МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ДЕРЖАВНА ФІСКАЛЬНА СЛУЖБА УКРАЇНИ

УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ФІСКАЛЬНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

МИХАЙЛИК ДМИТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 343.81

ДИСЕРТАЦІЯ

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ СУДУ В

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза;

оперативно-розшукова діяльність»

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

___________________ Д.О. Михайлик

Науковий керівник: Тагієв Садіг Рзаєвич,

доктор юридичних наук,

заслужений юрист України

Харків – 2018

АНОТАЦІЯ

Михайлик Д.О. Процесуальні дії суду в кримінально-виконавчому

процесі України – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

за спеціальністю 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова

експертиза; оперативно-розшукова діяльність». – Харківський національний

університет внутрішніх справ; Університет державної фіскальної служби

України, Ірпінь, 2018.

Дисертація присвячена комплексному досліджено інституту

процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі України.

Здійснено аналіз наукових розробок з теми дослідження, що дозволило

сформулювати наукову новизну роботи. Досліджено стан наукової розробки

проблеми та методологію її дослідження, зокрема до раніше не досліджених

проблемних питань віднесені наступні: 1) визначення поняття «кримінально-

виконавчий процес» і «процесуальні дії суду в кримінально-виконавчому

процесі», їх правова природа; 2) розробка класифікації процесуальних дій

суду в кримінально-виконавчому процесі; 3) узагальнення механізму

реалізації процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі;

4) вивчення історичних аспектів становлення інституту процесуальних дій

суду в кримінально-виконавчому процесі, міжнародних стандартів і

зарубіжного досвіду в цій сфері.

Розкрито генезис становлення та розвитку процесуальних дій суду в

кримінально-виконавчому процесі, що дозволило виділити сім історичних

періодів, а саме: 1) дореформений (1550-1864 рр.) 2) імперський

пореформений (1864-1917 рр.) 3) революційний і післяреволюційний (1917-

1935 рр.) 4) репресивно-кризовий (1935-1960 рр.) 5) радянська модель

реалізації судом процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі

(1960-1991 рр.) 6) трансформація радянської моделі реалізації судом

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі в національній

моделі періоду незалежності (1991-2012 рр.) 7) новітній (з 2012 р).

Вивчено зарубіжний досвід участі суду в реалізації кримінально-

виконавчого процесу, в результаті чого в науковий обіг введено три моделі

діяльності суду в кримінально-виконавчому процесі (пострадянська, романо-

германська (континентальна), англо-американська) з формулюванням ознак

кожної з них.

Дано поняття процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому

процесі, визначено його правове регулювання. Зокрема, «процесуальні дії

суду в кримінально-виконавчому процесі» - це регламентовані кримінальним

процесуальним і кримінально-виконавчим законодавством процедурні дії

суду щодо вирішення питання про зміну правового статусу засудженого,

звільнення від відбування покарання на підставах, віднесених до компетенції

суду, обрання запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою,

задоволенню клопотання про проведення негласних слідчих (розшукових)

дій та оперативно-розшукових заходів щодо засуджених (ув'язнених), а

також вирішення інших процесуально значущих питань, що виникають у

зв'язку з реалізацією кримінально-виконавчої (пенітенціарної) політики

держави.

Розкрито правовий статус, повноваження і взаємодія суду з іншими

суб'єктами при реалізації кримінально-виконавчого процесу. Визначено

способи реалізації судом процесуальних дій в кримінально-виконавчому

процесі України. Обґрунтовано судовий контроль, як спосіб реалізації

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі України.

Сформульовано шляхи вдосконалення як спосіб реалізації судом

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі. Зокрема, в рамках

розробки шляхів вдосконалення правових та організаційних основ реалізації

судом процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі

сформульована наукова гіпотеза щодо впровадження в систему кримінальної

юстиції України інституту пенітенціарних судів при місцевих судах за

територіальним принципом розміщення органів і установ виконання

покарань. Зазначена пропозиція перевірено емпіричним шляхом через

анкетування протягом 2015-2017 рр. 120 суддів Вінницької,

Дніпропетровської, Київської, Львівської, Одеської та Харківської областей.

Показник позитивних відповідей склав 26,7%. Такі емпіричні результати

дослідження дисертант пояснив недоліком інформаційної обізнаності суддів

України щодо закордонного досвіду функціонування системи кримінальної

юстиції, а також явищем консерватизму в професійній діяльності. З огляду на

наведені фактори, висловлено пропозицію щодо впровадження в якості

пілотних проектів інституту пенітенціарних судів на базі судів Вінницької,

Дніпропетровської, Київської, Львівської, Одеської та Харківської областей.

Надано пропозиції щодо вдосконалення національного законодавства щодо

процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі України.

Ключові слова: процесуальні дії, суд, кримінально-виконавчий

процес, засуджений, установа виконання покарань, кримінальне

провадження.

SUMMARY

Mykhailyk D. O. Procedural actions of the court in the criminal and

executive process of Ukraine. – Qualification scientific work as the manuscript.

The dissertation for obtaining the degree of Candidate of Law Sciences,

Specialty 12.00.09 «Criminal Procedure and Criminalistics; Judicial Expertise;

Operative and Search Activities». – Kharkiv National Academy of Internal Affairs;

University of the State Fiscal Service of Ukraine, Irpin, 2018.

The dissertation is devoted complex it is investigated institute of procedural

actions of court in criminal and executive process of Ukraine. The analysis of

scientific developments on a research subject is carried out that has allowed to

formulate scientific novelty of work. It is investigated a condition of scientific

development of a problem and methodology of her research, in particular the

following is carried to earlier not studied problematic issues: 1) definition of the

concept "criminal and executive process" and "procedural actions of court in

criminal and executive process", their legal nature; 2) development of

classification of procedural actions of court in criminal and executive process; 3)

generalization of the mechanism of realization of procedural actions of court in

criminal and executive process; 4) studying of historical aspects of formation of

institute of procedural actions of court in criminal and executive process, the

international standards and foreign experience in this sphere.

Genesis of formation and development of procedural actions of court in

criminal and executive process is opened that has allowed to allocate seven

historical periods, namely: 1) prereform (1550-1864) 2) imperial post-reform

(1864-1917) 3) revolutionary and postrevolutionary (1917-1935) 4) repressive and

crisis (1935-1960) 5) the Soviet model of realization by court of procedural actions

in criminal and executive process (1960-1991) 6) transformation of the Soviet

model of realization by court of procedural actions in criminal and executive

process in national model of the period of independence (1991-2012) 7) the latest

(since 2012). Foreign experience of participation of court in realization of criminal

and executive process therefore three models of activity of court in criminal and

executive process (Post-Soviet, romano-German (continental), Anglo-American)

with a formulation of signs of each of them are introduced for scientific use is

studied.

The concept of procedural actions of court of criminal and executive process

is given, his legal regulation is defined. In particular, "procedural actions of court

in criminal and executive process" are the procedural actions of court regulated by

the criminal procedural and criminal and executive legislation according to the

solution of a question of change of legal status of the convict, release from serving

sentence on the bases, referred to competence of court, election of a measure of

restraint in the form of detention, to the satisfaction of the petition for carrying out

secret investigative (search) actions and investigation and search operations

concerning the condemned (prisoners) and also to the solution of other

procedurally significant questions arising in connection with realization of criminal

and executive (penitentiary) policy of the state.

Legal status, powers and interaction of court with other subjects at

realization of criminal and executive process are disclosed. Ways of realization by

court of procedural actions in criminal and executive process of Ukraine are

defined.

Judicial control as way of realization of procedural actions in criminal and

executive process of Ukraine is reasonable. Ways of improvement as a way of

realization by court of procedural actions in criminal and executive process are

formulated. In particular, within development of ways of improvement of legal and

organizational bases of realization by court of procedural actions in criminal and

executive process the scientific hypothesis on introduction in the system of

criminal justice of Ukraine of institute of penitentiary vessels at local courts by the

territorial principle of placement of bodies and institutions of execution of

punishments is formulated. The specified offer is checked in the empirical way

through questioning during 2015-2017 of 120 judges of the Vinnytsia,

Dnipropetrovsk, Kiev, Lviv, Odessa and Kharkiv regions. The indicator of

affirmative answers was 26,7%. The author of dissertation has explained such

empirical results of a research with a lack of information awareness of judges of

Ukraine of rather foreign experience of functioning of system of criminal justice

and also the conservatism phenomenon of professional activity. Considering the

given factors, the offer on introduction as pilot projects of institute of penitentiary

vessels on the basis of courts of the Vinnytsia, Dnipropetrovsk, Kiev, Lviv, Odessa

and Kharkiv regions is stated. Suggestions for improvement of the national

legislation of rather procedural actions of court in criminal and executive process

of Ukraine are given.

Keywords: procedural actions, court, criminal and executive process,

convict, establishment of execution of punishments, criminal proceeding.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

в яких опубліковані основні наукові результати дисертації:

1. Михайлик Д. О. Процесуальні дії слідчого Державної кримінально-

виконавчої служби під час фіксації злочину вчиненого в установі виконання

покарань. Наук. зб. «Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції».

Спеціальний випуск. Присвячений Міжнародній науковій конференції

«Актуальні проблеми вітчизняного права» в рамках 11-х наукових читань,

присвячених пам’яті В.М. Корецького (21-22 квітня 2017 р.) у 2 ч. Дніпро. :

ДНУ імені Олеся Гончара, 2017. Ч.1. С. 177-180.

2. Михайлик Д. О. Поняття процесуальні дії у кримінальному

провадженні України. Науковий журнал «Право і суспільство». 2017. № 2.

С. 217-222.

3. Михайлик Д. О. Зарубіжний досвід участі суду в реалізації

кримінально-виконавчого процесу. Науковий вісник Херсонського

державного університету: Серія Юридичні науки. 2017. № 1. С. 151-155.

4. Михайлик Д. О. Місце інституту умовно-дострокового звільнення

засудженого від відбування покарання у кримінально-виконавчому процесі

України. Міжнародний юридичний вісник: Актуальні проблеми сучасності

(теорія і практика). 2017. Вип. 4-5 (8-9). С. 116-122.

5. Михайлик Д. О. Судовий контроль як спосіб реалізації

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі України. Журнал

«Фемида». 2017. № 11 (263). С. 123-127.

які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:

6. Михайлик Д. О. Міжнародно-правові засади діяльності суду у

кримінально-виконавчому процесі. Актуальні проблеми модернізації

законодавства та освіти в умовах євроінтеграційного поступу України:

матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Чернігів, 27-28 жовт. 2016 р.).

Міністерство юстиції України, Академія Державної пенітенціарної служби.

Чернігів: Десна Поліграф. 2016. С.178-180.

7. Михайлик Д. О. Співпраця слідчого державної кримінально-

виконавчої служби зі слідчим суддею апеляційного суду при проведенні

негласних слідчих (розшукових дій) в установах виконання покарань.

Фіскальна політика: теоретичні та практичні аспекти юридичної наук:

матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. Ірпінь, 2017.

С. 439- 440.

8. Михайлик Д.О. Роль кримінально-виконавчого процесу на

виправлення і ресоціалізацію засуджених в Україні. Сучасна кримінально-

правова політика України: законотворчість та судова практика: матеріали

круглого столу (22 квітня, 2016 р.). Дніпропетровськ, 2016. – С. 136-138.

2

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………………..5

РОЗДІЛ 1 ПРАВОВА ПРИРОДА ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ СУДУ

У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ ………...14

1.1. Стан наукового розроблення проблеми та методологія її дослідження ..14

1.2. Генезис становлення та розвитку процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі ………………………………………………………….32

1.3. Зарубіжний досвід участі суду в реалізації кримінально-виконавчого

процесу …………………………………………………………………………55

Висновки до першого розділу ………………………………………………..70

РОЗДІЛ 2 ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ

СУДОМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ У КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ ………………………………….72

2.1. Поняття процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі...72

2.2. Правове регулювання процесуальних дій суду в кримінально-

виконавчому процесі …………………………………………………………..99

2.3. Правий статус, повноваження та взаємодія суду з іншими субєктами при

реалізації кримінально-виконавчого процесу ……………………………..121

Висновки до другого розділу ……………………………………………….147

РОЗДІЛ 3 СПОСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ СУДОМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ В

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ …………...153

3.1. Судовий контроль як спосіб реалізації процесуальних дій в кримінально-

виконавчому процесі України ……………………………………………….153

3.2. Шляхи удосконалення як спосіб реалізації судом процесуальних дій у

кримінально-виконавчому процесі …………………………………………167

Висновки до третього розділу ………………………………………………194

ВИСНОВКИ …………………………………………………………………197

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………..206

ДОДАТКИ ……………………………………………………………………..235

3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ГАООН Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй

КВС Кримінально-виконавча система

ДКВС Державна кримінально-виконавча служба

КВК Кримінально-виконавчий кодекс

КК Кримінальний кодекс

КПК Кримінально-процесуальний кодекс

МВС Міністерство внутрішніх справ

НКВС Народний комісаріат внутрішніх справ

НКЮ Народний комісаріат юстиції

ОДПУ Об’єднане державне політичне управління

ООН Організація Об’єднаних Націй

ПАРЄ Парламентська Асамблея Ради Європи

РНК Рада народних комісарів

РСФРР Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка

СРСР Союз Радянських Соціалістичних Республік

УРСР Українська Радянська Соціалістична Республіка 1

УСРР Українська Соціалістична Радянська Республіка 2

1 Назва України з 25 січня 1937 р. і до здобуття нею незалежності 24 серпня 1991 р. 2 Назва України з 6 січня 1919 р. до 25 січня 1937 р.

4

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. В останні роки юридична

наука і правотворчість не можуть дійти консенсусу щодо концептуальних

положень кримінально-виконавчого процесу України. Зокрема, щодо поняття

процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі, його правового

регулювання, правового статусу, повноважень та взаємодії суду з іншими

суб’єктами при реалізації кримінально-виконавчого процесу, способів

реалізації процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі України.

Складність реалізації зазначених завдань обумовлена наявністю

встановлених законом обмежень прав та свобод засуджених у період

відбування покарання та вчинення в місцях позбавлення волі ними нових

кримінальних правопорушень.

Зазначені проблеми не можуть бути вирішені без ґрунтовного аналізу

наявної теорії і практики з вищевказаних питань та розробки пропозицій

щодо удосконалення правового регулювання і практики застосування

процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі України.

Однією з умов досягнення цілей процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі є його належне забезпечення на рівні

міждисциплінарного підходу таких наук правового циклу, як кримінальне,

кримінальне процесуальне і кримінально-виконавче право, об’єднані

конституційними засадами здійснення правосуддя в України.

Станом на 1 березня 2018 р. у 148 установах Міністерства юстиції

України у сфері виконання покарань та пробації трималося 69 тисяч

148 засуджених3. Ураховуючи криміногенний склад осіб, які відбувають

покарання у виправних колоніях Міністерства юстиції України, кримінально-

виконавчий процес має базуватись на вироблених міжнародним

3 Загальна характеристика Державної кримінально-виконавчої служби України : офіційний

сайт Державної кримінально-виконавчої служби України. URL :

http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/ main/uk/publish/article/628075 (дата звернення:

12.04.2018).

5

співтовариством стандартах, забезпечувати реалізацію ряду таких завдань:

надання засудженим можливості користуватися всіма правами людини та

громадянина (з урахуванням визначених законом і встановлених вироком

суду обмежень); гарантування поваги з боку держави законних інтересів

засуджених, охорони їхніх прав та свобод; забезпечення необхідних умов для

їхнього виправлення і ресоціалізації; реалізація права засуджених на

соціальне забезпечення відповідно до законів України; сприяння соціальному

та правовому захисту, забезпечення особистої безпеки засуджених.

Поставлені завдання можуть бути вирішені шляхом створення

ефективного механізму реалізації законодавства, забезпечення відповідного

рівня політичної і правової культури. Викладене свідчить про недостатність

дослідження процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі

України як у теоретичній, так і практичній площині, що й обумовило вибір і

актуальність теми дисертаційного дослідження.

Дослідженню проблем процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі присвячені праці відомих вітчизняних та зарубіжних

вчених, зокрема: К. В. Антонова, Ю. В. Бауліна, О. М. Бандурки,

І. Г. Богатирьова, В. Д. Берназа, В. І. Василинчука, І. В. Грицюка,

Ю. М. Грошевого, С. М. Гусарова, О. М. Джужі, Е. О. Дідоренка,

О. Ф. Долженкова, А. М. Кислого, О. Г. Колба, О. І. Козаченка,

О. П. Кучинської, В. В. Лисенка, Д. Й. Никифорчука, В. В. Ніколюка,

Ю. Ю. Орлова, Д. П. Письменного, М. А. Погорецького, М. С. Пузирьова,

В. П. Севостьянова, Є. Д. Скулиша, С. Р. Тагієва, О. Ю. Татарова,

В. В. Топчія, В. М. Тертишника, В. Г. Уварова, С. І. Халимона,

А. В. Шевчишена, В. В. Шендрика, М. Є. Шумила, В. М. Юрчишина та ін.

Наукові здобутки цих та деяких інших фахівців містять ряд системних

положень і висновків, які прямо або опосередковано стосуються інституту

процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі та створюють

методологічні передумови для ефективного його дослідження у реаліях

сьогодення. Однак нормативно-правовій базі реалізації процесуальних дії

6

суду в кримінально-виконавчому процесі в існуючих дослідженнях

приділено недостатню увагу, а це не сприяє усуненню прогалин у

теоретичних та правових основах цього інституту в кримінально-

виконавчому процесі України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами,

грантами. Обраний напрям дослідження ґрунтується на положеннях

Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових

інститутів на 2015–2020 роки (схвалена Указом Президента України від

20 травня 2015 р. № 276/2015) та Концепції реформування (розвитку)

пенітенціарної системи України (схвалена розпорядженням Кабінету

Міністрів України від 13 вересня 2017 р. № 654-р), Пріоритетних напрямах

розвитку правової науки на 2016–2020 рр., затверджених постановою

Загальних зборів Національної академії правових наук України від 3 березня

2016 р.; відповідає тематиці Пріоритетних напрямів наукового забезпечення

діяльності органів та установ, що належать до сфери управління Міністерства

юстиції України, на період 2013-2017 рр., затверджених наказом

ДПтС України від 4 січня 2013 р. № 8/ОД–13, планів науково-дослідних і

дослідно-конструкторських робіт Харківського національного університету

внутрішніх справ, зареєстрованих в Українському інституті науково-

технічної і економічної інформації на 2014–2018 рр. «Діяльність оперативних

підрозділів органів внутрішніх справ із протидії злочинам» (№ ДР

0113U008187). Тема дисертації затверджена вченою радою Харківського

національного університету внутрішніх справ 2016 року (протокол № 3).

Мета і завдання дослідження відповідно до предмета та об’єкта

дослідження. Метою дисертації є вирішення конкретного наукового

завдання щодо процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі

України, а також формування науково обґрунтованих пропозицій і

рекомендацій щодо вдосконалення кримінального процесуального та

кримінально-виконавчого законодавства та практики їхнього застосування.

Для досягнення поставленої мети сформульовано такі задачі:

7

– охарактеризувати стан наукового розроблення проблеми та

методологію її дослідження;

– розкрити генезис становлення та розвитку процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі;

– з’ясувати зарубіжний досвід участі суду в реалізації кримінально-

виконавчого процесу;

– сформулювати поняття процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі;

– визначити роль правового регулювання процесуальних дій суду в

кримінально-виконавчому процесі;

– висвітлити роль правого статусу, повноваження та взаємодію суду з

іншими суб’єктами при реалізації кримінально-виконавчого процесу;

– виокремити судовий контроль як спосіб реалізації процесуальних дій

у кримінально-виконавчому процесі України;

– визначити шляхи удосконалення реалізації судом процесуальних дій

у кримінально-виконавчому процесі;

– розробити пропозиції та рекомендації щодо удосконалення реалізації

судом процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, що виникають у процесі

діяльності суду та установ виконання покарань щодо запобігання вчиненню

нових кримінальних правопорушень засудженими у місцях позбавлення волі.

Предметом дослідження – процесуальні дії суду в кримінально-

виконавчому процесі України.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить

система загальнонаукових та спеціально наукових методів і підходів, що

забезпечили об’єктивний аналіз досліджуваного предмета. З урахуванням

специфіки теми, мети і задач дослідження використовувалися такі методи:

діалектичний метод (дозволив розглянути усі питання теми в динаміці,

виявити їхній взаємозв’язок і взаємозумовленість та сприяв розумінню

об’єкта дослідження в частині поєднання потреб наукових досліджень і

8

практики діяльності установ виконання покарань Міністерства юстиції

України – підрозділи 1.1–1.3); історико-правовий метод (надав можливість

дослідити стан наукової розробки проблеми та її методологічні засади і

визначити генезис становлення та розвитку процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі – підрозділи 1.1, 1.2); порівняльно-

правовий метод (використаний при дослідженні окремих положень

зарубіжного досвіду участі суду в реалізації кримінально-виконавчого

процесу – підрозділ 1.3); формально-юридичний метод (застосований при

визначенні поняття процесуальні дії в кримінально-виконавчому процесі –

підрозділ 2.1); системно-структурний і функціональний методи (дозволили

розглянути правове регулювання процесуальних дій суду в кримінально-

виконавчому процесі та висвітлити роль правого статусу, повноваження та

взаємодію суду з іншими суб’єктами при реалізації кримінально-виконавчого

процесу – підрозділи 2.2, 2.3); статистичний метод (використаний для

підтвердження отриманих теоретичних висновків даними аналізу офіційної

статистики – підрозділи 3.1, 3.2); соціологічний метод (використаний при

вивченні архівних кримінальних проваджень (справ), узагальненні

результатів анкетування працівників установ виконання покарань

Міністерства юстиції України – підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1), логіко-

юридичний метод (надав можливість сформулювати пропозиції щодо

вдосконалення організації процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі – підрозділ 3.2).

Емпіричну базу дослідження становлять відомчі та міжвідомчі

нормативно-правові акти Міністерства юстиції України, матеріали архівних

оперативно-розшукових справ та негласних слідчих (розшукових) дій

Київської, Харківської, Сумської, Чернігівської областей (усього 130 ОРС);

анкетування 250 практичних працівників, які брали участь у дослідженні;

аналіз наукових публікацій, довідкових видань, статистичних даних місцевих

та апеляційних судів, Міністерства юстиції України.

9

Наукова новизна одержаних результатів полягає як у постановці

проблеми, так і способі її вирішення. За характером та змістом дисертаційна

робота є першим комплексним науковим монографічним дослідженням

процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі України.

Найістотнішими результатами дослідження, що зумовлюють його

новизну і визначають внесок автора у розроблення зазначеної проблематики,

є такі положення, висновки та пропозиції, зокрема:

вперше:

– проаналізовано генезис становлення та розвитку процесуальних дій

суду у кримінально-виконавчому процесі, що дозволило виокремити сім

періодів їхнього становлення та розвитку, зокрема: 1) дореформений (1550–

1864 рр.); 2) імперський пореформений (1864–1917 рр.); 3) революційний та

післяреволюційний (1917–1935 рр.); 4) репресивно-кризовий (1935–1960 рр.);

5) радянська модель реалізації судом процесуальних дій у кримінально-

виконавчому процесі (1960–1991 рр.); 6) трансформація радянської моделі

реалізації судом процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі в

національну модель періоду розбудови незалежності (1991–2012 рр.);

7) новітній (з 2012 р.);

– узагальнено зарубіжний досвід участі суду в реалізації кримінально-

виконавчого процесу, за результатами чого в науковий обіг запроваджено три

моделі діяльності суду у кримінально-виконавчому процесі (пострадянська,

романо-германська (континентальна), англо-американська) з формулюванням

ознак кожної з них;

– доповнено загальні засади кримінального провадження, результатом

чого стало формулювання авторської пропозиції до ч. 1 ст. 7 КПК України

новою засадою: «внутрішньодержавна та міжнародна взаємодія суду, сторін

та учасників кримінального провадження для забезпечення реалізації завдань

кримінального провадження»;

удосконалено:

10

– визначення поняття «міжнародне співробітництво під час

кримінального провадження», під яким варто розуміти засновану на

міжнародному договорі України або на принципі взаємності взаємодію

українських судів, прокурорів, органів досудового розслідування з

відповідними компетентними органами і посадовими особами іноземних

держав та міжнародними організаціями з питань надання правової допомоги,

видачі особи (екстрадиції) для притягнення до кримінальної відповідальності

або виконання вироку, перейняття кримінального провадження, здійснення

екстрадиційної перевірки, екстрадиційного арешту, тимчасового арешту,

тимчасової видачі у визначеному кримінальним процесуальним

законодавством порядку;

– чинне кримінальне, кримінальне процесуальне та кримінально-

виконавче законодавство в частині регламентації основних міжгалузевих

інститутів, що застосовуються при реалізації судом процесуальних дій у

кримінально-виконавчому процесі;

– сформульовано науково обґрунтовані визначення таких понять:

процесуальні дії, кримінально-виконавчий процес, процесуальні дії суду у

кримінально-виконавчому процесі, судовий контроль як спосіб реалізації

процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі;

дістало подальший розвиток:

– теорія кримінального процесу щодо категорій «виконання вироку» та

«виконання покарання»;

– диференціація вироків на виправдувальний та обвинувальний.

Зокрема, виокремлено змістовні ознаки та види обвинувального вироку;

– позиції вчених щодо класифікації питань, які вирішуються судом під

час виконання вироків. Зокрема, вироблено авторський підхід до такої

класифікації. Так, до першої групи питань належать питання, не пов’язані з

реальним відбуванням покарання. До другої групи питань належать питання,

пов’язані з фактом реального відбування покарання. Водночас у другій групі

можна виділяти такі підгрупи: а) питання, які вирішуються судом в

11

імперативному порядку (прийняття відповідного рішення є обов’язком суду);

б) питання, які вирішуються судом у дискреційному порядку (прийняття

відповідного рішення є правом, а не обов’язком суду); в) питання, які

вирішуються судом як в імперативному, так і дискреційному порядку.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

обґрунтовані за результатами дослідження положення та висновки

використовуються та можуть бути використані у:

– науково-дослідній сфері – як матеріали для подальшої розробки

загальних і спеціальних питань кримінального процесуального та

кримінально-виконавчого права щодо процесуальних дій суду в

кримінально-виконавчому процесі України (акт впровадження у наукову

діяльність Академії Державної пенітенціарної служби від 17 січня 2017 р.);

– законотворчій діяльності – для вдосконалення правових підстав суду

у кримінально-виконавчому процесі, внесенні змін і доповнень до КПК

України;

– правозастосовній діяльності – використання результатів, одержаних

під час дослідження, дасть змогу удосконалити практичну діяльність

виправних колоній Міністерства юстиції України у сфері виконання

покарань та пробації щодо проведення процесуальних дій суду в

кримінально-виконавчому процесі України;

– освітньому процесі – при викладанні навчальних дисциплін

«Кримінальний процес», «Кримінально-виконавче право», підготовці

підручників і навчальних посібників (акт впровадження в освітній процес

Університету державної фіскальної служби України від 14 лютого 2017 р.

№ 2).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації

обговорювалися на кафедрі оперативно-розшукової діяльності Харківського

національного університету внутрішніх справ. Результати дослідження були

оприлюднені та доповідались на трьох міжнародних науково-практичних

конференціях та круглих столах: «Актуальні проблеми модернізації

12

законодавства та освіти в умовах євроінтеграційного поступу України»

(м. Чернігів, 2016 р.), «Сучасна кримінально-правова політика України:

законотворчість та судова практика», (м. Дніпропетровськ, 2016 р.),

«Фіскальна політика: теоретичні та практичні аспекти юридичної наук»

(м. Ірпінь, 2017 р.).

Публікації. Основні наукові результати дисертації викладені у 8

наукових публікаціях, з яких 5 статей – у виданнях, що входять до переліку

фахових, зокрема одна стаття – у науковому виданні іноземної держави, три

публікації – у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій та

круглих столів.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу,

трьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків, списку використаних

джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 257 сторінок, із них

основного тексту – 201 сторінка, список використаних джерел – 29 сторінок

(264 найменування) та 5 додатків на 26 сторінках.

13

РОЗДІЛ 1

ПРАВОВА ПРИРОДА ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ СУДУ

У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

1.1 Стан наукового розроблення проблеми та методологія її

дослідження

Розкриваючи зміст стан наукового розроблення процесуальних дій

суду у кримінально-виконавчому процесі України та методологію її

дослідження варто зазначити, що у системі факторів, що суттєво впливають

на ефективність правосуддя, особливе місце посідає процесуальна діяльність

суду у кримінально-виконавчому процесі.

У такому разі правосуддя нами розуміється у широкому значенні, що

підкреслює роль суду на всіх етапах реалізації кримінальної відповідальності

– від призначення винному покарання на засадах справедливості,

диференціації та індивідуалізації, до звільнення від відбування покарання за

колом підстав, що входять до повноважень суду (умовно-дострокове

звільнення від відбування покарання; хвороба). Для цієї сфери соціального

управління справедливим є визнання великої складності завдання виявлення

«управлінського ефекту в досягненні цілей» [135, с. 40] судової діяльності.

Як справедливо зазначає у своєму монографічному дослідженні

І. М. Копотун, «суд дійсно не в змозі здійснювати правосуддя з усіх справ.

Але в цьому йому допомагають інші державні органи (одні до судового

розгляду справи – органи дізнання, досудового слідства, інші після –

установи виконання покарань). Протягом слідування етапами процесу справа

весь час перебуває під постійним контролем суду. Тільки суд може звільнити

засуджену особу від відбування покарання, замінити покарання на більш

м’яке, застосовувати умовно-дострокове звільнення тощо. Тому правосуддя

як об’єкт кримінально-правової охорони – більш широке поняття, ніж

правосуддя як специфічний вид державної діяльності, що здійснюється лише

судом. Вона містить у собі нормальну діяльність інших правозастосовних

14

органів. Саме в цьому значенні термін «правосуддя» вживається у

кримінальному праві» [71, с. 135].

Отже, поділяючи позицію І.М. Копотуна слід зазначити, що широке

розуміння поняття «правосуддя» поширюється не лише на сферу

кримінально-правової охорони, а й на всі питання, пов’язані з реалізацією

кримінальної відповідальності, в яких суд бере участь. Особливо це

стосується мети покарання, яка через трансформацію стадій кримінальної

відповідальності за вчинений злочин, на етапі виконання та відбування

покарання також втілюється у меті кримінально-виконавчого законодавства.

Доречі, як показало дослідження суд навіть не втрачає своєї ролі і після

звільнення особи від відбування покарання, адже чинне законодавство про

кримінальну відповідальність (ст. 91 КК України) та кримінальне

процесуальне законодавство (ст. 538, абз. 2 ч. 7 ст. 539 КПК України)

передбачило можливість і встановило порядок зняття судимості судом.

Через участь суду у кримінально-виконавчому процесі реалізується

судовий контроль над процесом виконання та відбування покарання. У такий

спосіб реалізовується механізм стримувань і противаг при оцінці ступеня

виправлення засудженого, який представляється до застосування щодо нього

одного із заохочувальних інститутів (ст. 81, 82 КК України), адже, як

передбачено п. 5 ч. 1 ст. 91 КПК України, у кримінальному провадженні

підлягають доказуванню обставини, що є підставою для звільнення від

кримінальної відповідальності або покарання.

При цьому у такій важливій на предмет вірогідного порушення прав

людини сфері, як кримінально-виконавчий процес, роль суду в забезпеченні

принципу верховенства права має посісти домінуючу роль. Тим більше суд,

як інститут держави, має більшу компетентність порівняно з іншими

суб’єктами в забезпеченні дотримання цього принципу й моніторингу

практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) щодо України. У такий

спосіб може реалізовуватися й інститут судового контролю за кримінально-

виконавчою діяльністю суб’єктів, визначених ст. 11 КВК України.

15

Схожі думки висловлюються не тільки вітчизняними, а і зарубіжними

вченими. Так, А. П. Гуськова зазначає, що розвиток і становлення судового

контролю як форми судового захисту прав та свобод громадян, виступає як

надійний механізм забезпечення прав особистості у кримінальному

судочинстві [46, с. 10]. На думку В. А. Лазарєвої, судова влада у своїй

діяльності, з одного боку, захищає суспільні інтереси від посягань з боку

окремих осіб, з іншого – блага окремої особистості від загрози, яка виходить

від інших осіб або від самої влади [87, с. 26].

Слід підтримати позицію учених-процесуалістів, що кримінальне

судочинство є такою сферою державної діяльності, де права людини і

громадянина зачіпаються дуже відчутно, а часом й істотно обмежуються.

Завершальна стадія кримінального процесу – виконання вироку. Вона

починається з моменту вступу вироку в законну силу і включає в себе

процесуальні дії та рішення суду, що забезпечують реалізацію актів

правосуддя [94, с. 632].

Ураховуючи наведене, цілком допустимо, що вказана стадія

кримінального процесу (виконання вироку), яка в поєднанні зі стадією

виконання покарання утворює інститут кримінально-виконавчого процесу, є

такою, що найбільшою мірою потребує моніторингу (як громадського, так і

судового, урядового тощо), в силу таких чинників:

1) суд після вжиття низки процесуальних дій приймає процесуальне

рішення, що може істотно змінювати правовий статус засудженого

(наприклад, через застосування інституту заміни невідбутої частини

покарання більш м’яким змінювати правовий статус «засуджений до

позбавлення волі» та «засуджений до обмеження волі» або «засуджений до

виправних робіт»), або ж взагалі переводити його в іншу іпостась

(наприклад, звільнення від відбування покарання умовно-достроково);

2) на цій стадії, якщо виникає потреба відвернення злочинів або

документування злочинної поведінки засуджених, суд приймає рішення про

втручання у приватну сферу осіб, що становлять оперативний інтерес, через

16

надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій або

оперативно-розшукових заходів (у т. ч. щодо розшуку осіб, які ухиляються

від відбування покарання);

3) суд за допомогою вжиття ряду процесуальних дій здійснює

перевірку достовірності матеріалів, поданих адміністрацією органів і установ

виконання покарань (наприклад, щодо застосування до засудженого норм

ст. 81, 82, 84 КК України). Це є однією з найпоширеніших форм судового

контролю на стадії виконання покарання.

Постановка питання щодо процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі як комплексної міжгалузевої категорії потребує

звернення як до кримінально-процесуальних, так і кримінально-виконавчих

та кримінально-правових засад предмета дослідження, що дало змогу

розширити коло підданих аналізу наукових праць вітчизняних і зарубіжних

учених-процесуалістів, пенітенціаристів та криміналістів.

Така наша авторська позиція є логічним продовженням висновків,

зроблених іншими вченими щодо міждисциплінарних зв’язків наук

кримінально-правового блоку. Зокрема, як зазначає вітчизняний учений-

пенітенціарист В. П. Севостьянов, на міжгалузеву природу кримінально-

виконавчих правовідносин і взаємозв’язок кримінально-виконавчого права з

іншими галузями права неодноразово вказують як засновники кримінально-

виконавчого (виправно-трудового) права: М. О. Стручков, О. Л. Ременсон,

Б. С. Утевський, О. І. Зубков, О. О. Наташев, Л. В. Багрій-Шахматов,

М. П. Мелентьєв, І. М. Перков, В. П. Артамонов, Г. О. Туманов та інші, так і

сучасні дослідники проблем пенітенціарної теорії і практики:

О. М. Бандурка, І. Г. Богатирьов, Т. А. Денисова, О. М. Джужа,

А. Х. Степанюк, В. П. Пєтков, О. Г. Колб, В. П. Севостьянов, Г. О. Радов,

В. М. Трубников, В. О. Льовочкін та інші [188, с. 871].

Проведене нами вивчення зарубіжної науки кримінального процесу

дало змогу установити, що спеціальних монографічних досліджень щодо

процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі не проводилось.

17

Не проводилось досліджень і щодо власне процесуальних дій суду. У свою

чергу, процесуальні дії розглядалися в іншому суб’єктному відношенні:

процесуальні дії у стадії порушення кримінального провадження,

процесуальні дії органів досудового розслідування тощо.

До основних зарубіжних дисертаційних досліджень за цим напрямом

належать:

1) кандидатська дисертація А. М. Кузнєцова «Слідчі та інші

процесуальні дії як способи збирання доказів у кримінальному процесі»

(2005 р.). У цьому дослідженні автором вирішено такі наукові задачі:

проведено аналіз теоретичних положень, законодавчих норм і наукових

матеріалів, що стосуються проблеми здійснення слідчих та інших

процесуальних дій як способів збирання доказів у кримінальному процесі;

показано історичний розвиток способів збирання доказів на стадіях

попереднього й судового розслідування; вивчено особливості процесу

доказування та способів збирання доказів на всіх стадіях кримінального

процесу; виявлено й узагальнено недоліки й типові помилки, що виникають у

діяльності щодо збирання доказів на окремих стадіях кримінального

судочинства; розроблено тактичні рекомендації щодо проведення окремих

дій, спрямованих на успішне вивчення й поповнення доказової бази на

судових стадіях; розроблено пропозиції щодо удосконалення норм

кримінально-процесуального законодавства і практики їх застосування

слідчими й судовими органами [83, с. 6]. Разом із тим, у дисертації автор

більшою мірою зупинився на категоріях доказів і кримінально-

процесуального доказування, ніж на процесуальних діях та їх правовій

природі.

2) кандидатська дисертація В. В. Сидорова «Оскарження

процесуальних дій і рішень органів, які здійснюють кримінальне

переслідування, як гарантія забезпечення прав учасників кримінального

судочинства» (2009 р.). Автором цієї наукової праці досліджено такі питання:

історичні аспекти правового регулювання інституту оскарження дій

18

(бездіяльності) та рішень органів і посадових осіб, які здійснюють

кримінальне судочинство; поняття, сутність і призначення інституту

оскарження дій (бездіяльності) та рішень органів і посадових осіб, які

здійснюють кримінальне судочинство; предмет оскарження під час

досудового провадження; суб'єкти правовідносин, що виникають під час

оскарження дій (бездіяльності) та рішень органів і посадових осіб, які

здійснюють кримінальне переслідування; порядок оскарження дій

(бездіяльності) та рішень органів і посадових осіб, які здійснюють

кримінальне переслідування; порядок розгляду скарг на дії (бездіяльність) та

рішення органів і посадових осіб, які здійснюють кримінальне

переслідування, прокурором і керівником слідчого органу; судовий порядок

розгляду скарг на дії (бездіяльність) та рішення органів і посадових осіб, які

здійснюють кримінальне переслідування [190]. Проте, на жаль, у своєму

дослідженні вчений не наводить детального аналізу такої процесуальної

категорії, як «процесуальна дія».

3) кандидатська дисертація Я. П. Ряполової «Процесуальні дії, що

проводяться на стадії порушення кримінальної справи: правові, теоретичні та

організаційні основи» (2012 р.). У ній дослідниця поставила й послідовно

вирішила такі наукові задачі: визначено сутність, зміст, структуру та коло

суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності на стадії порушення

кримінальної справи; визначено поняття «процесуальна дія», його

співвідношення з іншими категоріями кримінально-процесуальної науки,

розроблено класифікацію процесуальних дій, що проводяться на стадії

порушення кримінальної справи, за різними підставами; сформульовано та

проаналізовано процесуальні й тактичні вимоги, що висуваються до

процесуальних дій зі збирання доказів на стадії порушення кримінальної

справи; досліджено систему процесуальних дій організаційно-

забезпечувального характеру; розроблено порядок провадження й

оформлення результатів слідчих та інших процесуальних дій зі збирання

доказів на стадії порушення кримінальної справи; визначено правовий режим

19

дій, що проводяться під час затримання особи за підозрою у вчиненні

злочину до порушення кримінальної справи; визначено шляхи вдосконалення

порядку провадження процесуальних дій прокурора, керівника слідчого

органу та суду з контролю і нагляду за законністю та обґрунтованістю дій

(бездіяльності) та рішень на стадії порушення кримінальної справи;

розроблено рекомендації щодо вдосконалення законодавства, що

регламентує провадження процесуальних дій на стадії порушення

кримінальної справи [181].

Так, поіменована дослідниця під процесуальними діями, що

проводяться на стадії порушення кримінальної справи, пропонує розуміти

передбачені КПК окремі структурні елементи кримінально-процесуальної

діяльності з прийому, перевірки повідомлення про злочин та встановлення

підстави (або її відсутності) для порушення кримінальної справи, а також з

перевірки законності та обґрунтованості здійснюваних дій (бездіяльності) і

прийнятих процесуальних рішень [181, с. 8].

Також заслуговує на увагу й запропонована Я. П. Ряполовою

класифікація відповідних процесуальних дій. Так, дослідниця здійснювані на

стадії порушення кримінальної справи процесуальні дії класифікує за

цільовою, вольовою, системною підставами; за суб'єктним складом; за

ступенем регламентації в КПК; за доказовим значенням; за ключовими

напрямами кримінально-процесуальної діяльності (процесуальні дії

організаційно-забезпечувального характеру, процесуальні дії зі збирання

доказів, процесуальні дії, пов'язані із здійсненням початкового етапу

затримання особи за підозрою у вчиненні злочину до порушення

кримінальної справи, контрольно-наглядові процесуальні дії) [181, с. 9].

Запропоновані Я. П. Ряполовою визначення та класифікація були

враховані нами у процесі вироблення авторської дефініції «процесуальних

дій суду у кримінально-виконавчому процесі», проведення їх класифікації.

Безперечно, наведені дослідження мають теоретичну цінність і практичне

20

значення в частині удосконалення процесуальної діяльності органів

досудового розслідування.

Щодо більш широкого охоплення міжгалузевих засад предмета

дослідження відзначаємо кандидатську дисертацію А. Ф. Аманулліної

«Судовий контроль в стадії виконання вироку» (2008 р.). У цьому

дослідженні автором вирішено такі наукові задачі: вивчено історію

формування та розвитку системи судового контролю в стадії виконання

вироку, інших судових і процесуальних рішень в Росії; проведено

порівняльний аналіз кримінально-процесуального законодавства зарубіжних

країн та виявлено особливості судового контролю в стадії виконання вироку,

інших судових і процесуальних рішень; визначено форми реалізації та зміст

судового контролю в стадії виконання вироку, інших судових і

процесуальних рішень в Росії за сучасних умов; виявлено недосконалість

судових процедур та розроблено механізм судового контролю в стадії

виконання вироку, інших судових і процесуальних рішень; визначено

соціальне призначення судового контролю в забезпеченні конституційних

прав особистості в стадії виконання вироку, інших судових і процесуальних

рішень; проведено аналіз чинного КПК РФ з питань дії інституту судового

контролю в стадії виконання вироку, інших судових і процесуальних рішень;

визначено перспективи розвитку інституту судового контролю в стадії

виконання вироку, інших судових і процесуальних рішень; вивчено

правозастосовну практику та розроблено, сформульовано пропозиції щодо

удосконалення кримінально-процесуального законодавства у сфері

здійснення судового контролю в стадії виконання вироку, інших судових і

процесуальних рішень [5, с. 8–9].

Незважаючи на те, що проаналізована праця виконана на основі

зарубіжного законодавства, вона слугує теоретичним підґрунтям для

формування міжгалузевих засад діяльності суду (у т. ч. у кримінально-

виконавчому процесі) і в подальшому неодноразово буде використана для

обґрунтування чи спростування різноманітних гіпотез у нашому дослідженні.

21

Отже, роботи поіменованих та інших учених, на які ми звертатимемо

увагу далі в нашому дослідженні, здійснили потужний внесок у вирішення

нагальних питань означеної теми. Однак, вони присвячені лише окремим

аспектам діяльності суду на стадії виконання вироку. Водночас,

комплексного дослідження правової природи, сутності й теоретико-

прикладного значення процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому

процесі в науковій кримінально-процесуальній літературі не проводилося.

За цією проблематикою підготовлено й захищено ряд кандидатських

дисертацій, у межах об’єкта й предмета яких проаналізовано лише окремі

питання процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі, серед

яких такі: Д. В. Тулянський «Стадія виконання вироку у кримінальному

судочинстві» (2004 р.) [224]; О. В. Воронін «Провадження з розгляду й

вирішення питань, пов'язаних з умовно-достроковим звільненням»

(2004 р.) [38]; І. В. Пастухов «Провадження з розгляду й вирішення питань,

пов'язаних із виконанням вироку» (2005 р.) [133]; О. B. Грищенко «Інститут

виконання вироку у кримінальному судочинстві» (2006 р.) [45];

Н. В. Ніколюк «Провадження з розгляду й вирішення справ про заміну

покарання у зв'язку з ухиленням засудженого від його відбування»

(2006 р.) [125]; М. Г. Курганський «Питання виконання вироку, що

вирішуються районними (міськими) судами за місцем відбування покарання

засудженими» (2007 р.) [84]; Л. А. Шабаліна «Забезпечення прав, свобод і

законних інтересів засудженого при розгляді та вирішенні питань, пов'язаних

із виконанням вироку» (2012 р.) [246].

Слід зазначити, що нині як у вітчизняній, так і зарубіжній науці міцно

закріпилися певні види правового регулювання, охоплені прив’язкою до

терміна «процес». Класичними прикладами є кримінальний процес,

цивільний процес. Фундаментальність та неоспорюваність цих двох видів

процесу полягає в тому, що вони мають власні предмет, метод правового

регулювання тощо.

22

Разом із тим, все частіше заявляють про себе інші види процесу, які

поки що не втілені в букві закону, проте набули широкого поширення на

сторінках наукових публікацій. Один із прикладів – оперативно-розшуковий

процес. Основними компонентами оперативно-розшукового процесу є

оперативно-розшукова діяльність уповноважених на те законом суб’єктів і

правові відносини (оперативно-розшукові правовідносини), що виникають

між ними у ході цієї діяльності.

Схожі тенденції простежуються й у зарубіжній юриспруденції. Так,

професор М. П. Поляков досліджує оперативно-розшукову діяльність як

процес [139, с. 271–280], розвиваючи вчення професора О. Ю. Шумилова про

кримінально-розшуковий процес [251, с. 96–97] та К. В. Суркова про

оперативно-розшуковий процес [210, с. 18–28].

Аналіз відповідних наукових джерел дає підстави констатувати, що

специфіка оперативно-розшукового процесу за допоміжним місцем у системі

кримінального провадження дещо нагадує кримінально-виконавчий процес,

проте структурно-логічний аналіз чинного законодавства все ж засвідчує, що

кримінально-виконавчий процес має більшу самостійність. Наведемо

відповідні аргументи в обґрунтування цієї гіпотези.

Оперативно-розшуковий процес більшою мірою є «виконавцем»

дотично до свого «замовника» – кримінального процесу. Особливо яскраво

це виразилося після прийняття й набуття чинності новим КПК України, який,

з-поміж безлічі новацій, по-перше, через запровадження інституту негласних

слідчих (розшукових) дій, здійснив, за лаконічним висловом вітчизняних

учених, процесуалізацію оперативно-розшукової діяльності [41, с. 22, 195];

по-друге, відмовився від самостійно функціонуючих за КПК 1960 р. органів

дізнання (якими, до речі, на підставі п. 5 ст. 101 визнавалися начальники

установ виконання покарань, слідчих ізоляторів – у справах про злочини

проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих

установ, а також у справах про злочини, вчинені в розташуванні зазначених

установ); по-третє, суттєво обмежив свободу дій оперативних підрозділів,

23

оскільки нині оперативні підрозділи, перелічені в ч. 1 ст. 41 КПК України,

здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в

кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, прокурора;

відповідно до ч. 2 ст. 41 КПК України, співробітники оперативних

підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному

провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до

слідчого судді чи прокурора; а згідно з ч. 3 ст. 41 КПК України, доручення

слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних

слідчих (розшукових) дій є обов’язковими для виконання оперативним

підрозділом.

У свою чергу, кримінально-виконавчий процес, незважаючи на тісний

зв'язок із кримінальним процесом в частині регламентації питань, що

вирішуються судом під час виконання покарання (застосування умовно-

дострокового звільнення від відбування покарання, заміна невідбутої частини

покарання більш м’яким), володіє більшою самостійністю, адже переважна

більшість питань, пов’язаних із виконанням та відбуванням покарань,

перебуває виключно в межах кримінально-виконавчого правового

регулювання (здійснення нагляду за засудженими, залучення їх до праці,

проведення з ними соціально-виховної роботи, зміна умов тримання тощо),

не входячи ані до кримінально-правової, ані до кримінально-процесуальної

сфери.

Більше того, кримінально-виконавчий процес «приймає естафету» від

кримінального процесу, коли обвинувачений, обвинувальний вирок суду

щодо якого набрав законної сили, у статусі засудженого (ч. 2 ст. 43

КПК України) починає відбувати призначений строк покарання, наприклад, у

виправній колонії, і від ефективності проведених адміністрацією установи

заходів виправлення і ресоціалізації щодо конкретного засудженого також

буде визначатися ступінь досягнення мети покарання у виді виправлення,

певний вплив на передумови якого мав закласти суд, призначивши, на

засадах принципів диференціації та індивідуалізації, справедливе покарання.

24

Невипадково у цьому зв’язку у вітчизняній правовій доктрині утвердилася

позиція, що справедливо призначене покарання утворює міцну основу для

його справедливого виконання [192, с. 151; 249].

Крім того, в силу закріплення у КВК України ст. 104 «Оперативно-

розшукова діяльність в колоніях», в межах виконання завдань, покладених на

оперативні підрозділи відповідних установ, може відбуватися взаємодія

кримінально-виконавчого процесу з оперативно-розшуковим. Проте завдання

у них буде єдине – запобігання вчиненню нових злочинів засудженими, а

через цю категорію відбуватиметься подальша кореляція не лише із

завданнями кримінального процесу, а й з досягненням відповідної мети

покарання, закріпленої у ч. 2 ст. 50 КК України, тобто вже кримінально-

правової сферою. Через наведені кореляційні зв’язки простежуємо

діалектику правоохоронної сфери регулювання суспільних відносин у

правовій державі задля досягнення мети захисту інтересів особи, суспільства

і держави.

Разом із тим, аналіз цілого масиву наукових праць та поглядів

вітчизняних і зарубіжних учених-правоохоронців виявив тенденції

відстоювання ролі процесу тієї галузі, в яких «творять» ті чи інші вчені.

Якщо це вчені-пенітенціаристи (І. Г. Богатирьов, О. М. Джужа, О. Г. Колб),

то вони розглядають оперативно-розшуковий процес через призму

оперативно-розшукової діяльності в установах виконання покарань,

відповідно як складову кримінально-виконавчого процесу, коли запобігання

пенітенціарним злочинам підпорядковано меті кримінально-виконавчого

законодавства; якщо це вчені-процесуалісти (Д. Й. Никифорчук,

М. А. Погорецький, С.Р. Тагієв), то діяльність щодо виконання покарань

розглядається ними як складова більш широкого поняття – виконання

вироку, адже суд виступає кінцевою інстанцією і виносить судове рішення

щодо звільнення від відбування покарання за більшістю з підстав,

передбачених ст. 152 КВК України. Подібні тенденції мають місце і в

зарубіжній юридичній науці. Зокрема, О. Ю. Шумилов пропонує розглядати

25

кримінально-процесуальну діяльність (у широкому сенсі) у виді єдності

трьох процесів: кримінально-розшукового, кримінально-судового

(кримінально-змагального) та кримінально-виконавчого [251, с. 99].

Одним із новітніх вітчизняних досліджень, у якому вчені максимально

наблизилися до вироблення теорії кримінально-виконавчого процесу, є

монографія «Доктрина пенітенціарного права України» (І. Г. Богатирьов,

М. С. Пузирьов, О. О. Шкута) [20], що вийшла друком у 2017 р. Зокрема,

авторський колектив монографії у процесі дослідження міжгалузевих засад

функціонування пенітенціарної системи України (на рівні кримінально-

виконавчого та кримінального процесуального (особливо ст. 537, 539, 540 та

ін. КПК України) законодавства) встановив необхідність виділення в межах

пенітенціарного права як матеріальних, так і процесуальних норм. При цьому

як самостійний правовий інститут автори монографії пропонують розглядати

«пенітенціарний процес» як систему норм, які регулюють процесуальну

діяльність уповноважених суб’єктів щодо реалізації норм матеріального

пенітенціарного права. До таких суб’єктів поіменовані вчені відносять

органи і установи виконання покарань, пробації, попереднього ув’язнення та

суд [20, с. 132–133].

Нині у юридичній науці найбільша кількість робіт щодо міжгалузевого

статусу суду стосується сфери кримінального переслідування й досудового

розслідування. Це обумовлено не лише проведенням судової реформи, а й

концептуальною перебудовою кримінально-процесуального законодавства,

вінцем якої стало прийняття 13 квітня й набуття 19 листопада 2012 р.

чинності новим КПК України.

У цьому контексті щодо ролі суду у кримінальному провадженні через

інститут судового контролю слід відмітити такі наукові публікації:

B. К. Волошина «Судовий контроль як специфічний принцип досудового

провадження» [37], І. В. Гловюк «Судовий контроль як категорія теорії

судової діяльності у кримінальному процесі» [40], В. В. Городовенко

«Судовий контроль за проведенням слідчих (розшукових) і негласних

26

слідчих дій» [44, с. 16], О. В. Калиновський «Судовий контроль і

прокурорський нагляд за діяльністю органів дізнання та досудового слідства

щодо порушення кримінальної справи» [54], В. Г. Маляренко,

П. П. Пилипчук «Межі судового контролю за додержанням прав і свобод

людини в стадії попереднього розслідування кримінальної справи» [99],

С. Р. Тагієв «Судовий контроль при негласному обстеженні житла чи іншого

володіння особи» [214], О. З. Хотинська-Нор «Судовий контроль як правова

форма діяльності судової влади» та ін.

Роль суду при здійсненні оперативно-розшукової діяльності дослідили

такі вчені: О. І. Козаченко «Співвідношення судового контролю та

прокурорського нагляду за здійсненням оперативно-розшукових заходів, що

тимчасово обмежують конституційні права і свободи людини» [60],

Ю. О. Сапєльнікова «Теоретичні питання судового контролю за оперативно-

розшуковою діяльністю» [185] та ін. Висвітленню ролі та місця суду в

системі ювенальної юстиції присвячено наукову публікацію А. О. Джужі

«Місце суду в системі ювенальної юстиції» [48].

Однією з небагатьох наукових спроб ув’язати судову гілку влади зі

сферою кримінально-виконавчого правового регулювання є стаття

вітчизняного вченого-пенітенціариста В. П. Севостьянова «Пенітенціарне

судочинство: питання конституційного нормування» [188]. Так, ученим

піднято пласт актуальних проблем як у кримінально-виконавчій, так і

кримінальній процесуальній сферах, а саме:

1. У кримінально-виконавчій. В. П. Севостьянов цілком слушно

відмічає, що, на жаль, у прийнятому КВК України (2003 р.) не знайшла

відображення пропозиція академіка О. М. Бандурки [14] щодо закріплення в

окремому розділі КВК України переліку обмежень прав засуджених до

різних видів покарань, які встановлюються іншими законами і кодексами

України і регулюють існуючі правовідносини у сферах соціально-

політичних, економічних, трудових, адміністративних, кримінальних,

27

цивільних, процесуальних, сімейних, житлових, майнових та інших прав

людини і громадянина, яким є зокрема засуджений.

Відсутність у КВК України зазначеного розділу ускладнює практику

застосування інших законів України, які містять обмеження або

передбачають спеціальні права і законні інтереси, як засуджених до різних

видів кримінального покарання, а також інших суб’єктів кримінально-

виконавчих правовідносин [188, с. 870–871]. Вказана пропозиція є цілком

слушною й заслуговує на увагу в напрямі подальших досліджень учених-

пенітенціаристів, а також законотворців.

2. У кримінальній процесуальній. В. П. Севостьянов, розвиваючи

вчення професора В. В. Ніколюка щодо новітньої для епохи колишнього

СРСР теоретико-прикладної категорії «кримінально-виконавчого

судочинства» [123], а також його подальші напрацювання (з урахуванням

вивчення зарубіжного досвіду, аналізу можливостей для реалізації принципу

територіальності виконання і відбування покарань) щодо перспектив

створення на пострадянському просторі пенітенціарних судів [122, с. 148],

наголосив у своїй статті на наступному.

Прийняття нового КПК України (2012 р.) також актуалізувало питання

формування теоретичних основ пенітенціарного судочинства в Україні. Так,

під час виконання вироків суду, згідно зі ст. 537, 539 КПК України (2012 р.)

місцевий суд, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває

покарання, пов'язане з позбавленням волі, або проживає засуджений до

покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, вирішує низку

питань [188, с. 871–872]. Наводити перелік таких питань ми не стали, аби не

дублювати положення статті В. П. Севостьянова, що збігаються з

відповідними пунктами ч. 1 ст. 537 КПК України. Тим більше, що

висвітленню питань, які вирішуються судом під час виконання вироків

(ст. 537 КПК України), присвячено інші підрозділи нашого дослідження.

На роль суду у кримінально-виконавчому процесі вказала у своїй

кандидатській дисертації «Первинна класифікація засуджених до

28

позбавлення волі та їх розподіл в установи виконання покарань»

І. С. Яковець. Так, дослідниця наголосила, що «із 1960 р. й до прийняття у

2001 р. нового КК України первинну класифікацію засуджених до

позбавлення волі за видами виправно-трудових установ здійснював

виключно суд. Тепер цю функцію передано Державному департаменту

України з питань виконання покарань. Однак вказана переорієнтація

діяльності системи виконання кримінальних покарань проведена без

попередньої наукової розробки дійової класифікаційної системи, без

окреслення чітких критеріїв поділу засуджених на групи залежно від

визначальних, найбільш важливих ознак, які їх характеризують, без

експериментальної перевірки теоретичних положень» [259, с. 4]. Крім того,

І. С. Яковець визначила низку робочих гіпотез, які було покладено нами в

основу розроблення та обґрунтування концептуальних засад функціонування

суду в реалізації кримінально-виконавчого процесу, а саме: вироком суду

визначаються конкретні елементів покарання (вид, строк покарання, а до

2001 р. – вид виправної установи), які складають основу для індивідуалізації

покарання на стадії його призначення й виконання [259, с. 28]; «кінцевим

результатом діяльності суду в разі винесення обвинувального вироку буде

призначення виду й міри покарання (останні характеризують його якісну й

кількісну сторони).

Це положення відповідає і ст. 4 КВК України, за якою підставою

виконання й відбування покарання є вирок суду, що вступив у законну

силу» [259, с. 31–32]; інформація, що міститься у вироку суду – а) наявність

обставин, які пом’якшують чи обтяжують покарання; б) призначення (або не

призначення) примусового лікування відповідно до ст. 96 КК України;

в) застосування (чи незастосування) додаткових покарань – може слугувати

додатковою підставою (критерієм) для розмежування особливих (видових)

форм загального поняття «засуджені до позбавлення волі» [259, с. 44].

Ураховуючи викладене, а також моніторинг наявних у вітчизняній і

зарубіжній кримінально-процесуальній науці доробків з означеної

29

проблематики, можемо констатувати, що ґрунтовного дослідження

потребують такі питання як: 1) визначення поняття «кримінально-

виконавчий процес» та «процесуальні дії суду у кримінально-виконавчому

процесі», їх правової природи; 2) розроблення класифікації процесуальних

дій суду у кримінально-виконавчому процесі; 3) узагальнення механізму

реалізації процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі;

4) історичні аспекти становлення інституту процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі, міжнародні стандарти й зарубіжний

досвід у цій галузі.

Методологічну основу дослідження утворюють апробовані сучасною

наукою методи комплексного вивчення явищ і об'єктивної дійсності. При

дослідженні різних аспектів міжгалузевого інституту процесуальних дій суду

у кримінально-виконавчому процесі застосовувалися такі методи наукового

пізнання: діалектико-матеріалістичний, історичний, порівняльно-правовий,

конкретно-соціологічний, статистичний, системно-структурний, логічний,

моделювання та інші.

Використання у процесі дослідження історико-правового методу

надало можливість виокремити сім історичних періодів становлення та

розвитку інституту процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому

процесі, зокрема: 1) дореформений (1550–1864 рр.); 2) імперський

пореформений (1864–1917 рр.); 3) революційний та післяреволюційний

(1917–1935 рр.); 4) репресивно-кризовий (1935–1960 рр.); 5) радянська

модель реалізації судом процесуальних дій у кримінально-виконавчому

процесі (1960–1991 рр.); 6) трансформація радянської моделі реалізації судом

процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі в національну модель

періоду розбудови незалежності (1991–2012 рр.); 7) новітній (із 2012 р.).

Справедливим є піднесення вченими історичного методу до рангу тих,

які роблять будь-яке дослідження репрезентативним, повним і завершеним.

Зокрема, за висловом В. Г. Неділька, «створення надійної й повністю

підконтрольної суспільству пенітенціарної системи України, наближення її

30

до міжнародних та європейських стандартів не можливе без глибокого,

неупередженого дослідження її на всіх етапах історичного розвитку.

Залишення без уваги, необачливе руйнування накопиченого протягом років

досвіду, традицій та надбань може негативно вплинути на ефективність

перетворень» [120, с. 204].

Метод порівняльного аналізу використано при виробленні

концептуальних категорій нового для вітчизняної пенітенціарної науки

інституту «кримінально-виконавчого процесу» шляхом порівняння з

правовими інститутами кримінального, кримінального процесуального і

кримінально-виконавчого права.

Характеристика інших методів, використаних у дослідженні, логічно

вписується в архітектоніку структурних підрозділів роботи, у яких

теоретичні гіпотези, узагальнення, висновки та пропозиції поєднуються з

емпірико-соціологічними даними.

Підсумовуючи виклад матеріалу за цим методологічно засадничим

підрозділом, що визначає структурно-логічну схему дослідження, доходимо

висновку, що правову категорію «процесуальні дії суду у кримінально-

виконавчому процесі» можна обґрунтовано вважати інститутом права в силу

таких чинників:

1) його регулювання поширюється на кримінально-правові,

кримінальні процесуальні та кримінально-виконавчі правовідносини,

залучаючи до відповідного правового поля різних поліфункціональних

суб’єктів (суд, органи і установи виконання покарань, засуджених);

2) в силу своєї обсяговості він поширюється не лише на галузь

кримінального процесуального права, а і на кримінальне й кримінально-

виконавче право. Саме завдяки критеріям обсягу та поліврегульованості

міжгалузевих правовідносин цей інститут відрізняється від іншої правової

категорії – бланкетної норми, котрі, втім, поширюються на одну галузь

права.

31

1.2 Генезис становлення та розвитку процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі

Більшість із тих засад, у т. ч. й у сфері кримінально-виконавчого

процесу, що нині гарантуються не лише законом, а й захищаються судом, ще

декілька століть тому ставилися на порядок денний міжнародними

організаціями, як новаторські.

Спочатку це були міжнародні тюремні конгреси, які проводились як

з’їзди благодійних організацій. Ще у 1872 р. у Лондоні вперше було

проведено перший міжнародний тюремний конгрес на міжурядовому рівні.

Саме на ньому вперше обговорювався проект Правил поводження із

засудженими, внесений на розгляд делегацією США. Цей проект, хоча й не

прийнятий делегатами Лондонського конгресу, став першою спробою й

відправною точкою для створення загальних стандартних правил

поводження із засудженими [81, с. 167–168].

Нині вироблені за тих часів засади трансформувалися у міжгалузеву

категорію захисту прав і законних інтересів засуджених, у т. ч. через

можливість зміни їх правового статусу шляхом прогресивної системи

виконання/відбування покарань, одним із суб’єктів реалізації якої виступає

суд при вирішенні низки питань під час виконання вироків (ст. 537

КПК України).

Слід наголосити, що виокремлення серед задач дослідження з’ясування

генезису становлення та розвитку процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі обумовлено застосуванням історичного методу, який

дозволяє підвищити репрезентативність дослідження того чи іншого

правового інституту, адже, як відомо, історія – вчителька життя, і її краще

розуміння допомагає не лише в уникненні помилок минулого, а й відшуканні

кращих зразків вітчизняного досвіду у відповідній сфері.

Слід зазначити, що використання історичного методу при дослідженні

відповідних юридичних явищ та інститутів дає можливість виявити цілий

пласт історичних ідей, подій, фактів, прикладів нормотворення і

32

правозастосування, які можуть збагатити сучасну практику в тій або іншій

сфері правовідносин. Урахування історичних тенденцій і сучасних реалій

дасть змогу виробити оптимальний механізм реалізації судом процесуальних

дій у кримінально-виконавчому процесі.

Генезис процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі

слід більшою мірою пов’язувати не з історико-правовими засадами

зародження й розвитку кримінально-виконавчої діяльності, а з появою суду

«на арені» кримінально-виконавчого процесу, його тісної взаємодії із

системою органів і установ виконання покарань.

Дослідженням установлено, що історично довгий час від давніх давен і

до епохи Середньовіччя роль суду виконували правителі. Більшості із

сучасних питань, які вирішуються судом під час виконання вироків, не

існувало, засуджені звільнювалися по закінченню строку покарання (тобто не

існувало заохочувальних інститутів, передбачених ст. 81, 82 КК України);

часто помирали від хвороб у місцях позбавлення волі (через відсутність

інституту звільнення від покарання за хворобою, нині передбаченого ст. 84

КК України). Не існувало й інших правових інститутів, які пізніше вводилися

в історико-правовий обіг тюремними й судовими реформами.

Ураховуючи наведену специфіку історичних процесів у цій сфері, у

цьому дослідженні ми виробили авторську періодизацію становлення та

розвитку інституту процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому

процесі.

При цьому слід погодитися з наявною в науковій літературі позицією,

що історія стадії виконання вироку сягає глибини століть і неминуче

пов'язана з історією судової влади у кримінальному судочинстві. Якими б не

були дійсні завдання, що покладалися на кримінальний суд в ті чи інші

історичні епохи, діяльності кримінального суду в офіційних заявах носіїв та

представників державної влади завжди ставилася (або приписувалася) мета

виявлення і покарання осіб, винних у злочинах [140, с. 3].

33

Розпочати цей історико-правовий екскурс слід із висвітлення дотичних

до предмета дослідження положень першої у вітчизняній історії правової

пам’ятки – Руської Правди (XI–XIII ст.). Слід зазначити, що яку б історичну

сферу правовідносин не обирав дослідник, більшість із науковців у своїх

юридичних історіографіях не оминають цього документа, зупиняючись на

тих чи інших його сегментах.

Загалом у наукових дослідженнях, які проводяться за спеціальністю

12.00.09 і дотичні до пенітенціарної сфери, дослідники, розглядаючи

оперативно-розшукові або певні процесуальні засади, не оминають увагою

зародження пенітенціарної системи. Зокрема, В. Неділько зазначає, що

«процес розвитку правового регулювання контрольно-наглядової діяльності

за додержанням законів у пенітенціарній сфері тісно пов'язаний з історією

зародження системи виконання покарань» [119, с. 95].

Разом із визначенням злочинів, основних засад диференціації

кримінальної відповідальності (зокрема, різною була відповідальність

чоловіків та жінок, причому в бік порушення прав останніх) та

покарання [177, с. 46–47], аналізований історичний документ приділяв увагу

й засадам кримінального процесу. Зокрема, Руська Правда не виділяла

окремих етапів кримінального процесу, проте, враховуючи, що деякі питання

щодо встановлення обставин вчиненого злочину вирішувалися до

фактичного початку судообговорення, можна сказати про те, що існувало, як

мінімум, дві стадії – досудова й судова [36, с. 62]. Загалом, як зазначають

дослідники, у Київській Русі за часів Володимира Великого та Ярослава

Мудрого мала місце обвинувальна форма кримінального процесу [113, с. 7].

Водночас, суду, як самостійного інституту кримінального

провадження, за умов панування княжої влади, не існувало. Тому й вести

мову про процесуальні дії досліджуваного нами органу у кримінально-

виконавчому процесі не доводиться. Як і не можемо повноправно говорити

про категорію кримінально-виконавчого процесу, який історично виник

34

значно пізніше – з нормативним закріпленням покарання у виді позбавлення

волі (тюремного ув’язнення) і відповідно появою перших тюрем.

Хоча окремі дослідники схильні говорити про засади судочинства у

Київській Русі. Проте окремі судження таких учених не можна вважати

послідовними. Подібну позицію обіймає В. Неділько, зазначаючи, що

«Руська Правда» була зводом норм матеріального та процесуального права.

Вона містила відомості про те, які діяння слід вважати злочинами і яке

покарання за них має бути призначене.

Для вирішення конфліктів, що виникали у суспільстві, існував суд.

Суддею передусім був князь, а також поставлені князем особи, так звані

тіуни чи посадники [242, с. 627]. Управління та суди у Давній Русі були

невіддільними [119, с. 96].

Проте якщо розвивати подібні судження, можна допустити наявність

зародків системи судочинства, проте не судоустрою, в Київській Русі. Цьому

є підстави у низці наукових джерел.

Так, на думку дореволюційних учених, система судоустрою на Русі

була такою: 1) князь, якому належала вся судова влада; 2) намісники князів

на місцях (переважно у містах) – вірники, які замінили у кримінальних

конфліктах тіунів; 3) старости, які здійснювали судочинство в селах у

незначних справах; 4) духовні суди (у злочинах проти віри та церкви);

5) «12 громадян» («12 мужів»), статус яких вченими остаточно не з’ясовано;

6) суди привілейованих вотчинників (общинний суд на місцях).

Обвинувачення здійснювалося винятково потерпілим (позивачем) [222].

Таким чином, можемо погодитися з висловленою в сучасних наукових

джерелах позицією, що за часів Київської Русі єдиного органу виконання

судових рішень не існувало. Судові рішення виконував сам позивач. Однак

були особи, які сприяли виконанню цих рішень, зокрема молодші

дружинники князя, на яких він додатково покладав обов’язок виконувати

судові та князівські рішення [119, с. 96; 247, с. 159–160].

35

Після розпаду Київської Русі у ІІ половині ХІІ ст. ще за декілька

століть до унормування покарання у виді тюремного ув’язнення з’являється

перший спеціальний суб’єкт виконання судових рішень – пристави. Вони

призначалися на посаду князем. Окрім виконання судових рішень їхнім

обов’язком було затримання боржника на вимогу стягувача та забезпечення

явки осіб, викликаних до суду [132, с. 140; 238, с. 7]. Тобто вже можна

говорити про виконання приставами низки процесуальних дій у виконавчому

процесі.

Наступним історично значущим нормативно-правовим актом Руської

держави, котрий регламентував кримінально-правову та кримінально-

процесуальну сфери, був Судебник 1497 р. У кримінально-правовій сфері цей

нормативно-правовий акт містив багато засад кримінальної репресії (зокрема,

розширення складів злочинів, за які передбачалося покарання у виді смертної

кари). Щодо засад кримінального процесу, то судочинство за Судебником

1497 р. чітко поділялося на слідство, суд та вирок [209]. Як зазначає

В. Неділько, в Судебнику 1497 р. використовувалися норми пам’яток більш

раннього періоду, зокрема «Руської Правди», Псковської Судної грамоти,

Статутних грамот, Судних грамот, судових рішень з окремих

питань [119, с. 97].

Цікавим є посилання на позиції авторитетних учених попередніх

століть, характеризуючи зміст і правову природу історичних документів.

Зокрема, здійснюючи аналіз норм Судебника 1497 р., відомий

дореволюційний класик правничої думки М. Ф. Владимирський-Буданов

зазначав, що основний його зміст становило процесуальне право: «... уложил

великий князь ... о суде, как судити боярам и окольничим». Цей нормативний

акт не охоплював усіх правових норм, які були в юридичному обігу, а тому

не виключав застосування звичаєвого права.

Судебник 1497 р. як правовий документ розвинув положення правових

пам’яток епохи пізньої Київської Русі, приділивши увагу й засадам

судочинства й кримінально-виконавчого процесу. Так, як зазначають

36

дослідники, у Судебнику закріплювався перелік посадових осіб, на яких

покладався обов’язок виконувати судові рішення. Аналіз норм цієї історико-

правової пам’ятки дає можливість виявити, що неодноразово як виконавці

судових рішень згадуються пристави (ст. 5, 7, 28, 33, 36, 44, 50);

«недельщики» – пристави, що виконують свої обов’язки потижнево (ст. 4, 28,

29, 31, 33, 34–35); праведчики – пристави, які виконують стягнення за

вироком суду (ст. 50). Із ст. 8 Судебника ми дізнаємося, що смертна кара

виконувалася тіуном великого князя московського. Цікавими з позицій

формування засад режиму, законності, контролю у кримінально-виконавчому

процесі є положення ст. 35 Судебника: «Если у какого-либо недельщика

(пристава) сидят (под арестом) воры, то ему (приставу) воров на поруку без

доклада не отдавать и не продавать ему воров (истцам в рабство)» [131, с.

399].

Вважаємо, що надання такої доповіді відповідною особою є однією з

перших в історичному контексті процесуальних дій у кримінально-

виконавчому процесі. Можна допустити, що така доповідь із подальшою

видачею на поруки, звільненням тощо, адресувалася відповідному

посадовцю, аналогу сучасного судді. Тобто в історичній ретроспективі

аналогам сучасних судових інституцій почали відводити місце остаточного

вирішення «правової долі» (що при наявності системи тілесних покарань,

смертної кари часто збігалася із фактичною людською долею) особи.

Разом із тим, аналіз норм Судебника 1497 р. дає підстави говорити про

їх кримінально-правовий та кримінально-процесуальний характер.

Незважаючи на те, що цей нормативно-правовий акт одним із своїх

достоїнств мав визначення переліку посадових осіб, уповноважених на

порядок виконання судових рішень, винесених у кримінальних та цивільних

справах, він не визначав порядку виконання покарань. Тобто на той час

історія права не виробила комплексної категорії, яким нині ми вважаємо

«кримінально-виконавчий процес».

37

Історична пам’ятка наступного (XVI) століття – Судебник 1550 р. –

містив більшу диференціацію покарань, започатковуючи еру тюремного

ув’язнення. Учені на теренах СНД одностайні в думці, що саме прийнятий

1550 р. Судебник зберіг види покарань, передбачені Судебником 1497 р., і

значною мірою розширив сферу їх застосування і в той же час вперше ввів

новий вид покарання – тюремне ув'язнення. Санкції, які передбачали

тюремне ув'язнення, містилися у двадцяти зі ста статей Судебника 1550 р.

Причому в ньому не вказувалися строки тюремного ув'язнення. Воно

застосовувалося, як правило, в поєднанні з іншими видами покарання. Проте

говорити, що Судебник 1550 р. був хоча б примітивним аналогом сучасних

КВК, нема жодних підстав, оскільки він не містив норм, котрі

регламентували б діяльність тюрем та посадових осіб цих установ.

Єдиним достоїнством Судебника 1550 р. з позицій сучасного

кримінально-виконавчого права є класифікація тюремних установ. Зокрема,

російський учений В. О. Рогов, досліджуючи положення Судебника 1550 р.,

виділяє чотири групи місць ув’язнення: 1) приватні тюрми, які

розміщувались при дворах та резиденціях феодалів; 2) державні тюрми;

3) монастирські тюрми, призначені для утримання осіб духовного звання, а

також противників церковної влади; 4) місця ув’язнення в

містах [173, с. 235–236].

Тим не менш, аналіз норм Судебника 1550 р., а також вивчення

спеціальної наукової літератури, присвяченої цій історико-правовій

пам’ятці [7;8; 33; 58; 174], дає підстави констатувати, що тюремне ув’язнення

на той час як покарання не можна ототожнювати із сучасним розумінням

концепту покарання, як категорії, яка нині, по-перше, містить триєдину мету,

елементи якої визначено в законі (ч. 2 ст. 50 КК Україні), по-друге,

застосовується до винної у вчиненні злочину особи, а не на час досудового

розслідування й судового розгляду, відрізняючись цим від запобіжного

заходу у вигляді тримання під вартою.

38

У контексті наведених нами суджень вважаємо такою, що найбільш

повно відображає «дух» і правову природу тогочасної тюрми, наукову

сентенцію професора І. Я. Фойницького на цей рахунок: «Застосовуючись як

покарання, тюрма означала тяжкі тілесні страждання, супроводжувалась

накладенням кайданів, приковуванням до стіни, відбувалась у найменш

прийнятних для життя приміщеннях, у сирих підвалах, погребах

тощо» [236, с. 308].

До нормативно-правових актів інших держав, які залежно від

історичного періоду поширювали своє право на теренах України, слід

віднести й акти Литовсько-Руської держави. Зокрема, норми Литовських

Статутів 1566 р. і 1588 р. передбачали заміну судом покарання, якщо

злочинець ухилявся від відбування покарання, чинив опір чи переховувався

від виконання вироку, іншим покаранням, або здійснювалася процедура

«виволання», яка полягала в позбавленні громадянських прав і конфіскації

майна винного [97].

Цей і наступний періоди розвитку кримінально-правової, кримінально-

процесуальної та кримінально-виконавчої сфер відбувався як шляхом

розширення примусових заходів, так і шляхом відповідної галузевої

диференціації (зокрема, започаткування засад гуманізації процесуальних дій

та рішень у кримінально-виконавчому процесі щодо окремих категорій

злочинців).

Так, характеризуючи історико-правові пам’ятки означеного періоду

формування кримінально-процесуальних засад кримінально-виконавчого

процесу, дослідники зауважують, що Соборне Уложення 1649 р. містило

положення про відстрочку виконання вироку вагітним жінкам, проте

регулювало його із властивою законам того часу жорстокістю [189, с. 109–

110].

Аналіз наведених норм в історичній ретроспективі дає підстави дійти

висновку, що до XVIII ст. роль суду зводилася в основному до призначення

покарання. Такий висновок і загалом дух законів того часу можемо пояснити

39

і з позицій науки. Справа в тому, що на той час усі норми, що

регламентували б за нинішньою термінологією кримінально-правові,

кримінальні процесуальні та кримінально-виконавчі правовідносини,

охоплювалися цариною кримінального права. Тим більше що й не було

наявної нині диференціації права (в т. ч. у сфері притягнення особи до

кримінальної відповідальності та реалізації відповідних примусових заходів)

на матеріальне та процесуальне. Якщо відповідні історичні пам’ятки й

містили окремі сегменти такого регулювання, то часто в одному й тому ж

акті врегульовувалися як матеріальні засади, так і процесуальні, поряд із

виконавчими.

Разом із тим, окремі дослідники відзначали й репресивний, і, як можна

висловитися сучасною термінологією, «антиресоціалізаційний»

(«антиреінтеграційний»), характер покарання і правових наслідків його

застосування. Так, І. Я. Фойницький із цього приводу зазначав, що каральні

заходи здебільшого були моментальними за виконанням, злочинець, раз

оголошений ворогом суспільства, залишався ним на все життя: за

бичуванням слідувало таврування або довічне позбавлення прав. Між

злочинцем і рештою суспільства покарання прагнуло поставити непереборну

перешкоду [237, с. 7].

Такі тенденції у каральній політиці (відсутність таких складових мети

покарання, як виправлення злочинців/засуджених, запобігання злочинам,

застосування надмірно жорстоких, антигуманних і таких, що ганьблять

особу, видів покарань [163, с. 14–16; 215]) були властиві не лише на теренах

України, а й загалом на Європейському континенті до гуманістичних реформ

ІІ половини XVIII ст. У цьому зв’язку у нашому історико-правовому

дослідженні ми не можемо оминути зазначені процеси.

Так, дослідники означеного етапу, котрий не оминув й інститути

кримінального процесу, зазначають, що з кінця XVIII ст. в Європі почалася

швидка, прогресивна ломка віджилих форм суспільного життя, виразилася

сильна реакція у сформованих століттями переконаннях людей. Усе

40

розмаїття покарань Середньовіччя, як закопування живим у землю,

замуровування в стіну, віддача на розтерзання звірам тощо, поступилося

засланню й тюремному ув'язненню – покаранням, спрямованим виключно на

позбавлення людини блага свободи [121, с. 122].

Детально не вдаючись у подробиці розгляду питань реформування

кримінально-правової та кримінально-виконавчої сфер, добре описані в ряді

наукових робіт, втім, зазначимо, що діяльність європейських ідеологів

вказаних реформ – італійця І. Бентама, англійця Дж. Говарда – була

сприйнята й розвинена у ІІ половині XVIII ст. імператрицею Катериною ІІ

(через розроблення проекту «Положення про тюрми» 1787 р.) та на початку

ХІХ ст. імператором Олександром І (утворення 1819 р. за пропозицією

Вальтера Веннінга «Товариства піклувального про тюрми»).

Вказані поступальні процеси лише дотично відобразилися на

кримінальному судочинстві й в основному зводилися до виконанням судом

вимог матеріальних норм, що містилися в Уложенні про покарання

кримінальні та виправні 1845 р. й інших джерелах тогочасного законодавства

про кримінальну відповідальність.

Починаючи з 1861 р. у Російській імперії почалася ера реформ.

Найбільш значущими в контексті предмета нашого дослідження були судова

реформа 1864 р. і тюремна реформа 1879 р. Власне судова реформа істотно

вплинула на реформування інституту процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі.

Таким чином, аналіз генезису формування первинних інститутів, що

нині охоплюються категорією «процесуальні дії суду у кримінально-

виконавчому процесі», дає підстави виокремити перший період у їх

розвитку – дореформений (1550–1864 рр.).

Подальший історико-правовий аналіз прив’язуємо до судової реформи

1864 р. на теренах Російської імперії, до складу якої до 1917 р. входили

українські землі.

41

Проте історичний аналіз надав можливість установити, що

реформування судової системи почалося за декілька років до 1864 р. Так,

29 вересня 1862 р. імператор Олександр II затвердив «Основні положення

перетворення судової частини у Росії». За цим документом влада судова

відокремлювалась від виконавчої, адміністративної та

законодавчої [137 с. 147]. Тобто бачимо, що започаткована Шарлем Луї де

Монтеск'є у ІІ половині XVIII ст. ідея поділу влади в Російській імперії була

повністю реалізована майже через століття.

Затвердженням 20 листопада 1864 р. Олександром II Судових статутів

«Установи судових встановлень», «Статут кримінального судочинства»,

«Статут цивільного судочинства» та «Статут про покарання, що

накладаються мировими суддями», попередньо обговорених на загальних

зборах Державної Ради й схвалених, розпочалася судова

реформа [137, с. 179–180].

Вказаний історико-правовий сегмент належним чином висвітлено в

ряді наукових і навчальних праць. Так, як зазначив у навчальному посібнику

з кримінального судочинства Н. Н. Розін, судова реформа 1864 р.,

відображена у відомих законодавчих актах, значно змінила судову систему,

упорядкувавши її. Обов'язки з виконання вироку були покладені на різні

інститути (гілки) влади. Зі вступом вироку в силу закінчувалася робота суду,

і, при обвинувальному вироку, починалася робота із приведення вироку у

виконання, вирок виконувався органами, що належали до відомства юстиції

або органами загальної адміністрації [175, с. 567]. Виконання вироку в

усьому тому, що не виходило з кола безпосередніх судових дій, як-то:

оголошення обвинуваченого виправданим або звільненим від покарання,

застосування щодо нього навіювання, зауваження або догани тощо, належало

до обов'язків судів, усі розпорядження з виконання вироку, що виходили з

кола безпосередніх судових дій, належали до обов'язків прокурора [35,

с. 211]. Вирок, що вступив у законну силу, звертався до виконання негайно.

Виправдувальні вироки виконувалися під час оголошення їх сутності, і

42

виправданий, який перебував під вартою, якщо він не підлягав триманню під

вартою за обвинуваченням в іншому злочинному діянні, відразу ж звільнявся

із зали суду. Однак H. H. Розін зазначав, що «з точки зору судової політики і

збереження цілісності судової влади, правильніше не розривати зв'язку із

судовими органами та, в усякому разі, слід зберегти за останніми нагляд за

виконанням вироку» [175, с. 568].

Цей етап розвитку діяльності суду у кримінально-виконавчому процесі

супроводжувався й розширенням заохочувальних інститутів кримінально-

виконавчого права. Розгляд цього питання важливий з точки зору участі суду

у прийнятті рішення щодо застосування чи незастосування до зацікавлених

суб’єктів (власне засуджених) тієї чи іншої форми прогресивної системи.

Проте в окремих випадках, на відміну від нинішнього правового

регулювання процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі,

рішення в окремих випадках приймалося не судовою, а виконавчою владою,

тобто Міністерством юстиції. При цьому відзначаємо диференціацію

заохочувальних інститутів за низкою ознак, у т. ч. за віком, що є свідченням

протікання на той час гуманістичних реформаційних процесів.

Так, із заохочень, що допускалися статутами виправних колоній і

притулків для малолітніх, на підставі Найвищої затвердженої думки

Державної ради 5 грудня 1866 р., відомо лише одне, а саме: скорочення

строку перебування у виправних установах на 1/3 для тих із малолітніх,

визначених за судовим вироком, які своїми заняттями і поведінкою

слугували прикладом для інших. Цей захід допускався тільки з дозволу

міністерства юстиції, причому вихованці отримували умовну свободу, тобто

вони користувалися свободою до тих пір, поки не були помічені в поганій

поведінці, що тягло за собою повернення їх до колонії або притулку, до

закінчення повного призначеного в судовому вироку строку. У практиці

виправних установ випадки скорочення строку малолітнім були досить

рідкісні. У числі інших заходів, що мали завданням викликати деяке

змагання серед дітей, заохотити їх за поведінку й успіхи, практикувалися такі

43

заходи: прогулянки або екскурсії в місто; відпустки вихованців колоній і

притулків до рідних або родичів; переведення з нижчого до вищого розряду,

де малолітні поділялися за поведінкою на класи, що розрізнялися пільгами і

перевагами, допускалися нагороди книгами за успіхи у школі, інструментами

за успіхи в майстернях і сільських заняттях, книжками до ощадної каси на

суми від 1 до 5 крб. [215, с. 29].

Загальні гуманістичні тенденції у кримінально-правовій та

пенітенціарній практиці (котрі схвально оцінювалися керівниками

пенітенціарного відомства й ученими-пенітенціаристами), впливали і на

актуалізацію ролі суду у кримінально-виконавчому процесі. Зокрема, на суд

почали покладатися обов’язки щодо недопущення порушень законності при

прийнятті процесуальних рішень, а також порушень прав і законних інтересів

засуджених.

Із цього приводу слушним вважаємо висловлювання професора

І. Я. Фойницького, який зазначав, що вельми важливо було, щоб тюремна

реформа передбачила, що суду мають бути надані засоби повертати відібрані

права засудженим, якщо вирок про позбавлення їх встиг уже принести

користь до закінчення призначеного в ньому строку [237, с. 28–42].

Проведений історико-правовий аналіз судової реформи 1864 р. й

наступних десятиліть до революційних подій 1917 р. дає підстави

констатувати, що порівняно з попереднім етапом суд, як самостійний

інститут державної влади, посідає міцні позиції у формуванні та реалізації

державної політики у сфері протидії злочинності, за такими напрямами:

призначення покарань, вирішення питань, пов’язаних із вирішенням справи

по суті, судовий контроль за стадією виконання вироку (покарань). За

останнім напрямом процесуальні дії суду у кримінально-виконавчому

процесі на цьому історичному етапі розвитку досліджуваного інституту

спрямовувалися на прийняття процесуальних рішень щодо зміни покарання

за тією чи іншою підставою (застосування заохочувальних інститутів в

межах прогресивної системи; у зв’язку з ухиленням від покарання тощо).

44

Таким чином, другий період розвитку інституту процесуальних дій

суду у кримінально-виконавчому процесі можемо назвати імперським

пореформеним, датованим історичними рамками 1864–1917 рр.

Після Жовтневої революції 1917 р. почався новий, радянський етап

історії українського суду. Важливе значення стало надаватися питанням

виконання вироків. Першим декретом, який законодавчо закріпив дострокове

й умовно-дострокове звільнення, був декрет про суд № 2, прийнятий ВЦВК

21 (8) лютого 1918 р.

Як справедливо робить висновок А. Ф. Аманулліна, наступні

законодавчі акти розвивали, розширювали і формували інститут судового

контролю при виконанні вироку [5, с. 28]. Декрет РНК від 21 березня 1921 р.

«Про позбавлення волі та про порядок умовно-дострокового звільнення

ув'язнених» визначив цілі умовно-дострокового звільнення, уточнив умови і

порядок його застосування, розширив коло осіб і установ, які могли

клопотати перед судом про дострокове звільнення, і т. д. [129, с. 90–91.]. Із

його прийняттям відразу ж була ліквідована каторга; кількість тюрем

скорочено до мінімуму, створені так звані реформаторії та виправні (в тому

числі землеробські) колонії, а також «випробувальні» заклади.

Перший Виправно-трудовий кодекс (ВТК) УСРР 1925 р. [241, с. 307–

343] сформулював дві цілі у сфері спеціальної превенції: виправлення та

ізоляція засуджених, причому виправлення було поставлено на перше місце.

У зв'язку з цим відбування позбавлення волі було побудовано за

прогресивною системою, а саме: засуджені поступово переводилися, по мірі

виправлення, до установи з більш м'яким режимом: із будинків ув'язнення до

виправно-трудових домів, потім – до трудових колоній

(сільськогосподарські, ремісничі або фабричні), до перехідних виправно-

трудових домів (на напіввільний режим). Не допускалося застосування

кайданів, наручників, карцеру, суворого одиночного ув'язнення, позбавлення

їжі, побачень і листування. Вказувалося, що праця ув'язнених має

переслідувати виховні цілі. Було передбачено залік робочих днів (два дні

45

робіт за три дні строку позбавлення волі). Спеціально підкреслювалося, що

праця має наближатися до умов роботи й розпорядку у відповідних

господарських організаціях для вільних громадян [82, с. 172].

Деякі вчені-пенітенціаристи цілком слушно відзначають той факт, що

ВТК УСРР 1925 р. був єдиним кодексом у цій сфері за всю історію

радянської та пострадянської України, у якому на нормативному рівні було

закріплено визначення прогресивної системи виконання покарань та

розкрито її зміст. Зокрема, ст. 4 ВТК УСРР передбачала таке: «Заходи

соціального захисту проводяться у виправно-трудових установах за

прогресивною (висхідною) системою, відповідно до якої ув’язнені

підлягають різноманітному і, за загальним правилом, щодалі, то більш

полегшеному режиму, для чого вони розподіляються по виправно-трудових

установах різних типів і поділяються у них на розряди з подальшим

переведенням із розряду в розряд, з установи до установи, залежно від

особливостей їх особи, соціального стану, змісту судового вироку, причин,

мотивів та приводів злочину, так само як і від поведінки у виправно-

трудових установах та успіхів у роботах і заняттях» [163, с. 38–39].

Як справедливо зазначають дослідники, по суті вже в цих актах

починають формуватися такі інститути, як дострокове, умовно-дострокове

звільнення та інші питання, що виникають у процесі виконання вироків під

контролем суду [5, с. 29]. Поряд із подальшим розвитком інституту

дострокового і умовно-дострокового звільнення отримав свій розвиток у

декреті РНК від 10 липня 1919 р. «Про затвердження та введення в дію

положення про полкові суди» інститут відстрочки виконання

вироку [138. 49–50.].

Проводячи дослідження генезису інституту процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі, варто відмітити, що ми, розвиваючи

наукові позиції низки вітчизняних дослідників історіографії різних засад

кримінально-виконавчого процесу [21, с. 27–57; 157; 163, с. 12], є

46

прихильниками диференційованого підходу до періодизації інституту, що

становить предмет нашого дослідження.

Адже, як ми вважаємо, дуже спрощеною виглядала б періодизація за

такими етапами: 1) дореволюційний (до 1917 р.); 2) радянський (1917–

1991 рр.); 3) пострадянський (сучасний) (із 1991 р.). Адже в межах кожного з

них можна виокремити, що ми вже здійснили в рамках дореволюційного

періоду становлення та розвитку інституту процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі.

Так само і радянський період із властивою йому в різні десятиліття

карально-репресивною або більш ліберальною політикою, що, відповідно,

впливало і на суспільно-політичну роль суду загалом, так і його місце у

кримінально-виконавчому процесі зокрема, має бути з наукової позиції

диференційований на підетапи, або періоди.

Ураховуючи суспільно-політичні процеси, що мали місце в Радянській

державі протягом перших двох десятиліть після подій 1917 р., а також те, що

починаючи з 1935 р. в СРСР розгорнулася хвиля репресій щодо діячів армії,

державного апарату, різних галузей народного господарства, мистецтва й

культури (а відповідні процеси прямо позначалися на формуванні та

реалізації судової політики держави), є підстави констатувати, що «перша

частина» радянського етапу розвитку досліджуваного нами інституту може

відповідати загалом третьому періоду розвитку інституту процесуальних дій

суду у кримінально-виконавчому процесі, котрий пропонуємо назвати

революційним та післяреволюційним, датованим історичними рамками 1917–

1935 рр.

Наступний етап у межах радянського періоду пов'язаний із трагічними

сторінками вітчизняної історії, які поширилися на всі народи СРСР –

репресіями другої половини 30-х років ХХ ст. Вагому і навіть визначальну

роль у розгортанні репресій відігравала тоталітарна особа диктатора

І. Сталіна і відповідно Комуністична партія Радянського Союзу.

47

Так, як справедливо зазначається у спеціальній літературі на цей

рахунок, у період культу особи Сталіна судові органи були усунені від

вирішення багатьох питань, пов'язаних із виконанням вироку, а цими

правами широко наділялися позасудові органи. Було припинено дострокове й

умовно-дострокове звільнення ув'язнених, що відігравало важливу роль у

виправленні та перевихованні засуджених і яке застосовувалося протягом

багатьох років [91, с. 71–72].

Відповідно до ст. 1 Постанови ЦВК та РНК СРСР від 5 листопада

1934 р. «Про особливу нараду при Народному комісаріаті внутрішніх справ

Союзу РСР» Народному комісару внутрішніх справ СРСР було надано право

застосовувати до осіб, визнаних суспільно небезпечними, заслання, вислання

як всередині країни, так і за її межі, та позбавлення волі. Надалі можливості

застосування позасудових репресій були ще розширені. Всього в СРСР

функціонувало 53 табори з великою кількістю філій. У них знаходилася

велика кількість ув'язнених. У 1940 р. в таборах відбували позбавлення волі

1 316 000 осіб, а в 425 виправно-трудових колоніях та 50 виховно-трудових

колоніях – 352 000 осіб [221, с. 49].

У цей період спостерігається як декларативність положень

фундаментальних засад судочинства, так і цинізм до принципу верховенства

права й законності при винесенні відповідних процесуальних рішень,

формальність, а то й відстороненість суду від проведення процесуальних дій,

у т. ч. у кримінально-виконавчому процесі.

Ураховуючи цю рису того репресивного періоду, невипадковим є

установлення під час нашого історико-правового аналізу того факту, що із

прийняттям у 1936 р. Конституції СРСР були закріплені важливі принципи

судоустрою та процесу, які об'єднали всі суди в єдину систему, однак у цей

період культу особи Сталіна судові органи були усунені від вирішення

багатьох питань, пов'язаних із виконанням вироку, а цими правами широко

наділялися позасудові органи.

48

Ураховуючи наведені історико-правові події й факти, а також

позасудову репресивну практику прийняття процесуальних рішень (як

правило, без проведення відповідних процесуальних дій), період сталінських

репресій і відсутність належного правового регулювання в наступні роки дає

підстави виокремити четвертий (репресивно-кризовий) період (1935–

1960 рр.) розвитку інституту процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі.

Подальший розвиток і власне найбільш повне для того часу

врегулювання інституту процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому

(виправно-трудовому) процесі в радянський період пов'язано із прийняттям

28 грудня 1960 р. КПК УРСР, який узагальнив попередній досвід правового

регулювання питань на стадії виконання вироку.

Тобто починається п’ятий період у розвитку досліджуваного інституту,

який триватиме до 1991 р., уособлюючи радянську модель реалізації судом

процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі.

Вказана модель не була однозначною. У цьому контексті ми

натикаємося як на комуністичні гасла ролі суду в реалізації принципу

соціалістичної справедливості у кримінальному процесі (як на стадіях

досудового розслідування, судового розгляду, так і на стадії виконання

вироку), так і на суху (можливо, часто упереджену або надто сувору)

статистику вирішення судом питань під час виконання вироків.

Зокрема, на думку Н. Г. Муратової, радянська кримінальна юстиція

довгі роки була впевнена в істинності призначення суду, що при здійсненні

правосуддя суд боровся зі злочинністю і був «караючим мечем

правосуддя» [175, с. 568].

Наведене висловлювання щодо ролі суду у протидії злочинності

загалом і в реалізації низки галузевих політик щодо протидії вказаному

суспільно небезпечному явищу (кримінально-правової, кримінально-

процесуальної, кримінологічної, оперативно-розшукової та кримінально-

виконавчої) є неповним і таким, що не відображає певних їхніх елементів.

49

При цьому слід розуміти, що мету як призначення, так і виконання

покарання, а також вирішення судом питань під час виконання вироків

мінімум ненауково, а максимум – у порушення чинного законодавства –

зводити виключно до кари, забуваючи про такі елементи, як виправлення

засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими,

так і іншими особами.

Так, коли суд вчиняє процесуальні дії щодо особи, на яку

адміністрацією органу чи установи виконання покарань подано матеріали

про застосування заохочувальних норм, передбачених ст. 81, 82 КК України,

з подальшим прийняттям рішення або щодо умовно-дострокового звільнення

чи заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, він переслідує аж ніяк

не мету кари, а виправлення засудженого, а також бере участь у реалізації

таких принципів кримінально-виконавчого законодавства, як диференціації

та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування

примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання

покарання з виправним впливом (ст. 5 КВК України). Такий стан справ нині.

Проте радянська модель реалізації судом процесуальних дій у

кримінально-виконавчому процесі на практиці більш прискіпливо підходила

до вирішення питань застосування окремих елементів прогресивної системи

до засуджених.

Так, за даними досліджень радянських учених-процесуалістів,

більшість судів критично ставилися до матеріалів, представлених

адміністрацією виправно-трудової установи, досить сказати, що ними було

відмовлено в задоволенні клопотань про умовне звільнення: у 1964 р. – 5 %, у

1965 – 6,8 %, у 1966 – 10,7 %, у 1967 – 10 %, а 1968 р. – 9 % [240, с. 123].

Під завісу радянського режиму, під час періоду Перебудови й надалі в

радянській правовій системі посилюються демократичні тенденції, стало

відбуватися спрощення процесуальної діяльності при збереженні

вирішальної ролі суду. Зазначені процеси проходили у тісному зв’язку науки

та практики.

50

Наприкінці минулого століття ґрунтовному науковому системному

аналізу проблем кримінально-виконавчого судочинства була присвячена

праця професора В. В. Ніколюка [123]. Але відомі трансформаційні процеси

в країнах колишнього СРСР в 90-х роках, а також недостатньо вивчений

зарубіжний досвід та відсутність можливостей для реалізації принципу

територіальності виконання і відбування покарань, залишили проблему

створення пенітенціарних судів в переліку перспективних

проектів [122, с. 148].

Із набуттям Україною незалежності радянське кримінально-

процесуальне законодавство, що діяло на теренах УРСР, трансформувалося у

відповідне законодавство нової незалежної держави. КПК УРСР від

28 грудня 1960 р. став відповідно КПК України, залишившись, як і

Кримінальний, Виправно-трудовий та інші кодекси, у спадок від

попереднього державного режиму. Звичайно, за часів незалежності до

КПК України 1960 р. вносилися зміни, пов’язані зі змінами у кримінально-

правовій та виправно-трудовій (кримінально-виконавчій) політиці держави.

У КПК України 1960 р. регламентувалося досить широке коло питань,

пов’язаних із виконанням вироку, ухвали і постанови суду, чому було

відведено розділ 5 та главу 33 (ст. 401–415) КПК України 1960 р.

Проведений аналіз відповідних положень КПК України 1960 р. щодо

виконання вироку з тими, що нині регламентовано КПК України 2012 р.,

надав змогу констатувати наступне:

1) норми КПК України 2012 р. в частині регламентації питань, які

вирішуються судом під час виконання вироків, є більш деталізованими, ніж

відповідні положення КПК України 1960 р. Небезпідставно можемо

стверджувати, що КПК України 2012 р. більше уваги приділяє ролі суду у

кримінально-виконавчому процесі, шляхом включення до ч. 1 ст. 537 таких

питань кримінально-виконавчого спрямування, які вирішуються судом:

а) про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи

виконання покарань; б) про застосування заходу стягнення до осіб,

51

позбавлених волі, у виді переведення засудженого до приміщення камерного

типу (одиночної камери); в) про зміну обов’язків, покладених на

засудженого, звільненого від відбування покарання з випробуванням;

2) водночас, деякі положення КПК України 1960 р. у частині

регламентації кримінально-виконавчого процесу, були більш прогресивними,

порівняно з нормами КПК України 2012 р. По-перше, на відміну від нині

чинних законоположень, ч. 1 ст. 407 КПК України 1960 р. суб’єктом подання

про застосування щодо засудженого умовно-дострокового звільнення від

відбування покарання і заміни невідбутої частини покарання більш м'яким

покаранням відповідно до ст. 81 і 82 КК України встановлювала орган, що

відає відбуванням покарання, і спостережну комісію або службу у справах

неповнолітніх. Нині, згідно з ч. 3 ст. 154 КВК України одноосібним

суб’єктом направлення такого клопотання до суду виступає адміністрація

органу або установи виконання покарань. По-друге, ст. 407 КПК України

1960 р. передбачала, що зазначені подання розглядалися судом в

десятиденний строк з моменту надходження їх до суду без витребування

судової справи з участю прокурора, представника органу, що відає

виконанням покарання, і, як правило, засудженого. Нині КПК України

2012 р. не встановлює строку розгляду судом відповідного подання, що, на

нашу думку, може призводити до порушення прав та законних інтересів

засудженого.

Зазначимо, що на цей рахунок нами було проведено анкетування

суддів, результати якого показали наступне. Зокрема, на запитання «Чи

доцільно передбачити у КПК України строк (наприклад, у десятиденний

строк з моменту надходження відповідного подання до суду), у який суд має

розглядати подання про застосування щодо засудженого заохочувальних

інститутів, передбачених ст. 81, 82 КК України?», схвальну відповідь надало

76,7 % респондентів (92 особи). При цьому із 92 суддів, які підтримали

вказану пропозицію, 61 респондент (66,3 %) підтримав десятиденний строк, а

31 суддя (33,7 %) висловився за термін до 30 днів (додаток А).

52

Таким чином, шостий період (1991–2012 рр.) розвитку досліджуваного

інституту пов’язуємо з трансформацією радянської моделі реалізації судом

процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі в національну модель

періоду розбудови незалежності, приведенням її до вимог Ради Європи (у

зв’язку із вступом до неї 9 листопада 1995 р. України).

У зв’язку з прийняттям у 2012 р. нового Кримінального

процесуального кодексу України, щодо характеру й наповнення норм якого

висловлюються як прихильники, так й опоненти, доцільним є виокремлення

за напрямом здійснюваного історико-правового аналізу сьомого (новітнього)

періоду (із 2012 р.) розвитку інституту процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі.

Детально не зупиняючись на аналізі недоліків конструювання та

галузевої й міжгалузевої узгодженості норм КПК України 2012 р.,

зауважимо, що він не містить визначення понять таких важливих парних

категорії сучасного кримінального провадження України, як «процесуальна

дія» та «процесуальне рішення». Відсутність на рівні визначення термінів у

ст. 3 КПК України вказаних дефініцій створює передумови для розширення

суддівського розсуду при вирішенні низки питань під час виконання вироків,

що у підсумку ставить під загрозу реалізацію засади законності й

верховенства права в національному кримінальному провадженні.

У контексті наведеного нами в межах цього підрозділу історико-

правового аналізу інституту процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі за основний критерій класифікації та розмежування

періодів його становлення й розвитку ми брали, крім суспільно та юридично

значущих подій, все таки кримінально-процесуальне, а вже потім –

кримінально-виконавче законодавство, ураховуючи первинний характер

першого по відношенню до другого в розрізі предмета нашого дослідження.

Проте ми розуміємо (і це враховано нами при проведенні відповідного

наукового пошуку), що стан та зміни у законодавстві про кримінальну

відповідальність, так само як і у сфері виконання та відбування кримінальних

53

покарань і пробації, мають ураховуватися (і були враховані) при проведенні

дослідження.

Таким чином, генезис формування та розвитку інституту

процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі у своєму

історичному розвитку пройшов такі періоди:

1) дореформений (1550–1864 рр.);

2) імперський пореформений (1864–1917 рр.);

3) революційний та післяреволюційний (1917–1935 рр.);

4) репресивно-кризовий (1935–1960 рр.);

5) радянська модель реалізації судом процесуальних дій у кримінально-

виконавчому процесі (1960–1991 рр.);

6) трансформація радянської моделі реалізації судом процесуальних дій

у кримінально-виконавчому процесі в національну модель періоду розбудови

незалежності (1991–2012 рр.);

7) новітній (із 2012 р.).

Запропонована авторська періодизація дає змогу сформувати цілісну

картину генезису становлення та розвитку інституту процесуальних дій суду

у кримінально-виконавчому процесі на різних етапах розвитку кримінально-

процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, що у підсумку

дає можливість національному законодавцю у відповідних галузевих нормах

та інститутах сформулювати оптимальну модель досліджуваного інституту,

урахувавши позитивні доробки історичного досвіду.

Проведений історико-правовий аналіз предмета дослідження надав

можливість установити, що роль суду історично поступово вийшла на один

рівень із діяльністю органів і установ виконання покарань (цьому сприяло як

законодавче закріплення системи виконання покарань і реформування

системи судочинства з наданням суду правомочностей щодо участі у

кримінально-виконавчому процесі), а на нинішньому етапі суд відіграє

більшу, порівняно з названими пенітенціарними інституціями, роль при

вирішенні низки питань, пов’язаних зі зміною правового статусу засуджених,

54

звільненні від відбування покарань і загалом вирішенні інших питань під час

виконання вироків.

1.3 Зарубіжний досвід участі суду в реалізації кримінально-

виконавчого процесу

Цей підрозділ становить собою розгорнутий аналіз у межах

застосування такого методу дослідження, як порівняльно-правовий

(компаративний). Загалом, використання цього методу, так само, як й

історико-правового, у сучасних вимогах до монографічних праць обумовлює

виокремлення самостійного підрозділу дослідження.

Цілком зрозумілим є поступальний рух людства загалом і кожного

народу зокрема до удосконалення власної правової системи, правопорядку,

окремих галузевих інститутів тощо.

Окремі дослідники дуже влучно відстежили тенденцію щодо розвитку

правової компаративістики. Зокрема, Т. Д. Лисько у своїй дисертації

установила, що найбільш ранні, що дійшли до нас, докази розвитку історії

людства показують, що звернення до правопорядку інших держав завжди

практикувалось або з прагматичною метою удосконалення національної

правової системи, або з філософською метою створення ідеальної уявної

правової системи, або з метою кращого пізнання права різних народів.

Зародження науки порівняльного права (або компаративістики) пов’язують з

початком ХІХ ст., коли настав період своєрідного пошуку європейськими

юристами із різних країн способів покращення національного законодавства,

і вони майже одночасно звернулись до вивчення іноземного права [90, с. 12].

Сьогодні порівняльне правознавство стало невід’ємною складовою

академічної правової науки. Компаративний метод, як невід’ємний

інструментарій дослідження, впроваджено (хоча й різною мірою) в різних

галузях наукового юридичного знання. Така позиція знаходить підтримку як

в цариці загального порівняльного правознавства [193, с. 104–105], так і

галузевих сферах.

55

Про значимість вивчення зарубіжного законодавства як порівняльного

методу в юриспруденції В. О. Туманов зазначав: «Ми далекі від того, щоб

заперечувати важливість і значимість такого об'єкта правового порівняння,

яким є законодавство. Але застосування порівняльного методу може дати

багато корисного і цікавого при вивченні інших аспектів права як складної і

багатогранної соціальної системи» [201, с. 11].

У контексті предмета нашого дослідження (на межі таких галузей, як

кримінально-виконавче та кримінальне процесуальне право) відмітимо

порівняльно-правові доробки таких учених, як С. С. Аскерова [12],

І. Г. Богатирьова [25, с. 281–360; 24], І. М. Копотуна, В. В. Крижанівського

[73], В. Т. Маляренка [98], А. В. Молдована [112], М. С. Пузирьова [165],

П. В. Пушкара [169], В. А. Савченка [183], Ю. В. Скрипіної [194],

В. М. Щерби [252] та ін.

Поіменовані вчені зробили вагомий внесок у розвиток порівняльно-

правових (компаративних) засад кримінально-виконавчої та кримінально-

процесуальної сфери. Водночас, як самостійний предмет донині порівняльно-

правові засади діяльності суду у кримінально-виконавчому процесі не

досліджувалися. Серед інших аргументів на заповнення цієї прогалини і

спрямована одна із задач нашого дослідження. Проте головним аргументом

застосування компаративного методу в тій чи іншій галузі права є аналіз та

співставлення вітчизняного й зарубіжного досвіду з подальшим виробленням

пропозицій щодо удосконалення законодавства і практики його застосування,

або організаційно-правових засад функціонування тієї або іншої інституції.

Проведеним порівняльно-правовим (компаративним) аналізом

установлено, що залежно від низки чинників (належність тієї чи іншої

держави до певної правової сім’ї, історико-правова традиція, різне

функціональне призначення гілок влади тощо) законодавства зарубіжних

країн передбачають різний порядок вирішення питань, що виникають під час

виконання вироків. Подібні порядки за суб’єктно-процедурним критерієм

можна диференціювати на три групи: 1) судовий порядок; 2) позасудовий

56

порядок; 3) кримінально-виконавчий або комплексний порядок вирішення

справ.

Виходячи з аналізу низки спеціальних досліджень з питань зарубіжного

досвіду виконання покарань [158; 159; 165] й вирішення супутніх питань під

час реалізації кримінально-виконавчого процесу, особливо залежно від

належності тієї чи іншої країни до відповідної правової сім’ї, різняться

джерела законодавства, котре регламентує порядок і умови виконання та

відбування покарань. Так, не в усіх країнах наявна звична для України

диференціація таких джерел на кримінальний, кримінальний процесуальний,

кримінально-виконавчий кодекси. Буває так, що питання, які в Україні

регламентуються КПК і КВК, у Франції, наприклад, належать до сфери

правового регулювання КПК.

Залежно від цього й виділяють інститути, які, наприклад, не властиві

українському законодавцю – пенітенціарні суди й пенітенціарні судді. Також

за цим напрямом окремими вченими на порядок денний ставиться навіть

питання про утворення інституту на кшталт пенітенціарної поліції. Цей

інститут може бути корисним у контексті можливої ліквідації з 1 січня

2018 р. оперативних підрозділів пенітенціарної системи й передачею таких

функцій до Національної поліції.

У рамках цього підрозділу ми згрупували країни, піддані

компаративному дослідженню, за двома напрямами: 1) країни, що належать

до романо-германської правової сім’ї. За цим напрямом, ураховуючи

історико-правові традиції, здійснено диференціацію на: а) країни СНД;

б) інші зарубіжні країни; 2) країни, що належать до англо-американської

правової сім’ї.

Незважаючи на низку наявних нині загострених моментів у

зовнішньополітичних зносинах, право Російської Федерації (РФ) продовжує

залишатися близьким до українського, в т. ч. і в досліджуваних питаннях.

Тому в РФ, так само як і в Україні, відмічаємо судовий порядок

вирішення справ під час виконання вироків. Водночас, хочемо зазначити, що

57

такий порядок не виключає засад взаємодії суду з адміністрацією органів і

установ виконання покарань, зокрема, в частині підготовки необхідних

матеріалів на засудженого.

У РФ основним законодавчим актом, який визначає порядок вирішення

судом питань під час виконання вироків, є КПК РФ. Так, у КПК РФ,

прийнятому у 2001 р., регламентується досить широке коло питань, що

підлягають розгляду судом при виконанні обвинувального і

виправдувального вироків, у т. ч. питання в галузі міжнародного

співробітництва (п. 20, п. 21 ст. 397 КПК РФ). Регламентуються суди, які

вирішують питання, пов'язані з виконанням вироку: суд, який постановив

вирок (ч. 1 ст. 396); вищестоящий суд (ч. 2 ст. 396); суд за місцем відбування

покарання засудженим або за місцем застосування примусових заходів

медичного характеру (ч. 3 ст. 396); суд за місцем проживання засудженого

(ч. 4 ст. 396); суд за місцем затримання засудженого (ч. 4.1 ст. 396); суд, до

підсудності якого належить вчинений засудженим злочин, з урахуванням

його кваліфікації за КК РФ та місця останнього проживання засудженого

в РФ (ч. 5 ст. 396). Відповідно до ч. 6 ст. 396 КПК РФ, питання, пов'язані з

виконанням вироку, суддя вирішує одноосібно в судовому засіданні [233].

Як зазначає у своєму дослідженні А. Ф. Аманулліна, завдяки правовим

позиціям Конституційного Суду РФ у правовій лексикон увійшов термін –

судовий контроль у кримінальному судочинстві. Після введення в дію

КПК РФ до розділу XIV «Виконання вироку» внесено понад двадцять змін і

доповнень, які більш чітко визначають правове регулювання виконання

вироку, інших судових і процесуальних рішень. Із прийняттям КПК РФ,

регламентується досить широке коло питань, це пов'язано, перш за все, з

появою частини 5 КПК РФ «Міжнародне співробітництво у сфері

кримінального судочинства», глави 18 КПК РФ «Реабілітація» [5., с. 31–32].

Аналіз кримінально-процесуального законодавства цієї держави надав

можливість виокремити низку питань, що вирішуються судом під час

виконання вироків, котрі перебувають за межами подібної процедури в

58

інших пострадянських країнах (Україні, Білорусі, Казахстані,

Азербайджанській Республіці), а саме: а) питання про відшкодування шкоди

реабілітованому, відновлення його трудових, пенсійних, житлових та інших

прав; б) питання, пов’язані зі здійсненням міжнародного співробітництва у

кримінальних справах при виконанні вироку.

Більш диференційованим є й кримінально-виконавча регламентація

ролі суду у кримінально-виконавчому процесі за законодавством РФ.

Зокрема законодавець РФ у ст. 20 КВК РФ визначає діяльність суду в стадії

виконання вироку як судовий контроль. Відповідно до КВК РФ, суд

контролює виконання покарань при вирішенні, по-перше, низки питань (ч. 1

ст. 20), по-друге, суд розглядає скарги засуджених та інших осіб на дії

адміністрації установ і органів, що виконують покарання (ч. 2 ст. 20), по-

третє, установи та органи, що виконують покарання, повідомляють суд, який

виніс вирок, про початок і місце відбування покарання засудженими (ч. 3

ст. 20) [233].

На нашу думку, подібна диференціація має місце в силу змішування

законодавцем РФ предметів кримінально-виконавчого та кримінально-

процесуального правового регулювання. В Україні регламентація

відповідних положень належить до кримінальної процесуальної сфери

(зокрема, ст. 537 КПК України).

У Республіці Білорусь КПК було прийнято Палатою представників

24 червня 1999 р., схвалено Радою Республіки 30 червня 1999 р. та 16 червня

1999 р. підписано Президентом Республіки Білорусь. У цьому Кодексі

підкреслено особливу роль суду, на який покладено вирішення справ, і

одночасно визначено контрольні функції суду. До повноважень суду при

виконанні вироку входить функція превентивного нагляду, який є системою

тимчасових примусових заходів контролю за поведінкою осіб, звільнених з

місць позбавлення волі, який встановлюється судом і здійснюється

кримінально-виконавчою інспекцією із залученням працівників інших служб

органів внутрішніх справ. Суд вирішує питання, пов'язані із встановленням

59

та припиненням превентивного нагляду за місцем відбування засудженим

покарання або за місцем проживання звільненого з місць позбавлення волі. У

період здійснення превентивного нагляду кримінально-виконавча інспекція

має право звернутися до суду з поданням про продовження або дострокове

припинення превентивного нагляду [231, с. 515–519].

У Республіці Казахстан кримінальний процес регулюється КПК

1997 р., а виконання вироку розділом 9 «Виконання судових

рішень» [232, с. 177].

В Азербайджанській Республіці кримінальний процес ґрунтується на

КПК, затвердженому Законом «Про затвердження, набуття чинності

Кримінально-процесуального кодексу Азербайджанської Республіки і

пов'язані з цим питання правового регулювання» від 14 липня 2000 р. Він

змінив попередній КПК Азербайджанської РСР 1960 р. Питання, що

розглядаються судом на стадії виконання вироку, закріплено у ст. 509

«Забезпечення прав засуджених під час виконання вироку суду». У ст. 518

«Вирішення сумнівів та неясностей під час виконання вироку чи іншого

підсумкового судового рішення» визначається перелік такого роду сумнівів

та неясностей, який не є вичерпним: точно визначити межу покарання, якщо

вона не встановлена вироком (ч. 518.0.1), вирішити питання про запобіжний

захід, розподіл судових витрат або долю речових доказів, якщо вони не

вирішені або вирішені в ньому неясно (ч. 518.0.3) і т. д. [229, с. 493].

У Республіці Вірменія в 1998 р. було прийнято новий КПК, який набув

чинності в січні 1999 р. Судами загальної юрисдикції є: суди першої

інстанції, апеляційні суди і касаційний суд (замінив у 1998 р. Верховний суд).

Вищий орган судового співтовариства – Рада правосуддя, яку очолює

Президент республіки, як гарант незалежності судових органів. Порядок його

діяльності встановлено законом «Про раду правосуддя» від 14 грудня 1995 р.

Органом конституційного контролю у Вірменії є Конституційний суд, який

приступив до роботи в 1996 р. КПК Республіки Вірменія передбачає главу 49

«Виконання судових рішень». Засуджений має право звернутися до суду,

60

який виніс рішення, із заявами про відстрочку виконання судового рішення,

про звільнення від відбування покарання через хворобу або інвалідності або

після закінчення терміну відстрочки, про умовно-дострокове звільнення і

заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням, про зміну

умов утримання у виправній установі (ст. 429 КПК Вірменії). Суд, який виніс

вирок чи інше судове рішення, має право вирішити сумніви і неясності, що

виникли при його зверненні до виконання (ст. 430 КПК Вірменії). Стаття 437

КПК Вірменії визначає суди, які вирішують питання, пов'язані із

приведенням судових рішень до виконання [230, с. 210–213].

Таким чином, аналіз кримінально-процесуального законодавства країн

СНД дає підстави для виокремлення пострадянської модель діяльності

суду у кримінально-виконавчому процесі, для якої примітними є такі ознаки:

а) належність суду до самостійної гілки державної влади; б) визначення на

рівні кримінально-процесуальних законів (кодексів) самостійних розділів,

присвячених виконанню судових рішень (звернення судового рішення до

виконання; визначення кола питань, які вирішуються судом під час

виконання вироків, тощо); в) тісна взаємодія суду з органами і установами

виконання покарань, регламентована нормами як кримінально-виконавчого,

так і кримінально-процесуального законодавства; г) компетенція суду щодо

«вирішення правової долі» особи після звільнення від відбування покарання

(зняття судимості, встановлення адміністративного нагляду).

Багато спільного, втім із наявністю низки відмінностей, виявлено в

межах компаративного аналізу участі суду в реалізації кримінально-

виконавчого процесу ФРН та України.

Значний теоретико-емпіричний матеріал щодо компаративних

кримінально-виконавчих засад виконання та відбування покарань у вказаних

країнах вже наявний у спеціальній юридичній літературі, серед яких слід

відмітити дослідження М. С. Пузирьова [20, с. 102–109; 162; 164, с. 155–159].

Водночас, більшість питань діяльності суду щодо реалізації процесуальних

61

дій у кримінально-виконавчому процесі залишились поза увагою

дослідників.

У Німеччині, так само як і в Україні, до компетенції суду належить

вирішення питань, пов’язаних із виконанням вироку. За загальним правилом,

ці питання вирішуються судом, який постановив вирок, а питання, пов’язані з

режимом відбування позбавлення волі, з переведенням з одного місця

відбування покарання до іншого, тощо вирішуються судовими палатами з

виконання покарань при судах земель [171, с. 53–56].

Специфікою кримінально-виконавчого процесу Франції, як зазначає

М. С. Пузирьов, є регламентація цієї сфери кримінально-процесуальним

законодавством [20, с. 111–112; , с. 77; 160, с. 604–606]. Ця відмінність від

українського законодавства спричиняє наявність у французькому

законодавстві іншого, відмінного від вітчизняного, інституту – судді з

виконання покарань. Зазначена посада є спеціальною по відношенню до

загальної посади французького судді, і була закріплена з 1958 р. на рівні

КПК Франції.

До компетенції судді з виконання покарань входять такі обов’язки:

1) здійснення контролю за виконанням покарань в усіх тюрмах; 2) обрання

пенітенціарного режиму для засуджених; 3) постановка питання про умовне

звільнення; 4) вирішення питань, пов'язаних із заміною покарання,

відстрочкою покарання; 5) відвідування тюрем; 6) здійснення контролю за

умовами відбування покарань; 7) надання допомоги в соціальній адаптації,

реабілітації тощо [262].

Позитивним аспектом французької пенітенціарної практики слід

визнати тісну взаємодію пенітенціарного суду зі службою пробації, а також

спрямованість пробаційної діяльності на вирішення завдань соціальної

адаптації звільнюваних від покарання осіб.

У контексті аналізу французького законодавства за цим напрямом

установлено, що Декретом № 86462 від 14 березня 1986 р. книга V

КПК Франції була доповнена розділом XI «Комітет з пробації та сприяння

62

звільненню». Згідно з Декретом, кожен суд вищої інстанції включає в себе

такий комітет. Очолює комітет, дає йому відповідні доручення і контролює

його діяльність суддя з виконання покарань. До складу комітету входить

агент з пробації, призначений міністром юстиції зі складу співробітників

установи соціального забезпечення. Агент з пробації виконує всі заходи, які

йому приписані інструкціями магістрату. Він подає судді з виконання

покарань клопотання засуджених або зібрані за власною ініціативою докази,

що дозволяють йому вживати заходів зі зміни становища ув’язненого. Агент

з пробації забезпечує зв'язки з різними соціальними, освітніми, медико-

соціальними службами, а також встановлює інші контакти, необхідні йому

для виконання своїх функцій. Суддя з виконання покарань або слідчий суддя

може звільнити агента з пробації від виконуваних ним обов'язків, якщо

вважатиме, що агент з ними не справляється [3].

Вважаємо, що таку організацію кримінально-виконавчого процесу слід

запроваджувати й в Україні в умовах розбудови уповноважених органів з

питань пробації.

При цьому, для узгодженості діяльності суддів з виконання покарань і

тюремної адміністрації в кожній установі створюються комісії з виконання

покарань у складі начальника тюрми, керівних працівників, лікаря-психіатра

та вихователів. Комісія є дорадчим органом при начальнику тюрми. Вона

може давати рекомендації з питань відбування покарання начальнику тюрми

або судді з виконання покарань; з її згоди може бути знижено строк

покарання ув’язненому, якщо він сумлінно виконує свої обов'язки й активно

перевиховується, успішно склав шкільні, професійні або університетські

іспити [226, с. 396].

Окремі дослідники (зокрема, М. С. Пузирьов) у контексті

характеристики кримінально-виконавчого процесу виокремлюють

скандинавську правову сім’ю як об’єкт компаративного пенітенціарного

дослідження [168, с. 225–226.]. На нашу думку, такий підхід є більшою

мірою даниною аналогічному підходу в загальному порівняльному

63

правознавстві, і суттєво не позначається на необхідності формулювання

самостійної моделі на підставі аналізу зарубіжного досвіду участі суду в

реалізації кримінально-виконавчого процесу.

При цьому аналіз скандинавського досвіду діяльності суду при

вирішенні питань під час виконання вироків не виявив суттєвих рис, що дали

б підстави для виокремлення окремої скандинавської моделі. Зокрема, у

Фінляндії функціонує такий інститут, як пенітенціарний суд. Тобто, так

само, як і у ФРН та Франції, в цій скандинавській країні наявна

внутрішньогалузева спеціалізація судів залежно від стадії реалізації

кримінальної відповідальності. Вважаємо, що такий підхід є послідовним

вираженням (проте у сфері кримінального процесу) такого міжгалузевого

принципу, як диференціація кримінальної відповідальності, призначення та

виконання покарань. Слід зазначити, у Фінляндії пенітенціарний суд

розглядає питання про ізоляцію небезпечних рецидивістів і примусове

виконання вироків, включаючи позбавлення волі неповнолітнім [264, с. 97].

Відмінною від України рисою фінської судово-пенітенціарної практики

є те, що, наприклад, якщо в Україні рішення про умовно-дострокове

звільнення від відбування покарання приймає місцевий суд, в межах

територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання (п. 1 ч. 2

ст. 539 КПК України), то у Фінляндії прийняття подібного рішення належить

до компетенції Хельсінкського апеляційного суду [264, с. 135].

На нашу думку, такий підхід обумовлюється, по-перше, меншою

кількістю тюрем у Фінляндії й відповідно тюремного населення, по-друге,

особливостями побудови й розподілом компетенції в межах національної

судової системи, по-третє, національними правовими традиціями.

Ще одна відмінність фінської моделі участі суду у кримінально-

виконавчому процесі полягає у покладенні на нього обов’язку щодо

прийняття рішення про звільнення осіб, які відбувають покарання у виді

довічного позбавлення волі. В Україні, як відомо, подібне рішення

приймається Президентом України і після відбуття засудженим до довічного

64

позбавлення волі не менше 20 років призначеного покарання. У свою чергу, у

Фінляндії рішення про звільнення від відбування покарання осіб, засуджених

до довічного позбавлення волі, також приймається Хельсінкським

апеляційним судом. Звільнення від відбування довічного позбавлення волі є

можливим після відбуття засудженим 12 років призначеного покарання, або,

якщо на момент вчинення злочину особа не досягла 21-річного віку, – після

відбуття нею 10 років [264, с. 135].

Таким чином, можемо констатувати, що за напрямом участі суду у

реалізації кримінально-виконавчого процесу щодо виконання й відбування

покарання у виді довічного позбавлення волі Фінляндія порівняно з

Україною відрізняється більш послідовною й повною реалізацією принципів

гуманізму, диференціації та індивідуалізації виконання покарань.

Також проведений порівняльно-правовий аналіз діяльності суду в

інших країнах Центральної і Західної Європи, що належать до романо-

германської (континентальної) правової сім’ї, надав можливість установити,

що інститут на кшталт пенітенціарного суду є досить поширеним і має місце

в різних варіаціях у таких країнах: Італії (у першій та апеляційній інстанціях

призначається суддя з нагляду, до функцій якого входить нагляд за

виконанням покарань), Туреччині (система виправних кримінальних судів),

Польщі (у складі воєводських судів діють палати (суди) з виконання

покарань, які здійснюють контроль за законністю та умовами відбування

покарання, пов'язаного з позбавленням волі, а також попереднього

досудового ув'язнення) [3, с. 320].

Отже, аналіз романо-германської (континентальної) моделі діяльності

суду у кримінально-виконавчому процесі надав підстави зробити висновок,

що в межах діяльності судів загальної юрисдикції аналізованих країн

передбачено створення спеціальних підрозділів (палат або ж спеціальних

посад), відповідальних виключно за вирішення питань під час виконання

покарань, здійснення контролю за кримінально-виконавчим процесом, а

також детально регламентовану взаємодію відповідних судових органів.

65

Вважаємо, що такі засади зарубіжного досвіду з проблематики дослідження

необхідно враховувати при реалізації Стратегії реформування судоустрою,

судочинства та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки.

Іншою поширеною правовою сім’єю є англо-американська, роль суду у

кримінально-виконавчому процесі країн якої має істотні відмінності

порівняно з попередніми. Тут хочемо детально зупинитися на англійському

та північноамериканському досвіді. Розпочнемо з Англії, адже історично

саме англійське право було первинним щодо всіх держав, котрі нині

належать до країн Загального права («Common Law»).

Саме в Англії судова система, на відміну від тієї, що існувала на

теренах українських земель, історично заклала традиції, які є відмінними від

усіх світових. Зокрема, англійський кримінальний процес не звик до такої

детальної диференціації стадій, як це має місце в романо-германській

(континентальній) моделі діяльності органів досудового розслідування, суду

й інших інституцій, задіяних у виконанні судових рішень.

Саме тому, невипадковим є той факт, що у процесі дослідження нами

установлено, що в англійському кримінальному процесі стадію виконання

вироків (дії суду щодо звернення до виконання вироку, який набрав законної

сили, і розгляду питань, що виникають під час реалізації його приписів)

виділяти не прийнято.

Разом із тим, не можна сказати, що англійський законодавець і

правозастосувач приділяє менше уваги вирішенню судом питань, що

виникають під час реалізації кримінально-виконавчого процесу. Найбільш

обсяговими є сфери застосування дострокового (умовно-дострокового)

звільнення та пробації, у яких англійський суд бере активну й у певних

випадках визначальну участь.

Історично в Англії можливість (або за класичною правовою

термінологією – законний інтерес засудженого) умовно-дострокового

звільнення було введено Законом про тюрми 1898 р. Слід зазначити, що нині

в Англії діє Закон про тюрми 1952 р.

66

Закон про пробацію 1907 р. надав судам право звільняти засуджених

від покарання або покладати на них поряд зі звільненням від покарання певні

зобов'язання на строк до трьох років або ж передавати їх під нагляд

спеціальних посадових осіб [226, с. 387]. На службу пробації в Англії

покладено обов’язок збирання необхідних для визначення мір покарання

відомостей, що характеризують осіб, які притягаються до кримінальної

відповідальності, а також контроль за поведінкою осіб, підданих покаранням,

не пов'язаним з позбавленням волі [47, с. 69].

Відзначаємо слушним звернення М. С. Пузирьовим, який здійснив

порівняльний аналіз пенітенціарної правотворчості в Англії та Україні [161],

на те, що одним із джерел пенітенціарного права Англії є судова практика.

Власне цей компонент і є суттєвим при відмежуванні англо-американської

моделі діяльності суду у кримінально-виконавчому процесі від романо-

германської (континентальної). Це логічно пояснюється столітніми

традиціями англійського права, яке формувалося на зорі свого виникнення

насамперед як прецедентне [17, с. 28] і згодом – як статутне. Таким чином, у

цій правовій системі наявні дві форми (джерела) права – судовий прецедент і

нормативно-правовий акт.

Аналіз правових форм участі суду в реалізації кримінально-

виконавчого процесу країн англо-американської правової сім’ї дає підстави

констатувати, що відсутність у названих правових формаціях чітко

диференційованих стадій дає змогу суду безпосередньо брати участь у

вирішенні питань під час виконання покарань.

Отже, слід підтримати висловлену в науковій літературі сентенцію, що

у США особливістю процесуального становища суду при виконанні вироку є

його участь у фактичному виконанні вироку. Одним із першочергових

напрямів діяльності суду в цій сфері є інститут пробації. Пробація являє

собою виконання засудженим, який перебуває на волі, вимог, зазначених у

законі, і здійснюється вона під наглядом суду. Передача на пробацію означає,

що суд або відкладає винесення вироку взагалі, або зупиняє дію вироку щодо

67

визнаної винною особи під певними умовами і на певний строк [180, с. 185].

Окрім пробації діяльність суду в США пов'язана із достроковим звільненням

засудженого від відбування покарання у виді позбавлення волі на підставі

повідомлення фахівців із виправної роботи про необхідність звільнення

засудженого [80].

Таким чином, англо-американська модель діяльності суду у

кримінально-виконавчому процесі, в силу відсутності чіткого виокремлення

стадії виконання вироків (дії суду щодо звернення до виконання вироку, який

набрав законної сили, і розгляду питань, що виникають під час реалізації

його приписів), характеризується відсутністю спеціалізованих інститутів на

зразок пенітенціарного суду; разом із тим, відмічається широке включення

суду у кримінально-виконавчий процес за рахунок тісної взаємодії з

пенітенціарними установами і службами пробації при реалізації

процесуальних дій і прийнятті рішення щодо дострокового звільнення від

відбування покарання, підготовці засудженого до звільнення, у т. ч. заходах

постпенітенціарної адаптації.

Переконані, що широка диференціація суддів за спеціалізацією

(зокрема, запровадження в судах посад пенітенціарних суддів) сприятиме

підвищенню професіоналізації й компетентностей національного

суддівського корпусу. Разом із тим, за результатами проведеного

анкетування 120 суддів, вказану пропозицію підтримало 26,7 % респондентів

(додаток А). Вважаємо, що подібний результат можна пояснити браком

інформаційної обізнаності суддів України щодо зарубіжного досвіду

функціонування системи кримінальної юстиції, а також явищем

консерватизму у професійній діяльності.

До цієї групи національних професій науковці й практики висувають

потужні вимоги, аргументуючи такий підхід необхідністю дотримання в

Україні режиму законності й принципу верховенства права. Тому правий

академік С. М. Прилипко в такій позиції: «Не викликає сумнівів серед

правників теза, що забезпечення прав людини – головна мета правових

68

систем сучасних демократичних держав. За характером та рівнем

гарантованості прав можна зробити висновок про реальний стан правової

системи держави. Саме за рівнем забезпечення прав людини і громадянина

оцінюються ефективність діяльності органів державної влади та ступінь

демократичності держави загалом. Створення та функціонування

всеохоплюючої системи захисту прав і свобод людини і громадянина є

важливою юридичною гарантією їх забезпечення. Ця гарантія повинна

реально забезпечуватися саме професійним та компетентним

суддею» [143, с. 19].

Отже, за результатами проведеного дослідження можемо установити,

що Україна більшою мірою тяжіє до пострадянської моделі діяльності суду у

кримінально-виконавчому процесі із запозиченням окремих засад романо-

германської (континентальної). Проте це не означає, що не слід ураховувати

позитивні аспекти функціонування суду в рамках англо-американської

моделі.

Таким чином, ураховуючи проведений у межах цього підрозділу

порівняльно-правовий аналіз діяльності суду у кримінально-виконавчому

процесі зарубіжних країн дає підстави запропонувати національному

законодавцю напрями удосконалення КПК України з урахуванням

позитивного міжнародного досвіду:

1) за напрямом функціонування пострадянської моделі діяльності суду

у кримінально-виконавчому процесі: доповнення ч. 1 ст. 537 «Питання, які

вирішуються судом під час виконання вироків» КПК України пунктами

такого змісту: «про відшкодування шкоди реабілітованому, відновлення його

трудових, пенсійних, житлових та інших прав»; «про здійснення

міжнародного співробітництва у кримінальних провадженнях під час

виконання вироків»;

2) за напрямом функціонування романо-германської (континентальної)

моделі діяльності суду у кримінально-виконавчому процесі: щодо

69

впровадження у вітчизняний кримінальний процес інституту

«пенітенціарного судді»;

3) за напрямом функціонування англо-американської моделі діяльності

суду у кримінально-виконавчому процесі: розширення засад діяльності суду

щодо взаємодії з уповноваженими органами з питань пробації.

Висновки до першого розділу

Дослідження правової природи процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі дозволило автору сформулювати такі висновки:

1. За результатами всебічного аналізу наукових доробків вітчизняних і

зарубіжних учених-процесуалістів, пенітенціаристів та криміналістів

обґрунтовано науково-прикладну категорію процесуальної діяльності суду у

кримінально-виконавчому процесі. На цій підставі розуміння правосуддя

обґрунтовано у широкому значенні, що підкреслює роль суду на всіх етапах

реалізації кримінальної відповідальності – від призначення винному

покарання на засадах справедливості, диференціації та індивідуалізації, до

звільнення від відбування покарання за колом підстав, що входять до

повноважень суду (умовно-дострокове звільнення від відбування покарання;

хвороба). Виокремлення критеріїв обсягу та поліврегульованості

міжгалузевих правовідносин дало підстави обґрунтувати правову категорію

«процесуальні дії суду у кримінально-виконавчому процесі» як інститут

права.

2. Доведено, що урахування історичних тенденцій і сучасних реалій із

предмету дослідження дає змогу виробити оптимальний механізм реалізації

судом процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі. Обґрунтовано,

що генезис процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі слід

більшою мірою пов’язувати не з історико-правовими засадами зародження й

розвитку кримінально-виконавчої діяльності, а з появою суду «на арені»

70

кримінально-виконавчого процесу, його тісної взаємодії із системою органів

і установ виконання покарань.

3. У контексті проведеного історико-правового аналізу інституту

процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі за основний

критерій класифікації та розмежування періодів його становлення й розвитку

взято, крім суспільно та юридично значущих подій, все таки кримінально-

процесуальне, а вже потім – кримінально-виконавче законодавство,

ураховуючи первинний характер першого по відношенню до другого в

розрізі предмета нашого дослідження. Виокремлено сім історичних періодів

становлення та розвитку інституту процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі.

4. Проведеним порівняльно-правовим (компаративним) аналізом

установлено, що залежно від низки чинників (належність тієї чи іншої

держави до певної правової сім’ї, історико-правова традиція, різне

функціональне призначення гілок влади тощо) законодавства зарубіжних

країн передбачають різний порядок вирішення питань, що виникають під час

виконання вироків. Подібні порядки за суб’єктно-процедурним критерієм

диференційовано на три групи: 1) судовий порядок; 2) позасудовий порядок;

3) кримінально-виконавчий або комплексний порядок вирішення справ.

Виокремлено три моделі діяльності суду у кримінально-виконавчому процесі

(пострадянська, романо-германська (континентальна), англо-американська) з

формулюванням ознак кожної з них.

5. За результатами проведеного дослідження установлено, що Україна

більшою мірою тяжіє до пострадянської моделі діяльності суду у

кримінально-виконавчому процесі із запозиченням окремих засад романо-

германської (континентальної). Проте це не означає, що не слід ураховувати

позитивні аспекти функціонування суду в рамках англо-американської

моделі.

71

РОЗДІЛ 2

ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ

СУДОМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ У КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧОМУ ПРОЦЕСІ

2.1 Поняття процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому

процесі

Цей підрозділ дослідження є найбільш змістовним й обсяговим. Це

пояснюється тим, що для вироблення науково обґрунтованого визначення

поняття «процесуальні дії суду у кримінально-виконавчому процесі»

необхідно визначитися з такими категоріями, як «процесуальні дії суду» та

«кримінально-виконавчий процес».

Слід зазначити, що діяльність суду, як єдиного суб’єкта здійснення

правосуддя в Україні, має чітку процесуальну спрямованість й унормованість

[86, с. 4]. Віддаючи належне судовій практиці, з метою підкреслення

процесуального статусу суду та зважаючи на процесуальну форму судового

процесу зокрема, національний законодавець у КПК України 2012 р. закріпив

таку категорію, як «процесуальна дія».

Втім, визначення цього терміна не дається ні у ст. 3, ні в інших нормах

КПК України. Не віднайдено визначення поняття «процесуальні дії» й у

відповідному томі авторитетного національного видання «Юридична

енциклопедія» [254]. Такий стан справ дає нам підстави звернутися до

доктринальних положень вітчизняної й зарубіжної науки кримінального

процесу та відповідних положень КПК України (в яких вживається

зазначений термін), що подані нами нижче.

Загалом, критичний аналіз низки наукових джерел дає підстави

виокремити такі їх блоки, котрі, на нашу думку, не можна визнати

досконалими в науковому плані:

1) публікації, у яких замість дослідження озвученої у назві

проблематики, автори надмірно захоплюються викладом понятійного апарату

72

(аналіз визначень, наданих іншими вченими, що часто досягає половини від

загального обсягу публікації, тощо);

2) дослідження, у яких автори формулюють назву публікації,

наповнюючи її відповідними термінами, проте не розкривають відповідні

поняття у статті [61; 89; 134; 202; 213].

Часто у кримінально-процесуальній науці категорію «процесуальні дії»

розглядають поряд з іншою – «слідчі дії» [218, с. 168–175]. Нині, відповідно

до КПК України 2012 р., існують категорії «процесуальні дії» та «слідчі

(розшукові) дії» й «негласні слідчі (розшукові) дії». Водночас, щодо

характеристики видових виявів родового інституту «дії» у КПК України

дефінування здійснюється щодо двох із трьох, наведених вище.

Так, згідно з ч. 1 ст. 223 КПК України, слідчі (розшукові) дії є діями,

спрямованими на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих

доказів у конкретному кримінальному провадженні. А відповідно до ч. 1

ст. 246 КПК України, негласні слідчі (розшукові) дії – це різновид слідчих

(розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не

підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених цим

Кодексом.

Тобто визначення поняття «процесуальні дії» КПК України не

наводить. Проте кримінальний процесуальний закон багато разів у своєму

тексті оперує поняттям «процесуальна дія», поряд із такою парною

категорією, як «процесуальне рішення».

Так, відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК України, «кримінальне

провадження – досудове розслідування і судове провадження, процесуальні

дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про

кримінальну відповідальність». Згідно з ч. 1 ст. 5 КПК України,

«процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно

з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої

дії або прийняття такого рішення». Відповідно до ч. 1 ст. 28 КПК України,

«під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або

73

процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні

строки». Пункт 4 ч. 2 ст. 36 КПК України уповноважує прокурора «...в

необхідних випадках – особисто проводити слідчі (розшукові) та

процесуальні дії в порядку, визначеному цим Кодексом». Згідно з ч. 2 ст. 41

КПК України, «співробітники оперативних підрозділів (крім підрозділу

детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного

антикорупційного бюро України) не мають права здійснювати процесуальні

дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з

клопотаннями до слідчого судді чи прокурора». Пункт 3 ч. 2 ст. 99

КПК України до документів відносить «складені в порядку, передбаченому

цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії

інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано

процесуальні дії». Відповідно до ч. 1 ст. 103 КПК України «процесуальні дії

під час кримінального провадження можуть фіксуватися: 1) у протоколі;

2) на носії інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані

процесуальні дії; 3) у журналі судового засідання». Частина 2 ст. 113

КПК України приписує, що «будь-яка процесуальна дія або сукупність дій

під час кримінального провадження мають бути виконані без невиправданої

затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного

відповідним положенням цього Кодексу». Частина 1 ст. 137 КПК України

одним із елементів (складових, пунктів тощо) змісту повістки про виклик

передбачає «процесуальна дія (дії), для участі в якій викликається особа»

(п. 7 ч. 1 ст. 137 КПК України). Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 141 КПК України, у

клопотанні про здійснення приводу під час досудового розслідування

зазначається, серед інших відомостей, «процесуальна дія, учасником якої

повинна бути особа, про здійснення приводу якої заявлено клопотання».

Керуючись ч. 2 ст. 280 КПК України, «до зупинення досудового

розслідування слідчий зобов’язаний виконати всі слідчі (розшукові) та інші

процесуальні дії, проведення яких необхідне та можливе...». Згідно з ч. 3

ст. 318 КПК України, «судове засідання відбувається у спеціально

74

обладнаному приміщенні – залі судових засідань. У разі необхідності окремі

процесуальні дії можуть вчинятися поза межами приміщення суду».

Керуючись ч. 2 ст. 484 КПК України, «під час кримінального провадження

щодо неповнолітнього, в тому числі під час провадження щодо застосування

примусових заходів виховного характеру, слідчий, прокурор, слідчий суддя,

суд та всі інші особи, що беруть у ньому участь, зобов’язані здійснювати

процесуальні дії в порядку, що найменше порушує звичайний уклад життя

неповнолітнього та відповідає його віковим та психологічним особливостям,

роз’яснювати суть процесуальних дій, рішень та їх значення, вислуховувати

його аргументи при прийнятті процесуальних рішень та вживати всіх інших

заходів, спрямованих на уникнення негативного впливу на неповнолітнього».

Згідно з ч. 2 ст. 499 КПК України, «під час досудового розслідування

проводяться необхідні процесуальні дії для з’ясування обставин вчинення

суспільно небезпечного діяння та особи неповнолітнього». Стаття 520

КПК України присвячена процесуальним діям під час кримінального

провадження на території дипломатичних представництв, консульських

установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що

перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком

України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні.

Відповідно до ч. 1 ст. 561 КПК України, «на території України з метою

виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути

проведені будь-які процесуальні дії, передбачені цим Кодексом або

міжнародним договором». Згідно з ч. 4 ст. 571 КПК України «слідчі

(розшукові) та інші процесуальні дії виконуються членами спільної слідчої

групи тієї держави, на території якої вони проводяться». Керуючись ч. 3

ст. 598 КПК України, «слідчий, прокурор України після перейняття

кримінального провадження мають право здійснювати будь-які передбачені

цим Кодексом процесуальні дії» [76.].

Це не весь перелік згадування конструкцій КПК України з

використанням категорії «процесуальні дії»; проте наведений перелік

75

відображає ключові засади застосування вказаної конструкції у

кримінальному провадженні України.

Отже, за результатами узагальнення наведених положень КПК України

(зокрема, ч. 1 ст. 561, ч. 3 ст. 598), однією з ознак процесуальних дій є

передбачення їх КПК України. Одні норми (зокрема, п. 4 ч. 2 ст. 36, ч. 2

ст. 280, ч. 4 ст. 571 КПК України) виводять категорію «слідчі (розшукові) дії»

за межі поняття «процесуальні дії», про що свідчить сполучник «та» між

ними. Інші конструкції норм КПК України (наприклад, ч. 2 ст. 41) дають

підстави констатувати, що законодавець у категорію «процесуальні дії»

вкладає поняття «слідчі (розшукові) дії» та «негласні слідчі (розшукові) дії».

Про останню позицію свідчать норми КПК України щодо протокольного

оформлення результатів таких дій та інших форм фіксування кримінального

провадження (п. 3 ч. 2 ст. 99, ч. 1 ст. 103). Констатуємо полісуб’єктний склад

учасників здійснення процесуальних дій (ч. 2 ст. 484 КПК України).

Водночас, аналіз положень КПК України щодо регламентування

досудового розслідування дає підстави вважати, що в конструкціях типу

«слідчі (розшукові) та інші процесуальні дії» (наприклад, ч. 2 ст. 280

КПК України) під «іншими» процесуальними діями законодавець розуміє

негласні слідчі (розшукові) дії [250].

Аналіз відповідних положень чинного законодавства дає підстави

вважати, що «процесуальні дії» включають як «слідчі (розшукові) дії» так і

«негласні слідчі (розшукові) дії». При цьому оперативно-розшукові заходи,

які відповідно до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»

проводяться до початку досудового розслідування, не охоплюються

категорією «процесуальні дії».

Зайву підказку про це містить п. 7 Перехідних положень КПК України

2012 р., передбачаючи таке: «оперативно-розшукові заходи, слідчі та

процесуальні дії, розпочаті до дня набрання чинності цим Кодексом,

завершуються у порядку, який діяв до набрання ним чинності. Після

набрання чинності цим Кодексом оперативно-розшукові заходи, слідчі та

76

процесуальні дії здійснюються згідно з положеннями Закону України «Про

оперативно-розшукову діяльність» та положеннями цього Кодексу» [76].

Тому можемо оперувати лише науковими судженнями окремих учених,

що ґрунтуються як на положеннях кримінального процесуального

законодавства, так і доктринальних положеннях науки кримінального

процесу.

Зокрема, можна погодитись із вітчизняною дослідницею

Ю. В. Терещенко, яка зазначає, що науковці ще й досі не визначили чітку

теоретичну концепцію щодо розмежування дій, що здійснюють органи, які

ведуть кримінальне провадження. Слідчим (за нинішнім КПК України –

слідчим (розшуковим). – Д. М.) діям приділено більше уваги законодавця,

зокрема, надано їх вичерпний перелік, детально регламентовано порядок їх

проведення тощо. Водночас, як зазначає дослідниця, не цілком зрозуміло, які

дії належать до процесуальних і який порядок їх проведення тощо.

Пріоритетне значення під час доказування у кримінальному процесі

відводять саме слідчим діям, натомість іншим процесуальним діям як

способам доказування необґрунтовано приділяють другорядну

роль [218, с. 169].

Наведені нами вище положення КПК України 2012 р. підтверджують

судження названої дослідниці, які вона зробила, виходячи з норм

КПК України 1960 р.

Щодо категорії «процесуальні дії» саме суду, то такої прив’язки з

формулюванням відповідної дефініції нами в літературі не віднайдено,

натомість за методологічну основу можна взяти «процесуальні дії» дотично

до органів досудового розслідування, ключове місце серед яких посідає

слідчий.

Зокрема, щодо діяльності слідчого, Ю. М. Лоза зазначає, що

«діяльність слідчого у процесі розслідування злочинів передбачає нерозривне

поєднання всіх різновидів дій, узгоджених у межах системи, що спрямована

на виконання завдань кримінального судочинства» [92, с. 347]. У такому

77

ключі процесуальні дії є ширшою категорією, яка включає слідчі (розшукові)

та негласні слідчі (розшукові) дії, проведення яких спрямовано на виконання

відповідних завдань кримінального провадження. При цьому, виходячи з

положень КПК України, правом здійснювати процесуальні дії наділено не

лише органи досудового розслідування, а й суд.

У свою чергу, як установлено у процесі дисертаційного дослідження

Ю. М. Чорноус, «під час розслідування злочину слідчий здійснює:

1) процесуальні дії – усі передбачені кримінально-процесуальним

законодавством заходи; 2) слідчі дії, що виконують функції збирання,

дослідження, оцінювання й використання доказів; 3) розшукові заходи;

4) організаційні заходи, що спрямовані на забезпечення проведення

процесуальних, слідчих і розшукових дій» [245, с. 7–8]. З цієї точки зору,

процесуальні дії та слідчі дії співвідносяться як категорії родового й

видового, будучи регламентованими, втім, кримінальним процесуальним

законодавством.

Наведені судження названих учених взаємопов’язані. Більше того,

Ю. М. Лоза наголошує, що слідчі дії посідають у структурі діяльності

слідчого особливе місце, оскільки саме через їх провадження відбувається

збирання, перевірка та оцінювання доказової інформації. Проведене

названим ученим дослідження надало йому підстави стверджувати, що інші

процесуальні акти, які здійснює слідчий під час досудового розслідування,

безпосередньо не спрямовані на здійснення функцій доказування, а

створюють необхідні умови для провадження основних слідчих дій,

пов’язаних з отриманням доказової інформації [92, с. 347].

Беручи наведені судження за основу, а також ґрунтуючись на

положеннях чинного кримінального процесуального законодавства,

зазначимо, що:

1) у слідчого домінантною є функція щодо проведення слідчих

(розшукових) дій. Також до його компетенції належить проведення

негласних слідчих (розшукових) дій. Тому можна говорити про те, що інші

78

процесуальні дії (крім слідчих (розшукових) дій) відіграють у діяльності

слідчого другорядну роль;

2) натомість, суду не властиве проведення слідчих (розшукових) або

негласних слідчих (розшукових) дій. Водночас, він дає дозвіл на проведення

останніх в усіх випадках. А для того, щоб винести відповідне процесуальне

рішення, суд має звернутися до іншої парної кримінально-процесуальної

категорії – вчинення відповідних процесуальних дій (затребування

відповідних матеріалів, їхній аналіз, перевірка тощо). Тобто суддя, не будучи

обмеженим рамками своєї творчої інтелектуально-аналітичної діяльності

(крім, звісно, меж, визначених законами України), для прийняття

відповідного процесуального рішення (у т. ч. в частині вирішення питань під

час виконання вироків), вчиняє дії, котрі належать до категорії

процесуальних.

Наведені гіпотези, сформульовані на їх основі судження у підсумку

логічно підводять нас до позиції, що процесуальна дія, як первинна категорія

кримінального провадження (незалежно від стадії кримінального процесу) –

це дія, врегульована кримінальним процесуальним законом.

Таким чином, можемо узагальнити, що процесуальні дії – це дії,

спрямовані на виконання завдань кримінального провадження на різних

стадіях кримінального процесу, проведення яких забезпечується силами,

засобами кримінального провадження на підставах і в порядку, передбачених

кримінальним процесуальним законодавством.

Ураховуючи наведене, переконані, що для зняття різного роду

дискусій, наведених нами вище, вбачаємо за доцільне доповнити ч. 1 ст. 3

КПК України пунктом, в якому навести визначення поняття «процесуальні

дії».

Тепер щодо категорії «кримінально-виконавчий процес».

У сучасній науці кримінально-виконавчого права застосовується

специфічний і вельми різноманітний понятійний апарат, однак при цьому не

до кінця вироблена система понять, які характеризують її предмет. Як

79

приклад, візьмемо питання з приводу сутності та змісту діяльності органів і

установ виконання покарань, а також суду у процесі виконання вироку.

Зазначена діяльність у спеціальній науковій літературі визначається як

«виконання покарання», яке, поєднуючись із впливом «виправним»,

«виховним» [79], «психолого-педагогічним» [178, с. 10], «карально-

виховним» [10], «виховно-виправним» [72], «виправно-

трудовим» [130, с. 28], утворює особливий процес. Цей процес також різними

вченими називається по-різному, зокрема: «карально-виховним» [116, с. 89–

92, 219], «виправно-каральним», «виправно-виховним» [179, с. 96],

«виправним» [11; 16], «кримінально-виконавчим» [141, с. 514; 261],

«примусово-виховним» [253, с. 44], «виховним», «психолого-педагогічним»;

процесом «ресоціалізації», «кримінально-виконавчого примусу» [96, с. 26] і

т. д.

Як видно, сутність і зміст діяльності органів і установ виконання

покарань позначають через значну кількість термінів, що призводить, по-

перше, до різного розуміння призначення пенітенціарної системи в цілому,

по-друге, не ясного розуміння підсумків такої діяльності і, як наслідок,

порушення прав людини, а по-третє, і до елементарної плутанини. Свого часу

професор О. І. Зубков, М. П. Стурова й деякі інші вчені-пенітенціаристи

також вельми скептично поставилися до подібного різноманіття. На думку

зазначених учених, результатом існування великої кількості термінів є

створення ілюзії наявності декількох паралельно існуючих процесів замість

одного [130, с. 23]. Причину такої ситуації ми вбачаємо в дослідженні

авторами однієї і тієї ж проблеми під різними кутами зору: з позицій права,

психології та педагогіки.

На нашу думку, в питанні, що перебуває у сфері міждисциплінарних

досліджень, необхідний універсальний глосарій. Терміни мають вживатися

однозначно і в точній відповідності з їх істинним значенням, правилами

логіки і вимогами законодавства. Вони мають бути вибудовані у зрозумілу

систему.

80

Із позицій логіки сформулювати будь-яке поняття означає відобразити

істотні (родові) ознаки предмета, а потім визначити його видові відмінності.

У цьому зв'язку ми спочатку дослідимо сутнісні характеристики (внутрішню

основу, родові ознаки), а потім звернемося до особливостей змісту

(сукупності всіх ознак, видових відмінностей) у діяльності органів і установ

виконання покарань.

При всьому різноманітті вживаних термінів, звертає на себе увагу

позначення діяльності органів і установ кримінально-виконавчої системи

через поняття «процес», «вплив» або «процес впливу». Більшість словників

української мови термін «процес» тлумачать як: 1) послідовна зміна фаз

розвитку предметів і явищ, що відбувається закономірним порядком;

2) сукупність ряду послідовних дій, спрямованих на досягнення певного

результату; 3) хід розвитку чого-небудь; плин, перебіг [126, с. 64; 211, с. 600].

Термін «вплив» тлумачиться як: 1) здатність вносити певні зміни, втручатися

у розвиток чогось, когось, хід подій і т. ін.; наслідки такого

втручання [211, с. 137]; 2) дія, яку певна особа чи предмет або явище виявляє

стосовно іншої особи чи предмета, тиск, діяння [126, с. 382].

Таким чином, поняття процес нам представляється ширшим за своїм

обсягом і яке включає в себе певні впливи. Відповідно діяльність органів і

установ виконання покарань слід розуміти як особливий процес, котрий

виражається в комплексі впливів на окремих засуджених або їх групи. Сам

по собі вплив також може розглядатися як процес, але вже більш приватного

порядку, тому термін «процес впливу» також коректний і допустимий до

застосування. Незважаючи на це, в літературі часто відбувається змішання

даних понять, вони вживаються як синоніми, що не дозволяє вибудовувати

логічно чітку і ясну їх систему [179, с. 93–99].

Не пояснюючи, в чому полягає відмінність виправних, виховних та

інших впливів один від одного, що само по собі є предметом окремого

вивчення, звернемося до змістовних особливостей діяльності установ

виконання покарань.

81

У радянський період, коли покарання в законі про кримінальну

відповідальність було визначено як кара, діяльність установ щодо

виправлення і перевиховання засуджених формулювалася як карально-

виховний процес виправлення засуджених. Цей процес являв собою не що

інше, як організовану відповідно до вимог закону, кримінології, педагогіки і

психології діяльність адміністрації виправної установи щодо виправлення і

перевиховання злочинців. Зазначена діяльність полягала в системі

взаємопов'язаних і доповнюючих один одного каральних і виправно-

трудових впливів, які складають єдине соціальне явище, «де каральний

вплив, насичуючись виховними елементами, перестає бути суто

репресивним, а виправно-трудовий вплив, втрачаючи деякі риси власне

виховного процесу, набуває в окремих випадках примусового

характеру» [184, с. 15].

Таким чином, у своєму класичному розумінні карально-виховний

процес розглядається як поєднання процесу виконання покарання з процесом

виправно-трудового впливу, як поєднання права і педагогіки [116, с. 89–92].

Однак необхідно мати на увазі, що нині відповідно до ч. 3 ст. 6

КВК України, основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є

встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), пробація,

суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і

професійно-технічне навчання, громадський вплив. Цим переліком визначено

сукупність явищ, утворених карою (це відповідно режим [13, с. 115]) та

заходами виправного впливу (відповідно пробація, суспільно корисна праця,

соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання,

громадський вплив) в аспекті досягнення мети виправлення і ресоціалізації

засуджених.

Водночас, закріплення у ст. 5 КВК України принципу поєднання

покарання з виправним впливом приписує, що виконання усіх видів покарань

(а особливо позбавлення волі на певний строк) має супроводжуватися

застосуванням до засуджених різноманітних заходів некарального змісту.

82

Згідно з поширеною у пенітенціарній науці точкою зору, про що наголошено

вище, поєднання виконання покарання із заходами виправного впливу

утворює карально-виховний процес [31, с. 51; 196, с. 132; 199, с. 45-46]. Варто

зазначити, що вперше вказаний термін до наукового обігу було запроваджено

відомим радянським ученим-пенітенціаристом О. Л. Ременсоном [170], коли

сутність покарання являла кара, а перевиховання входило до мети покарання.

На сучасному етапі розвитку законодавства про кримінальну

відповідальність кара, залишаючись сутністю покарання, входить поряд із

виправленням засуджених до мети покарання, а поняття перевиховання

засуджених виключено із закону.

Таким чином, на нашу думку, обґрунтованим вважається

запровадження до наукового обігу поняття «карально-виправний процес»

(що реалізовується на виконання таких складових мети покарання, як кара і

виправлення засуджених, в аспекті діяльності органів і установ виконання

покарань), а використання поняття «карально-виховний процес» можливе

лише в контексті аналізу діяльності радянської виправно-трудової системи.

Водночас, вважаємо цілком допустимим використання терміна «карально-

виправний вплив», що здійснюється під час реалізації уповноваженими

суб’єктами карально-виправного процесу в контексті диференційованих груп

засуджених, або індивідуалізовано до конкретного засудженого на основі

психолого-педагогічних принципів і методів.

Незважаючи на це, термін «карально-виховний вплив» продовжує

вживатися деякими авторами, серед яких: Є. М. Бодюл [29, с. 76],

Л. П. Оніка [78, с. 209], І. С. Яковець [259, с. 26, 82] та інші.

Певні хиби, властиві назві «карально-виправний процес», обумовлені

його дуалізмом і кримінально-правовим забарвленням. Водночас відомо, що

крім наведених складових мета покарання має ще й третю – запобігання

вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50

КК України). І крім того, чинному кримінально-виконавчому законодавству

83

властиві й інші засоби задля досягнення його мети, а не лише кримінально-

правові.

Разом із тим, хотілося б коротко зупинитися на вказаних елементах

мети покарання, як робочих гіпотезах формулювання дефініції відповідного

процесу, що має місце у сфері кримінально-виконавчих правовідносин.

Аналізуючи положення ч. 2 ст. 50 КК України, можна помітити, що

елементи мети покарання розташовані у певній послідовності. Спершу –

кара, потім – виправлення засудженого, і завершує цей ланцюг запобігання

вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Однак

законодавець не ранжує їх за значущістю, не виділяє серед них основні чи

другорядні, кінцеві чи проміжні тощо. Усі вони значною мірою сприяють

шляхетній справі боротьби зі злочинністю та захисту інтересів особи,

суспільства і держави. Проте будь-яке розташування, що стосується і

зазначеної послідовності, не є випадковим. Незважаючи на те, що законом не

закріплено верховенства кари в ієрархії (і по суті в тексті закону такої

ієрархії не простежується) елементів мети покарання, все ж таки якийсь

пріоритет перед іншими складовими мети вона має (дуже звертає на себе

увагу словосполучення «не лише кара», що одразу змушує зосереджуватись

саме на цьому компоненті). Звідси випливає, що першочерговим завданням

держави у царині кримінально-правових відносин виступає позбавлення або

обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. І лише

потім зусилля держави спрямовуються на виправлення засудженого та

запобігання вчиненню нових злочинів.

Особливістю кари як мети покарання виступає той факт, що вона, крім

цього, становить зміст покарання [117, с. 129]. Визнання кари як мети та

змісту покарання у виді позбавлення волі стосовно особи, визнаної винною у

вчиненні злочину, полягає у застосуванні до неї певного обсягу

правообмежень, передбачених законом про кримінальну відповідальність та

кримінально-виконавчим законодавством для даного виду покарання, що

проявляється у відбуванні його у спеціальних установах (виправних і

84

виховних колоніях). Тобто особа поміщається у режимну установу; у зв’язку

з цим значно обмежується її особиста свобода, а саме: свобода переміщення,

свобода обирання роду занять і місця проживання тощо [118, с. 480]. Окрім

обмеження прав, кримінально-виконавче законодавство покладає на

засудженого і специфічні обов’язки, відмінні від тих, що існують в умовах

вільного суспільства.

Проте при цьому не слід забувати положення, закріплене у ч. 3

ст. 50 КК України, і яке конкретизує з позицій визначення мети покарання

норму ч. 2 ст. 28 Конституції України: покарання не має на меті завдати

фізичних страждань або принизити людську гідність. Також слід зазначити,

що зміст кари у виді правообмежень, закріплених законом про кримінальну

відповідальність та кримінально-виконавчим законодавством, сприяють

виправленню засудженого, а також запобіганню вчиненню нових злочинів.

Деякими авторами висловлюється думка, що, виступаючи в якості сутності

покарання, кара не може одночасно виступати в якості його мети, вона

виступає в якості своєрідного засобу досягнення інших складових мети

покарання [26].

Щодо покарань, пов’язаних з позбавлення волі, такий елемент мети

покарання, як кара, найяскравіше проявляється у режимі відбування

покарання та його основній вимозі – ізоляції засудженого. Ізоляція – це не

просто один із головних елементів змісту позбавлення волі. Вона виражає

насамперед форму існування категорії «зміст позбавлення волі». Адже саме

за допомогою ізоляції створюються умови, потрібні для тривалого

примусового впливу на засуджених до позбавлення волі, нормального

задоволення ними багатьох загальнолюдських потреб (наприклад, їжа, сон,

одяг). Недаремно О. О. Наташев та М. О. Стручков зазначали, що без ізоляції

позбавлення волі відсутнє [116, с. 135]. Саме у формі ізоляції існує покарання

у виді позбавлення волі, саме вона займає центральне місце в карально-

виховному впливі на засуджених до позбавлення волі [29, с. 195]. Втім,

незважаючи на таке важливе значення, проблема ізоляції спеціально глибоко

85

і всебічно не вивчалася. Тому можна зустріти з цього приводу

найрізноманітніші точки зору. Одні вчені проводять знак рівності між

ізоляцією і позбавленням волі, інші вважають, що тут йдеться про ізоляцію

від суспільства, треті вважають, що засуджені до позбавлення волі

ізолюються лише від найближчого соціального оточення, четверті

визначають ізоляцію як відрив засудженого від звичайного і звичного йому

суспільного і природного середовища [163; 243, с. 161]. Також, у літературі

зазначається, що елементи ізоляції в цілому знижують рівень злочинності і

порушень режиму [22; 28; 71]. Разом із тим, ці ж елементи ізоляції є

об’єктивною обставиною, яка посилює кару, що призводить до зростання

негативних психічних станів і їх проявів [43, с. 15].

Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні

страждання, ганьбу і сором, що є невід’ємною частиною здійснення кари,

надовго залишає сліди в його свідомості й водночас сприяє тому, щоб він

усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством [74, с. 344]. Саме

зазначені процеси, що формуються у свідомості на стадії призначення особі

покарання у виді позбавлення волі, під час відбування покарання за умов

правильного підходу в організації соціально-виховної роботи сприятимуть

процесу позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого та

створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

Таким чином, кара сприяє досягненню мети виправлення засудженого. У

цьому зв’язку у кримінально-правовій літературі слушно наголошується, що

справедливо призначене покарання утворює міцну основу для його

справедливого виконання [192; 249, с. 151].

Як зазначалося вище, зміст кари полягає у поміщенні засудженого на

певний строк до спеціальної установи (виправної чи виховної колонії). У

свою чергу, виправні та виховні колонії належать до суб’єктів спеціального

запобігання правопорушенням (у т. ч. злочинам) серед засуджених. Їхня роль

у цьому процесі полягає у наступному. Призначаючи особам, винним у

вчиненні злочину, покарання у виді позбавлення волі та поміщуючи їх у

86

спеціальні установи, засуджених ізолюють від того середовища, в умовах

якого було вчинено злочин, і які у деяких випадках сприяли його вчиненню,

а також перешкоджають здійсненню негативного (а іноді і кримінального)

впливу засуджених осіб на оточуючих. Таким способом через кару

досягається мета загальної та спеціальної превенції.

На підставі наведених прикладів кару можна розглядати і як мету

покарання, і як засіб досягнення інших складових елементів цієї мети, одним

словом, як мету-засіб.

Наступною метою, що переслідує покарання, є виправлення

засудженого. Незважаючи на те, що виправлення як мета покарання є

категорією кримінального права, визначення цього поняття закріплено

кримінально-виконавчим законодавством (ч. 1 ст. 6 КВК України). Слід

зауважити, що про виправлення як мету покарання у КВК України не

згадується, а розуміють цей процес як засіб досягнення мети кримінально-

виконавчого законодавства – захисту інтересів особи, суспільства і держави.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 КВК України, виправлення засудженого – процес

позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього

готовність до самокерованої правослухняної поведінки. У ч. 3 ст. 6

КВК України законодавець перелічує основні засоби виправлення

засуджених, до яких, зокрема, належать: встановлений порядок виконання та

відбування покарання (режим), пробація, суспільно корисна праця,

соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання,

громадський вплив.

Деякі сучасні автори вважають, що мета виправлення припускає

усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в

результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить

нового злочину [74, с. 344]. Таким чином, бачимо, що з таких позицій

трактування мети виправлення воно є нічим іншим, як одним із засобів

досягнення іншої мети – спеціального запобігання (спеціальної превенції).

Інші вчені під виправленням засудженого розуміють такі зміни його

87

особистості, які роблять його безпечним для суспільства, характеризують

його схильність до правомірної поведінки, поваги до правил і традицій

людського співжиття [117, с. 129].

Якщо ж вважати першочерговою метою покарання виправлення

засудженого, то невчинення нових злочинів із його боку буде виступати

показником досягнення цієї мети. Тобто, як зазначено у ч. 1 ст. 6

КВК України, у засудженого буде сформовано самокеровану правослухняну

поведінку. Іншими складовими (крім невчинення нових злочинів)

правослухняної поведінки можуть бути дотримання встановленого порядку

відбування покарання, чинного законодавства, повага до правил людського

співжиття тощо.

Дійсно, виправлення засудженого та запобігання вчиненню ним нових

злочинів – цілі взаємопов’язані та взаємообумовлені, проте не тотожні. Як

справедливо зауважив І. І. Карпець: «Хоча найбільш ефективним засобом

досягнення мети спеціальної превенції і є виправлення та перевиховання

засудженого, зводити значення виправлення та перевиховання лише до

цього, не визнаючи за ними самостійної мети покарання, не

можна» [56, с. 141].

Як вже згадувалось, у літературі існує точка зору, що досягнення мети

виправлення зводиться лише до того, щоб засуджений припинив бути

«рецидивонебезпечним», тобто не вчиняв нового злочину під час і після

відбування покарання, нехай навіть і під страхом нового

покарання [74, с. 344]. Якщо погоджуватись із цією точкою зору, то в якості

мети виправлення може виступати лише юридичне виправлення, тобто

невчинення протягом певного часу нових злочинів. Такий суто об’єктивний

підхід до розгляду мети покарання ототожнює мету виправлення

засудженого та мету спеціальної превенції.

Перед тим, як переходити до характеристики іншої складової мети

покарання, зазначимо, що з цього приводу М. Д. Шаргородський писав, що

покарання має попереджати шкоду у майбутньому, воно має бути корисним;

88

покарання він вважав ефективним лише тоді, коли воно попереджає шкоду,

що може бути завдана майбутніми злочинами. У зв’язку з цим мета

покарання у найбільш широкому значенні полягає у запобіганні вчиненню

суспільно небезпечних діянь [248, с. 22].

Особливістю ч. 2 ст. 50 КК України є те, що законодавець поділяє мету

запобігання вчиненню нових злочинів на загальну та спеціальну превенцію.

Мета загального запобігання (загальна превенція) припускає такий вплив

покарання, що забезпечує запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб.

Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення

злочинів. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою

покарання, а внаслідок своїх моральних якостей, звичок, громадських,

релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне

покарання також впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує

нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень

правосвідомості [74, с. 345–346].

Досягнення подібного запобігання забезпечується як самим

оприлюдненням законів та призначеним покаранням, так і процесом його

виконання-відбування. Найчастіше це відлякує, застерігає схильних до

вчинення злочинів; страх покарання, погроза його неминучості стримують

багатьох із них від вчинення злочинного посягання. Причому більшою мірою

такий вплив справляє невідворотність виконання-відбування покарання, а не

його суворість [203, с. 8–9]. Із цього приводу Ч. Беккаріа зазначав: «...по

проходженню сотні років жорстоких покарань колесування вселяє не більше

страху, ніж раніше вселяла тюрма» [15, с. 124]. Тобто ще у XVIII ст.

представниками Просвітництва було зроблено висновок, що враження

справляє не стільки суворість покарання, скільки його неминучість.

Однак підхід до діяльності органів і установ кримінально-виконавчої

системи як до карально-виховного (або, якщо говорити сучасною

термінологією – карально-виправного) процесу не є єдиним. Особливу

позицію займає В. Є. Южанін. Ним формулюється цей процес як примусово-

89

виховний, що забезпечує реалізацію покарання. На думку поіменованого

вченого, покарання являє собою кару, тобто встановлені в законі

правообмеження для засуджених, які адміністрація установи виконання

покарань не може ні змінити, ні призупинити, ні припинити. Діяльність

адміністрації, тому, полягає лише в забезпеченні відбування покарання

(кари), до якої входить: створення умов для реалізації правообмежень;

контроль за порядком дотримання правообмежень; застосування заходів

примусу при їх недотриманні. Отже, адміністрація здійснює виховання і

примус щодо забезпечення покарання, але не кару [253, с. 43–44]. Зазначена

точка зору також не може бути прийнята повною мірою. Це пов'язано з тим,

що в КВК України питанням виховання приділено набагато менше місця, ніж

в попередньому законі, та й у самих установах частка власне виховних

заходів, порівняно з іншими засобами виправлення, є незначною.

Спробою об'єднати декілька підходів нам видається точка зору

Б. З. Малікова. Діяльність пенітенціарних органів та установ бачиться ним як

процес кримінально-виконавчого примусу. Він приєднується до думки

про те, що виконання позбавлення волі не можна повною мірою визнати

карально-виховним процесом. Конституційне право карати за злочин

належить лише суду, а органи кримінально-виконавчої системи покликані

лише виконувати вирок суду. Вони по своїй суті є суб'єктами виконання

кари, а не каральними органами, оскільки їх діяльність спрямована на

виконання вироку і конкретного виду покарання; виправні установи

виконують лише заданий обсяг кари; виправний примус засуджених

забезпечується ними відповідно до вимог кримінально-виконавчого

законодавства [96, с. 26].

Однак наведений підхід не може бути сприйнятим як аксіома, оскільки

не позбавлений певних недоліків. Основним із них є той, що його назва на

100 % відтворює примусовий характер кримінально-виконавчої діяльності.

Разом із тим, у пенітенціарній практиці та правовому регулюванні

непоодинокі випадки, коли мають місце вияви добровільності з боку

90

суб’єктів виконання та відбування покарань. Так, наприклад, згідно з ч. 2

ст. 127 КВК України, участь у самодіяльних організаціях є добровільною

справою кожного засудженого, його соціально корисна активність

заохочується адміністрацією колонії і враховується при визначенні ступеня

його виправлення [79]. Наведені нами судження корелюють з існуючими

двома методами кримінально-виконавчого правового регулювання –

імперативним і диспозитивним. Так само без добровільних посилів з боку

засудженого неможливо представити його моральне виправлення, оскільки

лише «примусово досягнута» правослухняна поведінка (наприклад, страх

бути притягнутим до відповідальності) не є показником досягнення цієї мети

покарання, а засвідчує лише спеціальну превенцію.

Тут вважаємо за доцільне оглядово пролити світло на співвідношення

морального та юридичного виправлення засуджених. Так, розглядаючи мету

виправлення засуджених, слід зазначити, що у кримінально-правовій науці

мають місце спроби надати терміну «виправлення» подвійного значення –

моральне виправлення та юридичне виправлення [56, с. 263]. І. С. Ной, який

вважав доречним такий поділ, вважав, що мета виправлення засудженого

буде повністю досягнута у тому випадку, коли він не лише відмовиться від

вчинення нових злочинів, буде дотримуватись законів та правил людського

співжиття, але і коли в результаті глибокої виховної роботи відбудеться

докорінна перебудова його свідомості. Така перебудова психіки та внутрішня

переорієнтація людини щодо явищ оточуючого світу та своєї власної

поведінки дозволить засудженому бути законослухняним громадянином не в

результаті погрози можливого покарання, а в силу усвідомлення

правильності своєї поведінки. Цей вид виправлення І. С. Ной називав

фактичним або моральним виправленням. До формального або юридичного

виправлення автор згаданої позиції відносить таку поведінку засудженого,

коли він дотримується норм законів та не вчиняє нових злочинів у результаті

побоювання знов бути підданим процедурі покарання або в результаті

91

відсутності необхідності у злочинній поведінці, або в силу якихось інших

схожих причин [56; 127; 128].

Такий поділ процесу виправлення, розроблений кримінально-правовою

наукою, знаходить своє закріплення у чинному кримінально-виконавчому

законодавстві в частині морального виправлення. На це вказує положення

ч. 1 ст. 6 КВК України, яка під виправленням засудженого розуміє процес

позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього

готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Отже, бачимо, що

національний законодавець першочергову роль надає саме виправленню

моральному, адже, на нашу думку, воно є більш самостійним, ніж юридичне,

оскільки, на відміну від останнього, не вступає у суперечність зі спеціальною

превенцією.

Особливо велику увагу слід приділяти моральному виправленню

неповнолітніх засуджених, оскільки правосвідомість саме цієї категорії осіб

можна ще змінити, доки у них ще не укоренилася стійка антисоціальна

спрямованість, поки ще є час не стільки виправити, скільки виховати

неповнолітнього злочинця. Правильність нашої позиції опосередковано

підтверджує і національний законодавець, називаючи установи виконання

покарання у виді позбавлення волі стосовно неповнолітніх спеціальними

виховними установами або виховними колоніями (ч. 1 ст. 102 КК України,

ч. 2 ст. 11, ст. 19 КВК України), де неповнолітні іменуються не засудженими,

а вихованцями (абз. 7 п. 1 розділу ІV Правил внутрішнього розпорядку

установ виконання покарань) [148].

Провівши теоретико-прикладний аналіз наявних у вітчизняному

правовому полі елементів мети покарання, повернімося до формулювання

дефініції кримінально-виконавчого процесу.

Зазначимо, що у сучасній пенітенціарній науці за цим напрямом уже

наявні певні напрацювання. Зокрема, С. М. Пономарьов та Н. Т. Медведєва,

роблячи спробу переглянути природу карально-виховного процесу,

здійснюваного органами і установами кримінально-виконавчої системи,

92

дійшли висновку, що карі в пенітенціарному процесі місця бути не повинно.

Кара закінчується в суді при винесенні вироку. У зв'язку з цим порядок

діяльності установ і органів із забезпечення виконання покарання та

здійснення виправного впливу доцільно, на думку вказаних учених,

іменувати кримінально-виконавчим процесом, а не карально-виховним. Із

цієї точки зору, С. М. Пономарьов та Н. Т. Медведєва вважають, що

кримінально-виконавчий процес – це врегульована нормами кримінально-

виконавчого права діяльність установ і органів, які забезпечують

застосування заходів державного примусу та виправного впливу на

засуджених [227, с. 514].

Разом із тим, не можемо повною мірою сприймати як аксіому судження

С. М. Пономарьова та Н. Т. Медведєвої, що «...карі в пенітенціарному

процесі місця бути не повинно», «кара закінчується в суді при винесенні

вироку». Кара, як елемент мети покарання (поряд із виправленням

засуджених та запобіганням вчиненню нових злочинів як засудженими, так і

іншими особами), продовжує чинити вплив на засуджених під час

виконання/відбування покарання, виражаюсь у комплексі правообмежень, що

застосовуються до засуджених. Як справедливо з цього приводу зазначають

учені, кара у кримінально-виконавчому процесі найбільшою мірою

виявляється в такому засобі, як режим [13, с. 115].

Така позиція дотримується нами також і через те, що метою

кримінально-виконавчого процесу ми вважаємо симбіоз мети покарання та

кримінально-виконавчого законодавства. У цьому процесі складові мети

застосування примусових заходів можуть як поєднуватися, так і випливати

одна з одної.

Наприклад, суд застосовує до особи запобіжний захід у вигляді

тримання під вартою з метою запобігання спробам переховуватися від

органів досудового розслідування та/або суду, вчинити інше кримінальне

правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому

підозрюється, обвинувачується, тощо (ч. 1 ст. 177 КПК України). Проте

93

умови відбування цього запобіжного заходу мають і каральне забарвлення,

адже самі по собі умови тримання в СІЗО є суворішими, ніж умови

відбування покарання у виправних колоніях мінімального й середнього

рівнів безпеки.

У цьому зв’язку слід згадати Закон України «Про внесення зміни до

Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування

судом строку попереднього ув’язнення у строк покарання» від 26 листопада

2015 р. № 838-VIII (в народі його прозвали «Законом Савченко»). Згідно з

цим Законом, до ст. 72 «Правила складання покарань та зарахування строку

попереднього ув'язнення» КК України, а саме до ч. 5 були внесені істотні

зміни. Якщо до цього часу попереднє ув’язнення зараховувалося судом у

строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день, то за

«Законом Савченко» в Україні застосовується «новий» розрахунок – один

день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі.

Таким чином, ми піддали короткому аналізу тільки деякі з існуючих

понять. При цьому слід ураховувати й ту обставину, що в літературі мають

місце й інші уявлення про зміст діяльності органів і установ виконання

покарань. Ми вважаємо, що зазначені відмінності в розумінні єдиного

процесу пояснюються різними критеріями, за якими визначають діяльність

пенітенціарної системи. Так, одні дослідники в якості такого критерію

називають мету й засоби її досягнення. У результаті виходить процес

карально-виховний, виправно-каральний, виправно-виховний і т. п. Інші

дослідники виділяють тільки засоби досягнення мети. У такому випадку

процес представляється як виховний, примусово-виховний, психолого-

педагогічний, процес кримінально-виконавчого примусу.

Також окремі дослідники віддають перевагу поєднанню двох

складових мети кримінально-виконавчого законодавства (виправлення

засуджених та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і

іншими особами), обґрунтовуючи за цим критерієм таку категорію, як

«виправно-запобіжний процес» [191, с. 207–208]. При цьому прихильники

94

цього процесу до його змістовних елементів, за допомогою яких досягається

його мета, відносять цілий комплекс засобів (педагогічних, психологічних,

правових та інших).

При цьому послідовники такого розуміння процесу діяльності органів і

установ кримінально-виконавчої системи як обґрунтування наводять такі

переваги поняття «виправно-запобіжний процес»:

По-перше, ця діяльність відповідає спрямованості законодавства, а,

отже, і тим принципам, на яких вона заснована.

По-друге, діяльність органів і установ кримінально-виконавчої системи

розглядається як складова частина кримінально-виконавчої діяльності,

кримінально-виконавчого процесу. Вона не виключає, а, навпаки, передбачає

примусовий характер. Водночас, вона має певну специфіку – виправний

характер. У цьому сенсі вона відрізняється від роботи інших правоохоронних

органів, від діяльності громадських організацій та об'єднань, оскільки

наповнена специфічними засобами досягнення виправлення засуджених та

запобігання вчиненню злочинів.

По-третє, ця діяльність розуміється як запобіжна. Дійсно, Федеральна

служба виконання покарань, будучи федеральним органом влади, забезпечує

правоохорону, тобто не тільки здійснює функції із забезпечення безпеки,

законності та правопорядку, а й веде боротьбу зі злочинністю, складовим

елементом якої є запобігання. Останнє виражається у створенні таких умов,

які перешкоджають вчиненню засудженими нових злочинів через ізоляцію,

нагляд і охорону та виправлення [191, с. 208].

Незважаючи на те, що в цьому підході є частка раціонального зерна,

ми, будучи прихильниками дотримання наукової етики й наукової дискусії,

зауважимо на таких моментах. По-перше, наведений підхід щодо

обґрунтування категорії «виправно-запобіжний процес» ураховує лише

критерій, який у сучасному наукознавстві й галузевих юридичних науках

називається «критерієм цілепокладання». Крім того, подібний підхід не дає

змоги розвивати інші складові мети виконання покарань. По-друге, категорії

95

«кримінально-виконавчий процес» та «виправно-запобіжний процес» можна

співвідносити як матеріально-процесуальну форму та функціональний зміст.

Більше того, якщо розвивати судження далі, то за суб’єктним складом

кримінально-виконавчий процес є ширшим за виправно-запобіжний процес.

Якщо учасниками виправно-запобіжного процесу є органи і установи

виконання покарань та засуджені, то суб’єктний склад кримінально-

виконавчого процесу, крім перелічених учасників, включає також суд, як

правозастосовну інституцію, уповноважену вирішувати питання під час

виконання вироків.

Саме з цих міркувань процесуальні дії суду щодо вирішення питань, які

виникають у процесі виконання вироку, ми співвідносимо з категорією саме

кримінально-виконавчого процесу, обґрунтовуючи її як комплексний

кримінально-виконавчий та кримінальний процесуальний інститут.

Таким чином, виходячи з вищевикладеного, можемо констатувати, що

кримінально-виконавчий процес – це складний, комплексний,

міжгалузевий процес, здійснюваний у межах кримінального, кримінально-

виконавчого та кримінального процесуального законодавства, в організації

якого беруть участь як різні структури Міністерства юстиції України з

питань виконання кримінальних покарань та пробації, так і інші

правоохоронні органи, суди, органи місцевого самоврядування та громадські

організації. Таким чином, без ефективної взаємодії як у межах системи

органів і установ Міністерства юстиції України з питань виконання

кримінальних покарань та пробації, так і за її межами важко розраховувати

на позитивні результати при досягненні мети покарання.

У контексті предмета нашого дослідження зазначимо, що найтісніше

під час реалізації кримінально-виконавчого процесу адміністрація органів і

установ виконання покарань взаємодіє із судом. На це, зокрема, також вказує

й низка положень чинного КВК України, а саме:

96

– підставою виконання і відбування покарання є вирок суду, який

набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію

та акт помилування (ст. 4 КВК України);

– на підставі ч. 2 ст. 7 вирок суду в частині встановлення обмежень

правового статусу засуджених поставлено законодавцем в один правовий ряд

із КВК України та законами України;

– кримінально-виконавче законодавство визначає суд (причому не

лише національний, а й Європейський суд з прав людини) серед низки

суб’єктів, до яких мають право звертатися засуджені з питань, що стосуються

їх правового статусу під час відбування покарання (ч. 1 ст. 8 КВК України);

– на підставі ч. 2 ст. 20 КВК України про місце відбування покарання

засудженого повідомляється суд, який постановив вирок;

– згідно з низкою положень кримінально-виконавчого законодавства

(ч. 2 ст. 21, ч. 3 ст. 37, ч. 5, 6 ст. 42, ч. 9 ст. 59 КВК України) орган або

установа виконання покарань вносить до суду подання про застосування до

визначених категорій засуджених відповідного примусового лікування,

звільнення від подальшого відбування покарання, заміну одного покарання

іншим за різними підставами тощо.

І так само суд, вирішуючи згідно з чинним КПК України питання, які

вирішуються судом під час виконання вироків (ст. 537 КПК України) не

може не враховувати матеріали, подані адміністрацією органів і установ

виконання покарань, зокрема про умовно-дострокове звільнення від

відбування покарання, про заміну невідбутої частини покарання більш

м’яким тощо.

Так само суд є єдиним суб’єктом реалізації такого кримінально-

правового інституту, що найтіснішим чином пов’язаний із пенітенціарною

злочинністю, як призначення покарання за сукупністю вироків (ст. 71

КК України). У цьому зв’язку не можемо не наголосити на тому, що

характерною особливістю пенітенціарних злочинів є те, що вони вчиняються

під час відбування покарання особами, уже засудженими до кримінальної

97

відповідальності за раніше вчинені злочини. Та обставина, що особа вчиняє

повторний злочин в умовах позбавлення волі за судовим вироком свідчить

про виключну наполегливість винного в його впертому намірі продовжувати

злочинну діяльність навіть перебуваючи в місцях позбавлення волі. Тому

слід враховувати ту обставину, що суб’єктом нових суспільно небезпечних

діянь є той, хто раніше вже вчинив злочин і за це відбуває покарання.

Пенітенціарна ситуація, за якої засуджений учиняє новий злочин, свідчить

про велику суспільну небезпеку особи злочинця і повинно бути враховане під

час призначення нового покарання. Учинення злочину під час відбування

покарання свідчить про уперте небажання засудженого ставати на шлях

виправлення, є зухвалим викликом суспільству і закон повинен на це

реагувати. Тому, наприклад, закон установлює кримінальну відповідальність

за ухилення від відбування покарання у формі втечі з виправних колоній та

деякі інші види пенітенціарних злочинів [196, с. 240].

Ураховуючи викладене, робимо висновок, що участь суду у

кримінально-виконавчому процесі найбільш яскраво виражається через такі

концептуальні засади:

1) на стадії призначення покарання справедливо призначене покарання

утворює міцну основу для його справедливого виконання. Втім не одним

лише принципом справедливості має керуватися суд, визначаючи вид та міру

покарання. Не менш важливими на цій стадії є принципи диференціації

кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання;

2) на стадії кримінального провадження суд реалізовує не менш

важливу функцію для подальшого кримінально-виконавчого процесу –

визначає вид і тривалість запобіжного заходу, особливо у вигляді тримання

під вартою. Втім, окремі вчені-пенітенціаристи вважають, що

правовідносини адміністрації місця попереднього ув’язнення й ув’язненого

щодо виконання та відбування цього запобіжного заходу не охоплюються

предметом кримінально-виконавчих правовідносин. Вважаємо, що така

98

позиція суперечить духу кримінально-виконавчого законодавства і сутності

кримінально-виконавчого процесу, який характеризується динамізмом.

Таким чином, за результатами проведеного в цьому підрозділі

дослідження можна сформулювати науково обґрунтоване визначення

поняття «процесуальні дії суду у кримінально-виконавчому процесі» – це

регламентовані кримінальним процесуальним та кримінально-виконавчим

законодавством процедурні дії суду щодо вирішення питання про зміну

правового статусу засудженого, звільнення від відбування покарання з

підстав, віднесених до компетенції суду, обрання запобіжного заходу у

вигляді тримання під вартою, задоволення клопотання про проведення

негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукових заходів щодо

засуджених (ув’язнених), а також вирішення інших процесуально значимих

питань, що виникають у зв’язку з реалізацією кримінально-виконавчої

(пенітенціарної) політики держави.

2.2 Правове регулювання процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі

Аксіоматичним можна вважати судження, за яким «конституційне

визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю, проголошення

України правовою соціальною державою висувають особливі вимоги до

правового регулювання в сфері реалізації прав, його якості й ефективності.

Особливо це стосується судового захисту прав і свобод людини і

громадянина» [143, с. 19].

Невипадково ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»

закріплює, що судова влада в Україні відповідно до конституційних засад

поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами,

утвореними законом. Судову владу реалізовують судді та, у визначених

законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках

відповідних судових процедур. У свою чергу, ст. 2 зазначеного Закону

99

регламентує, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права,

забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і

свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також

міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною

Радою України [155].

Події останніх двох десятиліть, стрімкі зміни векторів формування

національної політики у сфері протидії злочинності (кримінально-правової,

кримінальної процесуальної, кримінально-виконавчої) дають підстави

констатувати, що досі вітчизняна система кримінальної юстиції (у т. ч.

кримінального провадження, судочинства й виконання покарань) переживає

кризу. У зв'язку з цим на рівні як законодавчих ініціатив, верховної

політичної волі й ініціатив громадського сектора вживаються активні спроби

її подолати і вивести національну систему кримінальної юстиції на якісно

новий рівень, що зробити без урахування досягнень теоретичної науки і

законотворчої практики видається досить складним.

Тому досконале правове регулювання відповідної сфери правовідносин

(а особливо якщо це міжгалузеве правове регулювання, яким і є власне

інститут процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі) має

бути поставлено на порядок денний у системі будь-яких реформ, що нині

проводяться під егідою зацікавлених органів державної влади в Україні.

Слід зазначити, що правове регулювання процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі сьогодні залишається однією із найменш

розроблених сфер. Такий стан наукових розробок за цим напрямом

пов’язаний як з об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками. Водночас,

актуальні проблеми, пов’язані з виконанням та відбуванням покарань,

судовим контролем на стадії виконання вироку й покарань, у вітчизняній та

зарубіжній науці досліджували і продовжують досліджувати.

Правове регулювання процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі складають: відповідні положення Конституції

України [70], міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана

100

Верховною Радою України, КК України [75], КПК України [76],

КВК України [79] та інших законів України.

Міжнародні правові акти у сфері прав людини, боротьби зі

злочинністю та поводження з правопорушниками посідають особливе місце в

системі правового регулювання процесуальних дій суду у кримінально-

виконавчому процесі.

По-перше, вони виступають одним з основних факторів, що визначили

реформування кримінально-виконавчої системи в пенітенціарну на

сучасному етапі, загальні засади дотримання прав людини та громадянина у

процесі застосування до осіб примусових заходів (кримінальних покарань,

пробації, запобіжних заходів), реформування вітчизняної системи

кримінальної юстиції.

По-друге, міжнародні правові акти містять у своїх нормах вироблений

роками гуманний і схвалений міжнародною спільнотою механізм правового

впливу на особу засудженого з метою досягнення соціально значимої мети –

виправлення і ресоціалізації засуджених. Саме такий механізм при реалізації

судом процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі та прийнятті за

їх результатом відповідних процесуальних рішень дає змогу відійти від

каральної сутності кримінально-виконавчого процесу (закладеного за

радянських часів) й перейти до його європейсько орієнтованої пенітенціарної

спрямованості.

У цьому зв’язку окремі вчені-пенітенціаристи визначають міжнародно-

правові стандарти поводження із засудженими як алгоритм гуманізації

вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства [136, с. 55–86] або як

правові орієнтири реформування кримінально-виконавчої

системи [88, с. 365–386].

По-третє, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких

надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства

України, про що зазначає ч. 1 ст. 9 Конституції України.

101

Окрім того, ч. 2 ст. 1 КПК України та ст. 2 КВК України закріплюють

норми, що відповідно кримінальне процесуальне та кримінально-виконавче

законодавство України складаються також із чинних міжнародних договорів,

згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Пункт «б»

ч. 2 ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України» вказує, що

ратифікації підлягають міжнародні договори України, що стосуються прав,

свобод та обов’язків людини і громадянина [150]. Із цього, безумовно,

випливає, що всі міжнародні договори (незалежно від форми й

найменування: договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо) стосовно

поводження із засудженими (як з громадянами України, так і з громадянами

інших держав чи осіб без громадянства) повинні бути ратифіковані.

Частина 1 ст. 19 Закону встановлює, що чинні міжнародні договори

України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є

частиною національного законодавства і застосовуються у порядку,

передбаченому для норм національного законодавства. У свою чергу, ч. 2

ст. 19 застерігає, що якщо міжнародним договором України, який набрав

чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що

передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються

правила міжнародного договору.

Ці норми містяться як в універсальних міжнародно-правових актах, що

регулюють різні питання, так і в окремих двосторонніх міжнародних

договорах, що укладаються з тих чи інших аспектів кримінального

судочинства. Вони регулюють різні питання взаємодії українських

правоохоронних органів із зарубіжними, визначають межі дії українського

кримінально-процесуального закону, встановлюють права та обов'язки

учасників кримінального процесу, уточнюють порядок здійснення в Україні

процесуальних дій з «іноземним елементом». До сфери міжнародно-

правового регулювання входять усі стадії кримінального процесу [19, с. 41].

Як влучно зазначено професором А. Х. Степанюком, однією з

особливостей сучасної цивілізації є становлення правових систем на основі

102

загальновизнаних світовим співтовариством загальнолюдських цінностей, на

базі ліберально-юридичного праворозуміння, що виходить із принципів

верховенства права, панування закону, визнання й дотримання прав і свобод

людини. Про те, що в основі правових принципів лежать загальнолюдські

цінності, свідчить низка міжнародних актів [204, с. 181].

Отже, фундаментальні засади розумінні прав людини, особливо в тих

сферах, де найбільшою мірою обмежуються їхні права і свободи, у зв’язку із

вчиненням ними кримінальних правопорушень, засудженням, іншими

правовими станами, пов’язаними з участю у кримінальному провадженні,

визнаються міжнародною спільнотою й вміщені у документах, які у світовій

практиці іменуються «міжнародними стандартами...» і далі за назвою

вказується сфера їхньої дії.

Проте людство не одразу дійшло усвідомлення цієї, нині здавалося б,

прописної істини, яка в національному праві закріплена на рівні ст. 3

Основного Закону України. Знадобилося дві світові війни, боротьба з

тоталітарними режимами Гітлера, Франко, Муссоліні, поява й

функціонування концентраційних таборів Німеччини, СРСР, інших

антидемократичних режимів, аби на міжнародному рівні не лише заговорили,

а й реально закріпили фундаментальні права людини, незалежно від

походження, раси, кольору шкіри, правового статусу й інших

диференційованих ознак.

Абсолютна більшість міжнародних правових актів за досліджуваною

сферою були прийняті після Другої Світової війни за сприяння таких

організацій, як ООН, Рада Європи, ЄС, Міжнародна Амністія.

До числа таких актів, у першу чергу, необхідно віднести Загальну

декларацію прав людини 1948 р.. Так, прийнята Генеральною Асамблеєю

ООН 10 грудня 1948 р. Декларація закріплює в частині здійснення

правосуддя наступне: всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-

якої різниці, на рівний їх захист законом (ст. 7); кожна людина має право на

ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі

103

порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8);

ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання

(ст. 10); кожна людина для визначення її прав та обов'язків і для

встановлення обґрунтованості висунутого їй кримінального обвинувачення

має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута

гласно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним та

неупередженим судом (ст. 11). Усі положення цього документа можуть

застосовуватися для визначення фундаментальних основ правового статусу

особи у сфері кримінальної юстиції [53, с. 637].

Такий підхід зрозумілий, оскільки умови тримання під вартою – один із

факторів, що визначають почуття власної гідності й самоповаги людини.

Місце, де вона спить, чи має ліжко з простирадлами та ковдрою або спить на

підлозі або по черзі з сусідами по камері, де і як вона їсть, чи має вона доступ

до туалету або змушена просити (а іноді благати) охоронця відвести її

кожного разу, коли виникає необхідність, – усе це має великий вплив на

психічний та фізичний стан заарештованого [206, с. 248–249].

Іншим правовим актом загального характеру є Міжнародний пакт про

громадянські і політичні права 1966 р. [110]. Відповідно до ст. 14 кожен, кого

засуджено за будь-який злочин, має право на те, щоб його засудження та

вирок були переглянуті вищестоящою судовою інстанцією згідно із законом.

Право засудженого на перегляд вироку передбачає надання йому можливості

за своєю волею і своїми власними діями порушувати провадження з

перевірки законності та обґрунтованості вироку, не чекаючи чийого б то не

було дозволу або санкції на початок такого перегляду. Це право носить

абсолютний характер, і законодавець не вправі обмежувати його ні за колом

осіб, ні за видами судових вироків, які підлягають перегляду, ні за якими

іншими обставинами [19, с. 17–18].

Серед міжнародних документів захисту прав і свобод людини слід

особливо виділити Конвенцію проти катувань та інших жорстоких,

нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і

104

покарання від 10 грудня 1984 р. Конвенція розкриває поняття «катування» і

визначає його як «будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне

заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб

отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за

дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а

також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що

ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або

страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими

особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи

за їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що

виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи

спричиняються ними випадково» [68]. Конвенція вимагає, щоб всі акти

катувань або спроби піддати катуванням розглядалися відповідно до

кримінального законодавства держави – учасниці Конвенції. Для

забезпечення контролю за виконанням вимог зазначеної Конвенції

передбачено створення Комітету проти катувань у складі десяти експертів,

що обираються державами-учасницями.

У названій Конвенції також підкреслюється, що жодні виключні

обставини, якими б вони не були, не можуть служити виправданням

катувань. До такого роду актів належить також Кодекс поведінки посадових

осіб із підтримання правопорядку 1979 р. [59].

Поряд із цим, міжнародним співтовариством прийнято низку

спеціалізованих актів, які безпосередньо стосуються тримання осіб, узятих

під варту, виконання покарань та поводження із засудженими. Основними з

них є Мінімальні стандартні правила Організації Об’єднаних Націй щодо

поводження з ув’язненими (Правила Мандели) 2015 р. [102]. Їх доповнюють

відповідні акти Ради Європи, серед яких особливо слід виділити Європейські

пенітенціарні правила, Конвенцію про захист прав людини і основоположних

свобод 1950 р. (Конвенція 1950 р.) [154] та Європейську конвенцію про

105

запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність,

поводженню чи покаранню.

Як справедливо наголосив професор В. М. Трубников, міжнародні акти

у сфері пенітенціарного права втілили передові наукові ідеї й гуманістичні

принципи виконання покарання у виді позбавлення волі [223, с. 173].

Орієнтуючись на конституційний принцип верховенства права,

правозастосовну та інтерпретаційну практику Європейського суду з прав

людини (ЄСПЛ), слід наголосити, що реформування пенітенціарної системи

України має бути спрямоване на реальний захист прав та свобод особи, їх

утвердження і забезпечення. Зокрема, норми кримінально-виконавчого

законодавства України слід тлумачити та «звіряти із системою координат»

Конвенції 1950 р. та практики ЄСПЛ.

Нині рішення ЄСПЛ користуються незаперечним авторитетом для

національних властей і служать керівництвом у повсякденній практиці для

законодавчих, судових та інших органів держав-членів Ради Європи. Вони

набули характеру особливого джерела права і з кожним роком все більш

глибоко і безпосередньо впливають на розвиток національних правових

систем, а також формування і розвиток європейського правового простору. Із

1995 р. вищесказане повною мірою відноситься і до України.

Зі вступом України до Ради Європи та ратифікацією Україною

Конвенції 1950 р., зазначені джерела права стали важливим фактором для

української правової системи [154]. Більшу частину – 57 % – від усіх скарг

ЄСПЛ забезпечують чотири держави: Туреччина, Росія, Румунія та Україна.

Так, у ст. 3 Конвенції 1950 р. встановлено, що нікого не може бути піддано

катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню

або покаранню.

При цьому слід зауважити, що на відміну від катувань, заподіяння яких

носить умисний характер [5, с. 17], нелюдське або принижуюче гідність

поводження не обов'язково має бути результатом умисних дій – воно може

мати місце в результаті бездіяльності або невжиття необхідних заходів.

106

Заподіяння психічних страждань також може бути рівносильно

принижуючому поводженню чи покаранню.

В одному зі своїх рішень у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla vs.

Poland) ЄСПЛ наступним чином сформулював обов'язки держави щодо

створення належних умов при триманні в ув'язненні: «держава повинна

забезпечити, щоб особа трималася під вартою в таких умовах, які сумісні з

повагою до її людської гідності, щоб манера і спосіб виконання цього заходу

не піддавали її стражданням і позбавленням такої інтенсивності, яка

перевищує неминучий рівень страждань при позбавленні волі, і щоб,

ураховуючи практичні вимоги, що пред'являються до тюремного ув'язнення,

були адекватно забезпечені її здоров'я та благополуччя...».

У контексті рішень ЄСПЛ як нелюдське і принижуюче гідність

поводження і покарання можуть бути розцінені наступні обставини:

перенаселеність камер, неналежні санітарно-гігієнічні та побутові умови, в

тому числі стан одягу та постільних речей, наявність комах і гризунів,

антисанітарія, ненадання або неналежне надання медичної допомоги тощо.

За відповідним напрямом дослідження заслуговують на увагу й інші

рішення ЄСПЛ.

Зокрема, в одному із фундаментальних рішень (рішення у справі

«Сельмуні проти Франції») ЄСПЛ визначено, що ст. 3 Конвенції є втіленням

основних цінностей демократичних суспільств, які входять до складу Ради

Європи, і вважається одним із найважливіших основоположних положень

Конвенції, відступ від якого не дозволяється. У разі подання скарг за цією

статтею Конвенції ЄСПЛ повинен провести особливо ретельний аналіз із

урахуванням усіх матеріалів, поданих сторонами (правова позиція у справі

«Матьяр проти Туреччини»).

У своїх рішеннях ЄСПЛ зазначає, що ст. 3 Конвенції захищає одну із

фундаментальних цінностей демократичного суспільства, згідно з цією

статтею забороняється будь-яке катування або нелюдське чи таке, що

принижує гідність, поводження незалежно від обставин справи чи поведінки

107

потерпілого (рішення у справі «Лабіта проти Італії»). Суд також установлює,

що розрізнення між поняттями «катування» та «нелюдське чи таке, що

принижує гідність, поводження» було введено для того, щоб «позначити

особливий рівень жорстокості умисного нелюдського поводження, що

призводить до тяжких і жорстоких страждань» (рішення у справі «Ірландія

проти Великобританії»).

Відповідно до ст. 3 Конвенції поводження визнається нелюдським при

досягненні мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня

є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість

такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а також у деяких

випадках стать, вік та стан здоров'я потерпілої особи (рішення у справі

«Валашінас проти Литви»). Суд вважає поводження за «нелюдське»,

оскільки, inter alia, воно було умисним, застосовувалося впродовж кількох

годин поспіль і призводило або до справжніх тілесних ушкоджень, або до

гострих фізичних чи душевних страждань. Поводження, на думку Суду, було

«таким, що принижує гідність», якщо воно мало на меті викликати у

потерпілих почуття страху, муки і меншовартості, а відтак принизити та

зневажити (рішення у справі «Кудла проти Польщі»).

Одна із основних правових позицій ЄСПЛ полягає у тому, що коли

особу взято під варту в поліції здоровою, але на час звільнення з-під варти ця

особа має ушкодження, у держави виникає обов'язок забезпечити достовірне

пояснення причин таких ушкоджень, а в разі неспроможності зробити це

виникає питання про порушення за ст. 3 Конвенції (рішення у справі «Томазі

проти Франції»).

Також у випадках, коли особа висуває небезпідставну скаргу про те, що

вона була піддана неналежному поводженню зі сторони суб'єктів владних

повноважень в порушення ст. 3 Конвенції, це положення, якщо його

тлумачити як загальний обов'язок держави відповідно до ст. 1 Конвенції,

вимагає, щоб було проведено ефективне офіційне розслідування, метою

якого є виявлення і покарання відповідальних осіб. Якщо б це було не так,

108

загальна правова заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує

гідність, поводження чи покарання, попри своє фундаментальне значення,

була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представники держави

могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім

контролем (рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії», рішення у

справі «Лабіта проти Італії»).

Розслідування за небезпідставним твердженням про неналежне

поводження має бути ретельним та ефективним. Це означає, що органи влади

мають завжди намагатись встановити події та не покладатися на поспішні

або безпідставні висновки для закінчення розслідування чи для

обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Ассенов та інші проти

Болгарії»). Вони мають вживати всіх необхідних та доступних заходів, щоб

отримати докази відносно подій, в тому числі, inter alia, свідчення очевидців

та результати експертиз (рішення у справі «Танрікулу проти Туреччини»,

рішення у справі «Гюль проти Туреччини»).

Судам першої та апеляційної інстанцій необхідно враховувати такі

загальні правові позиції ЄСПЛ щодо офіційного тлумачення ст. 3 Конвенції у

матеріальному та процесуальному аспектах у кримінальному судочинстві, які

обумовлені законодавчим положенням щодо застосування Конвенції та

практики ЄСПЛ при розгляді справ у якості джерела права [234].

Тому на сучасному етапі практика та рішення ЄСПЛ мають бути одним

із пріоритетів при розбудові в Україні пенітенціарної системи та системи

кримінальної юстиції нового, європейського, типу. Значення Конвенції

1950 р. та ЄСПЛ для сучасної Європи важко переоцінити. Вони стали

зримим, практичним втіленням безсумнівного прогресу в галузі розвитку та

захисту прав людини на європейському континенті за післявоєнні роки.

ЄСПЛ став унікальним наднаціональним органом правосуддя,

ознаменувавши собою якісно новий етап гармонізації та інтеграції правових

систем європейських країн.

109

Отже, відтепер положення Конвенції згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України

«Про міжнародні договори України» стають частиною вітчизняної правової

системи, а рішення Європейського суду з прав людини набувають

обов'язкову силу. Це зобов'язання передбачає обов'язок публічної влади не

тільки не допускати порушення закріплених у Конвенції прав, а й припиняти

всі протиправні дії або бездіяльність, які посягають на права людини.

Включення європейських стандартів з прав людини до української правової

системи істотно підвищує міру відповідальності всіх правозахисних

механізмів. Страсбурзький контрольний механізм уже став реальним

фактором системи захисту прав і свобод людини в нашій країні.

Водночас, необхідно враховувати, що міжнародно-правові акти поряд

із нормами-принципами містять норми-рекомендації, які не мають

обов’язкового характеру для держав, які їх ратифікували, хоча і підлягають

максимальному врахуванню у правотворчій діяльності.

На сьогодні є досить багато наукової та навчальної літератури,

присвяченої різним міжнародним актам про поводження із засудженими [95;

142; 205]; при цьому автори, як правило, основну увагу приділяють детальній

характеристиці універсальних чи регіональних спеціалізованих стандартів і

проблемам їх реалізації в Україні. Такий підхід, безумовно, виправданий, але

для нашого дослідження інтерес являють насамперед обов’язкові норми

міжнародних правових актів, що визначають природні права людини, які не

можуть порушуватися при реалізації уповноваженими національними

суб’єктами кримінально-виконавчого процесу. До таких «абсолютних» прав

слід віднести право на життя, свободу і безпеку особистості, заборону

катувань, право на свободу думки, совісті й релігії та інші.

Таке міжнародне пенітенціарне регулювання засад кримінально-

виконавчого процесу, на які, звісно, має спиратися суд, реалізовуючи

процесуальні дії під час виконання вироків. Інший сегмент міжнародних

правових актів за предметом дослідження – кримінально-процесуальний.

110

У цьому зв’язку слід зазначити, що предметом міжнародного

кримінально-процесуального права, зокрема, є виконання вироку (звернення

вироку до виконання, визнання та виконання вироків іноземних судів тощо).

Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків

1970 р. встановлює перелік підстав відмови у виконанні вироків іноземних

судів.

Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р. передбачає механізм

співробітництва з питань передачі засуджених осіб. Зокрема, у цьому

міжнародному документі йдеться, що особу, засуджену на території однієї

Сторони (держави-учасниці Конвенції. – Д. М.), може бути передано на

територію іншої Сторони, відповідно до положень цієї Конвенції, для

відбування призначеного їй покарання. З цією метою засуджена особа може

висловити державі винесення вироку або державі виконання вироку своє

побажання бути переданою згідно з цією Конвенцією. Із запитом про

передачу засудженої особи може звертатися як держава винесення вироку,

так і держава виконання вироку (ст. 2). Держава винесення вироку інформує

будь-яку засуджену особу, до якої може застосовуватися ця Конвенція, про

зміст цієї Конвенції. Якщо засуджена особа висловила державі винесення

вироку побажання бути переданою за цією Конвенцією, така держава

інформує про це державу виконання вироку у можливо найкоротші строки

після того, як рішення стане остаточним. Зміст такої інформації включає:

a) прізвище, дату і місце народження засудженої особи; b) її постійну адресу,

якщо вона є, у державі виконання вироку; c) виклад фактів, на яких

ґрунтується вирок; d) характер, тривалість покарання і дату, з якої

починається його обчислення. Засуджену особу інформують у письмовій

формі про будь-які заходи, вжиті державою винесення вироку або державою

виконання вироку, а також про будь-які рішення, прийняті кожною

державою у відповідь на запит про її передачу (ст. 4) [67].

Відповідно до Закону України «Про приєднання України до

Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік» [152]

111

Україна приєдналася до Європейської конвенції про передачу засуджених

осіб, у зв'язку з чим, для обміну засудженими немає необхідності

підписувати окремий договір із зацікавленою країною, якщо така країна теж

бере участь у Конвенції.

6 березня 1998 р. державами СНД була прийнята Конвенція про

передачу засуджених до позбавлення волі для подальшого відбування

покарання [66]. Однак, Україна не ратифікувала цю конвенцію [200], що

може виявитися проблемою для наших громадян. Зважаючи на це, щоб

уникнути неприємних ситуацій у майбутньому, слід серйозно турбуватися

про укладення двосторонніх договорів про передачу засуджених до країни їх

громадянства з усіма країнами СНД.

Саме тому, нині Україною, крім участі у Європейській конвенції про

передачу засуджених осіб 1983 р., укладено 8 двосторонніх міжнародних

договорів про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для

подальшого відбування покарання: з Республікою Узбекистан,

Азербайджанською Республікою, Республікою Казахстан, Вірменією,

Грузією, Таджикистаном, Китайською Народною Республікою та

Корейською Народно-Демократичною Республікою. Водночас, укладення

двосторонніх міжнародних договорів про передачу засуджених осіб з тими

державами, з якими на сьогодні не врегульовано правові відносини у цій

царині правових відносин, є актуальним питанням для Міністерства юстиції

України. У зв’язку з цим на даний час триває робота по укладенню Україною

міжнародних договорів про передачу засуджених осіб з Російською

Федерацією, Білорусією, а також деякими іншими державами [111].

Норми Конституції України посідають вагоме місце в системі основних

засад як кримінального процесуального, так і кримінально-виконавчого

елементів механізму правового регулювання процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі.

Основний Закон України у кримінально-виконавчій сфері закріплює

такі фундаментальні положення:

112

1) ч. 3 ст. 63 Конституції України закріплює основи правового статусу

засудженого в такій редакції: «Засуджений користується всіма правами

людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і

встановлені вироком суду» [70].

Аналізуючи цю норму в контексті непенітенціарного судочинства,

В. П. Севостьянов цілком слушно відмітив, що «вказана конституційна норма

закріплює не лише основи правового статусу засудженого, а вказує також на

єдине джерело його обмежень – законом (зрозуміло, що вирок суду не

створює нового закону, а тільки застосовує норми чинного

законодавства)» [188, с. 870].

Таким чином, Конституція України прямо приписує, що вирішення

судом питань під час виконання вироків, у т. ч. у межах кримінально-

виконавчого процесу, визначається виключно нормами законодавства про

кримінальну відповідальність, кримінального процесуального та

кримінально-виконавчого законодавства;

2) захист судом прав і свобод засудженого (не лише як учасника

кримінального провадження або суб’єкта кримінально-виконавчих

правовідносин, а і як людини та громадянина) (ч. 1 ст. 55 Конституції

України [70]; абз. 4 ч. 1 ст. 8 КВК України [79]). Слід наголосити, що на цю

обставину звернув окрему увагу Конституційний Суд України під час

офіційного тлумачення ст. 24 Конституції України у своєму Рішенні від

12 квітня 2012 р. за № 9-рп/2012 (справа про рівність сторін судового

процесу).

Щодо кримінальної процесуальної сфери, Конституція України

закріплює такі фундаментальні положення:

1) відповідно до ст. 6, органи судової влади здійснюють свої

повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів

України;

113

2) згідно з принципом верховенства права (ст. 8), звернення до суду для

захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо

на підставі Конституції України гарантується;

3) на підставі ст. 124 правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими

органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів

поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне

обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також

інші справи. Законом може бути визначений обов’язковий досудовий

порядок урегулювання спору. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні

правосуддя через присяжних. Україна може визнати юрисдикцію

Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським

статутом Міжнародного кримінального суду;

4) щодо безпосередньо кримінальних процесуальних засад, які мають

місце, зокрема, тоді, коли суд приймає рішення щодо надання дозволу на

проведення НС(Р)Д та/або оперативно-розшукових заходів у кримінально-

виконавчому процесі, а також в інших випадках слід відмітити такі статті

Основного Закону:

– відповідно до положень ст. 23 Конституції України кожна людина

має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не

порушуються права й свободи інших людей, і має обов’язки перед

суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її

особистості;

– стаття 32 передбачає, що ніхто не може зазнавати втручання в його

особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією, не

допускається збирання, зберігання, використання й поширення

конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених

законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та

прав людини;

114

– стаття 34 передбачає, що кожному гарантується право на свободу

думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має

право вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію

усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Здійснення цих прав може

бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної

цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи

злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав

інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної

конфіденційно, або для підтримання авторитету й неупередженості

правосуддя;

– крім того, відповідно до ч. 1 ст. 30 Конституції України, не

допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи,

проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням

суду. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та

майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні

злочину, зазначається у частині другій цієї конституційної норми, можливий

інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого

володіння особи, проведення в них огляду і обшуку;

– відповідно до ст. 31 Конституції України кожному гарантується

таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої

кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках,

передбачених законом, з метою запобігти злочину чи з’ясувати істину під час

розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати

інформацію неможливо;

– стаття 62 гарантує, що особа вважається невинуватою у вчиненні

злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не

буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком

суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні

злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних

незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності

115

вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як

неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану

безпідставним засудженням [70].

Навіть при домінантній ролі у процесі конкуренції норм міжнародного

права над національним, переважна більшість питань щодо реалізації судом

процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі регламентується

законами України. Найбільш змістовними в цьому плані є два кодифіковані

акти – КВК України та КПК України.

Ми розпочнемо аналіз правових засад із розгляду положень

КВК України, хоча в окремих випадках первинними можуть бути норми

КПК України. Проте в переважній більшості кримінально-виконавчий процес

бере витоки із норм кримінально-виконавчого законодавства. Тобто

правозастосувач первинно «працює» з нормами КВК України (а в окремих

випадках і КК України), і при відшуканні виходу на суд, як суб’єкта

реалізації відповідних правоутворюючих, правозмінюючих чи

правоприпиняючих дій, ураховує норми КПК України. Таким є алгоритм дій

для представників адміністрації органу чи установи виконання покарань, як

первинного суб’єкта кримінально-виконавчого процесу.

Суд, як інший, і не менш важливий суб’єкт означеного процесу,

більшою мірою працює із нормами КПК України при вчиненні

процесуальних дій, але узгоджуючи визначені кримінальним процесуальним

законом питання з положеннями інших галузевих законів (зокрема, вимоги

щодо стану здоров’я засудженого, ступеня його виправлення, інші юридично

значимі обставини).

Домінантною є роль суду при вирішенні питання про звільнення від

відбування покарання. Незважаючи на існування в теорії кримінального й

кримінально-виконавчого права родового інституту «позасудового

звільнення від відбування покарання» [207], більшість підстав, передбачених

ст. 152 КВК України, припускають обов’язкову участь суду при вирішенні

питання щодо подальшого відбування покарання.

116

Досліджуючи суд як суб’єкта правовідносин при реалізації

кримінально-виконавчого процесу, слід показати роль суду в запобіганні

злочинам серед осіб, які відбувають покарання, тобто так званій

«пенітенціарній злочинності». Це відповідно випливає із законоположення

ч. 2 ст. 50 КК України про мету покарання у виді запобігання вчиненню

нових злочинів засудженими, а також відповідний засіб досягнення мети

кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК України).

Зауважимо, що сучасна кримінально-виконавча і кримінологічна наука,

досліджуючи злочинність осіб, які відбувають покарання, розглядає серед

відповідних суб’єктів запобігання органи і установи виконання покарань [23;

27; 62], оминаючи при цьому інші правозастосовні інститути, зокрема, такі як

суд.

Проте не слід забувати що саме суд дає дозволи на проведення

відповідних НС(Р)Д та/або оперативно-розшукових заходів щодо

засуджених, які вчинили або готують вчинення злочинів під час відбування

покарань. У такій діяльності керівними для суду є такі нормативно-правові

акти: Конституція України, КК України, КПК України, Закон України «Про

оперативно-розшукову діяльність» [151].

Зазначимо, що істотним чинником оновлення українського

кримінального процесуального законодавства у зв’язку з прийняттям

КПК України у 2012 р. стало закріплення в цьому кодифікованому акті

Розділу IХ «Міжнародне співробітництво під час кримінального

провадження». Логіка конструювання норм цього розділу відрізняється

самостійністю й диференціацією, про що, серед іншого, свідчить

виокремлення самостійної статті щодо роз’яснення термінів (ч. 1 ст. 541

КПК України). У цій статті законодавець роз’яснив такі терміни, як

«міжнародна правова допомога», «видача особи (екстрадиція)», «перейняття

кримінального провадження», «запитуюча сторона», «запитувана сторона»,

«уповноважений (центральний) орган», «компетентний орган»,

117

«екстрадиційна перевірка», «екстрадиційний арешт», «тимчасовий арешт»,

«тимчасова видача» [76].

Водночас, законодавець не відобразив у вказаній статті власне

визначення терміну «Міжнародне співробітництво під час кримінального

провадження», що ми вважаємо упущенням, або прогалиною. Тому, на

підставі наявних положень законодавства, позицій учених і практиків (різних

суб’єктів кримінального провадження), можемо запропонувати таке

визначення наведеного терміна:

Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження –

це заснована на міжнародному договорі України або на принципі взаємності

взаємодія українських судів, прокурорів, органів досудового розслідування з

відповідними компетентними органами і посадовими особами іноземних

держав та міжнародними організаціями з питань надання правової допомоги,

видачі особи (екстрадиції) для притягнення до кримінальної відповідальності

або виконання вироку, перейняття кримінального провадження, здійснення

екстрадиційної перевірки, екстрадиційного арешту, тимчасового арешту,

тимчасової видачі у визначеному кримінальним процесуальним

законодавством порядку.

Такий новий напрям для вітчизняної кримінальної процесуальної

діяльності потребує відображення й в інших положеннях КПК України.

Зокрема, пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 7 КПК України новою загальною

засадою кримінального провадження – «внутрішньодержавної та

міжнародної взаємодії суду, сторін та учасників кримінального

провадження для забезпечення реалізації завдань кримінального

провадження».

Вказану пропозицію підтримало 100 % респондентів (додаток А).

Поширення судової влади у формі судового контролю на стадії

виконання та відбування покарань через внесені згідно із Законом № 1491-

VIII від 07.09.2016 [145] зміни, зокрема включення у ч. 1 ст. 537

КПК України нових пунктів (13-1, 13-2, 13-3) збільшило обсяг питань, що

118

розглядаються в стадії виконання вироку. Так, стадія виконання вироку

включає в себе і виконання процесуальних рішень. Тільки в судовому

порядку і лише в стадії виконання вироку, іншого судового і процесуального

рішення вирішуються такі питання (згідно з ч. 1 ст. 537 КПК України):

1) про відстрочку виконання вироку;

2) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання;

3) про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким;

4) про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які

мають дітей віком до трьох років;

5) про направлення для відбування покарання жінок, звільнених від

відбування покарання внаслідок їх вагітності або наявності дітей віком до

трьох років;

6) про звільнення від покарання за хворобою;

7) про застосування до засуджених примусового лікування та його

припинення;

8) про направлення звільненого від покарання з випробуванням для

відбування покарання, призначеного вироком;

9) про звільнення від призначеного покарання з випробовуванням після

закінчення іспитового строку;

10) про заміну покарання відповідно до частини п’ятої статті 53,

частини третьої статті 57, частини першої статті 58, частини першої статті 62

Кримінального кодексу України;

11) про застосування покарання за наявності кількох вироків;

12) про тимчасове залишення засудженого у слідчому ізоляторі або

переведення засудженого з арештного дому, виправного центру,

дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора для

проведення відповідних процесуальних дій під час досудового розслідування

кримінальних правопорушень, вчинених іншою особою або цією самою

особою, за які вона не була засуджена, чи у зв’язку з розглядом справи в суді;

119

13) про звільнення від покарання і пом’якшення покарання у випадках,

передбачених частинами 2 і 3 статті 74 Кримінального кодексу України;

13-1) про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації

установи виконання покарань;

13-2) про застосування заходу стягнення до осіб, позбавлених волі, у

виді переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної

камери);

13-3) про зміну обов’язків, покладених на засудженого, звільненого від

відбування покарання з випробуванням;

14) інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають

при виконанні вироку.

При цьому ч. 2 ст. 537 КПК України додатково передбачає, що

оскарження рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи

попереднього ув’язнення здійснюється в порядку, встановленому для п. 13-1

ч. 1 ст. 537 КПК України [76].

У контексті аналізу наведених вище питань, які вирішуються судом під

час виконання вироків, з урахуванням змін, внесених згідно із Законом

№ 1491-VIII від 07.09.2016, погоджуємося з позицією В. П. Севостьянова, що

«...новий Кримінальний процесуальний кодекс України (2012 р.) визначає

фактично предмет судочинства на стадії виконання кримінального

покарання, який з урахуванням розвитку сучасної пенітенціарної системи

пропонується віднести до пенітенціарного судочинства» [188, с. 872].

У цьому підрозділі ми навели «вихідні координати» правового

регулювання процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі.

Зрозуміло, якщо викласти в ньому всі питання правової регламентації

відповідних правових категорій, то, по-перше, порушиться вимога щодо

дотримання пропорційності підрозділів в архітектоніці дослідження, по-

друге, не залишиться «поля» для розроблення інших питань, охоплених

відповідними задачами дослідження, а саме:

120

– правовий статус, повноваження та взаємодія суду з іншими

суб’єктами при реалізації кримінально-виконавчого процесу (підрозділ 2.2);

– шляхи удосконалення правових та організаційних засад реалізації

судом процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі (підрозділ 2.3).

2.3 Правовий статус, повноваження та взаємодія суду з іншими

суб’єктами при реалізації кримінально-виконавчого процесу

Частина 1 ст. 3 КПК України містить розгалужену систему судів. До

них, зокрема, належать:

– суд апеляційної інстанції – Апеляційний суд Автономної Республіки

Крим, апеляційний суд області, міст Києва та Севастополя, в межах

територіальної юрисдикції якого знаходиться суд першої інстанції, що

ухвалив оскаржуване судове рішення;

– суд касаційної інстанції – Вищий спеціалізований суд України з

розгляду цивільних і кримінальних справ;

– суд першої інстанції – районний, районний у місті, міський та

міськрайонний суд, який має право ухвалити вирок або постановити ухвалу

про закриття кримінального провадження.

Водночас, суддя – голова, заступник голови, суддя Верховного Суду

України, Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних

справ, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційних судів

областей, міст Києва та Севастополя, районних, районних у містах, міських

та міськрайонних судів, які відповідно до Конституції України на

професійній основі уповноважені здійснювати правосуддя, а також

присяжний [76].

У свою чергу, ч. 2 ст. 539 КПК України визначає суди, уповноважені на

вирішення питань, пов’язаних із виконанням вироку:

1) місцевий суд, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений

відбуває покарання. До цього суду подається клопотання (подання) у разі

необхідності вирішення питань, передбачених п. 2-4, 6, 7 (крім клопотання

121

про припинення примусового лікування, яке подається до місцевого суду, в

межах територіальної юрисдикції якого знаходиться установа або заклад, в

якому засуджений перебуває на лікуванні), 13-1, 14 ч. 1 ст. 537 КПК України;

2) місцевий суд, в межах територіальної юрисдикції якого виконується

вирок. До цього суду подається клопотання (подання) у разі необхідності

вирішення питань, передбачених п. 10 (у частині клопотань про заміну

покарання відповідно до ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62 КК України), 11, 13,

13-2 ч. 1 ст. 537 КПК України;

3) місцевий суд, в межах територіальної юрисдикції якого проживає

засуджений. До цього суду подається клопотання (подання) у разі

необхідності вирішення питань, передбачених п. 5, 8, 9, 13-3 ч. 1 ст. 537

КПК України;

4) суд, який ухвалив вирок. До цього суду подається клопотання

(подання) у разі необхідності вирішення питань, передбачених п. 1, 10 (в

частині клопотання про заміну покарання відповідно до ч. 5 ст. 53

КК України), 12 (у разі якщо вирішення питання необхідне в зв’язку із

здійсненням судового розгляду, воно вирішується судом, який його

здійснює), 14 ч. 1 ст. 537, ст. 538 КПК України [76].

Наявний стан законодавчого регулювання матеріальних та

процесуальних аспектів вирішення судом питань, пов’язаних із виконанням

вироку, існує в такому виді завдяки напрацюванням як вітчизняної, так і

зарубіжної науки кримінального процесу.

Правий у цьому зв’язку В. Н. Бібіло, зазначаючи, що природа питань,

які розглядаються судом в стадії виконання вироку, має відповідати природі

цієї стадії. Віднесення до процесуальних повноважень суду в стадії

виконання вироку тих питань, які суд не компетентний вирішувати в порядку

виконання вироку, може призвести до незаконного винесення рішення з цих

питань. Від того, наскільки науково обґрунтовані процесуальні

повноваження суду в стадії виконання вироку, чітко визначені форми

122

реалізації цих повноважень і характер рішень, що приймаються, значною

мірою залежить успіх у боротьбі зі злочинністю [18, с. 19].

Проведеним дослідженням установлено, що коло питань, які

вирішуються судом під час виконання вироків, дуже різноманітне. Зокрема,

за результатами анкетування 120 суддів Вінницької, Дніпропетровської,

Київської, Львівської, Одеської та Харківської областей протягом 2015–

2017 рр. з’ясовано ступінь поширеності питань, які вирішувалися судом під

час виконання вироків, а саме:

– про відстрочку виконання вироку (п. 1 ч. 1 ст. 537) – 100 %;

– про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (п. 2 ч. 1

ст. 537) – 55,8 %;

– про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким (п. 3 ч. 1

ст. 537) – 31,7 %;

– про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які

мають дітей віком до трьох років (п. 4 ч. 1 ст. 537) – 18,3 %;

– про направлення для відбування покарання жінок, звільнених від

відбування покарання внаслідок їх вагітності або наявності дітей віком до

трьох років (п. 5 ч. 1 ст. 537) – 11,7 %;

– про звільнення від покарання за хворобою (п. 6 ч. 1 ст. 537) – 54,2 %;

– про застосування до засуджених примусового лікування та його

припинення (п. 7 ч. 1 ст. 537) – 14,2 %;

– про направлення звільненого від покарання з випробуванням для

відбування покарання, призначеного вироком (п. 8 ч. 1 ст. 537) – 52,5 %;

– про звільнення від призначеного покарання з випробовуванням після

закінчення іспитового строку (п. 9 ч. 1 ст. 537) – 29,2 %;

– про заміну покарання відповідно до ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58,

ч. 1 ст. 62 КК України (п. 10 ч. 1 ст. 537) – 15,8 %;

– про застосування покарання за наявності кількох вироків (п. 11 ч. 1

ст. 537) – 30,8 %;

123

– про тимчасове залишення засудженого у слідчому ізоляторі або

переведення засудженого з арештного дому, виправного центру,

дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора для

проведення відповідних процесуальних дій під час досудового розслідування

кримінальних правопорушень, вчинених іншою особою або цією самою

особою, за які вона не була засуджена, чи у зв’язку з розглядом справи в суді

(п. 12 ч. 1 ст. 537) – 7,5 %;

– про звільнення від покарання і пом’якшення покарання у випадках,

передбачених ч. 2 і 3 ст. 74 КК України (п. 13 ч. 1 ст. 537) – 26,7 %;

– про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації

установи виконання покарань (п. 13-1 ч. 1 ст. 537) – 4,2 %;

– про застосування заходу стягнення до осіб, позбавлених волі, у виді

переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери)

(п. 13-2 ч. 1 ст. 537) – 5,8 %;

– про зміну обов’язків, покладених на засудженого, звільненого від

відбування покарання з випробуванням (п. 13-3 ч. 1 ст. 537) – 3,3 %;

– інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають

при виконанні вироку (п. 14 ч. 1 ст. 537) (зокрема, про зарахування

досудового ув’язнення в строку відбуття покарання) – 2,5 %;

– про оскарження рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи

попереднього ув’язнення (ч. 2 ст. 537) – 1,7 % (додаток А).

Етап реалізації кримінальної відповідальності, втілений у форму

кримінально-процесуальних правовідносин (етап кримінально-процесуальної

діяльності), закінчується винесенням вироку та його подальшим виконанням.

Ми поділяємо висловлену в науковій юридичній літературі думку про те, що

необхідно розмежовувати поняття «виконання вироку» і «виконання

покарання» [30, с. 37, 38].

Зокрема, виконання вироку – це стадія кримінального процесу, для якої

характерними є діяльність суду зі звернення вироку до виконання й судовий

контроль за його виконанням. Виконання покарання – це діяльність

124

уповноважених державою органів і установ, яка виконується відповідно до

приписів вироку. Виконання вироку – більш широке поняття, оскільки

включає в себе і етап безпосереднього виконання покарання. Водночас,

виконання покарання – це певний процес, без якого етапи винесення вироку з

призначенням покарання, набрання ним законної сили взагалі не будуть мати

сенсу. Це правова діяльність, у перебігу якої реалізуються встановлені

законом і зазначені у вироку суду певні обмеження прав і свобод засуджених.

Так, вирок або ухвала суду першої інстанції, ухвала слідчого судді,

якщо інше не передбачено КПК України, набирає законної сили після

закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого КПК України,

якщо таку скаргу не було подано (ч. 1 ст. 532 КПК України). У разі подання

апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає

законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції (ч. 2

ст. 532 КПК України). Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено,

вважається, що вирок чи ухвала суду, ухвала слідчого судді не набрала

законної сили (ч. 3 ст. 532 КПК України). Судові рішення суду апеляційної та

касаційної інстанцій, Верховного Суду України набирають законної сили з

моменту їх проголошення (ч. 4 ст. 532 КПК України). Ухвали слідчого судді

та суду, які не можуть бути оскаржені, набирають законної сили з моменту їх

оголошення (ч. 5 ст. 532 КПК України) [76].

Слід зазначити, що український кримінальний процесуальний закон у

цьому відношенні є схожим з іншими актами подібного роду на теренах СНД

(РФ, Білорусь, Казахстан).

Так, за даними судової статистики, у 2015 р. із порушенням строків,

передбачених КПК, суди звернули до виконання: 86 [2014 р. – 135] вироків,

що на 36,3 % менше, ніж у 2014 р., або 0,09 % [2014 р. – 0,1 %] від кількості

постановлених судами по першій інстанції вироків; у тому числі стосовно

осіб, які трималися під вартою, – 3 [2014 р. – 9] [6].

Кримінальний процесуальний закон у ст. 373 КПК України проводить

диференціацію вироків, ураховуючи такі засади, як презумпція

125

невинуватості, а також фундаментальні принципи кримінального права та

призначення покарання. Аналіз норм цієї статті дає підстави констатувати,

що національний законодавець іде «від зворотного», тобто спочатку визначає

засади ухвалення виправдувального вироку, а вже потім імперативно

визначає необхідність ухвалення обвинувального вироку.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 373 КПК України, виправдувальний вирок

ухвалюється у разі, якщо не доведено, що:

1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується

особа;

2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;

3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом

підстав для закриття кримінального провадження, передбачених п. 1 та 2 ч. 1

ст. 284 КПК України.

Аналіз ч. 2 та 3 ст. 373 КПК України дає підстави виокремити такі

змістовні ознаки обвинувального вироку:

а) обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях;

б) такий вирок ухвалюється лише за умови доведення у ході судового

розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення;

в) ухвалення обвинувального вироку означає визнання обвинуваченого

винуватим у вчиненні кримінального правопорушення;

г) обвинувальний вирок може бути трьох видів:

1) обвинувальний вирок із призначенням покарання;

2) обвинувальний вирок із звільненням від покарання чи від його

відбування;

3) обвинувальний вирок із застосуванням інших заходів, передбачених

законом України про кримінальну відповідальність (наприклад, примусових

заходів медичного характеру, примусових заходів виховного характеру,

спеціальної конфіскації, заходів кримінально-правового характеру щодо

юридичних осіб).

126

Зокрема, за даними судової статистики, у 2015 р. суди ухвалили

обвинувальний чи виправдувальний вирок майже у 96 тис. [2014 р. –

103,6 тис.] справ, що на 7,4 % менше, ніж у 2014 р., або 80,1 % [2014 р. –

79,3 %] від кількості тих справ, провадження в яких закінчено.

Виправдувальні вироки ухвалено стосовно 905 [2014 р. – 803] осіб, що на

12,7 % більше; їх частка від кількості всіх осіб, щодо яких ухвалено вироки,

становила 0,9 % [2014 р. – 0,8 %]. У справах публічного обвинувачення

виправдувальні вироки ухвалено стосовно 885 [2014 р. – 778] осіб [6].

При чому проведений нами аналіз вироків, ухвалених судами

Чернігівської області за матеріалами кримінальних проваджень (протягом

2013–2017 рр.), виявив невтішну тенденцію: чим тяжчим є злочин, тим менш

суворим є призначене покарання в межах альтернативних і відносно

визначених санкцій, і навпаки.

Зокрема, нами взято 135 вироків, ухвалених судами першої інстанції

Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Львівської, Одеської та

Харківської областей, із призначенням покарання у виді позбавлення волі на

певний строк. Їхня вибірка залежно від тяжкості вчиненого злочину показала

наступне:

– середній строк позбавлення волі, призначеного за злочини невеликої

тяжкості – 1 рік 10 місяців (це при законодавчо визначених межах від одного

до двох років);

– середній строк позбавлення волі, призначеного за злочини середньої

тяжкості – 4 роки 2 місяці (це при законодавчо визначених межах від двох до

п'яти років);

– середній строк позбавлення волі, призначеного за тяжкі злочини –

6 років 11 місяців (це при законодавчо визначених межах від п'яти до десяти

років);

– середній строк позбавлення волі, призначеного за особливо тяжкі

злочини – 12 років 1 місяць (це при законодавчо визначених межах від

десяти до п’ятнадцяти років).

127

Вирок як видова категорія кримінального провадження входить до

родової категорії цієї ж галузі – судового рішення. Вітчизняний

кримінальний процесуальний закон у ст. 369 КПК України наводить види

судових рішень, зазначаючи, що судове рішення, у якому суд вирішує

обвинувачення по суті, викладається у формі вироку (ч. 1), а судове рішення,

у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали (ч. 2).

Таким чином, аналіз відповідних норм КПК України дає підстави

стверджувати, що процесуальним (судовим) рішенням, що постановляється

судом за результатами вирішення питань під час виконання вироків

(зазначених у ст. 537 КПК України), є ухвала.

Водночас, як до вироків, так і до ухвал висуваються однакові вимоги,

як до актів правосуддя, котрі охоплюються єдиною процесуальною

категорією «вимог до судового рішення». Такі вимоги перелічені у ст. 370

КПК України, яка має розгорнуту назву «Законність, обґрунтованість і

вмотивованість судового рішення». Водночас, окремі кримінально-

процесуальні закони країн СНД (зокрема, ст. 297 КПК РФ) передбачають

таку додаткову до перелічених вимогу до судового рішення, як

справедливість. Проте така позиція не сприйнята українським законодавцем,

відсутня і в КПК України така засада (принцип), як справедливість,

незважаючи на наявність такого принципу у кримінально-виконавчому

законодавстві, а також відповідної наукової підтримки у науці кримінального

процесу, про що коротко зазначимо наступне.

Щодо наведених вимог до вироку, як втім й ухвали, зважаючи на їхнє

охоплення поняттям судових рішень, зарубіжна дослідниця П. А. Лупинська

визначає законність вироку, як сувору відповідність приписам матеріального

та процесуального права; обґрунтованість вироку означає, що висновки суду,

викладені у вироку, відповідають обставинам справи, підтвердженим

сукупністю доказів, які досліджені в судовому засіданні й визнані судом

достатніми й достовірними; вмотивованість вироку означає, що в ньому

викладаються – відповідно до правових і логічних правил доказування – всі

128

фактичні та юридичні аргументи, які підтверджують висновок і рішення, що

містяться в описово-резолютивній частинах вироку; справедливість вироку,

що у вузькому розумінні зводиться до справедливості призначеного судом

покарання, а в широкому розумінні справедливість вироку ґрунтується на

його законності та обґрунтованості й означає правильне вирішення справи,

як по суті, так і за формою [94, с. 516–519].

При цьому у науці кримінального процесу існують й думки щодо

інших, скоріше не вимог, а властивостей вироку, як процесуального

документа. Такі властивості не мають такої законодавчої ваги, як попередні

критерії, проте вони сприяють як судовому діловодству, так і висвітленню

всіх питань процесуальних дій, тобто повноті відповідного судового рішення.

Так, на думку Ф. Н. Фаткулліна, поряд із такими властивостями, як

законність, обґрунтованість, справедливість та вмотивованість, до якостей

судового вироку слід відносити: єдність і повноту, завдяки яким вирок

становить єдиний процесуальний акт, який виражає одночасно всі рішення

суду по справі в цілому і містить достатньо докладний опис всіх необхідних

даних як фактичного, так і правового порядку; визначеність, яка виражається

в категоричності, повній ясності та відсутності двозначності ставлення суду

як до обвинувачення, так і до міри покарання; остаточність – що означає, що

при нескасованому вироку обвинувачення ніким по суті вдруге не

вирішується, що постановлене за цим обвинуваченням рішення самим судом

першої інстанції змінюватися не може, так само, як воно не підлягає і

перегляду в апеляційному порядку [235, с. 169].

Існують й інші наукові сентенції щодо ознак (властивостей) судових

рішень. Зокрема, досить дискусійним у юридичній літературі є питання про

виділення в якості властивості вироку його істинності, особливо в частині

розмежування презумпції істинності вироку та його істинності як такої. Так,

О. Ю. Александрова робить висновок, що презумпція істинності вироку існує

тільки до тих пір, поки він не вступив у законну силу. Після вступу в законну

129

силу, безумовно, слід говорити про істинність вироку, а не про презумпцію

істинності [4, с. 11].

Аналіз наукових джерел за іншими критеріями виділення ознак вироку

суду надав підстави установити, що вчені-процесуалісти також виділяють

зовнішні та внутрішні властивості вироку, які виражають якісну визначеність

цього процесуального акта в системі процесуальних рішень. До внутрішніх

властивостей вироку відносять законність, обґрунтованість, справедливість, а

до зовнішніх – винятковість, обов'язковість, законну силу [49, с. 251].

За такою схемою побудовано й вимоги кримінального процесуального

закону щодо обов’язковості рішення суду, що набрало законної сили.

Закон (ч. 1 ст. 533 КПК України) визначає наслідки набрання законної

сили судовим рішенням: «Вирок або ухвала суду, які набрали законної сили,

обов’язкові для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а

також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та

органів місцевого самоврядування, їх службових осіб, і підлягають

виконанню на всій території України» [76].

Наступною стадією є звернення судового рішення до виконання. Згідно

з ч. 1 ст. 535 КПК України, судове рішення, що набрало законної сили, якщо

інше не передбачено КПК України, звертається до виконання не пізніш як

через три дні з дня набрання ним законної сили або повернення матеріалів

кримінального провадження до суду першої інстанції із суду апеляційної чи

касаційної інстанції або Верховного Суду України. Відповідно до ч. 2 ст. 535

КПК України, суд разом із своїм розпорядженням про виконання судового

рішення надсилає його копію відповідному органу чи установі, на які

покладено обов’язок виконати судове рішення. Керуючись ч. 4 ст. 535

КПК України, органи, особи, які виконують судове рішення, повідомляють

суд, який постановив судове рішення, про його виконання. При цьому ч. 5

ст. 535 КПК України встановлює своєрідні гарантії захисту прав

обвинуваченої особи. Так, до набрання обвинувальним вироком законної

сили обвинувачений, до якого застосовано запобіжний захід у вигляді

130

тримання під вартою, не може бути переведений у місце позбавлення волі в

іншу місцевість [76].

Такий алгоритм є цілком логічним, адже, відповідно до кримінально-

виконавчого законодавства, підставою визначення особі виду та рівня

безпеки виправної колонії для регіональної комісії при територіальному

управлінні Міністерства юстиції з питань виконання кримінальних покарань

та пробації, яка в даному випадку виступає правозастосувачем за цим

напрямом (до 2001 р. таку функцію виконував суд, котрий ухвалив

обвинувальний вирок), є вирок суду, що набрав законної сили.

У цьому контексті взаємодія суду з органами і установами виконання

покарань забезпечується ч. 2 ст. 20 КВК України, відповідно до якої про

місце відбування покарання засудженого повідомляється суд, який

постановив вирок.

Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що

набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню тягне за собою

кримінальну відповідальність, передбачену ст. 382 КК України

«Невиконання судового рішення».

Зокрема, за даними судової статистики, у 2015 р. за невиконання

судового рішення (ст. 382 КК) за вироками, що набрали законної сили,

засуджено 88 [2014 р. – 160] осіб [6, с. 50].

Обов'язковість судових рішень, що набрали законної сили, означає, що

вони набули сили закону і є обов'язковими до виконання на всій території

України. Фактичне виконання вироків забезпечують спеціальні органи і

установи, на які покладено обов'язок виконання.

Виконання вироку про засудження особи до виправних робіт, арешту,

обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні

військовослужбовців, позбавлення волі може бути відстрочено судом на

певний строк, керуючись вимогами ст. 536 КПК України.

Правова природа відстрочки виконання вироку є предметом наукової

дискусії. Так, на думку О. В. Тюшнякової, відстрочка належить до одного із

131

заходів кримінально-правового впливу, в якому рівною мірою реалізуються,

з одного боку – принцип невідворотності кримінальної відповідальності, а з

іншого – принципи гуманізму та справедливості [225, с. 3]. Водночас,

наведене судження не позбавлене дискусійності в силу таких ознак:

1) по-перше, не можемо погодитись із висловленою поіменованою

вченою позицією, що відстрочка виконання вироку належить до одного із

заходів кримінально-правового впливу. Справа в тому, що цей захід не

передбачено нормами закону України про кримінальну відповідальність

(КК України), і він не змінює правового становища особи – особа продовжує

залишатися у статусі засудженого, а не виправданого чи звільненого. Тому

цей захід є кримінально-процесуальною реакцією суду на певного роду

об’єктивні й суб’єктивні чинники, керуючись при цьому принципом

гуманізму, проте не відкидаючи в майбутньому повноту реалізації принципів

невідворотності кримінальної відповідальності, виконання і відбування

покарань. Тобто правова природа відстрочки виконання вироку є скоріше

кримінально-процесуальною, ніж кримінально-правовою;

2) по-друге, названа дослідниця не урахувала один із не менш

важливих із тих, що були нею наведені, принципів інституту відстрочки

виконання вироку. Це принцип диференціації та індивідуалізації

кримінальної відповідальності. Формулюючи таке судження ми виходимо з

того, що норми цього інституту поширюються: а) не на всі види покарань (а

лише на 5 із 12); б) не на всі категорії засуджених осіб (а прив’язані

переважно до таких соціально-демографічних ознак, як наявність тяжкої

хвороби, стан вагітності, наявність малолітньої дитини до 3 років).

Зазначимо, що кримінальний процесуальний закон у ч. 1 ст. 536

КПК України передбачає вичерпний перелік випадків відстрочки виконання

вироку про засудження особи до виправних робіт, арешту, обмеження волі,

тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення

волі:

132

1) у разі тяжкої хвороби засудженого, яка перешкоджає відбуванню

покарання, – до його видужання;

2) у разі вагітності засудженої або за наявності у неї малолітньої

дитини – на час вагітності або до досягнення дитиною трьох років, якщо

особу засуджено за злочин, що не є особливо тяжким;

3) у разі якщо негайне відбування покарання може потягти за собою

винятково тяжкі наслідки для засудженого або його сім’ї через особливі

обставини (пожежа, стихійне лихо, тяжка хвороба або смерть єдиного

працездатного члена сім’ї тощо) – на строк, встановлений судом, але не

більше одного року з дня набрання вироком законної сили.

Водночас, згідно з ч. 2 ст. 536 КПК України, відстрочка виконання

вироку не допускається щодо осіб, засуджених за тяжкі (крім випадків,

передбачених п. 2 ч. 1 ст. 536 КПК України) та особливо тяжкі злочини

незалежно від строку покарання.

Структурно-логічний аналіз норм ст. 536 КПК України, а також їх

співставлення з нормами КК України дає підстави констатувати таке:

По-перше, дискусійним видається перелік покарань, засудженим до

яких суд може надати відстрочку виконання вироку: 1) виправні роботи;

2) арешт; 3) обмеження волі; 4) тримання в дисциплінарному батальйоні

військовослужбовців; 5) позбавлення волі.

Визначаючи перелік випадків відстрочки виконання вироку та

співставляючи їх із кримінально-правовою та кримінально-виконавчою

природою вказаних видів покарань, законодавець виходив із трудового та

фізіологічного критеріїв. Тобто якщо брати тяжку хворобу засудженого, яка

перешкоджає відбуванню покарання, тоді стає зрозумілим, що карально-

виправний вплив на засудженого у кримінально-виконавчому процесі не

буде здійснено, тобто: 1) не буде досягнуто повного усвідомлення вини

внаслідок примусового залучення до праці; 2) або внаслідок втрати

працездатності не буде проведено відповідних відрахувань у дохід держави,

як у випадку із виправними роботами; 3) або ж взагалі можна вести мову про

133

порушення принципу гуманізму у процесі відбування покарання, коли особу,

хвору на тяжку хворобу, піддають примусовому впливу (в таких випадках

може йтися про катування).

Викладені судження є логічними, такими, що відповідають чинному

законодавству, вимогам міжнародно-правових актів, і тому мають

ураховуватися судом при реалізації відповідної засади кримінально-

виконавчого процесу.

Проте, слід зауважити, що за межами уваги законодавця залишились

деякі види покарань, котрі також ураховують трудові та фізіологічні критерії,

проте можуть бути застосовані до таких осіб, не порушуючи норми щодо

заборони призначення окремих видів покарань щодо визначених категорій

осіб.

Це такі покарання, як: громадські роботи, службові обмеження для

військовослужбовців.

Тому пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 536 КПК України, в частині

визначення переліку покарань, покараннями у виді громадських робіт,

службових обмежень для військовослужбовців. При цьому ми усвідомлюємо,

що на засуджених до громадських робіт не поширюватиметься положення

п. 2 ч. 1 ст. 536 КПК України, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 56 КК України

громадські роботи не призначаються, серед інших категорій, також і вагітним

жінкам.

По-друге, не зовсім зрозумілою у п. 3 ч. 1 ст. 536 КПК України є

законодавчо визначена межа в 1 рік з дня набрання вироком законної сили

щодо строку, відведеного на покриття винятково тяжких наслідків для

засудженого або його сім’ї через особливі обставини (пожежа, стихійне лихо,

тяжка хвороба або смерть єдиного працездатного члена сім’ї тощо). В усіх

країнах СНД така межа максимального строку відстрочки виконання вироку

становить 6 місяців.

Водночас, пропозиція щодо зменшення подібного строку (з 1 року до

6 місяців) буде сприйнята як така, що погіршує правове становище особи у

134

кримінальному провадженні. Проте ніхто не замислюється над тим, що в

Україні за останні роки збільшився строк вислуги для нарахування пенсії, як

для працівників правоохоронних органів, так і цивільних громадян,

спостерігається погіршення соціально-майнового становища пересічних

правослухняних і переважно соціально незахищених верств населення

(пенсіонери, інваліди, сироти, особи у відповідних притулках або інтернатах

тощо). Тому цікаво було дізнатися думку практиків на цей рахунок. Зокрема,

пропозицію щодо зменшення максимальної тривалості відстрочки виконання

вироку, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 536 КПК України, з 1 року до 6 місяців

підтримало 22,5 % респондентів (додаток А). Вважаємо, що подібний

результат можна пояснити браком інформаційної обізнаності суддів України

щодо зарубіжного досвіду функціонування системи кримінальної юстиції, а

також небажанням зменшувати обсяг дискреційних повноважень суддів.

По-третє, аналіз чинного законодавства не виявив норм щодо

скасування відстрочки виконання вироку. Зазначимо, що ми розмежовуємо

юридично значимі терміни «припинення» відстрочки (є відносно позитивним

явищем, наприклад, видужання особи, щодо якої первинно було застосовано

відстрочку) та «скасування» відстрочки (у цей термін ми вкладаємо

негативний зміст). Таким чином, юридичним фактом розмежування цих

категорій є негативна посткримінальна поведінка (суб’єктивний чинник) та

обставини об’єктивної дійсності. Такий підхід повною мірою корелює із

вченням теорії права про категорії «дії» та «події», як різновиди юридичних

фактів.

Так, аналіз ч. 1 ст. 536 КПК України дає підстави констатувати, що

негативна підстава й відповідно підстава для скасування відстрочки може

мати місце за п. 2 ч. 1 ст. 536 КПК України – вагітності засудженої або за

наявності у неї малолітньої дитини – на час вагітності або до досягнення

дитиною трьох років, якщо особу засуджено за злочин, що не є особливо

тяжким. Проте перед тим як говорити про підстави скасування, звернімо

увагу, що специфіка рішення про відстрочку виконання вироку за п. 2 ч. 1

135

ст. 536 КПК України полягає в дуалізмі процесуального рішення, що має

бути прийнято судом. Тобто спочатку суд може прийняти перше рішення про

відстрочку щодо вагітної засудженої (до моменту пологів), а потім, за

логікою «переведення засудженого в інший правовий статус» – прийняти

рішення про відстрочку у зв’язку з наявністю у неї малолітньої дитини – до

досягнення дитиною трьох років. При цьому закон не передбачає вимог до

поведінки засудженої особи під час перебування в обох статусах, а це

значний проміжок часу – більше 3 років, що за законодавчими строками

навіть перевищує тривалість іспитового строку (до трьох років),

передбаченого ч. 4 ст. 75 КК України щодо інституту звільнення від

відбування покарання з випробуванням.

В силу наведених обставин пропонуємо доповнити п. 2 ч. 1 ст. 536

КПК України такими підставами скасування відстрочки: 1) відмова

засудженої від дитини; 2) подальше ухилення від виховання дитини (після

попередження). За вказаних підстав засуджена може бути направлена для

відбування покарання в місце, призначене за вироком суду; 3) вчинення

нового кримінального правопорушення; 4) смерть дитини.

Зазначимо, що приймаючи рішення про скасування відстрочки, суд має

підходити виважено до прийняття відповідного процесуального рішення.

Подібні судження-рекомендації вироблені і кримінально-процесуальною

наукою. Зокрема, О. В. Тюшнякова зазначає, що суд, приймаючи рішення

про відстрочку щодо засудженої через неналежне виховання дитини тощо,

повинен вивчити досконало поведінку засудженої в період відбування

відстрочки, опитати батьків, сусідів, а не підходити до цього питання

формально. Щодо ситуації зі смертю дитини, як однієї з можливих підстав

відстрочки, то вчена зазначає, що «суть та особливість ситуації полягає в

тому, що факт смерті є обов'язковою підставою для скасування відстрочки,

але ось яке з двох рішень прийме суд при скасуванні відстрочки, буде

залежати від поведінки жінки, від виконання нею материнських обов'язків.

При цьому суд повинен враховувати – чи дбала засуджена про дитину в

136

період хвороби, чи не пов'язана смерть дитини з поганим доглядом за

нею» [225, с. 141–143].

Одними з найбільш поширених питань, які вирішуються судом під час

виконання вироків у рамках кримінально-виконавчого процесу, є вчинення

процесуальних дій із подальшим прийняттям процесуального рішення щодо

винесення ухвали про умовно-дострокове звільнення від відбування

покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м'яким.

Зазначимо, що як умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

так і заміна невідбутої частини покарання більш м'яким, належать до

міжгалузевих правових інститутів, оскільки підстави й порядок їх

застосування регламентуються нормами КК, КВК, КПК України.

Аналіз відповідного галузевого законодавства дає підстави

констатувати, що умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

застосовується до осіб, засуджених до визначеного в законі про кримінальну

відповідальність переліку покарань, як щодо неповнолітніх, так і щодо

дорослих. Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким до

неповнолітніх не застосовується. Щодо стимулюючо-правової природи, то в

юридичні науці не існує одностайності щодо того, чи є умовно-дострокове

звільнення від відбування покарання та заміна невідбутої частини покарання

більш м'яким заходами заохочення засудженого, або елементами

прогресивної системи виконання/відбування покарання. Особисто ми

підтримуємо тих учених (І. Г. Богатирьова, О. М. Джужу, О. Г. Колба,

В. Я. Конопельського, М. С. Пузирьова, В. М. Трубникова, С. В. Царюка,

І. С. Яковець та ін.), які відносять як заміну невідбутої частини покарання

більш м'яким, так і умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

до найвищих щаблів прогресивної системи, оскільки заходи заохочення, як

такі, застосовуються до засуджених, не змінюючи їх правового статусу, а

елементи прогресивної системи, через реалізацію принципів диференціації та

індивідуалізації виконання покарань, виводять засудженого на іншу «систему

юридичних координат», як-от: «засуджений до позбавлення волі на певний

137

строк» → «засуджений до обмеження волі (або іншого більш м’якого

покарання)», «засуджений до позбавлення волі на певний строк (або іншого

покарання, передбаченого ч. 1 ст. 81 КК України)» → «звільнена від

відбування покарання особа».

У будь-якому випадку, позиція учених і практиків єдина в підставах

застосування вказаних заохочувальних інститутів (оскільки вони визначені

законодавчо – ч. 2 ст. 81, ч. 3 ст. 82 КК України) – коли адміністрація органу

(установи) виконання покарань та пробації, а потім і суд визнають, що

засуджений відповідно або став на шлях виправлення, або сумлінною

поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення. Це є матеріальні

підстави застосування заміни невідбутої частини покарання більш м'яким та

умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, тобто досягнення

засудженим визначеного законом ступеня виправлення. Формальні підстави,

пов’язані з відбуттям певної частини строку призначеного покарання,

залежно від кримінально-правової та кримінологічної характеристики

засудженого, визначені відповідно у ч. 3 ст. 81, ч. 4 ст. 82 КК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 154 КВК України, стосовно засудженого, щодо

якого відповідно до ст. 81, 82 КК України може бути застосоване умовно-

дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої

частини покарання більш м'яким, орган або установа виконання покарань у

місячний термін надсилає клопотання до суду у порядку, встановленому

кримінальним процесуальним законодавством. Адміністрація органу або

установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої

КК України частини строку покарання зобов'язана в місячний термін

розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-

дострокового звільнення від відбування покарання або до заміни невідбутої

частини покарання більш м'яким [79].

У свою чергу, згідно з ч. 1 ст. 539 КПК України, питання, які

виникають під час та після виконання вироку, вирішуються судом за

клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного

138

представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб,

установ або органів у випадках, встановлених законом.

Також ч. 1 ст. 539 КПК України містить норму, відповідно до якої

потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші особи мають

право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань, які

безпосередньо стосуються їх прав, обов’язків чи законних інтересів [76].

На підставі аналізу наведених вище положень міжгалузевого

законодавства (КПК та КВК України), у співставленні його з відповідними

нормами матеріального права (наприклад, ст. 81, 82 КК України), нами

виділено низку колізійних моментів, котрі порушують принципи рівності,

справедливості й законності при реалізації кримінально-виконавчого процесу

уповноваженими суб’єктами правозастосування.

Першим хочеться розглянути суб’єктний склад осіб та органів і

установ, які мають право ініціювати розгляд судом питань, визначених

ст. 537 КПК України.

Вважаємо, що норми ч. 1 ст. 539 КПК України не є досконалими з

позицій юридичної логіки й окремих правових принципів із наведених нижче

міркувань.

Абз. 1 ч. 1 ст. 539 КПК України визначає, що питання, які виникають

під час та після виконання вироку, вирішуються судом за клопотанням

(поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного

представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб,

установ або органів у випадках, встановлених законом.

Водночас, ніде у КПК України не визначено, хто саме і яке питання (із

переліку пунктів, передбачених ч. 1 ст. 537 КПК України) має право

ініціювати. Тобто з первинного аналізу вказаної норми незрозуміло, хто має

право подавати клопотання про застосування умовно-дострокового

звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини

покарання більш м'яким – засуджений або орган чи установа виконання

покарань. І так далі. Проте відповідь на одне з порушених питань (наведене

139

нами як приклад) дає КВК України у ч. 3 ст. 154 КВК України, про що

йшлося вище. Такий суб’єкт – адміністрація органу або установи виконання

покарань.

Проте виникає логічне питання: тоді навіщо вказувати у КПК України

(абз. 1 ч. 1 ст. 537) як відповідного суб’єкта – засудженого. Щоб в іншому

законі «позбавити» його такого права?

Більше того, зазначимо, що п. 3 ч. 1 ст. 7 КПК України однією із

загальних засад кримінального провадження визначає рівність перед законом

і судом. Виходячи з положень ст. 10 КПК України (яка саме розкриває зміст

цієї засади), не може бути привілеїв чи обмежень у процесуальних правах,

передбачених КПК України, за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,

релігійних чи інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,

майнового стану, місця проживання, громадянства, освіти, роду занять, а

також за мовними або іншими ознаками (ч. 1). У випадках і порядку,

передбачених КПК України, певні категорії осіб (неповнолітні, іноземці,

особи з розумовими і фізичними вадами тощо) під час кримінального

провадження користуються додатковими гарантіями (ч. 2) [76].

Таким чином, виходячи з тлумачення цієї засади, котре враховує

співвідношення категорій «рівність» та «диференціація», перелік

«розширення процесуальних преференцій» не охоплюється таким критерієм,

як процесуальний статус особи, проте такий статус має бути реалізований в

межах одного процесуального інституту (в нашому випадку – при подачі

клопотання з відповідного питання, передбаченого ч. 1 ст. 537 КПК України).

Тому вважаємо за необхідне урівняти засудженого у процесуальних

правах з іншими учасниками кримінального провадження за напрямом участі

у вирішенні питань, передбачених ч. 1 ст. 537 КПК України, адже, згідно з

абз. 2 ч. 1 ст. 539 КПК України, потерпілий, цивільний позивач, цивільний

відповідач та інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про

вирішення питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов’язків чи

законних інтересів.

140

А заохочувальні інститути, передбачені ст. 81 та 82 КК України,

належать саме до законних інститутів у межах правового статусу

засудженого (поряд із правами й обов’язками).

Зазначену пропозицію підтримало 28,3 % респондентів (додаток А).

Другим проблемним питанням хочемо відмітити відсутність

загальнонаціональної уніфікації щодо строків у праві. Ми не є ярими

поборниками надмірної гуманізації правового статусу засуджених, оскільки

якими б гуманними не були помисли законодавців, міжнародних експертів,

громадськості (де дуже багато «своїх» серед нинішніх правозахисників –

колишніх засуджених), ми лише виходимо із законодавчих положень, і як

дослідник-юрист вважаємо, що закон має тлумачитися й застосовуватися не

двозначно, з дотриманням принципу формально-юридичної рівності.

Зокрема, ст. 5 КВК України визначає як принцип кримінально-

виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань взаємну

відповідальність держави і засудженого. Тлумачення цього принципу

віднаходимо у науково-практичному коментарі КВК України. Незважаючи

на досить відмінні підходи різних авторів наявних в Україні коментарів КВК,

сутність та зміст принципу взаємної відповідальності держави і засудженого

зводяться до наступного: «особа, притягнута до кримінальної

відповідальності, зобов’язана підкоряти свою поведінку правообмеженням,

що відбивають зміст покарання, а адміністрація органів та установ виконання

покарань така само «взаємно» зобов’язана підкоряти свою діяльність правам

і інтересам засудженого» [203, с. 24].

Кримінально-виконавчий процес є постійною взаємодією двох

головних суб’єктів: виконання (адміністрації органів і установ виконання

покарань) та відбування (засуджених) покарань. Останнім часом правовий

статус засуджених постійно гуманізується, з огляду на необхідність

приведення його у відповідність до вимог міжнародних стандартів і

прогресивних прикладів зарубіжної пенітенціарної теорії і практики.

141

Зазначимо, що ст. 152 КВК України визначає рівні підстави звільнення

від відбування покарання, зокрема:

1) відбуття строку покарання, призначеного вироком суду;

2) закон України про амністію;

3) акт про помилування;

4) скасування вироку суду і закриття кримінального провадження;

5) закінчення строків давності виконання обвинувального вироку;

6) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання;

7) хвороба;

8) інші підстави, передбачені законом.

Тобто закон не визначає якоїсь «першості» серед вказаних підстав. Усі

вони є рівними за процедурою застосування й мають рівною мірою

ураховувати принципи законності, справедливості й рівності.

Особливо хочеться звернути увагу на так звані «строкові підстави», до

найпоширеніших із яких належать: а) відбуття строку покарання,

призначеного вироком суду; б) умовно-дострокове звільнення від відбування

покарання.

Щодо дотримання строків має бути забезпечена єдина процедура їх

дотримання при виконанні/відбуванні покарань. Так, щодо звільнення від

відбування покарання за такою підставою, як «відбуття строку покарання,

призначеного вироком суду», вітчизняними ученими-пенітенціаристами

підіймалися низка проблем за напрямом дотримання законності за вказаним

напрямом.

Зокрема, І. Яковець дійшла висновку, що переважна більшість

засуджених звільняється з установ виконання покарань не в останній день

строку покарання (як це передбачено КВК України), а тільки наступного

дня [258]. Детально аналізуючи сучасну практику застосування кримінально-

виконавчого законодавства у сфері звільнення засуджених, І. Яковець

зазначає, що незважаючи на те, що на сьогодні немає жодного ані

законодавчого, ані відомчого нормативно-правового акта, який би регулював

142

порядок визначення останнього дня строку покарання у виді позбавлення

волі (те саме стосується й арешту та обмеження волі), практика «за звичкою»

базується саме на тотожності цієї дати з датою початку строку покарання.

Важко не погодитись із такою точкою зору, адже у якості аргументу автор

наводить приклад обрахування строків із практики виконання покарань, не

пов’язаних з позбавленням волі [258].

Проаналізувавши матеріал І. С. Яковець, можна констатувати, що він,

по-перше, заслуговує на увагу, по-друге є актуальним для наукового

вивчення, по-третє, може бути врахований при підготовці відомчих

нормативно-правових актів із питань звільнення засуджених.

Водночас, щодо строків застосування умовно-дострокового звільнення

є певні моменти, що дають підстави двояко підходити до процедури

застосування цієї підстави в рамках кримінально-виконавчого процесу.

Так, на практиці не вдається забезпечити звільнення засудженого, без

перевищення строків, за цією підставою. Цьому «сприяють» законодавчі

положення. Наприклад, строк позбавлення волі становить 7 років 6 місяців

(скажімо, за умисний тяжкий злочин). Якщо звільнювати засудженого з

виправної колонії за підставою «відбуття строку покарання, призначеного

вироком суду», то це відбудеться в останній день шостого місяця. Така

вимога ч. 2 ст. 153 КВК України.

Якщо ж звільнювати засудженого з виправної колонії за підставою

«умовно-дострокове звільнення від відбування покарання», то, ураховуючи

положення щодо формальної підстави цього заохочувального інституту п. 2

ч. 3 ст. 81 КК України, то умовно-дострокове звільнення має відбутися після

фактичного відбуття засудженим не менше двох третин строку покарання,

призначеного судом, тобто через 5 років.

Водночас, на підставі ч. 3 ст. 154 КВК України адміністрація органу

або установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої

КК України частини строку покарання зобов'язана в місячний термін

розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-

143

дострокового звільнення від відбування покарання або до заміни невідбутої

частини покарання більш м'яким [79].

Якщо порівнювати наведені положення з аналогічними в інших

країнах, то вказані строки різняться. Так, якщо брати кримінально-виконавче

законодавство РФ, то засуджений, до якого може бути застосоване умовно-

дострокове звільнення, а також його адвокат (законний представник) має

право звернутися до суду з клопотанням про умовно-дострокове звільнення

від відбування покарання. У клопотанні мають міститися відомості, що

свідчать про те, що для подальшого виправлення засуджений не потребує

повного відбування призначеного судом покарання, оскільки в період

відбування покарання він частково або повністю відшкодував заподіяну

шкоду або іншим чином загладив шкоду, заподіяну в результаті злочину,

розкаявся у вчиненому діянні, а також можуть міститися інші відомості, що

свідчать про виправлення засудженого. Клопотання про умовно-дострокове

звільнення від відбування покарання засуджений подає через адміністрацію

установи або органу, що виконує покарання.

Адміністрація установи або органу, що виконує покарання, не пізніше

ніж через 10 днів після подачі клопотання засудженого про умовно-

дострокове звільнення від відбування покарання направляє до суду вказане

клопотання разом із характеристикою на засудженого. У характеристиці

мають міститися дані про поведінку засудженого, його ставлення до

навчання і праці під час відбування покарання, про ставлення засудженого до

вчиненого діяння, а також висновок адміністрації про доцільність умовно-

дострокового звільнення. Остаточне рішення залишається за судом.

Фактично відбутий строк позбавлення волі не може бути менше

6 місяців [5, с. 104].

На нашу думку, наведена позиція зарубіжного законодавця більшою

мірою ураховує права засудженого, у т. ч. право на справедливий та

неупереджений суд, визнане міжнародними стандартами.

144

Крім того, на відміну від зарубіжного кримінального або кримінально-

виконавчого законодавства (у т. ч. європейських країн) у законодавстві

України не передбачено мінімальний строк, який необхідно відбути

засудженому, аби до нього було застосовано умовно-дострокове звільнення

від відбування покарання. Таку прогалину пропонуємо усунути шляхом

доповнення ч. 3 ст. 81 КК України абзацом такого змісту:

«Фактично відбутий строк позбавлення волі не може бути менше

шести місяців».

Водночас, співставляючи порушену проблематику з таким принципом

кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань,

як взаємної відповідальності держави і засудженого, зазначимо, що строки

поширюються на суб’єктів виконання покарань дещо інакше, ніж на

суб’єктів відбування. Зокрема, відповідно до відомчих нормативно-правових

актів, наприклад, персонал органів і установ виконання покарань отримує

чергові спеціальні звання із таким розрахунком, щоб термін видання наказу

про присвоєння відповідного звання збігався із нормативно визначеним

строком настання права на отримання відповідного звання. Тобто відділ по

роботі з персоналом має розпочати процедуру підготовки відповідних

матеріалів про присвоєння заздалегідь (наприклад, за місяць, залежно від

процедури, котра залежить від самого звання), щоб заінтересована особа

отримала його вчасно, не «переходивши» строк у попередньому правовому

статусі.

Вбачаємо, що такий саме алгоритм має бути поширено на строки

застосування відповідних законних інтересів засуджених (зокрема,

передбачених ст. 81, 82 КК України, ст. 100, 101 КВК України), що

сприятиме зміцненню режиму законності у кримінально-виконавчому

процесі. При цьому посилюватиметься судовий контроль за відповідним

напрямом діяльності адміністрації органів або установ виконання покарань.

При впровадженні запропонованого алгоритму адміністрація органу

(установи) виконання покарань буде зобов’язана готувати матеріали

145

завчасно, щоб із настанням відповідного терміну спливу строку,

передбаченого відповідним пунктом ч. 3 ст. 81 КК України направляти

відповідні матеріали (якщо, звичайно, за цей місячний, скажімо, строк

підготовки матеріалів засуджений не спростує достовірність зробленого

адміністрацією висновку в характеристиці «сумлінною поведінкою і

ставленням до праці довів своє виправлення») до суду для прийняття

рішення за відповідним пунктом ч. 1 ст. 537 КПК України.

Таким чином, вивчення практики діяльності органів і установ

виконання покарань у сфері звільнення засуджених, зокрема умовно-

достроково, аналіз юридичної літератури з означеної проблематики доводить

необхідність внесення змін до чинного кримінально-виконавчого

законодавства в частині строків представлення матеріалів на засуджених до

суду з метою вирішення питання про застосування цього заохочувального

інституту. У такий спосіб засуджений не буде «пересиджувати» в установі

місячний термін (на що вказує ч. 3 ст. 154 КВК України).

Зазначену пропозицію підтримало 100 % респондентів (додаток А).

Водночас, відповідно до ч. 4 ст. 81 КК України, у разі вчинення

особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від

відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового

злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими ст. 71 і 72

КК України.

Інші проблемні питання, що стосуються правового статусу,

повноважень та засад взаємодії суду з іншими суб’єктами при реалізації

кримінально-виконавчого процесу, висвітлені нами в наступному

підрозділі 2.3 при розробленні шляхів удосконалення правових та

організаційних засад реалізації судом процесуальних дій у кримінально-

виконавчому процесі.

146

Висновки до другого розділу

Підводячи підсумок розгляду нами правових та організаційних засад

реалізації судом процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі,

робимо такі висновки:

1. За результатами аналізу норм КПК України, доктринальних

положень вітчизняної й зарубіжної науки кримінального процесу вироблено

авторську дефініцію «процесуальні дії», якою запропоновано доповнити ч. 1

ст. 3 КПК України.

2. З метою вироблення науково обґрунтовано визначення поняття

«кримінально-виконавчий процес» проаналізовано сучасні позиції

вітчизняних і зарубіжних учених на організацію процесу виконання та

відбування покарань загалом та зміст діяльності органів і установ виконання

покарань зокрема.

Сформульовано науково обґрунтоване визначення поняття

«кримінально-виконавчий процес» – це складний, комплексний,

міжгалузевий процес, здійснюваний у межах кримінального, кримінально-

виконавчого та кримінального процесуального законодавства, в організації

якого беруть участь як різні структури Міністерства юстиції України з

питань виконання кримінальних покарань та пробації, так і інші

правоохоронні органи, суди, органи місцевого самоврядування та громадські

організації.

3. З’ясовано, що участь суду у кримінально-виконавчому процесі

найбільш яскраво виражається через такі концептуальні засади:

1) на стадії призначення покарання справедливо призначене покарання

утворює міцну основу для його справедливого виконання. Втім не одним

лише принципом справедливості має керуватися суд, визначаючи вид та міру

покарання. Не менш важливими на цій стадії є принципи диференціації

кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання;

147

2) на стадії кримінального провадження суд реалізовує не менш

важливу функцію для подальшого кримінально-виконавчого процесу –

визначає вид і тривалість запобіжного заходу, особливо у вигляді тримання

під вартою.

Сформульовано науково обґрунтоване визначення поняття

«процесуальні дії суду у кримінально-виконавчому процесі».

4. Наголошено, що досконале правове регулювання відповідної сфери

правовідносин (а особливо якщо це міжгалузеве правове регулювання, яким і

є власне інститут процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому

процесі) має бути поставлено на порядок денний у системі будь-яких реформ,

що нині проводяться під егідою зацікавлених органів державної влади в

Україні. Зазначено, що поширення судової влади у формі судового контролю

на стадії виконання та відбування покарань через внесені згідно із Законом

№ 1491-VIII від 07.09.2016 зміни, зокрема включення у ч. 1 ст. 537

КПК України нових пунктів (13-1, 13-2, 13-3) збільшило обсяг питань, що

розглядаються в стадії виконання вироку.

5. За результатами емпіричного дослідження з’ясовано ступінь

поширеності питань, які вирішувалися судом під час виконання вироків, а

саме:

– про відстрочку виконання вироку (п. 1 ч. 1 ст. 537) – 100 %;

– про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (п. 2 ч. 1

ст. 537) – 55,8 %;

– про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким (п. 3 ч. 1

ст. 537) – 31,7 %;

– про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які

мають дітей віком до трьох років (п. 4 ч. 1 ст. 537) – 18,3 %;

– про направлення для відбування покарання жінок, звільнених від

відбування покарання внаслідок їх вагітності або наявності дітей віком до

трьох років (п. 5 ч. 1 ст. 537) – 11,7 %;

– про звільнення від покарання за хворобою (п. 6 ч. 1 ст. 537) – 54,2 %;

148

– про застосування до засуджених примусового лікування та його

припинення (п. 7 ч. 1 ст. 537) – 14,2 %;

– про направлення звільненого від покарання з випробуванням для

відбування покарання, призначеного вироком (п. 8 ч. 1 ст. 537) – 52,5 %;

– про звільнення від призначеного покарання з випробовуванням після

закінчення іспитового строку (п. 9 ч. 1 ст. 537) – 29,2 %;

– про заміну покарання відповідно до ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58,

ч. 1 ст. 62 КК України (п. 10 ч. 1 ст. 537) – 15,8 %;

– про застосування покарання за наявності кількох вироків (п. 11 ч. 1

ст. 537) – 30,8 %;

– про тимчасове залишення засудженого у слідчому ізоляторі або

переведення засудженого з арештного дому, виправного центру,

дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора для

проведення відповідних процесуальних дій під час досудового розслідування

кримінальних правопорушень, вчинених іншою особою або цією самою

особою, за які вона не була засуджена, чи у зв’язку з розглядом справи в суді

(п. 12 ч. 1 ст. 537) – 7,5 %;

– про звільнення від покарання і пом’якшення покарання у випадках,

передбачених ч. 2 і 3 ст. 74 КК України (п. 13 ч. 1 ст. 537) – 26,7 %;

– про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації

установи виконання покарань (п. 13-1 ч. 1 ст. 537) – 4,2 %;

– про застосування заходу стягнення до осіб, позбавлених волі, у виді

переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери)

(п. 13-2 ч. 1 ст. 537) – 5,8 %;

– про зміну обов’язків, покладених на засудженого, звільненого від

відбування покарання з випробуванням (п. 13-3 ч. 1 ст. 537) – 3,3 %;

– інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають

при виконанні вироку (п. 14 ч. 1 ст. 537) (зокрема, про зарахування

досудового ув’язнення в строку відбуття покарання) – 2,5 %;

149

– про оскарження рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи

попереднього ув’язнення (ч. 2 ст. 537) – 1,7 %.

6. На підставі аналізу положень КПК України виокремлено змістовні

ознаки та види обвинувального вироку. Проведений аналіз 135 вироків,

ухвалених судами першої інстанції Вінницької, Дніпропетровської,

Київської, Львівської, Одеської та Харківської областей за матеріалами

кримінальних проваджень (протягом 2013–2017 рр.), виявив невтішну

тенденцію: чим тяжчим є злочин, тим менш суворим є призначене покарання

в межах альтернативних і відносно визначених санкцій, і навпаки.

7. Сформульовано обґрунтовану пропозицію щодо доповнення ч. 1

ст. 536 КПК України, в частині визначення переліку покарань, покараннями у

виді громадських робіт, службових обмежень для військовослужбовців.

8. Наведено теоретико-прикладну аргументацію до авторської

пропозиції щодо зменшення максимальної тривалості відстрочки виконання

вироку, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 536 КПК України, з 1 року до 6 місяців (яку

підтримало 22,5 % суддів). Цей факт порівняного несприйняття практиками

сформульованої новації пояснюється браком інформаційної обізнаності

суддів України щодо зарубіжного досвіду функціонування системи

кримінальної юстиції, а також небажанням зменшувати обсяг дискреційних

повноважень суддів.

9. Наголошено на необхідності розмежування юридично значимих

термінів «припинення» відстрочки (є відносно позитивним явищем,

наприклад, видужання особи, щодо якої первинно було застосовано

відстрочку) та «скасування» відстрочки (у цей термін ми вкладаємо

негативний зміст). Обґрунтовано, що юридичним фактом розмежування цих

категорій є негативна посткримінальна поведінка (суб’єктивний чинник) та

обставини об’єктивної дійсності. Доведено необхідність включення до

чинного законодавства норм щодо скасування відстрочки виконання вироку

(зокрема, у формі доповнення п. 2 ч. 1 ст. 536 КПК України).

150

10. На підставі аналізу відповідних положень КПК України (ч. 1

ст. 539) та КВК України (ч. 3 ст. 154), у співставленні їх з відповідними

нормами матеріального права (наприклад, ст. 81, 82 КК України), виділено

низку колізійних моментів, котрі порушують принципи рівності,

справедливості й законності при реалізації кримінально-виконавчого процесу

уповноваженими суб’єктами правозастосування, а саме: 1) суб’єктний склад

осіб та органів і установ, які мають право ініціювати розгляд судом питань,

визначених ст. 537 КПК України; 2) відсутність загальнонаціональної

уніфікації щодо строків у праві.

11. Наголошено на взаємодії суду з органами і установами виконання

покарань при реалізації кримінально-виконавчого процесу й виокремлено

відповідні форми (повідомлення адміністрацією органу чи установи

виконання покарань суду, який постановив вирок, про місце відбування

покарання засудженого; підготовка адміністрацією матеріалів на

засудженого щодо заміни покарання або звільнення від відбування

покарання; узгодження з судом питання про застосування заходу стягнення

до осіб, позбавлених волі, у виді переведення засудженого до приміщення

камерного типу (одиночної камери); інші передбачені законом форми

взаємодії).

12. За результатами науково-теоретичного пошуку сформульовано

наукову гіпотезу щодо впровадження до системи кримінальної юстиції

України інституту пенітенціарних судів при місцевих судах за

територіальним принципом розміщення органів і установ виконання

покарань. Зазначену пропозицію перевірено емпіричним шляхом через

анкетування протягом 2015–2017 рр. 120 суддів Вінницької,

Дніпропетровської, Київської, Львівської, Одеської та Харківської областей.

Показник схвальних відповідей становив 26,7 %. Висловлено пропозицію

щодо впровадження в якості пілотних проектів інституту пенітенціарних

судів на базі судів Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Львівської,

Одеської та Харківської областей. На підставі аналізу результатів

151

анкетування суддів, наукових джерел, законодавчої бази, а також

позитивного зарубіжного досвіду за відповідним напрямом запропоновано

обсяг повноважень пенітенціарного судді.

152

РОЗДІЛ 3

СПОСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ СУДОМ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДІЙ В

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

3.1 Судовий контроль як спосіб реалізації процесуальних дій в

кримінально-виконавчому процесі України

У сучасних умовах реформування кримінально-виконавчої системи

України судовий контроль, як спосіб реалізації процесуальних дій в

кримінально-виконавчому процесі обіймає особливе місце. Це обумовлене

тим, що прийнятті Верховною Радою України зміни і доповнення до

Кримінально-процесуального кодексу України в частині введення посади

слідчого в Державну кримінально-виконавчу службу України (далі - ДКВС

України) потребують нового бачення на процесуальні дії слідчого ДКВС

України при фіксації злочину вчиненого в установах виконання покарань

Міністерства юстиції України у зв’язку з тим, що вводяться вони в

діяльність ДКВС України вперше, а по-друге, вони мають свої особливості.

Початком процесуальних дій слідчого більшість вчених процесуалістів

вважає досудове розслідування кримінального правопорушення. А тому від

правильності , законності та своєчасного прийняття слідчим ДКВС України

процесуальних дій залежить не тільки сам порядок прийняття процесуальних

рішень по кримінальному провадженою у зв’язку з вчиненням злочину в

установі виконання покарань Міністерства юстиції України, а і ефективність

здійснення всього досудового розслідування по даному

провадженні[107, с. 177].

Варто вказати, що судовий контроль, як спосіб реалізації

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі на сьогодні активно

розвивається насамперед у науках кримінального процесуального і

кримінально-виконавчого права, завдання яких забезпечити належні

процесуальні дії суду в кримінально-виконавчому процесі України. Для

153

забезпечення виконання зазначеного завдання особливе значення має

міждисциплінарний підхід розкриття судового контролю, як засобу

реалізації процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі

України.

Наукові здобутки сучасних науковців у галузі кримінально-

процесуального і кримінально-виконавчого права містять низку системних

положень та висновків, які прямо або опосередковано стосуються інституту

процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі й створюють

методологічні передумови для ефективного його дослідження у реаліях

сьогодення.

Поряд з тим, слід засвідчити, що судовому контролю, як засобу

реалізації процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі

України в існуючих дослідженнях приділено недостатню увагу, а це не

сприяє усуненню прогалин у теоретичних та правових основах цього

інституту в кримінально-виконавчому процесі України.

Для досягнення вирішення вказаного вище завдання ми спочатку

провели аналіз науковій літературі, де зокрема, виявили різні підходи до

визначення судового контролю, що дає нам підстави говорити про широку

понятійну дискусію з цього приводу. Не вдаючися в аналіз визначень

«судового контролю» з позицій теорії права й інших (крім кримінального

процесуального) галузей, наведемо найбільш поширені дефініції

аналізованого інституту з позицій власне кримінального процесу.

Зокрема, Н. Н. Лопаткіна вважає, що судовий контроль на стадії

досудового розслідування – це прояв судової влади, який виражається в

перевірочних діях із метою забезпечення законності й обґрунтованості

рішень і дій органів кримінального переслідування, які обмежують

конституційні та інші права і свободи громадян [93, с. 32].

Протилежну думку займають Н. Г. Муратова та Л. Д. Чулюкіна, які

вважають, що судовий контроль за кримінальними справами – це

багатофункціональна кримінально-процесуальна діяльність суду на

154

досудовому слідстві, здійснювана у визначених законом процесуальних

формах, направлена на реалізацію комплексного інституту судового захисту

прав громадян і учасників судового провадження [115, с. 17].

Цікавою для дослідження є позиція В. А. Яблокова, який вважає, що

судовий контроль за досудовим слідством – це регламентована нормами

різних галузей права (міжнародного, конституційного, кримінально-

процесуального) діяльність суду, здійснювана в досудових стадіях

кримінального процесу, направлена на перевірку законності й

обґрунтованості будь-яких процесуальних дій і рішень органів, які

здійснюють досудове розслідування злочинів [255, с. 71].

І. Ю. Таричко, вважає, що в силу своєї специфічності судовий контроль

повинен охоплювати особливі суспільні інтереси, що виникають у сфері

обмеження прав і свобод особистості, в ході яких його ціль полягала б у

максимальному захисті передбачених прав і свобод.

На думку Л. М. Кирій, під судовим контролем слід розуміти діяльність

суду, направлену на перевірку законності і обґрунтованості дій і рішень

державних органів і посадових осіб, які здійснюють кримінальне

провадження, на підставі ініціативи суб’єктів кримінального процесу та осіб,

інтересів яких торкається кримінальне провадження [57, с. 122].

О.В. Солодилов під судовим контролем на досудовому провадженні

розуміє специфічну кримінально-процесуальну діяльність, спрямовану на

забезпечення дотримання в кримінальному процесі конституційних прав і

свобод учасників процесу, недопущення їхнього порушення, відновлення

незаконно і (чи) необґрунтовано порушених конституційних прав [198, с. 22].

Наведений плюралізм поглядів і думок, на жаль, не відображає

визначення судового контролю, як спосіб у реалізації процесуальних дій в

кримінально-виконавчому процесі України. А це в свою чергу не може не

позначитися як на ефективності зазначеної діяльності, так і на методології

подальших наукових досліджень, оскільки тільки правильне розуміння її

характеру, сутності, мети служить надійною гарантією адекватного

155

правового регулювання та практичної реалізації при розслідуванні

кримінальних проваджень в установах виконання кримінальних покрань

Міністерства юстиції України.

У зв’язку з цим, вважаємо, що висловлені нами судження про судовий

контроль, як спосіб здійснення правосуддя у кримінальному провадженні,

засновані на реальному аналізі ознак цього виду судової діяльності,

практично повністю збігається у своїх сутнісних рисах з ознаками, якими у

вітчизняному кримінальному процесі традиційно характеризується

правосуддя.

До ознак останнього, як відомо, відносять такі: 1) цей вид державної

діяльності здійснюється тільки судом; 2) законом передбачено особливий

процесуальний порядок її здійснення; 3) спосіб здійснення правосуддя

визначений законом; 4) цей вид державної діяльності завершується

прийняттям особливого судового рішення – акта правосуддя.

Отже, одним із видів державного контролю за діяльністю органів і

установ виконання покарань слід вважати судовий контроль. Підстави

судового контролю закріплені в законі України про ОРД та КПК України.

Таким чином, судовий контроль є – один з напрямків реалізації судової

влади, самостійна кримінально-процесуальна функція і, спосіб реалізації .

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі України. Він полягає

в здійсненні судом перевірочних дій, що мають попереджувальний і

правовідновлювальний характер, з метою забезпечення законності й

обґрунтованості рішень і дій органів та посадових осіб, котрі обмежують

права і свободи людини у ході проведення оперативно-розшукової

діяльності.

Слід підтримати позицію С.Р. Тагієва, що саме у Конституції України

повною мірою закріплено особливий статус суду, що дозволяє говорити про

його вагоме значення у сфері охорони прав та свобод людини і громадянина.

Законодавчі ініціативи в царині прав людини, запровадження елементів

156

змагальності, судового контролю та інших інститутів свідчать про прагнення

законодавця побудувати нову модель кримінального процесу [214, с. 129].

Отже, у сфері кримінально – виконавчого процесу де істотним є

обмеженням прав і свобод учасників цього процесу, названа конституційна

гарантія вважається самостійним кримінально-процесуальним інститутом -

судовим контролем. Важливість дослідження інституту судового контролю

при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій у кримінально

виконавчому процесі обумовлена і міжнародно-правовою складовою.

Ми підтримуємо позицію Л. М. Кирій, про те, що «міжнародне

співтовариство визнає, що найдієвіше і найефективніше права і свободи

людини може захистити тільки суд за умови надання йому конституційних і

реальних гарантій незалежності, гласності, відкритості, законності та

дотримання визначеної законом процедури розгляду справ. Таке місце і роль

суду є однією з основних ознак правової держави» [54, с. 116].

Отже, дослідження судового контролю в кримінально-виконавчому

процесі, зокрема, за розшуком осіб, які ухиляються від відбування покарання

вимагає саме теоретичного осмислення судового контролю, як:

а) найважливішої конституційної функції реалізації повноважень судової

влади; б) вагомої процесуальної гарантії правосуддя і особистості в

кримінальному процесі; в) ефективний засіб досягнення цілей і вирішення

завдань кримінального провадження.

Проаналізувавши положення Конституції України, рішення

Конституційного Суду України та норми КПК України, вітчизняні

вчені [54, с. 127] дійшли висновку, що до предмета судового контролю слід

віднести дії та рішення слідчого та прокурора, які, на думку

О. В. Кондратьєва: а) істотно обмежують конституційні права громадян;

б) породжують наслідки, що виходять за межі кримінально-процесуальних

правовідносин; в) призводять до таких обмежень конституційних прав, які не

можуть бути відновлені внаслідок подальшого судового контролю чи

судового розгляду [69, c. 13].

157

Доречно підтримати позицію В.О. Глушкова, що судовий контроль – це

регламентовані нормативно-правовими актами правовідносини, що

виникають при його здійсненні між судом та оперативними підрозділами при

виконанні їх функцій. Фактично це – спосіб, у який суд при розгляді

конкретного питання, конкретної справи має можливість реагувати на ті

порушення, що допускаються у сфері кримінально-виконавчого процесу, і

відповідним чином коригувати правовідносини [42, с. 41].

Подальший судовий контроль, як спосіб реалізації процесуальних дій в

кримінально-виконавчому процесі пов'язаний з виявлення порушень,

допущених в процесі виконання і відбування покарання, що призвело до

вчинення нових кримінальних правопорушень та розшуку осіб, які

ухиляються від відбування покарання.

Отже, проведений нами аналіз подібного плюралізму думок щодо

сутності й місця судового контролю у системі національного права дає нам

підстави підтримати вітчизняних учених і зробити висновок про те, що

судовий контроль є не тільки самостійною формою (функцією) реалізації

судової влади [32, с. 5], а і способом реалізації процесуальних дій в

кримінально-виконавчому процесі України, а тому його слід розглядати, як

предмет дослідження.

Враховуючи, що судовий контроль, як один із способом реалізації

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі України знає два

основних різновиди судового контролю: звичайний і оперативний ми більше

уваги приділимо саме зхвичайному судовому контролю, який за часом

максимально наближений до свого об’єкта – рішенням, діям (бездіяльності)

відповідних органів.

Щодо оперативного то він може бути двох видів: превентивний і

подальший невідкладний. Превентивний судовий контроль за рішеннями і

діями органів досудового розслідування здійснюється у випадках, коли по

справі існує необхідність обмеження основних конституційних прав особи.

Подальший невідкладний судовий контроль проводиться в тому випадку,

158

коли рішення органів досудового розслідування уже прийняті, а процесуальні

і слідчі дії вже здійснені [63, с. 3–4].

Варто вказати, що судовий контроль без наявності слідчого судді, як

об’єктивного і незалежного дослідника обставин вчинення особою

кримінального правопорушення в тому числі і, вчинення засудженим у

місцях позбавлення волі кримінального правопорушення не може бути.

А тому, ми поділяємо позицію тих вчених процесуалістів, які вважають

появу у вітчизняному кримінальному процесі інституту слідчого судді, як

один із шляхів вирішення низки проблемних питань на стадії досудового

розслідування. Доречі, на думку саме С.Р. Тагієва, із запровадженням саме

цього інституту відпала певна частина не властивих як слідчому, так і

прокуророві функцій, а чіткий розподіл останніх на стадії досудового

розслідування дав поштовх додаткової гарантії реалізації принципу

змагальності [212, с. 131].

За загальними положеннями про негласні слідчі (розшукові) дії така

процедура проводиться за ухвалою слідчого судді. В іншому випадку цю

негласну слідчу (розшукову) дію можна провести відповідно до ст. 250

КПК України у виняткових невідкладних випадках, пов’язаних із

врятуванням життя людей та запобіганням вчиненню тяжкого або особливо

тяжкого злочину, передбаченого розділами I, II, VI, VII (ст. 201, 209), IX,

XIII, XIV, XV, XVII Особливої частини КК України до постановлення ухвали

судді [76].

Ухвала судді, згідно з КПК України, повинна бути мотивованою. У

такий спосіб суд дає оцінку дослідженому (з точки зору необхідності

вирішення) питанню про проведення зазначених негласних слідчих

(розшукових) дій. При цьому суд не вправі вирішувати питання про

винуватість особи у вчиненні злочину, давати оцінку доказам з точки зору їх

достовірності та достатності для кваліфікації діянь особи або вирішувати

інші питання, які потребують вирішення під час судового розгляду справи.

159

У випадках коли державні органи мають право проводити обшуки без

відповідної постанови судової влади, внутрішнє законодавство має

передбачати «дуже жорсткі обмеження таких повноважень, щоб не

допустити випадків порушення положень, що містяться у ст. 8 Європейської

конвенції з прав людини» [172].

Правову основу діяльності слідчих підрозділів органу Державної

кримінально-виконавчої служби України становлять КПК України та

Інструкція з організації діяльності слідчих підрозділів органу Державної

кримінально-виконавчої служби України [146].

Одним із завдань слідчих підрозділів органу ДКВС України,

визначених п. 1 розділу І названої Інструкції, є проведення всебічного,

повного та неупередженого досудового розслідування кримінальних

правопорушень, вчинених та території або в приміщеннях ДКВС України.

Проведеним вибірковим дослідженням установлено, що найбільш

поширеними кримінальними правопорушеннями, досудове розслідування

яких нині проводять слідчі ДКВС України, є ті, що вчиняються засудженими

у кримінально-виконавчих установах закритого типу (виправних колоніях), а

саме: злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх

аналогів або прекурсорів (ст. 307, 309 КК України), злісна непокора вимогам

адміністрації установи виконання покарань (ст. 391 КК України), втеча з

місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК України).

Незважаючи на вказану диференціацію кримінальних правопорушень,

ані КПК України, ані відповідна Інструкція не встановлюють особливостей

судового контролю за досудовим розслідуванням кримінальних

правопорушень слідчими ДКВС України, за винятком лише судового

контролю за проведенням окремих негласних слідчих (розшукових) дій.

Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 246 КПК України негласні слідчі (розшукові) дії,

передбачені ст. 260, 261, 262, 263, 264 (в частині дій, що проводяться на

підставі ухвали слідчого судді), 267, 269, 269-1, 270, 271, 272, 274 цього

160

Кодексу, проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких

або особливо тяжких злочинів.

Проведення слідчим ДКВС України досудового розслідування злочину

вчиненого в установах виконання покарань Міністерства юстиції України та

успішне вирішення завдання кримінального провадження вимагає від

слідчого ДКВС України спільно з прокурором, слідчим суддею і судом

встановити обставини, причини та умови вчинення засудженими в установі

виконання покарань нового злочину.

Саме на підставі найрізноманітніших даних, фрагментарних

уривчастих свідчень, як зауважує О.Ю. Хабло,О.С. Степанов, М. П. Климчук

та ін, вони відновлюють цілісну картину події, що відбулася тобто

встановлюють обставини вчиненого кримінального правопорушення та осіб,

які його вчинили[239, с. 214]. Такий підхід вчених має також важливе

значення для розслідування злочину в установі виконання покарань

Міністерства юстиції України та законного і обґрунтованого вирішення

кримінального провадження, захисту прав і законних інтересів його

учасників.

З урахуванням вищевикладеного пропонуємо наступні процесуальні дії

слідчого Державної кримінально-виконавчої служби України (далі ДКВС

України) у випадку вчинення в установах виконання покарань Міністерства

юстиції України кримінального правопорушення:

- слідчий ДКВС України прийняв інформацію від чергового

Міжрегіонального управління Міністерства юстиції з питань виконання

покарань та пробації про вчинення в установі виконання покарань

кримінального правопорушення терміново проводить його попередню

правову кваліфікацію згідно статті Кримінального кодексу України, яка

передбачає вчинення злочину в установах виконання покарань Міністерства

юстиції України;

- забезпечити реєстрацію в Єдиному реєстрі досудових розслідувань (

далі ЄРДР), відкриття кримінального провадження та своєчасно

161

зареєструвати дане повідомлення в Журналі єдиного обліку заяв і

повідомлень про вчення в установі виконання покарань Міністерства юстиції

України кримінального правопорушення та інші події ( далі ЖЄО), за

аналогом Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах

внутрішніх справ України [147];

- отримав доручення від керівництва Міжрегіонального управління

Міністерства юстиції з питань виконання покарань та пробації, відповідно до

вимог ч.1 ст. 214 КПК України слідчий невідкладно, але не пізніше 24 годин

після подання заяви, зобов’язаний внести відповідні відомості до ЄРДР із

попередньою кваліфікацією;

- згідно вимог ч.6. ст 214 КПК України слідчий повідомляє за

регіонального прокурора про початок досудового розслідування та ініціює

перед прокурором (як процесуальним керівником) необхідність проведення

контролю за вчиненням злочину в установі виконання покарань (ст. 271 КПК

України);

- слідчим за участю двох понятих, оперативних працівників установи

виконання покарань де був вчинений злочин із застосуванням відеозапису з

дотриманням ст. 237 КПК України проводить огляд місця події ( місце де

вчинений був злочин) та складається протокол огляду;

- оперативні працівник установи виконання покарань за дорученням

слідчого допитують свідків, з числа засуджених та персоналу установи

виконання покарань, яким відомо про вчинення кримінального

правопорушення, у зв’язку з тим, що їх покази можуть мати доказову силу;

- залежно від вчиненого кримінального правопорушення в установі

виконання покарань слідчий відповідно до вимог ст.ст. 246, 248 КПК України

готує клопотання про надання дозволу на проведення негласної слідчої

(розшукової) дії, яке погоджується з прокурором і спрямовується на розгляд

слідчого судді;

- після отримання ухвали слідчого судді , слідчий ДКВС України згідно

з вимогами п. 3 ч.2. ст. 40 КПК України готує і направляє доручення

162

керівникові оперативного підрозділу на проведення негласних слідчих

(розшукових) дій,

- якщо особа яка вчинила кримінальне правопорушення в установі

виконання покарань буде встановлена то слід чий суддя згідно ст.ст. 276-278

КПК України готує та оголошує цій особі узгоджене з прокурором

повідомлення про підозру в учинені злочину передбаченого відповідною

статей КК України;

- відомості про оголошення підозри згідно з вимогами ст.278 КПК

України слідчим вносяться до ЄРДР, у подальшому проводиться досудове

слідство аж до складання обвинувального акту;

- підчас проведення досудового слідства слідчий з метою ґрунтовного

розслідування кримінального провадження, має право давати окремі

доручення оперативним працівникам установи виконання покарань, але в

межах даного кримінального провадження.

Проведений нами ґрунтовний аналіз кримінально-процесуального

кодексу України показав, що право звернення до апеляційного суду для

проведення НСРД слідчий ДКВС має керуватися п.17 ч.1 ст.3 КПК України в

якому надається право кожного слідчого, але обов’язково за погодженням з

прокурором. Строки дії ухвали слідчого судді про дозвіл на проведення

НСРД згідно ч.1 ст.249 КПК України не може перевищувати два місяці, і в

ухвалі слідчий суддя обов’язково вказує конкретні строк дії ухвали (день,

місяць, рік) [77].

Отже, слідчій суддя при розгляді подання про проведення негласних

слідчих (розшукових) дій (далі НСРД) з метою виявлення осіб, які

розшукуються, зобов’язаний врахувати, що разом з поданням слідчого,

прокурора йому слід надати:

- витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань з попередньою

правовою кваліфікацією кримінального правопорушення, із зазначенням

статі (п.5ч.5ст.214КПК);

163

- витяг з Єдиного реєстру про оголошення розшуку підозрюваного (ч.2

ст.281 КПК) або про зупинення досудового розслідування за п.2 ч.1 ст. 280

КПК України;

- копію постанови оголошення підозрюваного в розшук ( ч.2 ст.281

КПК);

- копію постанови про зупинення досудового розслідування у випадку

зникнення підозрюваного від органів слідства та суду з метою ухилення від

кримінальної відповідальності ( п.2 ч.1 ст. 281КПК);

- копію письмового повідомлення про підозру (ст. 277 КПК), а також

витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань про дату та час

повідомлення про підозру (ч. 4 ст. 278 КПК) ) [77].

Доречно також звернути увагу на той факт, що слідчій суддя також

зобов’язаний бути впевнений, що в період досудового розслідування

кримінального провадження в установах виконання покарань слідчим ДКВС

були використані всі можливі законні форми і методи з метою встановлення

доказів по справі.

Враховуючи, що закон зобов’язує слідчого суддю розглянути

клопотання про надання дозволу на проведення НСРД протягом шести годин

з моменту його отримання, при розгляді клопотання слідчий суддя повинен

акцентувати увагу слідчого ДКВС на наступних обставинах:

- законність ініціювання НСРД;

- процесуальна необхідність проведення НСРД;

- збалансованість об’єму проведення НСРД з урахуванням вчиненого

засудженими нового злочину, і можливість використання інших доказів;

- впевненість у тому, що інформація буде отримана відповідно

конкретної особи.

Водночас оцінка суддею обґрунтованості проведення слідчої дії, про

яку у своєму поданні клопоче слідчий ДКВС України, потребує особливої

виваженості, ретельного врахування значного обсягу інформації, частина

якої має вірогідний характер, а також обстановки, у якій діє слідчий на

164

певному етапі розслідування. З цього приводу ми поділяємо позицію В.І.

Чорнобука про те, що від правильного встановлення судом наявності підстав

для проведення певних слідчих дій часто залежить результат вирішення

справи[244, с. 10].

Отже, слідчий суддя згідно п.1 ч. З ст..248 КПК постановляє ухвалу

про дозвіл на проведення НСРД, якщо прокурор, слідчий доведе наявність

достатніх підстав вважати, що вчинений в установі виконання покарань

Міністерства юстиції України злочин відповідає тяжкому або особливо

тяжкому злочину ( тяжкі – ч.4 ст.12 КК України, особливо тяжкі – ч.5 ст. 12

КК України).

Враховуючи, що до клопотання слідчого ДКВС додається лише витяг з

Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального провадження

(ч.2 ст.248 КПК), ми поділяємо позицію С.Р. Тагієва про те, слідчий суддя

при необхідності може мати доступ до всіх матеріалів провадження, в тому

числі до результатів попередніх НСРД. Такий підхід на думку поіменного

вченого повністю відповідав би духу ст. 8 КПК- верховенству права[212 ,

с. 234].

Суди повинні застосовувати законодавство, яке створене іншими

інститутами; вони не повинні створювати нове право. Це є ідеалом, який з

різних підстав не може бути повністю реалізований на практиці. Закони та

положення загального права часто є неоднозначними для їх розуміння і

мають бути розтлумачені для їх застосування у нових справах. У деяких

справах порушуються питання, які не можуть бути вирішені шляхом

тлумачення наявних правоположень. Тому судді, як зауважує Дворник Р.

створюють нове право незалежно від того, як вони це роблять - приховано чи

відкрито [263, с. 82].

Таким чином, існуючи законоположення про НСРД, яке процесуально

закріплено на законодавчому рівні, дозволяє слідчому ДКВС України

використовувати його результати, отримані в ході проведення, як докази у

кримінальному провадженні. Водночас, НСРД дозволяє забезпечити

165

об’єктивність, повноту та неупередженість розслідування злочинів, вчинених

в місцях несвободи Міністерства юстиції України як структурними

елементами організованої злочинності, та притягнення винних до

кримінальної відповідальності.

Проаналізувавши питання судового контролю, як способу реалізації

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі України, можна

зробити наступні висновки:

1) З моменту закріплення в чинному законодавстві України посади

слідчого в ДКВС України, питання судового контролю, як способу реалізації

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі України стало на

порядок денний, завдяки якому в установах виконання покарань на

професійному рівні будуть проводитися розслідування кримінальних

проваджень з приводу вчинення засудженими під час відбування покарання

нових кримінальних правопорушень.

2. Завдяки дослідження судового контролю, як способу реалізації

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі України, визначено

особливості процесуальних дій слідчого ДКВС України у процесі фіксації

злочинів вчинених в установах виконання покарань Міністерства юстиції

України з урахуванням положень сучасного кримінально-процесуального

законодавства.

3. Сформульовано авторське бачення судового контролю, як спосіб

реалізації судом процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі - це

перевірка дотримання оперуповноваженими та слідчими Державної

кримінально-виконавчої служби, законності і обґрунтованості процесуальних

дій при відкритті кримінального провадження щодо засуджених, які вчинили

в місцях позбавлення волі кримінальне правопорушення, а також інші

повноваження передбачені законом.

4) З метою належного врегулювання питання застосування судового

контролю, як способу реалізації судом процесуальних дій у кримінально-

виконавчому процесі обґрунтовано доцільність внесення відповідних змін до

166

КПК України та Інструкції з організації діяльності слідчих підрозділів органу

Державної кримінально-виконавчої служби України

3.2 Шляхи удосконалення як спосіб реалізації судом процесуальних

дій у кримінально-виконавчому процесі

Структурно-логічна будова цього підрозділу дослідження обумовлена

спробою автора за результатами аналізу наукових доробків вітчизняних і

зарубіжних учених-процесуалістів, пенітенціаристів та криміналістів,

розвитку засад зарубіжного досвіду, наведених у підрозділі 1.3, результатів

анкетування суддів, законодавчої бази, обґрунтовуючи запропоновану нами

науково-прикладну категорію процесуальної діяльності суду у кримінально-

виконавчому процесі, виробити шляхи удосконалення правових та

організаційних засад реалізації судом процесуальних дій у кримінально-

виконавчому процесі.

Слід наголосити на тому, що великий обсяг питань, які вирішуються

судами під час виконання вироків і зокрема покарань, запровадження до ч. 1

ст. 537 КПК України нових норм пенітенціарної спрямованості, вивчення

зарубіжного досвіду участі суду в реалізації кримінально-виконавчого

процесу, дали підстави висунути гіпотезу й обґрунтувати теоретичну модель

запровадження у відповідних судах посади пенітенціарного судді.

Незважаючи на теоретичні передумови, позиція практиків не повною мірою

співпала з науковою гіпотезою. Як вже було зазначено вище, сформульовану

нами пропозицію щодо запровадження в судах посад пенітенціарних суддів

підтримало 32 із 120 суддів Вінницької, Дніпропетровської, Київської,

Львівської, Одеської та Харківської областей, опитаних нами протягом 2015–

2017 рр. Тобто показник схвальних відповідей невисокий і становить

26,7 % (додаток А).

Такі емпіричні результати дослідження ми пояснили браком

інформаційної обізнаності суддів України щодо зарубіжного досвіду

167

функціонування системи кримінальної юстиції, а також явищем

консерватизму у професійній діяльності. При цьому ми розуміємо, що

наукова гіпотеза не завжди збігається із результатами емпіричних

досліджень. І, на нашу думку, це цілком закономірне явище для науки, і воно

не має спиняти дослідника в подальших наукових пошуках.

Вивчення результатів низки наукових досліджень з юриспруденції

виявило закономірність, що часто формулюються пропозиції щодо

удосконалення чинного законодавства, які потім «не працюють» на практиці.

Тому, наприклад, в Україні перед прийняттям Закону «Про пробацію» [153]

на базі обласних кримінально-виконавчих інспекцій впроваджувалися пілотні

офіси служби пробації, які, засвідчивши свою ефективність, були у

прийнятому Законі й відповідних змінах до КВК України трансформовані в

уповноважені органи з питань пробації.

Тому, на нашу думку, подібний алгоритм може бути застосований і

щодо інституту пенітенціарних суддів. Переконані, що подібну пропозицію

доцільно розпочати реалізовувати в якості пілотних проектів на базі судів

саме Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Львівської, Одеської та

Харківської областей. Вказані області обрано нами для збирання емпіричного

матеріалу невипадково, адже у відповідних обласних центрах на підставі

постанови Кабінету Міністрів України «Про ліквідацію територіальних

органів управління Державної пенітенціарної служби та утворення

територіальних органів Міністерства юстиції» від 18 травня 2016 р. № 348

утворено Західне (м. Львів), Південне (м. Одеса), Південно-Східне

(м. Дніпропетровськ), Північно-Східне (м. Харків), Центральне (м. Київ) та

Центрально-Західне (м. Вінниця) міжрегіональні управління з питань

виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції [149].

Переконані, що для подальшого впровадження вказаних пілотних

проектів має бути вироблено відповідну теоретичну базу. Так, зазначимо, що

пропозиція щодо доцільності впровадження інституту пенітенціарних судів

знаходить свою підтримку і в науковій літературі.

168

Зокрема, зазначимо, що одним із прихильників створення

пенітенціарних судів є професор B. C. Єпанєшников. Поіменований учений

пропонує вирішити питання про поетапне створення пенітенціарної юстиції,

тобто спеціалізованих судів, що займатимуться розглядом кримінальних

справ засуджених за злочини, вчинені ними в період відбування покарання;

здійсненням судового контролю за правильністю виконання вироків судів

першої інстанції, розглядом скарг засуджених [50, с. 35].

Інші вчені також підтримують висловлену пропозицію. Так, В. Руднєв

припускає, що пенітенціарний суддя міг би розглядати питання і не пов'язані

з виконанням кримінальних покарань, наприклад, про освіту засуджених, про

витребування певних документів для вирішення цивільно-правових

угод [176, с. 33] і т.д. В. М. Зубенко вважає, що рішення про продовження

строку тримання неповнолітніх у суворих умовах має приймати

пенітенціарний суд (пенітенціарний суддя) [52]. С. М. Зубарєв пропонує

створення спеціальних пенітенціарних судів і наділення їх повноваженнями з

розгляду всіх судових спорів, що випливають із кримінально-виконавчих

правовідносин [51].

Наведені судження розвинуті українськими вченими-

пенітенціаристами Н. В. Коломієць [64], В. П. Севостьяновим [188] та

іншими у відповідних публікаціях.

Як випливає із суджень названих вище вчених, відмінності авторських

підходів полягають в обсязі повноважень пенітенціарних судів. Така позиція,

на нашу думку, не має бути свавільною, адже може бути порушена межа в

об’єктах правового регулювання як кримінально-виконавчих, так і

кримінальних процесуальних правовідносин. Вважаємо, що адміністрація

органів і установ виконання покарань також повинна мати визначений обсяг

повноважень щодо реалізації спорів, що виникають у процесі виконання та

відбування покарань. Інакше перелік спорів, у яких братимуть участь

засуджені, буде надмірним і заважатиме нормальному функціонуванню

органів і установ виконання покарань. Яскравий приклад – покладення на суд

169

повноважень щодо вирішення окремих питань застосування до засуджених

заходів стягнення.

Якщо і йти таким шляхом, то такий перелік, по-перше, має бути

визначений у законі (КВК, КПК України), по-друге, мати вичерпний

характер, по-третє, стосуватися обмеження особистої свободи під час

виконання/відбування покарання.

За подібним механізмом на суд можна покласти повноваження щодо

узгодження рішення про застосування до засуджених карального аспекту

такого інституту кримінально-виконавчого права, як зміна умов тримання,

котрий застосовується як до засуджених до позбавлення волі на певний

строк, так і до довічного позбавлення волі.

Разом із тим, підвищення ролі суду у кримінально-виконавчому

процесі випливає з необхідності удосконалення судового контролю за

виконанням покарань, адже нині ця форма існує переважно у формі

інформування суду протягом 3 днів про місце відбування покарання

засудженого.

Будучи прихильниками диференціації у кримінальному провадженні,

як напряму спеціалізації та підвищення суддівської компетентності, ми

долучаємося до прихильників запровадження посади пенітенціарного судді.

Крім того, проведений у першому розділі дослідження компаративний

аналіз функціонування відповідного інституту в зарубіжних країнах (Франції,

Польщі, Італії, Німеччині, Фінляндії, Туреччині) показав, що законодавство

цих країн пішло шляхом розширення прав суду у здійсненні контролю за

виконанням покарань, у тому числі створенням спеціальних судів із

виконання вироку.

Водночас, як справедливо наголошується у спеціальній літературі, і ми

є прихильниками такого підходу, впровадження будь-яких елементів

зарубіжного юридичного досвіду має підкріплюватися як національними

особливостями, так і емпіричними фактами. Тому ми вважаємо, що

запровадження інституту пенітенціарних суддів (або судів) до правової

170

системи України має бути ретельно продумано з урахуванням національної

системи судочинства.

Щоб заручитися емпіричною підтримкою, нами було проведено

анкетування як засуджених, так і суддів. Не оминули ми й порушене питання.

Так, результати експрес-опитування засуджених показали, що 92 %

респондентів знайомі з конституційним правом на судовий захист, 7 %

оскаржували в суд дії адміністрації установи виконання покарань.

Проте більше нас цікавила думка основного суб’єкта за предметом

дослідження – суддів – у частині перевірки нашої авторської гіпотези.

Особисто ми, як практичний працівник, що часто стикається з порушеними

проблемами, проте не в ролі судді (на відміну від нашого наукового

керівника), вважаємо, що для підвищення ефективності виконання вироку

необхідна професійна спеціалізація суддів відповідного суду, на якого буде

покладено вирішення цих питань. Пенітенціарний суддя, у випадку

звільнення його від інших обов'язків, матиме більше можливості для

здійснення контролю з метою захисту конституційних прав засуджених та

ув’язнених. Поява пенітенціарних суддів не потребуватиме величезних

фінансових витрат, створення матеріальної бази, оскільки для цього

достатньо внести до штату судів, визначених ч. 2 ст. 539 КПК України,

додатково посади пенітенціарних суддів, уповноважених розглядати питання,

що виникають під час виконання вироку.

Вивчення результатів анкетування суддів, наукових джерел та

законодавчої бази дає підстави запропонувати такий обсяг повноважень

пенітенціарного судді щодо вирішення наступних питань:

1) щодо застосування до засудженого елементів прогресивної системи

(передбачених ст. 81, 82, 107 КК України, ст. 100, 101, 151-1 КВК України);

2) щодо обрання до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою, звільнення від нього й вирішення інших питань, що виникають у

зв’язку із застосуванням цього заходу (у т. ч. екстрадиційного арешту);

171

3) щодо застосування до особи режиму пробації на підставі досудової

доповіді персоналу уповноважених органів з питань пробації;

4) про визнання, порядок і умови виконання вироку, ухваленого судом

іншої держави або міжнародною судовою установою, яким засуджено

громадянина України, що передається в Україну для відбування покарання;

5) про призначення покарання за злочини, вчинені засудженими під час

відбування покарань;

6) про встановлення адміністративного нагляду щодо осіб, зазначених

у п. «б» ст. 3 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами,

звільненими з місць позбавлення волі»;

7) інші питання, передбачені ч. 1 ст. 537 КПК України, що виникають у

процесі виконання кримінальних покарань та пробації.

Започаткування пілотних проектів щодо впровадження інституту

пенітенціарних суддів у систему кримінальної юстиції України стане

логічним продовженням національного курсу на трансформацію

кримінально-виконавчої системи в пенітенціарну. Зокрема, нині вже у

кримінально-виконавчу систему України запроваджено посади слідчих

органів Державної кримінально-виконавчої служби України, на яких

покладено функції щодо здійснення досудового розслідування злочинів,

вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої

служби України. Така новела запроваджена згідно зі змінами до ст. 216

«Підслідність» КПК України, що містяться у Прикінцевих та перехідних

положеннях Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня

2016 р. № 1798-VIII [144.].

Таку новелу вітчизняного кримінального провадження схвально

оцінили 40,8 % респондентів. Також опитані нами судді висловили такі

бачення на посаду слідчого органів Державної кримінально-виконавчої

служби України:

– на рівні кожної установи виконання покарань (19,2 %);

172

– на рівні міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних

покарань та пробації Міністерства юстиції (71,7 %);

– на рівні Державної кримінально-виконавчої служби Міністерства

юстиції України (9,2 %) (дод. А).

Ураховуючи вищевикладене, пропонуємо структурну переробку нині

чинної ст. 539 «Порядок вирішення судом питань, пов’язаних із виконанням

вироку» КПК України, диференціювавши її (із внесенням відповідних змін і

доповнень) на дві частини (самостійні статті – 539-1 та 539-2):

Стаття 539-1. Суди, уповноважені вирішувати питання, пов’язані з

виконанням вироку

1. Клопотання (подання) про вирішення питання, пов’язаного із

виконанням вироку, подається:

1) до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого

засуджений відбуває покарання, – у разі необхідності вирішення питань,

передбачених пунктами 2-4, 6, 7 (крім клопотання про припинення

примусового лікування, яке подається до місцевого суду, в межах

територіальної юрисдикції якого знаходиться установа або заклад, в якому

засуджений перебуває на лікуванні), 13-1, 14 частини першої статті 537 цього

Кодексу;

2) до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого

виконується вирок, – у разі необхідності вирішення питань, передбачених

пунктами 10 (у частині клопотань про заміну покарання відповідно до

частини третьої статті 57, частини першої статті 58, частини першої статті 62

Кримінального кодексу України), 11, 13, 13-2 частини першої статті 537

цього Кодексу;

3) до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого

проживає засуджений, – у разі необхідності вирішення питань, передбачених

пунктами 5, 8, 9, 13-3 частини першої статті 537 цього Кодексу;

4) до суду, який ухвалив вирок, – у разі необхідності вирішення питань,

передбачених пунктами 1, 10 (в частині клопотання про заміну покарання

173

відповідно до частини п’ятої статті 53 Кримінального кодексу України), 12 (у

разі якщо вирішення питання необхідне в зв’язку із здійсненням судового

розгляду, воно вирішується судом, який його здійснює), 14 частини першої

статті 537, статті 538 цього Кодексу.

2. У місцевих судах діють пенітенціарні судді, обсяг повноважень яких

включає вирішення таких питань:

1) щодо застосування до засудженого елементів прогресивної системи

(передбачених ст. 81, 82, 107 КК України, ст. 100, 101, 151-1 КВК України);

2) щодо обрання до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою, звільнення від нього й вирішення інших питань, що виникають у

зв’язку із застосуванням цього заходу (у т. ч. екстрадиційного арешту);

3) щодо застосування до особи режиму пробації на підставі досудової

доповіді персоналу уповноважених органів з питань пробації;

4) про визнання, порядок і умови виконання вироку, ухваленого судом

іншої держави або міжнародною судовою установою, яким засуджено

громадянина України, що передається в Україну для відбування покарання;

5) про призначення покарання за злочини, вчинені засудженими під час

відбування покарань;

6) про встановлення адміністративного нагляду щодо осіб, зазначених

у п. «б» ст. 3 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами,

звільненими з місць позбавлення волі»;

7) інші питання, передбачені ч. 1 ст. 537 КПК України, що виникають у

процесі виконання кримінальних покарань та пробації.

Статя 539-2. Порядок вирішення судом питань, пов’язаних із

виконанням вироку

До цієї статті включити норми, передбачені ч. 1, 3–9 ст. 539

КПК України.

Одним із шляхів удосконалення правових та організаційних засад

реалізації судом процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі є

чітке визначення процесуальної природи вироку щодо такої його ознаки, як

174

динамічність, та усунення законодавчих неточностей щодо суб’єктного

складу реалізації кримінально-виконавчого процесу в судовій стадії.

У цьому контексті слід зазначити, що теоретичною підставою зміни

різних варіацій кримінально-виконавчого процесу учені-процесуалісти та

пенітенціаристи вважають так звану «динамічність», або «гнучкість» вироку.

На нашу думку, така властивість корелює із правовими принципами

диференціації та індивідуалізації, котрі застосовуються у галузях права,

дотичних до протидії злочинам (зокрема, кримінальному, кримінальному

процесуальному, кримінально-виконавчому).

Зокрема, як справедливо зазначає А. Ф. Аманулліна, «покарання,

одного разу призначене судовим вироком, не вважається

незмінним» [5, с. 84]. Інші вчені, розвиваючи це судження з позицій

подальших стадій реалізації кримінальної відповідальності, наголошують, що

індивідуалізація покарання в стадії виконання вироку – це таке коригування

правового становища засудженого шляхом зміни карального впливу на

нього, яке не обмежується рамками вироку [1, с. 21]. Правовим наслідком

злісного ухилення засудженого від відбування покарання є заміна його

іншим, більш суворим видом покарання. Тому І. А. Тарханов визначає, що

ухилення засудженого від покарання, призначеного судом, є новий конфлікт

суб'єкта із законом [217., с. 95–96]. У свою чергу, P. A. Сабітов іменує його

як посткримінальне діяння [182, с. 10].

Потребує подальших розробок і перелік питань, які вирішуються судом

при виконанні вироків. По-перше, як ми вбачаємо, це питання щодо

вичерпності або невичерпності такого переліку. По-друге, вироблення

оптимальної класифікації відповідних питань, пов’язаних із проведенням

судом відповідних процесуальних дій. Розглянемо наведені напрями

послідовно.

Перелік наведених питань, як випливає з аналізу відповідної статті, не є

вичерпним, на що вказує формулювання п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України.

Водночас, в інших країнах (наприклад, РФ, ст. 397 КПК) такий перелік є

175

вичерпним, налічуючи більшу частину питань. Такий стан справ можемо

пояснити дискусійністю правової природи питань, що вирішуються судом у

стадії виконання вироку.

Зокрема, ряд авторів вважає, що в стадії виконання вироку суд

розглядає лише ті питання, які не зачіпають сутності вироку. Наприклад,

Р. Х. Якупов зазначає, що всі випадки уточнень і коригувань виконуваних

приписів вироків допускаються, якщо вони не змінюють висновків суду про

доведеність встановлених ним фактичних обставин, винуватості особи у

вчиненні злочину і визначеного судом характеру покарання, уточнення

такого роду не допустимі для виправлення помилковості, неправильності

вироку по суті [260, с. 456]. Так, П. А. Лупинська наводить приклад, що у

випадках, коли суд відмовляє в умовно-достроковому звільненні, заміні

покарання більш м'яким, він не змінює змісту вироку, фактичне виконання

якого триває без змін [94, с. 634]. О. В. Волколуп вважає, що можливість

зміни вироку передбачена не інакше як у результаті судового перегляду в

стадіях апеляційного або наглядового перегляду [36, с. 205]. На думку

В. Н. Бібіло, в стадії виконання вироку суд компетентний розглядати лише ті

питання, які не зачіпають сутності вироку [101, с. 21]. І. Д. Перлов зазначав,

що суд першої інстанції не має права сам змінити вирок, постановлений і

проголошений ним у судовому засіданні, це можна зробити тільки в порядку

касаційного чи наглядового провадження. В. І. Швецов коригування вироку в

стадії виконання вироку також вважає неможливим.

Однак існує думка ряду вчених про те, що в процесі виконання вирок

може зазнати змін і незмінність вироку носить відносний характер. Так,

М. А. Чельцов зазначає, що вирок суду про позбавлення засудженого волі

може бути змінений з урахуванням доцільності подальшого відбування

покарання засудженим. М. К. Свиридов також допускає внесення коректив у

рішення вироку про покарання у зв'язку з появою обставин, що свідчать про

неможливість або недоцільність подальшого виконання цього рішення в

попередньому виді [186, с. 108]. Е. Ф. Куцова, дотримуючись цієї ж точки

176

зору, вважає, що якщо поведінка ув'язненого в місцях позбавлення волі та

його ставлення до праці свідчить про те, що мета перевиховання досягнута,

то такого засудженого необхідно звільнити достроково і цим змінити

вирок [85, с. 4].

Остання позиція, як втім й увесь науковий блок щодо «динамічності»

вироку, видається нам не зовсім послідовною.

По-перше, щодо кримінально-виконавчого аспекту, то вважаємо не

зовсім коректним змішування Е. Ф. Куцовою понять «засуджений» і

«ув’язнений», а також застосування конструкції «місця позбавлення волі» –

більш вдалою вважаємо прив’язку до виду конкретної установи.

По-друге, щодо процесуального компонента. Учені другої групи

стверджують і єдині в думці, що рішення, яке приймається судом на стадії

виконання вироку, змінює сам вирок. Насправді, таке може бути. Проте в

одному випадку (і його наведені вчені не вказали) – це у випадку прийняття

виправдувального (реабілітуючого) вироку. Тоді дійсно, відновлюється й

репутація, і добра пам'ять особи. А якщо брати випадки, які навели вчені –

прихильники другої групи поглядів на правову природу аналізованої стадії, –

то виходить, що суд, звільнюючи особу умовно-достроково, або замінюючи

невідбуту частину покарання більш м’яким, також змінює вирок? Аж ні. І

якщо б було справді так, то замість одного вироку суд мав постановити

інший. А насправді суд виносить ухвалу, якою або звільняє особу умовно-

достроково, або замінює невідбуту частину покарання більш м’яким. У

такому разі змінюється одна категорія – це правовий статус засудженого. Він

або переводиться у статус звільненого, або зі статусу «засуджений до

позбавлення волі» трансформується у «засуджений до обмеження волі».

Таким чином, не слід ототожнювати вирок як процесуальний документ і

кримінально-виконавчу категорію «правовий статус засудженого», який, втім

може змінюватися через прийняття судом відповідного процесуального

документа. І ще одна вагома обставина. Навіть якщо особа звільняється від

відбування покарання за рішенням суду, вести мову при зміну

177

обвинувального вироку також неприйнятно в силу того, що головною

сутнісною ознакою правової природи обвинувального вироку є визнання

особи винною. І навіть після звільнення від відбування покарання за особою

визначений законом термін «тягнеться шлейф» несприятливих правових

наслідків, котрі охоплюються інститутом судимості.

Найбільш близько до сформульованої нами парадигми наблизилась у

своєму дослідженні А. Ф. Аманулліна, на думку якої «...при виконанні

вироку, суд вправі проконтролювати і вирішити ряд правових питань і внести

коректування у призначене покарання» [5, с. 79]. Проте, корегуванню

піддається сам процес виконання й відбування покарання. У свою чергу,

призначене покарання залишається в історії, будучи емпіричною базою

судової статистики. Звичайно, вчені досить часто у своїх дослідженнях

зазначають, чи піддавалося покарання змінам у процесі виконання й

відбування залежно від поведінки засудженого, його ставлення до праці,

інших засобів виправлення і ресоціалізації тощо.

Подібні питання мають неодмінно ураховуватися судом при вирішенні

низки питань, визначених ч. 1 ст. 537 КПК України. Серед найбільш

проблемних, у рамках кримінально-виконавчого процесу, ми виділяємо такі:

1. Питання, пов’язані зі зміною правового статусу засудженого в межах

застосування заохочувальних інститутів кримінального та кримінально-

виконавчого законодавства, в рамках так званої «прогресивної системи

виконання/відбування покарання»:

а) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (п. 2

ч. 1 ст. 537 КПК України);

б) про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким (п. 3 ч. 1

ст. 537 КПК України).

Спільним для цих двох заохочувальних інститутів є:

– матеріальні підстави їх застосування закріплені на рівні закону про

кримінальну відповідальність (ст. 81, 82 КК України);

178

– вони застосуються за умови досягнення засудженим певного ступеня

виправлення, зокрема: умовно-дострокове звільнення від відбування

покарання – засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів

своє виправлення; заміна невідбутої частини покарання більш м'яким –

засуджений став на шлях виправлення.

Проблема полягає в тому, що нині суд не озброєний «дорожньою

картою» перевірки матеріалів, наданих адміністрацією органу або установи

виконання покарань. Зокрема, у висновку до характеристики на засудженого

зазначається, якого саме ступеня виправлення він досяг. Однак чинне

законодавство не розкриває ні визначення жодного зі ступенів, ні набору

критеріїв та показників їх досягнення.

Проведеним науковим пошуком установлено, що нині в Україні

найбільш повно алгоритм діяльності адміністрації органу або установи

виконання покарань щодо визначення ступеня виправлення засуджених

розкрито у методичних рекомендаціях «Критерії і показники оцінки ступеня

виправлення засуджених», розроблених 2014 р. науковими співробітниками

науково-дослідного центру Інституту кримінально-виконавчої служби

(м. Київ) [167].

У контексті викладеного слід зазначити, що КВК України, крім

ступенів виправлення «засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до

праці довів своє виправлення» та «засуджений став на шлях виправлення»,

містить ще один – «засуджений стає на шлях виправлення». До засуджених,

які досягли такого ступеня виправлення, в імперативному порядку

застосовується зміна умов тримання (ч. 1 ст. 101, ст. 151-1 КВК України).

Погоджуємося з М. С. Пузирьовим, який розглядає зміну умов

тримання засуджених до позбавлення волі як форму диференціації та

індивідуалізації виконання покарання [163, с. 183–203], що зазначений

інститут має два аспекти: 1) прогресивний (стосовно пом’якшення режиму);

2) регресивний (щодо посилення режиму).

179

У нас не викликає сумнівів, чому законодавець у ч. 1 ст. 537

КПК України «виділив місце» для заохочувальних інститутів за двома, а не

трьома, ступенями виправлення. Адже, відповідно до чинного законодавства,

застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання та

заміни невідбутої частини покарання більш м’яким – це право, а не обов’язок

суду, на що вказують відповідно слова «може бути застосоване» (ч. 2 ст. 81

КК України) та «може бути застосована» (ч. 3 ст. 82 КК України).

У свою чергу, щодо застосування зміни умов тримання засуджених до

позбавлення волі КВК України містить імператив «засуджені, які стають на

шлях виправлення, переводяться» (ч. 1 ст. 101). Суб’єктами

правозастосування тут виступає не суд, а:

а) начальник колонії (щодо зміни умов тримання в межах однієї

колонії);

б) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику

у сфері виконання кримінальних покарань (щодо зміни умов тримання

засудженого шляхом переведення його до виправної колонії іншого рівня

безпеки).

Проте з логіки викладеного виникає наступне проблемне питання, що

тісно пов’язане з порушеними проблемами в межах аналізу першого:

2. Питання, пов’язані з дисциплінарною відповідальністю засуджених.

При цьому тут до компетенції суду законодавець, згідно зі змінами,

внесеними Законом № 1491-VIII від 07.09.2016, відніс розгляд відповідних

питань щодо засуджених лише до одного виду покарання – позбавлення волі.

До таких питань належить питання про застосування заходу стягнення

до осіб, позбавлених волі, у виді переведення засудженого до приміщення

камерного типу (одиночної камери) (п. 13-2 ч. 1 ст. 537 КПК України).

При цьому Законом № 1491-VIII від 07.09.2016 ст. 539 КПК України

було доповнено новою частиною. Зокрема, згідно з ч. 4 ст. 539 КПК України,

клопотання (подання) про застосування заходів стягнення до осіб,

позбавлених волі, у виді переведення засудженого до приміщення камерного

180

типу (одиночної камери) та про примусове годування засудженого

розглядаються протягом 24 годин з моменту надходження відповідного

клопотання (подання) до суду суддею одноособово [76].

При цьому слід зауважити, що Закон України «Про внесення змін до

деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення доступу до

правосуддя осіб, які утримуються в установах попереднього ув’язнення та

виконання покарань» № 1491-VIII від 07.09.2016 [145] не позбавлений

недоліків. Одним із таких недоліків у контексті викладеного є те, що цей

Закон не передбачає відповідних змін до КВК України в частині узгодження

порядку накладення зазначеного стягнення із судом.

У цьому зв’язку пропонуємо доповнити ч. 9 ст. 134 «Порядок

застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі» КВК України

реченням такого змісту:

«Застосування стягнення у виді переведення засудженого до

приміщення камерного типу (одиночної камери) погоджується із судом у

порядку, встановленому кримінальним процесуальним законодавством».

Крім того, вважаємо за доцільне наділити суд повноваженнями, в

частині вирішення питань під час виконання вироків, про застосування зміни

умов тримання до засуджених, які злісно порушують режим відбування

покарання.

Така пропозиція не суперечить логіці побудови чинного

кримінального, кримінально процесуального та кримінально-виконавчого

законодавства, адже ці галузі вирішення більшості питань, у законодавчій

конструкції яких містяться слова «може бути», «можуть бути» тощо,

покладають на суд.

У цьому зв’язку пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 537 КПК України

пунктом 13-4 такого змісту:

«13-4) про застосування зміни умов тримання до засуджених, які злісно

порушують режим відбування покарання».

Зазначену пропозицію підтримало 60,8 % респондентів (дод. А).

181

Наведений блок питань навів нас на гіпотезу щодо виокремлення із

загального масиву питань, які вирішуються судом під час виконання вироків

(з переліку, визначеного ст. 537 КПК України), провадження у справах про

виконання та відбування покарань (кримінально-виконавчого провадження).

Водночас, ураховуючи вчення науки кримінального процесу про

розмежування понять «процес» («провадження») та «судочинство» в

контексті співвідношення їх як загального й особливого, вважаємо дотично

до ролі суду у вирішенні досліджуваних нами питань застосовувати поняття

«кримінально-виконавче судочинство».

По відношенню до кримінально-виконавчого процесу, як категорії

міжгалузевої, котра охоплює процес виконання покарань, оцінку

адміністрацією органів і установ виконання покарань кримінально-

виконавчої характеристики засудженого на предмет виходу на новий

формально визначений результат (зміна правового статусу засудженого),

підготовку й подачу у зв’язку з цим необхідних матеріалів до суду тощо,

кримінально-виконавче судочинство є категорією процесуальною, в якій

головна роль належить суду, як суб’єкта, єдино уповноваженого вирішувати

питання, визначені ст. 537 КПК України.

І на цей рахунок у спеціальній літературі ми знайшли потужну

теоретико-методологічну підтримку. Зокрема, у юридичній літературі

переконливо показано, що зміст кримінально-процесуального інституту

виконання вироку неоднорідний. На думку Ю. К. Якимовича, наявність

окремого предмета доказування, специфічна дія деяких принципів

кримінального процесу дозволяють ставити питання про виділення цих

проваджень з інституту виконання вироку [256, с. 27]. О. В. Воронін,

враховуючи вимоги КПК РФ, розглядає додаткові провадження в якості

окремих проваджень у рамках кримінально-процесуального інституту

виконання вироку, тобто визнає за ними відносну самостійність [38, с. 43].

Так, професор В. В. Ніколюк вдало визначає, що процесуальна діяльність

разом з іншими провадженнями, що виникають у стадії виконання вироку,

182

утворює окремий комплекс кримінально-виконавчих проваджень [124, с. 5–

7]. Схожих думок дотримуються й інші вчені-процесуалісти [198, с. 11–43;

257, с. 184–203].

Разом із тим, високо оцінюючи внесок шанованого професора

В. В. Ніколюка у розроблення стадії виконання вироку й формулювання

дефініцій «кримінально-виконавче провадження» та «кримінально-виконавче

судочинство», у наведеному судженні вважаємо за доцільне було б вказати

саме на «кримінально-виконавче судочинство», а не «кримінально-виконавче

провадження», тим самим підкресливши роль суду у вирішенні відповідних

питань у стадії виконання вироку, а також вказати на головний критерій такої

диференціації – вирішення судом питань, які охоплюються предметом

регулювання кримінально-виконавчих правовідносин.

Більше того, розвинувши наведені доктринальні положення з

прикладного аспекту, як практик, нами було проведено анкетування, за

результатом якого виявилося, що 22 % суддів, які розглядають вироки під час

їх виконання, стикаються безпосередньо з особами, які відбувають покарання

в органах і установах виконання покарань та пробації Міністерства юстиції

України (дод. А).

Наступним із шляхів удосконалення правових та організаційних засад

реалізації судом процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі

вбачаємо формалізацію питань, які вирішуються судом під час виконання

вироків (ст. 537 КПК України), у рамки відповідної класифікації. У свою

чергу, розроблена класифікація орієнтуватиме суд за кожним

класифікаційним критерієм вживати юридично правильні процесуальні дії та

приймати законні, обґрунтовані й вмотивовані судові рішення.

Так, проведений нами аналіз чинного кримінального процесуального

законодавства (ст. 537 КПК України) дає нам підстави виробити авторський

підхід до класифікації питань, які вирішуються судом під час виконання

вироків. Вважаємо, що формальними підставами такої класифікації можуть

бути як правові наслідки щодо конкретної особи (підсудного, засудженого),

183

так і обсяг повноважень суду (імперативних або дискреційних). Водночас,

можуть існувати й інші варіанти подібних класифікацій, про що піде мова

далі.

Отже, як зазначалося вище, ч. 1 ст. 537 КПК України таких питань

передбачає 16, плюс робить обговорення щодо невичерпності такого

переліку в п. 14.

До першої групи питань належать питання, не пов'язані з реальним

відбуванням покарання, а саме:

– про відстрочку виконання вироку (п. 1 ч. 1 ст. 537 КПК України);

– про звільнення від призначеного покарання з випробовуванням після

закінчення іспитового строку (п. 9 ч. 1 ст. 537 КПК України).

До другої групи питань належать питання, пов'язані з фактом

реального відбування покарання. Переважна більшість питань охоплюється

кримінально-виконавчим (пенітенціарним) процесом. Водночас, у цій групі

можемо виділяти такі підгрупи:

а) питання, які вирішуються судом в імперативному порядку

(прийняття відповідного рішення є обов’язком суду):

– про направлення звільненого від покарання з випробуванням для

відбування покарання, призначеного вироком (п. 8 ч. 1 ст. 537 КПК України);

– про застосування покарання за наявності кількох вироків (п. 11 ч. 1

ст. 537 КПК України);

– про звільнення від покарання і пом’якшення покарання у випадках,

передбачених частинами 2 і 3 статті 74 Кримінального кодексу України (п. 13

ч. 1 ст. 537 КПК України);

б) питання, які вирішуються судом у дискреційному порядку

(прийняття відповідного рішення є правом, а не обов’язком суду):

– про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (п. 2 ч. 1

ст. 537 КПК України);

– про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким (п. 3 ч. 1

ст. 537 КПК України);

184

– про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які

мають дітей віком до трьох років (п. 4 ч. 1 ст. 537 КПК України);

– про направлення для відбування покарання жінок, звільнених від

відбування покарання внаслідок їх вагітності або наявності дітей віком до

трьох років (п. 5 ч. 1 ст. 537 КПК України);

– про застосування до засуджених примусового лікування та його

припинення (п. 7 ч. 1 ст. 537 КПК України);

– про тимчасове залишення засудженого у слідчому ізоляторі або

переведення засудженого з арештного дому, виправного центру,

дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора для

проведення відповідних процесуальних дій під час досудового розслідування

кримінальних правопорушень, вчинених іншою особою або цією самою

особою, за які вона не була засуджена, чи у зв’язку з розглядом справи в суді

(п. 12 ч. 1 ст. 537 КПК України);

в) питання, які вирішуються судом як в імперативному, так і

дискреційному порядку:

– про звільнення від покарання за хворобою (п. 6 ч. 1 ст. 537

КПК України):

в імперативному порядку – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 84

КК України (психічна хвороба, що позбавляє особу можливості

усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними);

в дискреційному порядку – з підстав, передбачених ч. 2 ст. 84

КК України (інша тяжка хвороба, що перешкоджає відбуванню покарання);

– про заміну покарання (п. 10 ч. 1 ст. 537 КПК України):

в імперативному порядку – відповідно до ч. 5 ст. 53 КК України;

в дискреційному порядку – відповідно до ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1

ст. 62 КК України.

Виходячи з кримінально-виконавчої та процесуальної природи

наведених питань, можемо констатувати, що для прийняття рішення в

дискреційному порядку суду необхідно більший обсяг відомостей про

185

кримінально-виконавчу характеристику засудженого (зокрема, поєднання

формальних і матеріальних підстав застосування того чи іншого

заохочувального інституту), ніж для імперативної процедури (яскравий

приклад – звільнення від відбування покарання за хворобою).

Наведена класифікація є результатом авторського погляду на

процесуальні дії суду у кримінально-виконавчому процесі щодо прийняття

відповідних процесуальних рішень і ґрунтується на нормах не лише

КПК України, а й КК України та КВК України.

Разом із тим, на підставі аналізу норм КПК України, КК України та

КВК України, не вдалося знайти відповідь щодо імперативної або

дискреційної природи таких питань, які вирішуються судом під час

виконання вироків:

– про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації

установи виконання покарань (п. 13-1 ч. 1 ст. 537 КПК України);

– про застосування заходу стягнення до осіб, позбавлених волі, у виді

переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери)

(п. 13-2 ч. 1 ст. 537 КПК України);

– про зміну обов’язків, покладених на засудженого, звільненого від

відбування покарання з випробуванням (п. 13-3 ч. 1 ст. 537 КПК України);

– інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають

при виконанні вироку (п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України).

Тому вважаємо, що їх вирішення має відбуватися, ґрунтуючись на:

– загальних засадах судочинства згідно з чинним законодавством

(щодо п. 13-1, 14 ч. 1 ст. 537 КПК України). Зокрема, ч. 9 ст. 539

КПК України передбачено, що розгляд справ щодо питань, визначених у

п. 13-1 ч. 1 ст. 537 КПК України, здійснюється в порядку адміністративного

судочинства;

– змінах, які необхідно внести до чинного законодавства, зокрема до

КВК України та КК України (щодо п. 13-2, 13-3 ч. 1 ст. 537 КПК України).

186

Наведена класифікація є авторським баченням реалізації судом

процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі. Натомість, у

літературі до цього вже здійснювалися спроби провести класифікацію

питань, які вирішуються судом у стадії виконання судових рішень,

використовуючи різні критерії. Зокрема, російська дослідниця

А. Ф. Аманулліна за підставу подібної авторської класифікації обрала

сутність самого питання по відношенню до судового рішення та можливості

вирішення відповідним судом.

Так, поіменована дослідниця класифікує питання, які вирішуються

судом у стадії виконання судових рішень, за чотирма групами, а саме:

1) питання, пов'язані з призначеним судом покаранням;

2) питання, характерні для виконання вироку;

3) питання, пов'язані з приведенням вироку у виконання;

4) питання, що виникають при виконанні судових рішень, прийнятих у

досудовому провадженні по кримінальній справі [5, с. 82–84].

Крім того, заслуговує на увагу запропонована А. Ф. Аманулліною

класифікація за стадіями. Зокрема, поіменована дослідниця з метою

створення єдиного завершеного провадження у кримінальній справі, в якому

відображалися б усі стадії кримінального процесу, запропонувала модель

єдиного судового порядку розгляду питань у стадії виконання вироку, інших

судових і процесуальних рішень.

У зв'язку з цим запропоновано класифікацію таких питань: перша група

питань зачіпає сутність вироку в частині призначення судом покарання,

друга група питань зачіпає виконання як виправдувального, так і

обвинувального вироку, до третьої групи можна віднести питання, пов'язані з

приведенням вироку у виконання, до четвертої групи питань належать

питання, що виникають при виконанні судових рішень, прийнятих в

досудовому провадженні по кримінальній справі [5, с. 86–87].

Проведеним дослідженням установлено, що нині потребує оптимізації і

відповідна процедура оскарження. Слід зазначити, що чинне кримінальне

187

процесуальне законодавство встановлює загальні та спеціальні правила для

оскарження процесуальних дій суду за результатами вирішення питань під

час виконання вироків.

Так, п. 17 ч. 1 ст. 7 КПК України однією із загальних засад

кримінального провадження передбачає забезпечення права на оскарження

процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. Зміст цієї засади, відповідно до

ст. 24 КПК України, полягає в тому, що:

1) кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень,

дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку,

передбаченому КПК України (ч. 1);

2) гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується

прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку,

передбаченому КПК України, незалежно від того, чи брала така особа участь

у судовому розгляді (ч. 2) [76].

Це загальні правила оскарження, котрі застосовуються до будь-яких

процесуальних дій та рішень. Щодо цього напряму, проте в частині ролі суду

у кримінально-виконавчому процесі, то тут чинне законодавство встановлює

особливі порядки (зокрема в частині додаткового правоутворюючого факту)

щодо окремих осіб, уповноважених ініціювати оскарження. Крім того,

особливої уваги заслуговує визначення місця адміністрації органу (установи)

виконання покарань у такому процесі, як одного з ключових суб’єктів

кримінально-виконавчого процесу.

Отже, щодо спеціальних правил оскарження. Так, відповідно до ч. 6

ст. 539 КПК України, за наслідками розгляду клопотання (подання) суд

постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Оскарження прокурором ухвали суду щодо умовно-дострокового звільнення

від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш

м’яким зупиняє її виконання [76].

Виходячи з аналізу наведеної норми, як засуджений (а також його

захисник), так і адміністрація органу (установи) виконання покарань мають

188

право рівною мірою оскаржувати ухвали суду щодо умовно-дострокового

звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини

покарання більш м’яким.

Якщо щодо дій засудженого щодо оскарження не виникає особливих

сумнівів, оскільки він більше за всіх зацікавлений у постановленні

позитивного судового рішення (бо це прямо впливає на покращення його

правового статусу й зменшення або скасування відповідних правообмежень),

то щодо аналогічних дій адміністрації органу (установи) виконання покарань

у літературі немає єдності думок.

Так, проведене нами дослідження установило, що одні вчені

дотримуються позиції, що представник адміністрації органу (установи)

виконання покарань повинен володіти такою можливістю [187, с. 53–54],

інші виступають проти таких повноважень пенітенціарної

адміністрації [101, с. 86].

Як справедливо на цей рахунок зазначає А. Ф. Аманулліна, противники

висувають тезу про те, що в ході провадження з питань виконання вироку

представник адміністрації продовжує здійснювати обмежену функцію

кримінально-виконавчого впливу, тому у нього немає процесуального

інтересу, отже, він не може володіти правом порушення перевірочного

провадження, як позбавлений такої можливості слідчий або дізнавач, який

здійснює попереднє розслідування.

Навряд чи, на думку А. Ф. Аманулліної, з цим можна погодитися. По-

перше, як зазначає дослідниця, представник виправної установи має свій

матеріально-правовий інтерес, який обстоює у провадженні з питань

виконання вироку, тобто здійснює окрему кримінально-процесуальну

функцію (на відміну від слідчого, який не має процесуального інтересу в

судовому провадженні), тому йому необхідні адекватні засоби, зокрема

можливість касаційного оскарження рішення суду. По-друге, у провадженні з

питань виконання вироку прокурор бере факультативну участь, тому не

виключені випадки, коли в процесі не буде учасника, який має право

189

оскаржити незаконне і необґрунтоване рішення. У зв'язку з цим, ураховуючи

статус обов'язкового учасника, представник виправної установи повинен

володіти такою можливістю [5, с. 150].

Разом із тим, незважаючи на актуальність порушеної

А. Ф. Аманулліною проблематики, згідно з чинним КПК України таке

питання не виникає, адже чинні положення кримінального процесуального

закону на загальних підставах наділяють як засудженого, так і адміністрацію

органу (установи) виконання покарань правом рівною мірою оскаржувати

ухвали суду щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання

або заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.

КПК України містить досить детальну регламентацію питання про

участь у судових засіданнях щодо вирішення питань, пов’язаних із

виконанням вироку, суб’єктів кримінально-виконавчого процесу.

Так, згідно з ч. 5 ст. 539 КПК України, у судове засідання

викликаються засуджений, його захисник, законний представник, прокурор.

Про час та місце розгляду клопотання (подання) повідомляються орган або

установа виконання покарань, що відає виконанням покарання або здійснює

контроль за поведінкою засудженого; лікарська комісія, що дала висновок

стосовно питань застосування до засудженого примусового лікування або

його припинення, у випадку розгляду відповідних питань; спостережна

комісія, служба у справах дітей, якщо розглядається погоджене з ними

клопотання; цивільний позивач і цивільний відповідач, якщо питання

стосується виконання вироку в частині цивільного позову, інші особи у разі

необхідності.

Неприбуття в судове засідання осіб, які були належним чином

повідомлені про місце та час розгляду клопотання (подання), не

перешкоджає проведенню судового розгляду, крім випадків, коли їх участь

визнана судом обов’язковою або особа повідомила про поважні причини

неприбуття [76].

190

Отже, виходячи з аналізу вказаних норм кримінального

процесуального закону, законодавець не відніс адміністрацію органу

(установи) виконання покарань до першочергових суб’єктів судового

засідання щодо вирішення питань, пов’язаних із виконанням вироку.

Слід зазначити, що закон у цій частині не містить імперативів щодо

необхідності конвоювання засудженого до зали судового засідання.

Ураховуючи наявні в установах виконання покарань можливості щодо участі

засуджених у роботі судових засідань у режимі відеоконференції, це питання

не стоїть так гостро, як до набуття чинності КПК України 2012 р.

На це свого часу звертали увагу окремі дослідники цієї проблематики,

використовуючи емпіричну базу Конституційного Суду України, й

пропонуючи, як на нашу думку, доволі ефективні рішення щодо розв’язання

проблеми співвідношення участі засуджених у судовому процесі з такою

категорією кримінально-виконавчого процесу, як ізоляція [156, с. 91–95].

Пізніше вчені розглянули цю ситуацію вже через призму положень

КПК України 2012 р. [163, с. 119–124].

Звичайно, за умов відсутності сучасних можливостей проведення

судових засідань у режимі відеоконференції, за умов забезпечення належної

ізоляції засудженого через процедуру конвоювання, участь засудженого в

засіданнях, на яких розглядаються питання, що істотним чином можуть

вплинути на його правовий статус (наприклад, щодо застосування ст. 81, 82

КК України), мала бути б обов’язковою.

Такої ж позиції дотримувалися й зарубіжні (зокрема, російські) вчені,

коли у відповідних країнах також не було впроваджено систем

відеоконференц-зв'язку (в РФ – до 2011 р.).

Зокрема, як зазначила у своєму дисертаційному дослідженні

А. Ф. Аманулліна, «закріплення в законі права засудженого в обов'язковому

порядку бути викликаним у судове засідання з розгляду питань, пов'язаних зі

зміною його правового становища та звільненням від відбування покарання,

сприяло б найбільш надійному захисту його інтересів. У зв'язку цим

191

видається правильним розглядати будь-які питання, пов'язані з виконанням

вироків, з обов'язковою участю засуджених, особливо які відбувають

покарання в місцях позбавлення волі. Винятком із цього правила може бути

лише небажання засудженого брати участь у судовому засіданні» [5, с. 157].

Також у рамках розроблення шляхів удосконалення реалізації судом

процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі вбачаємо слушною

пропозицію А. Ф. Аманулліної щодо вдосконалення окремих організаційно-

правових засад судового контролю в стадії виконання вироку. Зокрема,

поіменована дослідниця, поряд з аналізом низки емпіричних даних, звернула

увагу, що кримінально-процесуальне законодавство не закріплює обов'язку

долучати до матеріалів кримінальної справи матеріали судового контролю в

стадії виконання вироку. У зв'язку з цим, А. Ф. Аманулліна вважає, що

доцільніше було б сформувати єдине завершене провадження у кримінальній

справі, в якій відображалися б усі стадії кримінального судочинства, для того

щоб існувала можливість простежити долю кримінальної справи від початку

і до її кінця [5, с. 110].

Наведені пропозиції є цілком слушними, проте не можуть у такій

редакції бути сприйняті українською правотворчістю та правозастосовною

практикою. Справа в тому, що матеріали кримінального провадження (до

набуття чинності 2012 р. новим кримінальним процесуальним

законодавством – кримінальна справа) зберігаються в суді за місцем

постановлення вироку. Наступним етапом є формування особової справи

засудженого – процес, що починається із долучення до неї копії

обвинувального вироку суду.

Слід зазначити, що на момент ухвалення вироку і на початку

відбування засудженим покарання найбільшою інформацією про відповідну

особу володіє слідчий. Надалі обривається ланцюг безперервності в обміні

інформацією, що перешкоджає реалізації на практиці принципу

індивідуалізації виконання покарання.

192

Ураховуючи це, ми пропонуємо два можливих варіанти вирішення цієї

ситуації на користь удосконалення реалізації судом процесуальних дій у

кримінально-виконавчому процесі:

1) матеріали кримінального провадження передавати до виправної

колонії на визначений законодавством строк (наприклад, це може бути строк

у 14 днів – час тримання засудженого у дільниці карантину, діагностики і

розподілу, під час чого здійснюється його первинне вивчення психологом

установи й складається індивідуальна програма соціально-психологічної

роботи із засудженим). Далі, після зняття відповідних копій, які доцільно

використовувати при індивідуалізації карально-виправного впливу на

засудженого, вказані матеріали повертати до суду, який постановив

обвинувальний вирок.

При цьому до вивчення матеріалів кримінального провадження слід

залучати не лише психолога, начальника відділення соціально-психологічної

служби, а й оперативних працівників, оскільки наявні у справі матеріали

сприятимуть прийняттю правильного рішення при постановці засудженого

на оперативно-профілактичний облік, проведенню щодо нього оперативно-

розшукових заходів, а у випадках, передбачених КПК України – НС(Р)Д, у

т. ч. при організації спільних заходів щодо розшуку засуджених, які

вчинюють злочини, передбачені ст. 389, 390, 393 КК України;

2) сформувати, використовуючи сучасні ІТ-технології, пенітенціарний

банк даних про особу засудженого. Обов’язки щодо наповнення такого

банку, залежно від особливостей кримінального провадження та стадії

реалізації кримінальної відповідальності покласти на органи досудового

розслідування, суд, персонал уповноважених органів пробації, установ

виконання покарань.

Критерії при формуванні окремих блоків такого банку даних доцільно

сформувати, використовуючи дані щодо ознак соціально-демографічної,

психологічної, психіатричної, фізіологічної, кримінологічної, кримінально-

правової та кримінально-виконавчої (пенітенціарної) характеристики

193

засудженого (а за окремими блоками – обвинуваченого, особливо щодо

спільників у злочинній діяльності, кола зв’язків, інші оперативно значимі

дані, відомі ще на стадії досудового розслідування).

Ми розуміємо, що деякі пропозиції за цим підрозділом дослідження,

присвяченому розробленню шляхів удосконалення правових та

організаційних засад реалізації судом процесуальних дій у кримінально-

виконавчому процесі, можуть бути новаторськими, дискусійними, з іншими

можуть не погодитись шановані вчені, як процесуалісти, так і

пенітенціаристи. Проте це можна пояснити складністю, комплексністю й

міжгалузевою природою предмета дослідження, що перебуває на стику

кримінального процесуального та кримінально-виконавчого права. Тому ми

переконані, що від подальшої наукової дискусії, розвитку започаткованих

нами засад іншими дослідниками вітчизняна юридична наука і практика

тільки виграють.

Висновки до третього розділу

1) З моменту закріплення в чинному законодавстві України посади

слідчого в ДКВС України, питання судового контролю, як способу реалізації

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі України стало на

порядок денний, завдяки якому в установах виконання покарань на

професійному рівні будуть проводитися розслідування кримінальних

проваджень з приводу вчинення засудженими під час відбування покарання

нових кримінальних правопорушень.

2. Завдяки дослідженню судового контролю, як способу реалізації

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі України, визначено

особливості процесуальних дій слідчого ДКВС України у процесі фіксації

злочинів вчинених в установах виконання покарань Міністерства юстиції

України з урахуванням положень сучасного кримінально-процесуального

законодавства.

194

3. За результатами дослідження сформульовано поняття судовий

контроль, як спосіб реалізації судом процесуальних дій у кримінально-

виконавчому процесі, під яким автор розуміє перевірку дотримання

оперуповноваженими та слідчими Державної кримінально-виконавчої

служби, законності і обґрунтованості процесуальних дій при порушенні

кримінального провадження щодо засуджених, які вчинили в місцях

позбавлення волі кримінальне правопорушення, а також інші повноваження

передбачені законом.

4) З метою належного врегулювання питання застосування судового

контролю, як способу реалізації судом процесуальних дій у кримінально-

виконавчому процесі обґрунтовано доцільність внесення відповідних змін до

КПК України та Інструкції з організації діяльності слідчих підрозділів органу

Державної кримінально-виконавчої служби України

5. За результатами науково-теоретичного пошуку сформульовано

наукову гіпотезу щодо впровадження до системи кримінальної юстиції

України інституту пенітенціарних судів при місцевих судах за

територіальним принципом розміщення органів і установ виконання

покарань. Зазначену пропозицію перевірено емпіричним шляхом через

анкетування протягом 2015–2017 рр. 120 суддів Вінницької,

Дніпропетровської, Київської, Львівської, Одеської та Харківської областей.

Показник схвальних відповідей становив 26,7 %. Висловлено пропозицію

щодо впровадження в якості пілотних проектів інституту пенітенціарних

судів на базі судів Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Львівської,

Одеської та Харківської областей. На підставі аналізу результатів

анкетування суддів, наукових джерел, законодавчої бази, а також

позитивного зарубіжного досвіду за відповідним напрямом запропоновано

обсяг повноважень пенітенціарного судді.

6. Сформульовано науково обґрунтовані пропозиції щодо

удосконалення кримінального процесуального та кримінально-виконавчого

законодавства в частині питань, які вирішуються судом під час виконання

195

вироків. Розроблено авторську класифікацію питань, які вирішуються судом

під час виконання вироків.

196

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації наведено теоретичне узагальнення та

запропоновано нове вирішення наукового завдання з питань розроблення

теорії і практики процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі

України. Визначено їхні поняття, правову природу, генезис становлення та

розвитку, правові та організаційні засади реалізації. Сформульовано

обґрунтовані пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства у цьому

напрямі. Найбільш важливими є такі висновки і пропозиції:

1. За результатами аналізу наукових праць як вітчизняних, так і

зарубіжних учених з предмета дослідження сформульовано висновок, що

нині на теренах вітчизняної й зарубіжної кримінальної процесуальної та

кримінально-виконавчої науки відсутнє монографічне дослідження

процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі, яке вирішувало

б такі наукові задачі: 1) визначення понять «кримінально-виконавчий

процес» та «процесуальні дії суду у кримінально-виконавчому процесі»,

їхньої правової природи; 2) розроблення класифікації процесуальних дій суду

у кримінально-виконавчому процесі; 3) узагальнення механізму реалізації

процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі; 4) вивчення

історичних аспектів становлення інституту процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі, міжнародних стандартів та зарубіжного

досвіду в цій галузі.

2. Виокремлено сім історичних періодів становлення та розвитку

інституту процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі:

1) дореформений (1550–1864 рр.); 2) імперський пореформений (1864–

1917 рр.); 3) революційний та післяреволюційний (1917–1935 рр.);

4) репресивно-кризовий (1935–1960 рр.); 5) радянська модель реалізації

судом процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі (1960–

1991 рр.); 6) трансформація радянської моделі реалізації судом

процесуальних дій у кримінально-виконавчому процесі в національну модель

197

періоду розбудови незалежності (1991–2012 рр.); 7) новітній (з 2012 р.).

Запропонована авторська періодизація дає змогу сформувати цілісну картину

генезису становлення та розвитку інституту процесуальних дій суду у

кримінально-виконавчому процесі на різних етапах розвитку кримінального

процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, що у підсумку

дає можливість національному законодавцю у відповідних галузевих нормах

та інститутах сформулювати оптимальну модель досліджуваного інституту,

урахувавши позитивні доробки історичного досвіду. Проведений історико-

правовий аналіз предмета дослідження дав можливість установити, що роль

суду історично поступово вийшла на один рівень із діяльністю органів і

установ виконання покарань (цьому сприяло як законодавче закріплення

системи виконання покарань і реформування системи судочинства з

наданням суду правомочностей щодо участі у кримінально-виконавчому

процесі), а на нинішньому етапі суд відіграє більшу, порівняно з названими

пенітенціарними інституціями, роль при вирішенні ряду питань, пов’язаних

зі зміною правового статусу засуджених, звільненні від відбування покарань,

і загалом вирішенні інших питань під час виконання вироків.

3. За результатами аналізу зарубіжного досвіду виокремлено три моделі

діяльності суду у кримінально-виконавчому процесі: 1) пострадянська

модель, для якої примітними є такі ознаки: а) належність суду до самостійної

гілки державної влади; б) визначення на рівні кримінально-процесуальних

законів (кодексів) самостійних розділів, присвячених виконанню судових

рішень (звернення судового рішення до виконання; визначення кола питань,

які вирішуються судом під час виконання вироків, тощо); в) тісна взаємодія

суду з органами і установами виконання покарань, регламентована нормами

як кримінально-виконавчого, так і кримінально-процесуального

законодавства; г) компетенція суду щодо «вирішення правової долі» особи

після звільнення від відбування покарання (зняття судимості, встановлення

адміністративного нагляду); 2) романо-германська (континентальна) модель.

Зроблено висновок, що в межах діяльності судів загальної юрисдикції країн

198

романо-германської (континентальної) правової сім’ї передбачено створення

спеціальних підрозділів (палат або ж спеціальних посад), відповідальних

виключно за вирішення питань під час виконання покарань, здійснення

контролю за кримінально-виконавчим процесом, а також детально

регламентовану взаємодію відповідних судових органів. Наголошено, що

такі засади зарубіжного досвіду з проблематики дослідження необхідно

враховувати при реалізації Стратегії реформування судоустрою, судочинства

та суміжних правових інститутів на 2015–2020 роки; 3) англо-американська

модель, яка в силу відсутності чіткого виокремлення стадії виконання

вироків (дії суду щодо звернення до виконання вироку, який набрав законної

сили, і розгляду питань, що виникають під час реалізації його приписів)

характеризується відсутністю спеціалізованих інститутів на зразок

пенітенціарного суду; разом з тим відмічається широке включення суду у

кримінально-виконавчий процес за рахунок тісної взаємодії з

пенітенціарними установами і службами пробації при реалізації

процесуальних дій і прийнятті рішення щодо дострокового звільнення від

відбування покарання, підготовці засудженого до звільнення, у т. ч. заходах

постпенітенціарної адаптації.

За результатами проведеного порівняльно-правового аналізу діяльності

суду у кримінально-виконавчому процесі зарубіжних країн запропоновано

напрями удосконалення КПК України, з урахуванням позитивного

міжнародного досвіду: 1) за напрямом функціонування пострадянської

моделі діяльності суду у кримінально-виконавчому процесі: доповнення ч. 1

ст. 537 «Питання, які вирішуються судом під час виконання вироків»

КПК України пунктами такого змісту: «про відшкодування шкоди

реабілітованому, відновлення його трудових, пенсійних, житлових та інших

прав»; «про здійснення міжнародного співробітництва у кримінальних

провадженнях під час виконання вироків»; 2) за напрямом функціонування

романо-германської (континентальної) моделі діяльності суду у кримінально-

виконавчому процесі: щодо впровадження у вітчизняний кримінальний

199

процес інституту «пенітенціарного судді»; 3) за напрямом функціонування

англо-американської моделі діяльності суду у кримінально-виконавчому

процесі: розширення засад діяльності суду щодо взаємодії з уповноваженими

органами з питань пробації.

4. Сформульовано науково обґрунтоване визначення поняття

«процесуальні дії суду у кримінально-виконавчому процесі» – це

регламентовані кримінальним процесуальним та кримінально-виконавчим

законодавством процедурні дії суду щодо вирішення питання про зміну

правового статусу засудженого, звільнення від відбування покарання з

підстав, віднесених до компетенції суду, обрання запобіжного заходу у

вигляді тримання під вартою, задоволення клопотання про проведення

негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукових заходів щодо

засуджених (ув’язнених), а також вирішення інших процесуально значимих

питань, що виникають у зв’язку з реалізацією кримінально-виконавчої

(пенітенціарної) політики держави.

5. У рамках аналізу положень КПК України за напрямом дослідження

серед іншого удосконалено теоретичні засади міжнародного співробітництва

під час кримінального провадження. Як результат, сформульовано авторське

визначення поняття «міжнародне співробітництво під час кримінального

провадження» – це заснована на міжнародному договорі України або на

принципі взаємності взаємодія українських судів, прокурорів, органів

досудового розслідування з відповідними компетентними органами і

посадовими особами іноземних держав та міжнародними організаціями з

питань надання правової допомоги, видачі особи (екстрадиції) для

притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку,

перейняття кримінального провадження, здійснення екстрадиційної

перевірки, екстрадиційного арешту, тимчасового арешту, тимчасової видачі у

визначеному кримінальним процесуальним законодавством порядку.

Сформульовано ряд пропозицій щодо доповнення норм КПК України.

200

6. Обґрунтовано необхідність урівняти засудженого у процесуальних

правах з іншими учасниками кримінального провадження за напрямом участі

у вирішенні питань, передбачених ч. 1 ст. 537 КПК України, адже, згідно з

абз. 2 ч. 1 ст. 539 КПК України, потерпілий, цивільний позивач, цивільний

відповідач та інші особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про

вирішення питань, які безпосередньо стосуються їхніх прав, обов’язків чи

законних інтересів. А заохочувальні інститути, передбачені стст. 81 та 82

КК України, належать саме до законних інститутів у межах правового

статусу засудженого (поряд із правами й обов’язками). Зазначену пропозицію

підтримало 28,3 % респондентів. Доведено необхідність внесення змін до

чинного кримінально-виконавчого законодавства в частині строків

представлення матеріалів на засуджених до суду з метою вирішення питання

про застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

У такий спосіб засуджений не буде «пересиджувати» в установі місячний

термін (на що вказує ч. 3 ст. 154 КВК України). Зазначену пропозицію

підтримало 100 % респондентів.

7. Обґрунтовано найпоширеніші форми судового контролю на стадії

виконання покарання: 1) суд після вжиття ряду процесуальних дій приймає

процесуальне рішення, що може істотно змінювати правовий статус

засудженого (наприклад, через застосування інституту заміни невідбутої

частини покарання більш м’яким змінювати правовий статус «засуджений до

позбавлення волі» та «засуджений до обмеження волі» або «засуджений до

виправних робіт») або ж взагалі переводити його в іншу іпостась (наприклад,

звільнення від відбування покарання умовно-достроково); 2) на цій стадії,

якщо виникає потреба відвернення злочинів або документування злочинної

поведінки засуджених, суд приймає рішення про втручання у приватну сферу

осіб, що становлять оперативний інтерес, через надання дозволу на

проведення негласних слідчих (розшукових) дій або оперативно-розшукових

заходів (у т. ч. щодо розшуку осіб, які ухиляються від відбування покарання);

3) суд за допомогою вжиття ряду процесуальних дій здійснює перевірку

201

достовірності матеріалів, поданих адміністрацією органів і установ

виконання покарань (наприклад, щодо застосування до засудженого норм

стст. 81, 82, 84 КК України).

8. У рамках розроблення шляхів удосконалення правових та

організаційних засад реалізації судом процесуальних дій у кримінально-

виконавчому процесі сформульовано наукову гіпотезу щодо впровадження

до системи кримінальної юстиції України інституту пенітенціарних судів при

місцевих судах за територіальним принципом розміщення органів і установ

виконання покарань. Зазначену пропозицію перевірено емпіричним шляхом

через анкетування упродовж 2015–2017 рр. 120 суддів Вінницької,

Дніпропетровської, Київської, Львівської, Одеської та Харківської областей.

Показник схвальних відповідей становив 26,7 %. Такі емпіричні результати

дослідження дисертант пояснив браком інформаційної обізнаності суддів

України щодо зарубіжного досвіду функціонування системи кримінальної

юстиції, а також явищем консерватизму у професійній діяльності. Зважаючи

на наведені чинники, висловлено пропозицію щодо впровадження як пілотні

проекти інституту пенітенціарних судів на базі судів Вінницької,

Дніпропетровської, Київської, Львівської, Одеської та Харківської областей.

Вказані області обрано невипадково, адже у відповідних обласних центрах на

підставі постанови Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 р. № 348

«Про ліквідацію територіальних органів управління Державної

пенітенціарної служби та утворення територіальних органів Міністерства

юстиції» утворено Західне (м. Львів), Південне (м. Одеса), Південно-Східне

(м. Дніпропетровськ), Північно-Східне (м. Харків), Центральне (м. Київ) та

Центрально-Західне (м. Вінниця) міжрегіональні управління з питань

виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України.

Вироблено теоретичну базу для подальшого впровадження вказаних

пілотних проектів. Зокрема, на підставі аналізу результатів анкетування

суддів, наукових джерел, законодавчої бази, а також позитивного

зарубіжного досвіду за відповідним напрямом запропоновано такий обсяг

202

повноважень пенітенціарного судді щодо вирішення таких питань: 1) щодо

застосування до засудженого елементів прогресивної системи (передбачених

ст. ст. 81, 82, 107 КК України, ст. ст. 100, 101, 151-1 КВК України); 2) щодо

обрання до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою,

звільнення від нього й вирішення інших питань, що виникають у зв’язку із

застосуванням цього заходу (у т. ч. екстрадиційного арешту); 3) щодо

застосування до особи режиму пробації на підставі досудової доповіді

персоналу уповноважених органів з питань пробації; 4) про визнання,

порядок і умови виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або

міжнародною судовою установою, яким засуджено громадянина України, що

передається в Україну для відбування покарання; 5) про призначення

покарання за злочини, вчинені засудженими під час відбування покарань;

6) про встановлення адміністративного нагляду щодо осіб, зазначених у

п. «б» ст. 3 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами,

звільненими з місць позбавлення волі»; 7) інші питання, передбачені ч. 1

ст. 537 КПК України, що виникають у процесі виконання кримінальних

покарань та пробації.

9. Зроблено загальний висновок, що кримінальною процесуальною

теорією і практикою на порядок денний поставлено питання про

удосконалення нормативно-правового забезпечення процесуальних дій суду

у кримінально-виконавчому процесі України. Серед найбільш суттєвих змін

до чинного законодавства є такі:

– ч. 3 ст. 81 КК України доповнити абзацом такого змісту: «Фактично

відбутий строк позбавлення волі не може бути менше шести місяців»;

– ч. 1 ст. 3 КПК України доповнити пунктом такого змісту:

«процесуальні дії – це дії, спрямовані на виконання завдань кримінального

провадження на різних стадіях кримінального процесу, проведення яких

забезпечується силами, засобами кримінального провадження на підставах і в

порядку, передбачених кримінальним процесуальним законодавством»;

203

– ч. 1 ст. 7 КПК України доповнити пунктом такого змісту:

«внутрішньодержавної та міжнародної взаємодії суду, сторін та учасників

кримінального провадження для забезпечення реалізації завдань

кримінального провадження»;

– ч. 1 ст. 536 КПК України викласти в такій редакції: «Виконання

вироку про засудження особи до громадських робіт, службових обмежень

для військовослужбовців, виправних робіт, арешту, обмеження волі,

тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення

волі може бути відстрочено у разі:» – далі за текстом;

– п. 2 ч. 1 ст. 536 КПК України доповнити реченнями такого змісту:

«Підставами скасування відстрочки є: 1) відмова засудженої від дитини;

2) подальше ухилення від виховання дитини (після попередження). За

вказаних підстав засуджена може бути направлена для відбування покарання

в місце, призначене за вироком суду; 3) вчинення нового кримінального

правопорушення; 4) смерть дитини»;

– ч. 1 ст. 537 КПК України доповнити пунктом 13-4 такого змісту:

«13-4) про застосування зміни умов тримання до засуджених, які злісно

порушують режим відбування покарання»;

– ч. 1 ст. 541 КПК України доповнити пунктом такого змісту:

«міжнародне співробітництво під час кримінального провадження – це

заснована на міжнародному договорі України або на принципі взаємності

взаємодія українських судів, прокурорів, органів досудового розслідування з

відповідними компетентними органами і посадовими особами іноземних

держав та міжнародними організаціями з питань надання правової допомоги,

видачі особи (екстрадиції) для притягнення до кримінальної відповідальності

або виконання вироку, перейняття кримінального провадження, здійснення

екстрадиційної перевірки, екстрадиційного арешту, тимчасового арешту,

тимчасової видачі у визначеному кримінальним процесуальним

законодавством порядку»;

204

– ч. 9 ст. 134 КВК України доповнити реченням такого змісту:

«Застосування стягнення у виді переведення засудженого до приміщення

камерного типу (одиночної камери) погоджується із судом у порядку,

встановленому кримінальним процесуальним законодавством».

205

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдуллин Э. М. Замена наказания в уголовном праве России

(юридическая природа, виды, характеристика). Ульяновск: издательство

«Корпорация технологий продвижения», 2008. С. 21

2. Автухов К. А. Перспективні напрями вдосконалення

кримінально-виконавчого процесу // Вісник Національної юридичної

академії України імені Ярослава Мудрого. Сер. : Економічна теорія та право.

2013. № 4. С. 281–291.

3. Александров А. И. Уголовная политика и уголовный процесс в

российской государственности: история, современность, перспективы,

проблемы / под ред. В.З. Лукашевича. СПб.: Изд-во С.-Петерб. Гос. ун-та,

2003 г. С. 296-301.

4. Александрова О. Ю. Оправдательный приговор в уголовном

процессе: теоретические основы и правоприменительная практика: Автореф..

. канд. юрид. наук. Омск, 2005 г. С. 11.

5. Амануллина А. Ф. Судебный контроль в стадии исполнения

приговора : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.09 / Амануллина Аниса

Фирдусовна. Казань, 2008. 221 с.

6. Аналіз стану здійснення судочинства в 2015 р. (за даними судової

статистики). 50 с. // Верховний Суд України > Судова практика > Судова

статистика URL :

http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/D7F9F72E78DA88ECC

2257F730036F282 (дата звернення 12.04.2018).

7. Ананьева Н. Г. Правонарушение и юридическая ответственность

по Судебнику 1550 года. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Казань, 2013.

26 c.

8. Ананьева Н.Г. Тюремное заключение по Судебнику 1550 г //

Вектор науки Тольяттинского Государственного Университета. Специальный

выпуск «Правоведение». Тольятти: Изд-во ТГУ, 2009, № 5 (8). С. 16-17.

206

9. Андреева Л. А., Константинов П. Ю. Влияние жестокости

преступного поведения на уголовную ответственность. СПб. : Юридический

центр Пресс, 2002. 210 с.

10. Антонян Ю.М. Наказание и исправление преступников. / Под

общ. ред. Ю.М. Антоняна: Пособие. М.: НИИ МВД РФ, 1992. 231 с.

11. Арчибасова Л. А., Зяблицева О. И. Правовой механизм

исправительного воздействия на осужденного // Вестник Сибирского

юридического института ФСКН России. 2010. № 2 (6). С. 170–174.

12. Аскеров С.С. Принцип незалежності і недоторканності суддів у

кримінальному процесі України та Азербайджану (порівняльно-правове

дослідження): автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.09; Акад. адвокатури

України. К., 2008. 20 с.

13. Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответственность и наказание.

Минск: Вышэйшая школа, 1976. 384 с.

14. Бандурка А. М., Севостьянов В. П. Правовое положение

осужденных к лишению свободы. X. : Основа ; Ун-т внутр. справ, 1997.

242 с.

15. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях / сост. и предисл.

В. С. Овчинского. М. : ИНФРА-М, 2004. 184 с.

16. Березиков С.В. Проблемы совершенствования стимулирующих

основ исправительного процесса осужденных к лишению свободы //

Гуманитарные исследования. 2012. № 1. С. 262–268.

17. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. К. :

Видавництво Україна, 1999. 554 с.

18. Бибило В. Н. Компетенция суда в стадии исполнения приговора.

Автореферат дисс. на соиск. учен, степени, к.ю.н. Минск, 1979. С. 19.

19. Бирюков П.Н. Нормы международного уголовно-

процессуального права в правовой системе Российской Федерации. Воронеж:

Воронежский государственный университет, 2000. С. 17-18.

207

20. Богатирьов І. Г. Пузирьов М. С., Шкута О. О. Доктрина

пенітенціарного права України : моногр. К. : ВД «Дакор», 2017. 236 с.

21. Богатирьов І. Г. Теорія і практика виконання кримінально-

виконавчою інспекцією покарань, не пов’язаних із позбавленням волі :

моногр. К. : Атіка, 2005. 312 с.

22. Богатирьов І. Г., Богатирьова О. І., Пузирьов М. С. Запобігання

пенітенціарній злочинності в Україні : посіб. К. : ВД «Дакор», 2014. 96 с.

23. Богатирьов І. Г., Зубов Д. О., Маковій В. В. Виправний центр як

суб’єкт запобігання злочинам : моногр. К. : ВД «Дакор», 2014. 232 с.

24. Богатирьов І. Г., Копотун І. М., Пузирьов М. С. Порівняльне

кримінально-виконавче право : навч. посіб. К. : Інститут кримінально-

виконавчої служби, 2013. 140 с.

25. Богатирьов І. Г., Лісіцков О. В. Кримінально-виконавче право

України : підруч. К. : ВД «Дакор», 2014. 376 с.

26. Богатирьов І. Г., Пузирьов М. С. , Бандоля Л. Г. Наукові засади

визначення мети покарання // Наук. вісник Нац. акад. внутр. справ. 2011.

№ 4 (77). С. 148–153.

27. Богатирьов І. Г., Халимон С. І. Кримінально-виконавча інспекція

як суб’єкт запобігання злочинам : моногр. Х. : Харків юридичний, 2009.

320 с.

28. Боднар І. В. Кримінологічні засади запобігання вчинення

злочинів у кримінально-виконавчих установах закритого типу : дис. … канд.

юрид. наук : 12.00.08 / Боднар Ігор Володимирович. Х., 2012. 244 с.

29. Бодюл Є. М. Правові та організаційні засади виконання

покарання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу : дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.08. К., 2005. 235 с.

30. Бородин С. В., Самошин П. И. Теоретические проблемы исполнения

уголовного наказания. М.: Изд-во ВНИИ МВД СССР, 1978. 140 с.

31. Бриллиантов А.В. Дифференциация наказания: уголовно-правовые и

уголовно-исполнительные проблемы: Дис. … д-ра. юрид. наук. М., 1998. 439 с.

208

32. Брынцев В. Д., Чернухин В. Г. Судебный контроль: теория и

практика. Харьков: Ксилон, 2001. 204 с.

33. Валиярова Н. В., Педан С. А., Пиджаков А. Ю., Ханевская О. Г.

Судебники 1497 и 1550 годов // Россия и мир. Гуманитарные проблемы.

Межвузовский сборник научных трудов. С.-Пб.: СПГУВК. 2005. Вып. 10. С.

53–63.

34. Векленко В., Галюкова М. Истязание и пытка : уголовно-

правовой анализ // Уголовное право. 2007. № 4. С. 15–18.

35. Виленский Б. В. Российское законодательство Х-ХХ веков.

Судебная реформа. Том 8. Москва: Издательство «Юридическая литература»,

1991 г. С.211.

36. Волколуп О. В. Система уголовного судопроизводства и

проблемы ее совершенствования. СПб.: Издательство «Юридический центр

Пресс», 2003. С. 205

37. Волошина B. К. Судовий контроль як специфічний принцип

досудового провадження // Актуальні проблеми держави і права. 2009.

Вип. 47. С. 220–224.

38. Воронин О. В. Производство по рассмотрению и разрешению

вопросов, связанных с условно-досрочным освобождением : дисс. … канд.

юрид. наук : 12.00.09. Томск, 2004. 207 с.

39. Гартунг Н. История уголовного судопроизводства и

судоустройства Франции, Англии, Германии и России, приноровленная к

университетскому курсу. СПб. : Типография Э. Арнгольда, 1868. 206 с.

40. Гловюк І. В. Судовий контроль як категорія теорії судової

діяльності у кримінальному процесі // Актуальні проблеми держави і права.

2009. Вип. 45. С. 367–371.

41. Глушков В. О., Білічак А. О. Процесуалізація оперативно-

розшукової діяльності у контексті реформування кримінально-

процесуального законодавства України // Актуальні проблеми держави і

права. 2012. Вип. 65. С. 539–549.

209

42. Глушков В. О., Василинчук В. І., Скалозуб Л. П.,

Бортницька Л. В. Судовий контроль у процесі здійснення оперативно-

розшукової діяльності // Вісник Вищої ради юстиції. 2010. № 9. С. 41.

43. Говорухин Э. А. Ограничения в передвижении осужденных в

местах лишения свободы как средство обеспечения режима. Рязань: Рязан.

ВШ МВД СССР, 1981. 154 с.

44. Городовенко В. Судовий контроль за проведенням слідчих

(розшукових) і негласних слідчих дій // Слово Національної школи суддів

України. 2013. № 1. С. 15–20.

45. Грищенко А. В. Институт исполнения приговора в уголовном

судопроизводстве : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.09. Владимир, 2006.

236 с.

46. Гуськова А.П. Процессуально-правовые и организационные

вопросы подготовки к судебному заседанию по УПК РФ. Оренбург, 2002.

С. 10.

47. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс

западных государств. Изд. 2-е, доп. и испр. - издательство «Зерцало М»,

2002. С. 69.

48. Джужа А. О. Місце суду в системі ювенальної юстиції // Сучасна

наука – пенітенціарній практиці : матеріали ІІ міжнар. наук.-практ. конф.

(Київ, 4 груд. 2014 р.) ; за ред. В. П. Тихого, Є. Ю. Бараша. К. : Ін-т крим.-

викон. служби ; Київський регіональний центр НАПрН України, 2014.

С. 107–110.

49. Дусейнова Э. Г. Приговор как акт правосудия // Ученые записки:

Сборник научных трудов юридического факультета Оренбургского

государственного университета. Выпуск 1.Оренбург: РИК ГОУ ОГУ, 2004.

С. 251.

50. Епанешников B. C. Юридическая ответственность лиц,

отбывающих наказание в виде лишения свободы: Автореф. Дис. ...д-ра юрид.

Наук. М., 2000. С. 35.

210

51. Зубарев С. М. Новое в уголовном и уголовно-исполнительном

законодательстве: некоторые аспекты гуманизации карательной политики //

«Журнал российского права», 2004, № 4. С. 131–135.

52. Зубенко В. М. Юридическая помощь несовершеннолетним,

содержащимся в местах лишения свободы // Адвокат. 2007. № 11. С. 14-17.

53. Зубков А. И. Уголовно-исполнительное право России: теория,

законодательство, международные стандарты, отечественная практика конца

XIX – начала XXI века: Учебник для вузов. 2 -е изд. перераб. и доп. М.:

Издательство НОРМА, 2003. С. 637.

54. Калиновський О. В. Судовий контроль і прокурорський нагляд за

діяльністю органів дізнання та досудового слідства щодо порушення

кримінальної справи // Юридичний часопис Національної академії

внутрішніх справ. 2011. № 2(2). С. 126–135.

55. Кардополов Ю.Ф. Индивидуализация карательно-

воспитательного воздействия при лишении свободы. автореф. дисс. канд.

юрид. наук. Томск, 1967. 20 с.

56. Карпец И. И. Наказание. Социальные, правовые и

криминологические проблемы. М. : Юрид. лит., 1973. 287 с.

57. Кирій Л. М. Відомчий, судовий контроль та прокурорський

нагляд за відмовою в порушенні кримінальної справи : дис. … канд. юрид.

наук : 12.00.09. К., 2007. 220 с.

58. Коваль Т. Ф. Система майнових покарань Литовського Статуту

1529 р. та Судебника 1550 р.: порівняльно-правове дослідження // Держава і

право. Юрид. і політ. науки : зб. наук. пр. 2010. Вип. 50. С. 120–126.

59. Кодекс поведения должностных лиц по поддержанию

правопорядка от 17 дек. 1979 г. / База даних «Законодавство України» / ВР

України URL : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995-282 (дата звернення

12.02.2018).

60. Козаченко О. І. Співвідношення судового контролю та

прокурорського нагляду за здійсненням оперативно-розшукових заходів, що

211

тимчасово обмежують конституційні права і свободи людини // Боротьба з

організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2012. № 2.

С. 179–186.

61. Козленко А. Актуальне дослідження теоретико-практичних засад

правомочності належного суб’єкта проводити процесуальні дії, спрямовані

на одержання доказів // Вісник Національної академії прокуратури України.

2016. № 4. С. 105–110.

62. Колб О. Г. Установа виконання покарань як суб’єкт запобігання

злочинам : дис. … доктора юрид. наук : 12.00.08. К., 2007. 509 с.

63. Колоколов Н .А. Прекращение незавершенных своевременно

оперативных судебно-контрольных производств // Уголовный процесс. 2006.

№ 5. С. 3–9.

64. Коломієць Н. В. Міжнародно-правовий аспект вдосконалення

заходів заохочення в кримінально-виконавчому законодавстві України //

Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2015. Вип 34.

Т. 3. С. 27–31.

65. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зі

змінами, внесеними Протоколом № 11) : прийнята Радою Європи 4 листоп.

1950 р. / База даних «Законодавство України» / ВР України URL :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004 (дата звернення 15.04.2018).

66. Конвенція про передачу засуджених до позбавлення волі для

подальшого відбування покарання від 6 берез. 1998 р. / База даних

«Законодавство України» / ВР України URL :

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_195 (дата звернення 15.04.2018).

67. Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 берез. 1983 р. /

База даних «Законодавство України» / ВР України URL :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_025 (дата звернення 15.04.2018).

68. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або

таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 груд.

212

1984 р. / База даних «Законодавство України» / ВР України URL :

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_085 (дата звернення 15.04.2018).

69. Кондратьєв О. В. Організаційно-правові проблеми судового

контролю : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.

12.00.10. Х., 2005. 32 с.

70. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 року №

254к/96-ВР / База даних «Законодавство України» / ВР України URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96%-D0%B2%D1%80

(дата звернення: 16.02.2018).

71. Копотун І. М. Запобігання злочинам, що призводять до

надзвичайних ситуацій у виправних колоніях : моногр. К. : ПП «Золоті

ворота», 2013. 472 с.

72. Корольков К. В. Социально-педагогический анализ

воспитательно-исправительных воздействий в местах лишения свободы.

дисс. канд. пед. наук. – Ставрополь, 2003. 231 с.

73. Крижанівський В. В. Принцип презумпції невинуватості у

кримінальному процесі (порівняльно-правове дослідження): Автореф. дис...

канд. юрид. наук: 12.00.09. Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. К., 2007. 20 с.

74. Кримінальне право України : Загальна частина : підручник /

[М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.] ; за ред. проф.

М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. [друге вид., перероб. і доп.]. К. :

Юрінком Інтер, 2005. 480 с.

75. Кримінальний кодекс України : Закон України від 05 квіт. 2001

р.№ 2341-III / База даних «Законодавство України» / ВР України URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення 12.01.2018).

76. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квіт. 2012 р.

№ 4651-VI // Відомості Верховної Ради України. 2018. № 9–10, № 11–12,

№ 13. – Ст. 88.

213

77. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-

практичний коментар : [у 2 т.]. за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки,

А. В. Портнова. Х. : Право, 2012. Т. 1. 768 с.

78. Кримінально-виконавче право: підручник. За заг. ред. А.Х. Степанюка.

Х.: Право, 2005. 256 с.

79. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 лип. 2003 р. //

Відомості Верховної Ради України. 2004. № 3–4. Ст. 21.

80. Кубанцев С. П. Применение пробации и досрочного

освобождения от отбывания наказания в виде лишения свободы в США //

Журнал Российского права. №1, 2006. С. 17–22.

81. Кудас И. Б., Кудас С. В. Предупреждение пыток: теория и

практика пенитенциарного законодательства Украины // Проблеми

законності. 1998. Вип. 36. С. 166–172.

82. Кудрявцев В. Н. Стратегии борьбы с преступностью. М.: Юристъ,

2003. С. 172.

83. Кузнецов А. Н. Следственные и иные процессуальные действия

как способы собирания доказательств в уголовном процессе : дисс. … канд.

юрид. наук : 12.00.09. Воронеж, 2005. 215 с.

84. Курганский М. Г. Вопросы исполнения приговора, разрешаемые

районными (городскими) судами по месту отбывания наказания

осужденными : автореф. дисс. на соискание учен. степени канд. юрид. наук :

спец. 12.00.09 «Уголовный процесс, криминалистика и судебная экспертиза;

оперативно-розыскная деятельность». Краснодар, 2007. 19 с.

85. Куцова Э. Ф. Исполнение приговора (лекция). М., 1960. С.4.

86. Кучинська О. П. Поняття гарантій забезпечення прав учасників

кримінального провадження // Адвокат. 2012. № 7. С. 4-8.

87. Лазарева В. А. Судебная власть. Судебная защита. Судебный

контроль: понятие и соотношение: Лекции-очерки. Самара: Самар. гуманит.

акад., 2000. С. 26.

214

88. Лелюх В. Ф. Российская уголовно-исполнительная система:

социальные проблемы реформирования : дисс. … доктора социол. наук :

23.00.02. Кемерово, 2006. 508 с.

89. Лисенко О. В. Слідчі (розшукові), процесуальні та організаційні

дії в механізмі розшуку осіб, які переховуються від досудового розслідування

та суду // Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2015.

№ 1. С. 73–83.

90. Лисько Т. Д. Кримінальна відповідальність за зґвалтування

(порівняльно-правовий аналіз) : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08. К., 2007.

282 с.

91. Литвинов Р. В. Рассмотрение судом вопросов, возникающих в

процессе исполнения приговоров. Автореферат дисс. на соискание учен.

степени к.ю.н. Воронеж, 1964 г. С. 7.

92. Лоза Ю. М. Система дій слідчого у процесі розслідування

злочину // Науковий вісник НАВСУ. 2003. № 2. С. 340–347.

93. Лопаткина Н. Судебный контроль в ходе досудебного

производства по уголовному делу // Законность. 2002. № 8. С. 32-33.

94. Лупинская П. А. Уголовно-процессуальное право Российской

Федерации. Учебник. Москва: Юристъ, 2004. С.516-519.

95. Льовочкін В. А. Нормативно-правові та організаційні засади

забезпечення реалізації в Україні міжнародних стандартів з прав і свобод

засуджених до позбавлення волі : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08. К.,

2002. 196 с.

96. Маликов Б.З. Теоретические проблемы сущности и содержания

лишения свободы и их выражение в уголовно-исполнительном

законодательстве России. автореф. дисс. д-ра юрид. наук (12.00.08). Рязань,

2004. 18 с.

97. Малиновский И. Учение о преступлении по Литовскому Статуту.

Киев, типография Императорского университета св. Владимира В. И.

Завадского, 1894 г. Система «ГАРАНТ», версия от 23 февраля 2008 года.

215

98. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в

контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика: автореф. дис...

д-ра юрид. наук: 12.00.09. Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. Х., 2005.

35 с.

99. Маляренко В. Г., Пилипчук П. П. Межі судового контролю за

додержанням прав і свобод людини в стадії попереднього розслідування

кримінальної справи // Право України. 2001. №4. С. 40–44.

100. Марченко М. Н. Основные источники англосаксонского права:

понятие, прецедент // Вестник Московского университета. 1999. № 4. С. 26–

41.

101. Матвиенко Е. А., Бибило В. Н. Уголовное судопроизводство по

исполнению приговора. Минск, 1982. С.86.

102. Минимальные стандартные правила Организации Объединенных

Наций в отношении обращения с заключенными (Правила Манделы) :

резолюция 24-й сессии Комиссии ООН по предупреждению преступности и

уголовному правосудию от 18–22 мая 2015 г. Организация Объединенных

Наций : Экономический и Социальный Совет, 2015. 43 с.

103. Михайлик Д. О. Зарубіжний досвід участі суду в реалізації

кримінально-виконавчого процесу. Науковий вісник Херсонського

державного університету: Серія Юридичні науки 2017. №1. С. 151- 155.

104. Михайлик Д. О. Міжнародно-правові засади діяльності суду у

кримінально-виконавчому процесі / матеріали міжнар. наук.-практ. конф.

(Чернігів, 27-28 жовт. 2016 р.) / [редкол. Тогочинський О.М., Олійник О.І.,

Чебоненко С.О. та ін.]:, Міністерство юстиції України, Академія Державної

пенітенціарної служби. Чернігів: Десна Поліграф. 2016. С.178-180.

105. Михайлик Д. О. Місце інституту умовно-дострокового

звільнення засудженого від відбування покарання у кримінально-

виконавчому процесі України // Міжнародний юридичний вісник: Актуальні

проблеми сучасності (теорія і практика). 2017. Вип. 4-5 (8-9). С. 116-122.

216

106. Михайлик Д. О. Поняття процесуальні дії у кримінальному

провадженні України // Науковий журнал «Право і суспільство». №2. 2017.

С. 217-222.

107. Михайлик Д. О. Процесуальні дії слідчого Державної

кримінально-виконавчої служби під час фіксації злочину вчиненого в

установі виконання покарань // Наук. збр. «Актуальні проблеми вітчизняної

юриспруденції» Спеціальний випуск. Присвячений Міжнародній науковій

конференції «Актуальні проблеми вітчизняного права» в рамках У11-х

наукових читань, присвячених пам’яті В.М. Корецького. (21-22 квітня 2017р)

у 2 ч. Дніпро. : ДНУ імені Олеся Гончара, 2017. Ч.1. С. 177-180.

108. Михайлик Д. О. Співпраця слідчого державної кримінально-

виконавчої служби зі слідчим суддею апеляційного суду при проведенні

негласних слідчих (розшукових дій) в установах виконання покарань //

матеріали Міжнародної наук. – практ. Конференції «Фіскальна політика:

теоретичні та практичні аспекти юридичної наук», Ірпінь, 2017. С. 439- 440.

109. Михайлик Д.О. Судовий контроль як спосіб реалізації

процесуальних дій в кримінально-виконавчому процесі України. Журнал

«Фемида». № 11 (263). 2017. С. 123.

110. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права : прийнято

16 груд. 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН / База даних «Законодавство

України» / ВР України URL: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_043

(дата звернення 17.04.2018).

111. Міжнародні договори України про передачу засуджених осіб як

можливість для засуджених відбувати покарання, пов‘язане з позбавленням

волі, на території держави, громадянами якої вони є : офіційний сайт

Міністерства юстиції України URL : http://old.minjust.gov.ua/4490 (дата

звернення 17.04.2018).

112. Молдован А. В. Забезпечення обвинуваченому права на захист у

кримінальному процесі Федеративної Республіки Німеччини та України

217

(порівняльно-правове дослідження): Автореф. дис... канд. юрид. наук:

12.00.09. Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. К., 2003. 21 с.

113. Молдован А. В., Кацавець Р. С. Кримінальний процес України :

Лекції. Процесуальні документи. К. : Алерта, 2014. 352 с.

114. Муратова Н. Г. Система судебного контроля в уголовном

судопроизводстве: вопросы теории, законодательного регулирования и

практики. Казань: КГУ им. Ульянова-Ленина. 2004. С. 320.

115. Муратова Н. Г., Чулюкин Л. Д. Понятие и правовая природа

судебного контроля по уголовным делам // Российский судья. 2004 . № 3.

С. 16-17.

116. Наташев А. Е., Стручков Н. А. Основы теории исправительно-

трудового права. М.: Юрид. лит., 1967. 191 с.

117. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України

за ред. М. І. Мельника та М. І. Хавронюка. К. : Атіка, 2004. 1056 с.

118. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у

2 т. / за ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. К. :

Юрінком Інтер, 2006. Т. І. 832 с.

119. Неділько В. Механізм контролю за виконанням судових рішень

на українських землях у Х–XVI століттях // Вісник Національної академії

прокуратури України. 2014. № 3. С. 95–100.

120. Неділько В. Г. Розвиток правового регулювання контрольно-

наглядової діяльності за додержанням законів у пенітенціарній системі в

XVIІ – ХІХ століттях на території сучасної України // Право і суспільство.

2014. № 6. С. 204–209.

121. Немытина М.В. Суд России - вторая половина XIX - начало XX

ст. Саратов, 1999. С. 122.

122. Николюк В. В. Судебный контроль за исполнением приговора //

Вопросы теории уголовного судопроизводства : избранные статьи. Омск :

Омск. акад. МВД России, 2006. 238 с.

218

123. Николюк В. В. Уголовно-исполнительное судопроизводство в

СССР : дис. ... доктора юрид. наук. Акад. МВД СССР. М., 1990. 448 с.

124. Николюк В. В., Кальницкий В. В. Уголовно-процессуальная

деятельность по применению принудительных мер медицинского характера.

Омск, 1990. С. 5–7.

125. Николюк Н. В. Производство по рассмотрению и разрешению

дел о замене наказания в связи с уклонением осужденного от его отбывания :

дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.09. Омск, 2006. 198 с.

126. Новий тлумачний словник української мови : в 3 т., 200 000 слів /

уклад. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко. К. : Аконіт, 2007. Т. 3. 864 с.

127. Ной И. С. Вопросы теории наказания в советском уголовном

праве. Саратов : Изд-во Саратовского ун-та, 1962. 156 с.

128. Ной И. С. Сущность и функции уголовного наказания в

Советском государстве. Политико-юридическое исследование. Саратов : Изд-

во Саратовского ун-та, 1973. 193 с.

129. О лишении свободы и о порядке условно-досрочного

освобождения заключенных : декрет СНК от 21 марта 1921 г. // Сборник

нормативных актов по советскому исправительно-трудовому праву (1917–

1959 гг.). История законодательства / сост. П. М. Лосев и Г. И. Рагулин. М. :

Гос. изд-во юрид. лит., 1959. С. 90–91.

130. Организация исправления и перевоспитания осужденных:

Учебник. Под ред. А.И. Зубкова, М.П. Стуровой. М.: Академия МВД СССР,

1985.

131. Памятники русского права: Памятники права периода

образования русского централизованного государства, ХIV–ХV вв. под ред.

Л.В. Черепнина. М. : Госюриздат. 1955. Вып. 3. 527 с.

132. Памятники русского права: Памятники права феодально-

раздробленной Руси XII–XV вв. под ред. С. В. Юшкова. М. : Госюриздат,

1953. Вып. 2. 442 с.

219

133. Пастухов И. В. Производство по рассмотрению и разрешению

вопросов, связанных с исполнением приговора : дисс. … канд. юрид. наук :

12.00.09. Омск, 2005. 184 с.

134. Пащенко К. С. Процесуальні дії щодо розміру і сплати судових

витрат як гарантія доступу до правосуддя (на прикладі статті 88 Кодексу

адміністративного судочинства України) // Науковий вісник Ужгородського

національного університету. Серія : Право. 2016. Вип. 36(2). С. 43–46.

135. Подгурецкий А. Очерк социологии права. М. : Прогресс, 1974.

328 c.

136. Полищук Н. И., Иванова Н. А. Гуманизация исполнения

наказания в виде лишения свободы в отношении осужденных женщин :

моногр. Рязань : Академия ФСИН России, 2012. 208 с.

137. Полное собрание законов Российской Империи. Собрание

Второе. 12 декабря 1825 28 февраля 1881 гг. : в 55 т. СПб. : Тип. II Отделения

Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830-1885. Т.

XXXVII. Отделение 2. 1862-1865. 837 с.

138. Положение о полковых судах : декрет СНК от 10 июля 1919 г. //

Сборник нормативных актов по советскому исправительно-трудовому праву

(1917–1959 гг.). История законодательства / сост. П. М. Лосев и

Г. И. Рагулин. М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1959. С. 49–50.

139. Поляков М. П. Уголовно-процессуальная интерпретация

результатов оперативно-розыскной деятельности : дисс. … доктора юрид.

наук : 12.00.09. Нижний Новгород, 2002. 442 с.

140. Полянский Н. Н. Судьба процессуальных гарантий личной

свободы во Франции. Издательство академии наук СССР. Москва,

Ленинград, 1946 г. С.3.

141. Пономарев С.Н. Уголовно-исполнительное право. Общая часть:

Учебник. Рязань: Академия права и управления Минюста России, 2001. 329

с.

220

142. Права людини в діяльності органів і установ виконання

покарань : наук.-метод. посіб. для проведення занять в системі служб.

підготов. / [Іваньков І. В., Яковець І. С., Григоренко А. М., Буров С. Ю.] ; за

ред. А. Х. Степанюка. Чернігів : Десна, 2012. 279 c.

143. Прилипко С. М. Актуальні питання розвитку правової науки в

Україні // Бюлетень Міністерства юстиції України. 2015. № 10 (168). С. 19–

23.

144. Про Вищу раду правосуддя : Закон України від 21 груд. 2016 р.

№ 1798-VIII / База даних «Законодавство України» / ВР України URL:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1798-19 (дата звернення: 14.04.2018).

145. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

вдосконалення доступу до правосуддя осіб, які утримуються в установах

попереднього ув’язнення та виконання покарань : Закон України від 7 верес.

2016 р. № 1491-VIII // Відомості Верховної Ради України. 2016. № 43.

Ст. 735.

146. Про затвердження Інструкції з організації діяльності слідчих

підрозділів органу Державної кримінально-виконавчої служби України: наказ

Міністерства юстиції України від 8 лют. 2017 р. № 313/5 / База даних

«Законодавство України» / ВР України URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0183-17 (дата звернення: 14.04.2018).

147. Про затвердження Інструкції про порядок ведення єдиного обліку

в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв та повідомлень про

вчиненні кримінальні правопорушення та інші події : Наказ МВС України

від 19 листопада 2012 року. № 1050 / База даних «Законодавство України» /

ВР України URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1498-15 (дата

звернення: 14.04.2018).

148. Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ

виконання покарань : наказ Міністерства юстиції України від 29 груд. 2014 р.

№ 2186/5 / База даних «Законодавство України» / ВР України URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1656-14 (дата звернення: 14.04.2018).

221

149. Про ліквідацію територіальних органів управління Державної

пенітенціарної служби та утворення територіальних органів Міністерства

юстиції : постанова Кабінету Міністрів України від 18 трав. 2016 р. № 348 /

База даних «Законодавство України» / ВР України URL:

http://www.kmu.gov.ua/control/ru/cardnpd?docid=249086737 (дата звернення:

14.04.2018).

150. Про міжнародні договори України : Закон України від 29 черв.

2004 р. № 1906-IV // Відомості Верховної Ради України. 2004. № 50. Ст. 540.

151. Про оперативно-розшукову діяльність : Закон України від

18 лют. 1992 р. № 2135-XII // Відомості Верховної Ради України. 1992. № 22.

Ст. 303.

152. Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу

засуджених осіб, 1983 рік : Закон України від 22 верес. 1995 р. № 337/95-ВР //

Відомості Верховної Ради України. 1995. № 31. Ст. 248.

153. Про пробацію : Закон України від 5 лют. 2015 р. № 160-VIII //

Відомості Верховної Ради України. 2015. № 13. Ст. 93.

154. Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4,

7 та 11 до Конвенції : Закон України від 17 лип. 1997 р. № 475/97-ВР //

Відомості Верховної Ради. 1997. № 40. Ст. 263.

155. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 2 черв. 2016 р.

№ 1402-VIII // Відомості Верховної Ради України. 2016. № 31. Ст. 545.

156. Пузирьов М. С. Диференціація та індивідуалізація виконання

покарання у виді позбавлення волі на певний строк : дис. … канд. юрид.

наук : 12.00.08. К., 2012. 252 с.

157. Пузирьов М. С. До проблеми оптимізації періодів розвитку

законодавства України у сфері виконання покарань // Часопис Академії

адвокатури України. 2015. Т. 8. № 2. С. 104–110.

158. Пузирьов М. С. Особливості англо-американської правової сім’ї

як об’єкта дослідження у порівняльному кримінально-виконавчому праві //

222

Технології професійної діяльності: теорія і практика : матеріали міжнар.

наук.-практ. конф. (Чернігів, 2 серп. 2016 р.) / редкол. : Тогочинський О. М.,

Олійник О. І., Чебоненко С. О., Пузирьов М. С. ; Міністерство юстиції

України, Академія Державної пенітенціарної служби. Чернігів : Десна

Поліграф, 2016. С. 175–178.

159. Пузирьов М. С. Особливості континентальної (романо-

германської) правової сім’ї як об’єкта дослідження у порівняльному

кримінально-виконавчому праві // Теоретичні та практичні питання стану

дотримання прав уразливих категорій засуджених та звільнених : матеріали

всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 19–20 квіт. 2016 р.) / Тогочинський О. М.,

Олійник О. І., Чебоненко С. О., Мукшименко А. П., Пузирьов М. С. К. :

ПАЛИВОДА А. В., 2016. С. 109–114.

160. Пузирьов М. С. Порівняльний аналіз застосування основних

засобів виправлення і ресоціалізації засуджених в Україні та Франції //

Кримінально-виконавча політика України та Європейського Союзу: розвиток

та інтеграція : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 27 листоп.

2015 р.). К. : Ін-т крим.-викон. служби, 2015. С. 604–607.

161. Пузирьов М. С. Порівняльний аналіз пенітенціарної

правотворчості Англії та Уельсу й України // Науковий вісник Міжнародного

гуманітарного університету. Серія : Юриспруденція. 2016. № 23. С. 161–164.

162. Пузирьов М. С. Порівняльний аналіз фундаментальних засад

виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк в Україні та

Федеративній Республіці Німеччини // Сучасні проблеми та тенденції

розвитку кримінально-виконавчого права в Україні : матеріали всеукр. наук.-

практ. семінару (Харків, 20 листоп. 2015 р.) ; Харківський нац. ун-т внутр.

справ ; Наук.-дослід. ін-т вивч. пробл. злочинності ім. акад. В. В. Сташиса

НАПрН України ; Кримінологічна асоціація України. Х. : ХНУВС, 2015.

С. 148–152.

223

163. Пузирьов М. С. Реалізація виправними колоніями принципу

диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення

волі на певний строк : моногр. К. : ВД «Дакор», 2014. 300 с.

164. Пузирьов М. С. Стимулювання правослухняної поведінки

засуджених як принцип виконання покарань у Федеративній Республіці

Німеччина // Jurnalul juridic national: teorie si practica. 2016. № 5 (21). С. 155–

159.

165. Пузирьов М. С., Богатирьов І. Г., Шкута О. О. Теорія і практика

виконання покарань в Україні та зарубіжних країнах як методологічна основа

розроблення доктрини вітчизняного пенітенціарного права // Доктрина

пенітенціарного права України : моногр. К. : ВД «Дакор», 2017. С. 59–118.

166. Пузирьов М. С., Лисенко М. І. Реалізація принципу гуманізму

виконання і відбування покарання в умовах ізоляції засуджених // Право і

суспільство. 2012. № 6. С. 141–145.

167. Пузирьов М. С., Сахнік О. В. Критерії і показники оцінки ступеня

виправлення засуджених : метод. Рекомендації. К. : Ін-т крим.-викон. служби,

2014. 68 с.

168. Пузырев М. С. Особенности скандинавской правовой семьи как

объекта исследования в сравнительном уголовно-исполнительном праве //

Актуальные вопросы современной юридической науки: теория, практика,

методика : материалы Международной заочной научно-практической

конференции (Могилев, 20 мая 2016 г.). М-во внутр. дел Респ. Беларусь,

учреждение образования «Могилевский институт Министерства внутренних

дел Республики Беларусь» ; редкол. : В. Е. Бурый (отв. ред.) [и др.]. –

Могилев : Могилев. институт МВД, 2016. С. 225–226.

169. Пушкар П.В. Угода про визнання вини у сучасному

кримінальному процесі: порівняльно-правове дослідження: Автореф. дис...

канд. юрид. наук: 12.00.09. П.В. Пушкар ; Акад. адвокатури України. К.,

2005. 23 с

224

170. Ременсон А. Л. Теоретические вопросы исполнения лишения

свободы и перевоспитания заключенных: автореф. дисс. на соискание учен.

степени д-ра юрид. наук: спец. 12.715 «Уголовное право и уголовный

процесс». Томск, 1965. 64 с.

171. Решетников Ф.М. Правовые системы стран мира. С. 53–56.

172. Рішення Європейського суду з прав людини «Camenzind v.

Switzerland», December 16, 1997, RJD,1997-VIII, No. 61, para. 45.

173. Рогов В. А. История уголовного права, террора и репрессий в

Русском государстве XV–XVIII вв. М. : НОРМА, 1995. 452 с.

174. Рожнов A. А. О некоторых особенностях формулирования норм о

тюремном заключении в судебнике 1550 г. // Ученые труды российской

академии адвокатуры и нотариата. М.: Российская Академия адвокатуры,

2012, № 1. С. 62–64.

175. Розин Н. Н. Уголовное судопроизводство. Пособие к лекциям, 3-е

издание. СПб: Право, 1916. С. 567.

176. Руднев В. Пенитенциарный судья. К вопросу о судебном

контроле за исполнением наказаний // Российская юстиция, 2001. №8. С. 33.

177. Русская Правда. Хрестоматия по истории отечественного

государства и права. Сост. В.А. Томсинов. М., 1998. С. 16.

178. Рыбак М. С. Воспитательная работа как средство ресоциализации

осужденных в исправительных учреждениях: учебно-методическое пособие.

Саратов: СГАП, 1998. С. 231.

179. Рябинин А. А. Проблемы наказания на новом этапе

совершенствования уголовного и уголовно-исполнительного

законодательства: Монография. Домодедово: ВИПК МВД России, 2000.

452 с.

180. Рябцева Е. В. Исполнение приговора в уголовном процессе

России. Ростов н/д: Феникс, 2007. С. 185.

225

181. Ряполова Я. П. Процессуальные действия, проводимые в стадии

возбуждения уголовного дела: правовые, теоретические и организационные

основы : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.09. Курск, 2012. 260 с.

182. Сабитов P. A. Посткриминальное поведение. Томск: Изд-во

Томского ун-та, 1985. С. 10.

183. Савченко В. А. Забезпечення прав та законних інтересів суб'єктів

кримінального судочинства у досудових стадіях в Україні та Федеративній

Республіці Німеччині: порівняльний аспект: автореф. дис... канд. юрид. наук:

12.00.09. Київ. нац. ун-т внутр. справ. К., 2008. 16 с.

184. Садреев А. К. Проблемы осуществления карательно-

воспитательного процесса, в отношении осужденных, занятых

хозяйственным обслуживанием ИТУ. Автореф. дисс. канд. юрид. наук.

(12.00.08). Казань, 1991. 16 с.

185. Сапєльнікова Ю. О. Теоретичні питання судового контролю за

оперативно-розшуковою діяльністю // Адвокат. 2010. № 11. С. 22–28.

186. Свиридов М. К. Источники доказательств, используемые при

разрешении дел об условно-досрочном освобождении. Томск, 1974. С. 53–54.

187. Свиридов М. К. Сущность и предмет стадии исполнения

приговора. Томск, 1978. С.108.

188. Севостьянов В. П. Пенітенціарне судочинство: питання

конституційного нормування // Форум права. 2013. № 1. С. 870–877.

189. Сергеева Е. Ю. Особенности реализации уголовного наказания в

отношении женщин: исторический аспект // Модернизация политико-

правовой системы России: прошлое, настоящее, будущее (К 140-летию

Уставов Судебной реформы). Волгоград: ВРО МСЮ, 2004. С. 109–110.

190. Сидоров В. В. Обжалование процессуальных действий и решений

органов, осуществляющих уголовное преследование, как гарантия

обеспечения прав участников уголовного судопроизводства : автореф. дисс.

на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Уголовный

226

процесс, криминалистика и судебная экспертиза; оперативно-розыскная

деятельность». Калининград, 2009. 27 с.

191. Сиряков А. Н. Исправительно-предупредительный процесс в

деятельности учреждений, исполняющих наказания // Захист прав людини як

основа гуманізації суспільства : матеріали міжнар. наук.-практ. конф.

(Чернігів, 10 квіт. 2009 р.). Чернігів : Чернігівський держ. ін-т права,

соціальних технологій та праці, 2009. С. 203–208.

192. Скакун О. Є. Реалізація принципу справедливості в процесі

призначення покарання у виді позбавлення волі : автореф. дис. на здобуття

наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та

кримінологія; кримінально-виконавче право». Х., 2011. 19 с.

193. Скакун О. Ф. Общее сравнительное правоведение: основные

типы (семьи) правовых систем мира : учеб. для студ. Вузов. К. : Видавничий

Дім «Ін Юре», 2008. 464 с.

194. Скрипіна Ю. В. Слідчий суддя в системі кримінально-

процесуальної діяльності (порівняльно-правове дослідження): автореф. дис...

канд. юрид. наук: 12.00.09; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. Х.,

2008. 20 с.

195. Скулиш Є. Негласні слідчі (розшукові) дії за кримінально-

процесуальним законодавством України // Вісник Національної академії

прокуратури України. 2012. № 2. С. 15–23.

196. Советское исправительно-трудовое право. Общая часть / под ред.

проф. Н. А. Стручкова, И. В. Шмарова, И. А. Сперанского. М. : Акад. МВД

СССР, 1977. 308 с.

197. Советское исправительно-трудовое право: Учебн. пособ. Под ред.

Стручкова Н.А., Ткачевского Ю.М. М.: Юрид. лит., 1983. 352 с.

198. Солодилов A. B. Судебный контроль в системе уголовного

процесса России. Томск, 2000. С.11-43.

199. Сперанский И. А. Содержание и реализация принципов испра-

вительно-трудового права. Волгоград: Изд-во Волгоград. ун-та, 1969. 71 с.

227

200. Справка о ратификации документов и выполнении

внутригосударственных процедур по документам, принятым Советом глав

государств, Советом глав правительств и Экономическим советом

Содружества Независимых Государств (по состоянию на 1 сентября

2004 года) URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/997_747 (дата звернення

12.03.2018).

201. Сравнительное правоведение. Сборник статей. сост. :

Туманов В. А. ; пер. : Грингольц И. А., Залесский В. В., Файнштейн А. А.

М. : Прогресс, 1978. 247 c.

202. Стасів Н. С. Процесуальні дії суду на стадії відкриття

провадження за заявами про видачу виконавчого листа на примусове

виконання рішення третейського суду // Науковий вісник Міжнародного

гуманітарного університету. Серія : Юриспруденція. 2015. Вип. 14(2). С. 36–

39.

203. Степанюк А. Х., Яковець І. С. Кримінально-виконавчий кодекс

України : науково-практичний коментар. Х. : ТОВ «Одіссей», 2008. 560 с.

204. Степанюк А. Ф. Всеобщая декларация прав человека и принципы

деятельности органов и учреждений исполнения наказаний // Проблеми

законності. 1998. Вип. 36. С. 181–190.

205. Степанюк А. Х., Яковець І. С. Втілення міжнародних стандартів у

практику діяльності кримінально-виконавчої системи України : моногр. Х. :

«Кроссроуд», 2007. 184 c.

206. Стецовский Ю. И. Право на свободу и личную

неприкосновенность: нормы и действительность. М.: Дело, 2000. С.248-249.

207. Стрелков Д. О. Внесудебное освобождение от отбывания

уголовного наказания // Человек: преступление и наказание. 2011. № 3.

С. 84–85.

208. Стручков Н.А. Уголовная ответственность и ее реализация в

борьбе с преступностью. Саратов: Издательство Саратовского университета,

1978. 288 с.

228

209. Судебник 1497 года // Российское законодательство X—XX

веков. Т. 2. М., 1985. С. 55–56.

210. Сурков К. В. Сущность оперативно-розыскного процесса и его

соотношение с уголовно-процессуальной деятельностью // Законность,

оперативно-розыскная деятельность и уголовный процесс : материалы

междунар. науч.-практ. конф. [Ч. 1]. под ред. О. М. Латышева,

В. П. Сальникова. СПб. : Санкт-Петербургская академия МВД России, 1998.

С. 18–28.

211. Сучасний тлумачний словник української мови : 60 000 слів / за

заг. ред. докт. філол. наук, проф. В. В. Дубічинського. Х. : ВД «ШКОЛА»,

2007. 832 с.

212. Тагієв С. Р. Інститут негласних слідчих (розшукових) дій в

кримінальному процесі України: теорія і практика: монографія. Чернігів :

Десна Поліграф, 2015. 512 с.

213. Тагієв С. Процесуальні дії слідчого судді при наданні дозволу на

проведення негласних слідчих (розшукових) дій // Слово Національної школи

суддів України. 2013. № 4. С. 145–155.

214. Тагієв С. Р. Судовий контроль при негласному обстеженні житла

чи іншого володіння особи // Часопис цивільного і кримінального

судочинства. 2013. № 2. С. 128–138.

215. Тальберг Д. Г. Исправительные приюты и колонии в России.

Население исправительных колоний. СПб, 1882. С. 29.

216. Таричко И. Ю. О соотношении прокурорского надзора и

судебного контроля в уголовном судопроизводстве России // Вестник

Барнаульского юридического института. Барнаул: Изд-во Барнаул. юрид. ин-

та МВД России, 2004, Вып. 6. С. 46–49.

217. Тарханов И.А. Ответственность осужденных за уклонение от

назначенного судом наказания как особая форма реализации цели

восстановления социальной справедливости // Суд и правосудие в РФ:

актуальные проблемы: Материалы научно-практической конференции,

229

посвященной 100-летию со дня рождения профессора Бажанова, статьи

учеников и последователей гуманиста. Казань: Изд-во Казан. Ун-та, 2001.

С. 95-96.

218. Терещенко Ю. В. Слідчі та інші процесуальні дії: правова

регламентація // Юридичний часопис Національної академії внутрішніх

справ. 2011. № 2(2). С. 168–175.

219. Тихомиров Д. Е. Вопросы совершенствования дифференциации

карательно-воспитательного процесса в исправительно-трудовых колониях

строгого режима. Автореф. дисс. канд. юрид. наук. М., 1979. 17 с.

220. Тихомиров Ю. А. Сравнительное правоведение – конгресс

ученых-правоведов // Государство и право. 1999. № 2. С. 104–105.

221. Ткачевский Ю. М. Российская прогрессивная система

исполнения уголовных наказаний. М.: Издательский Дом «Городец», 2007.

С.49.

222. Троцина К. Е. Историческое развитие судоустройства в России от

времен великого князя Иоанна ІІІ до наших дней. К. : Университетская

типография, 1847. 352 с.

223. Трубников В. М. Всеобщая декларация прав человека и

проблемы правового положения осужденных к лишению свободы //

Проблеми законності. 1998. Вип. 36. С. 172–180.

224. Тулянский Д. В. Стадия исполнения приговора в уголовном

судопроизводстве : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.09. М., 2004. 245 с.

225. Тюшнякова О. В. Отсрочка отбывания наказания женщинам как

мера уголовно-правового воздействия: монография. Под ред. В. А. Якушин.

Тольятти: Волжский университет им. В. Н. Татищева, 2000. С. 141–143.

226. Уголовно-исполнительное право России: Учебное пособие. Под

ред. О. Г. Перминова. М.: Юрид. лит. 2001. С.46-47.

227. Уголовно-исполнительное право. Общая часть: Учебник. Под

общ. ред. Ю.И. Калинина. Рязань: Академия права и управления Минюста

России, 2001. С. 514.

230

228. Уголовно-исполнительный кодекс Российской Федерации от

08.01.1997 № 1-ФЗ (ред. от 28.11.2015, с изм. от 15.11.2016) (с изм. и доп.,

вступ. в силу с 01.01.2016) URL :

http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_12940/ (дата звернення:

17.04.2018).

229. Уголовно-процессуальный кодекс Азербайджанской Республики.

Баку, 2007. С.493.

230. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Армения.

Официальный перевод. Издание и официальная инкорпорация.

Министерство юстиции РА. С.210-213

231. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь. СПб.,

2001. С.515-519.

232. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан.

Алматы: Юрист, 2005. С.177.

233. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от

18.12.2001 № 174-ФЗ (ред. от 19.12.2016) URL:

http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_34481/ (дата звернення:

13.06.2018).

234. Узагальнення практики застосування судами загальної

юрисдикції першої та апеляційної інстанцій при здійсненні судочинства у

кримінальних справах статей 3, 5, 6 Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод 1950 року за 2011 – перше півріччя 2012 року //

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних

справ, 01.06.2013 URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0001740-13 (дата

звернення 12.02.2018).

235. Фаткуллин Ф.Н. Обвинение и судебный приговор. Издательство

Казанского университета 1965. 457 с.

236. Фойницкий И. Я. Учение о наказаниях в связи с тюрьмоведением.

СПб. : Типография Министерства путей сообщения, 1889. 503 с.

231

237. Фойницкий И.Я. «На досуге». Сборник юридических статей и

исследований. ІІ том. СПб: Типография М.М. Стасюлевича, Вас. Остр., 1900.

С.7.

238. Фурса С. Я., Щербак С. В. Виконавче провадження в Україні :

навч. посіб. К. : Атіка, 2002. 480 с.

239. Хабло О. Ю., Степанов О. С., Климчук М.П. Курс лекцій з

кримінального процесу за новим Кримінально-процесуальним кодексом

України (особлива частина). К., 2012. 284с.

240. Хамидуллин И. Х. Надзор прокурора за законностью при

исполнении судебных приговоров. Татарское книжное издательство, Казань,

1971. С. 123.

241. Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України: упоряд.

Г. О. Радов, І. І. Резник. К. : ВД «Говард пресс», 1999. Т. 2. Ч. 1. 456 с.

242. Чельцов-Бебутов М. А. Курс криминально-процессуального

права. Очерки по истории суда и уголовного процесса в рабовладельческих,

феодальных и буржуазных государствах. СПб. : Ровена ; Альфа, 1995. 846 с.

243. Читая З.И. К вопросу об изоляции осужденных к лишению

свободы // Реализация гуманистических начал решений XXVII съезда КПСС

и XIX Всесоюз. партийной конф. по совершенствованию прав. с-мы в сфере

исполнения уголовно-правовых мер воздействия и исправления

осужденных: Материалы Всесоюз. науч.-практ. конференции (12-13 окт.

1988 г.). Рязань: Рязан. ВШ МВД СССР, 1989. С. 160-165.

244. Чорнобук В. І. Законність та обґрунтованість процесуальних

рішень судді в порядку судового контролю у досудових стадіях

кримінального процесу: Автореф. дис…. канд.. юрид. наук: спец.12.00.09.

Одеська нац.. юрид. акад. Одеса, 2007. 21с..

245. Чорноус Ю. М. Слідчі дії: поняття, сутність, напрями розвитку та

удосконалення : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук :

спец. 12.00.09. К., 2005. 17 с.

232

246. Шабалина Л. А. Обеспечение прав, свобод и законных интересов

осужденного при рассмотрении и разрешении вопросов, связанных с

исполнением приговора : дисс. … канд. юрид. наук : 12.00.09. Владимир,

2012. 195 с.

247. Шандрук С. Про статус судових виконавців доби Київської Русі

та Великого Князівства Литовського // Ефективність державного управління.

2010. Вип. 22. С. 159–164.

248. Шаргородский М. Д. Наказание, его цели и эффективность. Л. :

Изд-во Ленингр. ун-та, 1973. 160 с.

249. Шевченко Д. А. Принцип індивідуалізації покарання в

кримінальному праві України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08.

Запоріжжя, 2014. 221 с.

250. Шевчишен А. В. Досудове провадження за кримінально -

процесуальним законодавством України та зарубіжних країн (порівняльний

аналіз): автореф. дис ... канд. юрид. наук. Київ : б. в., 2012. 19 с.

251. Шумилов А. Ю. Начала уголовно-розыскного права. М. : Изд.

Шумилова И. И., 1998. 160 c.

252. Щерба В. М. Кримінальне провадження в суді присяжних:

порівняльно-правове дослідження : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.09. К.,

2015. 292 с.

253. Южанин В. Е. Реализация наказания в виде лишения свободы.

Монография. Рязань: Институт права и экономики МВД России, 1995. 432 с.

254. Юридична енциклопедія : в 6 т. К. : «Укр. енцикл.», 1998. Т. 5 :

П– С. 2003. 736 с.

255. Яблоков В.А. Реализация судебной власти на досудебных

стадиях уголовного процесса России: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09.

Самара, 2001. 208 c.

256. Якимович Ю. К. Структура советского уголовного процесса:

система стадий и система производств. Основные и дополнительные

производства. Томск, 1991. С. 27.

233

257. Якимович Ю. К., Ленский A. B., Трубникова Т. В.

Дифференциация уголовного процесса. Томск, 2001. С.184–203.

258. Яковець І. Кожний засуджений пересиджує в ув’язненні один

день. URL : http://ukrprison.org.ua/expert/1208274207 (дата звернення:

12.03.2018).

259. Яковець І. С. Первинна класифікація засуджених до позбавлення

волі та їх розподіл в установи виконання покарань : дис. … канд. юрид. наук :

12.00.08. Х., 2006. 199 с.

260. Якупов Р.Х. Уголовный процесс. Учебник для вузов. Москва:

ТЕИС, 2004. С. 456

261. Яцишин М. Перебудова кримінально-виконавчого процесу

України в контексті європейських і світових правових стандартів //

Підприємництво, господарство і право. 2009. № 7. С. 140–143.

262. Code de procédure pénale. Paris : Librairie Dalloz, 1963. 279 p.

263. Dworkin R. Taking Rights Seriously / Cambridge, Mass.: Harvard

University Press, 1977. P. 82

264. Lappi-Seppälä, T. Sentencing and Punishment in Finland: The Decline

of the Repressive Ideal // Sentencing and Sanctions in Western Countries [edited

by Michael Tonry, Richard S. Frase]. New York : Oxford University Press, 2001.

P 92–150.

234

Додаток А

Узагальнення результатів анкетування суддів (120 осіб)

№

з/п Зміст інформації

Результат

(к-ть)

і питома

вага (%)

1. Стаж роботи (служби) у займаній посаді

До 1 року

1–3 років

3–5 років

5–10 років

Понад 10 років

-

-

-

-

120 (100 %)

2. Сукупний стаж роботи (служби) у сфері

правозастосування

До 1 року

1–3 років

3–5 років

5–10 років

Понад 10 років

-

-

-

-

120 (100 %)

3. Оцініть у відсотках частину проваджень, пов’язаних із

виконанням вироків (покарань), що розглядаються Вами

4 %

4. Як Ви вважаєте, яким має бути коло суб’єктів

направлення до суду подання про застосування щодо

засудженого заохочувальних інститутів, передбачених

ст. 81, 82 КК України?

Адміністрація органу або установи виконання покарань

Адміністрація + спостережна комісія або служба у справах

неповнолітніх

-

120 (100 %)

5. Чи доцільно, на Вашу думку, передбачити у

КПК України строк (наприклад, у десятиденний строк з

моменту надходження відповідного подання до суду), у

який суд має розглядати подання про застосування щодо

засудженого заохочувальних інститутів, передбачених

ст. 81, 82 КК України?

Так

Ні

92 (76,7 %)

28 (23,3 %)

6. Якщо Ви підтримуєте вищевказану пропозицію, проте не

згодні із 10-денним строком, вкажіть, який строк, на

Вашу думку, є оптимальним

235

У термін до 30 днів 31 (33,7 %)

7. Чи підтримуєте Ви пропозицію щодо запровадження в

судах посад пенітенціарних суддів?

Так

Ні

32 (26,7 %)

88 (73,3 %)

8. Чи підтримуєте Ви пропозицію щодо запровадження до

КПК України нової засади – «внутрішньодержавної та

міжнародної взаємодії суду, сторін та учасників

кримінального провадження для забезпечення реалізації

завдань кримінального провадження»?

Так

Ні

120 (100 %)

-

9. З якими з питань, що вирішуються судом під час

виконання вироків (ст. 537 КПК України), Ви

найчастіше маєте справу?

– про відстрочку виконання вироку (п. 1 ч. 1 ст. 537);

– про умовно-дострокове звільнення від відбування

покарання (п. 2 ч. 1 ст. 537);

– про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким

(п. 3 ч. 1 ст. 537);

– про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і

жінок, які мають дітей віком до трьох років (п. 4 ч. 1 ст. 537);

– про направлення для відбування покарання жінок,

звільнених від відбування покарання внаслідок їх вагітності

або наявності дітей віком до трьох років (п. 5 ч. 1 ст. 537);

– про звільнення від покарання за хворобою (п. 6 ч. 1

ст. 537);

– про застосування до засуджених примусового лікування та

його припинення (п. 7 ч. 1 ст. 537);

– про направлення звільненого від покарання з

випробуванням для відбування покарання, призначеного

вироком (п. 8 ч. 1 ст. 537);

– про звільнення від призначеного покарання з

випробовуванням після закінчення іспитового строку (п. 9

ч. 1 ст. 537);

– про заміну покарання відповідно до ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57,

ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62 КК України (п. 10 ч. 1 ст. 537);

– про застосування покарання за наявності кількох вироків

(п. 11 ч. 1 ст. 537);

– про тимчасове залишення засудженого у слідчому ізоляторі

або переведення засудженого з арештного дому, виправного

центру, дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого

ізолятора для проведення відповідних процесуальних дій під

час досудового розслідування кримінальних правопорушень,

120 (100 %)

67 (55,8 %)

38 (31,7 %)

22 (18,3 %)

14 (11,7 %)

65 (54,2 %)

17 (14,2 %)

63 (52,5 %)

35 (29,2 %)

19 (15,8 %)

37 (30,8 %)

236

вчинених іншою особою або цією самою особою, за які вона

не була засуджена, чи у зв’язку з розглядом справи в суді

(п. 12 ч. 1 ст. 537);

– про звільнення від покарання і пом’якшення покарання у

випадках, передбачених ч. 2 і 3 ст. 74 КК України (п. 13 ч. 1

ст. 537);

– про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності

адміністрації установи виконання покарань (п. 13-1 ч. 1

ст. 537);

– про застосування заходу стягнення до осіб, позбавлених

волі, у виді переведення засудженого до приміщення

камерного типу (одиночної камери) (п. 13-2 ч. 1 ст. 537);

– про зміну обов’язків, покладених на засудженого,

звільненого від відбування покарання з випробуванням

(п. 13-3 ч. 1 ст. 537);

– інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що

виникають при виконанні вироку (п. 14 ч. 1 ст. 537) (зокрема,

про зарахування досудового ув’язнення в строку відбуття

покарання);

– про оскарження рішень, дій чи бездіяльності адміністрації

установи попереднього ув’язнення (ч. 2 ст. 537).

9 (7,5 %)

32 (26,7 %)

5 (4,2 %)

7 (5,8 %)

4 (3,3 %)

3 (2,5 %)

2 (1,7 %)

10. Чи підтримуєте Ви пропозицію щодо зменшення

максимальної тривалості відстрочки виконання вироку,

передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 536 КПК України, з 1 року до

6 місяців?

Так

Ні

27 (22,5 %)

93 (77,5 %)

11. Чи підтримуєте Ви пропозицію урівняти засудженого у

процесуальних правах з іншими учасниками

кримінального провадження за напрямом участі у

вирішенні питань, передбачених ч. 1 ст. 537

КПК України, адже, згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 539

КПК України, потерпілий, цивільний позивач,

цивільний відповідач та інші особи мають право

звертатися до суду з клопотаннями про вирішення

питань, які безпосередньо стосуються їх прав, обов’язків

чи законних інтересів (а заохочувальні інститути,

передбачені ст. 81 та 82 КК України, належать саме до

законних інститутів у межах правового статусу

засудженого (поряд із правами й обов’язками))?

Так

237

Ні 34 (28,3 %)

86 (71,7 %)

12. Чи підтримуєте Ви пропозицію, щоб термін

представлення матеріалів на засуджених до суду з метою

вирішення питання про застосування умовно-

дострокового звільнення не затримувався місячним

строком (на що вказує ч. 3 ст. 154 КВК України), а збігав

зі строками, визначеними законодавцем у ч. 3 ст. 81

КК України?

Так

Ні

120 (100 %)

-

13. Чи доцільно, на Вашу думку, повернутися до практики,

що існувала до 2001 р., за якою саме суд визначав вид

виправної колонії, в якій засуджений повинен відбувати

покарання?

Так

Ні

31 (25,8 %)

89 (74,2 %)

14. Чи підтримуєте Ви пропозицію, щоб наділити суд

повноваженнями, в частині вирішення питань під час

виконання вироків, про застосування зміни умов

тримання до засуджених, які злісно порушують режим

відбування покарання (тобто у бік посилення режиму)?

Так

Ні

73 (60,8 %)

47 (39,2 %)

15. Вкажіть наближений відсоток питань у рамках ст. 537

КПК України, вирішення яких стосується осіб, які

відбувають покарання в органах і установах виконання

покарань та пробації Міністерства юстиції України

22 %

16. На Вашу думку, чи є необхідним введення посад слідчих

органів Державної кримінально-виконавчої служби

України?

Так

Ні

49 (40,8 %)

71 (59,2 %)

17. Як Ви бачите посаду слідчого органів Державної

кримінально-виконавчої служби України?

На рівні кожної установи виконання покарань

На рівні міжрегіональних управлінь з питань виконання

кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції

На рівні Державної кримінально-виконавчої служби

Міністерства юстиції України

23 (19,2 %)

86 (71,7 %)

11 (9,2 %)

18. Як Ви вважаєте, чи потрібне проведення негласних

слідчих (розшукових) дій слідчими органів Державної

кримінально-виконавчої служби України щодо

досудового розслідування злочинів, вчинених на

238

території або в приміщеннях Державної кримінально-

виконавчої служби України?

Так

Ні

49 (40,8 %)

71 (59,2 %)

19. На Вашу думку, хто повинен здійснювати процесуальне

керівництво кримінальним провадженням щодо

злочинів, вчинених на території або в приміщеннях

Державної кримінально-виконавчої служби України?

Генеральна прокуратура України

Регіональні прокуратури

Місцеві прокуратури

-

42 (35 %)

78 (65 %)

239

Додаток Б

Аналітична довідка

за результатами анкетування суддів (120 осіб)

З метою підвищення об’єктивності дослідження процесуальних дій суду в

кримінально-виконавчому процесі України протягом 2015–2017 рр. було

проведено анкетування суддів (120 осіб) Вінницької, Дніпропетровської,

Київської, Львівської, Одеської та Харківської областей.

Вказані області було обрано для збирання емпіричного матеріалу

невипадково, адже у відповідних обласних центрах на підставі постанови

Кабінету Міністрів України «Про ліквідацію територіальних органів управління

Державної пенітенціарної служби та утворення територіальних органів

Міністерства юстиції» від 18 травня 2016 р. № 348 утворено Західне (м. Львів),

Південне (м. Одеса), Південно-Східне (м. Дніпропетровськ), Північно-Східне

(м. Харків), Центральне (м. Київ) та Центрально-Західне (м. Вінниця)

міжрегіональні управління з питань виконання кримінальних покарань та

пробації Міністерства юстиції.

Окрім механічного узагальнення зазначеної емпіричної бази, вважаємо за

доцільне навести ті дані, які допомогли (поряд із аналізом зарубіжного досвіду,

вітчизняного законодавства, практики діяльності суду і правоохоронних

органів) сформулювати пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства

з розв’язання проблем теоретико-прикладних та правових засад проведення

процесуальних дій суду в кримінально-виконавчому процесі України.

1. Результати анкетування дали підстави підтвердити кримінально-

процесуальні засади прогресивного історичного досвіду. Так, проведений аналіз

відповідних положень КПК України 1960 р. щодо виконання вироку з тими, що

нині регламентовано КПК України 2012 р., надав змогу констатувати наступне:

1) норми КПК України 2012 р. в частині регламентації питань, які

вирішуються судом під час виконання вироків, є більш деталізованими, ніж

відповідні положення КПК України 1960 р. Небезпідставно можемо

240

стверджувати, що КПК України 2012 р. більше уваги приділяє ролі суду у

кримінально-виконавчому процесі, шляхом включення до ч. 1 ст. 537 таких

питань кримінально-виконавчого спрямування, які вирішуються судом: а) про

оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи

виконання покарань; б) про застосування заходу стягнення до осіб, позбавлених

волі, у виді переведення засудженого до приміщення камерного типу

(одиночної камери); в) про зміну обов’язків, покладених на засудженого,

звільненого від відбування покарання з випробуванням;

2) водночас, деякі положення КПК України 1960 р. у частині

регламентації кримінально-виконавчого процесу, були більш прогресивними,

порівняно з нормами КПК України 2012 р. По-перше, на відміну від нині

чинних законоположень, ч. 1 ст. 407 КПК України 1960 р. суб’єктом подання

про застосування щодо засудженого умовно-дострокового звільнення від

відбування покарання і заміни невідбутої частини покарання більш м'яким

покаранням відповідно до ст. 81 і 82 КК України встановлювала орган, що відає

відбуванням покарання, і спостережну комісію або службу у справах

неповнолітніх. Нині, згідно з ч. 3 ст. 154 КВК України одноосібним суб’єктом

направлення такого клопотання до суду виступає адміністрація органу або

установи виконання покарань. По-друге, ст. 407 КПК України 1960 р.

передбачала, що зазначені подання розглядалися судом в десятиденний строк з

моменту надходження їх до суду без витребування судової справи з участю

прокурора, представника органу, що відає виконанням покарання, і, як правило,

засудженого. Нині КПК України 2012 р. не встановлює строку розгляду судом

відповідного подання, що, на нашу думку, може призводити до порушення прав

та законних інтересів засудженого.

Зазначимо, що на цей рахунок нами було проведено анкетування суддів,

результати якого показали наступне. Зокрема, на запитання «Чи доцільно

передбачити у КПК України строк (наприклад, у десятиденний строк з моменту

надходження відповідного подання до суду), у який суд має розглядати подання

про застосування щодо засудженого заохочувальних інститутів, передбачених

241

ст. 81, 82 КК України?», схвальну відповідь надало 76,7 % респондентів

(92 особи). При цьому із 92 суддів, які підтримали вказану пропозицію,

61 респондент (66,3 %) підтримав десятиденний строк, а 31 суддя (33,7 %)

висловився за термін до 30 днів.

2. Вивчення зарубіжного досвіду участі суду в реалізації кримінально-

виконавчого процесу дало підстави сформулювати гіпотезу, що широка

диференціація суддів за спеціалізацією (зокрема, запровадження в судах посад

пенітенціарних суддів) сприятиме підвищенню професіоналізації й

компетентностей національного суддівського корпусу. Разом із тим, за

результатами проведеного анкетування 120 суддів, вказану пропозицію

підтримало 26,7 % респондентів. Вважаємо, що подібний результат можна

пояснити браком інформаційної обізнаності суддів України щодо зарубіжного

досвіду функціонування системи кримінальної юстиції, а також явищем

консерватизму у професійній діяльності. При цьому ми розуміємо, що наукова

гіпотеза не завжди збігається із результатами емпіричних досліджень. І, на

нашу думку, це цілком закономірне явище для науки, і воно не має спиняти

дослідника в подальших наукових пошуках.

Нами вироблено теоретичну базу для подальшого впровадження вказаних

пілотних проектів. Зокрема, на підставі аналізу результатів анкетування суддів,

наукових джерел, законодавчої бази, а також позитивного зарубіжного досвіду

за відповідним напрямом запропоновано такий обсяг повноважень

пенітенціарного судді щодо вирішення наступних питань:

1) щодо застосування до засудженого елементів прогресивної системи

(передбачених ст. 81, 82, 107 КК України, ст. 100, 101, 151-1 КВК України);

2) щодо обрання до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою, звільнення від нього й вирішення інших питань, що виникають у

зв’язку із застосуванням цього заходу (у т. ч. екстрадиційного арешту);

3) щодо застосування до особи режиму пробації на підставі досудової

доповіді персоналу уповноважених органів з питань пробації;

242

4) про визнання, порядок і умови виконання вироку, ухваленого судом

іншої держави або міжнародною судовою установою, яким засуджено

громадянина України, що передається в Україну для відбування покарання;

5) про призначення покарання за злочини, вчинені засудженими під час

відбування покарань;

6) про встановлення адміністративного нагляду щодо осіб, зазначених у

п. «б» ст. 3 Закону України «Про адміністративний нагляд за особами,

звільненими з місць позбавлення волі»;

7) інші питання, передбачені ч. 1 ст. 537 КПК України, що виникають у

процесі виконання кримінальних покарань та пробації.

3. У процесі емпіричного дослідження установлено, що усі

120 респондентів (100 %) підтримали пропозицію щодо запровадження до

КПК України нової засади – «внутрішньодержавної та міжнародної взаємодії

суду, сторін та учасників кримінального провадження для забезпечення

реалізації завдань кримінального провадження».

Наведені емпіричні результати збігаються з теоретичною гіпотезою

автора дослідження, яка дала змогу, спираючись на думку практиків,

удосконалити кримінальне процесуальне законодавство за відповідним

напрямом.

Зокрема, у дослідженні зазначено, що істотним чинником оновлення

українського кримінально-процесуального законодавства у зв’язку з

прийняттям КПК України 2012 р. стало закріплення в цьому кодифікованому

акті Розділу IХ «Міжнародне співробітництво під час кримінального

провадження». Логіка конструювання норм цього розділу відрізняється

самостійністю й диференціацією, про що, серед іншого, свідчить виокремлення

самостійної статті щодо роз’яснення термінів (ч. 1 ст. 541 КПК України). У цій

статті законодавець роз’яснив такі терміни, як «міжнародна правова допомога»,

«видача особи (екстрадиція)», «перейняття кримінального провадження»,

«запитуюча сторона», «запитувана сторона», «уповноважений (центральний)

243

орган», «компетентний орган», «екстрадиційна перевірка», «екстрадиційний

арешт», «тимчасовий арешт», «тимчасова видача».

Водночас, законодавець не відобразив у вказаній статті власне

визначення терміну «Міжнародне співробітництво під час кримінального

провадження», що ми вважаємо упущенням, або прогалиною. Тому, на підставі

наявних положень законодавства, позицій учених і практиків (різних суб’єктів

кримінального провадження), запропоновано таке визначення наведеного

терміна: Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження

– це заснована на міжнародному договорі України або на принципі взаємності

взаємодія українських судів, прокурорів, органів досудового розслідування з

відповідними компетентними органами і посадовими особами іноземних

держав та міжнародними організаціями з питань надання правової допомоги,

видачі особи (екстрадиції) для притягнення до кримінальної відповідальності

або виконання вироку, перейняття кримінального провадження, здійснення

екстрадиційної перевірки, екстрадиційного арешту, тимчасового арешту,

тимчасової видачі у визначеному кримінальним процесуальним законодавством

порядку.

Такий новий напрям для вітчизняної кримінальної процесуальної

діяльності потребує відображення й в інших положеннях КПК України.

Зокрема, запропоновано доповнити ч. 1 ст. 7 КПК України новою загальною

засадою кримінального провадження – «внутрішньодержавної та

міжнародної взаємодії суду, сторін та учасників кримінального

провадження для забезпечення реалізації завдань кримінального

провадження».

4. Проведеним дослідженням установлено, що коло питань, які

вирішуються судом під час виконання вироків, дуже різноманітне. Зокрема, за

результатами анкетування з’ясовано ступінь поширеності питань, які

вирішувалися судом під час виконання вироків, а саме:

– про відстрочку виконання вироку (п. 1 ч. 1 ст. 537) – 100 %;

244

– про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (п. 2 ч. 1

ст. 537) – 55,8 %;

– про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким (п. 3 ч. 1

ст. 537) – 31,7 %;

– про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які

мають дітей віком до трьох років (п. 4 ч. 1 ст. 537) – 18,3 %;

– про направлення для відбування покарання жінок, звільнених від

відбування покарання внаслідок їх вагітності або наявності дітей віком до трьох

років (п. 5 ч. 1 ст. 537) – 11,7 %;

– про звільнення від покарання за хворобою (п. 6 ч. 1 ст. 537) – 54,2 %;

– про застосування до засуджених примусового лікування та його

припинення (п. 7 ч. 1 ст. 537) – 14,2 %;

– про направлення звільненого від покарання з випробуванням для

відбування покарання, призначеного вироком (п. 8 ч. 1 ст. 537) – 52,5 %;

– про звільнення від призначеного покарання з випробовуванням після

закінчення іспитового строку (п. 9 ч. 1 ст. 537) – 29,2 %;

– про заміну покарання відповідно до ч. 5 ст. 53, ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1

ст. 62 КК України (п. 10 ч. 1 ст. 537) – 15,8 %;

– про застосування покарання за наявності кількох вироків (п. 11 ч. 1

ст. 537) – 30,8 %;

– про тимчасове залишення засудженого у слідчому ізоляторі або

переведення засудженого з арештного дому, виправного центру,

дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора для проведення

відповідних процесуальних дій під час досудового розслідування кримінальних

правопорушень, вчинених іншою особою або цією самою особою, за які вона не

була засуджена, чи у зв’язку з розглядом справи в суді (п. 12 ч. 1 ст. 537) –

7,5 %;

– про звільнення від покарання і пом’якшення покарання у випадках,

передбачених ч. 2 і 3 ст. 74 КК України (п. 13 ч. 1 ст. 537) – 26,7 %;

245

– про оскарження інших рішень, дій чи бездіяльності адміністрації

установи виконання покарань (п. 13-1 ч. 1 ст. 537) – 4,2 %;

– про застосування заходу стягнення до осіб, позбавлених волі, у виді

переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери)

(п. 13-2 ч. 1 ст. 537) – 5,8 %;

– про зміну обов’язків, покладених на засудженого, звільненого від

відбування покарання з випробуванням (п. 13-3 ч. 1 ст. 537) – 3,3 %;

– інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при

виконанні вироку (п. 14 ч. 1 ст. 537) (зокрема, про зарахування досудового

ув’язнення в строку відбуття покарання) – 2,5 %;

– про оскарження рішень, дій чи бездіяльності адміністрації установи

попереднього ув’язнення (ч. 2 ст. 537) – 1,7 %.

5. Щодо правової природи відстрочки виконання вироку дослідженням

установлено, що не зовсім зрозумілою у п. 3 ч. 1 ст. 536 КПК України є

законодавчо визначена межа в 1 рік з дня набрання вироком законної сили щодо

строку, відведеного на покриття винятково тяжких наслідків для засудженого

або його сім’ї через особливі обставини (пожежа, стихійне лихо, тяжка хвороба

або смерть єдиного працездатного члена сім’ї тощо). В усіх країнах СНД така

межа максимального строку відстрочки виконання вироку становить 6 місяців.

Водночас, формулюючи пропозицію щодо зменшення подібного строку

(з 1 року до 6 місяців), автором висловлено гіпотезу, що подібна пропозиція

буде сприйнята як така, що погіршує правове становище особи у

кримінальному провадженні. Проте ніхто не замислюється над тим, що в

Україні за останні роки збільшився строк вислуги для нарахування пенсії, як

для працівників правоохоронних органів, так і цивільних громадян,

спостерігається погіршення соціально-майнового становища пересічних

правослухняних і переважно соціально незахищених верств населення

(пенсіонери, інваліди, сироти, особи у відповідних притулках або інтернатах

тощо). Тому цікаво було дізнатися думку практиків на цей рахунок. Зокрема,

пропозицію щодо зменшення максимальної тривалості відстрочки виконання

246

вироку, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 536 КПК України, з 1 року до 6 місяців

підтримало 22,5 % респондентів. Вважаємо, що подібний результат можна

пояснити браком інформаційної обізнаності суддів України щодо зарубіжного

досвіду функціонування системи кримінальної юстиції, а також небажанням

зменшувати обсяг дискреційних повноважень суддів.

6. Цікавим було дізнатися думку суддів щодо деяких аспектів суб’єктного

складу осіб та органів і установ, які мають право ініціювати розгляд судом

питань, визначених ст. 537 КПК України. Перед анкетуванням до респондентів

було доведено теоретичні результати, отримані автором дослідженням. А саме,

що норми ч. 1 ст. 539 КПК України не є досконалими з позицій юридичної

логіки й окремих правових принципів із наступних міркувань.

Водночас, ніде у КПК України не визначено, хто саме і яке питання (із

переліку пунктів, передбачених ч. 1 ст. 537 КПК України) має право ініціювати.

Тобто з первинного аналізу вказаної норми незрозуміло, хто має право подавати

клопотання про застосування умовно-дострокового звільнення від відбування

покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким – засуджений

або орган чи установа виконання покарань. І так далі. Проте відповідь на одне з

порушених питань (наведене нами як приклад) дає КВК України у ч. 3 ст. 154

КВК України, про що йшлося вище. Такий суб’єкт – адміністрація органу або

установи виконання покарань.

Проте виникає логічне питання: тоді навіщо вказувати у КПК України

(абз. 1 ч. 1 ст. 537) як відповідного суб’єкта – засудженого. Щоб в іншому

законі «позбавити» його такого права?

Більше того, дисертантом зазначено, що п. 3 ч. 1 ст. 7 КПК України

однією із загальних засад кримінального провадження визначає рівність перед

законом і судом. Виходячи з положень ст. 10 КПК України (яка саме розкриває

зміст цієї засади), не може бути привілеїв чи обмежень у процесуальних правах,

передбачених КПК України, за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,

релігійних чи інших переконань, статі, етнічного та соціального походження,

майнового стану, місця проживання, громадянства, освіти, роду занять, а також

247

за мовними або іншими ознаками (ч. 1). У випадках і порядку, передбачених

КПК України, певні категорії осіб (неповнолітні, іноземці, особи з розумовими і

фізичними вадами тощо) під час кримінального провадження користуються

додатковими гарантіями (ч. 2).

Таким чином, виходячи з тлумачення цієї засади, котре враховує

співвідношення категорій «рівність» та «диференціація», перелік «розширення

процесуальних преференцій» не охоплюється таким критерієм, як

процесуальний статус особи, проте такий статус має бути реалізований в межах

одного процесуального інституту (в нашому випадку – при подачі клопотання з

відповідного питання, передбаченого ч. 1 ст. 537 КПК України).

Тому дисертантом було сформульовано пропозицію щодо необхідності

урівняти засудженого у процесуальних правах з іншими учасниками

кримінального провадження за напрямом участі у вирішенні питань,

передбачених ч. 1 ст. 537 КПК України, адже, згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 539

КПК України, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші

особи мають право звертатися до суду з клопотаннями про вирішення питань,

які безпосередньо стосуються їх прав, обов’язків чи законних інтересів.

А заохочувальні інститути, передбачені ст. 81 та 82 КК України, належать

саме до законних інститутів у межах правового статусу засудженого (поряд із

правами й обов’язками).

Зазначену пропозицію підтримало 28,3 % респондентів.

7. У процесі дослідження до респондентів, з тим, щоб дізнатися їхню

професійну думку, було доведено теоретико-прикладні проблемні питання.

Зокрема, до суддів доведено інформацію, що щодо строків застосування

умовно-дострокового звільнення є певні моменти, що дають підстави двояко

підходити до процедури застосування цієї підстави в рамках кримінально-

виконавчого процесу.

Так, на практиці не вдається забезпечити звільнення засудженого, без

перевищення строків, за цією підставою. Цьому «сприяють» законодавчі

положення. Наприклад, строк позбавлення волі становить 7 років 6 місяців

248

(скажімо, за умисний тяжкий злочин). Якщо звільнювати засудженого з

виправної колонії за підставою «відбуття строку покарання, призначеного

вироком суду», то це відбудеться в останній день шостого місяця. Така вимога

ч. 2 ст. 153 КВК України.

Якщо ж звільнювати засудженого з виправної колонії за підставою

«умовно-дострокове звільнення від відбування покарання», то, ураховуючи

положення щодо формальної підстави цього заохочувального інституту п. 2 ч. 3

ст. 81 КК України, то умовно-дострокове звільнення має відбутися після

фактичного відбуття засудженим не менше двох третин строку покарання,

призначеного судом, тобто через 5 років.

Водночас, на підставі ч. 3 ст. 154 КВК України адміністрація органу або

установи виконання покарань після відбуття засудженим установленої

КК України частини строку покарання зобов'язана в місячний термін

розглянути питання щодо можливості представлення його до умовно-

дострокового звільнення від відбування покарання або до заміни невідбутої

частини покарання більш м'яким.

Якщо порівнювати наведені положення з аналогічними в інших країнах,

то вказані строки різняться. Так, якщо брати кримінально-виконавче

законодавство РФ, то засуджений, до якого може бути застосоване умовно-

дострокове звільнення, а також його адвокат (законний представник) має право

звернутися до суду з клопотанням про умовно-дострокове звільнення від

відбування покарання. У клопотанні мають міститися відомості, що свідчать

про те, що для подальшого виправлення засуджений не потребує повного

відбування призначеного судом покарання, оскільки в період відбування

покарання він частково або повністю відшкодував заподіяну шкоду або іншим

чином загладив шкоду, заподіяну в результаті злочину, розкаявся у вчиненому

діянні, а також можуть міститися інші відомості, що свідчать про виправлення

засудженого. Клопотання про умовно-дострокове звільнення від відбування

покарання засуджений подає через адміністрацію установи або органу, що

виконує покарання.

249

Адміністрація установи або органу, що виконує покарання, не пізніше

ніж через 10 днів після подачі клопотання засудженого про умовно-дострокове

звільнення від відбування покарання направляє до суду вказане клопотання

разом із характеристикою на засудженого. У характеристиці мають міститися

дані про поведінку засудженого, його ставлення до навчання і праці під час

відбування покарання, про ставлення засудженого до вчиненого діяння, а також

висновок адміністрації про доцільність умовно-дострокового звільнення.

Остаточне рішення залишається за судом. Фактично відбутий строк

позбавлення волі не може бути менше 6 місяців.

На думку дисертанта, наведена позиція зарубіжного законодавця

більшою мірою ураховує права засудженого, у т. ч. право на справедливий та

неупереджений суд, визнане міжнародними стандартами.

Крім того, на відміну від зарубіжного кримінального або кримінально-

виконавчого законодавства (у т. ч. європейських країн) у законодавстві України

не передбачено мінімальний строк, який необхідно відбути засудженому, аби до

нього було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування

покарання. Таку прогалину дисертант пропонує усунути шляхом доповнення

ч. 3 ст. 81 КК України абзацом такого змісту:

«Фактично відбутий строк позбавлення волі не може бути менше шести

місяців».

Водночас, співставляючи порушену проблематику з таким принципом

кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань, як

взаємної відповідальності держави і засудженого, дисертантом зазначено, що

строки поширюються на суб’єктів виконання покарань дещо інакше, ніж на

суб’єктів відбування. Зокрема, відповідно до відомчих нормативно-правових

актів, наприклад, персонал органів і установ виконання покарань отримує

чергові спеціальні звання із таким розрахунком, щоб термін видання наказу про

присвоєння відповідного звання збігався із нормативно визначеним строком

настання права на отримання відповідного звання. Тобто відділ по роботі з

персоналом має розпочати процедуру підготовки відповідних матеріалів про

250

присвоєння заздалегідь (наприклад, за місяць, залежно від процедури, котра

залежить від самого звання), щоб заінтересована особа отримала його вчасно,

не «переходивши» строк у попередньому правовому статусі.

На думку дисертанта, такий саме алгоритм має бути поширено на строки

застосування відповідних законних інтересів засуджених (зокрема,

передбачених ст. 81, 82 КК України, ст. 100, 101 КВК України), що сприятиме

зміцненню режиму законності у кримінально-виконавчому процесі. При цьому

посилюватиметься судовий контроль за відповідним напрямом діяльності

адміністрації органів або установ виконання покарань. При впровадженні

запропонованого алгоритму адміністрація органу (установи) виконання

покарань буде зобов’язана готувати матеріали завчасно, щоб із настанням

відповідного терміну спливу строку, передбаченого відповідним пунктом ч. 3

ст. 81 КК України направляти відповідні матеріали (якщо, звичайно, за цей

місячний, скажімо, строк підготовки матеріалів засуджений не спростує

достовірність зробленого адміністрацією висновку в характеристиці

«сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення») до суду

для прийняття рішення за відповідним пунктом ч. 1 ст. 537 КПК України.

Таким чином, вивчення практики діяльності органів і установ виконання

покарань у сфері звільнення засуджених, зокрема умовно-достроково, аналіз

юридичної літератури з означеної проблематики доводить необхідність

внесення змін до чинного кримінально-виконавчого законодавства в частині

строків представлення матеріалів на засуджених до суду з метою вирішення

питання про застосування цього заохочувального інституту. У такий спосіб

засуджений не буде «пересиджувати» в установі місячний термін (на що вказує

ч. 3 ст. 154 КВК України). Зазначену пропозицію підтримало 100 %

респондентів.

8. Започаткування пілотних проектів щодо впровадження інституту

пенітенціарних суддів у систему кримінальної юстиції України стане логічним

продовженням національного курсу на трансформацію кримінально-виконавчої

системи в пенітенціарну. Зокрема, нині вже у кримінально-виконавчу систему

251

України запроваджено посади слідчих органів Державної кримінально-

виконавчої служби України, на яких покладено функції щодо здійснення

досудового розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях

Державної кримінально-виконавчої служби України. Така новела запроваджена

згідно зі змінами до ст. 216 «Підслідність» КПК України, що містяться у

Прикінцевих та перехідних положеннях Закону України «Про Вищу раду

правосуддя» від 21 грудня 2016 р. № 1798-VIII.

Таку новелу вітчизняного кримінального провадження схвально оцінили

40,8 % респондентів. Також опитані нами судді висловили такі бачення на

посаду слідчого органів Державної кримінально-виконавчої служби України:

– на рівні кожної установи виконання покарань (19,2 %);

– на рівні міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних

покарань та пробації Міністерства юстиції (71,7 %);

– на рівні Державної кримінально-виконавчої служби Міністерства

юстиції України (9,2 %).

Ураховуючи вищевикладене, запропоновано структурну переробку нині

чинної ст. 539 «Порядок вирішення судом питань, пов’язаних із виконанням

вироку» КПК України, диференціювавши її (із внесенням відповідних змін і

доповнень) на дві частини (самостійні статті – 539-1 та 539-2).

9. Дослідженням установлено низку прогалин у законодавчому

регулюванні процесуальних дій суду у кримінально-виконавчому процесі,

зокрема, в частині питань, пов’язаних із дисциплінарною відповідальністю

засуджених. При цьому тут до компетенції суду законодавець, згідно зі

змінами, внесеними Законом № 1491-VIII від 07.09.2016, відніс розгляд

відповідних питань щодо засуджених лише до одного виду покарання –

позбавлення волі. До таких питань належить питання про застосування заходу

стягнення до осіб, позбавлених волі, у виді переведення засудженого до

приміщення камерного типу (одиночної камери) (п. 13-2 ч. 1 ст. 537

КПК України).

252

Доречі, Законом № 1491-VIII від 07.09.2016 ст. 539 КПК України було

доповнено новою частиною, згідно з ч. 4 ст. 539 КПК України, клопотання

(подання) про застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі, у виді

переведення засудженого до приміщення камерного типу (одиночної камери) та

про примусове годування засудженого розглядаються протягом 24 годин з

моменту надходження відповідного клопотання (подання) до суду суддею

одноособово.

При цьому слід зауважити, що Закон України «Про внесення змін до

деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення доступу до правосуддя

осіб, які утримуються в установах попереднього ув’язнення та виконання

покарань» № 1491-VIII від 07.09.2016 не позбавлений недоліків. Одним із таких

недоліків у контексті викладеного є те, що цей Закон не передбачає відповідних

змін до КВК України в частині узгодження порядку накладення зазначеного

стягнення із судом.

У цьому зв’язку запропоновано доповнити ч. 9 ст. 134 «Порядок

застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі» КВК України

реченням такого змісту:

«Застосування стягнення у виді переведення засудженого до приміщення

камерного типу (одиночної камери) погоджується із судом у порядку,

встановленому кримінальним процесуальним законодавством».

Крім того, вважаємо за доцільне наділити суд повноваженнями, в частині

вирішення питань під час виконання вироків, про застосування зміни умов

тримання до засуджених, які злісно порушують режим відбування покарання.

Така пропозиція не суперечить логіці побудови чинного кримінального,

кримінального процесуального та кримінально-виконавчого законодавства,

адже ці галузі вирішення більшості питань, у законодавчій конструкції яких

містяться слова «може бути», «можуть бути» тощо, покладають на суд.

У цьому зв’язку запропоновано доповнити ч. 1 ст. 537 КПК України

пунктом 13-4 такого змісту: «13-4) про застосування зміни умов тримання до

253

засуджених, які злісно порушують режим відбування покарання». Зазначену

пропозицію підтримало 60,8 % респондентів.

254

Додаток В

255

256

257

258

259

Додаток Д

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

в яких опубліковані основні наукові результати дисертації:

1. Михайлик Д. О. Процесуальні дії слідчого Державної кримінально-

виконавчої служби під час фіксації злочину вчиненого в установі виконання

покарань. Наук. зб. «Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції».

Спеціальний випуск. Присвячений Міжнародній науковій конференції

«Актуальні проблеми вітчизняного права» в рамках 11-х наукових читань,

присвячених пам’яті В.М. Корецького (21-22 квітня 2017 р.) у 2 ч. Дніпро. :

ДНУ імені Олеся Гончара, 2017. Ч.1. С. 177-180.

2. Михайлик Д. О. Поняття процесуальні дії у кримінальному

провадженні України. Науковий журнал «Право і суспільство». 2017. № 2.

С. 217-222.

3. Михайлик Д. О. Зарубіжний досвід участі суду в реалізації

кримінально-виконавчого процесу. Науковий вісник Херсонського державного

університету: Серія Юридичні науки. 2017. № 1. С. 151-155.

4. Михайлик Д. О. Місце інституту умовно-дострокового звільнення

засудженого від відбування покарання у кримінально-виконавчому процесі

України. Міжнародний юридичний вісник: Актуальні проблеми сучасності

(теорія і практика). 2017. Вип. 4-5 (8-9). С. 116-122.

5. Михайлик Д. О. Судовий контроль як спосіб реалізації процесуальних

дій в кримінально-виконавчому процесі України. Журнал «Фемида». 2017. №

11 (263). С. 123-127.

які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:

6. Михайлик Д. О. Міжнародно-правові засади діяльності суду у

кримінально-виконавчому процесі. Актуальні проблеми модернізації

законодавства та освіти в умовах євроінтеграційного поступу України:

260

матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Чернігів, 27-28 жовт. 2016 р.).

Міністерство юстиції України, Академія Державної пенітенціарної служби.

Чернігів: Десна Поліграф. 2016. С.178-180.

7. Михайлик Д. О. Співпраця слідчого державної кримінально-виконавчої

служби зі слідчим суддею апеляційного суду при проведенні негласних слідчих

(розшукових дій) в установах виконання покарань. Фіскальна політика:

теоретичні та практичні аспекти юридичної наук: матеріали Міжнародної

науково-практичної конференції. Ірпінь, 2017. С. 439- 440.

8. Михайлик Д.О. Роль кримінально-виконавчого процесу на виправлення

і ресоціалізацію засуджених в Україні. Сучасна кримінально-правова політика

України: законотворчість та судова практика: матеріали круглого столу (22

квітня, 2016 р.). Дніпропетровськ, 2016. – С. 136-138.