ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ І. І. МЕЧНИКОВА

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

Родіонова Таїса Василівна

УДК 343.132 (477)

МІСЦЕ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОМ УКРАЇНИ

12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право»081 – Право

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

_________________ Т. В. Родіонова

Науковий керівник:Музика Анатолій Ананійович,доктор юридичних наук, професор,член-кореспондент Національноїакадемії правових наук України

Одеса – 2018

2

АНОТАЦІЯ

Родіонова Т. В. Місце вчинення злочину за кримінальним правом України. –

Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за

спеціальністю 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право» (081 – Право). – Одеський національний університет імені

І. І. Мечникова, Одеса, 2018.

Дисертація присвячена комплексній розробці такої проблеми кримінального

права, як місце вчинення злочину (законодавчий, доктринальний і

правозастосовний рівень).

Вивчено застосування ознаки «місце вчинення злочину» у Кримінальному

кодексі України 2001 року шляхом наскрізного огляду законодавчого матеріалу,

де містяться вказівки на ті чи інші місця вчинення злочину.

У дослідженні проаналізовано неоднорідні погляди учених на кримінально-

правову проблему місця вчинення злочину, вивчено сприйняття ознаки «місце

вчинення злочину» у науці кримінального права. Здійснено аналітичний огляд

наукових визначень поняття «місце вчинення злочину», на підставі якого

сформовано типологію таких визначень.

Виокремлено два основні критерії поділу визначень поняття «місце вчинення

злочину» залежно від: а) допущених авторами логічних або термінологічних

неточностей; б) змістовних розходжень. Серед логічних неточностей звернено

увагу на такі: 1) вказівку на те, що «місце вчинення злочину – це територія або

місце…»; цю помилку позначено як тавтологію у дефініції, оскільки термін

«місце» визначається через нього ж; 2) вказівку на те, що «місце вчинення

злочину – це територія або простір» чи навпаки, «простір або територія»; це

термінологічна помилка, оскільки «територія» і «простір» є синонімічною парою і

в юридичному контексті означають одне й те саме.

Закладено методологічні засади формування авторського підходу до

визначення поняття «місце вчинення злочину». Розкрито сутність та

сформульовано дефініцію загального поняття «місце вчинення злочину» на

3

підставі просторово-часового підходу: місце вчинення злочину – це: [віддалений

рід] передбачена диспозицією кримінально-правової норми [найближчий рід]

ознака об’єктивної сторони складу злочину, [видова відмінність] яка характеризує

певну територію (у тому числі й рухому територію), де суб’єкт під час

перебування на ній вчинив передбачену кримінальним законом дію або

бездіяльність.

Доведено, що місце вчинення злочину означає місцезнаходження особи в

момент вчинення нею злочину, незалежно від його стадій, а також від часу і місця

настання суспільно небезпечних наслідків.

Визнано методологічно вразливим сприйняття події злочину як юридичного

факту, що відокремлений або від місця, або від часу його вчинення (така наукова

позиція не відповідає об’єктивній реальності). Додаткового обґрунтовано тезу, що

місце вчинення злочину, будучи «прив’язаним» до певної території, і час

вчинення злочину, яким за КК України «визнається час вчинення особою

передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності», –

взаємопов’язані та взаємозалежні, становлять єдиний просторово-часовий

континуум.

Удосконалено теоретичні підходи та критерії розмежування ознак «місце

вчинення злочину», «предмет злочину» та «обстановка вчинення злочину».

Предметом злочину переважно є рухомі матеріальні цінності. Як правило,

розмежувальною ознакою предмета злочину та місця вчинення злочину визнають

нерухомість останнього відносно того простору, що його оточує. Більшою мірою

цей критерій спрацьовує коректно. Водночас необхідно мати на увазі, що іноді

законодавець передбачає злочинні дії у спосіб, за якого нерухомі речі (земельна

ділянка, квартира тощо) розглядаються у якості «мішені», на яку спрямовано

вектор злочинного діяння. За таких обставин, незважаючи на їх статичний

характер, подібні речі мають визнаватись предметом злочину, а не місцем його

вчинення.

Допоміжним методом розмежування цих ознак складу злочину слугує

лінгвістичне тлумачення шляхом постановки відповідних питань: до іменника, що

4

позначає предмет злочину, можна застосувати питання (чого?); місце вчинення

злочину законодавець формулює так, що до нього можна поставити запитання

(де?).

Висунуто тезу, що місце і час вчинення злочину постають компонентами

обстановки. Якщо місце вчинення злочину завжди є складовою обстановки, то

вказівка на останню у тексті статті Особливої частини КК України свідчитиме про

наявність і певного місця вчинення злочину. Якщо ж законодавець передбачає у

статті лише місце вчинення злочину, то це ще не означає автоматичної наявності

обстановки як ознаки об’єктивної сторони складу злочину. Якщо завдяки

застосуванню лінгвістичного прийому тлумачення виявляється можливість

одночасної постановки до певної ознаки складу злочину двох питань – (де?)

[місце] і (коли?) [час], то це свідчить про наявність обстановки вчинення злочину,

оскільки з теоретичної точки зору обстановка охоплює і місце, і час вчинення

злочину.

Досліджено обставини, що формують уявлення про кримінально-правове

значення місця вчинення злочину. Це значення пропонується пізнавати у таких

аспектах, як: 1) просторово-юрисдикційний (більшою мірою процесуальний) –

встановлення території, де було вчинено злочин; 2) кримінально-політичний –

вплив особливостей місця вчинення діяння на його криміналізацію або

декриміналізацію (тобто істотне підвищення чи зменшення суспільної небезпеки

вчиненого залежно від певного місця, що дає підстави для визнання законодавцем

відповідної поведінки злочином або правомірним вчинком); у відповідному

розумінні це стосується також пеналізації і депеналізації; 3) оцінка впливу

особливостей місця вчинення діяння на визнання правомірного характеру

поведінки особи (передусім стосується обставин, що виключають злочинність

діяння); 4) оцінка впливу особливостей місця вчинення діяння на визнання його

злочином (значення особливостей місця вчинення злочину для його кваліфікації:

місце вчинення злочину постає конститутивною ознакою основного складу

злочину або ознакою кваліфікованого складу злочину); 5) функціонально-

експлікативний, або аспект функціонального зв’язку особливостей місця вчинення

5

злочину з іншими ознаками складу злочину, що слугує встановленню змісту цих

ознак (наприклад, причинного зв’язку, вини); 6) диференційний, або аспект

впливу особливостей місця вчинення злочину на розподіл обсягу відповідальності

за вчинений злочин; 7) пенально-індивідуалізаційний, або аспект врахування

особливостей місця вчинення злочину як чинника, що впливає на обрання заходу

кримінально-правового впливу (виду та міри покарання), наприклад, певного

компонента обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання.

Здійснено аналіз наукових позицій у царині сучасного тлумачення

вітчизняними науковцями поняття «місце вчинення злочину» як ознаки окремих

складів злочинів. Підсумовуючи результати здійсненого аналізу, у дисертації

наголошується, що наукові позиції вчених України містять істотні розбіжності в

тлумаченні поняття «місце вчинення злочину» як ознаки окремих складів

злочинів. Передусім зустрічається ігнорування цієї ознаки, коли наявність певного

місця вчинення злочину випливає зі змісту диспозиції відповідної кримінально-

правової норми. Крім цього, науковці іноді ототожнюють місце вчинення злочину

з іншими об’єктивними ознаками складу злочину, частіше за все з предметом

злочину.

Доведено, що деякі автори неуважно підходять до аналізу форм об’єктивної

сторони певних злочинів, які (форми) передбачаються законодавцем у відповідній

частині статті КК України. Не всі такі форми обов’язково пов’язуються з певним

місцем вчинення злочину – нерідко зазначене місце передбачається законодавцем

лише в одній із них. Унаслідок цього коментатори або необґрунтовано

поширюють обов’язковість ознаки «місце вчинення злочину» на всі форми

об’єктивної сторони певного виду злочину, або взагалі уникають будь-якої згадки

про місце вчинення злочину, незважаючи на те, що його присутність випливає зі

змісту кримінально-правової норми.

Розроблено концепцію встановлення місця вчинення окремих видів злочинів

з урахуванням особливостей перебігу відповідних діянь і залежно від моменту їх

закінчення (дистанційних, тривалих, продовжуваних), що передбачає, зокрема,

таке.

6

Систематизовано теоретичні знання про існування чотирьох кримінально-

правових теорій встановлення місця вчинення дистанційного злочину з

матеріальним складом: 1) теорія місця настання суспільно небезпечного наслідку;

2) теорія місця вчинення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності);

3) теорія місця настання проміжного результату дій злочинця; 4) теорія єдності,

або змішана теорія, відповідно до якої місцем вчинення злочину пропонують

вважати як місце вчинення діяння, так і місце настання наслідку.

На підставі здійснених теоретичних узагальнень та змісту частин 2 і 3 ст. 6

КК України визнано, що українській законодавець «сповідує» теорію єдності

(«теорія повсюдності» або «змішана теорія»). Натомість, з огляду на підтриманий

у дослідженні просторово-часовий підхід до визначення поняття місця вчинення

злочину, більш обґрунтованою видається позиція, відповідно до якої місце

вчинення злочину необхідно встановлювати з урахуванням часу його вчинення.

Набув подальшого розвитку науковий підхід до встановлення місця вчинення

тривалого злочину, згідно з яким місцем вчинення такого злочину слід вважати

місце вчинення особою відповідного діяння (дії або бездіяльності), завдяки якому

(діянню) особа набула «злочинного стану». Місцем вчинення тривалих злочинів,

пов’язаних з активною поведінкою у вигляді тривалого порушення кримінально-

правової заборони, визнається та частина території держави, де було розпочато і

закінчено суспільно небезпечне діяння, яке утворило закінчений склад злочину.

Місцем вчинення тривалих злочинів, що вчиняються шляхом ухилення від

виконання певних обов’язків (пасивної поведінки), визнається та частина

території держави, де суб’єкт злочину зобов’язаний був вчинити дії щодо

належного виконання відповідного обов’язку, невиконання якого утворило

закінчений в юридичному розумінні склад злочину.

Удосконалено наукове розуміння місця вчинення продовжуваного злочину.

Таким місцем необхідно визнавати місце вчинення останнього із тотожних діянь,

спрямованих на досягнення загальної мети. Якщо діяльність суб’єкта

продовжуваного злочину з причин, що не залежали від його волі, була перервана

7

до вчинення останнього із тотожних злочинних діянь, місцем вчинення злочину

визнається місце, де таку діяльність було перервано.

Виявлено та проаналізовано новостворені кримінально-правові проблеми,

пов’язані із місцем вчинення злочину, що зумовлені ворожими діями Російської

Федерації (внаслідок агресії, окупації, анексії).

Сформульовано рекомендації щодо вдосконалення кримінального

законодавства.

Ключові слова: місце вчинення злочину, час вчинення злочину, обстановка

вчинення злочину, предмет злочину, просторово-часовий підхід, дистанційний

злочин, тривалий злочин, продовжуваний злочин.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Родіонова Т. В. Місце, обстановка та спосіб вчинення злочинів з

використанням насильства в сім’ї. Правова держава. 2014. № 18. С. 115–118.

2. Родіонова Т. В. Дискусійні питання визначення поняття «місце вчинення

злочину». Наука і правоохорона. 2015. № 3 (29). С. 156–162.

3. Родіонова Т. В. Розмежування понять «місце вчинення злочину»,

«предмет злочину» та «обстановка вчинення злочину». Наука і правоохорона.

2015. № 4 (30). С. 166–172.

4. Музика А. А., Родіонова Т. В. Значення місця вчинення злочину для

встановлення причинного зв’язку між діянням і його наслідками. Вісник Асоціації

кримінального права України. 2016. № 1 (6). С. 141–154. URL:

http://nauka.nlu.edu.ua/?page_id=1809

5. Родіонова Т. В. Місце вчинення дистанційного злочину з матеріальним

складом: просторово-юрисдикційний аспект. Наука і правоохорона. 2016.

№ 1 (31). С. 205–211.

6. Родіонова Т. В. Місце вчинення тривалих злочинів. Наука і правоохорона.

2017. № 3. С. 156–162.

7. Rodionova T. V. The delineation of the topic «scene of the crime» and related

objective evidence (with the help of methods of linguistic interpretation). Eurasian

8

Academic Research Journal. 2016. № 2 (02). P. 62–67.

8. Родіонова Т. В. Про актуальність теми кримінально-правового

дослідження «місце вчинення злочину». Суспільство, правопорядок, злочинність:

теоретичні та прикладні проблеми сучасної науки: матер. Всеукр. наук.-практ.

семінару (Миколаїв, 22 травн. 2015 р.); упоряд. д.ю.н., доц. Є.О. Письменський.

Миколаїв: Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка, 2015. С. 104–107.

9. Родионова Т. В. Значение места совершения преступления. Кримінально-

правові та кримінологічні заходи протидії злочинності: матер. Всеукр. наук.-

практ. конф. (Одеса, 13 листоп. 2015 р.). Одеса: ОДУВС, 2015. С. 155–157.

10. Родіонова Т. В. Кримінологічне значення місця вчинення злочину.

Матеріали 70-ї наук. конф. професорсько-викладацького складу економіко-

правового факультету ОНУ імені І.І. Мечникова (Одеса, 25–27 листоп. 2015 р.) /

МОН України; Одес. нац. ун-т ім. І.І. Мечникова; відп. ред. О. О. Нігреєва. Одеса:

Астропринт, 2015. С. 174–177.

11. Родіонова Т. В. Розмежування складів злочинів за місцем скоєння

злочину. Právna veda a prax: výzvy moderných európskych integračných procesov:

zborník príspevkov z medzinárodnej vedeckej konferencie (Bratislava, 27–28 novembra

2015). Paneurópska vysoká škola, Bratislava, 2015. S. 179–181.

12. Родіонова Т. В. Місце вчинення злочину: самостійна чи підпорядкована

ознака об’єктивної сторони складу злочину? Політика в сфері боротьби зі

злочинністю: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (Івано-Франківськ, 18–19 груд.

2015 р.) / Юридичний інститут Прикарпатського нац. ун-ту імені Василя

Стефаника. Івано-Франківськ, 2016. С. 133–135.

13. Родіонова Т. В. Напрями дослідження проблеми місця вчинення

злочину. Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та

шляхи їх вирішення: матер. наук.-практ. конф. (Київ, 25 берез. 2016 р.) / ред. кол.

В. В. Чернєй, О. М. Джужа, В. В. Василевич та ін. Київ: Нац. акад. внутр. справ,

2016. C. 115–117.

14. Родіонова Т. В. Понимание места совершения преступления в

современной уголовно-правовой доктрине. Борьба с преступностью: теория и

9

практика: тезисы докладов ІV Междунар. науч.-практ. конф. (Могилев, 25 марта

2016 г.) /

М-во внутр. дел Респ. Беларусь, учреждение образования «Могилевский институт

Министерства внутренних дел Республики Беларусь»; ред-кол.: Ю. П. Шкаплеров

(отв. ред.) [и др.]. Могилев: Могилев. институт МВД, 2016. С. 223–225.

15. Родионова Т. В. Содержание понятия «место совершения

преступления». Євроінтеграція в умовах світової глобалізації: збірник наукових

статей за матеріалами Міжнар. наук.-практ. конф. (Одеса, 27–29 квіт. 2016 р.) /

ред. кол.: І. А. Дришлюк, К. Ю. Кармазіна, Л. О. Корчевна [та ін.]; уклад. К. Ю.

Кармазіна. Одеса: Астропринт, 2016. С. 148–151.

16. Родіонова Т. В. Місце вчинення злочину у теорії кримінального права.

Матеріали 71-ї наукової конференції професорсько-викладацького складу

економіко-правового факультету Одеського національного університету імені

І.І. Мечникова. (Одеса, 23–25 листоп. 2016 р.) / відп. ред. О. О. Нігреєва; ред. кол.:

П. П. Білик, Н. Л. Кусик, А. В. Левенець [та ін.]. Одеса: Астропринт, 2016. С. 153–

156.

17. Родіонова Т. В. Сутність і визначення поняття «місце вчинення

злочину». Матеріали 72-ї наукової конференції професорсько-викладацького

складу економіко-правового факультету Одеського національного університету

імені І.І. Мечникова. (Одеса, 29 листоп. – 1 груд. 2017 р.) / відп. ред. А. В. Смітюх;

ред. кол.: Н. Л. Кусік, В. С. Ниценко, А. В. Левенець [та ін.]. Одеса: Феникс, 2017.

С. 65–68.

ANNOTATION

Rodionova T. V. Crime Scene by Criminal Law of Ukraine. – The qualification

scientific work published as manuscript.

Thesis for a Candidate Degree in Law, Speciality 12.00.08 «Criminal Law and

Criminology; Criminal Executive Law» (081 – Law). – I.I. Mechnikov Odessa National

University, Odesa, 2018.

Thesis is devoted to the complex development of such an issue of criminal law, as

10

a crime scene (legislative, doctrinal and law enforcement level).

The use of the "crime scene" in the Criminal Code of Ukraine 2001 was studied

by use a cross-cutting review of the legislative material, containing references to the

places where the crime was committed.

The study analyzes the heterogeneous views of scientists on the criminal-law

problem of the crime scene, the perception of the sign "crime scene" in the science of

criminal law. An analytical review of the scientific definitions of the concept of "crime

scene" was carried out, on the basis of which a final generalization of the scientific

definitions of this concept was proposed, a typology of definitions was formed, and the

main problems were highlighted.

Two main criteria for the division of definitions of "crime scene" are

distinguished, depending on: a) logical or terminological inaccuracies committed by the

authors; b) content differences. Among the logical inaccuracies, attention was drawn to

the following: 1) the mention that "crime scene” is a territory or a place ..."; this error is

marked as a tautology in the definition, because the term "place" is defined through it; 2)

the mention that "the crime scene is a territory or a space" or vice versa, "space or

territory"; this is a terminological error, since "territory" and "space" are synonymous

and in the legal context mean the same thing.

The methodological principles of forming an author's approach to the definition of

the "crime scene" are formed. The essence is revealed and the definition of the general

concept of "place of commission of crime" is formulated on the basis of the spatial-

temporal approach: the crime scene is this: [distant kind] provided by the disposition of

the criminal law [the closest kind], the sign of the objective part of the crime, [the

distinction difference] which characterizes a certain territory (including a moving area),

where the subject during the stay on it committed a criminal act or inaction.

It is proved that a crime scene means the location of the person at the time of

committing the crime, regardless its stages, as well as the time and place of the

emergence of socially dangerous consequences.

The perception of a crime as a legal fact that is separated from either place or from

the time of its commission is recognized as the methodologically vulnerable one (such a

11

scientific position does not correspond to objective reality). The view that the crime

scene, being "tied" to a certain territory, and the time of commission of a crime, which,

according to the Criminal Code of Ukraine, "recognizes the time when a person

committed a crime under the law on criminal liability for action or inaction" – are

interrelated and interdependent, constitute a single spatial-temporal continuum is

grounded additionally.

Theoretical approaches and criteria for delimiting the features of "crime scene",

"the subject of a crime" and "the situation of a crime" have been improved.

The subject of crime is mainly movable material values. As a rule, the distinctive

feature of the subject of the crime and the crime scene is recognized by the latter as

regards the space surrounding it. At most this criterion works correctly. At the same

time, it should be mentioned in mind that sometimes the legislator foresees criminal acts

in a way in which immovable things (land, apartment, etc.) are considered as "targets", at

which is directed the vector of a criminal act. In such circumstances, regardless of their

static nature, such things must be recognized as the subject of a crime, and not the place

where it was committed.

An auxiliary method for distinguishing these features from the crime is the

linguistic interpretation by raising questions: to the noun, which denotes the subject of a

crime, one can apply the questions (what?); the place of committing a crime legislator

formulates so that you can ask a question (where?).

The thesis is made that the place and time of committing a crime are the

components of the situation. If the place of committing a crime is always an integral part

of the situation, the indication of the latter in the text of the article of the Special Part of

the Criminal Code of Ukraine will indicate the presence and certain place of the crime. If

the legislator foresees in the article only the place where the crime was committed, this

does not mean the automatic availability of the situation as a sign of the objective part of

the crime. If, due to the use of linguistic interpretation, it is possible to simultaneously

formulate a certain feature of the crime of two issues – (where?) [Place] and (when?)

[Time], it indicates the presence of the circumstances of the crime, since the theoretical

point of view covers the situation, place and time of committing a crime.

12

The circumstances forming the idea of the criminal significance of the crime are

investigated. This value is suggested to be recognized in such aspects as: 1) spatial-

jurisdictional (more or less procedural) – the establishment of the territory where the

crime was committed; 2) criminal-political – the influence of the features of the place of

committing an act on its criminalization or decriminalization (ie, a substantial increase or

decrease of the social danger of the offender depending on a certain place, which gives

grounds for the legislator to recognize the behavior in question as a crime or lawful act);

in the proper sense it also applies to penalisation and depenalization; 3) assessment of

the impact of the peculiarities of the place of commission of the act on the recognition of

the lawful nature of the behavior of the person (primarily applies to circumstances that

exclude the crime of the act); 4) assessment of the impact of the peculiarities of the

crime scene on the recognition of his crime (the significance of the location of the crime

for its qualification: crime scene is a constitutive feature of the core of the crime or a

sign of a qualified composition of the crime); 5) functional-exploratory, or an aspect of

the functional connection of the features of the crime scene with other features of the

crime, which serves to establish the content of these features (for example, causation,

guilt); 6) differential, or an aspect of the influence of the features of the crime scene on

the distribution of the amount of responsibility for the crime committed; 7) brutal-

individualization, or an aspect of taking into account the specifics of the crime scene as a

factor affecting the election of a measure of criminal-legal influence (type and

punishment), for example, a certain component of circumstances that mitigate or

aggravate the punishment.

The analysis of scientific positions in the field of modern interpretation by

domestic scientists of the concept of "crime scene" as a sign of separate components of

crimes is carried out. Summarizing the results of the analysis, the thesis states that the

scientific positions of Ukrainian scientists contain significant differences in the

interpretation of the notion of "crime scene" as a sign of separate components of crimes.

First of all, ignoring this feature occurs when the presence of a certain place of the crime

follows from the content of the disposition of the relevant criminal law. In addition,

13

scholars sometimes identify the crime scene with other objective evidence of the crime,

most often with the subject of the crime.

It is proved that several authors are inconsistently approaching the analysis of the

forms of the objective part of certain crimes, which (forms) are foreseen by the legislator

in the relevant part of the article of the Criminal Code of Ukraine. Not all of these forms

necessarily relate to a specific place of the commission of a crime – often this place is

foreseen by the legislator only in one of them. As a result, the commentators either

unreasonably extend the mandatory character of the "crime scene" to all forms of the

objective part of a particular crime, or generally avoid any mention of the place where

the crime was committed, despite the fact that its presence follows from the content of

the criminal-legal norm.

The concept of the establishment of the place of committing certain types of

crimes with the characteristics of the course of the relevant acts and depending on the

moment of their completion (remote, lasting, continued), is worked out, which includes,

in particular, the following.

The theoretical knowledge about the existence of four criminal theories of the

establishment of a remote crime with a material composition is systematized: 1) theory

of the place of socially dangerous consequences; 2) theory of the place of committing a

socially dangerous act (action or inaction); 3) theory of the place of an intermediate

result of the offender; 4) theory of unity, or a mixed theory, according to which the crime

scene is suggested to be considered both the place of commission of the act, and the

place of the consequences.

On the basis of the realized theoretical generalizations and the contents of parts 2

and 3 of Art. 6 of the Criminal Code of Ukraine it was recognized that the Ukrainian

legislator "professes" the theory of unity ("the theory of ubiquity" or "mixed theory").

Instead, in view of the spatial-temporal approach to the definition of the concept of the

crime scene supported in the study, the position according to which the crime scene

should be established taking into account the time of crime commission seems to be

more substantiated.

The scientific approach to establishing the place of committing a long-term crime

14

according to which the place of committing such an offense should be considered as the

place of committing by a person of the corresponding act (action or inactivity), through

which (the act) the person got a "criminal status". The place of committing long-term

crimes related to active behavior in the form of a long violation of the criminal

prohibition shall be recognized as part of the territory of the state where the socially

dangerous act that commenced and completed the crime. The place of committing long-

term offenses committed by avoiding certain duties (passive behavior) is recognized the

part of the territory of the state where the subject of the offense was obliged to act on the

proper performance of the corresponding duty, the failure of which has created

completed legal understanding of a crime.

The scientific understanding of the place of committing an ongoing crime has

been improved. This place must be recognized as the place where the latter acts from

identical acts aimed at the achievement of a common goal. If the activity of the subject

of an ongoing crime for reasons beyond his control was interrupted till the commitment

of the latter ones from identical criminal acts, the place where the crime was committed

is the place where such activity was interrupted.

The newly created criminal-law problems, related to the place of the crime,

caused by hostile actions of the Russian Federation (as a result of aggression,

occupation, annexation), have been found out and analyzed.

Several recommendations on the improvement of criminal legislation are

formulated.

Key words: scene of the crime, time of the crime, situation of the crime, subject of

the crime, the space-time approach, the remote crime, the continuing crime, offence of

several transactions.

AUTHOR’S REFERENCE LIST

1. Rodionova, T.V., 2014, “Location, Situation and Way of Committing Crimes

with the Use of Domestic Violence”, Constitutional State 18, 115–118.

2. Rodionova, T.V., 2015, “Controversial Questions for the Definition of the

Concept of "Crime Scene", Nauka I Pravoohorona 3 (29), 156–162.

15

3. Rodionova, T.V., 2015, “The Distinction of the Сoncepts of "Crime Scene",

"the Subject of a Crime" and "the Situation of the Commission of a Crime", Nauka I

Pravoohorona 4 (30), 166–172.

4. Musika A.A., Rodionova T.V., 2016, “Value of the Crime Scene for the

Establishment of a Causal Connection between the Act and its Consequences”, Bulletin

of the Association of Criminal Law of Ukraine 1 (6), 141–154. URL: http:

http://nauka.nlu.edu.ua/?page_id=1809

5. Rodionova, T., 2016, “Place of Committing a Remote Offense Corpus Delicti:

Spatial-Jurisdictional Aspect”, Nauka I Pravoohorona 1 (31), 205–211.

6. Rodionova, T., 2017, “Place of Committing Long-Term Crimes”, Nauka I

Pravoohorona 3, 156–162.

7. Rodionova T. V., 2016, “The Delineation of the Topic «Scene of the Crime»

and Related Objective Evidence (with the help of methods of linguistic interpretation),

Eurasian Academic Research Journal 2 (02), 62–67.

8. Rodionova, T.V., 2015, “About the Urgency of the Topic of Criminal Legal

Research of the "Crime Scene", Society, Law and Order, Crime: theoretical and applied

problems of modern science: theses of Ukr. scient-pract. seminar (Mykolayiv, May 22,

2015); edit. Pysmensky E.O., D. Sc., associate professor, Mykolayiv: Lugansk State

University named after E.O. Didorenko, 104–107.

9. Rodionova T.V., 2015, “The Significance of Crime Scene”, Criminal and

Criminological Measures to Counteract Crime: materials of Ukr. scient-pract. conf.

(Odesa, November 13, 2015), Odesa: ODUVS, 155–157.

10. Rodionova, T.V., 2015, “Criminological Significance of the Crime Scene”:

materials of the 70-th scient. conf. of the Faculty of Economics and Law of the ONU

named after I.I. Mechnikov (Odesa, November 25–27, 2015); edit. O.O. Nigreyeva,

Odesa: Astroprynt, 174–177.

11. Rodionova, T.V., 2015, “Delimitation of Offenses at the Crime Scene”, 2015,

Právna veda a prax: výzvy moderných európskych integračných procesov: zborník

príspevkov z medzinárodnej vedeckej konferencie (Bratislava, 27–28 novembra 2015).

Paneurópska vysoká škola, Bratislava, S. 179–181.

16

12. Rodionova, T.V., 2015, “Crime Scene: an Independent or Subordinate Sign of

the Objective Side of the Crime?”, Policies in the Fight against Crime: mater. Of

International scient.-pract. conf. (Ivano-Frankivsk, December 18-19, 2015), 133–135.

13. Rodionova, T.V., 2016, “Directions of an Investigation of the Crime Scene”,

Criminological Theory and Practice: Experience, Problems of Presence and Ways of

their Solution: mater. of scient.-pract. conf. (Kyiv, March 25, 2016) / ed. count V.V.

Cherniey, O.M. Dzhuzha, V.V. Vasilevich and others, Kyiv: National Academy of

Internal Affairs, 115–117.

14. Rodionova, T.V., 2016, “Understanding of the Crime Scene in Modern

Criminal-Law Doctrine”, Fighting Crime: Theory and Practice: Theses of Reports of IV

International. scient.-pract. conf. (Mohyliv, March 25, 2016) / MIA Belarus, educational

institution "Mohyliv Institute of the Ministry of Internal Affairs of the Republic of

Belarus"; edit. Y.P. Shpaklerov [and others], 223–225.

15. Rodionova, T.V., 2016, “Content of the Concept of "Crime Scene",

Eurointegration in the Conditions of World Globalization: a collection of abstracts on

materials of the International scient.-pract. conf. (Odesa, April 27–29, 2016) / ed.: I.A.

Drishlyuk, K.Y. Karmazina, L.O. Korchevna [and others.]; structure. K.Y. Karmazin,

Odesa: Astroprint, 148–151.

16. Rodionova, T.V., 2016, “Place of Crime in the Theory of Criminal Law;

materials of the 71st Scientific Conference of the Faculty of Economics and Law of the

Odessa National University named after I.I. Mechnikov (Odessa, November 23-25) /

edit. O.N. Nigreieva; ed. col .: P.P. Bilyk, N.L. Kusik, A.V. Levenets [and others],

Odesa: Astroprint, 2016, 153–156.

17. Rodionova, T.V., 2017, “The Essence and Definition of the Concept of

"Crime Scene"”. Materials of the 72nd Scientific Conference of the Faculty of

Economics and Law of the Odesa National University named after I.I. Mechnikov

(Odessa, November 29–December 1, 2017) / edit. A.V. Smithukh; ed. col .: N.L. Kusik,

V.S. Nitsenko, A.V. Levenets [and others], Odesa: Phoenix, 2017, 65–68.

17

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….….18

Розділ 1. Місце вчинення злочину як науково-прикладна проблема

кримінального права

1.1. Сутність і визначення загального поняття

«місце вчинення злочину»: просторово-часовий підхід ……………..30

1.2. Розмежування понять «місце вчинення злочину», «обстановка

вчинення злочину» та «предмет злочину» ………………………….....71

1.3. Кримінально-правове значення місця вчинення злочину:

загальнотеоретичні положення………………….………....………..….85

Висновки до розділу 1 ……………………………………………………….106

Розділ 2. Концепція встановлення місця вчинення окремих видів злочинів

2.1. Доктринальне тлумачення поняття «місце вчинення злочину»

як ознаки окремих складів злочинів: аналітичний огляд

наукових позицій ……………………………………………………….109

2.2. Місце вчинення дистанційних злочинів ………………………………147

2.3. Місце вчинення тривалих злочинів …………………………………....157

2.4. Місце вчинення продовжуваних злочинів …………………………….172

2.5. Новостворені кримінально-правові проблеми, пов’язані з місцем

вчинення злочину: українські реалії та перспективи усунення …….186

Висновки до розділу 2 …………………………………………………….…201

Висновки .…………………………………………………………….……….…. 204

Список використаних джерел ………………………………………................ 211

Додатки ...…………………………………………………………….….............. 237

18

ВСТУП

Актуальність теми. Вчення про склад злочину завжди привертало увагу

спеціалістів у галузі кримінального права. Не втрачений інтерес до цього вчення і

в наш час. Науковці постійно поглиблюють успадковані знання про склад

злочину – виявляють нові спірні положення, наводять додаткові аргументи щодо

складових зазначеного інституту, виробляють пропозиції стосовно вдосконалення

відповідного законодавства і практики його застосування. Натомість у науці

(юридична доктрина – не виняток) ще трапляються ситуації, коли якась проблема

залишається малодослідженою чи взагалі постає «білою плямою». Це стосується,

зокрема, загального поняття місця вчинення злочину як ознаки об’єктивної

сторони суспільно небезпечного діяння.

В Україні зазначена проблема не була предметом пізнання на дисертаційному

рівні, наразі не видано жодної монографії з цього питання. Не дивно, що в

підручниках із Загальної частини кримінального права матеріал щодо суті та

кримінально-правового значення місця вчинення злочину традиційно ледве сягає

однієї сторінки. І це за умови, що без чіткого уявлення про реальні координати

будь-якого злочину, які характеризують діяння у просторі, неможливо вирішити

питання про кримінальну відповідальність особи. Не випадково у 12,1 % статей

КК України місце вчинення злочину передбачене як обов’язкова ознака

відповідних складів злочинів. КПК України відносить місце вчинення злочину до

обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (п. 1 ч. 1

ст. 91).

Проблеми місця вчинення злочину досліджувались, зокрема, у працях

Л. П. Брич, Є. В. Лащука, А. А. Музики, І. І. Присяжнюка. Особливості місця

скоєння злочинів міжнародного характеру були предметом кандидатської

дисертації К. В. Юртаєвої (Харків, 2010). Заслуговує на увагу кандидатська

дисертація російського спеціаліста К. Л. Акоєва «Место совершения преступления

и его уголовно-правовое значение» (Москва, 1989). Пізніше на її основі було

видано монографію з аналогічною назвою (Ставрополь, 2000). Слід зауважити, що

19

це єдина монографічна праця на пострадянському просторі, присвячена вивченню

кримінально-правового значення місця вчинення злочину.

Крім доробку згаданих вище спеціалістів, дисертація ґрунтується і на працях

таких вітчизняних та зарубіжних науковців, як: П. П. Андрушко, М. І. Бажанов,

Ю. В. Баулін, П. С. Берзін, М. І. Блум, О. І. Бойцов, В. І. Борисов, В. К. Грищук,

О. О. Дудоров, З. А. Загиней, І. О. Зінченко, М. В. Карчевський, В. М. Кудрявцев,

Н. Ф. Кузнєцова, В. Б. Малінін, В. П. Малков, В. А. Мисливий, В. О. Навроцький,

А. М. Ораздурдиєв, М. І. Панов, В. М. Попович, О. Ф. Парфьонов,

Є. Л. Стрельцов, В. Я. Тацій, О. М. Тарбагаєв, В. О. Туляков, В. І. Тютюгін,

П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк та інші вчені.

Праці зазначених авторів мають важливе наукове і практичне значення.

Водночас низка питань, пов’язаних із місцем вчинення злочину, залишаються не

вирішеними. До актуальних проблем кримінально-правової характеристики місця

вчинення злочину, які можна визнати недослідженими або такими, що частково

вивчені, але не набули свого остаточного розв’язання, належать, зокрема:

системне розуміння феномена місця вчинення злочину (законодавчий,

доктринальний і правозастосовний рівень); просторово-часовий підхід як

продуктивна основа у вирішенні питання про визначення загального поняття

місця вчинення злочину; спільність і відмінність, що притаманні поняттям «місце

вчинення злочину», «обстановка вчинення злочину» та «предмет злочину»;

напрями, в яких простежуються юридичні характеристики місця вчинення

злочину (кримінально-правовий, кримінально-процесуальний, криміналістичний,

кримінологічний); універсальне значення місця вчинення злочину для будь-якого

кримінального провадження; сучасний стан доктринального тлумачення

законодавчих положень про місце вчинення злочину; момент закінчення окремих

видів злочинів (дистанційних, тривалих1 і продовжуваних), що не завжди

1 Примітка. Зазначений термін у варіанті мовлення нашого східного сусіда як«длящееся преступление» не належить до «винаходу» російської юриспруденції. Тому він неможе слугувати для перекладу українською у вигляді калькування як «триваючий злочин»(власне цей термін вживається у вітчизняній юридичній літературі). Натомість для

20

збігається із часом вчинення злочину; нагальні кримінально-правові проблеми

(в аспекті теми дослідження), зумовлені ворожими діями Російської Федерації

проти України.

Таким чином, необхідність дослідження теоретичних положень щодо

сутності та ознак загального поняття місця вчинення злочину є важливим

науковим завданням сучасного кримінального права, яке має безпосередній

зв’язок із правозастосовною практикою.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження

проведено упродовж 2013–2017 років в Одеському національному університеті

імені І. І. Мечникова згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри

кримінального права, кримінального процесу та криміналістики за темою

«Законодавство кримінально-правового напряму в період глобалізації»

(державний реєстраційний номер 0113U002883).

Тема дисертації відповідає: пріоритетним напрямам розвитку правової науки,

передбачених Стратегією розвитку Національної академії правових наук України

на 2016–2020 роки (затверджена 3 березня 2016 р. на загальних зборах академії);

Плану законодавчого забезпечення реформ в Україні, схваленого постановою

Верховної Ради України від 4 червня 2015 р. № 509-VIII.

Тему дисертації затверджено Вченою радою Одеського національного

університету імені І. І. Мечникова (протокол № 5 від 27 січня 2015 р.).

правильного перекладу будь-якої категорії до уваги необхідно брати передусім нетермінологічну оболонку поняття, а його змістовне наповнення.

За словниками української мови, слово «триваючий» – «дієпр. акт. теп. ч. до тривати»;відповідно «тривати» означає, зокрема, «відбуватися протягом певного відрізку часу».У свою чергу, тривалий – «який довго тривав або триває, продовжується й т. ін.;довгочасний»; довгочасний – «те саме, що довготривалий; здатний довго існувати,розрахований на довгий період»; довготривалий – «який довго триває, існує і т. ін.;довгочасний». Водночас існують рекомендації спеціалістів не використовувати терміни«триваючий злочин», «тривалий злочин», а послуговуватися зворотом «злочин, що триває».Наведена думка видається непереконливою. Враховуючи таку невизначеність, у дисертаціївикористано термін «тривалий», що видається більш наближеним до літературної норми іводночас оптимальним для розкриття змісту відповідного поняття. Слід наголосити, щовипадки використання терміна «тривалий злочин» траплялися і в нормативно-правовихактах.

21

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексна і

системна розробка такої проблеми кримінального права, як місце вчинення

злочину (законодавчий, доктринальний і правозастосовний рівень). Для

досягнення зазначеної мети визначені такі завдання:

проаналізувати неоднорідні погляди учених на кримінально-правову

проблему місця вчинення злочину;

розкрити сутність та сформулювати дефініцію загального поняття «місце

вчинення злочину» на підставі просторово-часового підходу;

виявити критерії відмежування місця вчинення злочину від обстановки

вчинення злочину та від предмета посягання;

дослідити обставини, що формують уявлення про кримінально-правове

значення місця вчинення злочину;

здійснити аналіз наукових позицій у царині сучасного тлумачення

вітчизняними науковцями поняття «місце вчинення злочину» як ознаки окремих

складів злочинів;

вивчити проблеми встановлення місця вчинення дистанційних, тривалих та

продовжуваних злочинів;

виявити та проаналізувати створені ворожими діями Російської Федерації

(агресія, окупація, анексія) нові кримінально-правові проблеми, пов’язані із

місцем вчинення злочину;

сформулювати рекомендації щодо вдосконалення кримінального

законодавства.

Об’єктом дослідження є кримінально-правові відносини, що виникають у

зв’язку із вчиненням злочину.

Предмет дослідження – місце вчинення злочину за кримінальним правом

України.

Методи дослідження. Під час дослідження використані загальнонаукові та

спеціальні методи пізнання правових явищ. Діалектичний метод

використовувався у всіх підрозділах дослідження; застосування історичного

22

методу сприяло вивченню процесу становлення поглядів про місце вчинення

злочину у часовій ретроспективі (підрозділи 1.1, 2.2–2.4); методи дедукції та

індукції, аналізу і синтезу допомогли визначити структурно-логічну схему

дослідження; системний метод дозволив охарактеризувати місце вчинення

злочину як важливу частину єдиної структури складу злочину у взаємодії з його

іншими ознаками та елементами; порівняльно-правовий метод використовувався

для вивчення зарубіжного теоретичного та практичного досвіду правового

регулювання питань, пов’язаних із місцем вчинення злочину, а також під час

порівняння положень кримінального та кримінального процесуального

законодавства (підрозділи 1.1, 1.3, 2.2–2.4); догматичний метод застосовувався під

час встановлення змісту кримінально-правових понять, які характеризують місце

вчинення злочину, а також для з’ясування закономірностей дії права за

допомогою правил юридичної логіки (використовувався у всіх підрозділах

дисертації); застосування методу лінгвістичного тлумачення сприяло

розмежуванню ознаки «місце вчинення злочину» та суміжних об’єктивних ознак

(підрозділ 1.2); соціологічний метод (аналіз документів, статистичних даних)

слугував дослідженню проблем правозастосовної практики з питань встановлення

місця вчинення злочину (розділ 2); статистичний метод застосовувався для аналізу

емпіричної інформації (підрозділи 1.1, 2.1).

Теоретичну основу дисертації склали наукові праці із загальної теорії

держави і права, кримінального права, кримінології, кримінально-виконавчого

права, кримінального процесуального права, а також філософсько-методологічна

література, енциклопедичні та довідкові видання.

Нормативну основу дослідження становлять Конституція України, КК

України, закони України, кримінальні кодекси деяких зарубіжних країн, КПК

України, постанови Кабінету Міністрів України, інші нормативно-правові акти

України.

Емпіричну базу дослідження становлять: матеріали опублікованої судової

практики, а також електронного реєстру судових рішень; статистичні дані

Державної судової адміністрації України; результати вивчення 300 вироків у

23

кримінальних провадженнях про злочини, обов’язковою ознакою складу яких є

місце вчинення злочину (розглянутих судами Дніпропетровської, Запорізької,

Київської, Одеської областей та м. Києва за період 2012–2017 рр.). Категорія

злочинів – у сфері господарської діяльності, проти довкілля, «наркотичні»

злочини.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є

першим у вітчизняній науці кримінального права комплексним і системним

монографічним дослідженням концептуальних проблем місця вчинення злочину

(загальнотеоретичний рівень пізнання).

У праці сформульовано й обґрунтовано або додатково аргументовано низку

висновків, теоретичних положень і пропозицій, що містять ознаки наукової

новизни. Зокрема,

уперше:

1) на ґрунті просторово-часового підходу сформульовано послідовне, логічно

завершене визначення загального поняття «місце вчинення злочину» у

кримінально-правовому розумінні, а саме: місце вчинення злочину –

це передбачена диспозицією кримінально-правової норми ознака об’єктивної

сторони складу злочину, яка характеризує певну територію (у тому числі й рухому

територію), де суб’єкт під час перебування на ній вчинив передбачену

кримінальним законом дію або бездіяльність;

2) з урахуванням результатів наукового аналізу визначень поняття «місце

вчинення злочину» запроваджена типологія пропонованих різними авторами

таких дефініцій; обґрунтовано висновок про те, що наявні в літературі визначення

поняття «місце вчинення злочину», які розпочинаються словами «це певна

територія або інше місце», зазнали впливу логічної помилки (має назву «коло у

доказі», «коло у визначенні», лат. circulus in demonstrando, circulus in definiendo).

Крім цього, вказівка в інших дефініціях на те, що «місце вчинення злочину – це

територія або простір» чи навпаки, «простір або територія», є термінологічною

помилкою, оскільки «територія» і «простір» – синонімічна пара і в юридичному

контексті вони означають одне й те саме;

24

3) спростовано поширений в юридичній літературі некоректний погляд на

такі законодавчі положення:

«2. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було

почато, продовжено, закінчено або припинено на території України.

3. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець

або хоча б один із співучасників діяв на території України» (ст. 6 КК України) – ці

норми більшою мірою відображають процесуальний (просторово-

юрисдикційний), а не кримінально-правовий аспект поняття місця вчинення

злочину;

4) наведено переконливі аргументи на користь концепту, згідно з яким місце і

час вчинення злочину постають компонентами обстановки. Якщо місце вчинення

злочину завжди є складовою обстановки, то вказівка на останню у тексті статті

Особливої частини КК України буде свідченням наявності і певного місця

вчинення злочину. Якщо ж законодавець передбачає у статті лише місце вчинення

злочину, то це ще не означає автоматичної наявності обстановки як ознаки

об’єктивної сторони складу злочину. Якщо завдяки застосуванню лінгвістичного

прийому тлумачення виявляється можливість одночасного формулювання до

певної ознаки складу злочину двох питань – (де?) [місце] і (коли?) [час] – то це є

свідченням наявності обстановки вчинення злочину, оскільки з теоретичної точки

зору обстановка охоплює і місце, і час вчинення злочину;

5) на основі вивчення й узагальнення матеріалів судової практики відтворено

системне значення місця вчинення злочину (кримінально-правове і процесуальне,

криміналістичне та кримінологічне);

6) обґрунтована практична доцільність порушення перед експертом-

криміналістом (у разі проведення, наприклад, вибухотехнічної експертизи)

питання суто кримінально-правового характеру – про встановлення власне місця

вчинення злочину, тобто, за наявності достатніх для цього даних, потребує

з’ясування – де розташовувався правопорушник під час вчинення злочину;

7) розроблена концепція встановлення місця вчинення окремих видів

злочинів з урахуванням особливостей перебігу таких діянь і залежно від моменту

25

їх закінчення (дистанційних, тривалих, продовжуваних);

8) системно актуалізована низка новостворених кримінально-правових

проблем, пов’язаних з місцем вчинення злочину – відповідні проблеми, зумовлені

ворожими діями Російської Федерації проти України (внаслідок агресії, окупації,

анексії);

удосконалено:

9) теоретичне положення, згідно з яким наявність певної ознаки (місця чи

обстановки вчинення злочину, предмета злочину) у кримінально-правовій нормі

залежить від того змісту, який вкладає законодавець у відповідний термін (текст).

Наприклад, у ч. 1 ст. 1971 КК України земельна ділянка є предметом злочину, тоді

як у частинах 3 і 4 цієї статті земельна ділянка уже є місцем його вчинення;

10) вимоги до якості доктринального тлумачення законодавчих положень –

потребує врахування, зокрема, такий факт: не всі форми об’єктивної сторони

конкретного складу злочину обов’язково пов’язуються з певним місцем вчинення

злочину – нерідко таке місце може передбачатися законодавцем лише в одній із

них. Це призводить до того, що коментатори кримінального закону або

необґрунтовано поширюють обов’язковість зазначеної ознаки на всі форми

об’єктивної сторони певного виду злочину, або взагалі уникають будь-якої згадки

про місце вчинення злочину, незважаючи на те, що наявність такої ознаки

випливає зі змісту кримінально-правової норми;

11) систему аргументів щодо особливостей встановлення місця вчинення

дистанційних злочинів з матеріальним складом. Систематизовано теоретичні

знання про існування чотирьох кримінально-правових теорій встановлення місця

таких злочинів (див. п. 6 висновків);

12) рекомендації практичного характеру щодо встановлення місця вчинення

тривалого злочину: таким місцем слід вважати місце вчинення особою відповідного

діяння (дії або бездіяльності), завдяки якому (діянню) особа набула «злочинного

стану». Місцем вчинення тривалих злочинів, пов’язаних з активною поведінкою у

вигляді тривалого порушення кримінально-правової заборони, визнається та

частина території держави, де було розпочато і закінчено суспільно небезпечне

26

діяння, яке утворило закінчений склад злочину. Місцем вчинення тривалих

злочинів, що вчиняються шляхом ухилення від виконання певних обов’язків

(пасивної поведінки), визнається та частина території держави, де суб’єкт злочину

зобов’язаний був вчинити дії щодо належного виконання відповідного обов’язку,

невиконання якого утворило закінчений в юридичному розумінні склад злочину;

13) наукове розуміння місця вчинення продовжуваного злочину. Таким

місцем необхідно визнавати місце вчинення останнього із тотожних діянь,

спрямованих на досягнення загальної мети. Якщо діяльність суб’єкта

продовжуваного злочину з причин, що не залежали від його волі, була перервана

до вчинення останнього із тотожних злочинних діянь, місцем вчинення злочину

визнається місце, де таку діяльність було перервано;

дістали подальшого розвитку:

14) доводи про методологічну вразливість (невідповідність об’єктивній

реальності) сприйняття події злочину як юридичного факту, що відокремлений

або від місця, або від часу його вчинення. Місце вчинення злочину, будучи

прив’язаним до певної території, і час вчинення злочину, яким за КК України

«визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну

відповідальність дії або бездіяльності», – взаємопов’язані та взаємозалежні,

становлять єдиний просторово-часовий континуум;

15) аргументи прихильників визнання місцем вчинення злочину того місця,

де вчинено передбачене законом діяння. Поняття «місце вчинення злочину» не

слід ототожнювати з поняттям «місце закінчення злочину», так само, як поняття

«час вчинення злочину» не можна ототожнювати з поняттям «час закінчення

злочину»: у злочинах з формальним складом вони збігаються, тоді як у злочинах з

матеріальним складом – далеко не завжди;

16) теоретико-прикладні положення про взаємозв’язок кримінально-

процесуального та кримінально-правового значення місця вчинення злочину.

Зокрема, як факультативна ознака об’єктивної сторони складу злочину, місце

вчинення злочину не впливає безпосередньо на кваліфікацію вчиненого, проте

його особливості мають опосередкований вплив на встановлення окремих ознак

27

складу злочину (наприклад, предмета злочину, способу вчинення злочину,

причинного зв’язку між діянням і його суспільно небезпечними наслідками);

17) наукові доводи щодо необхідності вдосконалення змісту ст. 6 КК

України, спрямовані на врахування всіх можливих ситуацій вчинення злочину, у

зв’язку з чим зазначену статтю запропоновано доповнити таким положенням:

«Злочин визнається вчиненим на території України і в тому разі, якщо суб’єкт

незакінченого злочину вчинив за межами території України діяння, наслідки якого

мали б настати на території України, проте не настали з причин, що не залежали

від волі винного».

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони

можуть бути використані та використовуються у:

– науково-дослідній сфері – як підґрунтя для подальших наукових розробок і

досліджень проблем об’єктивної сторони злочину, розмежування об’єктивних ознак

складів злочину, проблем взаємозв’язку кримінального права та кримінального

процесу, а також під час підготовки відповідних розділів науково-практичних

коментарів кримінального та кримінального процесуального законодавства,

підручників, навчальних і методичних посібників (акт впровадження від 15 січня

2018 р.);

– правотворчості – у процесі підготовки змін і доповнень до КК України, а

також під час удосконалення відповідних положень інших нормативно-правових

актів, спрямованих на протидію злочинам;

– правозастосовній діяльності – під час вирішення проблемних питань

кваліфікації діянь суб’єктів злочинів, а також у процесі вивчення та узагальнення

судової практики Верховним Судом;

– навчальному процесі – для підготовки та читання лекцій, проведення

семінарських і практичних занять з навчальних дисциплін «Кримінальне право»,

«Кримінальний процес», Криміналістика», «Кримінологія», «Кримінально-

виконавче право», інших дисциплін кримінально-правового циклу у вищих

навчальних закладах юридичного спрямування та на юридичних факультетах (акт

впровадження від 2 лютого 2018 р.).

28

Особистий внесок здобувача. В опублікованій у співавторстві одній науковій

праці особистим внеском дисертанта є власні теоретичні розробки щодо впливу

факультативної ознаки «місце вчинення злочину» на встановлення та оцінку

причинного зв’язку між діянням і суспільно небезпечними наслідками під час

кваліфікації злочинів. Ідеї та розробки співавтора статті у дисертації не

використані.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки

дисертації обговорювались на засіданнях кафедри кримінального права,

кримінального процесу та криміналістики економіко-правового факультету

Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, а також були

оприлюднені в тезах доповідей та наукових повідомлень на міжнародних і

всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Суспільство, правопорядок,

злочинність: теоретичні та прикладні проблеми сучасної науки» (Миколаїв,

22 травня 2015 р.); «Кримінально-правові та кримінологічні заходи протидії

злочинності» (Одеса, 13 листопада 2015 р.); «70-та наукова конференція

професорсько-викладацького складу економіко-правового факультету ОНУ імені

І.І. Мечникова» (Одеса, 25–27 листопада 2015 р.); «Právna veda a prax: výzvy

moderných európskych integračných procesov» (Bratislava, 27–28 novembra, 2015);

«Політика в сфері боротьби зі злочинністю» (Івано-Франківськ, 18–19 грудня 2015

р.); «Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та шляхи їх

вирішення» (Київ, 25 березня 2016 р.); «Борьба с преступностью: теория и

практика» (Могилев, 25 марта 2016 г.); «Євроінтеграція в умовах світової

глобалізації» (Одеса, 27–29 квітня 2016 р.); «71-а наукова конференція

професорсько-викладацького складу економіко-правового факультету ОНУ імені

І. І. Мечникова» (Одеса, 23–25 листопада 2016 р.); «72-га наукова конференція

професорсько-викладацького складу економіко-правового факультету ОНУ імені

І. І. Мечникова» (Одеса, 29 листопада – 1 грудня 2017 р.).

Публікації. Основні теоретичні та практичні положення дисертації

викладено в 17 наукових працях, з яких: 6 – статті, опубліковані у наукових

виданнях України, визнаних фаховими з юридичних наук; 1 – стаття опублікована

29

у науковому виданні іноземної держави; 10 – тези доповідей і повідомлень на

науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Праця складається з анотації, вступу, двох розділів, що

містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (253 найменування) і

додатків. Загальний обсяг дисертації становить 247 сторінок, із яких основний текст

займає 194 сторінки, список використаних джерел – 26 сторінок, додатки – 11

сторінок.

30

РОЗДІЛ 1

МІСЦЕ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ

ЯК НАУКОВО-ПРИКЛАДНА ПРОБЛЕМА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

1.1. Сутність і визначення загального поняття «місце вчинення

злочину»: просторово-часовий підхід

1.1.1. Вступні положення. Будь-яка форма поведінки людини, яку ми здатні

спостерігати (аналогічно – інші явища фізичної або соціальної форми руху

матерії), завжди прив’язана до просторово-часового континууму. Юридичні

явища, будучи складовою соціальної форми руху, виникають, розвиваються та

закінчують своє існування відповідно до законів розвитку суспільних явищ. Як

правомірна, так і протиправна поведінка людини завжди вчиняється у певний час

та в певному місці. У зв’язку з тим, що деякі форми поведінки людини є

неприйнятними для суспільства на підставі того місця, де вони були виявлені,

законодавчі органи різних країн формулюють в диспозиціях правових норм

безпосередні або опосередковані вказівки на ознаки таких місць.

Враховуючи той фактор, що місце вчинення певних дій (або бездіяльності)

особи належить до зовнішніх ознак правопорушення, у загальному вченні про

об’єктивну сторону злочину з’явились теоретичні положення щодо необхідності

врахування ознаки місця під час кваліфікації злочинів. Правозастосовна

діяльність нерідко стикається із труднощами тлумачення закону, зокрема, ознак

певних місць вчинення протиправних діянь, а також із проблемами

розмежування понять місця вчинення злочину, обстановки його вчинення і

предмета злочину. На підставі цього можна зазначити, що необхідність

формулювання теоретичних положень щодо сутності та ознак місця вчинення

злочину є важливим науковим завданням сучасного кримінального права, яке

має безпосередній зв’язок із правозастосуванням.

31

Недостатній рівень дослідження проблеми місця вчинення злочину

продукує низку питань, переважна більшість яких має потенціал дискусійних.

Під час юридичного вивчення місця вчинення злочину не можна лишити

поза увагою й процесуальну, криміналістичну та кримінологічну складові цього

поняття, про що йтиметься нижче. У цьому ж підрозділі дисертації приділена

увага порівнянню поглядів теоретиків кримінального права щодо самостійності

ознаки місця вчинення злочину серед інших ознак об’єктивної сторони злочину,

розкриттю основних підходів щодо сутності і визначення поняття «місце

вчинення злочину», а також науковим дискусіям, що при цьому виникають;

у підсумку пропонується авторське визначення зазначеного поняття.

1.1.2. Ознака «місце вчинення злочину» у Кримінальному кодексі

України 2001 року. Вважаємо, що висвітленню вищезазначених питань має

передувати стислий огляд законодавчого матеріалу, де містяться вказівки на ті

чи інші місця вчинення злочину.

Передусім зауважимо, що Загальна частина чинного кримінального

законодавства України не містить визначення поняття «місце вчинення

злочину». Встановлюючи правила поширення чинності закону щодо злочинів,

вчинених на території України, законодавець у ч. 2 ст. 6 КК України передбачив:

«Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато,

продовжено, закінчено або припинено на території України». Наведене не можна

сприймати як визначення поняття місця вчинення злочину – ознаки об’єктивної

сторони складу злочину. Проте, не визначаючи зміст поняття «місце вчинення

злочину», законодавець використовує у деяких кримінально-правових нормах

Особливої частини КК України вказівки на певні місця, де вчиняються суспільно

небезпечні діяння.

Не беручи до уваги наше дослідження, К. Л. Акоєв – автор єдиної на

сьогодні дисертаційної праці з кримінального права (радянського і

пострадянського періоду), спеціально присвяченої вивченню проблеми місця

вчинення злочину, підкреслював таке: «Кримінально-правове значення місця

вчинення злочину визначається уже тим, що приблизно у 40 статтях Особливої

32

частини КК РФ воно постає обов’язковою ознакою основного, а в 10 статтях –

кваліфікованого складу злочину» [8, с. 38].

У зв’язку з наведеним виникає слушне запитання: скільки таких статей

містить КК України?

За нашими підрахунками, як обов’язкова ознака основного складу злочину

місце вчинення злочину передбачене у 41 статті2 [див. додаток «А»].

Водночас як обов’язкова ознака кваліфікованого складу злочину, місце

вчинення злочину передбачене у 5 статтях [див. додаток «Б»].

Тобто загальна кількість статей, в яких законодавець використовує ознаку

«місце вчинення злочину», становить 46 (41+5).

Таким чином, із 378 статей Особливої частини КК України 46 статей

передбачають вказівки на певне місце вчинення злочинного діяння. Це становить

12,1 % від загальної кількості статей Особливої частини КК України. Але варто

зробити застереження: кількість кримінально-правових норм, в яких місце

вчинення злочину є конститутивною ознакою всіх діянь, передбачених

частинами відповідних статей (йдеться не лише про основний склад злочину), є

значно більшою.

1.1.3. Сприйняття ознаки «місце вчинення злочину» у науці

кримінального права. Для наближення до елементарного рівня у пізнанні

поняття місця вчинення злочину звернемося до підручників, курсів лекцій,

монографій та іншої доступної наукової літератури з кримінального права, що

була видана з другої половини XIX ст. і до пострадянського періоду (початок 90-

х років XX ст.).

Привертає до себе увагу той факт, що у працях другої половини XIX –

початку XX ст.ст., присвячених Загальній частині кримінального права, дуже

рідко приділяється увага місцю вчинення злочину. Так, у відомому підручнику

1863 р. В.Д. Спасович не виокремлює і не розглядає ознаку «місце вчинення

злочину» [201]. Виданий 1875 року конспект Загальної частини кримінального

2 Примітка. Кримінальне законодавство наводиться станом на 1 лютого 2018 р.

33

права М. А. Неклюдова також не містить положень про місце вчинення злочину;

вчений розглядає лише чинність кримінального закону за місцем, або,

використовуючи сучасну термінологію – у просторі [140]. Такий самий підхід

спостерігається і в фундаментальному курсі лекцій М. С. Таганцева (1902 р.).

Встановлення місця вчинення злочинного діяння розглядається вченим у пункті

79 § 9 «Межі чинності кримінального закону у просторі» другої глави

«Кримінальний закон». Водночас у § 4 «Злочинна діяльність», де М. С. Таганцев

висвітлює об’єктивний прояв винуватості (тобто об’єктивну сторону злочину. –

Т.Р.), місцю вчинення злочину як ознаці зовнішньої сторони посягання увага не

приділяється [205].

У підручниках із Загальної частини кримінального права Л. С. Білогриць-

Котляревського [24], С. М. Будзинського [39], П. П. Пусторослєва [181],

С. В. Познишева [158], М. Д. Сергеєвського [197] місце вчинення злочину як

ознака об’єктивної сторони злочину також не розглядається.

Свого часу професор М. І. Ковальов вважав, що час і місце вчинення

злочину – це конкретні компоненти обстановки, котрі з якихось причин

виокремлюються у самостійні ознаки об’єктивної сторони складу злочину [220,

с. 168]. Цікавим є той факт, що у 1867 р. в авторському «Курсі російського

кримінального права» професор О. В. Лохвицький виокремив ознаку місця

вчинення злочину як самостійну в главі IX, котра мала назву «Обстановка

злочину». Примітним є й те, що окрім місця вчинення злочину,

О. В. Лохвицький відніс до обстановки злочину: 1) жертву злочину; 2) річ; 3) час

і 4) спосіб вчинення [107].

Наведена праця О. В. Лохвицького є одним з перших навчальних курсів з

кримінального права, де ознаку «місце вчинення злочину» було виокремлено як

самостійну. Вчений здійснив спробу закласти вихідні положення про

кримінально-правове значення цієї ознаки. Він, зокрема, писав: «Місце, де

вчинено злочин, має значення для з’ясування ступеня і роду покарання за деякі

злочини, оскільки свідчить або про зухвалість під час вчинення злочину, або про

порушення поваги, котру повинні навіювати певні місця. Серед обставин, що

34

обтяжують вину, закон передбачає (ст. 129 п. 6): «чим більше було порушено

обов’язків у місці, в якому вчинено злочин». Крім того, існують і спеціальні

випадки значення місця, коли факт вважається караним лише тоді, коли його

вчинено у певному місці, наприклад, поява п’яним у публічному місці.

Трапляються і протилежні випадки: факт, який взагалі вважається злочином, не

буде визнано таким, якщо його було вчинено у певному місці, або карається

менш суворо» [107, с. 206]. На його думку, кримінальний закон розрізняє такі

місця: 1) іноземну територію; 2) місця публічні; 3) присутні місця; 4) місця, де

запроваджено карантинну лінію; 5) будинок; 6) диліжанси, транспорти, візки

[107, с. 206 – 214].

Отже, О. В. Лохвицький акцентує на кримінально-правовому значенні місця

вчинення злочину, виокремлює різновиди таких місць на підставі тогочасного

кримінального законодавства і докладно тлумачить ознаки відповідних місць.

Водночас зауважимо, що ним не було запропоновано саме визначення поняття

місця вчинення злочину.

Одним з нечисленних навчальних нарисів із Загальної частини

кримінального права, де ознаку місця вчинення злочину виокремлюють як

самостійну у главі про зовнішню сторону злочину, є праця В. В. Єсипова «Нарис

російського кримінального права. Частина Загальна. Злочин і злочинці.

Покарання і карані», видана 1894 року у м. Варшаві [66]. Погоджуючись з

німецькими криміналістами, В. В. Єсипов наголошував, що місце вчинення

злочинного діяння належить до важливих елементів зовнішньої сторони злочину.

Вчений писав: «До того ж, поняття місця може мати подвійне значення: по-

перше, певні діяння лише тоді вважатимуться злочинними, коли їх вчинено у

певному місці; по-друге, певні злочини вважаються кваліфікованими, коли вони

вчинені у такому місці. Перша низка випадків, що стосуються незначних

порушень, не становлять особливого інтересу. Випадки ж другого роду

змушують більш уважно зупинитись на значенні таких виключних місць. У

нашому Уложенні передусім зазначається у загальному розумінні, що вина

особи, яка вчинила будь-який злочин, а разом із тим і обсяг відповідного

35

покарання збільшується в міру того, чим більше ним порушено певних

особистих обов’язків щодо місця, де було вчинено злочин (ст. 129 п. 6). Отже,

місце злочину може мати значення обставини, яка збільшує вину і покарання

злочинця. Крім цього, місце може бути підставою кваліфікації злочину, якщо

його вчинено в одному з привілейованих місць. До таких привілейованих місць

наш закон відносить, зокрема: церкви, палаци, місця присутні, місця публічні і

карантини» [66, c. 243 – 244]. Вивчення праці В. В. Єсипова доводить, що

науковець також уникає визначення поняття місця вчинення злочину.

Одним із перших підручників, виданих в Україні після подій 1917 р., була

праця із Загальної частини кримінального права 1919 р. Е. Я. Немировського.

Науковець так само, як і більшість його попередників, уникає питання про місце

вчинення злочину. У розділі про об’єктивну сторону злочину

Е. Я. Немировський розглядає діяння, упущення (рос. – упущение, тобто синонім

бездіяльності. – Т.Р.) і причинний зв’язок, протиправність діяння і обставини, що

її виключають. Факультативні ознаки об’єктивної сторони злочину вченим

окремо не коментуються [141].

Таким чином, можна дійти висновку, що, за невеликим винятком, у працях

із Загальної частини кримінального права, які були видані протягом другої

половини XIX – першої чверті3 XX ст.ст., поняття «місце вчинення злочину» не

розглядалось.

У тих же працях, автори яких вважали за потрібне описати кримінально-

правове значення місця вчинення злочину, визначення поняття цієї ознаки

об’єктивної сторони злочину не пропонувалось.

Протягом 60 – 80-х рр. XX ст. в українській (та й загалом у радянській)

науці кримінального права активно розроблялись питання про елементи й ознаки

складу злочину. Наприклад, вивчення інших наукових джерел радянського

періоду розвитку науки кримінального права (до захисту кандидатської

3 Примітка. Звернення до праць першої чверті XX ст. зумовлене тим, що фактично відроку видання першого підручника Е. Я. Немировського (1919 р.) і до 1926 р. (друге виданняцього підручника) через громадянську війну та інші соціальні проблеми спостерігаєтьсявідсутність видань кримінально-правової літератури.

36

дисертації К. Л. Акоєва [6; 7]) дає можливість пересвідчитись, що кримінально-

правове поняття місця вчинення злочину не було предметом дослідження

вчених. До нього звертаються лише мимохідь, висвітлюючи інші питання. Так, у

докторській дисертації Я. М. Брайніна (1963 р.) щодо об’єктивної сторони складу

злочину пропонується виокремлювати дві групи ознак, які характеризують цей

елемент складу злочину: а) ознаки, що характеризують зовнішній прояв

злочинної діяльності, злочинну дію чи злочинну бездіяльність, спосіб та засоби

вчинення злочину, злочинний результат та причинний зв'язок; б) ознаки, що

мають значення для зовнішнього прояву злочинної діяльності: обстановка, час і

місце вчинення злочину [36, с. 20 – 27; 28, с. 799].

Як випливає з наведеного, Я. М. Брайнін заклав основи поділу ознак

об’єктивної сторони складу злочину залежно від їх функціонального

призначення – такі, що безпосередньо характеризують зовнішній прояв

злочинного діяння, і такі, що мають значення для цього прояву. Пізніше підхід

до поділу ознак об’єктивної сторони складу злочину викликав дискусію про так

званий «самостійний» або «несамостійний» характер тих чи інших ознак цього

елементу складу злочину. Ці наукові спори не оминули і відповідне розуміння

ознаки місця вчинення злочину.

Позиція деяких науковців про несамостійний характер ознаки «місце

вчинення злочину» може сприйматись як вразлива з точки зору логіки, оскільки

викликає запитання: якщо одна ознака є компонентом іншої ознаки, то чи може

вона мати самостійний характер в об’єктивній стороні злочину? Питання

потребує окремого вивчення, беручи при цьому до уваги й те, що дискусію ще

більше поглибив В. М. Кудрявцев. На його думку, спосіб, місце, час та

обстановка вчинення злочину є істотними характеристиками злочинної дії

(бездіяльності), проте вони не належать до самостійних елементів об’єктивної

сторони, оскільки вони лише характеризують діяння (дію або бездіяльність)

злочинця [100, с. 10].

В. С. Прохоров, автор глави про об’єктивну сторону злочину в Курсі

радянського кримінального права (Ленінград, 1968 р.), не погодився з цією

37

думкою В. М. Кудрявцева. «Таке вирішення питання викликає заперечення, –

писав В. С. Прохоров. – Виведення зазначених обставин за межі об’єктивної

сторони злочину означає, природно, їх виведення за межі злочину взагалі.

Зрозуміло, що місце, час і обстановка не є ознаками діяння, однак вони – ознаки

злочину – поняття більш широкого, ніж поняття діяння та наслідків, які ним

спричиняються. Якби місце, час і обстановка вчинення злочину не були

самостійними елементами об’єктивної сторони злочину, то вони не могли б

фігурувати і в якості ознак об’єктивної сторони складу злочину, оскільки із

співвідношення об’єктивної сторони злочину та об’єктивної сторони складу

злочину випливає: не кожна об’єктивна ознака злочину належить до ознак його

складу, але будь-яка об’єктивна ознака складу злочину є ознакою злочину» [104,

с. 316 – 317].

На нашу думку, В. С. Прохоров правий лише частково, оскільки і його

висновки не є достатньо обґрунтованими. Вчений зазначав, що місце, час і

обстановка є ознаками злочину як поняття більш широкого, ніж поняття діяння

та наслідків, що ним спричиняються. Проте ознаками злочину, як це було ще у

той час встановлено теорією кримінального права, визнавалися суспільна

небезпека, протиправність, винуватість та караність. Тому в цьому аспекті

погляди В.С. Прохорова самі потребують коригування.

Інший дослідник об’єктивної сторони злочину – Г. В. Тімейко – зазначає,

що самостійними ознаками об’єктивної сторони злочину є місце, час і

обстановка його вчинення. Вони є тим об’єктивним середовищем, в умовах

якого вчиняється суспільно небезпечна дія або бездіяльність. Вчений наголошує,

що погляд В. М. Кудрявцева, який не вважав їх самостійними ознаками

об’єктивної сторони, уже було піддано справедливій критиці [208, с. 7].

Необхідно мати на увазі, що зазначена дискусія триває і в наш час.

Наприклад, Л. О. Букалерова вважає, що такі характеристики злочинного діяння,

як місце, час, обстановка є істотними, але не самостійними елементами

об’єктивної сторони злочину, оскільки, власне, не конкретні місце, час,

обстановка вчинення злочину, а зовнішній бік суспільно небезпечного діяння,

38

вчиненого в цих умовах, має юридичне значення [148, с. 323]. Отже, питання

щодо самостійності ознаки «місце вчинення злочину» чи його підпорядкованості

іншим ознакам об’єктивної сторони злочину лишається спірним.

Зауважимо, що аналізована дискусія між науковцями триває, мабуть, через

те, що ними не з’ясовано первинну тезу цього спору – що і чому слід визнавати

самостійною ознакою складу злочину. Зняти суперечливість цього питання

дозволить лише детальне вивчення того, за яких умов (або з яких підстав) та чи

інша ознака складу злочину може поставати самостійною. На нашу думку,

сучасна теорія складу злочину ще не є розвинутою настільки, щоб можна було

категорично стверджувати про самостійний характер певної ознаки складу

злочину. Сформувати єдину правову позицію вважаємо припустимим лише після

того, як критерії самостійності ознаки складу злочину чітко сформулюють у

доктрині кримінального права. Проте вирішення цього питання виходить за межі

нашого дослідження.

1.1.4. Аналітичний огляд наукових визначень поняття «місце вчинення

злочину». Не менше питань викликає і ситуація з визначенням самого поняття

місця вчинення злочину. Можна погодитись із висновком Л. П. Брич, що

проблема визначення поняття такої ознаки об’єктивної сторони, як місце

вчинення злочину не знайшла свого остаточного розв’язання у теорії

кримінального права [38, с. 482].

Дійсно, звернення до кримінально-правової літератури дозволяє дійти

висновку про відсутність узгодженого науковцями розуміння поняття «місце

вчинення злочину». Навіть у підручниках та курсах лекцій, у розділах про

об’єктивну сторону злочину, пропонуються різні визначення цього поняття, тому

не дивно, що у монографічній літературі це питання набуло ще більш

заплутаного характеру. Інтерес становить той факт, що у двох перших

радянських фундаментальних курсах кримінального права – ленінградському

(1968 р., автор розділу – В. С. Прохоров) [104, с. 316 – 317] та московському

(1970 р., автор тому – А. А. Піонтковський) [103] науковому визначенню поняття

39

«місце вчинення злочину» (так само – стосовно інших факультативних ознак

об’єктивної сторони складу злочину) взагалі не було приділено уваги.

Німецький юрист Й. Реннеберг, монографію якого «Объективная сторона

преступления» було опубліковано в СРСР у 1957 р. російською мовою, також не

запропонував визначення аналізованого поняття, хоча ознаки «місце» і «час»

вчинення злочину були розглянуті автором у самостійному підрозділі праці [182,

с. 82].

В и з н а ч е н н я п о н я т т я « м і с ц е в ч и н е н н я з л о ч и н у » я к

т е р и т о р і ї , н а я к і й в ч и н е н о д і я н н я т а ( а б о ) н а с т а л и

н а с л і д к и ( з л о ч и н н и й р е з у л ь т а т ) .

В. М. Кудрявцев, автор першої радянської монографії, присвяченій

об’єктивній стороні злочину, окремого визначення поняття місця вчинення

злочину не сформулював, зазначивши таке: «Місце, час і обстановка вчинення

злочину становлять сукупність конкретних умов, у яких вчиняється злочинна дія

(бездіяльність), розвивається об’єктивна сторона і настає злочинний результат»

[100, с. 22]. Якщо умовно відкинути час та обстановку, то можна усвідомити, що

місце вчинення злочину характеризується В. М. Кудрявцевим як сукупність

конкретних умов, у яких вчиняється злочинне діяння, розвивається об’єктивна

сторона і настає злочинний результат. У подальшому такого типу визначення, в

яких місце вчинення злочину пов’язується з конкретними умовами (територією,

простором тощо), де вчинено суспільно небезпечне діяння і настав злочинний

результат (суспільно небезпечні наслідки), набули поширення у монографічній

та навчальній літературі. Наприклад, М. І. Панов формулює подібне визначення:

«Місце вчинення злочину – це певна територія або інше місце, де відбувається

суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки» [90,

с. 149]. Такої ж думки у цілому дотримується і А. М. Ришелюк, який визначає

місце вчинення злочину як територію чи інше місце, де вчиняється злочинне

діяння та/або настають його наслідки [136, с. 15].

Важливим, сутнісним моментом цих визначень є «прив’язування» місця

вчинення злочину також і до місця, де настають суспільно небезпечні наслідки

40

(злочинний результат). Докладний аналіз цього аспекту подібних визначень

нами здійснюється нижче. Проте уже тут необхідно привернути увагу до таких

дефініцій місця вчинення злочину, що розпочинаються словами «це певна

територія або інше місце». Акцентоване питання є важливим ще й тому, що

автори інших визначень поняття «місце вчинення злочину», які виключають

настання наслідків (злочинного результату) з аналізованого поняття, часто так

само його розпочинають. Наприклад, українська авторка В. Г. Мороз під місцем

вчинення злочину пропонує розуміти територію, інше місце, яке

характеризується фізичними, соціальними і правовими критеріями, де було

розпочато, продовжено чи припинено злочинне діяння [118, с. 133]. Як видно з

останнього та наведених вище визначень, їх автори здійснюють цю логічну

операцію, припускаючись помилки, що має назву «коло у визначенні» (лат.

circulus in definiendo) або «коло у доказі» (лат. circulus in demonstrando). Ця

логічна помилка відома також під назвою «тавтологія у доказі» (лат. idem per

idem), тобто те саме через те саме, повторення того самого. У наведених

визначеннях поняття «місце» тлумачиться через нього ж, наприклад: «місце – це

певна територія або інше місце…». Про логічні правила дефінування понять

йтиметься нижче, але тут важливо зауважити: зміст певного поняття

неприпустимо розкривати шляхом використання у його визначенні того самого

поняття, яке має стати зрозумілим у результаті операції визначення.

Необхідно наголосити на тому, що в науковій праці В. Б. Малініна і

О. Ф. Парфьонова «Объективная сторона преступления» (2004 р.), на відміну від

попередніх праць інших авторів, присвячених цьому елементу складу злочину,

значну увагу приділено факультативним ознакам об’єктивної сторони злочину.

Зокрема, є параграф, присвячений вивченню місця вчинення злочину. Такий

параграф міститься і в монографії І. В.-огли Вєлієва «Об объективной стороне

преступления», яка видана пізніше, у 2009 р. [46].

В. Б. Малінін і О. Ф. Парфьонов підкреслюють, що місце вчинення злочину

має розглядатись з позиції двох взаємопов’язаних аспектів цього поняття. У

широкому розумінні – це частина фізичного простору, територія, на котру

41

поширюється юрисдикція тієї чи іншої держави. У вузькому – просторова

характеристика злочину, що безпосередньо зазначається або припускається у

диспозиціях кримінально-правових норм і впливає на кваліфікацію злочину та

індивідуалізацію кримінальної відповідальності і покарання [109, с. 182 – 183]. В

кінці параграфу автори підбивають підсумки і формулюють дефініцію поняття

місця вчинення злочину, а саме: місце – це певна територія, описана у диспозиції

кримінально-правової норми, на якій було вчинене суспільно небезпечне діяння

або настав злочинний результат [109, с. 198].

Наведене визначення тяжіє до того, що пропонував В. М. Кудрявцев,

оскільки місце вчинення злочину пов’язується згаданими авторами не лише з

місцем вчинення суспільно небезпечного діяння, а й з місцем настання

злочинного результату. Проте, на відміну від визначень В. М. Кудрявцева,

М. І. Панова та інших авторів, де одночасно акцентується на місці вчинення

злочинного діяння і настанні злочинного результату, В. Б. Малінін і

О. Ф. Парфьонов замість сполучника «і» використовують сполучник «або».

Тобто визначення, в яких використано сполучник «і», стосуються злочинів з

матеріальним складом, а ті, де використано сполучник «або», одночасно

вказують на злочини як із формальним, так і з матеріальним складом. Крім того,

В.Б. Малінін і О.Ф. Парфьонов додають уточнюючу ознаку, згідно з якою місце

вчинення злочину це не будь-яка «територія», а «територія, описана у диспозиції

кримінально-правової норми».

З позицією В. Б. Малініна і О. Ф. Парфьонова погодився І. В-огли Вєлієв.

Цей автор спочатку наводить узагальнене визначення поняття місця вчинення

злочину як описаної у законі конкретної території (сухопутної, водної або

повітряної), де вчиняється злочин [46, с. 144 – 145]. Проте далі науковець

уточнює свою позицію і формулює більш розгорнуте визначення поняття «місце

вчинення злочину»: місце становить передбачену у диспозиції кримінально-

правової норми обмежену територію або певний об’єкт, на якому були вчинені

або не вчинені дії, передбачені законом, або настали суспільно небезпечні

наслідки [46, с. 151].

42

Необхідно звернути увагу на те, що іноді у визначеннях поняття місця

вчинення злочину підбирають синоніми термінологічного звороту «територія,

описана у диспозиції кримінально-правової норми». При цьому поняття

«територія» замінюють поняттям «простір». Наприклад, на думку

І. Г. Соломоненка, місце вчинення злочину – це та територія, де вчинено

злочинне діяння або спеціально застережений у тексті статті КК РФ простір

(«континентальний шельф», «житло» тощо) [214, с. 70]. Як бачимо, автор

наведеного визначення за допомогою сполучника «або» здійснив логічний

розподіл відповідних понять. Із цим складно погодитися, адже континентальний

шельф або житло так само можуть бути територією, де вчинено злочинне діяння.

Останнім часом у науці кримінального права поняття «місце вчинення

злочину» тлумачиться через категорію певної території, на якій було вчинене

суспільно небезпечне діяння (або настав злочинний результат), і яка описана

(або передбачена) у диспозиції відповідної кримінально-правової норми (виділено

нами. – Т.Р.).

У цьому розумінні Л. О. Букалерова визнає такими, що не є повними

визначення, згідно з якими місце вчинення злочину – це та територія, на якій

вчиняється злочинне діяння, або певна територія, на якій мала місце подія

злочину. Тут авторка наводить позицію О. М. Ігнатова, який визначав ознаку

«місце вчинення злочину» як певну територію, на якій відбулась подія злочину

[215, с. 166]. Дещо подібну дефініцію пропонує українська дослідниця проблеми

місця вчинення злочинів міжнародного характеру К. В. Юртаєва. Вона вважає

місце вчинення злочину самостійною ознакою об’єктивної сторони складу

злочину, під якою розуміються певна територія, об’єкт або ділянка місцевості, де

щось відбувається [248, с. 174].

Л. О. Букалерова, не погоджуючись з думкою О. М. Ігнатова щодо

визначення поняття місця вчинення злочину та ставлячись критично до інших

подібних визначень, стверджує: для кваліфікації злочину набуває значення лише

територія, що має передбачені кримінальним законом характеристики,

наприклад, заповідник, заказник [148, с. 325]. На її думку, місце вчинення

43

злочину як ознака об’єктивної сторони – це юридично значущі особливості

території і місцевості, де було вчинено злочин [148, с. 324].

Вважаємо, що є підстави погодитись концептуально з підходом, якого

дотримується Л. О. Букалерова. Для кримінально-правової кваліфікації можуть

мати значення лише ті ознаки місця, що мають передбачені кримінально-

правовою нормою характеристики або випливають зі змісту кримінального

закону на підставі застосування прийомів тлумачення. Якщо не брати це до

уваги, то у тлумаченні кримінального закону виникатиме плутанина, причиною

якої стане змішування кримінально-процесуального та кримінально-правового

аспектів розуміння ознаки місця вчинення злочину.

Наприклад, у дисертації В. В. Висоцької «Зайняття гральним бізнесом:

кримінально-правовий аналіз складу злочину» (2016 р.) висувається думка про

те, що у цьому злочині обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є місце

вчинення злочину. Місцями вчинення злочину, передбаченого ст. 2032 КК

України, дослідниця визнає, насамперед, казино, букмекерські контори та

інтерактивні заклади. Зазначається, що водночас гральні автомати та

комп’ютерні симулятори можуть розташовуватись і в інших місцях, зокрема, на

літніх майданчиках, у приміщеннях кафе, барів, магазинів тощо. Тому на

підставі аналізу законодавчого визначення, яке міститься у регулятивному

законі4, дисертантка виокремлює такі специфічні місця зайняття гральним

бізнесом: 1) казино; 2) букмекерські контори; 3) інтерактивні заклади; 4) інші

місця, в яких знаходяться гральні автомати чи комп’ютерні симулятори та

проводяться азартні ігри [50, с. 121 – 122].

Наведена позиція В. В. Висоцької видається доволі спірною з таких підстав.

Для того, щоб правильно тлумачити і застосовувати закон про кримінальну

відповідальність, в законодавчому описі ознак об’єктивної сторони складу

злочину необхідно чітко відмежовувати матеріальне поняття «місце вчинення

4 Про заборону грального бізнесу в Україні: Закон України від 15 травня 2009 р.№ 1334-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 38. – Ст. 536.

44

злочину» від його кримінально-процесуального аналога. Місце вчинення

злочину, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 91 КПК України, належить до обставин, які

підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Як об’єктивна

обставина, місце вчинення злочину притаманне кожному злочинному

посяганню, оскільки будь-яке діяння завжди вчиняється суб’єктом у певному

місці, тому знаходить відображення у процесуальних документах (зокрема, у

протоколі огляду місця події). Натомість матеріальне поняття «місце вчинення

злочину» постає лише як обов’язкова ознака складу злочину. Воно або

безпосередньо передбачається у законі, або випливає з нього в результаті

застосування прийомів тлумачення. Вказівка законодавця на певне місце

вчинення злочину означає, що у разі вчинення діяння в іншому місці буде

відсутнім склад певного злочину або наявним буде склад іншого злочину.

Зайняття гральним бізнесом, як і будь-яке інше діяння, завжди здійснюється у

певному місці, що може мати доказове або інше процесуальне значення. Проте

кримінально-правового значення, передусім для кваліфікації злочину власне

місце зайняття гральним бізнесом, на нашу думку, не має. На цей аспект цілком

справедливо звернув увагу С. Р. Багіров у своєму відгуку як офіційного опонента

на дисертацію В. В. Висоцької [18].

В и з н а ч е н н я п о н я т т я « м і с ц е в ч и н е н н я з л о ч и н у » я к

т е р и т о р і ї , н а я к і й п о ч а т о , п р о д о в ж е н о , з а к і н ч е н о а б о

п р и п и н е н о д і я н н я ( з л о ч и н ) .

У теорії кримінального права пропонуються такі визначення поняття місця

вчинення злочину, що пов’язуються із початком, продовженням, закінченням

або припиненням діяння без вказівки на настання наслідків. Наприклад,

С. В. Землюков вважає, що місцем вчинення злочину слід визнавати місце

(територію), де злочин закінчено або припинено [195, с. 175]. В. Г. Мороз у

визначенні, що вже наводилось, під місцем вчинення злочину пропонує розуміти

територію, інше місце …, де було розпочато, продовжено чи припинено

злочинне діяння. [118, с. 133]. Привертає до себе увагу та обставина, що автори

наведених визначень також припускаються помилки idem per idem, про яку

45

йшлося вище – «місцем вчинення злочину» визнають «місце» (і далі за текстом).

На думку М. І. Хавронюка, місце вчинення злочину – це простір, у т.ч. територія

місцевості, лінія кордону, ділянка земної, водної поверхні чи повітряного

простору, приміщення або транспортний засіб, де були розпочаті, продовжені,

закінчені чи припинені злочинні дії [236, с. 476].

Загалом щодо таких визначень поняття «місце вчинення злочину» уже

висловились А. А. Музика і Є. В. Лащук. На їхню думку, ці визначення не

містять відповіді на низку запитань, які обов’язково постають під час

встановлення аналізованої ознаки складу того чи іншого злочину [123, с. 154].

Це такі, наприклад, питання: що слід вважати місцем вчинення злочину для:

злочинів з матеріальним, формальним або усіченим складами?; злочинів з

альтернативними діями, котрі передбачені відповідним складом? продовжуваних

і тривалих злочинів? злочинів, що вчиняються співучасниками, які знаходяться в

різних державах? [123, с. 152 – 153].

Оцінюючи інший аспект таких визначень, а саме прив’язку до стадій

розвитку злочинної діяльності5, вважаємо за потрібне зауважити на недоречності

зазначеного положення з таких підстав. Видається, що пропоновані вище

визначення не проходять верифікацію конкретними практичними прикладами.

Припустимо, особа Н. незаконно перевозить територією України наркотичний

5 Примітка. Термінологічний зворот «стадії розвитку злочинної діяльності»використовується тут через те, що інший зворот – «стадії вчинення злочину» більшою міроюхарактеризує зовнішній процес злочинної діяльності, тоді як перший – охоплює і внутрішнійпроцес її розвитку. Про співвідношення наведених понять див., зокрема: Иванов В. Д.Понятие и виды стадий преступной деятельности // Изв. ВУЗов. Правоведение. 1992. № 6.С. 88 [73].

Загалом варто зауважити, що в теорії кримінального права кінця XIX ст. – початкуXX ст., а також у радянський період незакінчена злочинна діяльність неодміннопов’язувалася зі стадіями або ступенями її розвитку. Про це див., напр.: Белогриц-Котляревский Л. С. Очерки курса русского уголовного права. Общая и Особенная часть.Лекции / Киев-Харьков: Южно-русское книгоиздательство Ф. А. Иогансона, 1896. – С. 128[24]; Пусторослев П. П. Русское уголовное право. Общая часть. Выпуск 1. Введение.Источники уголовного права. Преступление / Юрьев: Типография К. Маттисена, 1907. С. 374[181]; Церетели Т. В. Причинная связь в уголовном праве / М.: Государственноеиздательство юридической литературы, 1963. С. 320 [238].

46

засіб. Н. придбав наркотичний засіб у м. Дніпрі (початок), перевіз його

територією трьох областей – Дніпропетровською, Полтавською і Київською

(продовження) та привіз його до кінцевого пункту – м. Києва, де винуватого

затримали працівники поліції (припинення). Згідно з визначеннями,

пропонованими С. В. Землюковим, В. Г. Мороз, М. І. Хавронюком та іншими

авторами, які поділяють їх підхід, місце вчинення злочину буде одночасно у

місці, де розпочато, у місцях, де продовжено, та у місці, де припинено або

закінчено злочин. У таких визначеннях виникає плутанина, оскільки юрисдикцію

держави, яка поширюється на всю її територію, зазначені автори вважають

одночасно конкретним місцем вчинення злочину, тобто ознакою об’єктивної

сторони його складу. Якщо ж місце вчинення злочину прив’язати до часу

вчинення діяння, тобто застосувати просторово-часовий підхід, тоді все стане

зрозумілим. Перевезення наркотичного засобу – це діяння, яке розтягнуте у часі.

Саме тому місцем вчинення перевезення буде весь відрізок шляху, протягом

якого здійснювалось зазначене діяння. Якщо ж торкнутись іншої форми

об’єктивної сторони злочину – придбання наркотичного засобу, то його місцем

вчинення буде лише та територія, де наркотичний засіб було придбано.

Зауважимо, що дещо складнішою є ситуація з продовжуваним придбанням –

наприклад, особа мала намір придбати кілограм наркотичного засобу частинами

у різних місцях. Докладніше це питання розглядається нами у підрозділі 2.4 про

місце вчинення продовжуваних злочинів.

В и з н а ч е н н я п о н я т т я « м і с ц е в ч и н е н н я з л о ч и н у » я к

т е р и т о р і ї , н а я к і й п о ч а т о , п р о д о в ж е н о , з а к і н ч е н о а б о

п р и п и н е н о д і я н н я ( з л о ч и н ) , а б о н а с т а в р е з у л ь т а т .

Деякі автори об’єднують у своїх визначеннях поняття місця вчинення

злочину вказівку на територію, де розпочалося діяння, або було закінчене діяння,

або настав злочинний результат. Наприклад, Є. В. Фесенко дотримується такої

позиції: місце вчинення злочину має визначатись як територія, на якій було

почато, закінчено діяння або настав злочинний результат [217, с. 133; 88, с. 147].

47

О. І. Чучаєв під обставинами місця вчинення злочину визнає сукупність

ознак, що характеризують певну територію, на якій почато, закінчено злочинне

діяння або настали суспільно небезпечні наслідки [213, с. 173].

Так само визначає місце вчинення злочину І.І. Митрофанов: місцем

учинення злочину визнається певний фізичний простір, де було почато і

закінчено діяння або настав суспільно небезпечний результат кримінально

караного посягання [117, с. 177].

Загалом щодо аналізованих визначень можна висунути ті самі зауваження,

які уже наведені вище стосовно спроб визначати аналізоване поняття через стадії

розвитку злочинної діяльності. Ситуація із вказівкою на місце настання

злочинного результату є дещо складнішою і розглядатиметься нижче.

В и з н а ч е н н я п о н я т т я « м і с ц е в ч и н е н н я з л о ч и н у » я к

т е р и т о р і ї , н а я к і й в ч и н е н о з л о ч и н .

Значна частина науковців формулює визначення аналізованого поняття,

вказуючи просто на територію вчинення злочину без уточнення щодо діяння,

наслідків, стадій розвитку злочинної діяльності тощо.

На думку Ю. В. Александрова та В. А. Клименка, місцем вчинення злочину

є певна територія, що пов’язана із вчиненням злочину, або його вчинення саме у

цьому місці робить діяння кваліфікованим [9, с. 95].

Аналогічно формулювала це поняття І. М. Тяжкова. На думку вченої, місце

вчинення злочину – це конкретна територія (сухопутна, водна чи повітряна), на

якій вчинено злочин [216, с. 271].

А. В. Наумов також пропонує визначення, згідно з яким місце вчинення

злочину – це певна територія, на якій вчинено злочин [139, с. 206].

М. В. Володько та О. О. Дудоров визначають місце вчинення злочину як

певну територію, на якій вчинюється злочин [89, с. 122].

Р. В. Вереша під місцем вчинення злочину розуміє зазначену в законі певну

територію, на якій вчиняється злочин [48, с. 106].

Віддаючи належне лаконічності такого типу визначення, не можна не

помітити того, що всі ці визначення мають надто слабке експлікативне

48

наповнення. Визначення поняття є операцією, в результаті якої ми одержуємо

більш глибоке розуміння того, що визначається. Якщо «анатомувати»

пропоновані визначення, то виходить, що місце [тобто територія] вчинення

злочину є територією [тобто місцем], на якій вчинено злочин. Сенс такого типу

визначень: місце вчинення злочину – це місце, де вчинено злочин. Виникає

риторичне запитання: що ж роз’яснюють такі визначення?

В и з н а ч е н н я п о н я т т я « м і с ц е в ч и н е н н я з л о ч и н у » я к

п р о с т о р у ( т е р и т о р і ї ) , н а я к о м у в ч и н е н о з л о ч и н н е д і я н н я .

Т. Г. Понятовська розуміє місце вчинення злочину як визначений

кримінальним законом простір, на якому було вчинено злочинне діяння [212,

с. 115]. Аналогічно мислить О. О. Дудоров. На його думку, місце вчинення

злочину – це певна територія, на якій вчиняється передбачене КК суспільно

небезпечне діяння [232, с. 211; 62, с. 181]. Так само вважають А. В. Шеслер,

Д. В. Карелін та С. С. Шеслер. Науковці визначають місце вчинення злочину як

простір, в якому вчиняється злочинне діяння [219, с. 190]. А. А. Поддубний

наголошує, що для характеристики місця вчинення злочину необхідно

використовувати категорію «діяння» як один з видів юридичного факту. Отже,

на його думку, під місцем вчинення злочину необхідно розуміти територію, на

якій вчинено суспільно небезпечне діяння [157, с. 18].

Досліджуючи питання про відмежування предмета злочину від суміжних

явищ, А. А. Музика і Є. В. Лащук також долучились до визначення

характеристик місця вчинення злочину. На думку авторів, «місце вчинення

злочину – це факультативна ознака об’єктивної сторони злочину, що

характеризує настання у просторі юридичного факту – передбаченого

кримінальним законом певного суспільно небезпечного діяння» [123, с. 156].

Ще більше поглибила аналізований тип дефініцій Т. А. Лєснієвськи-

Костарєва, яка у словнику-довіднику з кримінального права запропонувала таке

49

визначення: «місце вчинення злочину – територія або простір6, де виконавцем

вчинено діяння, що утворює об’єктивну сторону складу злочину, незалежно від

місця настання злочинного результату» [105, с. 113].

А. А. Тер-Акопов категорію місця пов’язував із питанням про те, де вчинено

злочин, оскільки в кримінальному праві це поняття використовується головним

чином у розумінні певного простору, у зв’язку з яким вчиняється діяння [207, с.

64]. Вчений виокремлював три види зв’язку діяння з місцем: діяння вчиняється у

певному місці (вилучення майна, вчинене з проникненням у житло, приміщення

чи інше сховище); діяння виявляється в залишенні певного місця або в

розміщенні у певному місці; діяння посягає на те чи інше місце [207, с. 64].

Серед українських правознавців ці види зв’язку злочинного діяння з місцем його

вчинення поділяє О. О. Дудоров [232, с. 211].

А. А. Тер-Акопов, окрім того, висунув вельми продуктивне у теоретичному

розумінні положення, згідно з яким у низці складів злочинів ознака певного

місця вчинення злочину – не обов’язкова, але переважаюча. Так, ч. 2 ст. 321 КК

РФ передбачає відповідальність за заподіяння насильства щодо співробітника

місця позбавлення волі або тримання під вартою. Таке насильство

застосовується, як правило, у місцях позбавлення волі або тримання під вартою,

однак воно у якихось випадках може бути здійснено і поза зазначених місць. На

небезпеку таких злочинів впливає головним чином не місце вчинення злочину, а

інші обставини, у цьому випадку особливий статус потерпілого, який є

представником адміністрації виправної установи. Проте місце вчинення злочину

є істотною додатковою характеристикою суспільної небезпеки діяння; якщо воно

вчиняється у цьому місці, небезпека його певною мірою підвищується [207, с. 64

– 65].

До цієї ж групи науковців належить і Л. П. Брич [37, с. 271; 38, с. 492].

Визначення, що пропонує авторка, аналізується нами нижче.

6 Примітка. Критика одночасного застосування у дефініції поняття місця вчиненнязлочину термінів «територія» і «простір» міститься нижче.

50

В и з н а ч е н н я п о н я т т я « м і с ц е в ч и н е н н я з л о ч и н у » я к

т е р и т о р і ї , н а я к і й в ч и н е н о д і я н н я а б о н а с т а л и н а с л і д к и ,

а б о з а в е р ш е н о ч и п р и п и н е н о з л о ч и н .

К. Л. Акоєв місце вчинення злочину визначав як частину соціального

простору, де здійснюється конкретне суспільно небезпечне діяння, вчинюване

фізичною особою, шляхом протиправного впливу на суб’єктів суспільних

відносин, взаємозв’язок між ними, а також соціальні цінності, предмети

матеріального світу, ідеологічні цінності, з приводу яких виникають ці суспільні

відносини, тобто на об’єкт злочину [8, с. 22].

Автор обґрунтовував позицію стосовно того, що поняття місця вчинення

злочину можна визначати як з гносеологічної, так і з правової точки зору. На

нашу думку, це стосується також пізнання і обстановки, і низки інших ознак

об’єктивної сторони злочину. Наведене вище визначення належить до

гносеологічного. Вчений писав: «З гносеологічних позицій, це визначення,

можливо, і точніше відображає співвідношення фізичного і соціального

простору, включення першого до другого, але місце вчинення злочину – поняття,

передусім, правове, а тому його визначення має відображати властиві йому

юридичні ознаки» [8, с. 22]. До істотних юридичних ознак поняття «місце

вчинення злочину» К. Л. Акоєв відносив: 1) територію і 2) спосіб законодавчого

вияву об’єктивної сторони злочину [8, с. 22 – 23].

На думку К. Л. Акоєва, явищам соціальної дійсності, тобто соціальній формі

руху матерії, відповідають соціальний простір і час. Саме у цій площині має

розглядатись місце вчинення злочину, оскільки сам злочин є порушенням

суспільних відносин, соціальна дисфункція [8, с. 20 – 21].

У зв’язку з наведеним виникає запитання: чи існують підстави визначати

місце вчинення злочину як частину соціального простору? Що, власне, означає

цей термін?

Наукова категорія і відповідний термін «соціальний простір» походить із

соціологічної літератури. Спеціалісти у галузі соціології зазначають, що

категорію «соціальний простір» було введено до наукового обігу на початку

51

XX ст. П. О. Сорокіним [155, с. 12]. Водночас дотепер соціологи не змогли

виробити прийнятного розуміння щодо співвідношення соціального та фізичного

простору, яке становить актуальну проблему цієї галузі знань. У соціологічній

науці існують два підходи у розв’язанні зазначеної проблеми.

Представники одного підходу – Е. Дюркгейм, П.О. Сорокін, П. Бурдьйо (фр.

Pierre Bourdieu, рос. – Пьер Бурдьё) – вважають, що соціальний простір є

комплексом соціальних зв’язків і відносин, який існує незалежно від простору

фізичного. Інший підхід, якого дотримуються Р.Е. Парк, Дж. Уррі,

В. Л. Каганський, Б. Верлен, А.Ф. Філіпов, полягає у розгляді соціального

простору як фізичного простору, що був перетворений людиною і одержав

унаслідок цього певне значення [155, с. 30].

Є підстави вважати, що для цілей юриспруденції більш раціональним та

практично обґрунтованим можна визнати другу з наведених позицій. Річ у тім,

що будь-яка частина території, визнана юридично значущою, уже містить у собі

результат перетворення людиною фізичного простору, що призводить до

сприйняття простору як соціального. Наприклад, заповідник або інша територія

чи об’єкт природно-заповідного фонду як місце вчинення злочину,

передбаченого ч. 1 ст. 248 КК України, є не просто частиною природи, а такою

територією, якій людьми надано особливе соціальне значення. За таких обставин

включення у визначення поняття місця вчинення злочину слів про те, що місце –

це частина соціального простору, видається зайвим.

На думку К. Л. Акоєва, в самому загальному виді місце вчинення злочину

можна визначити як частину простору, в якому виконана його об’єктивна

сторона, але логічні вимоги до понять, акцентує автор, передбачають, щоб ними

охоплювались істотні риси всіх істотних частин того, що визначається. Тому

К. Л. Акоєв наголошував: використовуючи ознаку видової відмінності, яка

дозволяє обійтись без докладного перелічення всіх істотних ознак того, що

визначається, місце вчинення злочину можна визначити як територію, що

описується в диспозиціях кримінально-правових норм шляхом вказівки на

найбільш важливі для характеристики суспільної небезпеки і видового

52

відмежування злочинів ознаки, на якій виконано злочинну дію (бездіяльність)

або настав злочинний результат, або злочин було завершено чи припинено [8,

c. 37 – 38].

З цим визначенням погоджується С. Р. Багіров, який використав основну

його частину в малій енциклопедії кримінального права, запропонувавши таку

дефініцію поняття місця вчинення злочину: це факультативна ознака об’єктивної

сторони складу злочину, що становить собою частину фізичного простору або

територію, передбачену диспозицією кримінально-правової норми шляхом

вказівки на найважливіші для характеристики суспільної небезпеки і видового

відмежування злочинів ознаки, на якій виконано злочинну дію (бездіяльність),

або настав злочинний наслідок чи злочин було перервано [108, с. 124].

М і р к у в а н н я п р о с п і в в і д н о ш е н н я п о н я т ь « п р о с т і р » і

« т е р и т о р і я ».

Згідно зі Словником української мови слово «місце» у першому значенні

тлумачиться так: 1. Простір земної поверхні, зайнятий або який може бути

зайнятий ким-, чим-небудь // чого, яке. Простір, пункт, де що-небудь розміщене,

відбувається тощо // Певний пункт, площина, призначена для кого-, чого-

небудь // Певна площина, спеціально влаштована для того, щоб на ній

розміститися [198, с. 751].

Слід визнати той факт, що у визначеннях поняття місця вчинення злочину, в

яких протиставляються категорії «територія» і «простір», є прихована тавтологія.

Підтвердимо це положення відповідними аргументами. Для цього звернемося до

положень Юридичної енциклопедії, де визначається відповідне поняття:

територія (лат. territorium – область, територія, від terra – земля) в

міжнародному праві – частина земної кулі (суша, води і повітряний простір над

ними) та космічний простір і небесні тіла, що в ньому знаходяться. Термін

використовується для визначення різних категорій земного та позаземного

простору [245, с. 42 – 43].

У зазначеній енциклопедії передбачено і поняття «територія держави» – це

простір, на який поширюється суверенітет держави. Статус такої території

53

визначається міжнародним правом, а щодо конкретної країни – ще і

внутрішньодержавним (національним) правом. Територія держави фіксується

кордонами держави [245, с. 43 – 45]. Крім цього, Юридична енциклопедія

містить визначення і такого, надзвичайно важливого для теми нашого

дослідження поняття, як «рухома територія» – це територія, що переміщується

у просторі. Як і державна територія, є суверенною і недоторканною. Термін

набув поширення у зв’язку із закріпленням у міжнародному праві чинних норм

національного права щодо діянь, скоєних, зокрема, на борту цивільних

повітряних і морських суден у відкритому морі, а також на борту військових

кораблів та допоміжних суден ВМФ, у т. ч. військових повітряних суден,

незалежно від місця їх перебування. Останніми роками дедалі частіше до

рухомої території відносять і штучні космічні об’єкти та повітряно-космічні

літальні апарати типу «Буран», «Shuttle» та ін. Такими можуть вважатися й інші

транспортні засоби пересування, зокрема автомобіль глави дипломатичної

(консульської) місії тощо, які відповідно до міжнародної конвенції є

недоторканними [246, с. 396 – 397].

Натомість статті, присвяченій термінові «простір», в Юридичній

енциклопедії немає.

В одинадцятитомному Словнику української мови поняття «простір»

тлумачиться так: одна з основних об’єктивних форм існування матерії, яка

характеризується протяжністю і обсягом; необмежена протяжність (в усіх

вимірах, напрямах); тривимірна протяжність над землею; площа чого-небудь на

земній поверхні; територія [199, с. 298].

Вищевикладене дає підстави для висновку, що для цілей юриспруденції

терміни «територія» і «простір» є синонімами. Зрозуміло, що повністю вони не

співпадають, адже у науковому розумінні «простір» є філософським поняттям,

яке позначає більш широке явище, ніж поняття «територія». Про це може

свідчити, зокрема, розуміння рухомої території як території, що переміщується у

просторі. Тим не менше, ми можемо дійти висновку, що для правозастосовної

практики ця тонка відмінність між термінами не відіграє значної ролі. Це

54

означає, що у дефініціях поняття «місце вчинення злочину» не варто одночасно

застосовувати обидва терміни, протиставляючи їх один одному.

При цьому лишається питання: який саме з наведених термінів буде

правильним використовувати у визначенні аналізованого поняття?

У теорії кримінального права цього питання торкнулась Л. П. Брич, яка

зазначає: «Повертаючись до дефініції місця вчинення злочину як ознаки складу

злочину слід зауважити, що недоречно послуговуватися терміном «територія»

для визначення місця вчинення злочину, як занадто широкого за змістом

поняття» [38, с. 491]. Як аргумент науковець використовує посилання на абз. 2

ст. 1 Закону України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня

2000 р., в якому територією вважається частина земної поверхні у визначених

межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та

створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також з повітряним

простором та розташованими під нею надрами. Місце ж вчинення злочину може

мати не лише географічні, а й інші просторові, а також статусні характеристики.

Тому більш точною, такою, що, відображає місце вчинення злочину в значенні

самостійної ознаки складу злочину, з акцентами на її особливостях, що

відрізняють її від інших об’єктивних ознак складу злочину, й водночас

лаконічною, Л. П. Брич вважає таку дефініцію: місце вчинення злочину – це

конкретизована частина простору, з вчиненням (невчиненням) у якій суспільно

небезпечного діяння кримінальний закон пов’язує наявність певного складу

злочину [38, с. 491 – 492].

Віддаючи належне важливості порушених Л. П. Брич питань та ставлячись з

повагою до міркувань науковця, ми все ж не можемо повною мірою погодитись з

наведеними аргументами та пропонованою дефініцією поняття місця вчинення

злочину.

По-перше, не завжди можна послуговуватись визначеннями окремих

понять, передбачених у конкретних нормативних актах, оскільки такі поняття

«прив’язуються» до мети певного нормативного акта і мають застосовуватись

лише у сфері тих суспільних відносин, що врегульовані відповідним законом.

55

Принаймні, саме на це вони розраховані. Поняття території, що використовує

Л. П. Брич, стосується передусім діяльності із планування та забудови територій,

воно є конкретним законодавчим поняттям і поширювати його на всю сферу

теорії права (визначення поняття «місце вчинення злочину» стосується сфери

права, а не лише законодавства) є перебільшенням значення ролі закону

порівняно із правом. Обґрунтовуємо свою думку і тим, що у межах самого

кримінального (чи іншого) законодавства одні й ті самі терміни – «істотна

шкода», «службова особа» тощо – можуть мати різний зміст залежно від сфери

застосування. Так, за обсягом поняття «службова особа», що міститься у ч. 3

ст. 18 КК України, не повністю співпадає з поняттям «службова особа», яке

використовується у примітці 1 статті 364 КК України. Тому аргументація за

допомогою посилання на окремий закон видається нам дещо тенденційною. У

такому разі більш доречним виглядало б посилання на матеріали юридичних

енциклопедій, словників тощо, які містять узагальнені і прийнятні для всіх сфер

юриспруденції пояснення тих чи інших термінів.

По-друге, вище ми вже доводили, що терміни «територія» і «простір»

належать до синонімічного ряду (очевидно, домінантою, в аспекті правознавства,

слід визнати «територію»), тому термінологічний зворот «інші просторові

характеристики», який використовує Л. П. Брич, цілком можна передати

зворотом «інші територіальні характеристики».

По-третє, науковець зазначає, що місце вчинення злочину може мати

статусні характеристики, а не лише географічні. Але це твердження не враховує

того, що у наведеному автором законодавчому визначенні поняття території

передбачається, що це «… частина земної поверхні у визначених межах

(кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та

створеними діяльністю людей (виділено нами. – Т.Р.) умовами та ресурсами».

На нашу думку, природні або створені діяльністю людей умови, тобто елементи,

частина яких може охоплюватись зворотом «статусна характеристика», у цьому

визначенні прив’язані до терміна «територія».

56

Необхідно взяти до уваги і те, що КК України послуговується поняттями

«територія України», «межі України» (ст.ст. 6 – 9), а термін «простір» не

використовується; на відміну від цього Закону КПК України оперує зворотом

«Дія Кодексу в просторі» (ст. 4), хоча в тексті цієї статті так само не

використовується – натомість вживаються у відповідному відмінку слова

«територія України», «територія дипломатичного представництва чи

консульської установи України за кордоном, на повітряному, морському чи

річковому судні, що перебуває за межами України», «територія іншої держави».

Все це, однак, не «перешкоджає» використанню в теорії кримінального

права і навчальній літературі поняття «чинність закону у просторі». До речі, і в

Цивільному кодексі України згадується «територія України» (ч. 6 ст. 4), а також

«простір» (ч. 3 ст. 373); у Цивільному процесуальному кодексі України йдеться

лише про територію України (ч. 1 ст. 14).

Отже, ми не вбачаємо підстав для твердження, що поняття «територія» є

надто широким і тому ніби потребує заміни терміном «простір».

1.1.5. Підсумкове узагальнення наукових визначень поняття «місце

вчинення злочину», їх типологія, основні проблеми. На підставі аналізу

визначень аналізованого поняття можна дійти проміжних висновків та здійснити

типологію пропонованих різними авторами дефініцій.

Так, допустимо виокремити принаймні два основні критерії поділу

визначень поняття «місце вчинення злочину» залежно від: а) допущених

авторами логічних або термінологічних неточностей; б) змістовних розходжень.

Серед логічних неточностей вбачаємо такі:

1) вказівку на те, що «місце вчинення злочину – це територія або місце…»;

цю помилку ми позначили як тавтологію у дефініції, оскільки термін «місце»

визначається через нього ж;

2) вказівку на те, що «місце вчинення злочину – це територія або простір»

чи навпаки, «простір або територія»; це термінологічна помилка, оскільки

«територія» і «простір» є синонімічною парою і в юридичному контексті

означають одне й те саме.

57

Значно складнішими видаються опис і типологія змістовних розходжень у

визначеннях поняття місця вчинення злочину. Взявши за основу те, що місцем

вчинення злочину є певна територія, передбачена диспозицією кримінально-

правової норми (тобто йдеться про першу частину більшості дефініцій), можна

стверджувати про відсутність істотних розходжень між науковцями у цьому

питанні. Водночас подальше вивчення їхніх підходів до встановлення змісту

поняття «місце вчинення злочину» дозволяє визнати, що ці підходи істотно

відрізняються під час з’ясування того, що відбувається на передбаченій

кримінальним законом території:

1) щось відбувається (К. В. Юртаєва);

2) відбулась подія злочину (О. М. Ігнатов та ін.);

3) вчинено злочин (Ю. В. Александров, Л. О. Букалерова, Р. В. Вереша,

М. В. Володько, В. А. Клименко А. В. Наумов, І. М. Тяжкова та ін.);

4) вчинено діяння – суспільно небезпечне, злочинне тощо (Л. П. Брич,

О. О. Дудоров, Д. В. Карелін, Є. В. Лащук, Т. А. Лєснієвськи-Костарєва,

А. А. Музика, А. А. Поддубний, Т. Г. Понятовська, А. В. Шеслер, С. С. Шеслер

та ін.);

5) вчинене діяння і настав його результат; (В. М. Кудрявцев, М. І. Панов,

А. М. Ришелюк);

6) вчинене діяння або настав злочинний результат (В. Б. Малінін та

О. Ф. Парфьонов, І. В.-огли Вєлієв, А. М. Ришелюк);

7) розпочато, продовжено, завершено злочин або його припинено

(М. І. Хавронюк, В. Г. Мороз);

8) закінчено або припинено злочин (С. В. Землюков);

9) почато, закінчено злочинне діяння або настали його суспільно небезпечні

наслідки (злочинний результат) (Є. В. Фесенко, О. І. Чучаєв, І. І. Митрофанов);

10) виконано злочинне діяння, або настав злочинний результат, або злочин

було завершено чи перервано (К. Л. Акоєв, С. Р. Багіров).

Теоретично можна припустити наявність ще одного варіанта дефініції –

вказівки лише на місце настання певного результату (суспільно небезпечного

58

наслідку, злочинного наслідку, злочинного результату тощо), але таких

визначень у дослідженій нами літературі не виявлено.

Л. П. Брич висловила думку, що загальні дефініції поняття місця вчинення

злочину відрізняються лише тим, наскільки категорично в них наполягають на

тому, що місце вчинення злочину – це й місце настання суспільно небезпечних

наслідків злочину [38, с. 483]. Проте наведений нами аналіз дефініцій поняття

«місце вчинення злочину» дозволяє визнати, що вони відрізняються не лише за

тим аспектом, про який зазначила Л. П. Брич. Адже значна кількість дефініцій

охоплює і вказівки на різні стадії розвитку злочинної діяльності, визнаючи

місцем вчинення злочину територію, де злочин «було розпочато, продовжено,

завершено або припинено». Водночас Л. П. Брич правильно акцентує на тому,

що включення (або виключення) суспільно небезпечних наслідків у загальній

дефініції місця вчинення злочину є епіцентром дискусій [38, с. 483]. І, до речі, –

принциповим питанням.

Перейдемо до аналізу аргументів, що використовують науковці у цій

дискусії. Наприклад, С. Г. Келіна вважає, що місце вчинення злочину є там, де

вчинені або завершені дії, що зумовили настання злочинного результату [79,

с. 27]. Наведена думка видається не зовсім зрозумілою через невдале

формулювання. Очевидно, автор аналізує ситуації, що притаманні злочинам з

формальним і матеріальним складом. Саме так позицію С. Г. Келіної сприйняли

В. Б. Малінін і О. Ф. Парфьонов. На їхню думку, такий підхід може бути

застосований лише щодо злочинів з формальним складом. До злочинів з

матеріальним складом він не може бути застосований, оскільки у момент

вчинення дій ще немає закінченого складу злочину [109, с. 183 – 184].

До аналізованої дискусії привертають увагу й інші дослідники. Зокрема,

І. В.-огли Вєлієв акцентує на такому: «Стосовно формальних складів злочинів –

місцем вчинення злочину слід вважати те місце, де вчинено дію або

бездіяльність. Для злочинів, склад яких включає настання суспільно

небезпечного наслідку, місцем вчинення, як правило, слід вважати місце

настання цього наслідку» [46, с. 149 – 150].

59

Постає запитання: яку частку в останній ситуації становить «виняток»

(оскільки автор пише «як правило») і як при цьому визначатиметься місце

вчинення злочину?

Л. П. Брич, порушивши у монографії питання про те, чи поширюється

поняття «місце вчинення злочину» на місце настання суспільно небезпечних

наслідків матеріальних складів злочинів, дає на нього негативну відповідь. Свою

позицію вчена аргументує у такий спосіб. По-перше, місце вчинення злочину за

своєю природою є місцем здійснення злочинного діяння. Тобто первинним,

визначальним у виявленні місця вчинення злочину є здійснення діяння, а отже і

місцезнаходження суб’єкта злочину в цей момент. У багатьох реальних

ситуаціях місце вчинення діяння і місце настання суспільно небезпечних

наслідків не збігаються у просторі. Для таких ситуацій визнання місцем

вчинення злочину одночасно і місця здійснення діяння, і місця, де настали його

наслідки, створить труднощі у встановленні місця вчинення злочину, оскільки

одна й та сама ознака складу злочину матиме різний зміст. По-друге, після

здійснення діяння, настання його наслідків є природним, закономірним,

об’єктивним процесом. Місце настання наслідків може охоплюватись

інтелектуальними ознаки вини суб’єкта, але повністю від волі суб’єкта не

залежить, оскільки розвиток причинного зв’язку не завжди піддається контролю

[38, с. 489 – 490].

Важливі аргументи на користь позиції щодо визнання місцем вчинення

злочину місця вчинення діяння, а не місця настання наслідків, висунули

українські науковці В. І. Борисов, А. А. Музика та Є. В. Лащук. Так,

В. І. Борисов вірно розмежовує поняття «час вчинення злочину» і «час

закінчення злочину» – останній насправді є різним для злочинів з формальним та

матеріальним складом. Вчений пише: «Що стосується ч. 3 ст. 4 КК України, то

припис, наведений у ній, визначає час вчинення злочину. Цей припис треба

тлумачити обмежено. Він згідно з позицією законодавця є однаковим для всіх

злочинів, незалежно від того, як у законі сконструйована їх об’єктивна сторона.

Цей час обмежений вчиненням дії або бездіяльністю» [34, с. 294].

60

Погоджуючись з наведеною позицією, А. А. Музика і Є. В. Лащук

розвинули її та навели додаткові аргументи на користь просторово-часового

підходу до розуміння місця вчинення злочину. Науковці зазначили, що місце

вчинення злочину – це та територія, на якій перебував суб’єкт злочину у момент

вчинення ним певного суспільно небезпечного діяння [123, с. 156].

З підходом В. І. Борисова, А. А. Музики і Є. В. Лащука погодились й інші

українські науковці, які долучились до вивчення цього питання. Наприклад,

С .Ф. Денисов та В. М. Білоконев на підставі методологічного підходу єдиного

простору-часу зауважили, зокрема, таке: «Існування єдиного простору-часу

дозволяє зробити висновки про те, що час та місце вчинення злочину (тривалість

злочину у часі та просторі) як у часі, так і у просторі – повинні співпадати між

собою. Тобто, початок та закінчення вчинення злочину як у часі, так і у просторі

є однаковими, а тому неможливо, щоб конкретний вид одиничного злочину у

часі вже був вчинений, а у просторі цей злочин ще продовжувався чи тривав, або

навпаки» [58, с. 51].

Доречно зауважити, що обстоюваний нами просторово-часовий підхід

частково відображений у чинному КК України. Так, згідно з ч. 3 ст. 4 цього

Кодексу «часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої

законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності».

Вважаємо, що з наведеного випливають важливі висновки. По-перше, місце

вчинення злочину і час вчинення злочину, будучи прив’язаними до території та

моменту вчинення суб’єктом суспільно небезпечного діяння, поєднуються у

просторово-часовому континуумі. По-друге, поняття «місце вчинення злочину»

не можна ототожнювати з поняттям «місце закінчення злочину», так само, як

поняття «час вчинення злочину» не можна ототожнювати з поняттям «час

закінчення злочину». Річ у тім, що у злочинах з формальним складом вони

співпадають, тоді як у злочинах з матеріальним складом – далеко не завжди. Так,

ми можемо припустити наявність злочину з матеріальним складом, де діяння і

наслідки відбуваються з дуже коротким проміжком – наприклад, натискання на

спусковий гачок пістолета, впритул приставленого до голови потерпілого, і

61

моментальне настання смерті. Тоді місце вчинення і місце закінчення злочину

співпадають. Але є цілком можливим варіант дистанційного натискання на

спусковий гачок снайперської гвинтівки або на кнопку вибухового пристрою,

одержання потерпілим поранення, від якого настає смерть через певний час в

іншому місці, наприклад, у реанімаційному відділенні лікарні.

В якості реального прикладу можна навести вбивство «важкої фігури»7

російського кримінального світу В’ячеслава Іванькова, відомого у певних колах

як «Японець» (або «Япончик»). 28 липня 2009 р. у Москві на виході із ресторану

«Тайський слон» на Хорошовському шосе В. Іванькова було тяжко поранено у

живіт пострілом зі снайперської гвинтівки СВД8 (за деякими даними, – двох

гвинтівок). Смерть настала майже за два з половиною місяці, 9 жовтня того ж

року у приватній клініці при онкологічному центрі на Каширському шосе від

перитоніту, судячи з усього, пов’язаного з пораненням [74; 200].

Крім цього, вважаємо за потрібне навести додаткові аргументи на користь

позиції визнання місцем вчинення злочину того місця, де вчинено суспільно

небезпечне діяння. Передусім, діяння є невід’ємною, конститутивною ознакою

об’єктивної сторони будь-якого складу злочину. Наслідки, у свою чергу, також є

результатом будь-якого злочину. Як зазначав свого часу А. Н. Трайнін, шкода,

завдана об’єкту, і є наслідком, який утворює необхідний елемент кожного

злочину [210, с. 140].

Оскільки у злочині з формальним складом наслідки нібито зливаються з

діянням, то проблем з приводу визначення місця вчинення злочину немає. Якщо

місцем вчинення злочину з матеріальним складом визнавати суто місце настання

наслідків, то у випадку їх ненастання напрошується висновок про те, що і місця

вчинення злочину не існує – оскільки не було наслідків, то нема і місця, яке

пов’язане з настанням наслідків. Але це є цілком алогічним, нісенітницею,

7 Примітка. Термін з теорії шахової гри. Важкими у шахах називають найсильнішіфігури шахової партії – ферзя і туру.

8 Примітка. СВД – російськомовна абревіатура, що позначає назву зброї – снайперськугвинтівку Драгунова.

62

оскільки у матеріальному складі відсутність наслідків може свідчити, зокрема,

про замах на злочин, а він, безумовно, здійснюється у певному місці.

Наведене дозволяє сприйняти аргументи прихильників визнання місцем

вчинення злочину того місця, де вчинено передбачене законом діяння, як більш

вагомі.

1.1.6. Методологічні засади формування авторського підходу до

визначення поняття «місце вчинення злочину». Вважаємо, що є підстави

погодитись з думкою Л. П. Брич про те, що наведені вище дефініції мають одну

спільну ваду, яка обумовлена ігноруванням правил визначення понять. Їм бракує

вказівки на особливості відповідного поняття, що ідентифікують явище, котре

ним позначається, і за якими його можна відрізнити від інших подібних явищ

(ознак складу злочину) [37, с. 271].

Відсутність єдиного розуміння щодо визначення поняття «місце вчинення

злочину» спонукало нас до обрання правильного методологічного підходу та

формулювання власного визначення цього поняття.

Привертає до себе увагу той факт, що автори більшості наведених визначень

поняття «місце вчинення злочину» не завжди дотримуються логіко-

методологічної процедури визначення понять, виробленої філософією, логікою

та методологією науки. У необхідності такого дотримання ми вбачаємо

правильність відповідного методологічного підходу.

У навчальній та монографічній літературі з філософії, логіки та методології

науки протягом багатьох років пропонуються певні підходи до визначення

власне поняття. Водночас розпочати аналіз визначення певного поняття доцільно

шляхом з’ясування змісту того, що цим поняттям позначається; крім цього,

необхідно розкрити сам зміст слова «поняття». Так, у літературі початку XX ст.

спеціалісти у сфері логіки зауважували, що поняття є загальним уявленням, яке

пов’язане з іншими загальними уявленнями відповідного змісту, тобто результат

попередніх суджень, фіксований завдяки новим судженням [250, с. 119]. І. І.

Ягодинський вбачав такий механізм формування понять: спочатку робиться

аналіз ознак конкретних уявлень, котрі слугують підставою понять, потім

63

порівняння цих ознак, їх абстракція та синтез. Щодо обрання тих чи інших ознак

цей науковець акцентував на тому, що у логіці мають братися до уваги лише

істотні ознаки [250, с. 119].

М. І. Кондаков, автор одного з ґрунтовних видань радянського періоду

розвитку науки «Логічний словник-довідник» (1975 р.), під словом «поняття»

розумів цілісну сукупність суджень, тобто думок, у яких щось стверджується про

відмітні ознаки об’єкта, який вивчається, ядром якої (сукупності. – Т.Р.)

є судження про найбільш загальні і водночас істотні ознаки цього об’єкта [84,

с. 456]. Підручники з логіки найчастіше містять таке розуміння поняття, яке

свого часу сформулювала О. Д. Гетманова в авторському підручнику: поняття –

це форма мислення, в якій відбито істотні і відмітні ознаки окремого предмета

або класу однорідних предметів [51, с. 26].

Необхідно зауважити, що в літературі з філософії та методології науки

автори також пояснюють зміст наукового поняття саме з точки зору науки

логіки. Наприклад, Є. В. Ушаков вважає поняття явищем, яке належить до

когнітивної складової свідомості. Науковець розкриває зміст поняття у такий

спосіб: поняття – це форма мислення, що охоплює сукупність ознак, необхідних і

достатніх для вказівки або виокремлення будь-якого предмета (або класу

предметів) [233, с. 61]. Неважко помітити, що пропоноване автором визначення

розкриває зміст поняття з логічної точки зору.

Традиційними операціями, котрі виконуються над поняттями, вважають

визначення поняття і логічний поділ поняття.

О. Д. Гетманова під визначенням (або дефініцією) поняття розуміє логічну

операцію, яка розкриває зміст поняття або встановлює значення терміна [51,

с. 36]. М. І. Кондаков підкреслював, що визначення поняття (лат. definitio) –

у самому широкому розумінні є логічною операцією, у процесі якої розкривають

зміст поняття [84, с. 409]. На думку вченого, саме практика свідчить, що для

того, аби визначити поняття, тобто знайти межу (рос. – «предел» від слова

«определить». – Т.Р.), яка відділяє предмети, охоплювані цим поняттям, від усіх

подібних до них предметів, не варто перераховувати всі ознаки, а достатньо

64

вказати лише на відмітні істотні ознаки предметів, що відображені у цьому

понятті. Вказівка на істотне постає головною вимогою до визначення [84, с. 409].

На підставі викладеного можемо дійти висновку, що первинною операцією з

визначення поняття «місце вчинення злочину» має бути з’ясування змісту

поняття «місце», яке є родовим щодо поняття «місце вчинення злочину».

Як випливає з наведеного, поняття «місце» передусім пов’язується з певною

частиною простору9 – земна поверхня або пункт у просторі. Оскільки таке

розуміння розкриває місце як елемент матерії, то є підстави назвати його

«фізичним» (за аналогією з матеріальністю як однією з фізичних ознак поняття

предмета злочину) [123, с. 110]. Так само, як і предмет злочину, місце вчинення

злочину є певним матеріальним утворенням, який суб’єкт злочину та інші особи

здатні сприймати органами чуття.

Продовжуючи порівняльну характеристику ознак місця вчинення злочину та

предмета злочину, зазначимо, що є підстави для висновку про наявність не лише

фізичних, а й соціальних ознак місця вчинення злочину. Так, стосовно предмета

злочину А. А. Музика і Є. В. Лащук зазначають: «Соціальні ознаки предмета

злочину відображають його значення для людини, суспільства, є результатом

оцінювання такого предмета останніми. До соціальних ознак предмета злочину

ми відносимо, зокрема, його: вартість, безпечність або небезпечність для

людини, функціональне призначення (культурне, історичне, економічне,

політичне тощо), позитивне чи негативне значення для людини, приналежність

окремій особі (в аспекті відповідної форми власності)» [123, с. 115 – 116].

Звернення до положень кримінального закону, де передбачаються певні

місця вчинення злочину, дозволяє дійти висновку про наявність соціальної

значущості тих чи інших частин території. Так, деякі місця вчинення злочину

мають соціальну цінність або для багатьох людей чи територіальної громади

(наприклад, захисні насадження або території природно-заповідного фонду –

9 Примітка. Вище вже наводилися аргументи на користь того, що поняття «територія» і«простір» є синонімами.

65

ст. 246 КК України), або для конкретної людини (кількох людей або навіть

всього населення країни) – місце поховання (ст. 297 КК України). Безперечно,

культурне значення як елемент соціального вбачається у таких місцях вчинення

злочину: об’єкт археологічної спадщини (ч. 1 ст. 298 КК України), місця, що

призначені для проведення навчальних, спортивних і культурних заходів та інші

місця масового перебування громадян (ч. 1 ст. 316 КК України) тощо.

Зрозуміло, що крім фізичних та соціальних характеристик місце вчинення

злочину обов’язково має володіти і юридичними ознаками.

Загалом ми вбачаємо чотири напрями, в яких простежуються юридичні

характеристики місця вчинення злочину: 1) кримінально-правовий;

2) кримінально-процесуальний; 3) криміналістичний; 4) кримінологічний. Не

применшуючи значення двох останніх напрямів, зауважимо, що для коректного

розуміння сутності поняття «місце вчинення злочину» необхідно

відокремлювати кримінально-процесуальний аспект цього розуміння від

кримінально-правового.

Поза всяким сумнівом, місце вчинення злочину належить до правових явищ,

які одночасно стосуються і матеріального, і процесуального права. Як уже

згадувалось вище, місце вчинення злочину належить до обставин, які підлягають

доказуванню у кримінальному провадженні, але це не єдиний аспект

процесуального значення місця вчинення злочину.

Кримінально-процесуальне значення місця вчинення злочину (у КПК

України йдеться про місце вчинення кримінального правопорушення10. – Т.Р.)

є багатогранним.

10 Примітка. Виказуємо критичне ставлення до такої «інтервенції» процесуальногозаконодавства у кримінальне матеріальне право. Вважаємо, що поняття «місце вчиненнякримінального правопорушення» неправомірно згадується в КПК України та інших актах. Уцьому аспекті ми поділяємо наукову позицію А. А. Музики стосовно того, що наразі поняттязлочину у правозастосуванні (внаслідок хибного законодавчого рішення) ототожнено зпоняттям «кримінальне правопорушення»; у формах документів первинного облікуреєструється те, чого немає в КК України (хоча у двох випадках поняття «кримінальнеправопорушення» вже проникло до нього – ч. 2 ст. 374 і ч. 1 ст. 426) [Музика А. А. Чи існує вУкраїні кримінально-правова політика? // Політика в сфері боротьби зі злочинністю:матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (1 – 2 березня 2013 р., м. Івано-

66

Взагалі використання терміна «місце» у процесуальному законодавстві

(у тому чи іншому аспекті) зустрічається доволі часто і в різноманітних

варіаціях. Так, про місце вчинення злочину йдеться у ст. 4, 32, 91 й інших

статтях КПК України. Наприклад, ч. 1 ст. 4 КПК України передбачає, що

кримінальне провадження на території України здійснюється з підстав та в

порядку, передбачених цим Кодексом, незалежно від місця вчинення злочину;

ст. 32 встановлює основи визначення територіальної підсудності; відповідно до

п. 1 ч. 1 ст. 91 КПК України, місце вчинення злочину разом із часом, способом та

іншими обставинами вчинення охоплюється процесуальним поняттям «подія

злочину». Місце вчинення злочину зазначається судом у мотивувальній частині

вироку у разі визнання особи винуватою (п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України). Поняття

«місце проведення досудового розслідування», «місце виявлення ознак

злочину», «місце закінчення злочину» та «місце настання наслідків злочину»

використовуються у ст. 218 КПК України.

Наведемо інші процесуальні норми, де використовується термін «місце»:

«місце затримання»11 (ст. 191 КПК України); «місце огляду» (ч. 6 ст. 237 КПК

Франківськ). – Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет імені ВасиляСтефаника, 2013. С. 57]. Він також робить слушний висновок: «… використання цихпонять («кримінальне правопорушення» і «кримінальний проступок». – Т.Р.) в КПКУкраїни, Положенні про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань та узазначеному Єдиному реєстрі досудових розслідувань, у статистичній звітності Державноїсудової адміністрації України, і, відповідно, в процесуальних документах органів досудовогорозслідування та судів є незаконним, оскільки йдеться про неіснуючі юридичні факти.Тобто зазначені правові акти та рішення службових осіб не відповідають законодавству, аточніше – Конституції України» [Музика А. А. Конституція України, кримінальний закон іросійська агресія // Кримінальна юстиція України: виклики та перспективи в світліконституційної реформи: Збірка тез першого Львівського форуму з кримінальної юстиції(Львів, 18 – 19 вересня 2015 р.). – Київ, ВАІТЕ 2015. С. 141].

За подібною логікою законодавця нескладно передбачити в КПК України (а непередусім в Основному Законі України та Кримінальному кодексі) і смертну кару як видпокарання. Чи застосовували б? Тому у нашому дослідженні поняття «кримінальнеправопорушення», «місце вчинення кримінального правопорушення» не вживатимуться, і цевідповідає принципу верховенства права.

Водночас зауважимо, що процес реформування кримінального та іншого, пов’язаного зним законодавства, є цілком виправданим і ми не проти запровадження у вітчизняну системуправа понять «кримінальне правопорушення» і «кримінальний проступок».

11 Примітка. Згідно з ч. 2 ст. 191 КПК України, у разі затримання на транспорті місцемзатримання вважається територія району, на якій особа затримана. Погоджуємося з таким

67

України); «огляд місця вчинення злочину» (п. 2 ч. 2 ст. 520 КПК України);

«місце події» (ч. 3 ст. 214, п. 2 ч. 1 ст. 208, ч. 2 ст. 238 КПК України); «огляд

місця події» (ч. 4 ст. 552 КПК України). Тут доречно акцентувати на

неузгодженості термінології, яка використовується у деяких нормативних актах

та кримінальному процесуальному законодавстві. Звернення до Правил

дорожнього руху України свідчить про те, що усталеним терміном є «дорожньо-

транспортна пригода», під якою у цих же Правилах розуміють подію (виділено

нами. – Т.Р.), що сталася під час руху транспортного засобу, внаслідок якої

загинули або поранені люди чи завдані матеріальні збитки. Водночас у

подальшому Правила оперують терміном «місце пригоди» (п.п. «а» п. 2.10,

п.п. «ґ» п. 2.10, п.п. «е» п. 2.10 Правил). Отже, огляд місця дорожньо-

транспортної пригоди у процесуальному законодавстві буде мати назву «огляд

місця події».

Окрім зазначеного, КПК України оперує й іншими категоріями, де

використовується термін «місце»: «публічно недоступні місця» (ст. 267 КПК

України); «публічно доступні місця» (ст. ст. 269, 270 КПК України); «місце

вчинення суспільно небезпечного діяння або злочину» (п. 1 ч. 1 ст. 505 КПК

України); «місце перебування на території запитуваної держави» (п. 2 ч. 1 ст. 541

КПК України); «місце закладки або транспортування» (ч. 1 ст. 569 КПК

України); «місцевість (адміністративна територія), на якій діє правовий

режим…» (ч. 1 ст. 615 КПК України).

Розкриємо детальніше зміст деяких процесуальних норм, які містять

вказівку на «місце». Так, досудове розслідування здійснюється слідчим того

органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце

вчинення злочину. Це положення передбачено ч. 1 ст. 218 КПК України, яка має

назву «Місце проведення досудового розслідування». Отже, місце вчинення

підходом, оскільки вважаємо, що визначення поняття «місце» за допомогою терміна«територія» має важливе методологічне значення для визначення поняття «місце вчиненнязлочину».

68

злочину впливає на обрання органу досудового розслідування, який буде

здійснювати відповідне провадження.

Слід мати на увазі, що кримінальне процесуальне законодавство передбачає

порядок дій і на той випадок, якщо місце вчинення злочину невідоме або не

може бути точно встановлене. Якщо місце вчинення злочину невідоме або його

вчинено за межами України, місце проведення досудового розслідування

визначає відповідний прокурор з урахуванням місця виявлення ознак злочину,

місця перебування підозрюваного чи більшості свідків, місця закінчення злочину

або настання його наслідків тощо (ч. 3 ст. 218 КПК України).

Виходячи з правил визначення підсудності за місцем закінчення досудового

розслідування, на практиці вирішується питання підсудності й у тих випадках,

коли місце вчинення злочину не може бути точно встановлено (наприклад,

злочин вчинено під час польоту на повітряному судні чи під час руху

залізничним транспортом) [94, с. 520].

Згідно з вимогами кримінального процесуального законодавства у

кримінальному провадженні низка процесуальних документів передбачає

обов’язкову вказівку на місце вчинення злочину. Наприклад, п. 6 ч. 1 ст. 277

«Зміст письмового повідомлення про підозру» КПК України передбачає, що

повідомлення про підозру має містити стислий виклад фактичних обставин

злочину, у вчиненні якого підозрюється особа, у тому числі зазначення часу,

місця його вчинення, а також інших суттєвих обставин, відомих на момент

повідомлення про підозру. У разі визнання особи винуватою суд формулює

обвинувачення, визнане судом доведеним, із зазначенням, з-поміж інших

обставин, місця вчинення злочину (абз. 1 п. 2 ч. 3 ст. 374 «Зміст вироку» КПК

України).

У літературі з кримінального процесуального права зауважується, що

перебування особи у місці вчинення злочину в той час, коли воно було скоєне,

зазвичай розцінюється у правозастосовній практиці як непрямий доказ участі у

його вчиненні [94, с. 183]. Отже, місце вчинення злочину має доказове значення.

69

Представники харківської школи кримінального процесу визнають місцем

вчинення злочину те місце, де були вчинені основні дії, які містять його ознаки

та утворюють об’єктивну сторону складу злочину, незалежно від місця настання

злочинних наслідків. Так, під час крадіжки місцем вчинення злочину буде місце

викрадення чужого майна, під час розбою – місце нападу на громадянина, під час

вбивства – місце, з якого зроблено постріл, а не те місце, де перебував

потерпілий [94, с. 350].

Не заперечуючи у цілому практично прийнятний характер такого

визначення, зауважимо, що з теоретичної точки зору воно не позбавлене окремих

недоліків. По-перше, місце вчинення злочину визначається через те саме слово –

«місце», а це створює коло у визначенні, на чому раніше ми вже акцентували.

По-друге, зворот «те місце, де були вчинені основні дії», формує запитання: що

таке, власне, «основні дії» та які дії правопорушника визнаватимуться

другорядними і на якій підставі? По-третє, наведена дефініція тяжіє до

кримінально-правового, матеріального визначення, оскільки не розкриває

процесуального значення місця вчинення злочину. На нашу думку, бажано, щоб

підручники та інші джерела з кримінального процесу містили визначення місця

вчинення злочину у процесуальному розумінні. Наведені вище статті КПК

України, положення ст. 6 КК України дозволяють дійти висновку, що у

процесуальному та криміналістичному аспектах місце вчинення злочину існує

завжди і потребує дослідження під час досудового розслідування і в суді.

Повертаючись до формулювання дефініції місця вчинення злочину,

зауважимо, що в літературі з логіки основним прийомом визначення поняття

визнають здійснення його через найближчий рід та видову відмінність.

Визначення через найближчий рід та видову відмінність (лат. – definitio fit

per genus proximum et differentiam specificam) полягає у тому, що відшукується

найближчий рід для поняття, що визначається, і відмітні ознаки, які має лише

цей вид предметів і які відсутні у всіх інших видів предметів, що входять до

цього найближчого роду [84, с. 410]. Проте побудова дефініції поняття лише за

допомогою цього прийому у логіці визнається недостатньою, оскільки в

70

зазначеній науці сформульовано групу обов’язкових правил визначення понять,

перелік яких наводиться нижче.

До правил визначення понять належать такі: 1) поняття визначається через

найближчий рід і видову відмінність; 2) визначення повинно бути домірним,

тобто обсяги того поняття, що визначається, і того, за допомогою якого

визначають, мають співпадати; 3) видовою відмінністю повинна бути ознака або

група ознак, які властиві лише цьому поняттю і відсутні в інших поняттях, що

належать до того ж роду; 4) визначення не повинно містити кола, тобто поняття,

що визначається, не повинно визначатись шляхом такого поняття, яке саме стає

зрозумілим лише через поняття, що визначається; 5) визначення не повинно бути

лише негативним; 6) визначення не повинно бути логічно суперечливим;

7) визначення повинно бути ясним і чітким, тобто не містити двозначності [84,

с. 467 – 468].

1.1.7. Визначення поняття «місце вчинення злочину». Для

формулювання законодавчих визначень понять варті уваги Методичні

рекомендації щодо використання дефініцій у нормативних правових актах [13,

с. 1429 – 1434]. На це орієнтують М. В. Карчевський та А. А. Музика [76, с. 65 ],

погоджуючись у цілому з думкою про те, що є раціональним запровадити у

практику законотворчості експериментальні законодавчі дефініції [22, с. 60 – 61].

На підставі викладеного, можемо сформулювати авторське визначення

загального поняття «місце вчинення злочину» у кримінально-правовому

розумінні.

Місце вчинення злочину – це: [віддалений рід] передбачена диспозицією

кримінально-правової норми [найближчий рід] ознака об’єктивної сторони

складу злочину, [видова відмінність] яка характеризує певну територію (у тому

числі й рухому територію), де суб’єкт під час перебування на ній вчинив

передбачену кримінальним законом дію або бездіяльність.

Іншими словами, місце вчинення злочину означає місцезнаходження особи

в момент вчинення нею злочину, незалежно від його стадій, а також від часу і

місця настання суспільно небезпечних наслідків.

71

Насамкінець, запобігаючи можливим зауваженням наших опонентів,

вважаємо за потрібне привернути увагу до такого. З одного боку, ми

дотримуємось просторово-часового підходу для визначення поняття місця

вчинення злочину. З іншого ж, у самій дефініції місця вчинення злочину замість

терміна «простір» використовуємо термін «територія». На перший погляд, це

може здатися недостатньо узгодженим моментом у нашій науковій позиції.

Проте це не так, оскільки словосполучення «просторово-часовий» є усталеним

філософським терміном, в утворенні якого беруть участь такі ж сталі і

взаємопов’язані терміни, як «простір» і «час». Наведене словосполучення

корелює з багатьма термінами (подібним чином утвореними та спорідненими за

галуззю знань) – наприклад, «причинно-наслідковий», «системно-структурний».

Тому домінування поняття «територія» у юриспруденції над поняттям «простір»,

яке тяжіє до філософії, змушує нас вдатися до конструювання поняття «місце

вчинення злочину» з усталеним юридичним терміном. З наведеного випливає

висновок, що просторово-часовий підхід не суперечить домінуванню терміна

«територія» у юриспруденції.

Таким чином, у першому підрозділі ми проаналізували погляди теоретиків

кримінального права щодо самостійності ознаки місця вчинення злочину серед

інших ознак об’єктивної сторони злочину, розкрили основні підходи щодо

сутності і визначення поняття «місце вчинення злочину» та запропонували його

авторське визначення з урахуванням просторово-часового підходу.

1.2. Розмежування понять «місце вчинення злочину», «обстановка

вчинення злочину» та «предмет злочину»

У доктрині кримінального права автори рідко торкаються проблем

розмежування понять місця вчинення злочину, предмета злочину й обстановки

його вчинення. Так, спеціальні дослідження проблеми місця вчинення злочину у

кримінально-правовій науці було розпочато радянськими юристами

А. В. Наумовим та К. Л. Акоєвим у 80-х рр. минулого століття [137].

72

У монографії К.Л. Акоєва [8] розроблені наукові засади зазначеного

розмежування, в тому числі шляхом застосування лінгвістичних прийомів

тлумачення, які в подальшому використовувались багатьма науковцями,

зокрема, українським автором І. І. Присяжнюком [165].

До питань розмежування факультативних ознак об’єктивної сторони

злочину зверталися у своїх працях В. Б. Малінін та О. Ф Парфьонов [109].

В сучасній українській кримінально-правовій науці розмежування місця

вчинення злочину та інших об’єктивних ознак складу злочину досліджувалось у

працях Л. П. Брич [37], З. А Загиней [68], А. А. Музики та Є. В. Лащука [123],

В. Г. Мороз [118], К. В. Юртаєвої [248] та деяких інших спеціалістів.

Праці зазначених науковців створюють необхідний фундамент для

подальших досліджень поняття місця вчинення злочину. Проте вивчення цього

творчого доробку та інших доступних нам джерел дозволяє дійти висновку про

те, що від моменту прийняття чинного КК України у 2001 р., мало хто з

науковців проводив важливий для практичного застосування аналіз положень

Особливої частини КК України щодо використання законодавцем ознаки «місце

вчинення злочину» в контексті розмежування цієї ознаки й обстановки його

вчинення та предмета злочину.

У цьому підрозділі окреслено методологічні підходи та запропоновано

відповідний інструментарій, які можуть бути основою створення методики

розмежування понять «місце вчинення злочину», «обстановка вчинення

злочину» та «предмет злочину»; здійснено аналіз окремих статей Особливої

частини КК України, що потребують такого розмежування.

Передусім зауважимо, що деякі розділи Особливої частини КК України

взагалі не містять вказівок щодо місця вчинення злочину як обов’язкової ознаки

його складу. Такими є перші два розділи – «Злочини проти основ національної

безпеки України» і «Злочини проти життя та здоров’я особи», а також розділи:

IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи», XVI

«Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин

(комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку» та XVII

73

«Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з

наданням публічних послуг» Особливої частини КК України. Отже, п’ять із

двадцяти розділів Особливої частини КК України взагалі не містять статей, які

передбачали б «місце вчинення злочину» як обов’язкову ознаку об’єктивної

сторони відповідного складу злочину.

Для правильного застосування закону про кримінальну відповідальність, в

законодавчому описі ознак об’єктивної сторони складу злочину необхідно чітко

відмежовувати, по-перше, місце вчинення злочину від предмета злочину та

обстановки його вчинення, по-друге, матеріальне поняття «місце вчинення

злочину» слід відрізняти від його кримінально-процесуального аналога, про що

вже йшлося у попередньому підрозділі праці.

Повертаючись до першого із зазначених аспектів, доцільно навести деякі

теоретичні підходи, які дозволять нам розробити методику розмежування понять

місця вчинення злочину, предмета злочину та обстановки його вчинення.

Як зазначають А. А. Музика та Є. В. Лащук, відмежовуючи предмет злочину

від місця його вчинення, необхідно враховувати, по-перше, що у контексті

цивільно-правової класифікації речей предметом злочину переважно є рухомі

матеріальні цінності. Головна фізична ознака місця злочину – нерухомість

останнього відносно того простору, що його оточує, тобто воно є елементом

простору, його частиною (наприклад, земельна ділянка, частина будинку чи

квартири). Ця територія (простір) може бути також складовою певного

матеріального об’єкта, що рухається у просторі (літак, корабель, поїзд,

автомобіль тощо), – у такому випадку місце вчинення злочину охоплює окрему

внутрішню ділянку простору, що утворює цей матеріальний об’єкт [123, с. 156].

Для розмежування предмета злочину та місця його вчинення корисним є

метод лінгвістичного тлумачення, запропонований свого часу К. Л. Акоєвим. Він

зазначав: «Очевидно, якщо те, що мислиться у понятті, яке використовується

законодавцем, відповідає на запитання «Де?», то йдеться про місце, на запитання

«Що?», «Чого?» – про предмет злочину» [8, с. 28].

74

Цей метод було застосовано, зокрема, українським науковцем

І. І. Присяжнюком. На його думку, до іменника, що позначає предмет злочину,

можна застосувати питання (чого?). Наприклад, порушення недоторканості

(чого?) – житла [предмет злочину]. Місце вчинення злочину законодавець

формулює так, що до нього можна поставити запитання (де?). Наприклад, ст. 246

КК України – незаконна порубка (чого?) дерев і чагарників [предмет злочину]

(де?) у лісах, захисних та інших лісових насадженнях або у заповідниках або на

територіях та об’єктах природно-заповідного фонду [місце вчинення злочину]

[165, с. 87 – 88].

До вищенаведеного прийому лінгвістичного тлумачення ознак складу

злочину в цілому позитивно ставляться А. А. Музика та Є. В. Лащук, які

досліджували проблему розмежування місця вчинення злочину і предмета

злочину. Водночас автори вбачають і певну недосконалість цього способу

встановлення місця і предмета злочину, оскільки під час його застосування

залишаються осторонь питання щодо розмежування предмета і знарядь та

засобів вчинення злочину. «Необхідно взяти до уваги, – пишуть науковці, – що

іменником може позначатися не лише предмет, а й знаряддя і засоби вчинення

злочину (наприклад, в ч. 2 ст. 248 КК). Тому цей спосіб може лише доповнювати

методику встановлення аналізованих ознак складу злочину» [123, с. 158].

З. А. Загиней також вважає, що лінгвістичне тлумачення кримінально-

правових норм може допомогти у розмежуванні предмета злочину і місця його

вчинення. Однак, на її думку, цього недостатньо, оскільки потрібно враховувати

ще й вектор спрямованості суспільно небезпечного діяння. Наприклад, житло

або інше володіння особи – це не територія, на якій вчиняється злочин, а певним

чином виділений людиною простір, через порушення недоторканності якого

порушується її приватне життя [68, с. 253].

Певний інтерес становить тлумачення термінологічного звороту «інше місце

поховання», який використовується для позначення обов’язкових ознак

об’єктивної сторони складу злочину у ч. 1 ст. 297 КК України. У першій формі

об’єктивної сторони цього злочину, яка описується законодавцем як наруга над

75

могилою, іншим місцем поховання, над тілом (останками, прахом) померлого

або над урною з прахом померлого, інше місце поховання є предметом злочину.

Водночас форма об’єктивної сторони злочину, що міститься у цій же частині

статті 297 КК України, – незаконне заволодіння тілом (останками, прахом)

померлого, урною з прахом померлого, предметами, що знаходяться на (в)

могилі, в іншому місці поховання, на тілі (останках, прахові) померлого, – вказує

на інше місце поховання як на місце вчинення злочину. Про це свідчать

використані законодавцем звороти «заволодіння … предметами, що знаходяться

… в іншому місці поховання…». Тому наукова позиція А. А. Музики та

Є. В. Лащука [123, с. 159] щодо визнання місця поховання предметом злочину

потребує уточнення.

Більш складним видається розмежування місця та обстановки вчинення

злочину.

У попередньому підрозділі ми вже зазначали, що у 1867 р. в авторському

«Курсі російського кримінального права» професор О. В. Лохвицький виокремив

ознаку місця вчинення злочину як самостійну в главі IX, котра мала назву

«Обстановка злочину» [107].

Подальший розвиток теорії кримінального права певною мірою ілюструє

сприйняття науковцями позиції О.В. Лохвицького. Наприклад, К. Л. Акоєв

обґрунтовує думку про те, що «місце» й «обстановка» вчинення злочину тісно

взаємопов’язані і співвідносяться як частина (місце) та ціле (обстановка). Місце,

разом із часом вчинення злочину, постають компонентами обстановки. Остання,

як більш широке явище, включає до свого змісту й інші компоненти, що

здійснюють вплив на ступінь суспільної небезпеки злочину [8, с. 23]. До них

можна віднести наявність людей або соціальної події, особливості поведінки її

учасників, перебіг фізичних, хімічних, виробничих процесів, інші обставини

реальної дійсності, що супроводжують вчинення злочину [8, с. 23 – 24; 45, с. 12].

На підставі наведеного можна дійти важливих у теоретичному та

практичному розумінні висновків. Якщо місце вчинення злочину завжди є

складовою обстановки, то вказівка на останню у тексті статті Особливої частини

76

КК України буде свідченням наявності місця вчинення злочину. Якщо ж

законодавець передбачає у статті лише місце вчинення злочину, то це ще не

означає автоматичної наявності обстановки як ознаки об’єктивної сторони

складу злочину. Ці теоретичні висновки можна проілюструвати тлумаченням

ознак об’єктивної сторони злочинів у деяких спірних ситуаціях.

Наприклад, статтею, де виникають істотні складнощі під час розмежування

ознак місця та обстановки вчинення злочину, є ст. 150 КК України

«Експлуатація дітей» розділу III «Злочини проти волі, честі та гідності особи».

Спірна ознака об’єктивної сторони тут є не конститутивною, а кваліфікуючою

ознакою складу злочину. Частина 2 ст. 150 КК України містить вказівку на ті

самі дії, поєднані з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві. На

перший погляд, важко визначитись, чим саме є таке шкідливе виробництво –

місцем вчинення злочину чи його обстановкою? Лінгвістичні прийоми

тлумачення, які допомагають розмежовувати предмет злочину та місце його

вчинення, тут коректно не спрацьовують: використання дитячої праці (де?) – в

шкідливому виробництві; отже, видається, що це – місце вчинення злочину.

Якщо ж застосуємо цей метод тлумачення щодо ознаки, яку, безперечно,

можна вважати обстановкою злочину, то не все буде таким однозначним.

Наприклад, у примітці ст. 402 КК України «Непокора» законодавець роз’яснює,

що таке бойова обстановка: «Під бойовою обстановкою в розділі XIX цього

Кодексу слід розуміти обстановку наступального, оборонного чи іншого

загальновійськового, танкового, протиповітряного, повітряного, морського тощо

бою, тобто безпосереднього застосування військової зброї і техніки стосовно

військового супротивника або військовим супротивником. Обстановка бою, в

якому бере участь військове з’єднання, частина (корабель) або підрозділ,

розпочинається і закінчується з наказу про вступ у бій (припинення бою) або з

фактичного початку (завершення) бою». Використаємо лінгвістичний метод

тлумачення: непокора (де?) – в бойовій обстановці; непокора (коли?) – в бойовій

обстановці. Як бачимо, обидва питання підходять до цієї ознаки складу злочину.

Звідси можемо дійти важливого висновку: якщо у процесі застосування

77

лінгвістичного прийому тлумачення виявляється можливість одночасного

формулювання до певної ознаки складу злочину двох питань – (де?) [місце] і

(коли?) [час] – то це є переконливим свідченням наявності обстановки вчинення

злочину, оскільки з теоретичної точки зору обстановка охоплює і місце, і час

вчинення злочину.

Здійснимо тлумачення поняття «виробництво». Відповідно до положень

тлумачного словника, виробництво – це процес, у перебігу якого люди, пов’язані

між собою певними виробничими відносинами, створюють матеріальні блага,

необхідні для суспільства [47, с. 108]. Таке розуміння виробництва певною

мірою співпадає з характеристикою обстановки, що наводилась вище і яку

сприймають К. Л. Акоєв та А. Г. Васіліаді – наявність людей або соціальної

події, перебіг фізичних, хімічних, виробничих процесів, інші обставини реальної

дійсності, що супроводжують вчинення злочину. На підставі цього можна дійти

висновку, що шкідливе виробництво – обстановка вчинення злочину.

Тепер знову спробуємо застосувати лінгвістичний метод тлумачення цієї

ознаки. Використання дитячої праці – (де?) – в шкідливому виробництві.

Сприймається нормально. Використання дитячої праці – (коли?) – в шкідливому

виробництві. Відчувається лінгвістичний дискомфорт. Одночасна постановка

двох питань – (де?) і (коли?) – викликає сумнів.

Що маємо у «сухому залишку»? Результати застосування прийомів

лінгвістичного тлумачення свідчать про те, що шкідливе виробництво – це місце

вчинення злочину. Спробуємо висунути власне теоретичне розуміння

аналізованої ознаки складу злочину. На нашу думку, є підстави вважати, що

виробництво із шкідливими умовами праці – це процес, який здійснюється на

стаціонарних об’єктах (цех, приміщення тощо) і через це прив’язаний до певного

місця у просторі.

Отже, аргументи на користь того, що ознака «в шкідливому виробництві» є

місцем вчинення злочину, видаються більш вагомими, ніж доводи щодо

визнання цієї ознаки обстановкою вчинення злочину.

78

Цікавим в аспекті кримінально-правової характеристики є зміст диспозиції

норми, передбаченої ст. 394 КК України: втеча із спеціалізованого лікувального

закладу, а також по дорозі до нього. На нашу думку, спеціалізований

лікувальний заклад у цьому випадку буде місцем вчинення злочину, проте

ознака «по дорозі до нього», потребує додаткового вивчення.

Нам на допомогу приходить теоретичне розуміння обстановки вчинення

злочину, яке наводилось вище. Допроваджування особи до спеціалізованого

лікувального закладу може вважатись соціальною подією або обставинами

реальної дійсності, що супроводжують вчинення злочину.

Застосуємо в якості допоміжного інструментарію лінгвістичний метод

тлумачення ознак злочину. Словосполучення «по дорозі до нього», тобто по

дорозі до спеціалізованого лікувального закладу, означає характеристику як

певного місця (де?) – [по дорозі], так і певного часу – (коли?) – [по дорозі].

Відповідно до встановленої нами закономірності, можливість одночасного

формулювання до певної ознаки складу злочину двох запитань – (де?) [місце] і

(коли?) [час] – є свідченням наявності обстановки вчинення злочину.

Візьмемо в якості прикладу склад злочину, передбаченого ст. 151 КК

України «Незаконне поміщення в психіатричний заклад». Суспільно небезпечне

діяння описане законодавцем як «поміщення в психіатричний заклад завідомо

психічно здорової особи» (ч. 1 ст. 151 КК України). Згідно з наведеними

положеннями на перший погляд може здатись, що місцем вчинення злочину має

визнаватись психіатричний заклад, куди суб’єкт злочину поміщує завідомо

психічно здорову особу. А чи насправді це так? Застосуємо описану вище

методику лінгвістичного тлумачення. Щодо діяння «поміщення в психіатричний

заклад завідомо психічно здорової особи» доцільним є використання не питання

(де?), яке є характеристикою місця вчинення діяння, а питання (куди?) – «в

психіатричний заклад». Постановка інших питань: (коли?) [час вчинення

злочину]; (де? і коли?) [обстановка вчинення злочину] – видається неприйнятною

через відчутний лінгвістичний дискомфорт. Тому за допомогою

словосполучення «в психіатричний заклад» акцентовано лише на векторі

79

спрямованості діяння суб’єкта злочину; у такий спосіб законодавець описує

відповідне діяння, що карається за ст. 151 КК України, а не місце його вчинення.

Доволі складним для тлумачення у контексті розмежування об’єктивних

ознак складу злочину постає термін «житло», який законодавець неодноразово

використовує під час опису тих чи інших видів злочинів. Передусім це

стосується злочину, передбаченого ст. 162 КК України «Порушення

недоторканності житла». Науковці, які присвятили спеціальне дослідження

тлумаченню ознак цього злочину, дійшли висновків про те, що житло у цьому

складі злочину постає предметом злочину, а не місцем його вчинення. Такий

висновок став результатом застосування методу лінгвістичного тлумачення, про

що вже згадувалось раніше12.

Проте, незважаючи на таку однодушність науковців щодо оцінки поняття

«житло» в контексті аналізованого складу злочину, ніхто зі згаданих авторів не

звернув увагу на одну важливу обставину, а саме: тлумаченню підлягають

ознаки складу злочину, а вони виписані не у назві статті – «порушення

недоторканності житла» – а в диспозиції кримінально-правової норми.

Звернемося безпосередньо до опису злочинної поведінки, що застосований у ч. 1

ст. 162 КК України: «незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння

особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне

виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян». Як

бачимо, законодавець у цій диспозиції передбачив не одну, а чотири форми

об’єктивної сторони складу аналізованого злочину: 1) незаконне проникнення до

житла чи до іншого володіння особи; 2) незаконне проведення в них огляду чи

обшуку; 3) незаконне виселення; 4) інші дії, що порушують недоторканність

житла громадян.

Отже, лінгвістичному тлумаченню за відповідною методикою підлягає не

назва цієї статті (так само – всіх інших статей), а окремі форми об’єктивної

12 Примітка. Див., напр., наведені вище позиції З. А. Загиней, А. А. Музики таЄ. В. Лащука, І. І. Присяжнюка.

80

сторони злочину. Проілюструємо це відповідним прикладом. Незаконне

проникнення (куди?) – до житла чи до іншого володіння особи. Тут житло чи

інше володіння особи не постають місцем вчинення злочину – вони

характеризують суспільно небезпечне діяння, вектор його спрямованості.

Наступна форма об’єктивної сторони описана як незаконне проведення в них,

тобто у житлі чи іншому володінні особи, огляду чи обшуку. Застосуємо прийом

лінгвістичного тлумачення: незаконне проведення огляду чи обшуку (де?) – в

них [житлі або іншому володінні особи]. Тут слід зробити висновок про те, що

житло чи інше володіння особи у цій формі об’єктивної сторони постають

місцем вчинення злочину. В якості додаткового аргументу щодо відмінності

зазначених форм вчинення злочину можна навести нетотожність самого

суспільно небезпечного діяння у попередніх двох формах об’єктивної сторони

цього злочину: проникнення (перша форма) і проведення (друга форма). Тобто

незаконне проведення огляду або обшуку можливе і без незаконного

проникнення у житло – наприклад, потерпілий пустив свого знайомого

працівника поліції додому (відсутність незаконного проникнення), а той,

перебуваючи у житлі, незаконно розпочав огляд або обшук.

Третя та четверта форми об’єктивної сторони аналізованого злочину можуть

характеризувати як вектор спрямованості суспільно небезпечного діяння

(незаконне виселення), так і предмет злочину (інші дії, що порушують

недоторканність (чого?) – житла громадян [предмет злочину].

У злочинах проти власності законодавець також часто передбачає в якості

обтяжуючої обставини вчинення таких діянь у поєднанні з проникненням у

житло, інше приміщення чи сховище (ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 186, ч. 3 ст. 187 КК

України). На перший погляд, йдеться про певне місце вчинення злочину. Однак

застосування лінгвістичного тлумачення наочно свідчить про те, що такий підхід

є поверхневим. Розглянемо це питання стосовно крадіжки, поєднаної з

проникненням у житло. Крадіжка, тобто таємне викрадення чужого майна,

поєднується з проникненням у житло. У лінгвістичному розумінні йдеться не

про вчинення діяння у певному місці, а його вчинення певним способом – (як?

81

або яким чином?) – шляхом проникнення у житло. Якби криміноутворюючою

ознакою злочину було місце його вчинення, то будь-яка крадіжка у житлі

кваліфікувалася б за ч. 3 ст. 185 КК України. Однак сучасна доктрина

кримінального права та судова практика дотримуються іншої позиції. Так,

Д. О. Калмиков і Д. В. Каменський у підручнику «Кримінальне право України.

Особлива частина» (2012 р.) зазначають, що для правильного вирішення питання

про наявність або відсутність кваліфікуючої ознаки «проникнення у житло, інше

приміщення чи сховище» істотне значення має момент виникнення у винного

умислу на вчинення крадіжки, грабежу чи розбою. Ця ознака відсутня, якщо

умисел на викрадення майна в особи виник вже під час перебування в

приміщенні чи сховищі [91, с. 368].

З цього приводу і Пленум Верховного Суду України виказав свою позицію у

постанові «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6

листопада 2009 р. № 10 (абз. 3 п. 22): «Вирішуючи питання про наявність у діях

винної особи названої кваліфікуючої ознаки суди повинні з’ясовувати, з якою

метою особа опинилась у житлі, іншому приміщенні чи сховищі та коли саме в

неї виник умисел на заволодіння майном. Викрадення майна не можна

розглядати за ознакою проникнення в житло або інше приміщення чи сховище,

якщо умисел на викрадення майна у особи виник під час перебування в цьому

приміщенні» [178].

Наведені позиції теорії та судової практики видаються додатковими

аргументами на користь нашого висновку про те, що криміноутворюючою

ознакою цього злочину постає не житло, як місце вчинення крадіжки, а

незаконний характер проникнення до нього.

Складними для кримінально-правового аналізу є ознаки об’єктивної

сторони злочину, передбаченого ст. 1971 КК України «Самовільне зайняття

земельної ділянки та самовільне будівництво». Згідно з положеннями ч. 1 цієї

статті злочином визнається самовільне зайняття земельної ділянки, яким завдано

значної шкоди її законному володільцю або власнику. Виникає запитання:

82

земельна ділянка постає тут предметом вчинення злочину чи місцем вчинення

злочину?

Для відповіді на нього скористаємось методами тлумачення, що

застосовувались нами вище і спираються як на лінгвістичні прийоми, так і на

аналіз законодавчого опису форм об’єктивної сторони складу злочину.

Форма об’єктивної сторони «самовільне зайняття (чого?) – земельної

ділянки» вказує на те, що земельна ділянка постає тут предметом злочину. Проте

інша форма об’єктивної сторони цього злочину, що передбачена частинами 3 та

4 ст. 1971 КК України, пов’язується із земельною ділянкою як місцем вчинення

злочину: «самовільне будівництво (чого?) будівель або споруд [предмет

вчинення злочину] (де?) – на самовільно зайнятій земельній ділянці» [місце

вчинення злочину].

Доречно зазначити, що на думку О. О. Дудорова і Р. О. Мовчана – авторів

ґрунтовного дослідження злободенних проблем кримінальної відповідальності за

аналізовані злочини, «згадані у ч. 3 (ч. 4) ст. 1971 КК України будівлі і споруди

мають визнаватись знаряддями вчинення злочину». Причому такій позиції

науковців передує розгляд ними розроблених А. А. Музикою і Є. В. Лащуком

правил розмежування знарядь і засобів вчинення злочину від предмета злочину,

а також «добре продумані визначення таких понять, як знаряддя і засоби

вчинення злочину» [61, с. 131, 132]. Очевидно, зроблений О. О. Дудоровим і

Р. О. Мовчаном висновок не є узгодженим з доробком колег, на працю яких вони

посилаються, а тому видається доволі сумнівним. Це могло статися через те, що

питання про знаряддя вчинення злочину вони розглядали у межах об’єкта, а не

об’єктивної сторони складу злочину. Водночас автори згаданої монографії

стверджують, що «предметом злочинів, передбачених ст. 1971 КК України, є

земельна ділянка» [61, с. 365]. Тобто поза увагою дослідників залишилось

питання про місце вчинення злочину.

Ознайомлення з особливостями законодавчого викладення ознак місця

вчинення діяння у деяких статтях Особливої частини КК України дозволяє дійти

цікавих у теоретичному плані висновків. Наприклад, ч. 3 ст. 158 КК України

83

«Надання неправдивих відомостей до органу ведення Державного реєстру

виборців або фальсифікація виборчих документів, документів референдуму,

підсумків голосування або відомостей Державного реєстру виборців» передбачає

в якості злочинних дій, зокрема, складення чи підписання відповідного

протоколу «не на засіданні виборчої комісії чи комісії з референдуму, на якому

здійснюється підрахунок голосів виборців чи встановлення підсумків

голосування чи результатів виборів або референдуму». Отже, ознакою

об’єктивної сторони складу злочину може бути вчинення дій не в тому місці, де

вимагає закон. Це може бути як окремий закон, що регулює порядок відповідних

дій, так і безпосередньо кримінальний закон. Наприклад, ч. 1 ст. 91 Закону

України «Про вибори народних депутатів України» передбачає: «Дільнична

виборча комісія на своєму засіданні складає протокол про підрахунок голосів

виборців на виборчій дільниці…» (виділено нами. – Т.Р.) [167].

Дослідження низки інших положень виборчого законодавства дозволяє

визнати: складати чи підписувати протоколи про підрахунок голосів виборців є

обов’язком відповідальних осіб, котрі мають його реалізувати саме на засіданні

виборчої комісії чи комісії з референдуму, на якому здійснюється підрахунок

голосів виборців чи встановлення підсумків голосування чи результатів виборів

або референдуму. Водночас наведений вище витяг із ч. 3 ст. 158 КК України

дозволяє стверджувати, що і безпосередньо кримінальний закон повторює

вимогу складати чи підписувати відповідний протокол на засіданні виборчої

комісії чи комісії з референдуму, на якому здійснюється підрахунок голосів

виборців чи встановлення підсумків голосування чи результатів виборів або

референдуму.

У такому разі, з точки зору теорії різновидів ознак складу злочину, ми маємо

справу із негативною13 ознакою складу, що вказує на місце вчинення злочину. А

13 Примітка. Більшість ознак складу сформульовано в законі у позитивній формі: увигляді вказівки на ті чи інші якості (властивості) злочину. Всі ці ознаки можна назватипозитивними. З точки зору логіки, вони виявляються у так званих позитивних поняттях.Поняття, у яких відбиваються ознаки, що властиві предмету, називають позитивними.Позитивні поняття характеризують у предметі наявність тієї чи іншої якості або певних

84

це дозволяє стверджувати, що кримінально караним може бути не лише

вчинення дії у певному місці, але і вчинення дії не в тому місці, де цього вимагає

закон.

Завершуючи розгляд актуалізованих питань, можна зробити таке

узагальнення. Як об’єктивна обставина, місце вчинення злочину властиве

кожному злочинному посяганню, оскільки будь-яке діяння завжди вчинюється

суб’єктом у певному місці, і знаходить відображення у процесуальних

документах (зокрема, у протоколі огляду місця події, обвинувальному акті,

вироку). Матеріальне поняття «місце вчинення злочину» може фігурувати

винятково як обов’язкова ознака складу злочину.

Вважаємо обґрунтованим підхід, згідно з яким місце і час вчинення злочину

постають компонентами обстановки. Якщо застосування лінгвістичного прийому

тлумачення виявляє можливість одночасного формулювання до певної ознаки

складу злочину двох питань – (де?) [місце] і (коли?) [час] – то це є свідченням

наявності обстановки вчинення злочину.

Встановлення приналежності певного поняття, що міститься у кримінально-

правовій нормі, до тієї чи іншої ознаки складу злочину, значною мірою залежить

від форми законодавчого опису його об’єктивної сторони. Один і той самий

феномен об’єктивного світу може поставати в одній формі об’єктивної сторони

як предмет злочину, в іншій – як місце вчинення злочину.

Під час з’ясування змісту ознак складу злочину тлумаченню насамперед

підлягає не назва статті закону, а ознаки складу злочину, закріплені диспозицією

кримінально-правової норми.

відносин. Утім під час опису деяких складів злочинів зустрічаються ознаки, котрівиявляються в негативних поняттях. У негативних поняттях ознакою, за якоюузагальнюються предмети, слугує відсутність у них тих чи інших якостей, властивостей,відносин. Такі ознаки можна назвати негативними. Вони вказують на відсутність тих чиінших якостей, властивостей, особливостей діяння, що визнається злочином. Докладніше проце див.: Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений. – М.: Юрид. лит., 1972.С. 122 et cetera [98].

85

Законодавчі поняття часто ілюструють лише вектор спрямованості діяння

суб’єкта злочину, за їх допомогою законодавець більшою мірою описує

відповідне суспільно небезпечне діяння, що карається за КК України, а не місце

його вчинення.

У деяких випадках ми можемо мати справу з негативними ознаками складу,

що вказують на місце вчинення злочину. Це дозволяє дійти висновку про те, що

кримінально караним може бути не лише вчинення дії у певному місці, але і

вчинення дії не в тому місці, де цього вимагає закон.

1.3. Кримінально-правове значення місця вчинення злочину:

загальнотеоретичні положення

Дослідження об’єктивної сторони певних видів злочинів надало можливість

з часом виокремити у цій проблемі основні наукові аспекти стосовно ознаки

місця вчинення злочину. На сьогодні ми вбачаємо чотири напрями, у межах яких

вивчається поняття «місце вчинення злочину».

По-перше, це кримінально-правовий аспект місця вчинення злочину, про

який більш детально йтиметься у цьому підрозділі. По-друге, місце вчинення

злочину в історії людства завжди пов’язувалось із кримінально-процесуальними,

тобто такими, що мають доказове значення, обставинами. Зокрема, у чинному

кримінальному процесуальному законодавстві України місцю вчинення злочину

приділяється особлива увага, про що йшлося у підрозділі 1.1 цього дослідження.

По-третє, варто акцентувати на криміналістичному значенні місця вчинення

злочину. За влучним визначенням Г. Гросса, криміналістика – це «вчення про

реальності кримінального права» [81, с. 427].

Криміналістика взагалі просунулась у цьому питанні далі, ніж наука

кримінального процесу, свідченням чого можуть бути окремі праці, присвячені

огляду місця події. Як приклад доцільно навести навчально-практичний

посібник, де розглядаються методичні питання щодо огляду місця вибуху [116].

86

Автори цієї праці формулюють, зокрема, перелік основних питань, що

вирішуються вибухотехнічною експертизою [116, с. 64].

Серед сформульованих питань нашу увагу привернуло питання винятково

кримінологічного характеру – про можливість (з урахуванням результатів огляду

місця вибуху) надання експертами певної інформації стосовно особи

потенційного суб’єкта злочину. Це спонукало нас подивитися на проблему з

позиції власного предмета дослідження. Вважаємо, що наведений спеціалістами

перелік доцільно було б доповнити і питанням суто кримінально-правового

характеру – про встановлення, власне, місця вчинення злочину. Експерти мають

відповісти на питання, за наявності достатніх для цього даних, про місце

вчинення діяння, тобто де розташовувався правопорушник під час вчинення

злочину. Відповідь на таке питання є важливою, оскільки в одних випадках

вибухові пристрої приводяться в дію (мається на увазі «останнє натискання»)

неподалік від місця вибуху, в інших – далеко від місця потенційного вибуху з

тим, щоб він стався через певний інтервал (пристрої з часовим механізмом).

Сприйняття нашої пропозиції спрямовано, зрештою, на отримання

кумулятивної інформації, що вирізнятиметься кримінально-правовими,

кримінально-процесуальними і криміналістичними властивостями; наявна

сукупність таких знань у конкретному кримінальному провадженні сприятиме

ефективному розслідуванню відповідних злочинів.

У цьому аспекті доречно також звернутися до вислову К. Л. Акоєва про те,

що значення місця вчинення злочину важко переоцінити, оскільки для

криміналіста воно є найважливішим та в подальшому невідновним джерелом

отримання об’єктивної первинної інформації про подію злочину та особу, що

його вчинила; для кримінолога – вихідним матеріалом для розробки

профілактичних заходів щодо запобігання певній категорії злочинів [8, с. 38].

Отже, четвертим аспектом юридичного вивчення поняття місця вчинення

злочину відкривається кримінологічний вимір, який нерідко стає предметом

дисертаційних праць. Так, А. М. Бабенко дослідив особливості регіональної

злочинності в Україні, її закономірності, детермінацію та систему запобігання.

87

Автором розроблено цілісну концепцію організації та здійснення запобігання

регіональній злочинності, яка базується, зокрема, на ідеї створення

охоронюваного регіонального простору [16; 17].

Кримінологічне значення місця вчинення корисливо-насильницьких

злочинів досліджено у кандидатській дисертації Ю. І. Дука. Автор зазначає, що

дослідження характеристик місцевості, простору, де вчиняється злочин, здатне

привести до виявлення певних просторових особливостей, умов, котрі для

злочинця видаються практично нездоланними. Є певні підстави вважати, що під

час власного пошуку злочинець відкидає багато місць саме як простору

реалізації можливості вчинення свого злочину, позаяк умови, що склалися там, є

несприятливими для реалізації його намірів. Зазначене, акцентує автор, наводить

на думку про перспективність виявлення і порівняння просторових умов як

таких, що сприяють реалізації моделі злочинної поведінки, так і тих, що їй

перешкоджають [65, с. 4 – 5].

Таким чином, можна дійти висновку про те, що для кримінологів місце

вчинення злочину постає одним із чинників розробки профілактичних заходів

щодо запобігання певній категорії злочинів. Водночас слід звернути увагу на

певні вади з цього питання, що трапляються в кримінологічній літературі.

Зокрема, А. А. Бова і О. Г. Кулик, як співавтори ґрунтовного дослідження,

наголошують на такому: «За місцем вчинення явно переважають наркозлочини,

скоєні на вулицях (45,7%), у власній квартирі (27,2 %), дворі (9,6%). Решта

вчинені у квартирі знайомих (3,1%), нежилому приміщенні (2,4%). Наведений

розподіл наркозлочинів за місцем вчинення зумовлений тим, що більшість з них

як зареєстрованих злочинів, так і в числі заанкетованих справ становлять факти

незаконного виробництва, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи

пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів для

власних потреб (табл. 4)» [133, с. 73]. При цьому на с. 74 наведена відповідна

таблиця: «Місце вчинення наркозлочину (заповнено 2582 анкети. Загальна сума

перевищує 100%, оскільки можна було вказувати кілька місць вчинення

злочину)».

88

Отже, як за такого підходу (під час анкетування можна було вказувати

кілька місць вчинення злочину), на підставі показника «місце вчинення

злочину», зроблено висновок про домінування у структурі «наркотичних»

злочинів вчинення відповідних діянь саме без мети збуту зазначених засобів і

речовин? Як у такій ситуації авторам вдалось «розірвати» взаємопов’язаний

ланцюг дій винуватих осіб «збут – придбання»?

Аналогічні запитання-сумніви постають стосовно розвитку зробленого

висновку вже про збут наркотичних засобів в іншій фундаментальній праці14:

«Водночас серед операцій з наркотиками з метою збуту значно зріс показник їх

вчинення за місцем розваг (40,0), у робочому або навчальному приміщенні

(25,0), незакінченій будівлі (33,0)» [69, с. 440].

Зрозуміло, що з огляду на предмет дослідження, основна наша увага має

бути прикута до кримінально-правового значення місця вчинення злочину.

Проаналізуємо, як розглядають це питання у навчальній та монографічній

кримінально-правовій літературі.

Особливе значення і юридичну самостійність місця і часу вчинення злочину

підкреслює О. І. Бойцов: «Кожен злочин вчиняється у певному місці і в певний

час. У будь-якому разі, автору невідомі суспільно небезпечні діяння, що існують

поза часом і простором як найзагальніших атрибутів буття соціальної матерії.

Тим не менш, у доктрині кримінального права просторово-часові ознаки

прийнято вважати факультативними, тобто не обов’язковими ознаками складу

злочину. Що це: загальна помилка чи парадокс, який не можна пояснити?» [33, с.

5].

Оцінюючи думку цитованого автора, В. Б. Малінін та О. Ф. Парфьонов

зазначають, що з таким розумінням кримінально-правових функцій

факультативних ознак навряд чи можна погодитись. На їхнє переконання, час і

14 Примітка. Цитоване дослідження цілком справедливо отримало високу оцінкунаукової спільноти; див., зокрема: Литвак О., Музика А., Савченко А. Вагомий здобутоксучасної кримінології в Україні. – Рецензія на працю: Закалюк А. П. Курс сучасноїукраїнської кримінології: теорія і практика: у 3 кн. – К.: Вид. дім «Ін Юре», 2007–2008 //Право України. 2009. № 8. С. 186–193.

89

місце вчинення злочину – важливі кримінально-правові категорії, що визначають

дію кримінального закону у часі та просторі, проте в межах складу злочину вони

вивчаються в якості ознак об’єктивної сторони злочинного посягання [109, с. 11].

Уже з наведених положень випливає, що не можна плутати різні аспекти

кримінально-правового значення місця вчинення злочину: один із них –

просторовий (місце слугує визначенню чинності кримінального закону у

просторі); інший погляд на поняття «місце вчинення злочину» розкривається

через характеристику однієї з ознак об’єктивної сторони складу злочину. Саме у

такій площині розглядає місце вчинення злочину К. В. Юртаєва: 1) як

просторову характеристику злочину, що визначає, кримінальний закон якої

країни має бути застосований до злочинного діяння та є передумовою

кримінально-правової кваліфікації за законом певної держави – позадержавне

значення; 2) як факультативну ознаку об’єктивної сторони складу злочину, що

стає обов’язковою криміноутворюючою ознакою, коли диспозиція статті КК

безпосередньо її передбачає – внутрішньодержавне значення [248, с. 180]. До

другого з названих аспектів більшою мірою схиляються автори навчальних та

монографічних праць з кримінального права. Наприклад, Л. О. Букалерова

стверджує, що місце вчинення злочину має низку значень: як конструктивна

ознака складу злочину; як обставина, що впливає на ступінь суспільної

небезпеки діяння; як пом’якшуюча або обтяжуюча обставина [148, с. 324].

Аналогічну позицію сповідувала І. М. Тяжкова. І хоча ознаку злочину вона

називає «елементом» об’єктивної сторони складу злочину, проте обґрунтовано

зазначала: будучи одним з елементів об’єктивної сторони, місце вчинення

злочину може поставати в якості обов’язкового елемента конкретного складу

злочину, якщо його включено до кримінально-правової норми. У деяких

випадках особливості місця вчинення злочину, що впливають на ступінь

суспільної небезпеки вчиненого, визнаються законодавцем кваліфікуючою

ознакою. В інших випадках місце вчинення злочину є факультативним

елементом, який впливає часто на ступінь небезпеки діяння, що враховується

судом під час вирішення питання про покарання [216, с. 271].

90

Водночас спірним видається міркування І. М. Тяжкової про те, що вчинення

злочину в умовах стихійного лиха як обставина, що обтяжує покарання (п. «л»

ст. 63 КК РФ (аналогічне положення передбачено п. 11 ч. 1 ст. 67 КК України) –

вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану,

інших надзвичайних подій), є ознакою місця вчинення злочину [216, с. 271].

Дотримуємось думки, що умови стихійного лиха хоча й утворюються у певному

місці (інакше й бути не може), з точки зору вчення про ознаки об’єктивної

сторони злочину вони мають бути віднесені до обстановки вчинення злочину

через те, що такі умови характеризують не стільки місце, скільки обставини

вчинення діяння.

На наш погляд, деякі науковці обґрунтовано підходять до з’ясування

юридичного значення аналізованої ознаки, розрізняючи кримінально-правовий

та кримінально-процесуальний аспекти характеристики місця вчинення злочину.

Наприклад, Т. Г. Понятовська зазначає, що з точки зору кримінально-

процесуального закону, цілей правосуддя встановлення місця (і часу) вчинення

злочину – необхідний етап повного, об’єктивного і всебічного дослідження

обставин справи. У зв’язку з цим за кримінально-процесуальним законом

встановлення обставин місця і часу вчинення злочину є загальною вимогою до

процесуального доказування. У процесуальному аспекті місце тлумачиться як

простір, що має географічні й адміністративні координати. Для встановлення

істини у справі необхідно із максимально можливою точністю відтворити

реальні обставини вчинення злочину. Тому місце, час вчинення злочину –

обставини, що мають неодмінне процесуальне значення. Але те, що є значущим

для процесу доказування, для встановлення істини, не завжди має, власне,

кримінально-правове значення. Місце і час вчинення злочину в кримінальному

праві – самостійні юридичні ознаки злочину. Це істотно відрізняє їхнє

кримінально-правове значення від процесуального. Кримінально-правове

значення має не саме місце (як простір), а вказані у законі обставини місця

(і часу) вчинення злочину [212, с. 116].

91

Вважаємо розмежування процесуального та матеріально-правового аспектів

місця вчинення злочину, запропонованих Т. Г. Понятовською, є коректним.

А. А. Музика та Є. В. Лащук виокремлюють три аспекти в питанні про місце

вчинення злочину як просторово-часову характеристику посягання:

1) встановлення юрисдикції певної держави; 2) встановлення місця як

обов’язкової ознаки об’єктивної сторони відповідного складу злочину;

3) з’ясування місця вчинення злочину, як обставини, що підлягає доказуванню

[123, с. 156].

Розкриття суто кримінально-правового значення місця вчинення злочину

здійснено у монографії І. В.-огли Вєлієва. На думку вченого, місце вчинення

злочину, по-перше, може впливати на кваліфікацію діяння, якщо воно

передбачене законодавцем у кримінально-правовій нормі як обов’язкову ознаку

конкретного складу злочину; по-друге, в деяких випадках особливості місця

вчинення злочину, що впливають на ступінь небезпеки діяння, визнаються

законодавцем кваліфікуючими ознаками; по-третє, коли місце вчинення злочину

є факультативною ознакою, яка впливає на ступінь небезпеки діяння, суд може

врахувати це під час обрання виду і міри покарання [46, с. 145]. Отже, позиція

І. В.-огли Вєлієва ґрунтується на розкритті кількох аспектів кримінально-

правового значення місця вчинення злочину без звернення до процесуальних

моментів цього явища.

На думку К. Л. Акоєва, питання щодо значення місця вчинення злочину має

розглядатись у таких аспектах: 1) вплив місця вчинення злочину на його

суспільну небезпеку і протиправність; 2) вплив на кваліфікацію злочину;

3) функціональний зв’язок місця вчинення злочину з іншими ознаками складу

злочину, що дає змогу виявити їх істинний зміст [8, с. 38]. Щоправда, в

подальшому К. Л. Акоєв надає місцю вчинення злочину набагато більшого

значення. Він стверджував, що значення місця вчинення злочину охоплює сферу

від визнання діяння суспільно небезпечним до призначення покарання [8, с. 38].

Вивчення нами проблематики кримінально-правового значення місця

вчинення злочину дозволяє поглибити сучасні наукові уявлення про це явище та

92

розширити те розуміння, що пропонувалося К. Л. Акоєвим та іншими вченими.

Є підстави вважати, що кримінально-правове значення місця вчинення злочину

заслуговує бути осмисленим по-новому, а саме у таких аспектах:

1) просторово-юрисдикційний – встановлення території, де було вчинено

злочин;

2) кримінально-політичний – вплив особливостей місця вчинення діяння на

його криміналізацію або декриміналізацію (тобто істотне підвищення чи

зменшення суспільної небезпеки вчиненого залежно від певного місця, що дає

підстави для визнання законодавцем відповідної поведінки злочином або

правомірним вчинком); у відповідному розумінні це стосується також пеналізації

і депеналізації;

3) оцінка впливу особливостей місця вчинення діяння на визнання

правомірного характеру поведінки особи (передусім стосується обставин, що

виключають злочинність діяння);

4) оцінка впливу особливостей місця вчинення діяння на визнання його

злочином (значення особливостей місця вчинення злочину для його кваліфікації:

місце вчинення злочину постає конститутивною ознакою основного складу

злочину або ознакою кваліфікованого складу злочину);

5) функціонально-експлікативний, або аспект функціонального зв’язку

особливостей місця вчинення злочину з іншими ознаками складу злочину, що

слугує встановленню змісту цих ознак (наприклад, причинного зв’язку, вини);

6) диференційний, або аспект впливу особливостей місця вчинення злочину

на розподіл обсягу відповідальності за вчинений злочин;

7) пенально-індивідуалізаційний, або аспект врахування особливостей місця

вчинення злочину як чинника, що впливає на обрання заходу кримінально-

правового впливу (виду та міри покарання), наприклад, певного компонента

обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання.

Стосовно першого – просторово-юрисдикційного аспекту значення місця

вчинення злочину зауважимо, що його вивчення здійснюється нижче, у

підрозділі 2.2 дисертації, де розглянуто і систематизовано основні теоретичні

93

підходи до просторово-юрисдикційної характеристики дистанційних злочинів з

віддаленим у просторі результатом. Крім цього, проаналізовано окремі статті

Загальної частини Кримінального кодексу України та кримінального

законодавства деяких зарубіжних країн, що передбачають просторово-

юрисдикційну характеристику злочину.

Другий з названих аспектів, кримінально-політичний, є недостатньо

розробленим у теорії кримінального права. Деякі фрагментарні положення щодо

цього аспекту відображені у монографії К. Л. Акоєва, проте вчений описував

зв’язок місця вчинення діяння з його суспільною небезпекою та протиправністю,

а це доволі широкий підхід, який охоплює і криміналізацію діянь, і

диференціацію відповідальності. Водночас питання про декриміналізацію,

пеналізацію та депеналізацію, що пов’язані з особливостями місця вчинення

злочину, взагалі не зазнали окремого вивчення наукою кримінального права.

Вважаємо, що кримінально-політичний аспект аналізованої проблеми може

бути розкрито у такий спосіб. Деякі форми поведінки людини набувають

суспільно небезпечного характеру, достатнього для визнання їх злочином, на

підставі невід’ємного зв’язку із тим місцем, де певна поведінка була допущена

суб’єктом. Йдеться передусім про ті місця вчинення діяння, які в подальшому

набувають статусу конститутивної ознаки основного складу злочину. Водночас

підкреслимо, що криміналізація суспільно небезпечного діяння за ознакою місця

його вчинення може стосуватися й кваліфікованого складу злочину. В обох

випадках, у разі вчинення діяння в іншому місці, буде відсутнім склад злочину.

За нашими даними, чинний КК України містить значну кількість статей (12,1%),

в яких місце вчинення злочину постає обов’язковою ознакою основного складу

злочину.

Типовим прикладом є склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 316 КК України.

Диспозиція цієї норми передбачає відповідальність за публічне або вчинене

групою осіб незаконне вживання наркотичних засобів у місцях, що призначені

для проведення навчальних, спортивних і культурних заходів, та в інших місцях

масового перебування громадян.

94

Важливо підкреслити, що окремі дослідники проблеми «наркозлочинів»

акцентують на неприйнятності кримінально-правової заборони вживання

наркотичних засобів. Так, А. А. Музика категорично і послідовно заперечує

доцільність існування кримінальної відповідальності за незаконне публічне

вживання наркотичних засобів, оскільки жодна з трьох чинних конвенцій про

боротьбу з незаконним обігом наркотиків (1961, 1971 і 1988 рр.) не орієнтує на

встановлення в національному законодавстві відповідальності за вживання

наркотичних засобів або психотропних речовин [121, с. 264].

Н нашу думку, існування відповідної кримінально-правової норми можна

пояснити лише таким задумом законодавця: як провідна криміноутворююча

ознака цього складу злочину вважається не діяння (вживання), а місце його

вчинення. Небезпеку злочину визначає не стільки саме діяння, скільки його

публічний характер, пов’язаний з певним місцем вчинення, призначеним для

проведення відповідних заходів – навчальних, спортивних і культурних, а також

з іншими місцями масового перебування громадян. Законодавець таким чином

намагається виключити не саме немедичне вживання наркотичних засобів, а дії,

що можуть слугувати антисуспільним прецедентом для інших осіб, тобто

сприяти незаконному обігу наркотиків та поширенню наркоманії. Натомість

практика свідчить про намагання споживачів наркотиків не демонструвати своє

незаконне захоплення; навпаки, вони, як правило, уникають публічного

вживання наркотичних засобів.

Стосовно впливу особливостей певного місця вчинення діяння на визнання

правомірного характеру поведінки зазначимо таке. У багатьох ситуаціях аналіз

ознак місця, де відбуваються певні події, дозволяє розмежувати правомірні та

злочинні форми поведінки. У цьому аспекті К. Л. Акоєв правильно зазначав, що

вирішення питання про правомірність необхідної оборони, крайньої необхідності

і заподіяння шкоди під час затримання особи, яка вчинила злочин, є неможливим

без урахування місця, де вони були здійснені [8, с. 38 – 39].

Необхідність врахування місця здійснення акту необхідної оборони

відображена і в правових позиціях Верховного Суду України. Наприклад, у

95

постанові «Про судову практику у справах про необхідну оборону» від 26 квітня

2002 р. № 1 для встановлення наявності або відсутності ознак перевищення меж

необхідної оборони Верховний Суд України орієнтує суди враховувати не лише

відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер

небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли

вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце (виділено нами. – Т.Р.) і

час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і

тих, хто захищався, їхні фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини.

Крім наведеного, ознаку місця здійснення необхідної оборони законодавець

передбачає безпосередньо у ч. 5 ст. 36 КК України, вказуючи, що не є

перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну

відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів

для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше

приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. У

даному разі встановлення факту вторгнення у певне місце розглядається як

ознака правомірного характеру дій того, хто захищається.

Слід акцентувати на тому, що поняття «обстановка захисту» є невід’ємним

елементом аналізу правомірного характеру заподіяння шкоди у стані необхідної

оборони. Як встановлено нами у підрозділі 1.2 цього дослідження, місце

вчинення злочину разом із часом вчинення злочину є компонентом ознаки

«обстановка вчинення злочину». На підставі цього і шляхом застосування

логічних прийомів можна сформулювати тезу про те, що поняття «обстановка

захисту» охоплює і місце, і час здійснення захисних дій. Хоча у нормах

Особливої частини КК України часто спостерігаємо такий опис ознак

об’єктивної сторони складу злочину, за якого передбачено місце вчинення

злочину і не згадується обстановка, і навпаки. Отже, місце вчинення певних дій

неодмінно постає ознакою, що потребує кримінально-правової оцінки для

пересвідчення у правомірності поведінки того, хто захищався.

Звернення до норм інших статей розділу VIII «Обставини, що виключають

злочинність діяння» Загальної частини КК України дозволяє визнати, що поняття

96

«обстановка», яке охоплює місце і час діяння, широко використовується

законодавцем у текстах інших статей цього розділу (див. ст.ст. 37, 38, 39, 42 КК

України).

Тепер перейдемо до розкриття функціонально-експлікативного значення

місця вчинення злочину. Нижче здійснюється аналіз одного з проявів

взаємозв’язку кримінально-процесуального та кримінально-правового значення

місця вчинення злочину. На прикладах із судової практики розкрито вплив

факультативної ознаки «місце вчинення злочину» на встановлення та оцінку

причинного зв’язку між діянням і суспільно небезпечними наслідками під час

кваліфікації злочинів.

Однією із складних (а, можливо, найскладнішою) проблем науки

кримінального права постає правильне встановлення причинного зв’язку між

суспільно небезпечним діянням та злочинними наслідками. У теорії

кримінального права вже приверталася увага до необхідності розгляду діяння,

наслідків і причинного зв’язку між ними як елементів єдиної системи заподіяння

шкоди [19, с. 154 – 155]. Правильна оцінка початкової та кінцевої ланок

причинного ланцюга дозволяє встановлювати закономірності того взаємозв’язку,

що існує між ними. Пізнання цих закономірностей дозволяє здійснювати оцінку

тієї чи іншої форми поведінки суб’єкта як такої, що перебуває (або не перебуває)

у причинному зв’язку із наслідками, передбаченими певною кримінально-

правовою нормою.

Одним із накреслених, але не розглянутих доктриною кримінального права

питань, можна визнати оцінку того взаємозв’язку, що існує між місцем вчинення

злочину та встановленням причинного зв’язку між діянням і наслідками, що

настали. Необхідних знань щодо впливу певних особливостей місця вчинення

злочину на визначення специфіки причинного зв’язку теорія кримінального

права ще не набула, тому вивчення закономірностей такого впливу дозволить

краще пізнати як ознаку «місце вчинення злочину», так і процес встановлення

каузального зв’язку між діянням та наслідками. Здобуття таких знань постає

97

важливим завданням не лише науки кримінального права, а й правозастосування.

Передусім зазначимо, що в теорії кримінального права дуже рідко торкалися

проблеми взаємозв’язку ознак «місце вчинення злочину» і «причинний зв’язок

між діянням та наслідками». Примітним є те, що з доступних на сьогодні нам

джерел лише в одній праці йшлося про значення місця вчинення злочину для

встановлення причинного зв’язку. Це наукова стаття А. В. Наумова і К. Л.

Акоєва «Место совершения преступления и его уголовно-правовое значение»,

яка вже згадувалася нами раніше [137, с. 11– 14].

В українській кримінально-правовій науці питанням причинного зв’язку

присвячені праці таких науковців, як С. Р. Багіров [19], В. О. Беньківський [26],

Д. В. Дударець [59], О. О. Дудоров і Є. О. Письменський [60; наведена

публікація є рецензією на працю А. А. Музики і С Р. Багірова «Причинная связь:

уголовно-правовой очерк» (Хмельницький, 2009 р.; остання видана

російською)], О. О. Кваша [77; 78, с. 159 – 278], О. М. Костенко [85],

А. А. Музика [125; 127; 128; 129], О. Л. Тимчук [209], Н. М. Ярмиш [252; 253] та

ін.

Водночас вивчення творчого доробку зазначених авторів, аналіз інших

доступних нам джерел свідчить про те, що вплив певних особливостей місця

вчинення злочину на встановлення причинного зв’язку між діянням та

наслідками не був предметом самостійного вивчення. З урахуванням такого

стану вбачаємо за доцільне на прикладах із судової практики розкрити вплив

факультативної ознаки «місце вчинення злочину» на встановлення та оцінку

причинного зв’язку між діянням і суспільно небезпечними наслідками під час

кваліфікації злочинів.

Здійснюючи теоретичне узагальнення аналізованого питання, К. Л. Акоєв

наголошував, що певні особливості місця вчинення злочину разом з іншими

обставинами справи можуть: 1) свідчити про наявність або відсутність діяння

або причинного зв’язку; 2) характеризувати спосіб вчинення злочину;

3) впливати на розмір заподіяної злочином шкоди; 4) впливати на визнання тих

98

чи інших предметів знаряддями злочину; 5) впливати на визнання злочину

закінченим; 6) поставати компонентом кваліфікуючої обставини; 7) свідчити про

наявність злочинної змови тощо [8, с. 47].

Насправді, стосовно кожного напряму впливу цілком допустимо навести

приклади, що підтверджують позицію К. Л. Акоєва. Проте наразі нас цікавить

лише можливість впливу певних особливостей місця вчинення злочину на

встановлення причинного зв’язку між діянням та його наслідками. Цей напрям,

повторимо, розглядається нами як один із проявів взаємозв’язку кримінально-

процесуального та кримінально-правового значення місця вчинення злочину.

Будучи факультативною ознакою об’єктивної сторони складу злочину, місце

вчинення злочину не впливає безпосередньо на кваліфікацію вчиненого, проте

його певні особливості можуть опосередковано впливати на встановлення

окремих ознак складу злочину. Наприклад, особливості місця вчинення злочину

нерідко свідчать про закономірний характер суспільно небезпечних наслідків,

що настають. А це, у свою чергу, дозволяє оцінювати певне діяння як таке, що

містило в собі внутрішню закономірність породження небезпечних наслідків.

Отже, наразі йдеться передусім про кримінально-процесуальний аспект

місця вчинення злочину, який відбивається на кримінально-правовому розумінні

(і доповнює його) цієї ознаки складу злочину. Саме в такому аспекті

А. В. Наумов та К. Л. Акоєв аналізували ситуації (і ми також продовжуємо це

робити), в яких місце постає факультативною ознакою об’єктивної сторони

складу злочину. Тому автори мали б акцентувати на зазначеній обставині,

оскільки предметом їх дослідження було місце вчинення злочину у кримінально-

правовому вимірі.

З урахуванням наведеного ми поділяємо погляди К. Л. Акоєва стосовно

того, що розвиток причинного зв’язку відбувається не ізольовано, його напрямок

з перетворення можливості у дійсність здатний змінюватись іншими силами, що

приєднуються – такими, як природні явища, дії третіх осіб тощо. Іноді це

безпосередньо пов’язано з умовами місця, де відбувається взаємодія причинно-

наслідкових зв’язків. У тих випадках, коли вони уособлюють закономірність

99

розвитку подій, коли злочинний наслідок із внутрішньою закономірністю

випливає із вчиненого діяння, між ним і наслідком, що настав, існує необхідний

причинний зв’язок. Так, свого часу судом було виправдано Б., якого

обвинувачували у халатності. Будучи керівником туристського походу, Б.

всупереч вимогам Правил організації і проведення самодіяльних туристичних

походів і подорожей допустив вихід на активну частину маршруту групи у

кількості п’яти осіб замість шести, як того вимагали зазначені Правила, не

виставив спостереження за схилом, унаслідок чого каменепадом було вбито

альпініста Ч. Із матеріалів справи випливало, що група здійснювала підйом з

ранку, оскільки каменепад частіше за все виникає від розтоплювання снігу в

середині дня, а виставити спостереження за схилом, за умовами місця події, не

було можливості. Виходячи з цього суд обґрунтовано дійшов висновку про те,

що наслідок не перебуває у причинному зв’язку із допущеними Б. порушеннями

вимог Правил. Цей наслідок із внутрішньою закономірністю не випливав із

бездіяльності Б. Очевидно, що наявність у групі ще одного альпініста не могла

вплинути на перебіг розвитку трагічної події [8, с. 49 – 50].

Подібні приклади, де розвиток подій безпосередньо пов’язаний з умовами

місця, в якому відбувається перетинання кількох ланцюгів причинних зв’язків,

можна знайти і в українській судовій практиці. Свого часу обговорювалися

обставини справи, що пов’язана з бездіяльністю особи у певному місці. Так, два

тренери з плавання, К. і В., спільно проводили заняття з дітьми молодшого віку

(1 – 2 класи) – кожен зі своєю групою. За 15 хвилин до кінця занять В. покинув

залу басейна, лишивши свою групу без догляду. Внаслідок цього К., на

порушення встановлених правил, які передбачають, що кількість учнів на одного

тренера не може перевищувати 16 осіб, вимушений був проводити заняття з 24

дітьми і одночасно на двох навчальних місцях. При цьому контроль за всіма

учнями був, зрозуміло, утруднений. Лишившись без належного догляду, учениця

другого класу, яка не вміла плавати і перебувала у групі тренера В., потрапила на

глибоке місце і, не помічена ніким, потонула. К. не бачив цього і не виявив після

закінчення заняття, оскільки, не маючи списку групи тренера В., здійснив

100

перекличку і розрахунок лише у своїй групі. Крім цього, частина дітей із групи

тренера В., побачивши, що їхній тренер пішов, також покинули басейн. У

процесі розслідування дії К. були кваліфіковані як вбивство через необережність,

а справа щодо В. закрита. В обвинувальному висновку у цій справі зазначено, що

смерть потерпілої перебуває у прямому причинному зв’язку із діянням К., який

фактично прийняв групу і проводив з нею заняття, а тому інші особи не можуть

бути притягнені до кримінальної відповідальності за вбивство через

необережність [164, с. 84].

Вважаємо, що ухвалене рішення у цій справі може бути предметом критики.

Враховуючи особливості місця – плавальний басейн з глибокою частиною, а

також малолітній вік дітей, порушення правил з боку першого тренера – В.

цілком можна визнати такими, що створювали реальну можливість настання

небезпечних наслідків. Згідно з чинним кримінальним законодавством такі дії

цілком можуть бути кваліфіковані за ст. 137 КК України. Враховуючи, що

співучасть у необережних злочинах за чинним КК України неможлива, то має

бути застосований усталений у таких ситуаціях теоретичний підхід щодо

самостійної кримінально-правової оцінки дій кожного порушника.

Нерідко на практиці трапляються ситуації, коли вчинене суб’єктом злочину

суспільно небезпечне діяння постає причиною дій потерпілої особи, які, у

зв’язку з умовами місця, призводять до тяжких або особливо тяжких наслідків. У

таких випадках неправомірний фізичний та/або психічний вплив злочинця на

потерпілого з внутрішньою закономірністю викликає в останнього реакцію у

відповідь, проте небезпечні умови місця не дають змоги потерпілому

врятуватись.

А. В. Наумов та К. Л. Акоєв наводять ще один приклад. Ш. був засуджений

крайовим судом за п.п. «б» та «з» ст. 102 КК РРФСР 1960 р. (умисне вбивство з

хуліганських спонукань двох або більше осіб). Злочин було вчинено за таких

обставин. Зустрівши на звалищі групу дітей у віці 9 – 12 років, винуватий з

метою налякати їх крикнув: «Стійте!» і побіг за ними. Ш. переслідував їх майже

кілометр, а коли діти підбігли до водойми, що була покрита у деяких місцях

101

льодом, дістав ніж і сказав: «Попались!». Рятуючись від нього, діти стрибнули у

водойму і перебрались на інший берег, а Я. та Б. потонули. Посилаючись на

невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, Ш. у касаційній

скарзі просив про скасування вироку. Судова колегія з кримінальних справ

Верховного Суду РРФСР залишила вирок без змін, зазначивши у своїй ухвалі,

що Ш. загнав дітей у глухий кут, навколо якого було водоймище, і діти змушені

були стрибнути у воду, оскільки іншого шляху для рятування у них не було.

Таким чином, характеристика «безпосереднього» місця вчинення злочину

дозволила суду дійти висновку про те, що в умовах зазначеного місця настання

трагічних наслідків із внутрішньою закономірністю випливало із поведінки Ш.,

тобто і було причиною смерті дітей [137, с. 12]. Поза всяким сумнівом, діти не

мали іншого варіанту поведінки, уникаючи смертельної небезпеки, зберігаючи

власне життя.

Обставини подібної за розвитком причинного зв’язку справи наведені також

Г. О. Єсаковим у збірнику матеріалів судової практики з кримінальних справ.

Так, Верховним судом Республіки Мордовія 17 вересня 1997 р. Ф. засуджений за

ч. 3 ст. 30 та п. «а» ч. 3 ст. 131 КК РФ до позбавлення волі. Його визнано

винуватим у замаху на зґвалтування групою осіб неповнолітньої Ж., 1980 р.

народження, що спричинило через необережність смерть потерпілої. 10 серпня

1996 р. Ф., Р. (який пізніше ухилився від слідства) і не встановлені слідством

особи протягом дня у різних місцях м. Саранськ розпивали алкогольні напої.

Надвечір вони прийшли до будинку на проспекті 60-річчя Жовтня. Коли

неповнолітня Ж. виходила з під’їзду цього будинку, де була у гостях, вона

побачила групу дівчат, що розбігалися від п’яних хлопців, серед яких був Ф. У

цей час до Ж. підійшов її знайомий і, обіцяючи захистити від цих хлопців,

запропонував піднятись на балкон, що розташований між восьмим і дев’ятим

поверхами. Там само опинились Ф., Р. та не встановлені слідством особи. Ф. став

вимагати від Ж. вчинення з ним статевого акту, почав зривати з неї одяг і

спустив з себе штани, а Р. наказував їй швидко роздягтись, готуючись до

зґвалтування після Ф. Потерпіла, усвідомлюючи неминучість групового

102

зґвалтування і намагаючись врятуватись, влізла на вікно декоративних ґрат

балкону, але впала на асфальт і розбилась на смерть [204, с. 477].

У цій справі розглядається ситуація, коли неправомірний фізичний та/або

психічний вплив суб’єктів злочину на потерпілу особу з внутрішньою

закономірністю викликає в останньої реакцію у відповідь – здійснити спробу

уникнути групового зґвалтування, проте небезпечні умови місця вчинення

злочину не дають змоги потерпілій врятуватись. За таких обставин вчинене

винуватими суспільно небезпечне діяння необхідно визнавати причиною дій

потерпілої особи і тих наслідків, що настали.

Зауважимо, що нерідко одні і ті самі дії набувають ознак суспільної

небезпеки залежно від місця, де їх вчиняють. Так, в одних місцях постріл із

мисливської рушниці є цілком дозволеним вчинком (наприклад, під час

полювання), тоді як в інших – становить небезпечну для суспільних відносин

дію.

Наприклад, вироком Приморського районного суду Запорізької області Ц.

засуджено за вбивство через необережність за таких обставин. Ц., досвідчений

мисливець з 25-річним стажем, зі своїм знайомим Б. поїхали на полювання, у

процесі якого Ц. підстрелив лисицю. Домовившись зустрітись у кінці лісосмуги,

Ц. пішов до автомобіля, а Б. залишився полювати. Повернувшись, Ц. не побачив

свого знайомого і став його шукати. Він пішов уздовж кущів, почув шелест і

раптом побачив лисицю. Проявивши злочинну недбалість, Ц. крикнув двічі та

вистрілив, а потім забіг у лісосмугу. Там він побачив, що з одного боку лежить

лисиця, а з іншого – мертвий Б. Суд встановив, що Ц. діяв зі злочинною

недбалістю, оскільки здійснив постріл, не будучи впевненим, що в лісосмузі

немає людей, хоча повинен був і міг це передбачити [53, с. 66]. Чинні на той час

Правила з техніки безпеки при поводженні із мисливською зброєю в побуті і

проведенні полювання, затверджені МВС УРСР і Міністерством лісового

103

господарства УРСР від 31 березня 1989 р.15, зокрема, вимагали: «особливої

обережності мисливець повинен дотримуватися при стрільбі в кущах…» (п. 15),

«забороняється стріляти на шелест…» (п. 16), «стріляючи, мисливець завжди

повинен мати на увазі, що в угіддях можуть знаходитися люди» (п. 18) [53, с. 66].

Згідно з даними, отриманими О. В. Гороховською, у 9 % випадків винний у

вбивстві через необережність позбавляє життя потерпілого внаслідок ураження

струмом. Аналіз справ цієї категорії дозволяє дійти висновку, що злочинні

наслідки у вигляді смерті людини від ураження електрострумом постають

закономірним результатом порушень правил безпеки у місці, де прокладені

електричні дроти. Так, водій М., порушуючи правила безпеки, під час виконання

малярських робіт з фарбування гаража за допомогою автовежі, під час опускання

стріли відвернувся від її керування і допустив зіткнення колеса стріли автовежі з

електродротом. У результаті цього маляр К., яка знаходилася в кошику стріли,

була смертельно уражена електрострумом [53, с. 67]. В іншій ситуації –

пенсіонерка Г. запросила до себе 14-літню К., щоб та допомогла збирати груші.

Г. знала, що повз дерева пролягає лінія електропередачі. У момент знімання

плодів К. знаходилася на драбині, і коли торкнулася електродроту, що пролягав у

кроні грушевого дерева, була смертельно травмована [49, с. 67]. У наведених

прикладах наслідки у вигляді смерті потерпілого із внутрішньою необхідністю

випливали з обставин місця вчинення відповідних діянь винуватими і не можуть

бути визнані випадковими.

15 Примітка. Наразі чинним є Положення про правила проведення полювань,поводження із зброєю та порядок видачі ліцензій на добування мисливських тварин,затверджене наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 17жовтня 2011 р. № 549. Відповідно до вимог третього розділу (Правила поводження змисливською вогнепальною зброєю на полюванні) цього Положення, полюванняпроводиться лише в умовах повної видимості (повністю розвидниться, розсіється туман,припиниться сильний дощ чи снігопад) [п. 3.7]; забороняється стріляти на шум, шарудіння,по невиразно видимій цілі (п. 3.8); стрільбу мисливець має вести із особливою обережністю іпопередньо переконавшись у тому, що в напрямку пострілу немає людей чи домашніхтварин (3.10).

104

Справи про автотранспортні злочини завжди пов’язані з тим чи іншим

місцем, де відбувається порушення правил безпеки руху або експлуатації

транспорту і яке постає факультативною ознакою таких злочинів.

У цьому зв’язку К. Л. Акоєв зазначає, що в сукупності з іншими

обставинами справи особливості місця вчинення злочину можуть здійснювати

вплив на характер розвитку причинного зв’язку між діянням і його суспільно

небезпечними наслідками. Так, водій автомобіля ГАЗ-53 Юсупов посадив до

необладнаного для перевезення людей кузова 19 осіб. Під час руху від

потрапляння одного із коліс до ями відкрився один з бортів і дві жінки впали на

дорогу, отримавши тілесні ушкодження.

Більш характерною у цьому розумінні К. Л. Акоєв вважає справу Ш. Його

автомобіль не заводився через несправність акумулятора, і він вирішив

скористатися для цієї мети спуском на відповідній вулиці. Проте в автомобілі,

який набрав швидкість, водій не зміг включити другу передачу, розгубився і

вчинив наїзд на перешкоду (будинок). Один із пасажирів, що перебували в

салоні, від отриманих під час удару ушкоджень загинув, іншому були заподіяні

тілесні ушкодження [8, с. 48]. Таким чином, використання винуватим спуску для

розгону транспортного засобу (який, за законами фізики, набрав значної інерції

руху), із внутрішньою закономірністю призвело до неможливості контролювати

рух автомобіля.

У кожному з наведених практичних випадків кваліфікація (як за

об’єктивною, так і за суб’єктивною стороною злочину) неодмінно має спиратись

на врахування особливостей місця вчинення злочину. Зокрема, встановлення

причинного зв’язку між порушенням правил безпеки та наслідками обов’язково

повинно здійснюватись з урахування ознак місця, яке, разом з іншими

об’єктивними обставинами, створює необхідні умови, в яких розвивається

причинний ланцюг. Поєднання умов конкретного місця та необережної

поведінки винуватих створює загальну причину настання передбачених

кримінальним законом суспільно небезпечних наслідків.

105

Дорожньо-транспортні пригоди часто відбуваються внаслідок ігнорування

вимог щодо швидкісного режиму у таких місцях, де слизька поверхня дороги

вимагає від водія особливої обережності і невеликої швидкості, аби мати змогу

дотримуватися вимог Правил дорожнього руху щодо постійного контролю за

рухом транспортного засобу. Наприклад, водій К. був засуджений за ст. 246 КК

УРСР 1960 р. за порушення правил водіння військової машини, що спричинило

загибель людини. Керуючи машиною, К. не зменшив швидкості руху на

зледенілій ділянці дороги та загальмував, у результаті чого машину занесло на

узбіччя дороги, і вона двічі ударилася об дерева. Пасажир, що знаходився у

кузові, одержав тілесні ушкодження, від яких помер. Судова інстанція вищого

рівня скасувала вирок і направила справу на додаткове розслідування, оскільки,

на її думку, не було з’ясоване питання: «чи не міг потерпілий одержати тілесні

ушкодження у випадку, якщо сам вистрибнув з кузова автомобіля при його

занесенні; у цьому випадку не виключена відсутність безпосереднього

причинного зв’язку між діями водія і загибеллю потерпілого». Військова колегія

скасувала ухвалу суду другої інстанції і при цьому зазначила, що висловлене у

ній судження про можливу відсутність безпосереднього причинного зв’язку між

діями К. і загибеллю потерпілого, за умови, якщо він сам вистрибнув із кузова

машини в момент занесення – помилкова, тому що й у цьому випадку,

безперечно, існує причинний зв’язок між зазначеними подіями в його

кримінально-правовому розумінні [196, с. 54].

У судовій практиці також трапляються випадки, коли залежно від

особливостей місця перебування швидкість транспортних засобів обмежена

настільки, що незначна за таких само умов швидкість може стати небезпечною

для оточуючих. Так, Д., керуючи автомобілем РАФ-2203, зі швидкістю 25

км/год. рухався територією заводу в напрямку прохідної. Швидкість руху

транспорту на території підприємства обмежена – 10 км/год. Коли автомобіль

наближався до складу, від групи пішоходів, що рухалася праворуч у тому ж

напрямку, відокремилася С. і стала перебігати шлях справа наліво у напрямі руху

автомобіля, створюючи своїми діями небезпеку для водія. Виявивши пішохода,

106

яка діяла небезпечно, Д. неправильно зорієнтувався у дорожній обстановці і з

запізненням застосував гальмування, у зв’язку з чим вчинив наїзд на С. У

результаті ДТП їй були заподіяні тілесні ушкодження [19, с. 119]. Це знову

підтверджує наведену вище тезу про те, що одні й ті самі дії можуть набувати

кримінально-правового значення або бути юридично нейтральними залежно від

місця їх вчинення.

Таким чином, особливості місця вчинення злочину разом з іншими

обставинами справи можуть свідчити як про наявність або відсутність

причинного зв’язку між певним діянням та його наслідками, так і про зміст вини

суб’єкта у тому розумінні, наскільки адекватно винуватий оцінював небезпечні

властивості того місця, де він вчинив діяння (дію або бездіяльність).

Вивчення проблематики кримінально-правового значення місця вчинення

злочину дозволило поглибити сучасні наукові уявлення про це явище та

розширити те розуміння, що пропонувалося раніше у спеціальній літературі.

Висновки до розділу 1

Видається методологічно хибним (таким, що суперечить об’єктивній

реальності) розглядати подію злочину (юридичний факт), що відокремлений або

від місця, або від часу його вчинення.

Місце вчинення злочину, будучи прив’язаним до певної території, і час

вчинення злочину, яким «визнається час вчинення особою передбаченої законом

про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності», – взаємопов’язані та

взаємозалежні, становлять просторово-часовий континуум.

Поняття «місце вчинення злочину» не можна ототожнювати з поняттям

«місце закінчення злочину», так само, як поняття «час вчинення злочину» не

можна ототожнювати з поняттям «час закінчення злочину». Річ у тім, що у

злочинах з формальним складом вони співпадають, тоді як у злочинах з

матеріальним складом – далеко не завжди.

107

Сформульоване авторське визначення загального поняття «місце вчинення

злочину» у кримінально-правовому розумінні, а саме: місце вчинення злочину

– це передбачена диспозицією кримінально-правової норми ознака об’єктивної

сторони злочину, яка характеризує певну територію (у тому числі й рухому

територію), де суб’єкт під час перебування на ній вчинив передбачену

кримінальним законом дію або бездіяльність.

Допоміжним методом розмежування об’єктивних ознак складу злочину

слугує лінгвістичне тлумачення шляхом постановки відповідних питань: до

іменника, що позначає предмет злочину, можна застосувати питання (чого?);

місце вчинення злочину законодавець формулює так, що до нього можна

поставити запитання (де?). Якщо виявляється можливість одночасного

формулювання до певної ознаки складу злочину двох питань – (де?) [місце] і

(коли?) [час], то це свідчить про наявність обстановки вчинення злочину,

оскільки з теоретичної точки зору обстановка охоплює і місце, і час вчинення

злочину.

Визнання наявності певної ознаки (місця чи обстановки вчинення злочину,

предмета злочину) у кримінально-правовій нормі залежить від змісту, що

вкладає законодавець у той чи інший термін (текст). Один і той самий феномен

об’єктивного світу, залежно від законодавчого опису об’єктивної сторони, в

одних випадках може визнаватися як предмет злочину, в інших – як місце

вчинення злочину або обстановка його вчинення. Наприклад, у ч. 1 ст. 1971 КК

України земельна ділянка є предметом злочину, тоді як у частинах 3 і 4 цієї

статті земельна ділянка уже є місцем його вчинення.

Під час з’ясування змісту ознак складу злочину тлумаченню насамперед

підлягає не назва статті закону, а ознаки складу злочину, закріплені диспозицією

кримінально-правової норми.

Законодавчі поняття часто ілюструють лише вектор спрямованості діяння

суб’єкта злочину, за їх допомогою законодавець більшою мірою описує

відповідне суспільно небезпечне діяння, що карається за КК України, а не місце

його вчинення.

108

У деяких випадках ми можемо мати справу з негативними ознаками складу,

що вказують на місце вчинення злочину. Це дозволяє стверджувати, що

кримінально караним може бути не лише вчинення дії у певному місці, але і

вчинення дії не в тому місці, де цього вимагає закон.

Проаналізовано низку аспектів, у яких виявляється кримінально-правове

значення місця вчинення злочину (просторово-юрисдикційний, кримінально-

політичний, функціонально-експлікативний тощо).

Місце вчинення злочину може мати подвійне значення у процесі

кримінально-правової кваліфікації. По-перше, як обов’язкова ознака об’єктивної

сторони певного складу злочину місце вчинення злочину відіграє роль

необхідної для встановлення ознаки у процесі кримінально-правової

кваліфікації. По-друге, будучи факультативною ознакою об’єктивної сторони

злочину, місце його вчинення може надати істотну допомогу в оцінці та

встановленні інших ознак складу злочину.

Перебіг причинного зв’язку нерідко безпосередньо пов’язаний з умовами

місця, де відбувається взаємодія причинних ланцюгів. У тих випадках, коли вони

уособлюють закономірність розвитку подій, де злочинний наслідок із

внутрішньою закономірністю випливає із вчиненого діяння, між ним і наслідком,

що настав, існує необхідний причинний зв’язок.

109

РОЗДІЛ 2

КОНЦЕПЦІЯ ВСТАНОВЛЕННЯ МІСЦЯ

ВЧИНЕННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ ЗЛОЧИНІВ

2.1. Доктринальне тлумачення поняття «місце вчинення злочину» як

ознаки окремих складів злочинів: аналітичний огляд наукових позицій

У першому розділі нашого дослідження було акцентовано, зокрема, на

такому: обов’язкова ознака основного складу злочину «місце вчинення злочину»

передбачена у 41 статті чинного КК України. Водночас серед науковців часто

відсутнє однакове розуміння того, яким саме чином слід тлумачити ті чи інші

характеристики певних місць вчинення злочинів, передбачених відповідними

кримінально-правовими нормами. Крім цього, у багатьох коментарях,

монографіях, інших наукових джерелах автори іноді плутають місце вчинення

злочину з іншими об’єктивними ознаками складу злочину. Трапляються і такі

ситуації, коли науковці, усвідомлюючи спірність віднесення певної ознаки

злочину до ознак об’єкта чи об’єктивної сторони його складу, взагалі уникають

того, щоб назвати ту чи іншу ознаку злочину місцем його вчинення.

Необхідно зауважити, що в українській науці кримінального права ще не

здійснювався окремий аналітичний огляд наукових позицій щодо тлумачення

певних місць вчинення злочину. Заповнити зазначену прогалину покликаний цей

підрозділ дослідження. З цією метою насамперед аналізувалися науково-

практичні коментарі київських, харківських і одеських вчених [92; 93; 134; 135;

136].

Науковий матеріал подається у форматі наскрізного аналізу тих статей

Особливої частини КК України, де місце вчинення злочину передбачене як

конститутивна ознака відповідного складу злочину.

Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих

прав і свобод людини і громадянина . Першим законодавчим

110

положенням Особливої частини КК України, де згадується певне місце вчинення

злочину, є ст. 160 «Підкуп виборця, учасника референдуму» КК України.

У частині першій цієї статті передбачено таку форму об’єктивної сторони

злочину, як голосування на виборчій дільниці (дільниці референдуму) більше

одного разу. Отже, постає питання: як слід тлумачити поняття «виборча

дільниця» (або «дільниця референдуму»)? Привертає увагу той факт, що у

вивчених нами науково-практичних коментарях до КК України ці поняття не

розкриваються як певне місце вчинення злочину.

Для розкриття змісту наведених понять необхідно звернутися до виборчого

законодавства. Так, відповідно до статей 83, 84 Закону України «Про вибори

народних депутатів України» виборчі бюлетені видаються виборцям лише на

підставі списку виборців та за умови пред’явлення виборцем документа, що

підтверджує його особу та громадянство (ч. 3 ст. 2 цього Закону). Забороняється

передача виборцем свого виборчого бюлетеня іншим особам, винесення

виборчого бюлетеня за межі приміщення для голосування (виділено нами. –

Т.Р.), отримання незаповненого виборчого бюлетеня від інших осіб (крім

уповноваженого члена виборчої комісії, що видав бюлетень), заохочення або

примушування виборців до передачі виборчого бюлетеня іншим особам шляхом

підкупу, погроз тощо.

З наведеного випливає, що під поняттями «виборча дільниця» або «дільниця

референдуму» необхідно розуміти певне приміщення для голосування, оскільки

саме тут можна здійснити відповідні дії.

Важливим для правозастосовної практики є правильне тлумачення понять

«житло» та «інше володіння особи», які згадуються у ч. 1 ст. 162 КК України.

Автори одних коментарів до КК України безпосередньо зазначають, що «житло»

або «інше володіння особи» є предметами цього злочину [136, с. 420; 135, с.

388]. В інших випадках науковці уникають того, щоб давати оцінку цим

поняттям з точки зору їх належності до певних елементів або ознак складу

злочину.

111

Другого з наведених підходів дотримуються, зокрема, представники

харківської наукової школи у своєму коментарі до ст. 162 КК України [92, с. 161

– 163], а також одеські науковці [93, с. 316 – 318]. Трапляються і такі коментарі,

автори яких називають одночасно і предметом, і місцем вчинення злочину будь-

яке володіння особи, в тому числі її житло [134, с. 475].

Вважаємо, що до понять «житло» та «інше володіння особи» необхідно

підходити, по-перше, з точки зору тлумачення їх змісту і, по-друге, з точки зору

їх належності до певних ознак складу злочину. Ми поділяємо підхід тих

науковців, які для тлумачення змісту наведених понять звертаються до

відповідних положень КПК України.

Згідно з ч. 2 ст. 233 КПК України під житлом особи розуміється будь-яке

приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи,

незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для

постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі

складові частини такого приміщення. Не є житлом приміщення, спеціально

призначені для утримання осіб, права яких обмежені за законом. Під іншим

володінням особи розуміються транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші

будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та

іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи [95].

Нагадаємо, що питання стосовно належності понять «житло» чи «інше

володіння особи» до предмета злочину або до місця вчинення злочину нами

порушувалося у першому розділі цього дослідження. Зазначимо також, що ми

підходимо до розкриття цього питання з точки зору змісту конкретної форми

прояву об’єктивної сторони аналізованого злочину. Так, під час незаконного

проникнення до житла особи воно є предметом злочину, але під час незаконного

проведення у житлі огляду чи обшуку житло постає місцем вчинення злочину.

Злочини у сфері господарської діяльності . Місце вчинення

злочину є конститутивною ознакою і такого злочину, як контрабанда. Згідно з

ч. 1 ст. 201 КК об’єктивна сторона цього злочину полягає у переміщенні певних

112

предметів через митний кордон України поза митним контролем або з

приховуванням від митного контролю.

У науково-практичному коментарі КК України за ред. М. І. Мельника та

М. І. Хавронюка безпосередньо зазначається, що обов’язковою ознакою цього

складу злочину є місце його вчинення – це митний кордон, який збігається з

державним кордоном України, за винятком меж території спеціальних митних

зон. Межі території спеціальних митних зон є складовою частиною митного

кордону України [136, с. 547]. Так само визначається місце вчинення

аналізованого злочину у коментарі КК України за ред. О. М. Джужі, А. В.

Савченка, В. В. Чернєя [135, с. 460].

Харківські науковці визначають поняття митного кордону, але не

акцентують на тому, що це місце є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони

контрабанди. Під митним кордоном вони розуміють межі митної території

України. Зазначається, що митний кордон збігається з державним кордоном

України, крім меж штучних островів, установок і споруд, створених у виключній

(морській) економічній зоні України, на які поширюється виключна юрисдикція

України. Межі території зазначених островів, установок і споруд становлять

митний кордон України (відповідно до ст. 10 МК) [92, с. 255].

Такий же підхід використовується авторами коментарю за ред.

П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. Автори визначають поняття

митного кордону України, але не підкреслюють, що місце вчинення злочину є

обов’язковою ознакою складу контрабанди [134, с. 625]. Аналогічний підхід

спостерігаємо і в одеському коментарі КК України за ред. Є. Л. Стрельцова [93,

с. 389].

На думку А. В. Савченка, О. В. Процюка та В. В. Сіленка, контрабанда

належить до тих складів злочинів, в яких місце вчинення злочину постає в ролі

не факультативної, а основної ознаки складу злочину. Науковці зазначають:

«Місцем вчинення контрабанди є митний кордон. Митний кордон збігається з

державним кордоном за винятком меж території спеціальних митних зон» [87,

с. 101].

113

Отже, в українських авторів є загалом усталене розуміння місця вчинення

контрабанди – ним є митний кордон України. Доречно зауважити, що таким

самим чином необхідно тлумачити і місце вчинення іншого злочину –

контрабанди наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи

прекурсорів або фальсифікованих лікарських засобів (ст. 305 КК України).

Наступною статтею, де законодавець передбачає певне місце вчинення

злочину, є ст. 213 «Порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом»

КК України. Згідно з ч. 1 ст. 213 КК України злочин може вчинятися у таких

формах: 1) здійснення прийому брухту кольорових і чорних металів фізичними

особами; 2) здійснення операцій з брухтом кольорових і чорних металів

посадовими особами суб’єктів господарської діяльності, відомості про яких не

включено до переліку суб’єктів господарювання, що здійснюють операції з

металобрухтом; 3) надання приміщень та споруд для розташування незаконних

пунктів прийому, схову та збуту металобрухту; 4) організація незаконних

пунктів прийому, схову та збуту металобрухту.

Вбачається, що перші дві форми об’єктивної сторони цього злочину

законодавцем не пов’язуються із вчиненням діяння у певному місці. Водночас

третя та четверта форми об’єктивної сторони становлять значний інтерес для

кримінально-правового аналізу, оскільки прямо передбачають певні предмети

або місця, де вчиняються відповідні дії. Тим не менш, у вивчених нами

коментарях КК України немає окремих застережень про місце вчинення цього

злочину.

Дещо суперечливе тлумачення об’єктивних ознак аналізованого складу

злочину міститься у науково-практичному коментарі КК України за ред.

М. І. Мельника та М. І. Хавронюка. Так, спочатку зазначається, що предметом

цього злочину є: 1) металобрухт; 2) приміщення та споруди, в яких

розташовуються незаконні пункти прийому, схову та збуту металобрухту; 3)

зазначені незаконні пункти [136, с. 635]. Під незаконним пунктом прийому,

схову та збуту металобрухту у цьому коментарі розуміють «місце, на базі якого

фактично провадяться недозволені операції із заготівлі та переробки брухту

114

чорних та (або) кольорових металів» [136, с. 636]. Отже, відповідні незаконні

пункти пропонується вважати предметом злочину, але розкривається суть цього

предмета за допомогою слова «місце». З наведеним підходом складно

погодитись, адже за змістом аналізованого злочину суспільно небезпечні діяння

полягають у здійсненні певних операцій з металобрухтом, які можуть вчинятися

лише на певній ділянці простору – відповідному пункті прийому, схову або

збуту металобрухту. Навіть саме слово «пункт» словники тлумачать, у першому

значенні, як «певне місце у просторі, на земній поверхні // Місце, що має певне

призначення, використовується для яких-небудь цілей, є метою чогось // Місце,

приміщення, спеціально пристосоване, обладнане для якої-небудь роботи,

заняття і т. ін.» [47, с. 1004].

Використовуючи метод лінгвістичного тлумачення, про який йшлося у

першому розділі цього дослідження, переконуємося в тому, що приміщення та

споруди, які надаються для розташування незаконних пунктів прийому, схову та

збуту металобрухту, слід визнати предметом цього злочину. Надання [чого?]

приміщень та споруд, тобто вектор спрямованості діяння дозволяє вважати

зазначені речі матеріального світу предметом злочину. Водночас тут ми

натрапляємо на дуже цікаву у кримінально-правовому розумінні ситуацію, а

саме: певні предмети злочину (приміщення та споруди) надаються суб’єктом

для того, аби в них було розташоване місце вчинення злочину (незаконний пункт

прийому, схову та збуту металобрухту).

Зауважимо, що значний інтерес становить і четверта форма об’єктивної

сторони аналізованого злочину – організація незаконних пунктів прийому, схову

та збуту металобрухту. Під останньою пропонують розуміти «вчинення дій,

спрямованих на створення такого приймального пункту, на створення умов,

необхідних для його нормального функціонування (підшукування відповідних

приміщень, придбання необхідного обладнання, пошук і прийняття на роботу

персоналу, забезпечення коштами, розробка і проведення конспіративних

заходів тощо)» [136, с. 637].

115

На нашу думку, ця форма об’єктивної сторони злочину відображає

ситуацію, за якої суб’єкт злочину створює певне місце (пункт), де мають

здійснюватися інші незаконні дії – операції з металобрухтом.

Злочини проти довкілля . Необхідно зауважити, що вказівка на певні

місця вчинення злочину часто зустрічається у статтях про злочини проти

довкілля. Розкриваючи зміст поняття «злочини проти довкілля» автори

відповідної статті Великої української юридичної енциклопедії В. К. Матвійчук

та І. О. Харь підкреслюють, що ці злочини вчиняються з використанням умов їх

вчинення (місця, часу, обстановки) [114, с. 310]. Не з усіма положеннями цієї

публікації можна погодитися. Наприклад, автори вважають, що місцем вчинення

злочину, передбаченого ч. 1 ст. 238 КК України, є район з підвищеною

екологічною небезпекою [114, с. 312]. Більш уважний аналіз диспозиції

кримінально-правової норми, передбаченої ч. 1 ст. 238 КК України, свідчить, що

поняття «в районах з підвищеною екологічною небезпекою» використане

законодавцем у контексті стану захворюваності населення у цих районах, а не як

місце приховування або умисного перекручування службовою особою

відповідних відомостей. Суспільно небезпечні діяння у вигляді приховування

або перекручення відомостей не обов’язково вчиняються у районі з підвищеною

екологічною небезпекою. Натомість згадані автори необґрунтовано

«пропустили» ознаку місця вчинення цього злочину, яка передбачена ч. 2

аналізованої статті: «Ті самі діяння, вчинені …в місцевості, оголошеній зоною

надзвичайної екологічної ситуації…».

П’ять статей (237, 243, 245, 246, 248) розділу VIII Особливої частини КК

України містять безпосередні вказівки на місце вчинення злочину як

конститутивну ознаку його складу. Зокрема, у диспозиції норми, що передбачена

ст. 237 КК України, зазначається: ухилення від проведення або неналежне

проведення на території, що зазнала забруднення небезпечними речовинами або

випромінюванням, дезактивацій них чи інших відновлювальних заходів щодо

ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення особою, на яку

покладено такий обов’язок, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі

116

наслідки. На нашу думку, зворот «на території, що зазнала забруднення

небезпечними речовинами або випромінюванням» вказує на місце вчинення

злочину.

Водночас автори більшості коментарів КК України сприймають наведене

поняття як предмет злочину. Так, у коментарі за ред. М. І. Мельника та

М. І. Хавронюка написано: «предметом злочину є території, що зазнали

екологічного забруднення небезпечними речовинами або випромінюванням»

[136, с. 710]. Такої ж спірної думки дотримуються й автори коментарю за ред.

В. Я. Тація, В. І. Борисова та В. І. Тютюгіна: «предметом даного злочину є

територія, що зазнала забруднення небезпечними речовинами або

випромінюванням» [92, с. 400]. Аналогічне тлумачення містить коментар за ред.

О. М. Джужі, А. В. Савченка, В. В. Чернєя: «Предметом злочину є території, що

зазнали екологічного забруднення небезпечними речовинами або

випромінюванням» [135, с. 534].

У коментарі за ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка

науковці хоча і визначають, що треба розуміти під поняттям «території, що

зазнали екологічного забруднення небезпечними речовинами або

випромінюванням», але взагалі уникають того, щоб дати зазначеному поняттю

характеристику бодай якоїсь ознаки складу злочину [134, с. 17]. Автори

одеського коментарю за ред. Є. Л. Стрельцова взагалі уникають кримінально-

правової характеристики поняття «території, що зазнали екологічного

забруднення небезпечними речовинами або випромінюванням» [93, с. 439].

Аналізований підхід науковців видається спірним. Якщо піддати

лінгвістичному тлумаченню зміст диспозиції цієї кримінально-правової норми,

то матимемо такі результати: ухилення від проведення або неналежне

проведення [де?] на території, що зазнала забруднення небезпечними

речовинами або випромінюванням [чого?] дезактиваційних чи інших

відновлювальних заходів. Тобто вектор спрямованості злочинної бездіяльності

(ухилення від проведення або неналежне проведення) вказує на певні заходи, які

суб’єкт злочину не виконав на певній території (у певному місці). Отже,

117

застосований нами метод лінгвістичного тлумачення дозволяє пересвідчитись,

що поняття «на території, що зазнала забруднення небезпечними речовинами або

випромінюванням» належить до характеристики місця вчинення цього злочину,

а не є предметом останнього. Вірно сприймають це поняття як місце вчинення

злочину В. К. Матвійчук та І. О. Харь у згаданій енциклопедичній статті про

злочини проти довкілля [114, с.312].

У деяких статтях Особливої частини КК України законодавець формулює

ознаки певного злочину, «зливаючи» предмет злочину і місце його вчинення.

Вартим уваги прикладом такого «злиття» є положення ч. 1 ст. 245 «Знищення

або пошкодження об’єктів рослинного світу» КК України: «знищення або

пошкодження лісових масивів, зелених насаджень навколо населених пунктів,

вздовж залізниць, а також стерні, сухих дикоростучих трав, рослинності або її

залишків на землях сільськогосподарського призначення вогнем чи іншим

загальнонебезпечним способом».

У коментарі за ред. М. І. Мельника та М. І. Хавронюка зазначено: «предмет

злочину – лісові масиви, зелені насадження навколо населених пунктів, уздовж

залізниць або інші такі насадження» [136, с. 733]. Так само розуміють предмет

цього злочину й науковці, що підготували коментар до КК України за ред.

О. М. Джужі, А. В. Савченка, В. В. Чернєя: «Предметом злочину є об’єкти

рослинного світу: лісові масиви, зелені насадження навколо населених пунктів,

уздовж залізниць; стерня, сухі дикоростучі трави, рослинність або її залишки на

землях сільськогосподарського призначення» [135, с. 558].

Науковці харківської школи коментують відповідні положення ст. 245 КК

України таким чином: «Безпосереднім предметом цього злочину виступають

лісові масиви, зелені насадження навколо населених пунктів, уздовж залізниць, а

також стерня, сухі дикоростучі трави, рослинність або її залишки на землях

сільськогосподарського призначення. Факультативним предметом є атмосферне

повітря та родючий шар ґрунтів» [92, с. 436]. Зауважимо, що в усіх коментарях

не йдеться про те, що місце вчинення злочину є конститутивною ознакою

аналізованого складу.

118

На нашу думку, законодавець в ознаках злочину, передбаченого ст. 245 КК

України, робить прив’язку предмета злочину до місця його вчинення.

Об’єктивна сторона злочину формулюється як знищення або пошкодження

[чого?] лісових масивів [предмет злочину], зелених насаджень [предмет злочину]

[де?] навколо населених пунктів [місце вчинення злочину], [де?] вздовж залізниць

[місце вчинення злочину]. Інша форма об’єктивної сторони цього злочину –

знищення або пошкодження [чого?] стерні [предмет злочину], сухих

дикоростучих трав [предмет злочину], рослинності [предмет злочину] або її

залишків [предмет злочину] [де?] на землях сільськогосподарського призначення

[місце вчинення злочину]. Як вбачається з наведеного, зазначені у ч. 1 ст. 245 КК

України території «навколо населених пунктів», «вздовж залізниць», «на землях

сільськогосподарського призначення» необхідно визнати місцем вчинення

злочину і характеризувати як обов’язкову ознаку його складу.

Подібну методику тлумачення варто використовувати і під час аналізу

деяких інших статей розділу VIII «Злочини проти довкілля», що викладені

схожим чином з точки зору законодавчої техніки. Наприклад, диспозиція ст. 246

КК України передбачає: незаконна порубка [чого?] дерев і чагарників [предмет

злочину] [де?] у лісах, захисних та інших лісових насадженнях [місце вчинення

злочину], а також вчинення таких дій [де?] у заповідниках або на територіях та

об’єктах природно-заповідного фонду, або в інших особливо охоронюваних

лісах [місце вчинення злочину].

Водночас у науково-практичних коментарях до КК України автори не

виокремлюють місце вчинення злочину, включаючи його до предмета цього

злочину. Наприклад, у коментарі за ред. М. І. Мельника і М. І. Хавронюка

написано: «Предмет злочину – дерева і чагарники, які ростуть у лісах, захисних

та інших лісових насадженнях, у заповідниках або на територіях та об’єктах

природно-заповідного фонду» [136, с. 735]. Так само тлумачать зміст

об’єктивних ознак цього злочину й автори коментарю за ред. Є. Л. Стрельцова:

«Предметом злочину є тільки дерева і кущі, що ростуть у лісах, захисних та

119

інших лісових насадженнях, заповідниках, на територіях і об’єктах природно-

заповідного фонду України, інших особливо охоронюваних лісах» [93, с. 455].

Такої ж позиції дотримуються й автори інших коментарів КК України.

Наприклад, у коментарі за ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка і Є. В. Фесенка

читаємо: «Предметом злочину є дерева і чагарники, що ростуть у лісі, захисних

та інших лісових насадженнях, у заповідниках або на територіях та об’єктах

природно-заповідного фонду, а також в інших особливо охоронюваних лісах, є

сироростучими (живими) і не відділеними від коріння» [134, с. 48]. Автори

коментарю за ред. О. М. Джужі, А. В. Савченка і В. В. Чернєя пишуть:

«Предметом злочину є дерева і чагарники, які не відділені від пня та є

сироростучими (живими) і ростуть у лісах, захисних та інших лісових

насадженнях, у заповідниках або на територіях та об’єктах природно-

заповідного фонду» [135, с. 560].

Практично так само визначають предмет аналізованого злочину харківські

юристи: «Предметом злочину є ліс на корені, тобто дерева і чагарники у лісах,

захисних та інших лісових насадженнях в природному стані (невідділені від

коріння), а також у заповідниках, або на територіях та об’єктах природно-

заповідного фонду, або в інших особливо охоронюваних лісах України» [92,

с. 439].

В останньому коментарі спостерігаємо певну логічну неузгодженість в

оцінці предмета злочину та місця його вчинення. Так, автори зауважують:

«Порубка лісу в містах, селищах, інших населених пунктах (у парках, скверах,

садах, на вулиці, на території підприємств, організацій, у пришляхових смугах, а

також на сільськогосподарських угіддях, садибах, дачних ділянках тощо) не є

предметом цього злочину» [92, с. 439]. По-перше, порубка – це суспільно

небезпечне діяння, а не предмет злочину. Якщо в наведеній цитаті умовно

вилучити певний текст, то матимемо таку структуру речення: «порубка … не є

предметом цього злочину». Отже, конструкція речення у такому вигляді є більш,

ніж спірною, оскільки порубка – це діяння, і воно не може ототожнюватись із

предметом злочину.

120

По-друге, акцент робиться на тому, що діяння вчиняється не в тому місці,

що передбачене статтею. Тобто криміноутворюючою ознакою тут постає не

предмет порубки (ліс), а місце такої порубки. На підставі цього можна дійти

висновку про обов’язковий характер такої ознаки аналізованого злочину, як

місце його вчинення. Це, в свою чергу, може мати негативний вплив на

результати кримінально-правової кваліфікації.

Щодо злочину, передбаченого ст. 248 «Незаконне полювання» КК України,

необхідно зауважити таке. Лише в одній формі об’єктивної сторони його складу

місце вчинення злочину постає конститутивною ознакою. Йдеться про незаконне

полювання в заповідниках або на інших територіях та об’єктах природно-

заповідного фонду. Зазначені поняття розкриваються у науково-практичних

коментарях КК України, проте, як правило, розуміння цих територій як місць

вчинення злочину не наводиться авторами.

Слід звернути увагу на те, що в деяких коментарях трапляється доволі

дискусійний опис об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 248 КК

України. Зокрема, авторами не виокремлюються форми об’єктивної сторони

цього злочину. Наприклад, у коментарі за ред. О. М. Джужі, А. В. Савченка і

В. В. Чернєя зазначено: «Об’єктивна сторона злочину характеризується

наявністю таких ознак: дія – полювання у будь-якому місці з порушенням

установлених правил; суспільно небезпечні наслідки – заподіяння внаслідок

полювання істотної шкоди; причинний зв’язок між дією і шкідливими

наслідками» [135, с. 565]. Однак такий опис стосується лише першої форми

об’єктивної сторони цього злочину. Друга форма, яка також описана у

диспозиції кримінально-правової норми, – незаконне полювання в заповідниках

або на інших територіях та об’єктах природно-заповідного фонду, не містить

наслідків як обов’язкову ознаку складу злочину, натомість конститутивною

ознакою складу постає місце вчинення злочину. Хоча у подальшому автори

коментарю і пишуть про цю форму, а також про те, що заподіяння істотної

шкоди не є обов’язковою ознакою [135, с. 566], вони не виокремлюють місце

121

вчинення злочину як обов’язкову ознаку в аналізованій формі об’єктивної

сторони складу злочину.

Злочини проти громадської безпеки . Серед злочинів проти

громадської безпеки першою статтею, де згадується певне місце вчинення

злочину, є ст. 261 «Напад на об’єкти, на яких є предмети, що становлять

підвищену небезпеку для оточення» КК України. Звернення до коментарів КК

України дозволяє пересвідчитись, що ознаки місця вчинення цього злочину

взагалі не висвітлюються. Тому може виникнути думка про відсутність

обов’язкової ознаки «місце вчинення злочину» у складі аналізованого злочину.

Хоча насправді це не так. Натомість застосований нами раніше метод

лінгвістичного тлумачення під час з’ясування ознак цього складу злочину може і

не спрацювати коректно. Так, у диспозиції кримінально-правової норми

зазначено: напад на [що?] об’єкти, на яких виготовляються, зберігаються,

використовуються або якими транспортуються [що?] радіоактивні, хімічні,

біологічні чи вибухонебезпечні матеріали, речовини, предмети, з метою

захоплення, пошкодження або знищення цих об’єктів.

Отже, вектор спрямованості діяння фокусується на об’єктах. Водночас

положення статті свідчать про наявність на цих об’єктах певних предметів, що

становлять небезпеку для оточення. Об’єктами нападу є певні виробництва,

сховища, транспортні засоби тощо. Здійснити напад на відповідний об’єкт

можна лише у тій частині простору, де він розташований. На цій підставі можна

дійти висновку, що згадані об’єкти є специфічними місцями, де перебувають

небезпечні предмети, тому саме ці об’єкти слід визнати місцем вчинення

злочину, а не його предметом.

Вивчення кримінального законодавства переконує в тому, що сприйняття

певної частини простору як місця вчинення злочину може стосуватися не лише

ситуації, коли суспільно небезпечне діяння суб’єкта вчиняється у передбаченому

в законі місці, а й тоді, коли суб’єкт злочину переміщує окремі предмети за межі

певного місця. Власне таку ситуацію передбачає, зокрема, ч. 1 ст. 2671

«Порушення вимог режиму радіаційної безпеки» КК України.

122

Об’єктивна сторона цього злочину полягає у переміщенні будь-яким

способом за межі зони відчуження чи зони безумовного (обов’язкового)

відселення без надання передбаченого законом дозволу або проведення

дозиметричного контролю продуктів харчування рослинного і тваринного

походження, промислової або іншої продукції, тварин, риби, рослин або будь-

яких інших об’єктів. На нашу думку, тут можна провести умовну аналогію з

контрабандою. Місцем вчинення останнього злочину є митний кордон держави.

Відповідно місцем вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 2671 КК України,

необхідно визнати територію, де здійснюється радіаційний або дозиметричний

контроль. Йдеться про певний кордон між зоною відчуження чи зоною

безумовного (обов’язкового) відселення та іншою територією держави. Тому

вважаємо, що під час юридичного аналізу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 2671

КК України, необхідно враховувати наявність обов’язкової ознаки складу –

місця вчинення злочину.

Наступна стаття розділу IX «Злочини проти громадської безпеки», де

передбачається певне місце вчинення злочину, – ст. 269 «Незаконне перевезення

на повітряному судні вибухових або легкозаймистих речовин» КК України.

У коментарі КК України, підготовленому харківськими вченими, у

київському коментарі за ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка і Є. В. Фесенка, а

також в одеському коментарі за ред. Є. Л. Стрельцова повітряне судно не

згадується як місце вчинення злочину. Водночас автори коментарю за ред.

М. І. Мельника і М. І. Хавронюка слушно зазначають: «Об’єктивна сторона

злочину включає як обов’язкові ознаки діяння – незаконне перевезення

зазначених речовин, та місце вчинення злочину – повітряне судно» [136, с. 789].

Так само коментують об’єктивну сторону аналізованого складу злочину автори

коментарю за ред. О. М. Джужі, А. В. Савченка і В. В. Чернєя: «Об’єктивна

сторона злочину включає дві обов’язкові ознаки: діяння – незаконне перевезення

зазначених речовин; місце вчинення злочину – повітряне судно» [135, с. 612].

123

Диспозиція цієї кримінально-правової норми має бланкетний характер, тому

для розкриття змісту поняття «повітряне судно» необхідно звернутися до п. 79 ч.

1 ст. 1 Повітряного кодексу України16.

Злочини проти безпеки виробництва . У розділі X «Злочини

проти безпеки виробництва» міститься лише одна стаття, в якій законодавець

безпосередньо назвав місце вчинення злочину. Йдеться про ст. 273 «Порушення

правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних

цехах» КК України.

Автори всіх вивчених нами коментарів КК України звертають увагу на

місце вчинення цього злочину як обов’язкову ознаку його складу. У коментарі

за ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова та В. І. Тютюгіна передбачається, що

«зазначене у ст. 273 КК діяння має бути вчинене у визначеному місці –

вибухонебезпечному підприємстві або у вибухонебезпечному цеху» [92, с. 531].

Автори коментарю за ред. М. І. Мельника та М. І. Хавронюка також звертають

на це увагу: «Місцем вчинення злочину є вибухонебезпечні підприємства або

вибухонебезпечні цехи» [136, с. 797]. У коментарі за ред. О. М. Джужі,

А. В. Савченка і В. В. Чернєя написано: «Ознаками об’єктивної сторони

злочину, відповідальність за який передбачена ст. 273 КК, є: діяння – порушення

правил безпеки на вибухонебезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних

цехах; наслідки – створення загрози загибелі людей чи настання інших тяжких

наслідків або заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого (ч. 1 ст. 273 КК),

спричинення загибелі людей або інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 275 КК);

причинний зв’язок між діянням та наслідками; місце вчинення злочину –

вибухонебезпечні підприємства або вибухонебезпечні цехи [135, с. 622 – 623].

На обов’язковості ознаки місця вчинення цього злочину акцентують і в

коментарі за ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка і Є. В. Фесенка, хоча

16 Примітка. Повітряне судно – апарат, що підтримується в атмосфері у результатійого взаємодії з повітрям, відмінної від взаємодії з повітрям, відбитим від земної поверхні (п.79 ч. 1 ст. 1 Повітряного кодексу України).

124

називають не ознакою, а обов’язковим елементом об’єктивної сторони злочину

[134, с. 132].

Тлумачення місця вчинення аналізованого злочину було здійснено і

Верховним Судом України у постанові Пленуму від 12 червня 2009 року № 7

«Про практику застосування судами України законодавства у справах про

злочини проти безпеки виробництва». Так, у п. 11 цієї постанови суди

зорієнтовані на визначення належності підприємства (цеху) до

вибухонебезпечних: «Належність підприємства (цеху) до вибухонебезпечних

визначається категорією і класом виробництва, встановленими технологічним

регламентом. Тому суди повинні звертати увагу на наявність у справах про

злочини, передбачені статтею 273 КК, нормативних документів (наказів,

положень, регламентів тощо) про віднесення підприємства (цеху) до певної

категорії (класу) вибухонебезпечності» [162, с. 428].

Крім цього, у п. 14 постанови зазначається: «Місцем вчинення

передбаченого статтею 273 КК злочину не можуть визнаватися об’єкти

невиробничого призначення, наприклад, опалювальні котельні, бойлерні,

паросилові цехи, трансформаторні підстанції тощо. Водночас порушення правил

вибухобезпеки у виробничих підрозділах, які перебувають у складі військових

частин, навчальних закладів чи наукових установ і які в установленому порядку

віднесені до певної категорії вибухонебезпечності, охоплюється статтею 273

КК» [162, с. 429].

Злочини проти безпеки руху та експлуатаці ї транспорту .

Вчинення деяких злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту теж

пов’язується законодавцем з певними місцями. Наприклад, у ч. 1 ст. 282 КК

України передбачено порушення правил пуску ракет, проведення всіх видів

стрільби, вибухових робіт або вчинення інших дій [де?] у повітряному просторі

[місце вчинення злочину], якщо це створило загрозу безпеці повітряних польотів.

З огляду на граматичну конструкцію речення, в якому йдеться про «вчинення

інших дій у повітряному просторі», можна припустити, що місцем вчинення

згаданих форм діяння (пуск ракет, проведення всіх видів стрільби, проведення

125

вибухових робіт) також необхідно визнати повітряний простір. Утім жоден з

вивчених нами коментарів КК України не сприймає повітряний простір як місце

вчинення цього злочину.

Для кваліфікації діяння особи як порушення відповідних правил передусім

необхідно звернутись до приписів «Положення про використання повітряного

простору України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від

29 березня 2002 р. № 401 (далі – Положення).

Відповідно до цього Положення, діяльність державних органів, підприємств,

установ та організацій незалежно від форм власності і підпорядкування,

пов’язана з використанням повітряного простору, яка може загрожувати безпеці

польотів повітряних суден та інших літальних апаратів, провадиться відповідно

до вимог цього Положення в частині, що стосується порядку використання

повітряного простору.

Згідно з наведеним Положенням регулюється: 1) діяльність, пов’язана з

використанням повітряного простору; 2) діяльність, що може спричинити

загрозу безпеці польотів повітряних суден та інших об’єктів.

Необхідно мати на увазі, що порушення правил пуску ракет, проведення

всіх видів стрільби, вибухових робіт або вчинення інших дій у повітряному

просторі можуть здійснюватись (і здійснюються) на поверхні землі, але і в таких

випадках наслідки зазначених діянь матимуть «повітряний» характер. Однак це

не дозволяє вести мову про вчинення цих діянь у повітряному просторі (в аспекті

ст. 282 КК України). Розділ XI Правил використання повітряного простору, який

має назву «Порядок розташування, будівництва, реконструкції та маркування

об’єктів, що можуть створити загрозу безпеці повітряного руху», містить

приписи, порушення яких, на перший погляд, мають розглядатися як порушення

правил використання повітряного простору. Наприклад, абз. 2 п. 147 забороняє

розміщення сміттєзвалищ, будівництво на відстані ближче ніж 15 кілометрів від

визначеної території аеропорту звірівницьких ферм, боєнь та інших об’єктів, що

спричиняє масове скупчення птахів. Але невиконання наведених приписів

126

Правил не охоплюється складом порушення правил використання повітряного

простору.

Сучасна історія знає резонансні справи про кваліфікацію певних діянь за

ст. 282 КК України. Так, у жовтні 2001 р. через влучення зенітної ракети ВПС і

ВПО над акваторією Чорного моря, зазнав катастрофи пасажирський літак Ту-

154 російської авіакомпанії «Сибір», унаслідок чого загинуло 66 пасажирів та 12

членів екіпажу [134, с. 150]. На нашу думку, така кваліфікація є некоректною.

Вважаємо, що певну складність може становити аналіз об’єктивних ознак

злочину, передбаченого ст. 283 «Самовільне без нагальної потреби зупинення

поїзда» КК України.

З одного боку, якщо застосувати метод лінгвістичного тлумачення змісту

диспозиції цієї кримінально-правової норми, то матимемо такі висновки:

«самовільне без нагальної потреби зупинення [чого?] поїзда [предмет злочину]

[як? яким чином?] стоп-краном чи шляхом роз’єднання повітряної гальмової

системи або іншим способом [способи вчинення злочину]. Саме так тлумачать

ознаки аналізованого злочину у більшості коментарів та в іншій літературі.

Наприклад, у коментарі за ред. М. І. Мельника і М. І. Хавронюка автор зазначає:

«Предметом злочину можуть бути будь-які поїзди, незалежно від їх призначення

і кількості вагонів – пасажирські далекого сполучення, пасажирські приміські,

вантажні, поштово-багажні, пожежні, ремонтні, які рухаються залізничними

звичайними або вузькими коліями чи коліями метро» [136, с. 813 – 814]. В інших

коментарях міститься подібне визначення.

Проте, з іншого боку, логічним є таке припущення: вчинити відповідне

діяння можна лише у певному місці – місці, де є фізичний доступ до важелів

гальмівної системи або інших частин механізму повітряної гальмової магістралі,

або у такому місці, де можна вплинути на живлення, двигун чи інші необхідні

для руху поїзда частини. На нашу думку, в сучасних умовах подібні дії можна

здійснити лише перебуваючи на відповідному транспортному засобі. Якщо

зупинення поїзда відбувається іншим чином – наприклад, шляхом пошкодження

шляхів залізничного сполучення і транспортних засобів, блокування залізничної

127

колії, примушуванням працівника залізничного транспорту до зупинки поїзда, то

такі дії мають кваліфікуватися за ст. ст. 277, 279 або 280 КК України.

Це дає підстави для умовиводу про обов’язковість ознаки місця вчинення

аналізованого злочину, а також про збіг ознак предмета злочину та місця

вчинення злочину в одній речі (об’єкті) матеріального світу. Видається, що

метод лінгвістичного тлумачення не спрацьовує тут коректно з такої причини:

розкриття змісту ознак цього злочину потребує не лише текстуального, а ще й

контекстуального, логічного тлумачення.

Злочини проти громадського порядку та моральності .

Місце вчинення посягання як обов’язкова ознака складу злочину передбачена ст.

297 «Наруга над могилою, іншим місцем поховання або над тілом померлого»

КК України.

Автори сучасних коментарів КК України називають відповідні речі

матеріального світу, про які йдеться у ч. 1 ст. 297 КК України, предметами цього

злочину і взагалі не згадують про місце вчинення злочину. Проте у кримінально-

правовій літературі зустрічаються неоднакові підходи до тлумачення ознак цього

злочину.

А. А. Музика і Є. В. Лащук вважають, що поняття «місце поховання»

відображає місце вчинення злочину [123, с. 153]. Інше бачення виказала

Л. П. Брич, яка зазначає: «Наприклад, саме предметом складу злочину є місця

захоронення, надмогильні споруди і кладовищенські будівлі у ч. 1 ст. 244 КК РФ

«Наруга над тілами померлих і місцями їх захоронення». Адже над ними

вчиняється наруга, тобто вектор спрямованості суспільно небезпечного діяння

визначає їх як предмет, суспільно небезпечне діяння вчиняється щодо них,

здійснюючи вплив на них. Для місця ж вчинення злочину характерним є те, що

суспільно небезпечне діяння здійснюється на(у) відповідних частинах простору,

не здійснюючи щодо них впливу» [35, с. 270].

Значну увагу місцю вчинення злочину, передбаченого ст. 297 КК України,

приділила у своїй дисертації Н. О. Горб (праця захищена у 2005 р.). На думку

128

цієї авторки, у ст. 297 КК України місце вчинення злочину залежить від

предмета злочинного посягання:

у разі наруги над могилою ним може бути кладовище чи інше місце, де

розташована могила;

під час наруги над іншим місцем поховання – місце знаходження цього

поховання, як кладовище, так і будь-яке інше;

у разі наруги над трупом – перелік місць можливого вчинення злочину

законом не обмежений. Таким чином, вчинення будь-яких аморальних дій щодо

тіла людини після її смерті й до поховання у лікарні, морзі, на вулиці тощо,

належить кваліфікувати за ознаками ст. 297 КК. Що стосується місця вчинення

наруги над вже похованим трупом, то тут місцем вчинення злочину буде

виступати місце, де розташоване таке поховання;

якщо наруга вчинена над урною з прахом покійного – місце знаходження

такої урни. Законом України «Про поховання та похоронну справу» прямо не

встановлюються місця, де має знаходитися ємність з прахом померлого, проте із

його тексту слідує, що урни з прахом повинні поміщатися у колумбарні ніші або

у могили. Разом з тим знаходження урни з прахом у будь-якому іншому місці не

перешкоджає визнанню її предметом злочинного посягання, передбаченого

ст. 297 КК України;

під час викрадення предметів, що знаходяться на трупі, – будь-яке місце

знаходження трупа;

якщо викрадено предмети, що знаходяться в місці поховання, – відповідне

знаходження місця поховання. Таким чином, викрадення труни, вінків, квітів

тощо, вчинене не в місці поховання, а в іншому місці, належить кваліфікувати за

статтями про злочини проти власності [52, с. 73 – 74].

Водночас Н. О. Горб дотримується підходу, згідно з яким місце вчинення

аналізованого злочину є факультативною ознакою його складу [52, с. 73].

Як вбачається з наведеного, у кримінально-правовій літературі склалося

декілька концептів щодо розуміння місця вчинення злочину, передбаченого ст.

297 КК України. Вважаємо, що в кожній з наведених вище позицій є раціональні

129

моменти, просто науковці підходили до аналізу ознак об’єктивної сторони цього

злочину уривчасто, безсистемно. На нашу думку, суть дискусій полягає у тому,

що автори, які долучились до аналізу відповідної статті КК України, не провели

розмежування між різними формами об’єктивної сторони цього злочину. Логічне

та граматичне тлумачення положень диспозиції норми, передбаченої ч. 1 ст. 297

КК України, дає підстави для висновку про існування таких форм об’єктивної

сторони злочину: 1) наруга над могилою, іншим місцем поховання, над тілом

(останками, прахом) померлого або над урною з прахом померлого; 2) незаконне

заволодіння тілом (останками, прахом) померлого, урною з прахом померлого; 3)

незаконне заволодіння предметами, що знаходяться на (в) могилі, в іншому місці

поховання, на тілі (останках, прахові) померлого.

Під час вчинення діяння, яке утворює першу з наведених форм об’єктивної

сторони цього злочину, могила або інше місце поховання зазнають впливу з боку

суб’єкта злочину, на них спрямовано вектор його дії (наруги), тому тут вони

мають бути визнані предметом злочину. Натомість у третій формі об’єктивної

сторони цього злочину суб’єкт здійснює заволодіння [чим?] певними

предметами [предмет злочину], що знаходяться [де?] на (в) могилі, іншому місці

поховання, на тілі (останках, прахові) померлого [місце вчинення злочину]. Отже,

в одній з форм об’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 297 КК

України, місце вчинення злочину постає конститутивною ознакою його складу, в

інших – факультативною.

Місце вчинення злочину передбачається як обов’язкова ознака складу

злочину й у ч. 1 ст. 298 КК України. Об’єктивна сторона цього злочину полягає у

незаконному проведенні археологічних розвідок, розкопок, інших земляних чи

підводних робіт [де?] на об’єкті археологічної спадщини [місце вчинення

злочину]. Водночас частина друга цієї статті оперує іншим поняттям – «об’єкт

культурної спадщини». Крім цього, в ч. 2 ст. 298 КК України об’єкт культурної

спадщини розглядається як річ матеріального світу, що зазнає на собі певного

впливу з боку суб’єкта злочину: умисне незаконне знищення, руйнування або

130

пошкодження [чого?] об’єктів культурної спадщини чи їх частин [предмет

злочину].

Проте, незважаючи на безпосередньо вказівку законодавця про вчинення

відповідних дій у певному місці – на об’єкті археологічної спадщини, –

у більшості коментарів КК України зберігається ставлення до зазначених

матеріальних об’єктів як до предмета злочину. Наприклад, автори коментарю за

ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова і В. І. Тютюгіна під час розкриття змісту

об’єктивної сторони цього злочину взагалі не згадують об’єкт археологічної

спадщини як місце вчинення злочину [92, с. 591 – 592]. Згідно з нашим

дослідженням, лише в одному з коментарів КК України привертається увага до

місця вчинення цього злочину. Так, автори коментарю за ред. О. М. Джужі,

А. В. Савченка і В. В. Чернєя зазначають: «У злочині, передбаченому ч. 1 ст. 298

КК, предмет злочину відсутній, оскільки тут об’єкт культурної спадщини

виступає як місце вчинення злочину» [135, с. 671].

Науковці, які здійснювали окремі дослідження кримінально-правових та

кримінологічних питань відповідальності за злочини проти археологічної та

культурної спадщини, іноді не завжди коректно висвітлювали зміст елементів та

ознак складу відповідних злочинів. Так, аналізуючи елементи та ознаки

відповідних складів злочинів, Р. В. Асейкін поверхнево підходить до розкриття

їх сутності. Наприклад, розкриваючи на підставі аналізу приписів ч. 1 ст. 298 КК

України об’єктивну сторону злочину, дисертант зазначає, що її становлять такі

діяння: 1) незаконне проведення археологічних розвідок на об’єкті культурної

спадщини;2) незаконне проведення археологічних розкопок на об’єкті

культурної спадщини; 3) незаконне проведення інших земляних робіт на об’єкті

культурної спадщини; 4) незаконне проведення інших підводних робіт на об’єкті

культурної спадщини; 5) знищення об’єктів культурної спадщини; 6) руйнування

об’єктів культурної спадщини; 7) пошкодження об’єктів культурної спадщини

[14, с. 75 – 76].

При цьому ч. 1 ст. 298 КК України передбачає відповідальність за незаконне

проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних чи підводних

131

робіт на об’єкті археологічної спадщини (а не на об’єкті культурної спадщини,

як зазначає автор дисертації); про об’єкти культурної спадщини йдеться у ч. 2 ст.

298 КК України.

Результати застосування лінгвістичних та логічних прийомів тлумачення

змісту цієї кримінально-правової норми свідчить про те, що об’єкт археологічної

спадщини – це місце вчинення злочину. Однак Р. В. Асейкін такого висновку не

робить, та й взагалі не торкається аналізу факультативних ознак об’єктивної

сторони злочину, що істотно знижує якість кримінально-правового аналізу

елементів та ознак складу злочину.

Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, псих отропних

речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти

здоров’я населення . Розділ XIII КК України також містить кілька статей,

які передбачають місце вчинення злочину як обов’язкову ознаку об’єктивної

сторони їх складу.

Перша з них – ст. 305 КК України, проте вона згадувалася нами вище, коли

йшлося про місце вчинення такого злочину, як контрабанда (ст. 201 КК

України). Тому зараз варто перейти до аналізу наступної статті, де

передбачається місце вчинення злочину як конститутивна ознака його складу –

ст. 316 «Незаконне публічне вживання наркотичних засобів» КК України.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 316 КК України відповідальність

встановлена за публічне або вчинене групою осіб незаконне вживання

наркотичних засобів у місцях, що призначені для проведення навчальних,

спортивних і культурних заходів, та в інших місцях масового перебування

громадян.

У коментарі КК України за ред. М. І. Мельника та М. І. Хавронюка

міститься вказівка на місце вчинення цього злочину: «Обов’язковою ознакою

об’єктивної сторони складу цього злочину є місце його вчинення» [136, с. 885].

Дещо суперечливо викладається розуміння змісту об’єктивної сторони

цього злочину у коментарі КК України за ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова і

В. І. Тютюгіна, а також у коментарі за ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка і

132

Є. В. Фесенка. Так, у харківському коментарі спочатку правильно здійснюється

поділ на дві форми об’єктивної сторони: 1) публічне незаконне вживання і

2) незаконне вживання групою осіб. Проте щодо першої форми об’єктивної

сторони цього злочину написано: «Отже, обов’язковою ознакою об’єктивної

сторони цього діяння при вчиненні його однією особою є обстановка –

публічність вживання» [92, с. 657]. Про обов’язковість ознаки місця вчинення

злочину не йдеться. Потім здійснюється кримінально-правова характеристика

другої форми об’єктивної сторони цього злочину, після чого зазначено: «Отже,

обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є місце його

вчинення» [92, с. 657]. Схожі за структурою положення містяться і в згаданому

київському коментарі [134, с. 243]. Варто зауважити, що за такого викладення

лишається незрозумілим, чи вважають автори коментарю місце вчинення

злочину обов’язковою ознакою обох форм об’єктивної сторони цього злочину,

чи лише останньої.

Ознаки місця вчинення аналізованого злочину певною мірою розкриті у

постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 4 «Про

судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів,

психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів». В абз. 2 п. 15 цієї постанови

дається приблизний перелік таких місць: «Для відповідальності за вживання

наркотичних засобів групою осіб не має значення, вживали її учасники

наркотики при інших особах чи в їх відсутності. Важливим є те, що групове

вживання наркотичних засобів здійснюється в таких місцях, як школи, училища,

технікуми, коледжі, вищі навчальні заклади, стадіони, кінотеатри, театри,

дискоклуби та інші подібні заклади. Під іншими місцями масового перебування

громадян маються на увазі вокзали, пристані, пляжі, парки, дитячі майданчики,

підземні переходи, вулиці, площі тощо [162, с. 545].

Детальніше перелік місць вчинення цього злочину викладено в

монографічній праці А. А. Музики: «Під місцями, що використовуються для

проведення навчальних, спортивних і культурних заходів … потрібно розуміти

школи, училища, коледжі, технікуми й вузи, стадіони, палаци спорту або

133

культури, театри, кінотеатри, зали й майданчики для дискотек та для естрадних

виступів тощо (як внутрішні приміщення, так і території, що прилягають до

названих будівель). Під іншими місцями масового перебування людей треба

розуміти вокзали, пристані, місця масового відпочинку – багатолюдні пляжі,

парки, а також ринки, підземні переходи, площі в районі розташування

торговельних комплексів тощо [121, с. 152].

Привертаємо увагу до того, що нами було проаналізовано 100 вироків за

вчинення злочину, передбаченого ст. 316 КК України. При цьому охоплено

п’ятирічний період судової практики (йдеться про вивчення відповідних рішень,

ухвалених упродовж 2012 – 2017 років). Вибірка здійснювалась по всій території

України. Здійснивши узагальнення, можна зазначити, що найчастіше (37%) цей

злочин вчинявся на залізничних вокзалах та у вагонах поїздів [див. додаток «В»].

Це має кримінологічне значення для розробки профілактичних заходів.

Певну складність може становити кримінально-правовий аналіз ознак

злочину, передбаченого ч. 1 ст. 317 КК України. Диспозиція цієї кримінально-

правової норми описує злочин у такий спосіб: організація або утримання місць

для незаконного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів,

психотропних речовин або їх аналогів, а також надання приміщення з цією

метою.

Використання у диспозиції слова «місце» наводить на думку, що власне

місце вчинення злочину є обов’язковою ознакою його складу. Проте в

коментарях КК України неоднозначно тлумачиться ця ознака злочину. Так, у

коментарі харківської школи кримінального права за ред. В. Я. Тація,

В. І. Борисова і В. І. Тютюгіна у першому ж пункті зазначено: «1. Місцем

вчинення цього злочину є місця та приміщення для незаконного вживання,

виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин чи їх

аналогів» [92, с. 658]. Натомість у київському коментарі за ред. М. І. Мельника і

М. І. Хавронюка автор уникає такого категоричного висновку, хоча і роз’яснює,

що слід розуміти під поняттями «місце для незаконного вживання», «організація

134

місця», «утримання місця», «надання приміщення» [136, с. 885 – 887]. Такого

самого підходу дотримуються й автори інших коментарів КК України.

Подібні роз’яснення містяться і в п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду

України від 26 квітня 2002 р. № 4 «Про судову практику в справах про злочини у

сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або

прекурсорів»17.

Якщо застосувати метод лінгвістичного тлумачення, то видається, що

зазначені у диспозиції аналізованої норми місця належать до предметів злочину:

організація або утримання [чого?] місць [предмет злочину] для незаконного

вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних

речовин або їх аналогів, а також надання [чого?] приміщення [предмет злочину]

з цією метою.

Водночас ми пропонуємо звернути увагу на те, що в подібних законодавчих

конструкціях, коли йдеться про організацію, створення або утримання певного

місця, де здійснюються чи мають здійснюватися ті чи інші незаконні дії, ознаки

предмета злочину можуть збігатися з ознаками місця вчинення злочину. Про це

уже йшлося вище під час кримінально-правового аналізу ознак об’єктивної

сторони складу злочину, передбаченого ст. 213 КК України. Вважаємо, що

17 Примітка. За змістом статті 317 КК під місцями для незаконного вживання,виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогіврозуміються будь-які жилі або нежилі приміщення (будинок, квартира, казино, більярдна,лазня, гараж, сарай, склад, горище, підвал, землянка тощо) за умови, що вони визначені длявикористання із зазначеною метою.

Організація такого місця полягає у вчиненні однією чи кількома особами дій, щофактично призвели до його створення або були на це спрямовані (підшукання приміщення,готування пристроїв для вживання, виробництва та виготовлення наркотичних засобів чипсихотропних речовин, залучення клієнтів і співучасників, розроблення конспіративнихзаходів тощо). Злочин вважається закінченим з моменту створення такого місця незалежновід того, почало воно функціонувати чи ні.

Утримання зазначеного місця – це сукупність дій по підтриманню його функціонування(матеріальне забезпечення, охорона, залучення й обслуговування клієнтів, здійсненняконспіративних заходів тощо). Особа, яка утримує таке місце, може як володіти ним, так ірозпоряджатися на інших підставах.

Під наданням приміщення для вживання, виробництва чи виготовлення наркотичнихзасобів, психотропних речовин або їх аналогів потрібно розуміти забезпечення можливостіодній чи декільком особам використати його в такий спосіб хоча б один раз.

135

аналогічно мають тлумачитись ознаки і таких злочинів, як створення або

утримання місць розпусти (ст. 302 КК України), а також незаконна організація

або утримання місць для вживання одурманюючих засобів (ст. 322 КК України).

Злочини у сфері охорони державної таємниці ,

недоторканності державних кордонів, забезпечення призову

та мобілізаці ї . Місце вчинення злочину є обов’язковою ознакою і такого

складу злочину, як «Незаконне переправлення осіб через державний кордон

України» (ст. 332 КК України). Згодні з тлумаченням зазначеної ознаки

об’єктивної сторони цього злочину, що містить коментар за ред. М. І. Мельника і

М. І. Хавронюка: «Державний кордон є обов’язковою ознакою об’єктивної

сторони цього складу злочину, яка характеризує місце його вчинення» [136, с.

918]. В інших коментарях КК України до цієї статті відсутня згадка про те, що

місце вчинення злочину є обов’язковою ознакою складу злочину.

Необхідно мати на увазі, що поняття державного кордону визначено у ст. 1

Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.:

«Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій

лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного

простору» [169].

Зауважимо також, що дисертанти, які вивчали кримінально-правові та

кримінологічні аспекти незаконної міграції, у тому числі ознаки складу злочину,

передбаченого ст. 332 КК України, не акцентували увагу на місці вчинення

злочину як обов’язковій ознаці об’єктивної сторони цього злочину [149].

15 квітня 2014 р. КК України було доповнено новою статтею, в якій

передбачено місце вчинення злочину як обов’язкову ознаку. Йдеться про ст. 3321

«Порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та

виїзду з неї».

Диспозиція норми, що міститься у ч. 1 ст. 3321, передбачає: «Порушення

порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї з

метою заподіяння шкоди інтересам держави».

136

Як випливає з наведеного, для з’ясування змісту ознак, що утворюють

об’єктивну сторону цього злочину, необхідно витлумачити такі поняття, як

«порядок в’їзду (виїзду)» і «тимчасово окупована територія». Для цього

необхідно звернутися до положень Закону України «Про забезпечення прав і

свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території

України» від 15 квітня 2014 р. [170]. Докладно про це йтиметься у підрозділі 2.5

нашого дослідження.

Враховуючи, що КК України було доповнено ст. 3321 у квітні 2014 р., то

коментар до неї було здійснено лише протягом останніх років. Йдеться, зокрема,

про коментар за ред. О. М. Джужі, А. В. Савченка і В. В. Чернєя. Позитивною

стороною коментарю до ст. 3321 КК України є те, що автори спробували

визначити місце вчинення цього злочину: «Місцем вчинення злочину є ТОТ

(тимчасово окупована територія. – Т.Р.) і територія, що є безпосередньо

прилеглою до окупованої» [135, с. 759]. Водночас автори не акцентували на

тому, чи належить місце вчинення злочину до обов’язкових ознак коментованого

складу злочину. Крім цього, в наведеному коментарі місце вчинення цього

злочину визначено доволі широко. Ми дотримуємося у цьому питання дещо

іншої позиції. Так, за аналогією з тлумаченням змісту об’єктивної сторони інших

злочинів, що пов’язані з перетинанням певних кордонів, меж, зон тощо (ст.ст.

201, 2671, 305, 332 КК України) є підстави вважати, що місцем вчинення

злочину, передбаченого ст. 3321 КК України, є лінія розмежування між

контрольованою Україною територією та тимчасово окупованою територією.

Аналізоване тлумачення закону, відповідно до якого місцем вчинення цього

злочину слід визнавати і тимчасово окуповану територію, і територію, що є

безпосередньо прилеглою до окупованої, видається доволі спірним.

Отже, з наведених вище підстав вважаємо, що місце вчинення злочину – це

обов’язкова ознака складу злочину, передбаченого ст. 3321 КК України. Тому

критично оцінюємо таке судження В. І. Антипова: «порушення порядку в’їзду на

тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї з метою протидії

відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу

137

України залишаються кримінально караними незалежно від місця вчинення

таких діянь» [12]. На нашу думку, наявність складу цього злочину залежить від

місця вчинення діяння, а воно – завжди конкретне. Саме так мають сприймати

цю ознаку ті, хто застосовує кримінальний закон.

Певні складнощі виникають під час тлумачення і місця вчинення такого

злочину, як «порушення правил міжнародних польотів» (ст. 334 КК України).

Автори нинішніх коментарів КК України, як правило, не висвітлюють цю ознаку

злочину і не акцентують на її обов’язковому характері.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про державний кордон України»

повітряні судна перетинають державний кордон України у спеціально виділених

повітряних коридорах, а поза ними – тільки з дозволу уповноважених на те

державних органів України.

Така форма об’єктивної сторони аналізованого злочину, як вліт в Україну

або виліт з України без відповідного дозволу передбачає «перетинання

повітряним судном державного кордону України у повітрі без дозволу

відповідного органу управління повітряним рухом України, виданого на підставі

міждержавної домовленості (угоди), рішення МЗС або заяви відповідного

міністерства, відомства, підприємства, установи чи організації, погодженого з

МЗС, підтверджених безпосередньо перед моментом перетинання державного

кордону України» [136, с. 931]. Отже, повітряна частина лінії державного

кордону України (відповідний повітряний простір) є обов’язковою ознакою

зазначеної форми об’єктивної сторони аналізованого складу злочину; саме вона

характеризує місце його вчинення.

Друга форма об’єктивної сторони цього злочину полягає у недотриманні

зазначених у дозволі маршрутів, місць посадки, повітряних трас, коридорів або

ешелонів, тобто недотримання певних місць, зазначених у дозволі. Оскільки

злочин у цій формі буде визнаватись закінченим з моменту вильоту за межі

повітряної траси, коридору, посадки у недозволеному місці, зниження нижче або

підняття вище дозволеного ешелону, – у всіх цих випадках місцем вчинення

138

злочину, на нашу думку, має визнаватись простір у межах відповідного

маршруту, повітряної траси, повітряного коридору або повітряного ешелону.

Злочини проти авторитету органів державної влади,

органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян .

З транспортними засобами пов’язане і місце вчинення злочину, передбаченого

ст. 339 КК України. Об’єктивна сторона цього злочину полягає у піднятті

Державного Прапора України на річковому або морському судні без права на

цей Прапор.

Автори коментарю до ст. 339 КК України неоднаково висвітлюють ознаки

об’єктивної сторони цього злочину. Так, у більшості коментарів КК України

взагалі не згадується, що місце вчинення злочину є обов’язковою ознакою цього

складу. Водночас у коментарі харківської наукової школи цій ознаці складу

злочину присвячується окремий пункт, в якому зазначено, що місцем вчинення

злочину є річкове або морське судно [92, с. 708]. Погоджуємося з такою

оцінкою: місцем вчинення злочину, передбаченого ст. 339 КК України,

необхідно вважати самохідну чи несамохідну плавучу споруду, що

використовується для перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти, для

рибного чи іншого морського промислу, розвідки і добування корисних копалин,

рятування людей і суден, що зазнають лиха на морі, буксирування інших суден

чи плавучих об’єктів, здійснення гідротехнічних робіт чи піднімання майна, що

затонуло у морі, для несення спеціальної державної служби (охорона промислів,

санітарна і карантинна служби, захист моря від забруднення тощо), для наукових

навчальних і культурних цілей, для спорту чи інших потреб (ст. 15 КТМ) [92, с.

708].

Злочини проти правосуддя . У розділі XVIII «Злочини проти

правосуддя» Особливої частини КК України міститься шість статей, в яких

законодавець передбачає певні місця, що належать до змісту об’єктивної сторони

відповідних злочинів; не всі форми об’єктивної сторони цих складів злочинів

включають місце вчинення злочину в якості конститутивної ознаки.

139

Першою статтею, де згадується певне місце, є ст. 390 «Ухилення від

відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі» КК

України.

У коментарі за ред. О. М. Джужі, А. В. Савченка і В. В. Чернєя зазначається,

що для об’єктивної сторони цього злочину характерними є такі ознаки, як діяння

і місце відбування покарання [135, с. 949]. При цьому не сприймається така

термінологія, як «характерні ознаки». Що саме мають на увазі автори?

Конститутивні (обов’язкові) ознаки складу злочину чи щось інше?

Автор коментарю за ред. М. І. Мельника і М. І. Хавронюка зауважив, що

обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є місце [136, с. 1052].

З одного боку, коментатор вірно визначив п’ять форм об’єктивної сторони цього

злочину: 1) самовільне залишення місця обмеження волі; 2) злісне ухилення від

робіт особою, засудженою до обмеження волі; 3) систематичне порушення

громадського порядку або встановлених правил проживання особою,

засудженою до обмеження волі (ч. 1 ст. 390 КК); 4) неповернення до місця

відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено

короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду (ч. 2 ст. 390); 5)

неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до позбавлення

волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду (ч.

3 ст. 390) [136, с. 1052].

З іншого боку, автор (М. І. Хавронюк) необґрунтовано поширив

обов’язковий характер місця вчинення злочину на всі форми об’єктивної

сторони цього злочину. У коментарі, зокрема, написано: «Ним (тобто місцем. –

Т.Р.) у перших чотирьох формах злочину є місце обмеження волі – територія

кримінально-виконавчої установи відкритого типу, яка визначається на

місцевості відповідно до кримінально-виконавчого законодавства України, і

кордони якої оголошуються засудженим під розписку, а у п’ятій формі – місце

позбавлення волі – відповідна кримінально-виконавча установа закритого типу»

[136, с. 1052]. Насправді, у перших трьох формах об’єктивної сторони цього

злочину суспільно небезпечне діяння вчиняється у певному місці – на території

140

кримінально-виконавчої установи відкритого типу. Водночас таку форму

об’єктивної сторони злочину, як неповернення до місця відбування покарання,

автор коментарю пов’язує із певним місцем вчинення. Такий підхід є доволі

спірним. Річ у тім, що діяння у вигляді неповернення може вчинятись у будь-

якій частині простору – криміноутворюючою ознакою є не місце злочинної

бездіяльності, а факт неприбуття до установи виконання покарання у встановлені

строки.

У статтях 391 та 392 КК України законодавець передбачає як місце

вчинення злочину установу виконання покарань.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 391 КК України, полягає у

злісній непокорі законним вимогам адміністрації установи виконання покарань

або іншій протидії адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка

відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця

особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом

року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної

камери) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання. Як

вбачається з наведеного, злочин вчиняється у певному місці – установі

виконання покарань.

Злочин, передбачений ст. 392 КК України, полягає у тероризуванні в

установах виконання покарань засуджених або напад на адміністрацію, а також в

організації з цією метою організованої групи або активній участі у такій групі,

вчинені особами, які відбувають покарання у виді позбавлення волі чи у виді

обмеження волі. Вважаємо, що місце вчинення злочину має визначатися так

само, як і в попередньому злочині – ним є установа виконання покарань.

Необхідно зазначити, що автори більшості коментарів до наведених вище

статей КК України окремо акцентують увагу на обов’язковості місця вчинення

злочину як ознаки цих злочинів [136, с. 1054 – 1055; 92, с. 897, 899; 135, с. 955 –

956]. З таким підходом варто погодитись.

У ст. 393 КК України законодавець теж передбачає певні місця вчинення

злочину. Диспозиція аналізованої кримінально-правової норми, що описує

141

об’єктивну сторону злочину, сформульована так: втеча з місця позбавлення волі

або з-під варти, вчинена особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі

або арешту чи перебуває в попередньому ув’язненні.

Під час ознайомлення із кримінально-правовою характеристикою ознак

складу цього злочину знову виявляємо розбіжності у науково-практичних

коментарях КК України. Так, автори коментарів за ред. М. І. Мельника і

М. І. Хавронюка, за ред. О. М. Джужі, А. В. Савченка і В. В. Чернєя, за ред.

П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка і Є. В. Фесенка не називають місце вчинення

злочину обов’язковою ознакою втечі з місця позбавлення волі або з-під варти.

Водночас у харківському коментарі робиться окреме застереження про

обов’язковість ознаки місця для складу цього злочину. Зокрема, зазначено таке:

«втеча завжди пов’язана із залишенням особою певного місця – меж

охоронюваної території установи виконання покарань (статті 11, 14, 15,18, 19

КВК) або установи для поперед нього ув’язнення (ст. 4 Закону України «Про

попереднє ув’язнення»). При цьому втеча може бути вчинена не тільки

безпосередньо з цих установ, а й з-під конвою, коли підозрюваний,

обвинувачений або засуджений, яких доставляють до органів досудового

розслідування чи суду, перебувають під охороною в автомашині або потязі,

кабінеті слідчого, залі суду, етапують до місця відбування покарання, виконують

роботи за межами території установи виконання покарань тощо [92, с. 901].

Наведене означає, що певне місце, яке самовільно покидає спеціальний суб’єкт

(той, хто відбуває покарання у виді позбавлення волі або арешту чи перебуває у

попередньому ув’язненні або під вартою), постає обов’язковою ознакою

злочину, передбаченого ст. 393 КК України.

Вважаємо, що аналогічно мають тлумачитися ознаки об’єктивної сторони

злочину, передбаченого ст. 394 «Втеча із спеціалізованого лікувального закладу»

КК України. У коментарях КК України знову-таки виявляються проблеми з

тлумаченням конститутивних ознак об’єктивної сторони цього злочину. Автори

більшості коментарів уникають докладного аналізу ознак зазначеного елемента

складу злочину. Натомість у коментарі за ред. В. Я. Тація, В. І. Борисова і

142

В. І. Тютюгіна окремим пунктом аналізується місце вчинення злочину як

обов’язкова ознака його складу: «Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є

місце вчинення злочину: а) спеціалізовані лікувальні та лікувально-виховні

заклади органів охорони здоров’я для лікування від наркоманії; б) лікувально-

трудові профілакторії для лікування від алкоголізму (вони давно ліквідовані. – Т.

Р.); в) спеціальні лікувальні заклади (установи), які здійснюють застосування

(виконання) примусових заходів медичного характеру (статті 19, 20, 93, 94 КК)»

[92, с. 904].

У цьому ж виданні правильно зазначається, що «відповідальність за ст. 394

КК настає й тоді, коли втеча вчинюється не із самого СЛЗ, а по дорозі до нього –

під час доставляння особи до цього закладу» [92, с. 904]. Проте автор коментарю

уникає кримінально-правової оцінки такої ознаки цього злочину, як «по дорозі

до нього». Вважаємо, що це питання становить неабиякий інтерес: якою ознакою

складу злочину має охоплюватись використаний у ст. 394 КК України зворот «по

дорозі до нього»? На зазначене питання ми вже відповіли у підрозділі 1.2

дослідження18.

Ще однією статтею серед злочинів проти правосуддя, де передбачається

певне місце вчинення злочину, є ст. 395 «Порушення правил адміністративного

нагляду» КК України. Автори більшості коментарів акцентують на

обов’язковості такої ознаки цього злочину, як час його вчинення (протягом

терміну, на який встановлено адміністративний нагляд), проте місцю вчинення

злочину не приділяють увагу.

Законодавчий опис об’єктивної сторони цього злочину є подібним до

злочину, передбаченого ст. 390 КК України. У диспозиції норми описано дві

форми об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 395 КК України: 1)

18 Примітка. Використана у цій статті ознака «а також по дорозі до нього», на нашудумку, має визнаватись обстановкою, а не місцем вчинення злочину. Такий висновоквипливає з огляду на те, що наведена ознака охоплює не лише певну територію (де? – подорозі) здійснення втечі, а й певний час цього діяння (коли? – по дорозі). Раніше, під часдокладного аналізу застосування методу лінгвістичного тлумачення ми встановили, щоможливість одночасної постановки до певної ознаки об’єктивної сторони злочину питань[де?] і [коли?] характеризує обстановку вчинення злочину.

143

самовільне залишення особою, щодо якої встановлено адміністративний нагляд,

місця проживання; 2) неприбуття без поважних причин у визначений строк до

обраного місця проживання особи, щодо якої встановлено адміністративний

нагляд у разі звільнення з місць позбавлення волі.

Це означає, що лише перша форма об’єктивної сторони передбачає місце

вчинення злочину як обов’язкову ознаку його складу. Місцем вчинення злочину

має визнаватись місце проживання, яке особа самовільно залишає. Стосовно ж

такого діяння, як неприбуття без поважних причин у визначений строк до

обраного місця проживання, то вище нами обґрунтовувалось, що неприбуття (як

і неповернення) може вчинятись у будь-якій частині простору –

криміноутворюючою ознакою є не місце злочинної бездіяльності (неприбуття), а

сам факт неприбуття до обраного місця проживання у визначений строк.

Злочини проти встановленого порядку несення військової

служби (військові злочини) . У розділі XIX Особливої частини КК

України зосереджено сім статей, в яких згадується місце вчинення посягання як

обов’язкова ознака складу злочину. До ознак об’єктивної сторони злочинів,

передбачених статтями 407 та 408 КК України (в одній із її форм) належить

місце вчинення злочину – військова частина або місце служби. Злочини,

передбачені цими статтями, – тотожні за об’єктивною стороною, а їх основною

відмітною ознакою є наявність спеціальної мети під час вчинення дезертирства –

мета ухилення від військової служби. Так само, як і в деяких подібних статтях

КК України (зокрема, 390 і 395), об’єктивна сторона цих злочинів має кілька

форм: 1) самовільне залишення військової частини або місця служби;

2) нез’явлення вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з

частини, призначення або переведення, нез’явлення з відрядження, відпустки або

лікувального закладу.

Місце вчинення злочину постає конститутивною ознакою складу злочину

лише у першій з наведених форм об’єктивної сторони. Нез’явлення вчасно

(аналогічно – неповернення, неприбуття та інші подібні діяння) вчиняється

144

незалежно від місця: криміноутворюючою ознакою є факт нез’явлення у певне

місце.

У коментарях КК України, як правило, розкривається зміст ознак «військова

частина» та «місце служби», проте не акцентується на тому, що місце вчинення

злочину є обов’язковою ознакою тільки в одній із форм об’єктивної сторони

складу цих злочинів.

Погоджуємося з коментаторами стосовно того, що можливі ситуації, коли

місце служби не збігається з територією розташування військової частини (статті

407 і 408 КК України). У такому разі «під місцем служби слід розуміти всяке

інше місце, де військовослужбовець повинен протягом деякого часу виконувати

військові обов’язки або перебувати відповідно до наказу або дозволу командира

(начальника). Ними вважаються, наприклад, місця виконання службових зaвдaнь

або господарських робіт поза розтaшувaнням частини, проведення навчальних

занять або культурно-масових заходів, пересування у складі команди – ешелон,

поїзд, колона тощо. Маршрут руху та місце перебування у відрядженні мають

бути зазначені у посвідченні на відрядження» [92, с. 933].

У статтях про військові злочини нерідко передбачається відповідальність за

залишення певного місця. Серед подібних заборон – «залишення гинучого

військового корабля» (ст. 428 КК України).

Коментатори КК України уникають оцінки поняття «гинучий військовий

корабель» з точки зору вчення про ознаки складу злочину.

Під час аналізу об’єктивних ознак цього злочину використовуваний нами

метод лінгвістичного тлумачення не спрацьовує коректно: залишення [чого?]

гинучого військового корабля. На перший погляд видається, що це – предмет

злочину. Водночас є підстави вважати, що у цій ситуації йдеться не стільки про

поводження з певним предметом, який піддається впливу з боку суб’єкта

злочину, скільки про залишення суб’єктом злочину певного місця.

Ті самі складнощі зумовлює конструкція ст. 429 «Самовільне залишення

поля бою або відмова діяти зброєю» КК України. Цей злочин має дві форми

145

об’єктивної сторони: 1) самовільне залишення поля бою під час бою; 2) відмова

під час бою діяти зброєю.

Автори харківського коментарю обійшли увагою місце та час як ознаки

об’єктивної сторони цього злочину. У коментарі за ред. М. І. Мельника і

М. І. Хавронюка написано: «Місце і час є обов’язковими ознаками об’єктивної

сторони розглядуваного злочину, за якими його перша форма відрізняється,

зокрема, від злочинів, передбачених ч. 4 ст. 407, ч. 3 ст. 408, а друга форма – від

злочинів, передбачених ч. 3 ст. 402 і ч. 3 ст. 409 (у формі обману чи відмови від

несення обов’язків військової служби)» [136, с. 1148].

Поняття «поле бою» використовується також як ознака місця вчинення

іншого злочину – мародерства (ст. 432 КК України). Під терміном «поле бою»

пропонується розуміти земельну, у т.ч. у межах населеного пункту, ділянку,

морський чи повітряний простір, в якому ведеться бій [136, с. 1148].

Місце вчинення посягання як конститутивна ознака складу злочину

передбачається ще двічі: у ст. 433 «Насильство над населенням у районі воєнних

дій» та ст. 435 «Незаконне використання символіки Червоного Хреста,

Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зловживання нею». В обох

випадках йдеться про ознаку «район воєнних дій».

Район воєнних дій визнається місцем вчинення цих злочинів і коментується

як обов’язкова ознака складу злочину у більшості коментарів КК України. Проте

зміст цього поняття розкривається авторами неоднаково. Так, у коментарі за ред.

М. І. Мельника і М. І. Хавронюка зазначено: «Під районом воєнних дій

розуміється територія, на якій ведуться воєнні (бойові) дії. Визначення

конкретних меж такого району є питанням факту, яке має вирішуватися з

урахуванням інтенсивності бойових дій, чисельності військ тощо» [136, с. 1151].

В іншому, харківському коментарі, викладена така позиція: «Обов’язковою

ознакою складу злочину є місце його вчинення. Районом воєнних дій ввaжaється

чaстинa території, на якій певні угруповання військ ведуть воєнні дії, у зв’язку з

чим на цій території не діють цивільні органи державної влади, a повнота влади

належить військовому командуванню» [92, с. 978].

146

Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного

правопорядку . У розділі XX Особливої частини КК України передбачена

лише одна стаття, де місце вчинення злочину визнається конститутивною

ознакою складу злочину. Йдеться про ст. 438 «Порушення законів та звичаїв

війни» КК України.

Диспозиція кримінально-правової норми, що міститься у ч. 1 ст. 438 КК

України, передбачає кілька форм об’єктивної сторони цього злочину:

1) жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням;

2) вигнання цивільного населення для примусових робіт; 3) розграбування

національних цінностей на окупованій території; 4) застосування засобів ведення

війни, заборонених міжнародним правом; 5) інші порушення законів та звичаїв

війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких

надана Верховною Радою України; 6) віддання наказу про вчинення таких дій.

Як вбачається з наведеного, лише в одній формі об’єктивної сторони цього

злочину місце вчинення злочину постає в якості обов’язкової ознаки складу:

розграбування національних цінностей на окупованій території. Отже, місцем

вчинення цього злочину є окупована територія, тобто «територія держави,

зайнята збройними силами ворожої держави» [136, с. 1159].

Підбиваючи підсумки аналізу наукових позицій щодо тлумачення поняття

«місце вчинення злочину» як ознаки окремих складів злочинів, варто

акцентувати на такому. Наскрізне вивчення основних науково-практичних

коментарів КК України, деяких монографій та дисертацій, наукових статей у

фахових або енциклопедичних виданнях, свідчить про те, що у поглядах вчених

України існують суттєві розбіжності в тлумаченні поняття «місце вчинення

злочину» як ознаки окремих складів злочинів. Передусім зустрічаємо

ігнорування коментаторами цієї ознаки у тих ситуаціях, коли наявність певного

місця вчинення злочину випливає зі змісту диспозиції відповідної кримінально-

правової норми. По-друге, науковці нерідко ототожнюють місце вчинення

злочину з іншими об’єктивними ознаками складу злочину, частіше за все з

предметом злочину. По-третє, колеги не завжди уважно підходять до аналізу

147

форм об’єктивної сторони певних злочинів, що передбачаються законодавцем у

відповідній частині статті КК України. Річ у тім, що не всі форми об’єктивної

сторони злочину обов’язково пов’язуються з певним місцем вчинення злочину,

яке може бути передбачене законодавцем лише в одній з них. Це призводить до

того, що коментатори або необґрунтовано поширюють обов’язковість ознаки

«місце вчинення злочину» на всі форми об’єктивної сторони певного виду

злочину, або взагалі уникають будь-якої згадки про місце вчинення злочину,

незважаючи на те, що його «присутність» випливає зі змісту кримінально-

правової норми.

Переконані в тому, що наведені вище недоліки доктринального тлумачення

можуть негативно позначатися на правозастосовній практиці. Чому існує такий

різнобій в аналізованому аспекті? Причину такого становища ми вбачаємо,

зокрема, у недостатній науковій розробці поняття «місце вчинення злочину» як

ознаки об’єктивної сторони складу злочину.

2.2. Місце вчинення дистанційних злочинів

Теорія встановлення місця вчинення злочину у просторово-

юрисдикційному аспекті розпочала своє формування з давніх часів. До її

створення доклали зусиль такі європейські криміналісти, як Бартоло (Бартоло

да Сассоферрато, або Бартолус), Бальдо (Бальдо де Убальдіс), Е. Белінг,

К. Біркмейєр Г. Гельшнер, Г. Зейфферт, Ф. Кітцінгер, Ю. Клар, Ф. Майлі,

А. Меркель, В. Роланд та ін.

Аналізована проблема більшою мірою пов’язана не стільки з особливостями

законодавчої конструкції об’єктивної сторони складу злочину, скільки з

феноменом дистанційних злочинів. Конкретний час появи цього терміна

встановити важко. Сьогодні ми можемо лише впевнено зазначити, що доктрина

дистанційного злочину отримала подальший розвиток у XVI ст. у працях Ю.

148

Клара (Julius Clarus), який детально розробив питання застосування закону у

ситуаціях вчинення дистанційного злочину [30, с. 10].

За радянських часів та в сучасній науці кримінального права зазначені

проблеми досліджували, зокрема, К. Л. Акоєв, М. І. Блум, О. І. Бойцов,

А. В. Наумов, О. М. Тарбагаєв, К. В. Юртаєва.

У вітчизняній доктрині кримінального права проблем дистанційних

злочинів торкались ще у XIX ст. [80, с. 62 – 63], проте глибоко стали вивчатися

лише у теорії кримінального права другої половини XX ст. Значну увагу

вивченню дистанційних злочинів приділила М. І. Блум. На її думку доцільно

виокремлювати категорії злочинів (за конструкцією складу злочину або способів

їх вчинення), стосовно яких розв’язання проблеми місця вчинення має

першочергове значення: 1) дистанційний злочин із віддаленим у просторі

результатом; 2) дистанційний злочин, склад якого не потребує настання певних

наслідків; 3) дистанційний злочин з двома діями; 4) дистанційний злочин, склад

якого передбачає альтернативні дії; 5) тривалий злочин; 6) продовжуваний

злочин; 7) злочин, вчинений у співучасті» [30, с. 123].

Беззаперечно погоджуємось із позицією вченої: кожна із зазначених

категорій у плані встановлення місця вчинення злочину потребує самостійного

аналізу. Проте у межах цього підрозділу ми звертаємось до одного з аспектів

вивчення відповідних категорій злочинів – розпізнавання за певними ознаками

місця вчинення дистанційного злочину з віддаленим у просторі результатом.

Як правильно пишуть сучасні дослідники, проблема встановлення місця

вчинення злочину зберегла актуальність для тих ситуацій, коли відповідне

діяння вчиняється на території своєї держави, а злочинний результат настає за

кордоном, або ж діяння вчиняється за межами своєї держави, а суспільно

небезпечні наслідки спричиняються на її території [206, с. 44]. До цього слід

додати, що зазначена проблема не втрачає актуальності й тоді, коли діяння

вчиняється в одному районі міста або держави, а наслідки настають в іншому.

149

Різні підходи до встановлення місця вчинення дистанційного злочину з

матеріальним складом продукують низку питань, переважна більшість яких має

потенціал дискусійних.

У цьому підрозділі здійснюється співставлення поглядів теоретиків

кримінального права щодо повноти різних теорій встановлення місця вчинення

дистанційного злочину з віддаленим у просторі результатом, а також

розкривається суть основних дискусій серед науковців, що при цьому

виникають.

У теорії кримінального права (за радянських часів) під дистанційним

злочином з віддаленим у просторі результатом розуміли такий злочин, під час

вчинення якого дія (бездіяльність) відбулась на території однієї держави, а

передбачений складом злочину наслідок – на території іншої держави. Це могли

бути, зокрема, такі злочини: вбивство шляхом пострілу з відстані, якщо той, хто

стріляв, перебуває під час вчинення дії на території однієї держави, а потерпілий

– на території іншої держави; вбивство шляхом отруєння, якщо смертельну дозу

отрути дали потерпілому на території однієї держави, а смерть унаслідок

отруєння настає на території іншої держави; вбивство у транспортному засобі,

що рухається, якщо смертельне поранення завдається потерпілому під час

перебування цього транспортного засобу на території однієї держави, а смерть

настає під час його перебування на території іншої держави; здійснення

недоброякісного ремонту рухомого складу залізничного транспорту на території

однієї держави, а катастрофа з людськими жертвами настає на території іншої

держави тощо [30, с. 123 – 124].

В аналізованій категорії злочинів завжди є певний суспільно небезпечний

наслідок. Відповідно до усталеної теорії поділу складів злочинів на види залежно

від особливостей законодавчої конструкції об’єктивної сторони злочину, такі

злочини належать до злочинів з матеріальним складом. У кримінальному праві

багатьох зарубіжних країн зазначені злочини мають назву «делікти результату»

(наприклад, у німецькому кримінальному праві використовують термін

150

Erfolgsdelikt – тобто результативний делікт) і протиставляють так званим

«деліктам вчинення».

Принагідно зауважимо, що категорія злочинів, які отримали назву

«дистанційний злочин, склад якого не потребує настання певних наслідків»

(злочини з формальним або усіченим складом), не становлять такої проблеми, як

попередні. Річ у тім, що момент закінчення злочинів із формальним або усіченим

складом прив’язаний законодавцем до моменту вчинення суспільно

небезпечного діяння, а діяння, як правило, вчиняється на території однієї

держави. Складнощі можуть виникнути лише у разі, якщо саме по собі суспільно

небезпечне діяння настільки розтягнуте у часі, що розпочинається на території

однієї держави, а закінчується уже на території іншої. Однак такі ситуації,

будучи можливими з теоретичної точки зору, на практиці трапляються дуже

рідко. Більш поширеними є так звані «транскордонні» або «транзитні» злочини з

формальним складом, проте їх науковий аналіз може становити предмет

окремого дослідження, що виходить за межі цього підрозділу.

Повертаючись до проблеми встановлення місця вчинення дистанційних

злочинів з віддаленим у просторі результатом, доцільно звернути увагу на

пропоновані у теорії шляхи її розв’язання. З точки зору логіки, можна

припустити три можливі варіанти розв’язання ситуації із встановленням місця

вчинення таких злочинів: 1) місцем вчинення злочину можна визнати місце

вчинення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності); 2) місцем

вчинення злочину можна визнати місце настання суспільно небезпечного

наслідку; 3) місцем вчинення злочину можна вважати обидва місця – і вчинення

діяння, і настання наслідку.

Історично першою в період середньовіччя виникла італійська доктрина

пріоритету місця настання наслідків, заснована Бартоло та продовжена його

учнем Бальдо. Вчення Бартоло зводилось до низки положень, серед яких було

таке: якщо місце діяння не співпадає із місцем настання наслідків, то

вирішальним необхідно вважати місце настання наслідків [2; 4, с. 23 – 74].

151

На ґрунті досягнень цієї школи було розвинуто ще один напрям, який

пов’язували з ім’ям Юліуса Клара (Julius Clarus). Цей юрист дійшов висновку,

що за дистанційний злочин винуватий може бути притягнений до кримінальної

відповідальності як у місці вчинення злочинного діяння, так і в місці настання

наслідків [3, с. 41 – 50].

З огляду на зазначене важко погодитись із висновками К. Л. Акоєва щодо

цього напряму встановлення місця вчинення злочину. З одного боку, К.Л. Акоєв

правильно наголошує, що стосовно дистанційних злочинів встановлення місця

вчинення злочину зазнало «еволюції», початок якої було покладено доктриною

італійського середньовіччя. З іншого боку, вчений дещо суперечливо стверджує,

що місце вчинення злочину представники цієї доктрини (Бартоло, Бальдо, а

пізніше – Клар і Фарінацій) визначали, виходячи із наслідків злочину [8, с. 16 –

17]. Як визнано вище, стосовно Бартоло і Бальдо – це вірно, проте Клар зайняв

позицію визнання місцем вчинення злочину і місця вчинення діяння, і місця

настання наслідків. Така теорія встановлення місця вчинення злочину пізніше

одержала назву «змішана».

На противагу теорії місця настання наслідків у науці кримінального права

XIX ст. виник погляд, згідно з яким встановлений державною волею

правопорядок порушується лише там, де вчиняється безпосередньо сама дія;

лише діяльність особи має значення для встановлення винуватості, а наслідок

має значення лише для встановлення обсягу шкоди. Ця теорія згодом одержала

декілька назв: «теорія дії», «теорія здійснення злочинного діяння», «теорія

місцезнаходження злочинця». Так, М. І. Блум зазначає, що теорія здійснення

злочинного діяння (Ausführungstätigkeitstheorie) або теорія місцезнаходження

злочинця під час вчинення злочину (Aufenthaltstheorie) стала пануючою у другій

половині XIX століття. Представниками цієї теорії були німецькі криміналісти Г.

Гельшнер, А. Меркель, В. Роланд, Г. Зейфферт, К. Биркмейєр, Е. Белінг та ін.

[30, с. 237].

На підставі викладеного вважаємо дуже спірною думку К. Л. Акоєва про те,

що «теорія дії» стала домінуючою у другій половині XVII століття [8, с. 17].

152

Більш обґрунтованим видається погляд М. І. Блум про поширення «теорії дії» у

другій половині XIX століття [30, с. 237].

Слід зауважити, що позицію прихильників зазначеної теорії значно підсилив

у XX столітті інший німецький науковець – Фрідріх Кітцінгер. У монографії

«Місце і час діяння у кримінальному праві. Порівняльне викладення німецького

та зарубіжного кримінального права. Загальна частина», 1918 р. (назва праці у

нашому перекладі. – Т.Р.). Ф. Кітцінгер обстоював погляд, що діяння постає

єдиним істотним елементом складу злочину, основним ядром, котре визначає

інші елементи складу – викликаний цією дією проміжний вплив на об’єкт і

наслідок; діяння внутрішньо більше пов’язане з волею діяча. На думку вченого,

місце настання наслідків іноді обумовлюється випадковістю. Визнання місцем

вчинення злочину місця здійснення самого діяння обґрунтовується фактом

перебування діяча на певній території і на обов’язковій чинності закону для

кожної особи, яка знаходиться на цій території [1, с. 171 – 190].

М. І. Блум не погоджується з поглядом Ф. Кітцінгера. На її думку, місце

настання наслідків лише іноді може бути випадковим для особи, яка вчинила

діяння. В більшості ж ситуацій винуватий спрямовує свою вольову злочинну дію

на те, щоб досягти настання не лише певних наслідків, але і на певній території,

тобто бажає настання наслідків у певному місці, або передбачає і свідомо

припускає настання наслідків у місці, що не співпадає із місцем вчинення діяння.

Стосовно необережних злочинів М. І. Блум правильно зазначає, що винуватий за

певної обачливості може і повинен передбачити настання небезпечних наслідків

на певній території, яка не співпадає із територією вчинення злочинного діяння

[30, с. 125 – 126].

Водночас науковці привертають увагу і до слабких, на їх думку, положень

теорії дії. Розглядаючи дистанційний злочин з віддаленим у просторі

результатом (або злочин із матеріальним складом), юристи в літературі

неодноразово наводили приклад умисного вбивства, коли постріл здійснюється з

території однієї держави, а наслідок у вигляді смерті потерпілого настає на

території іншої держави. Цей приклад, як вони вважають, ілюструє обмеженість

153

теорії дії, оскільки внутрішньодержавні блага лишаються без кримінально-

правової охорони від посягань на них ззовні [30, с. 125; 8, с. 17].

Неповнота теорії дії призвела до того, що в теорії кримінального права

визнали за необхідне розширити у межах поняття «дистанційний злочин» його

складову – поняття дії. В підсумку було сформовано основні засади теорії

проміжного впливу, на підставі якої місцем вчинення злочину можна визнати як

місце, де винуватий вчинив діяння, так і місце, де приведені ним у рух сили

вплинули на потерпілого і викликали проміжний результат, хоча і не призвели

до настання остаточного наслідку, передбаченого складом злочину [30, с. 126].

Не складно дійти висновку про те, що і ця теорія не в змозі була

задовольнити правозастосовну діяльність, оскільки не кожен злочин з

матеріальним складом має проміжні результати, та й саме поняття і зміст

проміжного результату є теоретично невизначеним.

Останньою у XX столітті виникла теорія, яка одержала декілька назв:

«теорія єдності», «теорія повсюдності» або «змішана теорія». Сутність теорії

полягає у такому: місцем вчинення злочину може визнаватись будь-яке місце, де

фактично здійснювався склад злочину [29, с. 27].

Останнім часом цікавий аргумент на користь теорії дії висловлено

О. М. Тарбагаєвим. На думку цього науковця, практика вимагає єдиного підходу

до встановлення місця вчинення злочину незалежно від національної

підпорядкованості кримінального закону, що підлягає застосуванню. Тому

вчений визнає більш конструктивною позицію, відповідно до якої місце

вчинення злочину необхідно встановлювати з урахуванням часу його вчинення

[206, с. 45].

Такої позиції дотримується, зокрема, О. І. Бойцов, на думку якого місце

вчинення злочину можна встановити лише зважаючи на час його вчинення,

оскільки цілісний опис об’єкта, який певним чином взаємодіє із навколишнім

оточенням, дає просторово-часова його локалізація, що розкриває в єдності його

протяжність і тривалість [33, с. 123].

154

О. М. Тарбагаєв пише, що відповідно до ч. 2 ст. 9 КК РФ часом вчинення

злочину визнається час вчинення суспільно небезпечної дії (бездіяльності)

незалежно від часу настання наслідків. Отже, місцем вчинення злочину варто

вважати територію, на якій було вчинено саму суспільно небезпечну дію

(бездіяльність). На підставі цього О. М. Тарбагаєв погоджується з

З. А. Незнамовою, котра вважає, що для злочинів із матеріальним, формальним

або усіченим складом місцем їх вчинення буде територія тієї держави, де

вчинено суспільно небезпечне діяння або виконано ту стадію незакінченого

злочину, на яку законодавець переніс момент його закінчення [218, с. 89 – 90].

У підсумку О. М. Тарбагаєв формулює такі загальні правила встановлення

місця вчинення злочину. Якщо злочинне діяння (дія або бездіяльність) було

вчинено за кордоном, а суспільно небезпечні наслідки настали на території

держави, громадянином якої є правопорушник, місцем вчинення такого злочину

необхідно вважати територію іноземної держави. Якщо ж саме діяння було

вчинене у своїй державі, а злочинні наслідки настали за кордоном, то цей злочин

потрапляє під кримінальну юрисдикцію держави, де вчинено діяння [206, с. 45].

Необхідно звернути увагу на те, що у кримінальному законодавстві різних

держав питання про встановлення місця вчинення злочину зазвичай

прив’язується до питання про вчинення злочину на території держави. Проте й

останнє вирішується законодавством різних держав неоднаково.

Наприклад, ч. 1 ст. 11 КК РФ «Чинність кримінального закону щодо осіб, які

вчинили злочин на території Російської Федерації» містить декларативне

положення про те, що особа, яка вчинила злочин на території Російської

Федерації, підлягає кримінальній відповідальності за цим Кодексом. Будь-яких

уточнюючих роз’яснень щодо вчинення злочину на території держави КК РФ не

містить, віддаючи вирішення цього питання теорії та практиці кримінального

права. Саме тому і виникає потреба у додатковому тлумаченні, що було

здійснено, зокрема, О. М. Тарбагаєвим, позиція якого наведена вище.

Подібний підхід спостерігається і в деяких інших державах. Наприклад,

відповідно до ст. 113-2 Кримінального кодексу Франції 1992 р. злочинне діяння

155

визнається вчиненим на території Республіки тоді, коли будь-яка з дій, що його

утворюють, мало місце на її території [230, с. 72].

На противагу цьому чинний КК України передбачає уточнену

характеристику вчинення злочину на території України. Повторимо, згідно з ч. 2

ст. 6 КК України, злочин визнається вчиненим на території України, якщо його

було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 КК України, злочин визнається вчиненим на території

України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території

України.

За ч. 2 ст. 5 Кримінального кодексу Республіки Білорусь злочин визнається

вчиненим на території Республіки Білорусь, якщо його почато, або продовжено,

або було закінчено на її території, або вчинено у межах Республіки Білорусь у

співучасті з особою, яка вчинила злочин на території іноземної держави [224, с.

81].

Як вбачається з наведеного, український законодавець у цілому сприйняв

підхід, реалізований у КК Республіки Білорусь 1999 р., хоча є й певні

відмінності: у вітчизняному КК міститься припис, якого позбавлений КК

Республіки Білорусь. Йдеться про те, що злочин визнається вчиненим на

території України і тоді, коли його було припинено на українській території.

Представники харківської наукової школи кримінального права пропонують

таке доктринальне тлумачення відповідних законодавчих положень. Наведене у

ч. 2 ст. 6 КК України положення охоплює як випадки вчинення всього діяння, що

являє собою злочин, вчинений на території України, так і випадки вчинення

частини такого діяння на території України, а іншої частини – на території іншої

держави (держав). Тому злочин вважається вчиненим на території України, якщо

його, наприклад, було почато за кордоном, а продовжено, припинено чи

закінчено на території України або, навпаки, почато в Україні, а продовжено,

припинено чи закінчено на території іншої держави. Злочин вважається

вчиненим також на території України, якщо він підготовлений за її межами, а дії,

що його утворюють, початі чи вчинені на її території, або якщо суспільно

156

небезпечне діяння було почато чи вчинено поза межами України, а закінчено чи

суспільно небезпечні наслідки, передбачені законом про кримінальну

відповідальність, настали на території України. Однак практично будь-яка із

держав, на території якої вчинено певну частину злочинних дій, може

застосовувати щодо особи, яка вчинила злочин, свої кримінальні закони, якщо

відповідальність за такі злочини в них передбачена [92, с. 24 – 25].

В деяких європейських країнах (зокрема, Австрії, Іспанії) у кримінальних

кодексах взагалі не міститься норм, які визначали б вчинення злочину на

території цих держав. Водночас є й такі країни, в законодавстві яких

передбачаються не лише норми про порядок визнання злочину вчиненим на

території відповідної держави, а й норми більш високого рівня узагальнення, в

яких йдеться про місце діяння. Так, згідно з п. 1 § 9 «Місце діяння»

Кримінального кодексу ФРН, «діяння є вчиненим у тому місці, в якому діяла

особа, що його вчинила, або у випадку бездіяльності повинна була б діяти, або те

місце, в якому настали або в уяві особи, що вчинила діяння, повинні були б

настати наслідки, що стосуються цього складу діяння» [229, с. 122].

З огляду на викладене можна дійти висновку про існування чотирьох

кримінально-правових теорій встановлення місця вчинення дистанційного

злочину з матеріальним складом: 1) теорія місця настання суспільно

небезпечного наслідку; 2) теорія місця вчинення суспільно небезпечного діяння

(дії або бездіяльності); 3) теорія місця настання проміжного результату дій

злочинця; 4) теорія єдності, або змішана теорія, в якій місцем вчинення злочину

пропонують вважати як місце вчинення діяння, так і місце настання наслідку.

Отже, на підставі здійснених теоретичних узагальнень та змісту частин 2

і 3 ст. 6 КК України слід визнати, що український законодавець «сповідує»

теорію єдності («теорія повсюдності» або «змішана теорія»). Слова закону про

злочин, який було почато, продовжено, закінчено або припинено на території

України, а також про будь-якого співучасника, що діяв на території України,

підкреслюють основний концепт цієї теорії: місцем вчинення злочину може

визнаватись як місце, де фактично здійснювався відповідний склад злочину, так і

157

місце настання суспільно небезпечних наслідків, які фіксуються не за місцем

вчинення злочинного діяння.

Вбачаємо, що ст. 6 КК України охоплює не всі можливі ситуації вчинення

злочину. Під час вчинення злочинів з матеріальним складом, якщо діяння

вчиняється за межами України, а наслідок мав би настати на території України,

але через причини, що не залежать від волі злочинця, не настав, ми маємо справу

з незакінченим злочином. Законодавець же використовує у ст. 6 КК України

термін «закінчено», тобто має на увазі закінчений злочин. Визнавати у цій

ситуації, що місцем вчинення злочину є територія України, означає суперечити

теорії місця вчинення злочинного діяння. Проте ст. 6 КК України свідчить про

прагнення українського законодавця використати теорію єдності, або змішану

теорію, а з точки зору прихильників цієї теорії, місцем вчинення злочину може

визнаватись як місце вчинення діяння, так і місце настання наслідків. Проте факт

ненастання наслідків ніби унеможливлює застосування теорії місця настання

суспільно небезпечного наслідку. У зв’язку із цим варто було б доповнити ст. 6

КК України, наприклад, таким положенням: «Злочин визнається вчиненим на

території України і в тому разі, якщо суб’єкт незакінченого злочину вчинив за

межами території України діяння, наслідки якого мали б настати на території

України, проте не настали з причин, що не залежали від волі винного».

У загальному підсумку зазначимо: окремого дослідження потребують

питання про місце вчинення злочину в аспекті чинності кримінального закону

щодо злочинів, вчинених громадянами України, особами без громадянства або

іноземцями за межами України (статті 7, 8 КК України), а також положення

норм, передбачених статтями 9 і 10 цього Кодексу.

2.3. Місце вчинення тривалих злочинів

Кваліфікація ускладнених одиничних злочинів становить значні теоретичні

та правозастосовні труднощі. Такого виду одиничні злочини не випадково мають

назву «ускладнені», оскільки відповідна складність стосується не лише

158

об’єктивної сторони злочину, а й багатьох питань їх юридичної природи і

правових наслідків, що настають (чи можуть настати) у разі вчинення подібних

злочинів. Серед аналізованих діянь особливе місце посідають тривалі злочини. У

науці кримінального права дотепер немає ясного та уніфікованого розуміння ані

щодо юридичної природи таких діянь, ані щодо вичерпного переліку ознак, які

утворюють поняття тривалих злочинів, ані щодо виокремлення їх різновидів.

На наш погляд, встановити місце вчинення будь-якого тривалого злочину

можна лише шляхом висвітлення кореляційного зв’язку юридичних

характеристик відповідного посягання з його просторово-часовими

характеристиками. Розкриття правової природи різновидів тривалих злочинів

дозволить вдосконалити знання щодо місця їх вчинення.

Вивчення поглядів криміналістів кінця XIX – початку XX століття на

юридичну природу тривалого злочину свідчить про те, що більшість науковців

сутність такого діяння вбачали у безперервності його здійснення на стадії

закінченого злочину. Зокрема, М. С. Таганцев розкривав сутність тривалих

злочинів у такий спосіб: це діяння тривалі або такі, що переходять у злочинний

стан, коли посягання на норму, будучи раз вчиненим, безперервно повторюється

до настання будь-якої протилежної події [205, с. 531]. Е. Я. Немировський

тривалими злочинами (Dauerverbrechen) вважав посягання, в яких склад злочину

відтворюється безперервно, здійснюється кожен момент [141, с. 225]. Істотну

рису тривалого злочину Л. С. Білогриць-Котляревський вбачав у здатності

злочинної діяльності постійно і безперервно відтворюватись так, що виникає

ніби злочинний стан особи, який триває до його закінчення через певні

обставини [25, с. 202].

Пізніше, за радянської доби, розуміння тривалого злочину змінювалось у

зв’язку з правовою позицією Верховного Суду СРСР. Так, в абз. 2 п. 1 постанови

23-го Пленуму від 4 березня 1929 р. «Про умови застосування давності та

амністії до тривалих та продовжуваних злочинів» тривалий злочин визначався як

дія, що тягне за собою безперервно здійснюваний злочинний стан, або ж як

тривале невчинення дій, що вимагаються законом під страхом кримінального

159

переслідування [143, с. 81]. Пізніше, згідно з тими змінами, що були внесені у

зазначену постанову 14 березня 1963 р., тривалий злочин визначався як дія або

бездіяльність, поєднана з наступним тривалим невиконанням обов’язків,

покладених на винного законом під загрозою кримінального переслідування»

[144, с. 477].

На цій підставі В. М. Кудрявцев визначав юридичну природу тривалого

злочину через невиконання особою правового обов’язку, який виник у зв’язку з

її вчинком [98, с. 265].

Н. Ф. Кузнєцова піддавала критиці визначення поняття тривалого злочину, в

яких використовується вказівка на невиконання особою правового обов’язку. На

думку вченої, ця ознака є малофункціональною, у відповідній дефініції поняття

тривалого злочину необхідно зробити такий акцент: на стадії закінченого

злочину він продовжує вчинятись, ніби розтягуючи в часі злочинний наслідок

[101, с. 309 – 310].

Проте і позиція Н. Ф. Кузнєцової зазнала критики. На позитивні та негативні

сторони останнього визначення звертає увагу В. Шуміхін. Він зазначає, що у

цьому варіанті визначення правильно підкреслено ознаку безперервності

здійснення злочинного діяння, але неточною є вказівка на розтягування у часі

злочинних наслідків, оскільки тривалі злочини мають конструкцію формального

складу злочину, що не включає злочинні наслідки [243, с. 94].

Загалом – і в радянській, і в сучасній теорії кримінального права,

безсумнівною ознакою тривалого злочину науковці називають безперервність

здійснення злочинного діяння або безперервність здійснення складу злочину.

Наприклад, на думку Е. Т. Борисова, тривалі злочини становлять такі злочинні

діяння, вчинення яких протягом більш-менш тривалого часу безперервно

здійснюється на стадії закінченого злочину. Безперервністю здійснення тривалі

злочини відрізняються від продовжуваних [35, с. 57]. Своєрідність тривалих

злочинів В. П. Малков вбачає у тому, що вони вчинюються безперервно

протягом більш-менш тривалого періоду часу [111, с. 19]. В. Чернов зазначає, що

специфічною ознакою будь-якого тривалого злочину є безперервність

160

злочинного посягання (дії або бездіяльності). За своїми об’єктивними та

суб’єктивними властивостями він становить єдиний злочинний процес (стан)

[240, с. 6]. У відомій монографії, присвяченій множинності злочинів,

М. І. Бажанов приділяє увагу аналізу ускладнених одиничних злочинів. На його

думку, «тривалий злочин можна визначити як одиничний злочин, що, будучи

вчиненим шляхом дії або бездіяльності, безперервно здійснюється протягом

більш чи менш тривалого часу» [21; 20, с. 338].

В сучасній українській науці кримінального права такого підходу

дотримуються О. О. Дудоров, О. В. Ободовський та багато інших науковців. Так,

на думку О. О. Дудорова, тривалий злочин характеризується безперервним,

постійним здійсненням протягом певного проміжку часу злочинного діяння [232,

с. 440]. О. В. Ободовський розуміє тривалий злочин як такий, що може

безперервно вчинятися на стадії закінченого злочину протягом певного

(достатньо великого) проміжку часу [145, с. 5 – 6].

Принагідно зауважимо, що в теорії кримінального права існує і критичне

ставлення до поняття «безперервність» як обов’язкової ознаки тривалого

злочину. Наприклад, А. М. Ришелюк пропонує замість ознаки «безперервність»

використовувати ознаку «постійне вчинення тривалого злочину», або «постійне

здійснення його складу». «Ця ознака є подібною до «безперервності», – пише

А. М. Ришелюк, – але є її уточненням – на нашу думку, варто об’єднати під цим

найменуванням і абсолютно безперервне вчинення тривалого злочину, і ті

випадки, коли періоди безперервного вчинення чергуються із невеликими за

часом перервами, після яких відновлюється та сама злочинна поведінка –

приховується той самий злочинець, незаконно зберігається та сама зброя тощо»

[184, с. 13 – 14]. Тобто під словосполученням «постійне здійснення складу

злочину» А.М. Ришелюк об’єднує і безперервну поведінку, і поведінку, що

відновлюється після невеликої перерви – тимчасового припинення певної дії

(бездіяльності).

Зауважимо, що міркування А. М. Ришелюка у цілому є логічними, оскільки

тривалий злочин можна уявити вчинюваним з невеликими перервами,

161

наприклад, зберігання зброї. Однак термінологічний зворот, що запропонований

автором як ознака тривалого злочину – «постійне здійснення складу злочину»,

по-суті, нічого нового не містить. Річ у тім, що слово «постійний» у першому

значенні тлумачиться так: «Який триває увесь час, не припиняючись і не

перериваючись; безперервний, безупинний» [47, с. 898]. Таким чином, слово

«постійний» означає те саме, що і «безперервний». Тобто злочинна поведінка з

невеликими перервами, на можливості існування якої акцентує увагу

А. М. Ришелюк, у такому разі не зазнає адекватного термінологічного

відображення в понятті «постійний».

В. Шуміхін називає такі ознаки тривалого злочину: 1) безперервність

негативного впливу на об’єкт злочину; 2) безперервність здійснення злочинної

дії або бездіяльності, котра утворює своєрідний злочинний стан; 3) мета дій

злочинця. У підсумку науковець пропонує таке визначення поняття тривалого

злочину: це діяння, що безперервно посягає на об’єкт кримінально-правової

охорони шляхом безперервного його здійснення суб’єктом на стадії закінченого

злочину і з метою безперервного його вчинення [243, с. 95]. Вважаємо, що така

«безперервна» тавтологія мало що дає для розуміння предмета дослідження.

У німецькому кримінальному праві тривалі злочини також належать до

проблемних питань теорії та практики. Про це писав А. Е. Жалінський,

привертаючи увагу до позиції одного з авторитетних німецьких вчених-

криміналістів К. Роксіна щодо тривалих злочинів. На думку К. Роксіна, тривалі

делікти – це діяння, за яких делікт не закінчується здійсненням складу діяння, а

триває завдяки волі суб’єкта доти, доки зберігається створений ним злочинний

стан (Zustand) [67, с. 289].

Отже, в науці кримінального права довгий час існують розходження у

розумінні юридичної сутності та ознак тривалих злочинів. Зазначене істотно

впливає на вирішення практичних питань, зокрема, встановлення місця вчинення

тривалих злочинів. Таким чином, метою цього підрозділу дослідження постає

формування науково обґрунтованого і практично прийнятного підходу щодо

162

встановлення місця вчинення тривалих злочинів на підставі розкриття їх

юридичної природи.

Чинний КК України дає визначення поняття продовжуваного злочину (ч. 2

ст. 32), натомість визначення поняття тривалого злочину формулює теорія

кримінального права. Принагідно зауважимо, що кримінальні кодекси деяких

країн містять дефініцію поняття тривалих злочинів. Так, ч. 1 ст. 13 КК Грузії

називає тривалим злочин, передбачений однією із статей або частин статей цього

Кодексу, вчинення якого розпочинається дією чи бездіяльністю і яке далі

здійснюється безперервно [222, с. 92]. Згідно з ч. 4 ст. 23 КК Латвійської

Республіки окремим тривалим злочинним діянням визнається безперервне

здійснення складу одного злочинного діяння (дії або бездіяльності), пов’язане з

наступним тривалим невиконанням обов’язків, котрі закон під загрозою

кримінального переслідування покладає на винувату особу [223, с. 64].

Відповідно до ч. 1 ст. 29 КК Республіки Молдова тривалим злочином визнається

діяння, що характеризується безперервним вчиненням злочинної діяльності

протягом невизначеного часу [226]. Частина 5 ст. 19 КК Республіки Таджикистан

передбачає: не визнається повторним злочин, який полягає у тривалому

невиконанні обов’язків, що характеризує безперервне здійснення складу одного

тривалого злочину [227, с. 36]. Ідентичне визначення поняття тривалого злочину

міститься у ч. 4 ст. 32 КК Республіки Узбекистан [228, с. 72].

Отже, всі законодавчі визначення поняття тривалого злочину містять

вказівку на таку ознаку, як безперервність здійснення складу злочину. У

кримінальних кодексах республік Грузії та Молдови законодавець зупиняється

на цій ознаці тривалих злочинів і не додає інших. Водночас у кримінальному

законодавстві республік Латвії, Таджикистану та Узбекистану в якості

додаткової ознаки цього злочину передбачено наступне тривале невиконання

обов’язків, покладених на особу. Відмінність у законодавчих підходах до

визначення поняття тривалого злочину залежить від сприйняття тієї чи іншої

теоретичної позиції щодо юридичної природи таких злочинів.

163

Аби проілюструвати схожі підходи у межах континентальної системи права

стосовно розуміння юридичної природи тривалих злочинів, В. Шуміхін наводить

в якості прикладу ст. 56 Кримінального кодексу Голландії (далі – КК Голландії) і

зазначає, що у цьому визначенні вказано на таку характерну суб’єктивну ознаку

тривалого злочину, як мета злочинного діяння суб’єкта [243, с. 94]. Вважаємо

таке спостереження некоректним. Безпосереднє звернення до змісту ст. 56 КК

Голландії дозволяє пересвідчитись, що в ній йдеться про продовжуваний, а не

тривалий злочин: «Якщо декілька дій пов’язані у такий спосіб, що їх можна

вважати однією продовжуваною діяльністю, незалежно від того, чи є кожне саме

по собі злочином чи проступком, має застосовуватись лише одна норма» [221, с.

182].

На сьогодні в науці кримінального права склалися два підходи щодо

розуміння конструкції складів тривалих злочинів. Представники одного підходу

вважають, що всі тривалі злочини мають лише формальний склад (В. Шуміхін,

В. Чернов тощо). Наприклад, В. Чернов пише, що всі тривалі склади

сконструйовані законодавцем як формальні – наслідки перебувають за їх межами

[240, с. 6]. Інші науковці наполягають на тому, що існують тривалі злочини з

матеріальним складом [251, с. 40 – 42].

Висновок щодо конструкції складів тривалих злочинів як формальних на

сьогодні не може бути беззастережно сприйнятий. Деякі склади тривалих

злочинів насправді сформульовано законодавцем в якості матеріальних.

Наприклад, таким є ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових

платежів). Диспозиція норми, передбаченої ч. 1 ст. 212 КК України, містить

криміноутворюючу ознаку – «якщо ці діяння призвели до фактичного

ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних

розмірах». Фактичне ненадходження коштів є суспільно небезпечним наслідком,

який у теорії кримінального права іменують «неотримання належного».

Ігнорування цієї обставини може призводити до формулювання спірних

правових позицій. Так, І. О. Зінченко і В. І. Тютюгін в цілому правильно

зазначають, що більшість тривалих злочинів починаються, як правило,

164

з бездіяльності, наприклад, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей

(ст. 164 КК) [72, с. 64]. Водночас формулювання «злочини, які починаються з

бездіяльності» саме потребує уточнення, оскільки під ним можна розуміти дві

різні за юридичними наслідками ситуації: 1) початок виконання складу злочину,

але до його завершення, яке відбувається згодом і пов’язується з настанням

певного юридичного факту; 2) ситуацію, коли бездіяльність сама по собі

утворює закінчений склад злочину.

На нашу думку, перший з наведених варіантів уособлює ухилення від

сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) [ст. 212 КК України], оскільки

бездіяльність у вигляді ухилення від сплати податків ще не утворює закінченого

складу злочину – злочин буде закінченим з моменту настання злочинного

наслідку, а саме фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових

фондів коштів у значних розмірах. Під час же ухилення від сплати аліментів на

утримання дітей (ст. 164 КК України) факт бездіяльності – невиконання

відповідного рішення суду – уже утворює закінчений склад злочину.

Разом з тим слід мати на увазі, що питання про віднесення ухилення від

сплати податків (ст. 212 КК України) до тривалих злочинів у вітчизняній науці

кримінального права є дискусійним. Так, О. О. Дудоров вважає характерним для

тривалих злочинів те, що тривале і постійне невиконання винним обов’язку, яке

відбувається після вчинення первісного одноактного діяння, включається до

об’єктивної (у першоджерелі написано «об’єктної», що є технічною помилкою. –

Т.Р.) сторони кримінально караного посягання, охоплюється складом

конкретного злочину [232, с. 440 – 441]. Тут О. О. Дудоров погоджується з

позицією А. М. Ришелюка, який пише: «У тих же випадках, коли тривала дія чи

бездіяльність, яка йде за первісним актом злочину, виходить за межі складу,

злочин не повинен визнаватись тривалим» [183, с. 33].

Отже, на думку О. О. Дудорова, немає підстав визнавати тривалим злочин,

передбачений ст. 212 КК, хоч обов’язок сплатити податок і збір після того, як

сплив встановлений для цього термін, для платника зберігається. Момент

невиконання врегульованого податковим законодавством обов’язку після того,

165

як злочин вже закінчено, на кваліфікацію ухилення від сплати податків і зборів

не впливає. Подальше невиконання фіскального, а не кримінально-правового за

своїм характером обов’язку складом злочину, передбаченого ст. 212 КК, не

охоплюється і, з точки зору кримінально-правової оцінки вчиненого за цією

нормою, значення не має, скільки б часу воно не тривало [232, с. 441].

З наведеної позиції випливає, що О. О. Дудоров визнає ознакою тривалого

злочину невиконання винним лише кримінально-правового обов’язку –

обов’язку не вчиняти певні дії, заборонені кримінальним законом (зберігати

зброю або наркотичні засоби, брати участь у банді тощо). Послідовне логічне

розгортання цієї думки призводить до висновку, що й інші злочини, які

сформульовані законодавцем як ухилення від виконання певного правового

обов’язку, встановленого іншими законами (не кримінально-правового

характеру), не можуть вважатися тривалими. Наприклад, аліментні обов’язки

щодо утримання дитини встановлені сімейним законодавством. За їх злісне

невиконання передбачено кримінальну відповідальність (ст. 164 КК України).

Тобто так само, як і під час ухилення від сплати податків, момент невиконання

врегульованого сімейним законодавством обов’язку після закінчення злочину

(винний ухилився від сплати аліментів всупереч рішенню суду), на кваліфікацію

цього злочину не впливатиме. Проте у цій ситуації О. О. Дудоров мислить по-

іншому: він визнає ухилення від сплати аліментів на утримання дітей тривалим

злочином, оскільки закінчитись тривалий злочин може через незалежні від

винного обставини і в якості прикладу наводить смерть дитини, від утримання

якої ухилявся винний [232, с. 441].

Отже, логіка вимагає: або всі види злочинів, які вчиняються шляхом

ухилення від виконання обов’язків, встановлених іншими (не кримінальними)

законами, не вважати тривалими, або визнати, що й ухилення від сплати податків

належить до тривалих.

У процесі розмежування тривалого і продовжуваного злочинів

А. М. Ораздурдиєв вбачає першу і найголовнішу їх відмінність у тому, що

довгочасний, безперервний характер тривалого злочину підкреслений у змісті

166

статті кримінального закону. Наприклад, якщо у диспозиції використано слово

«ухилення», то це свідчить про тривалий, безперервний характер цього злочину

[152, с. 130].

На думку А. М. Ораздурдиєва, у теорії кримінального права деякі прості

злочини необґрунтовано відносять до групи тривалих. Так, під час використання

підробленого документа навіть одноактне використання буде закінченим

складом злочину, яке охоплюватиметься відповідною статтею. Те саме варто

зазначити і про носіння холодної зброї. Навіть якщо винуватий один раз вийде з

ножем і його тут же затримають, він буде притягнений до кримінальної

відповідальності за носіння холодної зброї. Звідси випливає, що кілька актів

носіння однієї і тієї самої зброї з однією і тією ж метою є продовжуваним, а не

тривалим злочином [152, с. 131].

У кримінально-правовій літературі пропонуються різні підходи щодо

класифікації тривалих злочинів. Так, В. Чернов вважає, що перелік тривалих

злочинів є невеликим і за характером об’єктивної сторони їх можна об’єднати у

дві групи: а) різного роду ухилення від виконання обов’язків, покладених на

винного законом; б) зберігання заборонених предметів [240, с. 6].

На думку І. О. Зінченко і В. І. Тютюгіна, підставою класифікації тривалих

злочинів варто визнати активний (дія) або пасивний (бездіяльність) характер

того діяння, з якого розпочинається виконання об’єктивної сторони злочину. На

підставі цього вони виокремлюють групу злочинів, пов’язаних із тривалим

невиконанням обов’язків, покладених на особу кримінальним законом

(наприклад, передбачені статтями 164, 165, 212, 2121, 214), та групу злочинів,

пов’язаних із тривалим порушенням встановленої законом заборони (зокрема,

передбачені статтями 146, 147, 263, 307, 311, 393 КК) [72, с. 65].

Більшість інших наукових підходів щодо класифікації тривалих злочинів в

основному повторюють наведений вище поділ. Водночас іноді зустрічаються

спроби розширити цю класифікацію за рахунок введення третьої групи тривалих

злочинів. Наприклад, Т. Г. Черненко пропонує виокремити третю групу

тривалих злочинів, що пов’язані з незаконним обмеженням волі потерпілого

167

[239, с. 15]. Обґрунтовано критикують цю позицію І. О. Зінченко і В. І. Тютюгін;

на їх думку для такої розширеної класифікації немає достатніх підстав, адже

злочини з другої та третьої груп за своєю сутністю є такими, що пов’язані з

порушенням різноманітних заборон, які встановлені законом [72, с. 65].

На нашу думку, більш обґрунтованою з логічної точки зору видається

позиція тих авторів, які ознаки тривалих злочинів третьої групи вбачають у тому,

що злочин, розпочавшись з активних дій винного, продовжується надалі у формі

бездіяльності, тобто полягає в ухиленні від виконання певного обов’язку,

покладеного на винного кримінальним законом. До таких злочинів належать

втеча з місця позбавлення волі або з-під варти і дезертирство [35, с. 60].

Іншу кримінально-правову характеристику втечі з місця позбавлення волі

або з-під варти дають І. О. Зінченко і В. І. Тютюгін. Вони не погоджуються з

позицією, згідно з якою подальші дії суб’єкта втечі або дезертирства є

бездіяльністю і наполягають на тому, що втеча з місця позбавлення волі або з-під

варти характеризується тривалою дією [71, с. 35].

Зазначені вище особливості юридичної природи тривалих злочинів

впливають на встановлення місця їх вчинення. Щодо цього питання у науці

кримінального права відбувались і продовжуються дискусії. За часів СРСР

актуальності цьому питанню надавали складні випадки визначення місця

вчинення тривалого злочину, вчиненого на територіях кількох союзних

республік. М. І. Блум вірно відмічала, що правильне встановлення місця

вчинення злочину відповідно до вимог ч. 1 ст. 4 Основ кримінального

законодавства Союзу РСР та союзних республік становить аж ніяк не лише

теоретичний інтерес, оскільки у кримінальних кодексах зазначених республік

передбачене різне покарання за вчинення описаних злочинів [31, с. 105].

У цьому аспекті, наприклад, В. Чернов писав, що основним критерієм

встановлення місця вчинення тривалого злочину слід визнати правоохоронний

інтерес, якому завдається шкода. На підставі зазначеного вчений привернув

увагу до вирішення радянським кримінальним правом питання щодо місця

вчинення тривалого злочину у тих ситуаціях, коли винуватий вчинив певні дії на

168

територіях кількох союзних республік: «Особа, яка незаконно зберігає

вогнепальну зброю на територіях різних союзних республік, становить однакову

небезпеку і загрозу громадській безпеці. Тому її дії кваліфікуються за КК тієї

союзної республіки, де було завершено або припинено злочинну діяльність

(втрата зброї, з’явлення із зізнанням, втручання органів влади тощо)» [240, с. 6].

При цьому до встановлення місця вчинення втечі із місць позбавлення волі

або з-під варти застосовувався інший підхід. В. Чернов наголошував, що втеча

завершується моментом виходу винуватого за межі місця позбавлення волі або

контролю охорони. Цей злочин, на його думку, закінчується затриманням особи,

що втекла, або внаслідок її з’явлення із зізнанням. Судова та слідча практика

СРСР місцем вчинення злочину визнавала лише місцезнаходження виправно-

трудової установи, попереднього ув’язнення, звідки вчинено втечу [240, с. 6].

Тобто практичні працівники, по суті, виробили правило, згідно з яким цей

тривалий злочин визнавався вчиненим у місці, де було розпочато і закінчено

суспільно небезпечне діяння, яке утворило закінчений склад злочину.

К. Л. Акоєв акцентував на проблемі встановлення місця вчинення тривалого

та продовжуваного злочинів, зафіксованих на території кількох суверенних

держав. Особливість їхньої об’єктивної сторони полягає у тому, що вона

характеризується або безперервним здійсненням, яке виявляється у виконанні

покладеного на винуватого правового обов’язку діяти або утриматись від дії, або

виконанням низки тотожних, таких, що посягають на один об’єкт, об’єднаних

єдністю злочинного наміру, дій. І в тому, і в іншому випадках це єдиний злочин,

котрий, уже будучи закінченим, вчинюється на території кількох суверенних

держав [8, с. 37].

Вчений зазначав, що за радянських часів в теорії з приводу встановлення

місця вчинення подібних злочинів та обрання необхідної для кваліфікації

кримінально-правової норми (з-поміж конкуруючих КК відповідних союзних

республік) була поширеною думка, згідно з якою у таких випадках мав

застосовуватись КК тієї союзної республіки, в якому міститься найсуворіше

покарання за вчинений тривалий або продовжуваний злочин [95, с. 215]. У той

169

самий час право кожної союзної республіки встановлювати вид і міру покарання

за відповідний злочин було її суверенним правом (якщо тільки відповідальність

за нього не визначалася загальносоюзним законодавством), і тому притягнення

особи до кримінальної відповідальності за КК союзної республіки, який

передбачав найсуворіше покарання, певною мірою порушувало б права інших

союзних республік у сфері їхньої кримінальної юрисдикції. Тодішня судова

практика рухалася іншим шляхом. Вона виробила стосовно справ аналізованої

категорії певні правила, з якими не можна не погодитись [8, с. 100]. Акцентуємо

ще раз на цих правилах: тривалий злочин визнавався вчиненим у місці, де було

розпочато і закінчено суспільно небезпечне діяння, яке утворило закінчений

склад злочину.

Вирішуючи питання про застосування кримінального закону до тривалих

злочинів, вчинених на території двох або більше республік, В. М. Кудрявцев

вважав, що в таких випадках можливі чотири варіанти рішення: 1) тривалий

злочин кваліфікується за законом тієї союзної республіки, котра визнає цей

злочин порівняно більш тяжким; 2) тривалий злочин кваліфікується за законом

тієї республіки, де розпочате здійснення тривалого злочину; 3) тривалий злочин

кваліфікується за законами тієї республіки, де тривалий злочин закінчився; 4) під

час кваліфікації тривалого злочину враховуються інтенсивність дій особи на

різних територіях, тривалість діяння, характер і ступінь суспільної небезпеки цих

дій тощо. На думку В.М. Кудрявцева, в якості фундаменту обговорення варто

було б взяти перше і третє рішення і використовувати їх не як рівноцінні, а в

певному поєднанні: якщо тривалий злочин на території республік, де його

вчинено, оцінюється по-різному з точки зору його тяжкості, то слід

застосовувати більш суворий закон; якщо ж тяжкість цього злочину на обох

територіях за законом є однаковою, то варто застосовувати закон тієї республіки,

де злочин було завершено [97, с. 51 – 52].

Аналізуючи погляди В. М. Кудрявцева, М. І. Блум дійшла висновку, що

більш правильним є третє із пропонованих науковцем рішень: кваліфікувати

тривалий злочин за законом тієї республіки, де він був завершений [31, с. 109];

170

у всіх випадках, коли єдиний продовжуваний або тривалий злочин вчиняється на

територіях двох або декількох республік і завдає шкоди правоохоронюваним

інтересам цих республік, його варто кваліфікувати за кримінальним законом тієї

республіки, де вчинення тривалого злочину було припинено або де було вчинене

останнє з однорідних злочинних діянь, що утворюють єдиний продовжуваний

злочин [31, с. 111].

Свого часу М. Д. Дурманов пропонував визнавати місцем вчинення

тривалого злочину будь-яке місце, де протягом якогось часу здійснювався такий

злочин і, отже, можливим є застосування кримінального закону будь-якої з

союзних республік, на територіях яких він вчинювався, – залежно від того, де

винуватий притягнений до кримінальної відповідальності і відданий до суду

[102, с. 215].

В сучасній українській науці кримінального права цього питання торкався

О. В. Ободовський. На його думку, наразі може йтися лише про один аспект

питання щодо місця вчинення тривалого злочину, а саме: у якому випадку особа,

що на території України вчиняла тривалий злочин лише частково, підлягатиме

кримінальній відповідальності за КК України. Однак така ситуація вирішується

однозначно: відповідно до ч. 1 ст. 6 КК України особи, які вчинили злочини на

території України, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, а у

ч. 2 цієї ж статті чітко визначено, що злочин визнається вчиненим на території

України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на

території України (подібної норми – передбаченої ч. 2 ст. 6 КК України, КК РФ

не містить). Відповідно, особа підлягає кримінальній відповідальності за КК

України у тому випадку, коли тривалий злочин на території України вчинявся

хоча б частково [146, с. 55].

Отже, головною ознакою тривалого злочину, що віддзеркалює його

юридичну природу, в теорії кримінального права визнають безперервність

здійснення складу певного злочину. Таке розуміння тривалого злочину може

призводити до висновку, що місце його вчинення є всюди, де тільки перебував

171

суб’єкт злочинного стану. Деякі науковці це і пропонують – вважати тривалий

злочин вчиненим там, де відбулось його не юридичне, а фактичне завершення.

У попередніх підрозділах дослідження ми вже обґрунтовували, що місце і

час вчинення злочину постають компонентами обстановки. У свою чергу,

обстановка вчинення злочину – це поєднання місця та часу вчинення злочину. З

цього випливає важливий висновок – місце вчинення злочину не може бути

«будь-де», так само, як і час вчинення злочину не може бути «будь-коли» –

завжди існує «прив’язка» поведінки особи до просторово-часового континууму.

На нашу думку, ця «прив’язка» здійснюється виключно через вчинення

суспільно небезпечного діяння – воно завжди вчиняється у певний час і в

певному місці, хоча надалі особа цілком може перебувати у так званому

«злочинному стані», який характеризується безперервним здійсненням складу

злочину. Втім було встановлено, тривалі злочини, у свою чергу, поділяються на

кілька видів, які істотно відрізняються за юридичною характеристикою.

Не заглиблюючись в інші класифікації тривалих злочинів, зазначимо

найпоширенішу з них: а) злочини, пов’язані з активною поведінкою у вигляді

тривалого порушення кримінально-правової заборони; б) злочини, що

вчиняються шляхом тривалого ухилення від виконання певних обов’язків.

Очевидно, що такі різні за юридичними характеристиками тривалі злочини

мають бути «приведені до одного знаменника» з точки зору місця їх вчинення. І

тут нам істотну допомогу може надати правило, вироблене судовою практикою

СРСР щодо втечі з місця відбування покарання або з-під варти: цей тривалий

злочин визнавався вчиненим у місці, де було розпочато і закінчено суспільно

небезпечне діяння, яке утворило закінчений склад злочину (стосується першого

виду тривалих злочинів класифікації, що нами розглянута у цій статті)

Тривалий характер порушення полягає у тому, що після завершення

вчинення суспільно небезпечного діяння, яке утворює закінчений склад злочину,

особа потрапляє у так званий «злочинний стан» – наприклад, здійснивши втечу з

місця позбавлення волі, перебуває «у бігах». Кожен тривалий злочин

характерний тим, що діяння особи містить склад закінченого злочину у

172

юридичному розумінні, а в фактичному – перебування суб’єкта у стані

«порушення кримінально-правової заборони» – зберігання зброї, зберігання

наркотичних засобів тощо.

Те саме правило цілком можна екстраполювати і на тривалі злочини, що

вчиняються шляхом ухилення від виконання певних обов’язків. Місцем

вчинення таких злочинів може вважатись та частина простору держави, де

суб’єкт злочину зобов’язаний був вчинити дії щодо належного виконання

відповідного обов’язку, невиконання якого утворило закінчений в юридичному

розумінні склад злочину. Якщо сформулювати сутність наведеного вище підходу

ще простіше, то місцем вчинення тривалого злочину (обох наведених різновидів),

варто вважати місце вчинення особою відповідного діяння (дії або

бездіяльності), завдяки якому (діянню) особа набула «злочинного стану».

Вважаємо, що таке теоретичне рішення спростить правозастосовну практику і

водночас дозволить розв’язувати проблеми встановлення місця вчинення

багатьох дистанційних злочинів, наприклад, комп’ютерних.

2.4. Місце вчинення продовжуваних злочинів

Встановлення місця вчинення ускладнених одиничних злочинів, зокрема

продовжуваних, становить істотні труднощі для теорії та правозастосовної

практики. Ускладнений характер таких злочинів виявляється передусім в їх

зовнішніх ознаках, тих, що утворюють об’єктивну сторону складу злочину.

Серед цих ознак особливу увагу привертає суспільно небезпечне діяння,

оскільки саме воно постає ускладнюючим чинником зазначених одиничних

злочинів. Набуваючи особливих форм виявлення у зовнішньому світі, діяння

суб’єкта злочину ніби розтягується у часі та просторі, що створює складнощі у

визначенні того місця, де його було вчинено.

Продовжуваний злочин, однією з ознак якого доктрина називає

«переривчастий» характер та поєднання кількох тотожних діянь, може бути

173

вчинено у декілька «прийомів», кожен з яких не обов’язково буде пов’язаний з

одним і тим самим місцем. У такому разі правозастосовна практика стикається з

необхідністю встановлення місця вчинення цього злочину, оскільки допустимо

мислити як мінімум про два варіанти подій: 1) продовжуваний злочин може бути

виявлений після вчинення суб’єктом останнього із запланованих тотожних діянь,

об’єднаних єдиним злочинним наміром; 2) продовжуваний злочин може бути

перервано після вчинення одного або кількох тотожних діянь, але до вчинення

останнього з них. Чинний КК України не містить норм щодо вирішення

досліджуваного питання, тому існує потреба вироблення теоретичних знань, які

зможуть допомогти зорієнтуватись правозастосовній практиці у таких ситуаціях.

Проблема встановлення місця вчинення продовжуваного злочину дуже

рідко поставала в якості предмета наукових досліджень. Місце вчинення

продовжуваного злочину вивчалось або у зв’язку із проблематикою

продовжуваних або інших одиничних ускладнених злочинів, або науковці, які

вивчали місце вчинення злочину, іноді торкались встановлення місця вчинення

тривалих і продовжуваних злочинів. У науці кримінального права поч. XX

століття теоретичні питання щодо продовжуваних злочинів порушували тільки у

підручниках та курсах лекцій із Загальної частини кримінального права

Л. С. Білогриць-Котляревський [25, с. 202 – 203], Е. Я. Немировський [141, с. 220

– 225], М. Д. Сергеєвський [197, с. 314 – 315], М. С. Таганцев [205, с. 531] та інші

відомі науковці.

Пізніше, у радянській період розвитку науки кримінального права, була

сформована низка позицій Верховного Суду СРСР про застосування

кримінального законодавства стосовно тривалих і продовжуваних злочинів. Як

буде обгрунтовано нижче, основна проблема полягала у встановленні місця

вчинення продовжуваних і тривалих злочинів, які вчинялись одночасно на

території кількох союзних республік. Теоретичні підвалини для розв’язання

зазначеної проблеми було закладено радянськими вченими К. Л. Акоєвим [8],

Е. Т. Борисовим [35, с. 54 – 63], М. І. Блум [31, с. 47 – 129], В. М. Кудрявцевим

[97, с. 50 – 52], А. М. Ораздурдиєвим [151], В. Черновим [240, с. 6 – 7] та ін.

174

Місце вчинення злочину розглядається деякими науковцями як ознака, яка

дозволяє розмежовувати продовжуваний злочин і повторність злочинів. Так, на

думку П. К. Крівошеїна, продовжуваний злочин «прив’язаний» до місця і

предмета посягання. Одиничний злочин, до числа яких належить і

продовжуваний, не може бути одночасно вчинений у двох чи більше місцях; в

одному й тому ж місці може перебувати один і той самий предмет одиничного

посягання; зміна предмета посягання у багатьох випадках тягне зміну

кваліфікації вчиненого тощо. Тому встановлення одного й того ж місця

неодноразового посягання і його предмета – досить серйозне свідчення на

користь продовжуваного злочину [86, с. 45].

У сучасній українській науці кримінального права ті або інші аспекти

вивчення продовжуваного злочину іноді розглядалися в дисертаційних працях.

Наприклад, момент закінчення продовжуваних злочинів вивчався у дисертації

Т. М. Данилюк [57]. Ускладненим одиничним злочинам присвячено монографію

І. О. Зінченко та В. І. Тютюгіна [72], де значна увага приділена темі

продовжуваних злочинів. Крім цього, доречно пригадати відому монографію.

М. І. Бажанова, в якій розглядаються, окрім множинності злочинів, й ускладнені

одиничні злочини – тривалі, продовжувані тощо [20, с. 340 – 341; 21]. Проте є

підстави зауважити, що місце вчинення продовжуваного злочину не було

предметом самостійного дослідження у вітчизняній кримінально-правовій науці.

Метою цього підрозділу постає формування науково обґрунтованого та

прийнятного для юридичної практики підходу щодо встановлення місця

вчинення продовжуваних злочинів на підставі розкриття їх юридичної природи.

Про певні ознаки поняття продовжуваного злочину йдеться у ч. 2 ст. 32 КК

України: «Повторність, передбачена частиною першою цієї статті, відсутня при

вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних

діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром».

Необхідно мати на увазі, що уточнене тлумачення ознак продовжуваного

злочину було сформульоване Пленумом Верховного Суду України у п. 6

постанови «Про практику застосування судами кримінального законодавства про

175

повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» від 4 червня

2010 р. № 7. Пленум роз’яснив, зокрема: об’єднання тотожних діянь єдиним

злочинним наміром означає, що до вчинення першого з низки тотожних діянь

особа усвідомлює, що для реалізації її злочинного наміру необхідно вчинити

декілька таких діянь, кожне з яких спрямовано на реалізацію цього наміру; такі

діяння не утворюють повторності, оскільки кожне з них стає елементом

одиничного (єдиного) злочину і окремим (самостійним) злочином щодо будь-

якого іншого з цих діянь бути не може, а при повторності тотожних злочинів

кожен із них має свою суб’єктивну сторону, зокрема самостійний умисел, який

виникає щоразу перед вчиненням окремого злочину [175].

У кримінальному законодавстві деяких країн також зустрічається поняття

продовжуваного злочину. Так, у Кримінальному кодексі Грузії (далі – КК Грузії)

положення щодо продовжуваного злочину викладені в окремій статті. Згідно з

ч. 1 ст. 14 КК Грузії продовжуваним є злочин, передбачений однією з статей або

частин статей цього Кодексу, що включає два або більше діянь, вчинених з

єдиною метою і загальним умислом. Частина друга цієї статті визначає, що

продовжуваний злочин є закінченим з моменту вчинення останнього діяння [222,

с. 92]. За ч. 3 ст. 23 КК Латвійської республіки, окремим продовжуваним

злочинним діянням визнаються декілька пов’язаних між собою аналогічних

злочинних діянь, спрямованих на досягнення загальної мети, якщо вони охоплені

єдиним умислом винуватої особи і тому у своїй сукупності становлять одне

злочинне діяння [223, с. 63 – 64]. Відповідно до ч. 4 ст. 11 КК Казахстану не

визнається неодноразовим продовжуваний злочин, тобто злочин, що складається

з низки однакових злочинних діянь, котрі охоплюються єдиними умислом і

метою і утворюють у цілому один злочин [225, с. 35].

Частина 1 ст. 16 КК Туркменістану передбачає, що продовжуваним

злочином визнається діяння, ознаки якого передбачені однією статтею або

частиною статті кримінального закону, і яке складається з двох або більше

тотожних діянь, що охоплюються єдиним умислом і мають загальну мету.

Момент закінчення продовжуваного злочину так само, як і в КК Грузії,

176

пов’язується з моментом вчинення останнього злочинного діяння. На відміну від

поняття продовжуваного злочину, що міститься в КК Грузії, законодавець

Туркменістану передбачає злочинність кожного з тотожних діянь [83, с. 37]. У

порівняльному аспекті зазначимо, що кримінальне законодавство України, як і

КК Грузії, не акцентує на злочинності кожного з тотожних діянь, водночас

єдиний намір суб’єкта, яким об’єднуються ці діяння, визнається злочинним.

Вірно наголошують В. Ф. Щепельков та Н. І. Пряхіна: включення до

кримінального законодавства відповідної дефініції потребує в цілому єдиної

позиції з багатьох визначальних питань, яка в сучасній доктрині відсутня.

Розробка проблем продовжуваного злочину застигла на рівні 80 – 90-х років

минулого століття [244, с. 381]. Ще у 1919 р. Е. Я. Немировський писав, що

спроби вчених відшукати певну ознаку продовжуваного злочину не мали успіху і

скоріше становлять вирішення окремих випадків у зв’язку із конкретними їх

особливостями, ніж установлюють загальний принцип [141, с. 222].

Отже, як доводить стислий порівняльний аналіз законодавства різних

держав до визначення поняття продовжуваного злочину та моменту його

закінчення, з’ясування місця вчинення продовжуваного злочину потребує

обов’язкового розгляду юридичної природи такого виду посягань. Тому нижче

наводиться ретроспективний аналіз формування у доктрині ознак та поняття

продовжуваного злочину.

В літературі кінця XIX-го поч. XX-го сторіччя вже існували різні підходи до

розуміння продовжуваного злочину. Наприклад, М. С. Таганцев вважав

продовжуваними такі злочини, в яких із зовнішньої сторони діяння складається з

кількох частин, кожна з яких включає повний склад злочинного діяння і навіть

відокремлених одне від одного більш-менш значним проміжком часу, але

пов’язаних одним злочинним наміром [205, с. 531]. Існували й інші підходи, які у

цілому подібні до сучасного розуміння продовжуваного злочину. Виняток

становить позиція М. Д. Сергеєвського, викладена у його посібнику до лекцій

1900 р. Згідно з поглядами цього науковця, злочин, який сьогодні у теорії

кримінального права вважають продовжуваним, він називав тривалим,

177

і навпаки – сучасний тривалий злочин він вважав продовжуваним [197, с. 314 –

315].

Зауважимо, що в науці кримінального права радянського періоду теорія

продовжуваного злочину розроблялась передусім стосовно розкрадань. Тому

визначення поняття продовжуваного злочину часто пропонувалось

спеціалістами, які досліджували злочини проти власності. Зокрема,

П. С. Матишевський виокремлював такі ознаки продовжуваного злочину:

єдність об’єкта, тотожність дій, наявність загальної мети і наявність єдиного

умислу [115, с. 96].

В. Чернов головною ознакою продовжуваного злочину називає

неодноразовість юридично однорідних (за їх можливої фактичної

неоднотипності) злочинних дій (бездіяльності), внутрішньо взаємопов’язаних в

одне ціле [240, с. 7; 241, с. 9]. На думку В. П. Малкова, продовжуваними є

злочини, які складаються з низки однорідних, об’єднаних єдністю вини дій,

кожна з яких не має характеру самостійного злочину, а є етапом, прийомом,

продовженням одного й того ж злочинного діяння [112, с. 93]. Специфіку

продовжуваних злочинів В. П. Малков вбачає у тому, що вони «вчиняються не

безперервно, а такими діями, що відновлюються час від часу, кожна з яких не

має характеру самостійного злочину, а становить ланку, етап продовження,

здійснення одного й того ж злочинного діяння» [111, с. 19].

Як бачимо, і в законодавчих, і в теоретичних визначеннях поняття

продовжуваного злочину відсутній уніфікований перелік ознак аналізованого

поняття. Тому спробуємо віднайти спільні риси та відмінності продовжуваного і

тривалого злочинів, оскільки ці кримінально-правові поняття іноді змішуються,

що можна спостерігати на прикладі їх розуміння М. Д. Сергеєвським.

Значну увагу вивченню проблеми продовжуваних злочинів свого часу

приділив А. М. Ораздурдиєв, який ще у 1984 р. присвятив їм дисертаційну

працю [151]. Здійснюючи розмежування тривалих і продовжуваних злочинів,

А. М. Ораздурдиєв спочатку наводить однакові риси цієї пари злочинів. На його

думку, продовжувані і тривалі злочини мають такі спільні ознаки: а) належать до

178

групи єдиних складних злочинів; б) у своєму підґрунті мають постійне,

довготривале посягання на єдиний об’єкт; в) складаються із декількох актів дії

(або бездіяльності), об’єднаних єдиної безперервною формою вини (умислу або

необережності; г) вчинюються єдиним суб’єктом (або суб’єктами) [152, с. 129 –

130].

Вчений вбачає першу і найголовнішу відмінність продовжуваних і тривалих

злочинів у тому, що довгий, безперервний характер тривалого злочину

підкреслений у змісті статті кримінального закону. Наприклад, якщо у

диспозиції використано слово «ухилення», то це свідчить про тривалий,

безперервний характер цього злочину [152, с. 130]. На думку

А. М. Ораздурдиєва, у теорії кримінального права деякі прості злочини

необґрунтовано відносять до групи тривалих. Так, під час використання

підробленого документа і одноактне використання буде закінченим складом

злочину, яке охоплюватиметься відповідною статтею. Те саме варто зазначити і

про носіння холодної зброї. Навіть якщо винуватий один раз вийде з ножем і

його тут же затримають, він буде притягнений до кримінальної відповідальності

за носіння холодної зброї. Звідси випливає, що кілька актів носіння однієї і тієї

самої зброї з однією і тією ж метою є продовжуваним, а не тривалим злочином

[152, с. 131].

Ми вважаємо, що така оцінка кількох актів носіння холодної зброї є доволі

спірною. Сутність продовжуваного злочину вбачають, як правило, у прагненні

винуватого до однієї мети шляхом кількох тотожних актів поведінки. У ситуації,

наприклад, викрадення цілого за частинами, у разі затримання особи до того, як

вона виконає останню із певних дій, вчинене слід кваліфікувати як замах на

злочин, а не як закінчений злочин. За логікою міркувань А. М. Ораздурдиєва,

затримання особи, яка незаконно носить холодну зброю і мала намір носити її

далі, необхідно кваліфікувати як замах на злочин, оскільки останній акт носіння

ще не відбувся. Відповідно до позиції науковця, цей злочин – носіння холодної

зброї, в принципі не може бути кваліфіковано як закінчений, якщо тільки

винуватий не дасть свідчення про те, що він мав намір носити холодну зброю

179

лише цього разу. Виникає вразлива з точки зору логіки ситуація: якщо затримана

з холодною зброєю особа дасть свідчення, що вона мала намір це зробити лише

один раз – її дії будуть кваліфікуватись як закінчений злочин; якщо ж особа

засвідчить, що планувала носити зброю і надалі (що є більш суспільно

небезпечним), такі дії слід кваліфікувати як замах на злочин. Тому вважаємо

міркування А. М. Ораздурдиєва стосовно цього питання більш, ніж спірними.

Другу відмінність між тривалими і продовжуваними злочинами

А. М. Ораздурдиєв вбачає у тому, що першим із них властива безперервність,

тоді як останні складаються з низки однорідних актів [152, с. 131]. Вчений

звертає увагу на те, що тривалий злочин також може складатись з кількох актів;

але, по-перше, це аж ніяк не порушує його безперервності, по-друге, такі акти не

є однорідними, і, по-третє, всі вони підпорядковані попередньо вчиненій дії або

бездіяльності і безпосередньо випливають з неї. Наприклад, той, хто приховує

злочинця, вчиняє різні дії, які утворюють у підсумку зміст приховування,

тривалість котрого не переривається протягом всього цього часу [152, с. 132].

Третьою відмінністю А. М. Ораздурдиєв називає різні моменти закінчення

тривалого та продовжуваного злочинів. Тривалий злочин може чинитися навіть у

разі затримання винуватого, тоді як продовжуваний злочин завжди припиняється

після затримання його суб’єкта [152, с. 133]. На нашу думку, з такими

розмежувальними ознаками тривалого та продовжуваного злочинів, які

запропонував А. М. Ораздурдиєв, варто погодитись.

Питання щодо юридичної природи продовжуваного злочину є дискусійним.

Суперечки стосовно цього питання точилися ще в радянській науці

кримінального права. Тоді ж склались два основні наукові підходи до розуміння

юридичної природи продовжуваного злочину. Представники одного з них

(наприклад, А. А. Піонтковський, Н. Ф. Кузнєцова, В. М. Кудрявцев) вважали

продовжуваний злочин особливою законодавчою конструкцією складу злочину.

Прихильники іншого підходу (М. І. Блум, А. М. Ораздурдиєв, С. Плавський,

А. С. Нікіфоров) надавали перевагу позиції, відповідно до якої продовжуваний

злочин є формою здійснення злочинного задуму. Наприклад, А. М. Ораздурдиєв

180

зазначає, зокрема, що закон спеціально не застерігає і не формулює складів таких

злочинів. У низці випадків диспозиції норм Особливої частини кримінальних

кодексів містять поняття «повторність», «систематичність», «неодноразовість»,

«промисел». Але вони не об’єднуються одним наміром, а тому лишаються

елементами множинності злочинів. Вчинення того чи іншого злочину у формі

продовжуваного залежить від самого винуватого. Наприклад, крадіжка як

єдиний злочин може бути вчинена або у тому виді, в якому вона викладена у

законі, – як одноактний злочин, або ж у формі продовжуваного. Ось чому закон

не передбачає ознак останнього [152, с. 130].

Останній концепт (порівняно з доводами А. А. Піонтковського та інших

вчених) видається більш обґрунтованим. Звернення до законодавчих описів

більшості складів злочинів, які наводяться у літературі як приклади

продовжуваних злочинів, дозволяє пересвідчитись, що продовжуваний характер

таких злочинів є винятковим. В абсолютній більшості випадків склади

відповідних злочинів утворюються саме одним діянням суб’єкта. Якби

законодавець передбачав продовжуваний злочин в якості особливої законодавчої

конструкції, то його не можна було б вчинити інакше, ніж шляхом кількох

тотожних дій, об’єднаних єдиним злочинним наміром.

Деякі науковці, намагаючись уникнути цієї дискусії, висловлювали

еклектичну точку зору, в якій поєднували обидва протилежні підходи.

Наприклад, В. Чернов стосовно юридичної природи досліджуваного злочину

писав, що продовжуваний злочин може бути передбачений самою конструкцією

тієї чи іншої кримінально-правової норми (вимагання, розпусні дії щодо

неповнолітніх тощо) або він стає таким у результаті оцінки всіх фактичних

обставин вчиненого діяння (розкрадання, незаконне зайняття рибним промислом

та ін.) [240, с. 7]. Враховуючи принципову несумісність цих двох підходів,

спроба поєднати їх видається штучною і навряд чи може бути визнана

коректною.

Цікавим є те, що юридичну природу тривалого злочину науковці визнають

прямо протилежною природі продовжуваного злочину. Наприклад,

181

І. О. Зінченко і В. І. Тютюгін, критикуючи теорію заперечення тривалого

злочину, яку свого часу розвивав В. Д. Спасович, зазначають: «Злочин є

тривалим тому, що властивість безперервного спричинення шкоди об’єкту

втілена законодавцем у самому складі такого злочину, він сформульований так,

що караності підлягає кожний етап постійного і безперервного спричинення

шкоди об’єкту» [72, с. 56]. Тобто автори наполягають на тому, що тривалий

злочин має особливу законодавчу конструкцію складу злочину.

Свого часу в науці кримінального права радянського періоду було

висловлено позицію про можливість існування продовжуваного злочину з

необережною формою вини. Окрему наукову статтю цій проблемі присвятив

А. М. Ораздурдиєв [153, с. 100 – 105]. Вчений вважає, що немає ясності у

питанні, чи взагалі є можливим вчинення продовжуваного злочину через

необережність. Так, згідно з позицією Верховного Суду СРСР продовжуваний

злочин може бути лише умисним, водночас вивчення судової практики дозволяє

пересвідчитись, що необережний продовжуваний злочин – реальне явище

соціальної дійсності [153, с. 101]. Визнає можливість існування необережного

продовжуваного злочину і Т. Є. Караєв, на думку якого необережний

продовжуваний злочин складається із тотожних діянь, що охоплюються однією

формою вини – необережністю та які завдають шкоди чи створюють загрозу

заподіяння відповідної шкоди. До таких злочинів вчений відносить, наприклад,

забруднення моря або атмосферного повітря [75, с. 82]. Автори коментарю до КК

Туркменістану вважають цілком можливими випадки, коли низка злочинів,

вчинюваних через необережність, породжені загальною причиною, наприклад,

багаторазова видача касиром через помилку великої суми грошей, що

призначена для виплати заробітної плати працівникам підприємства, особам, які

не мали права на їх одержання. Коментатори вважають, що у таких випадках

фактично вчиняється продовжуваний необережний злочин (рос. «халатность» –

ст. 188 КК Туркменістану) [83, с. 37].

Розглянута наукова позиція, з огляду на чинне кримінальне законодавство

України, застосовуватись у практиці не може. Річ у тім, що вітчизняний

182

законодавець однією з ознак продовжуваного злочину назвав об’єднання діянь

єдиним злочинним наміром, а намір (тобто умисел) виключає застосування цього

законодавчого поняття до необережних злочинів. Проте власне науковий підхід

заслуговує на окреме вивчення, оскільки соціальна реальність не завжди

коректно відображається законодавцем у правових нормах.

Стосовно моменту закінчення продовжуваного злочину погляди вчених в

основному збігаються. Зокрема, українська дослідниця Т. М. Данилюк привертає

увагу до такого: у питанні про час вчинення злочину з декількома діяннями всі

науковці одностайно сходяться на тому, що ним слід вважати час вчинення

останнього діяння з тих, котрі входять до об’єктивної сторони складу злочину

[57, с. 30].

На думку М. І. Блум, початком вчинення продовжуваного злочину слід

вважати час, коли особа виконує перший з ідентичних злочинних актів,

спрямованих до загальної мети і охоплюваних єдиним умислом. Моментом

закінчення продовжуваного злочину є вчинення злочинцем останнього

злочинного діяння (акта дії чи бездіяльності) в сукупності з такими ж діяннями,

що передували йому, яке становить єдиний продовжуваний злочин [31, с. 67].

Така наукова позиція знайшла відображення у кримінальному законодавстві

багатьох країн, де формулюється не лише поняття продовжуваного злочину, а й

вказівка законодавця на момент, коли такий злочин вважається закінченим. Зміст

відповідних кримінально-правових норм було висвітлено раніше.

В. Чернов, розглядаючи питання про місце вчинення злочину на прикладі

тривалих і продовжуваних діянь, пише, що визначення місця вчинення злочину

залежить від властивостей самого злочинного діяння і опису його ознак у

кримінально-правовій нормі [240, с. 6].

М. І. Блум зазначала, що правильне встановлення місця вчинення злочину

становить не лише теоретичний інтерес, оскільки у кримінальних кодексах

союзних республік передбачене різне покарання за вчинення тривалих і

продовжуваних злочинів [31, с. 105]. К. Л. Акоєв також акцентував на тому, що

частіше за все на практиці питання про встановлення місця вчинення злочину за

183

умови конкуренції кримінально-правових норм КК декількох союзних республік

виникало тоді, коли на їх території особа вчиняє тривалий, продовжуваний

злочин або злочин у вигляді промислу [8, с. 100].

Загалом вчений вбачав особливість об’єктивної сторони тривалих і

продовжуваних злочинів у тому, що вона характеризується або безперервним

здійсненням, яке виявляється у виконанні покладеного на винуватого правового

обов’язку діяти або утриматись від дії, або виконанням низки тотожних, таких,

що посягають на один об’єкт, об’єднаних єдністю злочинного наміру, дій. І в

тому, і в іншому випадках – це єдиний злочин, який, уже будучи закінченим,

вчинюється на території кількох суверенних держав [8, с. 37].

Отже, встановлення місця вчинення продовжуваного злочину, так само, як і

тривалого діяння, викликалось практичними потребами правозастосування в

СРСР, оскільки такі злочини часто розпочинались на території однієї республіки,

а продовжувались або закінчувались на території іншої. Враховуючи, що на

територіях різних союзних республік було чинним власне кримінальне

законодавство, аналіз радянської практики вирішення спірних питань

встановлення місця вчинення продовжуваних злочинів може бути корисним для

запозичення тих теоретичних підходів, які не втратили своєї раціональності та

актуальності для сьогодення.

Свого часу В. М. Кудрявцев пропонував вирішувати питання про

застосування кримінального закону, якщо вчинено продовжуваний злочин на

територіях двох або більше республік, у такий спосіб: застосувати кримінальний

кодекс тієї республіки, котрий визнає такий злочин порівняно більш тяжким;

Якщо ж у республіках відповідальність за його вчинення є однаковою, дії

винного слід кваліфікувати за кодексом тієї республіки, де цей злочин було

завершено [97, с. 52.].

М. І. Блум вважала, що така пропозиція не позбавлена логіки, позаяк особа,

здійснюючи єдиний злочинний задум на територіях кількох республік, має

можливість узгодити свою поведінку з вимогами законів відповідних республік.

Однак навряд чи можна погодитись з таким вирішенням питання, застерігала

184

вчена. На її думку, необхідно врахувати, що продовжуваний злочин складається

з низки однорідних злочинних діянь, об’єднаних єдиними умислом і кінцевою

метою. Особа, вчиняючи окремі злочинні дії, прагне досягти певного кінцевого

результату. Його умислом охоплюється і місце завершення цього єдиного

злочину. Тому видається правильним вважати місцем вчинення злочину

територію тієї республіки, де злочин було завершено, незалежно від

порівняльної тяжкості покарання [31, с. 106 – 107]. На підставі цього вчена

зазначала, що у всіх випадках, коли єдиний продовжуваний злочин вчиняється

на територіях двох або кількох республік і завдає шкоди правоохоронюваним

інтересам цих республік, його слід кваліфікувати за кримінальним законом тієї

республіки, де було вчинене останнє з однорідних злочинних діянь, що

утворюють єдиний продовжуваний злочин [31, с. 111].

Були й інші науковці, які не погоджувались із позицією В. М. Кудрявцева.

Наприклад, К. Л. Акоєв писав, що в теорії з приводу встановлення місця

вчинення продовжуваних злочинів і відповідно обрання необхідної для

кваліфікації кримінально-правової норми (з-поміж конкуруючих КК союзних

республік) поширена думка, згідно з якою у таких випадках має застосовуватись

КК тієї союзної республіки, в якому міститься найсуворіше покарання за цей

злочин [102, с. 215]. Втім право кожної союзної республіки встановлювати

розмір покарання за відповідний злочин є її суверенним правом (якщо тільки

відповідальність за нього не визначається загальносоюзним законодавством), і

тому притягнення особи до кримінальної відповідальності за КК союзної

республіки, який передбачає найсуворіше покарання, буде певною мірою

порушувати права інших союзних республік у сфері їхньої кримінальної

юрисдикції [8, с. 100].

К. Л. Акоєв посилався на позицію Пленуму Верховного Суду СРСР, який у

постанові «Про судову практику у справах про розкрадання державного і

громадського майна» від 11 липня 1972 р. зазначав таке: вчинення декількох

розкрадань, що спричинили разом шкоду у великому розмірі і свідчать про

єдиний продовжуваний злочин, слід кваліфікувати як розкрадання у великому

185

розмірі за законом тієї союзної республіки, де злочинна діяльність була

завершена або припинена. Подібну рекомендацію Пленум виклав і в своїй

постанові «Про судову практику у справах про спекуляцію» від 13 грудня 1974 р.

(з наступними змінами).

Зазначений критерій (місце закінчення або припинення злочину) на перший

погляд видається формальним і непринциповим. Однак він є прийнятним саме

через міркування принципового характеру, як справедливо зауважив К. Л. Акоєв.

Насправді, свого часу кожна союзна республіка реалізуючи право покарання

винуватих відповідно до національного кримінального законодавства, мала б

однакові (порівняно з іншими союзними республіками) повноваження:

застосуванню підлягав би закон місця закінчення або припинення злочину [8, с.

100 – 101].

В. Чернов так само погоджувався з правовою позицією Верховного Суду

СРСР, що викладена у постанові Пленуму якого від 11 липня 1972 р. [240, с. 7].

Отже, в доктрині кримінального права існує загалом єдиний підхід до

питання про встановлення місця вчинення продовжуваного злочину.

Обґрунтованою видається позиція, згідно з якою суб’єкт злочину, вчиняючи

кілька тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром, усвідомлює

місце і час вчинення останнього з цих діянь, а також необхідність його (діяння)

для повного завершення складу злочину. Це дає підстави визнавати місцем

вчинення продовжуваного злочину місце вчинення останнього із тотожних

діянь, спрямованих на досягнення загальної мети.

Водночас у практиці можливі ситуації, коли діяльність суб’єкта

продовжуваного злочину переривається до вчинення останнього із запланованих

тотожних діянь. За таких обставин місцем вчинення злочину не можна вважати

місце вчинення останнього діяння, оскільки його у реальності не було. Тому

загальне правило для описаного випадку може бути сформульоване у такий

спосіб: якщо діяльність суб’єкта продовжуваного злочину з причин, що не

залежали від його волі, була перервана до вчинення останнього із тотожних

186

злочинних діянь, місцем вчинення злочину визнається місце, де таку діяльність

було перервано.

2.5. Новостворені кримінально-правові проблеми, пов’язані з місцем

вчинення злочину: українські реалії та перспективи усунення

У зв’язку з подіями останніх років, починаючи з 20 лютого 2014 року,

агресії Російської Федерації та анексії владою цієї країни частини території

України, виникли нові проблеми встановлення місця вчинення злочину.

За оцінками експертів, Україна втратила внаслідок агресивних дій північно-

східного сусіда близько 7% своєї території [161; 231].

Збройна агресія вважається міжнародним злочином проти миру і безпеки

людства. Так, анексія Криму є порушенням, зокрема, таких міжнародних

договорів, як: Гельсінський заключний акт 1975 року про непорушність кордонів

у Європі; Будапештський меморандум 1994 року про гарантії безпеки Україні;

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997

р.; Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський

державний кордон від 28 січня 2003 року [10]. Необхідно зауважити, що в

подальшому ООН визнала Російську Федерацію країною-окупантом [150]. 15

листопада 2016 р. на засіданні Третього комітету Генеральної асамблеї ООН

була підтримана ініційована Україною резолюція про порушення прав людини в

Криму російською окупаційною владою [194].

У міжнародних органів правосуддя є розуміння, що Крим – це територія

України. Зокрема, такою є позиція офісу прокурора Міжнародного

кримінального суду [247].

Нова доповідь ООН щодо прав людини в Україні за період із 16 лютого по

15 травня 2017 р. фіксує численні випадки порушень прав людини в

окупованому Росією Криму. Про це заявила голова Моніторингової місії ООН з

прав людини в Україні Фіона Фрейзер у Києві [41].

187

Окупація Автономної Республіки Крим та м. Севастополя Росією – збройна

агресія Росії, спрямована на насильницьке протиправне відторгнення Кримської

автономії та Севастополя від України та їх приєднання до Російської Федерації

на правах суб’єктів Російської Федерації, що було здійснено протягом березня

2014 року. Насильницька анексія Криму засуджується українською державою,

Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, ОБСЄ, а також суперечить рішенню

Венеціанської комісії, натомість російською владою трактується як «повернення

Криму до Росії» [10].

«Підспівують» російській владі і багато хто з науковців, у тому числі наших

колег-правознавців, яких складно запідозрити у юридичному невігластві і які

упритул не бачать злочинів міжнародного характеру, що вчиняє московська

влада. Наприклад, знаний фахівець з кримінального права А. В. Наумов пише,

що «входження Криму у Російську Федерацію справедливо претендує на саму

велику геополітичну подію пострадянського часу. Здійснене шляхом

волевиявлення більшості населення півострова (референдум), воно розглядається

як відновлення історичної справедливості і виправлення нісенітної помилки, що

була припущена одним з комуністичних правителів Радянського Союзу» [138, с.

461]. Отже, у розумінні А. В. Наумова, злочин міжнародного характеру є

«великою геополітичною подією» та «відновленням історичної справедливості»?

Коментарі є зайвими.

Слід акцентувати увагу на тому, що час від часу з’являється інформація про

продовження злочинних дій, місцем вчинення яких є тимчасово окупована

територія Автономної Республіки Крим. Так, 20 вересня 2016 р. прокуратура

Автономної Республіки Крим відкрила кримінальне провадження за ч. 2 ст. 110

КК України щодо проведення виборів до Державної Думи Російської Федерації

на території анексованого півострову Крим [180].

Водночас дії вітчизняних збройних сил, вчинювані на власній території,

оцінюються владою Російської Федерації як нібито незаконні. Незважаючи на те,

що місцем вчинення відповідних дій (наразі не будемо вдаватися до оцінки цих

дій з точки зору законності або незаконності) є територія України, влада РФ

188

вважає себе вправі порушити кримінальні провадження щодо громадян України

[42].

Україна вчиняє симетричні дії, які відрізняються тим, що правовій оцінці

підлягають дії осіб, вчинені на території нашої держави. Зокрема, Генеральна

прокуратура України повідомила про підозру 18 представникам російської влади

і керівництва збройних сил РФ: раднику президента РФ, колишньому

повноважному представнику РФ у так званому «Кримському федеральному

окрузі», міністру оборони РФ і двом його заступникам і ще 10 генералам з числа

вищого командного складу ЗС РФ [43].

У той самий час необхідно піддати правовій оцінці позицію деяких

вітчизняних очільників правоохоронних органів, згідно з якою позбавлення

життя злочинців, за умови вчинення такого діяння на тимчасово окупованій

території України, потребує обов’язкового розслідування. Так, Головний

військовий прокурор України Анатолій Матіос припустив необхідність

порушення кримінального провадження за фактом смерті одного з ватажків

бойовиків псевдодержави «ДНР», громадянина Росії Арсена Павлова з позивним

«Моторола» [44].

Думки Головного військового прокурора з цього приводу навряд чи можна

визнати коректними. Річ у тім, що на тимчасово окупованій території (ТОТ) –

тисячі російських військових, найманців і зрадників Батьківщини, які воюють

проти Українського народу. Це – війна, а «Моторола» – наш ворог. Арсен

Павлов, він же «Моторола», був відомим злочинцем. І його ліквідація (чи то

діями ворога, чи то внаслідок успішної операції наших військових, інших

патріотів) не повинна мати кримінально-правових наслідків. У даному разі не

було злочину. Отже, слід вести мову про місце події, а не місце вчинення

злочину. Звісно, на тимчасово окупованій території є і наші, ні в чому не винні

громадяни. І тому якщо проти мирних жителів на зазначеній території

вчиняється діяння, передбачене КК України, має вирішуватись питання про

кримінальну відповідальність винуватих.

Вважаємо, що логіка наших міркувань має застосовуватися і в разі правової

189

оцінки дій з обміну «полоненими».

Як зазначає А. А. Музика, останнім часом періодично надходить інформація

про обмін «полоненими». При цьому, зокрема, йдеться про осіб, які на території

України вчинили злочин, або кілька злочинів, і притягуються вітчизняними

органами влади до кримінальної відповідальності. Серед них і злочинці

«українського розливу», і російські військові, і громадяни Росії із числа

цивільного населення, і громадяни інших країн. Це – з одного боку. Зазначені

особи не є «полоненими», вони – злочинці [122, с. 143].

У червні 2017 р. Генеральна прокуратура України надіслала до суду 99

обвинувальних актів щодо суддів АР Крим і Севастополя, які підозрюються у

державній зраді (ч. 1 ст. 111 КК України). Про це повідомив Генеральний

прокурор України Юрій Луценко на своїй сторінці у «Фейсбук» [54]. За даними

Генеральної прокуратури України, у листопаді – грудні 2014 р. вони, відповідно

до указів президента країни-агресора «Про призначення суддів федеральних

судів», перейшли на службу у незаконно створені суди [54].

Зазначимо також, що прокуратурою Автономної Республіки Крим

направлено до суду уже 41 обвинувальний акт щодо колишніх депутатів

Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Крім цього, прокуратурою

Автономної Республіки Крим за результатами проведеного спеціального

досудового розслідування направлені до суду обвинувальні акти щодо колишніх

депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які також

обвинувачуються у державній зраді. Під час розслідування отримані незаперечні

докази того, що у березні 2014 р. зазначені депутати сприяли окупації агресора

[54].

Тут доречно навести приклад патріотичного реагування на дії одного

злочинця. Так, у липні 2016 р. соціальні мережі «вибухнули» через лист-

відповідь судді господарського суду Харківської області Олександра Мамалуя

кримському судді-зраднику Олексію Погребняку на його «поручение о вручении

документа». Останній оголошений у розшук в Україні за державну зраду [237].

Ворожі дії з боку РФ (агресія, окупація, анексія) породили цілий комплекс

190

проблем, і серед них – безліч кримінально-правових проблем, тісно пов’язаних з

поняттям «місце вчинення злочину». Ці проблеми у нашому розумінні є

новоствореними і стосуються вони, зокрема, таких питань.

1. Криміналізовані нові суспільно небезпечні діяння. Наприклад, КК

України доповнено такими статтями, як: фінансування дій, вчинених з метою

насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення

державної влади, зміни меж території або державного кордону України (ст. 1102

КК України); перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та

інших військових формувань (ст. 1141 КК України); порушення порядку в’їзду на

тимчасово окуповану територію та виїзду з неї (ст. 3321 КК України). Необхідно

згадати і пов’язану з останнім злочином проблему незаконного перетинання

росіянами державного кордону (так звані «гумконвої»).

2. Внесено низку змін і доповнень до інших статей КК України. Так, ст. 402

«Непокора» КК України доповнена приміткою, де визначено, що слід розуміти

під поняттям «бойова обстановка». Зазнала істотних редакційних змін ст. 447

«Найманство» КК України, зокрема, у примітці роз’яснюється, що слід розуміти

під поняттям «найманець» у цій статті.

3. З’явилися як нові кримінально-правові поняття, що містяться у КК

України (наприклад, «тимчасово окупована територія»), так і пов’язані з ними

інші правові поняття (зокрема, «територія проведення антитерористичної

операції»). Слід враховувати, що на тимчасово окуповану територію

поширюється дія українського законодавства, зокрема кримінального і

кримінально-процесуального. Однак наразі ситуація ускладнена тим, що на

непідконтрольній українській владі території відсутня можливість виконання

оперативно-розшукових заходів, проведення слідчих дій (ч. 3 ст. 114 КПК;

Перехідні положення КПК – ст. 20-1).

4. «Гібридна війна» зумовлює перегляд кримінально-правової кваліфікації

діянь, що вчиняються на певній території. Наприклад, окремі регіони Донецької

та Луганської областей (ОРДЛО) – це «тимчасово окупована територія» чи

«територія проведення антитерористичної операції»? Чи варто оцінювати як

191

контрабанду (ст. 201 КК України) переміщення відповідних предметів через

лінію розмежування на тимчасово окуповану територію або з неї на

контрольовану Україною територію?

Зауважимо, що існує нагальна необхідність правильної юридичної оцінки

поведінки тих осіб, які вчиняють передбачені КК України діяння на окупованій

території, лінії розмежування. Зокрема, у тих випадках, коли політики,

журналісти, інші особи називають «контрабандою» переміщення певних

предметів з окупованої території на контрольовану Україною територію чи

навпаки, вони неправильно оцінюють юридичний статус відповідних місць. Про

це уже йшлося у публікаціях вітчизняних науковців. Так, А. А. Музика в одній із

праць вірно підмітив: «чи не щодня надходять повідомлення про те, що з

підконтрольної українській владі території певні суб’єкти залізничним і

автомобільним транспортом постачають російсько-терористичним військам

різноманітні матеріали, обладнання, продукти. Аналогічні дії вчиняються і з

окупованої території. Все це називають «контрабандою». Але ж така

кваліфікація є некоректною, оскільки державний (і відповідно – митний) кордон

України ніким не перетинається. Тобто війна породила кримінально-правову

проблему (суспільна небезпека таких дій – безспірна), яка наразі неврегульована

[122, с. 144].

Слід також підкреслити, що існує суперечлива судова практика кваліфікації

дій тих осіб, які перебувають на службі у силових структурах квазідержавних

утворень [82].

5. В аспекті відповідальності осіб, що протистоять Збройним Силам

України, існує вимога врахування «мінських домовленостей» про «амністію»

таких осіб.

6. Необхідно мати на увазі й питання відповідальності України перед своїми

громадянами, що вимушені були лишитися на непідконтрольних територіях. На

це звернув увагу у своїй статті В. Т. Маляренко [113].

У цілому важливо зауважити міждисциплінарний характер проблем, що

виникають на тимчасово окупованих територіях України та в районах

192

проведення антитерористичної операції. Акцентуємо увагу на зверненні

учасників спільного засідання президій Національної академії медичних наук

України, Національної академії педагогічних наук України та Національної

академії правових наук України до Президента України, Верховної Ради

України та Кабінету Міністрів України від 3 червня 2016 р. У ньому

наголошується, зокрема, на необхідності «розроблення науково обґрунтованої

концепції відновлення конституційного правопорядку, вирішення правових,

медико-соціальних і психологічних проблем осіб, що перебувають на

тимчасово окупованих територіях та в районах проведення антитерористичної

операції, ресоціалізації населення, яке проживає на цих територіях».

Крім цього, доцільно визнати перспективним, з урахуванням подій на Сході

України, в аспекті підтримки бойової та мобілізаційної готовності Збройних Сил

України та інших військових формувань, встановлення законодавцем

можливості заміни невідбутої частини покарання більш м’яким особам, які

виявили бажання проходити військову службу за контрактом в особливий

період. Ця новела втілена у відповідному законопроекті, що розроблений

О. П. Горохом і А. А. Музикою.

У зв’язку з набранням чинності низкою законодавчих актів, присвячених

регулюванню відповідних питань, пов’язаних із агресією РФ, виникає потреба

наукового осмислення нових понять, запроваджених цими нормативними

актами. Крім цього, існує необхідність узгодження цих понять з положеннями

прийнятого раніше законодавства, а також із усталеними теоретичними

підходами щодо оцінки місця вчинення злочину в науці кримінального права.

Для цього зосередимо увагу на таких актах19:

19 Примітка. У зв’язку з прийняттям дисертації до захисту Закон України «Проособливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України натимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 р.(набрав чинності 24 лютого) у дисертації не аналізується.

193

1) Закон України «Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня 2003 р.;

2) Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий

режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 р.;

3) Закон України «Про тимчасові заходи на період проведення

антитерористичної операції» від 2 вересня 2014 р.;

4) Закон України «Про здійснення правосуддя та кримінального

провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції», прийнятий у

серпні 2014 р.

5) Указ виконуючого обов’язки Президента України «Про рішення Ради

національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 р. «Про невідкладні

заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної

цілісності України» від 14 квітня 2014 р.;

6) Постанова Верховної Ради України «Про визнання окремих районів, міст,

селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими

територіями» від 17 березня 2015 р.;

7) розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку

населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не

здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані

на лінії зіткнення» від 7 листопада 2014 р.

Задля здійснення правильної юридичної оцінки діянь, що вчиняються на

відповідних територіях, ми повинні вірно тлумачити поняття, що останнім часом

запроваджені у законодавство України. Йдеться про такі, зокрема, поняття, як:

антитерористична операція (скор. АТО), зона АТО, місце АТО, ОРДЛО,

окупована територія, лінія розмежування тощо.

Передусім з’ясуємо зміст поняття «антитерористична операція». Воно

розкривається у Законі України «Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня

2003 р. Згідно з положеннями цього Закону антитерористична операція –

комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження,

запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників,

194

забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію

наслідків терористичної діяльності [166].

Українське законодавство оперує такими термінологічними зворотами, як

«район проведення антитерористичної операції», «територія проведення

антитерористичної операції» та «зона проведення антитерористичної операції».

Виникає питання про їх співвідношення одне з одним.

В уже згаданому Законі України «Про боротьбу з тероризмом»

розкривається поняття «район проведення антитерористичної операції». Під ним

пропонується розуміти «визначені керівництвом антитерористичної операції

ділянки місцевості або акваторії, транспортні засоби, будівлі, споруди,

приміщення та території чи акваторії, що прилягають до них і в межах яких

проводиться зазначена операція» [166].

Наступні два звороти – «територія проведення антитерористичної операції»

та «зона проведення антитерористичної операції» – використовуються у Законі

України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної

операції» від 2 вересня 2014 р., причому визначається лише перший

термінологічний зворот. Під поняттям «територія проведення антитерористичної

операції» пропонується розуміти територію України, на якій розташовані

населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України

переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до

Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони

України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання

терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14

квітня 2014 року № 405/2014 [179]. Зазначене рішення – таємне. Інший зворот –

«зона проведення антитерористичної операції» лише згадується у тексті

згаданого Закону від 2 вересня 2014 р., але не розкривається його зміст.

Відповідно до сучасного філологічного розуміння, слово «зона» має п’ять

значень. По-перше, це – певний простір, район, територія, що характеризується

спільними ознаками. По-друге, це – пояс або широка смуга земної поверхні, що

характеризуються певними фізико-географічними особливостями. По-третє, у

195

кристалографії зоною називають сукупність граней кристала, що перетинаються

в паралельних ребрах. По-четверте, у розмовній мові цим словом позначають

територію табору або колонії як місця ув’язнення. Останнє, п’яте значення

полягає у тому, що під словом «зона» розуміють територію відчуження із

забороною проживання людей, що виникла внаслідок екологічної чи

технологічної катастрофи [47, с. 382]. Отже, як вбачається з наведеного, для

розкриття змісту поняття «зона» використовується слово «територія», тому

можна дійти висновку про синонімічність термінологічних зворотів «територія

антитерористичної операції» та «зона антитерористичної операції». Ще одним

аргументом на користь такого розуміння може бути позиція авторів Юридичної

енциклопедії України, які розглядають як синоніми поняття «демілітаризована

зона» та «демілітаризована територія», про що свідчить розташування цих

термінів через кому в одній статті наведеної енциклопедії: «Демілітаризована

зона, демілітаризована територія – у міжнародному праві певна територія, на

якій ліквідовано війська, укріплення і споруди, а також заборонено розміщення

збройних сил. Відповідно до ст. 60 Додаткового протоколу І 1977 до Женевських

конвенцій про захист жертв війни від 12.VIII 1949, який стосується захисту

жертв збройних конфліктів ...» [246].

Згідно з ч. 1 ст. 1 «Правовий статус тимчасово окупованої території

України» Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий

режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 р.,

тимчасово окупована територія України є невід’ємною частиною території

України, на яку поширюється дія Конституції та законів України [170].

Оскільки тимчасово окупована територія є невід’ємною частиною території

України, то перевезення відповідних предметів з підконтрольної Україні

території на тимчасово окуповану територію не може визнаватися

контрабандою. Річ у тім, що обов’язковою ознакою об’єктивної сторони

контрабанди є певне місце – митний кордон, який збігається з державним

кордоном [87, с. 101]. Під час же перевезення відповідних предметів на

196

тимчасово окуповану територію державний кордон не перетинається, оскільки

окупована територія є невід’ємною частиною території України.

Водночас необхідно визнавати контрабандою ввезення на тимчасово

окуповану територію України з території Російської Федерації предметів, про які

йдеться у ст. 201 КК України: культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих,

вибухових речовин, радіоактивних матеріалів, зброї та боєприпасів (крім

гладкоствольної мисливської зброї та бойових припасів до неї), а також

спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації. Оскільки на

сьогодні так звана «товарна контрабанда» є декриміналізованим діянням, то

ввезення товарів гуманітарної допомоги (за винятком наведених вище предметів)

не становить складу злочину, передбаченого ст. 201 КК України.

У світлі зазначеного належної правової оцінки та реакції з боку України

потребують дії Російської Федерації з надання так званої «гуманітарної»

допомоги [130].

Однією з новостворених проблем, пов’язаних з місцем вчинення злочину,

необхідно визнати складнощі кваліфікації такого діяння, як порушення порядку

в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї.

Законом № 1207-VII від 15 квітня 2014 р. КК України доповнено ст. 3321

такого змісту:

«Стаття 3321. Порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію

України та виїзду з неї

1. Порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та

виїзду з неї з метою заподіяння шкоди інтересам держави, –

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі

на той самий строк.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або

службовою особою з використанням службового становища, –

караються позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років з

позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на

строк до трьох років.

197

3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені

організованою групою, –

караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з

позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на

строк до трьох років».

Як випливає з диспозиції норми, що міститься у ч. 1 ст. 3321 КК України,

для з’ясування змісту ознак, які утворюють об’єктивну сторону цього злочину,

необхідно витлумачити такі поняття: «порядок в’їзду (виїзду)» та «тимчасово

окупована територія».

Для цього знову звернемося до положень Закону України «Про

забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово

окупованій території України» від 15 квітня 2014 р. [170].

У ст. 3 цього Закону, що має назву «Тимчасово окупована територія»,

відповідна територія визначена як:

1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя,

внутрішні води України цих територій;

2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо

Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони

України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя

континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів

державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції

та законів України;

3) надра під територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини, і

повітряний простір над цими територіями.

Водночас ч. 1 ст. 4 «Правовий режим тимчасово окупованої території»

згаданого вище Закону передбачає, що на тимчасово окупованій території на

строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж

тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та

референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина.

198

Порядок в’їзду осіб на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї

врегульовано ст. 10 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та

правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014

р. Частина 1 ст. 10 цього Закону передбачає, що громадяни України мають право

на вільний та безперешкодний в’їзд на тимчасово окуповану територію і виїзд з

неї через контрольні пункти в’їзду-виїзду за умови пред’явлення документа, що

посвідчує особу та підтверджує громадянство України. Водночас в’їзд іноземців

та осіб без громадянства на тимчасово окуповану територію та виїзд з неї

допускаються лише за спеціальним дозволом через контрольні пункти в’їзду-

виїзду. Частина 2 ст. 10 аналізованого Закону встановлює, що порядок в’їзду

іноземців та осіб без громадянства на тимчасово окуповану територію та виїзду з

неї встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Слід мати на увазі, що ознаки злочину, передбаченого ст. 3321 КК України,

будуть наявними у разі проникнення на окуповану територію з боку Російської

Федерації. Це стосується і так званих «гуманітарних конвоїв», оскільки

проникнення їх на тимчасово окуповану територію здійснюється іноземцями

(громадянами РФ), які не мають спеціального дозволу на в’їзд до цієї території.

Крім цього, такий в’їзд здійснюється через неконтрольовані українською владою

пункти пропуску, що також належить до ознак порушення порядку в’їзду на

тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї.

У зв’язку з агресією РФ Кодекс України про адміністративні

правопорушення (далі – КУпАП) був доповнений ст. 2042, яка передбачає

відповідальність за порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану

територію України та виїзду з неї без мети заподіяти шкоду інтересам держави.

Тобто адміністративне правопорушення, передбачене цією статтею,

відрізняється від злочину, передбаченого ст. 3321 КК України, лише відсутністю

мети заподіяти шкоду інтересам держави.

Вітчизняний науковець В. І. Антипов привертає увагу до порівняльного

аналізу судової практики (Єдиний державний реєстр судових рішень),

результати якого показують, що за змістом об’єктивних та суб’єктивних ознак

199

значна кількість порушень порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію

України та виїзду з неї, які були визнані адміністративними правопорушеннями

(ст. 2042 КУпАП), нічим не відрізняються від аналогічних діянь, за які особи

були засуджені за ст. ст. 3321 КК України [12].

На думку В. І. Антипова, проблема полягає не тільки і не стільки в

недоліках роботи судів, скільки в недоліках конструкції диспозиції норми,

передбаченої ч. 1 ст. 3321 КК України, де мета діяння визначена вкрай

неконкретизовано. «Коло інтересів держави, – пише вчений, – дуже широке,

фактично всеосяжне – відповідно до Конституції України це, зокрема,

забезпечення прав і свобод людини, екологічної безпеки, соціального захисту,

захист суверенітету і територіальної цілісності України. На наш погляд шкода,

на яку вказано у диспозиції частини 1 статті 3321 КК, знаходиться в межах

суспільних відносин, що охороняються даною нормою. Для уникнення помилок

в кваліфікації відповідних діянь доцільно викласти диспозицію частини першої

статті 3321 КК в такій редакції: «В’їзд на тимчасово окуповану територію

України чи виїзд з неї в порушення встановленого порядку, якщо такі дії вчинені

з метою протидії відновленню в межах тимчасово окупованої території

конституційного ладу України» [12].

Можна у цілому погодитися з позицією В. І. Антипова, що таке

формулювання мети вчинення злочину дозволить більш зважено реагувати на

випадки в’їзду на тимчасово окуповані території парламентарів деяких

європейських країн, якщо вони хоча і порушують встановлений порядок, але

мають за мету розібратися зі станом дотримання на таких територіях прав

людини, особисто ознайомитися з настроями населення тощо [12]. Проте

вважаємо, що редакція пропонованої В. І. Антиповим норми потребує певних

уточнень. По-перше, замість слів «в порушення встановленого порядку»

необхідно використати зворот «на порушення встановленого порядку»: останній

є більш властивим українській мові, оскільки перший – це калька з російського

звороту «в нарушение установленного порядка». По-друге, словосполучення

«відновленню конституційному ладу» є розірваним за рахунок доповнення,

200

тобто другорядного члена речення. На нашу думку, з філологічної точки зору

більш вдалою була б така редакція: «В’їзд на тимчасово окуповану територію

України чи виїзд з неї на порушення встановленого порядку, якщо такі дії

вчинені з метою протидії відновленню конституційного ладу України в межах

тимчасово окупованої території».

Доречно привернути увагу до того факту. На українській території –

Автономній Республіці Крим, згідно зі ст. 2 Федерального Закону РФ «Про

застосування положень Кримінального кодексу Російської Федерації і

Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації на територіях

Республіки Крим і міста федерального значення Севастополя» від 18 квітня 2014

р., злочинність і караність діянь, вчинених на територіях Республіки Крим і міста

Севастополя до 18 березня 2014 року, визначаються на підставі кримінального

законодавства Російської Федерації. Зайво коментувати наведений юридичний

витвір агресора, за якого чинність кримінального законодавства РФ має зворотну

дію на чужій території стосовно діянь, вчинених ще до анексії Криму.

Таким чином, у цьому підрозділі розглянуто новостворені кримінально-

правові проблеми, пов’язані з місцем вчинення злочину, що зумовлені ворожими

діями Російської Федерації проти України (внаслідок агресії, окупації, анексії).

Однак проаналізовані не всі, а лише окремі проблеми, які потребують

висвітлення через свій зв’язок з необхідністю встановлення місця вчинення

злочину. Підсумовуючи викладене, пропонуємо приблизний перелік

новостворених проблем: 1) криміналізація нових суспільно небезпечних діянь;

2) внесення останнім часом низки змін і доповнень до статей КК України;

3) поява нових кримінально-правових понять, що містяться у КК України

(наприклад, «тимчасово окупована територія»), та пов’язаних з ними інших

правових понять (зокрема, «територія проведення антитерористичної операції»);

4) «гібридна війна», яка зумовлює перегляд кримінально-правової кваліфікації

діянь, що вчиняються на певній території; 5) амністування та помилування

засуджених осіб з урахуванням просторово-часового підходу до подій,

пов’язаних з російською агресією проти України; 6) встановлення правового

статусу засуджених осіб, які відбували покарання на: тимчасово окупованій

201

території або території населених пунктів, де органи державної влади

тимчасово не здійснюють свої повноваження; території населених пунктів, що

розташовані на лінії зіткнення; території держави-агресора – Росії;

7) кримінально-правова оцінка рішень незаконно створених органів

псевдореспублік стосовно громадян, які вчинили на території ОРДЛО

суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки злочину, передбаченого

Особливою частиною КК України; 8) суперечлива практика кваліфікації дій тих

осіб, які перебувають на службі у силових структурах квазідержавних утворень.

Висновки до розділу 2

Систематизовано теоретичні знання про існування чотирьох кримінально-

правових теорій визначення місця вчинення дистанційного злочину з

матеріальним складом: 1) теорія місця настання суспільно небезпечного

наслідку; 2) теорія місця вчинення суспільно небезпечного діяння (дії або

бездіяльності); 3) теорія місця настання проміжного результату дій злочинця;

4) теорія єдності, або змішана теорія, в якій місцем вчинення злочину

пропонують вважати як місце вчинення діяння, так і місце настання наслідку.

Отже, на підставі здійснених теоретичних узагальнень та змісту ч. ч. 2 та 3

ст. 6 КК України вбачаємо, що українській законодавець «сповідує» теорію

єдності («теорія повсюдності» або «змішана теорія»). Слова закону про злочин,

який було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, а

також про будь-якого співучасника, що діяв на території України, підкреслюють

основний концепт цієї теорії: місцем вчинення злочину може визнаватись як

місце, де фактично здійснювався відповідний склад злочину, так і місце настання

суспільно небезпечних наслідків, які фіксуються не за місцем вчинення

злочинного діяння.

Запропоновано удосконалити зміст ст. 6 КК України, яка наразі охоплює не

всі можливі ситуації вчинення злочину.

202

У цьому розділі дисертації набув подальшого розвитку підхід до

встановлення місця вчинення тривалого злочину, згідно з яким місцем вчинення

такого злочину варто вважати місце вчинення особою відповідного діяння (дії

або бездіяльності), завдяки якому (діянню) особа набула «злочинного стану».

Удосконалено наукове розуміння місця вчинення продовжуваного злочину.

Суб’єкт злочину, вчиняючи кілька тотожних діянь, об’єднаних єдиним

злочинним наміром, усвідомлює місце і час вчинення останнього з цих діянь, а

також необхідність його для повного завершення складу злочину. Це дає

підстави визнавати місцем вчинення продовжуваного злочину місце вчинення

останнього із тотожних діянь, спрямованих на досягнення загальної мети. Якщо

діяльність суб’єкта продовжуваного злочину з причин, що не залежали від його

волі, була перервана до вчинення останнього із тотожних злочинних діянь,

місцем вчинення злочину визнається місце, де таку діяльність було перервано.

Враховуючи аргументоване нами положення про встановлення місця

вчинення злочину залежно від місця вчинення суспільно небезпечного діяння, а

не місця настання злочинних наслідків, сформульовано такий висновок: злочини,

вчинені на тимчасово окупованій території, вважаються такими, що вчинені на

території України. Оскільки тимчасово окупована територія є невід’ємною

частиною території України, то перевезення відповідних предметів з

підконтрольної Україні території на тимчасово окуповану територію не може

визнаватися контрабандою. Наразі – це лакуна у кримінальному законодавстві.

Водночас необхідно визнавати контрабандою ввезення на тимчасово

окуповану територію України з території Російської Федерації предметів, про

які йдеться у ст. 201 КК України: культурних цінностей, отруйних,

сильнодіючих, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів, зброї та

боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї та бойових припасів до

неї), а також спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації.

Оскільки на сьогодні так звана «товарна контрабанда» є декриміналізованим

діянням, то ввезення товарів гуманітарної допомоги (за винятком наведених

203

вище предметів) не становить складу злочину, передбаченого ст. 201 КК

України.

204

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та нове вирішення

наукового завдання, що полягає у комплексній і системній розробці актуальної

проблеми кримінального права – місце вчинення злочину (законодавчий,

доктринальний і правозастосовний рівень). До основних науково

обґрунтованих результатів проведеного дослідження належать, зокрема, такі

положення.

1. На загальнотеоретичному рівні, в аспекті кримінально-правового

розуміння, місце вчинення злочину – це передбачена диспозицією

кримінально-правової норми ознака об’єктивної сторони складу злочину, яка

характеризує певну територію (у тому числі й рухому територію), де суб’єкт під

час перебування на ній вчинив передбачену кримінальним законом дію або

бездіяльність.

2. За результатами аналізу визначень поняття «місце вчинення злочину»

здійснено типологію пропонованих різними авторами дефініцій. Виокремлено

принаймні два основні критерії поділу визначень поняття «місце вчинення

злочину» залежно від: а) допущених авторами логічних або термінологічних

неточностей; б) змістовних розходжень.

Визначення поняття «місце вчинення злочину», які розпочинаються словами

«це певна територія або інше місце», зазнали впливу логічної помилки (має

назву «коло у доказі», «коло у визначенні», лат. circulus in demonstrando, circulus

in definiendo). Крім цього, вказівка в інших дефініціях на те, що «місце вчинення

злочину – це територія або простір» чи навпаки, «простір або територія», є

термінологічною помилкою, оскільки «територія» і «простір» – синонімічна пара

і в юридичному контексті вони означають одне й те саме.

3. Сприйняття події злочину як юридичного факту, що відокремлений або

від місця, або від часу його вчинення, слід визнати методологічно вразливим

(така наукова позиція не відповідає об’єктивній реальності). Місце вчинення

злочину, будучи «прив’язаним» до певної території, і час вчинення злочину,

205

яким за КК України «визнається час вчинення особою передбаченої законом про

кримінальну відповідальність дії або бездіяльності», – взаємопов’язані та

взаємозалежні, становлять єдиний просторово-часовий континуум.

Поняття «місце вчинення злочину» не можна ототожнювати з поняттям

«місце закінчення злочину», так само, як поняття «час вчинення злочину» не

можна ототожнювати з поняттям «час закінчення злочину»: у злочинах з

формальним складом вони збігаються, тоді як у злочинах з матеріальним

складом – далеко не завжди.

4. Удосконалено теоретичні підходи до розмежування ознак «місце

вчинення злочину», «предмет злочину» та «обстановка вчинення злочину».

Предметом злочину переважно є рухомі матеріальні цінності. Як правило,

розмежувальною ознакою предмета злочину та місця вчинення злочину

визнають нерухомість останнього відносно того простору, що його оточує. У

більшості випадків цей критерій спрацьовує коректно. Водночас необхідно мати

на увазі, що іноді законодавець передбачає злочинні дії у спосіб, за якого

нерухомі речі (земельна ділянка, квартира тощо) розглядаються у якості

«мішені», на яку спрямовано вектор злочинного діяння. За таких обставин,

незважаючи на їх статичний характер, подібні речі мають визнаватись

предметом злочину, а не місцем його вчинення.

Допоміжним методом розмежування цих ознак складу злочину слугує

лінгвістичне тлумачення шляхом постановки відповідних питань: до іменника,

що позначає предмет злочину, можна застосувати питання (чого?); місце

вчинення злочину законодавець формулює так, що до нього можна поставити

запитання (де?).

Місце і час вчинення злочину постають компонентами обстановки. Якщо

місце вчинення злочину завжди є складовою обстановки, то вказівка на

останню у тексті статті Особливої частини КК України свідчитиме про

наявність і певного місця вчинення злочину. Якщо ж законодавець передбачає у

статті лише місце вчинення злочину, то це ще не означає автоматичної

наявності обстановки як ознаки об’єктивної сторони складу злочину. Якщо

206

завдяки застосуванню лінгвістичного прийому тлумачення виявляється

можливість одночасної постановки до певної ознаки складу злочину двох

питань – (де?) [місце] і (коли?) [час], то це свідчить про наявність обстановки

вчинення злочину, оскільки з теоретичної точки зору обстановка охоплює і

місце, і час вчинення злочину.

Наявність певної ознаки (місця чи обстановки вчинення злочину, предмета

злочину) у кримінально-правовій нормі залежить від того змісту, який вкладає

законодавець у той чи інший термін (текст). Один і той самий феномен

об’єктивного світу, залежно від законодавчого опису об’єктивної сторони, в

одних випадках може визнаватися як предмет злочину, в інших – як місце

вчинення злочину або обстановка його вчинення. Наприклад, у ч. 1 ст. 1971 КК

України земельна ділянка є предметом злочину, тоді як у частинах 3 і 4 цієї

статті земельна ділянка уже є місцем його вчинення.

5. На основі вивчення й узагальнення матеріалів судової практики

відтворено системне значення місця вчинення злочину (кримінально-правове і

процесуальне, криміналістичне та кримінологічне). З-поміж актуальних

теоретико-прикладних положень акцентовано на взаємозв’язку кримінально-

процесуального та кримінально-правового аспектів поняття місця вчинення

злочину. Зокрема, проілюстровано, як факультативна ознака об’єктивної

сторони складу злочину, місце вчинення злочину не впливає безпосередньо на

кваліфікацію вчиненого, проте його особливості мають опосередкований вплив

на встановлення окремих ознак складу злочину (наприклад, предмета злочину,

способу вчинення злочину, причинного зв’язку між діянням і його суспільно

небезпечними наслідками).

Кримінально-правове значення місця вчинення злочину пропонується

пізнавати у таких аспектах, як: 1) просторово-юрисдикційний (більшою мірою

процесуальний) – встановлення території, де було вчинено злочин;

2) кримінально-політичний – вплив особливостей місця вчинення діяння на

його криміналізацію або декриміналізацію (тобто істотне підвищення чи

зменшення суспільної небезпеки вчиненого залежно від певного місця, що дає

207

підстави для визнання законодавцем відповідної поведінки злочином або

правомірним вчинком); у відповідному розумінні це стосується також

пеналізації і депеналізації; 3) оцінка впливу особливостей місця вчинення

діяння на визнання правомірного характеру поведінки особи (передусім

стосується обставин, що виключають злочинність діяння); 4) оцінка впливу

особливостей місця вчинення діяння на визнання його злочином (значення

особливостей місця вчинення злочину для його кваліфікації: місце вчинення

злочину постає конститутивною ознакою основного складу злочину або

ознакою кваліфікованого складу злочину); 5) функціонально-експлікативний,

або аспект функціонального зв’язку особливостей місця вчинення злочину з

іншими ознаками складу злочину, що слугує встановленню змісту цих ознак

(наприклад, причинного зв’язку, вини); 6) диференційний, або аспект впливу

особливостей місця вчинення злочину на розподіл обсягу відповідальності за

вчинений злочин; 7) пенально-індивідуалізаційний, або аспект врахування

особливостей місця вчинення злочину як чинника, що впливає на обрання

заходу кримінально-правового впливу (виду та міри покарання), наприклад,

певного компонента обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання.

6. Розроблена дисертантом концепція встановлення місця вчинення окремих

видів злочинів з урахуванням особливостей перебігу відповідних діянь і залежно

від моменту їх закінчення (дистанційних, тривалих, продовжуваних) передбачає,

зокрема, таке.

Систематизовано теоретичні знання про існування чотирьох кримінально-

правових теорій визначення місця вчинення дистанційного злочину з

матеріальним складом: 1) теорія місця настання суспільно небезпечного

наслідку; 2) теорія місця вчинення суспільно небезпечного діяння (дії або

бездіяльності); 3) теорія місця настання проміжного результату дій злочинця; 4)

теорія єдності, або змішана теорія, відповідно до якої місцем вчинення злочину

пропонують вважати як місце вчинення діяння, так і місце настання наслідку.

На підставі здійснених теоретичних узагальнень та змісту частин 2 і 3 ст. 6

КК України слід визнати, що українській законодавець «сповідує» теорію

208

єдності («теорія повсюдності» або «змішана теорія»). Слова закону про злочин,

який було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, а

також про будь-якого співучасника, що діяв на території України, підкреслюють

основний концепт цієї теорії: місцем вчинення злочину може визнаватись як

місце, де фактично здійснювався відповідний склад злочину, так і місце настання

суспільно небезпечних наслідків, які фіксуються не за місцем вчинення

злочинного діяння. Натомість, на думку автора, більш обґрунтованим видається

підхід, за якого місце вчинення злочину необхідно встановлювати з урахуванням

часу його вчинення.

Набув подальшого розвитку підхід до встановлення місця вчинення

тривалого злочину, згідно з яким місцем вчинення такого злочину слід вважати

місце вчинення особою відповідного діяння (дії або бездіяльності), завдяки

якому (діянню) особа набула «злочинного стану». Місцем вчинення тривалих

злочинів, пов’язаних з активною поведінкою у вигляді тривалого порушення

кримінально-правової заборони, визнається та частина території держави, де

було розпочато і закінчено суспільно небезпечне діяння, яке утворило

закінчений склад злочину. Місцем вчинення тривалих злочинів, що вчиняються

шляхом ухилення від виконання певних обов’язків (пасивної поведінки),

визнається та частина території держави, де суб’єкт злочину зобов’язаний був

вчинити дії щодо належного виконання відповідного обов’язку, невиконання

якого утворило закінчений в юридичному розумінні склад злочину.

Удосконалено наукове розуміння місця вчинення продовжуваного злочину.

Таким місцем необхідно визнавати місце вчинення останнього із тотожних діянь,

спрямованих на досягнення загальної мети. Якщо діяльність суб’єкта

продовжуваного злочину з причин, що не залежали від його волі, була перервана

до вчинення останнього із тотожних злочинних діянь, місцем вчинення злочину

визнається місце, де таку діяльність було перервано.

7. Спростовано поширений в юридичній літературі некоректний погляд на

такі законодавчі положення:

209

«2. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було

почато, продовжено, закінчено або припинено на території України.

3. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його

виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України» (ст. 6

КК України) – ці норми більшою мірою відображають процесуальний

(просторово-юрисдикційний), а не кримінально-правовий аспект поняття місця

вчинення злочину.

8. Обґрунтовано висновок, що ст. 6 КК України сформульована з

розрахунком лише на закінчений злочин і не враховує незакінчені його види. У

зв’язку з наведеним зазначену статтю запропоновано доповнити таким

положенням: «Злочин визнається вчиненим на території України і в тому разі,

якщо суб’єкт незакінченого злочину вчинив за межами території України

діяння, наслідки якого мали б настати на території України, проте не настали з

причин, що не залежать від волі винного».

9. Новостворені кримінально-правові проблеми, пов’язані з місцем

вчинення злочину, – це відповідні проблеми, зумовлені ворожими діями

Російської Федерації проти України (внаслідок агресії, окупації, анексії).

Стосуються вони, зокрема, таких питань: 1) криміналізації нових суспільно

небезпечних діянь; 2) внесення останнім часом низки змін і доповнень до статей

КК України; 3) появи нових кримінально-правових понять, що містяться у КК

України (наприклад, «тимчасово окупована територія»), та пов’язаних з ними

інших правових понять (зокрема, «територія проведення антитерористичної

операції»); 4) «гібридної війни», яка зумовлює перегляд кримінально-правової

кваліфікації діянь, що вчиняються на певній території; 5) амністування та

помилування засуджених осіб з урахуванням просторово-часового підходу до

подій, пов’язаних з російською агресією проти України; 6) встановлення

правового статусу засуджених осіб, які відбували покарання на: тимчасово

окупованій території або території населених пунктів, де органи державної

влади тимчасово не здійснюють свої повноваження; території населених

пунктів, що розташовані на лінії зіткнення; території держави-агресора – Росії;

210

7) кримінально-правової оцінки рішень незаконно створених органів

псевдореспублік стосовно громадян, які вчинили на території ОРДЛО

суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки злочину, передбаченого

Особливою частиною КК України; 8) суперечливої практики кваліфікації дій

тих осіб, які перебувають на службі у силових структурах квазідержавних

утворень.

10. Акцентовано увагу на додаткових вимогах до якості доктринального

тлумачення законодавчих положень – потребує врахування, зокрема, такий факт:

не всі форми об’єктивної сторони конкретного складу злочину обов’язково

пов’язуються з певним місцем вчинення злочину – нерідко таке місце може

передбачатися законодавцем лише в одній із них. Це призводить до того, що

коментатори кримінального закону або необґрунтовано поширюють

обов’язковість зазначеної ознаки на всі форми об’єктивної сторони певного виду

злочину, або взагалі уникають будь-якої згадки про місце вчинення злочину,

незважаючи на те, що наявність такої ознаки випливає зі змісту кримінально-

правової норми.

11. З погляду на практичну доцільність перед експертом-криміналістом

(у разі проведення, наприклад, вибухотехнічної експертизи) слід порушувати

питання суто кримінально-правового характеру – про встановлення власне

місця вчинення злочину, тобто, за наявності достатніх для цього даних,

потребує з’ясування – де розташовувався правопорушник під час вчинення

злочину.

211

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Kitzinger F. Ort und Zeit der Handlung im Strafrecht. Vergleichende

Darstellung des deutschen und ausländischen Strafrechts. Allg. Teil. Bd. 1. Berlin,

1918. S. 171–190.

2. Meili F. Bartolus als Haupt der ersten Schule des internationalen

Strafrechts, ein historisches Bild. Zürich: Orell Füssli, 1908. 54 S.

3. Meili F. Die hauptsächlichsten Entwicklungsperioden des internationalen

Strafrechts seit der mittelalterlich-italienischen Doktrin (Festschrift für Rieh.

Schröder). Zürich: Orell Füssli, 1908. 116 S.

4. Meili F. Lehrbuch des internationalen Strafrechts und Strafprozessrechts.

Zürich: Orell Füssli, 1910. 535 S.

5. Rodionova T. V. The delineation of the topic «scene of the crime» and

related objective evidence (with the help of methods of linguistic interpretation).

Eurasian Academic Research Journal. 2016. № 2 (02). P. 62–67.

6. Акоев К. Л. Место совершения преступления и его уголовно-

правовое значение: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 1989. 22 c.

7. Акоев К. Л. Место совершения преступления и его уголовно-

правовое значение: дисс. … канд. юрид. наук. Москва, 1989. 185 c.

8. Акоев К. Л. Место совершения преступления и его уголовно-

правовое значение / Научная редакция и предисловие А.В. Наумова.

Ставрополь: Сервисшкола, 2000. 176 с.

9. Александров Ю. В., Клименко В. А. Кримінальне право України: заг.

частина: підруч. для студ. вищ. навч. закл. Київ: МАУП, 2004. 328 с.

10. Анексія Криму Росією: URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Анексія_Кр

иму_Росією_(2014) (дата звернення: 01.12.2016).

11. Антипов В. І. Кваліфікація порушень порядку в’їзду на тимчасово

окуповану територію України та виїзду з неї. Юридична Україна. 2015.

№ 10/12. С. 131–139.

212

12. Антипов В. І. Щодо вдосконалення норм про відповідальність за

порушення порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та

виїзду з неї. URL: http://ivpz.org/images/pdf/sudgennya_antipova.pdf (дата звернен

ня: 05.12.2017)].

13. Апт Л. Ф., Баранов В. М., Дорофеева Т. А. Методические

рекомендации по использованию дефиниций в нормативных правовых актах.

Законодательная дефиниция: логико-гносеологические, политико-юридические,

морально-психологические и практические проблемы: Материалы

Международного «круглого стола» (Черновцы, 21 – 23 сентября 2006 года).

Нижний Новгород: Нижегородский исследовательский научно-прикладной

центр «Юридическая техника», 2007. С. 1429–1434.

14. Асейкін Р. В. Посягання на об’єкти культурної спадщини:

кримінологічна характеристика та запобігання: дис. … канд. юрид. наук.

Запоріжжя, 2012. 202 с.

15. Ашхамаф А. Р. Участие эксперта в осмотре места экологического

преступления. Общество и право. 2009. № 2 (24). С. 169 – 171.

16. Бабенко А. М. Запобігання злочинності в регіонах України:

концептуально-методологічний та праксеологічний вимір: монографія. Одеса:

ОДУВС, 2014. 416 с.

17. Бабенко А. М. Регіональна злочинність в Україні: закономірності,

детермінація та запобігання: автореф. дис. … д-ра юрид. наук. Харків, 2015.

36 с.

18. Багіров С. Р. Відгук офіційного опонента на дисертацію Висоцької

В.В. «Зайняття гральним бізнесом: кримінально-правовий аналіз складу

злочину» // Архів спеціалізованої вченої ради К 26.122.01 в Академії

адвокатури України.

19. Багіров С. Р. Причинний зв’язок у злочинах, що вчиняються через

необережність: дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2005. 222 с.

213

20. Бажанов М. И. Избранные труды / М. И. Бажанов ; сост.:

В. И. Тютюгин, А. А. Байда, Е. В. Харитонова, Е. В. Шевченко; отв. ред.

В. Я. Таций. Харьков: Право, 2012. 1244 с.

21. Бажанов М. И. Множественность преступлений по уголовному праву

Украины / Нац. юрид. акад. Украины им. Ярослава Мудрого, Харьк. центр изуч.

организ. преступности. Харьков: Право, 2000. 128 с.

22. Баранов В. М. Законодательная дефиниция как общеправовой

феномен // Законодательная дефиниция: логико-гносеологические, политико-

юридические, морально-психологические и практические проблемы: Материалы

Международного «круглого стола» (Черновцы, 21 – 23 сентября 2006 года).

Нижний Новгород: Нижегородский исследовательский научно-прикладной

центр «Юридическая техника», 2007. С. 60–61.

23. Баулін Ю. В. Вибрані праці. Харків.: Право, 2013. 928 с.

24. Белогриц-Котляревский Л. С. Очерки курса русского уголовного

права. Общая и Особенная часть. Лекции. Киев-Харьков: Южно-русское

книгоиздательство Ф.А. Иогансона, 1896. 678 с.

25. Белогриц-Котляревский Л. С. Учебник русского уголовного права.

Общая и особенная части. Киев-Петербург-Харьков: Южно-русское

книгоиздательство Ф.А. Иогансона, 1903. 620 с.

26. Беньківський В. О. Теоретичні і практичні питання причинового

зв'язку в кримінальному праві: автореф ... канд. юрид. наук, спец.: 12.00.08 –

кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. К. :

Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка, 2015. 17 с.

27. Берзін П. С. Деякі особливості визначення місця і часу вчинення

злочину при фактичному «розведенні» діяння та його наслідків в місці й часі.

Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О.

Дідоренка. Науково-теоретичний журнал. Випуск № 4. Луганськ, 2009. С. 211–

220.

214

28. Берзін П. С. Київська школа кримінального права (1834 – 1960 роки):

історико-правове дослідження: монографія. 2-ге вид., переробл. і доповн. Київ:

ВД Дакор, 2013. 1144 с.

29. Блум М. И. Время и место совершения преступления. Учен. зап.

Латв. гос. ун-та. Т. 212. Совершенствование уголовного и уголовно-

процессуального законодательства. Рига: Редакционно-издательский отдел

ЛГУ им. Петра Стучки, 1974. С. 3–46.

30. Блум М. И. Действие советского уголовного закона в пространстве:

учебное пособие. Рига: Редакционно-издательский отдел Латв. гос. ун-та им.

Петра Стучки, 1974. 262 с.

31. Блум М. И. Применение советского уголовного закона к

продолжаемым и длящимся преступлениям. Вопросы уголовного права и

процесса. Рига: Зинатне, 1969. С. 47–129.

32. Блум М. И. Место совершения преступления в английском

уголовном праве. Учен. зап. Латв. гос. ун-та. Т. 188. Совершенствование

уголовного и уголовно-процессуального законодательства. Рига: Редакционно-

издательский отдел ЛГУ им. Петра Стучки, 1973. С. 147–184.

33. Бойцов А. И. Действие уголовного закона во времени и

пространстве. Санкт-Петербург: Изд-во Санкт-Петербургского ун-та, 1995.

257 с.

34. Борисов В. І. Відзив офіційного опонента на дисертацію

К. В. Юртаєвої «Місце скоєння злочинів міжнародного характеру», подану на

здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право.

Питання боротьби зі злочинністю: зб. наук. пр. / Редкол.: В. І. Борисов та ін.

Харків: Право, 2010. Вип. 20. С. 288–296.

35. Борисов Э. Т. Квалификация продолжаемых и длящихся

преступлений, совершенных на территориях нескольких союзных республик.

Совершенствование уголовного законодательства и практики его применения.

215

Межвузовский сборник. Красноярск: Изд-во Красноярского университета,

1989. С. 54–63.

36. Брайнин Я. М. Основание уголовной ответственности и важнейшие

вопросы учения о составе преступления в советском уголовном праве: автореф.

дисс. … д-ра юрид. наук. Харьков, 1963. 32 с.

37. Брич Л. Місце вчинення злочину і його значення у розмежуванні

складів злочинів та відмежуванні їх від складів інших правопорушень. Вісник

Львівського університету. Серія юрид. 2011. Вип. 52. С. 267–280.

38. Брич Л. П. Теорія розмежування складів злочинів: монографія. Львів:

Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. 712 с.

39. Будзинский С. Начала уголовного права. Варшава: Типография И.

Яворского, 1870. 362 с.

40. Бурдін В. М., Старосольська С. П. Кримінальна відповідальність за

ухилення від відбування покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи. Львів: ЛНУ

імені Івана Франка, 2017. 304 с.

41. В ООН сказали, як Росія порушує права людини в окупованому

Криму: URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-krim/2246454-v-oon-skazali-ak-

rosia-porusue-prava-ludini-v-okupovanomu-krimu.html (дата звернення:

15.01.2017).

42. В России завели уголовные дела на руководство Минобороны

Украины: URL: http://strana.ua/news/28695-v-rossii-zaveli-ugolovnye-dela-na-

verhushku-minoborony-ukrainy.html (дата звернення: 20.03.2016).

43. В РФ открыли дело против Полторака и Муженко: придумали

применение запрещенных методов ведения войны: URL:

http://www.unian.net/politics/1484819-v-rf-otkryili-delo-protiv-poltoraka-i-mujenko-

pridumali-primenenie-zapreschennyih-metodov-vedeniya-voynyi.html (дата

звернення: 20.08.2016).

44. В Україні заговорили про відкриття справи щодо вбивства

Мотороли: путінці виходять отрутою:

URL: http://apostrophe.ua/ua/news/world/ex-ussr/2016-10-23/v-ukraine-zagovorili-

216

ob-otkryitii-dela-po-ubiystvu-motorolyi-putintsyi-ishodyat-yadom/74934 (дата

звернення: 20.11.2017).

45. Василиади А. Г. Обстановка совершения преступления и ее

уголовно-правовое значение: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Москва: ВШМ

МВД СССР, 1988. 24 с.

46. Велиев И. В.-оглы. Об объективной стороне преступления:

монография. Москва: Московский университет МВД России, ООО

«ЮРКОМПАНИ», 2009. 272 с.

47. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і

голов. ред. В.Т. Бусел. Київ-Ірпінь: ВТФ Перун, 2004. 1440 с.

48. Вереша Р. В. Кримінальне право України. Загальна частина. Навч.

посібник. 2-ге вид., перероб. та доп. Київ: Центр учбової літератури, 2012.

320 с.

49. Вереша Р. В. Теоретико-прикладні аспекти суб’єктивної сторони

складу злочину: монографія. К.: Алерта, 2017. 568 с.

50. Висоцька В. В. Зайняття гральним бізнесом: кримінально-правовий

аналіз складу злочину: дис. … канд.. юрид. наук. Одеса, 2016. 241 с.

51. Гетманова А. Д. Логика: учебник для студентов пед. вузов. Москва:

Высш. шк., 1986. 288 с.

52. Горб Н. О. Наруга над могилою: кримінально-правовий та

кримінологічний аналіз: дис. … канд. юрид. наук. Запоріжжя, 2005. 225 с.

53. Гороховська О. В. Вбивство через необережність: проблеми

кримінальної відповідальності: моногр. / наук. ред. А. А. Музика. Київ: Вид.

ПАЛИВОДА А.В., 2007. 180 с.

54. ГПУ передала в суды 99 дел против крымских судей: URL:

http://telegraf.com.ua/ukraina/politika/3399501-gpu-peredala-v-sudyi-99-del-protiv-

kryimskih-sudey.html (дата звернення: 02.07.2017).

55. Грищук В. К. Вибрані наукові праці. Львів: Львівський державний

університет внутрішніх справ, 2010. 824 с.

217

56. Давыдов Р. А. Время и место преступления против жизни и здоровья

личности, совершенного медицинским работником по неосторожности.

Пробелы в российском законодательстве. 2012. № 4. С. 145–147.

57. Данилюк Т. М. Теоретико-прикладні проблеми встановлення

моменту закінчення злочину: дис. … канд. юрид. наук. Львів, 2009. 201 с.

58. Денисов С. Ф., Білоконев В. М. Значення єдиного простору-часу для

кримінального права. Забезпечення єдності судової практики у кримінальних

справах у контексті подій 2013 – 2014 років в Україні. Матеріали міжнародного

симпозіуму 24 – 25 жовтня 2014 р. Київ: ОБСЄ, 2014. С. 50–52.

59. Дударець Д. В. Причинний зв’язок у злочинах проти життя і

здоров’я, що вчиняються шляхом бездіяльності: дис. … канд. юрид. наук. Київ,

2014. 224 с.

60. Дудоров О., Письменський Є. Сучасний стан кримінально-правового

вчення про причинний зв’язок: критичний аналіз. Науковий вісник Львівського

державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник

наукових праць / Головний редактор О.К. Марін. Львів: ЛьвДУВС, 2011. Вип.

2. С. 527–534.

61. Дудоров О. О., Мовчан Р. О. Кримінальна відповідальність за

самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво: монографія.

Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2012. 400 с.

62. Дудоров О. О., Хавронюк М. І. Кримінальне право: навчальний

посібник. За заг. ред. М.І. Хавронюка. Київ: Ваіте, 2014. 944 с.

63. Дудоров О. О., Письменський Є. О. Кримінально-правова

кваліфікація незаконної порубки лісу. Сєвєродонецьк: РВВ ЛДУВС

ім. Е. О. Дідоренка, 2017. 231 с.

64. Дудоров О. О. Кримінальне право: теорія і практика (вибрані праці).

К.: Ваіте, 2017. 872 с.

65. Дук Ю. И. Криминологическое значение места совершения

корыстно-насильственных преступлений: автореф. дис. … канд. юрид. наук.

Тамбов, 2009. 21 с.

218

66. Есипов В. В. Очерк русского уголовного права. Часть Общая.

Преступление и преступники. Наказание и наказуемые. Варшава: Типография

Варшавского учебного округа, 1894. 420 с.

67. Жалинский А. Э. Современное немецкое уголовное право. Москва:

ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006. 560 с.

68. Загиней З. Кримінально-правова герменевтика: монографія. Київ:

Видавничий дім АртЕк, 2015. 380 с.

69. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і

практика: У 3 кн. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007 – 2008. – Кн. 2

Кримінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих видів

злочинів. – 708 с.

70. Залов А. Ф. Уголовно-правовая характеристика продолжаемого

преступления: дисс. … канд. юрид. наук. Тюмень, 2017. 223 с.

71. Зінченко І. О., Тютюгін В. І. Множинність злочинів: поняття, види,

призначення покарання: монографія. За заг. ред. проф. В. І. Тютюгіна. Харків:

«Фінн», 2008. 336 с.

72. Зінченко І. О., Тютюгін В. І. Одиничні злочини: поняття, види,

кваліфікація: монографія. Харків: Видавництво «ФІНН», 2010. 256 с.

73. Иванов В. Д. Понятие и виды стадий преступной деятельности. Изв.

ВУЗов. Правоведение. 1992. № 6. С. 86–89.

74. Иваньков,_Вячеслав_Кириллович: URL: https://ru.wikipedia.org/wiki/;

(дата звернення: 15.07.2017).

75. Караев Т. Е. Повторность преступлений. Москва: Юридическая

литература, 1983. 104 с.

76. Карчевский Н. В., Музыка А. А. Неправомерный доступ к

компьютерной информации: уголовно-правовое исследование: монография.

Киев: «МП Леся», 2015. 208 с.

77. Кваша О. О. Причинність і детермінізм: співвідношення понять у

філософії та кримінальному праві. Держава і право: Збірник наукових праць.

219

Юридичні і політичні науки. Випуск 55. Київ: Ін-т держави і права ім. В.М.

Корецького НАН України, 2012. С. 376–382.

78. Кваша О. О. Співучасть у злочині: структура та відповідальність:

монографія / НАН України ; Ін-т держ. і права ім. В. М. Корецького. Луганськ:

РВВ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2013. 560 с.

79. Келина С. Г. Советский уголовный закон. Москва: ВЮЗИ, 1961. 46 с.

80. Кистяковский А. Ф. Элементарный учебник общего уголовного

права с подробным изложением начал русского уголовного законодательства.

Часть общая. Киев: Тип. И. и А. Давиденко, 1882. 930 с.

81. Клименко Н. І. Криміналістика. Великий енциклопедичний юридичний

словник. За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. 2-ге вид., переробл. і

доповн. Київ: Вид-во Юридична думка, 2012. С. 427.

82. Книженко О. О. Актуальні питання притягнення до кримінальної

відповідальності осіб, які перебувають на службі в силових структурах

так званої Донецької народної республіки. URL: http://ivpz.org/images/pdf/sudge

nnya_knigenko.pdf (дата звернення: 05.12.2017).

83. Комментарий к Уголовному кодексу Туркменистана. Постатейный /

А.В. Смирнов, К.Б. Калиновский. Под общ. ред проф. А. В. Смирнова.

Ашхабад: ОБСЕ, 2013. 663 с.

84. Кондаков Н. И. Логический словарь-справочник. Второе,

исправленное и дополненное издание. Москва: Наука, 1975. 720 с.

85. Костенко О. М. Концепція «винної причинності» у складах злочинів

проти особи. Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи. Київ–

Харків: Юрінком Інтер, 2004. С. 20–24.

86. Кривошеин П. К. Повторность в советском уголовном праве

(теоретические и практические проблемы). Киев: Вища шк., 1990. 159 с.

87. Кримінальна відповідальність за контрабанду: національний та

міжнародний досвід: монографія / Музика А. А., Савченко А. В., Процюк О. В.

та ін. Київ: ПАЛИВОДА А. В., 2011. 276 с.

220

88. Кримінальне право України. Загальна частина / Г. В. Андрусів,

П. П. Андрушко, В. О. Беньківський та інші; за ред. проф.

П. С. Матишевського, доцентів П. П. Андрушка, С. Д. Шапченка. Київ:

Юрінком Інтер, 1997. 506 с.

89. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник /

Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько, О. О. Дудоров та ін.; За ред.

М. І. Мельника, В. А. Клименка. 5-те вид., переробл. та допов. Київ: Атіка,

2009. 408 с.

90. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник /

В. І. Борисов, В. Я. Тацій, В. І. Тютюгін та ін.; за ред. В. Я. Тація,

В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. 5-те вид., переробл. і допов. Харків: Право, 2015.

528 с.

91. Кримінальне право. Особлива частина: підручник / за ред.

О. О. Дудорова, Є. О. Письменського. Т. 1. Луганськ: видавництво Елтон-2,

2012. 780 с.

92. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т.

/ за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. 5-те вид.,

допов. Т. 2: Особлива частина / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.

Харків: Право, 2013. 1040 с.

93. Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар.

Видання восьме, перероблене та доповнене / Відп. ред. Є. Л. Стрельцов. Харків:

Одіссей, 2012. 904 с.

94. Кримінальний процес: підручник / Ю. М. Грошевий, В. Я. Тацій,

А. Р. Туманянц та ін.; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого, О. В. Капліної,

О. Г. Шило. Харків: Право, 2013. 824 с.

95. Кримінальний процесуальний кодекс України:

URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ru/4651-17. (дата звернення:

01.02.2018).

96. Кримінально-виконавчий кодекс України. URL: http://zakon0.rada.gov

.ua/laws/show/1129-15. (дата звернення: 01.02.2018).

221

97. Кудрявцев В. Н. Квалификация преступлений, совершенных на

территории нескольких союзных республик. Социалистическая законность.

1966. № 6. С. 50–52.

98. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений. Москва:

Юрид. лит., 1972. 352 с.

99. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений: 2-е изд.,

перераб. и доп. Москва: Юристъ, 1999. 304 с.

100. Кудрявцев В. Н. Объективная сторона преступления. Москва:

Государственное издательство юридической литературы, 1960. 244 с.

101. Кузнецова Н. Ф. Проблемы квалификации преступлений: лекции по

спецкурсу «Основы квалификации преступлений». Науч. ред. и предисл.

академика В. Н. Кудрявцева. Москва: Издательский Дом Городец, 2007. 336 с.

102. Курс советского уголовного права. В 6-ти томах. Том 1. Часть

Общая. Уголовный закон / А.А. Пионтковский, А.А. Герцензон, Н.Д. Дурманов,

П.С. Ромашкин. Москва: Наука, 1970. 311 с.

103. Курс советского уголовного права. В 6-ти томах. Часть Общая. Том

2. Преступление / А.А. Пионтковский. Москва: Наука, 1970. 516 с.

104. Курс советского уголовного права. Часть Общая. В 5-ти томах. Т. 1.

Отв. ред. Н. А. Беляев, М. Д. Шаргородский. Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1968.

646 с.

105. Лесниевски-Костарева Т. А. Уголовное право: Словарь-справочник.

Москва: Норма, 2000. 422 с.

106. Литвак О., Музика А., Савченко А. Вагомий здобуток сучасної

кримінології в Україні. Рецензія на працю: Закалюк А. П. Курс сучасної

української кримінології: теорія і практика: у 3 кн. Київ: Вид. дім Ін Юре, 2007–

2008. Право України. 2009. № 8. С. 186–193.

107. Лохвицкий А. В. Курс русского уголовного права. Санкт-Петербург:

Издание Журнала Министерства Юстиции, 1867. 662 с.

222

108. Мала енциклопедія кримінального права / За заг. ред. проф.

Ю. Л. Бошицького, доц. З. А. Тростюк; Київський університет права НАН

України. Київ: Кондор-Видавництво, 2012. 284 с.

109. Малинин В. Б., Парфенов А. Ф. Объективная сторона преступления.

Санкт-Петербург: Издательство Юридического института (Санкт-Петербург),

2004. 301 с.

110. Малков В. П. Избранные труды. В 3 т. Т. 3. Казань: Изд-во

«Познание» Института экономики, управления и права, 2011. 324 с.

111. Малков В. П. Множественность преступлений и ее формы по

советскому уголовному праву. Казань: Издательство Казанского университета,

1982. 174 с.

112. Малков В. П. Повторность преступлений (понятие и уголовно-

правовое значение). Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1970. 173 с.

113. Маляренко В. Т. Відповідальність держави перед своїми

громадянами на непідконтрольних територіях: сучасні виклики та шляхи

вирішення. URL: http://ivpz.org/images/pdf/sudgennya_malyarenka.pdf

(дата звернення: 05.12.2017).

114. Матвійчук В. К., Харь І. О. Злочини проти довкілля. Велика

українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 17: Кримінальне право / редкол.:

В. Я. Тацій (голова), В. І. Борисов (заст. голови) та ін.; Нац. акад. прав. наук

України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; Нац. юрид.

ун-т ім. Ярослава Мудрого. Харків: Право, 2017. С. 310–313.

115. Матышевский П. С. Ответственность за преступления против

социалистической собственности. Киев: Вища школа, 1983. 175 с.

116. Место взрыва как объект криминалистического исследования:

учебно-практическое пособие / Дильдин Ю. М., Мартынов В. В., Семенов

А. Ю., Шмырев А. А. Москва: ВНИИ МВД СССР, 1989. 72 с.

117. Митрофанов І. І. Загальна частина кримінального права України:

навч. посіб. Одеса: Фенікс, 2015. 576 с.

223

118. Мороз В. Г. Поняття місця вчинення злочину як ознаки об’єктивної

сторони злочину. Юридична наука. 2014. № 5. С. 122–136.

119. Мороз В. Г. Теоретичні та прикладні проблеми кваліфікації діянь за

ознакою місця вчинення злочину. Юридична наука. 2014. № 7. С. 70–82.

120. Мороз В. Г. Встановлення місця вчинення злочину – необхідна умова

правильної кваліфікації вчиненого діяння. Юридична наука. 2013. № 10. С. 58–

65.

121. Музика А. А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних

засобів. Київ: Логос, 1998. 324 с.

122. Музика А. А. Конституція України, кримінальний закон і російська

агресія. Кримінальна юстиція України: виклики та перспективи в світлі

конституційної реформи: Збірка тез першого Львівського форуму з

кримінальної юстиції (Львів, 18 – 19 вересня 2015 р.). Київ, ВАІТЕ 2015. С.

140–147.

123. Музика А. А., Лащук Є. В. Предмет злочину: теоретичні основи

пізнання: монографія. Київ: ПАЛИВОДА А. В., 2011. – 192 с.

124. Музика А. А. Чи існує в Україні кримінально-правова політика?

Політика в сфері боротьби зі злочинністю: матеріали Всеукраїнської науково-

практичної конференції (1 – 2 березня 2013 р., м. Івано-Франківськ). Івано-

Франківськ: Прикарпатський національний університет імені Василя

Стефаника, 2013. С. 56–61.

125. Музика А. А., Багіров С. Р. Причинний зв’язок у кримінальному

праві: сучасний стан проблеми. Альманах кримінального права: збірник статей.

Вип. 1 / Відповід. ред. П. П. Андрушко, П. С. Берзін. Київ: Правова єдність,

2009. С. 324–367.

126. Музика А. А., Родіонова Т. В. Значення місця вчинення злочину для

встановлення причинного зв’язку між діянням і його наслідками. Вісник

Асоціації кримінального права України. 2016. № 1(6). С. 141–154. URL:

http://nauka.nlu.edu.ua/?page_id=1809 (дата звернення: 20.12.2017).

224

127. Музыка А. А., Багиров С. Р. О проблеме каузальности в уголовном

праве (в аспекте познания sensu stricto). Российский ежегодник уголовного

права. 2012. № 6. Санкт-Петербург, 2013. С. 497–514.

128. Музыка А. А., Багиров С. Р. Системный подход к оценке причинной

связи в уголовном праве. Системность в уголовном праве: Материалы II

Российского конгресса уголовного права, состоявшегося 31 мая – 1 июня 2007.

Москва: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2007. С. 279–282.

129. Музыка А. А., Багиров С. Р. Причинная связь: уголовно-правовой

очерк. Хмельницкий: Хмельницкий ун-т управления и права, 2009. 112 с.

130. На територію України вдерся новий путінський "гумконвой": URL:

http://www.5.ua/suspilstvo/na-terytoriiu-ukrainy-vdersia-novyi-putinskyi-

humkonvoi-131949.html (дата звернення: 20.12.2016).

131. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації: навч.

посібник. Київ: Юрінком Інтер, 2006. 704 с.

132. Навроцький Вячеслав. З професорської шухляди. Івано-Франківськ:

Фоліант, 2016. 706 с.

133. Наркозлочинність: кримінологічна характеристика та запобігання:

науково-практичний посібник / За ред. академіка А. П. Закалюка. Київ:

Юрінком Інтер, 2006. 296 с.

134. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У

2 т. Т. 1 / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. 3-тє

вид., перероб. та доп. Київ: Алерта; КНТ; Центр учбової літератури, 2009. 964 с.

135. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України /

Д. С. Азаров, В. К. Грищук, А. В. Савченко та ін.; за заг. ред. О. М. Джужі, А. В.

Савченка, В. В. Чернєя. Київ: Юрінком Інтер, 2016. 1064 с.

136. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за

ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. 6-те вид., перероб. та допов. Київ:

Юридична думка, 2009. 1236 с.

137. Наумов А. В., Акоев К. Л. Место совершения преступления и его

уголовно-правовое значение. Советская юстиция. 1988. № 7. С. 11–14.

225

138. Наумов А. В. Особенности уголовной политики в связи с

экономическими и политическими санкциями Запада как реакции на вхождение

Крыма в Российскую Федерацию (тезисы). Уголовное право в эпоху финансово-

экономических перемен: Материалы IX Российского Конгресса уголовного

права, состоявшегося 29 – 30 мая 2014 г. / отв. ред. докт. юрид. наук, проф. B.C.

Комиссаров. Москва: Юрлитинформ, 2014. С. 461–467.

139. Наумов А. В. Российское уголовное право. Курс лекций. В двух

томах. Том 1. Общая часть. 3-е изд., перераб. и доп. Москва: Юрид. лит., 2004.

496 с.

140. Неклюдов Н. А. Общая часть уголовного права (конспект). Санкт-

Петербург: Типография П. П. Меркульева, 1875. 192 с.

141. Немировский Э. Я. Учебник уголовного права: Общая часть. Одесса:

Издание Акционерного Южно-Русского Общества Печатного Дела, 1919. 376 с.

142. О применении положений Уголовного кодекса Российской

Федерации и Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации на

территориях Республики Крым и города федерального значения Севастополя.

Федеральный закон от 5 мая 2014 г. № 91-

ФЗ: URL: http://www.garant.ru/products/ipo/prime/doc/70548922/#ixzz50NWhFHri

(дата звернення: 05.12.2017).

143. Об условиях применения давности и амнистии к длящимся и

продолжаемым преступлениям: постановление 23-го Пленума от 4 марта 1929

г. Сборник действующих постановлений Пленума и директивных писем

Верховного Суда СССР 1924 – 1944 г.г. / под ред. И. Т. Голякова. Москва:

Юридическое издательство Министерства юстиции СССР, 1946. 228 с. С. 80–

81.

144. Об условиях применения давности и амнистии к длящимся и

продолжаемым преступлениям: постановление 23-го Пленума от 4 марта

1929 г. с изм., внесенными постановлением Пленума от 14 марта 1963 г. № 1.

Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР 1924-1986 гг. / под

226

общей ред. Председателя Верховного Суда СССР В. И. Теребилова. Москва:

Известия Советов народных депутатов СССР, 1987. 1040 с. С. 477–479.

145. Ободовський О. В. Триваючі злочини у кримінальному праві

України: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Одеса, 2015. 24 с.

146. Ободовський О. В. Триваючі злочини у кримінальному праві

України: дис. … канд. юрид. наук. Одеса, 2015. 245 с.

147. Ободовський О. В. Триваючі злочини у кримінальному праві

України: монографія. Одеса: Юридична література, 2016. 256 с.

148. Общая часть уголовного права: состояние законодательства и

научной мысли / Под ред. докт. юрид. наук, проф. Н. А. Лопашенко. Санкт-

Петербург: Юридический центр Пресс, 2009. 785 с.

149. Огнєв Т. Є. Незаконна міграція: кримінально-правові та

кримінологічні аспекти: автореф. дис. … канд.. юрид. наук. Київ, 2017. 20 с.

150. ООН признала Россию страной-оккупантом:

URL: http://gordonua.com/news/crimea/oon-priznala-rossiyu-stranoy-okkupantom-

polnyy-tekst-rezolyucii-159354.html (дата звернення: 05.12.2016).

151. Ораздурдыев А.М. Продолжаемое преступление по советскому

уголовному праву: дис. ... канд. юр. наук. Казань, 1984. 198 с.

152. Ораздурдыев А.М. Разграничение длящихся и продолжаемых

преступлений. Проблемы совершенствования законодательства по укреплению

правопорядка и усиление борьбы с правонарушениями: межвузовский сборник

научных трудов. Свердловск: Изд-во СЮИ, 1982. С. 129–133.

153. Ораздурдыев А. М. Социально-психологическая природа

неосторожного продолжаемого преступления. Проблемы борьбы с

преступностью и пути развития уголовного законодательства: межвузовский

сборник научных трудов. Свердловск: СЮИ, 1984. С. 100–105.

154. Панов М. І. Вибрані наукові праці з проблем правознавства. К.:

Ін Юре, 2010. 812 с.

155. Петрова Т. Ю. Социальное пространство как процесс: дисс. … канд.

социолог. наук. Нижний Новгород, 2003. 163 с.

227

156. Повітряний кодекс України від 19.05.2011 р. URL:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/3393-17. (дата звернення: 14.12.2015).

157. Поддубный А. А. Определение места совершения преступления при

квалификации преступления. Российский следователь. 2001. № 3. С. 18.

158. Познышев С. В. Основные начала науки уголовного права. Общая

часть уголовного права. Изд. 2-е, испр. и доп. Москва: Издание А. А. Карцева,

1912. 662 с.

159. Положення про використання повітряного простору України.

Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 р.

№ 401. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/954-2017-п. (дата звернення:

01.02.2018).

160. Положення про правила проведення полювань, поводження із зброєю

та порядок видачі ліцензій на добування мисливських тварин. Затверджене

наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від

17.10.2011 р. № 549. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1211-11. (дата

звернення: 01.02.2018).

161. Порошенко: 7% території України знаходиться під окупацією: URL:

https://www.unian.ua/politics/1305024-poroshenko-7-teritoriji-ukrajini-znahoditsya-

pid-okupatsieyu.html (дата звернення: 05.12.2017).

162. Практика застосування Верховним Судом України положень

Особливої частини Кримінального кодексу України [уклад. О. П. Горох]; За заг.

ред.. А. А. Музики. Київ: «Центр учбової літератури», 2017. 915 с.

163. Правові висновки Верховного Суду України щодо застосування норм

кримінального права (2011 – 2017 роки) [уклад. О. П. Горох]; За заг. ред. А. А.

Музики. Київ: «Центр учбової літератури», 2018. 846 с.

164. Преступная неосторожность (уголовно-правовое и

криминологическое исследование) / Отв. ред. И. П. Лановенко. Киев: Наукова

думка, 1992. 220 с.

165. Присяжнюк І. І. Кримінальна відповідальність за порушення

недоторканності житла або іншого володіння особи в Україні: моногр. / за наук.

228

ред. З. А. Тростюк. Київ: Національна академія прокуратури України;

Кіровоград: МПП «Антураж А», 2011. 290 с.

166. Про боротьбу з тероризмом. Закон України від 20 березня 2003 р.:

URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/638-15 (дата звернення: 20.09.2017).

167. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17

листопада 2011 р. № 4061-VI. Відомості Верховної Ради України. 2012. № 10,

№ 10-11. стор. 416. ст. 73.

168. Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та

Луганської областей тимчасово окупованими територіями. Постанова

Верховної Ради України від 17 березня 2015 р. URL:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254-19. (дата звернення: 01.02.2018).

169. Про державний кордон України. Закон України від 4 листопада

1991 р. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 2. Ст. 5.

170. Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на

тимчасово окупованій території України. Закон України від 15 квітня 2014 р.:

URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1207-18 (дата звернення: 05.12.2017].

171. Про заборону грального бізнесу в Україні: Закон України від 15

травня 2009 р. № 1334-VI. Відомості Верховної Ради України. 2009. № 38.

Ст. 536.

172. Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких

органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та

переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення. Розпорядження

Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 № 1085-р. URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1085-2014-р. (дата звернення: 01.02.2018).

173. Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку

з проведенням антитерористичної операції. Закон України, прийнятий у серпні

2014 р. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1632-18. (дата звернення:

01.02.2018).

174. Про попереднє ув’язнення: Закон України від 30 червня 1993 р.

Відомості Верховної Ради України. 1993. № 35. Ст. 360.

229

175. Про практику застосування судами кримінального законодавства про

повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки. Постанова

Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 2010 року № 7. URL:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0007700-10 (дата звернення: 20.09.2016).

176. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13

квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної

загрози і збереження територіальної цілісності України». Указ Президента

України від 14 квітня 2014 р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/405/2014.

(дата звернення: 01.02.2018).

177. Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу

наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 4.

Наведено за: Практика застосування Верховним Судом України положень

Особливої частини Кримінального кодексу України [уклад. О. П. Горох]; За заг.

ред.. А. А. Музики. Київ: Центр учбової літератури, 2017. С. 545.

178. Про судову практику у справах про злочини проти власності:

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 10.

URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0010700-09 (дата звернення:

20.09.2016).

179. Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної

операції. Закон України від 2 вересня 2014 р.: URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1669-18 (дата звернення: 20.09.2017).

180. Прокуратура відкрила провадження щодо проведення російських

виборів в Криму: URL: http://www.unn.com.ua/uk/news/1603562-prokuratura-

vidkrila-provadzhennya-schodo-provedennya-rosiyskikh-viboriv-v-krimu (дата

звернення: 25.09.2016).

181. Пусторослев П. П. Русское уголовное право. Общая часть. Выпуск 1.

Введение. Источники уголовного права. Преступление. Юрьев: Типография К.

Маттисена, 1907. 552 с.

230

182. Реннеберг Й. Объективная сторона преступления. Москва:

Государственное издательство юридической литературы, 1957. 88 с.

183. Ришелюк А. Проблематика триваючого злочину. Радянське право.

1991. № 5. С. 33.

184. Ришелюк А. Н. Длящиеся и продолжаемые преступления в

уголовном праве: автореф. дисс. … канд. юрид. наук. Киев: Киевский

университет им. Тараса Шевченко, 1992. 25 с.

185. Родіонова Т. В. Розмежування понять «місце вчинення злочину»,

«предмет злочину» та «обстановка вчинення злочину». Наука і правоохорона.

2015. № 4 (30). С. 166–172.

186. Родіонова Т. В. Місце, обстановка та спосіб вчинення злочинів з

використанням насильства в сім’ї. Правова держава. 2014. № 18. С. 115–119.

187. Родіонова Т. В. Дискусійні питання визначення поняття «місце

вчинення злочину». Наука і правоохорона. 2015. № 3. С. 156–162.

188. Родіонова Т. В. Місце вчинення дистанційного злочину з

матеріальним складом: просторово-юрисдикційний аспект. Наука і

правоохорона. 2016. № 1. С. 205–211.

189. Родіонова Т. В. Місце вчинення тривалих злочинів. Наука і

правоохорона. 2017. № 3. С. 156–162.

190. Родіонова Т. В. Про актуальність теми кримінально-правового

дослідження «місце вчинення злочину». Суспільство, правопорядок,

злочинність: теоретичні та прикладні проблеми сучасної науки: матер. Всеукр.

наук.-практ. семінару (м. Миколаїв, 22 травн. 2015 р.); упоряд. д.ю.н., доц.

Є.О. Письменський. Миколаїв: Луган. держ. ун-т внутр. справ

ім. Е.О. Дідоренка, 2015. С. 104–107.

191. Родионова Т. В. Значение места совершения преступления //

«Кримінально-правові та кримінологічні заходи протидії злочинності»:

матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. 13 лист. 2015 р. – Одеса: ОДУВС, 2015. С.

155–157.

231

192. Родіонова Т. В. Кримінологічне значення місця вчинення злочину //

Матеріали 70-ї наукової конференції професорсько-викладацького складу

економіко-правового факультету ОНУ імені І.І. Мечникова (25 – 27 листопада

2015 р., м. Одеса) / МОН України; Одес. нац. ун-т ім. І.І. Мечникова; екон.-

прав. ф-т; відп. ред. О.О. Нігреєва. – Одеса: Астропринт, 2015. – 284 с. – С. 174–

177.

193. Родіонова Т. В. Напрями дослідження проблеми місця вчинення

злочину. Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та

шляхи їх вирішення: матеріали наук.-практ. конф. (Київ, 25 берез. 2016 р.) / ред.

кол. В.В. Чернєй, О.М. Джужа, В.В. Василевич та ін. Київ: Нац. акад. внутр.

справ, 2016. C. 115–117.

194. Росія – офіційно окупант. Генасамблея ООН підтримала резолюцію

по Криму: URL: http://nv.ua/ukr/world/geopolitics/rosija-ofitsijno-okupant-

genasambleja-oon-pidtrimala-rezoljutsiju-po-krimu-336726.html (дата звернення:

10.12.2016]).

195. Российское уголовное право. Общая часть / Под ред.

В. С. Комисарова. Санкт-Петербург: Питер, 2005. 560 с.

196. Сборник постановлений Пленума и определений коллегии

Верховного Суда СССР по уголовным делам (1971 – 1979 гг.). Москва:

Известия, 1981. 992 с.

197. Сергеевский Н. Д. Русское уголовное право. Пособие к лекциям.

Часть общая. Санкт-Петербург: Типография М. М. Стасюлевича, 1900. 364 с.

198. Словник української мови: в 11 томах / АН УРСР. Інститут

мовознавства; за ред. І. К. Білодіда., 1970-1980. Том 4. Київ: Наукова думка,

1973. 840 с.

199. Словник української мови: в 11 томах / АН УРСР. Інститут

мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. 1970-1980. Том 7. Київ: Наукова думка,

1977. 723 с.

200. Смерть криминального авторитета Япончика. URL:

https://ria.ru/trend/death_japonchik_09102009/. (дата звернення: 15.07.2017).

232

201. Спасович В. Д. Учебник уголовного права. Санкт-Петербург:

Типография Иосафата Огризко, 1863. Т.1. Вып.1. 432 с.

202. Старосольська С. П. Кримінальна відповідальність за ухилення від

відбування покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи: автореф. дис. … канд.

юрид. наук. Київ, 2016. 20 с.

203. Старосольська С. П. Кримінальна відповідальність за ухилення від

відбування покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи: дис. … канд. юрид. наук.

Львів, 2016. 242 с.

204. Судебная практика по уголовным делам / сост. Г. А. Есаков. Москва:

ТК Велби, Изд-во Проспект, 2006. 768 с.

205. Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Общая часть. Том 1. Тула:

Автограф, 2001. 800 с.

206. Тарбагаев А. Место совершения преступления. Уголовное право.

2009. № 3. С. 44–48.

207. Тер-Акопов А. А. Преступление и проблемы нефизической

причинности в уголовном праве. Москва: ЮРКНИГА, 2003. 480 с.

208. Тимейко Г. В. Общее учение об объективной стороне преступления.

Ростов-на-Дону: Изд-во Ростов. ун-та, 1977. 216 с.

209. Тимчук О. Л. Причинний зв’язок як ознака об’єктивної сторони

складу злочину: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Львів, 2005. 16 с.

210. Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступления. Москва:

Государственное издательство юридической литературы, 1957. 363 с.

211. Тихий В. П. Вибрані праці з конституційного і кримінального права.

Харків: Право, 2017. 848 с.

212. Уголовное право России. Общая часть / Под ред. А. И. Рарога. 3-е

изд., с изм. и доп. Москва: Эксмо, 2009. 496 с.

213. Уголовное право России. Общая часть: учебник / Н. В. Артеменко и

др.; под ред. А. И. Чучаева, Н. А. Нырковой. Ростов н/Д: Феникс, 2009. 548 с.

214. Уголовное право России. Практический курс: учеб.-практ. пособ:

учеб. для студентов вузов, обучающихся по специальности «Юриспруденция» /

233

Р. А. Адельханян, Д. И. Аминов, Ю. И. Анисимов и др.; под. общ. ред. А. И.

Бастрыкина; под науч. ред. А. В. Наумова. 3-е изд., перераб. и доп. Москва:

Волтерс Клувер, 2007. 808 с.

215. Уголовное право России: Учебник для вузов: В 2 т. / Под ред. д.ю.н.,

проф. А. Н. Игнатова и д.ю.н., проф. Ю. А. Красикова. Т. 1: Общая часть.

Москва: Норма, 2005. 592 с.

216. Уголовное право Российской Федерации. Общая часть: учебник для

вузов / Под ред. д.ю.н. В. С. Комисарова, д.ю.н. Н. Е. Крыловой, д.ю.н. И. М.

Тяжковой. Москва: Статут, 2012. 879 с.

217. Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть

Общая / Отв. ред. Ф. Г. Бурчак. Киев: Наукова думка, 1985. 447 с.

218. Уголовное право. Общая часть / отв. ред. И. Я. Козаченко. 4-е изд.,

перераб. и доп. Москва: Норма, 2008. 720 с.

219. Уголовное право. Общая часть: учеб. пособие / под общ. ред.

В. А. Уткина, А. В. Шеслера. Томск: Издательский Дом Томского

государственного университета, 2016. 600 c.

220. Уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов / Отв. ред. проф.

И. Я. Козаченко, проф. З. А. Незнамова. 3-е изд., изм. и доп. Москва: Изд-во

НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА-М), 2001. 576 с.

221. Уголовный кодекс Голландии / Науч. ред. докт. юрид. наук,

заслуженный деятель науки РФ, проф. Б. В. Волженкин, пер. с англ.

И. В. Мироновой. 2-е изд. Санкт-Петербург: Юридический Центр Пресс, 2001.

510 с.

222. Уголовный кодекс Грузии / Науч. ред. З. К. Бигвава. Вступ. статья

к.ю.н., доц. В. И. Михайлова. Обзорн. статья д.ю.н., проф. О. Гамкрелидзе.

Перевод с грузинского И. Мериджанашвили. Санкт-Петербург: Юридический

центр Пресс, 2002. 409 с.

223. Уголовный кодекс Латвийской Республики / Науч. ред. и вступ.

статья канд. юрид. наук А. И. Лукашова и канд. юрид. наук Э. А. Саркисовой.

234

Перевод с латышского канд. юрид. наук А. И. Лукашова. Санкт-Петербург:

Юридический центр Пресс, 2001. 313 с.

224. Уголовный кодекс Республики Беларусь. Предисловие проф.

Б. В. Волженкина, Обзорная статья А. В. Баркова. Санкт-Петербург:

Юридический центр Пресс, 2001. 474 с.

225. Уголовный кодекс Республики Казахстан / Предисловие министра

юстиции Республики Казахстан, докт. юрид. наук, проф. И. И. Рогова. Санкт-

Петербург: Юридический центр пресс, 2001. 466 с.

226. Уголовный кодекс Республики Молдова / Вступительная статья канд.

юрид. наук А. И. Лукашова. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс,

2003. 408 с.

227. Уголовный кодекс Республики Таджикистан / Предисловие

А. В. Федорова. Санкт-Петербург: Юридический центр Пресс, 2001. 410 с.

228. Уголовный кодекс Республики Узбекистан / Вступительная статья

М. Х. Рустамбаева, А. С. Якубова, З. Х. Гулямова. Санкт-Петербург:

Юридический центр Пресс, 2001. 338 с.

229. Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии / Науч. ред.

и вступ. статья докт. юрид. наук, профессора Д. А. Шестакова; предисловие

доктора права Г.-Г. Йешека; перевод с немецкого Н. С. Рачковой. – СПб.: Изд-

во «Юридический центр Пресс», 2003. – 524 с.

230. Уголовный кодекс Франции / Науч. редактирование канд. юрид.

наук, доц. Л. В. Головко, канд. юрид. наук, доц. Н. Е. Крыловой; перевод с

французского и предисловие канд. юрид. наук, доц. Н. Е. Крыловой. Санкт-

Петербург: Юридический центр Пресс, 2002. 650 с.

231. Україна втратила контроль над територією, площа якої рівнозначна

Швейцарії: URL: https://www.unian.ua/war/1037896-ukrajina-vtratila-kontrol-nad-

teritorieyu-ploscha-yakoji-rivnoznachna-shveytsariji-ta-bilsha-za-belgiyu-

ekspert.html (дата звернення: 5.09.2017).

232. Українське кримінальне право. Загальна частина: підручник / за ред.

В. О. Навроцького. Київ: Юрінком Інтер, 2013. 712 с.

235

233. Ушаков Е. В. Введение в философию и методологию науки: учебник.

Москва: Издательство Экзамен, 2005. 528 с.

234. Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина: підруч. для

студ. вищ. навч. закл. Київ: Атіка, 2004. 488 c.

235. Фріс П. Л. Вибрані праці. Івано-Франківськ, 2014. 652 с.

236. Хавронюк М. І. Місце злочину. Великий енциклопедичний юридичний

словник / За ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка. Київ: Юридична

думка, 2007. С. 476.

237. Харківський суддя поставив на місце суддю-зрадника з Севастополя:

URL: http://www.pravda.com.ua/news/2016/07/14/7114716/ (дата звернення:

30.11.2017).

238. Церетели Т. В. Причинная связь в уголовном праве. Москва:

Государственное издательство юридической литературы, 1963. 382 с.

239. Черненко Т. Г. Множественность преступлений по российскому

уголовному праву. Кемерово: Кузбассвузиздат, 2007. 203 с.

240. Чернов В. Квалификация длящихся и продолжаемых преступлений,

совершенных на территории нескольких союзных республик. Советская

юстиция. 1983. № 6. С. 6–7.

241. Чернов В. Соучастие в длящихся и продолжаемых преступлениях.

Советская юстиция. 1984. № 17. С. 9–10.

242. Чикин Д. С. К вопросу о понятии длящегося преступления и моменте

его окончания. Общество и право. 2010. № 3. С. 148–150.

243. Шумихин В. Признаки длящегося преступления. Уголовное право.

2010. № 2. С. 94–96.

244. Щепельков В. Ф., Пряхина Н. И. Квалификация продолжаемых

преступлений: закон, теория, практика. Российский ежегодник уголовного

права. № 6. Санкт-Петербург, 2013. С. 379–392.

245. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко

(голова редкол.) та ін. Київ: Укр. енцикл., 1998. Т. 6: Т–Я. 2004. 768 с.

246. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко

236

(голова редкол.) та ін. Київ: Укр. енцикл., 1998. Т. 5: П–С. 2003. 736 с.

247. Юрист: У міжнародних органів правосуддя є розуміння, що Крим –

це територія України: URL: http://www.5.ua/okypaciya-krimy/Yuryst-U-

mizhnarodnykh-orhaniv-pravosuddia-ie-rozuminnia-shcho-Krym--tse-terytoriia-

Ukrainy--100089.html (дата звернення: 10.12.2016).

248. Юртаєва К. В. Місце скоєння злочинів міжнародного характеру: дис.

… канд.. юрид. наук. Харків, 2010. 230 с.

249. Юртаєва К. В. Місце скоєння злочинів міжнародного характеру:

автореф. дис. … канд.. юрид. наук. Харків, 2010. 20 с.

250. Ягодинский И. И. Генетический метод в логике. Казань: Типо-

литография Императорского Казанского университета, 1909. 365 с.

251. Яни П. Длящиеся преступления с материальным составом. К вопросу

о квалификации преступного уклонения от уплаты налогов. Российская

юстиция. 1999. № 1. С. 40–42.

252. Ярмиш Н. М. Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв’язку в

кримінальному праві (філософсько-правовий аналіз): автореф. дис. … д-ра

юрид. наук. Харків, 2003. 40 с.

253. Ярмыш Н. Н. Теоретические проблемы причинно-следственной

связи в уголовном праве (философско-правовой анализ). Харьков: Право, 2003.

512 с.

237

ДОДАТОК «А»

Статті, у яких місце вчинення злочину передбачене як обов’язкова

ознака основного складу злочину:

1) ч. 1 ст. 160 КК України (виборча дільниця);

2) ч. 1 ст. 162 КК України (житло чи інше володіння особи);

3) ч. 1 ст. 201 КК України (митний кордон України);

4) ч. 1 ст. 2062 КК України (цілісний майновий комплекс, його частини,

будівлі, споруди, земельні ділянки, об’єкти будівництва, інші об’єкти);

5) ч. 1 ст. 213 КК України (незаконний пункту прийому, схову та збуту

металобрухту, тобто організація, надання або створення певного місця, де

будуть здійснюватись інші незаконні дії);

6) ст. 237 КК України (на нашу думку, зворот «на території, що зазнала

забруднення небезпечними речовинами або випромінюванням» вказує на місце

вчинення злочину);

7) ст. 238 КК України (місцевість, оголошена зоною надзвичайної

екологічної ситуації);

8) ч. 1 ст. 245 КК України (територія «навколо населених пунктів, вздовж

залізниць, … на землях сільськогосподарського призначення»);

9) ст. 246 КК України (порубка дерев і чагарників [предмет злочину] у

лісах, захисних та інших лісових насадженнях, у заповідниках або на

територіях та об’єктах природно-заповідного фонду, або в інших особливо

охоронюваних лісах [місце вчинення злочину], точніше – місця, тому що їх

названо декілька);

10) ст. 248 КК України (такі місця вчинення злочину, як: а) заповідники; б)

інші території та об’єкти природно-заповідного фонду);

11) ст. 261 КК України (відповідні об’єкти, де здійснюється передбачений

цією статтею напад);

12) ч. 1 ст. 2671 КК України (законодавець передбачає в якості злочинних

дії особи з переміщення окремих предметів за межі певного місця – «за межі

238

зони відчуження чи зони безумовного (обов’язкового) відселення без надання

передбаченого законом дозволу»);

13) ч. 1 ст. 269 КК України (повітряне судно);

14) ч. 1 ст. 273 КК України (вибухонебезпечні підприємства або

вибухонебезпечні цехи);

15) ч. 1 ст. 282 КК України (повітряний простір);

16) ч. 1 ст. 283 КК України (зі змісту диспозиції логічно випливає, що

місцем вчинення цього злочину є відповідний транспортний засіб – поїзд,

самовільне без нагальної потреби зупинення якого суб’єкт злочину здійснює

певним способом);

17) ч. 1 ст. 297 КК України (могила, інше місце поховання, тіло (останки,

прах) померлого);

18) ч. 1 ст. 298 КК України (об’єкт археологічної спадщини);

19) ч. 1 ст. 305 КК України (митний кордон України);

20) ч. 1 ст. 316 КК України (місця, що призначені для проведення

навчальних, спортивних і культурних заходів, та інші місця масового

перебування громадян);

21) ч. 1 ст. 317 КК України (місця для незаконного вживання, виробництва

чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів);

22) ст. 322 КК України (місця для вживання одурманюючих засобів);

23) ст. 332 КК України (державний кордон України);

24) ст. 3321 КК України (тимчасово окупована територія України);

25) ст. 334 КК України (повітряний кордон (вліт в Україну або виліт з

України без відповідного дозволу), а також маршрути, місця посадки, повітряні

траси, коридори або ешелони);

26) ст. 339 КК України (річкове або морське судно);

27) ч. 1 ст. 390 КК України (місця обмеження волі);

28) ст. 391 КК України (установа виконання покарань);

29) ст. 392 КК України (установа виконання покарань);

239

30) ст. 393 КК України (місце позбавлення волі, місце відбування

покарання у виді арешту, місце попереднього ув’язнення, будь-яке інше місце у

разі втечі особи з-під варти);

31) ст. 394 КК України (спеціалізований лікувальний заклад20);

32) ст. 395 КК України (обране місце проживання особи, яке вона

самовільно залишає);

33) ст. 407 КК України (військова частину або місце служби);

34) ст. 408 КК України (військова частина або місце служби);

35) ст. 428 КК України (гинучий військовий корабель);

36) ст. 429 КК України (поле бою);

37) ст. 432 КК України (поле бою);

38) ст. 433 КК України (район воєнних дій);

39) ст. 435 КК України (район воєнних дій);

40) ст. 436-1 КК України (вся територія України);

41) ст. 438 КК України (у встановлених випадках, передбачених цією

статтею, – окупована територія).

20 Примітка. Використана у цій статті ознака «а також по дорозі до нього», на нашудумку, має визнаватись обстановкою, а не місцем вчинення злочину. Такий висновоквипливає з огляду на те, що наведена ознака охоплює не лише певну територію (де? – подорозі) здійснення втечі, а й певний час цього діяння (коли? – по дорозі).

240

ДОДАТОК «Б»

Статті, у яких місце вчинення злочину передбачене як обов’язкова

ознака кваліфікованого складу злочину:

1) ч. 2 ст. 150 КК України (шкідливе виробництво);

2) ч. 3 ст. 158 КК України (будь-яке місце, що не є місцем засідання

виборчої комісії чи комісії з референдуму);

3) ч.ч. 3, 4 ст. 1971 КК України (місце вчинення злочину – самовільно

зайнята земельна ділянка; предмет – будівлі або споруди);

4) ч. 3 ст. 240 КК України (території чи об’єкти природно-заповідного

фонду);

5) ч. 2 ст. 244 КК України (континентальний шельф України);

241

ДОДАТОК «В»

Аналіз 100 судових вироків за вчинення злочину, передбаченого ст. 316 КК

України за п’ять років (період 2012 – 2017 роки). Вибірка здійснювалась по всій

території України.

1) залізничні вокзали, вагони поїздів –37%;

2) паркові зони – 16 %;

3) автобусні станції та зупинки – 11%;

4) громадські заклади харчування (кафе, бари) – 5%;

5) школи, інші навчальні заклади (ліцеї, училища тощо) – 5 %;

6) площі, що прилягають до жилих багатоквартирних будинків (під’їзди,

дитячі майданчики) – 4%;

7) зупинки громадського транспорту – 4%;

8) стадіони, спортивні майданчики – 4%;

9) магазини – 3%;

10) Інше (одиничні місця) –11%.

242

ДОДАТОК «Г»

244

ДОДАТОК «Д»

245

ДОДАТОК «Е»

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Родіонова Т. В. Місце, обстановка та спосіб вчинення злочинів з

використанням насильства в сім’ї. Правова держава. 2014. № 18. С. 115–118.

2. Родіонова Т. В. Дискусійні питання визначення поняття «місце вчинення

злочину». Наука і правоохорона. 2015. № 3 (29). С. 156–162.

3. Родіонова Т. В. Розмежування понять «місце вчинення злочину»,

«предмет злочину» та «обстановка вчинення злочину». Наука і правоохорона.

2015. № 4 (30). С. 166–172.

4. Музика А. А., Родіонова Т. В. Значення місця вчинення злочину для

встановлення причинного зв’язку між діянням і його наслідками. Вісник Асоціації

кримінального права України. 2016. № 1 (6). С. 141–154. URL:

http://nauka.nlu.edu.ua/?page_id=1809

5. Родіонова Т. В. Місце вчинення дистанційного злочину з матеріальним

складом: просторово-юрисдикційний аспект. Наука і правоохорона. 2016.

№ 1 (31). С. 205–211.

6. Родіонова Т. В. Місце вчинення тривалих злочинів. Наука і

правоохорона. 2017. № 3. С. 156–162.

7. Rodionova T. V. The delineation of the topic «scene of the crime» and related

objective evidence (with the help of methods of linguistic interpretation). Eurasian

Academic Research Journal. 2016. № 2 (02). P. 62–67.

8. Родіонова Т. В. Про актуальність теми кримінально-правового

дослідження «місце вчинення злочину». Суспільство, правопорядок, злочинність:

теоретичні та прикладні проблеми сучасної науки: матер. Всеукр. наук.-практ.

семінару (Миколаїв, 22 травн. 2015 р.); упоряд. д.ю.н., доц. Є.О. Письменський.

Миколаїв: Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка, 2015. С. 104–107.

9. Родионова Т. В. Значение места совершения преступления. Кримінально-

правові та кримінологічні заходи протидії злочинності: матер. Всеукр. наук.-

практ. конф. (Одеса, 13 листоп. 2015 р.). Одеса: ОДУВС, 2015. С. 155–157.

10. Родіонова Т. В. Кримінологічне значення місця вчинення злочину.

246

Матеріали 70-ї наук. конф. професорсько-викладацького складу економіко-

правового факультету ОНУ імені І.І. Мечникова (Одеса, 25–27 листоп. 2015 р.) /

МОН України; Одес. нац. ун-т ім. І.І. Мечникова; відп. ред. О. О. Нігреєва. Одеса:

Астропринт, 2015. С. 174–177.

11. Родіонова Т. В. Розмежування складів злочинів за місцем скоєння

злочину. Právna veda a prax: výzvy moderných európskych integračných procesov:

zborník príspevkov z medzinárodnej vedeckej konferencie (Bratislava, 27–28 novembra

2015). Paneurópska vysoká škola, Bratislava, 2015. S. 179–181.

12. Родіонова Т. В. Місце вчинення злочину: самостійна чи підпорядкована

ознака об’єктивної сторони складу злочину? Політика в сфері боротьби зі

злочинністю: матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (Івано-Франківськ, 18–19 груд.

2015 р.) / Юридичний інститут Прикарпатського нац. ун-ту імені Василя

Стефаника. Івано-Франківськ, 2016. С. 133–135.

13. Родіонова Т. В. Напрями дослідження проблеми місця вчинення

злочину. Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та

шляхи їх вирішення: матер. наук.-практ. конф. (Київ, 25 берез. 2016 р.) / ред. кол.

В. В. Чернєй, О. М. Джужа, В. В. Василевич та ін. Київ: Нац. акад. внутр. справ,

2016. C. 115–117.

14. Родіонова Т. В. Понимание места совершения преступления в

современной уголовно-правовой доктрине. Борьба с преступностью: теория и

практика: тезисы докладов ІV Междунар. науч.-практ. конф. (Могилев, 25 марта

2016 г.) / М-во внутр. дел Респ. Беларусь, учреждение образования «Могилевский

институт Министерства внутренних дел Республики Беларусь»; ред-кол.:

Ю. П. Шкаплеров (отв. ред.) [и др.]. Могилев: Могилев. институт МВД, 2016.

С. 223–225.

15. Родионова Т. В. Содержание понятия «место совершения

преступления». Євроінтеграція в умовах світової глобалізації: збірник наукових

статей за матеріалами Міжнар. наук.-практ. конф. (Одеса, 27–29 квіт. 2016 р.) /

ред. кол.: І. А. Дришлюк, К. Ю. Кармазіна, Л. О. Корчевна [та ін.]; уклад. К. Ю.

Кармазіна. Одеса: Астропринт, 2016. С. 148–151.

247

16. Родіонова Т. В. Місце вчинення злочину у теорії кримінального права.

Матеріали 71-ї наукової конференції професорсько-викладацького складу

економіко-правового факультету Одеського національного університету імені

І.І. Мечникова. (Одеса, 23–25 листоп. 2016 р.) / відп. ред. О. О. Нігреєва; ред. кол.:

П. П. Білик, Н. Л. Кусик, А. В. Левенець [та ін.]. Одеса: Астропринт, 2016. С. 153–

156.

17. Родіонова Т. В. Сутність і визначення поняття «місце вчинення злочину».

Матеріали 72-ї наукової конференції професорсько-викладацького складу

економіко-правового факультету Одеського національного університету імені

І.І. Мечникова. (Одеса, 29 листоп. – 1 груд. 2017 р.) / відп. ред. А. В. Смітюх; ред.

кол.: Н. Л. Кусік, В. С. Ниценко, А. В. Левенець [та ін.]. Одеса: Феникс, 2017.

С. 65–68.