резерви знач-ною мірою пов’язані з менеджментом, тобто роботою з персоналом, в широко-му значенні — управлінням людськими ресурсами, тобто людський фактор є головним фактором виробництва [66].

Якщо вважати, що з усіх сфер суспільного розвитку найголовнішими є три — політична, економічна і культурна, то цілком слушним буде виокрем-лювати і три головних види соціального управління:

• соціально-політичний менеджмент (індустріально-державне управлін-ня);

• соціально-економічний менеджмент (управління матеріальним вироб-ництвом);

• соціально-культурний менеджмент (управління духовним виробниц-твом) [66].

Щоб забезпечити постіндустріальний розвиток суспільства, а понад усе його радикальне реформування або відповідні трансформації, модернізації, принципово важливо розвивати однаковою мірою усі сфери, а отже вдоскона-лювати усі види соціального управління. Загальновизнаним є те, що в основі усіх незавершеностей здійснюваних перетворень — недосконала діяльність людини, тобто недостатньо ефективне використання людських ресурсів або “людського капіталу”. Саме тому в науці управління останнім часом доміную-чою є так звана антропосоціальна (“людська”) теорія підходу до управління суспільством, людськими спільнотами, окремими структурами. Така теорія є протилежною технократичним поглядам, оскільки саме людина, особистість розглядається і поціновується як головна виробнича сила суспільства.

Коли ми акцентуємо увагу на людському факторі в управлінні, то беремо до уваги, що зі зростанням масштабів виробництва, ускладненням його ор-ганізації, використанням нових технологій, технологічних процесів суттєво зростають і кількість менеджерів (управлінців), їхнє відсоткове співвідно-

9

шення з усіма працівниками. Загальновідомою і показовою є, зокрема, така статистика: в колишній Росії в 1913 р. нараховувалося всього 190 тис. людей з вищою і середньою освітою, а в 1982 р. їх кількість перевищувала 30 млн осіб, тобто збільшилась у 150 разів. Кількість організаторів, керівників, зок-рема у виробничій сфері, потужно зросла у другій половині ХХ ст. Так, якщо в 1928 р. у колишньому СРСР на одного інженерно-технічного працівника припадало до 26 робітників, то до початку так званої перебудови (наприкінці 90-х років ХХ ст.) їх кількість лише у промисловості скоротилася майже до п’яти [22].

Еволюція менеджменту пов’язана з конкретними умовами і обставинами стосовно реального виробництва, інших сфер діяльності. Так, у 20–�0-х роках ХХ ст. у менеджменті домінували зусилля, спрямовані переважно на задово-лення соціально-гігієнічних потреб працівників, стимулювання і посилення їх матеріальної зацікавленості у праці. Фактично на таких засадах рекомен-дували розбудовувати менеджмент Ф. Тейлор, Г. Форд та інші фахівці у цій галузі діяльності.

На зміну згаданому напряму розвитку менеджменту згодом прийшла полі-тика так званого патерналізму (задоволення соціальних запитів працюючих) та лояльного співробітництва працівників і керівників трудової діяльності. Це, зокрема, теорія і практика “людських відносин”, яку розробляв і пропа-гував Е. Мейо, та ін. Через певний час, особливо після Другої світової війни, в менеджменті помітної політичної ваги набули нові форми організації праці, розширення свободи творчості працівників, їх функціональних обов’язків. Нині, на початку ХХІ ст., головними тенденціями в менеджменті є: базуван-ня на наукових досягненнях в організації праці; використання нових, прогре-сивних методів і технологій управління; посилення психологічної компонен-ти управління тощо.

У пошуках нової парадигми управління, притаманної і потрібної людству у ХХІ ст., багато вчених, і не лише американських, європейських, а й країн ближнього зарубіжжя (Росія, Україна, Білорусь та ін.) вважають, що має від-бутися зміна економічних пріоритетів в управлінні на духовні. Так, московсь-кі вчені зазначають, що соціальні, духовні пріоритети в управлінні мають ста-ти домінуючими. “Економічна людина”, на їхню думку, має поступитися місцем “соціальній”, “духовно-творчій”, для якої авторитет неформальної ор-ганізації і неформального світу не менш важливі, ніж вимоги нормативних приписів, правил, інструкцій, що надходять від адміністрації [17]. Вони вва-жають, що духовно-творчі та моральні засади в управлінні стають визначаль-ними в системі визначення мети [17].

За такої радикальної зміни парадигми управління гостро постає питання менеджерського складу, інтелектуальних систем управління, посилення в уп-равлінні засад самоуправління. Вважається: якщо ХХ століття було добою управлінської революції, то ХХІ століття має стати добою самоуправління. За таких обставин важливим є помітне відставання сьогодні темпів соціального прогресу від темпів науково-технічного розвитку. В сучасних умовах голов-ною засадою виживання світу перед глобальними соціально-економічними, біологічними та іншими проблемами є прискорення темпів саме соціального прогресу. І тут фактично найголовнішим ресурсом виживання людини є ре-сурс управлінський.

10

1.2. Наукові підходи до визначення змісту менеджменту

Менеджмент як управлінський процес досліджують різні науки, кожна з яких виокремлює свій аспект, свою специфіку, свій об’єкт (соціологія управ-ління, економіка, політологія, психологія, педагогіка та ін.). Найбільш ціліс-но менеджмент вивчає соціологія, найпредметніше — соціологія управління. Її об’єктом є управлінські процеси, наявні у суспільстві, окремих його підсис-темах, структурах і організаціях.

Наукові підходи до визначення змісту менеджменту значною мірою базу-ються на історичній ґенезі управлінської думки. Спроби певною мірою органі-зувати як власну, так і групову, колективну працю мали місце з появою окре-мих елементів, форм управління ще за часів первісного ладу (рід, плем’я, община). Елементи такого управління знаходимо в діяльності старшин, вождів племен, родів, общин. Згодом принципи управління набули втілення у різних законодавчих актах (Вавілон, Китай, Давня Індія, Ближній Схід) — закони Хаммурапі, праці А. Августина, Ф. Аквінського, Т. Кампанелли, Н. Макі-авеллі, Т. Гоббса, С. Вітте, П. Столипіна та ін. Проте основні концепції управ-ління, системи було сформульовано в епоху нового часу, ґрунтовніші — в пе-ріод індустріального, капіталістичного розвитку суспільств. Родоначальником наукових засад управління вважається видатний американський інженер, до-слідник і організатор виробництва Ф. Тейлор (1856–1915).

Як специфічна наукова дисципліна, соціологія управління базується на ос-новних принципах такого управління різними системами, сформульованих і обґрунтованих класиками управлінської науки Ф. Тейлором, А. Файолем, М. Вебером, Г. Фордом, Г. Емерсоном, Е. Мейо, Р. Мертоном та ін. У Росії ос-танніми роками менеджмент як явище вивчають Р. Акофф, О. Анісімов, Г. Атаманчук, А. Афонін, А. Гастєв, Ю. Горський, В. Іванов, Б. Карлоф, М. Круглов, А. Маркова, Н. Мойсєєв, К. Платонов, П. Пригожин, Б. Слаті-нов, Е. Смірнов, Ю. Тихонравов, А. Філіпов та ін. Серед українських дослід-ників проблем менеджменту, в першу чергу, варто виділити А. Афоніна, О. Білоуса, Б. Гаєвського, М. Головатого, А. Гошко, Г. Дмитренка, В. Колпа-кова, В. Коростельова, Г. Щокіна та ін.

У сучасній науковій думці передусім не розмежовано поняття “управлін-ня” і “менеджмент”. І хоча окремі фахівці вважають, що термін “менедж-мент” є аналогом терміну “управління”, необхідно визначити основні наукові підходи до обох цих понять. Є певні підстави стверджувати, що термін “уп-равління” є дещо ширшим, ніж термін “менеджмент”.

Управління. У найширшому загальнофілософському плані управління (а часто і менеджмент) визначається як “елементарна функція організованих систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних), яка забезпечує збереження їх певної структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію програми, мети діяльності” [57]. У такому ж широкофілософському розумінні поняття “управління” тлумачить відомий російський вчений-філософ В. Г. Афанасьєв, який стверджує, що “управління є сукупністю певних дій (операцій), які здійснюються людиною, суб’єктом управління щодо об’єкта з метою його перетворення та забезпечення його руху до заданої мети” [2]. Тоб-то управління є властивістю, притаманною не лише окремим структурам, а й суспільству загалом.

11

Управління — це складний і майже універсальний суспільний феномен. У широкому плані він трактується як функція організованих систем (біологіч-них, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їх структури, під-тримку режиму діяльності, реалізації їх програми, досягнення їх мети [31]. На своєрідній, інтегруючій особливості управління як цілісної системи наго-лошував і відомий теоретик менеджменту П. Друкер, вказуючи на те, що уп-равління перетворює неорганізований натовп, групу на організовану, впоряд-ковану систему. Саме з організуючих, впорядковуючих характеристик виводять поняття “управління” М. Альберт, М. Мескон, Ф. Хедоурі, які ствер-джують, що “управління — це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформувати та досягти мети органі-зації”.

Якщо відтінювати соціально-етичні, педагогічні проблеми управління, які останнім часом широко досліджуються, то можна погодитися з окремими вче-ними (К. Грищенко), які визначають управління як вид діяльності, що харак-теризується взаєминами людей в процесі вироблення, прийняття і реалізації управлінських рішень [�7].

Отже, при розгляді феномена поняття “управління” доходимо висновку, що в загальнотеоретичному плані під ним розуміють систематичний вплив суб’єкта управлінської діяльності (однієї людини, групи людей або спеціаль-но створеного органу) на соціальний об’єкт, яким може виступати суспільство в цілому або окрема його сфера (економічна, соціальна), окрема установа, фір-ма тощо, з тим, щоб забезпечити їх цілісність, нормальне функціонування, динамічну рівновагу із зовнішнім середовищем і досягнення поставленої мети [3].

Якщо йдеться про управління як цілісний, об’ємний феномен, то мають на увазі, що суб’єкт управління впливає на об’єкт не спонтанно, хаотично, а на підставі відповідного знання, теорії. Об’єктом управління при цьому є: сус-пільство в цілому; окремі сфери суспільства (економічна, політична, соціаль-на, духовна); різні ланки суспільства, соціуму (організація, установа, заклад тощо).

Певне виокремлення поняття “управління”, його відмежування від термі-на “менеджмент” мають місце тоді, коли фахівці визначають функції, своєрід-ність специфіки управління як такого. Для підтвердження цієї тези розгляне-мо три таких сюжети:

1. Виділяють чотири первинних і основних функції управління:• планування (визначення цілей, мети, завдань організації);• організування (створення певних структур організацій для спільної

діяльності);• мотивація (спонукання членів організації до діяльності, досягнення

певних результатів);• контроль (забезпечення досягнення організацією своїх цілей) [19].2. У практиці управління останніх років в узагальненому плані виділяють

багато моделей управління, з яких найпоширенішими є три — американська, японська і західноєвропейська. Щоб розрізнити ці моделі, виокремити від-мінне між ними, слід брати до уваги не лише особливості економічного госпо-дарювання, а й національно-культурні особливості країн, народів і навіть ці-лих континентів.

12

3. Український фахівець у галузі управління Г. Щокін зазначає, що впро-довж ХХ ст. виділилося шість шкіл управлінської думки: класична школа управління; школа “людських відносин”; емпірична школа управління; шко-ла соціальних систем; “нова” школа (як розвиток кількісної школи); менедж-мент людських ресурсів [52]. Отже, такі управлінські школи подають фено-мен “управління” як складне, багатоаспектне соціально-економічне явище.

менеджмент. Оксфордський словник англійської мови дає такі визначен-ня поняття “менеджмент”: “спосіб (манера) поведінки з людьми, мистецтво управління; специфічні здібності та адміністративні навички; орган управ-ління; адміністративна одиниця”. Г. Щокін тлумачить поняття “менедж-мент” як “управління будь-яким соціальним об’єктом, володіння майстерніс-тю управління, високий професіоналізм” [52]. Якщо визначати менеджмент з позицій різних професійних модифікацій, то з економічної точки зору ме-неджмент — фактор виробництва разом з працею і капіталом; з точки зору ад-міністратора — система влади і організації; з точки зору соціолога — елемент структури суспільства і системи соціальних статусів.

Менеджмент можна уявити, охарактеризувати і пояснити як сукупність відповідних соціальних відносин. Е. Бабосов, наприклад, пропонує диферен-ціювати соціальні відносини за такими типами:

• за суб’єктом (носієм) соціальних відносин: індивідуальні (особистісні), міжособистісні, внутрігрупові, міжгрупові, міжнародні;

• за об’єктом: економічні, політичні, соціокультурні, релігійні, сімейно-побутові;

• за модальністю (характером взаємозв’язків між індивідами, групами): співпраці, взаємодопомоги, суперництва, конфлікту, субординації.

Соціальні відносини при цьому поділяють на офіційні та неофіційні [3]. Виділяють також шість основних типів соціальних відносин: службові, функ-ціональні, технічні, інформаційні, спеціалізовані та ієрархічні.

Менеджмент — це відповідна взаємодія між людьми, між групами, колек-тивами людей. Н. Коломінський вказує, що в усій системі управління людина виступає в трьох аспектах:

• у межах самоорганізації вона організує саму себе;• у межах суборганізації вона є організатором інших систем і підсистем;• у межах метаорганізації вона сама є предметом, який організують інші

люди [2�].Своєрідно і нетрадиційно, але досить точно феномен “менеджмент” подає у

словнику “Современный политологический словарь” (М., 2000) російський політолог В. Даниленко. Менеджмент, за його визначенням, це: 1) управлін-ня, вид діяльності, пов’язаний з керуванням людьми у різноманітних органі-заціях; вміння домагатися поставленої мети, використовуючи працю, інте-лект, мотиви поведінки інших людей; 2) галузь людського знання, що допомагає здійснювати функції менеджменту; 3) певна категорія людей, со-ціальний прошарок тих, хто виконує роботу з управління [17]. Найширшим є визначення автором “менеджменту” в пункті 1. Це вид діяльності, пов’язаний з відповідною людською працею, але переважно з управлінням не просто людьми, а особистостями, які знаходяться у різних організаціях.

Дещо вужче, проте ближче до конкретного, передусім матеріального, ви-робництва характеризують поняття “менеджмент” російські автори спеціаль-

13

ного видання “Социальные технологи: Толковый словарь” (Отв. ред. В. Н. Ива-нов. — Москва; Белгород, 1995). “Менеджмент, — пишуть вони, — це спосіб управління, який забезпечує організацію праці, підвищення її продуктив-ності, орієнтацію підприємства на прибуток і дохідність, чутливість до різних новацій, втілення їх у виробничій діяльності” [�8].

Менеджмент має розглядатися і аналізуватися відповідно до специфіки конкретних об’єктів управління, головними з яких є держава, галузь, підпри-ємство (установа), колектив, особистість. За наявності певних загальних прин-ципів, наукових методів, технологій і механізмів управління цими об’єктами існують і принципові відмінності, особливості впливу на них, керування ними. Відтак, предметом менеджменту як наукової дисципліни є процес впливу на такі об’єкти, на соціум в цілому як об’єкт управління.

У менеджменті вирізняють управління як таке і управління як систему. Управління — це процес, що ґрунтується на наукових засадах. Система уп-равління — механізм, що забезпечує управління як процес. Він має окремі складові, послідовність використання яких становить відповідну управлінсь-ку технологію. Управлінська технологія містить певні операції: інформацій-ні, обчислювальні, організаційні, логічні. Тобто управлінська технологія — це прийоми, порядок, регламент здійснення процесу управління.

Окрема закінчена, логічна, цілеспрямована дія називається управлінсь-кою операцією. Перебіг (здійснення) операцій у часі та просторі є власне про-цесом управління. При цьому порядок виконання операцій може бути послі-довний, паралельний і паралельно-послідовний.

Як і кожна наукова дисципліна, менеджмент має власні категорії, централь-ною з яких є “мета управління”. В найзагальнішому вигляді мета управлін-ня — це ідеальний образ бажаного результату, управлінської взаємодії суб’єкта і об’єкта управління, його оптимального функціонування і розвитку. Саме ви-бір, формування, обґрунтування мети — вихідні пункти процесу управління. При цьому мета управління завжди постає як майбутній стан соціального об’єкта управління, його оптимального функціонування і розвитку.

Ставлення до сутнісного змісту мети управління нині є надто специфічним. Воно все більше базується на твердженні, що цінності життя набагато сут-тєвіші та важливіші, ніж мета виробництва. Зокрема, в американській та японській літературі дедалі активніше дискутується питання щодо надання в управлінні перевагам результатів, а не меті — прибуток, капітал тощо. В ре-зультатах управління все більшого значення набувають соціально-моральні здобутки, напрацювання, пов’язані з результатами, духовним розвитком осо-бистості. Стосовно мети управління дедалі важливішим стає формування “де-рева цілей” за принципом “від загального до окремого”. Особливо інтенсивно цей процес розвивається в соціальному управлінні, де системний характер має вся система такого управління. “Дерево цілей” будується за принципами технологізації, шляхом прогностичного відпрацювання і висунення різно-манітних гіпотез і цілей.

Отже, підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків:1. Оскільки термін “менеджмент” трактується іноді дуже широко, в осно-

ву його визначення має бути покладене англійське to mеnage (керувати), яке походить від латинського mаnus (рука). За такою логікою термін “менедж-мент” означає буквально “керувати людьми”.

1�

2. Менеджмент — це певне вміння досягати відповідної мети за рахунок використання праці, інтелекту, здібностей, мотивів поведінки, діяльності ін-ших людей. Тобто менеджмент — це управління людьми заради людей і для людей, оскільки завдяки управлінню, управлінським діям досягається певна мета, задовольняються потреби людей тощо.

3. Менеджмент — це особлива, специфічна галузь знань і професійної спе-ціалізації людей, які називаються менеджерами і здебільшого належать до певного адміністративного апарату підприємства, установи, організації тощо.

1.2.1.Менеджментякпроцесуправління

Така назва параграфа зумовлена тим, що, як зазначалося вище, за усієї близькості понять “менеджмент” і “управління”, термін “управління” є шир-шим. У найзагальнішому визначенні управління — це свідомий вплив людини на об’єкти, процеси та їх учасників, що здійснюється наданням певної спрямо-ваності діяльності й отриманню бажаних результатів [��]. Конкретизованішим є таке визначення поняття “управління”: це специфічна функція організацій-них систем різної природи (технічних, соціальних, біологічних), що забезпечу-ють збереження їх структури, підтримку певного стану або переведення в ін-ший стан відповідно до об’єктивних закономірностей існування певної системи. Здійснюється управління шляхом впливу однієї підсистеми (керуючої), на іншу (керовану), на процеси, що в ній відбуваються і стосуються її.

Управління — це процес, а менеджмент — зміст цього процесу (спосіб, ма-нера, технологія управління). Сутність менеджменту як процесу управління можна визначати і аналізувати через основні управлінські функції: прогнозу-вання, планування, керування, координування, контроль, прийняття рішень; добір, навчання персоналу, забезпечення професійної кар’єри працівників, їхнього психічного здоров’я; профілактика та подолання стресів в організації, об’єднання людей, формування у працівників відданості організації; створен-ня сприятливого психологічного клімату в організації; мотивація; оцінка, ко-мунікація; вирішення фінансових питань; представництво; ведення перего-ворів, підписання договорів та ін.

Систематизуючи наведені та інші функції, багато фахівців з управління виділяють чотири основних, або первинних функцій управління:

• планування (визначення того, якими мають бути цілі організації і що повинні робити її члени, щоб досягти цих цілей);

• організування (створення певної структури, яка дає можливість людям ефективно працювати для досягнення поставлених цілей);

• мотивація (спонукання членів організації до діяльності для досягнення їх особистих цілей і цілей організації);

• контроль (забезпечення досягнення організацією своїх цілей).При цьому первинні функції управління, на думку деяких авторів,

об’єднуються між собою двома процесами, які притаманні кожній з первин-них функцій: комунікацією (обмін інформацією) і прийняттям рішень (вибір альтернатив при здійсненні управлінських функцій). Керівництво (лідерство) виступає в цьому разі як самостійна діяльність, яка передбачає можливість впливати на окремих працівників і групи працівників таким чином, щоб вони працювали в напрямі досягнення цілей, що дуже важливо для успіху органі-зації [19].

15

Управлінська думка виникла і сформувалася надто давно, проте її ґенеза особливо помітно прогресувала з початком промислових революцій ХІХ ст. Тоді управлінців передусім хвилювало питання підвищення ефективності ви-робництва. Такий підхід до управління набув назви “технічного підходу”. Згодом, у 30-х роках ХХ ст. в управлінні з’явилася, розвинулася і нині є особ-ливо відчутною в теорії і практиці управління так звана “школа людських відносин” (поведінкова школа), базовими засадами якої є людська поведінка, її характер і особливості з огляду на психологію, соціологію, педагогіку тощо. Теоретичні засади такої школи заклали видатні вчені в галузі управління Е. Мейо, А. Маслоу та ін.

Як масове явище в галузі загальної теорії управління менеджмент виник внаслідок здійснення управлінської революції на Заході у 60–80-х роках ХХ ст. Він тісно пов’язаний з ефективністю управлінських впливів у соціаль-ній сфері та їх зворотним впливом на ринкову структуру, економіку, фінанси, персонал управління тощо [17]. Сучасна парадигма соціального управління передбачає: а) використання науково-аналітичних підходів в управлінні, впровадження так званого цільового управління; б) посилення державного управління щодо регулювання громадських справ, розвитку самоуправління громадян, посилення регіонального, муніципального управління і самовряду-вання; в) впровадження дієвої системи відбору, підготовки і використання управлінських кадрів.

Нині, зазначають російські вчені-управлінці, головною умовою виживан-ня світу є прискорення темпів соціального прогресу, залучення колективного розуму, інноваційних ресурсів регулювання соціального простору, досягнен-ня соціальної рівноваги у світі. Отже, необхідне повне використання основно-го ресурсу виживання людства — управлінського [17].

Як складний процес, управління має кілька тісно поєднаних елементів, ос-новними серед яких є:

• розроблення наукових засад управління;• науковий добір працівників;• організація співпраці керівництва і підлеглих, навчання і тренування,

узагальнення і поширення кращого досвіду управлінської діяльності.Завдяки багатьом дослідженням останнім часом вдалося розробити так

званий антропосоціальний (“людський” — за Г. Дмитренком) підхід до управ-ління суспільством [11]. Такий підхід є практично протилежним нещодавно домінуючому “технократичному підходу”, в центрі якого як основна домінан-та у розвитку виробництва, його вдосконаленні перебувала не людина, а інші (передусім технічні, матеріальні) засоби. З огляду на це вирізняють такі ос-новні тенденції розвитку сучасного менеджменту:

• домінуюча роль в менеджменті людського фактора, людських ресурсів;• прагматичний характер менеджменту, його спрямованість на вирішен-

ня конкретних завдань;• універсалізація управління в організаціях різного масштабу і профілю

діяльності;• висунення професіонала-менеджера як ключової постаті ефективного

управління;• формування механізму управління “за цілями і результатами” (цільове

управління) [11].

16

Всеохоплюючим є соціальне управління суспільством, що, у свою чергу, поділяється на управління окремими сферами, галузями, структурами тощо. При цьому визначають такі основні закони управління:

• закон економії часу (досягнення максимального результату за мінімаль-ний проміжок часу);

• закон пріоритетності соціальних цілей;• закон пріоритетності цілей над засобами їх досягнення.Важливо зазначити, що так звана менеджерська революція, яка відбулася

в другій половині ХХ ст. у США, багатьох країнах Європи, в Японії, Кореї, фактично не торкнулася країн, де існували соціалістичний спосіб виробниц-тва, планово-розподільча економіка та командно-адміністративна система господарювання. Водночас у державах, що досягли найвищих показників у розвитку продуктивних сил, створенні конкурентноздатної, ефективної еко-номіки, яскраво проглядається тенденція домінуючої ролі людського факто-ра, людських ресурсів над усіма іншими.

Менеджмент як процес управління має такі основні принципи:• науково-об’єктивної оцінки ситуації, об’єкта управлінського впливу;• тісного поєднання теорії і практики управління;• єдиноначальності в прийнятті рішень і колегіальності у їх обговоренні;• адекватної мотивації до праці та до життя в цілому;• оптимізації управління і підвищення його ефективності;• централізації з одночасною децентралізацією [17].Ідея про особливу роль управління, управлінців і звідси унікальну роль

усього менеджменту у справі управління, передусім виробництвом, належить П. Друкеру. Він сформулював і обґрунтував її у своїй книзі “Концепції корпо-рації” (196�). Приблизно водночас видатний соціолог П. Сорокін доводив, що клас капіталістів дедалі більше і помітніше трансформується у клас мене-джерів, що також засвідчує роль і значення менеджменту в системі управлін-ня загалом.

Відомий вчений у галузі менеджменту Т. Парсонс, аналізуючи особливості організації виробництва в середині ХХ ст., вказував, що контроль за вироб-ництвом все більше переходить від сімей власників корпорацій до суто управ-лінського, технічного персоналу. Цю думку поділяв і Дж. Гелбрейт (“Новое индустриальное общество”) [17]. Нині мало хто з вчених-теоретиків, управ-лінців-практиків заперечуватиме унікальну роль саме людини в управлінні, тобто роль передусім кадрового менеджменту.

1.2.2.Менеджментякнаукаімистецтво

Менеджмент (управління) розглядають переважно як науку, організацій-ну діяльність (практику) і мистецтво. При цьому результат діяльності зумов-лений тісним поєднанням науки і мистецтва. Перше пов’язане з фундамен-тальними, передовими знаннями, друге — з майстерністю спілкування, впливу на інших людей, комунікативними здібностями, особистісними люд-ськими якостями менеджера.

Деякі дослідники питань управління намагаються пояснювати феномен поєднання науки і мистецтва як двоїсте явище. По-перше, оскільки управлін-ня ґрунтується на певних законах суспільного розвитку, то це — наука. Тобто менеджмент є використанням в галузі управління організованого знання [31].

17

По-друге, окрім об’єктивної логіки, знань, на яких базується управління, на його характер і особливості суттєво впливають сутнісні особливості того, хто управляє, і тих, ким управляють. Це вже — мистецтво управління. Як зазна-чав Леонард Вайт у підручнику “Вступ до вивчення державного управління”, мистецтво управління — це керування, координування і контроль, які здійс-нюються над багатьма людьми для досягнення певної мети. Це мистецтво про-низує всі рівні організації, пов’язуючи між собою багато професій, ремесел та спеціальностей [31]. Таким чином, наука і мистецтво тісно поєднані. Як ствер-джував відомий військовий теоретик К. Клаузевіц, мета науки — знання, мета мистецтва — вміння.

Щоб усвідомити менеджмент як наукову сентенцію, треба пам’ятати сут-нісне значення і особливість управління загалом. Управління є особливою, специфічною соціальною функцією, яка виникає з потреб самого суспільства як складової саморегульованої системи і супроводжує всю історію розвитку суспільства, набуваючи відповідного політичного, соціального змісту і певних державних норм у соціально розшарованому суспільстві.

Управління — це не просто функція, дія, а свідомий, цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки (сфери сус-пільного життя, галузі економіки, підприємства, колективи), що забезпечує їх оптимальне функціонування і розвиток на основі використання властивих суспільству об’єктивних закономірностей розвитку. Як уточнюють українсь-кі вчені В. Цвєтков і В. Горбатенко, управління — це соціальна функція влад-но організуючої діяльності, яка забезпечує цілеспрямованість і узгодженість спільної праці та життя людей [61]. Деталізуючи це поняття, вони зазнача-ють: “…управління — це соціальна функція, що виявляється у владно-органі-зуючій діяльності, яка забезпечує узгодженість спільної праці та побуту лю-дей для досягнення суспільнозначущих цілей і завдань” [61].

Відтак, управління є скрізь, де наявні життя, різноманітна діяльність лю-дей, груп, класів, великих соціальних спільнот. Менеджменту як науці теорії управління притаманний власний предмет дослідження, складовими якого є:

• закономірність управління та організації управлінського процесу і особ-ливості взаємин між людьми в процесі управління;

• система і методи впливу на об’єкт управління;• передбачення і прогнозування процесів, що відбуваються.Існує багато складових і окремих аспектів, завдяки яким менеджмент

можна вважати мистецтвом. У найбільш загальному плані, коли йдеться про управління як мистецтво, мають на увазі вміння, здібності та здатність суб’єкта управлінської діяльності творчо підходити до постановки, реалізації конкретних цілей і завдань. У широкому суспільному значенні як мистецтво менеджмент можна визначати і визнавати у тих випадках, коли йдеться про нього як соціальне явище, як мистецтво організаційної діяльності. Менедж-мент, як стверджують деякі фахівці з проблем управління, спрямований на людину, на те, щоб робити людей здатними до спільних дій; менеджмент не-віддільний від культури, заснований на чесності й довірі до людей; менедж-мент формує комунікації між людьми і визначає індивідуальний внесок кож-ного працівника у загальний результат.

Менеджмент як мистецтво помітний тоді, коли мають на увазі численні ін-новації, інноваційні прийоми і технології, які використовуються в управлін-

18

ні. Інновації — це створення, розповсюдження і використання нового засобу (“новації”), що задовольняє потреби людини і суспільства і спричиняє со-ціальні та інші зміни. Існує інноваційний метод соціології управління, яка базується на відповідній діагностиці життя колективу (часто науковій), виз-наченні так званих больових точок, проблемних місць, розробленні шляхів мотивації ефек