МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СОЦІОЛОГІЯ

Конспект лекцій

для бакалаврів спеціальності

081 «Право»

денної форми навчання

Луцьк

2018

2

УДК 36

ББК 605 П 53

До друку _______________ Голова навчально-методичної ради Луцького НТУ

Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозиторій Луцького НТУ ____________________ директор

бібліотеки.

Затверджено навчально-методичною радою Луцького НТУ, протокол № ___ від « » 2018 року.

Рекомендовано до видання навчально-методичною радою факультету обліку та фінансів Луцького НТУ, протокол № __ від «________» 2018

року.

_____________ Голова навчально-методичної ради факультет обліку та фінансів.

Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри гуманітарних наук та

права Луцького НТУ, протокол № ___ від _________ 2018 року.

Укладач: __________ О.О. Піменова, кандидат соціологічних наук,

доцент кафедри гуманітарних наук та права Луцького НТУ

Рецензент:__________ Н.Ю. Щербюк, кандидат юридичних наук,

доцент кафедри гуманітарних наук та права Луцького НТУ

Відповідальний за випуск: ______ О. М. Жук, кандидат історичних

наук, доцент, завідувач кафедри гуманітарних наук та права Луцького

НТУ

Соціологія: конспект лекцій для бакалаврів спеціальності 081

«Право» денної форми навчання/ уклад. О.О. Піменова – Луцьк: Луцький НТУ, 2018. – 92 с.

Видання містить лекційний курс з соціології, рекомендовану

літературу та короткий словник соціологічних термінів.

© .О.О.Піменова, 2018

3

Вступ

Наукою, яка утверджує погляд на суспільство як на

об'єктивно взаємопов'язане ціле, є соціологія. Саме вона з'ясовує

місце І функції кожного соціального явища і процесу в рамках

цілісної системи, дає людям потрібні орієнтири, допомагає

зрозуміти оточуючі їх обставини життя, сприяє пошуку відповідей

на питання, які ставить перед особою соціальна реальність.

Особливе місце соціології в системі соціальних і гуманітарних

наук полягає у тому, що вона формує у людей соціологічну

культуру, соціологічне мислення, здатність вірно сприймати

соціальні процеси, що відбуваються у суспільстві, сприяє

формуванню знань про соціальну дійсність, пояснює логіку

процесів соціального розвитку, розробляє концептуальний

апарат, методологію та методику соціологічних досліджень.

Завдання побудови сучасного демократичного суспільства

висувають на перший план проблему переосмислення

традиційних підходів до аналізу складних соціологічних явищ і

процесів, вимагають розробки цілого ряду актуальних проблем

суспільного життя.

Метою даного курсу є розкриття сутності соціології як науки,

яка спонукає до осмислення процесу творення громадянського

суспільства, формування загальнолюдських цінностей,

ознайомлення з методологією вітчизняної та зарубіжної соціології,

з соціальними рухами та соціальною структурою сучасності,

володіння основними методами збору та обробки інформації,

максимальне наближення можливості використання здобутих

знань у майбутній професійній діяльності.

4

Зміст

ВСТУП

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ СОЦІОЛОГІЇ

1. Специфіка соціологічного аналізу соціальних явищ. 2. Об'єкт і предмет соціології. Зв'язок соціології з іншими науками. 3. Структура і функції соціологічної системи знань. 4. Значення соціології у розв'язанні соціально-політичних та політичних проблем

українського суспільства.

ТЕМА 2. ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ 1. Протосоціологія. Соціальні уявлення стародавності. 2. Соціально-політичні уявлення епохи античності. 3. Соціологічна думка епохи Середньовіччя та Відродження, 4. Розвиток соціальних знань у XVII - XVIII ст.

ТЕМА 3. КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД У РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ

1. Виникнення і розвиток соціології як окремої науки. 2. Натуралізм у соціології XIX - XX ст. 3. Психологічні школи у соціології. 4. Емпіричні соціальні дослідження. 5. Сучасна західна соціологія.

ТЕМА 4. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В

УКРАЇНІ 1. Розвиток соціальної думки в Київській Русі. 2. Соціально-політична думка в Україні у XV! - XVII ст. 3. Розвиток ідей Просвітництва в Україні. 4. Соціальні ідеї у творчості членів Кирило-Мефодіївського товариства. 5. Початок української соціології. 6. Розвиток вітчизняної соціологи у XX ст.

ТЕМА 5. СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО СКЛАДОВІ. ТИПИ СУСПІЛЬСТВ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

1. Ознаки суспільства. Основні умови розвитку і функціонування суспільства. 2. Методологічні принципи вивчення суспільного життя.

3. Історичні типи суспільства: традиційне, індустріальне, постіндустріальне. 4. Сутність та критерії суспільного прогресу. Прогрес і регрес.

5

ТЕМА 6. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА. СОЦІАЛЬНА

СТРАТИФІКАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ 1. Поняття соціальної структури та її елементи. 2. Поняття соціального інституту суспільства. Місце соціальних інститутів у

системі соціальних зв'язків. 3. Поняття соціальної стратифікації, її особливості у сучасному суспільстві. 4. Функціональний та конфліктологічний підходи до соціальної стратифікації та

проблеми нерівності. 5. Соціальна мобільність та її механізми.

ТЕМА 7. КУЛЬТУРА У СУСПІЛЬНІЙ СИСТЕМІ. СОЦІОЛОГІЯ

КУЛЬТУРИ

1. Культура як об'єкт соціального пізнання. Складові та функції культури. 2. Предмет та основні напрямки соціології культури.

3. Поняття субкультури, контркультури, елітарної та масової культури.

ТЕМА 8. СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

1. Поняття особистості в соціології. 2. Етапи і засоби соціалізації особи. 3. Типологія особистості у соціології. 4. Соціальний статус та соціальна роль особи.

ТЕМА 9. СОЦІАЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ ТА СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ. ПРИЧИНИ І ВИДИ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

1. Поняття соціальної взаємодії та соціального контролю. 2. Поняття девіантної поведінки. 3. Причини девіацій. Підходи до вивчення причин девіантної поведінки.

ТЕМА 10. СПЕЦІАЛЬНІ І ГАЛУЗЕВІ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ 1. Економічна соціологія. 2. Соціологія політики. 3. Соціологія освіти і науки. 4. Соціологія релігії. 5. Соціологія моралі та виховання. 6. Соціологія сім'ї та шлюбу. 7. Соціологія вільного часу. 8. Соціологія книги і читання.

6

9. Соціологія громадської думки

ТЕМА 11. ОРГАНІЗАЦІЯ І ПРОГРАМА СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Соціологічне дослідження і його різновиди. 2. Поняття методики і техніки соціологічного дослідження. 3. Поняття програми соціологічного дослідження та її структура. 4. Генеральна та вибіркова сукупність. Репрезентативність дослідження та його

критерії.

ТЕМА 12. ОСНОВНІ МЕТОДИ ЗБИРАННЯ ТА АНАЛІЗУ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

1. Аналіз документів як метод соціологічного дослідження.

2. Метод спостереження у соціології.

3. Експерименту соціологічному дослідженні. 4. Опитування. Різновиди інтерв'ю. Недоліки та переваги інтерв'ю порівняно з

іншими методами. 5. Підготовка і проведення анкетного опитування. 6. Соціометрія та процедура соціометричного опитування.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

КОРОТКИЙ СЛОВНИК СОЦІОЛОГІЧНИХ ТЕРМІНІВ

7

ТЕМА 1. ПРЕДМЕТ, СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ СОЦІОЛОГІЇ 1. Специфіка соціологічного аналізу соціальних явищ. 2. Об'єкт і предмет соціології. Зв'язок соціології з іншими науками. 3. Структура і функції соціологічної системи знань. 4. Значення соціології у розв'язанні соціально-політичних та політичних

проблем українського суспільства.

1. Специфіка соціологічного аналізу соціальних явищ Соціологія - наука про тенденції, закони функціонування і розвитку

соціальних систем, про прояви даних законів у діяльності суб'єктів - великих і малих соціальних груп і спільностей людей, а також окремих особистостей.

Термін „соціологія" походить від лат. зосіеіаз - суспільство та гр. Іодоз - вчення. Тому найширше розуміння соціології - наука про суспільство. Цей термін був вперше вжитий французьким соціологом О.Контом і ототожнювався із суспільствознавством. Ця точка зору панувала до кін. XIX ст., але в кін. XIX - на поч. XX ст. поряд із економічними, правовими, демографічними та іншими аспектами дослідження суспільства стали виділяти і соціальні аспекти. Вперше це зробив французький соціолог та філософ - позитивіст Е.Дюркгейм. Він визначив предмет соціології як соціальні факти, що існують поза індивідом, і чітко розмежував поняття індивідуального та колективного (соціального). Саме колективне, за Дюркгеймом, має пріоритет над індивідуальним.

Чому ми говоримо про специфіку соціологічного дослідження соціальних явищ? Під соціальним розуміється сукупність тих чи інших якостей і особливостей соціальних відносин, яка інтегрована індивідами чи спільностями в процесі сумісної дії в конкретних умовах і проявляється у їх ставленні один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя.

Основні риси, що характеризують специфіку соціального: 1 - загальна якість, властива різним групам індивідів, є результатом

інтеграції ними тих чи інших якостей суспільних відносин; 2- соціальне відображає обумовлене існуючими суспільними

відносинами (економічними, політичними та ін.) взаємне становище індивідів і груп;

3 - соціальне проявляється у відносинах різних індивідів і груп один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;

4 - соціальне є результатом сумісної діяльності індивідів, що проявляється у їх спілкуванні та взаємодії. Соціальне явище чи процес виникають тоді, коли поведінка хоча б одного індивіда підпадає під вплив іншого чи групи.

Соціальне виникає в процесі взаємодії людей, визначається відмінностями їх місця 7 ролі в конкретних суспільних відносинах, що проявляється у різному ставленні індивідів і груп до явищ І процесів суспільного життя. 2. Об'єкт і предмет соціології. Зв'язок соціології з іншими науками

Об'єктом соціологічного пізнання є суспільство, але цього

8

визначення недостатньо, бо суспільство може бути об'єктом всіх гуманітарних наук (філософії, політології, історії тощо). Взагалі поняття об'єкта дослідження включає ту частину об'єктивної реальності, яка характеризує якість, що вивчається лише даною наукою. Об'єктом соціологічного пізнання є вся сукупність зв'язків і відносин, які називаються соціальними. Оскільки вони в кожному конкретному соціальному об'єкті завжди організовані певним способом, то об'єктом соціологічного пізнання є соціальна система. Завдання соціологічної науки полягає у типологізації соціальних систем, дослідженні зв'язків та відносин кожного типологізованого об'єкта на рівні закономірностей, одержанні конкретного наукового знання про механізми їх дій і форми прояву в різних соціальних системах для цілеспрямованого управління ними.

Предметом же будь-якого дослідження є результат дослідницьких дій чи діяльності. Предмет соціології не є тотожним об'єкту. Найпоширенішим серед вітчизняних та зарубіжних соціологів є підхід, коли при визначенні предмета соціологічного пізнання як ключове виділяється те чи інше соціальне явище або процес.

Так, російський соціолог В.Н.Іванов розглядає соціологію як науку, що вивчає соціальні відносини в їх найширшому розумінні - включаючи дослідження громадянського суспільства, відносини між різними групами в суспільстві залежно від їх ролей в економічному, духовному житті, залежно від способу життя, рівня особистого розвитку.

В.А.Ядов вказує, що соціологія - наука про становлення і функціонування соціальних спільностей, організацій та процесів як модулів їх існування, наука про соціальні відносини як механізми взаємозв'язку і взаємодії між різноманітними соціальними спільностями, наука про закономірності соціальних дій та масової поведінки.

Відомий польський соціолог Ян Щепанський вважає, що предметом соціологічних досліджень є явища і процеси виникнення різних форм спільного життя людей, структури різних форм людських спільностей, явища і процеси, що виникають із взаємодії людей, сили, які об'єднують і руйнують ці спільності, зміни та перетворення, що відбуваються в них

Український соціолог В.М.Піча наголошує, що соціологія - це наука про рушійні сили свідомості та поведінку людей як членів громадянського суспільства. Предмет соціології як науки включає: реальну суспільну свідомість з усіма протиріччями її розвитку; діяльність, дійсну поведінку людей, котрі виступають як предметне втілення (за формою, змістом) знань, установок, ціннісних орієнтацій, потреб та інтересів, ще фіксуються у живій свідомості; умови, в яких розвивається і здійснюється реальна свідомість та діяльність, справжня поведінка людей.

Російсько-американський соціолог П.Сорокін називає соціологію наукою, що вивчає поведінку людей, що живуть у середовищі собі подібних. З одного боку, вона вивчає явища взаємодії людей один з одним, а з другого - явища, які виникають із цієї взаємодії.

Американський соціолог Н.Дж.Смелзер наголошує на тому, що соціологія - це наукове дослідження суспільства та соціальних відносин.

Отже, предметом соціології є реальна суспільна свідомість у всьому ЇЇ суперечливому розвитку - діяльність, поведінка людей, які виступають як предметне втілення знань, установок, ціннісних орієнтацій, потреб та

9

інтересів, що фіксуються в реальній свідомості; умови, в яких здійснюється та розвивається реальна свідомість і діяльність, поведінка людей.

Як наука про суспільство, соціологія включає в себе як загальну теорію соціальної багатоманітності явищ і процесів суспільного життя, що є об'єктами дослідженні суспільних і гуманітарних наук, так і соціальні теорії різних специфічних об'єктів, н-д, соціальні теорії праці (соціологія праці), освіти (соціологія освіти), релігії (соціологія релігії).

Значення соціології для інших наук полягає в тому, що вона дає науково обґрунтовану теорію про суспільство і його структуру, забезпечує розуміння законів та закономірностей взаємодії його різних структур.

Так, соціологія тісно пов'язана із соціальною психологією. Соціологи, які розробляють проблеми соціальної поведінки індивідів та спільностей, спираються на знання у галузі психоаналізу і психіатрії. В свою чергу психологи застосовують загальносоціологічні методи - анкетні опитування, інтерв'ю, соціальний експеримент, контент-аналіз.

Спільними для соціології та соціальної психології є потреби та інтереси, соціальні установки та ціннісні орієнтації, думки і настрої людей, але кожна має свій специфічний підхід до вивчення цих явищ. Так, при вивченні громадської думки соціолога в першу чергу цікавлять закономірності її формування у певних групах людей, а соціального психолога - пізнання психологічних механізмів формування І виразу громадської думки.

Соціологія співпрацює і з соціальною статистикою, предметом якої є соціальна сфера суспільства, галузь соціальних процесів та відносин. Соціальна статистика забезпечує інформаційну базу для аналізу змін у соціальних відносинах і процесах, в орієнтирах і поведінці індивідів та груп, для підготовки науково обґрунтованих загальнодержавних та регіональних соціальних програм, поточної соціальної політики, розробки надійних прогнозів та проектів соціального розвитку.

Тісний зв'язок соціології зі знаннями з права та правознавства. Виникає навіть соціологія права.

Соціологія, особливо прикладна, ґрунтується на математичних знаннях і методах.

Проте найбільш тісно соціологія пов'язана з історією. Об'єктом і предметом досліджень і однієї, і другої є суспільство та його закономірності в їх конкретних проявах. Проте якщо історія відтворює (описує і пояснює) соціальні явища і процеси, які мали місце в минулому, то соціологія - ті, що спостерігаються в даний час. Якщо історія концентрує увагу на вивченні соціальних явищ, що виступають унікальними і неповторними в часі та просторі, то соціологія вивчає властивості всього суспільства, що повторюються в часі і просторі, тобто стають загальними, спільними для всіх соціокультурних явищ.

Соціологія взаємодіє і з політичною економією. Оскільки основною формою існування суспільства є матеріальне виробництво і економічна діяльність, то зміни в засобах виробництва, зміна ролі і місця людини у виробничому процесі впливають на еволюцію соціальної діяльності людей. Сама ж трудова діяльність людини змінюється з урахуванням розвитку самої ж людини як соціальної істоти. І це досліджує уже соціологія.

Зв'язок соціології та політології проявляється у тому, що соціологія

10

вивчає громадянське суспільство, політологія - політичне життя суспільства, політичні відносини. Взаємодія двох наук - соціології та політології породжує нову галузь науки - політичну соціологію. Зв'язок соціології та політології визначається, по-перше, тим, що виявити закономірності політичного життя можна лише враховуючи особливості суспільства в цілому як соціальної системи, по-друге, суспільство не можна зрозуміти і змінити без впливу на суспільство політичних структур та різноманітних режимів.

Соціологія тісно зв'язана з філософією. В основі зв'язку - початкова цілісність соціальної думки людства. Закони, категорії, принципи філософії лежать в основі понять соціології суспільства, суспільних відносин, соціальних зв'язків, соціальних дій тощо. Філософія вивчає такі поняття, як матерія та свідомість, соціологія ж - соціальну структуру, соціальні інститути, культуру, соціальну організацію суспільства та ін. Якщо ж філософія вивчає суть людини, особи, то соціологія - особу як соціальний тип. Якщо ж філософія вивчає соціальні відносини в їх суті, то соціологія - соціальну взаємодію і соціальні взаємозв'язки, зв'язки та ін. Звичайно ж, соціологія вирішує завдання непосильні загальній філософії - безпосередньо перероблює конкретні дані суспільного життя.

Крім того, соціологія спирається і на результати досліджень економічної теорії, соціальної філософії, етнографії, культурології тощо.

Нині переважаючою стає тенденція до комплексного, всебічного дослідження явищ і процесів суспільного життя, до спільного дослідження з точки зору кількох наук, до поєднання їх пізнавальних можливостей.

3. Структура та функції соціологічної системи знань У розгляді структури соціології виділяють декілька підходів. По-перше,

це спроба розглянути її за спеціальними соціологічними теоріями. Проте просте їх перерахування без систематизації призводить до того, що соціологічна теорія виступає як набір невпорядкованих і випадкових проблем. По-друге, структура соціології часто аналізується через призму актуальних проблем, що мають відношення лише до соціальної системи. Але, зосереджуючи увагу лише на цьому колі питань, поза увагою залишаються такі проблеми, як національні відносини, роль молоді, сім'ї, екологічна ситуація тощо. По-третє, структуру соціологічної теорії можна розглядати як таку, що складається із трьох рівнів:

• загально соціологічна теорія або загальнотеоретична соціологія - торкається глибинних сутнісних моментів розвитку суспільства та історичного процесу в цілому і місця в ньому людини, на цьому рівні кожне соціальне явище розглядається з точки зору його місця і ролі в суспільстві, багатоманітності його зв'язків з іншими явищами;

• спеціальні і галузеві соціальні теорії-торкаються в основному окремих сфер суспільного життя, соціальних груп та інститутів, поєднують у собі теоретичний та емпіричний рівні дослідження;

• конкретні соціологічні дослідження (емпіричні) - проводяться з метою одержання об'єктивних даних стосовно різних сторін соціальної дійсності.

В структурному плані соціологія поділяється на теоретичну і

11

прикладну. Теоретична соціологія займається проблемами розвитку соціологічного знання, розробкою концепцій, теорій, категорій на основі дослідження соціальної дійсності. Прикладна соціологія займається вирішенням якоїсь конкретної соціологічної проблеми, зорієнтована на вирішення практичних потреб життєдіяльності суспільства.

Сучасну соціологію можна структурувати і на: Самостійні соціологічні дисципліни, які по мірі свого

становлення виробляють власні уявлення про предмет і метод соціальної науки;

Соціологічні наукові школи, які формують власні уявлення про „правильні" чи найбільш дієві методи соціального пізнання;

Спеціальні і галузеві теорії, які обґрунтовують особливі уявлення про предмет досліджень: „стикові" (для галузевих соціологій) і „вузькі" (для спеціальних теорій).

Функції соціології реалізують усі властиві суспільній науці функції: теоретико-пізнавальну, критичну, описову, прогностичну, інформаційну, світоглядну.

Теоретична (теоретико-пізнавальна) функція заключається у концентрації, поповненні та збагаченні існуючого соціологічного знання, розробці концепцій, теорій і категорій даної науки на основі дослідження соціальної дійсності, збагачення наукового соціологічного знання відбувається як на основі вдосконалення теоретичної соціології, так і на базі розвитку спеціальних і галузевих соціологічних теорій, а також пов'язаних з ними досліджень емпіричної соціології.

Описова функція - систематизація, опис, нагромадження дослідницького матеріалу у вигляді аналітичних записок, наукових звітів, статей, книг, де відтворюється Ідеальна картина соціального об'єкта, що вивчається. На основі одержаного матеріалу робляться практичні висновки та приймаються управлінські рішення.

Інформаційна - збирання, систематизація та нагромадженої соціологічної інформації, одержаної з результаті проведення досліджень.

Прогностична - соціологічне дослідження завершується обґрунтуванням коротко - чи довгострокових прогнозів досліджуваного об'єкта. Короткостроковий прогноз спирається на виявлену тенденцію розвитку соціального явища, а також на зафіксовану закономірність у відкритті фактора, що вирішальне впливає на об'єкт, що прогнозується. Виявлення такого фактора - складний вид наукового дослідження. Тому в соціологічній практиці частіше використовуються короткострокові прогнози.

Критична - соціологія диференційовано підходить до дійсності, показує, що потребує збереження та розвитку, а що - зміни.

Світоглядна - виявляється у використанні конкретних вивірених даних, фактів, що впливають на формування світогляду людини, на її переконання. Світоглядна функція соціології випливає з того, що об'єктивно бере участь в соціально-політичному житті суспільства І своїми дослідженнями сприяє прогресу суспільства.

Перетворююча - висновки та рекомендації дослідника, його оцінки стану соціологічного об'єкта служать основою для вироблення і прийняття певних рішень.

12

4. Значення соціології у розв'язанні соціально-економічних та політичних проблем українського суспільства

За умови виконання соціологією вищеназваних функцій вона здатна посісти важливе місце в житті суспільства та житті окремої людини. Соціологія сприяє формуванню знань про соціальну дійсність та зміни в ній, пояснює логіку процесів соціального розвитку, допомагає людині визначити своє місце у суспільстві, обрати життєвий шлях і з'ясувати життєві перспективи. Значення соціології надзвичайно зросло у наші дні, після розпаду радянського блоку і утворення з колишніх радянських республік нових незалежних держав.

Перетворення, які здійснюються в нашій державі, зачіпають інтереси всього населення, змінюють майновий і соціальний стан, трансформують поведінку багатьох соціальних груп, що взаємодіють між собою. За таких умов органам управління необхідна повна, точна і достовірна інформація про реальний стан справ у будь-якій сфері суспільного життя, про потреби, цінності, інтереси, поведінку різних соціальних груп, а також про можливості впливу їх поведінки на суспільні процеси. Давати таку інформацію - завдання соціології.

Соціологія має забезпечувати надійний зворотній зв'язок в організації управління суспільними перетвореннями. Тільки глибоке вивчення думок і настроїв представників суспільства, врахування їхніх потреб та інтересів, підвищення дієвості та оперативності соціологічної інформації буде сприяти оновленню нашого суспільства. Зрозуміло, що реалізація великих інженерних проектів вимагає не лише техніко-економічного, а й соціально-економічного обґрунтування. Що ж стосується впровадження розроблених практичних рекомендацій в практику, їх реалізацію, то це прерогатива органів управління, конкретних керівників. Саме цим пояснюється та обставина, що багато дуже цінних і корисних рекомендацій по перетворенню суспільства, розроблених соціологами, так і не знайшли реалізації на практиці, більш того, нерідко органи управління роблять всупереч рекомендаціям учених, що веде до тяжких наслідків розвитку суспільства.

Слід пам'ятати, що перетворення суспільства - не самоціль. І перетворення потрібні лише тоді, коли відповідають потребам і цінностям людей. Якби не була добре аргументована інформація, одержана соціологами, вона автоматично не перетворюється у рішення, рекомендації, прогнози. Пізнавальна функція соціології знаходить продовження в прогнозах та перетворюючій функції. ТЕМА 2. ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ 1. Протосоціологія. Соціальні уявлення стародавності. 2. Соціально-політичні уявлення епохи античності. 3. Соціологічна думка епохи Середньовіччя та Відродження,

4. Розвиток соціальних знань у XVII - XVIII ст. В історії становлення і розвитку західноєвропейської соціологічної

думки виділяють наступні етапи:

• перший етап – протосоціологія – охоплює час від епохи античності

13

до О.Конта. На цьому етапі відбувалося нагромадження знань про суспільство, розмежування природних і суспільних законів, сформувалася концепція громадянського суспільства, були закладений і розвинутий емпіричний базис соціологічного знання;

• другий етап - академічна соціологія - починається із 30-40-х рр. XIX ст. і триває до кінця XIX ст. Він пов'язаний із появою позитивістської соціології та розвитком ряду шкіл соціології (географічна, расово-антропологічна, органіцистська, соціал-дарвіністська, марксистська тощо);

• третій етап охоплює кінець XIX - 20-ті рр. XX ст. У цей період увагу соціологів привертають соціальні дії та взаємодії, розробляються концепції соціології особистості, відбувається становлення соціології як навчальної дисципліни. її включають до навчальних планів університетів, створюють перші кафедри і факультети, професійні асоціації соціологів.

• четвертий етап (кін. 20-х - 70-ті рр. XX ст.) означений формуванням основних соціологічних теорій, галузевою диференціацією, подальшим удосконаленням методів дослідження;

• п'ятий етап починається із 80-х рр. XX ст. і триває по теперішній час. Його зміст пов'язаний із новітньою соціологією та вирішенням проблем сучасності. Для нього характерна інтернаціоналізація соціології, формування і поширення різноманітних концепцій та теорій.

1. Соціальні уявлення стародавності Соціологія як окрема наукова галузь виникає в середині XIX століття,

після того, як Огюст Конт запропонував термін „соціологія" та обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, а також базування цієї науки на спостереженні та експерименті. Із часів Конта бере початок академічна, або офіційна соціологія як самостійна наука.

Це не означає, що до цього часу не було жодних теоретичних уявлень про суспільство, але їх не можна вважати науковими, оскільки вони мали форму окремих поглядів, ідей, вчень. Однак вони становлять невід'ємну частину історії соціологічної думки. Цю частину знань називають протосоціологією.

У первісному суспільстві основними формами відображення соціальної дійсності були міф і епос. Міф - це найдавніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень. Із розвитком суспільства виникає нова форма соціального знання - епос, в якому на перший план виходить людина. Епос - це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення.

2. Соціально-політичні уявлення епохи античності Із розвитком суспільного поділу праці виникають перші елементи

наукового знання. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли з'являється категорія людей, що професійно займаються духовною діяльністю. Міфологія та епос змінюються точнішим описом подій минулого - історичними хроніками та історією. Так, найдавнішими представниками давньогрецької історіографії були

14

логографи (VI—V ст. до н.е.), які спробували описати історичні події минулого на еонові аналізу легенд, переказів, документальних матеріалів.

Відомими давньогрецькими істориками були Геродот та Фукідід. Геродот, якого ще називають батьком історії", вперше використав для осмислення історичних подій такі джерела інформації, як генеалогії, місцеві хроніки, землеописання, розповіді очевидців подій та ін. Фукідід при описі подій звертав увагу на роль географічного положення держави, її багатства, намагаючись прослідкувати вплив цих факторів на хід історії.

Давньогрецький філософ Платон (бл. 428-347 рр. до н.е.) обґрунтував систему політичного устрою, яку описав у творах „Політик", „Держава", „Закони". Потребу у державі та законах Платон пояснює постійним прагненням людей до задоволення своїх бажань, прагнень наблизитись до суспільного ідеалу. У своїй теорії ідеальної держави Платон говорить про необхідність існування у суспільстві трьох станів (філософи-правителі, воїни та безпосередні виробники), приналежність до яких визначається нахилами людської душі. Соціальна справедливість в ідеальні державі полягає у виконанні її членами строго визначених функцій.

Учень Платана Аристотель {384-322 рр. до н.е.) започатковує знання про соціальне управління та його завдання. Вищою формою суспільного життя, за Аристотелем, є поліс (місто-держава), оскільки в ньому права та обов'язки громадян юридично оформлені і підпорядковані спільному інтересу, а сама людина є істотою „політичною", тобто такою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства. Особливого значення у житті та діяльності людей, на думку Аристотеля, набуває спілкування, завдяки якому люди можуть здійснювати спільну діяльність.

3. Соціологічна думка епохи Середньовіччя та Відродження Релігійний мислитель епохи середньовіччя Аврелій Августин (354-430)

розвинув вчення про людство як Боже створіння. Життя суспільства він визначав як постійне протистояння двох протилежних царств - земного, уособленням якого виступає держава, і божественного. Заслугою Августина є те, що він вперше розглянув Історію як об'єктивний і закономірний лінійний процес.

Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили представники гуманізму Відродження. Гуманізм - система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, а також проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми соціальних відносин у суспільстві, видатні гуманісти - Данте Аліґ'єрі, Франческо Петрарка, Лоренцо Валла та ін. - стверджували, що основою формування особистості є освіта і виховання, що дозволяють удосконалити людину.

У Х\/-Х\/ІІ ст. відбувається новий крок у становленні соціологічних уявлень, формуються концепції державного і приватного права, переглядаються концепції релігійного походження суспільства, одним із перших буржуазних теоретиків став італієць Ніколо Макіавеллі (1469-1527), який намагався звільнити соціальне вчення від теології. Він відкидає середньовічну теократичну концепцію, згідно з якою держава залежить від церкви, як нібито вищої влади на землі, і обґрунтовує необхідність світської держави,

15

протиставляючи теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд, який відокремлює правові установки від релігійних приписів, яким надається переважно морального змісту. В осмисленні політичних проблем Макіавеллі намагався абстрагуватися від морально-етичних оцінок. Саме це призвело згодом до поверхового і спрощеного тлумачення терміну „макіавеллізм" як синоніму аморалізму і віроломства у політиці.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478-1535) „Утопія" та Томмазо Кампанелли (1568-1639) „Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних „природних" засадах; планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні, всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням та ін.

Французький політичний діяч та юрист Жан Боден (1530-1596), вважав, що основним фактором суспільного розвитку є географічне середовище. На його думку, рельєф, клімат, родючість ґрунтів зумовлюють особливості життя людей, а також впливають на їх психологічні та інтелектуальні якості.

4. Розвиток соціальних знань у XVII - XVIII ст. Англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) вважав, що людей

об'єднує справедливість, яка полягає у тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі. З його точки зору, джерелом права є не Бог, а природний закон, створений людським розумом.

Соціальні ідеї англійського мислителя Томаса Гоббса (1588-1679) склалися під впливом англійської буржуазної революції XVII ст. Кожний народ, вважав він, проходить у своєму житті дві стадії: природний стан, на зміну якому приходить державний, або громадянський. Державу Гоббс визначає як штучно створене тіло, де, за аналогією із живим організмом, кожна частина виконує ту чи іншу функцію.

У концепції походження держави Джона Локка (1632-1704) розглядається утворення держави як результат суспільного договору, завдяки якому відбувається перехід від природного стану до громадянського. Але якщо Гоббс фактично ототожнював державу і суспільство, то Локк розрізняє їх, кажучи, що суспільство виникає раніше від держави. Важливим елементом теорії правової держави у Дж.Локка було вчення про розподіл влад на законодавчу та виконавчу.

У Х\/ІІ-Х\/ІІІ ст. починають домінувати ідеї Просвітництва. Увага мислителів повертається до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства. Одним з перших філософів-просвітників був Шарль Луї де Монтеск'е (1689-1755), який спробував пояснити виникнення І розвиток суспільства як природно зумовлений процес. Монтеск'є наголосив на пріоритеті впливу природних географічних обставин на історичний розвиток народів, перш за все клімату, характеру ґрунту, ландшафту, площі і т.д. Він стверджував, що природне середовище

16

має великий вплив на розвиток суспільства, започаткувавши „географічний детермінізм" у соціальній філософії.

Важливе місце у соціальних поглядах Вольтера (1694-1779) посідають роздуми про людину як суспільну істоту. Він стверджує, що суспільні моральні норми, юридично-політичні закони, які регулюють відносини між людьми, створюються самими людьми, а не Богом. Суспільно-політичним ідеалом Вольтера була аристократична монархія на чолі з філософськи освіченим монархом Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману. Проте релігію Вольтер розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей, як засіб стримування бідняків проти зазіхань на власність багатих та запобігання свавіллю „сильних світу цього".

Представником Просвітництва був і Жан-Жак Руссо (1712-1778). У працях: „Міркування про походження та основи нерівності між людьми", „(Олія, або Нова Елоїза" „Про суспільний договір", „Еміль, або Про виховання" він розвиває концепцію історії, закономірностей та перспектив суспільного розвитку. Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності та шляхів її подолання. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, „тілесні" потреби людей, а духовні - їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття.

У XVIII ст. виникає філософія історії - напрямок, основним завданням якого було дослідження процесу виникнення людства, розкриття рушійних сил історії та її законів на основі емпіричних та теоретичних матеріалів Історії та культури народів, визначення напрямку розвитку людства. Так, італійський мислитель Джамбатіста Віко (1668-1744) говорить про три етапи розвитку суспільства: для першого характерна відсутність держави і правових законів; для другого - виникнення держави, коли представники аристократії нав'язують свою волю народові; для третього - республікансько-демократичних представницьких монархій з правими і свободами для всіх громадян.

Вагомий внесок у розвиток філософії історії зробив француз Жан Антуан Кондорсе (1743-1794). Досліджуючи питання соціального прогресу, Кондорсе назвав його основною ознакою зростання людського розуму та знання. Відповідно до цього він охарактеризував десять епох людської історії.

Німецький просвітитель Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803) розглядав історію як закономірне продовження розвитку природи. Людина є вінцем природи і біологічною істотою, а тому закони її розвитку теж є природними.

Теорії держави і права знаходимо і у представників німецької класичної філософії - Іммануїла Канта (1724-1804) та Георга Гегеля (1770-1831). На думку Канта, людство у своєму розвитку повинно прийти до встановлення стану „вічного миру". Держава має базуватися на началах суспільного договору і народного суверенітету, гарантувати правопорядок.

Заслугою Гегеля є розмежування понять „громадянське суспільство" та „держава". Громадянське суспільство виникає після виникнення держави і є системою матеріальних потреб. Держава - це не що Інше, як ідея розуму, свободи і права, це моральне ціле, в якому долаються суперечності громадянського суспільства.

17

У кін. ХYШ - на поч. XIX ст. розвиваються соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму та утопічного соціалізму. Консерватизм (Є.Берк, Л.Бенальд, Ж. де Местр та ін.) сформувався під впливом Великої Французької революції. Консерватизм виражав неприйняття нових порядків, негативно поставився до революції як насилля, відстоював принцип монархії, станової ієрархії тощо.

Доктрина лібералізму (А.Сміт, І.Бентам, Б.Констан, Дж.Мілль та ін.) ґрунтувалася на принципах індивідуалізму та утилітаризму.

Утопічний соціалізм (А.Сен-Сімон, Р.Оуен, Ш.Фур'є) протиставив феодальному минулому та буржуазній сучасності майбутній справедливий лад, який повинні збудувати самі люди. Ідеалом суспільного устрою для утопістів поставав такий, при якому буде забезпечено потреби людей та розквіт особистості.

ТЕМА 3. КЛАСИЧНИЙ ПЕРІОД У РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ 1. Виникнення і розвиток соціології як окремої науки. 2. Натуралізм у соціології XIX - XX ст. 3. Психологічні школи у соціології. 4. Емпіричні соціальні дослідження. 5. Сучасна західна соціологія.

1. Виникнення і розвиток соціології як окремої науки Термін „соціологія" запропонував французький філософ Огюст Конт

(1798-1857). Він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології як окремої науки, пізнання законів суспільного розвитку та їх використання для блага суспільства. Він вважав, що суспільствознавство має ґрунтуватися на фактах, досліджуючи соціальні явища емпірично та аналітично, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абстрактних структур і стати „позитивним", тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми.

Позитивістське соціологічне спрямування не визнавало ні ідеалізму, ні матеріалізму, а виходило з тези, що усе позитивне знання можна отримати лише як результат дослідження окремих спеціальних наук чи їх синтетичного об'єднання, і що сама лише філософія не може претендувати на вичерпне дослідження реальності.

Позитивне знання - це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обґрунтування теорій, які б мали таку ж доказовість, як і природничо-наукові, на факти і з'ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи інші події та процеси.

Досліджуючи характерні особливості суспільства, О.Конт зробив спробу сформувати закони його функціонування та розвитку.

Перший (основний) закон - закон трьох етапів прогресу людського інтелекту:

1 - теологічний (неподільне панування релігійної свідомості до 1300 року), для якого характерним було всі пояснення усіх явищ на основі релігійних уявлень;

18

2 - метафізичний (з 1300 до 1800 року), при якій надприродні фактори у поясненні природи замінюються на сутності та причини;

3 - позитивний, або науковий (поч. з XIX ст.), коли виникає наука про суспільство.

Другий закон - це закон поділу і кооперації праці, завдяки чому утворюються різні соціальні та професійні групи, зростає різноманітність суспільства, підвищується життєвий рівень людей.

Соціологія, яку О.Конт вважав вершиною наук, повинна розвиватися як аналіз соціальної динаміки та соціальної статики. Соціальна динаміка повинна розглядати загальні закони соціального розвитку, а соціальна статика - взаємодію складових елементів суспільства.

2. Натуралізм у соціологи XIX - XX ст. Погляди О.Конта лягли в основу багатьох пізніших напрямків

соціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством - у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Ч.Дарвіна. Одним із представників такого підходу був Ґерберт Г.Спенсер (1820-1903) - засновник органічної школи.

На думку Ґ.Спенсера, суспільство копіює та відтворює живий організм, а це означає, що ним керують біологічні закони (наприклад, закон боротьби за Існування, виведений Ч.Дарвіном для біологічного середовища, Г.Спенсер трактує як закон класової боротьби для середовища соціального).

Ототожнюючи суспільство з біологічним організмом, Г.Спенсер дає порівняльний аналіз соціальних та біологічних організмів. Г.Спенсер стверджує, що кожен елемент соціальної системи виконує свої функції: землеробство і промисловість - функцію харчування, торгівля - кровообігу, армія - захисні функції шкіри, транспорт - кровоносних судин. Суспільство, на думку Ґ.Спенсера, як і живий організм, нормально функціонує лише за умови узгодженої взаємодії його органів.

Органічна школа ототожнювала суспільство з організмом людини і пояснювала соціальне життя біологічними закономірностями. Представники цієї школи вважали, що суспільство і є організм. Йому характерні всі властивості організму: цілісність, доцільність, спеціалізація органів. Для пояснення суспільного життя використовувалися такі категорії, як „соціальні тканини", „органи", „соціальні хвороби". На думку представників цієї школи нормальний розвиток має відбуватися лише еволюційно.

Расово-антропологічна школа. Представники цієї школи переносили на людське суспільство закони „природного відбору", „боротьби за існування", інтерпретували суспільний розвиток як боротьбу „вищих" та „нижчих" рас та класів. Саме в межах цих концепцій було зроблено спробу довести зверхність, перевагу білої раси над іншими. (Ці ідеї пізніше досить активно використовували німецькі фашисти).

Один із засновників даної школи, французький філософ Артюр де Гобіно (1816-1882), вважає, що чистота раси - це джерело розвитку цивілізації. Чим чистіша раса біологічно, тим значніші її вроджені здібності і тим інтенсивніше раса розвивається (в історичному аспекті).

Успішно розвиватись цивілізація може тільки тоді, коли головною расою є

19

біла. Інші раси, на його думку, є нижчими. Концепції расово-антропологічної школи були засуджені та відкинуті

наукою. їх вивчення має не наукове, а загальноосвітнє значення. Теорія соціал-дарвінізму, як соціологічний напрям сформувався під

впливом еволюційної теорії Ч.Дарвіна. Представники цієї школи (Л.Гумплович, У.Беджгот, У.Самнер) зводили закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції, зокрема до природного відбору, і розглядали соціальний прогрес, як постійний процес боротьби за існування, коли виживає тільки найсильніший, найбільш пристосований.

Представник даної школи, австрійський соціолог Л.Гумплович розглядав соціологію як науку про соціальні групи та відносини між ними. В основу цих відносин він покладав закон боротьби за Існування, але не на рівні окремої людини, а в межах між групових суперечностей та протиборств. Тому основним законом суспільства, на його думку, є прагнення кожної соціальної групи підпорядкувати собі будь-яку іншу соціальну групу, що виражається у бажанні панування.

Марксистська школа соціології. У своїх соціологічних поглядах Карл Маркс (1818-1883) обґрунтовує думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ.

Серед багатьох видів стосунків між людьми (політичних, правових, сімейних, моральних) як базові марксизм виділяє відносини у сфері виробництва матеріальних благ, вони становлять суспільний базис. Минуле і майбутнє людства постає як послідовний, закономірний процес зміни економічного устрою суспільства, розвитку спочатку матеріального, а вже потім духовного життя поколінь.

Особливе місце у філософії марксизму посідає проблема людини, природа якої зводиться лише до соціальних рис і трактується як сукупність усіх суспільних відносин. Людина постає тут як носій соціальної активності, суб'єкт діяльності, творець матеріальних та духовних цінностей. Проблема людини у марксизмі пов'язана із осмисленням такого суспільного феномену як відчуження. Відчуження - це складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності та її результатів у силу, що панує над людиною.

Засновники марксистської філософії прийшли до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність. Вихід з даної ситуації вони вбачали в утверджені нового типу власності - власності всіх і кожного водночас, тобто суспільної за своїм характером. Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм.

3. Психологічні школи у соціології Психологічна соціологія намагалася звести прояви соціальності до

психологічних феноменів людського буття. Дана течія була досить неоднорідною, а тому в ній можна виділити декілька напрямів:

• психологічний еволюціонізм, засновником якого був американський соціолог Лестер Френк Уорд (1841-1913). Л.Уорд стверджував, що первинною соціальною силою є фізіологічні потреби, пов'язані із підтримкою

20

життєдіяльності та розмноженням Індивідів, на основі таких первинних бажань формуються складніші - інтелектуальні, моральні та естетичні;

• інстинктивізм - напрям, що прагнув з'ясувати соціальні явища та процеси через звернення до біологічної природи людини. Представник цього напряму Уільям Мак-Дугал причиною соціальної поведінки вважав вроджені інстинкти, а з них виводив основні соціальні інститути (сім'я, торгівля та ін.). В основі більшості соціальних інстинктів лежить стадний інстинкт. Близькими до інстинктивізму були ідеї австрійського психіатра та філософа Зігмунда Фрейда (1856-1939) та його послідовників (А.Адлер, В.Райх, К.Хорні, Е.Фромм та ін.). Основною проблемою психоаналітичної орієнтації у соціології постала проблема конфлікту особи і суспільства. Причиною конфлікту вважаються соціальні моральні норми, заборони, соціальний контроль, які придушують висхідні потреби людини і призводять до неврозів, відчуження, почуття незадоволення;

• „психологія натовпу", представлена Поставом Лебоном (1841-1931) та Габріелем Тардом (1843-1904). На думку Г.Лебона, вирішальну роль у соціальних процесах відіграє не розум, а емоції. Він сформулював концепцію масового суспільства, вказавши, що всі досягнення цивілізації є результатом діяльності інтелектуально творчої еліти; проте на зміну ері еліти приходить ера мас, стихійного натовпу, який є руйнівною силою. Французький соціолог Г.Тард вказував, що всі явища суспільного життя відбуваються під впливом сили прикладу, носять наслідувальний характер;

• інтеракціонізм (від англ. - взаємодія), засновником якого став американський соціолог Чарльз Кулі (1864-1929). З позицій інтеракціонізму суспільство існує як цілісний організм завдяки взаємодії між його складовими елементами - індивідами та групами. В ході таких взаємовідносин формуються первинні групи - сім'я, дитячі ігрові колективи, сусіди тощо, через які індивід поступово розширює межі своїх соціальних контактів, засвоює соціальні норми І формується як особистість. Ч.Кулі вперше вводить у науковий обіг поняття „комунікація", яке визначає як механізм існування та розвитку людських відносин.

4. Емпіричні соціальні дослідження Становлення та розвиток соціології відбувався одночасно із поширенням

соціальних досліджень різних сфер суспільного життя. Емпіричні дослідження проводилися у галузі економіки, політики, демографічних процесів, що стимулювало розвиток соціального пізнання. Так, німецький соціолог Фердінанд Тьонніс (1855-1936), чия концепція отримала назву формальної соціології, розмежовує поняття „спільність" та „суспільство". Для першої характерні реальні зв'язки, або зв'язки органічного життя, для другого - ідеальні, механічні утворення. Соціологічні ідеї Георга Зіммеля (1858-1918) базуються на теорії історичного розуміння. Вона полягає у тому, що певний вид діяльності стає зрозумілим лише у тому разі, коли психічні процеси, на основі яких склалася усвідомлена соціальна дія, викликають у дослідника такі ж реакції, як і у діючої особи.

21

Продовжувачем традиції позитивізму був французький соціолог і філософ Еміль Дюркгейм (1858-1917). Він вважав соціологію близькою до природничих наук із характерним для них індуктивним методом та принципом об'єктивного спостереження. Разом з тим соціологія є наукою самостійною, має власні поняття[ розуміння і пояснення, предмет. Е.Дюркгейм визначив предмет соціології як соціальні факти, що існують поза індивідом, і чітко розмежував поняття індивідуального та колективного (соціального). Саме колективне, за Е.Дюркгеймом, має пріоритет над індивідуальним.

Значний внесок у соціологію кінця XIX - початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864-1920). Він є основоположником так званої „розуміючої соціології"" та теорії соціальної дії. „Розуміюча соціологія" є таким вивченням соціальної діяльності людини, яке передбачає розуміння сенсу людських дій та їх пояснення на цій основі. На думку М.Вебера, соціальною є дія, яка свідомо співвіднесена з діями інших людей і спрямована на них. Він виділяє чотири типи соціальної дії: традиційна, афективна, ціннісно-раціональна та ціле-раціональна.

Одним із представників гуманістичного напрямку в соціології є польський філософ та соціолог Флоріан Знанецький (1882-1958). Вважаючи, що предметом соціології є соціальні системи, він виділив чотири їх види: соціальні дії, соціальні відносини, соціальні особи та соціальні спільності, висунув вимогу враховувати так званий „людський коефіцієнт". У 30-х рр. XX ст. у американській соціології формується символічний інтеракціонізм - теорія, що зводить соціально-психологічні процеси і явища до впливу людей один на одного, і звідси пояснює суть, походження та розвиток міжособистісних відносин. Основні ідеї були сформульовані американським соціологом Джорджем Мідом (1863-1931). І особу, і суспільство він розглядає як продукти взаємного впливу, які не можуть існувати як автономні утворення. Розвиток особи відбувається у процесі взаємодії з іншими людьми в суспільстві.

5. Сучасна західна соціологія З початку XX ст. у соціології утверджуються різноманітні напрями та

школи, які різняться розумінням предмета дослідження, формують ряд теорій стосовно певних сфер суспільного життя.

Так, після другої світової війни в американській соціології панівним напрямом став структурний функціоналізм. Його ідеї розробляли англійський соціолог А.Радкліфф-Браук (1881-1955) та американський соціолог В.Малиновський (1884-1942). Американські соціологи Толкотт Парсонс (1902-1979) та Роберт Мертон (нар. у 1910 р.) розглядали суспільство як систему з кількома рівнями, яка взаємодіє з іншими системами - культурою та особистістю. Свобода в суспільстві обмежується нормативними рамками і реалізується у вигляді альтернатив.

Теорія конфлікту визнає соціальні конфлікти вирішальним або одним із важливих факторів соціального розвитку. Дану проблему у ХІХ ст. розглядали К.Маркс, Ґ.Спенсер, Л.Гумплович, Г.Зіммель, проте теоретичне обґрунтування конфліктологічний підхід отримав у 50-х рр. XX ст. у працях американського соціолога Льюіса Козера та німецького соціолога Ральфа Дарендерфа. Вони розглядають конфлікт як основу змін у суспільстві. Корені конфлікту

22

знаходяться не лише в економіці, власності на засоби виробництва, як це стверджував К.Маркс, а в інституалізації відносин влади у суспільних формуваннях.

Засновником теорії соціального обміну є Джордж Хоманє (1910— 1989). Згідно з цією теорією, люди взаємодіють між собою на основі свого минулого досвіду і потенційних винагород та покарань. Соціальна дія постає як процес обміну, учасники якого прагнуть до максимальної вигоди (матеріальної чи нематеріальної) із мінімальними затратами на її отримання.

Концепція еліт, засновниками якої є італійські соціологи Вільфредо Парето (1848-1923) та Гаетано Моска (1858-1941), базується на ідеї розмежування суспільства на два класи - панівний політичний клас, який бере на себе всі державні функції, і керований клас, неорганізована більшість суспільства. В.Парето поділяє суспільство на еліту та не-еліту і говорить про здійснення в суспільстві „кругообігу еліт": від їх стабілізації до наступної деградації. Саме „кругообіг еліт" є рушійною силою суспільного розвитку. Г.Моска вважав, що влада не може бути владою самого народу, оскільки в суспільстві повинен бути панівний політичний клас, що буде її здійснювати. Тому народовладдя І демократія - це утопії, несумісні з законами суспільства та людською природою.

Порівняно новим напрямом сучасної соціології є етнометодологія, яка виникає в кінці 60-х рр. XX ст. Засновником її є американський дослідник Гароль Гарфінкель. Предметом етнометодології є характерні для різних соціальних класів, груп, організацій методи інтерпретацій, за допомогою яких люди відтворюють соціальний світ. Смисл будь-якої дії можна зрозуміти лише у визначеному контексті.

Основоположником феноменологічної соціології є австрійський соціолог Альфред Шюц (1899-1959). Він стверджував, що класифікація та інтерпретація світу не є суто індивідуальним процесом. Люди використовують так звані „типізації" - поняття, що означають класи предметів, які вони виражають. За їх допомогою створюється своєрідний „запас здорового глузду", який дозволяє людям спілкуватись, вирішувати повсякденні завдання і розуміти дії інших людей.

Структуралізм і постструктуралізм наголошують на тому, що існує залежність між властивостями суспільних явищ і процесів та їх структурою. Структура є порівняно стабільним способом взаємозв'язку суб'єктів соціальної поведінки і одночасно володіє певною незалежністю від індивідів та інших суб'єктів соціальної дії. Структура відіграє роль стримуючого та спонукального чинника. Представниками цього напряму є французькі соціологи Клод Леві-Стросс та Мішель Фуко. ТЕМА 4. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В

УКРАЇНІ 1. Розвиток соціальної думки в Київській Русі. 2. Соціально-політична думка в Україні у XV! - XVII ст. 3. Розвиток ідей Просвітництва в Україні. 4. Соціальні ідеї у творчості членів Кирило-Мефодіївського

товариства.

23

5. Початок української соціології. 6. Розвиток вітчизняної соціологи у XX ст.

1. Розвиток соціальної думки в Київській Русі Витоки української протосоціології сягають часів Київської Русі, про що

свідчать пам'ятки усної та писемної творчості. В них втілені перші спроби осмислення подій, явищ, процесів соціального характеру. Своєрідним відображенням сутності людських стосунків, в яких помітну роль відігравали звичаї, забобони, традиції, обряди, а з часом певні громадські закони, є український фольклор (пісні, думи, казки, легенди, приказки). З появою писемності певні сторони тогочасного соціального буття знайшли своє писемне відображення. Перші літературні твори -„повчання", „проповіді", „патерики", „житія святих", „слова" - певною мірою відображали і тогочасні соціальні відносини, побут, культуру, настрої різних верств населення.

Однією з найважливіших протосоціологічних пам'яток першої половини XI ст. справедливо вважають „Руську правду" Ярослава, складену на підставі норм тогочасного звичаєвого права, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Низку її ідей було покладено згодом в основу Литовських статутів, законодавства гетьманської доби.

У творі першого київського митрополита Іларіона „Слово про закон і благодать" (XI ст.) поряд з похвалою великому князеві Володимиру, уславленням хрещення Русі говориться про співвідношення Закону, уособленого Старим Заповітом, та Благодаті (Новий Заповіт).

Низку протосоціологічних ідей містить „Повчання дітям" Володимира Мономаха (XII ст.), де проголошуються ідеї гуманності, справедливості, милосердя, відповідальності, необхідності забезпечити мир у державі.

Важливі відомості про тодішнє соціальне життя містить „Печорський патерик", у якому йдеться про життя києво-печерських ченців.

Історики соціологічної думки знайшли чимало цікавих спостережень, міркувань у „Слові о полку Ігоревім" (XII ст.), пройнятому передусім ідеєю об'єднання руських земель і подолання міжусобиць.

Різноманітним історико-соціологічним матеріалом насичені літописи Київської Русі ХІ-ХІІ ст., найпомітніший серед яких „Повість минулих літ", автором якого є Нестор-літописець. Головна його ідея полягає в обстоюванні єдності руської землі та політичної незалежності.

Вихід на історичну арену Галицько-Волинської держави засвідчив „Галицько-Волинський літопис", який є важливим джерелом вивчення соціального життя на західноукраїнських теренах.

2. Соціально-політична думка в Україні у XVI - XVII ст. Соціально-економічне, політичне і духовне життя різко змінилося у XIII

ст. у зв'язку з пануванням на українських землях монголо-татарського іга. У XIV ст. центральні українські землі були захоплені Великим князівством Литовським. Більшість галицько-волинських земель опинилося під польською владою, а на південь нападали татари.

24

Із появою козацтва, яке являло собою проміжну верству між шляхтою і селянством, на яку не поширювалися ні кріпацтво, ні панщина, починаються і переписи населення, у XVI - XVII ст. з'являються козацькі

реєстри. У середині XVI ст. в дусі ідей європейського Ренесансу набувають

поширення ідеї природного права та суспільного договору. Одним із перших почав їх розробляти український вчений Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566). Він обґрунтував положення, згідно з яким королівська (державна) влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які слухаються короля добровільно. Закон як гарантія розвитку та існування держави, є єдиним для всіх.

Метою держави є гарантія права на існування кожного індивіда, вона повинна дбати про освіту громадян.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (між 1545-50 - після 1620), який у своїх полемічних творах обстоював ідею свободи, рівності, справедливості у сфері духу. У цей час центр освітнього, інтелектуального життя переміщується з Острозької академії до Києво-Могилянської, найпомітніші діячі якої П.Могила, С.Яворський, П.Величковський, Ю.Кониський, Ф.Прокопович, крім власне духовних літературних праць, приділяли увару відносинам церкви і держави, церковній та світській владі.

Так, Петро Могила (1574-1647) говорить про виникнення держави з необхідності забезпечення природних прав людей на основі закону. Ідеалом правителя для нього постає сильний православний цар, який поряд із інтересами світської влади піклується і про владу духовну. П.Могила говорив і про необхідність розвитку освіти та виховання молоді, просвіти широких мас, зміцнення православної церкви, збереження національної культури.

Письменник, історик, політичний та церковний діяч Інокентій Пзель (1600—1683), будучи прихильником ідей раннього гуманізму і Просвітництва, стверджував, що коли панівна мораль і звичаї суперечать розуму, то завданням людини є прислухатися саме до розуму.

Феофан Прокопович (1681-1736) розглядав походження держави як результат усвідомлення людьми необхідності забезпечення непорушності природного закону, стримування людських пристрастей. Розвивав він і вчення про просвітницько-абсолютистську державу. Влада монарха з одного боку має договірний характер, в результаті чого народ передає свою волю монарху, а з другого - божественне походження. Навіть не зважаючи на дотримання чи не дотримання монархом договору, народ не має права відібрати владу у правителя. Такі ідеї були наслідком тенденції до сакралізації особи монарха.

3. Розвиток ідей Просвітництва в Україні Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний

український філософ, гуманіст, просвітитель Григорій Сковорода (1722-1794), який науку про людину вважав головною, найважливішою і найвищою з усіх наук, із соціологічної точки зору цікавою є його концепція спорідненої („сродної") праці. При його розробці філософ виходить із того, що кожна

25

людина має природні схильності до певного роду діяльності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Г.Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм „сродна", відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав'язується їм примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє невдоволення життям, є витоком нещастя. В ідеальному, справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, у відповідності із здібностями І уподобаннями людей.

У цьому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну нерівність - нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність „природного" походження. Звідси його принцип „нерівної рівності".

В Україні серед просвітителів було немало відомих мислителів, увага яких прикута до питань соціального життя, проблем держави і права, особистості і суспільства. Просвітницька інтерпретація ідей суспільного договору та природного права притаманна відомим українським вченим і громадським діячам Володимиру КапнІсту, Петру Подію, Василю Каразіну. Просвітники вбачали суспільний ідеал у здійсненні ідеї свободи, рівності і права на власність. Петро Лодій (1764-1829) підкреслював, що громадянська свобода є незалежність від влади законодавців в здійсненні таких дій, які сприяють досягненню власної мети і власного свого блага, якщо тільки те здійснення дій не суперечить меті держави.

Просвітницькі тлумачення понять рівності полягали у визначенні рівності людей перед законом. Право власності - це природне право, що нікому не дається в дарунок і ні від кого не забирається, це рівне для всіх право вільно купувати і володіти власністю.

В концепціях побудови держави просвітителі сходилися на вирішальній ролі законів, які спрямовуються на досягнення загального блага. І тут немає особливого значення державна форма правління - монархія, республіка, самодержавство та ін., тільки були б розумні правителі.

У питанні про державну форму Петро Лодій, Яків Козельський та ін. схилялись до республіки. При республіканському правлінні спільна

4. Соціальні ідеї у творчості членів Кирило-Мефодіївського товариства Певний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства,

гуманітарної освіти, науки та культури зробили представники Кирило-Мефодіївського товариства, створеного наприкінці 1845 - на поч. 1846 рр. До нього належали М.Костомаров, М.Гулак, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський, О.Маркович та ін. Виразником основних ідей товариства був твір М Костомарова „Книги буття українського народу", в якому подано картину світової історії, історії України та її поневолення.

Товариство відстоювало ідеали свободи, рівності і братерства, ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, класовості, гноблення людини та народу, поширення освіти, об'єднання всіх слов'ян в одну республіканську федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою суверенність.

У суспільно-політичних поемах члена товариства Тараса Шевченка (1814-1861) чітко виражена ідея українського державництва, самостійності,

26

соборності. Кріпацтво і самодержавство він справедливо вважав основною причиною соціальних і економічних негараздів у Російській імперії. Він рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав за необхідне виховувати в народних масах пригноблених націй почуття національної гідності, прагнення боротися за рівність.

Хвилювала Т.Шевченка й слов'янська проблема. Розв'язував він її з позицій революційного демократизму і братерської єдності слов'ян. Поет рішуче викривав реакційні антислов'янські та панслов'янські теорії пангерманістів і слов'янофілів.

Соціально-політичні погляди Шевченка знайшли своє найбільше віддзеркалення в поемі „Гайдамаки" (1841), „Гамалія" (1842), „Сон" (1844), „Кавказ" (1845) та ін.

Микола Костомаров (1817-1885) - історик, етнограф, громадський діяч. У творі „Книга буття українського народу" Костомаров висвітлює трагічну історію українського народу і виголошує впевненість, що він обов'язково відродиться як самобутній культурний етнос. У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською. Головний висновок, що його доходить Костомаров, такий: український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів, зокрема російського.

5. Початок української соціологи Соціологічна наука України ввібрала думки, ідеї, теоретичні

узагальнення багатьох1 мислителів минулого, яких можна назвати засновниками вітчизняної протосоціології. їхні соціально-філософські розвідки, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження сприяли розвитку соціологічній думці в Україні, зайняли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі. Прийнято вважати, що українська соціологія заявила про себе у 80-х роках XIX ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися найчастіше в журналі „Громада".

Соціологічні дослідження кінця XIX ст. здебільшого трансформували ідеї О.Конта, ГСпенсера, К.Маркса. Найприкметнішим у тогочасній соціологічній думці є звернення до проблем соціально-культурного життя українського народу.

Одним із тих, хто закладав підвалини української соціології, був М.П.Драгоманов (1841-1895). Він першим використав поняття „соціологія" у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету. Драгоманов, як і інші провідні вчені того часу, намагався знайти точне соціальне пояснення історичних явищ.

Соціологію він розумів як універсальну науку і, на його думку, багато які самостійні науки мали б стати її розділами. Соціологічному методу Драгоманова притаманне визнання об'єктивних закономірностей історичного процесу. ВІН наголошував на тому, що будь-які зусилля особистостей чи соціальних груп, навіть урядів і держав не в змозі загальмувати, а тим більше надати зворотного напрямку об'єктивним історичним процесам. Він вірив у незворотність соціального прогресу і був переконаний, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння.

Особливу увагу Драгоманов приділяє соціології політичних відносин.

27

Він вивчає проблеми влади, взаємовідносини держави і суспільства, загально громадських пріоритетів і особистих прав, індивідуальної свободи. Його цікавить не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. У процесі соціологічного вивчення цих питань Драгоманов доходить висновку, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на поза історичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе рухається, старе змінюється новим, і ці процеси є цілком закономірними.

У пошуках об'єктивних критеріїв оцінки соціальних процесів М.Драгоманов звертався до досліджень західноєвропейських вчених, зокрема Ф.Лассаля і О.Конта.

Так, у соціологічних студіях публіциста, економіста, соціолога Сергія Подолинського (1850-1891) сусідили марксистські і соціал-дарвіністські, „громадівські" погляди. Вважаючи, що суспільне життя відбувається згідно з законом боротьби за існування, він і положення про додаткову вартість розглядав як одну з форм цієї боротьби. Але поряд із законом боротьби за існування, твердив С.Подолинський, діє і закон зростання солідарності людей. З часом людські громади, піддавшись почуттю прихильності, можуть перестати боротися між собою. Все це матиме неабиякий сенс для людей, які вивільнять свої сили для боротьби з навколишньою природою. Водночас і умови боротьби з природою стануть однаковими для різних груп людей. У свою чергу зростатиме середній рівень розвитку більшості людей, з'являться можливості для самовираження талантів.

С.Подолинський значну увагу приділяв аналізові соціального становища різних груп людей, причин соціальної диференціації (їх убачав у привласненні панівним класом додаткової вартості), соціальної мобільності (залежить від національної належності особи). Ці думки висловлені у праці „Ремесла і фабрики на Україні".

Вагомим є внесок у розвиток вітчизняної соціологічної думки українського економіста і соціолога, громадського діяча, професора Київського університету Михайла Зібера (1844-1888). Соціологічні інтереси Зібера зосереджені навколо проблем суспільства, суспільного розвитку, народонаселення, історичної соціології. Він стверджував, що еволюційний порядок суспільних відносин зумовлюється розвитком економічних відносин, а всі політичні юридичні і духовні явища в суспільстві є надбудовою над ними. Зібер говорив про ступеневий розвиток суспільства, здійснив порівняльний аналіз общинного і капіталістичного суспільства, звернувши увагу на те, що в умовах першого особа фактично позбавлена свободи, натомість сучасна цивілізація створює умови для розвитку свободи особистості.

Одним з найяскравіших українських дослідників у галузі соціологи був Максим Ковалевський (1851-1916). Він був членом Міжнародного соціологічного товариства, певний час навіть головою, безпосереднім учасником його конгресів, членом ряду соціологічних інститутів і автором їх видань.

Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалевського займає ідея прогресу як історичної неминучості. Природною передумовою цієї ідеї є уява про змінність і закономірності суспільних феноменів. Він вважав, що без прогресу не може бути соціології як науки. Суть соціального прогресу

28

він зводив до солідарності. Значний внесок М.Ковалевського у розвиток історико-порівняльного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб'єктивізму.

Серед великої плеяди українських мислителів кінця XIX - початку XX ст. вагоме місце займає Іван Франко (1856-1916), який відігравав величезну роль у розвитку національної та соціальної свідомості українського народу. В ряді праць і Франко проаналізував процес формування суспільства І держави, приділяв увагу матеріальному і духовному прогресу суспільства. І.Франко був активним проповідником національної самостійності України.

Вагомий внесок у розвиток української соціологи зробив видатний учений-економіст, мислитель і патріот М.Туган-Барановський (1865-1919), який вважав, що без соціології немає сучасної науки про суспільство. У працях „Основи політичної економи", „Суспільні основи кооперації", „Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію", „Психологічні фактори суспільного розвитку" та інших він обґрунтував роль господарства в соціальному житті. Господарство він визначав як сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ для створення матеріальної обстановки, необхідної для задоволення людських потреб. Вирішальне значення господарства у суспільному житті ґрунтується не тільки на тому, що люди, як вважав марксизм, перш ніж займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, повинні їсти, пити і одягатися, а й на тому, що політика, наука тощо мають свою матеріальну основу, яка створюється господарством.

6. Розвиток вітчизняної соціології у XX ст. Соціологічна думка в Україні завжди розвивалась як складова

загальноєвропейської культури. Так, на межі XIX І XX ст. на розвиток соціології в Україні значний вплив здійснив сформований на Ідеях О.Конта і Г.Г.Спенсера європейський позитивізм. У зв'язку із цим варто відмітити роль поглядів Е.Дюркгейма, який був ініціатором використання історико-порівняльного методу, спирався у своїх дослідженнях на статистику, використовував не тільки функціональний, а і каузальний метод, багатофакторний аналіз.

В українській науці цей метод вперше використав Михайло Грушевський (1866-1934). На формування його світогляду надзвичайний вплив мав Е.Дюркгейм, із яким він підтримував особисті контакти, М.Грушевський, історик світового масштабу, став лідером інституалізованої соціології в Україні. Його соціологічна робота охоплювала надзвичайно широке коло питань. У теоретичному соціологічному вивченні він торкався і суспільно-політичного устрою, соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики і моралі.

Виходячи з об'єктивних засад соціальних знань, спираючись на Історичні факти, вдаючись до методу історичного порівняння, Грушевський намагався дати відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку і прогресу.

Його головною науковою працею із соціології є „Початок громадянства (генетична соціологія)", яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології - висвітленню причин і чинників утворення

29

соціальності, виникнення і існування людського суспільства. У ній, зокрема, аналізувалися структурні трансформації, що відбувалися на той час у суспільстві: криза традиційних інститутів (сім'ї, сусідських відносин), зростаюча спеціалізація праці виникнення великих промислових центрів, урбанізація життя, посилення промислової та державної бюрократії. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об'єктом дослідження всіх соціальних наук.

Цікавими були праці українських правників, що досліджували право передусім як суспільну категорію. Зокрема, Богдан Кістяківський (1868-1920) дійшов висновку, що надто широке використання природничо-наукових принципів обмежує можливості соціального пізнання. Реальність, яку має вивчати соціологія, включає не тільки економічні відносини, а і дії людей, зумовлені соціальною дійсністю та її культурними формами. Саме такий підхід до визначення предмета соціологічного вивчення сприяв здобуттю соціологією статусу самостійної науки, остаточному її відокремленню як від природничих, так і від інших суспільних наук.

Б.Кістяківський мав особисті контакти з провідними європейськими соціологами: Г.Зіммелем, у семінарах якого він працював у Берлінському університеті, В.Віндельбандом у Страсбурзькому університеті, де він захистив докторську дисертацію, М.Вебером.

У становленні та розвитку соціологічної думки в Україні в післяреволюційний період можна виділити чотири періоди. Перший розпочався після 1917 р. і тривав до початку 30-х років XX ст., другий можна датувати 30-50-ми роками, третій - 50-80-ми, четвертий - із середини 80-х рр. і до наших днів.

Дмитра Донцова (1883-1973) називають ідеологом українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії, що відображено в творах: „Націоналізм" (1927), „Хрестом і мечем" (1967). Світоглядною основою політичних поглядів є його філософський волюнтаризм та ірраціоналізм, презирство до народу, устремління встановити владу еліти.

В'ячеслав Липинський (1882-1931) розробляє проблеми історіософії, національної еліти, ролі християнської релігії в об'єднанні українського народу.

Українська соціологічна думка в післяреволюційний період розвивалася під впливом ідей марксизму. Уже з перших днів радянської влади постало питання про опрацювання соціальних теорій нового

суспільства на основі проведення емпіричних соціологічних досліджень. У травні 1918 р. з'являється проект постанови Раднаркому „Про соціалістичну академію суспільних наук".

Наукова соціологічна робота у 20-ті роки майже повністю зосереджувалась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). У складі її соціально-економічного відділу з'явилася перша кафедра соціології, яку очолював у 1918-1920 роках Б.Кістяківський.

У ці самі роки виникає соціальна інженерія - один із різновидів прикладної соціології на підприємстві. Це сукупність прикладних засобів впливу

30

на поведінку та установки людей з метою розв'язання певних соціальних проблем.

Однак як самостійна наука соціологія так і не інституювалася. Розвиток соціологічної науки стримувався насамперед через політичні обставини. Дореволюційний досвід соціологічної роботи повністю відкидався. Теорії зарубіжних соціологів, їхні рекомендації піддавалися критиці. У теоретичних дискусіях соціологію почали співвідносити з марксизмом, а її теорію ототожнювати з історичним матеріалізмом.

В кінці 50-х на початку 60-х рр. розпочинається відродження соціології. У цей час проводяться соціологічні дослідження впливу НТП на соціально-професійний склад робітників, їх ставлення до праці. Широкого розвитку набуло соціальне планування. Плани соціально-економічного розвитку розроблялися для підприємств, міст, цілих регіонів. Це сприяло вдосконаленню методики соціологічних досліджень, отриманню практичних навичок цих досліджень.

Від 1968 р. соціологія розвивається в Україні як окрема наука. У складі Інституту філософії Академії наук почав функціонувати підрозділ соціології, широко друкуються соціологічні дослідження, поновлюється видання часопису „Філософська та соціологічна думка", який був започаткований 1927 року.

У середині 80-х років з початком революційного оновлення суспільства усвідомлюється потреба в соціологічних дослідженнях, змінюється ставлення до соціології, суттєво переглядається багато усталених у радянській науці поглядів на суспільство. Це зумовлювалося необхідністю наукового осмислення сучасних трансформаційних соціальних процесів. 90-ті роки в розвитку української соціології позначені інституціоналізацією її як однієї з провідних суспільних наук.

ТЕМА 5. СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО СКЛАДОВІ. ТИПИ СУСПІЛЬСТВ ТА

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА 1. Ознаки суспільства. Основні умови розвитку і функціонування

суспільства. 2. Методологічні принципи вивчення суспільного життя.

3. Історичні типи суспільства: традиційне, індустріальне,

постіндустріальне. 4. Сутність та критерії суспільного прогресу. Прогрес і регрес.

1. Ознаки суспільства. Основні умови розвитку її функціонування

суспільства Поняття „суспільство" має не одне визначення. Суспільство -

найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми що складається в процесі їхньої життєдіяльності („людське суспільство"). Це історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне комуністичне суспільство), специфічна форма соціальної організації що склалася в процесі історичного розвитку даної країни. Суспільство - це сукупність людей, які об'єднані конкретними інтересами, потребами або взаємними симпатіями, або певним видом діяльності. Це побутове визначення суспільства, яке базується на взаємодії індивідів.

31

Е.Дюркгейм у праці „Соціологія та теорія пізнання" характеризує суспільство як „...найбільш могутній фокус фізичних і моральних сил, який тільки існує у світі. Ніде в природі не зустрічається таке багатство різноманітних матеріалів, сконцентрованих в такій мірі. Не дивно, тому що з суспільства виділяється своєрідне лиття, яке реагуючи на елементи, що його складають, перетворює їх і підіймає до найвищої форми Існування".

П.Сорокін дає таке визначення суспільства: „Суспільство означає не тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а знаходяться між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим чи іншим чином, стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв'язок".

Слід розмежовувати поняття соціального та суспільного. Соціальне - це сукупність тих чи інших властивостей і особливих суспільних відносин, інтегрованих індивідами або спільнотами в процесі спільної діяльності в конкретних умовах, і проявляється у їх відношеннях один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя. Суспільне - ширше за поняття соціального, І означає відмінність від живої природи.

На буденному рівні можна дати такі ознаки суспільства: 1 - суспільство - це люди (не одна людина, а багато); 2 - ці люди чимось зв'язані, об'єднані, і це дозволяє відрізнити

„наших" людей від „не наших"; 3 - людині необхідно (і вигідно) жити в суспільстві. Суспільство діє

на людину містично, примусово і тотально, а людина на суспільство - практично, вибірково і локально.

Н.Смелзер у своїй праці „Соціологія" визначає певні умови, які повинні виконуватись, щоб соціальне об'єднання можна було назвати суспільством. До цих умов належать:

а) певна територія; б) поповнення суспільства головним чином за рахунок

дітонародження; в) розвинута культура; г) „політична незалежність". Ознаки суспільства: 1 - територія - місце, де розселяються люди, де виникають і діють

соціальні зв'язки. Це основа соціального простору, де формуються, розвиваються відносини та взаємодії індивідів.

2 - здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків - іншими словами, міжособистісна взаємодія, наявність колективної (ширше - суспільної) свідомості, спільної волі (Дюркгейм); існування системи цінностей, завдяки якій кожен Індивід дотримується певних норм суспільної життєдіяльності і внаслідок чого зберігається єдність суспільства;

3 - із вищеназваного випливає наявність певної соціальної структури - це різні соціальні утворення, зв'язки, відносини, соціальні спільності, соціальні інститути тощо.

2. Методологічні принципи вивчення суспільного життя

32

Метод у соціології - це системний спосіб досягнення теоретичного та практичного результату, вирішення проблем з метою одержання нової інформації, усвідомлення специфіки предметної сфери і законів про функціонування її об'єктів. Це спосіб побудови та обґрунтування соціологічних знань, сукупність прийомів, процедур і операцій емпіричного, досвідного та теоретичного пізнання соціальної реальності. Метод у соціології залежить не тільки від дослідження соціологічної проблеми та побудови теорії, а й від загальної методологічної орієнтації. Метод включає певні правила, що забезпечують надійність і достовірність знання. При вивченні соціальних процесів застосовуються такі принципи матеріалістичної діалектики, як об'єктивність, історизм та системний підхід, а також використовуються підходи до аналізу і розуміння суспільства, механізмів його функціонування та розвитку, функціоналізм, теорії конфлікту, індивідуалізм тощо.

Принцип об'єктивності означає вивчення об'єктивних закономірностей, що визначають процеси соціального розвитку. Кожне явище розглядається як багатогранне і суперечливе. Вивчається вся система фактів, явищ, подій - позитивних І негативних. Об'єктивність соціологічних знань передбачає, що процес їх пошуку відповідає об'єктивній реальності і не залежним від людини і людства законам пізнання. Об'єктивність наукових висновків ґрунтується на їх достовірності, науковій аргументації.

Принцип історизму в соціології передбачає вивчення соціальних проблем, соціальних інститутів, процесів у виникненні, становленні та розвитку розуміння специфіки відповідних історичних ситуацій, сприйняття загальних тенденцій розвитку та своєрідності конкретних обставин. Історизм тісно зв'язаний із розумінням суперечностей як рушійних сил відносин, що складаються і виявляються у взаємодії потреб та інтересів відповідних соціальних спільностей. Історизм дає можливість здобувати знання з минулого досвіду, обґрунтовувати сучасну політику, соціальні дії. Використовуючи принцип історизму, соціологія має можливість досліджувати внутрішню динаміку соціальних явищ та процесів, визначати рівень і напрям розвитку та пояснювати ті їх особливості, що обумовлені їх історичним зв'язком з іншими явищами та процесами. Застосовується також при аналізі елементів суспільства принцип індивідуалізму, основна ідея методології якого полягає в тому, що суспільство, його функціонування може пояснюватись тільки через сукупність індивідуальних дій, їх взаємодією.

Системний підхід - спосіб наукового пізнання і практичної діяльності, де окремі частини якогось явища розглядаються в тісній єдності з цілим. Основним поняттям системного підходу виступає система, що означає певний матеріальний або ідеальний об'єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. Системний підхід передбачає виділення певного системоутворюючого параметра, тобто властивості, що обумовлює пошук сукупності елементів системи, сітку зв'язків І відносин між ними, її структуру. Слід враховувати, що кожна система виступає підсистемою іншої, великої системи. І, навпаки, можна виділяти в ній менші підсистеми, які в іншому випадку можуть розглядатися як система. Системний підхід в соціології обов'язково передбачає з'ясування принципів ієрархії елементів між ними, способів їх впливу один на одного. Вивчення суспільної свідомості, суспільної

33

думки, різних соціальних спільностей, їх потреб тощо, передбачає використання методів аналізу документів, опитувань, спостереження тощо. Для дослідження міжособових відносин всередині малих груп, соціальних спільностей, ставлення особи до тих або інших суспільних явищ, життєвих та ціннісних орієнтацій і установок використовуються методи соціометрії, соціальної психології тощо, методи статистики, факторного, латентно-структурного, корекційного аналізу, використання математики та ін.

Структурний функціоналізм, теорію якого запропоновано соціологами Г.Спенсером, Т.Парсонсом та ін. передбачає розглядати суспільство як цілісний організм, що складається з частин, елементів, які виконують певні функції. Суспільні процеси і явища можна пояснити, аналізуючи їх функції в суспільній системі. Суспільство зберігає стійкість, оскільки реалізуються всі необхідні для соціального організму функції, в тому числі функція соціального контролю.

3. Історичні типи суспільства: традиційне, індустріальне, постіндустріальне Традиційне суспільство - суспільство з аграрним устроєм,

малорухомими соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. Традиційне суспільство охоплює періоди стародавності і середньовіччя - це Стародавня Індія і Китай, Стародавній Єгипет, держави мусульманського Сходу, держави епохи Середньовіччя тощо. Цей тип соціальної організації зберігся і до наших часів, багатьом країнам третього світу притаманні риси традиційного суспільства.

Для традиційного суспільства притаманні такі риси і ознаки: • аграрна спрямованість економіки;

• екстенсивний і циклічний типи соціального розвитку; • високий рівень залежності від природних умов буття, зокрема від

географічного становища; • консерватизм в соціальних стосунках І способі життя; • орієнтація не на розвиток, а на відтворення і збереження

прийнятого порядку і наявних структур соціального життя; • негативне ставлення до будь-яких нововведень (інновацій); • пріоритет традицій, усталених норм, звичаїв, авторитету;

соціальна структура освячена традицією І вважається непорушною (рабовласники і раби, феодали і залежні селяни, касти в Індії);

• високий рівень залежності людини від соціальної групи і жорсткий соціальний контроль;

• різка обмеженість індивідуальної свободи.

Індустріальне (промислове) суспільство - суспільство, що визначається рівнем технічного, індустріального розвитку, термін був впроваджений французьким соціологом Сен-Сімоном. Індустріальне суспільство аналізували О.Конт, Г.Г.Спенсер, К.Маркс, М.Вебер, Е.Дюркгейм, у середині XX ст. - Дарендорф, Р.Арон, Ростоу.

Теоретики індустріального суспільства зводять соціальний прогрес до переходу від відсталого „аграрного" традиційного суспільства (тобто докапіталістичного), де панує натуральне господарство і станова ієрархія,

34

до передового, промислово розвинутого „індустріального" (капіталістичного) суспільства з масовим ринковим виробництвом.

В основі переходу - процес послідовних технічних нововведень у виробництві, який у великій мірі пояснюється зіткненням випадкових обставин і різних мотивів діяльності (націоналізм, протестантська етика у М.Вебера, дух підприємництва і конкуренції, особисті амбіції політичних діячів і т.п.).

Головний критерій прогресивності суспільного ладу - досягнутий рівень промислового виробництва (Р.Арон) чи виробництво товарів масового споживання тривалого користування - холодильників, автомобілів, телевізорів (У.Ростоу).

Надбанням індустріального суспільства є: 1 - зростання рівня індустріалізації, причому промислове

виробництво майже повністю знаходиться у приватній власності; 2 - процес демократизації, знищення традиційних станових

привілеїв, формування рівних громадянських прав (політичних, юридичних, соціальних) і загальної рівності всіх перед законом;

3 - згасання гострих класових конфліктів, характерних для ранніх стадій індустріального суспільства, в розвиненому індустріальному суспільстві на перший план виходять трудові угоди, колективні договори, узаконені робітничі організації;

4 - зростання можливості соціальної мобільності, рівність можливостей на базі доступності освіти.

У 60-х рр. XX ст. концепції індустріального суспільства були витіснені концепціями постіндустріального суспільства (Д.Белл, О.Тоффлер, З.Бжезінський, Фурастьє, Турен). Дане поняття по-різному трактується у різних представників: Д.Белл говорить про поділ всесвітньої історії на доіндустіальне (аграрне), індустріальне (капіталістичне і соціалістичне) та постіндустріальне суспільство, у З.Бжезінського - концепція технотронного суспільства, у О.Тоффлера - надіндустріального. Тобто за основу береться рівень техніки виробництва, а також галузевий і професійний розподіл праці, зниження значення виробничих відносин, власності і класової боротьби. У багатьох моментах концепції постіндустріального суспільства вирбилися як спроба сформулювати альтернативу марксистському вченню про соціальний прогрес як послідовну зміну суспільно-економічних формацій.

Залежно від рівня техніки виробництва у суспільстві переважають: - первинна (сільськогосподарська) сфера економічної діяльності; - вторинна - промисловість; - третинна - сучасність, де головну роль грає освіта і наука. Цим рівням відповідають специфічні форми суспільної організації: - церква і армія з традиційному суспільстві; - корпорація - в індустріальному; - університети - в постіндустріальному. А також панування певного стану: - священики і феодали у традиційному суспільстві; - бізнесмени - в індустріальному; - вчені і спеціалісти - в постіндустріальному. Д.Белл говорить про постіндустріальне суспільство як

35

інформаційне. На перше місце виходять не машинні технології, а інформація. Постіндустріальне суспільство базується на новій інфраструктурі, яких є три типи:

1 - транспортна (дороги, канали, залізниці, магістралі); 2 - енергетична (від водяного колеса, парової машини до

електроенергій. Ядерної енергії); 3 - комунікативна (пошта, преса, телефон, радіо, телебачення,

сьогодні - інтернет). Ці сфери найбільш розвиваються, і у суспільстві виникає новий тип еліти, яку вирізняє технічна компетентність і освіта.

4. Сутність та критерії суспільного прогресу. Прогрес і регрес

Суспільний прогрес - такий напрям розвиту суспільства, що характеризується незворотними змінами людства, тими чи іншими прогресивними змінами окремих спільнот чи людей, їх угруповань, верств або індивідів, в результаті переходу від нижчого до вищого, від менш досконалого становища до біль досконалого.

Ідея прогресу знайшла відображення у творах Левкіппа і Демокріта, Епікура і Лукреція; в епоху Нового часу, з одного боку, наголошувалося на запереченні застарілих феодальних форм організації життя, традиційних, абсолютизованих середньовічною схоластикою знань і життєвих настанов, а з другого - на факті реального розквіту науки і техніки, освіти й виховання, культури та моралі, впровадження їх у виробництво, різкого підвищення на цій основі якості життя людини.

Цікаві думки щодо майбутнього суспільства як більш прогресивного порівняно з сучасним є і в працях ранніх соціалістів-утопістів Т.Мора і Т.Кампанелли, французьких матеріалістів XVIII ст. Д.Дідро і К.Гельвеція, основоположників утопічного соціалізму К.Сен-Сімона, Ш.Фур'є та Р.Оуена. Першу теоретично обґрунтовану концепцію прогресу висунув французький філософ-просвітитель, економіст і державний діяч А.Тюрго (1727-1781), який обґрунтовував принцип вільного підприємництва, підкреслював роль власності в соціальній диференціації людей, цінував людський розум, моральні та творчі якості.

Раціоналістичну ідею прогресу розвивав і Жан Кондорсе (1743-1794). Його праця „Ескіз Історичної картини прогресу людського розуму" (1795) визначила магістральні теоретичні й методологічні підвалини розуміння суспільного прогресу. Завдяки їй Ж.Кондорсе набув статусу родоначальника теорії прогресу людства.

З погляду ролі матеріального виробництва суспільний прогрес охарактеризував марксизм, якому також не пощастило уникнути абсолютизації економічного чинника.

Сучасні концепції прогресу виходять із визначення чинності системи факторів - виробництва і науки, освіти та виховання, техніки й технології, культури і моралі, політики та мистецтва, організації й управління.

Не менш важливим є питання про критерій суспільного прогресу. Традиційний марксистський підхід головним критерієм суспільного прогресу вважав рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Проте такий критерій суспільного прогресу має досить суттєву ваду, оскільки людину

36

він визнає лише як „свій власний компонент", тоді як у цивілізованому суспільстві все має бути навпаки: так званий об'єктивний критерій має бути компонентом більш високої міри - людини як самоцінності, як першої й найбільш відповідної „міри всіх речей".

Про рівень розвитку (ступінь прогресу) тієї чи іншої нації, народу чи держави можна говорити і з точки зору її незаперечного внеску в розвиток світової культури й цивілізації.

Порівнюючи показники споживання у різних соціальних системах, американський дослідник У.Ростоу ще в 60-х роках XX ст. сконструював нову теоретичну модель соціуму - стадії економічного зростання.

Дослідник враховував такі показники, як розвиток промисловості, господарства, науки і особливо частки накопичення капіталу в національному прибутку. Головну увагу У.Ростоу приділяв чиннику споживання.

Більш прогресивною буде така соціальна система, яка відкриває широкі можливості для задоволення людських життєвих потреб, піднесення добробуту, забезпечення рівня і структури споживання матеріальних, соціальних та культурних благ, що найповніше відповідають природі, сутності й призначенню людини, створюють сприятливі умови для самореалізації її як особистості, розкриття індивідуальних обдарувань, реалізації духовної свободи.

Прогрес має суперечливий характер. Нерідко він здійснюється насильницькими методами, у зв'язку з чим виникає питання про ціну прогресу, співвідношення цілей і засобів їх досягнення. Суспільний прогрес є не тільки об'єктивної, але й відносною формою розвитку, протилежністю суспільного прогресу є регрес - зміна по лінії спадання, деградації, перехід від вищого до нижчого ступеня суспільного розвитку, від більш до менш досконалого. Суспільний регрес починається з втрати соціальним суб'єктом обумовленого реальним суспільним ідеалом внутрішнього потягу до творчості, конструктивних змін, активності. Як і будь-який суспільний процес, регрес має свою логіку розвитку. У загальному вигляді вона визначається такими головними етапами: застій, консерватизм, реакція, реставрація, занепад.

ТЕМА 6. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА.

СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ ТА СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ

1. Поняття соціальної структури та її елементи. 2. Поняття соціального інституту суспільства. Місце соціальних

інститутів у системі соціальних зв'язків. 3. Поняття соціальної стратифікації, її особливості у сучасному

суспільстві. 4. Функціональний та конфліктологічний підходи до соціальної

стратифікації та проблеми нерівності. 5. Соціальна мобільність та її механізми.

1. Поняття соціальної структури та її елементи Поняття соціальної структури можна розглядати в кількох аспектах: у

широкому розумінні - це будова суспільства, система зв'язків між усіма його компонентами. Тобто соціальна структура характеризує різні види соціальних

37

спільностей та відносин між ними: соціально-станові, класові, соціально-демографічні, соціально-етичні.

У вузькому розумінні соціальна структура - це соціально-класові спільності, соціальні групи, що утворюють ті чи інші соціальні верстви, а також відносини між ними.

Т.ч. соціальна структура суспільства - сутність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою, упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільностей, соціальних верств, станів і відносин між ними.

Елементи соціальної структури:

Соціальна спільність - являє собою реально існуючу сукупність індивідів і відрізняється соціальними зв'язками та відносною цілісністю.

Основні чинники формування соціальної спільності: 1 - умови соціальної реальності, які вимагають об'єднання людей (н-д,

захист від зовнішніх ворогів); 2 - спільні інтереси значної кількості індивідів; 3 - розвиток державності та виникаючі разом з нею форми

організації людей у вигляді соціальних інститутів; 4 - спільна територія, яка передбачає можливість міжособистісних

контактів (прямих і опосередкованих); Соціальні спільності бувають формальні І неформальні, спонтанні та

інституалізовані, історичні і прихідні і т.п. Формуються соціальні спільності в результаті процесів

диференціації та стратифікації. До великих соціальних спільностей відносяться класи - форма соціальної спільності, яка утворюється на основі володіння виробленою власністю. К.Маркс вважав, що класові відносини передбачають експлуатацію одного класу іншим, тобто один клас постійно присвоює продукт, що його виробляє інший клас.

М.Вебер основою утворення класів теж називає відношення до власності, але поряд з цим вводить поняття бюрократії як класу.

Верства - соціальна диференціація в межах ієрархічно організованого суспільства.

Соціальна група - певна сукупність людей, які мають загальні природні і соціальні ознаки, і об'єднані спільними інтересами, цінностями, нормами і традиціями, системою певних відносин, які регулюються формальними та неформальними соціальними інститутами.

Формальна соціальна група - об'єднання людей на основі офіційного документу, юридичних норм, правил, установ тощо. Члени такої групи націлені на виконання певного виду діяльності і знаходяться в ієрархічно структурованій підпорядкованості (учнівський клас, студентська група, виробничий колектив, футбольна команда).

Неформальна соціальна група - складається стихійно, не має документів, що регламентують її існування, але утворюється на основі загальних Інтересів, прагнень, що об'єднують людей в більш чи менш сталі об'єднання (компанія друзів, злочинна банда).

Соціальні групи можна класифікувати і за розмірами та тісністю контактів.

38

Малі - передбачають безпосередній контакт членів групи один з одним. Вони характеризуються невеликою кількістю членів - від 2 - 3-х до кількох десятків (сім'я, учнівський клас, бригада).

Середні - порівняно сталі спільності людей, які працюють на одному підприємстві, є членами суспільної організації чи проживають на досить великій, але обмеженій території (мешканці міста, області).

Великі - сукупності значної кількості людей, які діють разом у соціально значимих ситуаціях і функціонують в масштабах країни або їх об'єднань (класи, верстви, професійні групи, етнічні спільності, демографічні об'єднання).

Американський соціолог Пітер Блау запропонував систему критеріїв, що визначають положення індивіда в суспільстві:

- номінальні: стать, раса, етнічна приналежність, віросповідання, місце проживання, галузь діяльності, політична орієнтація, мова;

- рангові: освіта, заробітна плата, багатство, престиж, влада, походження, вік, адміністративна посада, інтелігентність.

Сукупність критеріїв, визначення місця і ролі особи в соціальному просторі визначають і місце індивідів чи соціальних спільностей у соціальній структурі.

2. Поняття соціального інституту суспільства. Місце соціальних інститутів у

системі соціальних зв'язків Необхідною передумовою соціальної інтеграції і стабільності суспільства

є наявність загальносуспільної системи цінностей - спільної мови, спільних ідеалів, моральних норм, вірувань. їхня Інтеріоризація забезпечує інтеграцію особистості в соціальну систему, а отже, є найпершою умовою нормального функціонування суспільства.

Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспільства, його відтворення, є соціальні інститути.

Як проблема соціологічного вивчення соціальні інститути беруть початок із часу становлення соціології як самостійної науки. Ще Г.Г.Спенсер розвиток регулятивної системи суспільства поєднував з розвитком соціальних інститутів. Він вважав, що соціальні інститути („інституції") є складниками каркаса соціуму і виникають в результаті процесу диференціації суспільства. Е.Дюркгейм тлумачив природу соціальних інститутів у контексті цілісності суспільства. Суспільство, на його думку, є органічною цілісністю, що складається з окремих груп та інститутів, кожний з яких відіграє свою функціональну роль. І головне завдання науки про суспільство - відкрити, яким чином постали інституції: політичні, юридичні, моральні, економічні, релігійні. Соціальні інститути він образно визначив як „фабрики відтворення" соціальних відносин і зв'язків, тобто під інститутами в загальному маються на увазі визначені типи відносин між людьми, що постійно затребувані суспільством і тому відроджуються знову і знову. Прикладам відтворення таких не знищуваних зв'язків є церква, держава, власність, родина й ін.

Отже, інститут - це певна форма людської діяльності, яка ґрунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також контролю за її виконанням. Інституційна діяльність здійснюється людьми, об'єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи

39

суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок в суспільстві.

Соціальні інститути визначають суспільство в цілому, вони деперсоніфіковані, безособові. Коли соціальна структура суспільства мислиться як інституціональна структура, дослідник не може не стояти на еволюціоністських методологічних позиціях, оскільки вважається, що кожен інститут виконує суспільно значиму функцію, яку з цілісної взаємозалежної системи вилучити неможливо.

Для того, щоб виник і розвився такий структурний елемент суспільства, як соціальний інститут, потрібні особливі умови:

1) у суспільстві повинна виникнути і поширитися певна потреба, що, будучи усвідомлена багатьма членами суспільства (як загальсоціальна, або соціумна), стає головною передумовою становлення нового інституту. Іншими словами, виникнення потреби вимагає спільно організованих дій;

2) наявність засобів досягнення цієї потреби, тобто сформована система необхідних для суспільства функцій, дій, операцій, окремих цілей, які реалізують нову потребу;

3) щоб інститут міг реально виконувати свою місію, він наділяється необхідними ресурсами (матеріальними, фінансовими, трудовими, організаційними), які суспільство повинне постійно поповнювати;

4) для забезпечення самовідтворення інституту необхідне і особливе культурне середовище, тобто повинна сформуватися властива тільки йому субкультура (особлива система знаків, дій, правової поведінки, які відрізняють людей, що належать до цього інституту).

У кожному соціальному інституті є своя система цінностей і нормативної регуляції, що визначає, для чого він існує, що в ньому правильне та неправильне, як діяти в цій конкретній системі відносин.

Оскільки інститути - це взаємозалежні системи впорядкованих соціальних зв'язків, завдяки яким поведінка кожного окремого члена суспільства стає досить передбачуваною за своїми орієнтаціями і формами прояву, соціологія розглядає інституціональну структуру суспільства досить детально, як систему, де дії і переміщення соціальних суб'єктів здійснюються тільки згідно до визначених правил рольової відповідності.

Соціальні інститути, як підсистема соціального цілого, діяльність якої пов'язана з реалізацією життєво важливих потреб загальної системи, є основою усього соціального життя і забезпечує життєдіяльність людини через виконання певних функцій.

В залежності від сфер соціальних відносин виділяють такі соціальні інститути:

• Економічні, які забезпечують відтворенні і розподіл матеріальних благ, організацію праці, грошовий обіг і т.п.;

• Політичні, які пов'язані зі встановленням, виконанням та підтримкою влади. До них належать уряд, парламент, політичні партії, держава, армія тощо;

• Соціальні або суспільні у вузькому значенні, які створюються добровільним об'єднанням (клуби, товариства, інститут дружби);

• Інститути стратифікації, які визначають розміщення позицій і

40

ресурсів; • Інститути виховання та культури - створені для зміцнення і

розвитку культури, для соціалізації (родинні інститути, сім'я, школа, наука і т.п.);

• Релігійні, які регламентують відносини людей з представниками релігійних структур;

• Інститути відтворення (інститути шлюбу та сім'ї).

3. Поняття соціальної стратифікації, її особливості у сучасному суспільстві Нерівність характерна для всіх етапів розвитку людства, навіть для

найпростіших культур, де немає різниці за рівнем багатства чи власності, але є різниця між чоловіками і жінками, дорослими та молоддю тощо.

Описуючи нерівність, соціологи говорять про існування соціальної стратифікації. Стратифікація - розподіл суспільних груп у ієрархічно впорядкованому ранзі (за зростанням чи зниженням певної ознаки). Стратифікацію визначають як структурування нерівностей між різними соціальними спільностями, верствами, прошарками та групами людей. Варто порівняти стратифікацію з геологічними арами скелі на поверхні землі. Суспільство можна розглядати як складові із страт, верств, прошарків в повній ієрархії з найпривілейованішими верствами, станами на верхівці і менш привілейований у підніжжі станової піраміди.

В історії виділяють чотири основні системи стратифікації: рабство, касти, стани І класи. Іноді системи стратифікації перетинаються одна з одною; рабство існувало поряд з класами у Стародавній Греції і Стародавньому Римі або на Півдні США перед громадянською війною.

Рабство - це форма нерівності, за якою частина індивідів буквально належить іншим як їх власність.

Каста (з португ. - рід, покоління) - замкнута спільність людей, зв'язаних єдністю спадкової професії і суспільного статусу.

Стани - соціальні спільності в рабовласницькому і феодальному суспільстві, які мають закріплені у звичаях або законах спадкові привілеї і обов'язки (дворянство, духовенство, купецтво, міщани, селянство). Ці об'єднання характеризувались нерівністю станових привілеїв деяких з них. З утворенням, капіталістичних відносин відбувається руйнування станів, проте станові пережитки зберігаються в сучасних суспільствах ряду країн.

Класи - великі соціальні спільності людей, що відрізняються їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва (хоча в сучасному суспільстві доцільніше говорити не про класовий подія, а про поділ на страти, верстви, бо крім системи виробництва, існують і інші критерії розшарування - влада, багатство, професійний рівень і т.п.).

Отже, соціальна стратифікація (від лат. stratum - верства, прошарок, їасеге - робити) - поняття, з одного боку, процес соціального розшарування, який полягає у нерівному доступі до дефіцитних благ і ресурсів, а другого - це результат розшарування, тобто ієрархічне, вертикальне розміщення членів суспільства відповідно до міри володіння і розпорядження певними благами. За основу поділу суспільства беруться різні ознаки: політичні, економічні, біологічні, расові, релігійні та інші, суспільство ділиться на вищі, середні і

41

нижчі соціальні верстви, класи і страти - на основі освіти, побутових умов, заняття, прибутку. Соціальна стратифікація характеризується мінливістю, рухливістю, тому що залежить від соціальної мобільності, тобто пересування людей з однієї країни або класу в Інші.

Поняття соціальної стратифікації запропонував П.Сорокін, який визначив три форми стратифікації: економічну, політичну та професійну, а також визначив загальні тенденції стратифікації на всіх рівнях:

1 - економічна, політична та професійна стратифікація змінюється від групи до групи і від суспільства до суспільства;

2 - в різні періоди розвитку суспільства система стратифікації змінюється;

3 - у будь-якому суспільстві є постійна боротьба між силами стратифікації та силами вирівнювання.

Основи сучасного підходу до вивчення соціальної структури суспільства соціальної стратифікації закладені М. Вебером, який розглядав соціальну структуру суспільства як багатомірну систему, де поруч з класами і їх відноси ми власності важливе місце належить соціальному статусу і владі.

Теорії соціального статусу - складова частина концепції соціальної стратифікації, в яких формується поняття статусу (латин, status - становище) - становище особи, яке вона займає в суспільстві відповідно до віку, статі, походження, професії, сімейного становища.

У соціології поняття соціального статусу (спочатку означало правове становище юридичної особи) вперше вжив англійський соціолог Генрі Дейм. Розгорнуті теорії соціального статусу сформували Роберт Лінтон, Фрейд Мєрілл, представники соціально-психологічної школи інтеракціоністів Тім Шібутані, Ральф Тернер та ін.

Розрізняють соціальні статуси особи вроджені (соціальне походження, національність) і досягнуті (освіта, кваліфікація). Соціолог Роберт Лінтон відмічав подвійне значення соціального статусу, підкреслюючи, що кожна людина має певний соціальний статус, відповідно з яким і займає певне місце в суспільній ієрархії і одночасно суміщає у своїй особі кілька статусів, будучи, одночасно і батьком, чоловіком, мером, член політичної партії та ін. Але буває, що статуси суперечать один одному, виникає середній, маргінальний статус.

4. Функціональний та конфліктологічний підходи до соціальної стратифікації та проблеми нерівності

Теорії соціальної нерівності поділяються на два принципові напрямки: Функціональний (Е.Дюркгейм, Р.Мертон, Т.Парсонс) виводить

нерівність із розподілу праці: - механічного (природного, статево-вікового);

- органічного (виникає внаслідок навчання і професійної

спеціалізації) Тобто соціальна нерівність в першу чергу визначається значимістю і

престижем функцій, які виконуються для суспільства. Сучасне суспільство підтверджує такі висновки. Адже професія стала

визначним критерієм соціального розшарування, і професійний статус окремої

42

людини чи соціальної групи тісно пов'язаний з такими основами стратифікації, як доходи (власність), влада (становище в системі управління) і престиж (визнання соціальної значимості цієї роботи). Тому освіта розглядається як джерело приросту соціального капіталу особистості, можливість отримати хорошу професію, забезпечити більш високий рівень життя, отримати хороший статус.

Отже, функціоналізм пояснює нерівність як наслідок нерівних позицій (функцій, робочих місць) з огляду на їх роль у функціонуванні та розвитку суспільств, а нерівність у розмірі матеріальної та моральної винагороди є тим засобом, мотивує індивідів займати позиції і більш ретельно виконувати свої службові обов'язки. Обґрунтовується теза про функціональність, неуникненість соціальної нерівності і необхідність існування стратифікації.

Конфліктологічний підхід (К.Маркс, М.Вебер, Р.Дарендорф, Л.Козер) підкреслює домінуючу роль у системі соціального відтворення диференціюючих (поділяючих суспільство на групи і прошарки) відносин власності і влади. Від того, кому дістається контроль над суспільними ресурсами і на яких умовах, залежить формування еліт і характер переходу соціального капіталу.

Так, Р.Дарендорф називає вирішальним чинником розшарування розподіл влади в суспільстві, яким забезпечується доступність матеріальних благ і символічних ресурсів у вигляді шани, честі і слави. К.Маркс відзначав, що ПОЗИЦІЙ в економіці, володіння власністю чи робочою силою обумовлює і позицію у розподілі влади і престижу.

Серед інших теорій стратифікації виділяється теорія Л.Уорнера, яка отримала назву „теорія репутації", оскільки класова приналежність людей визначалась на основі оцінки їх статусу іншими членами спільноти, тобто їх репутації. Дослідження показало, що раціонально чи інтуїтивно люди усвідомлюють ієрархічність суспільства, відчувають основні властивості, ознаки, принципи, які визначають місце людини в суспільстві.

У середині 50-х рр. XX ст. було проведено дослідження, в ході якого людям (жителям різних міст) слід було дати оцінку престижності різних професій. Дослідники зробили висновок, що в країнах, де склалася індустріальна система виробництва, існує попит на одні і ті ж професії (інженери, механіки, бухгалтери), які мають приблизно однаковий престиж у світі. На цьому базується теорія Треймана.

У всіх теоріях соціальної стратифікації стратифікаційною системою називається система регульованої нерівності, при якій члени суспільства розміщуються вище чи нижче відповідно до прийнятих ступенів відмінності. Т.ч. соціальна стратифікація - не просто сукупність прошарків і страт, а й ієрархія.

5. Соціальна мобільність та її механізми Мобільність - процес руху індивідів між ієрархічно чи іншим чином

організованими елементами соціальної структури: класами, прошарками, групами, статусами, позиціями.

За характером мобільність може бути вимушена, оскільки зумовлена розвитком технологій, урізноманітненням форм власності, зрушенням у структурі професій та спеціальностей, структурах зайнятості та робочих місць.

43

Вона є вимушеною, бо нав'язується індивідам, оскільки нове покоління вступає в життя за умов, створених попередніми поколіннями переважно для себе, і воно має пристосуватись до них, отже, здійснити мобільність.

Циркулююча мобільність обумовлена переважно соціальними чинниками, куди відносяться: розширення доступу до загальної та спеціальної освіти, підвищення якості знань; міра доступу до професій, що користуються найбільшою повагою в суспільстві; динаміка структури цінностей, мотивів трудової поведінки; міра закріплення груп та прошарків за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності та функціями.

Розрізняють індивідуальну та групову мобільність. Індивідуальна пов'язана з переходами індивідів із однієї спільноти в іншу. Групова здійснюється тоді, коли в суспільстві змінюються самі критерії стратифікації (н-д, під час революцій).

П.Сорокін розрізняє мобільність горизонтальну та вертикальну. Горизонтальна мобільність - це перехід індивіда із однієї соціальної групи в іншу на тому ж рівні (зміна громадянства, роботи, перехід із однієї сім'ї в іншу). Вертикальна - переміщення індивіда або групи з одного соціального прошарку в інший. Вона є висхідною і низхідною.

Загальні принципи вертикальної мобільності: 1 - не існує суспільства, в якому б не існувало мобільності у трьох

її основних видах: економічна, політична, професійна; 2 - ніколи не існувало суспільства, в якому б соціальна мобільність

була абсолютно вільною і безперешкодною; 3 - інтенсивність мобільності змінюється від суспільства до

суспільства і змінюється в самому суспільстві; 4 - у вертикальній мобільності немає постійного напрямку ні в сторону

посилення, ні в сторону послаблення інтенсивності. Оскільки мобільність є у будь-якому суспільстві, то існують і

своєрідні канали, „ліфти", тобто шляхи, якими індивід можу переміщатись вгору чи вниз з одного прошарку в інший.

1 - армія - протягом історії людства грала роль соціальної драбини, завдяки якій вихідці з нижчих те середніх прошарків отримували можливість підвищити свій статус.

2 - церква. Вона була засобом і низхідної мобільності: звинувачення в єресі, оголошення ворогами церкви стосувалося навіть королів, дворян, аристократії.

3 - школа - в сучасному суспільстві без професійної освіти (вищої) фактично неможливо (а в деяких країнах і юридично неможливо) досягти високого професійного статусу.

4 - урядові групи, політичні організації, партії. Кар'єра багатьох державних діячів починалась чи з посади особистого секретаря впливового політика, чи взагалі з чиновника нижчого рангу.

5 - професійні організації. Вхід у професійні організації відносно вільний для тих, хто виявляє відповідні здібності незалежно від соціального статусу, і просування всередині цих інститутів супроводжується просування по соціальній драбині.

6 - організації по створенню матеріальних цінностей. Вже в

44

первісному суспільстві лідерами племен ставали найбагатші. Протягом історії людства спостерігається кореляція між багатством і знатністю.

7 - сім'я і шлюб (із представником іншого статусу) – призводить або до соціального просування, або до соціальної деградації

ТЕМА 7. КУЛЬТУРА У СУСПІЛЬНІЙ СИСТЕМІ. СОЦІОЛОГІЯ

КУЛЬТУРИ 1. Культура як об'єкт соціального пізнання. Складові та функції

культури.

2. Предмет та основні напрямки соціології культури.

3. Поняття субкультури, контркультури, елітарної та масової

культури.

1. Культура як об'єкт соціального пізнання. Складові та функції культури Термін „культура" латинського походження і першопочатково означав

„обробіток землі та її культивування". Пізніше цим терміном почали позначати усі зміни в навколишньому середовищі, що здійснюються і створюються людьми.

У соціології під культурою у широкому змісті слова розуміють особливу сукупність засобів, способів, форм, зразків взаємодії людей із середовищем існування, які виробляються для підтримки певних структур діяльності і спілкування. У вузькому значенні культура трактується як система цінностей, переконань, зразків і норм поведінки, які властиві певній групі людей.

Розрізняють дві основні форми культури: матеріальну і духовну. Матеріальна культура включає фізичні об'єкти, що створені людськими руками {знаряддя праці, житлові будинки, книги, прикраси), іх називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне символічне значення, виконують певні функції. Духовна включає нематеріальні об'єкти, створені інтелектуальною діяльністю людини. Ці об'єкти існують у свідомості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутись.

Як складне і багатогранне явище культура вивчається багатьма науками. Політологія вивчає політичну культуру, економіка - культуру виробничої діяльності, праці. Соціологія має свій об'єкт і предмет вивчення. її цікавить культура як система явищ, процесів, відносин, що є результатом соціальної взаємодії і якісно відрізняють людину від іншого живого світу, культура як соціальний механізм взаємодії особистостей, соціальних груп і суспільства з навколишнім середовищем, механізм, що допомагає їм співіснувати, зберігати свою цілісність, притаманні їм цінності, переконання, традиції, норми поведінки, спосіб життя. З позиції соціології виділяють і три основні сфери людської культури:

1 - ставлення людини до навколишньої природи; 2 - ставлення однієї людини до іншої; 3 - ставлення людини до самої себе. Культура формується як важливий механізм взаємодії людей, що

допомагає людям жити у своєму середовищі, зберігати єдність та цілісність суспільності.

45

Культура не набувається біологічним шляхом, а кожне покоління відтворює її і передає наступним поколінням. Цей процес є основою соціалізації: в результаті засвоєння цінностей, вірувань, норм, правил відбувається формування особистості та регулювання її поведінки.

Важливою проблемою соціології є оцінка людьми іншої культури. Досить часто людина оцінює іншу культуру через призму своєї власної. Така позиція називається етноцентризмом. Етноцентризму протистоїть культурний релятивізм, який проголошує абсолютну самобутність будь-якої культури. Відповідно, будь-яку культуру можна зрозуміти тільки у її власному контексті і тільки тоді коли вона розглядається в усій цілісності.

Основними структурними елементами культури є : 1 - система цінностей і норм. Цінності відображають соціальне та

культурне значення матеріальних чи духовних явищ, предметів для задоволення потреб людини. Соціальні норми - правила поведінки, стандарти, які регулюють поведінку людей, суспільне життя у відповідності з цінностями певної культури.

2 - соціокультурні зразки поведінки, закріплені в обрядах, звичаях і традиціях. Обряди - це сукупність символічних стереотипних колективних дій, що втілюють у собі певні соціальні ідеї, уявлення, норми і цінності, що викликають певні колективні почуття. Звичаї - форма соціальної регуляції діяльності та відносин людей, які відтворюються у певному суспільстві, соціальній спільності або групі І є звичними для їх членів. Звичаї - це неписані правила поведінки. Традиції - це елементи соціальної і культурної спадщини, що передаються із покоління у покоління та зберігаються у певній спільноті протягом довгого періоду часу.

3 – мова - це форма збереження і передачі людського досвіду. Спільна мова сприяє формуванню почуття групової єдності.

Функції культури: - гуманістична - полягає у розвитку творчого потенціалу людини у всіх

формах її життєдіяльності; - пізнавальна - культура є засобом пізнання і самопізнання

суспільства, соціальної групи та окремої людини; - інформаційна - культура забезпечує трансляцію соціального

досвіду; - комунікативна - той чи інший тип культури є зразком соціального

спілкування; - ціннісно-орієнтаційна - культура створює певну систему координат; - нормативно-регулююча соціальної поведінки людини.

2. Предмет та основні напрямки соціології культури Соціологія культури - це спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає

закономірності функціонування культури у суспільстві. Соціологічний аналіз культури був започаткований О.Контом,

Г.Спесером, М.Вебером, П.Сорокіним, проте самостійною галуззю соціології став у 60-70-х рр. XX ст.

Соціологія культури вивчає:

46

- місце і роль культури в суспільній системі; - зміст, форми і напрями культурної діяльності; - культурний рівень різних соціальних прошарків; - культурні потреби та способи їх задоволення; - стан, зміст та ефективність діяльності соціальних інститутів та

закладів культури, якісний склад кадрів у сфері культури;

- ситуацію на ринку художньо-культурної продукції; - особливості публіки та репертуар культурних закладів; - проблеми управління у сфері культури. Серед теоретичних проблем соціології культури важливою є проблема

співвідношення політичної культури та культурної політики; зв'язок культури і соціальної структури, культурної статики та культурної динаміки; природа культурних конфліктів та способи їх вирішення тощо. Сучасна соціологія культури змістила акценти з аналізу особливостей функціонування різноманітних культурних інститутів та закладів і аналізу рівня та якості споживання культурних цінностей до людини як суб'єкта культури. Вона вивчає зміст соціального життя людей, головною культурною ознакою якого є процес перетворення людини із засобу на мету суспільного розвитку.

3. Поняття субкультури, контркультури, елітарної та масової культури

Залежно від того, хто створює культуру і який її рівень, розрізняють такі її види: загальнолюдську, елітарну, народну, масову та різновиди: субкультуру, контркультуру, антикультуру.

Загальнолюдська культура - це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які сприймаються усіма членами суспільства. Така сукупність називається домінуючою або загальною культурою. Водночас окремі групи суспільства розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються усіма членами суспільства, тобто формують свою культуру, яка відрізняється від загальної і називається субкультурою. У субкультурі зберігається загальна культура, але виникають додаткові елементи, які забезпечують регулювання зв'язків у відповідних соціальних інститутах - військова, лікарська, сімейна. Субкультура не відмежовується і не протистоїть пануючій культурі, а співіснує паралельно з нею.

Контркультура - це субкультура, цінності ті норми якої суперечать цінностям і нормам пануючої культури. Даний термін був запроваджений Т.Роззаком після студентських бунтів 60-х рр. XX ст., а теоретиками контркультури можна вважати таких філософів, як Г.Маркузе та Ж.-П.Сартр. Характерними ознаками контркультури були критика репресивності сімейного життя, буржуазних цінностей, заклик дати людині можливість робити те, що вона хоче і т.п.

Паралельно із контркультурою вживається і поняття „антикультура" - такі суспільні явища, процеси та ідеї, які суперечать принципам гуманізму. Прикладом антикультури є фашистська політика, різні прояви расизму, тероризму.

Елітарна культура - це сукупність зразків, які належать до класичних взірців витончених мистецтв, музики, літератури, призначених для культурної

47

еліти суспільства. Створюється вона фахівцями високого класу. У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інформації виникає

масова культура - особливий спосіб буття культури, що продукується і відтворюється за допомогою засобів масової комунікації, які культивують спрямованість на стандартизацію системи домінуючих матеріальних і духовних цінностей, типів соціальної поведінки, уявлень, думок тощо. Вона з'явилась у середині XX ст., коли засоби масової інформації стали доступними усім прошаркам населення. Масова культура витісняє як елітарну, так і народну. їй властива зорієнтованість на масове невибагливе сприйняття, поверховість і стандартизація.

Народна культура (аматорська) створюється людьми, що не мають професійної підготовки і пов'язана з життям народу. Це - казки, легенди, міфи, пісні, танці.

ТЕМА 8. СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ 1. Поняття особистості в соціології. 2. Етапи і засоби соціалізації особи. 3. Типологія особистості у соціології. 4. Соціальний статус та соціальна роль особи.

1. Поняття особистості в соціології Основним елементом будь-яких соціальних спільностей і систем є людина.

Включення особистості у суспільство здійснюється через її входження до різноманітних соціальних спільностей, прошарків і груп, саме вони є основним шляхом сполучення суспільства і людини, протягом усього її життя. Відповідно, людина стає не лише елементом соціальної системи, але І сама є складною соціальною системою зі своєрідною структурою.

Саме у такому розумінні особистість виступає об'єктом соціології. Специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у з'ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям - тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик.

У соціогуманітарних науках існує чітке розмежування таких понять як „особистість", „людина", „індивід", „індивідуальність".

Термін „людина" вказує на якісну відмінність людей від світу тварин і використовується для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві „лото заріеп5'\ або „людина розумна".

ПОНЯТТЯМ „ІНДИВІД" позначають загально типове в людині. Індивід - це одиничне буття соціального, певний „атом" соціуму, один з множини подібних індивідів, що складають соціальну групу, верству, суспільство.

„Індивідуальність" означає те особливе і специфічне, що виділяє одну людину з-поміж інших, включно з її природними, соціальними, фізіологічними, психічними, успадкованими і набутими якостями.

Термін „особистість" служить для характеристики соціального в людині. Якщо „людина" - це перш за все продукт природи, то „особистість" - це продукт суспільства.

48

Основними рисами особистості виступають: - певна міра незалежності (автономності) від суспільства; - наявність самосвідомості, самооцінки, самоконтролю; - наявність внутрішньої духовної структури, тобто потреб,

інтересів, цінностей, переконань. Розвинена особистість має багато соціальних, культурних, моральних

рис. Структура такої особистості є досить складною. Основним елементом духовної структури особистості є потреби. Потреби -

це фундаментальна характеристика особистості. За кількістю потреб, за їх характером можна говорити про рівень розвитку особистості. Високорозвинена особистість - це насамперед особистість із значною кількістю розумних потреб, з високою культурою споживання.

Потреби людини є основою її інтересів. Категорія потреби є ширшою за своїм значенням, ніж категорія інтересу. Потреби властиві усім біологічним організмам, в тому числі і людині. А інтереси - тільки людині. Вони є у всіх суб'єктів: індивідів, соціальних груп, держав, суспільств. Інтереси є рушійною силою діяльності, поведінки, вчинків людей.

На основі потреб та Інтересів особистості формуються ЇЇ уявлення про цінності. Категорія цінності відображає соціальне та культурне значення матеріальних чи духовних явищ, предметів для задоволення потреб та інтересів людини.

Формування ціннісних орієнтацій - це складова частина соціалізації особистості, процесів виховання та самовиховання особистості.

2. Етапи і засоби соціалізації особи Процес входження індивіда в суспільство, в різні типи соціальних

спільностей відбувається через засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на підставі яких формуються соціально значимі риси особистості. Усе це і носить назву соціалізації.

В першу чергу соціалізація забезпечує збереження суспільства. Хоча кількість членів суспільства постійно змінюється, тому що люди народжуються і помирають, соціалізація сприяє збереженню самого суспільства, прищеплюючи новим громадянам загальноприйняті ідеали, цінності, правила поведінки.

Соціалізація - це безперервний процес. Найбільш Інтенсивно процес соціалізації відбувається в дитинстві та юності, але розвиток особистості триває і в середньому і в похилому віці, (снують певні відмінності між соціалізацією дітей та дорослих.

1. Соціалізація дорослих виражається головним чином у зміні їх зовнішньої поведінки, в той час, як дитяча соціалізація формує базові цінності.

2. Дорослі можуть оцінювати цінності, а діти лише засвоювати. 3. Соціалізація дорослих спрямована на те щоб допомогти індивіду

оволодіти певними навичками, а соціалізація дітей формує головним чином мотивацію поведінки.

Інститути, окремі люди та групи, які сприяють соціалізації, називають агентами соціалізації. їх поділяють на:

1 - агентів первинної соціалізації - батьки, брати, сестри, родичі,

49

однолітки, вчителі.

2 - агентів вторинної соціалізації - армія, церква, засоби масової інформації, політичні партії тощо.

У процесі соціалізації виділяють два етапи: соціальну адаптацію та соціальну інтеріоризацію. Адаптація означає пристосування індивіда до соціальних норм, соціальних спільностей, прошарків, груп. Індивід не може здійснити потребу проявити себе як особистість, раніше, ніж засвоїть діючі у групі (суспільстві) норми І оволодіє тими засобами діяльності, якими володіють інші члени групи. Інтеріоризація (з лат. внутрішній) - це процес формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє „Я" особистості. Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.

3. Типологія особистості у соціології В основу побудови типології особистостей у соціології покладений аналіз

особистості через життєдіяльність, через її спосіб життя. Найважливішим типологічним критерієм при цьому є рівень активності, міра суб'єктивності, що проявляється в організації життя.

Перший тип умовно називається „гармонійний". Основними його характеристиками є широка гама зв'язків із соціальним середовищем, що забезпечується включенням в основні сфери життєдіяльності та широким спектром соціальних ролей. Такі особистості мають чітко виражені цілі, вміють підпорядковувати своє життя реалізації цих цілей, керувати своїм життям. Головними життєвими орієнтаціями у таких людей є цікава робота, гармонійні взаємовідносини в сім'ї, широкі громадські інтереси.

Другий тип (традиційний). Для людей цього типу особистості характерна середня за рівнем включеність у соціальне середовище. Це проявляється і через досить обмежене коло соціальних ролей, які вони реалізують. При певній професійній спрямованості сім'я та її благополуччя є головним орієнтиром у їх житті.

Третій тип („технократичний"). Люди, які належать до даного типу, добре орієнтуються в умовах соціального середовища, вміють підкорити життєві обставини своїм довгостроковим планам. Для них характерне порівняно одноманітне життя, в якому переважає життєвий позитивний досвід і суттєве розмежування суспільного і власного. В орієнтаціях переважає службова кар'єра, особисте життя.

Четвертий тип („неадаптований"). У житті цих людей переважає негативний життєвий досвід, найчастіше в силу їх особистісних властивостей. У багатьох представників цієї групи професійна не адаптованість пояснюється випадковістю вибору професії, який є невідповідним їхнім індивідуальним особливостям. Вони погано орієнтуються у вимогах соціального середовища, не мають чітких орієнтирів у своєму житті.

4. Соціальний статус та соціальна роль особи Соціальний статус особи - це певне місце людини, особи в суспільній

ієрархії, обумовлене її походженням, професією, віком, статтю, сімейним становищем. У статусі фактично фіксується той набір конкретних дій, що їх

50

здійснює людина в конкретних видах взаємодії і тих умовах, правах, що надаються для здійснення діяльності. Та через те, що кожна людина охоплена не одним соціальним зв'язком і здійснює різні соціальні функції має і одночасно багато соціальних статусів. Так, сучасна людина може мати одночасно статуси людини, громадянина будь-якої держави, студента, члена сім'ї, члена якоїсь неформальної групи, члена політичної партії тощо. Відрізняють пропоновані або природні статуси (національність, соціальне походження, місце народження) і набуті або досягнуті статуси (освіта, професія, кваліфікація тощо).

Ієрархія соціальних статусів фіксується поняттям престижу, що відображає значущість у суспільстві або соціальній спільності, верстві, групі людей, які займають ту чи іншу позицію. Престижним може бути професія, посада, види діяльності та ін. Престиж виступає збудником бажань, намірів, дій людини, а престиж оцінки - регуляторами поведінки людей, що визначають професійну зайнятість, соціальні переміщення, структуру споживання тощо. Вся сукупність соціальних статусів, якими володіє конкретна людина, істотно впливає і на її особистий статус, що характеризує становище людини в первинному осередку суспільства залежно від того, як оцінюється людина. Проте в особистому статусі знаходимо відбиток особистих рис конкретної людини, її авторитет, тобто ступінь визнання спільністю людей особистих і ділових якостей. У межах будь-якого соціального статусу людина може себе реалізувати, проявити як із позитивного боку в будь-якій соціальній діяльності, так і з негативного, в негативній діяльності.

Соціальні зв'язки між людьми утворюються на основі реалізації ними соціальних функцій, що ставлять своєрідні доручення на реалізацію певного роду занять у суспільних відносинах (функція вчителя, інженера, батька, сина та ін.). Виконувані функції характеризують становище людей в соціальній структурі суспільства. Про соціальні функції судять не по тому, що людина має робити, а по тому, які наслідки для інших людей і для суспільства мають дії. Якщо ж людина виконує функції всупереч її здібностям, намаганням, тобто, робить все протилежне, то це уже є дисфункція.

Для реалізації конкретних соціальних функцій на людину покладаються суспільством або державою певні обов'язки і надаються певні права. Поняття соціальної ролі стосується таких ситуацій взаємодії соціального, коли регулярно і тривалий період відтворюються певні стереотипи поведінки. Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях; отже, роль є лише окремо взятий аспект цілісної поведінки. З поняттям ролі тісно зв'язані такі поняття, як інституціоналізовані рольові чекання (аспектації), рольовий конфлікт, рольова напруженість, рольовий набір, адаптація до ролі та ін. Роль визначається як нормативно регулююча на основі загальноприйнятих цінностей поведінка, невід'ємний компонент соціальної структури.

Досить певною поведінковою характеристикою особи є соціальна роль, що відображає динамічний аспект соціального статусу. Рольові вимоги закріплюються в рекомендаціях, порадах, правилах, положеннях закону і моралі.

Соціальний статус особи залежить не тільки від матеріальних, соціальних і духовних умов, створених у суспільстві але й від того, наскільки ці умови освоєні особою, від її свідомості, культури, активності та ін. Статусно-рольові

51

особливості особи характеризують рівень її включеності в соціальне середовище. Цей особистісний параметр визначає міру входження людини в систему соціальних потреб, норм, прав, обов'язків і очікувань, що зв'язані з певним статусом та сферами життєдіяльності. Соціальний статус особистості визначає міру включеності особи в життєдіяльність суспільства і є мірою її участі в житті суспільства. Значення соціальних ролей полягає не тільки в тому, що вони виступають засобом пристосування до навколишньої дійсності, своєрідним інструментом входження в суспільні відносини, а й тому, що соціальні ролі є засобом самоутвердження особи, розкриття її творчого потенціалу. Багатоплановий комплекс соціальних ролей особи, що проявляється в певній рольовій поведінці, створює змістовну характеристику особи, тобто характеризує її з точки зору того, яке становище в соціальному середовищі особа займає.

Проте багатоманітність соціальних ролей часто породжує і внутрішні конфлікти особи, які називаються рольовими, і часто виступають як боротьба мотивів діяльності. Перемагає той мотив, що вагоміший у конкретній ситуації. Тобто, існує не тільки ієрархія соціального статусу, а й ієрархія соціальних ролей, і кожна особа вибудовує піраміді своїх переваг.

Сукупність соціальних ролей, що їх виконує особа, відображає ті суспільні відносини і соціальні зв'язки, в які вона включена в суспільній системі. Ціннісні орієнтації виступають, з одного боку, як конкретні прояви ставлення особи до навколишнього соціального середовища, а з другого - як система настанов, що регулюють поведінку людини в реальному конкретному випадку. ТЕМА 9. СОЦІАЛЬНА ВЗАЄМОДІЯ ТА СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ.

ПРИЧИНИ І ВИДИ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ 1. Поняття соціальної взаємодії та соціального контролю. 2. Поняття девіантної поведінки. 3. Причини девіацій. Підходи до вивчення причин девіантної

поведінки.

1. Поняття соціальної взаємодії та соціального контролю Соціальна взаємодія - це така форма спілкування осіб, соціальних

спільностей, верств, угруповань, за якою систематично здійснюється їх вплив один на одного, реалізується соціальна дія кожного з партнерів, досягається пристосування дій одного до дій іншого, спільність у розумінні ситуації, сенсу дій і певний ступінь солідарності або згоди між ними. Соціальна взаємодія буває випадковою, тимчасовою, прихожою і стійкою, приватною і публічною, особистою і речовою, формальною і неформальною. Всі різноманітні суспільні відносини обумовлені багатоманітністю соціальних інтересів, основою яких виступають виробничі (базові) відносини. Тому не можна звести взаємовідносини лише до форм міжособистісного спілкування чи безпосереднього контакту. Адже соціальні взаємовідносини обов'язково передбачають розподіл ролей між партнерами і наявність у них певних специфічних систем цінностей, норм і регуляторів.

Слід розрізняти соціальну взаємодію і соціальний контакт.

52

Прикладом соціального контакту може бути привітання, обмін люб'язностями (здали речі в гардероб і подякували гардеробниці, взяли книгу в бібліотеці, спитали в перехожого, котра година). Тобто соціальний контакт - поверховий, швидкоплинний, його суб'єкти змінюються, але основне - відсутня система споріднених дій суб'єктів один до одного. Чекання, орієнтації однієї людини на іншу не поширюються далі соціального контакту.

Соціальна взаємодія - систематичні, досить регулярні соціальні дії суб'єктів, спрямовані один на одного, що мають за мету викликати цілком певну відповідну реакцію, а відповідна реакція породжує нову реакцію впливаючого, тобто відбувається обмін діями.

Соціальна взаємодія відрізняється від контакту спорідненістю систем дії обох суб'єктів, у ставленні їх один до одного, не лише відновленістю соціальних дій, а й їх координацією, стійкістю інтересу до відповідних реакцій, дій і т.п.

Серед теорій соціальної взаємодії, розроблених представниками західної соціології та психології, найбільш відомими є:

- теорія обміну (Дж.Хоманс) - люди впливають один на одного на основі свого досвіду, зважуючи можливі винагороди і витрати;

- символічний інтеракціонізм (Дж.Мід, Г.Блумер) - поведінка людей стосовно одне одного і предметів оточуючого світу визначається тим значенням, якого вони їх надають;

- теорія управління враженнями (Е.Гоффман) - соціальні ситуації нагадують драматичні вистави, в яких актори прагнуть створити і підтримувати сприятливі враження;

- психоаналіз (З.Фрейд) - на міжособистісну взаємодію здійснюють глибокий вплив поняття, засвоєні в ранньому дитинстві, і конфлікти, пережиті в цей період.

Соціальний контроль - процеси в соціальній системі (суспільстві, групі), що забезпечують її стійкість та можливість управління функціонуванням її елементів (людьми, інтересами тощо); це механізми оцінки і санкціонування діяльності елементів соціальних систем та підсистем з точки зору суспільних інтересів та домінуючих норм; це і спосіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує впорядковану взаємодію її елементів за допомогою нормативного (в т.ч. правового) її регулювання.

Можна визначити соціальний контроль як сукупність норм і цінностей суспільства, а також санкцій, які застосовуються з метою їх втілення. Він спрямований на попередження девіантної поведінки, покарання девіантів або їх виправлення.

Основні механізми соціального контролю: 1 - власне контроль, який здійснюється шляхом покарань та інших

санкцій; 2 - внутрішній контроль, який забезпечується засвоєнням індивідом

соціальних норм та цінностей; 3 - непрямий контроль - викликаний ідентифікацією з

референтною законослухняною групою; 4 - „контроль", який базується на широкій доступності різноманітних

53

способів досягнення цілей і задоволення потреб, альтернативних протиправним і аморальним.

Головним засобом соціального контролю є система санкцій і нагород. Так, Т.Парсонс проаналізував три способи соціального контролю девіантів:

1 - ізоляція - повне вилучення у системи соціальних відносин зі спробами чи без спроб реабілітації;

2 - відособлення - обмеження (неповна ізоляція) контактів з іншими людьми з поступовим поверненням до людської спільноти;

3 - реабілітація - підготовка девіантів до нормального виконання соціальних ролей.

Американські соціологи Е.Росс та Р.Парк визначають соціальний контроль як цілеспрямований вплив суспільства на поведінку індивіда, який забезпечує нормальне співіснування між соціальними силами, очікуваннями, вимогами і людського природою, І внаслідок цього виникає „здоровий" соціальний порядок. Р.Парк виділив три форми соціального контролю: елементарні (в т.ч. примусові) санкції, громадську думка та соціальні інститути.

Французький соціолог Р.Ліп'єр розглядав соціальний контроль як засіб, що забезпечує процес засвоєння індивідом цінностей і норм культури, і як механізм передачі цих цінностей і норм від покоління до покоління.

Американський соціолог С.Аск виділив у здійсненні соціального контролю особливу роль так званого групового тиску, який в угоду спільності Інтересів і цілей, що стабілізують діяльність групи, спонукає індивіда пристосуватись до пануючих у ній колективних думок, норм і цінностей.

Тобто соціальний контроль спрямований на регулювання поведінки не лише девіантів, а й усіх членів суспільства, тому передбачає як формальні, так і неформальні санкції. Формальні санкції накладаються відповідно до попередньо передбачених (законом, статутом тощо) процедур. З цією метою створюються спеціальні інститути соціального нагляду. Неформальні санкції є спонтанними реакціями членів різних спільнот, що виявляються у вигляді негативних емоцій, чуток, навіть фізичному впливі.

Виділяють два типи соціального контролю: позитивний - призначений стимулювати чи схвалювати відхилення від норми та негативний - призначений стримувати небажані відхилення.

Соціальний контроль є механізмом І засобом соціалізації індивіда через підпорядкування особистої поведінки, ціннісної орієнтації, очікувань під соціально сталі стандарти, а також відтворення домінуючої системи суспільних відносин і соціальних структур.

Соціальний контроль, його засоби, форми і спрямування завжди історично обумовлені і є засобом саморегуляції суспільства. В періоди соціальної стабільності суспільства система соціального контролю успішно справляється з дезорганізацією нормативної поведінки людей, тобто соціальна патологія не перевищує певної норми. А в періоди кризи, трансформації суспільства, втрати ідеалів та цінностей більшою частиною населення система соціального контролю не справляється із наростаючою дезінтеграцією і соціальною патологією, що призводить до послаблення і розпаду соціальної системи.

Проте спроба посилення примусового соціального контролю, н-д, за

54

допомогою більш жорстких силових заходів стосовно окремих видів правопорушень або специфічних соціальних груп парадоксально веде не до послаблення девіантності, а до її посилення. Тому соціальний контроль повинен базуватися більше на стабільності соціальних груп, соціальних відносин, єдиних цінностях, а не на елементарному примусі.

2. Поняття девіантної поведінки. Причини і різновиди девіацій Девіація (соціальне відхилення) - це вчинки, діяльність людей, соціальних

груп, які не відповідають встановленим у даному суспільстві нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. При цьому під соціальною нормою слід розуміти характеристику таких явищ і процесів, що є закономірними для даної суспільної системи. Девіація є властивістю кожної соціальної системи.

Започаткували соціологію девіантної поведінки Е.Дюркгейм, П.Сорокін, Р.Мертон, Г.Зіммель. Так, Е.Дюркгейм надавав особливого значення виявленню причин порядку та безладу у суспільстві. Він запропонував концепцію колективної свідомості або сукупності переконань та поглядів, які поділяють усі члени суспільства. Соціальна Інтеграція існує, коли члени суспільства (або групи) надають важливого значення його нормам та керуються ними у своєму житті. Якщо індивід не бажає додержуватися загальних норм, виникає аномія тобто такий стан суспільства, в якому значна частина його членів, знаючи про існування зобов'язуючих їх норм, ставиться до них негативно або байдуже. Ця ситуація може бути результатом будь-якої різкої зміни соціальної структури, наприклад, при раптових економічних піднесеннях чи спадах. Е.Дюркгейм вважав, що відхилення необхідні для розвитку суспільства. Девіація - це форма мінливості, зміни, розвитку будь-якої системи.

Основними компонентами девіації є:

1 - очікування або норма, яка є критерієм оцінки девіантної поведінки; 2 - людина, якій властива певна поведінка; 3 - інша людина, група або організація, які реагують на поведінку та

оцінюють її. Соціальні відхилення вивчаються на індивідуальному та масовому рівнях.

На індивідуальному рівні йдеться про конкретний вчинок певної людини (або акт діяльності колективу, державної акції в міжнародних відносинах); на масовому - про сукупність актів такого роду, про систему порушень соціальних норм.

Проте часто важко одразу визначити, чи є той або Інший вчинок девіацією. По-перше, це пов'язано з тим, що соціальні норми можуть змінюватися по мірі розвитку суспільства, і те, що вважалося девіацією в одну епоху, може не вважатися нею в іншу. По-друге, визначаючи поведінку як девіантну, слід враховувати конкретні обставини. По-третє, якщо правила чи норми поведінки сформульовані незрозуміло, серед населення можуть виникнути розбіжності відносно їх законності та правильності. Всі ці фактори (релятивна природа девіації, невизначеність сподіванок, розбіжність із питань про правила) свідчать про те, що недопустимо навішувати ярлик девіантності на будь-який тип поведінки при всіх обставинах.

55

3. Причини девіацій. Підходи до вивчення причин девіантної поведінки У соціології девіантної поведінки немає єдиної точки зору щодо причин

та обставин походження девіації. Так, наприкінці XIX ст. італійський лікар Чезаре Ломброзо намагався обґрунтувати зв'язок між кримінальною поведінкою та певними фізичними рисами, зазначаючи, що так званий „кримінальний тип" асоціюється з поверненням до більш ранніх стадій людської еволюції. Хоча подібні біологічні концепції походження девіації були популярними навіть на початку XX ст., їх поступово витиснули пізніші дослідження. Останнім часом біологічне пояснення девіації фокусується на аномаліях статевих хромосом (XV) девіанта.

Американський психолог і лікар Уільям Шелдон у визначенні схильності до девіантної поведінки підкреслював важливість будови тіла.

Типи будови тіла за Шелдоном: 1 - ендоморф - людина помірної повноти з м'яким і трохи

округлим тілом. Їй властива товариськість, увага до власних бажань; 2 - мезоморф - людина з сильним і струнким тілом. Характерна

схильність до занепокоєння, активність, низька чутливість. На думку Шелдона, цей тип найбільш схильний до девіації;

3 - ектоморф - людина з тендітним, витонченим тілом. Їй властива схильність до самоаналізу, підвищена чутливість, вразливість.

Щодо психологічного підходу, то він, як і біологічний, часто пов'язаний з аналізом кримінальної поведінки. Мислителі минулого, що намагалися дати психологічне пояснення девіації, підкреслювали важливість аналізу таких загальних становищ, як „розумові дефекти", „дегенеративність", „недоумство" та „психопатія". Кримінологи намагались знайти наукові методи визначення зв'язку між таким становищем та кримінальною поведінкою. Психоаналітики запропонували теорії, які встановлювали зв'язок між девіантними вчинками і багатьма психологічними проблемами. Наприклад, З.Фрейд запровадив поняття про „потенційних злочинців із почуттям вини" - людей, які бажають, щоб їх спіймали та покарали, тому що вони відчувають себе винуватими.

Слід підкреслити, що на основі тільки однієї психологічної особливості, конфлікту чи „комплексу" не можна пояснити сутність злочинності чи іншого типу поведінки. Більш ймовірно, що девіація походить на основі сполучення багатьох соціальних та психологічних факторів.

Соціологічні пояснення походження девіації, незважаючи на їх відмінності, причинами девіації називають відсутність норм та розрив між цілями суспільства і засобами досягнення цих цілей (теорії аномії); культурні цінності, що збуджують людей до девіантної поведінки (культурологічні теорії"); наявність тих, хто оцінює людину з точки зору девіації (теорія навішування ярликів); розробка законів як джерела суспільного конфлікту (радикальна кримінологія) та ін.

Р. Мертон вважав, що причиною девіації є розрив між цілями суспільства та соціально схваленими засобами їх досягнення.

Вищеназвані теорії девіантною називають поведінку, що відхиляється від норм із знаком „-". Але у будь-якому суспільстві завжди є люди, поведінка яких випереджає існуючі стандарти і виступає

56

прогресивнішою порівняно з ними. Такий вид поведінки найбільш притаманний суспільству в часи різких соціальних перебудов і теж виступає як девіація.

Соціальні відхилення можуть бути класифіковані декількома способами. Найпоширенішим є поділ відхилень на різні види залежно від типу норми, що порушується (право, мораль, правила спілкування та ін). При цьому негативні відхилення діляться на злочини, інші правопорушення (адміністративні, цивільні, трудові, фінансові тощо), аморальні вчинки і т.п. Класифікація соціальних відхилень можлива і залежно від елементів внутрішньої структури (суб'єкт, об'єкт, об'єктивна та суб'єктивна сторони). Тоді до головних типів соціальних відхилень необхідно віднести такі:

за суб'єктом поведінки можна виділити поведінку індивіда, що відхиляється від норми - громадян, посадових осіб; діяльність трудових колективів та їх органів; а також неформальних соціальних груп;

за об'єктом девіантна поведінка може бути: 1 - віднесена до різних сфер суспільного життя; 2 - розглянута під кутом зору різноманітної соціальної

спрямованості (проти інтересів особистості, соціальної групи чи суспільства взагалі);

3 - можуть бути виявлені конкретні цінності та інтереси, які виступають як безпосередні об'єкти правопорушень або аморальних вчинків (життя, здоров'я, майно та ін.);

по об'єктивній стороні можна виділити соціальні відхилення, які здійснюються шляхом діяльності або бездіяльності, сприяють виникненню конкретних шкідливих наслідків або створюють умови для цього іт.д.;

по суб'єктивній стороні девіантна поведінка характеризується різною мотивацією, різними цілями, різним ступенем передбачення та бажання можливих наслідків.

Можна назвати і класифікацію, пов'язану як з об'єктивною, так і з суб'єктивною стороною соціальних відхилень. Вони поділяються на дві групи а) поведінка, орієнтована на зовнішнє середовище (екстравертивна). Вона може бути цільовою, заздалегідь запланованою або афективною (наприклад, сварки в сім'ї); б) поведінка, орієнтована на самого себе (інтровертивна) - пияцтво, алкоголізм, самогубство, наркоманія та ін.

ТЕМА 10. СПЕЦІАЛЬНІ І ГАЛУЗЕВІ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ 1. Економічна соціологія. 2. Соціологія політики. 3. Соціологія освіти і науки. 4. Соціологія релігії. 5. Соціологія моралі та виховання. 6. Соціологія сім'ї та шлюбу. 7. Соціологія вільного часу. 8. Соціологія книги і читання. 9. Соціологія громадської думки.

57

1. Економічна соціологія Економічна соціологія - спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає

економічні процеси, економічні відносини, явища економічного життя суспільства, його різні сфери, соціальні інститути і спільності, соціально-економічні процеси у сфері економіки і господарства, взаємодію економічної і соціальної сфер, економічної і споживацької діяльності і поведінки індивідів і соціальних груп.

Об'єктом економічної соціології є взаємодія двох основних сфер суспільного життя - економічної і соціальної, відповідно взаємодія економічних і соціальних процесів, а предметом вивчення - соціальні механізми регулювання економічних відносин.

Економічна соціологія - це перш за все соціологія економічних відносин. Економічні відносини вона визначає як різновид суспільних відносин, пов'язаних з особливою діяльністю людей та їхньою взаємодією, спрямованою на забезпечення насамперед матеріальних потреб людського життя та на досягнення певних соціальних переваг і цілей. Виникають економічні відносини між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів і послуг на базі їхніх економічних інтересів. Як зазначає український соціолог В.І.Тарасенко, основними соціальними функціями економічних відносин є:

• забезпечення й обслуговування руху матеріального багатства в суспільстві (вироблення, використання і повернення його в природу у вигляді різних опрацьованих елементів);

• відтворення й утвердження людини як носія суспільних відносин;

• майнове розшарування суспільства;

• організація і стабілізація спільного життя людей. Суб'єктами-носіями економічних відносин, як і будь-яких інших видів

соціальних відносин, є окрема людина або мала чи велика група людей. Вони об'єктами цих відносин. Тому економічні відносини існують як суб'єкт-об'єктне співвідношення. Зміст економічних відносин становить економічна діяльність і економічна поведінка людей, що є проявом їхнього економічного життя.

Економічна свідомість - систематизовані знання, які базуються на науковому пізнанні і свідомому використанні соціально-економічних законів.

Економічне мислення - це погляди і уявлення, які породжені практичним досвідом людей, їхньою участю в економічній діяльності, тими зв'язками, в які вони вступають у повсякденному житті.

Економічні інтереси - об'єктивні спонукальні мотиви економічної поведінки (діяльності) людей, обумовлені їх місцем в економічній системі суспільства. Саме економічні інтереси сприяють узгодженості у взаємодії різних соціальних груп і верств, обумовлюють економічні відносини між господарськими суб'єктами.

Економічна діяльність являє собою сукупність дій, актів людини, через які вона безпосередньо реалізує свої економічні інтереси і за допомогою яких досягає господарських цілей.

Економічна поведінка - форма економічної діяльності, її зовнішня суб'єктна сторона, окремий випадок соціальної поведінки взагалі (Н.Смелзер),

58

система взаємопов'язаних вчинків і дій, що їх здійснюють люди в економічній сфері з метою задоволення своїх життєвих потреб. Видами економічної поведінки у нас є до ринкова і ринкова економічна поведінка людей.

Основними завданнями економічної соціології є:

• відтворення цілісної картини функціонування економіки в системі соціального процесу;

• розробка економіко-соціологічної моделі певного стану розвитку суспільства.

• обґрунтування соціально-економічної стратегії і тактики з урахуванням інтересів різних соціальних груп;

• соціолого-економічне вивчення соціальної структури населення як суб'єкта економічної діяльності;

• системне дослідження соціальних регуляторів економіки, конкретних механізмів впливу на неї з боку соціальних відносин;

• розробка категоріального апарату економічної соціології, спільних понять двох наук;

• вивчення економічної і споживчої діяльності, економічної і споживацької поведінки індивідів, соціальних груп і спільностей, почуття їх добробуту;

• інтеграція економічної соціології і соціології праці, соціології промисловості, соціології організацій, соціології управління і перетворення останніх в складові економічної соціології;

• вивчення причин зародження і розвитку економічних криз, вивчення шляхів виходу із них, можливість попередження, тенденції економічного занепаду і розквіту суспільства.

Отже, економічна соціологія, або соціологія економічних відносин, як специфічна галузь соціологічного знання характеризується своїм предметом і системою категорій, яка відбиває основні соціально-економічні закономірності та тенденції. її особливість полягає в тому, що вона забезпечує цілісне вивчення економіки як складної системи, в якій функціонують соціальні суб'єкти економічної діяльності.

2. Соціологія політики Соціологія політики - галузь соціології, яка вивчає

взаємовідносини політичної сфери з іншими сферами суспільного життя, політичних Інститутів з іншими соціальними інститутами. Соціологія політики - це наука про взаємодію соціальних спільностей, політичних інститутів і громадян з приводу відносин влади і політичного впливу в суспільстві. Основне завдання соціології політики полягає в тому, щоб виявити, за яких соціальних умов формується той або інший політичний порядок і які соціальні підвалини його відтворення.

Загальнотеоретична частина соціології політики визначає «у найзагальніших поняттях соціальні основи і соціальні дії (сили, мету, наслідки) влади, яка встановилася у суспільстві. Отже, тут вступають у силу закони і гіпотези, які пояснюють генетичні і функціональні залежності між політичними та неполітичними суспільними явищами. Ця частина соціології політики є саме політичною соціологією, яка розуміється як загально

59

соціологічна теорія політики. Вона знаходить застосування у спеціальних розділах соціології політики, які займаються описом і аналізом окремих галузей політичного життя.

До спеціалізованих розділів соціології політики належать: 1) соціологія політичних партій, громадських об'єднань і рухів; 2) соціологія держави та її окремих інститутів (наприклад,

представницьких органів, армії та ін.); 3) соціологія політичної культури, в тому числі громадської думки І

політичної ідеології; 4) соціологія політичної поведінки; 5) соціологія електорату; 6) соціологія влади; 7) соціологія міжнародних політичних відносин та ін. Предметом вивчення соціології політики є такі питання:

• яким чином взаємодія соціальних спільностей відбивається на характері способах функціонування політичних інститутів;

• в якій мірі політичне нормування впливає на усталеність структури;

• як характер процесів інституціоналізації спільності змінює її політичний статус в суспільстві;

• якою є соціальна база того чи іншого політичного порядку;

• якими мають бути соціальні підстави переходу від одного політичного ладу до іншого та ін.

Політика - специфічна галузь людської діяльності, в якій виявляються відмінності інтересів соціальних груп, класів, націй тощо; вони стикаються, протиставляються чи збігаються, відбувається безпосереднє зіставлення позицій і пошук способів, які можуть привести їх до певного компромісу та узгодженості. Проте політика - це і спосіб певної субординації даних інтересів, підпорядкування їх началу, яке є найбільш значущим, а отже, і обов'язковим для всього загалу. Соціологія політики вивчає і суть влади, ЇЇ природу і прояв з погляду конкретної людини, організацій та об'єднань.

Політична соціалізація - це залучення індивіда до цінностей, знань, рольових зразків, які дозволяють йому адаптуватися до політичного життя суспільства. Зазвичай соціалізація здійснюється на основі загальноприйнятих норм і зразків, які увійшли у сферу політичної культури. Політична соціалізація - це двосторонній процес: з одного боку - вплив соціально-політичного середовища на індивіда, а з Іншого - формування політичної індивідуальності, яка передбачає вільний вибір і відповідальність за прийняті рішення з боку індивіда. Результатом політичної соціалізації є готовність індивіда до участі у політичній акції тобто певний рівень соціальної мобілізації.

3. Соціологія освіти і науки Освіта - це певна система навчальних і виховних закладів, що

здійснюють різноманітні форми залучення їх досвіду у засвоєння культури. Це система навчальних форм діяльності.

Соціологія освіти - це галузь соціологічної науки, в межах якої вивчається освітній процес, механізми оволодіння людьми накопиченими наукою

60

і соціальною практикою знаннями І узагальненим досвідом, передача цих знань через інститут освіти, його взаємодія з суспільством.

Предметом досліджень соціології освіти є:

• проблема соціального пізнання і соціального виховання, функцій і розвитку системи освіти, освітньої політики;

• стан і динаміка соціально-культурних процесів у сфері освіти; • закони, механізми, принципи та технології навчання;

• проблема життєвого самовизначення і самореалізації учнівської та

студентської молоді;

• проблема вибору учнівською молоддю цінностей життя, визначення власного місця в житті;

• пошук джерел розкриття пізнавальних можливостей особистості;

• взаємодія системи освіти з іншими сферами суспільного життя. Виділяють ряд функцій освіти: • виховання і навчання;

• забезпечення соціальної мобільності;

• забезпечення кадрами господарства; • соціальна функція – реалізується у передачі нагромаджених

людством знань, прийнятності соціального досвіду, соціалізації особи тощо. Сучасна соціологія освіти виділяє наступні принципи системи освіти:

• принцип загальності освіти; • принцип безперервності;

• освіти широкого профілю;

• поєднання навчання з вихованням;

• інтенсифікації нагромадження знання;

• полікультурності освіти;

• інституційної рефлексії (адаптація освіти до вимог науково-технічного

прогресу);

• випереджаючого розвитку освіти;

• інноваційності в освіті; • елітарності; • формування „вільного освітнього середовища". Наука - це сукупність знань про світ, форма відображення світу на рівні

світогляду людини, засіб суспільно-практичного перетворення світу, елемент духовної культури.

Соціологія науки - це галузь соціології, яка досліджує закономірності виникнення, функціонування і розвитку науки, взаємодії її як соціального явища із суспільством та соціальними Інститутами.

У суспільстві наука виконує такі соціальні функції:

• вироблення і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність;

• підвищення ефективності всіх видів діяльності соціальних суб'єктів, в першу чергу у сфері виробництва;

• прогнозування науково-технічного прогресу та його соціально-економічних наслідків, вияв перспективних проблем, які підлягають розв'язанню.

61

Соціологія науки досліджує: • забезпечення розвитку нових напрямків у науці; • проблему формування вченого і наукових кадрів; • шляхи вдосконалення науково-дослідної діяльності; • співвідношення науки і культури; • соціальний статус працівника науки; • професійну мобільність у науці; • критерії оцінки наукової діяльності.

4. Соціологія релігії Соціологія релігії - одна із галузей соціології, об'єктом

дослідження якої є різні релігійні феномени. ЇЇ виникнення і розвиток пов'язаний перш за все з іменами Е.Дюркгейма і М.Вебера.

Предметом соціологічного аналізу, який здійснює соціологія релігії як галузева соціологічна дисципліна, може бути як релігія в цілому, так і окремі її елементи: релігійні групи і організації, релігійна свідомість, релігійна діяльність, релігійна психологія, громадська думка про релігію і церкву, церковно-громадські рухи, конфесійно орієнтовані політичні партії, вплив релігії на поведінку людей в різних сферах суспільного життя і т. д.

Із соціологічної точки зору під релігією розуміють систему вірувань і ритуалів, на основі яких група людей пояснює те, що вважає надприродним і священним.

Суттєвими компонентами релігії як соціального інституту є релігійні організації, для яких характерна ієрархічність соціальних статусів, що займають її члени. До релігійних організацій відносять церкву, деномінацію секту. Церква пов'язана з суспільством і діє всередині нього. Секта відкидає цінності, які панують у суспільстві і, як правило, вимагає від своїх віруючих відмови від багатьох сторін суспільного життя, непримиренного ставлення до інакодумців, додержання суворої дисципліни та виконання всіх наказів секти і ритуалів. Деномінація - проміжна форма між церквою і сектою. Вона підтримує нормальні стосунки із суспільством, але мусить конкурувати з іншими деномінаціями для залучення нових членів.

У функціонуванні релігії як соціального інституту важливе значення мають релігійна свідомість, релігійна психологія, низка морально-етичних правил, релігійна діяльність.

Релігійна свідомість - це сукупність вірувань, які встановлюють зв'язок між людиною, навколишньою природою і надприродними силами, які вважаються священними.

Релігійна психологія - своєрідна спрямованість психічних процесів (пізнавальних, емоційних, вольових) віруючих людей, їх почуттів, очікувань, надій на надприродні об'єкти - Бога, Духа і т.п.

Низка морально-етичних правил - це уявлення про праведний спосіб життя. Більшість релігій приписують віруючим систему заповідей чи норм, що регулюють поведінку людей.

Релігійна діяльність - це реальна поведінка віруючих, в якій реалізується релігійна свідомість (молитва, богослужіння, відзначення релігійних свят, релігійна пропаганда і т.п.).

62

Релігія виконує ряд соціальних функцій:

• регулятивну. Будь-яка релігія регулює соціальну поведінку своїх прихильників за допомогою зведених моральних норм, заборон і приписів,

• світоглядну. Релігія організує систему світогляду людини, визначає її розуміння світу,

• компенсаторську. З.Фрейд вважав, що релігія пов'язана почуттям психологічної захищеності від життєвих негараздів;

• інтегруюча полягає в здатності релігії об'єднати своїх прихильників на засадах спільних для них релігійних цінностей, об'єктів поклоніння, ритуалів, норм поведінки, інтегрувати їх в спільність.

Важливими напрямками досліджень соціології релігії є:

• виявлення в сучасній релігійній ситуації нових явищ („нової релігійності”, „квазірелігійної свідомості”, деатеїзації, сакралізації тощо);

• вивчення впливу конфесійної приналежності віруючих на їх ціннісні орієнтації і соціальну поведінку;

• визначення взаємозв'язку релігійності населення, її еволюції із соціальними умовами і процесами, що відбуваються у суспільстві;

• вивчення шляхом організації конкретних емпіричних замірів громадської думки з питань релігії і атеїзму, поліконфесійності в Україні.

5. Соціологія моралі та виховання Соціологія моралі - це галузь соціології, яка досліджує

емпіричними методами закономірності практичної моралі на різних соціальних рівнях. Об'єктом дослідження соціології моралі є моральна практика, яка складається у різних соціальних спільностях і прошарках (сім'я, трудовий колектив, професійна група, нація тощо).

Соціологія моралі вирішує три основні завдання: 1 - описувати реальні моральні відношення і специфіку їх

виявлення в суспільстві; 2 - досліджувати ставлення різних соціальних груп до постановки і

способу вирішення моральних проблем; 3 - вивчити еволюцію, прогнозувати тенденції і шляхи розвитку

моральної свідомості. Соціологія моралі виходить із того, що моральне регулювання передбачає

добровільне прагнення людей керуватись у своїх вчинках моральними нормами та принципами.

Виховання - це процес цілеспрямованого впливу на людину з боку інших людей, формування певної системи особистих якостей.

Соціологія виховання вивчає формування особи як конкретного носія соціальності з певними світоглядними, моральними, естетичними настановами та життєвими спрямуваннями.

Соціологія виховання включає:

• прогностично-теоретичну функцію, через яку аналізуються та вивчаються потреби суспільства щодо індивідів, відбувається трансформація потреб у конкретну мету виховання, створюється ідеальна модель особистості;

• дослідження соціальної суті виховання – вивчення тенденцій

63

розвитку основних соціальних процесів, інститутів і факторів, які впливають на формування особистості, з'ясування взаємодій способу життя і соціальних якостей молоді;

• предметне спрямування на реальний процес формування та розвитку особистості.

6. Соціологія сім'ї та шлюбу Сім'я - це об'єднання на шлюбі чи кровному рідстві, усиновленні людей,

зв'язаних спільністю побуту, на взаємній моральній відповідальності за виховання дітей, піклування про рідних і взаємодопомозі. Основними ознаками сім'ї є спільне проживання, спільний бюджет, кровноспоріднені чи шлюбні зв'язки.

Шлюб - історично обумовлена, санкціонована і регульована суспільством форма відносин між чоловіком та жінкою, що встановлює їх права і обов'язки один до одного і до дітей та рідних.

Соціологія сім'ї - це спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім'ї, шлюбно-сімейних відносин у конкретних культурних та соціально-економічних умовах.

Соціологія сім'ї та шлюбу вивчає такі питання:

• типи соціальних відносин, характерні для сім'ї;

• фактори, що визначають чисельність і структуру сім'ї;

• зв'язок сім'ї з іншими соціальними спільностями та сферами соціального життя;

• суспільні функції сім'ї, її структуру і особливості; • мотивацію шлюбів і розлучень;

• інтеграцію і дезінтеграцію сім'ї;

• історичні типи та форми сімейно-шлюбних відносин; • умови життя сім'ї. Сім'я виконує як суспільні, так і індивідуальні функції:

• репродуктивна – полягає у народженні дітей і морально-духовному відтворенні людини в сім'ї;

• виховна - сім'я здійснює соціалізацію молодого покоління та задовольняє потребу в батьківстві;

• господарсько-побутова – відображається у веденні господарства, підтримці фізичного здоров'я членів сім'ї, догляді за дітьми, одержанні господарсько-побутових послуг одними членами сім’ї від інших;

• економічна - реалізується у економічній підтримці неповнолітніх та непрацездатних членів, одержанні матеріальних засобів одними членами від інших;

• сфера первісного соціального контролю - полягає у моральному регламентуванні поведінки, формуванні та підтримці правових і моральних санкцій за негативну поведінку і порушення моральних норм у сім'ї;

• сфера духовного спілкування - полягає у розвитку особистості членів сім'ї, їх духовному взаємозбагаченні;

• соціально-статусна - реалізується у відтворенні соціальної

64

структури, наданні певного статусу і задоволенні потреби у статусі;

• дозвільна - полягає у організації дозвілля і задоволенні потреби в ньому;

• емоційна - полягає в емоційній підтримці, задоволенні потреб у щасті та любові;

• сексуальна - заключається у сексуальному контролі та задоволенні сексуальних потреб.

7. Соціологія вільного часу Соціологія вільного часу - галузь соціології, яка вивчає

життєдіяльність, відносини й орієнтації людей у сфері вільного часу. Соціологічний аналіз вільного часу, як соціального і духовно-

морального феномена, дозволяє не лише теоретично поставити, але й практично вирішити питання, пов'язані з розробкою загальнонаціональних програм раціонального використання вільного часу, подолавши невиправдану в недалекому минулому ідеалізацію характеру його засвоєння людьми.

Соціальний час є часом існування, функціонування і розвитку сукупності систем, часом зміни якісних станів суспільства та його підсистем, свого роду ресурс, яким володіє будь-який соціальний суб'єкт. Соціальний час - це єдність обсягу діяльності людей та їх результатів у вигляді явищ, подій, процесів, предметів.

Сутність вільного часу полягає у вільній діяльності, яка означає, насамперед, наявність часового простору, вільного від необхідних, невідкладних справ, свідоме прагнення людини опанувати цей час, самостійно (з певною мірою розумності), вибрати варіант імовірної дії, вміння досягти поставленої мети і, безумовно, саму дію, що є об'єктивним змістом діяльності.

Вільний час суспільства - це загальна кількість вільного часу індивідів плюс робочий час працівників галузей, де створюються умови для використання індивідом свого вільного часу. Вільний час суспільства - необхідна умова розширеного духовного відтворення суспільства.

Вільний час соціальної групи характеризується загальною спрямованістю в його використанні, спільністю занять та інтересів.

Особистий вільний час знаходиться в розпорядженні людини, однак пов'язаний з вільним часом соціальної групи і напрями його освоєння залежать як від належності особи до даної соціальної групи, так і від рівня соціалізації, розвитку особистості, від її соціально-психологічних особливостей. Вільний час дає людині можливість не лише нагромаджувати нові знання й сили для включення у свідому діяльність, але й розвивати свої здібності у професійній діяльності.

Однією з найважливіших категорій соціології вільного часу є поняття „культура вільного часу". Культура вільного часу - це не що інше як проблема змісту вільного часу, спосіб і міра його якісного освоєння з точки зору реалізації й збагачення людських сутнісних сил. Основою культури вільного часу є відома вільна творча діяльність, яка духовно і фізично розвиває особистість.

65

У соціології вільного часу актуалізується питання регулювання й організації вільного часу. Регулювання вільного часу можна визначити як процес цілеспрямованого впливу на нього з метою розширення меж, створення умов для вдосконалення його структури і змісту відповідно до постійно зростаючих виробничо-технічних і соціальних вимог, які ставляться до людини. Хоча загальний напрям використання вільного часу задається соціальним середовищем, але його якісний зміст у підсумку залежить від самої людини. Тому саморегулювання вільного часу слід розглядати як властивість особи, як показник її зрілості, потенціалу її розвитку, сформованої здібності до організації свого біографічного часу.

8. Соціологія книги і читання Соціологія книги і соціологія читання - це споріднені соціологічні

дисципліни, які відокремились в процесі диференціації соціологічного знання із соціології культури. Вони тісно взаємодіють, одна одну взаємозбагачують.

Соціологія книги - це галузь соціології культури, яка вивчає книгу як вияв людської діяльності, як соціокультурний феномен, закономірності функціонування соціальних зв'язків у системі „книга-суспільство", а також місце і роль книги в культурному просторі, духовному житті суспільства, її соціальні функції.

Предметне коло соціологи книги включає в себе наступні питання:

• розкриття сутності поняття „книга", „журнал", „газета", „динаміка книги", „функції книги", „соціальний статус книги";

• аналіз динаміки книги та чинників, які обумовлюють п динаміку; • вивчення особливостей та якісно-кількісних характеристик книги; • виявлення закономірностей її функціонування в просторі (тобто у

взаємозв'язку одне з одним) та в часі (тобто в їх послідовному розвитку); • дослідження механізму прояву цих закономірностей в певному

суспільстві;

• виявлення проблем, пов'язаних з функціонуванням книги, та пошук шляхів щодо їх вирішення.

Соціологи вивчають книгу на макро-, мезо-, мікрорівнях На макрорівні їх цікавлять закономірності функціонування книги на рівні суспільства На мезорівні вивчається динаміка цих зв'язків на рівні соціальних груп, соціальних інститутів, організацій. На мікрорівні аналізуються взаємовпливи та взаємовідносини між книгою та читачами в процесі читання, досліджується читацька культура, читацька активність, читацька поведінка.

Соціологія читання - соціологічна теорія, одна із галузей соціологи, тісно пов'язана з іншими її складовими соціологією культури, соціологією засобів масової комунікації, соціологією книги, соціологією науки, соціологією освіти, соціологією виховання тощо.

Об'єктом соціології читання виступає читач, текст у будь-якій його формі (книга, журнал, газета, дискета) та зв'язки між ними, а предметом її є все те, що знаходиться в межах даного об'єкта Серед основних питань, над якими працюють дослідники, можна назвати наступні:

• розробка основних базових понять соціології читання як науки (наприклад „читання", „читач", „динаміка читання", „соціологія читання"

66

„об'єкт соціології читання", „предмет соціології читання" та ін.);

• дослідження окремого читача, його читацької культури, її компонентів, читацької поведінки, читацької активності, соціально-демографічних характеристик груп читачів (великих чи малих);

• дослідження соціальних зв'язків на а) макро-, мезо-, мікрорівнях; б) індивідуальному та груповому рівнях, в) рівнях впливу особистісних чинників та чинників зовнішнього середовища.

Основними завданнями і одночасно напрямами досліджень вітчизняної соціології читання в умовах соціокультурної трансформації, що відбувається у нашому суспільстві, є:

• з'ясування причин спаду читацької активності людей, особливо в молодіжному середовищі;

• з'ясування стану задоволення читацьких потреб в умовах комерціалізації книжкової справи;

• аналіз впливу телебачення, системи ІІ^ІТЕКМЕТ та інших засобів масової комунікації на читацьку поведінку особистості;

• вивчення впливу читання на духовний розвиток особистості;

• прогнозування читацької поведінки до 2010 р. з метою вироблення державної програми книгодрукування;

• з'ясування особливостей змін якісних характеристик особистості сучасного читача, його типологізація.

9. Соціологія громадської думки Соціологія громадської думки - галузева соціологічна наука, предметом

вивчення якої є закономірності і механізми формування і функціонування оціночного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу в цілому до актуальних проблем дійсності, які викликають суспільний інтерес.

Під громадською думкою розуміється сукупність думок людей відносно питань, які мають суспільний інтерес. Громадська думка завжди пов'язана з ціннісними відносинами, тож в дуже різних випадках вона може розглядатися через єдиного суб'єкта - носія.

Відомий російський соціолог Б. Грушин вважає, що дослідження об'єкта громадської думки треба вести з таких позицій:

• аналіз загальної здатності судження громадської думки з точки зору специфіки віддзеркалення в ньому дійсності;

• виділення деяких критеріїв, перш за все формальних, в силу яких те або інше явище незалежно від його конкретного змісту стає об'єктом громадської думки.

Масове вивчення громадської думки у США та інших країнах розгортається у XX ст. після виходу у світ праці німецького соціолога Ф.Тьонніса „Критика громадської думки" (1922 р.). В 30-х рр. з відкриттям Інституту Д.Геллапа у вивченні громадської думки посилюються професіоналізм, вводиться у практику науково обґрунтована вибірка, більш ретельно розробляються анкети, ' створюються спеціальні соціологічні центри, котрі займаються збиранням інформації з проблем ринку, реклами, споживання тощо. У 60-х рр. в США створюється Інститут С.Харріса, який проводить цілий ряд не лише загальнонаціональних, але й серію

67

міжнародних опитувань. В сучасній науковій літературі підкреслюється, що соціологічний підхід

до вивчення громадської думки повинен базуватися як на розумінні її в якості структурного елемента свідомості, так і на фіксації її ролі в системі соціальних відносин і розгляду всього контексту „свідомість - соціальне середовище" (В.Осовський, М.Чурілов, Є.Хмельно, О.Якуба, Є.Головаха, Н.Паніна). Цей підхід відбив духовно-практичний характер громадської думки, як свідомості, що переходить у дію, реальну активність, норму поведінки і відіграє роль регулятора. Основними рисами громадської думки є: стабільність, вагомість, інтенсивність, поширеність, результативність, компетентність, соціальна спрямованість та ін.

Основними функціями громадської думки є: оцінювальна, орієнтовна, виховна, регулятивна, соціального контролю, регламентації, захисна та директивна.

Головними тематичними напрямами досліджень українських соціологів цій галузі соціології є теоретичне і прикладне вивчення громадської думки у зв'язку з діяльністю засобів масової інформації, переходом до ринкової економіки, діяльністю основних гілок влади, політичних партій, введенням нової виборчої системи, а також із проблем злочинності, екологічної безпеки, відносин з Росією, приватизації землі, електоральної поведінки громадян тощо.

Основними каналами вивчення громадської думки є: референдуми, листи виборців до народних депутатів, вивчення питань, що надходять під час прямої телефонної лінії до представників влади, політичних і економічних оглядачів, форумів, нарад, засоби масової інформації, прикладні конкретно-соціологічні дослідження ТЕМА 11. ОРГАНІЗАЦІЯ І ПРОГРАМА СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Соціологічне дослідження і його різновиди. 2. Поняття методики і техніки соціологічного дослідження. 3. Поняття програми соціологічного дослідження та її структура. 4. Генеральна та вибіркова сукупність. Репрезентативність

дослідження та його критерії.

1. Соціологічне дослідження та його різновиди Соціологічне дослідження - система логічно послідовних

методологічних, методичних і організаційно-технічних процедур, підпорядкованих меті отримання об'єктивних даних про соціальне явище або процес, що вивчається. Це процес, у якому теоретико-методологічний та емпіричний рівні пізнання перебувають у єдності.

Соціологічне дослідження буває теоретичним, фундаментальним, емпіричним, прикладним.

Теоретичне соціологічне дослідження узагальнює нагромаджений матеріал у галузі соціального життя.

Фундаментальне дослідження спрямоване на вдосконалення теорії і методології.

68

Емпіричне дослідження полягає у нагромадженні, зборі фактичного матеріалу у певній галузі (через опитування, аналіз документів, статистичний аналіз, спостереження тощо) і його первинній обробці.

Прикладне соціологічне дослідження спрямоване на вивчення рекомендацій у галузі.

Види соціологічного дослідження.

Розвідувальне дослідження полягає у випробуванні інструментарію, тобто методичних документів (анкет, бланк-інтерв'ю, опитувальних листів, карток спостереження). В його ході уточнюється мета, гіпотези, питання і їх формулювання. Таке дослідження проводиться тоді, коли проблема недостатньо вивчена чи взагалі постає вперше.

Описове дослідження є більш складним, з його допомогою отримують емпіричну інформацію, яка дає відносно цілісне уявлення про соціальне явище, що вивчається. Таке дослідження передбачає систематичний кількісно-якісний опис об'єкта.

Аналітичне соціологічне дослідження полягає не лише в описі елементів явища чи процесу, що вивчається, а й дозволяє виявити їх причину.

Метою експериментального дослідження є встановлення функціональних зв'язків у соціальних об'єктах і процесах, а при реалізації практичного соціального експерименту - пошук управлінських рішень.

З точки зору інших критеріїв, зокрема, вивчення соціального явища а статиці чи динаміці, виділяють разові дослідження, які дають інформацію про стан об'єкта аналізу, кількісні характеристики явища чи процесу на момент його вивчення, і повторні, спрямовані на дослідження одного й того ж явища чи різних явищ через певні проміжки часу, в однакових чи відмінних умовах.

Повторне дослідження, в свою чергу, поділяється на трендове, панельне і лонгітюдне.

Трендове дослідження здійснюється в аналогічних вибірках в межах однієї генеральної сукупності з інтервалами в часі з метою аналізу змін на рівні певної групи.

Особливістю панельного дослідження є обстеження однієї й тієї ж сукупності через однакові часові інтервали.

Лонгітюдне дослідження враховує розвиток сукупності, що вивчається.

2. Поняття методики і техніки соціологічного дослідження Метод - це систематизований спосіб одержання теоретичного чи

практичного результату, вирішення проблеми чи отримання нової інформації на основі певних регулятивних принципів пізнання і діяльності, усвідомлення специфіки предметної області, що вивчається, і законів функціонування її об'єктів.

Метод окреслює і втілює шлях до істини, напрямки ефективної діяльності, що веде до реалізації поставлених цілей, задає регулятиви і нормативні установки пізнавального процесу.

Метод включає стандартні і однозначні правила (процедури), які забезпечують надійність і достовірність отриманих знань. Наприклад, метод

69

анкетного опитування характеризується фіксованими правилами побудови питань, встановлення їх послідовності, класифікації, шифрування відповідей тощо.

Правила дії у своїх окремих специфікаціях можуть характеризувати не метод, а методику. Наприклад, є методика простої, серійної і випадкової вибірки при масових опитуваннях.

Методика, яка характеризується з інструментальної сторони, відноситься до сфери, яка називається технікою дослідження.

Метод відрізняється від методики і техніки тим, що крім технічної. Процедурної частини, включає і теоретичне усвідомлення та особливі пізнавальні принципи (принцип конкретності соціального аналізу, принцип системності, принцип єдності кількісних і якісних характеристик і т.п.). таким чином, метод знаходиться у тісному зв'язку з теорією. Так, закон великих чисел у теорії відносності стає методологічним правилом при статистичному аналізі соціальної інформації.

Техніка в соціологічному дослідженні - це система найпростіших чи більш складних операцій для здійснення програмно-методичних завдань зі збирання та аналізу даних. При використанні методів збирання даних шляхом аналізу документів, опитування чи спостереження може бути застосована техніка контролю якості інформації у вигляді експертних оцінок, співвіднесення даних з інформацією від іншого джерела, повторного опитування і т.п. при аналізі даних до техніки відносять статистичні операції, прийоми класифікації і встановлення взаємозв'язків між однорідними даними, попередньо згрупованими на різній основі. 3. Поняття програми соціологічного дослідження та її структура

Програма соціологічного дослідження - це науковий документ, що вміщує методологічні і процедурні передумови дослідження соціального об'єкту.

У програмі викладаються основні завдання дослідження, методика і техніка збору та обробки соціологічної інформації. Розробка програми є обов'язковою умовою соціологічного дослідження. У програмі фіксується наявний рівень знань про об'єкт дослідження, висуваються гіпотези і окреслюються способи їх перевірки, визначається процедура дослідження та план роботи.

По суті, програма соціологічного дослідження є теорією І методологією конкретного вивчення, висвітлення окремого емпіричного об'єкту або явища. В програмі практично реалізуються загальнотеоретичні і методологічні принципи філософії як загально соціологічної теорії і спеціальних теорій дослідження. Відповідно з призначенням програма соціологічного дослідження реалізує три функції: методологічну, методичну та організаційну.

Методологічна функція програми соціологічного дослідження передбачає визначення наукових проблем, для вирішення яких ведеться дослідження; формування мети і завдань дослідження; фіксування вихідних уявлень про об'єкт; встановлення співвідношення даного дослідження і раніше здійсненого або паралельно виконуваного дослідження проблеми.

Методична функція програми полягає в тому, що в програмі розробляється загальний логічний план дослідження, на основі якого здійснюється цикл досліджень: теорія - факт - теорія. Методика розкриває

70

шляхи, методи і способи збирання, аналізу і опрацювання інформації, даних, дає можливість розробити процедуру дослідження, провести порівняльний аналіз одержаних результатів аналогічних досліджень.

Організаційна функція забезпечує розробку чіткої системи поділу праці в дослідницькому колективі, налагодження контролю за ходом і процесом дослідження, публікацію по необхідності результатів.

У програмі соціологічного дослідження виділяють методологічну і процедурну частини.

Методологічна частина містить опис проблемної ситуації та формулювання проблеми, визначення об'єкта і предмета, цілей і завдань дослідження, інтерпретацію та операціоналізацію основних понять, формулювання гіпотез і попередній системний аналіз об'єкта дослідження.

Відправним пунктом будь-якого дослідження виступають проблема та проблемна ситуація. Проблема - це нерозв'язне завдання, пов'язане із суперечністю між соціальною дійсністю та її теоретичним осмисленням, яка потребує для свого пізнання і розв'язання певних методів, процедур і прийомів дослідження. Проблемна ситуація - це найсуттєвіше у проблемі (одній чи кількох), конкретно визначене протиріччя, яке підлягає емпіричному дослідженню. Якщо не вдається одразу ясно і чітко сформулювати проблему, обмежити певними рамками саме дослідження, то дослідження можна здійснювати поетапно відповідно до методики і методології. Вирішення, реалізація тієї чи іншої проблеми завжди спрямовані на досягнення тієї або іншої конкретної мети, конкретного завдання.

Мета конкретного соціологічного дослідження - це загальна його спрямованість, проект дії, що визначають характер і системну упорядкованість різних актів дій і операцій. Це очікуваний результат дослідження, його модель, центральне завдання, яке потрібно розв'язати. Завдання соціологічного дослідження - сукупність конкретних установок, мети, спрямованих на аналіз і реалізацію проблеми, спосіб досягнення окреслених у програмі цілей.

Сформулювавши проблему, визначивши мету і завдання дослідження, варто вибрати і об'єкт дослідження. Об'єкт соціологічного дослідження - це проблемна ситуація, сфокусована у конкретному соціальному явищі, процесі, відношенні, сфері суспільного життя. Об'єктом соціологічного дослідження виступає сфера соціальної дійсності, реальне життя, соціальні відносини, діяльність людей І самі люди.

Предметом соціологічного дослідження є той бік об'єкту, що безпосередньо належить вивчати. Це найбільш значущі з теоретичної чи практичної точки зору якості, сторони, особливості, характеристики, прояви об'єкта, що підлягає вивченню за допомогою соціологічних методів. Предмет створює передумови для висунення гіпотез, виділення одиниць і категорій аналізу.

Гіпотеза в соціологічному дослідженні - наукове передбачення структури соціальних об'єктів, характеру і суті зв'язків між соціальними явищами. Гіпотеза являє собою науково обґрунтоване уявлення про структуру соціальних об'єктів, характер елементів і зв'язків, які утворюють ці об'єкти, про механізми їх функціонування і розвитку. Основна функція гіпотези

71

полягає в одержані нових наукових висловлювань, що удосконалюють або збагачують наявні знання.

Велике знання в соціологічних дослідженнях має розробка понять, тобто мови дослідження. Інтерпретація та операціоналізація основних понять соціологічного дослідження - це теоретичне їх уточнення, знаходження їх аналогів у соціальній дійсності та засобів вимірювання чи фіксації індикаторів (показників). Це процедура тлумачення явищ, подій тощо, уточнення сенсу суті понять, що складають концептуальну схему дослідження. На основі інтерпретації понять підтримується науковий рівень досліджень, єдність суттєвого змісту елементів і процедур дослідження, досягається повніше інструментальне використання понять як теоретичних норм аналізу процесів. В соціологічному дослідженні є три основні види інтерпретації: теоретична, емпірична, операційна, з допомогою яких забезпечується зв'язок теоретичного і емпіричного аналізу процесів, зв'язок теорії з реальністю, дійсністю явищ і подій, з методами впливу, пошуку, реєстрації і аналізу емпіричних ознак тощо.

Процедурна частина містить принциповий план дослідження, обґрунтування системи вибірки, опис процедур збирання та аналізу даних, а також робочий план, у якому визначається послідовність робіт, терміни їх виконання та матеріально-технічне забезпечення.

Робочий план дослідження - це документальне фіксування послідовності і об'єму всіх ресурсних затрат, необхідних для виконання програми дослідження.

Робочий план теоретико-прикладного дослідження включає такі елементи:

1 - розробка програми, включаючи, концептуальну частину і розробку методики, а також період практичної апробації всіх інструментів дослідження. На це відводиться до 1/3 всього часу дослідження;

2 - період збирання основної інформації, на який відводиться до 20% усього об'єму часу;

3 - стадія обробки і аналізу даних (до 40% часу); 4 - оформлення підсумкових звітів, підготовка наукових публікацій

(до 10% часу). 4. Генеральна та вибіркова сукупність. Репрезентативність дослідження та

його критерії Часто об'єкт дослідження нараховує сотні, тисячі, а то й десятки та сотні

тисяч людей, всі вони не можуть бути опитані, тому соціологічне дослідження передбачає формування вибірки, яка б відображала всі характеристики сукупності, елементом якої вона є.

Виділяють генеральну та вибіркову сукупність. Генеральна сукупність - це об'єкт дослідження, на який розповсюджуються висновки соціологічного аналізу. Це множина об'єктів, які мають спільну характеристику, що вказує на їх належність до даної системи і вивчається в межах соціологічного дослідження і територіально-часових меж.

Вибіркова сукупність - це певне число елементів генеральної сукупності, відібране за суворо заданим правилом. Елементи вибіркової сукупності, які підлягають вивченню, називаються одиницями аналізу.

Вибіркова сукупність відбирається за спеціальними правилами так, щоб її характеристики відображали властивості всієї генеральної сукупності. Таким

72

чином, досліджується частина генеральної сукупності, але так, що є можливість отримати певне уявлення про всю сукупність в цілому. Це дає економію часу, людських ресурсів і матеріальних витрат.

Репрезентативність - це властивість вибіркової сукупності відтворювати характеристики генеральної сукупності. Є три критерії репрезентативності:

1 - статистичний, який передбачає відображення у вибірці із наперед заданою похибкою контрольованих дослідником параметрів генеральної сукупності;

2 - ресурсно-економічний, який включає оцінку кадрового забезпечення, вартості досліджень, затрат часу, методів обробки інформації. Тому проект вибірки повинен забезпечувати задану точність при заданих (чи мінімальних) затратах і ресурсах;

3 - аналітичний критерій, який полягає у обмеженнях, які накладаються на проектований об'єм вибірки і детальність розробки даних змістом завдань наступного аналізу. Об'єм вибірки повинен бути таким, щоб у дослідника була можливість сформулювати надійні висновки про статистичну залежність змінних, про взаємодію окремих категорій респондентів тощо.

ТЕМА 12. ОСНОВНІ МЕТОДИ ЗБИРАННЯ ТА АНАЛІЗУ СОЦІОЛОГІЧНОЇ

ІНФОРМАЦІЇ

1. Аналіз документів як метод соціологічного дослідження.

2. Метод спостереження у соціології.

3. Експерименту соціологічному дослідженні. 4. Опитування. Різновиди інтерв'ю. Недоліки та переваги інтерв'ю

порівняно з іншими методами. 5. Підготовка і проведення анкетного опитування. 6. Соціометрія та процедура соціометричного опитування.

1. Аналіз документів як метод соціологічного дослідження Документ - це засіб закріплення різним способом на спеціальному

матеріалі інформації щодо фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності й розумової діяльності людини,

Інформацію фіксують за допомогою літер, цифр, стенографічних та інших знаків, малюнків, фотографій, звукозаписів тощо.

Документи містять інформацію, яка характеризує соціальні процеси на різних рівнях дослідження: соцієтальному, інституціональному, груповому, особистісному, індивідуальному. При використанні документальних джерел слід враховувати досвід і традиції у цій галузі суміжних гуманітарних наук. При використанні документів слід дотримуватися критичного підходу, що допоможе правильно оцінити їх об'єктивність.

Документи класифікують за різними ознаками. Залежно від технічних засобів фіксації інформації їх поділяють на письмові (всі види друкованої та рукописної продукції), іконографічні (відео-, кіно, фотодокументи, картини, гравюри тощо), фонетичні (радіо- та магнітофонні записи, грамплатівки). Активно розвиваються нові носії документальної інформації: мікрофільми, диски для ЕОМ, лазерні диски.

73

Залежно від авторства розрізняють офіційні документи і документи особистого походження. Офіційними вважають документи, створені юридичними або офіційними (посадовими) особами, оформлені або засвідчені належним чином. Документи особистого походження створені окремими особами і їх не вважають офіційними.

За мотивами створення розрізняють спровоковані та неспровоковані документи. Спровокованими документами можна вважати твори школярів на задану тему, листи до газет з приводу того чи іншого конкурсу тощо. Неспровокованими документами є особисті документи, створені за ініціативою їх авторів: особисте листування, щоденники, листи в органи управління тощо.

Методи аналізу документальних джерел поділяють на неформалізовані (традиційні) та формалізовані.

Неформалізований метод - тлумачення документа через з'ясування основних думок та ідей конкретного тексту, оцінку його змісту згідно з політичними, моральними або естетичними критеріями. Він передбачає зовнішній і внутрішній аналіз документа. Зовнішній аналіз - це відновлення обставин створення документа в історичному І соціальному планах. Внутрішній аналіз - безпосередній аналіз змісту документа, спрямований на виявлення розбіжностей між фактичним і літературним змістом, встановлення рівня компетентності автора, систематизацію відомостей, які містяться у документах.

Недоліки традиційного аналізу документів вимагали пошуків нових методів їх розгляду. Ними стали формалізовані, кількісні методи. Формалізований метод покликаний подолати суб'єктивізм традиційного методу.

Формалізований метод - пошук таких ознак документа, які б відображали істотні сторони його змісту.

Під формалізованим методом найчастіше розуміють контент-аналіз (від англ. - аналіз змісту). Контент-аналіз - це точне дослідження змісту текстових масивів з метою виявлення чи виміру соціальних тенденцій, репрезентованих цими масивами. Це специфічний вид науково-пізнавальної діяльності, метод соціального (переважно соціологічного) дослідження. Визначивши емпіричні об'єкти, дослідник розробляє методику контент-аналізу. При застосуванні формалізованого методу аналізу документів вдаються до різних категорій, які повинні бути адекватно відображені у змісті досліджуваного документа. Таким відображенням є одиниці аналізу, їх поділяють на смислові та якісні.

У дослідженнях масових комунікацій для формалізованого аналізу тексту виділяють смислові одиниці: поняття у різних його виявах (слово, термін, сполучення слів); тема, висловлена у смислових образах, статтях, частинах тексту; імена людей, географічні назви, суспільні події, факти тощо.

Позитивна якість формалізованого методу полягає у тому, що він дає змогу уникнути впливу суб'єктивних зміщень дослідника у сприйнятті та інтерпретації змісту документів, Цей метод забезпечує досить високий ступінь надійності одержуваної Інформації. З його допомогою можна досліджувати не тільки проблеми сьогодення, а й минулого, а також їх генезис. Один з основних його недоліків - складність та громіздкість процедур і техніки проведення дослідження, хоча її здійснення контент-аналізу з допомогою ЕОМ

74

певною мірою компенсує його. 2. Метод спостереження у соціології

Спостереження у соціології - це реєстрація соціальних процесів, явищ або їх окремих елементів. Процедура спостереження трудомістка. Дослідник у спостереженні безпосередньо контактує і взаємодіє з реальними соціальними явищами.

Переваги методу спостереження роблять його важливим джерелом інформації при аналізі соціальних процесів, явищ. Спостереження дає змогу безпосередньо стикатися з конкретними проявами важливих соціальних явищ і процесів в усій складності зв'язків і залежностей, які впливають на них. Воно допомагає конкретизувати і поглибити уявлення процесів і явищ, відтворюваних на основі інших джерел інформації.

Суттєва особливість спостереження у соціології полягає в емоційності сприйняття соціологом об'єкта спостереження. Немає неупереджених дослідників, і про це теж не слід забувати, дбаючи про об'єктивність даних спостереження. Ще одна особливість - складність, а інколи й неможливість повторного спостереження. Як правило, спостереження використовують разом з іншими методами.

Види спостереження можна класифікувати, спираючись на різні засади. Передусім спостереження класифікують, зважаючи на умови їх організації (польове, лабораторне), а також на місцезнаходження дослідника (включене і невключене).

Польове спостереження - спостереження, яке застосовують у реальній життєвій ситуації. Значна частина соціологічних робіт є результатом польових соціологічних досліджень, які особливо придатні у дослідженнях розвідувального та аналітичного типу або на відповідних етапах комплексного дослідження.

Лабораторне спостереження - таке. спостереження, за якого умови навколишнього середовища визначає дослідник. Його найчастіше застосовують в експериментальних дослідженнях або на етапі експериментальної перевірки гіпотез. При лабораторному спостереженні широко застосовують різноманітні допоміжні технічні засоби.

Включене і невключене спостереження розрізняють залежно від ступеня активності спостерігача в досліджуваній ситуації.

Невключене спостереження - спостереження, за якого дослідник перебуває поза процесом чи явищем, які вивчає, тобто є зовнішнім спостерігачем.

Характерний приклад невключеного спостереження - спостереження за масовими процесами, коли спостерігач знаходиться на достатній відстані від об'єкта спостереження, щоб зафіксувати весь перебіг процесу; а також спостереження, мета якого - описати соціальну атмосферу, в якій відбувається подія.

Включене спостереження - спостереження, за якого дослідник тією чи Іншою мірою безпосередньо включений у досліджуваний процес. Існують різні типи включеного спостереження. Один з найпоширеніших - коли спостерігач і його дослідницька мета невідомі тим, за ким він веде спостереження. На виробництві він може виступати в ролі практиканта чи стажера, а спостерігаючи за лекціями, зборами, дискусіями, - в ролі їх звичайного учасника.

75

Застосування включеного спостереження повинно бути морально обґрунтованим. Ніхто не має права спостерігати за явищами і подіями, які люди спеціально приховують від сторонніх. Дослідник може спостерігати лише за тим, що члени колективу не приховують один від одного.

Щодо мети, характеру об'єкта спостереження поділяють на дискретні, пошукові, вузькоспеціалізовані, самоспостереження.

Дискретне спостереження - спостереження, за якого досліджуваний процес не має суспільного характеру. Воно актуальне тоді, коли соціальний процес прихований, а спостерігачеві доступні його явища, зумовлені заздалегідь змодельованими ситуаціями.

Монографічне спостереження - спостереження, яке охоплює велику кількість різнобічних взаємопов'язаних соціальних явищ. Об'єктом такого спостереження є компетентність, стиль роботи, організаторські здібності, ерудиція, самостійність у прийнятті рішень, вміння спілкуватися з підлеглими, колегами, керівниками.

Пошукове спостереження - спостереження, яке використовують з метою пошуку фактів, коригуючи тему дослідження. Соціолог так організовує спостереження, щоб охопити широке коло учасників соціального процесу та знайти серед них тих, хто становить особливий інтерес.

Вузько легалізоване спостереження - спостереження, яке виділяє із об'єкта дослідження соціальне явище, що є метою наукового пошуку.

Самоспостереження - спостереження, яке дає змогу заглянути у приховану сферу досліджуваного соціального процесу.

3. Експеримент у соціологічному дослідженні Експеримент - зміна або відтворення явища з метою вивчення його у

найсприятливіших умовах. Характерна риса експерименту - заплановане втручання людини у досліджуване явище, можливість його відтворення за різних умов. Проте, незважаючи на визнання високої пізнавальної ролі експерименту, він поки що недостатньо широко застосовується у соціологічних дослідженнях.

Експеримент у соціології - це спосіб одержання інформації щодо кількісних і якісних змін показників діяльності і поведінки соціального об'єкта внаслідок впливу на нього деяких керованих і контрольованих чинників (змінних).

Соціальний експеримент виконує дві основні функції: а) перевірка наукової гіпотези щодо причинних зв'язків між явищами; б) досягнення певного ефекту в практично-перетворювальній діяльності. Специфіка експерименту в конкретному соціологічному дослідженні як

методу одержання соціальної інформації полягає в особливостях об'єкта дослідження, яким є люди, що можуть усвідомлювати себе, свої відносини із зовнішнім світом, пізнавати його, будувати теорії і плани. Ще однією особливістю експерименту у соціології є якісно вищий рівень причинної залежності соціальних явищ. Це виявляється у значно більшій, ніж у природно-науковому експерименті, кількості змінних, що детермінують дане соціальне явище.

Експерименти можна класифікувати за різними критеріями, наприклад за характером об'єкта і предмета дослідження, за специфікою поставленого

76

завдання, за характером експериментальної ситуації, за логічною структурою доведення гіпотези.

Так, за характером об'єкта та предмета дослідження експерименти поділяють на соціологічні, педагогічні, економічні та інші. За цим критерієм можна виділити реальні та уявні експерименти. Реальні експерименти проводять як на генеральній сукупності, так і на натуральній моделі (вибірці). Уявний експеримент здійснюють шляхом маніпулювання інформацією про реальні об'єкти без втручання а хід подій.

За специфікою поставленого завдання розрізняють наукові і прикладні експерименти. Перші націлені на одержання нових знань, другі є елементом управління.

За характером експериментальної ситуації бувають контрольовані і неконтрольовані експерименти. Перші здійснюють, як правило, в лабораторних умовах, оскільки в польовому експерименті проконтролювати змінні непросто, часом взагалі неможливо. Серед польових експериментів виділяють активно спрямовані і природні, коли дослідник займає позицію спостерігача і не втручається в хід подій.

За логічною структурою доведення гіпотези розрізняють лінійні та послідовні експерименти. При проведенні лінійного експерименту аналізові піддається одна і та сама група. Доведення гіпотези опирається на порівняння стану досліджуваного об'єкта до і після впливу експериментального чинника. В паралельному експерименті одночасно задіяні дві групи: контрольна та експериментальна - ідентичні за своїми основними характеристиками. Доведення спираються на порівняння стану цих двох об'єктів спостереження в один і той самий час.

Орієнтуючі експерименти досліджують маловідомі ситуації,

ставлять нові проблеми, задають напрям теоретичним пошукам. Вони є підґрунтям нових гіпотез. Критичні експерименти застосовують щодо перевірки гіпотез. Вони переводять знання із вірогідного у достовірне. Методичні експерименти досліджують роль чинників, не відображених у предметній теорії, але здатних впливати на результати орієнтуючих і критичних експериментів, їх застосовують для оцінки якості та вдосконалення основних методик.

Кожен експеримент проходить кілька етапів: 1 - теоретико-пізнавальний, де аналізуються наукові роботи за

визначеною темою; з'ясовуються невирішені проблеми; уточнюється тему дослідження; формулюється мета і завдання дослідження; вивчаються існуючі в теорії і на практиці шляхи, які сприяють вирішенню проблеми; визначаються теоретичні положення, які підлягають перевірці; формулюються гіпотези; визначаються об'єкт, предмет і експериментальні завдання дослідження.

2 - підготовчий (методичний), на якому розробляють програму експерименту: визначають необхідний час для його проведення; обирають необхідну кількість експериментальних об'єктів; відбирають конкретні методики для вивчення стану експериментального об'єкта (анкетне опитування, інтерв'ю, експертна оцінка та ін.); готують план щодо створення відповідних ситуацій; перевіряють доступність і ефективність методик на невеликому масиві; визначають ознаки, за

77

якими можна судити про зміни в експериментальному об'єкті під впливом відповідних соціальних чинників.

3 - проведення експерименту, яке складається з двох частин: створення експериментальної ситуації і власне експерименту. Створення експериментальної ситуації охоплює вивчення початкового стану системи, в якій проводиться експеримент (соціально-демографічна ситуація, статево-вікова, професійно-кваліфікаційна, рівень задоволення працею, професією, морально-психологічним кліматом, керівником, стосунками у колективі тощо); формування критеріїв ефективності запропонованої системи засобів; проведення інструктажу учасників експерименту щодо порядку та умов його. Далі реалізують систему заходів щодо вирішення відповідного експериментального завдання (формування мотивації до праці, інтересу до професії, підвищення рівня задоволення чинниками виробничої ситуації та ін.); фіксують дані експерименту на основі проміжних зрізів, які характеризують зміну об'єктів під впливом експериментальної системи заходів; виявляють ускладнення та можливі типові недоліки під час проведення експерименту; оцінюють затрати часу та зусиль.

4 - на етапі підведення підсумків експерименту настає пора для висновків про кінцеву мету експерименту та підтвердження висунутої гіпотези. Саме тоді відбувається опис результатів здійснення експериментальної системи заходів (кінцевий стан формування мотивації до праці, інтересу до професії, рівень задоволення чинниками виробничої ситуації тощо); характеризують умови, за якими експеримент дав позитивні наслідки (виробничі, морально-психологічні, гігієнічні, навчальні, матеріальні та ін.), дані щодо затрат часу, зусиль і засобів; межі застосування перевіреної експериментом системи заходів.

Важливим елементом аналізу результатів експерименту є вироблення науково-практичних рекомендацій з чітко зазначеною межею можливого застосування системи заходів у соціальній практиці. 4. Опитування. Різновиди інтерв'ю. Недоліки та переваги інтерв'ю порівняно з іншими методами

Опитування - термін, що позначає процес отримання відомостей про досліджуваний об'єкт шляхом ведення діалогу (комунікації) між дослідником (чи його представником - людиною, спеціальним технічним пристроєм) та респондентом за допомогою формалізованих запитань та відповідей на них.

Дослідник одержує первинну соціологічну інформацію шляхом усного чи письмового звертання до досліджуваної сукупності людей (окремої особи) з питаннями, аналіз відповідей на які розкриває проблему дослідження. При цьому спілкування дослідника з носієм пошукової інформації (респондентом) опосередковується спеціальним, заздалегідь опрацьованим методичним інструментарієм (питальником чи фіксованим інтерв'ю).

У соціологічних дослідженнях використовуються різні види опитувань. Основою їх класифікації вважаються характер взаємодії (особистий або знеособлений, очний або заочний, індивідуальний або груповий) між дослідником чи його представником та респондентом, ступінь стандартизації,

78

формалізованості процедури опитування. У загальних рисах опитування поділяють на інтерв'ю та анкетування. За першого варіанту інтерв'юер фіксує відповіді на запитання сам, за другого - респондент.

Як об'єкт, для вивчення якого застосовується опитування, традиційно виступає соціальна спільність, група, колектив, опис яких доцільно робити одночасно з визначенням як загальних умов їх існування, так і конкретної ситуації їх дослідження. Предметом опитування є події, факти життя людей та навколишнього середовища, які респондентами суб'єктивно оцінюються через їхні думки, мотиви, почуття, ціннісні орієнтації й тому подібні феномени.

Інтерв'ю - вид опитування, під час якого інтерв'юер в особистому контакті з респондентом ставить усні запитання з метою збору соціологічної інформації. Контакт здійснюється за допомогою інтерв'юера, який задає питання і сам спрямовує бесіду з кожною людиною згідно з опрацьованим сценарієм і фіксує одержані відповіді.

Інтерв'ювання має свої переваги і недоліки, які слід враховувати при виборі методів збирання соціологічної інформації. До переваг можна віднести те, що тут підвищуються можливості надійності зібраних даних, додатково з'ясовуються нові дані з досліджуваного процесу, поглиблюється розуміння між дослідником і людьми, які дають інтерв'ю. Все це у цілому підвищує ефективність і достовірність опрацьованих підсумкових результатів, практичність рекомендацій, проектів та реальність їх використання.

Щодо недоліків, то дослідженням за допомогою інтерв'ю охоплюється передусім обмежений контингент, потрібно мати добре підготовлених та досвідчених інтерв'юерів, сильний вплив інтерв'юера на опитуваного тощо. Тому інтерв'ю добре себе зарекомендували в експертному опитуванні.

У прикладній соціології використовуються наступні види інтерв'ю:

• вільне інтерв'ю, коли, як правило, немає плану і завчасно сформульованих запитань. Його проводять не інтерв'юери, а соціологи, які самі визначають тему бесіди, формулюють запитання, їх послідовність, уточнюють тему і т. д. Таке інтерв'ю є незамінним методом на ранніх розвідувальних стадіях дослідження;

• глибинне інтерв'ю має за мету отримати інформацію, яка засвідчує не лише наявність того чи іншого соціального факту, явища, але й пояснює причини появи даних фактів, явищ;

• фокусоване спрямоване інтерв'ю - вивчення громадської думки відносно конкретної події, факту, ситуації;

• стандартизоване (формалізоване) інтерв'ю, коли формулювання запитань, їх порядок, кількість і перелік можливих альтернативних відповідей, їх кодування і форма запису передбачаються заздалегідь і суворо фіксуються в своїй одноманітності. Цей вид інтерв'ю - найбільш поширений, найчастіше його застосовують при переписі населення.

Існують і інші класифікації інтерв'ю. Так, в залежності від мети, їх ділять на:

• інтерв'ю думок і відносин стосовно актуальних подій, явищ;

• документальне інтерв'ю - мета відтворення яких-небудь минулих фактів, соціальних подій шляхом опитування їх свідків, безпосередніх

79

учасників.

За типом суб'єктів, що опитуються, виділяють інтерв'ю з:

• відповідальною офіційною особою; • експертом; • респондентом буквально - представником певної групи населення. За процедурою проведення відрізняють такі типи інтерв'ю: • панельне (повторне) інтерв'ю - спрямоване на вивчення

трансформації відносин і думок якоїсь групи людей протягом певного проміжку часу (від декілька місяців до двох років);

• групове інтерв'ю - запланована бесіда в колі сім'ї, групи студентів, виробничої бригади, в процесі якої дослідник прагне викликати дискусію;

• багаторазове інтерв'ю - один із варіантів повторного інтерв'ю для всебічного і глибокого вивчення особистості респондента протягом тривалого проміжку часу;

• не спрямоване інтерв'ю – різновид неформалізованого (вільного) інтерв'ю, виконує яскраво виражену психотерапевтичну функцію. Вся ініціатива ведення бесіди знаходиться в руках респондента. Завдання інтерв'юера – уважно вислуховувати висловлювання респондента на певні теми, що його хвилюють.

5. Підготовка і проведення анкетного опитування Анкетне опитування - один з основних і найчастіше

використовуваних видів соціологічного опитування. Його суттєвою ознакою є те, що на відміну від інтерв'ю респондент сам читає запитання анкети та сам фіксує свої відповіді. Анкета (від франц. enguete -розслідування) - впорядкований за змістом і формою перелік питань та висловлювань, втілених у вигляді опитувального листа чи опитувальника.

Розрізняють очне (або звичайне) і заочне (поштове і пресове) анкетне опитування. При очному опитуванні дослідник може роздати анкети респондентам, а потім їх зібрати, але при заповнюванні анкети не бути присутнім (такий вид опитування зветься роздавальним). В іншому випадку дослідник може бути присутнім при заповненні анкети. Залежно від кількості осіб, яких одночасно опитують, анкетні опитування бувають індивідуальними або груповими.

Відрізняють масові і спеціалізовані опитування. Якщо учасники масових опитувань - респонденти, то у спеціалізованих головне джерело інформації - професійно-компетентні особи (експерти), думку яких у соціології враховують при експертному опитуванні.

Поштове опитування - різновид опитування анкетного. При потовому опитуванні анкета розповсюджується серед потенційних респондентів за допомогою поштової служби у вигляді самостійного поштового відправлення за адресами осіб, які, як правило, спеціально відібрані, бо у своїй сукупності, на думку дослідників, репрезентують певну соціальну спільність.

Різновидом анкетного опитування є пресове опитування, при якому анкета друкується на шпальтах газет, журналів, тому можливість її заповнення та повернення обмежена колом читачів відповідного видання.

80

Телефонне опитування - один із різновидів опитування у соціологічному дослідженні, заочне (опосередковане, дистантне) інтерв'ю, можливості застосування якого безпосередньо пов'язані з розвитком телефонних мереж. Позитивними якостями цього методу є його оперативність, низька собівартість та простота контролю за якістю роботи. Недоліками є неможливість отримання репрезентативної інформації за низької щільності телефонної мережі, вимога стислості опитувальника, що зменшує обсяг отримуваної інформації, змушене спрощення у формулюванні та конструюванні запитань, складнощі, пов'язані з необхідністю рівноцінної заміни респондента у разі його відмови від участі в опитуванні.

За типом дослідницьких завдань опитування бувають:

• стандартизоване - націлене на одержання статистичної інформації;

• фокусоване - збираються дані за умов конкретної ситуації;

• глибинне - спрямоване на одержання пошукової інформації.

За рівнем компетентності респондентів розрізняють:

• масове опитування (думка неспеціалістів з тої чи іншої теми);

• масове опитування у співробітництві з дослідником (передбачає інформаційну допомогу респонденту з боку анкетера в осмисленні ситуації, що аналізується);

• симптоматичне опитування (достатнє знання у респондента загальної інформації без глибокого осмислення цілей і завдань дослідження);

• експертне опитування (опитування спеціалістів з проблеми, що вивчається).

Основними етапами здійснення анкетного опитування є:

• підготовчий етап - він включає розробку програми опитування, складання плану і сітьового графіка роботи, проектування анкети, її апробацію, тиражування анкети, складання інструкцій для анкетера, респондента та інших учасників опитування, підбір і підготовка інтерв'юерів, анкетерів, розв'язання організаційно-технічних та фінансових проблем);

• операційний етап - сам процес анкетування, який також маг свої власні стадії і підстадії;

• підсумковий (результуючий) етап - обробка і аналіз одержаної інформації, оформлення звіту.

Отже, за допомогою методу анкетного опитування ми можемо зібрати основну масу соціологічної інформації, але щоб вона була більш достовірною, можна поєднувати його з іншими методами: анкетування І спостереження, анкетування і вільне інтерв'ю.

6. Соціометрія та процедура соціометричного опитування Поява соціометричного методу або просто соціометрії в арсеналі

соціологічного дослідження пов'язано з іменем американського соціального психолога і соціолога Якоба Морено (1892-1974 рр.). Термін „соціометрія", запропонований ним, походить від двох латинських слів: П5осі5и - друг, товариш і „теігит" - вимірювання, міра, тобто в буквальному сенсі

81

„соціометрія" означає вимір ступеня дружніх відносин і с своєрідним способом кількісної оцінки міжособнстісннх відносин між індивідами в групі.

За допомогою соціометричного тесту можна одержати оптимальну інформацію про позиції індивідів в групі (наприклад, про ступінь популярності, про типи міжособистісних відносин, про наявність підгрупи, неформального лідера в групі, про групову згуртованість і т. д.) і на їх основі виявити позитивні, конфліктні, напружені або індиферентні ділянки, що має дуже велике значення для корегування міжособистісних відносин в групі.

Соціометричний метод застосовується на рівні мікросоціології, тобто на стику соціології та соціальної психології і пов'язаний із вивченням міжособистих відносин у малих групах. Тому під соціометрією розуміють методи дослідження структури міжособистих відносин у малій групі шляхом вивчення вибору (оцінки), здійсненого членами групи за тими чи іншими соціометричними характеристиками.

Соціометричний тест формулюється у вигляді запитань, відповіді на які і слугують підґрунтям для встановлення структури взаємовідносин (наприклад: ;,3 ким із членів студентської групи Ви бажали б відзначити свій день народження?", „Разом з ким Ви бажали б проживати в одній кімнаті гуртожитку?", „Хто із членів студентської групи, на Ваш погляд, повинен бути старостою?" і т п.). Вибір того чи іншого способу конструювання тесту визначається як завданнями дослідження, так і характеристиками групи, що вивчається. Згідно Я.Морено, тест має відповідати таким вимогам:

• межі групи, в якій проводиться тест, мають бути чітко визначеними;

• індивіди повинні робити необмежене число виборів;

• індивіди повинні бути опитані з метою виявлення їх вибору в термінах певного критерію;

• результати соціометричного тесту повинні бути згодом використані для того, щоб реконструювати групу;

• всі вибори членами групи повинні здійснюватися самостійно;

• питання повинні формулюватися таким чином, щоб вони були в рівній мірі зрозумілими всім членам групи.

Найчастіше соціометричний тест застосовується до вивчення малих груп (до 10-25 чоловік), де він дає найбільший ефект, хоча з його допомогою іноді вивчають і структури відносин та зв'язків у великих групах. Соціометричне опитування можна проводити лише в колективах, які мають деякий досвід сумісної діяльності (три і більше місяців), на основі якої вже виникли певні сталі взаємовідносини між його членами. В іншому випадку дослідження зафіксує випадкову структуру.

Процедура соціометричного опитування складається з декількох етапів:

• визначення проблеми, вибору об'єкта дослідження, ознайомлення з величиною і різними соціально-демографічними характеристиками групи;

• входження дослідника в прямий контакт з членами колективу і вияву довір'я до себе, а також з встановлення змісту соціометричних тестів;

• власне опитування (інструктування респондентів, роздача соціометричних карток, заповнення їх респондентами, збір карток);

• обробки інформації і представлення її в аналітичному вигляді;

82

• формулювання висновків і рекомендацій. Соціометричне опитування може проводитися як у формі

роздавального анкетування на місці, так і у формі своєрідної анкети -інтерв'ю. В першому випадку дослідник просто роздає респондентам анкети, контролює їх заповнення, а потім збирає їх, У другому випадку дослідник зачитує питальник респондентам, кожний з яких на чистому листку паперу, нумеруючи черговість запитань, відразу ж відповідає на них.

Першим етапом обробки результатів соціометричного опитування є побудова соціоматриці, тобто зведення всіх результатів опитування в таблицю. На основі даних соціоматриці визначають індивідуальні і групові індекси, за допомогою яких здійснюється характеристика статусу індивіда в групі і його ставлення до інших членів групи, а також групова інтеграція, групова стійкість і групова експансивність.

Але обмеженість соціометрії як методу збирання інформації пов'язана з тим, що вона фіксує не об'єктивні відносини, а відображення останніх у свідомості їх носіїв. Цей метод важко застосувати на великих об'єктах, бо соціограми стають надто багатомірними. Крім того, існують обмеження етичного плану - недопустимо використання результатів щодо окремого індивідуума, бо це може призвести до конфліктних ситуацій.

83

Список рекомендованої літератури

1. Барвінський А.О. Соціологія: Курс лекцій для студентів вищ. навч.

закл. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 328 с.

2. Бакіров В.С. Соціологія в постмодерністському контексті // Вісник

Харківського національного університету. – Харків, 2000. – № 492:

Соціологічні дослідження сучасного суспільства.

3. Вербець В.В. [та ін.]. Соціологія: курс лекцій: навч. посібник. - К.: Кондор, 2009. - 550 с.

4. Головаха Є. Соціологічні знання: специфіка, критерії науковості та

перспективи розвитку // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.–2004.– №

5. Дворецька Г.В. Соціологія: Навч. посіб.– К.: КНЕУ, 2002. – 472 с.

6. Жоль К.К. Соціологія. Навчальний посібник. – К.: Либідь,2005.- 440

c.

7. Злобіна О. Категорія „особистість” у системі понять соціологічної

теорії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – № 4.

8. Култаєва М.Д., Навроцький О.І., Шеремет І.І. Європейська

теоретична соціологія XX-XXI століття: навч. посібник для студ. ВНЗ. – Х.,

2008. – 328 с. 9. Костенко Н., Макеєв С. Місце і час соціології // Соціологія: теорія,

методи, маркетинг. – 2008. – №1.

10. Королько В., Танчер В. Головні напрями сучасного соціологічного

теоретизування // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.–1999.–№ 1.

11. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія: Базовий курс:

Підручник для студентів вузів. – К.: Каравела, 2006. – 312 с.

12. Лукашевич М.П., Туленков М.В., Яковенко Ю.І. Соціологія: основи

загальної, спеціальних і галузевих теорій: підручник. - К.: Каравела, 2008. -

544с.

13. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура. – М., 2006

14. Миллс Ч. Социологическое воображение. – М.,2001.

15. Макеєв С. Соціальний інститут: класичні тлумачення й сучасні підходи до вивчення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 4.

16. Михальченко М.И. Украинское общество: трансформация,

модернизация или лимитроф Европы ? – К., 2001.

17. Парсонс Т. О структуре социального действия. – М., 2000.

18. Практикум з соціології: Навчальний посібник для студентів вищих

закладів освіти / За ред. В.М.Пічі. – Львів, 2004.

19. Попова І. Публічність соціології // Соціологія: теорія, методи,

маркетинг. – 2008. – № 2.

20. Проблеми розвитку соціологічної теорії. Матеріали Всеукраїнської

соціологічної конференції. – К., 2003.

21. Перегуда Є.В. Соціологія: навчальний посібник / Є.В. Перегуда та ін. –П26 К.: КНУБА, 2012. – 140 с.

22. Примуш М.В. Загальна соціологія: навчальний посібник /М.В.

Примуш. – К.: ВД «Професіонал», 2004. – С. 12-38.

23. Рудакевич М.П. Общество как система // Вопросы философии. –

84

2001.–№ 12. 24. Резник О. Особистість і громадянське суспільство: Досвід

теоретичного осмислення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. –

№ 3. 25. Соціологія: підручник / за ред. В.Г. Городяненка. – К.: Видавничий

центр «Академія», 2008. – С. 9-21.

26. Соціологічна теорія: традиція та сучасність: Навчальний посібник /

За ред. А.Ручки. – К.,2007.

27. Соціологія: Підручник / За ред. В.М.Пічі. – Львів, 2004.

28. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів /

За ред. В.Г. Городяненка. – К., 2003.

29. Соціологія: Підручник / 3-тє вид., стереотипне. За ред. В.М. Пічі. –

Львів: „Новий світ-2000”, 2007. – 280 с.

30. Соціологія: Підручник / За ред. В.Г. Городяненка. – 2-ге вид.,

перероб., доп. – К.: Видавничий центр «Академія», 2005. – 559 с.

31. Соціологія: Навчальний посібник / За ред. С.О. Макеєва. – 3-тє вид., стер. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2005. – 455 с.

32. Соціологія: навч. посіб. / За редакцією Макєєва С.О. – 4-те вид.,

перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 566 с.

33. Сірий Є.В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, спеціальні

та галузеві теорії: Навчальний посібник. – Вид. 2-ге. К.: Атіка, 2007. – 480 с.

34. Сірий Є.В. Соціологія: загальна теорія, історія розвитку, соціальні

та галузеві теорії / Навч. посіб. – К., 2004.

35. Соціологічна енциклопедія / Ред. кол.: Астахова В.І., Бакіров В.С.,

Городяненко В.Г. (уклад.) та ін. – К.: Академвидав, 2008. – 456 с.

36. Соціологія [Текст] : навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / С.

Б. Артеменко, А. Б. Фляшнікова ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, ДВНЗ "Київський нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана". - К. : КНЕУ,

2012. - 188, [4] с. - Б. ц.

37. Соціологія [Текст] : навч. посіб. / Г. В. Дворецька ; М-во освіти і

науки України, ДВНЗ "Київський нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана". - К. :

КНЕУ, 2013. - 428, [4] с. - Б. ц.

38. Теоретическая социология .Антология: В 2ч – М., 2002.

39. Танчин І.З. Соціологія: Навчальний посібник. – 2-ге вид., переробл.

і доп. – К.: Знання, 2007. – 351 с.

40.Танчин І.З. Соціологія : навчальний посібник. – 3-тє вид., переробл.

і доп. – К.: Знання, 2008. – 351 с. 41.Тарасенко В. Науковий інтелект соціології // Соціологія: теорія,

методи, маркетинг. – 2008. – №1. 42. Тощенко Ж. Парадигмы, структура и уровни социологического

анализа // Социологические исследования. – 2007. – №9.

43. Ципко С.Ю. Загальна соціологічна теорія як навчальна дисципліна:

методологічні проблеми // Науковий вісник Чернівецького університету:

Збірник наукових праць. Вип. 225. Педагогіка та психологія. – Чернівці, 2005.

44. Ципко С. Соціальні закони та закономірності: соціологічний

85

дискурс //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. Праць.

Випуск 352-353. Філософія. – Чернівці, 2007.

45. Черниш Н.Й. Соціологія: підручник за рейтингово-модульною

системою навчання / Н.Й. Черниш. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання,

2009. – С. 18-35.

46. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. – Львів: Кальварія, 2003. – 544

c. 47. Штомпка П. Понятие социальной структуры: попытка обобщения //

Социологические исследования.–2001. – № 9.

48. Шульга М.О. Стратегія розвитку соціологічної теорії в нових

реаліях українського суспільства // Проблеми розвитку соціологічної теорії.

Матеріали I Всеукраїнської соціологічної конференції. – К., 2001.

49. Юрій М.Ф. Соціологія: підручник. - К.: Кондор, 2007. – 288 с.

86

Короткий словник соціологічних термінів

Адаптація соціальна – вид взаємодії окремої особи чи соціальної спільності

із середовищем, у процесі якої погоджуються вимоги та очікування її

учасників; результат процесу їх пристосування до нового соціального

оточення.

Акультурація – процес взаємовпливу культур, за якого здійснюється

культурний контакт, засвоюються технології, зразки, цінності чужої культури, що в свою чергу змінюються та адаптуються до нових вимог.

Аналіз документів – один з основних методів одержання конкретного

знання про соціальну реальність на основі інформації, зафіксованої в різних

документах.

Анкета – впорядкований за змістом і формою перелік питань та

висловлювань, втілених у вигляді опитувального листа чи опитувальника.

Аномія – стан суспільної системи, для якого характерна відсутність

загальноприйнятих цінностей і норм як універсальних регуляторів соціальної

поведінки людей.

Антропосоціогенез – процес формування фізичного типу людини разом з її

становленням як суб’єкта суспільних відносин та доцільної перетворювальної діяльності, творця культури.

Валідність соціологічної інформації – ода із складових частин надійності

соціологічної інформації; ступінь відсутності в інформації теоретичних

помилок, тобто помилок, пов’язаних з хибними початковими теоретичними

засадами при розробці методики дослідження, з невідповідністю між

кількісною моделлю та емпіричною системою, що вивчається.

Вибіркова сукупність – частина генеральної сукупності, об’єкти якої

виступають як основні об’єкти спостереження; ця частина генеральної

сукупності відбирається за спеціальними правилами так, щоб її

характеристики відображали властивості всієї генеральної сукупності.

Виховання – процес соціокультурного становлення та розвитку індивіда, в

ході якого, залежно від спрямованості впливу, здійснюється засвоєння ним соціального досвіду, знань, зразків і норм поведінки, цінностей культури.

Відчуження соціальне – 1) елемент і результат універсальної соціальної

взаємодії індивідів у суспільстві, що виступає як протилежність соціального

освоєння, присвоєння і привласнення; 2) процес втрати соціальним об’єктом

можливостей освоювати ( присвоювати, привласнювати ) необхідні

для його життєдіяльності фрагменти соціальної реальності та володіти ними,

внаслідок чого ця реальність набуває для суб’єкта ознак і характеристик

“чужого” світу, а сам він втрачає (або обмежує) свою соціальну могутність.

Володіння соціальне – спосіб взаємодії соціального суб’єкта із соціальною

реальністю, який полягає у підпорядкуванні останньої (або певних її

фрагментів) його волі, меті, діяльності. Гарантії соціальні – система соціально – економічних та юридичних засобів,

що забезпечують реалізацію конституційних соціально – економічних та

соціально – політичних прав людини, умови її життєдіяльності,

функціонування та розвиток суспільної системи в цілому.

87

Генеральна сукупність – це сукупність, на яку соціолог розповсюджує

висновки дослідження; це множина об’єктів, які мають спільну, чітко

визначену характеристику, що вказує на їх належність до даної системи і

вивчається у межах соціологічного дослідження і територіально – часових

меж.

Геноцид – свідомо умисне масове знищення населення певної країни,

держави чи території шляхом одноразових чи багаторазових, поступових, нищівних дій з боку зацікавлених у таких акціях зовнішніх або внутрішніх

соціальних сил.

Географічний напрям у соціології – перша наукова школа в соціології XIX

століття, яка розглядала географічний стан і природні умови як визначальні

чинники розвитку суспільного життя.

Громадянське суспільство – асоціація вільних громадян, що взаємодіють

між собою виключно на ґрунті власних інтересів, правових норм та спільно

погоджених чи вироблених регуляторів.

Група експертна – офіційно організований колектив фахівців – управлінців,

створений для дослідження чітко сформульованої проблеми і вироблення

рекомендацій для прийняття управлінських рішень відповідними органами влади різних рівнів.

Група мала – соціальна група, члени якої безпосередньо взаємодіють між

собою; кількісний склад не перевищує кількох десятків чоловік.

Група неформальна – спільнота людей, що виникає спонтанно на ґрунті

взаємних симпатій, схожості ціннісних орієнтацій та інтересів. Г.н. можуть

існувати як самостійні, ізольовані спільноти, але можуть утворюватися у

середині формальних груп та організацій як альтернатива і доповнення до

них.

Група референтна – мала соціальна група, яка реферує (пропускає крізь

себе) цінності суспільства і за нормами якої живе і діє (або хоче жити і діяти)

індивід.

Група формальна – об’єднання людей для здійснення соціально заданої діяльності за умов їхньої безпосередньої комунікації та взаємодії. Г. ф. має

юридично фіксований статус і нормативну базу існування, в якій

закріплюються структура, тип розв’язуваних завдань, головні права та

обов’язки.

Дезінформація – процес впливу на громадську думку через неадекватну

інформацію, яка видається за достовірну і сприймається як істинна.

Декультурація – втрата основної (сутнісної) частини рідної (вітчизняної)

культури.

Деліквентність – сукупність протиправних вчинків чи злочинів, які не

відповідають формально зафіксованим юридичним нормам, виконання яких

гарантовано державою; різновид девіантної поведінки, за яку несуть відповідальність.

Диспозиції – фіксовані соціальним досвідом людини її схильності до певного

сприйняття умов діяльності і до певних дій за даних умов; форми

психологічної готовності людини до тієї чи іншої спрямованості її соціальної

88

активності в певних ситуаціях, внутрішні психологічні регулятори цієї

спрямованості – ціннісні орієнтації та соціальні установки усіх рівнів

узагальнення та конкретності (переконання, інтереси, прагнення, нахили,

бажання).

Диференціація соціальна – процес і стан розшарування (подрібнення)

певної соціальної цілісності (соціуму, системи, спільноти) на складові частки

чи елементи (індивіди, групи). Дія соціальна – форма або спосіб вирішення соціальних проблем і

суперечностей, основою яких є протистояння інтересів основних соціальних

сил даного суспільства.

Досвід соціальний – сукупність практично набутих соціальними суб’єктами

(індивідами, групами, класами, народами, націями) у процесі їх взаємодії

знань, умінь, навичок, звичаїв, норм, традицій, які слугують опертям для

практичного життя цих суб’єктів засобами раціоналізації та оптимізації їх

взаємодії і взаємовідносин.

Дослідження маркетингові – напрям соціологічних досліджень, що включає

систему організації збору, обробки та аналізу інформації про попит,

пропозиції, споживацькі переваги населення, його пріоритети в економіці, політиці, соціокультурній сфері з тим, щоб якомога повніше задовольнити

потреби людей, груп, інститутів, організацій, суспільства в цілому.

Егалітаризм – принцип організації соціальних відносин у державі, країні,

суспільстві на засадах рівного економічного, передусім майнового, стану

громадян.

Екосоціологія – розділ соціології, що вивчає проблеми взаємодії суспільства

і природи, людини і природи, а також вплив навколишнього середовища на

живих істот та їх взаємовідносини в екосистемі.

Експеримент соціальний – метод отримання інформації про зміну

соціального об’єкта у результаті цілеспрямованого впливу на нього

контрольованими чинниками (змінними).

Експертні методи в соціології – різновид евристичних методів пізнання, за якого результат (прогноз, рішення, оцінка) досягається через взаємодію

кількох спеціалістів (експертів).

Ентропія соціальна – міра відхилення соціальної системи або її окремої

ланки (структури, підсистеми) від прийнятого за еталон (нормального,

очікуваного) стану, що виявляється в зниженні рівня організації,

ефективності функціонування, темпів розвитку системи.

Етноцентризм – методологічний принцип оцінювання інших культур з

точки зору цінності власної культури, що ґрунтується на впевненості щодо її

переваг над усіма іншими культурами.

Життя соціальне – 1) компонент суспільного життя; 2) сукупність

різноманітних форм спільної діяльності людей, спрямованої на забезпечення умов і засобів їх існування, реалізацію потреб, інтересів, цінностей, вияв,

відтворення та утвердження соціальних характеристик індивідів і спільнот.

Життя суспільне – реальний, органічно цілісний процес існування, розвитку

і взаємодії соціальних суб’єктів (осіб, спільнот, суспільств), що відбувається

89

в конкретно – історичних умовах і характеризується певною системою форм

діяльності, відносин, спілкування і духовного освоєння та перетворення

дійсності людиною.

Закон соціальний – категорія для позначення форми вияву соціальної

причинності, універсальної залежності через констатацію об’єктивних,

необхідних, стійких, повторюваних зв’язків між процесами і явищами.

Зміни соціальні – тип руху соціальних явищ та соціальних структур у суспільстві; виявляються у виникненні, деформації та зникненні певних

елементів соціальної системи, трансформації її внутрішніх та зовнішніх

зв’язків.

Зондування – техніка інтерв’ю, що застосовується інтерв’юєром у разі

неадекватної відповіді респондента з метою точного з’ясування думки

опитуваного або її відсутності щодо предмета запитання.

Ідентифікація соціальна – пізнавальний спосіб встановленя тотожності,

подібності речей, процесів, явищ, осіб, що означає розумові операції з

зовнішніми стосовно суб’єкта, який пізнає, об’єктами.

Ієрархія соціальна – структурна побудова суспільства або окремих спільнот

за рівневою ознакою з послідовним підпорядкуванням нижчих рівнів (щаблів) вищим.

Імідж соціальний – образ тих чи інших соціальних об’єктів, явищ, процесів,

інститутів, осіб, який складається в індивідуальній та суспільній свідомості і

визначає відповідне ставлення до них.

Інститут соціальний – форма організації і засіб здійснення спільної

діяльності людей, що забезпечує стабільне функціонування суспільних

відносин.

Інструментарій соціологічного дослідження – методичні документи і

технічні прийоми для здійснення дослідження і розв’язання його окремих

завдань.

Інтеграція соціальна – процес і стан поєднання складових частин соціуму,

передусім індивідів і груп, в єдину соціальну цілісність або систему. Інтерв’ю – вид опитування, під час якого інтерв’юєр в особистому контакті з

респондентом ставить усні запитання з метою збору соціологічної

інформації.

Інтерв’юєр – особа, яка проводить інтерв’ю; іноді анкетера – особу, що

проводить анкетування, також називають І.

Інтерв’ю нарративне (розповідне) – своєрідний вид вільного інтерв’ю, яке

не є сумою відповідей, а являє собою імпровізовану цілісну розповідь

респондента про власний життєвий досвід, яка реєструється на магнітну

плівку, дослівно транскрибується і в такому вигляді становить матеріал для

аналізу із застосуванням логіки якісного дослідження.

Інфраструктура соціальна – цілісна сукупність у певному соціумі установ, закладів, організацій та інших об’єктів користування, діяльність яких

покликана забезпечувати умови існування і відтворення населення шляхом

всебічного задоволення його соціальних потреб – виробничих, громадсько-

політичних, соціально-культурних, побутових, вітально-біологічних.

90

Комплексне дослідження – міждисциплінарне, на основі загальної програми

вивчення сукупності причин, що обумовлюють певне явище.

Контент – аналіз – формалізований спосіб (метод) інтерпретації текстів,

“дослідницька техніка для об’єктивного, систематичного та кількісного

описування явного змісту комунікації” (Б. Берельсон).

Конфлікт соціальний – зіткнення інтересів різних соціальних груп, окремий

випадок прояву соціальних суперечностей, одна з їх форм, що характеризується наявністю вираженого протистояння суспільних сил.

Конформізм соціальний – спосіб пристосування індивіда, групи до

існуючого стану речей і справ (панівних думок, традицій, принципів

стереотипів масової свідомості і пропагандистських кліше, діяльності

соціальних інститутів).

Культура елітарна – сукупність артефактів, що належать до взірців

витончених мистецтв, музики, літератури, призначених для культурної еліти

суспільства.

Культура масова – особливий спосіб буття культури, що продукується і

відтворюється зі допомогою дії засобів масової комунікації, які культивують

спрямованість на стандартизацію системи домінуючих матеріальних і духовних цінностей, типів соціальної поведінки, уявлень думок.

Культура соціальна – особлива здатність особи, завдяки якій вона

адаптується в суспільстві, утримується в структурах його соціальної

організації, забезпечує собі статусне просування та реалізацію свого

діяльнісного потенціалу, інтеграцію в спільноти.

Культурний релятивізм – методологічний принцип, згідно з яким немає

універсальних критеріїв зміни та оцінки цінності культури та ступеня її

розвитку. Всі культури є однаково важливими та мають бути зрозумілими у

власних категоріях.

Легітимність соціальна – визнання схвалення суспільством (соціальними

групами, інститутами) функціонування того чи іншого типу соціальних

відносин, а також діяльності соціальних груп, інститутів, індивідів, завдяки чому встановлюється, як правило, стан відкритості реалізації їх інтересів.

Мікросоціологія – сукупність загальних теоретичних знань у системі

соціології, що є результатом макросоціологічних досліджень, які охоплюють

вивчення великих соціальних об’єктів –суспільства в цілому, його складових

частин (систем, підсистем, агрегатів, сфер), масштабних соціальних явищ і

процесів, інститутів, поведінки людських мас.

Ментальність – полісемантичне поняття для позначення усталеного ладу

людського мислення, що не обмежується сферою усвідомленого і сягає

значною мірою в несвідоме.

Мета соціологічного дослідження – очікуваний результат дослідження,

його модель, центральне завдання, яке потрібно розв’язати. Метод біографічний (метод біографічних документів) – сукупність технік

збору та аналізу особистих документів, які містять повідомлення людей про

їх участь у різних подіях і процесах.

Метод індуктивний – спосіб одержання узагальнюючого знання на підставі

91

окремих даних.

Мобільність соціальна – процес руху індивідів між ієрархічно або іншим

чином організованими елементами соціальної структури: класами,

прошарками, групами, статусами, позиціями.

Моделювання соціальне – науковий метод пізнання соціальних явищ та

процесів за допомогою відтворення їхніх характеристик на інших об’єктах –

спеціально створених з цією метою моделях. Морфогенез соціальний – процес формування, становлення та розвитку

суспільства (спільноти) через поєднання різних соціальних елементів, які

знаходяться у певних залежностях та зв’язках.

Напруженість соціальна – стан, який виникає в суспільстві внаслідок дії

дестабілізуючих факторів і виявляється у зростанні негативних соціальних

настроїв та деструктивної поведінки, що містить у собі небезпеку

соціального “вибуху”, руйнування певних соціальних структур чи всього

суспільства.

Омніцид – соціальне явищ, яке вивчають екосоціологи, що означає

вимирання людини як зоологічного виду.

Опитування – термін, що позначає процес отриманя відмостей про досліджуваний об’єкт шляхом ведення діалогу (комунікації) між дослідником

(чи його представником – людиною, спеціальним технічним пристроєм) та

респондентом за допомогою формалізованих запитань та відповідей на них.

Опитування анкетне – один з основних і найчастіше використовуваних

видів соціологічного опитування у якому респондент сам читає запитання

анкети та сам фіксує свої відповіді.

Опитування поштове – різновид опитування анкетного. При О.п. анкета

розповсюджується серед потенційних респондентів за допомогою поштової

служби у вигляді самостійного поштового відправлення за адресами осіб, які,

як правило, спеціально відібрані та репрезентують певну соціальну

спільність.

Опитування пресове - різновид анкетного опитування. При О.п. анкета друкується на шпальтах газет, журналів, тому можливість її заповнення та

повернення обмежена колом читачів відповідного видання.

Опитування телефонне – один із різновидів опитування у соціологічному

дослідженні, заочне (опосередковане, дистантне) інтерв’ю. Можливості

застосування методу безпосередньо пов’язані з розвитком телефонних мереж.

Освоєння соціальне – 1) елемент універсальної соціальної взаємодії, що

виступає як противага відчуження соціального; 2) опосередкований нормами,

цінностями та інститутами даного суспільства процес охоплення соціальної

реальності активністю соціального суб’єкта (включення її у його світ, сферу

життєдіяльності, перетворення на атрибутивне чи функціональне надбання,

засіб, цінність) в результаті чого вона стає “своєю”, тобто “його” реальністю, що пристосована до способу його дій, несе на собі відбиток його волі і є

універсальним засобом самоствердження, реалізації і життєдіяльності.

Особа маргінальна (“проміжна”) - тип особистості, що формується (або

опиняється) на межі різних соціальних середовищ: міста і села, класів,

92

поколінь, культур ідеологій, рас, тому вона відзначається особливою, зокрема

дуже суперечливою, конфліктною, свідомістю і поведінкою.

Паблик рілейшнз – особливий напрям діяльності державних органів,

корпорацій, політичних та інших організацій, що пов’язаний з формуванням

сприятливої громадської думки про себе.

Патологія соціальна – специфічна форма відхилення від інституціонально

обумовлених вимог до соціальної поведінки, яка виявляється: 1)в індивідуальних та групових діях, що пов’язані з нехтуванням соціальними

нормами; 2)у масовому порушенні процесів соціальної адаптації при

дезорганізації суспільної системи.

Первинна та вторинна соціологічна інформація – типи емпіричного

знання, що послідовно одержуються в соціологічному дослідженні за

допомогою методів збору та обробки даних. Первинна інформація (первинні

дані) відображає тільки той стан об’єкта, що має місце в певній емпіричній

ситуації. Вона фіксує одиничні спостереження, висловлювання, оцінки, а

тому має неузагальнений, імовірнісний характер. У результаті статистичної

обробки первинної інформації одержують певні узагальнені показники:

середні величини, варіації, дисперсії, моду, медіану. Вони мають статус статистичного резюме і відображають певні зв’язки, тенденції, емпіричні

залежності. Отриману таким чином інформацію називають вторинною.

Престиж соціальний – співвідносна оцінка соціальної ваги різних об’єктів,

явищ, яку поділяють члени певного суспільства, групи на підставі прийнятої

системи цінностей.

Присвоєння соціальне – особлива форма соціального освоєння реальності,

оволодіння та володіння нею через перетворення її елементів у

приналежність певному соціальному суб’єктові як об’єктів та засобів його

волі та дій.

Пріоритети соціальні – першочергові, життєво важливі для даного

суспільства, соціального інституту завдання.

Проблема дослідження – проблемна ситуація, пов’язана з суперечністю між соціальною дійсністю і її теоретичним осмисленням, яка потребує для свого

пізнання і розв’язання певних методів, процедур та прийомів дослідження.

Пробне (пілотажне) дослідження – здійснюється для перевірки надійності

методик та процедур основного дослідження, схеми його організації і

проведення і передує йому.

Програма соціологічного дослідження – головний документ дослідження, в

якому відображаються його загальні концепція та ідеологія. У П. с. д.

Фіксується наявний рівень знань про об’єкт дослідження, висуваються

гіпотези і окреслюються способи їх перевірки, визначаються процедура

дослідження та план роботи.

Протосоціологія – передісторія соціологічного знання, елементи якого існують у системі синкретичного суспільствознавства і філософії до його

диференціації та спеціалізації на окремі науки.

Прошарок соціальний – сукупність індивідів, які мають загалом однаковий

соціальний статус, що забезпечує їм приблизно рівний доступ до системи

93

благ; більш - менш стійкі у часі утворення, одні з яких, залежно від

історичних, культурних і соціально-економічних обставин існують упродовж

досить тривалого періоду, інші динамічно виникають і зникають,

формуються і розпадаються.

Респондент – особа, яка в процесі опитування виступає як джерело

первинної інформації.

Світосистемний аналіз – напрям досліджень глобальних тенденцій світового економічного і соціального розвитку, основою якого є поняття

світосистеми.

Середовище соціальне – сукупність соціальних умов життєдіяльності

людини, що впливають на її свідомість і поведінку.

Соціалізація – процес засвоєння індивідом знань, досвіду норм і цінностей,

включення його до до системи соціальних зв’язків і відносин, необхідних для

його становлення і життєдіяльності в даному суспільстві.

Соціальні зміни – тип руху соціальних явищ, процесів та соціальних

структур у суспільстві, у результаті якого виникають, нагромаджуються і

трансформуються якісні відмінності між ними, створюється багатоманітність

соціальної реальності. Соціологічне дослідження – вид соціального наукового пізнання, що

визначається притаманною соціології специфікою методології та методів

одержання наукового знання.

Соціологія – поліцентрична, поліпарадигмальна, з багатьма пізнавальними

технологіями наука, що вивчає форми, закони та закономірності

конструювання, функціонування і розвитку соціальної реальності суспільства

через їх переломлення у взаємодіях людських індивідів та спільнот.

Спостереження загальний науковий метод емпіричного дослідження. В

соціології застосовується переважно для збору та найпростішого

узагальнення первинної інформації. Одиницями інформації тут є зафіксовані

акти вербальної або невербальної поведінки.

Статус соціальний – становище індивіда або групи в соціальному просторі стосовно інших індивідів і груп, яке визначається за соціально значущими

для даної суспільної системи критеріями (економічними, політичними,

соціально-правовими, професійно-кваліфікаційними).

Стратифікація соціальна – процес і результат соціального розшарування

елементів соціальної структури. Як процес, це – підтримуване

інституційними зразками, нормами, а також легітимними і нелегітимними

моделями реальної поведінки відтворення нерівного доступу індивідів та їх

об’єднань до дефіцитних благ і ресурсів. Як результат – це ієрархічне,

вертикальне розміщення членів суспільства відповідно до міри володіння і

розпорядження певними благами.

Субкультура – (букв. - підкультура) – культура окремої соціальної спільноти (групи, класу регіону, конфесії), що чимось відрізняється від традиційної

культури суспільства.

Суїцид індивідуальне або групове самогубство, вчинене окремою людиною

чи певно спільнотою з різних причин і мотивів свідомо умисленим або

94

імпульсивним чином у стані афекту.

Управління соціальне – свідомий, систематичний, організований вплив на

суспільство з метою впорядкування, вдосконалення його структури і

діяльності, збереження цілісності.

Урбанізація – історичний процес зростання і підвищення ролі міст у

розвитку суспільства, обумовлений об’єктивною необхідністю концентрації

та інтеграції матеріального і духовного виробництва, форм і засобів соціального спілкування.

Фокусовані групові інтерв’ю – якісний метод збору інформації, що

ґрунтується не на чергуванні запитань інтервюєра та респондента, а на

дискусії між самими респондентами з приводу проблеми, яка вивчається.

Ціннісні орієнтації – особистісні орієнтації стосовно цінностей тих чи інших

соціальних спільнот чи груп: загальнолюдських, національних, класових,

професійних.

Явище соціальне – елемент соціальної реальності, якому притаманна вся

повнота соціальних властивостей та ознак; усе те в соціальній дійсності, що

виявляє себе, свідчить про стан, зміни, взаємодію, процеси в соціальних

об’єктах.

Якість соціологічного дослідження – одна з найбільш загальних

характеристик наукової та практичної значущості соціологічного дослідження, яка залежить в цілому від рівня його підготовки та організації,

кваліфікації дослідників, в кінцевому підсумку визначає ступінь надійності

та цінності отриманих результатів.

95

Соціологія [Текст]: конспект лекцій для бакалаврів

спеціальності 081 «Право» денної форми навчання / уклад. О.О. Піменова – Луцьк: Луцький НТУ, 2018. – 92с.

Комп’ютерний набір і верстка: О.О. Піменова.

Редактор: О.О. Піменова.

Підп. до друку 2018

Формат 60х84/16 Папір офс. Гарн. Таймс.

Ум. друк. арк. ____. Обл.-вид. арк _____

Тираж __прим. Зам. ____

Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

43018 м. Луцьк, вул. Львівська, 75 Друк – РВВ ЛНТУ

96